Григорiй Тютюнник. Вир ------------------------------------------------------------------------ Григорiй Тютюнник Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Гомiн, гомiн по дiбровi, туман поле покрива?, туман поле покрива?, мати сина призива?: - Вернись, синку, додомоньку, змию тобi головоньку... - Менi, мамо, змиють дощi, а розчешуть густi терни, а висушать буйнi вiтри... Укра?нська народна пiсня I Село Троянiвка гнiздиться в долинi. На пiвнiч вiд нього Бе?ва гора, покрита лiсом, на пiвдень - заткана маревом рiвнина, по якiй в'?ться полтавський шлях. Обабiч шляху то тут, то там мрiють у степу хутори, маячать на далеких обрiях, як зеленi острови по синьому морю. В центрi села тече рiчка з дивною, мабуть татарською, назвою - Ташань. Весною вона скреса?, i тодi селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого мiсточка; лiтом пересиха? так, що в деяких мiсцях ?? перебродять кури на сусiднiй хутiр Залужжя i навiть там несуться, що ? досi основною причиною сварок мiж троянiвськими i залужанськими молодицями. Батьку-ватись жiнкам дуже зручно; вийдуть одна насупроти друго?, стануть на рiзних берегах i, гарненько поскладавши на грудях руки, починають: "Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжi припина?ш? Хiба вона твоя, чи що?" - "Хай тебе колючками до землi припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетiла на сю сторону, так оце я вже й винна?" - "А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще i вiдкараску?шся, що ти мо?? курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапцi шманделок тво?? спiдничано? пiлки?" - i пiшло, i пiшло, що й до вечора не переслуха?ш. Над рiчкою було дуже лунко, через те всi чули, i про кожну таку чвару знали на обох берегах. У селi ? вигiн, на якому пасуться телята, свинi, гуси, вiвцi, кози, i коли голова сiльради Гнат Рева ?де куди-небудь лiнiйкою по службових справах, то наказу? кучеровi, одноокому Кузьмi, розганяти ?х байба-рою, щоб не задавити котрогось. ? магазин, у якому прода?ться вакса, хомути, горiлка, сiль, вила, пiдситки, вухналi, сковороди i крам на кофточки. На захiднiй околицi села, бiля самого байраку, живе Йосип Вихор, по-вуличному - Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася бiля яру, поруч з нею хлiв, ще далi, в садку, клуня - житло для горобцiв та голубiв, що воркують пiд бантиною у солом'яних кошелях. Вiд клунi стежка круто пада? в яр з холодною джерельною водою. Сiм'я в Йоньки така: старший син Гаврило - широкоплечий, бiловусий здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком - бугай ногу потовк). Iде вулицею помiж тинами - голова то визирне, то захова?ться; собаки брешуть, аж з очей iскри сиплються, думають, що то вiн ?х дратуе| Середульший Федот - дрiбноростий, чорненький, схожий на батька. Цей служить в Червонiй Армi?, добився двох кубикiв, i його портрет висить на покутi помiж рушниками. I найменший - Тимко. Цей вдався не в матiр, не в отця, а в про?жджого молодця. Високий, тонкий, з-пiд картуза чорнi кучерi пруть, очi гарячi, черкеськi, дивляться спiдлоба. Як iде селом, зустрiчнi дiвчата полум'ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять. В 1920 роцi, пiсля криваво? сiчi червоних iз махновцями, пiшла молода красива Уляна у яр по воду. Бачить - звiвся з бур'яну чоловiк, хотiв щось сказати та й знову повалився в траву. Пiдбiгла до нього Уляна, аж то червоний бо?ць: лице в кровi - очей не видно, лiва нога шаблею порубана, видно, лежачого сiкли. Простяг до не? руки, блага?: "Вiзьми мене, молодице, звiдси, загину я тут". Обняла його Уляна за спину помiцнiше та й повела геть вiд смертi... Вiдлежувався бо?ць на горищi. А щоб дiти про нього не довiдалися та не розтеленькали по селу, спровадила ?х Уляна до сво?? матерi. Через пiвтора року повернувся додому Йосип, якого червонi брали в обоз, гульк - а в колисцi тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойда?ться, нiжками на Йоньку свариться. Мiсяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночi пробирався до хатинки, де жила Уляна з байстрям, щипав ?? за груди так, що капало молоко на сорочку, допитував, хто сплюндрував дiм, але вона мовчала. Тодi вiн закривав подушкою рот i люто бив кулаками пiд серце. Вiд тих побо?в поволi тьмарилася ?? здорова сiльська краса,, тверде тiло обм'якало i в очах згасала жага кохання. Йосип на все життя затамував на не? злобу, по-звiрячому ненавидiв Тимка. Люди де бачили, i якось найближчий сусiд Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: "Ти, Йонько, хлопчиська не карай i сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше". Йонька нiби погодився, але ганьби забути не мiг, вона вiчно смоктала його за серце, як чорна п'явка, часто вiн вибухав таким гнiвом, що всi домашнi ходили як по струнцi, чекаючи, доки перейде буря. Одному Гавриловi велися дещо спокiйнiше, бо вiн уже був чоловiком сiмейним i жив на вiддiлi по-сусiдськи з батьком. II - Тимко, вставай! Свiта? вже, - розштовхувала Уляна сплячого сина, стягаючи з нього рядно. Тимко схопився i, намацавши на жердцi одежу, став хапливо зодягатися. З хатини крiзь вiдчиненi дверi тоненькою смужкою пробивалося свiтло, спалахувало на мiдних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у великiй хатi, де спав Тимко. Парубок вийшов умиватися в заболочених чоботях, вiйськових галiфе (подарунок вiд Федота), чистiй полотнянiй сорочцi, вишитiй хрестиком. - Чого ви мене так пiзно збудили? - запитав вiн хрипким зi сну голосом, стурбовано глянув на малесенькi вiкна, за якими чорнiла свiтанкова пiтьма. - Тебе добудишсяi Менше б по вулицi тинявся. Ось ми пропишемо Федотовi, як ти тут розпарубкував-ся та розволочився. Увiйшов Йонька в облiзлiй заячiй шапцi, теплiй сар-дачинi, з яко? висiло ватяне рам'я, i чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров бiля печi. - Куди вас сьогоднi? - запитав вiн i засмердiв люлькою так, нiби в хату ввалився цiлий табiр циган. Сухеньке личко, заросле сивою борiдкою, робило його схожим на продавця iкон. - ?демо орати до Вишневого хутора. - Iстнка з дому не бери. В хазяйствi знадобиться. - А я його коли брав? - Брав чи не брав, а слухай, що тобi кажуть. I гулi менi припини, моду яку взяв, чортова погань! Станеш? - Чекай. Я його iнакше. Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спинi так батогом, що кожух аж свиснув. - Хочеш, щоб у пику дав? - обiзвався з-пiд кожуха Денис. - Вставай! Чого хропеш посеред поля? Денис звiвся на ноги, почепив на плече дробовика. - Зайцiв не бачили? - запитав вiн, обзираючи поле сонними очима. - Бачили. Набурили тобi на кожух i побiгли далi, - зареготав Марко. Денис на те кепкування не звертав уваги. Для того, щоб його розгнiвати, треба ширяти розпеченим дроттям у живiт. До Вишневого хутора прибули, як зiйшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга бикiв, заохкав, як бублешниця на ярмарку: - Торбу з харчами загубилиi А бий тебе сила божа? Що менi мати скажуть? Новiсiнька торба з материного рукава вiд сорочки, ще й калиною вишита. Що його робити? - Задери пiджак та постьобай себе батогом, - смiючись, радив Тимко. - Ну, гони бикiв, чого рота роззявив? До пiвдня з тобою тут монятися буду, чи що? Орали двома парами бикiв. Першою - Тимко з Марком, а другою - Охрiм Горобець iз Денисом. Тимко iз сво?м погоничем першу борозну пройшов спокiйно. Охрiм iз Денисом нiяк не могли спрацюватися. Бички були молодi, нетямущi. Денис ?х тяг "соб", а вони вернули "цабе". До того ж Денис поганяв ?х у вивернутому наверх вовною кожусi (бризкав якраз невеличкий дощик) i з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тiльки бикам, а й людинi страшно. За плугом дрiботiв маленький, хирлявий Охрiм з обмотаною рушником ши?ю, хрипiв, повиснувши на чепiгах: - Скинь оте руззо, ради бога. Хiба з ти не бацис, со бицки тебе бояться, як зарiзяки? - А куди я його подiну? - Давай узе я носитиму, хай ти сказишся! Охрiм чiпля? гакiвницю за спину, i вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням. Зранку захмарило i довго сiяло на землю холодну, дрiбну мжу, потiм повiяв з Акерманщини вiтер, розчистив небо, i на поля бризнуло сонце. Запарувала рiлля, тьмяно заблищали на сонцi одвернутi лемешами скиби землi. З дощово? мряки виринув Вишневий хутiр - з два десятки мазанок iз зеленими вiд моху стрiхами. Сонце пригрiвало сильнiше, земля дихала вiльготнiше, iз голубого неба долiтав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнiв, то завмирав, танучи в голубiй безвiстi. Тимко, налягаючи руками на чепiги, часто задирав голову, проводжав даленiючi косинцi журавлiв, i тихий смуток облягав його серце. Вiн часто курив i майже не розмовляв з Марком, який, проте, не зважав на замрiю свого товариша, а витриндикував та винашувався бiля бичкiв, як на весiллi або якому грищi. Тимко, журливо посмiхаючись, з любов'ю дивився на свого веселого товариша, пiдганяв його незлостиво : - Давай, давай, а то прийде дядько Прокiп, вiн нам за таку оранку налама? хвоста. - А чого нам його боятися? Вiн трохи зрiднi, - не падав духом Марко, натякаючи на те, що Прокiп - майбутнiй Тимкiв тесть. Так пережартовуючись, пройшли ще декiлька гiн. На останньому заходi перед обiдом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу i так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю. - Глянь! Дiвчат цiла кагала. На шляху стояла машина, i з не? з гамором та смiхом виплигували дiвчата, що при?хали розкидати гнiй на бурячищi. - По-сусiдськи з такими цесарками небагато напрацю?ш, - горював Марко. - Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний пiвень на хатi. Тимко нiчого не вiдповiв. Швидко пробiг очима по строкатiй юрбi дiвчат, когось шукаючи; раптом густi брови його, над якими блищали крапельки поту, майнули вгору i так застигли на деяку мить, потiм вiн опустив ?х, одвернувся i став дивитися собi пiд ноги, iдучи за плугом. Дiвчата наближалися, i все яснiше та голоснiше чулися ?хнi голоси та смiх, шелест сухого бадилля. Вони пiдiйшли вже зовсiм близько, i Тимко не мiг дивитися тiльки собi пiд ноги, а пiдвiв очi i зараз же побачив запнуту в теплу шаль дiвчину, котра пройшла мимо сво?ю швидкою i широкою ступою, не сказавши навiть "здрастуйте". В ?? пружинистих рухах вiдчувалося щось нервове i пристрасне. Лице було сумним i зосередженим. Пiд припухлими вiями блищали синi, як мiдний купорос, очi. Пройшовши мимо Тимка, дiвчина зупинилася i стала розмовляти iз сво?ю подругою i, мабуть, сказала ?й щось дошкульне й смiшне, i це сказане, безсумнiвно, вiдносилося до Тимка, бо та глянула на парубка i зареготала на все горло, вiд чого кругловиде обличчя ?? зробилося червоним i тугим, мов редька. Потiм вона схопила грудку i шпурнула на орачiв. - Свого батька по лисинi! - порадив Марко, ховаючись за воли. - Знай сво? дiло. Чого зв'язу?шся? - похмуро буркнув вiд плуга Тимко. - Не можу я, брате, коли отакi товстонiжечкя поряд. - Подрочись по степу, може, втихомиришся. - Хай йому грецьi Ще iржати стану. Опiвднi зробилося зовсiм тепло. Дiвчата палили торiшн? бур'яниння, i пахучий димок слався степом. Вiд борозни повiвало гiркими корiнцями i розпареним душком землi. Тимко роздягся i ходив за плугом у однiй сорочцi та босий, на козирку його вiйськового кашкета виблискувало сонце, iнодi вiн пiдводив од борозни очi i дивився на Орисю, що розкидала вилами гнiй, i серце його неспокiйно стискувалося. Чого це вона надулася? Позавчора сидiли пiд вербами, все було добре, а сьогоднi полум'ям диха?. Може, справдi iз Сергi?м знюхалася? При цiй думцi кров ударила йому в голову, i вiн, не знаючи, куди подiти зло, що поволi залива? його, напався на Марка, що той буцiмто погано ганя? волiв. Коли ж Тимко побачив, що Орися i Ганна, взявши вiдро, пiшли до степового озеречка по воду, то зупинився i наказав Марковi випрягати бикiв, хоч до обiду ще можна було разiв зо два обiйти гони. - Чого так рано? - здивувався Марко. - Охрiм з Денисом ще орють. - Не тво? дiло. Марко зняв з волiв ярмо, хитрувато посмiхнувся: - Може, i мене iз собою вiзьмеш? Ганнуся ж iз нею пiшла. - Двох котiв у мiшок саджати не можна - покусаються. Тимко взяв у руки батiг i, топкаючись по рiллi босими сильними ногами, що бiля щиколоток були перев'язанi поворозками вiд галiфе, погнав волiв до водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрiв дiвчат, що несли вiдро води, збив на потилицю картуз; смолистi кучерi вивалилися на високий лоб. - Може, пiдсобити? Г.