, з яким борюкався Тимко. Абдула?в суворий i стривожений. - Ошень харош, харошi Пошли, ребята, - пiдганя? вiн розвiдникiв. Вони стають на лижi i прудко тягнуть нiмця по снiгу. Абдула?в пiдходить до Тимка. Тепер усе добре, "язика" потягли, до свiтанку далеко, мимо батарей проскочать. В селi стрiлянина i тривога, одна за одною злiтають ракети. Голубi виблиски бiжать по снiгах. - Завили, шакаль?, - кива? Абдула?в у той бiк, звiдки чу?ться стрiлянина, i смi?ться. - Тебе шапка спасал. Он тебя гранатой башка бил. Ты хароший человек, у тебя башка крепкий. - Як же воно вийшло? - пита? Тимко. - Потом, - смi?ться Абдула?в i пришвидшу? крок. - Наши уже далеко отошли, шире шаг. Доганять нада. У повiтрi наростаючий свист снаряда. - Ложись, - шепче Абдула?в, i вони з Тимком падають у снiг. ?х обда? гарячими газами. Вгорi фуркотять уламки, один iз них пада? зовсiм близько, i чути, як вiн шипить у снiгу, вичахаючи. - Наши стрелял, фрицов батарей искал, - поясню? Абдула?в, вони знову бiжать до лiсу, який уже недалеко. Пiд самим лiсом ?х наздогнало кiлька мiн: двi вибухнули далеко позаду, третя шарахнула в лiсi. Вибух був гучний i трiскучий. - Зто фриц. Из Торопы бросал, - i Абдула?в вилаявся по-сво?му. Потiм, коли вони зайшли помiж дерев, вiн сказав: - Ти хароший человек, смелнй, а фрица не мо-жешь брать. Нада его бить по башка, а не говорить "руки вверх". Я сль?шал вашу возню, прибегал, помог. Нада голову бить й тихо, спокойно. Понял? Тимко кивнув головою i мiцно зав'язав шворочки вiд шапки, щоб не так густо iшла кров. Коли увiйшли в розташування батальону, досвiдчений Абдула?в вiдчув, що тут щось трапилося. Вартовий, незважаючи на те, що вони назвали пароль, не пропускав ?х i весь час прислухався до вибухiв. - Почему не пускаешь? Пароль сказал, што нада? - А може, ви нiмцi? - Какой немцы? Пустая твоя голова, - вилаявся Абдула?в. Мимо пробiгли санiтари з носилками. Вартовий, глянувши на них, сказав Абдула?ву: - Один взвод мiною накрило. Тимко не став чекати, пiшов шукати санiтарiв. Вони скинули з нього шапку, вистригли навколо рани волосся i змазали йодом. - Нiчого страшного, - сказав один з них, - черепок цiлий, - i навернув Тимковi на головi бiлу чалму. Шапка не налазила, i Тимко, засунувши ?? пiд халат, пiшов розшукувати Марка. В ротi Тимка зустрiли приязно. - А, герой ночi? - обступили його бiйцi, але вiн не став з ними розмовляти. Його охопила якась тривога, i вiн шукав Марка. - Це який же? - перепитували його. - З новеньких? Той, що стояв пiд деревом? Зда?ться, його в другий взвод перевели. - I зовсiм нi. Його з першого разу. Отам, пiд соснами, вони всi лежать. "Пiд якими соснами? Що вони мелють? Таж я двi години тому бачився з Марком i говорив". Тимко пiдiйшов до сосен. Марка там не було. Тодi вiн пiшов далi i побачив на снiгу непорушних людей, що стогнали. Вiн наблизився, i став розшукувати Марка, i майже зразу побачив його. Той сидiв, обiпершись спиною об дерево, i не стогнав, а сичав крiзь зуби. Лiва нога, обмотана бинтами, лежала на шинелi. - Тебе поранило? - запитав Тимко, вiдчуваючи, як Марко то вiдплива? кудись у темряву, то знову появля?ться близько перед очима. Марко мовчки кивнув головою i злегка торкнувся рукою до бинтiв. - Стояв я, значця, пiд деревом i думаю... дай... сухарика пожую. А воно звiдки й прилетiло. Кинувся бiгти, а нога як дерев'яна. С-с-с, - знову засичав Марко i зiщулився вiд болю. - Прямо в гурт влучило. С-с-с... I хтозна-звiдки вона й прилетiла... с-с-с-с... В таборi заворушилися. Полонений нiмець розповiв, що в селi стоять незначнi гарнiзони i що основна укрiплена лiнiя - на схiднiй околицi Старо? Торопи. Командування розраховувало взяти село комбiнованим ударом. Через десять хвилин повинна розпочатися атака. - Може, валянок мiй вiзьмеш, - розщедрився Марко. - Як одшаткують ногу в шпиталi - навiщо вiн менi? - Ех, Марку, Марку... От i з тобою розлука настала. А де ж наше дитинство, що ожиною пахло, де ж наша юнiсть - голуба ташанська? Аж там, за лiсами чорними, за дорогами битими, вiдiйшло i незчулося, пiшло - не вернулося... Тимко м'яв у руках шапку, а вона димом снарядним пахла. - Прощай, Марку. Долоня на долоню, мозоль на мозоль, жилка на жилку. Серця кров'ю пропекло, вiрною, земляцькою. Марко захлипав пiд сосною, а Тимко побiг з автоматом у снiговий крутiж: не в його характерi було розчулюватися. Як тiльки батальйон вийшов iз лiсу, розпочалася артилерiйська канонада. Все злилося в ?диний гул, який не стихав нi на секунду, а весь час посилювався. "Го-ооо-о-о, гоо-о-о-о", - рокотало понад лiсами i перекочувалося з краю в край. Було ще темно, i вибухiв не було видно. На бiлому снiгу зачорнiли постатi бiйцiв, вони бiгли i кричали "ура"... "А-аа-а-аi - неслося над бiлими снiгами i зливалося з трiскотнявою кулеметiв, автоматiв, гарматним гулом. Абдула?в бiг разом iз Тимком. До села залишалося метрiв двiстi, навiть у пiвтемрявi було видно першi хати. - Сейчай он нам даст, - крикнув на бiгу Абдула?в i вставив до автомата новий диск. Ще проскочили п'ятдесят метрiв, i раптом щiльний струмiнь вогню полоснув по наступаючих. Бо?ць, що бiг попереду Тимка, ткнувся носом у снiг. Наступаючi шарахнули убiк, а Тимко побiг прямо, стрiляючи на ходу i щосили кричачи: "...а-а-а!" Кiлька разiв падав, зводився, знову бiг, випльовуючи з рота снiг. Вибуховою хвилею його кинуло в снiг. Вiн полежав кiлька секунд, увiгнав у автомат новий диск, посипав кулями кудись уперед. Бiля нього щось трiскало, лопалося, шпурляло снiгом у очi, та вiн повз уперед. Йому i в голову не приходило, що то ляскають бiля нього розривнi кулi. Все повз i робив у глибокому снiгу кручений слiд. Раптом вiн посунувся униз i зрозумiв, що летить в улоговину. Вiдразу ж схопився i побiг нею. Над ним трiщало, гримiло i цявкало. В улоговинi схили були чорнi вiд вирвано? вибухами землi. Тут назбиралися гази i смердiло, як iз старого комина. Заламуючи до кровi нiгтi, видряпався на горбок i побачив пiд хатою двох нiмцiв у касках. Один лежав за кулеметом, другий метушився бiля коробок iз кулеметними стрiчками. Нiмцi помiтили його i дали довгу чергу. Але вiн встиг упасти в снiг, i кулi зашипiли зверху. Тимко вiдчепив гранату i швиргонув наослiп. Вибуху майже не було чути, бо якраз поблизу розiрвався снаряд. Тимка дружно замолотило груддям по спинi. Вiн звiвся i, зiгнувшись, побiг до хати. Один солдат був убитий, а другий вовтузився бiля кулемета, закладаючи стрiчку. Вiн таки устиг ?? закласти, але вистрiлити не встиг. Тимко вдарив його прикладом по касцi так, як би вiн бив сокирою дровиняку, що не хоче колотися, - обiруч. Нiмець викинув з грудей короткий звук "го" i звалився на спину. Тимко сiв бiля кулемета i повернув його вздовж сiльсько? вулицi. Нiмцi короткими перебiжками, ховаючись поза будинками, бiгли до нього, i Тимко вже бачив каски i сiрi вiд морозу обличчя. Вони вже були близько, як раптом повернули i побiгли назад. Один з них махнув на бiгу руками i кинув ?х хрестом на землю; другий присiв, потiм випростався i, кульгаючи, побiг далi. Тимко перестав стрiляти, бо закiнчилася стрiчка. В цей час позад себе почув тяжке сапання i крик. Вiн озирнувся i побачив наших бiйцiв, якi вибiгли з-за хат. Мимо нього теж пробiгло кiлька червоноармiйцiв, i один з них схопився руками за голову, закрутився на мiсцi, тикаючись головою в усi боки, як слiпий, пробiг кiлька крокiв, зашкопертав, ухопився за дерево, обiйняв його руками, зсунувся i так i залишився сидiти бiля нього. Тимко схопився i також хотiв був бiгти вперед, але чомусь озирнувся i побачив, що кулеметник-нiмець, якого вiн приглушив, розстiба? в свого товариша кобуру i намага?ться витягти пiстолет. Бiлi пальцi його нервово бiгають по чорнiй кобурi. Тимко вихоплю? з пiхов багнет-нiж i в два стрибки уже бiля нього. Б'? ножем у живiт. Нiмець здрига? всiм тiлом, каска його гримить по стволу кулемета... Тимко бачить, як вiн зiва? ротом i випльову? снiг разом iз кров'ю, в горлi у нього булькотить. Раптом нiмець почина? пiдводитись, i нiж ворушиться в його животi. Тимко дав коротку чергу в груди. З шинелi летять клаптi сукна i курить пилюка, блискучi гарячi гiльзи летять на землю, i з них ще куриться димок. Тiло нiмця нерухоме. Тимко сто?ть над ним, зцiпивши зуби. Закривавлена пов'язка зсунулась з голови, очi горять сухо: "Ну що, завоював Росiю?" Нiмець лежить на землi хрестом, 'на чоботях блищать вичовганi шипи. "Здалека ж ти прибився, та вже далi не пiдеш". Нiмець мовчав, у губах засiла смерть, а в пальцях - вигребена з-пiд снiгу грудочка землi. "I цього не дам", - насупився Тимко i вибив ногою грудку, потiм перезарядив свiй автомат i побiг туди, де клекотiв бiй. Нашi вiйська вже захопили схiдну околицю села i просувалися далi. Червоноармiйцi бiгли через городи кудись у горiшнiй куток села, де ще вiдгризалися нiмцi. Тимко бачив, як бiля одного розбитого снарядом будинку метушилися нашi мiнометники, встановлюючи мiномет. За будинком пiд розваленою стiною стояли сани з мiнами; кошлата рижа конячина, що привезла сюди бо?припаси, стояла, опустивши голову, нiби дрiмаючи. На довгiй шерстi кришталевим люстром висiли бурульки, i при кожному русi тварини трiнькали мелодiйним дзвоном. Вусатий ?здовий з батогом за поясом, бурий вiд натуги, носив мiни. Бiйцi вiдкрили стрiлянину, i Тимко бачив, що мiни рвуться на бугрi, за селом. Коли снiгова запона розвiялась, вiн помiтив людськi фiгури, що чорними клубочками котилися не з села, а в село. "В контратаку перейшли нiмцi", - подумав вiн i побiг швидше, переплигуючи тiла убитих нiмцiв, що лежали на дорозi. Вискочив на околицю, помчав далi. Крокiв за двадцять вiд нього сапотiли ще якiсь бiйцi, але вигляд у них був дивний i страшний: всi вони були в подертих брудних шинелях i озбро?нi чим доведеться, - бiльшiсть iз нiмецькими гвинтiвками в ру-. ках - це були нашi полоненi, яких тiльки-но визволили iз табору. Раптом iз горбiв потекла вниз лавина сiрих шинелей, i зараз же за ними iз-за схилiв вилетiли танки. Вони мчали на повнiй швидкостi, розкидаючи гусеницями снiг, залишаючи позад себе бiлi смерчi снiгово? порошi, що, просвiчуючись на сонцi, яскраво блискотiли, як риб'яча луска. Помiж тi?ю порошею невиразно виднiлися людськi постатi, - то бiгла нiмецька пiхота. Тимко упав у снiг i озирнувся навколо. Йому уже виразно було видно обличчя сво?х бiйцiв, що бiгли з горба. Нiмецькi танки били з гармат i кулеметiв. Бiйцi падали в глибокий снiг, i ?хнiх трупiв не було видно. Упавши, чоловiк нiби зараз же провалювався крiзь землю. Тимко схопився, i побiг уперед, i скоро змiшався iз тими, що бiгли з горбiв. Раптом зчинилась така стрiлянина, що не можна було зрозумiти, хто кого б'?. Попереду щось блиснуло i повалив густий дим. Перший танк крутився на мiсцi. Тимковi вдарило в горлянку кислою оскомою горiлого залiза. Вiн пробiг ще кiлька крокiв i плигнув у глибоку вирву вiд снаряда, на вiнцях яко? стримiли гострi уламки. Раптом нiмецькi танки повернули назад, i по нашiй пiхотi з краю в край пронеслося "ааа-а-а-а!", i сiрi шинелi заворушилися i побiгли вже не назад, а вперед. Тимко також вихопився iз сво?? вирви i побiг сильними широкими стрибками. Мимо нього щось ревнуло, заляскало, i вiн побачив, що це нашi "тридцятьчетвiрки" з розгону промчались на горб. Тимко побачив нашого бiйця, що бiг без шапки i шинелi, вiн правою рукою пiдтримував вiдбиту осколком щелепу. Його зелена фуфайка була заюшена кров'ю. Тимко вискочив на горб. В улоговинi овечою отарою полоха?ться нiмецька пiхота, i нашi танки давлять ?? гусеницями i розстрiлюють з кулеметiв. "Добивати ?х треба", - подумав вiн i на бiгу дав двi довгi черги. Вiн бiг по улоговинi i бачив, що нашi бiйцi вже беруть полонених. Недалеко вiд нього у вирвi блиснув кокардою офiцерський кашкет. Тимко побiг на нього. Раптом хтось тупими щипцями рвонув його за спину. Вiн упав на живiт, жадiбним сапанням занюхав снiг. Офiцер вискочив iз вирви i подряпався вгору крутим схилом. Вiн був у мундирi, галiфе, чоботи його блищали в снiгу. Та йому було тяжко i трудно, вiн ступав якось боком, далеко вiдвiвши руку з парабелумом. Тимко звiв голову i клiпнув вiями, щоб збити з них снiг i краще бачити. Приклав холодне ложе до гарячо? щоки, навiв дуло нiмцевi помiж лопатки. Офiцер упав набiк i покотився у видолинок, блискаючи хрестами. i чобiтьми. Попереду нього котився кашкет iз кокардою. Тимко дотягся до нього рукою, зiм'яв i втратив свiдомiсть. Незадовго перед тим, як було поранено Тимка, на командному пунктi дивiзi? був поранений ще один во?