щоб видавали тобi по два лiтри свiжого молока
з-пiд корови. Треба тобi поправлятися трохи.
   - Були б кiстки - м'ясо наросте, - засмiявся Дорош.
   Вечеров вiн неохоче, без апетиту. Олена стояла бiля  столу  з  глечиком
пiнистого молока, соромливо припрошувала:
   - ?жте на здоров'я. Може, вам ще пiдлити? Помiтивши, що Дорош не  допив
молока iз глиняного кухля, вона образливо пiджала губи.
   - Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?
   - Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик  пити  його  такими  страшними
порцiями.
   - Що ж тут страшного? Оксен,  хвала  здоров'ю,  натщесерце  цiлий  глек
випива? та й нiчого, а ви кухлика не подужа?те? Нi, то вам наше молоко  не
подоба?ться. А може, гиду?те? Так у нас усе чисте, окропом вимите...
   - Iди отам сво? роби. Причепилася до чоловiка!.. - сердито позирнув  на
жiнку Оксен.
   Олена,  як  iстинна  полтавчанка,  образилася  з  того,  що  гiсть   не
скористався iз ?? гостинностi i все'печене й варене так  i  залишилося  на
столi цiлим та непо?деним. Вона прибрала зi столу i пiшла в  хатину.  Чути
було, як вкладала дiтей спати i як дiвчинка смiялася, не хотiла  лягати  в
лiжко та все допитувалася, чи не прича?вся пiд пiччю  дiд  з  бородою  або
розбiйник iз ножем. Олена заспокоювала  i  говорила,  що  нiякого  дiда  i
розбiйника нема?  i  що  пiд  пiччю  на  тепленькому  спить  котик-мурчик.
Дiвчинка, видимо,  сама  захотiла  переконатися,  чи  то  справдi  так,  i
заляпала босими нiжками по долiвцi.
   - Заснеш ти сьогоднi чи нi, бiсова дитино? - накричала  на  не?  Олена.
Почувся шльопок по голому задику, i дiвчинка заплакала.
   - Заплач, Матвiйку, дам копiйку, - перекривив ?? Сергiйко, що до  цього
часу мовчав.
   - Цить, бо й тобi дам!
   - А що я роблю?
   - Чоботи он приволiк, як хлющi. Завтра засохнуть, як взуватимешся?
   - Водою розмочу.
   - Голову свою дурну розмочи  в  отих  калюжах,  по  яких  день  у  день
бродиш... Лiзь на пiч i спи, доки я тебе халявами не вiдхльоскала.
   В хатинцi зробилося  тихо.  Чути  тiльки,  як  Олена  шарудить  хмизом,
накидаючи його в пiч, щоб пiдсох на завтра на ранок.
   У великiй хатi також вкладалися спати. Дорош уже лежав на  розкладушцi,
зiбгавшись калачиком, укрившись  цупким  домотканим  рядном.  Оксен  довго
сопiв, роззуваючись, потiм однiс чоботи в хатину,  поставив  на  припiчок,
щоб просохли, i там же розвiсив онучi.
   - Ти корову ввечерi напувала? - запитав вiн у жiнки.
   - Напувала.
   - Ну, як вона там?
   - Ранiше,  як  через  тиждень,  не  отелиться.  Оксен  бiльше  не  став
розпитувати, а загасив лампу i, ввiйшовши в хату,  лiг  на  дубове  лiжко.
Вiкно, освiчене мiсяцем, повiсило на грубку дивну мережку, кинуло  посеред
хати вiконний хрест. За  хатою  стояла  сонна  весняна  тиша.  З  бляшано?
покрiвлi стiкали краплi в дубовий дзбан, стукали рiвномiрно, набридливо  i
безконечно: цьвох, цьвох, цьвох...  Пiд  ?х  тиху  музику  Оксеновi  стало
дрiматися. Потiм дрiмота вiдлетiла, вiн вiдкрив  очi  i  тяжко,  з  шумом,
зiтхнув. Дорош  теж  заворушився  на  сво?й  розкладушцi  i  кашлянув  тим
характерним кашлем, коли людина наковта?ться пилюки i в не? дере в горлi.
   - Що, не спиться? - тихо обiзвався Оксен i скрипнув лiжком.
   - Щось не бере...
   - На новому мiсцi завжди так. Недавно я ?здив,у село Перетятки до сво??
рiднi. Дiло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз,  пiсля  вечерi  полiз
спати на пiч. Чого кращого треба? Тепло,  затишно,  привiтно...  А  от  не
засну, хоч убий. Так до пiвночi провалявся, а тодi як  захрiп,  так  ледве
розбудили вранцi... Ну, як там на фiнськiй було?  Жарко?  Вернулися  деякi
нашi сiльськi хлопцi, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть,
i фiннам давали перцю...
   - На вiйнi хорошого мало, - неохоче вiдповiв Дорош.
   - Де ж тебе контузило? - запитав Оксен, вкладаючи в  це  запитання  той
змiст, що бiля якого населеного пункту це сталося.
   - На снiгу пiд сосною, - вiдповiв Дорош,  i  в  його  вiдповiдi  чулася
прихована посмiшка.
   - I зовсiм тобi забило памороки чи так трохи?
   - Зовсiм забило...
   Оксен помовчав з  виглядом  людини,  задоволено?  вiдповiддю,  а  через
хвилину запитав знову:
   - А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в  колгоспi,
а не де-небудь в мiстi, в теплiй конторi? Адже тут  робота  важка.  Не  по
тво?му здоров'ю.
   -  Лiкарi  приписали  менi  свiже  молоко  з-пiд  корови,  -   вiдповiв
насмiшливо Дорош.
   - Менi так зда?ться, що тобi  краще  було  б  у  мiстi  роботу  шукати,
чистiшу. Бо в нас що? Коло свиней, коло корiв, овечок...
   - Ну й що? - схопився Дорош i вiдкинув рядно;
   босi ноги його нетерпеливо мацали долiвку. - Ти чому мене повча?ш?  Щоб
хтось гнойок нюхав, а я тiльки свiже молочко пив? Нi, брат, так не  вийде.
Треба виймати ручки з галiфе  та  мозолi  на  них  наживать,  коли  хочемо
комунiзм побудувати... А  ви  що  тут  розвели?  Один  бо?ться  колгоспним
ледарям на горло наступити, трудову дисциплiну в колгоспi розвалив, другий
з циганами вою?, вогонь у печах заливав. Теж менi вояки...
   - А ти так дуже не бери з копита, - понизив голос  Оксен,  i  в  голосi
йому зазвучала образа. - Гнат - чоловiк баламутний. Це правда. А  до  мене
ти не лiзь. Я з мужика вийшов, i я його, мужика  чорномозоль-ного,  нiкому
не дам ображати. Я для нього душу свою готовий вивернути,  i  ти  мене  не
перевчай.
   - А навiщо йому твоя душа? Ти йому дай хлiба вволю та  навчи  працювати
чесно.
   - Ну, ти'дуже не хвицай. Побачимо,  як  ти  порядкуватимеш.  На  старих
дiдах далеко не по?деш, а молодь на шахти беруть та  на  заводи.  А  котрi
десятирiчки покiнчали, теж вiд рiллi носа вернуть,  вчитися  ?дуть.  От  я
тобi на ферму дам дiдiв, i потанцюй з ними на п'ятачку.
   Оксен довго перевертався на лiжку, потiм накинув пiджак, узув у  хатинi
чоботи  i  вийшов  надвiр.  З  бляшано?  дахiвки  хлiва,  переливаючись  i
виблискуючи, стiкала на землю мiсячна повiнь,  пiдмивала  окоренки  старих
верб, що росли на городi, перехлюпувала через тини i котилася ген далi, аж
до  Ташанi,  росянистими  рукавами,  слалася  по  тихiй  водi   iскристими
спалахами. Небо, високе i чисте, просiвало зорi крiзь невидиме  решето,  i
вони  мерехтiли,  падаючи.  Свiжовiдклепаний  мiсяць  вичахав  у  холоднiй
безвiстi, розпромiнюючи навколо себе райдужну  корону.  Земля  сповивалася
пелюшками туманiв, тепло дихала  в  короткому  снi.  Свiже  повiтря  пахло
опарою i прiсним духом вербово? корiняки.
   Оксен довго стояв посеред подвiр'я, жадiбно курив, миючи очi в мiсячнiй
купелi, потiм затоптав недопалок i пiшов до хлiва. Корова повернула голову
i, глянувши на господаря, з шумом зiтхнула. Оксен пiдклав ?й сiна i закрив
дверi. "От i я вчуся потроху корiвок доглядати.  Так  би  мовити,  домашню
практику проходжу, - усмiхнувся вiн, пригадавши слова Дороша  про  те,  що
треба виймати руки з галiфе. - Я-то вийму, а  от  подивимося,  що  з  тебе
вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають", - сам себе втiшав Оксен,
але самопочуття в нього було недобрим - якийсь пекельний вогонь палив йому
груди, i Оксен, щоб залити його, намацав у сiнцях  вiдро  i,  пiднiсши  до
вуст, став жадiбно пити.
   Олена  вiдкрила  хатнi  дверi,  з'явилася  перед  чоловiком  ташанською
русалкою.
   - Я чула все, - шепотiла вона, торкаючись гарячим  лицем  його  колючо?
неголено? щоки. - Не сварися з ним. Уваж. Вiн чоловiк хворий.
   - Iди спати. Не тво? дiло.
   Голос у чоловiка був сердитий. Олена не стала перечити  i  нечутно,  як
тiнь, зникла за дверима.



        Х

   Весною в селi встають рано. Ще темрява затоплю? хати, ще в свiтанковому
повiтрi  нiщо  нi  шерхне,  ще  зорi  поморгують  у  блiднiючому  небi   i
брати-ковалi похапцем клепають молотами чересло мiсяця, а вже по хатах  то
тут, то там засвiчуються каганцi i розвiшують по тинах золоту бахрому, вже
чути, як хтось брязнув вiдром об. цямрину, заскрипiв журавлем, i  полилася
з тихим бульканням вода в корито. Припаде до не? гарячими  зi  сну  губами
худобина, цмолить, прихекуючи, забива? спрагу пiсля душно? ночi  в  хлiвi,
п'? не нап'?ться. Ось лагiдно обiзвався до не? господар хрипким,  заспаним
голосом,  покашляв  стиха,  пробухкав  чобiтьми   вiд   хлiва   до   хати.
Прогуркотiла пiдвода по шляху - то повезли молоко на сепараторний пункт, i
вiзник сипонув у теплий морок iскрами  з  цигарки,  що,  не  долетiвши  до
землi, згасли; пройшли дво? якихось людей, голосно розмовляючи мiж  собою,
i ?хнi кроки загубилися вiдлунням  у  свiтанковiй  тишi.  Раптом  десь  за
Ташанню, на Залужжi, ледве чутно, так нiби з пухово? постелi, долинуло оте
хвилююче серце хлiбороба  пiвняче  "ку-ку-рi-ку-у-у!",  i  над  Троянiвкою
спочатку в однiм дворi, потiм у другому, потiм у третьому, потiм у  всьому
селi вiдгукнулися горластi пiвнi.
   Павло Гречаний,  що  сторожував  бiля  лавки  i  мав  чи  не  найбiльшу
можливiсть милуватися пiвнячими ораторiями, присягався, що начинайлом  був
не троянiвський пiвень, а залужанський. Зачувши  таке  побреховище,  Охрiм
два тижнi не здоровкався а Павлом, бо всьому ж селу вже давно  вiдомо,  що
саме його, Охрiмiв, пiвень заспiву? першим, а не якийсь там  залужанський.
Той пiвень, якого вiн вимiняв у циган за  п'ятеро  носилок  сiна.  Говорив
тодi циган з "Птиця романська, не бусурманська, спiва, як у  золоту  дудку
гра?. Сам курей трясе, сам яйця несе. Бери,  чоловiче  добрий,  жалiти  не
будеш". I Охрiм узяв. А тепер отакий наклеп терпiти? Та не  допустить  вiн
цього нiколи!
   Сперечатися не будемо, хто ж його  зна?,  може,  то  й  Охрiмiв  пiвень
розбудив сво?м криком село. Як би  там  не  було,  а  воно  прокинулося  i
загомонiло.
   В  сiм'?  Гамалi?в  першою  прокинулася  Олена.  Засвiтивши   каганець,
поставила на припiчок i заходилася' вигрiбати з печi хмиз, що  вже  пiдсох
за нiч. Вона поралася тихо, щоб не розбудити гостя, але з хати вже  чулося
хрипке покашлювання Оксена i веселий  вi  сну  голос  Дороша.  Коли  Олена
подала снiдати i запитала його, як спалося, Дорош,  посмiхаючись,  сказав,
що спалося добре i що вiн навiть бачив сон; йому снилося, нiби  вiн  ходив
по троянiвському луговi (тут Дорош знову посмiхнувся) i що це дуже цiкаво,
коли сниться те, чого нiколи не бачив. Олена пророчила, що сон хороший, що
вiн нiби означа? нове, щасливе життя на новому мiсцi. Дорош погодився,  що
справдi вiн почина?  нове  життя,  а  от  чи  воно  буде  щасливе,  покаже
майбутн?, i що в сни вiн не вiрить.
   - То тiльки ви, сороки, як збiжитеся, то зараз не про дiло, а  про  сни
торочите, - зауважив Оксен, i  в  його  словах  вiдчувалася  поблажливiсть
люблячого чоловiка до слабостей i примх сво?? жiнки. Дорош помiтив цей тон
i сказав, що жiнки не були б жiнками, коли б у них не  було  сво?х,  чисто
жiночих слабостей. Олена з приязню глянула на нього, потiм на Оксена  i  в
душi зрадiла, що вони вже помирилися, i подумала, що чоловiки цим кращi за
жiнок, - вони хоч i сваряться, так за дiло, i не вмiють хмуритися один  на
одного цiлими мiсяцями, як жiнки. "Слава ж тобi, господи, що все добре", -
подумала вона, усмiхаючись, i пiшла в хатину, i там пригадала, як минулого
року вона не здоровкалася i обходила Ганну Тетерiвну аж два мiсяцi за  те,
що та нiби хизувалася  серед  жiнок  городньо?  бригади  сво?ми  чарами  i
нахвалялася, що як захоче, так напустить ?х навiть на  Оксена  i  поробить
таке, що вiн сам прийде до не? спати в комору. Як жiнка i мати двох дiтей,
Олена не могла залишатися спокiйною та байдужою, в нiй заговорили гордiсть
i честь, i вона цiлий тиждень ходила, як хмара, не розмовляла з Оксеном  i
нишком виняньчувала способи помсти над Ганною. Пiсля довгих роздумiв  вона
вирiшила слiдкувати й за Оксеном, щоб знати, де вiн ходить, що  робить,  з
ким зустрiча?ться. Але як тiльки в ??  уявi  малювалася  картина,  що  ось
вона, Олена, вночi крок за кроком крадеться за  сво?м  чоловiком  i  хова?
сво? обличчя вiд зустрiчних людей, то гарячий сором заливав ??  з  нiг  до
голови.
   "Якщо я йому не люба i якщо  вiн  людина  чесна  (в  його  чесностi  та
порядностi вона нi на крихту не сумнiвалася, бо  за  все  життя  Оксен  нi
образив, нi обдурив ??, то вiн менi сам скаже про це, i ми тодi  вирiшимо,
як бути; а бiгати за ним, вислiдковувати його я не буду". I  вона  справдi
жодного разу  не  насмiлювалася  приглядати  за  ним,  а  просто  мовчала,
хмурнiла i гнiвалася, що чоловiк не хоче помiчати, як  вона  мучиться,  що
робиться в не? на душi. Потiм вiн,  помiтивши,  що  з  нею  щось  робиться
недобре, став настирливо розпитувати, чого вона така  похмура,  хвора  чи,
може, ?? хто образив. Оленi зробилося ще бiльш досадно i гiрко  вiд  того,
що чоловiк почав ?? про все розпитувати. Вона вважала, що вiн  ??  мучить,
що вiн не любить ?? i нiколи не любив, бо якби любив, то кинувся б ранiше,
а то мовчав, а тепер випиту?. I вона  не  вiдповiдала  i  виставила  проти
нього глуху злiсть, бо ?й здавалося,  що  Оксен  пита?  i  проявля?  деяку
стурбованiсть для годиться, щоб лише показати, який вiн добрий, а сам таки
ма? полюбовницю. Але один  раз  пiд  час  таких  розпитiв  вона,  вимучена
мовчанням  i  внутрiшньою  боротьбою,  вiдчула,  що  глуха  стiна   злостi
повалилася, ?? охопило почуття безпорадностi,  потреба  захисту.  Вона  не
витримала, розплакалася i розказала 'все, що думала i знала. Оксен  нiчого
не сказав, а на другий день так висмiяв Ганну при всiх  людях,  що  та  не
знала, що робити i куди подiтися. Стояла, опустивши голову, та викручувала
п'ятою дучку в землi.  Олена  зробилася  до  чоловiка  ще  лагiднiшою,  ще
слухнянiшою, багато в чому потурала i майже обожнювала його.
