М а т и (до Килини) Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте! К и л и н а Ей, нi вже, дядинусю, я пiду. Дивiть, уже нерано, - я боюся. М а т и Лукашу, ти провiв би. Л у к а ш Чом же, можу. К и л и н а (погляда╓ на нього) Та, май, робота ╓... М а т и Яка робота увечерi? Iди, синашу, йди та надведи Килинку до дороги. Самiй увечерi в сiй пущi сумно. Та ще така хороша молодичка, - коли б хто не напав! К и л и н а Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали! Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось! Л у к а ш Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу! М а т и Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте! К и л и н а Нi, то я жартома... (Завважа╓ Лева). Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома? Л е в (уда╓, мов не дочув) Га? iдiть здоровi! (Йде собi в лiс). К и л и н а Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю! (Хоче поцiлувати стару в руку, тая не да╓, обтира╓ собi рота фартухом i тричi "з церемонi╓ю" цiлу╓ться з Килиною). К и л и н а (вже на ходi) Живi бувайте, нас не забувайте! М а т и Веселi будьте та до нас прибудьте! (Йде в хату i засову╓ дверi за собою). Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiда╓ на похилену вербу, склоня╓ голову на руки i тихо плаче. Почина╓ накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiка╓ галяву, хату й гай. Р у с а л к а (пiдплива╓ до берега i загляда╓ до Мавки, здивована i цiкава) Ти плачеш. Мавко? М а в к а Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько? Р у с а л к а 0, я! Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi! М а в к а Русалко! ти нiколи не кохала... Р у с а л к а Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжн╓! Кохання - як вода, - плавке та бистре, рве, гра╓, пестить, затяга╓ й топить. Де пал - воно кипить, а стрiне холод - ста╓ мов камiнь. От м о ╓ кохання! А те тво╓ - солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру - згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марно╖ досади, пiд пiзнiми дощами каяття. М а в к а (пiдводить голову) Ти кажеш - каяття? Спитай березу, чи ка╓ться вона за тi╖ ночi, коли весняний вiтер розплiтав ╖й довгу косу? Р у с а л к а А чого ж суму╓? М а в к а Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям. Р у с а л к а Чому? М а в к а Бо милий той - весняний вiтер. Р у с а л к а Нащо ж було кохати ╖й такого? М а в к а Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, ╖й розвивав листочки, милуючи, розмаяв ╖й вiночка i, пестячи, кропив росою косу... Так, так... вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала. Р у с а л к а Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе - вiн уже пролинув. (Тихо, без плеску, вiдплива╓ вiд берега i зника╓ в озерi). Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Почина╓ться вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс - уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба. М а в к а (тихо, з глибокою журбою) Так... вiн уже пролинув... Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй кире╖ барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю. Л i с о в и к Доню, доню, як тяжко ти кара╓шся за зраду!.. М а в к а (пiдводить голову) Кого я зрадила? Л i с о в и к Саму себе. Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась. До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором ╖й не да╓ жебрачкою зробитись. Згадай, якою ти була в ту нiч, коли тво╓ кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, - тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари ! М а в к а Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене? Л i с о в и к Не всi вiнки погинули для тебе. Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнi╖ корали. Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi. Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна. М а в к а (поривчасто вста╓) То дай менi святковi шати, дiду! Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи мо╓╖ ласки! Л i с о в и к Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку. Розкрива╓ свою кирею i дiста╓ досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiва╓ багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко лама╓ на нiй червонi китицi ягiд, звива╓ собi вiночок, розпуска╓ собi коси, квiтча╓ться вiнком i склоня╓ться перед Лiсовиком, - вiн накида╓ ╖й срiбний серпанок на голову. Л i с о в и к Тепер я вже за тебе не боюся. (Поважно кивнувши ╖й головою, меткою походою йде в гущавину i зника╓). З лiсу вибiга╓ Перелесник. М а в к а Знов ти? (Намiря╓ться втiкати). П е р е л е с н и к (зневажливо) Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода... А ти змарнiла щось. М а в к а (гордо) Тобi зда╓ться! П е р е л е с н и к Зда╓ться, кажеш? Дай я придивлюся. (Пiдходить до не╖. Мавка вiдступа╓). Та ти чого жаха╓шся? Я знаю, що ти заручена, - не зачеплю. М а в к а Геть! не глузуй! П е р е л е с н и к Та ти не сердься, - що ж, коли я помилився... Слухай, Мавко, давай лиш побрата╓мось. М а в к а З тобою? П е р е л е с н и к А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались - трудно зважить, - тепер настав братерства час. Дай руку. Мавка трохи нерiшуче пода╓ йому руку. Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько тво╓ блiде. (Мавки одхиля╓ться, вiн все-таки ╖╖ цiлу╓). О, квiти на личеньку одразу зацвiли! - цнотливi╖, незапашнi, осiннi... (Не випускаючи ╖╖ руки, огляда╓ться по галявi). Поглянь, як там лiта╓ павутиння, кружля╓ i виру╓ у повiтрi... Отак i ми... (Раптом порива╓ ╖╖ в танець). Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами! Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, - все те летюче, все безупинного руху жагуче! Так от i я... так от i я... Будь же мов iскра, кохана моя! Прудко виру╓ танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника. М а в к а Годi!.. ой годi!.. П е р е л е с н и к В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить! Щастя - то зрада, будь тому рада, - тим воно й гарне, що вiчно летить! Танець робиться шаленим. Звиймося! Злиймося! Вихром завиймося! Жиймо! зажиймо вогнистого раю! М а в к а Годi!.. пусти мене... Млiю... вмираю. (Голова ╖╖ пада╓ йому на плече, руки опускаються, вiн мчить ╖╖ в танцi омлiлу). Раптом з-пiд землi з'явля╓ться темне, широке, страшне Марище. М а р и щ е Вiддай менi мо╓. Пусти ╖╖. П е р е л е с н и к (спиня╓ться i випуска╓ Мавку з рук, вона безвладно спуска╓ться на траву) Хто ти такий? М а р и щ е Чи ти мене не зна╓ш? - "Той, що в скалi сидить". Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простяга╓ руки взяти ╖╖. М а в к а Нi, я не хочу! Не хочу я до тебе! Я жива! "Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь" Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли. Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiва╓ мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млi╓ш, для тебе щастя - тiнь, ти нежива. М а в к а (вста╓) Нi! я жива! Я буду вiчно жити! Я в серцi маю те, що не вмира╓. М а р и щ е Почiм ти зна╓ш те? М а в к а По тiм, що муку свою люблю i ╖й даю життя. Коли б могла я тiльки захотiти ╖╖ забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття. В лiсi чу╓ться шелест людсько╖ ходи. Ось той iде, що дав менi ту муку! Зникай, Маро! Iде моя надiя! "Той, що в скалi сидить" вiдступа╓ться в темнi хащi i там притаю╓ться. З лiсу виходить Лукаш. Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя ╖╖ вiдбива╓ смертельною блiдiстю проти яскраво╖ одежi, конаюча надiя розширила ╖╖ великi темнi очi, рухи в не╖ поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обрива╓ться. Л ук а ш (побачивши ╖╖) Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспiша╓ до хати, стука╓ в дверi, мати вiдчиня╓, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi). Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, - Я взавтра засилаюсь до Килини! (Iде в хату, дверi зачиняються). "Той, що в скалi сидить" виходить i пода╓ться до Мавки. М а в к а (зрива╓ з себе багряницю) Бери мене! Я хочу забуття!" Той, що в скалi сидить" торка╓ться до Мавки; вона, крикнувши, пада╓ йому на руки, вiн закида╓ на не╖ свою чорну кирею. Обо╓ западаються в землю. ДIЯ III Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, у╖дливо хававкають пущики. Раптом все покрива╓ться протяглим сумним вовчим виттям, що розляга╓ться все дужче, дужче i враз обрива╓ться. Наста╓ тиша. Почина╓ться хворе свiтання пiзньо╖ осенi. Безлистий лiс ледве мрi╓ проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi сну╓ться розтрiпаний морок. Лукашева хата почина╓ бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнi╓ якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красi╓ маленький калиновий пучечок. Коли розвидня╓ться, на галявi ста╓ видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра. Л i с о в и к (придивляючись до постатi пiд хатою) Ти, донечко? М а в к а (трохи поступа╓ до нього) Се я. Л i с о в и к Невже пустив тебе назад "Той, що в скалi сидить"? М а в к а Ти визволив мене сво╖м злочином. Л i с о в и к Ту помсту ти злочином назива╓ш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi тво╓му? Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом? Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, ви╓, хай прагне кровi людсько╖, - не вгасить сво╓╖ муки зло╖! М а в к а Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я те╓ слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди поверта╓. Л i с о в и к (тупа╓ зо злостi ногою i лама╓ з трiском свого цiпка) Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський! М а в к а О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було... Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу... I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мо╖ нiмi╖ оживило, i я вчинила диво... Я збагнула, що забуття не суджено менi. Л i с о в и к Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою? Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як тво╓ кохання? М а в к а Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий... I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надi╖... Людина тiльки може так дивитись!.. Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей. Л i с о в и к I що ж тепер ти дума╓ш робити? М а в к а Не знаю... Я тепер, як тiнь, блукаю край се╖ хати. Я не маю сили покинути ╖╖... Я серцем чую - вiн вернеться сюди... Лiсовик мовчки журливо хита╓ головою. Мавка знов прихиля╓ться до стiни. Л i с о в и к Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий? Невже нема спочинку в рiднiм гаю? Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась. Iди спочинь. М а в к а (тихо) Не можу я, дiдусю. Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чу╓ться навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиня╓ться. К у ц ь (вискаку╓ з-за хати, потираючи руки, i спиня╓ться, побачивши Мавку) Ти, Мавко, тут? М а в к а А ти чого ника╓ш? К у ц ь Я ╖м коня притяг за гичку в стайню. Гаразд мене поповозив востанн╓, вже не возитиме нiкого бiльше! М а в к а Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс! Се так держиш умову з дядьком Левом? К у ц ь Умова наша вмерла вкупi з ним. М а в к а Як? Дядько Лев умер? К у ц ь Он i могила. Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати. М а в к а Обо╓ полягли... Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати... (Надходить до могили). Ой як же плаче серце по тобi, ╓диний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спада╓, наче мертвий лист... К у ц ь Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися - таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду. Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому ╖здить. Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно. От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, - цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову. Ну й я ж вiддячив ╖м! Найкращi конi на смерть за╖здив; куплять - знов за╖жджу. Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб ╖м корови геть-чисто попсувала. Хай же знають! Ще ж Водяник стiжка ╖м пiдмочив, а Потерчата збiжжя погно╖ли, Пропасниця ╖х досi б'╓ за те, що озеро коноплями згидили. Не буде ╖м добра тепер у лiсi! Вже тут навколо хати й Злиднi ходять. З л и д н i (малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього) Ми тут! А хто нас кличе? М а в к а (кида╓ться ╖м навперейми до дверей) Геть! Щезайте! Нiхто не кликав вас! О д и н З л и д е н ь Злетiло слово - назад не вернеться. З л и д н i (обсiдають порiг) Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, - ми голоднi! М а в к а Я не пущу туди! З л и д н i То дай нам ╖стиI М а в к а (з жахом) Нiчого я не маю... З л и д н i Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай! М а в к а Се кров моя! З л и д н i Дарма! Ми любим кров. Один Злидень кида╓ться ╖й на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки. К у ц ь Ей, Злиднi, залишiть - то не людина! Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду. З л и д н i (до Куця) Так дай нам ╖сти, бо й тебе з'╖мо! (Кидаються до Куця, той вiдскаку╓), К у ц ь Ну-ну, помалу! З л и д н i ╥сти! Ми голоднi!! К у ц ь Стривайте, зараз я збуджу бабiв, - вам буде ╖жа, а менi забава. (Бере грудку землi, кида╓ в вiкно i розбива╓ шибку), Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ╖ (в хатi) Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила! К у ц ь (до Злиднiв пошепки) А бачите - прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклене стара вас так, що й в землю ввiйдете, - вона се вмi╓. Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм ╖╖ голос, а згодом Килинин. Г о л о с м а т е р и н О, вже й розвиднилось, а та все спить. Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же! Бодай навiк заснула... Встань! А встань, бодай ти вже не встала! Г о л о с К и л и н и (заспано) Та чого там? М а т и (у╖дливо) Пора ж тобi коровицю здо╖ти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небiжчика придбала. К и л и н а (вже прочумавшись) Я тi╖ подою, що тут застала, та нацiджу три краплi молока - хунт масла буде... М а т и Отже й не змовчить! Хто ж винен, що набiлу в нас не стало? З такою господинею... ой горе! Ну вже й невiсточка! I де взялася на нашу голову? К и л и н а А хто ж велiв до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку, - було вам прийняти та прибрати хорошенько, от i була б невiсточка до мислi! М а т и А що ж - гада╓ш, нi? Таки й була б! Дурний Лукаш, що промiняв на тебе; бо то було таке покiрне, добре, хоч прикладай до рани... Узива╓ш ╖╖ задрипанкою, а сама ╖╖ зелену сукню перешила та й досi сова╓ш - нема╓ встиду! К и л и н а Та вже ж, у вас находишся в новому!.. Он чоловiка десь повiтря носить, а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, - нi жiнка, нi вдова - якась покидька! М а т и Який би чоловiк з тобою всидiв? Бiдо напрасна! Що було - то з'╖ла з дiтиськами сво╖ми, - он, сидять! - бодай так вас самих посiли злиднi! К и л и н а Нехай того посядуть, хто ╖х кличе! На сих словах одчина╓ дверi з хати. Куць утiка╓ в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни. Килина з вiдром у руках шпарко пробiга╓ до лiсового потоку, з гуркотом набира╓ вiдром воду i верта╓ться назад уже трохи тихшою ходою. Завважа╓ близько дверей Мавку, що сто╖ть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя. Килина (спиня╓ться i становить вiдро долi) А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна, чи, може, змерзла? (Термосить Мавку за плече). М а в к а (насилу, мов борючися з тяжкою зморою) Сон мене змага╓... Зимовий сон... К и л и н а (вiдслоня╓ ╖й обличчя i пiзна╓) Чого сюди прийшла ? Тобi не заплатили за роботу? М а в к а (як i перше) Менi нiхто не може заплатити. К и л и н а До кого ти прийшла? Його нема. Я знаю, ти до нього! Признавайся - вiн твiй коханок? М а в к а (так само) Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер... вiн уже вмер... К и л и н а Ти божевiльна! М а в к а (так само) ВIльна я, вiльна... Сунеться хмарка по небу повiльна... йде безпричальна, сумна, безпривiтна... Де ж блискавиця блакитна? К и л и н а (сiпа╓ ╖╖ за руку) Геть! не мороч мене! Чого сто╖ш? М а в к а (притомнiше, вiдступаючи од дверей) Стою та дивлюся, якi ви щасливi. К и л и н а А щоб ти стояла у чудi та в дивi! Мавка змiня╓ться раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям. К и л и н а (оговтавшись вiд здумiння, ворожо) Чи ба! Я в добрий час тобi сказала! Ну-ну, тепер недовго насто╖шся!.. Х л о п ч и к (вибiга╓ з хати. До Килини) Ой мамо, де ви-те? Ми ╖сти хочем, а баба не дають! К и л и н а Ей, одчепися! (Нишком, нахилившись до нього). Я там пiд печею пирiг сховала, - як баба вийде до комори, - з'╖жте. Х л о п ч и к Ви-те суху вербу встромили тута? Та й нащо то? К и л и н а Тобi до всього дiло! Х л о п ч и к Я з не╖ врiжу дудочку! К и л и н а Про мене! Хлопчик вирiзу╓ гiлку з верби i верта╓ться в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. К и л и н а (скрику╓ радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада таму╓ ╖й радiсть) Таки явився! Де тебе носило так довго? Л у к а ш Не питай! К и л и н а Ще й не питай! Тягався, волочився, лихо зна╓ де, по яких свiтах, та й "не питай"! Ой любчику, не тра менi й питати... Вже десь ота корчма сто╖ть на свiтi, що в нiй балю╓ досi свита й шапка. Л у к а ш Не був я в корчмi... К и л и н а Хто, дурний, повiрить? (Заводить). Втопила ж я головоньку навiки за сим п'яницею! Л у к а ш Мовчи! Не скигли!! Килина спиня╓ться, глянувши на нього з острахом. Ось я тебе тепера попитаю! Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить? К и л и н а (спочатку збилась, але хутко стямилась) А що ж ми мали тута - голод ╖сти? Прийшли купцi, купили, та й уже. Велике щастя - дуб! Л у к а ш Таж дядько Лев заклявся не рубати. К и л и н а Дядька Лева нема на свiтi, - що з його закляття? Хiба ж то ти заклявся або я? Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, - був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща. Таж тут, як вечiр, - виткнутися страшно! I що нам з того лiсу за добро? Стика╓мось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками зави╓м! Л у к а ш Цить! цить! не говори! Мовчи! (В голосi його чутно божевiльний жах), Ти кажеш продати лiс... зрубати... а тодi вже не буде так... як ти казала? К и л и н а Як? Що вовк... Л у к а ш (затуля╓ ╖й рота) Нi, не кажи! К и л и н а (визволившись вiд нього) Та бiйся бога! Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив? Ходи до хати. Л у к а ш Зараз... я пiду... от тiльки... тiльки... ще води нап'юся! (Ста╓ навколiшки i п'╓ з вiдра. Потiм уста╓ i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця). К и л и н а Ну? Що ж ти дума╓ш? Л у к а ш Я? Так... не знаю... (Вагаючись). Чи тут нiхто не був без мене? К и л и н а (шорстко) Хто ж би тут бути мав? Л у к а ш (спустивши очi) Не знаю... К и л и н а (злiсно посмiхнувшись) Ти не зна╓ш, то, може, я що знаю. Л у к а ш (тривожно) Ти? К и л и н а А що ж! Я вiдаю, кого ти дожида╓ш, та тiльки ба! - шкода твого ждання! Якщо й було, то вже в стовпець пiшло... Л у к а ш Що ти говориш? К и л и н а Те, що чу╓ш. М а т и (вибiга╓ з хати i кида╓ться з обiймами до Лукаша. Вiн холодно прийма╓ те вiтання) Сину!.. Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась з отею вiдьмою! Л у к а ш (здригнувшись) З якою? М а т и (показу╓ на Килину) З тею ж! Л у к а ш (зневажливо всмiхаючись) I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось вiдьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж ╖╖ хотiли. М а т и Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукiбниця!.. К и л и н а (впада╓ в рiч) Ой горе! Хто б говорив! Уже таких вiдьом, таких нехлюй, як ти, свiт не видав! Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! - залiзо - й те перегризе! Л у к а ш А ти, я бачу, десь мiцнiша вiд залiза. К и л и н а Вiд тебе дочекаюсь оборони! Тако╖ матерi такий i син! Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помiтувано мною? М а т и (до Лукаша) Та невже ж ти не скажеш ╖й стулити губу? Що ж то, чи я ╖й поштурховисько якесь? Л у к а ш Та дайте ви менi годину чисту! Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду! К и л и н а (до матерi) А що? дiждалась? М а т и Щоб ти так дiждала вiд свого сина! (Розлючена йде до хати, на порозi стрiча╓ться з Килининим сином, що вибiга╓ з сопiлкою в руках). Оступися, злидню! (Штурха╓ хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима). Х л о п ч и к Ви-те прийшли вже, тату? Л у к а ш Вже, мiй сину. (На словi "сину" кладе iронiчний притиск). К и л и н а (вражена) Ну, то скажи йому, як ма╓ звати, - уже ж не дядьком? Л у к а ш (трохи присоромлений) Та хiба ж я що? Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся. (Гладить хлопця по бiлiй голiвцi). Чи то ти сам зробив сопiлку? Х л о п ч и к Сам. Та я не вмiю грати. Коб ви-те! (Простяга╓ Лукашевi сопiлку), Л у к а ш Ей, хлопче, вже мо╓ грання минулось!.. (Смутно задуму╓ться). Х л о п ч и к (пхикаючи) I! то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять менi заграти? К и л и н а Iще чого! Потрiбне те грання! Л у к а ш А дай сюди сопiлочку. (Бере сопiлку). Хороша. З верби зробив? Х л о п ч и к А що ж,, он з те╖-о. (Показу╓ на вербу, що сталася з Мавки). Л у к а ш Щось наче я ╖╖ не бачив тута. (До Килини). Ти посадила? К и л и н а Хто б ╖╖ садив? Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся. Тут як з води росте - таже дощi! Х л о п ч и к (вередливо) Чому ви-те не гра╓те? Л у к а ш (задумливо) Заграти?.. (Почина╓ грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки [при повтореннi гри на сопiлцi мелодi╖ N 8] почина╓ промовляти словами). "Як солодко гра╓, як глибоко кра╓, розтина╓ менi груди, серденько вийма╓..." Л у к а ш (випуска╓ з рук сопiлку) Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари! Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати. Кажи, чаклунко, що то за верба? (Хапа╓ Килину за плече). К и л и н а Та вiдчепися, вiдки маю знати? Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай ╖╖, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру. (Витяга╓ йому з сiней сокиру). Л у к а ш (узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки) Нi, руки не здiймаються, не можу... чогось за серце стисло... К и л и н а Дай-но я! (Вихоплю╓ вiд Лукаша сокиру i широко замаху╓ться на вербу). В сю мить з неба вогненним змi╓м-метеором злiта╓ Перелесник i обiйма╓ вербу. П е р е л е с н и к Я визволю тебе, моя кохана! Верба раптом спалаху╓ вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекида╓ться на хату, солом'яна стрiха займа╓ться, пожежа швидко пойма╓ хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоря╓ться. М а т и (до Лукаша) Чого сто╖ш? Рятуй сво╓ добро! Л у к а ш (втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом) Добро? А може, там згорить i лихо?.. Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалю╓ться, i вся хата оберта╓ться в кострище. Надходить важка бiла хмара, i почина╓ йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не ста╓ нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показу╓, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдша╓, то видко чорну пожарину, що диму╓ i сичить од вогкостi. Матерi Лукашево╖ i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрi╓ недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння. К и л и н а (з останнiм клунком у руках, сiпа╓ Лукаша за рукав) Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв? Хоч би помiг менi носити клунки! Л у к а ш Та вже ж ви повиносили всi злиднi. К и л и н а Бийся по губi! Що се ти говориш? Л у к а ш (смi╓ться тихим, дивним смiхом) Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш... Тепер я мудрий став... К и л и н а (злякана) Ой чоловiче, щось ти таке говориш... я боюся! Л у к а ш Чого бо╖шся? Дурня не боялась, а мудрого бо╖шся? К и л и н а Лукашуню, ходiмо на село! Л у к а ш Я не пiду. Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду. К и л и н а Та що ж ти тут робитимеш? Л у к а ш А треба все щось робити? К и л и н а Як же ма╓м жити? Л у к а ш А треба жити? К и л и н а Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що? То так тобi з переляку зробилось. Ходiмо на село, закличу бабу, - тра вилляти переполох! (Тягне його за руку). Л у к а ш (дивиться на не╖ з легковажною усмiшкою) А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде? (Показу╓ на вiз i начиння). К и л и н а (господарно) Ой правда, правда, ще порозтягають! Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тi╖! То вже хiба постiй тут, Лукашуню. Я побiжу десь коней попрошу, - бо нашi ж геть у стайнi попеклися! - то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини тве╖, може, пустять... Ой горе! Якось треба рятуватись... Останнi слова промовля╓, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжа╓ ╖╖ тихим смiхом. Незабаром ╖╖ не ста╓ видко. Вiд лiсу наближа╓ться якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиня╓ться i низько нахиля╓ться, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиня╓ться бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випросту╓ться, i тодi видно ╖╖ змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого. Л у к а ш Хто ти? Що ти тут робиш? П о с т а т ь Я - загублена Доля. Завела мене в дебрi нерозумна сваволя. А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю. Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала... Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!.. Л у к а ш Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину! Д о л я Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила. Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги... Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги. Л у к а ш Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш пiд снiгом з дивоцвiту стеблинку. Д о л я Похололи вже руки, що й пучками - не рушу... Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу. (Застогнавши, руша╓), Л у к а ш (простягаючи руки до не╖) Ой скажи, дай пораду, як прожити без долi! Д о л я (показу╓ на землю в нього пiд ногами) Як одрiзана гiлка, що валя╓ться долi! (Iде, хиляючись, i зника╓ в снiгах). Лукаш нахиля╓ться до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере ╖╖ до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiда╓ пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагаду╓ Мавку, з'явля╓ться з-за берези i схиля╓ться над Лукашем. П о с т а т ь М а в к и Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося вiд мене. Л у к а ш Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! (Розкрива╓ груди). Живи мо╓ю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив... М а в к а Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж да╓ вербовiй тихiй гiлцi голос. Л у к а ш Я душу дав тобi? А тiло збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара! (З невимовною тугою дивиться на не╖). М а в к а О, не журися за тiло! Ясним вогнем засвiтилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вiльними iскрами вгору злетiло. Легкий, пухкий попiлець ляже, вернувшися, в рiдну землицю, вкупi з водою там зростить вербицю, - стане початком тодi мiй кiнець. Будуть приходити люди, вбогi й багатi, веселi й сумнi, радощi й тугу нестимуть менi, ╖м промовляти душа моя буде. Я обiзвуся до них шелестом тихим вербово╖ гiлки, голосом нiжним тонко╖ сопiлки, смутними росами з вiтiв мо╖х. Я ╖м тодi проспiваю все, що колись ти для мене спiвав, ще як напровеснi тут вигравав, мрi╖ збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю! Лукаш почина╓ грати. Спочатку гра його [мелодi╖ N 15 i 16] сумна як зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутн╓, але хутко переможний спiв кохання [мелодiя N 10, тiльки звучить голоснiше, жагливiше, нiж у першiй дi╖] покрива╓ тугу. Як мiниться музика, так мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiня╓ться в ясну, мiсячну весняну нiч. Мавка спалаху╓ раптом давньою красою у зорянiм вiнцi. Лукаш кида╓ться до не╖ з покликом щастя. Вiтер збива╓ бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закрива╓ закохану пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий кра╓вид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на устах застиг щасливий усмiх. Вiн сидить без руху. Снiг шапкою налiг йому на голову, запорошив усю постать i пада╓, пада╓ без кiнця... [25/VII 1911 р.]  * ОДЕРЖИМА *  (Драматична поема) I Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнi╓ люд, що хмарою залiг далекий берег. Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блука╓ помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi. М i р i а м Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього. Над ним - менi зда╓ться, я те бачу, - нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт ося╓. Ох, коли ж, коли вона розiб'╓ темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло. Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi. Нема ╖м впину, а йому спочинку... Який вiн одинокий, боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже вiн завжди буде одинокий? "Месiя прийде в славi свiт судити", - так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого. I правда, й милосердя - все для свiта, а для Месi╖ що? Чи тiльки слава? "Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях..." А для Месi╖? - знову "слава в вишнiх"? I тiльки слава? О, яка ж то кара Месi╓ю, що свiт ряту╓, бути! Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким. Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшно╖ слави? (Пригнiчена раптовою втомою, сiда╓ пiд скелею i схиля╓ться на камiнь). Чого ж се я слiдом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу. Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, - все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене? Не подивився i не обернувся... Занадто вже буйна була надiя! Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiва╓ стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.). Про се спiвати можна, а сказати слiв не ста╓. (Спiва╓ знов). Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiле╖. I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месi╖, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'╖. Я не знаю, чого я йшла з юрбою... (Спiва╓ знов) Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради. Кому що бракувало, вiн давав. (Спiва╓) А що ж менi браку╓? О Месi╓, ти, може, зна╓ш?! Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до не╖ з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею. М е с i я Знаю, Мiрiам! М i р i а м (жахнулась) Учителю! М е с i я Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi. М i р i а м О, я не хочу, не хочу я спокою! М е с i я (лагiдно i разом суворо) Мiрiам, Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. М i р i а м Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi. М е с i я Ти дорiвнятись хочеш... М i р i а м (з поривом) Нi, Месi╓, я не рiвняюся до тебе, нi! Я знаю те, що я нещасна жiнка. М е с i я Так нащо ж ти зрiка╓шся спокою, ╓дино╖ потiхи всiх нещасних? М i р i а м (з раптозою одвагою) Бо ти його не ма╓ш, сине божий! М е с i я Яке тобi до мене дiло, жiнко? Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i поверта╓ться йти геть. М е с i я Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш? М i р i а м (не одкрива╓ лиця) Я вiрю, що ти божий син, Месi╓, i всiм, окрiм мене, даси рятунок. М е с i я Усiм, крiм тебе, жiнко? М i р i а м Ти сказав. М е с i я Я не сказав того. М i р i а м Та я те чула. Прости, учителю, я мушу йти. (Вiдступа╓). М е с i я Куди ти йдеш? М i р i а м Не знаю. Так, на безвiсть. М е с i я Чого ж та йдеш? М i р i а м Бо мушу йти. М е с i я Навiщо? М i р i а м . Ти зна╓ш. Ти - Месiя! Я не знаю. М е с i я Зостанься тут. Мiрiам мовчки спиня╓ться. М е с i я Скажи менi, ти чула, що говорив я людям? М i р i а м Так, Месi╓. М е с i я Ти прийняла мо╖ слова? М i р i а м Нiколи я не забуду ╖х. М е с i я I вслiд ╖х пiдеш? М i р i а м Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!" I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова тво╖ огнистi, - слiди мо╖ вiд них кривавi будуть. М е с i я Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що зна╓ волю пана i не слуха. Таких рабiв сувора кара жде. М i р i а м (пада╓ навколiшки) О горе! Впала вже на мене кара, i вже ╖╖ нiхто не здiйме з мене! М е с i я У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала... М i р i а м О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла тво╖ слова прийняти. М е с i я Таке смирення гiрше вiд гординi. М i р i а м О, сто раз гiрше, я те добре знаю, i з того розпач мiй. М е с i я Ти не наводь обмови зайво╖ на власну душу, - такою чорною вона не може бути. М i р i а м О нi, учителю, вона чорнiша, нiж хата-пустка, що пiсля пожежi чорнi╓ порожнечею. Вода тво╖х речей, цiлюща та живуща, душi мо╓╖ виго╖ть не може. Вода боронить вiд огню живого, згорiлу ж хату дарма