й повернувся наче з-пiд землi. - Нема? - пита? мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала. - Нема, - одказав. Ще шукали, ще питали - не чутно нiде, нiде нема ??, як у воду впала. - Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? - раз у раз говорить мати. - Може, тепер у великiй пригодi, може... Батько нiчого свого не каже... Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспоко?ться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо;живляли; усякi ?? пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог ?й у всьому допоможе i на добре виведе. Говоримо, було, iз мамою та згаду?мо, - батько слуха?, - бровою не здвигне... Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться. Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся. Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочу?мо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому - батько ?де питати - об'?жджа? округи шукаючи. Прочу?мо, що десь мерлу знайдено - ?де батько на не? подивитися; чи утоплену понято - ?де батько ?? побачити. Певностi дожида?мо - плачемо; дозна?мось, що не вона - дяку?мо, радi - i знов плачемо та суму?мо, що ?? слiд запав. Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала. - А пощо то? - пита того дяка, що за нами прийшов. - Коли зна?те, скажiть нам, голубчику! - Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, - одкаже дяк. Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, - i голiвка його була така малесечка, як зернятко. Приходять батько й мати до священика, вiн ?м каже: - Дитина ваша жива. - Господи боже мiй добрий! Розказу? тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Ки?вом десь, i оте? лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в не?, що родителiв ма? заможних, то нехай родителi оджалують ?й дещо на прожиття, бо вселилася вона у ?х в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували ?й щомога; а ще нехай родителi не заборонять ?й спасенiя, бо се тяжкий грiх ?м буде, i нехай присилають дочцi сво? благословенi?. "Молимося боговi, - пишуть, - а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки". - Пишiть дочцi благословенi?, - каже священик, - не спортеся, не вiдмагайтесь - все рiвно ?? не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде. - Не вернеться вже? - пита мати та плаче. - Нiколи вже не можна? - Авжеж, - одказу? священик: - пишiть благословенi?. - Хай же ?? бог благословить, мою дитину! - промовила мати, - хай бог ?? благословить! А батько сто?ть - не говорить. - То й добре, - хвалить священик, поглядаючи на батька, - я так i напишу, що батько й мати благословляють... - Нi, - озвавсь тодi батько, - за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю. - Як же? Та се грiх тобi великий! - страха? священик. Батько знов нiчого не говорить. - Годi, годi вже! - вмовля? священик. Батько усе нiчого не говорить. - Напишу, що батько й мати благословляють. - Нi, батюшка, батько не благословить нiколи - се напишiть, коли хочете, - правда буде. Щасливо! Уклонився та й додому побравсь. Мати не просить, не озива?ться - тiльки плаче та тужить. - Що ж се таке? - говорить священик до матерi. - Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту? Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, - зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi. - Це добре, - каже священик, - колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила... А тут люди прочули, iдуть - радiють - до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив". Мати до усiх озива?ться то жалем сво?м, слiзьми, то исловом, - батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". - "В мене нема дочки", -одмовив. "Ваша дочка черниця". - "В мене нема дочки", - знов одмовив. Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дяку? Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб ?? не забували. - Як же ?й там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? - се мати питалася. А священик каже: - Авжеж! А дяк: - Хто се знати може? Вона там, а ми тут. Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивi?; на високому чолi .морщина у всю довж лягла, глибока та понура. XV По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днi? ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давн? - й смутують. Прийде i Пилипиха... Була i в не? своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу ??, прийде було, сяде вище усiх, погляда?, наче судить судом, i розказу?: - Моя Маруся в'яне. Нiчого ?й не мило. Вбира?ться не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже ?й... Тепер свата? Похиленко -."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, - i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки... Я його не знаю i не кохаю, i не буду... Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав'язати!" Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене дума?ш при мо?й старостi покинути? "Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не покину"... - Може, кого любить та бо?ться признатись, - говорить мати, - може, якого сироту вбогого покохала. - Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? - "Нiхто мене з ума, з розуму не зводить". Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток сво?х... - А що, Марусе, голубко, - було кажу ?