в куркульську змову.
   Вузькою польовою дорогою, що звивалася помiж стернями, ?хав  порожняком
на Данькових  волах  Дмитро  Горицвiт.  За  колесами,  пiдпливаючи  водою,
котилися свiжi смужки колi?, в них неохоче запливали пасма неба. Побачивши
Свирида Яковлевича й Самiйла, Дмитро скочив  iз  воза,  пiдiйшов  до  них.
Мокрi плечi парубка курилися легким димком.
   - Куди, хлопче?
   - По снопи.
   - Багато в тебе?
   - Полукiпок залишився.
   - Може, i цi прихопиш? - показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря.
   - Чи це не Iвана Тимофiйовича? - здогадався Дмитро.
   - А тобi страшнувато?
   - Авжеж. Зразу ж шкiра затрусилася. Справдi, пiдмога потрiбна?
   - Потрiбна.
   Дмитро дiловито пiдiйшов до волiв. Вiз пiдкотився до полукiпка.
   - Накладай, Самiйле.
   - О, який ти проворний.
   - Бiля миски, -  покосився  Дмитро:  вiн  завжди  нiяковiв,  коли  його
починали хвалити. Якесь пiдсвiдоме почуття жило:  усе  те,  що  вiн  зараз
робить, нiщо з тим, що ма? зробити.
   Снопи обережно влягалися на вiз. Пастушки, покинувши багаття,  пурхнули
табунцем на поле Iвана Тимофiйовича.
   - Накладають! - вирвався здивований вигук.
   - Яке вiн ма? право на чужi воли грузити?
   - Ну, то ж Горицвiт!
   - Бiльш йому дядько Якiв дулю дасть, а не  воли,  -  висунувся  наперед
низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. - Хлюст який! -
притишив голос, щоб не почув Дмитро.
   - Тепер, парубче, тобi повiк не бачити Данькових волiв, - поклав  важку
руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра.
   - А що вiн менi зробить? Коли родимець не вхопить, пола?ться, пола?ться
та без мо?х рук навряд чи обiйдеться: хто йому столярську роботу поробить?
   - Ну, спасибi, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не
спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созiвцiв.
   - Не так созiвцiв, як ?хнiх жiнок.
   - Вiрно. Приходь увечерi до сiльради: буде нарада з середняками.
   Вiз тихо заколивався, i стерня зашипiла пiд обважнiлими колесами.
   - Таки молодець Дмитро - не побоявся! - Захоплено провiв Самiйло  очима
рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волiв,  поволi  розсiвав
на мокрiй землi гнiзда слiдiв.
   -  Цей  не  побо?ться.  Справедливий,  гордовитий,  але,  на  жаль,   з
одноосiбницьким норовом  -  замкнутостi  багато.  Правда,  смерть  Тимофiя
страшно пiдтяла його. Пам'ятаю, наче  камiнним  став.  Мов  бiля  хворого,
ходив я коло нього... - Пригадав минулi роки. I очi Тимофiя, i очi  рiдних
дiтей безсмертним квiтом поглянули  на  нього...  I  досi  вiрилося  i  не
вiрилося, що ?х пригасила земля.
   ...А в цей  час  по  куркульських  дворах  задьористо  дзвонили  голоси
виконавцiв:
   - Громадянине Данько, вас требують у сiльраду.
   - Якого там дiдька треба?
   - Розмовляти з вами будуть.
   - Вiд цих розмов у нас шкура трiщить.
   - Довго вона у вас трiщить. Крiпка, видать, як у вола.
   - Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай.
   - Нi, вам крам будуть роздавати. Безплатно.
   - А бодай вам...
   - Берiть i тiтку - хай помага? таскати. Самi пiдiрветесь.
   - Щоб вас, чортiв, лиха година пiдривала.
   - I вам цього ж, на здоров'ячко...
   - Сафроне Андрiйовичу, негайно в сiльраду.
   - Що там, пожар?
   - Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки грiли.
   - Ану, вимiтайтеся з двору.
   - Скоро й вас виметуть, не журiться... То у вас лiс не крадений?
   - Де?
   - Пiд соломою.
   - Який там крадений!
   - Чого ж пiд соломою? Перевiримо.
   - Тiльки й винюху?те все носом.
   - А ви лапами гребете. Наженiть собак, бо подума?мо:
   навмисне на начальство поспускали.
   - Теж начальство...
   Першим прийшов до сiльради буйночубий, вилицюватий Якiв Данько. Широка,
на всi груди манiшка ряботiла неймовiрними чорними квiтами, а тугий  комiр
обручем в'?дався в м'яку,  пропечену  шию.  Прикриваючи  повiками  очi,  з
пiдкресленою повагою пiдiйшов до секретаря  сiльради  Захара  Побережного,
завзятого  комнезамця,  якого  вже  одного  разу  намагалися   пiдстрелити
куркулi.
   "Це за те, що я з ними усякi балачки вмiю культурно вести, починаючи  з
продподатку i кiнчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна
буде посилати", - беззаперечно пояснював Побережний.
   - Кликали мене чогось? - тiнь роблено? усмiшки скривила уста.
   - Кликали. Сiдайте, Якове Пилиповичу,  -  швидким  ястребиним  поглядом
змiряв Данька.
   - Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали?
   - Та сiдайте. Правди, кажуть, нема в ногах.
   - ?? тепер, надiйсь, нiде нема.
   - Що ви цим  хочете  сказати?  -  примруживсь  Побережний.  -  На  кого
незадоволенi?
   - На життя сво?.
   - Я теж не завидую вам, -  погодився  Побережний.  -  Паскудно  живете,
нутром куркульським тхне од вас.
   - А вiд вас одеколоном пахне? - спалахнув Данько i зразу ж змiнив  тон.
- Що там вiд нас требу?ться?
   - Завтра що ма?те робити?
   - Я не знаю, чи доживу до завтра. ,
   - Доживете, - пообiцяв Побережний так, начеб це цiлковито залежало  вiд
нього. - Чи довго будете жити - не знаю, а завтрашнiй день - обезпечаю.
   - Це теж по циркуляру?
   - Нi, без нього. Хлiб завтра вивозите?
   - Та де там той хлiб! Молотиш,  молотиш,  а  намолоту  нiякого  -  сама
полова кружля?.
   - Ми зна?мо, хто кружля?. Так от,  завтра  вам  треба  обома  пiдводами
ви?хати на шлях - будете вiдбувати трудгужповиннiсть.
   - У таку гарячу пору! Протестую!
   - Протесту?те? - прицiлившись, м'яко запитав Захар i через  мить  рiзко
вiдрiзав: - Ми за цей протест таким штрафом огрi?мо декого  з  хитрих,  що
прийдеться  з  запiчка  виколупувати  грошi...  Торгуватися   прийшли!   -
звернувся уже до всiх  багачiв,  що  купкою  натиснулися  бiля  дверей.  -
Громадяни куркулi, завтра усi менi на шлях. До одного! А то сво?ми  волами
усi дороги розбатали. I не скрипiть про всякi обмеження - вимощувати  шлях
не обмежу?мо. Запитань нема i не треба. Бо все зрозумiло. Дебати -  завтра
на шляху.
   Вийшовши  з  сiльради,  Варчук,  як  пiвень,   застрибав   по   дорозi,
нахиляючись над бурою лопушиною Данькового вуха.
   - Мiрошниченкова, Мiрошниченкова робота, - зашипiв швидко i  злiсно.  -
Той оратор, Захар, сам так не притиснув би. Кишка тонка.  Мiрошниченко  за
сво?х голодранцiв на-сiвся на нас. Не завадило б його провчити iз Бондарем
разом. Дуже розумнi поробились.
   - Еге ж, дуже розумнi.
   - Но все одно созiвцям пашнi не звеземо. Хай кульчиться, прi?,  гни?  у
снопах. Ми ?х здорово притиснули.
   - Воно то здорово, але на шлях зараз ?хати. Чи не бiльше нас  приперли?
- засумнiвався Данько.
   - Може, ка?шся? - спалахнув Сафрон.
   - Чого ти зi сво?м каяттям прив'яз? - роздратовано вiдповiв  Данько.  -
Худоби злидням повiк не дамо, а провчити не завадило б...
   Увечерi в сво?му невеличкому, охайному, з  квiтами  на  столi  кабiнетi
Свирид Яковлевич провадив розмову з середняками.  Переважна  бiльшiсть  iз
них вийшла з бiдноти: революцiя надiлила ?м землю, декому щось перепало iз
пансько? худоби чи реманенту. На цiй основi мiцнi невтомнi руки вибивалися
iз злиднiв, як вибива?ться з грунту уперта прорiсть.
   Голос Мiрошниченка тихо i задушевно пробирався до  обтяжених  щоденними
турботами селянських сердець. Умiле тяжке слово  одсовувало  нелегку  вагу
клопотiв,  хвилююче  пiднiмались  давнi   подi?,   вплiталися   в   повiнь
сьогоднiшнього дня.
   Свирида Яковлевича любило село i за тверезий розум, i за  слово,  часом
грубувате, але завжди справедливе, i за тверду рiшучiсть характеру. Вiн нi
явно, нi приховано не приноровлювався, як деякi сiльськi керiвники, до тих
чи iнших  смакiв,  не  пiддобрювався  до  тих  чи  iнших,  часом  стихiйно
створених,  групок.  Тому  й  розбивав  ?х  наголову,  виходячи  з  одного
принципу: "Чи це добре державi? А коли добре державi, то добре й нам".
   Кожне село, як дорогами i стежками, пересноване родинними зв'язками.  I
спочатку дехто з родичiв зата?в  на  Свирида  Яковлевича  глибоку  досаду:
начальством став, самi обома руками голосували за нього, а нi  в  чому  не
уважить. Яка ж то рiдня? Раз навiть у двоюрiдного брата вирвалося:
   - Загордився, загордився, Свириде, забувати став нас. А я не забув,  як
менi петлюрiвцi за тебе шомполами грамоту виписували. I досi перебитi жили
стручками ворушаться. За це, думаю, менi щось перепасти може.
   - Брате, помовч. Не на той бiк дерево гнеш.
   - Може, не на той, але дещо менi змогло б непомiтно капнути.
   Свирид Яковлевич побiлiв:
   - Я тобi що! Самогонний апарат, щоб капати! I  в  тебе  хватило  розуму
великi дiла iз брудними краплинами перемiшати?  Гляди,  щоб  не  подавився
таким тiстом - з нього куркульськi остюки  наскрiзь  стирчать.  А  щоб  ти
бiльше не пере?дався дрiбненькими справами, запам'ятай  одно:  нiколи,  нi
перед ким, нiзащо я не пригну свою  совiсть.  Не  на  те  я  землю  кров'ю
огрiвав. Помилитися зможу. Тодi  й  перед  народом,  червонiючи,  скажу  -
помилився, простiть. А на нечесне дiло нiхто мене не пiдiб'?.
   I люди зрозумiли Свирида Яковлевича скорiше, чим рiдня.
   За вiкнами зрiдка розцвiтала  синя  гiлка  блискавицi,  нагнутi  вiтром
дерева обтрушували росу й шуми.
   Свирид Яковлевич неквапно веде розмову, перемовля?ться з  селянами,  не
спускаючи з них допитливого погляду. Ось надiйшла хвилина, коли його  мова
сколихнула й  об'?днала  всiх  слухачiв.  Це  помiтно  i  по  очах,  i  по
збiльшенiй увазi, i по кiлькостi реплiк.
   - А чого ж, я привезу  снопи  Даринi  Опанасенко,  -  першим  вихопився
хитрющий Корнiй Волошин, лiтнiй чолов'яга з мiдними, мудро закрученими, як
похiднi труби, вусами. Вiн швидко  змiркував,  що  в  Дарини  тiльки  один
полукiпок: не важко мiж дiлом прихопити його.
   - Та це вам, Корнiю Даниловичу, не  з  руки,  -  розгаду?  Мiрошниченко
поспiшнiсть Волошина.
   - Нiчого. Для сiльради постара?мося. Я не з  яких-небудь  елементiв,  -
великодушнича? той i гордовито озира?ться навколо.
   - Тодi, Корнiю Даниловичу, пособите Фросинi Коваль.
   - Так для не? ж треба двiчi обернутися, - з головою вида? себе Волошин.
   Навколо  прояснюються  обличчя.  I  тепер  Мiрошниченко  говорить   про
созiвцiв.
   - I з вас дехто перелякався куркульського  шумовиння  й  нахваляння.  У
двадцятому роцi,  коли  розподiляли  землю,  я,  наприклад,  в  Олександра
Петровича Пiдiпригори не бачив страху, а от розжився Олександр Петрович на
лошата i спасував перед ворогами.
   - Борги, борги, Свириде Яковлевичу, заставили, -  закрутився  на  мiсцi
чоловiк i знiяковiлим поглядом оглянув селян. Тi зараз мовчали, як  суворi
суддi.
   - Може й так, - тихо говорить Мiрошниченко. - А ви  не  забули,  як  за
старi борги шипiли капiталiсти на нашу державу? Збро?ю брязкали  на  увесь
свiт.
   - I не википiло. - - Бо стояли твердо.
   - Тiльки поступись - заарканять, як пить дати.
   -  Свириде  Яковлевичу,  кому  там  пособити?  -   пiдвiвся   крепенний
полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора, рiдний брат Олександра. Посмоктуючи
люльку, вiн бiльше нi слова не промовив, тiльки головою кивнув, коли  йому
назвали прiзвище Карпця. Але красномовний погляд старшого брата пiдняв  на
ноги й Олександра Петровича.
   - Борги боргами, а й ми щось придума?мо. Тiльки не вдень, а увечерi,  -
i, оздоблюючись, додав: - Все менше якась погань  бачитиме.  Повилазило  б
?м!
   Навколо зацвiли усмiшки.
   "Вiд цього усмiху кисло стане куркулям..."
   Свирид Яковлевич пiзно повертався додому.  В  важкуватому  дужому  тiлi
гудiла утома i задоволення зробленим дiлом.
   Над згорбленими будiвлями колишеться i шепоче темрява, так колишеться i
шепоче нива, що вже почина? проростати новими сходами.
   На тлi  синюватих  стiн  ополонками  чорнiли  вiкна.  Свирид  Яковлевич
пiдiйшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, бiлiло на призьбi.  Це
був конверт. В хатi розiрвав його, й на вологому паперi  п'яно  розбiглися
гудзькуватi лiтери.
   "Свириде, не будь таким розумним, бо порiжемо на  шматки,  як  i  дiтей
тво?х, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лаптi, розвалиться в клаптi".
   "Iще одна до колекцi?", - гнiвно кинув анонiмку на скриню.
   В окремому конвертi лежало з десяток таких папiрцiв. Дослiдниковi можна
було б по них написати короткий курс  розвитку  канцприладдя  i  задавнену
iсторiю куркульсько? пiдступностi й ненавистi.
   Першi  анонiмки  писалися  вугляком,  на  обгорточному  паперi,  грубим
перегаром крихких олiвцiв, чорнилом з бузинових ягiд, чи дубових горiшкiв.
У них загрози перемежовувалися з застереженнями  i  пiдкупами.  Вигоди,  i
червоний пiвень, i смерть кривилися в  незграбних,  нарочито  перекошених,
лiтерах. Сьогоднiшня анонiмка вiдрiзнялася вiд iнших тiльки лексикою  -  в
нiй вперше стояло слово соз.
   "Бояться, бояться нас", - пiдiйшов Свирид Яковлевич до вiкна.