поливати. М е с i я Та що тобi спалило душу, жiнко? М i р i а м Не знаю: чи ненависть, чи любов. М е с i я Кого ж ненавидиш ти? М i р i а м Ворогiв. М е с i я Сво╖х? М i р i а м Тво╖х. М е с i я Я ╖х казав любити. М i р i а м А я люблю... не ╖х. М е с i я Вони для тебе, як i для мене, ближнi. М i р i а м Але я вiд них далека, наче вiд ╓хидни. М е с i я Вони не вiдають, що творять. М i р i а м I ╓хидна несвiдома, а всяк ╖╖ розтопче, як стрiне на шляху. М е с i я Якби ╓хидна могла покинути свою отруту, вона була б не гiрша вiд голубки. М i р i а м Але вона отрути не покине. М е с i я Про царство боже на землi ти чула? М i р i а м Та я ж тепер нiде його не бачу. М е с i я Ти дивишся й не бачиш, маловiрна. М i р i а м О так, не бачу! Свiтло твого духа мене слiпить. Чим ти менi яснiше, тим душi ворогiв менi темнiшi, тим менш ╓хидна схожа до голубки. Не маловiрна я, занадто вiрю, i вiра та мене навiк погубить. Я вiрю, що ти свiтло - i такого_ ся темрява до себе не прийма╓? Я вiрю, що ти слово - i такого_ отой глухорожденний люд не чу╓? ╥м, може, треба iншого Месi╖? ╥м, може, сина божого не досить? М е с i я Вони слiпi, вони ще не прозрiли, самого слова мало ╖м для вiри, ╖м треба дiла. М i р i а м Ти творив дива! М е с i я Творив дива ще тiльки над водою; сього не досить - треба кровi. М i р i а м (з жахом) Кровi? Чи╓╖ кровi, вчителю? М е с i я Мо╓╖. М i р i а м Хай ╖м вона на голову впаде! М е с i я Не проклинай, верта╓ться прокляття на того, хто сказав його. М i р i а м Нехай! Я знаю се, проклята я навiки, бо я любить не вмiю ворогiв. О, кожний тихий усмiх фарисея для мене гiрш вiд скорпiона злого. Менi бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, пiдступне тiло. Я вся тремчу, коли його побачу. В мо╖х очах я чую збро╖ полиск, в мо╖х речах я чую збро╖ брязкiт, так я узбро╓на в свою ненависть, як вартовий коло царсько╖ брами, що радий вихопить на кожного свiй меч, хто тiльки зле замислить на владаря. М е с i я Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко? М i р i а м (з докором) Учителю! М е с i я Ти, може, скажеш - любиш? М i р i а м Ти се сказав. М е с i я Я так сказав: хто мовить, що любить господа, а брата ненавидить, неправда то. М i р i а м Хiба ж i той не любить, хто душу вiдда╓? М е с i я Що значить, жiнко, вiддати душу? М i р i а м Значить - буть готовим загинуть за любов. М е с i я То се ж би звалось - вiддати тiло. В тiм душi нема. М i р i а м А хто покине батька, матiр, браття, все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi для iншого - невже i той не любить? М е с i я Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся, не любить той. М i р i а м О господи, яко╖ ти жертви хочеш? М е с i я Жертви я не хочу, любовi тiльки. М i р i а м Мушу всiх любити? М е с i я Так, всiх. М i р i а м Всiх, окрiм тебе, - се можливо. Але тебе i всiх - се понад силу. Та за що ж, за що ж маю ╖х любити? М е с i я Недовiрки питають тiльки "за що?". М i р i а м О, як недовiрки любити вмiють! Як поломiнь, палка у них любов! М е с i я А та любов, що я вiд тебе хочу, повинна буть як сонце - всiм свiтити. М i р i а м О, що менi робить? Нема╓ сонця в мо╖й душi. Нiч, нiч, понура нiч. М е с i я Ще, може, зiйде сонце i для тебе. М i р i а м (з раптовою надi╓ю) Учителю! чи ти менi позволиш пролити кров мою? М е с i я За кого? За людей? М i р i а м Нi, не за ╖х! М е с i я То нащо проливати даремне кров? М i р i а м А може, недаремне? А може, кров'ю викупить я зможу... М е с i я Кров без любовi викупить не може. М i р i а м Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров! М е с i я Ти хочеш викупить мене? Мiрiам потаку╓ мовчки головою. М е с i я Даремне! М i р i а м Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупi! М е с i я Вааловi дають даремнi жертви, я ж не приймаю ╖х. М i р i а м Месi╓! М е с i я Нi, для тебе я не Месiя. Ти мене не зна╓ш. (Вiдходить). Мiрiам зоста╓ться в пустинi сама. II Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, ста╓ в найглибшiй тiнi, звiдки ╖й видко Месiю в мiсячному свiтлi. М е с i я (до ученикiв) Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi... Ученики не озиваються, сплять.. М i р i а м (до себе) Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сi╖ люди твердiшi вiд камiння... Он отам лежить той ученик, що - люди кажуть - учителю з усiх ╖х найдорожчий, а спить вiн, як i всi, - твердiше, може, бо наймолодший... Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема... Я приступлю до нього... (Вихиля╓ться трохи з тiнi, але знов хова╓ться). Нi, не смiю... Вiн знову скаже, як тодi сказав: "Яке тобi до мене дiло, жiнко?" Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу! Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить? Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця! Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров. (З вiдразою одверта╓ться вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислуха╓ться). Про що вiн молиться? М е с i я (впiвголоса) Нехай мине ся чаша... М i р i а м Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне? Вовкам даси ти на поталу сина? М е с i я Але хай буде так, як ти бажа╓ш, а не як я... М i р i а м Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя. М е с i я (до ученикiв) Ви спите? Не спiть! моя душа смутна до смертi! М i р i а м Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя! Я обiзвусь... Який злий дух трима╓ мо╖ слова? Учителю! ╢диний! О свiточу мо╖х очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу! ...Я обiрвусь... Нi, голосу не стане. Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце... Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!.. Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога! (Так само незамiтно для Месi╖, але швидко вибiга╓ з саду). III На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месi╖. М i р i а м Вiн ╖м простив. Вiн ╖м усiм простив. Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою ╖м будуть. А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу ╖м простить за нього. Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: "Розпни його, розпни!" - i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимага╓ страждання, кровi й смертi соромно╖ того, хто-всiх любив i всiм прощав. Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок. I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце. Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, - бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, - покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться. А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали! Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами ╖м в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi ╖м випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця! Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали: "Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?" I я на те... що я на те сказала б? Я б мусила мовчати, бо ненависть не ма╓ голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав... Ой горе! В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене... О сине божий! Нехай в мо╖м життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе_ любила. Чи ти гадав, - я не зреклась себе? Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?.. Темрява огорта╓ все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом. IV Майдан в ╢русалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч ╖й Йоганна, одна з прихильниць Месi╖. Й о г а н н а (до Мiрiам) Мир, сестро, й радiсть! М i р i а м Радостi i миру не знаю я так само, як тебе. Й о г а н н а Прости, що зачiпаю незнайому, але ж у нас така весела звiстка. М i р i а м Що то мене обходить? Й о г а н н а Всiх обходить! Месiя наш воскрес! М i р i а м (голосно) Воскрес? Месiя?! Й о г а н н а На бога, сестро, тихше! ще почу╓ хто з люду й донесе синедрiону. М i р i а м Ви бо╖тесь, коли б вам за Месiю кров не пролити так, як вiн за вас пролив свою? Й о г а н н а Пролл╓м, як буде треба, - тепер не час. М i р i а м Ти, жiнко, чим торгу╓ш? Й о г а н н а Сказала б я, питання не до речi. М i р i а м А ти не зна╓ш, де тепер Месiя? На небi, певне? Й о г а н н а Кажуть, на землi, мiж людом ходить. М i р i а м Отже, в вас надiя, що ╓ кому i вдруге кров пролить, як прийде знову час! (Гiрко смi╓ться). А я не вiрю, щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi! Й о г а н н а Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi. М i р i а м Се правда! вiн нiколи не вважав на те, що з вас нiхто_ його не вартий. I все-таки не вiрю, що воскрес вiн. Й о г а н н а Але ж вiн сам пророкував про те! М i р i а м Для се╖ само╖ юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало б i Месi╖! Й о г а н н а Зда╓ться, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його. М i р i а м Прихильних мав вiн досить i без мене. Йоганна зо страхом хова╓ться в поблизький гурток. М i р i а м (╖й услiд) Не бiйсь! не розкажу синедрiону, бо вiн для мене не милiш, нiж ти, хiба однаково ненависний. (Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам зверта╓ться до нього). Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месiя? С т а р и й Так правда, як i те, що вiн пролив за всiх нас кров свою святу, невинну. М i р i а м Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить. С т а р и й Як не за всiх! М i р i а м За мене вiн нi краплi не проливав. С т а р и й А, ти не вiриш в нього... (Хоче й собi сховатись у гуртi). М i р i а м Я вiрю в нього! Старий спиня╓ться. Вiрю бiльш, як ти, бiльш, як усi ви. С т а р и й То приходь сьогоднi до нас на збiр. М i р i а м (з вiдразою) Щоб я до вас прийшла?! Ховатися по норах вкупi з вами? Менi при вас нема чого робити: у мене на чолi нема╓ плями! С т а р и й А в кого ж ╓? М i р i а м У вас, у всiх у вас! Усi ви допустили, щоб Месiя кривавий викуп дав за вашi душi. I вам прийнять його було не тяжко? Вiддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогiв любов'ю... С т а р и й Вiн сам казав нам ворогiв любити. М i р i а м А ви й зрадiли! так вам безпечнiше: душа врятована та й тiло не загине! С т а р и й (з острахом) Хто ти така? М i р i а м Я? "Одержима духом"! С т а р и й Благай Месiю, щоб зцiлив тебе i визволив вiд того злого духа святою силою сво╓╖ кровi й тiла. М i р i а м Щоб визволив мене цiною кровi? Сво╓╖ кровi? Та невже ти, дiду, гада╓ш, нiби я себе цiную дорожчою, нiж чиста кров його? Так слухай же: чи в огнянiй ге╓нi, чи в темрявi без краю доведеться менi навiк-вiкiв з душею пробувати, та радощi мо╓╖ не зруйну╓ сам князь темноти, радощi вiд того, що на менi не важить кров Месi╖, що вiн ╖╖ за мене не пролив анi краплини. С т а р и й Як могло те статись? М i р i а м Ненависть врятувала вiд грiха. С т а р и й Кого ж ненавидиш? М i р i а м Всiх вас, себе i свiт. С т а р и й За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару. М i р i а м I не прийму! бо я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок. Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець. С л у г а Про що говорите? С т а р и й (заминаючись) Це, бачиш... М i р i а м Про Месiю! С т а р и й Зовсiм ми не про те╓ розмовляли. П р е т о р i а н е ц ь А хто ж то, дiвчино, отой Месiя? Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, старий галiлеянин хова╓ться мiж людьми. М i р i а м А той, що ви недавно розп'яли, ви зна╓те, вiн цар був iудейський. Тепер вiн знов по всiй кра╖нi пiде, бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi! Нехай там стережуться цар, i цезар, i весь синедрiон, пекельна рада! П р е т о р i а н е ц ь (хапа╓ ╖╖ за руки, кива╓ на слугу) А дай шнурка, ми спута╓мо кiзку, щоб не брикала дуже. М i р i а м Що? в'язати? (Зручно нахиля╓ться, бере камiнь i пуска╓ в голову слузi). Хоч одного, та все ж покарбувала! ╥╖ знов хапають за руки, скручують i в'яжуть. Слуга одною рукою обтира╓ кров, а другою помага╓ в'язати Мiрiам. М i р i а м Хотiла б я всю вашу кров пролити, вiддячити за жертву! П р е т о р i а н е ц ь Що ж та жертва, коли ви кажете, що вiн воскрес? М i р i а м Так що ж? Хiба мина╓ все минуле? Вiн пережив три вiчностi в три ночi, прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши, забуде вiн страждання, зраду, смерть? Простити може, а забути - нi! О, будьте проклятi! С л у г а Хто? М i р i а м Всi ви! Цезар, синедрiон, i цар, i весь народ! Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месi╖ зникли, а надбiгла юрба iуде╖в, фарисе╖в та садуке╖в, почувши гомiн на майданi. С л у г а (кричить до народу) Гей, слухайте, вона нас проклина╓! Г о л о с и з ю р б и Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що ╖й треба? За що ╖╖ зв'язали? Зрада? Змова? М i р i а м Я проклинаю вас прокльоном кровi! С л у г а Що суджено кленучому? Г о л о с и в ю р б i Камiння. Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам. М i р i а м Месi╓! коли ти пролив за мене... хоч краплю кровi дарма... я тепер за тебе вiддаю... життя... i кров... i душу... все даремне!.. Не за щастя... не за небесне царство... нi... з любовi! (Пада╓ пiд градом камiння) 18/1 1901  * ОРГIЯ *  драматична поема ДIЯЧI А н т е й - спiвець. Г е р м i о н а - мати його. Е в ф р о з i н а - сестра його. Н е р i с а - жiнка його. Х i л о н - ученик його. Ф е д о н - скульптор. М е ц е н а т - багатий, значний римлянин, нащадок вiдомого Мецената. П р е ф е к т. П р о к у р а т о р. Гостi на оргi╖, раби, рабинi, танцiвницi, мiми, хор панегiристiв. Дi╓ться в Корiнфi пiд римським пануванням. I Садок в оселi спiвця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з хвiрткою в однiй стiнi; в глибинi садка домок з повiткою на чотирьох стовпах i з двома дверима - однi в андронiт, другi - в гiнекей. Гермiона, стара мати Антеева, сидить на порозi гiнекея i пряде вовну. Чутно стук у хвiртку. Г е р м i о н а (не встаючи) Хто там? Г о л о с (за хвiрткою) Се я, Хiлон Алкмеонiд. Г е р м i о н а (гука╓ в напрямi других дверей) Антею, вийди! Ученкк до тебе! (Сама лиша╓ться сидiти, лише нижче спуска╓ покривало). А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей i вiдчиня╓ Хiлоновi хвiртку) Сьогоднi ти, Хiлоне, запiзнився. Всi учнi розiйшлися. Х i л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою нiяковiстю) Вибачай... але... я, власне, не прийшов учитись... А н т е й (привiтно) Будь гостем. (Сiда╓ на ослонi пiд деревом i показу╓ Хiлоновi мiсце коло себе, але той лиша╓ться стояти). Чом не сядеш? Х i л о н Маю справу... А н т е й Аж сiсти нiколи, таку нагальну? Х i л о н Воно-то нi... але... пробач... я мушу подякувать сьогоднi за науку... Я бiльше не прийду. А н т е й Чому? Хiлон мовчить. Та правда, менi про се питать не випада╓. Я, очевидячки, не догодив тобi наукою. Що ж, не соромся, - соромитись приходиться менi. Х i л о н (щиро) Нi, нi, учителю! Того не думай! От свiдок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощi мiстерiй! А н т е й Тодi не розумiю... (Перебива╓ сам себе, вдарившись долонею по чолi). Догадався! (Видно, що й йому трохи нiяково). Хiлоне, слухай... Я пождати можу, поки скiнчиш усю мою науку... Та я волiв би i зовсiм не брати вiд тебе грошей, як тобi то трудно... Х i л о н Учителю, та ти ж не багатир. А н т е й Хiлоне, я скажу тобi по правдi, хоч ти ще молодий таке╓ слухать, але iнакше трудно довести... Бач, спiв, музика й слово - мiй зарiбок, та хист мiй я таки цiную вище, нiж тi╖ грошi, що приходять з нього. Я талану нiкого не навчив i не навчу - се ж тiльки бог здола╓, - отож коли я вчу людей звичайних, недiткнутих рукою Аполлона, то - я навчаю ╖х мало╖ втiхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразнiше, вони ж менi дають дещицю грошей, i так ми в обрахунку. Як же бог менi пошле обранця молодого, щоб я йому служив сво╖м здобутком, i бачу я, що кожна мертва форма, яку я викладаю перед ним, присво╖вшись йому, вмить ожива╓, i генiй молодий в прадавнiй формi шуму╓ та iскриться самоцвiтом, як молоде вино в старiм кришталi, - тодi я вже заплачений. Нi, бiльше, - я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотiв. Тепер ти розумi╓ш? Х i л о н Учителю... (Зворушення не да╓ йому говорити, вiн низько похиля╓ голову i прикрива╓ долонею очi). А н т е й Коли тепер твiй генiй вже перерiс тi форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мiй хлопче, - покинь мене, я сам тобi те раджу. Та тiльки - заклинаю Аполлономi! - не кидай ще науки. ╥дь в Афiни, там, певне, знайдеться iще таке, чого ми тут не ма╓мо в Корiнфi. А потiм, покiнчивши рiзнi школи, учися ще, знаходь собi науку в книжках, i в людях, i по цiлiм свiтi, але нiколи не кажи до себе: "Я вже скiнчив науку". Х i л о н Ся порада, учителю, осмiлю╓ мене. Признаюся тобi: я не покину науки, вiддалившися вiд тебе, бо я вступлю до школи... (Знов мовкне). А н т е й До яко╖? Х i л о н До то╖, що врядив тут Меценат. А н т е й Латинсько╖?! Х i л о н Ну, все ж тепер латинське.. А н т е й Як? Я, i ти, i наша рiдна мова латинськими вже стали? Х i л о н Розумiв я, властиво, римське, та змилив у словi. А н т е й Як ти вiд мене досi не навчився не помилятись так, то в новiй школi ще бiльше буде помилок _таких_. Але не знаю, що ти там придба╓ш, крiм помилок. В поезi╖ латинськiй i я ж тобi, зда╓ться, показав усе, що тiльки варт було пiзнати. Не думаю, щоб ритори в тiй школi тобi могли подати щось нового, бо я ╖х знаю. Думаю, що ти вже мiг би ╖х учити. Х i л о н Сам я певен, що там учителi нi в чiм не можуть зрiвнятися а тобою. Все ж я мушу до ╖х пiти. А н т е й Що змушу╓ тебе? Х i л о н Учителю, зоставшись при тобi, я став би долею тобi подiбний. А н т е й Чому ж та доля так тебе ляка╓? Хiба вже я останнiй мiж спiвцями? Х i л о н Не мiж спiвцями, нi... А н т е й Але мiж людьми? Х i л о н Я не кажу - останнiй, але ж правда, що ти в громадi не займа╓ш мiсця, належного тво╓му талану. А н т е й А ти ж якого ма╓ш запобiгти, коли скiнчиш ту школу Мецената? Х i л о н Я можу стати ритором в тiй школi, а згодом в академi╖ де-небудь. Або по╖ду в Рим. Там дуже добре ведеться вихованцям Мецената, бо рiд його там досi ма╓ силу, як повелось вiд Августа часiв. Та поки що, то я й тепер, ще учнем, вступити можу в хор панегiристiв самого Мецената. А н т е й (схоплю╓ться обурений) Ти? Ти вступиш у хор панегiристiв? Тую зграю запроданцiв, злочинцiв проти хисту? О, краще б ти навiки занiмiв, позбувся рук, оглух, нiж так упасти! I се був мiй найкращий ученик!.. Пауза. Х i л о н Учителю, прийми ж мою подяку... (Пода╓ Антеевi грошi, добувши з калитки). А н т е й (вiдштовху╓ його руку) Геть! Я тебе нiчого не навчив! Iди з очей! Хiлон, похнюпившись, виходить. Г е р м i о н а Даремне ти, Антею, не взяв вiд нього грошей. В нього батько сто раз вiд нас багатший. Сяк чи так, а се ж твоя заслуженина. А н т е й Мамо! Нiчого я не заслужив, крiм ганьби! Г е р м i о н а Нема╓ за що ганити тебе, хiба за те, що ти свiй заробiток пуска╓ш так на вiтер. Справдi, сину, ми зiйдемо на пролетарський хлiб. Чи буде ж добре, як твоя родина просити пiде пайки дармово╖ до тих римлян, що ти так ненавидиш? А н т е й Ще ма╓м хлiба власного доволi. Не прогнiвляй богiв. Г е р м i о н а На все ╖х воля... Запевне, так хотiлось Афродiтi, щоб я замiсть багато╖ невiстки дочку рабинi-танцiвницi мала прийняти в дiм... А н т е й Ще не кiнець докорам? Г е р м i о н а Се не докори, сину, тiльки правда. Чи ти ж не дав на викуп за Нерiсу всю спадщину по батьку й добру пайку свого зарiбку? А н т е й Вже ж не Афродiту винуй у тому. Всi боги Еллади менi велiли викупить з неволi малу дитину еллiнського роду. Адже могла б дiстатися у рабство твоя дочка, моя сестра... Г е р м i о н а Ох,сину, до того мало що й тепер браку╓! На викуп за Нерiсу ми стяглися, але на посаг нашiй Евфрозiн! навряд чи стягнемось. А чим же доля старо╖ дiвки краща, нiж рабинi? А н т е й Сестра моя й без посагу цiннiша вiд всiх багацьких дочок. Г е р м i о н а Хто ж те зна╓? Вона ж у нас не ходить, як римлянка, по всiх усюдах. Завжди в гiнеке╖ та все в роботi. А хоч би й пiшла куди на свято, то в ╖╖ уборах нiхто i не подивиться на не╖. На дверях вiд гiнекея ста╓ Евфрозiна, але Гермiона того не завважа╓ i править далi. Нерiса все причепуриться якось, а Евфрозiнi то нема╓ й стрiчки. Е в ф р о з i н а (молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тiльки що вiд роботи. Нахиля╓ться i обiйма╓ матiр) Матусенько! Навiщо тi стрiчки? Як ╓ краса, то нащо ╖й покраси? А як нема, то стрiчка не поможе! (Смiючись, цiлу╓ матiр i випросту╓ться). Як, мамочко, заправить голуб'ята? Я вже зварила ╖х. Г е р м i о н а (вста╓) Не руш, не руш, я ╖х сама заправлю - ти не вмi╓ш! (Поспiшно йде в хату). Е в ф р о з i н а (пiдходить до Антея i кладе йому руку на плече) Чого ти, братику, так засмутився? Се знов матуся тута воркотiла? Ти не вважай - то вже стареча звичка. А н т е й (вiдповiда╓ не одразу, мов не почув ╖╖ слiв. Слова пiсля паузи прориваються у нього, мов не сво╓ю силою) Хiлон мене одбiг. Е в ф р о з i н а (здивована) З яко╖ речi? А н т е й Вступити хоче в хор панегiристiв. Е в ф р о з i н а Та що ти кажеш?! (На хвилину нiмi╓ з дива та обурення, потiм опанову╓ собою). Ба, я не дивую. Вiн розумом хисткий. А н т е й А таланом всiх переважив, мовби на наругу! Е в ф р о з i н а Менi зда╓ться, той Аполлодор, що втiк до тебе з школи Мецената, Хiлона й таланом переважа╓, не тiльки розумом. Я наслухала, як вiн проказував iз "Антiгони" Гемонову промову - далебi, я ледве сльози здержати здолала! А н т е й (з лагiдним усмiхом, обiймаючи сестру за плечi) Бо ти сама у мене Антiтона! Зда╓ться, я б Хiлоновi пробачив, якби вiн вчинок свiй зробив для того, щоб вивести з бiди таку сестру. Е в ф р о з i н а Зате вже я сестрi тiй не простила б! А н т е й О, ти б не прийняла нi се╖ жертви, нi iншо╖. Але, моя сестричко, якщо я хтiв би стати багачем, то тiльки задля тебе. Е в ф р о з i н а I даремне, бо я того не хочу (Смi╓ться). Мама зараз менi б за грошi жениха купила, i, певне, то було б лихе придбання. А н т е й Та де вже там багатство! Хоч би мiг я тебе вiд злиднiв