Юрiй Яновський. Чотири шаблi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Пустимо стрiлку, як грiм по небу;_ Пустимось кiньми, як дрiбен дощик;_ Блиснем шаблями, як сонце в хмарi!_ (К. о л я д _к а. "Н а р. Ю ж.-Р у с. П е с н и" Метлинського, с т о р. 338). ПЕРША ПIСНЯ Голос: Благословiть почати щирий труд, Що вiдчинив би далину, як дверi. Довiрте не достойному перу Достойне слово ставить на паперi. Багато в свiтi радостi й принад, Кра?н багатих i зелених вiчно, На сонцi спi? синiй виноград, I син? море майорить музично. Чудеснi дива ходять по морях I манять нас, i закликають нiжно. Та що нам ?хнiй бунтiвливий стяг, Коли не стяг це нашо? вiтчизни! Мине i молодiсть, як золотiнь, Лиш вiчний труд нiколи не загине, Коли кладе отак покiрний син Кра?нi милiй - серця тепле вiно. На вiтрi рухаються руки рей, На обрi? - омана заозерiй... Хор: Ми ста?мо плечима до плечей. I свiт вiдчинено, як дверi! Вони завмерли, нiби ковтнули мiцно? отрути i вона ?м забила дух. Галатiв чуб один ворушився, звисаючи над оком. Подзьобане вiспою обличчя Марченка стало страшним одразу - оббите морською водою обличчя кольору сухого полину. Остюк безтурботно тримав у руцi соняшника i поклав руку на Шаха?ве плече. Цей похмуро пригнувся на стiльцi, простягши наперед зцiпленi руки. Вiн наче сидiв на сiдлi. Новенький френч з плямами на плечах, де були погони, солдатськi штани i новi шевровi чоботи з острогами, букет весiльних воскових квiтiв на грудях - так виглядав Шахай. Це сидiли на скелi орли, напустивши на себе всю поважнiсть завмерлих хвилин. Це - ще не порушена нiчим тиша, яка розiрветься через голосне квилiння стрiл, брязкiт щитiв, iржання коней, i затремтить степ, затрясуться шляхи пiд копитами смiливих вершникiв. Чи знають вони свою силу i волю, замах клинкiв сво?х, мужнiсть серць i свiтло очей? Не знають вони нi сили, нi волi, нi мужностi серць, нi замаху клинкiв. Та що ?м до таких дрiбниць, коли вони почувають, що живуть! ?х четверо верховодить усiм Новоспаським. Вони лiтають, як птахи, кружляючи над рiдними хатами, вище й вище, на синю скелю неба, ледве помiтними крапками стають там, i насилу впасти може згори завмираючий клекiт. Вони живуть! - Ворушися, чортова клацалко! - сказав крiзь зуби високий Галат. Проте сам вiн не ворушився, упершись рукою в бiк i одставивши лiву ногу. Наймолодший з чотирьох, вiн був i найнетерплячiший. Марченко сердито скосив очi на Галата, i в цей момент фотограф клацнув затвором. Так вони й залишилися на платiвцi, цi Марченковi косi очi. - Готово, - сказав фотограф, грацiйно вклонившись чотирьом друзям. Вийшли на сiльську вулицю. В повiтрi лiтало довге бiле павутиння. Ранок, чудний ранок Шаха?вого весiлля, кiнчився. Галат бiг попереду - довгоногий, тонкий i чубатий. Остюк забирав усю землю пiд себе, ступаючи кривими ногами кiннотника. Вiн розмахнув правою рукою, а лiва увесь час висiла, не рухаючись, наче нею вiчно притримував Остюк шаблю. На Марченковi була матроська сорочка i капелюх, тiльки славетний кльош було запхано в чоботи. Шахай iшов, нечутно ступаючи по порохнявiй дорозi. - Ми знялися на карточку, - сказав похмуро Марченко. Вiн трохи гаркавив. - На карточку! - прокричав Остюк сильним голосом: вiн звик вахмiструвати в ескадронi. - Тепер революцiя! - Ми забули знятися з шаблями. I з револьверами в руках... - Ми виходимо на дорогу, - раптом почав Шахай, перебивши Галата, - дайте менi тiльки повiнчатися. Як на карточцi ми разом, так i скрiзь чотири наших голови не виходять з карточки. Ось ми всi нежонатi йдемо, а сьогоднi я повiнчаюсь, i всi ми повiнча?мось, i одружить нас iз собою далека путь та грiзне життя. Вони дiйшли до ярмарку. Осiнь, найкраща пора, пахла з усiх пiдвiд. Пшениця, ще не продана, стояла в лантухах, i мiдяне зерно поллято сонячним блиском. Вози гарбузiв, кавунiв та яблук, гарби соняшникiв, фортецi з капусти, бурякiв, картоплi, вiнки цибулi, ще яблука, огiрки, баклажани - все, що вродила оброблена гiрко земля. - Революцiя здала нам козирi у руки. Ми ?х трима?мо, доки прийде наша гра. Я не знаю, що буде в мiстах, бо я загубив нитку до тих, що там керують. Але тут у нас ми будемо готовi до того, щоб не дати нiгде, нiкому, нiчого за нас вирiшувати. Наше слово - у нас у пельцi, а в руках шаблi, й кулемети, i тридюймовки, i сам господь! На колосальнiм безмiр'? вi? зараз вiтер, нема? жодно? влади, а кожен ярмарок - настояща революцiя. Шахай показав рукою навкруги. - Ось тi, що при?хали на наш клич. Я чекаю з дня на день вiд телеграфiста на станцi? повiдомлення про офiцерський ешелон з фронту, який варто було б обеззбро?ти. - Може, ?м, понiма?ш, теж треба збро? вдома? - сказав Остюк. - Гасити революцiю? Бач, вони поодинцi не можуть, вони ?здять ешелонами! Справедливий i правий лише той, хто перемага?. Годi тобi згадувати за дурну справедливiсть. Сила i воля до життя - ось найсправедливiший закон. Хватай за горлянку i вiдбери зброю, а потiм хай кажуть, де справедливiсть. Мало тобi за твiй вiк бито зуби? Так розмовляючи, вони дiйшли до валки пiдвiд, що розташувалася осторонь ярмарку. Добрi вiйськовi фургони, конi аж репаються, брезенти зверху, i пiд ними на двох возах кулемети. Хазя? коней поважно ходили навкруги, лускаючи насiння, i груди ?хнi розпирало чекання. - Здоровi були, - сказав Шахай привiтно. - Здоров, - вiдповiв йому Шворень - рябий гевал, що пишався з свого кулемета, котрого вiн з братом Санькою привiз з фронту. - Мовчи, дурень! - крикнув на нього Санька, метко пiдбiгши до Шахая. - Ми при?хали, - притишив Санька голос, - при?хали з усi?ю бандою. Нас дво? та Виривайлiв аж четверо. Бубонiв Петро з кулеметом. Василишиних два брати з хутора, дядько Макар-чередник. Отакi ми всi. - Сила велика, а головне - надiйна, - промовив Шахай, ручкаючися з усiма названими людьми, - я вас запрошую до себе на весiлля сьогоднi. - А кулемети? - I кулемети. Галат заведе вас до мого двору, а я пiду ще погомонiти з людьми. - А ми? - запитали Остюк та Марченко. - Ви ж дружки. Пiдiть постережiть, щоб нiхто церкви не вкрав. Шахай пiшов мiж возами, питаючись за цiни, за врожай, за кiлькiсть солдатiв, що поприходили з фронту. Вiн ходив по ярмарку, переступаючи калюжi, нiби широкi рiки, баклажани нагадували йому кров, очеретяне вiниччя бiля яток перетворювалося йому на пишнi бунчуки, плахти на руках - на прапори, i вiтер над ярмарком - на гомiн i шум армiй. Бджола сiла Шаха?вi на руку - вiн не прогнав ??, доки та сама не злетiла, вiдпочивши. Пахло свiжою соломою i осiнню. До церкви люди посходилися, як на великдень. Церкву колись будували ще запорожцi - вона була тiсна i старовинна. За всiм доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо мiцнiше зробити церкву не стало б хисту й нинi. Все окували залiзом. Навiть панiкадило було тако? неймовiрно? ваги, що влiтку, пiд час одправ, порипували сволоки, на котрих воно висiло, лускалися дошки, i здавалося, втягне хреста з банi до церкви ця щира запорозька пожертва. Суворi звички Сiчi Запорозько? вiдбилися на церквi. Iкони було змальовано з братчикiв-будiвникiв, з кошового отамана, з курiнних. В такiй церквi ставало страшно серед вусатих чорних лицарiв, уквiтчаних оселедцями, в козацьких свитах - лицарiв жорстоких та вiдважних. Вони позирали зi стiн, переморгувалися один з одним - часто з презирством до молiльникiв, iнодi - вибачливо, рiдко - з потуранням. Та парафiяни вже позвикали до сво?х iкон. Ой скинемось та й по таляру Та купiм коня отаману! Галат мугикав собi пiд нiс, обходячи церкву. Свiчок наявне не хватало. Вусатi iкони гнiвалися зi стiн: ?м треба бiльше свiтла. Але церкву не було вже давно й так освiтлено. Хiба що запорожцi, повертаючися з морських походiв, клали вози свiчок перед святими кошовими в церквi i викурювали ?м же цiлi шапки росного ладану зi Смiрни. Ой скинемось та по другому Та купiм коня з попругою! Галат незадоволено пересунув кованого ставника з сотнею свiчок - вiд свято? Варвари до iкони Покрови, де в натовпi стояло чимало чорновусих козакiв з булавами й перначами. Його не заспоко?ло це регулювання поваги до свого брата-мужчини. Остроги його дзвенiли вздовж i впоперек, по закапелках, по притворах. Вiн не спинявся доти, поки не знайшов десь у схованцi ще оберемок свiчок. Пономар тiльки здалеку слiдкував за Галатом. Жарти поганi, коли справля? весiлля сам Шахай! Купiм коня та вороного Та й по?демо в чисте поле! Свiчки всi порозтикувано. Церква нiби виповнилася жовтим жаром. Вiн лежав купами на ставниках, перед iконами, ворушився, коливався, наче жив багатобiчним життям серед бiлого дня, пiд промiнням, пасмами свiтла крiзь вiкна. По?демо та в чисте поле, Та в чисте поле, в дiбровоньку! Галат зупинився, задоволено оглядаючи свою роботу. Помiтити когось в церквi - того, хто прийшов тiльки до Галата, - вiн не помiтив. Люди стояли не похнюпившись, на вiнчаннi церква робиться веселим храмом поганського древнього бога. Це - Дажбог, бог-сонце, бог-година, бог зрозумiлий, простий i гулящий. Дiвчина заступила дорогу Галатовi. Соромлива хупава дiвчина подивилася в його чорнi очi, як у криницю з холодною водою. "Вийдеш, Хомо. на вулицю? Як я за тобою скучила!" - "У церкву несе тебе, Васько", - пробурчав Галат. Узявши за рукав дiвчину, вiн повiв ?? на крилас. Там уже стояла пiвча. Ударили в дзвони. Мiдне овкання заходило до церкви крiзь дверi. Зайшов Шахай. Його наречена ще не при?хала, вiн послав по не? дружкiв - Марченка й Остюка. Надiя охоплювала всього Шахая. Широкi степи лежали перед ним i його селом. Велетенський хаос, котрий опанував землю, був як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм i хаос стане пасивний. Тодi - шаблею захищати ру?ни. Поодрубувати руки всiм, хто потягнеться пiдкоряти вiльний народ, хто захоче рiзати його землю, як хлiб, i ?сти, захлинаючись вiд жадоби, вiд страху, що хтось дужчий однiме шматок. Шаха?вi приходило на думку царське панування, уся iсторiя народу - славна, гучна i завше великодушна. Козаки-сiромахи проходили довгою валкою: всi чеснотники, хоробрi гультя?, морськi розбiйники гордо ступали на великих землях, всi лицарi честi сво?? сiромашно? й мученики. Максим Залiзняк, Семен Неживий, Якiв Швачка, Iван Бондаренко - всi славнi колi?, чистi серця 70-х рокiв XVIII вiку, месники за кривду, за бiдних! Вони проходили перед Шаха?м, як жорстока пам'ятка, як пересторога, як нагадування про панську вiроломнiсть, царську розправу, про опоганення хлiба-солi дружнього столу, вони проходили з вирваними нiздрями, з клеймами на лобi, несучи в руках сво? голови, напханi гречаною половою, вони пропливали, несучи сво? ноги, поклавши на плечi поодрубуванi руки. Петро Кальниш - останнiй кошовий Сiчi - цокотiв чотками в самiтному затворi Соловецького монастиря: двадцять сiм рокiв пряв старий степовi думи, дивився на свiй край аж з Бiлого моря, плакав, крiзь туман не добачаючи прийдешнiх вiкiв, радiв сонечку, коли воно проглядало крiзь млу Пiвночi. Шахай клянеться собi, обходячи церкву, зупиняючись перед святим козацтвом на стiнах, клянеться не допустити жалостi до серця. Клянеться, що не вiритиме нiкому, хто лежатиме пiд його шаблею або сидiтиме за його столом. Вiн клянеться i цiлу? в плече сивоусого курiнного. Надiя обволiка? його, _як _марево, як отруйний фiмiам великих подiй. "Революцiя - велике слово", - дума? Шахай i почува?, як по хребту в нього лiзуть комашки. "Всi щасливi, нема царя, правитиме народ, розiллються медовi рiки, щастя й радiсть!" До церкви пiд'?