донесе. Переполоще вiйна людей, як вода пiсок". - Гаврило, давай гарбу поставимо i коняку схова?мо, - обiзвався старий, набиваючи люльку. - Коняка добра - забрати можуть. - Ви од не? самi вiдмовитесь. Уляна зустрiла ?х плачем i лайкою. Бiдна жiнка, видно, розгубилася, губи в не? тремтiли. - Де ви ходите в бiсового батька? Прибiгали вже десять раз iз ружжами Джмелики, на сходку загадували. А що я на тiй сходцi буду робити одна? Ви ж таки чоловiки. - Не торохти! - гримнув на не? Йонька, якому в сво?й рiднiй хатi й стiни допомагали, i вiн, здавалося, не боявся нiкого в свiтi. - На яку сходку? Чого? - А ти мене спитай. Нiмаки щось будуть казати, чи що... - Шукай чисту сорочку i штани, - заметушився Йонька. - Може, землю дiлитимуть. Шукай, кажу, чого очi вилупила? - На смерть я тобi шукатиму! - крикнула Уляна i вийшла на двiр. Гаврило понуро сидiв на пiддашшях; пiдперши руками голову. Йонька вискочив у бiлiй пожмаканiй сорочцi, пом'ятих вузеньких штаненятах, в чоботях босонiж, простоволосий, лице свiтилося, як у церковного паламаря. - Добивайся, щоб нарiзали на Радькiвщинi. То наша дiдiвщина. Окреме, як там, нiде не бери. Затямив? - тупцювався вiн бiля Гаврила. - Уляно, винеси цiпок i смушеву шапку. Уляна, плачучи, пiшла в сiни. За хвилю звiдти вилетiли цiпок, шапка i сiрячина. Впали серед двору. - Кида?ш? - засвiтив очима Йонька. - Так шану?ш хазя?на? Вiн схопив у руку цiпок - i до сiней, його перепинив Гаврило: - Охолоньте трохи. Йонька пiдплигнув по-пiвнячому, дрiбно затрусив цiпком: - Я тобi, шеймо, покажу, як почитать хазя?на. Я тобi пропишу равноправi?... Сердито окрутнувся i, зiгнувшись, крисиною гiо-ходкою побiг до ворiт. За ворiтьми переродився: спина розiгнулась, ноги вирiвнялися, голова закинулася трохи назад, цiпок виставився наперед, шапка здибилася вгору. "Iди, вони тобi прирiжуть. Як одхватять, то аж по отому рiпицю". Гаврило звiвся i хотiв було йти до себе в двiр, але в цю хвилину вийшла заплакана мати. - Сину, - тихо схлипнула вона, - що ж воно в нашiй сiм'? робиться? Один побiг ворогам на поклiн, так тому ж i не диво, дурний, неписьменний, а й та, - вона кивнула головою в хату, - учена i теж збира?ться. Пiдiйшла до не?, говорю: "Ти ж жiнка красного командира". А вона... - Уляна ледве вирвала iз скривлених губiв: - А вона каже: "Тепер другi командири прийшли, офiцери..." Нещасна мати приклала фартушину до очей i зайшлася тим плачем, яким плачуть трудовi люди, коли ?м особливо тяжко: очi сухi, а горло здавлю? так, що дух забива, ось-ось задихнеться. Чорними руками в голубих пагiнцях жил розправляла фарiу шину на колiнах. I тодi Гаврило побачив, як материна сльоза впала на вказiвний палець, важка i лапата, як дощова . крапля. Мати похапцем витерла ??, щоб приховати вiд сина, але вiн уже побачив, i в грудях у нього задубiло, вiн устав i пiшов у хату. Ще не вiдкриваючи дверей, почув тихе пошаркування Юлиних нiг, наспiвування пiвголосом. Вона закривала i вiдкривала чемодан, було чути, як стука? кришка i клацають замки. Гаврило зайшов i, закривши за собою дверi, зупинився, спiдлоба дивлячись на Юлю, що, вбрана у шовкове плаття з широким вирiзом на грудях i взута в модельнi черевики, розчiсувала перед малесеньким дзеркальцем сво? пишне каштанове волосся. - Що скажеш? - запитала вона тоном графинi, незадоволено? раннiм вiзитом прикажчика. - Куди це ви збира?теся? - Хочу глянути на ?вропейську культуру. - Може, та культура вашого чоловiка свинцем облила навiки. - Що ж робити - на вiйнi вбивають. Обдуваючи Гаврила шовками, Юля вийшла в сiни. Гаврило схопив за руку, люто дихнув ?дучою махоркою в обличчя: - Злига?шся з ними, сучко, - як жабу роздавлю. - О, та ви настоящий мужчина, - засмiялася, пручаючись, Юля. В душi у не? буяла розбишацька веселiсть, нервовий мороз ходив по тiлi. Коли вона, цокаючи каблуками, вискочила надвiр, вiтер захолодив ?? шовками, заграв волоссям, залосотав попiд пахвами. Юля засмiялася, а мати притулила фартушину до очей. Вулицями, похнюпивши голови, брели на сходку люди: деякi бiгли, аж спотикалися, п'яти ?х аж горiли: "Земельку роздаватимуть. Дiдiвщину, - божевiльно блискали очима, шарпали iнших за поли, скалили жовтi, обкуренi зуби. - Дiждались-таки - дiдiвщину Повертатимуть. Хе-хе-хе! Треба швиденько бiгти, бо вже, мабуть, i списки составленi". Заднiх, яких було бiльшiсть, пiдганяли Джмелики гвинтiвками. Артiльнi трударi, галасливе жiноцтво, яке не раз брало Оксена в такий обмолот, що вiн не знав, куди подiтися, дiди, що, нiби зговорившись, доказували не раз на колгоспних зборах, що незамiнних комiрникiв нема i треба ?х мiняти через кожен рiк, щоб не встиг навчитися красти, - iшли поволi, спiдлоба позираючи на нiмецьких солдат: "Iч, ковбасники проклятi, як у себе вдома". Рух у селi посилювався ще й тим, що нiмецькi мотоциклiсти-квартир'?ри гасали вулицями, пiдшукуючи затишнi хати для офiцерiв. Розквартирування супроводжувалося насиллям, присущим нiмецькiй армi?. Жителiв зi всiма манатками викидали просто надвiр, i вони зараз же переселялися в хлiвцi, погрiбники. Звiльнювалась квартира, - нiмецькi дезинфектори обприскували ?? жовтою рiдиною', денщики заставляли цивiльне населення все мити i чистити i, коли все було готове, - тягнули офiцерськi чемодани, набитi французькими парфумами, укра?нськими вишивками i золотом розстрiляних ?вре?в. Шмецькi солдати кишiли всюди. Тi, що були при обозi, водили до Ташанi напувати високих, товстозадих коней рижо? мастi. Солдати ходили по-домашньому, в сукняних капцях, парусинових штанях i кремових сорочках. Там же, бiля Ташанi, стояла кухня, i кухар в бiлому ковпаку рiзав на машинцi свiжу телятину. Два солдати волокли в кущi телячу шкуру, смiялися i голосно розмовляли, так що луна вiд ?хнiх голосiв носилася понад рiчкою. Пiд вербами розташувалося чоловiк сто пiхоти. Вони ще не встигли переодягнутися, сидiли в звичайнiй похiднiй формi, але вiдчували себе на вiдпочинку: на травi лежали купами зеленi ранцi з пiдшитою на горiшнiй сторонi телячою шкiрою, зброя, фляги з плоскими алюмiнi?вими кухликами. Деякi солдати голилися, а деякi, роздягтися по пояс, милися бiля рiчки. Одна груда на чолi з фельдфебелем згуртувалася бiля мосту. Звiдти раз по раз чувся голосний регiт. Це веселе збудження було викликане витiвкою, яку придумав фельдфебель: вiн швиргав у воду мило, i не встигав брусок осiсти на дно, як за ним кидалося чоловiк п'ять сiльських хлопчакiв i, пiрнаючи, бовталися там, вириваючи брусок один у одного. Вони пiрнали небезпечно глибоко, i тiльки бульбашки, що лопалися нагорi, свiдчили про те, що десь там знаходиться жива iстота. Мило дiтвора добувала тому, що вдома нема i що його тепер нiде не дiстанеш. Фельдфебель у пiдтяжках поверх сорочки брав з мiшка по одному брусочку, але не дуже часто: вiн давав можливiсть хлопчакам пошукати, а солдатам натiшитися. - Цi маленькi дикуни дуже добре плавають, - сказав офiцер у кашкетi з високою тулi?ю i в блискучих, вичищених чоботях. Солдати, побачивши офiцера, стали на "ахтунг". Фельдфебель розгубився, розумiючи, що його застали за непотрiбним заняттям (в армi? переслiдувалося марнотратство, а вiн майже задурно розкидав у рiчку солдатське мило), виструнчився так, що пiдтяжки готовi були трiснути. Офiцер не звернув уваги на марнотратство, а, усмiхаючись, дивився на хлопчакiв. Потiм ляснув пальцями i, не вiдриваючи очей вiд води, не дивлячись на фельдфебеля, зробив знак, щоб йому дали брусочок мила. Солдат подав мило. Лейтенант затис його в руцi i наказав вiвчарцi, що сидiла бiля його чобота, прищуливши вуха, щоб вона була уважною. Вiвчарка насторожилася, подалася вперед. I тiльки вiн кинув мило, плигнула в рiчку. Дiти, захопленi роботою, не бачили ??. Один iз хлопчакiв озирнувся, щось закричав, i всi вони, переляканi, попливли до берега. Вiвчарка плавала швидше i, очевидно, добре розумiла накази, що передавалися ?й нiмецькою мовою. Вона пливла вздовж берега, щоб не дати вискочити дiтям з води. Дiти попливли назад, на протилежний берег, де з реготом тiшилися нiмцi. Вiвчарка завернула ?х i звiдти. Дiти посинiли вiд холоду, очi зробилися скляними, тоненькi ручки не мали сили триматися на водi. А з берега неслися крик i смiх i летiло у воду мило. Юля побачила ту забаву. Лице ?? зблiдло, очi загорiлися недобрим вогнем, i вона закричала, щоб дiтей не ганяли: - Ей ви, солдафони, що ви робите? Солдати, що копали пiд вербами ями для маскування машин, помiтили ??. - Ком, панiнка, шляфен, - кричав один з них, голий по пояс. Другий, бiлозубий iз тоненькою сiточкою на головi, що охайно тримала його довге, як льон, волосся, махав рукою: - Айн кус, айне плiтка чоколяда. Я? Юля розумiла брутальнiсть ?хнiх натякiв i бачила, як вони роздягають ?? очима i прицмокують язиками, але гордо несла свою розпутну красиву голову i облiпленi шовками стегна. Офiцер перестав кидати мило у воду, застиг, широко розкривши очi. Вона знала, що зверху йому видно все, i коли вiтер вдарив по шовках, вона не загасила ?х, а тiльки глянула вгору i зустрiлася iз масними очима офiцера. "А що, i тебе розбира? краса русько? баби? Я ще помучу вас, гадiв, - усмiхнулася Юля i погасила очима погляд офiцера. - Знаю, уже сьогоднi ти мене шукатимеш, ганчiрник плюгавий". Вона вiдкрила сумочку, яку на Восьме березня купив Федот, i раптом ?й захотiлося заплакати. Щось гiрке, змiшане з криком, ворухнулося в душi: "Невже колись було Восьме березня i нам, жiнкам, робили подарунки? Нас збирали в Будинковi Червоно? Армi?, i командир частини усiх вiтав. Правда, я трусилася до танцiв i до чужих чоловiкiв, i збори були для мене скучнi, але вони все ж таки були. Гм. Я нi про що не думала, а жила, як птиця. А тепер? Що тепер?" Розшукавши жовтенький патрончик помади, вона пiдфарбувала губи, потiм знайшла хусточку i стерла фарбу. "Для кого? - запитала себе. - Для чого?" - i, труснувши каштановою кучмою, пiшла до школи, де вже юрмилися селяни. Юрба ця, простi селяни, вчорашнi колгоспники, була зовсiм не такою, як тодi, коли тут вiдбувалися великi вбори або мiтинги, коли всюди чувся смiх, му-аика, пiснi, балачки, коли, поз'?жджавшись iз хуторiв, дядьки тiльки й говорили: "Здорово, куме, давненько вже не бачились. Як там Хома Брус? Живий ще?" - "Та живий, нiвроку. Оце баба померла, так вони недавно оженилися". - "Отако?! От тобi й Хома! Та я б оце i сам переженився, так отож свiй мiлiцiонер в спiдницi". Тепер таких розмов не було, i люди стояли тихо, як на похоронi. Зелена тiнь вiд осокорiв падала на сорочки, на свитки, на сивi голови, на понурi обличчя, на чорнi, безсило опущенi руки. Тихо, тiльки листя, як жерсть, скреготить на тополях. Ранiше, бувало, виносили на порiжок школи стiл, накривали червоною матерi?ю, вибирали президiю, сво?х сiльських поважних людей, i сiдали вони, господарi, розправляли вуса, покахикували в жменi, вирiшували свою долю. Тепер стояв на ганку кулемет, i бiля нього стовбичило два нiмцi в касках. Сновигали Джмелики з Гошкою, тягли якiсь ящики з автомашини, видно, важкi, бо кректали добре. То був комплект ватерклозета для нiмецько? комендатури, що влаштовувалась в школi. Нiмцi ходили заклопотанi, зайнятi сво?м дiлом, не звертали нiякiсiнько? уваги на людську юрбу i, якщо хтось iз селян, загаявшись, ставав на дорозi, кричали: "А, ферфлюхтер рус" - i садили прикладами попiд боки. Дядьки стовбичили на майданi бiльше години, в них поболiли ноги, i деякi вiдiйшли до тополь, щоб лягти або сiсти, та два нiмцi-автоматники крикнули на , них i завернули назад. Солдати так зробили тому, що ?м було наказано тримати людей напоготовi, бо з хвилини на хвилину мав появитися комендант, якого "цi-вiль" повиннi були привiтати скиданням шапок i низьким уклоном. Про це селянам сказав молоденький нiмець-перекладач." Дядьки, звичайно, повернулися i зайняли сво? мiсця на площi, але ще бiльше понурили голови, як бики, на яких от-от мали начепити ярмо. Але юрбу, тиху на вигляд, пiдмивало хвилями, як берег Ташанi в бурхливу нiч. Хтось пустив чутку, що нiмцi будуть дiлити землю i вибирати сiльського старосту. - Хлопцi, не беремо землi, вона й так наша, - гарячкував помiж людьми Латочка, поблискуючи виряченим оком. - Хай женуть нагаями. По крайнiй мiрi, не сором перед людьми буде. - Замовкни. Анi писни, - глухо рокотiв на нього Бовдюг. - Бачиш, заворушилася черва, - показав вiн очима в той бiк, де стояла купка розкуркулених i ?