В саду. Чудесний будиночок. Правда? Надзвичайно зручне й затишне мiсце для салону. Ви не соромтесь, Елiзо, колись у цьому крихiтному палацику Iрма приймала всяких королiв. I не бiйтесь, у мене ключ, ми пройдемо тихенько, нiхто нас не побачить. Але для бiльшо? непомiтностi Труда, вiдмикаючи дверi, прикушу? губу й навшпиньках iз прикушеною губою, озираючись на Елiзу й балансуючи руками, швиденько переходить хол. Бiльшо? готовностi з ?? боку зберегти тайну вимагати неможливо. В маленькому салонi вона так само та?мно, з прикушеною губою зашморгу? порть?ри на вiкнах i замика? на ключ широкi склянi дверi до великого салону. От тепер при?мна затишна пiвтьма, нiчого з салону сюди не видно. Ну, тiльки поставити сюди бiля дверей фотель, вiдхилити трохи порть?ру - можна бачити весь великий салон. I спокiйно собi сидiти - сюди нiхто не може увiйти. Ах, так! Познайомити ж Елiзу з Iрмою! Елiза й через хол iде рiвно, не поспiшаючи й не колихаючись навшпиньках. I тут спокiйно, мовчки пiдсува? фотель до дверей i сiда?. Коли Труда зника?, гомiн з салону ста? чутнiший. Принцеса Елiза обережно вiдхиля? порть?ру й дивиться. Багато зеленi, латате листя, колони, блиск люстр, косий широкий промiнь сонця на однiй стiнi. Голi плечi й руки жiнок, кудлата шевелюра негра з фiалковими губами, спини вiйськових френчiв, знову жiночi оголенi ши?, руки. (I нiяких же цивiльних нема?!) Надзвичайно бiлi зуби на темному фонi; труситься бiлявий локон од смiху. Два жiночi профiлi весело, завзято дзьобають високого гарного чоловiка у вiйськовому одязi, наступають, вимагають. Вiн з якоюсь тихою величнiстю обороня?ться, всi тро? раптом озираються - Труда. Мило, по-хлоп'ячому пода? всiм руку, пiдхоплю? пiд руку один iз профiлiв i одводить убiк, а сама все озира?ться по залi, шукаючи очима. Мабуть, свого Макса. Дама - очевидно, Iрма. Принцеса Елiза вста? й одходить од дверей. Шкода, що мало свiтла в кiмнатi. Треба стати ближче до вiкна, до смуги свiтла з-помiж порть?р. Дiйсно, Труда й Iрма зразу попадають у цю смугу. Iрма ж трошки набiк голову вiдхиля?, щоб ухилитись од свiтла й бачити принцесу. А очi, справдi, двi кришталевi тарiлi, як казала Труда, величезнi, срiбно-сiрi, стрiлчасто-блискучi. I чистi-чистi, як вишлiфуваний кришталь. Вона надзвичайно рада такiй несподiванiй гостi. Вона була б iще щасливiша, коли б не серед таких умов довелося прийма ти ?? свiтлiсть, але вона цiлком розумi? бажання принцеси й сподiва?ться, що iншим разом вони будуть бачитися в iншiи обстановi. А посмiшка невинна, ясна, п'ятилiтньо? дiвчинки. Тiльки що в не? схiдного - це тiльки Трудi вiдомо. Носик iз горбиком i чорне блискуче волосся? - Ну, ви, Iрмо, вже йдiть, iдiть, а то вашi приклонники ще сюди забiжать, вас шукаючи. Скажiть Максовi, що я тут. Ма? час утекти. А я представлю принцесi декого з наших гостей. Рудi принцеса зна?, можете його не витягати з кутка. А iндуса пiдведiть трошки ближче до дверей - на нього варто додивитися зблизька. А мiй китайчик ?? Ну, ну, я сама побачу, iдiть! Двi кришталевi тарiлi iскристо посмiхаються, горбатий носик привiтно кива?, I струнка тоненька постать тихенько вислизу? з кiмнати. Щось шепоче Труда, вовтузиться з фотелями й порть?рою. А в грудях чогось ни? тоненький-тоненький бiль. I крiзь цей бiль раптом прорива?ться: - ...Iрма! Правда? - Вибачте, Трудо, я не чула. - Яка чудесна, я кажу, Iрма! Правда? Хiба не пара Рудi? Ну, скажiть ви! - Прекрасна пара! - Ну, розумi?ться! А от ви побачите, якими очима на не? дивиться iндус. Не думаю, щоб вiн на свого бога Брагму так дивився. Нехай Iрма скаже йому виступити з сво?м полком проти всi?? армi? - дума?те, не зробить? Проти всього свiту виступить. Вам добре видно, Елiзо? - Дякую, добре. Труда ще трошки ширше вiдпина? порть?ру, присува? лице ще ближче до лиця Елiзи й почина? "представляти". Он той зализаний плискуватий монгол, наче з води витягнений морж. Це - капiтан свiтляно? батаре? якогось там ?хнього полку. От негр iз Центрально? Африки. Ну-шу-му-шу чи якось так звуть його. Чудесний екземпляр. Правда? ?сть сонячний хлiб i страшно за все дяку? по-англiйськи. Йому хоч що скажи - насамперед дяку?, хоч би опитати, яка година. А бiль усе ни?, ни?, росте - не чути вже нi веселого гомону з салону, нi Трудиного шепоту. Ни?, ни? й iскриться кришталевими посмiшками. От вона пiдходить до iндуса (А десь iз якогось кутка за нею, мабуть, слiдкують ще однi очi!) Iндус кладе собi руку на груди й низько схиля? гарну величну голову. Але не дай боже, як Труда скаже йому, що вона тут! Тепер це абсолютно неможливо. - Вибачте, Трудо. Ви ж тепер дотрима?те свого слова? Ви не скажете навiть докторовi Рудольфовi, що я тут? Нi? Труда здивовано впира?ться очима в лице Елiзи - яке злякане, гарне, хиже! Що з нею знову сталось?! - Даю найчеснiше слово, Елiзо, що не скажу, що ви тут. Задоволенi? Форма слова не зовсiм задовольня? принцесу Елiзу. "Не скажу, що в и тут". А все-таки скаже, що хтось ?? Але чогось уже не хочеться виясняти цi?? неясностi. Ну, розумi?ться, тепер вона не посмi? не дотримати свого слова. Ага, от i Макс. Лiниво човгаючи ногами, пiдходить до мону ментально? напiвголо? Юнони з двома крихiтними японцями з обох бокiв. Японцi задирають до нього розумнi личка й смiються великим рiдкими зубами. - Ну, Елiзо, я на хвилинку покину вас. Менi треба сказати кiлька слiв Iрмi в дуже важнiй оправi. Ви сидiть спокiйно, сюди нiхто не ввiйде. Елiза мовчки хита? головою й поверта?ться до салону. Iрми вже нема?. Зникла. Ну, розумi?ться, вона пiшла в куток до нього. Iндус же не смi? йти за нею, сто?ть i непорушно хита? головою другiй дамi. Раптом збоку, з того кутка, якого принцесi не видно, чути музику. Гомiн притиха?, обличчя повертаються до кутка. В тишу нiжно, лагiдно входить жiночий голос, увiходить, як невинна п'ятилiтня дiвчинка, пiдкидаючись звуками рояля, обплiтаючи себе ними. Але тут же на очах росте, мiцнiша? й ось уже криштально, сильно дзвенить. I така радiсть, така трiумфальна переможнiсть у цьому дзвонi, що принцеса Елiза заплющу? очi й чу?, як уся вона дзвенить болем. Ляскiт оплескiв боляче ряботить тишу. Принцеса Елiза розплющу? очi. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь iндус i зника?. Величезний всевдячний негр плеще долонями й бiлими-бiлими зубами. З-за одвiрка в полi зору з'явля?ться Iрма. Вона, як од бджiл, одмаху?ться руками вiд iндуса, китайця та ще кiлькох постатей i тiка?. Вона не буде спiвати. Не буде, не буде! Розумi?ться, не буде, бо вона тiльки йому спiвала. А вiн же - вiдомий - не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всiх. I вмить принцеса Елiза чу?, як фотель пiд нею, дверi, салон i вся вона важко й холодно згойдуються з за того самого одвiрка з'явля?ться шкандибаюча постать. Моторошно, неймовiрно-рiдна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкостi в очах соромлива. Вiн почува? оебе так нiяково серед цих напiвоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От вiн обережно й нiяково пригладжу? повисмикане темне жабо. Зна? вiн чи не зна?, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Нi, розумi?