й, - що се у свiтi робиться? Вона осмiхнеться менi. - Як ти живеш, Марусе? - питаю. -Чи усе любиш так само? - Так само, - одкаже. - Може, вiн хутко ожениться - його мати усе плаче: оженись та оженись... хвалилася, що обiщавсь: оженюся... - Нехай йому добре буде! Нехай щасливо! Такеньки було i розмовля? зо мною, часом спiва?, ласкава та ввiчлива. Чайченко знов мiж нашу челядь уявився... Такий самий хороший, може, ще кращий... бо як хороший та любий поболiе або потерпить, мiцнiй до його дурне серце приляга?... Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить i знов нiкого не коха?... Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь шинкарем. Маруся бачить його... Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очi - хто б пiзнав, що коха? його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн бувати... - Отсе ти рум'янi?ш, - кажу. - А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду - нехай побачить мене рум'яну. - А чого все ти смутная? - Невесело, Химо. - Ти усе ?м печалишся, - а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим, живеться! - Йому не добре! - вимовить i на лицi побiлi?. Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, - коли Чайчиха й каже вдовi: - Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь послав! А Пилипиха каже: - В'яне моя МарусяI - Та ?й, зда?ться, трохи получчало: буде здорова! - Не кажiть - получчало: вона в'яне! - Мiй Якiв - добрий парубок, - знов Чайчиха говорить, - я таки йому од господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! - "Добре, моя мати, - одкаже, - одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!" Нащо ж менi кращо? питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко, кажiть менi до вас старости слати! - Моя Маруся не схоче, - я силувати не хочу. - Та хоч поспитайте ??, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати чу?мо з Марусею. I чу?мо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як вийшла до садка i кличе Марусю. Маруся тодi устала од шитва свого, йде... Я ?? за руку: - Марусе! От диво! - Яке диво, Химо? Увiйшла у хату. - Марусе! - пита ?? мати, - Чи ти пiдеш за Чайченка за Якова? - Пiду, - одмовила. Пилипиха аж руки зняла угору, - здивувалася. Чайчиха радi? так, боже мiй добрий! Усiх обнiма?, цiлу?, плаче та дяку?. I мати вiта?, добрить, а смутнiш ?й, мабуть, стало, - мабуть, згадалося... - Се ти менi коришся, дочко, чи по сво?й любовi за його йдеш? - пита Пилипиха. - По сво?й любовi, мамо. - Давно се ти його любиш? - Як його знаю, мамо. Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила: - Я не бороню тобi, дочко! Почали умовлятися та почали радитись... почалося за вiно, за весiлля... Заручили ?х. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до не? привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий... Вона була спокiйна та ясна... Став вiн до не? ходити щовечора.. Iде до не? - не спiшиться; проща?ться з нею - не забариться... - Марусе! - говорю. - Отсе ти за його замiж iдеш - чи ж тобi не приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню? - Знаю, - каже, - що вiн мене не коха?; се я давно i добре знаю, - та вiн мене i не цура?ться. Вiн до мене приходить, говорить... Я його розважатиму, я йому догоджатиму, - веселiш йому у хатi буде зо мною, як тепер самiтному. - Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась! - По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi мо? серце чу?, що лучче... XVI Повiнчали ?х восени. Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, - а не помага?ться... Почала я тодi частiш до Марусi ходити - легше наче менi стало... Одно, що Маруся була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз собою? Почала я до них учащати. I було як не прийдеш до ?х - сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже вже порядно, - от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з комори, що там!" - "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш, живуть вони, як сво?, i все у ?х вкупi: болещi i радощi, думки i гадки, варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить - докаже... А молодi Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи той пiднiметься, другий уступа? геть, мiсце да?, - доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, - вiн до не?, як зять до тещi. Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала. - Як бог милу?? - пита було в не? мати. - Сама живу, - одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в свiтi. Ходить до дочки, i завидно ?й бачити, що там без не? своя сiм'я. - А що, як дiтки вашi? - спита?мо. - Була у ?х в гостинi, то усе гаразд. - Свекруха вашу Марусю дуже любить, - як свою рiдну дитину. - Маруся годить свекрусi, як менi годила... З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати. - Мiй зять, - говорить було, як от кажуть: "далекий повiт". - Оте? в вас тепереньки дво? дiток: i дочка й син, - дума? хто улестить кажучи. - В мене одна рiдна дитина! Як вже стара Чайчиха ?? шанувала, як вже годила ?й - в не? наче i очi й вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипля?, - дума, за що ласки одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до ?х у хату - вона тихенько з хати, - десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона попроща?ться, тодi i увiйду - не можу ?й докучати собою, не хочу собою ?? гнiвити - бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се ?? дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!" Стара не довго ще пожила: на другий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й болiла. Як ?? поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тiльки на нiч, а коли, то й ночу? у дочки. Дивитися веселiш стала. Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тiльки навiду?ться; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту рiдку хвилину, як посидить дома... Куди вiн усе поспiша?ться? Чого вiн, як на жаринi? Чи все те бачила Маруся... Чого вже не догледишся, як коха?ш! Маруся нiкому не казала - я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мо? тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у сво?й хатi. Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурнiша - важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн з дому часто одгоджа?ться, а там завважила, як його дожида? Маруся, як устрiч йому виходить... По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смуту?, а йде - вибира?ться з господи - то й очi блищать... XVII Як iти од нашо? слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивi?, побiлi?, пожовкне та й тодi ще живе, - аж лихо! Так i той Гершко жив-жив... а тут разом i вмер. От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, - багатир, славили люди, сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею. Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнiв iзо два не виходить з сво?? хати i кроку нiкуди, - не бува? i Маруся в не?... - А що се ви усе дома? - пита?мо. - Як же господь милу?? - Спасибi, добре. - Ви вже давненько у дiток не були у сво?х, - чи вони здоровенькi? Чому Маруся не бува?? - В не? дитина нездужа?. - Та як же вона, молоденька, без вас там запомага?ться? - Нехай сама собi живе, - промовила Пилипиха. - Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе - його божа воля, а вас господь милу?, то й шануйтеся! - Яв сво?? дитини нi за що... Вона мене не шану?, не поважа?! Вона мене замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка... Чи зроду вони кохали ??, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн ?? не кохав - хотiла за його, а тепер вiн до iншо? ходить. - Та, може, се неправда... - Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його дожида?, стрiча?, а вiн мимо йде - чи гляне; я стала назирати. От i дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п'? нишком. Кажу Марусi: "Чи ти зна?ш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?" Вона зблiдла як крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю ?й, скажи йому". - "Як я його маю не пускати, - одмовля? тодi: - може, йому дiло яке..." "Скажи йому", - наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн пiшов. Я ?? докоряла - вона стояла передо мною та мовчала. "А ти вiри, кажу, материному розуму не ймеш?" Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до шинку доходжу побачити на сво? очi й при людях, - може, дочка вiри пойме тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь сто?ть: чую, розмовля? з кимсь мiй зять - його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся - сидить пiд яблунею молодиця: рукава в не? за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi; слуха?, що мiй зять говорить, i смi?ться. А зять мiй до не? такi речi промовля?: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навiки - нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово тво?, нехай i неласкаве, почую... А вчора, - каже, - вчора i позавчора я усю нiч пiд цi?ю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А вона йому: "Твоя жiнка молода, що каже, як не дню?ш, не ночу?ш дома?" - й смi?ться. "Нiчого", - одмовив ?й (правду одмовив!). "Як нiчого? Чи вона ж тебе не любить?" - "Не знаю". - "А чому ж ти в не? не поспита?ш за се? га?" Голосно засмiялася. "Ой, чоловiк мiй почу?!" - схопилася з мiсця, поцiлувала, як вразила, i зникла. Вiн кликав - рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що, чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi судився, тебе ?м бог скарав". - "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога гнiвите!" - менi дорiка? дочка моя! Тодi я усе ?й розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?" - "А тобi лучче, як дурять, любити?" - "Вiн мене не обманю?". - "То ще вiри не ймеш менi?" - "Я його нiколи не питала об сьому, чи мене любить". - "Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти його не коха?ш, чи що?" - "Кохаю..." Спориться та змага?ться iзо мною... Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно... Повернувся вiн, а моя дочка iде навпроти його, дверi розчиня?, як батьковi шановному, як чоловiковi любому... "Як вже ти уваги на себе не ма?ш, - кажу, - то я свого зятя спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?". Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: "Годi, мамо! Се ми вже мiж собою розпита?мось, а вам вже час спочити, коли ласка". Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому пiшла. Не була з того часу у ?х i не буду. - А унучечка ваша дуже слаба? - Не велика там слабiсть, та велике побивання. - Журяться вони дуже? - Хто вони? Та зять мiй чи й зна?, що дитина нездужа? - вiн не пита? i не дивиться. - Не вiдрiкайтесь дiток, любко, - просить вже мати Пилипиху, - не вiдрiкайтеся втiхи сво??! - Я сама собi раду раджу, - одкаже на те Пилипиха. - Подаруйте вже дочцi сво?й: вона ж його дуже так любить, Якова! - говорить мати. - I я ?? дуже люблю, - одказала Пилппиха. - Хоч я вже одвiдаю Марусю, - кажу матерi та й пiшла до не?. Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою дитинку. - Боже поможи, Марусю! - вiтаю ??. - Спасибi. Сiдай, Химо. - А що дитинцi? Вона глянула на дитинку й одмовила! - Терпить малесеньке. - Була у нас твоя мати, Марусю, - кажу. - Яка вона була? Що говорила? - Не хоче до тебе ходити; казала: не буду. - Смутно менi те! - промовила Маруся. Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала. Почали ми тиху розмову - згадування. Згадали наш? забавки давнi дитячi, - пригадали й дiвочi безсумнi? часи... Не зводячи очей з дитинки сво??, Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке. Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно - вiн не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне - прислуха?ться пильно; стихне усе знов i нема нiкого, - вона не зiтхне навiть, знов дожида?... Я й пiшла так - не бачила його, - не повернувся при менi. "Скажи матусi мо?й, що прийду до не?, як моя дитинка iрохи одужа?", - просила мене Маруся прощаючись. А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до не? усiх знатниць i лiкарок, - зда?ться, нiкому не впiзналася ?? недуга - яка була. В не? нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили сво?? - i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура. Маруся при?хала з дитинкою - дитинка ще не зовсiм одужала, - усе ще квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивля?ться. Вона не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло не?, як Маруся не годила ?й, - не пригорнулася вже мати до не? нiколи; нiколи не всмiхнулася ласкаво до само? смертi сво??. Що було Маруся просить: - Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дба?те о здоров'я сво?? - Вона не прийма нiчого того. I останн? слово ?? було: "Лучче, мовляла, ображеному вмерти, нiж так на свiтi жити". - I вмерла. XVIII Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло; як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, - ми ж усе жили сво?ю старою тугою. Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матi? усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком сво?м: "Здорова, - напише, - живу, богу молюся за сво? грiхи i за вашi". Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи, скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що вiн у не? пiд тином шинковим дню? й ночу?, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного ка язицi, - вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, - от i поговiр став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I жалiбницi, i порадницi образилися, - покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Нiхто й одвiдати не одвiда?. Тiльки й ходили до не?, що мати да я; ми - частенько. Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, - се було у свято, - аж дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочу?ться. Гостi в не? якiсь? Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi - молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я ?? зараз пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та веселу. Тiльки отi брови ?? високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на чолi бiлому чорнiли, - щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував злими очима сво?ми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в не? i питаю: - Хто се в вас, Марусе? - Шинкар iз жiнкою. - Чи давно се ходять вони до вас? - Се уперше прийшли сьогоднi. - Як се здумали вони? -Та шинкар схотiв неодмiнне до нас. - Чого то? - Каже, мене забачити. - А ти ж до ?х пiдеш? - Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже. Спокiйна собi, люба - от наче вона без жодно? думки важко? по квiтчастому полю проходжа? вечором тихим та теплим. Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав на його - неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного його ока... Шинкарка '^j усе всмiхалася. - Нащо п'?ш багато, не пий! -озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за чаркою випивав). - Чому не пити менi? Уп'юся - мене люба жiнка доведе до господи. - А як не схочу? - задзвенiла вона жартуючи. - Не схочеш? - каже, а сам ?? мiря? поглядом - яка. - Або ж хто тебе запита?, чи хочеш? Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорю?, пита?, часту? - не звiв очей шинкар з Чайченка, - аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, - тодi шинкар очi в землю врив. - Хутко у вас празник, - говорить Маруся до шинкаря, - гостей же до вас, гостей! - Дякувати, мене добрi люди не забувають! - одкаже шинкар. - Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, - то прихильному приятелевi мило подивитися на мою кралю! Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась. - А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? - пита знов Маруся. - Пом'янiть його душу, шановна хазя?чко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись... а вiн втопився. - Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина! - Чого - бiдна! Вона у розкошах тепер, ?й ще покращало у свiтi... Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а хiба вже вкупцi з коханкою! Схиливсь до сво?? жiнки, оком iскрить. - Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! - додав. Сумно стало. Мова не мовилася. Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив ?? за руку: - Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! - Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, - засмiялась йому шинкарка: - чи ти мене загубити бо?