довго
перегуку?ться луною.
   -  Щоб  ти  здох,  -  пiвголосом  ла?ться  Гаврило.  -  Нема?  на  тебе
погибелi...
   I знову западе тиша, морить сон. Дiти,  притулившись  одне  до  одного,
сидять у фанернiй будочцi. Гаврило куня? бiля перил. Дуло гвинтiвки мокрi?
вiд роси, пара з рiки валу? через мiст, димом обгорта? Гаври-лову  скулену
постать.  Раптом  кроки  по   мосту:   гуп-гуп,   гуп-гуп.   Три   силуети
вимальовуються в туманi.
   - Хто йде? - кричить спросоння Гаврило i схоплю?ться на ноги.
   - Сво?.
   Це Гнат, Бовдюг i Кузь.
   - Ну, як? - пита? Гнат суворо.
   - Все тихо.
   - Спав?
   - Задрiмав трохи.
   - Ще раз застану - не нарiкай. Раз указанiе ?сть, нiчого спать.
   Кузь пiдшморгу? носом, торка? пальцями  акуратно  пiдстрижену  рижувату
щiточку вусiв.
   - Дай закурити, Гаврило.
   - Коли тi? вже кисета поши?ш? Скiльки тебе знаю -^ все на дурничку.
   - Кожному сво?, - потира? руки Кузь.-- Добрий тютюнець. Чи не в Михайла
Гасана брав на розвiд?
   - У нього.
   - По запаху чую.
   Всi мовчать. Бовдюг шелестить вусами об кобку брезентового плаща, довго
ворушить губами.
   - У тебе, Кузю, язик коле б не з  собачого  хвоста.  Усе  ним.  маха?ш.
Тьху!
   - Чув я, - розбалаку?ться Кузь, - нiмцi Вiнницю  зайняли.  Це  як  отак
пертимуть, то й до нас черга дiйде. Ну що воно за  знак?  При?жджав  Федот
Вихорiв на побивку, то самi ж чули, як говорив: "У  нас  сила.  Кордон  на
замку", i ще якось там, по-вченому. До ладу говорив: як хто на нас нападе,
то ми тiй свинi звернемо писок, щоб у наш город не лiзла. Будемо  бити  на
?? територi?. Бач як. А то капосне свиняче рило замок  на  наших  кордонах
розламало та все далi i далi сунеться. Нi, тут щось не так. Ну  от  поясни
менi, чого це воно так виходить?
   - Це, зна?ш-понiма?ш, не твого розуму дiло.  У  нас  полiтика:  заманюй
ворога, а тодi бий. Наказано все палити: зерно, заводи.  Щоб  нiмцевi  анi
крихти не залишити. А взагалi - не нашого з тобою розуму дiло. ?  вiд  нас
вищi, вченi, хай вони розберуть, що до чого.
   - Ет, не кажи, ми теж дещо розумi?мо, - не здавався Кузь. - От  кажуть,
хлiб палити, заводи зривати. Воно, звичайно, з одного боку, може,  й  так.
Але з другого. Адже все це  нашими  руками  зроблено.  А  як  ми  нiмчурiв
потуримо, тодi знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тi?? людсько?
скiльки витратиться? Гай-гай! А коли  б  отих  фрiцiв  на  нашу  землю  не
пустили - було б краще. I хто подумав би,  ай-я-яй,  хто  подумав  би,  що
отака силенна армiя, як наша, та отак... Отже, ?й-богу, сказав би менi хто
таке з два мiсяцi тому, очi видряпав би. А тепер? Нiмець лiзе як скажений,
а нашi нiчого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А  того,
що дуже ми багато хвалилися: технiка у нас - найкраща, кордони у нас -  на
замку. От i дохвалилися. А треба було не хвалитися, а дiло  робити,  та  з
толком, з толком, а не язиком... Ах ти ж, боже мiй, - луснув  долонями  по
колiнах Кузь, - куди ж та сторожа на кордонi  дивилася?  Хiба-таки  ?й  не
видно було, що там вiйська збираються?
   - Ти дума?ш, на кордонi, як у Троянiвцi: вилiз на клуню - i все  видно?
Там усе засекречено, спроста не побачиш.
   - Як це "засекречено"?
   - А так - шито-крито.
   - Балакай, - вiдмахнувся Кузь. - Тут не iнакше як зрада. Були ж  у  нас
вороги народу? Викрили? Отак i тут викри?ться.
   Гнат поправив на головi кашкета, зняв з плеча гвинтiвку:
   - Ану, шагом марш у сiльраду.
   Кузь не донiс до рота цигарки, пiдшморгнув носом:
   - А це чого ж?
   - Шагом маршi - крикнув Гнат i торкнувся  дулом  до  плеча.  -  Ти  якi
розговорчики розпуска?ш? Ти Що на  Радянську  владу  набалаку?ш?  Фашистiв
чека?ш? Ану, здай дробовичок.
   Кузь, плутаючись у ременях, зняв гакiвницю.
   - Два кроки вперед, i нiяких балачок...
   -  Отака  ловись,  -  розгублено  затупцювався  Кузь  i,   весь   якось
зiгнувшись, почвалав по мосту, грюкаючи чоботищами по лунких дошках.
   - Ну, на яку тему будемо говорити? -  перекривив  Бовдюг,  пiдшморгуючи
носом, i злiсно сплюнув через перило. - Заробив, як Хома на качалках: одну
продав, а дев'ять баби на плечах побили. А скiльки йому говорив:  не  лiзь
куди тво? очi не лiзуть, так нi,  iнтересно,  каже,  ой  як  iнтересно.  З
вiкна, каже, i то багато видно, а як по свiтах походити, скiльки того дива
побачиш. Отож хай тебе по тих свiтах  поводять,  може,  спаде  iнтерес,  -
сумно закiнчив Бовдюг.
   Вартовi встали i пiшли мостом нести службу.  Приземкуватий  Гаврило,  у
товстому ватяному пiджаку, шкандибав, як зазимований ведмедик, люто  давив
короткою ногою дошки.
   - Отак тепер язика розпускати.
   - Врем'я во?нне.
   Рiчка набрякла туманом, пiвнi скльовували зорi з неба, а по Бе?вiй горi
на пiвнiч тiкали тiнi.
   - Вiд Федота нiчого не чути?
   - Прописав у останньому листi, що - прямо в бiй.
   - А вiд Тимоша?
   - Той до письом лiнивий. Переказував через людей, що  направили  в  тил
обучать.
   - Молодих, може, й пiдучать, а старших - на позицiю.
   Потривожене веслом,  тихо  засичало  латаття.  Кiлька  разiв  у  туманi
мелькнув човен. Рибалка стояв, розчепiривши ноги, вибухикувався.
   - Батько ятiр ставлять.
   - Ловиться чи нi?
   - Бува?, що й ловиться, а бува, що й з пустими руками.
   По мосту, скиглячи, побiгла Кузева жiнка. Уже хтось ?й шепнув у  димар,
що Кузя забрали.
   - Десь у наш край погнала.
   - Коли б не до Оксена.
   Вони вгадали - до Оксена пiшла i загримала в  шибку.  Оксен  вийшов  на
рундук - пiджак наопашки.
   - I-i-i, - зараз же заголосила баба. -  Ой  забрано  ж  його,  забрано.
Сидить вiн во темницi сирой, свiта-сонця не бачить.
   Насилу допитався, що до чого, одягся, пiшов до сiльради. Жiнка забiгала
наперед, хлипала:
   - I куди ж його поправлять, хазя?на мого дорогого... I-i-i...
   - Нiкуди його не поправлять. Iдiть додому. Розвиднiлося. Сонце червоним
пiвнем билося в сiльрадiвських вiкнах. У  першiй  кiмнатi  дрiмав  Кузьма,
вiдро стояло пiд стiною, в  другiй  сидiв  за  столом  Гнат,  щось  писав.
Сорочка на грудях розхристана, на бритiй головi виблиску? пiт.
   - Чого так  рано?  -  зупинив  писанину  Гнат,  i  ручка  мiж  пальцями
заклякла, як тичка в болотi.
   - Справа ?.
   - Зараз освободжусь. Важний документ составляю.
   На перо настромилася  муха,  Гнат  струснув  ??  i  глибоко  задумався,
втупивши поперед себе соннi очi, беззвучно заворушив вiдставленими губами,
нiби молитву шептав. Потiм здмухнув iз стола муху, i тичка поповзла  далi,
залишаючи за собою  злякане  гайвороння  букв.  Чорнi  очi  Оксена  весело
засвiтилися, нижня, по- дитячому рум'яна губа ворухнулася  в  усмiшцi.  За
шафою в кутку вiн побачив обмотузований Кузiв дробовик.
   - За вiщо ти його затримав? - запитав Оксен, усмiхаючись.
   - По полiтичному дiлу. Зараз ?ду в район здавати властям.
   - Де вiн у тебе?
   - Там, - Гнат кивнув на свiй кабiнет. Оксен,  ще  веселiше  поблискуючи
очима, ступнув
   до дверей. Гнат вихопив наган, вставний зуб хижо
   блиснув:
   - Назад!
   Оксен здивовано вирячився на Гната.
   - Ти що, здурiв?
   - До заарештованого не пущу. Закон.
   - Дайте хоч закурити, - жадiбно проскiмлило з-за дверей.
   Оксен так розреготався, що залисини зробилися червоними, а тверде тiло,
обтягнуте зеленим френчем, заходило дрижаками.
   - Ну й ну, - смiявся вiн, схопившись за живота. - Дай же йому закурити.
Знайшов полiтика! Ах-ах-ах! - крутився вiд смiху Оксен. - Ти що ж, i  менi
не довiря?ш? А може, я його на поруки вiзьму?
   - Не довiряю.
   - Я в тебе на примiтi?
   - Во?нне врем'я: батьковi рiдному - i то не вiр.
   - Ну що ж, у районi розберемося.
   В Зiнькiв при?хали  в  обiд.  Мiстечко  жило  тривожним  життям:  дверi
магазинiв позакриванi, на  базарi  пусто,  бездомнi  собаки  бродять  там,
обнюхуючи купи смiття; велике вiкно перукарнi закле?но навхрест  газетними
стьожками; на високiй  пожежнiй  вежi  ходить  вартовий,  з  гвинтiвкою  i
пильну? небо. Пiд вербами стоять  вiйськовi  машини,  замаскованi  гiллям.
Бiйцi вивантажують якiсь ящики. В  мiському  парку,  задерши  вгору  чорне
рильце,  -  зенiтний  кулемет.  Обслуга  розташувалась  в  холодку.  Один,
накривши лице пiлоткою, спав, другий сидiв  босий,  змотуючи  в  рулончики
обмотки. На запиленiй травi сушилися онучi. Бiля мосту закiптюжений з  нiг
до голови бо?ць пропускав машини. Заткнувши за  ремiнь  пiлотку,  мокрими,
брудними вiд поту пальцями перелистував пошарпанi на  ганчiрки  документи.
Кузьма хотiв перехитрувати, але бо?ць махнув рукою:
   - Стiй! Куди преш?
   Кузьма  засмикав  вiжками,  зупинив  конячину.  Через   мiст   про?хати
неможливо - у два ряди стоять  машини.  На  машинах  евакуйованi  ?вре?  -
волосся розпатлане, обличчя змученi, очi з сухим полиском,  повнi  жаху  -
все на небо поглядають.  ?вре?  тривожно  говорять  мiж  собою  гортанною,
швидкою  мовою,  притискають  до  грудей  окатих,  кучерявих  малюкiв,  що
по-старечому витягають iз брудних сорочок худенькi ши?.
   - Сара, ти знову лопнула стакан? Чим же ми тепер будемо  пити  воду?  -
ла?ться стара сива ?врейка з виснаженими очима.
   - Ах, навiщо кричати, коли ? залiзний кухоль.
   - Скажiть, де у вас базар? Нема?? А де ж купити молока для дiтей? Беба,
тут нема? близько базару i молока. Що ж робити?
   - У першому селi купимо.
   - А до Полтави ще далеко? Ай-яй-яй. Чу?ш, Сара? Нi, ти тiльки послухай,
що вiн каже? Вiн каже, що  до  Полтави  ще  сто  кiлометрiв.  Як  тобi  це
подоба?ться? Так чого ж ми сто?мо? Шофер! Шофер! Чого ми так довго сто?мо?
   - Документи перевiряють, - обзива?ться  iз  кабiни  молодий  хлопець  у
засмальцьованiй кепi.
   - Ах, якi там документи? Хiба й так  не  видно,  що  ми  нещаснi  люди?
Товариш бо?ць, товариш бо?ць, ми з Гомеля, у нас е всi  документи,  тiльки
вiдпустiть нас, не затримуйте.
   - Не хвилюйтесь, мамашо, перевiрю документи i вiдпущу - такий порядок.
   Знову зустрiчалися навантаженi  ящиками  машини  з  причепленими  ззаду
гарматами. Посеред колони - велика машина  iз  зеленим  критим  кузовом  i
червоним хрестом. Крiзь вiконце видно обмотану ногу i чорну  жилаву  руку.
"Пораненi. Нашi пораненi. Повернули на Охтирку". I  Оксеновi  стало  якось
дивно, вiн нiби не вiрив у те, що бачив.
   - Брешуть нiмчаки, на Днiпрi захлинуться, - проговорив Гнат.
   Оксен i Кузьма мовчали. Чим далi троянiвцi просувалися до  центру,  тим
труднiше ?халося, тим бiльше зустрiчалося машин, обозiв  озбро?них  людей,
пiших i кiнних. Чулися  викрики  команд,  брязкiт  котелкiв.  Бiйцi  йшли,
втомлено переставляючи  ноги  в  м'якiй  глибокiй  пилюцi.  Обличчя  сiрi.
Тривога не встигала зiйти з них.  Iшли  мовчки.  Той  зосереджено-похмурий
вигляд, що був на обличчях у бiйцiв, передавався i на троянiвцiв,  i  вони
також ?хали мовчазнi i серйознi.
   На горi, бiля  водокачки,  бiйцi  сiрим  потоком  хлинули  до  залiзно?
iржаво? труби пити воду. Хто котелком, хто кухлем,  хто  пiлоткою,  а  хто
просто жменею.
   Бiйцi  посiдали  пiд  парканом  у   холодку   на   перепочинок.   Дехто
перевзувався, дехто просто лежав покурюючи.  Обмундировували  ?х,  мабуть,
нашвидкуруч, бо в одного гiмнастьорка була з довгими рукавами, а в другого
- з короткими, люди вiдчували себе незручно у  вiйськовiй  формi,  обмотки
обвисали, гiмнастьорки  халабудились.  Кадровики  вiдрiзнялися  вiйськовою
виправкою i навiть деяким аристократизмом у поведiвцi.  Трималися  окремою
групкою i швидко зав'язували розмови з молоденькими дiвчатками:
   - Которая хорошая, пойдем с нами аль нет? Кохать, жалеть  всем  взводом
будем. А? - допитувався бiлявий бо?ць з окаючою говiркою.
   - Ми стрiляти не вмi?мо, - знiчено усмiхалися дiвчата.
   - А пошто вам стрелять? Аль мьi сами не спо-собнн?
   - Михеев, ну как тн с девками гутарить-то  бу-дешь?  Ведь  по-украински
тьi ни бум-бум? Не пони-маешь?
   - А вот й понимаю.
   - Ану скажи: паляниця?
   - Па-ля... А ну тебя, - махнув рукою Мiхеев i засмiявся.  Гурт  бiйцiв,
що зiбрався навколо, теж зареготав.
   "Кадровики веселiшi, - подумав Оксен. - Видно, вже порох нюхали".
   В райкомi Оксен зустрiв голову райвиконкому Стукача.
   - Ну, як там Троянiвка?
   - Сто?ть на мiсцi, - повеселiшав очима Оксен.
   - Ага, ну гаразд. Я пiшов, - i вiн по старiй добрiй звичцi потис  мiцно
Оксеновi руку.
   "Щось у нього вигляд незвичайний, нiби щось хо^ тiв менi сказати  i  не
сказав. Що б воно означало?"
   Корнi?нко стояв бiля столу  у  запилених  чоботях  з  широкими  м'якими
халявами, якi щiльно обтягали його  товстi  старечi  литки,  i,  витираючи
коротку спiтнiлу шию, розмовляв з кимось по телефону:
   - Тобi самому виднiше. Да... Рiж кабанiв, курей, усе, що ма?ш, а бiйцiв
нагодуй i на дорогу забезпеч. Да... Не качай гарячки. Що там у хуторi?  Ти
що, бабiв чи мене слуха?ш?..  Ну,  отож.  Давай  без  зайвих  розмов...  -
Побачивши Оксена, кивнув головою i продовжував далi:  -  Хто  вам  сказав,
товаришу Дрюк? - вiн посмiхнувся, дивлячись на Оксена. Та усмiшка  вiдразу
ж передалася Оксеновi,, i вiн  теж  посмiхнувся,  ворухнув  нижньою  трохи
випнутою вперед губою. - То, може, ти не вiриш, що я з тобою  по  телефону
говорю? Вiриш? Ну, гаразд,  сказав  -  подзвоню,  значить,  сиди  i  чекай
жданого - i без панiки. А то щось дуже рано полохатися став.