   Пораючись по хатi, Олена частенько позирала, чи  не  прокинулися  дiти.
Але вони ще спали. Тiльки  Оксен  iз  гостем,  чути  було,  вже  збиралися
виходити з хати. Як тiльки вони вийшли, Оксен, на ходу застiбаючи  пiджак,
сказав, що сьогоднi хоче скликати правлiння, щоб  обговорити  питання  про
хiд сiвби, i сказав це для того,  щоб  послухати  думку  Дороша.  Але  той
загорнувся у вiйськовий плащик i перехнябив плечi:
   - Дивись - як зна?ш. Тобi виднiше. Я тут чоловiк новий, - i  попрямував
до корiвника.
   Вiн iшов тихо, iнодi зупиняючись  i  вдихаючи  свiже  весняне  повiтря.
Почував себе збудженим  i  трохи  схвильованим  вiд  того,  що  перед  ним
розкрива?ться нове життя, що нема? вже вiйськово? служби, яко? вiн  нiколи
не любив i яка нiколи не була  йому  до  серця,  нема?  госпiталю  з  його
нудотливим смородом камфори i ефiру, нема? набридливого шльопання  капцями
по коридорах,  де  прогулюються  пораненi,  нема?  щоденного  причепливого
Опiкування лiкарiв i ?х вiчних запитань про те, що вiн ?в, як ?в, як спав,
чи припинився в головi шум, чи в ще й досi, - а натомiсть навколо весняний
шум, здоровi, сильнi люди, свiже повiтря, хвилюючий  запах  полито?  дощем
землi i освiженого весняною зливою степу, ? той рух, та метушня щоденного,
повноцiнного, трудового життя, яка завжди  веселила  його,  надавала  йому
сили i бадьоростi. Дорош знав, що працювати фiзично йому  буде  тяжко,  бо
здоров'я його ще слабе, та непевнiсть вiдступила перед  чарами  весни,  що
дедалi бiльше заполонювали його, будили в душi тиху любов до  природи,  за
якою вiн знудьгувався i яку сприйняв тепер з хворобливою вразливiстю,  так
що йому лоскотало в горлi i пощипувало очi.
   А навколо була така дивна первозданна тиша, такий  спокiй,  така  нiжна
м'якiсть звукiв, що, пiдiйшовши  до  корiвника,  вiн  зупинився,  щоб  iще
трiшечки помилуватися Бе?вою горою, яка туманiла у свiтанковiм  присмерку,
зеленими приташанськими левадами,  якi  димiли  туманом,  першими  липкими
листочками високих тополь, що зеленими фонтанами били з тепло? землi.  Вiн
стояв пiд деревом у тiнi, так що його нiхто не мiг помiтити, i  бачив,  як
мимо пройшла жiнка з оберемком соломи, i чув, як його обвiяло холоднуватим
пахучим душком тi??  соломи.  Потiм  вiдхилив  дверi.  Задуха  коров'ячого
стiйла вiйнула йому в лице. В корiвнику було  напiвтемне.  Лiхтар  "летюча
миша" висiв на стовпi посеред примiщення  i  тихо  погойдувався:  оранжеве
кружальце свiтла шарахкалося по долiвцi, кидаючи на  не?  довжелезну  тiнь
вiд стовпа. Дорош  ступив  кiлька  крокiв  i  почув  пiд  ногами  смердюче
чавкання гною.
   - ? тут хто-небудь? - скрикнув вiн глухо.  Нiхто  не  вiдзивався.  Щось
громiздке, як гора, з тяжким сапанням  стало  пiдiйматися  поперед  нього.
Дорош злякано вiдступився назад, а потiм догадався, що це корова, яко? вiн
не запримiтив у темрявi i ледве не наступив ?й на хвiст. В  цей  час  щось
зашелестiло в далекому кутку стайнi, i лiнивий заспаний голос прилинув, як
iз пiдземелля:
   - То ти, Одарко? Дорош, не вiдповiдаючи, пiшов на  той  голос  i  скоро
розгледiв людську постать, що зi словами: "Приймись, щоб тобi була  здохла
до вечора!" - стала пробиратися помiж коровами до виходу.
   - Хто там? Пiдходь сюди, бо нiчого не видно, - покликала постать.
   Дорош пiдiйшов ближче i побачив зодягнутого в довгу лахманину  чоловiка
з вилами в  руках.  Забачивши  Дороша,  чоловiк  безцеремонне  полiз  його
оглядати, так близько нахиливши сво? лице, що  на  Дороша  гостро  вiйнуло
махоркою i тим сво?рiдним запахом, який мають усi люди, що пораються  бiля
худоби.
   - Щось не пiзнаю, - задумано проговорив коро-вар.  -  Ви  часом  не  по
м'ясопоставках? Якщо так,  то,  коли  ваша  ласка,  вiдпустiть  тютюну  на
цигарочку. Цiлу нiч бiля товаряки кручусь не куривши.
   I вiн наставив глибоку i чорну, мов корито, пригорщу i вiд радостi,  що
зараз  закурить,  враз  пожвавiшав:   притупував   чобiтьми,   приахкував,
прицмокував i навiть пересмикував плечима.
   - Я не курю, - винувато вiдповiв Дорош. Чоловiк вiдразу зiв'яв i  знову
непорушна, незграбна постать стовбичила перед Дорошем.
   - Тодi хто ти такий i чого сюди прийшов?
   - Ферму приймати. Працювати тут буду. Чоловiк роззявив вiд подиву  рота
i стояв так кiлька секунд, потiм прислонився  до  стояка,  почухав  спину,
блаженно закректав i, поправивши на головi шапку, сказав Дорошевi.
   - Ось воно якечки. Тодi йди за  мною.  Вiн  провiв  Дороша  в  куток  i
показав на ясла, що чорнiли в темрявi, як рiвчак.
   - Оце я тут сплю. Умгу... Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити?
Ага, про ферму. Трудне це дiло. Дуже трудне. -Бо-ж-же ж мiй,  як  зустрiну
якого нового чоловiка, так говорив би день i нiч, i кiнця б тому не було!
   - Як вас звати?
   - По-селянському, значить, Кузь, а по святцях - Кузьма.
   - На фермi що робите?
   - Покуту несу. Важку покуту,  чоловiче  добрий.  Щоб  менi  грiм  шапку
пробив, коли я полiз на отаке горе та  на  отаку  бiду!  Караюся,  як  той
колодник, кiнця-краю не видно. I куди мо? очi дивилися на той час,  що  не
бачили, куди рука лiзе, а нога ступав? Бо оце ж  я  i  есть  завфермою,  -
скiнчив нарештi Кузь.
   - А-а, знаю, знаю! - засмiявся Дорош. - Голова менi про вас розповiдав.
   - Лаяв?
   - Нi, говорив тiльки, що корови по ши? в грязюцi стоять.
   - I я таке кажу. А ти поспитай його? Дума?ш, я сидiв  склавши  руки?  У
мене ось долонi, як кiнськi копита. Д вiд чого? Вiд вил. Кузь, матерi ?х у
печiнку, за всiх наробився! Дали менi в пiдмогу двох доярок  та  ко-роваря
Митька. То доярки ще нiчого, коров  сяк-так  видоять,  напоять,  а  Митько
начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дiвчат по  селу.  А  я  за  цього
iрода гнiй вергаю, аж хребет трiщить. Жалiвся Оксеновi - не допомага?. Все
тiльки обiця?, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. I  ходить  Митяга,
як i ранiше, з начесаним чубом, нi за холодну воду не береться. Та  це  ще
пiвбiди. Главное - корма рiжуть.  Так,  чоловiче  добрий,  рiжуть,  що  нi
зiтхнеш, нi охнеш. Буряк, як вони  його  там  буртували  в  лихо?  години,
запрiвся, весною вiдкрили, то з нього так пара i валнула. Сiно перетоптали
за зиму, а з житньо? соломи що за ?да? Да?мо коровам, так що ж iз  не?  за
користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тiльки шестеро  здохло,
так i то ж утрата. А й те вiзьмiть  у  рахунок,  яка  зима  була  скажена.
Горобцi на льоту  мерзли,  падали,  так  куди  вже  телятам  витримати?  В
горобцiв же пiр'я грi?, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть
благенька, - погибель, та й годi, при морозах. Тут ось поверх кожуха сiряк
зодяг, та й то замерзав... Умгу. Так що з кормами  -  бiда.  Велика  бiда.
Правда, в по-слiдн? время жом виручав.  Ми  його  з  Чупахiвського  заводу
приставляли. Благодать. I бики його ?дять, i корови, з половою змiшу?мо  i
да?мо, першим сортом iде...
   - А куди ж ваше сiно подiлося?
   - А чума його зна?, куди  воно  потратилося!  Восени  були  два  добрих
прикладки, а потiм як вiтром розвiяло. Зосталися самi з'?дини, коней тепер
ними пiдгодовують, бо посiвна ж.
   - А ви його не розiкрали?
   - Можеть бить,  що  й  так.  Воно  в  членсько?  скотини  також  животи
iмiються.
   Кузько, незважаючи на те що по натурi був  чоловiк  запальний,  говорив
тепер поволi, мляво. Дорош все частiше посмикував ши?ю, мовчав.
   - А ти, мабуть, багато свiту об'?хав? Ге ж? - перейшов Кузько  на  свою
любиму тему. - Подумай тiльки - весь Радянський Союз по?здом  об'?хати,  i
то скiльки побачиш, а коли б на кожнiй станцi? став та поволеньки  на  все
роздивився б. I-i, не говори, не говори!  Якби  в  мене  було  карбованцiв
п'ятсот лишнiх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.
   - У вас у корiвнику ? вила? - перебив його Дорош.
   - Отам десь стоять у кутку. Да-а-а... Ходив би i роздивлявся,  як  свiт
построений. Скiльки людей побачив би, скiльки  б  розговорiв  од  розумних
людей почув.
   Дорош принiс вила, став копирсатися ними у твердому настилi гною.
   - А ви часом не були на станцi? Роздольна?
   - Нi, не був.
   - Жаль. Там мiй син працю?. Присилав оце на днях письмо, так  пише,  що
жалування получа? хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де  все
не так, як у нас. У нас, примiром, на волах ?здять, а в них на  верблюдах,
i що ? верблюди з одним  горбом,  а  ?  з  двома.  Рахубиста  товаряка,  -
засмiявся Кузь. - ?сть i п'? раз на мiсяць. Отаку б, ?дять його  мухи,  до
нас у артiль! Ми ?? за всю осiнь нагодували б на  всю  зиму,  а  весною  в
плуг...
   Не встиг Кузь закiнчити, як Дорош вискочив  iз  гнояки,  нiби  вирваний
вихором, губи його гнулися, як кора на вогнi.
   - Ти що муру залива?ш? Ану, бери вила та чисть, що напаскудив за зиму!
   Кузь злякано метнувся в куток, довго стояв там,  сопучи  з  перестраху,
потiм вийшов з вилами в руках i мовчки заходився вичищати. "Мале, в очках,
а отаке кляте, - витираючи з лоба холодний пiт, розмiрковував вiн. - Трохи
вилами не штрикнув, сатана. Цей поставить ферму, в  нього  й  бики  будуть
до?тися!.." Хвилинами  Кузь  зупинявся  i  роздумував  про  те,  що  самий
найученiший чоловiк на землi не може  розгадати,  що  за  дивне  створiння
людина. "Тiльки-но говорив любо та мило i враз  кинувся,  як  iз  ланцюга.
Дивний свiт, химерний свiт, i люди на ньому чудернацькi!" - фiлософствував
бiля гною Кузь.
   Надворi розвиднiлося. Кузь погасив  лiхтар  i  повiсив  його  знову  на
стовп. Прийшли доярки. Побачивши чужу людину,  пошепталися  i,  розiбравши
дiйницi, стали до?ти корiв. У вiдкритi дверi лилося матове свiтло, парував
розворушений гнiй, i димок вiд нього густими валами вiдносило  надвiр,  де
вже чувся гомiн i людськi голоси.  Заскрипiла  гарба,  i  круторогi  воли,
помахуючи  муругими  головами,  протюпали  мимо  корiвника.   За   гарбою,
цьвохкаючи  батiжком,  пробiг   хлопчик   рокiв   дванадцяти   в   довгому
батькiвському пiджачку i закричав тоненьким радiсним голосом:
   - Дядьку Андрiю! Красолька лошачка привела!
   - Невже?
   -  ?й-богу.  Такий  кумедний.  Я  пiдiйшов  його   погладити,   а   вiн
труситься-труситься. Чого вiн так труситься?
   - Бо ще малий, а от виросте великий, вiн тобi зуба виб'?...
   Пiсля гарби про?хала пiдвода, запряжена парою худих i змучених кляч. На
возi сидiли дядько в шапцi i широкоплечий парубiйко-погонич, в задку  воза
лежали,  виблискуючи  на  сонцi  лемешами,  плуги.  Потiм  почулося  якесь
гупотiння по землi, видно, що бiгло по  нiй  щось  важке  i  сильне.  Воно
зупинилося за стiною корiвника, тяжко i сердито дмухало, обнюхуючи  стiну.
Хтось тривожно крикнув: "Переймай!" - i кiлька  чоловiк  протупотiло  мимо
корiвника. За стiною знову тяжко сапонуло кiлька раз, i  в  отворi  дверей
появилася бугаяча морда.
   - Закривай дверi, коров подушить,  сатана,  -  злякано  закричав  Кузь.
Сяк-так закрили дверi i через другi, протилежнi, вискочили на двiр, де вже
метушилися з дрючками люди, ганяючись за буга?м.
   - Направляй сюди, - вiдважно кричав  Охрiм,  розмахуючи  вiжками.  -  Я
його, кажись, удержу.
   - Штани сво? краще держи! Силач який знашовся.
   - Нуздай його! Нуздай!
   - Пiдходь, пiдходь...
   - За губу хватай, за кiльце! Вiдразу посмирнiша?.
   - Ухвати себе за рiпицю...
   Бугай ходив по кругу, красиво вигнувши жирну, в важких зморшках шию, не
звертаючи уваги на людей, що обступили його зi всiх бокiв.  Вiн  грався  з
ними i дражнив ?х. Розiгнавшись, мчав двором, як вiтер,  як  злий  дух,  i
раптом, налетiвши на людську стiну, зупинявся, нiби вростав у землю.
   Червоними осатанiлими очима тупо дивився на сво?х приборкувачiв i стояв
непорушне, як статуя, навiть дозволяв наблизитися до себе на таку вiддаль,
що його вже можна було схопити за дерев'яний держак, з'?днаний з  кiльцем,
яке було заправлено йому в нiздрю. Але як тiльки до нього хто наближався i
простягав руку, щоб уже вхопитд за держак, вiн рiзко вiдскакував  убiк  i,
задравши хвоста, бiг далi,  кидаючи  ратицями  землю  на  приголомшених  i
безпорадних людей. Вiдбiгши, знову зупинявся, обнюхував пiд собою грунт i,
задравши вгору голову та закопиливши губу, ревiв з  такою  силою,  нiби  в
його грудях був захований паровоз.
