ого  сукна,  шапку-кубанку,
штани-галiфе i присягався, що служив у мiлiцi?. Йому нiхто не вiрив, бо  в
мiлiцiю приймають людей  серйозних,  а  не  отаких  шалифiрiв.  Вiн  вiчно
теревенив, розповiдаючи веселi "вiци" - анекдоти,  спiвав  коломийки,  хоч
живiт аж судомило вiд голоду. Про нього говорили,  що  вiн  ма?  верблюжий
шлунок i на?да?ться на цiлий тиждень.
   - Ая, то правда. Я маю середину фест. А зна?те чому? Бо менi ??  чинбар
вичинив.
   Одне лише дивувало в його поведiнцi: усiх заставляв смiятися, а сам  не
смiявся.
   - Чого роти пороззявляли, хоч фiрою за?жджай? - заговорив вiн, коли всi
в хатi розташувалися на вiдпочинок. - Бачили пац??  То  ходiть  допоможете
його злапати. Нинька мусимо мати вечерю не хлопську, а панську.
   Марко зауважив, що, перш нiж забивати порося, треба розшукати сiль,  бо
не будеш носити за спиною не  посолене  сало.  Краще  курей  нарiзати,  ?х
швидше по?сти можна.
   - А то що, хiба ми ?вре?, що будемо прiсну курятину ?сти. Заб'?мо пац?,
то дiло иайвiрнiше.
   Доки смеркло, в кухнi гоготiло,  як  у  горнилi.  Тимко  з  Прокопчуком
кондошили на столi порося. В хатi було так жарко, що  кухарi  працювали  в
одних сорочках. Випрана одежа просихала на шворцi.
   Марко принiс повний лантух курей, розсiвся бiля  дривiтнi  i  влаштував
бойню. Вийме курку з лантуха, наступе на крила ногами, цюк ножем по ши?  -
i готово.
   Хлопцi морочились бiля поросяти i не дуже додивлялись, що робить Марко,
а вiн уже кiнчав роботу i  сидiв  у  пiр'?,  як  сатана,  патрав  курей  i
кип'ятив. Отак чаклував доти, доки не сталося нещастя. Якось  вiн  недобре
прикрив лантух, кури повилазили i давай лiтати по хатi,  битись  у  вiкна,
кудкудакати. Збили таку пилюку, що свiта  не  видно.  Марко,  розчепiривши
руки, стугонiв по хатi, примовляючи: "Сiла, сiла, рябенька, сiла". А  куди
ж ?й сiдати, коли в хатi курячою смертю пахне?
   Було б того гармидеру на цiлу нiч,  та  здогадався  Прокопчук  вiдкрити
дверi, i повискакували кури надвiр.
   - Аби тебе дiдько сколов, - лаявся вiн, вибираючи з голови пiр'я.
   Тимко смiявся, дивлячись на Марка, що стояв посеред хати, весь в  пуху,
як той курощуп у чужому курнику.
   На цей переполох нагодився Касимов.
   - Каждий хата - чушка, каждий хата - месо. Ахметка своя друг прийшоiв.
   Вiн вiдкликав у другу хату Тимка i та?мниче сказав:
   - Командир Тимка зовет. Бистро, бистро. Тимко командир нада.
   Тимко спочатку не повiрив,  але  Ахметка  так  гаряче  переконував,  що
говорить правду, що Тимко зодяг-ся й  вийшов  надвiр.  Темно.  Болото.  По
дворах шум, вовтузня, з кожного димаря валить  смалятиною.  Iнодi  мелькне
чиясь тiнь, глухо задзеленчить вiдро. I знову все тихо.
   Кутаючись у теплий на  вовнi  кожушок,  насуваючи  на  голову  поглибше
смушеву шапку, Тимко пiшов розшукувати квартиру командирiв. Вiн  не  знав,
де вона, i навмання зайшов в одну хату, щоб  запитати.  Вiдкрив  дверi.  В
обличчя вдарило гарячим духом розпарених людських тiл. Обгорнуло парою.  В
тiй парi, як у туманi, люди. Галас, смiх, хлюпання. Баняться.
   - Хлопцi, в якiй хатi командири зупинилися?
   - Пiд дахом, пiд дахом, - насмiшкувато кинули з туману.
   - Я серйозно запитую.
   - Тут, по-сусiдськи.
   Тимко вийшов i зупинився, вражений. Стало свiтлiше. На  чорну  i  довгу
нiмецьку клуню падали вiдсвiти далеко? заграви, ?? ледь-ледь було  помiтно
крiзь густу попону ночi.  Там,  де  вона  розгорялася,  глухо  погримувала
канонада.
   Темна нiч, принишклий степ,  чорне  чуже  село,  в  якому  ще  смердить
нiмецьким духом, викликали в Тимка тривогу.
   "Чого це я серед ночi ?м знадобився?" - думав вiн, входячи  в  будинок,
де зупинилися командири.
   В маленькiй кiмнатi,  куди  вiн  зайшов,  тепло  i  затишно.  На  столi
"кадильниця" - черепок, наповнений якимось жиром. Храпов сидiв у  широкому
вольтерiвському крiслi, i трудно було розiбрати, спить вiн чи так  сидить,
задумавшись: освiтленi були тiльки його довгi ноги в чоботях  i  руки,  що
лежали  на  бильцях.  Груди  i  обличчя   прихованi   кiмнатним   мороком.
Костюченко, умитий, причесаний, в бiлiй сорочцi, а яку  хрестом  врiзалися
пiдтяжки, перелистував книжку в цупкiй оправi.
   - А, Вихор? Ну, як влаштувалися?
   - Добре, товаришу комiсар.
   - Не голоднi?
   - Нi, товаришу комiсар.
   Костюченко поклав  книжку  на  стiл,  якусь  мить  затримав  погляд  на
Тимковi, пройшовся по хатi.
   - В клунi сто?ть мiй кiнь. Засiдлайте i про?дьте  кiлометрiв  десять  у
степ, у той бiк, де заграва. Якщо щось небезпечне виявите, - скачiть сюди.
   - ?сть, - козирнув Тимiко.
   - Iще ось, на всякий випадок.
   Комiсар вийняв з  кишенi  пiстолет,  подав  Тимковi.  Той  здивовано  i
розгублено глянув на комiсара, нiби питаючи, що це ма? означати i  чи  той
не жарту?. Але комiсар дивився на нього серйозним,  заохочуючим  поглядом.
Тимко поклав зброю у бокову кишеню. У потемках  засiдлав  коня,  ви?хав  з
двору.
   Чорною штольнею простяглася вулиця.
   За селом зупинив коня i деяку  хвилину  прислухався.  Заграва,  зводячи
рижу морду, розгорялася.
   Тимко повернув коня i по?хав  на  не?,  одною  рукою  тримаючи  поводи,
другою стискаючи в кишенi  пiстолет.  Заграва  розгоря?ться,  пiднiмаючись
вище i вище в небо. Тимковi добре видно голову коня i стерновище, по якому
вiн ?де. Червонi вiдсвiти лягають на обличчя вершника. Тимко зупиня?  коня
i довго дивиться на заграву; i чим довше вiн дивиться, тим яснiше  бачить,
що там метушаться якiсь тiнi i долинають голоси. I мариться  йому,  що  то
горить його село. Люди бiгають з вiдрами i  кричать:  "Гаси,  гаси!"  Враз
налiта? ^iзрна орда нiмцiв, арканить людей, б'?, волоче. Ось вони  схопили
Орисю, простоволосу, в однiй сорочцi, розп'яли на хрестi. На бiлiй сорочцi
червоними тiнями танцю? полум'я,  бiлi  ноги  в  червонiй  грязюцi.  Орися
вирива?ться, кричить: "Тимку, рятуй мене, Тим-ку!" -  i  на  мить  з  тi??
заграви  вихоплю?ться  блiде,  крейдяне  лице,  з  палаючими  очима,  коси
розпущенi. На них осiда? попiл. А обiч шкiряться мордатi каски.
   - Нi, гади, не буде по-вашому, - крикнув Тимко. На його крик вiд  землi
вiддiлилася людська постать i майнула в темряву.
   - Стiй, - крикнув Тимко i погнався.
   Кiнь схарапудився, рвонув убiк i став, як  заплiшений  у  землю.  Тимко
схилився з сiдла i побачив людину, що лежала на землi  i  щось  бурмотiла.
Серце Тимка обхопив холодок.
   - Хто такий? - запитав вiн, не злазячи з сiдла. Людина мовчала.
   - Вставай, стрiлятиму.
   Тимко поклав палець на спусковий гачок. Його рвонуло в сiдлi i гримнуло
в степ.
   - Ану, вставай.
   Людина пiднялася i тихо засмiялася хрипким  бабським  смiхом.  Це  була
стара жiнка у подертому пальтi.
   - Хто така, що тут робиш?
   Жiнка забурмотiла щось невиразне, простягаючи  до  Тимка  довгi  кощавi
руки, кудись зовучи його.
   "От iсторiя. Що ж менi з нею робити? - подумав Тимко. - А що,  коли  це
шпигун, переодягнутий у  жiночу  одежу  i  прикинувся  божевiльним.  Треба
вiдвести в село".
   - Ану, марш вперед, марш!
   Вона покiрно пiшла, щось бурмочучи i тремтячи вiд холоду.
   Через пiвгодини вони були в селi.
   Тимко постукав у дверi, за якими спали командири.
   - Хто там?
   - Це я. Вихор.
   У бiлiй сорочцi появився комiсар.
   - Що трапилося?
   - Шпигуна спiймав.
   Костюченко до цi?? звiстки поставився спокiйно.
   - Заходь.
   Тимко  пiдштовхнув   бабу   наперед.   На   столi   так   само   горiла
кадильниця-жировичок. В крiслi, не мiняючи пози, спав Храпов. Почувши чужi
голоси, прокинувся.
   - Хто це? - запитав, показуючи на обiрвану жiнку.
   - От, знайшов у степу. Белькоче - нiчого не розбереш. А хто така  -  не
знаю. Може, шпигун якийсь?
   - А, це та, що нам про не? говорили, - усмiхнувся комiсар, дивлячись на
Храпова. - Обшукайте ??.
   Тимко обмацав у не? кишенi. Баба весь  час  усмiхалася,  водила  носом,
нiби до чогось принюхувалась.
   - Нiчого нема?.
   - Добре. Як у степу?
   - Спокiйно, товаришу комiсар.
   - Гаразд.  Стару  заведи  у  якийсь  порожнiй  будинок,  хай  вона  там
обiгрi?ться. Це божевiльна нiмкеня а колонiстiв.
   - А може, тiльки прикида?ться?
   - Нi, - усмiхнувся Костюченко. - Вона справдi божевiльна. Нам  про  не?
говорили в районi. Як бачите, нiмцi ?? не захотiли брати з собою.
   В цей час стара пристрасно заговорила, рвонулася  до  дверей,  пiднявши
вгору висохлу, в жилах руку.
   - Що вона белькоче? - запитав Храпов у Костюченка, який  знав  нiмецьку
мову.
   - Сини, каже, мо? йдуть. Пiду зустрiчати сво?х синiв.
   - От сволота, веди ?? швидше к чорту, - насупився Храпов.
   Тимко вивiв стару надвiр, штовхнув межи плечi:
   "Ще буду квартиру ?й шукати. Хай iде, куди хоче" -  i  пiшов  до  сво??
хати.
   Назустрiч вибiг Марко i, нi  слова  не  говорячи,  прожогом  кинувся  в
садок. Його довго не було. Потiм прийшов, лiг поряд з Ахметкою.
   - Почему не спиш, сюда-туда ходиш? - обурився Ахметка. - Чушка об'?лся?
А?
   - Тобi б , таке, - щиро побажав Марко, постогнуючи. - Де ти бродив цiлу
нiч? - звернувся вiн до Тимка. - I повечеряли без тебе.
   - Тебе в садку сторожував, щоб за вуха тримати, - усмiхнувся в  темрявi
Тимко.
   - Тобi смiх, а менi... Ох ти ж горенько... - i Марко знову вискочив  iз
хати, як на пожежу.
   З нiмецько? колонi? виступили на свiтанку. Туман  розвiявся,  на  сходi
зарожевiло небо. Пiсля вiдпочинку люди побадьорiшали, дружно мiсили ногами
багнюку. У кожного за спиною телiпався лантух, аж назад тягнув.  Прокопчук
- шапка на потилицi, шинель розстебнута, лупатi очi так i виграють, так  i
химерять, щоб що-небудь збрехати, - цiлу дорогу теревенить,  одне  кiнча?,
друге почина?.
   - Ото, пане-товаришу комiсар, як хочете, то повiм, як було,  -  почина?
вiн, пхаючись наперед.
   - Товаришу, без "пане", - поправля? його Ко-стюченко i посмiха?ться.
   - А, так, так. Коли ж запхався менi той пан у голову,  щоб  його  чорна
хвороба вдарила, що й викинути не можу.
   Сонце пробилося крiзь  туман,  грiло  землю,  i  вона  парувала  стиха,
тужавiла; дороги просихали, ставало легше iти. На горбах  маячiли  людськi
постатi, i коли мобiлiзованi пiдiйшли ближче, то  побачили,  що  то  бiйцi
копають окопи. Жовта глина лежала на стернi свiжими купками. Обабiч горiло
маленьке вогнище. На лопатi, що  лежала  на  пустих  кулеметних  коробках,
висiв котелок. Лiтнiй, зарослий щетиною бо?ць щдкладав сухi сосновi  щепи,
кашоварив.
   - Братцi, не буде в  кого  махорочки  на  самокрутку?  -  запитав  вiн,
витираючи червонi руки об штани.
   - Заднiх питай, там народ багатший, - порадили з гурту.
   - Що за частина? - запитав, пiд'?хавши, Храпов.
   - Ось, ри?мо, - показав на окопи бо?ць i незадоволено насупився. - Отак
кожного разу. Вигепа?ш окоп по шию, цiлу нiч сорочка не просиха?, а вранцi
команда: "Вiдступати". Змотуй, значить, вудочки. Так що, знайдеться у кого
закурити чи нi?
   Прокопчук виступив наперед, розшморгнув кисет iз свинячого мiхура.
   - Де такого доп'яв? - засмiявся бо?ць, любуючись кисетом.
   - Це менi один равин подарував.
   - Що? - не второпав бо?ць.
   - Бери, коли дають. Чого розпиту?ш.  Люди  познiмали  з  плечей  торби,
розташувалися на короткий вiдпочинок.  Раптом  хтось  крикнув:  "Повiтря!"
Деякi попадали на землю,  деякi  застрибали  в  окопи.  Тривога  виявилася
даремною. Два нiмецьких месери  прошумiли  стороною,  залишаючи  за  собою
металевий дзвiн.
   - Чекай, чекай, - посварився йому  вслiд  Прокопчук.  -  Злапають  тебе
колись за хвоста, годi буде вирватися.
   Всi засмiялися. Прокопчук зняв iз  себе  торбу,  розсупонив  й,  вийняв
сало, примовляючи, як на весiллi:
   - ?жте, людоньки, ?жте. З доброго кунця сало.  Iз  жирного.  Може,  хто
курятини бажа?, то й таке у нас  ?.  Ану,  Марку,  гости  людей  на  добре
здоров'я.
   Бiйцi повилазили з окопiв,  дружно  накинулися  на  гостинцi,  смоктали
курячi кiсточки. Марко з тривогою позирав на торбу, що все худiшала.
   "Сво? сало в торбi трима?, а мо?х курей ?дять,  аж  ва  вухами  лящить.
Щедрий на чуже, а свого, не бiйтесь, не розда?. Плакали мо? запаси".
   Перепочивши, рушили далi. Всю дорогу Марко мацав  порожню  торбу,  лаяв
Прокопчука:
   - Мо? запаси пороздавав, а сво?, бач, нi. Який хитрий.
   - Або ми з тобою в голодний край, а не помiж людей йдемо? - не  втрачав
надi? Прокопчук.
   -  Говорiть.  Гаразд,  що  язика  ма?те  доброго.   Увечерi   проходили
Старобiльськ. Вулицями  мiстечка  рухалися  вiйська,  обози,  евакуйованi,
команди, що наздоганяли сво? частини, у провулках  бродили  корови,  конi;
запах кiзякiв i  сечi  не  мiг  розвiяти  навiть  вiтер.  Вранцi  мiстечко
бомбардували. Пiд ногами трiщало скло, вiкна зяяли чорними  ротами,  а  на
дорозi, по ви?здi з мiстечка, стояв загрузлий по самий  радiатор  трактор.
Бiля нього два трактористи у ватяних штанях i фуфайках, обличчя в грязюцi.
Вони просять про?жджих i перехожих:
   - Допоможiть ви?хати. Що ж, отак хай i пропада? технiка?
