нiмий, як i я, але ж, бач, живе i  працю?.  Так  чим  же  я
гiрший за нього? Чого це я повинен нарiкати на свою долю i  злоститися  на
людей тiльки за те, що вони здоровi, а я калiка? Хiба  ж  вони  виннi,  що
мене вжалило так боляче нещастя, а  ?х  обiйшло?"  I  завжди  пiсля  таких
роздумiв йому робилося легше, i якщо ранiше вiн уникав  людей  i  тримався
одинаком, то тепер, навпаки, горнувся до них.
   Особливо вiн пильнував за лiкарями, i  коли  старенький  професор  йшов
обходом по госпiталю iз притихлим почтом медицини в бiлих халатах, вiн  не
зводив iз  нього  очей  i  причепливо  слiдкував  за  кожним  його  рухом,
перехоплював кожний його погляд i все  це  читав,  як  зата?ну  вiд  нього
цiкаву книгу. Дорош уже знав, що його сусiд по лiжковi -  безнадiйний,  що
вiн вже нiколи не буде нi чути, нi говорити,  тому  що  коли  професор  до
нього пiдходить, то робиться удавано веселим i жвавим в  жестах,  хоч  очi
його були задуманi i в них ясно проступав щирий жаль до понiвечено? на все
життя молодо? людини. I  це  щире  почуття,  i  жаль  професора  хвилювали
Дороша, бо вiн бачив, що вони глибоко людянi i йдуть  вiд  доброго  серця.
Все це говорило Дорош евi,  що  люди  здоровi'i  фiзично  сильнi  мучаться
духовно за поранених i покалiчених, не вважаючи ?х, проте,  неповноцiнними
людьми, i за це треба ?х поважати.  Дорош  в  умi  дякував  професоровi  i
нетерпляче чекав, доки той пiдiйде до нього.  I  коли  професор  пiдходив,
Дорош дивився на нього вiруючими очима,  а  в  його  серцi  дедалi  бiльше
розгоралася надiя.
   Однак в душi його гнiздилися й сумнiви. Часто вiн думав,  що  лiкарi  в
силу сво?? професi? набули звичку спiвчувати хворим, i тому хто зна?, щире
це спiвчуття чи добре засво?на звичка? Вiн, як  i  ранiше,  не  переставав
ретельно слiдкувати за ними, водночас стежачи за пораненими. Особливо  вiн
приглядався до тих, що вже виздоровляли, бо йому здавалося, що саме  вони,
збудженi радiстю життя, що поверта?ться у всiй красi, найбiльше  глухi  та
байдужi до нещасних. Одначе вiн тяжко помилявся.  Саме  цi  пораненi  були
найкращими приятелями тяжкохворих,  i  в  очах  жодного  з  них  Дорош  не
прочитав приховано? переваги здорового над хворим або, ще гiрше, отого  за
людським обов'язком спiвчуття, фальш  якого  так  тонко  вiдчувають  тяжко
хворi люди, навпаки, вони трималися, як рiвнi з  рiвними,  i  це  особливо
радувало Дороша i вселяло ще бiльшу вiру в людей i в самого себе. I все це
якось непомiтно перетнуло в ньому ту болючу жилу, що в'язала його з  горем
i безнадi?ю.
   Вiн  став  частiше  бувати  в  товариствi,  грав  у  домiно,  гуляв  по
коридорах, по двору, а  одного  разу  весною,  зодягнувши  поверх  бiлизни
пiжаму, втiк iз пораненими в мiсто,  щоб  поблукати  по  туманних  вулицях
Ленiнграда з дiвчатами, та, може, десь i поцiлуватися над Невою. А  що  ж!
Контузiя сама по собi, а вiн все ж таки живий  чоловiк.  Його  вилаяли  за
таке свавiлля, але лiкували справно i наполегливо i, що особливо  дивувало
i навiть смiшило Дороша, заставляли його спiвати, переконуючи  при  цьому,
що вiн так швидше вилiку?ться. Дорош соромився це робити на очах i спiвав,
вкрившись ковдрою. Умом вiн переспiвав усi пiснi, якi знав,  але  звук  iз
горла не вилiтав, i щелепи  рухалися,  як  дерев'янi.  Але  вiн  все  одно
продовжував цi вправи i робив ?х наполегливо i довго.
   Одного разу вiн став бiля вiкна i дивився на дворище, i  раптом  почув,
що в його вухах нiби щось трiснуло, нiби хтось вибив звiдти твердi пробки,
i вiн почув гуркiт, такий страшний гуркiт, що все  тiло  його  завмерло  з
жаху. Вiн вiдкрив вiкно i  побачив  у  дворi  машину,  з  яко?  два  бiйцi
вивантажували випрану госпiтальну бiлизну. I раптом Дорош почув фразу, яку
сказав червоноармi?ць:
   - Ти довго будеш там вовтузиться?
   - А ти що? Спiшиш до тещi в гостi? Тодi Дорош притис долонi до  грудей,
побiг по коридору кричачи: "Професоре! Я чую! Професоре! Я чую!"
   - Ви не тiльки чу?те, а й говорите!- усмiхаючись, сказав йому професор.
   I Дорош справдi зрозумiв, що вiн  не  тiльки  чу?,  а  й  говорить.  I,
закрившi? лiце руками, щоб не показати професоровi слiз, пiшов  у  палату,
укрився з головою, не виходив на вечерю i цiлий вечiр шепотiв сам до  себе
пiд ковдрою, милуючись звучанням сво?? мови i обливаючи  сльозами  радостi
подушку...
   Ластiвка забряжчала вуздечкою, i Дорош кинувся вiд сво?х дум. Сизе небо
дихало грозою, що проходила десь у напрямку  Ворскли,  далеко  над  степом
бродили кошлатi начоси хмар, i земля там туманiла - в тих краях  уже  йшов
дощ. Дорош сiв, обхопивши руками колiна, i довго дивився на рухливу пелену
дощу, яка йшла над Манилiвкою лiвим кра?м. "Так. Ось як воно було. Ось  як
було", - проговорив вiн уголос, звiвся на ноги i раптом  помiтив,  що  вiн
лiг вiдпочивати недалеко вiд братсько? могили червоних  геро?в,  порубаних
махновцями в 1919 роцi.
   Могила, колись висока й широка, тепер осiла i розповзлася, так  що  вiд
не? залишився тiльки невеличкий горбик землi, порослий бур'янцем i  нiжною
зелененькою травичкою. В головах стояв цегляний стовп, обмазаний цементом,
що вже потрiскався вiд сонця, дощу та вiтру  i  поволi  обсипався;  зiрка,
вирiзана iз бляхи, пожолобилася i поржавiла - i лежали ?хнi костi  тут,  у
степовiй глухоманi., як на морському днi, забутi, замуленi, i  переплакали
вже за ними матерi,  брати  й  сестри,  виросли  i  стали  дорослими  дiти
загиблих i потроху стали забувати про сво?х батькiв...
   Серце Дороша  защемiло,  вiн  скинув  кашкета,  став  на  колiна  перед
самiтним горбиком i довго стояв, похиливши голову, погладжуючи рукою м'яку
зелену травичку, що нiжним килимом покривала це святе мiсце.
   "Мабуть; так створений свiт, що людина бiльше дума? про живих, чим  про
мертвих", - гiрко роздумував вiн, стоячи у тихiй  печалi,  одинокий  серед
цього безладного степу. I марилося йому, що тiльки-но закiнчився бiй,  вiн
поховав друзiв у цiй могилi i проща?ться з ними навiки, i  вiд  цих  думок
голова його ще бiльше поникла на груди, i  довгий  час  вiн  нiяк  не  мiг
пiдвести ??.
   З кущика трави випурхнула пташка. Дорош здригнувся, не  спускаючи  очей
iз того мiсця, звiдки вона вилетiла, пiдповз  на  колiнах  i  став  шукати
гнiздо. Heзабаром вiн помiтив у землi манюсiньку ямку,  сховану  в  густiй
травi, i в нiй затишне гнiздечко, вимощене  з  трав'яних  стебел  i  м'яко
вистелене на днi пружинистим кiнським волосом.
   Дорош знав,  що  це  було  гнiздечко  польового  щеврика,  свiтло-буро?
пташечки з коротким  хвостиком  i  коротесеньким  дзьобиком,  що  живиться
малесенькими жучками i комашнею. Щеврик уже  прилетiв,  уже  обновив  сво?
гнiздечко,  повигрiбав  iз  нього  лапками  земельку,  навiв  чистоту,   i
клопiтлива самка скоро сяде в нього, втягне  красиву  голiвоньку  в  тiпле
пiр'ячко, вiдкладе шестеро трохи бiльших,  як  горошинка,  я?чок  i  потiм
довго сидiтиме на них, сварлива та вередлива, грiзно попискуючи на  самця,
якщо вiн мало приноситиме ?й ?жi, i неохоче пускаючи його на  нiч  в  сво?
гнiздечко. Сидiтиме доти,  доки  шестеро  голопуцькiв-малят  не  проклюють
кволими дзьобиками тонюсiньку шкаралупу  я?чка,  i,  обiгрiтi  й  висушенi
материнським тiлом, не роззявлять ротикiв, i не попросять  ?сти.  Тодi  на
самку впадуть новi клопоти, новi турботи.  Не  присiдаючи  й  на  хвилину,
цiлий день буде вона лiтати сюди-туди, щоб нагодувати ненажерливих ротатих
дiточок сво?х, а вони сидiтимуть кружка, повитягавши ши?  i  порозкривавши
дзьобики. I в цьому малесенькому  гнiздечку  вiковiчним,  раз  i  назавжди
заведеним порядком буде йти життя дружно? пташино? сiм'?, i кожного року з
гнiздечка вилiтатиме нове  поколiння,  новi  крильця  будуть  трiпатися  в
чистому, прозорому, свiжому,  пахучому  степовому  повiтрi.  "Таке  життя,
такий закон життя, - подумав Дорош, любовно розглядаючи майстерно зроблене
гнiздечко,  але  не  приторкуючись'  до  нього  руками,  щоб   пташка   не
змандрувала геть. - Таке життя. Молоде народжу?ться, старе вмира?".
   Вiн ще раз поклонився могилi, вiдiйшов вiд  не?  i  став  прикоськувати
Ластiвку, що паслася поблизу.
   Хiба вiн знав у цю мить, що не пройде й двох мiсяцiв, як по всiх степах
вiд Балтики аж до Чорного моря знову  будуть  рости  братськi  могили,  ще
ряснiшi, ще болючiшi, бо будуть  вони  вiдданi  на  поталу  немилосердному
вороговi? Хiба вiн знав у цю мить, що прийде такий час, який  вижене  жаль
iз його серця, за-грубить душу i налл? ?? зненавистю  тако?  сили,  що  не
лише його куля, а його очi спалюватимуть на попiл ворога,  i  що  мимо  не
одно? братсько? могили доведеться пройти йому,  i  що  вiн  не  тiльки  не
припаде на колiна перед тими священними горбиками, а не буде  дивитися  на
них, бо тяжкий сором i  ганьба  ?стимуть  його  совiсть,  шершавим  язиком
лизатиме йому серце невимовний жаль за  тим,  що  вони,  сильнi,  здоровi,
озбро?нi, покидають рiдну землю i цi немеркнучi маяки дорогих могил?  Хiба
знав вiн, стоячи отут серед первозданно? степово?  тишi,  слухаючи  шелест
вiтру i зелених трав, що йому самому доведеться копати не одну могилу  для
сво?х бойових товаришiв i ховати ?х навiть без салюту,  щоб  не  приманити
ворога, який шниря? поблизу?
   Нi! Вiн цього не знав i не думав.  Вiн  лише  непоко?вся  про  тих,  що
загинули, i мiркував, що треба сказати Гнатовi, щоб вiн послав сюди  людей
- привести могили в належний вигляд. "Неподобство. Культ пошани до предкiв
у нас нiкуди не годиться. Хрест зимою вирубують на топливо,  лiтом  пасуть
на кладовищах телят i кiз. Неподобство", - мiркував вiн, ?дучи степом.
   Вечорiло. На Бе?вiй горi, за вiтряками, лягали останнi рожевi  вiдсвiти
захiдного сонця, троянiвська долина уже  повнилася  синюватою  млою;  вона
крила сади, придорожнi верби i бiлi хати. Приташанських  лукiв  зовсiм  не
було видно - ?х заволокло водяною парою, що бiлим туманом гойдалася внизу.
   Коли Дорош з'?жджав iз гори, йому довелося трохи  притримати  Ластiвку,
щоб дати дорогу пастушкам, що зганяли в долину артiльну отару  овець,  яка
текла чорною вовняною рiкою,  пахла  бубурiшками  i  розпареною  на  сонцi
шерстю, мекала на рiзнi лади i дрiбненько  цокотiла  ратичками  по  сухому
глиняному грунтi. В Тро-янiвцi з бовдурiв то тут, то  там  високо  в  небо
валив пахучий, пiдсмажений олi?ю солом'яний дим - господинi, .повернувшись
iз роботи, варили вечерю. Вiд колодязя, що стояв на  вигонi  мiж  вербами,
чувся брязкiт вiдер, жiночi голоси i веселий смiх дiтей.  Кiлька  жiнок  з
повними вiдрами води в  руках  перейшли  Дорошевi  дорогу,  сказавши  сво?
звичайне лагiдне "драстуйте", повернули до сво?х дворiв. Якась  золотокоса
дiвчина (Дорош потiм пiзнав, що то була Тетерина Орися) бiгла по вулицi  з
прутом i гнала поперед себе ошалiле вiд  весняного  привiлля  телятко,  що
дрочилося помежи тинами, задравши хвоста i витягши вперед шию. Iнодi  воно
раптом зупинялося i, розставивши сошками переднi ноги, безглуздо  дивилося
на чи?-небудь ворота, i тодi Орися вигукувала:
   - Тпручки, дурне! Тпручки додому!
   ??  голос  був  грайливий,  веселий,  з  якоюсь  прихованою  кокетливою
iнтимнiстю.
   - Добрий вечiр! - привiтався до не? Дорош.
   Вона вiдповiла також привiтанням i насмiшкувато знизу вгору глянула  на
Дороша: ?й було дивно, що такий статечний чоловiк  серйозно  вiта?ться  iз
такою дзигою, -як вона,  i  Орися  погнала  теля,  озираючись,  поглядаючи
Дорошевi вслiд. Дорош не розумiв, чого в не?  такий  кепкуючий  погляд,  i
думав,  що  вона  насмiха?ться  з  нього  як  з   вершника.   Вiн   випнув
по-гусар-ському груди, пiдпер правою рукою бока i по?хав далi.
   Бiля магазину  вiн  зустрiв  кiлькох  колгоспникiв,  що  поверталися  з
роботи. Вони теж сказали йому "гра-сти" (здрастуйте) i  пiшли  собi  далi,
розмовляючи про господарськi справи. В артiльному  дворi  хтось  ударив  у
стальну рейку, сповiщаючи цим, що робочий день закiнчився, i нiжне гудiння
попливло над селом, над лугами i затихло десь  аж  за  Ташанню.  Звук  цей
ворухнув щось болiсне в душi. Дороша, вiн подумав, що  завтра  йому  треба
ви?жджати i все це покидати.
   Вiн не по?хав у артiльний  двiр,  щоб  здати  на  конюшню  Ластiвку,  а
попрямував до себе на квартиру. Сергiй рубав бiля хлiвця  хмиз.  Побачивши
Дороща задуманим, чимось стривоженим, вiн хотiв запитати, що сталося,  але
потiм вирiшив не турбувати його дурною цiкавiстю, коли  чоловiковi  i  без
того гiрко на душi. "Мабуть, по роботi щось не кле?ться",  -  подумав  про
себе Сергiй, складаючи порубаний хмиз у невеличку  купку.  Дорош  прямо  з
цебра, що стояло на цямринi,  напився  холодно?  води  i  попросив  Сергiя
вiдвести на  конюшню  Ластiвку.  Сергiй  покинув  роботу,  по-молодецькому
скочив у сiдло.
   - Забiжи до Оксена, скажи, хай прийде увечерi. Дiло ?, -  крикнув  йому
навздогiн Дорош.
