акурюй, сусiдо!
   - Хай йому грець з тим куривом! Давайте краще перекусимо, доки  обiдати
покличуть.
   Тимко вхопив Маркову торбу з харчами i принiс  ??  дядьковi.  Побачивши
таке дiло, Марко та Денис теж покинули роботу i пiдiйшли до гурту.  Денис,
нiкого нi про що не питаючи, потяг до себе торбу.
   - З довгими руками пiд церкву, - вдарив його по пальцях Марко.
   Четвертину сала розрiзали на чотирьох, Павловi дали бiльший шматок.
   Тихий вiтер гладив трави, сушив мокрi  сорочки  на  косарях.  Тiнi  вiд
дерев коротшали, все рiдше  пролiтали  зморенi  спекою  чайки.  На  Ташанi
кричали, ляпаючи крилами, гуси, чулося бовтання ненажерливо? щуки.
   - На дощ жиру?, - визначив Денис i, закривши очi, розлiгся на покосi.
   - Як був я в забродi, так ми раз неводом  кит-рибу  спiймали,  -  жуючи
сало, сказав Павло.
   - Та й який же вiн?
   - Такий, як корова. Вдесятьох ледве на берег витягли.
   - Може, то не кит? - допитувався Марко. - Бо то така риба,  дядьку,  що
?? кораблями витягують, а не самотужки.
   -А я тобi кажу - пiймали...
   - А де ж .той забрiд?
   Павло, скрутивши цигарку, довго мовчав, пригадуючи ту невiдому кра?ну.
   - В Чорноморi?, - нарештi пригадав вiн.
   - От  там,  мабуть,  рибалки  сильнi  були,  що  отаких  риб  самотужки
витягали.
   - Та вже й не такi, як ви...
   - А ви, дядьку, теж сильнi? Цiкаво, скiльки ви на собi грузу понесете?
   Павло ворухнув вузлуватими пальцями босих  нiг,  нiби  прикидаючи;  яку
вагу вони зможуть витримати, сказав, зiтхнувши:
   - Соломи понесу двадцять пудiв, а залiза тiльки шiсть.
   Хлопцi, вхопившись за животи, попадали в траву, навiть Денис загигикав,
лежачи на спинi, так, що  аж  голова  його  тряслася,  один  Павло  сидiв,
втупивши очi кудись за Ташань, байдужий до глузливого смiху.
   Доки хлопцi пiдобiдували, сонце пiдбилося ще вище, Тимко  принiс  добре
вiдклепанi дiдом Iнокентi?м  коси,  роздав  косарям,  заходився  мантачити
свою.
   - Гляди, Тимку, не дай дулю, - застерiгав Павло, натякаючи  на  те,  що
при необережному руховi мантачки по косi можна врiзати пальцi.
   - Нi, дядьку, я обережно.
   Тимко знав, що дядькова коса не клепалася вiдколи й куплена  i  що  вiн
мiг косити нею тiльки тому, що в нього було сили, як у  бика:  вигостривши
?? тепер, як бритву, Тимко передав Павловi i з цiкавiстю  спостерiгав,  що
воно з того вийде.
   Павло сяк-так, для годиться, помантачив косу, поплював у  руки,  широко
розставив ноги i, вiдвiвши далеко назад косу, щоб,  значить,  був  бiльший
розгiн, махнув нею по травi i впав на землю.
   - Що ти ?й зробив? - дивувався  вiн,  пiдвiвшись  пiд  загальний  регiт
хлопцiв.
   - Нагострив, дядьку...
   - От молодчина! Оце коса так коса! - повеселiшав Павло, уже  не  так  з
розгону заганяючи ?? в траву.
   - Боже мiй, скiльки  дурно?  сили  в  чоловiка!  -  похитуючи  головою,
промовив до себе Тимко, беручись i собi за косу i займаючи свою ручку.
   Уже аж на другому кiнцi гонiв вiн пiдняв' голову, щоб  витерти  пiт,  i
серце його тривожно стиснулося: прямо через  покоси,  притисши  долонi  до
грудей, спотикаючись ногами -i плутаючи ними в травi, бiгла Орися. Лице ??
було блiдим i  зляканим.  Вiн  кинув  косу,  збиваючись  iз  кроку,  пiшов
назустрiч.
   Вона пiдбiгла до нього з тремтячими губами i  повними  .слiз  очима  i,
незважаючи на те, що навколо були люди, впала йому на  груди,  здригаючись
вiд ридань.
   - Ну, що там?! Ну? - торсав ?? за плечi Тимко, але ??  руки  так  мiцно
затисли його шию, що вiн задихався. Потiм розiмкнув ?? пальцi, одiрвав вiд
себе, сполохано глянув у дороге,  залите  сльозами  i  збуджуюче  в  ньому
гострий жаль обличчя.
   - Ну?!! Ну, говори, що тралилося?!
   Вона схопила його за руку i, тiльки тепер зрозумiвши, що навколо люди i
що деякi косарi вже перестали косити i з  гарячою  цiкавiстю  дивилися  на
них, потягла за кущi верболозу.
   - Ой Тимоньку, голубчику, рiднесенький мiй,  дорогесенький!  Розлучають
нас, - заплакала вона ще дужче i закрила долонями обличчя.
   - Хто розлуча?? Говори толком.
   Але вона говорити не  могла,  плечi  ??  ще  бiльше  затремтiли,  i  на
тоненькiй шийцi дрiбно посмикувалася кругленька, в пухнастих бiлих локонах
бiля вискiв голiвка.
   - Ой, - видихнула  Орися,  одiрвавши  долонi  вiд  обличчя,  i  жалiсно
хлипнула скривленими губками. - Тато вчора прибiгли iз сiнокосу,  сердитi,
лютi, iз вашими полаялися, чи що. Нас iз мамою вигнали з хати, побили весь
посуд, всi горшки. А сьогоднi склали на пiдводу мо? речi, все до шматинки,
до останньо? сорочечки, i повезли аж у Гадяцький район до маминих родичiв.
Там, кажуть, будеш жити, i щоб я тебе з Вихорами не бачив,  доки  свiту  й
сонця... Я втекла до Галi Басаврючки, в чiм стою, i проплакала всю нiч. Що
ж менi роби-и-ти-и?! - заголосила вона, чiпляючись Тим-ковi за плечi.
   Тимко довго стояв мовчки, задумавшись. Брови його тихо  ворушились,  на
вилицях пiд шкiрою тяжко, як жорна в млинi, ходили жовна.
   - Перебудь до вечора в Галi Басаврючки.  А  потiм  щось  придума?мо.  А
зараз iди. Люди он i так уже трi-щаться.
   Вона, нiчого  бiльше  не  розпитуючи,  заспоко?на  одним  його  словом,
схлипнула, витерла,  як  дитина,  кулачком  очi,  пiшла  геть.  Але  потiм
вернулася, пiдбiгла до нього i,  радiсно  поклiпуючи  мокрими  вiями,  вся
посвiтлiвши обличчям,  несмiло  потяглася  до  нього,  як  прибита  грозою
билиночка до сонця:
   - Поцiлуй мене, Тимку. Я тодi про все горе забуду.
   Вiн обачно озирнувся навколо, нiжно взяв у долонi голiвку  i  поцiлував
?? по-батькiвськи, в лоб, погладив по волоссячку. Вона вдячно  глянула  на
нього  прояснiлими,  як  небо  пiсля  дощу,   очима   i,   якось   жалiсно
усмiхнувшись, пiшла лукою. Тимко взявся за косу i вже хотiв  шаркнути  нею
по травi, але потiм озирнувся, щоб глянути ще раз, чи вже далеко  вiдiйшла
Орися. I коли вiн побачив ??, щупленьку, босоногу, одиноку  i  нещасну  на
цьому свiтi, беззахисну й довiрливу, як голубка, в сво?й любовi, то перший
раз у життi вiдчув, як з хвилюючим болем застукотiло  його  серце  i  щось
ласкаве, тепле, як тi свiтлi сльози, що вiн ?х  змив  поцiлунком  з  личка
кохано?, покотилося йому в душу, i кров забухала  швидше,  груди  задихали
вiльнiше, i, розтираючи рукою  м'який  гарячий  клубок,  що  пiдступав  до
горла, Тимко подумав, що вiн тепер не одинокий i що йому ? для  кого  жити
на свiтi.
   З цi?? хвилини все те, що вiн  бачив  навколо  себе,  чув  i  вiдчував,
повнилося для нього новим змiстом: йому нiби вставили iншi очi, i вiн ними
бачив тепер те, чого ранiше не помiчав, йому нiби пiдмiнили  душу,  i  вiн
тепер вiдчував те, про що  ранiше  й  не  догадувався.  Навiть  звуки  вiн
сприймав тепер по-iншому. Вiн косив повагом, раз за разом махаючи косою  i
майже не вiдчуваючи ?? в руках, така вона була легка. Ранiше тiло його пiд
сорочкою мокрiло, парилось i з кожним  заходом  на  нову  ручку  по  ньому
розливалася втома, вiд  чого  м'язи  його  млiли,  i  тодi  хвилю-двi  вiн
перепочивав. Тепер же тiло його зробилося легке, сухе, освiжене,  зiбране,
як у птаха, що йде  на  великий  перелiт.  Ранiше  з  кожним  рухом  коси,
переставляючи босi ноги по вже  скошенiй  густiй,  зрiзанiй,  як  бритвою,
щiточцi трав'яного  прикорiння,  Тимко  вiдчував  холодну  i  липку  в'язь
лугово? землi, i почуття це було непри?мним i навiть бридливим,  тепер  же
земля пiд ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючо? рiки. Трава, яка
здавалася  йому  ранiше  похмуро-сивою,  гнiвною  пiд   нальотами   вiтру,
стальною,  дзвенючою,  як  щось  неживе,  тепер  розступалася  перед   ним
прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим богом,  розкриваючи  те,
що ранiше приховувала: всю свою пота?мну красу. Вiн бачив, що зверху  вона
суха, вицiлу-вана сонцем, легка, як подих,  i  чутлива,  як  павутиння,  i
колишеться  навiть  без  вiтру,  а  при  самiй  землi,  мiж   стеблинками,
почепившись  манюсiнькими  свiтлими  крапельками,  прита?лись  росинки   i
яскраво поблискують, як надрiбно потовчене скло. Хвилинами його брав жаль,
i вiн стримував косу, щоб не порушити тi?? зата?но? при землi краси. "Я не
знаю, чи там угорi, надi мною, ? життя, але я добре  бачу,  що  вся  краса
тут, на землi", - роздумував вiд, спершись на кiсся i з хвилюючим почуттям
милуючись свiжiстю зеленого роздолля, що плескотiло бiля його  нiг.  Потiм
знову став косити, докоряючи сам себе в душi за те, що вiн милу?ться i все
ж таки нищить цю красу.
   Але одного разу на повному розгонi вiн зупинив косу i,  кинувши  ??  на
землю, присiв навпочiпки i обережно,  лагiдно  розгорнув  пальцями  густий
кущик трави: у зеленому затишному храмi, вся переплетена  золотими  нитями
сонця, на високому гiнкому стебельцi росла лугова цариця  -  ромашка.  Це,
мабуть, була найпрекраснiша в  свiтi  квiточка:  рiвна,  висока,  з  сумно
нахиленою  набiк  яскраво-жовтою,  в  бiлих  нiжних  прозорих  пелюсточках
голiвкою, ще й зверху  прикроплена  дрiбною,  як  вiстря  стально?  голки,
росичкою. Тимко знав, що по-народному цю квiточку називають невiсточкою, i
те, -що вона така прекрасна, i те, що ?? так  звати,  зачарувало  його,  i
вiн, присiвши, дивився  на  не?,  не  зводячи  очей,  усмiхаючись,  як  до
гарненького маляти, i все шепотiв:  "Невiсточка,  невiсточка",  -  i  йому
хотiлося доторкнутися до не? хоч пальцем. Але вiн утримався, щоб не  збити
з не?-росички, не зняти дорого?  краси,  даровано?  природою.  Вiн  так  i
залишив квiтку разом iз густим  кущиком  трави  в  ??  зеленому  храмi  i,
обережно обкосивши, пiшов далi.
   "Трiнь-трiнь, трiнь-трiнь!"-почулося в цей час i  забринiло,  вiдбилося
вiд ташанських плес, заляскало,  затанцювало,  заграло,  як  музика:  "Дiд
Iнокеша клепа? коси, - усмiхнувся Тимко. -  Ач,  як  розходився".  I  йому
пригадалася одна весела примовка, яку вiн  знав  ще  в  дитинствi  i  став
повторювати ?? в такт помахам коси. Вiн почирав фразу, як тiльки з розгону
замахував косою, i закiнчував ?? лише тодi, коли коса,  зрiзаючи  соковитi
стебла, виходила iз трави:
   Косарики плужки кують,
   Косарики плужки кують...
   I зозулi кують, щастя-долю дають.
   I ми з Орисею...
   Що з Орисею? Ах, так!.. Невiсточка. Вона ж невiсточка". Вiн засмiявся i
озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голiвкою. Вiн озирався ще кiлька
раз, i довго вона ще бiлiла здаля, дякуючи за той захист  i  турботу,  яку
вiн проявив до не?.
   Тимко косив до самого вечора. Коли ж косарi зiбралися веселим гуртом до
багаття, на якому доварювався смачний кулiш, вiн також присiв iз  ними,  i
на обличчi його було щось надзвичайне, що кидалося усiм у очi,  хоч  нiхто
до ладу не знав, чим воно викликане i що воно означа. Навiть Марко  i  той
помiтив це i спитав його:
   - Що ви? Погризлися чи помирилися? Тимко тiльки засмiявся i так  здавив
Марка за плечi, що той аж вискнув.
   - Хлопцi! Пiдходь закурювати! Ну! - весело закричав Тимко i розшморгнув
кисета. Коли вiн обiйшов косарський круг - кисет був уже пустий.
   - Оце так! - лаяв його Марко. - Усiм догодив, а сам лишився без тютюну.
   - Нiчого. В мене дома ще ?, - весело пiдморгнув Тимко  i,  вiдмовившись
вiд вечерi, пiшов лугом до Та-шанi.
   - Що це з ним сталося? - дивувались косарi. - Чи не  ташанська  русалка
його прилоскотала?
   - А чого ж! Хлопець молодий.
   Забравшись у глухi нетрi, Тимко сiв бiля рiчки i довго дивився на чорну
холодну воду.
   На верболозах скакали  рожевi  вiдблиски  багаття,  що  його  розiклали
косарi; вiд вогнища долiтали лункi голоси, смiх, покашлювання, чиясь тиха,
впiвголоса, пiсня. Iнодi, коли вогонь розгорався яснiше,  навколо  багаття
вимальовувалися  постатi  людей,  маленькi  i  нiби  круглi,  з   великими
незграбними тiнями на землi.  А  коли  хто-небудь  пiдводився,  то  з  ним
пiдводилася  i  розпрямлялася  його  тiнь  i  ставала  такою  довгою,   що
перехоплювала весь луг; недалеко, з шумом щипаючи траву, паслися  конi,  i
?хнi силуети то появлялися в свiтлi вогнища, то знову зникали  в  темрявi;
часом дим iшов угору, а  часом  слався  по  землi,  сивиною,  як  туманом,
покривав луг i пахнув сирими дровами, гiркувато смердiв пiдпаленою  корою.
Тодi Тимковi здавалося, що то не косарi, а мандрiвнi  цигани  сидять  бiля
казана i мiшають у ньому зачакловане вариво.
   Приколисаний чарiвною тишею, свiжiстю води i лугу, Тимко був настро?ний
на  думи  i  згадував  тепер  тiльки  те,  що  було  близько  його  серцю.
Пригадувалося йому, як весняними  вечорами,  коли  пахло  талим  снiгом  i
вийшла з берегiв, скреготiла льодом Ташань, вони з Орисею цiлими  годинами
вистоювали на ташан-ському мосту i вона горнулася до нього, гаряче дихаючи
йому в лице, веселим шепотом  повiдаючи  йому,  що  в  ?хньому  садку  уже
зеленi? з-пiд снiгу барвiнок i що вона вже пробувала з берези сiк. Коли  ж
вiн на те ?? щебетання говорив щось грубе  або  часто  навiть  соромiцьке,
вона холодною долонею, що справдi пахла березиною, затуляла йому  рота.  А
коли вiн i вiд цього не вгавав, кусала його жартома за  вушко  гострими  i
щiльними, як у мишки, зубами. Не боячись нi холодних вiтрiв, нi задушливих
туманiв, стояли вони, обнявшись, наслухаючи, як трiщить лiд, довго  мовчки
дивилися на воду, що пливла з-пiд моста, i вiд того  довгого  глядiння  ?м
здавалося, що не рiчка, а вони з мостом  пливуть  кудись  далеко-далеко  в
погонi за сво?м щастям.
   Часто вони бачили рiзнi дива, якi  несла  на  собi  рiчка:  вiдломлений
шматок крижини, на якiй  рiс  очерет  i  махав  сухими  китицями,  безсило
повiсивши вниз мiтелочку, як приречений на страту  каторжанин  голову.  ?м
було жаль  того  сухого  очерету,  бо  вони  знали,  що  на  нього  наляже
здоровенна крижина, зiмне, закрутить i похоронить у глибинi, i вже  бiльше
нiколи вiн не вирине i не буде шумiти на цiй землi.  Хоч  вони  обо?  були
молодi, проте розумiли, що ?хн? життя також подiбне до весняно? рiки, що в
ньому також ? сво? крижини, якi накривають людей  i  ламають  ?х,  як  той
очерет, методично i безжалiсно. Орисi ставало страшно.
   - Ось ми з тобою разом, - часто говорила вона. - I зда?ться, що нiщо  в
свiтi не розлучить нас, а прийде така хвилина - i не будемо ми разом.
   - Не вигадуй казна-чого, хто нас зможе  розлучити?  -  не  погоджувався
Тимко.
   - Доля. Вона нi тебе,  нi  мене  не  запита?,  а  зробить  так,  як  ?й
захочеться. Щось таке нам поробиться, i не будемо ми разом.
   - За язик укусилася, бiсова дiвчино! - смiявся тодi Тимко.
   -А, нiчого того не буде, все-бабськi вигадки",  -  подумав  вiн  тепер,
прислухаючись до гомону косарiв, що вже  розходились  по  домiвках.  Тимко
також устав i, розшукавши свою косу, пiшов лугом, то поринаючи по  пояс  у
сиву хвилю туману-випару, що густо валив iз рiки,  то  виходячи  з  нього,
розгортаючи його сво?м тiлом.  На  болотах  за  Ташанню  безугавно  кричав
кулик, iнодi спросоння скиглила сполохана чайка, вiд  рiки вiяло  теплом,
вiд скошеного лугу - розiпрiлою за день на сонцi травою.
   "Ет, що там думати та гадати - всi люди живуть, мають щастя, i  я  його
буду мати", - i вiн, викинувши з голови всi тi роздуми, якi  мучили  його,
швидко закрокував до сво?? хати.
   Зайшовши в  сiни,  вiн  зупинився  вiд  пискливого  голосу  батька,  що
комариним гудiнням проникав крiзь напiвпричиненi хатнi дверi.
   - Доки вiн у мене в печiнках сидiтиме?! -  кричав  Йонька,  i  по  його
писклявому, аж повискуючому голосу було видно, що сварка йде вже  давно  i
що вона досягла вже  тi??  вершини,  коли  старий  був  здатний  на  всяку
пiдлiсть. - Людськi дiти самi на себе грошi заробляють,  а  цей  сiв  менi
верхи на шию i злiзати не дума??!
   - В нього мозолi з рук не сходять,  чого  ж  тобi  ще  треба?  Його  не
жалi?ш, так хоч надi мною змилуйся за те, що я  тобi  весь  вiк  годжу  та
потураю.
   - А щоб тобi пожаром голову спалило за таке го-дiння! Та ти менi в ноги
падай за те, що я твого ви-шкребка весь вiк годую,  щоб  його  сира  земля
проковтнула з вогнем та димом!
   - Грiх тобi, Йосипе, грiх!
   - А тобi не грiх? Тобi не грiх було!..
   В хатi щось ляснуло, з гуркотом покотилося по долiвцi пусте вiдро.  Все
перевернулося в грудях Тимка, i вiн, тяжко задихавши, рвонув дверi. Йонька
швидко повернув сухе i хиже, як у роздратованого тхора, обличчя.  Сухенькi
кулачки його дрiбно тремтiли. Мати, жалiсно згорбившись, сидiла  на  лавi,
блiда i злякана, тримаючись долонею за щоку.
   Побачивши Тимка, вона встала i з таким виглядом, що в не? просто болять
зуби, пiшла в хатину готувати вечерю. Йонька також засопiв i вийшов  геть.
Тимко сiв  за  стiл,  ви?в  миску  борщу,  випив  пiвглека  молока  i,  не
обiзвавшись до матерi й словом, вийшов iз хати. Бiля курника  вiн  намацав
весло, кинув його на плече i через 'город попрямував до  Ташанi.  В  садку
вiд яблунi вiддi-^лилася  постать  Йоньки,  сипонула  в  темiнь  iскристою
порохнею з люльки.
   - Це ти, Тимку?
   - Я.
   - Куди тебе морока несе опiвночi?
   - Я тери хочу потрусити.
   - Удвох давай потрусимо, бо  ти  такий,  що  рибу  продаси,  а  грошики
прикарманиш. Весло взяв?
   - Осьдечки воно.
   - Ходiм.
   Спустилися вниз, бiля  верб  розшукали  човна.  Йонька  примостився  на
кормi, Тимко з веслом посерединi човна. Вiдiпхнулися.  Тихо  плюснула  пiд
човном вода, ламаючи в рiцi чорнi тiнi прибережних  верб,  згортаючи  яснi
зорi в чорний мiшок; десь  у  лозах  кахнула  качка,  писнула  очеретянка,
бовтонув сом; дихання  лiтньо?  ночi  пройшло  понад  очеретами,  що  тихо
заворушилися i зашелестiли, вологим доторком лягло на обличчя  людей,  якi
пливли в човнi.
   - Чого це ти до другого берега  правиш?  -  сердито  обiзвався  Йонька,
розкурюючи люльку, що малесеньким свiтлячком то спалахувала, то згасала  в
рiцi поряд iз його тiнню.
   - Там у мене саж прихований.
   - I багато назбирав?
   - Кiлограмiв двадцять...
   - Ото!
   Тимко хутко погнав човен на корчi, що чорнiли на  протилежному  березi.
Удвох iз Йонькою витягли човен на траву, щоб його не знесло хвилею, пiшли,
продираючись помiж лозою. На галявинi мiж вербами зупинилися. Тимко щосили
розмахнувся  веслом,  шмагонув  старого  понижче  спини.   Лункий   виляск
покотився понад Ташанню. Йонька упав на землю, рачки поповз у кущi.
   - Ря-а-а-туй-те-е-е! - закричав вiн, ховаючи помiж лози сухий зад.
   Тимко виволiк його звiдти i шмагонув ще кiлька разiв так, що старий  аж
засичав вiд болю, перестав кричати i притих. Потiм хлопець перегнав  човна
на свiй берег, прив'язав його до верби i посварився кулаком у темряву:
   - Оце тобi i за себе, i за матiр, старе дишло? - i через городи,  понад
Ташанню подався на iнший кiнець села.
   Незабаром вiн перелiз через тин чийогось саду  i  пiшов  до  хлiва,  що
чорнiв у темрявi. Прив'язаний бiля  яблунi  пес  загарчав  спросонку,  але
Тимко обiзвався до нього, i той затих. Парубок вiдкрив  дверi,  що  чимось
були пiдпертi зсередини, увiйшов до хлiва, полiз на сiновал.
   - Хто там? - хрипко спитало звiдти, i на Тимка вiйнуло запахом  сплячо?
людини.
   - Це я. Тимко.
   - А-а. Лiзь сюди, - запросив Марко. - Чого це ти такий  мокрий?  Де  це
тебе трясця носила?
   - Ятери трусив.
   - I багато риби наловив?
   - Багато. I все лящ, - засмiявся в темрявi Тимко.
   - Принiс би й менi на сковороду. Друг назива?ться.
   - Нi, Марку, краще не треба, - знову засмiявся Тимко - Бо тi лящi  дуже
на сковородi кидаються: я вiтчима свого одлупцював.
   - Фi-i! - аж свиснув Марко. - А що тепер буде? Це дiло пiдсудне,  i  за
те, що я тебе буду переховувати, можуть i менi впаять на примусовку
   - Ти не клопочись. Я в тебе жити не буду. Що це в тебе сто?ть? - мацнув
Тимко пiд стрiхою якусь посудину.
   - То сметана. Взяв собi  пiдкрiпитися  на  нiч.  Марко  потяг  до  себе
горщик, вiдпив кiлька ковткiв, гидливо заплювався на всi боки.
   - Ану, присвiти, - попросив вiн Тимка. Тимко черкнув обережно сiрником,
обкутав його долонями, направив свiтло Марковi в горщик.
   - Крейда розведена. А тобi б сказилосяi Я й не туди, що  мати  сьогоднi
хату бiлила. Полiз у погрiб, ухопив, що перше  пiд  руку  потрапило...  От
тобi й ма?ш, - лаявся Марко.
   - Ти на таких харчах як посидиш на сiновалi -  куркою  закудкудачеш!  -
качався вiд смiху Тимко.
   Потiм вiн обiрвав смiх, хвилину-двi сидiв мовчки, нiби щось  обдумуючи,
нарештi встав i полiз iз сiновалу.
   - Ну, досить. Ходiм, Марку.
   - Куди? - здивувався той, несмiливо сповзаючи й собi за товаришем.
   - Нiчне весiлля грати! За боярина менi будеш! До  сво?х  у  мене  тепер
нема дороги, так що треба нову шукати, - обняв за плечi вiрного товариша i
повiв його яром до Галi Басаврючки, де ховалася Орися.
   Йонька довго лежав нерухомо, боячись, що як тiльки вiн заворушиться, то
Тимко, що десь, невiра,  прита?вся  в  кущах,  знову  почне  його  чистити
веслом. Але всюди було тихо. Тодi старий зiп'явся  на  ноги  i,  хапаючись
руками за кущi, поплiвся до рiчки i довго хлебтав iз не? воду. Потiм  став
мiркувати, як вибратися до рiдного берега. Зробити це було не  так  легко,
бо Йонька опинився на островi. "Знав, куди висадити,  щоб  тебе  на  кiлок
посадило! Ну, що його тепер робити? Можна було б перебратися по  рiвчаках,
але як ти до них доберешся в темрявi? Ще  потрапиш  у  таку  калабаню,  що
шурхнеш туди з вухами  та  вже  й  не  вилiзеш.  Кричати,  щоб  хто-небудь
перевiз, невигiдно: зараз же люди на смiх  пiднiмуть".  I  Йонька  вирiшив
ночувати на островi. "Скажу, що ви?хав уночi ятери трусити, та човен водою
знесло, оце й вiдсиджувався тут до ранку", - вирiшив старий i,  розкидавши
першу, що трапилося йому, копицю, залiз туди по саму  шию.  "Оце  дiждався
дiточок на старiсть, - видзвонював вiн зубами вiд холоду. - Не  хлiбом,  а
бебехами годують. Ну, пожди ж, проклятий виродку, я тебе провчу. Пiдеш  ти
не господарем iз мого двору,  а  ланцем-поганцем!"  -  погрожував  Йонька,
клацаючи зубами на комарiв, що хмарою кишiли над ним.
   Охрiм, що трусив на свiтанку ятери, бачив, як на Гусячому островi нi  з
сього нi з того заворушилася копиця i  звiдти  вилiз  якийсь  чоловiк.  Не
роздивившись, хто воно й що  воно,  Охрiм  прибiг  у  сiльраду  i  наробив
гвалту, що  бачив  за  Ташанню  шпигуна,  озбро?ного  двома  кулеметами  i
радiостанцi?ю. Гнат,  який  у  1925  роцi  втiк  вiд  п'ятьох  бандитiв  у
диканському лiсi i з того часу набув  слави  неабиякого  смiливця,  вхопив
гвинтiвку-трилiнiйку з примкнутим багнетом, на якiй учились  допризивники,
i побiг за Ташань шукати порушника. З пiвдня вiн перештрикав усi копицi i,
нiкого не знайшовши, три рази пiдряд вистрiлив угору,  щоб  шпигун,  який,
може,  десь  i  прита?вся,  знав,  що  Троянiвська  сiльрада  охороня?ться
надiйно. Охрiма за панiкерство i за брехливi данi було заставлено два  днi
пiдряд чистити сiльрадiвську конюшню, а головний винуватець  цi??  iсторi?
Йонька, перебравшись через рови, причвалав аж опiвднi iз зв'язкою сiна  за
плечима: треба ж йому було чимось прикрити перед  людьми  сво?  мандри  за
рiкою!