   XVII

   Збори аж клекотiли.
   Куркульня, клубками збившись по  кутках  сельбуду,  намагалася  криками
злiсним гамом заглушити промовця. Тiльки  один  Варчук  стояв  бiля  вiкна
спокiйний,  зосереджений.  Але   досить   було   йому,   наче   ненароком,
ворухнутися, i галас зростав з новою силою.
   - Скiльки ж можна накладати!
   - Деруть, деруть. До живо? костi додерлися!
   - Все властi i властi.
   - Де ви той хлiб бачили!
   - Скоро самi землю гризтимемо!
   - Хай фабричнi коло землi пороблять.  Тодi,  може,  менше  об'?датимуть
нас.
   - Привикли по часах робити.
   Мiрошниченко  непомiтно  пiдморгнув   Степановi   Кушнiровi,   i   той,
невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову  ворухнувся,  i
Карпо ледве не приснув зо смiху.
   - Диригу? батенько, тiльки камертона  браку?,  -  нахилився  до  Лiфера
Созоненка, i той зразу при?днав свiй голос до розбурхлого галасу.
   - О, знову ахтивiст об'явився!
   - Степане, зачепи дукачiв за гаряче!
   - А що вiн здав!
   - Фунти нещаснi.
   - Те, що належало, те i здав.
   - Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують i обмежують!
   - Скоро вам не обмеження, а каюк буде!
   - Уже з голоду припуха?мо! - несподiвано видiлився голос Iвана Сiчкаря.
   Загалакали  куркулi.  Але  Кушнiр,  широко   ставши   мiцними   ногами,
насмiшкувато звузив очi.
   "Мене не перекричите", - говорила уся його туго збита постать.
   Коли гамiр трохи стих, Степан Кушнiр покосився на  гладкого,  запухлого
вiд жиру Сiчкаря i тихо промовив:
   - Тiльки що тут, товаришi, Iван Сiчкар розбалакався, як  вiн  з  голоду
припуха?. А жiнка його недавно хвалилася, що лiкарi  в  нього  лишнiй  жир
вирiзали. Словом, я бачу, нема в сiм'? Сiчкаря нiякого  порядку,  нiякого.
Навiть з жiнкою спiлка не виходить.
   Сельбуд вибухнув реготом.
   - То у мене сердешна болезнь! - гукнув Сiчкар.
   - I запалення хитрощiв, - серйозно додав Кушнiр.
   - Ох i влетить сьогоднi Сiчкаревi, - з  дверей  притиснувся  до  Дмитра
Варивон.
   - Що-небудь узнав? - нахилився до червоного, як рiжок, вуха товариша.
   - Взнав. Ми  спочатку  не  там  з  тобою  шукали.  Вiн  хитрiший,  анiж
думалося. - Почав  обережно  пробиратись  на  сцену,  не  зводячи  очей  з
Мiрошниченка. Свирид Яковлевич спiймав змовницький погляд Варивона, вийшов
на хвилинку з-за столу.
   - Ви тiльки подумайте, товаришi, до чого  може  куркульська  нахабнiсть
дiйти, - продовжу? Кушнiр. - Вони смiють нашим  шефам,  робiтникам  нашим,
кричати: "Хай фабричнi коло землi пороблять..."
   В кутку знову загаласували, але Кушнiр зразу ж звернувся до президi?:
   - Я думаю, що громадян Заятчука i Денисенка треба оштрафувати  за  зрив
зборiв.
   - Прийма?мо до вiдома, - обiзвався Мiрошниченко, i куток затих.
   - Так от, товаришi,  як  розперезалися  куркулi.  Вони  мало  того,  що
ховають хлiб, а ще й хочуть на нашу  дружбу  з  робiтничим  класом  кинути
чорну тiнь. Не буде по-вашому, не буде,  панове  дукачi!  А  хлiб  ваш  ми
вiзьмемо. З землi вирвемо, бо вiн кра?нi потрiбний, для змiцнення  держави
потрiбний, для iндустрiалiзацi? потрiбний. I ми повирива?мо тим жала,  хто
гно?ть його.
   - Бач, як загрожу?, комзлидня!
   - Руки короткi!
   - Нi, не короткi, громадянине Данько!
   - Та хiба я що казав? То не я.
   - А язик твiй.
   - А язик може. Вiн такий.
   - Не прикидайся дурником. Хлiб все одно знайдемо.
   - Не знайдеш, бо нема.
   - Добре, видно, заховав.
   - Щось уночi у лiсових ярах ворушилося.
   - Який там чорт ворушився! - занепоко?вся Данько.
   - Так невже це ви, дядьку Якове, чортом  стали?  А  я  й  не  знав.  От
безтолкова голова.
   - Ха-ха-ха!
   - Iди ти пiд три чорти.
   - Одного бачу, а де ще двох шукати?
   - Бiля самого Данька стоять. Тут ?х хоч греблю гати.
   - Того вiн в яру i ворушився!
   - Та завезу я сво? завдання. Тiльки дайте з яриною впоратися.
   - Отак би давно.
   - Ярами налякали.
   - Куркуль псом пiдбитий, а лисом пiдшитий!
   - Тьху на вас!
   - Собi в борщ.
   Кушнiр спокiйно переждав, поки втихомиряться збори, i продовжував.
   - Робiтники усе для нас  будують,  виробляють.  Вони  нi  трактори,  нi
плуги, нi всяку продукцiю у землю не заривають. Так  що  ж,  ?х  радянське
село без хлiба залишить? Нi, товаришi, не залишить. Бiднота, середняки  не
завинили перед сво?ю державою. А куркулiв треба так трусонути, щоб iз усiх
шпарин зерно посипалось.
   - Гляди, щоб тво? костi не посипались!
   - Скоро драбиняк розлетиться.
   Кушнiр переглянувся з Мiрошниченком i далi говорив:
   - Отут цiле жужмо куркулiв,  прямо  казанськими  сиротами  прикинулись.
Мовляв, нiчого у них  нема,  нiчого  не  вродило.  Я  думаю,  зараз  варто
подивитися по засiках оцих нещасних сирiт.
   - Давно пора.
   - Вже ходили.
   - Доки обдиратимете нас? - знову видiлився голос Сiчкаря.
   - От i почнемо, товаришi, iз самого найбiднiшого, який в  насмiшку  нам
пудика тиче. Як роздобрився! З Iвана Сiчкаря почнемо.
   - Ну й починайте, - процiдив крiзь зуби Сiчкар, i дрiбнi  жовтi  зiницi
злiсно видiлилися на сiрих бiлках. - Уже весь лiс розкопали.
   - Iще раз копнемо.
   - Про мене. Як не ?ла душа часнику, то й тхнути не буде.
   - А вiд тебе не часником, а дiдьком болотяним тхне... Прямо  iз  зборiв
до лiсу потягнувся великий гурт людей, i в ньому нiяк  не  мiг  заховатися
натоптаний жиром Сiчкар.
   - Дурно - пусто нарiзались,  -  скаржився  малоспроможному  середняковi
Олександровi Пiдiпригорi. - От життя пiшло, щоб воно пропадом  у  безвiсть
пiшло. От нарiзались, так нарiзались...
   - Еге ж, еге ж, - погоджувався Олександр  Петрович,  думаючи  найбiльше
про одне: як би не згадав Сiчкар про задавнений борг.
   Просторе  над  ставком  куркульське  подвiр'я  ще   здалека   загримiло
ланцюгами, обiзвалося виттям: собаки Сiчкаря бiльше скидалися  на  вовкiв.
Господар довго вовтузився бiля хитро видуманих защiбок, i люди  потекли  у
двiр. Над ставом густо повисли голоси.
   Свирид Яковлевич впевнено пiдiйшов до велико? клунi, наказав  розiбрати
засторонок. I не встиг виконавець сокирою вiдхилити верхню  дубову  дошку,
як з промiжку подвiйно? стiни золотим потоком бризнула пшениця.
   - Бач, догадався чортiв дукач!
   - Хто б i подумав про подвiйнi стiни!
   - От тобi й нарiзались! - вирвалось у  Олександра  Пiдiпригори,  i  вiн
злими очима поглянув на пополотнiлого  Сiчкаря.  -  Навiть  за  свiй  борг
забувся чоловiк.
   Свирид Яковлевич оглянувся навколо i голосно промовив до Бондаря:
   - Доведеться тобi тепер до Денисенка пiти.
   - А чого ж, давно пора.
   I Денисенко, що зиркував  округлими  очима  за  кожним  кроком  активу,
проворно, не на сво? лiта, пiдбiг до Мiрошниченка. Шерхливими устами  тихо
прошепотiв:
   - Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав,  тiльки  ж  худоба  в
роботi. Осипа?ться ж ярина. Горить!
   Мiрошниченко подумав:
   - Гаразд... Тiльки зараз i везiть.
   - В одну минуту. Лише синка  гукну,  -  i,  труснувши  брудним  колесом
волосся, вiн обернувся, для чогось провiв  рукою  по  червоних  клiтчастих
складках ши? i вибiг iз подвiр'я Сiчкаря.
   - Налякався, -  пiдморгнув  Бондар.  -  Подумав,  що  i  його  схованку
викриють.
   - Треба прослiдкувати за ним. - I голоснiше додав.  -  А  тепер,  Iване
Тимофiйовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.
   Обернувшись, вiн побачив, як  до  нього  з  опаскою  ступив  засушений,
богомiльного  вигляду  чоловiк.  Це  був  Пилипенко.  Над  його  кружечком
обстриженою головою, немов привiшенi промiнням, крутились два гедзи.