шся, як тую голочку? - Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! - вiдказав ?й. I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула: - Бувайте здоровi! - Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, - казали, - що став шинкар свою жiнку зневажати - вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився - мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони - така буча збилася, що ледве розняли ?х. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, - каже, - у шинок бiльше!" А Чайченко кричить: "Чому?" - "Не приходь у шинок!" - знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" - "А то прийди", - промовив шинкар. Люди вже ?х розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв... Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто. Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе? - Чоловiк нездужа, - смутно вона менi одказала. - Коли се вiн занедужав? - Та вже три днi. I не ?сть, i не п'?. А вже по тiй сварцi три днi вийшло. - Та де ж вiн? - Лежить у кiмнатi. А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася - кинулась до його. - Хто се до нас прийшов? - пита?. - Се Хима прийшла мене одвiдати. Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла. Я тодi ?й говорю: - Марусе, чи зна?ш ти, що позавчора було? - Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! "Чу?ш - не приходь, бороню тобi, - крикнула на Якова, - в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок ?де, що до приятеля ?де - не йми вiри, не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре! Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось! - Жаль, - кажу, - жаль, та не вернеться! - Чого жаль? - спитала Маруся. - Життя молодого, вiку загубленого дарма - чи я ж вже тобi не казала, чого жалко? - Менi не жаль нiчого, - говорить. Знов змовкли - сидимо... Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькi?, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблиску?. - Куди тепер пiдеш у негоду таку, - каже Маруся, - заночуй у мене. А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер. - Добре, зостануся, - заночую в тебе. - I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, - зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав ??, спитав, хто в хатi в не?, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш ?? кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" - "Нема нiкого". - "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, - вiдчини!" Вона одчинить - нема. Трошки згодом знов ?? шле: "Пiд ворiтьми хтось сто?ть", то: "Пiд вiкном хтось добува?ться". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала - нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну. Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом... Ha свiтаннi, чу?мо, стукають тихенько, там мiцнiш, - Маруся вибiгла, я за нею. "Хутче, скорiш!" - гукав нам услiд Чайченко... Одчиня?мо ворота, а пiд ворiтьми шинкар. - Здоровi були! - до Марусi. - А де ваш чоловiк? - Дома. - Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн. - Вiн нездужа?, лежить. - Не можна й подивитись на його? - Нездужа?. Нащо ее вам так конче його треба? - Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужа?, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо! Швидко пiшов, швидко. Маруся розказу? чоловiку, - не да? сво?м питанням промовляти ?й. Велiв ?й ще та ще розказувати. Вона розказувала. XIX Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з кра?чку рожево зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу - жiнок бачу тут i бачу - ще ?х бiжить дорогами; бачу, дверi збитi? виносять з шинку... "Що то таке?" - питаю людей. "Шинкар з жiнкою забився". Почали менi усе розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обо? на долiвцi лежали, сполощенi кров'ю. В не? нiж у персях великий стримiв; руками вона його як стиснула за шию, так i замерли руки - впились. Сорочки на ?х порванi, подранi, намисто ?? розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, - бо не було на йому нiяко? порази, й лежав вiн зчорнiвши, - вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як прийшли чоловiки до шинку - зачинено; почали стукати - не вiдчиняють. Надiйшли ще люди, бачать - щось непевно - вибили дверi, а вони обо? лежать... Я метчiй до Марусi... - Боже мiй правий! - промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить: - Хто прийшов до нас? - Лихо сталося, - кажу голосно. - Яке лихо? - Забився шинкар з жiнкою. Тихо... Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий: - Що, що? - пита?ться, - сам шапку хапа?, свиту на себе вдяга. Маруся бiля його. - Правда сьому? - запитав вiн Марусi. - Правда, - промовила Маруся. - Я на сво? очi обох бачила, - говорю йому. - Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! - заговорила Маруся. - Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко! Просить ??, як дитина маленька. Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий, замлiлий. Повернулася вона. "Правда", - каже. Став Чайченко плакати дуже. Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше - тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по тро?, по дво? ?х позирають з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по Чайченка - ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без пам'ятi сливе був вiн. Не вважають - беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумнi, чуднi... Вкинули його у темну комору, зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його... Вона до нас дiток сво?