------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЕПIЛОГ

   Хто не жив посеред бурi,
   той цiни не зна? силi,
   той не зна?, як людинi
   боротьба i праця милi.

   Хто не жив посеред бурi,
   не збагне журби безсилля,
   той не зна? все? муки
   примусового бездiлля.

   Як я заздрила тим людям,
   що не мали вiдпочинку,
   поки ?х нелюдська втома
   з нiг валила на часинку!

   День i нiч - вони на вартi, -
   довгий труд, коротка змiна.
   День i нiч - вони в роботi,
   аж нiмiли руки й спина.

   Певне, ?м тодi здавалось,
   що нема? гiрше муки...
   Ох, борцi, якби ви знали,
   що то ? безсилi руки!

   Що то ? - лежати тихо,
   мов сумний розвиток долi,
   i на ласку здатись бурi
   та чужiй сназi i волi.

   Що ж зосталося такому?
   Тiльки думати-гадати...
   Ви, борцi, приймiть сi думи.
   Бiльш не маю що вам дати.

   15-21/1 1911. Чорне море коло Анатолi?



   КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДIЯ

   В тридев'ятiм славнiм царствi,
   де колись був цар Горох,
   ? тепер на господарствi
   мудрий пан, вельможний Ох.

   Сам той Ох на корх заввишки,
   а на сажень борода,
   зна? край i вдовж, i вширшки,
   i кому яка бiда.

   Чи хто правий, чи неправий,
   чи хто прийде сам, чи вдвох, -

   всiх прийма? пан ласкавий,
   тiльки треба мовить: "Ох!"

   На зеленому горбочку
   спершу вiн людей приймав,
   потiм сiв у холодочку,
   звiдти голос подавав.

   А як з ранку та й до ранку
   стали люди обридать,
   Ох зробив собi землянку,
   Оха бiльше не видать.

   Але хто те мiсце зна?,
   де трухлявий пень i мох,
   той приходить i вола?
   або й тихо каже: "Ох!"

   Хоч би навiть ненароком
   те? "ох!" промовив ти,
   знай, що вилiзе те боком, -

   ворiття вже не знайти!

   Бо затягне з головою
   трясовиця мохова
   i з душею ще живою
   пiд землею похова.

   Пiд землею ж там - палати,
   де вольможний Ох сидить,
   гарнi, пишнi? кiмнати,
   срiбло-злото скрiзь ряхтить;

   дорогi? самоцвiти,
   наче зорi, миготять,
   скрiзь заморськi дивнi квiти,
   по клiтках пташки сидять;

   золотi? грають рибки
   в кришталевих скриньочках;
   i ведмедi ходять дибки
   в рукавичках, жупанках.

   Враз тебе там обморочать
   блиск i пахощi мiцнi,
   попуга? заторочать
   приказки якiсь дивнi.

   I безглуздi очi втупить
   в тебе рибка, мов чига...
   Тут ведмедiв гурт обступить,
   кожен лапу простяга, -

   той бере тебе за руку,
   той торка? за плече;
   боронь боже ворухнутись! -
   кров одразу потече.

   Бо крiзь бiлi рукавички
   враз проб'ються пазурi
   гачкуватi, мов гаплички, -

   так i вп'ються, мов щурi.

   Тож, коли вже раз попався, -

   наче в пастку бiдна миш, -

   то сиди, мов прикувався,
   не рушай, мовчи та дишi

   Вийде Ох: "Вiтай в гостинi!
   Чи волi?ш нам служить?
   Чи волi?ш, може, нинi
   головою наложить?"

   Скажеш: "Я служить не згоден", -
   зараз цок тебе в лобок,
   якщо ти носить не годен
   рукавички й жупанок.

   Стань на службу - подарують
   рукавички й жупанець,
   привiтають, пошанують, -
   тiльки ж там тобi й кiнець!

   Вiчно будеш пробувати
   у пiдземному дворi,
   бiльш тобi вже не видати
   анi сонця, нi зорi.

   Де торкнешся - всюди брами
   пiд замком та пiд ключем...
   Десь далеко хтось часами
   озива?ться плачем.

   Спiв на плач вiдповiда?,
   плач на спiв, так без кiнця...
   Кажуть, бранка там рида?,
   жде юнака-молодця;

   коло не? там жар-птиця
   спiвом душу потiша,
   та сумна мiцна темниця,
   смутна в дiвчини душа.

   Якби хтiв ?й волю дати
   хто з хоробрих юнакiв,
   мусить перше розрубати
   сiмдесят ще й сiм замкiв...

   Вже вам казка обрида??
   Що ж! хто ма? кладенець,
   хай замки тi розруба?, -
   буде казочцi кiнець!

   [7.III 1906]



   КОНВАЛIЯ

   Росла в гаю конвалiя
   Пiд дубом високим,
   Захищалась вiд негоди
   Пiд вiттям широким.

   Та недовго навтiшалась
   Конвалiя бiла, -
   I ?й рука чоловiча
   Вiку вкоротила.

   Ой понесли конвалiю
   У високу залу,
   Понесла ?? з собою
   Панночка до балу.

   Ой на балi веселая
   Музиченька гра?,
   Конвалi? та музика
   Бiдне серце крав.

   То ж панночка в веселому
   Вальсi закрутилась,
   А в конвалi? головка
   Пов'яла, схилилась.

   Промовила конвалiя:
   "Прощай, гаю милий!
   I ти, дубе мiй високий,
   Друже мiй ?диний!"

   Та й замовкла. Байдужою
   Панночка рукою
   Тую квiточку зiв'ялу
   Кинула додолу.

   Може, й тобi, моя паяно.
   Колись доведеться
   Згадать тую конвалiю,
   Як щастя минеться.

   Недовго й ти, моя панно,
   Будеш утiшатись
   Та по балах у веселих
   Таночках звиватись.

   Може, колись оцей милий,
   Що так любить дуже,
   Тебе, квiточку зiв'ялу,
   Залишить байдуже!..

   [Волинь, 30/Х 1884]



   НА РОКОВИНИ

   Вiрш присвячено Т. Г. Шевченку.

   Не вiн один ?? любив,
   вiддавна Укра?ну
   поети славили в пiснях,
   немов "красу-дiвчину".

   Вiд не? переймали смiх,
   i жарти, i таночки,
   ?? байки, немов квiтки,
   сплiтали у вiночки.

   Той в нiй давнину покохав,
   той мрiю молоденьку.
   Вiн перший полюбив ??,
   як син коха? неньку.

   Хоч би була вона стара,
   сумна, змарнiла, бiдна,
   для сина вiрного вона
   ?дина, люба, рiдна;

   хоч би була вона слiпа,
   калiка-недорiка, -
   мов рана ятриться в ньому,
   любов його велика.

   Вкра?на бачила не раз,
   як тi? закоханцi
   надвечiр забували все,
   про що спiвали вранцi,

   i, взявши дар вiд не?, йшли
   до iншо? в гостину;
   вони не знали, що то ?
   любити до загину.

   Вiн перший за свою любов
   тяжкi дiстав кайдани,
   але до скону ?й служив
   без зради, без омани.

   Усе знесла й перемогла
   його любовi сила.
   Того великого вогню
   i смерть не погасила.



   КРАСО УКРА?НИ, ПОДОЛЛЯ!

   Красо Укра?ни, Подолля!
   Розкинулось мило, недбало!
   Зда?ться, що зроду недоля,
   Що горе тебе не знавало!

   Онде балочка весела,
   В нiй хорошi, краснi села,
   Там хати садками вкритi,
   Срiбним маревом повитi,
   Коло сел стоять тополi,
   Розмовляють з вiтром в полi.

   Хвилюють лани золотi?,
   Зда?ться, без краю, - аж знову
   Бори величезнi, густi?
   Провадять та?мну розмову.

   Он ярочки зелененькi,
   Стежечки по них маленькi,
   Перевитi, мов стрiчечки,
   Збiгаються до рiчечки,
   Рiчка плине, берег рвучи,
   Далi, далi попiд кручi...

   Красо Укра?ни, Подолля!
   Розкинулось мило, недбало!
   Зда?ться, що зроду недоля,
   Що горе тебе не знавало!..



   ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

   (Посвята сiм'? Михайла Ф. Комарова)

   I

   Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!
   Мене вiд тебе доленька жене,
   Немов од дерева одiрваний листочок...
   I мчить залiзний велетень мене.
   Передо мною килими чудовi
   Натура стеле - темнi? луги,
   Славути красно? бори сосновi
   I Случi рiдно? веселi береги.
   Сну?ться кра?видiв плетениця,
   Розтопленим срiблом блищать рiчки, -

   То ж матiнка-натура чарiвниця
   Розмоту? сво? стобарвнi? нитки.

   II

   Далi, все далi! он латанi ниви,
   Наче плахти, навкруги розляглись;
   Потiм укрили все хмари тi сивi
   Душного диму, з очей скрився лiс,
   Гори веселi й зеленi долини
   Згинули раптом, як любi? сни;
   Ще за годину, i ще за хвилину
   Будуть далеко, далеко вони!..
   Щастя колишнього хвилi злотистi
   Час так швидкий пожира, мов огонь, -

   Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,
   Тiльки й згада?ш: "Ох, милий був сон!.."

   III

   Красо Укра?ни, Подолля!
   Розкинулось мило, недбало!
   Зда?ться, що зроду недоля,
   Що горе тебе не знавало!

   Онде балочка весела,
   В нiй хорошi, краснi села,
   Там хати садками вкритi,
   Срiбним маревом повитi,
   Коло сел стоять тополi,
   Розмовляють з вiтром в полi.

   Хвилюють лани золотi?,
   Зда?ться, без краю, - аж знову

   Бори величезнi, густi?
   Провадять та?мну розмову.

   Он ярочки зелененькi,
   Стежечки по них маленькi,
   Перевитi, мов стрiчечки,
   Збiгаються до рiчечки,
   Рiчка плине, берег рвучи,
   Далi, далi попiд кручi...

   Красо Укра?ни, Подолля!
   Розкинулось мило, недбало!
   Зда?ться, що зроду недоля,
   Що горе тебе не знавало!..

   IV

   Сонечко встало, прокинулось ясне,
   Гра? вогнем, променi?
   I по степу розлива сво? свiтлонько красне, -
   Степ вiд його червонi?.
   Свiтлом рожевим там степ паленi?,
   Промiнь де лл?ться iскристий,
   Тiльки туман на заходi суворо синi?,
   Там заляга вiн, росистий.
   Он степове? село розляглося
   В балцi веселiй та милiй,
   Ясно-блакитним туманом воно повилося,
   Тiльки на хатоньцi бiлiй
   Видно зеленую стрiху. А далi, - де гляну, -
   Далi все степ той без краю,
   Тiльки вiтряк вирина? де-не-де з туману;
   Часом могилу стрiваю.
   В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, -
   Тихо, i вiтер не вi?.
   Де не погляну, нiде нi билинки,
   Тиха травиця лелi?...

   V

   Велике? мiсто. Будинки високi,
   Людей тих - без лiку!
   Веселую чутно музику.
   Розходяться людськi? лави широкi,
   Скрiзь видно ту юрбу велику.

   I все чужина! ох, бiда самотному
   У мiстi широкiм!
   Себе почувать одиноким!
   I добре, хто ма? к багаттю чийому
   Склонитися слухом i оком.

   Тож добрi? люди мене привiтали
   В далекiй кра?нi,
   Там друга в прихильнiй дiвчинi
   Знайшла я. I моря красу споглядали
   Не раз ми при тихiй годинi.

