е знову сто?ть рiвний гомiн голосiв, як шум  гiрського  ручаю.
Часом iз нього, наче срiбна рибка, скиду?ться, виплiску?ться жiночий  смiх
i  скрик.  Пасма  тимiяму  листочкуватими  нитками  струнко  й   безупинно
тягнуться  вгору  до  жовтогарячих  променiв  банi.  Туди  ж  тягнеться  й
безупинно рветься мармурове, але живiше, правдивiше, жагучiше за всi  живi
тiла, що гомонять круг нього, тiло. I таке дитяче, чисте зворушення,  така
тиха благiсть, така радiсна туга випромiнюються з цього мертвого  мармуру,
що глузливою богозневажливiстю зда?ться  дзвякання  посуду,  димок  сигар,
виплески смiху. Ех, розкласти б усi цi понамальовуванi, штучнi,  недогнилi
тiла "творцiв" перед отим куривом i вихльостать ?х усi пiдряд. Оце була  б
жертва красi!
   Макс перехиля? трошки вбiк тiло й почина? розглядати присутнiх.
   Так, так, сьогоднi, справдi, добiрний  цвiт  iзлетiвся  з  усiх  дерев.
Скiльки фарб на матерiях, на волоссi, на пиках! Скiльки  камiння,  золота,
брилiантiв!
   Так, так, "знаменитостi", "королi", "зорi", "зенiти" творчостi:  науки,
журналiстики, малярства, музики, поезi?,  сцени.  О,  в  радницi  комерцi?
Сузанни Фiшер (ех, яке неаристократичне,  не  "творче"  прiзвище!)  тiльки
цвiт, тiльки вибранi можуть бути. Запросити до Сузанни Фiшер - це одчиненi
дверi до всiх салонiв, банкiв, кабинетiв редакторiв. Але тим-то  й  чудно,
що така постать, як Максова, попала сюди! Хе!
   А якби ж вони ще знали, хто вiн! Все фарбоване волосся,  як  трава,  як
кущi, повставало б ?м догори. Од дрижакiв  уся  штукатурка  пообвалювалась
би.
   Але, бiдолахи, якi вони все-таки нещаснi: це ж кожна з  них  увесь  час
твердо пам'ята?, що воно е воно, що на нього  дивляться,  що  кожне  слово
його в  iсторiю  запису?ться,  моментально,  без  авторсько?  коректури  в
iсторiю!  Через  те  вони  всi  такi  поважнi,   вибачливо-благодушнi,   з
найкращими сво?ми посмiшками, в найкращих сво?х позах, - всi  ж  вони  без
перестанку фотографуються.
   Тiльки жiнки не фотографуються й не позують. Правда, теж  позують,  але
зовсiм не для iсторi? й не як спiвачки, актриси, малярки. О, для то?, якiй
лиша?ться тiльки так позувати, можна складати сво? манатки й ?хати на  той
свiт.
   До групи з голою Сiкстинською  Мадонною  в  темно-зеленому  китайського
тонкого, як павутиння, шовку (останнiй крик  моди!)  пiвсмокiнгу  важко  й
похекуючи пiдходить Брук. Мадонна трошки посува?ться, за  нею  посува?ться
панок iз довгим синiм  волоссям  i  фiолетовими  вустами.  Брук  iспочатку
садовить свiй важкий зад, потiм  сам  сiда?  i  розпина?  руки  на  спинцi
канапи-скелi. Гладкi, м'ясистi, напудренi, але червонi й крiзь пудру груди
його випинаються  наперед  упевнено  й  недбало.  Нижня  намальована  губа
гидливо  одвисла.  Брук  дозволя?  собi   позувати   без   посмiшок,   вiн
фотографу?ться  a  naturelle,  брутальним,  нахабним,  тупим,  деспотичним
хамом. Бо вiн - Брук, ?диний бас на весь свiт, оперовий король. Той  самий
Брук, який на сценi в екстазi хамства упав на колiна перед ложею Мертенса,
що зволии милостиво хитнути йому головою.  I  цей  суб'?кт  у  Сузанни  за
найпочеснiшого гостя!
   Макс нетерпляче й iпонуро дивиться до гроту.  Забула,  чи  що?  Власне,
якого чорта вiн, йолоп проклятий, приплiвся сюди? Порвати з  Сузанною?  Та
для цього треба неодмiнно бачити ??, та ще  в  час  бiска??  Вияснити?  Що
вияснити, лицемiре, паскуднику? За любовника  свого  вона  його  брати  не
хоче. ?й треба чоловiка, хазя?на ?? ма?ткiв, якi  розкрадають  управителi.
Вона хоче прилаштувати його на цю посаду. Ясно ж не  раз  казала,  чого  ж
йому ще? Вiн теж не хоче ?? мати тiльки за любовницю. Значить,  що  ж  тут
виясняти? Чи не сподiва?ться вiн, що вона все ж таки вiдмовиться вiд  усiх
сво?х ма?ткiв, стане його жiнкою, "другом", "товаришем", пiде на службу до
якогось бюро, буде носити дешевенькi капелюхи, на якi iплю? ?? поко?вка? А
вiн за це одкри? ?й, що вiн член Iнараку, член страшно? банди розбiйникiв,
що за саму участь  у  нiй  -  смертна  кара.  Божевiльний  вiн  чи  просто
мерзенний, жалюгiдний лицемiр?
   Сузанна виходить iз  грота  i,  кругло  пiднявши  повну  руку,  легкими
дотиками пальцiв поправля? зачiску. Цiлував ?? там хто? Лице спокiйне, очi
привiтно-насмiшкуватi повертаються то до одно?,  то  до  друго?  Але  хiба
пiзна?ш що-небудь по ?? лицi?
   Пiдходить до групи голо? Мадонни. Чогось,  видко,  просить  у  Мадонни.
Обидвi дивляться в його  бiк.  Мадонна  нерiшуче  знизу?  голими  рожевими
плечима. Сузанна, очима смiючись, часто, певно  хита?  ?й  головою  й  iде
через круг до лопуха.
   Макс поспiшно вiдхиля? тiло в другий  бiк,  заклада?  ногу  на  ногу  й
напiвприплющу? очi.
   - Я була бiльше, нiж хвилинку? Сердився? Га?
   О, дурницi. Вiн собi трошки задрiмав Надворi така спека,  а  iут  такий
чудесний холодок.
   - Ну, так Я так i знала,  що  ти  задрiма?ш.  Я  умовляла  на  ших  дам
затанцювати бiскаю.  Спецiально  для  тебе.  Цих  ти  ще  не  бачив.  Одна
вiдмовилась, - шкода!  -  а  друга,  зда?ться,  буде.  Ти  зробив  на  не?
враження.
   Гм. Бiская - рiч, розумi?ться, непогана, естетична з усiх поглядiв, але
перше те, що вiн абсолютно не ма? часу, по-друге вiн ма?  до  не?  справу,
яка нiяк не пiдходить до бiска?, а трет?, нарештi, танцювати бiскаю  перед
твором Адел трош ки... неестетично. I навiть непристойно.
   З iусiх аргументiв  вона,  розумi?ться,  почула  тiльки  трсгiй.  Вона,
Сузанна Фiшер, може зробити що-небудь неестетичне?
   Вона, якiй  найвищi  митцi,  найтоншi,  найчулiшi  знавцi  краси  щодня
спiвають хвалу i славу за ?? власну красу й за найкраще  розумiння  всяко?
естетики?! О, як зараз вона за це вишкiрить зуби!
   Сузанна сiда? поруч iз Максом, швиденько, непомiтно проводить нiжною  й
теплою долонею по лицi йому и просто, лукаво, пошепки говорить:
   - А от ти зараз побачиш, чи пристойно. А за те, що не поголився,  укушу
Чу?ш?
   I зараз же пiдводиться i, подивившись кудись угору, хита? головою.
   Пiсля руки на щоцi Макса лиша?ться атласистий  теплий  слiд  i  свiжий,
нiжний запах, од якого на губах виступа? почування м'яких, вогких i  таких
хвилюючо-податливих уст Сузанни.
   Макс прибiльшено зiтха?, переклада? ногу на ногу  й  схиля?  голову  на
плече з виглядом людини, яка дожида?ться потягу.
   Раптом звiдкись ледве  чутно  просочу?ться  до  гомону  голосiв  трошки
гунявий, металiчний i нiжний звук. За ним другий, смiливiший,  виразнiший,
хвилястий. Першi ноти бiска?! Гомiн майже зразу затиха?, поспiшно  дзвяка?
посуд, по залi проходить шелест  шовку,  i  з-за  дерев,  кущiв,  лапатого
листя, з синiх iприсмеркiв закуткiв з'являються рiзнофарбнi  плями  облич,
як химернi живi квiтки.
   Мадонна з синiми очима лiниво, неохоче пiдводиться й байдуже  поправля?
на клубах легенький рожевий  пояс,  який  не  зовсiм  точно  викону?  сво?
призначення. Знизнувши одним плечем, вона  зiтха?  й  повiльно,  дивлячись
собi пiд  ноги,  взутi  в  легенькi  рожевi  черевички,  дрiбними  кроками
виходить у круг i ста? перед мармуром.
   Макс iз ворожим, гидливим усмiхом слiдку? за нею. Яка вона здаеться тут
незграбна,  важка,  м'ясиста  в  порiвняннi  з  iим   незаймане   дiвочим,
зворушливо чистим тiлом каменя. (Хоча збудована Мадонна досить  гарно,  це
треба признати, i окремо взяте тiло ?? може претендувати  на  вистанцi  на
першу премiю).
   Мелодiя бiскаi все густiше, виразншiе  заповню?  залу.  Зда?ться,  вона
виходить не з одного мiсця, а з усiх бокiв, зi стiн, зi  стелi,  з  кожно?
щiлини. Гунявий звук, як голос дiвчини, якiй затулено  носа,  веде  перед,
тамтам обережно час од часу робить два удари й замовка?,  неначе  легенько
пiдпиха? у спину дiв чину.
   Мадонна з синiми очима сто?ть  лицем  до  стату?,  все  нижче  й  нижче
похиляючи перед нею ясно жовту голову. Потiм ста? на одне колiно й витягу?
врiвнi з похиленою головою рожевi молодi руки Тамгам голосно,  вiадно  б'?
два рази. I зараз же дзвенить мiдь,  вихром  здiймаються  скрипки,  гунява
дiвчина розкрива? уста, випускаючи вiльнi, металiчнi, нiжнi звуки.
   Мадонна схоплю?ться з колiн, пiдкида? руки i, легко, гордо несучи груди
вперед, iде назустрiч коханому.
   1 з перших же крокiв ??, та, власне, з перших рухiв, усерединi в  Макса
щось легесенько клаца?, наче тихенько розчинилися замкненi досi  дверi  до
якогось передiлу душi. I ста? легко, затишно,  цiкаво  хвилююче.  Та  сама
бiская, яка сво?ю розхристаною похiтливiстю, сво?м  гунявим,  сифiлiтичним
цинiзмом виклика? раз у раз почування зв'язаностi, нiяковостi  й  полового
роздратування, тепер легко, нiжно проходить усередину, вроста?, злива?ться
з усiм Максом. Вона вже перестала бути бiска?ю, модерним танцем салонiв  i
кабаре. Це чудесна, зворушлива поема, що розповiда? про  вiчне  в  людинi.
Нiчого нового не каже Мадонна, все те саме: зустрiч: захват, страх, потяг,
вiддавання. Але все,  що  вона  каже,  ?  таке  необхiдне,  таке  одверте,
природне й таке невинно чисте, як  це  може  бути  тiльки  в  тварин  i  в
великому творi мистецтва. I вже вона не зда?ться  важкою  в  порiвняннi  з
"Красою", навпаки, зда?ться, що вони обидвi мають щось надзвичайно спiльне
й рiдне мiж собою. Одна сестра, кремово-бiла, непорушне  застигла  в  русi
екстазу, а друга, рожева, дихаюча, переказу? ?? мовчазну жагучу мову.
   Макс увесь витягу?ться наперед i не зводить поширених очей  з  рожевого
ритмiчного тiла. Ах, так! Ах, мила, голубко, так! Ну, ще, ради  бога,  ще!
Ото, от так! I це так.
   Кожний ?? рух, поворот, вигин тiла, кожна лiнiя наче  розв'язу?  вузлик
за вузликом у душi,  розвя!зу?  легко,  дивно,  нiжно,  викликаючи  щоразу
внутрiшнiй крик полегкостi, увiльнення й ритмiчно?, все ширшо?  та  ширшо?
радостi.
   Тамтам рiзко, часто б'?, труситься,  скажено  шарпа?ться  i,  знесилено
затримуючи темп, блаженно затиха?. Рожеве тiло в солодкiй, вдячнiй знемозi
схиля?ться перед тимiямом i ляга?.
   Макс, як  пiдкинений,  схоплю?ться,  пiдбiга?  до  Мадонни,  що  почала
пiдводитись, i бурно, вдячно, сяючи очима, простяга? ?й руку.
   - Я страшенно вам дякую! Я перший раз сьогоднi зрозумiв,  як  ображають
автора бiска?, танцюючи ?? не так, як ви Я дуже дякую!
   Мадонна з сильно, глибоко дихаючими грудьми, сидячи на  килимi,  звiвши
на нього великi,  благальнi  очi,  пода?  йому  свою  руку  й  засоромлено
посмiха?ться. I видно, що ?й пiд його поглядом страшенно соромно й солодко
вiд сво?? наготи, яку вона носила iак легко й просю, як одежу.
   Макс, не помiчаючи цього,  сильно  струшу?  теплу,  трохи  вогку  руку,
поверга?ться п iде знову до лопуха, йому нiяково,  але  загонисто  весело.
Рiзнофарбнi  обличчя  посмiхаються,  ворушаться,   спiшать   до   Мадонни,
проводжаючи ного насмiшкува тим поглядом Сузанна з чудним блиском  в  очах
сто?ть бiля лопуха.
   - Ну, що? Непристойно? Га?
   О нi, цього вiн не може бiльше сказати. Про цей танець цього  нiхто  не
смi? сказати. Хто вона?
   Сузанна пильно, насмiшкувато й чудно водить поглядом по лицi Макса.  Де
дiлась умисна розвезенiсть,  нахабнувата  недбалiсть,  виклик,  примруженi
очi? Очi промiняться, блискають, у плечах енергiя, рiшучiсть. Ех,  давайте
тепер йому ворогiв! Ах,  Максе,  ах,  експансивний,  запальний,  мiнливий,
бурний хлопчиську! Узять би тебе отут при всiх  за  твою  дику,  прекрасну
голову й боляче боляче укусить у проклятi губи!
   - Хто вона? Гм. Цiкаво? Зачепила? Вона... Рiта Менцель
   Рiта Менцель?! Так це вона Рiта Менцель?!  Нова  балетна  знаменитiсть?
Ах, он вона яка!
   Макс  озира?ться,   але   нова   знаменитiсть   уже   оточена   старими
знаменитостями, i бiльше не видно синiх благаючих очей Мадонни i спiвучого
рожевого тiла, яке стало таким рiдним. Шкода Але все одно, спасибi  ?й,  -
тепер вiн може говорити з Сузанною як с л i д, не  так,  як  iзбирався,  а
так, як танцювала та, - просто, чисто, одверто й по-людськи.
   Вiн поверта?ться до Сузанни. Коли вона не дуже занята, вiн прохав би  в
не? декiлька хвилин для розмови. Тiльки декiлька хвилин. I десь  у  iншому
мiсцi, не серед цього натовпу.