   XVIII

   Варивон хитрувато примружився, пiдморгнув однi?ю рудою кудлатою бровою,
i Григорiй в думцi вже ка?ться, що звернувся до нього.
   - Н-да! - слинить цигарку. - Сестричка моя двоюрiдна, значить, з  якого
боку не подивись, нiчого собi дiвчина. Таку i на печi старости знайдуть.
   Як вiн довго тягне слово. I хитра усмiшка виводить Гриця iз себе.
   - Знаю без тебе, - обрива? рiзко.
   - А ти чого найоршився? - диву?ться Варивон. Вiн бачить, як  почервонiв
Гриць, i розреготався: - Та ти, видно, дiвчат ще не  пригортав!  Га-га-га!
Нiчого... Ця болiзнь з лiтами пройде.
   - Я йому про срiбло, а вiн про черепки! - скипа? Гриць.  Вiн  сердиться
на себе, що краска залива? йому обличчя, i  збира?ться  вже  йти.  Варивон
обрива? смiх i пiдходить ближче до парубка.
   - Ну, годi, коли не хочеш - не буду... Чого  ж,  познайомити  з  сiм'?ю
Югини можу. Тiльки, зна?ш, суха ложка в  ротi  дере,  -  багатозначно  б'?
щиглом по пiдборiддi. - Так що треба тi?? штуки  дiстати,  що  з  червоною
голiвкою i зеленкуватим фартушком.
   - В кооперацiю пiдем?
   - Для чого в кооперацiю? Парубки побачать - в компанiю наб'ються, чарку
твою вип'ють i з дiвчиною, значить,  поговорити  не  дадуть.  Знаю  я  ?х.
Зайдемо до Куцо? Федори - в не? все, значить, дiстанеш,  -  i  знову  хоче
розсмiятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.
   - Як до Федори, так i до Федори, - погоджу?ться Гриць, i  обо?  городом
прямують до невелико? вдовино? хати. Назустрiч ?м вста? з  призьби  висока
молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.
   - Добрий день, соколики! - розтягуються в усмiшцi повнi губи.
   - Чи ? те?, що, зда?ться, не лл?ться, зда?ться, не  п'?ться,  зда?ться,
нема дна i у чарцi, значить, нема? - скоромовкою тарабанить Варивон.
   - Для когось нема, а для таких орлiв  пошукаю,  -  ще  бiльше  розтягу?
усмiшку Федора. I зовсiм по-дiвочому гра?  очима.  На  жовтуватому,  трохи
прив'ялому обличчi видiляються невеликi яблука рум'яних щiк.
   "Гарна", - i Гриць  густо  червонi?,  ловлячи  на  собi  лукавий  усмiх
молодицi. У  темному  ванькирi  подала  пляшки  i  гаряче  сво?ми  мiцними
пальцями обпалила руку.
   - Приходьте iще, коли треба, - заглянула в очi.
   - Зайду! - Гриць не зна?, куди дiти погляд, i виходить з хати.
   - Пронозлива баба, та на виду нiчого собi - сам  чорт,  значить,  ложку
меду вложив, - хова? пляшку в кишеню Варивон. - А горiлки на  сво?му  вiку
перепила - у хату не вмiстилася б.
   Сонце щойно спустилося з полудня.
   Розпарена теплiнь вi? соняшником, коноплею i  яблуками.  Пройди  вздовж
села  -  будуть  скрiзь  мiнятись  пахощi:  на  Вигнанцi  повi?  медункою,
рум'янком.  На  Зарiчцi  закадить  гiркою  зелено-рожевою  кашкою  водяний
перець, повi?  золотистий  дев'ятисил;  на  Бабi,  коло  лiсу,  обiзветься
розiмлiла матiрка i добiрна ромашка, на шляху - духмяний  чебрець,  тiльки
нiде не вiдмiниться теплий яблуневий дух. Зда?ться, уся  небесна  блакитна
баня настояна терпким саблуком, червонобокою  каролькою,  бiлим  розкiшним
наливом,  темночервоною  циганкою.  Ранiше  викохувалися  вони   в   садах
помiщикiв,  посесорiв,  дукачiв,  на  несходимих  економiях,   фiльварках,
хуторах. Прийшла революцiя, повикидала хрещатi кiпцi  з  панських  земель,
надiлила поля строковим наймитам, споконвiчним злидарям, що  вiк  копарили
на пiснiй мандебурцi; посадила щепи неподалiк вiд вишнякiв, i то  там,  то
тут побiгли мiж муравою протоптанi стежки, з двох бокiв озоренi  яблуками.
Восени  i  навеснi  по  ярмарках  дотиснутись  трудно  було  до  садженцiв
вiнницького плодового питомника.
   - Чого задумався? - пiдштовхнув лiктем Варивон. - Он уже хата Бондарiв.
   Високий дощаний паркан огороджував подвiр'я вiд  вулицi.  Праворуч  вiд
хати,  над  невеликим  садком  била  журавлем  поклони  криниця,   лiворуч
красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла  нова
клуня. Невеликий двiр у Бондарiв - все, що можна було скопати,  пiшло  пiд
город. Пiд вiкнами лiво?  хати  красу?ться  невеликий  барвистий  квiтник.
Скрiзь чисто, соломинки не знайдеш - зразу видно, що дiвоча рука порядку?.
   У причиненому причiлковому  вiкнi  швидко  майнула  тернова  хустка  на
головi Югини i зникла в глибинi хати.
   - Налякали дiвчину, - задоволено смi?ться Варивон i зразу  ж  поважнi?:
на призьбi сидять тiтка Марiя i дядько Iван. Бондар трима?  в  обох  руках
"Радянське село", чита?,  поводячи  головою.  Цурпалки  його  вусiв  ледве
ворушаться, прикриваючи лiнiю рота.
   - На добридень тому, хто у цьому дому, - вiта?ться Варивон.
   - А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, -  усмiхаючись,  пiдводиться  з
призьби дядько Iван. Постать його  мiцна,  спокiйна  i  гордовита.  Очi  з
веселими iскорками, розумнi, навколо них,  як  вiдбитки  дрiбних  пташиних
нiг, розходяться зморшки. Тiтка Марiйка вклоня?ться парубкам.
   - А ми це з Грицьком з поля верта?мось. Духота така,  повпрiвали.  Дай,
кажу, зайдемо до мо?? рiднi, бо  так  пити  захотiлося,  що  коли  б  сiли
обiдати, то й ночувати б зосталися.
   "Брешiть, брешiть!" - скинула глузливi  сiрi  очi  Марiйка,  затремтiли
дрiбнi зморшки бiля кобчастого носа, i зразу ж поважно захитала головою  -
згоджу?ться з Варивоном:
   - Авжеж, авжеж, така спека надворi,  що  навiть  кури  з-пiд  плота  не
вилазять - кубляться - i скоса зирку? за Грицьком.
   Незручно парубковi, перемина?ться з ноги на ногу, не зна?, що казати, а
кров з гулом гаряче прибува? до голови, дзвенить у вухах. I тiтка  Марiйка
вже розумi?, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче  що  в  хлопцiв
рiзко окреслюються кишенi. Але нi одним рухом не виказу? свого здогаду.
   "Аякже, iдуть хлопцi з поля, - вмi?  збрехати  Варивон,  -  замахнулося
напитися води".
   - Так ходiмо до хати, - запрошу? вона i перша ста? на схiдець ганку. За
нею поволi пряму? кремезний, широкий у плечах i поясi Iван Тимофiйович.
   В хатi свiтло, поприбирано;  рушники  нависли  над  портретами  Ленiна,
Сталiна i двома чималими  репродукцiями  "Штурм  Зимового  палацу"  та  "В
комунi iменi Котовського".
   - Югинко, принеси свiженько? водицi! - гукнула мати в  сiни.  В  другiй
хатi загримiло вiдро, скрипнули дверi, i хтось швидко побiг садком.
   - Сiдайте, сiдайте, хлопцi, - подолком стерла дубову лаву бiля столу.
   - Щоб старости сiдали, - не витримав Варивон, i Гриця  аж  пересмикнуло
глухе обурення.
   Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбiгла Югина, швидко
поставила вiдро на дерев'яний кружок i зачерпнула води.
   - Доброго здоров'я пивши! - пiдiйшла до Гриця.
   - Чорняву полюбивши, - прошепотiв Варивон так, щоб батьки не почули. Та
хiба вiд Марiйки тепер ута?шся? Вона по  одному  руховi  губ  наперед  уже
зна?, хто що скаже, наперед чита? думки i чуття.
   "Красивий, красивий парубок i не з вiтрогонiв, видно. Що  ж,  побачимо,
як далi буде, - переводить погляд з Грицька на обличчя  дочки,  рум'яне  i
щасливе. - Соромиться дiвка, - уперше ж парубки до хати зайшли".
   - Щось не п'?ться, - скривився Варивон, вiдводячи кухоль  вiд  рота.  -
Холодна дуже. Може, ця водичка теплiша буде? - вийма? з кишень двi пляшки.
   - Хе! В таку спеку? -  диву?ться  Iван  Тимофiйович,  але  по  широкому
обличчю, кольору добре випалено? цегли, та блисковi в очах видно, що вiн i
в самому пеклi не вiдмовився б випити.
   Стiл непомiтно заставля?ться мисками, чарками.
   - За здоров'я гостей! Спасибi, що завiтали  у  нашу  хату,  -  статечно
пiдводиться з за столу Iван Тимофiйович.
   - За ваше здоров'я.
   - Моя бабуся, земля ?й пухом, завжди казала: i пий - помреш, i не пий -
помреш, так, значить, краще пити, - одним помахом перехиля? чарку Варивон.
   - Та й гiрка ж вона, гiрка, - кривиться Марiйка,  випиваючи  тiльки  до
Марусиного пояска.
   - А ти ж думала, ми солодку п'?мо? - удавано зiтха?  Iван  Тимофiйович,
похитуючи головою.
   - Е, нi! Куди воно годиться? - напосiда? Варивон на Югину. - Випий менi
зараз же. Навiть губи не вмочила.
   - Не хочу, - впира?ться дiвчина.
   - Тiтко Марiйко, скажiть ?й що-небудь! Менi як хто не п'? - краще нiж у
серце.
   - Випий трохи, Югино... Вона у нас така несмiла.
   - Такою i ти колись несмiлою була, - глузу? Iван. - До  весiлля  тiльки
губи вмочають, а пiсля весiлля квартами тягнуть.
   - Цить, старий.
   Югина випива?, швидко закушу? i всiляко уника? погляду Грицька. Горiлка
робить його смiливiшим, певнiша?  слово  i  очi  веселiше  зупиняються  на
дiвчинi. Золотистi кучерi тремтять над скронями, затiняють рожеве обличчя,
хвиляста коса вляглася на спиннiй продiлцi, дрiбнi баранчики  в'ються  над
потилицею. Тепер дiвчина подоба?ться йому ще бiльше, нiж у  ту  недiлю  на
музиках.
   "А що, коли одружитися з  нею?  -  I  крiзь  хмiльну  стриману  радiсть
просочуються холоднi краплини. - Попарубкувати ще треба... Буду гуляти,  а
?? iнший засвата?. Ще б пак таку не засватають! - Ловить  свiтлий  голубий
погляд Югини i мимоволi зiтха?. - I кума шкода, i меду жалко". Хотiлося  б
ще в свою волю пожити, та дiвчину випустити боязко.
   - За тво? здоров'я, Грицю, - простяга? велику, наче  з  бронзи  вилиту,
руку Iван Тимофiйович.
   - Пийте на здоров'я... - "Ех, якось воно та буде", -  перехиля?  чарку.
Ще й дiвчину треба взнати добре. Неспроста  сунутись  у  воду,  не  знаючи
броду.
   - За здоров'я нашо? Югини, -  обважнiло  встав  Варивон.  -  Щоб  жила,
багатiла... - i сам себе перелякано б'? по ротi: чуть не вилетiла весiльна
приказка: "i спереду горбатiла".
   Марiйка i Гриць удають, що нiчого не чули, а дiвчина спаленiла вся,  аж
сльози затягнули очi.
   - Як пославнiла! ?й-право, кращо? не знайдеш.
   - За тво? здоров'я, дочко, - усмiха?ться Iван Тимофiйович, не  добравши
слiв свого родича.
   "Та ще попереду днiв та днiв. Успiю подумати!" Грицько п'? повiльнiше i
не зводить погляду з дiвчини.
   - В кого тепер грабку?ш? - зверта?ться Iван Тимофiйович до Варивона.
   - В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потiм три днi в Денисенка, а
це до Сафрона перейшов, та прийдеться тiкати.
   - Захарчував? - смi?ться Iван Тимофiйо'вич. - Той умi?.
   - Умi?. Ще й як! - охоче погоджу?ться Варивон. - Як винесе обiд, хоч на
собаку вилий - чортом смердить. Я вже i сяк i так до  Сафрона  пiдсипався:
пообiдайте з нами, значить. Такий  наваристий  борщ  сьогоднi  -  жиру  не
проду?те. А вiн, свиня скупа, навiть  не  посмiхнеться,  лише  крiзь  зуби
процiдить: я за роботою в жнива тiльки  снiдаю  i  вечеряю,  не  маю  часу
обiдати.
   - У соз записався? - притишив голос Iван Тимофiйович,  дивлячись  услiд
дружинi, що пiшла на хвильку в другу хату.
   - Аякже. Жаль, що останнiм у списку стою. I робити, i чарку пити  люблю
першим. На соз теперечки вся надiя. Югино, ти знову як засватана!  Ану  не
залишай на сльози... Iване Тимофiйовичу, а худобу нам на осiнь дадуть?  Бо
за всякi зарiбки i вiдробiтки жили  у  мене,  мов  корнi,  порозбухали,  -
кра?чком ока глянув на мiдь широко? руки. На  нiй,  як  дельта  на  картi,
ворушилась неспокiйна в'язь синiх струмкiв.
   - Неодмiнно, - вiдповiв упевнено.
   - Справдi? Ще ж  нам  навiть  статута  не  затвердили,  -  засумнiвався
Варивон.
   - А хто ж його буде затверджувати?
   - Район, значить...
   - Радянська влада! А вона нас, бiднякiв, давно затвердила. На все життя
господарями, людьми зробила! Зрозумiло?
   - Ще б не зрозумiло! Цiлком! - повеселiшав хлопець. - Так  що  ?  надiя
сво? латки по-людськи зорати?
   - Теж  менi  надiю  знайшов,  -  примружився  Iван  Тимофiйович.  -  То
дрiбненька надiя, - згадав слова Свирида Яковлевича.
   - Чого ж дрiбненька? - занепоко?вся Варивон i вiдсунув од себе  дзвоник
чарки. - Як сам не доглянеш землю, то нiякий тобi, значить, дiдько не зоре
?? по-справжньому. Покопирса?, перепаскудить, як  табун  свиней  рилом,  i
нарiк одна пирiйка чи осот забруднять тво? поле.
   - То вiрно, - обiзвався Григорiй. - Робиш якомусь до  сьомого  поту,  а
вiн тiльки назнуща?ться з тво?? нивки. Подере ??, аж серце у  тебе  кров'ю
обiлл?ться, мов за живою людиною. Та що й казати: злиднi калiчать i  тебе,
i землю твою.
   Святковий настрiй потьмарився. Потрiсканi  руки  уже  не  тягнулися  до
чарки чи ложки, i Югина з  юнацькою  догадливiстю  по  обличчях  батька  i
гостей зрозумiла, що всi вони подумали i побачили одно.
   Убогi, зачерствiлi нивки, мов скиби наймитського  хлiба,  простягнулися
до них. ?хня велика любов i велика печаль, як сон i дiйснiсть,  коливалися
в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвiчнi шерехи поля, тi, що з  колиски
починаються для селянсько? дитини; iскристi, вибiленi стебла,  розтрушуючи
тiнi, до самого кореня  обмивалися  сонцем;  золотистi  дзвоники  остисто?
пшеницi дзвонили усiма сво?ми сердечками.  А  тверезi  думки,  як  клин  у
серце,   вбивали   неприкрашену,   непiсенну    суворiсть,    що    мокрою
заробiтчанською свиткою наскрiзь  простуджу?  перероблене  тiло,  голодним
переднiвком висушу? очi...
   - Iване Тимофiйовичу, ви щось про дрiбнi надi? почали; набiк,  значить,
вiдкинули ?х, - першим порушив мовчанку  Варивон.  -  А  про  ширшi  я  за
наймитським хлiбом ще не чув. Так  що  воно,  значить,  про  нашi  латочки
чувати?
   - Кинемо ?х куркулям у пики. Хай давляться ними. А  нам  держава  кращу
землю надiлить, в одному мiсцi...
   - Iване Тимофiйовичу, i це  правда?  -  пiдвiвся  з-за  столу,  надiйно
дивлячись на лiтнього спокiйного чоловiка.
   - Правда.
   - А хто вам сказав?
   - Партiя! Секретар райпарткому - наш Савченко.
   - Тодi правда! - повеселiшав Варивон. - А то цей представник, Крамовий,
значить, такого був менi туману напустив...  "Колективiзацiя  повинна  йти
обережно, ступнево, закономiрно", - перекривив i всмiхнувся.
   - Чули ми його, - зневажливо махнув рукою Iван Тимофiйович.  -  I  тобi
всякi казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договiрно? групи?
   - Точнiсiнько так. Чого вiн так труситься?
   - З троцькiстами крутився. Того й труситься на куркульському задковi.
   Розчервонiлий Григорiй, що уважно прислухався до  розмови,  несподiвано
свiжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято
закружляла по хатi:

   Правi, лiвi групування
   Плодять опозицi?, -
   Намагаються скрутити
   Ленiнськi позицi?.

   - Не в брову, а в око! - хитнув  головою  Бондар.  -  Тiльки  ?м  в'язи
скрутяться.
   - Iване Тимофiйовичу, значить, нам найкращу землю? I в  однiй  руцi?  -
невгавав Варивон.
   - Аякже. Хiба ми не найкращi? В сво?? влади ми не пасинки, а сини.
   - Слова вашi,  Iване  Тимофiйовичу,  як  хмiль  мiцнi:  кожну  клiточку
пробирають. А дукачам, значить, нашi латки прилатаються?
   - Еге. Хай похазяйнують на розрiзнених шматках...
   - Менi i ?х шкода куркулям вiддати. Болото б ?м, як чортам,  опредiлити
б.
   - А болота не жаль? - лукаво запитав Iван Тимофiйович.
   - Болота?.. Нi, не жаль, - подумавши, розщедрився пiдпилий Варивон.
   - Да. Свирид Яковлевич говорив, що  в  Майданi  Соболiвському  комунари
осушили заливнi плавнi i тепер такий урожай збирають...
   - Е, тодi дукачам i болота не дамо. Мульку ?м у бiк! - затанцював кулак
Варивона по скатертинi, i жалiбним передзвоном обiзвався стiл.
   -  Олександр  Македонський  був  сильним  чоловiком,  але  навiщо  стiл
трощити? - Григорiй поклав свою руку на Варивонову.
   - Олександр Македонський? Завойовник? Знаю, знаю...  Тiльки  вiн  не  з
нашого села... I у Варчука не наймитував. Усi засмiялися.
   - А ти, Григорiю, як далi дума?ш жити? - нахилився Бондар до Шевчика. -
В соз скоро вступатимеш?
   - Ще бiля хати треба помучитись...
   Увiйшла Марiйка i розмова про соз затихла.
   - Ви собi як хочете, а я в садок вiдпочивати, - сказав пiсля обiду Iван
Тимофiйович i обважнiлою ходою подався з хати.
   Непомiтно вислизнула i тiтка  Марiйка.  "Хай  собi  погомонять  трохи".
Проте через кiлька хвилин то за  тим,  то  за  iншим  заглядала  до  хати.
Варивон тiльки вiкна пильнував, щоб не заважати розмовi.
   I як не пiдходив Грицько до дiвчини, вона вiдповiдала коротко: еге, да,
нi, авжеж - i схиляла низько голову. Цим ще  бiльше  до  вподоби  припала.
"Несмiлива. Тiльки до не? треба ходити", - твердо вирiшив парубок.
   - Ех, i тетеря ж ти! - напався за ворiтьми Варивон.  -  Хiба  ж  так  з
дiвчатами говорять? Штурпак - штурпаком. Ти б ?й якусь пiсеньку проспiвав,
кумедiю розказав, з вiршиком, значить, пiдсипався, се?-те? на вухо шепнув,
щоб якась кумерцiя була. А то плiв-плiв про Химинi кури. Один смiх i грiх.
Язик у тебе, значить, телячий.
   - Ну, ну, ти не дуже там патякай, - примирливо  вiдмахнувся  Гриць,  як
вiд надокучливого гедзя. Самому було смiшно, що не вдалося переговорити до
ладу. Та попереду днiв та днiв.