   Корнi?нко повiсив трубку, зробив олiвцем якiсь помiтки на  паперах,  що
лежали перед ним, i в його руках не було жодно? хапливостi, все вiн  робив
так, нiби готувався до чергово? наради або до зборiв  активу  району;  але
коли вiн, за старою звичкою, яку знали всi комунiсти району, потер м'якими
долонями сивi скронi, Оксен вiдчув, що старий  занепоко?ний,  бо  так  вiн
робив тiльки тодi, коли щось дуже допiкало або не кле?лося по роботi.
   - Ну, як там у тебе? Молотьба iде?
   - Молотимо...
   - А в нас у районi... - Старий закректав, вийняв якiсь папки з  шухляди
i гукнув у сумiжну кiмнату: - Товаришко Бiла, на хвилину.
   Увiйшла жiнка рокiв тридцяти, забрала папки,, вийшла геть.
   - А в нашому  мiстечку  бачив  скiльки  вiйська?  Га?  Ну,  а  село  що
говорить? Як настрiй? "Ох i хитрий, усе зна?, а випиту?".
   - Люди кажуть, що сюди нiмець не дiйде. На Днiпрi його затримають.
   - Затримають? - Корнi?нко уважно глянув  на  Оксена.  -  Ну,  а  ти  як
ду?да?ш?
   - Менi хочеться вiрити, - Оксен глянув у очi Корнi?нка i почервонiв,  -
але тут щось, - вiн показав собi на груди, - отут неспокiйно...
   Корнi?нко всi?ю вагою свого погляду навалився на Оксена.
   - Правду говори, що дума?ш?
   - Я вже сказав.
   Корнi?нко  вiдвернувся  до  вiкна  -  по-старечому  дрябла  спина  його
здригнулася:
   - Нiмцi вже перейшли Днiпро. В Оксена виступив холодний пiт.
   - ?дь зараз у село i все, що можеш, евакуюй. Хлiб...  -  Тут  Корнi?нко
подумав. - Хлiб роздай колгоспникам - останнiй спали. Сiм'?  командирiв  у
тебе е? Евакуйованi ранiше? Нема?:? Добре. Тодi  сiльський  актив.  Видiли
для них пiдводи, i нехай ?дуть. I ти по?деш iз людьми, а  тодi  повернешся
назад...
   - Як? - схопився Оксен.
   - У тилу нам сво? люди також потрiбнi. Ну, це  вже  тут  дiло  не  мо?.
Пiдiйдеш до товариша Стукача - вiн тобi все розкаже. А пре те, що  я  тобi
говорив, - нiкому нi звуку. Паче всього, щоб жiнка не  знала.  А  це  тобi
подарунок.
   Корнi?нко вийняв iз шухляди стола новенький пiстолет i  чотири  обойми.
Оксен поклав усе майно до кишенi, штани вiдразу потягло вниз.
   - Не так зробив, - засмiявся секретар. - Брязкоту буде багато. Пiстолет
поклади в бокову кишеню, а обойми порозсовуй по iнших.  Незвично?  Нiчого,
звикнеш. Ну... бувай здоровий, щасливо тобi залишатися. Бережись  i  даром
голови не пiдставляй. Ну, чого став? Iди.
   I  як  тiльки  Оксен  вийшов  iз  кабiнету,  мiшкуватi   щоки   старого
затремтiли, i вiн кiлька разiв стис долонями скронi, щоб заспоко?тися.
   Коли Оксен нпйшов на вулицю, бiйцiв уже не було. На тому мiсцi, де вони
робили перепочинок, валялися  папiрцi,  недопалки,  банки  вiд  консервiв.
Оксеновi не гаялося ?хати в Троянiвку. Вiн сiв у скверику навпроти райкому
i довго дивився на скромний  сiрий  будиночок.  Пригадувалося,  як  багато
рокiв тому вiн, демобiлiзований кiннотник, в довгiй шинелi будьоннiвця  та
при шпорах, вперше зайшов сюди. Секретарював тодi безрукий моряк, веселий,
безстрашний чоловiк. Забачивши Оксена, вигукнув:
   - Наша ескадра поповню?ться. Ура!
   I довго розпитував про туркменськi степи, басмачiв, тужив за  морем  i,
як найдорогоцiннiшу релiквiю, показував  стрiчки  з  безкозирки,  на  якiй
золотом було витиснуто:  "Звонкий".  Якi  люди!  Якi  тiльки  дорогi  люди
проходили цими схiдцями! Звiдцiля пiшов моряк у село i вiдстрiлювався  вiд
банди до останнього набою. Йому вирiзали ножами на мертвих грудях  якiр  i
так його поховали отут, у скверi. Он де його могила - кам'яний обелiск,  а
вгорi зоря.
   З цього будиночка ревкомiвцi стрiляли по махновцях, а  потiм  билися  в
степу до останньо? шаблi, ?м теж поставлено пам'ятник пiд лiсом, на старiй
козацькiй могилi...
   Тут кувалася i його,  Оксенова,  пролетарська  совiсть.  Тут,  у  цьому
будиночку. Стiльки разiв при?жджав вiн сюди на наради, на партiйнi  збори,
стiльки вислухав добрих слiв, стiльки  разiв  "пробирали"  його  в  сво?му
кабiнетi Корнiенко i брати-комунiсти, i йому тяжко i  гiрко  було  вiд  ?х
слiв, але вiн знав, що все те сказано на добро.
   "Ось як бува?, -думав Оксен, сидячи на лавочцi. - Жили  тут  найчеснiшi
серцем, сперечалися, сварилися, дружили, будували, а  тепер  все  кидай  i
йди..."
   Жаль стусонув Оксена в душу, вiд  похнюпився,  але  не  поник  головою.
Вiтер заносив його кiптявою, то знову вiдслоняв землi та людям, а вiн 'усе
сидiв i сидiв бо в нього тепер  мiнялася  душа...  Лiтнiй  чоловiк  i  двi
молодi дiвчини вигнали iз провулка череду корiв. В одно? з корiв  набрякло
вим'я i вилюжило по дорозi молоком. Телятка хиталися на тоненьких  нiжках.
Одне зайшло до скверу i зупинилося перед Оксеном, нiби питаючи: "Куди  нас
гонять?" Оксен простяг руку, воно обнюхало i лизнуло. Оксен вийняв  шматок
хлiба, що залишився вiд снiданку. Теля  довiрливо  потягнулося  мордочкою.
З'?вши, знову наставило очi.
   - Бiльше нема, - сказав Оксен. Захекавшись, у скверик вбiгла дiвчина  з
хворостиною.
   - Ану, тпруч, капосне. Мабуть, ?сти просило?  -  посмiхнулася  вона  до
Оксена. - Таке балуване, що лихо.
   - Звiдки гоните?
   - З Черкащини. Женемо, женемо,  та  не  зна?мо,  де  край.  Думали,  за
Днiпром, а вiн й сюди прорвався. -Ну, ходiмо вже, - i потягла  телятко  за
нашийник. "Тваринi i тiй не хочеться покидати рiднi кра?".
   - Що ти тут робиш? - проговорив хтось ззаду. Оксен обернувся. Перед ним
стояли Гнат i Кузьма. В Гната на поясi  добавилася  ще  одна  бомба,  а  в
Кузьми добрий, зовсiм новий хомут. Вiд нього так i несло солiдолом.
   - Був оце в райвиконкомi - вакуацiя. Як ти дума?ш, кого в  першу  чергу
вiдправляти: людей чи iму-щество?
   - I те, i друге. Де подiв Кузя?
   - Вiддав властям. Хай розбираються.
   - Даремно.
   - А ти звiдки зна?ш, даремно чи нi? - аж пiдплигнув Гнат. - Вiйна -  це
тобi не в квача грати. Сьогоднi вiн про Радянську владу брехнi  розпуска?,
а завтра на активiстiв покаже, щоб ?х на вiшалку  потягли.  I  ти  тут  не
висиджуйся на сонечку, а по?хали додому вакуацiю робити.
   Оксен мовчки сiв на лiнiйку, засмiявся:
   - Тебе, Гнат, постав на перехрестi, - нiмцi нiзащо не пiдiйдуть.
   - А ти не скалься. Ось як  нажмуть  на  хвоста  -  i  ти  попросиш  оту
качалку, що свинцем хлипа.
   - Давайте швидше поганяти, а то  в  райсоюзi  роздумають  та  ще  хомут
вiдберуть, - бiдкався Кузьма.



        II

   Командири зупиняли по дорогах бiйцiв, що вiдбилися вiд сво?х частин,  i
завертали в окопи, виритi на днiпровських схилах.
   Сiм днiв витримував атаки пiдроздiл Дороша,  i  нарештi  залягла  тиша.
Дорош посилав зв'язкiвцiв  до  сусiднiх  пiдроздiлiв,  але  зв'язкiвцi  не
поверталися назад. Тодi вiн вирiшив послати сержанта Чохова на лiвий край,
де, як було чути по стрiлянинi, хтось вiдгризався. Дорош  наказав  зiбрати
всiх людей, що вiдбиваються на лiвому кра?, наявну  зброю  i  привезти  до
нього з тим, щоб тримати пiд постiйним обстрiлом переправу  нiмцiв.  Дорош
провiв Чохова до шелюгiв.
   - Щоб на свiтанку був тут.
   З Чоховим iшли Чумачснко i Огоньков.
   - Дивiться, хлопцi, на вас уся надiя.
   Бiйцi по черзi потиснули Дорошевi руки i зникли в темрявi. Iшли  довго.
Було так темно, що бiйцi губили один одного, хоч крокували  поруч.  Мрячив
дощ. Iз-за горбiв злiтали ракети, але нi Чумаченко, нi  Чо-хов  не  знали,
чи? вони - ворожi чи нашi: за дощем трудно було вгадати, на якiй  вiдстанi
вони падають. Десь дудонiв кулемет, стрiляли мiномети.- Вибухи спалахували
по горбу, в тому напрямку, куди йшли бiйцi.
   - Дуже праворуч узяли, - зупинився, роззираючись у  темрявi,  Чохов.  З
його плащ-палатки стiкала вода. Чумаченко подивився на компас.
   - Нiчого. Ще трохи пройдемо - i подеремся на горб. - Вiн прислухався. -
Чий кулемет б'?? Чохов витяг шию, зата?в подих.
   - "Максим", короткими чергами.
   I знову, згинаючись у три погибелi, вони побрели далi, а  через  годину
вже дерлися на горб. Дощ перестав. Хмари розiйшлися.
   Враз Чохов, який iшов попереду, зупинився i став на колiна.
   - Iдiть сюди, хлопцi, - тихо покликав вiн. - Гляньте.
   На пiску лежало два трупи. Один  горiлиць,  розкинувши  ножицями  ноги,
другий на животi, зарившись лицем у пiсок. Бо?ць лежав босий,  тримаючи  в
руцi порожн? вiдро; на ши?, зв'язанi мiж собою шнурками, висiли  черевики.
Поза бiйця говорила про те, що вiн був забитий якраз в той момент, коли iз
, всi?? сили дерся на горб. Бiйцi мовчки постояли  над  трупами  i  рушили
далi. Вони знову уздрiли поперед себе якийсь предмет дивно? форми  i  коли
пiдiйшли ближче, то побачили розбиту гармату, що лежала колесами вгору,  а
жерлом униз.
   - Стiй! Пароль! - крикнули на них iз-за гармати.
   Бiйцi зупинилися, промацуючи очима пiтьму, але нiкого не побачили.
   - Хто такi? - знову запитали iз темряви, i почулося клацання затвора.
   - Ми iз Н-ського полку.
   - Пароль?
   - Який в чорта пароль? Веди нас до командира. Темрява затихла.
   - Коли пароля не зна?ш, - лягай на землю i не ворушись.
   - До командира веди, бо так гранатою i торохну, - пообiцяв Чумаченко.
   У вiдповiдь гримнув пострiл, куля цвiркнула десь вище голови Чумаченка.
Вiн упав, голосно лайнувшись. Через хвилину з того мiсця, звiдки стрiляли,
обiзвався насторожений бас:
   - Пiдходь ближче. Роздивимося, хто такi. Бiйцi пiдiйшли. В окопчику, по
шию в землi, стояло тро? людей: дво? з гвинтiвками, третiй - з кулеметом.
   - Хто тут командир? - сердито запитав Чохов.
   - Я, - вiдповiв широкоплечий велетень у розхристанiй шинелi.
   - Хто вам дозволив стрiляти по сво?х?
   - А хто вас розбере в таку поноч, сво? ви чи чужi.
   - Я сержант Чохов.  Вiд  iменi  свого  командира  наказую  вашим  людям
слiдувати за мною.
   - Такечки й побiжимо...
   - Я наказую!
   - Вас  тут  до  бiсового  батька  таких,  що  наказують,  а  ми  тiльки
лейтенанта Красючкова слуха?мо.
   - Ведiть мене до нього.
   Велетень у шинелi рушив ходом сполучення, зачiпав плечима за  стiни,  i
пiсок сипався за чоботи i за шинелю. Добралися  до  само?  вершини  горба,
звiдки видно було приднiпровську рiвнину, вкриту темiнню ночi.
   -  Ось  i  наша  хата,  -  показав  провожатий  вет-хенький  блiндажик,
обставлений тинками, плетеними iз лози.
   - Де лейтенант? - запитав Чохов.
   Бо?ць якусь хвилину мовчав, досмоктуючи цигарку, потiм кинув  на  землю
недокурок, пригрiб його чоботом.
   - Нема лейтенанта. Убитий.
   - Не розумiю. Хто ж тодi команду? обороною?
   - Я.
   - Ваше звання?
   - А я без звання командую. Як убило  нашого  командира  Красючкова,  то
хлопцi кажуть: "Командуй". Я й командую.
   - Ваше прiзвище?
   - Микита Чугай.
   - Так. Прошу пояснити, чому ви  не  прислали  до  нас  зв'язкiвця,  щоб
координувати оборону?
   - Що? - перепитав Микита, не розумiючи слова "координувати".
   - Чому ви не прислали до нас сво?х зв'язкiвцiв?
   - А. ми не знали, що так треба. В академiях не вчились.
   - Так. Збирайте сво?х людей. Чугай сидiв, не рухаючись,  i,  видно,  не
збирався виконувати наказ новоявленого командира.
   - Воно б можна й зiбрати, це дiло не  довге,  та...  Та  тiльки  ми  не
зна?мо, хто ви такi. Так що пред'явiть документ.
   - Дивно. Адже я називав вам сво? звання  i  прiзвище.  Нарештi  -  я  в
формi. - Чохов розстебнув плащ-палатку. - Хiба вам цього не досить?
   - Зайва балачка. Документи... Чохов  полiз  у  бокову  кишеню,  передав
Микитi червоноармiйську книжечку.
   - Охрiм, - покликав Чугай  когось  iз  темряви.  Шустрий  бо?ць  прибiг
швидко i нечутно.
   - Слухаю.
   - Присвiти.
   Охрiм вийняв iз кишенi лiхтарик-динамку, завищав ним над  вухом  Чугая.
Той добросовiсно перевiрив документ. Вiдкликав Охрiма.
   - Як ти дума?ш, шпигун вiн чи нi?
   - А документи як?
   - Та наче в порядку.
   - Тодi не должно б, а там хто ж його зна?...
   - Отож i я кажу, коли  б  не  промахнутися.  Вони  ще  трохи  подумали,
помовчали, нарештi Микита вiддав наказ:
   - Збирай людей. Яка  буде...  Через  кiлька  хвилин  двадцять  постатей
лiпилося в тiсному окопчику, розмовляючи пiвголосом:
   - Охрiме, виверни кишеню, може, в рубчику хоч одна табачина заночувала?
   - Хлопцi, хто мою лопатку взяв? - метушився хтось у темрявi.
   - Куди нас ведуть?
   - Галушки ?сти. Он уже одна летить... Вдарило  зовсiм  близько.  Пiсок,
осiдаючи, сипався на людей.
   - Всi зiбранi?
   - Тут.
   - Кроком руш!