   Сузанна мовчки, не перестаючи чудно посмiхатись, рушiче бере  його  пiд
лiкоть i веде з залу. В зеленому  салонi  вона  на  хвилинку  зупиня?ться,
дума? i, посмiхнувшись, веде праворуч до низеньких дверей.  Макс  слухняно
йде за нею, весь час почуваючи ?? голу, налягаючу на його  лiкоть  руку  i
ждучи моменту, щоб увiльнитись од не?.
   - Ну, прошу.
   Але в кiмнатi зовсiм темно. I вмить уся вона, як величезний лiхтар  без
ламп, засвiчу?ться жовтогарячим свiтлом. Зда?ться, з  усiх  куткiв  зiйшло
палюче лiтн? сонце i, невидне для ока, залило всю кiмнату пекучим  вогнем.
Угорi пiд круглою стелею воно -  як  лiтнього  ранку,  внизу  -  як  перед
вечором.
   Макс швидко, вражено дивиться на Сузанну.
   Вона з невинним, лукавим i насмiшкуватим виглядом пово  дить  рукою  до
широко?, низько?, укладено? масою подушок канапи й уклоня?ться.
   -  Будь  ласка.  Я  вибрала  найбiльш  вiдповiдне   мiсце   для   нашо?
пресерйозно? справи. Правда?
   Це - "каплиця Афродiти". Посерединi сто?ть лицем до канапи  ??  фiгура,
роботи омне?ста Лiнде,  -.похiтливо  гарний  соковитий  образ.  На  стiнах
висять найкращi речi старого й нового еротизму. В кутках стоять старовиннi
вази в формi фалусiв i скульптури, яких прилюдно не можна було  виставити.
I те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця  заповнена  ними  й
погляд неодмiнно мусить натикатись на них, що свiтить лiтн?, пекуче сонце,
- все це зразу обхоплю? душним, непо-кiйним, п'яним духом.
   - Будь ласка. Прошу.
   I Сузанна знову поводить голою рукою до канапи Бiльш  нiяких  меблiв  у
каплицi нема?.
   Макс, заклавши лiву руку в кишеню, лiнивим i недбалим кроком  пiдходить
до канапи й сiда? на не?. Спинки нема?, через те вiн  пiдмощу?  пiд  спину
декiлька подушок i спира?ться на них. Добре, вiн може й тут балакати  так,
як вiн хоче, а не вона. Властиво,  i  балакати  нема  чого.  Треба  тiльки
по-дружньому, просто, щиро подати ?й  руку,  подякувати  за  все  добре  й
попрощатись. Так вiн i хотiв зробити. Так вона й повинна була зрозумiти  з
усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозумi?!).  Але  вона
не схотiла зрозумiти. Добре. Вона озбро?лась  каплицею  Афродiти  Чудесно.
Вiн може й тут прийняти бiй.
   Сузанна не сiда? поруч iз Максом. Вона спира?ться спиною  об  п'?дестал
Афродiти, нiби шукаючи  в  не?  оборони  й  пiдтримки.  Мармурова  богиня,
знеможено вiдкинувши торс назад, з сласно-блаженним усмiхом дивиться згори
на Макса. I груди ??, живiт i стегна, зда?ться, дихають солодкою втомою. I
пiд нею розiп'яла на п'?десталi  матово-бiлi  руки,  вузькi  на  кiнцях  i
широкi та повнi бiля плiч, ?? приклонниця.  У  срiбно-бронзовiй  блискучiй
лусцi, як морська царiвна, вона  злегка  похиту?ться  всiм  тiлом,  неначе
всерединi ще танцюючи бiскаю. I гола, туга, блискуча пiд  гарячим  свiтлом
нога то блиска? бiло молочною смугою,  то  хова?ться  пiд  лускою.  А  очi
телицi вогко, свiжо й iронiчно ласкаво не перестають посмiхатись.
   I раптом Максовi невiдомо з чого пригаду?ться, що  в  цiй  каплицi  вiн
уперше поцiлував Сузанну. Там, бiля то? групи лесбiйок. I,  вириваючись  з
обiймiв, Сузанна боляче вкусила його за шию.  Сьогоднi  ?й  не  доведеться
кусатись. I взагалi, не доведеться бiльше нi кусатись, нi...
   - Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.
   Макс  зупиня?ться,  силкуючись  подивитись  на  не?  якомога  простiше,
сердечнiше та спокiйнiше, i, замiсть того,  байдуже  й  недбало  примружу?
очi.
   - Нам треба рiшуче й остаточно попрощатись i розiйтись, Сузанно.
   Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само  вогко,  насмiшкувато  й
мовчки дивиться на нього. А зi стiн, зi скульптур, з усiх  бокiв  одверто,
настирливо, неначе в змовi з нею, лiзуть в очi  йому  оголенi,  знеможенi,
оскаженiлi, раюючi, спочиваючi тiла.
   I те, що вона, Сузанна, сто?ть i дивиться на них, дивиться  при  ньому,
це особливо здiйма? душним, нестерпним хвилюванням.
   Макс заплющу? очi. Власне, йому б треба пiдвестись, потиснути ?й руку й
пiти собi геть, - все сказано. Але тiло млосно, важко лежшь,  i  нема  сил
рухнути його. Вiд мовчання Сузанни серце почина? глухо,  холодно  й  важко
стукатись об груди.
   - Я жду вiдповiдi.. - одкинувши  голову  назад,  iз  заплющеними  очима
хрипко каже вiн, сам почуваючи сором од сво?х дурних, нещирих i зраджуючих
його слiв i в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.
   Сузанна помалу, повiльно пiдходить до нього, заходить збоку  i,  раптом
нахилившись, коротким клюючим поцiлунком швидко  торка?ться  його  уст.  I
зараз  же,  вiдхилившись,  одсува?ться   й   прилипа?   до   стiни,   знов
погойдуючись.
   Макс розплющу? очi й помалу поверта? до не? голову. Згори вниз дивиться
мовчазне, смiхотливе, порожевiле лице пiд  каскою  волосся,  а  в  розрiзi
сукнi ритмiчно, нестерпно-бiло руха?ться сильна, струнка нога.
   Макс раптом пiдводиться,  ста?  на  ноги  i,  зiтхнувши,  простяга?  до
Сузанни руку.
   - Ну що ж. Коли iншо? вiдповiдi нема,  треба  задовольнятись  i  такою.
Прощай, Сузанно. Вибач менi, коли чим був тобi непри?мний, i дякую за  все
добре вiд тебе.
   Сузанна помалу бере його руку в обидвi сво? й почина? нiжно гладити ??.
Макс пробу? потиснути одну з них i визволити свою, але вони  не  пускають.
Вони тихенько, але настiйно притягують ?? до себе  ближче,  цi  двi  голi,
нестерпно-бiлi руки, зовсiм близько, так що треба ступити один  крок,  щоб
не перехiлитись усiм тiлом.
   - Ти... милий Чу?ш ти?
   Макс посмiхасiься.?й треба вже йти, гостi будуть ображенi. I з  й  йому
треба.
   - Ти... милий. I дурний. I любий. I прекрасний. Чого ж ти хочеш бiльше?
Ну?
   - Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати  собi
нудьгою вiд цих балачок останнього  нашого  побачення.  Я  знаю,  чого  ти
хочеш, ти зна?ш, чого я хочу. Нi ти, нi я не можемо того зробити, що  хоче
другий. Це - не наша вина. Такi ми ?. Так нас зробило  життя.  Нема  ради.
Треба, значить, iз тим помиритись.
   Хвилювання принишкло. Стало сумно й  тихо  вiд  сво?х  слiв,  i  вперше
виника? справжн? переконання,  що  це  -  кiнець.  I  те  саме  серце,  що
тiльки-но  душно  й  трудно  стукалось  об  груди,   самотньо   й   тоскно
стиска?ться. Сузанна швидко випуска? його  руку,  пiдходить  до  канапи  й
сiда?, щiльно закривши розрiзи сукнi. Рукою поводить бiля себе поруч.
   - Сядь.
   Макс помалу крутить головою. Не треба бiльше балачок, не треба  зайвих,
непотрiбних дискусiй. Вiн хоче пiти вiд не? от iз цим враженням ??  теплих
плiч, вогких очей, з враженням прекрасно?, бажано?, хвилюючо?  женщини,  а
не... не переконано? капiталiстки.
   - Сядь, я тебе прошу!
   Макс iзнизу? плечима й сiда? з краю канапи,  незручно  повернувшись  до
Сузанни всiм тiлом.
   Вона знову бере його руку. Добре, коли вiн хоче, вони розiйдуться.  Але
це - непотрiбне. Вiн усе одно вернеться до не?. О так, напевне!  I  хутко.
Вiн iз упертостi обманю? й себе, i iнших. Вона хоче  сказати  всю  правду,
хоч це, може, i не розсудливо, бо пiдiгрi? його впертiсть. Але  все  одно.
Вiн.-.уже не  той,  що  був,  коли  вони  зазнайомилися  в  музе?.  Дикий,
фанатичний, непримиренний соцiал-демократизм його вже, слава  богу,  спав,
як спада? висока температура при небезпечнiй хоробi.
   Макс помалу, але рiшуче визволя? свою руку. Сузанна  пробу?  задержати,
але, посмiхнувшись, випуска?.
   Криза минула щасливо. Вiн може посмiхатись, скiльки хоче,  але  факт  ?
факт. Першою ознакою того ? те,  що  вiн  iпочав  розумiти  красу.  О,  не
класичну, а живу, житт?ву, буденну. Сьогоднiшня бiская була iспитом,  який
вiн склав блискуче. А ще пiвроку тому вiн  сказав  би,  що  пролетарiатовi
наплювать на всi цi викрутаси випещених ледарiв.
   - I тепер скажу!
   Розумi?ться, вiн скаже! А як же iнакше?  На  першому  мiсцi  амбiцiя  А
потiм правда, логiка i... i щастя, як сво?, так i... iнших.
   - При чому ж тут амбiцiя?
   Ах, на жаль, при всьому. Насамперед при тому,  що  Мако  Штор  не  може
понизитись до того, щоб йоiо жiнка мала бiльше грошей, нiж вiн. О, тут усi
прекраснi теорi? про дружбу, товариство чоловiка й жiнки  повиннi  поштиво
уступитись перед амбiцi?ю мужчини.
   Макс зiтха? й проводить рукою по чолу. Так, розумi?ться, iнакше вона  й
не може собi пояснити його поведiнку.
   Та в жертву цiй злiй, себелюбнiй богинi приноситься навiть своя  власна
теорiя. Так, так!  Соцiал-демократична  партiя  зовсiм  не  ставить  сво?м
членам вимог, щоб вони не мали ма?ткiв, щоб одрiкались усiх радощiв життя,
щоб зневажали красу. Багато було й е видатних соцiалiстiв, якi  мали  сво?
фабрики, мали великi капiтали. Це не заважало ?м бути  навiть  проводирями
партi?. Та вiн сам, напевне, може не одного свого товариша  назвати,  який
ма? сво? фабрики, вiлли, авто,  аероплани,  який  цiнить  i  любить  красу
життя. Нi? Неправда?
   Макс несподiвано голосно  смi?ться,  сильно  скудовчивши  обома  руками
волосся. Це чудесно! Нi, це просто знаменито. В каплицi  Афродiти  Сузанна
Фiшер да? iндульгенцiю проводирям соцiал-демократiв.
   - Хiба неправда? Нi?
   - О, правда! Iстинна правда!
   Боже, якi прекраснi дитячi зуби в цього великого, плечистого  чоловiка!
I який хлопчачий милий рот. I який вiн сам увесь iз цим розпатланим  чубом
- хлопчинка, маленький хлопчинка з усiма сво?ми  соцiалiзмами,  впертiстю,
смiхом.
   А коли правда, то, значить, тiльки амбiцiя сто?ть на перешкодi  ?хньому
шлюбовi? Нi? Треба ж бути логiчним i правдивим. I  не  треба  мучити  себе
i... других. Чого вона хоче вiд нього? Мати його всього. Бiльше нiчого.
   - Але це ?дине неможливо, Сузанно.
   Сузанна пильно дивиться на  його  стомлено  вiдкинену  назад  прекрасну
голову з заплющеними очима й тихенько накрива? його сперту об канапу  руку
сво?ю рукою.
   Це можливо. Йому тiльки треба помиритися з  фактом,  що  в  не?  бiльше
грошей, нiж у нього. Та й годi. Тодi все було б можливе. Вони побрались би
й ви?хали собi геть iз Берлiна. Вони могли б навiть змiнити iм'я,  коли  б
йому не хотiлось, щоб знали, хто вiн. Вони зникли б на  рiк,  два,  п'ять,
скiльки йому хотiлось би. Вiн гада?, що ?й неможливо було б жити без цього
товариства? З ним - можливо. Для  нього  вона  може  вiдмовитись  од  усiх
людей. Але не вiд краси Бо життя - справжн?, реальне життя -  ?  в  красi,
через красу i для краси. Поза красою нема  нiчого,  то  все  -  нереальне,
несправжн?. Вiчне тiльки краса. Соцiалiзми, партi?, справедливiсть, наука,
газети, фабрики -  все  це  часове,  мiнливе,  i  все  тiльки  засоби  для
осягнення краси. I багатство теж. Але без багатства не може бути  краси...
А як могло  б  бути  гарно!  Вони  мали  б  собi  повiтряно-водяну  вiллу.
Невеличку, але з усiм, що треба для життя, краси  й  кохання.  Вона  б  ??
носила вiд краю до краю землi, водою й небом. Вони  зупинялись  би,  де  б
хотiли,  на  снiгових  верхiв'ях  гiр,  у  лiсах  Iндi?,  серед  моря,  на
якому-небудь безлюдному крихiтному острiвку, на якому  тiльки  птицi  зупи
няються спочивати.  Всi  найкращi,  найблагословеннiшi  мiсця  землi  вони
обдивились би, i кожна посмiшка земно? планети була б  на  вiвтар  ?хнього
кохання. Все, що може дати людська творчiсть,  технiка,  наука,  все  вони
мали б до сво?х послуг .Вiн мiг би писати  книгу  про  красу.  В  нього  ?
мистецький хист, так, так, вона з тих невеличких його  газетних  статейок,
що вiн пише у сво?х газетах, помiтила це давно. I ця його праця була б  на
вiть для його соцiалiзму цiннiша, кориснiша за мiльйон статей його.
   Сузанна нiжно, обережно, як хорому, гладить руку Максовi й мовчить,  не
зводячи пильних великих очей з його голови.
   Макс не руха?ться. В очах сто?ть жовта тьма. Треба  встати  й  пiти.  I
тепер уже, дiйсно, або зовсiм, назавсiгди пiти, або  зовсiм  i  назавсiгди
лишитись. I нiколи цi?? жiнки не бачити, нiколи бiльш не почувати на  собi
цi?? руки, цих насмiшкуватих, обiцяючих, лукавих,  теплих  i  часом  таких
вiдданих, таких люблячих очей. Очевидно, справдi ж любить, бо на  якого  ж
бiса вiн, голодранець, нiчим не видатний, нiкому не  вiдомий,  здався  ?й,
коли вона може вибрати собi найкращого з знаменитих, видатних, близьких ?й
людей?