хала тачанка з молодою. Одразу всi люди в церквi загомонiли. Шахай прокинувся вiд сво?х думок i поспiшив до виходу. Там вiн зустрiв молоду i увiйшов з нею назад. Пiвча заспiвала "Гряди!". Голос Галата далеко вилiтав за крилос. По всiх кутках бринiли шибки вiд спiву Галата. Вийшов з вiвтаря пiп i став вiнчати. Марченко й Остюк переморгувались iз сво?ми дружками. Весiлля справляли по-старосвiтському. Дружки летiли верхи на конях по вулицi, на рукавах бiлiли хустки. По дорозi хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих i вимагати викупу. По хатах у молодого й молодо? востанн? оглядали столи й перевiряли, чи все ? так, "як годиться". Баба-розпорядниця не злазила з печi i звiдти керувала весiльним чином. Вона захворiла, пiшовши до молодо? розплiтати косу i спiвати сумних пiсень: пiснi були навдивовижу дзвiнкi й жалiбнi, а бабина горлянка рипуча, роки бабинi лежали на ?? сухих плечах, як гаряча повсть, а нiч осiння - холодна. Пострiлiв пролунало стiльки, скiльки годилося, вiно було повезено до молодого, а тачанка з Шаха?м та його дружиною за?хала до тестевого двору. Скiльки пiсень погублено тепер - старих i розрадних!.. Скiльки мелодiй увiбрала в себе чужа гармошка - захрипла iстеричка, де ноти тьмавi, а пiснi метушливi й неповажнi, де знижу?ться мистецька глибина мелодi?, гармошка-демагог, багатоголоса перекупка! Ось спiва? скрипка чи розмовля? кобза: одна, ледве помiтна нота простяга?ться в повiтрi, i ?? коливання таке ж, як i коливання повiтря. Струна да? чистий - до божевiлля - звук. Коливаються вiки, вузьке коло часу поширю?ться на все життя всього народу. Рiвна, прозора, проста до генiальностi нота з'?дну? вiки. Завмирають люди, дрижать ?хнi плечi вiд розкрито? та?мницi, тремтять вi? вiд набiгло? щасливо? сльози. Та скрипка гра? далi. Нота мiниться, пролiтають дрiбнi сплески звуку, нiби в скрипцi прорива?ться смiх. Обличчя яснiшають. Розчулена до краю душа жадiбно сприйма? веселi звуки. Ноги самi стукотять такт. Годi вже ?х стримати, коли гра? зворушлива скрипка. Старе й молоде руша? в танок. Ходором ходить подвiр'я. Бубон клаца? й гупа?, як веселий парубiйко. Переплуталися пари: на втiху, на смiх. Та скрипка вже стомилася. Десятки рук частують скрипака, кожний хоче з ним випити, поцiлуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипцi, i поста? галас, гомiн. Помiж трьома дорогами, - починають легко, поволi дiвочi голоси. Рано, ра-но! - допомагають ?м хлопцi. Помiж трьома дорогами, ра-не-сенько! Дiвчата стоять у гуртi, обнявшися. Хлопцi оточують дiвчат. Пiсня радiсна охоплю? подвiр'я. Там здибався князь з Дажбогом, рано, рано, Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько. Сонце спуска?ться на вечiр. Воно диву?ться, як можна йому зустрiтися з князем, з молодим. Сонце поломенi?. Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но, Зверни ж менi з дорiженьки, ранесенько. Бо ти богом рiк вiд року, рано, ра-но, А я князем раз на вiку ранесенько! Хлопцi пiдморгують дiвчатам. Скрипка вiдпочила й запрошу? знов до танка. По землi розтiка?ться вечiр. Вечiрня тиша опанову? землю. Тiльки на подвiр'? Шаха?вого тестя гримить бубон. П'яна баба-розпорядниця спiва? на печi. За столом точаться розмови, слiпий музика перехиля? чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настрою? струни. Поважне товариство сидить за столом. Червонощока наречена соромливо погляда? на гостей. Галат трима? голову обома руками, щоб вона не впала на стiл. Ой у саду голуби гудуть, Ой у саду голуби гудуть, Аж в свiтлонку го-ло-си i-дуть... Баба спiва? старечим верескливим голосом. Вона згаду? молодiсть. На не? сходять видiння далеких рокiв, молодих бажань. Порадь менi, моя матiнко, Порадь менi, моя рiдная, , Кого брати та у бояри? - Цiкаво, кого треба брати в бояри? - промовив Шахай. - Мабуть, багатих та дужих. Чи, може, козаченькiв з Сiчi? Усi засмiялися. Збери, сину, всю родину, I близькую, i далекую, I близькую, i далекую, I вбогую, i багатую. Нiхто не мiг витримати, щоб не зареготати на всю хату. Бабу почастували чаркою. Вона взяла чарку в руки i доспiвувала пiснi. Де в не? й узявся голос?! Останнi слова, як дорогоцiннi яства й напо?, баба клала просто на стiл, i ще довго радувалася з них захоплена кумпанiя. Багатую - подарочки нести, Убогую - порядок вести. Багатую - щоб напитися, Убогую - пожуритися. Спiвачка випила чарку так, нiби добра дiвка була, i кинула посуд на долiвку, зухвало вигукнувши: "Гiрко!" Серед загально? тишi, котра постала пiсля поцiлунку Шахая, зарипiли легенько струни на кобзi, зашумiли, загули, як веснянi джмелi, як жовтi працьовитi бджоли. Руки торкалися до струн нiжно, i кобза дзвенiла, немов у чеканнi. - Чого ж ти нам заспiва?ш? - запитав молодий. - Про честь чи про хоробрiсть, про обов'язок людський чи про лицарську славу? - Мало тепер честi мiж людей, - несподiвано басовитим голосом одповiв кобзар, пiдводячи до товариства свою голову з невидющими бiлими очима. Це була замкнена в собi людська iстота: за плямами очей горiв людський мозок i нiколи не мав надi? вийти на свiтло. - Мало честi, - сказав слiпий, - i нема? хоробростi. Ходжу я по свiтi, до моря доходив - злодiй народ тепер повiвся. Скiльки разiв мене обкрадали, били й смiялися з мо?х пiсень. Од дiда й прадiда пам'ятаю я пiснi, а самому не довелося ще й однi?? скласти. Чутки ходять скрiзь по землi, я дослухаюся до всього, що вi?ться по дорогах, до всiх пiсень, до всiх розмов. I - ще нiчого я не почув, люди. Слiпому тяжко, а зрячому - ще тяжче. - Слухай, дiду, - в голосi Шахая забринiла воля, - ось тобi моя голова, дiду! Клянусь родом сво?м чесним, клянусь дiдом крiпаком, прадiдом запорожцем - не загинула iще честь i хоробрiсть. Любов i ненависть, дружба й самопожертва вже пiдносяться з забуття. Революцi? ми не приспимо. Яка воля вi? над землею! Остюк, Галат i Марченко, нiби за командою, перехилили чарки. Вони вiдчували вже вiтер шляхiв на щоках. Звичайнi слова, може, й незрозумiлi ?м, збуджували в ?хнiх серцях гордiсть. Через це вiрили в зорi i прекраснi iде?, в чистоту i мужнiсть людсько? душi. Такi люди ходять по сторiнках iсторi?, як по сво?й хатi, i дивно ста?, чому пiсля них постають зруйнованi мiста, кров, пустка, смердючi трупи. Може, завше шукання людського, справедливого i достойного да? такi наслiдки? Тим часом Шахай частував гостей: братiв Шворнiв - розумного Саньку й пришелепуватого Митьку; Макара - колишнього чередника, рудого велетня iз страшними вусами, кудлатою червоною головою i з дитячими блакитними очима; Бубона Петра - найкращого в свiтi наводчика, котрий мiг би набоями обкопати навкруги, мов межею, сво? поле з трикiлометрово? дистанцi?; братiв Василишиних - незрiвнянних розвiдникiв, телефонiстiв, i - у вiльну годину - музикантiв; Виривайлiв - чотирьох соколiв, що загинули згодом усi, - один по одному - рубаючи шляхту, стрiляючи кадетiв, домучуючи генералiв; Виривайла Iвана - генiального сурмача з неймовiрними легенями, котрий мiг перекричати всi стихi?, збудити мертвих i виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сигналом; Виривайла Петра - комбрига кiнно?, майбутнього героя Успенiвсько? операцi?, котрому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його тiлом сотню полонених; Виривайла Семена - першого в армi? злодiя, що обкрадав усi кiннi полки i щодня мав нового коня, а його ескадрон - навiть пташине молоко; Семена зарубав третiй ескадрон, оточивши його сво?ми стодвадцятьма клинками в полi, вислухавши глузування i лайку, давши йому змогу попрощатися з бiлим свiтом; Виривайла Панька - гордiсть пiших i кiнних полкiв, кулеметникiв i гарматникiв, Панька, що складав пiснi - гострi, як бритва, спiвав ?х так, що вершники падали з коней вiд реготу, i вивчив солiдно лаятись увесь свiй полк - вiн командував потiм полком. Було вже по ?жi. Стiл пашiв усiма стравами. Пiд горiлку стояли квашенi баклажани - зеленi й червонi, огiрки й капуста, зелена олiя з накришеною дрiбно й посоленою цибулею. Од i зварено? риби йшла пара. Найважливiша рiч - вибрати людей. Це Шахай знав, допитливо оглядаючи гостей. Тут були потрiбнi люди. Вони цiлком пiдкоряться волi ватажка i командира. Наполеон i Петро Перший завше стоять прикладами - як треба вибирати людей. Жорстокий Даву, стратег Удiно, Ней, блискучий Мюрат, iнтриган Меншиков, ще сотнi невiдомих - всi й померли б офiцерами, синами скульпторiв, писарями в нотарiв, корчмарями, пирожниками. ?х усiх знайшов державний розум, генiальне передбачення великих людей. - Хай заспiва? про Супруна-козака, - сказав Панько Виривайло, - ох i пiсня ж грусна! Загальна мовчанка пiдтвердила, що Панькове бажання припало до серця всiм. Молода встала од столу i сiла поруч слiпця, мовчки торкнула дерев'яну опуклiсть кобзи. Очi молодо? - вогкi й привабливi - були трохи сумнi, як завше сумнi ? очi всiх степовикiв, усiх птахiв степового краю, у всiх дiвчат великого степу. Акорд пролунав у хатi. З акордом зайшла знадвору дiвчина й сiла до Галата. Подвiр'я ж танцювало. Ой не знав козак, - голос кобзаря нерiшучий, кволий, непевний - козак щиро не знав, - Ой не знав Супрун, А як славоньки зажити, Гей, зiбрав вiйсько славне запорiзьке Та й пiшов вiн орду бити. Струни зайшлися цiлими сплесками звукiв. Згадки, спогади несла ?хня хвиля. До берега наче докочувалися цi звуки i ховалися, як хвилi у пiску. Серед тишi народжувалися шелести степiв, тупiт копит кiлькатисячного загону Супруна. Кобзар торка? струни нiжнiш i нiжнiш. Тоншi й тоншi звуки тихо злiтають з його пальцiв. Звукiв менша? - i швидко - одна тенька? струна, i довго в кутках хати чу? напружене вухо ?? вiдгомiн i луну. Ой у недiлю рано-пораненьку Супрун iз ордою стявся, А в понедiлок в обiдню годину Сам в неволеньку попався. Молода зiтха?. Голос кобзаря став трагiчний, наче вiн розповiда? про рiдного сина. "Сьогоднi недiля, - дума? Шахай, - а завтра понедiлок. I обiдня година". Галат щось говорить на вухо сво?й дiвчинi, доки звучить мелодiя пiсля останнiх слiв кобзаря. Галатова дiвчина червонi?, i ?? очi заволiка? хвиля бажання. Панько Виривайло не ма? сили витерпiти. Вiн приклада? долоню до рота i пронизливо виводить божевiльну ноту пiснi. Ох i ти, козаче, козаче Супруне! До Панька долуча?ться речитатив кобзаря. У нього тремтять губи вiд зворушення. Але слова його твердi й роздiльнi, як докiр: А де ж тво? прегромкi рушницi? По паузi обидва голоси - Панькiв i кобзарiв - дружно виводять гiркi слова вiдповiдi. Тихо, похмуро, гiрко говорять вони про свою бiду. Покора людини, що потрапила в горе: Гей, мо? рушницi в хана у свiтлицi, Сам я, молодий, у темницi. Знову бреньчить сама кобза. Вона бреньчить, як гiркiсть Супрунового життя. Розчарування i туга за рiдною стороною. Струни дзенькають, нiби падають у безвiсть дзвiнкi краплi часу. Ох i ти, козаче, козаче Супруне, А де ж тво? воронi? конi? Розпачливо допитуються два голоси - мелодiя й речитатив. Вiдповiдь вже ?м вiдома, i вони питають Супруна, тiльки щоб поплакати з ним в неволi i пожуритися разом з його пропащою головою. Гей, мо? конi в хана на припонi, Сам я, молодий, у неволi. Спiвають самi струни, покiрно хилить голову людська доля. Але що це з ними сталося, з тими струнами? Вони починають грiзно рокотати. Рве пальцями ?х незрячий музика. Без жалю б'? ?х рука, а вони покiрнi, вже розiйшлися по хатi бадьорими, сильними звучаннями. Iван Виривайло зiтха? на всi сво? велетенськi легенi: Ох i виведiте мене, виведiте На Савур-могилу, Гей, нехай стану, гляну-подивлюся Я на свою Вкра?