на, але, писалося далi, починаючи з 1914  року,  поведiнка
Сазона змiнилася в  iнший  бiк,  бо  замiсть  того,  щоб  дезертирувати  з
царсько? армi?, вiн вiрою i правдою воював "за веру,  царя  i  отечество",
був нагороджений двома георгi?вськими  хрестами,  якi,  писав  далi  Гнат,
"iз'ять не вдалося, бо дiд ?х заховав так, що навiть пiсля його смертi мо?
пойнятi не змогли обнаружить".  На  колективiзацiю  дiд  дивився  криво  i
займався агiтацi?ю серед населення, щоб люди не усуспiльнювали корiв.
   Пiсля характеристики Сазона йшлося вже про Лук'яна,  Уласового  батька.
Лук'ян, писалося далi, iз самого дитинства  отру?ний  опiумом,  ходить  до
церкви аж на Ступки i ще в 1919 роцi був  видiлений  церковною  общиною  в
склад делегацi?, яка зустрiчала архi?рея. До Радянсько?  влади  настро?ний
вороже; на зборах завжди спить i не в курсi, про що на них говориться.  На
позику пiдписуватися не хоче, покладаючись на те, що в нього велика сiм'я;
представникам з району зада? контрреволюцiйнi запитання, наприклад,  каже:
"Хто ж у колгоспi робитиме, коли вся молодь тiка? в  мiсто?"  Неодноразово
займався розкраданням колгоспного майна, але притягти до  вiдповiдальностi
його не вдалося, позаяк нi одного разу не спiймали на мiсцi злочину.
   I  далi  вже  розбиралося  по  кiсточках  Уласа.  Наприкiнцi  iз  усiма
подробицями описувалося, як i при яких обставинах Улас пiдривав  авторитет
Гната i якi слова говорив при цьому. "Такого-то числа, такого-то мiсяця, -
писав Гнат, - я був при виконаннi сво?х  службових  обов'язкiв,  тобто  на
сво?му  посту,  i  зайшов  до  громадянки   Ляшенко,   соцпоходженням   iз
середнякiв, i виявив, що вона не пiшла на роботу по случаю випечки  хлiба.
Я вказав у в?жлiвiй  формi,  що  вона  займа?ться  саботажем,  i  приказав
немедлiно йти на роботу в поле, де йде битва за врожай, вона вiдповiла, що
не пiде по случаю випечки хлiба, тодi я взяв вiдро з водою i вжив заходiв:
залив у печi вогонь. В  цей  час  iз  дверей  друго?  хати  вискочив  Улас
Хомутенко i став пiдривати мiй авторитет;  таку  вихватку  я  розцiнюю  як
гон?нiя на совпартактив i не можу залишити без после дствiя".
   Закiнчивши  оформлення  особисто?  справи,  Гнат  тяжко  замислився   i
просидiв так аж до обiду. Потiм  викликав  Кузьму,  дав  йому  п'ятiрку  i
наказав принести з кооперацi? четвертушку горiлки, два  оселедцi  i  пачку
махорки. Пiсля коротенького обiду вiн послав  до  Хомутенка  виконавця  iз
запискою, у якiй значилося: "Цим повiдомляю,  що  громадяниновi  Хомутенку
Уласовi Лук'яновичу негайно треба з'явитися в  сiльську  Раду.  За  неявку
будете вiдповiдати по закону".
   Улас, прочитавши записку, усмiхнувся, зодяг костюмчик,  у  якому  ?здив
штурмувати науку, i пiшов до сiльради в настро? молодого тореадора,  перед
яким хоч i небезпечний, а все ж таки цiкавий бiй.
   Гнат прийняв його у сво?му кабiнетi, сидячи за столом. Китель його  був
розстебнутий, на ши?, надавленiй тугим комiром, горiли  рожевi  плями,  на
лицi пiдозрiлiсть, очi морозять слiдчим всезнайством.
   - Во-первих, - сказав вiн, коли Улас сiв на стi-'лець, поставлений  пiд
стiною на  такiй  вiддалi  вiд  стола,  щоб  допитуваний  не  мiг  вчинити
раптового нападу на слiдчого, - давай з  тобою  домовимося,  що  ти  будеш
говорити правду i тiльки правду,
   "Як на судi", - усмiхнувся про себе Улас i кивнув головою:
   - Що ж. Попробую.
   Гнат заглянув до справи, пiдкреслив щось у нiй олiвцем, пiдвiв на Уласа
гострi очi i поставив перше запитання:
   - Якi цiлi ти переслiдував,  коли  писав  про  мене  дописа  в  обласну
газету?
   "Що ж робити? Поводить його трохи за носа чи вiдкрити карти зараз же?"
   - Я не писав нiякого допису. Гнат встав iз-за стола, пiдiйшов до дверей
i закрив ?х на ключ.
   - Ти ще будеш викручуватися, горобеня жовтороте?
   Улас вiдкинув назад голову, люто глянув в очi Гнатовi.
   - Прошу не говорити зi мною в жандармському тонi!
   - Добре. Запишемо вашi показанiя в протокол. Гнат узяв  ручку  i  полiз
пером по аркушевi паперу.
   - Ви не ма?те права писати на мене жодних протоколiв.  Я  протестую!  I
якщо я писав допис, то робив це  в  iнтересах  справедливостi.  За  правду
стояв.
   - А  я  за  що  стою?  -  вирячився  Гнат.  -  Не  за  правду?  Ти  що,
контрреволюцiонера з мене хочеш зробити? Нi-i, зна?ш-понiма?ш,  не  вийде!
Доки я на сво?му посту, я  нещадно  буду  присiкати  кожного,  хто  захоче
зробити наклеп на радянських керiвникiв.
   - Не узагальнюйте. Тут справа йдеться про одного вас.
   - А я що? Гiрший за других?
   - Так.
   Гната збiсило, вiн трiпнув ручкою, хлюпнувши чорнилом на папки, й майже
викрикнув:
   - До яко? та?мно? органiзацi? ти належав, коли учився у Харковi?
   Улас тiльки витрiщив очi.
   - Ага, мовчиш... Iди зараз додому i принеси в сiльраду  оружi?,  яке  в
тебе ?, тому що при обшуковi ми його все рiвно знайдемо.
   Гнат розраховував, що ця фраза остаточно вб'? Уласа i зробить iз  нього
грiшника, що пада? на колiна i почина? каятись. Але  цього  не  трапилося.
Улас тiльки трохи поблiд, але сказав спокiйно:
   - Добре ви все продумали i дiло добряче завели, тiльки нiчого  з  цього
не вийде, i марнi вашi заходи: я не з лякливих. Обiцяю вам, що мiй допис в
десятках примiрникiв буде розiсланий по всiх газетах, i будьте  певнi,  що
до нього прислухаються, зроблять вiрнi висновки i намилять  вам  шию.  Даю
вам чесне комсомольське!
   Улас пiдвiвся iз стiльця, усмiхнувся куточками вуст:
   - А тепер вiдкрийте дверi i випустiть мене на волю.
   Гнат стояв, стиснувши руки в кулаки, i безсилий гнiв, i  здивування,  i
навiть острах перед цим молодим студентом мiшалися на  його  обличчi.  Вiн
думав, що сказати, вiн гарячкове працював мозком, чим налякати юнака,  чим
його доконати, чим заставити його покоритися йому i взяти з  нього  слово,
що вiн не буде нiкуди писати нiяких листiв i скарг,  але  думки  тужавiли,
формувалися невиразно. I не встиг Гнат вiдкрити рота, як  Улас  схопив  iз
стола ключ, вiдкрив дверi i, не озирнувшись  навiть,  вийшов  iз  кабiнету
голови.



        XVII

   Нiма Санька пам'ята? свого батька краще, чим Сергiй, бо вона  була  вже
дiвчинкою з кiсничками, коли в одну зимову  нiч  привезли  його  в  санях,
зiщуленого i мовчазного.
   Пиляли в кирнасовому лiсi дуби - не  вберiгся  Василь.  Стьобнуло  його
гiллям,  пiдбiгли  до  нього  селяни  -  лежить  на  снiгу,  чистесенький,
тихесенький, тiльки в куточках вуст  рожева  пiнка  бульбашиться.  Поклали
його в сани, вкрили сiряком, повезли на Троянiвку.
   - Ще ж я казав: бережись, Василю. А  от  не  вберiгся,  -  сумно  кивав
головою один селянин.
   - Така його доля, - зiтхнув iнший.
   Зустрiчнi хурщики, що везли з Полтави  на  Зiнькiв  та  Гадяч  бочки  з
оселедцями, забачивши сумний по?зд, здiймали шапки.
   - За грошi його зарiзано  чи,  може,  за  худобу?  -  питали  вони,  не
зодягаючи шапок.
   - Деревом убило, - похмуро вiдповiдали тро-янiвцi.
   - Оборонив, значить, бог. А ми думали - зарiзано.
   I хурщики  зодягали  шапки  та  журно  хитали  головами:  був,  мовляв,
чоловiк-нема чоловiка. Живеш отак на свiтi i не зна?ш, що з тобою буде  до
вечора.
   Гинули за снiговицею сани, нiби у небо пiдiймалися, а далi й зовсiм  не
стало видно.  Посумувавши  та  погорювавши,  дядьки  знову  заводили  сво?
звичайнi  розмови  про  те,  що  березовий  дьоготь  трохи   дорогий,   що
зiнькiвськi ковалi всi до одного шахра? i за пiдкову  беруть  такi  грошi,
що, мабуть, i в самiй Полтавi люди  б  дивувалися,  коли  б  ?м  розказав.
Кожний же зна?, як того рубля тяжко заробити, а ще тяжче  зберегти.  Одне,
що дiрок багато i кожну залатати треба, а друге - що появились на  базарах
такi жулики, що на ходу пiдметки одрiзають. Чирк бритвою  -  однi  каблуки
остаються. Так це чоботи. А за грошi й не говори. Одним  словом,  говорили
дядьки про рiзне i вже забули, що  земля,  крутячись,  понесла  ще  одного
грiшника на небо, i вже не верне його нiколи, i згине по ньому слiд, як по
тому журавлю, що вiдбився вiд свого ключа. Що ж. Чуже лихо не болить, сво?
- серце по?да?.
   Як вiдкрила Марiя ворота, як уздрiла свого хазя?на, збiлiла, нiби  лице
борошном обсипали, губами ворушить, а слова не скаже.  Ноги  пiдкошуються,
кроку ступити не може,  а  по  очах  наче  чорна  блискавка  вдарила:  все
почорнiло навколо, нiчого не бачить. Чужi люди внесли господаря в  хату  i
на лаву поклали - вона того не бачила, не  чула,  не  розумiла.  Отупiлими
очима дивилася на лаву, де  лежав  Василь;  приклавши  хусточку  до  рота,
похитувалася то лiворуч, то праворуч, як маятник,  з  закам'янiлим  лицем.
Бiля  не?  щулилася  Санька.  Лице  нiмо?  дiвчинки  було   здивованим   i
настороженим, ?й здавалося, що вуса в батька ворушаться, i вона нахилилася
так близько до батька, що чула, як вiд нього вi? холодом  i  снiгом.  Вона
нiяк не могла збагнути, мертвий вiн чи тiльки спить, i тому обличчя ??  не
крило нi горе, нi печаль, воно було тихим i лагiдним.  Трилiтнiй  Сергiйко
пiдiйшов до батька i сказав, наслiдуючи матiр:
   - Спи, тату. Я тобi й чобiтки знiму.
   I цей голос зробив у хатi ще бiльший плач i стогiн.
   Пiсля смертi  чоловiка  Марiя  геро?чно  билася  з  нуждою,  але  потiм
занедужала якоюсь загадковою хворобою i померла.
   Залишилися дiти самi. Сергiйко  -  школяриком,  а  Санька  -  здоровою,
сильною дiвкою, замiж би впору вiддавати,  та  хто  вiзьме,  коли  iз  нею
словом перемовитися не можна?
   Санька любила брата  з  ревнiстю  ведмедицi.  Кожному,  хто  смiв  його
ображати, вона ладна була перервати горлянку. Вона  замiнила  йому  матiр.
Обпирала, обшивала i пильно дивилася за тим, щоб вiн ходив у школу,  а  не
слонявся де-небудь понад Ташанню або по ярах без дiла. Санька рано пiзнала
горе, а ?? вада - нiмота  -  зробила  ??  вiдлюдком.  Вона  не  ходила  до
сусiдiв, була неподiльчивою, хитрою i мстивою. Тяжка робота i  вiчний  бiй
за шматок хлiба зробили ?? спину широкою i мiцною, як в робочо? коняки,  а
руки налили нелюдською силою.
   Роздратували ?? якось хлопцi на вулицi,  схопила  вона  одного  в  такi
обiйми, що ледве живого та  теплого  iз  рук  вирвали,  вже  i  лице  було
посинiло. З того часу парубки стали  ??  побоюватися,  перестали  над  нею
насмiхатися i взагалi обходили десятою дорогою.
   В артiлi Санька працювала де важче: орала, возила снопи, вергала мiшки,
дивуючи дядькiв сво?ю страшною витривалiстю i силою:  на  елеваторi  могла
вона виносити по трапу аж на саму гору шестипудовий чувал без  вiдпочинку,
не збавляючи кроку, пружинячи сильними литками,  що  бугрилися  i  кам'яно
твердiли, обтягнутi засмаглою на сонцi шкiрою. Шофери прицокували язиками,
милуючись ?? силою i зграбнiстю форм ?? тiла, i серед них траплялися  такi
жартуни, що втягували Тi по темних куточках, щоб повести на  грiх.  Одного
iз таких джигунi" Санька схопила за шиворот i так махонула  ним  у  вс"рох
пшеницi, що вiн зарився по самi п'яти.
   В артiлi працювала Синька безвiдмовно i роботу виконала ретельно, краще
за всiх. Полють полiльницi буряки - обжене ?х Синька на цiлий рядок.  Коли
не глянеш на не?, - все й сто?ть стовбура, не розгина?ться.  Сердиться  на
не? жiнки за те, що ?х обганя?, а вона ще дусче супиться, ще лютiдiе маха?
сапою.
   Коли Сергiй привiв у хатy Дороша i пояснив сестрi, що вiн буде  жити  у
них н:а квартирi, Санька не повiрила. Як? У них жити? I вiн  не  погребу??
Стояла посеред хати з пустим вiдром i пильно  оглядала  Дороша  з  нiг  до
голови. А вiн, у сiрiй ?iхинельчинi, з чемоданом у  руках,  топтався  бiля
столу i не знав, що робити. Потiм поставив  чемодан,  пiдiйшов  до  не?  i
подав руку для привiтання. Вона теж поставила  вiдро  i  теж  подала  свою
широку, чоловiчу рiку, i очi ?? розчулено заблищали.
   По соромливiй усмiшцi Дороша, по його чистих очах по  той  малесенькiй,
слабенькiй ручцi, по його блiду, хворобливому  обличчi  i  ще  по  чомусь,
однiй ?й вiдомому i бiльше нi дiя кого не доступному,  Сань-ка  визначила,
що перед rfero людина добра, а не зла i що ?? треба поважати й цiанувати.
   Через кiлька  хвилин  она  повернулася  iз  цебром  води  i  заходилася
розтоплювати пiч, щоб приготувати для гостя  хорошу  вечерю.  Дороша  вона
посадила на покут i дивилася на ньогоё як на  iкону.  Вона  була  збудяна,
весь час похитувала головою,  усмiхалася  i  жваво  жестикулювала.  Сергiй
перекладав це на сло ва. Санька говорила, що го  стевi  в  них  буде  дуже
добре, що вiн матиме все, що забажа?, аби тiльки ?в  та  поправлявся,  щоб
був не так ?й (вона втягла щоки i пустила пiд лоб очi, щоб показати,  який
вiн худий), а такий: вона роздула сво? щоки, скiльки могла, i  аж  почерво
нiла вiд натуги. Дорош переказав, що вiн буде старатися, але  що  з  нього
поганий ?дець, вiн  не  зна?,  чи  господиня  залишиться  ним  задоволена.
