- непоко?лася  вона.  -  Такi  робочi,
сильнi i так тремтять?" Вона поклала  на  стiл  свою  бiлу  красиву  руку,
глянула на не? i вiдчула, що ?й чомусь робиться нiяково, що вона в  чомусь
винна, й почервонiла.
   Улас вiдповiв i сiв за стiл, витираючи рукавом пiт iз чола,  так,  нiби
тiльки що прийшов вiд плуга. Вона  взяла  залiкову  картку,  раз  i  друге
провела по нiй долонею, потiм умочила ручку в чорнило i посидiла  одну-двi
секунди  в  якiйсь  нерiшучостi.  Потiм  поставила  оцiнку  i   розмашисте
розписалася. Пiсля цього вона сказала Уласовi, що вiн може бути вiльним, i
попросила його, щоб вiн почекав у коридорi,  доки  вона  прийме  екзамени,
оскiльки ?й необхiдно з ним поговорити. Улас кивнув головою i,  ще  блiдий
вiд хвилювання, незграбний в рухах, погупотiв важкими ботинками в коридор.
Через годину вона викликала  його  i,  намагаючись  надати  сво?му  голосу
лагiдностi, сказала:
   - Я поставила вам "погано".  Але  ви...  Я  буду  говорити  про  вас  у
ректоратi.
   Сказавши це, вона захвилювалася i глянула на  хлопця.  Лице  його  було
кам'яним, i на ньому не було нi здивування,  нi  жалю,  лише  пальцi  його
продовжували легко тремтiти i над бровами виступив пiт.
   - Ви не втрачайте надi?. Я буду говорити про  вас.  Улас  переступив  з
ноги на ногу, одвернувся до вiкна i сказав тихо:
   - Звiсно.
   I, опустивши голову, пiшов до дверей.
   Цього вечора вперше за весь час перебування в Харковi вiн не взявся  за
книжку. Сидiв на Журавлiвських кручах, втопивши  очi  в  море  вогнiв,  що
мерехтiли в долинi, i думав про село,  про  хлопцiв,  що  були  десь  там,
далеко вiд нього, за тi?ю темрявою, i навiть не догадувалися про  те,  яке
нещастя спiткало його, i не могли сказати йому нi слова  втiхи,  нi  слова
поради. На кручi, де вiн сидiв, блукали студентськi пари, i на тлi заграви
вiн виразно бачив ?х чорнi постатi. Вони були щасливi, ?м не було  нiякого
дiла до того, що ось тут, поряд з ними,  так  мучиться  i  стражда?  Улас.
Дивлячись на нiчну заграву, на тi постатi, Улас вiдчував, що в  його  душi
назрiва? великий злам.
   "Чого я буду ?хати в село? - питав вiн себе. - На смiх людям та на горе
батькам? Не по?ду! Пiду працювати на завод i житиму, як i всi  люди".  Вiн
став шукати в пам'ятi прiзвища односельчан, що працювали i жили десь  тут,
у Харковi, щоб звернутися до них за допомогою та порадою, пригадав  кiлька
з них i вирiшив найближчим часом розшукати сво?х землякiв.
   Останнiй екзамен вiн складав вiсiмнадцятого серпня i складав  його  без
охоти i того душевного напруження, яке завжди передувало тим екзаменам, що
?х вiн тримав ранiше. Вiдповiвши на всi запитання, вiн вийшов на  подвiр'я
унiверситету i сiв на лавцi мiж каштанами.  Мимо  нього  ходили  студенти,
очiкуючи появи спискiв на дошцi об'яв, щоб дiзнатися, хто  зарахований,  а
хто нi. Але вiн уже не ждав нiчого i сидiв на лавцi  лише  тому,  що  йому
нiкуди було йти, i тому, що серед людей йому було легше  переносити  горе,
яке спiткало його. Всю молодь, яка вирувала навколо Уласа, можна було,  на
його думку, роздiлити на три групи : перша група -  юнаки  i  дiвчата,  що
належали до робiтничих сiмей. Вони  були  зодягненi  чистенько  i  просто:
дiвчатка ходили в спiдничках з  блузочками,  в  босонiжках  i  косиночках,
хлопцi - в широченних, добре вiдпрасованих штанях, пiдперезаних  ремiнними
поясами з пряжками в формi серця  або  кинджала,  тапочках-спортсменках  i
майках. Вони трималися  з  ним  невимушене,  з  грубуватою  простотою.  По
?хньому вiдношенню безпомилково можна було визначити, що вони давно знають
одне одного i здружилися. Друга  група  -  селюки,  одягненi  скромнiше  i
розма?то: хлопцi дехто в костюмчиках,  а  дехто  просто  в  штаненятах  та
сорочинi, що, не дивлячись на страшну спеку, застебнута  на  всi  гудзики.
Вони тримаються один вiд  другого  осторонь,  мiж  собою  не  розмовляють.
Дiвчатка в бiлих хусточках жмуться по куточках, соромливо  притискуючи  до
грудей книжки,  як  молодi  черницi  молитовнички.  Третя  група  -  гордi
невдахи, що поступають до вузу не в  перший  раз  i  не  в  одному  тiльки
Харковi.  Цi  ходять  спокiйно,  навiть  величаво,  на   обличчях   тверде
переконання, що без них наука загине за двадцять чотири  години.  Дiвчатка
стриженi i в завивках, спiдничини вузенькi, до колiн, з  розпiркою  ззаду,
очi дивляться на свiт так: "Я знаю Грiга i  лiчно  знакома  з  Утьосовим".
Хлопцi човгають черевиками по дорiжках, на обличчях ?сенiнщина, а в  руках
нездоланнi лiнощi. Улас особливо  приглядався  до  третьо?  групи,  i  чим
бiльше вiн приглядався, тим яснiше  бачив  ?хню  глупоту  i  ненавидiв  ?х
серцем трудящого чоловiка, ненавидiв за те, що в них бiлi, тендiтнi  руки,
якi не торкалися нi коси, нi молотка, нi плуга, i погляд його був  злий  i
пекучий. Одна красуня, зустрiвши той погляд, бридливо здвигнула плечима  i
щось зашептала на вухо сво?й подрузi. Та озирнулася, зустрiлася  iз  очима
Уласа i заливчасте засмiялася. Потiм  мимо  Уласа  пройшло  два  хлопцi  з
?хнього гурточка, i Улас чув, як один сказав:
   - Заберемо документи i махнемо в Одесу. Там у мене ? дядя.
   "У нього дядя, а в мене хто?" -  запитав  себе  Улас  i  з  презирством
провiв ?х очима.
   В цей час студенти заметушилися i стали бiгти до  дошки  об'яв.  Якийсь
лисий чоловiк, очевидно, iз секретарiату, кле?в на дошцi списки студентiв,
зачислених до унiверситету, i тих, якi  повиннi  були  забрати  документи.
Улас теж побiг до дошки i став  позаду  всiх,  жадiбно  проглядаючи  очима
списки з лiтерою "X". В списку зарахованих до унiверситету його  не  було,
не знайшов вiн себе i в списку, де були i тi, що мусили забрати документи.
"От i все", -  сказав  вiн  сам  собi,  вiдчувши,  що  всi  страхи  i  всi
хвилювання вiдходять назад. Йому раптом зробилося легко i  навiть  весело.
"Додому! Додому! - спiвало все в ньому. - Уже досi закiнчилися жнива i йде
молотьба. Дiд Терешко сторожують кавуни. Хлопцi б'ються скибками  i  п'ють
солодкий сiк. Додому, додому!" Вiн забувся, як недавно присягався собi  не
?хати додому, вiн забув про сво? мрi? на урвищах Толкачiвки i летiв  душею
до рiдних берегiв. "Зараз вiзьму сундук  -  i  на  вокзал.  На  грошi,  що
залишилися, куплю квиток, на решту -  подарунки.  Марисi  -  кiсничкiв,  а
батьковi пачку цигарок, хай i вони покурять городських". Вiн  вискочив  на
вулицю i побiг до  трамвайно?  зупинки,  обминаючи  прохожих.  Раптом  вiн
почув, що хтось вигуку? його прiзвище. Вiн  озирнувся  i  побачив  Миколу,
який бiг за ним i махав тюбетейкою.
   - Ти куди? - запитав вiн, наздогнавши Уласа.
   - Провалився. Додому ?ду.
   - Ти що, здурiв? Ще не все втрачено. Ану ходiм. I вiн  потяг  Уласа  до
головного корпусу унiверситету, на ходу розказуючи, що його викликають  на
розмову до ректорату, i докоряв йому, як це вiн не  помiтив  i  навiть  не
дивився на той списочок, в якому значилося i його прiзвище серед  тих,  що
викликалися на розмову з ректором.
   - Обiцяй, що ти вчитимешся на "вiдмiнно", i проси,  -  повчав  на  ходу
Коля. - А бiльше всього нажимай на те, що ти з колгоспно? сiм'?. Чу?ш? Ну,
вечором  зустрiнемося,  бо  я  зараз  бiжу  на  стадiон,  що  й   належить
новоспеченому студентовi.
   Вiн помахав Уласовi тюбетейкою i зник мiж людьми, а  Улас  iз  почуттям
подиву, навiть незадоволення, що йому перебили по?здку  додому,  пiшов  до
головного корпусу.
   У приймальнiй ректора, куди вiн зайшов, було повно  людей.  Бiля  вiкна
стояли два суб'?кти, що збиралися  ?хати  в  Одесу,  на  диванчику  сидiла
стрижена дiвиця iз золотим годинничком на руцi i червоними вiд слiз очима.
Бiля не? гнiздилася розкiшна, пудiв на шiсть,  матiнка.  Вона  заспокоююче
гладила доцю по плечах i на всiх присутнiх поглядала презирливо й похмуро,
бо вони не розумiли, що за талант ??  донька.  Обличчя  матiнки  говорило:
"Ляжу  трупом,   але   доньку   влаштую".   Iнодi   матiнка,   видно,   iз
самозаспоко?ння зверталася до кого-небудь iз присутнiх i  говорила,  що  в
не? ? знайомий Iван Iванович i що вона йому зараз подзвонить, i тодi  дiло
пiде зовсiм по-iншому.
   - Я свого не попущу, - сердито трусила вона сергами.
   Метушливий громадянин ходив  вiд  гурточка  до  гурточка  i  повiдомляв
останнi новини:
   - Кажуть, у юридичному недобiр? Може, забрати документи i по?хати туди,
доки не пiзно? Ах, якби я знав,  що  скажуть  мо?му  Iзi,  я  б  уже  туди
з'?здив!
   Йому нiхто не вiдповiдав i не зав'язував з ним розмови,  бо  кожен  був
заклопотаний сво?м горем.  Широкоплечий  вiйськовий,  що  стояв  теж  бiля
вiкна, порипував новiсiнькими чобiтьми  i  кидав  на  маленьку  худесеньку
дружину сердитi погляди, говорив басом:
   - Це ти викохала такого йолопа!
   Той, про кого так говорили, стояв, обiпершись об лутку, i в сардонiчнiй
усмiшцi кривив губи.
   Iз-за  товстих,  оббитих  клейончатою  шкiрою   дверей,   де   засiдала
приймальна комiсiя, не долiтало жодного звуку, i можна було  подумати,  що
там нiкого нема?, якби не та обставина, що через десять-п'ятнадцять хвилин
дверi вiдкривалися i звiдти або вискакували  в  сльозах,  або  виходили  з
тихою щасливою посмiшкою. Метушливий громадянин кожного  разу,  як  тiльки
вiдкривалися дверi, стрiмголов вибiгав iз свого куточка, щоб хоч  на  мить
зазирнути в кабiнет i поглянути, в в якому станi його Iзя, який уже зайшов
туди давно i все нiяк не виходить назад. Але зазирнути йому не  вдавалося,
бо кожного разу дверi закривалися перед самiсiньким  його  носом,  i  вiн,
поправляючи окуляри, знову йшов у свiй куток, нашiптуючи щось про  себе  i
нервово потираючи  сво?  маленькi  сухi,  покритi  ластiв'ячим  ряботинням
ручки. Нарештi дверi випустили чорного  кучерявого  хлопця,  який  вийшов,
примружив короткозорi очi'i занишпорив ними по залу, когось розшукуючи.
   -  Iзя!  -  закричало  схвильовано  з  кутка,  i  ввiчливий,  тихенький
громадянин потяг хлопця до столика, що стояв  у  куточку.  Розмови  ?хньо?
нiхто не чув, бо вони говорили пошепки. Потiм вони швидко зiбралися i коли
виходили, то обидва усмiхалися, i всi виразно  чули,  як  старший  iз  них
сказав:
   - Треба Софi дать телеграму.
   Улас дивився на все це байдужими очима i бажав тiльки одного, щоб  його
швидше пропустили i щоб вiн сьогоднi встиг на вечiрнiй  по?зд.  На  дверях
знову  появилася  гарненька  секретарка  i  тихим,  iменно   секретарським
голосом,  в  якому  звучали  догiдливiсть  i  покора,  що,  мабуть,   були
результатом ?? ретельно? служби i постiйного визнання сили  i  впливовостi
свого начальника, назвала прiзвище:
   - Хомутенко.
   - Я, - злякано i нiби спросоння вiдгукнувся Улас.
   Секретарка окинула його швидким поглядом i заглянула в список. Щось  ?й
здалося, мабуть, пiдозрiлим в цьому простому, вбого зодягнутому  хлопцевi.
Вона знову поглянула на Уласа, в список  i  знову  запитала,  але  вже  не
тихим, догiдливим  голосом,  яким  вона  говорила  з  ректором  i  членами
приймально? комiсi?,  а  сухим  i  офiцiальним,  яким  вона  розмовляла  з
студентами:
   - Ви Хомутенко Улас Лук'янович?
   - Ну, я.
   - Заходьте.
   I вона, закинувши голову назад, вихитуючись на високих каблуках,  пiшла
вперед, а Улас за нею. Як тiльки  вiн  увiйшов  у  величезний  кабiнет  iз
великими свiтлими вiкнами i до блиску натертою пiдлогою, його охопила така
несмiливiсть i страх перед цi?ю розкiшшю, що вiн став  бiля  дверей  i  не
наважувався ступити кроку.
   - Пiдiйдiть ближче, - наказав йому чийсь голос iз глибини кабiнету.
   Вiн пiшов уперед, високо  пiдiймаючи  ноги,  посковзнувся  на  слизькiй
пiдлозi i, блiднучи, простяг уперед руку, схопився за  стiлець  i  сiв  за
нього. Лише осво?вшись трохи, побачив людей, що сидiли в глибинi  кабiнету
за столом. Доки вони займалися  сво?м  дiлом,  тихо  перемовляючись  помiж
собою, Улас став приглядатися до них. Але обличчя ?хнi були такi  спокiйнi
i непроникливi, що по них нiчого не можна було визначити.
   Мiж тим, люди цi -  ректор  унiверситету,  мужчина  лiт  п'ятдесяти,  з
голеною головою i круглим  добродушним  обличчям;  благообразний  дiдок  в
окулярах; член комiсi?, похмурий чоловiк,  з  мiшками  пiд  очима;  зовсiм
молодий красивий доцент,  з  густими  бровами  i  в  бiлому  випрасуваному
костюмi; сива незграбна жiнка - знаменитий  мовознавець,  -  всi  цi  люди
здавалися спокiйними тiльки на перший погляд i лише тому,  що  вмiли  себе
тримати.  Насправдi  ж  стосунки  мiж   ними   були   дуже   складними   i
суперечливими. Похмурий член комiсi? з мiшками пiд  очима  люто  ненавидiв
благообразного дiдка в окулярах за те, що той недавно виступив iз  статтею
в одному науковому журналi i розбив його  теорiю  про  походження  скiфiв.
Знаменитий мовознавець не могла терпiти молодого красивого доцента. Ректор
же поважав доцента, пророчив йому велике майбутн?. Особистий настрiй  всiх
членiв комiсi? теж був найрiзноманiтнiший, бо всi вони були людьми i  мали
сво? слабостi. Ректор перебував у хорошому настро?,  бо  ще  годину  назад
одержав дуже втiшного листа вiд  свого  сина,  який  служив  командиром  i
обiцяв при?хати на лiто в гостi разом зi сво?ю сiм'?ю. Вiн тепер думав про
те, як вiн найме дачу бiля Дiнця i, лiтнiми ранками буде вудити  рибку,  i
при цих думках настрiй його все кращав.
