обличчя Гнатово? дружини, збите чобiтьми i розквашене на м'ясо, ?? нерухоме, немiчне тiло, яке волочать по двору i кидають на землю; тремтливий потиск Олени, що йде поруч i просить, щоб Юля закривала голову руками, коли ?? будуть бити; мерзотний сморiд чужого тiла бiля себе i простягнутi до не? грубi i сильнi, як у ката, руки, що тягнуться, ворушаться i жахають насиллям; потiм вона бачить перед собою звiруватого офiцера; що тика? палицею в живiт i поводиться з нею не як iз жiнкою, а як з твариною, яку виставили на ярмарку. Щоки ?? горять, нiби вона сидить бiля полум'я, i почуття страшного приниження пече ?? всю, як на жару. Вона дуже добре розумi?, навiщо ?? привели сюди, i яка доля ?? чека?, i чому не пошматовано ?? спини батогами,. як iншим жiнкам, бо вiдчувала на собi обережне промацування офiцерських очей, двадцяти пар жадiбних, здивованих, насторожених. Вона не раз зустрiчалася поглядом iз комендантом i теж розумiла його без слiв, i тодi ?й хотiлося розiрвати на собi останн? шмаття i закричати: "Бийте мене, як тих, аби тiльки не те, не те!.." Вона знову вiдчинила вiкно. Надворi дощить, i холодна темрява роз'?да? очi. Юля дивиться в одну точку погаслими очима, без почуттiв, без бажань, байдужа до всього. На якийсь час з не? нiби вийняли душу i залишили одне тiло, i воно чапiло величаво-гарне i мармурово-холодне. Непорушне i чорне, як бронзова печаль надгробного пам'ятника. В холодних, як осiннiй туман, мареннях, в далеких вiгдiннях пропливало ?? життя, i вся ?? житт?ва дорога була свiтлою, осяяною сонцем. З тих пiр, як ?? батьки - лiкарi одного районного мiстечка - навчили ?? ходити, вона жила в розкошах i достатках i була переконана, що вона дiвчинка не звичайна, а красуня, що ?й усе пробача?ться, усе дозволя?ться аа один ?? порух очей i вередливу посмiшку. Знайомi лестили i запобiгали кожному бажанню, батьки молилися, як святiй мадоннi, i не шкодували грошей на вбрання, так що з чотирнадцяти рокiв вона навчилася грайливо вицокувати високими каблучками модельних черевичок, пускало бiсишi на хлопчакiв i одягала бiлi прозорi платтячка. Клiтку, безсоромно випинаючи груди через купальничок, тинялася на днiпровських пляжах, i коли дорослi чоловiки iз виразним натяком кидали ?й услiд соромiцьку фразу i хтиво висвiчували очима, вона не загорялася полум'ям сорому i не спотикалася на рiвному, а проходила мимо величавою ходою, вихитуючи тоненькими лiнiями ще дитячого стану. У п'ятнадцять рокiв бiгала на побачення iз одним хлопчиськом, сином звичайного рибалки, зустрiчалася з ним на пiщанiй косi за човнами, проявляючи над ним страшну i жорстоку владу: заставляла на останнi копiйки, якi вiн виторговував за рибу, купувати морожене, водити в кiно, слiдувати за нею по п'ятах, куди б вона не йшла. Навiть змушувала красти з вуличних кiоскiв рiзнi витребеньки: стрiчки, скляне намисто, мiднi псрстеньки, сережки i всяку всячину. Хлопчик був закохашiй першою любов'ю, молився на не? i втрачав над собою всю владу, як тiльки ?? жагучi очi дивилися на нього. Одного разу за ?? наказом вiн перевiз ?? на другий берег Днiпра i, хоч йому було тяжко для рук, перехопив ?? одним духом, вона ж була незадоволена, хмурилась i не розмовляла. Вони посiдали на пiску, i вiн став розповiдати, як йому сьогоднi пощастило: вiн зловив такого сома, що коли його продати, то вистачить ходити в кiно хтозна й поки. Вона гнiвно перебила його i спитала таке, що в нього забило дух i полiзли очi на лоба: - Ти зна?ш, чого дорослi ?здять на човнах за Днiпро? - Гуляти, - висловився недогадливий рибалка. - Цiлуватися, дурень. Цiлуватисяi Цiлуватися! - i вона, як збожеволiвши, хлестала його тюбетейкою по обличчi, i очi ?? горiли, як у молоденького тигреняти, а гострi зуби шкiрилися, щоб укусити. Вiдхлеставши, як хотiла, вскочила в човен i загребла на той берег. I скiльки вiн не просив, щоб забрала його з пустельного берега, вона не тiльки не вернулася, а й не глянула в той бiк, i ще довго на голубiй днiпровськiй хвилi червонiла, як макiвка, ?? тюбете?чка. З того часу вона перестала зустрiчатися з рибалкою i почала шукати знайомства з дорослими. Уже у восьмому класi вiддалася моряковi i завагiтнiла. Батько i мати зробили ?й аборт i ночами сварилися, звинувачуючи одне одного в поганому вихованнi сво?? доньки. З великою натугою Юля закiнчила десять класiв i на запитання батькiв, чи хоче вчитися, вiдповiла, що жада? на вокзалi торгувати сельтерською водою, бо "там весело i багато при?жджих". Пiсля тако? заяви батько витяг iз шафи пiдручник психологi? i прочитав роздiл "Психологiя юнацтва". Кiлька днiв приглядався до доньки, вишукуючи симптомiв розладу, i, не знайшовши таких, викликав до себе в кабiнет i сказав уже не як лiкар, а як батько, що коли вона не пiде вчитися, то вiн, незважаючи на ?? повнолiття, поб'? на нiй ременяку до пряжки. Вигляд у батька був рiшучий, i Юля вiдiслала документи в медичний iнститут. Екзаменiв вона не склала, але батько з матiр'ю при?хали в Ки?в i все влаштували. Юля вчилася нехотя, цiлими днями бродила з подругами по парках, задив-ляючись на вiйськових, зустрiчалася з багатьма, але не надовго i без серйозних намiрiв. Потiм вона зустрiла Федота, який тiльки-но вилущився з вiйськово? школи, i так його затуманила, що за три вечори вiн вже благав стати його дружиною. Юля заплигала з радощiв i трохи не кинула його кашкета в Днiпро. Наука настобiсiла, блукання з рiзними кавалерами також, краще виходити замiж за командира, жити тихо i спокiйно, не турбуючись нi за вбрання, нi за ?жу. Того ж вечора вона зiбрала сво? речi в гуртожитку i крикнула: - Д?вочкi, я виходжу замiж, - i, вiдкривши дверi, показала знiченого Федота, що соромливо посмiхався, порипував чобiтьми. ...В залi знову заграла губна гармошка, але вже не сумну мелодiю, як ранiше, а маршову солдатську пiсню iз веселим приспiвом, який дружно пiдхопили офiцери: Юля-ля-ля-ля-ля-ля-ля! Го-ля-ля-лягон-ля! Го-го! Ля-ля-ля! Го-го-го-го! Цi маршовi пiснi iз диким тевтонським приспiвом розбурхали хижу кров нацi?, i офiцери спiвали, вигукуючи та притупуючи ногами. Один з них знав смак джазово? музики i вистукував ложкою по металевiй тарелi, вигукував через два такти: "Оля-го!" -ще й притупував чоботом. Загальний бешкет i дика пiсня кидали есесiвця О. кута в кут, очi його свiтилися, губи бiлiли i смикалися. Раптом вiн зупинився i, збиваючи в куточках уст бiлу пiну, щось крикнув, тремтячими пальцями став розстiбати кобуру. Офiцери кинулись до нього, вiдняли зброю i наказали двом денщикам, щоб вiднесли його в лiжко. Юля чула, як офiцери iз веселим гамором, збудженi ромом i пiснями, виходили iз казино. Хтось iз них, напевно пустуючи, вистрiлив кiлька раз угору. - О Отто, це салют тво?й молочницi? - Панове, стрiляти бiльше не треба. Солдати подумають, що алярм. - Коли я подорожую вулицями Росi?, панове, я вiддаю перевагу панiнкам, а не пострiлам. Офiцери пiшли сонним селом, щiльнiше загортаючись у блискучi плащi. В казино зробилося тихо. Чути тiльки було, як бродить коридором комендант, шукаючи дверi сво?? кiмнати. "Тiльки не це, тiльки не це", - гидливо труснула плечима Юля, i холоднi язики лизнули спину. А кроки наближалися, а Юля дерла плаття на стьожки i, плутаючись пальцями, в'язала петлю. За дверима п'яне сапання, в замкову щiлину тягне солодкуватим духом. Линка на гратах, пальцi плутаються у волоссi, нiяк не натягнуть на шию петлю. Свiтло в очi - i на бiлiй стiнi чорнi гевали: комендант i денщик. Солдат ножем руба? чорний траур на гратах, а комендант iрже, як жеребець: - Темперамент, вас? Шльон, абер савтра, савтра. Гойте я пахато трiнкен. Я, я. Пахато трiнкен. Юля сто?ть на колiнах в шматтi чорних шовкiв, тiло як алебастр, з очей на груди скапу? злiсть. У свiтлi лiхтаря киплять ?? несльозенi очi, волосся розпущено по плечах, як у iспанки. - Цьом, - передав ?й повiтряний поцiлунок комендант i зачиня? дверi, а Юля рiже залiзом долонi, трясе грати. Мiсяць, пробившись крiзь хмари, гойда?ться, як повiшений, i вистелю? кiмнату трупним свiтлом. Юля страшна у тому свiтлi бiля грат. Мiсяць закутався у бурку, а Юля опустилася на пiдлогу. Вона так ослабла, що мiшала сон iз дiйснiстю. Ввесь час ?й ввижалися дракони, що лазять по стiнах. То були тiнi вiд дерев, але Юля не могла того збагнути. Вранцi вона прокинулась вiд бентежного почуття, що вiдразу облило всю ?? iстоту, жахнуло серце, ?й приснилося, що вона бродить понад прiрвою i завмира? вiд страху, щоб не зiрватися. Вона намага?ться вiдiйти вiд прiрви, а ноги ковзають i наближають до смертi, i от уже один крок - i ?? нема. В цей час вона прокида?ться. "Це тiльки увi снi нема виходу, - дума? Юля, - а в життi е. I я зроблю, тiльки не те i не тут". Юля глянула на чорне мотуззя на гратах i здивувалася : "А, це ге, що вчора? I чого уночi так страшно? Вдень зовсiм не так. Усе бачиш по-iншому". Вона зiрвала мотуззя i, зiбгавши, викинула за вiкно. Коли вона вiдчинила вiкно, у кiмнату плеснуло сонце, багато сонця, воно заграло на пiдлозi, на шафi, на дверях, i все в кiмнатi заблищало, зажило, зарухалося. Юля здивовано дивилася на все, що ?? оточувало, i вiдчувала, що вона теж оновлю?ться, заспокою?ться i що все ста? на сво? мiсце. Вона iз подивом i торжеством, яке променiло в ?? очах, дивилася за вiкно, все ширше i ширше розкриваючи очi, нiби те, що вона бачила там, побачила вперше i не могла ранiше роздивитися, оцiнити його, i воно вiдкривалося перед нею новим, кликало до себе, вабило i давало мiсце на цiй землi. Нiчна буря пройшла, на Ташанi плюскотiла дрiбненька хвиля, i вiтерець, легенький i лагiдний, ганяв по нiй голубенькi жмурки, i було на нiй стiльки свiтла i сонця, що все голубе мiшалося iз свiтло-срiбним, мерехтiло так, що вiд нього вiдскакувалисвiтлi iскри. Якiсь жiнки полоскали на тiм березi бiлизну, i по ?хнiх ногах, руках i обличчях метушилися свiтлi блiки. Плавнi, вiдбившись у водi глиняною стiною, стояли непорушне, як древнiй китайський мур, тiльки верхiв'я ?хн? кивало гнiдим купинням i вiтер здмухував iз нього легкий пух i нiжною хмаркою гнав понад вбда-ми. Верби жовтiли i слали на блакить води золотi ризи; кущi верболозу горiли жовтими люстрами, вузенькi листочки хиталися язичками свiчок. Все ворушилося, шелестiло, мрiяло пiд небом про життя, про вiчне життя на землi. Юля вiдiйшла вiд вiкна, глянула у скло рами, як у дзеркало, на сво? розпатлане волосся i стала прибирати, вишукуючи на пiдлозi шпильки. В цей час у дверях появилася чисто зодягнена жiнка рокiв тридцяти i, глянувши на Юлю суворими i змученими очима, тихо,як монахиня, сказала: - Пан комендант наказав, щоб ви йшли приймати ванну, - i подала Юлi м'якi кiмнатнi пантофлi, шовковий строкатий халат i тонку шовкову сорочку. Юля взяла акуратно випрасуваний халат i сказала: "Добре". За чверть години, вимита, чиста, розрум'янена ванною, сидiла в сво?й кiмнатi i вже закiнчувала туалет, коли зайшов Огто в мундирi i при хрестах. Вiн запитав, як ?й спалося, але вона не розумiла по-нi-мецьки i не знала, що йому сказати, тiльки подивилася на нього свiтлими ?гипетськими очима i усмiхнулася. Вiн зрозумiв це по-сво?му i став розстiбувати мундир, взяв ?? за тверду пахучу руку i хотiв вести до лiжка, але вона вирвала руку i, гидливо поморщившись, сказала: - Не зараз. Я ще не звикла до вас. Вiн кивнув головою i вийшов. Юля деякий час сидiла непорушне, дивлячись витрiщеними очима на стiну, i раптом вiдчула огидно-нудотний солодкуватий сморiд i враз зрозумiла, що це запах нiмця, що, напевно, всi вони так смердять сво?м вонючим потом, i, переборюючи приступ нудоти, пiдiйшла до вiкна, довго сидiла, глибоко вдихаючи запашне повiтря пiзньо? осенi. Потiм покликала служницю i наказала, щоб вона принесла з квартири всi Юлинi речi. - Тепер я буду жити тут, - сказала Юля, дивлячись на служницю сухими злими очима, i раптом обличчя ?? пересмикнулось, i вона тупнула ногою: Ну, чого ви?