уцiя, сто?кiв, цинiкiв! Хiба не осягнена атараксiя Епiкура? Хiба не здiйсненi заповiдi Шопенгауера, старого боягуза радощiв? Чого ж сум, чого гвалт, чого страх?! Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тiло естетичнiше, нiж усякi дегенеративнi калiки, позакуту ваш в шовки. Стоять тисячi, мiльйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторiй? А що вони робили? ?жу, одежу, питво? Потрiбне це тепер? Нi. Так чого страх, що стоять? I стiйте к чоргу собi! Стояiь залiзницi, трамва?, пошта, телеграф? А вони що робили? Перевозили ?жу, одежу, питво та паливо? К чорту! Бiльше непотрiбно. Можете стояти. Сто?ть електрика, водопровiд? А для чого вони? Сонце ? свiтло для всього живого. Будь ласка! Води в природi бiльше, нiж у водозбiрних Берлiна. Геть до природи з кам'яних колодязiв! Але де ж отi фабрики, майстернi, лабораторi?, що виробляють людське й божеське? Де тi генi?, що поза "жуйкою" давали красу людству? Поети, митцi? Чи не вони ж споконвiку переспiвують одну свою улюблену тему про жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р, коли всi мають те, що вони виспiвували? Доктор Рудольф сiда? в фотель, заплющу? очi й чу?, як його обхоплю? та сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тодi, як вiн пiсля вибуху лютi й одчаю сидiв на лiжку в камерi-божевiльнi. *** Холоднии дощ плаче рясними слiзьми на шибках Холодна вогкiсть диха? i куткiв. Сивий присмерк, як зiгнутий пристаркуватий чоловiк, цiлий день тоскно блука? по лабораторi?, по спустошенiй власною рукою доктора Рудольфа, по любiй, насиченнi роками його дум робiтнi. Днi й ночi котяться однi через одних, як хвилi - однi яснi, другi темнi, рiвнi, одноманiтнi й без назв. Який сьогоднi день? Субота, середа, недiля? Смiшнi, дорогi й непотрiбнi вже назви. Батько досить уперто вiдмiчав ?х за календарем, але як один раз загубив рахунок - так усi цi суботи, понедiлки, вiвторки лишились десь там, позаду, в туманi минулого. Який мiсяць? Листопад? А може, грудень уже? I котиться хвилями безiменними те, що люди привчились називати днями. Для чого ?м тепер назва? Навiщо мiряти час? Та й чим мiряти? Що ? спiльного тепер у людей? Часу вже нема?, бо нема? мiрила. У вiльну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залiзною грубкою, поставленою ним самим. Для чого? Щоб колись, коли вiдвикне вiд писання, коли обросте шерстю, взяти цi списанi аркушики й згадати час, коли люди на землi вмiли зазначувати знаками сво? думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч iз самим собою? Чи страх, що загусне мозок i заросте бадиллям дикунства? Чи в душу свою, потоптану, понiвечену, понижену, осмiяну, хочеться глянути, як у загно?ну, смердючу рану? Не тiльки глянути, а дивитися в не? щодня, длубатись у ранах i чути чудну насолоду вiд них. Але ж як ниють у сiрiй холоднiй самотi болi! Так, так, вiн упав iз височеннно? гори, на яку дряпався дванадцять рокiв. Та тiльки тепер, коли вже минув перший момент падiння, вiн як слiд чу?, що розбився i вся iстота в ранах. I тiльки тепер вiн зна?, що дванадцять рокiв таскав на гору величезну важку торбу сво?? славолюбностi, думаючи, що несе любов до людей i науки. Тiльки тепер, коли вiн iз торбою сво?ю лежить на днi безоднi, вiн чу?, що в нiй стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордiсть. Холодний, рiвний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за минуло? доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно кива? сiрою головою. Доктор Рудольф одкида? голову вiд записок i слуха?. От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вiчне, як життя, iм'я! Одне з небагатьох iмен, що лишилися на з!емлi. .Вона жалi? бiдного Рудi. Вона з усi?? сили стара?ться не показати, що жалi?. I це найбiльше завда? болю, що вона стара?ться не показати жалю. I в цьому стараннi, як у дзеркалi, Рудi бачить себе маленьким, смiшним, жалюгiдним. I цей жаль рiвночасно грi? його забутим старим теплом, вiд якого очi стають гарячi. Хочеться притулитися до старих нiжних рук i сховати в них сором, пониження, дурну гордiсть. Навiщо вони тепер? От вона прийде й буде розповiдати про незначненькi подi? в тому чудному домi, набитому чужими собi, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати i мовчки з солодким болем i ниючим соромом усерединi здригуватись на одно iм'я. Зна? мама чи не зна?, що вiн здригу?ться на це коротеньке, болюче, любе iм'я? Але записки доктор Рудольф пише дуже рiдко, бо цiлий день зайнятий важнiшими справами. Вiн копа? по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину, - обшуку? всi льохи й комiрчини покинутих помешкань, старанно збира? всi продукти, якi ?ли колись люди, i звозить усе це додому. Граф iронiчно-сумно посмiха?ться стрiхами: винахiдник Сонячно? машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий свiт, тяга? вiзочок по Берлiну, вислуху? насмiшки, глузування й ворожi вигуки ради того, щоб годувати старих трупо?дiв i реакцiонерiв. Чи варто ж було для цього дванадцять рокiв сидiти в келi?? А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонце?стiв. I на теплу насмiшку графа, i на понурий глум батька та тихий жаль матерi. На все. Тоненькi уста стали ще тоншi. Куточки ?х витяглися рiвними гострими голками. Цiлими днями, шкандибаючи й похнюпившись, вiн тяга? вiзок, носить воду, руба? дрова, ставить грубки з цегли в кiмнатах батькiв, графiв i принцеси. I мовчить. Навiть до принцеси нiколи й словом не обiзветься. Мати часом нiжно докоря? синовi за таку неделiкатнiсть. Правда, принцеса й сама, видно, дуже гнiва?ться на Рудi, але ж треба зрозумiти, що ?й тяжче, нiж кому iншому, вiд Сонячно? машини. Та Рудi й на докори мовчить, тiльки iнодi чудно посмiхнеться й зараз же вiдiйде - нема йому часу на розмови. А ввечерi, як iз усiма роботами покiнчено, доктор Рудольф потихеньку увiходить iз вулицi до палiсадника перед будинком, забира?ться в кущi пiд тополю й сто?ть там доти, доки погасне свiтло каганця в одному вiкнi. Поганеньке, мiзерне це свiтельце - в кiмнатi в технiка далеко яснiше, бо в нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на технiковi вiкна. Iнодi, як нема? дощу, а в небi серед хмар купа?ться мiсяць, то пiрнаючи, то виставляючи лису голову, в палiсаднику з'явля?ться ще одна постать - коротконога, опецькувата, з пiднятим комiром i натовкмаченим на самi очi капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно пiдкрада?ться пiд вiкно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф i на це мовчить, тiльки пильно, зата?вши духа, слiдку? за дивним чужим чоловiком. Хто вiн? Чого йому тут треба? Часом чоловiк спира?ться плечем об стiну пiд вiкном, похилю? голову й сто?ть у глибокiй iадумi довго-довго. Безшумно хилита?ться iнодi тiнь у вiкнi, затуляючи свiтелечко. I серце доктора Рудольфа теж хилита?ться, i з нього вихлюпу?ться гаряча, болюча нiжнiсть. Чужий чоловiк теж ворушиться, ста?, видно, навшпиньки, зазира? у вiкно. Мабуть, i в нього щось вихоплю?ться? Коли гасне вiкно, нiч ста? темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинутi голоднi собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлiн, як пустельно, первiсне шумить вiтер у мокрих голих вiтах. *** I от раптом принцесу Елiзу пiдмiнено. Хтось зiдрав iз не? хмуру зацiплену скупченiсть, iз-пiд не? вийшла нова людина. Це тепер - весело-владна, грайлива, нiжна дiвчина. Але що дивного в такiй пiдмiнi, коли при?хав дiйсний, справжнiй коханий наречений? Як давнiй лицар, вiн пiв-?вропи про?хав конем, iз скринькою Сонячно? машини за плечима, з револьвером за поясом, з нага?м у руцi. Пiв-?вропи пере?хав, щоб добратись до Нiмеччини, до сво?? давньо? з юнацтва наречено?. I зараз же з револьвером в однiй руцi, з нага?м у другiй прийшов до двох малярiв у салонi, ввiчливо попрохав ?х переселитися нагору й зайняв цю кiмнату. Пiсля того другого ж дня ви?хав конем до мiста; ви?хав уранцi, а вернувся увечерi. Але вернувся з гарненьким екiпажем, повним усякого добра: мiшок муки, мiшок крупiв, маса бляшанок iз консервами, торби свiчок, солi, сiрникiв-усього того, що бiдний доктор Рудольф не мiг нiколи так блискуче роздобути. Розумi?ться, для чого тепер принцесi помiч якогось кривого, калiкуватого доктора, сина льокая. Розумi?ться, вона зараз же попрохала панi Штор переказати свойому синовi, щоб вiн бiльше не турбував себе послугами ?й. Та й нiкому вже, власне, були не потрiбнi його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цiлi мiсяцi всiм ?м. (Сам князь Георг, ?вши сонячний хлiб, тепер знову перейшов на старий режим). О, це справжнiй мужчина! Вiн не такий уже молодий, i одiв йому, може, тридцять п'ять; на чолi вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох бокiв, на висках - жовтизна, в ротi якраз посерединi вищербивсь один зуб. Якраз посерединi, так що лице як на двi половинки подiлене. Сталося це в дорозi, а лiкарiв уже тепер нема? - i доводиться ходити так. Часом аж злегка посвистують слова крiзь цю щербину. Але сам такий мiцний, сухий, сталевоокий, дротяновусий, нiс загнутим дзюбом енергiйно, непохитно руба? повiтря. Але коли балака? з принцесою, то сталь i дрiт стають тепленькою м'якенькою глиною, з яко? можна лiпити всякi фiгурки, що принцеса, натурально, i робить. Що ж дивного, що вона цiлими днями тепер виспiву?, регочеться на весь дiм, на весь сад, що, як дитина, бiга? по саду з принцом по дощу, по вiтру по всiх алеях. Особливо вона любить тi але?, що перед самою лабораторi?ю. I доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цiлими днями тепер довба?ться собi в сво?й холоднiй лабораторi?, невiдомо що вже тепер вигадуючи. Довба?ться, часом шипуче посвисту? крiзь верхню губу й час од часу хова? кулаки в кишенi, щоб погрiти пальцi. Iнодi пiдходить до вiкна й порожньо, не клiпаючи, дивиться в сад на мокрi порожнi дерева, на порожн? небо, па порожню мокру затихлу землю. А в спальнi лежить на канапi Макс i порожнiми очима чита? порожнi старi книжки, переселившись iз комуни до брата. От i тепер сто?ть доктор Рудольф бiля вiкна й дивиться, як листя в панiцi, немов розiгнана юрба бунтарiв полiцi?ю, же неться але?ю, iз жалiбним шелестом, пiдкочуючись пiд корiння. Вiтер, як чабанський пес, ганя? закуренi отари хмар iз позадираними хвостами. I раптом дзвiнкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип пiску по дорiжцi. I нарештi двi постатi, тi самi двi постатi. Принц Георг ступа? чiтко, твердо, впевнено вимiря? кроки по землi, яка належить йому. Вiн iз сокирою в руцi. Сталевi очi й дротянi вуса покiрно поверненi до червоно? голiвки, що випина?ться з комiра пальта гарячою жариною. Вони стаюгь якраз проти вiкон лабораторi?. Червона голiвка на мент проводить очима по вiкнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже вiдверта?ться. Що ?й до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помiтила вона його? Вся ?? увага зайнята чимсь зовсiм iншим Але чим? Що треба ?м тут, у цiй але?, з сокирою? Ручка в чорному рукавi, в чорнiй рукавичцi показу? пальцем на кущ бузку, на обидвi стiни кущiв iз голими, тепер такими порожнiми вiтами. Принц Георг хита? головою, вимiря? очима кущi, ще раз кива? iоловою й щось каже до принцеси, посмiхнувшись i показавши чорну квадратову щербину й роздiливши сухе лице на двi половини Потiм пiдходить до першого куща, обдивля?ться з усiх бокiв, вибира?, нахиля?ться й сильно руба? гiлля при самому корiннi. Вони хочуть позрубувати всi кущi! Вони хочуть вирубати всi кущi, всю алею вирубати, знищита? Це вона хоче! Навiть це мiсце вирубати, вигладити! О нi! Доктор Рудольф зрива?ться з мiсця й швидко, коливаючись у лiвий бiк усiм тiлом, вибiга? надвiр. Вiтер скажсно кудовчить волосся, пха? в груди, одпиха? назад до лабораюрп - вiн служить ?м за сторожа. Струнка, закутана в чорне манто постать помалу поверта? червону голiвку на рил нерiвних, шкандибаючих крокiв i зараз же байдуже, спокiйно вiдверта?ться. Принц Георг також зирка? в той бiк i також спокiйно поверта?ться до куща - якийсь собi калiка кудись поспiша?. Сокира високо пiдлiта? догори i з соковитим хруском угриза?ться в тонкi нiжки бузку. А чорна струнка постать сто?ть непорушне, слухаючи всi?ю спиною нерiвним хапливий рип крокiв по але?. - Вибачте... Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловiковi? - Вибачте... Ви хочете рубати цi кущi? Сталевi очi помалу випростовуються разом iз головою й здивовано оглядають од голови до нiг калiкуватого чоловiка. - Так. А вам що до того? Хто ви такий? Доктор Рудольф тим часом злегка вклоня?ться принцесi. Принцеса недбало, байдуже кива? голiвкою й поверта?ться до нареченого: - Це - Рудольф Штор, Георгу. Прошу далi. Георг уважнiше, пильно, гостро встромля? в доктора Рудольфа два цвяхи очей. - А-а? Добродiй усього людства? Що ж вам треба, пане добродiю? Добродiй людства придержу? рукою волосся на головi. - Я прошу вас сказати менi, що ви хочете робити з цими кущами! Принц Георг спочатку високо, пепорозумiло пiдводи iь брови, потiм раптом грiзно хмурить ?х. - А ви яке ма?те право задавати менi це питання? Доктор Рудольф на мент закрива? очi й знову розкрива? ?х. - Я ще раз прошу вас дати менi вiдповiдь на мо? питання. Тут принцеса гидливо кида? в його бiк: - Ми хочемо вирубати цi кущi. Тут буде площинка для спорту Рубайте далi, Георгу! Георг одверта?ться вiд добродiя людства й зручнiше затиску? сокиру в руцi. Але доктор Рудольф помалу спокiйно заходить збоку й ста? мiж ним i кущем. Ста?, склада? руки на грудях i тихо крутить головою. - Ви цих кущiв рубати не будете. Нахабство цього суб'?кта на якийсь мент позбавля? мови принца Георга. - Пане добродiю! Я вам раджу моментально вiдiйти, сховатись у вашу хату й не наражати себе... - Ви цих кущiв рубати не будете. На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притриму?, готову не пiдносить, а так само спокiйно крутить головою з боку на бiк. - Я ?х буду рубати, пане хiмiку! Хоча б менi прийшлося рубати ?х разом iз вашими ногами! Чу?те?! - Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом iз мо?ми ногами. Матово-блiде, рiвне, схудле лице пiд крилами червоного волосся не руха?ться, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простяга? лiву руку й сильно вiдпиха? нею набiк доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапа? цю руку сво?ю й так стиска?, що принцовi Георговi кров шуга? в лице й одразу ж виразно ста? видно жовтiсть вусiв пiд горбуватим дзюбастим носом. Вiн iз усi?? сили шарпа? руку, але доктор Рудольф тiльки злегка хита?ться наперед i мiцно трима? руку князя Георга. - Пане Шторе! Я вас попереджаю: вiдiйдiть! Пустiть руку! Рука пана Штора приросла до тiла князя Георга. Волосинки вуст тiсно злилися в одну тонку витягнену лiнiю. Очi голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом. Права рука принца Георга рвучко, гнiвно разом iз сокирою пiдводиться й на пiвдорозi зупиня?ться, готова змахнути вгору. - Пане Шторе! Ще раз кажу пустiть руку й забирайтесь негайно звiдси. Останнiй раз кажу! - Я пiду тодi, як ви дасте менi слово не рубати цих кущiв. Для спорту ви ма?те досить вiльного мiсця в саду. Червона голiвка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпа? лiву руку, шарпа? раз, другий, люто блиска? сталлю очей, потiм умить змаху? правою рукою з сокирою i.. весь одхиля?ться назад, лiва рука доктора Рудольфа блискавично хапа? й за праву руку Георга, - i сокира безсило звиса? вниз Принц Георг пробу? вирвати руки, але вони тiльки синiють пiд пальцями калiкуватого чоловiка, слабшають, слабесенько ворушаться i сокира от-от випаде з покоцюрблених пальцiв. - Пусс-тiть руки, ви! - Тiльки тодi, як дасте слово... Тут принцеса Елiза поспiша? на помiч - сокира от-от виприсне. - Георгу, пустiть цього чоловiка! Ходiмте. Ми знайдемо iнше мiсце. Георг шарпа? руки, але вони вiд того тiльки бiльше синiють Цей чоловiк не пуска?. Лице Георга пашить вогнем, i жовтi дротянi вуса так виразно жовтiють на червоностi, а сталевi очi колючими конусами вп'ялися в блiде, спокiйне, затис-нене лице кривого хiмiка. Сокира пада? на землю коло нiг доктора Рудольфа. Тодi вiч випуска? руки князя Георга, тихо нахиля?ться, пiдiйма? сокиру, ввiчливо пода? ?? принцовi й спокiйно шкандиба? назад, до себе. Вiтер бурно, весело гладить йому волосся, в очах сто?ть примружений гидливий погляд iз-пiд червоних крил. I доктор Рудольф довго ходить по лабораторi?, поглядаючи мимохiдь на зрубанi, покалiченi нiжки бузку з бiло-зеленкуватими ранами. А принцеса й принц Георг iдуть додому, до будинку. I дивна рiч: принцеса Елiза цiлком щиро, непiдробне весела, нiжна, радiсна Ну, просто щаслива! Цiлком щиро, от це дивно! - цiлком щиро щаслива. Вона бере князя пiд руку, пригорта?ться до нього, смi?ться, трохи не летить на крилах. Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба! Чи цi?ю поведiнкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Нi, вона нiчого не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навiть зна?, що "цей чоловiк" дуже велико? фiзично? сили, вона одверто говорить про те, що сокира випала, вона нiчою не хоче ховати. Але вона собi просто ся? вся. I старому графовi розповiда? всю сцену з сяючим смiхом, i стару графиню несподiвано, невiдомо з яко? причини обнiма?, i до рояля бiжить, i бурно гра?, i верхи хоче ?хати. Абсолютно незрозумiла, чудна поведiнка, противна всякiй логiцi. А доктор Рудольф сто?ть бiля вiкна й порожнiми очима дивиться в порожн? небо, по якому вiтер жене отари хмар iз позадираними хвостами. I тепер його очi ще порожнiшi, застиглiшi, крижанiшi. От iде графiвна Труда з якимсь чоловiком але?ю з вулицi. Так, це Труда, порожня, неiснуюча Труда. З нею ?? "чорно-срiбний лицар", теж порожнiй, неiснуючий, тоскний, нудний. Ранiше вона приходила сама. Тепер iз "лицарем". А порожнiй Макс лежить у спальнi й чита? неiснуючi детективнi романи, що купою лежать бiля канапи. Труда хита? головою, привiтно маха? рукою, щось гука? чорно-срiбному лицаревi й весело бiжить до ганку. - Рудi, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивiться, який чудовий вiтер. Я хочу зробити з Душнера змiя й пустити його на небо. Правда, на такому вiтрi можна? Правда? Душнер увiчливо, при?мно посмiха?ться чорними пукатими очима пiд густими пухнастими, як два хвостики, бровами. - А Макс де? Чита?? Все чита? детективнi романи? Рудi, голубчику, що це значить? Га? Рудi не зна? Чита? - то й чита?. А що бiльше робити? Але Трудi страшенно важно знати, чого Макс чита? детективнi романи Страшенно важно ?й це знати, конче треба знати - вiд цього залежить усе ?? життя разом iз синьою родинкою сережкою пiд вухом. Можливо, що мудрий, спокiйно ввiчливий чорно срiбний лицар краще зна?, нiж доктор Рудi й графiвна Труда. Але вiн тiльки при?мно спокiйно посмiха?ться. А коли Труда бiжить додому навiдатися до матерi, вiн спокiйно, як вартовий, ходить по але?. Щоб не бачити цi?? чатуючо? постатi, доктор Рудольф iде до Макса, ляга? на лiжко й дивиться в стелю холодними порожнiми очима. *** Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стiну, пiдкрада?ться до дверей. Пiдкрада?ться й слуха? всiм старим, великим, костистим, як у вола, тiлом. Два голоси там, у сусiднiй кiмнатi, два найважнiшi, найболючiшi голоси з усiх голосiв, небесних i земних. Один голос - такий загадковий, такий несподiваний, що граф, знаючи його тридцять сiм рокiв, не впiзна?; спокiйний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такi голоси бувають у видужуючих од смертельно?, безнадiйно?, болючо? хороби. Другий голос - незмiнений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими жiночими нотками, але все такий самий на?вно одвертий, зворушливо правдивий, рiшучий, безрозсудно-смiливий, смiливий до найстрахiтнiших слiв-учинкiв. А разом iз тим i з смiшком, з гумором, з уродженим гумором. З уродженим, не iнакше, з таким самим, який був у дiда, прадiда. Старий граф злодiйкувато приклада? вухо до дверей, клiпа? очима, злегка роззявля? рота, напружу? всю шкiру голови, ловлячи кожний звук. Але бiсовi парочки нагорi вчиняють такий гамiр, таку бiганину, борюкання, що аж лампи дзвякають i трусяться дверi. Та й голоси чути в далекому кутку - такi тихi, приглушенi. А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увiйшли до графа, коли б злилися з його самотнiм, пониженим, понурим голосом! Що ру?ни свiту, що Сонячна машина, що той гамiр чужих брутальних людей! Навiть пiд ру?нами свiту з тими голосами був би найтеплiший затишок. Голоси стають виразнiшi. От один наближа?ться! Старий граф Елленберг iзлякано вiдрива?ться вiд дверей, хилита?ться, балансу? руками й поспiхом iде навшпиньках до свого фотеля. Стук у дверi - стук у старе серце, стук, вiд якого ста? трудно дихати. - Увiйдiть! Одчиняються дверi. На порозi маленька сухенька постать у всьому бiлому. (Тепер вона раз у раз у всьому бiлому, тепер восени, серед усього страхiття, темряви, занепаду!). Великi темнi поширенi очi нiчно? птицi, такi колись напружено-уважнi, неспокiйнi, загнанi - тепер дивляться пильно, сумно, спокiйно. Навiть гострiсть носа, уст, пiдборiддя вигладилась Нi чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого. Загадкова, тридцять сiм рокiв знана, вiдбита в душi незчисленними ясними й темними слiдами постать в бiлому помалу, тихо й певно пiдходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрiбненькими колишнiми кроками злякано? мишки, а спокiйно, впевнено помалу!) От пiдходить зовсiм близько, ласкаво пригладжу? йому на головi вiдстовбурчене вiд пiдслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиня? теплу маленьку руку на плечi. (Посмiла б вона була колись отаку ласкавiсть собi дозволити?) - Батьку, там знову Труда прийшла. Граф понуро-байдуже дивиться у вiкно. - А тi дiвки, що нагорi, не прийшли? - ?м нема чого сюди приходити, Едмунде. - Того самого, що й цiй. Графиня сумно посмiха?ться й хита? головою. - Ну, навiщо ти так, навiщо, батьку? Навiщо себе, свою дитину й мене мучиш? - В мене дiтей нема Годi, iди собi. Графиня не руха?ться, навiть руки з плеча не здiйма?. - ?, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевiрити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня блага? дозволить ?й прийти до тебе. Граф рухом плеча скиду? маленьку теплу руку й натяга? на очi колючi сiрi вiники брiв. - В мене нема дитини-проститутки! Годi, кажу. Iди геть! Ранiше графиня була б зiщулилася, винувато, покiрно заклiпала б очима нiчно?, навiки стривожено? птицi й тихенько, дрiбненькими кроками вислизнула б iз кiмнати. Тепер же вона тiльки посмiха?ться сумно й вибачливо. - Тепер нема проституток, батьку. Нема нi чесних, нi безчесних, нi грiшних, нi святих. ? тiльки люди. Старий круто боком поверта?ться до графинi й пiдкида? догори до не? вимучене, пожоване думами й старiстю лице. А, "тепер, тепер1 Нема? нi грiшних, нi святих"? О, тепер чудесний настав лад для всяких "святих"! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розумi?ться, можна ходити ?м iз пiднесеною головою, з гордим усмiхом, iз чистим сумлiнням, з рiвнiстю, з вищiстю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронiзм, забобони, смiшний спомин iз давно минулих часiв Тепер нема нi права, нi сили, нi влади, нi традицi? - нiчого. Чорну коробку на спину - i геть пiд усi вiтри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупо?д, якому треба варити ?сти за старим режимом. Але, будь ласка. Нiхто не тiльки не трима?, а й не хоче тримати. Графиня кiнчиком пальцiв сумно змiта? з плеча графа сивий волос. I те, що вона собi змiта? пальцями волосинку, найбiльш лютить старого. Вiн уста?, переходить до столу й бере в руки книгу. - Можеш сказати сво?й Трудi, що в мене нема дiтей. Зовсiм нема нiяких! Нi жiнки, нi дiтей - нiкого. Можеш ?й пояснити навiть, через що я в такому станi опинився, стоячи одною ногою в домовинi. Тепер нема нi грiха, нi сорому, нi честi, отже, цiлком спокiйно можеш ?й розповiсти. Вона тебе зрозумi? дуже добре. I, може, нарештi дасте менi хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати менi ?жi. Ми самi будемо з Гансом i Георгом робити для себе й принцеси. - Батьку, батьку! Граф скажено жбурля? книгою об пiдлогу. - Не смiй паскудити це слово сво?ми устами!! Не батько я! Чу?ш ти?! Графиня твердо, сумно прийма? великими темними очима колючi лютi стрiли з-пiд настовбурчених брiв. - Нi, ти батько Ти можеш це перевiрити. Так, так, кожно? хвилини ти можеш тепер це перевiрити. Але ти ради сво?х традицiй, з упертостi не хочеш признати сонячного хлiба. Ти волi?