   Метушня у дворi все посилювалася, i чим бiльше було цi??  метушнi,  тим
бiльше непорядку. Кожний радив, як треба зробити, щоб спiймати  бугая,  i,
як водиться, тi, що радили, самi боялися його ловити, а  тiльки  надiялися
на других.
   Враз усi занiмiли i заклякли, де хто стояв: Павло Гречаний, якого  досi
не помiчали, старечим скоком вибiг на середину двору (бiг вiн згорбившись,
по-ведмежому, вбравши голову у плечi), на якусь секунду  зупинився,  потiм
простягнув обидвi руки вперед i  пiшов  назустрiч  буга?вi,  що  стояв  на
мiсцi, сторожко слiдкуючи за кожним рухом чоловiка, що наближався.
   Мiж людьми зробилося так тихо, що було виразно чути, як тяжко i  гнiвно
диха? розлючена тварина сво?ми могутнiми легенями-мiхами i як скрадливо, з
перервами, диха? людина.
   Ось до бугая залишилося чотири кроки, три, два,  але  вiн  вичiкував  i
пiдпускав все ближче.  Мускули  його  напружилися  i  застигли  непорушне,
виразно вимальовуючись пiд шкiрою, в постатi голови, застиглостi  тiла,  в
готовностi зробити стрибок, в настороженостi вiдчувалося, що  пройде  одна
невловима мить i вiн зробить стрибок, але в ту саме мить Павло  вже  встиг
вхопитися руками за держак. Бугай рвонув його до себе, Павла  вiйнуло,  як
вiтром, але держака вiн не випустив, а сильно вивернув його лiворуч i  так
скрутив буга?вi губу, що той заревiв вiд болю i  куцi  залiзнi  роги  його
загрозливо блиснули.
   - Пускай!
   - Уб'?!
   Але Павло нiкого не слухав, а крутив за держак, i бугай  ходив  навколо
нього  пританцьовуючи.  Зробивши  кiлька  таких  кругiв,   вiн   цiлковито
присмирнiв, i Павло спокiйно вiдвiв його до волярнi.
   - Що за чоловiк? - запитав Дорош, не приховуючи свого захоплення.
   - Наш, троянiвський, - пояснив Кузь.
   - Ну й сила ж у нього?..
   - Еге, сила в нього ?. Бог, вiн так  i  робить:  силу  дасть,  а  розум
вiдбере.
   - Зате в тебе його до бiсового батька i весь на язицi, - сердито сказав
якийсь чоловiк i пiшов двором.
   Дорош i Кузь також повернулися до корiвника i  анову  взялися  вичищати
гнiй. Надворi метушня припинилася, всi розiйшлися, тiльки  чути  було,  як
голосно сперечалися волярi.
   - Це ти випустив бугая, Хомо?
   - Ти що? Здурiв? Мене тодi й близько не було, як вiн вирвався.
   "Шукай тепер винного", - усмiхнувся сам до себе Дорош, викидаючи вилами
гнiй. До корiвника зайшов Павло. Сорочка з штанiв висмикана, руда шапка  -
на нотилицi, до босих нiг прибичовано мотуззям старi  калошi.  Якийсь  час
вiн мовчки розглядав корiвник з таким виглядом, нiби потрапив у  якусь  не
знайому для нього пустелю, потiм сказав:
   - Гр-ас-ти! - що означало: здрастуйте. Зняв з плiч вила i приступив  до
працi: так налягав на них, що вони заганялися  в  гнiй  по  самий  держак.
Скоро вiн навернув поперед себе таку гору гною, що загородив дверi.  Дорош
швидко втомлювався i часто зупинявся, щоб витерти на ши? i  на  лобi  пiт,
який зрошував його так щедро, що гiмнастьорка i сорочка змокрiли на  спинi
i попiд пахвами, i в хвилини такого перепочинку  з  захопленням  милувався
незвичайною силою Павла, дивувався тому, як  вiн  легко,  нiби  бавлячись,
викону? таку важку роботу. Близкiсть цi?? сили нiби вдихала здоров'я  i  в
самого Дороша, i  вiн  знову  починав  працювати  з  почуттям  легкостi  i
впевненостi в рухах, хоч  насправдi  руки  його  слабiли  i  тремтiли  вiд
тягаря, що лежав на вилах.
   Опiвднi в артiльний двiр з'явився Гнат. Iшов,  поляскуючи  прутиком  по
халявах, золотий зуб горiв на сонцi.
   - Чого це ти не на жеребцi, а на пiхоту? -  насмiшкувато  запитав  його
Оксен.
   - Кузьма кувати повiв. - Гнат помовчав, пощулив  очi,  посвистiв  крiзь
зуби, кiлька раз пройшовся по кабiнету,  нарештi  спитав:  -  Оксене,  ти,
зна?ш-понi-ма?ш, менi скажи:  на  якому  основанi?  ти  без  мого  дозволу
незнайомих людей ночувати пуска?ш? Тобi вiдомо, хто вiн такий?
   - Вiдомо. А як тобi нi, то пiди до корiвника i розпитайся. Вiн тобi сам
розкаже.
   - Ти вже його на роботу прийняв? А документи,  а  характеристика?  А  з
бiографi?ю як? Може,  вiн  iз  репресованих?  Ну,  нiчого.  Я  його  зараз
перевiрю, що воно за птиця. Так, говориш, вiн в корiвнику? Гм.  Хорошо.  Я
зараз iз ним побалакаю.
   I Гнат, насвистуючи, постьобуючи себе прутиком  по  халявах,  пiшов  до
корiвника.
   Дорош саме накидав на воза гнiй i стояв спиною до дверей, коли  прийшов
Гнат. Глянувши на Кузя, у якого раптом на обличчi  проступила  поштивiсть,
Дорош вiдразу зрозумiв, що появився стороннiй i,  напевно,  iз  сiльського
або i районного керiвництва. Дорош  озирнувся  i,  побачивши  Гната,  його
незалежну  позу,  його  ревiзуючий  погляд,  його  самовпевнене   обличчя,
догадався, що це i ? голова сiльради Гнат Рева, про якого йому говорили ще
в районi.
   - Хто тут Дорош? - суворо  запитав  Гнат  голосом  слiдчого  i  зупинив
погляд на Дорошевi, добре знаючи, що це ж i ? той, кого йому треба.
   - Я, - вiдповiв Дорош i сперся на вила.
   - Пред'явiть документи.
   - А ти хто такий? - прикидаючись незнайком, запитав Дорош.
   - Прошу не тикать. Я - голова сiльради.
   - Ну то й що?
   - Сказано - документи давай, а не розбалакуй! - Гнат  пiдозрiло  глянув
на Дорошевi окуляри, обмiряв його очима з нiг до голови. - Хто тебе  зна?,
що ти за людина,
   Дорош, усмiхаючись,  глянув  на  Гната;  але  очi  його  пiд  окулярами
зробилися холодними i пронизливими.
   - Ну, от що, голово, якщо ти цiкавишся мо?ю особою, то по?дь  у  район.
Там тобi все про мене розкажуть. А документiв я тобi не  покажу  -  ти  не
мiлiцiя.
   - Так ти хочеш, щоб я ?? зараз же викликав?  -  почервонiв  на  обличчi
Гнат i вже сiкався до сварки, але Дорош обрiзав його однi?ю фразою.
   - Куди? - крикнув вiн на Гната, який ступив був  уперед.  -  Не  йдiть,
товаришу голова, хромовi чобiтки в гнiй замажете.
   Гнат, приголомшений  окриком,  опiшив  i  вiдступив  назад,  але  потiм
зрозумiв, що ця людина нiскiльки не бо?ться його  та  ще  й  насмiха?ться.
"Хто його зна?, що воно за птиця", -  подумав  Гнат  опасливо.'  А  Павло,
ляпаючи себе долонями по колiнах, закричав, захлинаючись вiд смiху:
   - А що, Гнате, получив гривеник здачi?
   Гнат, насупившись, мовчки вийшов iз корiвника.



        XI

   Оксен проводив засiдання правлiння по-сво?му. Вiн не обмежувався одними
лише членами правлiння, а радо приймав усiх, хто бажав бути присутнiм, так
що на засiданнi були i волярi, i пташницi, i конюхи, i бригадири, i просто
рядовi члени колгоспу.  Часто  навiть  з  хуторiв  люди  заходили  й  собi
послухати, про  що  воно  говоритиметься,  а  разом  з  тим  перекурити  i
вiдпочити з дороги. Всiдалися вони поближче до дверей, розмотували  довгi,
як торби,  кисети  i  мовчки  димiли  страшним  самосадом,  iнодi  й  собi
вставляючи слово, особливо тодi, коли зачiпалися хутiрськi iнтереси.  Якщо
ж ?х нiхто не зачiпав, то вони сидiли мовчки, а як мовчанка набридала,  то
починали перешiптуватися помiж собою про рiзнi господарськi речi на зразок
того, що "оце носив продавати  порося,  та  не  продав,  бо  мало  давано"
(порося при цих словах тихо порохкувало в мiшку, що лежав тут же  таки,  в
куточку), або вiщували погоду, що от, мовляв,  канальський  пiвень  так  i
стримить на тину, та так спiва, що не на дощ, а, видать, на сушу.
   Таке засiдання було й цього разу, i  коли  Дорош  зайшов  у  контору  i
побачив так  багато  людей,  то  вiн  здивувався,  не  розумiючи,  що  тут
вiдбува?ться: засiдання правлiння чи загальнi збори. Вiн сiв  у  кутку  на
лавi i пригнув голову, щоб на нього менше звертали уваги, але  колгоспники
вже помiтили його, показували на нього iншим i стиха перешiптувалися помiж
собою. Увага до нього була настiльки велика, що Дорош  почував  себе  дуже
незручно i ще нижче схиляв голову, i  навiть  Оксен,  який  саме  говорив,
зупинився i, щоб встановити порядок  та  задовольнити  цiкавiсть  громади,
сказав уголос, що це новий працiвник ферми, товариш  Дорош.  Знову,  тепер
уже всi люди, повернули до нього обличчя, i Дорош ще  бiльше  знiяковiв  i
вiдчув, що червонi?.
   Оксен продовжував нараду, яка швидше  нагадувала  не  дiловi  збори,  а
посиденьки. Протоколу нiхто не писав, промовцi перебивали  один  одного  i
здiймали такий гармидер, що важко було вгомонити, а тим бiльше  розiбрати,
хто i що говорить.
   Цього разу обговорювали хiд посiвних робiт. Бригадири все звалювали  на
МТС i запевняли, що якби не вона,  то  весняна  сiвба  була  б  уже  давно
закiнчена. Бригадир же тракторно? бригади Микита Чугай бив себе кулаком  у
груди, гув, як у мiдний дзвiн:
   - Брехня! Трактори весняно? оранки не затягували. Ви самi ?? затягли.
   - А хто на Радькiвщинi  поле  зiпсував,  огрiх  на  огрiховi?  Не  твоя
бригада? - свiтив очима з кутка Охрiлi.
   - Вiрно! Крий його!
   - Дайте Охрiмовi висказатися. Вiн розкаже, як у Власiвку на храм ?здив.
   - А ти чого зубами торгу?ш? Тут про дiло балакають!
   - Хлопцi, не кричiть, - покрив усi голоси Оксен.  -  Весна  цього  року
випала рання, якби все робилося  так,'  як  кажеться,  то  давно  б  сiвбу
закiнчили. А то кожен перекручу?, i виходить таке, що й ладу  не  даси.  -
Оксен нахмурився: - Тут, товаришi, не до смiху, а до плачу дiло  доходить.
Сказано  було  всiм  бригадирам,  що  хто  не  буде  дотримуватися  правил
агрономi? i не виконуватиме сiвозмiн, будемо карати якнайсуворiше. Дума?ш,
допомогло? Аякже! Знову на житнищi жито посiяли. Що там уродить?
   - Там картоплище колись було. Питательних веществ хватить.
   - Сам ти вещество!
   - Ну, досить. Зчепилися.
   - Тепер друге питання: буряк. Та не так вiн, як довгоносик. Не встигнеш
оком моргнуть, як його  стiльки  нашевкаеться,  що  "рятуйте"  кричатимеш.
Отже, з завтрашнього дня почистити торiшнi  канавки  i  бути  готовими  до
зустрiчi з цим лютим ворогом наших полiв.
   - Кажуть, цього лiта його не буде: за море помандрував...
   - Тепер вiдносно  реманенту.  Василь  Кир  тут?  Закiптюжена  вугiльною
пилюкою рука пiднялася над головами людей, твердий бас вiдповiв:
   - Тут.
   - Дивися, щоб розпашники i всякий iнвентар були справнi.
   - За реманентом дiло не стане, тiльки вугiлля ма-лувато. Смолою  залiза
не нагрi?ш.
   - Дерев'яного напалiть. Хто вам не да??
   - З нашим завгоспом напалиш. Вiн краще сво? штани на  горно  кине,  чим
видасть з артiльного двору хоч одну деревину.
   - Бо й правда! - викрикнув Григiр Тетеря. -  Не  для  того  ми  за  тим
деревом ?здили  за  тридев'ять  земель,  щоб  тратить  та  марнувати  його
по-дурному. Воно на стройку пiде.
   - Iз-за тво?? скнаростi  ми  не  будемо  зривати  ремонт  iнвентаря,  -
пригрозив Оксен.
   - Тодi берiть! Палiть! Розоряйте! Пропало дерево!
   - А може, в Охтирку або в Харкiв  проскочити,  справжнього  дiстати?  -
мрiяв уголос Кир.
   - Де ти його дiстанеш? По органiзацiях не дають,  а  в  спекулянтiв  за
грошi не дiстанеш, ?м аби сала або масла, а ми й самi не дурнi  -  польовi
роботи почалися, будем кашу для громадського харчування засмажувати.
   - Еге, пiсля змащено? галушки i плуг легший, - прилiпив i сво? Охрiм.
   - Ну, про галушки потiм, а тепер про роботу. Завтра сi?мо  на  Зеленому
клину. Посiвматерiалу я дiстав. Роботу починайте рано... А тепер слово ма?
товариш Дорош. Прислали його до нас секретарем партiйно? групи, i буде вiн
робити на фермi.
   Дорош, зачувши сво? прiзвище, за вiйськовою звичкою схопився,  поправив
гiмнастьорку.
   - Товаришi, - почав вiн, i видно було, що йому важко говорити. -  Ферми
нашi треба переобладнувати, iнакше корови потопляться в багнюцi. Я  ще  не
дуже роздивився, але менi ясно й так, чого зимою падали телята. Тому, що в
примiщеннях було холодно i молодняк  випоювався  водою,  а  не  молоком...
Товариш Гамалiя хваста?ться, що в нього ферма не з гiрших, та це не втiха.
Одним словом, я прошу, щоб зараз же, iз весни,  розпочиналося  будiвництво
нового корiвника. Догляд за коровами i заготування кормiв  ми,  працiвники
ферми, беремо на себе. Прошу зрозумiти ще одне, що ферма - це наш доход, а
тi, якi думають, що вона приносить користь лише державi, дуже помиляються.
Постанову ЦК всi читали i розумiють, що здамо зверх плану молоко, шерсть -
нам доплатиться окремо.
   Дорош сiв на сво? мiсце. Руки  його  спiтнiли,  i  вiн  витирав  ?х  об
старенькi галiфе, раз по  раз  поправ-ляючи  окуляри.  Оксен  встав  iз-за
стола, на вилицях його коричневими плямами грав рум'янець.
   - Товариш Дорош трохи загнув. Натурально, по його виходить, що  ми  тут
сидiли склавши руки, а це ж не так. Зрушення все  ж  таки  ?.  Ферма  мала
дев'ять корiв, а тепер дванадцять.
   - Якi ж зрушення, - сердито перебив його До-рощ, - коли  ви  за  десять
рокiв iснування ма?те всього десять хвостiв?
   - А ти мене не вчи! - раптом скипiв Оксен. - Ти ще мамину цицю смоктав,
коли я ферму органiзовував.
   - Це до дiла не вiдноситься, - спокiйно одвiв вiд себе  удар  Дорош.  -
Прошу прийняти конкретне рiшення по мо?й пропозицi?.