   Чохов вискочив з окопу першим. Схил був  крутий,  i  люди  не  йшли,  а
сунулися з нього.
   - Всi тут?
   - Нема? двох.
   - Ховають убитих.
   Через чверть години. пiдiйшли тi, що ховали убитих.
   - Всi?
   - Нема Охрiма Горобця. Тiлечки був тут i як крiзь землю провалився.
   В цей час згори клубочком скотився чоловiк.
   - Котелок забув, - сповiстив вiн i  заходився  при-бичовувати  його  до
ременя.
   Нарештi рушили по дну улоговини, намагаючись  робити  якнайменше  шуму.
Краплi стiкали iз верб, м'яко стукали по пiску. Попереду вдарив снаряд:
   один, другий, третiй, i загула, загримiла висота,  вкрилася  суцiльними
спалахами: нiмцi били i били цiлими  чергами,  настирливо,  люто,  шалено.
Хотiли  змiшати  живих   iз   землею,   але   висота   жила,   обзивалася;
"трр-а-та-та-та, др-р-р-р",  -  чулося  звiдти  i  не  переставало  нi  на
хвилину, а все лютiшало, скаженiло. Але  ось  гримнув  страшний  вибух,  i
зробилося так тихо, що було чути, як дихають в улоговинi принишклi люди.
   - В мiнний склад попало, - сказав хтось жалiбно.
   - Чумаченко!
   - ?сть.
   - Розвiдайте, що на висотi.
   Чумаченко побiг яром. Вiн добре знав мiсцевiсть,  ?  за  кiлька  хвилин
опинився бiля розчахнуто? верби, звiдки треба  було  повертати  лiворуч  i
дертися на висоту. Не зупиняючись нi на  хвилину,  грузнучи  по  колiна  в
пiску, дерся все вище та вище. Пiт котився по  ши?  i  чолi,  гiмнастьорка
змокрiла, ноги зробилися важкими i неслухняними.
   "Що це? Що це? - питав вiн себе, озираючись довкола i не пiзнаючи  того
мiсця, на якому вiн перебував. - Де я, де я?"
   Вiн упав на колiна i почав мацати грунт руками,  не  довiряючи  власним
очам. Вiн повзав то вперед, то назад, але  не  впiзнавав  того  мiсця,  де
билися його товаришi, i були такi хвилини, що вiн сумнiвався,  чи  справдi
потрапив на те мiсце, куди треба. Його немов обмарило, немов нечиста  сила
водила по цьому пустирi, де не було нi  окопiв,  нi  людей,  навiть  ознак
?хнього перебування. "Що ж це таке? Що ж це?" - питав вiн, повзаючи рачки,
мацаючи руками по землi. I враз побачив, що перед ним чорнi?  щось.  "Тин.
Це тин, яким обставляли окопи", - подумав вiн, i швидко полiз до нього,  i
тiльки хотiв мацнути, як вiдсахнувся назад: з пiску стримiла людська  рука
i ворушила пальцями. Чумаченко кинувся розгрiбати пiсок, швидко, невпинно,
по-собачому, заламуючи до кровi нiгтi, але не вiдчуваючи болю.  Рив,  рив,
думаючи лише про те, щоб швидко вiдрити.  Ззаду  його  товкла  пiхотинська
лопатка, але вiн забув про не? i рив руками, обкидав мокру  спину  пiском,
що трiщав на зубах, роз'?дав очi. Так  вiн  вирив  трьох,  але  вони  були
мертвi, i вiд них уже несло могильним холодом. Тодi йому  здалося,  що  цi
люди померли тому, що вiн помалу рив, i вiн пришвидшив  роботу,  розгортав
пiсок з таким осатанiнням, що коли б можна, то жер би його, як найлютiшого
ворога. Так вiдрив ще двох. Але вони  також  були  мертвi.  Вiн  заскрипiв
зубами вiд лютi на самого себе  i  раптом  почув,  як  хтось  стогне.  Вiн
кинувся на той стогiн, який, йому здалося, чу?ться лiворуч, але  коли  вiн
туди побiг, то стогнало уже десь попереду. Чумаченко побiг далi i на схилi
висоти, що виходила фронтом до переднiх позицiй нiмцiв,  побачив  засипану
до пояса людину, що одгрiбала себе руками. Нещасному, що  так  вигрiбався,
не вистачало повiтря, i його голова хилилася набiк. Чумаченко почав швидко
вiдривати потерпiлого i раптом в  свiтлi  ракети,  що  злетiла  звiдкiлясь
iзнизу, побачив вибалушенi на нього очi i впiзнав лейтенанта Дороша.  Тодi
Чумаченко схопив його попiд руки i рвонув до себе. Лейтенант  застогнав  i
ткнувся  сержантовi  в  груди  головою  iз  слабiстю  людини,  що  втрача?
свiдомiсть. Чумаченко звалив його на себе i понiс униз, у  тому  напрямку,
де на нього чекав Чохов з бiйцями. Вiд  швидко?  ходи  випирало  дух,  пiт
заливав  очi,  в  горлi  щемiло.  Але  бо?ць  сливе  бiг,  якомога   ширше
розставляючи ноги, щоб не впасти, водночас  вiдчуваючи,  як  нiмi?  спина,
пригина? до землi ноша.
   Нарештi прибiг на умовлене мiсце, загукав:
   - Чохов!Чохов!
   Нiхто не вiдзивався.
   Чумаченко побiг далi яром, закричав уголос:
   - Братцi, братцi!..
   Улоговина мовчала. Тодi вiн поклав лейтенанта на землю  i  довго  сидiв
перед ним, обхопивши голову руками. Щось клекотiло в його  грудях,  давило
горло i не могло прорватися назовнi. Потiм вiн зiтхнув тяжко i  шумно,  як
смертельно втомлена коняка, взяв лейтенанта одною рукою пiд колiна, другою
за шию i вже хотiв звалити собi на  спину,  як  почув,  що  на  руку  йому
хлюпнуло щось тепле i липуче. Вiн зрозумiв, що то  кров,  i  став  шукати,
куди поранений лейтенант. Вiн був поранений  у  ногу.  Чумаченко  багнетом
розрiзав халяву. В нiс ударив солодкуватий дух кровi i  солдатських  онуч.
Чумаченко порвав свою сорочку i, як умiв,  забинтував  рану,  стягуючи  ??
мiцнiше, щоб затамувати кров.
   Коли перев'язка була закiнчена, вiн звалив лейтенанта на спину i  понiс
пiщаною рiвниною. I раптом почув  шелест  i,  глянувши  спiдлоба,  побачив
сво?х. Вони стояли купкою бiля верб, i Чохов бiг йому назустрiч.
   Чумаченко поклав Дороша на пiсок i захитався, як тварина,  яку  вдарили
обухом по потилицi. Два рази по його спинi пройшли дрижаки, i два рази вiн
хлипнув. Тодi зiрвав iз верби гiллячку, пожував, виплюнув:
   - Я думав - покинули мене...
   - Ти збився з дороги. Ми тебе шука?мо по всiй улоговинi.
   Ракета iз шипiнням летiла в яр.  На  обличчях  бiйцiв  миготiло  зелене
свiтло.
   - Нiмцi вже на висотi...
   Вони взяли Дороша, звалили Чуга?вi на спину i пiшли в нiч.
   Швидко наближався лiтнiй  свiтанок.  Над  болотами  курився  туман.  Iз
туману чулося гавкання собак i крик  пiвнiв.  Бiйцi  iшли  мовчки.  Зелена
багва виги налася пiд ногами, як спина хижого звiра, з-пiд  не?  чавкотiла
iржава вода, а з купин злiтали бекаси. Од-вого разу з шумом знялася чапля,
дзьоб, як штик. Вона кружляла над  бiйцями,  здивовано  щулячи  намистинки
очей.
   Бiйцi добралися до острова, порослого вiльшаником, i поклали Дороша  на
плащ-палатку. Вiн вийняв пiстолет i наставив на них:
   - Не пiдходь!
   Вiн нiкого не пiзнавав. Зате бiйцi пiзнали його. Чугай. i Охрiм  стояли
над ним, поскидавши пiлотки, як над мертвим.
   - Товаришу Дорош! Гляньте на нас, ми ж з одного.села. З Троянiвки.
   Дорош вибалушив очi, закрутив головою:
   -  Де  мо?  бiйцi?  Чому  мовчить  висота?  Чохов  лiг  на  траву;   не
вiдповiдаючи, Чумаченко розвiшував на пеньку онучi.
   - Вони в нас до вiйни  в  колгоспi  парторгом  робили,  -  вiтiйствував
Охрiм. Частуючи Погасяна недопалком, розповiдав: -  Боже,  що  за  людина?
Микито, чого ж ти мовчиш? - скiпався вiн до понурого Чугая. - Розкажи  ?м,
що за людина Дорош? Ми з ним  i  в  фiнську  воювали,  в  нас-  i  награди
однаковi. В нього орден, а в мене iменний годинник. Боже мiй, де прийшлося
зустрiтися! Чого ж ти мовчиш, Микито?
   - Мы свой командир лучше зна?м, - огризнувся  Погасян.  -  Ты  слов  не
давай, дело давай. Пакет давай, перевязку давай.
   Перев'язку зробили акуратно, промивши рану озерною водою. Кiстка  цiла,
уламок тiльки м'ясо розпоров. Охрiм приклав якогось зiлля, запевнивши,  що
"кров глушить  i  м'ясо  затяга".  Чугай  вiдкликав  Охрiма,  дав  нюхнути
зашерхлий кулачище:
   - Якщо вiд твого зiлля зараження пiде, я тебе в болото навiки заплiшу.
   Аж розгнiвався Охрiм Горобець, аж ластовиння  проступило  на  безвусому
обличчi. В нього завжди проступало ластовиння, коли гнiвався за неправду.
   - Як же так? - доводив вiн. - Хiба ж у мене не було такого випадку,  що
кiнь обрiзався на косу i таку рану зробив,  що  хоч  кулак  закладай?  Таж
вилiкував.
   - А людська шкiра - не коняча.
   Дорошевi i  справдi  стало  легше.  Вiн  попросив  води,  признався  до
землякiв:
   - Довоювався ваш командир. Загнали, як чорта, в болото.
   Вiн усмiхнувся, але  усмiшка  не  змила  духовного  страждання  з  його
позеленiлого обличчя.
   - Нiчого, не таке переживали.
   Дорош кивнув головою, закрив очi,  але  не  спав,  перебуваючи  в  тому
станi, коли людина не може вiдрiзнити марення вiд дiйсностi. Збуджена уява
живо малювала перед ним недавно баченi i пережитi  картини.  Бачив  курний
шлях, вицiлуваний сонцем, iз тисячами слiдiв,  чув  запах  пилюки,  збито?
людьми i машинами, i в тiй пилюцi бачив сонце, що жарило без милостi,  без
жалю людей, машини, землю, обпалювало  до  буро?  iржi  придорожнi  трави,
таврувало  сукровицею  дозрiлi  хлiба.   Картини   мiнялися,   плигали   з
неймовiрною швидкiстю: то ввижалося спотворене болем, блiде обличчя  нiмця
з рожевою пiною на губах, i його руки, що намагаються не  пустити  собi  в
живiт гострого i тонкого багнета, а Дорош б'? нiмця в  живiт  i  знiма?  з
багнета, як наштрикнуту картоплину, нiмець з криком кудись пада?, а  Дорош
iз гвинтiвкою наперевiс  бiжить  далi.  Тепер  бачив  Дорош  самого  себе,
горлатого, розпатланого, що тiка?  вiд  нiмцiв  у  днiпрову  воду  кольору
глини, яка кипить вiд снарядiв i мiн  i  несе  непомiрне  роздутi  людськi
трупи. То плигають перед ним вибалушенi очi бiйця, що хапа? його за ноги,,
за одяг i кричить висклявим голосом: "Спаси, браток, спаси!"  -  але  його
нiхто не спаса?, всi бiжать до води i кидаються в ??  рятiвнi  обiйми.  То
вчува?ться йому, як шваркають  кулi  по  пiску,  збиваючи  на  землю  цвiт
вербини, а вiн сто?ть  на  горбах  пiд  Нiжином  з  пiстолетом  у  руцi  i
несамовито кричить: "Стiй, стiй! Куди?" - а лавина бiйцiв пре на нього,  i
вiн уже лежить на землi, збитий нею, i чу? глухий даленiючий тупiт  сотень
нiг. То раптом перед ним розчахаеться земля, i вiн летить у чорну прiрву i
тiльки встига? впасти, як до нього пiдбiгають чорнi чоловiчки i  починають
штовхати попiд боки залiзними кулаками.
   Але одне видiння особливо переслiдувало Дороша:
   забитий бо?ць (вiн побачив у  перший  свiтанок  вiйни),  що  сидiв  пiд
деревом,  опустивши  на  груди  голову,  i  нiби  спав.  На  плечах  його,
згортаючись у чорне лоскуття, горiла гiмнастьорка,  i  Дорошевi  зробилося
моторошно вiд того, що на людському тiлi горить одяг, а людина не кричить,
не бореться з вогнем, а сидить мовчки.
   Видiння змiнювалися однi другими, ще  страшнiшими,  ще  жахливiшими.  У
Дороша дво?ло серце. Вiн кинувся i вiдкрив очi. Перед ним стояло три нiмцi
у рябих плащ-палатках i мовчки дивилися на нього.  Потiм  один  iз  них  з
усмiшкою iдiота на лицi простяг руку i заходився душити його.
   -За що ж ти мене душиш, гад? - хрипiв Дорош, хапаючи нiмця за груди.
   Той продовжував божевiльне посмiхатися, пiдморгуючи  лiвим  оком.  Тодi
Дорош садонув його ногою в живiт. Нiмець вiдлетiв у  кущi,  сiв  у  зелене
крiсло,  склав  на  грудях  руки  i,  покивуючи  лiвою   ногою,   заспiвав
мефiстофельським голосом: "У  вас  жа-ар...  У  ва-ас  жа-а-а-арр",  потiм
схопив Дороша за поперек i пойiс молоти до млина.
   - Куди ти мене тягнеш? - вiдбивався Дорош i скрипiв зубами.
   - У вас жар, товаришу лейтенант. Ви  нездужа?те,  -  вгамовував  Чохов,
вкладаючи Дороша на траву.
   Чохов не помiтив, коли це сталося. Вiн спав i раптом  почув,  що  хтось
сидить на ньому верхи i викручу? лiву руку. Сержант скинув  лейтенанта  на
траву.
   "Поганi тво? справи, командире. Жаром вiд тебе пашить, як вiд  палаючо?
тайги".
   Треба було щось робити. Чохов напхав у вiдiрваний рукав  сво??  сорочки
холодно? землi, приклав до гарячого лоба лейтенанта, а  сам  пiшов  шукати
воду. Вiн знайшов ?? у тихiй заводi, яку зi всiх бокiв  обступали  комишi.
Плесо очистилось вiд туману i було свiжим  i  прозорим.  Вiд  нього  вiяло
жабуринням i тим особливим бочковим  запахом,  що  зберiга?ться  в  густих
комишах всю нiч i розвiю?ться аж пiсля полудня, коли добре припече сонце i
повi? вiтер. На однiй з водяних лисин вiн побачив  гурт  диких  качок,  що
плавали помiж очеретом i шульпотiли плескатими носами в куширях.
   Чохов довго милувався ними, пригадуючи сибiрськi мочари та озера i сво?
полювання в тайзi. Цей спогад про мирне  життя  пройшовся  по  душi  тихим
болем. Бо?ць вiдiрвав свiй погляд вiд широкого свiтлого плеса i  зараз  же
пригадав, чого сюди прийшов. Набравши чисто? холодно? води, пiшов назад.
   Дорош лежав на  сво?му  мiсцi  i  тихо  стогнав.  Йому,  мабуть,  трохи
полегшало, бо, зачувши шелест крокiв, вiн повернув голову, щоб подивитися,
хто йде. Очi його гарячкове блищали, як у людини, яку  мучить  пропасниця.
Забачивши воду i жадiбно слiдкуючи, як вона плеска? з черевика на траву  i
облива? сержантовi пальцi, Дорош затрусився,  ворухнув  губами.  Пив  вiн,
зажмуривши очi, великими кiнськими ковтками. Сержант боявся, щоб  вода  не
пошкодила, i заховав ?? в холодок. Дорош глянув на сержанта докiрливо, але
нiчого не сказав. Чохов розстебнув на ньому гiм-настьорку, налив на  груди
води. Вона сохла з швидкiстю спирту.
   Надвечiр Дорош пiдвiв голову, язиком, як рашпiлем, черконув по губах:
   - Води...
   - Не можна, товаришу командир.