   На тихому небi заблиснули зорi,
   Огнi запалали
   У мiстi. Ми тихо стояли,
   Дивились, як ясно на темному морi
   Незлiченнi свiтла сiяли.

   VI

   Далi, далi вiд душного мiста!
   Серце прагне буять на просторi!
   Бачу здалека - хвиля iскриста
   Гра? вiльно по синьому морi.

   А у тую недiленьку рано
   Син? море чудово так гра?,
   Його сонечко пестить кохано,
   Красним-ясним промiнням вiта?.

   Що бiлi? отам на роздоллi?
   Чи хмариночка легкая, бiла
   Геть по небi гуля? по волi?
   Чи на човнi то бiлi вiтрила?

   В морi хвиля за хвилею рине,
   Море наче здiйма?ться вгору,
   А склепiння небесне? син?
   Край свiй ясний купа? у морю.

   Свiтло там простяглося вiд сходу, -

   Очi вабить стяга та iскриста;
   Корабель наш розрiзу? воду -
   I дорога блакитно-перлиста

   Зоста?ться широка за нами,
   Геть далеко розкочу? хвилi,
   Що сердито трясуть гребенями,
   Наче гривами огирi бiлi.

   А здалека, отам на заходi,
   Срiбнокудрi? хвилi кивають, -

   Нере?ди при сонячнiм сходi
   Промiнь раннiй таночком стрiвають..

   I танцюють химерно та легко, -

   Ось близенько вже видно ту зграю,
   Аж iзнов одкотилась далеко,
   Геть бiлi? в туманному краю...

   Море, море! Без краю просторе,
   Руху повне i разом спокою!
   Забуваю i щастя, i горе -
   Все наземне, - з'?днатись з тобою

   Я жадаю на час, на годину,
   Щоб не бачить нiчого на свiтi,
   Тiльки бачить осяйну долину
   I губитись в прозорiй блакитi!..

   VII

   Ой високо сонце в яснiм небi стало,
   Гаряче промiння та й порозсипало,
   По хвилях блакитних пливе човен прудко.
   От i берег видко! прибули ми хутко.

   Ой вже сонечко ясне? та стало на межi,
   Освiтило акерманськi турецькi? вежi.

   Сi круглi? вежi й високi? мури -
   Страшнi та суворi, непевнi, понурi,
   I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,
   При вежах тих сумнi "темнi? темницi".

   В сих темницях колись нашi та приймали горе,
   Слали думки крилатi? через син? море...

   У темних темницях нема нi вiконця,
   Не видко з них свiтла нi ясного сонця!
   А свiт такий красний, хороший, розкiшний!
   Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.

   Його хвиля край берега ясно так синi?,
   А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелi?...

   Глянуть на лиман той, - втiша?ться око!

   Колись його хвилi вкривались широко
   Тими байдаками, легкими чайками,
   Що плили на сей бiк та за козаками:

   Швидко рiдних визволяти козаки летiли...
   За мурами високими вороги тремтiли...

   Славо, наша згубо! славо, наша мати!
   Тяжко зажуритись, як тебе згадати!
   Кров'ю обкипiла вся наша давнина!
   Кров'ю затопила долю Укра?на.

   Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!
   Де подiлась наша воля, слава наша смутна?

   Все мина!.. Вiд слави давньо? давнини
   Лиш зостались вежi та нiмi? стiни!
   Де ходили лютi турки-яничари,
   Там пасуться мирнi овечок отари...

   Де полягла козацькая голова думлива,
   Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.

   Виросла там квiтка у темницi, в ямi,
   Ми ?? зiрвали, - нехай буде з нами!

   Квiтка тая, може, виросла з якого
   Козацького серця, щирого, палкого?..

   Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
   Що вернеться з його серця квiтка на Вкра?ну?.

   Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
   У цiлому замку нема? нi духа,
   Коло брами тiльки мiнарет тоненький,
   Там курiнь приладив вiвчар молоденький.

   Та в куренi-мiнаретi вiвчаря нема? -
   Он вiн з вежi високо? на дiл погляда?.

   З високо? вежi вiвчарику видко,
   Як котяться хвилi лимановi швидко,
   А далi зникають у синьому морi...
   Вiвчарика погляд блука? в просторi.

   Ма? вiн простор широкий для думок та гадок,
   Що то вiн тепер гада?, лицарський нащадок?..

   VIII

   Вже сонечко в море сiда;
   У тихому морi темнi?;
   Прозора, глибока вода,
   Немов оксамит, зеленi?.

   На хвилях зелених тремтять
   Червонi? iскри блискучi
   I ясним огнем миготять,
   Мов блискавка з темно? тучi.

   А де корабель наш пробiг,
   Дорога там довга й широка
   Бiлi?, як мармур, як снiг,
   I ледве примiтне для ока.

   Рожевi? пiнистий край;
   То iскра заблисне, то згасне...
   Ось промiнь остатнiй!.. Прощай,
   Веселе? сонечко ясне!

   IХ

   Кiнець подорожi, -
   Вже зiроньки гожi
   Сiяють на небi ясному,
   I вже височенько
   Ясний мiсяченько, -

   Вже хутко прибудем додому!

   Огнi незлiченнi,
   Мов стрiчки огненнi,
   До моря спускаються з мiста,
   А в пристанi гра?,
   Огнями сiя?
   Корабликiв зграя барвиста.

   За час, за годину
   Тебе я покину,
   Величне? море та?мне!
   I знов мене прийме,
   Огорне, обiйме
   Щоденщина й лихо наземне.

   I в рiдному краю
   Не раз спогадаю
   Часини сi любi та милi!
   Прощай, син? море,
   Безкра?, просторе, -

   Ви, гордi?, вiльнi? хвилi!

   [1888]

   * Комаров Михайло Федорович  (1844  -1913)  -  укра?нський  бiблiограф,
критик i фольклорист. Приятель сiм'? Косачiв._



   РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ

   (Посвята дядьковi М. Драгоманову)

   ЗАСПIВ

   Спогадаймо давнюю давнину,
   Спогадаймо повiсть незабутню
   Про далеку вiльную кра?ну,
   Про стару Шотландiю славутню.

   Давня повiсть! i на байку схожа, -

   ? в нiй певнi справи, ?сть i мрi?,
   Але ж правда, наче зiрка гожа,
   Сипле скрiзь промiння золотi?.

   Правда нам свiтитиме крiзь хмари,
   Ми ж далеко думкою полинем,
   Ми поглянем на вiйськовi чвари,
   В давнiй славi спогадом поринем.

   I


   Вже буде лiт п'ятсот тому, -

   На край шотландський вiльний
   Вiйною йшов король Едвард,
   Англiйський владар сильний.

   Зiбрав вiн лицарiв сво?х,
   Все горде, пишне панство,
   Щоб то шотландський вiльний люд
   Забрати у пiдданство.

   По всiй Шотландi? йде гук
   Луною голосною:
   "До збро?, браття! ось iде
   Король Едвард вiйною!

   Гей, миле браття! чи у нас
   Ясно? збро? мало?
   Хiба в шотландськiй сторонi
   Вже лицарiв не стало?"

   Лицарство йде, земля гуде;
   Зiйшлись ворожi лави...
   Багато буде сього дня
   Криваво? забави.

   Блищать списи, бряжчать мечi
   I шоломи яснi?,
   Гукають люто вояки,
   Ржуть конi воронi?.

   Воюють день, воюють два,
   На третiй день - ой горе! -
   Шотландцi крикнули: "Бiда!
   Король Едвард нас боре!"

   Англiйське вiйсько б'?-сiче,
   Англiйська зброя ся?;
   Шотландська зброя опада,
   Лицарство знемага?.

   Аж тут король Едвард спинивсь,
   I сурма забринiла,
   Знялась над вiйськом корогва;
   Та не барвиста - бiла.

   Всi стали тихо, всяк свiй спис
   Додолу похиля?,
   Гука герольд: "Король Едвард
   Шотландцiв призволя?

   Лихую зваду залишить,
   Спокiй вернути краю,
   Прийти до згоди без вiйни,
   По братньому звичаю.

   Так каже наш король: хто з вас
   Погодяться зо мною,
   Той i ма?тками, й людьми
   Владiтиме в спокою.

   Люд простий ма? нам платить
   Податки й десятини, -

   А лицар буде вiльний пан
   Сво?? батькiвщини.

   Всяк лицар ма? з королем
   Ходити у походи,
   За те вiн матиме собi
   I ласку, й надгороди".

   Додолу впали корогви,
   Весь гурт шотландський панський
   Враз крикнув: "Згода! хай живе
   Едвард, король шотландський!"

   Шотландське лицарство здалось,
   Але один зостався
   При збро? лицар молодий -
   Робертом Брюсом звався.

   Едварду глянув вiн в лице,
   Мов кинув блискавицю,
   Здiйняв i кинув ворогам
   Залiзну рукавицю.

   Потiм остроги дав коню,
   Кiнь вороненький звився,
   Помчав у гори, мов стрiла,
   В мiжгiр'? темнiм скрився.

   II

   По?хав Роберт по шотландськiй землi
   Здiймати народне повстання,
   Гонцiв розiслав вiн по всiй сторонi
   Скликати селян на зiбрання.

   Коли на широкiй долинi мiж гiр
   Зiбралась великая рада,
   Роберт тодi вийшов до люду й сказав:
   "Шотландцi! вчинилася зрада!

   Нема в нас лицарства, нема в нас панiв -
   Вони вже англiйськi пiдданi;
   Та ? ще в кра?нi шотландський народ,
   Не звик вiн носити кайдани!

   Повстаньмо ж тепера усi, як один,
   За дiло братерське? спiльне!
   Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
   Коли наше поле не вiльне?"

   Тут всi зашумiли, мов хвилi морськi:
   "Ходiмо, здобудемо волi
   Або нашi голови вiльнi, буйнi
   Складемо на нашому полi!"

   I там, на широкiй долинi мiж гiр,
   Селяни всi табором стали,
   Палили багаття вони цiлу нiч -
   Все ясную зброю кували.

   На ранок узбро?не вiйсько було;
   Кому ж не дiсталося збро?,
   Тому не забракло сокири, коси
   Та в грудях одваги мiцно?.

   Те вiйсько не мало ясних корогов,
   Нi панцирiв срiбних коштовних,
   На простих селянських щитах не було
   Девiзiв гучних красномовних.

   У цiлого вiйська девiз був один:
   "За волю, за рiдну кра?ну!"
   Хоч слiв тих нiхто на щитi не носив,
   Та в серцi носив до загину.

   I так вони вийшли напроти панiв,
   Роберт ?х провадив до бою;
   Нi одного лицаря, окрiм його,
   Не мали шотландцi з собою.

   Шотландське лицарство усе перейшло
   Служити в англiйському вiйську,
   Пiшло боронити мечем i щитом
   Корону i владу англiйську.

   В нещасну годину шотландський народ
   Кував свою ясную зброю;
   У першому бою розбитi були,
   Багато лягло головою.

   Удруге зiйшлися - недоле тяжка!
   Знов вiйсько шотландське розбите.
   Ударили втрет? - знов поле кругом
   Все трупом шотландським укрите.

   Мiцна була сила потужних панiв,
   I ватаги мудрi знайшлися, -

   Нi в гори завести, нi в нетрi загнать
   Обачнi пани не далися.

   Широкi долини, розлогi лани
   Шiсть раз були кров'ю политi,
   Шiсть раз пролунав по Шотландi? крик:
   "Шотландцi, шотландцi розбитi!"

   Нi збро? вони, нi сво?х корогов
   Едварду до нiг не зложили,
   Та волю й кра?ну свою боронить
   Не стало селянсько? сили.