   - Щоб витягти - бикiв треба. А де ж ?х вiзьмеш, - вiдповiдають ?м гнанi
сво?ми клопотами. Дорога пнеться вгору. Хтось iз хлопцiв каже:
   - Оце за отими хатами уже Росiя почина?ться. Тимко глянув на тi хати, i
чимось рiдним повiяло вiд них. Бiля порога на кiлку  -  глечик,  металевий
блискучий цiдильник, з димаря солом'яний дим, i  мариться  Тимковi  далека
Троянiвка. Це мати вже подо?ли корову,  вiдлучили  теля,  на  столi  пару?
череп'яна миска з галушками. Два мордатi нiмцi заходять у  хату,  зривають
фотографiю Федота, що висить мiж рушниками, розбивають прикладом череп'яну
миску, виводять iз сарая корову i тягнуть ?? за оривок з двору... Вiд  цих
думок вогнем займа?ться Тимкова душа, вiн озира?ться ще раз i ще раз,  але
мати вiддаляються, меркнуть, вечiрня темрява кри? ?х.
   Ще три доби колесували по Воронезькiй  областi.  Нарештi  зупинилися  у
величезному   селi,   поблизу   вiд   Богучара.   Тимко    з    товаришами
розквартирувався в хатi не старо? ще молодицi, яка жила з двома  дiтьми  i
батьком, на диво словоохочим дiдком. Дiдок завжди сидiв у сво?му кутку  за
пiччю, розiклавши бiля себе сво? немудре майно: ножицi,  циганську  голку,
нитки i рiзне шкураття, - майстрував онукам теплу одежину.
   Хлопцi бачили,  як  тяжко  живеться  молодицi,  i  одностайно  вирiшили
допомогти по  господарству.  Взяли  iз  колгоспу  коней,  спиляли  старого
осокора, привезли у двiр, i Тимко з Прокопчуком розпилювали його, а  Марко
та Ахметка рубали. Молодиця не знала, як вiддячити, бiгала то в хату, то в
льох, готувала для рубачiв  вечерю.  Марко  доповiв,  що  на  обiд  варена
картопля в "мундирах" i квашена капуста з олi?ю. Прокопчук пророчив, що  й
пляшка самогону.
   "А що ж, я ще не такий старий", - пiдкручував вiн вуса, коли  господиня
появлялася на подвiр'?.
   Та не так  сталося,  як  бажалося.  Надвечiр  заторохкотiли  по  груддю
пiдводи, зашниряли по дворах якiсь люди. Прибiг захеканий Марко, шапка  на
потилицi, рижий чуб прилип до лоба.
   - Арештованих нагнали! Повне село. Мiж ними  чи  турки,  хто  зна?,  що
воно. У кудлатих шапках.
   - Якi турки? Що ти мелеш? - допитувався  Тимко,  знаючи  Маркову  вдачу
перебiльшувати.
   - А он глянь, сюди йдуть.
   У двiр зайшло кiлька чоловiк. На головах кудлатi шапки, на спинах овечi
шкури  вовною  догори,  на  ногах  -  постоли  iз  сиро?  шкiри,  змерзлi,
торохтять, як  дерев'янi.  Лиця  людей  сухощавi,  горбоносi,  з  чорними,
дикуватими очима. Вони, мабуть, хотiли зайняти квартиру, але Ахметка вибiг
наперед, замахав руками i  швидко  заговорив  до  них  по-татарськи.  Вони
вiдразу повернули i пiшли з двору.
   - Хто це такi? - запитав Тимко.
   - Чечень гололоба. Брат мой. Тiльки-но чеченцi вийшли, прибiг  вiстовий
вiд Храпова, крикнув, не заходячи у двiр:
   - Виходь на майдан. Шикуватися.
   Хлопцi вскочили в хату, речовi мiшки на  плечi  -  i  гайда.  Господиня
стурбовано вслiд:
   - Виступа?те, чи що? А я ж i картопельки наварила...
   На майданi викрики команд. Сiра  обiрвана  рiзноманiтна  юрба,  чоловiк
п'ятсот,  вишикувалася  квадратом.  Картузи,  кудлатi  папахи,  пiлотки  з
вiдкоченими йа вуха бортами, шинелi, шкiрянки, пiджаки,  з  яких  клаптями
вилiза?  вата,  кожухи,  бешмети,  зiпуни,   чоботи,   валянки,   постоли,
брезентовi черевики, обмотанi в ганчiр'я ноги в  калошах.  Лиця  неголенi,
немитi, втомленi довгими переходами i недо?данням. Люди ворушать лопатками
- за?да? нужа. Перед стро?м сновигають мiлiцiонери в коротеньких  кожушках
i валянках. Обличчя червонi вiд морозу.
   - Ррр-iв-ня-аа-йсь!
   - Сми-иррна-а-а-а!
   Сiрий  квадрат  завмира?.  На  бугрi  сто?ть  вислопле-чий  чоловiк   у
розстебнутому кожусi, нiс м'ясистий, лице фiолетове, очi маленькi,  соннi.
До нього пiдбiгають  мiлiцiонери,  вiддають  рапорт,  вiн  також  пiднiма?
рукавицю, але кожного разу опуска?,  не  донiсши  до  скронi.  Бiля  нього
стоять  комiсар  Костюченко  i   лейтенант   Храпов.   Обидва   в   довгих
артилерiйських шинелях, виголенi, пiдтягнутi, чистi. Костюченко  рум'яний,
усмiха?ться, оголюючи мiцнi зуби. Тимко не зводить з нього очей.
   "Який вiн хороший, наш комiсар. Це ж такi i в громадянську вiйну  полки
водили на бiлякiв. Як вiн лагiдно говорить щось до того мiлiцiонера, а той
як сердито дивиться  на  нього.  Як  вiн  смi?  так  сердитися  на  нашого
комiсара? Дума?, як мiлiцiонер, так йому все можна", - мiрку? Тимко.
   - Смиррно-ооо!
   Тимко витяга?ться в струнку.
   "Гляньте ж, товаришу комiсар, як я стою. Вiрно я стою? Це я перед  вами
так стою, а перед мiлiцiонерами не стояв би нiзащо".
   Костюченко якраз повернув обличчя, текучим поглядом пройшовся по лiвому
фланговi, де стояла його команда.
   "Помiтив, побачив", - аж похолов вiд радощiв Тимко  i  ще  вище  пiдняв
сво? зрадiле, усмiхнене лице iз чорними сяючими очима.
   Мiлiцiонер, що проходив якраз мимо, повернув до Тимка тугу шию:
   - Ти чого зуби скалиш? Стояти смирно! "Я тобi  не  пiдкоряюся,  он  мо?
командири стоять. Не тобi пара", - кепку? з нього в душi Тимко.
   - Товаришi, - почав комiсар, виступивши наперед. - Товаришi!  От  ми  i
передали вас тiй частинi, яку так довго шукали.  Служiть  чесно  трудовому
народовi, - вiн приклав руку до скронi i вiдступив назад.
   "Що ж це? Як? Що це? - забухало молотом у Тимкових грудях.  -  Товаришу
комiсар, як же це так? Чому?" - питав вiн, але комiсар уже не дивився в ?х
бiк, вiн уже ?х здав i розмовляв з Храповим про щось iнше.
   "Що це? Куди ми? Хто ви такi?" - розпачливо озирався  Тимко  по  боках,
шукаючи вiдповiдi на тисячi питань, що затуманили йому  голову  i  заслали
сльозами очi. - Хто ви такi?  -  приставав  вiн  до  низенького  дядька  в
зiпунi, який стояв, згорбившись, i тупотiв личаками.
   - Неблагонадiйнi, милок, неблагонадiйнi. Ти по якiй статтi судився?
   - Я чесний. Я не судився. За що ж мене сюди? - закричав  Тимко.  -  Ви,
може, злодi?, крали. А мене за що? Я - чесний.
   - Цить, не шкабарчи, горобеня жовтороте. Це тобi не в  маминiй  пазусi.
Тут тобi решку наведуть швидко, - порадив з-помiж рядiв густий бас.
   Тимко рвонувся до нього. Марко схопив його за рукав:
   - Не зв'язуйся  з  ними.  Що  ж  тепер  вдi?ш?  Потрапив  мiж  ворон  -
по-воронячому й каркай.
   - Не буду каркати, не буду.
   - Розiйдись! - пролунала команда, i  люди,  задубiлi  вiд  двогодинного
стояння, побiгли до  теплих  хат.  Заскрипiли  ворота,  загавкали  собаки,
забухали об  груддя  чоботи,  застукотiли  постоли.  В  морозному  повiтрi
людський гомiн затихав вiдлунюванням крокiв.
   Чеченцi ходили вiд хати до хати чорною овечою отарою. То  тут,  то  там
чулася ?хня швидка, гортанна мова.
   Тимко повернувся на свою  квартиру,  куди,  крiм  старих  квартирантiв,
прибуло ще дво? - молодi  хлопцi  сумнiвного  вигляду,  видимо,  з  породи
блатнякiв.
   Зайшовши до хати, вони загнали дiда на пiч i зайняли найтеплiше мiсце -
бiля грубки. Одного з них звали Госька,  другого  -  Тоська.  Госька  -  в
морськiй тiльняшцi, Тоська - в зеленiй вовнянiй жiночiй кофтi. Тимка  вони
змiряли з нiг до  голови,  з  особливою  дiкавiстю  зупинялись  на  добрих
чоботях i на теплiй тужурцi:
   - Ти шьто, тож? зд?сь жiвьошь?
   Тимко не вiдповiв, а сiв у куточку на соломi,  навiть  не  пiдiйшов  до
столу, де парувала в чавунi картопля, яку господиня зварила  для  рубачiв.
Зате Госька i Тоська прикомандирувалися  найпершими  i  пiдтягли  до  себе
чавун. Марко, бачачи, що Тимко не  ?сть,  поклав  у  полу  сорочки  кiлька
картоплин, хотiв вiднести йому. Госька згрiб  його  за  рукав.  Вилицювате
обличчя його розплйвлося в усмiшцi':
   - Ти, парень, видать, фартовий... Ану, полож назад.
   - Еге ж. Так тобi й покладу. Ми цiлий день дрова рубали, а вони за  нас
жерти будуть.
   Госька моргнув Тосьцi. Той знизу вгору вдарив Марка по  ру?ках.  Гаряча
картопля злетiла вгору, опекла Марковi очi. Вiн сiв на лаву  i  закрив  ?х
руками.
   - Ти - плохой человек. Зачем так делать? - на?жився Ахметка.
   - Мовчи, свиняче вухо.
   Тоська вийняв фiнку з бiлою кiстяною ручкою i спритним рухом  угнав  ??
гострим лезом у стiл.
   Тимко зодягнувся i вийшов з хати. В розпашiле обличчя дихнуло  морозом.
На небi зорi мов подробленi кусочки зеленого льоду. В провулках - темрява,
тиша.  Попрямував  городами,  задвiрками,  спотикаючись  об  груддя.  Бiля
поваленого хлiва горiв огонь, вiд-кидаючи на землю довгi тiнi  в  кудлатих
шапках. Тимко здогадався:  то  сидять  чеченцi.  Звiдти  доносився  тихий,
одноманiтний речитатив, i тяжко було розгадати, чи  то  спiва?  хтось,  чи
плаче. Тимко обминув чеченцiв i зайшов у хату, що стояла на городах  трохи
окремо. За столом сидiло все командування i  вечеряло.  Забачивши  в  хатi
Тимка, здивовано перезирнулися, нiби питаючи один одного: "Чого  вiн  сюди
прийшов?"
   - Пробачте. Це до мене, -  пiдвiвся  комiсар  iз-за  столу.  -  Ну,  що
скажеш?
   Тимко стояв мовчки. Вiн не мiг  нiчого  говорити,  тiльки  чорнi  брови
майнули вiд очей врозлiт i так застигли.
   Костюченко провiв його у другу кiмнату, де було б зовсiм темно, коли  б
не падали на. пiдлогу i на стiни вiдсвiти з першо? хати.
   - Товаришу комiсар, за вiщо мене?  Тимко  замовк,  почуваючи,  як  його
давить за горло i не да? говорити.
   Костюченко випалив вiдразу:
   - За те, що ти переховував Северина Джмелика.
   - Але ж вiн клявся, що вiн не винен. Як же я мiг невинного товариша...
   - Запам'ятай, Тимку, - перебив Костюченко. - Товаришi ви з ним були  по
сiльських грищах та розвагах, а цього  мало,  щоб  називатися  товаришами.
Тут, хлопче, увесь свiт перемiшався, i, щоб вийти чистим  iз  цього  виру,
треба   дивитися,   пильно   дивитися,   що   робиться   навколо.   Зна?ш,
Котляревський, твiй земляк, писав : "Де обще? добро  в  упадку,  -  забудь
отця, забудь i матку". Пам'ята?ш, вiдсилав я тебе iз пiстолетом у степ. То
була проба на вiру. Чкурнув би ти з ним - мене б до стiнки  поставили,  не
подивилися, що я комiсар. А я вiрив у тебе i зараз  вiрю.  Тiльки  ось  що
тобi скажу -  не  ображайся,  що  тебе  запроторили  у  трудову  армiю,  а
зрозумiй: зброя - вона у рiзнi боки стрiля?... I ми ?? поки що  не  можемо
дати в руки тих людей, у яких неясне вiдношення до Радянсько? влади. Отже,
я тобi раджу -  подовбай  землю,  подумай.  Бачиш,  яке  закрутилося?  Тут
кожному чоловiковi треба тверде мiсце знайти.
   Тимко мовчки потис руку комiсара i вийшов iз хати.  Коли  вiн  прямував
мимо розвалено? клунi, чеченцiв уже  не  було.  На  тому  мiсцi,  де  вони
сидiли, пригасало вогнище. Пiд морозним нiчним небом воно виглядало купкою
зiрочок, що ?х хтось згрiб у пiрамiдку. Тимко сiв бiля вогнища. Тут i досi
пахло вовняними бурками i  кислим  розпареним  духом  постолiв.  Вiн  сiв,
поклавши схрещенi руки на колiна, а на  них  пiдборiддя,  i  вставився  на
стальну окалину попiльцю, пiд яким жеврiли виглянцьованi морозом жарини.
   Так вiн сидiв довго, вiдчуваючи тепле дихання ясару на руки ?  обличчя,
нюхаючи бражковий вiдпар снiгу i землi, i земля ця пахла так  само,  як  i
там, дома, коли вiн одного разу, будучи на полюваннi, розкладав багаття  у
глухому степу, i смiявся, i радiв, i гомонiв в товаришами,  i  жартував  з
Марком, який пiдстрелив кота замiсть зайця, i чарувався заснiженим степом,
вдихаючи лимонний дух мiсяця. Але тодi земля була для нього розкiшшю, якою
вiн дихав, якою жив, тепер же вона стала для нього печаллю,  i  вони  були
вдвох пiд високими зорями i говорили.
   "Я добра, - говорила земля. - Я всiх народжую i всiх приймаю на  вiчний
спочинок. А чому ви, люди, такi злi?"
   "Бо нiяк тебе не подiлимо..."
   "Так я ж безмежна. Мене всюди вистача? - i тут, i  на  небi.  Навiщо  ж
мене дiлити?"
   "Бо ти лукава, ти служиш усiм - i ворогам, i друзям. Поглинь  'ворогiв,
тих, що йдуть на тебе, i ми знову будемо  тебе  орати  i  засiвати  i  всi
осколки витягнемо з твого тiла, щоб воно не болiло".
   "Я вбивати не вмiю. Я можу тiльки приймати уже вбитих".
   "Ну, ми тобi наробимо ?х багато, тiльки приймай. Бо ти - наша, i ми  не
хочемо, щоб ти стала чужою. Он як ти пахнеш хлiбом печеним. Я ора'в тебе i
засiвав. Знаю... Тiльки ти менi ось що скажи, бо ти найвищий суддя: обижав
я тебе коли-небудь?"
   "Нi. Ти мене рукою гладив, лагiдно дихав на мене i все  горе  i  радощi
менi розказував. Нi, ти мене не обижав".
   "Тодi за що ж мене обижають люди?"
   "Бо ти ще не зна?ш, як за правдою йти. Пiдеш за правдою - нiхто тебе не
обидить".
   "А правда ? на свiтi?"
   "?".
   "Де ж вона?"
   "В добрих серцях. У тво?х братiв, у тих, що в зелених гiмнастьорках, що
горнуться до мене, як ?х ударить куля, i спалюють менi серце передсмертним
подихом. У них найвища правда. Повiр менi, бо я чую всi народи".
   "Скоро я пiду до них. Спасибi тобi, земле".