ться, не зна? - хiба ж вiн мiг би так стояти й нi разу навiть не подивитися на дверi? А хто зна?, може, й зна?? А що не дивиться на дверi, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо смiються через голови кришталевi тарiлi? Невже Труда таки не сказала?! I вiн не знатиме й не вчу?, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелi?! I невже не скаже? I вiн не прийде, не торкнеться очима, голосом ?? витягнено? до нього душi? Нi, не прийде. От вiн нiяково, прохаючи, кива? головою Iрмi. I от Iрма вже летить, облiплена сво?ми бджолами, на його кивок - вона буде ще спiвати. Принцеса Елiза знову заплющу? очi. Але вона вже не слуха? спiву, ще яснiшого, веселого, грайливого, вiд якого в негра танцюють бiлi зуби мiж фiалковими, широко розтягненими устами Спiв родить веселий грайливий гомiн, рух, смiх. А принцеса Елiза сидить, зiгнувшись у фотелi, заплющивши очi. I такою почува? себе жалюгiдною, самотньою й смiшною тут, за дверима. Раз би, раз роздягнутися догола душi, роздягтися до людини, стати одною з тих веселих, простих, звичайних! I пiдiйти до нього, взяти за рукав, сказати щось буденне-буденне. А вона замiсть того сидить за дверима в пiвтьмi, пiдгляда?, пiдслуха? й сьогоднi ж увечерi буде обмiрковувати з Георгом, як краще всiх ?х винищити. Господи, невже це може статися?! Невже завтра, позавтра цi молодi, веселi, незлi люди будуть непорушнi, задубiлi трупи? I вiн висiтиме десь на площi, страшний, синiй, iз висолопленим iз рота язиком?! Що за абсурд?! I як це вона могла двi години тому вiрити, що це може бути, i не думати про це? Знати, вiрити - i не думати! Як це могло бути?! А там, за дверима, безжурний, любовний, весняний гомiн. Там не знають, не вiрять i не думають. I вiн не зна?, що вона тут. А може, i зна?, та однаково сюди не прийде: це ще страшнiше. Господи, сказало Страховище чи нi? Знову музика. Гуняво-тужнi скрики маленько? бiска?. Принцеса розплющуь очi. Пари знеможно, повiльно, безсоромно, нiжно злившись тiлами, похитуються на мiсцi, як дивнi рiзнобарвнi квiти пiд подихом вiтру. Iрми нема? серед танцюючих. Вона там, у кутку, з ним. Бiля дверей шарудiння. Принцеса Елiза спокiйно поверта? голову и зразу ж швидко пiдводиться: чоловiча постать! Серце стрiмголов летить униз, i ноги м'якнуть: постать же за кожним кроком перехиля?ться ритмiчно на лiвий бiк. ?? ще виразно в пiтьмi не видно, вона посува?ться обережно, але Елiзi дихати трудно. Вона мiцно хапа?ться за спинку фотеля й стара?ться тримати голову рiвно. Шкандибаюча постать, трохи перехилившись наперед, вдивляючись у принцесу Елiзу, пiдсува?ться щораз ближче та ближче. Уже видно блиски в одвертих голих очах. I вмить доктор Рудольф укопано зупиня?ться, аж одхитнувшись трохи назад. - Принцеса?' Значить, не знав, значить, не сказала Труда. Принцеса Елiза холодно й коротко кива? головою. - Вибачте, ради бога, ваша свiтлосте. Я нiяк не мiг думати, що це ви. Коли б я був знав, я не посмiв би. - Пане докторе, прошу прийняти мо? запевнення, що я винна в тiй несподiванцi, яка вас зустрiла в цiй кiмнатi. Я дуже й настiйно просила графiвну Труду нiкому про мене не казати. Доктор Рудольф нiяково й схвильовано пригладжу? жабо. - Труда й не сказала, принцесо. Вона тiльки сказала, що в цiй кiмнатi я можу побачити . дуже цiкаву людину. Коли б я був знав, кого саме, я б... Вiн би був не прийшов! - Пане докторе, ми з вами в рiзних таборах. Але прошу вiрити, що моя присутнiсть у цiй кiмнатi викликана тiльки цiкавiстю, i... - О ваша свiтлосте! (Що вiн хоче сказати цим викликом? Що вiн не дума?, що вона для нього тут?!) - ...i можете бути спокiйнi, що все, що я бачила тут, не буде вiдоме нi однiй душi. А тепер... Доктор Рудольф нахиля? голову. I через тс, що голова похилена, чи чого iншого, але голос його тихий, хрипкий. - В мене не було тако? образливо? думки про вас, ваша свiтлосте. Навпаки, я вiд усi?? душi хотiв би подякувати вам за за ту вашу... уважливiсть, якою ви визволили мене й мо?х товаришiв од великих. - Пане докторе, на нiяку подяку мiй учинок не заслугову?. Я зробила його для себе й для сво?? справи. Я не допустила, щоб при будуваннi без потреби розбитi черепки падали нам на голови. Бiльше нiчого. Нi про яку увагу нi до вас, нi до кого-небудь iз ваших однодумцiв мови бути не може. I менi дуже прикро, що графiвна Труда сво?м некоректним вiдношенням до свого слова могла дати привiд до непорозумiння. Доктор Рудольф переста? м'яти й запихати за груди жабо, мляво пустивши руку. - Прошу вибачити, ваша свiтлосте. Звичайно, нi про яку особливу увагу не могло бути мови й нiякого непорозумiння не було. Ваше вiдношення до нашо? справи, ваше вiдношення до близько? вам людини так добре менi вiдоме, що нi про яке непорозумiння не можна думати. Але почуття подяки, хоча б i за чисто механiчний вчинок, може бути в мене. Принцеса Елiза в пiтьмi вирiвню? голову й примушу? очi: при чому тут "ваше вiдношення до близько? вам людини"? - Пане докторе, я була б вам дуже вдячна, коли б ви були такi ласкавi й попросили графiвну Труду прийти до мене. Я не маю бiльше часу... Доктор Рудольф низько вклоня?ться й мовчки, обережно шкутильгаючи, виходить iз кiмнати. Принцеса Елiза сто?ть, до болю цупко тримаючись за спинку фотеля. А гуняво тоскнi, безсоромно нiжнi звуки за дверима гойдаються, вихитуються. Для чого, для чого вона при?хала сюди?! - Елiзо! Ви вже хочете ?хати? Правда? Так швидко? Чого? Нецiкаво! Шепiт швидкий, стурбований, трошки нiяковий. - Трудо, менi дуже прикро, що на ваше слово не можна покладатись. Я думала, що цим разом... - Елiзо, я ж не сказала, що ви тут. Я дотримала свого слова ?й-богу! А Рудi весь час так хотiлось особисто подякувати вам Елiзо, ви будьте спокiйнi - Рудi абсолютно нiкому не скаже. Ну, не сердьтеся на мене. Добре? Та й що тут такого? Принц Георг же не довiда?ться, що ви дивились на такi неморальнi речi. Ну, як же вам подоба?ться наш салон? Таких у нас ? вже дванадцять! Скоро, Елiзонько, сам Сукурамi тут танцюватиме. Побачите! - Трудо, я вас прошу вiдвезти мене додому. В мене голова болить. Справдi, голос тихий, з нотками зацiпленого болю Труда замовка?, робить широкi очi й обережно пiдходить до непорушно? темно? постатi. - Правда, Елiзо? Я зараз. Бiдна Елiзонька! Я тiльки скажу пару слiв Iрмi - i ми зараз же по?демо. Двi хвилинки! Труда швидко навшпиньках виходить i бiжить до салону сказати пару слiв Iрмi. Iрма сидить з iндусом якраз проти дверей. Труда ?? виразно бачить, але водить очима в усiх напрямках i не говорить ?й пари слiв. А побачивши за колонами самотню високу постать Макса, рiшуче, не вимахуючи по-хлоп'ячому руками, навiть не горблячись, пiдходить до нього. - Максе, менi треба сказати вам пару слiв. Макс лiниво розмика? схрещенi руки й ноги, недбало вiдрива? спину вiд колони й iде за Трудою до сусiдньо? кiмнати. - Прошу щiльно зачинити за собою дверi. Дверi лiниво й щiльно зачиняються Макс, не хапаючись, поверта?ться й здивовано дивиться: перед ним не Труда, не маленький хлопчинка з недбалими манерами, а вирiвняна строга постать жiнки з гордо пiдведеною головою й велично припущеними на очi повiками I не смiшновелично, а власно-велично. - Добродiю Максе, дозвольте спитати, що це все значить? - Що саме?! - Вся ваша поведiнка? Макс нудно поводить одним плечем. - Поведiнка - як поведiнка А в чому рiч? - Вам вiдома остання постанова найвищо? Ради? - Яка саме? - Про завдання сонце?стських жiнок. Максове лице неохоче кривиться усмiхом. - Я вас питаю: вiдома? - Занадто добре. - Ви - сонце?