   Сузанна  обережно,  стараючись  робити  якомога  менше   руху,   неначе
пiдкрадаючись до метелика, пересува?ться ближче до Макса. Погладивши  знов
його руку, вона бере ?? i, тихенько пiднявши, кладе собi на  колiно.  Рука
покiрна, млява й важка, як у сонного. Пальцi - як горбом лягли, так  i  не
рухаються, не виправляються на м'якiй,  гнучкiй  круглостi  ноги.  Сузанна
тихо, нiжно надушу? ?? й важко прикрива? згори сво?ю рукою.
   Внизу матово смуглявих лиць Макса виступають  двi  невеличкi,  червонi,
гарячi  плямки  Густi,  загнутi  на  кiнцях  вi?   по   чинають   легенько
здригуватись, дихання ста? глибше, труднi ше, а в  пальцях  руки  вже  вже
чу?ться життя, непомiтне, без руху.
   В каплицi сто?ть чуйна,  напружена  тиша.  Ледве  чутно  про  сочуеться
глухий гуркiт мiста Афродiта з сласно  знеможеною  iюсмiшкою  непорушне  й
уважно слiдку? за двома мовчазними людьми.
   Раптом Макс розплющу? очi, понуро, важко зупиня? ?х на Сузаннi,  якийсь
мент сидить так i, знявши свою руку з ?? колiна, швидко вста?.
   - Ну, я мушу йти. Прощай, Сузанно!
   Сузанна нахиля? голову, витягу? вздовж колiн оголенi,  безсилi  руки  й
мовчить.
   - Прощай, Сузанно. Менi треба йти. Вона пiдводить на нього сво?  темнi,
чистi, вогкi очi й лагiдно, болiсно !посмiха?ться.
   - Прощай... - ледве чутно шепоче.
   Макс, жорстоко хмурячись i покушуючи правий бiк  нижньо?  губи,  рiшуче
простяга? ?й руку. Сузанна, як молячись на нього, помалу бере руку,  слабо
дотиску? й несмiло пита?:
   - Ти не поцiлу?ш мене?
   I болiсна, здивована,  лагiдна  посмiшка  так  незвично,  так  чудно  й
роздираючо-боляче сто?ть ?й на свiжих, смiло й гарно розгорнених устах.
   Макс раптово нахиля?ться до пiднятого до  нього  лиця,  незручно  лiвою
рукою обiйма? каску волосся i припада? до цих  уст.  Вони  м'яко,  покiрно
подаються i зразу ж усi?ю  м'якiстю  сво?ю  всмоктуються  в  його.  Голова
Сузанни помалу почина? перехилятися назад, тягнучи за собою голову  Макса.
Вiн пада? поруч iз нею  на  канапу.  I  зараз  же  скажено,  з  ненавистю,
вп'явшись руками в голi, гарячi плечi, сильно кида? ?? голову в подушки  i
притиска? устами уста. I цi плечi, i уста, i руки, i  груди,  -  все  тiло
затихло-покiрне, мовчазне, кричить пекучим хвилюванням.
   I раптом  по  всiй  каплицi  розкочу?ться  страшенний  гуркiт  i  трiск
розбитого посуду. Макс i Сузанна на мент застигають,  потiм  Макс  швидко,
злякано пiдводиться й озира?ться. На мармурi пiдлоги  лежать  пiдставка  й
черепки вази - Макс звалив ?х ногою.
   Сузанна пада? знов на подушки й жадно, нетерпляче, жагуче простяга?  до
Макса руки.
   Але вiн похапцем злякано витяга? годинник й дивиться: пiв на восьму.
   - Я мушу йти!
   - Ах, нiкуди ти не пiдеш! Iди сюди.
   - Я мушу йти. Я не можу. Я мушу. Але я ..
   Вiн зупиня?ться, а Сузанил вся напружено застига?.
   - Але я через двi години прийду чнов. Хочеш?
   Сузанна сiда? й важко, серйозно, допитливо зупиня?  в  його  очах  сво?
затуманенi, обважнiлi й ще темнiшi та вогкiшi очi.
   - Але ж прийдеш?
   - Прийду.
   - Напевне?
   Макс мовчки пiдходить, брутально бере ?? за голову,  поверта?  до  себе
вгору i з ненавистю, одча?м, пекучою стогнучою  радiстю  впива?ться  в  ??
спухлi, сласно розгорненi уста.
   Вiдiрвавшись, вiн круто вiдверта?ться  i,  переступивши  через  черепки
розбито? вази, не озираючись, пригладжуючи волосся, виходить iз каплицi.
   А Сузанна, напiвлежачи, з пом'ятою срiбно-бронзовою лускою, з оголеними
ногами й iз переможною, любовно-трiумфуючою  посмiшкою  на  спухлих  устах
дивиться йому вслiд.
   ***
   В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi
хмарини. Садiвник Йоганн, широко розставивши ноги й держачи  обома  руками
кишку бiля живота, пуска?, як хвiст комети, сталеву, шипучу дугу води.
   На дзвiницi червоненько? церковцi годинник  задумливо  ви  бива?  вiсiм
годин.
   I тiльки затиха? восьмий удар, князiвна Елiза рiшуче вiдходить од вiкна
i з похмуреними широкими бровами, з  гордим  викликом  у  закиненiй  назад
головi, вся блiда, з поблiдлою, хижою губкою й загостреним кiстяним овалом
виходичь iз салону. Зеленi очi ледве-ледве торка? усмiх.
   З цим самим виглядом увiходить i до кабiнету графа. I всiм зiбраним  од
одного погляду на не? ста? ясно, що екстреннс  зiбрання,  дiйсно,  мабуть,
потрiбне, щось непевне з принцесою.
   Князь Шванебах просить дозволу розпочати засiдання, i принцеса зараз же
забира? слово.
   Вона говорить тихо, спокiйно, рiвно тримаючи голову. Але  який  чудний,
недобрий, який сiрий, iз тьмяним,  придушеним  блиском  спокiй  ??.  I  як
несподiвано, чудно й моторошно слуха ти те, що вона каже!
   Нефарбованi, дегенеративно-расовi обличчя переглядаються  непорозумiло,
з тихим ляком i тривогою. Невже це говорить принцеса Елiза?!
   А принцеса нiби нiчого не помiча?.
   Отже, iз сказаного висновки ?? такi. Боротьба нерiвна.  Один  противник
ма? всю зброю, яку тiльки може дати  сучасна  цивiлiзацiя,  цебто:  армiю,
полiцiю, банки, фабрики,  залiзницi,  пресу.  Другий  -  тiпькi  спiвчуття
народу, традицi?, iсторiю i правду.
   Друге.  Мiжнароднi   позицi?   першого   противника   безмiрно   кращi.
Плутократiя органiзу?ться по всьому свiтi.  Чутки  про  об'?днання  банкiв
усього свiту в "?дину Республiку Землi"  -  не  теоретичнi  мiркування,  а
пiдготовлений i майже довершений факт, який  потребу?  тiльки  оформлення.
План обеззбро?ння всього свiту, знищення армiй  -  це  ?  пiдiрвання  всiх
надiй аристократi?.
   Отже: одверта, груди на груди боротьба - неможлива.  Це-утопiя,  казка,
самообман. Треба тверезо дивитися  в  очi  фактам.  Потрiбнi  iншi  методи
боротьби. Треба йти в табiр ворогiв. Так, у табiр ворогiв. Але не так,  як
iдуть тi, що служать ?м вiрою й  правдою.  А  iнакше,  щоб  iзсередини  ?х
перемогти: приспати ?х, опанувати ?хньою збро?ю й одного моменту задушити.
Хитрiстю, обманом, пiдступом треба ?х узяти. Це - теж зброя, яко? й можна,
i треба вживати там, де нема? iншо?.
   Порть?ри на вiкнах  щiльно  позапинанi;  за  дверима  вiрно  й  надiйно
стереже Ганс Штор i новий льокай-детектив; принцеса  говорить  пiвголосом.
Але нефарбованi, сухi, стривоженi обличчя скоса поглядають i на  вiкна,  i
на дверi, i на принцесу.
   Розумi?ться, йти з такою метою в табiр ворога рiч небезпечна,  вiдважна
й саможертовна. Хто йде туди, той на якийсь час приносить  у  жертву  свою
честь, гiднiсть, гордiсть, а може, i друзiв. Але  велике  дiло  вимага?  й
великих актiв.
   Принцеса робить маленьку паузу. Малесеньку, крихiтну паузу, щоб набрати
тiльки бiльше повiтря у груди.
   I от вона, князiвна Елiза, рiшила присвятити себе такiй жертвi.  Банкiр
Мертенс  через  свого  особистого  мiнiстра  охорони,  графа  Адольфа  фон
Елленберга, зробив ?й пропозицiю бути його жiнкою.
   Постатi  в  фотелях  роблять  рух  i  потiм  одразу  всi  застигають  -
надiружено-непорушнi, з неклiпаючими, повстромлюваними в  принцесу  очима,
як у фотографа в момент знiмання.
   Вона на цю пропозицiю показала графовi Адольфовi фон Елленберговi дверi
Але, обдумавши всю ситуацiю, приходить до рiшення прийняти пропозицiю  пiд
умовою, що банкiр Мертенс стане президентом Республiки Землi. От  це  все,
що вона ма? заявити шановному зiбранню
   Постатi, як одпущенi фотографом, дають  собi  волю  рухатись.  Але  рух
?хнiй тривожний, зляканий, повний непорозумiння й приголомшення.
   Старий граф Елленберг важко пiдводить сво?  широке,  костисте  тiло  i,
заклавши руки за спину, незвично швидко ходить попiд  стiною,  заставленою
книжками.  I  похилена  голова  похиленi  плечi,  похилена  спина  -   все
розгублено i вражено посмiха?ться.
   Засушений, жовтий, рiвний князь Шванебах, як попсований апарат, швидко,
точно, безупинно ставить олiвцем на чистому паперi ряд рiвних,  сухих,  як
вiн сам, лiнiй.
   Герцог  бравншвайзький,  куценький,  лисий,  iз  кучерями  жовто-рудого
волосся з бокiв веснянкувато? лисини, почервонiв так, що вуха  горять,  як
два  жовто-червонi  лiхтарi.  Вiн  не  розумi?  iпри-нцеси.   Нехай   йому
великодушно й милостиво  про  стять,  але  вiн  абсолютно  не  розумi?  ??
свiтлостi. Вiн просить, вiн блага? роз'яснити йому справу.
   Будь ласка, принцеса готова з охотою дати всi пояснення.
   I очi ??, звуженi та жорстокi, i загострене пiдборiддя, i  хижа  верхня
синювата губка, - всi готовi дати пояснення. Будь ласка.
   Старий граф зупиня?ться пiд бюстом Шiллера i з-пiд  стрiхи  жовто-сiрих
брiв пильно, тяжко дивиться до столу на принцесу.
   Як ?? свiтлiсть гадають: чи такий акт ?? свiтлостi  не  буде  страшним,
фатальним ударом по всiй ?хнiй святiй,  великiй  справi?  Чи  не  буде  це
величезним, на весь свiт, актом капiтуляцi?? Чи не викличе вiн  у  ворогiв
трiумфу й зловтiхи, що скрiпить ?х, а в прихильвикiв - пригнiчення,  горя,
суму й сорому, що ще дужче знесилить ?х? Як гадають ?хня свiтлiсть?
   ?хня свiтлiсть, принцеса Елiза, гада?, що дещо  з  цього  буде.  Вороги
трiумфуватимуть. Але трiумф ?хнiй - завчасний. Що ж  до  прихильникiв,  то
обов'язок ?? друзiв дати ?м зрозумiти, що ?? вчинок не обурення, не сорому
i не зневаги вiд них заслугову?, а  розумiння,  пiдтримки  та  вiдповiдно?
тактики.
   Так. Гм. Так. А чи не думають  ?хня  свiтлiсть,  що  це  буде  страшною
образою пам'ятi ?? великих батька й брата,  що  вмерли  вiд  руки  банкiра
Мертенса? Хай ?? свiтлiсть не вiзьме цих слiв за зле А  так,  у  сутi,  по
совiстi...
   Старий граф фон Елленберг одверта?ться, робить два кроки й зупиня?ться,
пильно дивлячись у пiдлогу.
   Принцеса Елiза ще вище пiдводить червону голову й погорд ливо,  холодно
насува? важкi вiястi повiки на очi. Нi, вона так не гада?.  Ця  цiль,  яка
ставиться, не може бути образою. В цю ж цiль увiходить i...  i  вшанування
пам'ятi батька та брата найлютiшою помстою ?хньому вбiйниковi.  Коли  вони
можуть усе бачити з домовини, вони повиннi благословити ?? на  цю  нелегку
мiсiю.
   Герцог бравншвайзький витира? густий пiт  iз  червоного  веснянкуватого
чола. його очi рудого  теляти,  великi  й  добрi,  в  жовтих  густих  вiях
напружено клiпають.
   Так Гм. Розумi?ться, мiсiя нелегка. Нехай ??  свiтлiсть  простять  йому
його нерозумiння, але вiн таки  не  розумi?,  як  можна  заволодiти  силою
противника, хоча б отак пройшовшi? в його табiр? Як можна однiй, десятьом,
двадцятьом особам захопити цiлий громадський лад, цiлу систему,  яка  й  ?
силою противникa? Як, на милость господню?!
   Обличчя напружено i з тривожною цiкавiстю проводжають слова  куценького
герцога до принцеси: як?!
   Принцеса й на це ма? вiдповiдь, таку саму  точну,  стислу,  обдуману  й
холодно-гордовиту, як i попереднi.
   Лад противника ? попсований ним той громадський i державний  лад,  який
вiн захопив у справжньо?, народно? монархi? його не мiняти треба, а наново
виправити. Як його попсували десять, двадцять одиниць, так  iншi  двадцять
осiб можуть його виправити. Iсторiю роблять великi сильнi одиницi.
   Так. Гм. Але невже невже ?? свiтлiсть зможе стати дружиною,  справжньою
дружиною цього банкiра?! Нехай ?? свiтлiсть милостиво вибачать, але це  не
вмiщу?ться в головi, це- богозневага, це протиприродне.
   Принцеса Елiза мовчки дивиться на герцога бравншвайзького, i  неохочий,
важкий усмiх проходить по ?? жорстко стиснених устах. На це вона вiдповiдi
не да?.
   I  раптом  iз  фотеля  бiля  вiкна  пiдводиться  чорна,  глухо  до  ши?
застiбнута постать ?пископа i помалу, з урочистою  задумою  в  усiх  рухах
пiдходить до принцеси. Голова його вся сива, але брови густi, чорнi  й  на
голених щоках  синюватiсть  брюнетiв.  Банькатi  жовтуватi  очi,  обведенi
фiолетовими западинами, дивляться строго, проникливе.
   Вiн теж хоче сказати ?? свiтлостi декiлька слiв.
   Принцеса ввiчливо злегка поверта?ться до нього, скиду? на нього зеленим
поглядом, i жорсткiсть та сухiсть ?? лиця стають iще виразнiшi. Вона хита?
головою, - будь ласка, вона готова слухати.
   ?пископ пiдводить суху, сiрувату руку й тихим голосом каже:
   - Так, ваша свiтлосте, те, що ви  задумали  зробити,  ?  протиприродне,
неймовiрне, страшне. I всi уваги вельмишановного герцога зовсiм слушнi.
   Герцог, сперши голову на руку, сумно й журно хита? нею. Принцеса сидить
рiвно, нерухомо, спустивши очi на тiсно складенi на колiнах руки.