а? - Самi справимось. Дiвчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздяганi, i товста, туго заплетена коса Орисi непо-рушно лежала в спинному рiвчаку, червону ситцеву блузку ворушив вiтерець, вузенька боса ступня залишала на рiллi глибокi слiди. - Орисю! Пожди трохи. Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусi, i та, взявши вiдро, пiшла далi, не озираючись. Орися обернулася до Тимка i стала чекати його, опустивши в землю очi. Нижня губа ??, налита соком вишнi, неспокiйно ковзала по верхнiй, i було таке враження, нiби вона смокче соску. Це надавало ?? обличчю вигляду дитячо? вередливостi. - Чого ти мене десятою дорогою обходиш? - запитав Тимко, обпалюючи Орисю сво?ми чорними черкеськими очима i намагаючись обняти дiвчину. Вона вирвалась i суворо глянула на Тимка. - Мене лестощами не вiзьмеш. Я тобi не Харитя! - Ха-ха! Уже якусь Харитину прибрехала, - засмiявся Тимко. Тодi вона уважно глянула на нього, i в тому поглядi було стiльки духовно? твердостi i холодного презирства, що Тимко пригас i заблимав очима. - Твоя губа брехлива, як у старого цигана. Я сама бачила, як ти стояв iз Харитею пiд вербами. - Ну й стояв... Бо ти мучиш мене. Чудна ти якась. Нi обняти, нi поцiлувати тебе не можна. З Харитею простiше... - Ну, й iди до не?. Орися крутнулась i побiгла по рiллi. Тимко зiтхнув, крикнув услiд, чи не вийде вона вечором до озерця, але вона побiгла мовчки, швидко мелькаючи тугими, гарно виточеними литочками. Тимко довго i замрiяно дивився ?й услiд, потiм закурив i пiшов заганяти волiв, що вiльно бродили бiля озера, понюхуючи свiжу траву. Вона чари зна?, скарби шука?, великих грiшниць на смерть убива?". I стала тi?ю лапкою по хатi водити. Як тiльки циганка сотворила те? ворожбитство, в баби лице почорнiло, з рота виступила пiна i стало ?? так трясти, що мiсця собi не знайде. А як очунялася, то побачила, що скриня розкрита i не тiльки дукачi, а й керсетки,. i вишитi сорочки, i полотно - все к лихiй мамi позабирано. Вискочила вона надвiр, бачить: лежить дiд посеред обiйстя на купi соломи, чумацьких пiсень виспiву?. Баба давай його штовхати та вговоряти, щоб рушав циган здоганять, а вiн сво? робить, спiва? та на волiв гейка? так, наче на ярмарок ?де. Догадалась тодi баба, що то на нього нечисту силу наслано, покропила свяченою водою, i дiд вiдiйшов. При цих словах Денис пiдвiв голову i вже в який раз запитав, чи не зварилося. - Бачиш, що нi! - сердито вiдповiв Охрiм, мiшаючи ложкою в казанi. Денис хвилю сидiв, задумавшись, потiм почепив рушницю на плече i, не сказавши нiкому й слова, кудись пiшов; у вiдсвiтах вогнища деякий час видно було його постать, що вiддалялася, а згодом i зовсiм зникла в темрявi. Пiсля його вiдходу деякий час панувала мовчанка. Марко пiдсунувся до вогню, який уже горiв не так буйно, як ранiше, вигрiб паличкою кiлька картоплин, обчистив ?х ножем вiд попелу i став ?сти, смачно похрумкуючи пiдпеченою шкiркою. Всi сидiли задумавшись. Нi Тимко, нi Марко, нi, мабуть, сам Охрiм не вiрили в нечисту силу, але в цю весняну теплу нiч, огорненi темрявою широкого степу, вони радi були послухати страшнi бувальщини, що чудово вимальовувалися в уявi людей бiля загасаючого вогнища, пiд тихе полускування сухого бур'яну i рiвномiрне шуль-потiння кулешу в казанку. - Так що зарiкатися нiчого, - порушив мовчанку Охрiм i помiшав ложкою кулiш. - Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зi мною раз було... Вiн облизав ложку, поклав ?? на рушник, на якому лежав порiзаний хлiб, витер жирнi вiд сала пальцi об полу свитки i, дивлячись на вогонь маленькими, як смородина, очима повiдав далi: - Як жили ми iндивiдуально, то був у нас вiтряк. Стояв вiн на Бе?вiй горi, отам, де тепер наш артiльний млин сто?ть. Млин вутлий, старий, подме вiтер - скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався i для хозяйства хоч i невеликий, а все ж таки давав дохiд. Мiрошникував покiйний батько, земля йому хай буде пухом. Як пiде, бувало, з дому на свiтанку, так i просидить аж до пiзньо? ночi, а як дуже завiзно, то й ночувати там зостанеться. От раз менi мати й каже: "Збирайся, Охрiмчику, дорога моя дитино, та понесеш батьковi вечеряти до млина". Я швиденько зiбрався, кошик у руки - i гайда. Вийшов за село, глянув - у млинi свiтиться. Я на те свiтло й прямую. Iшов собi так, iшов, тiльки став на гору бейка-тися, глядь: а свiтло кудись униз сунеться, сунеться i зовсiм щезло, наче його хто собi в кишеню заховав. Темно зробилося, як пiд кобеняком, за два кроки поперед себе нiчого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з мiсця не зрушу. Ну, думаю, уже обтан-цювала мене мара з мiтлою, уже я тепер не вийду з цього мiсця. Постояв я трохи, постояв, а потiм подрався далi, а куди, й сам не знаю, тiльки втямки менi, що передi мною вже не гора, а стiна. Дряпаюся на не?, дряпаюся - не бере. Навколо якiсь кущi, хащi i холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник - блись. Я до нього. А вiн вiд мене. I давай мене водити, i давай водити. Ходив я, ходив, а тодi сiв на якесь чортовиння i думаю, що треба менi отут чекати свiтанку, доки ота вся нечисть на мiтлах не розкомандиру?ться по сво?х квартирах, бо, видно, натрапив я на ?хнiй шабаш, то вже доки вони мною не награються, не випустять звiдси. Закутався я в свитку, сиджу, зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на головi пiдiйма?ться. То залл?ться солов'?м, то совою зави?, то пiвнем закукурiка? або пiдкрадеться потихеньку та й смика? за свитку. Або оце зiб'? з мене шапку, а тодi ходить i ходить побiля мене, як кiт або собака. Ходило, ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранцi прокинувся - i що б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, вiд млина палицею кинути. Менi улiво трiшки взять - i якраз дорiжкою до млина дiйти, а я вправо поперся. Отут i кажи, що не напущено на чоловiка. Напущено, то вже й дурному зрозумiло. - Нiякого напуску. Ти з дороги збився, - заперечив Тимко. - Збився? А розтолкуй менi, як ти такий розумака, чого ходив по цiй дорозi тисячу раз i нiколи не збивався, а в цю нiч збився? - А ще бува?, що людина по церквах лазить, - iз страхом сказав Марко. - Хвора, то й лазить. - Бабськi брехнi... - Я не знаю, чи брехнi, чи нi, а зi мною раз було таке, що не мiг iз печi злiзти. - То моча тобi в голову вдарила, - засмiявся Тимко. - Хто зна?, що воно таке було, а не знайду виходу з печi - й квит. Спереду мацну - стiна, ззаду - стiна, по боках теж стiни. А ще за дня ми з братом жирували й розбили макiтру з тiстом. Ну, думаю, замурували мене дорогi родителi за таке злодiйство заживо на голоднi муки й погибель. А тут до вiтру пiдпира, аж сорочечка на менi коробиться. Як закричу я: "Мамо!" - i не витримав. На другий день цiлий ранок вишкрiбав я черiнь та допитувався у матерi, що то воно зi мною поробилося. А мати слухала-слухала та й каже: "То вiд варено? квасолi. Ото не треба ?? на нiч ?сти..." То, може, й ви, дядьку, квасолi на?лись? - звернувся Марко до Охрiма. Охрiм хотiв щось сказати i вже розкрив рота, але в цей час iз темряви появився Денис, кинув Охрiмовi до нiг двi курки з повiдкручуваними головами i сiв бiля вогню. - Де ти взяв? - вiдсахнувся вiд них Охрiм. - А як прибiжать iз Вишневого жiнки та трус зроблять? Та ти зна?ш, що тут буде? Без штанiв на Троянiвку побiжимо. - А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуди, Марко, i в окрiп,-- порадив Тимко. Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко пiдкинув бур'яну у вогонь i сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розiсланому кожусi обличчям до вогню. Пiсля вечерi хлопцi натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу половину, через сiни, займали жiнки) i постелили собi добру постiль. В кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. "Принесло його на мою голову. Орися тепер побо?ться вийти до озера", - роздумував Тимко, вкладаючись, i скоро захрiп, удаючи iз себе сплячого. Вiн все ще надiявся. що всi скоро заснуть i запану? те сонне царство, яке дасть йому можливiсть вийти з хати на побачення. Але спокiй у хатi нiяк не мiг встановитися. Охрiм кiлька раз виходив надвiр пiдкладати бикам сiна, потiм став питати у Марка, чи той не бачив його iстика. Марко вiдповiв, що не бачив, i Охрiм товкся по хатi, шукаючи його так настирливо, нiби вiн йому був у цю хвилину конче потрiбним. Потiм Марко пригадав, що в попелi печеться картопля, пiшов надвiр i принiс повну пелену, i вони заходилися солонцювати ?? з Денисом. Будили й Тимка, але вiн не вiдкликався. Марко набрехав Денисовi, що коли виходив надвiр за картоплею, то бачив бiля багаття лисицю, яка хрумала курячi кiсточки. Денис сказав, що то вона "курячу кров почула", схопив ружжо i вибiг з хати. Його довго не було, а тодi надворi прогримiв пострiл, на жiночiй половинi заверещали дiвчата i зняли гвалт, i чути було, як вони вибiгали надвiр, щоб дiзнатися, що сталося. У сiнцях знявся цiлий галас, зайшов Денис i на запитання Марка, чи бачив вiн лисицю, сказав, що вiн ?? не бачив, а вистрiлив для страху, щоб поколошкати дiвчат. Потiм вони повкладалися спати, i в Тимка зазорiла надiя, що скоро все затихне; але тiльки вiн про це подумав, як Охрiм, що, здавалося, вже спав, заворушився i знову став розповiдати страшнi бувальщини. - От ми йдемо, дивимося - щось бiлi?, - чувся його притишений голос. "I вродиться ж така шарманка", - злився Тимко, слухаючи безконечне базiкання. - ...Ми до нього - воно вiд нас. Ми вiд нього - воно за нами. Я тодi й кажу: ану ж, давай поприсiда?мо. Присiли. I що б ти думав? I воно присiло. Я тодi й кажу... - Тебе зацiпить сьогоднi чи нi? - озвiрiв Тимко. Охрiм замовк i довго не обзивався; навiть Денис перестав хропiти. Потiм у сiнях почулося шарудiння, i сердитий дiвочий голос сказав: "Вони будуть качатися, а менi солому носи! Знайшли дурку". Зашелестiла солома, долинув глухий гомiн голосiв (мабуть, вiдкрили дверi на жiночу половину), хтось пробiг по сiнцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима. Голоси затихли.. - Так отож я й кажу, - знову подав свiй голос Охрiм. - Ану ж, пiдiйдiмо, хлопцi, ближче та подивимось, що воно таке... Тимко звiвся i, накинувши на себе пiджак, став пробиратися до дверей, переступаючи через ноги лежачих. - Поглянь там на бикiв! - крикнув йому вслiд Охрiм. Тимко вийшов у сiни i деякий час прислухався, чи не розмовляють на жiночiй половинi. Але там, крiм дихання сонних людей, бiльше нiчого не було чути. Тодi вiн вiдкрив дверi i зашепотiв так тихо, що ледве сам чув свiй голос: - Орисю... Орисю... В пiтьмi звелася чиясь голова, теж пошепки запитала : - Чого тобi? - Вийди на хвилю... Тимко мнеться бiля дверей, зата?вши дихання, курить в рукав i раптом чу?, як хтось хапа? його за комiр iззаду. Вiн швидко озира?ться i бачить перед собою в темрявi Прокопа. - Ану, ходiмо надвiр, я з тобою побалакаю, - каже Прокiп, не випускаючи з рук Тимка. Бiля сiней Тимко вирива?ться i, вихопивши з ярма занозу, вiдскаку? вбiк, чека?, коли Прокiп зробить до нього перший крок. Але той, мабуть, розумiв, що в повiтрi пахне смаленим, сто?ть, не рухаючись, тяжко сапа?. В цей час у дверях появля?ться закутана по самi очi Орися i, побачивши батька, з тихим окриком "ой" бiжить назад. - Я тобi позаглядаю, - свариться кулаком ?й услiд Прокiп. - А ти, значить, ще й не зять, а вже занозу хапа?ш? - Рукам волi не давайте. Я в вас нiчого не вкрав, - глухо вiдповiда? Тимко. - Норовиш украсти. - Це дiло мо?. - А я тобi кажу: не чiпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку. - А може, й для мене? - Зроду цього не буде? Чу?ш? - Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею I зроблю. - Вiдступись! - похмурнi? ще бiльш Прокiп, i в голосi його чу?ться неприхована готовнiсть вчепитися Тимковi в горлянку. - А не вiдступишся, роздеру, як кошеня. А ??, сучку, день -i нiч батуритиму, щоб слухала батькiвського слова. - Торкнiть хоч пальцем! - Тебе не спитаю! - I Прокiп, гупаючи чобiтьми, бiжить у хату. За хвилю виносить звiдти на плечах сiдло, i, засiдлавши свою роз'?зну-коняку, мчить у Троянiвку, щоб не спати в однiй хатi з таким босяком, як Тимко. III Родина Гамалi?в з дiда-прадiда перебойцi. Образи не пробачають, з двох слiв у бiйку лiзуть, е щось дике i свавiльне у ?