        XXIV

   У недiлю опiвднi прискакав у Троянiвку мiлiцiонер верхи.  Синiй  кашкет
на  потилицi,  обличчя  червоне,  з  коня  летить  шматками  пiна,   -   i
запалахкотiло вiд села до села, вiд хутора до хутора страшне слово: вiйна.
Люди покинули роботу на полях, юрмилися на колгоспному дворi, питаючи одне
одного:
   - Що ж воно тепер буде?
   Бовдюг, що воював ще в iмперiалiстичну, довго мовчав, покручуючи рудого
вуса, потiм прорiк багатозначно :
   - Германець, ?дять його мухи, вояка хитрий. З  ним  довго  за  петельки
водитися будемо.
   На Бовдюга, як галич, напосiдала молодь:
   - То ви колись одними штиками воювали, а тепер - технiка. Як дадуть  по
зубах - швидко п'ятами накива?.
   - Еге ж. Накива?. Кажуть, що вже Львiв забрав.
   - Брехня! Не може вiн так скоро!
   - Далi старо? границi не пустять, - метушився Охрiм. - Це я вам, як  на
сповiдi, говорю!
   - Цi?? ночi Ки?в бомбили...
   - Невже?  А  я  думаю,  що  воно  вночi  на  той  край  усе  блим-блим,
блим-блим... А воно, значить, бомбило, - дивувався Охрiм. -  А  я  саме  у
млинi був, то а млина все було добре видно.
   - Може, ти й астрицьку границю з  млина  бачив?  -  кепкував  iз  нього
Бовдюг.
   - Так от хоч i присягнуся, що блимало! - стояв-таки на сво?му Охрiм.
   - Не присягайся! - люто  засвiтив  на  нього  очима  дiд  Iнокентiй.  -
Клятвопреступник. В святому писанню давно сказано, що  возстане  народ  на
народ, царствi? на царство, i будуть глади великi  i  мори,  i  задвигтить
земля вiд крику людського, - пiдняв угору кiгтистий палець  i  обвiв  усiх
напiвбожевiльними очима.
   - Не морочте хоч ви, дiду, голови! - накинулися на старого.
   - Так що робити?
   - Он бригадир iде. Вiн про все скаже.
   Пiдiйшов Прокiп, витер кашкетом спiтнiлого лоба.
   - Тiльки що передали з району, щоб усi  розходилися  по  роботах.  Крiм
того, закривайте на нiч вiкна i запинайте ряднами, бо вiн iз лiтака бачить
свiтло i бомбить.
   - Яка там робота в бiса? Коси, а сам поглядай, чи бомба не летить.
   - А ти ззаду снопи поприв'язуй...
   - Мели. Язик без кiсток...
   Люди по роботах розiйшлися, але працювали тривожно:  кожен  ждав  нових
вiстей iз фронтiв велико? битви,  що  вже  почалася  десь  там,  за  синiм
обрi?м.
   Перша нiч була особливо тривожна i моторошна. В селi панувала  темрява.
Нi свiтла, нi вогника. Наляканi темрявою, по околицях вили собаки. Десь на
За-лужжi надсадно, з пiдвиванням, кричав сич.  Дядьки  посилали  Дениса  з
рушницею, щоб вислiдив та пiдстрелив, але вiн не пiшов, боячись, щоб  Гнат
не вiдiбрав дробовика. Люди по дво?, по тро?, а то й  бiльшими  гурточками
збиралися бiля дворiв, пильнуючи небо. Але воно було тихе,  мирне,  тiльки
блимали на ньому зорi та, як i вчора,  як  i  цiлi  вiки  назад,  мерехтiв
срiбним пилком Чумацький Шлях.
   - Сидите ото, цигарками блима?те, а воно, не дай бог  чого,  то  так  i
шарахне по ваших дурних головах, - сварилися жiнки на сво?х хазя?в.
   - А ви чого повиходили? Iдiть он у хату, бо дiтвора спати бо?ться.
   I знову смалили самосад, вели тихi, неквапливi розмови.
   - Хлiба стоять, як вода, хто ж ?х тепер косити буде?
   - Жiнки покосять та дiди, а нам скоро повiстку в руки - i прощай, рiдне
село? Хто повернеться, а хто й кiстьми ляже.
   - Ех, коли б я спiймав того Гiтлеряку, сто чортiв його матерi, я б його
не карав, а водив би на шворцi, доки б вiн i дуба врiзав, щоб знав, як  на
чужi землi нападати.
   - Нiмаки, вони на чуже добро  здавна  ласi.  Он  у  вiсiмнадцятому  теж
приходили, а тодi хтозна-де й дiлися. Отак i тепер буде.
   - Буде то буде, та скiльки тi?? кровi людсько? пролл?ться.
   - Тiльки без панiки, - пiдбадьорював усiх Охрiм. - То тiльки  напочатку
страшно, а далi звика?ш. От у мене на фiнськiй вiйнi був такий случай...
   Дядьки притихли: всiм же цiкаво послухати бувалого чоловiка.
   - Була у фiннiв сильно укрепльонная лiнiя  Манергея.  Чого  там  тiльки
рудi супостати i не набудували: доти, дзоти, окопи,  в  сто  раз  обнесенi
дротом. У кожного фiнна кулемет i на  двох  одна  гармата.  Одним  словом,
б'ють так, сучi сини, що голови не пiднiмеш. Скiльки раз ми на ту лiнiю  в
штикову атаку ходили, скiльки на "ура" брали - нiчого з того не  виходило.
Але от одного разу прибiга? наш солдат в окопи (дiло було вночi) i  вруча?
командировi наказ: дати всiм бiйцям по двiстi грамiв спирту  i  щоб  вночi
прорвали укрепл?нiя. Ну, ми випили, закусили, гвинтiвки на руку,  кулемети
вперед - пiшли. Пiдходимо до окопiв,  чу?мо,  фiнни  балакають:  "Русь,  -
кажуть, - не прийде, морозу побо?ться". А ми вже тут як тут,'тiльки наказу
ждемо.
   - А ти хiба по-фiнськи розбира?ш?
   - А що ж тут такого? У них така розмова, як i  в  нас,  тiльки  другими
словами. Да-а-а... Стояли ми, стояли, коли десь уже  з  пiвночi  приходить
наказ: iти на штурм. Брат ти мой! Як  крикнули  ми  "ура",  як  пiшли,  як
пiшли... Колем, бйом, уполонберьом,а фiнни метушаться, як вiвцi в  кошарi.
Взяли одну лiнiю, взяли Другу, а до третьо? дiйшли -  i  стали.  Гранiтна,
хоч зубами гризи, висотою якби оце  три  тини  один  на  одного  поставив,
снаряди б'ють - не пробивають, кулi також  не  беруть.  Пiдбiга?  до  мене
командир дивiзi?, трохи не плаче. "Виручай, - каже, -  товаришу  Горобець,
порадь менi, як цю прокляту стiну взяти". Подумав я,  подумав,  а  тодi  й
кажу: "Пiдтягнiть артилерiю i  смалiть  прямою  наводкою".  А  вiн  розвiв
руками та: "Що ж, - говорить, - артилерiю  пiдтягти  не  штука,  та  як  я
команду дам, щоб огонь вiдкривали? Горло  ж  зовсiм  захрипло.  Може,  ти,
товаришу Горобець, виручиш? У тебе голос наче  пiдходящий".  -  "Що  ж,  -
кажу, - це мож-. на".  Вiдкашлявся  та  як  крикну:  "Прямою  наводкою  по
ворожiй кр?постi з усiх, що ?сть, орудiй, плi?" Матiнко  моя  рiднесенька,
що тут сотворилося! Гуде,  гуркоче,  свистить,  одним  словом,  такий  шум
зчинився,  що  нiчого  не  чути.  Коли  так  через  пiвгодини,  чую,  щось
потихеньку - трiсь, трiсь. Я тодi  й  шепчу  командировi  полка  на  вухо:
"Зараз, - кажу, - стiна завалиться, бо вже трiщить". I справдi-не  пройшло
i двох хвилин, як вона шар-рах! Тiльки пилюка стовпом, як iз старо? клунi.
Коли пилюка трохи розвiялася  -  дивимося:  сидять  фiнни  рядочком,  руки
попiднiмали, а бiля них оружi? в купку складено. Потис менi командир  руку
i каже: "Спасибi тобi, Охрiме Сазоновичу, за службу.  Представлю  тебе  до
нагороди". I правда  -  нагородили  мене  медаллю.  Одного  золота  триста
п'ятдесят грамiв було.
   - Та й чого ж ти ?? не носиш?
   - Коли б то вона в мене була, то носив би, а то фiнський снайпер  кулею
вiдбив.
   - Ха-ха! Медаль вiдбив, а ти цiлим зостався? Ну й брешеш ти, Охрiме!
   - А ти як не тямиш, то краще послухай бувалого  чоловiка,  як  воно  на
вiйнi трапля?ться. А дiло було так: тiльки  я  нахилився,  щоб  халяви  на
чоботях пiдтягти, медаль, це ти сам розумi?ш, одвисла, а вiн у цю  секунду
- тр-рах! Один ланцюжок зостався. Не iнакше, як "зозуля" вдарила.
   - Що воно за мара? - не розчовпав Павло Гречаний. - Хiба там  i  зозулi
стрiляють?
   - "Зозуля" - це стрiлець такий, снайпер. Рiдко коли  бува?  так,  що  в
шапку поцiлять, а то все бiльше в голову. Рушниця в нього не  така,  як  у
всiх, а з бiноклем i приближа. Як наведе  на  чоловiка,  то  вже,  вважай,
кришка. Я тих "зозуль", може, штук iз дванадцять iзняв.
   - I не боявся.
   - А чого боятися?  Раз  народився,  раз  i  помирати.  -  Охрiм  пихнув
цигаркою, кинув ?? на землю  i  затоптав  чоботом.  -  Раз  виклика?  мене
командир корпусу i каже:  "Даю  тобi  секретне  завдання  -  познiмати  по
фiнському фронту всiх "зозуль", бо вiд них нема? життя. Розроби собi  план
i вечором принеси на затвердження". Цiлий день лежав я в землянцi, складав
план, i до мене нiкого не пускали, бо, самi зна?те, во?нний  план  скласти
нелегко. Вечором приходжу я на квартиру  до  комкора,  вiн  побачив  мене,
налив менi чаю i каже: "Ну, викладайте,  що  ви  там  таке  придумали?"  Я
показав план i говорю, що требуеться менi форма фiнського офiцера. "Навiщо
ж вона тобi потрiбна?" - диву?ться командир. А я й вiдповiдаю, що поки  що
це секрет. "Ну що ж, - каже командир корпусу, - зараз  форма  буде".  Зняв
трубку, подзвонив у телефон - не пройшло й п'яти хвилин, як приносять менi
форму. Да-а-а... Переодягся я,  поголився,  набризкався  всякими  дорогими
духами i пiшов у лiс. Iду  -  а  мороз  такий,  що  туман  сто?ть  i  губи
злипаються. Я флягу вiдчеплю, спирту смик i  потихеньку  просуваюся  далi.
Коли це чую - шелеснуло щось на соснi, i снiг на голову посипався. Зирк  -
а на гiлцi фiнн сидить,  трима?  в  обох  руках  гвинтiвку  з  бiноклем  i
долонями вух'а розтира?. Я зупинився,  мовчки  махаю  йому  рукою,  щоб  з
дерева злазив. Вiн злiз, став передi мною навитяжку, щось  белькоче  i  на
нашу сторону рукою показу?. Я йому гвинтiвку до пуза i - кроком руш до нас
в окопи. Вiн руки вгору пiдняв, труситься, аж дивитися на нього огидно...
   В цей час за тином щось шелеснуло, i  хтось  iз  чоловiкiв  крикнув  не
сво?м голосом:
   - Нiмцi !!
   Охрiма як вiтром здуло. Бiс його зна?, де й подiвся.
   - А-ха-ха-ха-ха!
   - Гик-гик-гик!
   - Бгу-бгу-бгу! - смiявся навiть Павло, викидаючи з  грудей  важкий,  як
вальки глини, смiх.
   - Охрiме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, - кликали його  дядьки,  але
вiн не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву i аж сичав, чухаючись, так
йому свербiли ноги.