х родичiв. Окремо рили п'ятами дучки два вiдприски пана Го-ронецького, якi з'явилися в селi чортзна-звiдки. Щоб звернути увагу iнших на сво? дворянське походження, понадiвали на носи синi окуляри i пообпиралися на мережанi ковiньки. Худi, блiдолицi, вони скидалися на афонських пройдисвiтiв. Вони були десятим колiном генеалогiчного роду Горонецького, але не втрачали надi? одержати сво? ма?тки. Поряд з ними товклося два попи, сперечаючись за парафiю. На одному полотняна хламида, покрашена учнiвським чорнилом, на другому - в'язана жiноча кофта. В обох волосся перло, як скажене, не тiльки з голови, а з носiв i'вух. Попереду переминаючись з ноги на ногу, стояв Хома Пiдситочок, тримав на рушнику хлiб-сiль новiй владi вiд iменi села. Сiль була мокра вiд поту, що капав з бороди. Свiй дарунок вiн хотiв зберегти чистоплотним, притискував хлiб одною рукою до живота, а другою одганяв мух, що так i насiдали на нього. Бiля нього терся Йонька, повчаючи, що говорити, коли передаватиме той хлiб. - Без тебе зна?м, - кукурiкав Хома, одпихаючи Ионьку назад. Той все-таки лiз наперед, щоб виднiше було, що робитиметься на рундуку, де вже вiдчувалося пожвавлення, яке переду? появi вищого начальства. Солдати взяли на "ахтунг" i стояли витягнувшись. Появився той самий офiцер, що грався з вiвчаркою бiля рiчки i, прищуливши од сонця очi, зиркнув по натовпу. Офiцер був у повнiй параднiй формi: чистий, вимитий, причесаний, у лайкових рукавичках, якi щiльно облипали сухощавi руки. Бiлий комiр сорочки визирав iз френча, видавлював на ши? червону смужку. Вiвчарка сидiла бiля чобiт офiцера. Лейтенант наказав щось одному iз солдатiв, i той покликав вiвчарку в коридор. Вийшов перекладач. Натовп принишк. Нащадки Горонецьких зняли окуляри, попи тричi перехрестилися i перестали сперечатися за парафiю. Хома Пiдситочок вiдкашлявся, витер рукавом на лобi пiт, пiшов до офiцера, несучи на вишитому укра?нському рушнику хлiб-сiль. За один крок вiд стола зупинився i сказав так, як його навчили: - Вiд селян - собственников-хлiборобiв... и-и-и... приймiть... и-и-и... наш хлiбець i сiль. Офiцер глянув на нього i, не знiмаючи рукавичок, взяв хлiб i вiддав його перекладачевi, той кинув iншому солдатовi, солдат, схопивши на льоту хлiб, зник у коридорi. Хома стовбичив перед офiцером, плямкаючи губами. Офiцер щось сказав солдатовi, той грубо штовхнув хлiбороба-собственника з ганку. Перекладач уже набрав повнi груди повiтря i, мабуть, хотiв перекласти тi слова, що сказав офiцер, але в цей час iз коридора вискочив солдат, що вiдносив хлiб, i, задравши голову до офiцера, щось заговорив швидко й весело. Офiцер посмiхнувся, а солдати голосно засмiялися. Офiцер поманив хлiбороба-собственника Хому i поставив на перших схiдцях. Народ ахнув i завмер: широким проходом помiж солдат в старому нiмецькому мундирi i картузi з орлом дибала на заднiх ногах вiвчарка, тримаючи в переднiх лапах той самий хлiб, якого подарували "хлiбороби-собственники". Вона пiдiйшла до витрiщеного з ляку Хоми i, скалячи з-пiд картуза гострi зуби, виваливши мокрого язика, подала йому хлiб. - Бери, менш, - суворо крикнув перекладач. Хома потягся руками до хлiба, явно вiдчуваючи, як з його рук зараз шматками полетить м'ясо. Але собака була ввiчливою - вiддала хлiб, сiла на заднi лапи i замахала хвостом. Хома плигнув у юрбу, вiвчарка гайнула за ним, вчепилася зубами в штани. Хлiбороб-собственник був чоловiк запасливий i мав на собi четверо штанiв, ще й пiдштаники, так що собака, хоч i була з нiмецького вермахту, а не могла прогризти всi штани i тiльки била лапами Хому по спинi, здираючи з нього вишиту сорочку. Солдатня ревла вiд реготу, офiцер гикав, нащадки Горонецьких понадiвали окуляри в надi?, що собака вермахту прийме ?х за людей цивiлiзованих i не зачепить. Попи зашепотiли: "Воньми молитвам нашим", а Ионька, сховавшись за насупленого Iнокентiя, ахкав вiд здивування: - Отакий розумний собака: штани рве, а ж... не займа?... - Чистокровна вiвчарка, - зауважив один з Горонецьких, тримаючи в руцi, мов шпагу, мережану ковiньку. Натовп мовчав, тiснiше ставали один до одного, плече до плеча, все нижче i нижче схиляли голови. Тiльки лiве крило ворушилося, сприймаючи все те, що вiдбувалося, не як ганьбу, а як милу розвагу нiмецьких солдат. Офiцер уже не смiявся, а шкiрився блискучими, гарно вичищеними зубами. Вiн покликав собаку, кинув у червону i слиняву пащу плитку шоколаду i поплескав рукою по ши?. Лице його зробилося суворим, хижим. Захлинаючись, вiн почав: - Нiмецьке командування звiльнило вас вiд комунiстiв i жидiв. За це ви повиннi служити йому вiрою i правдою, бути готовими виконати любе його розпорядження. Я, комендант, Отто Штаубе, наказую: 1) Видати всiх комунiстiв та ?х сiм'?. 2) Здати зброю. 3) Не чинити опору нiмецьким властям. 4) По селу ходити до дев'яти годин вечора. За порушення наказу - розстрiл. Все. Наказ нiмецького коменданта був вислуханий при повнiй тишi. Навiть лiве крило не ворушилося, а стояло, увiбравши голови в плечi. Комендант засунув у зуби сигарету, вийняв маленький пiстолет, клацнув на юрбу. Вона не похитнулася, тiльки лiве крило подалося назад. Вiн здивовано i презирливо глянув на тих, що не здригнули, i прикурив з того пiстолетика сигарету. - Якi будуть прохання до нiмецьких органiв влади? - запитав, затягнувшись димом. Натовп похмуро мовчав. На лiвому крилi зробився рух. - Я прошу собi Данелевщину, - сказав один а нащадкiв Горонецьких, знiмаючи окуляри i засовуючи ?х в кишеню. - Нi, я беру Данелевщину, а тобi належить байрак, ти старший, - вигукнув другий, не знiмаючи окулярiв i теж виступаючи наперед та вiдтискуючи брата назад. (Вони все робили один одному наперекiр: якщо один з них носив бороду, то другий нi). - Доведеться вам, отче, подаватися на ступську парафiю, - сказав смиренно пiп у довгiй хламидi, по-фарбрванiй учнiвським чорнилом. - А дулi в зуби не хочеш? - А менi якби дали мою батькiвщину, я бiльше нiчого й не хотiв би, - крутився Йонька. - Кавуняччя було б, як гною. - Тобi батькiвщини вахотiлося? - трусився бiля нього вирваними клаптями п'ятьох пар штанiв собст-венник-хлiбороб. - А чий син у Червонiй Армi? команду?? - Я його туди батогом не заганяв, - щетинився Йонька, вiдпихаючи хлiбороба. - Бий краснопузого! - закричали розкуркуленi i потягли Йоньку за сiрячину. Вiн залишив сiрячину ?хнiм рукам, вишугнув аж на другому кiнцi. - А що, хiба я не маю права? - кричав вiн звiдти, розмахуючи руками. Розкуркуленi поперли на нього цiлим скопом, засукуючи на ходу рукава. - Руге, швайн! - крикнув комендант. - Що вони хотять? - запитав вiн у перекладача. Той знизав плечима. Вiн не так добре знав мову, щоб з окремих вигукiв зрозумiти, що ко?ться i чого хочуть цi дикуни. Вiн закричав, що якщо зараз же не буде встановлено порядок, то пан комендант накаже сво?м солдатам всiх гумовими палицями побити. Це освiжило лiве крило, воно зараз же вгамувалося i трохи подалося назад. Перекладач додав: - Ставайте в чергу i пiдходьте до пана коменданта по одному. Лiве крило знову заворушилось. Бажаючi пiдiйти 'до коменданта штовхалися i терлися, як вiвцi в загородi. - А що, хiба я не маю права? - кричав уже десь помiж ними i Йонька. Два солдати, взявши в руки гумовi палицi, стали по обидва боки ламано? черги, рiвняли ?? в шнурочок. По одному стали пiдходити до коменданта, що сидiв на стiльцi, покурюючи сигарету. Першими пiдiйшли нащадки Горонецьких: один в окулярах, другий без них. - Тарля марля фон масон монтескь?, - заварнякали вони, удаючи, що говорять по-французьки. - Парле ву франсез? - здивувався комендант i загнав пiд козирок бiлi брови. Нащадки дружно захитали головами. - Ву вуле й ву? - запитав комендант. Вони перезирнулися й тупо витрiщилися на коменданта. - Вас воллен зi? Ферфлюхтер iдiотен, - закричав, рожевiючи, комендант. - Тарля марля, якби нам земля... - Вас? Перекладач зрозумiв одне слово "земля" i переклав коменданту. - Гут, - сказав комендант i показав рукою, щоб вони вiдiйшли. Нащадки вклонилися i вiдiйшли налiво. Краги на ?хнiх ногах поблискували, як рижi боки сито? кобили. Обидва швидко крутили мережаними палицями i так поправляли окуляри, нiби ?х уже вибрали в рейхскомi-сарiат. Обох облила тепленька водичка братсько-християнського благочестя: - Я вiдступаю тобi Данелевщину, а сам беру байрак. - Ти хочеш, щоб я тобi за болото вiддав лiс, за який у Бельгi? даватимуть мiльйони? - Добре, тодi ми кинемо жеребки. - А як розколупають, що ми зовсiм не з десятого колiна нащадки? - Ми втечемо ранiше, нiж вони подумають. Гарле ковбасон, самогон, салтiсон, - знову заварнякав старший вiдприск дворянсько? фамiлi?, бачачи, що до них пiдходить нiмецький солдат i пiдозрiло зважу? ?х очима. За нащадками Горонецьких пiдiйшло духовенство. . - Я хочу на Ступки, - сказав пiп у фiолетовiй хламидi, перехрестився перед комендантом i тричi вклонився. - Вiн не зна? нi одного пункта глави од Матфея, - закричав пiп у жiночiй кофтi. - Вiн пропив церковне панiкадило. Не посилайте його на ступську парафiю. За духовенством виступило купецтво. Обiдраний старець iз лупатими очима i зайшлий грек з мiцними кукурудзяними зубами. Старець просив дозволу на вiдкриття майстернi по виробництву гудзикiв, грек - на проповiдування чорно? магi?. Потiм пiдiйшов тонкий, як жердина, землемiр iз старою астролябi?ю в руках i попросив, щоб довiрили йому роздiляти землю. Розкуркуленi матюкались i просили, щоб ?м повернули хати. Потiм, задкуючи, наблизився хлiбороб-собственник i теж заканючив землi. Його впхнули до прохачiв. Останнiм явився Йонька i, знявши шапку, заморгав вiями: - Менi дiдiвщину. Кавуняччя ж - як... Йому не дали договорити, турнули до розкурку-лених. Тi схопили за шиворот, вiн викрутився i з криком: "А хiба я не маю права?" - зашевкотiв помiж людьми. - Отакий гадюка, - аж сичав Латочка. - Син за Радянську владу кров пролива, а вiн... Дай я його по ши? трiсну, - поривався вiн. - Мовчи. Дивись тiльки. Пильно дивися, що робиться. - Та вже ж не повилазило... Павло Гречаний стояв самий заднiй i дрiмав, пiдперши спиною осокора. - Чого ж ти, Павле, по землю не йдеш? - питали його. - А яке тво? собаче дiло? - огризався вiн. Комендант встав iз стiльця i сказав через перекладача, що треба вибрати старосту. Якщо ? добровольцi - пiдходьте. Бажаючих довго не знаходилося, але ось натовп заворушився, пропускаючи булькатого парубка у вишитiй манишцi. Бадьоро працюючи лiктями, вiн пробивався до коменданта. Люди затамували подих. Перед ними стояв Тодось Шамрай. А будь же ти проклятий! Чом тебе мати не придушила, як ти ще був у колисцi! Очi Латочки засвiтилися вовчим вогнем. "Сьогоднi вночi я його вб'ю кiлком з-за тину", - прошепотiв вiн Бовдюговi. Комендант оглянув Тодося i залишився задоволений: такий битиме морди i роз'юшуватиме носи, ? собача вiдданiсть i тигрова злiсть. - Якi тво? заслуги перед нiмецькою владою? Тодось мовчки вийняв iз кишенi вичищеного i змазаного револьвера системи "наган", поклав на стiл перед комендантом. - З цi?? штучки я стрiляв у голову сiльради, комунiста Гната Реву. - Будеш чесно служити Адольфу Гiтлеру i нiме-.цькiй владi? Тодось цокнув скривленими закаблуками i викинув уперед праву руку, як викидають нiмецькi солдати: - Буду. - Гут. Комендант махнув рукою на солдата, що стояв найближче до нього, i той винiс три нiмецькi гвинтiвки, дав Гошцi та братам Джмеликам. . - Полiцiя, староста, три кроки вперед. Айн, цвай, драй. Комендант наказав, щоб ви розiгнали палицями оцей зброд. Форан. Вперед. Гошка плигнув перший i заходився молотити по головах. Андрiй Джмелик виплигував iз гумовою палицею, як японський самурай iз мечем. Хтось лигнув його так, що вiн зарився у пiсок. "Хто б'? власть?" - кричав вiн мiж чи?мись рудими чоботами. "О божеi" - кричали жiнки. Чоловiки тiльки сопли i садили кулаками, як гирями. Павло Гречаний, у подертiй сорочцi i з розбитою бровою, гатив розкуркулених направо й налiво, косився буряковим оком на здоровенного Гошку, що маячив, як скеля в морi: "Ага, так тобi в полiцiю захотiлося, приблудо. Я ж тобi дам" - i хлипнув Гошку по в'язах. Той пiшов боком, мотнув головою, намагаючись озирнутися, щоб побачити, хто вдарив, але тут йому шпурнули межи очi пiском. Вiн заревiв, почав протирати очi, i ту" йому тая ввернули, що вискочили червонi соплi. Иоиька, якого Северин Джмелик потяг по спинi, латав крiвцею пiсок пiд тином. - А що, Ионько, дали землi? - закричав Павло Гречаний, пробiгаючи повз нього з кiлком в руках. - Людочки! Людочки! - верещав хлiбороб-соб-ственник уже зовсiм без штанiв. Ця комедiя набридла солдатам, вони вистрiлили з гвинтiвок. За одну мить майдан опустiв, залишились тiльки староста з полiцi?