х завела - покинула, а сама зновтаки пiшла туди до його. - Не пустять, Марусе! - кажемо ?й. - Я ближче буду до його. - Пiшла. Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж добро? ради не послухали... тодi й ?м вiльний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий... Вiн радив усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не казав нiчого, - дожидав: цiлий день сто?ть на порозi, руки в кишенях, на ши? червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, - сто?ть та свистить - якусь жовнiрську ходу висвищуе. Хiба чай iспива?, то перестане, а випив самовар чаю - знов на порозi, знов свище... Подякувала Маруся - ?? пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дяку?, - стали ?? пускати щодня. Сидiв Чайченко тиждень ще, - вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар... "Отсе добрая жона", - хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його... Вже суд вибирався з нашого села ви?здити на завтра, вже Чайченка випустили, - коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка "сво?м ворогом" i казав, "що тiсно ?м обом у свiтi жити". Знов суд судити почав; знов питання - Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi повезли його у мiсто, посадили в острозi. Маруся за ним пiшла. - Прощавай, - каже менi, - спродай усе, пересилай грошi. - Марусе, - говорить ?й мати, - усе ти спроду?ш, а в тебе дiтки... - Я знаю... я не забуваю. Попрощалася з нами, дiток пригорнула, - пiшла, ?? до острогу не впускають. - Мiй чоловiк там, - доводить вона усiм. - Твiй чоловiк повинувачений - йому там i сидiти, - тобi не можна. - I я винна. - У чому винна ти? - Винна й я, коли вiн винний. - Годi! Iди геть собi! - кажуть ?й, жалiючи. Вона не йде. - Що ж ти призна?шся, що винна ти? - питають в не? знов. - Винна. Казали ?й руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки ?х випустили. Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!" Маруся не одмiнилася - тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка. А я ще, стрiчаючи ??, дивуюся, що вона краси сво?? не стратила: тi ж очi, чоло теж, - коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забiлiла. Оселилися вони знов у сво?й хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло - усе вже спродане було... Дiтки гомонять самi однi, i вже така ?м утiшка з того, як горобцi прилетять - зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи. Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став дуже. Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, - десь сильно в його голова болiла... Другого разу бачила - вiн спав... Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мо?, мислi! До кого ж ви прийшли?" - сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, - не буде вже мо?? любовi". XX Мене сватало два женихи... Еге ж! Згаду?ться менi часто чоловiк Палiй, що як в його дитина втопилась, хата згорiла, - вiн iшов улицею та весiлля забачив i каже: "А тi люди ще женяться!" Згадувався менi чоловiк Палiй... Сватало ж дво?. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний - я не пiшла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити - не схотiла робачком стати... Вiн пожурився за мною та з iншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося ?й для свого сина, чепурного, сироту брати, - вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний - вiн i любив якось, наче бився. Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об не? не говорив, та вже й нi об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря одцуралася, - вiн усiх за те вiдцурався людей: i сво?х рiдних, i чужих. I вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не при?де вона з батьком попрощатись. Написав священик, i грошi ?й послали. Тяжко було одного дня батьковi дуже, - мати сидiла бiля його та й каже: - Друже мiй! Дитина наша при?де до нас. Вiн разом пiдвiвся сам, дивиться на не?. Мати знов каже: - Катря до нас при?де. Дожидали Катрi - Катрi не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав - як дожидав! I мертвiв, i оживав. Анi слова нiколи не промовив - чому не ?де, чи буде - анi одного! Тiльки звечора казав: "я помру завтра". На завтра i вмер вiн. Як поховали його, то в кiлька днiв лист од Катрi прийшов, що, пише, "молитимуся за батька мого душу, а грошi, що менi присланi, на церкву божу вiддала, - будуть поминать, будуть грiхи iзбирать..." Знов жилося... Була в нас у слободi бублечниця, а в не? наймичка - велика, чорнява дiвчина, роботяща, а вже непотороча така, як рiдко, - то, було, стрiнешся iз нею, пита?ш: "Що робили ви?" - "Воду носили, бублики пекли", - одкаже вона спокiйно. "А завтра що робитимете?" - "Води принесемо, бублики спечемо". - "А позавтрому?" - "Будемо воду носити, будемо бублики пекти". Вмер в ?х хазя?н - дiвчина трохи заклопоталася, поки його поховали. - А що в вас? - В нас хазя?н вмер, i поховали. - А тепер як? - Воду носимо, бублики печемо. Дiвчина було говорить спокiйно, сто?ть свiжа - а тут б слухати нiяково: диву?шся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече... Бувають такi в бога! Нам день минав, день розсвiтався, весна йшла грiючи; наближувалася зима з морозами - усе здавалося якось нудно, якось докучливо... Були в нас давнi радощi; були в нас старi сумування - до ?х тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсiм не так було! Тодi, як серце та душа живi, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки сто?ть знакоме, а тут вiта?шся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Оте? як шелестить! Глянеш на поля, на луги - якi поля, якi луги! Аж смi?ться щось в тобi... А вже як життя лiчиш сво? понедiлком та недiлею, то все тобi байдуже: що нове, то заклопоче тiльки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безв'?iшне! Такеньки ми жили. Коло нас однi люди вмирали, нарождались другi... Часом звали нас на весiлля - ми ходили на весiлля... Найчастiш я ходила до Марусi. Марусi не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гiрко?, та од живо? води... ?й сонечко не так свiтило, як нам; ?й i пташки iначiй щебетали... XXI Чи великий, чи малий час збiг - мати занедужала. Сказав би, рада вона сво?й недузi була: - Отсе й менi вмирати, - каже, - отсе i моя година! Бiжи, Химо, до священика, проси - нехай пише зараз до Катрi, щоб при?хала поховати матiр. Бiжи, любко, не барися! Знов написав лист священик, знов туди грошi послали. - Отсе, не ?де Катря! -мутиться мати. - Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають ?? там; коли б я видужала, то б я вже сама до не? по?хала одвiдати, побачити... Чи побачу ?? вже коли? Коли б я одужала, то б я ?? одшукала, де вона... Чи я вже ?? не побачу? Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: "молитимуся за материну душу, а грошi на поминання вiддала - будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати". - О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! - промовила мати i заплакала. - Поховай мене, Химо, - говорить менi. - Поховай мене гарненько. Тобi буде нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! - усе прохала мене. Перед смертю говорила: - Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, - послужи ?й, серце, не покинь! Усе богу молилась, все молилася - до останньо? години. Тихо i сумно вмерла. Як ?? поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися ?й лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама, при?де сама опоряджати, що ?й у спадку дiсталося. Ми стали ?? дожидати. Дiждали. Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притяга? до нашого двору. Було се ранком, - ранок славний, ясний, пахучий:уночi дощ перепав. Я вибiгла за ворота. - Катренько, де ти? Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця i хрестила мене. За нею Катря. Катря теж мене перехрестила - ледве на мене глянула вона - i за черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ята? - забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко... - Ох, як же втомилися ми, - почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорнi сво? ряси одну по другiй. - Вже ?хали ми, ?хали, та й годi сказали. Глас в не? був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось захолодiла... На дух-мару вона походила з сво?м нездвиженим обличчям, iз сво?м поглядом безпричасним... А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй покривальницi!.. Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила! Черниця знов говорить: - Втомилися як, боже милий! Ледве диха?мо! - А там дода?: - Вже сонечко пiдбилося на снiдання... Глянула на Катрю - Катря сто?ть, не чу? i не озива?ться. - Сестро! - до Катрi, посмикаючи ?? мiцненько за рукава. - Треба нам пiдживитися? - Як завволите, сестро Меланiя, - одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомонiла. - Дiвчино! - приклика? мене сестра Меланiя. - Ходи лишень ближче, - як на iм'я? - Химою звуть, - кажу. - Химо, чи не дала б ти нам поснiдати? - Зараз iзготую, - кажу. Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiря? у глечик, одсипа? муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набира?; хлiб кра?; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеля?, - жвава та хапкая. Господи-свiте! Катря усе стояла сама. Сестра Меланiя одхилила ?? рукою од столу, накриваючи, - Катря сiла на лавцi тодi. Готове снiдання - стали снiдати. Сестра Меланiя Катрю ближче посадила. Катря послухала, близенько присунулась, а ?сти нiчого не ?ла вона, окрiм малесенький шматочок хлiба iз водою. Сестра Меланiя снiдання впорала. Мала вона тридцять i два зуби бiлi та здоровi, та роботящi. О, якi ж зуби! Усе молола ними, як жорном добрим. По снiданню стала сестра Меланiн до Катрi говорити: - Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися... - А очi в не? почали прижмурюватись; говорячи якось мимовiльно, мостила вона ближче до себе двi великi подушки у краплистих темних пошивках, що з воза я внесла. - Не треба баритись, - ще промовила зiтхаючи, - о... о... - вимовила ще раз, вже зовсiм на подушки схилившися головою... Спала. Мухи понад нею гули, мухи ?? кусали - спала. Катря сидiла, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось i рум'янцем закрасилася живим. Я до не? близько пiдступила i кажу: - Катре, чи ти вже мене зовсiм забула? Чи не пiзна?ш? - Рум'янцi одразу збiгли з ?? обличчя; обернула на мене вже безпричаснi очi сво? i одказала менi: - Я тебе пам'ятаю. - Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене? - Усi слова пражнi. Треба молитись... - Катре, чи ти зна?ш, що Маруся замiж пiшла? - Боже благослови. - За Чайченка пiшла. - Боже благослови. - Вона нещасна дуже. - Божа воля. Усе менi одказу?, як наче по псалтирю чита?. - Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей? - Я молюся за вас i за всiх людей. - Спасибi. А ти вже мене тепер i трохи не любиш? - Господь повелiв усiх любити, - i ворогiв. - То ти мене як ворога жалу?