   Тимко пiдвiв голову i розплющив очi. Вогнище  вже  погасло.  Зруйнована
клуня почорнiла, осiла в снiг.  Вiд  не?  вiяло  морозним  духом  злежано?
соломи. По селу  ви-гавкували  собаки  на  чорнi  тiнi  хат.  Зоряний  пил
скапував на спресовану саньми дорогу.  Тимко  пiднявся  i  пiшов  на  свою
квартиру. Зайшовши до хати, побачив чеченцiв, що шукали мiсця,  щоб  лягти
спати. Посеред хати на соломi лежали  Марко,  Прокопчук  i  Ахметка.  Бiля
грубки  -  блатники  Тоська  i  Госька.  Один  чеченець  по  iменi  Елдар,
переступаючи через ?хнi ноги, якось поточився i наступив Тосьцi на ногу.
   - Ти куди прешся, баранячий курдюк? -  закричав  вiн  та  накинувся  на
Тимка: - Це ти, чортiв кугут, навiв сюди гололобих?
   - Не тобi одному в теплi спати,  -  вiдповiв  Тимко,  даючи  мiсце  для
Елдара.
   - Iди геть, падло, сука.
   Тимко  з  чеченцями  спокiйно  вкладалися.  Один  тiльки  Елдар  сидiв,
зацьковано позираючи то на Тимка, то на  двох  босякiв  пiд  грубкою.  Вiн
вiдчував, що тi люди недоброзичливо настро?нi до його кунака, але не знав,
як захистити його. Тимко роздягся i прилiг бiля Марка, поруч з Елдаром.
   - Тут самим тiсно, а вiн татар навiв, - шепотiв на вухо Марко.
   - Заткнись.
   - Ще прирiжуть уночi. Як не татари, то вурки. Вже нахвалялися.  У  двох
ножаки, як на доброго кабана. Злигався. Ти  куди  не  повернешся,  так  за
тобою кислицi ростуть.
   - Цить, кажу...
   Марко затих, але в кутку бiля груби шепотiли:
   - Ей, кугут, залiпити тобi бланшi? Ми дiрьовню без пашпортов бйом.
   Тоська пiдiйшов i сипонув Марковi попелу межи очi.  Елдар  схопився  як
очманiлий, нетерпляче повискував, як пес, що хоче зiрватися з ланцюга.
   Тимко набрав у кухоль води, повiв Марка до помийницi.
   - Щемить? - запитав Тимко, давлячи у голосi дрож.
   - Рiже, не можу глянути.
   Тимко поставив кухоль на лавi, пiдiйшов до грубки:
   - Ану, забирайся геть!
   - Мальчик, посмокчи пальчик, - нагло вiдповiли вiд грубки.
   Тимко згрiб у обидвi руки тiльняшку, ривком сiпнув до себе i, не  давши
опам'ятатися, щосили попер ~ у дверi. Тiльняшка векнула десь аж  у  сiнях.
Тоська занишпорив рукою по лахмiттi, блиснув фiнкою,  ??  спритним  ударом
вибив Елдар. Радiсно повискуючи, вiн кинувся на Тоську, затиснувши в  руцi
кинджал, нацiлюючи йому в шию. Тимко вiдвiв руку Елдара, i вона  шкрябнула
ножем по грубцi, прописала слiд. Тоська стояв у кутку блiдий, щелепа  його
трусилася.
   - Ну? - тяжко сапав Тимко. Тоська вийшов, торгнувши дверима.
   - О боже, що ж тепер буде? - заскиглила господиня.
   - А що буде: охолонуть на морозi  -  i  по  всьому.  Будуть  знати,  як
батярувати. Ото як зайшли одного разу до вуйка два  равини,  -  i  тут  не
зрадив себе Прокопчук, i всi, навiть чеченцi, затихли. - А вуйко був лихий
на них та й  каже  синовi:  "А  давай-но  ми  ?х  провчимо,  щоб  не  були
паскудами". I давай тих равинiв бити. Били ?х, били, але один равин  якось
вискочив. Бiжить вулицею, а назустрiч йому Мошко i пита?: "Ну, як  справи?
? нинька гендель?" - "?, - каже, - бо наша бере. Я оце вирвався, а там  ще
добира?". Отак i тi - набрали  по  саму  зав'язку,  тепер  хай  на  морозi
прохолоджуються, - i тихо: - Недобрi люди, босяки. Чу жим  трудом  живуть.
Як паразити. Молодець, хлопче,  -  похвалив  вiн  Тимка.  -  Добре  ти  ?х
вiдчухрав. А то на голову сiдають.
   Чеченцi, розпаренi теплом, швидко поснули. Тимко теж дрiмав. Раптом  за
вiкном зашамотiло i заскиглило загробним голосом:
   - Хоч одежу викиньте, жлоби. Тимко згрiб ?хню  одежу  i  жужма  викинув
надвiр. Лише пiсля цього мiцно заснув.



        V

   - Павле, ну доки ти лежатимеш, щоб ти оближнем лiг? -  кричала  Явдоха,
зазираючи на пiч, з яко? стримiли босi ножища i чулося голосне хрипiння. -
Господи милосердний i праведний! За якi грiхи ти менi отаке убо?ще послав?
- бiдкалася  вона,  пораючись  по  хатi  та  вряди-годи  прислухаючись  до
клекотiння на печi: там хтось то наливав, то виливав воду з тикви.  Явдоха
зiтхнула i заходилась мити посуд. Була це суха,  немiчна  жiнка  з  жовтим
обличчям i чорними, колись красивими, а тепер змученими, як пiсля хвороби,
очима. Губи в не? були синi, аж чорнi. Видно, в не? щось болiло,  i  вiчно
вона постогнувала, примовляючи: "I за що  я  отак  мучуся?  Де  та  смерть
ходить? Чом вона мене не задушить? "
   Повернувшись iз служби, Павло оженився на Яв-досi тому,  що  вона  була
такою бiдною, як i вiн. Явдоха нюхом  вiдгадала,  що  Павло  буде  чоловiк
покiрний i жити за ним буде легко, якщо прибрати його до рук. Тому вона  i
зробила все для цього, що могла, а саме:  вiнчаючись,  перша  ступнула  на
килим бiля аналоя i на  перших  же  днях  ?хнього  сумiсного  життя  нiжно
сказала "ши" i зодягла на  нього  новеньке  мережане  ярмо.  Павло  мовчки
всунув туди шию, як бичок-третячок, i понiс його крутим  житт?вим  шляхом.
Вiн знав тiльки одне: крикне йому Явдоха  "соб",  треба  повертати  влiво,
"цабе"  -  вправо.  Але  одного  разу  на  вулицi  жонатi  чоловiки  стали
насмiхатися з Павла, дорiкаючи, що вiн не господар  у  сво?й  хатi,  а  до
старого колеса заплiшка. Коли отак iз нього жiнка вiрьовки сучить,  а  вiн
пiдда?ться, то не вартий  вiн,  щоб  серед  жонатих  чоловiкiв  на  вулицi
сидiти, бо справжнiй господар хоч раз на мiсяць, а потяга? жiнку за  коси,
щоб знала порядок та вiдчувала, що в хатi ? хазя?н. А Павло  як  оженився,
то нi разу й пальцем свою не торкнув! А  жiнцi  хiба  можна  вiрити?  "Усi
бачать, як вона до чужих чоловiкiв iрже, один ти не бачиш", - пiд'юджували
дядьки Павла.
   Пiзно повернувся додому.  Явдоха  сiяла  муку  на  пiдситок,  готуючись
завтра пекти хлiб. Павло пiдiйшов до не? i хлипнув у вухо. Вона зойкнула i
впала на долiвку. Павло витрiщив очi i став  дожидати,  доки  пiдведеться:
вона не пiдводилася i перестала  дихати.  Тодi  вiн  побiг  до  сусiдiв  i
сказав, що Явдоха впала i не вста?.  Сусiди  прибiгли  в  хату,  розцiпили
Явдосi рота i влили  води.  Пiсля  цього  Павло  сказав  Явдосi:  "Хай  ти
сказишся, бiльше i пальцем не  торкну".  I  справдi,  бiльше  не  чiпав  i
покiрно, без ремства нiс сво? ярмо.
   Шия притерлася до ярма, i вiн уже i не помiчав його ваги.
   З евакуацi? Павло повернувся вошивий i  голодний.  Явдоха  зiгрiла  три
чавуни води, обстригла ножицями голову i бороду такими "покосами", що жаль
було глянути на чоловiка, викупала в ночвах, дала чисту бiлизну i посадила
вечеряти. Павло з'?в паляницю хлiба i такий горделей борщу, що  собака  не
перескочить, полiз на пiч вiдсипатися i оце спав уже третю добу.
   - Спи, спи, - вичитувала Явдоха, човгаючи по хатi. - Дрова не нарубанi,
води не принесено, а вiн - пузо на  черiнь  та  й  давить  хропака.  А  що
йому...
   Вона не доказала, мимо вiкна майнула чиясь шапка, в  сiнях  зашарудiло,
шукаючи клямки. У хату ввiйшов Хома Пiдситочок.
   - Павло дома? - запитав вiн, нипаючи очима в хатi.
   - Он, хiба не чу?ш?
   Хома став на лежанку, потяг раз-другий Павла за ноги. Той  розчуня'вся,
вставився сонними очима на Хому.
   - Вставай швиденько. В колгоспi зеренце роздають. Людей  як  мурашечок.
Треба поспiшати, бо другi пшеничку заберуть, а нам послiдок лишиться.
   Павло втелющився очима на вiкно так, немов за ним борюкалися леви, яких
вiн уперше бачив.
   - Ну, ти йдеш чи нi? - палiрувався Хома на таку Павлову кволiсть.
   - Явдохо, може, пiди? Га?
   - О боже, вiн ще пита?. Ви бачили  отакого  тюхтiя?  Люди  бiжать  один
поперед одного, аж падають, а вiн... Iди  менi  зараз  же,  бо  як  вiзьму
кочергу, то тут тобi й вода освятиться.
   Павло злiз iз печi i став зазирати то пiд стiл, то пiд  пiл,  то  полiд
лави.
   - Чого шука?ш? Чого шука?ш, iродова твоя душа?
   - Чоботи десь пропали.
   Явдоха полiзла пiд пiл, гримнула ними посеред хати:
   - На!
   Павло, сапаючи, взувся. Чоботи зсохлися  i  не  налазили.  Тодi  Явдоха
кинула старi калошi iз солом'яними встiлками. Павло пiдв'язав ?х мотуззям,
щоб не хляпали.
   За хвилю знову верта?ться Павло. Полiз на пiч за кисетом. Вилiз звiдтам
у крейдi, як мара.
   - О-о, о-о-о-о, - голосила  посеред  хати  Явдоха,  посилаючи  сто  сот
чортiв на Павлову спину.
   У колгоспному дворi - гамiр i крик. Бiля комор  -  вируюча  юрба.  Люди
лазять по засiках по колiна в пшеницi, гребуть у мiшки, у рядна, в  торби,
в пелену. Григiр Тетеря на все махнув рукою, сидить пiд коморою i плюеться
на всi боки:
   - Тьху. Чи ви показилися? Куди лiзете? Усiм хватить.
   Та його нiхто не слуха?.
   - Бери, браття. Тепер все наше. Якиме,  давай  сюди  мiшки,  -  кричить
червонопикий Карпо Джмелик, Северинiв брат, що днями з'явився у селi.
   - Пiдводи iз Ленькiв прийшли?
   - Тут.
   - Пiд'?жджай. - Куме, ануте поможiть зав'язати.
   - Набехкав, що й не сходиться?
   - Так пшениця ж. Як золото...
   Пiдситочок шмигнув до комори, а Павло сiв  бiля  Тетерi,  поклав  поруч
себе порожнi мiшки. Уже Хома раз винiс, удруге, а Павло сидить,  курить  i
нi слова, нi пiвслова, так, наче язик йому юрком зв'язали.
   - Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобi зостанеться?  -  уже  не  витримав
Хома. - Тут гав ловити нiчого, коли на таке пiшлося...
   Мовчить Павло. Як зупинилися очi на Беевiй  горi,  так  i  стоять  там,
заклякши. Сидiв ще з годину, потiм зiтхнув тяжко:
   - Да-а-а! Дохазяйнувалися, - i пiшов до комори, назустрiч Хомi.
   А у того очi рогом лiзуть, чувал до землi давить, ноги трясуться.
   - Пiдсоби, Павле.
   Павло знiма? зi спини чувал, несе до засiки, половину вiдсипа?.
   - Що ти, Павле, навiщо? - метушиться Хома.
   - Неси, кажу, - раптом звiрi? Павло, i очi його шалено округлюються.
   Хома смiшно морга? руденькими вусиками, дрiбу-лить  додому  з  неповним
мiшком за плечима.
   Надвечiр  все  перейшло  на  справжнiй  грабунок.  Залужанськi  дядьки,
заможнi i  жадiбнi,  шпортали  один  одного  вилами,  хрупали  по  головах
оглоблями ва землю, за межу, за вкрадений снiп, за випасену отаву. Жили  в
лугах та ярах вiками. Кого не вiзьми - рiдня: кум, оват, брат,  племiнник,
хрещений батько. Були в них сво?, нiжим не писанi, дикi закони: вкрав - не
позивайся, сам украдь. У тебе сусiд - дугу, ти у нього -  воза.  Творилися
там страшнi самосуди, бiйки та сварки.
   Настали колгоспи. Залужани земельку  i  конячок  вiддавали  неохоче,  з
глухим ремством. Згодом втягли-ся в роботу, але працювали  лiнькувато.  До
того, що одержували на трудоднi, в три рази бiльше докрадали i жили добре.
Цього дня при?хали за пшеницею цiлим  обозом,  стали  розтягати  iнвентар:
борони, рала, плуги, навiть сiвалки. Тетеря благав, сварився,  погрожував,
але його нiхто не слухав: дядьки робили сво?.
   Тетеря забрав  Бовдюга,  колгоспного  коваля  Василя  Кира,  здорового,
чорного i сильного, i ще з десяток троянчан, що крутилися  бiля  комор,  i
повiв на дворище. Павло теж пiшов  iз  ними.  Карпо  Джмелик,  розiпрiлий,
червоний, iз Северином зсаджували на гарбу вiялку.
   - Що ж ти робиш? - пiдiйшов до нього Тетеря. - Це колгоспне майно, а не
тво?.
   - Тепер усе наше, - ще дужче почервонiв Карпо,  i  очi  його  зажерливо
спалахнули. - Твоя вже ниточка обiрвалася. Зась.  Досить  нас  у  колгоспi
душить. Тепер вiльними господарями будемо. Нiмцi землю роздадуть,  i  буде
все, як було.
   - Он як ти заговорив, - пiдступив увесь потемнiлий Василь Кир.  -  Ану,
скидай вiялку, зараза! Кулаки його повисли, як гирi.
   - Ти менi тут не заразкай, кiптюх чортiв, - ворухнув плечима Карпо,  аж
ватний пiджак затрiщав на слинi.
   Северин усмiхався, чекаючи,  що  буде,  не  виймаючи  рук  iз  глибоких
кишень. Кир ухопив вiялку, рвонув на  землю.  Северин,  усмiхаючись,  узяв
його за руку, очi звiрiли, в них закипав волошковий цвiт:
   - Вася, навiщо скандал? Вася?
   Кяр штовхнув його лiктем у  груди.  Северин  вишкiрив  зуби,  рукояткою
пiстолета вдарив Василя у висок. Кир, не вiдчуваючи з гарячки болю, схопив
Северина за руку i крутнув так, що вона хруснула. Северин зблiд i  сiв  на
землю. Але за спиною Северина стояли ще два брати - Карпо та Андрiй.  Вони
рiзними шляхами прокралися в рiдне село i тепер билися за сво? права  всiм
джмелячим родом, мордатi, скажеш, немилосерднi. Вдарив Карпо  Василя  Кира
залiзякою по ши?, не втримався сiльський коваль, похитнувся, згрiб Карпа у
чорнi руки, пiдiм'яв, падаючи, та насiв йому зверху. Андрiй клював чоботом
пiд боки так, що аж гуло в коваля  пiд  порваною  сорочкою,  аж  у  ребрах
дзвенiло.
   Павло Гречаний, побачивши таке, зняв шапку i кричав, махаючи нею:
   - Бросьте, хлопцi! Бросьте! Уб'?те ж чоловiка!
   Але його  нiхто  не  слухав,  i  вбивство  продовжувалося.  Тодi  Павло
страшним ривком викрутив iз воза голоблю, розпатланий,  страшний,  кинувся
на залужан.
   - А-а-а! - кричав вiн, розмахуючи голоблею i роблячи незграбнi  ведмежi
стрибки.