   Дорош скорився. Лiг на траву. Обличчя його було повне ворожо?  лютi  до
сержанта. Чохов тяжко зiтхнув i, обiпершись на вiльху, став  дрiмати,  але
слух його був гострий i чутливий, не  вбитий  сном,  i  той  слух  спiймав
пiдозрiлий шелест. Сержант вiдкрив свинцево тяжкi  повiки  i  побачив,  як
Дорош, спираючись на лiктi, волоче по травi побиту ногу, пiдкрада?ться  до
баклаги, що сто?ть в холодку пiд кущами. Очi лейтенанта горять жадобою,  а
губи тремтять, як у ображено? дитини; поросле щетиною обличчя з  випертими
вилицями гострiша?, робиться нещадним i лютим, як у смертельно  пораненого
чеченця, який от-от настигне свого ворога i всадить йому ножа мiж лопатки.
   Добравшись, Дорош п'? воду жадiбно, довго, вона  кавка?  в  горлi  i  з
глухим стукотом пада? в груди.
   Сержант вiдходить кiлька крокiв  назад  i,  вийнявши  з  чохла  багнет,
зрiза? розкiшну, м'яку, розшиту зеленими узорами подушку  моху,  пiдклада?
пiд голову лейтенанта. Дорош вiдкрива? очi, лиховiсне блиска? на Чохова.
   - До смертi мене готу?ш, а сам - до нiмцiв? Я тебе  iз  того  свiту  на
трибунал покличу... Принеси менi води.
   Чохов iде по воду.
   "Ех, лейтенанте, навiщо таке говориш? Хiба ж ти перший день мене зна?ш?
- гiрко дума? вiн, продираючись крiзь гущавину  до  тихо?  заводi.  -  Ох,
Сибiр, Сибiр, тайга зелена..."
   Щось рiясе Чохову очi, вiн набира? повну пригорщу води i  промива?  ?х,
але вiд цього не робиться легше, щось давить його за  горло,  i  з  грудей
вирива?ться тяжкий з прихрипом стогiн.
   Наближалася нiч, i всi збиралися в дорогу. Охрiм надрав дикого хмелю  i
виплiв сiтку, щоб на нiй нести Дороша. Коли стемнiло-рушили. Просувались в
нелюдських  муках.  Пораненого  жерло  вогнем,  здорових   -   бездорiжжя.
Драглисте багно огидно чвакало пiд ногами, i кожен  крок  вимагав  затрати
страшних фiзичних зусиль. Усiм хотiлося чимшвидше вибратися  iз  смердючих
мочарiв, i тому пiшли праворуч, бо здавалося, що  там  сухо.  Але  скiльки
вони не йшли, трясовина не кiнчалася. Вона була безмежна, як пустеля; вони
озиралися, щоб побачити те  мiсце,  звiдки  вийшли,  i  вибрати  по  ньому
напрямок, куди простувати далi, але його вже не було видно за туманом,  що
густими бiлими валами котився рiвниною. Всi  були  голоднi.  Сили  танули.
Бiйцi вже не йшли так рiвно, як ранiше,  а  заточувалися,  i  одного  разу
Чу-гай не витримав i  впав  у  болото  разом  iз  лейтенантом.  Той  глухо
зойкнув, i бiль вирвав його iз свiту марення. Дорош зрозумiв, що вони  все
ще грузнуть, все ще мордуються у цьому  болотняному  царствi,  якому  нема
кiнця. Туман, волога, свiжiсть лiтньо? ночi студили гарячу голову, i  нога
вже не так болiла, як ранiше. Дорош чув, як тяжко,  з  хрипiнням,  сапають
бiйцi, як в страшних, нелюдських зусиллях горбляться мокрi, гарячi  спини,
i в нього зануртувалося всерединi, вiн скрипнув зубами i так стис  щелепи,
що його боляче шпигонуло в скронi.
   "Що  ж  це  я,  радянський  командир,  ?ду  верхи  на  сво?му  бойовому
товаришевi? Здав висоту, пропустив  нiмцiв  i  тепер  подорожую  на  чужих
спинах! I це назива?ться житям i боротьбою?"
   - Зупинися, Чохов. Втомився я, - сказав вiн гучним голосом,  зуби  його
цокотiли, i руки зробилися трiпотливими, неспокiйними,  вони  нiби  шукали
чогось, нiби хотiли виловити туман, що насувався все густiше й густiше.
   - Може, далi пройдемо, на сухе?
   - Менi все одно, на мокрому навiть краще - в боки не давитиме.
   Чохов поклав лейтенанта на м'якi купини i, розпроставши замлiлу  спину,
кiлька разiв глибоко, з вiд-сапом, передихнув.
   - Туман густiша?. Скоро свiтанок, - обiзвався вiн, вдивляючись  у  бiлу
млу.
   - Так, так. Скоро свiтанок. А ви, щоб  не  гаяти  часу,  iдiть  шукайте
дорогу.
   Сержант узяв дрючок, i всi пiшли  в  туман.  Дорош  обiперся  на  руку,
глянув у той бiк, куди пiшли бiйцi. ?х не  видно  було,  бо  густий  туман
зараз же покрив ?х. Чулося тiльки чавкання води пiд купинами, i тiльки  по
тому можна було здогадатися, що десь там, за бiлою млою, хтось ходить.
   Деякий час Дорош сидiв, напружено  прислухаючись.  Над  болотом  стояла
мертва тиша; з потривожених купин iз сердитим  сичанням  проступала  вода,
здалека долiтав приглушений гарматний гомiн. Дорош  потягнувся  до  нього;
завмерши, слухав той гомiн, i йому здавалося, що вiн чу?  металевий  дзвiн
сво?х батарей. Зiбравши всi сили, вiн встав на повен зрiст, зняв з  голови
командирський кашкет i, затисши в руцi, з блiдим лицем i суворо стиснутими
вустами поклонився в пояс далекому гомоновi.
   Бiйцi повернулися i доповiли, що дорогу знайдено.
   - Тодi несiть мене, несiть на той гомiн. Незабаром  вони  добралися  до
хутора i постукали в першу хату. На порiг вийшов дiд в фуфайцi наопашки  i
в калошах на босу ногу.
   - Заходьте, - попросив вiн, нi про що не  розпитуючи.  -  А  то  ж  хто
сидить? - приглядався вiн до полiсадника.
   - То наш командир. Вiн поранений.
   - Заведiть же i його, сердегу.
   В хатi дiд командував, як на позицiях:
   - Стара, свiти свiтло. Галько, засунь дверi, а ти, Миколо, зодягайся.
   I вiд його слiв все прийшло в рух: баба  мацала  на  припiчку  сiрники,
дiвчинка побiгла в сiни i грюкнула засувом,  пiдлiток  Микола  шукав  сво?
штани.
   - Сiдайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвiтиш?
   - Десь сiрники заткнула.
   Нарештi баба засвiтила свiтло i заметушилася бiля печi:
   - I борщ, i каша пшоняна, та все прохололо. Галько i Принеси  з  комори
молоко.
   Дiд мiж iншим вiдкрив скриню та  вишвирнув  на  долiвку  чорне  шмаття.
Чумаченко поклав на стiл ложку, тихенько взяв дiда за рукав:
   - Куди споряджати задумав?
   - На вихiд з окруженiя...
   - Тодi зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах пiдробля?ш?
   Дiд наставив бороду вгору, затрусився, аж калошi захляпали:
   - Ах ти ж, розсучий сину? Так я дезертирiв  скриваю?  А  ось  ходiм,  я
дiдiв скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Днiпро покидав? Нашу
славу козацьку поворив? Миколо, бiжи по хутору, дiдiв скликай. -  Господар
так розiйшовся, що годi вгамувати.
   - Стiй, не кричи, дiду, - просив Дорош,  постогнуючи  вiд  болю.  -  Як
командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дiд добрий, радянський  дiд,  тiльки
почекай. Ну, стiй!
   Куди там стояти! Дiд вицупив iз-за сволока бату-ру, якою, певно, не раз
повчав свого внука Миколку, загнав Чумаченка  мiж  кочерги.  Чохов  схопив
зубами рукав гiмнастьорки, давився вiд  смiху,  дивлячись,  як  Чумаченко,
вiдставивши руки, борониться вiд дiда. Погасян крутив ложку, не  знав,  що
робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далi. Вiн просто не розумiв,
серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дiд до  того  здияволився,  що
вихопив з-пiд подушки гвинтiвку i наставив на бiйцiв:
   - Ану, кидайте ложки, сукинi сини! Шагом марш з хати.
   - Дiду, опусти сво? оружi?, - просився Чумаченко.  -  Що  це  за  життя
таке? Нiмцi наставляють, сво? наставляють. Поiмiй хоч ти до нас жалiсть!
   - А будеш мене обзивати?
   - Нi, не буду. За що ж такого дiда обзивати? З  ним  тютюнцю  покурити,
побалакати, - пiддобрювався Чумаченко.
   Нарештi заспоко?ли дiда; а найбiльше Погасян. Вiн сказав, що у Вiрменi?
такий дiд був би великим начальником у любому мiстi. Виявилося, що  дiд  -
не промах, був на "iнпiрiлiстической", вмi? лаятися  по-турецьки,  просити
тютюну, зна?, як по-?хньому вiвця, кiнь, хлiб, вода.
   З Погасяном вони зiйшлися через двi хвилини.
   - А як там гора Арарат, сто?ть?
   - Сто?ть.
   - I турки там ходять?
   - Ходять.
   - От бач, видно зразу, що  чоловiк  з  понятi?м.  За  столом  зараз  же
Погасяна вiддiлили. Дiд його  рiшуче  вважав  за  турка  i  наказав  жiнцi
свинячого м'яса i сала не давати,  а  краще  дати  молока  з  кукурудзяною
кашею. Поволi дiд охолов.
   - Так що тобi треба, командире?
   - Нам якби пiдводу, хоч поганеньку. Важко меяi йти, -  вiдповiв  Дорош,
вiдчуваючи, як в цiй сiльськiй хатi, де пахне сухим  хмелем  i  капустяним
листочком, зника? його контузiя i менша? жар в головi.
   - Пiдвода буде.
   I справдi, через пiвгодини запряжений конячкою вiз стояв у  дворi.  Дiд
натоптував у ящик сiна, щоб краще було лежати пораненому. Пiдводу  пригнав
Микола i вже шушукався iз Чумаченком, циганив гранату.
   Проводжаючи  Дороша,  баба  плакала  i  запихала  в  кишенi  пироги   з
картоплею...
   Дiд помацав у темрявi "упряжку", кiлька разiв обiйшов воза. Пес качався
чорним клубком по травi, але не гавкав. Дiд вiдкинув його чоботом,  усiвся
бiля Дороша:
   - Миколка вас повезе. Менш подозр?нiй. Ви?хали  з  двору.  Бiйцi  iшли,
тихо перемовляючись. Зорi ще не  гасилися  в  зеленому  небi.  На  болотах
стогнав бугай.
   Дiд скаржився Дорошевi:
   - Не дитина, а зарiзяка росте: повнi стрiхи понапихав оружiя. Оце перед
вашими чого каблучився - точно якусь залiзяку вихитрював. Я його i не  лаю
- у дворi все знадобиться.
   Ви?хали в степ. Темно  -  навiть  кiнського  хвоста  не  видно.  Микола
припинив конячину, послухав.
   - Не бiйся, нiкого нема?. Ланяй смiливо, - пiдбадьорив старий. - Нiмець
тепер на большаках, а сюдя й носа не показу?.  А  полiца?  навiдуються  за
ку-рами та самогонкою. Та все якiсь не нашi.  З  чужих  сiл.  Скажи  менi,
командире, звiдкiля воно тако? поганi набралося? За  мирного  врем'я  наче
таких не було, а грянула вiйна - ось i вони. Як чорт  з  рукава  витрусив.
Зараз тобi гвинтiвку на плече, пов'язку на рукав - i  вже  воно...  А  щоб
тебе двойною петлею зашморгнуло на радiсть мамцi.
   "Веселий дiдок попався", - роздумував  Дорош,  уминаючи  смачнi  бабинi
пироги.
   - Смачнi пироги, - прихвалив уголос.
   - ?ж на здоров'я. Нащот пирогiв - моя баба перша на  хуторi.  А  ви  ж,
хлопцi, далеченько розiгналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на  мов
мненi?, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож i  горенько.  Ти
дума?ш, у тебе першого питаю? Моя хата вiд болiт крайня,  через  не?  вже,
мо', полк, а мо', й цiла дивiзiя  перейшла  таких,  як  ти.  Усе  з  болiт
крадуться. А я смiюся: чи не вiдьми болотянi вас там висиджують за нiч?  А
самого так i давить обценьками. Моя стара кожного  дня  два  чавуни  борщу
варить i двi макiтри пирогiв пече. Щитай - польова кухня.
   - З рiдних ? хто на вiйнi?
   - Син. Мо', десь пiд кущиком перезува?ться, щоб не мулько тiкати було.
   Щтьма намотувалася на колеса, як суво? повстi, по хуторах сурмили першi
пiвнi.
   - Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш ?х на Борзенкiв
хутiр до кума Никифора. А вiн уже зна як. Ну, я пiшов. Глядiть же,  бiсовi
сини, пiд бабськими спiдницями засядете - прокляну. I мiй хлiб-сiль  рогом
вилiзе. Ну, ?дьте вже, ?дьте.
   Всi пiдiйшли прощатися з дiдом, а особливо Охрiм Горобець:  трясе  дiда
за руку, не да? нiкому слова сказати, все сам говорить:
   - Ти, дiду, як закiнчиться вiйна, при?жджай до нас. Ми тобi таку пасiку
доручим, що бочками мед качатимеш. Ти зна?ш, яка в нас бджола? У вiчко  не
влазить. Потому - у нас степ, а у вас одно болото. Бджолi квiтку потрiбно.
А у вас де квiтка?
   - Ну й чоловiк. Якби в рот зерно засипав -  борошно  б  вискакувало,  -
дивувався дiд.
   Два хутори про?хали спокiйно. В третьому напо?ли коня,  напилися  самi.
Почали радитися, чи встигнуть  завидна  доскочити  до  Борзенкового.  Кiнь
довго нюхав дубову баддю на цямринi, одфиркувався.
   - А чого б не встигнути? Що ми - за годину сiм кiлометрiв не  про?демо?
Наняй, Миколо.
   Охрiм обливав водою голову,  "щоб  спать  не  хотiлось",  i,  проводячи
долонею по стриженому волоссi, стрiляв краплями:
   - Щось менi таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось.
   - Пристебни язика.
   - По?хали.
   Гострiшав житнiй дух. Забризкана росою дорога м'якла пiд колесами.  Вiд
коняки несло потом i ремiнною збру?ю. В  степу,  на  пiвдорозi  до  хутора
Борзенкового, стало яснiти небо. Чорний  коваль  роздував  горно,  i  небо
рожевiло все бiльше. Будяки понад дорогою цiдили малиновий сiк. Обзивались
перепела. Свiтла тiнь косинцем лягла на степ.  Микола  пiдганяв  конячину.
Дорош спав, зарившись у сiно.  Бiйцi  iшли  настороженi.  Чумаченко  димiв
цигаркою.
   - Тихо, як у вовчiй ямi... Тут кра? глухi... I раптом всi щось вiдчули,
зупинилися. Спочатку Погасян, потiм Чохов, за ним  Огоньков.  Охрiм  витяг
шию, як пiвень на тину перед "ку-ку-рiку": всi ясно почули далеке  гудiння
машини. Вона ?хала сюди. Розбудили  Дороша.  Вiн  злiз  з  воза  i  сказав
хлопчиковi:
   - Жми, - i показав на хутiр.  Миколка  погнав  коняку  дорогою,  щез  у
житах. Дорош махнув рукою бiйцям, i вони залягли понад дорогою.
   - Якщо транспорт великий - пропусти, малий - бити. Ясно?
   Охрiм шмигля? через дорогу раз, удруге. Хтось  хапа?  його  за  шинелю,
тягне в жито. Чугай мовчки гризе  стеблину.  Огоньков  смi?ться  з  Охрiма
вголос. Чумаченко товче його кулаком в потилицю, щоб замовк.
   Шум ближча?.
   Погасян сигналiзу?, що машина одна, i перший стрiля? в шофера, ураганна
стрiлянина - i тихо.
   Тихо-тихо. Величезна, плямиста, з буцаючим  зубром  машина  з'?жджа?  в
кювет i глухне. Солдат лежить на борту, звiсивши вниз руку. З  каски  тече
кров. Два  петляють  житами,  вiдстрiлюються.  Огоньков  бiжить  за  ними,
скрику?: "Ой!" - i пада?. Чумаченко зводить його, а по житi кров  -  ссик,
ссик. Стебла багрянiють.