н: командуючий армi?ю генерал-лейтенант Овча-ренко. Осколками бомби йому перебило праву ногу. Коли лiкар нашвидку поров синю штанину, кров розводила по нiй ще один лампас. Генерал задихався вiд болю i через кожну хвилину довiдувався у молодшого ад'ютанта, як справи на фронтi. Ад'ютант поштиво схилявся над носилками, на яких лежав командуючий, i ввiчливо доповiдав, що нашi просуваються, що лижники захопили станцiю i перерiзали ?дину дорогу для вiдступу торопецькiй групi, яка хотiла прорватися на пiвдень. Поступило зведення вiд четвертого, що взята велика група полонених. - Хорошо, - сказав командуючий i втомлено схилив на груди голову, нiби збираючись задрiмати, але потiм вiдкрив очi i попросив ад'ютанта пiдiйти ближче. Той виструнчився, бiленький, як лебiдь, у бiлому кожушку. Командуючий поморщився, по високому чолi проповзла хмурiсть. Ад'ютант виструнчився ще дужче, i в збентежених очах його завихрилося замiшання. "Я нi в чому не почуваюся винним. Я стою по уставу. Накажiть - я все виконаю", - наче говорив його вигляд. Але командуючий морщився i знизу вгору пильно, навiть суворо, дивився на нього. Потiм розтяг губи i змiшав усмiшку з болем: - I треба ж було налетiти i на дурацький осколок, а? Молоденький ад'ютант опустив очi: вiн не знав, що сказати. Але той батькiвський тон, яким вiдiзвався до нього командуючий, пiдбадьорив його, i вiн вiдважився на жарт: - Нiчого. До перемоги заживе. - Але ?? треба робити, - обiзвався командуючий. - Передайте наказ: нiкому не говорити про мо? поранення. Ад'ютант сказав "?сть" i побiг до рацi?. Всi, хто оточував генерала, зрозумiли, що вiн не кине свого поста. Командуючого поклали на сани, обмостили ногу i в супроводi ад'ютанта, охорони i лiкаря повезли на командний пункт армi?. Його влаштували так, що вiн мiг напiвсидiти, i йому було видно, що робиться навколо. Мимо, большаком, резерви наздоганяли фронт. Бiйцi йшли у валянках, теплих шапках i теплих рукавицях. Все це були волжани, уральцi, сибiряки. Вони iшли поважно, як на важливу i пильну роботу; обличчя ?хнi були спокiйними i суворими. Деякi бiйцi жартували, пхаючи один одного в снiг. На привалах обов'язково хтось з'являвся з гармошкою, i над голубими снiгами лунали "частушки-спевушки", "попевочки", веселi, залихвацькi, iнодi по-солдатському брутальнi, але все це говорило про те, що в бiй iшла весела i окрилена першими перемогами армiя, i генерал, посмоктуючи "Казбек", пригадував лiтньо-осiннi бо?, втомленi обличчя бiйцiв, поранених, закушпелених, злих. Нi! Тепер було зовсiм не те! Руський дух не вдалося зломити, i ось вiн уже ширя? над степом "напевочками" i несе на багнетах сувору кару вороговi. Дивлячись на маршовi колони, що, поспiшаючи, наздоганяли фронт, який рухався на захiд, на веселих бiйцiв, на ряди автомашин, що пiдвозили бо?припаси, командуючий розумiв, що це успiх, що наступ розгорта?ться i що в такий вiдповiдальний момент вiн не може покинути фронт. Генерала везли видолинком на большак з тим, щоб там пересадити на санiтарну машину i вiдправити далi на КП армi?. Його везли тим видолинком, де ще недавно кипiв бiй i де ще не встигли пiдiбрати поранених i забитих. На дорозi стояла вантажна машина, i звiдти чулося два голоси, що сперечалися помiж собою: - Хiба так кладуть, дурна твоя голова?! - кричав один з них. - Треба так складати, щоб лежали, як сiрнички, i теплiше буде? А ти що робиш? Як будемо так вкладати, то доведеться ще одну ходку робити. - А ти бо?шся? - простуджено хрипiв другий голос. - Не боюся, а менi наказано снаряди пiдвозити, а з цими ви б i самi справилися. Коли генерал пiд'?хав ближче, вiн побачив шофера в засмальцьованому кожушку, що розкурював козячу нiжку, лiниво пересварюючись iз двома бiйцями, якi вкладали на дно кузова наших червоноармiйцiв. - Раненi? - запитав генерал. Шофер кинувся, як на пружинах, i вiд несподiванки вирячив очi. Вiн не сподiвався зустрiти генерала так близько бiля фронту та ще й не в броньовику, а на простих санях-розвальнях. Кинувши до щапки руку, вiн набрав повнi груди смiливостi i вiдрапортував одним духом: - Похоронна команда займа?ться уборкою трупiв!.. Генерал зняв шапку i важко опустив голову у смушевий комiр. П'ять пар заснiжених пiдошов iз зведеними докупи каблуками лежали на днi кузова. У генерала смикнулася лiва щока i куточки губ. Вiн одяг шапку i опустив очi. Сани рушили. Ад'ютант бачив, що генерал схвильований, i, щоб хоч чимось втiшити його, сказав: - Товаришу генерал-лейтенант, нашi жертви, безсумнiвно, меншi. - А ти ходив ?х рахувати? - насмiшкувато запитав генерал. - Нi, але... операцiя так була пiдготовлена блискучо i нашi так несподiвано нанесли удар, що менi зда?ться... - Тобi зда?ться, а я точно знаю, що в тих, що наступають, жертв завжди бiльше, нiж у тих, що обороняються. Красивий ад'ютант почервонiв i замовк, попросив у генерала дозволу закурити. Вийняв нiмецьку запальничку i усмiхнувся, пригадавши, що цю запальничку йому подарувала одна армiйська телефонiстка. Примруживши очi, дивлячись крiзь райдужну щiлину, побачив обтягнуту вузенькою спiдничкою фiгурку, з широким ременем на тоненькiй талi?. "Скорiше б у штаб, там веселiше. Але не дай бог кому такого генерала, як у мене. Сам не зна? спокою i другим не да?. Замiсть того щоб керувати iз свого штабу, вiн лiзе у саму гущу бою. I ось наслiдок - сидить iз перебитою ногою. Побанитись би оце, взяти iз складу чисту бiлизну i ввечерi до Лiночки. Хапай мить, щоб любить. Адже ж' може бути так, що цюкне малесенький осколок - "Милая, сердцем моим не согре-тая, песня моя осталась недопетая", i навiть у нових теплих валянках мало при?мностi лежати на холод ному днищi кузова машини", - разом iз димом випах-кував сво? думки дженджуристий ад'ютант. Про його поведiнку генерал дуже добре знав, але тримав коло себе за ретельнiсть. Ад'ютант мав феноменальну пам'ять i виключну хоробрiсть. Генералу подобалась його витонченiсть, i такт, i навiть його романтично-донжуанська душа. Поки що вiн за все йому пробачав, i стосунки мiж ними були якнайкращi, хоча ад'ютант знав, що хай тiльки трапиться щось недобре, хай вiн порушить дисциплiну, - генерал нiколи не заступиться за нього i покара? по заслузi. - Товариш командуючий, дозвольте звернутися. Хочу вам розповiсти дуже цiкаву iсторiю. Я допитував одного полоненого нiмецького офiцера, i зна?те, що вiн менi сказав? Ад'ютант не встиг доказати - в повiтрi почувся свист цiло? черги снарядiв, i вони стали вибухати по улоговинi i на ?? схилах. Командуючий сказав, пiдморгнувши: - У бiлий свiт, як у копiйку: нашо? пiхоти тут уже давно нема?. - Осколком йому знесло iз голови смушеву шапку. - Iч, загра?... - усмiхнувся вiн, розглядаючи дiрку. - Доведеться просити на складi другу. А як не дадуть? Я ж ?? не виносив, скiльки положено? - Я мистецьки ?? зашию, - засмiявся ад'ютант. Лiкар щулився на санях, злякано поглядаючи на горби. Але вогонь уже перенесли далi, i снаряди гомонiли десь за лiсом. Санiтари повибiгали iз сво?х схованок, i, взявши носилки, стали пiдбирати поранених бiйцiв. - Знову забитi? - запитав командуючий. Два санiтари поставили носилки на снiг, дружно доповiли: - Пораненi, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак. Сани зупинилися, i генерал побачив на носилках молодого бiйця з перев'язаною головою i смаглявим сердитим обличчям. Шинеля i гiмнастьорка в нього були пошматованi, бiлiли бинти, що оповивали груди. - Ось вiдбира?мо, а вiн не да?, - i санiтар показав на бiйця, що закривавленою рукою тримав пом'ятого офiцерського кашкета з вiдiрваним орлом. Генерал здивовано пiдняв угору брови. - Навiщо тобi офiцерський кашкет? - запитав у бiйця. Бо?ць лизнув язиком шорсткi губи. - Я вбив його... Вiн лежить там, бiля схилу, - з трудом вимовив вiн, i пергаментне обличчя задихало помстою. - Як тво? прiзвище? - Тимко Вихор. З лижного батальйону. Вiн весь час облизував губи i просив снiгу. Зачувши прiзвище бiйця, маленький красивий ад'ютант нiби пригадав щось i, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його. Нахилившись до генерала, тихо сказав: - Цей хлопець ? в списку бiйцiв, що вiдзначилися в сьогоднiшнiй операцi?. Комiсар п'ятого переда?, що вiн знищив кулеметну обслугу, яка обливала свинцем батальйон, i цим дав можливiсть швидко повести наступ. Всi мовчки дивилися на бiйця, який лежав, закривши очi. Генерал був старий солдат, i за сво? бойове життя бачив сотнi геро?в, убитих i поранених, але нiколи вiн так не страждав, як тодi, коли бачив перед собою забитих або тяжко поранених зовсiм ще молодих юнакiв. Тодi щось батькiвське горювало в ньому i до спазм в горлi здавлювало серце. - Пiднесiть його до мене, - попросив командуючий. Два санiтари обережно взяли носилки, наблизились до генерала. Тимко вiдкрив очi. Вони були блискучi, i помiж вiями кипiв бiль. - Пити дуже хочеться... Лiкар, що вже мацав його пульс, кивнув санiтарам : - Натрусiть йому на губи снiгу. Тимко жадiбно облизав губи язиком i кинув кашкет на землю. Генерал простяг руку до ад'ютанта, той вийняв iз сумки малесеньку коробочку i щось передав командуючому. - Ти хоробрий во?н, - сказав генерал i, нахилившись, приколов до шинелi Тимка медаль "За вiдвагу". XIV Удень ще сяк-так, чоловiк то бiля худобини пора?ться, то пiде в луг пенькiв набити на розтопку, а притюпа? нiч - хоч вий по-вовчи. Глухо, сумно. Над снiгами i над хатами провиса? чорна мертвота. В такий час iз ташанських очеретiв виходить вовча зграя, хижо винюху? снiжок, по якому бродила на вечiрнiм водопо? товаряка, всiда?ться навколо ополонок, i зимовими зорями довго свiтяться в темнiй водi вовчi очi. Вожак, сильний, м'язистий звiр, сидить нерухомо, як на святiй молитвi. Клаца? зубами, одiрве вiд льоду сухий зад (на льоду залишиться ошмульгок шерстi) i, витягши лобасту голову вперед, потрюхика? на роздо-бутки. Щось гуркнуло в синiй пустелi. То вiд морозу лопнув лiд. Свiжа трiщина заграла проти мiсяця павичевим пiр'ям. I знову вовчi тiнi в райдужних коронках мiсяця бiжать по льодах. Ось вожак щось зачув. Нiздрi його затрiпотiли i покрилися слизотою. Вiн рiзко крутнув убiк i щосили погнав до чорно? купи куширю, що лежав на снiгу. Прибiг i став розривати лапами. Браття-сiроманцi не вiдставали вiд нього. Але вiн, вожак, вiн сам винюхав, вiн перший знайшов. Отож церемонитися нiчого - i летить шерсть iз пiдлеглих. Нарештi знайшов те, що шукав, кинув зубами мерзлу щуку на голубий полумисок льоду. Вона сяйнула лускою, i вожак сильним стрибком настиг ??. Помчала рiчкою вовча зграя. А з очеретiв видибала лисичка. На льоду золотим карасиком стрiпнувся мiсяць. Лисичка схопила його лапками i лизнула язиком. Ху! Прiсне! Риб'ячий дух чманив ?? i викликав спазми, але вона тiльки понюхала те мiсце, де лежала щука, i, жалiбно заскiмливши, подалася в село. Довга зимова нiч. Довга. Тягнеться повiльно, як пряжа з бабського веретена. I кожному сво?: десять скаче, сотня плаче, а тисячi зубами скриплять ввi снi. В Ионьки в грудях цiле ревище: ловив старостi рибу та простудився. Воно б ще й нiчого, та ще клопiт - призначено його переобладнати клуб на церкву. А це тiльки ж подумай - ризи дiстань, ладану дiстань, свiчок дiстань, а де ж тi?? вощини вiзьмеш, коли в селi бджоли не знайдеш? Отут i вихитри хитрячка. Павло Гречаний всю зиму не злазив iз печi, хiба щоб води принести та дров нарубати, i всю зиму йому снився один i той же сон: за ним ганялися телята. Про себе вiн давно вирiшив, що це добрий сон. Нашi таки потурять нiмця. I в кожного сво? нило, в кожного сво? болiло. Орися розгрiбала дерев'яною лопатою жар у печi, саджала паляницi. Руде в бiлих кружалах теля схопилося iз сво?? постельки i, поставивши ослiнчиком ноги, пустило в соломку срiбний дротик. - Ах ти ж паскудне! - насварилася на нього Орися i пiдставила щербате горщеня. Телятко, зробивши сво? нехитре дiло, зацокотiло слюдяними копитечками по долiвцi, дитячими очима вставилося на вогонь. Орися засмiялася i схопила його за оксамитове вушко. Рижик сапнув телячим духом ?? у груди, лизнув руку. - Що, монi захотiлося? Зараз я тебе поведу до мами. Орися вiдв'язала теля i вже хотiла виводити надвiр, як у сiнях щось зашамотiло i в хату увiйшла рiдна Орисина мати Одарка. Телятко рвонулося на оривку i занюхало кожух. - До?