   Потiм вiн зайшов у хату i став збиратися в дорогу.  Санька,  побачивши,
що Дорош витяга? з-пiд лави чемодан, доскiпувалася, куди  вiн  ?де.  Дорош
показав на мигах, що ?де  в  район.  Про  справжню  причину  вiд'?зду  вiн
вирiшив поки що ?? не повiдомляти, щоб вона  не  наробила  метушнi  та  не
побiгла по сусiдах з жалобою, що квартирант таки ?де вiд них, бо,  мабуть,
йому  в  них  не  сподобалося.  Санька,  здавалося,  задовольнилася   його
вiдповiддю i пiшла поратися в хатину, але через деякий час повернулася  i,
стоячи бiля дверей, стала слiдкувати, як збира?ться Дорош. Вона бачила, як
вiн вийняв iз-пiд лiжка сво?  вiйськовi  хромовi  чоботи  i  заходився  ?х
вичищати, бачила, як вiн голився,  вклав  у  чемодан  зубну  щiтку,  мило,
чистий рушник,  чисту  бiлизну,  книжки  i,  пiдiйшовши  до  нього,  стала
настирливо допитуватися, що це означа?. Дорош бачив,  що  вiдчепитися  вiд
не? вже неможливо, i вирiшив сказати правду. Вiн зняв iз стiни сво? фото у
вiйськовiй формi i пояснив, що його забирають в армiю. Вона  зрозумiла,  i
лице ?? зробилося впертим, незадоволеним,  навiть  лютим.  Вона  стала  на
дверях, розiп'явши руки, i крутила головою в знак того, що  вона  його  не
пустить. Дорош зiтхнув i дав ?й зрозумiти, що вiн туди  йде  не  по  сво?й
волi, а що його посилають: Вона, показавши на  iкону,  просила,  що'б  вiн
помолився, i тодi йому буде все  добре.  Дорош  усмiхнувся  i  заперечливо
покрутив головою. Тодi вона докiрливо похитала  головою  i  пообiцяла,  що
буде сама молитися за нього.
   Скоро прийшли Сергiй та Оксен.  Побачивши  До-роша  з  чемоданом,  вони
здивовано перезирнулися.
   - На курорт, чи що?
   - Майже. В армiю вiдкликають.
   - Ф-ф'ю-у! - свиснув Оксен i опустився на лаву. - Оце дiла...
   Вiн довго сидiв мовчки, не  зводячи  очей  з  Дороша.  "Тiльки  звикли,
спрацювалися - i на тобi. Трудно менi без нього буде.  Ох,  трудно!"  -  з
жалем думав Оксен, то скидаючи шапку, то зодягаючи ??, то закурюючи, то не
торкаючись губами цигарки, зовсiм забуваючи, що вона димить у нього  помiж
пальцями. Нарештi встав i мовчки вийшов з хати. За  пiвгодини  повернувся,
поставив на стiл пляшку горiлки, моргнув Сергi?вi, щоб принiс три  стакани
i закуску. Сергiй шустро метнувся в хатину, принiс миску квашено? калусти,
хлiба i п'ять цибулин. Оксен шльопнув пляшку  пiд  гузир,  налив  усiм  по
пiвстакана.
   - Ну, за щасливу дорогу... Пожувавши капустки, швидко п'янiючи, спитав:
   - Одного тебе викликають чи ще кого?
   - Всiх командирiв запасу.
   - В частi поганяють, а восени й дома будете.
   - Це ще як  сказати,  -  знизав  плечима  Дорош.  -  Не  на  таке  дiло
закручу?ться. Чита?ш, що в ?вропi робиться?  Коли  б  воно  й  до  нас  не
докотилося. Ти дума?ш, навiщо Гiтлер повну Фiнляндiю нiмцiв напер? Дума?ш,
задаром вони бiля нашого кордону крутяться? - ?рунда!  У  нас  границя  на
замку. Хто посмi??
   Дорош не вiдповiдав, але видно було,  що  вiн  не  роздiля?  захоплення
Оксена.
   - В селi люди говорять, що буде вiйна, -  обiзвався  Сергiй,  що  пiсля
випито? горiлки значно осмiлiв.
   - Плети! У нас iз Нiмеччиною договiр, - нi за яку силу не  погоджувався
на вiйну Оксен.
   У кожному селi ? така сорока, що розносить новини на  хвостi.  Тому  не
встигли Оксен iз Сергi?м та Доро-шем випити по  чарцi,  як  уже  всi  люди
знали, що Дороша беруть в армiю i що в  Золотаренкiв  його  проводжають  в
дорогу. Кузь ходив вiд хати до хати по сво?му кутку i говорив кожному:
   - Що ж ми, отакого золотого чоловiка, як того цигана, з хати  випхнемо?
Треба ж провести його так, як слiд. Ану, Бовдюг, доставай горiлки,  а  ти.
Латочко, закуски, а я вже принесу чарки, та,  як  каже  Пiдситочок,  дасть
бог, вирядимо.
   Кузевi походеньки були успiшними: незабаром вiн з'явився  до  Сергiя  в
хату в супроводi Бовдюга, Латочки i Павла Гречаного. За  ними  прийшли  ще
люди, так що за годину  в  хатi  нiде  було  повернутися.  Скромна  вечеря
перетворювалася в добрячу гулянку.
   Сергiй принiс вiд сусiдiв ще  один  стiл  i  поставив  на  ньому  п'ять
пляшок, заткнутих кукурудзяними качанами.  В  хатi  гамiр,  смiх,  обличчя
червонi, спiтнiлi.
   - Сiдайте, кумо, а я бiля вас! - викрику? Кузь i так  i  викаблучу?ться
на однiй нозi. - Куди пролива?ш, вона грошi кошту?!  Павловi  налий  повну
ринкуi Що йому стакан?
   Наливають усiм. Павло, випивши, пiдсува? до  себе  миску  iз  сметаною.
Молодицi п'янiють швидше за всiх i вже починають у кутку:
   Ой ви, хлопцi-риболовцi, та тягнiть невiд...
   До них приплiтаються чоловiчi баси, гудуть мiдним дзвоном:
   Го-ой, тягнiть невiд та по синьому морю
   Та спiймайте нашу бiдну долю...
   Пiдвiшена пiд стелею лампа сполохано блима?, в хатi ста? душно i парко,
вiд людських тiл  смердить  потом.  Латочка  намага?ться  заглушити  всiх,
кричить тоненьким тенором, на ши? страшними п'явками, пухнуть жили.
   - До-о-ого-о-лю-у-у, - тягне вiн, узявшись по-бабському за щоку.
   Потiм кида? спiвати, зверта?ться до Бовдюга.
   - А я йому й кажу! - кричить вiн, червонiючи. - Гвинт паче  й  невелика
штука, а без нього олi? не зiб'?ш.
   Бовдюг скубе рукою рижого вуса, поважно кива? головою.
   Раптом  дверi  вiдкриваються,  i  в   хату   входить   Гнат.   Шкiрянка
розстебнута, рука на пов'язцi. Всi присутнi кричать:
   - На нового гостя! На нового гостя!
   Сергiй налива? склянку i пiдносить новоприбулому. Гнат  бере  стакан  в
руки i так манiжиться, нiби тi?? горiлки зроду i не  куштував:  хмуриться,
кривиться, одверта?ться, потiм зда?ться на  прохання  гостей  i  говорить,
вiдкашлявшись:
   - За вiд'?зд нашого дорогого товариша Дороша. Хай вiн чесно служить  на
благо нашо? Батькiвщини!
   П'?, витира?ться рукавом i круто поверта?ться до гармонiста:
   - Ану, Вихтiр, одколи номер!
   Iз темних сiней напомацки виходить слiпий Вихтiр, якого  Гнат  нарочито
викликав через виконавця i прихопив iз собою для гулянки.  Через  плече  в
нього висить гармошка-"в?нка" з  полатаними  квiтчастою  матерi?ю  мiхами.
Низенький,  у  старенькiй  куцинi,  Вихтiр  схожий  на  того   мандрiвного
музиканта, якого часто можна ще й тепер зустрiти по базарах  та  ярмарках.
Вiн сiда? на лаву i деякий час уважно  прислуха?ться  до  гомону  в  хатi,
мабуть, пiзнаючи по голосах, хто iз троянiвцiв тут гуля?. Задравши голову,
крутить нею, нiби шука? сонце.
   - О! Дядько Кузь тут! Та таке  нiби  й  кума  обзива?ться  i  -  весело
кричить вiн.
   - Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сiдай ближче до столу!
   Його всаджують на  ослонi  i  пiдносять  чарку.  Вiн,  простягши  руку,
тривожно вимацу? простiр, очевидно, боячись наткнутися на не? випадково та
пролити, а намацавши, пiдносить до рота i приказу?  так,  як  навчився  за
сво? незчисленнi мандри по весiллях та грищах:
   -  Ох,  чарочка  малесенька,  пощипу?  злегесенька.  Вип'?ш   першу   -
стрепенешся, вип'?ш другу - схаменешся. Вип'?ш третю - в очах  ся?,  думка
думку здоганя?!
   - Молодець, Вихтiр!
   - Ну вже й характерник! Як що придума?, так тiльки держись.
   Вихтiр розстiба? свою стареньку гармошку, i обличчя  його  iз  веселого
ста? настороженим i нiби  аж  сумним.  Вiн  приклада?  вухо  до  планки  i
перебира? пальцями по клапанах, прислухаючись до та?мно?  музики,  що  вже
народжу?ться в тих полатаних мiхах. Принiс  Вихторовi  оцю  "хромку-в?нку"
його  рiдний   брат-артилерист   ще   аж   з   нiмецького   полону   пiсля
iмперiалiстично? вiйни. Скiльки ж  вона  пiсля  того  весiль  зiграла!  На
скiлькох грищах побула! Чаго вона тiльки й не  витинала  на  залужанських,
троянiвських, кня-жослободських вулицях та забавах. А раз якось перевозили
залужанськi хлопцi Вихтора до себе  на  грище  по  веснянiй  повенi  через
ташанський роалив. П'яний Вихтiр як здурiв: набрав повнi мiхи води  Гдавай
грати. "Вiд води, - кричить, - вся музика на  свiтi!  Тепер  моя  гармошка
солов'ями спiватиме!" Ну, думали, пропала  гармошка.  А  вiн  висушив  ??,
почаклував над нею, пошептав, помацав - i знову заспiвала в його руках, як
та сопiлочка в пастушки рано-вранцi на царинi.
   Гра? Вихтiр натхненно, з  душею.  Вiдкине  трохи  назад  голову,  випне
груди, а пальцями, пальцями що виробля?! Дивишся на них, так аж не  вiриш,
що то людськi. Зда?ться тобi, що то молодесенькi чортенята  виплигують  та
вибрикують по блискучих гудзиках. Тiльки розтяг Вихтiр  гармошку  -  пiшло
зовсiм iнше дiло. Хата так  i  загула,  так  i  загримiла.  Хто  зроду  не
танцював - i той пiшов вихилясом.
   Кузь лiз цiлуватися з Дорошем  i  кричав:  "Ось  iз  ким  ми  пiднiмали
товарове господарство!" Зачувши музику, припинив сво? речi  i  попхався  в
коло танцюючих Оксен, що сидiв понурий i неговiркий, зробив  собi  круг  i
врiзав такого гопака, що позатягало пилюкою вiкна i лампа жеврiла,  як  би
десь на токовищi. Вихтiр почав того гопака поволi, тихо;  Оксен  розправив
плечi, ворухнув ними раз, вдруге, нiби нехотя пройшовся  по  хатi,  плавно
ступаючи на носках, i раптом,  стрепенувшись,  сипонув  на  долiвку  таким
страшенним перестуком, що у всiх аж  у  грудях  похололо.  Потiм  став  як
укопаний,  нiби  роздумуючи,  що  ж  робити  далi,  кинув  назад  головою,
розпростав руки, крикнув "асса" i став -танцювати гопак на манiр лезгинки,
пружно викидаючи перед собою носки чобiт i приклавши одну руку до  грудей,
а другу вiдвiвши вбiк. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо
глядячi? перед собою, потiм  дико  гукнув  i  пiшов  садити  каблуками  як
попало.
   Танцював вiн, втягши голову в плечi, тупав ногою на  одному  мiсцi  або
дригав то назад, то вперед,  бажаючи,  очевидно,  насмiшити,  потiм  пiшов
навприсядки, впав, його взяли за руки i виволокли в сiни провiтритися.
   Бовдюг i Латочка сперечалися про  родословну  царицi  Катерини.  Бовдюг
говорив, що вона походить вiд австрiйцiв,  а  Латочка  доказував,  що  вiд
французiв. Бовдюг доводив, що вона жила iз Гришкою Орловим, а Латочка  бив
кулаком об стiл i присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а
жила тiльки з Потьомкiним Тавричеським, i що Распутiн  був  характерник  i
через це великi князi нiяк не могли отру?ти його варениками.
   - А царя Миколу в Сибiру стукнули, - гомонiв Бовдюг.
   - Що? - недовiрливо наставив на нього очi Латочка. - Це ти вже  брешеш.
Вiн утiк за кордон.
   - Утiк?
   - Утiк.
   - Так тодi поспита?мо залужанського Микити, якщо ти кажеш, що вiн утiк.
   Павло сидiв за столом, сумно дивлячись на пустi  миски.  Згадав,  що  в
нього дома ? теличка, яку йому дали в  премiю  за  клопотанням  Дороша,  i
розплакався, бо телятко було таким гарним, що коли вiн привiв його додому,
то воно лизало йому руку, тикалося мордочкою  в  рукав  i  пило  молоко  з
пляшечки. Вiд цих спогадiв жалiсть ще бiльше охопила Павла, вiн  ридав  ще
дужче i, щоб люди не бачили, як плаче  неборака,  пiшов  у  сiни,  сiв  за
дверима на мiшках i там заснув.
   Гнатовi теж свербiло потанцювати, але в нього ще болiла рука, тому  вiн
тiльки притупцьовував ногами i присвистував губами.  Лице  його  зробилося
вiдчайдушним, як у весiльного боярина. I Дорош, дивлячись на  нього,  нiяк
не мiг повiрити, щоб ця весела i така безпосередня в цю хвилю людина могла
наговорити на ньогб стiльки дурниць в райкомi. "Загадкова i дивна  людська
натура", -  думав  сам  собi  Дорош,  вiдчуваючи,  як  у  нього  злегенька
наморочиться голова. Пробравшись крiзь гарячi, розпаренi людськi тiла, вiн
ви-' йшов надвiр i присiв на призьбi. "Отже, все кiнчилося. Я  ?ду.  Що  ж
мене чека? попереду? Вони залишаться тут, i нiхто з  них  не  буде  знати,
скiльки думок пере-вергав я пiд цi?ю чорною стрiхою".
   Вийшов Сергiй, мовчки сiв поряд.
   - Ну, що вони там? - запитав Дорош.
   - Танцюють...
   Бiля хлiва чорнiла запряжена у  вiзок  конячина.  П'яний  вiзник  спав,
укрившись сiрячиною. Дорош тихо сказав Сергi?вi:
   - Винеси менi чемодан. Тiльки так, щоб нiхто не бачив.  Не  хочу  сво?м
вiд'?здом заважати ?хнiм веселощам.
   Сергiй винiс чемодан, подав Дорошевi. Розбудили вiзника, який спросоння
не мiг знайти вiжок. Сергiй намацав ?х, всунув йому  в  руку.  Ви?хали  за
ворота.
   - Ну, - сказав Дорош i мiцно,  по-чоловiчому  обняв  Сергiя  за  плечi.
Потiм злегенька вiдштовхнув його вiд себе.
   - Чи доведеться ж побачитись? - затремтiв голосом Сергiй.
   - Хто ж його зна?... В життi дорiг багато...
   - Не згадуйте нас лихом...
   - Щасливим зоставайся...
   Пiдвода рушила. Уже ви?жджаючи з вулицi, Дорош  озирнувся:  бiля  ворiт
невиразно чорнiла постать Сергiя. Потiм вiдкрилися хатнi дверi,  випустили
надвiр смугу свiтла i закрилися наглухо. "От i все, - подумав Дорош. -  От
i почина?ться мо? нове життя".



        XX

   Перед самою косовицею несподiвано заявився  в  Троянiвку  Федот  Вихор.
Якось увечерi прибiг iз сiльради виконавець i  принiс  телеграму,  в  якiй
сповiщалось, що Федот сидить у Полтавi на  вокзалi  в  надi?  на  попутний
транспорт.
