а куряча  постать
барона вiдсаху?ться вбiк i сунеться назад.
   Тодi Труда, трiпнувши капелюшем, по хлопчачому  вихиляючи  клубами,  не
хапаючись, виходить.
   Чорно срiбний лицар по виразу всi?? постатi Страховища  бачить  те,  що
вiн заранi знав. Вiн нiжно всадовлю?  ??,  нi  про  що  не  пита?,  тiльки
тихенько, обережно погладжу? безсило опущену  на  колiна  смугляву  ручку.
Карi похмуренi очi дивляться в одну точку перед собою  й  не  клiпають.  I
авто тепер не занадто помалу ?де i берлiнськi трамва? зникли з лиця землi,
i не стало пекучого сонця на небi. На вулицях якесь бiльше, нiж  звичайно,
оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупцi тут же читають
?х, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помiча?.
   Душнер зупиня? авто, купу? газету, просить дозволу  про  глянути  Труда
дивиться в одну точку й не клiпне нi разу.
   В такому разi не до газети, швидше додому.
   Дома Труда ляга? на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як
дивилась у спину шоферовi. Нi звука, нi словечка.
   - Трудонько! Дiвчинко моя!
   Чорно срiбний лицар ста? на колiна перед нею,  бере  смугляву  безживну
ручку й тихо, сумно, нiжно говорить про  те,  що  страждання  ?  неминучий
закон життя, але що в життi ? також i такий закон, який нiчому не дозволя?
надовго затримуватись на мiсцi й страждання переверта? на радощi, а радощi
на страждання.
   I ще нiжнiше, ще обережнiше чорно срiбний лицар говорить про те, що  за
всяке страждання дттiки вiн готовий платити авансом усiма  тими  радощами,
якi на його коптi лежать у його долi. Вiн не смi? запропонувати купити  ??
полегшення одним маленьким актом, який i йому дасть щастя.  Цього  вiн  не
смi? ?й пропонувати. Але  дитинка  повинна  признати  те,  що  тисячолiтнi
забобони часом дужчi за молоду справедливiсть. Вони вросли в тiло людсько?
громади, i громада боляче б'? того, хто пробу? видерти ?х iз не?. Чи варто
ж видирати те, що навiки вросло?
   Труда пильно, похмуро дивиться в стелю.
   Дитинка повинна зрозумiти, що все на свiтi умовне, вiдносне.  I  всякий
чабобон так само не ма? сили абсолютностi. Часом вiн - зло, часом - добро.
В одних умовах шлюб ? каторга, в других - засiб збiльшення  сво?х  сил,  у
третiх - радiсне затвердження себе на дорозi до вiчностi.
   Чорно срiбний лицар несмiло, чекаюче дивиться в непорушне  лице.  Потiм
зiтха? й тихенько пiдводиться. Коли чула,  то  те,  що  не  скинулась,  не
обурилась, уже ? малесенький крок уперед. Але чи чула ж?
   Душнер сiда? побiч i тихенько перегляда? газету. Що та юрба на вулицi з
не? так жадно смоктала?
   Ага! Оце, очевидно. О, це цiкаво!
   Оповiстка:
   "Банда розбишак, що зве себе Iнараком, цi?? ночi з мiсько? лiкарнi  для
душевнохорих силомiць викрала хорого хiмiка  доктора  Рудольфа  Штора,  що
нездужа? на манiю винахiдництва. Зроблено це з  метою  шантажу  довiрливих
людей на так званiй "Сонячнiй машинi" та головно для внесення  заколоту  в
громадянство.
   Отже оповiща?мо:
   Апарат, який нiбито винайшов Р. Штор, розслiджувала спецiальна  наукова
комiсiя пiд головуванням професора  Ф.  Бруннера.  Вона  визнала,  що  цей
апарат не ма? нiяко? нi  науково?,  нi  практично?  вартостi  i  ?  цiлком
безпотрiбною   й   безглуздою   коробкою,    витвором    хороi    фанiазi?
душевноненормальноi людини.
   З  огляду  на  серйознiсть  мiжнародною  моменту,  в  якому   перебува?
Нiмеччина в  зв'язку  з  агресивними  намiрами  Союзу  Схiдних  Держав,  в
iнтересах охорони порядку й оборони гро мадян од  шантажу,  забороня?ться:
публiчну й приватну пропаганду шарлатанських винаходiв,  мiж  ними  й  так
звано? "Сонячно? машини". Винних у нарушеннi цi?? постанови чека? кара  на
пiдсiаш законiв во?нного часу.
   За викриття схованки  хiмiка  Рудольфа  Штора,  як  обвину  Баченого  в
крадiжцi брильянтiв та небезпечно  хорого,  оголошу?ться  нагорода  в  два
мiльйони марок. Характеристичнi ознаки Р.  Штора:  кривий  на  лiву  ногу,
зрiст високий, темно-сiрi очi, тонкi вуста.
   Полiцай-президiя Берлiна"
   О, це повинно ?? розворушити хоч трохи!
   - Дитинко! Вибачте, що я вас турбую. Але я не  можу  сховати  вiд  вас.
Дуже важне для вас. Знову про вашого  доктора  Рудольфа  та  його  Сонячну
машину. Цiла урядова оповiстка. Хочете, я прочитаю?
   Труда  мовчки  переводить  очi  iз  стелi  на  Душнера  й  чека?.  Вiн,
хапаючись, голосно чита?, весь час позираючи на непорушне хмарне  смугляве
лице. Раптом воно темнi?, очi оживають, уся постать  пiдстрибу?  вгору,  i
люто стиснений кулачок б'? по канапi.
   - Брехня! Пiдла полiцiйна лицемiрна брехня! Вiн  не  хо-рий!  А  Машина
зовсiм не безглузда коробка, ?хнi голови - безглуздi коробки! Фе,  гидота!
I брильянтiв вiн не крав. А просто взяв для сво?? Машини!
   - Хм! А чого ж вiн попав у божевiльню?
   - Вони його запакували туди!
   - Ну, як же так: здорову людину, та ще за те,  що  вона  винайшла  таку
велику рiч, запакувати до божевiльнi? Це ж нелогiчно, дитинко.
   - Ах, логiчно! А логiчно, щоб перевернений,  старий,  гидкий  дегенерат
запакував навiки в тюрму молоду дiвчину i... А,  знаю  вашу  логiку!  Вашу
законну, моральну логiку! I герой Рудi, що втiк, i слава Iнараковi!  I  от
вiзьму й буду скрiзь вести пропаганду за Сонячну машину. Ану,  нехай  мене
карають "на пiдставi законiв во?нного часу". Будь ласка! Як  смi?  полiцiя
заборонити менi говорити, що я хочу? Як?
   Чорно-срiбний  лицар  те  зовсiм  задоволений  наслiдком  роз-бурхання.
Дiйсно, що за несподiване Страховище ця дiвчина. Вся душа ??, як  хвиля  -
то в один бiк гасне, то в другий. Ще справдi в  цьому  станi  вибiжить  на
вулицю та й почне вчиняти свiй бунт.
   - Так, розумi?ться, полiцiя не може забороняти. Це, справдi, може,  вже
занадто. Але коли це справа Iнараку,  то...  Ну,  та  бог  iз  нею.  А  от
дозвольте менi прочитати ще одну цiкаву рiч. Це  дiйсно  вже  щось  зовсiм
та?мне. Слухайте, дитинко, чи не до вас це стосу?ться?  Це  оповiстка.  На
першiй сторiнцi. Слухайте:
   "Того, хто весною помилився в саду, хто вмi? до гримувати свого  слова,
об'?кт помилки пiд словом честi повно? безпеки просить про побачення".
   - Ну, що ви скажете, дитинко? Не вас? Нi? Ви  нiде  весною  в  саду  не
помилялись? Слова свого ви дiйсно  вмi?те  дотримувати,  а  от  чи  вмi?те
помилки весною робити? Га?
   Труда серйозно дума?. Весною? В саду? Яко? саме весни? Може, Макс?
   - Ах, дурницi! Iдiотська оповiстка. Я  хочу  в  ресторан,  Душ-нере!  В
театр, у кабаре, куди хочете. I багато вина!  Чу?те!  Я  ?м  покажу  "таку
особу"! Тепер усе одно! Тепер я зовсiм вiльна. I щоб менi  через  два  днi
театр був. Чу?те? Капелюш! Рукавички!
   ***
   Наделi знаменито влаштувалися собi: знайшли  якогось  далекого  родича,
великого комерсанта, крамаря мистецькими народними виробами,  вiн  ?м  да?
роботу - i вони чудесно заробляють тепер. Усi сини покидали сво?  фабрики,
примадикували  в  себе  в  помешканнi  невеличкий  електричний  верстат  i
працюють усi?ю  родиною.  Робота  легка,  чепурна,  цiкава:  вишлiфовувати
склянi та глинянi вироби та розмальовувати ?х власноручно iз суто народних
рисункiв.  Навiть  старий  i  стара,  та  навiть  маленькi  Наделята,  отi
пуцьвiрки, Грета та Лорхен, i вони тепер заробляють  немалi  грошi.  Щодня
Герман, або Фрiц, або  всi  разом  виносять  iз  помешкання  цiлi  валiзки
оброблених виробiв, а приносять новi замовлення.
   Розумi?ться, сусiдам чи знайомим вони адреси свого родича не дають - то
вже чорта з два, мiцно тримають про себе самих. Але  милуватися  виробами,
вже готовими, можна всiм, хто хоче. I  якi,  справдi,  чудеснi  скляночки,
вазочки, чашечки, горщечки, якi тонкi рисунки, фарби!  Аж  диво  бере,  що
проста робiтнича родина  може  справлятися  з  такою  делiкатною  роботою.
Звичайно, родич ?хнiй дав ?м секрет, без секрету, розумi?ться, треба довго
мозолi натирати, щоб дiйти тако? вмiлостi.
   Але ж i як завзято зате працюють! Цiлий день  чути  в  них  шкварчання,
пиляння, тихеньке постукування; з раннього рана до пiзнього вечора  горить
робота в щасливих Наделiв. Першi днi то аж  наче  сп'янiлi  всi  були  вiд
радостi та щастя,  мало  не  цiлувалися  з  усiма,  кого  зустрiчали,  хто
приходив до них. А тепер усi такi здоровi, бадьорi, веселi,  привiтнi.  Де
дiлася вiчна гризня ?хня, вiд яко? часом сусiдам доводилось вiкна зачиняти
та в пiдлогу стукати, щоб тихше гризлися. Тепер у них  вiчно  ясний  смiх,
жарти, спiви за роботою. Бува? ж щастя людям, в  яких  багатi  та  негордi
родичi.
   Справдi, вiд самiсiнького ранку до вечора кипить робота в  Наделiв;  не
там, звичайно, де виставлено вже зроблену  роботу  на  показ  людям,  а  в
найдальшiй кутковiй кiмнатi, куди нiкому чужому не дозволя?ться входити О,
в секрет роботи нiкого вта?мничувати Наделi не хочуть. Навiть у сусiдню  з
майстернею кiмнату нiхто  не  допуска?ться.  Та  й  мають  рацiю:  всякому
захочеться легкий хлiб перехопити.
   I щовечора сини з важкими валiзками в руках весело виходять iз квартири
й легко  сходами  зносять  ?х  униз.  Там  на  них  уже  чека?  стареньке,
поганеньке авто родича-комерсанта, забира? валiзки - i майнули  хлопцi  як
на гулянку.
   А Берлiн iз кожним днем щораз бiльше  га  бiльше  гуде  дивною  чуткою,
хвилюючою казкою про  та?мну  Сонячну  машину.  Пропаганда  ??  заборонена
(дозволя?ться тiльки в сатирично-гумористичних часописах смiятися з  не?);
вживання ?? загрожу? карою; нiде нi за якi грошi купити ?? не можна; нiхто
?? сам не бачив, нiхто сам того сонячного хлiба, розумi?ться,  не  iв,  на
дух не нюхав, на смак не куштував. А тим часом Берлiн щораз дужче та дужче
гуде тою казкою, наче  хтось  щодня  пiдклада?  та  й  пiдклада?  вогню  у
величезне залiзобетонове черево велетня.
   Що таке Сонячна машина? О, це надзвичайна штука!
   Сонячна машина то такий апарат, який сам собою витягу?  з  рослини  всi
соки; тi соки вiн процiджу?, перетворю? в новий чудодiйний газ. Тим  газом
треба дихати, поки з'явиться пiт на чолi, i як з'явиться пiт, тодi  людина
почува?, що насити лась, i зараз же страшенно п'янi?, ?сти ж зовсiм нiчого
не треба. Цей апарат винайшов син одного графа, якого батько за злочинство
нiбито хорого сховав у божевiльню, назвавши доктором Рудольфом  Штором.  В
дiйсностi ж вiн не Рудольф Штор, а граф.
   О нi, Сонячна машина - це просто одна  iз  штук  iндусько?  окультично?
науки. Нiякого Рудольфа Штора  взагалi  на  свiтi  нема?.  Нiяких  взагалi
апаратiв нема. Просто сугестiя. Людинi з нахилами медi?ма да?ться  в  руки
який небудь предмет, для бiльшо? перекональностi скло,  i  через  те  скло
переда?ться наказ орудно? центрально? волi. Об'?кти  цi??  волi  виконують
наказ, крутять яку небудь машинку, ?дять усяке чортзна що й почувають себе
так, як ?м наказано. Нiякого сумнiву,  це  робота  агентiв  Союзу  Схiдних
Держав. Полiцiя вже арештувала кiлька суб'?ктiв iз такими склами,  дво?  з
них були китайцi, а один-вiдомий iндуський факiр,  що  недавно  прибув  до
?вропи.
   I з кожним днем виразнiш i виразнiш гуде Берлiн. Не  можна,  заборонено
йому густи, а вiн  таки  гуде,  а  вiн  хвилю?ться,  а  вiн  сну?  химернi
вiзерунки свого розворушеного вiковiчного бажання. I вже частiш та  частiш
полiцiя ловить людей iз склами, iз самими навiть  Сонячними  машинами.  На
фабриках та заводах  усе  частiше  з'являються  якiсь  люди,  що  роздають
загорнутi в папiрцi круглi, жовто-червонявi, опуклi скла,  а  на  папiрцях
точно й докладно надруковано iнструкцiю,  як  дома  кожному,  маючи  скло,
треба робити собi Сонячну машину та як ?? вживати.
   I вже частiше трапляються люди, якi самi  бачили  Сонячну  машину,  якi
самi iли сонячний хлiб. Сонячно? машини в них самих,  розумi?ться,  нема?,
боже борони, але вони з цiкавостi в  одного  чоловiка  спробували  зробити
собi хлiба Тiльки з цiкавостi!
   I казка росте, гомонить, хвилю?, не  да?  покою.  Дiловий,  практичний,
точний,  скептичний  Берлiн  почина?  пройматися  легковажною   мрiйнiстю,
поверховiстю, недбальством, довiрли вiстю. Казка залазить у затхлi,  темнi
бюро й спиня? задумою руки найретельнiших урядовцiв. Вона влазливо  та?мно
шелестить шепотом по конторах, майстернях, по всяких установах, де  сидять
прикутi люди, навiваючи ?м мрiю про те, як iприйде  "вона"  й  розку?  ?х.
Вона галасу?, кричить, стука? склянками об  стiл  по  брудних  тавернах  i
вимага?. Вона навриписто тиснеться в ученi кабiнети й видира? увагу з  рук
поважних, серйозних, точних наук.  Вона  турбу?,  нерву?,  драту?,  люгить
урядовi iнституцi?, яким нiколи не доводилось мати  дiла  з  фантастичними
речами.
   Вона всюди вносить нелад, заколот, непокiй, незгоду, гризню. Все,  чого
вона тiльки торка?ться сво?м химерним, таьмним диханням, зараз же  почина?
шумувати, розкладатись.
   Об'?днаний Банк - залiзобетонова фортеця ?? не  розхитали,  не  зрушили
нiякi фiнансовi бурi, нiякi полiтичнi завiрюхи, нi землетруси.  А  дихнула
"вона" - i фортеця дала розколину,  невеличку,  а  все  ж  таки  розколину
незгоду мiж  Штiфелем  i  Мертенсом.  Штiфель  (голова  концерну  пресових
трестiв) вважа? полiтику уряду щодо цi?? iдiотично? Машини за цiлком дурну
й провокацiйну. Навiщо забороняти пресi писати про не?? Для чого робити це
божевiлля тайною, для чого обсновувати ?? серпанком загадковостi,  страху?