        XXV

   Не кожному в руки щастя йде - вiд  багатьох  воно  тiка?.  Почали  сво?
сiмейне життя Тимко та Орися в чужiй хатi, в чужих людей.  Пустила  ?х  на
пожиток далека Орисина родичка - тiтка Параска. Чи то жаль ?й стало  сво?х
даремно змарнованих лiт, що промайнули в самотинi та  вдовуваннi  (чоловiк
помер дуже рано), чи, може, ?? добре серце само потяглося  до  мо-лодяток,
бо важко i сумно ?й жилося однiй; але коли вони прийшли до не? проситися в
пожильцi, то прийняла ?х,  як  найдорожчих  гостей:  за  стiл  посадовила,
вийняла iз скринi розшитий калиною рушник, послала  молодятам  на  колiна,
припрошуючи покуштувати пирогiв iз картоплею  та  сметаною.  Беручи  нових
пожильцiв, господиня надiялася на те, що прийде полегшення на ?? руки,  i.
вона  не  помилилася.  Тимко  вiдпросився  на  два  днi  в   бригадира   i
захазяйнував, як порядний  господар:  поправив  тин,  що  вже  зовсiм  був
розлiгся та позаростав бур'яном; нарубав у  сазi  верболозу  i  пригородив
кабанцевi загорожу, щоб вiн гуляв там, а не бiгав та рився по двору; решту
хворосту теж використав на добре дiло - вiднiс до бочкаря на обручi з тим,
щоб  той  понабивав  дiжки,  якi  вже  зовсiм  порозсихалися  в   погребi.
Покiнчивши з загоро-- жами, молодий господар взявся до  роботи:  -перекрив
iз дiдом Iнокентi?м хлiв (стара  крiвля  зовсiм  перетлiла),  заново  вшив
погрiбничок, хотiв ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь
треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч нi, а
води добро? не 'покушту?ш. Отже, вирiшено було спочатку заготувати зруб  i
тодi вже братися до колодязя.
   Орися  бiльше  поралася  в  хатi:   примазувала,   чепурила,   чистила,
полоскала, понамальовувала на грубцi пiвникiв, з яких Тимко  пiдсмiювався,
говорячи, що тi пiвнi  схожi  на  ворон.  Орися  махала  на  нього  мокрою
ганчiркою та покрикувала  за  те,  що  вiн  швендя?  сюди-туди  та  зрива?
примазану долiвку. Пiсля порання Орисi все в хатi покращало, понiжнiшало i
набрало зовсiм iншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою
свiтличкою, вимитi вiкна заблищали шибками i пустили  в  хату  цiлi  снопи
сонячного свiтла, i вся хата розправилася, попросторнiшала, i голос у  нiй
звучав лунко, весело, бадьоро. Перед  вечором  Орися  нажала  бiля  Ташанi
осоки,  потрусила  в  сiнях  i  в  свiтлицi  -  всюди  запахло  гiркуватим
болотняним душком.
   Незважаючи  на  те,  що  обо?  -  i  Тимко,  i  Орися  -  були  зайнятi
господарськими справами, якесь дивне почуття володiло ними:  тривога,  сум
одне за одним. Особливо гостро вiддавалася цьому  почуттю  Орися,  ?й  все
здавалося, що  вони  з  Тимком  живуть  ввi  снi,  що  сон  цей  незабаром
розвi?ться. Тимко покине  ??  тут,  у  чужих  людей,  одну  на  ганьбу  та
посмiховище, а сам утече за тридев'ять земель. Таке почуття охоплювало  ??
раптово, пiдкравшись бозна-звiдки, руки в не?  опускалися,  серце  бралося
тривогою, вона кидала роботу i йшла шукати Тимка. Якщо вiн  був  у  дворi,
вона, побачивши його, заспокоювалася i знову поверталася до сво??  роботи,
але постiйно наглядала за ним i часто виходила з хати, нiби за  дiлом,  i,
постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так свiтила йому в
душу i причаровувала його до себе, що вiн вiдчував на собi ?? погляд.
   - Чого ти на мене так дивишся? - питав вiн, усмiхаючись.
   - Хто, я? Я нiчого. Я просто так... - паленiла вона  обличчям,  ховаючи
пiд довгi вi? тугу сво?х очей. - Прийшла ось глини надовбати, щоб припiчок
пiдмазати...
   Тимко знову брався до роботи, а вона  непомiтно  русалкувала  над  ним,
пестила люблячим поглядом, слала на  його  обличчi  голубiнь  сво?х  очей,
вимацувала ними кожну цятиночку  на  милому,  дорогому  обличчi  коханого.
Особливо подобалося ?й, як  при  роботi  чорним  розкучерявленим  заслоном
пада? Тимковi наперед його чуб i при кожному  руховi  тремтить  смолистими
кiльцями, нiби хтось невидимий пiдкида? на руцi смушок з молодого баранця.
I Тимко, щоб чуб йому не заважав при роботi, закида?  його  назад  рвучким
рухом голови, i цей рух вона особливо любила i милувалася ним, бо  в  такi
хвилини Тимко був схожий на гордого степового коня, який не  да?  на  себе
накинути вуздечки. Орися знала непокiрний i дещо грубуватий характер свого
милого, але саме це i вабило ?? до нього,  ота  чоловiча  незборима  сила,
якою вiн дихав  кожним  м'язом,  кожним  рухом.  Надивившись,  вона  знову
поверталася до свого дiла, але ненадовго.
   Якось, коли вiн городив тин аж бiля Ташанi, на левадi, вона прибiгла до
нього заплакана i, заставивши припинити роботу, обвилась йому за  шию,  як
хмелина на явiр.
   - Тимку, он коноплi... Ходiм посидимо трiшечки...
   - Що це тобi в голову збрело?
   - Скучила за тобою... Нiби вiк  не  бачила.  Вони  йшли  i  сiдали  пiд
коноплями. Вона лягала йому на руки, як вередлива дитина.
   - Хороше менi з тобою... А тобi?
   Тимко випускав iз рота блискавку зубiв,  гарячими  долонями  гладив  ??
набухлi молодiстю перса, що пружинили крiзь кофточку.
   - Всi ви, баби, кошачо? породи: хто погладить, до того i йдете.
   Проте, хоч  Тимко  i  смiявся  з  Орисиних  химер,  вiн,  сам  того  не
помiчаючи, теж хибував на них.
   - Жiнко, - часто звертався вiн до Орисi. - Пiди  принеси  менi  тютюну.
Вiн лежить на карнизi.
   Тютюну в нього було пiвкисета  i  вистачило  б  на  два  днi,  але  вiн
заставляв Орисю принести тiльки  для  того,  що  йому  було  дуже  при?мно
сказати "жiнко" i вiдчути, що бiля нього е людина, яка  робить  йому  дуже
люб'язно дрiбнi послуги.
   Деколи напосiдали на нього страшнi i  нiчим  не  виправданi  пiдозри  i
ревнощi, особливо пiсля того, як вiн якось зовсiм випадково зустрiв  Орисю
та Сергiя. Пiсля цi?? зустрiчi Тимко ходив похмурий, скупився на  ласку  i
по два рази на день набирав малесенький, вишитий Орисею, кисетик  тютюном,
не раз зупиняв на Орисi  полютiлi  черкеськi  очi.  Орися  догадалася,  що
причиною гут Сергiй, оббiгала його десятою дорогою, а раз,  зустрiвшись  з
ним, на запитання, як вона живе  з  молодим  чоловiком,  сказала  навмисне
грубо i голосно, щоб мiг чути Тимко:
   - Сядь вечором в кропивi пiд нашим тином та й послуха?ш!
   Тимко  тодi  всмiхнувся  на  ??  слова  i,  видимо,   був   задоволений
вiдповiддю.
   Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, i любилися вони
та кохалися, як  голубiв  пара,  та  вiйна  спекла  ?м  серця,  як  чорною
блискавкою, i почорнiли  вони  за  один  день,  обвуглились  у  невимовнiй
людськiй скорботi.
   Молода, весела, спiвуча Орися за цi кiлька  днiв  зробилася  мовчазною,
похмурою i нещасною, у всiх ?? рухах появилося  щось  черниче.  Коли  вона
запиналася бiлою хусткою, то лице ?? видовжувалось, синi  тiнi  пiд  очима
густiшали, сухi очi блищали, а пухкi, пожадливi, соковитi губи морщилися в
старечiй скорботi. Тимко ще бiльше почорнiв,  дивився  на  всiх  спiдлоба,
часто курив i цiлими вечорами мовчки просиджував пiд хатою. Iнодi до нього
прямо пiсля роботи чи то з косою, чи то з граблями забiгав Марко.
   - Менi смертi не страшно, - гомонiв вiн, скручуючи й  собi  цигарку.  -
Руку, ногу вiдiб'? - кат його бери. А от як голову знесе - вважай,  калiка
на все життя. Хто ж тодi за такого замiж вийде?
   Його жарти нiкого не смiшили, i Орися, слухаючи ?х, з гiркотою в голосi
говорила:
   - Тобi добре. Ти - один. Знявся та й пiшов, а он Тимковi...
   - А що Тимковi? - дивувався Марко. - За тобою жалiти, чи що? Та вiн  не
встигне ще за село вийти, як ти  собi  бронiрованого  пiдшука?ш.  Вам  же,
бабам, що? Аби штани.
   - Щоб тобi язик вiдсохi Зовсiм з глузду з'?хав, - лаялася Орися.
   - Iди вже отам спати... - проганяв ?? Тимко.
   - А ти?
   - Я ще трохи з Марком погомоню.
   - Недовго ж.
   Не  встигали  товаришi  сказати  й  по  одному  слову,  як  вона  знову
вискакувала в однiй сорочцi, прямо  з  постелi,  розпиналася  в  дверях  з
розпущеними косами, як ташанська русалка.
   - Iди вже, - майже крiзь сльози говорила  вона.  -  Чу?ш,  десь  лiтаки
гудуть?
   - Ну й хай гудуть, а ти спи.
   - Страшно однiй.
   - Ач, яка нетерпляча, - вичитував Марко. - Хоч  би  мене  посоромилася.
Так "теличкою" i прибiгла. Чи так закортiло?
   - От сам оженишся, тодi й побачиш...
   - Еге, на сирiй землi.  Як  у  тiй  пiснi  спiва?ться,  що  "взяв  собi
паняночку - в чистiм полi земляночку", - приказував Марко  на  прощання  i
поволi виходив собi iз ?хнього двору.
   Тимко та Орися вкладалися спати, часто навiть не вечеряючи.
   В хатi була спекота, i вони спали в сiнях на долiвцi, встеленiй луговою
травою i полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав бiля  притихло?
Орисi, вона зараз же пригорталася до нього всiм гарячим  тiлом,  вмощувала
свою голову в  нього  пiд  рукою,  розстилаючи  по  подушках  м'якi  хвилi
розпущених кiс. В такi хвилини рона мовчала, але вiн  вiдчував,  що  в  ??
грудях стогне щось, часто переверта?ться i от-от виб'? -  з  горла  гарячу
грудку. Часто вiн чув на сво?х грудях i руках опiки вiд ?? мовчазних слiз,
i вони розходилися йому по душi гарячим  щемом.  Орися  пожадливо,  як  на
святу iкону, дивилася на невиразний  у  темрявi  красивий  профiль  Тимка,
нишком схлипувала:
   - Тимоньку, милий... Як же я буду жити без тебе!
   - А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в свiтi закрутилося...
   - Як ж-жи-ить? - билася вона головою об Тимковi груди, кусаючи губи.
   - Як люди житимуть, так i ти...
   - Добре тобi говорити... Ти знявся та й пiшов, а я одна в чужiй хатi...
   - Менi там теж не мед питиметься... Може, й голова влетить к чорту...
   - Не дай божеi Що ти говориш? - жахалася  Орися,  пригортаючи  до  себе
його кучмату голову та покриваючи ?? поцiлунками.
   I було в тих поцiлунках стiльки жiночо? скорботи, стiльки нiмого крику,
що Тимковi робилося не по собi, вiн шукав кисет i виходив надвiр курити.
   В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сiнях, як звичайно, а  в
хатi. Вiконницi були вiдкритi, i мiсячне сяйво вигравало на бiлiм ряднi. В
хатi пахло засохлими васильками i  гiркуватим  душком  полину;  пiд  пiччю
сюрчав цвiркун, за хатою стигла червнева тиша, i нiчого не  тривожило  ??,
хiба  далекий,  ледве  вловимий  гул  лiтакiв,  що  тяжко  погуркували   в
пiднебессi. Враз у шибку щось тихо  зашкрябало,  i  чиясь  тiнь  заступила
вiкно. Тимко встав, плутаючись ногами у зiв'ялiй травi, якою було  заслано
хату, пiшов вiдкривати.
   - Не вiдкривай, Тимку. Мало якi тепер люди бродять ночами, - зашепотiла
йому вслiд Орися, наполохано прислухаючись до того,  що  ко?ться  надворi.
Тимко зашелестiв ногами в сiнях, взявся за засув:
   - Хто там?
   - Сво?. Вiдкривай, -  почувся  знадвору  чийсь  тихий,  проте  знайомий
голос.
   Тимко смiливо вiдкрив дверi. У мiсячнiм сяйвi крокiв за два вiд  порога
стояв якийсь чоловiк.
   - Пiзна?ш? -  запитав  вiн,  як  тiльки  Тимко  вiдкрив  дверi.  Тимко,
приглядаючись, ступив до незнайомого.
   - Джмелик?! Звiдки ти?
   - Закрий дверi, щоб домашнi не чули. Тил. ко  прихилив  дверi.  Джмелик
взяв його за руку, повiв за хату, в тiнь. Стали пiд  берестом  у  високому
бур'янищi.
   - Два слова тобi сказати хочу, - зашепотiв Джмелик. -  Менi  б  у  тебе
перебути кiлька днiв. Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай.
   Вiн засмiявся лукавим, приглушеним смiшком, i смiшок цей не  сподобався
Тимковi.
   - Утiк?
   - Розбомбило нас  по  дорозi.  Ну,  ми  -  хто  куди.  Який  же  дурень
добровiльно пiде з мiлiцi?ю христосатися?  Властi  хоч  i  пронюхають  про
мене, але в тебе шукати не стануть...
   - Тебе хтось бачив у селi? 
   - Тiльки мати. Це ж вона менi  й  сказала,  що  ти  тепер  на  жонатому
положеннi в Параски Драчихи квартирантом живеш...
   "Що ж. Хай перебуде кiлька днiв. Вiн мене вiд смертi  врятував,  то  не
можу я його з двору вигнати. Та ще невiдомо, винен  вiн  чи  нi?  Може,  й
справдi даремно хлопця тягають?" - роздумував  Тимко,  ведучи  Джмелика  в
хлiвець.
   - Постiй тут. Я пiду щось жiнцi збрешу, щоб вона спокiйно заснула.
   Тимко зайшов у хату.  Орися  схопилася  з  постелi,  спитала  тривожним
голосом:
   . - Хто там такий?
   - Марко прийшов...
   Тимко намацав на лавi кисет.
   - Хiба йому дня мало, що вiн ще й уночi преться?
   - Ладно. Спи. Я скоро прийду.
   Тимко закрив  за  собою  сiнешнi  дверi,  став,  прислухаючись,  чи  не
крадеться за ним Орися. "Краще вiд бабських очей  подалi.  Надiйнiше".  Ще
трохи постоявши посеред двору, пiшов до хлiвця.
   - Давай зробимо тобi закапелок, - зашепотiв вiн до  Джмелика,  вилазячи
на прикладок сiна.
   Джмелик засунув руки в пахуче сiно, сказав замрiяно i схвильовано:
   - Приташанське. По запаху чую.
   - Для корови готував, а тепер, бачиш, для чого пригодилося.
   За кiлька хвилин сховище було готовим.
   - За харчi не турбуйся. У  мене  поки  що  сво?х  вистачить,  -  заявив
Джмелик, показуючи торбу, що бiлiла в руках. - А от щодо курива - погано.
   Тимко висипав йому в долоню весь тютюн iз кисета.
   - Гляди тiльки, пожару не нароби.
   - Не бiйся. Першим дiлом я  одiсплюся.  На  перекур  вилазитиму  тiльки
вночi. Дивися ж, Тимку, я в тво?х руках.
   - Залiзай i спи спокiйно. Не бiйся нiчого.
   - Дякую на словi.
   Джмелик залiз у пахучу яму,  Тимко  накрив  його  сiном,  ще  навiть  i
потоптався злегенька.
   - Ну, як там?
   - Добре, - глухо, як з погреба, вiдiзвався Джмелик.
   Тимко злiз з прикладка, при мiсячному свiтлi позгрiбав обсунуте  ногами
сiно, кинув його нагору, обережно закрив  за  собою  скрипучi  дверi.  Вiд
Ташанi вiйнуло холодним духом конопель i нагрiто? за день води. Вiн  довго
дивився на левади, залитi мiсячним сяйвом i обставленi копицями сiна, якi,
здавалося, несла на собi мiсячна повiнь. Чумацький Шлях на небi був схожий
на росистий слiд на землi. Великий  Вiз  уткнувся  дишлом  у  Бе?ву  гору.
"Скоро свiтанок", - подумав Тимко i, вiдкривши сiнешнi вдерi, прокрався до
хати. Орися спала, розметавшись вiд  спекоти,  зiбгане  рядно  лежало  пiд
ногами, в  розхристаному  вирiзi  сорочки  смуглiла  шия,  цiлилися  крiзь
сорочку соски... Тимко потихеньку лiг бiля  не?  i  довго  дивився  на  ??
спокiйне, щасливе у снi, гарненьке личко. Вiд ?? волосся  пахло  засушеною
луговою ромашкою, вiд тiла - лiсовою березою. Вiн  взяв  ??  за  голову  i
притулив собi до щоки. Орися спросоння зацмокала  губами,  як  дитина,  що
шука? соски, i за звичкою пхнула йому голову пiд пахву.
   На другий день уранцi Тимко клепав косу,  збираючись  на  жнива.  Орися
пiшла в хлiвець до?ти корову. Прибiгла звiдти, заляпана молоком, з  пустою
дiйницею:
   - У нас хтось у хлiвi ?. Нiмецький парашутист. Треба збiгати i  заявити
в сiльраду.
   - Вигадала чортзна-що з переляку...
   - Не вигадала. Я чула, як вiн хропе.  Тимко  зрозумiв,  що  приховувати
тепер нiчого, сказав, одвiвши очi:
   - Северин Джмелик у нас хова?ться. З-пiд конвою втiк.
   Орися широко розкрила очi, обтерла фартушком дiйницю, поставила  ??  на
призьбу.
   - Без тижня день живемо, а вiн уже iз бродячим каторжанином  зв'язався.
Нiчого собi...
   - А ти мовчи. Не тво? дiло.
   - А як тебе разом iз ним пiд кiнськими мордами в тюрму поженуть, то  як
менi на таке дивитися? Хай би воно сказилося таке життя!
   Це була ?хня перша серйозна сутичка. До вечора вони не  розмовляли  мiж
собою, хоч i  бачилися  в  польовому  таборi  пiд  час  обiдньо?  перерви.
Троянiвський учитель читав  женцям  газети,  бесiдував,  розповiдаючи,  як
нiмцi висаджують парашутистiв до нас у  тил  i  що  треба  виявляти  ?х  i
боротися з ними, що навiть мiж нашими людьми можуть бути  такi,  що  ждуть
фашистiв, ?х треба виявляти i сповiщать про них владi. "Насуваються грiзнi
днi. Ми повиннi бути пильними i рiшучими. Хай не  захова?ться  вiд  нашого
ока нi явний, нi прита?ний ворог".
   Орися сидiла, як на голках, а ввечерi  рiшуче  поставила  перед  Тимком
вимогу, щоб вiн спровадив iз двору свого дружка,  iнакше  вона  сама  його
витурить. Тимко довго вiдпирався, але потiм побачив, що нiчого не вдi?ш, i
пiшов у хлiвець до Джмелика.
   - От що, Северин... Пересидiв ти в мене два днi - мандруй далi.
   - Дiзнався хтось? - тривожно спитав Джмелик.
   - Орися. Хропiв ти ввi снi, а  вона  якраз  прийшла  корову  до?ти.  За
себе-то я ручаюся, а ?й рота долонею не затулиш. Так що посидь до  вечора,
а як стемнi?, я тебе випущу.
   В обiд Тимко  при?хав  у  село  за  нагостреними  косами  для  косарки.
Забравши ?х, повiз у степ. В селi було пусто, як звичайно в жнива,  тiльки
дiтвора кубилася в пiску бiля Ташанi та дiд Iнокентiй разом iз Кузем пасли
колгоспну худобу на тирлищi. В бiлих сорочках, довгоши?,  вони  нагадували
двох гусакiв, що пасуться на зеленiй травi.  Бiля  мосту  Тимка  наздогнав
Гаврило, що також iшов з обiду на жнива. Побачивши брата, вiн  розгубився,
нiяковiючи, зашкутильгав назустрiч. Шд широким брилем в тiнi ховалося таке
добре, до болю знайоме з дитинства обличчя. Пiсля того, як  Тимко  покинув
рiдний двiр, брати не бачилися i, зустрiвшись  тепер,  не  знали,  про  що
говорити.
   - Чого ж це не заходиш? - запитав нарештi Гаврило. - Як-не-як  -  рiднi
ж.
   - Робота... - опустив очi Тимко.
   - Хоч би матiр провiдав. Плаче вона за тобою. Не  сьогоднi-завтра  тебе
на вiйну прихоплять, а ти замiсть  того,  щоб  бiля  рiдно?  матерi  жити,
пристебнув до штанiв гарнесеньку молодичку та по чужих дворах тиня?шся.  -
В голосi Гаврила вiдчувалася родинна образа.
   - Кожен живе по-сво?му...
   - Авжеж. Собака i та свiй двiр зна?, а...
   - Ти менi тут не собачi - люто повернув Тимко пiдсиненими бiлками очей.
- Вас таких до чортового батька було, щоб менi на шию сiсти, та не для вас
вона плетена.
   Вiн цьвохнув коня батогом i погнав курною  дорогою,  лиш  чорнi  кучерi
зривало з голови вiтром та надувалася на спинi мiхуром  червона,  вилиняла
на сонцi, сорочка. "Баришник. Iстинний баришник, - сумно  дивився  братовi
вслiд Гаврило. - Вiдiрвався вiд роду, як той камiнь у  воду.  Що  з  нього
буде далi - бог його зна?". Гаврило скинув  косу  на  плече  i  поволеньки
пiшов понад Ташанню аж  на  тi  горби,  де  в  плинному  маревi  бовванiли
свiжоскладенi рядки кiп.
   Тимко дав спочити коневi аж за Троянiвкою. "Що ?м  вiд  мене  треба?  -
збентежено  питав  вiн  себе,  витягаючи  вишитий  кисетик.  -  Iз  самого
малолiтства за псинка мене мали, ще й тепер спокою не дають.  Нi!  Досить!
Увiрвалося! Тепер у мене своя дорога..." Вiн  припалив  цигарку  i  раптом
почув далекий, приглушений степовим безлюддям крик.  Озирнувся.  Вiд  села
степовим шляхом хтось гнав верхи. Сiрi султани  пилюки,  звихрено?  конем,
осiдали на скошенiй стернi. Якийсь хлопчик у бiлiй  сорочцi,  припавши  до
гриви коня, летiв навздогiн пiдводi. Тимко в тривожному передчуттi зупинив
пiдводу  бiля  соняшникового  густого,  як  лiс,  лану,  встав  iз   воза.
Завалюючись на спину коневi  i  натягаючи  з  усiх  сил  повiддя,  хлопчик
зупинив коня.
   - Казав Марко, щоб ви зараз бiгли додому. Повен двiр мiлiцi? пона?хало.
Шпiона якогось шукають, - задихаючись, пробелькотiв хлопчик.
   Тямко злодiйкувато глянув на соняшники, майнув поглядом  по  нескошених
житах. "А може, пiдводу покинути, а самому в соняхи? Га? Знайдуть Северина
- обох за грати посадять. Нi! Удвох шкодили - удвох i вiдповiдати будемо".
   Вiн завернув назад пiдводу i, ставши на воза, чвалом погнав ?? назад до
села. Коняка трусила задом, трахкала ногами  в  дощаний  передок.  Сiделка
з'?хала набiк, дуга перехнябилася, в лице Тимковi кидало  гарячим  вiтром,
мiцним, як сiль, кiнським потом.  Проскочив  околицю  села,  мiст,  в  очi
стьобнула голуба  блискавка  Ташанi,  завернув  у  свiй  провулок.  Швидко
розмотувались перед очима повiшенi на тинах на  просушку  шматки  полотна.
Бiля двору Тимко зiскочив iз воза. Вiдлягло вiд серця. Мiлiцi?  нема.  Пiд
берестом у холодочку сидить Гнат, по бур'янах  iз  палицями-щупами  лазять
Сергiй i Денис. Гнатовi жарко. Вiн  сидить  розхристаний,  бiля  нього  на
травi мокрим клейонча-тим пiтничком угору лежить картуз. При боцi у  Гната
кобура iз справжнiм, стареньким, правда, револьвером.
   - Нема там нiяко? ями? - питав вiн, щулячи очi.
   - Що вiн - дурень по бур'янах  ховатися?  Молодий  господар  його  десь
пильнiше заховав, - говорить Сергiй, промацуючи очима Тимка. "Ну, поки  що
ви його не знайшли, так що нiчого i трiщитися", - вiдповiдав йому поглядом
Тимко i, вийнявши кисета, згорта? цигарку. В цей  час  iз  бур'янiв,  весь
сивий вiд полинового пилку, вилазить Денис iз повною пазухою курячих  я?ць
i виклада? ?х Гнатовi в картуз.
   - Здати в фонд оборони, - наказу?  Гнат  сво?м  пойнятим  i  пряму?  до
хлiвця.
   "Знайдуть", - охоплю? вiдчай Тимка, а Сергiй зну-щально усмiха?ться:
   - Ну, в якому вiн кутку?
   - А ти пошукай, - скалить i собi зуби Тимко. Сергiй, випередивши Тимка,
шепче Гнатовi на вухо:
   "Тут вiн. Щоб я з цього мiсця не зiйшов. Тут!" Коло дверей хлiвця  Гнат
затриму?ться i з заклопотаним виглядом шука? в нагрудних  кишенях  олiвця.
"Засвербiло в п'ятах! Кожен мнеться i заходити бо?ться.  Ну  що  ж.  Тепер
викруту нема. Буду сидiти i ждати жданого", - дума? Тимко  i  присiда?  на
порiжку. Коли вiдкрили дверi до хлiвця, Гнат вийняв iз кобури револьвер  i
голосно сказав:
   -  Говорить  голова  сiльради  Гнат   Рева,   при   пойнятих   Сергi?вi
Золотаренковi i Денисовi Кошарi: Джмелик Северин - здавайся!
   Тихо. Тiльки шелестять на городi соняшники  та  десь  у  берегах  сонно
кричить iволга.
   - Вилазь, бо як знайдемо - гiрше буде! Знову  тиша.  Затамований  подих
трьох людей, що стоять, прислухаючись.
   - Починайте обшук.
   Денис i Сергiй деруться на прикладок сiна, ширяють палицями по  кутках.
Денис бере вила, штрикав попiд стiнами.
   - Як попаду, - сам обiзветься, -  смi?ться  вiн.  В  цей  час  з  ворiт
чу?ться крик, у хлiв врива?ться  Орися:  хустка  на  плечах,  очi  горять,
граблi так i ходять ходором в руках.
   - Геть! Геть! - кричить на  не?  Тимко  i  тягне  за  плечi,  але  вона
вирива?ться з його рук, цупить граблями Дениса по широкiй спинi.
   -  Ти  його  складав,  це  сiно,   що   розрива?ш?!   Складав,   гицелю
троянiвський, бубнарю хуторянський?!
   Розлючена, вона дереться на прикладок, Гнат тягне ?? за ногу.
   - Громадянко! Ми при виконаннi службових обов'язкiв.
   Вона дрига? ногою,  б'?  Гната  в  груди,  мов  кiшка,  видира?ться  на
прикладок i турля? звiдти отетерiлого Дениса.
   - А ти що тут робиш? - витрiща?ться вона на Сергiя i пiдступа? до нього
а граблями. Сергiй ковтав язик i опам'ятову?ться вже на землi. Останнiм iз
двору виходить Денис iз пазухою курячих я?ць.
   Пiзно вночi Тимко випустив свого постояльця.
   - Ну, спасибi, нiколи не забуду, - пошепки говорить Джмелик  розчуленим
голосом.
   - Ти йди куди-небудь подалi вiд наших мiсць, де тебе не знають.
   - Не винен я, Тимку, даром страждаю...
   - Винен чи не винен, а я  тобi  раджу  прийти  до  Радянсько?  влади  i
заявити про себе, бо як спiймають - гiрше буде.
   Тимко потихеньку вiдкрив дверi, пройшовся помiж соняшниками  до  левад,
вернувся назад.
   - Iди смiливо. Нема? нiкого.
   Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечi, пiшов. Спочатку  чувся
за ним тихий шелест соняшникiв, потiм долинув короткий, ледве чутний скрип
кладки через потiк. "Через  кладку  пiшов.  Значить,  на  ох-тирськi  лiси
помандру?".
   Тимко постояв ще хвилину i тихою ходою пiшов до хати, напетляв за собою
темну мережу слiдiв по  росистому  споришi.  За  Ташанню  в  тихiй  замрi?
лiтньо? ночi,  .десь  далеко-далеко,  може,  над  Миргородом,  щось  глухо
застугонiло, нiби покотили з гори пусту бочку, i цей  далекий  гул  боляче
нагадав Тимковi, що там, за отi?ю мiсячною млою, гримить  вiйна.  Йому  не
хотiлося йти в хату,  i  вiн  присiв  на  призьбi  i,  замрiявшись,  ставг
дивитися в тиху лiтню нiч, що  горнулася  до  нього  по-дiвочому  ласкаво,
холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотiла  до  нього
прита-шанськими комишами, навiваючи далекi, здавалось, уже  зовсiм  забутi
спогади, схожi на уривки дитячих снiв. Бачив вiн  себе  на  зелених  луках
верхи на калиновiй паличцi, босого, з полотняною торбинкою через плече або
разом з Марком та iншими  пастушками  бiля  вогнища,  де  печеться  смачна
картопля. А то розгорталися перед його очима бiлi, як  молоко,  гречки,  а
понад тими гречками небо син?. Маркова корова пiшла в  шкоду,  вiн  бiжить
гречками i кричить: "А куди яс ти ото, ряба, пiшла, щоб тобi  повилазило!"
Iз-за Бе?во? гори виповза?  чорна,  як  нiч,  хмара,  суне  понад  жовтими
стернями, i все навколо темнi?, робиться страшним та непривiтним. Пастушки
з криком бiжать пiд копи, i першi важкi  краплi  дощу  ляскають  по  ?хнiх
бриликах. Тимко, забившись пiд копу, залива?ться вiд смiху, дивлячись,  як
Марко осатанiло вистрибу? на однiй  нозi  i  розмаху?  брилем,  як  п'яний
кучер:
   "Дощику, дощику, припусти, припусти
   На бабинi капусти, на дiдовi грошi,
   Щоб були хорошi?"
   Холошки в Марка збрижилися,  скочили  аж  по  колiнця,  сорочечка  руде
волосся аж горить, а вiн усе як сюсюркало, пiд-порвана та мокра, скаче,  а
воно гримить, наближа?ться,  гонить  туманом  по  гречках,  диха?  в  лице
медовим вiдпаром.
   "Куди ж воно подiлося те? дитинство? - роздумував Тимко, вглядаючись  у
непрогляднi приташанськi тумани, що нiчною мрякою висiли над лугами. - Оце
вже менi й на вiйну? А що вiйна? А те, що вбивають  i  кат  лiзе  на  нашу
землю".
   "Спать пiдем, спать пiдемi" - кричав десь на степу перепел.
   "Еге, тепер заснеш!"
   Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потiм з-пiд
рядна почувся стриманий плач:
   - Через тебе совiсть продала. Владу одурила, о-ох... Заволодiв ти мною.
Душеньку з тiла вийняв.
   - Заспокойся. Адже все пройшло.
   - Ой, не пройшло, а ще тiльки насува?ться! Заберуть тебе, заберуть.  Як
же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?
   Вона в нестямi горнула його до себе, шепотiла, як божевiльна,  солоними
вiд слiз губами:
   - Не вiддам я тебе. Не вiддам... О-ох!.. Тимко  лежав  мовчки,  сердито
покусуючи губи. "Шепнув менi чорт женитися. Оце б устав i пiшов  хоч  i  в
саме пекло, а тепер попробуй", - журився вiн, лагiдно погладжуючи  пахнучi
соняшниковим цвiтом коси дружини.