ти збира?шся? - Я тiльки хвилечку, матiнко, - зашарiлася Орися, злякано вiдступаючи. "Може, з Тимком що, не дай боже?" Кров вiдлила ?й вiд обличчя, груди нiби хто поколював голочками. - Теличка? Бичок? - Бичок. Та такий смiшний, - зарожевiла Орися, покрила полою дiйницю. "Слава богу, не про Тимка. Та й хто про його що скаже, як вiн бозна-де за фронтами". - Що ж, роби сво? дiло. Я пiдожду. - Я зараз, матiнко. Одну хвилечку. Iди вже, iч, лукаве, - заметушилася Орися, пiдпихаючи телятко, яке раптом затялося i не хотiло переступати порога. Сивим клуб'ям перекотився мороз, шугонув пiд лави. Тихо тренькнули вiкна: то Орися зачинила за собою набухлi дверi. За вiкном чувся ?? улесливий голосок i жалiсне мекання телятка. "Тварина - i та свою матiр чу?, а моя як пiшла з хати, то й мiсток за собою спалила, - журилася Одарка. - Чоловiк по снiгах та лiсах, а може, вже й живого нема?, а ти сиди вдома одна, доживай вiк у чотирьох стiнах". Коли Орися повернулася в хату, Одарка сидiла на лавi, бiля дверей, як чужа, i мовчала. Бiля чобiт темнiли калюжi вiдталого снiгу. - Такий цмолавий, що насилу вiд корови вiдтягла, - гомонiла Орися, прив'язуючи телятко в хатинi. Вiд Орисиного кожушка по хатi пiшов морозний дух. Розiпнувшись, вона кинула хустку на скриню, лице ??, розпечене морозом, горiло, очi блищали. Вона знала, чого прийшла мати, але перша не зачинала розмови. Хоч мати i була для не? доброю i не зробила нiякого зла, проте Орися не могла забути, як по ночах давилася сльозами, випрохуючи любовi, вимолюючи Тимка, i вiд тих слiз осiдала в Орисиних жилах гiркота. I тепер, як кажуть: "Усе проща?ться, та не все забува?ться". Правда, Орися забiга? до матерi, провiду?, як коли то й поможе в чомусь, та не тягне ?? до рiдного дворища... - Отака я господиня, що й про гостю не подбала, - завешталася Орися. - Я зараз вам, матiнко, сметанки з товченицею та й чарочку вишнiвочки знайду. Воно б гуртом веселiше, та батько з матiр'ю десь до млина по?хали. Я Гаврила покличу. Вiн хоч нашуткуе повну хату. - Не треба, дочко. Може, в чоловiка яка робота, - обiзвалася Одарка, а сама подумала: "Батько й мати до млина по?хали, а я вже, виходить, не мати. От i вирости дочку в чужий двiр. Вiддав - уже не твоя". На ходу поправляючи зачiску (тепер у Орисi не висiли на спинi двi бiлi коси, в якi було вплетено сонце, а були вони закрученi ззаду в тугий калач i про-шпилькованi). Орися метнулася в хатину i заторохтiла горшками. Внесла глечик сметани, череп'яну миску товчено? картоплi, поставила на стiл, засланий рубчатою скатертиною. Тодi пiшла в комору i принесла пiд фартушком пляшечку вишнiвочки, вистелила матерi на колiна вишиваний рушник. - Ну, дай же боже, щоб нашi живими повернулися, а ми теж до того щасливого часу дожили, - приказала мати i вихилила одним духом келешок. - А ти чого ж не п'?ш? Орися торкнулася губами, скривилася: - Як його тi мужчини й п'ють? - почервонiла. Щоки калиною взялися, i засмiялася Орися розкотисте, гiнко, по-дiвочому. - Ой, ?й-право, сп'янiла, матiнко! Геть-чисто вступило в ноги, - перейшла вона на тихий смiх, i ласкаве, розчулено-нiжне заструмувало з ?? очей. - Ти ж тiльки губи вмочила, - запишалася мати, внутрiшньо радiючи, що все йде на лад i що дочка таки хазяйка й прийма? ?? з всiма почестями. "А коли так, то, може, ще й вийде з того розговору, що вона задумала, якийсь толк". - А от же так i ходить хвилями. А мiй Тимусь не пив. Вона ще дужче понiжнiла очима i, п'яненько схилившись, тихо засмiялася, видимо, щось пригадавши ?хн?, та?мне. - Один тiльки раз, як простудився, то випив цiлу склянку i зробився такий смiшний. Я йому кажу: "Ти-моньку, навiщо ж ти мене так у коси цiлу?ш?" А вiн каже: "Бо ж ти моя жiночка, моя суджена". Очi в Орисi занудьгували, заятрилися. - От уже й заплакати хочеться, - усмiхнулася п'яненько. - ?жте, мамусю, бо ви зовсiм не ?сте. Чи, може, не смачне подала? - Спасибi, дочко. I смачне, i з. рук рiдно? дитини, та не за тим я прийшла. Орися прибрала iз столу, а мати не зводила з не? очей. Дочка ще зберiгала гiнку дiвочу постать, але плечi в не? закрутiшали, груди набухли i розпирали ситцеву кофтинку, стегна округлилися i круто падали при ходi. Вiд не? вже пахло молоком. Стара пiдмiтила це, але промовчала. - Скажу тобi, чого прийшла. Орися швидко пробiгла пальцями по кнопках кофтинки i, спiймавши гострий вивчаючий погляд матерi, закрила фартухом живiт. - Нема тобi чого жити в чужих людей. Орися опустила голову. Пальцi, що лежали на грудях, були схожi на брошку. - Не знаю, що вам i сказати. Вiн як iшов на вiйну, то приказував тут жити. I я, матiнко, його слова ламати не буду. Вони ж менi не чужi, а рiдня, не обижають. А раз вiн так сказав, то так i буде. А вернеться живий-здоровий, тодi побачимо, як далi. - Ти менi казна-чого не плети i - прикрикнула стара. - А що я кажу, то вже так i буде. У тебе он скоро дитя. Хто тебе догляне? Кому ти потрiбна? - i вона знову гостро i ревниво глянула на Орисю, а дочка прикрила фартушком живiт i опустила голову. - Що я вам скажу, матiнко. Тодi, як ви менi з татом тру?ли життя, тодi у вас не було до мене жалостi. Ми жили зовсiм у чужих людей - ви й подушки не дали пiд голови. А тепер у мене ? в що одягтися i взутися та й шматок хлiба на столi. Ви прийшлi? мене жалiти, а менi тi?? жалостi не треба. Тепер я, матiнко, одного жду, а другого виглядаю. I тiльки цим i живу. I хай менi господь поможе. Одарка встала з лави. В чорнiй шалi бiлiло лице. - Ну, коли так, то пiшла я, дочко. Пiд шаллю здригалися плечi. - Ви, матiнко, не плачте, я на вас зла не ношу, але з цього дворища пiти не можу. Бiля мене тут ночами Тимко ходить. А я присмоктана до нього на все життя. - Ну що ж! Приходь, хоч на пелюшки дам. Орися прикусила губу, кров рознесла по жилах чорну образу. - Не треба, матiнко, в само? знайдуться. Так i розiйшлися вони, незлостивi, але й не примиренi. Повернулися свекри з млина. Йонька встиг по дорозi потрусити чужi ятери, бухнув у ночви мерзлу рибу, вийшов у свiтлицю. Уляна так змерзла, що не могла розв'язати шалi, i Орися допомагала розмотувати. - Чого це ти, дочко, така сумна? Чи не болить що? - Придивлялася до не? Уляна. - Нiчого в мене не болить... А то так... Матiнка приходили. - Що вона? Все сво?? править? - Додому кличе. - Тодi, як скиталися по чужих дворах, не кликала. - I я ж так ?й говорила. - Ну що ж - на балачки нема часу. Чисть, дочко, рибу на снiданок. Орися хутенько присiла до ночов iз водою i заходилася тельбушити рибу. Одну щуку нiяк не могла спiймати. Тiльки пiдводила руку, як рибина з вибовтом прослизала, пружно вигинаючи рябе тiло. Орися засмiялася сама собi i так зайнялася ловами, що не бачила, як мати, журно посмiхаючись, дивиться на не?. "Дитина. Ото б у ляльки гратися. Ех, не в добру годину звела вас доля, дiти", - подумала про себе Уляна, розпалюючи в печi вогонь. У свiтлицi дробилися два голоси. Один тоненький, хриплявий, другий рокiтливий, протодияконський. Крiзь щiлину тхнуло цапиним духом старечо? неохайностi. - Хто там у нас, мамусю? - Дiд Iнокеша. З батьком святе письмо читають. Бiда з ними. Читають, читають, а тодi як зведуться, так хоч водою розливай. Iнокеша раз ?вангелiю порвав, а це принiс другу. - Про що ж вони сперечаються? - А господь ?х зна?. Чула якось, що не доберуть вони, хто з богiв головнiший: Христос чи Мойсей? Орися нарештi спiймала щуку i розпорола живiт. Щука зiвала жабрами i кидалася в мисцi з водою. "Боже мiй, - iз страхом подумала молодиця. - Рибинi i то боляче, i то вона мучиться, а як же там, на фронтi? - i вона пригадала того невiдомого бiйця, що вмирав у них у хатi вiд ран. - Боже, якщо ти ? на свiтi, заступи мого Тимка". Уляна, розтопивши в печi, взяла вiдра i пiшла по воду. Орися переполоскала рибу, обкачала в борошно i розiклала на сковородi. Раптом ?й зробилося погано. Вона добрела до дверей i, тримаючись руками за косяк, пожадливо хапала гарячим ротом свiже морозне повiтря. Трохи полегшало. Проте вона все ж таки вiдчувала якийсь шум у головi i млiсть по всьому тiлу. ?? дужi, сильнi ноги, що так легко носили ?? тiло по землi, тепер тремтiли i пiдгиналися: в них уже вступало важке материнство. Орися присiла на стiльчик i вiдчула на руках твердi плити грудей. У свiтлицi було тихо. Ушнипившись у ?вангелi?, там сидiло тро? дiдiв i шукало спасiння у святiм письмi. Слиняве шваркання Ионьчино? люльки, протодиякон-ське вiдкашлювання Iнокешi. Крутий бас рокоче притишеним громом: - Дiво пречиста, радуй-ся-а-а-а... - Дай милосердя, пошли нам утiху, - молодим козликом пiдпряга?ться Йонька. Свята пiсня наганя? на Орисю сум. Голоси дiдiв неспарованi. Йонька ста? гопки i тягне богвiда-куди. Iнокеша гоготить, як з дубово? бочки, диха? грозою. - Прокляв тебе ?си в зачатi?, - реве вiн, i з його грудей рветься невгамовна бичача сила. - I твiй поганський рiу аничтожу i костi розвiю пра-а-а-ахом. I не дiйдеш ти, ковбаснику рижий, до землi свое?-i-i-i. I чим далi Орися вслухалася, тим яснiше розумiла, що дiди вчать молитву не з ?вангелi?, а свою, ними самими складену. - I рикатимеш ти, яко звiрина люта, здихаючи по ярах та болотах без води i хлiба. I що забрав - вiддаси сторицею. I не буде тобi пощади вовiки-вiкiв-i-i-i-iв. О великий Мойсею! Людей iз неволi клич. Красную Армiю возвелич. Амiнь. Iнокеша знову вiдкашлявся, мовив пiднесено-урочисто: - Раб фашистсько-германський, повторюй за мною слова велико? молитви: "Вдар його, велика сила, щоб його в огнi спалило. Ниспошли тому бандюзi, кровопивцю Гiтлеровi, смерть страшну йому пошли. Чи вiд кулi, чи вiд рака, щоб сконав вiн, як собака!" Йонька висякався, розгублено хлипнув тубами: - Не буду я повторювати, Iнокеша. За таку молитву нiмцi шворку надiнуть. - Богохульству?ш? - Чия власть - того й бог. - А-а-а. Не кусай мене ззаду - я смачнiший спереду i Ха-ха! Розкольникi Продав Мойсея?! Тобi все одно, що пикою, що потилицею ходить? Серебряник! Давай сюди ?вангелiю! Чортовi лупатому молись! Вiн тобi сво? клеймо на с... випече залiзом, а ти студитимеш за хлiвом i будеш снiг печатати. Ха-ха! Орися чула, як Iнокеша залопотiв кожухом i вилетiв на подвiр'я, як буря. Червоний, iз пекучими очима, затряс сивими пацьорками помiж тинами. У вiкно було видно, як вiн зупинився бiля двору Павла Гречаного i, повернувшись до вихорiвського обiйстя, щось кричав i погрожував кулаком. Борода його свiтилася на сонцi шматтям ризи. "Так он яка у них релiгiя i якi молитви!" - усмiхнулась Орися i, взявши чаплiю, посадила в пiч сковороду з рибою. Уляна поставила вiдра у куток, розiпнула шаль i струсила з не? снiг: - Морози давлять - аж тини трiщать. Зустрiчала куму бiля колодязя, каже - нiмцi теплу одежу в людей вiдбирають. Увiйшов Йонька, заглянув у пiч, кинув косий погляд на Орисго. - Снiдати пора. Моняетесь тут удвох цiлий ранок, а толку чортма. Драна кожушина вiдпарилася в теплi, смердить кислятиною, чоботи обмотанi ганчiр'ям. Пiсля того випадку в лiсi, коли згорiла його шапка, Йонька полiз на горище i знайшов там стару будьонiвку. Зiрку випоров ножицями, всередину вшив заяче хутро, i шапка хоч куди. Як пiдв'яжеться - як вiд татарсько? орди вiдiрвався. Цiлу осiнь вiн баришникував, мiнявся коровами, доки домiнявся до того, що привiз не корову, а телицю-ялiвку з пiдпущеним телям. Першу нiч воно сумно ревло i тикалося мордою телицi в пузо, а вона дригала ногами. "Суму? на новому мiсцi", - журився Йонька, прислухаючись до того мекання. - Може, тобi в цеберку вставити дно та зробити з не? дiйницю? - питався вiн Уляни. - Бо це, кажуть, така корова, що да? молока по два вiдра. Вранцi Уляна потягла Йоньку до хлiва, турнула телицi пiд пузо. - Посмокчи сам! Що ти купив-вимiняв, щоб тебе на виду змiнило? У не? ж дi?