ш, чи що? Чи ж у тебе вже нема i в свiтi нiкого любого? Нема нiчого милого? - Менi усi рiвнi, за всiх молюся. - И усi вороги тобi? - Кожен чоловiк другому ворог великий, ворог лихий, - промовила з опалом: очi заiскрились, задрижали уста: пiзналася менi давня Катря. Огнем да полум'ям од не? пахнуло - як колись. - А сiм'я? А родина? - кажу. - Усi! Усi! Прихиляють до себе душу, боронять до бога! - Так усiх кидати? - Кидати, кидати! В бозi спасете! Боже мiй! Боже нiй! Помилуй нас! - покликнула сумно. - Амiнь, - одказала з лавки сестра Меланiя глухо. Переспала вона свiй дзвiнкий голос. - Амiнь, - ще раз ркаже та й позiхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а якi мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насiння од вiтру. Довго ще потягалася на лавцi. Далi стала, прибралась у ряси: - Ходiм вже до батюшки, - приказу? Катрi. I пiшли. I менi велiла йти iз собою сестра Меланiя, дорогу показувати. Поки ми дiйшли до священикового двору - бiля церкви стояв з двома коминами i з рундучком пiд пiддашшя, - поки дiйшли, кажу, то вже сестра Меланiя зовсiм чуйна була: хоч очi од спання помалiли, та дивилися густо i жваво. Священик стрiв нас, увiв у кiмнату. Сестра Меланiя посiла у якомусь великому крiслi, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхiв. Катря стала бiля не?, а я поза Катрею. - Сiдайте ж бо, батюшка! - просить його сестра Меланiя. Батюшка сiв проти не? та й закашлявся. - А що се - кашель вас напав, батюшка? - пита сестра Меланiя. - Липового цвiту напийтеся увечерi, на нiч. Та чого се ви такi на виду жовтi? Чи не жовтяниця? Й посивiли ви зовсiм, а, мабуть, ще не дуже й старi, - болiли на голову? Батюшка сам був розумний i розсудливий, та смирний - сторопiв, слухаючи ?? та на не! дивлячись - тiльки головою кивав. - Отсе ми до вас при?хали з вашою давньою парафiянкою, - почина? другу вже рiч сестра Меланiя. - Вона менi приручена. Спадок ?й од родителiв, як зна?те; вона усе оджалувала на монастир. Ми при?хали усього того роздивитися, опорядити. Вам звiсно, що тут ?й належить, - покажiть менi, коли ласка ваша буде. Разом вкупi з нами для господа бога нашого потрудiмось. Тодi пiшли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цiнувати. Сестра Меланiя никала скрiзь по всiх кутках, мутилася, пiдбiгала, приглядала, прислухала. Катря ходила за нею слiдом, не глядячи округи. Мiсця знакомi коло не? процвiтали - вона не вважала. Нiде не припинилась i разу не оглянулась. В хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вiтали Катрю, питали... Вона наче нiкого зроду не бачила i нiчого не знала, хто й якi прийшли. Одчинили скринi, .стали лiчити грошi, якi там були. Батюшка усе зашептував i записував; сестра Меланiя теж собi пiрцем черкала - Катря усе стояла оддалiк, не глядячи... Люди потроху розiйшлися... - Ви добре се зна?те, батюшка, що хата цiй дiвчинi придiлена вiд небiжчикiв? - питалася батюшки сестра Меланiя аж двiчi. - Знаю добре, - говорив батюшка. - Та вона ж далека родичка, а дочка ? рiдна... - Така була воля ?х. Вони дiвчину жалували. - I другi знають те? - Як же! Свiдки ?. - А! - каже. Бiльш вже не питала. XXII Прийшла Маруся до Катрi. Була вона тиха, смутна i ласкава. - Зна?? - спитала мене. - Зна?, - кажу, - та ?й за все байдуже. Катря ?? спершу не пiзнала, а на вiтання одказала: - Благослови, господи! - Се Маруся, - говорю ?й. Тодi вже вона пiзнала i знов каже: - Боже благослови! Маруся стояла перед нею. - Сiдай, Марусе! - прошу. Вона не схотiла чи не вчула, стояла i дивилася на Катрю. Катря непорухома сидiла. Бiльш не було нiкого в хатi. - Катре, - промовила до не? Маруся, - чом ти слова не промовиш? Чи менi звелиш говорити, Катре? - Що? - пита Катря. - Що говорити? - Бач, Маруся вже сива стала зовсiм, - кажу, знявши хустку з Марусi. Подивившися, каже: - Сива. Посидiла Маруся мовчки i попрощалась. Катря ?? хрестить. - Катре! - промовила Маруся, - в мене дiти. - Боже ?х благослови! - одказала Катря по сво?му звичаю. Як сама вже вона нiчим людським не мутилася, - то вже й не вважала, як в iнших серце колотилося. Маруся додому пiшла. На третiй день Катря iз сестрою Меланi?ю по?хали. Маруся ще приходила попрощатися. Катря прощалася так само, як вiталась... Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок! - Як одмiнилася! - промовила Маруся, дивлячись услiд за тим возом критим по дорозi. - А пам'ята?ш, яка була вона? - кажу. - Як же!.. Добре пам'ятаю. Ще ми постояли, подивились. Маруся пiшла до сво?? господи, а я ?? провела i в не? трохи посидiла. Якiв усе хворiв, усе болiв. Давно вже вiн не робив нiчого: не здолав. Падала коло всього сама Маруся. Багато було ?й дiла в господi, велико печалi на серцi. Весело, як ? ким радiти, та й те добре, коли ? об кiм поплакати. Iй-же богу мо?му, добре! Гiрка та жива вода, кажу вам... Виходжу я од Марусi, i вена мене до ворiт доводить, а за нею дiтки топотять дрiбненько-важенько... - Подивись, - каже вона, - подивись, Химо, усi тройко у його вилились - мо? чорнявенькi! I згорнула ?х усiх до себе. А вони хто з паличкою у руцi, хто з хлiбом, з пiсочком у жменьцi, жвавенько дивляться... Тиха i вбога хата з вишневим садком! Я живу собi придобно на сво?й селитьбi. Сусiди до мене ходять, а я знов до ?х - одвiду?мось. Радимось, як городи засiва?мо; вкупi наш одпочивок у свято... Час за час, а к вечору ближче...