        XXVI

   26 червня в Троянiвцi було одержано першi повiстки з вiйськкомату.  Пiд
цю чергу  потрапили  Панас  Гичка,  Микита  Чугай,  Охрiм  Горобець,  а  з
молодшого поколiння - Денис Кошара, Сергiй Золотаренко, Тимко Вихор,  Улас
Хомутенко i Марко Дудочка. Бiля колгоспного двору  -  плач,  крики,  п'янi
голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На пiдводах - торби з харчами,  з
яких пахне хлiбом, щойно печеним на  капустяному  листi,  цибулею,  салом,
пирогами  i  самогоном.  У  тих  торбах  -  бiлизна   полотняна,   випрана
та-шанською водою, скроплена материнською  сльозою,  цiлована  жiнками  та
сестрами, в прощаннi бiля щiк зiгрiта. Губи в не? тремтять
   То Микита Чугай, високий,  сильний,  сто?ть  посеред  площi  i  злякано
озира?ться на всi  боки:  молода  вродлива  жiнка  впала  йому  на  груди,
прилипла, мов той  дубовий  листочок  до  дубово?  кладки,  i  не  в  силi
вiдiрвати вiд себе чоловiк дорогих, роботящих, рiдних рук.  Ну,  що-бо  ти
робиш, Христе? Он же люди кругом! - Ой, мiй  рiднесенький,  мiй  господарю
дорогий! На кого ж ти мене покида?ш iз малими дiточками?! -  голосять,  як
по мертвому, Христя.
   Панас Гичка переступа? з ноги  на  ногу,  наставля?  свого  батька,  що
слуха? сина, сумно похнюпивши голову.
   - Бичка, тату, не продавайте, а краще зарiжте на  м'ясо.  Хати  теж  не
перекривайте, бо, може, спалять, розбомблять, то ?й однаково горiти, чи  з
новою крiвлею, чи iз старою.
   - Добре, сину. А ти ж там бережись...
   - Що буде, те й буде...
   Петрусь Ча?чка  сидить  на  возi  п'яний,  розхристаний  риве  за  мiхи
гармошку:

   I юшечка, i петрушечка,
   Поцiлуй ти мене, моя душечка!..

   Дотiм поверта? обличчя до жiнки, що,  тримаючи  на  пуках  дво?  дiтей,
сумно дивиться на нього, i грубо кричить:
   - Чого ревеш, дурепа? Уб'ють - виходь замiж!

   А кум до куми судака тащить! -

   п'яно вигуку? вiн.
   Жiнка затамову? плач, але i жалiсно кривляться.
   - А дiток куди ж я подiну? - несмiливо запиту?
   - Дiтей не смiй обижать! Чу?ш? Не смiй! Гордiй Кошара iз жiнкою  сумно,
як над труною, гтоять бiля гарби, на якiй,  прикрившись  картузом,  лежить
Денис
   - Iшли б додому. Чого стримите над душею? Менi
   вiл цього не полегша?, - ла?ться вiн.
   - Боже мiй, та в людей дiти як дiти, а це арештант якийсь, та й годi, -
схлипу? мати. - I попрощатися з ним по-людськи не дасть.
   Вона приклада? до очей чистеньку ганчiрочку i вiдходить в строкату юрбу
жiнок.
   - Рушай уже швидше, - кричить iз гарби Охрiм,  до  якого  крiзь  натовп
пробира?ться жiнка з чотирма дiтьми.
   Нарештi пiдводи рушають - i знову крик, метушня, пiснi, плач, безугавне
заливання гармошки.
   Тимко, у новому сiренькому костюмчиковi, штани на випуск поверх  чобiт,
картуз на кучерях, сто?ть, понуривши голову, проща?ться з рiдними.
   Збирала його в далеку дорогу молода дружина,  гарячими  сльозами  личко
мила, серце жалем на попiл спалила, та не затиха? в ньому бiль, не глухне,
пiдступа? гарячим криком до горла, з'?да? душу, як спека росу, i, може  б,
закричала дiвчина на  всенький  свiт,  обхопила  милого  за  нiженьки,  не
пустила б його вiд себе, та соромно ?й проявляти таку слабiсть,  не  такий
тепер час, не вiн один iде. Усiм миром iдуть на страшну вiйну,  на  ворога
лютого, i ще соромиться  молода  дружина  свекрухи  сво??  та  дiвера,  що
прийшли проводжати Тимка, i опуска? вона перед ними  очi,  слова  не  може
сказати.
   Сьогоднi вранцi, коли вже Тимко був майже зiбраний, несподiвано прийшла
мати. Вiдкривши  дверi,  привiталася  i  на  одну  тiльки  мить,  на  одну
невловиму мить, постояла в дверях, нiби  непрошена  чужа  гостя;  i  якось
страдницьки, болюче-материнськи кiлька раз сiпнулося в не?  пiдборiддя,  i
гiрким осiннiм туманом заступило очi. I хто зна?, про що думала  ця  стара
мужня жiнка, яку все життя здоганяло горе, а вона проганяла його вiд себе-
коли зiтханням тихим, коли задумою мовчазною,  сльозою  гарячою,  пролитою
вночi на самотi, щоб нiхто не  бачив,  а  коли  й  пiснею  тужною  про  ту
ча?чку-небогу, що вивела ча?няток при битiй дорозi.  Може,  в  цю  коротку
мить пiк ?? жаль, що проводжа? вона рiдного сина з чужо?  хати,  з  чужого
двора, може, стало ?й не по собi за  те,  що  принесла  вона  загорнуту  в
полотнинку стареньку латану пару синово? бiлизни, а може, як стара  жiнка,
що бiльше, чим молодi, знала життя, розумiла вона  те  страшне  горе,  яке
насувалося на всiх людей, забирало вiд не?  сина  i  руйнувало  його  таке
коротке, як сон, щастя сiмейних любощiв...
   - Тимку, я тебе любитиму, з усiх дорiг виглядатиму, - тихо  проговорила
Орися, нiжно беручи його за смуглу, таку дорогу i милу ?й руку, на  долонi
яко?, як заклепки на плуговi, виблискували мозолi. - Буду день i нiч  долю
просити, щоб ти живим зостався. А не дай бог чого - i мо?  життя  пропаще.
Бiльш у свiтi я вже нiкого не полюблю...
   Вiн в знак вдячностi обняв ?? за плечi i поцiлував мiж брови, але дивне
i якесь несподiване почуття оволодiло ним - почуття, якого  вiн  нiколи  в
собi не пiдозрiвав i навiть не мiг припустити, що воно могло народитися  в
його душi. Вiн вiдчував, що вiд оцi?? хвилi, на оцьому самому  мiсцi  вона
вже зробилася для нього чужою, що вони зараз  розлучаються,  i  вона  буде
жити якимось сво?м, не вiдомим для нього життям, а вiн буде жити сво?м,  i
що на вiдстанi навряд чи зможуть вони перемовлятися серцями так, як би при
тiй умовi, коли б вони були разом. I хто зна?,  чи  зрозумiють  вони  одне
одного, вiддiленi безмежними просторами долi, чи залишиться мiж  ними  той
пал, що живив ?хнi почуття одне до одного,  чи  затухне,  загасне,  замре,
витравиться часом, вiйною, горем i нещастям. Орися була  для  нього  чужою
тому, що залишалася тут, у рiдному селi, а вiн iшов хтозна-куди, де  кожну
хвилю його могли вбити, i оце саме  поняття  "вбити"  було  для  нього  ще
неясним, i вiн думав так тiльки тому, що йшов на вiйну,  де,  як  говорять
старi люди, убивають, але як убивають, якi тi мертвi люди,  що  падають  у
бою,  для  нього  було  неясним,  незрозумiлим,  i  вiн,  дивуючись  сво?й
самовпевненостi, нiяк не мiг допустити, щоб його  могли  вбити  також.  Не
допускаючи цього, вiн, проте, iнодi  помiрковував,  що,  припустимо,  його
вб'ють i тодi Орися вийде замiж за iншого i буде жити з iншим, i ця  думка
народжувала в його душi  страшний  бiль,  розпалювала  ненависть  до  тi??
несправедливостi, яко?, проте, не можна обiйти, бо вона заведена  залiзним
законом життя; несправедливостi, яка полягала в тому, що як же може  хтось
любити його Орисю, його дружину, його кохану, як може хтось любити i  жити
з нею, яке вiн ма? на те право, коли Тимковi цього не хочеться,  коли  вiн
проти, коли вiн, саме вiн, любить Орисю найвiд-данiше, найсильнiше i  вона
повинна належати тiльки йому i бiльше нiкому. Це  почуття  охолодило  його
розлуку, i вiн прощався з Орисею теж швидко i коротко. Але тут, уже  перед
тим, як  вони  мали  розiйтися.  Орися  раптом  витягла  iз  пазухи  якусь
малесеньку рiч, загорнуту у вишиту по краях хустиночку,  i  соромливо,  iз
знiченою посмiшкою на вустах, сунула йому в руку.
   - Що це? - запитав Тимко, промацуючи щось м'якеньке, що  пружинило  пiд
пальцями.
   - То я тобi шматочок коси вiдрiзала... Щоб ти нe забув мене...  -  Вона
опустила очi, i на ?? вiях затремтiли свiтлi крапельки.
   I ця напiвдитяча витiвка так схвилювала Тимка,  що  вiн  довго  не  мiг
вiдiрвати вiд сво?х  грудей  Орисю  i  почуття  вiдчуженостi  хтозна-де  й
подiлося. Вiн все мiцнiше i мiцнiше стискував руками ?? вузенькi  плечi  i
жадiбно, як очманiлий, принюхувався до соняшникового  запаху  ??  волосся,
щоб пронести його iз собою всiма  тими  дорогами,  якими  йому  доведеться
пройти. Потiм вiн вiдiрвав Орисю вiд сво?х грудей i, за сво?ю звичкою,  не
озираючись, побiг доганяти пiдводу. Але коли вiн уже догнав  i  хотiв  уже
плигнути на не?, то озирнувся i побачив Орисю, яка стояла на тому ж самому
мiсцi, тримаючи в руцi бiлу хустину. На тлi голубого, нiжного,  прозорого,
свiтлого неба вона виглядала як молоденька тополя, яку  зненацька  вдарило
грозою i залишено напризволяще на розпуттi.
   Догнавши пiдводу, Тимко скочив на гарбу i лiг на солому, пiдклавши  пiд
голову руки.
   - Стiйi Яйця подавиш! - злякано вихопив Охрiм свою торбу з харчами.
   Розчуленi прощанням з рiдними, односельчани  довго  ?хали  мовчки,  але
потiм п'яненький Панас Гичка, що був аж задрiмав  пiд  тихий,  рiвномiрний
скршi гарби, прокинувся, мотнув чубом, приладнав до грудей гармошку.
   - Е, це дiло нi к лихiй годинi не годитьсяi Чого це ви  носи  повiшали?
Ану, заводьте краще пiснюi
   Кiлька чоловiк вiдкашлялось, стало пробувати голос,  спочатку  несмiло,
нiби соромлячись, а потiм все смiливiше i  смiливiше,  i,  нарештi,  хтось
чистим, хорошим, високим голосом почав стару, як свiт, сумну,  як  людська
доля, давню солдатську пiсню:

   Ой тиха вода та каламутна та й бережечки зносить...

   I тут же до заспiвувача при?дналися  рокiтливi  баси,  лягали  на  степ
сумним мелодiйним гудiнням:

   А молоденький та й новобранець
   Та й полковничка просить...

   I попливла служива пiсня над широким степом, понад  припеченими  сонцем
хлiбами - то затихала, наче в'янула вiд горя та суму, то знову  гучнiла  i
набиралася сили, i котилася хвиля  за  хвилею,  гук  за  гуком,  безмежна,
невичерпна, як сила землi, всесильна, невмируща, як саме життя,  i  слухав
?? степ, принишклий, лагiдно-суворий, слухав i мовчав у невимовнiй  зажурi
за сво?ми синами, що ?хали туди, де вже слався дим  i  щемiли  свiжi  рани
людей,  облитi  гарячою  кров'ю.  В'еться   степова   дорога   безконечна,
покручена, запетльована, як слiд хижого звiра, плазу? помiж сивими  кущами
полину, гiркого, як материнськi сльози; тихо тюпають конi,  поскрипу?,  як
чумацька мажара, гарба; стоять при дорозi женцi, приклавши до очей долонi,
витирають рукавами пiт, пильно вдивляються в про?жджаючих... "Отак же десь
i мiй пiшов. Чи вернеться, чи, може, впаде посеред поля - i не оплаче його
мати, не поцiлу? в холодне чоло жона,  вибiлять  дощi  козацькi  костi,  а
вiтри розвiють прах, i нi горбика, нi могилки, нi прикмети не знайдеш,  де
те? тiло смерть спiткала..."  Синi?  небо,  пливуть  i  пливуть  по  ньому
хмарини, зеленiють на землi га? та дiброви,  мрiють  у  тремтячому  маревi
далекi села, наставивши в небо чорнi ратища колодязних журавлiв;  пасуться
на стернях отари худоби,  пахне  дозрiлими  хлiбами,  i  тихо-тихо  всюди,
тiльки пiсня тужить та скаржиться та  маленькi  пастухи,  поспиравшись  на
кийки, махають картузиками вслiд пiдводi.
   Вiдпусти ж мене, та й полковничку,
   Та й iз полка додому...
   Ой заплакала та й заридала дiвчина за мною...
   перекрива? сплав голосiв Панас Гичка.
   - "Дiвчина за  мно-о-о-о-ю-у",  -  гуде,  як  у  бочку,  Микита  Чугай,
обiпершись широкою спиною об драбину i примруживши очi.
   Охрiм сидить, вчепившись рудами  за  полудрабки,  трясеться  на  груддi
разом з гарбою, аж голова пада?, жили на сухiй ши? понабухали, рот скривив
- немiчного голосу його не чути за басами, але покривленому ротовi  видно,
що вiн також спiва? i призму так старанно, що аж потом облива?ться  i  час
вiд асу витира? його рукавом. Денис ду? так,  що  груди  його  видзвонюють
мiддю,  а  лице  робиться  червоно-фiолетовим.  Тимко  лежить  на   спинi,
розкривши очi, мова його кача?ться сюди-туди по  соломi  в  такт  юрбi,  а
перед ним голубi? небо, небо i  небо,  i  пливуть  "нiм  видiння,  недавно
баченi, пережитi серцем, болю, хвилюючi, як  примари  тривожних  снiв.  То
немов о?ть вiн на Бе?вiй горi i, прощаючись, дивиться на до й  на  братову
виглянцювану  держаком  вiд  вил  олоню;  то  пахне  йому  рiдною  оселею,
застояним велим духом запареного хмелю; то затуманений зiр жадiбно маца? в
зеленому шумовиннi верб за горою червоний бовдур рiдно? хати; то  бачиться
йому Йонька що, чортихаючись, бродить по двору i шука?  люльку,  яку  вiн,
запрацювавшись, засунув у тин i тепер може згадати, куди вiн ?? подiв;  то
мати, що ви?ла з хати по воду, стала бiля колодязя  i  сто?ть,  замавшись,
дивиться на Бееву гору, за яку по?хав ?? н; то кущик  трави  з  гарненькою
невiсточкою, яку вiн обережно обкошу?; то уявля?ться йому, як вони  Марком
iдуть з роботи i ?дять кавуна, вкраденого на баштанi, обом по бородах тече
солодкий холодний iк, вони стрiляють один в одного червоними зернятками  i
смiються; то, нарештi, прокинувшись уранцi, вiн чу?, як Орися торохтить  у
хатинi  кочергами,  звiдки  пахне  пiдпаленим  свiжовипеченим  хлiбом,  i,
вiдкривши очi, бачить на лавi торбу, пошиту з новенького рушника,  напхану
всяким ?ством на дорогу...

   Та й нехай плаче, та нехай плаче,
   Та нехай собi тужить, а молоденький
   Та й новобранець три годи послужить... -

   Плине пiсня, i знову поскрипу? гарба, тюпають  конi,  крешуть  копитами
засохлу, потрiскану вiд спеки землю.

   Ой служив службу та во?нную та й став помирати...
   I став же вiн та перед смертю дiвчину бажати...