ю. Гошка постраждав найбiльше, хоч бився, як леопард. Вiн стояв увесь подряпаний i хлюскав носом, галiфе порванi, вiд сорочки одне рам'я. Тодось в пилюцi, нiби тiльки що викинуло iз соломотряса, сидiв пiд тином. Андрiй крутив головою, а говорити не мiг: йому звернули щелепу. Северин пускав по вiтру бiлi кучерi, усмiхався - вiн був не пошкоджений. Нiмцi в захопленнi мацали залiзнi мускули Гошки, той форкав носом, як лошак пiсля пробiгу, i просив шнапсу. Комендант похвалив роботу полiцi? i наказав каптенармусу, щоб почастував обiдом. Гладiатори виполоскали розквашенi пики в смердючiй бочцi з дощiвкою i пiшли в шкiльний сосняк, де ?м було дозволено чекати дальших наказiв. Незабаром Андрiй принiс у пазусi чотири шматки хлiба, три банки нiмецьких консервiв i котелок шнап"-су. Склянок не було - дудлили з кришки. Перший тост виголосив представник вiйськово? влади Гошка: - Яз ?х, крокодилiв, наспускаю ременiв. Они менi iщо розплатяться за галiфе. Андрiя напували гуртом. Гошка розщiпдював ножем щелепи, Северин наливав шнапс. Тодось, сп'янiвши, роздавав князiвства: - Андрiю! Бери Данелевщину i будуй гуральню, Гошко, забирай лiси i пасовиська, вiдкривай кiнний завод. - Що менi завод? Краще бардачок... Де моя молодая жизнь? Аi? Вiн гупав себе у груди, i на очах кипiли сльози. Сезерин курив, неуважно слухаючи п'яний лемент. Задимленi шнапсом очi були тоскнi, як у здихаючого теляти. VIII Родове кубло Шамра?в стало множитися i обживати степовий край вiддавна. Шамра?в наплодилося чимало. Терлися вони i по Ки?ву, i по Петербургу, а тут --шарах - революцiя розiгнала ?х, розполохала. Утримався лише Купрiян Шамрай, i то через те, що в червонiй кiннотi служив. Повернувшись з громадянсько? вiйни, заселив усiм виводком родинне дворище, на ру?нах прадiдiвських палацiв одбухав будиночок на вiсiм кiмнат i, одержавши вiд Радянсько? влади земельний надiл, заходився господарювати. Хлiборобство йшло добре: на двох косарках сидiли наймити, якi працювали за шматок хлiба, а не за грошi, бо прибуток вiд господарства лягав грошенятами в дубовi скринi, до того ж Купрiян кумекав, що машини приносять бiльше користi, нiж живi руки, i не марнував часу та запроваджував у сво?му господарствi цих машин якомога бiльше. Прибутки вiд господарювання настiльки зросли, що Купрiян став схожим на доброго фермера, i в двадцять дев'ятому роцi його прийшли розкуркулювати. Було це зимового ранку, коли за широкими i високими вiкнами будинку помiж березами виблискував снiг, а iз обкурених цегляних димарiв у порцелянове небо пiдiймався дим. Бiля обмерзлого студня, димлячи парою, на всi груди iржали вiдгодованi огирi, i те гоготiння сильних пельок довго блукало по байраках та ярах лунким вiдгомоном. Конi цокотiли копитами по льоду, мережали щилами снiг, ганяли по дворищу, кевкали селезiнкою i, повитягавши ши?, трубили радiсну весну сво'?му господаревi. Це кiнське iржання веселило його дух, i за ча?м вiн думав, що Вiрненькому треба придбати збрую i перевести до нового станка, бо це ви?зний кiнь, а Пекельного карати, бо вiн лiнько i хитрун. Тут же, за ча?м, вiн викликав конюха i наказав набрати з мiшка цукру та почастувати улюблених коней. Чаювати Купрiян любив сам у сво?му кабiнетi, куди не мав права нiхто заходити, крiм нього. В цiй теплiй, затишнiй кiмнатi з двома гратчастими вiкнами, що виходили в сад, з маленьким горiховим бюрком i килимами, шаблями, мисливськими ножами i шкiряним диваном вiн любив побути на самотi, щоб помiзкувати: як вести господарство, а iнодi й просто подрiмати бiля теплого камiна. Зараз надворi морозище, кiнськi пiдкови прикипають до льоду, а в кабiнетi тепло, можна й подрiмати. Купрiян ляга? на диван, деякий час дивиться на пусту фiлiжанку чаю, що пару? на столi, i закрива? очi. Зненацька прочуму?ться вiд гамору i довго не може зрозумiти, що то за гомiн. Спочатку йому зда?ться, що то конюхи ганяються за кiньми, тому що вiн виразно чу? кiнський тупiт, тривожне ржання i рипотiння снiгу пiд людськими кроками. Але згодом вiн чу?, як хтось бiжить коридором i голосить. Дружина. Вона торга? дверi, щось белькоче. Голос ?? тривожний, в сум'яттi. Вона звалю?ться коло дверей i шкребе ?х нiгтями, як недобита кiшка суху землю. Купрiян кида?ться до широкого вiкна. У дворi повно чужих людей. Вони виводять iз ста?нь коней, тягнуть iнвентар. Деяку мить вiн сто?ть, учепившись занiмiлими пальцями за вiконнi рами, потiм зрива? iз стiни шаблю i в однiй сорочцi вибiга? на ганок. Снiг i шабля слiплять його - в очах чорнота. Вiн' плигав у двiр, як у каламутну воду, i, блiдий i розпатланий, летить дворищем. Юрба, ахнувши, розколю?ться. Гнат Рева, в довгiй кавалерiйськiй шинелi, сто?ть, мiцно впершись блискучими хромовими чобiтьми в пухнастий снiг, в руцi мигтить револьвер. "Б-бах-ба-бах", - ляска? дворищем. Кулi змiтають снiг. Купрiян зупиня?ться. Шабля - блискавкою в снiг i шипить, мов кобра. - Нi з мiсця, гадi - кричить Рева i тиче Купрiя-новi револьвера в зуби. - Руки назад, вперед, маршi - i виводить з двору згорбленого, тремтячого i безсилого. Жiнка, уже в воротях, накида? на чоловiка дублений кожух i шапку. Тодi чорним цуценям викочу?ться за ворота наймолодший син Тадик. - Куди? Тату? Куди? - кричить вiн, хапаючись за рукава кожуха. Гнат цапа? його за шиворот, вiдкида? у снiг i рипить хромовими чобiтьми далi, вiрний революцiйнiй правдi невiрний сльозам ворога. Тадик рветься до батька, ричить, очi його паляться вовчим вогнем. Цi?? ж ночi Купрiяна iз сiм'?ю вкинули у' вагон i повезли на пiвнiч. Всю дорогу Купрiян лежав пiд кожухом, нiчого не ?в, не пив i ослаб так, що старший брат пiдводив його ; попiд руки. Тадик скiмлив у куточку, як зiнське щеня. Батько i старший брат поводили себе так: перший стогнав, а другий рипiв зубами. Одного разу вночi, коли по?зд стояв серед снiгово? пустелi i вартовi, наглухо задра?вши дверi вагонiв, пiшли грiтися, батько покликав Тадика i старшого брата i, висунувши з-пiд кожуха брюзкле лице, сказав: -Я довго не протягну, а ви, хто залишиться живим, не забудьте, хто мене замордував", - i, схлипнувши, вкрився кожухом. На однiй станцi? вартовi випустили стару i Тадика пройтися побiля вагона. Внизу - косогiр, забитий снiгом, а далi - царство лiсiв, у яких людина губиться, як голка в снiгу. Мати, ставши на колiна, била поклони снiговiй пустелi. Глядь - нема? Тадика, покотився .у бiлу прiрву чорним клубочком, тiльки снiг закурiв слiдом. Розправився у тiм лiсi, помахав шапкою з бiло? прiрви та й зник у нiй назавжди. Вартовi матiр посварили, але особливо не докучали, i один з них, постарше, сказав: "Ти, стара, не рюмсай, все одно твого мальчонку на сортувальнiй вiдiбрали б i в дитячий будинок опредiлили б". Але в дитячий будинок Тадик не потрапив. Вiн довго блукав по тайзi, цюкав з голоду зубами, доки його, обмороженого, кволого, знайшли мисливцi. Вiдпо?ли гарячим ча?м, загорнули в собачi шкури i повезли в тайгу. Весною вiн оклигав, i його стали брати на полювання. Тадик вивчив повадки звiрiв, умiв ?х кондошити i майстерно здирати шкуру, добре правив собаками, влучно стрiляв. Характером зробився замкнутим : нiколи нiхто не чув вiд нього нi нарiкань на свою сувору долю, нi скарг на тяжке життя, нiкому вiн не розповiдав про сво?х батькiв. Одне тiльки виразно помiтили мисливцi - його невмолиму жорстокiсть: коли йому давали потрошити недобитого звiра, вiн витягав iз шкiряного чохла гострого мисливського ножа i з якимось вовчим оскалом наближався до живого лося. Звiр тремтiв шкiрою, благав очима, але Тадик наступав на шию, брав за роги i, замiсть того, щоб одним змахом ножа перетяти шию, рiзав поволi, з тихою насолодою. В його очах свiтилася дика радiсть, коли вiн бачив, як тварина трiпоче в передсмертних муках. Часто вiн дивував старих i бувалих мисливцiв тим, що, перерiзавши тваринi горло, не цiдив димлячу кров у жерстяну кружку, а пив прямо з горла тварини, блаженно, навiть не присолюючи ??. В п'ятнадцять рокiв вiн був сильним, спритним, хитрим i безжальним, i мисливцi побоювалися його. ?хнi побоювання виправдалися: взимку вiн украв найкращих собак i втiк iз поселення. З того часу почалося його злодiйське страшне життя. Тим самим мисливським ножем, яким вiн домучував недобитих лосiв, вiн рiже на смерть свого товариша i, забравши грошi, втiка? в Крим, бродить по Кавказу, якша?ться iз злочинним свiтом всього кримського узбережжя; вешта?ться вiрменськими базарами, ярмарками, допомага? осетинам викрасти красуню Маргет; займа?ться перепродажем крадених товарiв, водиться з контрабандистами, якi викидають його iз вагона в пiщанi бархани середньоазiатсько? пустелi. Там вiн подиха? з спраги. Степовi беркути в'ються над ним, як над падаллю, розкльовують живiсiнького на шматки. Очi його склянiють, тiло горить на сонцi, як верблюжа шерсть на вогнi. Вiн уже марить i пливе по гарячих пiсках на гарячiй сковородi, i йому зда?ться, що голова в нього уже репа?ться, як кримський каштан. Але i на цей раз щастить: його пiдбира? караван, його вiдпоюють кумисом i везуть на верблюдах, як бухарського емiра. Незабаром вiн уже валанда?ться на строкатих ярмарках у рябiм ватянiм халатi i чорнiй, шитiй срiблом тюбетейцi, спить у ру?нах старо? мечетi i вимiркову? плани, як пограбувати знаменитого рiзьбяра по срiблу i золоту. План виношений, кривий нiж iз золотою рукояткою пiд халатом, вiн iде робити дiло i несподiвано вступа? в бiйку. Його шпортають ножем пiд ребра, вiн потрапля? в лiкарню, нюха? наркоз. Там його залатують i передають у тюрму. З цього часу почина?ться нещаслива смуга в його життi. Випускають iз тюрми, потрапля? знову, i все за такi дурницi, що йому хочеться зарикати з досади. Тюремнi грати пiвденного неба рiже ятаган мiсяця i кличе на волю. Вночi йому сниться сон, який переверта? душу: з темного кутка дивляться на нього батьковi очi, а пiд стелею гримить голос: "Ти зробив те, що я тобi заповiдав? Ти зна?ш, хто мене зжив iз свiту, чи вже забув?" - гогоче батько в кам'яному ящику тюрми, i вiдлунок його гримить, як грiм, в кримських кар'?рах. Пiсля цього сновидiння Тадик робиться кволим. Тюремнi дружки не пiзнають свого капiтана. Вiн не втруча?ться в життя камери i вночi не рипить зубами, а тихо стогне. Вiдбувши строк, Тадик виходить iз тюрми двадцятичотирьохрiчним вовком, переста? красти i пiд чужим прiзвищем iз наганом у кишенi просту? до рiдних берегiв, до Укра?ни. Поводить себе тихо, смирно: одяг чистий, сорочки бiлi, грошей повнi кишенi. Наприкiнцi весни 1941 року та?мно прибував у Зiнькiвський район, перехову?ться по лiсах навколо Троянiвки i мiсячними ночами висиджу? на Бе?вiй горi, промацуючи очима залиту мiсячною млою долину. В ту нiч, коли Гнат повертався з хутора, Тадик чатував у троянiвському яру. Вирiшив стрiляти в груди, але видимiсть була поганою, i вiн, щоб не промазати (в яру було темнувато), пропустив Гната мимо, дав йому з'?хати на горб. Тепер Тадиковi чiтко було видно коня i вершника на тлi нiчного неба. Тадик вистрiлив три рази. Вершник не впав. Тадик зрозумiв, що промахнувся, завив вiд злоби i кинувся тiкати на дикан-ськi лiси. У Полтавi сiв на по?зд i став пробиратися до кордонiв Захiдно? Укра?ни. В Захiднiй Укра?нi протинявся до початку вiйни. I як тiльки ця територiя була зайнята ворогами, вирушив у Троянiвку, щоб розплатитися за сво? кривди, повернути родовi ма?тки i вiрою та правдою служити нiмцям. Ще не встигли нiмцi розквартируватися, як Тадик пiдшукав хату пiд старостат, наказав навести блиск. Полiцiя зiгнала жiнок i примусила вишкребти до миготiння пiдлоги. Коли все було прибрано, виметено i вичищено, Гошка прибiг до нього на квартиру i вiдрапортував, що все готово. - Що саме "готово"? - Чисто, хоть голим пузом лазь. - А роменських рушникiв навiшали? А портрет великого фюрера повiсили? - Нi. - Дiстати рушники i портрет, iнакше я не прийму старостат. I як ти, кретиноз, вважа?