Зачувши це, вона  здивувалася,  журливе?  похитала  головою  i  нетерпляче
глянула на Сергiя, навiть смикнула  його  за  рукав,  прохаючи,  очевидно,
пояснити, в чiм кри?ться причина  нездоров'я  гостя.  Сергiй  показав,  що
гiсть був дуже тяжко поранений на вiйнi. Вона зробила  страшне  обличчя  i
так застигла на хвилину. Потiм  кинулася,  як  вiд  електрики,  i  швидко,
безладно замахала руками, так гаряче i так збуджено, що навiть  Сергiй  не
мiг довго розiбрати, що вона говорить. Очi ?? горiли, в грудях булькало  i
стогнало, лице зробилося лютим i невблаганним, i вона пiшла на  Дороша,  а
вiн вiдходив назад, потискуючи плечима, здивовано позираючи на Сергiя.
   - Чого це вона? Що це з нею?
   Але Сергiй не звертав уваги на його  запитання,  а  уважно  i  сторожко
слiдкував за жестами сестри, бо все ще не мiг зрозумiти, що  вона  каже  i
чого хоче. Обличчя його було напруженим i зосередженим, i в цю хвилину вiн
дуже був схожий на Саньку. Нарештi вiн кивнув  головою  в  знак  того,  що
зрозумiв, i вiдразу перевiв погляд на Дороша.
   - Не бiйтеся. Вона добра. Вона вас поважатиме.
   - Що вона говорила?
   - Вона сказала, що в селi було багато здорових, молодих хлопцiв. Що всi
вони пiшли на фiнську вiйну i не всi повернулися. Потiм вона додала, що це
жорстоко - убивати людей.
   - Скажи ?й, що я убивав ворогiв.
   Сергiй швидко зажестикулював, вона закивала головою, що розумi?.  Потiм
враз пiдбiгла до  Сергiя  i  легенько  ляснула  його  рукою  по  щоцi.  На
превелике здивування Дороша, Сергiй не розгнiвався, а посмiхнувся i вiдвiв
?? руку. Тодi вона розкуштряла йому на головi  волосся,  схопила  себе  за
горло i стала давити, схвильовано сапаючи та  наступаючи  на  Сергiя.  Вiн
обняв ?? за плечi, але  вона  вирвалася  з  обiймiв,  гнiвна  й  лиха,  i,
нарештi, пiшла в хатину.
   - Гедзь укусив. Вона хороша, але дуже вперта.
   - Що ж вона каже?
   - А, товче одне i те ж. Що всi люди однаковi i всi хорошi,  вбивати  ?х
не можна. Грiх. А як, по-тво?му, каже вона менi, людей можна  вбивати,  то
щоб я брав ?? за горло i давив. Та ви не звертайте  уваги.  Ал?  про  бога
погано не говорiть, бо тодi вона на вас  розгнiва?ться  i  зможе  наробити
багато прикростей.
   - Вона вiруюча?! Як же ?й внушили вiру в бога?
   Сергiй помовчав трохи, знизав плечима.
   - Наша мати пiсля смертi  батька  зробилася  дуже  набожною  i  кожного
вечора заставляла нас  молитися.  Я  молитву  шепчу,  а  Санька  на  iкону
дивиться. З мене святого не вийшло, а вона, бачте, залишилася вiруючою.  А
вчила ?? мати дуже просто: знiмала iкону... - Сергiй глянув на рушники, де
висiли образи, - i показувала на небо, пояснюючи жестами, що той бородатий
святий там живе. Коли йшов дощ, снiг або блимала блискавка, вона говорила,
що все це робить той бородань, i заставляла цiлувати  його...  А,  що  там
говорити! Дурне дiло - нехитре.
   В той вечiр Санька приймала гостя з особливою пошаною: заставила Сергiя
зарiзати пiвня i цiлий вечiр пекла, варила i  смажила,  потiм  вийняла  iз
льоху i с глечик сметани, облила нею вареники i поставила на i стiл. Пiсля
вечерi послала  гостевi  на  лiжку,  обiклавши  його  подушками.  Сергi?вi
наказала спати на лавi, а сама лягла в хатинi на примiстцi.
   Так i зажив у Золотаренкiв новий гiсть. Спочатку  троянiвське  жiноцтво
довго базiкало I навiть пiдсмiювалося з того, що такий важливий чоловiк та
поселився в нiмо? Саньки, пускало з язикiв  розма?тi  брехнi.  Говорилося,
наприклад, що Санька приманила нового чоловiка сво?ю поставою, що, мовляв,
постоялець чоловiк слабий, миршавий, от  i  поласувався  на  розкохану  та
дорiдну жiнку. Одначе всi скоро  вгомонилися,  бо  начухали  язики,  а  до
Золотаренкiв, до яких  ранiше  майже  нiхто  не  заходив,  тепер  щовечора
зазирали сусiди чи й так собi - прийшлi люди.
   Приходив Бовдюг, мовчазний i  стриманий  i,  запитавши:  "А  де  ж  тут
поставити сокиру?", сiдав завжди на одному ж мiсцi: на лавi пiд  мисником.
Кузь не входив, а влiтав у хату, наче на сполох. У нього  нiколи  не  було
постiйного мiсця, i вiн нiколи не сидiв,  а  маячив  по  хатi,  гарячився,
встрявав у розмову, чи були тому радi, чи нi, рiшуче вимагав вiдповiдi  на
питання,  якi  вiн  ставив,  i  через  кожнi  пiвгодини,  потираючи  руки,
вигукував: "Ах, боже ж мiй, коли б то я все знав на свiтi?" -  i  тут  же,
повернувшись  до  кого-небудь,  канючив  тютюну  на   цигарку.   Це   його
старцювання набридло всiм, але до нього уже так звикли, що коли б Кузь був
серед людей i не просив закурити, то на нього б дивилися як на  новоявлене
чудо. Сергiй же як молодий господар, в обов'язок якого входило турбуватися
за сво?х гостей, не обiйшов сво?ю увагою i Кузя: у сво?х  далеких  родичiв
по материнiй лiнi? дiстав кулик тютюнового бадилля, змiшав його  iз  сухим
потертим листям та й поставив в коритчатку бiля  дверей.  Кузь  аж  ахнув,
побачивши таку розкiш. Поглинав багатство очима та все примовляв:  "Бож-же
ж мiй, якi добрi люди ? на свiтi!" Цiлий  вечiр  вiн  просидiв  навпочiпки
бiля коритечка, раз по раз,  перехнябивши  голову,  зазирав  у  нього,  як
сорока в кiстку, чманiв  вiд  курива.  Санька  не  любила  Кузя  i  часто,
простягши руку, перекривляла перед людьми, як  вiн  просить  тютюну.  Тодi
Кузь дивився на не?, як на заморського артиста, i кивав головою: "Понiмаю,
понiмаю", анiскiлечки не гнiваючись, i додавав при тому: "Ви зна?те,  якби
оцiй жiнцi дав бог рiч, так i мертвого передражнювала б".
   Коли люди, наговорившись досхочу, виходили iз хати, Кузь на  секундочку
присiдав до коритечка, набивав махоркою кишенi, примовляючи: "Воно хоч уже
й на весну потягло, та ночi довгi, хай ?м лихо". Тодi Санька пiдбiгала  до
Кузя, тягла його за рукав i аж клекотiла  вiд  злоби,  показуючи  йому  на
мигах, щоб висипав махорку назад.  "Понiмаю,  понiмаю",  -  кивав  головою
Кузь, але висипати й не збирався. Санька хапала його за  петельки,  i  хто
зна?, чим би воно закiнчувалося, якби не заступався Сергiй.
   Приходив на посиденьки i Андрiй Блатулiн - Латочка. Переступивши порiг,
скаржився, що дiти заженуть його в труну. "Якби можна було, позв'язував би
всiх на один шнурок та хоч  би  попорепав  для  острашки,  а  поодинцi  не
справлюся. Одного б'ю - п'ятеро навдьори. Подумайте  тiльки,  -  скаржився
вiн далi, - якось приходжу вечором iз роботи, прошу в жiнки повечеряти,  а
вона поверта?ться з хатини заплакана, очi вiд мого погляду одводить,  так,
нiби соромиться  сказати  щось  дуже  важливе  або  серцем  себе  нечистою
почува?.
   - Чого це ти очi опуска?ш, як на другий день пiсля весiлля? Може,  десь
у гречку вскочила та тепер глипа?ш очима?
   - Чоловiчку мiй рiдненький, дiтьми сво?ми присягаюся, що нiяких балощiв
я нi з ким не мала. Одному тобi вiрна. Хоч - долiвку язиком лизну. А тепер
одне нещастя трапилося, що не знаю, як i сказати.
   - Захворiла, чи що?
   - Я здорова.
   - То, може, тебе зобидив хто? Дiлянку  невiрно  замiряли  в  артiлi  чи
трудодень неправильно записали?
   - Нiхто мене не зобижав, а тiльки таке  в  хатi  трапилося,  що  ти  як
дiзна?шся, то битимеш.
   - Чоботи шкаповi, тi, що я на ярмарку купив, украдено?
   - Нi. Чоботи цiлi.
   - Грошi, що на корову збирав?
   - I грошi цiлi.
   - Та що ж тодi сталося? Кажи, не мотай з мене душу!
   - Вечерi нема?.
   - Як нема?? Хiба ти не варила?
   - Варила обiд, але всi горшки пустi, пiди хоч i сам подивися.
   I правда. Глянув я: всi горшки пустi. Вiд двох паляниць  тiльки  крихти
лишилися.
   Що за оказiя? Аж ось заходить моя найменшенька Тетянка, та й хвалиться:
"Тату, а в нас сьогоднi весiлля було". - "Яке весiлля?" Вона пальчик у рот
i далi продовжу?: "Наша Марiйка за Вихорового Петруся замiж виходила.  Оце
недавно до сватiв по?хали. Гостей було - повна хата!" Я при цих словах  аж
отетерiв. А вона далi сво?: "Горiлку пили, пiсень спiвали. Особливо отi??,
що: "Виглiбай, мати, жал, жал, комусь буде дочки жаль, жаль". Та - плиг iз
мо?х колiн i пiд пiл рукою показу?. Я туди - аж там цiла батарея пляшок  з
водою, "горiлка", значить. Я тодi до жiнки: "Не горюй, - кажу, - раз  таке
дiло, що в нас весiлля було i ти свою дочку замiж вiддала, то не  плакати,
а радiти повинна. Вари галушки, та тiльки пошвидше,  бо  таки  добре  менi
живiт корчi зводять". А Тетянка тодi пiдходить до мене та так радiсно: "Ми
тепер, -каже, - тату, багатi стали. В нас у стайнi аж пара коней  сто?ть".
Вийняв я батiг iз-за сволока, дай, думаю, пiду подивлюся, що воно  там  за
конi такi об'явилися? Пiдходжу до хлiва, чую -  iржуть.  Видно,  господаря
зачули. Побачили мене - притихли. Дивлюся, аж  то  мiй  Микола  i  Тетерин
Федько. Стоять, понасуплювалися, куди та й ржачка подiлася. Питаю я свого:
"Ви по?ли борщ i весь обiд?" Мовчить. Я знову питаю: "Ви по?ли, кажiть? Бо
так зараз батогом одрепiжу, що й на травичку не сядете!" Мiй тодi й  каже:
"Ми - конi. Ми борщу не ?ли. Нам овес давали". Я  до  ясел,  а  там  вiвса
повно. "Як же ви, - питаю, - мiшок з горища зняли?"
   А вiн: "Ми, тату, коробкою згори носили". Закипiло в мене серце  -  сiм
шкур би з них зiдрав за таку шкоду. Та як згадав, як  з  мене  мiй  рiдний
батько линтварi дубив нi за що нi про що, -  опустив  батiг  i  вийшов  iз
хлiва.  Хай,  думаю,  хоч  мо?  дiти  небитими  ростуть,  коли  вже   менi
перепадало".
   Дорош уважно слухав розповiдi селян, але вiдчував, що вони приходять до
нього не для того, щоб розповiдати такi невиннi iсторi?, а що в них на умi
е щось важливiше. Вiн допитувався в Сергiя, який, по всьому видно, знав, у
чому справа, але той тiльки знизував плечима i прикидався незнайком.
   Одного разу пiсля того, як дядьки порозходилися iз посиденьок, Дорош не
витримав i вирiшив повести iз Сергi?м розмову, як то кажуть, навпростець.
   - Скажи менi: чого вони сюди ходять? - запитав вiн, роздумливо  суплячи
брови.
   - А я почiм знаю? - щиро здивувався Сергiй. - Ви у них запитайте.
   - Коли ж вони мене бояться, - спохмурнiв Дорош. Сергiй,  що  плiв  ятiр
посеред хати, на  секунду  припинив  роботу,  спiдлоба  глянув  на  Дороша
веселим оком:
   - З яко? речi?
   - У мене таке враження.
   - О-о, - зрадiв Сергiй. - Потрапили у саму точку.
   - Тiльки я не можу зрозумiти, в чому тут причина.
   - А ви пильнiше придивiться, тодi й побачите.
   - А може б, ти менi прямо сказав? Без загадок? Сергiй сердито  перегриз
зубами сирову нитку, заплутався пальцями у вузеньких вiчках, i  рука  його
затрiпотiла в ятерi, як спiймана риба.
   - Те, що в нас у селi робиться, - слiпий побачить, а глухий  почу?.  Ви
тiльки не ображайтесь. Це я жартома. Само воно в мене з язика виплигу?. Ви
бачите, - продовжував вiн далi уже без насмiшки, - до вас горнуться  люди,
а це не так легко заслужити. Оксен хоч чоловiк  нiби  й  непоганий,  а  до
нього так не ходять, як до вас. А чого?  Бо  вiн  хитрий.  Любить  хвостом
крутити. I перед районною владою хоче бути  хороший,  i  перед  людьми  не
спасувати. А воно. не  завжди  вгада?ш.  Воно  Радянська  влада  за  народ
сто?ть, але в нашому селi  з  цим  дiлом  нерозбериха  виходить.  З  такою
владою, яку ми ма?мо в особi Гната, люди не погоджуються. Сесi?  проводить
для форми, грубiянить, обража? людей, одним словом, хазяйну?, як  хоче.  Я
от часто дивився на вас i думав: невже i вас заставить Гнат танцювати  пiд
свою дудочку. Як ?здили ми по жом - гарно ви говорили. I про правду, i про
добре ставлення до людей. Та слова одне, а  дiло  -  друге.  Гнат  он  теж
розпина?ться, що вiн за Радянську владу жизнь готовий вiддати,  а  сам  ??
ногами топче, за корiнь рве. Кажу вам як  комсомолець,  е  в  нашому  селi
хлопець, змовилися ми: не прикрутять Гната мiсцевi товаришi, по?демо  вище
правду шукати.
   Сергiй швиргонув недоплетений ятiр на солому, вийшов у сiни за  пряжею.
Дорош залишився сам, повний душевного сум'яття.  В  його  пам'ятi  виринув
давно вже забутий епiзод, бачений ним колись на одному з вокзалiв  пiвдня.
Серед метушнi, гамору  й  крику,  страшенно?  спеки,  штовханини,  огидно?
вокзально? пилюки бiга? дiвчинка рокiв шести в бiлiй  панамочцi,  в  труси
ках i кричить переляканим голосом: "Бабусю, бабусю!" На ??  личку  -  жах,
очi благальнi  i  шукаючi.  А  розкiшна,  засмагла,  нафарбована,  тiлиста
пляжанка, що манiжилась пiд зонтиком,  суворо  крикнула:  "Треба  було  не
ловити гав! Велика вже!"
   В цей час побiля вагонiв, приклавши долонi до грудей, старечою  трускою
бiгла бабуся в  широкому  солом'яному  капелюсi.  Побачивши  ??,  дiвчинка
закричала ще дужче i  сховала  сво?  заплакане  личко  у  рясних  складках
бабусиного плаття. Потiм взяла  мiцно  за  руку  i  пiшла  за  нею,  гордо
пiднявши голову i блаженно похлипуючи. Iдучи, вона озирнулася i глянула на
ту пляжанку, що дорiкала  ?й  за  неуважнiсть,  i  той  погляд  був  такий
ненависний, що коли вiн ковзнув по Дорошевi, то йому зробилося моторошно i
вiн вiдчув, що совiсть у нього нечиста. "Я мiг би вискочити  iз  вагона  i
допомогти ?й вiдшукати бабусю, - подумав вiн. - Але я цього не зробив.  Що
ж це таке? Як же це сталося? Я надiявся на крайнiх. Я думав, що хтось  там
надворi це зробить. А треба було не надiятися, а робити самому.  Виходить,
у мене ? багато слабостей, i виходить, що я  не  святий  i,  може,  навiть
гiрший за iнших".