   Дорош пiдвiвся i, зодягши вiйськового кашкета, пiшов  до  виходу.  Кузь
обвiв збори зачарованим поглядом i сiв на Дорошеве мiсце, сказавши:
   - Хоч посиджу на тому мiсцi, де розумний чоловiк  сидiв.  Може,  й  сам
порозумнiшаю.
   - Е, Кузько, не через те мiсце розум входить, - зареготав Кир.
   Пiсля засiдання правлiння Дорош прийшов на квартиру, зiбрав  сво?  речi
i, знiяковiло поморщившись, сказав здивованiй Оленi:
   - З вашим господарем ми в однiй хатi не вживемося, так що пiду я собi.
   Влаштувався Дорош на квартиру до  Сергiя  Золота-ренка  та  його  нiмо?
сестри Саньки.



        ХII

   Через два днi пiсля невдалого сватання з Тимком  сталася  пригода,  яка
трохи не коштувала' йому життя. Поплив вiн  за  Ташань  нарубати  дуг  для
носилок, поскладав ?х у човен i вирушив  назад  до  троянiвського  берега.
Веснянi води ще не зiйшли, вони затопили луги, луки, все Приташання аж  до
данелевських горбiв.  Зелена  трава  ворушилася  у  водi,  а  голубе  небо
нерухомо лежало в нiй, i коли довго дивитися на чисте водяне безмежжя,  то
зда?ться, що голубий свiт перевернувся згори вниз i  стелеться  пiд  тво?м
човном, ще гарнiший, ще чарiвнiший, чим ? насправдi.
   Тимковi можна було перетнути рiчку нижче кручено? ковбанi i випливти на
свiй город, але вода була така манлива, тиха i голуба, береги такi  зеленi
i пахучi, повiтря таке прозоре i свiже, що вiн пустив човен  за  течi?ю  i
сидiв, замрiявшись, не вiдриваючи очей вiд ши-роководдя, милуючись  ним  i
вiдчуваючи в серцi тихий сум i розпуку. "Так, - думав  Тимко,  посмоктуючи
самокрутку i пускаючи мимо плечей густий димок. - Жить на свiтi  також  не
солодко, все на щастя надi?шся, а недоля по серцю б'?. Думав я - зiйдемось
iз Орисею, зiв'?м сво? гнiздо, а виходить як у тiй пiснi: "Ой ти, дiвчино,
мо? ти зерня, дорога  наша  -  колюче  терня..."  Тимко  зiтхнув  i  знову
замрiяно але без особливо? радостi дивився на розкошi весни i вiчну  красу
природи,  щулив  вiд  сонця  знудьгованi,  з  гарячим  поблиском,   чорнi,
дикуватi, обпаленi душевним полум'ям молодечо? жаги до життя, очi.
   Там, де Ташань робить круте колiно,  напроти  садиби,  -  вир.  Рибалки
об'?жджають його, бо вiн перекида? човни, троянчани  не  купаються  навiть
поблизу нього i всiляко обходять прокляте мiсце, про  яке,  вiдколи  iсну?
Троянiвка, розповiдаються легенди, одна страшнiша за  iншу.  Говорять,  що
колись утопився у тому вирi якийсь п'яничка чоботар, i люди  присягаються,
що бачили, як з тиждень чоботи його крутило у водi, бо вони були пошитi  з
краденого товару; от воно утопленика  забрало,  а  чоботи  викинуло  та  й
крутить за грiхи новопреставленого раба божого. Говорили  також,  що  нiби
якийсь парубок iз-за ревнощiв утопив там свою кохану i  баби  ще  й  зараз
чують, як в нiч на Iвана Купала, особливо перед  свiтанком,  вона  рве  на
собi коси i стогне, присягаючись, що нi в  чому  не  винна;  що  нiби  два
розбiйники, пограбувавши пана Горонецького, iшли  зимою  через  лiд  та  й
заходилися дiлити награбоване золото. Золото подiлили,  а  крадено?  сиво?
шапки не могли, стали за не? битися i провалилися у той вир. I ото  зимою,
якраз на водохреща, коли лунко, як пострiли, трiщить вiд морозу лiд, старi
люди кажуть, що то розбiйники дiлять шапку i стугонять головами об  кригу,
через те вона i трiщить.
   Багато страшних легенд складено про той вир, i Тимко хоч i не  вiрив  у
них, проте кожного разу, коли плив Ташанню,  обминав  страшне  мiсце.  Але
зараз якось зовсiм забув про нього i опам'ятався  лише  тодi,  коли  човен
рвонуло вбiк, вiн перевернувся i холодна вода  стьобонула  Тимка  по  самi
нiздрi, закрутила його, всмоктуючи  в  чорну  глибину,  що  в'юнилася  пiд
ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрiбся руками й  ногами,
але одежа на ньому намокла i в'язала кожен рух, човен вiднесло течi?ю, так
що Тимко вже'не мав нiяко? надi? врятуватися на ньому  i,  напружуючи  всi
сво? сили, з жахом вiдчуваючи, як вони тануть з кожним  рухом,  пробивався
вплав до берега. Подолати швидку  течiю  влiтку  голому  чоловiковi  й  то
тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, i хто його зна?,  чим
би все закiнчилось, та нагодився на ту хвилю  Джмелик  на  човнi,  що  для
забави ганяв остами щук на мiлководдi. Вiн i врятував Тимка,  забравши  на
сво? суденце. Коли Тимко, мокрий, посинiлий,  ляскаючи  зубами,  вилiз  на
берег, Джмелик повеселiв очима:
   - А ти, видать, хлопець крiпкий. Смерт,ь мовчки приймав. Другий  би  на
тво?му мiсцi горланив так, що й по хуторах чути було б.
   Тимко мовчки зняв iз себе сорочку, викрутив ?? i, вже не  надягаючи  на
себе, хльопаючи холошами, побiг задвiр'ями додому. Мати,  побачивши  сина,
переполошилася, затопила пiч. Тимко переодягся в сухе, випив  настояну  на
перцевi пляшку самогону i двi доби вiдлежувався на печi.  Пiсля  цього  ще
кiлька днiв не виходив на роботу в артiль, а бродив по двору  з  обмотаною
рушником ши?ю, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-пiд
корови, хотiв ще  й  льох  поправити,  та  мати  не  дала,  -  коли  б  не
простудився. Всi Тимковi товаришi були на роботi, так що до нього нiхто не
приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сiдав на лавi бiля  дверей  i
так димiв цигаркою, що не видно було нi вiкон, нi дверей. На  третiй  день
сво?х вiдвiдин, коли Тимковi зовсiм покращало, Павло порадив, як  лiчитися
вiд простуди.
   - Пареними кiнськими кiзяками обкладайся.  У  нас  у  Забродi  всi  так
лiчилися.
   На п'ятий день заявився Марко. Прибiг,  як  завжди,  веселий  i  рудий.
Тимко якраз  готував  коровi  мiшанку.  В  хлiвi  пахло  житньою  соломою,
кiзячками i коров'ячою шерстю.
   - Щастить тобi, як утопленику, - засмiявся вiн. - Орися кличе.
   Тимко перестав ворушити вилами.
   - Де вона?
   Але Марко, замiсть того щоб вiдповiсти, став детально  розповiдати,  як
все це сталося:
   - Прибiга?, значить, до мене Ганнуся i каже: "Бiжи до  Тимка  i  скажи:
Орися його хоче бачити". Ну, я картуз на голову...
   - Де вона? - уже крикнув Тимко.
   - В шелюгах.
   - Наклади за мене коровi i будь тут, доки я повернуся.
   Накинувши на плечi кожушок, Тимко прослизнув через хворостянi  ворiтця,
що вели до яру. Крутою стежкою помiж могутнiх  осокорiв,  що  виблискували
вгорi нiжним листом, спустився до потоку, крадькома пiшов низиною яру. Тут
було тихо й безлюдно. Тiльки вдалинi, на гирлищi, де вичовганий сонцем  до
сяйва потiк, рябiючи брижами, з розгону вливався в Ташань,  метка  дiтвора
злодiйкувато тягла з пристанi Бовдюгового човна, щоб помандрувати  в  сагу
за шпичаками. На лiвому боцi яруги, на вiдлозi, -  слiпучо-бiла  товчениця
пiскiв, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко  хмурить  брови,  промацу?
очима шелюги.
   - Орисю!..
   Тиша. Зелене хитиво шелюгiв, вибiлений сонцем  пiсок,  на  ньому  свiжi
слiди дiвочих каблучкiв, запетльованi, неспокiйнi, як у нюшкуючо? лисички.
Тимко руша? по тому слiду  i  бачить:  сидить  задумана,  обiпнута  чорною
шаллю, лице блiде. На шелест його крокiв рвучко оберта? голову, очi  сухi,
пекучi.
   -Ти давно тут? - пита? Тимко, сiдаючи поруч.
   - Заждалась уже...
   Вiд шалi на блiде лице ляга? чорна тiнь, губи  кривляться  в  скорботi,
довгими пальцями неспокiйно перебира? китички на платковi.
   - Чого кликала?
   Орися гнiвними рухами оголю? ногу  вище  колiна:  по  бiлому  тiлу  вiд
стегна до литки стiкають синi п'явки батожиних ударiв.
   - Тимоньку, милий, що менi робити? У вир кинусь! Жмака? в  руцi  кiнчик
шалi i раптом, закрившись нею  по  самi  очi,  тремтить  плечима,  жалiсно
зiгнувшись, опустивши на груди косату голову.
   Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зiтха?:
   - Потерпи трiшки...
   Орися  схоплю?ться,  як  чайка  вiд  пострiлу,  страшна  блiдiсть  кри?
обличчя.
   - Я не милостинi просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти...  Чом
тебе у тому вирi не закрутило навiки, будь ти проклятий!
   Голос ?? дивно заглух, i вона, зiрвавши з голови шаль, швидко  пiшла  в
шелюги. Висохлий на сонцi пiсок зараз же засував ?? слiди.
   Тимко не побiг за нею. Вiн сидiв на пiску, широко  розставивши  ноги  i
впершись долонями в колiна i, збоку глядячи, можна було б подумати, що  це
сидить бравий парубок, якого ще не ранило дiвоче серце, не звели з  розуму
дiвочi коси. Тiльки чому ж так покарьожились його  плечi,  чого  вони  так
враз по-старечому погорба-тiшали, чого так зiв'яли його сильнi  руки  i  в
такiй гiркiй задумi поникла його голова? Довго сидiв  вiн  нерухомо  серед
пiщано? пустелi, пiд синiм небом, на теплiй  вiд  сонця  землi,  на  якiй,
одначе, не так-от легко жити людинi. "Що ж,  -  думав  вiн,  дивлячись  на
розметанi вiтром бiлi хмари на обрi?, - був би у мене рiдний батько, може,
i благословив би нашу з  тобою  любов,  Орисю,  притулок  нам  дав.  А  то
байстрюк я. Куди пiдемо з тобою, коли в  нас  нi  двору,  нi  тину?  От  i
виходить: пiдождать треба трiшки. Зiпнусь я на ноги, зароблю хоч на  чужий
куточок, тодi й балачка друга буде. Нiчого, потерпи, але  за  тво?  синяки
вiдiлл?ться комусь солоненькими сльозами".
   Вже аж пiдвечiр, коли яруга крилася сутiнками, покинув Тимко шелюги.



        ХIII

   За зиму прання поназбиралося чимало, i Орися з матiр'ю  золили  його  в
жлуктi цiлий ранок. Погода стояла тепла i сонячна, так що шибки на  вiкнах
аж миготiли, горобцi кублилися в стрiсi i так цвiрiнчали,  що  аж  виляски
ходили по двору. Орися розпашiла вiд роботи, в щоки  пломiнь  б'?,  локони
бiлого волосся поприлипали до вискiв. Мати носить воду, а Орися  вiджима?,
коралове намисто з побрязкуванням плига? на грудях.
   - Кiнчай, дочко, вiджимати та йди полоскати  на  вир.  Погода  сьогоднi
сонячна, з вiтерцем, до вечора й висохне.
   Орися склала бiлизну  на  возика  i  рушила  до  Таша-нi.  "О  господи,
господи, - зiтхнула мати, дивлячись ?й услiд. - Зовсiм змарнiла дiвчина за
тим гайдамакою. Одна тiнь залишилася. Е, пiшли тепер дiти,  та  тiльки  не
такi, як ранiше, що батька та матiр слухали, а iншi, розумнi та дрюкованi,
що рiдних i вухом не ведуть, бокаса вiд них ходять. Ранiше, бувало, назна?
парубок дiвчину, то зараз же й скаже батьковi та матерi, а  тi  пiдуть  на
розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи  роботяща,  чи
на здоров'я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очi та: "Оце
мамо,  мiй  чоловiк".  Хоч  плач,  хоч  скач.  Усе  тобi  весiлля.  Усi  й
розглядини. А хто вiн? Що вiн? Якого батька син? Який по  роботi?  Який  з
нього господар? Що  воно  для  життя  за  чоловiк  буде?  Того  не  питай.
Ох-хо-хо! Нi, таки другий тепер вiк,  та  й  годi.  Ми  по  одних  стежках
ходили, а дiти нашi ходять по iнших. Так воно, мабуть,  долею  призначено.
Тiльки хто ж для сво?? дитини лиха бажа?? Хочеться, щоб вона була щаслива,
щоб i чоловiк у не? був при здоров'? i щоб не п'яниця,  щоб  дочку  любив,
умiв хлiб заробляти та, чого вже  там  критися,  щоб  i  нас,  старих,  не
зобижав на старiсть".
   Так роздумувала Одарка, сидячи на ослiнчику бiля хати, а Орися мiж  тим
пхала поперед себе вiзочок до берегiв Ташанi. Стежка вела горбом, пiсками,
а Орисю тягло до яру, i вона повернула туди тiльки того, щоб про?хати мимо
садиби Вихорiв. З горба ?й видно все подвiр'я, як на долонi:  хату,  хлiв,
пасiку, та Орисi того не  потрiбно,  вона  вперто  шаста?  очима  по  всiх
закутках, але того, кого волiють ?? очi, кого  бажа?  розтривожене  серце,
нема? - один Йонька сидить навколiшки перед дривiтнею в облiзлiй шапцi  та
латаному пiджаку, сiче хмиз сокирою.  Враз  серце  Орисi  зайшлося  тупим,
ниючим болем: вона бачить розiп'яту на тину  для  сушки  Тимкову  сорочку,
вишиту хрестиком, i пригаду?, що то вона ту сорочку вишивала крадькома вiд
матерi, вiд подруг, вiд усiх людей на свiтi, вишивала найкращою заполоччю,
купленою аж у самих Ромнах,  i  як  вона,  вишиваючи,  милувалася  узором,
колола до  кровi  пучки,  та  не  чула  болю.  "Ет,  що  тепер  згадувати.
Торiшнього снiгу не вернеш". I вона навмисне  усмiхнулася,  щоб  вiдiгнати
сумнi думки, але усмiшка вийшла змученою, жалюгiдною,  i  щось  стисло  ?й
горло, заслало очi, i вона вже не бачила, куди штовхала  возика.  Чарiвний
свiт з голубим небом весни i неосяжнiстю  далеких  просторiв,  серед  яких
волею молодостi Орися повинна була летiти, як голубка  до  сонця,  втратив
для не? звабу i був звичайним, непомiтним, буденним,  чорним  i  осоружним
Для не?. В тихiй замрi?, убита сво?м горем, при?хала до  рiчки.  В  Ташанi
вода як синькою розведена, i синi хмари киплять  у  нiй,  миються  гнiвною
хвилею, яку безупинно гонить  свiжий  вiтер-весняк.  Хвиля  хита?  комишi,
вiша? на кореневища верболозiв  лиштви  бiло?  пiни.  За  Ташанню  дiброви
стоять у весняних розливах, а вiд чорного дуб'я i тiнь  у  водi  чорна,  i
сама вода чорна, i брижi там ходять  вiд  вiтру  дрiбненькi,  але  воронi,
роздратованi, в несупоко?.