х характерi, тигряча кров тече по ?хнiх жилах. Ще й досi топче землю Iнокентiй Гамалiя, на старiсть бороду викохав, як просяний вiник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де тiльки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бiйкою, - безпремiнно й Iнокентiй там треться, уже водить за собою ватагу шибайголiв у сивих шапках, вигра? очима, як вввк бiля кошари. Чи молодi, чи старi чоловiки затiвають бiйку, йому байдуже: врива?ться з гиркою-фунтович-ком у кулацi - i пiшов скородити направо й налiво. Недарма кажуть: яка хата - такий тин, який батько - такий син. Оксен Гамалiя нi дать нi взять у свого батька вдався. Тiльки й рiзницi, що батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв i Оксен за свого парубоцтва. Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, мiллю побиту, чоботи юхтовi - пришви, незавидна одежа, бiдна, а йде вiн у нiй, бiсiв парубок, як намальований, м'язи так i грають, як на молодому барсовi, очi так i киплять парубочою вiдчайдушнiстю. Ото як побачать його односельчани, то вже так i знають, що потяг або на хутори на вечорницi, або десь "на чужу", на грища. I вже так i знай, щось натворить. Або вулицю розжене, або досвiтки розполоха?, або голову комусь провалить. Так i товчеться всю нiч, як молоденький чорт, iз пекла випущений. Де не повернеться - всюди за ним золоте гiлля росте. Уже на нього хутiрськi парубки i засiдки робили по ярах та дорогах, щоб спiймати та добре оддухопелити, аби не топтав стежки на ?хню вулицю, i жонатi чоловiки не раз заставали його на досвiтках iз залiзними шворнями в руках, та нiчого з того не виходило, - виприсав вiд них Оксен. Доки дядьки помнуться бiля дверей та доки один iз них скаже: "А чого ти, парубче, до наших дiвчат дорiжку топчеш? Хто тебе сюди просив?", та потiм другий iз них запита? в похмуро? громади: "А що, чи не слiд, дядьки, його провчити, щоб на другий раз знав, як...", та доки громада скаже, що таки його слiд одрепати, - Оксен блись одного в вухо, блись другого, до дверей i - кричи, свистиi Втiк, як сiмох побив. Макiтриться в головах у дядькiв, чухають вони потилицi та один одному виказують, що "було б тобi, куме, на дверях стати, а менi його зараз шворнем", так пiзно вже, спiймай вiтра в полi. Але як швидко побiля вогню не бiгай - все рiвно обпечешся. Натрапила сила на силу. Прийшов iз далеких хуторiв парубок, по iменi Устим; цей не розпитував Оксена, хто вiн та звiдки, а цюкнув по головi шворiньком, i перевернувся Оксеновi свiт землею вгору, а небом униз; червона кров на бiлiй сорочцi калину розвiшала. Стогне вiд болю козак, пальцями землю ри?, встати хоче, та не може. А тут прибiгли дядьки з кiлками, змолотили б, як вальок глини, та вибiгла з хати хутiрська дiвчина Олена, бiлими руками вiд смертi заслонила. Потiм затягла до себе в хату, перваком рану промила, забинтувала ?? чистим полотном i на м'яку постiль положила. При?хали на другий день Оксеновi брати, повезли у Зiнькiв, у лiкарню. Полежав там Оксен два мiсяцi, зализав свою рану i повернувся назад у село. Але вже не свiтилися його очi зухвалiстю, присмирнiла в них парубоцька вiдчайдушнiсть. Кiлька тижнiв Оксен нiкуди не виходив, навiть на троянiвську вулицю не появлявся. Але тигряча кров поволi вiдживала, робила сво? дiло: скоро зiбрав вiн паруботу, здебiльшого таких же братчикiв, як i сам, готових заради нього у огонь i в воду, повiв на хутори. На превеликий подив, зустрiли його там добре, без ворожнечi, так, нiби й не було тi? страшно? бiйки. Устим принiс четверть самогону, запив мирову i наказав усiм парубкам Оксена не зобиджати, бо тепер вiн його побратим i старший над парубками. В той вечiр Оксен зустрiв i свою рятiвницю Олену. Побачивши його, вона сполошилася, почервонiла i, нахиливши голову, стала швидко ганяти колесо прядки босою ногою. Оксен пiдiйшов до не?, зупинив рукою колесо i щось хотiв сказати, але потiм обняв i поцiлував у щоку. Вона злякалася, тому що це робилося на очах усiх парубкiв i дiвчат, затулила широким розшитим рукавом обличчя i вискочила в сiни. Але вiн знайшов ?? й там i пiд дружний регiт хлопцiв i дiвчат привiв ?? назад у хату, посадив коло себе i вивернув перед нею з кишенi цiлу купу волоських горiхiв та цукерок. З того часу кожно? суботи, як тiльки степова дорога огорталася сутiнками, вибiгала Олена за царину, з хвилюванням очiкувала, доки появиться парубоцька постать в жовтiй iмлi залитого мiсячним сяйвом степу. Приходив - покiрно горнулася до нього, мовчала i любила. Восени Оксен супроти волi батька одружився на нiй i забрав Олену до Троянiвки. Iнокентiй заприсягся, що, доки живий, того синiвського непослуху не простить, i не пустив до хати молодого подружжя. Спочатку Оксен з молодою дружиною жив у братiв, потiм знайшов притулок у баби Сидорихи, що одиноко жила у сво?й хатинцi над Ташанню. Олена виявилася молодицею покiрною, роботящою i припала старiй, як кажуть, до хати. Так що коли Оксена забрали на службу, то стара не пустила ?? до сво?х батькiв, а залишила жити в себе. Першу зиму Оленi було так тяжко i так сумно, що вона не знала, куди подiтися. До сусiдiв збиралися молодицi на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники вскладчину, спiвали сумних, як зимовий вiтер, пiсень. Олена на тi посиденьки не ходила, щоб, не дай боже, не прописав хто Оксеновi в письмi, що вона тут без нього розгулю? та гайну? свою жiночу честь, i коли наставав вечiр, то залишалася вдома прясти. Iнодi, коли ?й робилося дуже сумно, вона уривала музику дерев'яного колеса, знiмала iз стiни Оксенову фотокарточку i, нахилившись до каганця, довго розглядала його обличчя. Сидить на конi як вилитий, шаблюка наголо, будьонiвка набакир, а з-пiд довго? шинелi чобiтки iз шпорами визирають, сам худий, лице суворе, без посмiшки, видно, нелегко да?ться йому вiйськова служба. В такi хвилини нападала на Олену тривога, гiркi сумнiви закрадалися в душу, хтось хитрий i невидимий шепотiв ?й на вухо: "Повернеться твiй Оксен iз служби та вiзьме собi в подруги курсистку стрижену, а тебе покине. Навiщо ти йому здалася, неграмотна й темна?" Пригнiчена такими думками, ходила Олена як побита, не обзивалася нi до кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печi: - Чи тобi, молодице, не з людей, що ти все мовчиш i до мене, старо?, й словом не обiзвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тодi пiди до Кили-ни-шептухи в Княжу Слободу, вона тебе вiдшепче. Вона вiд усього спосiб зна?: i вiд напущення, i вiд пристрiту, i вiд переполоху. Як же. Коли ми ще з нею дiвували, i то вона всi чари знала. Он якого собi парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Двi пари волiв, земля, чумарки синi, чоботи юхтовi. А в не? що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтiла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з не? порохня сиплетеся. А вiн багач. Музик аж iз самого Гадяча наймав, - теревенила баба, пригадуючи бозна-колишн?. Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна i, як i ранiше, цуралася людей. Надходила третя осiнь. Маленький Сергiйко, син Олени, уже бiга? по двору, зна?, як його звати i чий вiн ?, а баба Сидориха ним не натiшиться: - Господи праведний, i в кого воно таке вдалося розбишакувате? Учора горщик розбило, сьогоднi дивлюся, а воно крiзь друшляк попiл просiва?. Достеменний дiд Гамалiя. Коли падав iз дерев лист i люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звiстку Олена - змертвiла на мiсцi. Як отямилася трохи - кинулася бiгай додому через пiдмети, через коноплi, плутаючись у сухому картоплиннi. Прилетiла до двору, бачить: якийсь чоловiк у шинелi ходить по городi, Сергiйка на руках носить. Уздрiв Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам iде назустрiч, усмiха?ться: обличчя засмагле i якесь чуже, а усмiшка знайома, рiдна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть, подала йому руку, очi опустила, а з них сльози - кап-кап. - Я думала, - плаче, - що ти до мене не повер- л нешся. Покинеш мене з малою дитиною. - Оце так вигадала! - засмiявся Оксен i, узявши в одну руку котомку, а на другу сина, пiшов у хату. Оксен не тiльки лишився в Олени, а й усе робив для того, щоб полегшити ?? життя. Допомагав, як мiг, по господарству: поправив тин, витесав i закопав новi стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну, що туди влiзла б Сидоришина хата. Прибираючи двiр, ходив статечно, ворушив плечима, з задоволенням пiдставляючи пiд осiннiй вiтерець мокру вiд поту сорочку. - Не гони так. Ухорка?шся, - просила Олена. - За роботою дуже скучив. За землею. Але не дуже довго довелося йому поратися на сво?му дворi. Незабаром викликали його в Зiнькiв. Повернувся звiдти задуманий i заклопотаний. - Що це з тобою? - зазирала йому в очi Олена, подаючи на вечерю пiсний борщ iз квасолею. - Призначили мене головою троянiвсько? артiлi. Олена сплеснула руками, очi зайнялися тривогою: - Може б, ти вiдмовився, доки не пiзно? В тебе одна пара очей. За всiм не вгледиш. - Якось воно буде. Новопризначеному головi троянiвцi були радi: хлопець молодий, з розумом, такий дiло поведе, бо попереднiй голова Iван Кiсочка, нiде правди дiти, на старiсть пiдлiнився та, говорить уже так говорити, i в чарочку зазирав, та ще й у глибоченьку. Передаючи Оксеновi ключi вiд старих шахов, Iван Кiсочка поставив на стiл пляшку самогону, вийняв iз кожуха окра?ць хлiба i недогризену цибулину i сказав так: - Тепер треба людей грамотних, а в мене тiльки й науки, що в шкiльному курниковi сидiв за незнання закону божого. Так що приймай дiла i головуй на многая лiта. Отак i став головою троянiвсько? артiлi Оксен Гамалiя. ...Цього весняного ранку Оксен устав, як завжди, рано, тiльки проспiвали третi пiвнi. Не запалюючи свiтла, щоб не розбудити сiм'?, став зодягатися, глухо покашлюючи, потiм пройшов у хатину, щоб прихопити що-небудь iз собою з ?жi. Шукаючи хлiб, зачепив рукою важкий мiдний кухоль, i вiн упав на долiвку з гуркотом. В хатi заскрипiло лiжко, i сонний голос тривожно запитав: - То ти, Оксене? - Я. Бiла постать у довгiй полотнянiй сорочцi з'явилася у дверях. - Поспав би ще. Чого так рано? - ?демо у Власiвку за лiсом. - То ти й обiдати не прийдеш? - Нi, - якось сердито вiдповiв Оксен i, загорнувши в газету хлiб та сало, ступнув до дверей. - Оксене... - Ну? - У Сергiйка чобiтки зовсiм порвалися, босий у школу ходить. Може, ти в район ?хатимеш, то попита?ш? Я тобi й мiрочку приготую. - Привезуть у магазин пiд заготовку, тодi й купимо, - похмуро сказав Оксен i вийшов з хати. Олена глянула у вiкно: в сiрiй свiтанковiй млi стрельнула iскрами цигарка, легеньким вiдсвiтом лягла на шибки. Олена зiтхнула i запалила свiтло, потiм потягнулася до скринi, щоб дiстати спiдницю, i раптом вiдчула сильний приступ нудоти, сiла на лiжко i деякий час сидiла непорушне, прислухаючись до сонного дихання сплячих хлопчика й дiвчинки, що лежали, розметавшись, на лiжку, збасувавши iз себе рядно. "Буде й трет?", - сумно подумала вона i поцiлувала сонну дiвчинку, що спала ближче до не?. Сина вона посоромилася цiлувати, бо вiн уже був школярем. Життя Олени, як i кожно? сiльсько? жiнки, проходило в щоденних клопотах по господарству, боротьбi за шматок хлiба, турботi про дiтей. Отi ?хнi вiчнi скарги: "Мамо, як учора мене штовхнув Хомин Миколка, а я впала, а спiдничка й порвалася" (це говорилося ди-тдною при закладеному в рот пальчику i хитрому поблискуваннi очей, бо нiякий Микола ?? не штовхав, а спiдничка була порвана на колючому дротi, i мати про це знала), ота занадто вже часта розмова з учителькою, яка вiчно нарiкала на поведiнку сина, а вiн, повернувшись iз школи, на запитання матерi: "За що ж ти побив притулiвського школяра?" -вiдповiдав: "Хай не лiзе, я його перший не займав", - оце все тривожило i хвилювало ??. Вона була люблячою, але разом з тим i суворою матiр'ю. Дочка ?? боялася i слухала, зате Сергiйко, як тiльки зринав iз дому, забував про материнi накази i запотиличники, робив сво?: нишпорив по чужих городах та садках, драв сорочачi гнiзда, бився з дiтворою, дражнив собак, - одним словом, робив усi тi збитки, якi присущ! всiм дiтям його вiку. Навiть дома, коли мати по гарячих слiдах зашивала йому розпанахану сорочку або штанцi, вiн проявляв нетерпiння i тривогу, коли чув малиновий розбишацький свист сво?