   Гаврило ви?хав за ним парою коней i  надвечiр  третього  дня  привiз  у
Троянiвку. З Федотом ?хала дружина  Юля,  схожа  на  гречанку  кокетуха  з
лiнивим голосом i млосними очима. Коли стали  спускатися  з  Бе?во?  гори,
вередливо вигнула чорнi, блискучi, густi i по-чоловiчому широкi  бро'ви  i
тяжко зiтхнула:
   - Оце таке село? Я тут умру вiд нудьги. Гаврило засовався на возi, так,
нiби хотiв щось сказати, та тiльки вдарив батогом по конях, якi й без того
прискорили  ходу,  бо  почули  домiвку.  Ось  i  хата.  Мелькнули   голубi
вiконницi, недавно загороджений тин, на  якому  ще  не  просохло  лiщинове
листячко, розчинилися ворота -  коники  з  розгону  влетiли  на  подвiр'я.
Уляна, побачивши сина,  витерла  руки  об  фартух,  п-ри-пала  до  рипучих
ременiв на  його  грудях  i  тихо,  щасливо  заплакала.  Ненька,  скинувши
картуза, топтався бiля воза.
   - Поводи коней по двору. Води не давай, - суворо наказав вiн Тимковi  i
звернувся до гостей: - Чого ж ви сто?те, заходьте в хату. I ви,  невiстко,
заходьте.
   Юля цiлуватися нi з ким не стала. З матiр'ю  вона  обнялася,  а  Неньцi
подала бiлу, з довгими красивими пальцями руку.
   - Це твiй старичок? - як би дивуючись, запитала вона в Федота. - Гм.  А
чого вiн такий обiрваний?
   - Це ми так по-домашньому, по-селянському. Коло гною воно  краще  й  не
треба, - знiчено посмiхнувся Ионька.
   - Боже! Чого ж це я стою? - спохватилася мати. - Люди з дороги. I  вода
гаряченька ? вмитися, i все приготовлено. Як же. Ждали. Господи, як ждали!
Пiди ж, Йосипе, принеси ночви з хлiва, бо ?м треба  вмитися  з  дороги.  А
може, ви спочатку повечеря?те? А вми?теся опiсля?
   - Що ви! Хiба можна сiдати за стiл з  немитими  руками?  -  здивувалася
Юля.
   - Так воно хто як. Нам то байдуже,  а  ви  люди  городськi,  то  у  вас
по-другому заведено, по-культур-ному, -  добродушно  погодилася  Уляна.  -
Тимку, кинь водити коней та злий ?м на руки. Не знаю, як вас i величати.
   Уляна винесла надвiр чавун з гарячою водою i поставила на порозi.  Юля,
не соромлячись мужчин, зняла з  себе  чорну  дорожню  кофточку,  зав'язала
косинкою голову.  В  тугу  смуглу  спину  безжалiсно  врiзалися  бретельки
лiфчика. Тимко лив  ?й  воду  в  рожевi  кiвшики  долонь.  Юля  безсоромно
розглядала його сво?ми млосними, ледь прищуленими очима.
   - Брюнет. Жагучий брюнет, i зовсiм не схожий на Федота.
   Тимко з кухлем у руках переступав iз ноги на ногу, крадькома обзирав ??
красиву, сильну,  гнучку  спину.  "Iч,  вигулялася  на  казьонних  харчах.
Сименталка".
   Юля витерла м'яким  рушничком  груди,  шию,  спину,  кокетливо  ляснула
мокрою долонею (вiд не? запахло милом) Тимка по щоцi, заграла бровами:
   - У тво?х очах ? щось демонiчне i привабливе для жiнок.
   Тимко залився фарбою, опустив очi.
   - У тебе ? в селi симпатiя?
   - Нi, нема?.
   - Чому?
   - Дiвчата не хочуть любити.
   - Яка трагедiя! -  спiвчутливо  вигукнула  Юля.  -  Фед!  Принеси  менi
гребiнець i пудру. Та, гляди, не розсип по дорозi.
   "Радуйся, нене, дiстала помiч на старiсть", - глузливо зiтхнув Тимко.
   Доки гостi вмивалися, Гаврило з Йонькою  натягли  пiвкомори  мiшкiв  та
чемоданiв. Йонька хазяйськи промацував  ?х  пальцями,  намагаючись  заранi
вiдгадати, що в них ?.
   Пiсля вечерi в хату  нашевкалось  повно  односельчан.  ?м  пiднесли  по
чарцi, вони вiдразу повеселiшали i всi до одного поскручували цигарки.
   - Оце ж накадите повну хату, - забiдкалася Уляна. - Тут вiд свого курiя
нiяк не видиха?мо, так ще й вiд вас нюхай.
   Дядьки погупали чобiтьми на порiг i потягли за собою цiлий чувал диму.
   Федот, вмитий, чистий, виголений, в однiй натiль нiй сорочцi, галiфе та
шльопанцях на босу ногу, теж пiшов за ними, але в сiнях  Йонька  притримав
його за рукав i заставив зодягти вiйськову форму.
   - Вона менi i так набридла, тату, - опинався Федот.
   - А я тобi кажу:  надiнь.  Хай  усi  бачать,  що  ти  в  мене  червоний
командир, а не яка-небудь заплiшка.
   Федот у думцi схвалив бажання старого. "Що ж, зодягну. У селi не так-то
вже й рясно  таких,  як  я".  Федот  пiшов  у  хату,  зодяг  гiмнастьорку,
портупею, зробився зграбнiший i  статечнiший.  "Дiждався  честi,  -  радiв
Йонька, не зводячи iз сина очей, -он  скiльки  людей  за  розумним  словом
привалило. Ждуть, як колись архi?рея ждали".
   При появi Федота дядьки стихли i чемненько розсiлися попiд стiною.
   - Бож-же ж мiй, бож-же ж мiй, як iдуть года! - журливо почав  Кузь,  що
прителiпався сюди найпершим i  вже  встиг  покуштувати  дорогих  Федотових
цигарок. - Як здумаю, який ти маленький був, так наче це дiялося вчора,  а
як подивлюся, що ти вже червоний командир, то, либонь, i не вчора, а  таки
давненько. Аж не вiриться. Ти дай менi, синок, закурити, бо розговор  буде
довгий. Зроду таких не курив, - щиро призначся Кузь, пожадливо затягуючись
запашним димком. - Райський запах! Колись баба Улита, ота, Йосипе,  що  на
Афон ходила, приносила iз свято? гори якогось зiлля,  так  давала  й  нам,
дiтям, понюхати. Так чисто отаким пахло, як оця цигарка.  Який  сорт.  Ах,
який сорт!
   - Ти цiлий вiк один сорт куриш - чужi, - обiзвався Латочка.
   - Хай порозкошу? чоловiк, - заступився  за  Кузя  Йонька.  -  Бо  таких
цигарок сюди, звичайно, не привозять. Це ?м такi  на  командирський  пайок
дають.
   - Ну, грець з ним, - перебив його Кузь. - Так про що ж будемо  з  тобою
говорити? Прибув, значить, у рiдну  сторонку?  Воно,  брат,  де  ворон  не
лiта?, а на рiдну сторону верта?. Я коли повернувся iз заробiткiв у тисяча
дев'ятсот тринадцятому роцi, то зупинився на Веевiй горi i аж  заплакав...
Ну, а ти ж де побував? Що повидав?
   - Я бiльше по городах. Потому - служба у мене така.
   - Так. Так. А скажи, як воно по мiстах iз матерi?ю? У нас - лихо. Скоро
доходимося до того, що й грiшного тiла нiчим буде прикрити.
   - Там аби грошi. Все ?.
   - Ну, а продукти? Масло, хлiб, сахар?
   - Для цього ? спецiальнi магазини - гастрономи. Iди i купуй, що хочеш i
скiльки хочеш.
   - Правда, правда. Я теж оце недавно був у Полтавi, так теж  усе  ?,  що
треба. От тiльки соди i чобiт нема?. А щоб косу добру купити, то,  мабуть,
i до самого Одесу дiйшов би i то не купив би тако?, як треба. Коли ж  воно
в нас отой достаток буде?
   - Буде все,  тiльки  не  вiдразу.  Зараз  у  нас  весь  упор  на  важку
iндустрiю, бо вона всьому голова. Будуть у нас машини -  буде  й  матерiя.
Руками ?? для всiх не наробиш. Партiя обiцяв, що в кiнцi  цi??  п'ятирiчки
всього буде доволi, а вже що наша партiя скаже - то  закон.  В  тiм  ??  i
велич, що вона бачить далеко вперед.
   - Це правда. Але ти менi скажи, куди воно хлiб дiва?ться? Чого  воно  в
мiстах такi за ним черги великi?
   - Держава робить запас. Навколо нас  вороги.  На  випадок  чого  -  нам
надiятися нi на кого, крiм на самих себе.
   - А я чув, що германцев! його везуть цiлими ешелонами.
   - Ми люди вiйськовi.  Нам  це  невiдомо.  Я  тiльки  знаю  одне,  що  з
Нiмеччиною у нас найближчим часом нiчого поганого не буде. Ми з нею  ма?мо
угоду про ненапад.
   - Ох, не вiр тим германам! То  -  собаки  потайнi.  Вкусить  -  i  зуби
захова?.
   - Ми цього не бо?мося. А коли хто зачепить, будемо бити ворога на  його
ж територi?.
   - А не вийде того, що в японську?
   - Нi! Не вийде! У нас -  технiка,  авiацiя,  флот.  Ми  -  наймогутнiша
кра?на свiту.
   - Ну що ж, ребяточки, побалакали трохи - пора  додому,  -  обiзвався  в
перший раз за вечiр Бовдюг. - Федот з дороги, йому вiдпочити треба, а Кузя
до ранку не переслуха?ш.
   Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузовi:
   - Ти догавка?шся! Ну на якого чортового батька  ти  в  полiтику  лiзеш?
Спитав, почому сало на базарi, - i сиди нишком. Так нi! Йому поясни,  куди
хлiб дiва?ться, чого матерi? не вистача?. Яке тво? дiло?
   - Iнтересно. Бож-же ж мiй, як iнтересно!  Подивився  у  вiкно  -  i  то
скiльки видно! А як по?здити та з розумними людьми поговорити.  Скiльки  ж
тодi в мо?й головi розуму прибавиться?
   - А навiщо вiн тобi здався, той розум? Дурнiшому легше на свiтi жити.
   - Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловiк на те й родився, щоб  весь
вiк, скiльки живе, розуму вчитися. Оце ? в мене ще трохи тютюну в  кисетi,
прийду додому, куритиму та все над людським життям мiркуватиму.
   Пiсля того як дядьки розiйшлися, нi Федот, нi Йонька спати не лягли,  а
засвiтили каганець i пiшли в комору.
   - Я тут привiз тобi дещо,  -  загадково  зашепотiв  Федот  i  розв'язав
великий важкий мiшок. - Маю на складi хлопцiв  знайомих,  от  i  удружили,
спасибi ?м.
   Чорний згорток шкiри тьмяно блиснув у нього в руках,  потiм  вiн  витяг
кiлька пар червоноармiйсько? бiлизни, два  вiдрiзи  на  шинелю,  три  пари
нових галiфе, бiлу байку на онучi.
   - Боже мiй, скiльки добра! - жадiбно засвiтив очима Йонька. - Не бiйся.
Усе буде в цiлостi. Нiде анi шматини не потеряю.
   - А що скажу вам, тату, - Федот помовчав, прислухаючись,  чи  нiхто  не
прита?вся пiд дверима, - що в свiтi тепер  неспокiйно,  так  що  все  може
бути. Ви про це (вiн показав на мiшки) нiкому не  говорiть.  Нашийте  всiм
чобiт. Дайте й Гавриловим дiткам. I Тимковi пошийте. Вiн уже парубок.
   - Тимковi не дам i шкуратка. - Верхня губа в старого сердито сiпнулася.
- Зобижа? мене.
   I Йонька  довго  та  жалiсно  розповiдав  Федотовi  про  те,  як  "отой
баришник" трохи голови йому не зрубав лопатою.
   На другий день снiдали багато, по-сiмейному. Федот iз  Юлею  сидiли  на
покутi, мати ?м прослала новий вишитий рушник на колiна,  щоб  сметана  не
капнула на святешний одяг. Всi сидiли  щасливi,  урочистi.  Навiть  Йонька
ретельно вимив милом руки i зодяг чисту  сорочку.  Гаврило,  червоний,  як
перець, сяючий i добродушний, все посмiхався, точно так,  як  мати,  i  не
знав, куди подiти сво?  здоровеннi  мозолистi  руки,  на  якi  з  острахом
поглядала Юля. Гаврило сидiв якраз проти не? i гостинно припрошував:
   - Може, вам сметанки пiдлити чи вергуна подати? I коли  вiн  повертався
сво?ю громiздкою фiгурою за тим вергуном  чи  за  сметаною,  то  iз  столу
обов'язково  що-небудь  падало:  або  ложка,  або  шматочок   хлiба,   або
обсмоктана куряча кiсточка.
   - Сиди вже. Без тебе подам,  -  удавано  сердилася  мати,  насмiшкувато
пiдбираючи губи, а в душi безмежно радiючи, що нарештi  всi  зiбралися  до
одного стола, як хороша родина, i говорять  собi  мирно  та  любенько.  Як
господиня й мати, що всьому да? раду та совiт, вона за стiл не  сiдала,  а
плавала, як лебедиця, то в хатину, то в комору та все подавала  страви  на
стiл, що ?х не було куди й ставити. На Улянi  рясна  спiдниця  в  горошок,
кофточка синя, хустина бiла, як снiг, а  з-пiд  не?  лице  рум'яне,  як  у
дiвчини. Випила ж ту чарку горiлки з дiтьми, так таке,  що  хоч  пiд  щоку
берися, тiльки що ото зморшки пiд очима та волосся з сивиною, але  то  кат
його бери! Тепла хвиля пiдмива? серце матерi,  як  вода  калину,  щасливою
сльозою очi криються: усiх же вигодувала та  виняньчила  та  й  до  розуму
довела. Слава богу, всi живi i здоровi, то як же не взятися за щоку та  не
кигикнути ташанською чайкою: "Сини ж мо?, соколята,  тiльки  ж  вами  я  й
багата!.." Уже б вона й заспiвала, та невiстки соромиться. Скаже - здурiла
мати на старiсть.
   Йонька сидить з краю стола i коли набира? в ложку сметани, то  витрiща?
очi, нiби скарбу шука?,  ?сть  вiн,  голосно  чавкаючи,  обляпуючи  бiлими
каплями бороду й вуса.
   - Ти б окуратнiше, старий...
   - А що? - озира?ться вiн на всi боки.
   - Сметана он по бородi тече.
   - Бач, що придумали з жиру, бiсовi дiти! - тяжко сапав вiн, глипаючи то
на одного, то на другого почервонiлими очима.
   -  Попадешся  ти  менi  iншим  разом,  чахотка  чортова!  -  погрожував
iзнадвору Тимко, мацаючи рукою розбите вухо, з якого тоненьким  струмочком
текла кров.
   - Ну-ну, ти добалака?шся! - витрiщився  Гаврило  i,  взявши  за  плечi,
виштовхнув брата ще далi.
   Тимко постояв посеред двору, оглядаючи, що сталося з ним  пiсля  бiйки.
Виявилося, що на сорочцi гудзикiв як не бувало i вiд  плеча  аж  до  лiктя
розпанаханий рукав. "Нiчого, я колись тобi все згадаю", - погрозив вiн  на
вiкна i пiшов городом у яр. Там було тихо i мирно. Вiд глиняних стiн вiяло
вологою, дзюркотiв потiк iз чистою джерельною  водою.  Тимко  пiдiйшов  до
нього, вмив лице i довго мочив водою розбите вухо, що  сочилося  кров'ю  i
палало, як жар, потiм сiв пiд  кущем  дикого  терну.  "Я  тобi  покажу,  -
бурмотiв вiн. - Дума?ш, як квасолю почепив на петлицi,  так  ?здитимеш  на
менi, як i ранiше? Нi, вистачить уже. Увiрвалося".
   Вiн сидiв ображений, одинокий i розумiв, що, крiм матерi i Гаврила, всi
його ненавидять. Думки, одна вiд одно? складнiшi, болiснiшi, мучили  його,
i вiн, щоб розiбратися в них, став пригадувати сво? дитинство.
   Пам'ята? вiн, як одного  разу  зимою  при?хав  iз  базару  батько.  Вiн
увiйшов у хату, закутаний по самi очi в башлик, бiлий вiд снiгу, як  мара,
iз бурульками на вусах, з-пiд яких, як з бовдура, валила пара, кинув дiтям
на пiч мiшок, у якому щось заторохтiло, як замерзлi костi. Вони iз Федотом
розв'язали мiшок i, штовхаючись, як поросята бiля корита, хотiли чимшвидше
заглянути, що там ?. Там були новенькi чоботи. Вони почали видирати один в
одного тi чоботята,  сперечалися,  кому  вони  належать.  Батько,  зачувши
сварку, люто закричав на них i сказав, що вони Федотовi, бо вiн старший.