   I тодi його охопило  почуття  палючого  сорому,  i  вiн  довго  не  мiг
дивитися в очi людям.
   Таке ж саме почуття охопило його i тепер, тiльки ще з бiльшою силою.
   "Так, - розмiрковував Дорош, ходячи по хатi. - Безумовно,  Сергiй  каже
правду. Я вiддався роботi  на  фермi  i  не  додивився  до  головного:  до
загально? постановки, вiд яко?, власне, залежить i моя робота.  Коли  б  я
придивився пильнiше, менi б стала ясною непослiдовнiсть у характерi Оксена
i його примирення з усiма тими перекрученнями, що ?х  допуска?  Гнат,  той
в'ялий пiдхiд до справ артiльного життя, той  застiй,  який  пану?  всюди.
Так, так. Лiд треба ламати, i  менi  здавалося,  що  я  вже  це  роблю,  а
виявля?ться, що нi. Я не з того боку почав. Надiявся сам на  себе,  а  сам
багато не зробиш".
   Дорошевi зробилося  досадно,  бо  вiн  спiймав  себе  на  тому,  що  не
позбавлений себелюбства. "Ну й що ж, - захищався вiн сам вiд себе. -  Адже
я спрямовую його не'на себе, а для загального добра мого народу... Але лiд
треба ламати. Треба Гната прикрутити так, щоб вiн визнав  сво?  помилки  i
припинив чинити неподобства! Хлопець вiн, зда?ться, непоганий, але дивак.'
Головне, що вважа? себе незамiнимим i переконаний, що вiн  родився  тiльки
для того на свiт, щоб бути  головою  сiльради.  Треба  за  нього  взятися.
Вiдразу його, звичайно, не скрутиш, отже, доведеться крутити  поволi,  але
щораз все мiцнiше i мiцнiше. А як ми насядемо на  нього  гуртом,  то  дiло
вийде".
   В сiнях зачувся гомiн, в хату увiйшов  Сергiй  i  ще  хтось  у  довгому
чорному пальтi. Лампа стояла на столi з  газетним  обгорiлим  абажуром,  i
Дорош не мiг розгледiти обличчя прийшлого.
   - Здрастуйте, - привiтався прибулий i, знявши кепку, ступив  два  кроки
вперед. Дорош пiзнав колгоспного облiковця Уласа Хомутенка  i  потис  йому
широку холодну долоню. Коли Улас вiтався, то вираз його обличчя був такий,
нiби йому хотiлося сказати щось наболiле i важливе, i  Дорош  подумав,  що
воно стосуватиметься тi?? розмови, яку вони недавно  iз  Сергi?м  вели,  i
вiдразу ж здогадався, що це i ? той хлопець,  про  якого  говорив  Сергiй.
Улас сiв на лаву, але розмови не починав.
   - Ви, зда?ться, вчилися в  унiверситетi?  -  запитав  його  Дорош,  щоб
як-небудь розпочати розмову.
   - Так. На iсторичному факультетi.
   - Кинули?
   - З об'?ктивних причин.
   - Дума?те повернутися?
   - Не знаю. Майбутн? покаже. Друзi мене кличуть в листах, але я поки  що
не хочу ?хати, щоб не стати для них тягарем.
   Дорош  погладив  маленькою  рукою  скатертину  на  столi,  зiмкнув  над
перенiссям брови.
   - Менi зда?ться, що ви трохи не туди завернули. Якщо товаришi вам ладнi
допомогти, то нiколи не треба вiдвертатись  вiд  них.  В  товаришiв  треба
вiрити.
   - Дивлячись у яких,  -  насмiшкувато  сказав  Улас  i  перезирнувся  iз
Сергi?м, i Дорош по тому погляду здогадався, що тут iсну? якийсь натяк.  -
Iнодi такий товариш так i говорить очима: вiр менi,  вiр,  а  ти  йому  не
вiриш чомусь.
   Розмова починала ставати вiдвертою, але ?? перебив Дясмелик,  що  нагло
зайшов  у  хату  в  коротенькiй  кавалерiйськiй  куртцi,   обшитiй   сивим
смушечком, наваксованих чобiтках  i  шапцi-кубанцi,  з-пiд  яко?  крученим
прядивом лiз чуб.
   - А, пiдпiльний активi - кинув вiн замiсть  привiтання  i,  вийнявши  з
боково? кишенi обтрiпану колоду карт, ляпнув ?? на  стiл.  -  У  "хвильки"
хочете? Раз, два, три, чотири.  Банда.  Якраз  на  гру.  Сергiй,  кидай  к
бiсовiй матерi ятiр, правди все рiвно не спiйма?ш. Сiдай до столу.
   В одну  мить  Джмелик  роздягся,  кинув  на  скриню  куртку,  шапку  i,
поплювавши в пучки, заходився здавати карти.
   Дорош дивився на нього здивовано i насторожено. Вiн дещо  вже  чув  про
цього зайду i анархiста,  знав,  що  його  батька  репресували,  а  самого
Джмелика витурили з армi?, та це його не дуже засмутило. По недiлях  носив
хромовi чобiтки iз шпорами, побрязкував ними на всiх весiллях  та  грищах,
дурманив голови хутiрським дiвчатам, доки не при?хав iз району мiлiцiонер,
реквiзував шпори як вiйськове майно i почепив собi на  кирзовi  чоботи,  а
Джмеликовi видав розписку.
   Северин  повернув  ту  розписку  назад  мiлiцiонеровi   i   порадив   з
надзвичайною ввiчливiстю:
   - Наштрикнiть ?? в клозетi на цвяшок, бо вона менi без дiла.
   За контрреволюцiйнi балачки сидiв Джмелик  у  мiлiцi?  безлiч  разiв  i
кожного разу присягався пiд розписку,  що  бiльше  вiд  нього  не  почують
жодного недоброго слова. Його випускали, i вiн, ще не  переступивши  порiг
мiлiцi?, знову за?дався з ким-небудь. Нарештi всi чомусь зiйшлися  на  тiй
думцi, що його "мiшком з-за рогу вдарено", i перестали звертати  на  нього
увагу.
   - Гра?мо на хрусканцi, - уточнив Джмелик умови  гри.  -  Пiсля  кожного
програшу - п'ять штук. Для вчених лобiв можна прибавити ще п'ять. Згода?
   - Що ж. Давай, - погодився Дорош, якого заразила Джмеликова веселiсть.
   - О! Та ти свiй хлопецьi - радiсно вигукнув Джмелик. - А  говорили,  що
ти з монахiв... Що прямо тебе з монастиря - i на партiйну роботу.
   Дорош беззлiсно засмiявся. Улас присiв до столу, не роздягаючись,  i  в
душi засуджував Дороша за те, що дав згоду на таку пусту  розвагу.  Сергiй
теж хмурився. Мовчки стали грати.  Дорош  виграв  i,  пiдсунувши  окуляри,
попросив Джмелика:
   - Наставляй лоба.
   Джмелик, позираючи спiдлоба, нахилив голову. Дорош хруснув  його  п'ять
разiв так, що в хлопця виступили сльози.
   - Здорово б'?ш! Не жалi?ш! - в захопленнi вигукнув Северин.  -  Коли  б
менi довелося, я б тобi теж гривеникiв навiшав.
   - Такий на мене лютий?
   Джмелик труснув чубом, в свiтi лампи очi його недобре спалахнули.
   - Давай зустрiнемось в темному кутку, тодi побачиш.
   Сергiй кинув карти на стiл, сказав, червонiючи:
   - Ну, ти ось що. Ми тебе сюди не просили. I качай пошвидше,  доки  тобi
дверей не показали.
   Джмелик усмiхнувся, вигнув красивi брови.
   - Щось менi нема? охоти звiдси йти. Кумпанiя дуже  хороша  -  настоящий
комiтет по агiтацi? за Радянську владу.
   Сергiй рвонувся iз-за столу, але Дороiп схопив його за руку.
   - Сядь! - крикнув вiн,  за?каючись  i  посмикуючи  ши?ю.  Вiд  брiв  до
пiдборiддя стiкала по обличчi нервова блiдiсть.
   - Ти чого ши?ю смика?ш! - визвiрився Джмелик. - Заслав батька  мого  на
смерть, ще й на мене очi витрiща?ш?
   - Я н-не знаю, з-за що заслали твого батька, але  якщо  вiн  був  такою
сволотою, як ти, його слiдувало розстрiляти разом iз тобою.
   - А ти не жалкуй, - криво усмiхнувся Джме-лик. -  Може,  нашi  стежечки
зiйдуться, тодi не розминемося спроста. Так i знай.
   Вiн накинув наопашки кожушок, начепив на  голову  кубанку  i  вийшов  з
хати.
   - При?мних снiв, бандитики! - крикнув, закриваючи дверi.
   Пiсля його вiдходу в хатi запала гнiтюча  мовчанка.  Сергiй  знову  сiв
доплiтати  ятiр.  Улас  сказав  "на  добранiч"  i  пiшов  додому.   Дорош,
сутулячись, ходив iз кутка в куток, все швидше i  швидше,  нiби  його  хто
пiдстьобував по спинi гарячими батогами. Потiм сiв за стiл i  став  читати
книжку по зоотехнiцi, очевидно, не стiльки для того, щоб зрозумiти щось  в
нiй, скiльки для того, що'б заспоко?тись. Прочитавши кiлька  рядкiв  i  не
зрозумiвши змiсту, вiн закрив  книжку  i  знову  замаячив  по  хатi.  Йому
зробилося душно. Вiн розстебнув гiмнастьорку, випив кухоль води, але це не
допомогло. Всерединi в нього горiло щось сухе i гаряче.  Тодi  накинув  на
плечi шинелю i вийшов надвiр.
   Десь далеко у Чорному яру шумiли веснянi води, i той шум був iз якимось
особливим сердитим сичанням, нiби тi води заливали величезне кострище,  що
нiяк не хотiло гаснути. Волога темрява валила з Ташанi, густо, як  смолою,
заливала дворище, так, що в нiй ледве бовванiли хлiв, погрiбничок i верби,
що росли на городi. Дорош сiв на призьбi i  довго  прислухався  до  нiчних
шумiв, якi поволi заспокоювали  його,  робили  яснiшими  думки.  "Так  от,
Оксене, ти говорив, що на можеш терпiти насилля над людиною. А що ти будеш
робити iз таким, як Джмелик, що вiдверто не визна? iде?, за яку ти ладен в
любу хвилину вiддати життя,  i  обiця?  тобi  при?мну  зустрiч  у  темному
завулочку? Даю тобi слово, що в такiй зустрiчi переможцем буде вiн,  а  не
ти. Бо доки ти  йтимеш,  розвiсивши  вуха,  та  думатимеш  про  скасування
насильств над людиною, та умовлятимеш його, щоб вiн з'?в бубличок  i  тебе
послухав, вiн тобi зверне голову".
   В таких роздумах Дорош просидiв годину, а може, й двi. Коли вiн  зайшов
у хату, Сергiй уже спав. На столi стояла  прикручена  лампа.  Недоплетений
ятiр висiв у кутку на жердцi. Дорош роздягся i, загасивши  лампу,  лiг.  В
хатi зробилося темно, пахло свiжим духом житньо? соломи i не то хмелем, не
то запарою для тiста. Дорош закрив очi i приготувався спати, але уява його
була такою розбурханою, що сон тiкав вiд нього, i вiн перекидався  з  боку
на бiк. До того ж, мабуть, на вологу погоду, в нього нив бiк, i  бiль  був
такий тупий i непри?мний, що Дорош не  знав,  як  лягати,  щоб  заспоко?ти
його.
   - Чого ви не спите? - запитав Сергiй i зашелестiв соломою. Виявля?ться,
вiн також не спав,  а  тiльки  лежав  тихо,  може,  задумавшись,  а  може,
прислухаючись до того, як за хатою вистугоню? весняний вiтер.
   - Нездужа?ться... Бiк болить.
   - На тепло, мабуть, бо вiтер iз Чорноморi? повернув. А що у вас за шрам
на боку? Колись умивалися, так я пiдгледiв. На  фронтi  вас  поранило  чи,
може, хто ножем полоснув по п'яному дiлу?
   - То давн?, - неохоче вiдказав Дорош i замовк. Сергiй теж  мовчав,  хоч
його жерла нетерплячка послухати оповiдання iз життя Дороша, яке було  для
нього загадкою.
   - Бачу, не хочете ви зi мною говорити. Та що я, проти вас?  -  ображено
засопiв на соломi Сергiй. Дорош скрипнув лiжком, тихо засмiявся:
   - Ти, Серьожо, як той стручок перцю: ще не пом'яв його, а вiн  уже  очi
випiка. Ще не встиг я подумати, що тобi говорити, а  ти  вже  сердишся.  А
того й не зна?ш, що в життi людини можуть траплятися такi випадки, що  без
болю ?х згадувати не можна.
   - Це правда, - з виною в голосi погодився Сергiй.
   - Тож-бо. Ось ?здили ми з тобою по жом,  я  все  до  тебе  придивлявся.
Скажеш слово, а я його i сюди i туди повертаю,  на  всi  боки  кручу,  щоб
докопатися, що ти за чоловiк, яка в тебе житт?ва лiнiя душу пройняла.
   - Ну, i яку ж ви в мене лiнiю знайшли?
   - Плутану, Серьожо. Дуже плутану. От ти говорив,  що  мiсто  погане,  а
село хороше, а до того й не додумався, що люди з мозолями i в мiстi,  i  в
селi ?. А ? такi, що держава для них - мельниця з калачами. Такi вважають,
що вiтер буде мельницю крутити, а калачi ?м прямо в рот падатимуть. Отаких
людей треба ненавидiти i вести з ними  рiшучу  боротьбу.  Я,  брат,  таких
людей, де б ?х не зустрiв, смертельним бо?м б'ю. Воно,  Сергiю,  на  землi
ще, на жаль, так влаштовано, що кожен бере вiд життя те, що може взяти, та
не кожен вiдда? те, що може вiддати. Один проживе життя тихо, спокiйно,  а
помре, то нiхто й не помiтить, що такий чоловiк i жив на свiтi.  А  другий
такий пiсля себе слiд залишав, що цiлi  поколiння  про  нього  пам'ятають.
Такi люди входять у велике життя... Багато людей  я  зустрiчав  на  сво?му
недовгому вiку, але в пам'ятi мо?й назавжди залишився один  чоловiк,  i  я
його не забуду нiколи. Був це звичайний робiтник,  слюсар  iз  харкiвських
майстерень.  А  при?хав  вiн  у  наше   село   як   два-дцятип'ятитисячник
колективiзацiю проводити. Такий собi звичайнiсiнький чоловiк, сивоусий,  у
шкiряному картузi i ростом середнiй. Ну, при?хав, значить, оруду?.  А  час
тодi тривожний був, неспокiйний. Та ти й  сам  пам'ята?ш,  уже  пiдлiтком,
мабуть, був. Уночi так i дивись: там горить, там  горить  -  то  куркульня
сво? клунi  палить,  не  хоче  бiднотi  залишати.  Менi  тодi  було  рокiв
вiсiмнадцять. Комсомолець був, портупею через плече  носив,  за  Радянську
владу в огонь i в воду готовий був кинутися, тiльки хмелю зеленого  багато
в головi було, як от зараз у тебе. Помiтив мене Сазон - так того робiтника
звали - i каже: "Хлопець ти молодий, село зна?ш добре, будеш при  менi  за
помiчника". - "Добре, - кажу, - буду з охотою вам допомагати". Вийняв  вiн
iз кишенi список, глянув у нього i пита?: "Де Прокiп Хвиля живе? Куркулити
його пiдемо". А в нас у селi рiчка була, така, як оце в вас  у  Троянiвцi,
може, навiть трохи й ширша. От за тi?ю рiчкою той куркуль i жив. Я й  кажу
товаришу Сазону, що так, мовляв, i так, куркуль живе там i там.  "Веди,  -
каже Сазон,  -  показуй  дорогу".  Пiшли  ми.  З  нами  ще  чоловiк  п'ять
активiстiв. Говоримо про се, про те, а Сазон мовчить. Похмурий такий,  все
щось дума?. Ось i хутiр показався. Сазон тодi зупинив нас i каже:
   "Ось що, хлоп'ята. У Хвилi, видать, пугачi такi е, що в  головах  дiрки
роблять. Так що  ви,  йолочки-метьо-лочки,  будьте  насторожi  i  рота  не
роззявляйте. Ми йдемо до ворога, а з ворогом у пiжмурки гратися нiчого.  ?