   Благообразний дiдок був взагалi веселим i балакучим вiд  народження,  i
не дивйо, що й тепер вiн совався  на  стiльцi,  сипав  дотепами,  жартами,
посмiювався, i йому, мабуть, було все рiвно, скiльки часу вiн ще просидить
в цьому кабiнетi. I чим частiше дiдок  сипав  дотепами  i  веселився,  тим
бiльше супився похмурий член комiсi?, бо вiн вважав, що дiдок веселиться i
радi? через те, що святку? розгром  його  теорi?  про  походження  скiфiв.
Знаменитий мовознавець бачила, як красивий  доцент  вклада?  у  розглянутi
комiсi?ю  студентськi  справи  любовнi  записки   i   переда?   гарненькiй
секретарцi. Мовознавець ловила не один раз ?х змовницькi погляди,  вважала
це непристойним i в душi  страшенно  обурювалася,  але  мовчала,  тому  що
одержала  пансiонне  виховання   i   вважала   за   непристойне   вiдверто
висловлювати сво? обурення.
   Коли на розгляд комiсi? було запропоновано справу Хомутенка,  нiхто  не
наважувався заговорити першим. Нарештi знаменитий мовознавець сказала:
   - Я вважаю за недоцiльне приймати на фiлологiчний факультет людину, яка
не ма? жодного уявлення про фiлологiю...
   - Одначе, - зараз же встряв  у  розмову  красивий  доцент,  розгортаючи
справу вступника i знаходячи там любовну  записку  вiд  секретарки,  -  ви
робите поспiшний висновок. Хлопець досить успiшно склав  екзамени  з  усiх
предметiв, у тому числi з укра?нсько? мови. Остання, як менi зда?ться, теж
належить до царства фiлологi?, - усмiхнувся вiн.
   Знаменитий мовознавець прийняла цi слова доцента як насмiшку над нею i,
розкривши рота, хотiла вступити в словесний бiй, але ректор, бачачи  це  i
розумiючи, що вже зав'язу?ться сварка, перебив ??, сказавши:
   - Товаришi, давайте розглядати питання об'?ктивно.
   - Цiлком погоджуюся, - зараз же пiдхопив доцент. - Я  вважаю,  що  Iван
Павлович не заперечуватиме (ввiчливий кивок у бiк ректора), якщо ми надамо
можливiсть Хомутенковi перездати росiйську мову. Хлопець вiн  здiбний,  це
видно по оцiнках з iнших предметiв, i буде жаль, якщо ми його не приймемо.
Крiм того, треба взяти до уваги, що вiн виходець iз колгоспно? сiм'?. А до
того ж пiдготовка в сiльських школах дещо слабша, нiж у  мiських,  i  коли
взяти  до  уваги  точку  зору  Iрини  Леопольдiвни,  то  багато  сiльських
десятикласникiв залишиться поза вузами.
   - Так, так. Теорiя Iрини Леопольдiвни не витриму?, м-м-м,  критики.  Я,
м-м, не погоджуюся з нею, -  висловився  дiдок,  пощипуючи  себе  за  сиву
борiдку.
   Зачувши слово "теорiя", похмурий член комiсi? витяг шию,  як  стройовий
кiнь на звук труби, i зараз же пiшов у наступ.
   - Щоб критикувати чиюсь теорiю, треба мати якiсь докази,  а  ви  ?х  не
ма?те!
   Бачачи, що два старих пiвнi вже зчепилися, ректор постукав  олiвцем  об
графин, закликаючи ?х до порядку, i задумався. Всi теж  мовчали  i  чекали
його слова. Потiм ректор сказав  щось,  i  члени  комiсi?  заговорили  всi
разом, але розмова ?хня вiдбувалася  впiвголоса,  i  Улас  нiчого  не  мiг
розiбрати.
   Ректор, поговоривши  iз  членами  приймально?  комiсi?,  вiдкинувся  на
спинку стiльця i якусь хвилю дивився на Уласа уважним вивчаючим поглядом.
   Обличчя хлопця було вiдвертим i простим, воно зробило на ректора хороше
враження, i вiн за цю коротку хвилю вирiшив  справу  i  щось  тихо  сказав
секретарцi. Секретарка пiдiйшла до Уласа i  подала  йому  папiрець,  потiм
вiдступила так,  щоб  приймальнiй  комiсi?  було  видно  вступника,  а  ?й
-доцента, i поштиво стала бiля столика, спершись на  нього  правою  рукою,
вигнувшись тонким станом i пiдiгнувши пiд себе правий каблучок.
   - Товаришу Хомутенко, - оголосив ректор, - рiшенням приймально? комiсi?
вам дозволено перездати росiйську мову. Якщо вам це  вдасться,  ви  будете
зарахованi на iсторичний факультет. Згоднi?
   Улас кивнув головою i тихо сказав:
   - Згоден.
   Секретарка вирядила його за дверi i викликала слiдуючого.
   Улас перездав росiйську мову i був зарахований на iсторичний факультет.
Провчився два курси, а на третьому змушений  був  припинити  навчання:  на
зимовiй сесi? вiн не набрав потрiбно? кiлькостi  балiв,  i  з  нього  було
знято стипендiю.
   Нiкому нiчого не сказавши, Улас по?хав додому.  Уже  дома  вiн  одержав
кiлька листiв вiд товаришiв. Вони докоряли йому, говорили, що йому  не  до
лиця губитися перед труднощами i що якщо  в  нього  залишилося  хоч  трохи
мужностi в серцi, то  вiн  мусить  негайно  повернутися  в  унiверситет  i
продовжувати навчання,
   Улас на листи не вiдповiв. Друзi,  заклопотанi  студентськими  буднями,
згодом перестали турбувати його.
   Так вiн i жив у рiдному селi, нiкому нi слова не говорячи про  справжню
причину свого при?зду. Коли ж його допiкали запитаннями,  вiн  вiдповiдав,
що при?хав у село поправити сво? здоров'я, що в нього головнi болi i що  в
зв'язку з цим лiкарi надали йому вiдпустку на невизначений час.,
   Мати бачила, що з сином щось ко?ться незвичайне, i допитувалася, чи  не
вкрав вiн чого, крий боже, бо в городах i таке бува?, чи не оженився?
   Улас заспокоював, що нiчого подiбного не  сталося,  а  сам  робився  ще
мовчазнiшим i замкнутiшим. В селi майже не появлявся, бо йому соромно було
дивитися людям у вiчi, i цiлими днями порався  вдома  по  господарству.  У
вiльний час читав книжки або бродив по лугах, задуманий i похмурий.



        VI

   На дверях кабiнету голови сiльради висить табличка, на  якiй  написано:
"По лiчним дiлам прийом по середах вiд 12 до 2". Сьогоднi  був  четвер,  i
Гнат, вiдмикаючи дверi, перевернув табличку другим  боком:  "По  служебним
дiлам вiд 8 годин ранку до 6 годин вечора". Коли  Гнат  вiдкрив  дверi,  в
лице йому вдарило застояним повiтрям, але вiн звик до нього, i не  звертав
уваги, i навiть не вiдкрив вiкна, -щоб провiтрити  свiй  кабiнет,  а  зняв
картуз, поклав бiля себе на столi i став чекати  вiдвiдувачiв.  Зодягнений
Гнат був у кiтель i в галiфе, i це було його офiцiальним костюмом, в якому
вiн приймав вiдвiдувачiв, виступав на зборах i ?здив верхи на  жеребцi.  I
навiть стороннi люди, глянувши на його костюм, пiзнавали в ньому  сiльське
керiвництво.
   Стiл, за яким сидiв Гнат, був реквiзований  у  попа.  Зелене  сукно  iз
нього поздирали, i  Гнат  наказав  сiльрадiвському  конюховi  Кузьмi  його
спалити, але Кузьма не спалив, а забрав клаптi додому i пошив собi картуз.
Гнат  не  мiг  стерпiти,  щоб  сiльрадiвський  робiтник  носив  на  головi
попiвщину, i коли ?хали через мiст, зiрвав картуз iз голови  Кузьми  i  зi
словами: "Релiгiя-опiум народу!" - вкинув його у  Ташань.  Кузьма  почухав
пужалном потилицю, сумними очима  подивився,  як  вiдносить  вода  картуз,
плюнув через перила i по?хав далi.
   Крiм стола, в кабiнетi було кiлька стiльцiв,  шафа  з  паперами,  пуста
етажерка, на якiй стояв глиняний глечик з водою. На  стiнi  висiв  портрет
Чапаева на конi i в бурцi, з  оголеною  шаблею.  Дядькам,  якi  не  хотiли
здавати молока або м'яса, Гнат, показуючи на картину, говорив:
   - За вас воювали. А ви тепер хочете Радянську владу пiдривать?
   Склавши руки, Гнат сидiв так довго тому,  що  ждав  приходу  секретаря,
який повинен був доповiсти йому про стан сiльрадiвських справ i про те, що
нового, якi папери одержано з району, якi телефонограми при-ч"  йнято,  що
"до виконання", що можна вiдкласти на якийсь  час.  Секретар  сидiв  через
стiну, i щоб його покликати, досить було постукати  кулаком  у  стiну  або
просто зайти в його кiмнатку, але Гнат цього зробити  не  мiг,  бо  це  не
входило в його обов'язки. До того ж секретар  часто  говорив  Гнатовi:  "Я
вашi кроки, товаришу голова, ще на ташанському мосту чую".  Ось  чому  так
настирливо чекав Гнат приходу секретаря i вже навiть почав  гнiватись,  що
той не приходить, як раптом пригадав, що секретаря викликано  в  район  на
якесь засiдання,  отже,  в  сiльрадi  вони  залишились  вдвох  iз  кучером
Кузьмою, що сидить пiд конюшнею i лата? хомут.
   Гнат вiдкрив вiкно i запитав у Кузьми, куди пiшов виконавець.
   - Коли б не додому снiдати, - поволеньки вiдповiв Кузьма.
   - Ти довго будеш ширяти швайкою?
   - А що таке?
   - Сiдлай жеребця. Менi ?хати треба.
   - Як же я його засiдлаю, як вiн пасеться аж за Радькiвщиною? Це ж п'ять
верстов. Доки приведу - обiд буде.
   - А хто тобi давав розпорядження там пасти?
   - От тобi й раз!.. Хiба ж ви забули, як ми ?хали степом i ви казали, що
там сiльрадiвська толока i щоб я тамечки пас.
   Кузьма  волоче  в  конюшню  недолатаний  хомут,  розшуку?  вуздечку   i
поволеньки пуска?ться в дорогу.
   Через двi години iз-за бугра появля?ться вiн на жеребцi, ?де тюпки,  як
верблюдом по Сахарi.
   - Швидше! - кричить йому Гнат.
   - Куди швидше? Вiн такий сатана, що ще скине.  Поволi,  як  би  сонний,
прив'язу? Дуная до конов'язi, накида? йому на спину сiдло. Незабаром  повз
вiкна проплива? лискучий вiд поту рудий круп жеребця. Гнат уже  сто?ть  на
ганку i жде, доки йому пiдведуть коня.
   - Пльотку, - простяга? вiн до Кузьми руку.
   - I навiщо вона вам здалася? - мнеться Кузьма. - Дунай i так слухняний.
   - Не тво? дiло.
   Гнат чiпля? на руку нагая, жеребець скошу?  очi,  неспокiйно  перебира?
ногами, шкiра на ньому ворушиться. Гнат натяга? повiддя,  лице  його  ста?
червоним, як випечена цегла, жеребець поволi осiда? на заднi ноги,  робить
стрибок i стелеться в наметi, збиваючи копитами хмару куряви. Кузьма довго
дивиться вслiд головi i знову сiда? пiд конюшнею латати хомут.
   Кожного ранку Гнат об'?жджа? село, щоб встановити,  чи  всi  вийшли  на
роботу, чи  нема?  нiяких  порушень,  як-от  крадiжка  колгоспного  майна,
порубка дерев на шляху, ночiвля про?жджих та перехожих без його дозволу  i
т. д. Цього разу, ?дучи селом, вiн ще  здалеку  помiтив  запряжену  волами
гарбу, що зi скрипом рухалася  йому  назустрiч.  На  гарбi  лежали  Опанас
Бовдюг,  Гарасько  Сич,  Охрiм  Горобець,  Сергiй  Золота-ренко  i  Андрiй
Блатулiн - Латочка.  Бiля  гарби  танцюючою  ходою  iшов  молодий  парубок
Северин Джмелик - "двогубий", прозваний так за те, що колись  парубки  "на
чужiй" розсiкли йому навпiл  губу.  Губа  зрослася,  але  тонюсiнький,  як
ниточка, рiвчачок все рiвно роздiляв ?? на  двi  половини.  На  Джмеликовi
сорочка нарозстiб, бiлi  гудзики  виграють  у  два  ряди,  як  клавiшi  на
гармошцi, очi голубi, як ясне небонько, в них так i кипить вiдчайдушнiсть.
   - Куди ?дете? - запиту? Гнат, заступаючи жеребцем дорогу.
   - У Крим по сiль, - веселi? очима Джмелик.
   - Говори толком.
   - Хiба не бачиш  куди?  Орати,  -  говорить  Бовдюг  i  спльову?  через
полудрабок.
   - Чому так пiзно? Закон зна?те: весняно? пори в полi до схiд сонця!
   -  Орали  за  Пiсочковим,  там  кiнчили,  тепер  пере-'i  ?жджа?мо   на
Радькiвщину.
   - Дивiться...
   - А то що буде? - вигра? очима Северин.
   -  Можемо  за  ледарство  з   колгоспу   викинути.   Северин   глузливо
усмiха?ться, цьвохка? бикiв батогом, гарба iз скрипом руша? далi.
   - Викидай, блат, та тiльки на м'яке, щоб не розбитися, - кричить  услiд
Гнатовi Латочка, у  якого  замiсть  "брат"  виходить  "блат",  бо  вiн  не
вимовля? букви "р".
   Але Гнат не розчув останнiх слiв i по?хав далi. У  нього  було  ще  два
пункти, якi вiн мав провiрити: медпункт i школа.
   Спочатку вiн за?хав на медпункт. Старенький фельдшер у бiлому халатi  з
рудими плямами на полах стояв на задньому ганку i годував курей. Забачивши
Гната, вiн крикнув до когось у хату:
   - Так на що ви скаржитесь?
   - Рiже мене i пече попiд боками, - обiзвався iз хати  жiночий  старечий
голос. - Так мене мучить, голубчику, що хоч лягай та помирай.
   Гнат зайшов до амбулаторi? i побачив на стiльцi  стару  бабу  з  жовтим
лицем. Бiля ?? нiг стояв кошик, у якому трiпалася зв'язана курка.
   - Хабар? - суворо насупив брови Гнат i показав ногою на кошик.
   - Який там хабар, голубчику! На базарi купила.
   - Так рано справилась?
   - Раненько встала, то й побазарювала. Гнат лiзе в кошик, витяга  звiдти
присмирнiлу курку i грудочку масла, загорнуту в ганчiрочку, люто  витрiща?
на фельдшера очi:
   - Оце ти так трудящих лiку?ш? Земську больницю вiдкрив? Ну, я  з  тобою
поговорю!.. Я тебе швидко одучу вiд слабостi на праву руку!
   Вiн кладе курку i масло  в  кошик  i  спроваджу?  бабу  з  амбулаторi?.
Переляканий фельдшер кида?ться  до  ша-ховки  iз  спиртом,  щоб  як-небудь
врятувати сво? становище, але Гнат i слухати нiчого не хоче; вiн  сьогоднi
невмолимий.
   - Зайдiть до мене в кабiнет,  -  суворо  каже  вiн.  -  Я  там  з  вами
побалакаю. Фельдшер уже знав, що  значить  зайти  в  кабiнет.  Це  значить
принести туди спирту пiд приводом  офiцiально?  службово?  розмови,  бо  в
амбулаторi?  голова  пити  не  захоче,  оскiльки  вiн  чоловiк  гордий   i
знаходиться зараз при виконаннi сво?х службових обов'язкiв.
   З медпункту Гнат за?жджа? в школу. В системi виховання  вiн,  звичайно,
нiчого не тямить, зате переконаний, що без  нього  там  дiло  не  пiде,  i
вважа? за свiй обов'язок навiдуватися туди майже кожен  день.  Цього  разу
вiн застав учительку посеред класу.