   Однi полягли, а другi розiйшлись -
   Пiшли сво? поле орати.
   Без вiйська, без слави зостався Роберт,
   Що ж ма? тепер вiн почати?

   Чи ма? пiти, як шотландськi пани,
   Едвардовi зброю вiддати,
   Зостатись отут в подоланiй землi
   Останнього сорому ждати?

   Нi, краще не бачить того i не чуть,
   Як гинути буде кра?на!
   "Прощай, моя рiдна кра?но! прости
   Свого безталанного сина.

   Хотiв би я вiльною бачить тебе,
   Але не судилося те?...
   Далеко тепер на чужих берегах
   Поляжу за дiло святе?".

   Так мовив Роберт, i подався вiн геть
   На берег убогий iрландський, -

   Вiн думав повiк не вертатися знов
   У край безталанний шотландський.

   В Iрландiю мався прибуть корабель,
   Що лицарiв вiз в Палестину,
   На ньому од'?хати хтiв i Роберт
   У тую далеку чужину.

   Укупi з одважним лицарством бажав
   Пiти у хрестовiм походi,
   Щоб дiлу святому останнiм життям
   I силою стати в пригодi.

   III

   На безлюдному березi моря
   Одинока хатина сто?ть,
   В тiй хатинi рибальськiй убогiй
   Збройний лицар самотнiй сидить.

   То Роберт. Вiн в вiкно погляда?,
   Чи не мрiють отi кораблi,
   Що везуть хрестоносцiв одважних
   На вiйну до свято? землi.

   Нi, не видко нiчого на морi,
   Не бiлiють вiтрила яснi.
   Гра? вiльне широке? море,
   Гомонять його хвилi гучнi.

   Та Робертовi сумно дивитись
   На те море веселе, буйне,
   Як згада? вiн рiдну кра?ну,
   Затремтить його серце сумне.

   I Роберт, од вiкна одступивши,
   Лiг на лаву i погляд пiдвiв
   На потрiскану стелю; на стелi
   Павутиння павук собi плiв.

   I знiчев'я Роберт задивився
   На роботу того павука;
   Лицар бачив, як прялась помалу
   Тая нитка тендiтна, тонка,

   Як павук по тiй нитцi спускався,
   Розколихувавсь потiм на нiй,
   Щоб ?? до стiни причепити,
   Далi невiд розкинути свiй.

   Що гойднеться, то нитка й порветься.
   I додолу павук упаде,
   Але зараз же злазить угору
   I нову собi нитку пряде.

   Так шiсть раз той павук обривався,
   I шiсть раз вiн на стелю злiзав,
   Але всьоме таки удержався
   Й до стiни свою нитку прип'яв.

   Тут Роберт раптом скочив на ноги,
   Ухопив свою зброю до рук
   I гукнув: "Та невже таки лицар
   Менше ма? снаги, нiж павук!?"

   IV

   Ой то ж не сокiл-винозiр
   Злетiв з гори в долину, -

   То прилетiв юнак Роберт
   У рiдную кра?ну.

   Вiн на коневi воронiм
   По краю пробiга?,
   В останнiй раз шотландський люд
   До бою вiн склика?:

   "До збро? всi! чи ще живе
   Мiцна одвага ваша?
   За волю згинуть ми клялись,
   А де ж присяга наша?

   Хто волi ще не вiдцуравсь,
   Нехай iде до бою!
   Хто пам'ята про славу й честь, -

   До збро?! хто за мною?"

   Не згас, не згас шотландський дух,
   Шотландiя повстане!
   У сьомий раз, як в перший раз,
   Зiбралися селяне.

   Король Едвард не сподiвавсь
   Шотландського повстання,
   Його лицарство розiйшлось
   Уже на спочивання.

   Зосталась тiльки поки що
   Мала частина вiйська,
   Безпечна й смiлива була
   Залога та англiйська.

   Все розмовляють вояки,
   Якi з вiйни достатки,
   Якi в Шотландi? король
   Збиратиме податки.

   Серед англiйських воякiв
   Сидять пани шотландськi:
   Тепер король ?м знов вернув
   Права й ма?тки панськi.

   Тож завтра кожний з них пiде
   До рiдно? оселi, -

   Чого ж сидять вони такi
   Смутнi та невеселi?

   Того, що душу ?м гризе
   I сором, i досада, -

   Зда?ться ?м, що все кругом
   Гука?: "Зрада, зрада!.."

   Англiйськi ж лицарi собi
   Пiсень гучних спiвають,
   I так бадьоро на списах
   ?х короговки мають.

   Селяни тихо пiдiйшли
   До вiйська за горою,
   З'явились, наче з-пiд землi,
   I вдарили до бою.

   Все зашумiло, загуло,
   Мов буря-хуртовина,
   Роберт лiта на воронiм,
   Неначе громовина.

   Ох, лютий бiй, останнiй бiй, -

   Щаслив, хто переможе!..
   Англiйцi в розпачi, кричать:
   "Рятуй нас, милий боже!"

   До них з границi поспiша
   Вiд короля пiдмога,
   ?? стрiча шотландський крик:
   "Нi, наша перемога!"

   Пiдмога сильна надiйшла,
   Але шкода - вже пiзно!
   Женуть шотландцi ворогiв,
   Гукають вслiд ?м грiзно:

   "Не доведеться бiльше вам
   Ламать чужо? волi!
   Коли життя вам дороге, -

   Кладiте зброю долi!"

   Шотландське вiйсько зайняло
   Англiйцiв пiд горою,
   Нема рятунку ?м, нема, -

   Складають долi зброю.

   Тодi з громади виступа
   Роберт i промовля?:
   "Отак тепер шотландський люд
   Англiйцям об'явля?:

   Наш край вiддавна вiльний був,
   Таким повiк вiн буде;
   Ви бачили, як прав сво?х
   Боронять нашi люде.

   Збира хай в Англi? Едвард
   Податки й десятини,
   А всяк шотландець - вiльний пан
   Сво?? батькiвщини.

   Селянам нашим байдуже
   Про ласку й надгороди,
   Вони не пiдуть з королем
   За лицарством в походи.

   Тепер я вашу зброю всю
   У закладi лишаю,
   А вас додому вiдпущу
   По братньому звичаю.

   Iдiть Едвардовi скажiть,
   Як чули по сiй мовi.
   Коли не згодиться на мир, -

   Ми знов у бiй готовi".

   Англiйцi мовчки одiйшли
   Без корогов, без збро?;
   Без радощiв пiшли вони
   Геть до землi рiдно?.

   I як в долину вже зiйшли,
   Оглянулись на гору,
   Роберта вгледiли вони
   Серед сiльського збору.

   Укрита людом там була
   Уся гора зелена,
   А вище всiх стояв Роберт,
   У нiг його знамена.

   Лежала й зброя вся ота,
   Що на вiйнi забрали,
   Шотландська зброя й корогви
   Навколо нього сяли.

   Роберт неначе рiч держав,
   Змагався, боронився,
   Зняв потiм ясний свiй шолом
   I людовi вклонився.

   Англiйцi чули, як гукнув
   Увесь той гурт селянський:
   "Хвала i честь! нехай живе
   Роберт, король шотландський!"

   V

   Так Роберт за снагу та одвагу
   Королем у Шотландi? став,
   В Едiнбургу, преславному мiстi,
   Привселюдно корону прийняв.

   Урочиста одправа скiнчилась,
   Вийшов з церкви король на майдан,
   Люд гука?: "Робертовi слава!
   Хай живе! вiн довiку наш пан!"

   Коли се раптом стихло гукання,
   I весь люд мов чека? чого.
   З юрби виступив гурт невеликий, -

   То обранi вiд люду всього.

   З них один наперед виступа?,
   Короля вiн поклоном вiта,
   Погляда? навколо по людях
   I такую промову чита:

   "З ласки бога й народу обраний,
   Наш королю! вiта?м тебе!
   Ми пiдданими влади тво??
   Призна?мо охоче себе.

   Коли ти боронитимеш волю
   Й самостiйнiсть народу твого,
   Ми повiк шанувать тебе будем
   I любити, як друга свого.

   Ти кликнеш на вiйну - ми зберемось
   Пiд твою корогву всi гуртом,
   Ми готовi тобi i кра?нi
   Послужити мечем i щитом.

   Та коли ти забудеш про справу
   Честi й волi народу свого,
   Схочеш iншi, багатшi? землi
   Прилучати до панства твого,

   Ми не пiдем тодi за тобою,
   Щоб чужого добра здобувать,
   Нам не тiсно у рiднiй кра?нi,
   Нам не треба в чужу мандрувать!

   Коли ти серед панських розкошiв
   Продаватимеш люд свiй панам,
   Ми самi боронити потрапим
   Тi права, що належаться нам.

   А коли ти англiйськiй коронi
   Вiддаси королiвство сво?, -

   Знай, що в тую ганебну годину
   Пропаде й панування тво?.

   Ми тебе королем увiнчали,
   Ми тебе й розвiнча?м сами,
   I коли проти нас ти повстанеш,
   Проти тебе повстанемо ми.

   Дай нам, боже, радiти довiку,
   Що обрали тебе в королi,
   Хай цвiте при тобi та пиша?
   Вiльна воля в шотландськiй землi!"

   "Дай то, боже! - Роберт ?м вiдмовив. -
   Буду знати, на що я iду,
   Дай нам, боже, довiку прожити
   В щирiй згодi, у добрiм ладу!"

   VI

   Щира згода, добрий лад зiстався,
   Не зламав Роберт свойого слова.
   Не пропала, не пiшла по вiтру
   Та громадська чесная умова.

   Дивувались на шотландську волю
   I стороннi? чужi? люде,
   Всi казали: "Поки свiта сонця,
   У ярмi шотландський люд не буде

   Не пригас i не пропав нiколи
   Вiльний дух в шотландському народi.
   Стала вiльна сторона шотландська
   Навiть давнiм ворогам в пригодi.

   Як пiзнiш англiйцi i шотландцi
   По?днались в спiльную державу,
   То англiйцi вчились вiд шотландцiв,
   Як любити волю, честь i славу.

   I за те хвала Роберту Брюсу, -

   Вiн борцем за рiдний край з'явився.
   Так! одваги та завзяття в працi
   Вiн в малого павука навчився.

   Вiн здобув собi велику славу,
   I не вмре та слава, не поляже,
   В пiснi, в словi буде вiчно жити
   I про себе свiтовi розкаже.

   1893 року



   СПIВЕЦЬ

   Пишно займались багрянi? зорi
   Колись навеснi,
   Любо лилися в пташиному хорi
   Лiснi голоснi;

   Грала промiнням, ясним самоцвiтом
   Порання роса,
   I усмiхалась весняним привiтом
   Натури краса.

   Гордо палала троянда розкiшна,
   Найкраща з квiток,-
   Барвою й пахом вродливиця пишна
   Красила садок.

   А соловейко трояндi вродливiй
   Так любо спiвав,
   Голосом дивним спiвець чарiвливий
   Садки розвивав;

   Слав до вечiрньо? зорi прощання,
   Що гасла вгорi,
   Ще ж голоснiше спiвав на вiтання
   Пораннiй зорi...

   Вже пролетiв, немов пташка зальотна,
   Весняний той час, -
   Осiнь холодная, осiнь вiльготна
   Пану? у нас.

   Тихо спуска?ться нiчка осiння, -
   Година сумна;
   Мiсяць холодне? кида промiння;
   Здалека луна

   Пугача вiщого крик - гук ?диний;
   Дiброва нiма.
   Де ж соловейко? де ж спiв солов'?ний?
   Ох, де ж вiн? Нема!