чки як лi?чки. - Значить, вона дiйки вбрала, а бува, що й випуска?. Це тако? породи. Менi той дядько, що продав, усе виклав. - А щоб тебе в домовину поклало! - заплакала Уляна та й пiшла до хати. Були б через Йоньчину дурну голову залишилися без молока, та повiв Гаврило теличку i знайшов на ярмарку ще дурнiшого. Вимiняв другу теличку, вона отелилася, i тепер було сво? молоко. Коней у Йоньки було дво?: рижа лахмата кобила з обвислою губою i вороненький бiлокопитий жеребчик-однолiток. Як заiрже, як у дуду загра?. Його Йонь- . ка годував окремо i не шкодував вiвса, бо думалося викохати для парадних ви?здiв - десь у гостi, на базари i таке iнше. Жеребчик застоявся, заситнiв i якось, граючись, укусив Йоньку за плече. Йонька, не довго думаючи, штрикнув його вилами межи ребра. Коник здригнувся вiд болю i затанцював, натягаючи шкiряне повiддя. - Iч, яку моду взяв, - докоряв йому Йонька, вигрiбаючи вилами паруючi кiзяки. Цiлу днину жеребчик iржав i жалiбно постогнував. Уляна не могла чути того стогону i послала Йоньку глянути, що там таке. - Може, в повiддя заплутався, а ти й байдуже! Йонька пошкрьобав у хлiв i, вiдкривши дверi, побачив, що з живота жеребчика стримить кусок закривавлено? кишки. Йонька став ?? запихати пальцями, а вона знову видиралася назад. Тодi вiн вийняв з кишенi нiж i одним махом вiдрiзав кишку. Жеребчик iгогокнув i вiдскочив набiк. - Який нiжинка, iч, - вилаявся Йонька i вийшов iз хлiва. -Тепер не вилазитиме", -подумав. Але на душi було неспокiйно. Щоб не страждати самому, показав жеребчика Павловi. Павло надимiв цигаркою так, що не стало видно нi жеребчика, нi Павла, i, кинувши недопалок через порiг, сказав: - Треба обмазати мокрим попелом i зав'язати. Увечерi жеребчика стала мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин: - Ну, як жеребчик? Уранцi жеребчик сконав, а вночi Павло та Гаврило зiдрали з нього шкуру i вiдтарабанили .на скотомогильник. Тяжку втрату в домашньому господарствi Йонька зустрiв нiби спокiйно: "Як прийшло, так i пiшло", - говорив вiн домашнiм, а вночi схоплювався i шукав пiд лавою чоботи. - Куди ти? - питала Уляна. - Жеребчик iрже. Мабуть, пити хоче. - Це вже тобi в головi iрже на старiсть, - сердито обзивалася Уляна i скрушно зiтхала в темнотi. I лише тодi Йонька пригадував, що жеребчика вже нема, i мацав на карнизi люльку. Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб давати прибуток господарству, i вирiшив кравцювати. Розшукав у скриньцi старi ножицi, якими стриг овець, узяв аршин i потелiпався на хутори. В одному хуторi зглемезив таку сiрячину, що дядько гнався за ним з голоблею аж до Троянiвки. Йонька невдач не визнавав i перемандрував у iнший хутiр. Там узявся за кожухи. Кро?в, вимугикував, i кожух вийшов хоч i не дуже тямистий, проте одягти можна. Лишалося тiльки цурки попришивати, бо гудзикiв не було. Хазя?н вийшов надвiр, а Йонька украв баранячий смушок i прибатував до свитки. Буде, мовляв, з чого добру шапку пошити. Попрощався iз дядьком, узяв аршин у руки - i до дверей. Дядько гульк, а в Йоньки на спинi баранячий смушок. Замiсть того, значить, щоб пришити його спiдсподу, Йонька захапався i приклинцював його зверху. Дядько смушок вiдiрвав i випер Йоньку з хати, не заплативши за роботу. Йонька вийшов за хутiр, побив об вербу i закинув ножицi. На цьому i скiнчилося його кравцювання. Тепер вiн нудився в хатi без роботи. Прикуривши люльку вiд жарини, вiн сiв на стiльчику бiля дверей i довго сидiв, задумавшись, плямкаючи шорсткими губами. У сiнях затупотiло, зарипiло снiгом. Йонька скочив туди i повернувся з перекрученою задом наперед шапкою. - Давай рибу смажену, шукай самогон. Полiца? прийшли. - Еге ж, оце для них смажила. - А я тобi кажу давай, бо можуть таку пропозицiю зробити, що з хати хлiв зробиться. Уляна гримнула сковородою. - I не гляну. Хай роблять, що хочуть. Довелося Орисi нести сковороду. Коли вона зайшла до свiтлицi, бiля столу, впираючись гострою смушевою шапкою в стелю, сидiв Гошка. Синя бекеша розстебнута, морда сиза, очi в червоних прожилках, як у бика. Северин Джмелик, у сво?й незмiннiй кубанцi i кавалерiйськiи куртцi, з карабiном за плечима, потирав iз холоду руки. Гроно бiлого чуба, вкритого памороззю, клубилося з-пiд шапки. - Гостi в хату - могорич на стiл. Така служба. Ей ти, пан, - крикнув до нiмця, що з цiкавiстю розглядав вишитi рушники на стiнах. - Шнапс. Трiнкен? Гут? - О-о-о! - закивав головою нiмець i жадiбно потягнув нiздрями смаковитий запах смажено? риби. Це був уже пiдстаркуватий солдат-тиловик, веселий i неспокiйний. Вiн увесь час присвистував, прицмокував i тупотiв чобiтьми в солом'яних чунях. Нiмець поставив карабiн i поперся за стiл, навiть не скинувши шапки. - Ну, скуча?ш за Тимком? - ошкiрився Северин, швидким поглядом скидаючи Орисю з нiг до голови. - А тобi яке дiло? - А те, що нiмцi скручують таким, як вiн, голови, як баранам. А Тимко - дурень. Хомлига. Був би полiца?м, а то пiшов жидам служити. Загребуть, як падаль. Молотарка день i нiч гуде. Дурний. Орися зблiдла, а в очах лихоманка: - Оце таке бажа?ш за те, що тебе вiд тюрми спас? - Добре забува?ться, а погане -- платиться. - Що вiн тобi поганого зробив? - Тебе вкрав. Бач, надув - живiт до носа. Ха-ха! З хатини вийшла Уляна. Лице ?? було холодним, як у царицi. - Марш у хатину, - суворо сказала Орисi. - Привiт, маманя, - замахав кубанкою Джме-лик. - Цей нiмчура дудлить самогон, як швець. Iменем Нiмецько? iмперi? - ще пляшку. Уляна з гордо пiднятою головою пiшла в хатину i закрила за собою дверi. - Всi на мене злi, а я ще злiший, - засмiявся Джмелик, наливаючи Гошцi самогону. - Пий, Гошко, бо ти дурний. Ти дрантя i г... Я б тобi влiпив кулю в потилицю за милу душу. - Ги-ги! - засмiявся Гошка i тяжко ворухнув щелепами. - Пан, ти нiмак? А якого ти чорта до нас прийшов? Нiмець перестав жувати i уважно вставився на Джмелика п'яними очима, намагаючись зрозумiти, що йому кажуть. Вiн розумiв, що його питають, чи смачна риба, i швидко закивав головою i зашльопав масними губами, повторюючи: - Каррашо. Плю, плю, плю... (Це мало означати: риба). ?сть каррошо. - Удавися кiсткою, буде ще краще. Ти нас iз Гошкою повезеш у Нiмеччину? Повезеш? А я плюю на твою Нiмеччину. Менi й тут добре. Тiльки щоб тебе тут чортмало i бiльшовикiв. Пойняв? А щоб ми були iз Гошкою. Але Гошка дурний, вiн такий дурний, як i ти. Вас обох спарувати i на скотомогильник. Дiду Йонько, правду я кажу чи нi? - Хто ж його зна?, - вiдкрутився Йонька вiд прямо? вiдповiдi. - Ага, значить, ти не хочеш вiдправляти ?х на скотомогильник? Тодi вони тебе вiдправлять, - зареготав Джмелик i пiдвiвся з-за столу. Нiмець посоловiло глянув на Гошку, на Джмелика, взяв карабiн i, раптом зробившись похмурим, кивнув головою на дверi: - Форан, - рiзко викрикнув вiн i злегка штовхнув прикладом Йоньку. Всi стабунилися бiля дверей, i вiд усiх несло перегаром. - Яка ? тепла одежа - викладай, - понуро обiзвався Гошка. - Забира?мо для нiмецько? армi?. Йонька жалiсно заблимав вiями. Його нiхто не слухав, i нiмець з Гошкою взялись до дiла. Гошка вiдбив прикладом замок вiд комори, розчистив нiмцевi дорогу. Той пiдiйшов до скринi, поцмокав, посвистiв, оглянув з усiх бокiв i став вишвиргувати з не? шмаття. Полотно, полотно, полотно. Цiлi суво? вибiленого бiля Ташанi полотна. Нiмець кива? i прицмоку?, а Гошка пиря? його на пiдводу. Воно розмоталось, i видно на його слiпучiй бiлизнi печатки нiмецьких шипiв. Джмелик сто?ть, спершись об одвiрок, димить нiмецькою сигаретою, обдира? карабiном крейду iз стiни. Очi його весело виблискують, йому смiшно дивитися, як скулиться Йонька. - Обдирають, як липку? О, ми це вмi?мо... - i виходить надвiр. Нiмець загляда? по закутках i виводить iз хлiва теля, на якому пару? вiд морозу шерсть. - Котлет, харрош котлет, - висвисту? вiн у захопленнi i плека? злякане теля по ситих боках. Гошка прибичову? його коло полудрабка так, що воно харчить i крутить головою. - Попусти, - просить Йонька, - задавиться. Але Гошка не попуска?, i воно сто?ть, витягши вгору шию. - Щоб швидше йшло, - гогоче Гошка i руша? з двору. Теля спина?ться, харчить, оре нiжками снiг у дворi. В Йоньки трясеться борода i сльозяться очi. Вiн сто?ть у воротях, згорблений i жалiсний. Джмелик кричить, вимахуючи кубанкою: - Готуй, старий, самогон. На другий раз хату палити прийдемо, - i його зуби мигтять, як нiмецькi шипи на чоботях. "А шинелiв та чобiт i не знайшли. Чорта пухлого. По них тупцювалися i не знайшли, - святкував, закриваючи ворота, Йонька. - А з теляти що за на?док? Для доброго чоловiка - на один борщ". Але коли Йонька закрив ворота i пройшов дворищем, то бiля хлiва його охопив iнший настрiй, нiж бiля ворiт. - Грабителi! - закричав вiн i огрiв вилами корову по кульшах. - А ти не могла заховати сво?? дитини десь в куточок, вiдьма довгохвоста? Корова жалiбно мукнула, питаючи, очевидно, куди повели телятко. Йонька ще раз огрiв ?? по здухвинах i вскочив у хату з лютiстю голодного вовка, у якого з-пiд носа вирвали здобич. - А, шмандри заташанськi, ви все бiля печi третесь? Ану ж розлiтайтесь по однiй! Уляна вхопила з кутка рогача i випхала Йоньку за дверi. Вiн ще довго гомонiв у сiнях та нахвалявся, а тодi поволiкся до Павла Гречаного повiдати про свою печаль. Орисi пiсля такого домашнього заколоту зробилося погано, i вона, щоб вирватися з нього, назбирала купу рiзного шмаття, визолила його i, склавши на санчата, повезла полоскати на Ташань. - Сокиру прихопи, бо, може, ополонка замерзла, - крикнула Уляна з порога. Орися знайшла сокиру, кинула на гору шмаття i через хворостянi ворiтнi ви?хала до потоку, що промерз льодком аж до самого дна. Санчата з легким хрупанням рiзали полозками бурулькуватий снiг, бiлизна парувала, пахла кленовим кадобом i мокрим попелом. Яр був занесенний снiгом, i Орисi зробилося ще сумнiше. Вона пiзнала те мiсце, де лежав одного весняного дня Тимко пiсля бiйки з братом, а вона обтирала йому кров iз подряпано? щоки. Ось там вони ходили удвох цiлу нiч, ховаючись iз сво?ю любов'ю вiд усiх -на свiтi, а вiн черпав ?й воду з потоку, а вона жадiбно пила з його жмень, як iз ковша, i вода була холодна, така холодна, що трудило зуби. Десь тут вiн лiпив iз волого? глини страшних чортiв, вiдьом, циган i лякав ними; десь тут вони рвали жовтий медянистий безсмертник i липучi козельцi, десь тут Тимко пiд великим секретом показував на пташинi гнiзда i жовторотих за?дастих пташенят, що тоненько пищали i роззявляли роти, вимагаючи ?жi. "Вони думають, що ти мати", - смiявся Тимко, а Орися ловила комах i напихала пташенятам в ненажерливi пельки. Тимко сварив ?? за це, говорячи, що пташина "чу? людський дух" i покине гнiздо. "I малят покине?" - з острахом питала Орися. "Малят, може, й не покине, але птахи не люблять, коли до них втручаються люди. Адже вони птахи. Вони люблять жити самi, за сво?ми правилами". I все це було тут. "Приходять, забирають, що впаде в око, - повернулася вона думками до сьогоднiшнiх подiй. - А там - нашi. I вони про все знають. Коли б то швидше ви прийшли з того далекого краю та побачили, як нас тут мордують! " Потоком Орися добралася до Ташанi, i ?? зараз же рiзонуло в очi широкими снiгами. По рiчцi - свiжий санний слiд, кiнськi кiзячки. Видно, хтось недавно про?хав. Тiнi вiд верб синi. Вiтром налущило сухих гiлочок у снiг, i зда?ться, що то походили птахи. Очерети вигиналися лисячими спинами, i були такi мiсця, де вони попримерзали до льоду, утворивши затишнi печерки. Може, там коли ночував зайчик-побiгайчик, а може, й лисиця... Орися знайшла ополонку, але вона була замерзла, i молодиця потягла санки до виру, що курився туманом у морозному вранiшньому повiтрi. До самого виру пiд'?