у нього два сини, так ви за ними слiдкуйте i, як дiйде дiло до гарячого, -
дуло ?м до пупа, i хай пiдiймають руки вгору. Нiчого з  ними  цяцькатися".
Пiшли ми далi. А жив цей куркуль багато. Хата пiд залiзом, двi клунi,  двi
повiтки, комори, три  пари  волiв,  iз  сiльськогосподарського  реманенту:
лобогрiйка, сiвалки, плуги, шеретовка. Одним словом, здорово жив i кровi з
бiдного люду посмоктав чимало. Зайшли ми до двору - нiде нiкого не  видко.
Пряму?мо  в   хату.   Ганок   дерев'яний,   рiзьблений,   зеленою   фарбою
помальований, аж гуде пiд ногами. Тiльки ступили, як  назустрiч  хазяйська
дочка. На ши?  намисто,  рукава  повишиванi,  лице  червоне,  мов  калина.
Побачила нас i - круть у хату. Ну, ми, звичайно, за нею. Заходимо,  а  там
цiлий погром: скринi порозкриванi, на долiвцi купа одягу, на лавах  кожухи
валяються,  бiля  дверей  два   здоровеннi   вузлища   лежать,   в   рядна
позакручуванi. По всьому видно, що люди  з  цi??  хати  тiкати  збиралися.
Дочка сто?ть бiля скринi, голi по лiкоть червонi руки  на  грудях  склала,
чорними очищами так i пропiка?. Прокiл сидить на  стiльчику  бiля  лави  у
чорнiй бекешi, смушевiй шапцi - хомут лата?. Як побачив нас, так дратва  i
залишилася в зубах. Молодший син - в плечах аршин, закутаний по самi очi в
башлик - сто?ть бiля дверей, шкiриться, як вовкодав.  "Шукай,  -  каже,  -
батьку пиво-меди, комунiя прийшла". - "А ти, я бачу, жартiвник, - говорить
до нього Сазон. - Тiльки жартувати будеш iншим разом, а зараз у нас  друга
балачка з тобою буде". I - шасть руками  парубковi  пiд  кожух.  Не  встиг
куркуленко оком моргнути, як Сазон витяг  у  нього  з-за  пояса  обрiз  iз
мережаною ручкою. Крутить його в руках, усмiха?ться. "Добре ти, - каже,  -
в дорогу зiбрався, - тiльки припiзнився трохи. Тепер сiдай у  кутку  i  не
ворушися, а ви, хлопцi, кидайте на сани куркульське майно та повеземо його
бiднотi". Куркуленко сiв у кутку, башлик розв'язав, либиться на весь  рот,
вуса пiдпруджу?. "Знав би, - каже Сазонов!, - що ти такий шустрий, я б  ту
штучку далi заховав". - "А ти не дуже жалiй, - втiша?  його  Сазон.  -  Ти
подумай добре, в якiй стрiсi у тебе ще одна така iграшка захована". Був  у
того куркуленка ще один брат - горбань. З виду нещасний такий, обшарпаний,
подiбний до юродивого. Як зайшли ми в хату - вибалушився на нас,  молиться
на печi та поклони б'?.  Потiм  спустився  на  лежанку,  горб  свiй  стелi
показу? i так щось жалiбно-жалiбно спiва? та хреститься.  Спочатку  ми  не
звертали на нього уваги. Сидиш собi, ну й сиди. А потiм якось глянув я  на
нього, а вiн переморгу?ться iз братом: морг - i знову хреститься, морг - i
знову хреститься... "Ах ти ж, - думаю, - гад, он який ти святий та  божийi
Ну, тепер ти в мене не сприснеш". I став я за ним слiдкувати. А  тут  саме
хлопцi приступили до дiла. Одежу  несуть,  майно  списують.  Понасходилася
повна   хата   хуторян,   допомагають   нам   свого   любимого    землячка
розтельбушувати,  никають  по  закапелках,  щоб  дечого   прихованого   не
прогледiти. В хатi галас, метушня, крик. Загавився я. Глядь - а горбаня  й
слiд прочах. Як на вiдьомськiй мiтлi в бовдур вилетiв. Я до Сазона. Так  i
так, говорю, втiк горбань. Не догледiв я. Вiн глянув на мене суворо, очима
так i задавив. "А ти, - каже, - куди дивився, роззява?  Щоб  менi  горбань
був зараз же. Iнакше - революцiйним судом тебе карати будемо". Вискочив  з
хати, питаю в людей: "Не бачили горбаня?" - "Нi, - кажуть,  -  бачили.  До
повiтки пiшов". Я - туди. Вiдкрив дверi - темно. Тихо. Живо? душi не чури.
Ех, думаю, обдурили мене хуторяни. Втiк горбань. Тiльки я про це  подумав,
як щось коль мене в бiк. Упав я на токовище, хочу крикнути,  та  не  можу:
дух забило. Потiм хотiв себе мацнути за бiк - i втратив пам'ять. I  бiльше
нiчого не пам'ятаю. Уже потiм  розповiдали  менi  люди,  що  знайшли  мене
непритомного з вилами в боцi...
   Дорош замовк, схвильовано покашлюючи, потiм устав, налився  води  (чути
було, як вiн жадiбно, спрагло сьорбав ?? а кухля) i знову лiг до лiжка.
   - А що ж сталося з горбанем? - запитав пiсля довго? мовчанки Сергiй.
   - Його зараз же спiймали i наган при ньому знайшли. На мо? щастя  -  не
скористувався вiн ним. Вилами бив. Щоб менше шуму. I пiсля  цього  випадку
часто я згадую Сазона i слiв його нiколи  не  забуду.  Вiн,  було,  завжди
говорив: з ворогом панькатися не можна. Його бити треба...
   Сергiй нiчого не сказав на це. Вiн зрозумiв, до чого  Дорошева  рiч,  i
перед його очима постала усмiхнена, нахабна, з примруженими  вiдчайдушними
очима морда Джмелика.
   Поснули пiзно, коли по всiй Троянiвцi спiвали першi пiвнi.



        XVIII

   Рано-вранцi бiля сiльсько?  Ради  юртувалося  десяткiв  два  пiдвiд.  В
темрявi снували людськi постатi. Чулося кiнське пирхання.  Над  Троянiвкою
затихав  пiвнячий  бiй.  З  вузьких  провулкiв  темрява  вiдкочувалася  на
приташанськi луки, залишаючи пiсля себе дрiбну росу на землi, на тинах, на
солом'яних стрiхах, на одяговi людей i на  кiнських  спинах.  Високе  небо
рясним зорепадом струшувало зорi в темну Ташань i гасило ?х там - одну  за
другою. На тому мiсцi,  де  стояли  пiдводи,  пахло  свiжими  кiзячками  i
гострим, як спирт, кiнським потом.
   Крiм троянiвцiв, що видiлялися сво?м високим ростом i дещо уповiльненою
вимовою, сказаною нiби мiж iншим лiнькуватою  фразою,  були  приземкуватi,
шустрi i говiркi манилiвцi в  сво?х  куцинках  iз  дерев'яними  закрутками
замiсть гудзикiв, гострi на язик i найвигадливiшi  на  всякi  побрехеньки;
похмурi, скупi, мовчакуватi залужани з  батогами,  схожими  на  вiвчарськi
пуги; щирi, добрi i веселi хрипкiвцi, якi дружно встрявали в любу  розмову
i дiлилися мiж собою не тiльки хлiбом-сiллю, а навiть i тютюном.
   На цей раз мова мiж дядьками йшла  про  те,  на  яку  хворобу  ?х  сюди
викликали в таке рання.
   - Даром стояти не будемо, - сказав низенький манилiвець, поправляючи на
головi картузика. - Уже дадуть якесь дiло.
   Вiн був,  мабуть,  веселий  чоловiк,  бо  весь  час  пританцьовував  та
пiдштовхував лiктем вайлуватого залу-жанина, що стояв собi спокiйнiсiнько,
злiгши на воза, так, нiби ви?хав на ярмарок.  Вигляд  у  нього  був  такий
байдужий, що скажи йому зараз, що треба ?хати на край свiту, та  й  то  не
здиву?ться, а лише пiдiйде до коня i скаже: "Ану ж,  ногу!  Дай  ногу!"  -
подивиться, чи пiдкови при копитi, розплута? вiжки, у якi  клята  худобина
"заступила", помаца себе за кишеню, чи досить тютюну та чи вистачить  його
на далеку дорогу, крикне "н-но" i по?де собi поволеньки.
   На слова веселого манилiвця залужанин  довго  не  вiдповiдав,  бо  саме
клинцював сало з хлiбом, потiм утерся рукавом, вийняв кисет, закурив i  аж
пiсля цього обiзвався:
   - ?м виднiше, - i кивнув головою на сiльраду.
   - Воно ясно, що виднiше, - зараз же  пiдхопив  манилiвець,  -  та  якби
знаття, куди ?деш? Сiнця он поклав рептушок,  та  чи  й  вистачить?  Як  у
Полтаву або аж на саму Охтирку, то й не вистачить.
   - Це не iнакше, як за крамом, - пролепетав хрипкiвець. -  Там,  кажуть,
на станцi? чобiт та шапок навалили стiльки, що й на весь район хватило би.
   Дядьки гомонiли собi та ламали голови, куди то ?м  випаде  ?хати,  а  в
кабiнетi Гната iшла  та?мна  нарада.  Завдання,  поставлене  райвиконкомом
перед Гнатом як головою сiльради,  було  зовсiм  не  та?мне  i  не  носило
будь-якого прихованого вiд людей змiсту. Навпаки,  про  нього  треба  було
якнайширше сповiстити всiх селян, але Гнат вирiшив огорнути  цей  важливий
захiд суворою та?мницею.
   Тепер  вiн  сидiв  при  наглухо  зачинених  вiконницях,  i  при  свiтлi
сiльрадiвсько? лампи обличчя його було суворим i заклопотаним.  Зодягнений
вiн був як до вiйськового походу: в шкiрянцi, перехрещенiй ремiнцями  двох
польових сумок, напханих паперами, на головi - кубанка, на  руцi  пльотка.
Проти нього з очiкувальними обличчями сидiли Дорош i Оксен.
   - Я покликав вас для того, - голосом, повним та?мничостi, почав Гнат, -
щоб ви допомогли менi провести одне м?роприятi? державно? ваги.
   - Яке саме? - пита? Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю.  -  Ти  вже
нас пiвгодини трима?ш, а про дiло нi слова. А нам сидiти нема?  коли.  Нас
робота жде.
   Гнат вилазить iз-за столу i крадькома йде до дверей, щоб перевiрити, чи
не прича?вся там пiдслухувач в  образi  виконавця  або  одноокого  Кузьми,
якого вже не раз було ловлено на гарячому.  Пiдозра  Гнатова  розвiю?ться:
виконавець спить на столi пiд телефоном. Кузьми не чути нi слуху нi  духу.
Гнат прикрива? дверi, стрiля?, немов з гармати:
   - Район наказав нам переселяти хутори. I допитливо дивиться  на  Дороша
та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.
   - Оце й усе? - щиро диву?ться Дорош, в'?дливо посмiхаючись. - Нi, Гнат,
ти таки оригiнал. ?й-?й. По тво?й поведiнцi можна було подумати, що на нас
iде вiйною Францiя.
   - А ти  чого  баскаличишся?  Переселення  -  це  теж  вiйна,  -  рипить
шкiрянкою Гнат.
   - Почина?ться свайба, -  з  досадою  говорить  Ок-сен.  -  I  сiвба,  i
переселення - все на мою шию. А куди ж я хуторян дiватиму?
   -  По  колгоспниках  розмiстиш.  Ось  у  мене   списки,   давай   зараз
розподiлимо, кого куди.
   - А хати коли стро?ть? Польовi ж роботи почалися!
   - Органiзуй будiвельникiв бригаду. Пиши трудоднi, люди  тобi  хмарочоси
возведуть.
   - Я пропоную переселяти по частинах, - обiзвався  Дорош.  -  Переселити
кiлька сiмей, збудувати ?м житло, потiм - слiдуючу групу.  А  то  як  усiх
розкуражимо - промах може вийти. Це тобi не курку в  гнiздо  перенести.  З
людьми ма?мо справу.
   - Хе-хе! - блиснув золотим зубом Гнат. - Тебе як  послухати  -  на  два
роки тяганини вистачить.
   - А хоч би й так. Спiшити нiчого.
   - Ну, от що: за переселення одвiчаю я лiчно, i нiчого  менi  вказувати.
Ваша задача обезпечити мене транспортом i розмiстити людей,  яких  я  буду
направлять.
   Гнат сховав список у сумку i встав iз-за стола.
   - Навiщо ж ти тодi нас викликав? - скипiв Дорош. - Щоб поплескати  тобi
в долонi?
   - Згiдно з положенням я повинен з вами  радитися,  щоб  нiхто  менi  не
вказував, що я нарушаю. Ну, ти ?деш зi мною чи  нi?  -  звернувся  вiн  до
Оксена.
   Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксеновi на вухо:
   - Чу? мо? серце - нарiже вiн сiчки. Наглядай там за ним.
   - А що за ним наглядати? Не мале дитя.
   - Робимо справу  велико?  державно?  ваги,  а  його  одне  слово,  одна
яка-небудь дурна витiвка зможе зiпсувати все. Дави на всi гальма. Хай  вiн
вiдчу?,  що  ми  не  збира?мося  потурати  його  неподобствам...  Так  де,
по-тво?му, краще закладати лiтнiй табiр для худоби:
   - Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то,  може,  назад  тiкати
доведеться, - клопотався Охрiм.
   - Розумному - плач, а дурневi - радiсть, - скосив на нього очi Тимко.
   - Жалi?ш? - несподiвано обiзвався Сергiй.
   - Люди вiк прожили. Прощатися з рiдним гнiздом кому охота?  Витрушували
б тебе iз хати - i ти б кусався.
   - Нiчого ?м кусатися. Радянська влада для них добро робить.
   - Вiдколи це ти таким розумним став?
   - Тобi хоч i розкажу, то не розчовпа?ш.
   - А це ж чому?
   - Душком вiд тебе антирадянським припаха?.
   - А ти хiба з тих, що принюхуються?
   - Нi, я з тих, що нутром чують.
   - Ну, зчепилися! -  крикнув  на  них  Охрiм.  Хлопцi  замовкли.  Шдводи
зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи iз сiдла, постукав пльоткою  у
чи?сь  ворота.  Вийшов  пристаркуватий  чоловiк  у   сiрячинцi   i   рудих
розтоптаних чоботях. Побачивши Гната,  привiтався  коротким  "растуйте"  i
зняв шапку. Гнат, сiпнувши за поводи, осадив коня, що  гарцював  прямо  на
дядька.
   - Надiнь шапку. Я тобi, зна?ш-понiма?ш, не губернатор.
   Дядько поволеньки зодяг шапку i, спершись на тин,  очiкувально  дивився
на Гната.
   - Обiйди зараз хутiр i скажи  од  мого  iменi,  щоб  усi  збиралися  на
майдан. Мiтинг буде.
   Дядько поправив шапку i недовiрливо перехнябив плечима:
   - Якщо на предмет хлiбозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зiйдуться.
   - Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.
   - Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?
   - Якнайшвидше.
   - А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висiвками обкладала  -
не допомага.
   Оксен, що слухав цi переговори, смикнув Гната за рукав:
   - Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь  хлопчика,  вiн  тобi  за
десять хвилин весь хутiр облiта.
   - Ей ти, Васько, чи як там тебе! - крикнув Оксен до  гурту  хлопчисьок,
що юрмилися бiля, пiдвiд. - Ану, бiжи сюди!
   Блiденький хлопчик рокiв десяти, плутаючись у полах материного пiджака,
пiдбiг до Оксена, зупинився, захеканий, i  нацiлив  на  Оксена  чорнi,  як
смородина, очi. Оксен поплескав його по блiдих щоках, якi свiдчили про те,
що дитина просидiла цiлу зиму в хатi  i  не  бувала  на  свiжому  повiтрi.
Хлопчик опустив голову i пiдшморгнув носом.
   - В школу ходиш?
   - Нi. Не ходжу. У нас iз хутiрських нiхто не ходить.
   - Чому?