ш одмовитися вiд дiтей, вiд жiнки, вiд родини, анiж признаги те, що тiльки божевiльнi не хочуть признати. Добре, я так i поясню Трудi. - Будь ласка. Так i поясни. Можеш. - Так, я так i поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дiтей? Хто? Граф важко, пильно, тягуче вдивля?ться в гнiвно, обурено вирiвняне маленьке сухеньке тiло з чорно-сивою голiвкою в усьому бiлому. Воно, це таке колись покiрне, жагуче, потiм покiрно винувате, далi покiрно пригнiчене, тепер воно смi? обурено-владно, з гнiвним правом, з глибокою свiдомiстю вищостi стояти перед ним рiвно, вимогливо. - Ти хотiв колись правди. ?дино? правди! Ти не хотiв прийняти ??, коли я давала тобi. Тепер ти можеш ?? взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навiть правду вiдда?ш за Вiчний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора - i ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора. Граф помалу, трудно сiда? в фотель перед столом, ноги ослабли й колiна пiдло пiдгинаються. - Iди собi. Годi. Вiн одкида? голову на спинку стiльця й безсило заплющу? очi. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням i з западинами на ши? голова лежить безсило, але непохитно. Графиня глибоко зiтха? й помалу виходить. Вона пiдiйшла б до цi?? голови, до цi?? рiдно?, любо?, бiдно? голови, обняла б ??, притулила б до грудей собi, пригорнула б до не? ту смугляву, бiдну, любу голiвку, що дожида?ться в тiй хатi, - i так тепло, так повно стало б на бiднiй, холоднiй, спустошенiй землi. Але старе корiння вросло в стару бiдну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, i мертве мертвить i любов, i правду. А старий граф безсило сидить iз заплющеними очима, i ущипливий, гiркий усмiх ворушить вусами, як черв'як пiд купою сiна. Вiчний Порядок, традицi?, правда! Всi порядки, всi традицi? й правди вiддав би вiн за одне маленьке, з чотирьох лiтер, слiвце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на вiки вiчнi проклята, коли вона вб'? ту крихiтку живучо? надi?, коли погасить жалюгiдненьку iскорку iлюзiй, вiд яко? трима?ться малюсiньке тепло в недогаслому тiлi! Кожно? хвилини ти можеш перевiрити. Кожно? хвилини ти можеш погасити свiчечку сво?? останньо? радостi. Перевiрити i вже нiколи не могти витягати iз столу гребiнцi, на яких iще заплутались чорнi, з синюватим одблиском волосинки, нiколи вже не прикладатися щовечора лицем до бiленько?, смiшно куцо? блузки, в якiй iще заплутався дух ?? тiла, нiколи бiльше не лежати годинами на старiй канапi, в якiй заплуталась i живе його жалюгiдна, самообманна, живлюча неправда! Правда? Та коли вона потрiбна була людям, якщо несла ?м страждання й загибель? Старий граф трудно пiдводиться й обережно переходить до вiкна. Там, за порть?рою, сто?ть у нього ще один фотель. Звiдти вiн часом бачить у саду трошки сутулу дiвочу постать iз хлопчачою недбалою ходою й густими стриженими чорно-синiми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче, так нудьгуючи верта?ться з дому, так iнодi здивовано, непоро-зумiло й тоскно водить очима по вiкнах кабiнету, що графовi руки впиваються в поруччя фотеля, i в грудях нiжно-нiжно тане лiд, проступаючи теплою вогкiстю в очах. - Тудi! Дитинко! I так увесь тепло таючий, нiжно вогкий сидить зацiпенiлий у фотелi старий граф за порть?рою, за непомiтною щiлиною. I хiба можна рискувати цим щастям ради старо?, жорстоко?, безчуло? блудницi-правди? Вiтер сипле вечором у вiкна. Вогник свiчки марно лиже густо-сiру тьму салону, щоразу жахаючись i рвучись злетiти, як повз нього твердо-чiтким, рiшуче вимiряним кроком проходить принц Георг. Принц Георг не розумi? принцеси Елiзи. Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча разом iз ним, щось ховаюча, натякаюча, голубляча, i чого на самотi нiчого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради чого вiн пiв-?вропи про?хав конем, виклика? в не? таку сухiсть очей, вiд яко? найодчайдушнiша вiдважнiсть засохне й скрутиться, як лист у посуху. - Не треба. Потiм про це, Георгу. Не тепер. А коли ж воно буде це "потiм"? Де саме лежить кордон то? заборонено? кра?ни, де почина?ться вступ у "потiм"? Принц Георг зна?: на приступках трону лежить кордон. Все одно якого трону, навiть мертенсiвського. Вона переступить кордон, тiльки здiймаючись сходами трону. Принц Георг рiшуче, точно вимiряно зупиня?ться. Вогник жахно вiдсаху?ться вбiк i дрiбно дрiбно труситься. Тiнь принца Георга дрiбно пiдскаку? по стiнi, силкуючись дiстати го ловою до стелi. Так, так шлях до "потiм" через трон. Але чого ж сьогоднi так весняно, так вогко променилися очi, так пашiли двi гарячi червонi плямки на лицях i так по-дитячому, так дивно для не?, так зворушливо-невинно розкривались уста, коли вона слухала всяку дурницю, наче величезну тайну мудростi? Чого була весь час така, наче вже ступила на трон, наче вже настало те "потiм"! Вогник спокiйно, роботяще лиже тьму. Вiтер дiловито засипа? вii\на густими синiми присмерками. Принц Георг iзнову ходить iз кутка в куток, перевертаючи на всi боки загадку. Який же трон може бути в пустелi, заселенiй жуйними тваринами? Пiв-?вропи про?хав вiн серед одурiло? людсько? худоби, серед ру?н колишньо? цивiлiзацi?. От вони, цi тварини, ржуть i топчуть у стайнях сво?х, аж глина сиплеться iз стелi. Якими силами можна вернути ?х до людсько? подоби! Пiдкласти пiд усю земну кулю набiй маюну й висадити ?? к чорту! О, тодi б вони заiржали, заревли iншим ревом, прроклятi! Принц Георг раптово зупиня?ться, злегка пiдводить голопу й широкими сталево сiрими враженими очима дивиться в стiну. На стiнi схвильовано гойда?ться його розмазана тiнь, робить гримаси, стараючись звернути на себе увагу; потiм потроху затиха? й злегка похиту?ться, похиливши голову з карлючкуватим носом. Вiтер шипуче треться крилами об чорнi шибки. Глухо й тужно з поко?в графинi тягнуться стьожки звукiв. Свiчка куня?, принц Георг усе сто?ть i дивиться в пiдлогу. Раптом рiшуче пiдводить голову, посмiха?ться й липкими точними кроками пряму? до дверей принцеси. Трон буде! Або ж... не буде нiчого. *** I стук зiгнутого пальця в дверi: також рiшучий, вимiрений, непохитний. Принцеса сидить у фотелi. Збоку свiчка здивовано клiпа? на пишне збите золото волосся й на вогкi дивнi очi. Принц Георг неохоче дивиться на загадкову вогкiсть - хутко всiм загадкам буде кiнець. Вiн не хоче нiяких передмов, пiдходiв, красномовностей усяких слинькiв i шарлатанiв-полiтикiв - його думка проста, ясна й коротка: треба вернути людську худобу до людського життя Бiльше нiчого. Принцеса Елiза здивовано дивиться вгору на сухе непохитне лице з сталевими очима й затоками на чолi: яким же чином це можна зробити? Принц Георг не сiда?. Вiн тiльки озира?ться на дверi, пiдозрiло дивиться на вiкна й пiдступа? ближче. Зробити це можна таким чином Треба зiбрати кiлька тисяч людей (людей, а не жуйно? худоби) - а ?х уое ж таки, напевно, знайдеться не один десяток тисяч-треба захопити в сво? руки всю зброю, всi склади й запаси маюну, гармат i скоро-стрiлiв, треба подiлити весь Берлiн на райони, позаймати ?х сво?ми людьми й тодi оповiстити- кожний мешканець Берлiна повинен з'явитися в таке й таке мiсце для виконання сво?х колишнiх робiт i обов'язкiв. Насамперед залiзницi пустити в рух. Доставити нафти, вугiлля, всякого палива для машин Пусти ти електрику. Дати воду. Вiдживити всi фабрики, майстернi, копальнi, верстати, бюро, магазини. Правда, магазини пороз грабовуванi. Нiчого. Всiм прикажчикам вернутись на мiсця. Урядовцям - на свою службу. Робiтникам - на роботу. Реченець для виконання-двадцять чотири години. Нi? Берлiн буде знесений iз лиця землi. Спочатку один квартал. Нi? Добре. Другий. Нi? Третiй. Струснути ?х пекельним, безмилосердним терором; вогнем i газом повисаджувати ?х у повiтря, повинищувати ?х десятками тисяч. I мiльйони тодi покiрно посунуть, як отара пiд батогом страху й сильно? волi вищих одиниць. Принцеса Елiза помалу пiдводиться, приклада? довгi долонi до лиць i неймовiрно крутить головою: не посунуть. Порозбiгаються, порозлазяться з Берлiна, як мишi, на всi боки з сво?ми Машинами й стеклами. Хто ?х спинить? А трава й помешкання скрiзь ?. Принц Георг посмiха?ться: хто спинить? Холод. Мороз. Снiг. А крiм того, озбро?нi маюном вiддiли, що будуть на конях i моторах стерегти всi виходи з Берлiна. Тiльки до перших морозiв, до перших навiть помiтних холодiв зачекати з виступа ми. До того часу пiдготувати всю органiзацiю. Пiдготовлювати можна на ?хнiх очах: вони такi певнi в сво?й звiрячiй безпецi, такi ледачi й iнертнi, що пальцем не рушать. Але наперед треба, звичайно, позаарештовувати всiх ?хнiх проводирiв, оцих усiх хiмiкiв Шторiв, соцiалiстiв, рiзних полiтикiв-демагогiв. Цi моментально скористуються нагодою для вияву сво?? натури. А насамперед оцього iдiота, доктора Рудольфа, батька Сонячно? машини! Цього просто зразу розстрiляти, що удруге не втiк, як той раз. Принцеса Елiза потуплю? очi н крутить головою: навряд. Арештувати демагогiв, розстрiляти кривого iдiота, розумi?ться, можна. Але чи варто? Рiч не в них, а в тiй масi сонячного скла, що його повна вся земля. Як його винищити? Як вирвати з корiнням цю болячку, яка охопила все тiло людства? Ну, Берлiн можна висадити в повiтря, а iншi мiста, села, iншi кра?ни? Принц Георг схрещуь руки на грудях. Так само, розстрiлювати, висаджувати, нищити. Однаково всiм гинути. Так краще загинути в славнiй, останнiй боротьбi. Iнших сил i способiв урятувати людську отару нема?. Тiльки страшний, лютий терор! Але коли хоч пiв-Берлiна вернеться до пуття, тодi врятований увесь свiт. Тодi вся Нiмеччина буде за мiсяць завойована. А за пiвроку - вся земля. Нiмеччина внесла в свiт страшну заразу, на нiй же лежить обов'язок вилiчити вiд не? заражених нею. I це буде! Кiлька тисяч зорганiзованих, здис-циплiнованих, пройнятих ?диною волею, ?диною метою й ?диним планом людей можуть опанувати сотнi мiльйонiв людсько? маси, та ще тако?, як ця, абсолютно дезорганiзовано?, розпорошено?, безжурно?, байдужо? до всього. Це - худоба, яку можна навiть на вогонь, на муки, на смерть iнати дисциплiною, страхом i терором, як гнали ?? в усi вiки. Так тим паче можна й слiд ?? погнати ?й же на добро? Нi, сумнiву не може бути, не повинно бути! Рiшуче, неухильно, без вагання зразу ж приступити до органiзацi?. Знайти Мертенса, графа Адольфа Елленберга - в ?хнiх руках були всi нитки влади. Вони можуть дати найцiннiшi вказiвки й матерiали. Але ?м, розумi?ться, тепер проводу в руки не давати. Хочуть помагати? Будь ласка. Але провiд ма? бути в руках сильних i рiшучих. Принцеса Елiза вже не ся? вогкими очима - погасли вони, притьмились, запорошилися задумою. I головою вже не крутить. Хто зна?: хiба справдi не бувало, що лютим страхом, кров'ю, смертю купки сильних i рiшучих гнали людськi отари на муки й смерть? Так хiба ж справдi не дозволено, хiба не приписано гнати ?х терором до ?хнього ж визволення, вiдродження, врятування вiд страшно? загибелi? Принцеса Елiза раптом простяга? руку сильному й рiшучому. Ну, що ж, хай буде так! Принц Георг поштиво й довше, нiж треба для поштивостi, приклада? уста до сухо? й атласисто? руки. I рука цим разом не визволя?ться так швидко, як ранiше. А коли вiн пiдведе ?? до схiдцiв трону, о, вона вже не визволиться зовсiм! Це-ясно. *** Зацiпленi зуби ненавистi потомились, послабли; давно перегорiла полум'яна лють, покрившi? душу сiрим нудним попелом. I сором уже не шкребеться колючими лапами в серцi, не коцюрбить корчами тiла. Спокiйно-понуро, байдуже-зневажливо ходить щовечора Фрiдрiх Мертенс до рiчки по воду. Спочагку Вiнтер з iнерцi? пошани ходив за нього, але дедалi, то почав забувати, став позичати води для пана президента. I пан президент уже ходить сам iз вiдром до рiчки, сам iз вiзочком плента?ться в поле, в лiс, збира? хмиз, сухе листя, траву й помалу, втомлено, понуро везе додому. Нiкому вже не дивно, не цiкаво й навiть не зловтiшне, що колишнiй цар i бог Нiмеччини, майбутнiй президент - король Землi, владар палацiв, ма?тностей, половини нацiонального майна Нiмеччини, самодержавний диктатор, що вiд його кийка пальцем залежало життя мiльйонiв, що цей самий Фрiдрiх Мертенс щовечора з вiдром iде до рiчки. Що тут важного й цiкавого, коли всi боги, царi, самодержавцi, королi, диктатори й владарi всiх ма?