х однокашникiв, якi сидiли де-небудь пiд тином i вже викликали свого отамана, бо десь намiтилося пильне дiло. Тодi вiн неспокiйно позирав на дверi i рвався надвiр прямо з голкою i ниткою. Найгiрше Оленi приходилося зимою, коли майже кожен день чулося вiд дочки: "Мамо, в мене горло болить". Сергiйко ж не жалiвся, хоч вночi бухикав, аж у грудях ревло. Ганя?-ганя? в школi на перервi, на?сться снiгу, от i ма?ш клопiт - заганяй обох на пiч, напувай пареним молоком з овечим ло?м та ще пильнуй, щоб i череня не провалили, бо хiба ж усидять тихо? Повкривавши дiтей, Олена пiдiйшла до печi, щоб розпочати свiй звичайний трудовий день, тобто варити, прати, до?ти корову, годувати дiтей, прибирати в хатi i до того всього вчасно вийти на роботу в артiль та чесно працювати разом iз всiма людьми, щоб на не? не нарiкали люди, що коли вона головиха, то можна й вiдлежуватися. Мiж тим Оксен iшов селом, дразливий i гнiвний, i цей гнiв чiплявся до нього кожного ранку, як тiльки вiн прокидався вiд сну. Такий стан не був наслiдком примх чи свавiлля Оксена, як це йому приписували деякi люди, особливо тi, яких вiн не любив за лiнтяйст-во. З думкою таких людей Оксен не рахувався i провадив з ними рiшучу боротьбу. Той стан, в якому зараз перебував Оксен, був викликаний iншим. Оксен знав, що, прийшовши до артiльного двору, побачить тi ж самi недолiки, якi були вчора, i що всi тi люди, яким вiн вказав на неполадки, замiсть того щоб виправити ?х i не допускати надалi, будуть виправдовуватися i присягатися, що вони в тому не виннi, i розводитимуть руками. Конюх, якого вiн обов'язково застане сплячим у сво?й комiрчинi, на запитання, чого конi й досi не годованi i не напо?нi, запевнятиме, що "давав три рази i напував, хоч i сторожа запитайте". Приходив сторож i, майструючи цигарку, цiкавився: - Що, може, щось украдено? - Це вам виднiше. Ви - сторож, - тамуючи гнiв, говорив Оксея. - У мене не вкраде. Я цiлу нiч на обходi, - вихвалявся сторож, радiючи, що все добре i нема? нiяко? кражi. - Ви, товаришу голова, не клопочiться. На весну конi будуть як змi?, - обiцяв конюх. - А те, що вони трохи грязнi, то нiчого не зробиш - у кiзяках же сплять. Та й те сказати, що скiльки ти не скреби та не чисть, то воно бiлiше -лебедя не буде. Товаряка. Оксен знав, що так трапиться й сьогоднi, i тому чим ближче вiн пiдходив до подвiр'я, що чорнiло в темрявi сво?ми будовами, тим бiльше його охоплювало роздратування. Коли Оксен прийшов на подвiр'я - все ще спало. Конюшня була закрита, i вiн постукав кулаком у дверi, але нiхто не вiдзивався. Тодi вiн натиснув дверi плечем, i вони з сухим скрипом вiдкрилися, i в лице вдарило теплим духом кiнського стiйла. Посеред конюшнi на стовпi висiв лiхтар, вiд нього падало на землю оранжеве кружальце свiтла. Оксен вiдкрив комiрчину, де ,спали конюхи, звiдти розламаною гарбою викотилося хропiння. - Хлопцi, коней напували? Гарба продовжу? котитися i скрипiти далi. - Коней напували, питаю? З постелi звелася заспана постать, надiла на голову картуз. - Це ти, Мусiю? - запитала вона i звiсила додолу ноги в чоботях. - А менi приснилося, наче я в кума на хрестинах гуляю, наче подали свiжо? ковбаси, а я... - Видно, що хорошi сни сняться, бо сплять - хоч за ноги витягай. - А-а, це ви, товаришу голова? А'ми держались-держались, та таки перед свiтом поборов нас сон. Ничипоре, вставай коней напувати, - розштовхував конюх свого сусiда. Оксен вийшов iз конюшнi i попрямував до свинарника. Бiля скирти соломи, що чорнiла в темрявi, немов той .хлiв, чувся обережний шелест, який то затихав, то появлявся знову. Коли Оксен пiдiйшов ближче, то побачив низенького чоловiка, що нагрiбав у носилки солому. Вони, мабуть, були важкенькi, бо вiн, стягши ?х мотузком, нiяк не мiг взяти на плечi. - Може, пiдсобити? Га? - виступив iз темряви Оксен. Чоловiк кинув носилки на землю. - Нiчого, я й сам... Це був сiльський балагур i полiтикан Кузько Соро-котяга. - Крадеш помаленьку? Кузь висякався, витер пальцi об штани. - Заповсiгда, Оксене, ти вигада?ш що-небудь. У тебе виходить: набрав чоловiк соломи у сво?му хлiвi - вже вкрав. А яка ж це крадiжка? Я беру сво?, зароблене. - Ану витрушуй. Кузь вивернув солому, а носилки вiдкинув геть. Вони впали на землю, клацнувши вербовими дугами. - А тепер що, в мiлiцiю поведеш? - I поведу. А ти думав як? Люди по соломинцi . збирали, а ти носилками розносиш? А худобу чим годувати будемо? Ти про це думав? - Хе-хе, - засмiявся Кузь. - Ти так мiрку?ш, нiби це не наша артiль, а твоя економiя. Ти, значить, усерединi сто?ш, а ми по боках, ти мене уперед ведеш, а я опинаюся, не хочу йти, бо несвiдомий. Виходить, артiль для тебе органiзовували, а не для нас. - Язик у тебе довгий, знаю, тiльки сьогоднi менi нема часу на розмову, то я тобi скажу коротко: забирай носилки i бiльше з ними в артiльний двiр не приходь. Спiймаю ще раз - передам у суд. Там за розкрадання колгоспно? власностi тобi припечуть, що слiду?. - Гарненьке спасибi! А що в мене в хатi нiчим ?сти зварити, тобi однаково? Дровець трохи ?, але тримаю на зиму, а зараз сим-тим баба прокурить, аби ?сти зварилося. Якби дали менi соломи на трудоднi - не крався б я з носилками до артiльного двору. Я за все сво? життя з чужого двору хворостинки не принiс... - Ти, Кузьку, не ображайся, - вже м'якше сказав Оксен, - але я тобi скажу так, що, крiм свого носа i живота, ти нiчого не бачиш. Як би ми з тобою не говорили, все рiвно не зрозумi?мо один одного, бо говоримо на рiзних мовах. Ти хочеш, щоб у тебе було повне горище хлiба i чотири пари чобiт, а я хочу, щоб до всього цього в нас ще росла й чорна металургiя. Бо, як нападуть на нас кра?ни капiталу, тво?ми чобiтьми i пампухами не вiдiб'?шся, треба буде чогось iншого. Крiм того, ти заздриш дуже робiтниковi, що вiн пiде в магазин i все, що захоче, купить за грошi... А хто ж тобi не да? стати робiтником? ?дь на шахти, працюй, будь ласка. Ти скаржився: робiтничому класу земний рай, а тобi пекло - пiвдня ореш, пiвдня пiд возом, спиш... - Ти менi зубiв не замовляй. Дума?ш, що коли я малограмотний, так, значиться, нiчого й не розумiю. От ти менi стiльки раз докоряв, що я до куркулiв жалiсть мав, а Гнат, той мене просто пiдкуркульником i досi хрестить... А воно зовсiм не так. Ви куркуля вчилися по книжках ненавидiти, а мене - саме життя вчило. Так хто ж тодi сильнiше ?х ненавидiв: ви чи я? Кузько запалив загаслу цигарку, пiдсунув на потилицю порваний картузик, голубi, як весняне небочко, очi налилися собачою тугою. - Було нас у сiм'? четверо, старшi ходили по наймах, а я при батьках перебував. Але коли трохи пiдрiс, повела i мене мати мiж чужих людей. Пам'ятаю: вийшли ми з нею за село, вона плаче, а я так собi, не плачу, тiльки серденько в мене болить, як у молодесенького телятка-сосунчика, якого налигали й ведуть продавать на ярмарок. На Бе?вiй горi довго стояли мовчки. Розшукав я очима свою хату, думаю:, оце хлопцi на вигонi в "лози" граються, пищики майструють, а мене ведуть хтозна й куди. Потiм мати каже: "Помолися, сину, богу, i вiн тобi щастя в дорозi пошле". Помолився я. Пiшли. Скинув я старенькi ботиночки, повiсив через плече, iду. Сонце пече, дорога тверда, мов камiнь, аж водянки на ногах набiгають. Йшли два днi, в степу ночували, на третiй день приходимо в хутiр. Посеред хутора - дiм пiд залiзом, клунi, повiтки, на воротях чирва вирiзана, червоною фарбою викрашена. "Оце, - каже мати, - тут твiй хазя?н живе". Зайшли в двiр. Собаки на цепах так i рвуться на нас, шерсть на них як на добрiй вiвцi. На ганку чоловiк сто?ть, одягнений у погане, та ще й латане. "Кланяйся, - шепче мати, - це твiй хазя?н". Я аж рота роззявив. Оце хозя?н? Та вiн же на дурного Iлька схожий, що в ярмарковi днi на гатках сто?ть, ?дуть люди на ярмарок, кинуть йому копiйку: "Ану ж, затанцюй, Iльку". Вiн полотнянi штани пiдсмикне, соплi витре й як ушкварить навпри- ' сядки, то таку пилюку здiйме, нiби два табори циган на батогах б'ються. Так Iлько хоч без музики людей веселить, а мiй хазя?н наканцюпився, наче ось-ось розпочне мене ?сти. Подивився-подивився i каже: - Наймаю до осенi. Харчi мо?, а за грошi й не балакайте. Одежу, яку там треба, справлю, а за грошi й не говорiть... Мати й тому рада. "Слухай, - наказу? менi, - почитай свого хазя?на", та з тим i пiшла додому. Зостався я сам, як той листочок, вiд гiлляки вiдiрваний. Повели мене до хлiва, кажуть, що оце тут наймити сплять i ти з ними спатимеш. Ввечерi приходять стро-ковики. "Новачок?" - питають. "Новачок", - вiдповiдаю я. "Ну що ж, - кажуть, - сiдай iз нами, хазяйських галушок попробуй". Сiв я за стiл, перехрестився, наколов спичкою галушку, а вона наполовину а висiвок, видно, як i остюки стримлять. Оце так, думаю, в нас мати дома i то кращi варить. Полягали ми спати. Уночi як схопило мене за живiт, боже мiй, як наче хто ножем рiжеi Цiлу нiч бiгав надвiр. Пiдпасич Iванко, мiй новий приятель, шепче менi на вухо: "Це ще нiчого. От як дядько Бавило тебе батурою одшмагають, отодi знатимеш!" - "За що ж вiн битиме?" - питаю. "Вiн знайде за що". На другий день погнав я пасти. Хлопцi полягали спати на толоцi, а мене заставили скот завертати. Вони собi спочивають, а я стримлю з герлигою бiля худоби. Сонце пече, трава пахне, рай, та й годi. Присiв я на травичку та незчувся, як i заснув. Як опече мене щось по спинi, я так i скрутився, як листочок на вогнi. Глядь - хазя?н з батурою сто?ть, зуби шкiрить: "Оце так догляда?ш хазяйське добро? Отак пасеш?" Та батогом, по ногах, по ногах, так п'явками й беруться. Упав я на эемлю, прошусь: "Дядечку, не бийте, я бiльше не буду!.." А вiн осатанiв, нiчого не чу?, батурою чистить, аж менi в очах все переверта?ться, як млинок. Порвав на менi штанцi, сорочку пошматував разом iз тiлом, кинув на толоцi, мов цуценя. До самого вечора лежав я, гiрко плачучи. Пiдходили до мене пастушки, щось говорили, але я до них не обзивався. Звечорiло. Погнали худобу, а я лежу один посеред степу, i тiльки сира земля менi рани студить. То грудьми на нiй полежу, то на спину перевернуся - i легше менi зробиться, малому, не так болить побите тiло. Лежав я, лежав, потiм устав i побрiв до хутора, мов калiка безнога. Iду, а сонце вже зайшло, небо червоне, а по ньому бiлi голуби лiтають. Як заплачу я, як закричу. Був би, думаю, i я. голубом, полетiв би матерi прохати, щоб забрала мене звiдси... А ти кажеш, я за куркулями жалiю. Хай за ними чорна яма жалi?! Кузько зробив судорожний рух кадиком, якось по-гусячому повернув шию. - Проте й куркулi теж бувають рiзнi, - продовжував вiн далi. - Викурили ми iз Троянiвки Василя Гончаренка. Скажи менi, який iз нього куркуль? Наймитiв не тримав, землi на слабенького середняка, в полiтику не лiз. Так ми його за штани i в конверт. А справжнi куркулi по Казахстанах та по Середнiх Азiях живуть, пасiки порозводили, чай з медочком попивають... - Ну, сам зна?ш, лiс рубають - трiски летять. - Отож. Я й говорю - до людей пiдхiд треба мати. Спiймав мене ти з носилками - i зараз грозиш пiд суд вiддати. А, бач, того й не подумав, чого я сюди з цими проклятими носилками прийшов? Отож, щоб трiски не летiли, треба подумати, а не так, з тень-те-лепень. Кузь забрав пустi носилки, пiшов двором. Оксен довго дивився йому вслiд; хотiв завернути назад i сказати, щоб Кузь забрав солому, але потiм роздумав: "Як не е, вiн злодiй, а злодi?в жалiти нiчого", - i, затоптавши цигарку, пiшов до контори. Вiн зайшов у свою кiмнату-кабiнет i, не роздягаючись, а тiльки повiсивши на цвяшок шапку, сiв за стiл з тим почуттям заклопотаностi i вiдповiдальностi, яке охоплювало його кожного разу, коли вiн поринав у турботи дня. Проглянувши свою записну книжечку, що лежала на столi, Оксен подумав, що сьогоднi вранiшнього наряду не буде давати, бо вiн був даний учора ввечерi, i це було зроблено для того, щоб мати можливiсть сьогоднi вранцi ви?хати на Власiвку за будiвельним матерiалом. "Так, але за що вiн менi наплював у душу? - пригадав вiн розмову з Кузем. - Якщо в мене й були якiсь помилки, то я ?