   -  До  школи  далеко,  i  взувала  нема.  Оксен  грубо,  по-чоловiчому,
пригорнув до себе хлопчика, зашепотiв йому в прозоре вушко:
   - Ось переселимо ваш хутiр у село, тодi заживете по-новому.
   - Правда? - радiсно скрикнув хлопчик, i очi його засяяли, як зiрочки.
   - Правда. От зараз пробiжи по хутору, клич усiх людей на майдан.  Збори
будуть.
   - О, то я такий, що мене тут нiхто iз хлопцiв не дожене.
   Хлопчик вирвався iз обiймiв Оксена, пiдбiг до сво?х хуторян, що  стояли
осторонь, щось ?м сказав, потiм заклав два  пальчики  в  рот  i  гучно,  з
протягом свиснув по-вiвчарському -  i  тодi  хлопчаки  з  галасом  гайнули
широкою хутiрською вулицею, i ?хнi тонесенькi голоси  вiдлунювалися  якось
весело i дзвiнко у свiжому повiтрi.
   Через пiвгодини майдан став наповнятися людьми. На  зеленому  вигонi  -
людське вириво: бiлi  жiночi  хустки,  старi  пом'ятi  картузи,  сiрячини,
кожухи, облiз-лi заячi шапки, глухий гомiн, стримане  покашлювання,  сухий
трiск  соняшникового  насiння.  Дiвчата   перештовхуються   помiж   собою,
перешiптуються. Парубки  стоять  осiбно  гамiрним  гуртом,  поводять  себе
розв'яз-но, по-хутiрському:
   - Пилипе!
   - Що?
   - Куди це вашi худобу порозпускали?
   Пилип одверта?ться до тину, застiба? ширiньку.
   - Пастися пiшла, - вiдказу? вiн тихим баском.
   - На чию ж толоку? Варчину чи Марi?ну?
   - В них обох паша добра...
   - Варко! Ти не зустрiчала Пилипово? худоби?
   - На налигач налигала та до ворiт припнула, - граючи очима,  теревенить
язиката Варка i лiзе собi в пазуху за насiнням. Пилип пiдходить до  не?  i
теж запуска? туди руку. Варка не противиться, тiльки  осудливо  зирка?  на
його широку, мов корито, пригорщ, повну насiння.
   - Ого! З чужого засiка брати не дурень!
   - Не збiднi?ш, - басовито гуде Пилип i знову пiдходить до хлопцiв.
   Регiт, гамiр, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку.  На  лiвому  крилi
молодицi та жiнки. Язики як линви, лиця розпашiлi, в них прихована гроза.
   - Чого трима?те? Починайте? Нам на роботу треба йти.
   - ?сти не доварила. В хатi все кидьма. Досi i в печi погасло!
   - Артеме! Бiжи додому, бо я теля забула од-лучити.
   Над юрбою мужчин хмарою сто?ть дим. Курять, аж на бiлому свiтi чорно. В
них сво? розмови.
   - Купив оце пiдсвинка, та боюсь, чи не прогадав.
   - Скiльки ж?
   - Одну з четвертиною.
   - Та й як?
   - ?сть наче добре.
   - А моя заболiла, хоч до ветiнара веди.
   - Жiнка?
   - Став би я з нею водиться! Корова.
   До гурту пiдходить рухлявий, як  млинок,  чоловiк.  Рукавом  полотняно?
сорочки  витира?  збуджене  обличчя,  крутить  головою  на  всi  боки,  як
зацькований зайчик.
   - Складай, браття, добро в чували. Правлять на Т]роянiвку.
   - Не мають такого права. Живемо, де хочемо.
   - Еге. Стануть вони в тебе питати.
   - Батьки нашi тут жили, дiди, а тепер  за  вiтром  вiйся?  Нiчого  собi
придумали!
   - Та пропади воно пропадом! За чим жалi?те? В цiй глушинi  вже  вовками
поробилися.
   - Тобi добре - жiнку на вiз посадив, та й вся рахуба, а в мене дiти.
   - А про мене, хоч i Соловки. Аби грошi та життя хороше.
   - Тесе. Починають.
   Гнат уже стояв на возi, м'яв у руках шапку та висвiчував золотим зубом.
   - Давай, тiльки недовго, - шепотiв йому знизу Оксен.  -  А  то  я  тебе
знаю: тягтимеш, як невiд з  моря.  На  тлi  неба  постать  Гната  вигляда?
монументально.
   - Товаришi колгоспники! - почина? вiн серед загально? тишi i  замовка?.
Лице його морщиться в пошуках потрiбних думок i слiв. -  А  также  трудова
iнтелiгенцiя! - нарештi дода? вiн. - Наближа?ться  свято  -  день  Першого
травня. I ми, товаришi,  взяли  зобов'язання,  як  по  надоях,  так  i  по
польових роботах. I ми це зобов'язання - кров з  носа,  а  викона?мо.  Вже
сьогоднi я?ць по сiльрадi здано на сто двадцять вiдсоткiв,  i  тут  велику
роль вiдiграв актив. Яйця, товаришi, здали всi.
   В заднiх рядах, де  стояли  парубки,  пробiг  легенький  смiшок.  Оксен
торкнув Гната пужалном по чоботi:
   - Говори по сутi! Що ти мелеш? Гнат здивовано глянув  униз  на  Оксена,
потоптався на возi.
   - Тепер, товаришi, вiдносно шкури. Ферма в нас була  слаба,  породистих
корiв не було, а тепер у артiлi ? новий завфермою, вiн це  дiло  повернув.
Шкуру да?мо регулярно, м'ясо також. Але цього мало,  товаришi?  Ми  мусимо
йти вперед. А як же ми  будемо  йти,  коли  ви  живете  на  хуторi,  п'?те
самогон, гра?те в карти i не прийма?те жодно? участi в громадському  життi
села? Та ви зна?те, як ви живете? Ви, зна?ш-понiма?ш, живете, як дикуни...
   - А ти чого при?хав до нас, коли ми дикуни?!
   - На сво? колеса поглянь, розумака який ви-ськався!
   - Ти ще, може, й про бога будеш тутеньки говорити?!
   - Чого на нього  дивитися?  Тягнiть  його  з  воза!  Натовп  завирував,
заколихався, заднi напирали на переднiх, i жива хвиля  людських  тiл,  все
скаженiше розгойдуючись, накочувалася на вози. Жiнки, що стояли  попереду,
вже дихали пеклом i шукали рукам  роботи.  Червонi,  спiтнiлi  обличчя  ?х
звiрiли, очi палали, як у тiчкуючих вовчиць. Деякi  уже  хапали  Гната  за
галiфе  i  тягли  з  воза.  Розлюченi  обличчя,  перекошенi  криком  роти,
розпатланi голови - все це насувалося на Гната вiдьмацькою  перезвою,  так
що вiн не знав, що робити, i тiльки одмахувався шапкою, яку тримав у руцi.
Оксен, бачачи, що справа поверта?ться погано, вискочив на воза, пiдняв над
головою батiг.
   - Ану! - крикнув вiн, напинаючи на ши?  жили,  i  лице  його  зробилося
блiдим i рiшучим. - Чого дерете горлянку?!
   Жiнки, ошелешенi несподiваною вихваткою Оксена, вiдхлинули назад.  Вони
зрозумiли i вiдчули, що такого з воза стягти не вдасться.
   - Ми при?хали переселяти хутiр, i ми це зроби-мо? - кричав Оксен -  Раз
уряд постановив  -  буде  виконано?  А  ви  подумайте  як  слiд,  то  самi
зрозумi?те, що це для вашо? користi робиться.
   Мiж людьми запала тиша: вiдверте повiдомлення Оксена  приголомшило  ?х.
Оксен зрозумiв, що тепер не можна  тратити  нi  секунди,  i,  озирнувшись,
зустрiвся поглядом iз Сергi?м. Той, очевидно, зрозумiв, у чому справа,  i,
працюючи лiктями, став пробиватися помiж людьми  на  майдан.  Вскочивши  у
перший двiр, вiн скинув чоботи i спритно, мов кiшка, полiз на  дерево,  що
росло бiля хати.
   Люди, зата?вши подих, дивилися на нього здивовано, не розумiючи, що вiн
хоче робити. Долiзши до товсто? гiлляки i схопившись за  не?  руками,  вiн
розгойдався i, вигнувшись тiлом, плигнув  на  хату,  став  зривати  з  не?
парки. Люди все ще не могли  отямитися.  Враз  гребля  прорвалася,  i  всi
ринули на подвiр'я, запрудивши його за одну секунду. На майданi  залишився
тiльки один Гнат з двома сумками через плечi i  кубанкою  в  руках.  Оксен
засунув батiг за халяву i наказав троянчанам, щоб вони розбирали  слiдуючi
хати, але не бiльше трьох.
   - Перевеземо цi, а потiм за iншi вiзьмемося, - кинув вiн на ходу.
   - Як? - здивувався Гнат, що  вже  трохи  прийшов  до  тями  i  вже  мiг
вступити в сво? службовi функцi?. - Менi сьогоднi зведення треба давати по
переселенню в район. Що я напишу? Ти, зна?ш-понiма?ш, менi м?-роприятiе не
зривай. Хлопцi, роз'?жджайтесь зараз по всьому хутору, i щоб до вечора всi
хати були порозкиданi. Людей iз майном перевозьте  до  Троянiвки,  там  ?х
зустрiне секретар iз списком i розтлумачить, кого куди розвозити.
   - Хiба ж ми за день усiх перевеземо? - засумнiвався шустрий манилiвець.
- У них же i свинi, i корови...
   - Свиней хай гонять пiшим порядком, - розпорядився Гнат.
   Оксен взяв його за лiкоть, недобре ворухнув очима:
   - Ти що? Зовсiм з  глузду  з'?хав?  Коли  ж  та  свиняка  до  Троянiвки
доб'?ться? Та вона ж як пройде п'ятнадцять  кiлометрiв,  так  на  ?й  одна
щетина зостанеться. А сало на дорогу з потом викапа?! Нi, ти, Гнате, в  це
дiло не мiшайся. Давай призначимо когось iз хутiрських дядькiв старшим  по
переселенню, хай вiн i розпоряджа?ться. А ти  завалиш  усе  дiло.  Тут  по
бритвi ходити треба, а ти - шарах з усiх чотирьох. Так не тiльки ногу, а й
голову розпанахати можна. Сам бачиш - дядьки вогнем дихають.
   - Що?! Ти хочеш, щоб я Радянську владу передоручив якомусь хуторянину?!
Та нiколи цього не буде! ?дь у село! Операцi?ю буду керувати я лiчно.
   В дворi мiж тим колобродило i  сатанiло,  жiнки  кричали  всi  разом  i
сучили на Сергiя кулаками, а вiн спокiйно собi походжав по  хатi,  як  той
чорногуз, не звертаючи уваги на ревiння юрби, робив сво? дiло.  Розпатлана
господиня бiгала навколо хати з дрючком, виширювала гороб'ячi гнiзда, а до
Сергiя дiстати не могла. Слiдом за  нею  ходив  оранжево-рижий  котяра  i,
зачувши розтривожений гороб'ячий дух, нявчав  так,  нiби  з  нього  живцем
здирали шкуру. Люто вигинаючи спину, точно так, як господиня,  вiн  дряпав
лапами землю i, задравши голову, хижо свiтив на стрiху кровожерними очима.
   - Ось послухайте, тiтко, - гомонiв згори Сергiй. - Обживетеся на новому
мiсцi, так ще мене й у гостi покличете.
   - Хай тебе чорна яма кликне, харцизяко! Щоб тобi руки  й  ноги  петлями
поскручувало!  Щоб  тебе  чорнi  п'явки  поспивали,  як   ти   мене   отак
роз-о-ря-я-?ш! - завила тiтка, похитуючи з боку на бiк скорботною головою.
   Юрба ще трохи погомонiла, потопталась  i,  бачачи,  що  вже  нiчого  не
зробиш, стала поволi розходитися.
   - Що ж, хлопцi, крути-верти, а переселятися доведеться,  -  гомонiли  в
юрбi.
   - Хоч би садибу дали таку, як треба.
   - Менi якби бiля рiчки, щоб качок розвести.
   - Такого вгiддя,  як  тут  мали,  навряд  чи  дадуть.  Як  подумаю,  що
ви?жджати треба, так по серцю й рiзоне.
   - Воно так. Де ворона не бува, а летить туди, де гнiздо звива.
   За кiлька хвилин двiр опустiв. Одна лише дiтвора з подивом i навiть  iз
веселiстю дивилася, як розбирають хати. Троянiвцi, хрипкiвцi, манилiвцi та
залу-жани уже не зустрiчали того опору хуторян, який був ранiше, i  робили
сво? дiло спокiйно, розважливо, по-господарському. Кожен  з  них  був  сам
господар i розумiв, що перевезти хату з  мiсця  на  мiсце  -  це  дiло  не
просте. Тому хати розбирали ретельно i обережно, намагаючись не пооббивати
нi одвiркiв, нi дверей, нi вiконних рам, бо все це  кошту?  грошей,  а  ?х
нелегко заробити. Пильнувалося також, щоб усе те, що вкладалося  на  вози,
не загубилося по дорозi i не потовклося, i кожна господарська  рiч,  така,
як вила, граблi, лопата, сокира, ящичок iз цвяхами, брус, тиква для  води,
прядка, витушка, веретено, бриль, стара свитка, "дiдок" для  коси,  пилка,
дiжка з квасом, - усе це ув'язувалося, бичувалося, обмощувалось, щоб  нiде
нiщо  не  стукнулося  по  дорозi,  не  схитнулося,  не  розплескалося,  не
потрощилося. Хуторяни, бачачи сумлiннiсть троянчан, вже не глипали на  них
спiдлоба, а працювали разом. Навантаженi деревом пiдводи негайно ?хали  на
Троянiвку, i за кожною з них слiдував господар,  вимiрковуючи,  яку  ж  то
йому примiряють садибу.
   Опiвднi  сонце  пригрiло  так,  що  в  степу,  за  сторожовою  могилою,
заструмувало  марево,  нiби  там,  на  обрi?,  пастухи  варили   кулiш   у
здоровенному казанi i пара, що виходила з нього, нiжно слалася над землею.
Небо було високе, iз слiпучою голубiнню, без  жодно?  хмаринки.  Iз  степу
долiтав у хутiр теплий душок розпарено? землi, змiшаний iз чадним  запахом
торiшнiх полинiв. На вiдсоннi, де-небудь за  хлiвом  або  за  купою  гною,
вiдволожена вранiшньою росою земля була чорна  i  парувала  так,  нiби  ??
тiльки що полили гарячим окропом; на  конях,  припечена  сонцем,  парувала
шерсть;  пiвнi,  зачувши   весняне   привiлля,   в   ревнивiм   осатанiннi
розкльовували один одному до червоно? юшки шишкастi гребенi, потiм злiтали
на тини i, стiкаючи кров'ю,  посилали  сонцю  свiй  бойовий  клич;  худоба
бродила по вигону, пощипуючи  молодесеньку  травичку,  зелений  сiк  мазав
морди i ратицi.
   Люди працювали, пороздягавшись до сорочок, спини ?х мокрiли вiд поту, а
пилки та сокири разюче спалахували на сонцi i слiпили очi.
   Тимко розбирав  хату  разом  iз  Охрiмом  i  ще  двома  залужанами.  ?м
допомагав господар, мовчакуватий, здоровенний чоловiк,  зарослий  по  самi
очi чорною бородою, iз звiрячим поглядом чорних  страшних  очей.  Плечi  в
нього були широкi, руки довгi, голос  приглушеного  чавунного  дзвону.  За
весь час вiн нi до кого не обiзвався й словом, а взявши  сокиру,  пiшов  у
сарайчик i щось там  стукав,  клепав,  стугонiв,  майже  не  визираючи  на
подвiр'я. Iз сiм'? у нього були  жiнка  i  дочка.  Жiнка  робила  враження
затуркано?, забито? iстоти, що, мабуть, на другий день пiсля  весiлля  вже
була вiддана пiд владу  свого  чоловiка,  якого  вона,  по  всьому  видно,
боялася i намагалася в усьому догодити. Вражало  в  нiй  хворобливе  жовте
лице i зляканi сухi очi з лихоманковим блиском. Донька ж,  яку  Тимко  вже
давно примiтив, була степова красуня. Вона мала дикi, чорнi, як у  батька,
очi  i  недоступне,  купане  в  любистковi,  лице  царiвни,  щоки  так   i
палахкотiли рум'янцями i пахли трояндами.  Ходила  швидко,  легко,  голову
тримала рiвно: постав на не? глек iз водою -  i  то  не  схлюпнеться,  при
зустрiчi з Тимком одвертала голову i прикривала очi довгими вiями.