тностей Землi так само з вiдерцями, з вiзочками врiвнi з найубогiшими сво?ми пiдданими й пiдвладними борються за сво? мiзерне iснування? I так само, як Фрiдрiх Мертенс, вони покинули сво? люксусовi палаци - вигнанi юрбою, деякi холодом, оселились у маленьких кiмнатках, якi можна легко опалити, крутять годинами Сонячну машину в потi лиць сво?х i... обростають потом, лепом i волоссям урiвнi з останнiм iз колишнiх наймитiв сво?х, урiвнi з дикими, первiсними, печерними людьми. Нiхто вже й не дивиться на коротконогу, схудлу, пукатооку, оброслу iржавою бородою й вусами постать Фрiдрiха Мертенса, нiхто вже не закушу? посмiшки, бачачи, як колишнiй можновладець старанно розгорта? вiдерцем воду, щоб не набрати ?? iз смiттям. I що таке Фрiдрiх Мертенс, що треба дивуватись, посмiхатись, зловтiшатись, коли вiн бере для себе воду iз рiчки? Фрiдрiх Мертенс не претенду? вже й на зловтiшнiсть, на посмiшки, на глузування. Коли юрба очманiлих сонце?стiв увiрвалась була до порожнього, беззахисного вже, палацу i, гасаючи, вигукуючи реготом i захватом, почала було розташовуватись у покоях, Вiнтер, рискуючи сво?м життям, вивiв потайним пiдземним ходом пана президента за парк, посадовив у сво? авто й не побоявся сховати пана президента в маленькому покинутому кимсь помешканнi на краю мiста разом iз сво?ю родиною. Тодi Вiнтер iще хоч i з нотками жалю, але поштиво гнувся лозинкою перед паном президентом. Тепер же Вiнтер не жалi? й не гнеться. Тепер той самий Вiнтер, який трусився мiстичним страхом од самого суворого погляду банькатих очей, часом ласкаво кладе руку на плече мiстично? страшно? iстоти й натяка? вже, що доведеться вiдiбрати в не? найкращу кiмнату, яку ?й визначено, бо ця кiмната теплiша, сухiша, яснiша - i ?? треба дати дiтям. Колись на?вний палестинський ?врей дав людям заповiдi: "Любiть ближнiх, як самих себе. Любiть ненавидячих вас, благословляйте проклинаючих вас". Цi заповiдi здалися людям такими абсурдними й неможливими, що ?х приписали боговi, а самого ?врея за це возвеличили в сина божого. Але тепер кому потрiбнi цi заповiдi? Людина звичайно любить за те, що дають, ненавидить за те, що вiдбирають. Тепер же нема за що нi любити, нi ненавидiти, нi благословляти, нi проклинати. Бо нiхто нiчого нiкому не да? й не вiдбира?. За що ма? Вiнтер тепер любити, шанувати, боятись Фрiдрiха Мертенса, труситися перед ним? I ненависть, i любов, i пошана, i страх ? зв'язок, дiяльнiсть, рух. Людство ж загубило всi зв'язки, розпорошилося на мiльйони атомiв, самотнiх, незалежних, байдужих одне до одного. Ранiш, коли рани вiд перерваних зв'язкiв ще болiли, коли здибалися на вулицi чи коло води старi спiвробiтники, приятелi й ближчi пiдвладнi, всi ще жахалися, жалiли, скаржились, проклинали й ненавидiли. Тепер же всi тi спiвробiтники, всi колишнi його мiнiстри, генерали, банкiри, королi й принци - всi вони при зустрiчi байдуже, нудно кивають головами, не жахаються, не проклинають, а беруть сво? вiдерце чи вiзочок i тягнуть далi, до себе додому, до сво?? самотньо?, вiдокремлено?, iзольовано? вiд усiх iнших самотнiх атомiв нори. I нiкого ?м не треба нi ненавидiти чи проклинати, нi любити чи благословляти I не треба ?м нi заповiдей, нi палестинських ?вре?в, нi бога, нi диявола. Фрiдрiх Мертенс iнодi плента?ться до свого палацу Тепер, коли холод вигнав знову назад у малесенькi кiмнатки на передмiстя всю юрбу, що була опанувала палац, можна вiльно ходити по ньому Нема? варти коло ворiт, траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишнних сходах бруд i смiття сотень нiг. По величезних залах гаса? иiтiр, окроплюючи дощем дорогоцiннi фрески на стiнах Брильянтова зала - бiдна-бiдна! - покопирсана, поцюкана, поламана Вирвано з не? голчастий, переливчастий блиск могутностi, видовбано до найменшого дiамантика всю колишню величнiсть, i де-не-де валяються нiкчемними камiнчиками колишнi владчрi бажань, утiх, злочинств, раювання й мук. Фрiдрiх Мертенс пiдiйма? брильянти, стира? з них бруд i хова? в кишеню - Вiнтеровим дiтям на цяцьки. В кабiнетi перед апаратами довго сидить Фрiдрiх Мертенс, пiднявши комiр пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице .Порванi зв'язки. Навiки порванi. Скiнчилася людська iсторiя. I нiхто нiколи не заговорить у цi апарати, не перерiже блискавкою свiтовий простiр думка й енергiя людини. Через десяток-два рокiв заваляться стiни палацу й накриють ру?нами цих вiрних затихлих товаришiв колишньо? дiяльностi. Ах, якi хоч прокляття, ненависть, глум, сором i муки готовий вiн узяти на себе, аби заговорили, замигали, заклацали цi мовчазнi, мертвi товаришi, аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнiм попихачем, бути каторжником довiчним, аби дiяти, аби рухатися, боротися, творити. Гуде вiтер у порожнiх, вогких, моторошно самотнiх залах палацу. Гуде страшна, моторошна порожнеча на всiй землi. Так, так, розум убив любов, ненависть, дiяльнiсть, рух, творчiсть i самого себе. Тепер повиннi пройти вiки, порозбиватися поробленi стекла, позатягатися в пам'ятi людей слiди колишньо? культури, - i тодi почнеться з самого початку, з печер, з дикунства нова доба, нова iсторiя. *** Стомлено, апатично плента?ться Фрiдрiх Мертенс додому в свою нору. Самотнiй атом, нiкчемний, непотрiбний недоломок колишньо? людини серед купи таких самих самотнiх, нiкчемних, тупих, байдужих атомiв. Таких самих? Нi, не таких самих. Не всi такi самi. Вiнтер не такий самий. Вiнтер не самотнiй, не порожнiй, не байдужий. Коли Фрiдрiх Мертенс приходить увечерi до сво?? кiмнати й сидить бiля грубки, i вогник у нiй тихо похрумку?, неначе котик гризе кiсточки, а в сусiднiй кiмнатi дзвiнко, владно, реготливе стрибають дитячi голоси, Фрiдрiх Мертенс зна?, що Вiнтер не самотнiй. Зна? з то? тягучо?, холодно?, тоскно? туги, що пiдходить iззаду i важко спира?ться йому на плечi. Зна? з того теплого, нiколи не чуваного паном президентом щасливого смiху всепоштивого, всепокiрного й готовотремтячого секретаря. I як чудно, неприродно, що в цього секретаря ? тиха бiлява затишна маленька жiночка, любовна, невсипущо-клопiтлива - мати цiлого намиста дитячих бiлявих, русявих, круглих i подовгастих голiвок. I Вiнтер, всепоштивий секретар, мож? брати кожну голiвку в сво? руки, цiлувати, дихати молодим невинним, нiчого не знаючим духом ?хнiм, грiтися й зв'язуватися з усiм свiтом через це намисто. I мiльйони ж таких Вiнтерiв сидять у норах, миють, лижуть, годують, убирають у себе i дух, i смiх, i плач ними роджених голiвок. I що ?м до ру?н свiту, до палацiв, в яких вiтер кро. пить дощем дорогоцiннi фрески, до подовбаних, понiвечених брильянтових зал, до мовчазних апаратiв. Що ?м до того, що стоять машини, коли в них на руках б'?ться молоде дороге життя ? На вбогенькому столику винувато клiпа? вбогеньким свiтельцем тонесенька хирлява свiчечка. Вогник у грубцi Фрiдрiха Мертенса грайливо танцю? по трiсочках i не грi? холодних, важких лап туги, що тяжко надушу? ззаду на плечi. I раптом стук. Стук iз сходiв у помешкання, такий рiдкий, незвичний тепер. Та ще в таку годину дня, коли вже темно, коли тунелi вулицi густо позабиванi чорною лункою тьмою. Хто може прийти до Вiнтерiв у такий час? Дитячий смiх шерхне. Хапливi кроки довгоногого батька. Голоси в передпоко? i стук у його дверi. Що це може значити? Кому ще вiн потрiбний? - Ввiйдiть! Дверi розчиняються. I, як колись, у давно давно минулому, до хати входить Вiнтер, його всепоштивий секретар i доповiда?. - Граф фон Елленберг! Але тепер Вiнтер не дивиться на пана президента хапаючими, як у пса, якому хазя?н хоче кинути кiстку, очима, не гнеться, як пружина, а добродушно, гумористично-недбало витягу?ться. I граф Елленберг також добродушно посмiха?ться й теж не всковзу? навшпиньках у "царськi врата", а помалу просува?ться в пiвтьмi кiмнатки. I вбогеньке свiтельце хирляво? свiчечки жалюгiдно пнеться освiтити цi двi постатi, показати, що вони, як славнi колишнi актори, бавлячись, недбало й добродушно повторюють сво? колишнi блискучi ролi. Але гриму на акторах нема?, обидва обросли колючими щетинами, обидва обличчя здаються напухлими, ширшими, брудними, чужими. I Вiнтер, як колись давно-давно, виходить iз кiмнати, а граф Елленберг пiдходить до пана президента й просто привiтно простяга? руку. Привiтно, звичайно, як доброму знайомому! А потiм шука? очима по хатинцi, бере з кутка стiлець, вiдносить його до стiльця пана президента й сiда? собi поруч. Просто, звичайно, спокiйненько. I м'яке жiноче тiло його в пальтi, з пiднятим комiром таке спокiйне, не сковзаюче, не напружене. Давно перегорiли i сором, i гордiсть, i тiльки нудний сiрий попiл лишився, але коли копита б'ють по душi, то там, пiд попелом, чуьгься ще бiль, i гаряче, пекуче летять iсьри в лице. Граф Елленберг прийшов у важнiй серйознiй справi, такiй важиш, що вiн озира?ться на дверi й принижу? голос до шепоту. Якi можуть бути тепер справи, та ще важнi, до та?много шепоту? Вся ник похрумку? гiллячками, а шепiт гонить у вуха чуднi, смiшнi фантастичнi слова, загориться по хатах електрика, буде в будинках вода, заходять залiзницi, трамва?, запрацюють машини й навiть залiтають угорi аероплани, людина буде не тiльки идити, але й лiтати. Неймовiрна, фантастична, дитяча казка. Подурiли люди?! Фрiдрiх Мертенс пильно скоса зирка? лупатими очима в м'яке, обросле, непри?мне лице колишнього мiнiстра особисто? охорони його величностi пана президента. Нi, воно цiлком серйозне, навiть iз виразом та?мностi, хоч i без велико? певностi. Ага, принц Георг, претендент на серце Елiзи Пожежi. Ага, терор, маюн, гармати, розстрiли. Органiзацiя "Друзiв Ладу", "Батальйони Вiдновленння". Так, так. Фрiдрiх Мертенс iз усмiхом банькатих очей, схилившись до грубки, слуха? тихий шепiт, а вогник задоволене муркотить собi, печерний, любий, рiдний вiд дитинства людськостi. - Ну, як же пан президент ставляться до цi?? справи? Фрiдрiх Мертенс не руха?ться и дивиться у вогонь. Й без руху байдуже руха? оброслими щетиною губами. - Насамперед нема нi президентiв, нi графiв, нi принцес, нi принцiв. По-друге: не терором, а працею. Сво?м прикладом. Хай "Друзi Ладу" не стрiляють, а сiдають на потяги та ?дуть по вугiлля Я перший стаю за чорнороба. Перший. Зараз же. Граф Елленберг злегка знизу? плечима: але ж спроби вже були, результат який - вугiль розграбували, позабирали собi, та й i одi. - Боронитись. Тодi стрiляти. Але не купкою з десятьох-двадцятьох чоловiк. Набрати десятками тисяч "Друзiв Ладу". Але не для терору. Для працi Можете це? Найдеться таких? Добре. Перший записуюсь. Для терору - нi. Для принца Георга - нi. З терору нiчого не вийде. Нiчого. Безнадiйно. Граф Елленберг скоса огляда? важку, схилену до вогню за-чучверсну голову. "Для принца Георга - нi". В цьому вся причина. Через це й "нiчого не вийде". Бiдний Мертенс - розумi?ться, не йому конкурувати з тим сiрооким орлом хижаком. Граф Елленберг iще трошки сидить, потiм зiтха?, пiдводиться й простяга? руку пановi Мертенсовi. Треба йому йти вже. Але вiн дуже просить пана... пана Мертенса тримати в тайнi говорене тут. Справа дуже важна. Пан Мерiенс мовчки, не дивлячись, тика? куцу, колись таку страшну руку колись такому побожному графовi Елленберговi й нахиля?ться знову до вогню. А граф Елленберг щiльнiше застiба? пiднятий комiр пальта, натовкмачу? тут-таки в хатi капелюш i не навшпиньках задумливо й помалу виходить. Вогник же собi шепеляво щось шепоче, розповiда? вiчну стару казку. Фрiдрiх Мертенс довго сидить важкою круглою купою з застиглим гiрким i мудрим усмiхом у пукатих, великих, стомлених очах. Потiм трудно пiдводиться, бере з шафи шматок зелено? жуйки, ковта?, запива? водою, що вiдгонить мулом i листям, ляга? нероздягнений на лiжко й покрива? голову подушкою. *** Принц Георг не робить площини для спорту нi на мiсцi бузково? але?, нi на нiякому iншому мiсцi. З самого раннього ранку вiн ви?жджа? з дому й при?жджа? тiльки пiзно ввечерi. Але не конем ви?жджа?, а старовинним двоколесом, якого одного дня привiз iз собою. I принцеса вже не ходить з ним у сад, не ходить веселим безжурним кроком, спираючись йому на руку перед вiкнами лабораторi?. Доктор Рудольф може не турбуватися за свiй бузок - нiкому вiн не потрiбний i не цiкавий: хутко-хутко не буде тут тих, що робили на нього замах. Хутко-хутко вони вилетять iз цього дому в сво? гнiздо. Дбайливо, енергiйно, невтомно десь звива? його сiроокий орел. А де саме - нiкому невiдомо, навiть панi Штор, до яко? принцеса так мило й тепло ставиться. Куди ?