х робив не тому, що хотiв, а тому, що не знав, як робити так, щоб тих помилок не було. I за це мене не ма? права нiхто судити. Да. Не ма?. Так чого тодi Кузь дорiка?? А тому вiн дорiка?, що спiймався на гарячому i хоче знайти для себе якесь виправдання. Так. Натурально. А в дiйсностi Кузь, може, хоч i не злодiй, але й не такий, щоб рахуватися з його думкою. Да. Вiн вiчно чимось незадоволений i все чогось шука?... Так, Чернеччину ми пустимо пiдсоняшники, - перевiв сво? думки Оксен на господарськi клонети. - Олi? також треба. Натурально. Добре було б прикупити роменських овець. На них шерсть хоч i груба, зате швидко нароста? м'ясо". Мимо хтось повiльно проплив на конi. Оксен, глянувши у вiкно, побачив голову сiльради Гната Реву, який прив'язав до яблунi жеребця, розiм'яв собi ноги i, поляскуючи нага?м по чоботях, пiшов до контори. Скоро почулися кроки на ганку, в коридорi, нарештi дверi вiдчинилися, i появився Гнат: шкiрянка розстебнута, чоботи забризканi багнюкою, на галiфе на колiнах i ззаду блищить нашита i вичовгана, мов бубон, шкiра. Сам червоний, збуджений ?здою, губи зведенi в дудочку: вiчно Гнат щось насвисту?. - Здоров, - каже вiн, i золотий переднiй зуб сi? по хатi самоварний блиск. Потiм вiн сiда? на стiлець i розвалю?ться на ньому, як датський принц, i то зводить ножицями, то розводить замлiлi вiд ?зди ноги. Гнат нiколи не ходить пiшки, вiн або ?здить iз кучером Кузьмою лiнiйкою, або верхи на сiльрадiвському жеребцi Дуна?, осiдланому старим горiховим сiдлом, що взяте не менше як на двадцять мiдних заклепок. Сiдло це Гнат конфiскував у куркуля на хуторах i розповiдав про нього цiлi легенди, що буцiмто на ньому ?здила на прогулянки сама донька степового магната Бразуля, Марiя Бра-ауль, що воно перейшло ?й у спадок вiд старинного козацького роду, а той рiд вiдбив те сiдло в татар. - А чому воно на заклепках? - питали дядьки. - Бо в тi? Бразулихи було таке озаддя, що як сяде, то сiдло - хруп напополам i розколеться. Так його через те й на шпуги взяли. А позаддя таке було здорове через те, що Марiя, зна?ш-понiма?ш, багато овечого лою пила, - пояснював дядькам Гнат. Посидiвши хвилину на стiльцi, Гнат обiрвав свист, тупнув ногами об пiдлогу, оббиваючи грязюку. - З хуторiв ?ду, - хрипко сказав вiн. - Воно й видно: так брагою вiд тебе й несе. Гнат байдуже лупнув очима, губи його знову склалися в дудочку. - Перестань свистiти, це тобi не в конюшнi! Гнат обiрвав свист, ляснув нага?м по халявах: - По заготовках ?здив. З м'ясом, зна?ш-понiма?ш, ще не так, а з яйцями бiда. Зривають план. У тебе теж, зда?ться, недовиконано. Гнат вийняв засмальцьований блокнотик, розгорнув його, з-помiж листочкiв посипалися крихти i тютюнова потеруха. - Точно. Недовиконання плану. Якi ж ти заходи будеш вживати? - Посаджу все правлiння на гнiзда - хай несеться. - Ти, зна?ш-понiма?ш, зубiв не скаль! ? решенiв за порушення строкiв виносити догани, так що гляди, щоб i ти не доплигався. - У мене зараз сiвба. Так що не до я?ць. А що в бiса ви з уповмiнзагом робите? - Не тво? дiло. Ми тобi не пiдотчотнi. - Ми тобi також... Гнат порипiв шкiрянкою, посвистiв, похвоськав себе нагайкою по халявах i, бачачи, що Оксен з ним говорити не хоче, вийшов надвiр. Оксен знову зупинився бiля вiкна i задумався. "Да, треба будувати новi конюшнi, бо старi вже зовсiм валяться. Та як ?м i не валитися, коли в них ще стояли конi пана Горонецького. А коли це було?.. А Кузько неправий. Вiн дивиться на життя, як пiвень на тiк: можна дзьобнути зернинку на дурничку - добре. Не можна - треба йти в iнше мiсце. Натурально..." Думки в Оксена обiрвалися: в кабiнет зайшов завгосп артiлi Григiр Тетеря. - Пiдводи готовi. Можна ?хати, - сказав вiн i сiв на стiлець. Говорив смирним, тихим голосом, як паламар у церквi. Якусь мить вiн мовчав, потiм розправив долонею вуса, i лице зробилося змовницьким: - У Власiвцi лiс хороший, та тiльки як би нам не переплатити. Коли б сво? грошi, то нiчого, а то ж людськi. Оксен усмiхнувся i заспоко?в старого, що переплатити не повиннi, тому що по других мiсцях ще дорожче. Григiр нiби заспоко?вся, але ще довго прикида? в умi, скiльки воно буде коштувати отой лiс на конюшню. Скнарiсть Григора як завгоспа була всезвiсною не тiльки в Троянiвцi, а й по навколишнiх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григiр вичитував хуторянам, якi ?хали через Троянiвку на базар до Зiнькова, за всякi дрiбницi: за дьоготь, що по-безгоспо-дарському плюхав з мазницi, за те, що коняка не так запряжена i вже, напевно, ?й натерло холку хомутом i т.д. i т.п. А в артiлi вiн був ще вибагливiший, ще нещаднiший: скiпався до свинарiв, що не бережуть вiдер, корит, що на тому, мовляв, тижневi зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбиванi лежать, бо нiхто за ними не дивиться, нiкому вони не потрiбнi. До конюхiв вiн присiкувався, що в них "збруя горить, як у тих циган". Учора посадив двох лимарiв, так розказують, що ремiння вже к лихiй годинi перетлiло. Ще б пакi Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пiрчить. Особливо похмурий та незадоволений ходив Григiр у жнива. Бозна-коли вiн тодi ?в i коли спав. Кожного ранку, схиливши набiк заклопотану голову, являвся до Оксена i, вийнявши з кишенi жменю зерна, скаржився: - Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хлiб марнувати? Нi, ти звiльни мене вiд завгоспа, бо не видержу я: печiнка розiрветься, на отаке дивлячись. Або приходив i заявляв: - Кавунiв молотникам не даватиму. - Чому? - дивувався Оксен. - А того, що вiд самiсiнького табору i до Троянiвки - скрiзь по степу жеврiв. - Що жеврi?? - нiяк не мiг второпати Оксен. - Скибки жеврiють. Якби ж вигризали так як слiд, то не жеврiло б, а то раз-два вкусить - кидав на дорогу. Денис Кошара - то не хлопець, а якась, прости господи, прiрва: вiд Крикливо? балки i до Вишневого - все його скибки валяються. - А звiдки ти зна?ш, що то його, а не чи?сь iншi? - У нього зуби рiдкi, як на пилцi, - прооре ними, вiдразу видно, чия робота. - Ет, дурницi, - вiдмахувався Оксен. - На скибках грошей не зекономиш. -Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун - то наш пiт i наша праця, а вiн вибере, сучий син, якнайбiльшого, хряп об колiно, середину ви?сть, а решту в бур'ян. Хоч би товаришу вiддав, як сам не подужа?. У контору Григiр нiколи не приходив iз пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало i подзенькувало: або гайки, знайденi десь на подвiр'?, або гвiздки, або якiсь iржавi старi ключi. Сказавши тепер Оксеновi, що пiдводи вже стоять готовi до ви?зду, Григiр вийняв з кишенi якесь мотуззя i, доки Оксен закривав шафу та вкладав папери, заходився в'язати його. - Хiба нема? нових вiрьовок, що ти дрантя докупи в'яжеш? - Авжеж, що нема. - Та слiпий Вихтiр сукав цiлу зимуi Порвали, чи що? - Не порвали, а на лiто держу. Прийде косовиця - рубля притягнути нiчим буде. Вийшли з контори. Надворi повно сонця i голубого неба. Над пiдметами кружля? гайвороння, очманiлi вiд тепла горобцi лiзуть прямо пiд ноги, так i хочеться накрити якого-небудь картузом. Бiля колодязя - велика калюжа. Дурнi телята нахиляють голови i нюхають, чим пахне, потiм, задравши хвости, мчать наослiп, розкидаючи ратичками теплу грязюку. IV Тимко пiд'?хав до артiльного двору, коли вже зовсiм звечорiло i чередник гнав з поля овець. Мекаючи на всi лади, вони запрудили ворота, i Тимко притисся з конем до паркана, перечiкуючи, доки схлине овеча рiка. За плечима в хлопця висiла торба з лемешами, якi вiн привiз до кузнi. Коли вовниста хвиля нарештi покотилася двором, Тимко по?хав до кузнi. Назустрiч йому вiд колодязя з двома вiдрами в руках iшла огрядна присадкувата дiвчина з випнутими вперед, не по росту великими грудьми, якi, здавалося, ?й так же важко нести, як i вiдра з водою. Побачивши Тимка, вона здивовано зупинилася i зареготалася. - Оце так козак! - вигукнула вона, насмiшкувато оглядаючи мотузяну збрую, що прикрашала коня. Тимко ворухнув босими ногами, що були запетльованi в посторонки, про?хав, не вiдповiдаючи на ?? регiт. У кузнi Василь Кир, чорний таранкуватий чоловiк рокiв сорока, бив молотком розпечену залiзяку так, що вiд не? розпирскувалися iскри, як золотий дощ. Тимко виклав перед ним лемешi, присiв на пустий ящик. Призвича?вшись до напiвтемряви, що затопляла кузню, Тимко розгледiв що одну людину, що сидiла в куточку, примостившись на купi залiзяччя. Тимко вiдвернувся, аж шия хруснула: то був його ворог по парубоцтву Сергiй Золотаренко. Тепер ?хнi стежечки сходилися бiля Орисиного двору, i хлопцi не здоровкалися i не говорили один з одним. Але сьогоднi в Тимка був такий настрiй, що йому хотiлося придиратися за дрiбницi, i вiн вирiшив зачепити Сергiя, щоб зiгнати на ньому сво? зло. - О, та у вас тут i помiчники ?! Правда ж, дядьку Кир? Тiльки чого це вiн сидить як пеньок? Узяв би молот, грюкнув раз та два - все б легше було на руки ковалевi. Та, правда, як вiн тим молотом грюкатиме, коли в нього сили, як у горобця? Сергiй заворушився в темрявi, кинув цигарку, але промовчав. - Дядьку! Чого це вiн ворушиться, а не вста?? Може, в нього штани до залiза прикипiли? То я вiзьму жигало та одлiплю? - Звiсне дiло - баришник... Звик на крадених конях тавра випiкати i до людей лiзе, - обiзвався Сергiй. - Е, стрючки? Замовчiть, а то вас обох угомоню. На деякий час запала мовчанка, яка обiцяла ще бiльшу сварку. Тимко сидiв згорбившись, пiдшукував ущипливi слова. - Ходи, Серьожко, я тебе раз по ши? лясну. - Ти сво?ю силою не задавайся, а то був один такий, та без печiнок залишився. - Ану, геть з кузнi! - визвiрився на них Кир. - Нi, так ви, дядьку, послухайте, що вiн каже, - не зважав нi на якi гальма Тимко. - Отаке миршаве, як зiнське щеня, а й воно нахваля?ться. Ну, от ми з тобою один на один. Засукуй рукава. Шдходь ближче. Тимко встав, розправив плечi, мiцно вперся ногами в землю. Сергiй застебнув пiджачок, ступнув до дверей. - Тiка?ш? Трясучка напала? -' Нi, пiду в луг хорошого бича. шукати, - вiджар-тувався Сергiй i вийшов iз кузнi. Тiльки-но вiя вийшов, як у дверях появилася Лукерка. - Здрастуйте, ковалики, - проспiвала вона, розiп'явшись у двернiй .рамi. - Чи не допоможе менi хто-небудь iз вас сепаратор покрутити? Молока навезли, а крутити нiкому. - А що нам за те буде? - торгувався Кир. - Уже куплю вам четвертушку. - Та й годi? - А чого ж вам ще треба? - Здорова дiвка, а не догаду?ться. - Ги, отакi старi, i вони до молодихi Ходiмо, Ти-мусю, бо з дядьком добалака?шся... - Ти б Сергiя взяла в придачу... - Нiчого, Тимко й за нього справиться, - зареготала за кузнею Лукерка. Тимко обняв дiвчину, притяг до себе, зашептав на вухо: - Менi четвертушечки не треба, натурою хочу... Дiвчина вирвалася з обiймiв, вiдштовхнула вiд себе парубка. - Ну, ти не дужеi Такого уговору не було. Тимко ще раз хотiв обняти дiвчину, озирнувся, чи нiхто не бачить. Бiля кузнi чорним привидом стояв Сергiй. "Побiжить зараз, усе Орисi роздзвонить. Ну й що ж. То не парубок, що лише одну дiвчину ма?", - вирiшив Тимко, iдучи вслiд за Лукеркою. В кiмнатi, куди вiн зайшов, пахло молоком, на вiкнах висiли марлевi занавiски; на столi горiла лампа, кидаючи вiдсвiти на блискучий сепаратор. - Ти крути, а я буду наливати, - розпорядилася Лукерка. Залишившись iз Тимком наодинцi, дiвчина вiдразу перемiнилася: iз балакучо? та весело? зробилася мовчазна i насторожена, ходила з опущеними очима, нi разу не глянула на Тимка. Тимко уважно слiдкував за дiвчиною i кiлька раз ловив дивний блиск ?? очей, який вона вiдразу ж гасила сво?ми вiями. Цей блиск збуджував Тимка, i парубок ясно вiдчував, як це збудження щохвилi нароста?. Лукерка не пiднiмала на парубка очей, але вiдчувала, що вiн дивиться на не?, i палахкотiла лицем. Закiнчивши роботу, Лукерка, не говорячи нi слова, повела Тимка.вдвою комiрчину, де вона iнодi, як було багато роботи, залишалася спати, i, завiсивши вiкна та поставивши на стiл лампу, вийшла в сепараторну. Тимко сiв на стiлець, горiв, як у вогнi. "Сама заманила. Оце дiвчина?" - било йому в гарячий мозок. Лукерка внесла шматок хлiба i бляшаний кухоль сметани, подала Тимковi. - Ти, мабуть, втомився. По?ж трохи. Бач, як тебе в пiт кинуло! Вона смiло пiдiйшла до нього i, закотивши фартушок, який пах молоком i ?? тiлом, витерла йому з лоба рясний пiт. Потiм сiла на лiжко, зняла кофточку i повiсила на бильце. - Чогось менi жарко зробилося, - пошепки сказала вона i знiчено посмiхнулася. Тимко вiдсунув бляшаний кухоль iз сметаною, дихнув на лампу. - Лукерко, ягiдко моя!.. Запах ?? сильного тiла туманив йому голову. Вона давалася себе пестити, благала тихим шепотом: - Заспокойся, Тимко. Не треба. ?? сильнi руки перечили настирливо i непiдкупно. - Тимоньку, хороший, слухай, що я тобi скажу. Слухай же! Але вiн не хотiв слухати. Тодi вона з силою вiдштовхнула його вiд себе, вiн глухо вдарився об стiну головою, притих. Вона пiдiйшла до нього, трохи не плачучи, стала мацати за голову: - Дуже вдарився? Ну, прости. Прости. - Нецiлованою прикида?