Заборона - споконвiку найкраща пропаганда забороненого Дати волю говорити,
дати змогу вiльно боротися з цi?ю химерою!
   Мертенс не згоджу?ться. Не всяка воля в добро Воля пор нографп ?  заiин
для юнацтва Сонячна машина ? порнографiя для недорослого людства. Що?  Нi?
Отже, дати волю порнографi?? Га? Дати волю всяким Iнаракам? Що?
   Штiфель не зда?ться. Дати волю  не  Iнаракам,  не  вихвалянню,  а  волю
роз'яснювання, критики, дати можливiсть боротьби з фантастичними  чутками,
легендами, тайними прокламацiями соцiалiстiв,  iнаракiстiв,  анархiстiв  i
всi?? тi?? гидi, що живиться  всякою  забороною.  Берлiн  щодня  засипаний
рiзними нелегальними вiдозвами. Iнарак розносить мiкроби по всiх закутках,
хороба захоплю? вже й провiнцiю. А уряд не да? змоги громадянству боротись
антисептичними засобами, сховав голову в пiсок i дума?, що все гаразд. Усi
розумнi люди тiльки плечима знизують.
   I диво  дивне?,  вперше  управа  Об'?днаного  Банку  бiльшiстю  голосiв
висловлю?ться проти пана президента Фрiдрiха Мертенса. Волю слова в справi
Сонячно?  машини  дозволя?ться,  правда,  з   обмеженням:   пропаганда   й
вихваляння забороня?ться, тiльки критика та роз'яснювання.  Пан  президент
посмiха?ться. Штiфель i пресовий концерн непогано на цьому вийдуть,  тираж
газет пiдскочить процентiв на сто.
   Пан президент помиля?ться: вже в перших днях тираж пiдскаку? на  тисячу
процентiв.  Друкарнi  не  справляються  з  вимогами  контор,  контори   не
справляються  з  вимогами  аген  тур,  агентури  -  з  покупцем.  Екстрене
мобiлiзу?ться цiла армiя робiтникiв, урядовцiв, агентiв, кiоскiв.
   Соцiалiстична й  усяка  iнша  преса,  що  живиться  всякою  хо-робою  й
розносить мiкроби, розумi?ться, гвалту?, що ?й забороня?ться  легально  це
робити. О, нехай гвалту?!
   Але казка й серед соцiалiстiв  уносить  розлад  i  незгоду.  Не  всi  й
соцiалiсти хочуть  вихваляти  Сонячну  машину.  Бо  казка  не  ма?  нiчого
спiльного з реальною полiтикою. Бо  соцiальний  процес  пiдляга?  залiзним
законам  розвитку.  Бо  перестрiй  громадянства   ма?   бути   результатом
органiчного перетвору його, а не  наслiдком  появи  якогось  фантастичного
винаходу. Вiра в це ? просто дитинство, це - одривання уваги вiд  реально?
працi, це - дрiбнобуржуазнi забобони, брак соцiалiстичного думання,  зрада
всiх  метод  пролетарсько?  iсторично?  боротьби.  Пан  президент   мусить
погодитись воля слова часом бува? корисною рiччю.
   Та що бiльше навiть Iнарака не минуло непокiйне,  розкла  дове  дихання
казки. Iнарак розколю?ться. Iнарак  гризеться,  Iнарак  явно  гине.  Макс,
Паровоз i Кестенбавм тепер рiшуче, жагуче,  безкомпромiсово  проти  терору
Всi сили, всi засоби,  вся  увага  тiльки  Сонячнiй  машинi!  Годi  кровi,
смертi, ненавистi, змов, убивств.  Годi  ворожнечi  з  iншими  робiтничими
органiзацiями. Треба ввiйти з ними в порозумiння, треба органiзувати ?дину
спiльну   грандiозну   акцiю   всiх   залежних,    голодних,    ображених,
експлуатованих,  невiльних,  усiх,  усiх,  незалежно  вiд  класу,   стану,
переконань, вiку, статi, фаху, партiйностi. Треба пiдняти все?диний рух  з
одним покликом, з  ?диним  гаслом:  воля  Сонячнiй  машинi!  К  чорту  всю
полiтику, закони, парламенти, нехай видають,  якi  хочуть,  закони,  нехай
ведуть, яку хочуть, полiтику, нехай навiть вiйну  оповiщають,  аби  гiльки
воля Сонячнiй машинi.
   Тiле ж, Клара й Гоферт рiшуче, жагуче  й  безкомпромiсово  проти  тако?
легковажно?, емоцiонально?, ентузiастично? тактики. Що значить бути  проти
терору? Це значить бути проти самого  Iнараку.  Iнарак  ?  загроза,  кара,
страх. Iнарак ?  залiзна  дисциплiна.  Iнарак  ?  революцiйний  смолоскип,
авангардний напад, першi блискавки бурi. Значить, знищити  бурю?  Значить,
дати повну волю Мертенсам? Дати ?м повну  волю  знищити  ту  саму  Сонячну
машину?
   А бiдний маленький Штiiндлер то вiдсува? окуляри на наморщене чоло,  то
зсува? ?х на нiс: дiйсно, стати на один бiк - шкодити Машинi, цього вiн не
може. Стати на другий бiк -  знищити  Iнарак.  I  цього  вiн  не  може.  I
те-неправильно,  i  тенеправильно.   А   що   ?   тепер   правильне?   Все
переплуталось,  змiшалось,  якась  фантастика,  п'яний   сонячний   дзвiн,
несерйознiсть, дурна любовнiсть - дiйсно, якась  просто  неповажна  дитяча
емоцiональнiсть.
   А казка тим часом робить свою та?мну, незриму  роботу.  Газети  Штiфеля
розкуповують мiльйонами, сотнi редакцiй гатять у  жадну  пащу  торби  купи
антисептичних статей, замiток, вiршiв, карикатур, наукових розвiдок;  цiлi
резервуари науки, смiху, глуму, загроз виливаються на очманiлу,  розпалену
голову юрби.
   А  вона  все  ж  таки  хвилю?ться,   жде,   мрi?,   шука?,   нишпорить,
прислуха?ться, та?мно  вчиту?ться  в  нелегальнi  вiдозви,  вслуха?ться  в
шепотливi розмови,  отарою  бiжить  на  "азiатсько-африканських  агентiв",
жадiбно хапаючи з ?хнiх рук чудодiйнi скла, люто захищаючи  ?х  собою  вiд
"агентiв Об'?днаного Банку".
   ***
   А тим часом Наделi собi працюють. Цiлий будинок вiд гори до низу повний
розмов про  Сонячну  машину.  Тiльки  Наделям  вона  цiлком  байдужа-та  и
справдi, нащо ?м сонячний хлiб, коли вони мають i простий, та добрий?
   Щовечора сини зносять на авто  важкi  валiзки  й  везуть  ?х  до  свого
родича.
   Правда, вони везуть не  до  одного  родича,  а  до  багатьох.  По  всiх
кварталах Берлiна живуть ?хнi родичi,  якi  потребують  виробiв  майстернi
Наделiв.
   Через те в майстернi  Наделя  робота  нiколи  не  вгава?.  Всi  за  тою
роботою. Навiть Лорхен. ?? функцiя найголовнiша виймати з  води  прохололi
жовто-червонявi кругленькi скла й подавати ?х  Фрiцовi.  Правда,  це  саме
робить i Грета, але Лорхен справля?ться  далеко  краще  за  Грету.  Кривий
добрий дядьо Рудi в бiлому балахонi, як у рiзника Губерта, варить  скла  в
гарному блискучому-блискучому казанi, варить так,  як  мама  колись  зупу.
(Тепер нiяко? ото? нудно? зупи вони вже не  ?дять,  навiть  дорослi!).  I,
коли вiн сипле в цей казан якийсь червоний порошок,  усi  затихають  i  до
дядя нiяк не можна пiдходити. Потiм можна. Потiм вiн сам бере  Лорхен  пiд
пахви й високо-високо пiдносить над сво?ю головою. I  тодi  вся  кiм  ната
робиться така чудна чудна, не своя, чужа. I всiх одразу видно:  i  тата  з
мамою, що рiвнесенькими ковбасками складають скла у валiзки, i Германа, що
краще за всiх умi? вишаровувати скла, i Дiтрiха, що так  велича?ться  тим,
що помага? дядьковi. I в усiх тодi такi смiшнi обличчя  з  бiлими  зубами,
всi догори до не? поверненi. I мама тепер смi?ться; як  при?хав  дядьо  до
них, мама стала така добра-добра.
   А в обiд тато, або мама, або Герман, або Грета роблять сонячний хлiб iз
свiженько? запашно? травички. Чудесний, тендiтний, солодкий, кращий навiть
за пирiжечки з кремом. Лорхен сама ще не робить хлiба, вона  ще  маленька,
от  як  почне  ходити  до  школи,  тодi  ?й  зроблять  гарненьку-гарненьку
соняшничку i вона сама собi й мамi робитиме хлiб. Про це нiкому-нiкому  не
можна казати, бо чужi дядi вiдберуть у них i скла, i дядя Рудi, i все-все.
Через те Лорхен навiть надвiр не пускають, але вона й не хоче, бо  дома  в
майстернi веселiше.
   Iнодi увечерi, як Лорхен ведуть уже спати, забiга? чорний  дядьо  Макс.
Вiн також пiдносить ?? догори й так лоскiтно цiлу? пiд пiдборiддя у шийку.
Дядьо Макс та вона, тiльки вони обо? говорять  дядевi  Рудi  "ти",  бiльше
нiхто не смi?. I так само тiльки вона та дядьо Макс мають  право  обнiмати
дядя Рудi. От тiльки з тою рiзницею, що вона може обнiмати  за  колiна,  а
вiн - аж за плечi. Але як вона виросте, то й вона за плечi обнiматиме.
   Що ж бува? пiсля того, як Лорхен iде до свого лiжечка, того вона вже не
зна?, бо в лiжечку вона не працю?, а спить.
   ***
   Тiна дуже хвилю?ться, вигладжу? свою зовсiм простеньку, скромну (тiльки
трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче погляда? на Макса. (Боже, як вiн
сьогоднi прибира?ться, чепуриться, волосочок до волосочка вклада?, наче до
наречено? збира?ться!) Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертiй
треба бути,  тодi  в  майстернi  наста?  маленька  перерва,  i  тато  тодi
найвеселiший бува?, бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за
свою коробку береться, перев'язу? другим ременем - той, мовляв, негарний.
   Сьогоднi Тiна й зачесана скромно, гладенько, як до школи  колись.  Губи
без краплиночки фарби, брови, вi? такi, як иам-а родила ?х.  Максовi  вона
сьогоднi, напевне, зовсiм не подоба?ться. I ластовиння дуже видко, i  уста
без фарби такi широкi, i очi якiсь лисi.
   Але Макс вовтузиться iз сво?ю коробкою, як кошеня з клубком,  i  нiчого
не бачить. I що воно таке в тiй коробцi?
   - Ну, а як вас, Тiно, панi Бетман приняла?
   Тiна радiсно-злякано скрику? й притуля? руки до  лиця.  Ох,  вона  ж  i
забула розказати. (Сьогоднi вона зовсiм, як очманiла, саму  себе  ще  десь
забуде. Iй-богу!) Це ж була iсторiя в Бетманiв!  Самого  Бетмана  не  було
дома. Тiльки високошановна панi. Ну, звичайно, i панi Шустер. Ах, Макс  не
зна?, хто ця панi Шустер? Це -  мiнiстр-президент  усi??  фiрми  Бетманiв.
Панi Шустер прийняла ?? страшенно холодно. Ага,  скрiзь  погано,  знов  до
Бетманiв! Ну, Тiна нiчого не хотiла  ?й  казати.  Добре,  думай  собi,  що
хочеш. Аби тiльки до дiвчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. I от  що
тут тiльки почалось, як вона показала скла дiвчатам! Почали видирати  одна
в  одно?,  вищати,  кричати,  кидатися  подушками,  танцювати  на  столах.
Прибiгла Бетман, прибiгла Шустер: "Що таке, що за скандал? Знов  ця  Тiнка
тут щось учинила? Марш по кiмнатах!" Еге, дiвчата  тiльки  в  регiт  та  в
свист. "Не хочемо! Одходимо! Всi йдемо  на  волю!  Кiнець!  Годi!"  Шустер
отетерiла, Бетма-ниха до телефону, до полiцi?: бунт! А дiвчата  тим  часом
поскладали сво? куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора ви?хало,  а
чотири на ранок утекли. I нi одна не сказала про Сонячну машину! Нi  одна!
Тiльки сама Шустер  догадалася.  Наслала  до  Тiни  полiцiю;  але  полiцiя
понюхала, понишпорила й пiшла. Що ж  вона  може  знайти?  Лють  у  них  на
Сонячну машину така, що панi Бетман аж плаче. Ла?ться  й  плаче.  Плаче  й
ла?ться.
   - Але, пане  Максе,  тепер  я  потребую  багато  скла!  Нас  уже  тепер
вiсiмнадцять душ ?. Як кожнiй на день хоч по два скла  роздати,  то  й  то
треба тридцять шiсть. А маленьку Софi полiцiя заарештувала. Бiйка  була  з
полiцi?ю. Одного бендюжника дуже поранено.
   Макс востанн? пробу? пiдняти  коробку.  О,  легка  зовсiм.  Тепер  вона
подiбна до куферка на дамськi капелюшi.
   - Ну, гайда, Тiно! Я мушу поспiшати.
   Тiна вся затиха?, зiщулю?ться, забува? i про Бетманiв, i про полiцiю.
   Вони вдвох iдуть нагору. Макс попереду. Тiна позаду. В сiнях уже  чека?
на них панi Надель i зараз же вiдводить Тiну в  куточок,  скинувши  з  не?
капелюша i нашвидку пригладивши волосся. Нiчого, зовсiм колишня Тiна.
   Потiм Макс i панi Надель iдуть до кiмнати, де старий Надель  лежить  на
канапцi, тримаючи в  однiй  руцi  газету.  Вiн  швиденько  й  акуратненько
склада? газетку й вiта?ться з гостем. Рудi, видно,  вже  говорив  iз  ним:
старий не дивиться в очi,  хмуриться,  на  щоках  гарячi  фiалковi  плямки
хвилювання.
   - Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й  одвер-то  Добре?  Можна
сюди увiйти Тiнi i привiтатися з вами?
   Старий Надель пошарпу? одним плечем, немов його щось там куса?,  втягу?
носом повiтря й мовчки вiдходить до  вiкна.  Тодi  панi  Надель  швиденько
виходить до сiней i зараз же верта?ться з Тiною, ведучи ?? за  руку.  Тiна
дрiбненько ступа?,  спустивши  очi  долу  й  уся  зашарiвшись  так,  що  й
ластовиння не видно.
   Мати пiдводить ?? до батька, пуска? й одходить набiк до Макса.
   Тiна сто?ть iз звислими руками,  iз  спущеними  долу  очима,  гладенько
зачесана, червона, злякана, чекаюча.
   - Ну, що ж... Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.
   Тiна раптом рвучко нахиля?ться, хапа? батькову руку й цiлу?.
   Тодi Макс широко пiдходить до старенького Наделя, нашвидку  тисне  йому
лiкоть, кива? червонiй Тiнi, весело на бiгу проща?ться з  панею  Надель  i
поквапом виходить
   Його роль скiнчена, йому треба тепер поспiшати в сво?й справi.
   Дома вiн iще раз огляда? себе в дзеркалi, бере коробку й сходить iз нею
вниз. Вже за чверть п'ята. А вiн же дав слово Сузаннi рiвно о п'ятiй  бути
вже в не?. Тепер не повинно бути нi неточностi,  нi  обману,  нi  гри,  нi
лицемiрства. Нiчого.
   Сьогоднi вiн уже не обiйма? величного порть?, не говорить чудних  слiв.