   Тимко слiдкував за нею вовчим оком i снував по двору, щоб застукати  ??
де-небудь один на один та хоч обняти по-парубоцькому.  Але  вона,  мабуть,
була дiвка з догадливих i ходила так,  що  ?хнi  стежки  не  схрещувалися.
Тимко  знав  багатьох  хутiрських  дiвчат,  якi  часто,  особливо   зимою,
приходили до Троянiвки цiлими вервечками, щоб накупити в магазинi  рiзного
господарського потребу: гасу, мила, сiрникiв, солi. I вони завжди дивували
сво?ю особливою  степовою  красою:  всi  були  грудастi,  тугi,  сильнi  i
дикоокi, з густим вишневим розливом на щоках. Закупивши крам, йшли до себе
на хутiр, як зграйка  горличок,  з  високо  пiднятими  головами,  байдужi,
зневажливо-презирливi   до   кинджального   вогню   залицяльник   поглядiв
троянiвсько паруботи. Але цi?? дiвчини Тимко мiж ними нiколи не  бачив,  i
вона все дужче й дужче зацiкавлювала його. З самого ранку  вiн  крутив  за
нею головою, як соняшник за сонцем, та шукав зустрiчi хоч  на  хвилиночку,
забуваючи навiть про свою роботу, так що навiть Охрiм це помiтив i  зробив
наганяй.
   - Таке дiло нi к чорту не годитьсяi - лаявся вiн.  -  Тут  сорочку  хоч
викручуй, а на ньому нi росиночки. Ти що, мене за дурника вважа?ш?
   - А тобi що! Роби сво? дiло.
   - Ось розкажу Гнатовi, як ти працю?ш... Тимко мовчки  звалив  на  плечi
кiлька лат i, пружинячи ногами, понiс до воза. В цей час молода  господиня
пройшла по двору. Чорна, блискуча, довга, важка коса ??  непорушне  лежала
на спинi. Дiвчина зайшла  в  погрiбничок,  потiм  виглянула  iз  дверей  i
помахала рукою. Тимко кинув лати i,  злодiйкувато  озирнувшись,  пiшов  до
погрiбничка.
   - Чого тобi? - запитав вiн, пiдiйшовши.
   - Допоможи дiжку з капустою витягти. - Дiвчина  стояла  на  драбинi  по
груди в льоху, смуглявими руками трималася за ляду. - Ну? Чого витрiщився?
   Тимко слiдом за нею полiз у льох. Там було волого i темно. Вiн об  щось
спiткнувся i налетiв на не? грудьми.
   - Причинуватий! - вiдштовхнула його дiвчина.
   - Темно менi. Нiчого не бачу.
   - Iди сюди. В куток.
   Вона взяла його за рукав i  потягла  кудись,  як  у  нору.  Вдвох  вони
намацали дiжку, сапаючи, потягли до драбини. В  темрявi  бачив  Тимко,  як
виблискують ?? очi, чув, як вона диха?, його обдавало вогнем  ??  молодого
тiла, бо вона ж була зовсiм близько, i вiн про-стяг руки, щоб обiйняти ??.
Вона спокiйно, з вiдтiнком бридливостi, вiдвела його руку.
   - Не бiйсь, у самого в селi ? дiвчина, а до мене лiзеш?
   - То й що?
   - А те, що грiх.
   - Аби не мiх, а трiшки можна. Як тебе звати?
   - Звуть, звуть, ще й покличуть.
   - Чого ти з хутiрськими дiвчатами до нас нiколи в село не приходиш?
   - А чого ходить? Ти он угору лiзь, дiжку тягни. Тимко знову простяг  до
не? руки.
   - Вгомонися, бо батька покличу.
   Тимко стис ?? в обiймах, гарячив сво?м диханням.
   - Тату! - закричала дiвчина.
   - Та кинь ?? геть, сама не витягнеш! -  почувся  раптом  згори  жiночий
голос, i в льоху  зробилося  темнiше,  бо  хтось  став  на  дверях.  Тимко
метнувся в куток i притих, даючи дiвчинi знаки, щоб вона мовчала, але вона
гордо повела головою i голосно крикнула:
   - Витягну! У мене тут помiчник ?.
   - Де ж вiн, що я не бачу? - запитала мати i нахилилася над дiжкою.
   Тимко виступив iз кутка, дурнувато посмiхнувся.
   - Ти що, троянiвський?
   - Умгу.
   - А чий же будеш?
   - Вихорiв.
   - Чи не Улянин син?
   - Вiн самий.
   - Як же. Знаю. Ми ще з нею дiвували разом. Ну що ж,  витягайте,  дiтки,
та не пiдiрвiться, бо вона таки до  бiса  важка,  -  поспiвчувала  мати  i
пошкрьобала до хати.
   Коли дiжка була пiднята нагору, обо? сидiли на  кульках  околоту,  одне
проти  одного.  Пiсля  холодного  льоху  тепле  повiтря  обливало  ?х,  як
лiтеплом. В дворi було тихо. За погрiбничком ходила квочка з курчатами,  i
було чути, як вона стиха поквокту?, гребеться в землi i шарудить соломою.
   - Жаль покидати хутiр?-запитав Тимко, глянувши дiвчинi в очi.
   - А тобi що до того? Ти йди роби сво?. Погромщик.
   Вона встала i, бiльше не перемовившись iз ним жодним словом, вийшла  iз
погрiбничка.
   Пiсля обiду дядьки прилягли посеред двору на теплих вiд сонця парках  i
зараз же поснули. Один Тимко сидiв бiля воза, обпершись спиною об  колесо,
роздумував над долею людей, що перебираються ось на його  очах  iз  одного
мiсця на друге. "Де корiнець пустив, там i серце залишив. Вiдай, не одному
хутiр снитиметься".
   Iз  хлiва,  солодко  примружуючись  i  облизуючи  губи,  вийшов  Охрiм.
Розiклавши парки, лiг бiля Тимка.
   - Чого це ти облизу?шся, нiби з причастя? Гороб'ячих  я?ць  об'?вся?  -
запитав Тимко. J
   - А вже ж язик у тебе, парубче, ну, чисто як помело! - буркнув Охрiм i,
накривши картузом обличчя, лiг на парки.
   Тимко також лежав iз закритими очима, але  не  спав,  прислухаючись  до
навколишнiх хутiрських шумiв. Десь надсадно, як  на  зарiз,  ревiло  теля,
очевидно, загубивши матку; на вигонi гралася у "квача" дiтвора, i тоненькi
дитячi голоси гучно вiдлунювалися в пустих подвiр'ях. "Ось кому все  одно,
?м хоч на край - свiту ?дь",  -крiзь  солодку  дрiмоту  подумав  Тимко,  i
повернув лице вiд сонця в холодок. Раптом  вiдчув,  як  з  вигону  запахло
споришем: то тихий вiтер, пролiтаючи хутором, принiс його. Вiд  землi  теж
пахло рiдним, болючим i знайомим з дитинства, i цей  запах,  ця  тиша  над
хутором, тоскне ревiння телятка, веснянi лункi голоси дiтей - все це  було
рiдним, милим, знайомим, навiвало на нього сон, i вiн, лежачи  на  животi,
уткнувши голову мiж руки, живлячись духом тепло? землi i жадiбно  вдихаючи
його, непомiтно заснув.
   Вiн не знав, довго спав  чи,  може,  тiльки  одну  секунду,  як  раптом
вiдчув, що його хтось штовха?. Пiдняв голову i здивовано  заклiпав  очима:
перед ним стояла хазяйська донька.
   - Iди. Тато кличуть... - сказала вона i вiдвернулася. В Тимка  похололо
пiд ложечкою.
   - Це не по якому дiлу?
   Дiвчина не вiдповiла i, гордо закинувши назад голову,  пiшла  до  хати.
"Може, вiдносно сватання?" - лiзли веселi думки в Тимкову голову, коли вiн
крокував подвiр'ям слiд в слiд за дiвчиною, промацуючи поглядом ?? смуглу,
в блискучих кiльцях волосся, шию. В сiнях вiн  ущипнув  ??  за  бiк,  вона
вiдштовхнула його так гнiвно i  так  сильно,  що  вiн  поточився,  раптово
вiдкрила перед ним хатнi дверi.
   - Здрастуйте! - з ходу прокукурiкав Тимко,  зупинившись  бiля  мисника.
Батько,, що сидiв спиною  до  дверей  i  м'яв  у  коритi  якесь  шкураття,
повернувся, страшними чорними очищами глянув на Тимка i, не вiдповiвши  на
його привiтання, одвернувся  знову,  продовжуючи  свою  роботу.  Господиня
поралася  бiля  печi,  теж  не  звертаючи  уваги  на  прийшлого.   Донька,
побрязкуючи намистом, мела косою долiвку,  складаючи  пухкi,  в  квiчастих
наволочках подушки у широчезне рядно. "Щось тут дуже смаленим запахло",  -
усмiхнувся про себе Тимко i першим порушив мовчанку:
   - Що ви менi, дядьку, сказати хотiли? Дядько  лiниво  повернув  волячою
ши?ю, спiдлоба глянув на Тимка. "Такий якби з-пiд мосту  виглянув,  то  не
тiльки б грошi, а й голову з картузом забрав би у нещасного подорожнього",
- подумав Тимко.
   - Значить, вам, блудяги, мало того, що ви мене з хати  пiд  чисте  небо
викурю?те, так ви ще й на крадiжку пiшли?
   Чорна борода його загрозливо заворушилася, iз волохатих, сильних, голих
по лiкоть рук краплями стiкала вода.
   - На яку крадiжку? - здивувався Тимко, потискуючи плечима.
   - Нiби не зна?ш? А бочонок з  медом  хто  вкрав?  Тимко  зодяг  картуз,
крутнувся до дверей. Дiвчина кинулась йому навперейми. Вiн вiдштовхнув  ??
i вискочив надвiр. В двадцять стрибкiв опинився бiля воза, схопив  сонного
Охрiма за петельки, рвонув на себе; той махнув головою, витрiщив очi.
   - Де мед? - коротко запитав Тимко.
   Охрiм витер рукавом сонну слинку, заклiпав вiями:
   - Який мед?
   Не випускаючи Охрiма з рук i не даючи йому встати, Тимко поволiк злодiя
до хлiва. З хати вибiг розпатланий господар, кричав, розмахуючи руками:
   - Пусти! Що ти робиш? Пусти!
   Але Тимко не чув того крику, волочив Охрiма далi, тяжко  сапаючи,  лице
його було озвiрiлим i страшним. За господарем вискочила донька,  пiдбiгши,
схопила  парубка  за  рукав,  але  Тимко  так  глянув  на  не?,  що   вона
вiдсахнулася, як вiд вогню. Прискочили заспанi троянiвцi i з  криком:  "Чи
ви не показалися?!" -стали розтягати  ?х.  Тимко  водив  безтямними  очима
навколо  себе,  крутився,  як  в'юн,  намагаючись   вирватися   iз   дужих
дядькiвських  рук.  Охрiм  стояв,  злiсно  посмiхаючись,  витирав  долонею
розбиту губу.
   - Чого пристали, дурнi? -  деренькотiв  вiн  зляканим  голосом.  -  Ну,
знайшов бочонок меду, поласував трiшки.
   Вiн пiшов у хлiв i принiс звiдти загорнутий у  солому  i  рiзне  тряп'я
бочонок, видимо, вже пiдготовлений для перевезення до Троянiвки.  Господар
взяв бочонок i перед тим, як  iти  в  хату,  сказав  таким  голосом,  нiби
вибачався перед Охрiмом:
   - Ще якби хоч попросив, а то... - i,  не  договоривши,  поплентався  до
хати.
   Троянчани теж розiйшлися до свого дiла, але не дивилися один  одному  у
вiчi i не розмовляли мiж со-. бою.
   Увечерi, коли навантаженi  вози  рушили  в  дорогу,  хутiрська  красуня
догнала Тимка аж за цариною, сунула йому в руки щось  тверде,  замотане  в
чистеньку ганчiрку, опустивши очi, сказала:
   - Чи ще при?деш?
   - Не знаю. Як пришлють, то при?ду. У не? ревниво блиснули очi:
   - До сво?? селючки рвешся?
   - А хоч би й так...
   Вона круто повернулася i, опустивши голову, пiшла в  хутiр.  Тимко  теж
побiг наздоганяти свою пiдводу. Наздогнавши ??, озирнувся. Степова красуня
стояла на дорозi iз якоюсь хутiрською дiвчиною  i  щось  говорила  з  нею.
Потiм вони обидвi обернулися, глянули Тимковi вслiд, голосно засмiялися  i
повагом пiшли до хутора. I потiм, скiльки Тимко не озирався назад, нi одна
з них не подивилася в його бiк. Вони розмовляли про щось сво?,  хутiрське,
яке ?м було дiло до приблудного парубка, що при?хав руйнувати  ?хнi  хати?
"От i зрозумiй. цих дiвчат, - гiрко думав Тимко. - То  листочком  припала,
то бурлить, немов вода. Напевно, вони тiльки для того й народженi на  свiт
божий, щоб свiй характер паскудний показувати".
   Тимко розгорнув ганчiрку: в нiй  лежала  грудка  iскристого  меду.  Вiн
лизнув ?? язиком i замружився вiд солодко?  розкошi.  "Точно,  як  Орисинi
губи, солодкi", - подумав вiн i враз вiдчув,  як  пiд  серцем  ворухнулася
дрiмаюча туга i боляче вкусила його, i вiн тяжко зiтхнув  i  зупинився  на
хвильку посеред шляху, щоб згорнути цигарку.
   Пiзно вночi останнiм  iз  хутора  ви?хав  Гнат  Рева.  Вiн  ?хав  трохи
п'яненький, бо його пiдпо?ли хуторяни в надi?, щоб декого з них  переселив
пiзнiше: часом зупинявся бiля розiбраних хат i довго дивився на чорнi купи
сухих парок, що валялися на подвiр'ях. Свiтло в хатах уже погасло, i  весь
хутiр поринув у густу темряву тепло? весняно? ночi.  Над  хутором  залягла
тиша, тiльки десь далеко у степу, чути було, погуркував трактор.  "Передам
у зведеннi, що половину хутора  вже  переселив,  а  завтра  нажму,  щоб  i
останнiх перевезти", - вирiшив Гнат i, стьобнувши  коня,  поскакав  сонним
хутором.
   В  нiчнiй  тишi  тупiт  кiнських  копит  вiддавався  лунко  i  виразно.
Незабаром вiн ви?хав на степову дорогу, що вела  до  Троянiвки,  i  пустив
коня тихiше. Гнат був у  тому  мирному  воркуючому  настро?,  який  завжди
охоплював його  тодi,  коли  справи  iшли  добре,  i,  ?дучи,  насвистував
пiсеньок. Але втома i легке сп'янiння все дужче налягали на нього, i часом
вiн дрiмав, опустивши повiддя.
   Навколо в обiймах степово? тишi нiжилася земля, як  приласкана  коханим
дiвчина: вона дихала i сходила парою, i якби людина захотiла  припасти  до
не? щокою, т^) почула б, яка вона тепла, i спiймала б тонкий, нi з чим, не
зрiвняний запах нiжного дихання, в якому  особливо  вiдчувався  гiркуватий
трунок зрiзаних плугом корiнцiв. На полях, що розстилалися обабiч  дороги,
чулися невиразнi шерехи: то трiск сухого бур'яну  пiд  чи?мись  обережними
кроками, то прича?не шарудiння, то стриманий писк. Може,  то  гуляли  бiля
сво?х нiрок ховрашки, а може, поверталися iз невдалого полювання лисицi.
   Iнодi в повiтрi шумiли пташинi крила: то пролiтав ворон, а може, летюча
миша. Iнодi iз степово? пустелi линув тужливий людський крик, не залишаючи
пiсля себе нi луни, нi вiдголосу: то кричала сова. Вiд того крику робилося
страшно i моторошно, так, що навiть Гнат прокидався вiд  нього,  сполохано
озираючись навколо.
   Одного разу вiн, прокинувшись вiд дрiмоти,  на  хвилину  зупинив  коня,
постояв, прислухався i навiщiдьк повернув на глуху дорогу,  об'?здом,  але
не про?хав i де? сяти метрiв, як знову повернув назад. Коли б його  запи-.