ну! Молода спiва? вже дзвiнким голосом. Та й усi присутнi хочуть спiвати i починають iз сво?х мiсць. Луна? голосна пiсня, тривожна сила i збуджена радiсть суворостi. Нiби над степами ширя? ?? пiсенна величнiсть, прославляючи давнiх мешканцiв степу. А з то? могили видно всi кра?ни, Сиз орел лiта?, Гей, сто?ть вiйсько славне запорiзьке Та як мак процвiта?! На цьому закiнчу?ться весiлля в хатi молодо?. Наста? вечiр, i лiзе на небо червоний мiсяць. Дружина Шахая не могла заснути. Вона чекала чогось бiльшого вiд цi?? ночi. Уява малювала майже божевiльну насолоду. Млость незайманостi п'янила дiвоче серце. Та прийшов такий Шахай, i вже нема? дiвочих мрiй, зникла туманна далина, прозоро мiниться обрiй. Бiль, втома i незручнiсть - холодили новонароджену жiнку. Хотiлось плакать вiд розчарування, хотiлось забути цю розкриту та?мницю i знову коливатися в повiтрi, як марево, ходити росою по воду i щоразу чекати там чорновусого парубка, котрого вона так гарно вмiла вишити на рушниках. У Шахая нема? вусiв, його холоднi тонкi губи цiлували соромно, як нiгде не написано по книжках. Навiть досвiдченi дiвчата - подруги - не казали нiчого подiбного, що так можуть цiлувати губи чоловiка. Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дружинi, i на мить здалось, що вiн прокинеться. Та вiн засвистiв носом ще дужче. Молода злякалася i почала його будити. Напiвсонний Шахай притиснув ?? до себе i, вмить спалахнувши нестримним бажанням, удовольнив його. Потiм вiн заснув знову, не випускаючи дружини з обiймiв. Прохолода велико? хати посвiжила чоло жiнки. У не? зростала й зростала нiжнiсть до Шахая. Пливли години першо? ночi людського подружжя. На подвiр'? вистрелив хтось iз револьвера. Потiм голос Марченка страшно вилаяв Шахая, пролунав ще один пострiл, куля влучила у вiкно хати. Молода злякалася i затремтiла на лiжку. Шахай не прокидався. Молодiй здалося, що вiн мертвий. Вона припала до нього жадiбно, всiм тiлом i охопила його голову голими теплими руками. "Чого тобi, люба? - запитав крiзь сон Шахай. - То, певно, хтось напився з хлопцiв. Спи, голубко". Вiн бурмотiв ще крiзь сон. Нiч проходила тривожно й мертво, як людськi останнi ночi, як останнi сни засуджених. Це була нiч спокiйно? радостi. За пiвгодини молода побачила, що Шахай лежить з розплющеними очима. Не подаючи знаку, вона стала крiзь вi? слiдкувати за чоловiком. Вона знала, що не доспить цi?? ночi до ранку, i тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая з телеграмою iз станцi?. Розплющенi очi Шахая закрив, затяг туман. Так бува?, коли очi людини повертаються до себе в мозок i розглядають те, що вiдновлюють ?м мозковi клiтини: картини вчорашнього, образи давнього, мрi? прийдешнього. Шахай побачив смиренного ченця Залiзняка, котрий в темну квiтневу нiч 1768 року вийшов з ватагою з Мотрониного лiсу. Пiдтикавши поли ряси, ?хав Максим монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозi ватага. Вона простувала до Медведiвки святити ножi, бо свяченими тiльки й не грiх було колоти. Це - не Мазепа - на край життя свого полiтик, не Сковорода - ?вропейський розум i фiлософська голова, це, нарештi, не загадковий Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Iде ця анархiчна сила, що тiльки руйну?, повста? катастрофiчне i зника? за обрi?м, як фантастичний вогненний птах. Вiн безпомiчний, цей ватажок. Вiн хоче знайти бiля себе людину, що бачила б ширше й далi; вiн хоче вiрити всiм, не загубити результатiв вiдваги. Залиша? ж по собi тiльки згадку про пожежу, пiсню про тортури та iскру невгасиму, що десь тлi? в нетрях мозку до нового, божевiльного дiла. "Треба спiвати й про таких людей, - дума? Шахай, - хай не загине на землi боротьба проти гнобителiв!" "Вони смiливi, цi анархiчнi велетнi, вияв сили i вiдсутнiсть точки, до яко? треба силу спрямувати. А зрячi прийдуть потiм, витопчуть колосистi царини конем i застромлять списа глибоко на межi. Але треба берегтися анархiчних слiпцiв: ?хнi дiла вiдсувають перемогу в темряву прийдешнiх вiкiв!" Так снувалася думка в Шахая. Надворi почала бреньчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата i вчив його спiвати пiсню про козака Швачку. Музика знав, що над подвiр'ям висiло нiчне небо, людство спало по сво?х хатах, а останнiй гуляка з Шаха?вого весiлля давно вже вгомонився там, куди встигли донести його ноги. Проте серед ночi постала кобзарева пiсня. Галат обнiмав кобзаря, щоб той не хилився назад, допомагав тримати кобзу i пiдбадьорював прокльонами. У слiпого повнi очi свiтла вiд мiцно? горiлки, йому було виднiше тако? ночi грати, нiж по дню. Гей, хвалився та козак Швачка, Пiд Бiлую Церкву iдучи: Гей, будем брати, та китайку драти, Та в онучах топтати! Галат совiсно проспiвав цього куплета й собi. Слiпий його_ виправив, показавши, як досягти бадьоростi й безтурботностi в мелодi?. Пiсня коливалася, як самотнiй вершник на обрi?. Гей, казав ?си козак Бондаренко, А що славонька буде: Гей, будем брати, та поли драти, Та плечi латати! - Це ви, дiду, про нас, - не витерпiв Галат, i до Шахая_ долетiло тремтiння його голосу, - бiсово? душi вiри! - Ти, Марченко, з нами не по?деш. Тобi я вiддаю десятьох оцих людей. Хлопцi, слухайте Марченка. Обидва Шворнi, усi Виривайли, Петро Бубон, Василишини й Макар - я залишаю вас Марченковi. Зi мною по?дуть Остюк, Галат та ота сотня охочих, що прийшли сюди на наш клич. Шахай пройшовся по залу станцi? i трохи помовчав. Бiля нього було тринадцятеро людей. Блимала на столi гасова лампа. На перонi гомонiли партизани - ?х перехвилював цей туманний ранок, що потроху розганяв темiнь ночi. - Ми зустрiнемо ешелон на Варварiвцi. Спробу?мо його обеззбро?ти i пустити далi без збро?. Ми не встрянемо в жодний бiй. Нам треба тiльки збро?, i ми ?? заберемо в тих офiцерiв, що ?дуть з фронту додому. Зброя за всяку цiну! -ось наше сьогоднiшн? гасло. У кого в руках зброя, той i буде диктувати подi?. - Понiма?ш, - сказав Остюк, - вони можуть ще перед Варварiвкою повернути праворуч i по?хати iншою колi?ю. А ми на Варварiвцi ?х не побачимо. - Ця дорога ближча, Остюче, телеграма каже, що вони можуть по?хати тiльки через Варварiвку. Вони хочуть швидше дiстатись додому, щоб захищати сво? ма?тки вiд революцi?, i нащо ?м ?хати не по простiй дорозi? Остюк згодився, а за ним закивали головами Марченко й Галат. Все передбачив ?хнiй друг! - Та я подумав i про те, чого ти бо?шся, Остюче: я не_ беру з собою цi?? десятки на чолi з Марченком, хочу, щоб Марченко ?х повiв до станцi? Полтавки i там пересидiв день, чекаючи ешелону. На той випадок, коли ешелон не пiде на Варварiвку, а пiде на Полтавку, ми будемо певнi, що вiн все рiвно вiд нас не втече. Ти вiзьмеш його, Марченко? Останнiй - ще не зовсiм тверезий пiсля весiлля - заклiпав очима i почухав волохатi груди. Молодший Виривайло осмiхнувся до Шахая i вдарив долонею по плечах Марченка. Остюк клацнув острогами. - Ти вiзьмеш його, Ничипоре Олександровичу? - повторив Шахай. Дурний Митька Шворень поплював у руки i крикнув: "Заметем!" Нарештi Марченко пропитим голосом вимовив: - Даси менi фугасiв зривати рейки? Iз ними я й чорта вiзьму. Шахай погодився i наказав Остюковi вiддати Марченковi те, що той просив. - А ми з чим по?демо? - промовив Остюк. - У нас ?х штук п'ять усього ?. - У нас сила бiльша, ми без фугасiв i кулеметiв обiйдемось, а Марченко мусить мати i пiдривнi засоби, й обидва нашi кулемети. Цю фразу було сказано таким тоном, що нiхто не посмiв пiднести голосу, щоб заперечити. В голосi Шахая бринiли ноти непохитно? волi i чувся металевий тембр. - Тiльки ви?зди зараз же до Полтавки, - сказав Шахай, - туди рахують сорок верстов з гаком. Щоб ти не спiзнився менi, Марченко! З цими словами Шахай пiшов на перон. Там стояв пiд парою паровоз з кiлькома вагонами i висiв у повiтрi пасмами туман. Люди заклопотано снували на перонi, чекаючи свого Колумба. Мета ?м була темною й невиразною в такому скаженому туманi, що, нiби море, затопив степ i цю непомiтну станцiю. Чи ? та загадкова земля, до яко? простував ?хнiй ватаг, чи нема ?? за безлiччю хвиль та?много та грiзного моря? Люди цього не знали, i стояв туман над ними i над станцi?ю, туман ранковий, котрий втро? оманнiший за нiчну темряву. Застережливо стискалося серце, руки матерiв ввижалися в туманових хвилях. Проте всi пестили свою зброю: одрiзана, карабiна чи гостру косу - i марили прийдешнiми радостями невiдомо? землi. - Брати! - виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела до товарового вагона. - Схилiмо нашi голови перед тими, що впали на фронтах! Перед пам'яттю тих, кого розтерзав царський устрiй! Хай буде ?м вiчна пам'ять! Партизани познiмали шапки i тримали ?х нiяково в руках. Кожний згадував брата чи товариша i розтоплювався, як лiд. - Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо здобувати зброю, щоб не повернулося нiколи назад те, що було. Нi кривавi фронти, нi вовкулаки-царi, нi проклятi пани. Ешелон ?де з фронту i везе багато збро?, котру ми мусимо вiдiбрати... - А з чим? - несподiвано озвавсь хтось в натовпi. Шахай блискавично зрозумiв, що програв ефект промови. Вiн занадто вже здався на вплив свого авторитету. - На Варварiвцi нас чека? тридюймовка з Оситняга i оситнязькi партизани. Ми перекопа?мо колiю i перерiжемо дорогу ешелоновi. Вiн не зна?, скiльки нас усього ?... - А нащо то нам стiльки збро?? - озвався той же голос. - Товариство! - закричав Шахай. - Хай вийдуть наперед усi тi, хто бо?ться або плаче за маминою спiдницею. Хай ми на них подивимось i поглузу?мо з пiдлих боягузiв! А потiм ми проженемо ?х вiд нас, бо ми_ всi прийшли сюди тiльки сво?ю волею, по сво?й охотi. Витрiть сльози страху тим сво?м сусiдам, котрi рюмають уже, сiдаючи тiльки до вагонiв! А ти, Грицьку, ти хiба зна?ш, скiльки нам треба збро?? Чи, може, ти не чув, скiльки пудiв пшеницi кошту? гвинтiвка? Ти бо?шся гранати i хочеш мамино? цицi? Шахай вiдчув, що слухачi знову стали його вiрними. Легкий регiт пройшов по натовпу, Грицьковi насунули його чорну кудлату шапку аж на очi. - Сiдайте до вагонiв! -скомандував Шахай, i все товариство, товплячись, регочучи й лаючись, полiзло до теплушок. Стояв туман. Про?хали двi станцi?, на котрих паротяг брав воду. Туман рiдшав. По?зд нiби ви?здив з долини, де вiчно снували тумани. Iнодi проглядало сонце, зараз же ховаючись за хмару; часом розривалася сiра хвиля надво?, i мiж стiнами тако? земляно? пари простягався осiннiй степ, як лiсовий просiк. Нарештi й Варварiвка - самiтнiй полустанок, безлюдний острiв серед моря-степу й моря-туману. - Вигрузимось, а потяг свiй пошлемо назад, щоб вiдрiзати шлях до вiдступу, - сказав Шахай Остюковi, виходячи з сво?? теплушки, де ?х ?хало лише тро? - з Галатом. Дорогою вони переговорили про все, i тепер кожний знав, що йому робити. Нiяко? гармати з Оситнягiв не чулося поблизу, це не здивувало Шахая, бо гармата була витвором його мiтингового запалу. Iз станцi? повиходило кiлька службовцiв - переляканих, мовчазних. - Вигружайсь! - закричав Остюк, i тро? друзiв швидко мали перед собою армiю з восьми людей: дев'яносто два партизани повтiкали дорогою. Галат почервонiв, його вуха i навiть руки набрякли вiд кровi. Остюк поворушив головою, нiби йому муляв комiр френча. Шахай витягся увесь, стаючи струнко. Нiхто не рухався. В цю хвилину десь здалеку почувся гудок i чахкання паротяга. - Усi по мiсцях! - подав команду Шахай i махнув машинiстовi забрати потяг. Потяг пiшов, все збiльшуючи швидкiсть, а десятеро людей на чолi з Остюком та Галатом побiгли понад колi?