   - Ну, як тут у вас? Перегибiв нема?
   - Нi, у нас усе добре.
   - Цей ваш новий учитель не говорить, що Махно був революцiонер?
   - Нi, вiн такого не говорить, - усмiхнулася вчителька.
   - Дивiться ж тут...
   - Хотiла вас запитати, як iз ремонтом школи?
   - Жду решенiя...
   Огляд порядку в селi не проходив без  пригод.  Так  трапилося  i  цього
разу. Про?жджаючи мимо хати Ганни Лященко, Гнат помiтив, що в не?  й  досi
топиться. Це здивувало його, бо було вже дванадцять годин дня, в  цей  час
усi на роботi, а в не? дим з труби валить. Прив'язавши коня до ворiт, Гнат
пiшов у хату. Ганна,  молодиця  рум'яна  та  бiлолиця,  вправно  орудувала
дерев'яною лопатою, саджаючи у пiч хлiб. На голих лiктях ?? засохло тiсто.
Гнат набира? череп'яним кухлем води з вiдра, жадiбно випивши, запиту?:
   - Ти чого не на роботi?
   - Бачиш? Хлiб печу.
   - А робота на полi хай сама робиться?
   - Не кричи. Ти не в лiсi.
   - Я голова сiльради i маю право вимагати порядку.
   В другiй хатi щось заторготiло стiльцем, i через порiг переступив  Улас
Хомутенко.
   - А ти чого тут? - визвiрився на нього Гнат.
   - Прийшов  написати  листа  тiтцi  Ганнi  i  дивуюся  вашiй  поведiнцi.
Вскочили  в  хату,  кричите..  Вам  не  властиво  розмовляти  з  людьми  у
спокiйному тонi?
   - А-а! Студент! Тебе витурили з унiверситету, так  ти,  зна?ш-понiма?ш,
письомця попису?ш? Скiльки ж тобi за це грошей платять?
   - Менi не грiшми, а дякою платять. А вам тiльки грiшми?
   - Тебе не спитали, сморкуна! - огризнувся Гнат i знову до Ганни: -  Ну,
ти йтимеш на роботу чи нi?
   - Посаджу хлiб - тодi пiду.
   - Ага. Так тобi мо? слово не авторитет? Зеленкуватi очi Гната зробилися
оскаженiлими, вiн крутнувся по хатi, вхопив з лави вiдро i шарахнув  водою
в пiч, залив вогонь.
   - Що ви робите? - кинувся до нього Улас. - Яке ви  ма?те  право  чинити
свавiлля в хатi чесно? колгоспницi?
   - Вiдiйди, студент!
   Улас зблiд, голос його тремтiв i ламався i
   - Ви порушу?те закон i конституцiю.
   - Що? - закричав Гнат. - Геть! Я тут закон! Я - конституцiя.
   Вiн схопив Уласа за пiджачок, вiдкинув до стiни, а сам вискочив надвiр.
Страшний, червоний, з вибалушеними очима, скочив на коня,  полетiв  селом,
полохаючи сонних курей.
   - Я тобi покажу, сопляк! - погрожував вiн уголос.  -  Я  тобi  составлю
характеристику!
   "Гик-гик, гик-гик", - тюкала  селезiнка  в  жеребця,  маснi  боки  його
покрилися милом, з трензелiв летiла шматками пiна. Проскочили  мiст,  мимо
сiльради. Чорними стрiчками  стiкали  назад  тини,  хлiви,  трiпнули,  мов
крильця  метелика,  чи?сь  вiконницi,  мелькнули  тополi,  верби,  акацi?.
Вирвались у поле. Розкручуючись, замерехтiв назустрiч м'який сувiй дороги.
Гната колотило, рвало на шмаття, не вкладалося в береги. "Менi  вказувати?
Менi заперечувати? Так не дiждешся!" - шепотiв вiн,  пiдганяючи  ще  дужче
коня, хоч той i так бiг добре. Вже видно луги, потовченим люстром  блищить
Ташань, на луках бродять чи?сь конi, по травах стеляться дими, на зеленому
роздоллi  брудними  плямами  -  шатра.  "Що?  Цигани?  На  територi?  мо??
сiльради? Хто дозволяв?" I вже кiнь скаче на луки, чавить копитами  траву,
аж бризка? iз не? сiк.
   В циганському таборi - тривога. Хто скаче так шалено до ?хнього табору?
Яке ще лихо впаде на ?хнi голови? Молодесенька  циганка  поправля?  срiбнi
дукачi на жовтiй кофтi, пильно дивиться iз-пiд руки на дивного вершника  i
щось швидко й  тривожно  говорить  на  сво?й  гортаннiй  мовi  чоловiковi,
кучерявому красуневi з чорними замрiяними великими очима,  що  сидить  пiд
возом i гра?ться набiрним поясом.  Старий  сивий  циган  сидить  рядом  iз
молодим i, не виймаючи з рота куто? мiддю люльки, спiдлоба зорить вперед -
на пiд'?жджаючого. Широкоплечий циган у жилетцi на голому тiлi, у  широких
зелених плюшевих шароварах, збивши на потилицю капелюха, лежить на животi,
спершись  пiдборiддям  на  руки,  i  не  зверта?  уваги  анi  на  тривожне
белькотання циганки, анi на  вершника,  що  наближа?ться.  Нарештi  старий
циган  вийма?  з  рота  люльку  i   впiвголоса   сердито   говорить   щось
молодесенькiй циганцi,  вона,  притримуючи  смуглою  худою  рукою  дукачi,
бiжить помiж шатрами, розпушу? голими  п'ятами  рясну  червону  в  квiтках
спiдницю, кричить щось, i на той крик, як ошпаренi, вискакують iз  наметiв
цигани, жваво розмахують руками, i з ?хнiх чорних  ротiв  летять  тривожнi
крики. Галаслива строката юрба жiнок, брудних, красивих i смердючих димом,
блискотить очима, сергами i браслетами,  i  всi  вони  кричать  щось  i  з
рiшучiстю старих вовчиць стають на чатах бiля незгас-лих табiрних  вогнищ.
Голопузi, замурзанi циганчата, цi гарнесенькi бiсики, випущенi з пекла  на
розвагу, в передчуттi поживи вириваються вперед цiлими гурточками i бiжать
назустрiч  незнайомцю.  Над  ?хнiми   головами   свище   батiг,   i   вони
розбiгаються, як сполоханi горобчики.
   Гнат осаджу? жеребця, кричить, розмахуючи нагайкою :
   - Ану, забирайтеся звiдси! Геть!
   Рудий ситий кiнь водить мiдними боками, перебира? ногами, випина? дугою
лискучу шию, куса? трензеля, на животi чорними  п'явками  напнулися  жили,
очi набрякли злiстю i дихають вогнем, все тiло його блищить вiд  поту,  як
вичищена бронза.
   - Ах, ах!  -  прицмокують  цигани  язиками,  i  очi  ?хнi  блищать  вiд
захоплення.  Чоловiки  обступають  коня,  вкоськують,  мацають  за   ноги,
заглядають у зуби, сiпають за гриву, гладять по  ши?,  по  боках,  плещуть
долонями по круповi.
   - Ай-я-я, а-я, - прихвалюють вони i все тiснiше оточують  Гната.  Чорнi
бороди, вуса, кучерi, набiрнi пояси, жовтi, червонi, синi  сорочки,  чорнi
жилетки, кутi мiддю люльки, блискучi, новi, старi,  порванi  чоботи,  босi
ноги - все це вбира? очi i перелива?ться, як райдуга.
   - Геть, кажу! - кричить Гнат i люто водить очима. Старий циган виступа?
наперед, ловить рукою стремено, в якому стримить закiптюжений чобiт Гната.
   - Ах, начальник,  дорогий  начальник,  куди  ж  ми  пiдемо?  Нашi  конi
голоднi, з нiг падають. Пiвсвiту про?хали - травиночки не бачили. Треба  ж
напасти? Хай ти здоров будеш!
   Циганки  лiзуть  до  Гната,  вiдьмують  очима,  чорними  косами   сiдло
вистелюють:
   - Ти русявий, ти красивий, i з лиця воду пий - сп'янi?ш. Душа нiжна, як
вода в Дуна?, серце добре, хоч до рани  прикладай:  добро  робить,  образу
забува?, правду кажу, щоб сво?х дiточок не побачила. По службi  ти  високо
пiдеш, хороше жити будеш.  Вороги  на  тебе  копають  яму,  та  самi  туди
впадуть. Не бiйся вiтру летючого, пiску сипучого, стережися дами  жирово?.
В очi добра - поза очi вiдьма. Любити не буде, а вжалить смертельно...
   Гнат зацьковано озира?ться навколо, мутнi? очима.
   - Та ви що? Ану, ану, вiдступiться! Але вони не вiдступають.
   - Ти щасливий i вродливий, бо живеш по правдi. На копiйку загубиш, а на
двiстi рублiв знайдеш. Вся печаль опаде в тебе, як дубове листя.
   - Ви будете паняти звiдси чи нi?
   Гнат розiрвав конем коло, що замикало його з усiх бокiв,  пiдскочив  до
однi?? з каруц, шмагонув нагайкою по перинi, вона трiснула, пiр'я  злетiло
вгору i тихо заплавало в повiтрi, осiдаючи на занiмiлих  циган.  Але  враз
гребля прорвалася, чорна хвиля хлюпнула на Гната, закрутила його разом  iз
конем i понесла до провалля, на днi якого холодно поблискувала Ташань.
   Спочатку Гнат не мiг розшелепати,  що  робиться  навколо  i  куди  його
вiдтискують,  але  потiм  зрозумiв  i  закрутився  на  конi,   намагаючись
вирватися iз живого кiльця, та кiнь нiби очманiв,  вiн  не  чув  Гнатового
канчука i, як i ранiше, задкував  до  прiрви.  Гната  опалило  смертельним
жахом, вiн зцiпив зуби i став  бити  канчуком  по  чорних  головах,  шиях,
руках, спинах, i перед ним, як у шаленому вирi, замелькали  ошкiренi  лютi
обличчя, палаючi ненавистю очi, чорнi, в кров'яних п'явках руки,  що  люто
тяглися до нього, щоб зцупити його iз сiдла або зiпхнути разом iз конем  у
прiрву. Хтось вирвав у Гната канчук, i Гнат садив тепер  кулаками  на  всi
боки, але це не допомагало - озвiрiла маса напирала на нього ще з  бiльшою
силою i настирливiстю. Гнат так знесилився i  так  злякався,  що  в  нього
побiлiли губи i вiн щосили крикнув: "Р-ря-ту-й-те-е!" - i в той  же  самий
час хтось iз циган  захльоснув  його  навколо  ши?  батогом  i  сiпнув  iз
страшною силою. Гнат, розумiючи, що  це  кiнець,  впав  на  луку  сiдла  i
вхопився за нього руками смертельною хваткою. Кiнь, вiдчувши погибель,  що
дихала на нього з прiрви, осiв на заднi ноги, плигнув уперед i,  прим'явши
пiд себе кiлькох циган, вирвався i пiшов чвалом по луках, несучи  на  собi
переляканого на смерть вершника. Конем нiхто не  правив,  ремiнне  повiддя
висiло порване  i  било  по  переднiх  ногах;  вiн  вирвався  на  шлях  i,
розвiваючи гривою, помчав далi. Гнат озирнувся. По шляху, сидячи охляп  на
конях, гналося  за  ним  чоловiк  п'ятеро  циган.  Ось  вони  скотилися  в
улоговину i нiби пропали там, але згодом вискочили  знову  i,  настьобуючи
коней, продовжували погоню. Проскакали ще кiлометрiв чотири, доки на обрi?
не замаячив хутiр Княжа  Слобода,  потiм  стабунились  на  дорозi,  мабуть
радячись, i повернули назад.
   "А що, догнали, гади чорнопикi? - посварився кулаком Гнат,'що вже трохи
вiдiйшов вiд переляку. - Я вам ще покажу, як нападати на власти".
   Вiн довго стояв посеред дороги, приводячи до порядку порвану вуздечку i
розмiрковуючи, куди йому тепер ?хати i яку вибрати  дорогу.  На  Троянiвку
вiн ?хати не наважувався, бо на  пiвдорозi  його  знову  могли  перехопити
цигани, i  вирiшив  ?хати  на  Княжу  Слободу.  Уже  перед  самим  хутором
зустрiвся з Оксеном, що  повертався  лiнiйкою  з  полiв.  Оксен  здивовано
розвiв брови i припинив коня.
   - Хто це тебе так розцяцькував?
   - Цигани.
   - Батогами чистили?
   - Нiчого зуби лупить. Я, може, смерть перед собою бачив.
   - За що ж вони тобi наворожили?
   - З лук проганяв. Ну, вони й озвiрiли. Я кричу:
   "Марш!" - а вони мене з конем  до  прiрви.  Трохи,  зна?ш-понiма?ш,  не
втопили, сучi сини. Ну, я ?м цього не подарую! Я ?х пiд землею знайду!
   - Укошкають тебе колись по-дурному,  -  уже  без  тiнi  усмiшки  сказав
Оксен. - Дуже ти на людей налiза?ш.
   - А що ?м, у зуби дивитися? Разом iз Оксеном Гнат при?хав до Троянiвки.
Засвiдчивши у фельдшера сво?  побо?,  викликав  iз  району  мiлiцiю;  дво?
вершникiв-мiлiцiонерiв в погонi за  циганами  домчали  до  кордонiв  свого
району, за?хали до одного приятеля, два днi  смакували  смажену  рибу,  на
третiй день повернулися в район i доповiли  начальству,  що  цигани  нагло
загубилися серед лiсостепу i що на ?хнi слiди натрапити не вдалося. Так  i
не довелось Гнатовi звести рахунки iз степовими конокрадами.



        VII

   Сiрий, припорошений весняною пилюкою степ збiга? на  пiвдень  i  стигне
там голубим маревом; суворою лiнi?ю  стоять  на  ньому  сторожовi  могили,
насипанi, може, татарвою, а  може,  волелюбним  козацтвом,  що  шаблею  та
мушкетом боронило оцi стени вiд ворожих навал; весною могили  оборюють,  i
цiле лiто зеленiють вони густою пахучою травою; росте на  них  подорожник,
бiленькi  невiсточки,  чiпкий  спориш,  розкiшний,  з  гiркуватим   чадним
смородом полин, колючий, з могутнiм стовбуром i мохнатою червоною  квiткою
будяк, скромнi, лагiднi незабудки, нерозлучнi брат-i-сестра - i  весняними
вечорами, коли вiдсирiе вiд степово? вологи земля, голублять душу i  серце
людини свiжi i нiжнi степовi запахи i тихо шепочуть трави,  облитi  сяйвом
мiсяця, що, мов червона дiжа, викочу?ться iз-за мовчазних могил  i  фарбу?
степ в густо-малиновий темнуватий колiр. I хто зна, хто  може  пiдслухати,
хто розгада? та?мну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зеленi  трави
мовчазним  чорним  могилам?  Може,  вони  повiдають  про  те,  як  на  них
зупинялися посто?м козаки,  варили  саламату,  а  кобза  дзвенiла  у  тихе
надвечiр'я i то рокотала, як грiм, то промовляла тихим жалем,  i  пiд  той
сум, пiд ту жалобу схиляв порубану, в шрамах, голену, з  буйним  оселедцем
голову старий козак та згадував вiрне  товариство,  що  полягло  десь  пiд
Кафою або Трапезундом.  Золота  порохiвниця  мiсяця,  вистромившись  iз-за
могил, порошила трави голубим пилом,  i  вдавалося  козаковi,  що  там,  у
степу, ворушиться щось, iржуть чи?сь конi, i вже не рокотання бандур  чути
звiдти, а ледве вловимий передзвiн шабель, i не сидiлося старому, не ?лася
йому саламата, свербiла рука до  шаблюки,  до  бою  кликало  серце.  Може,
степовi трави шепчуть про те, як отут, у бур'янах, лежав зарубаний татарин
i вороння клювало йому очi, щоб  i  з  того  свiту  не  дивилися  вони  на
священну землю степового лицарства. А може, про те,  як  червоний  комiсар
бився тут до загину з бiляками i востанн? ткнувся вустами в  рiдну  землю,
цiлуючи ?? на вiчне прощання-могили...