   - А що! Менi купили чобiтки, а не  тобi.  Ги-ги,  -  вихвалявся  Федот,
показуючи жовтi зуби.
   Тимко заплакав. Вiн не розумiв, чому ж чобiтки вiдданi Федотовi,  а  не
йому, який слухав батька, сидiв на печi смирно i _не збивав пилюки. Того ж
вечора мати, пестячи його перед сном, називала "любий  синочок-соколочок",
цiлувала в голову i обiцяла, що купить чобiтки кращi, як у  Федота,  бо  в
нього чорнi, а в Тимка будуть червонi, як у того дiдуся з казки, що сто?ть
на воротях у червоних чоботях ще й люльку курить. Тимко втiшився  i  полiз
на пiч спати, але ще довго перед його очима стояли  Федотковi  чобiтки,  i
вiн навiть чув запах холодно? слизько? шкiри на них.
   Тимко також пригадував тон час, коли вiн уже став пiдлiтком i як батько
хотiв спекатися його чимшвидше з дому, вирядити геть з хати,  щоб  вiн  не
сидiв на ши?. Як Федота вiддав до науки, а Тимка не  хотiв,  хоч  вiн  був
здiбнiший за Федота. Пригадував тi  темнi  осiннi  ночi,  коли  за  стiною
завивав вiтер, щось хлипало i Тимковi здавалося, що  то  плаче  сирiтка  i
проситься, щоб ?? пустили погрiтися i переночувати. Вранцi вiн схоплювався
разом з третiми пiвнями, приходив до матерi, що топила пiч, сiдав на  лавi
i, натягши на колiна полотняну сорочку, скаржився, що йому марилося вночi,
нiби щось плакало пiд хатою, i благав матiр, щоб вона не спала так мiцно i
пустила сирiтку погрiтися. "Добре, синочку, добре", - обiцяла  мати,  а  в
само? текли по щоках сльози, i полум'я, що бухало в печi, висушувало ?х.
   Ще в дитинствi Тимко зрозумiв, що батько хитрий i потайний  i  що  миру
мiж ними нiколи не буде. А коли вiн пiдрiс i почув в собi  силу,  в  ньому
щоденно наростало бажання помсти за сво? i материнi кривди,  i  ця  жадоба
зробилася такою сильною, що стала його другим характером.
   "Так, - думав вiн тепер, лежачи пiд кущем терну. - Колись я був добрий,
а вони мене зробили злим. Що ж? Нехай так i буде. Я ?м свого  не  подарую.
Око за око, зуб за зуб".
   Iззаду щось зашелестiло, i не встиг Тимко обернутися,  як  чи?сь  теплi
нiжнi руки закрили йому обличчя.  Вiн  вирвав  свою  голову  з  обiймiв  i
побачив перед собою розпашiле усмiхнене обличчя Орисi.
   - А що? Злякався? - грайливо запитала вона i сiла бiля нього. Тимко лiг
на спину i закрив очi, на густих бровах його блищало сонце. Крiзь  порвану
сорочку було видно  подряпини  на  грудях.  У  Орисi  жалiбно  ворухнулися
припеченi сонцем губи.
   - Де це ти подряпався?
   - З Федотом побився.
   - За вiщо?
   - Старi рахунки.
   Вона нiжно, обережно, з почуттям ще бiльшо? жалостi до нього взяла його
голову i поклала собi на колiна, пильно  стала  розглядати  його  обличчя,
намагаючись знайти щось  таке,  чого  вона  ранiше  не  помiчала,  i  вона
знаходила. "От цих рисочок бiля носа ранiше не було", - визначила вона.  В
цей час Тимка вкусив за  ногу  овод,  i  хлопець  сердито  дригнув  ногою,
нахмурився, i тодi рисочки бiля носа особливо виразно вирiзьбилися. "Це  в
нього сердита рисочка. Вона зробилася вiд того, що вiн багато сердився!" I
Орися ненавидiла й  готова  була  якнайсуворiше  покарати  тих  людей,  що
гнiвають i мучають ?? коханого, ?й i в голову не приходило,  що  найбiльше
Тимко мучиться саме через не?, через ?хню баламутну, засуджену всiм  селом
любов.
   Розпухле вухо Тимка, на якому засохла кров,  кинуло  Орисю  в  жар,  ?й
хотiлося торкнутися до нього пальцями, щоб зняти з нього бiль, але вона не
наважувалася цього зробити, щоб не спричинити ще бiльшого болю,  i  тiльки
дула на нього, охолоджуючи його сво?м диханням. "Вiн так схуд i  почорнiв.
Це вiд роботи. А волосся вже не  таке  чорне  i  блискуче,  як  ранiше,  а
припалене по краях. Це вiд сонця. Про що вiн зараз дума??"
   - Про що ти зараз дума?ш? - спитала вона, цiлуючи його в мiжбрiв'я.
   - Що таке? - кинувся вiн, пожовуючи губами.
   - Ти дрiмав?
   - Умгу.
   Вiн дивився на не? знизу вгору, вивернувши синюватi бiлки очей, i чекав
вiд не? запитання, але вона мовчала. Тодi вiн знову закрив  очi  i  зручно
вгнiздився головою на ?? теплих, тугих ногах. "Вiн вибився iз сил i  через
те дрiма?. Вiн працю? тепер день i нiч, а це нелегко".
   - Тимусю, журавлику мiй, ходiм до нас на сiно-вал. У  нас  нема  нiкого
вдома, зарию тебе, приголублю, подушечку  принесу  вишивану.  Спи  хоч  до
вечора.
   - А що люди скажуть?
   - Ай! Що там люди! - з досадою мотнула головою Орися.
   - Нi, я так трохи передрiмаю.
   - Ну, спи. Я буду сидiти дуже тихо.
   Але дрiмати не довелося: в яру почулося погейкування, хтось гнав  бикiв
до водопою. Орися схопилася,  обтрусила  пом'яту  спiдничку,  розгубленими
очима глянула на Тимка.
   - Приходь вечором на це мiсце, - прошепотiв вiн, цiлуючи ?? в шийку.
   - Добре. Прийду.
   Вона пiдхопила iз землi в'язочку хмизу i побiгла стежечкою вниз,  понад
потоком.
   Увечерi вони зустрiлися на умовленому мiсцi, але Орися запротестувала:
   - Ходiм кудись далi. Тут темно, як у ямi. Тимко взяв ?? за руку i повiв
вершняком яру. Аж пiд лiсом вони знайшли копичку пахучо? конюшини i  сiли,
тiсно попритулявшись одне до одного. Вiд сiна било парким духом i  при?мно
зiгрiвало спини.  Вгорi  -  зоряне  небо,  через  яке  срiбним  коромислом
перекинувся Чумацький Шлях, бiля нiг - троянiвська долина, огорнута  сизою
млою ночi.
   - Тимку, скажи, чого воно так, що людей багато на свiтi, а серце любить
тiльки одного? - тихо запитала Орися, лежачи на грудях в обiймах коханого.
   - Хто ж його зна?. Я десь читав у книжцi, що душа  душу  шука?.  От  як
зiйдуться такi душi, що в них усе однакове, то й полюблять одна одну.
   Орися повернула до себе обличчя Тимка, поцiлувала його в вушко  за  те,
що вiн такий розумненький, i довго мовчки гладила його  пружинистi  кучерi
чутливою, повною нiжностi i кохання рукою.
   - Колись, дуже давно, любилися дво?, - тихим загадковим голосом  почала
Орися  з  тим  та?мничим  пришiптуванням,  як  бува?  тодi,  .коли  людина
збира?ться розповiсти щось  цiкаве  або  дуже  страшне.  -  А  батьки  цих
закоханих не хотiли, щоб вони  були  разом,  бо  дiвчина  була  багата,  а
хлопець бiдний. Як тiльки вийде гуляти дiвчина, слуги ??  нi  на  крок  не
вiдпускають,  бо  наказав  вельможа,  що  як  тiльки  слуги  прогавлять  i
допустять до того, що вона побачиться iз сво?м коханим,  то  вкине  ?х  на
споживок голодним вовкам у глибоку темну яму. От раз той хлопець, не знаю,
яким уже побитом, пробрався у кiмнату до сво?? кохано? i каже: "Я  прийшов
за тобою. Хочеш-iди зi мною, а не хочеш, то я тут же перед тобою сам  собi
смерть заподiю, бо без тебе не буде менi життя". Вона, отак, як стояла,  i
каже йому: "Я-твоя". Спустилися вони вниз,  посадив  вiн  ??  на  коня,  i
полетiли вони, як птицi, степом у кра?ну невiдому -  шукати  щастя.  ?хали
день, ?хали другий, на третiй  на  спочинок  стали,  бо  кiнь  уже  з  нiг
валиться. Тiльки закоханi, обнявшись,  задрiмали,  як,  хто  його  зна?  й
звiдки, на?хало слуг панських видимо-невидимо, скрутили  втiкачам  руки  i
повезли в ма?ток. Панянку вельможа закрив у загартованiй вежi,  а  молодця
вкинули до вовкiв у яму. Сидить вiн у ямi, а вовки що пiдiйдуть до  нього,
щоб ?сти, - i назад вiдскакують, що пiдiйдуть - i назад вiдскакують:  така
в нього страшна сила кохання. I так пройшло багато часу.  Аж  ось  у  тому
царствi сталося нещастя: якесь вороже плем'я прийшло iз-за моря  i  напало
вiйною  на  вельможу.  Шле  вельможа  вiйська,  як  пiд  шум  iдуть  -  не
вертаються, а ворог усе ближче пiдходить i ближче. Прийшов  тодi  вельможа
до ворожбита i каже: "Що менi робити? Як перемогти вороже плем'я? Гине мо?
багатство i мiй край". Подивився ворожбит на зорi та й каже: "?  у  тво?му
царствi один удалець-молодець, що доньку твою коха?. Любов у  нього  така,
що не бо?ться нi вогню, нi меча, нi води морсько?. Випусти його, дай  йому
в руки меч - i тодi побачиш, що буде". Випустив його цар i пита?:
   "Розiб'?ш погане плем'я?" - "Розiб'ю, - говорить той, - тiльки  дозволь
кохану побачити i ??  в  гарячi  вуста  поцiлувати,  вiд  того  менi  сили
вдесятеро прибавиться". Побачився вiн iз милою, поцiлував ??  i,  зiбравши
во?нiв, повiв ?х на ворога. Палив огнем, топив водою,  i  загнав  його  за
тридев'ять земель, i повернувся додому зрубаний та пострiляний. Та до його
тяжких ран кохана серце сво? приклала, i заго?лись вони.  I  живуть  тепер
закоханi в любовi та щастi, бережуть i шанують одне одного.
   - А дiточки в них ?? - засмiявся Тимко.
   - Що? - не второпала Орися, бо ще не встигла повернутися вiд  казки  до
дiйсностi. -  А-а,  -  тихо  засмiялася  вона,  зрозумiвши.  -  Ах  ти  ж,
насмiшникi Це ж казка.
   - Життя - не казка, - зiтхнув Тимко. - В  життi  все  по-другому.  Однi
любляться, iншi розходяться, третi хоч i  живуть  разом,  але  тiльки  про
людське око, а насправдi так i норовлять одне одному хвiст вiдкусити.
   - Я  знаю...  Ти  такий,  що  тобi  все  одно,  -  образилася  Орися  i
вiдхилилася вiд нього, бо вiн якраз хотiв  ??  обняти.  -  Покрутиш  однiй
дiвчинi голову, а тодi iншiй бiсики  пуска?ш.  Дiвчачур  поганий!  Рябковi
очi! Лупа?ш ними дiвчатам на ноги, а серце давно вже каменюкою стало.
   - Що тебе, комар укусив?
   - Не лiзь, рукатий! Он до Лукерки пiди. Вона тебе вже давно вигляда?  з
самогонкою, - вiдмахувалася вона руками, вiдповзаючи вiд нього на колiнах,
але вiн таки схопив ?? за плечi i притяг до себе.
   - Орисю! Ластiвочко моя...
   Вiн гарячив ?? диханням i тiлом сво?м i пригортав ??  так  близько,  що
чув у себе на губах ?? солонуватi,  мiцнi,  як  динi-дубiвки,  розхристанi
груди.
   - Не треба. Тимоньку, не треба, коханий, - слабо пручалася вона, чуючи,
як горять ?? щоки i як вона дедалi  слабiша?  в  його  руках  в  солодкому
чеканнi на його сильне молоде тiло...
   На свiтанку Iнокентiй, пригнавши на Бееву  гору  пасти  бикiв,  побачив
молоду пару, що спала в копицi;
   довго стояв, сопучи, як вiл бiля води. Тимко лежав горiлиць, вiдкинувши
вбiк лiву руку, а  правою  пригортаючи  до  плеча  свою  подружку.  Орися,
скулившись, лежала на  бочку,  вткнувшись  головою  Тимковi  пiд  пахву  i
пiдiбгавши пiд себе ноги, не зовсiм прикритi спiдничкою.
   - Блудниця окаянна. Хоч би наготу свою прикрила, - тихо вилаявся дiд  i
обережно, щоб не розбудити,  пiшов  горою.  Високий,  сутулий,  у  довгому
сiряку з накинутим на голову кобеняком i сучкуватим костуром у  руцi,  вiн
був схожий на чорного монаха-проповiдника.
   - I покликав  Iiсус  дитя  i  сказав:  "Iстинно  говорю  вам,  якщо  не
обратитесь i не будете як дiти, то не  потрапите  в  царство  небесне",  -
бурмотiв вiн, йдучи.
   На сходi поволi блiдло  небо.  З  свiтанково?  iмли  виступали  вiтряк,
схожий на сплячого ворона з перебитим крилом, копицi  сiна,  луг,  байрак.
Воли безшумно, як тiнi, бродили по горi, обдуваючи  росу  трав;  з  Ташанi
густою хвилею котилася пара, затоплюючи троянiвську долину,  верби,  хати,
приташанськi береги, i скоро долини зовсiм не стало видно - вона  потонула
в густих хвилях випарiв, що лiзли з рiки i вже бiлими язиками лизали Бе?ву
гору. Десь високо в небi, пiд  самими  зорями,  що  вже  меркли  i  гасли,
погуркував лiтак.
   Iнокентiй наставив угору бороду, в якiй блищала роса,  i,  спершись  на
костур, шепотiв iз гарячковiстю божевiльного пророка:
   - I будуть лiтати залiзнi птицi i залiзними дзьобами клюватимуть золоте
зерно.
   Потiм пiдняв костур  у  сивiюче  небо  i,  посварившись  на  даленiючий
гуркiт, знову пiшов росистими травами.



        XXI

   Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не билися.  Шваркотiв  люлькою
на всю хату, зазираючи то пiд пiч, то пiд лаву i  пильно  чогось  шукаючи.
Крiзь маленьке вiконце цiдилася охряна мла лiтнього свiтанку. На вузенькiй
шибцi циганською сергою примеркав мiсяць.  Побiля  хати  бичачим  диханням
куривсд. туманець.
   - Не дасть i поспати дiтям з дороги, - гнiвно шепотiла Уляна, починаючи
свою поранку бiля печi.
   - А ти не гарчи! Готов он харчi - по?демо сiно косити на Шсочкове.
   - Свят, свят... Що тобi приманжурилося?
   - А те, що доки в в хатi чотири косарi, то треба ?м роботу дати.  Зимою
корова хмизу не ?сть. Де брусок?
   - Який брусок?
   - Ну, мантачка...
   - А кат тебе зна?, де ти все дiва?ш. Мниться менi, що в сiнях  в  кутку
бачила.
   Йонька почовгав у сiни i став там порядкувати по-сво?му: вигнав  надвiр
квочку з курчатами i прищикнув одного дверима так, що  воно  запищало,  як
на-вiжене.
   - Яке панське! - лаяв його Йонька, всiдаючись пiд хатою клепати коси.
   "Трень, трень, трень!" - попливло городами  i  не  вгавало  над  сонною
Ташанню, нiби там запрацювала чиясь весела кузня.