   Вiд  дубово?  кладки,  сховано?  помiж   густими   вербами,   пружинами
розпускаються водянi кола. "Хтось пере. От розговорюся, i зараз  же  стане
легше", - дума? Орися i ставить вiзочок бiля верболозового куща. Вона  вже
вiдкрива? вуста,  щоб  сказати  "здрастуйте",  i  враз  бачить  на  кладцi
Лукерку: спiдниця пiдгергана, хустка з'?хала на потилицю,  очi  здивованi,
але спокiйнi, широко вiдкритi, в руках шматурина зависла,  стiка?  iз  не?
прозора вода на товстi, литкастi, червонi вiд води, босi ноги.
   - Ну, як воно переться? - пита? Орися i становиться й  собi  на  другий
кiнець кладки.
   - Так собi. Вода тiльки холодна. Перуть  мовчки.  Хвиля  пiниться  бiля
нiг, злизу? з кладки сiру каламуть. Нарештi Орися не витриму?:
   - Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув? '- А в тебе за ним  сохне
серце?
   - За таким шаливiром? Ха-ха! У мене тепер Сергiй. Вiн Тимковi не пара.
   - Кому що. Одному сокiл, другому - ворон.  Синя  хвиля  знову  лiзе  на
кладку, ми? Орисi чобiтки, а ?й зда?ться, що вона ?й серце язиком лиже.
   - Що ж, любить вiн тебе чи так... гра?ться?
   - Не знаю. Я його не питала...
   Лукерка  переполоскала  бiлизну  i  тепер   прала   всякий   дрiб'язок:
занавiски, лiфчики, рушнички. I серед цього дрiб'язку кинулася Орисi в очi
одна рiч, вiд яко? вона  хитнулася,  як  вiд  чорно?  блискавки:  це  була
звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два
кетяги червоно? калини i пiд ними двi  лiтери  "Т.  О."  Але  не  хустинка
привела Орисю в сум'яття, а спогад, зв'язаний iз нею.
   На початку зими в хатi-читальнi гуляла молодь. Слiпий  Вихтiр  грав  на
гармонi?. Денис на бубнi. Орися танцювала  iз  сво?ю  подружкою  Ганнусею,
потiм  iз  сiльськими  хлопцями,  потiм  з  хутiрськими  i  була  особливо
збуджена,  смiялася  тим  раптовим  смiхом,  яким  смiються   молодесенькi
дiвчата, коли ?х хто-небудь  залоскоче  попiд  пахвами,  зазивно  спiдлоба
стрiляла на хлопцiв блискучими очима, щипала дiвчат i взагалi бiсилася, не
маючи сили стримати розпишнiлу, розквiтлу дiвочу енергiю. I  враз  почула,
як хтось мiцно схопив ?? за  руку.  Вона  обiрвала  смiх  i,  озирнувшись,
побачила Тимка, що жагуче  свiтив  на  не?  сво?ми  гарячими  очима.  Вона
усмiхнулась йому присоромленою i якоюсь трохи розгубленою усмiшкою,  слабо
труснула рукою, щоб вирватись i раптом, сама не знаючи чому, i почервонiла
так, що в не? аж сльози виступили на очах. I тут з нею  сталося  те,  чого
нiколи  не  бувало  ранiше,  коли  вона  реготала  парубкам   в   обличчя,
насмiхаючись з ?хнiх залицянь, - вперше вона опустила перед парубком  сво?
обличчя i з при?мною млостю в усьому тiлi вiдчула, як з його руки тече  по
??  жилах  щось  гаряче,  хвилююче,  що  заставля?   завмирати   серце   i
стискуватися в солодкому болi.
   - Ходiмо танцювати, - сказав вiн ?й, дихнувши в  лице  запахом  тютюну,
змiшаного з запахом пiдсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи ??  згоди,
грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече i  пустилася
в танець, але вже без тi?? смiливостi, яка в не? була  ранiше,  коли  вона
танцювала з iншими хлопцями. Вiн тримав ?? в  руках  мiцно,  безцеремонне,
вона й не противилася тому, але ?й якось робилося жарко, i вона вся палала
тiлом i лицем. Музика гула, вiд шаленого  кружляння  наморочилася  голова,
один раз Орися заточилася, але Тимко пiдтримав ?? рукою, спалив  бiлозубою
усмiшкою.
   - Що це ти, дiвко, гривеники збира?ш? - засмiявся вiн, розгарячуючи  ??
ще бiльше в танцi i ще сильнiше кружляючи навколо себе.
   Вiд цих слiв ?? ще бiльше кинуло в жар, вона вийняла iз  рукава  пальта
хустинку i хотiла витертисоб? чоло, але Тимко  вихопив  ??  i  заховав  до
кишенi. Орися кинулася вiднiмати, але не так-то легко було це зробити,  бо
вiн мiцно боронився.
   Потiм вони поверталися вдвох додому. На Ташанi голубiв  лiд,  трiщав  i
лопався вiд морозу, вiтер злизував на ньому снiжок, порошив очi; iз Бе?во?
гори червоною дiжею  котився  мiсяць,  бризкав  iскрами  на  бiлi  замети.
Припорошенi бiлим снiгом, стояли хати, мiж тинами через усю вулицю  лежала
голуба тiнь. Тимко та Орися зупинилися  в  затишку  бiля  чийогось  хлiва,
парубок обняв дiвчину, поцiлував ?? - то був перший поцiлунок,  який  вона
одержала вiд хлопця, i той поцiлунок пройшов морозом по  тiлу  i  гарячою,
захльостуючою хвилею хлюпнув у серце.
   Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в  руках  суперницi,  гаряча
кров ударила в обличчя i затуманила голову.
   - Дай сюди хустину, - сказала вона тихо, дичавiючи очима.
   - А навiщо вона тобi? - вiдсторонилася Лукерка. Тодi Орися плигнула, як
дика кiшка, i вчепилася Лукерцi в коси.
   - Тимка тобi  захотiлося,  сучище?  Тимка?  -  примовляла  вона,  важко
дихаючи i скажено сiпаючи суперницю за волосся. Як двi  вовчицi,  водилися
вони на пустельному ташанському березi, готовi з'?сти одна одну. В Лукерки
трiснула кофта, i бiлi гудзики пороснули в траву. Тодi  Лукерка  простягла
руку, щоб зiрвати iз Орисi намисто, але Орися стусонула ?? так  .в  груди,
що тяжка i неповоротлива Лукерка зашкопер-тала ногами i бовтнула у воду.
   - Р-ря-туй-те-е! - закричала вона, борсаючись у синiй ташанськiй хвилi,
розпускаючи дзвоном по водi рясну спiдницю.
   - Топись, топись, одною гадиною менше буде, - припрошувала ?? з  берега
Орися. - Так i знай: побачу ще раз iз Тимком  -  очi  кислотою  повипiкаю!
Тебе сво? хлопцi рблапали, так ти до наших лiзеш?!
   Сварку насилу розiгнала Охрiмова жiнка Федора, що  на  той  час  шукала
теляти в берегах.
   - I стида вам нема?, i сорому! - батькувала вона, розмахуючи прутом.  -
Ану-те, розiйдiться, бо зараз на чи?йсь с... дубець поб'ю!
   - А ти звiдки така вишморгнулася? - взялася в боки  Орися  i  войовничо
повела плечима. - Сама вже забула, як за свого здохлого Охрiма людям вiкна
вибивала?
   - Аби тобi язик поприщило за таку брехню!.. Парубки вiд тебе сахаються,
так ти вже на жонатих кида?шся?
   - А тебе що?  Завидки  беруть?  -  пiдступила  ближче  Орися,  нарочито
випинаючи крiзь кофточку твердi, як динi-дубiвки, груди.
   - Замовчи, бо тут по тобi й вода одсвятиться!
   - Завидки берiть! - вела сво? Орися. - То на  попелi  посидь,  охолонеш
трiшки.
   Так Орися пересварювалася, аж доки не за?хала далеко за лози, що вже не
стало ?й чути Федориного голосу.
   Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою,  подряпане,  з
гостро блискучими очима обличчя доньки.
   - Вовки за тобою гналися, чи що? - допитувалася мати.
   - Нi. Вовчицi, - криво усмiхнулася Орися. - Я тiкала вiд них лозами  та
й подряпалась.
   Бiльше вона нi слова не сказала  матерi,  а,  наклавши  на  плече  гору
прання, пiшла розвiшувати його на тину та на ворячиннi.



        XIV

   Село аж ахнуло, коли дiзналося про те,  що  Павло  Гречаний  працю?  на
фермi. "Та в нього ж зроду коров'ячого  хвоста  на  подвiр'?  не  було!  -
дивувалися люди. - Вiн не зна?, як коровi  й  сiчки  нарiзати  та  мiшанки
замiшати! Кумедiя..."
   Дивувався й Оксен постiйним вимогам Дороша вiдпустити Павла для  роботи
на фермi.
   - Ну що ти в ньому побачив? - потискував плечима  Оксен.  -  Його  руки
тiльки для лопати годяться, а не для роботи на фермi.
   - Нi, ти менi вiдпусти його. Зроби люб'язнiсть,-- наполягав Дорош.
   - Ну, коли тобi так припекло, то бери. Тiльки попереджаю:  запаришся  з
такими робiтниками. Павло день i нiч  спатиме..  Кузь  язиком  телiпатиме.
Натурально.
   - Нiчого. Це вже мiй клопiт. А до тебе прохання - купити  ?м  халати  i
гумовi чоботи. Обносились зовсiм, одне рам'я висить. Ти наш каптенармус  i
для солдатiв обмундирування не жалiй.
   - Гм. Це ти щось нове придумав. А де  ж  я  для  тако?  розкошi  грошей
вiзьму? Iз сво?? кишенi викладу?
   - Чого зi сво??? З артiльно?.
   - У нас не шахта й не завод, щоб спецiвку купувати.
   - Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу вiддаси.
А ми душi не просимо. Дай нам трохи грошенят.
   На фермi заводилися новi порядки. На стiнi висiв режим  дня,  про  який
зроду нiхто не чув, доярки ходили в халатах, пiдсмiюючись одна з одно? i з
подивом сприймаючи чудернацькi, на ?х  думку,  нововведення  Дороша,  який
говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати  лiтератури,
слухати бесiди зоотехнiка, агронома i т.  д.  Одним  словом,  дуже  багато
працювати над собою,  щоб  стати  справжнiми  тваринниками.  Спочатку  всi
працiвники ферми дивувалися  зачинанням  Дороша,  ставились  з  недовiрою:
мiський, мовляв, учений, тому й  вимага?  хазяйнування  по  книгах.  Дорош
бачив ту недовiру, але вперто ламав ??.
   Годiвля худоби провадилася за графiком,  молодняк  випоювався  молоком,
чергування на корiвнику було регулярне. Дорош пояснив також, що  згiдно  з
новою  постановою  уряду  хороша  робота  на  фермах  буде   заохочуватися
додатковою оплатою. Це  повiдомлення  подiяло  на  робiтникiв  ферми  куди
бiльше,  нiж  пустi  балачки,  бо  люди  зрозумiли,  що  якщо  вони  добре
працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо пiд
лежачий камiнь вода не потече.
   Особливо це зрозумiв Кузь. Кожного ранку вiн приходив разом iз Павлом у
кабiнет Оксена i говорив, знiмаючи шапку:
   - Значця, так. Воно, може,  то  й  невигiдно,  так  зате  нам  пiдпира:
продавай к лихiй годинi ялiвок та купуй  таких,  щоб  телилися.  Норми  по
надою ми не викону?мо, а корма йдуть.
   - Добре. Ми це питання утрясемо.
   - А ти не тряси, а залигуй корiв та веди в район, - гарячився Кузь.
   Павло, приходячи на обiд, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.
   - Оце купили двi корови, - повагом розказував вiн, сiдаючи  за  стiл  в
сво?му сiрому халатi, що робив його схожим на коновала. - Одна ряба, друга
рижа.
   - Радiй, радiй, - бубонiла Явдоха, гримаючи чавунами. - Побачимо, що ти
заробиш на тiй фермi.
   - А тобi все мало! - обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусiв
аж пара йшла.
   - Не мало, а люди зi сво?? роботи щось мають, а ти весь вiк сухий  хлiб
?си.
   - Аби ти менше гавкала, - спокiйно радив Павло.  Але  одного  разу  вiн
здивував Явдоху не на жарт. Пообiдавши, полiз мiж горшки, вибрав  глечика,
обмотав його мотузкою за шийку так, як ото  обмотують  мазницю,  та  ще  й
виважив на руцi, чи мiцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що
вiн збира?ться на здобутки до сусiдiв. Не раз уже було таке, що  заявлявся
Павло до Вихорiв, чи до Бовдюгiв, або ще до кого-небудь iз  кутчан,  сiдав
на лаву i, помовчавши, з годину, говорив:
   - Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов?
   - Скажете...
   - Позичте квасу.
   I йому позичали, бо Павло був такий чоловiк, що  нiколи  не  жалiв  для
людей сво?? сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого
- Павло грабарку на плече - i пiшов. У роботi чоловiк надiйний,  на  плату
невибагливий. Питають його:
   - Скiльки ж вам, дядьку, за роботу?
   Павло подума?, дивлячись у землю i нiби питаючи в не? поради, скiльки ж
кошту? його труд на нiй, а тодi перекладе грабарку з одного плеча на друге
та й скаже:
   - Та давайте, скiльки дасте.
   - То, може, ви не грiшми, а салом вiзьмете?
   - Можна й салом...
   - Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цiм роцi ще не кололи,  то,
як ваша згода, то, може, сметаною вiдберете?
   - Та коли так, то можна й сметаною.
   Отож i думала Явдоха, що  пiде  Павло  на  вiдберень-ки  заробленого  в
людей. Але сталося не так. Повернувся  Павло  ввечерi  i  поставив  повний
глечик молока на стiл.
   - Оце тобi! Мабуть, аж до сестри  ходив?  -  зрадiла  Явдоха,  що  дуже
полюбляла молочну затiрку.
   - На фермi дали.
   - На якiй фермi? - не второпала Явдоха.
   - Уже ж не на якiй, як не на артiльнiй...
   - З якого дива?
   - Завфермою розпорядився. Бери, каже, по лiтрi в  день,  це,  каже,  за
твою роботу.
   Явдоха так i засвiтилася на лицi. Розтопила пiч, нагрiла води,  дiстала
iз скринi чисту, викачану рублем та  качалкою  сорочку,  заворкувала  бiля
Павла голубкою.
   - Помий же голову та переодягнися, - лагiдно припрошувала  вона.  -  Бо
завтра ж недiля, то, може, й у гостi пiдемо до сестри.
   Пораючись бiля печi, вона щось пришiптувала сама собi  та  посмiхалася,
вся помолодiла, навiть хустку пов'язала по-новому, як молодиця  на  храму.
Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в не?  не  з  останнiх.  Он  уже
помiтили його роботу розумнi люди, уже й молоком дарують, бо вiн таки руки
не жалi? i не з лiнивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.
   Пiсля вечерi посадила Явдоха  Павла  на  покутi,  вимитого,  чистого  i
сонливого.
   - Прилiг би та задрiмав трохи, - топилася вона серцем бiля чоловiка.  -
Вважай, бiля тих корiв накрутився, що й нiженьки млiють.
   - В нiчне дiжурство треба йти.
   - А Кузько? - застигла з ополоником в руцi Явдоха. - Чого це вiн нiколи
не чергу? вночi? Все ти та й ти! Знайшли дурника.
   - Ох, ти розумна та до чортового батька зна?ш,  -  уже  пiдвищив  голос
Павло.
   - Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобi й на шию сядуть.
   Павло чув, що жiнка говорить нiкчемне, тому бiльше не обмовився з нею й
словом, а зняв з комина сухого тютюнового  бадилля  i  став  дробити  його
сiкачем у вербовому коритцi, ?дючий тютюновий порох заповнив усю хатину.
   - Оце горенько, ще задавиш, - закашлялася Явдоха та  й  вийшла  геть  з
хати.
   - Сходи до Вихорiв та попроси газети на куриво, -  прокричав  ?й  услiд
Павло.
   Iншим разом Явдоха нiколи б не виконала його прохання i  витурила  б  з
коритом тютюну або в сiнцi, або навiть надвiр та ще  стусонула  б  кулаком
межи плечi, але тепер вона примовкла: раз хазя?н наказу?,  то  треба  йти.