   I ця старовинна  пiсня  нiби  прорвала  щось  всерединi  в  Тимка,  вiн
уткнувся лицем у солому i тихо, беззвучно заплакав. I це були першi i  вже
останнi сльози за всю вiйну.
   - Ет, завели яко?сь поминально?,  -  незадоволено  скривився  Марко.  -
Давайте весело? почнемо!
   - У нас нi весела, нi сумна до дiла не  вийде,  -  люто  сплюнув  через
полудрабок Панас. - Он вiн усю службу псу?, - показав вiн  на  Охрiма,  що
саме вiдкашлювався, як дячок на криласi, готовий  втрутитися  i  в  веселу
пiсню. - Хiба з ним можна спiвати, коли вiн тягне, як цапа за хвiст.
   - Бо трясе-е-е, - виправдовувався Охрiм, не випускаючи з рук драбини та
пiдскакуючи на полудрабку. - Ти сядь на мо? мiсце та й побачиш, який  воно
тодi звук вийде-е-е...
   - Та хiба в звуковi дiло? Бик тобi на вухо ратицею наступив. От що.
   - А тобi не наступив? - спалаху? Охрiм. - Я он у фiнську  вiйну  першим
заспiвувачем був на всю дивiзiю.  Командир  завжди  говорив:  ану,  Охрiме
Сазо-новичу, дайош пiсню! I що ти дума?ш, не давав? Раз отак пiшли стро?м,
i затяг я пiсню... "Ах, да спомним, братцi, ми  кубанцi",  а  тут,  де  не
вiзьмись, командир корпусу  ?де.  Зупинив  машину  i  пита?:  "Це  товариш
Горобець спiва?" -  "Так  точно?"  -  вiдповiда?  йому  командир  дивiзi?.
"Об'явiть йому персональну подяку од мого iменi за хорошу бойову пiсню. Я,
- каже, - сам за?ду послухати, як спiва? товариш Горобець".
   - Та й за?жджав?
   - Одбою не було. При?дуть iз старшиною, принесуть  ящичок  розморожених
я?ць, щоб я, значить, iз голосу не звихнувся, - i крой, Ванька, бога  нет!
Всi хлопцi спирт п'ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказу?.
   - Виходить, iншi воювали, а ти тiльки пiсеньки виспiвував? Добра в тебе
була служба.
   - Е, на службi як на службi. Було так, що й воювали, а було так,  що  й
спiвали. Ось побудеш, то сам побачиш...
   - Ну, тепер така вiйна заварилася, що для тво?х  спiваночок  навряд  чи
знайдеться час.
   - А чого не знайдеться? Добрий спiвака всюди потрiбний.
   - Як був я пiд Наричем, а потiм пiд Бараничем"-  несподiвано  обiзвався
Павло Гречаний, що був за машталiра i вiз новобранцiв на призовний  пункт.
- Ня-а-а. А снаряд як ударить... А я ?м кашу...
   Про?хавши з пiвгодини мовчки, додав:
   - Повiриш - так i похололо всерединi...
   - Дядьку, а врукопашну з нiмцями вам  доводилося  сходитися  чи  нi?  -
пiдпрягся зараз же Марко. - Я при кiнних батареях був... - вiдповiв Павло,
I нiхто, звичайно, з тако? заяви не мiг зрозумiти, довелося йому сходитися
з нiмцями врукопашну чи нi, хоча  дiйсно  всi  знали,  що  iмперiалiстичну
вiйну вiн служив ?здовим. Хлоп'яга  вiн  був  здоровий,  покладистий,  аби
вiрьовка добре зсукана - за пару бичкiв Цпотягне. I досi  ходять  по  селу
давнi легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як  повернувся  вiн  ?в
вiйни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. По?хав нею Павло за
снопами на сво? поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батiжком,  а  вона
смик-смик i на мiсцi. Випрiг тодi Павло худобину, зв'язав черезсiдельником
голоблi, поплював у руки, налiг грудьми i потяг гарбу до села. А в цей час
?хав  назустрiч  йому  Бовдюг  та  й  пита?:  "Ну  що,  Павле,   як   воно
хазяйну?ться?" - "Та от, - показу? Павло на гарбу, - як воно бiдна скотина
й тягне, коли я й то втомився".
   Друга не менш поширена в селi легенда була про те, як вiн, повертаючись
iз служби, не мiг знайти Троянiвку. У  Полтаву  його  привiз  по?зд,  далi
треба було добиратися пiдводою. Знайшов Павло хурщика та й  пита?:  "Куди,
дядьку, ?дете?" Той подивився на солдата, оглянув його з нiг до голови  та
й каже:
   "В Троянiвку". - "То пiдвезiть i мене". - "Сiдай, коли ти справдi  туди
?деш". При?хали вони в Троянiвку, Глянув Павло сюди-туди -  щось  наче  не
те. Пита? Павло в прохожого чоловiка:
   - Це Троянiвка?
   - Троянiвка.
   - А де ж тут Настя Гузiйка живе?
   - А навiщо вона тобi? - пита?, усмiхаючись, дядько та мiрку?  собi,  що
коли солдат свататися при?хав, то можна буде з нього i на могорич узяти.
   - А на те вона менi потрiбна, що моя хата якраз бiля ?? хати сто?ть.
   -Е, -каже селянин,  -нема?  у  нас  нiяко?  Настi  Гузiйки.  ?  Губиха,
Здориха, Семигласна, а  Гузiйки  нема?.  Це  ти  хоч  i  в  кого  завгодно
поспитай, то любий тобi скаже, що тако? в нашому селi нема?.
   "От яке дiло, - дума? собi Павло, - три годи як з дому  ви?хав,  а  вже
позабували мене люди, i вже не знайду, де моя хата сто?ть".
   - Може, тут позицi? були та мою хату снарядом рознесло або спалило?
   - Та нi, - каже селянин, - такого  не  було.  Правда,  проходили  якось
цигани через село та  в  Хоми  Негуляйвiтренка  коня  вкрали.  Ото  i  вся
позицiя. А так усе спокiйно.
   - Так ви мене таки не пiзна?те? - пита? Павло та пiдсува?  на  потилицю
шапку-плетьонку,  гадаючи,  що  так  його  дядько  швидше  пiзна?.  Дядько
пiдiйшов крокiв на два  ближче,  потiм  вiдiйшов  крокiв  на  два  дальше,
подивився прямо, поглянув збоку, а тодi й каже:
   - Та щось таке менi в головi манжуриться, а от  що  саме,  то  нiяк  не
доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племiнник?
   - Ба! Ба! - зрадiв Павло. - Так отож я недалеко бiля Перекиньворотiв  i
живу. Отак як iти до церкви, то церква буде по оцю руку, а  ярок  по  оцю,
так бiля ярка ? вуличка, i ото якраз у тiй вуличцi i моя хата.
   - Е, це ти щось наплутав, - не погодився дядько, - бо як  отак  iти  до
церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсiм  нема?,  i
зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть...
   - Перекиньвороти?
   - Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть.  Я
в них прошлий рiк жито молотив, так що  добре  та  гаразд  знаю.  Ще  менi
старий Панько i капицю справляв, бо геть-чисто побилася.
   - Панько?! - аж скрикнув вiд радощiв Павло,  бо  таки  в  ?хньому  селi
дiйсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю  радiсть  Павлова
пройшла i вiн надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. - Е, нi, це  ви
щось не так сказали, - заперечливо закрутив вiн головою. - У нашому селi ?
Панько, то таки свята правда, але вiн  не  лимар,  а  столяр,  i  якщо  ви
поб'?те бича, то це вже вам нiхто такого не зробить,  як  Панько;  а  коли
порветься капиця, то як би ви не крутилися, а пiдете до Матвiя, бо  такого
доброго аккураття, як у його шорнi, ви й весь свiт обiйдiть, не знайдете.
   - До якого Матвiя? - уже присiкувався дядько, собi  пiдсуваючи  порвану
шапурину на потилицю. - а чи ти при  сво?му  умi?  Ох  ти  ж  горенько,  i
коновелька як на те нещастя закрита, -  розгублено  ляпав  вiн  руками  по
стегнах. - А то я б повiв тебе до громади, хай би нас люди  розсудили.  До
якого Матвiя? Може, до Вирвикишки?
   "Що   за   дивнi   прiзвища?   Негуляйвiтренко,    Забийперекиньворота?
Вирвикишка? Таких у нашому селi зроду не було", - засумнiвався Павло i вже
хотiв навести справку, але дядько перебив його:
   - Якщо ти кажеш, що до Матвiя, так  вiн  зроду  не  лимарював,  а  його
робота - ярма та дiжки. Це тобi й мала дитина скаже. Кращого  бочкаря,  як
Матвiй Вирвикишка, правдiсiнько тобi говорю, хоч п'ять повiтiв обiйди,  то
й не знайдеш. - Те-те-те! - жваво втрутився вiзник Лейба, що до цього часу
стояв мовчки, спершись на пужално. - Це  вже  неправда!  Це  вже  нi!  Уже
кращого бочкаря нiж Давид Каневський, що живе у Опiшнi, нема? i  в  самому
Константинополi. До нього з Акермана, з Молдови i з  само?  Бессарабi?  за
бочками при?жджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам  треба  бочку
на огiрки або шатковку, то кращо? нiде не купите. Такi бочки, такi  бочки,
що коти по дорозi вiд Полтави й до Опiшнi, i то не поб'?ться.
   - Фi-i-i! - презирливо  свиснув  дядько  i  аж  поморщився  вiд  такого
Лейбиного вихваляння. - А наш Матвiй такi робить, що коти  по  дорозi  вiд
Полтави через Троянiвку i до нашого Решетилiвського у?зду та й то витрима.
   - Що ви хвалитесь?! - скипiв i собi Павло. -  А  наш  Панько,  дума?те,
гiршi робить? Та вiн такi бочки майстру?, що сiдайте ви обидва i котiть по
дорозi вiд Полтави через  Троянiвку  i  до  самого  нашого  Зiнь-кiвського
у?зду, то нi один обруч не ослабне, нi одна клепка не випаде.
   - Вай, вай, вай! - пiдскочив як ужалений Лейба i вхопився за  пейси.  -
Вай, вай! Що ти за чоловiк, голова твоя для ярмулки!
   - А що таке? - здивувався Павло.
   - Ти Зiнькiвського у?зду?
   - Зiнькiвського.
   - З Троянiвки?
   -. З Троянiвки.
   - А це, -постукав Лейба пужалном по землi, - Троянiвка  Решетилiвського
у?зду.
   I довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло  нарештi  зрозумiв,  що  вiн
таки потрапив у Троянiвку, тiльки другого у?зду. I оскiльки у Павла вже не
було грошей, щоб найти вiзника, то вiн  вирушив  шукати  сво?  рiдне  село
пiшечки i через чотири днi ходу був уже дома.
   ...Ось  про  що  думав  тепер  Марко,  дивлячись  на  дядька  Павла   i
намагаючись спровокувати, щоб той сам розповiв цю iсторiю; але Павло хоч i
який там був недотепа, а розповiдати не погодився.
   Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зiнькова  залишилося
кiлометрiв десять, коли ?х застав у степу вечiр, i вони вирiшили  ночувати
в полi. Зупинилися пiд балкою бiля степово? могили. Павло розпрiг коней  i
пустив пастися, а новобранцi зараз же взялися за  сво?  торби,  щоб  трохи
пiдкрiлитися з дороги.
   - Давайте складчину зробимо, - повеселiшав Охрiм. - Ваше  сало,  а  мiй
хлiб.
   - Хоч дурний, так хитрий.
   - Хлопцi, розкладайте манатки,  я  буду  ревiзiю  робити,  -  вихопився
наперед Марко. - Самогон заарештовую i дiлю на всю громаду.  Тимку,  давай
сюди свою торбу.
   - Йому й без горiлки гiрко, - ?хидно усмiхнувся Сергiй. - Орися тут,  а
вiн там. Лицар ?де на конi - наречена за хвоста чiпля?ться.
   - Заткнись, а то по пицi схватиш, - пообiцяв Тимко, недобре  ворухнувши
на нього очима.
   - Ану, тпруськи! - розвiв хлопцiв Микита. - Якi шустрi. .
   Денис, хекаючи, принiс iз балки оберемок сухого  терниння,  вицiловував
губами подряпанi колючками  пальцi.  Розiклали  багаття,  i  синiй  димок,
гнаний вечiрньою прохолодою, послався по землi,  облизуючи  з  обох  бокiв
чорну могилу.
   - Слухай мою команду! -  вигукнув  Марко,  уже  тут  призвичаюючись  до
вiйськового дiла. - Сало - на спички!
   Денис вистругав таку, що на не?  можна  було  настромити  цiлого  бика,
пiшов до гарби, довго рився там, потiм повернувся,  поклав  перед  Охрiмом
непочату хлiбину, а сам, настромивши на спичку здоровенний шматуряк  сала,
пiдсiв до вогню. Охрiм здивовано глянув на хлiбину, схопився як ошпарений.
   - Хлопцi! Денис у мене сало вкрав. Вiддай сюди! - А тобi що,  шкода?  -
поцiкавився Денис, не вiдриваючи спички вiд вогню, на який, розтоплюючись,
iз сичанням капало сало.
   - До чужого не лiзь. Я тво?? торби не займаю.
   - Я тобi дав хлiба, ти менi сала. Замiна.
   - Так це ж хлiбина також моя!
   - А вона в тебе що, мiчена?
   - У-у! Гицель...
   - Хто тут тебе обижа? - пiдiйшов Микита i, вихопивши з вогню жаринку та
прикуривши вiд не?, сiв бiля Охрiма.
   - Он той гайтуряка! Хiба воно людина! Ось пiде в армiю,  там  iз  нього
вичинять линтварi.
   Сонце давно вже сiло в рожевий туман, який ще  довго  стояв  на  обрi?,
поволi згасаючи i розвiюючись;
   червонi паруси неба згорталися i спадали  слiдом  за  сонцем  кудись  у
чорну прiрву. Обрiй почала огортати все густiша i густiша темрява, i  небо
стало схожим  на  густо  розведену  у  водi  синьку;  одиноко  над  старим
вiтряком,  що  мрiяв  на  белебнi  бiля  Власiвського   хутора,   вогняною
крапелькою все яснiше i яснiше замерехтiла вечiрня зоря;  слiдом  за  нею,
нiби вигорнутий зненацька з гiгантського склепiння печi,  сипонув  жар,  i
кожна жаринка, летючи й спалахуючи, зупинилася i повисла всяка  на  сво?му
мiсцi, весело, яскраво, радiсно поблискуючи.  Пройшовши  по  небу,  тепла,
тиха червнева нiч стала  оволодiвати  i  землею;  безмежний  степ  вщухав,
корився, нiжнiшав i м'якшав вiд ?? пестощiв; птахи затихали  i,  згорнувши
натомленi за день крильця, сiдали на м'якi гнiздечка, грiючи сво? худенькi
вiд  роботи  тiльця  пахучим,  ласкавим,  по-материнськи   нiжним   теплом
розiгрiто?  за  день  землi;  перепели   хававкали   то   там,   то   там,
перекликаючись один з одним, як бадьористi, несплячi сторожi; одноманiтно,
безугавно, рипучо кричав десь в улого  винi  деркач.  Все  змiнювалося  на
землi з  приходом  ночi  i  робилося  та?мничим,  загадковим,  прихованим,
особливо вiдчутним i особливо сприйнятливим для всього живого: з улоговини
тягло теплим вологим вiдпаром, i холоднi трави зараз же  вiдчули  його,  i
стали покриватися щедрою росою, i рiзкiше запахли,  i  серед  тих  запахiв
особливо видiлявся сво?м гiрким,  чадним  сморiдком  полин  та  волохатий,
червоний, шапкастий, з медвянистим душком придорожнiй  будяк;  з  далекого
степу  горнуло  густим  духом  скошеного  жита,  що  пахло  свiжовипеченою
паляницею i трiшечки солодом; димок  вiд  вогнища,  навколо  якого  мовчки
сидiли новобранцi, пiднiмався вгору, танучи у свiжинi тепло? лiтньо? ночi;
запах його був не такий невиразний i нудний, як удень, коли його  забивало
сонце, а гострiший, при?мний, в ньому навiть не вiдчувалося гiркоти, i вiн
трiшечки вiддавав холодом, як м'ята. Iнодi  новобранцi  виразно  вiдчували