ш, що в такому виглядi, як я зараз, можу з'явитися серед представника кiв нiмецько? влади? В оцих нещасних штанах? Нiзащо на свiтi! На ранок щоб на менi був випрасуваний чорний костюм, бiла сорочка з краваткою-метеликом i культурний цiпок з набалдашником. Наказ султана зрозумiлий? - Та вже ж. - Тодi чому хавало роззявив, великий вiзир? Вперед, на Бухару! Гошка вдарився тiм'ям об одвiрок i, розвiявши галiфе, як спiдницю, метнувся з хати. Пiсля його виходу в хатi, де мешкав великий султан, ще довго стояв бичачий сморiд, i Тадик, щоб не задихнутися, вiдкрив ногою дверi i вигукнув в порожнечу: "Пождiть, шакали, я з вас видублю десять шкур - ?гипетським маслом запахнете", - нахвалився Тадик на свiй уряд. .-Ще три днi йшла шалена пiдготовка староства до першого службового виходу. Всi були розцяцькованi до параду, i Тадик вперше зiбрав свiй уряд до управи. Тадик сидiв за столом у чорному випрасуваному костюмi, якого Гошка загарбав у троянiвського вчителя, бiлiй сорочцi з краваткою-метеликом i опереточнiм цилiндрiв роздобутому у костюмерному цеху зiнькiв-ського клубу. Цилiндр був зовсiм новий, в ньому виступав Возний на останньому спектаклi. Стек зробили столяри, наполiрували лаком i набили металевий набалдашник iз вiдломлено? вiд лiжка металево? кульки. Спершись пiдборiддям на трость, султан озирав свиту, що вишикувалася бiля дверей. Гошка красувався у широких, як спiдниця, галiфе i румунському мундирi, що вкрав у нiмецькому обозi. Мундир був тiсний i короткий, вiд нього набрякала шия, рiзало пiд пахвами i спирало подих. Коли Гошка ворушився, шви трiщали i розповзалися. Ведмежi ноги були вiдданi сатанi в зуби - у новi юхтовi чоботи, якi пекли i тисли, як обценьки. Гошка переступав з ноги на ногу, морщився, а чоботи рипiли, як полозки по снiгу у великий мороз. Поряд iз Гошкою стояв Андрiй Джмелик в сiренькому пiджачку i сiреньких штанятах, манишка вишита чорним берестовим листом. Северин, спершись животом на дуло рушницi, лукаво мружив очi на роменськi рушники i на портрет Гiтлера. "Такий якби глянув живими очима на чоловiка, то зараз би гикати захотiлося. Чисто такий колись менi лiкар клiзму ставив, - усмiхнувся Северин i пiдморгненув бровами фюреровi. - Що ж, послужимо ще й тобi. Побачимо, що воно з того вийде". Тадик помiтив усмiшку Северина, косо пересмикнув ротом. - Я не люблю часто повторювати сво?х слiв,-- почав Тадик. - За кожний непослух - телiпатиму по мордi. Тих, що будуть вагатися або крутити хвостом, до стiнки i кулю в рот. Сьогоднi ми пiдемо кондошити сiм'? радпартактиву. Хан зна? всяка наволоч, що прийшов новий порядок. При зустрiчi iз нiмецькими солдатами i офiцерами - вiддавати честь, витягнувши праву руку так, як я вас учив. Марш. Тадик вийшов надвiр, наказавши сво?й охоронi слiдувати на п'ять крокiв позад себе. Сiльською вулицею пройшли в суворiй мовчанцi. До людей не вiталися. - То вже чиясь душа сьогоднi переставиться, - гомонiли люди, визираючи з-за тинiв. - О, то так! - живцем шкуру здиратимуть. - Нiчого, дiждуться. Прийде й на них погибель. Жовтi верболози гнулись над холодними водами, тихо, як сльози, ронили вербовi листочки. "Ой, пливи, пливи, вербовий листочок, та й у тихий Дунай,, а де ж то муж ходить, де мiй брат ночу?? Та чи ж вони знають, як нас тут карають, в рiднесеньку землю заживо ховають?.." А небо мiниться у водi, каламутиться, синявою береться, крутить вербовий листочок i несе його богвiсть-куди. Конопляним чадом пахнуть береги, шелестить посохлим бадиллям картопля, сумно викивують важкими головами соняшники. Хто ж ?х саджав, а хто гараздувати буде? Лопаються вiд морозу капустянi головки, i летить зграями птиця, летить i не вертав. На горбах бiля Бе?во? гори Тадик зупинився, зняв iз голови цилiндр: - Залиште мене одного i чекайте бiля потоку. Сiв на висушений вiтром кущик полину, затулив цилiндром обличчя. Потiм здригнувся, нiби вiд холоду, поклав цилiндр на траву i, вiдкинувши пальцями довге волосся, що заслоняло очi, з тугою в поглядi став дивитися у долину. Губи тихо ворушилися, обличчя зблiдло: вiн побачив рiдне дворище. Он сто?ть будинок iз двома колонами. Тiльки дах тепер не зелений, а червоний, конюшнi понижчали, увiйшли в землю. А колись вони видавалися палацами, i коли вiн дивився на згра? голубiв, що сiдали на дах, то картузик у нього падав iз голови i жерстяне лошатко, що крутилося на даху, дибилось аж у самiсiнькi хмари. Старого парку, що його посадив ще прадiд, не було. Не було i тих дубiв, що шумiли на вiтрi i гули чорними гiлками в довгi зимовi вечори, гомонiли пiд грозами та стрiляли бронзовими жолудями у пожухлi осiннi трави. Нема? парку. Тiльки два дуби ще стоять бiля дороги. Стовбури товстi, як жлукта, чорнi, як залiзом обкутi. "Е, ще не перевiвся наш рiд, - шепоче Тадик. - Ще ось прийшов один праведний суд вершити". Очi його туманiють, довгi пальцi стискаються в кулаки: понищено, сплюндровано, потоптано, пограбовано. Нема добра. Прахом пiшло. Стоять однi кам'янi черева, та й там, мабуть, нiмцi господарюють. "Нiчого, прийде i мiй час. Ще моя зоря iз неба не зiрвалася". А он ставок. В ньому колись карасi водилися i так смачно пахли на сковородi, коли, було, покiйна ненька ?х насмажить i поставить на круглому столi. Батько, було, витре вуса, пiдморгне Тадиковi: "Ану, сину, похрумай карасячого хвоста, щоб за тобою багатi нареченi бiгали". Навколо ставка - верби густим вiнком. Не порубали. Тiльки тодi вони були тоненькi, рiвнi, а тепер товстi, погнутi, в рижих дуплах. А ставка нема. Висох. Замулилися джерела, пiшли пiд землю, i нема вже там чисто? холодно? води. Сiре багно, мов камiнь. Тадик схопився ва йоги i пiшов до полiца?в. - Щось староста носом крутить. Може, ми службу погано несемо? - засумнiвався Гошка. - З рiдним дворищем знаменувався. - У нього хоч дворище ?, а в нас iз тобою що? - засмiявся Северин. - Дадуть i нам права, позаяк батько i брат вiд Радянсько? влади загинули. - Це такi прийшли, що як дадуть, то й дихало за-вечата... - Ти мели, та знай що, - рiзко обiрвав його Андрiй. Перша жертва - дворище Оксена Гамалi?. Северин обiгнав Тадика, вiдкрив перед ним хвiртку. - Ви, пане староста, не поспiшайте, тут я буду командувати. Старi порахунки. Звичайно, хазя?н шурнув на схiд, а сiме?чка в цiлостi, так що ми ?? зараз помаца?мо... Северин зайшов у двiр i попрямував до хати. Олена стояла бiля скринi, притримуючи кiнцi хустки: вона саме запиналася i спiдлоба тривожно дивилася на Северина. Северин сiв на лаву i став блукати очима по кутках. Посмiхаючись, кивнув на фотографiю Оксена: - Вiн менi як за кума був. Як зустрiне де, так i жалi?ться: чого, каже, я тебе не розпанахав де-небудь на сучку або не виселив iз усiм тво?м джмелиним кодлом в магаданськi кра?. Тепер прийшла коза до воза i сказала: "Ме-е-е". Северин пiдскочив до скринi, брязнув прикладом по замку i став викидати на середину хати Оленине добро: спiдницi, бiлi кашемiровi шалi, чоботи, вишитi сорочки, плахти, крайки з балабонами, суво? полотна, хустки, рушники, дiвочi намиста, захованi для доньки, згорнутi в косинець кiснички. В хатi запахло злежалим одягом i нафталiном. Олена стояла, прислонившись до лiжка. Голубi очi зробилися, як густо розведена синька. Дiвчинка, вхопившись за материну спiдницю, кричала, а Сергiйко стояв бiля хатнiх дверей з насупленими бровами. На самому днi скринi Северин знайшов Оксеновi галiфе з голубими кантами, хромовi чоботи i обережно обсипану нафталiном сиву смушеву шапку. Не соромлячись нi жiнки, нi дiтей, став скидати iз себе старий одяг i примiряти новий. Чоботи були великi, але вiн вiдразу ж утiшився: "Перешию". Галiфе, правда, трохи довгуватi. Але то не бiда. Можна пiдкоротити. Зате шапка просто чудо. Як iне?м прибита, так i грала проти сонця, так i виблискувала, i коли Северин одяг ?? та пiдiйшов до почепленого на стiнi дзеркала i зазирнув у нього, то, ?й-право, сам себе не пiзнав. На нього дивився якийсь чужий парубок з такими розбiйницькими очима, що в Северина аж пiд ложечкою похололо. Шапка сидiла на головi сатаною, набакир, а з-пiд не? бiлi кучерi, як соснова стружка з-пiд фуганка. Ще б десь дiстати вишиту сорочку, i тодi хай хто за?кнеться, що Северин не козацького роду, так вiн i в'язи позвертае, щоб iшов уперед, а бачив назад. Северин покрутився перед дзеркалом, поцмокав язиком, посвистiв, порипiв чобiтьми, узяв гвинтiвку на плече: - Ну, одежинку здобули, а тепер вiзьмемо ще жiнку! Топай вперед, чого соромишся? Чи свою мироносицю пiд батоги бо?шся класти? Вiн грубо схопив Олену за плече i штовхнув до дверей. Вона вдарилася лобом об одвiрок, тихо застогнала. ,. Потiм пiдiйшла до дiтей, мовчазна, сувора, i, нагнувшись, поцiлувала дiвчинку в лобик, а Сергiйка погладила по голiвцi, зняла фотографiю Оксена, протерла рукавом i глянула на нього: вiн дивився на не? чорними очима з-пiд будьонiвки i наче питав: "Тяжко тобi?" - "Тяжко, Оксеночку, дуже тяжко. Не знаю, чи й витримаю". - "А ти вiр у наше щастя i витрима?ш". - "Та вже зi всiх сил старатимуся. Крiпитимусь". Вона вiша? фото на гвiздочок i виходить iз хати. Услiд б'? дитячий крик, тягне з-пiд нiг землю. У хлiвi мука? корова, курчата бiжать за нею аж до ворiт, лiзуть попiд ноги. За хвiрткою Северина чекають останнi братчики i, коли вiн виходить iз двору, не пiзнають його, такий вiн приодягнений та бравий. - Пане староств! - клаца? вiн закаблуками i пiдносить долоню до смушево? шапки. - Одна активiстка вже приляпала на праведний суд. Тадик змiря? ?? швидким поглядом i мовчки йде вперед, викидаючи перед собою трость iз набалдашником. Зустрiчають дiда Iнокешу. Вiн сто?ть у сiрячинi, сильний i страшний. Бородища розпущена, грива сивого волосся кiльцю?ться по спинi, пiд кущуватими бровами хтось роздува? горна. - Знайшлася ниточка вiд клубочка, та мiрочка потiм буде, - кричить вiн i сво?ю масивною фiгурою заступа? стежку. 'Вiд Гамалi? пахне дубом i пiзньою осiнню. - Хто це? - пита? Тадик. - Батько Оксена Гамалi?. - Он як! Треба i його захопити з собою. - А що толку? Вiн у нас трохи те?... нiби як блекоти об'?вся. Молитви шепоче, церковнi пiснi спiва?. - Треба мати на увазi i записати до церковного хору. Ану ж, дiду, заспiвайте що-небудь церковне, помолiться за нас. Ми йдемо вершити великий суд. Дiд пiдносить угору грушевий костур. Розкривши бородату пащу, реве з такою силою, що в його здоровенних грудях гуде, як у дзвонi: - Пощезнете! Всi пощезнете, яко дим. Прилетить пташка i в голову клюне. Не скажете "ох", як посиплеться горох. Олена розумiла натяки старого. Полiца? стояли, вирячившись на старого. Тадик махнув рукою. Гi вiдтурив старого iз стежки, звiльнивши шлях-язи) рости. Iнокеша не вгавав. Борода його i падлись, i страшно ревла горлянка: - Вiдмiря?ться i возда?ться! Як стадо овець, курдюками затрусите, паршивцi! Ходили по болотах, а тепер на сухеньке вернулися? Пощезнете всi! Пощезнете, яко дим! Старий ще довго сварився i лютував на стежцi, i бородища його змi?лася на грудях. Люди заспокоювали його з-за тинiв, радили скорiше пiхтурити далi, але дiд на те не звертав уваги. Розгнiваний, лютий i страшний, усе розмахував руками i бив палицею об землю. Хома Пiдситочок усовiщав його: - Господоньку святий та й ти, божа матiнко! Що-бо ти глаголиш, Iнокешко! Смертонька за тобою стежечкою бiжить, а ти ?? дратуваньчиком торка?ш? Хай ?м тямиться. Пiшли собi, хай iдуть. А ти чолом вiддай гарненько та й зверни набiк... - А-а, - ревiв на нього Iнокентiй. - Смиренний. Язиком два боки лижеш? I ти пощезнеш! Пощезнеш! Вони за пшеницею сюди прийшли, а не за соломою. I вже нiхто не мiг зупинити дiда. Вiн пiшов далi, лихий i невмолимий, та все нахвалявся йдучи. Iз Вихорового двору взялу одну Юлю. За Уляну та старого Йоньку заступився Северин, посилаючись на те, що ?хнiй син Тимко колись перетримував його в тяжку хвилину. - Та й при чому тут старi, що ?х син командир? Вiн, коли iшов у командири, ?х не питався. А ця теличка, - показував Северин на розпишнiлу, грацiйну, затягнуту в чорне шовкове плаття Юлю, - казьонних харчiв пере?ла немало. Не бiйсь, не бiля одного комiсара терлася. Iч, як викручу? сво?м шапликом, нiби не на суд, а на грище йде. Юля i справдi iшла вiльно, без тiнi страху. Завжди пильна до свого туалету, вона й тепер була розчесана, начисто вимита, i бiле тiло ?? ще виразнiше вiдтiнялося чорним крепом. Вiд не? пахло духами i жiночою звабою, вiяло гордiстю i непокорою. - Куди ви нас ведете i що ви з нами будете робити? - спитала вона мелодiйним грудним голосом, в якому чулася жiноча влада i сила пiдкоряти чоловiкiв. Гошка обернувся сво?