ст? - У чому рiч, Трудо? Труда сто?ть все в тiй самiй позi, а голос теж надзвичайний, рiвний, величний. - Ви - не сонце?ст, добродiю. Ви - старий трупо?д i рабовласник. Я вам це кажу цiлком переконано .I зовсiм не для себе. А для того, щоб ви не шкодили спiльнiй справi. - О? Чим же я шкоджу, дозвольте спитати? - Вашим виглядом, вашою поведiнкою, вашими посмiшками. Хто вас просигь iз таким виглядом являтися до салону? Ви ще дуелi тут захочете вчиняти? Будь ласка, коли у вас не ма? нi крихти сили, коли ви его?ст i i... то принаймнi не пере шкоджайте другим! Макс високо здiйма? брови. - Ах, он у чому рiч?! Перешкоджаю! Дуже прошу вибi? чти! Я Дiйсно злочинець я перешкоджаю такому охочому, дбайливому виконуванню завдання. Але прошу тодi сказати менi, з якими саме любовниками вашими я перешкоджаю, щоб я... Труда бурно скида? з себе величнiсть. - Не смiйте говорити таких речей! Ви - нехороший! Чу?те ви? Я нiяких любовникiв не маю, нiхто менi навiть руки не поцiлував. Менi гидко й моторошно подумати про ц.е Але коли б треба було, я стала б любовницею всi?? армi? .Чу?те? I коли треба буде, завтра ж стану любовницею кожного солдата .I не соромлюсь, i нiкого не боюсь. I не думайте, що перед вами буду почувати себе винною За що?! Яке ви ма?те право говорити зi мною таким тоном, з такими посмiшками, з такою ворожiстю? Як вам не сором? Фе, ви менi непри?мнi. Прощайте. I, закинувши голiвку догори, швидко проходить повз Макса до дверей. - Трудо, почекайте, Трудо! В голосi Макса нема? вже лiнi й посмiшечки. Щось гаряче й нiякове чу?ться в ньому. Але якась сила несе Труду далi й не дозволя? навiть голови повернути назад. А в грудях почування пiднесення й полегкостi. I яке щастя, що вiн так гаряче й нiяково сказав "Трудо!". В бiдно? ж Елiзоньки ще дужче розболiлась голова. Навiть до авто сiсти, видно, трудно. Так одразу, без причини. Очевидно, недокрiв'я. Та, розумi?ться, буде недокрiв'я вiд трупо?дства. - Елiзо! Я вам рiшуче кажу, не агiтую, не вмовляю, а просто кажу ?жте сонячний хлiб. Ви подивiться на мого батька... Ну, не буду, не буду, вибачте, я погана. Вам тепер не до дебатiв. Але менi так добре тепер, Елiзо, так легко, так.. ух, так гарно, що просто нестерпно бачити вас такою. Може, не так швидко ?хати? Може, не балакати? Дуже болить? Вам треба, при?хавши додому, полежати спокiйно. I доки ж ви будете чекати з вашим Георгом. Ну, вiнчайтесь же з ним. Хiба це перешкоджа? вiдновлювати нам порядок? Ах, простiть, Елiзо, бiльше не буду! Кiнець. Мовчу. I цим разом Труда таки дотриму? слова навiть прощаючись, не каже нi слова - мовчки, серйозно, поважно стиска? руку Елiзи. А в грудях - ух, весняно, легко, спiвуче дзвенить гарячий нiяковий окрик "Трудо! Почекайте!" *** Принцеса Елiза дiйсно слуха?ться поради Труди - ляга? на канапу i лежить непорушне. I не вста? навiть тодi, як Ганс Штор, поштиво застукавши, просить ?? свiтлiсть на вечерю. ?х свплiсть вечеряти не буде. I, коли при?жджа? принц Георг iз графом Адольфом, коли в присмерках увiходять до темно? кiмнати, принцеса Елiза так само лежить i не руха?ться. А коли засвiчу?ться свiтло й принцеса Елiза бачить щось незвичне в обличчях гостей, коли принц Георг, майже не звернувши уваги на ?? бiль голови, не вiта?ться, а зараз же гарячково пошепки почина? давати в кутку накази графовi Адольфовi, тодi тiльки вона швидко пiдводиться, похапцем поправлячи волосся з бокiв i пильно вдивля?ться в два шепочучi лиця в кутку. - Так зараз же зателефонуйте менi! I негайно присилайте назад авто. Можете ?хати. Граф Адольф поштиво вклоня?ться ?хнiм свiтлостям i швидко, нечутно вибiга? з кiмнати. Принцеса Елiза мовчки жде. Принц Георг 'пiдходить до не? й чудно посмiха?ться. Щербини в ротi вже нема?, але лице незвичайно схвильоване, чуже, з виразно помiтними жовтими затоками на блiдому чолi. - Важнi подi?, кузино. Надзвичайно важнi. Вiн кида? погляд на вiкна - Ми - на гребенi кризи, кузиною Прийнято серйознi постановию Питання тепер-чи вдасться ще перевести ?х у життя. Принцеса Елiза, чуючи, що нiс ?? ста? блiдий, так само мовчки жде. Перша постанова така iти природними шляхамию Кузина мала рацiю: помилку зроблено з самого початку. Не взято на увагу, що Нiмеччина тепер - первiсна кра?наю Цивiлiзацiя й культура в цiлковитiй ру?нiю Дiйсно, було б справжн? чудо, коли б удалося вiдновити все так одразу. Отже, треба йти природним шляхомю Первiснi народи переходили певнi етапи в свойому господарствi й громадському життi. Спочатку зовсiм дикий стан, щось наче теперiшнiй, потiм скотарство, потiм хлiборобство, потiм виробництво дрiбне, i аж закiнчення всього ланцюга - цивiлiзацi? з усiма складностямию Отже, тепер треба перейти всi цi етапию Звичайно, швидким темпомю Але перейти ?х треба Таким чином увесь план кампанi? мiня?ться Нiмеччина лиша?ться подiленою на округи. Але все мiське населення виводиться з мiст i приставля?ться до скотарства, хлiборобства i дрiбного ремесла. Коли буде забезпечене годування, тодi приступати поволi до дальшого розроблення плану. Як вивести населення з мiст? Силою, терором. Спочатку прочистити одну округу вiд Сонячно? машини, забезпечити потрiбною кiлькiстю годiвельного й господарського матерiалу, тодi перегнати на цю територiю продезинфiковане населення, вiдiбравши в нього Сонячнi машини. Головне ж - негайно вивести армiю з Берлiна. Розклад набира? ка?астрофiчного характеру. Пропаганда й уживання Сонячно? машини провадиться вже в самiй армi?, по казармах. Наслiдок тактики Сукурамi! Цю нiч буде генеральна iнспекцiя й прочистка. Можливi ексцеси деяких вiддiлiв. Вони будуть знищенi свiтлом в один мент. Окремi одиницi, хоч трохи запiдозренi,- розстрiлянi. На ранок уся операцiя повинна бути скiнчена й армiя виведена в намiчену округу. А тут, у Берлiнi, лишиться тiльки невелика, але цiлком певна частина для дезинфекцi? мiста й населення. Цебто: всiх провiдникiв, всi непевнi з якого-небудь погляду елементи, помiчених саботажникiв i так далi вивiшати по всьому Берлiну. Без нiякого рахунку. Хоч десять тисяч. Рештi населення да?ться три днi, щоб позносило все скло й одержало спецiальну .посвiдку. Через три днi всякого, хто не матиме тако? посвiдки, буде вбиватися на всякому мiсцi. Через п'ять днiв усе населення повинно вийти з мiста в призначену округу. На кордонi кожного будуть обшукувати i пропускати на очищену територiю. Там ставиться кожного на роботу й да?ться риж, зерно, м'ясо. Нiяких сонячних хлiбiв нi на хвилину! - А чим же годуватимуться тi, що вiддадуть стекла до переходу в округу? - Чим хочуть. Нехай голодують, здихають. Через п'ять днiв усе мiсто буде вiддане пiд газову дезинфекцiю. Нi одно? живо? iстоти тут не буде. Хто не здасть скла, лишиться трупом у мiстi. Отже, кузино, я прошу вас негайно зiбрати все, що ви хотiли б узяти з собою, i приготуватись до негайного вiд'?зду. Можливо, що ще цi?? ночi або завтра тут уже розгорнуться такi подi?, при яких вам не треба бути. Принцеса Елiза обережно, помалу сiда? на стiлець, не зводячи застиглих заокруглених очей iз порожевiлого вiд пiдняття лиця Георга. - Вибачте, Георгу, менi так болить голова, що я не можу ще схопити всього. Це рiшенець остаточний? - Остаточний i безповоротний. У палацi Мертенса засiда? Рада Армi?. Пiд ?? безпосереднiм доглядом i кермом буде всю нiч провадитись операцiя чищення. Я мушу бути там через годину. Я прошу вас, кузино, поспiшитися. До вiдома вашого додам, що в Америцi йдуть жорстокi бо? мiж сонце?