   - Ну, що тобi, що? - кричить Чумаченко. - Куди?
   Огоньков бiлi?, бульбашить з  рота  рожевим.  Пiд  гудзик  гiмнастьорки
потрапив колосок, вiдрiзався, висить, восковi  жовтiють  зерна.  Чумаченко
тягне Огонькова до машини, зда? Чохову на руки, а сам вiдкрива?  дверцята,
бере за петлi мертвого шофера, волоче в борозну.
   Дорош пита?, хто поведе машину. Чугай каже:
   - Я, - i сiда? за руль.
   Коли вiн дивиться з кабiни, то десь бозна-де внизу сто?ть  його  земляк
Охрiм у довгiй шинелi i каже:
   - Може, пiдпихнути?
   Огонькова прошило кулею навилiт. Його роздяг-ли, перев'язують пакетами,
вiдiбраними у мертвих нiмцiв.
   Чугай уже завiв мотор: нiмецька  технiка  опанована.  Дороша  пхають  у
кузов, Огонькова - в кабiну.
   - Жми!
   Ревище вста? над степом. Сонце гра? на побитому склi, а Миколка  сто?ть
на возi, щось кричить i маха? вслiд бiйцям подертим картузом.



        III

   Спочатку  Ташань  була  чистою,  тодi  зробилася  крейдяною,  а   потiм
заколотилася, завирувала спiдсподу, посивiла. Iз-за  Беево?  гори  вилiзла
хмара, стала у водi темною фортецею, замертво, непорушне, взялась  димами,
закурiлась. Хмара була сливовою,  з  пiдпаленими  сонцем  краями,  щохвилi
густiшала, наливалася вируючою каламуттю,  доки  не  стала  внизу  чорною,
вгорi жовтогарячою, як глина на призьбi. Чорна тiнь укрила село i рiчку, а
в провулках мiж тинами поночiло, хати присiли.  Ластiвки  летiли  в  тучу,
голуби до схову. Сутулились соняшники, а небо кипiло. Верби опускали  вiти
до землi, кутались i чекали, а  тополям  що!  Синiми  стрiлами  в  небо  -
простору хочеться, висоти. Пройшло осоками, закошлатило, змiшало,  рвонуло
верби за коси, - i захлипали вiконницi, i таке розходилося, що  вихлюпнуло
воду з калюж.
   В  колгоспному  дворi,  стирлувавшись  бiля  корiвника,  ревла  худоба.
Комори, стайнi, волярня - все повiдкривано, всюди валяються подертi мiшки,
смердить  смалятиною.  Собаки  з  гарчанням  волочать  по  садку   свинячi
тельбухи. На яблунях висять свiжозiдранi  бичачi  шкури.  Бiля  контори  -
пiдводи, навантаженi салом, пшоном, сiллю, борошном. Стоять люди,  злякано
дивляться на все, що робиться.
   Оксен, збивши на  потилицю  шапку,  сидить  на  ганку,  курить.  Пальцi
нервово давлять вишневий мундштук. Бiля нього топчеться  запнута  у  чорну
хустку Олена. Губи кривляться, на очах сльоза, як морська вода на камiннi.
Донечка трима?ться за спiдницю, син треться бiля батька,  мовчить,  тiльки
нiздрi трiпотять.
   - ?дь, Олено, евакуюйся. Прийдуть нiмцi - пере-вiшають.
   - Хай уже. Що людям, те й менi.
   Вiд контори до комор, вiд комор у степ гаса? на  рудому  жеребцi  Гнат.
Сiдло рипить, з мундштукiв - шматками пiна. Хека?  кiнь,  хека?  Гнат.  На
Гнатовi нова шинеля, чоботи iз шпорами, картуз - ремiнцем пiд бороду,  два
нагани, бомби, ножi. За спиною - гвинтiвка. На золотому  зубi  пожежа,  на
лицi - пожежа.
   На руцi - нагай  з  козячою  нiжкою.  Його  жiнка  Настя  сто?ть  помiж
молодицями, млi?:
   - Отакий усiх нiмцiв одним конем перечавучить. Боже, одчаюга!  Сьогоднi
вдосвiта встала борошно сiяти, за пiдситок,  а  пiд  ним  бомби  лежать...
Мого, молодицi, першого вб'ють. Такий на голi шашки полiзе.
   - Ну, довго будете м'ятися? - кричить Гнат, осадивши огиря. - Я вже всю
сiльраду оббiг. Бачите? - показу? нагаем в степ.
   А там гогоче, реве, крутить  вогнянi  вiхтi,  стрiля?  вернем  у  чорнi
хмари. Кiнь i Гнат здибились на чорну хмару.
   - Спа-а-алю все. Нi грама нiмцям не лишу! Хай суху землю гризуть.
   - А ми що ?стимемо?
   - ?сть указанi? - ваку?руватися. Чого сидите?
   - Жеребець воловi не пара.
   - Пiшки iдiть, а то хитру?те? Ми повернемося. О, тодi,  зна?ш-понiма?ш,
спита?мо, хто на чию дудочку грав.
   Гнат б'? огиря нага?м i летить дворищем, розпустивши крила шинелi, туди
за Ташань, палити стоги.
   Нарештi на пiдводи все вкладено, i Григiр Тетеря пiдходить до Оксена:
   - Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключi:
   оце - вiд комор, це - вiд льохiв, а це - вiд контори. Вiзьми.
   Оксен хова? ключi до кишенi.
   - ? ще двi боднi липового меду, кiш я?ць  i  двадцять  лiтрiв  рижi?во?
олi?. На жнива приготовлено.
   - Ходiм у контору, напишеш розписку. В кабiнетi Оксейа, як  надворi,  -
все порозкидано, шафи порозкриванi, пiд ногами валяються папери.  Килимок,
яким  так  любив  хизуватися  Оксен  перед  iншими   головами   колгоспiв,
зiжмаканий  i  облитий  чорнилом.  Зайшовши  у  кабiнет,  Оксен  за  сво?ю
десятилiтньою звичкою зняв шапку, повiсив на цвяшок i,  пригладивши  рукою
чорне, закучерявлене спереду волосся, сiв за стiл. Зараз же  його  охопило
дiлове почуття, яке охоплювало  його  завжди  в  цьому  кабiнетi,  за  цим
столом, де йому не раз доводилося вирiшувати важливi  питання  колгоспного
життя. Вiн навiть за тою ж самою звичкою. i керований тим же самим дiловим
почуттям  сягнув  рукою  в  шухляду,  щоб  витягти  блокнот-щоденник,  але
вiдсмикнув ?? назад i криво посмiхнувся: пригадав,  для  чого  прийшов,  i
лице його зробилося суворим.
   - От що, дядьку Григоре, сiялки, борони, рала, весь реманент  бережiть.
Найкраще - розберiть його на частини i заховайте.  Зерно,  що  в  коморах,
роздайте людям.
   - Аз посiвфондом як?
   - Бережiть десь там у куточку. Iншi продукти: сало, смалець, яйця, мед,
сiль - закопайте у землю, - i кришка. Щоб тiльки ви один знали,  де  воно.
Зрозумiло? Вiдступатимуть нашi бiйцi, скажiть - просив ролова...  -  Оксен
на  хвильку  замовк,  одвернувся  до  вiкна,  -  щоб  ста?нь,  корiвникiв,
свинарникiв не палили. Ну, як бомба або снаряд попаде, то тодi вже  хай...
Що ж зробиш... Тепер ще. Кидаю я тут свою сiм'ю...
   Григiр встав, зняв з лисо? голови заячу шапку:
   - Забрав би ти ?? з собою.
   - Коли ж вона не хоче. - Оксен опустив очi, мiж бровами лягла  зморшка.
-Цiлу нiч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армiю пiдеш, а я
мiж чужими людьми з двома дiтьми що буду робити? Так що  залиша?ться  вона
тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих
рук - хата валиться.
   - Об цiм дiлi не клопочись.
   - Ну, оце i все. I ключi вiзьмiть собi назад. В  дорозi  менi  i  голка
важка буде.
   Старим був завгосп i комiрник Григiр  Тетеря!  Вiдтодi,  як  заснувався
колгосп, на цiй посадi працював i тому, коли знову взяв  ключi  до  рук  i
вони задзвонили в його  пальцях,  схилив  на  кожух  сиву  свою  голову  i
подумав: "А хто його зна?, може, й доживу до того, що  засiки  вiдкрию  на
нове зерно" - i поклав ключi у полотняну кишеню.
   Вийшли на ганок. Оксен махнув рукою: рушай.
   Заскрипiли пiдводи, заревла худоба. Дiвчата, плачучи в рукава,  погнали
?? з двору.
   - Люди! - закричав Оксен i зняв шапку. Вiтер рвав  його  чуб,  оголюючи
залисини. - Хлiб вам роздадуть, так що голоднi сидiти  не  будете.  Прийде
нiмець - стiйте один за всiх i всi за одного. Може, я кого зо-бидив або не
так сказав, то простiть. - Поклонився на всi боки, надiв шапку,  поцiлував
жiнку, дiтей i, прогримiвши чобiтьми по сходах, побiг наздоганяти пiдводи.
   Олена догнала його, вчепилася за рукав:
   - Як же я буду одна з дiтьми,  Оксеночку?  Вiн  поцiлував  ??  у  мокре
обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за пiдводами.
   Гнат прогарцював прощальне коло по двору,  зупинився  у  воротях,  зняв
карабiн i вистрелив п'ять разiв у повiтря.
   - Ждiть з перемогою! - крикнув вiн i оперiщив жеребця нага?м. Той винiс
його на шлях i полетiв, рвучи копитами землю.
   - I в кого воно отаке вдалося, баламутне? - гомонiли мiж собою баби.
   - У дiда Реви Нескистенко отакий був. Нiхто краще нього  не  задзвонить
до утренi або "на достойно". А на паску як заведе, як заведе,  то  аж  дух
тобi перехоплю?, так же чисто виказують дзвони:  "Клим  дома,  Хоми  нема,
Хома дома, Клима нема", - схиливши голову  набiк  i  розмахуючи  зморщеним
кулачком, заскандувала бабуся.
   - I що-бо ви говорите? - сiпала ?? дочка за рукав..
   - А що? Хiба не правда? Отут на всю округу  кращого  дзвонаря  нiде  не
було. I ти, боже мiй, яке насунуло, - глянула вона на хмару, що стояла над
горою. - I коли вже воно розiйдеться?
   - Ох, видать, не скоро, - зiтхнула сусiдка.
   Оксен та Гнат разом з евакуйованими ?хали  цiлу  нiч  без  перепочинку.
Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу:
   - Оце дорога на самий Харкiв. Там худобу здасте, а самi як хочете - або
ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росi?.
   Павло Гречаний, у сiрячинi, з торбою через плече, босий (чоботи  поклав
на воза), кишенi набехканi тютюном,  мовляв,  тепер  хоч  на  край  свiту,
пiдiйшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: "бо я по городах  не
бував, то й не знаю".
   Побачивши його за сорок верст вiд Троянiвки, Оксен жахнувся:  закрутить
старого вiйна, пропаде чоловiк, бо ж вiн далi Бе?вб? гори нiде не був.  "I
як же я не помiтив? Зовсiм з виду випустив", - докоряв себе Оксен.
   - У дiвчат, дядьку, все записано. Вони знають. - "Отож i  знайшли  кого
послати. Самi, значить, у кущi, а ти язика не ма?ш, то  бий  ноги,  старий
дурню, доки десь на дорозi ноги вiдкинеш". - А втiм,  зна?те  що,  дядьку,
вертайтеся додому. До Харкова дорога далека.
   - Та ми ?м ще в селi говорили, - обiзвалися дiвчата.  -Так  он  товариш
Рева напали: "Здоровий, дожене".  Ну,  а  дядько  -  авiсно  ж  якi  -  не
вiдмовляться.
   - Ну, то як, дядьку, верта?те?
   - Та про мене, - згодився Павло, узяв чоботи, цiпок i, скинувши  шапку,
довго стояв обабiч  дороги,  як  чабан,  що  запас  свою  отару.  Оксен  з
дiвчатами озиралися весь час, доки його курява покрила.
   - Свиня, - кинув вiн Гнатовi, коли вони вiд'?хали на бокову  стежку.  -
Отакого старого чоловiка - i то не пожалiв.
   -  Ге-ге,  -  блиснув  зубом  Гнат.  -  Вiн   двожильний,   за   твого,
зна?ш-понiмаеш, коня виходить.
   - Дурному гори нема?, а все низ,  отак  i  тобi,  всiх  на  одну  мiрку
мiря?ш.
   В снiданок перекусили, напилися з баклаги тепло? води, по?хали далi.
   Пiд Оксеном кiнь поганенький, замiсть сiдла - мiшок iз сiном, а замiсть
стремен - посторонки з петлями на обох кiнцях. А в Гната - сiдло на рипах,
кiнь як звiр. ?хали глухою дорогою, але i  тут  був  великий  рух.  Дорога
захрясла возами, худобою, кiньми i людьми. З меканням  торохтять  ратицями
вiвцi, смердять  розпареною  на  оонцi  вовною,  понуривши  голови,  бреде
скотина, дмуха? на шляху, звихрюючи пилюку.  У  будах  ?дуть  евакуйованi.
Маленькi дiти сплять на лахмiттi або в материнських  пеленах;  на  сонних,
спiтнiлих личках чорнi лиша? мух; разом iз онучами сохнуть дитячi пелюшки.
   Ззаду кожно? пiдводи торохтить вiдро або задимлений казанок.  Скриплять
гарби, цьвохкають батоги, сопуть конi, люди з острахом позирають на обрiй:
чи не пiдкрадаються хижаки з чорними хрестами.
   Оксен i Гнат потрапили в овечу рiку i довго не могли вибратися з не?.
   -  Довго  ми  з  ними  будемо  вожжатися?  -   розлютувався   Гнат   i,
перехилившись з сiдла, зашмагав нага?м по овечих спинах, аж курява знялася
хмарою. Чиясь сердита рука схопила його  за  шинелю.  Обернувся  -  чабан.
Здоровенний дядько з гирлигою.
   - Ти чого тварину зобижа?ш? Ти чого б'?ш?  Хомо,  ходи  сюди,  осьдечки
вiн, лярвуватий...
   Прибiг Хома, в постолах,  i,  не  говорячи  нi  слова,  вперiщив  Гната
батурого по спинi i теж збив з шинелi стiльки пилюги,  як  з  вiвцi.  Гнат
вiдсахнувся конем з дороги, зiрвав з плеча  гвинтiвку,  i  дiло,  може  б,
кiнчилось погано, та Хома здогадався: шмагонув  батурою  жеребця,  i  той,
задравши голову, понiс вершника степом.
   - Ви чого кулаками розмахалися? - пiд'?хав до них насуплений Оксен, але
очi його шалено смiялися.
   - А  коли  ж  вiн,  сякий-такий,  тварину  без'язику  зобижа?.  I  рука
пiднiма?ться в сучого сина.
   - А ви зна?те, що то голова сiльради, а ви руку пiдняли, i  вiн  вас  у
першому ж селi передасть властям.
   - В цьому степу ми всi однаковi: голови i ноги. Правду я кажу, Хомо?
   - Авжеж, правду.
   "Ну, з Гнатом таки весело ?хати.  Обов'язково  десь  у  веселу  дiрочку
свисне".
   За якiсь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.
   - Я ?м покажу, хто я такий. Я ?м пропишу, овечим курдюкам!
   - Ти, Гнате, ?дь тихо, бо то такi дядьки, що намилять тобi шию, а потiм
з не? витяжки зроблять.
   - Що? З мене? - нахвалявся Гнат, але завертати до дядькiв роздумав.
   Невдовзi вершники повернули на грунську  дорогу  i  тiльки  до?хали  до
перших хат, як iз  соняшникiв  вийшли  два  бiйцi:  корячконогий  узбек  з
карабiном за плечима i високий худий сержант в здоровенних ботинках.
   - Хто такi, куди ?дете? - запитав вiн, випльовуючи з  рота  соняшникову
луску, вiд яко? були синi губи. - Документи.
   - Ваку?рованi ми. Зiнькiвського району, з  села  Троянiвки,  -  пояснив
Гнат.
   - Слова болтай зачем нада? Бумага давай, - вимагав узбек.
   Гнат, вiдгорнувши поли шинелi, полiз за  документами.  Сержант  ворушив
синiми губами, довго читав ?х, нарештi повернув Гнатовi.
   - Вашi, - звернувся вiн до Оксена.
   - У нас однi на двох, - заграв очима Оксен.