рiщилась?! Iди! Служниця, опустивши очi, тихо вийшла. XI Надвечiр'я було теплим. Сонце сiдало за верби у малинову млу. Коноплища розливали над оселями цибу-лячий дух, на городах мервились кучугури соняшникових шапок. Вiтерець ртутними краплями ганяв на капустяних листках росу. Уляна сидiла на пiддашшi i вилущувала квасолю в череп'яну миску. Йоньки дома не було, пiшов ставити ятери на Ташань. Тепер вiн провадив риб'ячу комерцiю i весь улов продавав нiмцям за марки. Йому давали не марки, а жалюгiднi шилiнги, а вiн i тому був радий: як не ?, новi грошi, за них усе купиш. Перший раз торг закiнчився невдало: у нього вiдiбрали рибу i виштовхнули втришия з казино. Але згодом якийсь офiцер кинув шилiнг. Ионька розохотився i гибiв на рiчцi за щупаками. Уляна ненавидiла цю торгiвлю i не торкалася пальцями до чужих грошей. - Що це за грошi? - хмикнула вона, глянувши на шилiнг, що сиротою лежав на Йоньчинiй долонi. - З цинково? жерстi кружечок вигризли, орла намалювали - i вже грошi. Тьфу. Яка вдасть - такi й грошi. Зате Йонька бiгав по селу i всiм показував шилiнг. - Кажуть, там за шилiнг можна коня купити, - вихвалявся вiн. Латочка оглянув монету, i очi в нього гнiвно засвiтилися: - А ти, блат, дiстань ще одну, то купиш паловоз... "Усi смiються з нього, як з дурня, а йому байдуже, - з гiркотою думала Уляна про свого чоловiка. - Боже, боже, як ти не дав розуму змалку, то не даси i на старiсть". У хлiвцi загуркотiв кабанчик, кидав рилом пусте корито. "Хазяйство розвiв, обжива?ться, а кому воно потрiбне? Навiщо? Е-хе-хе. Краще бути бiдним, зате чесним". Уляна висипала з пелени квасолю i вже хотiла йти до хати, щоб налаштувати ?жу кабанцевi, та й з мiсця не зрушилась: рипнувши хвiрткою, у двiр увiйшла Юля. Чорний светр запружинив тiло, спiдничка куценька, волосся на головi розшматоване, черевички на високих каблучках тiсно обжимають вузеньку ступню, видно, де й пальчики лежать рядочком. Змарнiла. Над чорним гофрованим светром крейдяно-бiле обличчя i великi, застиглi в печалi очi. - Здрастуйте, мамо. Шкарубкими пальцями Уляна вилущила двi квасолини i два слова: - Чого прийшла? Юля, змiвши сумочкою трав'яний натрусок i вiдгорнувши спiдничку, сiла на схiдцi. Зачувши ?? голос, iз хати вийшла Орися. Покрите ластовинням вагiтностi обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила з не? очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисi важко було перегинатися, але вона все ж таки дiстала кущик квасолi i, вже лущачи, спiдлоба глянула на Юлю, i ще бiльше погустiшав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на не? око в око. Чуттям жiнки Орися збагнула, що вона заздрить ?? материнству. "Вона також, мабуть, нещасна i нiкого не любила в свiтi. Бо якби любила так, як я Тимка, то не пiшла б на пiдстилку нiмецьким офiцерам", - подумала Орися. Уляна перерубала ?хню змову поглядiв рiзким кивком очей: - Питаю тебе, чого прийшла? Юля затiнилась вiями, поклала сумочку на колiна: - Поговорити менi треба, мамо... Уляна блиснула на Орисю: - Iди до хати. Без тебе обiйдеться. Орися iще раз зустрiлася поглядом iз Юлею, зачинила за собою сiнешнi дверi. - Хочу вам сказати, що я була поганою невiсткою. - Знаю. Далi що? - Що не любила вашого сина. Вiн як черв'як на дорозi. Звива?ться, а любити не вмi?. Розтоптала його - не помiтила. А завтра ви?жджаю. Нова дорога менi стелеться. - Аби ти зашкопиртала на тiй дорозi та й не звелася. Юля передихнула тiльки раз, светр стискав пружинами. - Може, й доведеться. Нiхто не зна? сьогоднi, що а йим буде завтра. Хочу на кiмнатку глянути, де я була вашою невiсткою. Юля увiйшла до свiтлицi i зупинилася бiля порога. Нiчого'не змiнилося: при стiнi обкута мiддю скриня, роменськi рушники, портрет Федота, тiльки не у вiйськовiй формi (той портрет Уляна заховала у скриню), а в пiджаку та сивiй шапцi, парубком, перед вiдходом до армi?. Юля на секунду затримала погляд i вiдвернулась: не любила його нi живого, нi портретного. Стiл вастелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хмiль. В опiшнянському куманцi - м'ята i гвоздики. Лiжко. Високе, в подушках - червоних, бiлих, голубих, квiтчастих - трохи не до стелi. Орисинi руки прибирають, спушують, складають, та спати нiкому - хай... Може ж, повернеться... Тодi... Зараз Орися спить на лавi. ? у не? скриня-сундучок, на сподi кришки - фотографiя Тимка. Ходив iз хлопцями на ярмарок у Зiнькiв та й "знявся" заради смiху: сидить Тимко в бешметi, схрестивши ноги, на розцяцькованому поясi - два кинджали, з-пiд кубанки чуб кiльцю?ться. Очi здивованi, напруженi, дивляться просто в об'?ктив, а губи сердитi, чужi. Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно. Орися вiдкри? скриню, подивиться та й замкне: "Сиди ж там iз сво?ми ножами, страшнюка", - поговорить, горюючи, i, поклавши голову на сундучок, довго гладить берестову кришку. Юля не раз пiдглядала Орисинi обцiлунки i, дивлячись тепер на сундучок, думала: "Вона замкнула там Тимкiв дух i кожного дня молиться йому, а що я залишаю в цiй хатi? Що тут для мене дороге? Аж нiчогiсiнько. Як приблуда-мандрiвниця. Переночувала - та й далi. Проте була ж я тут невiсткою. Замужньою жiнкою. I щось тут вiд мене залишилось". Юля сiла на лаву: - Орисю, ходи сюди. - Зараз. Тiлечко пшоно водою заллю. I вiд того, що Орися щось там робить, чимось клопочеться, а вона сидить згорнувши руки, Юля вiдчула себе зовсiм чужою i непотрiбною в цiй хатi. Витираючи руки об фартушок. Орися присiла поряд iз Юлею. - Ще не б'?ться? - усмiхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живiт. Орися опустила вочи. - Чого ти затуля?шся? Чудна! Менi якби такий живiт, я б його всiм показувала. - Ви й так показу?те, - знущальне зауважила Орися, i нижня губка ?? насмiшкувато пiдсмикнулася. Юля зрозумiла натяк i пояснила просто, без далеких об?здiв: - Нi. Не пускала i не допущу до себе нiмчукiв. Вони смердять псиною. - А кажуть, що комендант до вас кожну нiч ходить. - Ну, досить лобом горiхи розбивати. Он мати сердиться, що я ?? сина не любила. А як любити, як не любиться? Ну що ж. Буду збиратися. Кращо? долi не вибалака?ш, ?? робити треба. Юля присiла над чемоданами, перебирала плаття, черевики, блузки, бiлизну. Орися пiшла в хатинку, а Юля довго сидiла скулившись. Тодi встала, пройшлась по хатi i зупинилася бiля косинця, де валялися заполоч, нитки та всяка всячина. Раптом ?й кинулася в око картонна коробочка. Юля жадiбно схопила ?? i сховала в сумочку. Озирнулась. Орися нiчого не бачила. "От i добре. Тепер я знатиму, що робити". Чемодани? Вони не цiкавили ??. Ногою позапихала ?х пiд Орисине лiжко. "Головне - в сумочцi, а решта - дурницi". - Орисю, все мо? барахло - тобi. В цю хату я бiльше не вернуся. - Що з вами, ятрiвко? Подумайте! Я людина чесна, я не хочу присвоювати чужого добра. - А менi його теж нiкуди везти. Ну, прощай, Орисю. Юля нахилилася i поцiлувала Орисю в голову, щоки i губи. Нiжнiсть обмила серце Орисi. "Нещасна. Куди вона ?де?" Запахи парфумiв дихнули на Ориею, передавили горло жалем. Орися взяла ятрiвку за руку, потягнула до себе, очi засльозилися благанням: - Куди ж ви, Юлю? - Пiду шукати втраченi стежки... Юля вийшла на пiддашшя. Мати, нагнувшись, лущила квасолю, бiлу хустку ?? зачорнювало вечiр'ян. - Прощайте, мамо, i простiть... - Юлiя пiдiбгала праву ногу i вигнула каблукатий черевичок. Уляна пiдвелася рiзко, лице стужавiло: - Не буде тобi мого прощення, пойдо нiмецька, не буде! Ти всi мо? жилочки випекла ганьбою. Геть з мого двору, хльондро! Геть! Юля клац-клац-клац каблучками по трьох дощаних схiдцях, витяга? ногу, як iз смоли. Пiшла двором похилена, чужа, вигнана. За ворiтьми озирнулась, махнула на прощання рукою i щезла за осокорами. Орися вскочила в хату, захлипала в подушки. - За нею ревеш? - гримнула Уляна. - Бо нещасна вона. Нещасна. - Нещаснi, дочко, сльозами давляться, а не бiгають, як сучки, за германськими офiцерами! I щоб я iменi ?? не чула в хатi! Коли Юля добрела до казино, нiмецький гарнiзон на машинах i фургонах витягувався iз Троянiвки на схiд. Денщики вантажили речi коменданта, а сам комендант покурював, сидячи на ганку. Побачивши Юлю, насупився i наказав сiдати в машину. Розшукавши маленький чемоданчик, Юля сiла i усмiхнулась. Отто, забачивши посмiшку, занепоко?вся, вiдiславши шофера, сiв за руль. Денщики розумiюче переглянулись i побажали комендантовi успiху. Отто ?хав за колоною кiлометрiв сорок, аж до ох-тирських лiсiв, потiм звернув лiворуч i по?хав глухою дорогою понад Ворсклою. Рiчка була чистою, на ?? днi лежало небо, i вона промивала у бiлих хмарах блакитнi дороги. Луги вiдзеленилися, i рижi трави були такi високi, що в них сховалася б людина. "К чорту вiйну, к чорту комендатуру, - роздумував Отто. - Я маю пiд боком красуню, i я хочу пересвiдчитися, яких жiнок мають росiйськi офiцери. Будемо, як Шрам i Тiзба. На природi. В джунглях". Вiн шугнув машиною у траву i заглушив мотор. Мiсце, куди вони за?хали, було казковим: дикi луговi верби з дуплами i порохном, що висвiчу?, луговий острiв, пахучий, безлюдний. Коли вiн глянув на машину, то побачив, що капот увесь усiяний трав'яним насiнням. "Символiчно", -засмiявся Отто i, розстебнувши мундир та взявшися в боки, довго петойдувався на каблуках. "Отут на лугах можна розвести ферму голландських корiв. Добрий випас". Вiн ще раз засмiявся, i риже волосся його сяйнуло самоварним блиском. Вiн скинув кашкет, вiдстебнув ремiнь iз пiстолетом, зняв мундир i попросив Юлю, щоб стягла з нього чоботи. Юля повiсила сумочку на руку i бiлими довгими чистими пальцями взялася за покритi пилюкою каблуки. На каблуках чорними смугами вiдбилися ?? пальцi. Вiн дав ?й мило i наказав, щоб вона пiшла до рiчки. Юля повернулася назад весела i чиста. Волосся на головi пiдв'язала хустинкою. Вiн, в одних трусах, лежав на пледi пiд вербою. Забачивши Юлю, схопився. простяг волохатi ручища. Вона засмiялася, вiдбiгла присiвши в траву, майнула чорними рукавами плаття. Коли випросталася - вiн завмер. Надколiннi м'язи затанцювали. Юля скинула косинку, зав'язала очi i, простягнувши руки, весь час смiючись, намагалася вловити його, i хоч не бачила, де вiн ?, зате чула, звiдки несе солодкувато-нудотним духом, вiд якого в не? крутилася голова. Вiн смiявся i вивертався вiд не?, але вона все ж таки вхопила його i жигонула тiлом. Вiн озвiрiв. Юля ледве вирвалася. Вона вiдбiгла, зняла iз себе косинку i показала, що хоче зав'язати йому очi, щоб вiн спiймав ??. Отто закивав головою, що згоден. Юля туго i ретельно зав'язала очi i весь час дивилася, як на ши? пухне, пульсуючи, жила. Вiдiйшла на п'ять крокiв, зупинилася. Надколiннi м'язи у нього танцювали ще швидше, i жила ривками бухала на ши?. Обережно пiшов на не?, широко розставивши руки, тремтячи нiздрями. Юля не зводила очей з пульсуючо? жилки. Коли вiн уже вiдчував ??, а вона його, Юля вихопила iз сумочки щось блискуче i гостре, i полоснула його по горлу. Отто пiдскочив, як леопард, затис пальцями рану. Але розрiз був глибокий i смертельний. Крiзь пальцi свиснуло i запорощало по травi. Вiн зiрвав пов'язку, але нiчого не бачив: очi каламутились. Йому захотiлося крикнути по-звiрячому, немависно. Та звуку не вийшло. Тiльки хлюпнуло щось у горлi. Рештки свiдомостi штовхнули - до машини, там зброя. Не ступнув i кроку,впав. Затисши бiлу костяну колодочку в руцi, Юля допалювала очима конаючого ворога; а сонце ?й трубило хорал, як молодiй орлицi. Пильнувала, доки затих i на волохатих ногах здибилося волосся. Тодi закинула бритву, взяла пiстолет, документи, свiй маленький чемоданчик. Озирнулася. На його шершавих пiдошвах уже кишiла мурашва. Юля гидливо здригнулася i, пригинаючись, побiгла густими травами до плаття. "От тобi, гад, щоб ти знав, якi радянськi жiнки", - вже одягнувшись, погрозила вона мертвому i побiгла далi, думаючи, що, якщо притисне погоня, вона живою не здасться. XII Зима 1941-1942 року на Дону лягла рано. У вереснi лили холоднi, ?дкi, як отрута, дощi, квасили суглинок так, що бик не мiг витягнути ратицi. Дороги розбагнило: нi про?