запах дьогтю i кiнського поту - то пахла кiнська ремiнна збруя, що  лежала
жужмом бiля гарби. В звуках  вiдчувалася  неосяжна  широчiнь  степу,  вони
народжувалися, чiткi та виразнi, але вiдразу ж глухнули,  хоч  i  чути  ?х
було  на  великiй  вiдстанi.  Конi,  що  паслися   спочатку   на   стернi,
перемандрували в улоговину, де було бiльше трави, i ясно чулося,  як  вони
там подзвонюють вуздечками i щипають траву. Одного разу в  степу  роздався
короткий, рiзкий свист, i люди бiля  вогнища  насторожилися,  а  хтось  iз
новобранцiв висловив припущення, що то чоловiк заблудився в степу i  зараз
прийде на вогник. Та Денис  спростував  це  припущення,  сказавши,  що  то
свиснув ховрашок. Люди ще довго наслухали, чи  не  повториться  той  звук,
проте  ховрашок,  видимо,  вiдбiг  кудись  далi.  Зате  високо   в   небi,
наближаючись i постогнуючи, почувся iнший звук - гул лiтака, i цей важкий,
злорадний,  недобрий,  настирливий  гул,  такий  мiзерний  i  нiкчемний  в
порiвняннi з величчю землi i неба, все ж  таки  наполохав  людей,  i  вони
заметушилися i стали гасити  вогнище.  Денис  схопив  у  руки  галузину  i
розметав жеврiючi головешки, затоптуючи ?х ботинками.
   - Ех, Денисе, Денисе! Нема в тебе  розуму  i  на  копiйку,  -  обурився
Панас. - Було б же тобi принести  цебро  води  та  залити  вогонь,  а  вiн
порозкидав по всьому степу, щоб той барбос, який ото деренчить угорi,  щоб
йому в печiнках деренчало, подумав, що тут цiле вiйсько  розташувалося  на
постiй.
   - Мелеш ти, Панасе, як з блекоти вискочив, - подав свiй голос Охрiм.  -
Чи ж тут ? коли цебром по воду бiгати, коли  вже,  може,  на  нашi  голови
бонба летить?
   Денис, незважаючи на сум'яття i тривогу, що охопила людей, розiслав пiд
гарбою фуфайку i вкладався спати, а товаришi все радились, що робити i  як
бути.
   - Треба когось на вартi поставити.  Он  хоча  б  i  Дениса.  А  то  вже
вклада?ться. Який раннiй.
   - Не треба Дениса! - сердито вигукнув Охрiм. - Бо вiн у мене не  тiльки
сало, а й торбу з'?сть. Тут треба такого, щоб дiло знав. А  то  он  нiмаки
парашутистiв скидають... Поснемо, а вони пiдповзуть i перерiжуть  нас,  як
сонних курей.
   - Тебе як рiзатимуть, ти ж закричиш? Ну, а ми тодi  посхоплю?мося  -  i
латата.
   - Тут жарти короткi. От коли я був на фiнськiй вiйнi, так  трапився  зi
мною один случай. Погналися за мною фiнни, хотiли в полон забрати. Я бачу:
дiло погане, давай тiкати. А тут уже хекають  ззадi,  уже  за  рукав  мене
хватають. Куди менi дiватися? Я - раз i вскочив у дупло...  А  там  дерева
ростуть не такi, як у нас, а вп'ятьох не обiймеш. Ну, вскочив я  в  дупло,
сиджу. Вони понюшкували, понюшкували i побiгли назад. Вiдлягло в мене  вiд
серця, закурив я в тому дуплi i думаю:  що  ж  менi  тепер  робити?  Серед
бiлого дня до сво?х не добратися, треба ночi  ждать.  Ну,  звiсно,  сиджу,
жду. Коли так уже перед вечором чую:  рип-рип,  рип-рип,  рип-рип!  Iдуть.
Фiнни. Стали бiля мо?? сосни, i один  каже:  "Ну  й  холодно  ж  у  нашому
блiндажi,  хоч  собак  гони.  Давай  оцю  сосонку  звалимо  та  натопимо".
Чую-пиляють. Чиргик-чиргик, чиргик-чиргик. I пилка  якраз  менi  на  горло
йде... А менi нi присiсти, нi випростатися. Стою заживо уже в трунi.  Бачу
- зуби виграють перед самiсiньким кадиком, от-от полоснуть по горлу. Що ж,
думаю, помру мовчки, як герой... Коли,  на  мо?  щастя,  стався  на  ?хнiх
позицiях якийсь переполох, стрiлянина. Вони пилку покинули-  i  латата  до
себе в окопи. Ну, я, звичайно, вилiз i прийшов  до  сво??  частини,  ще  й
трофей iз собою принiс - фiнську пилку. Мав навiть подяку вiд старшини, бо
пилка виявилася добрячою. Тiльки з того  часу  боюся  я  всього  гострого:
ножа, сокири, коси i швайки. А чого боюся? А того, що  та  проклята  пилка
таки  мене  черконула  сво?ми  гострими  зубами  по  ши?.  Не  вiриш?  Так
подивися... Ось i шрамик на ши?... -  хизувався  Охрiм,  одгортаючи  комiр
сорочки i показуючи хлопцям шию. Проте, як вони  не  приглядалися,  як  не
присвiчували  сiрниками,  нiхто  нiякого  шрамика  не  побачив.  Тодi  всi
вирiшили, що Охрiм, як завжди, бреше, i,  розiславши  пiд  гарбою  солому,
стали вкладатися спати.
   Покотом полягали на соломi бiля гарби,  розташовувалися  по-домашньому:
скидали  взуття,  розвiшували  на  колесах   онучi,   блаженно   кректали,
почухували спини, згадували домашнiх, накурювалися перед сном.
   - А мiй каже: принеси менi, тату, шаблюку з вiйни, я  нiмцiв  рубатиму.
Мале, а й те розумi?.
   -А, що та шабля! Германець он танками iфе, так що зупинити годi.
   - Зупинять... Ровами обкопа?мось, - куди пройде?
   -Це ти хату свою обкопа?ш. А вiд Романi? аж до фiннiв?
   - А ти що дума?ш, у нас танкiв нема?? Читав, якi бо? в Захiднiй Укра?нi
iдуть? Танка на танку лiзе.
   - Нiмця я знаю. Вiн молодець проти овець...
   - А що ж! Фiнн i нiмець, вони однаковi.
   - Кажуть, що оцю могилу татари насипала...
   - I зовсiм не татари, а запорожцi, - заперечив Улас Хомутенко. - На нiй
вони сторожу ставили, щоб здалека татарву видно було.
   - От ти хлопець учений, то скажи нам - здола?мо ми нiмця чи нi?
   - Я хоч i не пророк, але скажу, що кровi пролл?ться чимало,  але  нiмця
не буде на нашiй землi, бо ще не було такого, щоб хтось перемiг наш народ.
   - Навидумували всього: танкiв, гармат, лiтакiв - i  все  на  людину.  А
хiба ?й багато треба? Камiнчиком у висок удар - i нема  чоловiка.  Кажуть,
що дуже мудрий чоловiк оту всю вiйськову технiку видумав, а я  мислю  так,
що якби найшовся такий, що все оте попалив, то був би наймудрiший.
   - Та й чим би ми оце вiд ворога вiдбивалися? Пампухами?
   Степова тиша знову заполонила нiчлiжан, i вони примовкли, тiльки  з-пiд
гарби чулося могутн? хропiння.
   - Хто то?
   - Денис.
   - От де чоловiк. Нi вiйни йому, нi турботи... I знову  зробилося  тихо,
тiльки блимали зорi та було чути, як в улоговинi пирхають конi,  пощипуючи
траву.
   У вiйськкомат при?хали рано-вранцi i стали там цiлим базаром.  У  дворi
було повно пiдвiд i людей  з  навколишнiх  сiл  та  хуторiв.  Мобiлiзованi
вештались iз котомками за плечима;  деякi  сидiли  бiля  рундука,  чекаючи
сво?? черги, та пiдкрiплялись домашнiми харчами; а деякi,  ще  не  встигши
ви?хати з району, уже бродили по двору, шукаючи землякiв.
   - Красьонiвських нема?
   - Проходь...
   - Аз Мостищ ??
   - Завтра будуть...
   З примiщення вискочив лейтенант iз жовтим невиспаним лицем i  червоними
очима, крикнув iз ганку:
   - Троянiвка прибула?
   - Осьдечки вона!
   - Шикуйся!
   Штовхаючи один одного, наступаючи на ноги, вишикувалися. Вийшов  писар,
зробив перекличку, наказав  сидiти  на  мiсцi  i  нiкуди  не  розходитися;
лейтенант призначив старшим групи Микиту Чугая. Микита почервонiв, обличчя
його зробилося суворим:
   - Дивiться, хлопцi, щоб нiхто нiкуди. Бо я за вас вiдповiдаю.
   - Торби ще повнi. Куди ж ми  подiнемося?  Павло,  повiсивши  на  конячi
морди шаньки з вiвсом, пiдiйшов до гурту односельчан.
   - Народу, повiриш, як на ярмарку, - проказав вiн i сiв бiля Микити.
   - А чого ви не ?дете додому?
   - Хай конi трохи пiдгодуються. У дворi гомiн, викрики команд, бiганина,
метушня. Бiля ворiт вартовий iз гвинтiвкою, за ворiтьми -  жiнки,  матерi,
рiднi, знайомi сумно, з тугою, в очах  дивляться  на  сiру  гомiнку  юрбу.
Мобiлiзованi ведуть мiж собою тихi розмови:
   - Куди ж то нас направлять?
   - Звiсно, куди. Молодих у тил, а нас на передову.
   - Отак зразу?
   - А ти думав як? Гвинтiвку в руки - i гайда!
   - Та я не знаю, з якого вона боку й заряджа?ться.
   - Там навчишся.
   Опiвднi  молодих  троянiвцiв  покликали  на  медогляд.  ,   У   темному
коридорчику, просмердiлому онучами, потом i тютюном,  роздягалися  наголо,
соромливо закриваючи руками грiшне  тiло,  тулилися  спинами  до  холодно?
стiни. Денис роздягся першим, убрав голову в  плечi  i  пiшов  до  дверей,
молодецьки  рухаючи  широченними  лопатками.  Бiля  дверей   зам'явся   i,
повернувши злякане обличчя, дурнувато посмiхаючись, прошепотiв:
   - Баришень повно. Молоденькi...
   - Нiзащо не пiду, - заартачився Марко. Тимко, смiючись, ляснув його  по
голiй спинi, штовхнув у кiмнату. Там  ?х  зважили  на  вагах  i  розпочали
огляд. Тимка оглядала молоденька, затягнута в бiлий халатик дiвчина.  Вона
послухала його трубкою i так близько схилилася до грудей, що Тимковi стало
добре чути, як крiзь марлеву пов'язку пахнуть медикаментами ?? коси. Потiм
вона вистукала пальчиками спину,  груди,  ключицi,  кiлька  раз  заставила
глибоко вдихнути  i  видихнути  повiтря  i,  почервонiвши,  нiжно  провела
долонькою Тимка по спинi.
   - Займалися спортом? - запитала вона, усмiхнувшись замилувано оглядаючи
м'язисте, з широкими плечима i тоненькою  талi?ю,  смугле,  як  дуб,  тiло
Тимка.
   - Нi, все життя хлiборобством.
   - Iдiть. Ви здоровий.
   I коли Тимко вiдiйшов, вона ще раз глянула йому вслiд, i щось жалiсливе
промелькнуло в ?? очах. Може, ?й зробилося жаль цього здорового молодечого
тiла, що, таке гарне,  сильне,  красиве,  через  кiлька  днiв  буде  збите
осколками.  Але  через  хвилю  лице  ??  зробилося   знову   дiловитим   i
зосередженим, i вона знову стала  продовжувати  огляд.  Денис,  коли  його
почала оглядати та ж сама дiвчина, що оглядала й Тимка, переступав з  ноги
на ногу, ворушив лопатками, ганяв по  лобi  зморшки,  як  брижi  по  водi,
мружив хтивi очi.
   - Хвороба у мене ? невеличка, - прошепотiв вiн, усмiхаючись.
   Лiкар здивовано пiдняла брови, вiдвела  його  трохи  вбiк,  обличчя  ??
зробилося уважним. Денис  та?мниче  озирнувся  навколо,  кошачi  очi  його
заплавали в маслi:
   - Нас iще сьогоднi не вiдправлять, то, може, вийдеш вечорком? Все  одно
вiйна...
   - Марi? Iванiвно! Марi? Iванiвно!  -  метнулася  лiкар  до  дверей,  де
працювала ?? колега - старенький уже невропатолог, але  потiм  повернулася
назад i, вся почервонiвши до ключиць, затупотiла ногами.
   - Геть! Геть! Геть! -  закричала  вона,  стиснувши  руки  в  кулачки  i
кусаючи губи. В очах ?? кипiли сльози.
   Денис вiдкрив спиною  дверi  i  трохи  не  впав  на  руки  хлопцiв,  що
стирлувалися бiля дверей.
   - Чого вона на тебе так кричала? - розпитували вони, обступивши Дениса.
   - Розмова у нас не склалася, - шкiрився вiн, плигаючи на однiй  нозi  i
зодягаючи пiдштаники.
   Пiсля комiсi?  хлопцiв,  уже  пострижених,  прилучили  до  команди,  що
складалася з одних молодикiв, i перевели в лiвий закуток двора. Троянiвцiв
старших вишикували i наказали збиратися на марш.
   - Розлучають нас, - пiдiйшов прощатися Микита.  -  Випада?  нам  першим
пороху понюхати.
   - Головне - смекалка, - повча?в Охрiм молоде поколiння.  -  Свистить  -
лягай, просвистiло - вставай. А ти, Денисе, дивися найпильнiше.  Голова  в
тебе хоч i дурна, так зате високо посаджена. Може черкнуть  осколком  -  i
ваших н?ту.
   - Ти базiкай довше, то я тобi твою голову i без фронту вiдiрву!
   - Ну, я жартома, - засмiявся Охрiм  i  розшвор-кував  свого  кисета.  -
Курiть, браття, на дорiженьку та не згадуйте мене поганим словом.
   Але закурити не довелося: пролунала загальна команда "шикуйсь", i всi з
торбинками  побiгли  до  лейтенанта,  що  стояв  посеред  двору.   Видимо,
обстановка на фронтi була складною,  тому  що  нi  старих,  нi  молодих  у
вiйськкоматi не затримували анi на зайву хвилину. Вартовий вiдкрив  ворота
- i хлинула в них людська рiка, i пiшли рiднi,  пiшли  дорогi,  потупотiли
курною дорогою  туди,  звiдки  не  кожний  повернеться  назад,  не  кожний
побачить дiточок сво?х, не кожний пiсля тяжких мандрiв поцiлу? землю  бiля
рiдно? хати. Вони iшли i  прощалися  один  з  одним,  низько,  по  старому
звичаю, кланялись близьким та рiдним, i були  такi,  що  тамували  сльози,
соромилися ?х, а були й такi, що плакали, насуваючи на очi  карту-зики,  i
довго озиралися назад, махаючи руками тим, що залишилися по рiдних оселях.
   А  Павло  Гречаний  стояв  собi  бiля.  коней,  опершись   лiктями   на
полудрабок, i всi якось  забули  про  нього,  i  нiхто  не  пiдiйшов,  щоб
попрощатися  з  ним.  Навколо  нього  бiгали  люди,  кричали,  штовхалися,
перегукувалися, поспiшали, а вiн закляк, як та худобина, якiй болить  щось
усерединi, а сказати вона про те не вмi?. За той час, як вiн привiз  сво?х
односельчан до цього страшного двору, Павло не ?в,  не  курив,  не  пив  -
нiчого не приймала його душа, розчавлена розлукою з людьми...  Один  Тимко
згадав про старого i розшукав його межи пiдводами.
   - Прощавайте, дядьку, - сказав вiн, взявши його важку, як з дуба, руку.
- Передайте рiдним, що нас направили в тил. Обучать будуть.
   Павло  мовчки  кивнув   головою,   потiм   жовтуватi   пiдвусики   його
ворухнулися, так нiби вiн хотiв щось сказати, але слово i на  цей  раз  не
витислося з його грудей,  тiльки  щось  нiби  клекотнуло  в  горлi,  i  то
ненадовго, та кiлька раз дрiбно сiпнулась нижня губа.
   Вiн полiз у кишеню сво?х латаних-перелатаних штанiв,  дiстав  кисет  iз
тютюном, коробочку сiрникiв, згорнуту вшестеро газету i передав Тимковi.
   Тимко ще  раз  потис  чорну,  шкарубку,  з  пальцями-цурупалками,  руку
старого  i  побiг  наздоганяти  свою  команду.  Останн?,  що  вiн   бачив,
прилаштувавшись до колони  i  озирнувшись,  -  це  мiцну,  широку  постать
старого i його дивно тремтячi руки,  що  знiмали  з  кiнських  морд  пустi
шаньки.