   Скiльки вiкiв сто?те ви отут, серед степу, як нiмi свiдки великих битв,
кого  хороните  ви  у  сво?му   чорному   затишку?   Козака-запорожця   чи
бiйця-будьон-нiвця, якого "ой, убито, вбито, затягнено  в  жито,  червоною
китайкою личенько покрито"? Ви нiмi?те, ви мовчите? Так скажiть  же,  коли
настане такий час на землi, що  не  ростимете  ви  по  зелених  степах  та
роздол-лях i не блукатимуть матерi, шукаючи вас, не сiятимуть тяжких  слiз
по несходжених степах? Чому ж мовчите ви i хмуритесь на  свiтло  дня?  Чи,
може, знову надi?тесь прийняти в сво? чорнi ями синiв степового краю?
   Мовчать могили, i безмежним морем тече  до  самого  обрiю  припорошений
весняною пилюкою степ, петля? в степову безвiсть покручений цiлях...
   Вiд Троянiвки до Вовчо?  долини  -  сiм  кiлометрiв.  Оксен  ?хав  туди
поглянути, як iде сiвба. Коник, запряжений у лiнiйку,, тюпав собi  потиху,
вiдганяючись куцим хвостом вiд набридливих мух.
   В душi Оксен непоко?вся: весна  видалася  засушливою.  За  кiлька  днiв
вiтри вивiяли вологу, яко? iз зими  було  малувато,  бо  снiги  перепадали
невеликi, а морози давили, як  на  пропасть,  так  що  на  горбах  озимина
померзла, i сiвба ярих теж велась вслiпу. "Як не впадуть  дощi  -  пропаде
зерно", - журився Оксен, помахуючи батiжком. Пилюка, пахкаючи з-пiд колiс,
покривала Оксеновi чоботи, i весь вiн був сiрий, як степовий мiрошник. "Що
ж там у них ко?ться?" - розмiрковував вiн  далi,  дивуючись  iз  того,  що
перша бригада вже закiнчила сiвбу, а друга плента?ться в хвостi. "Тетеря -
хлопець бойовий, - думав вiн про бригадира друго? бригади. -  Наче  такий,
що й дисциплiни не попустить, а от не кле?ться. Вiдстають iз сiвбою".
   Оксен замотав вiжки за залiзну драбину,  полiз  у  кишеню  за  кисетом,
скрутив цигарку i, повернувшись спиною до вiтру, прикурив, клубочок  диму,
вдарений вiтром, Вiдразу ж зник. Ви?хавши на горб, Оксен помiтив чоловiка,
що йшов обiч шляху. Високий, сутулий, у полотнянiй  сорочцi  на  випуск  i
босий, вiн ступав ногами швидко i дженджуристе,  так,  нiби  граючись.  На
палицi - торба з харчами, з-пiд солом'яного бриля сиве волосся  кудлиться,
як у попа-розстриги. "Батько, - з якимось острахом визначив Оксен. -  Куди
ж це вiн чимчику? посеред дня? Натурально - на Ступки в  церкву.  Сьогоднi
якесь  релiгiйне  свято.  До  вечернi  хоче  поспiти.  От  не  думав,   що
зустрiнуся", - i вiн нарочито припинив коня, надiючись на  те,  що  старий
зникне за бугром.
   Життя обох - батька i сина - склалося так, що вони весь час  ходили  по
рiзних стежках, якi майже нiколи не  схрещувалися.  Пiсля  того  як  Оксен
одружився проти волi старого  i  батько  вигнав  його  з  хати,  Оксен  не
заглядав до нього у двiр, i старий не заглядав до синового; едина  iстота,
яка в якiйсь мiрi родичалася з сiм'?ю Оксена, була  мати.  Часто,  щоб  не
знав дiд, приходила до Оксена провiдати  онукiв,  приносила  ?м  у  пазусi
домашнiх  моторженикiв  i  дешевих  цукерок  або  кiлька  грудочок  цукру,
розпитувала, як iде синове господарство,  прихлипуючи,  жалiлася  на  сво?
тяжке одиноке життя та нещадний, без милостi,  характер  Iнокентiя.  Потiм
мати померла, i Оксен зовсiм  втратив  потяг  до  рiдного  дворища.  Пiсля
смертi старо? Iнокентiй прожив у самотинi один рiк, а тодi привiз собi  iз
хутора молоду вдову Горпину. Вона виявилася господинею тямущою,  моторною,
так що дiд завжди ходив обiпраний, обшитий  i  нагодований.  По  характеру
була балакучою i товариською, але дiд заборонив ?й виходити з двору,  крiм
хiба в лавку за сiллю або милом, i не пускав на посиденьки до сусiдiв.
   Баби, вжаленi цiкавiстю, цiлими  годинами  стовбичили  бiля  колодязiв,
домiрковуючись, чого це Iнокентiй так суворо стереже свою жiнку вiд чужого
ока, i вирiшили, що iз-за  ревнощiв.  Це  вiдкриття  ще  бiльше  пiдносило
Iнокентiя в ?хнiх очах, бо хоч вiн i при лiтах, а все ж справжнiй мужчина.
   Коли вiн проходив селом, баби проводжали його поглядом, повним  поваги.
Але на цьому бабська мука не кiнчилася. Найсмiливiшi з них бiгали вночi до
Iнокентi?вого двору, тулилися попiд вiкнами, щоб хоч одним  оком  глянути,
як пригорта? та голубить свою хутiрську красуню сивий  дiд,  i  вигадували
про нього всяке. Однi били себе кулаками в груди  та  присягалися,  що  на
власнi очi бачили, як Iнокеша стояв посеред хати на колiнах  у  сльозах  i
молився на свою жiнку, як на iкону. Iншi  добавляли,  що  бачили,  як  вiн
сидiв iз нею на порозi хати, дивився на зорi, i борода  його  блищала,  як
риза, а очi горiли, як золотий папiр на iконостасi. Одним словом, брехали,
що кому в голову влiзло.
   Оксен батькове женихання розцiнював хоч i не зовсiм доброзичливо, проте
i без особливого осудження. Вiн  розумiв,  що  одному  старому  буде  жити
важко, що треба ж комусь за ним  доглядати,  варити  ?жу,  прати  бiлизну,
вести нехитре домашн? господарство, i коли до старого в хату прийшла  нова
людина, Оксен не заперечував. Але старий не вiрив у те i  вважав,  що  син
схвалю? женихання тiльки про людське око, а в душi  ненавидить  i  осуджу?
його. I в старого ще бiльше, чим  ранiше,  росла  неприязнь  до  сина.  Ця
неприязнь особливо посилилася пiсля того, як одного разу Оксен,  зустрiвши
батька, сказав:
   - Може, вам, тату, допомогти  чим-небудь?  Дров  привезти  на  зиму  чи
соломи коровi на пiдстилку? То я, натурально, допоможу.
   - Я вiк прожив - нi в кого допомоги не просив i вмиратиму - не попрошу,
- скипiв старий. - А тобi рiже око, що я чужу людину в хату прийняв?  А  з
ким менi жити, коли в мене син - поганець?
   Важка образа ворухнулася тодi в серцi Оксена, вiн хоч i промовчав,  але
забути ?? не мiг. Пам'ятав ?? i тепер i  тому  так  розгубився,  побачивши
старого, бо знав, що зустрiч для обох не бажана i добром  не  закiнчиться.
Проте робити було вже нiчого, i Оксен, натягаючи вiжки, притримав коня.
   - Сiдайте, батьку, пiдвезу, - запросив вiн, не глянувши на старого.
   Старий перекинув патерицю з торбою  на  друге  плече,  сердито  зиркнув
з-пiд сивих брiв.
   - Сам дiйду. А ти куди ?деш?
   - Глянути, як сiють.
   - Погано сiють. Тобi цiна копiйка. А без хазя?на й двiр плаче.
   - Ви мудрiшi - пiдкажiть.
   - А хто тепер старих слуха?? Вони багато знали,  а  ще  бiльше  забули.
Спини, я сяду. В мене ноги хоч i дурнi, зате носили, де я хотiв.
   Оксен зупинив коня. Батько сiв на друге крило лiнiйки, вузлик поклав  у
ящик.
   - Не думай, що коли батька везеш, так вiн тобi дуже радий. Радий,  коли
з воза, а не на вiз.
   - Я нiчого не думаю.
   - Тим же й дiла катма, що ти. нiчого не дума?ш.  Посiяли  на  пiщаниках
пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б  кавунiв  -  довгi  рублi  в
дурну кишеню.
   - Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.
   - Еге, курча, навчи  пiвня,  як  в  гно?  гребтися...  Оксен  замовк  i
непомiтно для самого себе посмiхнувся. "Невже i  я  на  старiсть  зроблюся
отаким против-нющим? Треба змовчувати, а то ще накладе  по  гамалику  отут
серед степу. Здоровий же.  Он  як  ресори  пiд  ним  поскрипують,  як  пiд
архi?ре?м".
   Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:
   - Як же там Горпина Трифонiвна поживають? Хоча б коли до  нас  у  гостi
прийшли, онукiв вiдвiдали...
   - Тонку нитку сучиш. Обiрветься.
   - А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя  як  лютi  вороги  живемо.
Умиратимете - пiп причастя не дасть.
   - Менi плакати, а не тобi. Ти сво?м розумом живеш?
   - Живу...
   - Але як? Як?! - закричав старий i сердито заворушив бородою. - Латають
тебе згори i знизу, а ти все з людей, а не для  людей.  На  ши?  правлiння
везеш, воно тобi покаже карбованець, а в кишеню вiзьме десять. Та хто ж ти
такий - голова чи хвiст?
   Оксен пiдсунув на потилицю картуз, залисини бiлiли двома латочками.
   - Ти, батьку, в це дiло не лiзь. Тут i без тебе розберуться.
   - Наказуй комусь iншому, а не менi.
   - А чого це вам не можна?
   - Цить, сучий сину!
   Обидва сопли, як бики в плузi, в гнiвi  на  диво  були  схожi  один  на
одного: очi ширяють по-яструбиному брови насупленi, нiздрi збiлiли i  тихо
ворушаться.
   - Тобi видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб
працював разом iз нами так, щоб шкiра  на  руках  лопалася,  тодi  й  буде
п'ятирiчка...
   - Тату, замовкнiть...
   - А як не замовкну, що ти зробиш? Вiд батька вiдмовишся? Як Гват  Рева?
Батько в нього був паламарем, так вiн через газету вiд батька  вiдмовився,
прiзвище змiнити хотiв. Та хiба ж то чоловiк? Вiн заради вигiдно? служби з
вiдьмою побрата?ться. А дума?ш, за людей вболiва?? За себе! За свою  шкуру
болi?!..
   - Гнат - голова сiльради. Виборна одиниця. I я прошу...
   - Що ти просиш? Щоб я Гната не чiпав? А що  ж  вiн  за  цяця,  що  його
чiпати не можна? Подума?ш, мiнiстри, мать вашу за пупi Та щоб я при  нашiй
Радянськiй владi та не вилаяв якогось Гната, що нiчого не тямить, а  бiга?
по селу та заливав а вiдра вогонь у печах?
   - Вiн допомага? встановлювати трудову дисциплiну.
   - Прийшов би вiн до мене, я б його встановив догори штаньми.
   - Ви говорiть, та знайте мiру.
   - Зна?мо. Отой портфель у Гната вiднiмуть i  вiддадуть  розумнiшому.  А
тобi кажу: сам - горобець, а десяток - зграя... Ну, спини. Менi на  толоку
треба. Бикiв там пасу.
   - Хiба ви не в церкву?
   - Нiколи тепер по церквах ходити... Старий узяв торбу i широкою  ступою
пiшов у Дане-левську  долину,  де  паслися  воли.  "Нi,  не  можу  я  його
зрозумiти, хоч вiн мiй батько, - думав Оксен, дивлячись старому  вслiд.  -
То молиться в кутку цiлими вечорами, то напада? на нього такий сказ, що не
тiльки люди, а й боги в хатi не вдержаться..."  Ще  .як  була  жива  мати,
пам^ята? Оксен: прибiгла вона, вся блiда,  заплакана,  тремтить,  нiби  ??
лихоманка трясе: "Iди, синку,  iди,  голубчику,  старий  зовсiм  з  глузду
з'?хав, iкони вилами побив, iз  хати  повикидав".  Прибiг  Оксен,  бачить:
старий сидить пiд грушею в садку, пiдперши обличчя кулаками,  а  бiля  нiг
потовченi iкони валяються. Пита? його Оксен, що таке,  що  трапилося;  вiн
мовчить, очей на нього не пiдводить.  Аж  потiм  уже  мати  розповiла,  що
складав старий стiжок соломи за хлiвом, цiлий день старався i вже  вершити
почав, як прийшло йому в голову чогось у хату  сходити.  Тiльки  вiн  туди
зайшов, бачить у вiкно: зiрвало вихором вершник, закрутило понад  садом  i
понесло к лихiй мамi. Прибiг старий, схопив вила, наставив ?х у небо,  очi
божевiльними стали: "Я по  соломинцi  збирав,  а  ти  менi,  розтаку  твою
перетаку, одним духом розкидав?" Ускочив у хату, брязь вилами  по  iконах,
брязь, аж стекло свище, а тодi чобiтьми з хати, з хати, аж святi  бородами
долiвку  метуть?  Мiсяць  на  колiна   не   становився,   ступ-ського.попа
галушником дражнив, ?вангелiю на горище закинув.  Потiм  найшло  на  нього
смирення  тихе,  за  бороду  себе  рвав,  iкони  притяг  новi,  дерев'янi,
?вангелiю з горища зняв i знову за не? всiвся.
   "Так, дивний старий. Пiшов i не попрощався. Як з чужим. Нi, мабуть,  не
вийде у нас iз ним миру. Так i будемо ходити один вiд одного стороною".
   Сонце пiдбилося вище i пригрiвало.  Вдалинi  синiми  смугами  виднiлися
довжанськi лiси, а ближче iз густих чагарiв проступало бiлими хатами  село
Ступки. З-помiж крайнiх хат  в'юнилася  грунська  дорога.  Ось  уже  Оксен
побачив i поле сво??  артiлi,  що  межувало  iз  ступськими  землями,  але
сiвачiв сво?х не бачив, вони ховалися за схилом  у  долинi.  Раптом  iз-за
схилу, як з-пiд землi, виринув вершник i  закушпелив  Оксеновi  назустрiч.
Коли вiн наблизився, Оксен пiзнав бригадира друго?  бригади  Прокопа.  Вiн
сидiв охляп на конi, довгi ноги в важких черевиках бовтаються в коня попiд
пу-вом, сорочка  розхристана,  пiт  промива?  дорiжки  на  за-кiгiтюженому
обличчi, в руцi оривок, яким вiн пiдганя? коня.
   - Чого женеш, як на пожежу?
   - Що ж вони, гади? Знущатися надi мною захотiли?
   - Говори толком.
   - Що говори? Казав же ?м - неполадки, викличте  коваля.  Кажуть  -  усе
добре. А тепер ?х чотири, а в наявностi тiльки три. A-a! Що там  балакать,
- вiн махнув оривком i поскакав далi.
   Бачачи, що з розповiдi Прокопа  нiчого  второпаги  не  вдасться,  Оксен
рушив до сiячiв. Iз-за пагорба вщ  побачив,  що  одна  сiвалка  сто?ть  на
обочинi, а три в загонi, але чомусь теж не  рухаються.  Бiля  воза  чорнi?
купка  людей.  "День  рiк  году?,  а  вони   ба?чки   брешуть.   Здорово?"
Запримiтивши Оксена, сiвачi, як по командi, розiйшлися до сво?х сiвалок.
   "Для кого ж ви працю?те? Для самих  себе  працю?те",  -  гiрко  подумав
Оксен i зiскочив iз лiнiйки.
   - Чого сто?те? - запитав вiн Северина Джмелика, що лежав  бiля  сiвалки
на розстеленому мiшку.
   Джмелик лiниво пiдвiвся, солодко потягнувся, синя  сатинова  сорочка  з
бiлим заслоном гудзикiв тiсно обтисла широкi груди.
   - Сiвалка поламалася, товаришу голова, - труснув вiн бiлими кучерями  i
примружив голубi з нахабинкою очi.
   - Чого не сiв на коня i не по?хав у двiр за ковалем?
   - Менi на конях не можна  ?здити.  Пригузок  болить,  -  вискалив  зуби
Джмелик.
   Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руцi батiг, вiн кинувся
до Джмелика, але той стояв, усмiхаючись, взявшись руками в боки:
   - Ну-ну, це тобi не в економi?. А за таке  дiло...  -  Вiдчайдушнi  очi
його стемнiли, як море в  передчуттi  бурi,  нiздрi  тонкого  носа  весело
заграли. - Дав би я тобi в пику, предсiдатель, та жалко - жiнка в тебе  ще
молода.
   I не встиг Оксен отямитись, як  Джмелик  сiв  на  коня  й,  побрязкуючи
мiшком з зiпсованими сошниками, потрюхикав на Троянiвку.
   Оксен розстебнув пiджак i довго  стояв,  спершись  спиною  об  сiвалку.
Вiтер ворушив його рiденький чуб, грався в залисинах. "Ху, чортi Трохи  не
зiрвався.  Джмелик  -  сволота.  Кат  з  нимi  Але  якщо   помiтили   iншi
колгоспники, що я на нього  з  батогом  кинувся,  то  що  вони  подумають?
Натурально, трохи в мене  навиворiт  вийшло".  Долонi  в  нього  спiтнiли,
пальцi не слухалися, вiн на превелику силу згорнув цигарку i довго  стояв,
жадiбно ковтаючи махорковий димок.  Пiшов  до  сiячiв  тiльки  тодi,  коли
зовсiм заспоко?вся. Попросився до  Вовдюга  за  помiчника  i  проходив  за
сiвалкою до самого обiду, задуманий i мовчазний.
   Обiдали в степу, на роздоллi. Дружно обсiли казанок з  кулешем,  тiльки
що знятий iз вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер  ??
об ворчик iз пшоном, передав Оксеновi.
   Бовдюг - дядько в костi широкий, вуса жовтi, обкуренi тютюном i  завжди
ворушаться  так,  нiби  вiн  завжди  чимось  незадоволений  i   сердиться.
Насправдi ж вiн чоловiк хоч i неговiркий, проте добрий  i  тихий,  фiзично
сильний.  Розповiдають,  що  коли  вiн  служив  у  економi?  Бразуля,   то
засперечався iз прикажчиком, що спинить  на  ходу  маховик  вiд  паровика.
Зодяг сiрячину стару, поклав на плече  скруток  соломи,  вперся  ногами  в
землю, а кiлком у маховик -  i  зачмихав  благенький  паровичок,  скорився
могутнiй степовiй силi.
   Бiля Бовдюга сидiв Хома Пiдситичок -  плоскогрудий  i  жилавий,  як  не
працю? - на спинi анi капельки поту не  виступить,  характером  привiтний,
але скупенький.  Зустрiне  оце  кума  на  вулицi  i  каже:  "Завтра  свята
недiленька. Прихопiть же iз собою пляшечку горiлочки та приходьте до нас у
гостi, та, дасть бог, посидимо".  У  розмовах  ввiчливий  i  не  лихослов.
Нiколи не скаже:
   "Чорти б тебе взяли", а як захоче кого  полаяти,  говорить:  "Хай  йому
тямиться" або: "А  щоб  його  дощик  намочив".  У  його  мовi  переважають
пестливi слова: гусятко,  поросятко,  вербичка,  насiннячко,  картопелька,
пшiнце. I досi в селi жартують, що коли вiн оженився,  то  комусь  там  iз
сво?х знайомих похвалився так:
   - Оце взяв собi  жiночку.  I  гарненька,  i  моторненька,  тiльки  один
невеличкий зянок.
   - Який?
   - На одно очко слiпенька.
   Бiля Хоми сидiв Андрiй Блатулiн, по-вуличному Латочка.  ?  в  нього  на
лiвiй щоцi родиме п'ятенце з копi?чку завбiльшки,  нiби  хтось,  граючись,
шевсько? смоли прилiпив для  розваги;  та  не  вiдмива?ться  воно,  навiки
прикипiло, через те i  прозвали  його  Латочкою.  ?  ще  в  нього  й  iнша
особливiсть:  праве  око  завжди  примружене,  лiве   дивиться   на   свiт
проникливе, з холодним блиском. Дома в Андрiя п'ятеро дiтей, як вiн  каже,
вiдьма через бовдур наносила, тому на запитання: "Як живеш, Андрiю?" - вiн
вiдповiда? сво?м односельчанам: "Та воно, блат, не так, як люди, а так, як
побiля людей".
   Як тiльки Оксен узяв ложку, всi iншi також озбро?лися ними  i  поближче
пiдсунулися до  страви.  Першим  полiз  ложкою  до  казана  Охрiм.  Бовдюг
поглянув на нього скоса i сердито заворушив  вусами.  Охрiм  нехотя  потяг
свою довбанку назад, винувато заклiпав маленькими, як у мишки, очима.
   - Хай йому тямиться, яке гаряче, - засичав Хома, опiкшися кулешем.
   - Студи, дураче, - порадив Латочка.
   - А пшiнце розкипiло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а  ще
краще перепелятинку, то вже б справжнiсiнький чумацький був кулешик.
   - Е, блат, який ротатий! Чого захотiв. У Охрiма  вушка  вгору  -  вниз,
вгору - вниз, швидко-швидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.
   - Коли б до роботи такий, як до ?жi, - гуде на нього Бовдюг.
   На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.
   - А скажете -нi? Я бiльше всiх посiяв, - виправдову?ться Охрiм.
   Бовдюг ?сть поважно i бiльше не вступа? в розмову.  Сергiй  Золотаренко
смi?ться очима,  спостерiгаючи,  як  у  нiмому  двобо?  Охрiм  i  Гарасько
вiднiмають один у одного шматочок сала,  горнучи  кожен  до  себе  ложкою.
Боротьба ?х марна: Латочка загрiб собi.
   -Якi проворнi, - дорiка? вiн i свiтить оком на Охрiма та Гараська.
   - Раз на фiнськiй вiйнi... - почина? Охрiм,  видимо,  щось  пригадавши,
але Бовдюг перебива? його, зверта?ться до Оксена:
   - Ти, голово, не журися. Через день-два закiнчимо.
   - Як так сiятимемо - до осенi вистачить.
   - Iстинно. Ранiше було снiжок iз землi, - ячмiнець в грязь - i князь.
   - Натурально. Як ви цього не розумi?те?
   - Так ми розумi?мо...  Тiльки...  Бовдюг  ворушить  пiдвусниками,  тупо
дивиться в казанок iз кашею, нiби не зна?, що далi сказати.
   - Тiльки бiльше  на  присадибнi  дiлянки  дивимося,  чим  на  артiльне.
Несвiдомiсть наша.
   - А я тобi кажу, - говорить Латочка, облизуючи ложку i потiм ховаючи ??
в торбу, - вiд натури все. Яка в кого натура, така й совiсть. Один бiдний,
та чужого не вiзьме, другий по горло ма?, а краде.  Зустрiча?  мене  якось
Гнат, дивиться-дивиться на мою  худорбу,  а  тодi  й  пита?:  "Навiщо  ти,
Андрiю,  на  свiтi  живеш?  Яка  з  тебе   користь   громадi?   На   тобi,
зна?ш-пон?ма?ш,  карбованець,  купи  кулю  i  застрелися".  А  я  йому   й
вiдповiдаю...
   Латочка сiв на колiна, одне око в нього ще  дужче  примружилося,  друге
засвiтилося недобрим вогнем, лице авобилося знущально-насмiшкуватим.
   - А я й кажу: на тобi три карбованцi, купи  три  кулi,  побий  сiм'ю  i
себе, дурака, до спiлки.
   Бiля казанка всi вибухнули дружним реготом.
   - Якби вiн був розумний, такого б не сказав. А за присадибнi дiлянки  -
все правда. Ти гарантуй менi трудодень, тодi й побачиш, як я  працюватиму.
А даром, брате, музика не гра?, пiп молебня не служить.
   Хома опустив очi, махнув рукою:
   - Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що-небудь друге.
   А ти хвостом не крути i за чужi спини не ховайся, - засвiтив  на  нього
оком Латочка. - Як Оксена не було - до  гурту  пiдпрягався,  а  побачив  -
зараз тобi язик у петлю скрутило.
   - Оце тобi на та радуйсяi - спалахнув лицем Хома  i  ще  нижче  опустив
голову. - Буцiмто я говорив бiльше за вас.
   - Не в тiм дiло скiльки, а в тiм - про що. Як тебе гут не було, Оксене,
то ми про дещо говорили помiж  собою.  Може  б,  ми  комусь  iншому  i  не
сказали, а тобi скажемо. Ти - людина партiйна, з нашого-таки й  села,  так
що з тобою можна без шапкування, а по-простому. Оце ми  тут  говорили,  що
вийшла  така  постанова:  достроково  закiнчу?ться  сiвба  -   бригадировi
вида?ться премiя: патефон, самокатка або годинник; портрет того  бригадира
висить на червонiй дошцi. А нам, рядовим, що? Анiчогiсiнько.
   "Так ось хто тут здiйма? шарварок", -  подумав  Ок-сен,  вдивляючись  у
сухеньку постать Латочки.
   - Бачите, товаришу голова, - спалахнув Сергiй  Золотаренко.  -  Вони  й
досi на тi мiсця моляться, де колись  ?хнi  клунi  стояли.  А  ви  скажiть
просто: не хочете сiяти - ми органiзу?мо молодiжну бригаду  -  i  без  вас
обiйдемося. Без ваших шкурницьких iнтересiв.
   - Еге, ти, блате, розумний, та в один бiк, - загарячився Латочка. - Хай
на тобi власнi дiти штани та сорочку обiрвуть - i ти зробишся шкурником.
   - Нiколи цього не буде!
   Iч, який комiсар виськався. Моню витри.
   - I витру. А у вас тут одна ватага. А де ваш отаман.
   - Яка ватага? - насурмачився Бовдюг. Ми по-тво?му, - банда?
   - Нi, ви просто саботажники.
   Сергiй звiвся на ноги i легко понiс по полю сво? м'язисте i легке тiло.
   Бiля казана запала непри?мна мовчанка.
   - Таке, як на дощик збира?ться, - одiзвався Хома.
   - Треба, - погодився з ним Бовдюг.
   Латочка нiчого не сказав на цю  пусту  розмову,  затягши  шию  у  комiр
сiрячини, прислонивсд: ^а спиною до  колеса,  щоб  трохи  подрiмати  пiсля
обiду. З-пiд гарби долiтав  один  i  той  же  звук,  який  дражнив.  Охрiм
дишкрiбав ложкою казанок.
   - А нiяк не накладешсяi - вилаяв його  Латочка,  але  Охрiм  не  слухав
його, продовжував сво? ... дiд.
   Пiсля обiду Оксен знову сiяв разом iз бовдюгом.
   В глухому кiнцi вiн, подалi вiд людей, зупинився на перекур.
   - Скажи, Бовдюг, що ти про мене дума? - тихо  сказав  Оксен,  згортаючи
цигарку.
   - А ти не розгнiва?шся?
   - За що? Адже сам на рожен лiзу. Бовдюг поворушив вусами,  поправив  на
головi шапурину, сказав через силу:
   - Добрий ти дуже. На тво?му мiсцi суворiшим треба бути.
   - Гнат суворий, а ви про нього що говорiли?
   - Що не говоримо, а бо?мося.
   - Хiба людей боятися треба, ?х треба доважати.
   - Воно ж i повага вiд того, що  бо?шся,  --закiнчив  розмову  Бовдюг  i
пiшов до сiвалки.
   В другiй половинi дня  вiтер  стих.  Iз-за  обрива  стали  накочуватися
хмари, що громадилися все бiльше,  з  бiлих  робилися  попелястими;  потiм
становими; нарештi завирували, закипiли i  тягли  вперед,  пiдминаючи  пiд
себе небо, опускают все нижче i нижче, так, що на землi ставало все  важче
i важче дихати людям. Птахи,  вириваючись  у  присмерки  степу,  не  могли
залiтати дуже Далаеко i високо, бо крила ?х робилися зволоженими,  i  вони
опускалися зовсiм низько, майже до само? землi. Вiд бузиново? хмари степом
рухалася широка чорна тiнь, яка вже покрила степовi  могили  i  довжанськi
лiси, i ?х уже зовсiм не  було  видно.  Вона  повiльно  наближалася  i  до
сiвачiв, дихаючи на них свiжiстю близького дощу i  фарбуючи  все  в  чорну
зловiсну фарбу. Потiм  хмари  застигли,  перестали  рухатися,  i  сторожке
мовчання оволодiло небом i землею, i так продовжувалося хвилину-двi, потiм
кiлька важких i лапатих дощових капель упали  на  круп  коня,  з  ляскотом
розбилися на ньому i покотилися  вниз  по  сухiй  шерстi,  i  раптом  вони
заскакали скрiзь - по людях, по конях, по рiллi; прострочили раз,  вдруге,
згортаючи в груддя пилок,  i  линув  дощ,  рясний,  веселий,  благодатний,
покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, i
цей веселий шум освiжив i обновив степ i людей i викликав  у  них  дитячий
радiсний настрiй.
   - Дощик. Та, далебi, й гарненький, - радiв Хома, сяючи очима, i  навiть
не покривав  себе  шматочком  брезенту.  Краплi  дощу  дрiботiли  йому  по
картузику, потрапляючи iнодi й за шию, вiд чого Хома рознiжено  повискував
i, смiючись, приказував: - А щоб тебе дощик намочив!
   Охрiм сидiв, скулений,  накритий  мiшком,  i  нагадував  монаха,  якого
витурили з монастиря за п'янку, - таке було в нього страдницьке обличчя  i
понурi очi. Йому теж було весело, але свою веселiсть вiн проявляв тим,  що
корчив смiшнi мiни.
   Бовдюг дивився на заслону дощу чисто  з  господарсько?  сторони  i  теж
радiв, що пiсля цi?? зливи добре пiдуть рости посiви;  Сергiй  жирував  iз
Гараськом та виштовхував його з-пiд гарби на дощовицю.  Гараськовi  тiльки
того й треба було. Вiн вискочив на дощ, i, кумедно присiвши, поляпав  себе
руками по стегнах, i, зробивши дурнувате обличчя, закричав: "Ку-ку-рi-ку!"
   - На дощ, чи що? - засмiялися з-пiд воза. В цей час  в  туманi  водяних
полотен майнуло щось на конi, i Джмелик, весь мокрий до нитки, шмигнув пiд
воза. Сорочка його збрижилась на животi, волосся мокрими  пасмами  спадало
на лоба.
   - Мабуть, вiд само? Трояйiвки тебе прало?
   - На Гострому горбi застав мене дощ.
   - Чого не сховався та не перечекав?
   - Де? У ховраховiй норi? - засмiявся Джмелик i трусонув мокрим чубом.
   - Сiвалку справив?
   - Привiз он сошники.
   Дощ лив як iз вiдра, небо закаламутилося i зробилося глиняного кольору;
раптом бiле слiпуче свiтло рiзонуло по очах людей i почувся  сухий  трiск;
люди пiд мажарою затихли, конi стояли, пiднявши  вгору  морди,  прищуливши
вуха, i враз загоготiло по  всiх  небесах,  покотило  камiння,  загримiло,
вiддаляючись i затихаючи.
   - Раз косарики забули поприбирати коси пiд час грози та й  повстромляли
?х кiссячками в землю...
   - Та й що ж iз ними сталося? - насмiшкувато запитав  Сергiй,  дивлячись
на Хому.
   - А те, - вiдповiв Хома, уважно прислухавшись, чи не  гуркоче  грiм,  i
опасливо вiдсуваючись вiд металево? шини, якою було обкуто колесо, - а те,
що спалило ?х на вугiллячко. I на свiжий вiтерець  носили,  i  в  земельку
закопували - нiчого не пособило.
   - А в Пасядах одна жiнка труби не закрила, - втрутився  й  собi  Охрiм,
висуваючи обличчя з мiшка, - так воно як улетiло  -  горшки  поперекидало,
заслiнкою шпурнуло аж до дверей, а тодi вискочило у вiкно,  а  бiля  вiкна
якраз бочка з водою стояла, в тiй бочцi викупалося, а  тодi  -  шар-рах  у
берестокi - i до пенька спалило. Я знаю, де той i дядько живе. У нього  на
вербi чорногуз гнiздо намостив.
   - Бреше й не скривиться, - засмiявся Сергiй.