ю до насипу, заховалися за ним. ?х усiх закрила хвиля туману, що ?? прикотив чи присунув вiтер. З протилежного боку виразно чулося, як наближа?ться до Варварiвки ешелон. Шахай зустрiв його, стоячи на перонi, тримаючи руки за спиною: такий вигляд ма? вчитель, коли вiн сто?ть в кiмнатi й вибачливо чека?, доки розсядуться учнi. Ледве спинився ешелон, як Шахай став походжати вздовж його, рахуючи вагони i записуючи щось до записно? книжки, котру вiн вийняв з кишенi, його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що нiхто не насмiлився заступити йому дорогу. На гамiр виглянув офiцер з пасажирського вагона, i всi йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовiрний гвалт. - В чом д?ло? - закричав офiцер. - Комендант? - почули всi серед тишi голос Шахая. Офiцер ствердив це махом голови. - Хай комендант ешелону та командири окремих частин зайдуть для переговорiв про капiтуляцiю, я чекатиму на вас десять хвилин. Шахай пiшов помалу до станцi? i, сiвши в кiмнатi бiля каси, став чекати. На перонi наче розпочався ураган. Кричали всi разом, обурено клацали затворами гвинтiвок, i крiзь вiкно Шахай помiтив, що в дверях деяких теплушок з'явились кулемети. Пiсля п'ятихвилинного чекання зайшло шестеро офiцерiв. Вони розгублено i в той же час суворо оглянули Шахая. Останнiй не запросив ?х сiсти, i так пройшла вся розмова, сидiв тiльки Шахай. - В чом д?ло? - повторила людина, котра перед цим виглядала з вагона. -Хто ви i чого вам треба? Ми вас розстрiля?мо, не виходячи з кiмнати... Шахай витримав паузу i лiнькувато подивився на того, шо говорив. - Я вам даю п'ятнадцять хвилин на роздум. Замiтьте собi - тiльки п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон мусить здати менi, а вас я пропущу тодi ?хати далi. Я - командувач цього району. Через, - Шахай удав, що дивиться на годинника, - через дванадцять хвилин мо? гармати рознесуть усю станцiю разом з ешелоном. Дорогу далi перегороджено. - Ми не можемо здати цi?? збро? -- ми веземо ??, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це - казенне майно. - Я не випускаю нiкого вiд себе зi збро?ю. - Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник. - Ви ма?те ще дев'ять хвилин. Але потiм - буде пiзно. Офiцери не знали, що ?м робити. Вони вже погодилися з неминучiстю i тепер лише хотiли просити Шахая, щоб вiн ?м залишив збро? для самоохорони. - Нiяких уступок, -сказав Шахай i встав iз стiльця. До кiмнати забiг розхвильований Остюк. Вiн став струнко перед Шаха?м i похапцем вимовив кiлька слiв, дивлячись просто в вiчi останнього. - Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають. - Дурницi, - одповiв Шахай, - вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тодi, як я наказав. - Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку - там сто?ть делегат вiд батаре?. - Хай зайде сюди, - вирiшив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось йому незрозумiле, не закiнчив фрази i вийшов з кiмнати. Остюк побiг за ним. "Тiкаймо звiдси, - прошепотiв Остюк, - на станцi? ?м сказали, що нiкого поблизу нема?. Ще похлопають нас тут!" Вони зустрiли по дорозi роздратованого полковника, що закричав до них: - Де вiн тут, самозванець? - Там чека?, -вiдповiв Остюк, - я бiжу за хлопцями. Друзi повернули до якихось сiнець, перебiгли помешкання начальника Варварiвки i вибiгли до двору. На ?хн? щастя, знову упав на землю туман. Вони бiгли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат i стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою. - Де ж люди? - Повтiкали, гади, боягузи, сволочi! Шахай i Остюк посiдали коло Галата i засмiялися. Потiм вони смiялися вже втрьох, ?м приходили на думку рiзнi веселi дотепи. Нарештi вони полiзли насипом вище i, лежачи, почали дивитися вниз на колiю, де лежало впоперек кiлька шпал. На станцi? стояв гамiр. Пролунало чимало пострiлiв. Хтось говорив промову, за щось агiтуючи. Потроху все там уляглося, i ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машинiст випустив зайву пару, i ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках. - Бувають на свiтi пригоди, - почав Шахай i подивився на весiльнi восковi квiти, що ?х було приколото до його френча, -пригоди, кажу я. вам, коли можна поплутати весiлля з похороном. Я пригадую, як одружувався мiй товариш на фронтi. Наречена при?хала до нього, щоб повiнчатися, а повезла його додому в цинковiй домовинi, i куль у нього був повний живiт. - Важко ?й було його везти, - вирiшив Галат, - а як вони не помiтили, що ти бiльше скида?шся на молодого, нiж на генерала? Чого б це генерал став колоти собi на груди весiльного букета? - Не смiйся так голосно, - сказав Остюк, - скажеш сво?й матерi, що в не? дурний син колись вродився. - Коли при?демо додому, - продовжував Шахай, - ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки. - Ну й возяться вони там! Аж огидно ста? за цей ешелон дурнiв. - Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, нiби до вечора збираються мiтингувати. Колись у нас в шахтi жив цап. ?в вiн у стайнi бiля коней - стайня глибоко пiд землею була, спав по забоях i так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали "шахтарем". Ходив вiн тiльки рейками, i часто в темрявi цокотiли його копитця по залiзних шпалах. Певно, вiн почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не мiг. Вiн завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу. - Цiкаво, - закiнчив Шахай. коли ешелон раптом пiшов назад i за ним побiгли тi, що не встигли сiсти, - _чи _Марченко не проспить цього ешелону? Нас тут усього тро?, а в нього ж там аж одинадцятеро - всi надiйнi та вiрнi. Коли не проспить - йому буде багата пожива. Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслiд ешелоновi i протанцював халяндри. Потiм всi тро? пiшли по шпалах додому. - По?хали! - закричав Галат. - А ми, як переможцi, пiдемо пiшки верстов iз тридцять! Звоювати - звоювали, та до рук не попало. Заспiваймо, чи що? I вiн почав: Гей, хвалився та козак Швачка, Пiд Бiлую Церкву iдучи: Гей, будем брати, та китайку драти, Та в онучах топтати! Потiм пiдморгнув Остюковi й Шаха?вi i заспiвав зовсiм весело: Гей, казав ?си козак Бондаренко, А що славонька буде: Гей, будем брати, та поли драти, Та плечi латати! На пiсках росте вощанка менша; на водi - конюшина бiла, ситник ясноплодий, осока; на скелях - перстач альпiйський, шеломниця хмелювата, нечуй-вiтер, тонконiг i миколайчики; на степах - чистотiл, чебрець, деревiй голий, ковила, хизу?ться грудниця жовта, щириця, серпiй променястий та любочки осiннi, похиту?ться змiячка - жовта, як кульбаба, тiльки висока, головатень степовий; а слава людська росте з ?дностi та вiдваги! ДРУГА ПIСНЯ Голос: Пiдiбрано до рей i збито паруси, Чека? вся команда абордажу. На марсi варта дивиться у синь, Зiперлась лiктями на снастi лажi. Над парусами - мак небесних карт, Гойда? ре? рiвний бриз-бродяга. Серед навах, мушкетiв i бомбард Перед веде гнучка толедська шпага. Три шаблi, як сторожа трьох сторiн, I шпага, що замкне крицеве коло, - На всiх морях, на крилах бригантин Розносять перемогу суходолу. Три шаблi не погнуться й не впадуть, У серце враже буде шпаги замiр. Коли повстане раптом, як редут, Ворожий бриг iз моря перед нами. Готуй гаки: ляга? бриг у дрейф! На абордаж, брати! Гори, корабле! Хор: Ми ста?мо плечима до плечей,- I на чотири боки шаблi! Ничипiр Марченко, котрого судив трибунал за самовiльнi розстрiли i вiдiбрав партизанську армiю, - його врятував вiд шльопки тiльки Шахай, - сидячи перед судом в концентрацiйному таборi, так оповiдав камерi про дiло пiд Полтавкою, коли йому довелося зустрiти й обеззбро?ти офiцерський ешелон, якого повернули на Полтавку з Варварiвки Шахай, Остюк i Галат. "Мiй полтавський бiй, - казав Марченко, - дав стiльки збро?, що я смiливо через п'ять хвилин закомандував фронтом. Ближчi села збезлюдiли, коли дiзналися про зброю. Менi довелося формувати по одному полку з кожного села. Швидко ми пере?хали на вузлову станцiю, назбирали духово? музики i стали готуватися до походу на французiв, на грекiв i на увесь свiтовий капiтал. Ви зна?те, чим це скiнчилося, i я ось сиджу за свою славу i за це поруч iз вами - барахольниками, бандитами, спекулянтами й буржуями. Слухайте ж уважно про мiй полтавський бiй. Ми не дали коням старiтися в Новоспаському i миттю промчали сорок верстов до Полтавки. На пiдводах у нас гуркотiло двi бочки - вiдер по сорок, одна бодня, зо два перерiзи. Тi баби, що ми в них полюбовно забрали посуд, довго бiгли за нами, кленучи нас i наших родичiв. На станцi? ми вiдшукали iнструмента i зiпсували аж чотири одрiзани: ми майже по рамку одпиляли рурки. Таким чином у нас готовi були гармати рiзного калiбру Ми заперли усiх станцiйних в одну хату, щоб вони цiлий день не виходили, а самi поробили для гармат позицi?. З бочок повибивали днища, залишили по одному. В центрi прорiзали дiрки для одрiзанiв. Дурний Митька Шворень вистрелив, бочка затремтiла й загавкала, таку луну пустила по степу й по ярах, що покрила найкращу тридюймовку. Я призначив орудiйних начальникiв, вибрав тих, що керуватимуть вибухами набо?в, сво?ю рукою порозгвинчував рейки i лiг у станцi? на лаву - виспатися пiсля Шаха?вого весiлля. Брати Виривайли заспiвали на перонi яко?сь пiснi, зда?ться, "Незабудочку-цвiток". Я ?х залишив собi ад'ютантами - усiх чотирьох, дiда Макара посадив бiля телеграфiста, а решту - п'ятьох - поклав на позицi?. Шанувавши слухи вашi, я не розповiм вам усього, що приснилося менi тодi на лавi. Прийшов до мене пiп i давай кропити свяченою водою. Я його проганяю - вiн не йде. Я йому зрубав голову, а вiн умочив ?? в воду i кропить мене нею знову. Я його схватив i почув, що то не пiп, а дiвчина - туга i пружнаста. Я притиснув до себе, затуляючи рота ?й, щоб не кричала й не кусалась. Вже я вiдчув, що вона обм'якла в мо?х обiймах, знепритомнiла, чи що. Я несу ?? до лiжка, а воно вiдходить далi, на його мiсцi вимальовуються в стiнi дверi. Я вiдчиняю дверi, бачу лiжко, iду до нього з дiвчиною, воно знову одходить од мене й одходить, ще дверi постають на мо?му шляху, дверi, дверi... безконечна кiлькiсть дверей. Я iду, поспiшаю, дiвчина вже прокинулась i пруча?ться. Вона душить мене за горлянку. Я ?? кидаю на пiдлогу i нахиляюся до не? - на пiдлозi хлюпа?ться вода, дiвчина тоне в водi. Я упiрнаю пiд воду, пливу за дiвчиною, хочу ?? догнати, кличу ??. Вода набира?ться менi в рота, менi нема? чим дихати, я раптом гублю свiдомiсть i прокидаюся на березi серед чотирьох озбро?них людей. Я знаю, що у мене ? десь армiя, а цi люди хотять мене полонити. Удаю, що я непритомний, i слухаю ?хнi розмови, якi менi можуть з'ясувати, до кого я потрапив. Вони мене несуть довго степом, лаються, що я важкий, i крекчуть, кладучи мене на землю, щоб самим вiдпочити. Я чую ?хнi розмови: це мо? вороги, вони несуть мене на страту. Я затримую дихання, мо? серце ледве не вискаку? з грудей, я жахаюся того, що може трапитися з мо?ю армi?ю, бо мене так несподiвано та безглуздо полонили. Вони розмовляють про нагороду, характеризують мене - так, мене, Марченка, вони знають, що це я до них потрапив. Мене довго несли до потяга й посадовили до вагона. Я побачив крiзь вi? вiкно, за вiкном свiтило яскраве сонце, що стояло над самим обрi?м. У мене з'явилася думка, що проти сонця важко цiлитися й стрiляти. Я вибрав хвилину i вискочив у вiкно. Сонце заслiпило менi очi одразу. Я протер ?