   В вирiй полинув, де вiчная весна,
   Натхненний спiвець.
   Вiчно красув там рожа чудесна,
   Там теплий вiтрець;

   Глухо i смутно кругом на просторi.
   Мiй гаю сумний!
   Кинув спiвець тебе в тузi та в горi,
   Тебе й край рiдний.

   Тиша така тепер всюди пану?.
   Лиш в листi сухiм
   Вiтер зiтха, мов дрiада суму?,
   Iз жалем глухим.

   Чом я не маю огнистого слова,
   Палкого, чому?
   Може б, та щира, гарячая мова
   Зломила зиму!

   I розлягалась би завжди по гаю
   Ясна-голосна
   Пiсня, й розквiтла б у рiдному краю
   Новая весна.

   Та хоч би й крила менi солов'?нi,
   I воля своя, -
   Я б не лишила тебе в самотинi,
   Кра?но моя!

   (1889)



   ВЕЧЕРНЯ ГОДИНА

   Коханiй мамi

   Уже скотилось iз неба сонце,
   Заглянув мiсяць в мо? вiконце.
   Вже засвiтились у небi зорi,
   Усе заснуло, заснуло й горе.
   Вийду в садочок та погуляю,
   При мiсяченьку та й заспiваю.
   Як же тут гарно, як же тут тихо,
   В таку годину забудеш лихо!
   Кругом садочки, бiленькi хати,
   I соловейка в гаю чувати.
   Ой, чи так красне в якiй кра?нi,
   Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!
   Нiч обгорнула бiленькi хати,
   Немов маленьких дiточок мати,
   Вiтрець весняний тихенько дише,
   Немов дiток тих до сну колише.



   ЗОРЯНЕ НЕБО

   Зорi, очi весняно? ночi!
   Зорi, темряви погляди яснi!
   То лагiднi, як очi дiвочi,
   То палкi?, мов свiтла прекраснi.

   Одна зiрка пала?, мов пломiнь,
   Бiлi хмари круг не?, мов гори,

   Не до нас посила вона промiнь,
   Вона дивиться в iншi простори...

   Iнша зiронька личко хова?
   В покривало прозоре? срiбне,

   Соромливо на дiл погляда?,
   Сипле блiде? промiння дрiбне.

   Ти, прекрасна вечiрняя зоре!
   Урочисто й лагiдно ти ся?ш,

   Ти на людське не дивишся горе,
   Тiльки щастя й кохання ти зна?ш.

   Як горить i мигтить iнша зiрка!
   Срiблом мiниться iскра чудесна...

   Он зоря покотилась, - то гiрка
   Покотилась сльозина небесна.

   Так, сльозина то впала. То плаче
   Небо зорями-слiзьми над нами.

   Як тремтить те? свiтло! Неначе
   Промовля до нас небо вогнями.

   Горда, ясна, огнистая мова!
   Лл?ться промiнням рiч та велична!

   Та ми прагнем лиш людського слова,
   I нiма для нас книга одвiчна...


   * * *
   ?сть у мене одна
   Розпачлива, сумна,

   Одинокая зiрка ясная;
   Се? ж ночi дарма
   ?? кличу, - нема!
   Я стою у журбi самотная.
   I шукаю вгорi
   Я тi?? зорi:
   "Ох, зiйди, моя зiрко лагiдна!"
   Але зорi менi
   Шлють промiння сумнi:
   "Не шукай ??, дiвчино бiдна!"


   * * *
   Моя люба зоря ронить в серце менi,
   Наче сльози, промiння тремтяче,

   Рвуть серденько мо? тi промiння страшнi...
   Ох, чого моя зiронька плаче!


   * * *
   Я сьогоднi в тузi, в горi,
   Мов у тяжкiм снi, -
   Отру?ли яснi зорi
   Серденько менi.


   * * *
   В небi мiсяць зiходить смутний,
   Помiж хмарами вид свiй хова?,

   Його промiнь червоний, сумний
   Поза хмарами свiтить-пала?.
   Мов пожежа на небi горить,
   Землю ж темнi? тiнi вкривають,

   Ледве промiнь прорветься на мить,
   Знову хмари, мов дим, застилають.

   Крiзь темноту самотно зорить
   Одинокая зiрка ясная,

   ?? промiнь так гордо горить,
   Не страшна ?й темнота нiчная!

   Гордий промiнь в тi?? зорi,
   Та в нiм туга пала? огниста,

   I сiя? та зiрка вгорi,
   Мов велика сльоза промениста.

   Чи над людьми та зiрка сумна
   Променистими слiзьми рида??

   Чи того, що самотна вона
   По безмiрнiм просторi блука??..



   СОNТRА SРЕМ SРЕRО!

   Гетьте, думи, ви хмари осiннi!
   То ж тепера весна золота!
   Чи то так у жалю, в голосiннi
   Проминуть молодi? лiта?

   Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,
   Без надi? таки сподiватись,
   Жити хочу! Геть, думи сумнi!

   Я на вбогiм сумнiм перелозi
   Буду сiять барвистi квiтки,
   Буду сiять квiтки на морозi,
   Буду лить на них сльози гiркi.

   I вiд слiз тих гарячих розтане
   Та кора льодовая, мiцна,
   Може, квiти зiйдуть - i настане
   Ще й для мене весела весна.

   Я на гору круту крем'яную
   Буду камiнь важкий пiдiймать
   I, несучи вагу ту страшную,
   Буду пiсню веселу спiвать.

   В довгу, темную нiчку невидну
   Не стулю нi на хвильку очей -
   Все шукатиму зiрку провiдну,
   Ясну владарку темних ночей.

   Так! я буду крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,
   Без надi? таки сподiватись,
   Буду жити! Геть, думи сумнi!

   [2 травня 1890 р.]

   * Без надi? сподiваюсь! (лат.)



   ДАВНЯ КАЗКА

   Може б, хто послухав казки?
   Ось послухайте, панове!
   Тiльки вибачте ласкаво,
   Що не все в нiй буде нове.

   Та чого там, люди добрi,
   За новинками впадати?
   Може, часом не завадить
   I давнiше пригадати.

   Хто нам може розповiсти
   Щось таке цiлком нове?,
   Щоб нiхто з нас не вiдмовив:
   "Ет, вже ми чували се?!"

   Тож, коли хто з вас цiкавий,
   Сядь i слухай давню казку,
   А менi коли не лаврiв,
   То хоч бубликiв дай в'язку.

   I

   Десь, колись, в якiйсь кра?нi,
   Де захочете, там буде,
   Бо у казцi, та ще в вiршах,
   Все можливо, добрi люде.

   Десь, колись, в якiйсь кра?нi
   Проживав поет нещасний,
   Тiльки мав талан до вiршiв,
   Не позичений, а власний.

   На обличчi у поета
   Не цвiла урода гожа,
   Хоч не був вiн теж поганий, -

   От собi - людина божа!

   Той спiвець - та що робити!
   Видно, правди не сховати,
   Що не був спiвцем поет наш,
   Бо зовсiм не вмiв спiвати.

   Та була у нього пiсня
   I дзвiнкою, i гучною,
   Бо розходилась по свiту
   Стоголосою луною.

   I не був поет самотнiм:
   До його мало? хати
   Раз у раз ходила молодь
   Пiснi-слова вислухати.

   Те? слово всiм давало
   То розвагу, то пораду;
   Слухачi спiвцю за те?
   Дiлом скрiзь давали раду.

   Що могли, то те й давали,
   Вiн зо всього був догодний.
   Досить з нього, що не був вiн
   Нi голодний, нi холодний.

   Як навеснi шум зелений
   Оживляв сумну дiброву,
   То щодня поет приходив
   До дiброви на розмову.

   Так одного разу ранком
   Наш поет лежав у гаю,
   Чи вiн слухав шум дiброви,
   Чи пiснi складав, - не знаю!

   Тiльки чу? - гомiн, гуки,
   Десь мисливськi сурми грають,
   Чутно разом, як собачi
   Й людськi крики десь лунають.

   Тупотять прудкi? конi,
   Гомiн ближче все луна?,
   З-за кущiв юрба мисливська
   На долинку вибiга?.

   Як на те ж, лежав поет наш
   На самiсiнькiй стежинi.
   "Гей! - кричить вiн, - обережно!

   Вiку збавите людинi!"

   Ще, на щастя, не за звiром
   Гналася юрба, - спинилась,
   А то б, може, на поета
   Не конечне подивилась.

   Попереду ?хав лицар,
   Та лихий такий, крий боже!
   "Бачте, - крикнув, - що за птиця!
   Чи не встав би ти, небоже?"

   "Не бiда, - поет вiдмовив, -
   Як ти й сам з дороги звернеш,
   Бо як рими повтiкають,
   Ти менi ?х не завернеш!"

   "Се ще также полювання! -
   Мовить лицар з гучним смiхом.-
   Слухай, ти, втiкай лиш краще.
   Бо пiзна?шся ти з лихом!"

   "Ей, я лиха не боюся,
   З ним ночую, з ним i днюю;
   Ти втiкай, бо я, мосьпане,
   На таких, як ти, полюю!

   В мене рими - соколята,
   Як злетять до мене з неба,
   То вони менi вполюють,
   Вже кого менi там треба!"

   "Та який ти з бiса мудрий! -
   Мовить лицар. - Ще нi разу
   Я таких, як ти, не бачив.
   Я тепер не маю часу,

   А то ми б ще подивились,
   Хто кого скорiй вполю?.
   Хлопцi! геть його з дороги!
   Хай так дуже не мудру?!"

   "От спасибi за послугу! -
   Мовить наш поет. - Несiте.
   Та вiзьмiть листки з пiснями,
   Он в травi лежать, вiзьмiте".

   "Вiн, напевне, божевiльний! -
   Крикнув лицар. - Ну, рушаймо!
   Хай вiн зна? нашу добрiсть -
   Стороною обминаймо.

   А ти тут зажди, небоже,
   Хай-но ?хатиму з гаю,
   Я ще дам тобi гостинця,
   А тепер часу не маю".

   "Не на тебе ждать я буду, -

   Так поет вiдповiда?, -

   Хто ж кому подасть гостинця,
   Ще того нiхто не зна?".

   Лицар вже на те нiчого
   Не вiдмовив, геть подався;
   Знову юрба загукала,
   I луною гай озвався.

   Розтеклись ловцi по гаю,
   Полювали цiлу днину,
   Та коли б же вполювали
   Хоч на смiх яку звiрину!

   А як сонечко вже стало
   На вечiрньому упрузi,
   Стихли сурми, гомiн, крики,
   Тихо стало скрiзь у лузi.

   Гурт мисливський зголоднiлий
   Весь пiдбився, утомився,
   Дехто ще зоставсь у гаю,
   Дехто вже й з дороги збився.

   Геть одбившися вiд гурту,
   ?де лицар в самотинi.
   Зирк! - поет лежить, як перше,
   На самiсiнькiй стежинi.

   "Ах, гостинця ти чека?ш! -
   Мовив лицар i лапнувся
   По кишенях. - Ой небоже,
   Вдома грошi я забувся!"

   Усмiхнувсь поет на те?:
   "Не турбуйсь за мене, пане,
   Маю я багатства стiльки,
   Що його й на тебе стане!"

   Спалахнув вiд гнiву лицар,
   Був вiн гордий та завзятий,
   Але ж тiльки на упертiсть
   Та на гордощi багатий.

   "Годi жартiв! - крикнув згорда.
   Бо задам тобi я гарту!"
   А поет йому: "Та й сам я
   Не люблю з панами жарту...