шся? - Тимко тихо, але злорадно засмiявся. - А цноту, мабуть, ще пастушкою загубила? Лукерка кинула на плечi хустку i деяку мить стояла, посiпуючи плечима, так, нiби по нiй раптом вдарив струмiнь холоду, потiм ривком вiдкрила дверi: - Iди спати, Тимоньку!.. Не сказавши бiльше нi слова, вийшла надвiр, пiд зоряне небо. Тимко, посидiвши ще деякий час один, теж вийшов... Чорна, загорнута в шаль постать Лукер-ки бовванiла пiд берестом. Вiн пiдiйшов до не?, взяв за руку. Вона не виривала руки, але обличчя вiдвернула i закрила шаллю очi. - Лукерко... Вона мовчала. Тодi вiн узяв ?? грубi, негнучкi пальцi, тихо стис у сво?й долонi i, спотикаючись, пiшов до коня, що був прив'язаний бiля кузнi. "Як по-дурному все вийшло", - подумав вiн, неслухняними пальцями розмотуючи вуздечку. "Стiй, чорт!" - впiвголоса лаяв Тимко коня. Потiм чiпко схопив за гриву, вiдштовхнувся сильними ногами вiд землi, сiв на теплу кiнську спину i озирнувся назад. Пiд берестом, як i ранiше, стояла Лукерка. Вона стояла, повернувши голову до лугiв, вiд яких несло вологою, потiм не то схлипнула, не то зiтхнула i тихою ходою пiшла в хату. Тимко ще трохи чекав, гадаючи, що, може, вона вийде, але вона не виходила. Тодi вiн розiбрав повiддя i також тихо, повiльно по?хав до конюшнi. Здавши коня конюхам, вийшов за ворота артiлi i довго стояв пiд парканом, думаючи, що йому тепер робити i куди йти. Спочатку в нього була думка йти додому i добре виспатися, але чим довше вiн стояв i чим довше дивився на чудову весняну нiч, що моргала до нього зорями i вiяла свiжiстю лук i лугiв, тим бiльше i тим швидше починала шумувати в нього парубоцька кров, забиваючи навiть те тяжке почуття, яке вiн винiс пiсля зустрiчi з Лукеркою, - почуття сорому i парубоцько? невдачi. Йому було якось не по собi, i Тимко знав, що коли вiн ляже спати, то це тяжке почуття буде мучити його ще дуже довго, i тому вiн хотiв зараз якнайшвидше заглушити його, хоча й не знав чим. Найбiльше в нього надi? було на те, що вiн зустрiнеться з кимось iз сiльських хлопцiв, пiдуть балачки, смiхи-пересмiхи i все забудеться, тому вiн нiкуди не йшов i пильно прислухався, чи не обiзветься де-небудь парубочий голос, чи не почу?ться парубоцька пiсня, хай хоч i на Залужжi, кат його бери. Вiн ладен був зараз тюпашити куди завгодно, аби розвiяти свою нудьгу i непри?мно смокчуче почуття, що давило його за , серце. Але всюди було тихо. З Ташанi валувала пара, заволiкаючи придорожнi верби, що здаля були схожi на величезнi ожереди сiна, криючи дорогу, ташанський мiст. Десь за рiчкою гув болотяний бугай, в осоках покахкувала час вiд часу дика качка, в сазi одноманiтно, безконечно кричали деркачi. I раптом хтось тюгук-нув, та так тюгукнув, що аж по водi ляснуло, аж в очеретах шелеснуло - i покотилося левадами, лугами та байраками, i загубилося десь у глибоких ярах. "Eret" - зрадiв Тимко i щодуху побiг на той окрик i незабаром зустрiв на мосту Гараська Сича, якого вважали в селi трохи придуркуватим. - Ти тюгукав? - Я. - Хлопцiв або дiвчат нiде не бачив? - На картинi всi вони. "I справдi, сьогоднi ж кiно? Як же я про це забув?" Кiно в життi села було видатною подi?ю, до не? готувалися ще загодя, особливо молодь. Хлопцi, тi говорили один одному на роботi: "Не забувай же. Пiсля-завтрього картина". А дiвчата вимивали коси в та-шанськiй водi, прали блузочки, пахтилися одеколоном "Сирень" i приходили до хати-читальнi чистiсiнькi, напахченi, соромливi i настороженi: а може, й проведе ?? який-небудь кучерявий тракторист iз кiно додому, поцiлу? пiд вербами в пахучi коси, пригорне, приголубить, найкращою в свiтi назве, - i тодi вона йому серце, мов квiтку, розкри?, бо ?й уже давно хочеться любити... Кiно показували в хатi-читальнi тiльки зимою, а лiтом крутили прямо надворi, в садку. Глядачi розлягалися прямiсiнько на травi, а подi? всi розгорталися на бiлiй стiнi: там билися, вмирали, цiлувалися, спiвали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кiнофiльм "Путевка в жизнь", то таке виробляли, що дiльничний мiлiцiонер не витримав i кричав, щоб припинили картину. Оскiльки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастiше це робив Денис, для загального добра вiн сили не шкодував i викручував сам по п'ять, а то й шiсть частин. Але це траплялося тiльки тодi, коли йшли фiльми любовнi або революцiйнi, в противному разi Денис кидав ручку, свiтло гасло i збудженi глядачi кричали: "Давайте крутiяi" Довго торгувалися, бо нiхто крутити не хотiв, а дивитися хотiли всi, i розшукували Дениса, але вiн на ?х крики не зважав, i розшукати його було не так-то легко: садок великий, дiвчат багато, попробуй знайди його серед темно? ночi. Раз виявив бажання ближче познайомитися iз технiкою Павло. Поплював у руки i крутонув так, що динамка заскреготiла як скажена i поперегорали лампочки. Павла висварили i бiльше до технiки не пускали. ' Тимко спочатку був розiгнався до хати-читальнi, але потiм вiдкинув свiй замiр, бо вже було пiзненько кiно, мабуть, уже давно закiнчилося. Мовчки вiн пiшов пустою сiльською вулицею. - Ги-ги, - засмiявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. - Диви, як прижимаються. Пiд чорним стовбуром верби заворушилися двi постатi. - Матвiю, не лiзь, бо вдарю. Матвiю! Ну, що тобi за iнтерес? - тихо гомонiла дiвчина. - А що я роблю? -дивувався парубок. Тимко, не збавляючи кроку, пiшов далi. Але Гарасько йти не хотiв i все просив Тимка залишитися, щоб пiдслiдити, що воно буде далi пiд тихими вербами. - Я одного разу пiдзирав за одною парою, так цiлувалися, - хихикаючи, розповiдав вiн. - А я як закричу: "Ай-я, як вам не соромно", - а вони й порозбiгалися... - I нiхто тебе не трiснув по гамалику? - Нi... Ги-ги. - Не нарвався ти на мене. Я б тебе вiдсупонив... Гарасько урвав смiх, мовчки плуганився за Тим ком, загрiбаючи пiсок сво?ми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом i завернули на Притулiвку - бiчну вулицю, що йшла пiсками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду i хлопцiв, що сидiли в соснi на пiску. - От i каже капiтан Немо, - чулося звiдти: - "Поховайте мене на золотому морському днi разом iз мо?м човном". Прийшли до нього матроси, стали на колiна i присяглися на вiчну вiрнiсть. I не було нi одного з них, щоб не плакав: так ?м було жаль розлучатися iз сво?м капiтаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорно? прiрви, жеврi? свiтло - то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капiтан Немо шле сво?й бойовiй командi останн? "прощай". - Хомутенкiр студент бреше, - зашепотiв Гарасько. - З унiверситету вигнали, так вiн тепер хлопцiв туманить. - Мовчи, довбня. Пiдiйшли до гурту. Улас продовжував далi: - Так що в кожнiй фантазi? ? доля iстини. I настане такий час, що зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що вiн буде i плавати, i лiтати. - А правда, що на Марсi живуть також люди, тiльки не такi, як у нас, а з двома головами? - обiзвався з гурту хлопець, i Тимко пiзнав по голосу Марка. - Наука доводить, що життя на Марсi iсну?, але чи ?сть там люди i якi вони, поки що невiдомо. Але прийде такий час, що та?мницi всесвiту, - Улас показав рукою в небо, - будуть розгаданi. - Писалося ж у бiблi?, що лiтатимуть птицi i залiзними носами клюватимуть людей - от i в лiтаки. Нам колись на толоцi дiд Iнокеша розказував. - Тепер, коли наука так швидко пiшла вперед i довела закони, на яких трима?ться всесвiт, бiблiя - це просто збiрник казок, розрахованих на старих дiдiв, яких мучить безсоння. Бiблiя давно вмерла, i коли б ви, хлопцi, бiльше читали книжок, ви б не слухали дiда Iнокешу i розумiли б, що життя - дуже цiкава штука i що жити - це значить учитися. - Еге, навчишся, - вставив сво? слово Марко. - Вiд рання й до ночi на рiллi так ухорка?шся, що не тiльки за книжку, а й за ложку не вiзьмешся. А ? трохи вiльного часу - мати ганя?, як цуцика. Дров нарубай, води принеси, в корови повичищай. Я так з дому тiкаю. Оце хоч на вулицi вiдпочину та послухаю, що розумнi люди говорять. - Навчiться розподiляти час, i вам вистачить його i на працю, i на читання книжок. Бувають такi днi, коли ви працю?те менше, наприклад, зимою, отодi берiть у руки книжки i читайте. Великий пролетарський письменник Горький говорив, що все те, що в нього ? найкращого, вiн одержав завдяки книжкам. - Коли всi будуть дуже вченi, хто в землi порпатиметься? - сказав Тимко. - Всi в бiлих капелюхах ходити не будемо, треба комусь i в картузах. - У тебе зовсiм невiрне уявлення про iнтелiгенцiю. Ти дивишся на не? очима дореволюцiйного мужика. Ти нiяк не можеш зрозумiти, що без iнтелiгенцi?, без науки неможливий розвиток суспiльства. Люди розумово? працi винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радi?ш, що тобi полегшено працю, одначе забува?ш подякувати вченим, що вигадали цю машину. - Говори, як хочеш, а я знаю сво?. Ти от по?хав у мiсто, краватки носиш, а гнойку понюхати бо?шся, хоч сало любиш трiскати. Кожного разу, як у Харкiв ?деш, такого сидора шнуру?ш, що конякою не пiдвезеш. А вивчишся, то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село i цiпом не наженеш. Ти будеш тертися бiля вчених, де-небудь у великому мiстi, та грошi в кишенi гребтимеш, а побачиш у трамва? дядька з мiтком - сахатимешся, як вiд чуми, щоб вiн тобi чистенько? сорочечки не замазав. - Ти помиля?шся. Я мрiю працювати на селi. - Не бреши? Багато з вас таких, що повивчалися, а на селi працюють? Порозбiгалися, що й чорт iз свiчкою не знайде. Iнтелiгенцiя. При?хав он Микола Шкурупiй до рiдно? матерi в гостi. Насипала вона борщу всiм в одну миску, а вiн носом крутить, уже не хоче з одно? миски ?сти. А мати перед усiма вихваля?ться: "Слава богу, вивчився мiй Микола на лiкаря. Все ж таки не в колгоспi робити". Так що ж тодi по-вашому, по-iнтелiгентному, виходить? Що в колгоспi роблять однi дурнi? - У суспiльствi iсну? розподiл працi. Однi працюють лiкарями, iншi роблять у колгоспi, i нiхто з iнтелiгенцi? ще нiколи не дивився з презирством на людей фiзично? працi. Це твоя вигадка. - Вигадка не вигадка, а я розумiю так: будь ти вчений чи сто раз професор, а вiд простого народу не верни, раз вiн тебе в люди вивiв. - Цiлком вiрно... - А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: "Хлопцi, я зараз у вiдпустцi, давайте я разом iз вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне". Адже ти бачиш, як мало в артiлi робочих рук. - Я думав... Я... навiть хотiв. I, чесне слово, я мав такий намiр. - Що нам з того намiру? Ти на дiлi покажи... Був у нашому селi, розказують люди, один дядько, Федiр Смик: двiстi колодок пасiки, п'ять пар волiв, п'ятнадцять десятин землi. Одне слово - багач. А сам тихий такий, смирний, iде селом i перед малою дитиною шапку здiйма?. Прийдуть до нього селяни - зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до вiддачi - десяту шкуру здере... - Ти що мене iз Смиком рiвня?ш? - Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрi намiри були, та яке нам до них дiло? Ось ти тiльки що про небо говорив, про зорi. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лiзь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут i спав, - закiнчив свою балачку Тимко i простягся на пiску. - Денис он уже давно хропе. - Його голим на терниння поклади - i то спатиме. Воляча шкура. - Хлопцi, в кого ? закурить? У мене на цей раз табак вийшов, - зациганив Марко. - В тебе, як у Кузя, - вiчно кисет порваний. - А ти не шкодуй, i на той рiк уродить. Улас пiдвiвся, високий, гостроплечий, обтрусив од пiску штани. - Ну, ви сидiть, а мiй органiзм проситься на вiдпочинок. На добранiч. - Ходи здоров. У темрявi замелькали бiлi брезентовi черевики Уласа. - Двоногий органiзм, - засмiявся вслiд йому Га-расько. Хтось жартома штовхнув його, вiн поточився i наступив Денисовi на ногу. Денис сiв на пiску, витер рукавом сонну слинку згубiв. - А що, хлопцi, буде,.