ю смердючою пикою, очi за люттю, мережкою. - Куди куди! - викрикнув вiн, багровiючи, i, вирвавши з бездонно? кишенi галiфе майстерно виплетену нагайку, потрусив у Юлi перед носом. - Ох, страшно! - засмiялася вона i бридливо вiдвела вiд себе гарапник чистими, вимитими пальцями. Глянула на свою тверду, виточену бiлу руку i засмiялася: - Бити таке тiло? Отаким гарапником? Хай тiльки посмiють! - Вона посмiхнулася i пiдбадьорила Олену, що йшла поруч: - Не бiйтеся, вони вам нiчого не зроблять. Ви хороша i нi в чому не винна жiнка. Ваш чоловiк працював головою колгоспу? Ну то й що ж? Олена сумно глянула на не? i нiчого не вiдповiла. Коли пiдходили до двору Гната Реви, шепнула: "Коли вас шмагатимуть отим гарапником, затуляйте голову руками". У дворi було пусто. Помiж сухим бадиллям картоплi греблися кури, у садку стояло прип'яте теля. Побачивши чужих людей, мекнуло i наставило у двiр довiрливу мордочку. З халабуди вилiзло цуценя, гавкнуло два рази, закрутило хвостиком. Джмелик вiдкинув його чоботом, воно шмигнуло у халабудку i там тихо заска-вулило. Через подвiр'я - мотузка, на якiй випране шмаття: штанцi та сорочечка хлопця-пiдлiтка, голубеньке платтячко дiвчинки. Всюди видно хазяйновиту господиню. З кожного кутка вi? скромнiстю i затишком. Бо й справдi, хто не знав у Троянiвцi завжди добро?, жартiвливо? та спiвучо? головихи Настi, що славилася у селi як найкраща мазальниця? Хто не чув ?? голосистих пiсень на весiллях та артiльних святах? Хто не кликав ?? у куми? Чи?й тiльки дитинi не стригла вона ножицями голiвку на рiчницю з дня народження, отодi, як, зiбравши до столу всю рiдню, роблять дитинi пострижени i кума першою цiлу? дитину в теплу стрижену голiвку? Всi знали ??, i нiкому не заподiяла вона лиха, а тiльки робила людям добро, як умiла, та працювала на великiй землi, люблячи ?? всiм серцем i цiнуючи ту велику силу, що да? людям життя i шматок хлiба... Джмелики поставили Юлю i Олену пiд хлiвом, познiмали рушницi, вiдiйшли кiлька крокiв. Олена зблiдла, а Юля, як i ранiше, посмiхалася, притупуючи черевиком, що трохи тиснув ногу, поправляла рукою волосся, яке час вiд часу вiтер закидав на обличчя. - Не здумайте тiкати, - суворо сказав Андрiй i поплескав рукою по чорному стволу гвинтiвки. - Нiмецька, б'? без промаху. Юля знову посмiхнулася i вийняла з сумочки дзеркальце: щоки ?? трохи зблiдли, а усмiшка була чужа, розгублена i жалюгiдна. Олена була суворою, очi втупленi на хату, куди пiшли Гошка i староста. Юля помiтила, що полiца? також дивляться на хату i що ?хнi обличчя настороженi i хижi. З хати нiхто не виходив, i звiдтiля не чулося нi одного звуку. Всi, завмерши, продовжували, не зводячи очей, дивитися на дверi. Юля, щоб не трудити нiг, сiла на дривiтню. Андрiй люто вишкiрив зуби i гримнув, щоб вона встала. Його викривлене гнiвом обличчя i грубий окрик вразили Юлю, i вона встала тому, що вiн так рiшуче кинувся до не? з гвинтiвкою, що в грудях у не? похололо, i вона вперше подумала, що вiн справдi мiг би ?? вдарити, i знову (це вже було рефлексом) вона посмiхнулася, але в той же час погасила усмiшку, поправила волосся, що впало на обличчя. Раптом у хатi щось стукнуло, брязнув розбитий посуд, i Гошка, трахкаючи чобiтьми по ганку, виволiк за косу закривавлену жiнку. Вона була непритомна, бо тiло важке, нiче мiшок з глиною, п'яти торохтiли з одного схiдця на другий. Гошка проорав ними по пiску i кинув жiнку на спориш. Мучениця повалилася набiк, пiджавши пiд себе руку й ногу, голова м'яко вдарилася об землю. Гошка стояв, витираючи з лоба пiт, i тупо дивився на свою жертву. Права рука в нього була покусана i кровоточила; вiн мiшав кров з потом i розмазував ?? по чолу, потiм обтер долонi об мундир, як рiзник, i вийняв з нагрудно? кишенi нiмецьку цигарку, закурив, бичачим сапом виштовхнув крiзь широкi нiздрi двi смужки диму, колупнув ногою пiд бiк свою жертву i, переконавшись, що вона знепритомнiла, сiв на колодязний зруб. Не звертав уваги нi на кого i раз по раз поглядав на дверi, очiкуючи, поки вийде староста. Так пройшло хвилин десять, i весь цей час Гошка сидiв нерухомо. Тiльки хряпнули дверi, вiн схопився i пiшов назустрiч старостi, що, стоячи на рундучку, обтрушував iз чорного пом'ятого костюма пух. - Ну, як вона? - запитав Тадик, показуючи на жiнку, що облежнем лежала на травi. - Ще диха?. - Вiдтягни ?? подалi i можеш робити сво? дiло. Гошка радiсно кинувся до напiвзамучено? жiнки, схопив за коси, вiдволiк у садок i махнув Джмеликам рукою. Вони схопили Олену попiд руки i потягли до старости, що сидiв на колодязному зрубi. - Де чоловiк? - запитав Тадик, поклавши руку на набалдашник i спершись на нього пiдборiддям. -. Там, де й усi. - Ти зна?ш, що вiн також допомагав заганяти на той свiт мого батька, брата i неньку? - Знаю. Тадик, розмахнувшись, ударив Олену набалдашником по головi, Олена хитнулася, але не впала. Тодi Андрiй стьобнув ?? гарапником. Олена затулила руками голову. Шматки кофти летiли iз спини разом iз м'ясом i шкiрою, а вона все стояла. Хтось ударив ?? по головi, i вона вiдчула, що пада?. Юля стояла пiд повiткою, широко розкривши очi, блiда, як полотно. На обличчi ?? застигла гiпсова посмiшка. Коли пiдiйшов Гошка, вона не змiнила посмiшки, вибiленi губи задерев'янiли. - Ах ви ж, гади! - крикнула Юля i стала дряпати обличчя Гошки. Вiн боляче схопив ?? за руку i одним ривком кинув у хлiвець на чорнi пеньки, що згрудилися в куточку. Юля векнула вiд ударiв i притихла, запаморочившись. Коли вiдкрила очi, побачила Гошку, що роздягався. Вона згребла в руку пеньок. Гошка ступнув, скалячи зуби, Юля рiзонула його пеньком по головi. Вiн ухопився за скронi i похитнувся. Юля прожогом - iз хлiвця, а перед нею нiмцi. Четверо. Офiцер i три солдати. А в не? на грудях плаття вишма-тувано i ноги бiлiють вище колiн. - Що з вами трапилось? - поцiкавився офiцер. - Мене хотiли згвалтувати. - Хто? Юля показала на Гошку, що витирав червону мазку на обличчi. Офiцер засмiявся. Реготнули i солдати. Офiцер хтиво мацав чорне ошмаття на грудях. - Хто ви така? - Жiнка радянського командира. - Гут. Сiдайте в машину. Вiн усмiхнувся i поплескав рукою по бiлих щоках Юлi. Офiцер пiдiйшов до Гошки, деяку хвилину клинцював очима, потiм одяг лайкову рукавичку i хлиснув Гошку по мордi. Гошка нiчого, тiльки носом шмаркнув. Офiцер, посвистуючи, пройшовся подвiр'ям, глянув на замордованих жiнок, ще раз сказав "гут", сiв у машину i по?хав. Пiсля його вiд'?зду карателi теж пiшли з двору. Всi були задоволенi, один Гошка плiвся, похнюпивши голову. Тадик терпеливо пояснював: - Тобi дали в сапатку за дiло, i ти не ображайся, а ще й спасибi скажи: хто ж з'явля?ться перед офiцером босий? Та в них зна?ш яка дисциплiна? У них за це в карцер саджають. Це тобi ще пощастило... - А на мене як глянув, я думав, що з'?сть, а вiн тiльки пройшов мимо i нiчого не сказав. У мене хоч i вишита сорочка, а гудзики всi позастiбуванi. Я порядок знаю, - вихвалявся Андрiй. - А ту лошичку в комендатуру взяли. Коли б, хлопцi, нам за не? не влетiло. - А при чiм тут ми? Радпартактив - значить, убивай. За це нiхто нiчого не скаже. I взагалi що за панiка. Басмачi, вперед, на Бухару! - Тадик потелiпав термосом, у якому замiсть кави булькотiла самогонка. Опритомнiвши, Олена деякий час лежала, не пiдiймаючи голови, очiкуючи нових ударiв на свою закривавлену спину, але ударiв не було. Тодi вона обережно пiдвела голову, стала розглядатися. Спочатку перед ?? очима висiла дрiбна сiтка, що вкривала все, як у ранковому туманi. Потiм сiтка стала кудись вiддалятися, Олена сiла, обперлася руками об землю i вже ясно побачила пустий двiр. Хотiла звестися на ноги, але сильно болiла спина. Вона рачки поповзла до колодязя. Тримаючись за цямрини, звелася i, налiгши грудьми на корито, потяглася вустами до води. Вуста запеклися, i вона мусила помочити ?х у водi, щоб розтулилися. Пила довго, невситимо, не переводячи подиху. Потiм устромила голову в корито i довго стояла стовбура, вiдчуваючи, як гаряча кров вiдхлинав вiд голови i робиться легше. Вiдчепила цеберку, хитаючись, понесла до Настi, що сидiла, спершись спиною об яблуню. Очi каламутнi, обличчя розпухле, картопляного кольору. Вона довго дивилася на Олену, силувалася щось сказати, але язик почорнiв i розпух, i вона яе могла поворухнути ним. З горла, замiсть слiв, виривався клекiт. Те, що вона хотiла сказати, дуже мучило ??, i вона зiбравши всi сили, показала рукою на хату. Олена набрала в жменю води i пiднесла, щоб вона напилася. Настя хльобнула два ковтки i виплюнула назад, стала гикати кров'ю i вже не рукою, а тiльки пальцем показувала на хату. Олена пiшла до хати. Сiнешнi i хатнi дверi вiдчиненi. Пахне борошном i влежаними яблуками; посеред сiней перекинутий кадiбок з грушками; вони розкотилися по долiвцi. Кiлька з них розчавленi, i на них пасуться жовтi оси. Олена зазирнула в хатину, i те, що вона побачила, було найстрашнiшим видовищем, що ?й коли-небудь доводилося бачити за життя, воно полоснуло ?? по грудях, як лезом бритви, i вона заклякла в дверях. На залiзному лiжечку, що стояло пiд вiкном, лежала дiвчинка рокiв п'ятнадцяти, розiпнута, як на хрестi. Руки поприв'язуванi до переднього бильця, ноги - до заднього. Вона ще сукала нiжками, i, коли зайшла Олена, в не? вистачило сили пiдняти голiвку. Олена пiдбiгла до лiжка. Гарненькi голубi, як у матерi, очi дитини склянiли, обличчя чорнiло вiд задухи, з рота стримiла ганчiрна затичка. Олена вирвала теплу ганчiрку з рота. Дiвчинка перехватами засмоктувала повiтря. Олена повiдв'язувала руки i ноги, принесла свiжо? води i покрила рядниною тiло дитини, що його вже не купатиме ненька в любистку, не митиме голiвки в ромашковому цвiтi, бо вже й сама лежить у садку пiд деревом i тихо вмира?. Обличчя дiвчинки порожевiло, але вона була ще така слаба, що не могла говорити i лежала з закритими очима. Довго сидiла над нею Олена, пiдперши рукою щоку. Потiм кинула очима в хату i побачила над столом портрет Гната, впала перед ним на колiна: - Оксене! Гнате! Де ви ?? Вийтеся ж на смерть! - впала на лiжечко i обняла тiло дiвчинки. IX Коли розбитими дорогами брели бiйцi, коли над полями носилися нiмецькi лiтаки i строчили з кулеметiв не тiльки по людях, а й по скотинi, коли перестрашенi люди не виходили не тiльки з дворiв, а й з хат, Йонька торохтiв возом, як циганський конокрад. I де тiльки, в бiса, його не носило! З Чупахiвського заводу привiз чувал цукру, хоч i обгорiлого, проте солодкого: "Прийде зима - можна чаю випити!" Iз Зiнькова, з розбитих магазинiв, прицупив три чували солi i п'ять хомутiв, бо вже вiн добре зна?, що у вiйну хомута не дiстанеш. Був у нього реманент: два плуги, три борони, малесенька вiялочка, яку вiн притарабанив з польового ступського табору. Уляна кожного разу, як вiн привозив до двору якесь майно, вичитувала, щоб вiн перестав ?здити ночами, бо всадить хтось кулю межи лопатки та так десь i скона? на смердючих хомутах посеред глухого степу, але Йонька на те не зважав. Звiсне дiло, баба чорного пенька бо?ться, а вiн таки ж господар, i грiх йому, та ще й великий, не брати того добра, що само в руки пливе. I вiн тяг, скiльки мiг. Копав сховища, хоронив, загрiбав, замазував глиною пiд пiччю, на горищi, у повiтцi, в клунi. Садиба трiщала вiд награбованого добра, а Йоньцi ще мало. Вiн, може б, тяг i далi, та не розкусив, що за сила прийшла в село: чи вона байдуженька до крадiжок, чи, може, сувора? Отож треба почекати, роздивитися. I Йонька прищулився. Нiхто до нього не заглядав, i вiн нi до кого. Хiба коли приходив Гаврило позичити молока для дiтей. Обмовлявся двома-трьома словами i, похмурий, неговiркий, iшов на свiй перелаз. Вiн знав усi батьковi штуки, осуджував його жадiбнiсть i все бiльше i бiльше вiдхилявся вiд нього. Бачив, якi страждання пережива? люд, i розумiв, що вони будуть ще страшнiшими. Всi думки його були по той бiк фронту, де билися смерть i життя. Спочатку, коли фронт вiдкотився недалеко ? чути було бо?, вiн виглядав сво?х з години на годину, з дня на день. В нього ще жеврiла надiя. Але коли все затихло, вiн зрозумiв, що це надовго, i зробився недовiрливим i замкнутим. Нi з ким яе говорив, нi до кого не ходив. Навiть iз жiнкою мало вступав у розмови. ?