   - А ти заплiши губу та слухай, - сердито  обiзвався  Джмелик,  поглибше
забираючись пiд гарбу, бо дощ хльоскав його по колiнах i по руках.
   - А то ще така бувальщина, - продовжував Охрiм пiд тихий  шум  дощу.  -
Постро?ла одна жiнка хату, хрести на сволоках повипалювала, а  жити  -  не
вживе. Цiлу нiч на горищi щось гурчить, як ото  на  прядцi  пряде  або  на
бубнi бубонить. Вона i до знахарiв,  i  до  шептух  -  не  допомагав.  Це,
кажуть, у тебе прокляте мiсце, треба перенести хату на  другу  садибу.  От
одного разу проситься до не? щiткар ночувати, отой, значить,  чоловiк,  що
гребiнцi та серги на свинячу щетину мiня?. Лiг вiн спати -  тут  зробилося
чудо: на горищi нi загуркотить, нi шелесне, тихо, як у погребi...
   - А вони разом спали чи окремо? - поцiкавився Латочка.
   - Пiди ?х поспитай, - розсердився Охрiм за те, що його  перебивають.  -
От вранцi вдова й каже: "Що менi, чоловiче добрий, робити, така i  така  в
мене нечисть завелася на горищi, спати не да?, жити заважа?, змучила мене,
заморочила, хоч iз  хати  тiкай".  Подумав  щiткар,  подумав  та  й  каже:
"Потрапило десь у вашу хату громове дерево..."
   - Яке це "громове"? - запитав Сергiй.
   - Ну, значить, грiм у нього вдарив, - пояснив Охрiм. - "Так-от, -  каже
щiткар, - треба тев дерево знайти i викинути, а якщо викинути не вдасться,
то прочитати бiля нього молитву i написати на ньому крейдою хрест". -  "Як
же те дерево вiдшукати?" -  пита?  жiнка.  Щiткар  вiдповiда?:  "Треба,  -
говорить, - залiзти опiвночi на горище  i,  як  тiльки  проспiвають  першi
пiвнi, прикласти вухо до деревини. Котра загуде, то й громова". - "А  чого
ж,  -  пита?ться  жiнка,  -  прокляте  дерево  цi??  ночi  анi  звуком  не
обiзвалося?" - "А того, - вiдповiда? щiткар, - що сила хоч  i  громова,  а
чоловiчого духу бо?ться. I коли буде в хатi чоловiк  -  мовчатиме  громове
дерево". - "Де ж я того чоловiчого  духу  дiстану?  -  журиться  вдова.  -
Вдiвець не трапля?ться, а жонатого приманювати бог не велить. А вже коли б
був у мо?й хатi мужчина, як дитину, його б  доглядала,  на  подушки  спати
клала, в чорнi вуса цiлувала". Подумав щiткар, подумав та й каже: "Ех  ви,
щiтки, гребiнцi, мабуть,  вам  прийшли  кiнцi.  Десять  рокiв  вас  тягав,
щастя-доленьки не мав". Жбурнув свiй ящик пiд лаву та й пристав  у  прийми
до вдови. З того часу затихло громове дерево i  бiльше  нiхто  нiколи  про
нього не чув.
   - Де б його собi таке громове дерево знайти? - нетерпляче засовався пiд
гарбою Джмелик.
   - Кажуть, на хуторах  такi  дiвчата,  що  самi  до  хлопцiв  лiзуть,  -
гигикнув Гарасько.
   - Хоч би старших людей посоромилися, - сердито заворушив вусами Бовдюг.
- Безсовiснi.
   Дощ перестав; хмари розiйшлися; захiдна брама неба розчинилася,  з  не?
ринуло стiльки свiтла, що боляче  стало  очам,  небо  зробилося  свiжим  i
чистим, нiби його вимили милом i  прополоскали  водою;  на  конях  блищала
шерсть i парувала на сонцi; люди весело розмовляли мiж  собою,  i  обличчя
?хнi були веселi i добродушнi. "Як же  й  хороше  навколо!"  -  здавалося,
говорили очi кожного.
   Оксен також мружився  вiд  слiпучого  сонця  i  розминав  затерплi  вiд
довгого сидiння ноги.
   - Що ж, хлопцi, сiяти  вже  сьогоднi  не  будемо,  запрягайте  -  i  на
Троянiвку.
   Цю звiстку прийняли, як i належало, - весело. Особливо молодь, яка  так
i кинулася збиратись. Хто запрягав коней, хто скидав на гарбу пустi мiшки,
один Охрiм сновигав, понурий i сердитий,  розшукуючи  барок,  який  хлопцi
навмисне десь заховали. Сергiй накричав на них, вони  повернули  барок,  а
натомiсть вкрали  черезсiдельник.  Жарти  слiдували  один  за  одним,  все
смiшнiшi  та  дотепнiшi,  всi  смiялися,  тiльки  Охрiм  свiтив  очима   i
презирливо копилив губи.
   Нарештi'всi зiбралися i рушили.  Молодь  верхи  на  конях,  старики  на
гарбi. Пiсля дощу зробилося свiжо, в калюжах вiдсвiчувалося захiдне  небо;
iнодi гарба потрапляла колесами в глибоку калабаню, розбовтувала  малинову
воду в темно-буру.
   Оксен, позираючи на молодь, що ?хала iз смiхом та витiвками, пригадував
i сво? парубоцькi роки, коли вiн також був отакий шаливiр  та  веселун,  i
йому робилося сумно на душi за тими роками, що вже  пройшли  i  нiколи  не
вернуться, i що вiн уже давно забув той  день,  коли  весело,  вiд  усього
серця смiявся. "Невже я такий старий? - запитував вiн сам себе. -  Цi.  Це
просто вiд роботи. Робота постарила мене". I йому пригадалася  сьогоднiшня
зустрiч iз Джмеликом, i вiн вирiшив поговорити з ним. Джмелик  ?хав  поряд
iз Га-раськом, щось розповiдав, не дуже скромне,  про  сво?  залицяння  до
залужанських дiвчат. Гарасько гиготiв на всi  груди,  аж  падав  на  гриву
коня. Джмелик сидiв на конi недбало  i  дещо  мальовано,  закинувши  назад
голову. Правою рукою тримав повiддя,  лiвою  впирався  в  бiк,  губи  його
посмiхалися, очi шибеницьки .поблискували.
   - Северин, - покликав його Оксен, пiд'?хавши. Джмелик притримав коня  i
озирнувся, веселе обличчя його зробилося дражливим.
   - Ну, чого? - запитав вiн грубо.
   - Запитати тебе хочу: навiщо ти бунту?ш чесних колгоспникiв?
   - Сергiй накапав?
   - Не тво? дiло. А ти запам'ятай одне: в'юни якi  спритнi,  а  й  тих  у
пiдрешiтку ловлять.
   - Не лякай, я не з плаксунiв.
   - Я не лякаю, а шкодую, що не розкендюшив у тридцять другому роцi увесь
ваш джмелячий рiд. Тепер би легше було.
   - А чого жалiти? - здивувався Джмелик. Вiн шкiрився, але обличчя його i
особливо очi вiяли холодом. - Воно й зараз ще не пiзно. Тiльки дзенькни  в
район по телефону...
   - Нам не горить. Встигнемо.
   - А як не вдасться?
   - Це ти про що? - рвучко  обернувся  Оксен,  лютiючи  очима,  i  навiть
припинив свого стригунця.
   Джмелик весело, але разом з тим i якось жадiбно затрiпотiв нiздрями.
   - Щось ти дуже боязким зробився, предсiдатель, - уже голосно  зареготав
вiн i, вдаривши каблуками  коня,  пустився  вскач  за  пiдводами,  що  вже
з'?жджали на Бе?ву гору.



        VIII

   У сiм'? Вихорiв повелося так, що Йонька вважав себе за хазя?на двору  i
був переконаний,  що  якби  не  вiн,  то  господарство  б  захирiло,  хлiв
завалився, а корова здохла б, а насправдi ж всьому  давала  лад  Уляна,  i
тiльки дякуючи ?й  проквiтало  домашн?  господарство.  Йонька  був  якийсь
невдаха, i все йому не  в  руки  потрапляло,  а  ковзало  помiж  пальцями.
Примiром, Йонька, поцмокуючи люлькою, говорив, що вигiднiше продати  овець
i купити кiз або що треба продати корову i прикупити овечок, Уляна того не
заперечувала, хоч знала, що нi того, нi другого  робити  не  можна,  бо  в
господарствi i масла, i молока, i овечого лою потрiбно:  зимою  Гавриловим
дiтям тiльки й ря-тунок вiд простуди, що парене молоко з  ло?м.  Та  й  те
сказати - зарiжеш вiвцю, м'ясо на поставку, а шерстi  трохи  здаси,  а  то
таки трохи й вигада?ш дiтям на рукавички, а може, i на сiрячину назбира?ш.
Йонька говорив, що треба зробити курник iз глини, Уляна  не  заперечувала,
хоч робила сво?, тобто й пальцем не ворушила для того,  щоб  будувати  той
курник, бо знала, що в тому нема?  необхiдностi:  клуня  он  пуста,  держи
курей хоч тисячу. Йонька бачив, що в господарствi нiчого не робиться  так,
як вiн велить, гримав дверима,  сердився  i  навiть  сiкався  до  Уляни  з
кулаками, а вона ходила тиха i  присмирнiла,  як  черниця  пiсля  молебня,
потурала господаревi у всьому, знаючи, що буря перегуде i буде не так,  як
вiн хотiв, а так, як вона хотiла, i що Йоньто?  про  все  забуде  i  через
кiлька днiв уже буде з нею  сперечатися,  що  це  вiн  говорив,  щоб  кури
зимували в клунi, а не вона.
   Цього ранку Йонька встав удосвiта, коли шибки на вiкнах були iще  чорнi
i по Троянiвцi в синiй iмлi хрипко горланили пiвнi. Нацупив  на  себе  сто
раз латаний кожух i, не сказавши нiкому слова, вийшов надвiр. Тiльки Уляна
розтопила в печi, влетiв у хату, немов iв пожежi:
   -  Буди  Гаврила  i  Тимка.  Бики  у  дворi  ждуть.  -  Куди  ж  це?  -
заклопоталася стара. - Я ще й снiдати не зварила.
   - Еге, будемо тебе ждати,  доки  ти  тут  намо-ня?шся.  Ну,  йди,  чого
витрiщилась?
   Уляна, зiтхнувши, накинула на плечi теплу хустку, почовгала з хати.
   Через кiлька часу кремезний Гаврило покульгував бiля  гарби,  здивоваяо
аиизував плечима.
   - Що це вiн  задумав?  -  питав  вiн  у  сердитого  зi  сну  Тимка,  що
прикручував вiрьовку до розорин.
   - А  чорт  його  зна?!  Хiба  в  нього  допита?шся?  Прийшов  Яонька  -
мовчазний, заклопотаний, взяв волiв за налигач, потяг iз двору.
   Через сонне село пройшли  майже  галопом.  Йонька  безнастанно  стьобав
бикiв батогом, i  маленька  постать  його  метлялася,  як  прив'язаний  до
налигача рептупюк iз сiном. Коли ви?жджали на Бе?ву гору  i  бики  ступали
повiльнiше, вiл заметушився, як циган у чужiй конюшнi.
   - Пiдсобляйте. Чого плента?тесь, мов соннi.
   - А що пiдсобляти? Пусту гарбу тягти?
   - Хоч би й так. Волики он як хекають.
   - То ви вас запряжiть, - порадив Тимко.
   - Ет, що з тобою, дураком, балакать!
   Вихопилися на гору, вiд бика потягло свiжими кi-зячками. Ярмо рипiло  i
подзенькувало занозами, Йонька, ученившись за налигач, усе  погейкував  та
цьвохкав батогом. В хутiр Ковбики при?хали затемна. Йонька зайшов у  чи?сь
подвiр'я на самому краю хутора, побудив собак, вони  скажено  рвалися  iз.
ланцюгiв, готовi змегелити Ионьку разом iз кожушиною.  Рийку-ли  дверi.  В
темрявi зачорнiла людська постать, притишеним голосом  втихомирила  собак.
Вонька про щось ио-шептався iз незнайомцем i швидко повернувся назад.
   - Держи за мною.
   Гаврило слухняно повiв за ним бикiв.
   В полi стояла тиша, з  улоговин  тягло  нiчною  росяною  мрякою,  гарба
зачiпалася за кущi, i Тимка оббризкувало холодним свiжим дощиком,  так  ию
навiть на губах осiдав прiсний смак роеи. Було  так  темно^  що  Тимко  не
бачив нi дороги, нi гарби, i коли кущами зiрвало з нього  картуз,  то  вiн
довго лазив рачки i не мiг намацати його  на  землi.  Тодi  вiн  присвiтив
сiрником i побачив свiй картуз, що лежав бiля самих нiг.
   - Що ти там свiтиш, в очах би тобi свiтило! - вилаявся Яонька.
   Тимко зараз же погасив сiрника, i густа темржва  знову  заступила  очi.
Вони про?хали якимось яром, видерлися на горб i зупинилися  перед  чорного
купою- - то було дерево, складене в штабелi.
   - Грузiть!
   Добру годину рвали  на  собi  жили,  пересаджуючи  через  ручицi  важкi
колоди. Коли навантажили, Йонька перехрестився i сказав та?мниче:
   - Стояки будуть на хлiв. Ну, паняйте. Старий сiв на пiдводу лише  тодi,
коли про?хали добрий шматочок  степу.  Набив  люльку  тютюном  i  зробився
нiжним та розчуленим.
   - Отак, дiтки, треба на свiтi жити. Трапився  добрий  чоловiк  -  от  i
будемо з хлiвчиком. Не жени бичкiв, Тимку, бiдна худоба зовсiм  охляла.  -
Йонька зашурхотiв долонями по мокрiй корi. - Дубина. Вiк стоятиме.
   У широкiй улоговинi ?х пiдстерегло сонце, занози заблищали,  шерсть  на
биках запарувала, ратицi залишали на мокрiй землi чiткий слiд, вiд бичачих
морд вiяло теплом. Йонька блаженно розстебнув кожух,  показав  люлькою  за
синiючi горби:
   - Уже й Троянiвка недалеко. Вiд цих слiв нiхто в танець  не  пiшов,  бо
всi знали, що дерево крадене i ще невiдомо, чим ця подорож закiнчиться.
   Гаврило лiниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку  та  пощипуючи
вуса, схожi на припеченi сонцем  кукурудзянi  чубики.  Тимко  щулився  вiд
вранiшньо? прохолоди i,  щоб  зiгрiтися,  збивав  батогом  святу  землицю.
Улоговина дедалi звужувалася, i нарештi вони  в'?хали  в  глибокий  яр  iз
крутими  високими  стiнами.  Тут  було  холоднiше  i  вологiше,  сонце  не
досягало, iз глиняних нiр цiлими зграями вилiтали пiчкури, ширяли у  бикiв
попiд животами i зникали у свiжому  прозорому  ранковому  повiтрi.  Раптом
попереду почулося кiнське iржання. Йонька завмер iз люлькою в  зубах,  дав
знак зупинитися. Все виразнiше чувся тупiт  копит,  потiм  зовсiм  близько
брязнула вуздечка, i з  яруги  ви?хав  широкоплечий  вершник  з  похмурим,
дикуватим обличчям i чорною смолистою бородою.
   - Що за лiс везете? - запитав вiн, спинивши коня. - В колгосп, чи що?
   - Нi, добрий чоловiче, собi на хлiвчик, - бовкнув Йонька.
   - Та-ак. - Вершник обмiряв очима колоди, нахилившись iз  коня,  поцокав
по них вербовим прутиком. - Завертай назад.
   Йонька хижо наставив угору борiдку:
   - А ти хто такий, що команду?ш?
   Вершник, не вiдповiдаючи, злiз з коня, дужою  рукою  легко  вiдсторонив
Тимка  вiд  бикiв  i  розвернув  пiдводу  назад.  Його  вчинок  був  такий
несподiваний i наглий, що всi були  приголомшенi  i  не  могли  сказати  й
слова. I тiльки тодi, коли вершник знову сiв на коня  i  по?хав  попереду,
Йонька з дивною для його лiт шустрiстю кинувся вслiд за ним.