-як телиця сниться? - запитав вiн басом. - На свiжину десь натрапиш, - засмiявся Гарасько. Денис не зрозумiв його натяку, хоч всi останнi зрозумiли i засмiялися. - Хлопцi, - притишено загомонiв Денис. - Я назнав у одному мiсцi свiжу сметану. У старо? баби Про-копихи повна макiтра назбирана. - У них собака бiля погреба прив'язаний. Трудно. Денис устав, розвалькувате пiшов у темряву. Незабаром почувся шум, трiск i вiн повернувся назад з колякою в руцi, вiд яко? пахло живицею. - Це од собаки. Як загилю, так i не писне. Пiшли. Тимко вибiг наперед, зупинив ватагу. - Хлопцi, уговор такий: що б там не трапилося, один на одного не гавкать. А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всi з води сухими вийшли, а Гараська в сiльраду викликали. Попадемося - усiм мовчать i один одного не видавати. Згода? - Згода. - Тепер я скажу, - виступив i собi Марко. - Дениса за сметаною не посилати. Того разу, як були на Хрипках, вiн, доки вилiз iз погреба, пiвмакiтри випив. Рушили сонним селом. Тiльки хотiли переходити ташанський мiст, як у темрявi загуркотiли пiдводи. Зустрiч з ними була небажаною, тому вся ватага принишкла в рiвчаку, чекаючи, доки вони про?дуть. По мосту повiльно сунули плетенi iз лози величезнi кучi, повнi горшкiв: то ?хали в Зiнькiв на базар опiшнянськi гончарi. В темрявi виднiлася передня коняка з коротким тулубом, чути було, як тихо подзеньку? причеплене пiд возом пусте вiдро. Запахло дьогтем i кiнською спiтнiлою шерстю; потiм на однiй кучi пiдвелася голова в смушевiй шапцi i голосно крикнула назад, де чорнiла, наближаючись, друга пiдвода: - Iване, ти спиш? - Сплю. - I я сплю. Кучi, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго пiсля того в повiтрi пахло дьогтем, кiнським потом i житньою половою, якою було обмощено горшки, щоб не потовклися в дорозi. - Пiшли берегами, - зашепотiв Марко. - Бо тут то з горщечниками, то з циганами христосатися будемо. Уже й так скоро розвидниться. Спустилися з гатки один за одним, крок в крок, як зграя вовчикiв-братикiв. Попереду Тимко, за ним Денис iз герлигою, далi зiщулений, обережний Марко, а за ними всi останнi. Бiля двору Прокопихи зупинилися. З берега ледве видно хатку в тополях, малесенький погрiбничок. - Ну, чого стали? - сердито зашепотiв Тимко. Денис перший полiз через тин, зачепився холошею за кiлок, впав у бур'яниння. Всi попадали на землю, прита?ли дух. Нарештi Денис поповзом пошелестiв у темряву i довго не повертався. Потiм приповз i повiдомив, що на возi пiд повiткою спить Матвiй Глек. - А зна?те що? Давайте його викотимо разом з возом iз двору, щоб не заважав, - порадив Марко. - Оце дiло! Забули i про сметану, i про небезпеку, чорними тiнями обережно стали пiдкрадатися до повiтки. Матвiй Глек був ?диний чоловiк у Троянiвцi, який i досi жив iндивiдуально. Славився вiн впертiстю i незгiдливiстю свого характеру. Наприклад, йому говорили: - Сьогоднi у Власiвцi випав дощ... Вiн зараз же йшов на заперечення: - Е, нi, нi, у Власiвцi дощу не було! Це ти брешеш. - Як же так не було? - доказували йому. - Я сам тiльки що звiдти при?хав, ще й одежа не встигла висохнути. - Е, нi, нi. Хмара стояла зовсiм не над Власiвкою, а над Дейкалiвкою. Або йому говорили: - У морi вода солона. - Е, нi, нi, - зараз же заперечував Матвiй. - Якби в морi була солона вода, то там риба не водилася б. До цього домiшувалася його страшна, просто нелюдська заздрiсть i бажання похвастати. - Я, коли сплю, - все на свiтi чую, - не раз вихвалявся вiн помiж селянами. - Учора один чоловiк нiс мiшок iз ноля. Так i знай - пшеницi вкрав на току. А позавчора Вихорiв Тимко iз Тетериною Орисею в степ пiд ручку ходили. Вони таки доходяться... За все це сiльська парубота була на нього давно сердита i весь час шукала приводу насолити старому. От чому всi хлопцi так радо рушили на його подвiр'я. Обережно пiдкралися до повiтки, взялися за роботу. Денис упрягся в голоблi, Марко побiг вiдчиняти ворота, а Тимко знайшов посеред двору якийсь цурупалок, пiшов за-пручувати хатнi дверi, щоб стара Прокопиха, зачувши в дворi метушню, не могла вийти з хати. У воротях Денис несподiвано рвонув "соб", колесо глухо стукнуло об вушак i зачепилося за нього. Хропiння на возi затихло. Хлопцi, як по командi, кинулися навдьори. Денисовi уже тiкати було нiкуди, i вiн присiв помiж голоблями. Пройшла хвилина, друга. На возi знову почулося хропiння. Тимко прибiг iз темряви, тихо спитав, де хлопцi. - Порозбiгалися... - Повезли вдвох. Викотили воза на вулицю, потягли по пiску помiж тинами. Денис хекав, як бик у плузi, раптом кинув на землю голоблi, шугнув у темряву. - Ти куди? - зашипiв на нього Тимко. - Хлопцiв шукати... - Я тебе нашукаю! Ану йди тягни. Денис поплював у руки, впрiгся i поволiк воза далi. На поворотi дороги iз-за верб один по одному вийшли хлопцi. - Свистуни, - лаяв ?х Тимко. Тi винувато пiдiйшли до воза, мовчки стали допомагати везти далi. В тихiй жалобi, як похоронна процесiя, прослiдували сонним селом, бiля ви?зду на полтавський шлях зупинилися, тихо стали радитися, куди везти. Тимко наполягав, щоб на мiст, Марко - на колгоспний двiр: хай, мовляв, уранцi люди посмiються, що при?хав уночi Матвiй на чортах у колгосп записуватися. Гарасько придумав найкраще: - Давайте його в степ одтарахтаримо. Дорога пiшла добра. - Може, ти здуру аж у Полтаву повезеш?-визвiрився на нього Тимко. - О, знайшов, - майже вигукнув Марко, так що на нього всi зацитькали. - Давайте його на тирло переправимо. Там мiлко. Я вчора напував волiв. Тимко махнув рукою: - По?хали... Тирло - невеличкий, порослий травою острiвець посеред Ташанi. Кубляться та чепуряться на ньому домашнi гуси та качки, сiдають на спочинок перелiтнi журавлi, в'ють гнiзда луговi чайки. Весною, коли спада? вода, забродить туди пастися худоба, тирлу?ться там, а зимою, коли жовтий очерет занесе снiгом, особливо вечорами, петляють по острову лисицi, вичiкуючи на поживу. До гатки хлопцi добралися благополучно. Стали спускатися до Ташанi; Дениса мотало в голоблях, як Проклятого. - Держiть, хлопцi, бо напира, - просив вiн, з трудом стримуючи воза. Враз його мотнуло вбiк, i вiн, вiдчуваючи, що воза йому не стримати, вискочив з голобель. Мимо нього з гуркотом потаскало воза i погнало його прямо в Ташань. Почувся страшний плескiт води i несамовитий людський крик: - О-о, р-р-р-яту-йте-е-е! Нiхто не ряту?. Чути тiльки швидкий тупiт нiг по шляху. Стиха пересвистуючись, зiбралися пiд вербами аж бiля Бе?во? гори. Денис, тяжкий на бiгу, приплентався пiзнiше за всiх i порадував новиною: загубив картуз. --Де ж ти його загубив, роззяво? - накинувся на нього Тимко. - А хiба ж я знаю? Бiг-бiг - мац, а його нема. - Iди лазь рачки, а щоб картуз найшов. Пiднiме хто-небудь iз троянчан - вiдразу дiзнаються, чия робота. - Де ж я його тепер знайду, коли отак темно? - горював Денис. - От ускочили, так ускочилиi - зачухав потилицю Тимко. - Будуть питати - кажи, нiчого не знаю. Пойняв? - Та коли б... - I-iх, ступа довбана?.. Сумнi та невеселi, розходилися хлопцi по хатах. Тимко добрався додому тодi, коли за Бе?вою горою свiтлiло небо. Слизькою вiд роси стежкою спустився в яр, зачерпнув вербовим коряком води з криницi, жадiбно пив, з при?мнiстю вiдчуваючи, як вода тече за сорочку i холодить груди. Потiм зiдрався кручею до хати, зайшов у комору i лiг на примiстку. В коморi пахло борошном i сушеним липовим цвiтом. Засинав, але збуджена думка не хотiла спати i малювала перед ним картини, баченi вдень: широкий степ з вилиня-лими на сонцi бур'янами, чорнi лоскуття рiллi, далеке, ледве вловиме для ока тремтiння марева на обрi?. Довго перед його очима стояла Орися в тiй позi, в якiй вiн бачив ?? востанн? в чорних дверях, - iз блiдим, зляканим лицем. Потiм Орися кудись пропала, i на ?? мiсцi з'явилася Лукерка, манила його чорними очима i сумно посмiхалася з-пiд пухово? шалi. "А щезнiть ви", - прошепотiв вiн i вкрився рядном з головою. V У старого Лук'яна Хомутенка сiме?чка дай боже: вiн з жiнкою та восьмеро дiтей. Зварить Федора вiдерний чавун борщу - за день як вiтром вивi?. Найстарший син - Улас, два менших вiд Уласа брати уже працюють - один трактористом, другий так, на рiзних роботах. I ще мала сестра у артiльних яслах пильну?, а останнi - малеча. Те гусей пасе, те цiле лiто з рiчки не вилазить: оглухне вiд води, як чобiт, батогом потягти слiду?, та за роботою нiколи. Надiя сiм'? - Улас. Як не ?, найстарший, йому i випада? честь допомогти батькам нагодувати хлiбом насущним оту бiлоштанну ораву. Одначе не так сталось, як бажалось. Вдався Улас до сiльського господарства зовсiм непридатним. Заставлять його сiно на гарбу класти - накладе так, що тут же й розсунеться; пошлють бикiв поганяти - борозну скрутить, огрiхiв наробить; кiлок у тин заб'? - обов'язково криво. Всьому виною - книжки. Якби не ота напасть, може б, i вийшов iз хлопця добрий господар. А то, вiдколи навчився читати, з книжкою не розлуча?ться. Спочатку Лук'ян радiв, дивлячись на нього: "Беручке хлоп'я, гляди, якимось професором буде або ще вище". Потiм, як посипалися одне за одним дiти i настала бiльша потреба в робочих руках, вiн все частiше став хмуритися, бачачи сина за книжкою i, нарештi, не витримав: - Ану кидай к лихiй годинi свою бiблiю та йди з-пiд корови вичистиш! Улас глянув на батька добрими зляканими очима. - У мене ж екзамени, тату. - А в мене руки одвалюються од роботи, працюючи -на вас, дармо?дiв! - Вiн вирвав книжку з рук Уласа i закинув у бур'ян. Улас пiшов у хлiв i довго плакав у кутку за яслами, потiм розшукав книжку в бур'янi i заховав за бантиною... Увечерi засунув ?? за пазуху i побiг у артiль до сторожiв. У малесенькiй накуренiй кiмнатi читав уголос про хороброго капiтана Гранта, про пiратiв, про море, про страшних орлiв, якi можуть у пазурах пiднести малу дитину. Сторожi слухали його уважно, пiдтримували його бажання вчитися, всiляко заохочували, щоб вiн читав усе новi i новi ?м книжки, i проявляли при цьому значний до них iнтерес. - Учись, хлопче, учись. Врем'я тепер пiдходить таке, що без науки - гоп та й стiй. I як батько не противився, як не перешкоджав навчанню,. Улас все ж таки поступив у Зiнькiвську десятирiчку i успiшно закiнчив ??. Дивуючись такiй впертостi сина i в душi навiть схвалюючи ??, Лук'ян махнув рукою: - Дивись, як зна?ш. У тебе свiй розум ?. Улас задумав поступити в Харкiвський унiверситет. Лук'ян назбирав двiстi карбованцiв грошей на дорогу, мати напекла хлiба та коржикiв, брат, який працював трактористом, зробив сундук i покрив його чорним лаком, так що вiн став схожий на гроб, прикував до нього здоровенний замчище, приробив залiзну ручку, - i всi?ю сiм'?ю пiшли проводжати Уласа в науку. На прощання батько сказав: - Грошей висилати не буду. Людськi дiти якось вчаться, i ти бiля них мостися. Почитай там учителiв сво?х i родителiв не забувай. Мати витерла хусткою очi, глянула крiзь сльози на старшенького: - Рушник хоч узяв? - Тут вiн, у сундучку. - Бережи ж там грошi та на вулицях оглядайся. Там, кажуть, тих трамва?в, що кожного дня людей рiжуть... Погрузили на вiз сундук, i пiшов Улас за пiдводою, iз сiренького костюмчика руки повилазили, холошi - короткi, з-пiд них бiленькi пiдштанички визирають соромливо. Дивиться мати вслiд, плаче: виросло на толоках межи коровами високе, як бур'янина, та невiдомо, чи вистачить у нього сили вигребтися на житейську хвилю? Чи пiднесе вона його та й полине вiн з нею до невiдомого щастя, чи замота в житейському морi, як мота? не одного на цьому бiлому свiтi? Дивиться мати, а вiн озирнеться, помахав рукою i йде собi далi за возом. Ось уже покрила його пилюка, i не розбере мати - бачить вона свого сина за тi?ю завiсою чи то тiльки привиджу?ться ?й? I щемить ?й серце, болить, як зранене, бо стоять он позаду ще семеро, i кожного жаль, i за кожним душа болить.: як то вони житимуть на бiлому свiтi, якi дороги простеляться перед ними? Найближча вiд Троянiвки станцiя - Охтирка, ?хати треба через Грунь, рибальськi лiси, мимо села Жу-равного, що мрi? хатами у глибокiй долинi, далi - пiски, сосновi бори, Ворскла, монастир на горi, в якому розмiстилася дитяча трудова колонiя, а ще далi Охтирка. Вiз Уласа далекий родич Хомутенкiв дiд Терешко. На ньому сiрячина, бриль i здоровеннi рудi чоботи. Тiльки ви?хали на Бе?ву гору, вiн зупинив пiдводу, щоб перевiрити, чи нiчого не забули. На возi лежав один сундук i дiдова торбина з харчами. Вiн обмацав i те, i друге рукою i сказав, що тепер можна рушати. - Як буде все благополучно, то до вечора й до?