жджати небезпечно - пiдмива? лiд, i Орися зупинилася бiля малесенько? ополоночки, на якiй ледь-ледь зашерх льодок. Вона взяла сокиру i деякий час стояла в задумi, дивлячись, як пiд льодом ворушиться чорна вода. "Що там робиться? Там теж ? сво? та?мниче життя". Вона стала на колiна i, приклавши долонi до скронь, заглянула у воду, яка була чорною i неспокiйною. Чим довше дивилася Орися, тим дедалi бiльше розкривала рiка сво? та?мницi, i вода вже була не чорною, а зеленою, як начисто вимита пляшка. Потiм зробилася свiтло-голубою i пiшла перед очима райдужними колами, i в тих райдугах русалчиними косами ворушились куширi, нiжно пригладжувались водою. Якiсь червонi жучки спалахували, як рубiни на дiадемi рiчково? царицi; слалася чиясь зелена борода, всрiб-лена пiщаними блискiтками; чужа чорна велика жменя показувала Орисi iз темного дна все новi i новi дива: зеленi, оранжевi, голубi тiнi, забриженi тремтливою мерехтливiстю, риб'ячi очi, що дивилися на не? спокiйно, по-царськи, iз тихим вiдсвiтом чогось неземного, потустороннього, i не встигала Орися намилуватися, нагледiтися, як рiчка вже мiняла видива, там щось перелаштовувалося, творилося, шукало сво? форми, з-пiд льоду хтось витягав бiлi алебастровi стовпи i ставив сторч аж на дно - i виходив голубий палац з рожевими вiкнами. Зграйка золотих рибинок пропливала тихо, як у казковому царствi, i хтось невидимий заманював ?х у чорну глибочiнь i не повертав назад. Щось спалахнуло там голубими iскрами i згасало, щось ворушилося i випиналося, як гаддя, жахало Орисю холодом i слиззю. Раптом з чорного днища стало проступати свiтло, i Орися побачила, що вода вже не голуба, а зовсiм прозора i дно вгнуте, як миска, i вислане блискучим пiском. Орисi зробилося по-дитячому радiсно, бо вона зрозумiла, що то сонце просвiтило воду i заграло в нiй свiтлими тонами, i вже не рибки пливли у водi, а вербовi листочки, яких несло крученою течi?ю вiд берегiв; голубий спалах - це пiднята з дна раковинка, пнуче гаддя - вербове корiння, i пiдводний свiт уже не жахав, а радував ??. Орися усмiхнулася, прорубала ополонку i заходилася виполiскувати шмаття. Iз обмерзлих чобiт з лускотом обсипався льодок. Пiд кожухом ходить жар, щоки горять, морозне повiтря злiплю? нiздрi, а сонце розводить на льоду олiйнi плями. "Човги-човги, човги-човги, - каже Орисин чобi-гок, - литочки червонi, як шипшиною натертi. Хоч i без панчох, а гарячi, аж пощипу?". Коса розплелась i полiзла за шию теплим клубком. - Оце допралась, - посмiха?ться Орися. - Ну, й поправляти не буду. Хто тут мене бачить? А он дуби стоять. Нелинi. Листячко й досi трима?ться. А сорока як вистрибу?. Iч, що виробля?? Орися взяла шматочок льоду i пошпурила на сороку. Пташка знялася i полетiла. Здалека вона була схожа на веретено. " А он на тому мiсцi ми з Лукеркою за патли одна одну цупили. Ну й дурнi! Я б ?й зараз усе пробачила". На Ташанi, за дзеркальним плесом, хтось бив сокирою лiд. "Юх-юх", - витьохкувало десь угорi, i здавалося, що хтось лата небо голубою бляхою, щоб не сипався снiг на землю. Гнеться очерет i промiта? китичками снiжок на льоду. Вiтер дме в очеретину - на сопiлочку гра?. В очах у Орисi голубе тепло. - Я б i свекровi простила, вiн уже старенький. Орися склада? на санки обмерзле рядниння, руки з кожушка як двi редиски. Раптом закусу? губи i присiда? на санки. Але те, що почалося, робить сво? дiло, хоч вона i гризе зубами кислий кожух, щоб не закричати. Латочка, який iшов на Пiсочкове трусити ятери, знайшов Орисю на стежцi. Вона вже йти не могла, сидiла, обхопивши вербу руками, i озвiрiлими вiд болю очима благально дивилася на свого рятiвника. - Доходилася, чортова дурепа, - вилаявся вiн i потяг на руках до Вихорового подвiр'я. - Ну й викручу? вашого брата, як ряднину пiсля дощу! Бiля хворостяних ворiтець Орися вхопилася руками за кiлля, лизнула з тину снiжок. - Iдiть, я тепер сама. Уляна, зачувши голоси, вийшла на порiг, ахнула, обережно завела Орисю в хату i, роздягши ?? до сорочки, поклала на лiжко. Йонька посунувся було за тютюном, але Уляна виштовхнула його в сiни. - ?дь за повитухою, - коротко наказала вона i пiшла розтоплювати пiч, щоб нагрiти води. Йонька очманiло топтався бiля дверей: - Корова заболiла, чи що? Iз хати почувся стогiн. Уляна iз загадковим, урочистим виглядом на обличчi наливала воду в чавун. - Догралися, - пробурмотiв Йонька i став збиратися в дорогу. Але збирався вiн, як за смертю: довго шукав рукавицi, батiг, хурчав загаслою люлькою, нипаючи по всiх закапелках. Нарештi погрюкав чобiтьми надвiр, а невдовзi повернувся: - Черезсiдельник десь пропав. Ти не бачила? Уляна швиргонула з-пiд лави вiдсирiле шкураття. Йонька пошкрьобав з хати. За хвилину знову повернувся : - А за ким же ?хати? Я до того кажу, що як за Вiвдею, то не виплатиться. Вона за таке дiло мiшок пшеницi потребу?. Уляна мовчала. З хвилину Йонька стояв у тяжкiй задумi, тодi зашворкував шапку, заткнув за пояс рукавицi i аж тепер вийшов з хати. Коли ви?хав з двору, Уляна закрила на засув дверi i повiсила в сiнях дубову гiллячку з торiшнiм листям i вiночок з хмелю: щоб дитина народилася здорова, як дуб, i кучерява, як хмiль. Орися лежала у свiтлицi, принишкла i насторожена. "Боже, що ж це зi мною буде?" - шепотiла, тривожно прислухаючись. Вона бачила, що мати одяглася в нову кофтину i нову спiдницю i ходила по хатi загадкова i шепотiла сама до себе. Навiть усмiхалася. I те, щр сувора свекруха усмiха?ться, бентежило Орисю. "Вона щось таке зна. Щось зна, а менi не каже", - в розпачi думала Орися. А день був такий свiтлий, такий чистий. В замороженi вiкна лилося стiльки сонця, що кришталевi квiтки на шибках миготiли i видзвонювали. "Боже, як гарно надворi, а менi так боляче..." Орися вiдвернулася лицем до стiни, але й на стiнi, на червоному рядняному килимчику, теж гнiздилося сонце, i Орися чула, як воно важкими злитками бубнявi? ?й у грудях i налива? тривогою чекання. Уляна гуркала чавунами, плюскотiла водою. Орися замотала головою, вiдчуваючи, як iздалеку накочу?ться на не? бiль. "От почина?ться, а вона грюка? чавунами. Нiкому я не потрiбна, нещасна", - i ?й так зробилося себе жаль, що вона втопила голову в косах i заплакала. Уляна глянула на не?, усмiхнулася. - Нiчого, потерпи, голубочко! - погладила шкарубкою долонею, що пахла дубом, хмелем i любистком. "Добре казати - "потерпи!.." Орися знову повернулася до вiкна i стала дивитися на кришталевi квiтки. Раптом вони закрутилися, замиготiли, змiшалися, i все. Навколишн? доходило до Орисi через чорнi блискавки. Вона покликала матiр, торкнула губами руки. Губи ?? шорсткi, як рашпiль: - Матусю, помру я... Мучить мене... Всерединi палить... - Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?.. Потерпи ще трiшки. Вже скоро... Уляна пiшла в хатину, внесла ночви з теплою водою. "Боже, нiхто мене не жалi?, i всi хотять, щоб я померла", - кривиться вiд болю Орися i вiдверта? голову до стiни. Уляна тривожно позирала у вiкно. Йоньки не чути i не видно. Тодi вона накинула на плечi шаль i побiгла до Гречаних по Явдоху. "Вона нiчого не тямить у сьому дiлi, та хоч пособ-ляти буде". Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечi - i з хати. - Я хоч сама, сусiдко, не родила, та бачила, як iншi родять, то вже щось пособлю, - гомонiла вона дорогою. Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кiлька разiв вимили руки в гарячiй водi i взялися за дiла. Коли все було зроблено i породiлля заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували ?? i поклали бiля матерi. Ввiйшли в хатину, радi i схвильованi. - Хай поспить! ?й тепер тiльки того й треба, - сказала Явдоха. - Дай я тебе почоломкаю, сусiдко. Уляна розгубилася: - За що ж таку стару цiлувати? - Як же, ти хазяйка, двох онукiв виглядiла, тепер ма?ш третього. Невiстки, вони що? Молодi, дурнi, ?х треба вчити, як на свiтi жить. А хто ж ту науку дасть? - допитувалася захмелiла Явдоха, бо Уляна по такому випадку пiднесла ?й чарчину вишнiвочки. - Свекруха. Вона й дитину догляне, вона й невiсточку розуму навчить. Так вони сидiли i шепотiли, розчуленi, збентежено-радiснi, i коли Уляна пiшла у свiтлицю наглянути, що там робиться, то i Явдоха визирала з-за ?? плеча. Сусiдки знову присiли до столу i пустилися в спогади: як дiвували, скiльки кому приданого дали i, мабуть, ще б довго гомонiли, та надворi занокало, затупотiло, i в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снiгом, а з ним якийсь чоловiк у башлику. Чоловiк цей був такий високий, що в хатi вiдразу зробилося тiсно й темно. Не гаючи анi хвилини, вони пороздягалися, i тодi Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очi бородою, стояв Шкурупiй - знаменитий на всi хутори бикорiз i холостальщик жеребцiв. Вiд нього так i перло карболкою i оцтовим смородом кiнського поту. Уляна злякано витрiщилась на нього. Йонька за-жебонiв ?й на вухо: - Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловiка хвалять на хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля - однаково. Шкурупiй витяг iз торбини телячi щипцi, поклацав ними i попросив склянку самогону: - Всiда перед цим дiлом впотрiбляю... Уляна налила, вiн випив, розгладив бороду. - Ну, де ж породiлля? - i полiз у свiтлицю. Уляна завернула його назад, налила ще склянку. - Пийте на здоров'я, а новородженого ми самi прийняли. Шкурупiй випив, засунув щипцi в торбину: - На сьому до свiдання. А ти, хазя?н, вiдвези мене на Блажнiвку. Там серйозне осложн?нi? после отьола. Йонька вибiг запрягати. Уляна кивнула на дверi i сказала Явдосi: - Ото бачиш? Отак i живу. - Та й у мене - не кращий, - зiтхнула Явдоха. ...Через тиждень Орися встала, i в ?? очах навiки поселилося нове сяйво, яке спалахувало щораз, як тiльки вона дивилася на дитину. Одного разу Уляна застала ?? в сльозах. Схилившись над дитиною. Орися плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска. - Чого ж ти плачеш, дурненька? - питала Уляна, пригортаючи невiстку до грудей. - Воно менi дуже груди лоскоче, як ссе, - свiтилася Орися. Уляна i Орися усмiхалися, дивлячись, як воно сучить нiжками i хапа? ручками повiтря, дякувати свiтовi i долi, що послала у такий час розраду i тиху радiсть у ?хню хату. Йонька i той перемiнився: зняв iз горища вервечану колиску та й примудрував ?? на гаку посеред свiтлицi. Домашнi довго не могли зрозумiти, чого це вiн такий добрий, доки сам не проговорився: - Хлопчик - то прибуток на хазяйствi. А дiвчина - катзна-що. Пiде - i пiвхати з собою потягне. Хлопчика охрестили в ступськiй церквi i назвали Матвiйком. Хрещеним батьком був Гаврило, матiр'ю - подруга Орисi - Ганнуся. Хлопчик уродився смаглявим, чорнобровим, опецькуватим, за всiма ознаками - викапаний батько, тiльки й рiзницi, що в Тимка чорна родимка пiд оком, а в сина сповзла трохи нижче на щоку. Хлопець рiс крикливий i запальний. Як приходив час годування - кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав, i не чути було його цiлими годинами. А щось не по його - знову пхенькав i всiм тiлом вив'ю-нювався iз бабиних пут, якими було його закручено поверх пелюшок - бабиною крайкою. - Iч, характер свiй показу?, - буркотiв Йонька. - Усе вiд того баришника. Хоч би що-небудь переставив. Уляна вiдганяла Йоньку вiд колиски: - Iди надвiр поратися, нiчого бiля дитини стовбичити. Ще холоду в колиску напустиш. Йонька йшов, бо що зробиш - ще одно народилося. Тепер його старiсть забезпечена: удвох iз батьком швайкою на пiч пiдсаджуватимуть. "Он як воно поверта?ться. Думав, вiд Федота внука дочекаюсь, а вийшло - вiд баришника", - i Йонька бив кулаком кобилу пiд пузо, нiби вона була у чомусь винна. XV Стояв над яром могутнiй дуб, а пiд ним топтався в снiгу чоловiк. Смушева шапка, куций кожушок, при боцi шабля. З рубчатого темляка скапу? мiсяць. Раптом чоловiк насторожу?ться: з бiло? мли почулося' коняче хропiння. "Куцу-куцу, куцу-куцу", - клацало об дугу залiзне кiльце. Снiгами слалися конячi тiнi. Чоловiк вийшов на дорогу, глухо спитав: - Стой! Хто йде? - Ступська полiцiя. - Паняй ближче. Iз саней сплигнув високий чолов'яга i, плутаючись у шинелi, пiдiйшов ближче. - Це ти, Саливоне? - запитав, приглядаючись. Чоловiк у смушевiй шапцi вихопив шаблю i рубонув полiцая по ши?. Полiцай видихнув "гех" i впав у снiг. З розiрвано? артерi? свиснула кров. Другий полiцай, вiком майже хлопчисько, закляк у санях i просився, щоб його не вбивали. Iз яру вискочили озбро?