Вона мовчки нап'яла на себе хустку i пошкрьобала до  сусiдiв.  Повернулася
звiдти ще веселiша, ще лагiднiша.
   - Оце розмовляла з Уляною, - гомонiла вона, розпинаючи  хустку,  -  так
жалi?ться, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив'язуй. Так що,
може, скоро й на весiлля покличуть. Вже без мене  коровая  не  опечуть.  Я
вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так i ся?, як сонце. Як пух, як дух.
Так i проситься на губу. Он i на Залужжi було того року весiлля, то мене ж
кликали пекти.
   - Тьху, дурна! - сплюнув Павло. - Ще де те  весiлля,  а  вона  вже  про
коровай говорить.
   Явдоха знову промовчала, i перший раз у життi пiшов Павло на роботу  не
висварений та не вилаяний жiнкою.
   На фермi Павла неприязно зустрiв Кузько.
   - Жди його, як пана, - бурчав вiн, рухаючи вилами  та  удаючи,  що  вiн
дуже перепрацювався тут без Павла. - Ходить, позакладавши в  кишенi  руки,
ще йому й молока в глечик наливають.
   Павло мовчки узяв вила i заходився добросовiсно вичищати  iз  корiвника
гнiй. У комiрчинi, де звичайно стояли бiдони  з  молоком  та  висiли  бiлi
халати  доярок,  сидiв  Дорош,  звiряючи  таблицю  надо?в.  Вiн  чув,   як
пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо  був  зайнятий  сво?ми
думками: надо? падають, кормiв не  вистача?,  трава  надворi  вже  потроху
зеленiв, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться вiн
у маленьке вiконце, за яким, стiкаючи iз стрiхи, снував пряжу пiслядощовий
капiж. Горобцi розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрiмала в
загонi, опустивши голови. "Що ж робити? Де вихiд?" -  в  сотий  раз  питав
себе Дорош.
   Сьогоднi вранцi вiн ходив до Оксена  за  порадою,  говорив,  що  кормiв
нема, що худоба немiчнi?, що треба вживати заходiв, що особливо в  тяжкому
станi бики, на яких лягла весняна польова робота. Оксен спохмурнiв i довго
маячив по кабiнету мовчки, потiм сказав:
   "Щось придума?мо", - i, сiвши на лiнiйку, по?хав на хутори  розшукувати
Василя Кира, що зап'яничив десь у сво?х далеких родичiв i не появлявся  на
роботу ось уже третiй день. На Княжу  Слободу,  де  за  всiма  вiдомостями
гульбував Василь, кiлька раз посилали гiнцiв iз записками Оксена,  в  яких
найсуворiшим словом вимагалося, щоб коваль негайно  повертався  в  село  i
роздував горно. Василь записки рвав, кричав на всю хату, що  вiн  гуля?  i
нiкого не визна?, бо таких золотих рук, як у нього, i по  всiй  Полтавщинi
не знайдеш. Оксен розлютився i сам по?хав за ковалем, а Дорош  чекав  його
повернення i через кожнi пiвгодини посилав Кузя в  контору  дiзнатися,  чи
повернувся Оксен. Кузь кожного  разу  говорив,  що  "не  видно  ще",  йому
набридло бiгати в контору, вiн не мав на кому зiгнати свiй  гнiв  i  тому,
коли появився Павло, накрив його як мокрим рядном.
   - Принеси води, - покрикував вiн, i Дорошевi видно  було  у  вiкно,  як
Павло пройшов  iз  порожнiми  вiдрами  до  колодязя,  вчепився  руками  за
журавель, погнав його вниз,  потiм  легко  вихопив  iз  цементових  кругiв
обкуте залiзними обручами дерев'яне цебро. Вiтер напинав на Павловiй спинi
висмикану сорочку, згортав iз голови картузика. Чалапаючи по калюжах,  вiн
знову пройшов до корiвника, i чути було, як вiн гримiв вiдрами.
   - Та й що воно ото з того вийде? -  знову  почувся  Дорошевi  висклявий
голос Кузя. - Ти б спочатку розпалив огонь пiд казаном, а тодi воду носив.
Та суху солому пiдкладай, а не сиру пха?ш. Хiба ж вiд не? розгориться?
   Дорош вискочив iз комiрчини, стримуючи гнiв, що вже бухав пiд  грудьми,
сказав:
   - Ви, Павле Йосиповичу, можете йти додому.  Сьогоднi  нiчне  чергування
веде Кузь.
   - А по яких це календарях?
   - По артiльних...
   Дорош вийшов iз корiвника,  метнув  поглядом  до  контори,  бiля  ганку
стояла  лiнiйка.  Отже,  Оксен  повернувся.  У  сiнцях  контори   Дорошевi
зустрiвся Григiр, що знiяковiв i якось несмiло перегородив дорогу.
   - Що таке? - здивовано зупинився Дорош. Григiр вiдвiв убiк налитi тугою
очi, лице його зробилося сумним i якимось безнадiйним.
   - Краще не заходьте до нього зараз. Пропав чоловiк.
   Дорош,  нiчого  не  розумiючи,  потис  плечима.  В  передчуттi   чогось
недоброго ступнув у кiмнату  рахiвника.  Мимо  Дороша  спритно  прошмигнув
Бовдюг iз загадковою усмiшкою пiд рудими вусами. "Чого  це  вони,  нiби  з
причастя?" Дорош  глянув  у  куток:  бiля  столу  сидiли  облiковець  Улас
Хомутенко, Сергiй Золотаренко  i  Денис  Кошара.  Побачивши  Дороша,  вони
змовницьки перезирнулися помiж собою, i по ?х посмiшках Дорош зрозумiв, що
сталося щось незвичайне. Вiн рiзко вiдкрив дверi в кабiнет Оксена.
   Те, що вiн побачив, заставило його прийти в замiшання: в  кабiнетi  все
було в такому безладдi, нiби по ньому нещодавно пройшовся  вихор.  Стiльцi
порозкиданi, покривало стягнено iз стола, пожмакано,  кинуто  на  пiдлогу;
чорнильниця розбита, фiолетовi бризки з не? поквацювали бiлi стiни;  шибка
у вiкнi видавлена, i крiзь не? влiта? в кiмнату вiтер, ворушить на пiдлозi
i на столi розкиданi папери. На лавi, розкинувши  руки,  лежить  Оксен;  з
чобiт капа? на пiдлогу рiденька гря-зючка, лице блiдо-сiре,  очi  закритi,
груди високо  пiдiймаються  i  грiзно  сопуть.  Задушливий,  кислий  запах
самогонного перегару витав над сплячим. Дорош, насупившись, деяку хвилю  з
гидливiстю дивиться на Оксена, потiм бере iз кутка великий, розцяцькований
квiтами полив'яний глечик iз водою i вилива? п'яному на голову. Оксен,  не
вiдкриваючи  очей,  трiпа?  головою  i,  стискуючи  руку  в  кулак,  п'яно
варзюка?:
   - Р-риссю... Ма-аршi...
   I почина? шукати правою ногою уявне стремено. Тодi Дорош знову  налива?
iз вiдра в глечик холодно? води i ще  раз  повторю?  попередню  процедуру.
Оксен  неохоче  пiдводиться,  сiда?  на  лаву,  каламутними,   нiчого   не
розумiючими очима довго дивиться на  Дороша  i,  плямкаючи  губами,  знову
моститься, щоб лягти. Але Дорош не да? йому цього зробити, вiн  бере  його
за петельки i почина? трясти з такою люттю  i  з  таким  ошалiнням,  що  в
Оксена  поступово  свiтлiшають  очi,  в  них  появля?ться  щось  схоже  на
розумiння ситуацi?.
   -  А,  замiсничок-заступничок,  -  п'яно  усмiха?ться  вiн,   хитаючись
тулубом. - Ч-чого тобi треба?
   - Де корм для корiв, який ти обiцяв уранцi?
   - А я ?х пор-розганяв. Хочеш, i т-тебе вижену? Оксен ста? на ноги,  але
стоять йому важко, невидима сила водить його з боку на  бiк,  жартуючи  чи
насмiхаючись, пха? то в плечi, то попiд боки, i  вiн  нiяк  не  може  собi
вибрати стiйко? мiсцинки на пiдлозi.
   Дорош бачить, що говорити з ним зараз безкорисно. Ганяючи  поза  шкiрою
жовна, виходить iз кабiнету. На ганку його зустрiча? переляканий Григiр, в
розпачi б'? себе руками об поли.
   - Пропав чоловiк!.. Нiколи ж такого не було, а це на тобi.
   - Де вiн так набрався?
   - Та на хуторах же, щоб вони й до завтрього не достояли. Там  же  люди,
товаришу Дорош, такi, що... Одним словом, самогонщики.  Не  будеш  пити  -
ножакою зуби розцiплять, а все одно наллють. Ви його й не винiть...
   У словах Григора прозвучав жаль i хитро приховане прагнення  вигородити
свого голову iз цi?? скандально? iсторi?.
   - Таке з кожним може трапитися. Сво? люди простять. Аби тiльки  щоб  до
району не доскочило, бо, як  донесе  хто,  -  буде  бiда.  Можуть  комiсiю
наслати. А кому ж воно такий клопiт потрiбний. А його винуватить не треба.
З кожним таке може трапитись... Я  ось  капустяного  розсолу  принесу,  то
зараз полегша?.
   - Вiн прочума?ться й без розсолу, - з  насмiшкою  в  голосi  проговорив
Дорош, пригадуючи холодний душ, який було влаштовано для Оксена.  -  А  ти
краще порадь, що з худобою робити? Два днi сто?ть не годована.
   - У нас тут недалеко цукровий завод есть, - замрiяно  почав  Григiр.  -
Але, як кажуть, радi? кума, та дарма: той жом, який нам  належав,  ми  вже
давно вивезли i прокормили, а нового не дадуть...
   - А якщо попробувати? - зараз же схопився за цю думку Дорош. -  Кажiть,
хай запрягають двi пари бикiв,  зараз  i  ви?демо.  Знайдiть  також,  будь
ласка, ?здових. Бажано спритних молодих хлопцiв! Даi Я, зда?ться, бачив: у
конторi сидить Сергiй i з ним ще якийсь хлопець. От ви ?х i покличте. А  я
збiгаю на квартиру, прихоплю харчiв на дорогу. - I Дорош швидкими кроками,
майже бiгцем, подався через городи додому.



        XV

   Вiд Троянiвки до  Чупахiвського  заводу  -  двадцять  п'ять  кiлометрiв
дороги. Спочатку вона в'?ться гребенем Бе?во? гори, потiм стiка? в рiвний,
одноманiтний, безлiсний степ. Вгорi чисте, по-весняному лунке небо; крикне
ворон - i бринить його крик  довго-довго,  i  не  в  силах  загасити  його
степова безвiсть. Полетить угору, гойда?ться у слiпучих потоках  сонця,  в
нiжнiй синявi крила ми?, даленi? чорною цяточкою,  доки  й  зовсiм  щезне.
Зеленi?  обабiч  дороги  перша  нiжна  весняна   травичка,   молодесенька,
тендiтна, ще не налита густим соком; дикi грушi, що стоять на пагорбах, ще
тiльки брунькуються, ще не випустили сво?х листочкiв, гiлки ?х чорнi, нiби
викуванi iз залiза. Але уже струмлять  по  них  веснянi  соки,  уже  виру?
приховане вiд людських очей життя. Степ у цю  пору  весь  залитий  сонцем,
огорнутий  голубими  димками  весняних  випарiв,  привiльний,  широкий   i
безконечний, навiва? на людину вiковiчне  почуття  ще  бiльшо?  жадоби  до
життя.  Розбуджена  свiжим   весняним   повiтрям,   гiркуватим   присмаком
свiжо-зелено? землi, навтомним щебетанням жайворонка у високостi,  трубним
криком журавлiв, вiдчува? людина стремлiння пригорнути весь голубий  свiт;
i вона робиться добрiшою, вiдвертiшою, спiвчутливiшою, довiрливiшою,  тому
що ? щось чарiвне i до солодкого щему в серцi хвилююче в природi цi?? пори
року, щось замрiяно-величне в тiй хитрiй i непо-мiрно  тяжкiй  i  складнiй
роботi, яка вiдбува?ться приховано вiд  людських  очей,  щось  урочисте  i
разом з тим суворе, вiчне, невпинне, могутн?, що  примушу?  тебе  подумати
про вiчнiсть буття i замислитися, для чого ти живеш на свiтi i  який  слiд
розуму i рук сво?х залишиш пiсля себе на цiй землi.
   До Чупахiвки ?хали возами. Дорош лежав спиною  до  вiтру,  мружився  на
слiпучу голубiнь неба. Сергiй сидiв на передку, поставивши ноги  на  вiйн,
поганяв  бикiв.  Денис,  пригрiтий  весняним  сонцем  та  закривши   рудим
картузиком обличчя вiд пекучих променiв,  спав  на  заднiй  пiдводi.  Бiля
нього, як завжди, лежало "руж-жо", взяте на  той  випадок,  якби  в  степу
зненацька зустрiлась якась дичина. Денис деякий час сидiв, пригорнувши  до
себе рушницю, вичигуючи на свою здобич, як той черкесюка, але одноманiтний
пейзаж швидко втомив його, i вiн заснув мiцно та непробудно.  Бики  кiлька
разiв зупинялися на дорозi i стояли в сумнiй задумi, нiби мертвого  чумака
везли. Так Дениса губили два рази. Один раз бiля Чистого броду, другий раз
бiля само? Качанiвки, на  пiвдорозi  вiд  Чупахiвки.  Озирнуться,  а  бики
стоять хтозна й де, гiн за п'ятеро.  Виходить  тодi  Сергiй  на  дорогу  i
щосили кричить:
   "Дени-исе-е! Якого бiса став?" I, знявши  шапку,  маха?  нею,  щоб  вiн
паняв швидше. Але одна справа кричати, а друга спати, не чу? Денис; бiжить
тодi Сергiй цiлiсiнькi гони  та,  добравшись  до  воза,  перiщить  батогом
Дениса по пiджаку. I прокида?ться тодi неборака, сонно  гейка?  на  бикiв.
Щоб бiльше не губити Дениса, вирiшили пустити його пiдводу першою, а потiм
роздумали: бички Денисовi попалися такi, як i ?х господар, - лiнивi, слабi
на крок, такими й до завтра не  до?хати  до  Чупахiвки,  i  Сергiй,  як  i
ранiше, ?хав першим, а щоб Денис бiльше не вiдставав, то вирiшили вести за
ним пильний догляд.
   Всю дорогу Дорош був похмурий i мовчазний. Вiн  мучився  вiд  того,  що
артiльнi справи поганi. Вiн  вважав,  що  трудова  дисциплiна  в  колгоспi
пущена  на  самоплив  i  що  треба  починати  з  того,  щоб  змiцнити  ??.
"Налагодження трудово? дисциплiни,  -  думав  Дорош,  -  це  органiзацiйна
справа, але е ще й iнший бiк - економiчний стан артiлi. Це  труднiше,  тут
треба господарського ока, щоб розумно розставити робочу силу. Не знаю"  чи
Оксен зумi? це сам зробити. Треба зiбрати збори i порадитися".
   Тут  Дорош  пригадав  свою  останню  зустрiч  з  Оксе-ном,  i   почуття
гидливостi охопило його. "? щось загадкове i незрозумiле в цiй людинi.  Як
вiн  може  бути  водночас  iнодi  занадто  принциповим,  а  iнодi   просто
безпорадним, як дитина. Тут, по-мо?му, непослiдовнiсть сили волi. Так. Але
це вже iз свiту психологi?", - усмiхнувся Дорош i знову замрiяно вставився
очима в слiпучу баню неба.
   Степ був одноманiтний, безмежний, i нiщо не порушувало його тишi,  хiба
що поскрипування старого ярма, крик воронячих зграй, що з шумом  пролiтали
мимо пiдвiд, опускалися далеко попереду на дорогу i ще з бiльшим  шумом  i
галасом злiтали вгору, коли пiдводи знову наближалися до них. Денис  довго
занудьгованим i млявим спросоння поглядом дивився за ними, потiм устав  iз
воза  i  вистрiлив  у  зграю,  що  пролiтала  дещо  стороною.  Один  ворон
уповiльнив лiт, нiби завмер на  мiсцi,  потiм  пiшов  боком  i,  блиснувши
чорною сталлю, ринув головою вниз в кiлькох десятках метрiв вiд дороги.