стами й експедицiйною армi?ю Три мiста знищено до одно? люди ни. (Там не встигли захопити складiв збро?, i сонце?сти озбро?лись). На заходi ?вропи справа сто?ть теж критично Особливо в Парижi, де так само йде невтримний розклад армi?, хоча бо?а нема?. Прохають у нас якомога швидше прислати свiжi вiддiли. На нас уся надiя. Цi?? ночi рiша?ться доля планети. Принцеса Елiза не може сидiти. Ти душно, ?й млосно в хатi. Вона мусить хоч на десять хвилин вин i и в сад, отямитися, обдумати. - Кузино, я вас дуже прошу: обдумувати нема чого. Треба тiльки поспiшити А швидка ?зда на авто освiжить вас краще, нiж сад. Дозвольте вам помогти в збираннi речей! Нi, Елiза мусить усе-таки вийти в сад. ?й треба подумати. 11с так раптово, так кошмарно, так неймовiрно... Очi принца Георга сгають загостренi. - Кузино, ваше хвилювання надзвичайно мене диву?. Я вас не впiзнаю. Що тут неймовiрного, кошмарного? А то не кошмар, що пiвсвiту здичавiло? А ви не в кошмарi живете весь час? Слово честi, я вас не впiзнаю. Взимку ви були iнша. Ви тодi вмiли розрiзняти кошмар од лiкування. Принцеса Елiза, одначе, тягне з спинки фогеля чорну мережану шаль. Але, випустивши з рук i не пiдiймаючи, виходить iз кiмнати. Принц Георг, стиснувши щелепи, пiдхоплю? з пiдлоги шаль, перекида? ?? собi на руку й поспiша? за Елiзою. В саду темно й тепло-вогко. Небо беззоряне, темно-сiре. Солодким i нiжним духом попаху? з бузково? але?. Принц Георг обережно бере пiд руку принцесу Елiзу й мовчки веде ?? дорiжкою, нахиляючи голову пiд навислими вiтами. Раптом принц Георг почува?, як по руцi принцеси проходить чудний рух. Вiн поверта? до не? голову й бачигь повернене до нього лице з двома великими, темними в сiрiй пiвтьмi очима. - Що, Елiзо? Лице мовчки, неначе навiть злякано, зараз же вiдверта?ться, але в руцi все той самий якийсь внутрiшнiй рух чи напруження. Принц Георг непорозумiло дивиться на Елiзу, потiм поверта? голову направо й розумi?: в лабораторi? доктора Рудольфа свiтло. Та що ж це iаке, нарештi? Що за гайна тут хова?гьсн в зв'язку з цим проклятим калiкою? Принц Георг обережно зупиня? князiвну Елiзу i, не випускаючи руки, але прислухаючись пальцями до найменшого руху ?i, шепоче: - Бачте свiтло в лабораторi?, Елiзо? Елiза байдуже поверта? голову й м'яко, але твердо визволя? руку. (Ага!) - Бачу. А що таке? Який байдужий сухий голос, абсолютно нiчого цiкавого для не? в тому свiтлi нема?. - Ви не розумi?те, що цiкавого? Це, мабуть, доктор Штор вернувся? - О, не думаю! Може, панi Штор. Ага, вона не дума?. Тако? думки й треба було сподiватися. - А раптом доктор Штор? Його можна зразу арештувати. Це надзвичайно важно було б. Може, ми пройшли б тихенько повз лабораторiю, кузино? - Як хочете. Цiлковита iндиферентнiсть, навiть iз домiшкою втоми, (А рука ж явно дрижала!) Обо? мовчки й помалу посуваються але?ю. Принцеса Елiза йде з нахиленою головою в глибокiй задумi, байдужа i до лабораторi?, i до саду, i до принца Георга. I раптом принцовi Георговi ста? соромно: вона, нащадок старого королiвського роду, людина, для яко? змалку всякий нижчий за князя - iстота нижчо? раси, вона ма? щось спiльне а якимсь калiкуватим чоловiком, сином пролетаря та ще й слуги?! Та ще найшкiдливiшим мiкробом у тiй хоробi, яка нищить усе життя само? Елiзи?! Та ще й у такий момент, коли рiша?ться доля всi?? Нiмеччини, всього свiту?! Що за дикi, абсурднi думки! В лабораторi? ж свiтло все не гасне й не гасне. Що може робити в нiй так довго панi Штор, коли це вона там? От уже видно крiзь розчинене широке вшно полицi, шафи, iнструменти. Чиясь тiнь хистко походить по стiнi й зника?. Принц Георг зупиня?ться проти вiкна, пiдводиться навшпиньках i зазира? через кущi, водячи головою то вправо, то влiво. Принцеса Елiза теж зупиня?ться й байдуже чека?. Раптом принц Георг швидко присiда?, а у вiкнi з'явля?ться темний контур мужчини. Вiн якийсь мент сто?ть вепорушно, нiби вслухаючись у сад, потiм пiдносить руки до голови й загрiба? волосся назад. I зника? знову в глибинi кiмнати. Принц Георг робить принцесi знак рукою й навшпиньках, зiгвувшись, крадеться але?ю. Принцеса ж iде так само - повiльно, стомлена, байдужа. Принц Георг зупиня?ться, нахиля?ться до Елiзн й шепоче ?й коло самого лиця: - Я мушу побiгти зателефонувати Елленберговi. Такого випадку не можна випускати. Ми повиннi його захопити. Ви пiдете зi мною чи почека?те тут? Принцеса Елiза мляпо знизу? плечима. - Менi все одно. Тiльки чи встигне Елленберг при?хати? Напевне, Штор зараз вийде. I взагалi... такий момент. Вам же треба на засiдання Ради Армi?? Як хочете, розумi?ться. - Вибачте, Елiзо. Говорiть тихше. Це забере не бiльше, як пiвгодини-годину. Вони моментально будуть тут. - Як хочете. Телефонуйте. Тiльки швидко, коли так. Я буду тут слiдкувати. Принц Георг знову, без потреби вже зiгнувшись, навшпиньках бiжить але?ю. На руцi в нього висить шаль i плута?ться кiнцями мiж ногами. Вернуться та вiддати Елiзi? Вогко сьогоднi в саду. Зненацька якась сила круто зупиня? принца Георга. Вона ж нещиро говорила! Це не ?? мова, не ?? тон, голос, слова. "Вам же треба на засiдання... Такий момент". А сама через бiль голови в такий момент пiшла в сад. Принц Георг якийсь мент сто?ть на мiсцi, потiм сходить з але? й поза кущами, зiгнувшись i обережно ступаючи, прокрада?ться назад, до того мiсця, де покинув Елiзу. Але ?? там уже нема?. Правда, вона вся в темному, трудно ?? побачити в темнотi але?. Принц Георг крадеться далi, напружено витягаючи голову до але? й зiрко вдивляючись. Нема. Як вона могла так швидко зникнути? Значить, коли вона попереду, то мусила бiгти? Нi. Це абсурд - вона десь позаду, вiн не помiтив ??. Аж раптом принц Георг чу?, виразно чу? попереду, перед самою лабораторi?ю голос Елiзи. - Пане докторе! Пане докторе! Вона його кличе! Вона його кличе! Принц Георг, хижо зiгнувшись, м'яким бiгом бiжить понад але?ю на голос Елiзи. От вона - сiра пляма лиця. Темна постать iз лабораторi? поспiша? на голос. Штор уже бiля не?. Хоче щось сказати. Вона хапа? його за руку, заводить у тiнь, хова? вiд свiтла з лабораторi?! Принц Георг чу?, як на нього набiга? гаряча, скажена хвиля, слiпить очi, пiдхоплю? й кида? на двi постатi в але?. Хтось iз середини його кричить ревким горловим криком, вiд якого все тiло стриба? в екстазi лютi. Шторова незграбна постать шарпа?ться вбiк од Елiзи. Але принц Георг, пiдхопивши шаль в обидвi руки, накида? ?? як сiть на голову Штора, швидко обмоту? ??, ударом ноги по ногах збива? на землю й усiм тiлом пада? згори на голову. За собою вiн чу? жiночий верескливий скрик, шарпання за плечi, але цей скрик i шарпання жене на нього ще слiпучiшу, ще екстазнiшу хвилю лютi. Принц Георг впива?ться обома руками поверх шалi в горло Штора, душить, притиска? до землi, топче груди колiнами, харчить, стогне. Голова Штора спазматичне шарпа?ться, шия шалено випина?ться, все тiло, як велетенський черв'як, на який наступили, вигина?ться на всi боки, силку?ться повернутися грудьми до землi. I вмить колiна Георга сприскують iз грудей Штора, i груди моментально повертаються до землi, спина зараз же залiзно вигина?