дина людина, з якою вiн мiг балакати, була мати, i порозумiння мiж ними йшло не на словах, не в розмовах, а внутрiшньою, духовною стороною. Про батька вони майже не говорили. Один тiльки раз Гаврило сказав матерi: - Що ж воно робиться, мамо? Люди ж усе бачать. А як повернуться нашi, що скажуть? Хоч би ви йому втовкли в голову, що береш раз, а вiдда?ш сторицею. - Кам'яну голову хоч об мур товчи - не пом'якша?. - Та й що ж оце, з-за нього нам перед людьми очима блимати? Сорому набиратися? - А що ж подi?ш? Хiба ж мало вговоряла? Та криву колоду до стiни не виправиш... У мене он за синами душечка болить, анi вдень нi вночi жура не пуска?. Йонька бачив, що на нього дмуться домашнi, але був такий радий вiд сво?х прихованих скарбiв, що аж пiд печiнкою спiвало. "Заживу. Отеперечки заживу, - гомонiв вiн сам до себе. - Колись в ручку поцiлу?те, як я в синiй чумарчинi вас на тарантасi повезу. Гаврило iз жiнкою i дiтьми сидiтиме ззаду, а ми iз старою - попереду. Нно-о! ф'юiiть! А вони ж летять, як птицi, аж в очах мерехтить. А люди обертаються та питають одне одного: "Хто ж то воно такий по?хав? Чи не цукрозаводчик?" - "Таке скажете, то ж Йонька Вихор подався на хутори до сво?? рiднi в гостi". От як буде! Так що не гнiть кирпи, а скорiться до мене ласкою, якщо хочете, щоб я вас у люди вивiв..." Як не радiв сво?м думкам Йонька, як не жебонiв до того щиглика, що так i вичичикував у його грудях, а спокою у його життi не було. Недарма кажуть: чесному та бiдному й колючка терпиться, а багатому та злодiяцi й пуховики боки мнуть. Отак i Йоньцi. Не давало йому оте добро нi спокою, нi здоров'я. Вiд ранку i до вечора товкся у дворi, а роботi не було кiнця. То годував корiв, то коней, то зазирав до свиней, то слiдкував за провiантом, щоб, бува, не передала Уляна зайвого, то, ховаючись, як злодiй, iшов до комори, принюхувався, як лис до нори, чи нема яко? порчi? Особливо доглядав за хромом та пiдошвами, якi залишив Федот. Не дай бог, поцвiте, тодi хоч головою об стiну. Кому воно таке потрiбне? Хто його купить? Ось цюкне зима, треба буде чобота, а де ти його купиш? Отодi вiн i розгорне сво? рулони та по нових грiшцях як ушкварне, от i буде бариш!.. Вiд клопотiв i вiчно? тривоги Йонька висох, як вербове корiннячко, зробився легкий на ходу, борiдка крутилася, як у селезня хвостик, а очi так i виблискують, так i шмигляють, як у лукавого шевця. Нагiрше доводилося уночi. Надворi темно, страшно, осiннi дощi ллють, як iз барила, а пiд повiткою наче хтось сто?ть прита?вшись. Може, конокрад до конюшнi добира?ться, а клятий пес i не гавкне? Зодяга?ться Йонька у сiрячину, бере в сiнях сокиру, чалапа? по багнюцi. Нема нiкого. То вчора Уляна горстки бiля повiтки поставляла, от воно й зда?ться, що хтось прича?вся. Замок добрячий, гвинтовий, так що не повинно добратися. А там хто ж його зна?. Треба пильнувати. Принюху?ться Йояька до колючо? дiрки, висмокту? з конюшнi пропахле кiнською мочею повiтря, приплямку? губами: ? коники, обзиваються, господаря почули. Не менше клопоту з коровою i теличкою. Одне те, що треба кормiв наготувати, щоб на всю зиму вистачило, а друге - нiмцi забирали в селян худобу. Горiшня частина села вже обiдрана, як липка. I Йонька заметушився: треба рятувати добро. Коней вiдiгнав у Бе?вi яри, покрученi, глибокi, iз чистою джерельною водою. е де пастися i води напитися. А щоб за кiньми було око, домовився iз онучком Петрусем, що, коли догляне за кiньми, дасть йому дорогу забавку. Отже, конi влаштованi. Тепер з коровами так: теличка залиша?ться вдома. Заберуть, кат ?? бери, не до?ться. А корову треба вiдвести на Василiв кут, до далеко? рiднi. Хутiр у лiсах та болотах, навколо дрiмучi саги, осоки, дороги не на?ж-дженi, плутанi - вдарять дощi, нi про?деш, нi пройдеш. Нiмцi туди й носа не покажуть. Там корiвка i перебуде. А за те, що годуватимуть, - вiн вiддячить. "Може, переда на чоботи дам, а може... Одним словом, там видно буде", - розмiрковував Йонька, збираючись у дорогу. Вирушив опiвночi, вбраний у подертий кожух, шапку-вушанку i чоботи-дранки, наче той погорiлець, у якого з господарства залишилася одна корiвчина, i тепер вiн, бiдний та нещасний, мандру? з нею до далеких родичiв, щоб знайти притулок. Через плече - торба з харчами, в руках - цiпок. - Не забивався б ти, Йосипе, в таку далечiнь. Нiмцi по всiх дорогах, полiца?, натрапиш - i телицi не радий будеш, - вiдраджувала Уляна. - Еге, яка ж ти мудра та до бiсового батька зна?ш, - бубонiв Йонька, залигуючи корову. Як i завжди, вiн був невблаганний i невмолимий. Перевiривши, чи не забув люльки, тютюну i кресала (у мiшках вдома було повно сiрникiв, але Йонька користувався кресалом), узяв корову за налигач, вiдкрив лозянi ворота, що вели до яру. Спочатку Йонька йшов яром, потiм Бе?вою горою до битого шляху. Всюди було тихо, i вiн, погейкуючи на корiвку, почав перебиратися через шлях i тiльки перейшов, як почулося гудiння машини. Вiн погнав швидше в лiсок i там прича?вся. Двi машини, набитi нiмцями, видиралися на гору. Мотори ревли так, що в Ионьки трудило в ногах. Одна з них зупинилася, i шофер, вiдкривши капот, почав колупатися, другий нiмець-солдат присвiчував лiхтариком. Промiнь лiхтарика ковзав по машинi i освiтлював непорушнi постатi солдат у касках. Вони сидiли, щiльно притулившись один до одного, i дрiмали. - Проклятi цi росiйськi дороги, вони нас зовсiм замучать, - з досадою сказав той, що тримав лiхтарик, i, повiсивши його на гудзик шинелi, вийняв сигарету, запалив запальнички. Маленький язичок захитався мiж долонями. - Як довго ти стоятимеш? - Одну хвилину. Зараз ?демо. ...Як я любив ?? над озером, в горах Швейцарi?, де водоспадiв шум... - пiвголосом заспiвав солдат i, розстiбаючи шинель, пiшов до лiсу, якраз до того мiсця, де стояв Йонька. Свiтло коливалося в такт його крокiв i виписувало на деревах голубi вензелi. Йонька зняв з голови шапку i затулив коров'ячу морду. "Не дай же бог, помiтить, отут нам з тобою i клинцi заб'ють", - потерпав вiн, притискуючи до себе пахнучу кiзяками шию корови. Нiмець зупинився вiд нього в кiлькох кроках i став справляти нужду. "Iч, розсiвся, щоб тебе на рожен посадило", - закрутив носом Йонька. Вiд машини хтось крикнув, нiмець схопився i, брязкаючи пряжкою, побiг на шосе. "А що, довоювався, собачий сину, що й в... не дають?" Коли машина зникла в темрявi, Йонька одяг на голову шапку, висукав дулю: - А що, вiдiбрали теличку, чорти рижохвостi? Йонька рухався глухими дорогами, обходячи села й хутори, iнодi зовсiм бездорiжжям, стернями, левадами, тримаючись лiсiв i перелiскiв. Мiсяць свiтив з лiвого боку, i по травi в райдужних коронах повiльно сунуло двi тiнi - Йоньчина i коров'яча. Йонька йшов попереду, корова - ззаду, i коли глянути на тiнi, то здасться, що корова несе Йоньку на рогах. Перед свiтанком похолоднiшало, з корови пiднiмалася пара, з Ионьки також; вони сунули, ледве переставляючи ноги, хоча iти ?м слiд було швидше, щоб до того, як завиднiе, прибитися до рибальських лiсiв i перебути день. Вони брели довгою i широкою улоговиною, що сивiла пiд мiсячним сяйвом i курилася парою. Мiсяць був ясний i блискучий, як золотий турецький ятаган, на якого хукнули парою i насухо протерли оксамитом, потiм став тужавiти, вицвiтати i з золотого зробився бiлий. Схiдна околиця неба жеврiла, як залишене на нiч вогнище пастухiв; ширше розходилися понад землею золотi язики, пiдлизували знизу дрiмливi скелi хмар. З хуторiв понесло пiвнячим клекотом. Йонька вибивався iз сил, наддавав ходу. Через пiвгодини сонце взяло долину в золотi батоги. Йонька завiв корову в дубовий лiс. Мiсце було дуже вигiдне: глибока яруга, поросла чагарем, прикрита з усiх бокiв дубовим лiсом, з доброю, невижатою травою: можна попасти корову i розiкласти невелике багаття, щоб погрiтися. Йонька пустив корову пастися, назбирав сухого палiччя. Огонь кресав так довго, що на лобi виступив пiт: губка вiдволожилася за нiч i не займалася. "Оце тобi дав чорт дудку, та не навчив грати. Еге ж, як була Сов?цька вдасть, то були сiрники, був i гас, а прийшла нiмецька сила, стали кремiнь на кресила. Хе-хе-е. Правду хтось видумав, ?й-богу, правду. Отже ж, i не викрешу. Хiба з шапки клоччя насмикати? А що? Вона вже стара, то ?й однаково". Деякий час м'яв ?? у руках, мiркуючи, з яко? дiрки потягти, згадав, що шапкар зiдрав з нього аж десять карбованцiв; йому стало шкода тих грошей, i вiн одяг шапку i став кресати на губку. Iскра потрапила на сухеньке, губка почала затлiвати. Йонька не шкодував духу, махав нею, поки не набрала в себе жару, i пiдклав пiд сухе листя. Вогнище розгорялося, а Йонька готувався до снiдання: вийняв iз торби окра?ць хлiба, шматочок сала i двi цибулини. Вiн таки добре зголоднiв за дорогу, живiт стягло, як супонею, але вiн ковтав слину i вимiрковував, що ж робити: з'?сти сало гамузом чи залишити ще на раз. Йонька взяв iз собою трiшечки, розраховуючи на те, що коли повертатиметься назад, то рiднi не пожолобиться рука, якщо дадуть йому шматочок сала та пiвпаляницi на дорогу. Довго крутив Йонька той шматочок сала з усiх бокiв та прицмокував i вирiшив з'?сти за один раз. Складаним ножичком обскрiб сiль, вирiзав лiщинову паличку i, настромивши на не? сало, став смажити на вогнi. Сало капотiло на вогонь, а вогонь шипiв i спалахував синеньким полум'ям. Йонька пiдставляв окра?ць хлiба, облизував пальцi. Кутуляв швидко i зголоднiло. Попо?вши, витер рукавом рот, натоптав люльку i зацмакав, блаженно покректуючи. Очi посоловiли, вiн розiгрiвся бiля вогню, i його похилило на сон. Треба вам сказати, що коли Йонька був, як кажуть, "напохватi", то нiколи не спав лежачи, а тiльки сидячи. От i зараз вiн сидiв на дубовому пеньку, голова поникла, люлька випала з рота на траву помiж чобiт. Коли вiн вдихав повiтря, голова пiдводилася, видихав - падала: кив, кив. Так i сидiв, безперервно киваючи зеленому царству. А воно пишнiло тi?ю неповторною красою, якою так багата природа восени. Дуби схилялися над урвнщем, i вiтер збивав на них зелену пiну. Сосни червонiли стовбурами, боярськими шапками зеленiв мох, розцяцькований жовтим осиковим листом. Синiм жака-ном стрiляв терен, юшився на пiщанику, розкльований птицею, з глинища несло холодом i запiзнiлою осiнню. В трiщинах набивалося листя, щоб перетлiти i вiддати себе землi; вода у джерелах посвiжiла i зробилася чистою-чистою. Криницi затiнювались, мрiяли ночами, щоб колихати у сво?х лонах небеснi орiони. Сохла папороть, згортаючи пальмовi листки. Пташинi гнiзда заносило жухлою травою. Осички просили на зиму чобiток, а дуби наглухо застiбали кожухи. I над усiм цим лiсовим царством - небо, безкра?, поцинковане небо, що свiтить сонцем, диха? заморозками, тирлика? та гучнi? жалiбним квилiнням запiзнiлих гусячих зграй, виплiта? з павутиння неводи, виловлю? останн? тепло i несе його богвiсть-куди. Прекрасно було навколо, але Йонька не бачив нiчого, бо спав. Люлька погасла, вогнище перетлiло i вкрилося попелом, але ще димiло, шапка вiд безперестанного кивання головою зсунулася на землю, так що неборока був зовсiм простоволосий i сивi пацьорки скуйовдженого волосся пригрiвало сонечко. Йоньцi тепленько i спосiбненько, вiн похропу? в бороду i бачить сон, Сниться йому, наче вимiняв на ярмарку гнiдого жеребця та й веде додому. I за що вимiняв? За стару вiялку. Як причепився один хуторянин, як причепився - продай вiялку i продай. Йонька i замiнявся. I веде оце жеребця. А вiн вибасовув та ногами витьохку?, годi втримати. Йонька його за вуздечку, а вiн бокаса, Йонька за храп, а вiн як заiрже та як засмi?ться. "Не лоскочи", - проситься. "От бiсiв коник, хто ж його i народив такого веселого, - диву?ться Йонька. - З таким не засуму?ш. Вiн тобi таке вироблятиме, що й навприсядки пiдеш". I тiльки отаке подумав, а кiнь як пiде вихилясами та: Перед дiдом Йосипком трясе вiвця фартушком. Пританцьову? ногами, Ще й пiдморгу? бровами. "Отаке, - журиться Йонька. - Мiняв коня, а вимiняв вiвцю. Тьху". I тiльки плюнув, мниться, що вже перед ним i не кiнь, i не вiвця, а залужанський мiрошник. I iЦо виробля?: сiв зверху на млин i вихваля?ться: - Хочеш, я тобi на цимбалах заграю? - Грай. Ото?, що в давнину спiвали. Мiрошник заграв, а Йонька заплакав. Мiрошник побачив - шусть за мiшки i сховався. Йонька переставля? лантухи з мукою та плаче: - Це ти в мене коня вкрав? Тепер хова?