хати, нi пройти; евакуйована технiка - трактори, машини, комбайни, -намотавши на колеса десятки тонн густо?, як смола, багнюки, забризканi, чорнi, мокрi, чапiли по степу, провонюючи повiтря бензиновим смородом. В калюжах - вода, змiшана з машинним маслом,- запали - горiтиме. Обабiч дороги - чорнi кружала випаленого бур'яну, вiхтi обгорiло? паклi, - то трактористи прогрiвали мотори, палили вогнища, мiсили чобiтьми грязюку, вичакловували iз гарчливих моторiв десятикратну силу, а тодi плюнули i розбрелися по найближчих хуторах варити кулiш, перечiкувати непогодь. Там,-по теплих хатах, вони милися, голилися, залицялися до самiтних козачок, гнали з бурякiв самогон, кубрячили, нудилися, благальне зирили у степову безвiсть, затоплену холодною мжею. Коли ж пройде оцей нежить господень? Коли припиниться оцей вiдьмацький плач? "Слинить i слинить, як скажена собака", - лаялися плечистi полтавчани, гнiвно спльовуючи iз крутих козацьких ганкiв. - Моква, - похмуро i коротко кидали подоляки. - Вiдай, до другого пришестя тутка нам гибiти. - Авось, подует северяга - разведрится, - втiшали станичники. Але непогодь не проходила. Над степом вовняними начосами висiло небо. По ярах з клекотом пiнилася вода. Дон жовтiв i каламутився, гнав посiчену дощем хвилю, придонськi лiси стояли чорнi i холоднi. Дощ ляскотiв iз металевим дзвоном. Бовдури по хуторi дмухали кiзяковим димом, що iшов не вгору, а вниз, синiми оборками зависав на тинах, доки i його не розмивало дощем. Евакуйована худоба, виснажена, табунилася у дворах, сумно повiсивши голови, нюхала власнi ратицi, - ?сти не було чого. Погiнщики, бруднi i сердитi, в мокрих брезентових плащах, що лопотiли, як жерсть, тинялися вiд хати до хати з погнутими вiдрами i мiняли молоко на корм худобi. А з неба лило i лило без кiнця, i серед бiлого дня над землею стояли такi сутiнки, що хуторяни не пiзнавали одне одного. Так було з тиждень, а тодi задув iз сходу вiтер. I дув два днi, не перестаючи. Земля почала тужавiти, взялася шкiркою. Вдарила ожеледь. Знемiчнiла вiд голоду худоба розчахувалась. Кури дзьобали землю, як консервну банку. Дон зашумiв, забризкав. В лiсах стояв скляний дзвiн - то на стовбурах лопалася льодяна кориця. Пiдвечiр вiтер затих i цюкнув мороз, а вночi повалив снiг, тихий, густий: сяде на рукавицю - кожну снiжинку видно. Випав снiг - i все навколо повеселiшало. Обрi? поширшали, зробилися лункiшими, степ уже не гомонiв вiтрами, а притих, скорився. У безмежному бiлому мовчаннi лежали, присипанi снiгом, хутори. Димок пах присмаженою козацькою пишкою. Стальними кинджалами виблискував перший лiд. Хтось прорубував ополонку, i помiж берегами витьохкувало i ляскало. Снiг слiпив очi людям i птицi. Щиглики билися у вiкна, думали, що небо, i летiли на городи, клювали реп'яхи, збуджено крутили голiвками в жокейських шапочках; синички в чорних фартушках i жовтеньких светрах вихвалялися: "Пiдсиню небо, пiдсиню небо"; горобчики мережали хрестиками снiжок, випрошували в господарiв розвагу. "Дайте саночки, дайте саночки", - благали вони, пiднявши хвостики козирком. I все радiло зимi - природа i птиця, тiльки люди ненавидiли i проклинали ??, замерзаючи в окопах, по степах, по лiсах, по болотах, в непролазних хащах пiд снiгами, виснаженi, голоднi, пораненi, напрацьованi, i водночас просили бiльших снiгiв, жорстокiших морозiв, скажено? снiгово? сiчки, тако? шалено?, безконечно? шарабури, щоб замело того нiмака на вiки вiчнi, заморозило на костомаху, не дало йому, прасучому синовi, анi кроку ступити. I зима бралася, нiби чуючи благання рiдних людей, давила, шаленiла. Мороз вишкрiбав землю так, що димом обгорталася, дерева лопалися з трiском. На Дону гарматними залпами коловся лiд i павичевим пером виблискував на свiжих зламах. Тихими зимовими вечорами, коли мiсяць золотим полозком ковзав по снiгах, лишаючи на них синi ажурнi тiнi, в хуторах полускували тини, на колодязях спалахували при мiсяцi льодянi зализнi. Вони були мiцнi i твердi, мов криця, i коли господар зрубував ?х, то з-пiд сокири при кожному ударi порскали iскри, сокира туманiла, а кленове слизьке сокирище прикипало до рук. Снiг не скрипiв пiд ногами, а вищав, наче об нього мечi точили, повiтря перехоплювало подих i било в голову, наче спирт. В один iз таких вечорiв пустельним степом, брьо-хаючись по колiна в снiгу, простувала пiвтисячна колона людей. Вiв ?? закутаний у башлик чоловiк. Вiн ?хав на конi, згорбившись, уткнувшись бородою в хутряний комiр, подрiмуючи пiд шалений посвист вiтру. Прокинувшись, вглядався з-пiд заснiжених брiв у степову глухомань, чи не чорнi? десь попереду хутiр, але старечi очi його йнялися сльозою, i вiн чiтко не мiг розгледiти, що там попереду, i знову опускав лице в комiр, мерзлякувато поводив плечима. Обiч нього ?хав молодий, рокiв двадцяти семи, мiлiцiонер в кожусi i валянках та шапцi-вушанцi iз шкiряним верхом. Вiн весь час крутився на конi (пiд ним кiнь був добрий, справжнiй козацький стройовий) i, долаючи ревiння вiтру, хрипко i простуджено кричав, щоб колона пiдтягнулася. Але пiдтягнутися ?й не було нiяко? можливостi: виснаженi двадцятикiлометровим переходом, люди, обiрванi, голоднi i знесиленi, ледве пересували ноги, як би молодий мiлiцiонер не викручувався на конi i як би вiн не кричав. Власне, його нiхто не слухав. Усi йшли, нахиливши голови, безмовно, наче похоронна процесiя. Вони вже не пiднiмали погляду i не вдивлялися в снiгову млу, вони йшли, як iдуть приреченi, ?м все одно, коли впасти в снiг i скапiти вiд холоду - тепер чи через десять крокiв. Перший вершник, командир цi?? колони, якiй дано назву "трудова армiя", людина надзвичайно добро? душi, весело?, навiть жартiвливо? вдачi, розумiв стан сво?х людей i всiма силами намагався ?х пiдбадьорити i робив усе для того, щоб полегшити ?х становище: на стоянках сам роз'?жджав по хатах i збирав теплi речi, бодай i старi - "не женитися ж ?демо, - говорив вiн при цьому, - а нiмцевi могили рити", i все, що де дiставав - старi рукавицi, валянки, якийсь кожушисько, - все це вiддавав людям, особливо тим, що були погано одягненi, а таких було чимало. Багатьох вiйна вигнала з хати ще влiтку, на постачання ця "армiя" не бралась i викручувалася на мiсцевих ресурсах. Восени, тодi, коли вони копали шанцi та протитанковi рови в тилу сво?х вiдступаючих армiй, було добре: ще не так холодно i ?сти вдосталь. Навiть була своя кухня i продовольчий склад, i чечени кожного дня пороли кинджалами горло скотиняцi, зловленiй на дорогах та пастiвниках. Але потiм, коли худоба перейшла i помандрувала в тили, коли наступили дощi, а потiм холода, робилося все труднiше дiставати ?жу, яко? часто не вистачало навiть для фронтових частин, i старшини, вештаючись по тилах, добували ?? з надзвичайними труднощами. Коли нелегко було з дiючою армi?ю, то що тодi говорити про трудову, яку населення дуже влучно прозвало "арештантськими ротами". Коли Зот Микитович (так звали командира колони) розумiв становище сво?х людей i намагався все зробити для того, щоб полегшити його, за що його люди дуже любили, поважали i жартома про себе називали "капiтан Чуркiн" (вiд слова вурка, вуркiн, насмiшкувато - чуркiн), то його молодий помiчник Перехльостiн ставився до них грубо, як до таких, яким вiд Радянсько? влади нема? довiр'я. Вiн покрикував i навiть знущався з них, називав не iнакше, як "ракалiя", "жлоби", i був переконаний, що йому доручили не просто людей, у яких трохи "пiдмочена репутацiя" i якi з часом виправдають себе на роботi, одержать зброю i пiдуть, як i iншi, громити ворога i стануть героями, гордiстю рiдно? землi, - а що йому дали на контролювання найнебезпечнiших державних злочинцiв, яких треба мучити голодом i холодом, i чим бiльше буде замучених, тим бiльша користь для Радянсько? влади. За це люди ненавидiли його люто i непримиренно, нiколи не звали його по iменi чи прiзвищу, а дражнили, як собаку, Хлястик, i було кiлька випадкiв, що його хотiли прибити. Ця жорстока, деспотична людина з обмеженим розумом не могла розумiти, що люди, якi iшли тепер снiгами, майже всi були вихiдцi з тих кра?в, якi вже були пiд навалою нiмцiв, i що всi цi люди залишили там родини, i що в них болiло серце i душа за тими родинами, за рiдною землею, за рiдним кра?м, i, таким чином, вони не могли бути ворогами Радянсько? влади, вони готовi були зараз же одержати зброю i йти на смертний бiй з ворогом. Але Хлястик цього не розумiв i крутився на конi, на?жджав на стомлених людей, примушуючи iти швидше. Зотич, повернувши коня мордою до колони, скривився, почувши, як ричить Хлястик, повагом, iз старечою незграбнiстю зсунувся iз сiдла, розiм'яв задубiлi вiд холоду i ?зди ноги, пiдкликав Хлястика. Той зага-рячив каблуками коня, послужливо приклав до шапки руку i трохи нахилився iз сiдла, готовий слухати, що йому скажуть. Зот Микитович, як тiльки до нього пiд'?хав Хлястик, скривився i, не повернувши до нього обличчя,сказав: - Скачи наперед i дiзнайся, чи скоро хутiр. Хлястик затупцював конем на мiсцi, врiзався в колону i по людських протоптах, чорним людським коридором, погнав коня вперед. Зот бачив, як кiнь з вершником вискочив на горбок i зараз же зник у снiговiй вiхолi. Зот Микитович провiв його поглядом, ще дужче скривився, зiтхнув i повернувся лицем до колони, що проходила повз нього. Вiн чув важке сапання людей, шурхiт снiгу пiд ?хнiми ногами i бачив ?х обличчя, як у сновид. Ось мимо пройшло четверо, скуленi, закутанi, з торбами за плечима. В одного, низенького, в старiй щинельчинi i танкiстськiй шапцi, щось побрязкувало при ходi i, придивившись, командир побачив, що то солдатський котелок. Танкiст iшов швидше вiд усiх, тiльки якось боком, косо. Йому було, видно, холоднувато в шинелi, i вiн iшов напроти вiтру плечем уперед. За танкiстом бестався здоровенний дядько у заячiй шапцi, дебелiй ще тужурцi й валянках. Зотич знав його. То був роботящий, як вiл, чоловiк, по професi? коваль i бляхар. На мiсцях довгих стоянок вiн не тiльки копав землю для протитанкових ровiв, а, роздувши , маленьке горно, яке вiн носив iз собою в мiшку, робив хутiрським бабам "ухвати", вiдра, клепав каструлi, Е i за це баби платили йому харчами, старою одежиною, так що вiн завжди ходив на?джений i одягнутий. В одному хуторi йому дали валянки. Вiн обшив ?х старими чобiтьми, i тепер йому було теплiше, нiж iншим. Третiй чоловiк, низенький, слабий, навiть трохи горбатенький, був усiм вiдомий Коростильов, iстота хитра, брехлива, але не зла. Цей невiдомо чим заробляв на хлiб насущний, але одягнутий був теж краще - в кожушку, черевиках з жовтими крагами i козацькому малаха? з червоним верхом, який надавав його худорлявому обличчю потiшного вигляду. Взагалi Коростильов був загадковою людиною. Однi говорили, що вiн судився за вбивство, але в це нiхто не вiрив, i всi смiялися такiй вигадцi; iншi твердили, що вiн займався пiдробкою фальшивих документiв, а третi доводили, що вiн керував якоюсь релiгiйною сектою. Коростильов нi з ким не сварився ii завжди поступався сильнiшим, тримався осiбно. Дуже рiдко вiн зупинявся на квартирi з кимось удвох, а завжди сам, i всi помiчали, що, де б вiн не Зупинився, його поважали, навiть любили i що вiн завжди був нагодований i обiпраний. Коли ж доводилося квартирувати разом з усiма, вiн займав собi в хатi якийсь куточок, ставив свою торбину i у вiльнi вiд роботи години що-небудь латав або шив. Четвертям iшов грек Цiвадiс, красивий, чубатий, зарослий по самi очi чорною бородою, найвищий вiд усiх у колонi, злодiйський бог пiвденного краю. Неохайний, як худобина, у гнiвi страшний до божевiлля. Не було нi однi?? стоянки, де б вiн чогось не вкрав. Усе промiнював на самогон. Напившись, звiрiв, очi його робилися червоними, як у роздратованого гарячим залiзом барана, i якщо його не зв'язували тут же, вiн нападав на першого-лiпшого i бив трохи не до смертi. Одягнений абияк. Зараз iшов загорнутий у картатi рядна, що ?х вiн украв у тому хуторi, з якого тiльки-но вийшла колона. Високий, здоровенний, у картатих ряднах, вiн здавався схожим на беду?на, якого вигнали за те, що вiн, як верблюд, iзжував коран. За Цiвадiсом греблися по снiгу Тоська i Госька, його повiренi в злодiйських справах, скiмлили вiд холоду, як цуценята. "Ну й армiя в мене", - подумав Зот Микитович, дивлячись ?м услiд i перечiкуючи, доки перейде колона, щоб глянути, що робиться позаду. Там були такi, що пiдбилися i вiдстали, особливо один, уже лiтня людина, якого Зот знав як доброго трудягу, що потрапив у трудову армiю за незначний злочин. Зотич почекав, доки той пiдiйде, i запропонував сiсти на коня. Трудармi?ць схопився за стремено, а видертися не мiг. Зотич допомiг йому сiсти i вiддав сво? рукавицi. - От спасибi тобi, Зотич, а то зовсiм я пiдбився, - подякував Трудармi?ць. - А чи скоро хутiр? - Скоро. Я вже послав уперед Перехльостiна, - вiдповiв Зотич i прислухався: попереду колони почувся гамiр i далекий крик. Зотич здогадався, що то ?де Перехльостiн. I справдi, через кiлька хвилин помiж людьми показався вершник, що ?