I йде вiн до палацу цiлком пристойно, поважно, такий весь  чисто  убраний,
навiть у жабо з мереживом  .От  тiльки  коробка  в  руках.  Коробка  -  не
коробка, валiзка - не валiзка, нести ?? самому йому незручно,  а  льока?вi
дати нiзащо не хоче.
   ***
   Сузанна чека? Макса в зеленому гротi. Це велика печера, обросла зеленим
густим мохом. Старi сiрi скелi випинаються по стiнах незграбними рогами; в
кутку загус жовтий сталактит, подiбний  до  величезно?  обплило?  восково?
свiчки; десь  дзюркотить  струмочок,  звiдкись  просiва?ться  жовто-зелене
свiтло. Тихо, журно. Пахне трошки лiсовою цвiллю, трошки глицею.  Збоку  -
плескуватий величезний камiнь, оброслий мохом.
   Коли Макс, мружачи очi, входить до грота, незграбно несучи поперед себе
коробку й стукаючись об не? колiнами, з каменя помалу пiдводиться русалка.
Вона не вста?, а тiльки спира?ться на лiкоть i жде. Як у  всяко?  порядно?
русалки, на нiй, крiм легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених
кiс i легесеньких зелених черевичкiв, нiчого нема?. Максовi гостро виразно
впадають в очi двi пiдковосхожi густi зеленi  тiнi  пiд  тугими  оголеними
грудьми, рiденько прикритими газом.
   Русалка витягу? до нього праву руку.
   - Ну, нарештi!
   Але тут же здивовано непорозумiло помiча? коробку.
   - А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись ви?жджа?ш?
   Макс ставить коробку бiля сво?х  нiг,  поштиво  бере  руку  Сузанни  i,
стараючись не дивитись на ?? голi, злегка  задрапованi  жабуринням  клуби,
цiлу?.
   - Ради бога, Максе, що це за опудало ти принiс сюди? Саме сюди! Побiйся
ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради  всього  гарного,  викинь  ??
зараз.
   - Вибач, Сузанно, але нiяк не можу викинути.
   - Ну, зна?ш, я справдi повiрила, що ти тепер iнший став.  Ти  ж  обiцяв
прийти з великою якоюсь радiстю до мене.  А  приходиш  iз  якоюсь  брудною
смiшною коробкою, що примушу? навiть цi скелi корчитись од образи. Фе!
   Русалка ляга? на камiнь i сердито закида? руки за голову.
   I Макс знову гостро виразно  помiча?  темно-зелену,  пухнату  тiнь  пiд
пахвами.
   - Я й прийшов iз "великою радiстю". А  ти  обiцяла  прийняти  мене  теж
iнакше, а замiсть того ла?ш  мене.  Сузанна  швидко  пiдводиться  й  знову
спира?ться на лiкоть.
   - Ти вважа?ш, що я погано тебе приймаю?! Так?
   Макс стара?ться не бачити нi круглого глянсуватого колiна, випнутого  з
пiд жабуриння, нi двох перевернутих округлих чаш,  що  випинають  зеленими
промiннями газ, нi шовковисто? розпущено? бронзи, що спада? з плiч на голу
круглу  обточену  руку.  Вiн  дивиться  тiльки  в  ??  вогкi,  з  зеленими
вiдблисками, глибокi очi;  в  них  поза  скриком  обурення  сто?ть  iззаду
лукавий Сузаннин вабливий смiшок.
   - Нi, ти прийма?ш добре. Але сердишся на мене даремно. I побачиш, що  я
свого слова дотримав; я прийшов iз великою радiстю. Можна менi сiсти  коло
тебе?
   Смiшок продира?ться наперед i опанову? очима, устами  й  ямочками  коло
уст. Справдi, вона сьогоднi iнша, вона не дама, а дiвчина, зовсiм  молода,
на диво тонка дiвчина, а розпущенi коси роблять ?? просто  невинною.  Вона
трошечки вiдсува? ноги, злегка  випина?  до  нього  пiдборiддя  й  лукавим
нiжним шепотом кида? в нього!
   - Милий!
   - От це iнша мова! Бо я таки милий.
   - Ох! Невже?
   I дiвоча пухнато-бронзова позеленена голова насмiшкувато схиля?ться  на
плече, а вогкi чистi очi мружаться ласкою, хвилюванням, смiшком
   - Правда! Побачиш сама!  Насамперед  бачиш,  яким  чемним  хлопчиком  я
одягнений сьогоднi?
   - Диво дивне?! I головою ще нi разу не шарпнув, як загнузданий кiнь.
   I знову лукаво, насмiшкувато витягши  до  нього  пiдборiддя,  тихенько,
та?мно шепоче:
   - Ну, а радiсть же де?
   А  очi  вже  знають,  ждуть,  хвилюються,  радiсно   соромляться   Макс
посмiха?ться й показу? рукою на коробку.
   - Ось.
   - Ти хочеш, щоб я знов почала "лаятись"? Будь ласка, постав ?? хоч туди
за камiнь. Що воно таке? Для чого ти гя га?ш ?? з собою?
   - Бо це радiсть. Як же ?? не "тягати" з собою?
   Сузанна раптом догаду?ться.
   - В нiй щось е? Для мене?!
   - Для тебе, для всiх.
   - I для всi iх? Це вже забагато. Що ж  воно  таке?  О,  господи,  невже
рукопис тво?? книжки? Ради бога, Максе!
   Макс  не  обража?ться,  не  стрiпу?  головою,  тiльки  все   так   само
посмiха?ться.
   - Нi, не рукопис. А хочеш знати, що це?
   - Як же не хотiти, коли ця  мацапура  всю  нашу  увагу  вiдбира?.  Мушу
нарештi знати!
   - Це - iндульгенцiя, Сузанно. Iндульгенцiя всьому людству,  всiм  людям
разом i кожному зокрема, мiж ними i тобi, i менi.
   - Хм! Загадково. Але що тобi iндульгенцiя потрiбна, то в цьому  нiякого
сумнiву нема?.
   - Так, тут ? й менi, всiм мо?м пакостям, нещиростям, слабостi, брудовi,
нiкчемностi. ?, Сузанно. Але не тiльки менi, а, повторюю, всiм людям, всiм
?хнiм пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цiлковите всепрощення! Забуття
всiх грiхiв. А також i святощiв. Тут, Сузанно, в цiн коробцi лежить смерть
усiх богiв i дияволiв.
   - Боже, яка ж це, певне, нудна рiч!
   - У цiй коробцi, Сузанно, лежить бомба.
   - Iндульгенцi? й бомба. Цiкавий багаж.
   - Страшно?, нечувано? сили бомба, Сузанно. Тако? сили,  що  висадить  у
повiтря всю iсторiю людства. Переверне всi вашi "непохитнi" закони  краси,
моралi, економiки, науки, полiтики. Поперемiша? всi народи на землi  дужче
за вавiлонську башту. Поруйну?...
   - Господи! Я боюсь, Максе! I мiй грот висадить?
   - I твiй грот, i тебе, i  мене,  i  тво?х  льока?в,  поко?вок,  порть?,
робiтникiв на тво?х фабриках - усiх повисаджу?, порозносить  на  шматки  й
одродить новими.
   Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги  на  край  каменя  й
стриба? на пiдлогу. Груди напругло, туго  здригаються,  i  бронзова  хвиля
волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закида?ться за спину.
   - Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку!  Господи,  та  як  же  я  вiдразу  не
догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так?
   Макс помалу пiдводиться. У вогких очах  уже  нема  хвилювання,  смiшка,
нетерплячого чекання. Вони  смiються  одверто,  пiднято,  войовничо.  Вони
нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали.
   - А, це цiкаво! Покажи, покажи!
   - Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи ? рацiя навiть показувати.
   - О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiля? калiк, слiпих, глухих,
кривих. Нi хiба?
   Макс якийсь мент рага?ться, потiм помалу розв'язу? коробку й  вiдкрива?
??. Сузанна з цiкавiстю зазира? всередину; там видно  тiльки  якусь  чорну
пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просува? руки вниз,  пiдхоплю?  з  бокiв
апарат, легенько вийма? його i ставить  на  канапу  камiнь.  Мiдна  корба,
комин,  скла,  шапочки   цвяшкiв   кричуще   випинаються   на   тлi   моху
сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й  обережно,  щоб
не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче.
   - Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес?
Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса  надзвичайна.  Це
що ж таке в не? за халабудка згори?
   Макс iзбоку з цiкавiстю огляда?  злегка  перехилене  напiвголе  струнке
туге тiло (але воно вже чогось не  хвилю?  i  очi  не  бояться  ходити  по
опуклостях грудей, по густих зелених тiнях тiла).
   - Ти не вважа?ш за потрiбне навiть вiдповiсти бiднiй неофiтцi?
   - Нi, чого ж.  Можу  вiдповiсти.  Можу  навiть  показати,  як  робиться
сонячний хлiб. Можливо, що ти iнакше будеш говорити, коли  попробу?ш  його
i...
   - О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О нi. Я, слава  боговi,
ще не калiка, не бездара, не ледарка й не божевiльна.  Я  ще  можу  жувати
сво?ми зубами людську ?жу и на худобу сходити ще не маю нiякого бажання.
   - Невже навiть цiкавостi нема??
   - Мене огиднi речi мало коли цiкавили.
   - Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподiвався. Я  думав,  що  ти
здатна побачити iншу красу. Ну, що ж: рiзне розумiння краси бува?.
   Макс помалу бере апарат i вклада? його в коробку.  Сузанна  з  холодною
насмiшкою слiдку?, як один край машини нiяк не хоче входити  й  як  нiжно,
обережно, побожно натискають на нього Максовi пальцi.  Зачинивши  коробку,
Макс зав'язу? ??, бере в одну руку, а другу простяга? русалцi.
   - Прощай, Сузанно.
   Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову  на  плече,
дивиться на Макса й посмiха?ться.
   - Невже бiльше нiчого тобi не треба було, як показати бомбу? Ти  зовсiм
хочеш  бути  подiбний  до  побiгущого  з  магазину;  принiс,  показав,  не
вподобалось - i вiн iде собi геть.
   - Так, Сузанно, я - побiгущий iз магазину.
   - Сумно. А я думала, що ти мiй  милий.  I  я  так  ждала  милого,  так,
дурненька, хвилювалась от нарештi кiнець усiй нашiй боротьбi, всiм  дурним
нашим сваркам, непорозумiнням. (Чекай). От прийде вiн,  мiй  вiястий,  мiй
палахкий, мiй гарний милий, прийде з великою радiстю, з випущеною на  волю
любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором - i... Але прийшов  побiгущий  iз
коробкою. Де ж та радiсть i кпаса, що ти обiцяв? Га?
   Макс спуска? вi? на коробку.
   - Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньо? краси.
   Сузанна  вмить  люто,  обурено  стрiпу?  головою  так,  що  по   плечах
пробiгають дрiбнi шовковi хвилi.
   - Нi, це вже... занадто смiливо! Та найди ти менi  хоч  одну  людину  з
розвиненим естетичним i фiлософiчним смаком, щоб  вона  в  цiй  жалюгiднiй
машинi знайшла якусь красу. Та от: у мене  в  "храмi  краси"  в  цей  мент
сидить душ двадцять мо?х  приятелiв.  Це  -  люди  естетичного  виховання,
артисти, жерцi краси. Ходiм до них, ходiм,  покажемо  ?м  цю...  рахубу  й
спита?мо, що хто бачить у нiй гарного. Не тiльки з погляду ??  зверхностi,
я розумiю тво? посмiшки, розумiю, в  чому  ти  хочеш  бачити  красу  цього
винаходу. Там ? полiтики. Нехай вони  знайдуть  у  нiй  красу,  значнiсть,
вартiсть iз погляду полiтики. ? люди  науки,  актори,  поети,  драматурги,
маляри, скульптори. Нехай кожний iз свого погляду скаже. Хочеш? I  я  тобi
кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде,  як  ти,
боронити ??, я даю тобi обiтницю: на знак мого  смутку  з  приводу  такого
явища цiлий тиждень не ?сти м'яса. Хочеш? Чи бо?шся?
   Макс iз  цiкавiстю  розгляда?  стелю,  пiдлогу,  стiни!  фальшиве,  все
фальшиве, декоративне, мертве, трупне.
   - Я не боюся думки тво?х приятелiв, але язика ?хнього боюсь.  Та  й  не
тiльки язика. Ти гаранту?ш, що хтось iз них не видасть мене полiцi??
   Сузанна гнiвно нахмурю? с-во? чудеснi очi.
   - Максе! Ти можеш що хочеш думати про мо?х приятелiв, але  неестетичних
учинкiв ти ?м закинути не можеш!
   - О Сузанно! Ще й скiльки можу. Саме тво?м естетам. Але я все  одно  до
них не пiду. Менi дiйсно цiкаво б послухати думку "цвiту  творчостi",  але
рискувати собою в такий момент  ради  цього  я  не  маю  бажання.  Прощай,
Сузанно.
   - Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти  до  них
Ти сидiтимеш, дивитимешся на них, слухатимеш - i нiхто тебе  не  бачитиме.
Хочеш? А я сама представлю ?м Машину. Хочеш?
   - Навiщо це, Сузанно!! Невже ти можеш гадати, що..
   - Ну, просто так! Ну, менi хочеться, щоб ти  ще  не  йшов.  Я  тобi  не
цiкава. Так, може, цiкаво подивитись i послухати цiкавих  людей  Ти  ж  не
можеш сказати, що вони нецiкавi? Нi?
   Макс легенько знизу? плечима. Що вона ма? думку все ж  таки  переконати
його через сво?х приятелiв, чи що?
   - Добре, коли тобi так хочеться... Але машину я прошу менi повернути.
   - О, розумi?ться! Будь спокiйний,  нiхто  не  зробить  на  не?  замаху.
Тiльки хвилиночку почекай, я передягнусь.
   Вона раптом перехиля?ться до нього, витягу? уста й шепоче.
   - Це ж тiльки для тебе робилася  ця  сукня,  милий!  Милий,  жорстокий,
дурненький
   Коли за русалкою, хилитнувшись, закрива?ться завiса з лiан, Макс  сiда?
на камiнь i спира? голову на руки Власне, що дивного в  такому  вiдношеннi
Сузанни? Хiба вiн не повинен був  знати  це  заранi?  Чого  ж  ?й  радiти,
плакати вiд радостi, як плакала панi Надель?
   Шелестять, гойдаються лiани З-за  них  з'явля?ться  повна  рука,  потiм
окате, свiже, з малиновими чiткими устами, лице  й  уся  постать  I  знову
Максовi зда?ться, що в одежi  вона  поважнiша,  жiночнiша.  Волосся  тугим
джгутом обмотане круг голови, як вiнком Бiла сукня коштовно-простенька.
   - Ну, ходiм!
   У коридорi, злегка повернувши голову назад себе,  холодно-ввiчливо,  як
говорять тiльки з прислугою, кида?:
   - Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.
   Льокай бере коробку й несе ?? в однi дверi, а Сузанна з  Максом  позаду
йде в другi За тими дверима, виявля?ться, кабiнет Сузанни.  В  кутку  його
невеличкi сходи вгору. Сузанна сильно  й  пружинисто  бере  крутi  схiдцi,
показуючи Максовi голi мiцнi литки. Пiд самою стелею кабiнету на галерейцi
в кутку невеличкi дверцi. Сузанна робить Максовi  знак  мовчати,  легенько
вiдчиня? ?х i проходить уперед. Макс обережно йде за  нею  й  увiходить  у
невеличку ложу, як у театрi. В нiй при?мна пiвтьма, маленька  канапа,  два
фотелi. Крiзь задраповане зеленим плющем вiкно знизу храму доходить цiлком
виразний гомiн голосiв Сузанна мовчки показу?  Максовi  на  фотелi,  кива?
головою, потiм раптом обнiма? обома руками його голову й  сильно  до  болю
надушу? сво?ми губами  на  уста  його.  I,  сильно  вiдiпхнувши,  безшумно
виходить, зачинивши за собою дверцi на галерейку.
   У Макса на губах горить гаряча вогка м'якiсть  ??  вуст  i  на  кiнчику
одного вуха лишилось тепло пальцiв.
   Вiн зiтха?, стрiпу? чубом i обережно сiда? в один iз фотелiв.
   I зараз же йому ста? видно все товариство й той увесь куточок храму, де
воно розташувалось. Бiлi, фiалковi,  нiжно-зеле  нi,  сiро-синюватi  фарби
вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омне?стичну картину.