шся? I тiльки нахилиться до лантуха, а його щось iззаду - товк. "I що ж воно таке? - дума? Йонька. - Ану ж давай пiдстережу". Нахилився до мiшка, а сам з-пiд руки зирить. Коли ж, батеньку рiдний, тiльки вiн нахилився, а товкач вискочив iз ступи та лусь по кульшi - i назад. "Ось я тебе, - дума? Йонька. - Це мельник у товкач перекинувся". Бере у кутку сокиру та по товкачевi, а тут як вискочить Уляна та як закричить: - Iди хутчiй, корову вкрадено! - Яку? - Та оту, що ти на хутори погнав. Йонька хлипнув i прокинувся, еполосований жахом. Глипнув раз, другий. Пасеться корова. "Ху-у! А бий же тебе сила божа, отаке приверзлося, - тяжко зiтхнув вiн i витер рукавом пiт на чолi. - Трохи було не помер вiд страху. Пасеться. Ну, слава ж тобi господи". Вiн перехрестився i почав мацати за люлькою. Стривожився, маца? по кишенях пильнiше, аж на ноги звiвся. I тут щось хруснуло. Вiн одсунув ногу i побачив люльку з переломаним чубуком. - А розпросукиному синовi! - причитував Йонька над поламаним чубуком i плювався на всi боки. - Чубук iз сушено? вишнини, ще й мiддю покiльцьований. А лигнуло ж би тебе люшнею у зуби, - лаяв вiн бозна-кого. Було добре снiдання, прийшов час до?ти корову. Йонька вийняв iз торби котелок i попрямував на пасовисько. Корова здо?лася без вибрикiв. Йонька продмухав у пiнi дiрочку i цмолив, скiльки душеньцi забажалося, оббираючи шум iз вусiв: "Хоч раз порозкошую вволю. Все рiвно - вiйна. А те, що молоко дудлив, скiльки хотiв, i легше помирати буде". Йому ще хотiлося припасти до котелка - пошкодував. "Хай ще на "по-тапцi" залишиться. Через годину знову ?сти захочеться". Поставив котелок пiд кущиком, залапав руками, по кишенях, але згадав, що люлька без чубука, зморщився. "Треба вирiзати чубучок. Корiвка хай собi пасеться, а я поблукаю. Ач як гарно та тепло, рай, та й годi", - гомонiв сам до себе Йонька, повеселiвши вiд доброго снiданку. Iшов яром, тодi видерся в дубовий лiс, прицiлювався до нього господарським оком. "Взяти б таку дiляночку на зруб. Рублена хата аж дзвенiла б. I вистою не було б. Оце пiшло б на сохи, - вiн провiв долонею по шершавiй корi i постукав чоботом по окоренку, - он тi осики - на ощеп. Навiки добрi були б ощепи. Шдсушить трохи, взяти на замки, так, ?й-богу, танком не розтягнеш. Треба, якщо трапиться на полозки, назначити. Колись прилетимо з Гаврилом, чиргик пилкою - та й додому. Зима не за горами, а саней катма". Iз дерев з тихим шелестом гвинтилося на землю жовте листя, падало старому на кожух, на голову, на руки, слалося перед ним м'якими жовто-червоними плахами; на вусах i бородi Йоньки плуталася павутина. В лiсi пахло грибами, гiркуватим душком корiння, сонце ганяло блiки по деревах, тiнi змiшувалися, рухалися, пливли, i все в жовтому храмi виблискувало та iскрилося. - Бач, яке випрутилося? - здивовано зупинився Йонька, примiряючись до черемхового дубця, що хилився на осичку. - Це ж таке пужално, що кращого й не треба. А я ж якраз без нього страждаю. Було в мене, правда, й непогане, ще б годкiв з три послужило, так отой баришник на волах побив. Тут старий пригадав, як Тимко увiрвав його по боку за Ташанню, зненависне скривив губи. - А бодай би тебе так уперiщили, щоб ти й до рiдного порога не долiз, аби знав, як на старого чоловiка руку пiднiмати. А Федота долею вбережи. При тому б я вiку дожив. Той би дав шматок хлiба та ще й маслом помастив. Де ж то вiн тепер? Вiдступив, мабуть, iз сво?ми до Москви. А може, i ще далi? Хоч би, дурень, у штаб або де-небудь у склад затесався, все ж таки далi вiд смертi, а як полiз у саму гущавину, то, чого доброго, може й... Тьху, що це я верзу? Не дай бог, аж у грудях похололо. А пужално добряче, - прицмокував Йонька, обчухруючи ножичком прутика. - Гнеться, аж свище. Йонька вирiзав добряче чубучилно i вже хотiв повертатися назад, як побачив густий ожинник. Ягiд було так рясно, що вiн аж руками сплеснув i присiв перед кущем навпочiпки. Кидав у рот одну за другою. Вистоянi, прибитi морозцем, були такi смачнi i холоднi, що так i танули в ротi. Довго жадiбно ?в. Ковзаючи на колiнах, витолочив такий слiд, нiби возом про?хано. В ротi чорно, як у горщику з-пiд бузини, губи чорнi, вуса чорнi, а вiн усе ?в i ?в, прицмакуючи та примовляючи : - Оце посолонцював ягiдками, оце посолонцював. Уже давило пiд ложечкою, а вiн жер i жер, доки напала гикавка. Тодi нарвав ще в полу i пiшов у яр, щоб трохи перележати обiдню годину. Вийшов на галявину i закляк на мiсцi: перед ним стояли озбро?нi люди. Один iз них, високий i плечистий, в потрiсканiй i пом'ятiй шкiрянцi, зняв з плечей гвинтiвку i сердито запитав: - Хто такий? Чого тут лазиш? - Ожину рву, - промимрив Йонька. - Руки вгору. Йонька почув, як у пупi закрутило свердлом, але пiдняв руки вгору. Ожина з шелестом висипалась в траву. - Зброя е? - запитав плечистий i так глянув, що в Йоньки затiпалися колiна. - Чубук... чубучок... - скривився Йонька, задихаючись вiд страшного болю в животi. - Менi якби кущик, на одну хвилину. - Ну, ти хоч i старий, а обдурити нас не обдуриш, - сказав плечистий, але, побачивши скалiчене обличчя старого, пом'якшав. - Ну, йди, тiльки не думай тiкати. Йоньку як вiтром здуло. З-за кущiв появився мучеником, якого тiльки-но зняли з хреста. - Корову спасаю, самi зна?те, яке наше життя: все забира? нiмець. Голi й босi, хоч лягай та помирай. - Ну, ти ось що, дiду, не хлюпай, а, як на сповiдi, розкажи, що тебе будуть питати. Як тiльки хоч одне слово збрешеш, так i знай - в запiчку замурованого знайдемо, i хай твоя баба, не просить i не молить... - Все розкажу, голубчики, все розкажу... - От i добре. - Плечистий пiдiйшов до бороданя, що сидiв на пеньку, i щось йому сказав. Йонька зрозумiв, що бородань не проста птиця i що вiд нього тепер залежить, вiдпустять Йоньку чи нi. Йонька не чув, що вони говорили, але по тому, як плечистий махав рукою i робив нетерплячий порух, здогадувався, що вони говорять про щось дуже важливе. Парубок, рокiв двадцяти п'яти, що охороняв Йоньку, теж нетерпляче позирав у ?хнiй бiк, зрiдка посмикуючи самокрутку, що димiла в нього помiж пальцями. "Розстрiляють i корову вiдберуть. Ото вже i суд роблять", - бантурився душею Йонька. Плечистий закiнчив розмову i, обернувшись, кивнув головою на того, що охороняв Йоньку. Вони пiшли помiж дерев, i листя шелестiло пiд ?хньою ходою. "Будуть мене ваку?рувати в царство небесне. Прийми ж, небо, мою душу, а ти, земле, тiло". Бородатий сидiв, похнюпившись, у гiркiй задумi. Зодягнений у зелену ватянку, на ногах кирзовi чоботи, на головi шапка-вушанка з бумазе?вим зеленим верхом, при поясi гранати, а на грудях - нiмецький автомат. "Так ось хто мене на той свiт переставлятиме", - сумно подумав Йонька i пiдiйшов ближче. Ноги не слухалися старого, i вiн iшов, хапаючись аа стовбури молоденьких осик. Бородань, зачувши шелест, пiдняв голову i швидкими чорними блискучими очима, з яких ще не зiйшла задума, глянув на Йоньку. - Що? Не пiзна?те? - запитав вiн, i в чорнiй бородi його слiпучим блиском сяйнули зуби. Йонька аж здригнув вiд цього голосу, все пильнiше приглядався до незнайомця, очi якого потеплiшали i дивилися лагiднiше. - Боже мiй! Оксен? Старий кинувся як навiжений i, схопивши руку односельчанина, затряс ?? з усi?? сили, розглядаючи Оксена з усiх бокiв, похитуючи головою. - Та чи ж я сподiвався, чи ж надiявся?! - плакав вiн, пiдсьорбуючи носом i тремтячи губами. - Думав уже, що й на свiтi нема?. А воно таки хоч пiвбога, та все ж ? на небi. Ох ти ж, горенько, спаси Христос мою душу, - нiяк не мiг вгомонитися старий, набиваючи в люльку тютюн. Оксен, бачачи його мордування, витяг пачку цигарок "Новий Харкiв", подав старому: - Курiть мо?. Йонька жадiбно згрiб цигарку, довго крутив у пальцях, розглядаючи, як заморське диво: - Хе... Де ж ви дiста?те таку розкiш? Чи не з неба кидають? - запитав вiн, весело i хитрувато примруживши око. - Дiста?мо помаленьку, - ухильно вiдповiв Оксен, затягуючись запашний? димом i пускаючи його повз вухо. - Розказуйте, що нового в Троянiвцi. - А що нового? Нiмцiв повно, полiца?в. Спочатку, як при?хали, курей брали, а це вже до корiвок та свиней добираються. - А що люди говорять? - Та воно, сам зна?ш, народ рiзний, однi зуби цiплять, другi - нi сюди нi туди, а третi кажуть, однаково на кого робити, аби ?сти давали. - Нiчого, ось нагодують нiмцi плетюгами, тодi по-iншому заговорять. Що зробили з артiльним добром? - Розгягли. Хто що в руки злапав. Там таке творилося, що не доведи й бачити. Народ як озвiрiв. "Ми, - кричать, - сюди все зносили, ми й рознесемо". Оксен слухав нехитру розповiдь Ионьки i все нижче та нижче схиляв засмучену голову. "Ага, повернулися Джмелики. Значить, не вберегли ми ?х, не вберегли. За лабi грати посадили, треба було за мiцнiшi. I тут Дорош говорив правду, i тут правду говорив. Тадей Шамрай? Котрий це? Оте мале вовченя, що його кинули були в сани i направили в Сибiр? Тепер воно повернулося? Старостою? Ото? I мiсце собi зна-йшоа вiдповiдне. Ну, вiд них помилування не чекай! Так от, значить, як вийшло. Нас запроторили в лiси та смердючi ями, а самi сiли правити! Ну що ж, правте. Тiльки ми вам не дамо спокiйно сидiти анi в днину, анi в нiч". Оксен торкнув на грудях автомат, що зняв його iз забитого нiмецького мотоциклiста. "А добро, як прийдуть нашi, зберемо, все до вiничка, до мiтелочки. Не думайте, що так пропаде задаром". Оксен знову вийняв цигарку, запитав тихо, дивлячись кудись убiк: - Ну, а як же моя сiм'я? Дiти? - i затих в очiкуваннi, обвиваючи голову сивою чалмою диму. - Олену били пльотками. Гнатиху також. Ну, твоя жiнка нiчого собi, а Гнатиха померла. Дуже ?? пiд серце чобiтьми били. Йонька непомiтно глянув на Оксена, у того сiпнулось щось пiд бородою. - Та-а-ак, - передихнув вiн, повiвши плечима, як вiд морозу. - А дiти? - Дiтей не зачiпали. Тiльки Гнатову дiвчину згвалтували. Оксен кинувся, як на пружинах. Сперся спиною об дерево. Затих. В чорнiй бородi ворушилися жовна. Одною рукою стискував рукоятку автомата, другою дуло. Губи ворухнулися в страшному оскалi: - Ну що ж. Спасибi тобi, земляче, за новини. Пiдiйшов Василь Кир, звалив на Йоньку важкий погляд. - А, це той, що артiль грабував та бiгав до нiмцiв аемельку просити. Товаришу командир, - звернувся вiн до Оксена. - Позволь менi одвести його за кущi. Я йому артiльний статут прочитаю. - Що ви, хлопцi, - злякано захлипав Ионька. - Я тутечки нi при чiм. Василь Кир цапнув Йоньку за плече, притяг до себе: - Ти чув, як сьогоднi вночi гупнуло так, що пiвнеба зайнялося? Очi Кира рвонули Йоньку за душу i погнали страх в грудей аж у п'яти. - Чув... - То ми ешелон iз нiмаками в царство небесне пустили. То, може, й ти до них просишся? Так я тобi таку штуку присобачу до штанiв, що смикну за шнурок - i полетиш до архангелiв овець пасти. - Залиш його, Кир, - нахмурився Оксен. За кущами почувся шелест, i два партизани внесли на прутяних носилках раненого. Вiн лежав, покритий шинеллю, i тихо стогнав. - Ну, як вiн? - запитав Оксен у лiтнього чоловiка з медицинською сумочкою через плече. - Погано, товаришу командир. Спокiй йому треба. - Розвiдники ще не вернулися? - Не чути. - Зозуля! - ?сть! - Розстав вартових. Днювати будемо. - ?сть. Люди розташовувались на вiдпочинок i про Йоньку забули. Вiн сидiв пiд дубом, зляканий, голодний, без курива i без корови: ?? кудись повели партизани, може, рiзати, а може, й до?ть, хiба вони йому доповiдали. "Говорили дурневi: сиди дома. Так поперся. От тобi i вскочив. А як зараз нападуть нiмцi, що я робитиму? В партизан оружiя, а в мене? Хiба торбою кидатись буду? Нi, це таки вскочив... - журився Вонька, жадiбно нюхаючи дим вiд партизанських самокруток. - Анi ?сти, анi закурити", - i Ионька вiдчув себе полоненим. Люди розмовляють стиха, покашлюють, а Йоньку такий бере iнтерес, що й про куриво забув: он стiльки ?х, купочка, а нiмцiв не бояться... "Що ?х трима?? Вiра? Яка вiра, коли наших не чути i не видно, а цих перетовчуть по одному, та й дiлу кiнець. Нещаснi люди. Приреченi. Мiй хоч з армi?ю вiдступив". Ионька не витримав i попросив у одного з партизанiв закурити. Той засмiявся, потрусив кисетом: - Кури, дiду, на здоров'я. Ионька згорнув цигарку, повеселiв очима. Он Оксен ходить. При оружi? i на шапцi зiрка, ?