М а т и (до Килини) Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте! К и л и н а Ей, нi вже, дядинусю, я пiду. Дивiть, уже нерано, - я боюся. М а т и Лукашу, ти провiв би. Л у к а ш Чом же, можу. К и л и н а (поглядає на нього) Та, май, робота є... М а т и Яка робота увечерi? Iди, синашу, йди та надведи Килинку до дороги. Самiй увечерi в сiй пущi сумно. Та ще така хороша молодичка, - коли б хто не напав! К и л и н а Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали! Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось! Л у к а ш Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу! М а т и Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте! К и л и н а Нi, то я жартома... (Завважає Лева). Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома? Л е в (удає, мов не дочув) Га? iдiть здоровi! (Йде собi в лiс). К и л и н а Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю! (Хоче поцiлувати стару в руку, тая не дає, обтирає собi рота фартухом i тричi "з церемонiєю" цiлується з Килиною). К и л и н а (вже на ходi) Живi бувайте, нас не забувайте! М а т и Веселi будьте та до нас прибудьте! (Йде в хату i засовує дверi за собою). Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiдає на похилену вербу, склоняє голову на руки i тихо плаче. Починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галяву, хату й гай. Р у с а л к а (пiдпливає до берега i заглядає до Мавки, здивована i цiкава) Ти плачеш. Мавко? М а в к а Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько? Р у с а л к а 0, я! Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi! М а в к а Русалко! ти нiколи не кохала... Р у с а л к а Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє! Кохання - як вода, - плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал - воно кипить, а стрiне холод - стає мов камiнь. От м о є кохання! А те твоє - солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру - згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марної досади, пiд пiзнiми дощами каяття. М а в к а (пiдводить голову) Ти кажеш - каяття? Спитай березу, чи кається вона за тiї ночi, коли весняний вiтер розплiтав їй довгу косу? Р у с а л к а А чого ж сумує? М а в к а Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям. Р у с а л к а Чому? М а в к а Бо милий той - весняний вiтер. Р у с а л к а Нащо ж було кохати їй такого? М а в к а Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, їй розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй вiночка i, пестячи, кропив росою косу... Так, так... вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала. Р у с а л к а Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе - вiн уже пролинув. (Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi). Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс - уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба. М а в к а (тихо, з глибокою журбою) Так... вiн уже пролинув... Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю. Л i с о в и к Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!.. М а в к а (пiдводить голову) Кого я зрадила? Л i с о в и к Саму себе. Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась. До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором їй не дає жебрачкою зробитись. Згадай, якою ти була в ту нiч, коли твоє кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, - тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари ! М а в к а Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене? Л i с о в и к Не всi вiнки погинули для тебе. Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнiї корали. Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi. Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна. М а в к а (поривчасто встає) То дай менi святковi шати, дiду! Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи моєї ласки! Л i с о в и к Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку. Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, - вiн накидає їй срiбний серпанок на голову. Л i с о в и к Тепер я вже за тебе не боюся. (Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає). З лiсу вибiгає Перелесник. М а в к а Знов ти? (Намiряється втiкати). П е р е л е с н и к (зневажливо) Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода... А ти змарнiла щось. М а в к а (гордо) Тобi здається! П е р е л е с н и к Здається, кажеш? Дай я придивлюся. (Пiдходить до неї. Мавка вiдступає). Та ти чого жахаєшся? Я знаю, що ти заручена, - не зачеплю. М а в к а Геть! не глузуй! П е р е л е с н и к Та ти не сердься, - що ж, коли я помилився... Слухай, Мавко, давай лиш побратаємось. М а в к а З тобою? П е р е л е с н и к А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались - трудно зважить, - тепер настав братерства час. Дай руку. Мавка трохи нерiшуче подає йому руку. Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько твоє блiде. (Мавки одхиляється, вiн все-таки її цiлує). О, квiти на личеньку одразу зацвiли! - цнотливiї, незапашнi, осiннi... (Не випускаючи її руки, оглядається по галявi). Поглянь, як там лiтає павутиння, кружляє i вирує у повiтрi... Отак i ми... (Раптом пориває її в танець). Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами! Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, - все те летюче, все безупинного руху жагуче! Так от i я... так от i я... Будь же мов iскра, кохана моя! Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника. М а в к а Годi!.. ой годi!.. П е р е л е с н и к В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить! Щастя - то зрада, будь тому рада, - тим воно й гарне, що вiчно летить! Танець робиться шаленим. Звиймося! Злиймося! Вихром завиймося! Жиймо! зажиймо вогнистого раю! М а в к а Годi!.. пусти мене... Млiю... вмираю. (Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу). Раптом з-пiд землi з'являється темне, широке, страшне Марище. М а р и щ е Вiддай менi моє. Пусти її. П е р е л е с н и к (спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву) Хто ти такий? М а р и щ е Чи ти мене не знаєш? - "Той, що в скалi сидить". Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її. М а в к а Нi, я не хочу! Не хочу я до тебе! Я жива! "Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь" Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли. Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiває мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш, для тебе щастя - тiнь, ти нежива. М а в к а (встає) Нi! я жива! Я буду вiчно жити! Я в серцi маю те, що не вмирає. М а р и щ е Почiм ти знаєш те? М а в к а По тiм, що муку свою люблю i їй даю життя. Коли б могла я тiльки захотiти її забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття. В лiсi чується шелест людської ходи. Ось той iде, що дав менi ту муку! Зникай, Маро! Iде моя надiя! "Той, що в скалi сидить" вiдступається в темнi хащi i там притаюється. З лiсу виходить Лукаш. Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається. Л ук а ш (побачивши її) Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi). Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, - Я взавтра засилаюсь до Килини! (Iде в хату, дверi зачиняються). "Той, що в скалi сидить" виходить i подається до Мавки. М а в к а (зриває з себе багряницю) Бери мене! Я хочу забуття!" Той, що в скалi сидить" торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю. ДIЯ III Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається. Настає тиша. Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок. Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра. Л i с о в и к (придивляючись до постатi пiд хатою) Ти, донечко? М а в к а (трохи поступає до нього) Се я. Л i с о в и к Невже пустив тебе назад "Той, що в скалi сидить"? М а в к а Ти визволив мене своїм злочином. Л i с о в и к Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi твоєму? Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом? Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне кровi людської, - не вгасить своєї муки злої! М а в к а Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я теє слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди повертає. Л i с о в и к (тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка) Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський! М а в к а О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було... Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу... I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мої нiмiї оживило, i я вчинила диво... Я збагнула, що забуття не суджено менi. Л i с о в и к Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою? Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як твоє кохання? М а в к а Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий... I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надiї... Людина тiльки може так дивитись!.. Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей. Л i с о в и к I що ж тепер ти думаєш робити? М а в к а Не знаю... Я тепер, як тiнь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її... Я серцем чую - вiн вернеться сюди... Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни. Л i с о в и к Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий? Невже нема спочинку в рiднiм гаю? Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась. Iди спочинь. М а в к а (тихо) Не можу я, дiдусю. Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється. К у ц ь (вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку) Ти, Мавко, тут? М а в к а А ти чого никаєш? К у ц ь Я їм коня притяг за гичку в стайню. Гаразд мене поповозив востаннє, вже не возитиме нiкого бiльше! М а в к а Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс! Се так держиш умову з дядьком Левом? К у ц ь Умова наша вмерла вкупi з ним. М а в к а Як? Дядько Лев умер? К у ц ь Он i могила. Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати. М а в к а Обоє полягли... Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати... (Надходить до могили). Ой як же плаче серце по тобi, єдиний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спадає, наче мертвий лист... К у ц ь Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися - таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду. Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому їздить. Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно. От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, - цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову. Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi на смерть заїздив; куплять - знов заїжджу. Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб їм корови геть-чисто попсувала. Хай же знають! Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив, а Потерчата збiжжя погноїли, Пропасниця їх досi б'є за те, що озеро коноплями згидили. Не буде їм добра тепер у лiсi! Вже тут навколо хати й Злиднi ходять. З л и д н i (малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього) Ми тут! А хто нас кличе? М а в к а (кидається їм навперейми до дверей) Геть! Щезайте! Нiхто не кликав вас! О д и н З л и д е н ь Злетiло слово - назад не вернеться. З л и д н i (обсiдають порiг) Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, - ми голоднi! М а в к а Я не пущу туди! З л и д н i То дай нам їстиI М а в к а (з жахом) Нiчого я не маю... З л и д н i Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай! М а в к а Се кров моя! З л и д н i Дарма! Ми любим кров. Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки. К у ц ь Ей, Злиднi, залишiть - то не людина! Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду. З л и д н i (до Куця) Так дай нам їсти, бо й тебе з'їмо! (Кидаються до Куця, той вiдскакує), К у ц ь Ну-ну, помалу! З л и д н i Їсти! Ми голоднi!! К у ц ь Стривайте, зараз я збуджу бабiв, - вам буде їжа, а менi забава. (Бере грудку землi, кидає в вiкно i розбиває шибку), Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ї (в хатi) Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила! К у ц ь (до Злиднiв пошепки) А бачите - прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклене стара вас так, що й в землю ввiйдете, - вона се вмiє. Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм її голос, а згодом Килинин. Г о л о с м а т е р и н О, вже й розвиднилось, а та все спить. Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же! Бодай навiк заснула... Встань! А встань, бодай ти вже не встала! Г о л о с К и л и н и (заспано) Та чого там? М а т и (уїдливо) Пора ж тобi коровицю здоїти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небiжчика придбала. К и л и н а (вже прочумавшись) Я тiї подою, що тут застала, та нацiджу три краплi молока - хунт масла буде... М а т и Отже й не змовчить! Хто ж винен, що набiлу в нас не стало? З такою господинею... ой горе! Ну вже й невiсточка! I де взялася на нашу голову? К и л и н а А хто ж велiв до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку, - було вам прийняти та прибрати хорошенько, от i була б невiсточка до мислi! М а т и А що ж - гадаєш, нi? Таки й була б! Дурний Лукаш, що промiняв на тебе; бо то було таке покiрне, добре, хоч прикладай до рани... Узиваєш її задрипанкою, а сама її зелену сукню перешила та й досi соваєш - немає встиду! К и л и н а Та вже ж, у вас находишся в новому!.. Он чоловiка десь повiтря носить, а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, - нi жiнка, нi вдова - якась покидька! М а т и Який би чоловiк з тобою всидiв? Бiдо напрасна! Що було - то з'їла з дiтиськами своїми, - он, сидять! - бодай так вас самих посiли злиднi! К и л и н а Нехай того посядуть, хто їх кличе! На сих словах одчинає дверi з хати. Куць утiкає в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни. Килина з вiдром у руках шпарко пробiгає до лiсового потоку, з гуркотом набирає вiдром воду i вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя. Килина (спиняється i становить вiдро долi) А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна, чи, може, змерзла? (Термосить Мавку за плече). М а в к а (насилу, мов борючися з тяжкою зморою) Сон мене змагає... Зимовий сон... К и л и н а (вiдслоняє їй обличчя i пiзнає) Чого сюди прийшла ? Тобi не заплатили за роботу? М а в к а (як i перше) Менi нiхто не може заплатити. К и л и н а До кого ти прийшла? Його нема. Я знаю, ти до нього! Признавайся - вiн твiй коханок? М а в к а (так само) Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер... вiн уже вмер... К и л и н а Ти божевiльна! М а в к а (так само) ВIльна я, вiльна... Сунеться хмарка по небу повiльна... йде безпричальна, сумна, безпривiтна... Де ж блискавиця блакитна? К и л и н а (сiпає її за руку) Геть! не мороч мене! Чого стоїш? М а в к а (притомнiше, вiдступаючи од дверей) Стою та дивлюся, якi ви щасливi. К и л и н а А щоб ти стояла у чудi та в дивi! Мавка змiняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям. К и л и н а (оговтавшись вiд здумiння, ворожо) Чи ба! Я в добрий час тобi сказала! Ну-ну, тепер недовго настоїшся!.. Х л о п ч и к (вибiгає з хати. До Килини) Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають! К и л и н а Ей, одчепися! (Нишком, нахилившись до нього). Я там пiд печею пирiг сховала, - як баба вийде до комори, - з'їжте. Х л о п ч и к Ви-те суху вербу встромили тута? Та й нащо то? К и л и н а Тобi до всього дiло! Х л о п ч и к Я з неї врiжу дудочку! К и л и н а Про мене! Хлопчик вирiзує гiлку з верби i вертається в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. К и л и н а (скрикує радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада тамує їй радiсть) Таки явився! Де тебе носило так довго? Л у к а ш Не питай! К и л и н а Ще й не питай! Тягався, волочився, лихо знає де, по яких свiтах, та й "не питай"! Ой любчику, не тра менi й питати... Вже десь ота корчма стоїть на свiтi, що в нiй балює досi свита й шапка. Л у к а ш Не був я в корчмi... К и л и н а Хто, дурний, повiрить? (Заводить). Втопила ж я головоньку навiки за сим п'яницею! Л у к а ш Мовчи! Не скигли!! Килина спиняється, глянувши на нього з острахом. Ось я тебе тепера попитаю! Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить? К и л и н а (спочатку збилась, але хутко стямилась) А що ж ми мали тута - голод їсти? Прийшли купцi, купили, та й уже. Велике щастя - дуб! Л у к а ш Таж дядько Лев заклявся не рубати. К и л и н а Дядька Лева нема на свiтi, - що з його закляття? Хiба ж то ти заклявся або я? Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, - був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща. Таж тут, як вечiр, - виткнутися страшно! I що нам з того лiсу за добро? Стикаємось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками завиєм! Л у к а ш Цить! цить! не говори! Мовчи! (В голосi його чутно божевiльний жах), Ти кажеш продати лiс... зрубати... а тодi вже не буде так... як ти казала? К и л и н а Як? Що вовк... Л у к а ш (затуляє їй рота) Нi, не кажи! К и л и н а (визволившись вiд нього) Та бiйся бога! Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив? Ходи до хати. Л у к а ш Зараз... я пiду... от тiльки... тiльки... ще води нап'юся! (Стає навколiшки i п'є з вiдра. Потiм устає i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця). К и л и н а Ну? Що ж ти думаєш? Л у к а ш Я? Так... не знаю... (Вагаючись). Чи тут нiхто не був без мене? К и л и н а (шорстко) Хто ж би тут бути мав? Л у к а ш (спустивши очi) Не знаю... К и л и н а (злiсно посмiхнувшись) Ти не знаєш, то, може, я що знаю. Л у к а ш (тривожно) Ти? К и л и н а А що ж! Я вiдаю, кого ти дожидаєш, та тiльки ба! - шкода твого ждання! Якщо й було, то вже в стовпець пiшло... Л у к а ш Що ти говориш? К и л и н а Те, що чуєш. М а т и (вибiгає з хати i кидається з обiймами до Лукаша. Вiн холодно приймає те вiтання) Сину!.. Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась з отею вiдьмою! Л у к а ш (здригнувшись) З якою? М а т и (показує на Килину) З тею ж! Л у к а ш (зневажливо всмiхаючись) I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось вiдьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотiли. М а т и Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукiбниця!.. К и л и н а (впадає в рiч) Ой горе! Хто б говорив! Уже таких вiдьом, таких нехлюй, як ти, свiт не видав! Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! - залiзо - й те перегризе! Л у к а ш А ти, я бачу, десь мiцнiша вiд залiза. К и л и н а Вiд тебе дочекаюсь оборони! Такої матерi такий i син! Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помiтувано мною? М а т и (до Лукаша) Та невже ж ти не скажеш їй стулити губу? Що ж то, чи я їй поштурховисько якесь? Л у к а ш Та дайте ви менi годину чисту! Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду! К и л и н а (до матерi) А що? дiждалась? М а т и Щоб ти так дiждала вiд свого сина! (Розлючена йде до хати, на порозi стрiчається з Килининим сином, що вибiгає з сопiлкою в руках). Оступися, злидню! (Штурхає хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима). Х л о п ч и к Ви-те прийшли вже, тату? Л у к а ш Вже, мiй сину. (На словi "сину" кладе iронiчний притиск). К и л и н а (вражена) Ну, то скажи йому, як має звати, - уже ж не дядьком? Л у к а ш (трохи присоромлений) Та хiба ж я що? Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся. (Гладить хлопця по бiлiй голiвцi). Чи то ти сам зробив сопiлку? Х л о п ч и к Сам. Та я не вмiю грати. Коб ви-те! (Простягає Лукашевi сопiлку), Л у к а ш Ей, хлопче, вже моє грання минулось!.. (Смутно задумується). Х л о п ч и к (пхикаючи) I! то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять менi заграти? К и л и н а Iще чого! Потрiбне те грання! Л у к а ш А дай сюди сопiлочку. (Бере сопiлку). Хороша. З верби зробив? Х л о п ч и к А що ж,, он з теї-о. (Показує на вербу, що сталася з Мавки). Л у к а ш Щось наче я її не бачив тута. (До Килини). Ти посадила? К и л и н а Хто б її садив? Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся. Тут як з води росте - таже дощi! Х л о п ч и к (вередливо) Чому ви-те не граєте? Л у к а ш (задумливо) Заграти?.. (Починає грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки [при повтореннi гри на сопiлцi мелодiї N 8] починає промовляти словами). "Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає менi груди, серденько виймає..." Л у к а ш (випускає з рук сопiлку) Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари! Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати. Кажи, чаклунко, що то за верба? (Хапає Килину за плече). К и л и н а Та вiдчепися, вiдки маю знати? Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай її, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру. (Витягає йому з сiней сокиру). Л у к а ш (узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки) Нi, руки не здiймаються, не можу... чогось за серце стисло... К и л и н а Дай-но я! (Вихоплює вiд Лукаша сокиру i широко замахується на вербу). В сю мить з неба вогненним змiєм-метеором злiтає Перелесник i обiймає вербу. П е р е л е с н и к Я визволю тебе, моя кохана! Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стрiха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоряється. М а т и (до Лукаша) Чого стоїш? Рятуй своє добро! Л у к а ш (втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом) Добро? А може, там згорить i лихо?.. Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння. К и л и н а (з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав) Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв? Хоч би помiг менi носити клунки! Л у к а ш Та вже ж ви повиносили всi злиднi. К и л и н а Бийся по губi! Що се ти говориш? Л у к а ш (смiється тихим, дивним смiхом) Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш... Тепер я мудрий став... К и л и н а (злякана) Ой чоловiче, щось ти таке говориш... я боюся! Л у к а ш Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся? К и л и н а Лукашуню, ходiмо на село! Л у к а ш Я не пiду. Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду. К и л и н а Та що ж ти тут робитимеш? Л у к а ш А треба все щось робити? К и л и н а Як же маєм жити? Л у к а ш А треба жити? К и л и н а Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що? То так тобi з переляку зробилось. Ходiмо на село, закличу бабу, - тра вилляти переполох! (Тягне його за руку). Л у к а ш (дивиться на неї з легковажною усмiшкою) А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде? (Показує на вiз i начиння). К и л и н а (господарно) Ой правда, правда, ще порозтягають! Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тiї! То вже хiба постiй тут, Лукашуню. Я побiжу десь коней попрошу, - бо нашi ж геть у стайнi попеклися! - то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини твеї, може, пустять... Ой горе! Якось треба рятуватись... Останнi слова промовляє, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжає її тихим смiхом. Незабаром її не стає видко. Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого. Л у к а ш Хто ти? Що ти тут робиш? П о с т а т ь Я - загублена Доля. Завела мене в дебрi нерозумна сваволя. А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю. Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала... Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!.. Л у к а ш Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину! Д о л я Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила. Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги... Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги. Л у к а ш Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш пiд снiгом з дивоцвiту стеблинку. Д о л я Похололи вже руки, що й пучками - не рушу... Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу. (Застогнавши, рушає), Л у к а ш (простягаючи руки до неї) Ой скажи, дай пораду, як прожити без долi! Д о л я (показує на землю в нього пiд ногами) Як одрiзана гiлка, що валяється долi! (Iде, хиляючись, i зникає в снiгах). Лукаш нахиляється до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiдає пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези i схиляється над Лукашем. П о с т а т ь М а в к и Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося вiд мене. Л у к а ш Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! (Розкриває груди). Живи моєю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив... М а в к а Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос. Л у к а ш Я душу дав тобi? А тiло збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара! (З невимовною тугою дивиться на неї). М а в к а О, не журися за тiло! Ясним вогнем засвiтилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вiльними iскрами вгору злетiло. Легкий, пухкий попiлець ляже, вернувшися, в рiдну землицю, вкупi з водою там зростить вербицю, - стане початком тодi мiй кiнець. Будуть приходити люди, вбогi й багатi, веселi й сумнi, радощi й тугу нестимуть менi, їм промовляти душа моя буде. Я обiзвуся до них шелестом тихим вербової гiлки, голосом нiжним тонкої сопiлки, смутними росами з вiтiв моїх. Я їм тодi проспiваю все, що колись ти для мене спiвав, ще як напровеснi тут вигравав, мрiї збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю! Лукаш починає грати. Спочатку гра його [мелодiї N 15 i 16] сумна як зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутнє, але хутко переможний спiв кохання [мелодiя N 10, тiльки звучить голоснiше, жагливiше, нiж у першiй дiї] покриває тугу. Як мiниться музика, так мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiняється в ясну, мiсячну весняну нiч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянiм вiнцi. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вiтер збиває бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закриває закохану пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на устах застиг щасливий усмiх. Вiн сидить без руху. Снiг шапкою налiг йому на голову, запорошив усю постать i падає, падає без кiнця... [25/VII 1911 р.]  * ОДЕРЖИМА *  (Драматична поема) I Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнiє люд, що хмарою залiг далекий берег. Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блукає помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi. М i р i а м Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього. Над ним - менi здається, я те бачу, - нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт осяє. Ох, коли ж, коли вона розiб'є темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло. Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi. Нема їм впину, а йому спочинку... Який вiн одинокий, боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже вiн завжди буде одинокий? "Месiя прийде в славi свiт судити", - так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого. I правда, й милосердя - все для свiта, а для Месiї що? Чи тiльки слава? "Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях..." А для Месiї? - знову "слава в вишнiх"? I тiльки слава? О, яка ж то кара Месiєю, що свiт рятує, бути! Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким. Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшної слави? (Пригнiчена раптовою втомою, сiдає пiд скелею i схиляється на камiнь). Чого ж се я слiдом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу. Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, - все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене? Не подивився i не обернувся... Занадто вже буйна була надiя! Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiває стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.). Про се спiвати можна, а сказати слiв не стає. (Спiває знов). Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiлеї. I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месiї, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою... (Спiває знов) Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради. Кому що бракувало, вiн давав. (Спiває) А що ж менi бракує? О Месiє, ти, може, знаєш?! Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до неї з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею. М е с i я Знаю, Мiрiам! М i р i а м (жахнулась) Учителю! М е с i я Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi. М i р i а м О, я не хочу, не хочу я спокою! М е с i я (лагiдно i разом суворо) Мiрiам, Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. М i р i а м Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi. М е с i я Ти дорiвнятись хочеш... М i р i а м (з поривом) Нi, Месiє, я не рiвняюся до тебе, нi! Я знаю те, що я нещасна жiнка. М е с i я Так нащо ж ти зрiкаєшся спокою, єдиної потiхи всiх нещасних? М i р i а м (з раптозою одвагою) Бо ти його не маєш, сине божий! М е с i я Яке тобi до мене дiло, жiнко? Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i повертається йти геть. М е с i я Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш? М i р i а м (не одкриває лиця) Я вiрю, що ти божий син, Месiє, i всiм, окрiм мене, даси рятунок. М е с i я Усiм, крiм тебе, жiнко? М i р i а м Ти сказав. М е с i я Я не сказав того. М i р i а м Та я те чула. Прости, учителю, я мушу йти. (Вiдступає). М е с i я Куди ти йдеш? М i р i а м Не знаю. Так, на безвiсть. М е с i я Чого ж та йдеш? М i р i а м Бо мушу йти. М е с i я Навiщо? М i р i а м . Ти знаєш. Ти - Месiя! Я не знаю. М е с i я Зостанься тут. Мiрiам мовчки спиняється. М е с i я Скажи менi, ти чула, що говорив я людям? М i р i а м Так, Месiє. М е с i я Ти прийняла мої слова? М i р i а м Нiколи я не забуду їх. М е с i я I вслiд їх пiдеш? М i р i а м Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!" I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова твої огнистi, - слiди мої вiд них кривавi будуть. М е с i я Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що знає волю пана i не слуха. Таких рабiв сувора кара жде. М i р i а м (падає навколiшки) О горе! Впала вже на мене кара, i вже її нiхто не здiйме з мене! М е с i я У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала... М i р i а м О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла твої слова прийняти. М е с i я Таке смирення гiрше вiд гординi. М i р i а м О, сто раз гiрше, я те добре знаю, i з того розпач мiй. М е с i я Ти не наводь обмови зайвої на власну душу, - такою чорною вона не може бути. М i р i а м О нi, учителю, вона чорнiша, нiж хата-пустка, що пiсля пожежi чорнiє порожнечею. Вода твоїх речей, цiлюща та живуща, душi моєї вигоїть не може. Вода боронить вiд огню живого, згорiлу ж хату дарма поливати. М е с i я Та що тобi спалило душу, жiнко? М i р i а м Не знаю: чи ненависть, чи любов. М е с i я Кого ж ненавидиш ти? М i р i а м Ворогiв. М е с i я Своїх? М i р i а м Твоїх. М е с i я Я їх казав любити. М i р i а м А я люблю... не їх. М е с i я Вони для тебе, як i для мене, ближнi. М i р i а м Але я вiд них далека, наче вiд єхидни. М е с i я Вони не вiдають, що творять. М i р i а м I єхидна несвiдома, а всяк її розтопче, як стрiне на шляху. М е с i я Якби єхидна могла покинути свою отруту, вона була б не гiрша вiд голубки. М i р i а м Але вона отрути не покине. М е с i я Про царство боже на землi ти чула? М i р i а м Та я ж тепер нiде його не бачу. М е с i я Ти дивишся й не бачиш, маловiрна. М i р i а м О так, не бачу! Свiтло твого духа мене слiпить. Чим ти менi яснiше, тим душi ворогiв менi темнiшi, тим менш єхидна схожа до голубки. Не маловiрна я, занадто вiрю, i вiра та мене навiк погубить. Я вiрю, що ти свiтло - i такого_ ся темрява до себе не приймає? Я вiрю, що ти слово - i такого_ отой глухорожденний люд не чує? Їм, може, треба iншого Месiї? Їм, може, сина божого не досить? М е с i я Вони слiпi, вони ще не прозрiли, самого слова мало їм для вiри, їм треба дiла. М i р i а м Ти творив дива! М е с i я Творив дива ще тiльки над водою; сього не досить - треба кровi. М i р i а м (з жахом) Кровi? Чиєї кровi, вчителю? М е с i я Моєї. М i р i а м Хай їм вона на голову впаде! М е с i я Не проклинай, вертається прокляття на того, хто сказав його. М i р i а м Нехай! Я знаю