х рукою i побачив, що лежу на лавi в темнiй кiмнатi Полтавки i хтось свiтить менi лiхтарем просто в обличчя. - Чернець-молодець, по колiна в золотi сто?ть, - каже незнайомий голос, - що це таке буде, Марченко? Я схватився за зброю i хотiв прострелити лiхтаря. Свiтло метнулося вгору, я побачив обличчя старшого Виривайла - Iвана. - Надворi нiч чи день? -запитав я. - Вечiр i туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортовi подарувать. - Ешелона не проспали? - Коли iгумен за чарку, то братiя за ковшi. Ти спав, а ми що ж - гiршi ? - Я упiзнав тебе, Панько, - перебив я, - оце менi Виривайлове насiння! Добрi ви гостi, та в середу трапились! - З голови - дiвка, а далi не знаю. В степу i хрущ м'ясо, i Виривайло - людина. - Хай тобi чорт, - зупинив його я, - ти сво?ми приказками менi й сон прогнав. Твою загадку дитина вгада? - це горщик у печi й жар. - А що таке: iде лiсом - не шелестить, iде водою - не плюскотить? Ми посiдали всi на лаву i почали вгадувати. Та тут прибiг Макар i сповiстив нас, що йде ешелон... Я послав Виривайлiв у чотири боки за станцiю, а сам з Макаром залишився на перонi. Коли кому набридло мене слухати - пропоную лягти на нари i не дихати. Зараз вам розповiда? Марченко, командир революцiйно? армi?, i вiн не звик повторювати чогось двiчi. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити! Здохнiть, спекулянти й буржу?! Ви дума?те- легко менi з вами сидiти? Я навiть стрiчки сво? поспорював з френча, бо я знаю, яких грiхiв я наробив. Людина любить життя, а я любив свою армiю, у мене в головi лежали сiдла, iржали конi i скреготали зубами боягузи-бiйцi. Да, я ?х стрiляв, гадiв, i завше буду стрiляти сво?ю рукою, бо я сам робив свою армiю, сам ?й суддя - ?? люблю i вмру за не? сто разiв, i хай з мене здирають шкуру!.. Значить, я ходив по перонi, доки прийшов ешелон. Я запропонував ?м здати зброю. На мо? здивовання вони довго смiялися, показуючи на мене пальцями. Потiм покликали командирiв. - Знову самозванцi? -запитав грiзно один, пiдiйшовши до мене. - Пропоную здати зброю, - сказав я. - I холодну, i гарячу? - насмiшкувато перепитав офiцер. - Усю зброю. - Може, ви дозволите нам так про?хати? - виступив наперед солдат з ластовинням на всьому тiлi. - Ми нiколи в життi вже не будемо воювати. Це - зброя для полювання. Ми будемо з тридюймовок гатити качок налиманах. Прошу вас, - упав на колiна солдат, - змилуйтесь над бiдними, нещасними! Ми - сироти безрiднi, скривдженi! Навкруги нас iз Макаром зiбрався натовп. Регiт поставав пiсля кожного слова солдата, що поступово входив у роль i пускався в плач. Ми нiчого не розумiли. - Та братики ж ви мо? рiднесенькi? - голосив солдат з ластовинням. - Та дайте ж хоч на свiт божий надивитися-наглядiтися! Прости, свiте, простiть, добрi люди, що завинив, може, чим, простiть хоч перед смертю. I з'?дять мене хижi звiрi без збро?, iз кiсточками пошамають!.. Я крикнув, щоб ця мавпа замовкла. Мiй голос наче налякав юрбу. - Доки ти нас будеш дурити? - суворо запитав мене старший офiцер ешелону, проштовхуючись наперед. - Просто дивно ста?, скiльки розплодилося шахра?в! На кожнiй тобi станцi? вони виходять до нас i пропонують здати зброю! Чи ви тут показилися, чи не вiрите, що ми _прекрасно можемо вас розстрiляти! Вiдповiдай, коли питаю! Я попросив тишi i, догадавшися, що цей ешелон вже, певно, розстрiляв мо?х трьох друзiв - Шахая, Галата й Остюка, - заклав пальцi до рота й свиснув. Я свиснув так гостро, що наче порiзав свистом губи. Свистiти я вмiю, ось слухайте, слухачi, як я свисну. Фiу-у-вiть!!! На хвилину я замовкну, бо зараз до камери загляне наглядач i подивиться, чи не обвалилася стiна вiд такого звуку. Я радий, що ви поглухли. Це зараз мине. Рiдко хто так зумi? свиснути, братва. Наше во?нне життя без свисту не обходиться, а ваше, бандити, i зовсiм сто?ть. Бач, як буржуйчик тре вухо рукою! Вiн, певно, згадав, як його клали на землю отаким посвистом. Да, свиснув я два рази. Четверо Виривайлiв почуло мiй знак i стало виконувати iнструкцiю. Застрочило два кулемети, двi гвинтовки. Кулi засвистiли над ешелоном, як_ навiженi, i всi люди попадали на землю. Виривайли перестали стрiляти. Настала тиша. I потiм заговорила моя артилерiя. Ба-бах! - гавкнув одрiзай з бочки, i ававакнула луна по степу. Б-бах! - вибухнув за пiвверстви вiд гармати фугас. Ба-бах! - друга. Б-бах! - фугас. Канонада, як часи. Я вже вам сказав, що був вечiр i туман. Ешелон ми забрали, як пташок. Вони спробували кинутися на мене, та я ручкою нагана ударив полковника по лобi. Я свиснув тричi, аж заколивався туман. Четверо Виривайлiв пiдхопили мiй свист, i менi здалося, що засвистiло все навкруги. Ще раз вибухла гармата i розiрвався фугас. - Вилазь з вагонiв! - закричав я. В туманi соталася велика сила людей. Ми поставили ?х усiх у купу. Виривайли направили на них кулемети. Небавом, причепивши кiлька порожнiх вагонiв до паротяга, _ми напхали туди наших полонених i вiдправили далi з мiсця полтавського бою. Я оголосив себе командиром партизансько? армi?, оглядаючи вагони збро? й набо?в, гармати на площадках й iншi вiйськовi сво? трофе?. - Хлопцi, зда?ться, наших трьох на Варварiвцi розшифровано? Проте вони, мабуть, встигли зiпсувати так рейки, що ешелон не мiг полагодити i повернув на нас. Правду я кажу? Панько Виривайло розбив ящик з ручними гранатами, повiсив ?х чотири собi на пояс i вiдповiв: - Я ?м не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла зчинитися панiка. У Шахая хтось-таки пiшов до бога вiвцi пасти. Так ми всi турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, котрi згодом в Успенiвцi прославили себе на увесь рiд. Крiзь туман вгорi прорвалося пасмо мiсячного сяйва. - Ось, - сказав я, - прийшла нарештi й одгадка: це мiсячне сяйво - iде лiсом - не шелестить, iде водою - не плюскотить! На станцi? стояло одинадцять панцерних потягiв Галата. На цiй вузловiй станцi?, куди потрапив Шахай через мiсяць пiсля Марченкового дiла на Полтавцi, стояв неймовiрний, розхристаний, рiзномастий хаос. Всi колi? забито ешелонами, невiдомо, де ?х набрав Марченко, звiдусiль луна? гармошка, переплiтаються пiснi. В обнiмку ходять на рейках партизани i горлають. Велетенський бедлам повстав над станцi?ю, в ньому дзвенiла кожна голова. Партизани говорили голосно, нiби спiвбесiдники були глухi на обидва вуха. Жива людська хвиля перекочувалась пiд теплушками, по перонi; маневрували ешелони, манiпулюючи з вагонами; кукурiкали стрiлочники, гавкав паровоз, шипiв, випускаючи пару. Це була нестримна анархiя звукiв, руху, настро?в. Панцернi потяги Галата стояли осторонь, займаючи двi колi?. Кожний потяг мав паровоза, одного вагона й двi площадки на вугiлля, на яких стояло по однiй гарматi. Панцер був непевний - дощатий: подвiйнi стiнки, мiж якими насипано пiску. Шахай пройшов повз цi потяги, шукаючи Марченка. Галата теж не було бiля панцерникiв. Шахая непривiтно оглядали партизани - на ньому не висiло збро?, i вiн, очевидно, не був сво?м. Чорнi прапорцi виглядали з декотрих теплушок. Навiть на головному панцернику Галата, на паровозi, гордо чорнiв прапор. Шахай злякався цього крила анархi?. Вiн iшов колiями, пролазив пiд теплушками, оглядав усе й примiчав. Жодного знайомого обличчя! Де подiлися його партизани, де його жменя командирiв i землякiв? - Чи? це все вiйсько? - запитав вiн бiля однi?? теплушки. - Це вiйсько отамана Шахая, - погордливо вiдповiв партизан. - А який вiн iз себе - ваш отаман? - Трохи вищий за вас, обличчя у вiспi i гаркавий. - Де його можна знайти? - По?хав конем у поле за станцiю приймати новобранцiв. - А Галат? - Галат не вилазить iз свого вагона з братами Виривайлами, п'ють без просипу i стрiляють у вiкна. А вам нащо його треба? Шахай не вiдповiв партизану. Вiн пiшов далi. Це було номiнальне - його вiйсько, i фактично - Марченкове. Траплялося багато п'яних людей, що блукали, неохайно тримаючи набитi рушницi, необережно розмахуючи гранатами, рубаючи дошки шаблями, замiсть сокир. Пiдперезавшися кулеметними стрiчками, партизани виглядали дуже грiзно. Шахай машинально пiдраховував кiлькiсть людей - судячи по ешелонах, ?х мало бути тисяч п'ять. Збро? хватало на всiх, гармати зеленiли де-не-де на площадках, виглядали з теплушок конi - всього, як у доброго хазя?на, вдосталь. Тiльки не видко жодного порядку - метушлива отара замiсть вiйська. Вештаючися серед партизанських юрб, Шахай побачив Остюка, що галопом примчав до станцi? i по?хав до сво?? кiнноти, яка стояла в теплушках бiля семафора. Остюк був похмурий i немилосердно бив острогами коня. Шапка-кубанка покривала йому голову - ранiш Остюк носив тiльки картуза. Шахай не зупинив його: треба було знайти Марченка. За станцi?ю на полi чорнiла юрба людей - Шахай попростував туди. Здалеку можна було упiзнати Марченка, котрий крутився на конi перед новобранцями. Пiшi й кiннi - вони часто кричали щось, вiдповiдаючи Марченковi. Бiля нього сидiли на конях якiсь юнаки, що, можливо, чекали сво?? черги говорити. Осторонь стояв оркестр. Шахай пiдiйшов у юрбi партизан. - Хлопцi, - кричав Марченко, - нам не треба нiяко? влади! Ми самi собi даватимемо раду. Я вiтаю вас у лавах мо?? чорно? армi?. Слава! - Слава батьковi Шахаю!. -вiдповiли новобранцi. Оркестр заграв бравурного марша - вiн нагадав Шаха?вi оперу. Осiннiй день стояв, як бадьорий запах. Затужавiла земля наче тремтiла, - це надходило осiнн? дрижання. Звуки стелилися тонкою пеленою по землi, хвилювалися, пiзнiшi поганяли попереднiх. Пiд оркестр новобранцi сунули стро?м до станцi?, щоб там розсмоктатися по теплушках. Шахай наблизився до Марченка i взяв рукою за повiд його коня. Запах горiлки ударив у нiс Шаха?вi. - Тобi чого? - запитав Марченко, не дивлячись i не пiзнаючи. - Де твiй штаб, Марченко? -тихо одповiв Шахай i випустив повiд. Марченко шарпнув коня, трохи не на?хав на Шахая i не знав, що сказати. Потiм вiн замахнувся нага?м, ударив коня i пустив скаженим галопом. Так тiка? звiр, зачувши пострiл. Шахай не пiшов до штабу Марченка. Поведiнка останнього викликала небезпеку. Коли вовк перекусить горлянку телятi, вiн не одiйде вiд тепло? кровi навiть з-пiд навислого над ним ножа. Марченко жадiбно пив теплу кров влади. Шахай, вештаючись помiж партизанiв, непомiтно добрався до теплушок з Остюковою кiннотою. Першого вiн зустрiв старого Макара, що стояв у теплушцi i розмовляв з сiрим конем. Iншi конi теплушки простягали до Макара морди, маючи надiю й собi поласувати тим вiвсом, що його тримав Макар у шапцi. "Сучий син, - казав Макар, - ти, мабуть, i здохнеш без хазя?на. Михайло Остюк тебе жалу?, Галат з Виривайлами приходять тебе поляскати по ши?, Санька Шворень подарував сiдло, Петька Бубон зробив обротьку тобi, як картинку, я тебе вичiсую, собаку, i носю тобi вiвса, тiльки Марченко Ничипiр Олександрович за тебе не зна? i не бачив у вiчi. Остюк тебе береже для хазя?на, розумi?ш, Сiрий? Стерво ти гладке!" - Добридень, дядьку, - привiтався Шахай. Макар здивувався тiльки на мить. Потiм вiдповiв на привiтання. Шахай вилiз до теплушки i поздоровкався. Макар одв'язав повiд Сiрого, взяв його полою шинелi i передав у полу Шаха?вi, котрий iзгадав одразу ярмарковi прикмети, вiдчув легке хвилювання вiд такого подарунка. Кiнь обнюхав нового хазя?на i простяг губи, як до свого. - Гарний кiнь, - сказав Шахай, - а пiдiть покличте менi тихенько сюди Остюка. Тiльки щоб тихо. Макар зiскочив на землю, i Шахай чекав ще кiлька хвилин, стоячи бiля свого коня, котрого вiн до цього разу не бачив ще у вiчi. Остюк прийшов iз Санькою Шворнем. Цьому Шахай потиснув руку, а з Остюком поцiлувався. Дво? друзiв подивилися у вiчi одне одному i, переконавшися чогось, - з полегшенням посмiхнулися. - Саня, - сказав Остюк, - пiди поклич Галата з Виривайлами. Щоб тихо й непомiтно. Скажи ?