здить принц Георг, що робить там - мовчить про це князiвна Елiза. Мiг би, мабуть, щось сказати граф Адольф, який знов частенько почав навiдуватись до принцеси Елiзи. Часом вечорами вони довго сидять утрьох i про щось тихо, але гаряче гомонять. Та воно таки так! графовi Адольфовi краще знати, де, що й як, а принц Георг чужий же тут. Мабуть, вони волiли б усе ж таки кудись на пiвдень ви?хати з Берлiна, так чим же його ви?хати? Конем? Але ж холод, iде зима, переночувати нема де в дорозi. До весни, десь, зiв'ють собi тут гнiздо, а там перелетять у теплi кра?. Доктор Рудольф нiчого не вiдповiда? матерi на ?? справедливi мiркування - розумi?ться, перелетять, про що ж тут може бути мова. Чому б ?м не перелетiти? I нудно-нудно, шипуче посвисту? собi крiзь губу, ходячи по лабораторi? та грiючи померзлi пальцi в кишенях. А Макс так той зовсiм нiчого не слуха?, та й не хоче слухати. Лежить у спальнi на канапi й чита? невiдривне сво? дурнi старi романи. Приходить графiвна Труда, приходить така свiжа, мила, весела, так славно з ним жарту?, так легко, безжурно смi?ться, аж тепло ?? слухати, аж хочеться й собi хоч раз ясно й легко засмiятись, а Масi лежить, морщить нiс, очей не вiдрива? вiд дурних, нiкчемних романiв i хоч би з увiчливостi щось одповiв ласкавiй дiвчинi. I нiщо, нiщо його не цiкавить. Нагорi в домi трохи не сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним iз малярiв - i таке там пiднялося, нагорi, що аж старий граф хотiв iти втишувати: крик, вереск, гуркiт меблiв, хрип, гарчання, тупiт нiг, гупання тiл. Тепер малярi забирають сво? фарби, машинки й збираються мандрувати до Iталi?. Макс лежить i не слуха?. Графiвна Труда цiкавiше розповiда?: по вулицях Берлiна помiтний якийсь чудний, дивний рух. Якiсь люди то кiньми, то на двоколесах дiловито кудись ?здять. Дiловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсiм не по траву й не по дрова! Абсолютно нi! Та навiть на моторових двоколесах Труда бачила! Серйозно, серйозно, на моторових! Що може це значити?! Доктор Рудольф iзнизу? плечима: хто його зна?. Але Макс i плечима не знизу? - не слуха?, не чу?, не вiдповiда?. I графiвна Труда бере панi Штор пiд руку й веде ?? геть од цих нудних, слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором ?м! *** Нi, нi, площинки для спорту принц Георг не вишуку? вже для принцеси Елiзи. Iнша площа й iнший спорт маь бути. Величини i страшний спорт: то переможе у велетенськiй борнi-воля, дух, людяне чи матерiя, черево, тваринне? Так сто?ть питання у принца Георга й принцеси Елiзи. Не до площинок тут. Ворог - сильний, лабетистий, цупкий. Сонячна машина - отрута сильна, прониклива до мозку всi?? iстоти людини - роз'?да? волю, розум, честь, обгорта? душу сонним чадом. Треба стьобати, колоти, струшувати, треба палити уяву вогнем минулого, треба слiпити фарбами майбутнього, щоб найрiднiшi, найближчi душi пробудити вiд чаду проклято? Машини. Принц Георг щовечора верта?ться зеленкувато-блiдий вiд утоми, колючоокии од роздратовання, але сталевий i пружинистий вiд загострення волi. Батальйони ростуть - записано три тисячi двiстi "Друзiв Ладу". Але страшно трудно вишукувати сво?х: усi ж покидали сво? помешкання, порозпорошувались, позалазили в нори. Треба вiд одною до другого, треба непомiтно для сонце?стiв, треба надзвичайно обережно. Склади збро? вже в руках, вже пiд охороною "Друзiв Ладу", вже наготовi. Але хто зна?, чи не зруйну? весь план якась непередбачена дрiбниця, чи не зляка? передчасно людську отару, не викличе перед реченцем панiки й одчаю в не?. Ех, треба, треба позаарештовувати й понищити всiх так званих проводирiв, а насамперед отого кривого доктора Штора. Але принцеса Елiза рiшуче проти цього. Не можна. Непотрiбно. Зайве. Рiч не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Нiякий кривий доктор нiчого не зробить, коли органiзацiя батальйонiв пройде добре, коли маса буде захоплена зненацька, рiшуче, iрiзно. Коли загримлять гармати й уся зброя буде в руках "Друзiв Ладу", що можуть зробити якiсь кривi доктори и усi проводирi? I так само принцеса Елiза рiшуче сто?ть за те, щоб принц Георг якомога конспiративнiше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто ? душею всi?? справи Комiтет "Друзiв Ладу" - от i все. А пiсля перемоги - о, тодi iнша рiч! Iз цим i принц Георг мусить згодитися. Дiйсно, яка йому користь од перемоги, коли якийсь дикий сонце?ст уб'? його? I яка користь принцесi, коли його не буде? Невiнчаною вдовою сумно радiти? I граф Елленберг теж iз цим дуже-дуже згоджу?ться Хто зна?, що буде? Перемога нiби безсумнiвна. А раптом - невдача? Тодi ж сонце?сти, ця худоба, ця розлючена отара, на дрiбнi шматки роздере всякого, хто робив замах на ?? тваринне життя, на ?? жуйку. I граф Адольф тiльки хитро та мовчазно посмiха?ться, коли графиня часом допиту?ться, коли ж ма? бути вже офiцiальне весiлля принца Георга та принцеси Елiзи. I чи по-старому буде воно? Чи в церквi вiнчатимуться? Мовчить граф Адольф i загадково посмiха?ться, i заклопотано пита? матiр, чи не залишилось у не? часом десь у льохах хоч пару пляшок вина? А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворi на термометр, графиня про себе посмiха?ться, дуже цiкавиться принц температурою. *** Ранок. Калюжки затягненi гранчастими скляними шрамами. Дзвiнко й сухо хрустять вони пiд цiкавим натиском чобота. Обрiй неба шафраново-жовтий, вiд нього тягне рiжучим, колючим вiтром, i розгублено, самотньо пурхають рiденькi снiговi метелики. Порожнi, пустельнi вулицi Берлiна з жовто-шафрановими блисками безживних вiкон. I тiльки - дивна, неймовiрна рiч! - туди й сюди прожогом проносяться мовчазнi закутанi люди на конях, на гуркотливих моторах i на двоколесах тихеньких, дренькiтливих. I лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальтi, загадково торохтять i лопотять мотори, такi та?мнi, дивнi, давно забутi. Вiкна розчиняються, зарослi, зачучверенi голови висуваються й здивовано, з непорозумiнням, з острахом проводжають здичавiлими очима та?мнi постатi. Навiть уночi в густiй насиченiй тьмi коридорiв-вулиць не вгава? цей дивний, мовчазний, незрозумiлий рух. Але знову наста? сивий, суворо-хмурий, колючо iзпряний ранок. I все тихо. Не чути нi цокання копит, нi лопоту моторiв. Нiч розжувала ?х темною пащею, проковтнула, i тиша вiльно, спокiйно тече пустельними кам'яними каналами. I вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздира?ться над пустельною тишею. Вiтер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупа? об вiкна, струшу? будинками, дзвенить непотрiбним посудом у непотрiбних шафах i розчепiрю? жахом очi. 1 знову мертва, зата?на, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вiтру. Жах в очах розта?, родячи непорозумiння. Тихо, обережно розчиняються вiкна, дверi на вулицi, хижо-нашорошено визирають голови. - Що це було?! - Не зна?мо. - Це гармата? - Нi, мабуть, вибух на складах маюну. - Нi, гармата. I знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вiтер iз свистом стьоба? застиглу нашорошену тишу. Раптом новий вибух пiдкида? напруженi тiла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркотi, вони качаються по небу, по дахах домiв, по помертвiлих душах. I зараз же за цим по зацiпенiлих вулицях пролiта? скажений лопiт моторiв, цокiт, брязкiт, гупiт копит i металiчний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вiкна й дверi на вулицi розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах та?мничi, загадковi люди, завертають на обидва боки мiдянi довгi й короткi сурми й прискають iз них у стiни, у вiкна, в голови металiчними, гунявими, дзвiнкими, високими звуками. А посеред звукiв металу рiзкий, рупорний, велетенський крик - Всi на площi! Всi на площi! Всi на площi! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозумiння вплiта?ться цiкавiсть: хто такi цi сурмачi? Що там ? на тих площах? I потроху голови висуваються на вулицi, туляться попiд стiнами, сахаються в за?зди вiд лiтаючих верхiвцiв, вiд ляпаючих у вуха металiчних зойкiв, сухим листом пiд вiтром скочуються, згортаються на площi. I зараз же очi жадно втикаються у великi бiлi екрани, на яких ранiше миготiла картина кiно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до не? чорними чiткими, писаними рукою, лiтерами: "Громадяни! Рiд людський переверта?ться в тупу тварину. Тьма, хо лод, негода панують над колишнiм царем природи - люди ною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релiгiю, власнiсть, громадянство, мистецтво, науку, працю - все, чим одрiзнялася людина вiд худоби. На ру?нах колишньо? велико? цивiлiзацi? ми животi?мо гiрше за первiсних дикунiв. Двi третини нашого життя проходить у тьмi. Будинки нашi позбавленi каналiзацi?, загидженi нечистотами. Вода, яку беремо з рiчки й каналiв, занечищена, заражена Нашi дiти, жiнки, батьки мруть тисячами вiд хороб, бо нема кому ?м подати нi медично?, нi людсько? помочi. Трупи ?хнi, закопанi на подвiр'ях, гниють i ще гiрше затруюють повiтря. Хутко звiрi розмножаться й почнуть дерти й убивати нас i дiтей наших Рештки старо? культури заваляться, мiста роз-сипляться в ру?ни, люди перейдуть у лiси й печери. Настане смерть усьому людському. I це все ? наслiдок згубно? Сонячно? машини Ми повiрили ?й, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман i самообман. Ми, "Друзi Ладу", кличемо всiх, хто ще зберiг у собi людську душу, до рiшучо?, геро?чно?, безмилосердно? боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до вiдновлення Ладу, Працi й Закону! Кожний громадянин Берлiна повинен завтра рано добровiльно з'явитися до будинку райхстагу для ре?страцi?. Насамперед заклика?мо всiх залiзничникiв, машинiстiв, iнженерiв, технiкiв. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом i тьмою. А для цього потрiбне вугiлля. А вугiлля мусимо привезти. Перша праця всiх "Друзiв Ладу" буде в постачаннi до Берлiна запасiв вугiлля, потрiбного для доведення до людського стану мiста й наших мешкань. Далi мусять оджити фабрики, майстернi, всякi установи нормального життя. Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки вiдновиться порядок, нормальний лад i людськi засоби годування. Пiсля того вона навiки повинна бути знищена. Громадяни! Кличемо вас з'явитися добровiльно. Коли ж наш заклик не зможе пробити то? смердючо? шкаралущi, якою почина? покривати нашi душi Сонячна машина, то в iнтересах ваших, наших i всього людського роду будемо змушенi силою розбити ??. Заявля?мо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, "Друзi Ладу", будемо розстрiлювати всiх, кого знайдемо в помешканнi, виключаючи дiтей до п'ятнадцяти рокiв, старих пiсля п'ятдесяти рокiв i хорих. Заявля?моколи населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсiм Краще хай так загине рiд людський, нiж ма? загинути так ганебно, як це буде вiд Сонячно? машини. Коли ж навiть розстрiли в помешканнях нiчого не вдiють, ми будемо бомбардувати Берлiн i знищимо його в огнi. Ми волi?мо висадити маюном у повiтря весь Берлiн, нiж дати йому задушитися у смородi. Попереджа?мо, всi шляхи з Берлiна зайнятi батальйонами "Друзiв Ладу". Всiх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берлiна, будемо вбивати на мiсцi. Вiд завтрашнього ранку всякни рух у напрямi вiд центру до околиць забороня?ться й каратиметься смертю. Всяка агiтацiя за Сонячну машину, всяке пiдбурювання проти "Друзiв Ладу" каратиметься смертю на мiсцi. До Працi, люди! До Ладу! До Закону! До людського життя! Смерть Сонячнiй машинi -загибелi людства! Найвища Рада "Друзiв Ладу" Вiтер дротяним хвостом б'? по задертих до екрана обличчях Сльози стiкають по синьо-змерзлих лицях, але очi пильно, невiдривно ходять од рядка до рядка до самого кiнця. З обох бокiв екрана на примiстках стоять двi постатi в металiчних шапках i з протигазовими машкарами. Двi постатi з страшними, круглими, нелюдськими головами, такими моторошно грiзними в сво?й лриготованостi, iз сво?