   - Управитель який  вилигався!  -  закричав  вiн,  забiгаючи  наперед  i
намагаючись завернути бикiв. - У мене син  при  двох  кубиках  у  Червонiй
Армi? служить, то маю я право чи не маю?
   Гаврило смикав батька за рукав, щоб затих, а вiн на те не зважав,  люто
бубнявiв очима i лiз на бiйку. Шапка, перекручена задом наперед,  була  аж
на потилицi, як у спiйманого на базарi баришника.
   Здоровань не звертав нiякiсiнько? уваги на  крики  та  сварку  старого,
?хав собi,  опустивши  голову  i  нiби  придрiмуючи;  широка  спина  його,
обтягнута потрiсканою шкiрянкою, рiвномiрно похитувалася на сiдлi.
   В хутiр Ковбики  при?хали  в  траурному  мовчаннi,  один  Тимко  весело
пiдморгував хутiрським дiвчатам, що, розпаленi цiкавiстю, п'ялися на тини,
та чарував ?х сво?ми бiсячими очима. Хутiр про?хали б без пригод, якби  не
дiд у сiрячинi, що пас на вигонi кiз. Побачивши  процесiю,  вiн  пiдтягнув
штани, журливо закивав головою:
   - Умiв, значця, вкрасти, та не вмiв заховати.
   - А ти чого гавка?ш, бубурiшок овечий? - люто накинувся на нього Йонька
i залопотiв кожушиною. - Хочеш, щоб я тобi наклав на старiсть?
   Гаврило i Тимко насилу вiдтягли осатанiлого батька.
   Здоровань лiсничий заставив скидати стояки на  те  саме  мiсце,  звiдки
вони були взятi, склав акта i по?хав геть, не сказавши нi слова.
   Йонька плювався всю дорогу, бив  себе  батогом  по  спинi,  потiм,  щоб
полегшити сво? горе, всю вину звалив на хлопцiв:
   - Через вас, белебнiв, у халепу вскочив. Казав - ?дьте степом, так  вам
у долину захотiлося! Мекнули мо? стояки.
   Як при?хали додому - старий мов  сказився:  ускочив  у  клуню,  викинув
звiдти двi лопати.
   - Копайте менi яму, проклятi ледацюги.  Тимко  обмiряв  очима  сухеньку
постать старого, розкреслив вiстрям лопати прямокутник приблизно для  його
росту.
   - Що ти мiтиш? Що ти мiтиш, щоб тобi руки посудомило! На стояки яму.
   - А я думав, на вас.
   Старий тiльки махнув рукою, побiг iз двору.  Тимко  вiдiгнав  у  артiль
бикiв, а пiсля снiданку вийшов з Гаврилом копати ямки.
   - Давай вири?мо йому одну,  пiд  нужник.  Старий  посидить  над  нею  з
пряжкою в зубах i вгаму?ться, - порадив Тимко, але Гавриловi  було  не  до
жартiв.
   - Через його дурацькi витребеньки на роботу не пiшов i дома  нiчого  не
зроблю.
   Надвiр вийшла мати з торбинкою насiння в руках, старi калошi ляпали  ??
по п'ятах.
   - Город не саджений, корова не нагодована, а вiн  хлiв  буду?.  Здурiв.
Зовсiм здурiв на старiсть.
   Вонька, мiж тим, чвалом бiг до сiльради,  його  так  i  тiпало,  так  i
шматувало, щоб поскаржитися владi, як з ним не по-чесному сьогоднi вчинили
i яка несправедливiсть  його  спiткала.  Але  i  в  сiльрадi  його  чекало
розчарування - на дверях висiла табличка з написом: "Прийома н?т. Нахожусь
по служебних дiлах".
   Йонька понюхав табличку i вискочив назад. Кузьма, який по сво?му звичаю
дрiмав пiд конюшнею, на запитання  Йоньки,  де  голова  сiльради,  почухав
перенiсся i вiдповiв, що "нема?ть, по?хав на совiщання". Йонька потоптався
бiля  Кузьми,  пошкварчав  люлькою  i,  крутнувшись   на   мiсцi,   гайнув
полтавським шляхом прямо в Зiнькiв - скаржитися в райвиконком.  На  Бе?вiй
горi його наздогнав Прокiп Тетеря, що ?хав дрожками в район, i  милостиво,
хоч i з деякою понурiстю, дозволив цi i старому пiд'?хати разом iз ним  до
району. Про що вони говорили дорогою - невiдомо, ясно тiльки те, що вже аж
бiля липки, що росла собi самотньо в степу i по якiй троянчани,  якi  йшли
на базар чи на ярмарок, визначали, що  пройдено  якраз  пiвдороги,  старий
зiскочив iз дрожок i побiг назад  на  Троянiвку.  Вiн  бiг  так,  ще  коли
вскочив у село, то кози, що паслися на вигонi, повиривали прикорнi, i двох
iз них знайшли пiсля цi?? подi? аж у сусiдньому селi.  Ускочивши  в  двiр,
старий схопив вiрьовку, що висiла на тину, i, розмахуючи  нею,  як  киргиз
арканом, побiг на хлопцiв, що спокiйненько собi говорили, поспиравшись  на
лопати. Старий пiдлетiв звiрюкою i, нi слова не говорячи, угилив Тимка  по
боку. Той гикнув вiд удару i впав на купу свiжо? землi, але потiм схопився
i, згрiбши лопату вобiруч, сiконув з нею на  два  сантиметри  вище  голови
старого.
   - Р-ря-туй-те-е, вбивають! - закричав  не  сво?м  голосом  Йонька  i  з
переляку впав.
   З городу прибiгла Уляна i, побачивши, що старий сидить собi i нiкого не
чiпа?, вирiшила, що б'ються мiж собою брати, бо якраз Гаврило iз серйозним
обличчям ватлав на  землi  Тимка.  Мати  хапала  старшого  сина  за  руку,
примовляючи: "Гаврюшо! Що-бо ти робиш? Гаврюшо!" Але Гаврило не слухав ??,
доки неодволiк Тимка в хлiв  i  там  закрив  його.  Бачачи,  що  небезпека
минула, Йонька встав i накинувся з кулаками на жiнку i таки побив  би  ??,
якби  не  Гаврило,  якому  тiльки  й  судилося  сьогоднi,   що   розмиряти
перебойцiв.
   - Це ти навчила його, вiдьма голохаоста, на людей iз смертю кидатися! -
репетував на весь двiр Йонька.
   - Господи, та що тут  у  вас  ско?лося?  -  все  бiльще  блiдла  Уляна,
притискуючи руки до грудей.
   - А-а! ти не зна?ш! Ти все дурочкою прикида?шся? Тобi вуха позакладало?
Не чу?ш, що люди балакають?
   - Господоньку святий, та що ж?
   - А те, що твiй сопляк трохи менi голови  лопатою  не  зрубав.  На  два
вершки вiд смертi був. Якби не Гаврило,  завтра  б  i  ховали.  Тiльки  що
зустрiв Прокопа Тетерю, каже, що  всовiщав  Тимка,  щоб  Орисю  з  ума  не
зводив, так вiн на нього  iз  залiзного  занозою  налетiв.  Так  нi  ж!  -
затупотiв йогами Йонька, сварячись на  хлiв,  де  вiдсиджувався  замкнутий
Тямко. - Я тобi цього не прощу. Я тобi виведу лiнiю, сибiряка проклятий!
   Уляна, плачучи, пiшла  в  хату.  Йояька  дременув  iз  двору,  Гаврило,
вiдхекуючись, озирався навколо,  чи  нiхто  не  бачив  iз  сусiдiв  ?хньо?
сварки. Потiм сiв на дривiтню, витер рукавом пiт. Кури, задоволенi веселою
iнтермедi?ю, розгрiбали гнойок i дружно цокотiли  iз  жвавiстю  ярмаркових
спекулянток.
   Брати  мовчали.  Один  салав  за  стiною,  другий  сидiв,  задумавшись,
надворi.
   - Не буде з тебе доброго чоловiка, Тимку. Отак i зогни?ш у тюрмi  через
свiй дурацький характер.
   Павло Гречаний, пихкаючи цигаркою-бичем,  пiдiйшов  до  Гаврила  i  сiв
поряд. Сорочка в нього була розхристана  i  висмикана,  на  м'язистiй  ши?
висихав пiт, видно, Павло тiльки що випустив лопату з рук. Вiн  не  сказав
"здрастуйте", не сказав, чого прийшов, а просто сiв, пихкаючи цигаркою,  i
мовчав. Так пройшло з тгiвгодини. Потiм вiн виплюнув iз рота  недопалок  i
сказав:
   - Як був я на Донщинi, так  спересердя  одному  козаковi  дверi  вилами
пробив. Повiриш, як садонув, так i загнались по держак... Н-я-а-а.
   Гаврило взяв лопату i побрiв до свого двору,  а  Павло  сидiв  пеньком,
пускав дим пiд чужу стрiху. Уляна, що вийшла з хати вилити поми?, сказала,
проходячи мимо:
   - Iшов би ти, Павле, додому, а то ще хлiв спалиш.
   - Не спалю, - лiниво обiзвався Павло, не рухаючись iз мiсця.
   Як тiльки Уляна зайшла в сiни, iз хлiва виринув Тимко.
   - Дядьку, дайте закурити.
   Павло вийняв кисет i мовчки передав його Тимковi.
   - Ти, парубче, свого не попускай. Так-то. Тимко мовчки кивнув головою i
довго ворушив у задумi густими бровами, потiм  перестрибнув  через  тин  i
пiшов городами до Ташанi.
   Верби кидали на леваду широкi тiнi, бiля  потiчка  горобцi  пили  воду,
мережали, лапками густу грязючку. Тимко кинув на  них  палицю,  i  вони  з
шумом злетiли, густо обсiвши осокiр. Петляючи помiж лозами, Тимко вийшов у
горiшнiй кiнець села. Марка застав вдома. Вiн сидiв за  столом  i  сьорбав
борщ. Руде волосся на головi горiло мiдним дроттям.
   - Пiшли зi мною. Дiло е, - похмуро сказав Тимко, сiдаючи на лаву.
   Марко, здавалося, не розчув його наказу, бо дiстав iз  мисника  стрючок
перцю i заходився м'яти його ложкою.
   - Кажуть, перець кров розбива?. А я його змалечку ?м. Може, через те  й
рудий?
   Тимко вирвав iз його руки ложку, швиргонув пiд стiл.
   - Ти чув, що я тобi сказав?
   - О, диви! - на?жачився Марко. - Сказ  на  тебе  напав,  чи  що?  -  i,
витерши губи, полiз пiд стiл за ложкою.
   - Ти йдеш чи нi?
   Марко заблимав повiками  i  деякий  час  здивовано  дивився  на  Тимка.
Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумiв,  що  трапилося  щось
надзвичайне, i якимось несмiлим, мученицьким тоном, в якому почувалася вся
гiркота вiдданого рабства, сказав:
   - Iду вже, чого кричиш? - i, згрiбши зi столу крихти, вийшов надвiр.  -
Дурна голова що не приду-ма, а ногам робота. I куди ти мене оце  ведеш?  -
допитувався Марко.
   Тимко не вiдповiдав. Швидко пройшли через Маркiв город,  спустилися  до
Ташанi.  На  них  вiйнуло  запахом  ряски,  тихим  шелестом  очеретiв.  На
Горобцевiй кладцi жiнки, виставивши  напоказ  голi  литки,  дружно  гупали
праниками, i те гупання  гарматними  пострiлами  вiддавалося  за  Ташанню.
Тимко, жадiбними приладами досмоктуючи  цигарку,  поп'явся  стежечкою,  що
вела до Прокопа Тетерi.  Марковi  вiдiбрало  ноги,  руде  волосся  пiдняло
картуз.
   - Що ти задумав?
   Тимко не вiдповiв.  З  деяким  острахом  вiдкрили  хворостянi  ворiтця,
зайшли в двiр.  Червоний  пiвень,  схожий  на  сердитого  турка  в  чалмi,
побачивши незнайомих людей, сердито затрусив сергами  i,  високо  пiднявши
голову, щось тривожне крикнув на курячий гарем; кури перестали гребтися  в
гною, попiднiмали голови.
   Зайшли в сiни. Тимко топтався попереду i нiяк не мiг знайти клямку  вiд
дверей. Марко переминався з ноги на ногу, як лис  у  капканi:  раптом  вiн
почув, як щось капнуло йому на картуз. Вiн зняв його з  голови  i  побачив
руде п'ятенце: угорi на драбинi сидiла курка i насмiшкувато дивилася вниз.
   "Кепська примiта. Чи його крутнуть назад, доки не пiзно?" Але в цей час
Тимко вiдкрива? дверi i каже голосно:
   - Здрастуйте!
   - З п'ятницею будьте здоровi, - пiдпряга?ться й собi Марко, ховаючи  за
спину картуза.
   Тимко сiда? на лаву, а  Марко  лiпиться  до  одвiрка.  За  столом  саме
обiдають: Прокiп Тетеря, червоний i спiтнiлий, не встигши донести ложку до
рота, дивиться на хлопцiв такими  виряченими  очима,  нiби  перед  ним  не
сiльськi парубки, а  сатанинське  навож-дення;  Одарка,  як  рiзала  ножем
хлiбину, притисши до грудей, так i держить ??, отетерiвши; Орися, блiда  i
злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за  столу,  вiдкрила  рот,  нiби
хотiла щось сказати чи крикнути,  потiм  затулила  його  фартушиною  i  не
сказала нiчого, а мовчки опустилася на лаву,  похнюпивши  голову.  Нарештi
секунда  загального  оцiпенiння  пройшла.  Прокiп  донiс  до  рота   борщ,
проковтнув його i зупинив на Тимковi шорсткi очi:
   - В чужiй хатi питаються, чи  можна  сiсти,  а  не  лiзуть  на  покуття
по-свинячому.
   - Нiчого, ми й непрошенi сядемо. Тимко кладе бiля себе на лавi  картуз,
трусить кучерями, а вони - блискучi, смолянi, шовковi - так i розкочуються
по головi пружними кiльцями. Смугле лице його незалежне, диха? завзяттям i
нахабством.
   Запада? гнiтюча мовчанка. Всiм ста? незручно, i кожен не зна?, як  себе
поводити, що говорити. Тетеря знов бере в руки ложку  i  почина?  сьорбати
борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка iз страхом i  покiрнiстю  на  обличчi
крае хлiб; Орися сидить принишкло,  нервово  перебира?  пальцями  оборочку
фартушка, блiдiсть поволi зника? з ?? обличчя, щоки рожевiють, вушка ??  з
золотими сережками горять, як пелюстки троянди.
   - Ну, чого прийшли? - пита? Прокiп, витираючи рушником спiтнiлого лоба.
   - Дiльце в нас ? невеличке. Ви, дядьку, хочте сердiться, хочте нi  -  а
Орисi я нiкому не вiддам. I якщо ваше слово, то й женився б.
   Тетеря вста? з-за столу, важкою  ходою  iде  в  хатину  i  поверта?ться
звiдти з макогоном в руцi.
   - Ану, вискакуйте по одному! Марко хвата?ться за клямку. Тимко говорить
тихо:
   - Силою нiчого не вийде. Давайте краще по-доброму.
   - Чула? - кида?ться раптом до жiнки Прокiп. - Та щоб  отакий  бандитюга
був мо?м зятем? Та нiколи в свiтi? Краще в труну ляжу!
   - Заспокойся, Прокошо, не гарячись, - сокорить  бiля  нього  Одарка.  -
Тимко парубок, мо', й гарячий, але роботящий. Любов та совiт, житимуть  не
гiрше других.
   - Що-о? - кричить Прокiп i зозла швирга? макогiн у кочерги, так що вони
торохтять там, як костi мерцiв. - Затули собi рота i  не  пащекуй!  Нiколи
цього не буде!
   Орися зiскаку? з лави, очi ?? туманяться слiзьми,  лице  горить,  як  у
вогнi, груди напинають кофтинку. Вона швидко  пiдходить  до  Тимка,  хапа?
його за руку i, змивши вiями сльози, сво?ми голубими очима, в яких  горить
нескорена рiшучiсть, як роздратована кiшечка, вставля?ться на батька:
   - Хоч i трiсни, хоч i лопни, бий, виганяй, а Тимко любий менi -  i  все
тут! З ним хоч на край свiту пiду, скориночку хлiба ?стиму, аби з ним, аби
вдвох! Оце тобi мо? слово.