хав легкою риссю. Коня не видно, тiльки вершника, що нiби летiв у повiтрi понад головами людей. Перехльостiн появився, як iз чорно? рiчки, доповiв, не злазячи з коня: - За двiстi метрiв хутiр. Тюпайте, тюпайте швидше, ракалi?! Там для вас уже пельменi наварено! Зотич скривився i нiчого не сказав, вiн тiльки махнув рукою, даючи знати, щоб Перехльостiн ?хав уперед i вводив колону в хутiр. Люди, почувши житло, пришвидшили крок, заднi наздоганяли переднiх. - Чайку б оце гаряченького, - бiдкався хтось, гребучись снiгом. - Може б, тобi свинячо? кишки з гречкою? - Та вже ж пустять перегрiтися, не дадуть же загибати на морозi. - А мене господиня, щодня пареним молоком напувала... Хороша була, дай ?й боже щастя. А на дорогу пишок напекла. Ось понюхай, i досi торба пахне. - З нюху не буде духу. - По буханцi б оце на брата. - А моя ще до вiини кожного ранку грiнки на свинячому смальцi смажила. - От я тобi кулаком пiд дихало змажу, щоб ти не патякав сво?м дурним язиком, - насварився хтось iз гурту, судорожне ковтаючи липучу слину. Розмови затихли. Люди пiшли веселiше. Зробилося затишнiше, - увiйшли в хутiр. Над головами людей у морозному повiтрi завалувала пара. Зачувши чужинцiв, загавкали собаки, хтось заскрипiв хвiрткою, затрiщав тином, виламуючи патерицю вiд озвiрiлих псiв. Хутiрська вулиця пустельна. На бiлому снiгу - темнi тiнi вiд хат, парканiв i тинiв, подекуди ще топилося, несло кiзяковим димом, нагадувало про тепло, затишок, свiжу смачну вечерю. В першiм ряду колони з домашньою торбиною за спиною, в теплому на хутрi пiджаку i обмотаних ганчiр'ям чоботях, виваливши з-пiд вiйськового кашкета заснiжений баранячий чуб, стояв Тимко Вихор. Поряд з ним у сво?й чумацькiй шапуринi витанцьовував Марко, жартував, клямцаючи зубами: - Тимко, ти б ?в оце солоний кавун? Тимко, не вiдповiдаючи на жарт товариша, зачепив жменю снiгу i став вiдтирати вуха. "Що вони там розкомандировуються, як на волах. Скапiти можна, доки тепла дiждешся", - гнiвно подумав вiн, дибаючи за колоною, що повiльно розтiкалася по хутiрськiй вулицi. Чорнi овечi гурти шарахкалися вiд двору до двору; вищав снiг, скрипiли ворота, казилися пси, хряпотiли засувами i гасили свiтло господарi, а нiчлiжани гуркали у дверi, скiмотiли попiд вiкнами : - Душа з тiлом розлуча?ться, пустiть хоч у сiни. Бiльшiсть пускали, свiтили свiтло, грiли людей. Вносили з повiток солому, вiд яко? бив морозний спирт, слали нещасним, чорним вiд холоду людям, постiль. А траплялися й такi, особливо жiнки, що на всi стуки та гуркоти мовчали придорожнiм каменем, а коли ?м уже занадто допiкали, вривалися у сiни у валянках босонiж, з донською шубою наопашки i тягнули, як слiпий скрипаль на однiй струнi: - Я жiнка одинока, козак на вiйнi, хто за мене заступиться? - Та що ми тобi зробимо? - А бог зна?. Може, й згвалту?те, а в мене тро? дiтей. - Язик тобi поверта?ться, вiдьмо богучарська, отаке патякати? Тут вiд холоду "мамо" не скажеш, а ?й бiсики сняться. Тьху на тебе! Тимко iз Марком обникали весь хутiр, але квартири не знайшли. Потiм вони зустрiли закутаного в башлик козака, що повертався з району, чи що, i той, зупинивши засапаного, вкритого iне?м коня, дмухнув з-пiд башлика парою, як з труби: - А ви хто такi будете? Ваку?рованi? - Ми iз трудармi?. - Щось не чув про таку. - Ми тi, що окопи копа?мо, - пояснив Марко. - Аа-а. Розчовпав. Тодi ви ось що, братчики, звернiть праворуч, перелiзьте через яр i гребiться на нижнiй кiнець хутора. Мiсце там глухе, туди рiдко хто заходить. Хлопцi подякували i почвалали в тому напрямку, куди показав плiттю козак. Спочатку йшли вiрно, по втоптанiй у снiгу стежинi, але потiм Марко щось наплутав, мелькнув чорною шапкою i зник пiд снiгом. Тимко ступив крок i побачив, як глибоко в яр котився чорний дивний клубок. Яру не можна було обiйти, все рiвно треба перебратися, i Тимко, не задумуючись, плигнув униз. Марко торохтiв котелком, обтрушувався: - Оце вскочили ми з тобою в скотомогильник, а як виберемося? Той козак нарочито нас сюди направив. На вiрну гибель. Глянь угору, це ж не яр, а колодязь, - показав Марко на крутi, майже прямовиснi стiни. - Ну, якщо ми звiдси не виберемося, я тебе живцем ?сти почну. - А може, вихiд знайдеться, - заметушився Марко, грузнучи по пояс в снiгу, i незабаром знайшов стежину, що п'ялася схилом. В яру було затишно i пахло снiгом, але коли вибралися на гору, стьобонув вiтер, донiс виразний собачий гавкiт. - Хутiр. - Пiшли швидше. Коцюрблячись, долаючи снiговi перемети, кинулися до хутора, що вже чорнiв через снiгову iмличку. - Самi тут будемо. Як трапиться добра душа, ти зогрi? й нагоду?. Що б ти оце ?в? Гарячу картоплю з олi?ю чи пшоняники? Я б i те, i друге. А тодi те все придавив би узваром - i на пiч. У просо. Ху! Аж розпареним просом запахло... Марко здригнувся всiм тiлом, пiдтягнув торбу: - Як ти дума?ш, Тимку, скоро нашi муки закiнчаться, чи ганятимуть нас по степах, доки i ратички повiдкида?ш? Та хоч би з порядними людьми ганяли, а то iз зарiзяками. Краще на фронтi крикнути "ура" i геро?чну смерть прийняти, нiж кавучити степами та киркою землю довбати. А вiн, нiмець, дума?ш, дурак? Так i пiде на тi рови? Вiн ?х десятою дорогою об'?де. Так пита?ться: за що ж ми мучимось? - Аби ти зацiпився хоч на хвилину. - А коли балакаю. Менi в губи теплiше. Хутiр лежав мiж горбами. Тополi, високi, рiвнi, вiбрували на вiтрi, як сталевi шпаги. Було тихо. Мiсяць рiзав тополi турецьким ятаганом, i вони осипали на соннi хати голубу iмличку. Хлопцi пiдiйшли до крайнього в тополях куреня, вiдкрили тяжку дубову хвiртку. В куренi ще не спали, i крiзь нещiльно прикритi вiконницi падало на снiг свiтло. Курiнь у козака був заможний, з високим ганком i рiзьбленими бильцями. Тимко, гулко гупаючи чобiтьми по схiдцях, зiйшов угору й заторготiв у дверi. Марко загримав котелком об бильця, сполохано озираючись навколо, чи не стрибне псюра з будки. На стук вийшов старий козак, накритий кожухом, у валянках: - Чего нада? - Пустiть переночувати, закоцюбнемо з холоду. - Кто такие? Тимко в двох словах розказав. Старий приглянувся до Марка. - А ато кто, твой товарищ? Тоже с хохлов, что ли? - Ми з ним з одного села. - Вот как. Ну что ж, проходите. Хлопцi переступили порiг, i вже в сiнях ударив ?м у нiс запах злежано? муки, запарено? гарячою водою, бражковий дух полови, гiркуватий сморiдок конопляного насiння. Старий провiв ?х у простору, жарко натоплену горницю, повiсив на вiшалку кожух i сiв коло лави на малесенький стiльчик. Начепив на нiс окуляри, присунув до себе лампу-лобогрiйку i заходився обшивати старим ремiняччям здоровеннi розтоптанi валянки. Вiн так зайнявся сво?ю роботою, що бiльше не звертав уваги на прийшлих. Хлопцi нiяково тупцювалися бiля дверей. Тимко скинув iз плечей торбу, сiв на лаву, простяглiй занiмiлi ноги. Мороз виходив iз тiла i одягу холодним духом, поза спиною гадгочились дрижаки. Тимко захотiв скинути картуза i пiднiс руку, але слизький козирок не давався: пальцi Тимка зовсiм не гнулися. Спробував розстебнути гудзики на сво?му кожушку, але з цього теж нiчого не вийшло, i Тимко так i залишився сидiти не роздягтись. Нi! Це був не той Тимко, що колись, - смаглявощокий, пружинистий, iз свiжою, малиновою шкiрою на вилицях i бiлозубим блиском раптово? посмiшки. Сидiв тепер згорблений, змучений чоловiк, у постатi якого вiдчувався духовний злам. Густа чорна щетина, жовтава шкiра на лицi робили його схожим на абрека, що втiка? вiд криваво? помсти. Очi байдужi, соннi. Холодний дух виходив iз тiла повiльно, i Тимко, вiдчувши тепло, став дрiмати. - Кто ж вьi такие? Откуда родом? - запитав старий, кинувши валянок пiд лаву. . Тимко напiврозплющив очi, глянув на старого i знову задрiмав. - Анютка, ти б чем-нибудь накормила хлопцев й показала бьi, где им спать, - крикнув козак у другу кiмнату. На його оклик вийшла молода козачка рокiв двадцяти восьми, в бiлих вовняних шкарпетках на маленькiй нозi. Хода ?? була швидка i поривчаста. Тимко вiдкрив очi i вставився на не?, як на примару. Вона глянула на нього примруженим оком, склала на грудях руки: - Господи, да откель же вьi такие заявились? Хворью никакой не страдаете? - Стражда?м, - вихопився Марко. - Что же с вами стряслось, разнесчастнь?е вьi мои? -' гiрко похитала головою козачка. Марко перечекав, доки старий вийшов у другу кiмнату, закотив очi пiд лоба: - В кожнiм хуторi по дiвчинi любимо. А вiд Укра?ни та до вас скiльки хуторiв буде? От i виходить, зовсiм нам кiнець. До Волги не протягнемо. Менi-то ще нiчого, а от йому, - вiн кивнув на Тимка, - кожух зубами порвали, i вiтер вi?, як у старе решето. Анютка заграла бровами i, трохи закинувши голову, затряслась вiд смiху, бiле лице ?? почервонiло. - Ах, уморили меня, совсем уморили, - реготала вона, витираючи руками сльози. - Ах тьi, хворость окаянная. Как же тьi мальчишек измучила, - реготала вона, закинувши назад голову. Потiм обiрвала смiх, сказала замрiяно: - А мой козак на войне. Раньшо письма писал, а последнее время не сль?шно что-то. Вона пiдiйшла до Тимка, взяла бiлими гарячими пальцями за руку: - Бедненький, совсем его сон разморил. Ну, не спи. Сейчас я вам принесу ужин - й лезьте спать на подати. Вшей у вас много? - Не жалу?мось, - вiдповiв Марко. - Ничего, вас перебаню й бельишко вьгпарю - сразу меньше станет, - усмiхнулась Анютка i, швидко перебираючи маленькими нiжками, перемайнула через горницю, зникла в другiй кiмнатцi. Марко глянув ?й услiд, ударив хiапкою об пiдлогу: - Ну й козачка! Оце козачка! Так вiтром вiд не? i вi?. Як не будемо дураками - плаватимемо в маслi, як варенички. Кажуть, що козачки на любов дуже гарячi. Дивись, Тимку, не прогав. Ти до не? ладком та ласкою, вона ще й по одежинi подару?. Тимко скосив на Марка соннi очi: - В тебе що, дурна кров завелась? То я тобi трохи вицiджу з носа. Марко затих i почав розташовуватися, як дома. Зняв iз себе жупанчину, якiсь баб'ячi кацавейки i в однiй домашнiй сорочцi, бруднiй i пожмаканiй, розвалився на лавi. Тимко теж зняв кожушок, кашкет i розмотав iз ши? рушника, глянув на вишивку, сумно посмiхнувся, кинув його в кут. Обiгрiтий хатнiм теплом, розмло?ний гарячим духом привiтно? оселi, Тимко зробився лiнивий у рухах i скупий на слова. Щоб прогнати сон, що навалювався на нього теплою хвилею i вистилав ватою тверду пiдлогу, хлопець бродив по свiтлицi, блукаючи незрячим поглядом по стiнах, вiдчуваючи, що хвилинами вiн опуска?ться на щось тепле i м'яке. "Нi, так я i вечерi не дочекаюся", - подумав вiн i, накинувши на плечi кожушка, вийшов з куреня. Зараз же його пропiк мороз i снiговим вiхтем стер з лиця сон. Тимко вiдкинув полу кожушка, викресав iз саморобно? запальнички вогню i закурив. Вiтер улiгся. Мiсяця за хатою не було видно, тiльки з бляшаного даху стiкала на снiг мiсячна злива i снiг пiд нею кипiв i стрiляв сталевими голками. Небо - прозора льодяна скеля, слизька, холодна, зацьвяхована зорями, наглухо спаяна морозом, - не проб'?ш, не розломиш. А там, в якiй же воно сторонi, за тi?ю льодяною скелею, Троя-нiвка? О, як вона тепер далеко. "Де Крим за горами, там сонечко ся?, там моя голубка з жалю завмира?", - згаду?ться Тимковi старовинна пiсня, яку вiн чув iз самого дитинства. Спiвала ?? мати, спiвали дiвчата на Ташанi, коли бiлили полотно, спiвали молодицi на сiнокосi, гребучи колгоспне сiно, - i вже не чу? Тимко пi мйрозу, нi холоду, клонить у голубiй замрi? чубату голову. Гасне в пальцях цигарка. ...Йому вже було дванадцять рокiв, i вiн пас корову за Ташанню. Був лiтнiй день, i все навколо зеленiло i пахло, Корови носили на рогах сонце, а в очах - небо, а в дiйках молоко. Чайки скрикували, як залоскотанi дiвчата, трави бризкалися соком, а ташанська вода пахла суницями. Хлопчаки гралися у вiйну, рубалися на буграх шаблями, на смерть, без полонених. Прибiгали з гарячки бою лихоокi, бруднi, спiтнiлi, листям лопушняка бiгнтували рани, а щоб вони були страшнiшi, щоб кров iз них так i сiкала, мазали руки i морди ягодою суниць, гарцювали на палицях, як хозари. Тимко не грався у вiйну. Вiн був хан. Його обвiшали намистом iз водяних лiлiй, зробили з лопуха шапку, посадили на копичку сiна i дали в руку шаблю, щоб вiн мiг неслухняним татарам голови рубати. Десь була вiйна, а вiн сидiв i пив iз пляшки тепле молоко. Два вояки, замурзюканi багном по самi очi й зуби, з оголеними шаблями оберiгали його. Прилiтали гiнцi з розквашеними губами i носами, у подертих сорочках, у штанях без помочiв i гудзикiв, так що доводилось тримати на оберемку, скаржитись, що козацтво напира?, що нема? удержу, просили пiдмоги, але вiн не хотiв ?