се, проклята я навiки, бо я любить не вмiю ворогiв. О, кожний тихий усмiх фарисея для мене гiрш вiд скорпiона злого. Менi бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, пiдступне тiло. Я вся тремчу, коли його побачу. В моїх очах я чую зброї полиск, в моїх речах я чую зброї брязкiт, так я узброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами, що радий вихопить на кожного свiй меч, хто тiльки зле замислить на владаря. М е с i я Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко? М i р i а м (з докором) Учителю! М е с i я Ти, може, скажеш - любиш? М i р i а м Ти се сказав. М е с i я Я так сказав: хто мовить, що любить господа, а брата ненавидить, неправда то. М i р i а м Хiба ж i той не любить, хто душу вiддає? М е с i я Що значить, жiнко, вiддати душу? М i р i а м Значить - буть готовим загинуть за любов. М е с i я То се ж би звалось - вiддати тiло. В тiм душi нема. М i р i а м А хто покине батька, матiр, браття, все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi для iншого - невже i той не любить? М е с i я Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся, не любить той. М i р i а м О господи, якої ти жертви хочеш? М е с i я Жертви я не хочу, любовi тiльки. М i р i а м Мушу всiх любити? М е с i я Так, всiх. М i р i а м Всiх, окрiм тебе, - се можливо. Але тебе i всiх - се понад силу. Та за що ж, за що ж маю їх любити? М е с i я Недовiрки питають тiльки "за що?". М i р i а м О, як недовiрки любити вмiють! Як поломiнь, палка у них любов! М е с i я А та любов, що я вiд тебе хочу, повинна буть як сонце - всiм свiтити. М i р i а м О, що менi робить? Немає сонця в моїй душi. Нiч, нiч, понура нiч. М е с i я Ще, може, зiйде сонце i для тебе. М i р i а м (з раптовою надiєю) Учителю! чи ти менi позволиш пролити кров мою? М е с i я За кого? За людей? М i р i а м Нi, не за їх! М е с i я То нащо проливати даремне кров? М i р i а м А може, недаремне? А може, кров'ю викупить я зможу... М е с i я Кров без любовi викупить не може. М i р i а м Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров! М е с i я Ти хочеш викупить мене? Мiрiам потакує мовчки головою. М е с i я Даремне! М i р i а м Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупi! М е с i я Вааловi дають даремнi жертви, я ж не приймаю їх. М i р i а м Месiє! М е с i я Нi, для тебе я не Месiя. Ти мене не знаєш. (Вiдходить). Мiрiам зостається в пустинi сама. II Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, стає в найглибшiй тiнi, звiдки їй видко Месiю в мiсячному свiтлi. М е с i я (до ученикiв) Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi... Ученики не озиваються, сплять.. М i р i а м (до себе) Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сiї люди твердiшi вiд камiння... Он отам лежить той ученик, що - люди кажуть - учителю з усiх їх найдорожчий, а спить вiн, як i всi, - твердiше, може, бо наймолодший... Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема... Я приступлю до нього... (Вихиляється трохи з тiнi, але знов ховається). Нi, не смiю... Вiн знову скаже, як тодi сказав: "Яке тобi до мене дiло, жiнко?" Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу! Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить? Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця! Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров. (З вiдразою одвертається вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислухається). Про що вiн молиться? М е с i я (впiвголоса) Нехай мине ся чаша... М i р i а м Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне? Вовкам даси ти на поталу сина? М е с i я Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я... М i р i а м Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя. М е с i я (до ученикiв) Ви спите? Не спiть! моя душа смутна до смертi! М i р i а м Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя! Я обiзвусь... Який злий дух тримає мої слова? Учителю! Єдиний! О свiточу моїх очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу! ...Я обiрвусь... Нi, голосу не стане. Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце... Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!.. Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога! (Так само незамiтно для Месiї, але швидко вибiгає з саду). III На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месiї. М i р i а м Вiн їм простив. Вiн їм усiм простив. Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою їм будуть. А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу їм простить за нього. Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: "Розпни його, розпни!" - i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимагає страждання, кровi й смертi соромної того, хто-всiх любив i всiм прощав. Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок. I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце. Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, - бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, - покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться. А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали! Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами їм в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi їм випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця! Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали: "Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?" I я на те... що я на те сказала б? Я б мусила мовчати, бо ненависть не має голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав... Ой горе! В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене... О сине божий! Нехай в моїм життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе_ любила. Чи ти гадав, - я не зреклась себе? Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?.. Темрява огортає все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом. IV Майдан в Єрусалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч їй Йоганна, одна з прихильниць Месiї. Й о г а н н а (до Мiрiам) Мир, сестро, й радiсть! М i р i а м Радостi i миру не знаю я так само, як тебе. Й о г а н н а Прости, що зачiпаю незнайому, але ж у нас така весела звiстка. М i р i а м Що то мене обходить? Й о г а н н а Всiх обходить! Месiя наш воскрес! М i р i а м (голосно) Воскрес? Месiя?! Й о г а н н а На бога, сестро, тихше! ще почує хто з люду й донесе синедрiону. М i р i а м Ви боїтесь, коли б вам за Месiю кров не пролити так, як вiн за вас пролив свою? Й о г а н н а Проллєм, як буде треба, - тепер не час. М i р i а м Ти, жiнко, чим торгуєш? Й о г а н н а Сказала б я, питання не до речi. М i р i а м А ти не знаєш, де тепер Месiя? На небi, певне? Й о г а н н а Кажуть, на землi, мiж людом ходить. М i р i а м Отже, в вас надiя, що є кому i вдруге кров пролить, як прийде знову час! (Гiрко смiється). А я не вiрю, щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi! Й о г а н н а Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi. М i р i а м Се правда! вiн нiколи не вважав на те, що з вас нiхто_ його не вартий. I все-таки не вiрю, що воскрес вiн. Й о г а н н а Але ж вiн сам пророкував про те! М i р i а м Для сеї самої юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало б i Месiї! Й о г а н н а Здається, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його. М i р i а м Прихильних мав вiн досить i без мене. Йоганна зо страхом ховається в поблизький гурток. М i р i а м (їй услiд) Не бiйсь! не розкажу синедрiону, бо вiн для мене не милiш, нiж ти, хiба однаково ненависний. (Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам звертається до нього). Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месiя? С т а р и й Так правда, як i те, що вiн пролив за всiх нас кров свою святу, невинну. М i р i а м Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить. С т а р и й Як не за всiх! М i р i а м За мене вiн нi краплi не проливав. С т а р и й А, ти не вiриш в нього... (Хоче й собi сховатись у гуртi). М i р i а м Я вiрю в нього! Старий спиняється. Вiрю бiльш, як ти, бiльш, як усi ви. С т а р и й То приходь сьогоднi до нас на збiр. М i р i а м (з вiдразою) Щоб я до вас прийшла?! Ховатися по норах вкупi з вами? Менi при вас нема чого робити: у мене на чолi немає плями! С т а р и й А в кого ж є? М i р i а м У вас, у всiх у вас! Усi ви допустили, щоб Месiя кривавий викуп дав за вашi душi. I вам прийнять його було не тяжко? Вiддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогiв любов'ю... С т а р и й Вiн сам казав нам ворогiв любити. М i р i а м А ви й зрадiли! так вам безпечнiше: душа врятована та й тiло не загине! С т а р и й (з острахом) Хто ти така? М i р i а м Я? "Одержима духом"! С т а р и й Благай Месiю, щоб зцiлив тебе i визволив вiд того злого духа святою силою своєї кровi й тiла. М i р i а м Щоб визволив мене цiною кровi? Своєї кровi? Та невже ти, дiду, гадаєш, нiби я себе цiную дорожчою, нiж чиста кров його? Так слухай же: чи в огнянiй геєнi, чи в темрявi без краю доведеться менi навiк-вiкiв з душею пробувати, та радощi моєї не зруйнує сам князь темноти, радощi вiд того, що на менi не важить кров Месiї, що вiн її за мене не пролив анi краплини. С т а р и й Як могло те статись? М i р i а м Ненависть врятувала вiд грiха. С т а р и й Кого ж ненавидиш? М i р i а м Всiх вас, себе i свiт. С т а р и й За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару. М i р i а м I не прийму! бо я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок. Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець. С л у г а Про що говорите? С т а р и й (заминаючись) Це, бачиш... М i р i а м Про Месiю! С т а р и й Зовсiм ми не про теє розмовляли. П р е т о р i а н е ц ь А хто ж то, дiвчино, отой Месiя? Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, старий галiлеянин ховається мiж людьми. М i р i а м А той, що ви недавно розп'яли, ви знаєте, вiн цар був iудейський. Тепер вiн знов по всiй країнi пiде, бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi! Нехай там стережуться цар, i цезар, i весь синедрiон, пекельна рада! П р е т о р i а н е ц ь (хапає її за руки, киває на слугу) А дай шнурка, ми спутаємо кiзку, щоб не брикала дуже. М i р i а м Що? в'язати? (Зручно нахиляється, бере камiнь i пускає в голову слузi). Хоч одного, та все ж покарбувала! Її знов хапають за руки, скручують i в'яжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в'язати Мiрiам. М i р i а м Хотiла б я всю вашу кров пролити, вiддячити за жертву! П р е т о р i а н е ц ь Що ж та жертва, коли ви кажете, що вiн воскрес? М i р i а м Так що ж? Хiба минає все минуле? Вiн пережив три вiчностi в три ночi, прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши, забуде вiн страждання, зраду, смерть? Простити може, а забути - нi! О, будьте проклятi! С л у г а Хто? М i р i а м Всi ви! Цезар, синедрiон, i цар, i весь народ! Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месiї зникли, а надбiгла юрба iудеїв, фарисеїв та садукеїв, почувши гомiн на майданi. С л у г а (кричить до народу) Гей, слухайте, вона нас проклинає! Г о л о с и з ю р б и Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що їй треба? За що її зв'язали? Зрада? Змова? М i р i а м Я проклинаю вас прокльоном кровi! С л у г а Що суджено кленучому? Г о л о с и в ю р б i Камiння. Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам. М i р i а м Месiє! коли ти пролив за мене... хоч краплю кровi дарма... я тепер за тебе вiддаю... життя... i кров... i душу... все даремне!.. Не за щастя... не за небесне царство... нi... з любовi! (Падає пiд градом камiння) 18/1 1901  * ОРГIЯ *  драматична поема ДIЯЧI А н т е й - спiвець. Г е р м i о н а - мати його. Е в ф р о з i н а - сестра його. Н е р i с а - жiнка його. Х i л о н - ученик його. Ф е д о н - скульптор. М е ц е н а т - багатий, значний римлянин, нащадок вiдомого Мецената. П р е ф е к т. П р о к у р а т о р. Гостi на оргiї, раби, рабинi, танцiвницi, мiми, хор панегiристiв. Дiється в Корiнфi пiд римським пануванням. I Садок в оселi спiвця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з хвiрткою в однiй стiнi; в глибинi садка домок з повiткою на чотирьох стовпах i з двома дверима - однi в андронiт, другi - в гiнекей. Гермiона, стара мати Антеева, сидить на порозi гiнекея i пряде вовну. Чутно стук у хвiртку. Г е р м i о н а (не встаючи) Хто там? Г о л о с (за хвiрткою) Се я, Хiлон Алкмеонiд. Г е р м i о н а (гукає в напрямi других дверей) Антею, вийди! Ученкк до тебе! (Сама лишається сидiти, лише нижче спускає покривало). А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей i вiдчиняє Хiлоновi хвiртку) Сьогоднi ти, Хiлоне, запiзнився. Всi учнi розiйшлися. Х i л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою нiяковiстю) Вибачай... але... я, власне, не прийшов учитись... А н т е й (привiтно) Будь гостем. (Сiдає на ослонi пiд деревом i показує Хiлоновi мiсце коло себе, але той лишається стояти). Чом не сядеш? Х i л о н Маю справу... А н т е й Аж сiсти нiколи, таку нагальну? Х i л о н Воно-то нi... але... пробач... я мушу подякувать сьогоднi за науку... Я бiльше не прийду. А н т е й Чому? Хiлон мовчить. Та правда, менi про се питать не випадає. Я, очевидячки, не догодив тобi наукою. Що ж, не соромся, - соромитись приходиться менi. Х i л о н (щиро) Нi, нi, учителю! Того не думай! От свiдок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощi мiстерiй! А н т е й Тодi не розумiю... (Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолi). Догадався! (Видно, що й йому трохи нiяково). Хiлоне, слухай... Я пождати можу, поки скiнчиш усю мою науку... Та я волiв би i зовсiм не брати вiд тебе грошей, як тобi то трудно... Х i л о н Учителю, та ти ж не багатир. А н т е й Хiлоне, я скажу тобi по правдi, хоч ти ще молодий такеє слухать, але iнакше трудно довести... Бач, спiв, музика й слово - мiй зарiбок, та хист мiй я таки цiную вище, нiж тiї грошi, що приходять з нього. Я талану нiкого не навчив i не навчу - се ж тiльки бог здолає, - отож коли я вчу людей звичайних, недiткнутих рукою Аполлона, то - я навчаю їх малої втiхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразнiше, вони ж менi дають дещицю грошей, i так ми в обрахунку. Як же бог менi пошле обранця молодого, щоб я йому служив своїм здобутком, i бачу я, що кожна мертва форма, яку я викладаю перед ним, присвоївшись йому, вмить оживає, i генiй молодий в прадавнiй формi шумує та iскриться самоцвiтом, як молоде вино в старiм кришталi, - тодi я вже заплачений. Нi, бiльше, - я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотiв. Тепер ти розумiєш? Х i л о н Учителю... (Зворушення не дає йому говорити, вiн низько похиляє голову i прикриває долонею очi). А н т е й Коли тепер твiй генiй вже перерiс тi форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мiй хлопче, - покинь мене, я сам тобi те раджу. Та тiльки - заклинаю Аполлономi! - не кидай ще науки. Їдь в Афiни, там, певне, знайдеться iще таке, чого ми тут не маємо в Корiнфi. А потiм, покiнчивши рiзнi школи, учися ще, знаходь собi науку в книжках, i в людях, i по цiлiм свiтi, але нiколи не кажи до себе: "Я вже скiнчив науку". Х i л о н Ся порада, учителю, осмiлює мене. Признаюся тобi: я не покину науки, вiддалившися вiд тебе, бо я вступлю до школи... (Знов мовкне). А н т е й До якої? Х i л о н До тої, що врядив тут Меценат. А н т е й Латинської?! Х i л о н Ну, все ж тепер латинське.. А н т е й Як? Я, i ти, i наша рiдна мова латинськими вже стали? Х i л о н Розумiв я, властиво, римське, та змилив у словi. А н т е й Як ти вiд мене досi не навчився не помилятись так, то в новiй школi ще бiльше буде помилок _таких_. Але не знаю, що ти там придбаєш, крiм помилок. В поезiї латинськiй i я ж тобi, здається, показав усе, що тiльки варт було пiзнати. Не думаю, щоб ритори в тiй школi тобi могли подати щось нового, бо я їх знаю. Думаю, що ти вже мiг би їх учити. Х i л о н Сам я певен, що там учителi нi в чiм не можуть зрiвнятися а тобою. Все ж я мушу до їх пiти. А н т е й Що змушує тебе? Х i л о н Учителю, зоставшись при тобi, я став би долею тобi подiбний. А н т е й Чому ж та доля так тебе лякає? Хiба вже я останнiй мiж спiвцями? Х i л о н Не мiж спiвцями, нi... А н т е й Але мiж людьми? Х i л о н Я не кажу - останнiй, але ж правда, що ти в громадi не займаєш мiсця, належного твоєму талану. А н т е й А ти ж якого маєш запобiгти, коли скiнчиш ту школу Мецената? Х i л о н Я можу стати ритором в тiй школi, а згодом в академiї де-небудь. Або поїду в Рим. Там дуже добре ведеться вихованцям Мецената, бо рiд його там досi має силу, як повелось вiд Августа часiв. Та поки що, то я й тепер, ще учнем, вступити можу в хор панегiристiв самого Мецената. А н т е й (схоплюється обурений) Ти? Ти вступиш у хор панегiристiв? Тую зграю запроданцiв, злочинцiв проти хисту? О, краще б ти навiки занiмiв, позбувся рук, оглух, нiж так упасти! I се був мiй найкращий ученик!.. Пауза. Х i л о н Учителю, прийми ж мою подяку... (Подає Антеевi грошi, добувши з калитки). А н т е й (вiдштовхує його руку) Геть! Я тебе нiчого не навчив! Iди з очей! Хiлон, похнюпившись, виходить. Г е р м i о н а Даремне ти, Антею, не взяв вiд нього грошей. В нього батько сто раз вiд нас багатший. Сяк чи так, а се ж твоя заслуженина. А н т е й Мамо! Нiчого я не заслужив, крiм ганьби! Г е р м i о н а Немає за що ганити тебе, хiба за те, що ти свiй заробiток пускаєш так на вiтер. Справдi, сину, ми зiйдемо на пролетарський хлiб. Чи буде ж добре, як твоя родина просити пiде пайки дармової до тих римлян, що ти так ненавидиш? А н т е й Ще маєм хлiба власного доволi. Не прогнiвляй богiв. Г е р м i о н а На все їх воля... Запевне, так хотiлось Афродiтi, щоб я замiсть багатої невiстки дочку рабинi-танцiвницi мала прийняти в дiм... А н т е й Ще не кiнець докорам? Г е р м i о н а Се не докори, сину, тiльки правда. Чи ти ж не дав на викуп за Нерiсу всю спадщину по батьку й добру пайку свого зарiбку? А н т е й Вже ж не Афродiту винуй у тому. Всi боги Еллади менi велiли викупить з неволi малу дитину еллiнського роду. Адже могла б дiстатися у рабство твоя дочка, моя сестра... Г е р м i о н а Ох,сину, до того мало що й тепер бракує! На викуп за Нерiсу ми стяглися, але на посаг нашiй Евфрозiн! навряд чи стягнемось. А чим же доля старої дiвки краща, нiж рабинi? А н т е й Сестра моя й без посагу цiннiша вiд всiх багацьких дочок. Г е р м i о н а Хто ж те знає? Вона ж у нас не ходить, як римлянка, по всiх усюдах. Завжди в гiнекеї та все в роботi. А хоч би й пiшла куди на свято, то в її уборах нiхто i не подивиться на неї. На дверях вiд гiнекея стає Евфрозiна, але Гермiона того не завважає i править далi. Нерiса все причепуриться якось, а Евфрозiнi то немає й стрiчки. Е в ф р о з i н а (молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тiльки що вiд роботи. Нахиляється i обiймає матiр) Матусенько! Навiщо тi стрiчки? Як є краса, то нащо їй покраси? А як нема, то стрiчка не поможе! (Смiючись, цiлує матiр i випростується). Як, мамочко, заправить голуб'ята? Я вже зварила їх. Г е р м i о н а (встає) Не руш, не руш, я їх сама заправлю - ти не вмiєш! (Поспiшно йде в хату). Е в ф р о з i н а (пiдходить до Антея i кладе йому руку на плече) Чого ти, братику, так засмутився? Се знов матуся тута воркотiла? Ти не вважай - то вже стареча звичка. А н т е й (вiдповiдає не одразу, мов не почув її слiв. Слова пiсля паузи прориваються у нього, мов не своєю силою) Хiлон мене одбiг. Е в ф р о з i н а (здивована) З якої речi? А н т е й Вступити хоче в хор панегiристiв. Е в ф р о з i н а Та що ти кажеш?! (На хвилину нiмiє з дива та обурення, потiм опановує собою). Ба, я не дивую. Вiн розумом хисткий. А н т е й А таланом всiх переважив, мовби на наругу! Е в ф р о з i н а Менi здається, той Аполлодор, що втiк до тебе з школи Мецената, Хiлона й таланом переважає, не тiльки розумом. Я наслухала, як вiн проказував iз "Антiгони" Гемонову промову - далебi, я ледве сльози здержати здолала! А н т е й (з лагiдним усмiхом, обiймаючи сестру за плечi) Бо ти сама у мене Антiтона! Здається, я б Хiлоновi пробачив, якби вiн вчинок свiй зробив для того, щоб вивести з бiди таку сестру. Е в ф р о з i н а Зате вже я сестрi тiй не простила б! А н т е й О, ти б не прийняла нi сеї жертви, нi iншої. Але, моя сестричко, якщо я хтiв би стати багачем, то тiльки задля тебе. Е в ф р о з i н а I даремне, бо я того не хочу (Смiється). Мама зараз менi б за грошi жениха купила, i, певне, то було б лихе придбання. А н т е й Та де вже там багатство! Хоч би мiг я тебе вiд злиднiв вибавить... Е в ф р о з i н а Вiд злиднiв? А де ж ти бачиш їх? А н т е й Що я не бачу, то се завдячую тобi самiй. Е в ф р о з i н а I мамi ж, i Нерiсi. А н т е й Нi, ти знаєш... Матуся вiдробила вже своє... Що ж до Нерiси... Е в ф р о з i н а Їй ще час робити. Невже твоє життя таке солодке, що i медовий мiсяць в ньому зайвий? А н т е й Менi мов сором тiшитися щастям, як здумаю, що ти за нього платиш тяжкою працею... Ми маєм щастя, а ти що маєш тут у рiднiй хатi? Е в ф р о з i н а Я маю брата. I нехай довiку я дiвуватиму - я не позаздрю анi жiнкам, нi матерям щасливим, бо їх любов лиш їх родинi служить, моя ж - Елладi всiй. В тобi, Антею, уся надiя наша. А н т е й Евфрозiно, як можна всю надiю покладати в комусь одному? Е в ф р о з i н а Аполлон один з усiх богiв не розлюбив Еллади, i є ще їй надiя на життя. А поки Аполлон є на Парнасi, то й музи будуть з ним. А н т е й (з усмiхом) Я