м без свiдкiв. Iдучи сюди, заведи ?х пiд водокачку, хай посвiжать п'янi голови. Макаре, пiди до мене, принеси горiлки i чогось попо?сти. Ти не голодний, хазя?не? - Я чогось i з'?в би, - одповiв Шахай, - а кого слухають тво? кiннотники, Остюче? - Мо? кiннотники знають одного бога, i той бог - я, Остюк! Мо?х п'ять полкiв на вiсiмсот шабель - тiльки мо? i нiчи? бiльше. Хочеш, я тобi ?х виставлю зараз, як iдолiв, отут перед теплушкою, i ти поведеш нас на дiло, на того ворога, котрого я ще не знаю? Я не побоюся гаркавого Ничипора, скаженого Марченка, що вивiсив скрiзь чорнi прапори i не зна?, куди нас вести! - Це добре, що кiннотники тво?, а Галатовi панцерники? Як, на них можна покладатися? - Там хазя?нують Виривайли, головним чином Петро. Та всi вони дихнуть не можуть без Галата, котрий перепива? ?х щодня. Уся ця половина станцi? - цiлком твоя. - Я знаю, що Марченком заволодiла група анархiстiв: вони його розкладають тим, що величають, напувають до ригачки i тримають тут для темно? мети. Я звик бути першим, а не другим, Остюче, i я не прийшов би сюди, коли б бачив, що Марченко сто?ть на правильному шляху. Я органiзував би собi iншу армiю. Я б пестив собi свою дружину доти, доки ви, мо? друзi, не покликали б мене до спiльно? борнi. Тепер я прийшов повести вас туди, де з'явився вже ворог! Вiн погрожу? нам i нашiй кра?нi, вiн хоче повернути панську сваволю i каторжне життя. Шахай перечекав, доки заходили: Галат, четверо Вири-вайлiв, Санька, Макар. У Галата були червонi очi з похмiлля i мокра голова. Проте тримався вiн достойно, як i слiд було командировi панцерникiв i друговi Шахая. - Я прийшов до вас, переломивши свою гордiсть, бо надходить славний момент, коли треба класти голови за революцiю i розбивати груди об ворожий панцер. Я оголошую себе вашим командиром i наказую слухати тiльки мене. - Понiма?ш, усi знають, що це вiйсько Шахая, а _ми _зна?мо, що ти ? сам Шахай. Моя кiннота салюту? тобi, командире, - Остюк витяг до половини свою шаблю i засунув ?? знов у пiхви. - Панцерники - тво? теж, - сказав Галат, - правда, хлопцi? I усi Виривайли закивали головами. - Ми зараз пiдемо i вiзьмемо Марченка... - Я прийшов сам, - сказав Марченко i став перед дверима теплушки, -стрiляйте мене, землячки! - Заходь, Марченко, - простяг йому руку Шахай, - ти умi?ш вертатися до друзiв. Нам довелося б тебе приборкати за анархiю, та тепер ти сам виженеш од себе радникiв. Ти - хоробрий, Марченко, i за це я залишаю тебе командиром. Партизани знають, що ти Шахай, - будь же Шаха?м в тому жорстокому дiлi, на котре _ми пiдемо всi. Бiля тебе стоятиму я, я буду тво?м комiсаром, мо? прiзвище Марченко, i треба зараз вивiсити червонi прапори. Шахай придивився до Марченка й одвернувся. Галат розгублено оглядав коней. Остюк пiдтяг халяви на ногах вище i, розгинаючись, пiдрахував Марченкову зброю. Виривайли, Макар, Санька - повискакували з теплушки, за ними вийшли поважно четверо старших - i всi пiшли до Остюка. Дорогою згадали, що у Галата ? кращий вагон, i повернули до нього. - Ми зараз подивимось мапу, - сказав Шахай, увiходячи до вагона. Попо?ли i випили, полежали на канапах вагона, порахували чорнi прапори, що ?х поприносили з усiх ешелонiв, i заспiвали пiснi, яка прийшла тодi на память комусь iз партизанiв. Ой нас, братцi, п'ять! Будем пить, гулять! Коло мене товаришi все вiрнi сидять. Найгучнiше виводив Панько Виривайло. Вiн проспiвав останн? слово. Годилося другий рядок заспiвати двiчi. Шахай пiднiс чарку i повторив другого рядка сам - серед тишi i настороженостi. Марченко голосно засмiявся до Остюка, нiби тамуючи щось iнше. Коливаються шаленi слова Марчечка. Вiн удавано взяв пiд свою руку анархiстiв i дивував навiть ?х сво?ю парадоксальнiстю, ?дальня салон-вагона повна людей. Крiм чотирьох анархiстiв, крiм Шахая, Остюка, Марченка, Галата та чотирьох Виривайлiв, сидiли ще i палили цигарки командири всiх полкiв. Говорив Марченко. - Треба нам зробити свою чорну республiку. Вибрати центр, а до нього увесь час будуть прилучатися новi кра?ни. Щоб у кожного в хатi був кулемет i по гвинтовцi на душу. Усi мiста зруйнувати, спалити, i мешканцiв пороздавати селянам за наймитiв. Ми матимемо свiй хлiб i ?жу, цукор i полотно, а патронiв ми вимiня?мо у тих, що матимуть патрони i не матимуть чого кусати. - Прошу слова, - командир 1-го Новоспаського кiнного полку, - прошу слова i двох загибiв. Марченко глянув на Шахая, що сидiв проти нього - поруч iз чотирма анархiстами. Шахай дивився просто перед себе на пiдлогу, нiби розглядаючи Марченковi чоботи. Анархiсти переможно оглядали присутнiх партизан i щохвилини зачiсували пальцями назад довгi чуби. Шахай раптом устав i пересiв на iнше мiсце - з другого флангу анархiчно? групи, просто перед вiкном. Його плечi й голова викреслювались на чорному склi, за вiкном було темно i чорно. Командир кiнного полку зробив загиби з усiм знанням i вправнiстю старого руського солдата, слова з його горлянки набули загрозливого тону. - Хотiв би я бачити тих дурнiв, що, маючи патрони, мiнятимуть ?х нам на хлiб, не спробують патронами поговорити з нами! Вони просто однiмуть усе, що ми випрацю?мо, i покладуть на нас ярма i на....уть на нашу дурну республiку. Комполку подумав i повторив ще раз сво?х два загиби. - Хлопцi, - ворухнувся Галат, - чи не пора вже кiнчати? Нудьга мене бере, як обценьками за серце, хлопцi. - Не пора, - прошепотiв Остюк так, що на нього глянули всi присутнi, - хай тобi зацiпить, Галате! Устав Iван Виривайло i зiтхнув на всi неймовiрнi легенi. - Менi больно, -сказав Iван, -що мене вважають за дурня. Я працював на шахтах, i Шахай працював на шахтах, i Остюк переходив рiзнi мiста i кра?ни на пiвнiчному фронтi i потрапив до нiмецького брану *[1] i втiк знову через фронт до нас. Треба, щоб уся земля була як велике мiсто i на чорноземлi гули тисячi машин, як панцерники[2] на полi атаки. Чи можемо _ми гудити ?днiсть i органiзованiсть робiтникiв шахт i заводiв? Вони нас переможуть, хлопцi, як пожежа, i шукатимемо ми тодi сво?х порозгублених кiсток - скрiзь, по всьому полi, по всьому свiтi. - Шиба мене охота, - захвилювався гостроязикий його брат - Панько, - подивитися, як вийде воно на ваше, Ничипоре Олександровичу. Кажуть, була колись правда, пожила та й гайда! На Юрiя о цiй порi, як рак свисне на оборi! Не буде в тво?й республiцi нi ножа, нi образа, нi зарiзатись, нi помолитись! Нервово поворухнувся смаглявий анархiст. - Менi слово, - сказав вiн, наче сам до себе, - слухайте мене, браття-повстанцi! Хiба ми, -закричав анархiст, - не хочемо мати у сво?х руках збро?, щоб захищатися вiд усiх тих, що пiдуть на нас? Ми скажемо всiм, що наша республiка залiзом i кров'ю не дасть себе зневолити. Ми будемо працювати, кожний сам собi закон i суддя... - I командуватимуть розбiйники й душогубцi, бо ?м не жалько голови i життя, мають вони зброю, матимуть i хлiб!.. - Надiйшов час, -пiдскочив молодший анархiст, - коли треба всього спробувати! Нехай гинуть мiста i села хай плавають в кровi тисячi i сотнi тисяч людей. Величних експериментiв доба прийшла! Хай божеволiють нетривкi люди, хай божевiлля розiлл?ться над землею - _таки _прийшла пора, пора велико? анархiчно? спроби!.. Галат чхнув. Очi партизан почали горiти недобрим вогнем. Анархiзм вони розумiли тiльки як руйнацiю усього ненависного, як помсту гнобителям, як продовження тi?? сво?? професi?, що вони набули в траншеях свiтово? вiйни, серед болiт, вошей i смертi. Вони приймали анархiзм як iнерцiю розбудженого атавiзму. - Де наш ворог i чого ми тут сто?мо на станцi?? - перебив промовця Iван Виривайло. - Насточортiло вже нам воювати! - крикнув командир чiльного панцерного потяга Галата. - Говори... Марченко, - прогаркавив Ничипiр Марченко до Шахая. - Я - за анархiю, - голос останнього не пiднiсся вище за шепiт, але його всi почули, бо десятеро з присутнiх знали, що говорить Шахай, - я - за анархiю, за руйнацiю всього старого, щоб не могло воно воскрести, i вiдродитися, i зацвiсти буйнiше та смертельнiше. Холодок пройшов по ворогах i друзях. Остюк для чогось вийняв нагана з-пiд френча i почав задумливо перекручувати барабана. Галат слiдкував за Остюком; здавалося, що вiн зараз зiрветься з мiсця i пiде з клинком в атаку. Марченко не рухався, очi його були холоднi та безстороннi, губи щiльно стуленi, щоки зблiдлi, на лобi блищала краплина поту. - Але божевiлля нам не треба, - ще тихше говорив Шахай, - експериментiв нам не треба. Нема? для чого плавати сотням тисяч людей у кровi, мiста i села хай живуть i вiдроджують землю. Не. треба божевiлля туди, де буя? велетенська надiя. Надiя охоплю? нас, цiлi мiльйони людства здригаються, поверта?ться на кiн iсторi? придушена, але жива нацiя, вже грiзно й тривожно вiтають ?? сурми Хто сказав, що нам треба божевiлля? - Заткни йому горлянку, Шахай, - анархiст показав Марченковi на Шахая, - хто вiн такий i звiдки взявся? Марченко посмiхнувся, на щоцi у нього з'явилася червона пляма, - вiн хвилювався, потiм подивився на анархiста так, нiби стрiляв йому в вiчi i заранi гидував дивитися на його вибитий мозок. - Говори, Марченко, - сказав вiн, - говори до краю, бо назавжди нам треба мати карту, i диспозицiю, i прапор, i мету, говори. - Куди ви ведете Шахая? - анархiсти знали, що "Марченко" говорить до них. - Невже ви думали, що Марченко не з'явиться вчасно i не розкри? йому очей на вашi махiнацi?? Тi, котрi знали, що говорить сам Шахай, засмiялися одне до одного. Панько Виривайло - "Швець заслужив, а коваля повiсили", -сказав неголосно. - Заткни його, Шахай, - анархiст удав, що йому не страшно, - а то я сам його кiнчу! - Ми ще й не починали, - обiзвався Остюк журливо i вистрелив у стелю вагона. Електрика раптом погасла. Страшне око темряви полонило вагон. Панiчний страх охопив усiх. Нечутно було навiть дихання. Все мовчало, бо нiхто не хотiв притягати до себе мушки нагана. Секунди йшли i складалися в хвилини. Навкруги вагона був стукiт, брязкiт, спiви полкiв i сотень. Чекати далi ставало неможливо. Секунди вилуплювалися з темряви, обростали нею, як волохатi, круглi опуки, гойдалися в повiтрi, торкалися до облич людей у вагонi. Хвилини наростали, як чорнi гори, волохатi, задушливi, що ховають кожний звук. Вiд того мiсця, де сидiв поруч iз анархiстами Шахай, рипнув стiлець. Легенький вiтрець пройшов по вагонi - його вiдчули всi. За цим виразно клацнув курок револьвера i, раз повз раз, револьвер став стрiляти, щоразу освiтлюючи мiнливим вогнем вибухiв силует Марченка. З останнiм пострiлом - останнiм в барабанi - засвiтилася електрична лампа, i всi побачили, що лежать вони на пiдлозi, притисши голови до не?, Марченко сто?ть i трима? револьвера, з револьвера ще йде смердючий дим, мiсце Шахая порожн?, побите кулями, кулями побито вiкно, на котрому перед цим викреслювалася голова Шахая, а сам Шахай сто?ть позаду Марченка i, посмiхаючись, каже: - Ти мене, Ничипоре Олександровичу, трохи не вбив. Анархiсти - он, лiворуч! Тривогу просурмив Iван Виривайло. Серед темно? ночi розтеклися звуки в чорну безвiсть. Набравши повiтря в легенi, Iван видихнув його все крiзь мiдянi вуста покiрливо? сурми. "По-спi-шай, по-спi-шай! До бор-нi по-спi-шай!" - виводив Виривайло, що нiкому з сурмачiв не мiг поступитися цi?