   Жахнулися люди, кинулися дворищем. А Павло бiг, витрiщений,  i  з  його
грудей неслося ревище. На бiгу вiн трощив гарби, збивав тини, настромив на
голоблю стiжок соломи, залишив пiсля себе золотий крутiж.  Вiн  гнався  за
тим, що бiг попереду. Втiкач шмигнув у соняшники. Щось  ляскало  i  пекло,
обпалювало Павловi  обличчя,  а  вiн  бiг  далi,  двома  розмахами  скосив
соняшники i вигнав звiдти втiкача. Втiкач полем, полем, а тодi звернув  на
ташанськi луги. I раптом вiн зашкопертав, упав в траву пiд вербами, i  там
Павло настиг його. Карпо Джмелик сидiв пiд вербою, крутив пустий "барабан"
нагана i чекав смертi. В кучерях  його  заплуталась  бджола  i  жемкотiла.
Павло зупинився, захеканий, з розмаху трiснув голоблею по вербi.
   - Я не твого порiддя, Карпе. Я лежачих не  б'ю,  -  i,  хитаючись,  мов
п'яний, пiшов назад. Спина  його  трусилася,  бiля  вуха  рожевiли  смужки
кровi. Сiм раз стрiляв у нього Карло i тiльки лице подряпав. У дворi Павла
про щось питали, щось йому говорили, але вiн мовчав,  бо  не  розумiв,  що
говорять. Вiн  бачив  лише,  як  закривавленого  Кира  повели  до  контори
перев'язувати.
   Перед вечором Павло прийшов додому,  скинув  кожуха  i  полiз  на  пiч.
Явдоха подала йому гарячого I молока iз смальцем. Павло  вiдмовився.  Тодi
вона принесла вiд сусiдiв пляшку самогонки. Павло випив пляшку одним духом
i зараз же заснув.
   Пiсля цих подiй Павло зробився ще мовчазнiшим. Цiлими  днями  сидiв  на
печi, iнодi виходив з хати, щоб принести води або нарубати дров.  Коли  не
вистачало курива, - здiймав iз горища снiп тютюну,  оплетеного  павутиною,
i, розташувавшись  бiля  дверей,  дробив  його  в  коритi  сокирою.  Майже
щовечора прибiгав Хома Пiдситочок. Ще  бiля  порога  знiмав  заячу  шапку,
мовчки набирав у кисет тютюну, i вони з Павлом скручували цигарки.  Явдоха
трохи вiдхиляла в сiни дверi або вiдкривала в хатинi  трубу.  Павло  любив
сидiти на низенькому стiльчику бiля дверей i дивитися, як цiлими  хвостами
витяга? в сiни дим.
   - Спасибi, хоч ти до нас заходиш, Хомо. Мiй мовчить  цiлими  днями,  як
деревина. Пропало б воно пропадом,  отаке  життя,  -  горювала  Явдоха,  -
Тiльки й зна?, що кадить та й кадить, уже всю хату провоняв табачшцем,  що
з молодиць нiхто не навернеться. Що ж воно чувати, Хомо?  Чи  не  прогнали
нiмця?
   - Щось не чути. А виходить так, що в Троянiвку заявиться.
   - О боже мiй, пропали ми навiки. А тут вiн, - Явдоха показала на Павла,
- за Джмелями з голоблею ганявся. Нащо вони тобi здалися? Нiмцi  ж  тiльки
ступлять - тебе ж тершого на шворку, горе ти мов нещасне... Цiлий  вiк  iз
тобою мучилася, а на старiсть доведеться однiй шматки помiж людей просити.
Бачите, бачите, сусiдо? Сидить собi i нi гадки, анi думки.  Йому  байдуже,
що, може, i хату спалять, i хазяйство  пограбують,  i  старцями  по  свiту
пустять. Йому все байдуже, аби кисет був повний.
   - Ти догавкаешся, ой догавка?шся! - крикнув Павло, i це були його першi
слова, якi вона почула за тиждень.
   - О, чу?те? Чу?те? - знову забубонiла Явдоха, але Павло так ворухнув на
не? очима, що вона зараз же замовкла i йiшла в хатину.
   Павло i Хома залишилися вдвох. Дружба мiж ними в'язалася на  дивовижних
началах: Павло увесь час мовчить, мов камiнь, а Хома говорить i  говорить,
аж у горлi деренчить. Вийшовши вiд Павла,  хвалиться  зустрiчним  дядькам:
"Оце був у Павла, то так наговорився, що хай йому тямиться".
   Хома любив Павла так, як слабий любить сильного. Вони i працювали разом
у колгоспi: копали колодязi, ями, льохи, кагати. I де грунт був твердiший,
то там ставав Павло, а коли витягали з колодязя грунт, то Павло був унизу,
а Хома угорi.
   Пiдсiвши тепер до Павла поближче, Хома розстебнув  куцину,  бо  в  хатi
було жарко, i тихо почав:
   - Хоч ти, Павле, i сердишся,  а  Явдоха  правду  каже:  не  треба  було
встрявати в бiйку. Сам бачиш, який тепер час: влади нема. Хто сильний, той
тебе й з'?сть. Взяти хоч i колгосп. Дбали люди, дбали, а тепер що  вийшло?
Самi ж i розтягають по цурочцi. Гай-гай. А як нашi  нiмчика  вiдженуть  та
назад вернуться - де зерно, де плужки, де гарбочки,  де  реманент?  Що  ми
скажемо? Який одвiт дамо? Знову ж таки i з другого боку подумати, то i  не
помирати нам з голоду. А прикинеш  дурною  головонькою,  то  виходить,  що
тепер таке врем'ячко, що сиди тихенько, як мушка в щiлинi,  i  лапками  не
воруши. Так нi. ? людцi. Хоча б i Джмелi. Це такi люди, що при любiй владi
житимуть, i завжди ?м  добре  буде.  Вiзьми  хоч  i  Якима:  як  приходили
денiкiнцi, то вiн мою куму Ольгу трохи на той свiт не  вiдправив.  -  Хома
замовк, пригадуючи, як воно все було. Явдоха торохтiла в хатинi  рогачами,
а на горищi сокорiла курка, заклопотано  i  соромливо,  збираючись  анести
яйце. - Кум тодi з червоними вiдступив, а Ольга залишилася. От i живе собi
жiнка тихо, нiкому нi слiвця, нi пiвслiвця. Коли це ворота рип: за?жджають
до  двору  черкеси  в  шапках;  в  кожного  на  поясочку  нiж  висить,  на
офiцериковi папаха бiла, цигарка в зубах, погони золотi, а на руцi батiжок
плетений. I з ним - хто б ти подумав? - Яким  Джмелик.  Сорочка  вишивана,
жилеточка,  чобiтки  юхтовi,  волосся  оливою  намащено  -  як  до  церкви
зiбрався. Показу? рукою на Ольгу: "Оце жiнка голови комнезаму. Сам  бачив,
два ящики оружжя у дворi закопувала".  Офiцер  виплюнув  з  рота  цигарку,
погрався нага?м та й каже: "Говори, де зброя, бо як не скажеш, - дам сво?м
молодцям на розправу".  I  пiдморгу?  усмiхаючись.  А  чеченцi  джеркочуть
по-сво?му, блискають зубами, язиками прицмокують. А Ольга була червона, як
калиночка, а то - зблiдла, та все одно гарна, сорочка на рукавах червоними
квiтками вишита, очiпок зелений, i сама повна та здорова, як з туго?  води
вийшла... Опустила очi. "Нiчого,  -  каже,  -  не  знаю".  Моргнув  офiцер
чеченцям. Позiскакували вони iз сiдел, скрутили бiлi руки i давай на-гаями
шмагати. Сорочка на спинi  лопнула,  кров  бризка?,  молоде  тiло  чорними
п'явочками взялося, стогне, сердешненька, голову пiд руки хова?... А  Яким
сто?ть посеред двору, приказу?: "Так  ??,  так.  Бреше,  скаже".  А  Ольга
мовчить. Кинули ?? на землю, давай двiр копати. Зрили  -  яма  на  ямi.  В
коморi, на горищi, по стрiхах. Тодi офiцер як пiдскочить до  Якима,  шаблю
вийняв, руки трусяться: "Шукай, мерзотнику, сам. Як не знайдеш,  -  голову
зрубаю". Яким лопаточку в руки - i давай  рити  у  стайнi.  А  Ольга  нiби
непритомна, а сама кра?чком ока позира?, а серденько  трохи  з  грудей  не
вискочить. Це вже вона потiм розказувала. Лежу, каже, а в само? так усе  й
похололо: ну, думаю, тепер кiнець. Зброя в стайнi захована. Знайдуть -  до
вечора не доживу. Копав Яким - не знайшов: зброя була  пiд  самим  порогом
зарита. Звалили чеченцi його на землю, скинули штанцi i давай  лiпити,  що
ледве додому добрався. А прийшли червонi -  не  соромлячись  людей,  штани
скидав, рубчики показував. Отакий був Яким Джмелик. А тепер його  синочки.
Як прийдуть нiмцi - ?хня влада, а тебе на  гiлляку...  Балакають  -  нiмцi
земельку будуть роздавати. Як ти  дума?ш,  нам  з  тобою  прирiжуть?!  Моя
батькiвщина - на Данелевщинi. Пшеничка там родила, житечко, просо. Стiльки
проса, що нас  п'ятеро  дiтей  за  зиму  в  ступах  не  перетовчемо.  Мати
пшонянички пекла. Тiльки скине з сковороди - летять, як у глинисько.  Я  -
найменший, то менi найменше i попадало. А як ви?демо орати, я коней  пасу,
пiд возом граюся, а розумiн-нячко ?:  виросту  -  i  менi  надiлять,  i  я
господарюватиму... Якби дали там, де й ранiше, бiля ставка. Ми  там  часто
уночi з братами карасiв ловили. Уночi, бувало, зiрочки сяють, а  карасi  з
води бульк, грають проти мiсяця. То як, Павле, прирiжуть?..
   Павло розтоптав чоботом недопалок, почухав живота,  поставив  на  комин
коробку з тютюном:
   - Прирiжуть, Хомо, ще й у кишки тобi наб'ють, щоб не мало було.
   Хома зiтхнув i поправив на головi заячу шапку:
   - Поживемо - побачимо. Воно й правда, не на  те  вони  пруть,  щоб  нам
земельку дарували... А втiм... Ех, коли б то наперед знав, ще то буде!..



        VI

   Над Ташанню пахло вербовими кладками. Несло тонку, як слина  з  бичачо?
губи, павутину. Беева гора iз жовтим лiсом блищала, мов iконостас. У  сазi
пiдпасалася перелiтна птиця: казарки,  нерознi,  свищi.  Пiдiбгавши  ногу,
красувалася чапля, з чорного носа капала вода. Пеньки  чорнiли  ковадлами.
Осока полоскала у водi зеленi  ножi.  Над  левадами  стояв  цибулячий  дух
конопель. Кричали бiлi гуси. Хтось бив праником  по  шматтю:  апть,  апть,
апть. Сонце крутилося  у  вирi,  i  вiд  нього  вiдлiтали  iскри,  як  вiд
наждачного точила.
   Але нiхто не милувався красою осенi. Люди опускали очi перед ?? разючим
блиском. Сохли на вербах ятери, павутиння позаплiтало на них  устенки.  Що
тепер ловити в тi ятери? Зорi з Ташанi в тихi  осiннi  ночi?  Потрiскалися
човни, обростають  зеленим  мохом.  Хто  попливе  на  них?  Хiба  вербовий
листочок? Умирають трави. Хто коситиме? Осiннi дощi.  Замерза?  худоба  по
далеких шляхах та дорогах. Хто ж ту траву ?стиме?  А  пожеруть  ??  осiннi
тумани, iржавою юшкою по землi пустять, i незапахне вона морозним  душком,
не хруматимуть ?? ситi конi.
   I ходили люди, заклопотанi, стривоженi, вставали, як сiрiло,  i  лягали
спати далеко за пiвнiч; ?х турбувало одне: як жити, що  робити?  Пiдходила
зима, треба щось ?сти, в чомусь ходити, i  тому  люди  вибирали  картоплю,
зрiзували соняшники, звозили  гарбузи,  виривали  матiрку,  а  старi  дiди
здiймали з горищ прядки та  веретена,  що  десятки  рокiв  лежали  там  на
розвагу вiдьмам та домовикам, i ладнали домашнi  фабрики,  бо  де  ж  того
краму набрати, коли гримить отака вiйна?
   Вийшла i Орися з матiр'ю рвати. День стояв теплий, тихий.  Високе  небо
виблискувало, як полива на вiдрi, слало на  землю  тихi  шуми:  то  шелест
вiтру, то сюрчання пташиних зграй, що  збиралися  вiдлiтати,  то  вiдлуння
чийогось далекого оклику, то гелготання перелiтних гусей.
   Забравшись у густу матiрку, як у воду, невiстка  i  свекруха  працювали
мовчки, не бачачи одна одно?, а тiльки  чуючи  над  собою  шелест  зелених
стебел з пахучими китичками зверху. Коли сонце пiдбилося вгору, жiнки сiли
снiдати на обнiжку. Уляна вийняла з-помiж горсток глечик холодного молока,
накритого Г лопухом, вiдрiзала окра?ць  хлiба,  поставила  два  череп'яних
кухлi.
   Орися пила молоко, тримаючи кухоль за вушко, i раптом побачила,  що  по
ньому лiзе жучок сонечко; вона посадила його  на  мiзинець  i  стала  тихо
примовляти: "Сонечко, сонечко, заглянь у вiконечко, сво? крильця розпусти,
до  милого  полети".  Воно  дiйсно  злетiло,  i  молодиця   провела   його
зачарованим, як у маленько? дитини, поглядом. Мати перехопила той погляд:
   - Не долетить, в огнi опалиться. Орися опустила очi, в червоних  вушках
злякано затремтiли золотi сережки:
   - Ось як пiдправимося трохи по господарству, пiду до ворожки на хутори.
   - На ворожку плюнь, на серце надiйся. Воно все скаже.
   - Коли ж воно з обох бокiв болить, де не торкнешся.
   - Значить, нелегко i йому там. Болить, то нiчого. Страшнiше, як  замре,
того бiйся, дочко...
   У дворi гавкнув пес. Раз, другий, третiй,  потiм  як  водою  залився  -
ланцюгом дзвенить, аж на левади чути.
   - Таке, наче на чужих. Ану, пiди глянь, хто там такий.
   Орися кинула на землю череп'яний кухлик, замелькала голими  литками  по
городу. Назад прибiгла гаряча, пiд синьою кофтиною груди полохаються.
   - Мамо, повен двiр бiйцiв на?хало.
   Обо? побiгли до хати. Пiд вербою в холодку стояла машина. Бiля колодязя
тиснулося чоловiк десять бiйцiв у  сiрих  брудних  шинелях.  На  спiтнiлих
обличчях тривога i поспiшнiсть. Гiмнастьорки на  спинах  i  попiд  пахвами
темнi вiд поту. Бiйцi штовхаються, брязкотять котелками.
   - Чумаченко, вистачить тобi. Допався, як вiл до калюжi.
   - Дай баклагу набрати.
   - Куди лл?ш у чоботи? Хiба повилазило?
   - Хлопцi, оце я тут  i  в  прийми  пристану,  -  балагурить  Чумаченко,
витираючи рукавом рота. - Он уже й наречена з тещею йдуть.
   -  Перестань,  -  стогне  смаглолиций  бо?ць  з  рукою  на   перев'язi,
вiдвертаючи сердите  обличчя.  Йому,  напевне,  вже  набридли  Чумаченковi
теревенi.
   Серед двору, поглядаючи на годинник, сто?ть  До-рош.  Неголене  обличчя
темнi? щетиною, очi червонi, роз'ятренi пилюкою.
   - Хто ? в селi? - пита? вiн Уляну.
   -  Нема?  нiкого.  Голова   сiльради   i   голова   колгоспу   ви?хали.
Ваку?рувались.
   - Нiмцiв не чувати?
   - Борони боже, - блiдне Уляна.
   - Тодi ось що, - Дорош спира?ться на палицю, шкутильгав в  холодок  пiд
верби. - Чи не можна у вас пораненого  покласти?  Четвертий  день  веземо.
Розтрясло його зовсiм.
   - Давайте його, давайте.
   - Iще якби хлiба спекти i бiлизну попрати.
   - Хiба ж я вам у чомусь вiдмовлю. В само? дво? спитаються свiтами.