ться, пiдiйма? на собi принца Георга, випростову?ться й сильно струшу?. Але принц Георг висить на Шторi, вп'явшись руками в горло, не випускаючи нi на мить. Одначе вiн чу?, як залiзнi руки обхоплюють його круг спини, здушують огруддя з такою силою, що спиня?ться дихання, i руки випускають самi собою горло. I в ту саму мить залiзнi страшнi руки пiдiймають його догори, крутять у повiтрi, змахують ним... Але Штор, наступивши ногою на кiнець шалi, спотика?ться, i обидва тiла з м'яким гупом падають на землю. Тут вони люто зчiплюються в страшний клубок, совають ногами по жорствi, стогнуть, хропуть, корчаться. Принцеса Елiза вже не кричить, не шарпа? за плечi. З усi?? сили тиснучи собi руки, важ'ко, задихано дихаючи, наче сама б'ючись, перехилившись до страшного клубка, вона сто?ть i вся дрiбно-дрiбно тремтить. I раптом якийсь рвучкий рух у клубку. Над ним здiйма?ться голова доктора Рудольфа, обкутана шаллю. Тримаючи одною рукою за горло принца Георга, сидячи верхи й затиснувши зомлiле тiло мiж ногами, доктор Рудольф другою рукою судорожно зрива? з голови шаль. Зрива? й зараз же обмоту? нею голову, плечi й руки противника й мiцно зав'язу?. Напiвнепритомне, уткнуте лицем у пiсок тiло в'яло хилита?ться, й уже не хрипить, i не сопить. Доктор Рудольф схоплю?ться на ноги i, важко дихаючи, ослiплено, очманiло озира?ться. В ту саму мить принцеса Елiза кида?ться до нього, для чогось хапа? його за руки, тисне ?х, гладить, тремтить. I враз руки доктора Рудольфа з тою самою люттю обхоплюють ?? тiло, пiдiймають у повiтря, перегинають, притуляють до хрипко дихаючих грудей i хижо прожогом несуть у лабораторiю. Принцеса Елiза безгучно всерединi скрику? жахом i гострим диким щастям. Хтось iще другий кричить у нiй про безумство, про щось страшне, що десь тут ?, про щось, що треба зразу ж негайно зробити. Тiкати. Рада Армi?. Такий момент. Божевiлля. Але, коли б тут усi армi? всiх вiкiв зчепилися мiж собою в скаженiй борнi, коли iб небо над ?х головою зайнялося сiрчаною пожежею, коли б планета звалилася з довiчного шляху в чорну безодню всесвiту й запалала б, як смолоскип, принцеса Елiза не зробила б нi найменшого руху, щоб одiрвати сво? руки вiд цi?? пiтно? гарячо? ши?, вiд цього хижо, оскаженiло мчущого ?? тiла Згорiти, спопелiти, але не припинити нi на мить цього жахного, забиваючого дух, безгучного крику щастя! I сяйво над Берлiном так само, як пiвгодини тому, мирно й задумливо впира?ться вiялом у темно-сiру запону неба. I сад той самий, мирно шелесливий, спокiйно дихаючий нiжно-солодким духом бузку. I свiтло з лабораторi?, неначе нiчого не сталося, так само рiвно безшумно лежить на вiтах кущiв. Наче не сталося щойно величезного чуда, наче не вiдбулося в безумному крику щастя страшне та?нство. I хiба не кричуща, не дика неймовiрнiсть, що вони вже от бiжать але?ю, мало що не переступивши через замотане безживне тiло пiд кущами, сплiвшись руками, жадно торкаючись тiлом об тiло. Елiза на?жена всi?ю шерстю душi: рятувати тепер свою неймовiрнiсть, боронити тепер лазурями, зубами! При воротях повинен бути автомобiль принца Георга. Рудольф умi? правувати. Слабо. Добре, вона сама буде при стернi. Адресу салону зна? добре. ? авто! Шофер нетерпляче товчеться. - Це авто його свiтлостi? - Так. Iз ким маю честь... - Його свiтлiсть наказу? вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад. Шофер придивля?ться й поштиво вiдступа? набiк, низько вклонившись. - Пане докторе, сiдайте! Швидше! В лице б'? рiвна рiжуча струя нiчно? свiжостi; у вухах цмокають прожогом налiтаючi стовпи, дерева, кiоски; нсприкрше волосся розтрiпалося пасмами й телiпа?ться, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тiло, над устами ще чути колючi, пекучi слiди вусiв. I нiяка свiжiсть, нiякий вiтер не прохолодять, не здують цього горiння. Що ж це дi?ться?! Один iз нiчних снiв?! Але ще фантастичнiший, неймовiриiший, неправдоподiбнiший. Хочеться стати на весь зрiст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вiльним диким криком! Кiнець! Нема лубка! Господи, як здиву?ться Труда, миле, любе Страховище! "Елiзо, правда?!" Правда, Трудо, правда! А лiве плече, лiва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рiдне тепло тiла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очi, що, чу? вона, невiдривно, покiрно й владно лежать на ?? лицi. - Як слiд ми ?демо? I тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтрiпану голову з цiлованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розумi?ться, вiн не зна? дороги, не впiзна? вулицi. Та й як можна знати й розпiзнати що небудь у таку нiч? - Зда?ться, як слiд . Нi, щось... Так, так. Тепер направо. Авто iз шипучим рипом колiс по асфальтi заверта? праворуч, сильно нахиливши його тiло на плече. Перекинеться? Нi, тепер нiщо не смi? перекинутись! I все дурницi, всi окупацiйнi армi? з ?хнiм смертельним промiнням, газами, загрозами, сiрахiттями! - Тепер налiво. Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрiчнi, рiдкi екiпажi, знову перехиля?ться на лiвий бiк i влiта? в бiчну вулицю. Зовсiм же мирнi, тихi вулицi. Парочки, спiв iз вiкон, вiйськовi постатi. Вони нiчого не пiдозрюють, не вчувають. - Далеко ще? - Нi, зараз. Там, на лiвому боцi, залiзнi ворота. Ах, так, це тi самi ворота, що ще сьогоднi вона бачила Як це давно-давно було. Iндус, Iрма, болюча розмова з ним. Кошмар?! - А ми застанемо кого-небудь у салонi? - Повиннi застати. Вони звичайно всю нiч сидять. А глянути в очi все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як iз височенно? башти вниз. Дiйсно, вони сидять Рiзнокольорове притишене свiтло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркiт розмов iз виплюском срiблястого смiху, нiжно-рожевi вушка, бiло-ро жевi плечi, шоколаднi, кавовi, шафрановi обличчя. Але, як тiльки в дверях з'являються за зляканою Iрмою двi постатi з розкудовченим волоссям, iз чудним блиском в очах, з рiшучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змiта? дзюркiт, викида? на середину кiмнати рожевi вушка, шоколаднi лиця й збива? ?х круг двох посiатей у рiзнобарвну напружену купу. А Мертенс, помалу пiдвiвшись iз свого фотеля, вражено наставивши наперед банькатi молодi очi, не може рушитися далi. Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз'патлане, палаюче волосся на плечах i на лицi, топ самий п'яний, нахабний блиск у зелених очах, тi самi спухлi дигячi й безсоромнi губи! I принцеса Елiза? Оця рiшуча, хижо на?жена, важко дихаюча Марта Пожежа - принцеса Елiза, ота рiвновелична, безстрасно-холодна черниця?! I з доктором Штором?! "Негайно... Заходи... Попередити.." I Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слiд страшним змiстом звiстки. Елiза з Рудi?! Елiза з ними за Сонячну машину? Елiза в такому виглядi? Елiза з такими очима, з такими рухами! Це - Елiза, та сама, що ще сьогоднi була тут iз таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожiстю?! Шоколаднi, шафрановi, посiрiлi вiд тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий пiднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берлiна всiх сво?х! Повстання! Битися до смертi! Iндус, ухопивши обидвi руки Iрми в сво?, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в пiдняте до нього злякане личко. Шепоче, пита?, вимага?, просить А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено поверта?