ю честю - скликати партизанську армiю перед очi Шахая, розбудити армiю глупо? ночi i почати органiзацiю дисциплiнованих полкiв та бригад для близько? Успенiвсько? операцi?. Нiч лежала i курилася. Навкруги блимали лiхтарi, стукотiли пiдковами конi, перегукувалися полки. Iван Виривайло ще раз проспiвав у сурму. Пiшi й кiннi сотнi вилаштувалися в полi. Команди з Галатових панцерникiв стали на лiвому фланзi. За ними завмерла дисциплiнована кiннота Остюка. Далi стала невеличка група гарматникiв. Пiшi полки отаборилися зовсiм на правому фланзi, вони ворушилися в темрявi, як великi кущi трави або купи гомiнко? чорно? гробачнi, вони дзижчали, як джмелi, клацали затворами i перебiгали з одного полка до другого. Командири полкiв стояли попереду, бiля них свiтилися лiхтарi. Почав мжичити дощ, подував холодний, осiннiй вiтер, дрiбнi краплi сiялися й сiялися, утворюючи над лiхтарями рожевi й блакитнi нiмби. Шахай зупинився бiля галатiвцiв. Позад його йшли, як маршали, - Марченко, Галат, Остюк. По боках - Санька Шворень i дво? штабних. Галат вибiг наперед i став на чолi свого вiйська поруч iз чотирма Виривайлами, вiддав пошану i скомандував "струнко!". Шахай привiтався з командирами панцерникiв. Марченко -номiнальний командир армi?, не ворушився, стоячи позаду Шахая - начальника штабу. - Скiльки в тебе людей? - запитав Шахай, i дво? штабних миттю видобули з кишень олiвцi. - Одинадцять панцерникiв, - погордо одповiв Галат, молодiсть засяяла в його очах, як чистий вогонь, вiн оглянув Виривайлiв та iнших командирiв. - У мене пiвсотнi бiйцiв, - промовив командир чiльного Галатового панцерника, - двi гармати польовi, кулемети, i ми нiколи не пiдемо назад - до останнього набою, до останнього серця й пачки махорки. Запиши, штаб. - Гармат усього десяток на всiх панцерниках, - Петро Виривайло дiстав iз торби всю свою вiйськову канцелярiю, - два десятки кулеметiв та близько чотирьох сотень бiйцiв. - Набо?, патрони, ?жа - ?? - Все ?, всього ? досить в склепах[3] на цiй станцi? - вiйськового майна. Тiльки одежi нам не хвата?- - Одежi вам не треба - пiхота на першому мiсцi, - сказав Шахай i крикнув голосно, щоб його почули командири панцерникiв, -хто нiколи не служив в армi?, право-руч! Десять крокiв - кроком руш! Одiйшло бiля сотнi партизанiв. - Запишiть ?х усiх, - наказав Марченко, що до цього часу не випустив i пари з уст. Вiн почав розумiти намiри Шахая, йому стало досадно, чому це не прийшло йому ранiш на думку. - У тебе залишиться шiсть панцерникiв, Галате, - решту доведеться розформувати. На кожному в тебе буде по гарматi, по два кулемети i по пiвсотнi людей. Решту збро? й людей я розподiлю по iнших частинах армi?. Треба оглянути панцерники, пiдсилити й вiдремонтувати однi, роззбро?ти i покинути другi. Я в тебе заберу ще Семена Виривайла до пiхоти. - Шахай, - поворухнувся Галат, бачачи, що Шахай рушив уже йти до Остюково? кiнноти, - не вбивай мене до краю - дозволь пiти за тобою. - Добре, - почулося вiд Шахая з темряви, що була безпосередньо за свiтлом лiхтаря, - iди за мною i зрозумiй все, що я робитиму. - Трохи соб! - закричав збоку Остюк. - Бригада, струнко! Його голос потонув у свистi його кiнноти, у вигуках "слава!", у брязкотi шабель: так зустрiчала кiннота Шахая й Марченка. Остюк сповiстив Шахая, що кiнноти в нього близько тисячi шабель, а точно - вiн не зна? скiльки; тих, що не служили нiколи в армi?, у нього майже нема?, - проте вiн може вiддати сотню-другу в пiхоту. Фураж ?, патронiв хватить. Остюк спокiйно сидiв на конi, за ним вчувалася велика маса людей, коней i ненаситних клинкiв. - Понiма?ш, - сказав Остюк задумано, - я з ними, варварами, i море перепливу. Позаду його почувся смiх, смiх покотився й залунав далi лавами, i всi кiннотники засмiялися з дотепу свого найстаршого бога. Шахай покликав Остюка до себе i поцiлував його мiцно в губи. По лавах пройшло шепотом -"поцiлував... поцiлував". - Остюче, ти великий кiннотник. Тво? шаблi купатимуться в кровi ворога. Ти як залiзна стiна. Остюк! Спасибi, бригада! Лiхтар поплив далi по темрявi, ще кiлька лiхтарiв снувало по боках, в темному полi за лiхтарями йшли командири партизансько? армi? далi, розмовляючи, радячись i не звертаючи уваги на осiнню мжичку, на холодний вiтер ночi. Вже зовсiм свiтало, коли було сформовано пiшi полки. На чолi ?х став сам Шахай, що називався ще Марченком. Полки мали по тисячi багнетiв: Шахай надiявся розгорнути цi полки в бригади. До пiхоти долучили з тисячу бiйцiв кiнноти, панцерникiв, гарматникiв - вийшов цiлий полк. Це був п'ятий залiзний. Взагалi, всю армiю Шахай побудував так, щоб у кожну хвилину прийняти до лав новi й новi партизанськi сотнi. Залiзнi каркаси полкiв, сотень та батарей було розраховано, вони не ламалися й не гнулися, коли знаходились зайвi завзятi бiйцi для сотень, батарей i полкiв. Чужi люди ставали частками армi?, вони швидко ставали -солдатами, дисциплiнованою машиною ентузiазму. Пiд Успенiвкою така органiзацiя блискуче витримала iспита - вона закликала до себе масу неорганiзовану i невивчену, поставила поруч себе в бою, i маса билася на совiсть, не вiдступаючи й не зариваючись, вмирала, випустивши останнього патрона, кропила свою землю рудою селянською нудьгою, захищалася до нестями i гордо вмирала. Успенiвку вибрали не випадково. Мапа показувала чудеснi вiзерунки ярiв, прекраснi поля для кiнних атак i навiть лiсок для засiдки. Рiчка петлювала на розлогих луках, текла на такому низькому мiсцi, що всi луки було до трави виповнено водою. Шахай вимiряв i вираховував, офiцер Соса з Саньчино? артилерi? допомагав розставляти гармати. Галат похмуро сидiв i розмiрковував той наказ, що його вiн одержав од Шахая: божевiльний, жорстокий мозок пiдказав Шаха?вi такий план. Шiсть панцерникiв Галата мусило загинути, пробивши фронт i розбивши собi голови. На панцерники треба було взяти коней, щоб, загубивши дорогу рейками, пiти з командами панцерникiв, з гарматами й кулеметами в рейд аж до Успенiвки. Три сотнi пiших людей (пiдводи дадуть ближчi села), шiсть гармат, дванадцять кулеметiв, тро? Виривайлiв - Iван, Петро i Панько, сам Галат - з такою жменькою треба було виконати божевiльне завдання. Прорватися крiзь фронт, котрий утворили вже французи i греки, наступаючи вiд моря, де висiв на берег ?хнiй десант, промчати зi сво?ми панцерниками в тил, скiльки можна буде, влаштувати геро?чний бiй, зiрвати рейки i сво? панцерники, зруйнувати станцiю, штаб, телефони i телеграф i потiм летiти з тилу до Успенiвки, тим часом вiдтягаючи на себе ворожу увагу i ворожi набо?. Шахай вивчав успенiвськi схили i рiвнини, вимiряв шляхи навкруги Успенiвки i розповiдав Марченковi грубу схему свого плану. Вiн говорив тiльки про один план. Проте, про всякий випадок, iнший план склався в його мозковi, розташувався до дрiбниць в його уявi. На той випадок, коли перший план провалиться, -Шахай, не гаючи й хвилини, мусив був виконувати другий, смiливо й рiшуче, тверезо й непохитно. - Успенiвку ми мусимо змiцнити, як фортецю, - казав Шахай Марченковi, - i за командира цi?? фортецi ти призначиш самого себе. Успенiвськi мешканцi нариють нам траншей, побудують бастiони i замаскують гармати. Ворог бо?ться степiв i просторонi - вiн не звик до кiлометрiв у сво?й вiйськовiй практицi: мiра його вiйськово? вiдваги - метр. Я пам'ятаю, як на рiцi Iпр кiлька тижнiв билися фронти за будинок поронщика. Газети гордовито сповiщали: "Нашим хоробрим вiйськом забрано ?дальню будинку. ? надi? вiдбити кухню". Вони й тут подумають, що ми захищатимемо кухню, а ми тим часом здамося на ноги наших коней, на широчiнь безкра?х степiв. Вони нас визволять, Марченко, - нашi конi, нашi степи, нашi клинки i революцiйна честь. Марченко, продовжуючи тему про фортецю, одповiв похмуро: - Ти хочеш сам перемогти ворога, а я щоб дивився тiльки i ковтав слину? Осмiхнувшися, Шахай зробився подiбний до вовка, що ось-ось клацне зубами. - Ти ще ковтатимеш i сво? зуби, - сказав вiн, - коли тобi француз за?де в рота. З яких це пiр яйця почали вчити курку? Сором тобi, Ничипоре Олександровичу, командире Успенiвсько? фортецi! Тiльки б тво? руки вправлялися тримати клинка, тримати партизанiв i тримати переможний наш стяг! Ми сто?мо перед дверима iсторi?, ми заходимо до будинку цi?? курви, як рiвнi, ми заходимо, як Наполеон i його маршали, як косоокий, кривий хан Тiмур, що розмахував мечем на цiлу Азiю й ?вропу, як Леонiд пiд Фермопiлами, що загинув iз сво?ми трьома сотнями, захищаючи стежку до Спарти. "Перехожий, скажи, що тут Марченко, Шахай, Остюк i Галат лягли, честь краю боронячи!" - на кам'янiй плитi напише нащадок на мiсцi бою пiд Успенiвкою. Коли ми переможемо - нас потiм прославлять i додадуть нам ще чужо? слави i пiднесуть нас на щитах угору для всiх прийдешнiх поколiнь. Коли нас переможуть - нiчого нам чекати нi тепер, нi потiм - вiд нас i нашу славу вiдберуть, розтопчуть нашу чесноту й смiливiсть, заплюють нашу мету i нашi очi. Можна або перемогти, або вмерти. Мертвих, може, не здiйметься рука ганьбити. Горе переможеним! Переможця ж судить тiльки вiн сам! Шахай ще раз осмiхнувся при кiнцi цього свого мотивування про змiцнення Успенiвки i надання ?й сили фортецi. Марченко загорiвся з останнiх слiв Шахая. Вони невiдомим i чудесним чином збуджували нелюдську гордiсть i силу клинка в руцi Марченка. - Шахай, -сказав вiн, i це були нiби найщирiшi слова за все його життя, - коли ми переможемо цих тридцять тисяч, i Успенiвський бiй залуна? по всьому свiтi, я вiддаю тобi свою голову i свiй клинок i ляжу пiд копито твого коня. Шахай промовчав трохи, не дивлячись на Марченка, i потiм нахилився над мапою, над Успенiвкою та ?? околицями. - Дивися, як ми хороше змiцнимо фортецю. Об не? розiб'? голову кожна армiя. Треба тiльки заманити ?? на зручнi для нас мiсця. Галат, прорвавшися крiзь фронт, вiдтягне на себе сили, а на решту ми нападемо, вийшовши за Успенiвку. Ми панiчно втечемо з фронту до Успенiвки, полки й дивiзiони тiкатимуть, як опале листя, котитимуться перед французьким вiтром. Ми заманимо ?х на рiку, в болото i воду, ми вiддамо на поталу сотню-другу наших партизанiв - i тодi пустимо в дiло гармати, кулемети, резерви пiхоти i резерви нестримних Остюкових шабель. Ми розтрощимо розкидану, схвильовану, спантеличену ворожу силу, заберемо танки i гармати, пiдемо крiзь фронт на допомогу Галатовi - руйнувати i топити десантнi кораблi. - Я пiшов, - раптом втрутився Галат, устаючи з мiсця, - сьогоднiшнiй день переламав усе мо? життя. У мене крутиться в головi i не хвата? чим дихати. Менi страшно, Шахай, що ти вибрав мене. Виконаю я твого наказа чи злякаюся i пiду в панiку, загубивши даром панцерникiв, людей i славу? - Iди, - одповiв Шахай, - i знай, що моя думка буде завше з тобою. Те, що ти зараз бо?шся i ма?ш смiливiсть зiзнатися, - якнайкраще доводить твою хоробрiсть, котра з'явиться до тебе в холодний час. Iди i готуйся. Марченко задумливо розглядав мапу, зовсiм лiгши на стiл, Соса працьовито вираховував щось на шматковi паперу, Шахай помалу пiдiйшов до вiкна вагона, за вiкном розпочався день - бiлий вiд туману, як молоко. "Успенiвка близько", - сказав сам собi Шахай i промовчав. Успенiвка нiколи не бачила такого розмаху i таких масштабiв: всiх мужчин було вигнано на землянi роботи. Iшли без охоти, працювали ще неохотнiше, лопати грузли в беручкiй землi, в глинi, що одволожилася пiсля уночiшнього туману. - Так i гоноблять, де б сiсти! - пожалiвся Шаха?