тали, навiщо вiн так робить, вiн би не мiг вiдповiсти.
   Кiнь, зачувши пiд ногами знайому  дорогу,  пiшов  охот-нiше,  але  бiля
троянiвського яру затупцювався  i,  тремтячи  шкiрою  i  поводячи  вухами,
закляк на мiсцi, не бажаючи йти далi. Гнат  боляче  вдарив  його  канчуком
попiд пузом. Кiнь  пiшов,  але  все  рiвно  неохоче,  обережно  промацуючи
тонкими ногами грунт i ще  бiльше  тремтячи  шкiрою.  Стали  спускатися  в
темний яр, звiдки повiяло холодом i проваллям.  За  кущами  терну  почувся
тихий шелест.
   - Хто там? - голосно крикнув  Гнат,  мацаючи  в  кишенi  рублену  ручку
револьвера.
   Темрява мовчала. Тодi Гнат рушив далi i став пере?жджати струмочок,  що
дзюркотiв унизу. В один стрибок кiнь перелетiв його i, напружившись, понiс
вершника на крутий схил. I тут Гнат почув, що ззаду  нього  щось  ляснуло.
Вiн припинив коня i озирнувся, щоб глянути, що там таке, але в ту  ж  саму
хвилю з яру бабахнуло ще два рази i кулi просвистiли десь зовсiм  близько.
Гнат зрозумiв, що то по ньому стрiляють, i, припавши до гриви коня, погнав
селом.
   Скаженим чвалом пролетiв усю Троянiвку  i  зупинився  лише  тодi,  коли
добiг до Бе?во? гори. "Що ж це я? Куди це я? Я ж  про?хав  сiльраду".  Вiн
крутнув коня назад i раптом вiдчув, що в нього помiж  пальцями  тече  щось
тепле i що повiддя в лiвiй руцi зробилося слизьким. "Мабуть, руку об сiдло
розбив". Вiн труснув рукою i  тихо  застогнав  вiд  болю,  i  тiльки  тодi
зрозумiв, що поранений.  "Треба  перев'язатися,  а  то  кров'ю  зiйду",  -
майнула в головi думка, вiн тихiше по?хав до сiльради.
   Кинувши  бiля  порога  коня,  розбудив  виконавця  i  послав  його   за
фельдшером. Той прибiг, переляканий, i  при  свiтлi  сiльрадiвсько?  лампи
став робити перев'язку. За його словами, рана була пустяшною: куля пройшла
через м'якi тканини, так що через тиждень  заживе.  Коли  перев'язка  була
закiнчена, Гнат взяв з нього слово, що вiн нiкому не скаже, що трапилося з
головою сiльради, i вiдпустив його додому,  а  сам  подзвонив  у  район  i
викликав мiлiцiю. Зробивши це, Гнат сiв за стiл i  став  чекати  Дороша  i
Оксена, за якими було послано виконавця.
   Дорош  i  Оксен  увiйшли,  стривоженi  i  збудженi:  дорогою   язикатий
виконавець розказав ?м, що "голову ранено, i хто зна, чи до ранку  доживе.
Там кровищi натекло - повна сiльрада!"
   - Що сталося? - запитав Оксен, витираючи спiтнiлого лоба.
   Гнат ворухнув рукою на перев'язi, зморщився вiд болю.
   - Якась зараза стрiляла по менi iз троянiвського яру.
   - Коли?
   - Годину назад. Я викликав мiлiцiю. Вранцi розпочнемо слiдство.
   - От тобi гiркий доказ того, що прита?ний  ворог  ще  не  перевiвся  по
наших селах, - нервово посмикуючи ши?ю, обiзвався Дорош.
   - Ну, знаеш-понiма?ш, про теорiю потiм будеш говорити. -  Гнат  узяв  у
здорову руку олiвець. - Давайте розберемо, хто в нас ? такий на  прикметi,
щоб накрити, доки вiн нам п'яток не показав.
   "Що ж тут? Особиста помста чи полiтична акцiя? Як би  там  не  було,  а
могли б Гнатовi голову продiрявити, i тодi думай,  як  хочеш.  Ясно  одне:
який би там Гнат не був, якi б у нього не були помилки, а вiн -  Радянська
влада на селi, i раз по ньому стрiляли, значить, комусь ця влада  кiстю  в
горлi сто?ть. Ось якi справи творяться  в  тихiй  Троянiвцi",  -роздумував
Дорош, мерзлякувато струшуючи плечима i щiльнiше загортаючись у шинелю.
   - Це хтось iз хуторян жахнув, - обiзвався пiсля довго? мовчанки  Оксен.
Вiд пережитого страху  у  нього  покруглiшали  очi  i  тихо  посмикувалися
вибiленi тривогою губи.
   - Я ваших людей не знаю, - вставив Дорош. - Але менi зда?ться,  що  без
Джмелика тут не обiйшлося.
   - Трудно вгадувати. Може, якраз Джмелик тут  i  нi  при  чому.  Хоча...
звичайно, вiн наволоч. Про це всi знають, - в тяжкiй задумi опустив голову
Оксен.
   - А в мене ? другий на примiтi, - загадково примружився  Гнат,  -  Улас
Хомутенко.
   Дорош пильно подивився в очi  Гната,  ламаючи  його  гостро  вiдточений
погляд.
   - Ну, ти пiд цей шумок чесного хлопця не заплутуй. Я за нього ручаюсь.
   - Ти менi не вказуй! - закричав Гнат i стукнув здоровою рукою по столу,
аж перекинулася чорнильниця.  Чорна,  як  дьоготь,  пляма  розповзлася  по
чистому аркушевi паперу. - Я,  зна?ш-понiма?ш,  в  жизнь,  як  в  орлянку,
граюсь, а ти всяких гадiв покривати будеш?
   - Замовчи! - спалахнув Дорош, гнiвно блиснувши окулярами. Шия його  вже
не смикалася, а витяглася  i  задубiла,  очi  застигли,  мов  склянi,  рот
судорожно зiвав, не в силi виштовхнути слово,  а  права  рука,  з  великим
зусиллям розжимаючи пальцi, тяглася за стаканом  iз  водою.  Оксен  швидко
налив йому води, подав у руку. Дорош зараз же взяв ??, але  пити  не  мiг:
йому мов клiщами перехопило горло, i вiн задихав швидко,  iз  перехватами.
Поставив стакан на стiл i опустився на стiлець, весь  покрившись  дрiбним,
як роса, потом.
   - Не можна брати всiх пiдряд, - сказав вiн через  кiлька  хвилин,  коли
трохи опанував себе i заспоко?вся настiльки, що мiг  говорити.  -  Пiд  цю
крученицю можемо нахапати таких, що нi в чому не виннi.
   - У нас ? органи. Вони розберуться, - огризався Гнат, проте вже не  так
палко, як напочатку. Вiн розумiв i вiдчував, що Дорош уже зна? бiльше, нiж
треба, i не попустить йому i не помилу?.
   - А ми ж навiщо? Ми сво?х людей повиннi краще знати, чим любi органи.
   - Ну, наговорилися. Тепер пiшли Джмелика брати, - сказав  понуро  Гнат,
при допомозi Оксена накинувши на себе шкiрянку.
   - Тiльки без  всяких  порушень,  -  попередив  його  Дорош,  застiбаючи
шинелю. - Затримувати ми, фактично, не ма?мо права. На це  ?  прокуратура,
що вида? ордери на арешт. Ми робимо це  тiльки  для  того,  щоб  полегшити
роботу нашим органам.
   - Там видно буде, - понуро буркнув Гнат. -  Такому,  як  Джмелик,  i  в
морду не грiх дати.
   Вийшли iз сiльради. Надворi  було  темно  i  тепло.  Над  Бе?вою  горою
ледь-ледь свiтлiло небо. Меркли, туманились зорi. На луках, понад Ташанню,
густими хвилями перекочувався туман. Грузнучи  по  щиколотки  в  сипучому,
трохи вологому пiску, всi тро? вузенькими провулочками спустилися вниз  до
Ташанi. Через лiщиновi ворiтця зайшли в двiр. У густих вербах  прича?лася,
огорнута темрявою, маленька хатинка. Гнат пiдходить до не? i довго  стука?
в шибку.  Незабаром  за  дверима  чу?ться  притишений  шелест  i  заспаний
старечий голос пита?:
   - Хто там?
   -  Iменем  Радянсько?  влади,  вiдкривайте.  Дверi  вiдхиляються.  Гнат
мнеться, обтупуючи з чобiт пiсок. Перший заходить Дорош, а за ним Оксен.
   Стара метушиться в темрявi, як миша в пастцi, нiяк не може намацати  на
карнизi сiрникiв.
   Нарештi вона засвiчу? каганчик, тремтячою рукою ставить на припiчок.  З
лави пiдводиться постать у бiлому, жмурячи на свiтло очi, пригляда?ться до
при-i йшлих. - По мою душу з'явилися?
   - Одягайся.
   Джмелик бере iз лави штани, спокiйно одяга? ?х, твердо стоячи на  однiй
нозi. Потiм,  вiдкривши  скриню,  вийма?  свою  синю  з  бiлими  гудзиками
парубоцьку сорочку, натяга? малесенькi чепурнi чобiтки, вийнявши з  кишенi
кавалерiйсько? куртки роговий гребiнчик, розчiсу? сво? буйнi,  скуйовдженi
ввi снi кучерi. Все це вiн робить поволi, розважливо, так, нiби йде не пiд
арешт, а на хутiрське грище. Потiм бере торбину, кида? туди шматок сала  i
окра?ць хлiба, по-господарськи ув'язу? ?? мотузкою.
   - Швидше, - говорить йому Дорош.
   - А-а, i камiсар тут?! - радiсно вигуку? Джмелик, так, нiби вперше його
бачить. - Здоровенькi були в мо?й хатi!
   Дорош показу? на прострелену руку Гната:
   - Твоя робота?
   - Нi, не моя, -  смi?ться  Джмелик  i  заперечливо  крутить  кучерявою,
попишнiлою вiд гребiнця головою. - Коли б я з ним покумався,  вiн  би  вже
сюди не прийшов.
   - Ну, досить. Виходь.
   Джмелик накида? на плечi куртку, ступа? до дверей.
   - Куди ж ти, сину?
   Вiн зупиня?ться вiд того крику зненацька, просто в дверях.
   - Щаслива ти, мамо, - говорить вiн, не повертаючи  голови.  -  Чоловiка
забрали, а тепер сина мотуз  ують.  Зоставайся  здорова!  -  I,  гримнувши
дверима, виходить надвiр.
   Свiтанкова iмла огорта? чотири постатi, що  вiддаляються  вiд  хати  по
бiлому пiску,  i  п'яту,  яка  заклякла  бiля  лiщинових  ворiтець  чорною
примарою.
   Бiля школи Джмелик несподiвано рвонувся i побiг у верби.
   - Стiй! - закричали всi тро?.
   - Стiй! Стрiлять будуi - загорланив Гнат, добуваючи з кишенi револьвер.
   Джмелик  зупинився,  почекав,  доки  до   нього   пiдбiжать   конво?ри,
засмiявся, блискаючи зубами в темрявi:
   - Хоч би пукалку iз  собою  яку-небудь  узяли,  а  то  втiк  би  -  чим
переймали б?
   Гнат, задихавшись, пiдбiг до Джмелика, помахав йому попiд носом вороною
цiвочкою:
   - А оце бачив?
   - О! Це друге дiло, - зареготав Джмелик. - Тепер  пiду,  як  овечка,  i
тiкати не буду. Так що заховайте бандуру в кишеню.
   Коли зайшли ,до сiльради, там уже були  оперупов-новажений  i  слiдчий.
Гнат коротко розповiв ?м про  все,  що  трапилося.  Уповноважений  записав
свiдчення в протокол i розпорядився  вiдносно  Джмелика,  якого  тимчасово
заперли в сiльрадiвський сарай i поставили як охорону одноокого  Кузьму  з
гвинтiвкою.
   - Дядьку Кузьмо, ви, глядiть,  не  приспособте  дуло  до  плеча  та  не
застрельте мене отут у сара?, - настрашеним голосом просив Джмелик.
   - Щитай, що й пристрелю, коли будеш отак шка-барчати. Тобi сказано,  що
ти як арештант не должен  розговарювать,  так  i  замовкни,  -  погрожував
Кузьма.
   Слiдство закiнчилося тим, що  по  справi  Гната,  крiм  Джмелика,  було
заарештовано чоловiк вiсiм хуторян, яких  через  тиждень,  за  вiдсутнiстю
доказiв, випустили, а Джмелика тримали далi. На слiдствi  вiн  брехав,  на
чiм свiт сто?ть, мiняв показання, плутав, викручувався,  нарештi  вiдверто
сказав слiдчому:
   - Ось що, лягашики, в Гната я не стрiляв, бо не було з чого. I ви  мене
бiльше не морочте, а засилайте скорiше в Сибiр, бо тут пропаду з нудьги.
   Але його висилати не поспiшали, i вiн сидiв у районнiй пересилцi.  Коли
його випускали на прогулянку,  вiн  занудьгованим,  повним  туги  поглядом
шниряв по чистому весняному небу,  проводжаючи  сумними  очима  голубiв  i
всяку перелiтну птицю, а по ночах йому снилася  Троянiвка  з  ??  зеленими
левадами i бiлими гусьми на тихих ташанських плесах.



        XIX

   - Ну, як ви гада?те, вистачить сiна на зиму? - запитав Дорош, показуючи
на зеленi луки, що вже просили коси. Кузь, що пас на  трясовинi  колгоспну
худобу, перестав стругати ножиком вербову палицю, прикинув оком:
   - Як з умом, то вистачить, а без ума, то ще й мало буде.
   Вiн розстебнув чорну,  порвану  на  плечi  сорочку  i  насунув  на  очi
картузика. Слiпучi "зайчики" сонця,  що  танцювали  на  Ташанi,  химерними
тiнями ворушилися в нього на обличчi.
   - Та-ак, - зiтхнув Дорош. -  Все  можуть  зробити  людськi  руки,  коли
захочуть.
   - Пiд вашим керiвництвом ми...
   - Навiщо ти так говориш? - сердито перебив його  Дорош.  -  Адже  добре
зна?ш, що як би я не керував, а без людей нiчого не мiг би зробити. Завтра
переганяйте корiв на Грузьку. Тут уже пасовиська витир-лували.
   Обiйшовши  сво?  товарове  господарство,  Дорош  десь  пiсля   снiданку
з'явився в контору. Оксен мовчки подав йому листа.  Дорош  узяв  блакитний
конвертик i похапцем розiрвав. На  маленькому  аркушику  було  надруковано
всього кiлька рядкiв, у правому кутику вгорi стояв напис: "Суворо та?мно",
Дорош прочитав записку, згорнув ?? вчетверо i поклав  у  нагрудну  кишеню.
Пiдiйшовши до вiкна, довго стояв, замрiявшись, i тихий  сум  огортав  його
душу.
   - Чого це ти надувся? - весело загомонiв Оксен, що, сидячи  за  столом,
клацав на рахiвницi, пiдраховуючи, який приблизно урожай сiна буде в цьому
роцi. На лiто вiн завжди голив голову i сидiв, як татарський мурза.  Дорош
не мiг дивитися на нього без посмiшки.
   - В район мене викликають, - гасячи посмiшку, вiдповiв Дорош.
   - Чого це ?м припекло? Зараз роботи по горло.
   - Сам не знаю. Там скажуть...
   - Ну, коли так, то ?дь, тiльки не барися: сам бачиш  -  пора  така,  що
день рiк году?. Я думаю завтра вже почать косовицю. За  Ташанню  вже  сiна
готовi. Тобi який транспорт треба? Лiнiйку запрягти? Не хочеш? Ну, тодi  я
звелю засiдлати Ластiвку. Конина смирна, якраз для такого  кiннотника,  як
ти.
   Через пiвгодини Дорош, горблячись у сiдлi i  гуцаючи  тiлом  не  в  лад
конячiй ступi, про?хав мимо Оксена, що стояв на ганку.
   - Попускай повiддя,  тодi  вона  вiльнiше  пiде.  Пiхтура!  -  крикнув,
усмiхаючись, Оксен.