        КНИГА ДРУГА

   На Вкра?нi свiт не бiлий -
   Почорнiлий, закурiлий...
   Копитами шляхи збитi,
   Снарядами села зритi.
   Укра?нська народна пiсня


        I

   Пiсля вiд'?зду новобранцiв Троянiвка опустiла. Вечорами вже не  спiвали
пiд дверима дiвчата, не витинали гопака гармонiсти. Як  тiльки  насувалась
нiч, - село пiрнало в темряву i тишу.  Люди  завiшували  ряднами  вiкна  i
наспiх вечеряли при "бликунах". Такими ночами  в  селi  було  страшно:  на
кладовищi тужно кричав сич, i  люди,  прислухаючись,  шепотiли:  "Ото  вже
наклика? на нашу голову. А бодай ти  подавився".  Кузь  робив  засiдки  на
кладовищi, щоб ухокати кляту птицю з берданки, та так  i  не  змiг:  дурив
його сич i знову вирегочувався людям на безголiв'я. На  Бе?вiй  горi  щось
свiтило i витрiскувало сухим житом, а троянiвцi подейкували, що  "ото  вже
пiдлазить германець, щоб запалити село".
   Лiто стояло сухе, червневими .ночами Ташань  кипiла  вiд  зорепадiв,  а
людям тiльки дай на очi, кажуть:
   "Ото бомби кидають, не втримуються  й  зорi  на  небi  -  струшуються".
Старий Iнокентiй Гамалiя клявся привселюдно, що бачив, як  на  свiтанку  з
Беево? гори текла, як вода, ще одна нечисть: пацюки. Землi не знати.  I  в
кожного з них на ши? хрестик. Не iнакше як германець пiдпустив.
   Найнеймовiрнiшi чутки гасали по селах та хуторах: нiмцi  спустилися  на
парашутах i палять хлiба в  Грунському  районi,  вирубують  лiси,  щоб  не
заводилися партизани; тi, що були розкуркуленi та  судженi  за  Радянсько?
влади, тiкають iз тюрем; що нiмця до Днiпра не допустили i  погнали  назад
до кордону; що по радiо цього не повiдомляють через те, що ще не стали  на
старiм кордонi, а як стануть, тодi буде i в газетах. Нiколи люди не чекали
так газет,  як  тепер,  вичитували  вiд  слова  до  слова.  А  вiстi  були
.невтiшнi:
   пре нiмець, палить, убива?, грабу?.
   Кожне село тепер готувалося до захисту, створюва лися  народнi  дружини
по боротьбi з диверсантами-парашутистами. В сiльрадi, вибиваючись зi  сну,
чергував Гнат. Вiн там жив, там спав, туди йому дiти  носили  ?сти.  Жiнка
просила, благала, що i ?й, i дiтям моторошно самим вдома, що й хату можуть
запалити, i дiтей вирiзати, а Гнат стояв на сво?му:  "Ти,  зна?ш-понiма?ш,
часний сектор, а я за всю сiльраду одвiчаю". Гнат озбро?ний  добряче,  так
що може битися з цiлим батальйоном: по  боках  два  нагани  в  брезентових
кобурах, за плечима гвинтiвка, при поясi граната i кинджал, що  вимiняв  у
бiйцiв за двi четвертини сала i п'ять пачок махорки. Дорогувато обiйшлося,
так зате кинджал! Бика наскрiзь проштрикне. Гнат озбро?вся не тiльки  сам,
а озбро?в i свою дружину.  Ташанський  мiст  як  важливий  во?нний  об'?кт
охороняли з берданками  i  дробовиками  Кузь,  Бовдюг  та  Гаврило  Вихор.
Одноокий Кузьма, який зроду не служив нi в бiлих, нi  в  червоних  армiях,
краще  справився  б  з  цiпом,  а  йому  дали  гвинтiвку  i   посадили   в
сiльрадiвському коридорi. На випадок, якщо Гнат засне, то щоб Кузьма  його
охороняв.
   Кузьма спочатку дуже нудьгував, а потiм пристосувався: наслав у  кутику
соломи, принiс iз дому свитину, щоб укриватися, i спав собi  всеньку  нiч,
припере-завши до себе "ружжо", щоб нiхто не вкрав. А щоб  Гнат  не  застав
його зненацька, придумав таку механiку: прив'язав до дверей порожне вiдро.
Як тiльки Гнат почне вiдмикати дверi  та  вiдгвинчувати  запори,  вiдро  й
забряжчить. Кузьма тодi вста? i зустрiча? Гната "во фрунт". Треба  додати,
що звук бляшаного вiдра будив Кузьму в любий час дня i ночi: колись, ще  в
молодостi, вдарило неборака громом, i  на  цей  звук  вiн  прокида?ться  й
зараз. Без вiдра його розбудити неможливо. Тому  порожн?  вiдро  висiло  в
сiльрадi, в конюшинi i бiля причiлка вдома. Кузьма це пояснював так:  коли
грiм ударив його в ухо, то в головi у нього щось тренькнуло, i  так  пiсля
того нiби нiчого, тiльки як на грозу, то  у  вусi  почина?  гримiти,  а  в
головi тренькати. Може, й бреше Кузьма, а може, й правду каже. Ми ж у його
вусi не були i не зна?мо, гримить там чи  нi,  а  що  в  головi  у  нього,
частенько тренька?, то про це всi люди й без грози знають.
   Мiст охороня?ться пильнiше, але теж не  так  ретельно.  I  хто  ?хатиме
такою глухоманню? Може, яка машина проскоче з Полтави на  Зiнькiв  раз  на
тиждень або про?де мiлiцiонер верхи, попросить закурити, запита?, чи все в
порядку, та й скаче собi далi на хутори.
   Народнiй вартi допомагають хлопчаки: поназбирують повнi  пазухи  груддя
та й давай  полохати  рибу  в  Ташанi.  Гаврило  та  Кузь  подрiмають  пiд
перилами, а подрiмавши, скажуть: "Давай ще в сiльраду  пройдемося  абощо".
Дядьки iшли, а хлоп'ята зсядуться, як курчата пiд решетом, та  й  шепочуть
один на одного:
   - Дивися, он щось ворушиться.
   - Може, шпигун?
   - То бур'янина.
   - Ет, бур'янина. Он глянь - i руки, i ноги.  Отак  i  наглядають,  доки
дорослi повернуться. Тодi одне з-поперед другого:
   - Нам якби гвинтiвки, ми б самi сторожували.
   - Не бо?теся, значить?
   - О, та ми такi, що оце хоч би i до Чубиного ярка, то й то не злякалися
б.
   Тихо в селi,  нi  шерхне,  нi  шелесне,  тiльки  у  темнiй  водi  рибки
висвiчують та далеко-далеко, може, на Пi-дозiрцi, а може,  на  Горобi?вцi,
тужно ви? собака. "Ау-а-ууу", - пливе над лугами i тихими плесами i