х слухати, вiдправляв, щоб вмирали за нього. Котрi ж приндилися - шаткував на капусту, i вони тут же лежали за копицею i клянчили, щоб вiн ?х знову вiдпустив у бiй. Але як же ?х вiдпустити, коли вони потятi! I там, на буграх, шановне козацтво билося iз татарвою, ?хнi конi iржали, як скаженi, i ламалися шаблi, i вже не вистачало суниць на рани, i ?х збирали дiвчатка в пеленки, i це були не простi дiвчата-пастушки, а це був "ясир", це були прицупленi на арканi полонянки, вiдданi хановi в рабство. Вони збирали суницi недалеко вiд Тимка. Трави були високi i густi, так що Тимко не бачив дiвчаток, а тiльки чув ?хнi голоси, тоненькi, схожi на писк чайчиного виводку. Вiн чув голоси, але не звертав уваги. Вiн - хан, i негоже йому тулитися сво?м загартованим серцем до якихось бабiв. Вiн напився молока, розвернувся на копицi сiна i, хоч у його животi те молоко, змiшане з суницями, вуркотiло громами, лежав велично, дивлячись з-пiд картуза на високе, в свiтлих сонячних пругах небо. Лежав довго i навiть задрiмав. Коли прокинувся, небесних пругiв уже не було, а стояло зливове громаддя хмар, i за ним сховалося сонце. Гомiн бою затихав, вiддаляючись за данелевськi горби, огортався синьою млою, пропадав. Над лугами стало тихо, вiд синього громаддя страшно i сумно. Тодi iз зелених трав почувся плаксивий голосочок, - то спiвала дiвчина-полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотом молодесенько? журавки: Де Крим за горами, там сонечко ся?, там моя голубка з жалю завмира? - Виводила вона тоненьким голосочком пiсню про сестер, i в грудях щось рвалося у не?, не давало тужного скрику. Чи, може, то печаль та нудьга за рiдним кра?м пiдсiкала голос, чи, може, в дiвчинки не вистачало духу на таку пiсню, чи горе та поневiр'я по чужих краях скапувало сльозами по блiдому личку i гасило ту пiсню, - хто зна?, хто скаже, але дiвчисько бралося i знову натужки тягнуло i тягнуло, тримало в устах, як свiжу суницю, пiсню сво?х предкiв, тягло з не? до серця просочену кров'ю червону ниточку. А Тимко лежав, заклавши руки за голову, дивився на син? громаддя хмар суворим ханським поглядом, i ввижалося йому, що то вже не хмари, а синi темнi гори, i там, за горами, Крим. Зелена, залита сонцем пахуча долина, а по тiй долинi ходить голубка i завмира? з жалю. Голубка звичайна, така, як у кошелях у клунi, сиза, iз райдужними розводами на волi, з малиновими лапками i гостреньким дзьобиком. Ходить i ходить, нахиля голiвку то лiворуч, то праворуч, - то вона завмира? вiд жалю. I топиться, як вiск, вiд тi?? пiснi суворе серце жорстокого хана, i вiн уже не може слухати далi тоненького голосочка дiвчинки i, розшукавши ?? в травi, хапа? за косу. - Ти чого спiва?ш? - хмурить вiн брови i заносить угору шаблю. - Хочеш, щоб я тобi голову одрубав? Дiвчинка морщиться вiд болю, наставля? на Тимка благальнi очi, i в них полощеться страх. Тетерина Орися! Вiн так i здогадувався. Це ота тонкошия i витрiшкувата Орися, що в очах льон цвiте, а в губах черешнева ягiдка гра?, ота язиката, що вчора на нього груддям шпурляла! Пожди ж! В чорнiй руцi хана м'яка, мов прядиво, коса, а шабля занесена над головою. Хан ма? право рубати сво?х бранок. "Зараз поставлю ?й рубець на ши?, отодi -й знатиме. Не треба буде й суницями мазатися, отими суницями, якi вона ще трима? в пеленцi, загорнувши ?х у фартушок та притиснувши до животика". - Пусти мене, - просить Орися. - А чого спiва?ш? Он мо? татари кров'ю обливаються. - Бо я голубка. - От i дурна. Хiба люди голубками бувають? - Бувають. Я сама чула, як Хомин Микола пiд вербами говорив Прокоповiй Настi: "Ти моя голубка". З Тимково? долонi вислизнула коса, i вiн опустив дерев'яну шаблю. - Давай сюди суницi. Вона трiпнула кiскою, встала iз пом'ято? трави i, все так же притискаючи до животика пеленку з суницями i все ще боячись його, трохи вiдсторонилася. Колiнця ?? були обзелененi травою. - На, - несмiло сказала вона i розкрила пелену. Тимко вигрiб ягоди в кашкет, пропiк дiвчину ханським поглядом. Вона iз страху заблимала вiями, на випнутих губах червонiв сiк ягiд. Потiм зiтхнула i сказала усмiхнувшись: - Бери. Я собi ще нашукаю. - (В не? випав перед'нiй зубик, i вона трiшки шепелявила). Шийка в не? була тоненька, так що через платтячко проступали хребцi, i коли вона нахилялася, щоб знову збирати ягiдки, то спинка вигнулася, як латачок на водi, i вся вона, довгошия, руката i препоганюща, викликала в Тимка злiсть. Вiн стрибнув до не? i потяг до копички сiна, кинув на м'яке стеливо i висипав у пелену ягоди з картуза. Вона дивилася, не розумiючи, що вiд не? хотять, беззвучно ворушила губами, i в ?? очах було пiвнеба. Вона дивилася на нього секунду-двi, i губи ??, висохлi на вiтрi, потрiскалися, тому ?й було боляче посмiхатися, але вона усмiхалась. Тимко ненавидiв ?? очi, а усмiшка ?? зовсiм збiсила його: - Он тобi кобила зуб вибила. Вона прикрила губкою щербинку, але не зводила очей з нього. - Ну, чого витрiщилась? Хочеш ханшею бути? - А ти?! - Я пiду в козаки. - I я з тобою... - Ха-ха, який же з баби козак! Нi, ти сиди на копицi i будь бранкою, а я прийду з вiйськом i визволю тебе з неволi. Вона мовчки кивнула головою, зручнiше вмостилася на копичцi. Вiн вихопив iз-за паска свою шаблю i з кипучою кров'ю, що садила в серце, побiг на зеленi горби, де клекотiв бiй i вже не вистачало суниць, щоб замазувати рани. Озирнувся на бiгу i побачив ?? страдницьку усмiшку i простягнутi до нього руки, стис шаблю i вже не озирався... ...Тимко досмоктав цигарку, швиргонув у снiг. Дрiбнi iскри бризнули врiзнобiч, згасли. Темне громаддя хмар стояло непорушне по цю сторону, риб'ячою лускою iскрилися снiги, а там, за обрiями, за тi?ю чорною млою, - що там? Тимко, похрупуючи чобiтьми по снiгу, зiйшов iз ганку i став пiд тополею. Вона була гiнка, висока, в блискучих голках iнею. Вiн обняв ??, приголубився гарячою головою до стовбура, вiд якого вiяло морозяним духом i далеким, ледь вловимим запахом хмiльно? запари; вiн водив щокою по .холоднiй корi, шепотiв: ...закрилась вiд мене небом i землею, не хочеш дiлитись долею сво?ю... I, якось згорбившись, почвалав до хати. - Де ти пропадав? - блаженним пiсля добро? вечерi голосом запитав Марко, що вже лежав на податях, сонно жмурячись. - Виходив кликати тебе на вечерю, а ти закляк - i нi слова. Чи не з вiдьмами радився, як швидше вiйну закiнчити? А мене козачка вже й покупала, й переодягла. Дивися. - Марко звiвся на податях, вiддудурив на животi бiлу сорочку, в яку улiзло б ще два Марка. - I пiдштаники дала. Я тобi скажу точно, що козачина в не? був при здоров'?. Тимко мовчки сiв до столу i заходився вечеряти. Пiсний з квасолею гарячий борщ i добрий шматок баранини ум'яв швидко. Витерши губи рукавом, потягся до кисета, але в цей час увiйшла в горницю Анюта i потягла купатися. Тимко вперся в порiг, сяйнув клавiшним перламутром зубiв. Та вона все ж таки перетягла його через порiг i, не соромлячись, стала стягати з нього верхню i нижню сорочку. Вiн був зависокий для не?, i вона, смiючись, схопила його за шию, зiгнула. Вiн мотнув головою, як норовистий кiнь в хомутi, i обидвi сорочки залишилися в ?? руках. Вiд них так пахло мужчиною, що вона, коли клала ?х пiд припiчок, непомiтно притулила до обличчя i кiлька разiв швидко i злодiйкувато нюхнула. Коли вона обернулася, лице ?? палив сором, але очi... смiялися. Тимко помiтив, що вона переодяглася. На нiй уже не було кофти i спiдницi, а чорне лiтн? плаття без рукавiв з глибоким вирiзом на грудях. Воно облiпило ?? стан, руки були мокрi i сильнi, а ноги бiлiли i пружинились. Вилила чавун гарячо? води в ночви. Пара бухнула пiд стелю. Теплий туман затопив кiмнату, свiтло вiд лампи пожовкло. Анютка виринула з того туману, пахуча i тепла. - Наклонись над корытом, мыть буду. Тимко сперся чорними руками об табуретку, всунув голову в ночви. - Как тебя зовут? - запитала вона, намилюючи чуба. - Тимко, - прогув наш купальник, як iз глибоко? бочки. - Тимофей, что ль? Моего тоже звали Тимофей. Какое совпадение. - Вона засмiялася тихо, нiби присоромлена, i смiх ?? раптово обiрвався десь глибоко в грудях. - Он очень любил, когда я его обмивала. Он у меня был сильний, но послушный, как ребенок. Анютка посмiхнулася, i по цьому смiховi видно було, що вона пригадала щось iнтимне з ?хнього життя. - Бывало, викупаю, отведу в кровать, уложу, простынями обмотаю, он у меня так й лежит, как дитя. А я, бывало, сяду возле него й глажу по волосам. Только у него волоси били мягкие, тонкие, как паутинка, бывало, пальчики свон как запутаю - вытащить не могу. А еще любил он после купанья узвар пить. Зачерпну ему кружку холодненького, уж он-то ласует, уж он присмакивает - дите, да й только. А ты не из циган будешь? - З чого ти взяла? - плювався мильною пiною Тимко. - Больно у тебя волос жесткий. Так мылом й стреляет. Вона перестала мити i всунула голову в ночви до Тимка. - Подвинься, мило в глаза попало. Ух, как щемит, - вискнула вона по-дитячому i зачерпнула жменею воду. Тимко стояв, не мiняючи пози, i вiдчував, що разом iз парою на нього вi? щось гаряче - ?? дихання. - Фу, было совсем глаза выело. А тебе глазки не щиплет? Может, тебе холодной водичкой прохлюпнуть? - Не треба. Вона пiдiйшла до нього збоку i намиленим прядив'яним вiхтем стала натирати спину. Вона дихала швидше i швидше йому в шию, ?? груди пахли динями i товкли його в бiк. У Тимка занило в горлi: - Ну, ти вже скоро? - Чего? - не розчула вона i нахилилася до нього ближче. - Кiнчай, кажу. - Сейчас, соколик, сейчас. Вот еще плечики немножко - й лади. Ух, какой ти мускулистий, скольжу, будто по камням. А тело - чисто дуб. Темное-претемное. Ей-богу, ти, наверное, из циган, только не признаешься. Ну, вот й все. Тепер я пойду приготовлю бельишко, а тн вторую половину сам дополощи. Иль помочь? Тимко провiв мокрою долонею по очах, мотнув головою, мокра борода блищала краплями води, очi дихнули грозовою нiччю: - Ти що? Ти..: - А что? Ничего? Граючи бровами, вона пiдiйшла до нього зовсiм близько, поклала йому на темнi груди двi бiлi долоньки-лiле?, розкрила в усмiшцi мокрi губи: - Какой ты чистенький, словно новорожденный. Тимко валував парою, вона - жiночою звабою. Вiн схопив ?? за плечi i поцiлував. Анютка вертонулася, гаряче дихаючи. - Уф, аж колики по спине пошли, - пересмикнула плечима i накрила те мiсце на плечi, куди поцiлував Тимко. Вiн знову простяг руки, щоб схопити ??, i остовпiв: вона обхопила його руками за шию i, ставши на пальчики, невмiло, як дитина, чмокнула його в губи. - Вот й все. Й не надо... Не надо... I вибiгла з кiмнати. Тимко, шльопаючи босими ногами, пiдiйшов до печi, сiв на стiльчик i довго туманив очi на затухаючий вогонь, що переморгувався з iскорками на челюстях. "Косарики косять", - згадалася йому троянiвська приповiдка: це так говорив дiтворi, коли челюстi переморгувалися iскрами. "Дiвка вона, видимо, хороша. Душевна. Але ж Орися. Ху, чорт, як недобре вийшло". Дверi тихо вiдчинилися, i в них показалася рука, поклала бiля порога вузлик. Тимко розгорнув: бiлизна. Свiжа, чиста. В однiй бiлизнi сiв на стiльчик. Думав, ворушив бровами, наслухав. I все ж таки прогавив, коли вона зайшла. Озирнувся, вона вже стояла ззаду i посмiхалась.- Давай тебе постельку постелю, - i швидко почала розкладати постiль, потiм пiдняла з верблюжо? вовки ковдру так, що утворилася щiлина, прошепотiла : - Йди ложись, поздно уже. Тимко залiз у щiлину, i Анюта вкрила його ковдрою по саму голову, обмостила з обох бокiв, як ляльку, трiшки постояла, пограла бровами, вiдiйшла геть. Тимко не мiг спати, чув усе, що вона робила: виносила надвiр воду, терла ганчiркою пiдлогу. Вона ж, гадаючи, що Тимко спить, довго дивилася на нього вiд печi суворим, неморгаючим поглядом, потiм сiла на лавку, згорбилась, як пастушка бiля осiннього вогнища. Губи ?? тихо тремтiли, а обличчя було сирiтським i страждальним. Потiм вона потягнулась, поторкала рукою себе за груди, нiби для того, щоб переконатись, що вони бiля не?, соромливо усмiхнулася, дмухнула на лампу i пiшла в горничку. - Анюта... Вона зупинилась у дверяк, рвучко обернулась i не-чутно пiдбiгла до лiжка: - Ну, чего еще? Вiн узяв ?? за руку. посадив на лiжко. За вiкном було так мiсячно, що вона здригнулася i посунулась вiд нього подалi. Рука ?? була холодна, як мармур. Тимко пригорнув ?? гарячою чоловiчою силою i почав цiлувати i вiдчув, що груди в не? солонi i рипучi. - Я тебя пустила переночевать, я тебя искупала. Чего ж еще? - трохи не плачучи, вiдводячи настирливi руки, що лiзли до не?, допитувалась вона. - Оставь, оставь. Ведь я тоже из горячих жилушек соткана. Оставь, хохол! - промовила вона i кинула його до стiни. В сусiднiй кiмнатi було чути, як хропе на податях Марко i тихо клемка? австрiйський годинник, принесений ще з iмперiалiстично? вiйни, довго свистить, шипить, прокашлю?, як старий дiд, i дзвонить два рази. Друга година. За вiкном так мiсячно, що це вiдчува?