   XIX

   От i його обiйстя.
   В останнiх променях вечiрнього сонця, мов бабуся, дрiма? стара-престара
хата, хтозна-коли збудована. Навiть вирубанi роки на сволоку давно  сточив
ненаситний шашель, а порiг в темнотi, коли  його  забуде  змастити  глиною
баба Орина, почина? свiтитися димчасто-золотою трухлявиною. Кiлька вишень,
наче внучата, обсiли ??, затулили маленькi вiконця, спинаючись  на  низькi
наболiлi плечi. I на  вiтрах  i  без  вiтрiв  поскрипують  кiсточки  -  на
вiдпочинок просяться.
   Багато сво?ми пiдслiпуватими вiконцями  бачила  хата,  вже  й  дивитись
надокучило. Тим-то бiля плоту i лежать обтесанi деревини, ждуть свого часу
i майстрiв. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманцi,
кульчився на холодi в лiсництвi, щоб заробити де копiйчину, де деревину на
нову  хату.  А  стару  тимчасом  пiдпира?  слупами  зсередини,  пiдпiрками
знадвору.
   Червоними натомленими очима тихо стрiча? вона Грицька, i шкода ста? ??,
як  живо?  людини.  Вiн  сiда?  на  обтесану  пiдвалину  i  гладить  рукою
клеймований  стовбур.  Цей  дуб  вiн  облюбував  торiк  у  Варчука.  Добре
накосився на помiрках, поки Карпо привiз деревину в його двiр. А цю березу
з он тою вiльхою заробив у лiсництвi на прополцi посадки. З  цi??  ж  липи
славнi двi крокви вийде. Ге ж?
   "Еге ж", - згоджу?ться стара  хата  i  заплющу?  червонi  очi.  Пахучий
голубий сон огорта? ?? i тiльки на гребенi тихо колишуться  кiлька  житнiх
колоскiв.
   З низьких дверей виходить баба Орина. Темiнь вi? з ?? очей, рота, проте
в роботi вона ще чiпка - цiлий день буде полоти на городi й не охне.
   - Так де ти бурлакував? - сiда? на деревину i чорнозеленими  вiд  зiлля
руками спира?ться на кленову дiйницю. В дiйницi  лежить  цiлушка  хлiба  з
втиснутою пучкою солi.
   - Усе село обходив.
   - Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чiп. Це ви  мастаки
чужих собак дражнити. Ти скажи, у яко? дiвчини був?
   - Ще менi рано до дiвчат ходити, - смi?ться Грицько.
   - Як рано, бiсiв сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи
менi прямо, коли нарештi оженишся?
   - Ще маю час.
   - Тьху на тебе, шалений! - тьмяно блищать чорнi пеньки  зубiв  i  сiтка
зморщок то пiдстрибу? вгору, то знову обвиса?, глибока i густа.  -  Я  вже
корови кулаком не годна видо?ти - половина  молока  зоста?ться,  а  колись
двома пальцями з  найтвердiшого  вим'я  витягала  до  краплi.  Хлiб  стану
мiсити, а мене всю в дiжу затягу?... Женися, окаянний, скорiше. - I навiть
у самому словi "окаянний" вiн чу? любов до себе.
   - Оженюся, бабо.
   - Коли?
   - Хату збудувати треба.
   - Теж менi господар iз тебе. Оженишся, то й рiдня молодо?  допоможе,  i
зайва копiйка в кишенi залишиться. Слухайся, бо старi крутяться, а  молодi
учаться... Я, дума?ш, заставляла б тебе одружуватися, - тихiша?  голос.  -
Сили мо?? нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розiйдуся  так-сяк,  а  вранцi
ледве з то? лежанки встану - кожна кiсточка ни?... Куди, куди, проклята!
   В ворота вбiгла первiстка i майнула до низького перелазу, щоб скочити в
город. Баба Орина, розмахуючи дiйницею, швидко бiжить переймати корову.
   - Прудка! Iще як побiгла! - беззвучно  смi?ться  Грицько  i  впира?ться
всi?ю спиною в деревину. "Хоч би чоботи бабi на зиму  пошити.  I  на  люди
нема в чому вийти. А скiльки ж вона роботи переробить, перемучиться... Ех,
злиднi нашi та й годi. Увесь вiк промучилась людина", - охоплю?  сердечний
жаль i любов до старо?.
   Сутенi?.
   Коло лiсу струмують темносинi тiнi, а тут, на городах,  вони  ще  ледве
беруться сизим димком. Пахне розпарене за день  дерево,  нагадуючи,  що  й
воно ще недавно жило, красувалося, бринiло соками i листвою; за городом на
левадi заскрипiв деркач, десь по шляху  про?хала  пiдвода.  Тихо  в  селi,
навiть вiтрець не насмiлиться загасити перших двi зiрки на небi.
   I на душi тепло,  радiсно,  тому  й  мрi?  смiливiше  простягають  руку
дiйсностi.
   "Збудую хату, як у Бондарiв - на двi половини, з  ганком  i  ванькиром,
тiльки трохи меншу. Скiльки ж це буде коштувати? Ой, невистачить  в  тебе,
парубче, грошей. Таки  невистачить.  Аби  й  просту  поставив",  -  вперто
просочу?ться твереза думка.
   "Можна й просту, чим я погана була", - зiтха? в темрявi беззубим  ротом
столiтня будiвля.
   "Ти свiй вiк вiджила, то  й  помовчуй",  -  вiдмаху?ться  Грицько.  Вiн
почина? прикидати, в яку копiйку може влетiти хата на двi половини.
   - Четверо дверей - раз, - загина? палець. - Восьмеро вiкон  -  два.  За
одно скло здере скляр три шкури... Доведеться зимою у найми пiти.
   I чу?, як холодно ?житься тiло; мало вiн з дитинства находився в  чужих
полях?
   "Буде над тобою день i нiч коверзувати якийсь дiдько, i нiчим  йому  не
вгодиш, як болячцi якiй... Продати корову... Та позичити в когось  грошей.
Стiй, стiй, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвiт позичить, якщо  тепер
коня не купуватиме. Так i буду робити: корову продам, зажену кожушок - i в
свитцi перезимувати зможу, наб'ю олi?, обмiняю на всякий дрiб'язок i  таку
хату збудую, що сам Варчук лопне з завидкiв, ?й-право, лопне,  -  веселi?,
хоча в глибинi душi вiн зна?, що буде будувати тiльки просту халупу. I  то
аби стягнувся на не?.
   Сон. охоплю? парубка лагiдними, надiйними руками. Ще  Грицько  чу?,  як
туго заспiвали по денцю дiйницi струмки молока.
   "Югина корову до?ть..."
   До нього  пiдходить  попрощатись  стара  хата.  Червонi  натомленi  очi
блищать  старечою   сльозою.   Осипа?ться   останнiм   трухлявим   свiтлом
зруйнований порiг, а на  покрiвлю  чомусь  вилазить  Варчук,  i  кущ  жита
злякано вiдхиля?ться вбiк. I вся хата  вiдхиля?ться;  вiдкрива?ться  новий
будинок на камiнному пiдмурку з великими голубими очима, як в Югини.