нi люди i обступили сани. Порубаний полiцай харчав горлом i розгрiбав руками червону кашу. Оксен допитував: - Куди ви ?хали? - У лiс ловити партизан. - У тебе пропуск з комендатури? - Там. У того, - клямцав зубами полiцай. Оксен пiдiйшов до конаючого, перевернув ногою на спину i, вийнявши документи, поклав у свою бокову кишеню. - Гони на Ступки, - наказав вiн, сiдаючи в сани. Мозолим полiцай не мiг розiбрати вiжок, - з-пiд льоги тягло смородом. - Ану, пiди витруси сво? добро. Полiцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою i вдарив по конях. Десь у лункiй млi загавкала тривожно лисиця. З теклини яру, жадiбно ошкiрившись, пробiг вовк; свiжа кров чманила його. В морозному повiтрi - теплий конячий дух, шипiння полозкiв по снiгу. Бiла пустеля мовчить. Мiсяць на ясенових санчатах спуска?ться з горбiв. Понад яругами костричаться дикi терни. Хiба ж не був вiн тут, на ступських землях, у днi сво?? юностi, коли мiсячна дорiжка вела його по росах на хутори до ласкаво? Олени? Хiба не ?днався iз тихими вечорами, голубими тiнями, житнiм колосом, далекою парубоцькою пiснею. А потiм, як уже люди поставили головою артiлi, хiба не вiн орав отут ниву, косив сiно i пiдставляв змозоленi жменi важкому зерну, що лилося з потокiв? Хiба не тут ловив обличчям холоднi тiнi вiд хмар у страшнi липневi спеки, коли весь степ пах зерном i солом'яною трухою? Тут його дощi студили, грози колисали, i паркий дух землi нiжив його хлiборобське серце. Тут. Усе тут. Вiн пiзна? тi мiсця навiть пiд ногами. Он там ступчани сiяли пшеницю, а там були ?хнi пари, бурячище, а там - конюшина, царство квiтiв i бджiл. А де воно все? Де? Замело, завихрило, чорною бурею покрило. Оксен курить у рукав, горбиться, а серце щемить, i робиться жарко пiд кожушком. Потiм вiн кида? цигарку в снiг i дивиться на сво? руки. Вони чорнi i безжальнi. "Усiх буду вбивати. Всiх, з кого причита?ться iм'ям Радянсько? влади". Оксен знову хотiв закурити, але втримався: пiд'?жджали до Ступок. Бiля крайнiх хат ?х зупинив полiцейський пiкет, перевiрив перепустку i хрипким голосом попросив самогону. - Дамо, як назад ?хатимемо, - весело пообiцяли iз саней. - Не забудьте ж, бо загибаю вiд холоду. Конi рвонули з мiсця, кинули з-пiд копит кiм'яхи снiгу. Запахло мерзлими стрiхами - назустрiч кинулись хати. Хропуть конi, а в Оксенових товаришiв - руки на автоматах. Сiльрада. Тепер - комендатура. Оксен iде в примiщення. Смушева шапка набакир, кожух розстебнутий. Вартовий вiдбира? перепустку i виклика? перекладача. Оксен сто?ть у тiсному коридорчику, свiчки-плошки вихитують язичками, темляк пiтнi? вiд тепла. На стiну ляга? свiтлий квадрат з чорною людською тiнню, - то вiдкрилися дверi, i гладко причесаний нiмець у мундирi i валянках пiдiйшов до Оксена, з прижмуром оглядаючи його. Нiмець кида? погляд на бiлу пов'язку на рукавi Оксена, на вичищенi снiгом чоботи, на смушеву шапку, морщиться вiд кислого смороду кожушка. - Що ви хочете? - пита? вiн Оксена. - Менi треба бачити коменданта. Я намацав розташування партизанського загону "Iскра". - Хто ви такий? - Я шеф полiцi? сусiднього району Мороз. - Аусвайс. Бiлi пальчики потяглися до Оксена. Оксен ступив крок вперед i хляснув нiмця в дихало. Нiмець упав i, падаючи, звалив плошку. Оксен загримiв чобiтьми по темному коридору, намацав дверi. "Де тут комендант? Де?" Рвонув дверi i побачив його. Вiн стояв за столом iз чашкою кави в руках i здивовано i разом з тим сердито дивився на Оксена. "Як ви смiли сюди вриватися? Хто вас впустив?" - говорив увесь його вигляд. Раптом вiн зрозумiв, рвонувся до кобури. У Оксена заплигав у руках автомат. Комендант упав грудьми на стiл. Вiн не був убитий, а тiльки поранений. Коли в кiмнату ускочив засапаний Василь Кир, комендант сидiв на пiдлозi, затиснувши рукою лiве плече. Хрести на мундирi i плетений погон були зальопанi кров'ю. - Тягни його надвiр, - наказав Оксен. Василь Кир згрiб коменданта, телефонним кабелем скрутив руки, потяг на ганок. Бiй клекотiв на околицях, нашi вибивали залишки гарнiзону iз села. Горiла комендатура. Полум'я рожевiло на снiгах, освiтлюючи майдан, чорнi мечi тополь, низенькi, заметенi снiгом хати. Постатi партизан метушилися у рожевiй млi. Промчалися конi з пустими саньми. Якийсь чоловiк бiгав попiд хатами i кричав: - Виходьте, люди! Партизани. Сво?. Виходьте! Божевiльних коней спiймали мiж тополями, очистили сани вiд снiгу i поклали на них поранених. Гарячi, спiтнiлi, поверталися партизани з бою, везли поранених, несли забитих. Оксен сидiв на сво?х санях. Йому пiдвели тремтячого вiд холоду i пострiлiв трофейного коня. Оксен потьопав його по ши? рукою i, торкнувшись ногою до стремена, злетiв у сiдло. На тлi ясно? пожежi гаптувався танцюючий кiнь з вершником. Пiдбiг командир третього взводу (Оксеновi видно з коня, як на заснiжену кубанку осiда? сажа вiд пожежi), доповiв, що гарнiзон розсiяно, частини нiмцiв i полiца? прорвалися на Зiнькiв. Будуть там не ранiше, як через двi години. Серед наших ? пораненi i забитi. Оксен наказав: - Поранених i забитих на сани - i негайно вiдходити. Ваш взвод - на охорону. Вiдхiд робiть якнайшвидше. Комвзводу побiг у темряву, i за кiлька хвилин п'ятеро саней вискочило iз села в степ. Iз хат виходили люди, тислися бiля Оксенового коня. Стояли в кожухах, свитках, фуфайках, димiли парою. Партизани привели одного нiмця i полiцая, поставили перед конем Оксена. Нiмець в однiй .бiлизнi, босий, на ши? жетон-смертник, полiцай у бекешi, обличчя похмуро, очi вибалушенi ляком. - Знiмiть iз нього бекешу, хлопцi, бо йому жарко. Низенький партизан iз забинтованою рукою пiдбiг до полiцая. - Ану, витрушуйся з тепла. Полiцай мовчки скинув бекешу. - Звiдкiля вiн, люди? - спитав Оксен. - Хутiрський. Iз Яблуневого хутора. Оксон оглянув плечисту постать i дужi руки полiцая. - Орав би ти землю, жито сiяв. А тепер вiдведiть його до коменданта. Полiцая i нiмця вiдтягли до коменданта, що стояв пiд, тополею. - Що будемо з ними робити, люди? - Судить! Хай кладуть сво? життя за наше горе? - Повбивать ?х! - Жили з нас викручували. Смерть ?м! Розлюченi дiди пiдiйшли до тополi, очi ?х вiд пожежi червонi i лиховiснi. - Ну що, доплигалися на нашiй землицi? ^ - Стрiляй ?х, командире. Ми хочемо глянути, як вони по снiгу качатися будуть. Оксен прикликав двох партизанiв iз автоматами: - Вiдведiть ?х у снiги. ?х зв'язали вiжками, повели в очерети. Люди стояли тихо, без шепоту. В очеретах затрiщали автоматнi черги - i все стихла. I раптом дзеленькнули у вiкнах шибки i нашорошилися стрiхи - сильний далекий вибух вирвав iз пожежi цiлий стовп iскор. Юрба здригнулася. Оксен випростався: - Спокiйно, люди! То нашi партизани-пiдривники зiрвали у Матусевому мiнний склад. Людиi Я знаю - тяжко вам. Ворог нещадний, але його вже гонять i б'ють. Нашi вiйська розгромили фашистiв пiд Москвою i пруть ?х далi. Вся земля горить пiд ?х ногами. До Оксена пiдскочив вершник i, перегнувшись iз сiдла, щось тихо сказав. Оксен затривожився i, при-вуздивши коня, стояв наслухаючи. - Iз району у ваше село ?дуть карателi, - сказав вiн тихо, але всi почули його слова, i юрба сколихнулася. - Ми зустрiнемо ?х. А ви стiйте один за всiх i всi за одного. Краще було б, якби ви втекли в степи, в лiси, в хутори... Вiн здiйняв папаху, поклонився на всi чотири боки мовчазним дiдам i, пригарячивши коня, повiв загiн за село. Кiлометрiв за чотири вiд села зустрiв нiмецький ар'?ргард - посилений загiн полiцi?. Билися з годину. У снiгах хропли конаючi полiца? i матюкалися, конi бiгали без вершникiв, iржанням тривожили нiч. Нiмецькi мiномети чохкали iз-за бугрiв, кулi просiвали снiги, i Оксен вирiшив вiдходити в яри. Вiн добрався до лугiв i зустрiв ще п'ятьох партизанiв. Один поранений в руку, другий - у плече. - Якiсь кiннi за нами гналися. Мабуть, полiца?, - сказав один з них. - Ми ?х з коней позбивали, вони й вiдстали, - закiнчив вiн насмiшкувато. Оксен вислухав не дуже захоплено, вiн зрозумiв, що якщо ?х намацали тут, у комишах, то треба негайно ьiд:-одити далi, бо за цими гашiз?ься хтось такий, що добре зна? мiсцевiсть. На приташаннi було свiтло, як удень. То горiли комишi. "Ага, хотять нас викурити. Отже, якщо вони запалили з того боку, то, виходить, хочуть притиснути нас до болота". - Пiшли, - тихо наказав Оксен. Ступський луг проскочили за годину i зупинилися, ошелешенi: попереду ясно вимальовувалися чорнi фiгури вершникiв, що гарцювали на горбах. Оксен розвернувся i повiв сво?х людей на пiвнiч, до манилiв-ських ситнягiв. Але i там вони наткнулись на засаду. Хтось перекрив кожну стежку. Тодi Оксен пiшов на риск - вiн вирiшив iти на степову смугу, щоб виярком та балками пробратися до охтирських лiсiв. Тихцем перебралися через гнилi рiвчаки, непомiченими вийшли з лугу i тiльки хотiли йти степом, як помiтили п'ятьох вершникiв, що наближалися до них легким алюром. Вершники зупинилися, видимо, про щось удячись. Один з них поскакав до лугiв, а четверо стали обережно обходити оксенiвцiв, не роблячи жодного пострiлу. Один з оксенiвцiв став на колiно i пустив по них довгу чергу. У снiгах застогнав кiнь, вершник спiшився; тро? продовжували переслiдування. Вдалинi чулося кiнське iржання, вiтром доносило слова команди i гнiвну нiмецьку лайку. Щохвилини злiтали ракети, снiги зеленiли, наче парчевi ризи. Оксен зрозумiв, що степом продертися не вдасться, i завiв сво?х людей у порослу хащами глибоку яругу. Оксенiвцi сидiли, прислухаючись. Угорi ясно чулися людськi голоси, бiганина. Оксен вийняв iз пiхви шаблю i став розчищати снiг. Всi зрозумiли i теж заходилися розгрiбати снiг. Земля була мерзла i тверда, i вони рубали ?? ножами вiд гвинтiвок. Працювали швидко, обкладали окоп твердим корiнням i корчомаками, знайденими у -яру. Угорi злiтали ракети, людям стало виднiше, i вони знаходили дещо для захисту: камiнь-валун, занесений сюди паводком, шмат дубового стовбура. Надибали наметену снiгом криницю, розiбрали зруб i перенесли до окопу. На горi чули ?хн? вештання, але не стрiляли - хотiли взяти живцем. О четвертiй попiвночi оксенiвцi закiнчили свою роботу, пiдрахували патрони, зарядили зброю, i кожен зайняв сво? мiсце. Оксен сiв бiля дуба, корiння якого переплiталося в окопi, i, загорнувшись в кожушок, закрив нарiзанi вiтром очi. Чув, як стиха перемовляються його люди, шелестять шинелями об снiг, хтось напомацки заряджа? диск i дзвенить патронами, i цей дзвiн дуже гучно вiдда?ться в його грудях, хтось стука? металом об метал, i вiд того стуку трудить в зубах, потiм хтось лама? сухе дерево, i воно трiщить, як автоматна черга. Оксен дихав у кожушок, i теплий дух зiгрiвав його. Вiн задрiмав i побачив перед собою холодну снiгову пустелю, i йому зробилося страшно вiд ?? тишi i фосфоричного сяйва. До самого обрiю, скiльки сяга? око, на застиглих конях сидiли вершники. Оксен чу?, що йому теж таке пороблено, що анi ворухнутися, анi розкрити вуст. Вiн може тiльки' дивитись вперед i завмирати вiд жаху перед холодною пустелею, в якiй його заморозили живцем. Раптом iз-за обрiю налiта? смерч, i несе чорного вершника разом iз конем, i легко опуска? на снiг. Оксен дивиться на нього з подивом. Це ж командир ескадрону, разом з яким вони ганялися за басмачами в пiсках Середньо? Азi?... - Ви ж були зарубанi у Гормацькому кишлаку? - кричить до нього Оксен i вiд того крику прокида?ться. I вже не снiги, а безмежнi слiпучi пiски бачить вiн. Застигли хвилi дюн. Вершники в бiлих гiмнастьорках, бiлих будьонiвках, при кожному шабля i спис, а командир носить на оголенiй шаблi сонце i каже: - Всi ви мертвi, порубанi i пострiлянi, я ж воскресив вас, щоб повести в останню атаку. "Я ж не мертвий, а живий, - дума? Оксен. - Я нiколи не був убитий". Але зiмкнутий стрiй набира? розгону i летить за дюни. Раптом все щеза?, i Оксен сто?