   Бачиш ти - оця дiброва,
   Поле, небо,син? море -
   То мо? багатство-панство
   I розкiшне, i просторе.

   При всьому сьому багатствi
   Я щасливий завжди й вiльний".
   Тут покликнув лицар: "Боже!
   Чоловiк сей божевiльний!"

   "Може буть, - поет вiдмовив, -
   Певне, всi ми в божiй волi.
   Та я справдi маю щастя,
   I з мене його доволi.

   Так, я вiльний, маю бистрi
   Вiльнi думи-чарiвницi,
   Що для них нема на свiтi
   Нi застави, нi границi.

   Все, чого душа запрагне,
   Я створю в одну хвилину,
   В та?мнi свiти надхмарнi
   Я на крилах думки лину.

   Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,
   Мов той вiтер дзвiнкий в полi;
   Сам я вiльний i нiколи
   Не зламав чужо? волi!"

   Засмiявсь на те? лицар:
   "Давню байку правиш, друже?
   Я ж тобi скажу на те?:
   Ти щасливий, та не дуже.

   Я б вiддав отой химерний
   Твiй та?мний свiт надхмарний
   За наземне справжн? графство,
   За пiдхмарний замок гарний.

   Я б вiддав тво? багатство
   I непевнi? кра?ни
   За ?диний поцiлунок
   Вiд кохано? дiвчини..."

   Щось поет хотiв вiдмовить
   На недбалу горду мову,
   Та вже сонечко червоне
   Заховалось за дiброву.

   Надiйшла сiльськая молодь,
   Що з роботи поверталась,
   I побачила поета,
   З ним приязно привiталась.

   Тут поет взяв мандолiну,
   I на вiдповiдь гуртовi
   Вiн заграв, i до музики
   Промовляв пiснi чудовi.

   Всi навколо нерухомi,
   Зачарованi стояли,
   А найбiльше у дiвчаток
   Очi втiхою палали.

   Довго й лицар слухав пiсню,
   Далi мовив на вiдходi:
   "Що за дивна сила слова!
   Ворожбит якийсь, та й годi!"

   II

   Лiтнiм вечором пiзненько
   Сам поет сидiв в хатинi,
   Так од ранку цiлу днину
   Вiн просидiв в самотинi.

   Тож сидiв поет в вiконцi,
   Слухав спiвiв, що лунали
   Скрiзь по полю i до нього
   У хатину долiтали.

   Спiви стихли, потiм хутко
   Налетiла лiтня нiчка;
   Дерева шумiли з вiтром,
   Гомонiла бистра рiчка.

   I поет в сво?й хатинi
   Прислухавсь до того шуму,
   Погляд в темряву втопивши,
   Вiн та?мну думав думу.

   Тiльки чу? - хтось пiд'?хав
   На конi до його хати
   I спинився, потiм зброя
   Почала чиясь бряжчати.

   Що за диво! Пiд вiконце
   Хтось помалу пiдступа?.
   Тут поет не втерпiв: "Хто там? -
   Невiдомого пита?.-

   Якщо злодiй, то запевне
   Помиливсь ти, любий друже!"
   "Нi, се я, - озвався голос, -
   Маю справу, пильну дуже..."

   "Хто ж се ёя"?" - поет пита?.
   "Я, Бертольдо, лицар з гаю".
   Тут поет пiзнав той голос:
   "А, мисливий! Знаю, знаю!

   Вибачай, прошу до хати,
   Хоч у мене трошки темно,
   Бо коли я сам у хатi,
   Не палю вогню даремно;

   Та для гостя запалю вже".
   I добув вогню з кресала.
   Перед ним лицарська постать
   Владаря Бертольда стала.

   "Добрий вечiр!" - "Добрий вечiр"
   Став тут лицар i - нi слова.
   Щось нiяк не починалась
   Тая пильная розмова.

   "Де ж твоя, мiй гостю, справа?" -
   Далi вже поет озвався.
   Лицар стиха одмовля?:
   "Я, мiй друже, закохався..."

   Тут поет йому говорить:
   "Що ж на се тобi пораджу?
   А проте доказуй далi,
   Може, чим тебе розважу".

   "Закохався я i гину, -
   Каже лицар, - вдень i вночi

   Бачу я перед собою
   Яснi оченьки дiвочi".

   "Що ж? - поет на те говорить. -
   То за ручку та й до шлюбу!"
   "Ох! - зiтха? лицар. - Вiзьме
   Iнший хтось дiвчину любу!

   Пiд балкон мо?? донни
   Кожен вечiр я приходжу,
   I в журбi тяжкiй, в зiтханнях
   Цiлу нiчку я проводжу.

   На мою журбу й зiтхання
   Я вiдповiдi не маю,
   Чим я маю привернути
   Серце мило?, - не знаю!

   Може б, краще ?й припали
   До сподоби серенади?.."
   Тут поет на те: "Запевне,
   Треба пташечцi принади!"

   "Голос маю, - каже лицар, -

   Та не тямлю вiршування..."
   "Певна рiч, - поет говорить, -

   То не легке полювання,

   А то б досi вже на лаври
   Хто б схотiв, то й був багатий,
   Нi, - химерний, норовистий

   Кiнь поезi? крилатий!"

   "Правду кажеш, - мовив лицар, -
   Але ж я тебе благаю,
   Щоб помiг менi в сiй справi.
   Пам'ятаю, як у гаю

   Ти сво?м вiршем чудовим
   Чарував усю громаду, -

   Тiльки ти один тепера
   Можеш дать менi пораду!

   За пораду все, що хочеш,
   Дам тобi я в надгороду".
   "Ну, на се, - поет вiдмовив, -

   Не надiюся я зроду.

   Можу я знайти й без плати
   Для приятеля пораду.
   Ось пожди лиш трохи, зараз
   Будеш мати серенаду.

   Та менi для сього треба
   Ймення й вроду панни знати".
   "?й наймення Iзiдора,
   А вродлива!.. не сказати!.."

   Бiльш поет вже не питався,
   Сiв, задумавсь на хвилину,
   Записав щось на паперi,
   Зняв з кiлочка мандолину,

   Показав слова Бертольду,
   Мандолину дав у руки
   Та написанi? вiршi
   I промовив для науки:

   "Ти, спiваючи, на струнах
   Ма?ш так перебирати:
   Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...
   Далi можеш сам добрати".

   "От спасибi!" - крикнув лицар.
   Ще ж поет не вiдозвався,
   А вже лицар був надворi.
   На коня! i геть погнався.

   I погнався лицар хутко
   Через доли, через гори,
   I спинився пiд вiконцем
   У сво?? Iзiдори.

   Хутко в не? пiд вiконцем
   Мандолiна залунала,
   Iз потоку гукiв чулих
   Серенада виринала:

   "Гордо, пишно, променисто
   Золотi? свiтять зорi,
   Та не може дорiвнятись
   Нi одна з них Iзiдорi!

   Найчистiшi дiаманти
   Сяють, яснi та прозорi,
   Та не може дорiвнятись
   Нi один з них Iзiдорi!

   Дорогих перлин коштовних
   ? багато в синiм морi,
   Та не може дорiвнятись
   Нi одна з них Iзiдорi".

   Отже, ледве серенада
   Залунала у просторi,
   Вийшла з хати Iзiдора
   Подивитися на зорi.

   А як стихли пiд балконом
   Любi гуки мандолiни,
   До Бертольда полетiла
   Квiтка з рожi вiд дiвчини.

   В ту ж хвилину Iзiдора
   Зникла хутко, наче мрiя,
   Та зосталася в Бертольда
   Квiтка з рожi i - надiя!

   III

   Боже, боже! що то може
   Наробити серенада!..
   Зникла в серденьку в Бертольда
   Темна туга i досада.

   Усмiх донни Iзiдори
   Був дедалi все яснiше,
   I щораз вона ставала
   До Бертольда прихильнiше.

   Далi перстень Iзiдорин
   На руцi у нього ся?,
   Нареченою сво?ю
   Вiн кохану назива?.

   Як же бучно, як же втiшно
   Всiм гулялось на весiллi!
   Танцювали, попивали
   Вiд недiлi до недiлi.

   Всiх приймали, всiх вiтали,
   Всiм умiли догодити,
   Тiльки нашого поета
   Пан забувся запросити.

   Звiсно, клопоту багато
   Завжди пану молодому, -

   Хто ж би мiг ще пам'ятати
   Про якогось там сiрому?

   Час летiв, немов на крилах,
   I, мов сон, життя минало.
   Та незчувсь Бертольд, як лихо
   Несподiвано настало.

   Забажалось королевi
   Звоювать чуже? царство,
   Розiслав вiн скрiзь герольдiв
   На вiйну скликать лицарство.

   I якраз серед бенкету
   В замку нашого Бертольда
   Залунала гучна сурма
   Королiвського герольда.

   Прощавай, дружина люба,
   Всi розкошi, всi вигоди!
   Все те треба промiняти
   На далекi? походи.

   Залишить Бертольдо мусив
   Молодую Iзiдору,
   У недiлю вранцi-рано
   Вже вiн вирушив iз двору.

   Подалося геть за море
   Все одважне? лицарство;
   Там за морем десь лежало
   Бусурменське господарство.

   I пiшло одважне вiйсько
   Через нетрi та пустинi;
   Не один вояк смутився
   По сво?й рiднiй кра?нi.

   Та коли вже надто тяжко
   Туга серце обгортала,
   То спiвцi спiвали пiсню,
   Пiсня тугу розважала:

   "Не журись, коли недоля
   В край чужий тебе закине!
   Рiдний край у тебе в серцi,
   Поки спогад ще не гине.

   Не журись, не марно пройдуть
   Сi? сльози й тяжка мука:
   Рiдний край щирiш любити
   Науча? нас розлука".

   Так вони спiвали, йдучи
   Через дикi? пустинi,
   Додавав той спiв розваги
   Не однiй смутнiй людинi.

   Попереду всього вiйська
   Три старшi? виступали:
   Карлос, Гвiдо i Бертольдо;
   За одвагу ?х обрали.

   ?дуть, ?дуть, врештi бачать -
   Три дороги розiйшлися,
   Розлучились три найстаршi,
   Кожний рiзно подалися...

   Карлос вибрав шлях направо,
   Гвiдо вибрав шлях налiво,
   А Бертольд подався просто.
   "Дай же, боже, нам!" - "Щасливо!"

   I Бертольдовi спочатку
   Справдi щастя панувало,
   Довелося звоювати
   Городiв чужих чимало.

   От вже вiн на стольне мiсто
   Погляда одважним оком,
   Але тут-то саме щастя
   Обернулось iншим боком.

   Чи то врештi у Бертольда
   Притомилося лицарство,
   Чи то владар бусурменський
   Мiцно так тримавсь за царство, -

   Тiльки твердо так трималось
   Мiсто горде?, уперте,
   Раз одбилось, потiм вдруге,
   Потiм втрет?, ще й вчетверте.

   Тут прийшлось Бертольду з лихом:
   Край чужий, ворожi люде,
   Голод, злиднi, вiйсько гине...
   Що то буде, що то буде?!.

   Мiсяць, другий вже ведеться
   Тая прикрая облога.
   Серед вiйська почалися
   Нарiкання i тривога.

   Приступили до Бертольда
   Вояки й гукають грiзно:
   "Гей, виводь ти нас iзвiдси!
   Геть веди, поки не пiзно!

   Нащо ти сюди на згубу
   Пiдманив нас за собою?
   Чи ти хочеш, щоб усi ми
   Наложили головою?