   XX

   Селянський  сход  велетенським   ро?м   сколихнувся   на   майданi   i,
розбиваючись  на  дрiбнi  ро?,  з  гулом  потiк  у  позазiлюванi  вулички.
Недокипiлi суперечки розгорялися з новою  силою,  i  в  розмову  встрявали
навiть тi селяни, що за все життя на сходi чи зборах i звуку не проронили.
Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цiлину,  пiднiмала
державнi дiла.
   - Хлiб! Хлiб!
   Це слово дихало живою нивою, розсiвалося, як перший посiв,  засновувало
усi вулицi; за ним  розкривалося  напружене  трудове  життя  кра?ни,  воно
проростало новою силою, пiднiмалося  заводами  пiд  синiм  небом,  ставало
танками на хмурiм кордонi.
   Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче  бистрiнь,
освiжила селянськi душi, i зараз щоденнi  чiпкi  турботи  подалися  назад,
даючи дорогу свiжим сходам.
   Куркулi i ?хнi пiдголосники занепоко?лися.  В'?дливими  чи  обережними,
грубими чи пiсними, напiвмолитовними словами хотiли приглушити, притоптати
цi сходи: бо то великий неспокiй, коли дядько почина? думати не  про  свою
латку, зарiбок, позичку, а про  ширшi  дiла.  Краплинами  отрути  закапали
ворожi поголоски, зiтхання, поганенький, вичавлений смiшок.
   Легко кiлькома камiнчиками скаламутити  степову  криничку,  але  озерну
хвилю не зiб'? навiть одичалий табун; легко кинути сумнiв у  самотню  душу
селянина, особливо коли вiн гнеться  в  куркульському  дворi,  просячи  за
вiдробок худобу чи миску муки; але  цей  самий  сумнiв  брудною  порхалкою
розсипа?ться бiля нiг колективу,  наснаженого  бiльшовицькою  вiрою.  Цi??
рiзницi не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.
   I коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в  який
раз надо?дливим джмелем прогудiв, що хлiб  у  цьому  роцi  не  вродив,  то
мовчазний полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора  з  перебiльшеним  подивом
глянув на нього:
   - То, кажете, i у вас не вродив?
   - А хiба я що? Луччий за всiх? - нахмурився Заятчук.
   - Та нi, я не кажу, що ви луччий  за  всiх.  Це  всi  знають.  Кого  не
попитай.
   Гурт селян вибухнув смiхом.
   - Так його, Мироне Петровичу, бо вiн увесь вiк прибiдню?ться.
   - А червiнцями глечики понабивав.
   - Позеленiли в землi.
   - Нi рублика, нi рублика нема! - гарикнув Заятчук, а навкруг  закружляв
завзятий  регiт,  як  удари  батога,  шмагав  Заятчука.   Шарпнувся   вiн,
вiдкинувся назад, шукаючи спiвчуття,  але  скрiзь  розцвiтали  заволоженi,
неначе росою налитi веселi очi.
   - I хлiба в тебе нi пудика  нема?  -  уже  насiдав  Мирон  Петрович  на
Заятчука.
   - Нi пудика, нi пудика! - ослiплений  злiстю  дукач  не  помiчав,  яким
стало обличчя у полiсовщика.
   - Нема?
   - Нема!
   - I не брешеш?
   - Щоб мене грiм серед чистого поля вбив,  -  стояв  окремо  вiд  селян,
б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався
вираз непевностi й ненавистi.
   - Хлопцi, ходiмо зараз в городище. Там золота яма нiяк  нас  дочекатися
не може, - рiшучий, приземистий Пiдiпрнгора обернувся до селян. - Я думав,
що пiсля такого сходу пока?ться дехто, а воно - вовк вовком i здохне.
   Рука Заятчука сповзла з грудей. На мiцно стиснутих кулаках  вигорбились
кiстлявi лiнi? суглобiв.  Пригнувшись  i  забруднивши  вулицю  матерщиною,
осатанiлий дукач метнувся на полiсовщика.
   Але "хлопцi" - молодi й лiтнi селяни та парубки - по-дiловому на  льоту
перехопили Заятчука, так само мовчки по-дiловому з розгону перекинули його
через плiт в город i, не оглядаючись, пiшли назад до сiльради.
   Через хвилину на городi затрiщала сердита жiноча скоромовка:
   - Бач, обжерся i чужi городи прийшов толочити, щоб тобi пусто було. Ану
забирайся звiдцiля, бо я тобi усю бороду вискубу, так вискубу, що й  жiнка
не пiзна?...
   Пересмiюючися,  селяни  оглянулися  назад.  На   городi,   як   п'яний,
похитувався  забруднений  Заятчук,  а   на   нього   квочкою   наскакувала
розлютована господиня.
   Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: "Коли
Заятчук закопав зерно в  городищi,  значить  i  його  рiдня  десь  поблизу
вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у лiси... Куди, чортовi
дукачi, позашивалися..."
   На  ганку  сiльради   селян   зустрiв   здивований   виконавець   Кость
Пiвторацький, невеличкий, жовтолиций чоловiк з голубими вицвiлими очима  i
слiпучими, як дзеркало, зубами.
   - От тобi й двадцять: iще на сходi не наговорилися!? Мироне  Петровичу,
чи не в главнi оратори мiтите? Руками уже по-ораторськи розмаху?те. От  не
знаю, чи витрима? вас трибуна?
   - А хай тобi голова за трибуну не болить. Вона тiльки пустомолотних  не
терпить, - спокiйно вiдповiв Мирон Петрович, виймаючи з  рота  пожмаковану
люльку. - Товариш Савченко в сiльрадi?
   - Нема.
   - А Мiрошниченко?
   - Теж нема. Один я на господарствi залишився.
   - Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко i Мiрошниченко?
   - На поле iз созiвцями пiшли.
   - Iз созiвцями?
   - Ая! Земля прямо як червоне яблучко  котиться  созiвцям.  Ото  куркулi
переполох закачають.
   - Яке урочище?
   - Горбок.
   - Знають,  куди  пiти.  То  найкраща  земля,  -  обернувшись,  дiловито
повiдомив Мирон Петрович, так, начеб односельцi й не знали цього. -  Пiшли
й ми туди!
   Селяни сколихнулися,  ?хнi  тiнi  велетенським  клубком  покотилися  по
рiзьблених тiнях дерев.
   Кость Пiвторацький розгублено кинувся  за  селянами,  але,  оглянувшись
назад, зупинився у ваганнi; потiм метнувся бiгцем  до  сiльради,  поспiхом
замкнув ?? i самотньою завзятою горошинкою покотився до тiсного гурту.
   Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлiбина, пiдносився горбок.
   Невеличкий гурток созiвцiв, мовчазний  од  хвилювання,  якось  обережно
пiднявся з левади на поле, i Павло Михайлович  Савченко,  теж  хвилюючись,
бачив, як навколо мiнилися людськi переживання.
   Напруженi густi думи скибами влягалися на обвiтрених чолах. Здивовання,
внутрiшн?  прояснення  i  тiнi  сумнiву  перемежовувалися  на   стриманих,
потрiсканих,  зморшкуватих,  мов  кора,   обличчях.   Випрямлялися   важкi
затвердiлi плечi, i люди ставали вищими.
   Мiрошниченко ухопив цю  деталь,  i  на  устах  його  затремтiла  хороша
усмiшка: як добре, коли земля не згина?, а пiдносить  людей.  Про  це  вiн
шепнув Iвану Тимофiйовичу, i той, свiтлiючи, кивнув головою, а  потiм  теж
пошепки сказав:
   - Двадцятий рiк пригадую. Перший розподiл.
   - Тепер дiла в нас ширше пiдуть...
   - Вiрно, - з пiвслова зрозумiв його Iван  Тимофiйович  i  чогось  праву
руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебiг пульсуючий перестук.
   - Пережива?ш, Iване Тимофiйовичу? - торкнувся плечем його  плеча  Павло
Михайлович.
   Високий, по-юнацькому стрункий i увесь обсипаний сивиною, вiн  здавався
i найстарiшим i наймолодшим помiж людьми. Тiльки чуб  i  промiнцi  зморщок
навколо очей старили його. Мiрошниченковi не раз навiть  здавалося,  що  з
роками  молодша?  ?хнiй  секретар,  особливо  коли  виступа?  на   зборах,
пленумах, нарадах. I слова у Савченка  завжди  були  молодi,  напористi  i
мiцнi, як веснянi води.
   -  Переживаю,  Павле  Михайловичу.  Ще  до  сьогоднiшнього  дня  навiть
подумати не мiг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть  на  царинi,  щоб
менше мороки було... Як ви самi про горбок згадали?
   Савченко засмiявся:
   - Така вже у нас в районi нехороша звичка виробилася: коли затверджу?мо
соз,  то  збира?мося  разом  на  нараду  -  голова  райземвiддiлу,  голова
райвиконкому, старший агроном... Значить, не помилилися?
   - От аби тiльки нам увесь горбок перехватити, бо сусiдство з куркульнею
- нiж у спину. Посiви витравлять, витолочать... - обiзвався Степан Кушнiр.
   - Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комiтетом незаможних селян.
До соцiалiзму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими  рiками
протiка?... Це нам усiм товариш Сталiн сказав: "Головне  поляга?  в  тому,
щоб будувати соцiалiзм разом з селянством, неодмiнно разом з селянством  i
неодмiнно пiд керiвництвом робiтничого класу..." А горбок - це вашi  першi
кроки. Хвилюючi, незабутнi, як для матерi  першi  кроки  дитини:  за  ними
почина?ться справжнiй рiст угору...
   Позаду залишився холодок долини, i зараз плесо доспiло? червоно? гречки
рiвномiрно, як людина у снi, дихало теплом i споко?м. Пiднялися ще вище.
   - Ось ваша земля, товаришi! - ясним поглядом окинув селян  Савченко.  -
Берiть ??. Змiнюйте. Оновлюйте. %
   I созiвцi, мовчазнi, споважнiлi, так тепер оглядали поле,  наче  вперше
побачили його; воно уже ставало ?хнiм хлiбом i плоттю;  на  ньому  вже  не
стогнали заробiтчанськими косами окоренiлi злиднi,  а  розкривався  iнший,
iще непiзнаний, але надiйний свiт. Iще й тривога ворушилася на днi душi, а
очi добрiли, ставали вологими од пiдсвiдомих сподiвань i надiй.
   "Такими вологими, добрими стають очi в селян, коли вони  на  захмелiлiй
нивi пiднiмають на руки, мов дитину, перший снiп",  -  в  душi  усмiхнувся
Савченко, слiдкуючи i за селянами i за надвечiрнiм полем.
   Свiт сонця уже блякнув на росах, i вони, скидаючись  мальками,  бралися
надвечiрньою задумою - синiли, мов розбризканi ягоди  голубницi.  I  земля
синiла, напинаючи над собою веселi паруси рухливого  неба.  Дивним  квiтом
розцвiтав  вiнок  небосхилу,  i  в  прозорому  повiтрi  колисковою  пiснею
гойдався вiдгомiн рiки.
   - Землемiра б нам тепер, - пiдiйшов до Павла Михайловича Бондар.
   - А може трохи зачека?мо?  -  допитливо  заiскрилися  звуженi  в  сяйвi
зморщок очi.
   - Чому? - здивувався i насторожився Бондар.
   - Не терпиться?
   - Не терпиться, Павле Михайловичу,  так,  наче  в  строку  останнi  днi
дотягу?ш. По цiй землi я тiльки наймитом, поденщиком ходив, а це  зразу  в
господарi виходжу. З людьми. Та ще в якi господарi! Тому i трима?ться  мiй
терпець на останнiй павутинцi.
   - Почекай, Iване Тимофiйовичу, ще кiлька днiв,  поки  реманент  i  конi
отрима?те.
   - Ну, це само собою... - жвавiше промовив Бондар, rt
   - А тимчасом, - звернувся Павло Михайлович  до  созiвцiв,  -  про  сво?
резерви подумайте. Скореняйтесь мiцнiше. Хай  кожен  спочатку  хоч  одного
селянина, найближчого товариша, перетягне на свiй бiк.  Треба  на  макiвку
горбка - все поле брати для созу.
   - Постара?мося, Павле Михайловичу, - першим обiзвався  Мiрошниченко.  -
Сусiдничати з куркулями не будемо. В болота ?х спустимо.
   - Е, не кажiть менi, i  болота  для  них,  значить,  шкода.  В  Майданi
Соболiвському, знаю, комунари з плавнiв такий урожай  гребуть,  -  завзято
виступив наперед Варивон.
   - Звiдки ж ти  зна?ш?  -  ледве  стримуючись  од  смiху,  запитав  Iван
Тимофiйович.
   -  Як  звiдки?  -  спочатку  хотiв  обуритись   Варивон,   але   вчасно
спохватився. - Багато людей про це говорять.
   - А треба, щоб усi говорили, знали; щоб нове, як  з  води,  пiднiмалося
перед людськими очима, - уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.
   - I я так увесь час думав... Усiм парубкам i  сусiдам  порозказував,  -
перехвалив себе Варивон, а Iван  Тимофiйович,  чмихнувши,  одвернувся  вiд
нього.
   З долини табуном курiпок випорхнуло кiлька жiночих постатей.
   - Дiвчата спiшать до нас! - пiдвiвся навшпиньки Варивон.
   - Та нi. Нашi баби! - здивовано промовив Степан Кушнiр. - Тiльки тво??,
Iване Тимофiйовичу, нема.
   - То й добре: менше репету  буде,  -  занепоко?но  дивиться  вниз  Iван
Тимофiйович. - Видно, пiдстро?ли усякi елементи. Гляди,  ще  така  баталiя
почнеться!
   - Менi зда?ться, жiнки миролюбно настро?нi.  Не  йдуть,  а  пливуть,  -
весело покосився Мiрошниченко на Бондаря.
   - Зна?мо цих плаваючих лебедiв, - заперечливо захитав головою i  стишив
голос. - Як осоромлять нас перед товаришем Савченком... Ну нiде вiд них не
укри?шся. Свириде Яковлевичу, перепинимо ?х? Може, трохи полум'я зiб'?мо.
   - Не варто, - пильно стежив за жiнками Свирид Яковлевич.  -  Полум'я  у
них, зда?ться, ясне.
   - Чи не жарко нам стане вiд нього?
   Жiнки пiдiйшли до межi,  нiяково  зупинилися,  привiтались  i  освiтили
чоловiкiв поглядами, переповненими сподiвань. Цю мить  надовго  запам'ятав
Iван Тимофiйович, в душi дякуючи i  з  захопленням  стежачи  за  невеликим
гуртком. "Це пiдмога наша".
   Зразу  ж  голови,  запнутi  кольоровими  хустками,   зачаровано,   наче
соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподiвану землю.
   - Як дiвчата, грають очима, - нахилився Варивон до Бондаря.
   - Зараз вони заграють, - пообiцяв Iван Тимофiйович, але  сам  ледве  не
смiявся.
   Струнка чорноока Ольга Вiкторiвна, дружина Кушнiра, перша  напалася  на
чоловiка:
   - Нiчого сказати, теж менi активiсти - iдуть землю вибирати,  а  жiнкам
хоч би слово... - владно i насмiшкувато дивиться на Степана.
   - Каюсь, каюся, жiнко, - розвiв руками Кушнiр.
   - Бачу, як ти ка?шся. Безсовiсний!
   - Авжеж, безсовiснi.
   - Де це видано, де це чувано, щоб вiд жiнок...
   - Хитруни!
   - Я дома сво?му нахитрую!
   - Почалися дебати, - всмiхаючись, махнув рукою Iван Тимофiйович, i жаль
ворухнувся, що дома його чека? не добрий усмiх, а гризня.
   - Та ми збирались вам сказати...
   - Збиралися. Як свекор пелюшки прати.
   - Так ?х, так ?х, - посмiхаючись, кида?  Павло  Михайлович.  -  Хай  не
забувають сво?х дружин.
   I якось зразу  смiх  переплiвся  з  жартами  та  вдавано  не-вдоволеним
бурмотiнням  жiнок.  Великi  слова  про  землю  переснувалися  з   iншими,
значущими,  надiйними,  i  незабаром  чоловiки  та  ?хнi  дружини,  як   у
молодостi,  поруч  почали  спускатися  крутою  стежкою  до  Бугу.   Важкi,
напрацьованi руки надiйно притримували жiнок, i тi молодiли, бралися тихим
надвечiрнiм рум'янцем.
   Сонце саме черкнулося рухливого плеса i  велично  вiдбилося  на  кожнiй
хвилi. Тепер уже десятки сонць котилися через усю рiку до  самого  берега,
де бiля нового дубка стояли селяни з жiнками.
   На великому човнi помiстилися усi созiвцi, ловлячи  кожне  слово  Павла
Михайловича.
   Вiн сидiв на  провi[5],  обличчям  до  людей,  задуманий  i  сивий,  як
голуб... Зда?ться, зовсiм недавно на засланнi,  в  далекому  Сибiру,  отак
спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолi i в гнилому пуховi  порубаних,
розтрiпаних мотузкiв, якими конопатив щойно вирубанi,  звiльненi  з  льоду
кораблi...  Навiть  прибережнi  дерева,  здалося,   загудiли   напруженими
парусами.
   Велике життя, мов два рукави однi?? рiчки, ?днало минуле з сьогоднiшнiм
i пробивалося вперед. I немолодий, посiчений зморшками чоловiк хвилювався,
як в молодостi, хвилюються... Це не  якась  чергова  промова  легковажного
оратора,  зовнi  блискуча  чи  легковiсна,  з  ро?м  полови  над  миршавим
струмочком думок. Це слово, що ма? прорости в людському  серцi,  стати  на
озбро?ннi в непримиреннiй боротьбi,  закрасуватися  в  крапнистiй  творчiй
роботi.  Вагу  слова  Савченко  знав:  вiн  мав  щастя  слухати  Ленiна  в
сiмнадцятому роцi; вiн бачив Ленiна таким, яким його викарбувала  у  вiках
сама iсторiя.
   Як зачарованi, слухали Савченка селяни. Недовiрливий скептицизм, чiпка,
устояна обережнiсть, вироблена нелегким життям, розтоплювались,  i  навiть
м'якшали крутi бiлки очей.
   ...Убогi,  скривдженi,  задичавленi  нивки,  до  пiвсмертi  зашморгнутi
жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межi, пiднiмалися  вгору
i, кружляючи, вливалися потоками в широкi,  могутнi  лани.  Як  обстрiпанi
хмари, зникали чорнi, прогнилi плями бiдняцьких халуп, а за ними  брудними
старцями вiдходили в безвiсть нестатки,  злиднi  i  голод.  Стрiмкi  крила
нового села пiднiмалися в легке небо, видiлялися рель?фно i  так  близько,
як тiльки бува? в  прозору  осiнню  годину.  Саме  щастя  раннiми  ранками
виходило з людьми на поля, спiвало колосом, обсновувало  далечiнь  димками
тракторiв.
   I зараз усе привiлля, неначе весiльнi гостi, пiдiйшло до селян: з  круч
спустилися золотi зернистi ниви, до  самого  узголов'я  нахилилося  зоряне
небо, до човна наблизились добрi спiвучi лiси, i густа  рiка  бiля  самого
берега стрiляла рибою, кружляла гомiнкими островами птицi.
   Жiнки якось непомiтно тiснiше  пiдбивалися  до  чоловiкiв,  не  зводячи
проясненого погляду з Савченка, вiрячи й не вiрячи, що таке можуть зробити
?хнi, до м'яса потрiсканi руки.
   - Павле Михайловичу, i це не казка?  -  зiтханням  вирвалося  з  грудей
Ольги Вiкторiвни.
   - Це наш прийдешнiй день. Вiн кращий вiд казки.
   - Чи дiждемось його?
   - Як уже не робили ми, а тiльки з хлiба  на  воду  перебивалися.  Кожна
зернина тi?ю кров'ю набрякла.
   - Невже прийде таке  життя?  -  знову  радiсним,  здивованим  зiтханням
вирвалося в дружини Кушнiра.
   - Прийде, Ольго Вiкторiвно. Так партiя бiльшовикiв хоче. Вона завжди  з
нами.
   - То спасибi ?й, - низько поклонилась схвильована  жiнка  i  з  докором
промовила до чоловiка: - I ти хотiв таке слово зата?ти вiд нас! Як тобi не
стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?
   - Помилився, помилився, стара. I  сам  не  думав,  що  так  слово  може
пройняти.
   - Не думав. Тобi ж сказано: це слово партi?...
   - В цей час з кручi почав спускатися великий гурт селян. Попереду  йшов
Мирон Петрович Пiдiпригора.
   - Хто вони? - запитав Павло Михайлович.
   - Бiдняки.
   - Середняки.
   - Правильнi люди.
   - Значить, це вашi люди, сила ваша. Не одривайте сво? життя вiд не?. На
свiй бiк перетягуйте ??.
   А сила з шумом i гомоном завзято котилася  блискавицею  стежки,  i  вже
незабаром невистачало навколо човнiв, щоб вмiстити ??...
   Увечерi, коли синi потоки туманiв понатiкали в усi долини, на  охололий
горбок пiднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сiроманець, самотньо,  вбираючи
голову в плечi, пiдiйшов до гречки. Нагнувся до землi, помережено? свiжими
глибокими слiдами; з ненавистю обвiв очима  усi  чотири  сторони  свiту  I
застиг  у  роздумi,  обличчям  до  села.  Воно,   як   розсiяним   зерном,
переливалося, мерехтiло вогниками, нерозгаданими i тривожними.
   Недалеко мелодiйно  перегукнулися  курiпки,  i  Сафрон  з  несподiванки
здригнувся, похолов. I тiльки страх сповз, як недалеко  зашелестiли  чи?сь
кроки.
   - Кого там лиха година носить?! - гукнув i сам здивувався:  не  було  в
голосi тi?? сили, що була ще до сьогоднiшнього дня.
   Ступнув крок уперед i послизнувся на зарошенiй  межi.  Коли  вже  земля
вислизала з-пiд нiг,  побачив  якусь  темну  постать.  Прожогом  пiдвiвся,
затрусився. В цей час  з-за  хмари  просковзнув  мiсяць,  i  недалеко  вiд
Сафрона затремтiла холодна згорблена тiнь одиноко? грушi-дички...



   XXI

   Цi днi пропливали неначе в непроглядному туманi. Глухий неспокiй Дмитро
хотiв заглушити працею, недосипав ночей i на  довгастому  брунатному  чолi
поруч вляглися упертiсть i тiнi, ще бiльше притьмарюючи блиск чорних очей.
   Був мовчазний i часто недочував материно? мови.  Над  перенiссям  двома
дорiдними колосами сходилися темнорусi, з iскорками золота брови, а  нижче
?хнього стику залягла коротка глибока зморшка.
   Робота горiла в ширококостих руках. Аж перелякалась  Докiя,  коли  вiн,
трохи сутулячись, пустив човном розмашистi грабки у виспiлий  овес.  Ручку
зайняв широку - на пiвтора покосу - i пiшов напролом,  за  кожним  помахом
пiдбираючи пахуче пiвколо срiбного стебла.
   Трiщав овес пiд косою, наче хто  його  запалив  знизу,  перехилявся  на
зубчасту  колиску  i,  вiдкинутий,  слався   рiвно   розстеленим   суво?м.
Зупиниться Дмитро, вiйне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в
поле срiбний перелив, i знову нависа? тiнню  над  сполоханими  дзвониками.
Двiчi пройшов довгi гони, не спираючись на кiсся.
   - Та хiба ж так можна робити, сину? - пiдiйшла з перевеслом до нього.
   - Про що ви говорите? -  не  розумiючи,  пiдвiв  брови  вгору,  а  коса
затрiпотiла в стеблi, мов блискавиця помiж хмарами.
   - Перервешся. I скотина вiдпочинок повинна мати.
   - Он ви про що! Не перервуся - ви  мене  двожильним  родили,  -  понуро
усмiхнувся, i знову затрiщало поле, i покотилися на землю останнi сльози з
низьких цурпалкiв ще живого стебла.
   Безмiрна далечiнь лежить перед косарем,  оповита  рожевим  туманом,  що
наближа?ться до нього, наляканий сонцем.
   Осторонь, наче з вiкiв, виплива? зелений Великий шлях, шумить розлогими
липами, що чули на сво?му вiку пiснi  Кармалюка  i  Котовського,  Щорса  i
Боженка; далеко помiж садiв з долини виплива? невелике село i  вклоня?ться
тобi велика дорога. Десь за  вибалком  обзива?ться  коса  косi,  як  серце
серцю, i знову стиха? на високiй прозорiй нотi.
   З мокрого лоба вiдкинув довгий чуб, долонею  провiв  понад  бровами,  i
знову голубi  очi  засяяли  в  кипучому  затiнку  колосся.  Одним  помахом
пiдрiзав двi волошки, i вони злякано затремтiли на холодному покосi.
   Що його тепер гризло? Вiн i сам не мiг дiбрати. Чогось невловимого було
жаль, чи то пройдених рокiв, чи то? любовi, що  тiльки  серце  роз'ятрила,
вгорнула попелом, з-пiд якого i жару не видно. А може,  знову  прийшло  те
напiвзабуте дороге чуття?.. Дурницi! Не  мiг  вiн  зразу  покохати  Югину:
бачив кращих за не?, красивiшi дiвчата заглядали йому в очi i не знаходили
того щедрого блищика, що краще за всяке  слово  промовля?.  Пiсля  першого
кохання, коли однi наослiп вiддаються любовним  хвилям  i  закручуються  в
гарячому чи теплому, щирому чи пiдробленому круговоротi, мало  вiдрiзняючи
животворнi струменi вiд каламутi, а iншi тугiше замикаються в собi, неначе
скойка, - вiн став суворим, вимогливим до себе й iнших.
   "Дiвчина повинна бути чиста, як у веснянiй  водi  скупана,  щоб  нiяко?
тiнi не лягло мiж мною i нею, бо тiнь ту не винесеш з серця, не  присиплеш
пiском. Не посаг, а честь красить молоду".
   Не мало вiдшумiло, утекло до моря води од тих незабутнiх днiв.  Щоденна
робота вiд ранку до вечора - завзята, як перший грiм, або  гаряча,  важка,
мов спраглi жнива, робота до болю в  усьому  тiлi  -  втихомирювала  його,
давала розраду. I, наче зерно в засiку, лежали в  серцi  Дмитра  невисiянi
чуття. I ось тепер невiдома тривога заповзала в сховок. Хотiв заглушити ??
знову-таки працею.
   Не для багатства так ревно робив Дмитро. Вiн любив поле, як син  любить
матiр, вiн, здавалось, навiть вiдчував, як пророста? зерно в землi;  ходив
дивитися за кiлька верстов на першi сходи, радiючи i вболiваючи над  сво?ю
невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зеленi хвилi  -
серце. I нерiдко тепер в суворому селянському колi робiт вiн знаходив щось
нове, розказане газетами, як умiв, розширяв те  коло  -  чи  привезеним  з
Вiнницi новим зерном, чи прочитаною агрономiчною книгою. А зимою з любов'ю
майстрував такi скринi, столи, що аж смiялося дерево, оживаючи  в  мiцних,
умiлих руках.
   Смачно шарха? коса, i краплинка поту злiта? з брови.  Знов  засвiтилися
блакитнi очi i згасли в покосi.
   - Добре косиш, господарю. - Бiля межi сто?ть Гриць, схрестивши руки  на
держаку габель.
   Мiж ним i Дмитром тече смуга непрокошеного вiвса.
   - Доброго здоров'я, парубче, - спира?ться на кiсся. - Куди поспiша?ш?
   - Та Варчуковi йду працювати: молотаркою почина? ярину молотити.
   - Найняв тебе?
   - Треба  ж  яку  копiйчину  пiдробити.  Проклятуща  хата  останнi  жили
висоту?. Куди не кинь - тiльки однi руки.
   - Оженитись дума?ш?
   - Не без того. Баба нездужа?, а, звiсно, без господинi яке  наше  дiло.
Так що з жiнкою краще - хай пособля?. Бажалося б якось iз злиднiв вибитися
i не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.
   "З Югиною одружиться, - ловить себе, що заздрить Григорiю. - Ну й хай -
погуля?мо на весiллi. Важко хлопцю спинатись на ноги,  кров'ю  кожен  грiш
обкипить". - I вiн чомусь бачить, як  до  ново?  Грицьково?  хати  придани
везуть молоду Бондарiвну.
   - Що ж, приходь до мене, помiрку?мо з  матiр'ю  -  можливо,  допоможемо
якою копiйчиною, - поволi витиска? з себе, не дивлячись на Григорiя.
   Дмитровi не варто було б говорити про грошi: вiн  весь  час  вбира?ться
купити  коня.  Але  наперекiр   сво?м   намiрам,   наперекiр   пiдсвiдомiй
настороженостi, що породжу?ться супроти Григорiя, твердо вирiшу? допомогти
йому.
   - Спасибi на доброму словi.
   - Приходь завтра увечерi, бо сьогоднi поночi з поля при?ду. - Пряму? до
матерi понад кучерявою рiчкою, що лягла мiж ним i Грицьком.
   Докiя умiло й обережно,  сповивши  перевеслом  тугий  снiп,  випростала
гнучкий незiгнутий стан, подивилась на сина.
   - Може, поснiда?мо? Час уже.
   - Можна. Мамо, Григорiй просив, щоб йому трохи грошей позичили.
   - З радою душею, коли б наш Карий на загинув... Хай Григорiй  багатiших
пошука?.
   - Я пообiцяв йому.
   - Ще чого бракувало!  Сам  казав,  що  коня  пiсля  жнив  купуватимемо.
Хватить на Данька спину гнути.
   - Пiзнiше, мамо, купимо. Зимою. Тодi й конi повиннi дешевшими бути.
   - Дивись сам. Ще з озиминою припiзнишся.
   - Не припiзнюсь. Данько сказав, що коли менi тiльки треба буде волiв  -
зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два днi  будуть  воли  в  мене.
Дуже хоче для сво?? старшо? дочки добру мебель мати. Як я  накреслив,  яку
маю зробити йому, то  аж  пiдскочив  чортiв  хапун.  Пiддобрю?ться  тепер.
Навiть не лаявся, коли раз побачив, що бiльше копи на хуру врублив.
   - То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було
б  зараз  Григорi?вi  позичати.  Шкода  хлопця,  та  коли  вiн  тi   грошi
вiддасть...