   Вона повiльно, лiниво руха?ться то в одному мiсцi, то в другому.
   Напiвлежать, сидять, стоять. У  храмi  нiжно-жовтий  матовий  присмерк.
Десь далеко обгорнена шовком музика.
   Знайомих облич мало. Ага, он та, що танцювала бiскаю, як  ??  звуть?  -
забув. I той,  що  падав  на  колiна  перед  Мертенсом,  свiтовий  "генiй"
голосових м'язiв. О, i "лев" тут,  лiдер  партi?  Об'?днаного  Банку,  або
iпо-офiцiиному "Республiкансько-демократичного Союзу". I цей уже в  творцi
краси попав.
   Ну, розумi?ться, глист також тут. Мертенс не дурна голова - знав,  кого
призначити шефом пресового бюро в справi Сонячно? машини. О,  цей  творець
творить тепер легенди!
   Раптом голови всiх повертаються в один бiк, пiд ложу Макса.
   - А-а! Яка радiсть! Так швидко? А це що з вами?
   - З-пiд Максових нiг  з'явля?ться  бронзова  голова  з  вiнком  волосся
навкруги, згори голова зда?ться дуже круглою. За нею льокай несе  коробку,
криво  держачи  ??  за  розв'язаний  ремiнь.  (Мабуть,  дурень,   порвав!)
Поставивши на стiлець, льокай  зараз  же  зника?.  Сузанна  гарним  жестом
пiдносить руку над головою.
   - Панове! Хвилинку уваги. Я вiдiрвалась од  сво??  важно?  справи,  щоб
показати одну дуже цiкаву рiч. Часу в мене дуже мало,  а  рiч  цю  я  мушу
зараз же вiдiслати. А менi страшно цiкаво знати думку вашу про цю рiч.  Ми
говорили не раз про не?, але сьогоднi я  хочу  зiбрати  невеличку  анкету.
Представник кожно? галузi знаття чи  мистецтва  повинен  коротко,  стисло,
точно сформулювати свою думку. Панове, я бачу по вас, що ви  вже  вгадали,
про що йде мова. Так, мо? панове, в цiй коробцi... Сонячна машина. Тихiше,
тихiше, ради бога! Мене вб'ють, як ви ?? розiб'?те.
   Всi плями збираються в одну, густоперемiшану, рiзнокольорову,  рухливу,
кричущу купу.
   - Сонячна машина! Сонячна машина!
   - Панове, обережно, полiцiя йде! Ха-ха ха!
   - Та покажiть же ??! Ура!
   -  Панове,  заспокойтесь.  Найспритнiший  iз  мужчин  повинен  обережно
вийняти апарат iз коробки. Хто з вас панове, найспритнiший?
   Смiх переплiта?ться з вигуками  iмен.  Усi  руки  мужчин  тягнуться  до
коробки, вiдпихаючи одна одну.
   Тодi Сузанна так, як Макс, уклада? руки в  середину  скриньки  й  серед
гомону, галасу, вигукiв помалу витяга? Сонячну Машину. Рiзнокольорова купа
плям закрива? вiд Макса i Машину, i Сузанну У храмi кача?ться збентежений,
одбитий високою пiвкруглою стелею клубок голосiв, з  якого  можна  вхопити
тiльки деякi  кiнчики  фраз.  Рука  Сузанни  знову  здiйма?ться  догори  й
нетерпляче крутить пальцями.
   - Панове!. Панове!.. Я прошу уваги! Я не маю часу. Демонструвати Машину
я не дозволю. В мо?му домi цього н i -коли  не  буде.  Отже,  прошу  всякi
заходи з цього приводу залишити. Прошу, панове, сiсти. Машину ми поставимо
на стiл, щоб усiм видно було. I негайно анкету.
   Купа розрiджу?ться, розлива?ться на всi боки вiд Машини. Глист i якийсь
куций панок iз фiалковим волоссям  iз  смiхом  ставлять  Машину  на  стiл.
Фiалковий панок комiчно  присiда?  перед  нею,  робить  по-магометанському
знаки поштивостi й вiдходить набiк.
   - Панове, а подивiться, чи на нiй ? штемпель "Made in India"?!
   - О, вони не такi на?внi, не турбуйтесь!
   - Я протестую, при чому тут Iндiя? З яко? речi патент на таку генiальну
дурiсть вiддавати чужинцям? Це - непатрiотично.
   Сузанна вiдходить од поважного  добродiя,  коректно-строгого  наукового
вигляду, i маха? рукою.
   - Панове! Тихо! Пан  професор  Лiбгольд  такий  ласкавий,  що  згодився
перший сказати свою думку про цю Машину. Розумi?ться, перше слово  повинно
належати науцi.
   - Або кримiналiстам.
   - Тихо! Панове!
   - Або психiатрам!
   - Ну, прошу ж, тихо! Насамперед i кримiналiсти, i  психiатри  теж  люди
науки. А потiм, ви неввiчливi Пане професоре, ми вас  слуха?мо  з  великою
увагою й цiкавiстю. Софi,  пан  професор  чека?,  поки  ви  скiнчите  вашу
балачку. Пане професоре, будь ласка.
   - В  такому  разi,  панове,  я  пропоную  влаштувати  спецiальне  свято
Сонячно? машини з усяким алкоголем, який iще да? нам наша стара  добренька
цивiлiзацiя.
   - Панове, вегетарiанцi влаштовують таке свято тiльки з молоком!
   Але деякi постатi все ж таки не смiються. Хто зна?,  що  вони  думають?
Розумi?ться, вони не срi?оть стати в  оборону  од-верто,  смiливо,  але  в
глибинi душ сво?х вони, мабуть, усе ж таки чують свою  неправду.  Напевно,
чують, милi, дорогi, мовчазнi постатi!
   Раптом та, що танцювала бiскаю, пiдводиться, позiха? й лiниво говорить!
   - Панове, а, може, досить про цю нудну Машину?
   Макс рвучко вста? й виходить iз ложi. Вiн сiда? на галере?  на  стiлець
без спинки й машинально чита? заголовки на спинках книг.
   У кабiнетi  просiяне  шторами  передвечiрн?  свiтло.  Урочисто  строга,
спокiйна тиша  задумалась  над  тисячами  томiв,  сконцентрованих  енергiй
давно-давно  замерлих  мозкiв.  Невже  й  вони   глузували   б,   лаялись,
проклинали, позiхали?
   Десь унизу  чути  рип  дверей.  Макс  перехиля?  голову  через  поруччя
галере?. До схiдцiв швиденько пряму? струнка бiла  постать  Сузанни.  Макс
зараз же сходить ?й назустрiч.
   - А, ти вже тут? Ну, чув? Бачив? Я поводилась чемно, коректно?  Правда!
Ти не можеш сказати, що я складала опiнiю? Нi?
   Макс посмiха?ться i ввiчливо, коректно  вклоня?ться  -  панi  господиня
поводилась надзвичайно толерантно.  А  пiсля  цього  вiн  просить  дозволу
забратися собi геть  iз  сво?ю  шкiдливою,  злочинною,  смiшною  й  нудною
Машиною.
   - I не хочеш бiльше нi хвилинки побути зi мною?
   Макс широко розставля? руки й смi?ться.
   - Ах, Сузанно, Сузанно! Яка ти зворушливо  на?вна!  Або  ж  занадто  не
поважа?ш мене. Невже ти не розумi?ш, тепер  не  розумi?ш,  що  нашi  свiти
цiлком рiзнi, протилежнi, ворожi, що ми нiколи-нiколи не  можемо  зiйтися?
Нi?
   - Нi, не розумiю. Я розумiю, що ти мене страшно хвилю?ш,  що  ти  любий
менi до слiз, до безсоромностi. Я розумiю, що так само  я  тобi  Бiльше  я
нiчого розумiти не хочу.
   - Шкода.
   - Нi, не шкода. При чому тут якась Машина? Я ж не тiкаю вiд тебе за те,
що ти ?? визна?ш корисною, гарною, генiальною! Чого ж ти тiка?ш од мене за
те, що я маю про не? iншу думку! Для чого ж  таке  насильство?  Ти  ж  сам
кажеш, що Машина ця ? свобода, для чого ж ти сам проти мо??  свободи!  Ну?
Милий, милий, не муч нас! Годi так!
   Тепла, хвилююче оголена рука нiжно, лукаво тре мiсцем  нижче  лiктя  по
щоцi Макса. Але Макс спокiйно ловить цю руку, поштиво цiлу? ??  й  просить
дати йому Машину - в нього нема? часу, вiн мусить поспiшати.
   Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить  iз  кабiнету  й  веде
Макса до кiмнатки, де на столi сто?ть його незграбна смiшна коробка.
   - Бувай, Сузанно. Може, колись ти iнакше  поставишся  до  цi??  огидно?
Машини - i тодi... тодi я iнакше буду вiдходити вiд тебе.
   Сузанна спокiйно, сумно крутить головою.
   - О нi, Максе, до Машини я iнакше нiколи ставитись не буду.
   - Значить, прощай навiки, Сузанно?
   - Значить, навiки, Максе.
   Слово, страшне слово, ляка? обох. Але обо? дивляться  в  рiзнi  боки  й
удають, що не помiчають свого страху.
   Макс помалу кладе руку на коробку,  задумливо,  тягуче  здiйма?  ??  iз
столу й трудно йде до дверей. Йде i слуха?,  i  жде  чогось.  Чого  ждати?
Чуда? Протиприродного?
   Чудо не ста?ться Сузанна тихо, непорушне сто?ть, i  вогкi  очi  молодо?
телицi з кожним кроком постатi з коробкою в руках наповнюються слiзьми.
   I так само трудно,  задумливо  й  стомлено  Макс  зiходить  мармуровими
широкими сходами палацу, який навiки покида?, так само ?де  додому  й  так
само сходить сво?ми темними вузькими сходами.
   ***
   У вузюсiнькому, крихiтному, такому  вбогому  пiсля  палацу  коридорчику
його  зустрiча?  панi  Гольман.  I  ??  (хоч  i  посвiжiле,  пiдбадьорене,
змолодiле) лице зда?ться таким негарним, таким  убогим  iз  сво?ми  широко
розставленими оченятками.
   Вона щось та?мно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода,  гарна  панна
сидить у нього в кiмнатi й дожида?ться його. Така чудна, мила панна;  панi
Гольман каже ?й, що пан Штор невiдомо коли прийде додому, а вона  свище  й
стрiпу? головою - колись же, каже, прийде. Та й сидить собi там.
   Макс одчиня? дверi й вражено  зупиня?ться  на  порозi  Труда,  графiвна
Труда! Мила, смуглява, кароока, iз синьою родинкою, з вишневими устами,  з
на?вно розумним поглядом, iз хлопчачими рухами, та  сама,  що  була  тодi,
останнього дня. Вона трошки замiшано, але з розмахом простяга? руку.
   - Правда, здивованi? Я знала, що здиву?тесь.
   Макс мовчки становить коробку на стiлець i поспiшно бере
   ?? без рукавички - така сама тоненька, маленька, сильна ручка!
   - Дiйсно, при?мнiше здивуватись я нiколи не мiг би!
   Труда здивовано-радiсно розкрива? на нього очi.
   - Правда? Ну, менi тепер легше А то  боялась,  що  вам  стане  нiяково,
тiсно. Так ви тут живете, в цiй кiмнатцi? Насилу знайшла вашу адресу.  Три
днi шукаю. Я до вас у великiй справi. Сiсти можна, правда!
   - Ах, господи! Я так зрадiв, що забув про крихiтку сво?? ввiчливостi.
   Труда сiда? боком на стiлець бiля столу й  спира?ться  на  спинку  його
лiктем.
   - Ви ж зна?те, що я вже дома не живу?
   I вона смiливо, занадто смiливо дивиться йому в очi.  А  сама  чу?,  як
гаряча, невтримна дурна хвиля жене ?й у лице i в очi.
   Макс також смiливо дивиться ?й  в  очi  й  також  дурнувато,  безглуздо
червонi?.
   - Знаю.
   - Я тепер... артистка. Ну, нехай кокотка. Менi  однаково.  Я  продалась
фабрикантовi Душнеровi. Ви вже зна?те, правда?
   Макс пильно, серйозно дивиться ?й у болючо-недбале, загонисте лице.
   - Дещо чув.
   - Ну? I, розумi?ться, зневажа?те мене?
   Макс нудно мружить очi.
   - Менi боляче було, графiвно, як це почув. Бiльше нiчого.
   - А чого боляче?
   - А чого б я мав радiти?
   - Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то
вам би не було боляче, правда? Адольф  вимага?,  щоб  Душнер  розвiвся  iз
сво?ю жiнкою й женився зi мною. "Хай, - каже,  -  цей  негiдник  жениться!
Тодi хоч честь уряту?ться". Значить, коли я матиму на все життя коло  себе
негiдника, то вiд того чогось моя i ?хня честь уряту?ться.  I  ?м  уже  не
буде боляче. Надзвичайно дивно!
   - Менi не вiд того було боляче, Трудо!
   - А вiд чого?
   Макс мовчить, але тут же червонi?: дiйсно, коли б вона вийшла замiж  за
того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й ?.
   - Ну, все одно. Нехай собi. Я прийшла до вас у справi. Дайте менi  скло
Сонячно? машини! Макс широко дивиться на не?.
   - Я не маю нiякого скла Звiдки ви взяли, що в мене ма? бути скло? Труда
сердито кривиться.
   - Ах, Максе, для чого ви зi мною так говорите! Ви бо?тесь мене! Так! Ви
гада?те, що я iхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що
я прийшла випитати у вас, де Рудi, i видати його й вас полiцi?? Так?
   Вона грiзно перехиля?ться до нього.
   - Я цього не думаю, Трудо, але... в мене  нема  нiякого.  Нi,  вибачте,
Трудо, я паршивець. Скло ?, i я вам його зараз дам. Простiть мене. Добре?
   Вiн  благальне  простяга?  до  не?  руку.  Труда   бере,   потиска?   й
освiтлю?ться радiстю.
   - Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас.  Я,к  же
можна, щоб у в а с ?? не було? У кого ж тодi?
   Раптом Макс швидко вста?, пiдходить до коробки й пiдносить ?? до Труди.
   - Що це?!
   - Готова Сонячна машина
   - Ради бога, Максе, правда?! Там, усерединi?
   Труда схоплю?ться, нетерпляче  хапа?ться  за  ременi,  тягне  ?х,  рве,
шарпа?. А коли Макс, також хапаючись, смiючись  i  пв-глядаючи  на  Труду,
вийма? апарат iз коробки й обережно становить його на стiл, Труда вражено,
злякано притиха?. Голос ?? сходить до шепоту.
   - Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне!
Ви менi це дасте?
   - Я весь апарт вам дам.
   Труда прудко злякано задира? до нього лице.
   - Ви жарту?те, Максе? Ви не дасте скла?
   - Я вам увесь апарат дам
   Труда зовсiм випростову?ться - вiн говорить цiлком серйозно,  вiн  таки
готовий дати ?й цiлий апарат.
   - У такому разi ви повиннi самi сказати, як я можу подякувати, бо  все,
що я скажу, таке буде страшно блiде й неправильне. Ну?
   - Ведiть за не? пропаганду!
   Труда знизу? плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла?  Для
себе? Вона ма? що ?сти. Розумi?ться, для пропаганди!
   - I зна?те, як я буду? Iз сцени! Я ж маю свiй театр. Буду  виходити  на
сцену й вести пропаганду.
   - Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.
   - О, будь ласка! З великою радiстю!
   - Але яка ж од цього користь справi? Труда призна? рацiю. Дiйсно,  коли
вона буде сидiти в тюрмi, то вiд цього для машини користi нiяко?.
   - Ну, я вже знайду всякi способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Рудi
зробив! Наш милий мовчазний Рудi. Ви ж неодмiнно вiтайте його вiд мене, як
побачите. Чу?те? А у вас зморшки з'явились на лицi. А мене зовсiм  забули.
Правда? Ну, ну, можете не вiдповiдати, я знаю, що таких запитань  задавати
не можна, бо однаково правди не говорять. Я тiльки так, од радостi. Так я,
значить, можу зразу ж i взяти всю Машину?! Господи,  i  ще  сьогоднi  можу
?сти сонячний хлiб!1 Я хвилювалась так, так... як збиралась тiкати з вами.
Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, вiдповiдi не треба.  Я  тiльки  так  мелю
язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В
мене внизу сто?ть авто. Ви поможете менi знести вниз. Правда? I я вже мушу
?хати. Я хочу сьогоднi ще спробувати. Сонце  ще  ??  ?!  Вночi  не  можна?
Правда?
   Це дитяче, колишн?, серйозно-на?вне  "правда",  цей  зворушливий  запах
конвалi? вiд ?? тiла, це хвилювання, гарячка, радiсть.
   Макс в однiй руцi зносить коробку сходами, а другою час од часу  злегка
притриму? пiд лiкоть графiвну Труду. I згаду?ться, як вона тодi раз у  раз
зараз же ловила лiктем його руку, якось зручно  пiдгортала  ??  мiж  сво?ю
рукою й тiлом i тодi затишно-затишно пригорталася вся до нього.
   Коли Макс уклада? коробку до авто. Труда пода? йому свою картку.
   - Моя адреса теперiшня. Ви ж при?дете до мене коли-небудь?
   - З великою-великою радiстю, Трудо. Спасибi вам, величезне спасибi,  що
ви сьогоднi були в мене.
   - За що менi?!
   Милi, здивованi, готовi раз  у  раз  на  найшкодливiшу  для  них  самих
одвертiсть очi!
   - Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно.  А  дякую  й
радий дуже-дуже!
   Труда довгим поглядом дивиться на нього й торка? в спину шофера.
   - I я дуже-дуже рада. Не тiльки за...
   Вона прикушу? губу й злякано зирка? на шофера.
   - ...але й за.. iнше. Так прийдете? Ждатиму!
   ***
   - Ну, що, Штiфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже  в
Гамбурзi ?! Га? Нi?
   Штiфель понуро мовчить i прислуха?ться до шлунка не можна  з  проклятим
жити на  свiтi  -  трохи  якесь  хвилювання,  i  вже  гуркотить,  мурчить,
пухириться.
   - Ну, то що, що в Гамбурзi?  А  ви  б  ??  заборонами  спинили?  I  що,
?й-богу, говорити от таке!
   - Спинив би, Штiфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штiфелю.  Тiльки
вас тепер питати не буду. Годi.
   Штiфель раптом поспiшно проща?ться й злякано вибiга? з кабiнету, дрiбно
перебираючи ногами.
   Тодi  пан  президент  окида?  допитливим  оком  м'яку   постать   графа
Елленберга, яку, зда?ться, можна зiм'яти як хоч i вкласти у валiзку.
   - Пане мiнiстре, потрiбна рiшуча боротьба. Що? Граф  Елленберг  покiрно
схиля? голову - розумi?ться, потрiбна. Та як же ти його боротимешся?
   -  Рiшуча.  Радикальна.  Безмилосердна.  Арешти,   заборони   тепер   -
нiсенiтниця.  Роздмухали.  Iнших  засобiв,  iнших.   Що   там   професiйнi
органiзацi??
   - Хвилюються, пане президенте. Скрiзь безглуздi чутки.  Вимагають  волi
Сонячнiй машинi.
   - Волi? Хм. Дамо. Дамо.  Ну,  а  роблять  що:  демонстрацi?,  зiбрання,
засiдання?
   - Не дозволенi. Але, звичайно...
   - I не дозволяти. Запам'ятайте  суть,  Елленбергу:  нiзащо  об'?днання.
Чу?те? Тодi все врятоване. Тисяча машин-дурницi.  Роз'?днувати.  Розбивати
цю темну стихiю.
   Мертенс сильно крутить держальце справа, надушу?  два  гудзики  по  два
рази кожний, потiм круто поверта?ться до  графа  Елленберга  й  упира?ться
розчепiреними пальцями рук об круглi товстi колiна.
   -  Пане  мiнiстре,  тепер  лиша?ться,  повторюю,  тiльки  один  спосiб!
роз'?днати, розладнати й розбити стихiю.  Тiльки.  Зробимо  ж  це  так.  У
Берлiнi повинна з'явитися маса скла Сонячно? машини. Маса. Тисячi. Десятки
тисяч. Чу?те?
   Граф Елленберг пiдозрiло-уважно зирка? на масивне чотирикутне  лице,  з
якого виступають калюжi поту.
   - Але тi скла повиннi приносити смерть усякому, хто  ?х  уживатиме.  Як
саме - це рiч ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. I так можна,  i  так.
Ви розумi?те вже iдею? Чи далi поясняти?
   Граф Елленберг сидить, як закам'янiлий, розгублений.
   - Що? Вага?тесь? Жорстоко? Операцi?  завсiди  жорстокi.  Краще  тисяча,
десять тисяч загине, нiж мiльйони. Що? Нi?
   Граф Елленберг глибоко зiтха? й проводить рукою по чолi.
   - Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений  грандiознiстю  цi??
iде?. О пане президенте, це,  дiйсно,  тiльки  генi?вi  може  прийти  така
проста й непереможно-вiрна iдея. Я  прошу  пана  президента  вибачити  мою
нестриманiсть, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично
вiрно!
   Граф Елленберг глибоко схвильований.
   -  А  тепер  дозвольте  менi,  пане  президенте,  обмiркувати   способи
здiйснення ?? й предкласти вам план.
   ***
   I от у казку почина? продиратися новий  мотив:  Сонячна  машина  тру?ть
людей. Сонячна машина наче  спочатку  году?,  але  потiм  убива?.  Сонячна
машина -  це  страшна,  пiдступна,  диявольська  махiнацiя  Союзу  Схiдних
Держав.
   Дiйсно, випадки то раптово?, то повiльно? смертi вiд уживання  Сонячно?
машини стають цiлком доказаним фактом. I полiцiя, i публiка,  i  репортери
газет день у день констатують ?х. На вулицях, бiля фабрик i заводiв  щораз
бiльше й бiльше з'явля?ться пiдозрiлих людей, якi майже  одверто  роздають
скла з iнформацiями  й  вiдозвами  Iнараку.  Правда,  майже  день  у  день
з'являються знову вiдозви вiд Iнараку, де вiн одмовля?ться вiд попереднiх,
а далi знов од цих.
   В одних доводиться, що полiцiя пiдробля? скла, отрую? ?х i розда?, а  в
других тим самим  шрифтом,  з  тими  самими  пiдписами  ла?ться  попереднi
вiдозви й роз'ясня?ться, що  це  провокацiя  полiцi?,  яка  хоче  налякати
народ.
   I нiхто вже нiчого, навiть самi iнаракiсти й сама  полiцiя,  не  можуть
розiбрати, чия де вiдозва.
   Але пiдозрiлi суб'?кти дiйсно щораз частiше й  частiше  попадаються  на
всiх людних мiсцях, ?х  часом  заарештовують,  але  серед  публiки  вперто
ходять чутки, що полiцiя ?х зараз же випуска?.
   I все ж  таки  щодня  Мертенс,  приймаючи  доповiдь  графа  Елленберга,
невдоволено гирка?:
   - Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху,  широчини  нема!  Тисячi,  десятки
тисяч смертей щодня! Саме iм'я "Сонячна машина" повинно  викликати  жах  i
ненависть. Тiкать повиннi вiд усякого  скла,  яке  ?м  да?ться.  Що?  Жах,
терор?
   I, дiйсно, страх i жах  уже  обгортають  казку.  Щодня  газети  подають
фотографi? трупiв людей, отру?них Сонячною машиною.  На  перших  сторiнках
усiх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять iмена
нещасних легковiрних жертв цi?? страшно? казки.
   Уже бувають випадки, коли юрба хапа? "склярiв" i "сонце?стiв"  i  вида?
?х у руки полiцi?. Вже бува?, що одна частина фабрики кида?ться на другу й
змiшу?ться в купу лютих тiл. Полiцiю ненавидять, полiцi? бояться,  полiцiю
благословляють, полiцiю  кличуть.  Будь  проклята  Сонячна  машина!  Слава
Сонячнiй машинi!
   А смерть вихоплю? то тут, то там сво? жертви й виставля? iмена  ?хнi  в
чорнi рамцi газет.
   Доктор Тiле грiзно б'? рукою по цих списках, пiдносячи ?х пiд самi  очi
Максовi.
   - Ну, що? Терору не треба? Нi? Чим ви можете вiдповiсти на цю  страшну"
провокацiю? Вони можуть уживати терору? Вони можуть  сотнi  людей  день  у
день убивати, а ми повиннi пiдставляти ?м лiву щоку? Я вас питаю, товаришу
Шторе, чим ви можете ?м одповiсти на цю страшну рiч?  Га?  Роз'яснюванням?
Вiдозвами?!
   Макс люто стрiпу? чубом.
   -  Сонячною  машиною!  От  чим!  Тисячами,  десятками,  сотнями   тисяч
справжнiх Сонячних машин. Волею Сонячно? машини! Боротьбою  всiх  за  волю
Сонячно? машини!
   - Хто ж буде боротись, дорогий  товаришу  Максе?  Га?  Хто?  Прочитайте
"Соцiалiстичний  Шлях",  прочитайте  "Голос  Металiста",  послухайте,   що
говорять тепер по робiтничих кварталах, подивiться, якi  там  бiйки  щодня
бувають, прислухайтесь, який для  нас  проклiн  зроста?  скрiзь.  Двадцять
наших найкращих  агiтаторiв  заарештовано,  двох  тяжко  поранено,  одного
вбито.
   Макс нетерпляче боляче морщиться.
   - Ну, що ж ви хочете цим сказати, що, чорт його забирай? Що ми  повиннi
припинити пропаганду Сонячно? машини? Повиннi здатися? Так?
   Доктор Тiле теж нетерпляче й зовсiм не нiжно морщиться.
   - Нi! Не здатись. А навпаки - боротись. Але  боротися  так  як  боровся
Iнарак, як борються нашi товаришi в Англi?, у Францi?, в Америцi - скрiзь.
Ми послали ?м сонячного скла. Добре. Але що ми самi  робимо,  щоб  спинити
цей терор, яким противник  вибива?  в  нас  зброю  з  рук?  Що?  Скиглимо,
сердимося, саха?мось. Ми повиннi вiдповiсти  не  слинявими  зiтханнями  та
переговорами з легальними соцiалiстами, товаришу, а  тим  самим,  чим  нас
б'ють. Терором! Страшним, лютим, безжалiсним  терором.  Бiржа,  Об'?днаний
Банк, полiцiя, парламент,  палац  Мертенса,  Штiфеля  повиннi  полетiти  к
чорту!  Редакцi?  ?хнiх  газет,  друкарнi,  театри,  все  повисаджувати  в
повiтря, порозтрощувати, понищити. Так ?м треба  вiдповiдать.  I  заявити,
що, коли Об'?днаний Банк не припинить  тру?ння  народу  фальшивими  склами
Сонячно? машини, всi члени Банку, всi акцiонери його  будуть  знищенi.  За
одного отру?ного полiцi?ю робiтника - десять капiталiстiв! От  як  повинен
реагувати Iнарак, а не соцiал-демократичнi слиньки, з якими ви  й  товариш
Паровоз так панька?тесь. Що вам дали вашi переговори досi?  Що  соцiалiсти
вже вiдмовляються перевiряти нашi скла? Так? Бояться отру?тись?  Так  вони
вам вiрять? Звичайно, соцiал-демократiя вам рiднiша, нiж Iнарак.
   Тут Макс не витриму? й гатить кулаком по столу.
   Хто смi? йому такi образи кидати? На яких пiдставах? Що вiн без кровi й
убивства хоче об'?днати всi робiтничi органiзацi??  Це  злочинство?  А  чи
зна? страшно революцiйний i кро-вожадний товариш Тiле, що його методи, якi
вiн пропону?, викопують сотнi проваль усерединi пролетарiату? Терор  тепер
буде ще гiршою провокацi?ю,  нiж  тру?ння  полiцi?.  Сонячна  машина  тодi
загине. Що дали переговори? А те, що  той  самий  Союз  Металiстiв,  орган
якого товариш Тiле пропону? читати, бере  акцiю  в  сво?  руки.  Iнараковi
треба вiдiйти набiк. Так, набiк, пожертвувати собою. Хай вони ведуть далi.
   Доктор Тiле знизу? плечима. Добре. Нехай Союз Металiстiв бере. Добре. А
Об'?днаний Банк тим  часом  викличе  таку  панiку,  що  вiд  самого  слова
"Сонячна машина" люди тiкатимуть стрiмголов. А Iнарак загине  .безславною,
ганебною смертю, зненавиджений i проклятий робiтництвом. Нехай, нехай Союз
Металiстiв провадить  справу.  Добре.  Але  нехай  товаришi  "?об'?днаннi"
пам'ятають, що не всi члени Iнараку такi мирнi ягнятка, як то досi думають
деякi товаришi. Статут Iнараку нiким iще не змiнений. Це вже майже одверта
заява  про  непiд-лягання  постановi  бiльшостi,   це   загроза   розломом
органiзацi?, братовбивством.
   А жах усе шириться  та  шириться,  чадним  димом  обкуту?  казку.  Така
близька, така вже от-от ухоплена мрiя, така  сонячно-радiсна,  така  п'яна
любовнiстю, волею, раптом переверта?ться в  чорне  страхiття  з  огидними,
вишкiреними зубами смертi. Невже щастя ? тiльки вiчний,  недосяжний  мiраж
для людства i вся iсторiя людей буде безупинним блуканням по  пустелях  за
цим мiражем i встелюванням кiстками свого шляху?!
   ***
   А тут iще з Рудольфом щось сталося. Не тiльки ця провокацiя полiцi?,  а
ще щось iнше. Чогось нерву?ться, задуму?ться, мучиться.
   В майстернi тихо стало. Наделi вже працюють без смiху й жартiв. Як кулi
в обложеному мiстi, виливають i подають вони скла тим, що борються там, на
полi бою. Фрiц стиска? кулаки, зацiплю? щелепи. Герман понуро посвисту?, а
Наделевi,  старому  Наделевi,  нiяково  перед  синами:  що   робить   його
соцiал-демократiя, щоб викрити це страшне злочинство полiцi?? Вона  внесла
iнтерпеляцiю до мiнiстра внутрiшнiх справ. Чи зна? пан мiнiстр i так далi.
Ах, боже мiй, пан мiнiстр страшенно перелякався. Розумi?ться, зна?, бо сам
це робить!  Старий  Надель  згоден  iз  синами,  але  не  згоден,  що  всi
соцiал-демократи такi. Обурення  росте.  Машина  робить  сво?  дiло,  вона
бореться-сама за себе. Тi, що взнали ??, тi не можуть повiрити  й  тисячам
смертей.
   - Нiчого, дiти, нiчого, не треба тiльки падати духом. Треба  працювати.
I акуратно, точно, систематично працювати. Головне - працювати, синки.
   I синки працюють, часом  уважно  поглядаючи  на  доктора  Рудольфа,  що
сидить iз газетою, вп'явши очi в одну точку, i нiчого не чу? й не  бачить.
А потiм раптом зiтха?, запустить пальцi в волосся  та  так  посуне  ?х  на
потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. I все тепер газету чита?! Але й
не чита?, а тiльки вiзьме,  погляне,  покрутить,  перегорне,  щось  трошки
прогляне й зараз же задума?ться, нiби читав години  з  двi  якусь  глибоку
книгу.
   А вночi старий Надель чу?, як доктор Рудольф не  спить,  як  ходить  по
майстернi, щось часом бурмотить i зiтха?. З провокацi? журиться? Чи  якась
iнша туга йому в серце запала?
   Макс уже i так, i  сяк  пiдходить  до  Рудi,  але  нiчого  добитися  не
вда?ться. Може, Рудi  нудно?  Може,  Рудi  хотiв  би  коли  не-будь  уночi
про?хатись в авто мiстом або в лiс?
   Нi, Рудi не хоче рискувати Та й не нудно йому. Чого ради?
   - Ну, а що з тобою. Рудi?
   Рудi мовчить i щось дума?, вже не слухаючи Макса.
   I раптом одного  вечора,  коли  вони  сидять  самi  в  майстернi,  Рудi
пiдходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже.