   У Гавриловому дворi -  нiякого  руху.  Вiконця  позавiшуванi,  роса  на
стежцi не збита, видно, нiхто нею не проходив, сплять. "Хропуть... Уже  он
скоро сонце в загривок припече, а вони сни видивляються. Такi нахазяйнують
чортiв пляшку!" - лаявся Йонька, плескаючи молотком по косi.
   Уже вiн i коси помантачив, уже й попробував, чи добре косять,  уже  двi
люльки викурив, а в хатi й не  думали  прокидатися.  Тодi  вiн  ускочив  у
хатину, як iз пожежi:
   - Ти йтимеш сьогоднi корову до?ти чи нi? Уже он пастухи гонять пасти.
   Уляна а дiйницею в руках, запнута бiлою  хусткою,  пiшла  .до  хлiва  i
здивувалася, не побачивши Тимка.  "Оце  лихо.  Де  ж  вiн  загулявся?  Iти
косити, а його нема. Не дай бог, Йосип кинеться, галасу  наробить  на  все
подвiр'я".
   Тiльки вона присiла до?ти корову, як дверi тихо  вiдкрилися  i  в  хлiв
зайшов зарошений по колiна Тимко.
   - Це ви, мамо?
   - Нашi вже повставали?
   - Сплять iще. Де-бо ти, синку, ходиш, де ти бродиш? Хiба ж ти не бачиш,
що батько й так огнем ди-ха,  так  ти  ще  й  драту?ш?  О  горе,  горе,  -
причитувала Уляна, цвiкаючи коров'ячим  молоком  по  дiйницi.  -  А  перед
Федотом - звинись. Вiн тобi старший брат i  в  чинi  он  якому.  Командир.
Людьми команду?. А ти на нього руку  пiднiма?ш,  позорищ  нас  перед  усiм
селом.
   - Я, матусю, першим його  не  займав,  -  ставлячи  мокрi  ботинки  пiд
примiстку, доказував сво? Тимко. - А коли вiн дума?, що я йому й  далi  за
меншого буду, то помиля?ться. Я вже з того вiку вийшов.
   Мати мовчки зiтхнула i, забравши вiдро з молоком, пiшла в хату.
   - Буди вже сво?х панiв, - наказав Йонька. - А то як зайду з кiссям,  то
я ?х скоро пiднiму. Уже он прийшов Гаврило, пора ви?жджати.
   Йонька хоч i погрожував, а сам будити гостей не наважувався: боявся  не
так сина, як невiстки. А що, як вiдкри?ш дверi, а вона тобi гаркне в  саму
пику:
   "Ти чого крутишся, стара дуля, i спати  нам  не  да?ш?!"  Крiм  остраху
перед нею, Йонька ще вiдчував i якусь слiпу покору. Про себе  вiн  вважав,
що Федотова жiнка, по всьому видно, з багато? родини. Йонька  вже  не  раз
прикинув оком, скiльки в не? платтiв  дорогих  та  черевикiв,  хiба  ж  за
Федотовi грошi стiльки справиш? А  до  багатих  людей  у  Йоньки  вроджена
пошана i повага, тому вiн i почував себе якось  нiяково  перед  невiсткою.
Друге, що заставляло старого  побоюватися  i  поважати  невiстку,  був  ??
зовнiшнiй вигляд. Вона була така гарна i така смiлива, що в ?? присутностi
в Йоньки дубiв язик i не мiг вимовити й слова. Якось,  правда,  за  обiдом
вiн натякнув невiстцi, що добре було б, якби свати при?хали на гостювання.
Уляна тодi смикнула його за рукав, щоб не плiв казна-що, а Юля  примружила
очi i з якимось острахом сказала:
   - Що ви, папiнька? Що ви?
   - А чого ж! Слава богу, у нас в цьому роцi i хлiб ?, i сало, i  молоко.
Вишнi он скоро приспiють. Насушили  б  собi  фрукти  на  кисiль  та  й  не
купували на базарах.
   - Ха-ха! Якi ви смiшнi, папiнька! - сво?м  грудним  привабливим  смiхом
засмiялася Юля, смачно уплiтаючи кисiль iз домашнього сушняку i викладаючи
на газетку кiсточки. Тимко, глядячи на не?, не втримався:
   - Видно, що якби ви зварили в себе дома кисiль iз магазинного  сушняку,
то так би не лигали, як тепер, баришня. Бо там воно грошi кошту?, а в  нас
даром.
   Всi примовкли за.  столом,  почуваючи  себе  дуже  незручно,  одна  Юля
примружила каре оченя i сказала в захопленнi:
   - У вашому селi чудове повiтря, i тому мене напав ?стiвник, - i глянула
на Йоньку такими очима, що йому зробилося так совiсно, нiби його  роздягли
наголо при людях.
   "Вiдьма, - подумав тодi про не?. - Справжнiсiнька вiдьма. Як той бiдний
Федот iз нею живе..."
   Пригадуючи все це, Йонька топтався бiля дверей i не  знав,  що  робити.
Нарештi зважився i вiдкрив  дверi.  На  нього  вiйнуло  хатнiм  присмерком
(вiконницi були зачиненi) i  в'ялим  болотним  душком  лепехи,  якою  була
встелена долiвка.
   - Федоте! Вставай. Пiдемо сiно косити на Пiсочкове.
   На лiжку заворушилися, майнула чиясь гола рука, Федот в  однiй  бiлизнi
зiскочив iз лiжка i за вiйськовою звичкою став швидко зодягатися.
   - Куди це так рано? - кволим i рознiженим зi сну голосом запитала Юля.
   - Iду косити з братами.
   - О! Це дуже цiкаво! Я також пiду. Подай менi халат, чопцi i  флакон  з
одеколоном.
   Федот все це беззаперечно виконав. Юля лiниво розвела руками i  ногами,
роблячи щось на зразок зарядки, i в  халатi,  чопцях,  простоволоса  пiшла
вмиватися.
   Пiсля  снiданку  стали  збиратися  на  косовицю.  Ионька  ще  завзятiше
шкварчав люлькою i порядкував, що куди класти. Бiля порога стояв вiзок,  i
туди вмощувалося все необхiдне: оберемочок сухих дров, вiдерний казаночок,
пшоно  в  торбинцi,  цибуля  на  приправу,  сiль,  паляниця,  загорнута  в
лопушину. Навiть двi вербовi сошки  поклав  Йонька,  щоб  не  тинятися  по
лугах" та не вишукувати то? мiзерi?, а загнав у землю - i вари кулiш.
   - Тимку, принеси свiжо?  води  з  яру.  Тимко  звалив  на  плечi  кутий
залiзним обруччям бочонок, пiшов до потоку.
   - Оце вже, тату, даремно, - сперечався iз Йонькою  Гаврило.  -  Косарям
привозитимуть воду колгоспнi водовози.
   - Еге ж. Надiйся. Вони тобi привезуть тако?, що й у рот не  вiзьмеш.  А
то своя, свiжа буде.
   Юля в червоному ситцевому халатиковi стояла на порiжку  i  притримувала
пальчиками поли, якi трохи розходилися на повних колiнах.  На  ??  свiжих,
мов шкiрка наливно? вишнi, губах блукала загадкова посмiшка.
   Повернувся з бочонком Тимко, поклав на тачку. Сорочка на  плечах  мокра
вiд води: не щiльно був заткнутий чiп, от вона й захлюсталась.
   - Що, протiка?? - поцiкавився Гаврило. - Пiдмости його травою.
   Уже всi зiбралися  i  чекали  старого  Йоньку,  якого  раптом  невiстка
схопила за руку i потягла  в  хату.  Скоро  вiн  вийшов  звiдти,  дикувато
озираючись, з дурнуватою посмiшкою на лицi.
   - Здурiв старий, ?й-богу, здурiв! - сплеснула Уляна  руками,  побачивши
Йоньку.
   Гаврило налився рожевою фарбою i затис вуста, щоб не розсмiятися. Федот
злiсно глянув на Юлю i вiдвернувся. Тимко насмiшкувато скалив зуби: Ионька
красувався в Юлиних стоптаних черевиках на високих каблуках i  солом'яному
брилi з матерчатою квiткою на боцi. Не можна було без смiху  дивитися,  як
вiн вихиту?ться та спотика?ться на тих каблуках, обзираючи  себе  довкола,
так, нiби шукаючи при собi чортячого хвоста.
   - Скинь зараз же! Чу?ш? Не сором нас перед усiм  селом!  -  I  не  смiх
блищав у очах Уляни, а ображена гiднiсть горiла в них.
   - А чого скидати? Менi аби в ноги не кололо... Тодi Уляна пiдскочила до
старого, здерла з нього черевики, жужмом шпурнула в сiни.
   - А тобi грiх, дочко, iз старого батька глузуватиi
   Вона задихнулась на пiвсловi i, кинувши на плечi граблi, пiшла з двору.
За нею рушили всi. Пiсля вчорашньо? сварки Тимко  не  дивився  на  Федота,
Федот на Тимка, i та сварка ще бiльше розвела й без того  ветхий  мiсточок
мiж братами. Але, як це бува? в хорошiй сiм'?, яка хоч  i  пересварю?ться,
та все ж не забува?, що вона - кровна  рiдня,  -  стан  гостро?  неприязнi
iснував  недовго.  Вiн  вiдразу  ж  розвiявся,  як   тiльки   прийшли   до
Пiсочкового...
   Мiж двома глиняними скелями, що утворюють вузькi ворота, вгорi - голубе
небо, внизу - чиста, як сльоза, вода: пiдземнi  джерела  тихо  ворушать  i
викидають з дна чистi,  перемитi,  блискучi  пiщинки,  що  спалахують  пiд
сонячним променем, як самоцвiти, - оце i ? Пiсочкове, потiк, що  впада?  в
Ташань, беручи свiй початок в грунських ярах. Весною вiн  бурлить  i  гра?
водою, рве дядькам ятери i перекида? вершi, лiтом трохи заспокою?ться, але
нiколи не пересиха?. Могутнi лiсовi  джерела  щедро  живлять  його  водою.
Пiсочкове вiддiля? троянiвськi луги вiд урочища Радь-кiвщина, i  для  того
щоб добратися до того урвища, треба переходити потiк.
   Тимко та Гаврило, як найсильнiшi, перетягали тачку через воду;  Йонька,
закачавши штани, пiдпихав ззаду та пильнував, щоб часом не звалилося що  з
харчiв. У потоцi було неглибоко, тому вирiшено було штанiв  не  скидати  i
перебродити по наймiлишому. Вхопивши тачку  за  ручку,  Тимко  та  Гаврило
вiдважно ринули в потiк. Холодна, як лiд, джерельна вода обпекла ?м ноги i
пройшла по всьому тiловi непри?мною сверблячкою. Ззаду, вчепившись  руками
за казанок, сопiв Йонька.
   До середини потоку все йшло добре, а вже при самiм ви?здi з води  Тимко
та Гаврило, очевидно намагаючись  чимшвидше  вихопити  на  берег  вiзочок,
сiпнули якось недружно, лiве колесо потрапило в невидиму  калабаню,  тачка
брикнула задом, i  Йоньку  швиргонуло  в  потiк.  Старий  щось  крикнув  i
втелющився, де найглибше. Через мить вода  вирвала  к  нечистiй  матерi  у
нього люльку iз зубiв i змила з голови бриля.
   - Переймай! - загорланив вiн,  вигрiбаючись  iз  води,  кленучи  дiдiв,
прадiдiв i прапращурiв таким матюком,  що  аж  верби  поприщулялися.  -  А
розпросучому синовi! - бовтався вiн у  водi,  мацаючи  руками  по  дну.  -
Пропала тепер уся косовиця!
   Але все закiнчилося добре: Тимко розшукав люльку i вiддав  ??  старому.
Той зараз же запхав ?? в рот i, продуваючи,  зашльопотiв  нею,  як  старим
чоботом з водою. Пiсля купання вiн  був  мокрий,  як  вiвця,  i  трусився,
клацаючи зубами по чубуку.
   - Нiчого. Вона висохне на сонцi, - втiшав сам  себе  Йонька,  розумiючи
пiд словом "вона" не одежу, а люльку.
   Тiльки вбоготворили старого,  забаскаличилася  Юля:  "Не  можу  перейти
через потiк, голова крутиться". Довелося  Федотовi  брати  ??  за  руку  i
переводити, як дитину.
   - I-iх, i-iх! - пищала вона, потрапивши у воду, i так високо  пiдiймала
халат, що Тимко бачив надавленi i  натертi  резинками  червонi  смужки  на
ногах вище колiн.
   "У-у, розтелепа! - вiдводив вiн сво? злодiйкуватi очi. - Заголю?ться по
саму бороду. Хоч би старих посоромилась".
   Веселi пригоди бiля потоку ожвавили всiх, i мiж братами  виникли  тихi,
задушевнi розмови.
   - Пам'ята?ш, Тимку, як ми в оцьому лузi сорок драли? -  запитав  Федот,
показуючи рукою на буйну зелень старих вiльшин та осик, що  густою  стiною
стояли понад луговою стежкою. - Може, на Лисячий горбок заглянемо?
   Вони зайшли на галявину,  пориту  лисячими  норами,  якi  вже  подекуди
пообвалювалися, i Федот присiв бiля однi?? з них, заглянув у темну  дiрку:
звiдти несло прiлим листям i гiркою берестовою коренякою.
   - Не водяться вже лиси. Змандрували, - сумно  пояснив  Тимко.  -  Денис
якимось чортовинням пови-труював.
   - А зна?ш, як ми на оцьому горбi у  вiйну  гралися?  Я  тобi  дерев'янi
шаблi робив, а ти промiнював ?х у куркуленкiв за сало та  гречанi  оладки.
Пам'ята?ш, був такий Омелечко Чагура?  Я  йому  зроблю  шаблю  i  навмисне
надколю ножиком, зафарбую ожиною, щоб не було видно, вiн махне раз, а вона
- трiсь - i нема шаблi. Вiн знову приносить пiвторбини оладкiв,  канючить,
вискаливши зуби: "Федоте, зроби шаблю".
   - Все пам'ятаю, - засмiявся Тимко.
   - Все, та не все, - втрутився i собi в розмову  Гаврило,  що  стояв  до
цього часу мовчки iз сво?ю добродушною, щирою усмiшкою на обличчi, радий i
задоволений iз того, що брати помирилися  та  бесiдують  собi  любенько  в
милiй розмовi. - Отут, на оцьому мiсцi, -  Гаврило  ткнув  сво?ю  грушевою
ковезкою в землю, - в тисяча дев'ятсот  двадцять  першому  роцi,  пiд  оту
велику розруху, коли голод лютував не тiльки по Укра?нi, а й по Росi?, вiз
я тебе, Федоте, на баштан на возику, обмотаного  всяким  таким  ганчiр'ям.
Дуже ти хлiба просив. Хоч шматочок, хоч крихiтку, хоч пiв-крихiтки. Я тобi
зiрвав лiщиновий листочок i дав пожувати, а ти зелену слину з рота пуска?ш
та все прихвалю?ш: "От ловкий хлiбець, от ловкий хлiбець". А ти  цього  не
пам'ята?ш, Тимку, бо був ще зовсiм малесенький,  рачкун.  Прив'яже,  було,
тебе мати крайкою до столу, i танцю?ш на нiй цiлий день, як те  порося  на
паколi.
   Охопленi ?диним родинним теплом,, брати пiшли мовчки.
   - А давайте, братики, тюгукнемо. Так, як колись. Як ми були пастушками.
   Гаврило тiльки усмiхнувся на ту забаву, а молодшi брати  набрали  повнi
груди лугового повiтря i так  тю-гукнули,  що  аж  луна  покотилася  понад
тихими плесами.
   - Хватить, а то люди  смiятимуться,  -  притишував  братiв  Гаврило.  -
Скажуть: що воно там за дурнi лугом ходять.
   А сам веселiв ще бiльше i так i сяяв вiд радостi сво?м червоним видом.
   Йонька, зустрiвши синiв, висварив ?х на всi  боки  за  таку  поведiнку.
"Так, наче вам по три годи", - бурчав  вiн.  А  Уляна  тiльки  посмiхалася
стиха, ?м хоч i не по три годи, а проте вони ?? дiти, то хай повеселяться,
коли на серцi весело. "Коли ж його й пожартувати, як не разом,  зiбравшись
до хатнього гурту. Життя тепер таке, що  бог  зна?,  чи  доведеться  скоро
зiбратися всiм разом, чи, може, й нi", -  мiркувала  Уляна,  плутаючись  у
високiй травi. У бiлiй хустинi та сiренькiй  кофтi,  огрядна  та  рум'яна,
була вона схожа на лугову  чайку,  що  вивела  на  зелене  привiлля  сво?х
ча?нят.