вибавить... Е в ф р о з i н а Вiд злиднiв? А де ж ти бачиш ╖х? А н т е й Що я не бачу, то се завдячую тобi самiй. Е в ф р о з i н а I мамi ж, i Нерiсi. А н т е й Нi, ти зна╓ш... Матуся вiдробила вже сво╓... Що ж до Нерiси... Е в ф р о з i н а ╥й ще час робити. Невже тво╓ життя таке солодке, що i медовий мiсяць в ньому зайвий? А н т е й Менi мов сором тiшитися щастям, як здумаю, що ти за нього платиш тяжкою працею... Ми ма╓м щастя, а ти що ма╓ш тут у рiднiй хатi? Е в ф р о з i н а Я маю брата. I нехай довiку я дiвуватиму - я не позаздрю анi жiнкам, нi матерям щасливим, бо ╖х любов лиш ╖х родинi служить, моя ж - Елладi всiй. В тобi, Антею, уся надiя наша. А н т е й Евфрозiно, як можна всю надiю покладати в комусь одному? Е в ф р о з i н а Аполлон один з усiх богiв не розлюбив Еллади, i ╓ ще ╖й надiя на життя. А поки Аполлон ╓ на Парнасi, то й музи будуть з ним. А н т е й (з усмiхом) Я не безславний, хоч ти одна менi да╓ш трiумфи, бо ти для мене Нiке! Е в ф р о з i н а Нiке мусить свою роботу знати. Постривай. (Виломлю╓ з лаврового куща двi галузки, зв'язу╓ ╖х у вiнець i ста╓ на посгаментi колони в позi богинi перемоги Нiке, простягнувши руку з вiнцем). Ходи сюди! Схили прегорде чоло! Антей пiдходить, все усмiхаючись, i схиля╓ голову перед Евфрозiною, а в не╖ усмiх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братовi лаври на голову. Н е р i с а (молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, ста╓ на порозi гiнекея i здивовано скрику╓) Се що таке? Евфрозiна засоромлена, зiскаку╓ з постаменту. А н т е й Се Нiке увiнчала свого поета. А коли й харiта йому додасть гранату чи троянду, вiн буде обдарований усiм, чого дозволено бажати смертним. Е в ф р о з i н а (почуваючи себе нiяково пiд холодним поглядом Нерiси) Троянда он цвiте... (До Антея). Одначе Нiке до кухнi мусить - помогти матусi, - бо в нас сьогоднi оргiя правдива: купили риби, а якраз вам тiтка дала вина i пару голуб'яток. Як я ще напечу медяникiв, то й Меценат на оргiю позаздрить! (З трохи примушеним смiхом зника╓ в дверях гiнекея). Н е р i с а Чудна та Евфрозiна - все ╖й смiшки! А н т е й Що ж, молода... (Здiйма╓ лаври з голови, держить ╖х в руцi, в дальшiй розмовi кладе на лавцi коло себе, сiвши). Н е р i с а Та я ж, либонь, молодша, проте... А н т е й "Проте часами хмерую", - так хтiла ти сказати? (Смiючись, обiйма╓ ╖╖, вона здержено прийма╓ його пестощi). Що тобi? Нездужа╓ш чи хто тебе образив? Н е р i с а А ти й не зна╓ш? Певне, вже й сусiди напам'ять вивчили оту промову. про викуп мiй, про посаг Евфрозiни, що мати виголошу╓ щодня. А н т е й Уже й щодня! Н е р i с а Та що ж, в тому ╓ правда. Менi самiй нiяково дивитись у вiчi Евфрозiнi. А н т е й Евфрозiна тебе нi в чiм не винуватить. Н е р i с а Знаю. Вона недарма в тебе Антiгона... А н т е й Нерiсочко! От се вже справдi сором, - пiдслухати, а потiм ще й корити. Н е р i с а Пiдслухати! В нас не такi палати, щоб не було з кутка в куток все чутно! А н т е й (трохи вражений) Палати ╓ тепер лиш у римлян. Було тобi пiти за Мецената. Н е р i с а (лагiднiше, нiж досi) Я не корю тебе, що ти убогий, але яка ж дружина не бажа╓ сво╓му чоловiковi достаткiв? А н т е й Ну i собi при тому. Н е р i с а I собi. Хiба то зле? Я справдi не вдалася до того, щоб весь день в ярмi ходити так, як твоя сестра. А н т е й Ти ж i не ходиш. Н е р i с а А дума╓ш, менi вiд того легше? А н т е й Якби не легше, ти б сама робила. Н е р i с а В людей на те рабинi ╓... А н т е й Нерiсо, вiд тебе трохи дивно се╓ чути. Н е р i с а Бо я сама рабинею була? Так що ж, я б i на волi заробляла тим, чим тодi, якби ти допустив. Як я тепер нiкому не потрiбна, всiм на завадi, мов порiг високий, то з того винен ти! А н т е й Ну, годi, люба... Н е р i с а Дозволь менi вступити до театру, то я твою сестру озолочу i буду матерi невiстка люба, бо, певне, бiльше зароблю за танцi, нiж ти за спiв та за науку хисту. А н т е й Нерiсо, годi! Се твiй жаль говорить, i з сього справдi винен я. Прости! (Цiлу╓ ╖╖, вона прихиля╓ться до нього з виразом невинно ображено╖ дитини). Моя кохана! Скарбе мiй! Не дам, не дам тебе юрбi тiй безсоромнiй! Не пiдеш ти на оргi╖ до не╖, - вона не тямить, що то ╓ правдива святая оргiя, встанова божа! Н е р i с а Ти був коли на оргi╖? А н т е й Давно. Ще пiдлiтком. Ще як була в Корiнфi гетерiя спiвцiв, та╓мна, звiсно, бо всяке ж товариство ╓ злочин, на римську думку. Н е р i с а Що ж? I дуже пишнi були в вас оргi╖? А н т е й Зважай сама. Збирались ми все по таких господах, як-от моя... Н е р i с а (розчаровано) Ах, так!.. А н т е й У нас в кратерах вода все панувала над вином. Квiтки бували в нас лише в ту пору, коли вони цвiли в садках та в полi, а як верталась в тартар Персефона, то забирала нам усi покраси. Н е р i с а Хiба ж бувають оргi╖ без квiтiв? А н т е й У нас бували, ще й якi буйнi! Н е р i с а Але ж вони були та╓мнi, кажеш? То як же буйних оргiй тих не чули знадвору люди? А н т е й Чи ж вони могли знадвору чути, як серця в нас б'ються? Чи ж сяйво наших поглядiв проймало камiннi мури та запони щiльнi? Н е р i с а А вашi спiви? А н т е й О, вони були потужнi╖ натхненням, а не гуком. I в стриманiм зiтханнi тихих струн ми вгадувати вмiли урагани, що нуртували в грудях у спiвця. В нас буйнi кучерi були, мов тiрси, гукали погляди: "Еvoe Bacch!"* Хоч би сама вода була в кратерах, ми ще б розходились додому п'янi. О, я хотiв, щоб ти хоч раз попала на оргiю таку! В святiм безумствi ти б у танку зайшлася, як менада! * Хай живе Вакх! (Лат.) - Ред. Н е р i с а Бувала я на оргiях не раз. А н т е й Але не на таких! Н е р i с а Либонь, на кращих. А н т е й Того не може бути. Н е р i с а Я не знаю, якi були тi вашi, але тi╖, що я на ╖х дитиною ходила, були мов сни розкiшнi. А н т е й Се злочин - на оргi╖ такi дiтей водити! Н е рi с а Моя матуся _мусила_. А н т е й Я знаю... Пробач, я мовив нерозумне слово. Повинен би я тямити, як тяжко рабинi-танцiвницi серце рвалось, коли вона свою ╓дину доню, що ледве виросла iз немовляток, вела на те позорище. Н е р i с а Нiчого менi про те матуся не казала. Я завжди йшла на оргiю весела, там ласощiв я ╖ла досхочу, та й забавки перепадали часом, бо гостi пестили мене... А н т е й Не згадуй! Аж холодно, як здумаю... Запевне, тi ╖хнi пестощi були маснi i кожне слово брудом перейнято! Н е р i с а Не знаю, я тодi не розумiла нi слiв масних, нi поглядiв брудних, але красу я тямила й малою, i серденько тремтiло вiд хвали, як струночка пiд плектроном на лiрi. На примостi високiм ми обидвi були немов веселки - бiльша й менша - на яснiй верховинi. Покривала, прозорi та барвистi, легким луком перекидалися понад хмаринки злотистих курев запашних. Тодi менi здавалося, що я танцюю на хмароньках небесних, а з землi до мене долiтають тiльки квiти. То гостi кидали до нас квiтки, не тямлячись вiд захвату палкого... А н т е й А в тих квiтках ховався невидимий холодний гад розпусти i зневаги. Н е р i с а Кажу ж тобi, що я того не знала! А н т е й Але тепер ти зна╓ш, чим бувають рабинi-танцiвницi для римлян, i тямиш добре, що тебе спiткало б, якби ти серед оргiй тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забуттi, в недузi та в погордi. Н е р i с а Я тямлю, що тобi я винна дяку. Не бiйся, я того не забуваю. А н т е й Нерiсо! Чи того ж я потребую? Н е р i с а Нi-нi, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене, "маленьку мавпочку з Танагри". А н т е й Годi! Я не люблю, як ти таке говориш, i прозвища того яне терплю, що прикладали тi римляни грубi до еллiнсько╖ нiжно╖ дитинки. То заздрили вони, що ╖х римлянки були важкi й незграбнi протi╖ тебе, мо╓╖ "вiтроного╖" Нерiси! Н е р i с а (задумана) I нащо то менi?.. А н т е й Що саме, люба? Н е р i с а Отая "вiтроногiсть", як ти кажеш... Вже я ж не танцiвниця. А н т е й Як, Нерiсо? Хiба тебе не раду╓ хвала моя i наших друзiв скромних, щирих? Хiба ж то мало - бути в нашiй хатi укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар лiпшого не ма╓? Н е р i с а Укритим скарбом... Я скажу по правдi, що я щедрiшою вдалась вiд тебе. I ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радiю, що тво╓╖ лiри не чу╓ свiт широкий, тiльки я та слухачiв тво╖х мала громадка. Нi! Якби сила, я б тебе сама поставила на п'╓дестал високий, мов постать Аполлона-кiтариста! I хай би свiт сповнявся тих пiсень, що ти б тодi творив на високостi! А н т е й Ти дума╓ш, либонь, що i натхнення повищати вiд п'╓десталу може? Н е р i с а Авжеж! Я певна того! А н т е й Ти дитина... Але як ти так любиш п'╓дестали, то будь утiшена, бо наш Федон вже ж вирiзьбив на взiр твiй Терпсiхору i дав ╖й п'╓дестал високий досить. Н е р i с а А де ж вiн тую статую подiне? А н т е й Нам принесе. Н е р iс а Тут i лишить? А н т е й Запевне. Се ж буде дружнiй дар нам вiд Федона. (Пауза). Ти щось примовкла, наче зажурилась. Чого, Нерiсо? Н е р i с а Я собi гадаю, що скiльки ще ся хата похова╓ в собi укритих скарбiв, мов гробниця. А н т е й Я не люблю таких речей у тебе. Н е р i с а Як буде тут камiнна Терпсiхора, то я мовчання перейму вiд не╖. А н т е й Нерiсо, ти сьогоднi вередлива. Н е р i с а Як так, то я пiду. (Вста╓). А н т е й (затриму╓ ╖╖, обнявши) Нi-нi, кохана! Н е р i с а (визволяючись) Пусти мене! Чутно стукання у хвiртку. Он хтось прийшов до тебе. Нерiса йде в гiнекей. Антей одчиня╓ хвiртку i пуска╓ Федона - молодого скульптора. А н т е й Здоров, Федоне! Вiтаються. Ф е д о н Я лиш на хвилинку, так нiколи! А н т е й Чому? Роботу ма╓ш? Ф е д о н Роботу поки що я вже скiнчив, та тут новi клопоти - вибираюсь на панську оргiю до Мецената! А н т е й (зчудований) Тебе запрошено? Ф е д о н З тобою разом. А н т е й Жарту╓ш чи глузу╓ш? Ф е д о н Правду мовлю, се ж я прийшов тобi переказати запросини. А н т е й Хто ж ╖х тобi принiс? Ф е д о н Я сам одержав, бувши в Мецената. А н т е й Ти в Мецената був? Чого? Ф е д о н По справi... I зна╓ш, я нiяк не сподiвався, що вiн такий. А н т е й Який? Ф е д о н Такий привiтний, i неподiбне, що великий пан, говорить так... А н т е й Та з чого ж ти диву╓ш? Що пан вельможний на порiг пуска╓ митця убогого? Чи, може, з того, що i римлянин часом дещо тямить у хистi красному? Ф е д о н О нi, не "дещо", а вiн таки знавець великий, справжнiй! Адже й тебе вiн перший оцiнив. А н т е й Вiн перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Корiнфi. Ф е д о н Що школа! Та до слави так належить, як глиняна патера до скульптури. А н т е й Та вже було подiбне щось до слави, коли той пан довiдався про мене. Ф е д о н Сказати правду, випадок слiпий звiстив про тебе: учень твiй один вступити хтiв у хор панегiристiв i на зразок умiлостi сво╓╖ твою епiталаму проспiвав, оту, що ти зложив на шлюб твiй власний. Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далi. Ми з Меценатом надiйшли на те╓, я розказав йому, хто автор спiву, i зараз же вiн доручив менi тебе просить на оргiю до нього, а се не мало значить, любий друже. А н т е й (стримуючи досаду, викликану останнiми словами Федона) Яку ти мiг до нього мати справу? Ф е д о н Вiн статую купив недавно в мене, то я ╖╖ до нього вiдпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи. А н т е й Яку ж ти статую йому продав? Ф е д о н Пробач... я, власне, мусив би спитати тво╓╖ згоди... та пани вельможнi не люблять ждати... А н т е й Ти продав Нерiсу?! Ф е д о н Нi, статую богинi Терпсiхори. А н т е й Ти б i саму богиню запродав, якби лиш мiг, у римський дiм розпусти! Ф е д о н (вста╓ ображений) Такого ти не смi╓ш говорити! А н т е й Тобi не до лиця така вражливiсть, бо ти ж продав туди свiй твiр найкращий, де зневажають все, що нам святе. Ф е д о н (впадаючи в рiч) Нiчого там нiхто не зневажа╓! Там цiнять генiй, там дарують славу, не тiльки грошi. Я не запродав сво╓╖ Терпсiхори. Я поставив ╖╖ на подив людськдй, мов у храмi. Чи вже вона й для храму засвята, по-тво╓му? А н т е й По-мо╓му, блюзнiрство - рiвняти дiм римлянина до храму! За грошi чи за славу - ти продався укупi з твором рук тво╖х. Ф е д о н Антею! Ти хочеш довести мене до того, щоб я пiшов i викупив назад ту статую. За грошi неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остання iскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити - ╖й на викуп. А н т е й Ти купиш другий грiх, i то ще тяжчий. Ф е д о н Не розумiю, що ти з мене хочеш! Чи мав би й я весь вiк, як ти, сидiти без хлiба i без слави? А н т е й Се повинен терпiти еллiн, коли хлiб i славу здобути може тiльки з римських рук. Ф е д о н Хто слави не бажа╓, той не еллiн, - жадобу сю батьки нам заповiли, дiставши вiд дiдiв. А н т е й Дiди приймали вiнцi сво╖ з рук матерi Еллади, батьки дозволили зв'язать ╖й руки i тим синiв позбавили вiнцiв. Авжеж, Федоне, вiдколи безславна сама Еллада - еллiни повиннi жадобу слави в серцi заглушити. Ф е д о н I збiльшити безслав'я свого краю? Та чим же вславиться сама Еллада, коли ╖й дiти лаврiв не здобудуть? А н т е й Уже ж не з рук ворожих ╖х приймати! Ф ед о н Чому ж би нi? Гомер казав: "Солодка хвала вiд ворога". А н т е й На полi бою, та не в полонi! Ф е д о н Слава i в полонi все буде славою. А н т е й Не сподiвайся! Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок. I тая Терпсiхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всi скарби з усiх кра╖в руками Меценатiв. Його колекцiю твiй твiр прославить, а не тебе, ти тiльки раб отой, що хистом оргiю панам скраша╓, та оргiя все ж панська зоста╓ться, хоч рабськi руки вряджують ╖╖. Ф е д о н Рабам на оргi╖ нема╓ честi, але хто ма╓ гостем буть на нiй, як я i ти... А н т е й Того не сподiвайся, щоб я пiшов на оргiю з тобою! Запобiгай вже сам вельможних ласки, а я лишусь "без хлiба i без слави", як ти казав, та, може, не без честi. Ф е д о н По щиростi, я радив би пiти. А н т е й Та вже ж! Волам у парi охвiтнiше ярмо носити. Ф е д о н Бачу, ти не вiриш, що я тобi добра бажати можу. А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзi. А н т е й То я тебе, не ти мене образив?! Ф е д о н Авжеж, я Терпсiхору вiдкуплю, а ти вразливих слiв сво╖х не вернеш. А н т е й I ти того не можеш вiдкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свiй хист. З богинi ти зробив товар звичайний. Хоч вернеться з неволi Терпсiхора, то вже вона богинею не буде. А мармур - як не бог, то просто камiнь. Ф е д о н Коли вiн богом став, то вже нiколи у камiнь не повернеться. Твiр хисту на всякiм мiсц твором хисту буде. Твоя епiталама пролунала не гiрше у просторiй римськiй школi, нiж у тво╖й тiснiй убогiй хатi. Якби ж ти сам ще заспiвав ╖╖ у Меценатових гучних палатах, приграючи на лiрi дорогiй... А н т е й Федоне! Не кажи менi такого, бо я тебе зненавиджу навiки! Ф е д о н Антею, се якась дивна затятiсть. Таж еллiнам не першина приймати хвалу чужинцiв, i яка ж в тiм ганьба? А н т е й Чужинцiв - так, але не переможцiв. Бо переможець лиш тодi похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до нiг i порох поцiлу╓ з-пiд стiп його. Ф е д о н Таке бувало в персiв та в iнших схiдних варварiв. Нiколи сього вiд нас не вимагали в Римi. А н т е й Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по мiстках, до храму слави всесвiтньо╖? Кого ми на собi з безоднi варварства на гору несли? Чи ж не лягли ми каменем нарiжним до мавзолею нашим переможцям? I ми ще ма╓мо радiти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лiрi заграбованiй пограти? Ф е д о н Хiба тiй лiрi краще нiмувати? А н т е й Так, краще! Ф е д о н Нi, я думаю, що гiрше. Все ж краще будувати мавзоле╖ хоч би i не собi, нiж просто бути, мов зiлля придорожн╓, пiд ногами у того ж переможця. Вiн як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всi нашi гордощi, всi буйнi мрi╖... А н т е й Що ж? Лiпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати працi? Се жрець краси так дума╓ й говорить? Лишилося одно - так i вчинити. Ти не продався, - гiрше! Ти вiддався у руки ворогу, як мертва глина, з яко╖ кожне вилiпить, що хоче. Та хто ж тобi натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився? Iди служи сво╓му Меценату, забудь краси великi заповiти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богiв, забудь i муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй геро╖нi Антiгони, нi месницi Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворi на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця. Ти не Персей, бо ти закам'янiв перед обличчям римсько╖ Медузи. Ти вже не тямиш вищо╖ краси, краси змагання, хоч i без надi╖... Ф е д о н Нема краси в затятостi безсилiй... Але з тобою, бачу, не зговориш! Бувай здоров. Я йду. А н т е й Прощай, Федоне. Ф е д о н Ми вже не друзями розста╓мось? А н т е й Боюсь, коли б не стрiлись ворогами. Федон, здвигнувши плечима, виходить. Н е р i с а (виходить з гiнекея, ледве зачинилась хвiртка аа Федоном) Антею, я тебе не розумiю! Так шорстко ти з Федоном обiйшовся, а в чiм його вина? А н т е й Ти прислухалась? То вже було прислухатись як слiд. Чи, може, то тобi якраз до мислi, що буде на позорищi стояти твоя подоба в домi переможця? Н е р i с а Яке позорище? Хто переможець? Чим винен Меценат, що дiд його чи, може, прадiд з еллiнами бився? Тепер же Меценат не забира╓ нiяких наших скарбiв силомiць, але купу╓, ще й за добру цiну. А н т е й Тим злотом, що стяга╓ться до Риму з подоланих, таки ж i з нас самих. Н е р i с а Не сам же Меценат його стяга╓. Та й ти як спадок одiбрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав. А н т е й Я знав, що то було придбання чесне. Н е р i с а Так, певне, дума╓ i Меценат про статки батькiвськi. Вiн поверта╓ чималу частку нам назад в Елладу, а ти за те найбiльше ворогу╓ш. По-тво╓му, то добре, щоб у нас по закутках марнiли твори хисту, щоб з голоду митцi снагу втрачали, щоб мармур цвiль посiла, струни - ржа, щоб еллiни на варварiв звелися, аби римлянам чим не послужити? А н т е й Доволi вже ╖м служать. Я не буду. Н е р i с а Нiхто й не вимагав вiд тебе служби. Чи Меценат завдав тобi зневагу, в гостину через друга запросивши? А н т е й В гостину? Ти се дума╓ш навсправжки, що Меценат спiвця до себе кличе на оргiю для дружньо╖ балачки, а не для спiву на розривку гостям? Н е р i с а А що ж, якби ти й заспiвав там трошки? Тво╖ пiснi вже й так були в тiм домi. А н т е й Та з того я не винен. Н е р i с а Нi, ти "винен", ти дав ученикам пiснi списати i, значить, сам ╖х випустив у свiт. А що римлянин оцiнив ╖х краще, нiж земляки, то се вже рiч звичайна, винуй у тiм, як хочеш, Мецената. Тепер в Елладi той лиш ма╓ славу, кого похвалить Рим. Корiнф оцiнить свого спiвця тодi, коли втеряе. Якби ти в Рим дiстався з Меценатом i там здобув заслужений трiумф, - бо Рим же вмi╓ талани вiнчати! - а потiм повернувся до Корiнфа, то рiднi лаври, наче ряст весною, прослалися б тобi попiд ногами. А н т е й Топтати рiдних лаврiв я не хочу. Трiумфи в Римi - то для мене ганьба. Н е р i с а Чого ж ти ждеш? А н т е й Признання в рiднiм кра╖ без помочi ласкавих переможцiв. Н е р i с а Коли ж те буде? Як життя скiнчиться? Посмертна слава - то звичайний дар таким спiвцям, як ти. А поки живi, нiхто не чу╓ ╖х, нiхто не бачить, немов вони похованi в могилi. Поринувши глибоко в думи й мрi╖, такi спiвцi не рухаються з мiсця, а понад ними пролiта╓ буйно барвиста вакханалiя життя i кида╓ тому i лаври, й квiти, хто вмi╓ ╖х ловити на льоту. Такому ж от, як ти, хiба лишиться зiв'яле листя та вiнцi нагробнi. Чи дума╓ш ти Рим перемогти могильною незрушнiстю такою? Тобою бувши, я б його слiпила всiм блиском генiя свого й Еллади, на всiх би сценах я запанувала, всi форуми i портики посiла, мо╓ iмення заглушило б гомiн iмення цезаря! Оце була б справдешня перемога! А н т е й Всi б казали: "Яких спiвцiв скупову╓ наш Рим! Зовсiм уже пiшла в старцi Еллада!" (Бере в руки Евфрозiнин лавровий вiнець). Дивись, Нерiсо, сей вiнець ╓диний здобув я за життя, та вiн дорожчий вiд всiх тво╖х розхвалених трiумфiв. Коли такi вiнцi нагробнi будуть, так що ж, нехай скорiше прийде смерть! (Надiва╓ на голову вiнець з гордим спокiйним усмiхом) Н е р i с а Антею, слухай! Я не можу бiльше сього терпiти. Так затхнутись можна в могильному повiтрi се╖ хати. Ти або я повиннi вийти в свiт. Я так тебе кохаю, що пристану на те, щоб славою тво╓ю жити, але зовсiм без слави жить не можу - я еллiнка! А н т е й I хочеш добувати в римлян ту славу? Н е р i с а У римлян чи в iнших - однаково. Менi потрiбна слава, як хлiб, вода й повiтря. Коли ти менi того постачити не можеш, без чого я не проживу, то мушу сама собi здобути, а вмирати не хочу я, бо я ще молода. А н т е й Та чим же ти здобудеш тую славу? Н е р i с а Тим, чим i ти здобув би - власним хистом. А н т е й Ти все-таки пiти на сцену хочеш? (Пiсля паузи). Ну що ж, Нерiсо, я скажу по правдi, - коли тебе не марна примха кличе, а муза Терпсiхора, я не смiю з богинею змагатись. Може, справдi ти можеш вiдродити для Корiнфа святую та╓мницю Дiонiса. Н е р i с а О нi, не для КорiнфаI Ти не думай! Мене корiнфськi оплески не ваблять. Либонь, жива Нерiса переважить камiнну Терпсiхору в Мецената, як протанцю╓ перед ним сьогоднi танець Танагри! А н т е й Ти, либонь, маячиш? Н е р i с а Нi, я ще не в гарячцi. А н т е й Ти ж не можеш на оргiю пiти! Н е р i с а Чому не можу? Римлянка ходять скрiзь - чому ж би й нам не перейняти в ╖х того звичаю? Прийду й скажу: "Мiй чоловiк недужий, але, щоб не зневажить Мецената, прислав мене, свою жону, в гостину..." А н т е й Нi, тв ве пiдеш! Н е р i с а Ти мене замкнеш? Тодi вже я напевне буду знати, що ти мене перекупив у рабство. Але й рабинi часом утiкають. Ти не впевняйся на замки. А н т е й Нерiсо!! Н е р i с а Що, пане мiй? (Пауза). Ну то рiшай же зараз: чи ти, чи я. А н т е й Ох, якби мав я силу тебе вiд серця одiрвати геть i кинути, мов гадину отрутну, римлянам тим пiд ноги! Н е р i с а (з коротким злiсним смiхом) Ти не можеш? То мусиш покоритись. Може, згодом ти сам менi подяку╓ш за се. Бо я не вiдступлюсь вiд свого слова, - коли не ти, то я здобуду слави, i то сьогоднi. Я доволi ждала. А н т е й (пiсля важкого мовчання) Так, я пiду. Менi милiше буде з