   Дорош махнув рукою бiйцям, вони вiдкрили борт машини i почали там  щось
робити. По руховi ?х Орися зрозумiла, що вони пiдiймають щось важке.  Вона
хотiла подивитися, але бiйцi стояли так щiльно, що вона  нiчого  не  могла
побачити. Орися  вiдступила.  Повз  не?  пропливла  жовта  рука,  стрижена
голова. Довгi, зiгнутi в колiнах ноги телiпалися пiхотинськими  ботинками,
на яких засохла грязюка. Коли пораненого вносили в сiни, хтось  iз  бiйцiв
зробив необережний рух, i вiн застогнав.
   Дорош сiв на призьбi, витяг поранену ногу i  так  сидiв  довго,  не  то
задумавшись, не то дрiмаючи. В чорнiй тiнi його козирка тужили очi:  невже
забули його люди в Троянiвцi? Невже так змiнила його  вiйськова  форма  чи
бо? та тривога злiпили друге обличчя, що не впiзнають  його  люди?  Оце  ж
садиба Вихорiв,  вiн  ??  зна?.  Он  Орися  накида?  в  жлукто  цiлу  гору
червоно-армiйсько? бiлизни i не впiзна? його, не дивиться навiть на нього.
Дорош бере паличку, виходить iз двору. Левадами,  через  Ташань  -  i  вже
вiйна вгриза?ться залiзяччям десь позаду, струшу? в пiтьму людське  життя,
обжира?ться кров'ю, гасить  очi  святому  радянському  во?нству,  гоготить
вулканами, а тут вимива? вiтерець поливу на небi, розхуку? бiле  хмариння,
i цiлi потоки синяви заливають свiт i нiжать землю духом неба i корiння; i
те ?днання землi i неба щемить у грудях тривогою вiчностi: людина вiдчува?
себе новонародженою перед красою життя, i сяйво добра освiчу? ?й душу, i в
тому сяйвi вона бачить себе збоку  первозданною,  непорочною,  доброю,  як
перкалеве свiтло березових га?в, нiжною i щирою, як голуб'яче серце. Дорош
теж зайнявся тихим свiтлом добра. Природа входила в нього  духом  корiння,
чистотою небесно? синяви, бентежила хлiборобське серце. Якою  ж  ви  силою
володi?те, синi небеснi потоки, ви, бiлi хмари, i ти, пахуча земле,  що  з
одного робиш звiра, а з другого голуба? Отже, ?  в  тобi  та?мнi  чари?  А
хмари бiлiли, i гомонiли синi потоки: "Справедлива душа чару?ться небом  i
землею, а чорна - смертю". Дорош i справдi  чарувався  небом  i  землею  i
думав, дибаючи понад Ташанню:
   "Невже ж я тут i все бачу пiсля того, як по менi  проскреготiла  машина
вiйни?"
   Синi потоки лилися,  i  Ташань  кипiла  пiд  вiтром.  Верби  сплакували
листям, i золотi сльози гнало за водою. Комишi кошлатились,  i  здавалося,
що в ?хнiй та?мничостi хтось живе. Дорош розгорнув ?х  руками,  вийшов  на
берег рiчки i сiв на пеньку. Тепер його нiхто не бачив, бо вiн. був сам на
сам iз рiчкою. Коло нього, затоплений у воду, стояв човен, лежало поламане
весло. На сучку верби висiв прогнилий ятiр. Забуте, покинуте мiсце.  Давно
сюди не ступала людська нога. Тiльки синi потоки помiж комишами та  зелене
латаття пiдняло на вiтер вуха. Скоро воно осяде на дно, вiдiмре - i чи  не
тому так нашорошило вуха, щоб наслухатися востанн?  вiчно?  думи  комишiв?
Латаття осяде, i рiчка очиститься, - але чи очиститься людська совiсть вiд
звiрячого паскудства i коли ж настане такий час?
   Вода свiтила на  Дороша  лагiднiстю,  виколисувала  милiсть  до  всього
живого. З комишево? затоки ви-пливла  дика  качка  з  каченятами,  i  вони
шульпотiли собi та перекахкувалися, живлячись,  чим  дарувала  природа,  а
Дорош шепотiв: "Пливiть. Я вам нiчого поганого не зроблю".
   I коли стара качка закричала щось по-сво?му i всi дiти опливлися докупи
та звели одне до одного дзьобики i загомонiли, -  Дорош  вiдчув,  як  щось
давонуло за горло. Може, то одвалився з душi камiнь  вiйни  i  захльоснуло
його людською радiстю, що стрiляний, пропахлий смертями во?н  потер  рукою
щемлячi очi над тихою пустельною рiкою. "Ну,  так  я  зовсiм  розкисну,  -
усмiхнувся Дорош. - Менi потрiбне тверде серце".
   Вiн вийшов iз комишiв, як iз зеленого храму, до якого ходив на сповiдь.
Там вiн залишив свою нiжнiсть, i якщо вiн залишиться живим i  повернеться,
- вiн вiзьме ?? назад у зеленого бога.
   Комишi з тихим шумом затворили за ним пахучi дверi, i  вiн  знову  став
тим Дорошем, яким був, i небо вже не слало йому  синiх  потокiв,  а  земля
палила очi чорним попелом. На колгоспному дворi вiн  знайшов  того  попелу
цiлi купи. Вiтер  кiптюжив  i  дмухався  ним.  Конюшня,  корiвники  -  все
спалено.  Обвуглiли  стовпи,  як  пам'ятники  печалi.  Жах,   мовчазнiсть,
пустеля. Дорош обкульгав згарище,  сiв  з  невiтряно?  сторони  на  якийсь
шурпак i зняв  кашкет.  "Де  ж  ти  почина?шся  i  де  кiнча?шся,  людське
глупство? Для кого ж ми грудьми закривали землю? Невже самi  люди,  що  це
творили, пустили з вiтром i димом?" Вiн  все  нижче  схиляв  голову,  i  в
грудях у нього щось рвалося i болiло. Попiл присипав плечi i руки.
   До Дороша пiдiйшла людина i стала поряд. Вiн не пiднiмав очей  i  бачив
лише латанi чоботи в попелi.
   - Хто спалив колгосп? - запитав Дорош. Чоботи переступили  з  мiсця  на
мiсце.
   - Хто палив, питаю? - зiрвався Дорош i побачив перед  собою  старого  в
кожусi, що тремтiв плечима i розмазував шапкою попiл на обличчi.
   - Валентине Павловичу... Товаришу Дорош. Звинiть. Не догледiв я...
   - Та хто ж ти? - доступився Дорош i насилу " розпiзнав завгоспа Григора
Тетерю. Колись цей старий був чистун, акуратист, вуса пiдстриженi, сорочка
чиста, борода i шия пiдголенi. Тепер же стояв брудний, обiрваний  чоловiк,
зсутулений горем. За цих кiлька мiсяцiв у нього  вiдросла  борода,  запали
очi,  загострились  вилицi.  Вдень  i  вночi  вештався  вiн   згарищем   i
виколупував iз попелу то вiдро, то решето або  просто  сiдав  на  землю  i
розплутував якiсь вiрьовки, говорив сам iз собою. Люди i домашнi вирiшили,
що вiн з'?хав з глузду, i не чiпали старого.
   Тепер, стоячи перед Дорошем, вiд плакав, витираючи шапкою червонi,  без
вiй очi, довго нiчого не мiг сказати, крiм: "Простiть, не догледiв. Що  ж,
я знаю. Я винний".
   Дорош вiдвiв його вiд згарища, посадив мiж вербами:
   - Розказуйте, як було.
   - А як? Налетiла залужанська махновщина, стала зерно iз засiкiв гребти.
Я ключiв не давав, кажу - по списках треба, бо це  зерно  колгоспне  i  за
нього треба вiдчитуватися.  Вони  ж  -  в  морду,  ключi  забрали,  i  все
по-сво?му. Потiм стали реманент  розтягати.  Василь  Кир,  Латочка,  Павло
Гречаний не хотiли давати. Зчинилась бiйка. Троянiвцi  залужан  розiгнали.
Тодi вони прийшли вночi i запалили.
   - Хто - вони?
   - Звiсно хто. Джмелi.
   Дорош здивовано змахнув бровами вгору:
   - Як? Ми ж Северина заарештували?
   - Утiк. Ще й два брати-вовкодави об'явилися. Так що знову  цiлим  ро?м.
Не з одного тепер кишки випустять.
   Дорош обiперся на палицю, встав  iз  пенька,  зарядив  пiстолет.  Серце
вицiдило на щоки лютливу блiдiсть.
   - Валентине Павловичу, не гарячiться, - схопив його за руку Тетеря. - А
давайте так робити, наче нiчого й не було. Бо ось  послухайте,  що  я  вам
скажу. Джмелi посiдали на хургон i покотили на хутори. Повернуться  вночi,
заховають награбоване i почнуть пиячити. Тодi ви ?х i накри?те. В  мене  ?
такi люди, що дадуть знати,  коли  i  куди  йти.  Джмелi  вооружонi  i  не
боягузи, так що будьте обережнi.
   Десь близько бухнув пострiл, i вiдлуння  крикнуло  над  Ташанню.  Дорош
напружився, як птиця. Григiр Тетеря пробубонiв:
   - Чу?те?
   Ще два рази бабахнуло, i кулi потягли дзвенячу струну в луги.
   - О, знову. Пропав чоловiк, ?й-бо, пропав... То ж Окрiм Горобець дома в
побувальцях, так замiсть того щоб сiсти та з жiнкою поговорити, так  вивiв
дiтей у берег i - чу?те - вчить ?х стрiляти. А там же дiтлахiв! Кожному по
одному патроновi - i то треба цiлу торбину. О,  чу?те?  Здурiв.  Потерявся
умом. Тьху, - плювався Тетеря.
   Дорош сказав суворо:
   - Добре робить, що вчить. Ви теж гав  не  ловiть.  Джмелi,  бачите,  як
запаслись тими цяцьками! А у вас що? Вила та лопати? Дивiться, старики, не
проморгайте! Нас тут не буде, доведеться самих себе захищати.
   - А ти, Валентине Павловичу, не обижайся. У нас теж ?  дещо  приховано.
Можем i тобi позичити, як хочеш.
   - От тобi й старий, - розвеселився Дорош. - Ну,  артист.  Нiколи  б  не
подумав.
   - Це я так, прикидаюсь дурнуватим, - зашепотiв старий. - З  дурнуватого
який спрос? Скажу вам, що за розпорядженням Оксена можу видати  для  тво?х
хлопцiв чого хочеш з ?стiвного. Ну, а остальне - воно не вида?ться,  бо  й
самим здасться. Ага, ось що. Ти тут зборiв не збирай, мiтингу не  скликай,
бо люди тепер зата?лися, на мiтинг не пiдуть. Вони й  так  не  знають,  що
робити. Нам тепер у хитрiсть треба перекидатися.  Сам  чу?ш  -  гуркотить,
от-от до нас припожалу?. I ви, хлопцi, теж швидше вискакуйте, а то коли  б
вас не зачинили.
   - Заради пораненого товариша зупинилися. Вночi вирушимо.
   - Отак i добре. Так iди собi, а ввечерi все зробиться.
   Дорош повернувся до Вихорiв, поснiдав i лiг у хлiвi на сiнi. Вiн багато
ходив, нога натрудилася i тепер болiла.
   Прибiгла Орися, принесла подушку:
   - А зна?те, я вас вперше не пiзнала, - щебетнула, збиваючи подушку. - А
тепер уже знаю: ви колись так кумедно в район на конi ?хали, -  засмiялася
Орися, i ?? очi бризнули тамою веселiстю, щоки так  вайнялися  збентеженою
дiвочою кров'ю, що  Дорош  теж  посмiхнувся  i  подумав:  "?й  материнства
хочеться, дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве".
   - Оддихайте. Може, й мого хтось отак  припантруе...  -  i,  затулившись
рукавом, пiшла з хлiва.
   Молодиця намочила в ночвах бiлизну бiйцiв,  заходилася  прати.  Бiлизна
була чорна, пахла землею, димами, i в Орисi стискалось  серце,  коли  вона
принюхувалась до не?. Увесь день ?й пахло гарячою  Тимковою  спиною,  його
махорковими губами, чорним баранячим чубом,  яблуневою  постiллю,  i  вона
покинула прання, прокралася в комору i довго стояла в куточку, притисши до
розпашiлого обличчя Тимкiв картуз, що  пах  полиневими  степовими  ночами,
гарячим диханням коханого. Сонячний пил просiвався крiзь комiрне  вiконце,
i  вона,  притисши  картуз  до  серця,  стояла  в  тому  пилу  золота,  як
богородиця, i молилася:
   - Боже, якщо ти ?сть, захисти i заступи його, не дай  кровинцi  капнути
на землю, а краще вицiди мою по крапцi, бо я  хочу,  щоб  вiн  жив.  Боже,
прошу тебе...
   Вона впала головою на  скриню  i  заплакала.  Потiм  обережно  повiсила
картуз, витерла фартухом сльози i вийшла з ванькирчика тиха i  заспоко?на,
як пiсля сповiдi.
   "Оце гарно, треба роботу робити, а я  рюмсаю",  -  незлостиво  докоряла
сама себе, зайшла в хату, щоб набрати лугу' для прання.
   Орися знала, що поранений бо?ць лежить на лавi, i ?й захотiлося глянути
на нього, але вона не наважувалася, бо ?й здавалося, що  в  нього  жахливо
понiвечене лице i заюшене кров'ю око не до дiла пiдморгу?. Але почуття, що
поблизу ? людина, яка стражда?, перемогло сграх, i вона глянула.  Ноги  ??
прикипiли до долiвки: вiн дивився на не? добрими чистими очима i прохав  у
не? пробачення, що сво?ю присутнiстю спричиня? клопiт. Орися  почервонiла,
опустила очi i не знала, що робити: пiдходити ближче чи робити сво?  дiло.
Вона стояла з опущеними очима, але вiдчувала себе спокiйнiше, i коли звела
очi, то зрозумiла чому: вiн уже не дивився на не? сво?ми очима,  а  лежав,
заплющивши ?х. Видно, втома розслабила його, i вiн уже спав. Це  був  дуже
молодий бо?ць, з надзвичайно нiжним, як у дiтей,  рисунком  рота  i  бiлим
пушком над верхньою губою. На ньому була несвiжа сорочка,  розхристана  на
грудях, i Орися чула, як вiн диха? i як у нього в грудях щось шваркотить i
присвисту?. Вона не могла втямити, що то, i, нахилившись ближче, засичала,
як вiд пекучого болю: мiж бинтами  ворушилась  сiра  маса.  Орися  закрила
руками обличчя i наослiп вискочила з хати.
   - Що з тобою? - запитала Уляна, що несла в хату оберемок дров.
   - Ой мамо, коли б ви бачили, - застогнала  Орися  i  пiдвела  Уляну  до
пораненого.
   Уляна гримнула коло печi дровами i  покликала  в  хату  Чумаченка,  що,
порозвiшувавши онучi на тину, гуляв босий.
   - Бiй ти. Чумак, чи як тебе! Iди, товариша купати будемо.
   - Що, вже готовий? - прибiг задиханий Чумаченко.
   - За язик укусись! - грiзно глянула на нього Уляна.
   - Ах,  мамаша,  на  вiйнi  до  всього  звикнеш.  Нашого  брата  стiльки
перемолотило, що, якби за кожним плакав, очi б не просихали.
   - Ось бритва, поголи його. Нужа  за?ла  зовсiм.  Та  гляди,  бритви  не
пощерби, бо повернеться син - лаяти буде.
   - Не бiйтеся, все буде в порядку.
   Дверi в хату були вiдкритi, i Орися чула, як Чумаченко точив на ремiнцi
бритву, розмовляв з Огоньковим.
   - Ти руський? - питав вiн.
   - Руський, - тоненьким веселим голосом вiдповiдав поранений.
   - Ну, а я з тебе... - тут запанувала мовчанка,  тiльки  чути  було,  як
постогну? Огоньков i скребе бритвою Чумаченко.  -  А  я  з  тебе  татарина
зроблю.
   "Безсовiсний, людинi боляче, а вiн зуби скалить", - картала його Орися.
   - Може, тобi "баки" бiля вух залишити? Щоб як у Печорiна? Га?
   - Не треба, ох, - стогнав Огоньков.
   - Нi, я таки залишу. У дворi молода дiвчина, i треба, щоб усе по формi.
   Орися вскочила в хату з мокрими  пiдштаниками,  з  яких  стiкала  вода.
Вiдiзвала Чумаченка в сiни:
   - Чого ви? Чого ви з нього знуща?тесь? Чумаченко поклав бритву на стiл,
прикрив за собою дверi, очi його потемнiли.