   Осоружне нам се мiсто!
   Хай ?й цур, такiй облозi!
   Хай ?й цур, самiй тiй славi!
   Хай ?й цур, тiй перемозi!.."

   Хтiв Бертольд розумним словом
   Люте вiйсько вгамувати,
   Та воно дедалi гiрше
   Почало репетувати.

   Далi кинулись до збро?...
   Бог зна, чим би то скiнчилось...
   Але тут хтось крикнув: "Стiйте!" -
   Вiйсько раптом зупинилось.

   Вийшли тут наперед вiйська
   Вiйськовi спiвцi славутнi,
   Всi вони були при збро?,
   А в руках тримали лютнi.

   З них один промовив: "Браття!
   Часу ма?те доволi,
   Щоб Бертольда покарати,
   Вiн же й так у вашiй волi.

   Ми б хотiли тут в сiй справi
   Скiлька слiв до вас сказати,
   Та спiвцям спiвати личить,
   Отже, ми почнем спiвати".

   Тут один iз них тихенько
   Струни срiбнi? торка?,
   Усмiха?ться лукаво
   I тако? почина?:

   "Був собi одважний лицар,
   Нам його згадать до речi,
   Вiн робив походи довгi -
   Вiд порога та до печi.

   Вiн сво?м язиком довгим
   Руйнував ворожi мiста...
   Чули ви його розповiдь:
   "Я один, а ?х аж триста!"

   Ну, та сей одважний лицар
   Якось вибрався до бою.
   I вернув живий,здоровий:
   Талiсман вiн мав з собою.

   Я гадаю, талiсман сей
   Кожен з вас тут знать готовий,
   Се буде речення мудре:
   "Утiкай, поки здоровий!"

   "Утiкай, поки здоровий!" -
   Всi спiвцi тут заспiвали;
   Вояки стояли тихо,
   Очi в землю поспускали.

   Раптом зброя заблищала,
   I гукнуло вiйсько хором:
   "Ми готовi йти до бою!
   Краще смерть, нiж вiчний сором!"

   I метнулися у напад
   Так запекло, так завзято,
   Що не встигла й нiч настати,
   Як було вже мiсто взято.

   Мiсто взято, цар в полонi
   Бусурменський. Перемога!
   От тепер уже одкрита
   Всiм у рiдний край дорога.

   Тут на радощах Бертольдо
   Всiх спiвцiв казав зiбрати
   I, коли вони зiбрались,
   Привселюдно став казати:

   "Ви, спiвцi славутнi нашi,
   Ви, красо всього народу!
   Ви нам честь вiдрятували,
   Вам ми виннi надгороду!"

   Та спiвцi вiдповiдали:
   "Нi, не нам, ласкавий пане,
   Той, хто сих пiсень навчив нас,
   Надгороду хай дiстане".

   "Де ж вiн, де? - гукнув Бертольдо. -
   Що ж вiн кри?ться мiж вами?" -
   "Вiн не тут, - спiвцi говорять, -
   На вiйнi не був вiн з нами.

   Вiн зостався, щоб пiснями
   Звеселять рiдну кра?ну,
   Там вiн ма? розважати
   Не одну сумну родину".

   "Знаю я сього поета
   I його величну душу,
   I тепер йому по-царськи
   Я подякувати мушу.

   Тiльки б дав нам бог щасливо
   Повернутися додому,
   Срiбла, золота насиплю
   Я спiвцевi дорогому!.."

   IV

   Кажуть, весь помiст у пеклi
   З добрих замiрiв зложився!
   Для пекельного помосту
   I Бертольдо потрудився...

   Вже давно Бертольд вернувся
   Iз далеко? чужини,
   Знов зажив життям веселим
   Бiля мило? дружини.

   Знов у нього в пишнiм замку
   Почалося вiчне свято, -

   О, тепер було у нього
   Срiбла, золота багато!

   Окрiм того, що набрав вiн
   На вiйнi всього без лiку,
   Ще король йому в подяку
   Надгороду дав велику.

   Сила статкiв та ма?ткiв!
   Вже Бертольдо граф заможний!
   Вiн живе в свойому графствi,
   Наче сам король вельможний.

   Та околиця, де жив вiн,
   Вся була йому вiддана,
   Люд увесь в тiм краю мусив
   Узнавать його за пана.

   Тож спочатку того щастя
   Справдi був Бертольдо гiдний:
   Правий суд чинив у панствi,
   До пiдданих був лагiдний.

   Але то було не довго,
   Вiн дедалi в смак ввiходив
   I потроху в себе в графствi
   Iншi звича? заводив.

   Що ж, напитки, та на?дки,
   Та убрання прехорошi,
   Та забави, та турнiри,
   А на все ж то треба грошi!

   Та й по всiх далеких вiйнах
   Граф привчився до грабунку,
   А тепер в сво?й кра?нi
   Вiн шукав у тiм рятунку.

   Почалися нескiнченнi
   Мита, панщина, податки,
   Граф поставив по дорогах
   Скрiзь застави та рогатки.

   Трудно навiть розказати,
   Що за лихо стало в краю, -

   Люди мучились, як в пеклi,
   Пан втiшався, як у раю.

   Пан гуляв у себе в замку, -

   У ярмi стогнали люде,
   I здавалось, що довiку
   Все така неволя буде.

   Розливався людський стогiн
   Всюди хвилею сумною,
   I в серденьку у поета
   Озивався вiн луною...

   Ось одного разу чу?
   Граф лихi, тривожнi вiстi:
   Донесла йому сторожа,
   Що не все спокiйно в мiстi;

   Що спiвцi тю мiстi ходять
   I пiснями люд морочать,
   Все про рiвнiсть i про волю
   У пiснях сво?х торочать.

   Вже й по тюрмах ?х саджають,
   Та нiщо не помага?, -

   ?х пiснi iдуть по людях,
   Всяк пiснi тi перейма?.

   "Ну, - гукнув Бертольд, - то байка!
   Я вiзьму спiвцiв тих в руки!"
   Раптом чу? - десь близенько
   Залунали пiснi гуки:

   "В мужика землянка вогка,
   В пана хата на помостi;
   Що ж, недарма люди кажуть,
   Що в панiв бiлiшi костi!

   У мужички руки чорнi,
   В панi рученька тендiтна;
   Що ж, недарма люди кажуть,
   Що в панiв i кров блакитна!

   Мужики цiкавi стали,
   Чи тi костi бiлi всюди,
   Чи блакитна кров полл?ться,
   Як пробити пану груди?"

   "Що се, що? - кричить Бертольдо.
   Гей, ловiть спiвця, в'яжiте!
   У тюрму його, в кайдани!
   Та скорiш, скорiш бiжiте!"

   Коли се з-за мурiв замку
   Обiзвався голос долi:
   "Гей, бiжiте, панськi слуги,
   Та спiймайте вiтра в полi!

   Не турбуйся ти даремне,
   Все одно, вельможний пане,
   Вловиш нас сьогоднi десять,
   Завтра двадцять знов настане!

   Нас таки чимале вiйсько,
   Ма?м свого отамана,
   Вiн у нас одважний лицар,
   Врештi, вiн знайомий пана..."

   Мов крiзь землю провалився
   Той спiвець, утiк од лиха.
   А Бертольд сидiв i думав,
   Далi так промовив стиха:

   "Ма?м свого отамана! -
   Ось де корiнь цiлiй справi!
   Ну, та я тепера хутко
   Положу кiнець забавi!"

   Тут вiн двох щонайвiрнiших
   Слуг до себе приклика?
   I до нашого поета
   У хатину посила?:

   "Ви скажiть йому вiд мене,
   Що я досi пам'ятаю,
   Як пiснi його втiшали
   Нас колись в чужому краю.

   Власне я тепер бажаю
   Дать йому за них заплату:
   Я поетовi дарую
   В себе в замку гарну хату.

   Я його талан спiвацький
   Так високо поважаю,
   Що спiвцем сво?м придворним
   Я зробить його бажаю.

   Ви скажiть, що вiн у мене
   Буде жити в шанi, в славi,
   Тiльки, звiсно, хай забуде
   Рiзнi вигадки лукавi".

   Слуги зараз подалися
   До убого? оселi,
   Принесли вони поету
   Тi запросини веселi.

   Усмiхаючись, вiн слухав
   Те запрошення знадне?,
   А коли вони скiнчили,
   Так промовив ?м на се?:

   "Ви скажiте свому пану,
   Що заплати не бажаю,
   Бо коли я що дарую,
   То назад не одбираю.

   Хай вiн сам те пригада?,
   Що то ж я йому дав злото,
   Хоч тепер об тiм жалкую,
   Краще б кинув у болото!

   Ви скажiть, що я не хочу
   Слави з рук його приймати,
   Бо лихую тiльки славу
   Тi? руки можуть дати.

   Золотих не хочу лаврiв, -

   З ними щастя не здобуду.
   Як я ними увiнчаюсь,
   То поетом вже не буду.

   Не поет, у кого думки
   Не лiтають вiльно в свiтi,
   А заплутались навiки
   В золотi? тонкi сiтi.

   Не поет, хто забува?
   Про страшнi народнi рани,
   Щоб собi на вiльнi руки
   Золотi надiть кайдани!

   Тож пiдiте i скажiте,
   Що поки я буду жити,
   Не подумаю довiку
   Збро? чесно? зложити!"

   З тим вернулись вiрнi слуги
   До Бертольда i сказали:
   "Так i так поет вiдмовив,
   Ми даремне намовляли..."

   Аж скипiв Бертольд, почувши
   Гордовитую вiдмову,
   До поета посила?
   Посланцiв тих самих знову:

   "Ви скажiть сьому зухвальцю,
   Що тепер настав день суду,
   Що терпiв його я довго,
   Але бiльш терпiть не буду.

   Коли вiн складання вiршiв
   Бунтiвничих не покине,
   То в тюрму його закину,
   Там вiн, клятий, i загине!"

   Знову слуги подалися
   До убого? хатини
   I, пiдходячи,почули
   Тихий бренькiт мандолiни.

   У вiкно зирнули слуги,
   Бачать: зiбрана громада,,
   Всi стоять навколо лiжка,
   Мов якась та?мна рада!

   Утомивсь поет вiд працi,
   Третiй день лежить в недузi,
   Слухачi навколо нього
   Посхиляли чола в тузi.

   А поет усе то гра?,
   То щось пише на паперi
   Й розда? писання людям, -

   Тут вступили слуги в дверi.

   Всi метнулись хутко з хати,
   I поет один зостався,
   Подививсь на слуг спокiйно,
   Гордовито привiтався.

   Всi Бертольдовi погрози
   Слухав мовчки, усмiхався.
   А коли скiнчили слуги,
   Так до них вiн обiзвався:

   "Ви скажiть свойому пану,
   Що готовий я в дорогу,
   Тiльки хай велить прислати
   Слуг ще двох вам на пiдмогу.

   На запросини ласкавi
   Я не можу встать з постелi,
   Вам нести мене прийдеться
   Аж до ново? оселi.

   Та й в темницi буду вiльний, -

   Маю думи-чарiвницi,
   Що для них нема на свiтi
   Нi застави, нi границi.

   I мого прудкого слова
   Не затрима? темниця,
   Полетить воно по свiтi,
   Наче тая вiльна птиця.

   З словом зiллються в темницi
   Гiркий жаль i тяжка туга,
   I тодi потрiйна стане
   I страшна його потуга.

   I поет вiд свого люду

   Не почу? слiв догани
   В день сумний, коли на нього
   Накладатимуть кайдани!"

   Так довiку у темницi
   Довелось поету жити,
   За тюремний спiв вiн мусив
   Головою наложити.