   - I багато ще iнших уваг i питань, ваша свiтлосте, ро?ться в головi  од
вашого намiру. Серце стиска?ться горем,  болем,  пекучою  образою.  Жертва
бiльша за жертву Авраама, що хотiв  принести  боговi  свого  сина.  Подвиг
бiльший за подвиг Юдiти, що пiшла також у табiр ворога.
   ?пископ на мент зупиня?ться,  поверта?ться  до  зiбрання  i  тим  самим
повiльним, строгим, урочистим голосом пита?.
   - Але, мо? панове, хто  посмi?  тепер  сказати,  що  подвиг  Юдiти  був
нелюбий богов?
   Герцог бравншвайзький переста?  сумно  кивати  головою  й  непорозумiло
дивиться на строге, з загнутим носом  i  чорними  бровами  лице.  Принцеса
швидко зирка? скоса вгору до ?пископа й так застига?.
   - Хто, мо? панове, крiм бога, посмiв би був зупинити руку Авраама? I чи
не був син самого бога  принесений  у  жертву  за  людей?  Чи  не  був  це
протиприродний, богозневажний, страшний i неймовiрний учинок? Але хто смi?
сказати, що вiн був непотрiбний? Так, ваша свiтлосте, страшну,  неймовiрну
жертву ви  збира?тесь  принести  свойому  народовi.  Але  дозвольте  менi,
смиренному слузi всевидного, з болем, горем i побожним сумом  благословити
вас на не?. Дозвольте схилити мою  посивiлу  голову  перед  вашою  великою
душею, перед вашою великою силою, даною вам од бога, i возрадуватись  усiм
старим серцем сво?м, що може бути й за  наших  страшних  часiв  таке  чудо
геройства i свято? самопожертви.
   Однотонне, рiвно-бiле, як iз матово? порцеляни, лице князiвни з  кожним
словом ?пископа налива?ться життям, теплi?, вiдта?,  м'якша?,  вкрива?ться
тiнями рум'янцю.
   ?пископ так само строго,  повiльно,  врочисто-низько  схиля?ться  перед
принцесою, торкнувшись пальцем  пiдлоги.  Принцеса  швидко  вста?  i,  вся
змiнена, блискаючи вогкiстю очей, палаючи волоссям i рум'янцем,  така  вся
зразу молода, юна, пiднята, простяга? руки ?пископовi.  Вона  така  вдячна
йому. Вона така рада. Ах, вона така рада!
   Вiн побожно й повiльно цiлу? цю руку, а срiбно-сива голова  його  рiзко
вирисову?ться на фонi чорного шовку принцеси.
   Зiбрання ошелешене. Князь Шванебах переста? штрихувати папiр i  мовчки,
непорушне дивиться на ?пископа й князiвну -  апарат  цiлком  зiпсувався  i
став.  Герцог  бравншвайзький,  одвiсивши  долiшню  губу,   часто   клiпа?
жовтовi?ми телячими очима, як вiд порошинки.
   Голови тривожно, схвильовано шепочуться, i в князя  Шванебаха  по  лобi
рясно-рясно зiбралися здивованi, розгубленi зморшки.
   Старий граф Елленберг iз закладеними назад руками, зiгнувшися, сто?ть i
суворо, роздумливо дивиться поперед себе, неначе не знаючи - ступати  йому
на небезпечну кладку чи нi.
   Але князь Шванебах направля?ться й функцiону? далi. Вiн обережно стука?
олiвцем об стiл i просить до порядку. Принцеса  сiда?  на  сво?  мiсце,  а
?пископ верта?ться до камiна. На хвилину наста? тиша.
   Але трудно бути порядковi там, де мова мовиться про такий  неймовiрний,
страшний непорядок.
   Нi, зiбрання не може згодитися з його преосвященством паном  ?пископом.
Розумi?ться, Юдiта, Авраам, Iсаак, - все це зворушливе, величне з  погляду
релiгi?, намiр принцеси дiйсно заслугову? на всякий подив i  пошану,  але,
на жаль, бiблiйнi часи давно минули i, взагалi, справу треба розглядати не
з релiгiйного, а з полiтичного й сучасного погляду. Зiбрання  взяло  б  на
себе незмiрну вiдповiдальнiсть, коли б не зважило всiх можливих  наслiдкiв
од цього (безумовно, геро?чного, надзвичайного, але мало  обгрунтованого!)
плану.
   Принцеса знову вирiвню?ться, знову пiдборiддя ста? гостре, знову повiки
гордовито й холодно лягають на очi. Вона слуха? всiх по черзi й уже нiкому
не вiдповiда?. Потiм пiдводиться i, злегка торкаючись рожевими  пучками  з
обточеними довгими нiгтями краю столу, тихо каже:
   - Як так, то я сама беру на себе  вiдповiдальнiсть  перед  богом,  мо?м
народом i мо?м родом. Прощайте, панове. Дуже менi шкода, що  ми  не  могли
сьогоднi порозумiтись. Але я певна, що колись ми ще порозумi?мось.
   Вона велично хита? всiм головою, окремо тепло i  привiтно  посмiха?ться
до ?пископа i, скляно пошелестуючи шовком  сукнi,  виходить  iз  кабiнету.
Голови низько й поштиво схиляються перед нею.
   I тiльки зачиняються за принцесою дверi, князь  Шванебах  сухо,  твердо
стука? олiвцем по столу i просить обмiркувати ситуацiю, яка може скластися
у зв'язку з намiром принцеси.
   Але що ж можна мiркувати? Можна зiщулитись перед ударом  i  ждати  його
Можна вгадувати всю страшну шкоду, але що зробити, щоб одвернути ii?
   Герцог  бравншвайзький  озира?ться  на   дверi,   грайливо   тарабанить
круглими, твердими нiгтями по столу й недбало пiвголосом бурмотить:
   - ?диний рятунок. забрати з дороги "нареченого".
   ?пископ суворо, негативно  крутить  головою.  Але  всi  вдають,  що  не
помiчають того. А граф Елленберг, важко звiсивши величезнi руки ч  поруччя
фоiеля, зовсiм нiчого не чу? i не бачить.
   - Так, панове Це ?диний рятунок. Iншого не  бачу.  Що  там  робить  той
Iнарак? Що ваш той Рiндель чи Рiнкель, що вiн робить у  Iнарацi?  Вiн  нам
досить багато кошту?, а щось результатiв мало.
   Шванебах iзнизу? плечима. Хто ж то може знати, що вiн там робить?  Хоча
деякi результати його роботи все ж таки були, цього  вiдкидати  не  можна.
Але "забрати" Мертенса при тiй страшнiй охоронi його -  справа  зовсiм  не
така легка. I коли Iнарак не може до цього часу справитися з нею, то ясно,
що на не? треба багато натуги й сил покласти.
   - Зараз готов пiв свого ма?тку покласти на стiл! I куценький  герцог  з
силою б'? короткою в рудому волоссi рукою по столу.
   - Пiвма?ткуi
   I вiн дивиться на всiх  поглядом,  який  каже-  ми  теж  можемо  жертви
приносити: хто за мною?
   Але за ним бiльше нiхто не йде. Насамперед сама  справа  ще  не  зовсiм
ясна, скiльки саме треба на не?: пiвма?тку, чверть, а то  й  увесь.  Князь
Шванебах повинен це вияснити з тим Рiнделем чiи  Рiнкелем.  Але  зазначити
йому виразно, що гонорар буде виданий пiсля  виконання  роботи.  Коли  вiн
дiйсно ма? вплив у Iнарацi, нехай зробить усе, щоб ця  справа  якнайшвидше
посунулась.
   ?пископ строго, непохвально крутить головою. Помилка.  Велика  помилка.
Принцеса вибрала вiрнiший шлях. Не тiльки  з  погляду  морального,  але  й
тактичного. Не треба ?й перешкоджати. Не в Мертенсi рiч, - що заслужив, то
вiн однаково дiстане. Рiч у справi. Принцеса  пiдходить  до  не?  реально,
практично й активно. Активно! А вони хочуть обмежитись  пасивними  мрiями.
Так, розумi?ться, цi мрi? - чистi, великi, святi, а принцесина  активнiсть
тяжка, болюча.
   Але вiра без дiл мертва есть.
   Слова ?пископа розкривають тугу шкуринку пригнiчення, за-мiшаннч А, нi,
нехай його преосвященство вибачить! Е, нi, коли справа ставиться  так,  то
принцесина активнiсть ? ще бiльша мрiя, утопiя, дитяча фантазiя, але з тою
рiзницею, що страшно, непоправно шкiдлива. Нi, нi, а чи iпан ?пископ дума?
про iншi сторони справи? А чи пан ?пископ передбача?, яку це деморалiзацiю
внесе в ряди аристократi?? А чи пан ?пископ дума? так, а чи вiн  пiдходить
отак?
   В  кабiнетi  б'?ться  у   стiни   заплутаний   клубок   порозпалюваних,
рiзнотембрових голосiв i довго не може розплутатись.  Старий  граф  мовчки
сидить у фотелi, важко  звiсивши  руку  з  поруччя  ?пископ  утратив  свою
поважнiсть i врочистiсть, вiн мiцно трима? куценького герцога за гудзика й
сердито доводить йому, що "китайська черва" ?  загроза  всiй  ?вропейськiй
культурi.  А  йому  в  праве  вухо  експансивний  фон  Петц  доводить,  що
експедицiя на мiсяць з  метою  добувати  радiй  ?  безглуздя,  обман  мас,
одвертання ?хньо? уваги вiд насущного, земного.
   Ганс Штор поважно, велично ходить по холу перед дверима кабiнету, i  на
мiнiстерському лицi його невдоволення. Вилетiла матка з вулiя, й без  ладу
гудуть i тикаються в стiни безпораднi бджоли.
   Але матка в цей час теж не зовсiм  спокiйно  тика?ться  в  стiни  свого
червоного салону. Душно ?й, тiсно. Де та Софi вiчно хова?ться?
   Але  Софi  вже  з  манто  сто?ть  перед  нею  й  уважно  вдивля?ться  в
закостенiле рiвно-бiле лице з вузькими, хижими, зеленими очi?ма.
   Рiвно й закостенiло сходить  принцеса  у  сад  i  чорною  тiнню,  ледве
порипуючи по пiску темно? але?, майже навпомацки  проходить  до  альтанки.
Небо густо темне, без зiр, у важких хмарах, злегка торкнутих нiчним сяйвом
Берлiна.
   Принцеса сiда? на лаву бiля альтанки. Душно, непокiйно, млосно.  Чорне,
легке, з старого мережива манто - мамина пам'ятка  -  гидливо,  нетерпляче
скида?ться з плiч.
   Настирливо-солодко пахнуть якiсь квiти збоку.  Звiдкись  здалеку  крiзь
глухий, безперестанний гуд мiста драгуюче булькають звуки рояля.
   Довго  й   непорушне   сидить   князiвна   Елiза.   I   помалу   розта?
закостенiлiсть; тихий, нiжний сум, як котки, безшумно пiдходить i  треться
об серце, муркоче. Кущi й дерева стають виднiшими, солодкий дух незнайомих
квiток незрозумiло-тепло хвилю?, а булькiтнi, самотнi, тяжнi  звуки  рояля
викликають гарячу, вогку важкiсть на очi.
   I вже не дума?ться ?й нi про герцога бравншвайзького, нi про  ?пископа,
нi про те, що так ще пiвгодини тому заповнювало всю душу. I згаду?ться  ?й
чогось, як торiк весною при?жджав до них  у  замок  син  старого  приягеля
батька з якимсь  секретним  дорученням.  Вона  з  ним  майже  нi  разу  не
говорила, але одного вечора, зустрiвшися з ним очима, почула  раптом  таку
дивну, солодку тривогу, що вся ослабла.  I  весь  той  вечiр  очi  ??,  як
навмисне, стрiчалися з його очима; душна, млосна солодкiсть облягала тiло,
вечiр здавався особливим, прекрасно-сумним. Один раз таке з  нею  було.  I
сьогоднi вона вже не пам'ята? нi лиця, нi  очей,  нi  прiзвища  того  сина
приятеля, але така сама сумна, нiжна тривога й солодка млоснiсть стоять ?й
у всьому тiлi. Хочеться цiлувати сво? руки, хочеться нарвати отих  солодко
в темнотi пахнучих квiток i сховати в них свое лице, що так чудно, дивно й
соромно пашить вогнем.
   В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi
хмарини.
   На дзвiницi червоненько?  церковцi  годинник  задумливо  вибива?  вiсiм
годин.
   Доктор Рудольф поспiша? до хвiртки, - хто зна?, може, Макс проти  свого
звичаю якраз  сьогоднi  й  не  спiзниться;  може,  вже  нетерпляче  ходить
вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. I  вже  сердиться
хлопчина, вже мружить сво? милi очi.
   Але за хвiрткою хлопчини ще нема?, i нiхто не сердиться, i  нiхто  очей
не мружить. Ну, нiчого, Рудольф собi пiдожде. Це не важно, тепер  нiщо  не
важно, крiм того, що там, у лабораторi?, кипить у  казанчику.  Ах,  кипить
воно, кипить! То що буде з того?
   I Рудольф ходить  по  саду  бiля  хвiртки,  шкандибаючи,  роблячи  ши?ю
визвольний рух, посмiха?ться,  рве  листки,  нюха?.  А  очi  йому  тьмяно,
п'яненько блищать, слухають щось у  серединi  себе.  Часом  вiн  згаду?  й
злякано шкандиба? до хвiртки, одчиня? й дивиться на вулицю.  Нема?.  Нема?
капосного хлопчини, хай йому, бiдному, добре буде! Нема?.
   I знову ходить доктор Рудольф, поводячи  ши?ю,  заганяючи  габлями  рук
волосся на потилицю. I знову злякано згаду? й вигляда?.
   Ага, нарештi! Ну, так, якась йому непри?мнiсть: лiва рука в  кишенi,  в
руках розвезенiсть, лiнива одчайдушнiсть, в очах насмiшкувата вищiсть, яка
вмить може вибухнути в бурний, клекiтний гнiв.
   Макс недбало гика? руку.  Вiн,  зда?ться,  запiзнивсь?  Ну,  вiд  цього
другого землетрусу не сталося?  Нi?  Значить,  iще  можна  жити.  А  милий
батенько не зустрiнеться в саду? Макс у даний момент ма? дуже малий  нахил
до родинних "обiймiв".
   У саду нiхто не зустрiва?ться. Тiльки шипить кишкою старенький  Йоганн,
але й вiн за кущами не бачить братiв.
   В  лабораторi?,  на  найдальшому  краю  довжелезного  столу,  кипить  у
металiчному казанчику якесь течиво. Бiля казаньа iпорозкладенi сiруватi  з
украпленими в них зеленими й срiбними плямками камiнчики. Рудольф зараз же
прожогом, як мати до колиски  дитини,  кида?ться  до  казанка,  зазира?  в
нього, нюха?, щось пiдкида?, знову нюха?, знову дипиться. Нарештi,  нiжно,
обережно, за тепломiром зменшу? вогонь i, поводячи ши?ю, немов  виплутуючи
??, верта?ться до Макса.
   Макс, розлягшись у фотелi, заклавши  ногу  за  ногу,  лiниво  й  помалу
запалю? цигарку. Вiн бачить уважний, хоч i чудний якийсь, погляд Рудольфа,
i йому хочеться ще недбалiше розлягтись,  засмiятись,  засвистiти,  -  вiд
того часу, як Рудi зна? про участь його в Iнарацi, з ним просто  не  можна
по-людськи  говорити,  вiн  iз  ним  поводиться  так,  як   поводяться   з
туберкульозним в останнiй стадi? або на побаченнi з замкненим  у  в'язницi
назверх - бадьоро, веселенько, уступливо, а всерединi -  з  вiчною  дурною
заклопотанiстю, жалем, тривогою.