   - Максе, можеш зробити менi одну дуже важну послугу?
   Макс сильно, охоче, стрiпнувшись увесь, хапа? й притиска?  цю  руку  на
своиому плечi.
   - Та будь ласка. Рудi. Все, що хочеш! З радiстю!
   - Ну, радостi, мабуть, буде тобi мало.
   Рудольф здiйма? руку й сiда? бiля столу так, щоб свiтло лампи  було  за
ним Очi його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це - дуже
дивно!
   - Ну, я слухаю. Рудi!
   - Добре Зараз.. Я прошу влаштувати менi побачення з принцесою.
   Макс швидко задира? голову догори й так лиша?ться,  як  пришпилений  до
стiнки чорний жук.
   Рудi ж уперто спокiйно розгляда? пiдлогу. Чи може Макс це зробити  йому
так, щоб не вийшло шкоди справi?
   - З принцесою?! З тою, що в Елленбергiв?! Що ж ти ма?ш до не??
   - Менi треба, Масi.
   Макс почина? розумiти,  але  не  може,  не  сила  йому  вiрити  своиому
розумiнню. Рудi ж так мовчки, так непорушне сидить, що треба вiрити.
   Хм Тепер усе ясно. Одну дивнiсть роз'ясню? друга, ще бiльша.
   - Що ж, Рудi? Коли це так.. треба тобi, то.. Але чи схоче ж. принцеса?
   Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслю? нiгтем якесь мiсце й пода?
Максовi.
   "Того, хто помилився весною в саду, хто вмi? дотримувати слова,  об'?кт
помилки пiд словом честi повно? безпеки просить про побачення".
   - Так ця дивна оповiстка... до тебе?!
   День у день  вона  акуратно  з'явля?ться  по  всiх  газетах  на  першiй
сторiнцi, обведена густою, чорною  лiнi?ю,  викликаючи  в  читачiв  тисячi
здогадiв усякого роду вiд гумористичних до трагiчних. I нiколи Максовi  за
всi блага життя не могло б спасти на думку, що автором ?? ?  ота  велична,
честолюбна,  жорстока,  суха  дегенератка,  нащадок  нiмецьких   монархiв,
наречена некоронованого самодержця, царя Нiмеччини,  а  адресатом  -  його
брат, син льокая, його аскет Рудi. Значить, у  них  там  були  якiсь  сво?
вiдносини, "помилки", "слова?". Вона просить про побачення?!
   Макс кладе газету на стiл i  почина?  ходити  по  майстернi,  обминаючи
валiзку iз старим битим склом.
   - Добре, Рудi. Дiйсно, по щиростi, я без велико?  радостi  буду  робити
тобi цю послугу. Я, звичайно,  нiчого  не  знаю  для  чого,  через  що  це
побачення. Але те,  що  я  знаю  вiд  мами  про  участь  цi??...  особи  в
запровадженнi тебе до лiкарнi, то не да?  менi  певностi,  що  тут  справа
зовсiм проста. Добре, добре, Рудi! Я нiчого не кажу, не питаю  й  не  хочу
питати. Але я попереджаю: ви обо? повиннi прийняти мо? умови  А  то  я  не
можу взяти на себе вiдповiдальностi.
   - Спасибi, Масi. Я заранi приймаю все. А принцеса мусить.
   - Добре. Завтра ж ти матимеш iз нею побачення.
   I Макс зараз же проща?ться, не дивлячись на Рудi.
   Рудольф сильно стиска? руку, не дивлячись на Масi.
   ***
   Нiч i день грають у довго? лози, перестрибуючи одне через одне.
   Потоками, рiчками злива?ться життя  в  затихле  озеро  принцеси  Елiзи.
Тiльки одного струмочка, нi, одно? тiльки  маленько?  бризки  нема?  та  й
нема. I через те -  понуре,  застигле,  непорушне  озеро  принцеси  Елiзи.
Паризький конгрес, та?мна грiзна ворушня  Сходу  Землi,  примара  свiтово?
сутички, блискавки недалеко? катастрофи. Ну, що ж, не хвилю?,  не  здiйма?
це  хвиль  на  понуро  застиглому  озерi  принцеси   Елiзи.   Йому   треба
малесенько?, крихiтно? бризки.
   I сни  соромнi,  хоробливi,  страшнi  сни  перестали  ганьбити  зеленi,
потомленi, захмуренi очi. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга
за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесi Елiзi.
   Нiч стриба? через день i, нахилившись, пiдставля? спину дневi.  Сонячна
машина, чорнi рамцi страшних спискiв, безмилосердна  боротьба,  фотографi?
тих, що попали пiд колеса неминучостi, зцiпленi зуби, глухий  шум  дихання
стихi?. Нi, не здiйма?ться хвилями зацiпенiле озеро принцеси Елiзи.
   I раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгожда на, благосна.  I
переповнилось  озеро  принцеси  Елiзи,   понялося   нестримними   хвилями,
вихорами.
   Суворий чоловiчий  голос  янгола,  запнувши  екран,  сховавши  обличчя,
возвiстив телефоном доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол
поставив умови, цiлий ряд милих, смiшних,  образливих,  любих  умов.  Бути
точно о десятiй там i там.  Червоне  авто  Входити,  не  питаючись  нiкого
Пiдлягати всьому Нiяких проводарiв.
   Ах, дурненький, смiшний янгол! Та коли б умовою побачення вiн поставив,
щоб вона, принцеса Елiза, гола вийшла на плац i там стала  дожидатись  там
його, свого мужа, невже вона не прийняла б цi?? умови?
   Розумi?ться,   все   це   ненормальне,   незрозумiле,   страшне,    але
непереможно-дороге, ?дино-важне, найсерйознiше за  всi  катастрофи  свiту.
Так, кiлька тижнiв тому вона сама пiдписала  йому  смертний  присуд,  вона
сама вiддала його на розп'яття. Ну, i що ж?  I  вiддала,  i,  може,  знову
вiддасть, а от же обiзвався вiн, а от же нiмiють солодким холодом ?? ноги,
а от же буде щастя торкнутися до нього?
   Боже, як сунеться день, як крихiтна  гусiнь  iзгори  величезного  дуба.
Коли вона досунеться до десято? години вечора?
   Розумi?ться, це iнаракiсти везтимуть ?? до нього  Вiн  у  них,  у  цi??
банди. I вона, принцеса Елiза, наречена  майбутнього  Короля  Землi,  вона
вiдда? себе в руки убiйникiв, бандитiв i грабiжникiв, щоб вони  повели  ??
на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевiлля, кошмар! Але, коли  б
усi кошмари були такi, вона б нiколи не хотiла прокидатися вiд них.
   I нiякого, нiякого виправдання нема в не?. Сонячна машина? Ах,  що  там
Сонячна машина! Тiльки побачити  його,  насамперед  побачити,  торкнутися,
ожити Суха ж вона вся, як земля в посуху! При чому ж тут Машина?
   От i десята вечора. От i нiч молодесенька, тиха, з сережкою  мiсяця,  в
намистi Чумацького Шляху. От i рiг тих двох  призначених  бандитом-янголом
вулиць. Так, сто?ть авто. Порожн?, самотн?, байдуже.  Нi  шофера,  нiкого.
Вулички тихi, безлюднi, майже за мiстом. Це для того, щоб ?м  видно  було,
чи не привела вона з собою полiцiю, чи не  зраджу?  вона  ?х.  Смiшненькi,
занадто обережнi бандити!
   Ну, що ж, сказано нiкого  й  нiчого  не  питатися,  входити  в  авто  й
спокiйно сидiти.
   Добре. Але тiльки не спокiйно! Все вона може ?м зробити,  але  спокiйно
сидiти навiть справжнi янголи не могли б у не? вимагати.
   Поважна, сувора, струнка жiноча постать у густому вуалi, вся в темному,
спокiйно, помалу вiдчиня? дверцi авто i входить у нього В  темнiй  каретцi
затишно й трохи душно.
   Мина? хвилина, двi, п'ять. Авто сто?ть непорушне,  нiхто  до  нього  не
пiдходить. Ах, господи, вони вичiкують, оглядаються, придивляються.
   А, нарештi! Хтось швидко сiда?  на  передок;  в  ту  саму  мить  дверцi
вiдчиняються, в екiпаж усову?ться росла чоловiча фiгура й зачиня? за собою
дверцi. Авто зрива?ться  з  мiсця,  сильно  хитнувши  принцесу  об  спинку
карети.
   Чоловiк пильно дивиться у вiконце, щось роблячи руками бiля свого лиця.
Коли вiн одхиля?ться й сiда? рiвно, лиця в нього вже нема?,  воно  закрите
чорною машкарою э двома дiрками для очей У темнотi екiпажа ця  густо-чорна
пляма замiсть обличчя тiснить.
   - Вибачте, принцесо, я мушу зав'язати вам очi. Той самий голос  янгола,
що був у телефонi!
   - Це конче потрiбне? В мене такий вуаль, що я однаково нiчого не бачу.
   Бандита це не перекону?. Вiн стара?ться бути  ввiчливим,  але  говорить
так непохитно, що принцеса мовчки пiдiйма? вуаль i поверта? лице до чорно?
машкари.
   - Будь ласка!
   Головне, що авто летить i пожира? просторiнь, яка вiддiля? вiд н ь о  г
о . Це найголовнiше.  Нехай  зав'язують  дурнi  люди  очi,  нехай  усю  ??
зв'яжуть, аби доставили туди, де зразу стане вiльно, ясно,  легко.  Нехай,
нехай брутальнi пальцi торкаються ?? обличчя i..
   Але принцеса бере оперiзку й сама собi зав'язу? очi. Теплий  шовк  грi?
повiки, вiям тiсно, вони, як метелики в долонi, трiпають крильцями.  Рiвна
темнота гойда?ться в очах.
   Тiло автомобiля робить щораз частiшi та частiшi  скоьи,  вгризаючись  у
просторiнь.  I  принцеса  Елiза  всi?ю  душею  помага?   йому,   пiдганя?,
переганя?. От воно робить заворот - i тiло Елiзи наляга? на тiло бандита й
зараз же вiдсува?ться до стiнки.
   А що, як в i н тепер вида? ?? Iнараковi? А що, як вiн ?? тепер одда? на
кару, на помсту? Хiба ж його слову можна вiрити?
   Принцеса Елiза тихенько про себе щасливо посмiха?ться: можна! А як i не
можна, то невже можливо, щоб вiн видав ?? Iнараковi, а не взяв собi,  той,
який тодi так...
   Елiзi зразу ста? чогось страшно душно вiд оперiзки. Чи довго ж iще воно
буде завертати в рiзнi боки, це авто?
   I в цей самий мент авто, як дiставши дозвiл, почина?  при  пиняти  бiг.
Принцеса Елiза холоне й туго обтягнутою рука вичкою рукою трима? серце,  в
яке перекинулися скоки авто.
   - Принцесо, дозвольте менi взяти вашу руку й провести.  Оперiзки  прошу
не скидати.
   Сильна рука бере принцесу пiд лiкоть i зводить iз карети. У  вiконцi  з
льоху, вхопившися руками за грати,  висить  Рiнкель.  По  блiдопосрiбленiй
молодим мiсяцем дорiжцi до вiлли йдуть двi темнi постатi, одна веде другу.
Так, значить, нова арештована. Жiнка. Хора вона чи поранена? Кроки риплять
пiском помалу, ритмiчно. Голосiв не чути. Так, це нова арештована!
   Рiнкель поквапом заклада? камiнцями слiди довбання грат i люто злiза? в
темноту камери. Мабуть, i на цю нiч доведеться вiдкласти втечу!
   ***
   Доктор Рудольф ходить по кiмнатi,  провалюючись  лiвою  ногою  в  ямку.
Ходить i знову, i знову все огляда?. От тут вiн ?? посадить у цей  фотель.
Сам буде от там, щоб усе ?? лице було йому видно,  щоб  не  пропустити  нi
одного менту, щоб увiбрати в себе якомога бiльше, повну душу ?? очей, уст,
волосся, ?? погiрдливих вiй, примружених, жорстких.  I  тодi  знову  можна
жити якийсь час далi.
   I коли вона йому скаже на колiнах повзти за нею через увесь Берлiн, щоб
бути ?? льока?м, вiн зробить це, благословляючи ??.
   Нi, треба зменшити свiтла. Треба, щоб ця кiмната хоч трошки здалася  ?й
затишною. Бо тiльки ж подумати: вона сама просить про побачення.  Просить!
Навiщо воно ?й? Ну, навiщо? А навiщо тодi, як лежав вiн зв'язаний,  навiщо
нахилилась i...
   Нi,  вiкна  треба  щiльно  позапинати  порть?рами.  Як   можна   лишати
вiдчиненими?
   Доктор Рудольф щiльно запина? вiкна, дивиться  на  годинника,  пiдсува?
фотель один ближче до одного й зараз же злякано вiдсува?  його  далi.  Але
невже таки це буде?! Невже вона дiйсно зараз буде тут? Розумi?ться, тiльки
побачаться, бiльше  нiчого  не  буде,  не  може  бути.  Вона  тiльки  хоче
побачитись, щоб попрохати вибачення за божевiльню. Нi, вона хоче пояснити,
для чого то було те, що вона нахилилась  i...  ?й  соромно,  ?й  нестерпно
знати, що вiн живе, пам'ята?  ??  вчи  нок,  що  якось  iнакше  його  собi
поясню?. I готова на все, щоб тiльки роз'яснити йому, щоб  тiльки  вiн  не
уявив собi бозна чого. I от зараз появиться  ??  велична  iпостать,  зараз
iздалеку здалеку озирнуть його примруженi очi, i  тим  самим  голосом,  що
тодi, як прийшла до лабораторi?, вона скаже йому: "Пане Шторе,  менi  дуже
непри?мно..."
   Гомiн голосiв за дверима.
   Доктор Рудольф схоплю?ться, злякано розгорта? сiрi, великi, оголенi очi
на дверi й чека?. Дверi  потихеньку  вiдчиняються,  i  в  них  з'явля?ться
струнка, чорна вiд нiг до голови постать. Вона, як слiпа,  витягу?  вперед
чорну в чорнiй блискучiй рукавичцi руку й обережно увiходить.  На  очах  у
не? чорна  оперiзка.  Руки  ??  здiймаються  догори,  не  хапаючись,  наче
задумливо, розв'язують вузол i здiймають оперiзку з очей. I  зараз  же  цi
очi, клiпаючи, мружачись од свiтла, швидко шукають по  хатi.  Стрiвшися  з
сiрими, широкими, зляканими очима, вони зiтхають i спиняються  -  нарештi!
Тодi вони на мент  заплющуються,  i  принцеса  Елiза  помалу,  мовчки,  не
велично, а тихо пiдходить до доктора Рудольфа.  Рука  в  чорнiй  рукавичцi
простяга?ться, а очi не мружаться, не далекi, а  тихi,  теплi,  близькi  й
такi незвичайно схвильованi.
   - Я не могла бiльше...
   I рука  така  покiрна,  i  така  тепла  та  рiдна  вигладженiсть  туго?
рукавички!
   Розумi?ться, вiн не догаду?ться взяти в не? з рук капелюш i помогти ?й.
Через те вона сама кладе його на той фотель, де мала б сидiти, i сiда?  на
канапу в куточок, вiдкинувши голову до спинки, заплющивши очi.
   - Ви давно прочитали мою оповiстку?
   I доктор Рудольф теж ледве чутним шепотом вiдповiда?:
   - Тиждень тому.
   Очi ?? заплющенi, але зда?ться, що це вони говорять. I те,  що  очi  не
дивляться, коли шепочуть уста, хвилю? так само, як мовчазна мова очей.
   - Цiлий тиждень?!
   Тепер очi дивляться. I моторошно, що  вони  так  близько,  що  вони  не
ховають свого сорому, блиску, щастя, близькостi й докору.
   - Зна?те, я нi одного дня вiд того вечора не прожила без думки про вас!
Нi одного дня!
   Вона вмить залива?ться вогнем до самих очей: i нi одно? ж ночi!
   - Що це таке? Може, я захорiла  на  вас?  Може,  це  гiпноз?  Може,  це
божевiлля, але я не можу боротися  з  вами.  Я  боролася,  як  могла.  Але
скiнчила тим, що я... от тут.