ться кришталевими тарiлями в бiк тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима А в блисковi ж тiм не тiльки тривога, не тiльки страх i рiшучiсть, а ще щось, щось страшнiше за всi страхiття Сукурамi й його Ради! Що ж це таке?! I це та сама принцеса, яка... - Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна! - План один - пiдняти армiю! Битись до смертi! Знищити проклятих! Величезний, кудлатий негр гарячкове застiба? гудзики френча, i баньки його очей моторошно переливаюгься синiм блиском Японцi ?х цiла купка, наставивши один на одного окуляри, дрiбно дрiбно дрiбо?яiь незрозумiлими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блiдо синi губи Елну й Рудольфа пообсiдали оголенi плечi, поблiдлi вушка, пороздиранi страхом очi, шарпають на всi боки питаннями, скриками Панове! На хвилину уваги! Голос такий чужий цьому хаосовi, такий спокiйно важкий серед палу тривоги, що всi обличчя зразу повертаюiься до ньою Мертенс! Колишнiй президент Мертенс! Той самий Мертенс! - Панове вiйськовi! Рiшучiсть i одважнiсть - найкраща зброя Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армi?. Це - найлегший план. ? у вас сила захопити палац? Не всi вiйськовi розумiють нiмецьку мову. Швидкий шепiт помiж собою. Тодi гиркаючий голос по-англiйському повторю? те саме. Негр Ну-шу-му-шу скида? головою, плечима, кулаками. - ?! У нас ?! Всi сонце?сти! Iндус швидко пiдходить до Мертенса й простяга? руку: - Прекрасний, вiрний план. Товаришi! Нас може врятувати смiливiсть i рiшучiсть. Нам треба взяти палац! - Палац охороня? свiтляна батарея. Нi з повiтря, нi вiд землi нема доступу! - Все одно! У нас теж найдуться свiтлянi батаре?. - Захопити ?хню батарею! - Та як же ?? захопити?! З-пiд землi, чи що?! Тут Мертенс раптом швидко пiдносить куцу руку. - Панове! Палацовiй вартi вiдомi пiдземнi ходи мого палацу? Нiхто не може на це нiчого сказати. Нiхто нiчого не чув про пiдземнi ходи. Японцi вiдбували варту при палацi, але про пiдземнi ходи нiчого не вiдомо. Може, особиста охорона Сукурамi зна? про не?. Але як ?х знайти, тi ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалi? I чи не поначинюванi вони газовими мiнами, якi знищать усякого, хто увiйде в тi ходи? Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в пiдлогу, не слухаючи суперечок. Потiм помалу пiдводить сiдла?те чоло, наставля? його на iндуса й спокiйно гирка?: - Я знаю ходи. Всi. Можу провести. На Марту Пожежу вiн не дивиться, але бачить ?? швидко повернене до нього палаюче волосся. Iндус дуже повiльно, поштиво вклоня?ться й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, iржавого кольору лице. - Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя .. - Небезпека скрiзь. Не в небезпецi рiч Ма?те досить вiрних людей? - Я хочу думати, що маю. - ?дьмо! Мертенс рiшуче поверта?ться й пряму? до виходу, важко й твердо пересгавляючи короткi ноги. На Марту Пожежу вiн усе ж таки не дивиться, але, порiвнявшися з нею, раптом зупиия?гься, простяга? руку й слабо, блiдо посмiха?ться. - Радий, принцесо, побачитись. При?мно вражений. Сподiваюсь iще побачитись. Принцеса Елiза сильно, мiцно стиска? руку, шарпнувши ?? так само, як колись Марта Вона ясно, з викликом якимсь дивиться на нього, хоче щось сказати, але не встига?: японцi, негр, якiсь iншi темнi обличчя пропихаються мiж ними, оточують Мертенса й iндуса й сердито, схвильовано вимагають сказати, що ж ?м робити. Не можуть же всi до пiдземних ходiв I взагалi треба розробити детальнiше план. А коли через пiдземнi ходи неможливо? Що тодi? - Стягати всi, якi ?, сили до палацу! Взяти центр! Робити над палацом демонстрацi?, притягати до себе увагу, постягати з палацу в повiтря й лоза палац усю варту. Зайняти в повiтрi всi пiдступи до палацу. - Але нашi вогнi? Якi нашi вогнi? - Жовто-зеленi. Вогнi Сонячно? машини! - Панове! Нема часу на деталi! По дорозi обговоримо - Панове! Не робити в мiстi зайво? тривоги Не викликати настороженостi противника. - Але треба попередити iншi салони! - Швидше, швидше! Метання тiл, судорожнi стиски рук, одвертi болючi доцiлунки, чогось шукання, скрики, здоровенний чорний кулак у iповiтрi. - Всi невiйськовi - попереджати салони, попереджати всякого вiйськового на вулицях, в будинках Швидше, панове, швидше! Елiза хапа? за одну руку доктора Рудольфа, за другу - Труду, що, нарештi, протиска?ться до не?, й тягне обох до виходу швидше, швидше попереджати - Елiзо! Елiзо!.. Ради бога, як це, Елiзо? - Потiм, потiм, Трудонько! Там, по дорозi! Швидше! В нас ? авто? - ?. - Вiддайте iншим i ?дьте з нами! Швидше! В саду в пiтьмi чути бурхливий, змiшаний iз рiзнотонних голосiв гомiн - то вiйськовi радяться Ах, що та Труда там так довго! Зелено-жовтою смугою розрiзу?ться тьма над садом, i смуга прожогом летить угору, гягнучи за собою темну масу лiтака Друга ракета свiтла, з темною довгастою гулею лiтака За ними третя Отак би звитися в небо! Ах, що ж та Труда! А вiн сидигь на старому мiсцi, все такий самий затихлий, все так само несмiло плечем шукаючи вiдповiдi ?? тiла. I ?? плече м'яко й сильно вiдповiда?. I бiльше нiчого не треба, нiяких слiв, мов, навiть мови очей. Аж ось нарештi летить миле Страховище. Прожогом вилiта? на авто, обнiма? за шию Елiзу, бурно цiлу? в лице, чоло, волосся. - Елiзо?! Це ж... Це ж... Значить, це Рудi?! Рудi?! Елiза пiдводить до не? вгору вогкi великi смiхотливi очi. - Та ви не Елiза! Я дивилась i не могла пiзнати. Рудi, в мене голова крутиться! Рудi ж теж мовчить, i його очi теж чудно й вогко блищать пiд свiтлом лiхтарiв. Авто злегка шарпа?ться, i Труда пада? на сидiння. - Трудо, ви показуйте дорогу. Просто? Назад? - Просто, просто! Труда не може сама сидiти ззаду. Вона схоплю?ться й примощу?ться збоку, тримаючись за плече Рудi - так ?й видно принаймнi хоч профiль Елiзи. Але не встига? вмоститись, як iзнову схоплю?ться й хапа? Елiзу за руку. - Стоп, стоп! Макс! Максе! Максе! На тротуарi помалу розвезеними кроками посува?ться висока постать. Зачувши крик, вона здивовано зупиня?ться й придивля?ться до авто - Ну, Максе! Що ж ви сто?те? Швидше! Але, пiдiйшовши вже до самого авто, Макс iзнову зупиня?ться - поруч iз Рудi при стернi сидить простоволоса, розкудовчена принцеса Елiза! Дивиться при цьому на нього й чудно, не то збентежено, не то лукаво, посмiха?ться. I Рудi мовчить I Труда трiумфуюче сто?ть i жде. Невже?! Але Труда перехиля?ться до нього, хапа? обома руками за плечi й тягне до авто: - Швидше, швидше, нема часу. В авто ж хапа? за голову й несамовито, збожеволiло цiлу?. Авто знову шарпа?ться, здiйма? вiтер i летить вулицею, ковтаючи все, що жене назустрiч. Макс ошелешено напiвлежить i дивиться в нахилене над ним лице Труди. Воно труситься вiд гону авто, кива? кучерями, хилита?ться то сюди, то туди й хапливо, гарячкове сипле на нього такими словами, вiд яких ошелешенiсть iще дужче наляга? на тiло Цiлий вулкан подiй за кiлька годин. - А тепер ми мусимо попередити всi салони, всiх вiйськових, яких зустрiнемо. А Мертенс, Максе, Мертенс! Вiн - герой! Максе, а Елiза?! Я нiчого не розумiю Абсолютно нiчого! Максе, як це могло?! Якби ти бачив ??! А Рудi, Рудi?! Максе! Ти що-небудь розумi?ш?! Макс раптом бурно скида?