   - Баришня, - сказав вiн глузливо, так  що  лiвий  кутик  вуст  пiднявся
вгору, створюючи щось подiбне до посмiшки. - Ви давно перестали гратися  в
кукли? Якщо недавно, то спiймайте собi кошенятко, загорнiть у ганчiрочку i
голосiть, скiльки вам захочеться. А чад Огоньковим не дозволяю. Я  його  з
бою пораненого витяг, i я хочу, щоб останнi хвилини свого життя вiн прожив
весело...
   I пiшов у хату.
   - Так от, брат, ?фрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобi  побачення
признача?.
   - Невже? - зрадiв Огоньков.
   - Iстинно. Як стемнi?, каже, прийде тебе доглядати.  Може,  каже,  води
попросить або вкрити треба буде, то вже не вiдмовлю.  Ти  тiльки  не  лови
гав. А то я тебе знаю. Перед нiмцями орлом був,  а  перед  дiвчиною  ягням
зробишся. Як тiльки  вона  прийде  до  тебе,  першим  дiлом  попроси,  щоб
подушечку поправила, пальчиками по щоках провела, а далi само  покаже,  що
робити... Одним словом, не зiвай.
   Пiзнього  вечора  Дороша  розштовхав  незнайомий  чоловiк   з   мiцним,
соковитим басом:
   - Ви Дорош?
   - Я.
   - Я прийшов од Григора  Тетерi.  .  Дорош  зсунувся  з  пахучого  сiна,
наткнувся пораненою ногою на щось тверде, засичав вiд болю.
   - Карпо Джмелик сидить iз  сво?ю  шльондрою  в  погребi  i  веселиться.
Вiзьмiть його.
   Дорощ закульгав iз хлiва. Незнайомець-притримав його за рукав:
   - Карпо не дурак i отаборився iз ручним кулеметом, так що дивiться, щоб
iз ваших хлопцiв лика не надер.
   Незнайомець мовчки потис Дорошевi руку, плигнув через тин,  розтривожив
соняшниковий шелест. Дорош глянув на годинник: дванадцята  ночi.  Викликав
Погасяна, Чохова. Наказав збиратися.
   Чумаченка залишив доглядати пораненого.
   - Пiдемо одного дезертира брати.
   Подвiр'ям сунулася чорна  постать.  Бiля  не?,  пританцьовуючи,  дибала
зовсiм, маленька: Микита Чугай i Охрiм Горобець.  З  торбин  пахне  свiжим
хлiбом й жiночими та дитячими сльозами.
   - Насилу свiй кагал приспав, тепер можна й рушати, - квапився Охрiм.  -
А там десь за ворiтьми жiнка тужить. I чого ми за?жджали в цю Троянiвку?
   - Ви так наче деiнде збира?тесь? - прогудiв, як у дзвiн, Микита Чугай.
   - Треба взяти Карпа Джмелика. Микита  заслонив  Дороша  спиною,  пiдтяг
гвинтiвку :
   - Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пiшли, хлопцi.
   Роса стрiляла з-пiд нiг i  обкочувалася  на  чоботях  пилючкою.  Ташань
колихалася в мiсячних мережках. Кущi стьобали бiйцiв по грудях та  спинах,
залишаючи на одязi темнi росянi смуги.
   Перебрели через рокiтливий потiк. Понесли на  дулах  гвинтiвок  мiнливi
мiсячнi блiки.  Тут  уже  було  За-лужжя.  З  городiв  тягло  коноплями  i
розпареним гно?м. Карпо засiв у Обручевiм подвiр'?. Колись тут жив куркуль
Обруч. А зараз володарю? Карпо. Нинi це його ханство.
   Бiлим крейдяним течивом спливають разом iз  мiсячним  сяйвом  на  траву
льохи. В якому Карпо?  Бiйцi  зупиняються  i  чують  музику  З-пiд  землi.
Гармонь.
   А чого соловейко та й смутьон, не весьол?
   А й повесил гааа-га-ла-овку-у,
   Зе-ге-рна-аа й не-ге-ге клю-йоо-ооть...
   Пiдспiвують два голоси - чоловiчий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як
iз  труни,  i  жiночий,  вискливий,  розгнузданий,   похабний.   Не   може
пiдладитись тужити з пiснею, а перегуку? тоненько, мов п'яна буб-лешниця.
   "Так ось де тво?  вовче  пирствiе",  -'  набичу?ться  Микита  i  вiдда?
хлопцям зброю. Пiд гiмнастьоркою спухають гладiаторськi м'язи.
   - Ось що, хлопцi. Я сам його брати буду, а ви коло дверей i коло вiкна,
i щоб анi звуку. Як треба, - нагукаю. Ну?
   Хлопцi лягли на землю тiнями, в ноги - важкий теплий пiдвальний дух.
   Микита став у бiлiй рамi льоху,  закрив  плечима  дверi,  бухнув  лунко
чоботом:
   Ах, золотая кл?тка да iзсушiла меня...
   Бухнув ще раз. Сконала пiсня.  Зiтхнувши,  стихла  гармонь.  По  сходах
п'яне бухання, гарячий подих розiмлiлого вiд задухи звiра:
   - Хто?
   - Микита Чугай. На чарку прийшов.
   - А я тебе свинцем на шмаття порiжу. Ти за жидiв воював?
   - Воля твоя - ти хазя?н.
   Бухання покотилося вниз. Iржавим скреготом обiзвалися дверi.
   - Заходь, - глухо обiзвалися знизу.
   Микита  вiдкрив  дверi,  важкi,  тюремнi.  В   горло   вдарило   нудним
картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове свiтло.
   - Закрий дверi.
   Микита намацав широку, у виглядi серпа защiпку i довго не  мiг  всадити
?? в гнiздо, така вона була важка,  плутався  руками  в  якiйсь  вiрьовцi.
Нарештi засувка з грюкотом упала в гнiздо, i  Микита  вiдчув,  як  в  ротi
запекло розпиленою iржею.
   - Зiйди сiм схiдок униз i нi одно? бiльше, iнакше я  на  тво?му  животi
зiрку вистрочу.
   Микита вiдрахував ногами сiм схiдцiв, зупинився. Бачив,  як  у  челюстi
печi, освiтлений лампою стiл i трьох людей у тютюновому диму. Карпо  сидiв
у м'якому високому крiслi, голий до  пояса,  стрижений  i  круглолобий.  З
темних очних ям вiяло мороком. Ручний кулемет "дiгтяр" тримав на  колiнах,
мацав очима
   Мияйтин живiт. За його спиною стеяла  красива,  але  затягана  дiвка  з
вiдрiзаними косами, шкiрилась  кро-воякадно.  Обличчя  змучене  задухою  i
самогоном. Лiва цицька  в  синяках  вивалилася  з  кофточки.  Притихлий  i
зляканий, згорнувши мiхи, на стiльчику сидiв слiпий  Вихтiр.  Бiлi  пальцi
тремтiли на вороних планках. Вiд  стола  до  дверей  тяглася  вiрьовка,  i
Микита зрозумiв, що то за допомогою  не?  Карпо  вiдчиняв  дверi.  "Одначе
обжився ти тут", -  подумав  Микита,  ковзаючи  поглядом  по  цiлих  горах
награбованого майна, що лежало по кутках: чоботи,  шапки,  свитки,  зброя,
позолочене   попiвське'    кадило,    сiдла,    меблi,    червоноармiйське
обмундирування. "Чи не з кров'ю здирали з таких,  як  ми",  -  питав  себе
Микита, перековтуючи в горлi iржу i ненависть.
   - Дивись сюди, - обiзвався Карпо, - цей шрам у  мене  вiд  гепеушникiв,
цей - по п'яному дiлi, цей - вiд уркiв, цей,  -  вiн  ворухнув  губами  на
посмiшку, - за хороших дiвок, а оцей, свiжий, недавно застру-пився, -  вiд
червоноармiйцiв, коли я з армi? тiкав. Ти бачиш  тепер,  хто  я?  Печений,
рiзаний i стрiляний. Галько, обцiлуй шрами.
   Галька вигнулась i перечмокала рубцi.
   - Ач, як уважа?. Бо нашого роду-заводу. Галька Лебединець. Батько коней
постачав на все петлюрiвське козацтво. Ти чого прийшов?
   - Втiк з армi?.
   - Ага, i тобi не захотiлося за комiсарiв  воювати?  Ха-ха?  Тодi  друге
дiло. Галько, налий склянку.
   Галька налила i пiднесла гостевi. Микита випив, . утерся рукавом.
   - Пiдходь ближче. Микита пiдiйшов.
   Карпо обвiв зачарованими очима льох, блиснув зубами.
   - Дот! Фортеця! Ну що ж, Микито, може й ти поступиш у мою банду?  Гуляй
душа без кунтуша! Я та мо?х два брати-соколи нав'?м вiрьовок iз чужих жил.
   - Хiба й Андрiй тут? - аж похололо всерединi в Чугая.
   - Аякже! По?хав десь iз Северином  на  хутори.  То  такi,  що  маху  не
дадуть. Пiднеси, Галько, ще склянку.
   Микита випив - i пiшло по жилам сатанячим дзвонарм.
   - Що притих, Вихторе! Ану рвони за мiхи, щоб  свiт  задимився.  Галько,
налий склянку. Микита закрутив головою:
   - Е, нi, господиня частувала. Тепер нехай господар.
   - Оце по-нашому, - гукнув Карпо.  Кулемет  поставив  пiд  стiну,  налив
склянку, хотiв нести, зупинився,  пiдозрiло  оглядаючи  Микиту.  -Обшукай,
Галько.
   Дiвка пiдiйшла до Микити, обмацала кожен рубчик.
   - Нема нiчого.
   Карпо взяв склянку, рушив.
   - Закусити захопи, не скупися, - попросив Микита.
   Карпо  вирвав  iз  кiльця  кавалок  ковбаси,  пiшов  назустрiч  Микитi,
простяглiй обидвi руки: Микита стур-нув уперед i лiвою  рукою  потягся  за
склянкою, а праву непомiтно вiдвiв назад - хряп Карпа в ухо. Карпо вивалив
головою кирпичину, впав. З рота i носа запузирилася кров. Мимо ши?  Микити
просвистiв нiж, врiзався в дерев'яний  зруб,  забринчав  костяною  ручкою,
виколихуючись у свiтлi лампи.
   - Ах ти ж, лярва!
   Микита цапнув Гальку за руку, швиргонув у куток -. i кулемет в руки:
   - Хлопцi! Сюди! Вихторе, тягни за вiрьовку.
   Слiпець метався, як на пожежi, розставивши руки, доки  намацав  те,  що
треба.  В  дверi  гримотiли  черво-ноармiйськi   приклади.   Заскреготiло,
звалилося. Вдарило свiжим духом. Бiйцi затупотiли вниз.
   - В'яжiть.
   Непритомного Карпа зв'язали, виволокли надвiр. Слiпий Вихтiр перелякано
топтався з гармошкою, питаючи з зубним переклацом:
   - То як менi, ще грати?
   - Грай "Ой лопнув обруч...".
   Микита стояв, купаючи груди в нiчному ра?, ви-хекував погрiб i самогон.
Обковувало його мiсячне срiбло, як лицаря, i правда милувалася  свiтом,  а
кривда корчилася у вiрьовках, пiдшморгуючи червонi соплi.
   - Галько, спали ?х, ножами зрiж!  Зрiж  на  менi  пута,  -  вив  Карпо,
всмоктуючи тiлом вiрьовки, розгризаючи ?х зубами.
   - Закля'пуйте йому рота. Хай люди ще одну нiч посплять спокiйно.
   Чохов всунув Карповi пiлотку в  рот.  I  вони  потягли  його,  виючого,
лугами.
   Орися прала до самiсiнько? ночi i в хату не заходила. Потiм повернулися
бiйцi, гамiрно повечеряли, полягали спати. Огоньков, чистий, викупаний,  у
свiжiй бiлизнi  лежав  на  лавi.  Його  наворочали,  i  вiн  заснув.  Мати
позакривала вiконницi, засвiтила каганець та  поставила  на  столi.  Бiйцi
поснули не вiдразу. Виходили курити надвiр, скрипiли дверима, каганець раз
у раз блимав на столi. Згодом прийшов один бо?ць  i  сказав  Дорошевi,  що
телефонний зв'язок з районом Опiшня перерваний.
   - Пильнуйте дорогу, - наказав Дорош.
   - ?сть.
   Бо?ць вийшов, i все поволi затихло. Чути  тiльки,  як  глибоко  дихають
бiйцi та щось присвисту? i шуль-потить у грудях пораненого.
   Орися спала з матiр'ю в хатинi, i крiзь вiдхиленi дверi ?й  було  видно
синiй морок, розкиданi по соломi ноги бiйцiв i нерухоме  тiло  пораненого,
що лежав на лавi, покрите легеньким одiялом. В хатi було тихо,  але  Орисi
весь час вчувалося якесь перешiптування, якiсь та?мнi шерехи, чи?сь  тяжке
зiтхання.
   - Мамо, хтось пiд вiкном ходить, - шепотiла вона.
   - Хто там ходить? То тобi  вiд  нудьги.  Спи.  Орися  закривала  очi  i
намагалася заснути, але сон тiкав, i якась тривога  i  недобре  передчуття
все бiльше i бiльше охоплювали ??. "Усi сплять,  i  чого  вони  сплять?  -
сердилася вона, хоча i не могла довести, чому  втомленi  люди  не  повиннi
спати. - А я не можу.  Треба  трохи  полежати  з  вiдкритими  очима,  тодi
заснеш". Вона вiдкрила очi i побачила, що поранений пiдвiвся i,  обпершись
руками об лаву, озира?ться навколо, нiби шука? когось. Вона  схопилася  i,
переступаючи  через  ноги  бiйцiв,  побiгла  до  нього  в  однiй  сорочцi,
тримаючись рукою за пазуху. Побачивши ??, уiв  поманив  пальцем  до  себе,
обличчя його стало змовницьким, а очi весело заблищали. Вiн схопив  ??  за
руку i так вп'явся сво?ми гарячими, твердими,  як  валiзо,  пальцями  вище
зап'ястка, що рука ?? стерпла.
   -  Чу?ш?  Похiдну  грають,  -  жахно  запитав  вiн.  -   Тра-та-та-там,
трам-та-та-там, - тихо заспiвав вiн, i лице його зробилось натхненним.
   Орися, затамувавши дихання, прислухалася, але нiяко?  музики  не  чула,
проте чим довше вслухалася, пiдкоряючись його волi, тим  бiльше  вiрила  в
те, що дiйсно десь чу?ться музика, i  були  такi  секунди,  що  вона  нiби
дiйсно чула  ??,  але  вiдразу  ж  пiсля  тако?  хвилi,  коли  вона  знову
поверталася  до  дiйсностi,  звукiв  уже  не  було.   Так   продовжувалося
хвилину-другу.
   - Ти мене бо?шся? - запитав вiн.
   - Ранiше боялася, а тепер нi.
   - Тодi перенеси мене звiдси, бо мене хотять убити.
   - Хто? - жахнулася Орися.
   - Вони, - i вiн показав у темний кут. - Але я не дамся. Не дамся.
   Лице його зробилося лютим, очi горiли, в  них  стояв  маленький  чорний
чоловiчок i розмахував головешкою, вихопленою з багаття.
   Огоньков спустив iз лави ноги i потяг Орисю за собою.
   - Ох, рознещасний ти мiй друже, - проговорив хтось  зовсiм  близько,  i
Орися, озирнувшись, побачила Чумаченка, що в  однiй  бiлизнi  пiдiйшов  до
лави.
   - Ну, лягай, Огоньков. Лягай. А ти, дiвчино, iди спати.  Я  бiля  нього
посторожую.
   Але Орися нiкуди не пiшла, а  стояла,  боса,  в  однiй  сорочцi,  i  не
зводила очей з Огонькова, вiд якого так пашiло жаром,  що  вона  вiдчувала
той пал на сво?му обличчi, i ?й щохвилi робилося жаркiше. Раптом  Огоньков
схопився, став борсатися,  кричав,  просився,  щоб  його  пустили  додому,
нахвалявся, хрипiв грудьми.
   - Ну, пустiть же мене додому. Де  мiй  вещмiшок?  Де?  -  метався  вiн,
вириваючись iз рук бiйцiв. У нього  був  такий  страшний  прилив  сил,  що
Чумаченко вже не мiг його втримати i йому допомагало ще дво? бiйцiв.
   Раптом усе стихло i чийсь голос сказав;
   - Готовий.
   I знову зробилося тихо-тихо. Нараз все заворушилося:  загримали  дверi,
заходили бiйцi, i мати  вивела  Орисю  надвiр,  посадовила  на  лавцi  пiд
вербою. Мимо Орисi бiгали бiйцi, носили якiсь клунки, мiшки, ящики,  хтось
дзенькнув лопатою, i один iз червоноармiйцiв, з вигляду старший, сказав:
   - Отут за хатою i вири?мо.