   XXII

   Зайшло сонце, зiтхнули, ожили хмари i  червоною  рiчкою  попливли  вище
далекого лiсу, нижче вечiрньо? зiрки.
   Плюскотiла в темрявi доспiла ярина, i на високiй могилi, як  побратими,
урочисто застигли два полукiпки. Далеко проскрипiли запiзнiлi  пiдводи,  i
настояна тиша нечутно йшла полями, густа i пахуча.
   Опустив ноги з полудрабка,  задумавсь.  Теплим  пилом  дихнула  дорога,
неохоче  зiтхнула,  зашарудiла  пiд  колесами.  Натомлене   тiло   просило
вiдпочинку, тим-то в уявi ближчало село, домiвка; бачив у подвiр'? матiр з
дiйницею i чулось, що з  напiврозчинених  дверей  от-от  вийде  ще  жiноча
постать, сподiвана, рiдна. Навiть  угадував,  що  зап'ята  бiлою  хусткою,
заклопотана чимсь, тiльки рис обличчя нiяк не мiг уловити.
   Шумить широкий шлях, i в голубому прорiзi  вiт  гойднувся  тонкий  серп
мiсяця, пiдпливаючи  до  мерехтливо?  зорi.  Старi,  садженi  в  два  ряди
крислатi липи з'?днуються мережаними брамами i повiвають медом, наче повнi
теплi дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомленi, величнi, братаються з
молодими садами i знову прямують просторами повз оселi  трудiвникiв,  ?хнi
ниви, пливуть, як саме життя невмируще.
   На перехрестi забовванiв пам'ятник котовцям.
   Срiбна жмурка загойдалась у повнiй косарськiй криничцi. Трохи притримав
налигач, i воли зупинились понад шляхом, розводячи в  сторону  два  осiннi
кущi круторогих голiв.
   Невелика косарська криниця, а вмiстилися в нiй i придорожнi  дерева,  i
високе, коване небо з серпом мiсяця, хмаринами, i дрiмають  в  ??  глибинi
осипанi стрiли грiмниць, i самому сонцю не розминутися з нею. I  вода  тут
крiпка, на коренi настояна, - споконвiку хвалить трудiвник.
   Мiцними .руками вперся у  вогкий  дерн  i  припав  шерхлими  устами  до
срiбного леза молодика. Врозтiч кинулись  наляканi  зорi,  заховались  пiд
берегами, а коли пiдвiвся, знову  почали  випливати.  З  глибини  виринали
темнi обриси будiвель, а його хата, ?дина з усiх, бiлiла.  I  ждав  у  нiй
хтось косаря, виглядав у вiкна, тiльки шибки чорнi  -  не  побачиш  нiчого
крiзь них.
   - Добрий вечiр, Дмитре... Тимофiйовичу.
   Аж здригнувся з несподiванки. Одначе вiдчув вагання у дiвочому  голосi:
видно, не знала, як назвати його...
   На дорозi освiтлена блiдозеленавим  вечоровим  сяйвом,  з  граблями  на
плечi стояла Югина.
   - Здрастуй, дiвчино. Забарилася ж ти.
   - Забарилася, Дмитре Тимофiйовичу. Хотiлося дов'язати ячмiнь - латка ще
зосталася, а вже вечiр прихопив, - усмiхнулася лагiдно i так,  наче  трохи
глузувала з себе. Хвилястi кучерi затемняли дiвоче  обличчя,  робили  його
блiдiшим i старшим. - В'яжу i страх як боюся -  не  близький  свiт  додому
iти. Склала полукiпки, а вже й нiч. Духу людського нiде!  -  Тiнню  пробiг
переляк по осмiхненому чолi, i хороше стало  на  душi  парубка.  Крадькома
оглядав вiд голови до  нiг,  в  думцi  пестив  рукою  важку  дiвочу  косу,
заглядав у великi довгастi очi, i здавалося, що так само колись ввечерi  у
жнива вiн стояв з нею в широкому полi.
   - Боязко стало?
   - Ще й як. Дорогами бiгти далеко. Дай, -  думаю,  -  полями.  Дременула
навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть:  хто  пражку?,  той
дома не ночу?; от i шкандибаю теперечки.
   - Бiдолаха, дуже пробила? - щиро пожалував.
   - Заго?ться! - I, спинаючись лiвою  ногою  на  пальцi,  пiшла  поруч  з
Дмитром до волiв.
   - Сiдай на воза, - зручнiше поправив снiп.
   - Не хочу.
   - Я тобi "не хочу". Зараз же вилазь!
   - Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тодi люди скажуть?
   - Нiби що?
   - Наче не зна?те. Попаду якомусь насмiшниковi на зуби, то й будуть люди
цвiкати: "Дмитро Югину на посаг повiз". Знаю я ?х, - подивилась правдивими
очима.
   - Так я йому за це ребра полiчу, - вiдповiв строго.
   - Ну, добре, тiльки селом ?хати не буду.
   - Про мене.
   Югина поклала граблi на вiз i руками вхопилась за полудрабок  i  люшню.
При?мно було майже непомiтним помахом рук пiдсадити дiвчину,  чуючи  крiзь
сорочку легкий повiв  тепла.  Югина,  опираючись  руками  у  восковий  луб
полудрабка, сiла на гузир снопа.
   "Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка", - усмiхнувся, йдучи бiля
воза.
   Ступав по вузькiй мiсячнiй дорозi, а вiз то впливав у сяйво, то поринав
у  мереживо,  виплетене   тiнями   розлогих   дерев.   Темiнь   i   свiтло
перекочувались по дiвочому обличчю, примхливо мiнили його. Хотiлося  сiсти
поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоцi  дотик  м'яких
кучерiв.
   "Де там - сполоха?ться..."
   Отак пiд'?дуть додому, вiдкри?  навстiж  ворота  i  вiз  покотиться  по
росистiй муравi, i затемнiють позаду двi колi?, осипавши роси.
   "Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже  й  заснула  на
возi..."
   Оглянувся.  Вiз,  пiдминаючи  колесами  верхiв'я  дерев,  покотився   з
пiскуватого горбка на морiг, i  дiвчина,  злегка  похитуючись,  всмiхалась
чисто, лагiдно, так, як умi? всмiхатися тiльки незiгнута турботами юнiсть.
   - А тепер не страшно?
   - Чого б це було страшно з таким, як ви? "З яким це  таким,  як  я?"  -
хотiлося запитати. Однак промовчав, тiльки руку поклав бiля люшнi, поруч з
дiвочою.
   I добре було йти по мiсячнiй дорiжцi, бачити в просвiтках дерев  золоте
добiрне волоття проса i серп, загублений жницею на голубому  полi...  Чув,
як стихав, влягався неспокiй i розвiвався тяжкий сердечний щем.
   - Що зараз тато роблять?
   - В лiсництво пiшля вiдробляти.
   I цi простi слова вистукували йому срiбними дзвiночками.
   - Це правда, що соз в куркулiв вiдбере горбок?
   - Правда, - допитливо глянула на хлопця.
   - Дуже добре, - ворухнула усмiшка устами. - Худобу скоро отрима?те?
   - Надiйсь, скоро... Вам не перепало вiд Данька?.. За те,  що  нам  жито
привезли?
   - Оскаженiв був... шулiкою напав.
   - А ви що? - i подих зата?ла.
   - Так змiряв його очима вздовж i  впоперек,  що  вiн  губи  прикусив  i
вiдступився назад.
   - О, ви можете! - свально вихопилося в дiвчини: пригадала, що  говорили
на селi про парубка.
   Але Дмитро не зрозумiв iнтонацi? i похмурнiв: осуджу?.
   - I чим же закiнчилося, Дмитре Тимофiйовичу? - не вгледiла перемiни.
   - Даньковi я просто вiдрiзав: заробив худобу на якусь  годину,  то  вже
мо? дiло, кому я снопи привiз. Не бiйтесь - вашим пiдголоскам не привезу.
   - Невже так сказали? - приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.
   - Дума?ш, хвалюсь перед тобою?
   - Ой, нi! - замахала руками.
   - Розсердився тодi я, брязнув  ворiтьми  й  додому.  Так  Данько  лисом
закрутився, перепрошувати почав: в нього столярсько? роботи багато,  от  i
потрiбнi мо? руки.  Перепрошу?,  а  в  самого  злiсть  усерединi  клубками
ворушиться...
   Ось i село вiйнуло  двома  крилами,  засинiли  хати;  у  темних  вiкнах
мигтiли  скалки  срiбла.  Дiвчина  пiдвелась  з  воза  i  раптом   злякано
гойднулась - видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як пiдхопив  ??  обома
руками, бережно поставив на землю.
   За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблiдле вiд  переляку  i
несподiванки ?? обличчя, хутчiй вiдчув,  нiж  побачив,  наскiльки  дiвчина
краща, чим йому здавалося ранiш. I найбiльше подобалися  глибокi  правдивi
очi, не затiненi двома виразами, як бува? в нещирих людей, чи якi за одною
думкою приховують кiлька iнших.
   "Такi очi  не  пiдманять.  Словом  схоче  зата?тися,  а  вони  викажуть
правду", - ожили теплi почуття, як у брата до сестри пiсля довго? розлуки.
   - Ледве з воза не злетiла - ноги пересидiла. Iч, як голками коле. -  Ще
переляк не зiйшов з дiвочого обличчя, а вже в голосi тремтiла  насмiшка  з
себе. - Спасибi, Дмитре Тимофiйовичу, що пiдвезли калiчку.
   - Коли ще ма?ш пробити ногу - наперед скажи, я  небезпремiнно  ви?ду  в
поле, - усмiхнувся.
   - Авжеж, було б за ким... На добранiч! Хай все добре сниться вам.
   - Все добре i ти.
   - Таке ви скажете.
   Похилила  голову  i  простягнула  назустрiч  парубковi  руку,   майнула
кучерями i пiшла самотньою вулицею. Тiнь вiд валка  граблiв  вiдбилась  на
дiвочiй блузцi, коливалась, наче зубцями розчiсувала коси.
   I довго на сво?й руцi Дмитро чув  дотик  несмiливих  пучок  i  хвилююче
тепло.
   ...Данько непривiтно зустрiв Дмитра.
   - Чого б це я так пiзно  валандався?  Ти  скоро  менi  худобу  на  однi
кiсточки засушиш.
   - Тодi ?хнi мощi в Ки?во-Печерську лавру здасте.  Читали:  на  судовому
процесi призналися отцi, що мощi святих з кiсток худоби майструвались?
   Данько аж пiдскочив на мiсцi, наче хто його швайкою кольнув:
   - Брехня! Ще менi одне слово скажи - i трясцю, а не воли получиш!
   - Мене трясця не бере. Скiльки коло Бугу в долинках не ночував,  i  хоч
би раз трiпонуло. - Вийшов на вулицю легкою пружною ходою.  Байдуже  було,
що позаду лаявся розлютований Данько, а  його  жiнка  теж  щось  образливе
кинула  навздогiн.  Пiсля  зустрiчi  з  Югиною  все  здавалось  незрiвняно
хорошим, i на душi був такий спокiй, як  в  тi  хвилини,  коли  з  радiстю
закiнчу?ш любу роботу.
   Мати ждала його, дiждатись не могла.
   - Та й припiзнився ж ти, Дмитре.
   - Припiзнився?  А  я  й  не  помiтив,  -  усмiхнувся,  тiльки  так,  що
здригнулась складка бiля уст на правiй щоцi, навiть  нижню  губу  пiдiбрав
тугiше до верхньо?, щоб не  помiтила  стриманого  хвилювання.  Та  хiба  ж
захова?шся вiд всевидючого ока, ута?ш що? Вже коли вiн увiходив у  двiр  i
подивився на не?, - вiдчула,  що  легше  стало  на  його  серцi,  i  скупа
радiсть, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.
   - Ходи, сину, вечеряти.
   Дмитро пiшов до хати, а вона, освiтлена мiсячним сяйвом, стояла посеред
подвiр'я, невисока, пругка, з незiгнутим станом. З-пiд  кички  пробивалося
два пасма волосся i тiнями облягало  високе  чоло,  заскороджене  боронами
рокiв. Крiзь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча
краса, як в  осiннiй  день  крiзь  сiтку  павутиння  прогляда?  в  затiнку
калинове гроно.