   Та зосталися на свiтi
   Молодi його нащадки,
   Що взяли собi у спадок
   Всi пiснi його, всi гадки.

   Здiйнялось повстання в краю,
   I Бертольда вбили люде,
   Та й гадали, що в кра?нi
   Бiльш неволi вже не буде.

   Та зостався по Бертольду
   Молодий його нащадок,
   I пиху його, й ма?тки
   Вiн забрав собi у спадок.

   I тепер нащадки графськi
   Тюрми мiцнi? будують,
   А поетовi нащадки
   Слово гостре? гартують.

   Проти дiла соромного
   Виступа? слово праве -
   Ох, страшне оте змагання,
   Хоч воно i не криваве!

   А коли вiйна скiнчиться
   Того дiла й того слова,
   То скiнчиться давня казка,
   А настане правда нова.

   1893, 12/ХI



   ДОСВIТНI ОГНI

   Нiч темна людей всiх потомлених скрила
   Пiд чорнi, широкi? крила.

   Погасли вечiрнi огнi;
   Усi спочивають у снi.
   Всiх владарка нiч покорила.

   Хто спить, хто не спить, - покорись темнiй силi.
   Щасливий, хто сни ма? милi!
   Вiд мене сон милий тiка...
   Навколо темнота тяжка,
   Навколо все спить, як в могилi.

   Привиддя лихi менi душу гнiтили,
   Повстати ж не мала я сили...
   Зненацька промiння ясне
   Од сну пробудило мене, -

   Досвiтнi огнi засвiтили!

   Досвiтнi огнi, переможнi, урочi,
   Прорiзали темряву ночi,
   Ще сонячнi променi сплять, -

   Досвiтнi огнi вже горять.
   То свiтять ?х люди робочi.

   Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
   Година для працi настала!
   Не бiйся досвiтньо? мли -
   Досвiтнiй огонь запали,
   Коли ще зоря не заграла.

   [1892]



   КОЛИСКОВА

   Мiсяць яснесенький
   Промiнь тихесенький
   Кинув до нас.
   Спи ж ти малесенький,
   Пiзнiй бо час

   Любо ти спатимеш,
   Поки не знатимеш,
   Що то печаль;
   Хутко прийматимеш
   Лихо та жаль.

   Тяжка годинонько!
   Гiрка хвилинонько!
   Лихо не спить...
   Леле, дитинонько!
   Жить - сльози лить.

   Сором хилитися,
   Долi коритися!
   Час твiй прийде
   З долею битися,-
   Сон пропаде...

   Мiсяць яснесенький
   Промiнь тихесенький
   Кинув до нас...
   Спи ж ти, малесенький,
   Поки ? час!



   НАПИС В РУ?НI

   "Я, цар царiв, я, сонця син могутнiй,
   Собi оцю гробницю збудував,
   Щоб славили народи незчисленнi,

   Щоб тямили на всi вiки потомнi
   Iмення"... Далi круг i збитий напис.
   I вже нiхто з нащадкiв наймудрiших
   Царського ймення прочитать не може.
   Хто збив той напис - чи сперечник-владар,
   Чи просто час потужною рукою, -

   То невiдомо. Дивним вiзерунком
   Багато слiв написано край нього
   Про славу безiменного владаря,
   Змальовано царя славетнi вчинки:
   Он цар сидить високо на престолi,
   Народи подоланi йдуть з дарами
   Коштовними й додолу клонять чола,
   А вiн сидить, немов камiнний iдол,
   Пiд опахалами з барвистих пер.
   Лице його подiбне до Тутмеса,
   I до Рамзеса, i до всiх тиранiв.
   Он далi вiн, схопивши за волосся
   Одразу цiлий гурт якихсь повстанцiв,
   Кривим мечем над ними замахнув.
   Лице його подiбне до Тарака,
   До Менефта, як i до всiх тиранiв.
   З лицем тим самим вiн левiв полю?,
   Левiафанiв ловить, б'? пташок,
   I ?де полем через людськi трупи,
   I бенкету? по сво?х гаремах,
   I на вiйну жене сво?х пiдданих,
   I посила? на роботу люд -
   На ту страшну ?гипетську роботу,
   Що ма? вславити царське iмення.

   Iде той люд, мов хвилi в океанi,
   Без лiку, без числа на бойовисько
   I стелиться пiд ноги коням царським,
   А хто живим зостався з того люду,
   Той гине на ?гипетськiй роботi;
   З його могили хоче цар зробити
   Для себе пам'ятник - хай гине раб!
   I раб копа? землю, теше камiнь,
   Приносить мул з рiки i робить цеглу,
   Виводить мури, стату? великi,
   Запрiгшись, возить самотужки, й ставить,
   I щось буду? вiчне i величне,
   Щось незрiвнянне i потужно гарне,
   Мальоване, мережане, рiзьблене;
   I кожна статуя, колона, малювання,
   Мережечка, рiзьба i навiть цегла
   Незримими устами промовля?:
   "Мене створив ?гипетський народ!"

   Умер давно той цар з лицем тирана,
   Зоставсь по ньому - круг i збитий напис.
   Спiвцi! не марте, вченi! не шукайте,
   Хто був той цар i як йому наймення:
   З його могили утворила доля
   Народу пам'ятник, - хай гине цар!

   28/VIII 1904



   ПРО ВЕЛЕТА

   (Казка)

   Давно, в дитячий любий вiк,

   в далекiм рiднiм краю
   я чула казку. Чула раз,
   а й досi пам'ятаю.

   Менi ?? розповiдав
   малий сiльський хлопчина
   без тенденцiйно? мети,
   бо вiн же був дитина.

   Нi, вiн розказував ??
   з простотою святою
   (я, може, помилку роблю,
   що казку в рими строю).

   Ми з ним сидiли у садку
   вечiрньою порою,
   в той час, як захiд розпалив
   пожежу за горою.

   Вечiрнiй вiтер турбував
   стареньку нашу грушу,
   i щось та?мне i жаске
   нам заглядало в душу.

   Усе лякало нас: трава,
   що тихо майорiла,
   i гаю дальнього стiна,
   що в заходi горiла.

   Та навiть в грушi тiй старiй
   ми певностi не мали, -
   хто знав, про що ?? гiлки
   "на мигах" промовляли?

   А найстрашнiшi нам були
   отi ставнi тополi,
   що вшикувалися в ряди, -
   запевне, з зло? волi?

   Бо все те, запевняв Лаврiн,
   (так приятель мiй звався),
   зросло на велетi тому,
   що з богом позмагався.

   Той велет сильний був колись
   не тiлом лиш, а й духом,
   всi людськi пута й кайдани
   зривав ?диним рухом.

   Його збороти не могла
   нiяка мiць ворожа,
   поки на нього не прийшла
   та?мна кара божа.

   Чим велет бога прогнiвив,
   того Лаврiн не вiдав.
   Питала потiм я й старих,
   та жоден не повiдав.

   Не встрелив велета господь
   сво?м ясним перуном,
   а тiльки сном його накрив,
   немов м'якеньким руном.

   Сон, кажуть, божа благодать, -
   нi, часом кара божа!
   Спiткала велета у снi
   пригодонька негожа.

   Лiг велет - думав, на часок,
   та й спить уже столiття,
   землею заснiтився весь
   i марить про страхiття.

   Бо скористали вороги
   з його важко? млостi,
   безкарно точать з нього кров
   i трощать бiлi костi.

   Вже оснували тiло все
   залiзними дротами,
   припали до глибоких ран
   неситими ротами.

   Не раз до серця глибини
   сягають хижi руки,
   а велет спить камiнним сном,
   хоч терпить лютi муки.

   Часами болiсно у снi
   наморщить густi брови,
   тодi стинаються й шумлять
   га?, лiси, дiброви.

   Як дошкулить несвiтський бiль,
   вiн трохи ворухнеться,
   по тiлу корчi пробiжать,
   уся земля здригнеться.

   Та не бояться вороги,
   гадають: "Ет, примара!"
   Але ущухне божий гнiв,
   минеться й божа кара.

   I встане велетень з землi,
   розправить руки грiзнi
   i вмить розiрве на собi
   усi дроти залiзнi.

   "Все, що налипло на йому,
   одразу стане руба..." -
   хлоп'я спинилось. Нам обом
   волосся стало дуба.

   "Коли ж вiн встане?" - тремтячи,
   спитала я хлопчину.
   "За рiк, сто рiк чи за безрiк,
   а може, й в сю хвилину".

   Тут раптом вихор налетiв,
   i дерева здригнули.
   Ми, як сполоханi пташки,
   до хати враз майнули...

   Кохана стороно моя!
   Далекий рiдний краю!
   Щораз згадаю я тебе,
   то й казку сю згадаю.

   ?гипет, 5/II 1913



   СIМ СТРУН

   (Посвята дядьковi Михайловi)

   DO
   (Гiмн. G r a v e*)

   * Урочисто (iтал.)._

   До тебе, Укра?но, наша бездольная мати,
   Струна моя перша озветься.
   I буде струна урочисто i тихо лунати,
   I пiсня вiд серця полл?ться.

   По свiтi широкому буде та пiсня лiтати,
   А з нею надiя кохана
   Скрiзь буде лiтати, по свiтi мiж людьми питати,
   Де схована доля незнана?

   I, може, зустрiнеться пiсня моя самотная
   У свiтi з пташками-пiснями,
   То швидко полине тодi тая гучная зграя
   Далеко шляхами-тернами.

   Полине за син?? море, полине за гори,
   Лiтатиме в чистому полю,
   Здiйметься високо-високо в небеснi простори
   I, може, спiтка тую долю.

   I, може, тодi завiта? та доля жадана
   До нашо? рiдно? хати,
   До тебе, моя ти Укра?но мила, кохана,
   Моя безталанная мати!

   RЕ


   (Пiсня. В r i o s o*)

   * Весело (iтал.)._

   Реве-гуде негодонька,
   Негодоньки не боюся,
   Хоч на мене пригодонька,
   Та я нею не журюся.

   Гей ви, грiзнi, чорнi хмари!
   Я на вас збираю чари,
   Чарiвну добуду зброю
   I пiснi сво? узброю.

   Дощi вашi дрiбненькi?
   Обернуться в перли дрiбнi,
   Поломляться ясненькi?
   Блискавицi вашi срiбнi.

   Я ж пущу свою пригоду
   Геть на тую бистру воду,
   Я розвiю свою тугу
   Вiльним спiвом в темнiм лугу.

   Реве-гуде негодонька,
   Негодоньки не боюся,
   Хоч на мене пригодонька,
   Та я нею не журюся.

   МI


   (Колискова. A r p e g g i o*)

   * Тут: акорди на арфi (iтал.)._

   Мiсяць яснесенький
   Промiнь тихесенький
   Кинув до нас.
   Спи ж ти, малесенький,
   Пiзнiй бо час.

   Любо ти спатимеш,
   Поки не знатимеш,
   Що то печаль;
   Хутко прийматимеш
   Лихо та жаль.

   Тяжка годинонько!
   Гiрка хвилинонько!
   Лихо не спить...
   Леле, дитинонько!
   Жить сльози лить.

   Сором хилитися,
   Долi коритися!
   Час твiй прийде
   З долею битися, -
   Сон пропаде...

   Мiсяць яснесенький
   Промiнь тихесенький
   Кинув до нас...
   Спи ж ти, малесенький,
   Поки ? час!

   FA

   (Сонет)

   Фантазi?! ти, сило чарiвна,
   Що збудувала свiт в порожньому просторi,
   Вложила почуття в байдужий промiнь зорi,
   Що будиш мертвих з вiчного ?х сна,

   Життя да?ш холоднiй хвилi в морi!
   Де ти, фантазi?, там радощi й весна.
   Тебе вiтаючи, фантазi? ясна,
   Пiдводимо чоло, похилене? в горi.