   Вони пiшли в хату,  винесли  звiдти  щось  довге,  замотане  в  шинелю.
Прийшла мати, взяла Орисю за руку i сказала:
   - Ходiм.
   За хатою, мiж кущами шипшини, стояли в кружок бiйцi. Вони пiдняли вгору
гвинтiвки, тричi вистрiлили, i цi пострiли привели  Орисю  до  тями.  Вона
пiзнала матiр, яка дивилася на Орисю так, нiби побачила  ??  вперше  пiсля
довгих рокiв розлуки. Цей погляд дивував  Орисю,  i  вона  нiяк  не  могла
зрозумiти, що вiн означа?; пiзнала Чумаченка, що стояв поряд  з  Доро-шем,
блiдий i нахмурений. Орися глянула на свiжу могилу i  все  зрозумiла,  але
плакати' не могла, а тiльки тiпалася, як у  пропасницi,  i  загорталася  в
платок. Зненацька прибiг бо?ць, щось крикнув. Всi сполошилися, i за  хвилю
двiр  опустiв.  Останнiм  вiдходив   Чу-маченко.   Шдтягнутий,   обвiшаний
гранатами, суворий i непокiрний,  вiн  взяв  Орисю  за  руки  i  сказав  у
затуманенi очi:
   - Учись, дiвчино, iз зцiпленими зубами жити. Вiдходимо ми, - i широкими
кроками, притримуючи рукою автомат на грудях,  побiг  до  машини,  що  вже
ви?жджала з двору.
   Всю нiч бiйцi ?хали на схiд. На свiтанку зупинили машину  в  охтирських
лiсах. Микита Чугай поправив на грудях автомат i крикнув до бiйцiв:
   - Тягнiть його сюди.
   Карповi розв'язали руки i прикладами  зсадили  на  землю.  Жовтi  пiски
зеленилися свiтанком, хвоя набрякала соками, а справедливi серця гнiвом.
   - Поставте його пiд отi?ю  сосною.  Карпа  поставили,  i  вiн  розминав
зiмлiлi руки, рив ногами пiсок, лице зробилося  як  я?чний  жовток.  Чугай
навiв автомат Карповi на груди i спитав:
   - Ти зна?ш, за що я тебе вбиваю?
   Карпо гордо задрав стриж.ану голову:
   - Бо мiй рiд - хазя?, а ти - гнида.
   - Нi, Карпе, - вiдставив ногу Чугай i посмiхнувся. - Бо ти свiт чорниш,
а я хочу, щоб на ньому було свiтло. Ти - зло, а зло треба вганяти в землю.
I заплигав у руках автомат, i загоготiло в лiсi. Бiйцi пiшли до машини,  а
Чугай - до сосни, щоб глянути, як вмира? Карпо. Стояв Карпо бiля  стовбура
зiгнувшись i рив руками землю, а  пiсок  темнiв  i  набухав  кров'ю  з-пiд
живота.
   - Вривайся поглибше, щоб нiколи не встав iз землi твiй поганський  рiд,
- сказав на прощання Чугай i понiс пiсками важку ношу майбутнiх бо?в.



        VII

   Тихими  вересневими  свiтанками  господар,   що   виганяв   худобу   на
пасовисько, прислухався, чи не гурко-.че де-небудь далi, чи  не  вiдходить
фронт, чи не гонять  назад  германця.  А  фронт  не  вiдходив,  навпаки  -
наближався. Гуркотiло на Миргород, на Гоголiво. Тодi пiшло лiвiше,  лiвiше
та й зовсiм затихло.
   Нiмцi пройшли стороною. В Троянiвцi ?х нiхто  не  бачив.  Серед  народу
ходили жахливi чутки: нiмцi кидають у  вогонь  дiтей,  розстрiлюють  мирне
населення, нелюдськими муками мордують полонених червоноармiйцiв.  Вiшають
на телеграфних стовпах дiдiв.
   Цим чуткам вiрили, бо ще були  в  селi  живi  свiдки  з  1918  року  та
учасники iмперiалiстично? вiйни, що стверджували:
   - На?лися ми нiмецько? заколоти, будучи по рiзних полонах, насьорбалися
?хнiх батогiв та нага?в.
   -  Та  невже  вiн  такий  звiр?  Навiть  малюкiв  у  вогонь  кида??   -
допитувалися жiнки.
   - Це для нього все одно, що березове полiнце шпурнути, щоб вогонь палав
яснiше.
   - Та ми йому очi рогачами повиштрику?мо, - погрожувало жiноцтво.
   А канонада вiддалялася i зовсiм затихла. Стало ясно, що нашi  вiдiйшли.
Село занiмiло i прищулилося : ось-ось повиннi були вступити нiмцi.
   Пройшов день, другий, третiй. Нiмцiв не було. Острах запанував  людьми.
Уночi хтозна вiд чого  хлипали  дверi,  шелестiло  по  хлiвах  сiно,  щось
перешiптувалося. Люди говорили,  що  то  переховуються  пораненi  бiйцi  i
радяться,  як  наздогнати  сво?х.  Жiнки  говорили   зовсiм   iнше.   Вони
присягалися, що то нiмчура перехову?ться на горищах "з радiйом" i передав,
де бомбити.
   - Мелiть, вiйська вже хтозна-де, а нiмець сидiв би  оце  на  горищi.  I
видумають чорти-що, - лаялися дiди.
   Як не дивно, а всю та?мницю виявили дiти. Несмiливим гурточком пiдiйшли
вони вночi до хлiва i в  мiсячному  сяйвi  при  закритих  дверях  побачили
згорбленого старця, що сидiв у великiй задумi, спершись руками  на  цiпок.
Вiн то бурмотiв щось, похитуючи головою, то затихав i нiби прислухався  до
нiчно? тишi, що царювала навколо, то раптом схоплювався i, пiднявши  вгору
руки, гнiвно потрясав ними до чорного демона, що десь там ховався у  небi,
i  обличчя  старця  у  жовтих  вiдсвiтах  мiсяця  було  оскаженiле,  як  у
розгнiваного духа землi, очi горiли сатанинським вогнем, а почорнiлi вуста
сипали прокльони.
   - Iдеш? - питав вiн, потрясаючи кулаками в небо. -  Iди,  йди  на  свою
погибель.
   I знову сiдав на  розламанi  ясла  чи  на  одiрване  колесо,  забуте  i
покинуте людьми, i журливо похитував головою з боку на бiк.
   - О горе мо?, все пiшло прахом. Все пiшло, - пришiптував вiн,  з  сумом
дивлячись на чорнi дiри дверей, що зяяли в  туманi  ночi,  на  худi  ребра
обдертих покрiвель, що сипали порохно згори, на розкиданi дошки, на стару,
порвану, нiкому не потрiбну вже збрую, розсохлi бочки, з  яких  повипадали
клепки, на все те розорисько, яке зробили Джмелики.
   - Щоб вам руки посудомило, - проклинав вiн. Вiн не  мiг  погодитися  iз
знищенням. Вiн розумiв лише одне: все, створене людськими руками,  повинно
жити, бо в нього вкладена людська праця, людський пiт. Дух руйнування  був
противний його iстотi, i з ним вiн не мiг примиритися нi на  одну  хвилину
i, як тiльки умiв, ненавидiв його.
   Це був Григiр Тетеря. З того часу, як Джмелики пограбували  артiль,  як
все у дворi перетворилося на купи чорного ру?ниська,  старий  вдень  майже
нiде не появлявся, а закрившись вдома в комiрчинi, в якiй було  малесеньке
вiконечко, та розгорнувши товсту .в  оправi  книгу  (вiн  якось  випадково
випросив ?? у якихось штабникiв, що ?хали через село), записував туди  все
майно iз старих подертих колгоспних майнових книг, що  залишилися  йому  в
спадок вiд Оксена. Записував чорнилом, ретельно,  так  щоб  i  сокирою  не
вирубати, вишкрябував усе, що  залишилося  в  пам'ятi,  усе  до  дрiбниць,
простими словами, як умiв,  переказував,  що  наболiло  на  душi.  Так  що
поступово цi  записи  перетворилися  в  живу  iсторiю  колгоспних  буднiв,
свiдком яких вiн був на протязi десяти рокiв.
   "Ремiнь од двигуна,  шкiряний,  купили  на  торгах,  як  розкуркулювали
Очкура, на п'ятдесят, а може, й бiльше  пар  пiдошов,  схований  у  старих
цегельних  печах.  Там  же  центрифуга  для  качання  меду  в  розiбраному
виглядi". "П'ять бiдонiв смальцю зарито на  Бе?-вiй  горi  в  сушняку,  де
великий  осокiр,  п'ятнадцять  шагiв  прямо  на  меншенький  бересточок  i
копати".
   Записи цi старий робив при великiй та?мницi, так що домашнi  не  знали,
що вiн там пише, i думали, що  старий  вдарився  в  релiгiю,  бо  вiн  для
вiдводу очей клав перед собою старе, в  дерев'яних  палiтурках  ?вангелi?,
яким його було нагороджено при закiнченнi приходсько? Троянiвсько?  школи.
"Сие евангелие,  -  писалося  в  нiй,  -  дается  окончившему  Трояновское
начальне? народное училище для назидания й руко-водства в жизни".
   Сумнiвно, щоб ця книга використовувалася ста-. рим як  "руководство"  в
життi, бо валялася десь на полицях iз 1902 року, i тiльки тепер вiн згадав
про не? i витяг на свiт божий.
   Тетеря з домашнiми майже не розмовляв. Вночi  прокрадався  на  артiльне
подвiр'я i довго сидiв при  мiсяцi  серед  ру?ниська.  Усе  щось  думав  i
шепотiв сам до себе, а потiм, ховаючись вiд  людського  ока,  iшов  додому
спати. Вiдтодi як нашi вiдiйшли, цiкавiсть до життя в нього зникла, i йому
було рiшуче все одно, що зроблять з ним нiмцi,  коли  прийдуть:  повiсять,
уб'ють чи спалять. Вiн нiчого не боявся  i пропускав поза  увагу  всi  тi
чутки, якi так настирливо лiтали по селах  та  хуторах,  а  вони  мiж  тим
ширилися, одна вiд  одно?  страшнiшi.  Релiгiйний  фанатизм,  що  особливо
сильно прокинувся в тяжкi днi, доходив до того, що  баби  бачили  на  небi
знаки, якi нiби показували, що нiмцi всiх  пiдряд  убивати  не  будуть,  а
тiльки нехрещених, i переляканi матерi  хапали  сво?х  дiтей  i  тягли  до
ступського попа. Дiти, яким уже було по дев'ять, десять,  а  то  й  бiльше
рокiв, соромилися при поповi роздягатися догола, бо недавно  ж  вони  були
пiонерами, носили червонi краватки - i раптом нi з того нi з сього ?х,  як
молодих бичкiв, пхали поповi пiд хрест. Не дивно, що дехто з  дiтей  прямо
голяка тiкав з церкви, бiг через усi Ступки, Манилiвку, Лишенiвку,  аж  до
само? Троянiвки.
   Десь на  приташанських  дрiмучих  лугах  зустрiчали  залужанськi  жiнки
дiвчину з розпущеними косами, яка благала: "Дайте менi хрестик, дайте менi
хрестик". ?й нiхто не  давав,  бо  всi  знали,  що  то  вiдьма  в  дiвчину
перевернулася. Адже в кожного православного такий хрестик повинен бути.
   Iнокентiй пророкував,  що  як  буде  мiсяць-чернець,  тобто  як  мiсяць
зробиться чорним, то наступить кiнець свiтовi. Павло Гречаний  про  мiсяць
нiчого не второпав, а затямив так, що чернець -  то  звичайнiсiнький  собi
монах, який як тiльки появиться в Троянiвцi, то й настане кiнець свiту.
   Кожному зустрiчному Павло глаголив:
   - Е, хлопцi, чернець уже в Гадячi...
   Страшний  чернець  був  уже  в  сусiдньому  районi,  перед  смертю   не
надиха?шся, i Павло вирiшив хоч на?стися. Вiн знав,  що  в  скринi  Явдоха
держить глечик меду на шулики. Одламав замок i як сiв бiля  столу,  то  не
встав, доки вже й на шматок хлiба не було що взяти.
   - Щоб же тебе на кусники порвало! -  причитала  Явдоха,  припадаючи  до
порожнього глечика.
   - А може, й порве, - облизувався Павло, майструючи цигарку. - В  Гадячi
уже чернець.
   - Тебе, сатано, не те що чернець, а чорна завiя не вхопить, -  стогнала
в розпачi Явдоха. - Та нi снарядом, нi бомбою його не вб'?ш, щоб я  пожила
сама хоч годочок.
   А Павло вже й не слухав ??,  а  йшов  до  Гаврила  Вихора,  цигаркував,
дрiмаючи пiд хлiвом, дивився, як його сусiди молотять жито на околот.
   - А що, Йонько, - питав вiн крiзь дрiмоту, - здав уже оружi? властям?
   - Де воно в мене взялося? - злякано витрiщався Яонька. - Хiба що цiп?
   - Та на таку вдасть, як у нас зараз об'явилася, тiльки  й  треба  добре
запареного бича, бо оружiя жалко, -  вставив  i  сво?  слово  Гаврило,  що
молотникував з батьком.
   - Кажуть, учора в Бур'янiвщинi одного дядька так збили, що, повiриш, iз
землi не встав...
   - Вони свого випросять, - пообiцяв Гаврило.
   "Новою властю" Павло називав нерозлучну четвiрку, що нишпорила по селах
та хуторах. Це були Северин Джмелик,  Андрiй  Джмелик,  Тадик  Шамрай,  що
недавнечко виприснув iз сво?? схованки, i Гошка Мотовило, саженного  росту
дезертир з рябим обличчям i похмурим, ковзким  поглядом.  Нiхто  добре  не
знав, звiдки з'явився Гошка в цих краях. Говорили про нього страшнi  речi.
Нiби вiн убив червоного командира i втiк iз фронту, пристав  у  прийми  до
молоденько? удовицi, насмiявся над нею i задушив подушками; що на руках  у
нього стiльки чужо?  кровi,  що  вже  не  змива?ться  i  виступа?  на  них
червоними пля" мами.
   Ось ця четвiрка й ходила по  хатах,  вимагаючи  вогнепальну  i  холодну
зброю, щоб,  як  нiмцi  прийдуть,  передати  ?хньому  командуванню  i  цим
показати, що вони вiрою i правдою готовi ?м служити.
   Бiля сiльради  висiло  оголошення,  написане  в  непристойних  виразах,
складене самим Гошкою:
   "Здавайте, сукi, сов?тське оружiя. ?слi котрий не  здасть,  то,  бл...,
сматри. Будем бить шомполами, поки ж... марш за?гра?ть".
   На це, здавалось  би,  страшне  i  досить-таки  зрозумiле  попередження
троянiвцi не звертали уваги, i збро? до рук самозвано? четвiрки  поступало
мало. Всього було здано двi гвинтiвки i чотири гранати. Гвинтiвки "власть"
заховала  до  приходу  сво?х  господарiв,  а  гранатами  обвiшався  Гошка.
Хвастався, бовтаючи ними:
   - Ми порадок навiдьом.
   Мiж чотирма корешами були розподiленi обов'язки:
   Тадик нiс вiдповiдальнiсть за вiйськовий  порядок  -  прописував,  кому
скiльки  дати  шомполiв;  Северин  сiдав  покараному  на  голову,  щоб  не
трiпотiвся, Андрiй сiдав на ноги, а Гошка стьобав. Правда, останнiм  часом
каральна експедицiя не поновляла сво?? дiяльностi, бо  цупила  самогон  на
Залужжi, лiкувала Гош-ку. Хтось серед ночi  вискочив  iз-за  кущiв  i  так
лигнув Гошку кiлком по головi, що  обвiшаний  гранатами  "отаман"  хлипнув
червоною юшкою i засукав ногами по землi. Врятувало його  те,  що  поблизу
була калюжа, вiн насьорбався холодно? з гнилим  запахом  води,  порвав  на
собi сорочку, затамував пробо?ну в головi i  з  горем  пополам  доповз  до
хати, в якiй тепер жили "представники нового порядку".  Вони  влаштувалися
на Залужжi у великому будинку, де колись  був  сiльський  медичний  пункт.
Лiжок в них не було, i вони спали  покотом  на  долiвцi,  пiдклавши  трохи
сiна. А потiм Гошка запротестував проти такого  способу  життя  i  наказав
усiм iти на великий шлях, яким  вештаються  евакуйованi.  Постоявши  день,
вони награбували килимiв, подушок, ковдр, дещо з  меблiв,  i  Гошка  тепер
лежав на персидському м'якому диванчику i прикладав  до  голови  горiлчанi
компреси.