   XXIII

   Вогонь погасав, i чорнi челюстi печi, неначе розкрита  паща,  свiтилися
червоними  зубами  жарин.  Часом   синiй   зубцюватий   гребiнь   полум'я,
пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугiллi, i тодi на  стiнах
розгойдувались три тiнi. Югина проворно бiгала по хатi, рихтуючи  на  стiл
миски i вечерю. На покутi сидiв Iван, бiля нього Марiйка, натомлена денною
працею i рада, що, нарештi, чоловiк привiз у клуню ярину.
   - Оце в мене вже й серце стало на мiсце - нi дощ не намочить полукiпки,
нi худоба не розмервить.
   - В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз ста? на мiсце i  стiльки
ж зiскаку?, - студить юшку в ложцi Iван; i витягнутi трубкою губи ворушать
цурпалками коротких вусiв.
   Та  Марiйка  сьогоднi  розм'якла,  як  вiск,  i  навiть  гадки  не  ма?
пiдштрикнути словом чоловiка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галявi
просо (сьогоднi надвечiр ходили дивитись), хоч i рiдке, однак без  головнi
i волотки ма? великi. До того ж завтра недiля, можна встати  пiзнiше,  бо,
казав же ж той, ? за ким вiдпочити: викохала дочку проворну, роботящу.
   - Сiдай вечеряти, - лагiдно освiтила зором всю постать сво?? одиначки.
   Югина примощу?ться бiля матерi.
   - Це б коли худоба, щоб озимину пiсля жнив  кинута  в  землю.  Бач,  на
ранньому в цьому роцi вродило, а на пiзньому - голою  косою  тнуть.  Всяка
билинка, наче чоловiк, тепло любить, - обережно  несе  з  полумиска  ложку
Марiйка.
   - Хе. Навiть баба може дiло сказати, - прислуха?ться Iван.
   - Може, неправду кажу?
   - Хто ж каже? От нашi з созу мають скоро дiстати худобу, реманент.
   - То що з того?
   - Як що? I ми в пору засi?м.
   - Таки не виписався? Обманув мене. Скiльки  тобi  казала!..  -  здiйма?
голос.
   - I не  випишуся.  Ти  менi  цi  теревенi  не  торочи.  От  настренчили
куркульськi  пiдголоски...  Досить  щоднини  кланятись  в  ноги  за   свою
кривавицю: зореш поле - вiдробляй, привезеш яку там копу  -  вiдробляй.  З
лiсу ломаку притягнеш - вiдробляй, - увесь вiк вiдробiтки з'?ли. З старцiв
хочеться вибитись. Не кривись, Марiйко, бо не пособиться.
   - Дiди нашi жили - созу не знали, батьки нашi жили - созу не  знали,  i
ми без нього  проживемо!  -  як  завчене  вичиту?  Марiйка  i  вже  почина
постукувати держаком ложки по столi.
   - Ми й без пансько? землi  в  комiрному  жили,  та  не  схотiли  ж  так
вiкувати.
   - Земля - одне дiло, а соз - iнше дiло. На трясця вiн менi здався. Бач,
як люди визвiрились на тебе. Нiхто худоби не да?.
   - Хiба то люди? То куркульня.
   - Куркульня - не куркульня, а виписуйся.
   - Нагадай козi смерть. Тобi непотрiбний соз, так Югинi потрiбний. I  ??
згно?ти на чужiй  роботi  хочеш?  Пустиш  на  заробiтки,  як  сама  колись
чманiла? Коли ми i середину, i жили пообривали на чужому, так хай хоч дiти
не обривають. Хватить вiчними наймитами бути.
   Зна? Iван,  чим  вразити  жiнку,  i  Марiйка  осiка?ться,  з  зiтханням
поглядаючи на дочку.
   - Дивися ж, якщо не те?, то виписуйся скорiше.
   - Iще що скажеш?
   - Ви не бiйтесь, мамо, спiльний обробiток землi - тiльки полегкiсть для
нас. Це на комсомольських зборах доповiдач з областi казав! -  обзива?ться
Югина i червонi?, що так невмiло, непереконливо сказала. Нiяково поглянула
на батька, а той, пiдбадьорюючи ??, кивнув  головою.  -  В  Iвчанцi  добре
працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться сво?м життям.
   - Розумна не на сво? роки стала.  Вийдеш  замiж,  тодi  хоч  в  комунiю
записуйся. - Сердито йде у другу хату.
   - Хе! Значить, разом будемо, дочко,  матiр  лякати,  -усмiха?ться  Iван
Тимофiйович. - Тiльки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й  годi.  А
про Iвчанку ти вiрно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном
помага?. Куди нашим врожаям до ?хнiх.
   Потягнувся до свiжо? газети. Загрубiлi пальцi  обережно,  з  при?мнiстю
розгорнули пахучий папiр, уже покритий ворсинками пилу. Газета  для  Iвана
Тимофiйовича була завжди ясним святом. Вона не тiльки ?днала його  з  усiм
свiтом, а пiднiмала над буденними турботами; не  говорила,  -  виспiвувала
найдорожчi слова, розкривала тi дороги, до яких тягнувся  всi?ю  душею.  В
його очах не збiднювалися навiть прочитанi  газети  -  до  них  вiдносився
любовно i обережно ховав кудись подалi вiд цупких Марiйчиних рук.
   - Чого Софiя до тебе прибiгала? - ворухнулась запiзяiла  догадка,  коли
побачив молодiжну сторiнку.
   - В райком з нею пiдемо.
   - В райком?
   - Комсомольскi  квитки  нам  вручатимуть,  -  вiдповiла  з  гордiстю  i
хвилюванням.
   - В добру путь, Югино. - Пiдвiвся з-за столу, кремезний i урочистий.  -
Достойною будь, дочко. Щоб не тiльки батьки гордилися тобою.  -  Нахилився
над дiвчиною, поцiлував у голову мiцними, перепеченими устами.
   - Спасибi, тату, - вдячним i сяючим зором поглянула на  нього  i  мiцно
притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна
i тепла, як прогрiта вечiрня нива. Нiжним повiвом доспiлого хлiба вiяло од
не?. Югина навiть крiзь блузку, бiля самого серця  вчувала  тверду  рiзьбу
роботящих надiйних жил. - Я так  i  знала:  пораду?тесь  ви.  Душа  у  вас
така... чиста, лагiдна...
   - Нi дочко, - промовив задумливо. - Не лагiдний твiй батько. I не  хоче
таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагiднiсть старим бабусям,  що
зiбралися iти в далеку путь. А нам ще до кровi треба  битися  за  справжн?
життя. З куркульнею битися... Душа у мене,  щоб  ти  знала,  шершава,  мов
полотно  те,  що  болючими  пальцями  випрядалося  i  ткалося  в  безсоннi
злидарськi ночi. I ясна моя душа, мов полотно, вибiлене  весняним  сонцем.
Наша держава з сiмнадцятого року бiлить ?? сво?м промiнням.
   Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.
   - Чого диву?шся? Не сподiвалася таке почути? Це, Югино, не я, а  правда
наша говорить. Гляди, щоб правдивою менi була в усьому, такою, як комсомол
тебе вчить. Бо хiба то людина, коли все у нiй сiре: i  душа,  i  думки,  i
погляд. Коли перепiлка сiра - це красиво, а коли людина  така,  то...  Ну,
iди вже спочивати...
   - Тату, значить, ви тепер зi Свиридом Яковлевичем зовсiм заодно?
   - Ми завжди з ним заодно, - перебив,  хоча  й  знав,  про  що  запитала
Югина. I, вже помовчавши, додав: - Вгадала  ти.  Думаю,  дочко,  в  партiю
вступати, - вперше виказав найпота?мнiшi мрi?. - Тiльки поставимо  соз  на
ноги... так, щоб ясно можна було людям глянути в очi... i по?ду з Свиридом
Яковлевичем до райпарткому...
   - Куди ж ми тодi нашу маму подiнемо? - весело звузила очi.
   Iван Тимофiйович засмiявся:
   - Це не мала загадка. Неодмiнно з жiнделегатками порадьмося... ?? треба
до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить,
або навiки виживе, сточить сво?м язичком...
   До шибок припала темносиня нiч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.
   Рiвно задихав Iван,  i  Марiйка  з  острахом  побачила,  що  його  руки
схрещенi на грудях. Похапцем роз'?днала ?х i довго  не  могла  зупинити  в
грудях болючого стукоту.
   Мiсяць нечутно сiйнув у хату блiдого сяйва, i на  долiвцi  заколивались
чорнi перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рiдне,  навiть  увi  снi
насмiшкувате обличчя чоловiка, який i парубкуючи не  раз  сво?ми  кпинами,
упертiстю доводив ?? до слiз, та й тепер не змiнився. Навiть оте  незмiнне
"хе" не вiдходило з лiтами, а ще бiльше вкоренялося, стаючи i радiсним,  i
роздумливим, i сумовитим, i злостивим окликом.
   У сiнях  загримiв  засув,  забряжчали  вiдра  -  Югина  принесла  води,
зачиняла дверi. I знала мати, що зараз  дочка  буде  лугом  змивати  коси,
розчеше кучерi i, не заплiтаючи ?х, перев'яже на нiч биндою.
   "Неспроста приходив Гриць у недiлю, ой, неспроста".
   Було радiсно. Чи не найкращий парубок задивився на Югину!  I  тривожно,
бо красу на тарiлку не положиш, а вiн же бiдний, бiдний, аж синiй,  навiть
хати не ма?. Вийдеш замiж за такого  -  не  намилу?шся,  а  нагорю?шся  по
зарiбках. Хотiлося, щоб зять багатший був, щоб дочка ??  не  наймичкою  чи
поденницею стала, а зразу господинею. Гарна молодиця з мо?? Югини буде...
   - Гарна, гарна, - загримiв бас на подвiр'?.
   - Славна, славна, - обiзвалася скрипка...
   - Що це?
   Майнули чорнi обриси будiвель, огорненi синiм полотном. Прозору хмарину
надрiзав гострий срiбний лемiш, пересунулось навскiс  перехрести  рам,  на
сiдалi загорлав, забив крильми пiвень.
   "Невже свiтанок скоро?"
   I знову загримiв бас,  але  вже  на  вулицi  бiля  приданочок:  "Гарна,
гарна". А вона удавала, нiби п'яна, i мусив таки зять брати ?? пiд руки  i
вести гамiрливими вулицями до сво?? хати.
   - Горе мо?, а хто ж мiй зять? - От тобi й ма?ш! Навiть i роздивитись не
встигла, а вiн хитрун!  Тiльки  подивиться  вона  -  одверта?ться  вбiк  i
смi?ться, смi?ться з не?...
   I Югина довго не могла заснути цi?? ночi. Теплi, мокрi коси розсипались
по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рiй несподiваних думок.
   Тепер недiлю вона стрiчала радiсним передчуттям.  В  уявi  бачила,  як,
зготувавши снiдання i обiд, прибира?ться бiля скринi, загляда? у  маленьке
дзеркало i вiкно - чи не йдуть подруги  за  нею.  Навiть  чула,  як  грала
музика на майданi коло сельбуду  i  шелестiли  вулицями  дiвочi  спiдницi.
Закрутить ?? Гриць в швидкому танцi на заздрiсть старшим дiвчатам.
   "Хiба  ж  вона  винна,  що  краще  танцю?  за  них?"  -  Усмiхнулась  i
застилалась, що лукавить сама з собою.
   Не тiльки тому Шевчик платить музикам, що легко танцю? вона.
   Ой так-так, ой так-так!
   Шевчик дратву сучить.
   Пригадала дитячу пiсеньку i беззвучно розсмiялась, бачачи, як  Гриць  у
хвартусi з десятки сидить на  шевському  довбаному  стiльцi  i  смолистими
руками, оперезаними слiдами дратви, люто вкручу? в нитку тверду щетину,  а
щетина гнила - рветься, i вiн мало кулакiв з злостi не  сучить.  А  музика
гра?, i Гриць вже з колодками в руцi, дратвою в  зубах  сам  пуска?ться  в
танець,  сердито  наспiвуючи:  "Ой  так-так,  ой  так-так,  Шевчик  дратву
сучить".
   "I чого вiн в недiлю приходив? Чого?  Захотiлося  чарку  випити,  от  i
зайшли".
   I зна?, що обманю? себе, але настирливу догадку хоче  прикидати  iншим,
заховати глибоко-глибоко,  щоб  радiснiше  i  довше  було  ?й  пробиватись
наверх. Ось вона пiдiйма?ться, струшу? з себе  накиданi  думки,  як  трава
росу, i пода? свiй голос:
   "А я знаю, чого вiн приходив".
   "Нiчого ти не зна?ш, - сердиться дiвчина, - хiба мало кращих  дiвчат  у
селi ?", - i почина? перебирати ?х у пам'ятi.
   "От подруга - Софiя Кушнiр чим не красуня? Тiльки дрiбна трохи i  надто
вже смаглява. Або Людя Вiтренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто
гордовита, та й ходить, наче за кожний ступiнь золотий бере. Або  Катерина
Прокопчук..." - I незручно ста? перед собою, що почала судити, хай  хоч  в
думках, сво?х подруг. "Наче вже я найкраща за всiх. Як це недобре",  -  аж
почервонiла.
   Все ж було при?мно згадувати пiдслуханий шепiт молодиць: "Гарна дочка в
Марiйки Бондарихи".
   Нiч м'яка i  ласкава,  як  у  дитинствi  доторк  материно?  руки.  Вона
пригаду? вчорашню нiч на шляху i  високу  мужню  постать  Дмитра.  Як  вiн
подивився тодi на не?. I гаряча хвиля залива? дiвчину, коли знову вiдчува?
на тiлi дотик його мiцних шершавих рук. I зовсiм вiн не такий  гордий,  як
люди говорять.
   Згаду? розповiдь, як Варчуки побили Дмитра. Тiтка Докiя раз на годенках
у Шулякiв якось обмовилась: "Думала, що навiк приморозив хлопець ноги.  Аж
нi. Саме напровеснi почав вже ходити. А  раз  прийшов  увечерi,  роззувся,
походив по хатi та як метнеться до печi лампу свiтити. По тому як забiгав,
почула щось недобре. Скочила з лiжка.  Сто?ть  мiй  парубок  посеред  хати
блiдий-блiдий i губи куса?.
   - Що з тобою, Дмитре?
   - I сам не доберу. Скинув чоботи, онучi, а це чую, що знову наче  онучi
до нiг поприставали. Чи не мара? - Присвiтила я низом, а в нього шкiра  до
самих щиколоток вiдстала. По  землi  волочиться,  мов  папiр.  -  Останнiй
гостинець з тiла сходить, тiльки з серця навряд чи так скоро  зiйде,  -  i
почав  вiдривати  шматки  бiлого  побабченого  полотна,  а   з-пiд   нього
проглянуло молоде рожеве тiло, як у немовляти..."
   I дiвчинi зда?ться,  що  над  нею  нависають  тiнi  од  росло?  постатi
Дмитра... А очi в нього чорнi-чорнi - в душу заглядають  так  допитливо  i
строго, мов хочуть вивiрити: хто ти така? Гриць лагiднiший,  все  в  нього
простiше, а танцю?ш з ним - землi пiд собою не чу?ш...
   "Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву  сучить..."  "Забарилася  ж  ти,
дiвчино..." I лячно було навiть стрiнутися з ним, i як назвати не знала  -
чи Дмитром, чи Дмитром Тимофiйовичем. Хорошi вони парубки -  i  Дмитро,  i
Грицько, i Варивон. Варивон тiльки на язик дуже гострий... Вже  крiзь  сон
чула, що  Грицько  щось  пита?ться  в  не?,  а  вона  червонiла  i  нiчого
вiдповiсти не могла.