   - Добивай! Утече! - закричав Сергiй, розмахуючи шапкою.
   Денис,  якось  дивно  зсутулившись,  не  опускаючи  рушницi,   великими
стрибками побiг озиминою в тому  керунку,  де  впала  птиця,  i  зараз  же
побачив ??. Ворон лежав грудьми вниз, розпластавши крила; голiвка  його  з
гострим  самшитовим  дзьобиком  була  вiдкинута  набiк,   i   дзьобик   то
закривався, то вiдкривався. Денис взяв його за теплi,  але  вже  холодiючi
лапки i, виваживши в руцi, повертаючи на всi боки, став шукати мiсця, куди
поцiлила дробинка. Вiн навiть розгортав пiр'я, але нi кровi, нi  ранки  не
знаходив.  Раптом  на  тому  мiсцi,  де  було  очко  ворона,  вiн  знайшов
малесеньку  дiрочку,  з  яко?  сочилася  малиновою  капелькою   кров,   i,
зрозумiвши, що поцiлив у око, дурнувато усмiхнувся:  "Оце  трахнув!  Трохи
голови не збив к лихiй годинi". Денис закинув рушницю на плече i,  вже  не
сутулячись, а геройськи розправивши груди, побрiв до пiдвiд.
   - Готовий? - запитав Сергiй,  ставши  на  возi  на  колiна,  щоб  краще
бачити.
   Денис мовчки  пiдняв  у  руцi  забиту  птицю,  полюбувався  безжитт?вою
кволiстю i, розмахнувшись, кинув ?? в озимину. Але в ту ж хвилю, очевидно,
пiд впливом яко?сь нагло? думки, побiг на ниву i, розшукавши  птицю,  взяв
назад. Сiв на воза, вийняв iз кишенi недоривок, зв'язав вороновi  лапки  i
повiсив  биковi  на  рiг.  Задоволений  такою  витiвкою,  радий,  що  таке
придумав, Денис знову лiг на воза, час вiд часу пiдводячись та гигикаючи з
того, що бик маха? головою i не може нiяк скинути з рога забито? птицi.
   Дорош, який усе це бачив, сердито нахмурився.
   - Вiн що у вас, мисливець?
   - Нi, гицель, - уточнив Сергiй. - А як попадеться  за?ць,  то  й  зайця
вб'?.
   - Як? ?х же тепер бити заборонено?
   - Вiн на те не зважа. Та що тут за  втрата?  ?х  он  скiльки  по  степу
бiга?.
   - А як я приходитиму на колгоспну ферму та крастиму кожного  вечора  по
курцi, що ти менi скажеш?
   - Що скажу? - здивувався Сергiй. - Крадьте собi, аби не спiймалися.
   - Гарним хвалишся. Може, й сам крав?
   - Хто ж про себе таке скаже? - засмiявся Сергiй.
   - А ти задумувався коли-небудь над тим, чому люди крадуть?
   Сергiй хитро пiдморгнув оком.
   - А ви мене не той... не вiзьмете на карандаш, як я вам скажу свою щиру
думку?
   - На який карандаш?
   - Нiби не зна?те? - ще хитрiше примружився Сергiй. - Скажу я вам слово,
а ви запишете i скажете там, де  треба,  що  я  контрреволюцiйну  агiтацiю
розводжу. Ви хоч мiй  i  квартирант,  але  дуже  з  вами  христосатися  не
годиться.
   - А-а, - усмiхнувся Дорош,  зрозумiвши  нарештi  побоювання  Сергiя.  -
Нi-нi. Яка  ж  тут  агiтацiя,  коли  ми  з  тобою  говоримо  по-дружньому,
по-товариському. I взагалi хто тобi сказав, що коли ти  будеш  критикувати
недолiки нашого життя, так це буде розцiнюватися як контрреволюцiя? Хiба у
вашiй артiлi не виступають колгоспники i не критикують недолiкiв у  роботi
правлiння?
   - Критикують, та не кожному з рук сходить. Кузя он уже разiв  чотири  в
органи викликали.
   - Значить, було за що.
   - Хто ж його зна?, було чи не було: нам не видно...
   - Ну, нiчого. А ти все ж таки скажи, чого люди крадуть?
   - Що говорити? - зiтхнув Сергiй. - У кого ? хлiб та до  хлiба,  той  не
крастиме.
   - А чого ж у вас хлiба не вистача??
   - Вам виднiше. Ви - вченi.
   - Вченiсть тут нi при чiм. А ти скажи, як вашi селяни думають?  Чому  в
них хлiба не вистача??
   Сергiй зам'явся, кiлька разiв жадiбно затягнувся цигаркою.
   - А що говорять? Кажуть, що якби хлiб по за-границях не  розвозили,  то
вистачило б на десять лiт. В Нiмеччину он скiльки пруть.
   - Ти торка?шся питання, якого не розумi?ш, - нахмурився Дорош. -  А  за
кражу я тобi скажу: вона вiд низько? свiдомостi людини. От ви, молодь,  що
ви   робите   на   селi   для   того,   щоб   показувати   високi   взiрцi
загальногромадсько? свiдомостi? Як ви пiдносите культуру села?
   - Як? - засмiявся Сергiй. - Позбира?мося в хатi в кого-небудь на кутку,
пожиру?мо з дiвчатами - i спати. Та ви чого мене за  культуру  пита?те?  -
посуворiшав Сергiй i насупив брови. - Ви менi дайте хлiба в рот, а тодi  й
про культуру розказуйте. А то всi  ви,  городськi,  такi:  хлiбець  жувати
любите, а як вiн родить - не зна?те.
   - Ти, я бачу, не любиш городян, а даремно. Це прекраснi,  хорошi  люди,
великi трударi. I на тво? лiта пора вже в цьому було розiбратися.
   - Пробував, - глухим голосом вiдповiв Сергiй. - Та  нiчого  з  того  не
вийшло. Е, та що з вами говорити! Ви сам городянин i захища?те.
   - Не вгадав, - усмiхнувся Дорош. - Я корiнний селюк.
   - Е, який iз вас селюк? - махнув рукою Сергiй, одвернувся i довгий  час
?хав мовчки. Дорош теж не зачiпав його на розмову,  i  так  вони  про?хали
добрий шматок дороги. Нарештi Сергiй засовався на  сво?му  сiдалi,  кiлька
разiв тяжко зiтхнув, потiм збив на потилицю облiзлу шапурину i  повернувся
до Дороша обличчям:
   - Воно, бачите, як в життi заведено: що кому  дошкуля,  той  про  те  й
розмовля. Може,  людина  й  помиля?ться,  приймаючи  на  дорозi  стовп  за
чоловiка, та все ж таки в не? очi ? i вона щось бачить.
   Сергiй знову замовк.
   - Я й вас не люблю, - промовив вiн пiсля деяко? мовчанки. -  Ви  хоч  i
крутитеся в нашому селi, а по шкiрi видно: городянин.  Годинник,  окуляри,
блокнотик. Навiщо вони вам здалися? Щоб людей дивувати? То тiльки Охрiм як
повернувся iз фiнсько? вiйни, то чоботи наваксував, в нагрудний  карманчик
ланцюжок повiсив i  кожному  зустрiчному  хвалився,  що  вiн  одер  жав  у
нагороду iменнi золотi часи  за  те,  що  взяв  у  по  лон  двох  фiнських
генералiв. Ну хто йому повiрить, що вiн такий бойовий подвиг зробив,  коли
всi знають, що Охрiм власно? тiнi бо?ться? Але хлопцям з чого  посмiятись,
то посмiятись, аби весело було. От  вони  його  i  просять:  "Ну,  покажи,
Охрiме, бо ми зроду золотих часiв не бачили. Дуже вже  нам  охота  на  них
подивитися, а головне, поглянути, що на них написано". - "Е, - каже Охрiм,
- не можна, бо на них номер  вiйськово?  частини  проставлено,  а  це  вже
вiйськова та?мниця, i ?? не можна розголошувати. Самi подумайте: яка  менi
болячка iз-за вашо?  цiкавостi  пiд  розстрiл  iти.  Котра  зараз  година,
сказати можу, а щоб показати, що написано, то краще i не  просiть,  бо  не
можу я присягу порушувати i не на те я був найкращим бiйцем на всю дивiзiю
Пiвнiчного фронту". Просили хлопцi, просили, нiчого не  виходить,  а  тодi
Пiдстерегли - i вихопили той ланцюжок. - Сергiй засмiявся,  весело  пiдбив
шапурину.
   - Виявилося, що нiяких часiв  у  нього  нема?,  а  до  ланцюжка  жiноча
пудрениця причеплена, котру  ба-ришнi  в  сумочках  носять,  щоб,  посеред
вулицi зупинившись, красу наводити. От тобi - Xa-Xa!  -  i  вся  вiйськова
та?мниця.
   Сергiй довго смiявся, витираючи кулаком мокрi вiд слiз очi.
   - Отак - ха-ха!.. - Вiн усе ще нiяк не  мiг  зупинити  в  собi  смiх  i
тремтiв плечима. - Отак i з вами буде: покрутитеся трохи в селi i втечете.
   - Ну, це ти, Серьожо, перегнув. З вашого села я нiкуди  не  пiду.  Мене
нiхто сюди не посилав, я прийшов добровiльно, а добровольцi не тiкають.  А
щодо тво?х думок про городян, скажу тобi одне: прошиб ти.  Поживеш  бiльше
на бiлому свiтi - сам свою помилку побачиш.
   Дорош зiскочив iз  пiдводи  i,  щоб  трохи  розiм'ятися,  пiшов  пiшки.
Щупленька постать його в захвиськанiй болотом шинельчинi  на  тлi  чистого
неба здавалася мiзерною i сиротливою.
   "Розгнiвався, - подумав Сергiй, дивлячись йому вслiд.  -  Нiчого.  Зате
буде знати, що я про  нього  думаю".  Сергiй  закурив  i  ?хав,  понуривши
голову, заглибившись у сво? думи, перебираючи в пам'ятi всi тi слова,  якi
вiн сказав Дорошевi, розцiнюючи ?х з того погляду,  наскiльки  вони  могли
образити його супутника. Але як вiн не рився в них, як не чiплявся, вiн не
знаходив там чогось особливого, що б могло смертельно образити людину. "А,
нiчого нема. А якщо вiн такий тонкошкiрий, то хай лубки понашива,  щоб  не
так дошкуляло". Сергiй закурив ще раз, весняний пустотливий  вiтер  зiрвав
iз цигарки iскру i кинув йому в рукав, iскра припекла так, що аж  затрiпав
рукою. "Iч, влетiла, клята. Не помiтив  i  коли,  -  усмiхнувся  Сергiй  i
чомусь в цю хвилину подумав про Дороша: - Вiн або ж дуже хитрий, або  дуже
чесний. Поживем - побачимо". Сергi?вi скучно було ?хати самому, вiн пустив
бикiв на волю, хай собi тюпають помаленьку, а сам  побiг  до  Дениса,  що,
сидячи на возi, мiж дiлом, як то кажуть, чистив шомполом "ружжо".
   - Ну, як ти тут? - запитав Сергiй, i собi плигнувши на воза.
   - ?хати настобiсило. Закурити ?? Сергiй вийняв  кисет  i  передав  його
Денисовi. Той закурив, вiдклав рушницю, сказав сумно:
   - Зайця тепер трудно зустрiти: озимина пiдросла. А дика  качка  вся  на
лиманах... У тебе щось ? в торбинi?
   - А ти вже сво? пожер?
   Денис мовчки пiдняв шомполом пусту торбу, що валялася на возi.
   - Ну, як твiй керя? - запитав трохи згодом Денис. - Принеси його торбу,
там должнi ковбаси буть.
   - Нiяких там ковбас нема. Нам сестра на двох харчi давала.
   - Так в чом же дiло? Вiзьми свою частку i неси сюди.
   - Ма?ш кишку на дурничку?
   - А що ж робити, коли вона пуста?
   Сергiй побiг до свого воза, взяв iз торби  шматок  сала  (один  залишив
Дорошевi), двi цибулини, кавалок хлiба i принiс Денисовi.  Усiвшись,  вони
смачно заходилися пiдвечерювати. Особливо  не  соромився  свого  ?стiвника
Денис: чуже сало та хлiб вiн уплiтав за обидвi щоки, так що на лобi аж пiт
виступив, цибулю гриз якось люто,  як  кiнь  сиру  капусту,  жирнi  бруднi
пальцi обтирав об сорочку або просто облизував, прицмокуючи язиком.
   - Лiтом я тобi крижня пiдстрелю.  Найжирнiшо-го,  -  обiцяв  Денис,  не
моргнувши оком. Сергiй мовчав, тому що знав заранi, що Денис  бреше  i  що
нiякого крижня вiн не дасть.
   Вечорiло.  Сонце  повернулося  на  захiдну  околицю  неба,  купалося  в
попелястих тучах; вiтер затих,  степовi  облоги  втрачали  свою  широчiнь,
вужчали; скрадливi чорнi тiнi рухалися звiдусiль так швидко, що  скоро  не
стало видно не тiльки степу, а й дороги, по якiй iшли  бики.  Незабаром  у
чорному степу, десь вдалинi, стало примiтне вогняну заграву.
   - Чупахiвка, - показав рукою Сергiй в бiк заграви.
   - Скiльки ще годин ?хати?  -  поцiкавився  Дорош,  вiдчуваючи  голод  i
розташовуючись на возi, щоб перекусити.
   - Години двi ще треба чукикати.
   Дорош, розв'язавши торбинку, помiтив вiдразу, що хлопцi  пообiдали  без
нього, i це його непри?мно вразило. "Стороняться. Нiчого, звикнуть". Дорош
поклав торбу собi на колiна, весело крикнув словами старо?, давньо? казки,
яку вiн запам'ятав ще з дитинства:
   - Ей, хто в лiсi, хто за лiсом - iдiть до мене вечеряти!
   Сергiй вiдмовився, а Дениса  як  на  крилах  принесло.  Вiн  з  радiстю
кумувався i з Дорошевою торбиною i спiвчутливо,  навiть  з  деяким  жалем,
говорив:
   - Шкода, що ви так пiзно при?хали. Якби зимою, - бабахнув би вам  зайця
на шапку...
   Сергiй вiдкликав Дениса вбiк, схопив за петельки:
   - Що ж ти, собачий тельбух, все село ганьбиш! Себе ганьбиш, нас у сором
уводиш! Тобi мало було мого сала, так ти вде до людини пристав жувати, щоб
тобi язик покорчило! Адже ми його до себе на обiд не  запрошували,  а  вiн
нас запросив, i тобi не соромно було йти до нього?
   - Соромно чужу жiнку мацати, i то мацають, а святого хлiба  просити  не
грiх, - вирвався з цупких рук Сергiя Денис i  побiг  до  свого  воза.  Але
Сергiй 'не мiг заспоко?тися. I вперше йому прийшла  в  голову  думка,  що,
може, й справдi не все так у життi, як йому дума?ться. "От же хоч Дорош  i
городянин, а,  бач,  подiлився  хлiбом-сiллю,  а  ми,  селюки,  пiд  полою
зжували. От i розбери..."
   Через двi години  ?зди  добралися  до  Чупахiвки.  Петляючи  по  глухих
вулицях, ви?хали на головну, що вела  до  заводу.  Над  селом  -  тиша.  В
провулках застигав густа,  як  дьоготь,  темiнь.  Чим  ближче  пiд'?жджали
троянiвцi до заводу, тим виразнiше долiтав до них якийсь гомiн, схожий  яе
то на шум машин, не  то  на  вириво  велико?  юрби  людей,  тим  яскравiше
розгорталися i освiтлювалися величезнi, запорошенi вугiльною пилюкою вiкна
заводу. З дворища, обнесеного високим парканом, повiвало  гострим,  гнилим
запахом жому i медвяним перепаленим духом малясу. В  провулках  троянчанам
зустрiлося багато пiдвiд, навантажених жомом. На них сидiли дядьки, однi з
них бадьорилися, перемовляючись мiж  собою,  iншi,  обiпершись  ногами  об
вiйя,  куняли,  зморенi  сном.  Бiля  заводських  ворiт  видно  як  удень.