   - Ну, як же там у горах? Стоять iще, не попровалювались нiкуди? А  чого
в тебе такий якийсь чудний вигляд? Га? Чи не випив ти часом?
   Рудольф весело диву?ться. В нього  чудний  вигляд?  Чи  не  випив  вiн?
Ха-ха! Ма?те собi.
   I раптом робить зляканi очi й прислуха?ться до казанка.
   Так чудний вигляд? Га? Може буть, може буть, вiн про це нiчого не зна?,
не дивиться в дзеркало. Так, так. Ну, а що новенького в Макса? От у  нього
вигляд недобрий, не чудний, а просто-таки недобрий. Зблiд, схуд, змарнiв.
   Можна було б додати, що й посмiшка Макса недобра,  i  очi  недобрi,  не
одвертi, уникливi, але не треба хлопчину сердити.
   Макс  струшу?  об  черевик  попiл  цигарки  й  примружу?  очi.  Нiчого,
поправиться.  От  один   лiкар   дуже   йому   рекоменду?   завести   собi
повiтряно-водяну вiллу, каже, що чудесно вилiкову? вiд  усяких  хороб,  як
рукою все знiма?.
   - Правда? - щиро й серйозно диву?ться Рудi.  Макс  теж  серйозно  хита?
головою. Просто знаменито вилiкову?. Тiльки треба мiсяць у Гiмалаях  жити,
мiсяць на острiвцях, де тiльки  птицi  зупиняються  спочивати,  мiсяць  на
Нiлi, бiля пiрамiд.
   Рудольф спiвчутливо, згiдливе хита? головою. Ну, звичайно, треба  добре
?сти,  добре  вино  мати,  добрих  кухарiв,  слуг,  не   турбуватись,   не
хвилюватись, любити красу й усiх ближнiх, як самого себе.
   Рудi трошки не розумi? зв'язку повiтряно-водяно?  вiлли  з  любов'ю  до
ближнiх. Розумi?ться, нiчого не можна мати проти цi?? прекрасно? заповiдi,
але в медичному приписi вона якось не пiдходить.
   Не пiдходить?! Ого!  Та  це  найцiлючiша,  найгiгi?нiчнiша  за  повiдь!
Повiтряно-водяна вiлла, коню в банку на сотню-другу мiльйонiв i  любов  до
краси та всiх ближнiх! Яку хоч недугу як рукою здiйме! А в  додаток  ще  й
слова святого, фiлософа, мецената, знавця й законодавця краси. Ге?
   Рудi почина? знов серйозно й уважно, як на побаченнi в тюрмi,  дивитися
на Макса.
   Макс  задира?  голову,   зiтха?,   обдивля?ться   навкруги   й   лiниво
посмiха?ться. А то ще теж непогано: завести собi  яку-небудь  лабораторiю,
довбатись у камiнчиках, варити всяке зiллячко в казаночках, писати  статтi
про новi елементи у  природi  й  любити  всiх  ближнiх,  як  самого  себе.
Неодмiнно  всiх,  усiх  до  одного!  Добрих  i  поганих,   насильникiв   i
насилуваних, грабiжникiв i грабованих, паразиiiв  i  працюючих.  Абсолютно
всiх! I, боже борони, нi до яко? полiтики не  втручатися.  Полiтика  -  то
злiсть, ненависть, нелюбов до деяких  ближнiх,  вона  псу?  нерви,  кро.в,
шлунок, а iнодi й усьому життю загрожу?. А надто деяким дурним,  немудрим,
без хiмiко-фiлософського погляду на життя людям, що з дурного розуму свого
мають  нещастя  належати  до  деяких  небезпечних,  страшних,  нелегальних
органiзацiй. Це вже зовсiм негiгi?нiчно. Правда?
   Рудольф уступливо, тихо, так нiби про себе,  завважу?,  що  важко  бути
прихильником заповiдi  однаково?  любовi  до  паразитiв  i  працюючих,  до
насильникiв i насилуваних.
   Макс пiдкиду? покладеною на ногу ногою i скоса погляда? на стелю.  Так,
у теорi?, може, i можна не бути прихильником, але в  дiйсностi,  в  життi,
воно фактично так ?.
   - Чим же воно, Макс, ??
   О, ця прохальна, уступлива, покiрна  лагiднiсть.  Вiн  готовий  на  все
згодитись, аби не сердити бiдного смертника. I яка вищiсть, вибачливiсть у
цьому тонi, - що там серйозно вiдповiдати на слова людини, яка не скiнчила
унiверситету.
   - А тим воно, Рудольфе, ?, що ти байдужий i до тих, i до тих! Розумi?ш?
Бiльше любиш ограбованих, нiж грабiжникiв? Докажи. Прошу. Будь ласка.
   Рудольф стара?ться якомога серйознiше  й  уважнiше  ставитись  до  слiв
Макса, - бiдного хлопчину так раз у раз драту? його  неуцтво  в  полпичних
справах От i тепер покушуе губу, мружить очi; от-от спалахне.
   - Добре. Але чим же  я  можу  доказати?  Я  на  полпицi,  на  жаль,  не
розумiюсь.
   - О, тут велико? полiтики не треба.  Тут  дуже  проста  справа.  ?  двi
сторони Грабiжники i грабованi. Буржуазiя i пролетарiат. Так?
   Рудольф не вiдважився б так просто провести подiл мiж людьми.  Але  вiн
хита? головою й скоса дивиться до казанка.
   - З одно? сторони, в буржуазi? вся сила, державна влада, вiйсько, суди,
тюрми, полiцiя, релiгiя, мораль, преса й навiть наука. Так?
   Рудольф iз такою концепцi?ю не зовсiм би згодився. Але вiн знову мовчки
хита? головою.
   - У пролетарiату нiчого цього нема?. Тiльки його  руки,  органiзацiя  й
ненависть до паразитiв. Цього занадто мало.  Вiн  потребу?  збро?.  Всяко?
збро?. От, коли ти дiлом хочеш любити слабшу сторону, поможи ?й. Ану?
   Рудольф високо здiйма? брови й здивовано  дивиться  на  брата.  Якою  ж
збро?ю вiн може помогти?!
   Макс знову гойда? ногою й з прибiльшено-байдужим виразом  водить  очима
по лабораторi?.
   - Якою? О, розумi?ться, нi гармат, нi скорострiлiв ти не можеш дати. Ти
не турбуйся. Але в тебе ? наука. Послужи нею не  тiльки  сильнiй  сторонi,
але й слабшiй.
   - Будь ласка! Менi зда?ться, що...
   - Будь  ласка?  Чудесно.  Нам  потрiбнi  трути  для  витруювання  наших
ворогiв. Прошу. Приготуй ?х нам у тво?й лабораторi?.
   В кiмнатi вже стоять по кутках темно-сiрi присмерки. Блакитне  сяйвочко
бiля казанка  вже  виразно  помiтне.  Обличчя  здаються  блiдо  сiрими,  з
великими очима.
   Рудольф якийсь мент мовчить i потiм тихим i по-iншому серйозним голосом
каже:
   - Нi, цього я, Максе, не можу.
   Макс весело, голосно регочеться, дрiбно пiдкидаючи  ногою.  Вiн  бiльше
регочеться з тону, з цього справжньо серйозного тону, анiж iз  його  слiв.
Ага, забалакав як слiд!
   - Що? Любов до ближнiх-грабованих не така безпечна та  вигiдна,  як  до
ближнiх-грабiжникiв? Хе-хе! Отож-то воно й  ?.  I  правильно,  Рудi.  Така
любов i ласки графiв  тво?х  позбавить,  i  цю  затишненьку  лабораторiйку
вiднiме, i в тюрму посадить, та й, як, що й до чого, ще й  життя  вiдбере.
Хай ?й всячина! Правильно, Рудi, цього ти нiяк не можеш.
   Рудi хвилю?ться. Вiн виразно, серйозно, по-справжньому хвилю?ться.
   I в Макса, в якого назавсiгди  лишилось  до  Рудольфа  почуття  меншого
брата  до  старшого,  що  стiльки  рокiв  був  його  учителем,  вiд  цього
хвилювання з'явля?ться почування рiвностi, навiть вищостi й сатисфакцi?.
   Рудi  зачiсу?  обома  руками  волосся,  визволя?  шию,   прокашлю?ться,
крутиться на стiльцi. Нарештi зовсiм-зовсiм тихо говорить:
   - Ти неправильно, Максе, оцiню?ш мотиви мо?? вiдмови.
   - Ну, розумi?ться!
   - Неправильно, Максе! Менi зда?ться, що я мiг би  й  у  тюрму  пiти,  i
життя вiддати за те, в що я вiрю й люблю Але...
   - Може буть. Але як ти любиш бiльш грабiжникiв, то чого ж ти ма?ш iти в
тюрму за грабованих? Правильно?
   Рудольф терпляче жде й почина? знов:
   - Але я не вiрю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це
логiчний абсурд. Терор - це самовбивство для  то?  само?  iде?,  яка  його
вжива?. Так я розумiю твою органiзацiю, Максе. Вибач менi, але я з нею  не
можу згодитись. Я... не полiтик i нiчого на полiтицi не розумiюсь,  але  я
певен, що люди можуть i повиннi порозумiтися не шляхом боротьби, насили  й
самонищення, а шляхом розуму, науки й працi.
   Макс смi?ться злiсно, упевнено й з почуттям справжньо? вищостi. Якi  це
на?внi, старенькi, заяложенi слова! Тисячi  рокiв  однi  люди  присипляють
ними других, щоб тi не брикались i давали до?ти себе. Гармонiя  iнтересiв,
спiвробiтництва  класiв,  соцiальний  мир.  Боже,  скiльки  на   цю   мету
наговорено хороших, медових слiв. Коли  б  тим  медом  вимазати  всiх  тих
словоблудiв i втикати пiр'ям та розставити ?х пiдряд, то, мабуть,  iз  них
можна було б зробити чудесний поясок через усю земну кулю. Ну, хiба це  не
та сама любов до всiх ближнiх без рiзницi класiв?
   Ех, апостоли любовi!  Словоблудство  ?  ваша  любов!  Нема  любовi  без
ненавистi,  як  нема  бiлого  без  чорного!  Хочете  лю  бовi,  то  мусите
ненавидiти. I що бiльша ваша любов,  то  бiльша  ненависть.  А  коли  нема
нiяко? любовi, коли ?  себелюбство,  коли  хочеться  спочинку,  повiтряних
вiлл, лабораторiй, о, тодi почина?ться любов до всiх, гармонiя  iнтересiв,
спiвробiтництво класiв. Це вже вiдомо. О, це занадто вже вiдомо, будь воно
тричi прокляте!
   Макс  бурно  вста?,  жбурля?  недокурок  у  куток  i   простяга?   руку
Рудольфовi.
   - Прощай... Люби собi сво?х графiв i Мертенсiв, як самого себе.
   Рудольф пiдводиться i не бере руки Макса. Щирий, великий бiль у  голосi
брата, щось глибоке й наболiле в цiй гiркостi не дозволяють так розiйтися.
Чи то вiд присмеркiв зда?ться, чи справдi в лицi Макса ходять мускули,  як
у людини, яка сильно зцiплю? щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.
   - Почекай, Масi. Чого бiжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.
   Макс, забувши, що тiльки-но кинув недокурок,  вийма?  знову  цигарку  й
закурю?. При свiтлi сiрника очi його видаються надзвичайно блискучими.
   - А щодо мо?х слiв, Масi, то не бери ?х так гаряче до серця Може, я  не
так щось сказав. Я тiльки хочу сказати тобi, що я.. що  менi  не  до  душi
така боротьба, яку ти й тво? товаришi провадять. Може, я помиляюсь.  Я  не
знаю. А моя боротьба - от!
   I Рудольф показу? на стiл, заставлений приладдям.
   - Цим я служу й хочу служити людям. I скажу тобi. Масi,  що  коли  менi
вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всiм покривдженим бiльше
користi, нiж пудами трути.
   - Тво? вiдкриття може принести  користь  тiльки  капiталовi,  -  понуро
бовка? Макс.
   - Не думаю. Чого так?!
   - А того, що коли воно не буде корисне капiталовi, то воно не  побачить
свiту. "Корисне покривдженим". Хе! Де, яке ти бачив наукове вiдкриття, яке
було б корисне покривдженим i некорисне  капiталовi?  Скiльки  ?х,  таких,
загинуло, не дiйшовши до людей. Прочитай iсторiю винаходiв. Побачиш.
   Рудольф iз усмiшкою в сутiнках хита? головою. О нi, його  вiдкриття  не
бо?ться тако? долi. Нехай  воно  тiльки  вдасться,  нiякий  капiталiст  не
посмi? нiчого сказати проти нього! Треба бути божевiльним, щоб не  визнати
його.
   - Так, ти... рiдний син свого батька: вiрно служиш сво?м панам!
   - Я служу iстинi й науцi, Максе.
   - Ах, до чого ж нуднi оцi проклятi солодкомовнi слова! Ще красу й любов
сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурницi. Менi  не
потрiбно. Я тiльки ще от що хочу тебе попросити.
   Макс кiлька разiв глибоко затягу?ться цигаркою.
   - Про мою органiзацiю. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з  нею,
або зовсiм нiчого не говорити.
   - Я iпрошу вибачити, Максе, я...
   - Iнарак ? органiзацiя людей, якi  вiддали  себе  на  розп'яття.  Чу?ш,
Рудольфе? На розп'яття, дожитт?ве розп'яття Коли можеш  зрозумiти,  що  це
значить, то - будь ласка.
   - Я розумiю, Максе, я тiльки...
   - Органiзацiя людей, якi за це розп'яття мають тiльки глум,  прокляття,
iм'я бандитiв i страх навiть у тих, ради яких розпинають  себе.  Розумi?ш?
Але вона ? конечнiсть. Вона - крик, вона - справедливiсть i кара  на  тих,
хто топче всяку справедливiсть Вона...
   Рудольфовi знову зда?ться, що на  лицi  Макса  пiд  шкурою  на  щелепах
проходять гульки. Макс одверта?ться, робить декiлька крокiв по лабораторi?
i, вернувшись, iншим, сухим, спокiйним, голосом каже:
   - От це я хотiв тобi сказати.
   - Добре, Масi. Я вiрю, знаю. I iпрошу !простити менi, коли я...
   - Потiм ще от що. Скажи, часто Мертенс бува? в цi?? вашо? принцеси?
   Рудольф здивовано дивиться на блiду пляму лиця Макса.
   - Мертенс?! А що йому до принцеси?
   - Кажуть, що вiн нею цiкавиться. I цi?ю коронкою ??, що пропала.
   - Може буть. Але, щоб бувати в принцеси, треба, щоб i вона того хотiла.
Але це ? для не? так само неможливо, як-як хотiти  бачити  в  себе  гостем
бацилу чуми. Абсолютно неможлива рiч. Звiдки така дурниця могла взятися?
   - I ти гада?ш, що нiколи, нiяким способом неможливий його вiзит до не??