   - Геть, проклята, геть! - заревiв на  всю  хату  Прокiп  i,  вчепившись
Орисi в коси, смикнув ?? до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але  Тимко
спокiйно виступив наперед, одiрвав Прокоповi руки од густих  кiс  кохано?,
сказав, посiпуючи губами:
   - Не чiпайте дiвчини. Вона хоч i ваша дочка, а бити ?? не дозволю.
   Потiм надiв картуз i ступив до дверей,  бiля  яких  завмер  вiд  страху
Марко.
   - Що ж, дорогий тестечку, - сказав Тимко, затримуючись у дверях.  -  Не
хочеш по-доброму, вiзьму силою, - i, переступивши порiг, гримнув  дверима.
Вслiд йому гарячим молотом ударив у  серце  повний  жалю  i  розпуки  крик
Орисi.



        IX

   В контору артiлi вбiг Прокiп: картуз на потилицi, черемхове пужално так
i в'?ться в руках, обличчя розгублене, пiт очi залива?.
   - Посiвматерiад вийшов, - видихнув вiн за  один  раз  i  важко  сiв  на
стiлець.
   Оксен, що саме розмовляв  iз  рахiвником,  затих,  очi  його  зробилися
суворими.
   - Як нема? Тобi ж давано!
   - Що ж, що давано! Висiяли!
   - В тебе завжди не так, як у людей. Скiльки не засiяно?
   - Гектарiв десять.
   Гуртом стали радитися, що робити. В  артiлi  посiв-матерiал  вийшов,  з
району позичали два рази i сказали, що бiльше не дадуть. Як  бути?  Оксен,
похмурий i сердитий, по?хав у сiльраду ще раз дзвонити у район.
   Гнат сидiв за столом i, порипуючи стiльцем, перечитував  телефонограми,
присланi з району за нiч.
   - Чого прибiг? - запитав вiн, не вiдриваючись вiд паперiв.
   - Зерна просити.
   - Дохазяйнувався. Сажать вас за такi штуки...  Океен,  не  вступаючи  в
розмову, став сердито крутити ручку телефону. Головний агроном  вiдiзвався
не скоро, потiм, коли його нарештi викликали, довго мекав щось невиразне i
пiд кiнець сказав, що не  дасть  нi  зернини.  Оксен,  скрипнувши  зубами,
повiсив трубку.
   - Розбазарив зерно, а тепер, зна?ш-понiма?ш, у телефон гурка?ш? - знову
обiзвався Гнат, вiдсуваючи вiд себе книгу телефонограм.
   - Через таких, як ти, й розбазарив, - скипiв Оксен, тремтячи бровами. -
Хто, як не ти, перед районом iз кожi лiз  та  розпинався,  що  Троянiвська
сiльрада викона? й перевикона?? Тепер сам у кущi, а на менi хочеш ви?хати?
   - Що за розговори? - насторожився Гнат. - Ти що, проти держпоставок?
   - Держпоставки  я  виконую,  але  додаткових,  тобою  вигаданих,  бiльш
виконувати не буду. Зарубай собi на носi.
   - Постiй, постiй, - повiльно  звiвся  за  столом  Гнат  i  чинно,  дещо
театрально заклав праву руку за борт кiтеля. Очi його вiйнули  холодом.  -
Ти куди зверта?ш? Та ти зна?ш?..
   - Ну, от що. Ти  мене  не  лякай.  Я  не  з  заячого  пуху.  А  посiвну
провалювати i залишати колгоспникiв без куска хлiба iз-за того, щоб ти був
на  хорошому  рахунку,  я  не  буду.  I  так  i  знай:  на  слiдуючий  рiк
держ-поставку виконаю i бiльше не дам нi зернини.
   - Та ми ж тебе... та ми ж тебе будемо судити... за такий саботаж...  Та
ти зна?ш, чим це пахне?
   - Чим би не пахло, але колгоспно? справи, за яку я бився,  тобi  валити
не дам...
   Оксен гримнув дверима, вискочив надвiр. На рундучку зустрiв  Кузьму,  з
вуздечкою в руках, спитав насмiшкувато :
   - Ти що, голову загнуздувати йдеш?
   - Ге, його загнузда?ш. Вiн тобi  й  вудила  перегризе  к  монахам.  Iду
запитати, чи не ?хатиме куди. Порядок такий  завiв,  -  зiтхнув  Кузьма  i
побухав коридором, подзвонюючи вуздечкою.
   "Еге ж,  завiв,  -  роздумував  Оксен,  повiльно  сходячи  з  крилечка,
хрускаючи чобiтьми по  соняшниковому  лушпинню.  -  Бач,  скiльки  за  нiч
нашеретувалиi Клубу в  селi  нема,  молодь  нудьгу?,  а  вiн  собi  папери
перечиту?. Так. Так. Але що робити iз зерном? Зерно. От питання".
   Оксен сiв на лiнiйку, розiбрав вiжки i крикнув на конячину, що дрiмала,
опустивши голову. "А що, як по?хати в "Зорю"?  -  прийшла  йому  в  голову
раптова думка. - Так. Так. Тiльки в  "Зорю".  Iнакшого  виходу  нема?".  I
тiльки вiн про це подумав, як в його уявi вималювалася огрядна постать  iз
веселим, добродушним обличчям - голова "Зорi" Самiйло Чередниченко.  "Так,
тiльки до нього. Якщо вiн не допоможе, значить, нiхто".
   Не до?жджаючи до ташанського мосту, Оксен  круто  завернув  праворуч  i
по?хав ступською дорогою, що пролягала помiж пiщаними  горбами.  Незабаром
спустився у глибоку яругу, порослу чагарем i дикими грушками. В ярузi було
сиро й задушливо,  з-пiд  торiшнього  листу  вишпиговувалася  молодесенька
голковидна блiдо-зелена трава, по  ровах,  де  ще  недавно  лежали  снiги,
стояла густа i чорна, як дьоготь, вода, що пахла  не  то  мазутом,  не  то
терпкуватим душком перегнило? вiльхово? корицi. У вiльшанику  над  болотом
голосно клопоталися сороки. Маленькi, схожi на горобцiв, чубатi  посмiтюхи
клювали на  дорозi  кiнськi  кiзячки,  iз  слабим  шумом,  схожим  на  шум
тополиного листу, злiтали поперед морди коня i знову паслися на дорозi, аж
доки до них не наближалася пiдвода. Сонце пригрiвало, понад зеленим  лугом
слався синенький димок весняних  випарiв,  гнав  поперед  себе  гнилуватий
болотяний душок. Навколо все було таке  зелене,  таке  урочисте,  свiже  й
пахуче, минулорiчнi чорнi сережки так нiжно тремтiли  на  старих  вiльхах,
що, здавалося, прислухайся трохи i вiдразу почу?ш тихий хрустальний дзвiн.
Небо над яругою було таке чисте i таке гучне, що  коли  кобиль-чина,  теж,
мабуть, зачувши красу i роздолля, пiдняла вгору голову, вишкiрила  зуби  i
заiржала, то iржання  те  розбилося  зараз  же  на  десять  вiдгомонiв,  i
покотилося по ярузi, i пiшло бродить та гомонiти  понад  боло-течком  так,
наче не- одна коняка заiржала, а принаймнi цiлий табун.
   "Перезимувала? - смiявся Оксен, помахуючи батiжком. - Тепер пiдеш  жити
краще. Трава он яка росте, густа та соковита".
   В  Троянiвку  Оксен  повернувся  вечором,  коли  в   Та-шанi   востанн?
полоскалися бiлi  гуси,  збираючись  вилазити  з  води  i  розходитися  по
домiвках, коли захiдне сонце пускало понад лугами рожевий туман,  а  рiчка
зробилася тихою, гладенькою. В нiй вiдбивалося рожеве небо,  густi  верби,
бiлi гуси з витягнутими шиями, кущувата куга, зеленi осоки, син?  громаддя
Бе?во? гори.
   В артiльному дворi  його  зустрiв  Григiр,  суворо  оглянув  забризкану
грязючкою коняку, журливо захитав головою:
   - Пропала лошиця. До ранку чи, й доживе. Отак гнати? Як у тебе  й  рука
пiднiмалася?
   Оксен, знаючи звичку Григора все перебiльшувати, мовчав.
   Коли, примiром, скрипiло непiдмазане колесо, Григiр  говорив:  "Пропала
гарба", коли бачив п'яного чоловiка : "Пропав чоловiк. Воно & i голову
пропило, так вiд ши? не вiддiля?ться".
   Побачивши мiшок iз зерном, Григiр трохи пом'якшав,  хоча  й  не  виявив
особливого захоплення:
   - Дали, як  украли,  куркулi  чортовi!  У  них  шкуратка  на  латку  не
розживешся. Прийдуть же й вони до  мене  -  наберуть  у  долонi,  ще  й  у
пальчики.
   Забравши хомут, вiжки, черезсiдельник, повiсивши на  шию  дугу,  Григiр
рушив до конюшнi.
   - Там до тебе якийсь чоловiк при?хав, -  крикнув  вiн,  озирнувшись.  -
Коли б не лектор iз району, бо цiлий день у  конторi  сидить.  То  як  же?
Завтра сi?мо на клину чи будемо ждати, доки земля протряхне?
   - Ввечерi зберемо бригадирiв, порадимося,  -  кинув  на  ходу  Оксен  i
попрямував до контори, вiдгадуючи, що ж то за  чоловiк  його  чека?  i  по
якому питанню. "Якщо лектор, -вiдiшлю в поле,  хай  там  i  витюгу-ку?  по
сво?х шпаргалках, а в конторi людей збирати не  буду  -нема  часу".  Оксен
вiдкрив дверi i вiдразу ж побачив щуплого чоловiка у вiйськовiй шинелi, що
сидiв до нього  спиною.  Почувши,  що  в  контору  хтось  зайшов,  чоловiк
озирнувся i уважно крiзь окуляри глянув на Ок-сена. Блiде, безкровне  лице
незнайомця було спокiйним,  навiть  трохи  вiдчуженим,  тонкi  губи  мiцно
стиснутi.
   - Голова колгоспу товариш Гамалiя? - смiливо запитав вiн, не перестаючи
пильно дивитися на Оксена. Той  погляд  непри?мно  вразив  Оксена,  i  вiн
подумав, що ця людина теж непри?мна i з нею тяжко буде зговоритися.
   - На яку тему ви при?хали читати лекцiю? -  сухо  й  неприязно  запитав
Оксен.
   - Мо? прiзвище Дорош, - ввiчливо вiдрекомендувався незнайомець i  подав
з довгого рукава шинелi свою малесеньку  бiлу,  майже  жiночу  ручку.  Вiн
подав ?? швидко, зробив легесенький потиск i зараз же  вiдiрвав  назад  та
сховав у хоботок рукава, нiби боячись, щоб  ??  не  розчавила  широка,  як
лопата, долоня Оксена.
   - Очевидно, - слабо усмiхнувся Дорош, - я буду у вас читати  i  лекцi?,
але при?хав я сюди як секретар майбутньо? партгрупи.
   Вiн скинув окуляри, став протирати рукавом шинелi. I дивно  -  разом  з
окулярами  зникла  з  обличчя  суворiсть,  i   воно   зробилося'   якимось
задушевнiшим, м'якшим, навiть при?мним, в  ньому  проступало  навiть  щось
дитяче. Особливо помiтнiшою, яскравiшою .стала  його  усмiшка.  Потiм  вiн
знову начепив окуляри,  пiдсунув  ?х  характерним  рухом  -  рогачиком  iз
вказiвного i середнього пальцiв - i, переконавшись, що вони сидять  мiцно,
знизу вгору рвучко кинув головою.
   -  Бачите,  мене  демобiлiзували,  вiрнiше,  списали  в  запас   i   от
прислали... працювати в артiль.
   - Натурально. Але я не знаю, що ви будете робити у нас в артiлi...
   Оксен потис плечима i непомiтно для Дороша глянув  на  його  малесенькi
бiлi ручки. "Такими руками тiльки на картах ворожить",  -  подумав  вiн  i
опустив очi.
   -  Я  трохи  знаю  агрономiю  i  тваринництво.  До  армi?  я  вчився  в
сiльськогосподарському iнститутi.
   - Що ж. Це добре, - сказав Оксен, але Дорош уже зрозумiв, що  Оксен  не
дуже задоволений оцим призначенням. Дорош знову пiдсунув  окуляри  тим  же
самим характерним рухом,  усмiхнувся,  i  шкiра  ледь-ледь  зарожевiла  на
вилицях.
   "Зажене мене в гроб такий секретар, - мовчки журився Оксен,  постукуючи
чобiтьми пiд столом. - Як же я його у степ виведу? Та його ж вiтром занесе
аж у Сумську область. Однi ж костi, шкiрою обшитi. Мощi з Ки?во-Печерсько?
лаври. Нi, завтра ж ?ду  в  район,  хай  пакують  у  посилку  i  шлють  на
Пiвденний берег Криму. У мене не патронат i не курорт для охлялих".
   Надворi, при денному свiтлi, постать Дороша зробила на Оксена ще  гiрше
враження: шинеля телiпалася на ньому, як на кiлку, кашкет весь час налiзав
на вуха, що аж свiтилися на сонцi.
   "Ну й прислали робiтничка... На тiм свiтi  i  то,  мабуть,  вигулюються
кращi".
   Оксен  сердито  брьохався  через  калюжi.  Дорош  же  йшов,  пiдiбравши
по-жiночому шинелю, обережно ставив маленькi хромовi чобiтки,  де  сухiше,
мабуть, боявся промочити ноги. Ступав вiн дрiбненько, швидко i легко,  так
що порою Оксен ледве встигав за ним. Хвилинами вiн зупинявся, i  очi  його
жадiбно, з якоюсь невситимою жагою вбирали в'себе i голубе чисте, привiтне
та лагiдне небо, i пахучу, свiжу, новонароджену нiжну зелень  дерев  i  то
засвiчувалися тихим сумом, то спалахували замилуванням, i тодi  вiн  дихав
якось переривчасте, з натугою, i лице його вiдсвiчувало  незбавну  радiсть
людини, що поверта?ться до життя.
   - Селом запахло, - опустив Дорош голову, та Оксен помiтив  сльози,  якi
блиснули пiд окулярами.
   - Давно з армi?? - запитав Оксен, розстiбаючи свiй пiджак i  вiдчуваючи
гарячу духоту.
   - Нi, недавно, - сердито вiдповiв  Дорош  i,  щiльнiше  загортаючись  у
шинелю, зробив ши?ю такий рух, нiби йому був тiсний комiр.
   - Звання?
   - Полiтрук.
   Дорош знову повторив ши?ю той самий судорожний рух i  пiдкахикнув  так,
нiби йому щось деронуло в горлi.
   - Ти чого ши?ю смика?ш? Зроду в тебе так чи, може, вiд яко? хвороби? '
   - Контузило мене на фiнськiй, - скупо вiдповiв Дорош.
   Ночував вiн у Оксена. Олена перевела дiтей  в  хатину,  а  велику  хату
вiддала гостевi.
   - Боже, де ти його взяв, такого нещасного? - пошепки  бiдкалася  жiнка,
сумно наставивши очi на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном.  -  Чим  же
менi його вiдгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?
   - Не мала дитина. Давай, що ?, - все трiскатиме.
   - Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники вiн з
картоплею та сметаною любить чи нi?
   - А звiдки я знаю? Що, я з ним по обiдах ходив?
   -  То,  може,  молочка,  свiжого,  тiльки  з-пiд  корови?   Воно   дуже
пользiтельне. Тiльки от не знаю, чи питиме. ? такi, що бридують.
   - А, тебе тiльки почни слухатиi - махнув рукою Оксен i пiшов у хату.
   Дорош, заклавши в галiфе руки i навiть трiшечки зiп'явшись  навшпиньки,
розглядав  фотографi?  на  стiнi,  заведенi  в  одну   велику   рамку.   В
гiмнастьорцi, перетягнутiй у талi?  командирським  iз  зiркою  ременем,  в
чобiтках, в вузеньких галiфе, вiн виглядав ще  меншим  i  ще  тендiтнiшим,
майже пiдлiтком, так що Оксен, позираючи на нього, вiдчув до нього жаль, i
в ньому раптово прокинулося почуття батькiвсько? опiки.
   - Завтра прикажу дояркам,