   Луг, на який вони прийшли, був давнiй i старий; колись тут було  рiчище
Ташанi, потiм воно пересохло, поросло травою, по веснах заливалося  водою,
а  коли  вода  спадала  -  просихало,  i  на  його  величезному  квадратi,
обрамленому з чотирьох бокiв лозняками,  розкохувалися  зеленi,  густi  та
запашнi трави. Особливо в передгроззя на Троянiвку несло  такими  гострими
пахощами, що люди, хто там  чим  був  зайнятий  -  чи  майстрував  щось  в
артiльному дворi, чи стояв пiд хатою та перечiкував грозу, чи правив човна
по тихiй заводi, - всяк принюхувався  до  то?  розкошi,  посмiхаючись:  "З
Радькiвщини повiяло. З лугу".
   Сiм'ю Вихорiв зустрiв також цей свiжий луговий запах. Побризканi росою,
трави стояли тихi, принишклi, бо ранок був  теж  тихий  та  безвiтряний  i
обiцяв сонячний жаркий день. Сонце уже зiйшло, але його ще не  було  видно
iз-за темного лугу; небо освiтилося ясно й погожо, i луг теж посвiтлiшав i
прихо-рошився. Уже горiли мохнатими i червоними, як жар,  шапками  будяки,
дихаючи солодким медвяним душком; цiлими озерами помiж зелених трав бiлiли
соромливi невiсточки в жовтих  шапочках  i  бiлих  вiночках  з  пелюсточок
навколо голiвок; виплiтався та спалахував iскрою петрiв  батiг;  розпарена
нiчною задухою, гостро i нудливо смердiла болиголова, яка то тут,  то  там
здiймалася вище всiх на сво?му товстому i порожньому стовбурi,  увiнчаному
тоненькими, схожими на вiття кропу гiллячками; iнодi посеред луки розкiшно
кущився верболiз, схожий здаля на  копицю  сiна;  над  ними  уже  кружляли
чайки, вишукували вранiшню поживу на снiданок. Близькiсть рiки вiдчувалась
особливо виразно не тiльки по тому свiжому холодному повiтрi, яким вiяло з
очеретiв, а й по щедрiй росi на травах, яка бризкала людям на  руки  i  на
ноги  свiтлими  льодяними  краплями,  та?мничiстю  звукiв,  властивих  для
кожного прирiччя: тихим бульканням, коротким раптовим  плюскотом,  якимось
шарудiнням, схожим на  чи?сь  хитрi  кроки.  Може,  то  лисиця  вигулювала
очеретами, а може, вовк-сiроманець пiдшукував  собi  посухiший  острiвець,
щоб розташуватися там на цiлоденний вiдпочинок  та  подрiмати  на  сонечку
пiсля тяжких i невдалих нiчних мандрiв.
   Коли Вихори прийшли на луг, там ще не було велелюдно, тiльки за  кущами
чулося шаркання чи??сь коси, крiзь зелень було  видно,  як  бiлi?  сорочка
косаря.
   - О, хтось раннiй, - завидькувато зауважив Йонька. - Ану, пiди,  Уляно,
глянь, хто там.
   - Гордiй Кошара з Денисом, - сказав зiроокий Тимко.
   - Ну що ж. Заходь, хлопцi, i боже поможиi
   Йонька забрiв iз косою в густу траву i,  поплювавши  в  руки,  став  на
покiс.
   Колгосп, щоб вчасно  закiнчити  косовицю,  давав  косити  з  копицi,  i
Йонька, зачувши неабияку вигоду, поспiшав сам i хлопцям не давав стояти.
   Жiнкам було наказано варити обiд,  i  Уляна  з  Юлею  порядкували  бiля
казана, встановлюючи його на дерев'яних сошках,  якi  наспiх  позабивав  у
землю Тимко. Юля стояла пiд вербами по колiна в травi i злякано  озиралася
навколо, чи не повзе до не?,  звиваючись,  гадюка.  Вона  була  у  м'яких,
червоно? шкiри, поношених уже черевичках на низькому каблуцi i без панчiх,
що ?х, поспiшаючи, забула взяти i тепер каялась:  уже  кiлька  разiв  вона
порiзала осокою собi колiна i литки, i тi порiзи  щемiли  так,  нiби  туди
насипали солi. Вона весь час слинила порiзи i переминалася з ноги на ногу,
м'яко вигинаючи сво? бедра.
   - Мамо, а тут на лугу ? ядовитi раст?нiя?
   - Хвата? тут усяких, - неохоче вiдповiла Уляна, пораючись  бiля  кухнi.
Вона терпеливо, але з глухим ремством чекала на ту хвилину, коли  невiстка
засучить рукава та почне ?й допомагати. Але Юля  все  так  же  стояла  пiд
вербою, як i ранiше, i сумно думала, що коли тут ? "ядовитi раст?нiя",  то
цiлком можливо, що через подряпини на ногах отрута потрапить у кров i вона
може в такий чудесний лiтнiй день померти вiд  зараження  кровi.  "О  жах!
Умерти в цих джунглях у цвiтi лiт? О-оI" - млiла вона вiд страху i  знову"
питала в матерi:
   - А у вашому селi ? полiклiнiка?
   - Нема, а тобi що? Чи не заболiла часом?
   - Гляньте, - пiдкотила халатик Юля i випнула  ногу.  Брови  ??  жалiсно
зламалися i полiзли вгору.
   - Подряпалася?
   - Да.
   - Замаж трав'яним соком, воно  пройде.  Юля  замазала  i  прислухалася:
справдi, стало нiби легше. Вона зiтхнула, i, закинувши  назад  голi  руки,
поправила зачiску, i весело, манiрно заговорила:
   -  Якби  я  була  принцесою,  я  б  тут  побудувала  замок.  Тут.  дуже
красиво!-Провела сво?ми райдужними прижмуреними очима по зелених  околицях
i раптом  зупинила  свiй  погляд  на  високiй  плечистiй  постатi  Дениса.
"Вандал!" - в  захопленнi  подумала  вона,  жадiбно,  iз  знанням  бувало?
ненаситно? тигрицi, промацуючи очима мiцний, загорiлий  стовбур  Денисово?
ши?.. "Напевне, вiн дуже сильний", - подумала вона  i  хотiла  запитати  у
матерi, що то за хлопець, але потiм  схаменулася  i  зрозумiла,  що  цього
робити не можна. Вона тiльки почервонiла, усмiхнулась  i  вiдвела  погляд.
Уляна чистила картоплю, все ще надiючись на допомогу невiстки, а  та  собi
скинула халат i вмостилася на сонцi загорати. Терпiння  зраджувало  стару,
але вона не виказувала цього i спокiйно звернулася до Юлi:
   - Вiзьми, .дитино, вiдерце та принеси менi  води  з  Ташанi,  бо  треба
картоплю помити.
   - А в вашiй рiчцi гадюк нема?
   - Нема. Однi жаби. Але ти ?х не бiйся, вони тебе не з'?дять. Отак  цi?ю
стежечкою i йди.
   Юля взяла вiдро i, високо, як чапля, пiдiймаючи ноги, побрела  травищем
до рiки.
   Сонце вже пiдбилося височенько, i косарики звалили чимало трави. Косили
без вiдпочинку i перекуру; в глибокiй, як  торба,  кишенi  Йоньки  даремно
бовталася погасла люлька. Три першi косарi йшли дружно ? невтомно, а Федот
розучився володiти косою - вiдстав, зiпрiв, сорочку  хоч  вижми.  Гаврило,
накульгуючи,  iшов  першим,  ручку  брав  широку  i  гнав,  як  на  конях.
"Розходився, хоч в'яжи", -злiсно шепотiв у нього за спиною Тимко i нарештi
не витримав:'
   - Ставай, Гавриле, на перекур. Ти на батька не дивися. Вiн такий, що за
власну вигоду сам трупом ляже i нас iз собою покладе.
   Брати повстромляли коси i присiли на холодному валковi трави.  Придибав
i Йонька, стираючи з  лоба  брудну  юшку,  роздобув  iз  кишенi  люльку  i
заходився натоптувати ?? тютюном.
   - Оце, синочки, де ми косимо, - найкраща трава. При  грозах  достигала.
Соковита буде.
   Йоньку охопило те ожвавлення i доброта, яка  запановувала  ним  завжди,
коли добре вдавалося дiло, i  вiн  гомонiв  собi  та  гомонiв,  попихкуючи
люлькою.  Федот  сидiв  у  холодку,  знявши  сорочку,  просихав  тiлом  на
легенькому  вiтерцi,  блаженно  покректував.  Бiле,  аж  сине,  тiло  його
запалилося на сонцi, почервонiло на спинi та ши?.
   - Що? Втомився? - спiвчутливо глянув на нього Йонька. - А  ти  дуже  не
рви, бо тодi й руками не рушиш. Ей, Гордiю!  -  закричав  вiн  високому  i
колись, мабуть, сильному, а  тепер  уже  висохлому,  жилавому  i  сутулому
дiдугановi в бiлiй полотнянiй одежi. - Iди на закуренцiю.
   Йонька запрошував його не через те, що йому так при?мно було поговорити
з Гордi?м, а через те, щоб вiн не скосив ручкою бiльше за  той  час,  доки
вони будуть вiдпочивати.
   - Багато, мабуть, скосили! I Денис же косить?
   - Еге ж. Косить. А батько штани носить,  -  обiзвався  здалеку  Гордiй,
витираючи травою косу i застромлюючи ?? кiссям пiд верболозовий кущ. - Яка
то в лихо? матерi косовиця з ружжом? Начепить його, як дурень тайган, та й
ника? по лозняках. Раз косне - десять раз в лози гайне.  Отака  й  робота.
Побив би, вражого сина, так не подужаю. Здоровий, харцизяка.
   Останнi слова Гордiй доказав уже бiля гурту i теж сiв на  валок.  Денис
сiв iз ним поряд у вилинялiй, як старе морське вiтрило, сорочцi, полатаних
чорних штанях i босий. Вилицювате, розбiйницьке, з  нахабними  очима  лице
його було розiмлiле вiд спеки i лiниве. На батьковi слова вiн  не  звертав
уваги, так наче не про нього говорилося.
   - Уже я те вужжо до скiлькох раз бив на цурупалки - а вiн його шворками
перемотузу? - i далi сво??, - скаржився Гордiй, але в його  нарiканнях  не
тiльки не вiдчувалося злоби, а, навпаки, звучала  гордiсть  i  замилування
непокiрним характером сина.
   - Ну, а як тво? косарi? Ти, значить, цiлим  виводком  при?хав?  Здоров,
здоров, сину, - привiтався Гордiй i залiзною хваткою стиснув руку  Федота.
Гордiй уже давно знав, що Федот  при?хав,  помiтив  його,  як  тiльки  той
прийшов на сiнокiс, але зараз навмисне удавав iз себе незнайка  i  поводив
себе так, нiби перший раз побачив, тому що знав, як  при?мно  для  батька,
коли його синовi  придiляють  багато  нарочито?  уваги  i  дивуються  його
успiхам.
   - Надовго прибув до рiдного дворища?
   - Хiба тепер надовго вiдпускають? - журливо вiдповiв за сина Йонька.  -
На день-два залетить - i марш-марш далi.
   - Гм. Воно так. А що ж то за баришня бiля казанка порядку??
   - Жiнка... - неохоче вiдповiв Федот.
   - Гм. Якого ж вона роду? Городська чи, може, з селян?
   - Вона з учоного сословiя, - пихнув iз димом Йонька.
   - Знай наших! Молодець Федот! А чим же й твiй син, Йонька,  не  вчений?
Уже б йому кубикiв не почепили, якби вiн того не заслужив. А мiй,  стерво,
не схотiв учитися, - з жалем зiтхнув Гордiй. -  Скiльки  я  на  йому  того
пруття побив - до неба тин можна було б  загородити!  Та  все  даремно.  А
силою, силою взяв. У Троянiвцi його нiхто не погула.
   Старий пожвавiшав, очi його молодо заблищали.
   - А йди сюди, Денисе, - покликав вiн сина, що,  вiдiйшовши  вiд  гурту,
дрiмав пiд кущем.
   Той пiдiйшов, сердитий i похмурий, що йому не  дали  подрiмати,  лiниво
повернув ши?ю, як вiл у ярмi:
   - Ну, чого?
   - Давай з тобою поборемося! Хай он Федот подивиться,  який  ти  у  мене
вирiс!
   - Я ж вас, тату, поборю.
   - Що?! -  схопився  Гордiй,  заправляючи  в  штани  висмикану  пiд  час
косовицi сорочку. - Так от же я тобi, сопляку, втру носа!
   Денис нiчого не  сказав  на  таке  нахваляння,  а  тiльки  мовчки  став
готуватися до по?динку. Тугiше стяг  на  животi  ременяку,  скинув  верхню
сорочку, мабуть, для того, щоб не порвати ?? при боротьбi, i,  розставивши
ноги та вбравши голову в  плечi,  став  пiдчи-гувати  свого  супротивника,
виграючи мускулами i по-ворожому блимаючи на старого, що теж зняв  сорочку
i звернувся до Федота:
   - Вируч мене, сину! Бачу - на тобi ременяка добра. Дай менi на часинку,
бо вiн, сатана, менi поясок порве - без штанiв додому пiду.
   Федот швидко зняв iз себе командирський ремiнь i передав Гордi?вi.  Той
пiдперезався,  широко  розставив  поперед  себе  руки  i  пiшов  назустрiч
Денисовi. Вони сходилися тихо i мирно, так  нiби  йшли  обiйматися,  а  не
боротися, а коли мiж ними залишився один крок  вiдстанi,  як  по  командi,
зупинилися, промацуючи один одного очима i  вибираючи  кращi  i  вигiднiшi
мiсця зажиму. Якусь секунду стояли в напруженнi, потiм рвонулись  один  до
одного, схопилися, вперлися один у одного плечима i хитро, пружно заходили
ногами, вибираючи вигiднiшу позицiю для ривка.  Так  вони  пройшли  кiлька
раз, не розпочинаючи боротьби, хоч пильне око могло б помiтити, що  обидва
супротивники  накопичують  силу:  кола,  якi  вони  ранiше  робили,  тепер
зменшились, i було видно, що скоро розпочнеться боротьба. I дiйсно,  Денис
зненацька рвонув на себе батька, намагаючись пiдняти його у  повiтря,  але
ноги Гордiя були нiби вмурованi i вiд землi  не  вiдривалися.  Тодi  Денис
стиснув старого за поперек i почав  його  гнути.  Старий  трiщав,  але  не
гнувся. Тодi натис Гордiй зi всi?? сили, натис  так,  що  Денис  поблiд  i
зiгнувся, як лозина на  вогнi.  Уже  зажав  старий  грудьми  голову  сина,
пiдiм'яв ?? пiд себе - напирала стара степова сила на молоду, вимiряючи ??
витривалiсть. Пружинив ногами Денис, випинався тiлом, а вирватися не  мiг.
Але скоро вiн вiдчув, що пальцi старого вже не так мiцно тримають його  за
ременяку, що батькова сила вже  не  так  нещадно  жме  його  до  землi,  i
напрягся тодi син, ворухнув козацькою  силою,  труснув  старим,  як  гроза
дубом, вивернув його з корiнням, поклав на м'який покiс.
   - Еге ж, - виправдовувався, вiдхекуючись, старий. - Якби  ти  мене  пiд
силу не взяв та не пiдставив ногу, то чорта з два ти мене повалив би!
   Денис витер рукою пiт з лиця i мовчки сiв на покiс. Волохатi груди його
ходили, як морськi хвилi в бурю.
   - А що, забули хiба, як я торiк вас у клунi брязнув?
   - Коли?! - аж пiдскочив Гордiй. - А не  бреши,  лобуряко,  що  ти  мене
торiк на солому у клунi брязнув, бо то тобi ввi  снi  таке  приснилося,  а
насправдi такого нiколи не було.
   - Не було?
   - Атож.
   - Так тодi ж давайте ще раз поборемося, - сказав Денис  i  знову  почав
готуватися до повторного по?динку. Хто зна?, чим би воно закiнчилося, та в
цей час пiдсунув Гаврило картуз i сказав голосно:
   - А гляньте лишень, що воно тюпа? лугом? Чи косар якийсь, чи,  може,  з
колгоспного начальства хто?