ться, хапа? голову Труди, переломлю? назад i надушу? довгим поцiлунком - вiн розумi?. Труда вигина?ться, вiдштовху?ться руками, крутить головою й нарештi затиха? I як затиха?, Макс випуска? ?? й вiдкида?ться назад. А авто жене, цмока?, вищить шинами; вiтер, як кiнським волосом, тягне по лицi; гривасто витяглось пасмо волосся з голови Елiзи. - Максе, ви збожеволiли?! - Може, i збожеволiв. I що тут дивного було б? - Максе, але що буде? Що буде? - Чорт його зна?! - Ти дума?ш, вони вiзьмуть палац? Я не вiрю. Вони всi такi розхристанi, ошелешенi I в тi пiдземнi ходи я не вiрю. Максе, треба закопуватися глибоко в землю, пiд льохи навiть. Тодi свiтло й газ не дiстануть Кита?ць казав. Але куди ж ми за?хали?! Елiзо, Елiзо! Праворуч! Назад! Елiза злякано зупиня? машину и озира?ться до Труди. - Назад! Ми про?хали. Авто заверта? назад, шарпа?ться i знову летить. Елiза ж знову напiвпримружу? очi вiд вiтру й од того, що його пальцi обережно просуваються мiж ?? тiлом i обiймають руку нижче лiктя. Так можна тепер мчатися всю нiч - i хай буде, що буде. - Елiзо, налiво! Налiво, Елiзо! - Ах, налiво? Зараз, зараз! Пальцi сполохано зсуваються з руки, i ста? видно порожню вулицю, самотнi лiхтарi, поснулi вiкна будинкiв. - Стоп! Тут! Макс i Труда iзстрибують i бiжать у дiм. Увесь перший поверх його жовтою щербиною горить на темнiм безживнiм фасадi. Тодi пальцi хапливо просуваються мiж тiлом, обнiмають руку, i рука нiжно притиску? ?х разом iз собою до тiла. I тепер так можна сидiти всю нiч - i хай буде, що буде. Але Макс i Труда вже бiжать (що вони там - одну секунду були?) i знову пальцi зсуваються. I знову скажено летить авто пустельними вулицями, зупиня?ться Макс i Труда вистрибують iз нього, зникають, вертаються. Вони щось говорять, говорить в i н, говорить i вона, але все, все, що вони всi говорять, таке нереальне, маленьке, блiде Реальне, велике тiльки те, що говорять пальцi, та те, що там десь говориться в небi над палацом Мертенса чи пiд ним у землi Що там? Що за свiтлянi пасма блискавками пролiтають он там у промiжжi домiв на темному нiчному обрi?? - Панове! ?дьмо до палацу Мертенса! Я не можу бiльше! - ?дьмо, ?дьмо! Пальцi сильно здушують руку - ?дьмо! А пасма свiтла, що ближче до палацу, стають щораз частiшi Вони прожогом летять, як метеори в темно-сiрiй височинi, зникають за будинками, вистрибують, стрiмголов падають униз. - Панове, там уже бiй! Там бiй! Елiзо, ради бога, швидше! Але авто вже й так гойда?ться, як колиска, вiд швидкостi, i вiтер рiже очi осокою. Вже виразнiшi й виразнiшi свiтлянi стьожки. Як велетенський серпантин, вони в'ються в густiй тьмi, гоняться одна за одною, сплiтаються. Авто вилiта? на Алею Вiдродження. Зараз палац. Раптом десь далеко розляга?ться велетенський вибух. Авто здрига?ться пiд рукою Елiзи, робить хисткий вимах убiк i, вирiвнявшись, притишу? ходу. Все небо над парком, над Алеею-Вiдродження свiтиться вiд рiзнокольорових стьожок. I ззаду ближчих видно темнi овальнi тiла повiтряних страховищ. Бiльшiсть руха?ться дуже помалу, поводячи велетенськими свiтляними вусами. Другi вище над ними швидко нишпорять, освiтлюючи одне одного. I тодi видно на мить блискучi металiчнi й склянi заброньованi тiла ?хнi з розчепiреними крилами. Елiза пiдводить авто пiд кошлату покрiвлю каштана й зупиня?,- далi ?хати небезпечно Згори ?х не видно, а звiдси видно все. А крiм того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тiла, включити, як ток, його тепло в сво? й з пiд затишку близькостi слiдкувати за тим, що вирiшу? там на небi долю тепла - щастя всiх. Дивний, незрозумiлий рух. Був вiн чи не був? Поразка чи перемога? Нi, перемога iнакше виглядала б, iнакше вiдчувало б небо ??. Знову вибух здалеку. Другий. Третiй. I щоразу велетенськi вiяла сяйва злiтають угору. - Що це?! Що воно?! - Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу. - Дивiться, дивiться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як iскри з паровоза вночi, прожогливою, шугливою згра?ю всi кидаються в один бiк Чого?! А звiдти, з боку вибухiв i сяйв, летить якась сяюча смуга, як розпалена штаба залiза Може, сонце?стський полк? Умить, як ударена молотом розпалена штаба, розлiта?ться вогневими бризками в обидва боки I вмить усi, одна за одною гаснуть Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму мить гасне й палацова зграя стьожок. Тiльки велетенськi страховища так само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи свiтляними вусами. Значить, тi погасили вогню. I тепер там, у тьмi, високо над землею, тихо крадуться, нишпорять, пiдповзають однi пiд одних. Труда не може сидiти спокiйно. Вона з усi?? сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всiм тiлом туди, в небо. Вмить пiд страховищами внизу (очевидно, в палацi) розляга?ться чудний гомiн, потiм щось страшно вибуха? раз за разом, блимаючи в небо таким свiтлом, що всi чотири обличчя за кожним разом вистрибують iз тьми. I виразно видно поширенi, неприродно блискучi очi. Серед страховищ ?здiйма?ться непокiйний рух, миготiння рiзнокольорових вогнiв, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як налетiлий на яму кiнь, одстрибують убiк, летять угору й гаснуть. Що таке?! - Дивiться, дивiться синiй промiнь, синiй промiнь! Знизу, з палацу, в небо вузьким вiялом увiткнулося пасмо синього свiтла Воно помалу, поволi руха?ться то в той бiк, то в другий I це легеньке повiвання синього вiяла змiта? з неба, як пушинки, велетенськi страховища. Але в той самий мент у чорнявi неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкi iскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу пiд ними громом розкочуються вибухи. - Вони вiдстрiлюються! Палац узято! Палац узято! Синiй вiник жвавiше лiта? по небу, кружля?, перелiта? вiд Iскри до iскри, гаса?, мете. Часом його синю смугу перерiзу? стрiмголов летюче, темне, з блиском i крилами тiло, падаючи вниз,збитий левiафан. У повiтрi чути якийсь гостросолоний дух. У носi крутить, щипа? за очi, виступа? слина. Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елiзу за руку й швидко поверта?ться до Труди й Макса. - Панове! Газ! Швидше звiдси! Елiза хапливо нахиля?ться до стерна, клаца?, авто здрига?ться, пнеться задом, м'яко поверта? носом i, ставши як слiд на дорогу, прожогом жене до мiста. А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дрiботливий гуркiт. Вiяло гаса? по небу. З бокiв з'являються счьожки, зникають, iскряться. На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бiгають, перебiгають iз мiсця на мiсце. Летiти вже вулицею не можна Комашня щохвилини зупиня? авто, видряпу?ться на нього, засипа? питаннями, жахно скрику?, обсипаеться, летить рятувати сво? комашинi подушечки. А замiсть обсипаних насипаються iншi. Небо вже почина? сiрiти. Контури будинкiв виступають угорi виразнiше, вогнi вулиць стають блiдiшi. Там же ста? все тихше й тихше й нарештi зовсiм затиха?. I нема? вже свiтляних блискавок, стьожок i вiяла. Кiнець. Але який?! Перемога чи.. Вмить iз того боку вiд палацу вилiта? широке пасмо свiтла. Воно помалу спокiйно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребiнь. Зубцi його часом черкають об шпилi й башти будинкiв, i тодi вони загораються на мент свiтлом i гаснуть. - Летять палити Берлiн!! А а-а1! Кишуща маса комашнi ураганом панiки розмiта?ться з вулицi на тротуари, впиха?