   Рудольф iзнизу? плечима. Вiн, розумi?ться, нi за що  у  свiтi  не  може
ручатися. Але, знаючи хоч трохи принцесу, знаючи iсторiю загину ??  батька
й брата, знаючи ту ненависть, страшну просто ненависть,  яка  прогляда?  в
принцеси до вбiйника ?? рiдних, неможливо навiть  уявити  собi,  щоб  вона
могла пустити його на порiг до себе.  Але  звiдки  й  чого  в  Макса  така
цiкавiсть до цього?
   Макс, замiсть вiдповiдi, раптом бурно обнiма? Рудольфа,  весело,  легко
смi?ться, злегка трясе його  i,  одiрвавшись,  почина?  швидко  ходити  по
лабораторi?.
   Блакитне сяйво пiд казанком стало  бiльше,  виразнiше  серед  згустiло?
пiтьми. З вiкна потяга? душними, густими  пахощами  саду.  Рудольф  сто?ть
непорушно i жде. Хто зна?, що треба зрозумiти в даному випадку.
   - Рудi! Можна скористуватися тво?м телефоном?
   - О, прошу!!
   I Рудольф iз полегкiстю, радiстю й поспiшнiстю засвiчу? свiтло Макс вiд
нього жмуриться, вiдтрiпу? головою назад пасмо чуба й наставля? апарат  на
потрiбне число.
   - Гальо!.. Сузанна? Добрий вечiр. Тут Макс.. Так... Нi, на жаль, прийти
сьогоднi не можу. Нiяк не можу... Що ж робити? Прощай.
   Макс одходить од телефону й простяга? руку Рудольфовi. Йому треба  йти.
А Рудi нехай не сердиться, не диву?ться i  взагалi  не  зверта?  на  нього
велико? уваги. В життi кожно? людини iнодi бувають чуднi  моменти.  Чуднi,
поганi, але часом i хорошi.
   Вiн мiцно потиску? руку Рудi i, весело вiдкинувши чуба назад,  бадьоро,
енергiйно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторi?. Проводити його не
треба. Вiн сам вийде з саду. Але вмить поверта?ться й тихо каже:
   - Рудi! А коли зо мною що-небудь трапиться... чу?ш?.. роз'ясни мамi, що
таке моя органiзацiя. Роз'ясни як слiд. Зробиш?
   - Добре, Масi. Зроблю.
   Макс хита? головою й виходить. По  дорiжцi  саду  чуються  його  певнi,
твердi, зовсiм нерозвезенi, нелiнивi кроки.
   ***
   Дома вiн довго лежить на маленькiй канапцi, яко? не  вистача?  на  весь
його рiст, так що ступнi нiг висять у повiтрi, i час  од  часу  енергiйно,
поспiшно закурю?. Потiм схоплю?ться, переверта? по дорозi  стiльця,  хапа?
папiр i пише.
   "Сузанно! Я до Тебе бiльше нiколи не  прийду.  Моя  жага  люту?,  бурею
стиска? мо? кулаки, сповню? мо? тiло ридаючим  одча?м.  Але  я  з  радiстю
пiдставляю себе пiд цю бурю лютi й одчаю.
   Я не прийду, Сузанно. Моя жага  зцiплю?  зуби  й  пiдступно,  улазливо,
полум'яними, палючими фарбами малю?  менi  картини  Твого  кохання,  Твого
тiла. Тво?? краси. Моя кров млi?,  благальне  простягу?  до  мене  руки  й
рида?. Але я з радiстю слухаю ридання мо?? мрiючо? кровi, Сузанно.
   Я не прийду. Моя жага, мо?  кохання  плюють  у  мою  гордiсть  мужчини,
смiються й глузують iз мо?? полохливостi, дуростi й  смiшностi.  Але  я  з
насолодою приймаю i смiх, i глум ?хнiй.
   I яка менi гордiсть, Сузанно, що я з  радiстю  приймаю  ?хнiй  глум  iз
сво?? дуростi. I яке щастя менi, що я не розумiю  Тво??  краси,  прекрасна
Сузанно!
   Цiлую Тво? нецiлованi мною тепло бiлi груди, вiд яких рида? моя кров, i
цiлую Тво? насмiшкуватi очi, вiд яких люту? моя  жага,  цiлую  Тво?  уста,
Сузанно, тво? проклятi й болючо-податливi уста. Всю Тебе  цiлую,  Сузанно,
але до Тебе не прийду.
   I зна?ш, через що ще не прийду до Тебе?  Через  те,  що  кохання  не  ?
любов, Сузанно.
   Кохання - це зойк кровi, це - бездумний, хижий голод тiла, це  -  наказ
вiчностi, яка не допуска? опору собi. Але кохання саме  себе  пожира?,  як
вогонь, i, коли задоволене, лиша? по собi нудний, непотрiбний попiл.
   Любов - це iнше лице вiчностi,  але  це  -  вростання,  вгорання  одно?
iстоти в другу.
   Кохання налiта? зразу, в один момент. I може вiдi  йти  з  такою  самою
раптовiстю та легкiстю, як i налетiло.
   Любов приходить пiзно, за коханням, пiсля його  ор  гiй,  пiсля  жадних
крикiв i лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним
поглядом,  з  загадковою  посмiшкою.  Вона  приходить  в   одязi   великих
страждань, буденних клопотiв, геройсько? саможертви i дрiбних,  порохнявих
пригод. Вона приходить  непо  мiтно,  але  ста?  всевладною  господинею  й
вiдходить трудно, з муками, зi смертю.
   Кохання, слiпе, дике, з  поширеними  нiздрями,  з  скрюченими  пальцями
накида?ться на все, що може йо го задовольнити. Жадне  й  ненажерне,  воно
одночасно може кохати двох, п'ятьох, стiлькох, на  скiльки  виста  чить  у
нього вогню.
   Любов, повiльна, видюща, вростати може тiльки в  одну  душу,  i  тiльки
одна душа може прийняти всю другу iстоту до кiнця.
   Кохання коха? тiльки для себе. I коли страждання  коханого  дасть  йому
насолоду й задоволення, воно шукатиме тiльки страждання коханого.
   Любов любить для любого. I коли ??  страждання  дасть  радiсть  любому,
вона розiпне себе для цеi радостi.
   Кохання ? дикий кричущий цвiт, з якого вироста? рiдкий  рiдкий  плiд  -
любов. Без цвiту нема плоду, але не всякий цвiт да? плiд.
   Наше кохання, Сузанно, ? дикий цвiт, з  якого  не  може  бути  плоду  -
любовi. I краще зiрвати й з мукою розтоптати його ногами, нiж  викохати  з
нього гiркий, огидний недоросток.
   I через те я нiколи бiльше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.
   Макс"
   ***
   Великий зелений абажур нiжно гонить зеленкувату тiнь до  стелi  й  стiн
лабораторi?, а вниз, на стiл, -  слiпуче  бiле  свiтло.  Затишно,  дружно,
любовно блискають склянки, рурки, iнструменти  У  великiй  довгiй  ретортi
осiда? фiолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великi  вiкна  повiдкривали
обiйми назустрiч пахощам саду - просимо, будь ласка.
   Рудольф, то припадаючи всiм тiлом на лiвий бiк,  то  випростуючись,  то
поглядаючи на реторту, то  зупиняючись  бiля  вiкна,  ходить  по  кiмнатi.
Бiдний Масi, бiдний хлопчинка! Скiльки ж то  гiркого  й  болючого  повинно
було перекипiти в ньому, щоб лишити такий осад ненавистi!
   Разом iз духом саду в вiкна суне одноманiтний, масивний  i  глухий,  як
грiзне бурмотiння величезного страховища, вiдгомiн вечiрнього мiста.
   Бiднi мiльйони хлопчин! Скiльки ?х там-от у цей мент кипить i корчиться
на сковородi страждання. Як хоробливими наростами,  укрита  земна  планета
залiзно-кам'яними мiстами.  Як  культури  мiкробiв  у  сприятливiй  сферi,
поскупчувались  люди   в   цих   наростах.   I   то   в   слiпiй,   то   в
органiзовано-свiдомiй ворожнечi й ненавистi  катують  однi  одних,  морять
голодом, стрiляють кулями, труять  трутами  Головний  закон  тих  наростiв
наступити на подiбного собi й за всяку цiну перелiзти через  нього  кудись
вище, кудись далi. I тому там вiчний, вихросхожий рух здiймання,  падання,
кружляння багатомiльйоново? мiкробно?  маси.  Вiчне  клекотiння  боротьби,
заздростi, злостi, зневаги, одчаю, радостi, зради, страху, зловтiхи,  всiх
отруйних, убиваючих життя почувань.
   А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих  людських
бацил. Найвища, найтонша втiха "вибраних" - це слухання звукiв од стукання
паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки  нижча,
але бiльш поширена, пiдскакування пiд  цi  звуки  в  чадних,  отруйних  по
мешканнях. Ще нижча, але  ще  ширша,  дурнувате,  безглузде  перекривляння
самих себе. I майже скрiзь - наркоз, алкоголь. Без нього  в  напiвздохлого
мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.
   I тями ?хнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто ма?  найбiльше
вартостей, хто може  дати  дру?им  найбiльше  свободи,  користi,  радостi,
щастя, а хто да? найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.
   Ах, невже й на цей раз  не  вдасться?  Невже  вiн  ще  довго  не  зможе
виступити з сво?ю збро?ю проти безглуздя мiкробiв?!
   I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандиба?  доктор  Рудольф  до
апарата.
   Червонi?, червонi? дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але  так  повiльно,
так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!
   I знову доктор Рудольф кида?ться до камiнцiв, до  порошку,  до  течива,
нюха?,  лиже,  встромля?  в  реактиви;  сумнiва?ться,   вiрить,   бо?ться,
нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж  уранцi,  нема  чого
ждати хоч малесенького результату. Тепер же... всього десять  по  десятiй.
Десятiй!
   I доктор Рудольф умить випростову?ться. Мiцi ж о десятiй!
   Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислуха?ться. Глухий
гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки
рояля - дерев'яних паличок об металiчнi дротики, - нiжнi, мрiйнi, самотнi.
З саду душно, солодко, як диханням розпалено? обiймами жiнки, вi? в  лице.
I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.
   Рудольф навшпиньках,  нiби  ступаючи  весь  час  одною  ногою  в  ямку,
пiдходить до лампи й гасить ??. Може, Мiцi бо?ться при свiтлi пiдходити до
оранжере?. Густа, шарудлива тьма, в  якiй  кров  iще  непокiйнiше  почина?
шугати, обiйма? його.
   Нi, краще вийти до саду й там ждати!
   Там, - у алейцi, пiд кущами бузку, - засiсти на лавi й тихенько,  жадно
ждати. I, як тiльки  з'явиться,  -  кинутись,  зломити,  зацiпити  переляк
поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.
   I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'?нки  вiд  вихору,
всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чу?ться в душi, як пiд густим
серпанком. Гаряча, непокiйна  знемога  солодко  ни?  в  усьому  тiлi.  йде
всевладна, непогамовно-бажана,  вiчно  грiховна,  вiчно  свята,  загадкова
женщина! Так злодiйкувато прокрада?ться, така полохлива, а топче, розмiта?
й руйну? цiлi царства.
   За  муром,  як  спiймане  порося,  пронизувате   й   злякано   верещить
автомобiль. Рудольф зiтха?, пiдводиться, намацу? китицю  бузку,  вiдломлю?
?? й приклада? до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими
дотиками при?мно вiдчуваються на повiках i крилах носа.
   Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя.  Нiжна,  спiвуча
туга пiдходить iззаду  й  обiйма?  за  шию.  I  непокiйна,  жадна  знемога
притиха?.
   Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту ?дину, незнайдену, що  живе  в
його душi вiд того часу, як  вiн  одкрив  на  свiтi  нерозгадану  мужчиною
iстоту, що зветься женщина, ?? ?дину з усiх женщин хоче  його  туга.  Вона
де?
   Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смi?ться,
плаче, спить i не зна?, що колись зустрiнеться з ним i впаде в  нього,  як
пада? одна планета в другу, коли виб'? призначений законом час.
   Непокiйно ворушиться птиця в гiллi  дерева.  Самотньо,  рвучко  цокають
копита за муром на вулицi. Тш! Зда?ться, легкий  рип  крокiв  по  дорiжцi.
Кров, як випущений рисак, зрива?ться й iз мiсця  жене  частою,  напруженою
риссю. В ухах вiд цього - човгi човг! - нiчого не чути.
   Доктор Рудольф глибоко передиха?, тихенько, як щось залiзне,  вiдклада?
на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згина?ться й увесь витяга?ться
слухом. Так, кроки! Легкi! Без  сумнiву,  жiночi.  Повiльнi.  Але  чого  з
другого боку? Ага, обходом. Затихли.  Прислуха?ться  чи  вага?ться?  Знов:
шрр! шрр!
   Доктор Рудольф нечутно пiдсову?ться до того краю лави, в напрямi  якого
чуги кроки, i засiда? пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то
розпускаються мускули, як кiгтi в кота.
   Щось темне руха?ться в але?? Чи це в очах? Шр, шр, шр!  Руха?ться.  Але
як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може,
треба було лишити свiтло в лабораторi??
   Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона  зда?ться  вищою  за  Мiцi,
стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi  рук  хижо,  цупко
скручуються, шия витягу?ться. Кров усе частiшою та  гарячiшою  ристю  жене
через серце.
   От уже яснi? над  темною  постаттю  невиразна  пляма  лиця  Яка  втома,
млоснiсть у ходi. О постривай, постривай!  Тiльки  трошки  ближче!  Трошки
ближче!
   Постать повiльно наближа?ться. Голова нахилена. Ага, роздуму?? О нi!
   Рiвня?ться. Доктор Рудольф затриму? дихання,  пропуска?  на  один  крок
уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спира? на не? все  тiло  i,
ввесь випроставшись, витягтись, кида?ться на Мiцi. Обхопивши  лiвою  рукою
все ?? тiло, вiн закида?  його  назад  i  скажено,  з  сласним,  мовчазним
гарчанням накрива? зляканий крик гризущим  поцiлунком.  Вiд  несподiванки,
переляку чи ще чого тiло Мiцi  спочатку  цiпенi?,  потiм  почина?  скажено
вигинатися, рватися, труситись. Голова  ??  люто  крутиться,  випручу?ться
з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються,  корчаться,  але
це ще дужче роз'ятрю? хижiсть доктора Рудольфа -  лiва  рука  як  дротяною
линвою прив'язу? тiло до тiла,  губи  люто  вгризаються  в  губи,  i  зуби
цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо,  владно  гаса?  по  теплому,
вигнутому, трiпотливому тiлi, шука?, прагне. Проклята сукня! I рука вже на
колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй,  гарячiй  атласистостi  стегон,  на
атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.
   Кров зойка?, спалаху?, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний
вихор.
   I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент  дивно  затиха?.
Руки  перестають  дряпатися,  плечi  тiльки  важко  дихають,  уста   стали
безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене,
пронизане, слуха?, все витягу?ться, жадно злива?ться з рукою.
   I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо  шарпа?ться,  з
несподiваною силою, що тiльки з'явля?ться в божевiльних,  одпиха?  доктора
Рудольфа й одстрибу? до  стiнки  кущiв.  Спiткнувшись  о  край  дорiжки  й
ухопившись руками за вiти. Мiцi круто поверта?ться всiм тiлом до  Рудольфа
i, задихаючись, шипучим шепотом видиха?:
   - Не смiйте! Не смiйте... пiдходити!