ть на троянiв-ськiй горi сам, без шаблi, без коня. Перед ним жита, жита, вигорiлi, аж колосся скрипить. "Чому ж не косять? - пита? Оксен. - Я зараз пiду i зберу людей". Вiн iде в село, а хати пустi, нiкого нема?. Вiн iде далi i бачить - по ташанському мосту йде мати у бiлiй сорочцi, чорнiй керсетцi, боса i з цiпком. Вiн хоче запитати, де його сiм'я, що з дiтьми, а вона, забачивши його, поверта?ться i тiка? назад, до Пiсочкового. Оксен за нею. Добiга? до потоку, а матерi нема?. Тiльки з каламутно? води вигляда? ?? обличчя. - Чого ж ви тiкали вiд мене, мамо? Хiба ж ви не пiзнали свого сина? - Мого сина давно вбито, я тебе не знаю. Iдуть по водi кола, ховають дороге обличчя. В Оксена обрива?ться серпе. "Чого ж вона i заговорити зi мною не захотiла? За що розгнiвалась?" - тяжко мучиться Оксен i стогне увi снi. - Вже почина?ться, - штовха? його в плече хтось, i вiн прокида?ться. Надворi ще темно, але свiтанок наближа?ться. Не тремтять зорi, снiжною купкою в далекi яруги осипа?ться Чумацький Шлях. Угорi блищало багаття, iскри вiд нього несло на яр. Хтось награвав на губну гармошку, хтось смiявся. Раз понад самим урвищем тихо про?хало два вершники. Один з них сказав: - Ану, швиргони ракету, я ?х поколошкаю трохи... - Не влучиш. - А хто твою шапку на льоту розпанахав? Чути було, як вершник вiдтяг затвор на автоматi. Спалахнула ракета, дерева шарахнулись врозтiч, i тут же трiснуло, весело рiзонула автоматна черга. На Оксенових людей посипався снiг, вiдсiченi кулями гiлки. Нетерплячий Зозуля приклав до плеча автомат. Оксен вдарив по стволу: - Не треба, бережи патрони. Зачулася нiмецька лайка, хтось пробiг i злякано крикнув: - Що ж ви, хлопцi, робите? Фельдфебель нас по-роздира... - А що, влучив? - загигикав бас, i вершники зникли. - Почина?ться, - зашепотiв Зозуля. - Згорни менi цигарку, - попросив Оксен i, пiдвiвшись, почав хукати в долонi. Трiшки зiгрiвшись, одхукав пробку i випив добрих п'ять ковткiв спирту. Тодi вийняв з кишенi окра?ць замерзлого хлiба, в якому блищав снiг, шматочок ковбаси, закусив i узяв у Зозулi скручену цигарку. - Дай хлопцям по п'ять ковткiв спирту i закусить. Треба, щоб вони зiгрiлись. Зозуля почепив на шию автомат i плигнув у окоп. На спинi у нього водурюзався нiмецький рюкзак. Люди в окопчику заворушились. - А я було на рiздво пресованим кендюхом закусював. - Гм-м! - Ну, як,розбира? - Так гарячим по животу i пiшло. Налий iще. - Наказу не було. - Який теперечки наказ? - Хлопцi, Зозуля скандижить. Кому вiн оставля? До Оксена пiдiйшов Кир, хутряна шкiрянка полопалась на швах i ще й досi пахне вугiльним димом. - Ну, давай вип'?мо. Губна гармошка грала щось чуже i веселе. Солдати пiвголосом пiдтягали, до ладу i дружно. - Ну, й я ж ?хнього брата нарешетував порядоч-но, - кивнув Кир на вогнище. Оксен не вiдповiдав, замрiяно посмоктував цигарку: "Цiкаво, про що вони спiвають? Гмi У них навiть ? пiснi? - Оксен усмiхнувся у темрявi. Махорковий дим лоскотав нiздрi. - Ну, i що ж тут дивного? Навiть звiровi дано сво?: ведмiдь реве, вовк ви?, лев рика". Вiн загасив цигарку, прислухався. Здалеку чувся гуркiт машин. Вiн весь час наближався. Свiтло вiд фар полоснуло по ярузi i згасло. Чути було, як виплигують солдати, стукаючи об борти машини збро?ю. Загавкали собаки, забiгали люди. Офiцер подавав команду, i голос його був тонкий i сердитий. Видно було, що вiн змерз i йому хочеться в казино. Хтось важко протупотiв по самому краю урвища, горланячи: - Аз якого ж кiнця менi заходити, Радивоне? Собаки не переставали гавкати. "Аж ось коли почина?ться". Оксен перевiрив свiй автомат i поставив коло дуба. Оксенiвцi заворушилися, стали поправляти на собi одяг, обтрушувати вiд снiгу. Уже настiльки розвиднiлось, що видно було постатi людей, що бiгали вгорi. В яру ж iще було сiро, i лиця людей розпливалися. - Всiм комунiстам здати партiйнi квитки, - сказав Оксен. Зозуля, Воскобойник мовчки витягли з бокових кишень документи, подали Оксену. Кир перегорнув васкорузлими пальцями партквиток, потяг руку назад: - Я свого не дам. Оксен звалив на нього важкi очi. Кир опустив голову, жовтi обкуренi махрою пiдусники трiпнулися: - Мене ж тiльки недавно прийняли... Оксен мовчав. Буре вiд холоду обличчя нерухоме, ' як маска. Вiн вийняв запальничку, засвiтив ?? i, тримаючи за кiнчик книжечки, розпушив листки. Вони загорiлися, стали згортатися в чорну стружку. Маленький вогник мерехтiв на днi окопу. Його помiтили згори, i хтось пустив густу автоматну чергу. Кулi затрiщали в галуззi, збиваючи снiгову пилюку. Оксен не звернув на це уваги i продовжував сво? дiло. - Ей, там, здавайтесь! Нiмецьке командування вас помилу?! Оксен повiльно пiдвiв голову: над урвищем стояв ^ солдат i, приклавши долонi до рота, кричав униз iз сильним нiмецьким акцентом: - Нiкс пук-пук. Абер алле хенде гох! Зробилося тихо, i в цiй тишi - одинокий пострiл. Солдат махнув руками i зашкопертав до урвища. До партизанiв вiн докотився теплий, але вже мертвий. - А що: пук-пук?! - трясонув його Кир за петельки. Голова нiмця закивала сюди-туди, нiби заперечувала щось. Це був молодий нiмець, жирний i важкий. Вiд нього пахло запашними сигаретами i ромом. Куля поцiлила в горло i вийшла в потилицю. Шинеля на грудях парувала кров'ю. Партизани зняли з нього автомат, ремiнь з пiстолетом i поклали бiля окопу. З обох кiнцiв яру почувся тихий трiск i людськi голоси. Оксен зрозумiв, що облава почалася. Вiн поклав руку на автомат i став чекати. Глянув на сво?х товаришiв: Кир поправляв на собi шапку, чорнi очi його вiддавали антрацитом. За нiч густа щетина виросла на його обличчi, i воно здавалося обсипане попелом. Зозуля вовтузився з речовим мiшком i торохтiв котелками. Худеньке лице з солом'яними вусиками заклопотане i трiшечки розгублене, як у доброго служаки при наближеннi важливо? комiсi?. Зозуля готувався " до зустрiчi комiсi? якнайретельнiше: обiклався патронами, гранатами, розчистив коло себе снiжок, щоб усе по-хазяйському; Грицько Притика - хутiрський чоловiк - зарився у снiг, i його вже не бачили не то що чужi, але й сво?. Тiльки пара пiдiймалася на тому мiсцi, де вiн сидiв, та коли-не-коли показувалася вершечком чорна смушева шапка. Санько - наймолодший вiд усiх - шмигляв, як мишка. Заяча шапочка на потилицi, очi голубi, усмiхаються. "Весело нам буде? - нiби говорять. - Правда, товаришу Оксене?" Санько чув, що колись у громадянську вiйну партизани оперiзувалися патронами, i теж оперезався так i виблискував латунним жолуддям. Вiн не може всидiти на мiсцi, його бере нетерплячка, вiн спина?ться на ноги, визира? i час вiд часу усмiха?ться очима. Не розумi? того, що вже почалося. Крайнiм в окопi суму? Данило Драч. Вiн видовбав таку дiрку, що i на двох вистачило б, а нiяк голови не схова?, бо дуже високий. Облава йшла на зближення, пострiлiв не було, i вiд нетерплячки Санько вистрелив з гвинтiвки. Застрекотiло з обох бокiв, заляскало. Потривожений снiг iскрився на сонцi. Звiдкiлясь виплигнув за?ць, заметався в смертельному кiльцi. Кулi слались вздовж яру, i вiн подряпався на урвище. - Санько, он твоя шапка побiгла, - крикнув Зозуля. "А все ж таки молодець, утiк", - подумав Оксен, i це була остання ясна думка. Далi вiн уже не мiг пам'ятати, що ко?лося навколо нього. Стрiлянина не стихала i обхоплювала все тiснiше. Санько стрiляв добре i плигав вiд захоплення: - Дав одному! I другому! Ага! - кричав вiн. Усмiшка не сходила з його вуст. Раптом вiн вискочив з окопу, вихопив гранату i пошпурив кудись за кущi. Куля поцiлила його, вiн схопився за живiт, посунувся в окоп. Нiхто не пiдбiг йому на допомогу - всi вели бiй. Другим упав Шередега, його вдарило в шию. Вiн мовчки сiв у окоп, заплювався кров'ю. Зозуля забрав вiд поранених патрони, зброю i перенiс тим, що вели бiй. За Грицька Притику нiхто нiчого не знав: його не видно iз снiгу, але дуло на тому мiсцi викидалося. Скоро воно перестало викидатись, i Зозуля побiг до Притики. Партизан лежав тихо, вiдкинувши назад голову. Його вбило вiдразу. Вгорi зараз же вiдчули, що з окопу стрiлянина зменшилась, i кинулись по снiгу з криком i гвалтом, але ?х хльоснули ще раз i завернули назад. Кир пiдiйшов до Оксена, мовчки розвiв поли кожанки: вони були в дiрках вiд куль, груди облитi кров'ю. Кир ворушив стеариновими губами, мутнiв очима. - Все, Оксашо! - прошепотiв вiн i важкими руками обняв Оксена. - Вiдвоювався. Тепер вiзьми партбiлет. Вiн тримав полу пiджака одгорнутою, але дiстати з не? бiлет не було сили. Оксен вийняв документ, спалив. Кир кивнув головою, одiйшов кiлька крокiв i вистрелив собi в голову. Зозуля вiдвернувся, i Оксен помiтив, що вiн хреститься, потiм зiбрав вiд забитих патрони i зброю, i вони роздiлили ?? мiж собою. Оксен поглянув на годинник. Було три години дня. В глибинi яру в безпечному мiсцi сидiв старший офiцер i поволi покурював сигарету, дивився, як денщик смажить йому на сковородi свiжу свинячу ковбасу. - ?х залишилось дво?, - доповiв йому задиханий фельдфебель. Офiцер сказав: - Пошлiть пластунiв, хай вiзьмуть живцем. - ?сть, - козирнув вестфалець i хотiв бiгти, та дорогу йому перегородив Джмелик. Сива кубанка з чорним хрестом на потилицi, на кучерях - паморозь, кожушок розстебнутий. Ззаду хека? приручений кiнь-красень, штовха? Джмелика мордою в спину. - Пане офiцер! ?х там залишилося тiльки дво?. Накажiть облавi не стрiляти. Я ?х вiзьму сам. Денщик покинув смажити ковбасу i швидко переклав офiцеровi те, що сказав Джмелик. Офiцер суворо глянув у очi Джмелику. Офiцер зрозумiв: такi очi стають ще веселiшими, коли перед ними кров'ю сходить жертва. - Облавi не стрiляти. Джмелик свиснув, ударив канчуком коня по крупу, кiнь плигнув убiк i побiг униз. "Дивна кра?на, - думав офiцер, -' люди з обличчям варягiв". Джмелик, пригинаючись, побiг помiж деревами, заходячи партизанам у тил. Коли до партизанського окопчика залишилось сто метрiв, вiн зупинився, сто-рожно роззираючись, пiдбiг до чорного дуба i, ковзаючи хромовими чобiтками по стовбуру, спритно, мов кiшка, видрався вгору. Тепер йому було добре видно, що там робиться. Убитi лежали в рiзних позах, в снiгу виблискували стрiлянi гiльзи. Живих було дво?. Джмелик приклав карабiн i, примруживши око, вистрелив. Низенький партизан у шинельчинi осiв на мiсцi, клюнув головою у снiг. Другий, у чорному кожуховi, озирався, придивляючись. Брюзкле обличчя його було чорне вiд кровi i землi. Вiн повертався важко, незграбно, мабуть, теж був поранений. "Тепер його найкраще брати", - подумав Джмелик i сплигнув на землю. Перебiгаючи вiд куща до куща, наближався до окопу. Чорний кожушок вистрелив, i куля збила з вершника кубанку. Джмелик упав, вичiкуючи. Над окопом звелося заросле чорною щетиною обличчя. Оксен був поранений. Двi кулi потрапили йому в живiт. Вiн сiв на дно окопу i вiдчув, що слабне. Тодi вiн зiрвав з ши? шарф, розправив його i туго пiдперезався. Млiючи вiд болю, глянув на товаришiв. Вони лежали мертвi. "А тепер i я пiду вмирати", - подумав вiн i, обриваючи об корiння нiгтi, видряпався з окопу. Хитаючись, пiшов на Джмелика. Вiн iшов тихо, без усяко? перестороги, очi його дивились кудись уперед, поверх ворога, i вiн уже був десь там, куди дивився, в iншому свiтi. Джмелик чув його тяжке дихання i запах його кровi; той чоловiк був уже напiвмертвий, i його можна було брати, але Джмелик вистрелив ще раз. Оксен упав, але у ту ж хвилину схопився. Шапки на головi не було, i помiж жовтими пальцями, якими вiн протирав очi, текла кров. Вiн розмазував ?? i шукав ворога. I вiн побачив Джмелика, пiзнав його. Джмелик стояв над ним i дивився, як Оксен тихо осiда? на снiг. - Аж ось де схрестились нашi дорiжки. Тiльки ти не вмирай. Дай менi помучити тебе... Оксен мовчки покрутив головою i плюнув кров'ю на блискучий Джмеликiв чобiт, лiг животом на снiг. Тiло його було нерухомим, права рука з пiстолетом витягнулася вперед. Джмелик стояв, опустивши голову. В бiлих кучерях гнiздилося холодне зимове сонце, жилава рука опустила карабiн. - От я i помстився, мiй вороже! А краснюки вернуться, менi наведуть решку. А хто ж правду розсудить? Бачачи, що вже опору нема, що на землi замiсть грiзного партизана Iскри лежить понiвечений кулями труп, з кущiв почали вилазити нiмцi i полiца?. Вони мовчки обступили Оксена i дивилися на нього. Офiцер в супроводi лiкаря-нiмця також пiдiйшов. - Який фанатизм! - обiзвався вiн до лiкаря. - Гляньте, - показав вiн палицею на мертвого Санька, що дивився на них голубими очима, - цей бандит зовсiм дитина. - Одначе вiк не завадив йому бути хоробрим... - вiдповiв лiкар, поправляючи на плечi кручений погон. - Скажiть, - знову заговорив офiцер, - чим ви поясните таку... м-м-м... - офiцер не мiг пiдiбрати слова, вiн хотiв сказати "хоробрiсть", але потiм йому здалося, що це забагато для "бандiтен", - таку....