демо, - i вiн показав пужалном на сонце. Бачачи, що Улас сидить засмучений i щоб розважити хлопця, дiд став розповiдати, як його виряджали на "дiйствiтельну" службу. - Як понапивалися, так зiгнули урядниковi шаблю i картуза к лихiй годинi закинули. А що там? Ми - новобранцi. Привезли нас у Полтаву, а там народу, як ото в покрову на ярмарку: шилом нiкуди ткнути. Новобранцi теж товпляться, аж лоби мокрi, бо такий слух пiшов межи народом, що при?де сам губернатор нас до вiйська виряджати та ще буде й дарунки роздавать. Ну, кожен, звичайно, хоче той дарунок одержати, через те й пха?ться. Дивимось: виходить iз прольотки - на мундирi хрести, вуса накрученi, скинув картуз, а на головi лисина. У вчених людей завжди бува? лисина. Ось ти вивчишся, i в тебе буде, позаяк головi ж робота велика. Та-ак. Вийшов, значить, скинув картуз та як закричить: "За в?ру, царя i отечество! Ур-ра-а-аi" Ми й собi як закричимо "ура", аж наче нас пiдiйма? вгору вiд того крику. А один голос такий, що над усiма реве, всiх глушить. Я й кажу сво?му сусiдовi: "Недаром той чоловiк губернатором Служить. Чу?ш, який у нього голос? Усiх перекрива?". А сусiд як зареготить та й каже: "Дурний ти, Терешку. Хiба ж то губернатор? То паровоз кричить". Потiм губернатор ще щось говорив, але здалеку не чути, видно тiльки, що губами ворушить, а слiв не чути. Як тiльки вiн закiнчив говорити, виступила iз-за нього баришня, молода, вся в браслетах, в шубi, i почала нам хрестики роздавати. Тут i сотворилося таке, що я вже рад був i втекти, так нiкуди - заднi на переднiх пхають, усе змiшалося, губернаторшу звалили, прибiгла кiнна полiцiя i давай нас розганяти та канчуками по спинах чистить. Добрих хрестикiв нароздавали. У мене з тиждень спина свербiла... Улас слухав розповiдь дiда, але думками був дома, там, за Бе?вою горою, що, синiючи на обрi?, поволi вгрузала в землю. Про?хавши половину дороги, вiн, як це трапля?ться з плавцем, що бачить уже другий берег i чимшвидше хоче добратися до нього, з хвилюванням поглядав на охтирськi лiси, що синiли на обрi?, намагався вiдгадати, що приховано за ними, де, в яких широких степах лежить загадкове мiсто Харкiв, як воно його зустрiне - ласкою чи холодом, що готу? воно для нього - радiсть чи тяжкий сум. Як селюк, що вирiс у глушинi, Улас вiдчував розгубленiсть перед великим мiстом i зовсiм не знав, як себе поводити в ньому i як себе тримати. У селi для нього все було зрозумiлим i простим, тут вiн знав кожного i кожний знав його, i коли вiн iшов селом у простеньких штанцях i не зовсiм чистiй сорочечцi, то на це нiхто не звертав уваги, бо всi знали, що вiн iде з роботи. Але як зустрiнуть його в мiстi, як дивитимуться на нього? Це було невiдомо, i ця невiдомiсть найбiльше лякала Уласа i пригнiчувала його. Якби вiн знав, як себе поводити, як вiдповiдати людям, коли його про щось запитуватимуть, в яких випадках усмiхатися, а в яких зберiгати серйозний вигляд, коли i як переходити вулицю, щоб його не зарiзав трамвай. Вулиця йому уявлялася пеклом, у якому все змiшано: конi, люди, машини, трамва?, - все це бiжить невiдомо куди й чого, а мiлiцiонери на носилках носять зарiзаних), коли б вiн знав, як розпiзнати жулика i чесну людину, - вiн би не так боявся. Але все це йому треба було якось знати, i вiн вирiшив, що, починаючи з Охтирки, стане приглядатися до людей i намагатися мiцно запам'ятати - про що вони говорять мiж собою, як вони сидять, як ходять, як сплять. Коли ж трапиться добрий чоловiк, то можна буде розпитати в нього, як вберегтися вiд вуркаганiв, бо Улас чув, що вони великi майстри вирiзувати грошi разом iз кишенею, i тому ще вдома заховав грошi так, що, як йому здавалося, нiхто з стороннiх зроду-вiку не мiг би здогадатися, куди вiн ?х дiв. Сто карбованцiв зашила йому мати в пiдкладку пiджака, причому зашила сировою ниткою, так що, як сказав дiд Терешко: "Не должно б, а там хто його зна?", та сто карбованцiв вiн поклав у бокову кишеню пiджака i пристебнув ?х шпилькою. Вуркагани уявлялися Уласовi молодими хлопцями в рябих кепках i з золотими зубами. Друге, що лякало його i непоко?ло, - це вступнi екзамени. Хоч вiн всеньке лiто сидiв над книжками, писав диктанти, розв'язував задачi, читав лiтературу, конспектував, робив виписки, складав хронологiчнi таблицi по iсторi?, студiював артиклi, креслив схеми розщеплення органiчних речовин, - вiн все ж таки ловив себе на тому, що такий-от роздiл зна? гiрше, нiж iнший. Вiн насiдав на -той роздiл, вчив його до туману в головi i тiльки-но покiнчував iз ним, як натрапляв на просте слово "галогени", i це слово кидало його в жар, бо вiн не знав, що воно означа?. Улас гарячкове рився в пiдручнику, шукаючи тi мiсця, де опису?ться значення цього термiна, i раптом сам пригадував, що це таке. Не розумiючи того, що це втома i що ця втома ослабила пам'ять, вiн нарiкав на себе, обзивав себе тупицею, нездарою, приходив до такого висновку, що з такими знаннями, як у нього, нiчого й потикатися в унiверситет. Тодi вiн закидав книжки, брав у руки вила i обiцяв сам собi, що краще буде крутити бикам хвости, чим по?де на велелюдне позорисько, тобто поступати в унiверситет. Але проходила година, двi, i вiн знову сiдав за книжки, бо молодий гарячий мозок прагнув знань, i це прагнення стало його другою натурою, проти яко? вiн уже нiчого не мiг зробити. Часто вiн вiдкладав книжку i мрiяв про те, як вiн буде складати екзамени, як увiйде в залу, де сидять ученi мужi, скине картуза з голови i почне викладати все, Що вiн зна?, як вони слухатимуть його, обов'язку ради, i коли вiн уявляв це, його охоплював панiчний страх, що згодом перейшов у тупий бiль, який мучив його тiло й дух, i Улас, щоб припинити сво? страждання, зусиллям волi проганяв цей страх. "Що ж, - мiркував вiн, - не здам, то при?ду додому. За це мене нiхто не повiсить". Надвечiр при?хали в Охтирку. Терешко розпрiг у невеличкому скверику коня, щоб пiдгодувати його з дороги, а Улас пiшов на станцiю купувати квиток. Пробираючись до каси, вiн мiцно тримався рукою за кишеню, в якiй були грошi. Пiдiйшов по?зд. На перонi заметушилися пасажири. Обливаючись потом, Улас забрався до вагона i, поставивши сундук на проходi, кричав через голови пасажирiв дiдовi Терешковi, щоб мати не клопоталася i що харчiв йому вистачить. Дiд за гармидером не мiг нiчого розчути, вiн думав, що Улас каже, що завжди говориться при прощаннi, тобто, щоб вiн передав поклони домашнiм, i дiд кричав у вiкно вагона, що передасть, i махав порудiлим брилем. Пасажири штовхалися i з криком, обуренням вимагали вiд Уласа, щоб вiн звiльнив прохiд; Улас пройшов до вагона i став бiля вiкна, але важкого сундука з рук не випускав, бо йому здавалося, що, тiльки попустить ручку, його зараз же вкрадуть. По?зд дав свисток, вагон рушив, i мимо вiкна проплив Терешко у брилi, сiрячинi, з вишневим пужалном за халявою. До Харкова пiд'?жджали вночi. Улас, присiвши на сундуцi, з острахом вглядався у море вогнiв, що мерехтiли на горизонтi. По?зд iшов швидко, i з Уласа, коли вiн визирав у вiкно, зiрвало картуз. Улас закричав: "Зупинiть!", у вагонi засмiялися, i хлопець забився в куточок, раз по раз мацаючи себе за голову i нiяк не вiрячи, що на нiй уже нема? картуза. Йому здавалося, що це недарма, i вiн не вiдривав руки вiд кишенi, в якiй були пристебнутi шпилькою грошi. Проте все обiйшлося добре. Вiн при?хав благополучно, розшукав унiверситет i заходився добиватися у дверi. Стукав обережно, але настирливо й довго, ?х вiдкрив заспаний i сердитий сторож. - Чого тобi? - запитав вiн, вiдхиливши дверi. Улас мовчки полiз iз сундуком на нього. - Та ти хто? - злякався вже сторож. - Пустiть, дядьку, переночувати. - Тут не постоялий двiр, а унiверситет. - Що ж менi, на вулицi пропадати? - Iди в Дiм колгоспника. Павловська площа, шiсть. Улас потяг сундук на Павловську площу. Iдучи, тримався освiтлених мiсць i холов душею, коли до нього наближалася ряба кепка. В Будинку колгоспника молоденьке дiвчатко з на-квацьованими губами визирнуло у вiконце i сказало, що "местов нету". Улас поставив сундук у куток i сiв на нього. "Не виженуть же", - подумав вiн. В цей час молодий хлопець, що сидiв на диванчику, пiдiйшов до вiкна i сказав баришнi: - Ти, дiвахо, ось що: або виписуй цьому хлопцевi квитанцiю, або я зараз розвалю тобi будку. Бачиш - хлопець iз села, може, перший раз у мiстi, куди вiн пiде серед ночi? - Не кричiть, бо я викличу мiлiцiонера, - обурилася дiвчина. - Давай мiсце, бо я тобi глаз вийму! - гаркнув тодi хлопець. Баришня виписала квитанцiю, кинула на столик. - Подума?ш, розкричався. Ми не таких бачили, - прошипiла вона i закрила вiконце. Улас забрав квитанцiю, здав паспорт i разом iз сво?м заступником, якого вiн не боявся (той був у чорнiй кепцi), подерся на другий поверх. Микола, як звали нового знайомого, виявилося, теж вступа? в унiверситет, тiльки не на лiтературний, а на бiологiчний факультет. Вiн розказував про себе, що ранiше працював по "карманной выгрузке", виховувався в дитячому будинку, тепер "ненавиджу сявок i, як трапиться, даю ?м по ши?". Улас перелякався в смерть i так стискував ручку сундучка, що аж рука нiмiла. Бачачи його переляк, Коля сказав: - Не тушуйся. Грошей тво?х я в тебе не вiзьму, хоч i знаю, де вони захованi: вони зашитi у пiдкладку пiджака i лiву кишеню. А от коли ма?ш щось перекусити та подiлишся зi мною, не вiдмовлюся i буду дуже вдячний. Влаштувавшись на ночiвлю, вони вiдкрили сундук, розломили навпiл смажену курку i стали ?сти ?? з великим апетитом. У лiвому кутку кiмнати рипнули пружини, i сонний голос сказав: - Перестаньте трiщати кiстками. У мене неврастенiя. - Звернiться до лiкаря-психiатра. Ми тут нi при чому, - порадив Микола. Потiм загасили свiтло i полягали спати- Улас засунув штани пiд подушку, а пiджак повiсив бiля себе на стiльцi. Ботинки i сундучок вiн поставив пiд лiжко з таким розрахунком, щоб в разi потреби ?х можна було б помацати рукою. - Слухай, а як ти взнав, де в мене грошi? - запитав вiн у Миколи. - У мене, кориш, практика. Дуже ти часто хапався руками за тi мiсця, де в тебе захованi грошi. Ти, може, цього й не помiчав, а той, хто за таким слiдку?, все помiча?. Улас занiмiв i довго не мiг заснути. Прислухався, чи нiхто не крадеться до нього по грошi. Але дорога i. втома взяли сво?, i вiн заснув. Прокинувся переляканий i зараз же руку пiд подушку, пiд лiжко - все на мiсцi. Увiйшов Микола, зодягнений i вмитий. - Ну, збирайся. Пiдемо влаштовуватися в гуртожиток. Хлопцi поселилися на Толкачiвцi в красивих червоних корпусах. Перший екзамен - диктант з укра?нсько? мови - Улас склав успiшно, i це пiдбадьорило його, але не заспоко?ло: як i ранiше, вiн ще не був упевнений у собi i посилено готувався до наступних екзаменiв. Його друзi-вступники бродили по парках, скверах, ?здили на футбольнi матчi, в театри, в цирк, гамiрливими чередами бродили по Сумськiй, а вiн сидiв цiлий день, як Микита-чорнокнижник, а вночi спав як убитий, не чуючи нi веселого смiху, нi тихого шепо-уу закоханих на Журавлiвських кручах, нi мелодiйного побринькування гiтари в теплi серпневi ночi. Екзамен з росiйсько? мови прийшов тримати з якимось душевним неспоко?м. Адже живо? росiйсько? мови, причому лiтературно?, вiн нiколи не чув, хiба що тiльки на уроках, i тому, коли надiйшла його черга вiдповiдати i гладенько причесана жiнка з вродливим при?мним обличчям попросила його до дошки, вiн зблiд i довго не мiг сказати першого слова. Жiнка бачила його хвилювання i опускала очi, щоб не дивитися на нього i не бентежити його, але вiн все мовчав. Тодi вона усмiхнулася, вважаючи, що сво?ю усмiшкою пiдбадьорить його, але з цього нiчого не вийшло, бо цю усмiшку Улас сприйняв iнакше. Вiн подумав, що викладач насмiха?ться з нього. Почуття це викликало в ньому ще бiльше знiяковiння, i вiн кришив пальцями крейду, не помiчаючи того, що вона сиплеться йому на ботинки, i все не починав вiдповiдати. Але потiм вiн став заспокоюватися. Говорив тихо i несмiливо, i лице його було таким мокрим вiд поту i таким у вищiй мiрi напруженим, що викладач без жалю не могла дивитися на нього, а сидiла, одвернувшись, i щось писала в сво?му зошитi. Iменник "овцы" в множинi родового вiдмiнка вiн провiдмiняв "овцев", плутав суфiкси i, розгубившись вкрай, дi?слово "пренебрегать" вимовив "пренебрiгати". Викладач скривилася, але не поправила, щоб не збити його, i непомiтно слiдкувала за ним. "Ах, чому в нього так тремтять пальцi на руках?