не безславний, хоч ти одна менi даєш трiумфи, бо ти для мене Нiке! Е в ф р о з i н а Нiке мусить свою роботу знати. Постривай. (Виломлює з лаврового куща двi галузки, зв'язує їх у вiнець i стає на посгаментi колони в позi богинi перемоги Нiке, простягнувши руку з вiнцем). Ходи сюди! Схили прегорде чоло! Антей пiдходить, все усмiхаючись, i схиляє голову перед Евфрозiною, а в неї усмiх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братовi лаври на голову. Н е р i с а (молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, стає на порозi гiнекея i здивовано скрикує) Се що таке? Евфрозiна засоромлена, зiскакує з постаменту. А н т е й Се Нiке увiнчала свого поета. А коли й харiта йому додасть гранату чи троянду, вiн буде обдарований усiм, чого дозволено бажати смертним. Е в ф р о з i н а (почуваючи себе нiяково пiд холодним поглядом Нерiси) Троянда он цвiте... (До Антея). Одначе Нiке до кухнi мусить - помогти матусi, - бо в нас сьогоднi оргiя правдива: купили риби, а якраз вам тiтка дала вина i пару голуб'яток. Як я ще напечу медяникiв, то й Меценат на оргiю позаздрить! (З трохи примушеним смiхом зникає в дверях гiнекея). Н е р i с а Чудна та Евфрозiна - все їй смiшки! А н т е й Що ж, молода... (Здiймає лаври з голови, держить їх в руцi, в дальшiй розмовi кладе на лавцi коло себе, сiвши). Н е р i с а Та я ж, либонь, молодша, проте... А н т е й "Проте часами хмерую", - так хтiла ти сказати? (Смiючись, обiймає її, вона здержено приймає його пестощi). Що тобi? Нездужаєш чи хто тебе образив? Н е р i с а А ти й не знаєш? Певне, вже й сусiди напам'ять вивчили оту промову. про викуп мiй, про посаг Евфрозiни, що мати виголошує щодня. А н т е й Уже й щодня! Н е р i с а Та що ж, в тому є правда. Менi самiй нiяково дивитись у вiчi Евфрозiнi. А н т е й Евфрозiна тебе нi в чiм не винуватить. Н е р i с а Знаю. Вона недарма в тебе Антiгона... А н т е й Нерiсочко! От се вже справдi сором, - пiдслухати, а потiм ще й корити. Н е р i с а Пiдслухати! В нас не такi палати, щоб не було з кутка в куток все чутно! А н т е й (трохи вражений) Палати є тепер лиш у римлян. Було тобi пiти за Мецената. Н е р i с а (лагiднiше, нiж досi) Я не корю тебе, що ти убогий, але яка ж дружина не бажає своєму чоловiковi достаткiв? А н т е й Ну i собi при тому. Н е р i с а I собi. Хiба то зле? Я справдi не вдалася до того, щоб весь день в ярмi ходити так, як твоя сестра. А н т е й Ти ж i не ходиш. Н е р i с а А думаєш, менi вiд того легше? А н т е й Якби не легше, ти б сама робила. Н е р i с а В людей на те рабинi є... А н т е й Нерiсо, вiд тебе трохи дивно сеє чути. Н е р i с а Бо я сама рабинею була? Так що ж, я б i на волi заробляла тим, чим тодi, якби ти допустив. Як я тепер нiкому не потрiбна, всiм на завадi, мов порiг високий, то з того винен ти! А н т е й Ну, годi, люба... Н е р i с а Дозволь менi вступити до театру, то я твою сестру озолочу i буду матерi невiстка люба, бо, певне, бiльше зароблю за танцi, нiж ти за спiв та за науку хисту. А н т е й Нерiсо, годi! Се твiй жаль говорить, i з сього справдi винен я. Прости! (Цiлує її, вона прихиляється до нього з виразом невинно ображеної дитини). Моя кохана! Скарбе мiй! Не дам, не дам тебе юрбi тiй безсоромнiй! Не пiдеш ти на оргiї до неї, - вона не тямить, що то є правдива святая оргiя, встанова божа! Н е р i с а Ти був коли на оргiї? А н т е й Давно. Ще пiдлiтком. Ще як була в Корiнфi гетерiя спiвцiв, таємна, звiсно, бо всяке ж товариство є злочин, на римську думку. Н е р i с а Що ж? I дуже пишнi були в вас оргiї? А н т е й Зважай сама. Збирались ми все по таких господах, як-от моя... Н е р i с а (розчаровано) Ах, так!.. А н т е й У нас в кратерах вода все панувала над вином. Квiтки бували в нас лише в ту пору, коли вони цвiли в садках та в полi, а як верталась в тартар Персефона, то забирала нам усi покраси. Н е р i с а Хiба ж бувають оргiї без квiтiв? А н т е й У нас бували, ще й якi буйнi! Н е р i с а Але ж вони були таємнi, кажеш? То як же буйних оргiй тих не чули знадвору люди? А н т е й Чи ж вони могли знадвору чути, як серця в нас б'ються? Чи ж сяйво наших поглядiв проймало камiннi мури та запони щiльнi? Н е р i с а А вашi спiви? А н т е й О, вони були потужнiї натхненням, а не гуком. I в стриманiм зiтханнi тихих струн ми вгадувати вмiли урагани, що нуртували в грудях у спiвця. В нас буйнi кучерi були, мов тiрси, гукали погляди: "Еvoe Bacch!"* Хоч би сама вода була в кратерах, ми ще б розходились додому п'янi. О, я хотiв, щоб ти хоч раз попала на оргiю таку! В святiм безумствi ти б у танку зайшлася, як менада! * Хай живе Вакх! (Лат.) - Ред. Н е р i с а Бувала я на оргiях не раз. А н т е й Але не на таких! Н е р i с а Либонь, на кращих. А н т е й Того не може бути. Н е р i с а Я не знаю, якi були тi вашi, але тiї, що я на їх дитиною ходила, були мов сни розкiшнi. А н т е й Се злочин - на оргiї такi дiтей водити! Н е рi с а Моя матуся _мусила_. А н т е й Я знаю... Пробач, я мовив нерозумне слово. Повинен би я тямити, як тяжко рабинi-танцiвницi серце рвалось, коли вона свою єдину доню, що ледве виросла iз немовляток, вела на те позорище. Н е р i с а Нiчого менi про те матуся не казала. Я завжди йшла на оргiю весела, там ласощiв я їла досхочу, та й забавки перепадали часом, бо гостi пестили мене... А н т е й Не згадуй! Аж холодно, як здумаю... Запевне, тi їхнi пестощi були маснi i кожне слово брудом перейнято! Н е р i с а Не знаю, я тодi не розумiла нi слiв масних, нi поглядiв брудних, але красу я тямила й малою, i серденько тремтiло вiд хвали, як струночка пiд плектроном на лiрi. На примостi високiм ми обидвi були немов веселки - бiльша й менша - на яснiй верховинi. Покривала, прозорi та барвистi, легким луком перекидалися понад хмаринки злотистих курев запашних. Тодi менi здавалося, що я танцюю на хмароньках небесних, а з землi до мене долiтають тiльки квiти. То гостi кидали до нас квiтки, не тямлячись вiд захвату палкого... А н т е й А в тих квiтках ховався невидимий холодний гад розпусти i зневаги. Н е р i с а Кажу ж тобi, що я того не знала! А н т е й Але тепер ти знаєш, чим бувають рабинi-танцiвницi для римлян, i тямиш добре, що тебе спiткало б, якби ти серед оргiй тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забуттi, в недузi та в погордi. Н е р i с а Я тямлю, що тобi я винна дяку. Не бiйся, я того не забуваю. А н т е й Нерiсо! Чи того ж я потребую? Н е р i с а Нi-нi, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене, "маленьку мавпочку з Танагри". А н т е й Годi! Я не люблю, як ти таке говориш, i прозвища того яне терплю, що прикладали тi римляни грубi до еллiнської нiжної дитинки. То заздрили вони, що їх римлянки були важкi й незграбнi протiї тебе, моєї "вiтроногої" Нерiси! Н е р i с а (задумана) I нащо то менi?.. А н т е й Що саме, люба? Н е р i с а Отая "вiтроногiсть", як ти кажеш... Вже я ж не танцiвниця. А н т е й Як, Нерiсо? Хiба тебе не радує хвала моя i наших друзiв скромних, щирих? Хiба ж то мало - бути в нашiй хатi укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар лiпшого не має? Н е р i с а Укритим скарбом... Я скажу по правдi, що я щедрiшою вдалась вiд тебе. I ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радiю, що твоєї лiри не чує свiт широкий, тiльки я та слухачiв твоїх мала громадка. Нi! Якби сила, я б тебе сама поставила на п'єдестал високий, мов постать Аполлона-кiтариста! I хай би свiт сповнявся тих пiсень, що ти б тодi творив на високостi! А н т е й Ти думаєш, либонь, що i натхнення повищати вiд п'єдесталу може? Н е р i с а Авжеж! Я певна того! А н т е й Ти дитина... Але як ти так любиш п'єдестали, то будь утiшена, бо наш Федон вже ж вирiзьбив на взiр твiй Терпсiхору i дав їй п'єдестал високий досить. Н е р i с а А де ж вiн тую статую подiне? А н т е й Нам принесе. Н е р iс а Тут i лишить? А н т е й Запевне. Се ж буде дружнiй дар нам вiд Федона. (Пауза). Ти щось примовкла, наче зажурилась. Чого, Нерiсо? Н е р i с а Я собi гадаю, що скiльки ще ся хата поховає в собi укритих скарбiв, мов гробниця. А н т е й Я не люблю таких речей у тебе. Н е р i с а Як буде тут камiнна Терпсiхора, то я мовчання перейму вiд неї. А н т е й Нерiсо, ти сьогоднi вередлива. Н е р i с а Як так, то я пiду. (Встає). А н т е й (затримує її, обнявши) Нi-нi, кохана! Н е р i с а (визволяючись) Пусти мене! Чутно стукання у хвiртку. Он хтось прийшов до тебе. Нерiса йде в гiнекей. Антей одчиняє хвiртку i пускає Федона - молодого скульптора. А н т е й Здоров, Федоне! Вiтаються. Ф е д о н Я лиш на хвилинку, так нiколи! А н т е й Чому? Роботу маєш? Ф е д о н Роботу поки що я вже скiнчив, та тут новi клопоти - вибираюсь на панську оргiю до Мецената! А н т е й (зчудований) Тебе запрошено? Ф е д о н З тобою разом. А н т е й Жартуєш чи глузуєш? Ф е д о н Правду мовлю, се ж я прийшов тобi переказати запросини. А н т е й Хто ж їх тобi принiс? Ф е д о н Я сам одержав, бувши в Мецената. А н т е й Ти в Мецената був? Чого? Ф е д о н По справi... I знаєш, я нiяк не сподiвався, що вiн такий. А н т е й Який? Ф е д о н Такий привiтний, i неподiбне, що великий пан, говорить так... А н т е й Та з чого ж ти дивуєш? Що пан вельможний на порiг пускає митця убогого? Чи, може, з того, що i римлянин часом дещо тямить у хистi красному? Ф е д о н О нi, не "дещо", а вiн таки знавець великий, справжнiй! Адже й тебе вiн перший оцiнив. А н т е й Вiн перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Корiнфi. Ф е д о н Що школа! Та до слави так належить, як глиняна патера до скульптури. А н т е й Та вже було подiбне щось до слави, коли той пан довiдався про мене. Ф е д о н Сказати правду, випадок слiпий звiстив про тебе: учень твiй один вступити хтiв у хор панегiристiв i на зразок умiлостi своєї твою епiталаму проспiвав, оту, що ти зложив на шлюб твiй власний. Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далi. Ми з Меценатом надiйшли на теє, я розказав йому, хто автор спiву, i зараз же вiн доручив менi тебе просить на оргiю до нього, а се не мало значить, любий друже. А н т е й (стримуючи досаду, викликану останнiми словами Федона) Яку ти мiг до нього мати справу? Ф е д о н Вiн статую купив недавно в мене, то я її до нього вiдпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи. А н т е й Яку ж ти статую йому продав? Ф е д о н Пробач... я, власне, мусив би спитати твоєї згоди... та пани вельможнi не люблять ждати... А н т е й Ти продав Нерiсу?! Ф е д о н Нi, статую богинi Терпсiхори. А н т е й Ти б i саму богиню запродав, якби лиш мiг, у римський дiм розпусти! Ф е д о н (встає ображений) Такого ти не смiєш говорити! А н т е й Тобi не до лиця така вражливiсть, бо ти ж продав туди свiй твiр найкращий, де зневажають все, що нам святе. Ф е д о н (впадаючи в рiч) Нiчого там нiхто не зневажає! Там цiнять генiй, там дарують славу, не тiльки грошi. Я не запродав своєї Терпсiхори. Я поставив її на подив людськдй, мов у храмi. Чи вже вона й для храму засвята, по-твоєму? А н т е й По-моєму, блюзнiрство - рiвняти дiм римлянина до храму! За грошi чи за славу - ти продався укупi з твором рук твоїх. Ф е д о н Антею! Ти хочеш довести мене до того, щоб я пiшов i викупив назад ту статую. За грошi неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остання iскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити - їй на викуп. А н т е й Ти купиш другий грiх, i то ще тяжчий. Ф е д о н Не розумiю, що ти з мене хочеш! Чи мав би й я весь вiк, як ти, сидiти без хлiба i без слави? А н т е й Се повинен терпiти еллiн, коли хлiб i славу здобути може тiльки з римських рук. Ф е д о н Хто слави не бажає, той не еллiн, - жадобу сю батьки нам заповiли, дiставши вiд дiдiв. А н т е й Дiди приймали вiнцi свої з рук матерi Еллади, батьки дозволили зв'язать їй руки i тим синiв позбавили вiнцiв. Авжеж, Федоне, вiдколи безславна сама Еллада - еллiни повиннi жадобу слави в серцi заглушити. Ф е д о н I збiльшити безслав'я свого краю? Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй дiти лаврiв не здобудуть? А н т е й Уже ж не з рук ворожих їх приймати! Ф ед о н Чому ж би нi? Гомер казав: "Солодка хвала вiд ворога". А н т е й На полi бою, та не в полонi! Ф е д о н Слава i в полонi все буде славою. А н т е й Не сподiвайся! Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок. I тая Терпсiхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всi скарби з усiх країв руками Меценатiв. Його колекцiю твiй твiр прославить, а не тебе, ти тiльки раб отой, що хистом оргiю панам скрашає, та оргiя все ж панська зостається, хоч рабськi руки вряджують її. Ф е д о н Рабам на оргiї немає честi, але хто має гостем буть на нiй, як я i ти... А н т е й Того не сподiвайся, щоб я пiшов на оргiю з тобою! Запобiгай вже сам вельможних ласки, а я лишусь "без хлiба i без слави", як ти казав, та, може, не без честi. Ф е д о н По щиростi, я радив би пiти. А н т е й Та вже ж! Волам у парi охвiтнiше ярмо носити. Ф е д о н Бачу, ти не вiриш, що я тобi добра бажати можу. А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзi. А н т е й То я тебе, не ти мене образив?! Ф е д о н Авжеж, я Терпсiхору вiдкуплю, а ти вразливих слiв своїх не вернеш. А н т е й I ти того не можеш вiдкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свiй хист. З богинi ти зробив товар звичайний. Хоч вернеться з неволi Терпсiхора, то вже вона богинею не буде. А мармур - як не бог, то просто камiнь. Ф е д о н Коли вiн богом став, то вже нiколи у камiнь не повернеться. Твiр хисту на всякiм мiсц твором хисту буде. Твоя епiталама пролунала не гiрше у просторiй римськiй школi, нiж у твоїй тiснiй убогiй хатi. Якби ж ти сам ще заспiвав її у Меценатових гучних палатах, приграючи на лiрi дорогiй... А н т е й Федоне! Не кажи менi такого, бо я тебе зненавиджу навiки! Ф е д о н Антею, се якась дивна затятiсть. Таж еллiнам не першина приймати хвалу чужинцiв, i яка ж в тiм ганьба? А н т е й Чужинцiв - так, але не переможцiв. Бо переможець лиш тодi похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до нiг i порох поцiлує з-пiд стiп його. Ф е д о н Таке бувало в персiв та в iнших схiдних варварiв. Нiколи сього вiд нас не вимагали в Римi. А н т е й Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по мiстках, до храму слави всесвiтньої? Кого ми на собi з безоднi варварства на гору несли? Чи ж не лягли ми каменем нарiжним до мавзолею нашим переможцям? I ми ще маємо радiти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лiрi заграбованiй пограти? Ф е д о н Хiба тiй лiрi краще нiмувати? А н т е й Так, краще! Ф е д о н Нi, я думаю, що гiрше. Все ж краще будувати мавзолеї хоч би i не собi, нiж просто бути, мов зiлля придорожнє, пiд ногами у того ж переможця. Вiн як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всi нашi гордощi, всi буйнi мрiї... А н т е й Що ж? Лiпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати працi? Се жрець краси так думає й говорить? Лишилося одно - так i вчинити. Ти не продався, - гiрше! Ти вiддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне вилiпить, що хоче. Та хто ж тобi натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився? Iди служи своєму Меценату, забудь краси великi заповiти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богiв, забудь i муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй героїнi Антiгони, нi месницi Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворi на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця. Ти не Персей, бо ти закам'янiв перед обличчям римської Медузи. Ти вже не тямиш вищої краси, краси змагання, хоч i без надiї... Ф е д о н Нема краси в затятостi безсилiй... Але з тобою, бачу, не зговориш! Бувай здоров. Я йду. А н т е й Прощай, Федоне. Ф е д о н Ми вже не друзями розстаємось? А н т е й Боюсь, коли б не стрiлись ворогами. Федон, здвигнувши плечима, виходить. Н е р i с а (виходить з гiнекея, ледве зачинилась хвiртка аа Федоном) Антею, я тебе не розумiю! Так шорстко ти з Федоном обiйшовся, а в чiм його вина? А н т е й Ти прислухалась? То вже було прислухатись як слiд. Чи, може, то тобi якраз до мислi, що буде на позорищi стояти твоя подоба в домi переможця? Н е р i с а Яке позорище? Хто переможець? Чим винен Меценат, що дiд його чи, може, прадiд з еллiнами бився? Тепер же Меценат не забирає нiяких наших скарбiв силомiць, але купує, ще й за добру цiну. А н т е й Тим злотом, що стягається до Риму з подоланих, таки ж i з нас самих. Н е р i с а Не сам же Меценат його стягає. Та й ти як спадок одiбрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав. А н т е й Я знав, що то було придбання чесне. Н е р i с а Так, певне, думає i Меценат про статки батькiвськi. Вiн повертає чималу частку нам назад в Елладу, а ти за те найбiльше ворогуєш. По-твоєму, то добре, щоб у нас по закутках марнiли твори хисту, щоб з голоду митцi снагу втрачали, щоб мармур цвiль посiла, струни - ржа, щоб еллiни на варварiв звелися, аби римлянам чим не послужити? А н т е й Доволi вже їм служать. Я не буду. Н е р i с а Нiхто й не вимагав вiд тебе служби. Чи Меценат завдав тобi зневагу, в гостину через друга запросивши? А н т е й В гостину? Ти се думаєш навсправжки, що Меценат спiвця до себе кличе на оргiю для дружньої балачки, а не для спiву на розривку гостям? Н е р i с а А що ж, якби ти й заспiвав там трошки? Твої пiснi вже й так були в тiм домi. А н т е й Та з того я не винен. Н е р i с а Нi, ти "винен", ти дав ученикам пiснi списати i, значить, сам їх випустив у свiт. А що римлянин оцiнив їх краще, нiж земляки, то се вже рiч звичайна, винуй у тiм, як хочеш, Мецената. Тепер в Елладi той лиш має славу, кого похвалить Рим. Корiнф оцiнить свого спiвця тодi, коли втеряе. Якби ти в Рим дiстався з Меценатом i там здобув заслужений трiумф, - бо Рим же вмiє талани вiнчати! - а потiм повернувся до Корiнфа, то рiднi лаври, наче ряст весною, прослалися б тобi попiд ногами. А н т е й Топтати рiдних лаврiв я не хочу. Трiумфи в Римi - то для мене ганьба. Н е р i с а Чого ж ти ждеш? А н т е й Признання в рiднiм краї без помочi ласкавих переможцiв. Н е р i с а Коли ж те буде? Як життя скiнчиться? Посмертна слава - то звичайний дар таким спiвцям, як ти. А поки живi, нiхто не чує їх, нiхто не бачить, немов вони похованi в могилi. Поринувши глибоко в думи й мрiї, такi спiвцi не рухаються з мiсця, а понад ними пролiтає буйно барвиста вакханалiя життя i кидає тому i лаври, й квiти, хто вмiє їх ловити на льоту. Такому ж от, як ти, хiба лишиться зiв'яле листя та вiнцi нагробнi. Чи думаєш ти Рим перемогти могильною незрушнiстю такою? Тобою бувши, я б його слiпила всiм блиском генiя свого й Еллади, на всiх би сценах я запанувала, всi форуми i портики посiла, моє iмення заглушило б гомiн iмення цезаря! Оце була б справдешня перемога! А н т е й Всi б казали: "Яких спiвцiв скуповує наш Рим! Зовсiм уже пiшла в старцi Еллада!" (Бере в руки Евфрозiнин лавровий вiнець). Дивись, Нерiсо, сей вiнець єдиний здобув я за життя, та вiн дорожчий вiд всiх твоїх розхвалених трiумфiв. Коли такi вiнцi нагробнi будуть, так що ж, нехай скорiше прийде смерть! (Надiває на голову вiнець з гордим спокiйним усмiхом) Н е р i с а Антею, слухай! Я не можу бiльше сього терпiти. Так затхнутись можна в могильному повiтрi сеї хати. Ти або я повиннi вийти в свiт. Я так тебе кохаю, що пристану на те, щоб славою твоєю жити, але зовсiм без слави жить не можу - я еллiнка! А н т е й I хочеш добувати в римлян ту славу? Н е р i с а У римлян чи в iнших - однаково. Менi потрiбна слава, як хлiб, вода й повiтря. Коли ти менi того постачити не можеш, без чого я не проживу, то мушу сама собi здобути, а вмирати не хочу я, бо я ще молода. А н т е й Та чим же ти здобудеш тую славу? Н е р i с а Тим, чим i ти здобув би - власним хистом. А н т е й Ти все-таки пiти на сцену хочеш? (Пiсля паузи). Ну що ж, Нерiсо, я скажу по правдi, - коли тебе не марна примха кличе, а муза Терпсiхора, я не смiю з богинею змагатись. Може, справдi ти можеш вiдродити для Корiнфа святую таємницю Дiонiса. Н е р i с а О нi, не для КорiнфаI Ти не думай! Мене корiнфськi оплески не ваблять. Либонь, жива Нерiса переважить камiнну Терпсiхору в Мецената, як протанцює перед ним сьогоднi танець Танагри! А н т е й Ти, либонь, маячиш? Н е р i с а Нi, я ще не в гарячцi. А н т е й Ти ж не можеш на оргiю пiти! Н е р i с а Чому не можу? Римлянка ходять скрiзь - чому ж би й нам не перейняти в їх того звичаю? Прийду й скажу: "Мiй чоловiк недужий, але, щоб не зневажить Мецената, прислав мене, свою жону, в гостину..." А н т е й Нi, тв ве пiдеш! Н е р i с а Ти мене замкнеш? Тодi вже я напевне буду знати, що ти мене перекупив у рабство. Але й рабинi часом утiкають. Ти не впевняйся на замки. А н т е й Нерiсо!! Н е р i с а Що, пане мiй? (Пауза). Ну то рiшай же зараз: чи ти, чи я. А н т е й Ох, якби мав я силу тебе вiд серця одiрвати геть i кинути, мов гадину отрутну, римлянам тим пiд ноги! Н е р i с а (з коротким злiсним смiхом) Ти не можеш? То мусиш покоритись. Може, згодом ти сам менi подякуєш за се. Бо я не вiдступлюсь вiд свого слова, - коли не ти, то я здобуду слави, i то сьогоднi. Я доволi ждала. А н т е й (пiсля важкого мовчання) Так, я пiду. Менi милiше буде з римлянами, анiж отут з тобою. Н е р i с а Iди. Та оббери ж оте галуззя з своєї голови - невже ж так пiдеш? Антей сягає за голову, здiймав лаври, з проймаючим жалем дивиться на їх i мовчки кладе там, де стояла Евфрозiна, коли квiтчала його. Г о л о с Е в ф р о з i н и (озивається з глибини