   - I вам тяжко вiд цього!
   Принцеса Елiза скида? на нього очима  й  здивовано  бачить,  що  вiн  -
гарний, хвилююче, незрозумiле гарний. Ця мужня  вперта  голова  на  широко
розгорнених плечах, рiзкi брови над одвертими очима.
   - Тяжко?.. Нi Незрозумiле. Дивно. Ви що думали, як я пiшла вiд  вас  iз
лiкарнi? Що? Ну?
   Доктор Рудольф боязко зирка? в зеленi чекаючi очi.
   - Я . нiчого не думав.
   - Нiчого?! Зовсiм нiчого?!
   - Я не смiв  думати.  Я  тiльки...  пам'ятав.  А  коли  думав,  то  все
зникало... Бо цього не могло буть. I знов не думав.
   ?й хочеться спитати: i про помилку пам'ятав? Вона  зна?,  що  пам'ятав,
зна?, що спитати буде страшно соромно,  моторошно,  негардо,  але  спитати
хвилююче хочеться.
   Рука принцеси Елiзи  потиска?  гарячi,  твердi,  залiзнi  пальцi.  Вона
нiзащо не хоче вiдриватись од  цього  тепла,  вiд  якого  так  незрозумiле
певно,  солодко-страшно,  бажано-дивно  щемить  уся  iстота.   Ну,   нехай
незрозумiле, нехай  страшно,  нехай  це  дивне,  фатум,  аби  ця  рука  не
вiдривалась  од  не?,  аби  глибше,  повнiше  переливалося  з  не?  тепло,
заповнило ?? всю до кiнця.
   Доктор Рудольф обережно, несмiло пiдносить ?? руку до сво?х уст.
   Принцеса Елiза раптом одрива?  свою  руку  вiд  уст  доктора  Рудольфа,
закида? обидвi руки сво? йому за плечi й мовчки, грiзно  встромлю?  очi  в
очi. А лице ?? помалу, потиху  присува?ться  щораз  ближче  та  ближче  до
широких посерединi й тонких на кiнцях уст i впада? в них, заплющивши очi.
   Залiзнi, тi самi, що тодi пiд бузком, тi самi, що в снах,  владнi  руки
ламають плечi й вростають в не?.
   Десь здалеку, з жовтогарячо? кипучо? мли вдираються якiсь звуки. Чогось
залiзнi  пальцi  зразу  слабнуть,   вiдпускають,   безодня   розрива?ться,
просвiтлю?ться.
   Якась кiмната. Туманне свiтло. Капелюш на фотелi. Одiрване вiд не? лице
з виразно криваво спухлими губами й мутними страшними очима, не сiрими,  а
сталевотьмяними.
   Голоси за дверима. Чи?сь кроки.
   Доктор Рудольф одсува?ться на другий кiнець канапи й проводить рукою по
чолi, по очах. I рука помiтно тремтить так само, як усе тiло Елiзи, як  ??
знеможено ослабленi ноги, як спухлi,  тоскно-кричущi  за  тими  губами  ??
губи.
   Трудно дихаючи, принцеса Елiза спира?ться одною рукою об поруччя канапи
й пiдводиться. В ногах гаряча млоснiсть, яка  просить,  щоб  ??  взяти  на
руки, на залiзнi, владнi, брутальнi руки ?м вона хоче вiддати себе, бо  ?м
вона належить споконвiку.
   Елiза помалу пiдходить до дзеркала.  На  не?  дивиться  нiколи  нею  не
видане, соромiцько-гарне чуже  лице.  Чужi  очi  -  обважнiлi  вiд  вогко?
певностi, млоснi, задумливо-нахабнi; чужi уста -  закривавленi,  роздертi,
важкi, чужi нiздрi - з ритмiчним, трудним, хижим диханням. I волосся  чуже
кривавою пожежею розпанахалось, роз'ятрилось дивними пасмами.
   Князiвна Елiза неохоче пiдносить руки й поправля? зачiску.  В  дзеркалi
видно обхоплену руками, сперту як в  одча?,  як  придавлену  мукою  голову
доктора Рудольфа.
   За дверима стихають голоси й кроки.
   Князiвна Елiза пiдходить до схилено? голови, ста? збоку, ззаду  обнiма?
?? за чоло й пiдводить.  На  не?  вгору  дивляться  благальнi,  моторошнi,
грiзнi очi. Елiза мимоволi закрива? ?х сво?ю рукою. На ?? руки накидаються
жаднi, вимогливi пальцi й тягнуть до себе всю руку, все тiло, всю душу ??,
вiдставивши напiврозкритi уста, щоб пiймати в них ??.
   Але Елiза мовчки крутить головою й визволя? руку, глянувши на дверi.
   - Сюди нiхто не може увiйти?
   Вона обходить його ноги й сiда? поруч. I  от  вiн  уже  знову  не  смi?
торкнутися до не?.
   - Елiзо!
   Боже, як дивно, як прекрасно звучить це iм'я в цьому несмiлому  шепотi!
I яке щастя, що вiн не сказав ?й "принцеса". I от вiн зараз скаже ще  одне
iм'я ?? - вiчне й прекраснiше за всi iмена.
   - Що, милий?
   Вiн нiчого не ма? сказати, вiн тiльки те й хотiв  сказати,  що  сказав:
Елiзо. Це - молитва без слiв.
   Вiн ста? на колiна, припада? головою до нiг i крiзь шовк панчохи  Елiза
чу? побожний гарячий дотик його уст.
   Тодi вона бере його голову в  руки  й  близько-близько  до  самих  очей
нахиля? до нього лице - вона сама скаже йому ?хн? iм'я, яке  не  смi?  вiн
вимовити, вона сама.
   - Ти!.. Ти! Чу?ш?
   О, вiн чу?! Вiн припада? всiма грудьми до ?? нiг i цiлу?  ??  руку,  ??
сукню, ?? колiна, черевички, пiдлогу, на якiй стояла ?? нога.
   - Ти - мiй! Чу?ш? Так, весь, до останку, до повного знищення. iй!  Сядь
тут, коло мене.Я хочу з тобою говорити, я хочу все закинути,  я  хочу  все
сказать i все знать. Усе, без останку, без крихти  вагання  й  сорому,  як
собi! Ти - фатум. Чу?ш? I я з щастям приймаю  це.Приймаю  все.Нехай  буде,
нехай життя розплуту? як хоче. Ти - мiй муж. ?диний, дiйсний,  даний  менi
кимсь дужчим за мене I тебе я нiкому бiльше не вiддам. Нi на  хвилину.  Ми
зараз по?демо до тебе. Чу?ш? Ми пройдемо тво?ю хвiрткою в сад,  ми  пiдемо
тi?ю але?ю, де ти... помилився. Ти вiзьмеш мене на руки i понесеш до себе,
як хотiв тодi. Пам'ята?ш, ти помилково хотiв понести мене. Тепер я хочу не
помилково. Я хочу цього.
   Доктор Рудольф злякано ширить очi.
   - До мене? В лабораторiю?
   - Ну, певно! Ну, розумi?ться, до тебе! Ти дума?ш, я вже там не бувала з
тобою? Ти дума?ш, я тiльки сьогоднi п'яна, божевiльна вiд тебе? Я ж  була,
я не раз уже була там iз тобою. ?дьмо.
   Принцеса Елiза схоплю?ться, грiзно, п'яно стрiпнувши  золотою  червоною
пожежею.
   Але доктор Рудольф пiдводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.
   - Але ж... менi не можна. Мене ж заарештують зараз же.
   - Хто?! Хто посмi? це зробити?!
   - Ну, тi, що ранiше мене заарештували.
   - Я! Я заарештувала тодi тебе. I тепер заарештую. Тiльки iншим, - чу?ш?
- тепер iншим арештом. Ну?!
   Зеленi, п'янi, розхристанi,  нетерплячi  очi  здивовано  зупиняються  в
винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.
   - В чому рiч?
   - Але ж... Значить, я лишуся тодi там, у лабораторi??
   - Ну, певно! Тiльки ти лишишся тепер зi мною. А де  ж  ти  тепер  можеш
бути?
   Доктор  Рудольф  iз  жахом  загрiба?  пальцями  волосся  i  несподiвано
вiдходить у куток.
   Там вiн спира?ться чолом  до  стiни  й  сто?ть  так,  обхопивши  голову
руками.
   Принцеса Елiза швидко тривожно пiдходить до нього, злякано  кладе  руку
на голову й хоче повернути ?? до себе.
   - Що таке?! Що сталося, любий? Що?
   Доктор Рудольф покiрно вiдхиля? голову вiд  стiни  й  дивиться  в  лице
принцеси болючим поглядом.
   - Я не можу ?хати в лабораторiю.
   - Чому?!
   Вiн стиска? щелепи так, що на щоках виступають двi круглi гулi, i носом
глибоко втягу? в себе повiтря.
   - Значить, я мушу тодi залишити... Сонячну машину?
   Брови принцеси Елiзи здригуються, як од пiдколу, i по-хмурюються.
   - Ну, розумi?ться! Як же iнакше?!
   Доктор Рудольф iз жахом розумi?, що iнакше не можна. Але...
   - Ми могли б... якось iнакше... бачитись, поки...
   - Поки що?
   - Поки мiй винахiд... зробиться легальним.
   - Цебто поки вiд нього загине  ще  декiлька  тисяч  або  десятки  тисяч
людей, поки вiн доведе до загально? катастрофи? Але про що може бути мова:
ти мiй чи нi? В цьому тiльки справа. Коли мiй,  то  ми  ?демо  до  тебе  в
лабораторiю. Нiяких машин не iсну?. Ти не зна?ш ?х,  ти  вiдмовля?шся  вiд
них. Ще бiльше, ти спиня?ш це страшне тру?ння людей. Так, ти один це можеш
зробити. I повинен зробити. Ти сам бачиш, якi  результати  вона  да?.  Для
чого ж далi цей жах пiдтримувати? Ах, господи, та не в тому ж рiч: ти мiй?
   Доктор Рудольф боляче, нi до чого посмiхаючись, мовчить. Брови принцеси
Елiзи грiзно, вражено насуваються на очi.
   - Ти мовчиш?! Ти смi?ш мовчати?! Доктор Рудольф мовчить.
   - Пане докторе, я вас прошу вiдповiсти на мо? питання.
   - Я не можу лишити... Сонячно? машини.
   Принцеса Елiза випростову?ться, закида? голову назад, примружу? очi.
   - Пане докторе, ви розумi?те,  що  ви  кажете,  ви  вдуму?тесь  у  сво?
слова?!
   Доктор Рудольф зацiпенiло мовчить, i на щоках у нього люто  видушуються
двi гулi.
   - Ви не можете  залишити  Сонячно?  машини.  Значить,  мене  ви  можете
залишити. Так?
   - Так само, як сво? життя.
   - I все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Нi?..  Хм!  Значить,  вона
бiльша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажiть же!
   Але доктор Рудольф мовчить i задумливо; сталево дивиться в куток.
   - Пане докторе, скажiть вашим... охоронцям, щоб одвезли мене додому.
   Доктор Рудольф не вага?ться й зараз же слухняно, не хапаючись,  iде  до
дверей, за кожним кроком перехиляючи все тiло на лiвий бiк.
   Принцеса Елiза раптом  смi?ться.  Злiсно,  загорiвшись  уся  обуренням,
гнiвом, смi?ться. Смi?ться й згорда, звисока-зви-сока кудись униз дивиться
на доктора Рудольфа.
   - Нi, це менi подоба?ться! Цей чоловiк готовий серйозно повiрити в усе,
що тут було. Пане докторе, дозвольте зняти з вас тягар, яким ви, зда?ться,
щиро пригнiченi. Все це була сама... ну, так би мовити, тактика. Я  хотiла
без зайвих жертв  позбавити  Нiмеччину  вiд  зайвого  нещастя,  вiд  вашо?
знаменито? Сонячно? машини.  Бiльше  нiчого.  Моя  тактика,  крiм  кiлькох
гумористичних сцен, не дала менi бiльше нiчого позитивного.  Дуже  шкодую.
Але це не значить, пане докторе, що заша Машина щось тут перемогла.  Ви  ж
не можете, я сподiваюсь, серйозно повiрити, що все це  було  тут  iз  мого
боку серйозно? Я до калiк i льока?в спускаюсь  тiльки,  приносячи  себе  в
жертву, пане докторе. А тепер негайно подати менi мiй екiпаж!т
   Принцеса велично, рiвно пiдходить до сього капелюша й спокiйно наклада?
на  червону  корону.  Взявши  чорну  оперiзку  в  руку,  во?на  трима?  ??
напоготовi.
   Доктор Рудольф сто?ть. Сто?ть на тому самому мiсцi, де зупинили його ??
слова. Хоч би ж у не? тремтiли руки, хоч би хоч раз обiрвався голос!
   - Пане докторе, я чекаю.
   Коли доктор Рудольф верта?ться, принцеса Елiза сто?ть  бiля  дверей  iз
зав'язаний чорною оперiзкою чолом.
   - Готово? Дякую. Сподiваюсь, що ви  утрудняти  себе  не  будете  й  ваш
охоронець проведе мене. Ага, вiн уже тут? Прощайте, пане докторе.
   Вона опуска? оперiзку на очi.
   Макс не дивиться на Рудi й обережно бере принцесу пiд  лiкоть.  А  Рудi
сто?ть збоку з перекривленим насмiшкуватим усмiхом людини, що дивиться  на
свою власну, тiльки-но екстрено  й  несподiвано  вiдрiзану  пiд  операцi?ю
руку.
   ***
   Коли затиха? гуркiт автомобiля, з вiкна льоху трудно, помалу, хапаючись
за землю руками,  випиха?  себе  чоловiк  iз  бородою.  Сiрувата  мла  вiд
молодого мiсяця застигла в саду сивим легким туманом. Усi  вiкна  у  вiллi
погасли. Сторожа спокiйно спить.
   О, вона прокинеться не зовсiм спокiйно! Всi  вони  сьогоднi  неспокiйно
прокинуться!
   Чоловiк iз бородою, не гнучись,  не  ховаючись,  тiльки  дуже  повiльно
посува?ться але?ю до вулицi.
   Але на вулицi, вiдiйшовки  кiлька  крокiв,  вiн  раптом  зрива?ться  i,
нахиливши непокриту голову, бiжить iз усi?? сили.
   О, сьогоднi вони прокинуться не зовсiм спокiйно!
   - Гальо! Авто!
   Авто пролiта?, не звертаючи уваги на махання  руками  чудного  чоловiка
пiд лiхтарем.
   О, сьогоднi буде та нiч, про яку зна? вiн та стiни льоху. П'янiсть волi
й ненавистi крутить голову.
   - Гальо! Стiй! Хто в авто? Геть!.. Геть  кажу!  Шофере,  коли  ви  мене
моментально не доставите до полiцай-президi?, ви будете  покаранi,  справа
державно? ваги! Панове, ви  можете  ?хати  зi  мною  або  висiсти.  Швидко
вибирайте.
   Парочка злякано перегляда?ться й волi? висiсти.
   - Добре Гайда! Найбiльшу швидкiсть, шофере!
   Дзижчить, шипить повiтря у вухах.  Рвучко  цокають  стовпи  лiхтарiв  i
трамва?в. Ха, воля й помста! Що може бути кращого на пiдлiй, дурнiй землi?
   - Шофере! Гальо!
   Не чу?. А чорт iз ним. Елленберг приженеться сам до полiцi?.
   I дiйсно, граф Елленберг прилiта? просто з  палацу  Мертенса.  А  через
пiвгодини вже з усiх полiцiйних вiддiлiв Берлiна женуть у рiзних напрямках
автомобiлi, навантаженi озбро?ними, напружено-спокiйними людьми.
   Граф Елленберг, кругло потираючи руки, м'яко, швидко бiга? по  кабiнету
полiцай-президi?. Ах, шкода! Ах, шкода!
   - Графе, ви ж розумi?те, що в мене не може  бути  спискiв.  Я  вам  даю
головнiшi адреси з пам'ятi. Цього досить, запевняю  вас.  Тридцять  чотири
адреси. Це - центр!