   - Менi наказано, а наказ командира  закон  для  пiдлеглого.  Ви  що,  з
одного села?
   - Так точно. Вiн голова колгоспу, а я голова сiльради.
   - Про?жджайте...
   - Стой, стой? Куда? - замахав узбек i, схопивши  Гнатовото  жеребця  за
вудила, осадив назад.
   - Гiде узяв? - поплескав вiн смаглявою рукою по блискучих крщах  нового
сiдла. - Яке тво?, зiiа?ш-понiма?ш, дiло?
   - Самогон  давал,  седло  брал.  А?  Какой  такой  хитрый.  А?  Военннi
имущество назад забирай. Приказ такой знаешь? А? Скидай седло...
   Гнат побачив, що дiло поверта?ться погано,  вдарив  шпорами  кони,  але
узбек тримав за уздечку i знову осадив коня.  Вишкiривши  зуби,  зiрвав  з
плеча карабiн:
   - Слазь.
   Гнат, плутаючись у полах шинелi, скочив з коня.
   - Шагом марш. Командир говорить будешь...
   - Я ж голова сiльради... Iз Троянiвки... Ось документи...
   - Какой такой. Седло во?нний, лошадь во?нний.  Якши,  яман  -  клади  в
карман. А? - прицмокував язиком узбек.
   "До?здилася, бортова довбня", - лаявся Оксен.
   У крайньому ворi блукало з десяток засiдланих коней.
   "Ось навiщо сiдлечко знадобилося,  -  полютiшав  Оксен.  -  Драпкоманда
доганя? фронт".
   В холодку на Шинелях спали бiйцi. З хати,  облизуючись  пiсля  онiдацку
вийшов капiтан.
   - Що трапилося? - запитав вiн, заклавши великий палець за портупею.
   - Лошадь во?нний, куда едут - неизвестно, - виступив  наперед  узбек  i
кивнув головою на затриманих.
   - Хто такi? - насупившись, тоном вiйськово? людини, яка призвича?на  до
покори нижнiх чинiв, запитав капiтан.
   - А ви хто? - зацiкавився Оксен, граючи веселими очима.
   - Капiтан Греб?шков.
   - Те, що ви капiтан, - я бачу. Одне тiльки не зрозумiло, як  бiйцi  пiд
командуванням такого капiтана перестрiвають людей i вiдбирають у них речi.
Це схоже трохи на грабунок.
   Веселi очi Оксена дивилися з такою вiдчайдушнiстю, що  капiтан  вiдчуа;
вiд цих очей можна чекати всякого клопоту i напастi.
   - ? наказ конфiскувати вiйськове майно. Хамраев, знiмiть сiдло.
   Узбек, радiсно вишкiрившись, бадьоро пiдiйшов до Гнатового коня.  Оксен
зняв iз себе смушеву шапку, подав Греб?шкову:
   - До  капiтансько?  шпали  не  вистача?  сиво?  шапки.  Вiдразу  будете
генералом.
   - Мовчати, -  побагровiв  капiтан  i  зробив  ши?ю  судорожний  рух.  -
Затримати, обшукати, згодом розберемося, - крикнув вiн.
   - А чого згодом? Давайте зараз. Пiшли в хату, - наполягав Оксен.
   Гнат блимав переляканими очима, облизував сухi губи.
   Господар, ветхий дiдок, шмигнув у  хатину,  швидко  закривши  за  собою
дверi. Гнат i Оксен посiдали на лавi, каштан, крекчучи, залiз за стiл.
   - Документи.
   - Уже ж раз показували.
   - Зайвi розмови. Давайте на стiл документи. Обидва шльопнули  шкiряними
гаманами, туго набитими довiдками.
   Капiтан, схиливши голову набiк, довго вивчав  ?х,  обличчя  свiтлiшало,
нарештi посмiхнувся:
   - Ясно. Ви - сiльський актив. Не гнiвайтеся - час тепер,  самi  зна?те,
во?нний. Ваш маршрут? - Вiн полiз у планшет за картою. - Може, ми  по?демо
разом? Веселiше буде? А?
   - Нам не по дорозi. Ви люди вiйськовi, ми - цивiльнi.
   - Вигiднiше iти з нами. Мо? бiйцi, - вiн зробив наголос на словi "мо?",
виходило так, що вони iснують для того лише, щоб охороняти його персону, -
народ стрiляний i, якщо вам доведеться сутужно, не пiдведуть.
   - Це ви про що? - не второпав Оксен.
   - Ну, - капiтан опустив очi, зробив пальцями такий рух,  нiби  розтирав
муку. - Ви комунiсти - i тому з вами можна вiдверто. Може статися таке,  -
вiн знову пiдняв очi, нiби хотiв подивитися, яке  враження  зроблять  його
слова, - що ми будемо оточенi, ну, потрапимо в оточення, - поправився вiн.
- Поки що, звичайно, нi, але може таке статися. Я веду ?х на Харкiв.  Там,
за всiма даними, будуть формуватися дивiзi?.
   - Ви, як я бачу, не дуже поспiша?те?
   - Мо? люди дуже втомилися, - зiтхнув капiтан. - Вони ще не  вiдiспалися
пiсля бо?в на Днiпрi, i, природно,  ?м  треба  в  першу  чергу  вiдпочити.
Дорога передбача?ться далека.
   - О, це правда. Особливо на конях  i  отакими  манiвцями,  -  засмiявся
Оксен.  -  Дозвольте  поцiкавитися  вашою  тактикою?   Вiйська   рухаються
большаками, а ви лiсочками, ярочками? Так безпечнiше?
   Капiтан засмiявся уривчасто i непри?мно, оголюючи червонi плитки ясен:
   - Сильно. Чудово... Ха-ха. Але, дорогий мiй, я давно вже вирiс  з  того
вiку, щоб мене в чомусь пiдозрiвали. Якщо ви хочете йти зi  мною,  -  будь
ласка. Конi, сiдла - це, звичайно, дрiбниця. Вони залишаються за вами. Да,
-  схаменувся  капiтан,  потираючи  рукою  лоба,  -  ви  з  якого  району?
Зiнькiвського? От сюрприз.
   Вiн вийшов на ганок,  щось  наказав  днювальному  i  повернувся  назад,
загадково посмiхаючись. В сiнях почулися голоси.  Увiйшло  дво?:  високий,
широкоплечий i низенький, бiлявий, виструнчилися перед капiтаном.  Капiтан
скомандував "вiльно" i сказав бiйцям:
   - Пiзна?те?
   Бiйцi, як по командi, обернулися до лави i  на  якусь  хвилю  застигли,
приглядаючись: враз усе змiшалося - крик, лемент. Хто кого  обiйма?  -  не
розбереш. Тiльки чу?ться:
   - Панас Гичка? Оце ти?
   - Оксене...
   - I Гнат тут? Ого-го-го! Куди? Звiдки?
   - Дядьку, почому онучi прода?те? - тягне Оксен за обмотку...
   - Ти скажи! Оце зустрiлися! Чи думав же? - вигуку? Панас. -  Хлопцi,  в
кого горiлка ?? Товаришу капiтан, земляки, ?й-богу. З одного села. Хазя?н,
а, хазя?н, готуй закуску - землякiв зустрiли. З одного села, - гукав вiн у
другу кiмнату.
   - Тихше, не метушися, Панасе, - умовля? Оксен, - а  то  десь  у  мишачу
нору шмигнеш - i не знайдемо.
   - А ти теж не тупщойся, бо головою стелю розвалиш, - да? здачу Панас.
   - Глянь, Гичка вуса вiдпустив, - диву?ться Гнат. -  Зна?ш-понiма?ш,  як
Чапа?в.
   - Отже, нашого полку - прибуло, - посмiхнувся  з-за  столу  капiтан.  -
Коли так, збирайтесь. Негайно виступа?мо.
   - Товаришу капiтанi Як же такi  Землякiв  зустрiли  -  i  по  чарцi  не
випити? Та нас грiм поб'? за таку непошану, - жалiсно кривився Панас.
   - Дорогою поговорите. Виконуйте наказ.  Через  хвилину  бiйцi  покинули
гостинний двiр. Господар, спершись на тин,  довго  стояв,  потiм  зняв  iз
кiлка вiдро, яке забули бiйцi, i понiс до хати: в хазяйствi знадобиться.
   Зiбравшися на гору, вершники по?хали лiсом. Тут було прохолодно, i конi
пiшли бадьорiше. Капiтан iз  Хамраевим  та  сержантом  Голобородьком  ?хав
попереду, Оксен iз земляками - ззаду.
   - Ну, як воно там, на фронтi?
   - Нiмець пре, так пре, що й зупинити годi. Оце бачиш,  пукавку?-труснув
Панас заржавiлою рушницею. - А в нього автомат. Бiда, брате,  бiда.  Вони,
гаддя  чортове,  рукави  засукають,  чуби  поначiсують,  автомат  до  пуза
прикладе - i сипле, немов горохом, голови тобi не да? пiдвести. Е, коли  б
нам технiки бiльше, ми б ?м показали, де чiп затика?ться. А так що? Мiнами
як зачнуть швиргати - так навколо шквар-' чить,  як  на  сковородi.  Проте
бiля Ки?ва i ми ?м духу дали. Добре дали. Таки  так  дали,  що  не  одного
земля свята ковтнула i вже не поверне. I все ж таки  довелося  вiдступати.
Нажали. Ой, скiльки нашого брата  у  Днiпрi!  Котрi  умiли  плавати  -  то
сяк-так добралися, а котрi  нi...  Отут  iз  хуторiв,  що  за  Троянiвкою,
рятував я одного землячка, пораненого. Та хiба вряту?ш i - Голос у  Панаса
приглух. - Живiт осколком розшабатувало, кишки крiзь пальцi випира?.  Куди
там рятувати.
   Гнат, слухаючи оповiдання Панаса, принишк, i сiдло пiд ним  рипiло  вже
не так весело.
   - Поклав я його на землю. Бачу, щось сказати хоче - очi так i говорять,
так i говорять, а вуста мовчать. Зiвнув два рази - i все.
   - Ну, а з наших односельчан нiкого не зачепило? - горбиться Гнат.
   - Петруся Ча?чку.
   - Вбито? - аж скрикнув Гнат.
   - За Днiпром. Як у оборонi стояли. I то як убило?  Правда,  що  кажуть:
суженого конем не об'?деш. Послали ми його з вiдром по  кашу.  Попо?ли  ми
добре (нiмець саме перестав стрiляти). А вiн  тодi  й  пита?:  "Може,  хто
добавки хоче?" - "Нi, спасибi, - вiдповiда?мо. - Душа бiльше не  прийма?".
Коли це де не вiзьмись Охрiм. "А я б, - каже, - з котелок рубонув". А  бий
тебе сила божа? Ото не дивися, що такий миршавий та зачуханий,  а  жер  за
десятьох, той Охрiм, як перед погибеллю. Петрусь за вiдро  i  каже:  "Оце,
Окрiме, тiльки заради тебе iду, щоб ти знав, який я  добрий"  -  i  пiшов.
Тiльки пiшов, як тут нiмець знову мiнами кидати  заходився.  Потiм  уже  i
стрiльба припинилася,  а  Петруся  нема?  та  й  нема?,  мов  крiзь  землю
провалився.  Зiйшов  я  вниз  по  схилу...  дивлюсь...  -  Губи  в  Панаса
сiпнулися. - Ну, ти! - крикнув вiн на коня, що  потягся  було  пастися.  -
Дивлюсь, лежить. Вiдро в руцi, i каша на  пiсок  вилилась.  Пiвголови,  як
бритвою, зрiзано. На потилицi волосся пасьомцями  позлипалося,  i  на  них
кров запеклася.
   Деякий час троянiвцi ?хали в тихiй жалобi. Усi думали про  те,  що  жив
чоловiк - i нема. А який гармонiст путящийi Чи хрестини,  чи  весiлля,  чи
так яке гуляння, то вже без  Петруся  не  обiйдеться.  Покладе  голову  на
гармошку, приплющить очi та як урiже ойру-смiх - хоч-не-хоч  танцюватимеш.
I от нема? Петруся. Загребли його в приднiпровських пiсках. Нiколи вiн  не
повернеться в рiдне село. Не побивайся, жiнко, не виглядай, не надiйся, не
прийде вiн, не обiйме тво? натрудженi плечi, не пораду? дiточок -  житимеш
одна, i страшне слово, як тавро, запечеться у тво?му серцi на  все  життя:
вдова.
   - Е, чого це ми носи повiшали? - перебив мовчанку Панас  Гичка.  -  Все
про вiйну та про вiйну, а ти, Гнате, або ти, Оксене, про  село  розкажiть.
Як там, що? Хотiли мимохiдь i ми додому зазирнути, та капiтан не дозволив.
Каже, вас пусти, то бiля бабсько? .спiдницi i прилипнете. Так i не вдалося
зазирнути в рiднi кра?. Та, мабуть, i краще.  Раз  перекипiло  серце  -  i
баста. Навiщо вдруге ятрити?
   I розмова полилася  тихо  та  сумирно,  як  то  водиться  мiж  хорошими
земляками, а ще особливо полтавчанами: що нового, як  живуть  сiм'?,  кого
взяли в армiю, а хто вже, може, повернувся "по чистiй", чи цiлi  хати,  чи
не бомбили села...
   В  лiсi  почулася  голосна  розмова.  Переднi  зупинилися,  наслухаючи.
Капiтан пiдняв руку, щоб заднi також припинили рух.
   - Що там таке? - зацiкавився Оксен i пробрався наперед.
   Греб?шков i Хамра?в про щось тихо говорили. Потiм капiтан махнув  рукою
i сказав: "Давай". Хамра?в зняв  карабiн  i  пiшов  помiж  кущами,  високо
пiднiмаючи ноги. Нi  одна  галузка  не  хруснула  пiд  його  ногами.  Люди
притихли,  слiдкуючи  за  ним.  Скоро  гiмнастьорка  Хамраева  зникла  мiж
деревами. Гомiн у лiсi також притих.  Було  чути  лише,  як  шелестить  на
деревах листя та важко сапають конi. Сонце вже стояло опiвднi, i тiнi  вiд
широких крон лежали на травi. Лiсова прохолода  освiжала  людей  i  коней;
десь далеко, в сторону Охтирки, чувся приглушений  гуркiт.  Нiмцi  бомбили
станцiю. Вершники на той гуркiт перезирнулися. Гнат рипнув сiдлом,  i  всi
зашикали на нього, нiби те рипiння було чути за  тридев'ять  земель.  Враз
почувся шелест, i на дорогу вийшов Хамра?в.
   - Там люди, товариш капитан. Наши  люди.  Лошадь  травка  щиплет.  Люди
язиком болтай. Какой-такой - не знаю, - доповiв вiн.
   За кiлька хвилин вершники були  на  галявинi.  Бiля  багаття  сидiло  з
пiвдесятка озбро?них людей, перед ними стояла сулiя самогону i  сковорода,
на якiй шипiла пiдсмажена ковбаса.
   - А, нашi дорогi бiйцi, браття, - кинулися вони до вершникiв. - Сiдайте
до гурту. У нас ? чим почастувати. Сiдайте. Все рiвно - вiйна.
   Бiльше за  всiх  кричав  чоловiк  у  фуфайцi,  пiдперезаний  кулеметною
стрiчкою. Це був пристаркуватий  чоловiк,  голова  сива,  але  зуби  бiлi,
мiцнi.
   - Хто такi? - запитав капiтан, злазячи з коня.
   - Ми хлопцi веселi. Пий, гуляй. Ми тутешнi  партизани.  А  я  -  Олифiр
Кузьменко, з-пiд Журавного. Ще в  громадянську  вiйну  по  лiсах  ходив  з
партизанами. Та чого ж ви сто?те? Сiдайте в коло, дорогi  нашi  браття,  i
будьте як дома. Семене, а, Семене! - загукав вiн до  молодого  бiлочубого,
що  стояв,  вiдставивши  ногу,  i,  усмiхаючись,  крутив  барабан  нагана,
застромленого за пояс. - Ану, давай сюди  всьо,  що  треба.  Ми  запаслися
всiм. На два роки вистачить, - вихвалявся Олифiр.
   Капiтан сiв у коло, бiля нього примостився Гнат, раз по  раз  позираючи
на нього i нiби питаючи,  як  же  його  триматися  i  що  робити  при  цiй
кумпанi?. Капiтановi пiднесли стакан горiлки. Вiн вiдпив, закусив  солоним
огiрком.
   Оксен сидiв поряд iз Гичкою.
   - Ну як? - запитав вiн, кивнувши на лiсовикiв.
   - Кумедiя. Геть чиста кумедiя, - зашепотiв Панас.