дому) Нерiсо! Клич Антея! Йдiть обiдать! Уже готова оргiя препишна! Антей миттю кидається до хвiртки, Н е р i с а (доганяючи його) Куди ж ти? Треба ж переодягтися! А н т е й Пусти мене! Бо прийде Евфрозiна, а я не смiю глянуть їй у вiчi. (Вибiгає за хвiртку). Е в ф р о з i н а (виходить з дверей) А де ж Антей? Н е р i с а На оргiю пiшов. Його запрошено до Мецената. Е в ф р о з i н а Якийсь дивний твiй жарт. Н е р i с а Я не жартую. Он там лежать зiв'ялi хатнi лаври, - сьогоднi вiн нам свiжi принесе, здобувши з рук знавцiв. (Гордо пiдвiвши голову, йде в хату). Е в ф р о з i н а (хапаючись за голову) Невже се правда?! II В господi Мецената, ндщадка того славутнього Мецената, що жив за Августа. Велика, пишна, прибрана як для оргiї свiтлиця, аркою передiлена на двi нерiвнi частини: у першiй, меншiй (на передньому планi), поставлено триклiнiум для господаря Мецената i двох найпочеснiших гостей - прокуратора i префекта -i вряджено невиоокий примост, засланий килимами, для виступiв спiвцiв, мiмiв та iнших артистiв; у другiй, бiльшiй (на задньому планi), багато столiв, то з лiжками навколо - на грецький лад то з стiльцями - на римський, там сидять i лежать гостiв рiзного стану i вiку, греки i римляни. Бенкет ще ледве почався i йде якось мляво, видко, що гостi мало знайомi межи собою i почуваються нiяково пiд увагою почесного триклiнiя чiльної частини свiтлицi. На примостi хор панегiристiв - мiж ними Хiлон - кiнчає сяiв. Х о р п а н е г i р и с т i в (спiває) Свiтло вiд свiтла родиться вiчно, так i пресвiтлий рiд Мецената з променя в промiнь переливає сяйво своє! Коли хор скiнчив спiвати, Меценат злегка кивнув головою корифеєвi i зробив рукою рух, не то наказуючий, не то запрошуючий, щоб хористи зайняли мiсця на бенкетi в заднiй частинi свiтлицi. Хор розмiщається поза найдальшими столами в самiй глибинi. Раби розносять напитки й наїдки, рабинi роздають квiти. М е ц е н а т (рухом пальця закликає раба-домоправителя) Нехай тим часом тут поскачуть мiми, а потiм тi етиптянки безкостi, що то показують з мечами штгуки, але щоб те трюмо все недовго: хвилину-двi щоб кожне зоставалось i щоб нiхто не смiв виходить двiчi. (До прокуратора i префекта). Бо уявiть собi, що й тiї мавпи до сл-ави не байдужi: раз плеснiть, то потiм i прогнати з кону трудно. Тим часом домоправитель, уклонившись, вийшов, i на кону стали з'являтися мiми, представляючи коротенькi мiмiчнi фарси без слiв, акробатки-єгиптянки з мечами, жонглери i жонглерки з барвистими опуками i т. iн. Гостi поплескують їм, часом кидають їм квiти й ласощi. Мало звертаючи на те все уваги, Меценат i двоє його почесних гостей розмовляють межи собою, Меценат трохи зниженим голосом, Префект рiвно, однотонне i трохи недбало, Прокуратор голосно i непримушено. М е ц е н а т Ся оргiя моя, признатись мушу, нагадує щось трошки царство тiнiв перед Плутоновим трiумвiратом. Ви не повiрите, як я працюю, щоб якось подолати сюю дикiсть i недовiрливiсть, щоб сполучити в одну родину двi частини люду корiнфського - римлян i грекiв. П р е ф е к т Друже, ти й так уже великого досяг: взiрцевий маєш хор панегiристiв, такий i в Римi не щодня почуєш. М е ц е н а т (махнувши рукою) Ет, що той хор!.. Па щиростi сказавши, такiй поезiї на кухнi мiсце, бо їй недоїдки - милiша плата, нiж лаври... Я прошу в вас вибачення, що вас частую отаким злиденством - (ще тихше) бо се, властиве, тiльки для юрби - та я надолужити сподiваюсь на iншому. Я тут назнав спiвця справдешнього. Не дуже вiн славутнiй, та се вже грекам сором, не спiвцевi. Я покажу Корiнфовi, що треба римлянина для цiнування хисту, iнакше хист лишиться неужитком. П р о к у р а т о р Спiвець той хутко прийде? М е ц е н а т Я не знаю. Я запросив його, але вiдповiдь була вiд нього невиразна. П р о к у р а т о р От ще! Просити їх... ти просто б наказав! М е ц е н а т Наказувати тут не випадає. Антей не раб, а вiльний громадянин. П р е ф е к т Вiн римський громадянин? М е ц е н а т Се то нi, а все ж вiн роду чесного. В Корiнфi його родину здавна поважають, колись якiсь герої з неї вийшли. П р о к у р а т о р У гречукiв отих усi герої! Хто кине в звадi миску через стiл i в лоб сусiду влучить -- вже й уславивсь/ discobolos!..* * Дискобол (грецьк.), - Ред. (Смiється). Такi ж i їх поети: на грецький лад Горацiя спартачить, i вже вiнець на чолi - лавреат! В атенськiй академiї купити двох лавреатiв можна за обол - один поет, другий фiлософ буде! Обачнiше - не витрачать обола. М е ц е н а т Не забувай, мiй друже, що боги невдячностi не люблять. Пам'ятай же, що Рим ходив у Грецiю до школи. П р е ф е к т Вiдомо, що поганий той школяр, який учителя не переважить. М е ц е н а т Се так, а все ж вiн мусить мати вдячнiсть. П р е ф е к т Рим гойно заплатив за ту науку: вiн Грецiї дав спокiй i закон, чого вона не мала споконвiку. П р о к у р а т о р (впадає в рiч) А Грецiя в своїй преславнiй школi навчила Рим лиш бабських теревенiв, що тiльки нам релiгiю зганьбили, та ще привчила розумом крутити без жодної мети, як пес хвостом. Оце i вся наука. Бiльш нiчого не знали тiї греки й не стгорили - В їх навiть мови не було нiколи! М е ц е н а т Ну отакої! Як то не було? Ти, друже, щось нечуване говориш. П р о к у р а т о р Авжеж, був iонiйський дiалект, аттiчний, ще не знаю там який, - що не письменник, то й балачка iнша, - але гартованої мiцно мови, єдиної, всесвiтньої, як наша, не мали греки зроду. М е ц е н а т Се то так. П р е ф е к т Та й їх поезiя, скажу по правдi, таки супроти нашої не встоїть. Добiрностi такої, як Горацiй, грек не досяг нiколи й не досягне. М е ц е н а т А все ж i рiдну мову шанувати навчив нас грек. Поезiю латинську почав нам еллiн-бранець, не римлянин. П р о к у р а т о р Бо мусив мову пана перейняти, а пав мав, певяе, поважнiшi справи, нiж рiдну мову сiкти на трохеї. П р е ф е к т (до Мецената) Мiй друже, ти ж не будеш запевняти, що тiї вiршi не були партацькi, а тая мова вв була потворна? М е ц е н а т Хто знає, друже, чим була та iскра, з якої на землi вогонь з'явився? То, може, був нiкчемний перегар, а все ж нам шанувать її годиться i поважати батька Прометея, хоч, може, вiв i був зичливий злодiй. П р о к у р а т о р (до префекта, кивааючи на Мецената) Оце ж i плiд вiд грецької науки! П р е ф е к т Наш Меценат вiдомий фiлеллен, - коли б iще не вiддiлив од Риму Корiнфської республiки! (Смiється). П р о к у р а т о р Жарт жартом, а Римовi з такого фiлелленства все ж може вийти шкода. М е ц е н а т Не турбуйся, стара учителька те добре тямить, що їй при старощах пiдпорки треба. Якби так Рим на Грецiю розсердивсь i вiдштовхнув, то закричала б "гину!". П р е ф е к т Все ж друг наш мав рацiю: є шкода. Замилування наше до чужинцiв до того довело, що ми самi на варварiв якихсь перевернулись, навчившись "африканської латинi" вiд чорновидих "римських громадян". М е ц е н а т Ба, що ж, без варварiв не обiйтися, бо ми вже мусим обновляти кров, знесилену вiд працi та розкошiв. Чи ти б хотiв, щоб нашi всi народи по-варварськи довiку говорили? Навряд чи з того буде слава Риму. П р о к у р а т о р Нехай мовчать, поки як слiд навчаться поправної латинi! М е ц е н а т Се трудненько! Навчились мовчки доброї вимови - сього б i Демосфен не доказав. П р о к у р а т о р Так що ж робити? М е ц е н а т Те, що я роблю: привчати ласкою, дарами навiть, всiх видатних чужинцiв Рим любити. Хто любить, той уподобитись може до любого i тiлом, i душею. П р о к у р а т о р Рознiжило тебе те фiлелленство! Цiкавий знати, як би ти, наприклад, збирав податки "ласкою й дарами"? Багато б назбирав! М е ц е н а т (смiючись) Ну, тут я мушу зложити зброю. В сьому ти найдужчий. Р а б - а т р i є н з i й (увiходить) Прийшов Антей-спiвець. М е ц е н а т А! Клич сюди. Стiй! Як Антей уже почне спiвати, я знак подам, тодi хай танцiвницi сюди увiйдуть. Тiльки ж не ранiше. Гляди менi! Рушай. Атрiєнзiй виходить. Оцi раби псують менi раз по раз лад усякий. На їхню думку, оргiя - то скоки. А н т е й (у порога) Вiтаю вас, преславнi. М е ц е н а т А, здоров! Та ближче приступи. Коханцю музи в порога перестоювать не личить. Антей пiдходить ближче, але мiсця йому при столi нема i вiн лишається стояти перед лежачими гостями. М е ц е н а т (до гостей) Се, друзi, найкоштовнiша перлина Корiнфської затоки. А н т е й Ти, преславний, надмiрну ласку положив на мене, Корiифовi ж вiддав замало честi. М е ц е н а т Чому замало честi? А н т е й Бо не можна злiчити перлiв нашої затоки i зважити, котра з них найдорожча. П р е ф е к т Любити рiдне мiсто - се годиться, але ж не треба забувати правди i вдячностi. Якщо в Корiнфi дiйсно є скiлька перлiв хисту i науки, то се є Меценатова заслуга. М е ц е н а т Моя заслуга пiвняча, мiй друже. П р о к у р а т о р Як розумiти сеє, Меценате? М е ц е н а т Бо я на всяких смiтниках громаджу i там вишукую коштовнi перли. П р е ф е к т Та ти ж їх не ковтавтаєш так, як пiвень, але даєш в оправу. Антей мовчки рушає. М е ц е н а т Стiй, Антею! Куди ти йдеш? А н т е й Туди, куди належу. М е ц е н а т Я бачу, ти образився. П р о к у р а т о р Се дивно, якi тi греки всi вражливi! А н т е й Справдi, се дивно, як мв досi не привикли, що переможцям вiльно називвати країну нашу смiтником, а нас, поки ми не в "оправi", просто смiттям. М е ц е н а т Моєму слову ти дав колючки, але не я. Уся моя вина, що мiй язик був якось послизнувся, але ж його боги слизьким створили. Винуй Юпiтера чи Прометея, - ти краще знаєш, хто з них бiльше винен. П р е ф е к т А я, минаючи усякi вини, вертаю до заслуг. Мiй Меценате, сей раз я маю затягти позов супроти тебе. М е ц е н а т Як? П р е ф е к т Бо сю перлину не ти, а я вiдкрив уперше. М е ц е н а т Справдi? П р е ф е к т I в тiм моя заслуга є ще бiльша, що перли я не проковтнув, знайшовши, хоч, власне, я повинен був ковтнути. М е ц е н а т Я хтiв би сеє краще зрозумiти. П р е ф е к т О, се не таїна! Колись я тута вiдкрив чи, краще мовити, закрив гетерiю спiвецьку потаємну. Товаришем у нiй був наймолодшим осей спiвець. Я ощадив його, вважаючи на молодощi нiжнi, i вiн один лишився з товариства, бо, знаю добре, бiльше в цiлiм краї гетерiй не було, нема й не буде. А н т е й Ти помиляєшся, ще є одна. П р е ф е к т Де? А н т е й На Парнасi. Дев'ять i один там сходяться на оргiї таємнi i закриваються вiд ока влади густими хмарами. М е ц е н а т Ха-ха! Се влучно! П р е ф е к т (змiнивши свiй одноманiтно-недбалий тон на гризький) Не так-то вже i влучно. Меценате. Тi "дев'ять i один" - Феб i камени - зовсiм то не гетерiя таємна, а хор панегiристiв. Їм же треба амброзiю та нектар заробити, то й мусять панегiрики спiвати. А н т е й Кому? П р е ф е к т Звичайно, генiєвi Риму. Парнас, Олiмп i всi святiї гори тепер в його iмперiю дiстались, i тiльки т