   Ревом, жадним,  роз'ятреним,  слiпим  ревом  реве  вся  iстота  доктора
Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено,  весь  перехилившись,  як  бугаи  iз
наставленими рогами, кида?ться на втекле тiло женщини.
   - Мiцi!! Стiй!! Чу?ш?!
   Мiцi вся втиска?ться спиною  в  кущi,  ста?  вища  i  владним,  злякано
задиханим, грiзним i лютим голосом каже:
   - Не смiйте, ви!! Чу?те?!
   Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж  одкинувшись  усiм
тiлом назад, вроста? в землю: голос принцеси!
   Темна,  тяжко  дихаюча  постать  швидко  виходить  iз  кущiв,  прожогом
кида?ться в алею й зника? в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.
   Доктор Рудольф сто?ть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи
навiть повернутись у  той  бiк,  де  зникла  князiвна  Елiза.  Розгублено,
дурнувато посмiхаючись у темрявi але?, вiн машинально долонею розмазу? пiт
на  пашучому  лицi  й  трудно,  затихаюче  диха?.  Потiм  обережно,  майже
навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрада?ться до оранжере?.
   Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки  дверi,  вiн,
не запалюючи свiтла в спальнi,  навпомацки  пiдходить  до  лiжка  й  тихо,
боячись рипнути,  сiда?  на  нього.  На  лицi  його  все  так  само  чутна
розгублена, дурнувата посмiшкi?, а все тiло ослаблено,  знесилено  опада?.
Вiн, не роздягаючись, ляга? на подушку лицем догори й  дивиться  в  густу,
теплу тьму широкими, враженими очима.
   Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля  оранжере?  чути
легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт  у  дверi.  Потiм  голосний
дзвiнок у передпоко?. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже
попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання.  Знову
нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову  чекання.  Шипуча,  напружена
тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.
   Рудольф глибоко зiтха? й безсило заплющу? очi. I зразу ж, як тiльки очi
заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися  до  тiла  принцеси,
дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби  й  досi
то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка,  гаряча  м'якiсть.  Лiвий  бiк
горить, i на нього гнучко, сильно надушу? плече князiвни. Пальцi  дряпають
груди.  Долоня  право?  руки   вкрита   нiжною,   як   пелюсток   троянди,
атласистiстю, i од не? по тiлу розлива?ться  таке  хвилювання,  що  доктор
Рудольф сiда? на лiжку, дивиться в пiтьму й знову ляга?.
   О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась
того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою  знемогою,  що,  зда?ться,  не
буде чим дихнути.
   I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана  в  чорне,
надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна  було  безплотно,  з
пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iсну??  I  це  ??
живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!
   I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату
обережно маца? себе за подряпанi груди.
   I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони  жiнок,  iз
тими самими жiночими жестами, з тими самими  рухами  боронилась,  захищала
сво? тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала "не смiйте!".
Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв ?? не можна  собi
й уявити, але вона все ж таки  по-справжньому  не  закричала.  От  що!  Не
закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що  не
треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб  хто-небудь
навiть знав про цю ?? образу.
   Доктор Рудольф раптом розплющу? очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж
був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був,  був,
о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема ??! Вона вiдповiла,
вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася  з  ним?  Який  же  тодi
сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала,  нехай
не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли
зна?, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до  нього  близька,
до тако? мiри близька, коли самi  уста  вимовляють  "ти",  коли  з  людини
спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдляга? тiльки вiчним
приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!
   Доктор Рудольф схоплю?ться, сiда? на лiжку, ляга? знов, i йому хочеться
вiд зворушення, хвилювання й щастя стати на колiна й молитися до  то?,  що
всього на коротесеньку, крихiтну частинку менту була близька  до  нього  й
яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радiстю й близькiстю живе
в ньому.
   ***
   Князiвна Елiза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на
грудях сукню, прокрада?ться терасою. Тiльки б до  сво?х  дверей  непомiтно
дiйти!
   Вскочила. Запаливши свiтло, бiжить до  вiкон,  хапаючись,  зачиня?  ?х,
щiльно зашморгу?  важкi  глухi  порть?ри,  замика?  всi  дверi,  наче  ма?
приймати великого гостя, якого нiхто не смi? бачити. I тiльки тодi  швидко
пiдходить до дзеркала.
   З дзеркала на не?  широкими,  зляканими  очима  дивиться  чудне,  чуже,
страшне  лице.  Пасма  червоного  волосся  дикими,  неохайними   мотузками
плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, пала?, а
лiва - рiвно-бiла; очi чудно, як залитi сльозами, блищать,  переливаються;
шия в червоних плямах, сукня на грудях розiдрана. Весь вигляд розшарпаний,
дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.
   Князiвна Елiза  рвучко  одсаху?ться  од  дзеркала.  Як  обкаляна  чимсь
паскудним, iз огидою, ненавистю кiнчиками пальцiв зрива? з себе все, що на
нiй, i гидливо вiдкида? ногою. Стараючись не глянути на сво?  голi  груди,
ноги, палаючи всiм лицем, вона похапцем накида? на себе нiчний одяг.
   Взяти б ванну, вимитись од голови до  нiг.  Але  сама  думка,  що  вона
побачить сво? теперiшн? тiло,  що  повинна  торкнутись  до  нього  руками,
пройма? ?? такою огидою, соромом i ще якимсь не зрозумiлим,  але  страшним
чуттям, що вона телефоном велить Софi не приходити до не?,  швидше  гасить
лампу и ляга? в лiжко.
   За стiною глухо чути розмову  Труди  телефоном,  смiх,  кроки,  гупання
чимсь важким. Потiм грюкають дверi, i наста? темна, густа, душна тиша.
   I коронка, i Мертенс, i трон землi, й подвиг саможертви, i гiркiсть  од
засiдання, i самотнiсть, - усе це  велике  зникло,  стерлось,  iзморщилось
перед цим маленьким жахом. У пiтьмi,  в  непорушностi  вона  чу?,  як  уся
труситься внутрiшнiм,  безупинним,  дрiбним-дрiбним  дрижанням,  од  якого
неначе все зубами цокоче в нiй.
   "Мiцi! Стiй!"
   Вона, князiвна Елiза, нащадок  нiмецьких  королiв,  перехоплю?  бруднi,
мерзеннi поцiлунки сина  льокая,  призначенi  для  коханки  поко?вки,  ??,
принцесу Елiзу, брутальний хам, замiсть гулящо? дiвки, обiйма? на  дорiжцi
саду.
   "Мiцi! Стiй!"
   Елiза з одча?м кача? головою по гарячiй подушцi й  уся  пашить  пекучим
соромом ?й гидко, ?й нестерпно згадувати, але все без  перерви,  безупинно
десь там, усерединi, весь час, само,  поза  ??  волею,  згаду?ться,  тече,
верта?ться, стру?ться i особливо одне, страшне, незрозумiле, таке  жахливо
соромне, що на вогнi в ньому не можна самiй собi признатись. Особливо воно
випина?ться, страшно яскраве, серед усього окремо освiтлене, як примадонна
на сценi.
   Душно нестерпно. Князiвна Елiза в темнотi зрива?  з  себе  все  й  гола
лежить, розкинувшись, на лiжку.  Але  тiло  однаково  горить.  Права  щока
пала?, та, що була притиснута до його плеча! На  грудях  боляче  й  пекуче
лишились залiзнi, дикi пальцi.  Над  горiшньою  губою  шкiра  вся  втикана
колючками його вусiв. На усiах гаряча, жива, гризуча м'якiсть губ.
   "Мiцi! Стiй!!"
   Князiвна Елiза з одча?м водить головою по подушцi й не може  знайти  на
нiй нi одно? спокiйно?, непам'ятущо?, крихiтно? мiсцини.  А  нiч  пливе  в
задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б  не  думати
про "те", не згадувати. Ну, сталось, ну,  нещастя,  ну,  страшне,  огидне,
ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як
гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що  "воно"
смi? так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!
   Князiвна Елiза ляга? горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб  не
торкатись ними до нього, i дума? про все, за що може вхопитись ??  змучена
воля Але "воно" непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висува? i олову,
розсува? ?х i знову займа? все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi,  страшнi
руки нетерпляче, владно ходять по ?? тiлу, знову тiло соромно стиска?ться,
знову, все знову.
   I князiвна Елiза вже не бореться. Вже  лежить  непорушне,  безпричасно,
тупо покiрно, як чужа сама собi.  Втома  важко  об  ляга?  голову,  образи
тьмянiють, пал на щоках пригаса?. "Те" також  тьмянi?,  пригаса?,  в  тiлi
з'явля?ться сумний затишок.
   I вмить ?й пригаду?ться, що в саду на лавi лишилось мамине манто.  Воно
може  пропасти.  Мамине  манто,  чорного  брюсельського   мережива.   Може
пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад.
Неодмiнно пiти.
   Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно
важкi, але вона перемага? себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати.
   I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому  коридорi  без
дверей,  подiбному   до   тунелю,   освiтленому   мерехтливим,   прозорим,
зеленкуватим свiтлом. Тунель ста? все кривiший, загинаючись то  влiво,  то
вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою  блакитне  павутиння.  Елiза
зразу догаду?ться, що це павутиння маленько? пташки. I ?й ста? моторошно й
хвилююче солодко.
   Вона притуля?ться спиною до стiни  i  зна?,  що  зараз  iз  за  виступу
закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й  солодко.  Але
стiна легко вгина?ться, i князiвна Елiза входить до величезно? зали храму.
Всi вiкна, дверi, образи в нiй не  простокутнi,  а  з  гострими  й  тупими
кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi  балони,
i од цього все в храмi цеглястого кольору.  Посерединi  великий  трон.  Од
нього радiусами на  всi  боки  стоять  на  одному  колiнi  люди  в  чорних
убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.
   Князiвна Елiза раптом згаду?, що це вони чекають ?? на  коронування.  I
?й ста? невимовне соромно й страшно вона - боса, з розпатланим волоссям, у
подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона  кида?ться  тiкати,  але  не
може знайти дверей, i люди в чорному з  пiд  лiктiв  дивляться  на  не?  й
хiхiкають.
   I раптом князiвна Елiза помiча?, що з за великих, напiводчинених дверей
кива? ?й пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чу? до не? страшну ненависть, але  в
манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого,  солодко-хвилюючого,  що
вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.
   Аж ось Мiцi десь iзника?. Елiза  сама  на  березi  моря.  Високо  вгорi
сто?ть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi
аж до обрiю.
   Князiвну Елiзу обхоплю? тоскна знемога й туга.  Вона  ляга?  на  м'який
гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб  не  торкатись
ними до нього.
   I зараз же чу?, що той "хтось" уже знов коло не?. Але нi страху вже, нi
непокою нема?, тiльки пекуча, голодна туга за ним ?й соромно й солодко, що
вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло  не?.
А рiвночасно зна?, що цього нiяк йому не можна.
   Князiвна Елiза вста?, щоб самiй пiдiйти до  нього,  але  навкруги  нема
нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями.
Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж зна?, зна?, що вiн десь тут, що  вiн
блага? знайти ??, в не? само? серце стиска?ться вiд страху, що не  знайде,
i не може рухнутись, i знову  лежить  горiлиць  на  нiжному  пiску,  i  ?й
нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн  прийшов,  тодi
зразу перестало б бути так тужно й душно.
   I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально  хапають  ??  ззаду  за
плече. По Елiзi проходить гострий вогонь  радостi  й  дивного,  блаженного
сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його ?й  не  видко.
Вона зна?, що вiн пильно-вильно  дивиться  на  не?,  i  ?й  ста?  хвилююче
радiсно вiд того, що в куточках  уст  його  сто?ть  закручена  тонесеньким
хвостиком догори мовчазна посмiшка.
   Ця посмiшка почина? ззаду все  ближче  й  ближче  присуватись  до  не?,
здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi,  гаряче
ляга? ?й на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди.  Князiвнi  Елiзi
солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук.  Але
то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в не? перелива?ться  така
дивна, не знана ще ?й радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплю?
його обома руками й жагуче, нестямно притиска?ться до нього. I в той самий
мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча  насолода,  що
Елiза страшно кричить до неба i... прокида?ться.
   Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробива?ться свiтло
ранку. Князiвна Елiза швидко сiда? й здивовано озира?ться. Але  зараз  же,
спалахнувши вся,  кида?ться  лицем  у  подушку  й  натяга?  на  голi  руки
укривало.
   В пiвсонному тiлi сто?ть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором
i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому,
нi гнiву, нi туги, нi тоскно? духоти - тiльки одна дивна,  повна  вдячного
задоволення, глибока радiсть.
   Елiза бездумно-щасливо посмiха?ться й загорта?ться в  глибокий,  мiцний
сон.
   ***
   Що сталося з ?? свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?
   Слуха? й не чу?. Вiдповiда? й забува?. Весь час задуму?ться, а в задумi
лице ста? дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле.  I  раптом  уся  почина?
червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зирка? на всiх -  умить
ста? суха, жорстока, вирiвняна.
   Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим,  вона  просто  знепоко?на,
стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само  нюхаючим,  шукаючим
поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала  в  усi  предмети.  Але
вона, розумi?ться, абсолютно нiчого не  помiча?,  тiльки  дуже  уважна  до
Труди. Це Страховище анi на крихту не ма? такту; дивиться на  принцесу  на
все око й навiть дурнувато посмiха?ться, невихована дiвчина.
   Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин  на  розмову.  В
лицi ?й нiчогiсiнько  нема?  вже  дитячого,  а  голова  так  само,  як  на
вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка  закинена  назад.  Старий
граф пильно зирка? на не? з-пiд жовто сиво? стрiхи й мовчки уклоня?ться  -
не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч  на
ньому закрiпилося.
   I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у  фотелi,  навiть
не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться  в  пiдлогу,
не цiкавлячись i не дивуючись.
   Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи  вiн  матиме  що-небудь
проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса?
   За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий  гурвиг  мотора.  У
кабiнетi  темнувато;  дерева  без  сонячних,  погризених  плям,  застиглi,
чекаючi.
   Старий граф довгенько сидить,  нiчого  не  вiдповiдаючи.  Потiм  помалу
пiдводить голову  й  дивиться  на  принцесу.  Яке  гарне,  але  яке  сухе,
непри?мне лице, зовсiм як у свято? великомученицi на якiйсь iконi.  Нiчого
нема того милого, нiжного, простого, що було ще сьогоднi за столом.
   Що вiн може сказати ?? свiтлостi? Коли  ??  план  виходить  iз  високих
мотивiв i ма? велику цiль (а воно тiльки тик ?), то що вiн  може  сказати?
Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на  себе,  i  побажати,
щоб воно було якомога менше.
   Очi  князiвни  поширюються,   лице   теплi?,   рожевi?,   як   холодний
порцеляновий абажур, усерединi якого запалено лампу. Так граф не ставиться
неiативно до ?? намiрiв?! Граф згоден ?й помагати?!
   А що на це все сказати цiй  чуднiй  великомученицi?  Що  вiн  -  стара,
нiкчемна, дiрява торба, в яку навiть покласти нiчого не можна? Що вiн собi
самому помогти не може, а то ще других дурити? Що вiн - недогризок  життя,
з якого шашелi виточили все, що потрiбно для тако? помочi? Що ?диного, чим
людина на схилi життя грi? свою зморщену iстоту, то? любовi, яка тiльки ще
й лиша?ться таким недогризкам, в нього нема?, ?? украдено в нього,  i  вiн
самотнiй, як ?диний жовтий зуб у ротi! Яка може бути помiч од нього?