ться виючими грудками в дверi, у вiкна, в найменшi щiлини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але ?хнiй крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарiв серед шуму прорвано? загати. А страшний гребiнь щораз ближче та ближче. Вже блима? вiдблиск його вогню на шибках вiкон, уже жовтiють стiни будинкiв угорi. От уже майже над головами, вже один бiк вулицi освiтлений, як од пожежi, другий - у косих тiнях. Але що то?! На свiтляних велетенських зубцях гребеня величезнi рамцi, а в тих рамцях якiсь чорнi лiтери. Так, дiйсно, лiтери! Нiмецькi! Читайте, читайте! "Сонце?сти! Вiта?мо з перемогою! Вороги Сонячно? машини в Нiмеччинi знищенi. Армiя з нами й вами! У французькiй експедицiйнiй армi? повстання. Перемога Сонячно? машини на всiй планетi. Слава Сонячнiй машинi! Каесем Експедицiйно? Армi? Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi" Благовiсний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребiнь просува?ться далi. Тiнi пересуваються, загораються новi шибки, гаснуть, жовтiють стiни, рухаються, сiрiють. А мiж стiнами, топчучи рухливi тiнi вiд гребеня, задравши голови в жарiюче небо ранку, реве, лопотить, ся? очима висипана знову iз щiлин комашня. - Слава!! Слава!! Слава Каесемовi! Ура! О-о! А-а! Юрба кишить, кипить, галасу? захватом. Труда задиха?ться вiд щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навiть за руку взяти Макса, не може крикнути. Елiза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, i пальцi ?? судорожно, з гострим болем уп'ялися в тiло Рудольфа. А доктор Рудольф чу?, як усе тiло його чудно опада?, слабне, звиса? на кiстках. Крик, плескiт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навiть бiль у руцi вiд пальцiв Елiзи ста? далекий. Як iз-пiд води вiн чу? безугавнi крики, чу?, як Макс i Труда теж щось кричать, як обнiмають його, вiн бачить перед собою великi, прекраснi, такi страшно знайомi йому зеленi очi, почува? на овойому лицi ослаблену посмiшку, чу? свiй далекий слабенький голос. Авто руха?ться, якiсь обличчя то вистрибують перед ним iз-пiд авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очi, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку. Але, замiсть того, вода над ним потроху розсува?ться, звуки стають виразнiшi, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорi над вулицями фiалкову червонiсть на згустках хмар i латки густо-синього неба. Авто руха?ться вже швидко посеред вулицi. По тротуарах тi самi обличчя, що стрибали на авто, вони iз спiвами, з криками, з дикими пiдскоками безладно товчуться. Вони вже забули всi крики й пiдскоки жаху, вони вже почувають сво? ноги на порозi землi обiцяно?, з дитячою щирiстю вiрячи в той мент, що на шляху до цi?? вiчно прагнено? землi не буде вже перешкод i пiдскакуючi ноги ?хнi не спотикатимуться вже об них. Рудольф поверта? голову направо й зразу натика?ться на пильнi, трошки тривожнi зеленi очi. Вони не сахаються його очей, не вiдстрибують, як увесь час, а питають знепоко?нi, любовнi. I такi зворушливо стомленi! Доктор Рудольф у вiдповiдь ?м обiйма? пальцями руку й сильно притиска? ?? до свого тiла. I тодi тривога й непокiй, як чорнi мухи, спурхують iз зелених очей, очi скрикують щастям, авто вiд того крику стриба? вперед, рявка? рiжком, розкида? грудками на тротуари злякану комашню. I вмить упира?ться в юрбу й зупиня?ться. Площа. Рухлива поверхня голiв, потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплiтанi з гуком бубнiв, свистом флейт, бреньканням струн. З одного кiнця раптом трiскотить крик i лопотiння оплескiв. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось бiло-жовте. - Уррра-а! Урра-аi Слава Армi?! Слава! Ага, то на руках носять солдатiв. Злiва зовсiм близько теж вибуха? той самий крик i лопiт. На головах, на руках юрби,смiшно подригуючи ногами i якось спiднизу блискаючи широким ротом, повним двох бiлих гребiнц?в зубiв, регочеться кучерява чорна голова негра - Слава! Слава!! Про?хати неможливо нi в той бiк, нi в другий, нi вперед, нi назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морi голiв. У глибинi палацу сто?ть величезна бронзова постать Бiсмарка. В руку ?й знову встромлено зелено-золотий прапор, i Бiсмарк залiзно, велично благословля? ним сво?х нащадкiв. Юрба нетерпеливиться й задира? голови до неба - хутко зiйде сонце. Зараз жовто-чорнi визвольники будуть частуватися сонячним хлiбом. Прилюдно, вiльно, урочисто. Труда в захватi ста? на авто й задира? голову до неба: зараз, зараз буде! Макс же радить стати навшпиньки - тодi вона зможе зазирнути через будинки до обрiю. Але Труда не може, ну не може так непорушне чекати. В не? темнi синцi iпiд очима, губи пошерхли, очi тьмяно й п'яно блищать бронзою. - Елiзо! Я не можу!.. Я вся горю вiд цi?? ночi, вiд усього цього Я ж нiчого й досi не розумiю. Елiзо! Ну, повернiться зовсiм сюди! Повернiться, я хочу бачити ваше лице! Елiза тихо поверта? лице i вгору дивиться на Труду тихо сяючими, мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице - дитяче-дитяче!!) - Рудi! Повернiться й ви. Повернiться до Елiзи. Ну, Рудi! Рудi поверта? теж голову й з усмiхом пiдводить також очi до Страховища Воно ж пильно, схилившись, розгляда? ?х. - Елiзо! Я все ж таки не розумiю. Нiчого не розумiю. I не вiрю. Поцiлуйте Рудi! Обидва обличчя одночасно швидко вiдхиляються - здурiло Страховище. - Ну, Елiзо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднiшнього ранку. Ви ж дивiться, яке свято! Зараз сонце зiйде. Елiзо! Ну, тут, прилюдно, одверто, з усi?? сили. Поцiлуйте. Дайте доказ усiм1 Ви дивiться - на вас i на Рудi всi вже дивляться Ану! Доктор Рудольф знову поверта?ться до Страховища, почервонiлий, смiшний, засоромлений, сердитий i милий. - Трудо, я вас дуже прошу... Не треба. Але тут раптом червона, палаюча розтрiпаними пасмами голова Елiзи швидко поверта?ться, скида? чудними серйозними очима вгору на Труду, перестрибу? ними на зверненi до них голови цiкавих, нахиля?ться, двi руки ?? беруть руку Рудольфа й пiдносять до ?? уст. Рука Рудольфа злякано, замiшано шарпа?ться, але уста Елiзинi притиснулись до не? довгим поцiлунком i тримають. Потiм червона голова пiдводиться й знову дивиться на юрбу й на затихле, не то вражене, не то пройняте поштивiстю лице Труди. А яо юрбi спочатку шарудить шепiт: "Рудольф Штор... Рудольф Штор, Рудольф Штор!", потiм переходить у гомiн, лиця повертаються до авто, наставляючи в одну точку бiноклi очей, не вiдриваються, тягнуться. I коли червона голова перед ними схиля?ться до руки й застига? в поцiлунку, очi юрби застигають так само, як Трудиш. А коли червона голова пiдводиться й обводить лиця серйозним i сяючим поглядом, вони здригаються одним рухом i вибухають. - Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi? Слава! А-а! А-а!) Крик помалу, зигзагами, як по запаленому шнурку, перебiга? всi?ю площею, запалю? всi голови, здiймаь величезний вибух оплескiв, вигукiв, натовпу. Рудольф Штор уже сто?ть на ногах i кива? головою на всi боки. А всерединi прикушу? посмiшку: iдола спiймано! Потiк тiл пiдхоплю? iдола разом з авто i везе його трiумфальним походом. Iз-за будинкiв на сиво-молочнi хмарини, на пухкi кучерi землi тепло лягають рожево-золотi благословляючi пальцi Велико? Матерi. Берлiн - 1922. Равен - 1924.