ться у темнiй кiмнатi. На Дону хтось б'? ломом лiд, мабуть, вирубу? ополонку для худоби. "Аа-ак-ак... ак... ак..." - зрива?ться коротко i лунко. - Подай кисет, - хрипко наказу? Тимко Анютi. Голос у нього злий. Вона швидко маца? руками по столi i, знайшовши м'якеньку торбинку, пода? Тимковi. "Пху", - кадить димом Тимко, сердито збива? на пiдлогу махорчанi iскри. - Не сердись на меня, не надо, - просить вона i гладить Тимка по плечi. - З то так, баловство. Разве ж могу я за то совесть продать? Тимошка мой, - закашлялась вона, притишила голос до шепоту, - он, страдалец мой, может, кровью обливается, а я с чужими мужьями баловать буду? Понимаю, й тебе ласки хочется, но ведь я й так к тебе ласкова - обняла, поцеловала... - Ти що ж, на всю нiч найнялась менi проповiдi читати? - Й правда, - схопилася вона. - Надо к отцу иттить. Он во сне открывается. Еще замерзнет. Побажавши спокiйно? ночi, вийшла. Вранцi Тимко прокинувся з кислим настро?м i був сам собi огидний. Уже хотiв уставати, як раптом почув за ширмою чиюсь тиху розмову i побачив силуети двох людей, що сидiли близько одне бiля одного. - Что же мне делать, добрьiй человек? - обiзвалась Анюта, плачучи. - Смириться да ждать, авось все образуется й на хороше? выйдет, - радив хтось чужий ласкавим голосом, i трудно було розiбрати, чоловiк це говорить чи жiнка. - А ты, ласточка моя, не печалься, не убивайся, горюшка слезой не убьешь. Да й то сказать - еще ничего толком не известно. Нечего й горячить, моя кро-вушка. Письмо давно от него получила? - Давеча как получила одно, да й только, - хлипнула Анюта. - Писал, что в казачьих частях служит, что коня под ним убило, а его навроде как пулей оцарапало. Обожгло его пулькой, бедненького моего, ненаглядного Тимошку. - Тазкес. А теперь, касатушка, висуши глаза. С твоей й его судьбой гуторить будем. Сказьiваешь, он червонньгх мастей? Беленький, стало быть? Ну что ж, кинем на беленького. Тiнь на ширмi швидко заворушила руками, засмiялася, i смiх був лагiдний i короткий. Тимко здивовано звiв на перенiссi брови, вiн уже десь чув цей смiх. Так це ж Коростильов! ?хнiй трудармi?ць з друго? роти. Ти бач, чим вiн собi пiдробля?! Ось чому в нього в торбi завжди ? що ?сти! Ворожить, значить? Ворожбитом прикинувся! Ну, послухаю, що ж ти брехатимеш далi! Тiнь Коростильова знову заворушилася. Це вiн розкладав карти на столi: - Песками горючими, лесами дремучими, огнем й водой пойдет твой Тимошка, ненаглядная тьi моя красавица, й кровь будет по его следу, й страсти, й вихри, й такое вьiпадает, что й рану получит или повре-ждение какое. Анютка схлипнула, приклала долонi до очей i так застигла. - Й такое показнвает, что в казенном доме он будет, навроде как в госпитале. А возле него будет ходить трефовьiй король. Видишь, рядьiшком падает. Й будет больно уважать й любить твоего Тимошку. Так сердцем к нему потянется, так душеньку й вьiложит ему на ладошки. Выпадает - раненый Тимошка. Ничего. Боль у него маленькая. Так, пустяки. Может, ногу или руку маленько задело. Ах, какой же он развеселый, да шутник, твой Тимошка. - Уж й не говорите, добрый человек, - ще дужче розплакалась Анютка. - Дома бнл, все песни играл. Загрущу, бьiвало, а он меня туточка сразу й развеселит, - вже зовсiм розревлася Анютка. - А по тебе он тоскует дюже. - Не забьiл, значит, тоскует. Ох, мой родненький, чадунюшка. Человек добрый, молви словечко, как он по мне сохнет? - А так, что даже й ночами не спит, - зараз же вийшов iз тяжкого становища Коростильов. - Все об доме, о твоей любви в помыслах. А зто что же? Ах ты, птичкино гнездышко. Две какие-то дамы. Жiноча тiнь на ширмi стрепенулася. - Да ты не пугайся, красавица. Дамы-то пожилые, вроде как милосердные санитары. Накось, погляди. Э, э, да ты й вовсе счастлива, птичкино гнездышко. Выпадает-то ему дорога к дому. - Ой, добрiли человек, ой, что ты, - схопилася Анютка, i голос ?? затремтiв вiд щастя, i за ширмою зробилося свiтлiше. - Й возвернется он к тебе живой, здоровий, при наградах придет й большую любовь тебе принесет. А еще выпадает вам счастье большое, семейное, - iнтимно понизив голос ворожбит. - Радость вам будет. Много радости. Вроде на то показьiвает, как бы ребеночек был, что ли. Предвидится? Ась? Анютина тiнь кивнула головою. - Ну, вот видишь. Меня не обманешь, я как в воду гляжу. - Уж истинно, как по книге чита?те, - весело щебетнула Анютка i заметушилась по хатi. - Чем же вас отблагодарить, какое добро сделать? Да садитесь же. Я вас так не отпущу. Нет, нет. Ох ты ж, боже мой, чего же придумать? Да сидите, чего же вы встали? - Служба. На работу нада иттить. - Так я вам сальца, мучички. А табачку угодно ль? Папаня наш не курит, а в Тимоши ?сть на чердачке целый мешочек. Сам наделал. А то, может, у нас на квартире останетесь, у нас уже ?сть два постояльца, а вм третий. Все веселей. А комнаты у нас просторнь?е, не стемните. - Вот ато, пожалуй, лучше всего. Мне где-нибудь уголочек, й я доволен. - Так проходите в горницу, проходите. Анютна повела ще одного постояльця у свiтлицю, i крiзь дверi, якi вона забула зачинити, долинув хрипкий зi сну Маркiв голос: - Що? Хто вам сказав, що в нашiй артiлi тракторiв не було? - закричав вiн на всю хату, розмовляючи iз трохи глухеньким господарем. - То, може, у вас не було, а в нас... Дверi зачинилися, голоси затихли. - А тi про сво? рiжуться, - засмiявся Тимко i зiскочив з лiжка. - От i розбери. Однi плачуть, другi скачуть. Вiн був виспаний, здоровий i сильний, тiло переливалося мускулами. У вiкно билися синицi, i зимовий ранок виблискував на снiгах. Нiч! То була казка, бiля нього сидiла жiнка, доброту яко? не можна вимiряти словами. Тепер настав день - i йому треба йти до злодюг, шахра?в, нiкчем, терпiти ?хнi кпини i неподобства, кидати все найкраще i ставати поряд з хамством i злом. Бiля лiжка на стiльцi висiла випрана, випрасувана гiмнастьорка, ще його, домашня, яку вiн узяв з Троя-нiвки, синi козацькi з лампасами шаровари, бiлi вовнянi шкарпетки. Тут же стояли старенькi, добре пiдшитi валянки i лежала руда заяча шапка, що пахла горищем. "Анютка не спала всю нiч. I все це робила для мене. А я? Хто я? Хто я ?й такий?" Похмурнiв, одяг-ся i пiшов у свiтлицю. Пiсля снiданку хлопцi пiшли на роботу. Ранок був ясний i морозний, сахарний снiг рипiв пiд ногами, на чорних тинах то тут, то там вимерзала цупка, як панцир, бiлизна в снiгових iскрах; не в одному дворi цi?? ночi прали жiнки. Топилося майже у всiх хатах, i бузкова тiнь вiд димiв слалася снiгами. "Вжи-вжи, вжи-вжи", - скрипiло пiд людськими кроками, i пара валувала з ротiв, як з паровозних труб. З кожного двора виходив маленький гурт з кирками, сокирами, ломами, лопатами i прямував униз до Дону. Марко теревенив i розпатякував цiлу дорогу. А що йому теперечка? Пiд свитиною ватяна кацавейка, чоботи добрячими .ганчiрками пообмотуванi. Втеплився, хоч на всю зиму. - На?вся, аж ноги гнуться. Не знаю, як i лопату держатиму, - вижмурювався вiн на снiги. А Тимком нiяк не мiг намилуватися. Дуже дивувало Марка, що той красу?ться у козацьких шароварах, ще й з лампасами: - Хоч у персицьку армiю пиши. - Чого саме в персицьку? - Ну, а в яку ж iще? - визвiрився вiн на Тим-ка. - У бiлогвард?йську? Так ?? ж нема?, розбили. А з червоними лампасами тебе в Червону Армiю нiхто не прийме. Ти ж, брате, контрреволюцiю вбрав на себе, це я тобi як друговi говорю. I попадешся ти властям на око - обiрвуть вони тобi отi штани до очкура, в одних пiдштаниках красуватися будеш. Попроси в мене ножика, я вже тобi, як друговi, позичу, та хутенько поспорюй ?х до лихо? мами. - Ах тьi ж, птичкино гнездьiшко, - тоненько смiявся Коростильов, виблискуючи жовтими крагами. Тимко мовчки порипував валянками по снiгу. Заяча шапка його вкрилася iне?м, лице рум'янилося. Вiн був зайнятий сво?ми думками i навiть не чув, про що баляндрасить Марко. Вийшли на Дон. По всьому березi стояли люди i довбали мерзлу землю. Тимко зайняв свою дiлянку поряд з Коростильовим та Марком i також почав довбати. Кайло вкрилося туманом, i холодну дерев'яну ручку було чути навiть крiзь рукавицi. Земля була мерзла i тверда, як бетон. Вiдбитi грудочки вiдлiтали з фуркотом, як уламки гранати. Тимко довбав довго, щоб зiгрiтися, але руки його клякли, i вiн час вiд часу хукав на них, щоб напо?ти теплом. По всiй лiнi? бухали кирки, кайла, ломи i ворушилися люди - чорнi, незграбнi, з довгими тiнями на снiгу. Подекуди вже палили вогнища з сухого бур'яну, бiля них грiлися трудармiйцi. - А что, й нам можно огонечек? - сказав Коростильов i, кинувши кайло, пiшов збирати сухий бур'ян, прихопивши iз собою Марка. Тимко гатив кайлом з годину i вирубав дiрочку, яку можна було закрити шапкою. Хлопцiв довго не було, i вiн, розiгнувши спину та приклавши до очей руку, жмурячись вiд яскравого, слiпучого блиску, довго шукав ?х поглядом. Нарештi побачив унизу двi маленькi постатi, що дерлися косогором, з оберемками бур'яну. Тимко дивився на них згори, i Коростильов здавався зовсiм дрiбнюсiньким i якимось плескуватим. Iз червоних кущiв красноталю ви?хав Хлястик на конi, махнув рукою i щось закричав. Зараз же до нього побiгли трудармiйцi i обступили. "Що це вони там? Напевно, зведення з фронту". Тимко кинув кайло i, швидко ступаючи, майже бiгцем подався до гурту. Але тiльки вiн пiдбiг з гони, як натовп розвалився, люди розiйшлися по роботах. "Мабуть, нiчого особливого", - подумав вiн, i щось боляче, тупо кусонуло його за серце. Вiн повернув назад, взяв кайло i зачав довбати. Коростильов i Марко теж вiддiлилися вiд людського гурту i подерлися косогором. Вони не вгадали, де ?хн? мiсце, i пiшли не туди. Тимко свиснув i помахав ?м шапкою. Марко пiшов першим, Коростильов грiбся за ним. Коли вони пiдiйшли ближче, Тимко помiтив на обличчi Коростильова тиху радiсть, нiби вiн тiльки-но зустрiвся Iз добрим приятелем, якого давно не бачив. Поклавши оберемок бур'яну на снiг, вiн зняв iз качанкувато? голови шапку, дбайливо струсив ?? од бур'яну i колючок, усмiхнувся аж до вух, оголивши червонi ясна: - Наши немца от Москвьi поперли... - Невже?! - задихнувся Тимко. - Хошь й у Марка спроси. Только что Хлястик из газетьi вичитьiвал. Тимко глибше насунув шапку на голову, схопив Коростильова, як дитину, на руки i почав кружляти його навколо себе, аж у того вiтер свистiв у вухах. - Ды пусти. Ды задушить, домовой, - тоненько повискував Коростильов, дригаючи личаками, на якi налип снiг. - Розкладай вогонь, --весело потер руками Тимко. Очi в нього сяяли, голос ламався, як крихкий лiд на морозi, рухи стали поривчастими i безладними. - Ну! - пiдморгнув вiн Коростильову. - Теперь они пошли драпать. Теперь не задержатся. А тут i морозец прихватьiвает. Ась? - змовницьки, весело пiдморгнув Коростильов. Марко бив кайлом сухi пеньки i кидав ?х на вогнище : - Мо, воно, як на таке повернуло, то скоро й вiйнi кiнець? Тодi до чортинячо? матерi кирку в кущi, а самому на Троянiвку... - Не поспiшай. Ще й тобi з носа червону юшечку видавлять, - ошкiрився Тимко. - Ти дума?ш, так i вiдсидишся огут з кайлом у руках? Вогнище потрiскувало сухим бур'яном i пашiло жаром. Тимко, Марко i Коростильов обсiли його, жадiбно простягли закоцюблi руки. Раптом через вогнище на снiг лягла саженна тiнь. Всi обернулись i побачили грека Цiвадiса, обмотаного рядном, вiд нього смердiло брудом i часником. Мовчки вiн присiв до вогнища, i зараз же iз-за його спини вилупилися Тоська й Госька. Повсiдалнся обабiч Цiвадiса, покiрнi, як щенята. Цiва-дiс не брав кайла до рук, тинявся вiд одного вогнища до другого, вiдбирав у кого якi були продукти i з того жив. ?