   I вiн тiльки каже ?? свiтлостi:
   - Я старий, моя дорога принцесо.
   I принцеса Елiза бачить, що вiн, дiйсно, старий-старий. Не  так  вiком,
як очима, посмiшкою, голосом.
   I нехай ?? свiтлiсть не гнiваються на нього: вiн нiчого  не  ма?  проти
вiзиту пана Мертенса,  але  його  хай  принцеса  увiльнить  од  обов'язкiв
хазя?на дому.
   В принцесиному абажурi пригаса? лампа, але вона тепло дяку?  графовi  й
виходить рiвною, повною, непохитною ходою.
   I тим самим рiвним, певним, непохитним  голосом  балака?  телефоном  iз
графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в
телефонi звучить непевно, радiсно-розгублено. ?? свiтлiсть хочуть  iз  ним
говорити в справi пропозицi? пана президента? О,  вiн  моментально,  через
п'ять  хвилин  буде  в  ??  величностi.   (Знов   помилка   свiтлостi   на
величнiсть!!)
   I не через п'ять, правда, але через двадцять  хвилин  чисто  виголений,
золотистий тiльки на бровах камердинер Фрiц доклада?  принцесi  Елiзi  про
графа Адольфа фон Елленберга.
   Очi графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться  з-пiд  черепа,
вимахують  хвостиками,  от-от  заскавучать  од  нетерплячки   й   захвату.
Пiдмальованi жовто-червоною фарбою губи трiпочуть готовнiстю  скластись  у
всяку посмiшку, яка буде потрiбна. Так ?? свiтлiсть  хочуть  зробити  таку
честь пановi президентовi? Яка це радiсть для Нiмеччини. Двi  великi  сили
сходяться, iсторiя великого нiмецького народу сходить на найвищий шпиль!
   Князiвна Елiза сидить iз рiвно-бiлим непорушним лицем, на якому опукло,
яскраво темнiють широкi темиi брови Очi ?й щоразу, як  вона  говорить  про
пана президента, спущенi  додолу.  Так,  вона  просить  переказати  пановi
Мертенсовi, що вона згодна прийняти його пропозицiю пiд трьома умовами, що
коронка Зiгфрiда буде знайдена, що буде  установлений  трон  президента  -
короля Землi i що ?? згода поки що лишиться в тайнi. Граф  фон  Елленберг,
як при переносi святих дарiв у храмi, робить побожно поштиве лице й низько
нахиля? голову Потiм просить дозволу  встати  й  з  тою  самою  врочистою,
побожною ТИХIСТЮ ВКЛОНЯ?IЬСЯ. Щастя його такс безмiрне, iцо  вiн  не  смi?
висловити його бiдними людськими словами перед ?? величнiстю.  (Тепер  вiн
цю помилку робить спокiйно й упевнено). I  так  само  тихо,  врочисто,  як
несучи на головi вазу, з тим самим щастям виходить iз салону принцеси.
   Але в  автомобiлi  вiн  одкладаь  врочистiсть  набiк,  закурю?  сигару,
радiсно, часто, змерзло тре руками колiна, нетерпляче погляда? в вiконця -
взагалi поводиться я к люд и на. що ?де за сво?м  величезним  виграшем  на
лотерейний бiлет, який трохи не викинула геть.
   Палац пана президента Мертенса нiколи не бачив  начальника  внутрiшньо?
охорони в такому виглядi. Офiцери охорони, урядовцi, придворнi ледарi,  що
зустрiчаються  йому  по  дорозi,  стоять  ошелешенi  й  з   непорозумiнням
блiднуть: граф Елленберг проходить повз них iз високо,  твердо  пiдведеною
головою, милостиво й серйозно (о, без сво?? ласкаво? посмiшки!)  хита?  ?м
кiнчиком носа i ступа? з цоканням пiдборiв по пiдлозi.
   Вiнтер, глянувши на графа Еяленберга, перегина?iься не як лозина, а  як
мотузок.  Пан  президент  у  залi  здоров'я,  але  граф   фон   Елленберг,
розумi?ться, можуть iти до них смiливо, вiн навiть докладати не буде.
   I граф Адольф фон Елленберг дiнемо iде цiлком  смiливо,  не  потребуючи
докладу. Тiльки переступаючи порiг до зали здоров'я, ноги  його  робляться
знову м'якими, нечугними, тiло набира? ватяно?  округлостi,  податливостi,
очi радiсними хортиками стрибають на мотузку й вищать од довго стримувано?
радостi.
   Пан президент саме купаються в басейнi. Вiкно-стеля над ними  одчинене,
i видно у глибинi неба синюватий попiл важких дощових хмар. Пан  президент
плавають, а штат здоров'я сто?ть недалеко  й  iз  зворушенням  слiдку?  за
ними. Згори в водi червони  черевате  тiло  пана  президента  зда?ться  ще
коротшим i подiбним до червоно? величезно? жаби.
   Мертенс пирха?, стрiпу? головою воду з очей i блима? на графа  Адольфа.
Щось цiкаве? Га? Важне? Ну?
   Граф Адольф бiжить в один бiк круг басейну, потiм у другий, але  скрiзь
далеко до пана президента.  I  вiн  безпомiчно  тупцю?,  посмiха?ться,  як
вiрний собака, якого не взяли з хазя?ном на човен. I  голосно  сказати  не
може.
   Тодi хазя?н, смiшно вивертаючи ногами у  прозорiй  водi,  пiдплива?  до
берега, але з води не вилазить, тiльки виставля? голову. Ну, що там?
   Граф Адольф моментально кида?ться до нього, нахиля?ться й шепоче.
   I вмить iз води вискаку? червоне тiло, плига? на берег без помочi штату
здоров'я й грiзно кричить:
   - Одягатись!!
   I,  круто  повернувши  червоне,  мокре,  з  пригладженим  донизу  водою
волоссям тiло, наставля? на графа Адольфа банькатi очi, iпоширенi радiстю,
здивуванням, непорозумiнням.
   Граф  Адольф  хоче  розповiсти  бiльше,  але  штат  здоров'я  в  панiцi
накида?ться  на  пана  президента,  обнiма?,  тре,  мне   його,   обгорта?
простирадлами, рушниками. Куди там балакати!
   В кабiнетi Мертенс пха? графа Елленберга в фотель i велить  розповiдати
точно, докладно, з усiма деталями.  А  сам,  потираючи  занадто  сухi  вiд
купання куцi руки, короткими, рвучкими кроками ходить бiля нього. Очi його
час од часу пiдводяться вiд пiдлоги,  i  тодi  виразно  видно,  як  трудно
пановi  президентовi  стримувати  свою  радiсть.  Раптом   пан   президент
пiдходять i, пiднявши графа Адольфа, обнiмають його.
   - Графе  Елленбергу,  ви  заслугову?те  на  королiвську  нагороду.  Вiд
сьогоднiшнього дня, графе Елленбергу, Вальдорфськi копальнi належать вам!
   Граф Адольф низько схиля? голову,  його  щастя  й  радiсть  iз  приводу
велико?  подi?  таке  безмiрно-велике   (не   копалень,   розумi?ться,   а
порозумiння з принцесою), що  вiн  не  смi?  його  висловити  перед  паном
президентом бiдними людськими словами.
   -  Але  коронка  мусить  бути  знайдена,  пане  мiнiстре!  Чу?те?   Що?
Оповiстiть, що буде виплачена вся сума,  яку  схоче  злодiй.  I  цiлковита
гарантiя безпеки. Га? Досить?
   О, це такi умови, що тiльки якийсь божевiльний  може  не  згодитись  на
них. Коли б не...
   - I моментально покликати сюди  райхсканцлера  й  мiнiстра  закордонних
справ Скликання Свiтового Конгресу повинно бути прискорене. Два тижнi. Що?
Га? Досить?
   Граф Адольф трошки злякано дивиться на пана президента. Розумi?ться,  в
Нiмеччинi влада й сила пана президента необмежена. Нiмецький народ в особi
свого парламенту готовий завтра ж йти за паном  президентом  хоч  на  край
свiту. Але iншi держави?
   -  Дурницi.  Все  сутн?   вже   зроблено.   Формальностi?   Комедi?   з
парламентами, фракцiями? На  оповiщення  два  днi  На  парламенти  й  тому
подiбну нiсенiтницю хай три днi. П'ять. Десять днiв iще зайвих. Що? Нi?
   Граф Адольф не смi? перечити, одначе йому зда?ться, що...
   Але пан президент не хоче й слухати, що йому зда?ться. Два тижнi цiлком
досить. Внутрiшнi полiтичнi обставини Нiмеччини вимагають екстреностi. Нi?
Баста. Дiло райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ  усе  це  вияснити.
Лондон сам у тому зацiкавлений. Давно домага?ться. Баста!
   ***
   Свiт у замiшаннi, в непоко?, в  колотнечi.  Лице  людства  в  мiнливих,
раптових, стрибливих корчах i  гримасах,  як  у  штукаря  ось  одним  оком
радiсно, в захватi смi?ться, тут же. Другим грiзно хмуриться, люту?, хитро
пiдморгу?, врочисто бундючиться. Воно - як поле перед бурею. Небо у клубах
хмар, сонце рветься крiзь них, поле у хвилях;  хвилi  чубатi,  скудовченi;
одна в одному напрямi, друга у другому;  в  одному  мiсцi  плями  сонячно?
радостi, блискучi золотi зуби його; в  другому  набурмосенi  брови,  синi,
понурi тiнi; вихор в один бiк, вихор  у  другий,  птицi  боком,  з  жагом,
зигзагами  носяться  над  ними.  А   десь   щось   грюкотить,   готу?ться,
накопичу?ться, розмина? залiзнi руки.
   Доктор Рудольф часом аж до ночi засиджу?ться в бiблiотецi за газетами.
   Париж танцю?. Не  карманьйолу  й  не  бiскаю,  о  нi!  Новий  танець  -
планетарного миру.
   Париж дасть землi нову, безкровну, свiтову революцiю.
   Гей, земле, чу?ш? Радi?ш? Отож-то!
   А тут же й iнша гримаса.  Земле,  начувайся:  чу?ш  гуркiт  величезного
кiстяка - смертi? В Парижi танцюють танок великого знищення людей.
   Ах, цi милi газети! Наче рiзнофарбнi скла береш i дивишся крiзь них  на
свiт.
   Ось рожеве скло Таке поважне, офiцiозне, товстелезне.
   "Всесвiтнiй Конгрес у  Парижi!  З'?зд  прем!?рiв  усього  свiту!  ?дина
Республiка землi! Вiчний мир!"
   I все таке рожеве рожеве,  поважно  нiжне,  соромливо  радiсне.  Париж,
Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi зморшки земно? кори, всi ??  нарости,
всi  пiдземнi  и  надземнi  каторги,  все   рожево,   невинно,   офiцiозно
посмiха?ться. Кiнець стражданню, кiнець кровопроливанню, кiнець  ворожнечi
народiв, На землi мир i в чоловiцiх благоволенi?!
   А от червоне. (Американське).
   "Зоря золотого вiку Людства! Народи  вирiшують  свою  долю?  На  порозi
ново? епохи! Пришестя месi?!"
   I все  пала?  червоним  захватом,  вогневою  радiстю.  Криваво,  бурно,
екстатично, ультрарекламно! Париж, Лондон, Нью-Йорк,  Берлiн,  Токiо,  всi
великi й малi ковбанi людського страждання,  всi  закапелки  глупоти,  всi
тисячолiтнi гори забобонiв, обману,  ненавистi,  -  все  вкрите  радiсним,
вогневим, червоним ентузiазмом.
   Але ж на другому кiнцi лиця  людства  раптом  хмура,  страшна  гримаса.
Японське скло, син?, понуре, грiзне!
   "Новий похiд Заходу на Схiд! На порозi величезного нещастя  людськостi!
Схiд не буде колонi?ю Заходу! Геть облуднi конгреси!"
   I все - темне, принишкле, само сонце дивиться тьмяно, загрозливо. всяка
радiсть - зморщена, задимлена, засинена безнадiйнiстю.
   Париж, Нью-Йорк танцюють планетарний танок миру, а Токiо, Пекiн  грiзно
вимахують старою збро?ю недобре зв'язаних рабiв Вони не хочуть бути  краще
зв'язаними. Хе, косоокi вiльнолюби!
   Але Париж, проте, готу?ться й танцю?. Через тиждень  Конгрес!  На  всiх
вулицях будують арки, - там будуть проходити народи землi. (Парижани  поки
що пiд ними танцюють бiскаюi).
   Конгрес через два днi! Арки iлюмiнованi! Повбиранi  квiтками  з  усього
свiту! Палац Свiтового Миру  (старенький  люксембурзький  палац)  щовечора
горить усiма нацiональними вогнями всiх  держав,  нацiй  i  племен  свiту.
Вогнi, танцi, смiх, крики, алкоголь i поцiлунки  не  сходять  до  ранку  з
вулиць Парижа! Вiн кричить усiма мовами землi, вiн одягнений у  всi  фарби
планети, вiн - свiтовий омне?зм!
   Нi, полiтика - це надзвичайно втiшна штука. Наука в  порiвняннi  з  нею
просто маленьке, поганеньке скло. А це брильянт, що  одсвiчу?  тобi  всiма
фарбами,  всiма  вогнями.  Одну  й  ту  саму  рiч  ти  можеш  побачити   в
найрiзнiшому освiтленнi, в найрiзнiших лiнiях, обрисах I то в  найщирiших,
переконаних, справжнiх фарбах!
   А скiльки вiдтiнкiв навiть в однiй i тiй самiй фарбi!
   "Пролетарiат усього свiту повинен пiддержати цю останню акцiю  свiтово?
буржуазi?! Капiталiзм у Парижi сам копа? собi могилу.  Париж  для  старого
свпу ? необхiднiсть, неминуча ло гiка,  останнiй  штрих  для  переходу  до
нового свiту! Хай живе Париж!"
   "Пролетарiат усьою свiту повинен берегтися!  Капiталiзм  у  Парижi  куь
новi  ланцюги  на  працюючi  класи  ?дина  Респуб  лiка  Землi  й  ?днiсть
капiталiстiв! Париж ? загроза всьому свiтовi. Геть Париж!"
   "Пролетарiат усього свiту повинен серйозно  розважити  над  поставленою
проблемою. Роззбро?ння свiту -  вiчнi  домагання  працюючих.  Розумi?ться,
всяка армiя повинна бути скасова на. I геть i не геть Париж!"
   Нi, це знаменита рiч - ця  полiтика!  Доктор  Рудольф  стра  шенно  нею
цiкавиться. Щовечора вiн неодмiнно дивиться в ус; скла на Берлiн,  Лондон,
Париж.
   Але  вдень,  щiльно  позапинавши  долiшнi  завiски   на   вели   чезних
оранжерейних вiкнах, попихкуючи через верхню  губу  пiсеньками,  щохвилини
витираючи пiт великим рушником, вiн працю?. Тодi вiн про полiтику  не  ма?
змоги думати. Конгрес у Парижi, безумовно, важна рiч, але тiльки  ввечерi.
Тодi  так  пишно,  так  наввипередки  горять  на   аеростатах   i   хмарах
прокламацi?. На стiнах миготять радiоекрани  вулиць  Парижа,  демонстрацiй
пролетарiату всоого свiту за i проти Парижа, першi делегати перед  Палацом
Свiто