хнiй Оксен, iз Торянiвки. Йонька аж очима заморгав: не вiриться... Аж пiдвечiр його розбудив Василь Кир i повiв на кухню. Там Ионька оперезав котелок партизансько? кулешi i зараз же виклянчив закурити. Оксен дав йому пачку цигарок, коробку сiрникiв, вiдвiв у кущики. - Партизанськi харчi треба вiдробити, дiду, - усмiхнувся Оксен у бороду. - Як зовсiм звечорi?, я дам вам пiдводу, i ви вiдвезете пораненого на Голубiв хутiр, до сво?х родичiв. Йонька поперхнувся димом. - Влашту?те пораненого так, щоб йому було якнайкраще i щоб жодна душа не знала, що вiн там ?. Як тiльки з ним трапиться щось недобре - тебе i твою рiдню вiддамо пiд суд. А доглянете - вiд Радянсько? влади вам буде велика подяка. З'явишся в Троянiвку - рот на замок. Ну, йди, старий. А щоб тобi не страшно було, даю охорону - Василя Кира. - Дай менi, Оксюшо, когось iншого, - зашепотiв Йонька. - Бо це ж такий, що слово впоперек скажеш - i задушить на дорозi. Заповзявся вiн на мене. Грозить таке до штанiв прив'язати, щоб аж у небо мене вознесло. Вгору летiти - сяк-так, а вниз падати? Це ж вiрна погибель. - А ти змовчуй - i все буде добре. I ще скажу тобi на прощання: не лiзь, дiду, до хлiборобiв-собственни-кiв. В тебе два сини в Червонiй Армi? служать. Вернуться - як ?м у вiчi глянеш? За Федота не знаю, може, вiн тебе i не зачепить, а за Тимка ручуся: той наставить латок на тво?м заду. - Це ти, ?й-право, як у воду дивишся. - Отож... На Голубiв хутiр ви?хали, як зайшло сонце. Поранений тривожно позирав на небо, вимолював темряви i, коли вона густо спустилася на землю, заспоко?вся - тепер ?х нiхто не побачить. Кир iшов попереду, чорний, сильний, зiтканий iз ночi. - Отамечки наче щось зата?лося, - прошепотiв Ионька. Кир зупинив пiдводу, пiшов розвiдати. Повернувся назад, лаючись. Нiкого нема. То соняшники стоять над дорогою. Про?хали ще кiлометрiв п'ять. За вибалком уже хутiр. Ионька пiдбадьорився, кiлька раз збiгав у соняшники, бряжчав на ходу пряжкою. - Як ти гада?ш, Василько, прийняли б мене в партизани? Кир досмоктав цигарку у коноплi: - Тiльки з мiшком... - А це ж для чого? - Щоб ти сво?х запасiв по соняшниках не розносив, а при собi тримав... Ионька ображено засопiв, але змовчав. У вибалку зупинили пiдводу. Кир узяв пораненого на плечi: - Ну, куди нести? - За мною, Васю, за мною. Довго петляли по бур'янах, сопли по густих, як вода, коноплях. Нарештi Кир не витримав: - Ти - ковадло, а не провiдник. Куди мене завiв? - Так ми ж iз городiв зайшли. Бур'яни - хат не видно. - То, може, тобi очi прочистить? - сердито хекав Кир у спину Йоньцi. - Мниться, що вже знайшов. Оце ж братова кри-кичка. Тепер сюди, стежечкою. Пораненого поклали в садку бiля копички сiна. Кир залишився на вартi. Ионька пiшов добиватися в хату. Його не було так довго, що Кир занепоко?вся i пiшов до хати сам. Бiля колодязя пiд вербою двi постатi. - Не можу я, Ионько. I хутiр, i мене спалять, i всю сiм'ю замордують. - А вони там не мордуються по лiсах та болотах? - Не можу я... - Дам тобi на двi пари чобiт... - Хоч i на десять... - Мiшок солi... - I хутiр, i мене спалять... - Та втям собi, дурна твоя голова, що як прийде такий случай, то i хутiр, i тебе i так спалять к чорту. - Дiзнаються сусiди, донесуть полiцi?. - Дурень ти, брате, - сплюнув сердито Ионька. - Нам i так нема виходу. Не вбережемо того чоловiка - нас усiх перестрiляють. Сво? перестрiляють. Я був там у них у лiсi, то пойняв, що кособочити не вдасться. Мо? два сини на тiй сторонi, та i твiй там вою?. Так до кого ж тодi нам горнутися? Он я чув у лiсi радiо, так то брехня, що Красна Армiя розбита. Чув я голос iз Москви: б'ються нашi i фронт держать. - ?м держать можна, а ми?.. Покинули, живи, як прийдеться... - Ну, ти придумав що чи нi? - уже лютiючи, зашипiв Йонька. - Бо я зараз сам пiду i спалю тобi хату к чорту. Вiн вихопив iз кишенi сiрники i заторохтiв ними. Кир потихеньку пiшов у садок. "Напира? на брата, бо самому викруту нема", - усмiхнувся в темрявi Кир. Через хвилю брати пiдiйшли, але торг не припинявся : - А чим же я його содержать буду? - Чим найкращим: молоком, медом, маслом, - наказав Кир. - А де його взять? - Я тут з вами довго буду торгуватися? - аж заклекотiв Кир. - А дохтора де взяти? - Це не твоя турбота... Пораненого поклали в повiтцi. Кир залишився з ним наодинцi. - Ну, як тобi, Левко? - Намучився i спати хочеться. - Довiря?шся ?м? Левко задумався: - Поживемо - побачимо. Думаю, що до мене вони звикнуть i ?м буде не так страшно, як тепер. Упевнений, що мене тут не викажуть. Дядько зна?ш, як дума?: я-то нiкому не скажу, аби другий не проговорився. А все ж таки на всякий випадок додай менi патронiв до пiстолета. Кир пiдсипав iз кишенi набо?в, потиснув гарячу руку Левковi: - Лiкаря ми будемо присилати час вiд часу. Ок.сен обiцяв, а ти його зна?ш. Левко усмiхнувся. - Жаль, що я не бiля вас... Вони помовчали, попрощалися, i Василь вийшов iз повiтки. На другий день Йонька набрав у брата харчiв i вирушив додому. За хутором шмигнув у кукурудзу i сидiв, доки дочекався: якась старенька бабуся вела корiвчину пасти. Вискочив Йонька, мов ярковий вовцюра, вiдняв у бабусi налигач i повiв корову на Троянiвку. - Святий Миколо-угоднику, заступнику роду християнського, возверни утрату мою, я ж тiльки молочком на свiтi й жила, тiльки ним i годувалася, - голосила йабуся на весь рот i заламувала руки. - Хвали бога, що кусок хлiба ?, а ти ще й молока просиш, ласуха яка виськалася... тудить твою... - лаявся Йонька, злодiйкувато позираючи на всi боки. - Душогуб! Щоб тобi руки повикручувало, а ноги каменем потрощило. - Ти довше погавкай, то я тобi й без каменя потрощу. Сказано: у мене сiм'я дванадцять душ, повинен я ?? чимось годувати чи не повинен? Баба дибала за Йонькою кiлометрiв шiсть, а потiм вiдстала. Вiн зiтхнув з полегшенням. "Слава богу, вiдчепилася. А ця, може, й не така дiйна, а все ж молоко буде", - радiв Йонька. Але радiсть його була передчасною. Корова здумала про домiвку, вирвалась i подрочилася на хутори, так що Йонька тiльки плюнув ?й услiд i потяг на Троянiвку. Х Там, де колись була сiльська лiкарня, тепер казино. Вечорами музика, веселi, з пiдвиванням "тiрольськi пiснi, нудне терликання губно? гармошки. З офiцерами гарнiзону вечеря? i обiда? комендант. Кожного разу вiн заходить у супроводi денщика, вертлявого i меткого ельзасця, який прислужу? йому за столом. Отто Штаубе заходить у мундирi, лайкових рукавичках i наваксованих чоботях. Рукавицi, кашкет, як велить порядок, залиша? в передпоко?, огляда? в дзеркальце сухе, медальне обличчя з дрiбними крапельками ластовиння на горбатому носi i верхнiй губi. Деяку секунду суворо дивиться на денщика. Денщик говорить, що пан комендант з дня на день молодi? - клiмат Росi? сприя? його здоров'ю. Отто Штаубе кида? на нього поблажливий погляд i з суворою мiною на обличчi заходить в товариство офiцерiв. Офiцери знають, що коли Отто почина? розповiдати про молочницю Ельзу, значить, вiн п'яний; коли ж вiн вийма? iз боково? кишенi портмоне i почина? шукати ?? фотографi?, - дуже п'яний; почина? цiлувати пляшки - смертельно п'яний. Тодi вiд нього нiчого веселого не доб'?шся. Офiцери тодi кивали денщиковi, вiн брав вана попiд руки i волiк iз залу в другу кiмнату. Завжди Отто заходив у зал твердим кроком i, витягши руку, кричав: "Хайль Гiтлер!" Але на цей раз вiн зайшов iнакше, тобто вiн i привiтався, i посмiхнувся, але всi помiтили, що з ним трапилось щось незвичайне. - Панове, - крикнув вiн, вимагаючи тишi, - сьогоднi я покажу вам щось надзвичайне. Всi перестали ?сти i пити i з увагою застигли за столами. Вiн потихеньку вiдкрив дверi в передпокiй i щось крикнув денщиковi. Денщик пiдiйшов до Юлi, що стояла в куточку, i злегенька пiдштовхнув ?? в спину. Вона чула гул голосiв, дзенькiт посуду, чужу гаркаву вдову i розумiла, що там сидить багато людей. Денщик ще раз пiдштовхнув ??. - Панове! Перед вами жiнка росiйського офiцера. - Отто рiзким рухом зiрвав з не? плащ. Офiцери ахнули: перед ними в обiрваних чорних шовках стояла росiйська жiнка небачено? краси, i ця краса заслiпила усiх, як блискавка. Вологе вiд дощу волосся рiзко вiдтiняло блiде обличчя, великi ?гипетськi очi дивилися рiзко, з холодним полиском. Юля посмiхнулася, закриваючи лахмiттям груди i колiна. I ця посмiшка гарячим струмом пройшла по офiцерах - вони, завойовники всi?? ?вропи, вперше побачили таку посмiшку, в якiй не було нi кокетства, нi приниження, в нiй було нiчим не замасковане глузування. "Так як же, - говорили та посмiшка i тi очi, - ви дивитеся на мене, на беззахисну жiнку, i вам не вилазять вiд сорому очi? Так оце тi офiцери, у яких ? поняття про честь? Нi, наш радянський командир не змiг би дивитися на нiмецьку жiнку, яка була б у такому. станi, як я". Вона посмiхнулася ще глузливiше i вiдвела очi. В чужих, остовпiлих очах вона не знайшла честi. З кожно? пари очей холодними змiями впиналася в ?? класичне тiло твариняча пристрасть. - Шьон, шьон, - зацмакали офiцери язиками, поблискуючи очима. - Шампанського для панiнки! - викрикнув один iз офiцерiв i простяг руку до невiдкрито? пляшки. Молодий офiцер-пруссак в чорнiй есесiвськiй формi i з шрамом на щоцi притримав його руку i, лютiючи . очима, вилiз з-за столу. Вiн обiйшов навколо Юлi, розглядаючи ?? з нiг до голови, вирвав у коменданта стек, поторкав ним шмаття одягу, кривлячись у сардонiчнiй посмiшцi. Потiм кра?м стека пiдвiв Юлине пiдборiддя i глянув на не? сво?ми холодними сiрими очима, в яких закипала скажена злоба. Юля, ледь-ледь примружившись i усмiхаючись, дивилася на нього спокiйно, тiльки жилка на ши? пульсувала швидше. Вiн зрозумiв значення ?? погляду i, насупивши брови, грубо, по-солдафонськи штовхнув ?? стеком у живiт. Вона вiдсторонилась вiд нього, але продовжувала усмiхатись. Очi ?? говорили: "Так оце я бачу на власнi очi iстинний дух ?вропейського рицарства? " - Панове, ця дiвиця була б доброю дояркою на фермi мого батька, - сказав вiн нарештi, i всi засмiялися вiд його слiв, а найгучнiше комендант. - Панове! - пiдняв вiн руку, перекриваючи сво?м голосом офiцерський гамiр. - Дiзе метхен може працювати не тiльки на фермi пана Хiльберта, але й офiцiанткою в нашому казино. Коли вона прислужувала росiйським офiцерам, то чому не може прислужити нiмецьким? Правду я кажу? - О! Чистiсiнька правда! Гох! Офiцери пiдняли бокали i випили, бiльше не звертаючи уваги на Юлю. Комендант глянув на не? i, зробивши рукою енергiйний жест, засвистiв, як на собачку, яко? господар бiльше не хоче бачити. Товмач провiв Юлю довгим широким коридором i, вiдкривши дверi, показав ?й кiмнату, додавши, що-за наказом коменданта оце тут ?й вiдводиться мешкання i що про не? не забудуть i по можливостi робитимуть усе для того, щоб ?й було не скучно. При останньому словi вiн усмiхнувся i закрив дверi на ключ. Юля залишилася сама. Кiмната, в яку вона зайщла, була невеличка, з двома вiкнами, що виходили на Та-шань. В нiй смердiло солодкувато-нудотним запахом, i цей сморiд викликав у Юлi приплив нудоти. Вона пiдiйшла до загратованого вiкна i пальцями вiдчинила його. Свiже повiтря вдихала жадiбно, захльобом, вiдчуваючи, як нудота вiдступа? вiд горла i голова свiжi?. Залишивши вiкно вiдчиненим, Юля скинула черевики i, пiдiбравши пiд себе ноги, сiла на пiдлогу. Надворi була темна осiння нiч iз чорними хмарами i холодною мжею, що залiтала у вiкно i осiдала на руки i обличчя дрiбними бризками. Десь понад Ташанню у вербах шумiв вiтер i глухо ё клекотiла вода; з рiчки тягло болотною iржею, гiрку ватою задухою конопляних помокiв. Доносило нескiнченний жерстяний шелест - то шумiв у плавнях вiтер. Здавалося, в темрявi вiд шаленого бiгу сапають табуни диких коней, витрiпуючи мокрi гриви, i через те й летять у хату холоднi бризки. Мiж небом i землею каламуть: то кiнськi копита розляпують багнюку. I темрява, така темрява, що в людини жахнi? серце i робиться моторошно вiд слизьких язикiв холодно? мжi, що лижуть тобi лице i руки. Юля гидливо здрига?ться i зачиня? вiкно, а язики вже з рипом лижуть шибки i вигинаються там, довгi i в'юнкi, як гадюки. Юля вiдверта?ться вiд вiкна i, загорнувшись у лахмiття, сидить, обхопивши колiна руками. Язики вже тягнуться до ?? спини, i вона геть зовсiм вiдсува?ться вiд вiкна. Вона пригаду? те, що сьогоднi бачила: скривавлене