   XXIV

   Дiвчата пiднялися на гору.
   Перед ними зразу ж поширшала земля,  розводячи  тiсне  коло  небозводу;
там, де вона аж за обрiй втискалася  крильми  дiбров,  надвечiр'я  кресало
золотi сполохи. Вони розцвiтали дивовижними квiтниками, притрушували лiси,
i тi обзивалися мелодiйним малиновим дзвоном. Невидимi  працьовитi  ковалi
поспiшали iз сонячних злиткiв викувати розсип зiрок,  загартувати  хлiбину
мiсяця i прогнути той шлях, що несхибно з зенiту пролл?ться на пiвдень.
   - Дiвчата, дiвчата, подивiться, як славно навкруги! - зупинилась Югина,
наче вперше побачила в усiй красi велику землю. Дiвчинi навiть здалося, що
усе привiлля: i вигини долин, i просвiченi лiси,  i  гора,  на  якiй  вони
стояли, погойдуючись, пливуть у далечiнь. I це було зрозумiлим вiдкриттям:
пiсля сьогоднiшнього дня свiт збiльшувався, кращав.
   - Так i в наших дiбровах славно, тiльки  над  ними  ближче  спуска?ться
небо, - тихо промовила  невисока  задумана  Василина,  дочка  полiсовщика.
Вона, як i Югина,  захоплено  дивилася  на  щедроти  надвечiр'я,  сповнена
хвилюванням,  почуттям  ново?  вiдповiдальностi   i   силою   правди,   що
розкривалася в нових словах ?? новими товаришами.
   - Дiвчата, ви чим  любу?теся?  Кого  перед  очима  бачите?  -  пiдбiгла
непосида Софiя Кушнiр. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечi подруг
i, пiдiбравши ноги, почала розгойдуватися вперед i  назад.  -  О,  якi  ви
вреднi: женишкiв побачили i мовчать!
   Гострим поглядом вона перша вгледiла, що в долинi польовою дорогою йшло
кiлька хлопцiв з лопатами i сокирами. Позаду них,  з-за  горбка,  пiднявся
трактор, i на його буркотiння тихим дрижанням обзивалася гора.
   - Дiвчата, це ж, зда?ться, комсомольцi з Комсомольського, -  догадалася
Софiя. - Бiжiмо до них.
   - Ти що, маленька? - зупинила ?? серйозним поглядом Василина.
   - То-то й ?, що не маленька, - одчайдушне випалила Софiя. ??  невеличке
смугляве  обличчя,  оповите  нiжним   одсвiтом,   аж   мiнилося   веселими
задиркуватими тiнями. Вона любила несподiваним словом  налякати  спокiйну,
занадто соромливу "мамину мазуху", хоча мати Василини давно  спочивала  на
крихiтному лiсовому кладовищi.
   - Софi?, хоч би ти посоромилась...
   - Почекай трошки, познайомлю тебе з  трактористом,  а  коли  вiн  почне
зiтхати бiля  свого  кохання  i  про  всякi  зiрочки  говорити,  тодi  вже
засоромлюся, мов пiонiя.
   - Безстидниця.
   - Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою,  -  всяка  вiдiб'?  твого
милого, а про тракториста й не говори...
   - Софi?, ну прямо не  знаю...  Як  тобi  не  совiсно?  -  за-рожевiлася
Василина й безпомiчно заклiпала довгими чорними вiями.
   - Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, - пригорнула  дiвчину.  -
Ну  що  ж  iз  того,  коли  ми  познайомимося  з  хлопцями?  Це  ж  перший
комсомольський колектив у районi. Про нього у газетах  писали,  про  нього
сьогоднi в райкомi згадували. На голому мiсцi чудеса зробили. Орли!  Невже
не цiкаво?.. От бачиш, цiкаво. А як  вiддамо  тебе  за  тракториста  -  ще
цiкавiше буде.
   - Та покинь  ти  лепетати,  -  вступилася  Югина.  Промита  крем'яниста
моза?ка дороги попливла в м'якi тони блакитносизо?  долини.  Збiльшувалися
постатi хлопцiв. Ось вони, обвiтренi, налитi незатвердiлою силою, легкi  в
ходi, порiвнялися з дiвчатами.
   - Добрий вечiр, красунi!  -  поздоровкався  високий  смуглявий  юнак  у
голубiй безрукавцi. На його руках тремтiли й набухали рухливi м'язи.
   - Добрий вечiр, або що? - задиркувато обiзвалася Софiя.
   - Ти, дiвчино, гостра нiвроку.
   - А ви притупились? Це пiсля роботи бува?. Хлопцi засмiялися.  Василина
обурено смикнула Софiю за блузку.
   - Люблю таких, - блиснув яструбиним поглядом смуглявий, пiдiйшов ближче
до Софi?.
   - Спасибi за любов. Вона  у  вас  рання,  як  жайворонок.  Глядiть,  не
сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде,  -  з  удаваною  зажуренiстю
вклонилася Софiя. - Ви не з Комсомольського?
   - З  Комсомольського,  з  Комсомольського,  -  зразу  розцвiли  обличчя
хлопцiв. - А ви звiдки?
   - Не скажемо, щоб стежки не протоптали.
   - Тодi ми трактором при?демо.
   - То друге дiло.
   - Про вас i сьогоднi в райкомi згадували. Хвалили, - обiзвалася  Югина,
з подивом i захопленням слiдкуючи за хлопцями, бiля яких уже стояла  горда
слава. "Славнi, i простi, простi... наче брати".
   - Ви з райкому? Комсомолки? Друзi  нашi!  -  зрадiли  хлопцi  й  почали
знайомитись.
   - Марко Лебедев. З Поволжя.
   - Давно у нас живете?
   - З двадцять першого року. Пiд час голоду привезли сюди.
   - Левко  Орленко.  В  минулому  наймит,  тепер  голова  комсомольського
колективу, - подав руку Софi? смуглявий юнак.
   - Софiя Кушнiр, наймичка в минулому й тепер.
   - Зате в майбутньому не будеш.
   - Вже заглянули в мою судьбу?
   - Заглянув, Софi?, - твердо промовив Орленко. - Згада?ш мо? слово через
пару рокiв.
   - Згадаю, - зiтхнула дiвчина. - 3 роботи йдете?
   - З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а
садами шумiло воно, полуницею  червонiло...  То  комсомольський  квиток  у
руцi?
   - Комсомольський. Сьогоднi отримали, - вiдповiла з хвилюванням.
   - Так загубити можна.
   - Не загублю. А ви де свiй носите?
   - Бiля серця.
   - I ми покладемо бiля серця, - вiдповiла Софiя за всiх дiвчат.
   Пiд'?хав трактор. Софiя, тягнучи за руку Василину, кинулася  до  нього.
Закурений чубатий тракторист скочив на землю i наче прирiс до не?.
   - Ох, i  машина!  -  захоплено  вирвалося  в  Софi?.  -  До  не?  можна
приторкнутися?
   - Можна, - великодушно промовив тракторист, так, начеб  вiн  щонайменше
дарував усi багатства дiвчинi.
   - Тепла, як  людина,  -  уже  кругом  оглядувала  машину.  -  Василино,
порухай... Вона прямо умира? за трактором, - пояснила хлопцевi.
   - Софi?...
   - Справдi? - зацiкавився тракторист. Василина горiла рум'янцем, вже  не
можучи й слова промовити.
   - Справдi, справдi! - вiдповiла за не? Софiя. - От поговорiть  iз  нею.
Вона вже зна?, що таке радiатор ? з чим його ?дять. - Метнулася до  Югини,
красномовно показуючи ?й поглядом на оторопiлу Василику й тракториста.
   - Дiвчата, вам не боязко iти додому?
   - Анi чуть. А вам не страшно в лiсi жити?
   - Звикли.
   - Вовки не нападають?
   - Бува?. Коли чотириногi, а коли й двоногi.
   - Як живеться вам?
   - Добре, дiвчино. Краще за всiх.
   - I завжди так було?
   - Спочатку тяжко доводилося, коли в лiсах не було нi кола, нi двора. На
землi спали, небом вкривалися, вогнем од вовкiв огороджувалися...  Держава
нас на мiцних  долонях  пiдняла.  Приходьте  в  колектив,  подивитесь,  що
зроблено нашими руками.
   - Спасибi, прийдемо.
   - Привiт Самiйлу Полiщуковi. Ми зробимо рейд до вас, -  перевiримо,  як
працю?те.
   - Прилiтайте.
   - По хлiбозаготiвлi ваше село не перше.
   - Зате й не останн?.
   - Достойними будьте, - щиро проща?ться Левко Орленко, i хвилююче  тепло
налива? Югину: велика батькiвська турбота ожила в словах молодого голови.
   - Василина й досi з трактористом ворку?. Навiть бiля керма  умостилася.
От тобi й тиха вода, - пошепки повiдомля? Софiя.
   По теплих дорогах розходиться  юнiсть,  несучи  в  чистих  переповнених
серцях молоду музику надiй.
   Мiсяць натягу? над колисками долин золотi вервечки, переснову? кроснами
лiси, i дорога вже рiчкою тече мiж рухливими тiнями.
   - Якi вони хорошi, хлопцi нашi, - задумливо говорить  Югина,  по  вiнця
налита ще нерозгаданою силою почуттiв.
   - Справдi, Югино, - пiдтриму? ?? Василина.
   - Особливо тракторист, - з перебiльшеною згодою кива? головою Софiя.  -
Такий хороший... i зразу кермо довiря?.
   - Софi?...
   - Життя нове будують,  -  продовжу?  Югина.  -  Вiдстали  ми  вiд  них.
Наздоганяти треба.
   - Югинко, чим же ми наздоженемо ?х? - довiрливо тягнеться  Василина  до
подруги.
   - Усiм, чим зможемо. Нам тепер очi вiдкрили, скiльки ми можемо зробити.
Я в созi буду працювати, невтомно...
   - А я з татом слiдкуватиму, щоб нiяка погань нашi лiси не обкрадала.  I
посадку сама засаджу... найкращими деревами... Югино, це теж комсомольська
робота?
   - Тодi я за Варчуком  прослiдкую.  Дiзнаюся,  куди  вiн  хлiб  заховав.
Пам'ята?те, дiвчата,  слова  Ленiна:  "Боротьба  за  хлiб  -  боротьба  за
соцiалiзм..." Кiнчиться мiй строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете,
Югино? - присмирiла Софiя.
   На дорозi забовванiв вiз. Дiвчата притихли,  пильно  дивлячись  уперед.
Незабаром пiд'?хала пiдвода, i подруги зрадiли, побачивши  Мiрошниченка  i
Бондаря, з гомоном i смiхом кинулися до них.
   - Вiтаю вас, наша змiна, - сердечно поздоровив ?х Свирид  Яковлевич.  -
Достойними  будьте   високого   звання...   Ростiть   великими,   мужнiми,
правдивими, красивими.
   - Спасибi, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночi?
   - За вами, опiвночницi, - усмiхнувся.
   - Свирид Яковлевич затурбувався: де нашi дiти забарилися? От i  ви?хали
зустрiчати вас, - поясню? Iван Тимофiйович Югинi.
   Дiвчина ласкавим i вдячним  поглядом  дивиться  то  на  батька,  то  на
Мiрошниченка.
   Вiз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися лiси,  перемiщуючи
тiнi й промiння.
   - Заспiва?мо, дiти? - примружився Мiрошниченко.
   - Заспiва?мо, Свириде Яковлевичу, - зразу ж, не соромлячись, обiзвалася
Василина.  ??  дiвчата  за  голос  дивовижно?   краси   прозвали   лiсовим
соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечiрню  прохолоду,  молодий  порив
пiдхопив пiсню на крила  i  покотив  у  лiси,  i,  наче  луна,  ??  почали
наздоганяти мужнi затвердiлi голоси.



   XXV

   - За Iвана Тимофiйовича! За Iвана Тимофiйовича голосую! -  прямо  ще  з
дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан  Кушнiр.
Не просячи слова, пiдiйшов до  столу  i,  не  звертаючи  нiяко?  уваги  на
президiю, заговорив голосно i впевнено:
   - Хто з нас товариша Бондаря  не  зна??  I  ми  зна?мо,  i  комсомолята
знають, - пiдвiвся навшпиньки i  обвiв  зором  всю  молодь,  що  сидiла  в
глибинi сельбуду. - В iмперiалiстичну Бондар нiмцiв бив, у громадянську  -
з контрреволюцiйними гадами боровся,  вiн  i  життя  по-новому,  по-новому
розумi?. От вiзьму я просте дiло - образи. Яка Марiйка не завзята баба, та
в свiтлицi вже нема нi одно?, нi одно? iкони.
   Правда, - очi в Кушнiра бризнули  смiхом,  -  тут  i  я  допомiг  Iвану
Тимофiйовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них
дома...
   - Степане, досить! - попросив Iван Тимофiйович з президi?.
   - Дали чоловiковi слово - хай говорить,  -  озвався  чийсь  жартiвливий
голос.
   - Правильно, товаришi. Бондар нiколи менi висказатись не  да?.  Привик,
що ми тепер друзi з ним. Iнiцiативу вбива?.
   - Якими слiвцями кида?!
   - Аякже. Газету я спочатку  читаю,  а  потiм  курю.  А  ти,  Полiкарпе,
спочатку куриш, а потiм... Да. Так дома в них таке робиться, що  хоч  хати
вiдцурайся. "Я тобi ?сти не дам,  я  тобi  жити  не  дам,  безбожнику!"  -
кричить Марiйка i вибiга? з свiтлицi.
   - Та покинь, Степане.
   -  Еге,  так  i  покину.   Товаришу   голово,   призвiть   до   порядку
недисциплiнованого члена президi?  товариша  Бондаря...  Дiло  ж  виходить
таке: перед святами Марiйка познiмала  образи,  вимастила  стiни  i,  поки
зiбралася  знову  вiшати   сво?х   бороданiв,   Iван   Тимофiйович   вльот
приспособився оздобити свiтлицю портретами i картинами. От i почалась  мiж
хазя?ном i хазяйкою дискусiя. Коли б не я, воно б i до  рогачiв  дiйшло...
Вибiгла Марiйка, а Iван Тимофiйович вiдкрив вiкно, пiдiйшов до образiв, що
один на одному  стосом  лежали,  i  каже:  "Все'дно  скоро  свою  бабу  не
втихомирю,  то  давай  повикида?мо  це  луб'я  надвiр.  Заодно   вже   хай
вiдлементу?". Дурний, - кажу я йому...
   - Степане, - аж застогнав Бондар.
   - Та чого ти морду?шся? - обурився Кушнiр. - Усi ж знають, що не дурний
ти, але тодi був такий випадок... Чудак ти, - кажу я йому. - Треба  ранiше
вийняти скло - воно в  господарствi  пригодиться,  а  потiм  картинками  i
рамками я?шню спряжити, бо, знаю, Марiйка тобi таки ?сти не дала.
   - А ти дума?ш - дала?
   - Так ми i зробили... Шкварчить я?шня, а  тут  Марiйка  до  хати  бурею
летить... Iван ледве пiд лаву не лiзе,  а  я  зразу  догадався,  що  треба
видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним  i  лихим,  що  й  справдi
жiнка подумала - з сулiю, певне, випили. Тiльки застогнала,  вхопилась  за
голову та й ходу од нас. I я?шнi не попробувала.
   - Ти б iще про чорногузiв розказав, - сердито кинув Iван Тимофiйович.
   - Та це вже всi знають, - незадоволено промовив Кушнiр i махнув  рукою.
Ця реплiка, видно, збентежила чоловiка, i вiн неждано швидко,  уже  рiвним
голосом, закiнчив свою промову:  -  Кращого  нам  голови  созу,  чим  Iван
Тимофiйович, не Вiдшукати. За нашу бiдняцьку  правду  сто?ть  чоловiк.  На
цьому я й кiнчаю.
   Кушнiр втиснувся у першому ряду; рухливий i чуткий, вiн зразу ж  почув,
що хтось позаду, попирхуючи, говорив п