   Всi  притихли  i   якнайпильнiше   розглядали   людську   постать,   що
наближалася, ще здалеку розмахуючи картузом. I  тодi  всi  по  лисинi,  що
блищала на сонцi, впiзнали бригадира Прокопа.
   - Чого це вiн розмахався? - насторожився Ионька i взявся за косу.
   Гордiй iз Денисом також вiдiйшли на свою дiлянку i теж  розiбрали  сво?
коси i зайшли на свою ручку.
   А Прокiп уже не йшов, а бiг i розмахував не тiльки  картузом,  а  обома
руками i щось кричав, тiльки здалеку не було чути.
   - Он дивись ти! Чого це його розмордувало?  Ионька  знизав  плечима  i,
злодiйкувато глянувши .  на  синiв,  махнув  по  травi  косою,  бiльше  не
звертаючи уваги на крик Прокопа.
   Бригадир пiдбiг зiпрiлий, засапаний, витер спiтнiлу шию картузом.
   - Що ж це ти робиш, Йосипе? - закричав вiн. - Хiба ти не зна?ш,  що  ця
дiлянка на викiс колгоспникам не давалася?
   - Бач, як мiрку?? - перестав косити Ионька, звертаючись  до  Федота.  -
Колгоспним корiвкам, значить, буде краще сiно, а наша  худоба  хай  лободу
?сть? Оце щоб ти, Федоте, бачив, як мене  тут  як  батька  военнослужащего
всiма болячками забезпечують. Федот сердито кинув косу, напустив  на  себе
ту командирську суворiсть, яка була властива йому  -по  службi,  коли  вiн
звертався до нижчих чинiв.
   -  В  чому  справа?  -  запитав  вiн  у  Прокопа,  зберiгаючи  на  лицi
недоступнiсть i холодним поглядом вимiрюючи Прокопа з нiг до голови.
   - А в тому, що ? вказiвка вiд правлiння цi??  дiлянки  колгоспникам  на
викiс не давати. А менi що сказано, те я повинен виконувати.
   - Ти як що, так викону?ш, а як що, так нi, - пiдливав  масла  у  вогонь
Ионька. - Якби собi в гарбу, ти зараз би виконав.
   - А ти коли бачив, що я колгоспне добро краду? Коли ти  бачив,  я  тебе
питаю, розтак твою такi - витрiщився Прокiп. - Ах ти ж, цап вонючий! Ти ще
на мене наговори будеш писати? Так забирайся зараз же iз дiлянки,  доки  я
тобi кiсся на головi не побив!
   - Ну, ви не дуже! - виступив наперед Федот. - А то  за  такi  слова  ми
зможемо вас пiд суд вiддати.
   - Пiд суд! - ощетинився Прокiп. - А ти яке ма?ш право до мене? Ти перед
бiйцями командир, а передо мною пiшак.
   Федот поблiд, мiцно схопив Прокопа за руку.
   - Ну, ну! Ти вихорiвсько? породи не показуй. Жмикрути нещаснi. Усе  вам
мало, щоб вам нi дна нi покришки!
   Прокiп, лаючись, пiшов сiнокосом.
   Як тiльки вiн вiдiйшов, Ионька сердито зашуль-потiв  люлькою,  нещадним
поглядом опалив Тимка:
   - Це все через тебе, татарюго перекопський...
   - А при чiм тут я?
   - Ти не зна?ш?! Ти не зна?ш? - схопився Ионька, пiдступаючи iз кулаками
до Тимка.
   - Ну, годi вже,  годi,  -  примирливо  обiзвався  Гаврило,  намагаючись
загасити сiмейну сварку. - Коли вже так, то що зробиш?  Доведеться  шукати
законну дiлянку.
   - Скiльки ж труда вклали! - жалiбно вихитував головою Ионька, оглядаючи
розкiшнi валки скошеного сiна. .
   - Ех, якби можна було б, так у пазуху забрав, - усмiхався Тимко, весело
ступаючи по сiножатi. Гаврило осудливо глянув  на  нього,  але  нiчого  не
сказав.
   - Що? Уже закiнчили роботу? Уже додому? -  радiсно  спiваючи,  зустрiла
косарiв Юля.
   - Обiдать! - коротко кинув Йонька i, вийнявши з торбини ложку, витер ??
травою.
   Уляна заметушилася бiля казана, накраяла на рушник хлiба. Вона чула про
невдачу косарiв i нi до кого не  обiзвалася  анi  словом,  тим  бiльше  до
Йоньки. За все життя вона була  навчена  змовчувати  чоловiковi,  особливо
тодi, коли його мiсило та гризло всерединi,  i  добре  знала,  що  в  такi
хвилини йому не можна нi  заперечувати,  нi  потакати,  бо  вiн  все  одно
причепиться як не до одного, то до другого i може кинути в не? чим попало.
Хiба ж не було такого замолоду:  вдарив  цiпом  так,  що  водою  одливали?
Молодi роки минули, а скажена кров зосталася, так що жартувати нема чого.
   По обiдi, не давши й пiвгодини для перепочинку, знову ловiв свою ватагу
Йонька на другий кiнець лугу.
   Коли заходили на першу ручку, вiн поклав  люльку  в  кишеню  i  сердито
сплюнув.
   - Воно й трава там була чорти батька зна яка. Корова ?? все одно не ?ла
б. Хiба, мо, однi верблюди, - i спересердя жигонув косою по  травi.  Жiнки
залишилися бiля кухнi однi. Уляна перемила  теплою  водою  ложки,  поклала
проти сонця сушитися, вишкребла трiскою казанок, витерла вiхтем iз кропиви
i теж викотила на сонце. Хлiб Уляна  загорнула  в  лопушняк  i  поклала  в
холодку. Тодi взяла граблi i пiшла ворушити сiно. Вона знала, що  це  сiно
?м не дiстанеться, але ?? тiшила думка, що його по?дять колгоспнi корiвки.
"Все ж таки артiльне, то теж наше".
   Юля узяла граблi, але працювала лiниво, як людина, якiй  фiзична  праця
не до вподоби. Уляна нiчого ?й не говорила, бо була рада вже тому, що вона
хоч про людське око ворушить граблями, а не збира? квiточки на луках та не
плете iз них вiночка. Не дай бог, побачили б ?? люди за  такою  роботою  -
засмiяли б! От, сказали б,  невiсточку  Уляна  вибрала.  Така  ледаща,  що
одверни й оборони. Люди потом обливаються, а  вона  квiточки  нюха?.  "Ей,
сусiди-лебiдоньки, - загомонiла б тодi до них Уляна. - Не такий тепер  час
настав, що матерi собi невiсток вибирають. Самi вони в хату приходять".
   Юля, навiть не пiдозрiваючи, що вона сво?ю роботою i  присутнiстю  може
викликати такi думки сво?? свекрухи, ворушила сiно i крадькома позирала  в
той бiк, де косив Денис. Вiн був майже поряд, за кущами, так що Юлi  видно
було його голi по лiкоть сильнi руки,  засмажений  сонцем  стовбур  ши?  i
мокру помiж могутнiми лопатками вилинялу сорочку.  Якось  Денис  озирнувся
(вiн саме заходив нову ручку i витирав травою косу) i  зустрiвся  поглядом
iз Юлею. Вона мацнула  його  очима  по  обличчi,  i  туга  вишенька  губiв
ворухнулася в грайливiй посмiшцi.
   Денис  помiтив  той  погляд.  Хтиво  поблискуючi  щiлинки   очей   його
звузились, вiн по-молодецькому ворухнув плечима.
   - Що, жарко, баришня? - запитав вiн, вийшовши  iз-за  куща,  розтираючи
широкою чорною долонею волохатi груди.
   - Просто неможливо. Я б скупалася, та тiльки не  знаю,  де  тут  у  вас
купальня.
   - Ходiмте, я вам покажу.  Тут  недалечке.  Юля  поклала  граблi.  Легко
занесла ногу, щоб переступити покiс, поли  халатика  розiйшлися,  i  Денис
ковзнув поглядом по червоних колiнах, одвiв очi.
   - Не лiз би ти в провожатi, Денисе, - неприязно  обiзвалася  Уляна,  не
повертаючи обличчя до Дениса i не покидаючи сво?? роботи.
   Той мовчки, як би не чуючи, що каже стара, пiшов  лугом  розвальвуватою
ходою, безжально пiдминаючи ведмежими лапами, густу траву. Слiдом за  ним,
безсоромно закинувши назад голову,  пiшла  Юля.  Вони  прийшли  до  тихо?,
поросло? очеретом заводi, що вся блищала пiд сонцем, широко? i  просторо?.
Вода була чиста й прозора. Крейдянi громаддя протилежного берега бiлiли  у
водi казковим палацом.
   Юля зняла капелюшок, кинула його на траву i швидко розплутала поясочок;
халат м'яко поплив по ?? руках i, тихесенько згорнувшись, лiг бiля нiг. На
сонцi вiдполiровано блиснуло ?? сите, розкохане тiло.
   - Баришня... - зашепотiв Денис, роздуваючи- нiздрi,  i  його  сильнi  i
твердi, як залiзо, руки пiдхопили ?? вище литок i за шию,  пiдняли  ??,  i
вона побачила перед собою широке обличчя  Дениса,  його  звiрячi,  ошалiлi
очi.
   - Пустiть! Я покличу чоловiка! Пустiть, - заби:
   лася  Юля,  дригаючи  ногами,  i  вислизнула  з  його  рук,  червона  й
розпашiла.
   Денис тiльки дурнувато посмiхнувся i, повернувшись, пiшов геть, ламаючи
верболiз, як розгнiваний ведмiдь лiсовi хащi. Юля,  понакривавши  долонями
груди, що напинали купальник, деякий час стояла на  березi,  прислухаючись
до трiску, потiм вiдняла долонi, солодко потягнулася  i,  сама  не  знаючи
чому, тихесенько i воркiтливо засмiялася.
   Увечерi Уляна вже шушукала Федотовi про оте ку-паннячко  та  наставляла
сина, щоб вiн дивився за сво?ю жiнкою. Уночi, лежачи бiля  притихло?  Юлi,
Федот знiмав допит:
   - Чого ти водилася з Денисом? Ти зна?ш, яка за ним слава, ходить?
   - Яка? - зацiкавилася Юля, вибираючи шпильки з зачiски.
   - На дiвчат вiн дуже ласий.
   - Невже? А з вигляду такий непоказний... А ти що? Чи не ревнувати  мене
задумав? Ах ти ж, мiй пу-сюнчик, мiй котик смачноротий,  -  лащилася  Юля,
гаряче дихаючи йому в лице i  обiймаючи  його  голими  руками  за  шию.  I
сварка, як i завжди, закiнчилася поцiлунками, примиренням i  мiцним  пiсля
цього сном.



        XXII

   У Гордiя Кошари сiм'я була невеличка  -  дванадцятеро  дiтей.  Четверо,
слава богу, померли, а восьмеро жерли хлiб святий  i  стугонiли  зимою  на
печi, як вiвцi в загонi. Як стануть, бувало, виплигувати в одних льолях на
обiд або на снiдання, то аж п'яти холонуть; от-от потрощать зубами стiл на
трiски. Жив Гордiй бiдно, дiтей годував картоплею та квашею. Налл? жiнка в
ринку, облiплять ?? дiти i хлюпаються в нiй ложками, як утята в рясцi.  На
вулицi Гордiй часто скаржився селянам:
   - Оце перед рiздвом назмiтав з горища пшеницi на кутю, поставив у хатi,
коли це чую серед ночi: хрум, хрум, хрум...  Присвiтив,  а  вони  навколо,
мiшка, як прусаки, - пшеницю гризуть.
   Зодягався Гордiй бiдно, як бог пошле. Прийде на побрехеньки до сусiдiв,
селяни про врожай говорять, про землю, про худобу, а вiн  розгляда?  латки
на сво?х колiнах.
   - Ех, - каже, - якби отакi штани були... Потiм  ткне  пальцем  на  iншу
латку та:
   - Нi, з оцi?? матерi? були б ще кращi. Це колись а в одного  цигана  на
овес вимiняв. Добрячi штани були. Якби не порвалися, так i досi носив би.
   Минали роки,  росли  дiти.  Однi  повиходили  замiж,  iншi  поженилися.
Залишився  Гордiй  удвох  iз  Мотрею  при  сво?му  наймолодшому  синовi  -
Денисовi. Та не було ?м нi спокою, нi затишку на  старiсть:  вдався  Денис
безжалiсним, лiнивим, грубим i злодiйкуватим. Працював у колгоспi,  як  за
якусь провину, i бiльше всього  промишляв  полюванням.  Лiтом  бив  качок,
зимою зайцiв  i  приблудних  собак,  здирав  шкури,  чинбарив  i  продавав
хутiрським хлопцям  на  бубни.  Вiд  постiйного  спiлкування  з  тваринами
виробилися у Дениса звiрячi повадки: мав  вiн  такий  тонкий  нюх,  що  по
запаху диму мiг безпомилково визначити, у чи?й хатi смажиться  сало,  а  в
чи?й печеться свiжий хлiб на капустяних листках. Були в нього сильнi ноги,
якi нiколи не знали втоми, i мав вiн ще одну рису, яку навiть трудно  було
йому приписати, дивлячись на його вайлувату, лiниву у всiх рухах  постать:
вмiння надзвичайно  швидко,  майже  блискавично  переходити  вiд  млявого,
сонного стану до звiрувато-хижого, спритного, зiбраного, готового  в  любу
секунду зробити стрибок i  настигнути  свою  жертву.  Iде  Денис  по  полю
переваги-ваги, голова як прилiплена, очi в щiлинках, рушниця  десь  аж  за
плечима телiпа?ться. Раптом - шелесть що-небудь, - Денис голову  в  плечi,
рушницю в руку - бах-бахi I ? за?ць. Як до  землi  приши?.  Лежить  бiдний
косий i не ворушиться.  Але  таким  Денис  був  лише  на  полюваннi,  а  в
звичайному життi - ледацюга з ледацюг. Вiчно вiн  запiзнювався  на  роботу
або й зовсiм не виходив, а те, що робив, все рiвно треба було пiсля  нього
переробляти.
   Одного разу, коли Денис iшов на роботу,  добренько-таки  припiзнившись,
його перестрiв Оксен.
   - Дивись, Денисе, щоб це було останнiй раз. Завтра  приходь  на  роботу
так, щоб я тебе не впiзнав.
   На другий день - сонце в снiдання - заходить на колгоспний двiр  якийсь
дiд. Кожух навиворiт, шапка  насунута  на  очi,  сам  згорбився,  цiпочком
поперед себе-постуку?.
   - Iди собi далi, - каже йому Оксен,  що  саме  стояв  бiля  контори  iз
бригадирами. - У нас милостиня не розда?ться.
   А дiд нiби й не чу?, що йому говориться,  чеше  далi:  сива  борода  на
вiтрi ворушиться, руки тремтять, рот перекособочило - милостинi просить.
   - Кажу ж тобi - нема?! - уже  сердиться  Оксен,  а  дiд  руку  до  вуха
наставля?, так, нiби вiн недочува. А тодi хап  рукою  за  бороду,  хап  за
шапку - в Оксена аж очi на лоб полiзли.
   - Це ти, Денисе?!
   - Я.
   - Ти що? Здурiв?
   - А ви ж менi казали, щоб я так прийшов, аби ви мене не пiзнали.
   - Так то ж я тобi говорив, щоб ти рано прийшов, без  запiзнення,  а  ти
менi комедiю гра?ш. Скидай же зараз iз себе оцю музику та йди волочити, бо
вже он скоро обiд...
   Потис плечима парубок i перевальки почвалав у поле.
   Увечерi вчорашнього дня дав Оксен наряд - возити  iз  кирнасового  лiсу
дерево на будiвництво колгоспно? конюшнi. Ви?хати треба було рано, щоб  ще
за холодка пригнати бикiв до лiсу i не мучити ?х по жарi. Iз  Сергi?м  мав
?хати i Денис.
   - Ти того Гордi?вого гицеля сам розбуди, - наказав Сергi?вi Оксен. - Бо
вiн до снiданку спатиме.
   Сергiй устав рано, захопив торбу з харчами, пилку, сокиру  i  вийшов  з
двору.  Свiтало.  Над  Троянiвкою  висiло  розцяцьковане  зорями  небо,  у
провулках чорною  марою  зата?лася  темрява.  Тиша.  На  ганку  сiльського
магазину спав, загорнувшись у фуфайку, сторож.