   - Слухай, а може, i ти б лишився у наших краях? Робота тут знайдеться.
   - Аз тим, з капiтаном як? Вiн же не вiдпустить? А i нитi що  подумають.
Утiк, скажуть, заховався. Нi, пiду я далi. За армi?ю пiду. Там нашi бiйцi,
нашi люди. А про рiдний край ти менi не нагадуй. Мимо дому проходив - ноги
до землi прикипали, трохи було на Троянiвку не завернув. А потiм  думаю  -
обiйду десятою дорогою, подалi вiд лиха...
   - А може б, ти подумав? У партизанах залишився. Тiльки, звичайно, не  з
такими, як оце...
   - Е, нi. Раз я вже вирiшив, то хай так i буде. Лiоля невелико?  гостини
вершники знову зiбралися в дорогу.
   - Ще раз пропоную: ?дьте з нами, - заговорив капiтан.
   Гнат був засовався ?хати з капiтаном i других пiдбивав :
   - А що ж, капiтан правду каже: чим тут нидiти в лiсi,  краще  туди,  де
всi.
   - Капiтане, ?дьте сво?ю дорогою i до  нас  не  мацайтесь,  -  спалахнув
Оiксен.
   - Дiло ваше, - капiтан цьвохнув коня прутиком.
   -  Знаеш-понiма?ш,  ти  не  сердься,  -  ковзнувся  на  сiдлi  Гнат   i
розпрощався з Оксеном. - Живi будемо . - зустрiнемося.
   - Щасливо? дороги, - махнув рукою Овсен i пiшов до лiсу.



        IV

   Тимко  Вихор,  Марко  Дудочка,  Сергiй  Золотаренко  i   Денис   Кошара
перебували у Святогорську, куди  ?х  направили  разом  з  iншими  молодими
троянiвцями в заласний артилерiйський полк. Жили вони на чумацьких правах,
стройовою пiдготовкою не займалися, ходили в домашньому, спали в  соснових
куренях i виконували рiзнi  роботи:  рили  окопчики,  обставляли  тинами,.
плетеними з лози, чистили на полковiй кухнi картоплю.  Кадровики  дивилися
на них, як на  стороннiх,  що  плутаються  без  дiла  пiд  ногами  i  всiм
заважають. Який-небудь вiйськовий  хлюст,  особливо  з  нижчих  чинiв,  що
надiйно присмоктався до  запасного  полку  i  знайшов  собi  притулок  вiд
во?нних бур, зазираючи в курiнь, зичним голосом кричав:
   - Троянiвка, на снiданок i
   Тодi в куренi створювалася  метушня:  з  торб  витягалися  глибокi,  як
ковшi, дерев'янi ложки з квiтками, глечики або iнший посуд,  i  новобранцi
стро?м тупотiли до кухнi. Повар затуляв червоною пикою вiконце:
   - Троянiвка прийшла?
   - Осьдечки вона.
   - Пiдходь по одному.
   Кожному одмiрялося по черпаковi  перлово?  кашi,  яку  бiйцi  охрестили
"шрапнеллю". Хлопцi нашвидку хлебтали ?? i за домашньою звичкою облизували
ложки. Денисовi не вистачало, вiн  брав  свiй  глечик,  пiдв'язаний  попiд
вiнця мотузочком, i, розмахуючи ним,  як  мазницею,  пхався  до  кухонного
вiконечка.
   - Добавка ??
   - Смаженi цвяхи i
   - Сам трiскай.
   Сердито посалуючи, iшов до куреня i запускав руку в домашню торбу,  яка
вже давно була пустою.
   - На фронт би швидше. Там хоч годуватимуть вiд пуза, - висловлював  вiн
заповiтну думку.
   - А в нас оце в Троянiвцi  пастухи  картоплю  печуть,  -  мрiяв  уголос
Марко.  -  Напалять  сухого  картоплиння,  а  тодi  понаносять   картузами
картоплi,  позагортають  у  попiлi  печуть.  А  мати  з  Ганнусею  коноплi
витягають. Вода холодна, коли б отам ще не  попере-студжувалися.  Сьогоднi
вранцi такий мороз був, що трава посивiла...
   - Картоплю печуть, - перекривив його Сергiй Золотаренко. - Може,  нiмцi
твою Ганнусю на сковородi пiджарюють. Ти про це не подумав?
   - Що вони, звiрi якiсь, чи що?
   - А як же ?х називати, по-тво?му,  коли  вони  живцем  людей  у  вогонь
кидають.
   У розмовах, у тривожному чеканнi минали днi. Незабаром Дениса Кошару  i
Сергiя Золотаренка перевели у навчальну команду.  Якось  надвечiр  прийшли
вони до куреня обмундированi, вимитi, постриженi.  Пахли  водою  i  милом.
Видно, тiльки що з лазнi. Сергiй, туго перетягнутий брезентовим  пасочком,
задавакувато викручувався  на  одному  каблуку,  обсмикував  гiмнастьорку,
поправляв пiлотку, щоб  сидiла  точно  на  два  пальцi  вiд  брови.  Денис
повертався, як ведмiдь за горобцями: пекли ботинки.
   - Що ж, це, мабуть, нам  i  розлучатися  доведеться,  -  сказав  Сергiй
Золотаренко. - Нас у офiцерську школу направлять, а вас, мабуть, на  фронт
- i кожен по-сво?му дорiжку топтатиме. Правду я кажу, Тимку?
   - Звичайно, правду. Хто свого шука?, той знайде. Циганкуватi очi  Тимка
примружились.  Сергiй  зрозумiв  його  слова,  як  шпильку  пiд   бiк.   I
заворушилася в ньому каламутна неприязнь ущипнути Тимка якнайболючiше:
   - Чого це вас так довго в цих телятниках тримають?  Чи  не  в  генерали
вiдразу хотять висватати? Тимко встав, трусонув головою:
   - Ти що, в морду просиш на прощання? Пiдходь, я за це дорого не вiзьму.
   Сергiй ступнув уперед, шкiра на вилицях зачервонiла.
   - Куди? - перепинив його Денис. - Як барани на толоцi.
   Вiн подав Тимковi мозолясту руку i, пiдштовхуючи поперед  себе  Сергiя,
пiшов вайлуватою ходою. I нi туги, нi суму не було в  його  очах,  немовби
вiн розпрощався не з односельчанами, а з випадковими супутниками при битiй
дорозi.
   На другий день виявилося, що нема?  одного  з  тро-янiвцiв  -  Гараська
Сича. Шукали його по  всiх  пiдроздiлах,  по  лiсах,  понад  Дiнцем  -  не
знайшли. До Тимка в .курiнь прибiг озбро?ний гвинтiвкою бо?ць:
   - Ви Тимко Вихор?
   - я.
   - Ходiм зi мною.
   Тимко струсив iз сорочки сухi сосновi голки, вийшов  iз  куреня.  Бо?ць
пропустив його вперед, iшов мовчки. Тим'ко  озирнувся  i  хотiв  запитати,
куди вiн його веде. Бо?ць ошкiрився i легенько торкнув Тимка багнетом  пiд
лопатку:
   - Тюпай, тюпай, нiчого озираться...
   - А ти не штурхайся багнетом. Я  тобi  не  арештант,--  заграв  жовнами
Тимко.
   - Це ще невiдомо...
   Тимко  крутнувся  на  п'ятах,  на  його  губах  клекотiла  лють.  Бо?ць
примружив очi, наставив гвинтiвку:
   - Ти що хочеш, зараза, щоб я тобi живiт розпоров? Ану вперед!
   Тимко нехотя повернувся спиною до бiйця, закрокував  по  пiску.  Такого
приниження вiн ще  нiколи  не  знав.  Тимко  увiйшов  у  сосновий  дощаний
будиночок, який охоронявся двома вартовими, що стояли на дверях.
   - Куди? - запитав один iз них.
   - До старшого лейтенанта Махоткiна.
   - Проходь...
   Тимко не один раз чув, як згадувалося це прiзвище  бiйцями.  Як  тiльки
хтось iз бiйцiв нарiкав на погану ?жу в запасному полку, лаяв  причiпливих
командирiв або висловлював сво? незадоволення положенням на  фронтi,  йому
говорили:
   - А чого це ти розбазiкався? Хочеш до Махоткiна? - i  бо?ць  вiдразу  ж
затихав.
   Коли мизатi, гостроокi i неговiркi бiйцi  в  малинових  петлицях  несли
котелки, з яких скапував жир, хто-небудь обов'язково говорив:
   - О, махоткiнцi пiшли. Кашу iз смальцем трiскають.
   Вели когось без ременяки i пiлотки, всi шепотiли:
   - Он уже... Повели до Махоткiна...
   Тимко не дуже цiкавився, хто такий Махоткiн, що вiн  робить,  тепер  же
насторожився i вiдчував неспокiй. Усе, що вiн бачив, хотiло задавити  його
волю:
   вартовi, що мовчки стояли кожен бiля  сво?х  дверей,  залiзнi  шафи  iз
величезними замками, тиша, настороженiсть, загадковiсть.
   Бо?ць провiв Тимка по коридору i вiдкрив дверi, що вели до малесенького
передпокою.
   - Стiй тут, - наказав вiн i, обсмикнувши гiм-настьорку та поправивши на
животi поясок, зайшов у другу  кiмнату.  Через  хвилину  вийшов  звiдти  i
кивнув на дверi: - Давай.
   Тимко переступив через порiг, дверi тихо закрились i клацнули замком.
   В кiмнатi  не  було  нiяких  меблiв,  крiм  залiзно?  шафи  в  кутку  i
письмового стола, що стояв  бiля  вiкна.  За  столом  сидiв  переперезаний
ременями чоловiк; голова у  нього  була  важка,  лиса  i  квадратна,  руки
маленькi, нервовi, очi олов'янi; обличчя брюзкле, нездорового картопляного
кольору, як у людини, що мало бува? на  повiтрi  i  багато  палить.  Тимко
майнув очима по кiмнатi: вiкна загратованi, на столi теж  маленькi  грати,
мабуть, щоб не зсувалися папери. Тимко стояв струнко, розвернувши груди  i
злегка нахиливши праворуч голову. Вiн не  був  у  вiйськовiй  формi,  а  в
домашньому, тобто в чоботях  з  штанами  на  випуск  i  голубiй  сатиновiй
сорочцi,  порванiй  на  лiктях  i  спинi.  Тому  вiн  так  i  доповiв,  що
"мобiлiзований такий-то на ваш виклик з'явився". Олов'янi  очi  обмацували
рудi Тимковi чоботи, на яких ще й досi сидiла порохами троянiвська земля i
зеленими лишаями сохли коров'ячi кiзячки, чорненькi штанцi, у яких парубок
ходив у  артiль  на  роботу,  мiцнi  груди  Тимка,  що  двома  сковородами
проступали крiзь сорочку, дихали спокiйно. Тимко  обмивав  сво?ми  чистими
очима картопляне обличчя переперезаного ремеиями чоловiка.
   - Я - старший лейтенант Махоткiн, - нарештi обiзвався чоловiк, що сидiв
за столом. - Що вам вiдомо  про  Гараська  Сича,  що  цi??  ночi  втiк  iз
частини?
   Тимко потис плечима:
   - А що вiдомо? Втiк - i все.
   - Вiн не говорив з вами про втечу?
   - Нi. Не говорив. Та хiба той, що дума? тiкати, кому скаже?
   - Бува? так, що й говорить, особливо вiрному  товаришу...  А  в  нас  е
данi, що ви полюбля?те товаришувати з утiкачами...
   В Тимка сипонуло морозом поза спиною: це - Сергiй. Сергiй  Золотаренко.
Це його робота... Це вiн розказав про мене i про Джмелика". Тимко витримав
довдад олов'яних очей. Махоткiн розгорнув папку, що  лежала  на  столi,  i
довго та уважно читав ??.
   - Так тобi нiчого не вiдомо про Сича?
   - Нi.
   - А хто у вас ? такий, що може втекти?
   - Хто ж його зна?. Хiба до чужого залiзеш удушу.
   - А ти часом не збира?шся?
   - Збираюся. Тiльки на фронт.
   - Навряд чи тобi вдасться.
   - Поживем - побачимо... - усмiхнувся Тимко. Махоткiн устав iз-за стола,
з папкою в руцi пiдiйшов до залiзно? шафи.
   "Запер туди i мою душу", - гiрко подумав Тимко. Потiм Махоткiн пiдiйшов
до Тимка, пощурив очi, погрався ключами i сказав,  з  цiкавiстю  зазираючи
хлопцевi в обличчя:
   - Стежка твоя запетльована, хлопче, i якщо ти i надалi мiрятимеш  землю
лисячим слiдком, то гляди, щоб у залiзний капкан не попався... А  тепер  -
марш звiдси!
   Тимко, похнюпивши голову, побрiв до дверей, якi  вiдкрив  вартовий,  що
супроводжував його до кабiнету Махоткiна.
   У дверях Тимко зупинився  i  хотiв  сказати:  "Воно,  бачите,  товаришу
старший лейтенант, у кожного сво? на землi слiди, в  одного  лисячi,  а  в
другого - вовчi. Розберись, чи? кращi", - але стримався. Бо?ць  випровадив
Тимка надвiр, i Тимко сказав йому на прощання:
   - Добряча в тебе служба, хлопче. Чим на фронтi залiзнi галушки  хапать,
то краще людськi душi. Тiльки життя,  бачиш,  по-рiзному  поверта?ться.  I
колись правда припре i тебе до стiни...
   - Ти менi побалакай бiльше, - огризнувся бо?ць, але Тимко уже не слухав
його i швидко пiшов пiсками до сво?х куренiв.
   Цi?? ночi Тимко спав погано. Кiлька разiв виходив з куреня, слухав,  як
шумлять сосни i  шелестить  по  пiску  вартовий.  Вийшов  Марко,  накрився
свитою, як пастух мiшком.
   - Ти чого не спиш? - запитав його Тимко.
   - Досада роз'?да?.  Сидимо,  як  до  лакола  прип'ятi.  Iнших  у  частi
порозпредiляли. А ми? Так. Нi в тин нi в ворота. А  може,  нас  i  справдi
кудись запроторять у моряки чи у льотчики? Тебе як викликало командування,
то нiчого не говорило? Якби знаття, я б заранi  заяву  написав  до  вищого
командування, щоб мене нi в льотчики, нi в моряки не  брали,  а  тiльки  в
пiхоту.
   - Чому ж так?
   - У льотчики вибирають таких, що на голову мiцнi,  а  я  -  нiкудишнiй.
Вилiзу на клуню - i то голова крутиться. А як пiдтягнуть пiд самi хмари та
попокрутять мертвими петлями? Що тодi з мене буде? Формена ганчiрка. I  на
морi я також не можу. Весною стояв на мосту, дивився, як Ташань лiд  жене,
- так i пiдперло до горла. А на морi? Там як  почне  кидати  то  вниз,  то
вгору, то не втямиш, де  небо,  а  де  земля.  Менi  тiльки  на  сухопуттi
служити.  Дуже  великий  я  охотник  по  землi  ходити.  Так  що  ж   тобi
командування говорило? Не питало про Гараська Сича?
   - Питало, та ще й лаяло.
   - Це мiй грiх, - зiтхнув Марко. - Як полягали ми вчора спати, чую, щось
маца? за плечi. "Це ти,  Марку?"  -  пита?.  "Я",  -  вiдповiдаю.  "Ходiмо
надвiр, я тобi щось скажу", - просить Гарасько. Вийшов я. Вiн вiдвiв  мене
в сосни i каже:  "Хочеш  Троянiвку  побачити,  то  я  тебе  навчу,  як  це
зробити". Я насторожився, думаю: "Тут формене дiло не чисте..."  Вiдводить
вiн мене ще далi i тихо так шепче: "Ходiм, - каже, - зi мною, i за тиждень
будемо дома. Дорогу я роздивився добре, не заблуджуся. Харчi ? -  на  двох
вистачить. А нi - то в людей попросимо. Хто нас затримав? Ми на бiйцiв  не
схожi. Скажемо - пастухи, худобу вiдганяли, i  нiхто  нас  не  займе.  Ну,
гайда". Страшно менi стало вiд таких слiв, пiд грудьми холодець труситься.
Ну  що  тут,  думаю,  говорити?  Мовчу  я,  а  в   самого   серце   тiльки
стук-стук-стук, стук-стук-стук. Випустить вiн, думаю, отут менi кишки -  i
шукай тодi качки в очеретi. "Ага, так ти злякався, значить... Бо?шся? А  я
не боюся". Шурх помiж соснами - i був такий. А я стою - з мiсця не  зрушу.
Що ж, думаю, робити, кричати на допомогу чи до вартового бiгти?