римлянами, анiж отут з тобою. Н е р i с а Iди. Та оббери ж оте галуззя з сво╓╖ голови - невже ж так пiдеш? Антей сяга╓ за голову, здiймав лаври, з проймаючим жалем дивиться на ╖х i мовчки кладе там, де стояла Евфрозiна, коли квiтчала його. Г о л о с Е в ф р о з i н и (озива╓ться з глибини дому) Нерiсо! Клич Антея! Йдiть обiдать! Уже готова оргiя препишна! Антей миттю кида╓ться до хвiртки, Н е р i с а (доганяючи його) Куди ж ти? Треба ж переодягтися! А н т е й Пусти мене! Бо прийде Евфрозiна, а я не смiю глянуть ╖й у вiчi. (Вибiга╓ за хвiртку). Е в ф р о з i н а (виходить з дверей) А де ж Антей? Н е р i с а На оргiю пiшов. Його запрошено до Мецената. Е в ф р о з i н а Якийсь дивний твiй жарт. Н е р i с а Я не жартую. Он там лежать зiв'ялi хатнi лаври, - сьогоднi вiн нам свiжi принесе, здобувши з рук знавцiв. (Гордо пiдвiвши голову, йде в хату). Е в ф р о з i н а (хапаючись за голову) Невже се правда?! II В господi Мецената, ндщадка того славутнього Мецената, що жив за Августа. Велика, пишна, прибрана як для оргi╖ свiтлиця, аркою передiлена на двi нерiвнi частини: у першiй, меншiй (на передньому планi), поставлено триклiнiум для господаря Мецената i двох найпочеснiших гостей - прокуратора i префекта -i вряджено невиоокий примост, засланий килимами, для виступiв спiвцiв, мiмiв та iнших артистiв; у другiй, бiльшiй (на задньому планi), багато столiв, то з лiжками навколо - на грецький лад то з стiльцями - на римський, там сидять i лежать гостiв рiзного стану i вiку, греки i римляни. Бенкет ще ледве почався i йде якось мляво, видко, що гостi мало знайомi межи собою i почуваються нiяково пiд увагою почесного триклiнiя чiльно╖ частини свiтлицi. На примостi хор панегiристiв - мiж ними Хiлон - кiнча╓ сяiв. Х о р п а н е г i р и с т i в (спiва╓) Свiтло вiд свiтла родиться вiчно, так i пресвiтлий рiд Мецената з променя в промiнь перелива╓ сяйво сво╓! Коли хор скiнчив спiвати, Меценат злегка кивнув головою корифе╓вi i зробив рукою рух, не то наказуючий, не то запрошуючий, щоб хористи зайняли мiсця на бенкетi в заднiй частинi свiтлицi. Хор розмiща╓ться поза найдальшими столами в самiй глибинi. Раби розносять напитки й на╖дки, рабинi роздають квiти. М е ц е н а т (рухом пальця заклика╓ раба-домоправителя) Нехай тим часом тут поскачуть мiми, а потiм тi етиптянки безкостi, що то показують з мечами штгуки, але щоб те трюмо все недовго: хвилину-двi щоб кожне зоставалось i щоб нiхто не смiв виходить двiчi. (До прокуратора i префекта). Бо уявiть собi, що й тi╖ мавпи до сл-ави не байдужi: раз плеснiть, то потiм i прогнати з кону трудно. Тим часом домоправитель, уклонившись, вийшов, i на кону стали з'являтися мiми, представляючи коротенькi мiмiчнi фарси без слiв, акробатки-╓гиптянки з мечами, жонглери i жонглерки з барвистими опуками i т. iн. Гостi поплескують ╖м, часом кидають ╖м квiти й ласощi. Мало звертаючи на те все уваги, Меценат i дво╓ його почесних гостей розмовляють межи собою, Меценат трохи зниженим голосом, Префект рiвно, однотонне i трохи недбало, Прокуратор голосно i непримушено. М е ц е н а т Ся оргiя моя, признатись мушу, нагаду╓ щось трошки царство тiнiв перед Плутоновим трiумвiратом. Ви не повiрите, як я працюю, щоб якось подолати сюю дикiсть i недовiрливiсть, щоб сполучити в одну родину двi частини люду корiнфського - римлян i грекiв. П р е ф е к т Друже, ти й так уже великого досяг: взiрцевий ма╓ш хор панегiристiв, такий i в Римi не щодня почу╓ш. М е ц е н а т (махнувши рукою) Ет, що той хор!.. Па щиростi сказавши, такiй поезi╖ на кухнi мiсце, бо ╖й недо╖дки - милiша плата, нiж лаври... Я прошу в вас вибачення, що вас частую отаким злиденством - (ще тихше) бо се, властиве, тiльки для юрби - та я надолужити сподiваюсь на iншому. Я тут назнав спiвця справдешнього. Не дуже вiн славутнiй, та се вже грекам сором, не спiвцевi. Я покажу Корiнфовi, що треба римлянина для цiнування хисту, iнакше хист лишиться неужитком. П р о к у р а т о р Спiвець той хутко прийде? М е ц е н а т Я не знаю. Я запросив його, але вiдповiдь була вiд нього невиразна. П р о к у р а т о р От ще! Просити ╖х... ти просто б наказав! М е ц е н а т Наказувати тут не випада╓. Антей не раб, а вiльний громадянин. П р е ф е к т Вiн римський громадянин? М е ц е н а т Се то нi, а все ж вiн роду чесного. В Корiнфi його родину здавна поважають, колись якiсь геро╖ з не╖ вийшли. П р о к у р а т о р У гречукiв отих усi геро╖! Хто кине в звадi миску через стiл i в лоб сусiду влучить -- вже й уславивсь/ discobolos!..* * Дискобол (грецьк.), - Ред. (Смi╓ться). Такi ж i ╖х поети: на грецький лад Горацiя спартачить, i вже вiнець на чолi - лавреат! В атенськiй академi╖ купити двох лавреатiв можна за обол - один поет, другий фiлософ буде! Обачнiше - не витрачать обола. М е ц е н а т Не забувай, мiй друже, що боги невдячностi не люблять. Пам'ятай же, що Рим ходив у Грецiю до школи. П р е ф е к т Вiдомо, що поганий той школяр, який учителя не переважить. М е ц е н а т Се так, а все ж вiн мусить мати вдячнiсть. П р е ф е к т Рим гойно заплатив за ту науку: вiн Грецi╖ дав спокiй i закон, чого вона не мала споконвiку. П р о к у р а т о р (впада╓ в рiч) А Грецiя в сво╖й преславнiй школi навчила Рим лиш бабських теревенiв, що тiльки нам релiгiю зганьбили, та ще привчила розумом крутити без жодно╖ мети, як пес хвостом. Оце i вся наука. Бiльш нiчого не знали тi╖ греки й не стгорили - В ╖х навiть мови не було нiколи! М е ц е н а т Ну отако╖! Як то не було? Ти, друже, щось нечуване говориш. П р о к у р а т о р Авжеж, був iонiйський дiалект, аттiчний, ще не знаю там який, - що не письменник, то й балачка iнша, - але гартовано╖ мiцно мови, ╓дино╖, всесвiтньо╖, як наша, не мали греки зроду. М е ц е н а т Се то так. П р е ф е к т Та й ╖х поезiя, скажу по правдi, таки супроти нашо╖ не всто╖ть. Добiрностi тако╖, як Горацiй, грек не досяг нiколи й не досягне. М е ц е н а т А все ж i рiдну мову шанувати навчив нас грек. Поезiю латинську почав нам еллiн-бранець, не римлянин. П р о к у р а т о р Бо мусив мову пана перейняти, а пав мав, певяе, поважнiшi справи, нiж рiдну мову сiкти на трохе╖. П р е ф е к т (до Мецената) Мiй друже, ти ж не будеш запевняти, що тi╖ вiршi не були партацькi, а тая мова вв була потворна? М е ц е н а т Хто зна╓, друже, чим була та iскра, з яко╖ на землi вогонь з'явився? То, може, був нiкчемний перегар, а все ж нам шанувать ╖╖ годиться i поважати батька Прометея, хоч, може, вiв i був зичливий злодiй. П р о к у р а т о р (до префекта, кивааючи на Мецената) Оце ж i плiд вiд грецько╖ науки! П р е ф е к т Наш Меценат вiдомий фiлеллен, - коли б iще не вiддiлив од Риму Корiнфсько╖ республiки! (Смi╓ться). П р о к у р а т о р Жарт жартом, а Римовi з такого фiлелленства все ж може вийти шкода. М е ц е н а т Не турбуйся, стара учителька те добре тямить, що ╖й при старощах пiдпорки треба. Якби так Рим на Грецiю розсердивсь i вiдштовхнув, то закричала б "гину!". П р е ф е к т Все ж друг наш мав рацiю: ╓ шкода. Замилування наше до чужинцiв до того довело, що ми самi на варварiв якихсь перевернулись, навчившись "африкансько╖ латинi" вiд чорновидих "римських громадян". М е ц е н а т Ба, що ж, без варварiв не обiйтися, бо ми вже мусим обновляти кров, знесилену вiд працi та розкошiв. Чи ти б хотiв, щоб нашi всi народи по-варварськи довiку говорили? Навряд чи з того буде слава Риму. П р о к у р а т о р Нехай мовчать, поки як слiд навчаться поправно╖ латинi! М е ц е н а т Се трудненько! Навчились мовчки добро╖ вимови - сього б i Демосфен не доказав. П р о к у р а т о р Так що ж робити? М е ц е н а т Те, що я роблю: привчати ласкою, дарами навiть, всiх видатних чужинцiв Рим любити. Хто любить, той уподобитись може до любого i тiлом, i душею. П р о к у р а т о р Рознiжило тебе те фiлелленство! Цiкавий знати, як би ти, наприклад, збирав податки "ласкою й дарами"? Багато б назбирав! М е ц е н а т (смiючись) Ну, тут я мушу зложити зброю. В сьому ти найдужчий. Р а б - а т р i ╓ н з i й (увiходить) Прийшов Антей-спiвець. М е ц е н а т А! Клич сюди. Стiй! Як Антей уже почне спiвати, я знак подам, тодi хай танцiвницi сюди увiйдуть. Тiльки ж не ранiше. Гляди менi! Рушай. Атрi╓нзiй виходить. Оцi раби псують менi раз по раз лад усякий. На ╖хню думку, оргiя - то скоки. А н т е й (у порога) Вiтаю вас, преславнi. М е ц е н а т А, здоров! Та ближче приступи. Коханцю музи в порога перестоювать не личить. Антей пiдходить ближче, але мiсця йому при столi нема i вiн лиша╓ться стояти перед лежачими гостями. М е ц е н а т (до гостей) Се, друзi, найкоштовнiша перлина Корiнфсько╖ затоки. А н т е й Ти, преславний, надмiрну ласку положив на мене, Корiифовi ж вiддав замало честi. М е ц е н а т Чому замало честi? А н т е й Бо не можна злiчити перлiв нашо╖ затоки i зважити, котра з них найдорожча. П р е ф е к т Любити рiдне мiсто - се годиться, але ж не треба забувати правди i вдячностi. Якщо в Корiнфi дiйсно ╓ скiлька перлiв хисту i науки, то се ╓ Меценатова заслуга. М е ц е н а т Моя заслуга пiвняча, мiй друже. П р о к у р а т о р Як розумiти се╓, Меценате? М е ц е н а т Бо я на всяких смiтниках громаджу i там вишукую коштовнi перли. П р е ф е к т Та ти ж ╖х не ковтавта╓ш так, як пiвень, але да╓ш в оправу. Антей мовчки руша╓. М е ц е н а т Стiй, Антею! Куди ти йдеш? А н т е й Туди, куди належу. М е ц е н а т Я бачу, ти образився. П р о к у р а т о р Се дивно, якi тi греки всi вражливi! А н т е й Справдi, се дивно, як мв досi не привикли, що переможцям вiльно називвати кра╖ну нашу смiтником, а нас, поки ми не в "оправi", просто смiттям. М е ц е н а т Мо╓му слову ти дав колючки, але не я. Уся моя вина, що мiй язик був якось послизнувся, але ж його боги слизьким створили. Винуй Юпiтера чи Прометея, - ти краще зна╓ш, хто з них бiльше винен. П р е ф е к т А я, минаючи усякi вини, вертаю до заслуг. Мiй Меценате, сей раз я маю затягти позов супроти тебе. М е ц е н а т Як? П р е ф е к т Бо сю перлину не ти, а я вiдкрив уперше. М е ц е н а т Справдi? П р е ф е к т I в тiм моя заслуга ╓ ще бiльша, що перли я не проковтнув, знайшовши, хоч, власне, я повинен був ковтнути. М е ц е н а т Я хтiв би се╓ краще зрозумiти. П р е ф е к т О, се не та╖на! Колись я тута вiдкрив чи, краще мовити, закрив гетерiю спiвецьку пота╓мну. Товаришем у нiй був наймолодшим осей спiвець. Я ощадив його, вважаючи на молодощi нiжнi, i вiн один лишився з товариства, бо, знаю добре, бiльше в цiлiм кра╖ гетерiй не було, нема й не буде. А н т е й Ти помиля╓шся, ще ╓ одна. П р е ф е к т Де? А н т е й На Парнасi. Дев'ять i один там сходяться на оргi╖ та╓мнi i закриваються вiд ока влади густими хмарами. М е ц е н а т Ха-ха! Се влучно! П р е ф е к т (змiнивши свiй одноманiтно-недбалий тон на гризький) Не так-то вже i влучно. Меценате. Тi "дев'ять i один" - Феб i камени - зовсiм то не гетерiя та╓мна, а хор панегiристiв. ╥м же треба амброзiю та нектар заробити, то й мусять панегiрики спiвати. А н т е й Кому? П р е ф е к т Звичайно, генi╓вi Риму. Парнас, Олiмп i всi святi╖ гори тепер в його iмперiю дiстались, i тiльки т