   Фантазi?, богине легкокрила,
   Ти свiт злотистих мрiй для нас одкрила
   I землю з ним веселкою з'?днала.

   Ти свiтове з'?днала з та?мним,
   Якби тебе людська душа не знала,
   Було б життя, як темна нiч, сумним.

   SOL.


   (R o n d e a u*)

   * Рондо (пал.)._

   Соловейковий спiв навеснi
   Лл?ться в гаю, в зеленiм розмаю,
   Та пiсень тих я чуть не здолаю,
   I веснянi квiтки запашнi
   Не для мене розквiтли у гаю, -

   Я не бачу весняного раю;
   Тi? спiви та квiти яснi,
   Наче казку дивну, пригадаю -
   У снi!..
   Вiльнi спiви, гучнi, голоснi
   В рiднiм краю я чути бажаю, -

   Чую скрiзь голосiння сумнi!
   Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,
   Тiльки й чуються вiльнi пiснi -
   У снi?

   LА

   (N o c t u r n o*)

   * Ноктюрн (iтал.)._

   Лагiднi веснянi? ночi зористi!
   Куди ви од нас полинули?
   Пiснi соловейковi дзвiнко-срiблистi!
   Невже ви замовкли, минули?

   О нi, ще не час! ще бо ми не дiзнали
   Всiх див чарiвливо? ночi,
   Та ще бо лунають, як перше лунали,
   Веснянки чудовi дiвочi.

   Ще маревом легким над нами вита?
   Блакитна весняная мрiя,
   А в серцi розкiшно цвiте-процвiта?
   Злотистая квiтка - надiя.

   На крилах фантазi? думки лiтають
   В кра?ну та?мно? ночi,
   Там промiнням грають, там любо так сяють
   Лагiднi веснянi? очi.

   Там яснi? зорi i тихi? квiти
   ?днаються в дивнiй розмовi,
   Там стиха шепочуть зеленi? вiти,
   Там гiмни лунають любовi.

   I квiти, i зорi, й зеленi? вiти
   Провадять розмови коханi
   Про вiчную силу весни на сiм свiтi,
   Про чари потужнi веснянi.

   SI

   (S e t t i n a*)

   * Назва строфи на сiм рядкiв (iтал.)._

   Сiм струн я торкаю, струна по струнi,
   Нехай мо? струни лунають,
   Нехай мо? спiви лiтають
   По рiднiй коханiй мо?й сторонi.
   I, може, де кобза найдеться,
   Що гучно на струни озветься,
   На струни, на спiви мо? негучнi.

   I, може, загра? та кобза вiльнiше,
   Нiж тихi? струни мо?.
   I вiльнi? гуки ??
   Знайдуть послухання у свiтi пильнiше;
   I буде та кобза - гучна,
   Та тiльки не може вона
   Лунати вiд струн мо?х тихих щирiше.

   [1890]



   ВЕСНЯНКА


   Сестрi Олесi

   Як ясне? сонце
   Закине свiй промiнь ясний
   До тебе в вiконце, -
   Озвись на привiт весняний.
   Олесю, серденько,
   Спiвай веселенько!
   Весняного ранку
   Спiвай, моя люба, веснянку!

   Як бiдну первiстку,
   Дочасну, морози поб'ють.
   I кущик любистку
   Холоднi? роси поллють, -
   Не плач, моя роже,
   Весна переможе!
   Весняного ранку
   Спiвай, моя люба, веснянку!

   Як дрiбнi? дощi
   Заслонять нам свiт навеснi,
   Як нам молодощi
   Пов'ються у хмари сумнi, -
   Не тратьмо надi?
   В лiта молодi?!
   Весняного ранку
   Спiваймо, сестрице, веснянку!

   На лiто зелене
   По?ду я геть в чужий край,
   Згадай же про мене,
   Як пiдеш по квiти у гай.
   Спогадуй, Олесю,
   Сестру свою Лесю!
   Весняного ранку
   Даю тобi сюю веснянку!

   6 квiтня 1890 p.



   * * *

   I все-таки до тебе думка лине,
   Мiй занапащений, нещасний краю,
   Як я тебе згадаю,

   У грудях серце з туги, з жалю гине.

   Сi очi бачили скрiзь лихо i насилля,
   А тяжчого вiд твого не видали,
   Вони б над ним ридали,

   Та сором слiз, що ллються вiд безсилля.

   О, слiз таких вже вилито чимало, -
   Кра?на цiла може в них втопитись;
   Доволi вже ?м литись, -
   Що сльози там, де навiть кровi мало!

   1895



   * * *

   Мрi?, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
   Стiльки безрадiсних днiв, стiльки безсонних ночей.
   А тепера я в тебе остатню надiю вложила.
   О, не згасни ти, свiтло безсонних очей!

   Мрi?, не зрадь! Ти ж так довго лила сво? чари
   в серце жадiбне мо?, сповнилось серце ущерть,
   вже ж тепера мене не одiб'ють вiд тебе примари,
   не зляка нi страждання, нi горе, нi смерть.

   Я вже давно iнших мрiй вiдреклася для тебе.
   Се ж я зрiкаюсь не мрiй, я вже зрiкаюсь життя.
   Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
   i тепер вже нема? менi вороття.

   Тiльки - життя за життя! Мрi?, станься живою!
   Слово, коли ти живе, статися тiлом пора.
   Хто моря переплив i спалив кораблi за собою,
   той не вмре, не здобувши нового добра.

   Мрi?, колись ти лiтала орлом надо мною, -
   дай менi крила сво?, хочу ?х мати сама,
   хочу дихать вогнем, хочу жити тво?ю весною,
   а як прийдеться згинуть за те? - дарма!

   З/VIII 1905



   * * *

   Скрiзь плач, i стогiн, i ридання,
   Несмiлi поклики, слабi,
   На долю марнi нарiкання
   I чола, схиленi в журбi.

   Над давнiм лихом Укра?ни
   Жалку?м-тужим в кожний час,
   З плачем ждемо тi? години,
   Коли спадуть кайдани з нас.

   Тi сльози розтроюдять рани,
   Заго?тись ?м не дадуть.
   Заржавiють вiд слiз кайдани,
   Самi ж нiколи не спадуть!

   Нащо даремнi? скорботи?
   Назад нема нам вороття!
   Берiмось краще до роботи,
   Змагаймось за нове життя!

   [1890]



   * * *

   Слово, чому ти не твердая криця,
   Що серед бою так ясно iскриться?
   Чом ти не гострий, безжалiсний меч,
   Той, що здiйма вражi голови з плеч?

   Ти, моя щира, гартована мова,
   Я тебе видобуть з пiхви готова,
   Тiльки ж ти кров з мого серця пролл?ш,
   Вражого ж серця клинком не проб'?ш...

   Вигострю, виточу зброю iскристу,
   Скiльки достане снаги менi й хисту,
   Потiм ?? почеплю при стiнi
   Iншим на втiху, на смуток менi.

   Слово, моя ти ?диная збро?,
   Ми не повиннi загинуть обо?!
   Може, в руках невiдомих братiв
   Станеш ти кращим мечем на катiв.

   Брязне клинок об залiзо кайданiв,
   Пiде луна по твердинях тиранiв,
   Стрiнеться з брязкотом iнших мечей,
   З гуком нових, не тюремних речей.

   Месники дужi приймуть мою зброю,
   Кинуться з нею одважно до бою...
   Збро? моя, послужи воякам
   Краще, нiж служиш ти хворим рукам!

   25/ХI 1896



   * * *

   Стояла я i слухала весну,
   Весна менi багато говорила,

   Спiвала пiсню дзвiнку, голосну
   То знов та?мно-тихо шепотiла.

   Вона менi спiвала про любов,
   Про молодощi, радощi, надi?,

   Вона менi переспiвала знов
   Те, що давно менi спiвали мрi?.



   * * *

   Все, все покинуть, до тебе полинуть,
   Мiй ти ?диний, мiй зламаний квiте!
   Все, все покинуть, з тобою загинуть,
   То було б щастя, мiй згублений свiте!

   Стать над тобою i кликнуть до бою

   Злую мару, що тебе забира?,
   Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
   З нами хай щастя i горе вмира?.

   [16.ХI 1900]



   * * *

   Як я люблю оцi години працi,
   Коли усе навколо затиха
   Пiд владою чаруючо? ночi,
   А тiльки я одна, неподоланна,
   Врочистую одправу починаю
   Перед мо?м незримим олтарем.
   Летять хвилини - я не прислухаюсь.
   Ось пiвнiч вдарила - найкращий працi час, -
   Так дзвiнко вдарила, що стрепенулась тиша
   I швидше у руках забiгало перо.
   Години йдуть - куди вони спiшаться?
   Менi осiння нiч короткою зда?ться,
   Безсоння довге не страшне менi,
   Воно менi не грозить, як бувало,
   Непевною i чорною рукою,
   А вабить лагiдно, як мрiя молода.
   I любо так, i серце щастям б'?ться,
   Думки цвiтуть, мов золотi квiтки.
   I хтось немов схиля?ться до мене,
   I промовля? чарiвнi слова,
   I полум'ям займа?ться вiд слiв тих,
   I блискавицею освiчу? думки.
   Передсвiтом чорнi? нiч надворi,

   I час гасити свiтло, щоб його
   Не засоромив день сво?м сiянням.
   Погасне свiтло; та палають очi,
   Аж поки досвiтки в вiкно тихенько
   Заглянуть сивими очима i всi речi
   Почнуть iз темряви помалу виступати,
   Тодi мене перемага? сон.
   А ранком бачу я в сво?м свiчадi

   Блiде обличчя i блискучi очi,
   А в думцi, мов тривога, промайнуть
   В дитячих лiтах чутi? легенди
   Про перелесника. Розказу?, бувало,
   Стара бабуся нам, маленьким дiтям:
   "Була собi колись дiвчина необачна..."
   Про необачну дiвчину, що дорго
   За кужелем сидiла проти свята,
   I не молилася, й на дзвони не вважала,
   I спати не лягала, от за те
   До не? уночi з'являвся перелесник;
   Не дьяволом з'являвся, не марою,
   Спадав летючою зорею в хату,
   А в хатi гарним парубком ставав,
   Облесливим - речами i очами.
   Вiн ?й приносив дорогi дарунки,
   Стрiчки коштовнi й золотi квiтки.
   Вiн дiвчину квiтчав, i молодою
   Сво?ю називав, i коси розплiтав ?й,
   Речами любими затроював ?й серце
   I поцiлунками виймав iз не? душу.
   На ранок, як спiвали третi пiвнi,
   Зникав той перелесник, а дiвчина,
   Уквiтчана, убрана,засипала
   Камiнним сном. А потiм цiлий день
   Блiда ходила, мов яка сновида,
   I тiльки ждала, щоб настала нiч,
   Щоб з перелесником стояти на розмовi,
   А тим розмовам був лихий кiнець...
   "А хто ж був перелесник той, бабусю?" -
   Питала я в старо?, та вона
   Хрестилась тiльки завжди i казала:
   "Та не при хатi i не при малих дiтях,
   Не при святому хлiбовi казати.
   Не згадуй проти ночi, бо присниться!"
   Так, я тебе послухала, бабусю,
   Не згадую нiколи проти ночi
   Про перелесника, мо? свiчадо тiльки
   Нагаду? менi про нього вдень.

   19/Х 1899

Популярность: 20, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:11 GMT