   Тимко зiрвав з Маркових плечей свитку, кинув на землю.
   - Пiшли до Махоткiна, - тихо наказав вiн.
   - Чого? Хiба вiн i мене викликав? - не второпав Марко.
   - Пiшли, даси вiдповiдь за те, що дезертира покривав.
   Марко схопився руками за сосну, злякано запросився :
   - Не губи мене, не карай, Тимку... Що ти робиш? Тимку...  пусти,  пусти
мене...
   Тимко стояв перед ним задиханий i гнiвний:
   - Бичачий оривок. Ну що менi з  тобою  робити?  Нцтовкти  тво?м  дурним
лобом об сосну шкода - всохне. Вона хоч тiнь да?, а ти на якого  чортового
батька живеш на свiтi?
   Тимко сердито плюнув i пiшов  до  куреня.  Ззаду,  хлипаючи,  плентався
Марко, питав раз у раз:
   - Тимочку, а ти не заявиш на мене?
   - Цить, ратиця коров'яча! Нi ти, нi я нiчого  не  зна?мо,  iнакше  обом
попаде. А його тепер не знайдеш.
   Полягали. I вперше Тимко задумався над тим,  що  в  життi  не  так  усе
просто, як йому здавалося. Навiть серед  односельчан  виявилися  хорошi  i
поганi люди:
   одним можна вiрити, iншим - нi. "Знав би я, чим ти диха?ш, я б  тебе  з
очей не спускав, гада. За нього" люди на смерть пiдуть, а вiн у батька  на
пасiцi медок трiскатиме. Земляки земляками, хоч ще нi бiйцi, нi  стрiльцi,
а так собi, горобцi, одначе треба менi ширше очi розплющити".
   Перед свiтанком зробили "пiдйом":
   - Троянiвка, ворушисьi В темрявi загомонiли люди:
   - Ти куди торбу тягнеш? Дума?ш, як темно, то не бачу?
   - Хлопцi, хто взяв онучi,  признавайтесь.  Один  за  одним  вилазили  з
куреня, горбилися вiд холоду, торохтiли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.
   - Струнко?.
   Темний чотирикутник завмер.
   - Кроком руш!
   Овечим потоком хлинули в пiтьму, наскакували один на одного, лаялися.
   - Припинити розмови!
   Петлювали лiсом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали
рахувати людей: один з одного кiнця, другий - з iншого. Коли сходилися  на
серединi, виявилося, що не вистача? одного ряду, рахували знову.
   Вiдсталих не було.
   Колону повели далi.
   Свiтало. З темряви поволi виступали стовбури дерев, угорi, мiж кронами,
свiтлiшали небеснi озерця.
   Знову зупинилися. Сержанти забiгали, рахуючи людей. Якiсь два вiйськовi
ходили слiдом за  сержантами.  Потiм  всi  четверо  вiдiйшли  набiк,  щось
поговорили мiж собою, i сержанти пiшли в лiс, а  командири  стали  поперед
колони i повели далi, з лiсу.
   - Куди нас ведуть? - шепталися в колонi.
   - Приведуть - довiда?шся.
   - Спати хочеться - очi злипаються.
   - Браття, в кого ? на цигарку?
   - Так не дозволять же.
   - Яв рукав...
   Пiсля перепочинку - походом далi.
   За  кiлька  днiв   пройшли   Слов'янськ,   Костянтинiв-ку,   Дружкiвку,
заколесували  по  Донбасу,  шукаючи  загадкову  i  невловиму,  як   мiраж,
вiйськову частину. Висловлювалися рiзнi припущення. Однi говорили,  що  ?х
перекидають на Далекий Схiд, iншi - в Середню  Азiю,  третi  -  кудись  за
кордон, у Персiю, чи що...
   - Пропадемо,  -  бiдкався  Марко.  -  Як  будемо  жити,  коли  балакати
по-?хньому не вмi?мо?
   Найгiрше те, що  люди,  надiючись,  що  ?х  скоро  обмундирують,  брали
найветхiший одяг,  i  тепер  вiн  розповзався  на  осiннiх  дощах,  взуття
рвалося, сухий пайок закiнчився, i  люди  голодували.  Уранцi  прибули  на
станцiю Яма, яку недавно бомбили нiмецькi лiтаки. Склади горять, у  рейках
ще не стих бомбовий гуд, на  колi?  -  ешелон  з  пораненими.  Один  вагон
сплющило, як консервну банку, перекосило дверi i вiкна, всерединi стогнуть
пораненi, санiтари метушаться з носилками, але нiяк  не  можуть  дiстатися
досередини. Здоровiшi пораненi в пiжамах, бiлих сорочках, а  то  й  просто
голi, по пояс похрещенi бинтами, сходяться звiдусiль у мазутi i  вугiльнiй
пилюцi - ховалися од бомб пiд паровозами, в шлакових ямах, в бункерах  для
вугiлля.  Вiйськовий  лiкар  ходить  за  начальником  станцi?  i   просить
вiдправки: ще налетять раз - кого ж я повезу в тил? У мене ж люди. Раненi.
   Залiзничник не обзива?ться, вiн  заклопотаний.  Вiн  розшуку?  аварiйну
бригаду, яку теж розiгнало бомбами.
   Тимко дивився на все це широкими очима. Перший раз у  життi  бачив  вiн
стiльки покалiчених людей. "Видно, там жорна  величенькi,  як  от  стiльки
людей перемололи", - думав  вiн,  спотикаючись  об  рейки.  X?  прихiд  на
станцiю помiтили, i  начальник  станцi?  аж  задихнувся  вiд  радощiв:  от
стiльки людей привалило, та ще й здоровi-здоровiсiнькi. Ану зараз ?м кайла
В руки, хай розчищають колiю.  Хлопцi  торби  на  шпали  -  i  за  роботу.
Нальотiв не було. Люди  працювали  спокiйно.  Раненi  перемовлялися  крiзь
вiдкритi вiкна, шукали  землякiв,  руками,  на  яких  позасихала  фронтова
грязь, подавали махорку i дещо з ?жi. Тимко  з  Марком  працювали  напроти
командирського вагона. Один раз iз вiкна висунулася рука з пачкою цигарок.
Марко побiг до вагона, вернувся блiдий, губи його тремтiли:
   - Там Федот... Он той, що на середнiй полицi.
   Тимко кинув лопату i в два стрибки вже бiля вiкна. Дивиться i нiчого не
бачить, тiльки бiлу сорочку. У дверях вагона - медсестра в бiлому  халатi.
Вiн до не?:
   - Пустiть мене. Там мiй брат. Лейтенант Вихор. Сестра скидав халат:
   - Тiльки швидко, щоб не застав начальник, ешелону.
   Тимко плута?ться в рукавах, халат не зодяга?ться, вiн  його  на  спину.
Проходом iде тихо. Бинти, бинти, бинти. Смердить загно?ним гiпсом, духота.
"Де ж вiн тут е? Котрий iз них брат? Чи отой, що  сидить,  скулившись,  i,
притримуючи  лiву  руку,  хита?ться,  як  завiдна  лялька,  чи  отой,   що
витягнувся пiд марлею, як мертвяк?"
   - Тимку! Брате!
   Тимко озира?ться i бачить його на середнiй полицi. Вiн лежить горiлиць,
i права рука його в бiлих риштуваннях. Вiн  сухий,  маленький,  вiд  нього
несе мiцним димом.
   - Брате...
   У Федота щось перекочу?ться в горлi i роздува?
   тоненьку шию. По нижнiй частинi обличчя пробiгав судорога.
   ...Ташань, Ташань, голуба рiка, конопляний  дух  над  оселями,  журлива
пiсня надвечiрня, одинока зоря над  млинами...  Де  ви?  Куди  подiлися?..
Тимко хилить стрижену голову, притамову? вiддих у грудях:
   - Де ж тебе поранено?
   Федот злизу? язиком осугу з губiв:
   - Пiд мiстечком Радеховим у першому бою.
   - Як жестам, на вiйнi?
   - Погано, Тимку... Людей убивають... А мене ось... -  i  Федот  показав
очима на бiле риштування, на якому лежала загiпсована рука.
   За вигоном хтось бiгав i кричав: "Кому кип'ятку? Кому кип'ятку?"  Федот
боляче i досадливе:
   - Уже й так дали кип'ятку... Душа горить...
   Раптом Федот схопився з полицi, очi його зробилися такими гострими,  що
зрiзали б камiнь. В них задимiло атаками i чужим далеким  криком:  "А  вiн
пре, гад, i жито толочить. А ми трупами слалися... I по тих  степах  ще  й
досi смаленими гiмнастьорками нашими пахне..." Його вдарило щось по горлу,
i голос обiрвався.  Вiн  кинув  голову  на  подушку,  тремтячими  повiками
видавив з очей двi свiтлi крапельки... На  головi  помiж  рiдким  волоссям
голковими жалами виступив пiт. Сухорляве,  уже  роз'?дене  вiйною  обличчя
було жовтавим i якимось страшним на бiлiй-бiлiй подушцi...
   "Ох, як же тобi тiло зiм'яло та покалiчило,  а  душа  в  тебе,  видать,
крiпка, наша, вихорiвська", - перековтуючи жаль, подумав Тимко  i  прикрив
братовi простирадлом ноги, - i це було першим знаком уваги до нього за все
життя, за все життя. "Що ж мiж нами ходило, чорне та зловiсне, що жили  ми
з тобою, як чужi. Мабуть, оте троянiвське, домашн?.  А  тепер  прийшло  до
народу лихо - i забулося все, i гiрко згадувати його,  бо  i  для  нас  iз
тобою велике лихо, брате..." Тимко стояв, знявши картуза, i  чорна  грудка
злостi на брата розтавала у його серцi:
   - Може, тобi чого треба, Федоте, то я збiгаю на станцiю, куплю...
   Федот звiвся на лiкоть, але те, про що  вiн  думав  i  горював,  ще  не
зiйшло iз його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, i мучило не  тiльки
в цю хвилину, а вiддавна, бо, як додивився  Тимко,  залишило  сво?  слiди:
Федот постарiв, посуворiшав i  тепер  був  дуже  схожим  на  Йоньку:  щось
дразливе i вередливе поселилось на його обличчi.
   - Нiчого менi не треба,  -  вiдповiв  вiн  якось  сердито,  але  згодом
подумав, полiз пiд подушку i, вийнявши з-пiд не? гаманець, дав грошi. -  У
нас оце якраз яблука падають... Вийдеш на свiтанку, а  вони  -  бух,  бух.
Вiзьмеш iз роси, а вони свiжi, холоднi. Теплом лiтньо?  ночi  вiддають.  -
Далеке, троянiвське пропливло мимо обох братiв. -Ота яблуня, що  до  Павла
Гречаного гiллям. Пам'ята?ш, Тимку, як вiн наших  яблук  об'?вся,  а  тодi
голим животом по споришi лазив? Мати кажуть: "Павле, то ж  так  лiкуються,
як меду об'?дяться", а вiн голову пiдняв та й каже: "Вiд яблук також. Вони
теж солодкi".
   Обидва брати засмiялися: Тимiко  весело,  простодушно,  а  в  Федота  й
усмiшка не вийшла, якась болюча, невесела.
   - Ну, як там дома?
   - Кидав усiх живими. Правда, - Тимко засмiявся,  -  телятко  втопилося.
Пiшло на Ташань, посковзнулося - i в воду стовбул.
   - Батько побивався?
   - Ото! Найбiльше його Латочка пiд'юджував:  То,  блат,  -  каже,  -  не
просте теля було, а вчене. То воно видивлялося,  як  щук  ловити".  Ну,  а
батьковi тiльки скажи, то вже пiшло.
   - Ну, а як Юля? - запитав Федот iз тривожною обережнiстю в голосi.
   - За не? нiчого не знаю. Коли мене забирали в армiю, ?? не було.
   - А я ж ?? в тил вiдправив.
   - То, може, ваку?рувалась?
   - Може. А взагалi - вона погань. Менi писали, як вона з Денисом...
   - А ти про не? не думай.
   - Хотiв би, та не можу. Ну, а ти як?
   - Одправляють у якусь частину невiдому.
   Федот замислився:
   - Ось що, брате, я тобi скажу: бережи себе. Там такi залiзнi жорна,  що
тисячами перемелюють... - Федот глянув на Тимка добрими жалiсними очима. -
А як треба, то вмирай з вiрою, що не буе тут нiмця  на  нашiй  землi...  З
вiрою легше вмирати.
   - Добре, брате, - тихо сказав Тимко i глянув Федотовi у очi.  -  Тiльки
страшно менi людей убивати...
   - Там навчишся. Ти не вб'?ш - тебе вб'ють. В тебе ще захована  лютiсть,
а як вискочить вона з тво?х грудей - убиватимеш.
   Довго мовчали. Федот обiзвався першим:
   - Дуже менi яблук хочеться. Може б, ти збiгав, купив де-небудь?..
   Тимко глянув на затиснутi в мокрiй доловi грошi:
   - Я зараз, брате. Одну хвилечку, - i швидко вийшов iз вагона.
   Коли  повернувся  назад,  санiтарного  ешелону  вже  не  було.   Марко,
зазираючи Тимковi в обличчя, розказував :
   - Тiльки ти пiшов - зараз же й по?хали. Непошкодженi  вагони  причепили
до паровоза i по?хали. А з тих он вигружають ранених на машини.
   Тимко побiг до машин. Федота там не було. Тимко вiддав  яблука  якомусь
пораненому, сiв на гарячi рейки.
   "Це ж вiн мене ждав, виглядав, а я не вернувся... Мабуть, воно так ? на
вiйнi -  усiх  ждуть,  та  не  всi  вертаються.  Звiдкiля  ж  моя  ниточка
почнеться? I чи дiйде  вона  до  клубочка,  чи,  може,  десь  переруба  ??
осколком i землею закида?? Щасти тобi, Федоте, на шляху.  Хоч  ти  менi  i
крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати..."
   Надвечiр  колона,  в  якiй  був  Тимко,  пiдiйшла  до  села   нiмецьких
колонiстiв - Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикуванi пiд
шнур, критi черепицею, "фiнською стружкою", у вiкнах  палахкотить  червона
заграва заходу, ворота, дверi - повiдкриванi;  по  дворах  блукають  кури,
поросята, вiдгодованi свинi.
   Хралов злiз з коня, розiм'яв ноги:
   - Розiйтись. Готових страв не чiпати, вони можуть бути отру?нi.
   Тимко, Марко, галичанин Прокопчук i татарин Ахметка зайшли у найближчий
двiр.  Назустрiч  вибiг  пiвень  i,  пiдiгнувши  ногу,  затрусив  червоним
гребенем.
   - А, здоров, куме! - зняв перед ним шапку Марко. - Можна до хати? Чи  в
клунi спати покладете?
   Пiвень сердито закокотав i побiг у садок.
   - От бiсiв нiмчуряка, чу?, що не сво?.
   Марко перший ступив на порiг, обережно зазирнув досередини.
   - Iди, чого застряг?
   - Еге, iди! А як мiну пiдклали?
   Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, в хати вискочило порося,
тягнучи задню ногу. Морда його була в борошнi. За ним вискочив  розлючений
Ахметка, плювався на всi боки, витирав руки об шинелю.
   - Чушка ночевал - Касимов не будет ночевал.
   - Або тебе шляк трафить, коли переспиш iз па-цем? - витрiщив лупатi очi
Прокопчук, але Ахметка махнув рукою i навiть не озирнувся.
   В хатi все поперекидано, видно, вивозили  наспiх.  В  будинку  -  п'ять
кiмнат, тяжкi дубовi стiльцi, шафи,  етажерки  з  книжками,  на  стiнах  -
пейзажi з кiрхами- i високими готичними замками.  Кухня.  Дитяча  кiмната.
Тут два маленьких залiзних  лiжка,  на  стiнi  годинник  iз  зозулею,  яка
визирнула з теремка i застигла з пiдслiпуватим дурнуватим  поглядом;  далi
спальня - з широким дерев'яним лiжком.
   - Ось де фрiц iз жирною нiмкенею качався! -  вигукнув  Марко,  впав  на
лiжко в одежi, загойдався на пружинах.
   - Мiна! - вигукнув Тимко. Марко закляк з роззявленим ротом:
   - Як же я тепер устану?
   - Отак i лежи. Як поворухнешся, ноги - в один бiк, голова - в другий.
   - А вiн молодий, на полу переночу?, - безцеремонне стяг Марка Прокопчук
i кинув на лiжко свою порвану мiлiцейську шапку,  даючи  знати,  що  мiсце
зайнято.
   Прокопчук носив мiлiцейську  шинелю  з  синь