в страшенно багато, i якби його, прив'язати до ясел, у яких лежав баран, то за якийсь час там залишилися б роги та ратицi. Вiчнi мандри побiля чужих вогнищ нiколи не припинялися, i це було видно на ньому: ззаду рудим шматтям висiло рядно, його тiльки-но кинув жувати вогненний дракон. Чорна, збита, як баранячий курдюк, борода вся в рудих лишаях; вiд не? тхне смалятиною; очi червонi, сльозяться. - Погнали супостатов, поперли, - потираючи довгi кiстлявi руки, тоненьким голоском обiзвався Коростильов, i маленькi очi радiсно заблищали, а личко сляло, як у гостях або на iменинах. - Присаживайтесь к огоньку, люди добрьiе, - прохав вiн Цiвадiса. -Вишь, как разгорелось, впору греться. Цiвадiс мовчки блиснув на нього червоними очима. Коростильов зiщулився i замовк. - Госька, карти. Госька схопився як пiдстрелений, кинув а рукава на снiг пом'яту колоду карт, на яких уже не можна було пiзнати фiгур. - Гра?мо на оцю гниду, - показав грек на Коростильова, - десять хрупанцiв за кожний виграш. Бити буду я. Мовчки здали карти. Коростильов жалiсно посмiхався, погладжував руками сво? цупкi краги. З личакiв його валила пара, обличчя було розгубленим i жалiсним. Грек виграв, згрiб Коростильова за карк, крутнув до себе. Лагiднi очi горбаня пойнялися жахом, шапка злетiла з голови i впала в огонь. Тимко пiдскочив до грека ззаду, палицею, якою мiшав огонь, стьобнув по ши?. Той заревiв вiд болю. Голову йому скрутило набiк. З волосяно? пащеки вiйнуло на Тимка iзогнем i смертю. Тимко чесонув його ще раз. Цiвадiс сiв, тяжко, по-вовчому завивши. - Що ж ти б'?шся - падло? - причитував вiн, згрiбаючи i розгрiбаючи брудними пальцями снiг. Тимко схопив кайло i подався униз, де леденiв Дон. За ним побiгли Марко i Коростильов. " I серед таких людей, серед таких злодюг мене кинула доля? За що? За якi грiхи? - гаряче думав Тимко, тюпаючи мерзлим Доном у розстебнутому кожушку з кайлом у руцi. - Там хлопцi пруть нiмця, ллють кров, а ця худобина гра? в очко? Та як же це так? Як ж ? так?" Вiн присiв бiля куща красноталю, скрутив цигарку, жадЖно затягнувся димом. На пруттi гойдався снiгурок, наче китайський лiхтарик, сипав снiгом Тимковi на шапку. Дон, облизаний вiтрами, синiв льодом. Тимко встав i, розмахнувшись, шпурнув кирку. Вона металево бренькнула i, цьворохкаючи та пiдплигуючи по льоду, поскакала мало не до середини Дону. - Що ти надумав? - запитали Марко i Коростильов, перелякано вiдхекуючись. Тимко глибше насунув на голову заячу шапку, випустив з-пiд чорних вусикiв усмiшку i швидко закрокував до хутора. На квартирi зiбрав немудрi пожитки, вийшов з хати. Анютка наздогнала його в сiнях, переполошено глянула в вiчi: - Куда ж ты? Тимко весело труснув головою. - За Дон. На фронт, Анютко. - Отпустили вас, что ли? - Сам тiкаю. Вона приклала фартух до губiв: - Может, где Тимошку встретишь, так передай, что папаня болеют, а я... Вона зовсiм закрила фартухом обличчя i заплакала. Тимко поцiлував ?? в лоб i вийшов на ганок. - Погоди чуток. Анютка вилетiла iз сiней, перебiгла через двiр, простоволоса, у одних чириках, зникла у сусiдньому дворi. За хвилину прибiгла, вся тремтяча, iз заплаканими очима: - Наш сосед в станицу едет, подвезет. Тимко вклонився ?й у пояс, тихо стис ?? гарячi руки. Порипуючи снiгом, збiг з ганку. Слiдом за ним рипотiли Марко i Коростильов. Цi?? ж ночi на станцi? Богучар вони прилаштувалися до вiйськового ешелону i по?хали на фронт. XIII Дивiзiя, в якiй служив Тимко з Марком, була сформована з сибiрякiв та уральцiв, людей поважних, мовчакуватих i надзвичайно стiйких у бойових обставинах. Дивiзiя була вiдкликана з резерву i направлена на Швнiчно-Захiдний фронт. В серединi сiчня вона досягла прифронтово? смуги i стала розвантажуватися на станцi? Горовастиця. ?й було наказано рухатися далi пiшим порядком, i вийти на рубiж Пено - Андреанополь - Торопець, i там зосередитись. Переборюючи снiговi замети" тридцятиградусний мороз i бездорiжжя, тягнучи за собою бойову технiку, бо?припаси i харчi, дивiзiя рухалась вельми повiльно i проходила ?а день не бiльше десяти-дванадцяти кiлометрiв, роблячи частi зупинки для того, щоб обiгрiти бiйцiв, якi коцюбли вiд морозу. Тили вiдстали, кухонь не було, i бiйцi харчувалися мiзерним сухим пайком, якого не вистачало, бо дивiзiю явно ограбували за наказом штабу фронту: в них вiдiбрали харчовi лишки i передали сусiднiй Третiй армi?. Iнтенданти, що з великими труднощами робили запаси, вiдкривали тепер сво? склади i плювалися вслiд грузовим машинам, що, навантаженi до самих бортiв сухарями, вiдрулювали вiд подовбаних бомбами платформ. Напiвголодна дивiзiя все ж таки рухалася до свого мiсця призначення i вже була вiд нього не так далеко, як в дорозi ?? наздогнав наказ, в якому зобов'язувалося змiнити напрямок, i вона повернула на пiвдень i почала розташовуватись на вихiдних позицiях: район - схiдна околиця Переходовця i залiзниця на пiвнiчний схiд вiд Пено. На свiтанку дев'ятого сiчня о десятiй годинi тридцять хвилин почалася артилерiйська канонада i тривала двi години. Пiсля не? дивiзiя розгорнула наступ, брьохаючись по колiна в снiгу, i вела бiй до вечора. Два батальйони Н-ського полка проникли на схiдну околицю Пено, але закрiпитися не змогли з-за сильного, шквального вогню противника. Тiльки пiдтягнувши артилерiю, нашим вiйськам вдалося розгорнути успiшний наступ уже аж на другий день i захопити Пено, оточивши його з усiх бокiв. Кавалерiйська дивiзiя СС "Мертва голова" бiгла iз Пено найпрудкiше, i по снiгах густо чорнiли трупи нiмецьких солдат, уже частково занесених снiгом i заморожених на камiнь, та кiнськi тушi iз задертими догори пiдковами. Нiмецький полонений обер-лейтенант Краузе, командир одного з батальйонiв, з вiдмороженим обличчям i носом, в мундирi, але вже без хрестiв, мерзлякувато гнувся бiля жарко натоплено? росiйсько? печi перед штабiстами i, ляскаючи себе шкiряними рукавичками по стегнi, говорив те, що в його становищi було найсмiшнiшим, - вiн дивувався: - Нiмецький солдат не можна ест кiлометр-кiлометр, - при цьому вiн прикладав лiктi до тулуба i робив бiг на мiсцi, даючи цим зрозумiти, що нiмецький солдат не ма? права тiкати з поля бою. Потiм морщив лоб i знизував плечима: - Ошень iнтересно. Нашi штабiсти нiяк не могли добитися вiд нього, що саме йому "ошень iнтересно", i, допитавши, вiдправили в тил. Цiй нагодi вiн, мабуть, був радий, бо хотiв подарувати командиру полка свiй фамiльний портсигар, але той гидливо вiдсунув його лiктем i сказав через перекладача, що поки що для пана обер-лейтенанта нема? особливо "ошень iнтересно", оскiльки нашi вiйська тiльки розгортають наступ, а от коли вони попруть ?хнiй вермахт аж у Нiмеччину, отодi буде найцiкавiше. - О, нашi, - замотав головою Краузе i усмiхнувся, показуючи iдеально вiдчищенi зуби. - Це нiколи не биват. Полковник не став переконувати. - Що ж, поживемо- побачимо, -сказав вiн i махнув рукою, щоб полоненого вивели. Два бiйцi-конво?ри зробили "?сть" i випровадили полоненого з хати. Вони вели його мовчки, насупившись, доки не вiдiйшли вiд штабно? хати. Один з них, саженного росту сибiряк-вусач, обернувся i, перегородивши багнетом дорогу полоненому, вп'явся очищами в нiмця i кивнув головою в той бiк, звiдкiля докочувався гарматний гул. - Сль?шишь, наши "катюши" играют? Зто наши ваших прут. Бачачи, що нiмець його не розумi?, бо?ць додав: - Русский солдат немецкого солдата, - i тикнув з розгону в повiтря так, як би ударив когось пiд зад. Нiмець зрозумiв i рiшуче закрутив головою. Бо?ць вiдскочив назад, лице його зробилось лютим: - А вот жигону раз - й кишки вон. Еще головою мотает, сволочь! Нiмець зблiд i вирячив очi, його бiлi пальцi, що тримали полу шинелi, здригнули, i вiн щось викрикнув по-нiмецьки, простяг праву руку з перснем, нiби заслоняючись вiд удару. Бо?ць, ще бiльше розлютившись, вiдскочив убiк i дав йому дорогу. - Йди уж! - крикнув вiн i вдарив його пiд бiк прикладом. Нiмець, боязко озираючись, поплентався вперед. Ноги його грузли по колiна, а шинеля волочилася по снiгу. Конво?р сердито сплюнув. - Шлепнуть бьi его вон там, под сосенками, - й ко-нец. А то поди тьi какой важнь?й, еще води его по на-шей землице. - Приказано в штаб дивизии отвести. Аль не сль?-хал? - нехотя обiзвався його товариш. - Попался бьi тн ему - он бн с тебя ремешки накроил! - Уж ато точно, - погодився другий конво?р. Вони замовкли i повели далi полоненого по бiлiй снiговiй пустелi. Тимка i Марка не послали на фронт з тим ешелоном, у якому вони ?хали, а залишили в резервних частинах, якi, одначе, були розташованi недалеко вiд фронту. З тиждень вони вчилися вiйськово? справи. Часто пiсля занять Марко, зазираючи товаришевi в очi, запитував: - А скажи, що старше, бригада чи дивiзiя? - Ти вчись по землi лазити, щоб тобi голови не звернуло, а в дивiзiях хай iншi тямкують, - веселiшав Тимко. Тодi Марко пiдсувався до землячка, гомонiв та гомонiв, що аж язик ставав колесом, а толку з того мало. Сiли в по?зд. Тимко мовчав i обзивався тiльки в крайнiх випадках. - Тобi що, язик... потягло? - сердився Марко. - Сам же мене виманив на оцю погибель, - при цих словах вiн показував на зброю, яку, чистячи, тримав у руках. - Хороший земляк, нема що казати. Марко говорив i говорив, бо тодi йому було не так страшно, а Тимко мовчав тому, що треба було робити дiло, а не телiпати язиком: треба було вчитися, як воювати, i вiн вчився, наполегливо i сумлiнно. Але часто, коли його заставляли лiзти по снiгу поповзом чи бiгати в атаку "короткими перебiжками", кидати гра-нату чи стрiляти по цiлi, вiн хоч i робив це сумлiнно, проте в душi смiявся i сам iз себе, i з iнших, а особливо з Марка, у якого голова рила снiг, а хребтина ви-пиралася в небо. Тимко був переконаний, що там, тобто на фронтi, усе не так, як тут, що там усе по-iншому, що навряд чи там доведеться бiгати такими рiвненькими iнтервалами, як тут, на учбовому плацу, i цi думки часом охолоджували його, i вiн уже не так ретельно виконував команди. В другiй половинi сiчня ?х виструнчили на плацу i пiсля вечiрньо? повiрки видали бойову зброю. Тимко тупцювався на одному мiсцi у валянках, шинелi, шапцi-вушанцi, лице його було мiдним вiд морозу. Вiн вiдчував себе незграбним i важким. - Куди ж це нас? - розгублено допитувався Марко, перекидаючи автомат то в лiву, то в праву руку. - Овечок пасти, - весело пiдморгнув Тимко, набиваючи кишенi патронами i гранатами. Марко зiщулився i бiльше нi про що не розпитував, вiн тiльки ходив вiд гурту до гурту, нiби хотiв розчине нитися в людськiй юрбi i стати непомiтним. Два автоматнi диски, що телiпалися на ремiняцi, били його по стегнах. Шапку йому видали не по розмiру, i вона весь час налiзала на очi, i вiн кожного разу пiдсував ??. Сибiряк Митяй, побачивши таке, повiв його до старшини i замiнив шапку. - На бiйцевi все мусить бути по формi, а то насунеться на очi - ворога не побачиш. Порипуючи валянками по снiгу, метушилися командири рот i взводiв, старшини роздавали котелки i кухлики. Бiйцi щедро кадили козячими нiжками - видано тижневу норму махорки. Вiд червоноармiйцiв пахло милом, банею i новим шинельним сукном: пiдроздiли наспiх проходили санобробку. Якийсь маленький шустрий бо?ць, вiд якого крiзь шинель димiла пара, бiгав помiж бiйцями, шукаючи сво? онучi, i кричав: - Лейтенант Колотiлов, до комбата! Пройшла дiвчина в кожушку, закутана по самi очi в теплу шаль. Бiйцi цмакали язиками, i кожен запрошував до себе пiд шинель погрiтися. Попереду хтось закричав: - ...оой-ся! - i всi почалц шикуватися поротно в колону. Розмови стихли. Колона завмерла на снiгу чорним квадратом. Тiльки над головами неслася пара вiд людського дихання. Колона рушила, i зараз же завищав пiд ногами снiг, засапали, давлячись холодним морозним повiтрям, люди, хтось забряжчав котелком, хтось спiткнувся i впав, зарившись носом у снiг. Його зараз же запитали, що вiн знайшов, i всi зареготали. - Встигнути б на той час, коли нiмець уже нав-дьори пуститься. - Ага. Хтось ополонку рубатиме, а ти воду питимеш? - Кажуть, пiшли на всьому фронтi... - "Катюш" натаскали - землi не знати! Як заграють - нiмцiв глухих витягають з окопiв. - Кiнчилось йому на руськiй землицi... - А менi з дому пишуть - вже до весни готуються. Ще коли та весна, ого-го-о! - Абдулаев! - Слушаю... - Пiднеси кулемет. - Товаришу командир, зачем Абдулаев? Один че-ловек - один котелок, каша - всем одинаково дает: Громов - котелок, Абдулаев - котелок. Зачем Абдулаев все время пулемет таскать? - Припинити розмови! Абдула?