   Дорош картинно, по-гусарському, випрямився в  сiдлi,  садонув  кобилицю
каблуками пiд боки i, трохи не злетiвши з сiдла, зник за ворiтьми.  Орися,
що несла через дорогу  на  коромислi  вiдра  з  водою,  забачивши  дивного
вершника, лукаво заграла бровами, голосно засмiялася.
   - Вам пощастить. З повними перейшла! - крикнула вона Дорошевi вслiд.
   - По-о-ба-чи-мо, - вiдповiв Дорош, якого  трясло,  i  тому  голос  його
рвався.
   Блискуче,  омите  недавнiм   дощем   вiття   придорожнiх   верб   нiжно
постьобувало його по грудях i картузi, бризкало теплою  росою  на  лице  i
руки.  На  узбiччi  дороги  виладувалася   верхи   на   палицях   дiтвора,
завидь-кувато глядiла  Дорошевi  вслiд.  "Iч,  кiннота",  -пiдморгував  ?м
Дорош. Вони притихли, доки вiн про?хав, а потiм  з  гиканням  та  iржанням
понеслися по дорозi, вибасовуючи та прикевкуючи, як справжнi жеребчики.
   Зiбравшись на Бе?ву гору, Дорош погнав Ластiвку швидше i пополуднi  був
у Зiньковi. Мiстечко лежало на  горi,  припечене  сонцем.  Дощ  тут  випав
менший, так що ледве прибив пилюку, яка пахла пiсля  дощу  так,  як  пахне
змазана глиною черiнь печi. Про?хавши мимо мiського парку, Дорош  завернув
у  вузеньку  тiнисту  вулицю,   обсаджену   осокорами,   i   добрався   до
вiйськкомату. На задньому дворi прив'язав до конов'язi кобилицю,  витрусив
iз гiмнастьорки та картуза дорожню пилюку,  застебнувся  на  всi  гудзики,
пiдтягнув ремiнь. Наламавши в дворi полину, зробив з нього вiничок,  обмiв
ним сво? закуренi чоботи i тiльки тодi зайшов до примiщення.
   У темному коридорчику штовхалося чоловiк тридцять людей.  Деякi  з  них
сидiли на лавах,  деякi  стояли,  iншi  попримощувалися  навпочiпки  попiд
стiнами. Дорош запитав одного, навiщо ?х сюди викликано i що  тут  взагалi
робиться, той вiдповiв, що нiхто нiчого не зна?, бо тi, що виходять "он  з
тих дверей, нi про що не  розказують".  Сухорлявий,  приблизно  Дорошевого
вiку громадянин у гiмнастьорцi iз слiдами трьох кубикiв на петлицях встряв
у розмову i висловив припущення,  що  сюди  викликано  переважно  середнiй
комсклад i що ?х заберуть на лiто на перепiдготовку.
   - Або в Яреськи, або в Охтирку. Кожного ж лiта ?здимо, - додав вiн.
   У вiйськкоматi мiж тим був рух i пожвавлення.  Молодесенька  машинiстка
iз занепоко?ним личком бiгала по коридору i зазирала то в тi,  то  в  iншi
дверi, шукаючи  якогось  капiтана  Профатiлова.  Кiлька  разiв  iз  дверей
кабiнету виходив  середнiх  лiт  майор  i,  димлячи  цигаркою,  впiвголоса
ввiчливо вичитував маши-нiстцi за те, що вона неуважна i знову переплутала
списки. Машинiстка червонiла, просила пробачення, притискувала  до  грудей
зелену папку i, ображено задравши голову, топала каблучками  по  коридору,
поширюючи пiсля себе при?мний запах гострих  духiв.  Цей  же  самий  майор
часто  висилав  за  дверi  молодшого   лейтенанта-пiхотинця,   виголеного,
пiдтягнутого,  з  новою  блискучою  кобурою  при  боцi,   видно,   недавно
випущеного з училища. Вийшовши за дверi, молодший лейтенант випрямлявся, з
цоканням зводив докупи каблуки хромових чобiт i дзвiнким, срiбного  тембру
голосом викрикував прiзвище того, кого викликалося до кабiнету  вiйськкома
чи на комiсiю. Хто-небудь у темному коридорi говорив "?сть" i проходив  до
дверей. Молоденький командир ввiчливо пропускав його поперед себе i, знову
прицокнувши каблуками, акуратно i майже беззвучно закривав за собою дверi.
   "Iч, який щиглик! - в захопленнi дивився на нього Дорош, милуючись його
вiйськовою виправкою. - Такий пiде далеко. При штабах подiбнi люди  високо
цiняться".
   Десь о четвертiй годинi дня викликали i Дброша. В першiй  кiмнатi  його
заре?стрували i послали на медогляд. У великiй  кiмнатi  сидiли  лiкарi  в
бiлих халатах i оглядали запасникiв. Сива жiнка-терапевт, дещо  збентежена
худорлявiстю Дороша, покрутила його на всi боки, задала  кiлька  незначних
питань, якi задаються майже всiма лiкарями свiту,  знайшла  його  органiзм
без особливих змiн i вiдiслала до  невропатолога,  веселого,  добродушного
дiда,  який,  дiзнавшись  про  те,  що  Дороша  контузило,  оглядав   його
причепливiше i уважнiше. Вiн посадив Дороша на табуретку, заставив  хитати
ногами, бив малесеньким молоточком по колiнах, розписував  спину  i  груди
червоними смугами, детально розпитував, чи не було в нього останнiм  часом
припадкiв, вiдтягав  вi?,  зазирав  у  очi,  водив  пальцем  перед  очима,
заставляв присiдати, примушував стояти, закривши  очi  i  витягши  поперед
себе руки, потiм сказав: "М-мда!" - поплескав Дороша по спинi  пухкою,  як
подушечка, рукою i повiдомив, що огляд закiнчено. Дорош знову вийшов у  ту
саму кiмнату,  де  його  ре?стрували,  i  молоденький  командир-пiхотинець
провiв його через коридор до кабiнету вiйськкома. Кабiнет, у  який  зайшов
Дорош, був маленький,  але  затишний  при  опущених  шторах,  що  затiняли
кiмнату вiд сонця. За столом сидiв маленький, рiзкий в  рухах,  енергiйний
чоловiк  у  формi  майора.  Вiн  привiтав  Дороша  кивком  голови,  швидко
промовив, як вiн, мабуть, говорив сьогоднi всiм:
   - Двi пари бiлизни, дводенний запас харчiв. Явка без запiзнень.  Можете
йти.
   Дорош приклав руку до картуза, зробив поворот i пiшов до дверей.
   - Секундочку. Ви лейтенант Дорош?
   - Так точно!
   Вiйськком пошарив по столу руками i, знайшовши якийсь папiрець,  пробiг
його очима.
   - Зайдiть у райком. Вас там хочуть бачити.
   - ?сть! - кивнув головою Дорош i вийшов iз кiмнати.
   У райкомi його прийняв перший секретар Корнi?нко.
   - А, Дорош. Сiдай. Я зараз.
   Вiн щось записав у блокнот, кудись подзвонив, з кимось полаявся,  потiм
викликав  секретарку,  довiдався  в   не?,   коли   призначенi   збори   в
продкомбiнатi, i деякий час сидiв за столом, задумавшись. Враз  лице  його
зробилося холодним, губи суворо пiдiбгалися, I по тому, як вiн  перекладав
по столу з мiсця на мiсце якiсь папери i то вiдкидався на спинку  стiльця,
то знову займав сво?  робоче  положення,  було  видно,  що  вiн  нерву?  i
намага?ться стримати сво? нерви.
   - ?деш в армiю? - нарештi запитав Корнi?нко i пильно глянув на Дороша.
   - Тiльки що пройшов комiсiю.
   - Що ж. Знiмайся з облiку. Корнi?нко деяку хвилю помовчав.
   - Твою особисту  справу  перешлемо  у  вiйськову  частину,  в  якiй  ти
служитимеш... хоча хорошого в тво?й справi мало.
   - Це щось нове, - насторожився  Дорош.  Корнi?нко  почервонiв  так,  що
обвислi щоки його зробилися сизими,  одним  ривком  вiдшвиргонув  од  себе
стiлець.
   - Так. Нове. Покрива?ш сумнiвнi  елементи  на  селi.  Навiщо  брав  пiд
захист Хомутенка, коли на нього повно компрометуючих  матерiалiв?  В  селi
роблять замахи на комунiста-активiста, а ти  в  народники  лiзеш?  Я  тво?
iнтелiгентськi теорiйки сво?м пролетарським духом давно чув.
   - Що значить "лiзеш"? -  незвичайно  тихо  запитав  Дорош.  -  Я  служу
народовi. Я за нього кров пролив...
   - Нащот кровi - бросьi Ти дума?ш,  у  нас  нема  фактiв,  що  ти  хотiв
здатися фiннам у полон? Дорош тремтячою рукою витер iз лоба пiт.
   - Я?
   Вiн устав, блiднучи, плутаючи ногами, пiдiйшов до столу. Вiн нiчого  не
сказав, нiчого не  спитав,  вiн  тiльки  стояв,  похитуючись,  як  п'яний,
дивлячись просто Корнiенковi в очi, i погляд його  був  гострий,  як  лезо
бритви, i Корнi?нко не витримав, опустив голову.
   Дорош рвучко повернувся i, часто пересмикуючи  худенькою  ши?ю,  кроком
смертельно зранено? людини вийшов iз райкому. Вiн сiв у скверi на лавцi  i
сидiв так довго, згорбившись, поклавши на колiна руки, вiдчуваючи, як щось
м'яко давить його за  горло  i  виклика?  рiзь  в  очах.  Потiм  вiдв'язав
Ластiвку  i  тихим  кроком  ви?хав  з  мiстечка.  Йому  треба  було  ?хати
полтавським шляхом, але кобила звернула на манилiвську дорогу,  i  вiн  не
помiтив цього, не звернув на це уваги, не торкнувся рукою поводiв.
   Сонце схилилося на захiд i не пекло вже так дошкульно, як ранiше. Тихий
вiтер подихав iз-за Бе?во? гори, приносиш iз степу  свiжий  запах  трав  i
денну прохолоду манилiвського лiсу, що зеленiв на горбах.  Сивий  полин  i
листатий подорожник кущилися обабiч дороги, злегенька  припорошенi  пилом.
Зеленi хлiба котили хвилi з горба на горб, з горба  на  горб,  як  море  в
легкий бриз. Незважаючи на малесенький вiтерець, парило i робилося  душно.
Ластiвки  лiтали  понад  самою  землею,  мовчки,   без   щебету;   шулiка,
розпластавши крила, висiв непорушне у синiм небi. Ластiвка жадiбно тяглася
губами до зелено? травички i нарештi запаслася. Дорош сплигнув  iз  сiдла,
розминаючи замлiлi вiд незвично? ?зди ноги, пiшов до  могутнього  береста,
що  рiс  недалеко  вiд  лiсу  над  дорогою,  i,  розстебнувши  на   грудях
гiмнастьорку, лiг на траву. Земля нiжно холодила  його  розпаленiле  тiло,
вiн з при?мнiстю вiдчував це i кiлька раз вдихнув на  повнi  груди  пахуче
лiсове повiтря. Ластiвка паслася зовсiм близько, i було виразно  чути,  як
вона щипав траву. Тихий шум лiсу, синява високого неба, запах зелених трав
- все це зливалося з гомоном потривожено? кровi i наповняло  серце  Дороша
невтiшним болем. I вiн вiдчував, що серце його там, у грудях,  кровоточить
i пече, пече нестерпно. Вiн повернувся грудьми вниз, до землi, гадаючи, що
так йому буде легше, i, поклавши голову на руки, закрив очi. I  як  тiльки
вiн ?х закрив i полежав так хвилину, другу, звiдкiлясь, iз самого дна його
душi, став просочуватися ще гострiший бiль I потихеньку, але настирливо, з
якоюсь злорадною втiхою поколював голочкою  серце:  пiдступить,  кольне  i
затихне, пiдступить, кольне i затихне. Вiн, постогнуючи,  згрiб  рукою  за
лiву сторону грудей, тихесенько стяс ??. I бiль нiби злякався його  i  теж
затих, але замiсть того в голову настирливо лiзли спогади, не менш болючi,
як i ота печiя пiд серцем.
   I згаду?ться Дорошевi. Нiч. Мороз. Снiг. Глухий,  як  осипи  з  пiщаних
барханiв, шум сосен. По снiгу бредуть бiйцi.  Мовчки,  насторожено,  тихо,
безшумно. Помiж деревами  промелькне  заморожений  до  скону,  як  льодяна
кулька, мiсяць, освiтить обличчя людей, кине на них синю мертвяну  тiнь  i
знову щезне за хмарами. Там, за валунами, що чорнiють  попереду,  фiнський
дзот. Його треба взяти. Дорош iде разом з бiйцями  в  полушубку  i  бiлому
маскхалатi. В  горлi  у  нього  сохне,  дихання  перерива?ться,  в  головi
молотить кров.
   Йому зда?ться, що на нього цiлиться смертю кожна соснова гiлка,  кожний
камiнь i хитро  пiдпускав  по-ближче,  щоб  обрушитися  свинцевим  гарячим
дощем. Йому не страшно, тiльки ноги робляться такi тяжкi, що без  фiзичних
зусиль ?х не можна переставляти. Дорош виразно чу?, як поряд iз ним  тяжко
сапа? бо?ць, i Дорош пошепки погрожу?,  щоб  вiн  дихав  тихiше,  бо  йому
зда?ться, що там, у кам'яному черевi, ворог уже чу? те сапання i вже  бере
?х на прицiл. Вони вже бачать похмуру груднину дзота, уже чують, як звiдти
несе чужим духом.
   I раптом все змiшу?ться. Вiн уже не бачить того бiйця, що  йшов  з  ним
поряд, нi валунiв попереду, а  тiльки  чу?,  як  по  лiсу  гучно  ляскають
кулеметнi черги, з дерев сиплеться снiг i бiлою млою застила? свiт.  Дорош
плута?ться в тiй млi, як у саванi, i нiяк не  може  розiбрати,  де  ж  той
дзот,  потiм  його  обда?  гарячими  газами  вiд  вибухлого  снаряда,  вiн
хапа?ться руками за сосну, але втриматися не може i пада? обличчям у снiг.
Йому хочеться перевернутись на спину, але в нього не вистача? сили, i  вiн
кричить : "Товаришi! Товаришi!" Його нiхто не чу?, тому що навколо  пекло,
дерева горять, як свiчки, чорний дим  сажею  осiда?  на  бiлий  снiг.  Вiн
приходить до свiдомостi в санбатi, але нiяк не може зрозумiти, де вiн i що
з ним. В ленiнградському госпiталi вiн здивовано дивиться на людей у бiлих
халатах, що схиляються над ним  i,  замiсть  того,  щоб  говорити,  тiльки
ворушать губами. Вiн також хоче щось сказати, але вiдчува?, що з ним  щось
таке трапилося, тому що хоч вiн i говорить, але не чу? свого  голосу.  Вiн
лежить напружений, здивований, зляканий i почина? розумiти, що вiн оглух i
що вiн не може говорити, бо по обличчях людей, якi понахилялися  над  ним,
вiн бачить, що вони його не розумiють. Позбавлений можливостi  говорити  з
людьми, Дорош в стократ сильнiше переживав свою трагедiю.
   Тримався  вiн  одинаком,  вiдчайдушне  бився  над  питанням,  яке   так
невiдступно i немилосердно пригнiчувало його: в чiм  тепер  поляга?  смисл
його життя? Цiлими годинами вiн  простоював  бiля  вiкна  в  госпiтальному
коридорi за крислатими пальмами, в тихiй  задумi  дивився  на  госпiтальне
подвiр'я, де вирувало сво? життя: санiтарнi машини привозили  поранених  i
обморожених  бiйцiв.  Старенький,  але  ще  дебелий  дiдусь,  впрягшись  у
саночки, никав по двору, вишукуючи смiття та вивозячи його  в  яму.  Iнодi
вiн кидав це заняття i, взявши сокиру, цiлими  годинами  на  морозi  рубав
дрова. Працездатнiсть цього дiда вражала До-роша, i перший раз в  один  iз
вечорiв, милуючись старим, Дорош подумав, що, крiм нього, Дороша, на землi
iснують люди, в яких ? також i горе, i нещастя, i що,  незважаючи  на  це,
вони працюють i ламають лиху долю, що зустрiла ?х на житт?вiй дорозi. "Хто
зна?, - мiркував Дорош, дивлячись на клопiтливого старого, - \  може,  вiн
також глухий i