   - Я розумiю, я  розумiю,  пане  Рiнкелю.  Я  розумiю.  Ах,  шкода!  Ах,
шкода!.. Гальо!.. Так... Взято майстерню Сонячно? машини! Прекрасно.  Все,
все до полiцай-президi?! I зброя? Скiльки поранено? О, дурницi!.. Ах,  усе
ж таки шкода! До ноги було б. До ноги!.. Гальо! Полiцай-президiя. Ага, ти.
Хто?.. Доктор Шiллер?.. Як? Ага, так, так... Шпiндлер. I  з  жiнкою?  I  з
прислугою? Прислугу всю теж треба... Ага, добре, розумi?ться.
   Рiнкель, заклавши один палець за гудзик  жилета,  похиливши  голову,  з
посмiшкою ходить по кабiнету й слуха?.
   Вiдросла борода незграбними круглими кущиками кучерявиться на ши?, вуса
стирчать жорстко.
   О, вони прокидаються не зовсiм спокiйно!
   ***
   Бiдний  любий  Рудi!  Бiднi,  любi  застиглi  очi.  Бiдний   застиглий,
мовчазний усмiх, забутий на лицi аж до самого дому.
   Макс помалу роздяга?ться, прислухаючись до крокiв нагорi, над  головою.
Розумi?ться, вiн не спатиме всю нiч.
   "Дррр!"
   Кому так пiзно телефонувати? Рудi, мабуть?
   Дiйсно:
   - Максе, прости, що турбую. Забув тобi  сказати:  неодмiнно  на  завтра
добудь обiцянi ?хнi стекла. Чу?ш? Неодмiнно.
   - Добре, Рудi, постараюсь. Вони вже ?, але я...
   - I потiм от що, Максе даю тобi слово, даю велику присягу, що не  вийду
ногою з майстернi, поки вся Нiмеччина не буде  повна  стекол.  Ти  чу?ш  i
розумi?ш, Масi?
   - Чую й розумiю, Рудi.
   - А тепер спи спокiйно. Стекла неодмiнно завтра достав. Бувай.
   Макс стрiпу? чубом. Ну, ще не так страшно. Коли про  стекла  забалакав,
значить, не так страшно. Ах, неодмiнно завтра треба взяти  в  Кестенбавма.
Як така проста думка так пiзно приходить у голову: невже ?хн? скло i ?хнiй
хлiб цiлком одна ковi, як справжнi? Мусить же бути якась рiзниця  Де  саме
тру?ння? Коли? Пiд час роблення? Вiд дихання отру?ною через скло травою чи
вiд куштування хлiба?
   "Дррр!"
   Знову щось нагадав собi Рудi?
   - Гальо! Товариш Макс?
   - Так. Хто при телефонi?
   - Завзятий. Товаришу негайно рятуйся. Рiнкель  утiк.  Попереджаю,  кого
можу. У Шпiндлерiв уже не працю? телефон. Негайно тiкайте. Зустрiч  завтра
там само, коли будемо цiлi. Ага, ради бога: телефон Паровоза!
   -  Лiтера  М,  39.  Товаришу:  друкарнi   рятуйте.   Друкарнi!   Чу?те?
Насамперед!.. Куди хочете. Поперед збро?, поперед усього! Чу?те? Товаришу,
чу?те?..
   Мовчання. Мертва тиша телефон перервано! Значить, вони вже десь тут.
   Макс почува?, як раптом вiн став увесь надзвичайно легкий.  Вiн  зовсiм
спокiйний, йому навiть  буйно-весело,  тiльки  от  раптом  легкiсть  якась
надзвичайна. Думки гасають iз швидкiстю гарячки. Рухи точнi, яснi,  тiльки
пальцi чогось здригуються, як сприскують iз  струни.  "Вони"  можуть  бути
зараз уже тут. Можливо, що всi виходи з помешкання вже зайнятi.
   Вiдстрелюватись?  О  нi  -  Рудольф,  майстерня!  "Вони"  можуть  узяти
Рудольфа! Треба всю ?хню увагу стягти тiльки на себе! Тiльки на себе!
   Вiн швидко проходить до панi Гольман. Бiдна старенька, заберуть  у  не?
Машину. Гай, нi, не заберуть!
   - Панi Гольманi Встаньте! Швидко!
   Бiдна старенька, ?й не доводилося мати дiло з полiцi?ю, та ще вночi,  у
свойому помешканнi.
   - Панi Гольман! Тiльки тихо, не  лякайтеся,  спокiйненько.  Зараз  сюди
прийде полiцiя мене арештувати. Виймайте iз сво?? й  мо??  машини  скло  й
ховайте, де зна?те. Апарати порозбирати й частини порозкидати.  Розумi?те?
Чекайте, панi Гольман. Коли буде дзвiнок, зразу не  вiдчиняйте,  а  хвилин
через три. Я тодi саме буду спускатися на дах сусiднього  будинку.  Треба,
щоб полiцiя це бачила,  помiтила.  Так,  так,  панi  Гольман,  власне,  це
треба... Треба, щоб вони всi кинулися за мною.
   Панi Гольман щораз бiльше й бiльше  ляка?ться  й  уже  не  може  вголос
говорити, а хрипко щось шепоче посинiлими губами. Але стекла старенька все
ж таки викручу?. Руки ?й  тремтять,  ходять,  як  у  немовлятка,  а  проте
викручують.  Ноги  тремтять,  пiдгинаються,  а   проте   похапцем   носить
коротеньке, потоптане життям тiло по кiмнатах, вишукуючи мiсце для скла.
   Макс витяга?  шворяну  драбину,  прив'язу?  до  пiдлокiтника  вiкна  за
прибитий гак (а таки  згодився!),  засува?  в  кишеню  револьвер,  згрiба?
жужмом усi папери й листи, що можуть бути цiкавi дорогим гостям, i спуска?
?х iз водою туди, звiдки навiть полiцiя не витягне.
   На столi лежить забута вiзитiвка Труди з надписаною рукою новою адресою
"Вiдновлена вулиця, N 5". Макс дере ?? на дрiбненькi шматочки й викида?  у
вiкно.
   - Ну, все, зда?ться, готове для прийняття.
   В  коридорчику  рiзко,  надзвичайно  (як  нiколи!)  голосно   диркотить
дзвiнок. "Вони!"
   Макс пiдбiга? до напiводчинених дверей i виставля? голову в коридорчик.
   Панi Гольман у пiвтьмi, хапаючись за стiну й хитаючись  од  хвилювання,
бiжить до дверей.
   Дзвiнок знову нетерпляче владно дзвенить. О,  нiякого  сумнiву  вже  не
може бути так владно й нахабно нiхто, крiм полiцi?, дзвонити не може
   Макс, стрiпнувши назад чубом,  загорiвшись  усмiхом,  легко  в  кiлькох
скоках пiдбiга? до вiкна, перекида? ноги за пiдлокiтник,  намацу?  щаблину
драбинки i, вхопившись за бiчнi линви, почина? спускатися вниз. У  сусiдiв
у вiкнах скрiзь темно.
   Це добре.
   Глухо згори з його вiкна чути ще раз  дзвiнок  Молодчина  старенька,  -
умлiва? вiд страху, а не пуска?, як сказано.
   Гуп! Гуп! Гуп!
   Ого, б'ють дверi! Зараз будуть у кiмнатi.
   Макс  швидко  перебира?  руками,  часом  не  попада?  ногами  в  щаблi,
сприску?, повиса?, знову ловить. Тiльки б устигнути долiзти до даху,  поки
вони перерiжуть драбину. Ану! Ану!
   Дах уже, зда?ться, близько. П'ять, десять метрiв? Скiльки поверхiв  уже
пролiз?
   Раптом Макс чу? голоси над сво?ю  головою,  потiм  почува?  руками,  як
угорi торгають, шарпають драбину, стараючись його струсити. Потiм шарпання
зника?, але Макс чу?, як його пiдiйма? угору.  Вони  хочуть  витягти  його
назад! Або ж пiдтягти й потiм кинути, щоб струсити. По  очах  умить  рiзко
змазу? свiтло згори  вiд  рефлекторового  лiхтаря.  Макс  нахиля?  голову,
скажено перебира? руками й ногами, потiм, кинувши це, охоплю? в обiйми рук
i нiг усю драбину й просто на руках з'?жджа? по линвi.
   I раптом вiн чу?, що прожогом летить униз, i в той самий мент  його  зi
страшенною силою всього струшу? й збива? з драбини.  У  плече  знизу  щось
страшно гупа?, i вiн розумi?, що лежить  на  даху.  По  ньому  бiга?  бiле
слiпуче пасмо рефлектора, i згори чути крики.
   О нi, вибачайте! Ще не кiнець!
   Вiн схоплю?ться й бiжить по даху до то?  ринви,  що  не  раз  iзгори  з
iронiчною посмiшкою намiчалась для романтичних випадкiв тiкання.
   Вмить iз вiкон iз сухим ляскотом, як  iз  батога,  вибухають  пострiли.
Щось бiля Макса звенька? об дах. Ого! I живим не  хочуть  узяти?  Здорово!
Ану! Ану!
   Максовi назвичайно легко. Руки, груди, колiна горять од  шворки,  плече
болить, лице пала?, ноги  сковзають  по  нахилу  даху,  а  в  душi  дивна,
кричуща, екстазна радiсть. Ану! Ану!
   Вiн ляга? грудьми на ринву, змаху? ногами вниз i спуска?ться на  руках.
Iржаво трiщить, гнеться бляха. Невже ввiрветься? Ану!
   "Тррак, тррак, тррак!"
   Ого, стрiляйте!
   Максовi  хочеться  виставити  голову  й  закричати  завзято,  дразняче,
викликаюче закричати.
   Ринва крекче, хряска?, камiння муру здира? шкуру,  ноги  попадають  мiж
ринвою та муром i застрягають.  Скiльки  поверхiв  у  цiй  будi,  чорт  ??
забирай? Три чи чотири? Внизу на вулицi ще  нема  нiкого,  ще  не  встигли
перебiгти. Невже вдасться ранiше за  них  спуститись!  ?м  треба  оббiгати
цiлий квартал, це ж друга вулиця. Ану!
   Дво? перехожих зупиняються i, задравши голови, дивляться вгору, злодiй?
Любовник? Макс уже бачить плями ?хнiх облич.
   - Авто! Кличте авто! Нещастя! Швидше!
   Плями людей безлюдно кидаються вбiк,  гукають,  махають  руками:  авто,
нещастя, швидше авто!
   Макс плига? на землю й прожогом кида?ться в авто на передок до шофера.
   - Жени!.. Швидше! Просто!
   Вiн не може говорити, задиха?ться, ковта? повiтря, гаса? грудьми.  Щось
кричать шоферовi перехожi, радять, вимагають. Вони, зда?ться, п'янi.
   Авто рвучко шарпа?ться  й  летить.  Макс  озира?ться:  ще  нема,  зараз
вилетять. Авто паршиве, не втече. Яку  адресу?  Остання  адреса,  яку  вiн
перечитав  перед  знищенням,  вулиця  Вiдновлення,  N  5,   Гертруда   фон
Елленберг.
   Шофер безперестанку пiдозрiло зирка? на нього. Зiгнутий,  карлючкуватий
нiс його хмуро прокльову? повiтря.
   - Куди ж ?хати?
   - Вiдновлена вулиця, число... О нi, тiльки не те саме!
   - ...число 3!
   Шофер скоса понуро озира? хакаючу, розпатлану,  подерту  постать.  Макс
озира?ться: ззаду далеко в перспективi  вулицi  летить  автомобiль.  Шофер
також огляда?ться, знову косо зирка?  на  чудного  пасажира,  щось  торка?
рукою - i авто виразно припиня? бiг.
   Тодi Макс,  не  хапаючись,  вийма?  револьвер,  наставля?  його  в  бiк
шоферовi й говорить у вухо:
   - Найбiльшу швидкiсть! А то мушу вас  викинути  з  авто  на  той  свiт!
Чу?те? Ну!
   Карлючкуватий нiс злякано вiдверта?ться вiд револьвера, рука знову щось
торка? - i авто, як стиснутий острогами кiнь,  рвучко  стриба?  вперед.  У
вухах тоненько i дзвiнко свище вiтер - зi-i-i-i!
   Макс, не вiднiмаючи револьвера вiд боку шофера,  озира?ться  Погоня  на
тому самому вiддаленнi. Ану!
   Перехожi, екiпажi, стовпи, будки, нiчнi полiца?.. - жбурляються  якоюсь
страшною силою повз авто. В очi  з  бокiв  рiжуть  хвилi  вiтру,  вихорами
кудовчать волосся. Шипить i хряска? асфальт пiд  колесами.  В  душi  дикий
захват, буйна, нi з чим незрiвнянна радiсть. Хочеться стати на весь зрiст,
розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до  бою  всi  ворожi
сили.
   Авто на заворотi трохи не ляга? на землю, вищить, харчить i знову  люто
скака? вперед. Небошкряби, глибочезнi колодязi вже давно лишилися  позаду.
Зараз повинна бути Вiдновлена вулиця Шофер поверта? лице и кричить:
   - Вiдновлена вулиця!
   - Початок чи кiнець?
   - Початок.
   - Стоп! Зупиняйте.
   Авто робить перебо?, гуркотить, шипить i зупиня?ться. Макс  вихоплю?  з
кишенi всi грошi, що ма?, i тика? ?х шоферовi.
   - ?дьте моментально далi, не зупиняючись! Чу?те?
   I, стрибнувши на землю, озираючись по темнiй вулицi, бiжить на тротуар.
Авто помалу руха?ться, але, несподiвано шарпнувшись, робить крутий заворiт
i женеться назад.
   - Ах, негiдник!
   Макс хова? револьвер у кишеню й бiжить до хвiртки.
   Число сiм! К чорту! Ховаючись у тiнi дерев, вiн перебiга? далi,  назад,
назустрiч  погонi.  Вже  видно  двi  напнутi  серпанковi  смуги  свiтла  з
автомобiля. Число шiсть! К чорту!
   Смуги бiльшають, дужчають, заливають свiтлом обидва боки вулицi.  Видно
вже стоячi постатi агентiв полiцi?.
   Макс перелiза? через залiзнi грати i, нагнувшись, бiжить до вiлли число
п'ять. Темно скрiзь у вiкнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О нi,  тут
лишатись не можна - вони будуть перешукувати весь  квартал,  усi  садки  й
будiвлi.
   Макс оббiга? будинок, задираючи голову й шукаючи вiдчиненого вiкна. Все
позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тодi вiн рiшуче дзвонить  iз
заднього ходу. В тишi ночi чутно, як на вулицi зупиня?ться автомобiль,  як
тихо гомонять чоловiчi голоси. Десь голосно гавка? собака.
   На дзвiнок нiхто  не  обзива?ться.  Макс  iзнову  надушу?  на  гудзика,
нетерпляче, конвульсiйне потискуючи пальцями  нiг.  Чиясь  легка  хода  за
дверима, зляканий жiночий голос:
   - Хто там?
   - Одчинiть Нещастя. Треба графiвну фон Елленберг. Негайно!
   Тихо. Ах, iдiотка, вага?ться!
   Потiм клаца? ланцюг, ключ, дверi  обережно  розчиняються.  Макс  сильно
шарпа? ?х до себе, швидко входить, зачиня? i замика? за собою.  Молоденька
рожева дiвчина з заплетеною косою, в напiвзастебнутiй  сукнi  прилипла  до
стiни й повними жаху очима дивиться Максовi в  лице,  як  зачарована.  Вiн
посмiха?ться й весело б'? ?? по плечу.
   - Не лякайся, дурненька. Я - не злодiй. Ведiть мене  до  графiвни.  Але
швидко й не гомонiть, не кричiть Ну?
   Дiвчина покiрно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не  пуска?  ??
нi на крок од себе - ще наробить дурне дiвча крику, гвалту.
   Перед дверима спальнi  Труди  вони  зупиняються,  i  Макс  сам  стука?.
Дiвчина з тим самим зацiпенiлим в очах жахом погля да? на страшного гостя.
   - Хто там?!
   - Це я, графiвно, Макс. Дуже треба.
   Зацiпенiлiсть поко?вки спада?. В лицi з'являються живi розумнi тiнi,  в
очах - сполохана цiкавiсть, тривога.
   У спальнi чути частi, хапливi, босi, потiм узутi кроки. Дверi  прожогом
розчиняю