в з глухим ремством бере на плечi кулемет, люто шепоче маленькому Громову: - Кашу давай, давай. Курсак большой. Пулемет таскать - пузо болит. Нехороший человек. Абдула?в на голову вищий вiд усiх, i коли вiн кроку? в колонi з кулеметом на плечах, то зда?ться, що вiн несе нiмцям чорний хрест на погибель. Вiн iде в одному ряду з Тимком, Митя?м i Марком. Вою? вiн уже давно, з самого початку вiйни. Вiдступав вiд захiдних кордонiв Укра?ни, був два рази в оточен-дi, два, рази поранений вiдлежувався в госпiталях. Особливо дружить iз Митя?м. Митяй господар, у нього в речовому мiшку ? таке, як домашн? сало, ковбаса, цукор, запаснi онучi i рукавицi. Все це вимiняно за махорку. Митяй не курить. Вiн з родини розкольникiв i хоч у бога не вiрить, проте поганого зiлля не вжива?. Махорку мiня? на продукти i Абдула?в. Кращого мiняйла не знайдеш у дивiзi?. Хтось пустив чутку, що Абдула?в походить вiд старих бухарських купцiв. Навряд чи то правда, бо вiн татарин, а не узбек. Взагалi за Абдула?вим ходить слава схiдного чародiя i мата. В нього страшний нюх на продукти i речi, його знають старшини всiх пiдроздiлiв, з якими вiн вiв не завжди чесну гру. Одного разу вiн привiв пару коней i промiняв старшинi другого батальйону за теплi шапки i рукавицi, ще в додачу взяв пiвбарана i зробив iз нього шашлик для всього взводу. Згодом виявилось, що конi краденi в сусiдньому полку. При?жджали бiйцi iз господарського взводу з багнетами на ремiнних поясах, обiцяли безпремiнно вирiзати Абдула?ву на обох половинках по кiнськiй мордi, щоб не мiг бiльше сiдати на чужих коней. Та по?хали нi з чим. Часто Абдулаева старшини брали в помiчники, коли ?хали на полковi склади одержувати харчi для бiйцiв. Тодi обов'язково в старшинських мiшках виявлялося продуктiв трохи бiльше, нiж належало, а на складах менше, i була така думка, щоб Абдула?ва взагалi перевести в роту постачання. Але вiн вiд цього рiшуче вiдмовився, бо його мiсце в бойовiй ротi, а що коли треба щось зробити для постачання, то вiн все зробить в порядку шефства. На цьому i погодилися. П'ятим у ряду йшов Громов, хитрий i лiнивий. Коли стояли в резервi, вiн майже нiколи не вилазив iз нарядiв, i в нього вiчно було щось вiдiрване: гудзик вiд шинелi, або хлястик, чи пiдошва вiд чобота. Одного разу у нього побачили вiдiрване вiд шапки вухо, i вiн перед бiйцями, перед старшиною присягся, що то йому вiдкусив ротний кiнь. Виявилося, що це брехня, вiн зробив це навмисно, щоб одержати наряд, бо в нарядi було краще, нiж вчитися на холодному плацу вiйськовим вправам. У бою за ним не слiдкували. Iшли в атаку - i вiн iшов. До кiнця бою його нiхто не бачив, а коли закiнчувався бiй, то з'являвся Громов. Диски вiд автомата розстрiлянi. Вiн тяжко дихав i показував прострiлену шинель. Майже завжди мовчав i нi з ким не дружив, хоч не можна сказати, щоб був одинаком. Часто бувало, що вiн розшнуровував свiй кисет i роздавав бiйцям махорку. I ще помiчалася за ним риса: в тилу вiн був похмурим i неговiрким, коли ж наближався до фронту, - робився балакучим i весь час посмiхався, нiби йшов не на смертельну колотнечу, а до улюблено? тещi в гостi. Можливо, так проявлялися в ньому збудженiсть i хвилювання. Попереду брьохався командир роти Моргунов. Помiж сiрими шинелями виразно бiлiв його кожушок. Вiн був зовсiм молодий, жалiсний до бiйцiв i соромливий, як десятикласниця. В ротi нiхто не знав, що коли рота збиралася на фронт, на речових складах не знайшлося валянок об його нозi i рукавичок об руцi - все на нього було завелике. Тодi знайшли вихiд; полкова медсестра передала йому малюпусiнькi валяночки i рукавички, i вони згодилися для Моргунова. Вiн нiколи не лаявся грубою фронтовою лайкою i червонiв, коли при ньому лаявся хтось iнший. Говорили, що вiн син вiдомого сибiрського професора. Лейтенант нiколи не розповiдав про сво? бойовi подвиги, хоч усi бачили на його грудях два бойовi ордени i помiчали, що вiн трiшки прикульгу? на лiву ногу. Помiтили ще одне - вiн майже не посмiха?ться при бiйцях i зовсiм не усмiха?ться при жiнках: вiн хотiв здаватися бiльш серйозним, нiж був насправдi. Бiйцi його дуже любили, бо вiн ними дорожив i вiдстоював ?х перед вищим командуванням так гостро i принципово, що iнодi накликав на себе немилiсть. Вiн, бачите, розробив свiй особливий план занять iз ротою i свою систему, що не була погоджена i затверджена вищим штабом. Система ця полягала в тому, що Моргунов майже цiлковито вiдкинув "ать-два", тобто стройовi заняття i "коротким коли" чи "длиннь?м коли", а весь час учив бiйцiв, як поводити себе в бойовiй обстановцi. Вiн бачив на фронтi, що бiльшiсть людей гинуть тому, що не можуть використати мiсцевостi для свого захисту i для наступу, не знають вза?модi? родiв вiйськ, бояться ближнiх бо?в, авiацi? i танкiв, i вiн робив все для того, щоб пiхотинець був царем бойового поля. Опiвночi бiйцi вiдчули, що недалеко фронт. Дорога була запруджена вiйськом, машинами, обозами, обабiч шосе стояли величезнi чорнi ящики, i коли бiйцi пiдiйшли ближче, то почули запах бензинового згару i побачили танки. Якийсь танкiст, мабуть, командир, в чорному комбiнезонi, говорив комусь пiвголосом: - Я не одержував наказу займати цю дiлянку. Менi наказали вийти в Селiжари. - Виконуйте те, що наказую вам я. - ?сть! По машинах! Танки зачхали моторами (вони працювали на малiм газу) i рушили кудись убiк, кидаючи на полкову колону сухий снiговий пил. Зустрiлося кiлька саней з пораненими. Хтось iз колони запитав: - Ну, як там справи, братцi? Один поранений, у якого з-пiд ушанки бiлiла на головi пов'язка, звiвся на лiкоть, сказав, пересилюючи бiль: - А от пiдеш - понюха?ш... - На лiвому фланзi нашi прорвали фронт i женуть нiмця, - обiзвався з других саней молодий, веселий голос. На третiх санях лежало дво?, iз головою загорнувшись в шинелi. Третiй сидiв, розхитуючись i стогнучи, "О-о-ох, о-о-ох!" - виривалося з його чорного рота i на секунду не затихало. Вiд поранених несло снарядним димом i запеченою кров'ю. Полк зупинився в густому лiсi. Моргунова викликали до комбата. Люди здивовано запитували одне одного: "Куди ж це нас? Що з нами будуть робити?" Але на фронтi не пояснюють, а вiддають накази, якi треба виконувати. Ще з годину петляв батальйон лiсом. Моргунов розташував свою роту на вiдпочинок, вислав боковi дозори. Людям заборонено курити i розмовляти. Десь за лiсом злiтали ракети, i зеленi тiнi освiчували чорнi стовбури дерев. Чути було кулеметну стрiлянину. Iнодi з лунким дзвоном била батарея, i десь далеко-далеко чувся глухий розрив. Люди сидiли пiд деревами на снiгу. Нiхто не здрiмнув, усi вiдчували, що тут фронт, i були зiбранi та настороженi. Абдула?в ходив iз Моргуновим по розташуванню роти, вiдбирав бiйцiв. - ?рем??в, Слободянюк, Разгуля?в, Митяй... Викликанi схоплювалися на ноги, при?днувалися до Абдулаева. Бiля Тимка Абдула?в затримався на секунду, обернувся до Моргунова. - Беру. - Я б не радив. - Нiчого. Хай привча?ться. Абдула?в поплескав Тимка по плечу i злегка штовхнув його в бiк, де стояли вiдiбранi бiйцi. Тимко мовчки став бiля них, поправив за спиною автомат. Марко пiдiйшов до нього, з плачем у голосi запитав i - А як же я? В пiтьмi його зiщулена постать була сиротливою i одинокою. - Частiше землi вклоняйся, - засмiявся Тимко. Марко повернувся i пiшов у темряву, i тодi серце Тимка йокнуло. Вiн наздогнав товариша i тихо сказав йому: - Ти стережись, Марку, голови не виставляй. Чи ж думали ми з тобою, коли пасли у Троянiвцi корiв, що доля занесе нас аж сюди? Марко вiдвернувся в темряву. Вiн плакав. Тимко помовчав. Марко заметушився, щось вийняв iз боково? кишенi. - Вiзьми, це менi мати на дорогу дала. Свяченi кiсточки з вишнi. Замова вiд кулi. - А тобi? - В мене ще ?. Тимко понюхав три малюсiнькi грудочки, поклав у кишеню. - Бе?вою горою пахнуть, - сказав вiн i посмiхнувся. - Щось ти дуже веселий, Тимку? - На масницю уродився, - вишкiрився бiлими зубами Тимко i, потиснувши Марковi руку, побiг до групи, що вилаштовувалась помiж деревами. Групу вiв Абдула?в. Десять чоловiк одягли бiлi маскхалати. - Де шалтай-болтай? - насварився на Тимка Абдула?в. - Прощався iз землякомi - Одержуй халат. Крiм збро?, яка була у бiйцiв, видали ножi в брезентових чохлах. "Гм. Це на якусь веселу свайбу йдемо", - подумав Тимко, чiпляючи ножа до пояса. Моргунов провiв ?х до узлiсся i, зiбравши в гурточок, пошепки сказав: - От так, ребятки, наказано вам привести "язика". Зараз, - вiн глянув на годинник, - пiв на другу. Вн повиннi бути тут пiв на п'яту... з "язиком". Ясно? Iдiть. Бiйцi один за одним вийшли з лiсу. Абдула?в був старий вовк, вiн знав - "язика" взяти нелегко. По рiдкiй стрiлянинi вiн визначив, де розташованi нiмцi, непомiтно прослизнув повз них. Попереду було село Стара Торопа, i Абдула?в розраховував там узяти "язика". Становище було таке, що ?хнiй батальйон, як розказав ?м перед виходом на завдання Моргунов, вийшов нiмцям у тил, отже, тiльки на схiднiй околицi Старо? Торопи був нiмецький фронт, i там чулася млява стрiлянина, видно, заради охорони. Хлопцi вийшли до села з заходу, так що тепер ?м не було чого боятись, хоча, звичайно, треба бути насторожi. Погода була не розвiдницька: мiсячна. Тiнi на снiгу - в райдужних кантах. Проскочили бiлу пустелю. В улоговинi зупинилися. За горбом - Стара Торопа. Вони стояли внизу i радились. Угорi ходив вiтер I здмухував снiг на халати. Абдула?в глянув на годинник. Вони були в дорозi вже сорок хвилин. Розбившись на двi групи, розiйшлися, тримаючи, одначе, певну вiддаль, щоб не губити один одного з поля зору. Видралися на горб, попадали в снiг. Тиша. Чути, як з-пiд лиж з шурхотом сиплеться снiг. На бiлому снiговиннi чорнiють хати, вi? згарищем. Хлопцi повзуть, перелазять через загорожу, завмирають на чи?мусь городi. Абдула?в, Митяй i Тимко повзуть далi. Абдула?в нюхом чу?, що в хатi хтось ?. Робить кiлька стрибкiв i причаю?ться бiля хлiва бiлим привидом. У дворi сто?ть пiдвода. Прикритi попонами, тиснуться конi. Вони вже вчули чужинцiв, щулять вуха, сторожко витягують ши?. Вiд них тягне кiзяком, сечею i нудливим духом чужого майна. Абдула?в да? знак, i Митяй з Тимком прискакують до нього. - Тут хтось ?, - ворушить губами сержант i показу? на хату. Раптом вiн застига? i да? знак "увага". По вулицi чути скрип людських крокiв. Сiльською вулицею крокують дво? з карабiнами за плечима. Дво?! Взяти не можна. Хтось iз них обов'язково вистрелить або закричить. "У-у, iшаки!" - ла?ться Абдула?в i проводить ?х злющим поглядом. Розвiдники стоять, вичiкуючи на здобич, але звiрина не йде. Тодi Абдула?в забира? Митяя i руха?ться до сусiднього двору. Тимковi наказу? стояти пiд хлiвом, спостерiгати за хатою. - Бачиш, - показу? Абдула?в на воза i коней посеред подвiр'я. - Фрiци тут е. Не може такого бути, щоб хто-небудь з них не вийшов надвiр. Тимко щiльнiше тулиться до стiни i наводить очi на дверi. Вiн сто?ть довго, мерзнуть ноги i руки, смертельно хочеться закурити. Знову повз двiр проходять вартовi. Вiн бачить блиск мiсяця на багнетах i чу? ?х тиху розмову. Ось один з них зупинився, блиснув запальничкою, прикурив. На Тимка вiйнуло запашним димком. Вони стояли вiд нього в кiлькох метрах, i йому здавалося, що вони його бачать. Тимка давить пiд ложечкою, вiн переста? дихати, кам'янi?. Нiмцi простують далi, несучи на багнетах iскри мiсяця. Тимко тре рукавичкою злiпленi морозом вi?. Раптом тихо iржуть конi, дверi вiдчиняються, i з хати виходить нiмець. Вiн сто?ть секунду-двi, нiби прислуха?ться до чогось, потiм розстiбу? шинелю i сюркотить у снiг. Тимко вискаку? iз-за хлiва i шепоче: - Хенде гох! Нiмець пiднiма? руки, а спритним ударом ноги вибива? автомат з рук Тимка, хапа? за горло i кида? в снiг. Тимко б'? нiмця колiном пiд дихало. Нiмець летить у снiг. Тимко насiда? зверху i чув, як щось важко б'? його по головi. "Пропавi"-шепоче його гаснуча свiдомiсть... - Ти можеш iти? - пита? його хтось, тяжко сопучи. - Можу! - шепоче. Мороз поверта? сили, Тимко бiжить. В улоговину котиться, як груша. Рот забитий снiгом, у носi снiг, в вухах снiг. Тимко пiдiйма?ться шгноги i бачить перед собою всiх розвiдникiв. Вони тривожно метушаться: в'яжуть того самого нiмця