Електричнi вогнi гарно освiтлюють в'?зд у ворота  i  маленьку  будочку,  в
якiй несе варту охорона. "Ось де з дiвками гуляти, - усе на свiтi  видно?"
- з захопленням вiдкликнувся в думках Денис про електрику. Дорош  постукав
у будочку на прохiднiй. Вiконечко вiдчинилося, i звiдти висунулася кучмата
голова.
   - Пропуск ?? - суворо запитала вона, пихнувши махорковим димом.
   Дорош зам'явся: вiн не мав дозволу на в'?зд, але потiм  вирiшив,  що  в
таких справах найважливiше смiлiсть i нахабство, i сказав грубо:
   - ?. Вiдкривай.
   - Давай сюди папiр.
   Дорош пiдiйшов зовсiм близько до вiконечка, так,  щоб  на  нього  впало
свiтло, поправив окуляри:
   - Ви що, менi не вiрите?
   Охоронець пильно глянув на Дороша i, вирiшивши, очевидно, що ця  людина
цiлком заслугову? на довiр'я, крикнув комусь у двiр, щоб вiдкрили ворота.
   Ворота вiдкрилися - i троянчани безборонне в'?хали на заводський  двiр.
"Ну, через першу оборону  прорвалися",  -  полегшено  зiтхнув  Дорош,  але
радiсть його була передчасною: двiр запрудили вози, вози  i  вози,  як  на
ярмарку. Нескiнченним  чорним  потоком  розтiкалися  вони  в  рiзнi  кiнцi
дворища, утворюючи пробки, що  не  розсмоктувалися  не  тiльки  по  кiлька
годин, а й по  'кiлька  дiб.  Люди,  покидавши  худобу  i  позбиравшись  у
невеличкi гурточки, вели повiльнi, нуднi розмови, так, для штуки,  аби  не
проспати черги. Коли на них мiцно налягав сон, вони замовкали, дрiмаючи, а
в цей час недремнi мовчки затiсувалися в чергу, щоб скорiше просунутися до
жомових ям i покiнчити iз оцим безконечним, безнадiйним чеканням. Деякi  з
них втискувалися щасливо й  непомiтно,  але  бiльшiсть  виявляли,  i  тодi
хто-небудь кричав у темрявi:
   - Микифор! Сюди!
   Трiщали вози, сопiли бики, матюганилися  дядьки,  витручений  iз  черги
тихо лаявся:
   - Пожди, й тобi прийдеться, бичача китиця...
   - Ти в мене поварнякай, доки одчеплю люшню...
   - При?деш колись до нас олiю бити, ми з тебе надавимо макухи.
   -  Ти  чу?ш,  Микифоре,  ще  й  шкабарчитьi  Незаконно  вперся,  ще   й
нахваля?ться.
   - Ану, закрий пельку! - густим басом просив iз темряви Микифор. - Бо як
вирву з ярма занозу, то я тебе пошепчу.
   Сергiй, слухаючи цi пересварки, скрушно  зiтхнув  i  безнадiйно  махнув
рукою:
   - Розгужовуемося не менше як на двое суток...
   - Що поробиш? Ходiмо начальство шукати.  Може,  щось  i  виклянчимо,  -
пiдбадьорював його Дорош.
   В цегляному двоповерховому будинку, де  розмiщалися  всi  служби,  було
темно, тiльки одне  вiконечко  свiтилося:  на  нього  й  пiшли  Сергiй  iз
Дорошем. Як тiльки вони переступили через порiг i зайшли в коридор, дiдок,
очевидно сторож, що спав  на  лавi,  схопився  рiшуче  заступiвши  дорогу,
суворо запитав, чого ?м треба.
   - Нам треба з дирекцi? кого, - сказав Дорош.
   - А кого ви тепер найдете, коли вже пiвнiч?
   - Може, хоч кого-небудь. Ну, хоча б начальника цеху.
   - Кажу вам: нема нiкого. В нас робота у вiсiм годин кiнча?ться.
   В цей час коридором пройшов робiтник у засмальцьованiй кепцi i фуфайцi.
Зачувши розмову, вiн звернувся до Дороша i  сказав,  що  в  п'ятих  дверях
лiворуч засидiвся зам, так що "чешiть швидше, доки не вискочив".
   Дорош швидко розшукав дверi i тихенько в них постукав. Але з-за  дверей
нiхто не вiдповiдав. Дорош постукав сильнiше,  так  що  той,  що  сидiв  у
кiмнатi, обов'язково чув би цей стук. Але за дверима  знов  мовчали.  Тодi
Дорош потяг на себе дверi  i  переступив  через  порiг  у  вузеньку  тiсну
кiмнату, слабо освiтлену однi?ю лампочкою з газетним абажуром.
   За простим столом, нiчим не покритим i залитим чорнилом, що  вже  давно
засохло i ввiйшло навiчно в деревину, сидiв, схиливши голову набiк,  лисий
чоловiк i щось писав, не звертаючи уваги на прибулих, навiть  не  пiдвiвши
голови. Але потiм вiн пiдвiв ??, глянув поперед  себе  i  знову  заходився
писати.
   Обличчя зама було не сердите i не лагiдне, не зле i не добре,  а  якесь
запрiле i дуже зайняте важливою роботою.  Дорош  сiв  на  стiлець  i  став
чекати, доки звiльниться вiд пильно? роботи  зам.  Сергiй,  знявши  шапку,
зупинився бiля дверей. Пройшла хвилина, друга, зам усе  ворушив  губами  i
щось писав. Тодi Дорош устав iз стiльця i сказав голосно:
   - Товаришу, ми, звичайно, розумi?мо, що вже пiзно, що ви дуже  зайнятi,
але в нас дуже пильна справа.
   Зам, продовжуючи писати, навiть не поворухнувся.
   - Може, вони глухi? - виразив свiй сумнiв Сергiй.
   Зам пiдвiв голову i зарокотiв низьким басом:
   - Якщо ви безотлагательно не  вийдете  з  кабiнету,  я  подзвоню  зараз
Радивоновi, i вiн вас витурить у шию. У нас прийом уже давно закiнчився...
   - У нас дуже важлива справа...
   - Ще раз повторюю...
   - Що ви повторю?те? - спалахнув Дорош.  -  Ви  -  не  князь,  ми  -  не
пахолки. Давайте говорити по-дiловому.
   Зам вийшов iз-за столу, щоб роздивитися на Дороша,  пожмурив  на  нього
короткозорi очi, знову сiв за стiл i запитав грубо й дражливо:
   - Що ви хочете? Яке у вас до мене дiло?
   - Нам треба жом. Те, що нам належало, ми  вже  вибрали.  Тепер  просимо
додатково. З худобою в нас неважне дiло.
   Пiдперши голову руками, зам мовчав. Дорош добре розумiв це  мовчання  i
знав, що воно буде продовжуватися до тих пiр, доки зам не натiшиться.  Вiн
хотiв дати повнiстю вiдчути, наскiльки  Дорош  вiд  нього  залежний.  Зам,
звичайно, не пiдозрiвав, що його маневр розгадано, i продовжував  мовчати,
напустивши на себе професорську задуму. Дорош також  мовчав,  з  цiкавiстю
слiдкуючи за чванством  i  людською  глупотою,  яко?  так  не  пошкодувала
природа для зама. Дорош добре  знав,  що  наполегливою  вимогою  вiд  зама
нiчого добитися не  вдасться,  бо  люди  такого  типу  тодi  ощетинюються,
кричать: "Я тут хазя?н! Я вiдповiдаю!" - i тодi краще з ними не  говорити,
а зодягай шапку та йди собi на чотири боки; що такi люди  бiльше  люблять,
як перед ними принижуються, i чим бiльше ?х просять  i  принижуються,  тим
бiльше вони пишаються силою свого службового стану, i таке самовiдчуття ?м
дуже до вподоби, i пiд його впливом вони поступово розчулюються  i  готовi
пiти навiть на поблажку. Дорош вирiшив  не  йти  нi  на  прохання,  нi  на
приниження, а вибрав iнше: сидiти i терпеливо чекати, що буде далi,  тобто
вiн робив усю ставку на  витримку,  бо  знав  наперед,  що  пiсля  довгого
мовчання першим заговорить зам, тому що вiн оцiнить Дорошеве  мовчання  не
як якусь тактику,  а  як  повагу  до  службово?  особи,  як  намагання  не
порушувати роздумiв вiдповiдального керiвника, i що першими  словами  зама
буде нарiкання на великi труднощi, якi  не  дозволяють  йому  задовольнити
Дорошеве прохання. I якщо вiн зважу?ться  щось  зробити,  то  це,  мовляв,
зв'язано iз надзвичайним ризикуванням.  "Так  i  знайте,  це  я  сам  себе
саджаю".
   Так повиннi були розгортатися подi?, але поки  що  вони  були  в  станi
спокою: зам думав, Дорош, розстебнувши шинель  i  вiдкинувшись  на  спинку
стiльця, терпляче сидiв. Сергiй стовбичив бiля дверей, переступаючи з ноги
на ногу. Мовчання тяглося так довго, що вiн не витримав:
   - Виходить, хай скотина пропаде? Вiн пiдiйшов  скрадливими  кроками  до
стола, мiцно затис у пальцях черемхове пужално.
   - Iч, роз'?вся на малясi, хоч у плуг запрягай!  Потiм  зодяг  шапку  i,
гримнувши дверима, вийшов з кабiнету.  Цим  сво?м  вчинком  вiн  трохи  не
погубив усi?? справи, бо зам схопився, як з будякiв, i так розкричався, що
годi було його вгамувати. Нарештi вiн  вiдiйшов  i  виписав  Дорошевi  пiд
розписку двi тонни жому. Дорош схопив накладну i притьмом вискочив надвiр.
В темному кутку йому зустрiвся збуджений Сергiй, прошепотiв упiвголоса:
   - Ви, Валентине Павловичу, тiльки не сердьтеся. Нашi пiдводи на глухому
дворi за кагатами стоять. Ми вже з Денисом ?х нагрузили.
   - Як нагрузили? А накладна? Сергiй поляпав по ложi  Денисово?  рушницi,
що висiла у нього за плечима стволами вниз.
   - Ось наша накладна.
   - Ви що, подурiли?
   - Та ви не турбуйтесь, щоб там грубощi якi абощо...  Просто  я  взяв  у
Дениса рушницю i пiд виглядом сторожа спровадив пiдводи на глухий двiр, до
жомових ям. Резервних. Тепер головне - прорватися крiзь ворота.
   - Веди.
   Пройшли мимо здоровенних довгих  складiв,  що  тяглися  в  темрявi,  як
вулиця, перетяли вузькоколiйку,  довго  петлювали  помiж  високими  купами
дров. Пiд самим парканом щось заворушилося, i з  темряви  виступив  Денис,
пильно придивляючись до прибулих. В руцi у нього мiцно затиснута заноза.
   - Думав, чужаки. Ну, ви?жджати, чи що? Вiн пiдiйшов до бикiв,  з  тихим
дзвоном засунув занозу в ярмо.
   - Давайте. Швидко.
   Погейкуючи  на  бикiв,  стали  вибиратися  з  глухого  кiнця   дворища,
благополучно об'?хали склади, прорипiли мимо чорно? рiки пiдвiд, що чекали
сво?? черги.
   - От кому щастя, - заздрили ?м дядьки. - Уже люди й додому  по?хали,  а
тут, мабуть, до мирового потопу сидiтимем.
   Сергiй схвально шепотiв Дорошевi:
   - Головне - крiзь ворота проскочити, а тодi - шукай вiтра в полi.
   - Ох, коли б нам не набили ши?!..
   - Що ви, Валентине Павловичу, та в таких бусур-манцiв украсти  -  святе
дiло.
   Через  кiлька  хвилин  троянiвцi  приладналися  до  якихось  хуторян  i
непомiченi ви?хали iз заводу.



        XVI

   По?динок мiж Уласом i Гнатом на тому не закiнчився, що вони  обмiнялися
дошкульними реплiками у Ганни Ляшенко i тим, що Гнат як ошпарений вискочив
геть iз хати.  По?динок  цей  продовжувався  в  зата?них  намiрах,  що  ?х
викохував про себе Гнат, настирливо шукаючи такого випадку, щоб прищикнути
Уласовi язичка. I треба сказати, що Гнат уже потихеньку робив  сво?  дiло:
та?мними пакетами вiн розiслав сво? листи у всi тi  мiсця  в  Харковi,  де
перебував Улас, вимагаючи компрометуючих матерiалiв на хлопця.
   Улас же зовсiм не змiнив сво??  поведiнки,  чемно  вiтався  iз  Гнатом,
всiляко виявляв до нього ознаки уваги i навiть покiрностi, але в  душi  не
любив його за ту грубу  силу,  яка  аж  кипiла  в  цiй  людинi,  i  за  те
зловживання сво?м службовим становищем, яке дуже часто допускав Гнат  i  в
роботi, i в побутi. Улас це вважав несправедливим, i був переконаний, що з
цим миритися не можна, i написав замiтку у  обласну  газету.  Незабаром  з
газети прийшла вiдповiдь на його листа, в  якiй  говорилося,  що  редакцiя
зацiкавилася матерiалом i веде розслiдування.  Улас  зрадiв  i  уявляв  це
розслiдування так: з Полтави при?де товариш iз газети,  скличе  збори,  на
яких люди вискажуть усе, що знають про поведiнку голови, надруку?  замiтку
в газетi, а на другий день пiсля цього Гнат визна?  себе  винним  i  дасть
слово покращити роботу i поведiнку, в противному разi його знiмуть iз цi??
посади. Проте розслiдування велося трохи iнакше,  чим  уявляв  собi  Улас:
лист Уласа з допискою "розслiдувати на мiсцi" надiслали в район, там  його
прочитали, голова райвиконкому особисто подзвонив по телефону до Гната,  i
мiж ними вiдбулася така розмова:
   - Що ти там дров нарубав? Дуже менi при?мно одержувати з редакцi? листи
про твою поведiнку...
   - Нiяких  я  дров  не  рубав.  А  що  веду  боротьбу  з  циганщиною  та
бродяжництвом, так це мiй обов'язок по службi.
   - Можна вести боротьбу, але без перекручень.
   - Правильно! Перекручую, - не розчув Гнат.  -  А  що,  зна??ш-понiма?ш,
дивитися, як на шию тобi сiдають, ще й пiтничок для зручностi пiдкладати?
   - Як у тебе iде сiвба?
   - Все по плану.
   - Дивись же там!
   На цьому розслiдування в районi закiнчилось, а в  селi  зате  тiльки-но
розпочалося. Гнат наказав Кузьмi цiлих три днi годувати коня,  бо  ви?здiв
не буде, сам замкнувся в  кабiнетi  i  не  приймав  нiкого,  бо  дуже  був
зайнятий фабрикуванням Уласового "лiчного д?ла".  Таких  "лiчних  дел"  по
службi вiд нього не вимагалося, але вiн запровадив ?х вiд  себе,  гордився
ними, записував туди все, що йому було вiдомо про тих людей,  яких  вiн  в
тiй чи iншiй мiрi вважав пiдозрiлими. Характеристику Уласа вiн  розпочинав
вiд десятого родового колiна i не вiдступав  навiть  вiд  дрiбних  фактiв,
тому що вважав, що вiн робить справу величезно? державно?  ваги  i  що  цi
факти можуть вiдiграти неабияку роль. Уже було записано, що рiд Хомутенкiв
походить "з бiдного  прослойка",  що  дiд  Сазон  Хомутенко  наймитував  у
помiщика Бразуля i  при  цьому  проявив  деяке  революцiйне  ставлення  до
степового вампiра-магната,  а  саме:  у  1905  роцi  пiд  час  селянського
заколоту трiснув у пику помiщицького управителя Санька так, що того  водою
одливали. Старий  Сазон  брав  також  найактивнiшу  участь  у  конфiскацi?
помiщицького май