ми двома дiрочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У руках у них маюновi скорострiли й гранати, якi в один мент можуть покласти покотом усю масу голiв. I голови мовчки водять очима по грiзних рядках, по грiзних постатях, по грiзному i такому невинному знаряддi в ?хнiх руках. Мовчки, без нiяко? агiтацi? тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й одсуваються в сусiднi завулки. Там вони скоса непомiтно озираються, пiдозрiло оглядають один одною й трошки вiльнiше пускають сво? замерзлi тiла. Але деякi поводяться вiд самого початку вже цiлком вiльно й легко. Перебiгши екран до кiнця, вони голосно, смiливо, з радiсним запалом стрiпують головами: - Ну, слава богу! Нарештi знайшлися таки люди! - Слава "Друзям Ладу"! - Смерть Сонячнiй машинi! - Слава!! Вiтер сердито пiдхоплю? рiденькi вигуки, носить ?х, як пiр'?ни над кашею голiв, i закида? в завулки. I запал пiд холодним вiтром серед понурого мовчання шерхне, скручу?ться й гасне. *** Договiр у коханнi ? подiбний до обруча на дiжцi: поки клепки цiлi, обруч мiцно трима? ?х; коли ж дiжка розлiзлася, обруч трима? тiльки порожн? повiтря. Та чорно-срiбний лицар i не претенду? нi на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила дiжечку з таких ле?коцiнних хруских клепок, як власний театр, власна вiлла, побожна увага, упадання, молитовнiсть i потайний страх? Сонячна машина однi клепки знищила, другi покоцюр-била, третi поробила зовсiм не потрiбними й безсилими Ну, кому потрiбна тепер молитовнiсть, коли в хатi холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, ви?да? очi, бронзово-золотi очi, димом? I хiба не смiшна побожнiсть, коли впобожне-нi ручки самi перуть брудну, заношену бiлизну? Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп'ячому скиду-ючи чорно-синiми кучерями. Бронзово-золотi очi вiд диму невмiло поставлено? грубки задоволене сльозяться, все тiло безжурно, смiхотливо кута?ться в шубку. I багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним сто?цизмом. Але який же тут може бути обруч? Якi клепки йому, милому, тримати? I кому ж не ясно, що цi ручки з величезною охотою покинули б прати брудну бiлизну, що з радiстю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, i загорнули б сво? смугляве юне тiло не в фуфайки й кучугури кожухiв, а в теплi нiжнi розкошi минулого. I тодi клепки побожностi, молитовностi, пещення були б на мiсцi, i на них дозволено було б iще трошки потримати золотий обруч. Але Сонячна машина зжувала, подерла всi теплi, нiжнi розкошi, всю красу й святiсть побожност.i Стiльки тисячолiть людина втирала в себе красу, святiсть i переконання сво?? вiдмiнностi вiд тварини, що почала справдi нiби вiдрiзнятися вiд не? кольором сво?? шкiри. Але Сонячна машина за кiлька мiсяцiв постирала всi слiди тисячолiтнiх натирань, i виявля?ться, що нiяко? святостi й вiдмiнностi люди в себе не втерли ?м так само потрiбна краса й святiсть, як воловi, що, ремигаючи, лежить у власному гною. Ну, так що, воли? Що страшного, що "як звiрi"? "I чудесно! - чим колишнi люди були кращi?" Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймнi ма? ще сили на впертiсть. Але вiн, чорно срiбний лицар, не ма? нiчого, на чому б йому впертися. Навiть мила вже нема?, щоб зiшкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собi малесенький слiд людини - i того вже несила зробити. Правда, i Макс, мабуть, не ма? мила, бо його лице теж оброста? шерстю. Але . видно та шерсть iншо? якостi, коли так вабить до себе бронзовi очi. Миле Страховище - воно сердито, гнiвно обурю?ться за найменший лагiдний безпретензiйний натяк на це. Нiчого подiбного! Дурницi! Смiшна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс - милий, симпатичний, але ?й абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторi?, то зовсiм зовсiм в iншiй справi. В такiй справi, що не ма? нiякiсiнького вiдношення до якогось там Макса, який гни? вiд туги за сво?ю коханою - спить, лежить i ковта? нiкчемнi детективнi романи. Так, то правда, той "якийсь там Макс" дiйсно гни? вiд туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнiв за самий натяк? Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усi?? сили, чесно, сумлiнно трима? обруч над неiснуючою дiжечкою. Воно часом навiть так зворушливо-на?вно, так простодушно запевня?, що триматиме обруч вiрно й непохитно до "законного" реченця. I навiть чесно "виплачу?", навiть щиро, тепло, з нiжнiстю бере в смуглявi ручки його обросле колюче лице, смiхотливо тре його в долонях, цiлу? пiд очима (бо там ?дине мiсце, де не колеться щетина) i назива? сво?м "хорошим, славним, зачучвереним лицарем". Зачучверений лицар iз тихою побожнiстю прийма? незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж - хоч украдене, й за те спасибi. А може... Хто зна?, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цiй платi ? зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте... ну, хоч би рiднiсть? А хто зна?, яким вибриком пiдскочить доля бiдного людства. Може ж, вона зглянеться на сво? власне безглуздя, i схаменеться, i вiзьметься за розум? I тодi... О, тодi, може, i з Максами можна буде ще поборотися! А поки що чорно-срiбний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалю? в грубцi, а Страховище сидить у фотелi в кожушку й команду?. I раптом вибух. Справжнiй, колишнiй, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп'янiлi сонцеГсти з рештками старого свiту? - Душнере, що це було? - Не знаю. Гармата, зда?ться. I знову один, другий. Гуркiт, дзвякiт. А потiм дивне вчорашн? лопотiння моторiв, цокiт копит. I звуки сурм, i крики, i неймовiрний дивний рух. На балконах i терасах вiлл закутанi враженi постатi "людей". - На площу! На площу! Вiтер рiже осокою в очi, вiдгорта? поли кожушка, здира? темно-синiй берет iз чорно-синiх стрижених кучерiв, пха? в груди, не пуска?. Але де там якомусь вiтровi спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там ма? бути на тiй площi? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? I яка саме? Iдiоти сурмачi - "На найближчу площу". Як же вимiряти, яка площа найближча? Але, видно, на всiх площах те саме На найближчiй площi на високому iржаво-бронзовому пам'ятнику розiпнутий величезний екран, а до екрана пiднятi голови юрби. "Громадяни!.." Чорно-срiбний лицар чу?, як лiкоть Страховища здригу?ться пiд його рукою. Ну, розумi?ться, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цi?? обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумi?ться, всiма грудьми, з усi?? душi можна закричати: "Смерть Сонячнiй машинi!" Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши навiть повернутися, когось побачивши збоку, кида?ться туди всiм тiлом, хилитаючи густу масу юрби. Ага - абсолютно байдужий ?й Макс! Чорно-срiбний лицар, позбавлений сво?х лицарських обов'язкiв, помалу роздира? плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпу?ться разом iз чорним ширококрилим капелюшем iз юрби. Тодi Душнер зупиня?ться, зiтха?, й чита? знову вiд самого початку до останньо? лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей по грiзних рядках екрана. Нарештi! О нi, людство недурно тисячолiття шкребло з себе шерсть звiра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем i смертю воно готове iзшкребти нарослу шерсть. - Слава "Друзям Ладу"! - Хай живуть "Друзi Ладу"! Iстинно: слава дiйсним людям! Хай живуть люди, смiливi, геройськi, жорстокi, люблячi люди! I смерть оброслим шерстю тупим тваринам! Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотнiми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, iз запалом, iз блиском очей, iз дзвоном у голосi, перекидаючись, в'яжучись нитками голосiв. Назустрiч новi юрби, напруженi, нетерпляче-цiкавi, незвичайнi, стривоженi, обнадi?нi, зляканi, врадуванi. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почу?те, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребiнь терору почне розчiсувати вашу понарослу шерсть, люди, iстоти, як пожене вас у купiль, у тепло, у свiтло? У вiллi дверi навстiж розчиненi. Розумi?ться, як же iнакше: кiнець звiрячому життю. В залi внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечi Гана. Сонний Макс прокинувся. Цiлком зрозумiло. Але Труди нема?. Нема? нi темно-синього берета, нi чорно-синiх кучерiв. Душнер вилiта? на крилах на другий поверх. Так, вона одяга? теплi черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутанi шнурки. - Ах, де ви там одстали? Iдiть швидше сюди. Поможiть. Тiльки, ради бога, Душнерчику, сьогоднi без "богослужiння", а швиденько, раз-два. Душнер i сам розумi?, що сьогоднi треба без "богослужiння" одягти цi два маленькi точенi божки, що так непокiй-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку. - Душнерчяку! Ви не зна?те, де можна взяти збро?, багато-багато збро?? Ой, душите! Нiчого, нiчого. Душiть, все одно, аби швидше! Так не зна?те? Нi! Смiшна дитинка - де взяти збро?! В людей, звичайно, а не в тварин. - Знаю. - Правда, зна?те?! А де? Де? - У них, розумi?ться. - У кого в "них"? - У "Друзiв Ладу". Недошнуроваяа нiжка нетерпляче вiдсову?ться вбiк. - Ах, без жартiв, Душнере: де? Душнер ловить за шнурки нiжку, загнузду? ?? й пiдводить заросле пукатооке, серйозне лице. - ?й-богу, не жартую. Тiльки в "Друзiв Ладу". Вони захопили, очевидно, всi склади збро?. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усiм бажаючим. Труда вепорозумiло, мовчки дивиться в цiлком серйозне, без найменшо? посмiшки лице з такими хорошими, вiдданими, розумними, пiдкуреними баньками пукатих очей. - Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?! Тепер Душнер мовчки неворозумiло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. "Вони"?! "Нам"?! - Ну, розумi?ться! Обо? починають розумiти. Недоаiнурована нога помалу, але рiшуче й твердо визволя?ться з обiймiв рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки. - Цебто ви дума?те, Душнере, що я - з ними?! Правда?! - Менi зда?ться, що всякiй людинi з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя. Душнер тихенько пiдводиться й акуратно струшу? порох iз колiн. А очi сумно, нiжно не вiдриваються вiд хмурих темяо-бронзових очей. - "Людське життя"? Цебто повернути знову вашi грошi, знову купування жiнок, любовниць, льока?в, рабiв? - Навiщо неодмiнно це? - Знову повернути ваших усiх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподiлити на чистих, пристойних i непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судiв, кар? Правда? - Дитинко, навiщо ж... - Знову одних пiд землю, на каторгу, на роботу, а другим - вiчне свято? Це ви назива?те людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, грiхи, насильство, терор? Цього вам хочеться? - Дитинко! Ви ж не хочете мене... - Ага чудесно! О, в такому разi чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собi до сво?х "Друзiв Ладу". Друзi Рабства, а не Ладу! От хто вони! I ви - раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договiр зiрваний. Прошу! Душнер не руха?ться нi в тому напрямку, що йому показу? гнiвно витягнений пальчик (який iще сьогоднi цiлували його уста), нi в якому другому. Вiн сто?ть, похиливши голову, приплющивши очi, як сто?ть людина серед дороги, перечiкуючи колючий вихор, що несподiвано зiрвався назустрiч. - Трудо, дозвольте ж менi хоч вияснити. Ви не... - Тут нема чого виясняти. I часу нема. Тут все ясно. Ви хочете вiдiбрати Сонячну машину в людей чи нi? Хочете розстрiлювати мене, Макса, всю комуну, всiх таких, як ми, чи нi? Кажiть! Чи хочете боронити нас i себе вiд насильникiв? Душнер обережно ловить одну з ручок i тодi вiдповiда?, тодi можна трошки розплющити очi в цьому вихорi. Нi рабства, нi всiх злочинств i страждань старого свiту вiн не хоче повертати. Нiкого розстрiлювати вiн не збира?ться. Але треба ж рахуватися з тим, що не всi задовольняються таким iснуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Вiн цiлком визн? всi добрi намiри ?? прихильникiв i друзiв, вiн сам, як ?й ж!е вiдомо, був гарячим оборонцем ??. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не справдила тих надiй, якi люди поклали на не?. I, напевно, мiльйони людей тепер уже розчарувались у нiй, налякались i хочуть повернути старе життя, навiть iз його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектiв, але багато i радощiв. Тут багато дефектiв i радощiв дуже-дуже мало. Який же сенс свiдомо брати менше, коли можна взяти бiльше? Мiльйони людей, напевно, так само думають. Труда вирива? руку. Мiльйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що судили? Карали? Настановляли сво? закони, моралi? О, тi, напевно так думають. Але чи так думають мiльйони тих, яких купували, наймали, судили, карали, запрягали, стьобали - це ще невiдомо. Ой-ой, це ще невiдомо. Вони ще покажуть цим "Друзям Рабства"! - Не покажуть, дитинко. Нiчого не покажуть. Душнер сумно й вибачливо посмiха?ться. - Чому?? - Тому, що ?х буде занадто мало. Тому, що в них нема збро?. Тому, що в них нема волi. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що "Друзi Ладу" мають i силу, i зброю, i сильну волю. Труда загонисто, по-хлоп'ячому, так по-свойому стрiпу? кучерями. - Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мiльйони. Тiльки не з покорою, а з чимсь iншим. I раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша рiч. Ну, менi нiколи. Я мушу спiшити. Дякую за помiч, я сама зав'яжу черевики. Прощайте, Душнере. Недошнурована нiжка ста? на стiлець. Чорно-синя голiвка нахиля?ться, i двi смуглявi ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер сто?ть не рухаючись, похиливши знову чорно-срiбну голову. Ну, що ж, чи буде вiн iз "ними", чи нi - вони зроблять i без його помочi те, що неминуче ма? бути. Але чого вартi всi повернутi розкошi людського життя, коли вiн не матиме право стати на колiна перед цi?ю невмiло, недобре обмотаною шнурками нiжкою? Навiщо вони тодi йому? Душнер тихенько пiдходить, ста? на колiна й м'яко вiдсува? невмiлi сердитi ручки. - Нi, нi, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу - пустiть. - Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. I голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовiрне личко з темно-синьою сережкою на щоцi. - Правда?! - Ну, а з ким же менi бути? - Але ж нас будуть розстрiлювати? - I ми будемо розстрiлювати. Маленькi смуглявi, такi рiдно-знайомi ручки раптом прожогом хапають його за лице мiж долонi, сильно, солодко труть, мнуть i пiдтягають до вишневих, теплих i бурних уст. - Ма?те!.. Ма?те!.. Ма?те!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав'язуйте! Як-небудь, все одно. Тiльки швидше. Нас уже чекають унизу. ?х зовсiм не чекають унизу. Там просто переплутаний гвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тiле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти збро?? Де взяти зв'язкiв? Як знайти тепер кого-небудь, коли всi порозлазились iз сво?х колишнiх помешкань. Повне ж, цiлковите, ганебне, злочинне безсилля, безпораднiсть. Дiйсно, тепер ?х усiх можна гнати на каторгу, розстрiлювати, палити живими - i вони нiчого не можуть проти того зробити. ?дине, дiйсно, лиша?ться: забитись у льох, як пропону? Шпiндлер, i сидiти, як мишi. Чи не ганьба ж?! Чорно-срiбний лицар сiда? в куточку й мовчки дивиться собi пiд ноги. Так, i порозстрiлюють, i поженуть, бо це - конечнiсть i неминучiсть. I льохи не поможуть, i з льохiв повиганяють, повикурюють. *** Ранок помалу, урочисто розсува? над райхстагом завiсу ночi. Сувора холодна тиша сiрими м'якими лапами хазяйновито бродить i шелестить по мертвопорожнiх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилi життя. Завiсу розсунено до самого неба, сiро-жовтого, недоброго, зловiсного. В найдальшiй кiмнатi райхстагу бiля залiзно? грубки й купи дров у повному складi засiда? Найвища Рада "Друзiв Ладу". Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штiфель, граф Шванебах i генерал Бухгольц. Польовий телефон ?дна? ?? з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга - i Берлiн буде наповнений громом, вогнем, ру?нами, смертю. Але такого знаку не доведеться робити. Нi-нi, не доведеться. I Штiфель, i Шванебах, i Елленберг - уся Рада в цьому певна. Берлiн масою посуне до райхстагу. Вiдозву так приймали, з такими вигуками прихильностi, що не може бути нiякого сумнiву. В кулуарах, залах i кiмнатах райхстагу терпляче, геро?чно мерзне вартовий батальйону. Вiддано й охоче мерзнуть бiля наготовлених столiв ре?стратори - хутко буде тепло! Зараз прийдуть тi, що опалять увесь Берлiн, усю Нiмеччину, весь свiт. I вони дiйсно починають сходитись. По одному, по дво?,, цiлими групами. Вони радiсно вiтають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожнi холоднi кулуари. Це все "Друзi Ладу", новi батальйони працi, вiдродження життя! Граф Елленберг, щiльно застебнувши кожушинку, без пере-станку бiга? нечутними, м'якими кроками вiд одно? ре?страцiйно? кiмнати до друго?, нахиля?ться до листiв, чита?, робить нотаточки й поспiша? до Ради. Там вiн поштиво, обережно, м'яким голосом доповiда? принцовi Георговi й Найвищiй Радi сво? нотатки й знову бiжить у кулуари. Але дедалi бiльше й бiльше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищо? Ради. Сiро-сталевi очi гнiвно деруть на шматки ре?страцiйнi цифри, акуратно списанi на довгих папiрцях. Записано вже бiльше за тисячу. Але що з того? Серед них тiльки десяткiв два позначено: "Стан i професiя - робiтник". Решта ж: князi, графи, банкiри, купцi, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. I то переважно якраз вiдомi, знаменитi, шанованi всiм свiтом iмена: старовиннi аристократичнi роди, нащадки монархiв i сучаснi королi iндустрi?, фiнансiв, науки, мистецтва. Навiть служителi бога заре?строванi. Всi цi люди, старшi й молодшi, чоловiки й жiнки, жертвуючи собою, вiдгукнулися на заклик, усi з'явилися рятувати людство вiд загибелi. Люди цiлком незвичнi до фiзично? роботи, люди вищо? iнтелектуально? прадi, аристократи духу, вибранi натури, генi? краси, життя й знання, - нi люди простягають сво? руки й пропонують ?х на тяжку, чорну, брудну роботу. Навiть жiнки, навiть пещенi вiками представницi нiжного полу, знаменитi красунi, генiальнi артистки, спiвачки, володарки сердець мiльйонiв людей, i тi з'явилися, i тi готовi взяти лопати в сво? лiлейнi руки й копати вутiль. Нiхто з цих людей не злякався працi для врятування людства. Тiльки вони виявляють себе людьми. А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила гвалтувати, гордо величати себе робiтництвом, яка так накидалася на всiх "дармо?дiв", "експлуататорiв", "паразитiв", де вона? Нi одного машинiста, нi одного грубника, не кажучи вже про iншi фахи. Тро? залiзничних вищих iнженерiв заре?струвалося й шестеро урядовцiв! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна, смердюча черва, волi? бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у вогнi, пiд кулями, ангж стати до працi. Вона волi? в брудi, в смородi, в холодi, в нечистi жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, анiж вернутись до людського життя. Вони озброюються? Вони пересуваються до льохiв у долiшнi поверхи, закопуються в нори й щiлини, пiдлi паразити? Добре, хай ховаються! Навiки вони себе там поховають! Принц Георг час од часу да? наказ у телефон. I тодi над Берлiном гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грiзну обiцянку. Але нагади не посувають "паразитiв" до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканцi ?х. Глухо позабиванi вiкна й дверi будинкiв, нi одно людське обличчя не визира? вже з них. З полудня граф Елленберг ?де iз звiдомленням до принцеси Елiзи й зараз же верта?ться назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вирива? з нього вiдомостi. Принцеса хвилю?ться? Не дуже? Добре А та наволоч у домi що робить, усi тi технiки, шевцi, малярi, хiмiки й тому подiбна гидь? Нiяких агресивних намiрiв? Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокою?. Наволоч сидить тихо. Частина повтiкала. Кривий доктор працю? в себе в лабораторi? й нiкуди не виходить. Усi ждуть. - Добре. Дiждуться. Цi?? ночi вони матимуть. - А що ж робити, ваша свiтлосте, iз зiбраними? Бiля двох тисяч людей уже зiбралося в райхстазi. I принц Георг, i Найвища Рада мовчать: вони самi тiльки про це й думають. Що робити з цими людьми, якi нiчого не вмiють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчiдати. Смiшно навiть уявити собi цю роботу ?хню. Генерал Бухгольц рiшуче пропону?: розпустити аiбраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай iдуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечiкують. Тiльки щоб узяли з собою посвiдку, що вони - "Друзi Ладу". I заре?строванi так само поодинцi, по дво? й цiлими групами поспiхом виходять iз райхстагу, ховають посвiдки й поспiшають додому зайняти краще мiсце в льохах. А Найвища Рада нiкуди не виходить - вона до само? перемоги стоятиме на свойому великому посту. *** Вечiр тихо, помалу спуска? темно-сiру завiсу ночi над затихлим райхстагом. По каналах мiста вiльно гаса? вечiрнiй вiтер. Темрява густою, непроглядною сажею засипа? Берлiн. I цi?? ночi нiде не видно навiть тих крихiтних первiсних вогникiв, що ранiше блимали де-не-де у вiкнах. Грiзна тиша Зловiсний виск вiтру, шакалячий, самотнiй, зловтiшний. Зна? вiн, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганя?iiмiж кучугурами кам'яниць, нишпорить, б'? хвостом по шибках, жадно скавулить. I раптом зiщулю?ться й притиха?. Густу запону ночi громом розпанаху? вибух. За ним другий, третiй, четвертий. Вiтер скажено, несамовито женеться, спiшить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухiв гуркотi. Чорна сажа ночi здригуеться-вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани iскор, вiяла сяйв. З-пiд розiдраних, розпанаханих полiв ночi виступають уже контури башт, палацiв, шпилiв, закривавлених пожежами, трiпотливих, миготливих. Гуркiт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хита? кучугурами кам'яниць, валить ?х, розбива?, трощить, як дитячi коробочки В гуркотi злива?ться виск вiтру, виття собак, рiдкi зойки людей, трiск i гук падаючих стiн, i плямкання полум'я, i лускання шибок, i ляскiт залiза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлiн iпала?, корчиться, валиться, простяга? руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямi. Канали вулиць уже яснi, вже теплi, вже нагрiтi, як нiколи. Обхопивши голови порозчепiрюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи ?х од страшного палу, вiд завалу мурiв, вiд страхiття видовища, кудись божевiльне женуться вигнанi, викинутi люди. ?х часом завалю? палаючими поваленими дахами, часом просто падають i бiльше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вiкон i, деручи склом лице й руки, лiзуть у дiрки. А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б'ють у груди старий Берлiн. Густа масна сажа ночi безупинно хилита?ться подертим лахмiттям, куриться стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору. I вмить гуркiт провалю?ться в сажу ночi й зника?. I наста? страшна, страшнiша за гуркiт тиша. Вона плямка? криваво-вогневими губами, мовчки блима? сяйвом у чорне небо, хрумтить залiзобетоновими кiстками, сласно мугиче виттям вiтру й собак I хто зна?, що в черевi в не?, якi нерозiрванi гуркоти, якi ще ляскоти вибухiв роздеруть ??, щоб вирватись на дику волю. Але сiро синiй ранок, трупно-блiдий, мертвими руками безсило розсува? подерту завiсу ночi й витира? кров iз не?. Блiднуть вогневi рани, слабне, розплива?ться жовто-буре вiяло в небi, рiдша? густе вiниччя димiв. *** I знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори, ритмiчним перебо?м цока? залiзо копит, знову галасливим лаконiчним стогоном гримлять сурми й ревуть рупори. - До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу! Вiсники перестрибують через трупи, обминають залiзобетоновi завали, продираються крiзь хмари диму й трублять угору, вниз, у стiни, в дим, у вогонь. Але тепер не висуваються голови з вiкон i балконiв, нiхто не проводжа? враженими очима чуднi, загадковi постатi. I не стягаються вже нi купками, нi поодинцi навiть учорашнi "Друзi Ладу". Тихо й мертво круг райхстагу. Тiльки на сходах чорними тiнями в глухих касках завмерла варта. Тихо й мертво в кабiнетi Найвищо? Ради. Смердить горiлою фарбою пiдлоги, димом соснових трiсок i поганим тютюном Штiфеля. Обличчя синюватi, з буро-фiалковими тiнями пiд очима. Принц Георг сталево невтомно ходить iз кутка в куток, заклавши одну руку за вiдворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, нiс схуд за одну нiч. Граф Елленберг чуйно пiдводить голову: кроки генерала. - Ну?! Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, налива? жовтяво? води в склянку, випива? одним духом, потiм другу, третю. - Ну, генерале? Генерал витира? вуса ребром пальця й безсило сiда? тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях iз острогами. - Безнадiйно! I вiн заллющу? припухлi вiд безсоння очi. - Цiлком безнадiйно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлiн. Друга частина забилась у льохи й долiшнi поверхи. Третi поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четвертi озбро?лись i готовi битись. Нашi люди перевтомленi. Наста? апатiя. Результатiв од нового ааклику нiяких. Берлiн горить. Валяться цiлi вулицi. Вби тих мало, але ?. Скiльки в ру?нах i пiд ними - невiдомо. Розбито бiржу. На вулицях нi душi. Безнадiйно. У принца Георга на щелепах виступа? по гулi. Вiн iзрива?ться з мiсця й знову ще твердiше, ще сталевiше ходить iз кутка в куток. - А, пiдлi паразити, вони сюди позбiгалися, пiд райхстаг? Добре! Ми ?х виженемо и звiдси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всiх "Друзiв Ладу" за Берлiн, дати два днi, решту виморити газом. Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадiйно. Всi розбiжаться за цi два днi. А коли б i не розбiглись, яка рацiя ?х винищувати. Хто ж буде працювати? Не смергь ?хня потрiбна, а праця. Iнша рiч, коли б було досить батальйонiв, узяти Берлiн в облогу. Не допускати масу до водя й до трави. Але для цього потрiбна цiла армiя дисциплiнованих воякiв, а не тi бiдолашнi двi-три тисячi молодих людей" де майже жоден iз них не був на вiйськовiй службi. Справа безнадiйна. Принц Георг стоiть бiля грубки й похмуро, не клiпаючи, дивиться в щiлинку, в якiй видно жовтогарячий жар. Довго сто?ть, нотiм рiшуче вiдходить, ста? бiля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима. Так, вiн згоджу?ться, що сирава поки що програна. Не безнадiйна, апоки що на цей меят програна. Генерал ма? рацiю. потрiбна армiя. Отже, треба цю армiю здобути. Бiльше нiчого I тодi знову розпочати гру. I вмлiваючий од, сну генерал, i пожована безсонням Рада здивовано й чекаюче дивляться на свого голову. Принц Георг мав на увазi цей результат iще цi?? ночi. I вiн ма? такий план На тих лiтаках, що ще можуть придатися, вилетiти до Азi?. З усiх даних видно, що Схiд не допустив до себе зарази. Але вiн не зможе втримати iзоляцi? й заразиться Отже, вiн повинен виступити проти ?вропи й винищити Сонячну машину. Чому вiн не робить цього досi? Невiдомо. Можливо, що ще бореться в себе Можливо, не зна? тутешнього стану. Треба вияснити йому ситуацiю. Отже, висновок такий частинi "Друзiв Ладу" летiти до Азi?. Друга частина лиша?ться тут бути в постiйному контактi з лiтаками. Коли Схiд здоровии i наважиться забезпечити сво? здоров'я походом на ?вропу, тi "Друзi Ладу", що лишаться, тут, мають виконати пiдготовчу роботу для остаточно? акцi?. Сам принц Георг готовий летiти до Азi?. Хто ма? що сказати з приводу цi?? iде?? Нiхто з Ради нiчого не ма? сказати - що можна сказати тому, хто все програв? Так само й принцеса Елiза нiчого не ма? сказати. Навiть проти того, щоб сам принц Георг летiв до Азi?, нiчого не каже. А могла б же хоч трошки засмутяiти, ну, хоч для ока вдатя, що страшно за нього. Адже путь не легенька: через мертву сонце?стську пустелю летiти до Азi?. А там що? Але принцеса .Елiза не смутнi? й нiчого яе вда?. Хмарно й суворо стиснувши широкi брови над очима, теж жовтяво-сiра вiд жаху яочi, вона коротко да? свою згоду. I коли принц Георг, одягнений уже для подорожi, проща?ться й нiякове, несмiло чека? чогось, принцеса Елiза не розумi? й холодно простяга? руку для поцiлунку. Тiльки руку. Решта простягнеться на схiдцях трону. *** Бiлi кошлатi мухи легко й нечутне обсiдають трупи Берлiна. Вiтер роями жене ?х недогорииiми вулицями, бiлим холодним пластиром залiплю? чорнi рани, обмоту? ватою кiстяки порозбиваних башт i будинкiв. Нечутними холодними роями сiдають мухи на минуле й залiплюють вогнево-кривавi навiснi рани м'яким товстим пластиром. Лежить Макс на кацапi, гидливо й невiдривно мружачi отi в засмальцьований томик. Снить нiколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норi перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить вiястi очii, потiм усува? голову в вору й знову лежить у снi. В лабораторi? на пiдлокiтнику й на пiдлозi бiля вiкон голчастий срiбний iней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна - холодно, непри?мно. Чужi, непривiтнi, колючi машини також сплять. Та доктор Рудольф i не торка?ться. Iнодi тiльки зайде до робiтнi, посто?ть коло столу, доводить пальцем по поросi й тихенько шкандиба? собi назад. Нема часу йому сидiти в холоднiй, мерзлiй, чужiй лабораторi?. Треба знову воаити дрова з лiсу. Потiм пиляти ?х, потiм колоти, потiм розносити ?ло хатах графського буднику. Принц Георг раптом ви?хав до свого аамку лаштувати сво? гнiздо. На три кiмнати треба щодня лаливо готувати. Старому графовi з графинею (в однiй кiмнатi живуть, тодi розкошувати - до окремiй кiмнатi мати,). Батьковi i матерi на одну кiмнату та принцесi Елiзi на одну. Та ще ж часом i свою спальню треба коли-не-коли протопити, огрiти сво? нори. Вiд Макса помочi нiяко? - що йому до якихось там графiв i принцес. Хай собi самi рубають. Старi? Так хай помирають. Хорi, раненi? Так хай iздихають. Кому вони потрiбнi? I йому самому нiякого тепла не треба - не замерзне дiд перинами, а як i замерзне - кому вiд того бiда? Та й батьковi, власне, нiякого тепла не треба. Пiдупав старий. Пiсля то? ночi якось раптом, одразу пiдупав, ослаб, знесилiв, наче вклав у ту нiч усю рештку сво?х сил, надiй i вiри. Також цiлими днями сидить закутаний у кожух у фотелi, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, i дивиться або в ?вангелi?, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снiгом вулицю. Чисту-чисту, без нiякiсiнького слiду колiс, з рiденькими запорошеними ямками вiд чи?хось нiг. Наче в полi сто?ть дiм, наче в снiговiй безлюднiй пустелi. I ?вангелi? тепер - снiгова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що i в Макса, i так само, як Макс, гидливо й непорозумiло, застигло мружаться очi батьковi. Доктор Рудольф не говорить iз батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках iз кiмнати. Та й з графами невеликi розмови бувають. Старий уже не ?жить до нього теплою насмiшкою сивi стрiхи. Сидить, як батько, перед вiкном у кожусi, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срiбно-iскристий порох, що ним гра?ться вiтер. Але зовсiм уже мовчки, зовсiм безшумно носить дрова доктор Рудольф до кiмнати принцеси Елiзи. Батько часом iз матiр'ю при ньому заговорить, iнодi гляне на доктора Рудольфа, буркне: "Навiщо такi великi оберемки носиш-пiдiрватись хочеш?" Старий граф часом привiта?ться, спита?, скiльки ступенiв морозу, стара графиня ласкаво, тепло дяку?, проха? вибачення за турботи. А тут нiколи нi одного слова, нi одного звуку, нi одного погляду. Коло вiкна iз шитвом чи коло столу за якимсь писанням - чорна постать iз червоним полум'ям волосся. I переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбiльше - профiлем, змарнiлим, кiстяним, скупчено суворим. Панi Штор майже щоразу нiжно гладить доктора Рудольфа iпо плечах, нiжно й винувато - вiн не повинен сердитись на принцесу за ?? таку поведiнку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тiльки сказати йому не може. Треба зрозумiти ?? i простити. Вона стiльки втеряла вiд Сонячно? машини. А тут iще через не? мусила розстатися з коханим нареченим. Хто зна?, чи знайде вiн що-небудь у себе вдома для гнiзда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гнiздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити - i раптом удерлись божевiльнi люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на ?? поведiнку, а пожалiти бiдну: днями й ночами вона не спить - все про принца Георга дума?, турбу?ться. А вдень переварить, ми? посуд, ши?, лата?. Руки стали бiдненькiй червонi, шорсткi, грубi - куди там про манiкюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дiвчина! Iнша на ?? мiсцi вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у вiдчай. А вона тiльки мовчить. Мовчить i все робить. I не можна, ой, не можна ?й нiчого навiть сказати, не те що помогти, все сама, нiяко? помочi, нiякого привiлею. От тiльки хiба що дров самiй нет сил пиляти й носити. Доктор Рудольф слуха? мовчки, тiльки одвертi голi хлоп'ячi очi його все дивляться в пiдлогу - не смiють глянути в материнi очi, бо злякаються материнi очi, зустрiвшися з ними. Так i виходить iз кiмнати, спустивши очi додолу. Але так само й до кiмнати принцеси Елiзи входить, не пiдводячи ?х. Тихо-тихо виплуту? шворку з оберемка, i в кiмнатi сто?ть така тиша, що чути, як надворi цвiрiнькають горобцi. Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помага? докторовi Рудольфовi. Насамперед помага? бронзово-золотистим здивовано-веселим, на?вно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозумiле. Абсолютно незрозумiле. Хiба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра - всю тобi землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всi - квашi, слабодухi макухи - ммее... тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадiйно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тiле: цiлими днями на полюваннi, стрiля?, ловить лисиць, собак, здира? шкури, робить кожухи. Труда неодмiнно з ним ходитиме на полювання, от тiльки напиля? з доктором Рудi багато дров. I пиля?. Старанно, серйозно, тiсно стуливши милi губки, трима? обома руками держальце пилки й з усi?? сили тяга? туди й сюди. Матово-смуглявi щiчки темнiють рум'янцем, очi бризкають блискучою бронзою, з-пiд темно-синього хлоп'ячого берета весело, бадьоро телiпаються чорно-синi кучерi по плечах. Чудесно! А потiм бере в жменi сипкого, голчастого, колючого снiгу, i по-хлоп'ячому вихиляючи плечима, рiшуче бiжить до старо? засипано? снiгом оранжере?. Там у норi з перин лежить макуха з вiястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годi лежати! Що за тюхтiйство таке! Раз, два! Нi? Ну, так от! I в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий снiг. Тюхтiй сердиться, витрушу?, обурю?ться, вiдверта?ться лицем до стiни й бере в руки детективний роман. - Фе! Сором! Скандал! Ну, справдi, як же не сором? Правда, Рудi? Ну, милий Рудi, це ж просто незрозумiле: лежить, як ведмiдь у барлозi. Вам треба знову "Друзiв Ладу", щоб пiдняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, ?й-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санку?ться. Але можете собi уявити, Рудi. все дiвчата, жiнки й зовсiм-зовсiм молодi хлопцi. Мужчини ж усi отак само лежать, як Макс. Що це значить, Рудi? Рудi не зна?. Так, правда, лежать колишнi владики, господарi життя, лежать випотрошенi, обвислi, як порожнi торби, а жiнки штопають, шиють, перуть, нiжно гладять ?х по головах, вибачливо потiшають, жартiвливо термосять ?х снiгом, соромлять. Так, це правда, а чому так - не зна? доктор Рудi. От i сам вiн лiг би в свою нору, лiг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очi, дихав би теплом свого власного тiла - i хай замiта?, заносить снiгом. Хай днями й ночами суму? собi десь там за сво?м коханим червоне полум'я волосся. Лежати б собi в замотку, без руху, без суму, без усякого полум'я. А чому нi Труда, нi мама, нi графиня, нi принцеса, нi жiнка технiка, нi дiвчата з саночками, чому вони не хочуть лежати заметками, чому вони ходять так спокiйно, так упевнено, так весело по мертвiй землi, чому вибачливо гладять голови тюхтi?в, чому штопають, шиють, грiють - невiдомо Невже справдi жiнка сто?ть ближче до тварини - i ?й легше втратити людину? ? в не? самець, ? дитинча, ? кого лизати, любити, ? чим нагодувати себе й ?х - чого ?й бiльше треба? Та й що вона втрйтила? Ланцюги? Чи iнше щось тут ?-не зна? доктор Рудi й не може пояснити милiй, хорошiй Трудi. *** Звiстки з Азi? нема?. А серце принцеси щоранку прокида?ться з нiжним болем, з холодком чекання, iз страшними поривами туги. I болючий, i солодкий ритуал от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелi iз шитвом у руках, накинувши на плечi кожушанку, бок