   Перелiзши через тин, Сергiй увiйшов до Денисового двору.  Дверi  хлiва,
де спав Денис, ледве прихиленi. Коли Сергiй  переступив  порiг,  на  нього
вiйнуло псиною вiд недавно вичинених собачих шкур. Сергiй засвiтив сiрник.
Оранжеве  кружальце  свiтла  м'яко  лягло  на  кра?чок  шкури,  на   якiй,
пiдiбгавши пiд себе ноги, спав Денис.
   - Вставай!
   Денис хлипнув спросоння i перевернувся на другий бiк.
   Тодi Сергiй запалив сiрника, почекав, доки  розгориться,  i  пiднiс  до
голих п'ят Дениса. Тому, видно, дошкулило, бо  вiн  вiдсмикнув  ногу,  але
прокидатися й не думав.
   - Ти встанеш сьогоднi чи нi? - розгнiвався Сергiй i  затормошив  Дениса
за плече.
   - Яка це зануда штовха?ться? - засопiв у темрявi  парубiйко,  пiдводячи
голову.
   - Збирайся швидше. У лiс треба ?хати. Денис довго чухмарився i позiхав,
потiм полiз рачки в куток, мацаючи  там  руками,  щось  перекинув,  певно,
старе вiдро, воно заторохтiло i сполохало вгорi голубiв,  якi  затрiпотiли
крилами i сердито завуркотiли. Нарештi витяг iз  кутка  одежину  i  якийсь
круглий предмет, схожий на пiдситок, що тихо подзвонював, як тiльки  Денис
робив рух, запхав його у порваний мiшок i вийшов надвiр.  Потiм  вiн  став
виробляти якiсь дивацтва, абсолютно незрозумiлi для  Сергiя:  витягнув  iз
купи хворосту довгу галузину, пiдiйшов до хати i, вийнявши iз вiкна шибку,
став ширять туди, як у лисячу нору. Незабаром до  вiкна  пiдiйшло  щось  у
бiлому, вiдкрило його i подало торбу,  яку  Денис  зараз  же  розв'язав  i
зашилив туди руку.
   - А сало де? Уже стрiскала, стара гаргаро?
   - Господи, сохрани мене i заступи, - зашепотiла стара i закрила вiкно.
   - От матiнку маю, - скаржився  Денис,  мотузу-ючи  торбу.  -  Де  що  в
хазяйствi найласiше - зараз же кида собi на  зуби.  Прiрва  якась.  Щоб  я
живий був!
   - А навiщо ти хворостиною в хату ширяв?  -  давлячи  смiх,  поцiкавився
Сергiй,
   - Бо вона якраз до лiжка дiста?. Iнакше ?? не розбудиш, стару вовчицю.
   - Що в тебе у мiшку?
   - Бубна.
   - Навiщо вона тобi здалася? До бичачого хвоста причепиш,  щоб  бубонiло
всю дорогу?
   - Продам на хуторах...
   - Нiчого собi придумав! Я лiс рубатиму,  а  вiн  з  бубною  по  хуторах
тинятиметься. Ех, зв'язався я на свою голову!..
   При?хали до лiсу - зiйшло сонце. На зеленiй галявинi  розпрягли  бикiв,
пустили пастися.
   - З чого ж починати? - вдарив Денис по молодому дубковi сокирою так, що
аж листя на ньому затремтiло.
   - Мiтку шукай.
   Знайшли помiченi дерева  i  до  самого  обiду  працювали  справно,  без
жодного перекуру.
   - Ти так, нiби для себе стара?шся, - жалiвся Денис, витираючи пiт.
   - Знай свое: чиргикай пилкою.
   - Та доки ж чиргикати? Доки дух випре? Уже й так сорочка мокра...
   - То в тебе вiд собачого жиру. Я от не ?м - i сорочка суха,  -  смiявся
Сергiй.
   Вiн був наполовину нижчий вiд  Дениса,  сухорлявий,  вузькоплечий,  але
незвичайно жилавий i витривалий, пальцi на руках  тоненькi,  проте  чiпкi:
вчепився б Денисовi за спину - цiлий день носив би на собi, а скинути б не
змiг. Лице його  було  iз  нiжними  i  дрiбними,  навiть  аристократичними
рисами: нiс рiвний, тонкий, лоб високий, губи маленькi, насмiшкуватi. Двох
парубкiв боявся у селi всемогутнiй Денис: Сергiя i  Тимка.  Першого  -  за
його хитрiсть i гострий язик, другого - за вiдчайдушнiсть. Iз першим Денис
нiколи не входив у суперечки, бо був лiнивий на слово i  знав,  що  нiколи
Сергiя не переспорить, з другим не за?дався через те, що Тимко з двох слiв
лiзе в бiйку i б'? чим попало.
   "А цей -  хитрий,  як  лис,  -розмiрковував  Денис,  тягаючи  сюди-туди
пилкою. - I теж запеклий, так що краще з ним не зв'язуватися..."
   Коли звалювали  першого  дуба  -  на  хлопцiв  дрiбним  холодним  дощем
бризнула роса. Сонячний промiнь пробивався крiзь гущавину вiт,  спалахував
на лезах сокир, i тодi рубачi мружили очi. Вряди-годи по  верхiв'ях  дубiв
пролiтав вiтер, листя журно шелестiло, нiби  там  угорi  iшла  тиха  змова
проти людей, що нiвечили пилками та сокирами  тiла  могутнiх  дерев.  Один
велетень дуб умирав особливо неохоче. Коли його пiдпиляли, вiн ще ганяв по
собi соки вiд мiцного, живучого i вiрного його життю кореня, шумiв листям,
i гордо кланявся сонцю, i все не здавався  волi  людей  -  тiльки  тремтiв
стовбуром i гулко ахкав вiд болю, коли його били сокирою.  Але  потiм  вiн
хитнувся, похилився  i  затрiщав,  затрiпотiв  вiтами  i  всi?ю  вагою  iз
страшним шумом i гучним трiскотом упав на землю  -  потьмарилася,  погасла
краса дуба: листя зробилося холодним i цупким, як слюда, кора потемнiла, i
з-пiд не? передсмертним потом виступив i закапад на траву прозорий сiк.
   - Ще одного звалили, - святкував Денис, заганяючи гостре вiстря  сокири
в тверде тiло деревини.
   Розсiвшись на травi, хлопцi заходилися обiдати.  Пожадливо  ?ли  житнiй
чорний нiздрюватий хлiб, що пахнув вiтром i хмелем, пили степлiле  молоко.
Денис, облизуючи пальцi, з осатанiнням гриз  старе  пожовкле  сало.  Пiсля
обiду закурили i порозлягалися на холоднiй м'якiй травi.
   - Води б оце холодненько?, - забажав  Денис,  нацiлившись  напiвсонними
очима на пусту пляшку.
   - Пiди принеси. Тут десь ? лiсовi криницi.
   - А чи я ?х знайду?
   - Знайдеш, як захочеш.
   Денис сунув у кишеню пусту пляшку i  пiшов  стежечкою  вниз,  до  ярiв.
Сонячнi плями замерехтiли на його ногах i  спинi.  Спустившись  униз,  вiн
попростував помiж деревами все далi i далi, i сонце гналося за  ним  помiж
дубами, а потiм облило його з нiг до голови i  заслiпило  очi.  В  обличчя
Денисовi вдарив лагiдно  й  нiжно  теплий,  навiть  гарячий  подих  степу.
Парубок  зрозумiв,  що  вiн  збився  з  дороги,  i,   замiсть   того   щоб
заглиблюватися в лiс i йти  до  ярiв,  вийшов  на  узлiсся.  Степ  зеленiв
безмежно, до самих обрi?в на всi чотири  сторони.  Денис  повернув  голову
туди, де мало бути його село, i довго вдивлявся в той бiк, доки не побачив
Бе?ву гору, що ледве помiтно проступала крiзь тремтяче мареао.  Повернувся
назад, взяв трохи праворуч i, по-кладаючись уже на свiй  мисливський  нюх,
став простувати до ярiв,  наближення  яких  все  яснiше  й  вира&-нiше
вiдчувалося по холодному, вологому диханню. Хапаючись за дерева, спустився
в яр i скоро знайшов покинуту, обгороджену ветхим тинком  лiсову  криницю,
яка була викопана на узлiссi бiля дороги.
   Опустився перед нею на  колiна,  зняв  картуз  i,  спершись  руками  об
цямрини, засунув у чорну дiрку голову, жадiбно припав до холодно? як  лiд,
чисто?, свiжо? води i довго  пив  ??  собачими  хльобками,  не  переводячи
подиху. Потiм пiдводив голову, вiдхекувався так, що  в  криницi  брижилася
вода, i знову пив, не в силах задовольнити  сво??  жага  Нарештi  напився,
набрав у пляшку води, заткнув горлечко пробкою iз трави i  хотiв  уже  йти
назад, як зненацька  почув  тихе  подзвонювання  велосипеда.  Обернувшись,
побачив, як по дорозi мимо дерев, завертаючи на лiсову стежину, замелькало
щось зелене. I не встиг вiн зрозумiти, що воно,  як  на  стежку  вискочила
збуджена ?здою, розчервонiла, iз розпущеною вiтром зачiскою Юля.  Уздрiвши
Дениса, вона загальмувала i, схиливши велосипед набiк  та  впершись  лiвою
ногою в землю,  зiйшла  з  нього,  знiчев'я  полравляючи  пожмакане  ззаду
зелене, без рукавiв, з  чималим  вирiзом  на  грудях  ситцеве  плаття.  На
обличчi  ??  не  було  розгубленостi,  воно  мало  той   вираз   збуджено?
розбишацько? веселостi, властиво? для жiнок, що знають собi цiну i  звикли
покоряти, що червонiють тiльки спочатку, а потiм  так  нагло  дивляться  в
очi, що вiд них хочеться тiкати i кричати "рятуйте!".
   - Здрастуй! - сказала  вона,  швидко  дихаючи  вiд  ?зди,  усмiхаючись,
поправляючи розкидане по плечах пухнасте  каштанове  волосся  i  спiдлоба,
кокетливо дивлячись на нього великими,  блискучими,  владними  i  гарячими
очима. - Що ти тут робиш?
   --Ми тут дерева руба?мо, -  пробубонiв  Денис,  що  все  так  же  стояв
непорушне з отупiлим обличчям i виряченими очима, тримаючи рукою пляшку  в
кишенi, так, нiби ?? хтось хотiв вiдняти.
   Юля поклала пiд дерево велосипед i, розiславши  плаття,  очевидно,  для
того, щоб його не пом'яти, сiла на траву. Вона сiла  картинно,  простяглiй
поперед себе ноги в жовтих, м'яких, блискучих i зовсiм нових черевичках  i
закинувши трохи назад корпус, який  вона  стримувала,  опершись  на  руку;
голова ?? теж трохи була закинута назад, так, що для Дениса  було  випнуто
груди, бiлу шию i м'яке пiдборiддя. Вирвала травинку, перегризла ?? бiлими
щiльними гострими зубами, знову усмiхаючись, глянула на Дениса  i  веселим
голосом сказала:
   - А ми завтра вiд'?жджа?мо... Денис стояв як укопаний,  так  же,  як  i
ранiше, тримаючись рукою за кишеню з пляшкою.
   - Тобi не шкода, що я ?ду? - запитала вона, пропускаючи крiзь вi?  щось
таке, вiд чого Дениса замурашило поза спиною.
   Денис переступив з ноги на ногу, потис плечима i опустив голову.
   - Чого ти раптом став такий дикий? Iди сядь бiля мене. Адже я  при?хала
нарочито, щоб попрощатися з тобою...
   Денис несмiливо пiдiйшов i сiв поряд, ховаючи босi ноги в траву,  витер
з чола пiт рукавом.
   Юля сидiла бiля нього так близько,  що  вiн  чув  запах  духiв  вiд  ??
волосся i зеленого безрукавого плаття.
   - Денисе, тебе дiвчата люблять чи нi?
   - Не знаю, - глухо вiдповiв  Денис,  одвернувшись.  Юля  засмiялася  i,
зiрвавши лiсову ромашку, залоскотала Дениса по ши?. Вiн одмахнувся, як  од
в'?дливого комара, але вона не вгавала. Тодi  вiн  схопив  ??  за  холодну
пахучу руку i в перший раз глянув ?й в очi. Вона  не  вирвала  руки  i  не
вiдвела вiд нього свого погляду, а вся, якось зiбгавшись, сидiла, притихла
i очiкуюча, губи ?? поволi вiдкривалися i очi вже починали  горiть.  Денис
ривком кинув ?? на себе, притис до грудей.
   - Пляшку... Пляшку... викинь... - швидко дихаючи, попросила Юля.
   Довго вони лежали потiм на травi.  Лiсова  прохолода  остуджувала  пiт,
сонячне свiтло кидало на них золотi монети. "Що ж менi  тепер  буде?  -  з
острахом роздумував Денис. - А, що буде, та й буде! - втiшав вiн сам себе.
- Оженюся, та й усе. Хiба ж мало наших хлопцiв на вчених поженилося? Он як
вона мене любить. Сама прийшла".
   Юля незчулася, коли задрiмала, i прокинулася у якомусь замiшаннi.
   - Ой! Що це я! - прошепотiла вона, схопившись i, мабуть, не  розумiючи,
де вона i що з нею, але, побачивши бiля себе Дениса, усмiхнулася i  обвила
його рукою за шию:
   - Ах ти ж, мiй  мучителю  солодкий!  Потiм  провела  руками  по  щоках,
стурбовано запитала :
   - Я червона?
   - Умгу!
   - Що ж менi робити? Менi ж треба зараз ?хати.
   - Наставляй жменю, я трохи тебе освiжу. Вона наставила рожевi  жменьки,
i Денис налив туди холодно? чисто? джерельно? води.
   Озирнувшись навколо себе, Юля взяла велосипед i вивела на стежку.
   - Приходь сьогоднi вечором. Я  буду  тебе  ждати  бiля  верб  у  нашому
городi.
   - Добре, - кивнув головою Денис i проводжав Юлю очима до тих пiр,  поки
вона не зникла за деревами. Потiм пiдiйшов до криницi i довго пив  з  не?,
як вiл з калюжi, втерся рукавом i загадково усмiхнувся,  видимо,  згадавши
щось. В руках його опинилася пуста  пляшка,  вiн  покрутив  ??,  здивовано
розглядаючи як рiч  зовсiм  тепер  зайву,  i,  розмахнувшись,  трахнув  об
пеньок. Вона з  брязкотом  i  дзвоном  розлетiлася  на  друзки  i  засяяла
потовченим склом проти сонця.
   "Це - на щастя. А Сергiй невеликий пан, прийде й сам нап'?ться".
   I Денис змореним кроком почвалав лiсом. Легенький вiтер сушив  на  йому
мокру сорочку i старанно остуджував розгарячiле тiло.
   Коли вони поверталися iз Сергi?м з  роботи,  Дениса  настигла  ще  одна
несподiвана вдача: вiн продав бубну на хуторах. Радий i задоволений  сво?м
щастям, вiн лiг у гарбу i проспав аж до Троянiвки.  В  Чубинiм  яру,  коли
добре сiпонуло гарбу, Денис прокинувся, i, зiвнувши, спитав:
   - Як ти дума?ш, Сергiю, учена баба вийшла б за мене замiж чи нi?
   - Що це тобi приснилося на дубових колодах?
   - Нi, ти скажи: вийшла б чи нi?
   - Хiба божевiльна, а нормальна - нi.
   - Хе-хе, - засмiявся Денис i бiльше не став розмовляти. Деякий час  вiн
лежав мовчки, нiби дрiмаючи, потiм пiдвiв голову i з жалем зiтхнув:
   - Ех, була б оце бубна... Всю дорогу гопака вибух-кував би.
   - Ради чого?
   - Знать, та не всiм, - хитро пiдморгнув Денис, але у  вiдверту  розмову
iз Сергi?м не вступав.



        XXIII

   Сонце пекло так, що трава була тепла  i  люди  бродили  в  нiй,  мов  у
купелi. За Ташанню на  луках-  дзенькiт  кiс,  веселi  голоси  людей.  Пiд
вербами у холодочку - бочонок  з  водою,  прикритий  сiном,  щоб  вода  не
зiгрiвалася, ще далi - димить кухня: вариться обiд косарям.
   Тимко косив артiльне сiно разом iз Марком, Денисом i  Павлом  Гречаним.
Вiд снiдання косили без  перепочинку,  i  вже  перед  самим  обiдом  Павло
застромив косу, вийнявши кисет, крикнув Тимковi:
   - Iди з