   Коли  йому  трохи  полегшало,  вiн  почав  кричати,  щоб  йому  привели
вчительку. Северин i Тодось не звертали на нього жодно? уваги, бо грали  в
двадцять одно. На банку лежали награбованi ручнi годинники.
   Але були в  Троянiвцi  й  такi  люди,  яких  цiкавило  дещо  iнше,  нiж
годинники.
   Йонька, як тiльки в артiлi зробилася  колотнеча,  привiв  собi  в  двiр
сивеньку конячку, запряжену в маленького  легкого  возика,  при  новенькiй
збру?. Загнав у хлiвець, обмацав копита, зазирнув у зуби,  провiв  Долонею
по ребрах, посiпав сюди-туди i зостався задоволений: конячина  молоденька,
монгольсько? породи, на  ?жу  невибаглива,  а  на  тягу  пригiдна.  Уляна,
побачивши конячину в хлiвi, напустилася на Ионьку з лайкою  та  погрозами,
просила, щоб вiдвiв iз двору, бо  невiдомо,  що  скажуть  нiмцi  тим,  хто
розбирав iз двору артiльне майно, а на випадок повернуться нашi, то теж по
голiвцi не погладять. Гаврило бачив, що батька вмолити  не  можна,  зробив
iнакше: вiдв'язав кобильчину та й повiв на оривку з двору. Старий перейняв
i до того розiйшовся, що трохи не за?хав синовi по  пицi.  Гаврило  махнув
рукою: робiть, мовляв,: що хочете i як зна?те, i пiшов до свого двору.
   А старий доплентався з кобильчиною до свого  хлiвця  бiльше  звiдти  не
виходив. Вiн там i спав у присiн-нику, щоб цi?? кобильчини хто не викрав.
   - Чого ви печетеся? - кричав вiн на стару та на Гаврила. - Тим харцизам
(так вiн називав нiмцiв) я скажу, що спiймав на дорозi, як ваку?ровану,  а
прийдуть нашi, то скажу: "Взяв, щоб нiмцям не дiсталась". Ви  за  мною  не
клопочiться. Я знаю, що сказати, - пiдшльопував Йонька люлькою.
   - Що нам за тобою горювати? -  сумно  обзивалася  Уляна.  -  Жаль  буде
тiльки, як через тебе, дурня, хату спалять та малих дiтей у вогонь кинуть.
   Йонька не зважив нi на що, робив сво?. Ночами, особливо коли евакуювали
скот, крав худобу. Крiм корови, в сажi сидiла  здоровенна  свиня,  одна  й
друга. Горища трiщали вiд пшеницi, в клiтках вистрибували кролi. На  рiчцi
виляскували крилами гуси. Хазяйство росло. Люлька в  зубах  Йоньки  весело
потрiскувала. На зиму було в що взутися i зодягтися. Одне гризло його,  як
вода береги:  хазяйствечко  розвелося  чималеньке,  корму  подай,  а  його
обмаль. А хiба тим,  що  на  власному  городi  вродило,  прогоду?ш?  Треба
бурякiв, вiвса, сiна, висiвок, а де  того  всього  вiзьмеш?  Треба,  отже,
дiставати в iнших мiсцях, де воно е i поки що нiким не охороня?ться. Гошка
з компанi?ю? Вiн ?х не бо?ться. У нього канiстра такого спирту,  що  синiм
полум'ям горить. Яка б вдасть не була, - можна пiддобриться.  Треба  вмiти
жити.
   Йонька вивiз iз хлiвця кобильчину, що за тиждень вiд добрих мiрок вiвса
поправилася так, аж на нiй лискотiла шерсть i тверде тiло вигравало  попiд
шкiрою, i заходився запрягати.
   - Ну, розiгралась, - покрикував i вдарив ?? дугою пiд бiк: вона цокнула
копитами об голоблi i зайшла для запряжки.
   Уляна зривала на городi гарбузи, плутаючись в довгому огудиннi, зносила
на купу.  Юля,  що  прибула  до  Троянiвки  з  евакуйованими,  накручувала
патефон, що його забули за?жджi бiйцi.
   Ах, за-ачем зта но-о-очь
   Так бьiла ха-а-а-ра-ша-а-а-а... --
   долинав крiзь вiдкритi вiкна гугнявий, шипучий звук, дивний i  страшний
серед смертельно? сiльсько? тишi.
   - А перестала б ти гарчати, то було б краще, - лаявся Йонька i  сердито
з-пiд шапки глянув на вiкна, за якими снувала  невиразна  постать  Юлi.  -
Уляно, пiди крикни Гавриловi, щоб iшов до нас.
   - Iди та й кричи, як тобi треба. У мене своя робота.
   - Вiдьма чортова, тобi важко навiть язиком поворухнути.
   Гаврило, побачивши, що старий збира?ться в степовi  мандри,  вiдмовився
?хати навiдрiз, але потiм передумав, узяв вила, мовчки сiв у гарбу.
   - Що? Таки не витримав? Ще  б  пак.  Само  добро  в  руки  тече,  а  ти
вiдверта?шся. За Чорним клином, кажуть, цiла скирта вiвса недопаленого. Де
погорiле - викинемо, а краще - кобилi заберемо. Воно хто-зна за яку  владу
i наш Федот б'?ться? Може, й прийде така, що дасть пожити мужиковi.
   - А чого вам  при  Радянськiй  владi  не  вистачало?  Голоднi  були  чи
холоднi?
   - А то й нi? - визвiрився старий.
   - Може, й були, так при тимчасових труднощах. Все ж, як би там не було,
при сво?й владi, при Радянськiй. А та, яку ви ждете, не наша. Чужа. А який
чужинець нам хорошу жизнь принесе?
   - Еге ж, ти там понiмаеш...
   Йонька подумав трохи. Видно, якiсь сумнiви трохи  заворушилися  в  його
головi, але вiн зараз же вiдiгнав ?х i сказав, намагаючись бути веселим:
   - Доброго вiвса привеземо, Гаврило! Може,  i  кукурудзи  налама?мо  для
свиней. Ти добре зробив, що по?хав зi мною, ?й-право, добре!
   - А я не заради вiвса.
   - А заради чого ж?
   - Час тепер такий, що вискочить хто-небудь iз житiв та задавить вас або
вб'?...
   - А ось  йому!  -  весело  викрикнув  Йонька  i  вихопив  з-пiд  соломи
маленький кавалерiйський карабiн.
   Очi у Гаврила полiзли догори:
   - Де ви взяли?
   - Де не взяв, та ?. Врем'я тепер, сам кажеш, тривожне. I така  штука  в
хазяйствi не помiша.
   - За ту штуку вас повiсять.
   - А хто на мене подума?, що я з оружi?м?
   "Отакий потайний, - подумав про себе Гаврило. - Iстинно,  що  нiхто  не
подума?. Старий, немiчний, а за сво? - в горло вчепиться, не одiрвеш!"
   Гаврило збоку глянув на старого.  В  того  ще  не  зiйшла  з-пiд  вусiв
посмiшка, а вiн викинув  ??  разом  з  люлькою.  Цей  рiзкий  перехiд  вiд
веселого, збудженого стану до суворо? похмуростi нагадав йому Федота:  "Як
вони схожi один на одного. А  ми  з  Тимком  не  такi.  Хтозна  в  кого  й
повдавалися. Мабуть, у матiр".
   Ви?хали на полтавський шлях.  Цiлими  гонами  жовтiло  нескошене  жито,
бризкало в землю зерном, i боляче стало Гавриловi. Це ж ?хнi лани, ?хнього
колгоспу. Тут вiн не раз  орав  биками  пiд  житнище,  милувався  м'якими,
зеленими сходами, радiв, що такi дружнi, бачив, як жито пуска? трубку,  як
воно колоситься, вигойдуючи  тендiтнi  сережки  спор,  слiдкував  за  його
ростом, як слiдкують за зростом дитини. Тепер же вiн дивився  на  нього  з
душевним болем, з гiрким сумом.
   "До чого довели! До чого дожилися! - шепотiв вiн, похитуючи голо'вою, -
Покинули рiдну землю. Пiшли. Обливаються десь  гарячою  кров'ю.  Невже  на
цьому i кiнець?.." - запитав i вiдчув, як серце  облило  гарячим  ошпаром.
Витер рукавом мокрого лоба i задумався. В  його  головi  малювалися  тепер
картини,  яким  вiн  колись  не  надавав  значення,  вважаючи  звичайними,
буденними. Зараз же вiн бачив ?х у зовсiм  iншому  свiтлi,  розумiв  iнший
змiст. Пригаду?ться йому гарячий полудень у  колгоспному  садку.  Чоловiки
лежать на зеленiй травi окремим гурточком, жiнки згрупувалися  окремо.  На
бiлих вишиваних сорочках ворушаться яблуневi тiнi.
   Пiд величезною липою стiл, засланий червоним сукном. Оксен сто?ть  бiля
стола разом з секретарем райкому  Корнi?нком  i  членами  правлiння,  щось
говорить, смi?ться, бiля яблунi - взяте в чохол  знамено,  яке  присуджене
артiлi за те, що вона  виборола  першiсть  у  змаганнi.  Знамено  виносить
ланкова, руки голi по лiкоть, засмаглi, лице, як мiдь, а  очi  голубi,  як
вода в Ташанi. Вона бере прапор, посмiха?ться,  хтось  гра?  на  гармошцi,
хтось б'? в барабан.
   Музика, танцi. Малеча повилазила на яблунi, щоб виднiше.  Микита  Чугай
змовницьки пiдморгу? i веде Гаврила в кущi,  витяга?  четвертину  горiлки.
"Ану, гукай сюдйг мо?х трактористiв, соцзмагання  зап'?мо",  -  каже  вiя.
Пiдпивши, Микита гупа чобiтьми по травi, танцю?, i Корнi?нко  дивиться  на
нього i смi?ться, потiм не  витриму?,  приклада  одну  руку  до  потилицi,
другою впира?ться у бiк - пiшов "бариня-судариня...".
   Тодi Гаврило дивився на все просто, як на веселе дозвiлля. Тепер же вiн
бачив: це була дружба i рiвнiсть трудових людей, думав: "Невже це так  усе
просто? Були нашi - нема наших, була Радянська  влада  -  нема  Радянсько?
влади... Влади Радянсько?? Нема? А як же ми без не? будемо жити? Хто ж нас
захистить перед неправдою? Хто? Прийдуть нiмцi,  грабуватимуть  населення,
знущатимуться з дружини, дiтей, заберуть все, що ?м  сподоба?ться  в  його
господарствi, i вiн стоятиме безпорадний, i нiкуди буде поскаржитися". Вiд
цих думок йому зробилося страшно  i  моторошно  в  пустельному  безмовному
степу.
   - Як же це так? Як це так? - сказав вiн уголос i схаменувся  вiд  того,
що висловив сво? думки голосно. "Ото ти, батьку, дiстав карабiна та тiльки
для сво?? шкури, а вiн годиться, щоб боронити усiх нас, бо  тепер  за  нас
отутечки нiхто не заступиться".
   ?хали  мовчки  серед  насторожено?,  гробово?  тишi.   Випаленi   хлiба
почорнiли, вiд них  несло  згарищем.  Чорна  кiптюга,  пiдхоплена  вiтром,
носилася понад шляхом, осiдаючи на бiлi сорочки, як чорна печать землi. По
стернях  розгулювало  гайвороння,  гребло  сво?ми  залiзними  i   гострими
пазурами крем'янисту, висохлу землю, докопувалося до чи?хось  кiсток  i  з
радiсним карканням перелiтало з мiсця на мiсце.
   - А кша, проклятi, - крикнув Йонька i замахав люлькою. Птахи не зважали
на це.
   - Ось я ?х наполохаю.
   Йонька витяг карабiн, спинив гарбу.
   - А як хто почу??
   Старий озирнувся на чотири боки: степ лежав нiмий i принишклий.
   - Ат, нiкого нема?.
   Бадьоро, як на солдатському вченнi, кинув на плече  карабiн,  примружив
око. Цьворохнуло понад житами. Гайвороння чорним  ганчiр'ям  понеслося  на
згарище.
   - Не поцiлив, - скрушно зiтхнув Йонька. -  Уже  годiв  з  двадцять,  як
стрiляв. А колись, батеньку мiй, на австрiйському фронтi кращого  за  уене
стрiльця не було у всiй ротi.
   Йонька  вийняв  димучий  патрон,  понюхав  його,  покрутив  у  пальцях,
прикидаючи,  чи  не  пригодиться  в  господарствi  (йому  i  в  голову  не
приходило, що  не  такий  тепер  час,  щоб  iз  патрончиком  гратися),  i,
розмахнувшись, швиргонув гiльзу в соняшники.
   - Тату! - скрикнув Гаврило i показав рукою на шлях. Над Вишневою балкою
димiла курява, з не? вирвалося декiлька чорних крапок i швидко рухалися до
Троянiвки.
   Гаврило зблiд i, натягнувши  вiжки,  зупинив  пiдводу.  Старий  засунув
карабiн пiд солому, вдарив руками об поли:
   - Оце набрали вiвса. Завертай на Троянiвку. Гаврило  засмикав  вiжками,
намагаючись розвернути гарбу.
   - Закиньте гвинтiвку. Знайдуть - на мiсцi пострiляють.
   Йонька заметушився, але було вже пiзно - нiмцi  були  близько  i  могли
помiтити вовтузню. Йонька гуцнув на соломку i закляк - що буде, те й буде.
   Нiмцi наближалися, i було добре видно ?х  запиленi  обличчя  в  касках,
?хали по дво?, один - за рулем, другий -у люльцi. Вiйнувши  рижим  хвостом
пилюки, зупинилися. Дво? пiдiйшло до пiдводи: розхристанi, закiптюженi,  в
мундирах кольору прiлого сiна, рукава позакачуванi.
   - Ти стрiляв? - запитав перший iз них.  Гаврило  не  зрозумiв  питання.
Нiмець приплющив око i показав на Гаврила пальцем:
   - Ти паф-паф?!
   Обличчя нiмця зробилося лютим, вiн лiз на Гаврила з автоматом,  штрикав
дулом, очi його щосекунди скаженiли.
   - Во iст дайн гевер? А? - кричав вiн. Йонька,  зачувши  слово  "гевер",
зрозумiв, у чому справа, махнув рукою в степову сторону. Нiмець крикнув на
Йоньку "век" i полiз у гарбу.
   "Все, - задихнувся Гаврило. - Плигнути в соняшники  i  тiкати?  А  куди
втечу з кривою ногою? Нi, хай уже вбивають  разом".  Страх  смертi  забрав
силу, i, якби його зараз стрiляли, вiн би не поворухнув i пальцем.
   Нiмець залiз у гарбу, потоптався по карабiновi, трiснув дiда  по  пицi,
аж люлька вилетiла на дорогу, i пiшов до мотоцикла.
   Гаврило i Йонька опам'яталися тiльки тодi,  коли  мотоцикли  з  нiмцями
були вже далеко i хмара пилюки покрила ?х.
   -  Господи,  святий  Пантелеймон,  спасителю  наш...  Вуса  в   старого
затрусилися. Вiн махнув рукавом латано?  сорочки  по  очах,  занишпорив  у
соломi. Гаврило схопив його за руку, сказав слабким, рваним вiд хвилювання
голосом:.
   - Нi, тату, раз ми вже таке пережили, то давайте його сюди. Тепер я вже
не викину.
   Вiн повернув кобилу на глуху дорогу. Зробив це квапливо, бо  дорогою  з
Полтави, звiдки тiльки-но про?хали мотоциклiсти, рухалася величезна колона
машин. Гаврило ви?хав у жито i повернув у Волохiвську  балку.  Через  луги
по?хав  на  Троянiвку.  У  Дубинi  спинилися.  Гаврило  взяв  карабiна  i,
озирнувшись навколо, пiшов до галявини, де  стояли  копицi  сiна,  збив  з
одно? "шапку", застромив карабiн дулом униз, потiм поклав  "шапку"  назад,
придавив ?? пеньоч-ком - для примiти.
   За Ташанню - собачий лемент, гуркiт машин,  одинокi  пострiли,  короткi
автоматнi черги.
   - Уже в селi, - сказав  Йонька  i  перехрестився.  "Пiсочкове",  -сумно
подумав Гаврило, оглядаючи широку лугову кружину. Щось боляче обiзвалося в
його душi, занило бiля серця. "Це тодi при?жджав Федот, i  ми  тут  косили
сiно. Чи давно ж це було? - думав вiн, дивлячись, як чиста  вода  ворушить
бiлий пiсок у потоцi. - Були брати, а де вони? Кричи та  клич  -  вiтер  i
голосу не