м-м-м, - покрутив лайковими пальцями бiля скронi, - такий... м-м-м, фанатизм? На мою думку, низьким рiвнем розвитку культури? Для них смерть - щаслива необхiднiсть. Неспа? Чи не так? - козирнув вiн знанням французько? мови. - Ось подивiться, - показав на Джмелика, - варяг з обличчя, азiат по кровi, вiд добровiльно вбив свого брата по нацi?. Нiмець нiколи б такого не зробив... Усмiшка у офiцера була презирлива, i Джмелик зрозумiв, що говорять про нього i говорять недобре. Вiн усмiхнувся i глянув офiцеровi пiд брови. Очi офiцера здивовано розширилися, дивуючись нахабству росiянина. Але очi росiянина залишились такими ж: в них так i бурлила вiдчайдушнiс'вь, бiлi зуби смiялись, а жилава рука гралась парабелумом. "Хочеш, я i тобi вжену з десяток", - смiялися бiлi зуби i обiцяли очi. Старенький лiкар розчовпав Джмеликiв погляд. - Ми багато чого не можемо зрозумiти в цiй дивнiй Росi?, - хмурячись, сказав вiн i наблизився до мертвого Оксена. Оксен лежав щокою на снiгу, обличчя його спухло, у волосся понабивалося снiгу. Раптом всi ахнули i стали вiдходити: у Оксена вiдкрилося око: чорне, велике, налите кров'ю, i тут же шарахнув пострiл. Куля тьохнула в кущi, збила снiжок, i вiн тихо осiдав, виграючи на сонцi. - Вiн стрiля? навiть мертвий, - тихо прошепотiв офiцер, блiднучи. - Це була конвульсiя, - спокiйно вiдповiв лiкар i знову нахилився i взяв руку Оксена. - Вiн мертвий. - Всiх партiзанен - на машину. Везти в село i виставити напоказ, - крикнув офiцер, потiм пiдiйшов до Джмелика, що сидiв на пеньку, вийняв пачку сигарет, загорнуту в блискучий папiр, i плитку шоколаду. - Маленький нагорода, - засмiявся вiн, фамiльярно поплескуючи Джмелика по плечу. Облава рушила з лiсу. Джмелик сидiв на пеньку, його бiлi брови лiзли то вгору, то вниз. Вiн понюхав сигарети, шоколад, усмiхнувся - закинув у кущi. Заклавши два пальцi в рот, дико свиснув. Почувся трiск, тихе гоготiння, i до нього вискочив кiнь. Пiдiйшов близько, понюхав кубанку, кожушок, тихо заiржав. Верхи на конях з'явилися Гошка, Андрiй, Тадик. Були п'янi. В кожного бiля сiдла телiпалося по зайцю. Гошка вийняв iз широко? кожушини двi нiмецькi фляги: - Ром. На, випий, Северине! Любов до гроба! Ех i награда тобi буде за побитих! - Шворка на шию, - засмiявся Северин. Вершники ви?хали на дорогу. Снiги виблискували на сонцi, слiпили очi, далекi байраки огорталися терновою синявою. Тадик мерзлякувато повiв плечима, i хльобнув iз фляги рому, сказав, прицмокуючи: - Треба накрити Оксенiв виводок. Завтра й перевiша?мо. Прилюдно. - Нiздрi роздулися. - Настьобуйте коней, хлопцi, треба, щоб Гамалi?ха не встигла нiде втекти iз сво?ми пуцьверiнками. - Нi, не так. - Джмелик повернув свого коня впоперек. - Ви ?дьте на хутiр i спокiйно смажте зайцiв, а я злiтаю в Троянiвку. Я почав, я й докiнчу, - i огрiв коня канчуком. - Клопотатиму перед нiмецьким командуванням, щоб його нагородили хрестом, - святобожно прорiк Тадик Шамрай, дивлячись Джмеликовi вслiд. Джмелик гнав коня бугром, а коли спустився в Да-,". нелевську долину, зупинив. Нiмецька колона з полiцi?ю ще не вибралася на полтавський шлях: машини буксували в снiгу. "З годину проваландаються", - подумав Джмелик i повернув до лугiв. Кiнь швидко водив паруючими боками, рiзав снiговою корицею пузо. Нарештi вибейкалися на протопти. Проти Оксенового городу Джмелик прив'язав коня до верби, подряпався нагору затерплими вiд ?зди i холоду ногами. У сiнях обтупав чоботи, зайшов у хату. Олена пряла. Боса нога ганяла колесо прядки. Купоросовi очi, побачивши Джмелика, зледенiли. Дiвчинка сидiла на печi в однiй льолi i замотувала в ганчiрку кота, хлопчик годував у клiтцi щигликiв. Вiн, видно, тiльки-но зайшов знадвору: вуха горiли, як стручки перцю. Джмелик глянув на нього i в ту ж хвилю вiдвiв погляд: Оксеновi очi дивилися на нього запитливо, але спокiйно. Джмелик присiв на лаву, поблукав поглядом по стiнах. З канчука на долiвку капала вода. Щиглики попискували в клiтцi, хизувалися червоними штанцями. Джмелик не дивився на Олену, але вiдчував, що його лице пече вiд купоросу. Олена побачила на Севериновiй кубанцi дiрочку, з яко? визирала вата, красивi вологi губи ?? лизнули ниточку пряжi. - Чи куля тебе приголубила, чи на сучок напоровся? - запитала насмiшкувато. Северин огрiв канчуком по чоботу, кинув спiдлоба очi: - Це вiд твого Оксена значок. Я вбив його в Чорному яру. З лиця Олени збiгла кров. Лопнула нитка на пряжi. Хлопчик не закрив клiтки, i щиглики розлетiлися по хатi. Дiвчинка сидiла на печi i спiвала котовi колиско: Чи ти ходиш, дрiмото, Коло нашого плоту. Синя Беева гора... Сон дитинку забира... У роменськi рушнички, У шовковi подушки... Джмелик засунув канчук за халяву, ступнув до дверей. - А ти забирай дiтей i тю-тю з Троянiвки... Твiй Оксен, як вивозив нас на бугри, не передушив нас, малих, i я тво?х не займу... - хряснув дверима. За ним вилетiли надвiр щиглики. Чутка про те, що побито iскрiвцiв i що командир "Iскри" не хто iнший, як колишнiй голова троянiв-сько? артiлi Оксен, облетiла район одним подихом. На прославленого Iскру, що наганяв страх на нiмцiв цiло? округи, iшли глянути з далеких сiл i хуторiв. Уже опiвднi на троянiвському вигонi зiбралося стiльки люду, що полiца? боялися злазити з коней. На майданi сiрячини, кожухи, тужурки, пошматованi шинелi, подертi валянки, в яких стирчать солом'янi устiлки, заячi шапки, вiйськовi кашкети з навушниками з ганчiр'я, суконнi "бурки", обкле?нi гумою, чадний, iз буркуном, тютюн. Бороди, бороди, бороди. Дiтлахи нудьгують за школою, крадькома курять у рукав. Жiнки загортаються у ветхий одяг, труть очi, пiзнають. А чи нема? тут i мого сина, брата чи чоловiка? Мертвi оксенiвцi "сидять" пiд школою, поспиравшись спинами об цегляну стiну. Вони пороззуванi, роздягненi до сорочок. Трупи позмерзались, поменшали. Якась добра душа позмивала з ?хнiх облич кров, i вони сидять свiтлi, чистi. В складках сорочок виблиску? снiг. - Кажуть, нiмцi набили аж три машини. - Повезено на Полтаву. Сам бачив. Лежать щiльно, як дрова. - А де ж ?хнiй командир. Iскра? - Он той, чорнобородий, лисуватий... - Як же його зрешетило... - Кажуть, як зачув кiнець, то вийшов з окопу i сам пiшов на нiмцiв. "Брешете, -кричить, -не вб'?те Сов?цьку владу. Все одно вона вернеться". - Тихо, полiцай дивиться... - А що менi полiцай? - А цитьте, дiду, нiмчура йде... - А що менi нiмчура? Дума?ш, я ?х не бив у iмпе-рiалiстицьку? Ось пожди трохи, побачиш, як iз них начнуть жовту мазь давити... - Ходiмо, Пантелеймоне, бо ти, бачу, добалака?шся, - тягне баба за рукав. -Дай менi на геро?в надивитися, душу пiдкрiпити... - Диви, Оксенового батька ведуть. - Гляньте, старого Гамалiю ведуть. - Жiнка з дiточками втекла... - Слава богу, хай спасенна буде... - Дивiться, дивiться, Гамалiю ведуть... Пiвтисячний натовп завмер, перестали димiти парою роти. Всi повернули голови в бiк широко? сiльсько? вулицi. Гамалiя iшов, легко ступаючи босими ногами, обличчя в нього було апостольське. Вiтер зносить набiк бiлу бороду. У кожусi, без шапки, руки зв'язанi за спиною. Його вели два полiца? з карабiнами: Гошка i Андрiй Джмелик. У Гошки пiдбите лiве око, у Андрiя - розсiчена нижня губа. Вона розпухла на морозi i запеклася кров'ю. Гамалiя чистий i грiзний, як цар. На людей дивиться, як пастор на стадо. Жiнки не .витримують його погляду i падають у снiг на колiна. Його ведуть на ганок, до офiцера. Полiца? беруть його за лiктi i пхають на схiдцi. Вiн струшу? ?х коротким ривком i бадьоро збiга? на ганок сам. Офiцер виставля? наперед перекладача, щоб задати Гамалiевi кiлька питань, але дiд не бажа? вiдповiдати. Вiн наче поспiша? кудись. Погляд рiзкий, рухи швидкi, нетерплячi. Вiдчува?ться, що тут вiн володар, а не вони. Перекладач, з трудом пiдбираючи слова, почина? говорити. Пенсне його туманi? вiд морозу. - Що ти мека?ш, пруссак? - грiзно кричить Гамалiя. - Тво? дiло - в землю штик i пшик. - Що трапилось? Вас iст лос? - здивовано вигина? брови офiцер. - А тобi хрестик, хрестик! А йому, - показу? за школу, - слава! - Вiн iст псiхiк! - поясню? перекладач, приклавши руку до скронi. - О, iх ферштее, - кива? головою офiцер. Побачивши забитих, Гамалiя зупиня?ться i пильно вгляда?ться в кожне обличчя, щось тихо шепочучи сам до себе. Перед кожним геро?м зупиня?ться i схиля? в жалобi сиву голову: прийма? парад мертвих. Крайнiм сидить Оксен. Брови, чи з болю, чи з гнiву, звелись докупи; задумався, поник головою, мовчить. Схилив перед ним сиву голову Гамалiя, проща?ться навiки. Ех, Гамалiя, Гамалiя, гордий та вiльний. Чого ж тво? плечi згорбились, а голова похилилась? Чого мiж мотуззям пнуться козацькi жили? Ех, сину, сину, чи ж не я перший посадив тебе на коня, як тобi ще й п'яти не минуло? Чи не я тебе у росi купав, а бiля вогню сушив, щоб ти нi вогню, нi води не боявся? Чи не я вчив тебе правду любить, а кривду ненавидiти? Грубе мо? слово було, бо я козак, а правда як сiль, солона, а все ж таки ти менi син. Спасибi ж тобi, що ти не зганьбив мене перед чесним людом, i я стою отут перед тобою i тво?ми побратимами i кажу: "Добрi ви, хлопцi, навiки добрi!" I ще нижче схилив сиву голову Гамалiя, одвернув очi од живих до мертвих, бо не хотiв, щоб бачили його сльозу одиноку. А мертвi, хоч i побачать, не скажуть. Так тихо попрощався вiн i пiшов з двору так же легко, бадьоро i гордо. Посеред двору ще став, i ще раз озирнувся, i засмiявся сам до себе тихо, i глянув на ворогiв сво?х, нiмцiв поганих, i пiдморгнув ?м лукаво, i знову посмiхнувся, i швидко пiшов попереду конвою, щось нашiптуючи собi i посмiхаючись. Раптом став i дурнувато перекривив офiцера: - Що, пук-пук?! Га! Пук-пук?! I тодi i люди, i нiмцi, i полiца? отетерiли. Оксенова права рука була витягнута вперед так, нiби вона тримала пiстолет. Вказiвний палець був зiгнутий i так закоцюб, нiби ще й зараз лежав на спусковому гачку. I тодi всi зрозумiли, що Оксен ще й досi вiдбива?ться. Офiцер штовхнув у спину старого Гамалiю i наказав вести в луги на страту, щоб вiн сво?м передсмертним оком уже не мiг бiльше побачитися iз сво?м сином. I повели Гамалiю селом, i весь люд пiшов за ним слiдом. А декотрi, що були вдома, низько кланялися йому з-за тинiв, а жiнки нишком витирали сльози, мерли серцем, бо не хотiлося ?м, щоб умирав отакий геройський дiд. I коли його привели до виру, то на Ве-?вiй горi вже червонiли снiги i заходило сонце, а вода у вирi була бордова. Гамалi? розв'язали руки. Вiн розправив плечi, поворушив лопатками i довгим затяжним поглядом глянув на Ташань, аж туди-туди, на Бе?ву гору. Бордовi хмари попелiли, тьмарились. "Пора", - прошепотiв Гамалiя i скинув кожуха. I раптом з-пiд попелясто? хмари вдарило такими червоними трояндами, що козацьке тiло старого зробилося як мiдний казан. А люди чорною гаттю стояли на обох берегах Ташанi. Гамалiя сам пiшов до виру, а полiца? вiдступили, бо далi був тонкий лiд. Гамалiя пiшов уперед, i в мертвотнiй тишi було чути, як ляпають по льоду його босi ноги. Потiм вiн зупинився i крикнув: - Син пiшов через вогонь, а я через воду! Знайте, за що, люди-и-и! - й кинувся у вир. "Лю-у-уди-и-и!" - гомонiло ще понад заснiженими берегами, але червонi бризки з виру уже склилися на льоду, i вже не було старого Гамалi?. Через два днi його прибило хвилею пiд верболiз. Вiн лежав горiлиць, борода його примерзла до льоду, а очi виглядали з неба помсти.