вi Остюк. Шахай встигав одночасно бувати скрiзь. Вiн замислився, щось вирiшив i подякував Остюковi. За годину верхiвець оббiг усе мiстечко i всi транше?, сповiстив, що отаман Марченко дав наказа платити за роботу i що швидко будуть роздавати матерiю: сукно i шерсть, перкаль i шовк. Начальники робiт зробили сво? висновки, i роботи всi зробилися урочними: за блiндаж для гармати давалося штуку сукна, за кулеметне гнiздо - ситець, за сажень транше? - сажень шерстi. Швидко зачорнiло все поле вiд успенiвських мешканцiв - дiди, жiнки, дiти - кожне хотiло заробити матерi? на одежу, жiнки пiдганяли чоловiкiв, дiти поруч з батьками працювали, як дорослi, баби виносили землю на лантухах i не почували втоми, захопившися з ритму велетенсько? роботи. По обiдi розвозили матерiю i скидали бiля кожно? купи робiтникiв - розплата мала бути увечерi. З-помiж партизан одразу вiдокремилися старi фронтовики. Вони, власне, й показували, як треба копати, як змiцняти, як маскувати. Загальний план фортiв накреслив сам Шахай, i Соса - гарматник, колишнiй офiцер, розмiряв усе на землi. - Наше життя дешеве, -сказав Шахай Остюковi, пiд'?здячи конем до форту, де порядкував Остюк. - Дешеве, - погодився той. - Тiльки ми задорого його вiддамо, - устряв до розмови Панько Виривайло. - Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, котрi виграли свiтову вiйну, нас пiдносить на один рiвень з ними. Нових людей народять нам степовi плiднi жiнки, ми можемо гинути спокiйно. ? один момент, коли птах щастя сiда? на землю, - тодi його треба й ловити. Прогавиш хвилину - будеш чекати сотнi рокiв i носити на сво?й ши? прокляття мiльйонiв. - Хапай, дяче, поки гаряче, - почулося вiд Панька, що стояв далеченько i нiби нiчого не слухав, - або слави добути, або дома не бути. Утiк - не втiк, та побiгти можна. Остюк глянув на Панька, потiм на Шахая, з полегшенням засмiявся. - Боже помагай! З ночвами на Дунай! - проспiвав собi пiд нiс Панько, нiби виконуючи завдання - хвилювати Остюка i дратувати Шахая. - Жаль батька на мари - та треба, - в тон Виривайловi сказав Шахай, - смiшки з попово? кiшки, а як своя здохне, то й плакатимеш! - Прости, боже, цей раз та ще десять разiв, а там побачимо, - серйозно i молитовне звернувся до когось Панько. Потiм вiн весело застромив у землю лопату, котрою вiн копав, пiдiйшов до Шаха?вого коня i фамiльярно почав заплiтати коневi гриву. - Мучить мене Галат, - тихо почав Панько, i його голос перервався, нiби вiтер, - ти подивися на нього, батьку, який вiн страшний. Дай нам когось iншого, бо в Галата тремтять губи. - Ти дума?ш, вiн боягуз? - Ми дума?мо, що вiн хоробрiший за нас усiх. Та в нього тремтять губи. Ти не уявля?ш собi, батьку, як хвилюються бiйцi з його губiв! Дай нам Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом умирати. - Забудь усе, що ти менi сказав. Ти подивишся, як Галат скаже слово перед походом. Коли вiн хвилюватиметься, я по?ду з вами сам. Панько мовчав, заплiтаючи гриву Сiрого. - Iди вже до панцерникiв, скоро вечiр, i вам треба вирушати, - сказав Шахай i нокнув на коня. Вiн по?хав по фортах i траншеях, додивляючись до всього хазяйським оком. Скрiзь кипiла робота. Сонце лежало зовсiм на обрi?, нiби воно лагодилося котитися землею, як велике червоне колесо. Дмухав по землi осiннiй вiтер, дмухав просто в сонце, i врештi зiпхнув сонце за обрiй. Довго горiли хмари вгорi, доки сонце котилося десь за землею i падало нижче й нижче. Хмари поставали рожевими, як пальцi. На небi вiдбувалося театральне видовище, день померкнув, крiзь потемнiлi хмари пролилася (i лл?ться!) осiння холодна блакить, зiрки ледве помiтним миготiнням з'являлися на небi, нiби наближалися до землi ?хнi вiчнi вогники. Шахай пiд'?хав до панцерникiв, що готувалися до прориву. Один за одним вилаштувалися панцерники. Паровози шиплять i чахкають. Люди метушаться перед вагонами, забiгають досередини i знов вибiгають. Бiйцi з розформованих п'яти панцерникiв стоять осторонь. Вони заздрять i водночас радiють, що не ?м випала на долю перша можливiсть умерти. Вони вiтають Шахая, коли цей зупиня? коня бiля Галатового вагона. Галат виходить на площадку разом з Марченком. З першого панцерника приходить командир його - Петро Виривайло iз сво?ми бiйцями, з другого - приходить брат його - Iван, з четвертого - брат ?хнiй Панько, з п'ятого i шостого бiйцi приходять самi, ?хнi командири вийшли разом з Галатом iз його панцерника. - Чи всi понадягали чистi сорочки? - пита? Шахай, i всi здригаються. Дожовуючи останнi слова сво?? промови, Галат повiв панцерники в нiчний бiй. Передовий, на котрому було написано крейдою: "Прощай, мама!" - ним командував Петро Виривайло, - передовий наскочив перший на ворога i славно загинув, полетiвши в повiтря разом з гарматами, кiньми та бiльшою частиною людей на чолi з командиром. Решта людей прилучилася до другого панцерника. Ворог знайшовся несподiвано близько бiля Успенiвки. Галат розпочав страшну канонаду з усiх сво?х десятка гармат, виважив коней, амунiцiю, набо?; по черзi поскочував на землю гармати, вилаштувався i пiшов у наступ на полустанок, бiля котрого щойно загинув бiдолашний Петро. Там усе було розтрощено набоями, штабнi папери розкиданi скрiзь по землi, i французи окопалися поблизу - розгубленi i наляканi Петром Виривайлом. Першi лави армi? були позаду Галата, ?х вiн проскочив бiля само? Успенiвки, на полустанковi починався близький тил. Поле бою зменшилось, коли навпроти повного мiсяця, збоку од Галата, устали на ноги, щоб iти в атаку, блакитнi французи - ?х Галат нiзащо б не помiтив ранiш. Та переходити на iнший бiк залiзничного насипу було запiзно. Залишенi позаду панцерники почали по черзi летiти в повiтря. Заднiй панцерник раптом рушив назад i помчав шукати загибелi пiд откосом. Галат наскочив на полустанок, як коршун. Кожна хвилина була дорога, поки не зiмкнулося ще навкруги нього кiльце. Полустанок швидко запалав, як смолоскип, затьмаривши зорi, а партизани, страшно поклявшися помститися за товаришiв, рушили на блакитну стiну ворога. В переднiх лавах билося дво? Виривайлiв - Iван та Панько. Позаду на двоколцi з набоями лежала голова ?хнього брата Петра - посмалена порохом i попечена вогнем вибуху, ?? поклав туди Панько, пiсля смертi коня знiмаючи сiдло, до котрого приторочено було й голову Петра. Брати билися, як божевiльнi. Та й уся купка виглядала й дiяла так, нiби всi вони погубили розум i шукали лише солодко? раптово? смертi серед нiчних пахощiв степу. Лiзти в пельку до ворога цiлою купою, йти, не дивлячись, скiльки друзiв пада? поруч, летiти, як метелик на вогонь, - це могли лише партизани. Бiльш здивованi, нiж наляканi, французи мусили дати дорогу таким безумцям. Галат вискочив iз пастки, вивiвши з собою вiсiм гармат, десяток кулеметiв i сот зо двi людей. Вiн легко зiтхнув, правуючи просто в степ. Партизани розсипались на всi боки i вiдступали з жорстоким бо?м. Скоро загiн Галата зник за ближчим горбом. Надалi про нього доходили до Шахая лише чутки протягом усього першого шаленого дня Успенiвсько? операцi?. План Шахая, коли Галат одразу ж бiля Успенiвки напоровся на ворога, наполовину провалився: ворога не треба було заманювати - вiн лiз на форти сам. Нiчна атака французько? пiхоти вийшла достойною та блискучою. Поiнформованi про Успенiвку, французи кинули туди сво? переможнi полки, найкращi десантнi одиницi. Вiсiм танкiв iшло перед пiхотними лавами. Долина виповнилася блакитними силуетами, що здавалися Шахаю й Марченковi нiчними перелесниками, нiчними туманами рiчки. Шахай послав 5-й залiзний полк на чолi з Семеном Виривайлом - ударити ворога в лоб i заманити на болота i грузькi луки. Семен виконав завдання. Мiсяць освiтлював рiвними променями долину, повiтря вiд такого свiтла зробилося густим i мiнливим, набо? розривалися в повiтрi не так блiдо, як удень, не так вогненно, як темно? ночi, пороховий дим повiяв звiдусiль, долинув до Шахая й Марченка, що стояли разом на горбi, маючи в себе пiд ногами все поле бою. Шахай чекав, дивлячись на циферблат годинника, доки почне сво? дiло Санька Шворень. Танки сунулися по долинi, стрiляючи з кулеметiв. Лава пiхоти перебiгала, падала, пригиналася, йшла вперед на Успенiвку. Успенiвка мовчала. Марченко став кернуватися. Та Санька знав сво? дiло - його гармати раптом почали скажену стрiлянину. Набо? одразу потрапили на пристрiлянi мiсця, на блакитнi лави ворога. Урагановий вогонь гармат збудив до бою гвинтiвки й кулемети. Пiсля недовго?, але убiйчо? стрiлянини, партизани вискочили з шанцiв в атаку. В останню хвилину до них примчав Марченко i повiв полки сам. За годину французи одходили, Марченко зупинив свою пiхоту,гдав мiсце Остюковi, що вискочив з околиць Успенiвки. Остюк захопив два танки, котрi не могли вилiзти з болота, вирiзав до ноги екiпаж .танкiв i повернувся до Марченка й Шахая зi шматком французького прапора, запнувшися ним, як хусткою. - Перший вареник у зубах не в'язне, - осмiхнувся Остюк, - пiти хiба та порозбивати ?хнi штаби? Шахай, на котрого дивився Остюк, нiчого не одповiв. Вiн замислено оглядав долину, по якiй вiдходили французи. Стрiлянина потроху рiдшала i швидко зовсiм ущухла. Остюк зрозумiв сам, що вириватися з фортiв Успенiвки i гнати ворога далi мiг би тiльки дурень. Лише спираючися на мiць фортецi, можна було боротися з ворогом, що був дужчий силою уп'ятеро. Треба розбити дощенту, до бiлого прапора, не виходячи з Успенiвки. - Як далi? - запитав Марченко, закладаючи новi патрони до нагана i вiдкидаючи порожнi гiльзи. - Ми цих переможцiв свiту завтра рiшимо, - процiдив крiзь зуби Шахай. Певне, увесь час, доки тривав бiй, у Шахая були мiцно стисненi щелепи... - Я ненавиджу нашу нацiю за те, що вона не вмi? до краю думати й до краю дiяти. Хмельницький пiд Зборовим злякався брати до полону польського круля. Хтось, може, злякався б i тут французiв, послав би зараз до них парламентерiв i просив би ?х помиритися з нами, по?хати геть вiд наших берегiв, заплатив би французьку данину. Я хочу тут поставити сво? життя i життя усiх наших партизанiв, ми будемо битися до забою, оздоровимо голови i знайдемо енергiю - боротися до краю, до перемоги, за гiднiсть, яку розбудила в нас велика революцiя. - Хiба те, що хтось би послав парламентерiв, означав переляк? Адже ми сьогоднi погнали французiв? Треба iнодi мати розсудливiсть i не лити кровi там, де можна договоритися словами, - сказав Марченко. Шахай довго не одповiдав. Вони втрьох з'?хали з горба i попростували до Успенiвки. З французького боку запалилося два прожектори, за-сновигали по небу, схрещувалися, як клинки, забивали свiтлом мiсяць i вимiтали зорi. - Великодушнiсть iнодi межу? з дурiстю. Коли справа йде про одну людину, великодушнiсть нiкому не шкодить. Зараз, коли ворог мiцний i цiлий, коли дiло наше - це наше майбутн?, - хто посмi? думати про дурiсть? Марченко iхав попереду мовчки. Не видко було, як вiн сприйма? останнi слова Шахая. Тiльки кiнь його аж стогнав вiд немилосердного дотику острогiв. Розмова увiрвалася. Вершники мовчки до?хали до похiдного шпиталю i, одвi давши його, домчали кар'?ром до штабу дiйово? армi?, що мiстився у вагонi на станцi?. Бiля вагона Марченка зупинив поранений в руку кiннотник. Вiн тримав за повiд коня. Кiнь зовсiм мокрий, боки були в милi. - Нiчого не вийшло, - сказав кiннотник Марченковi, - а Василя вбили. Ми ?демо з бiлим прапором, ми вимаху?мо цим прапором i кричимо "мир!", а вони шкварять пачками. Потiм - ще й кулеметом. Васька лiг, мене поранило, бiлий прапор я вiддав у лазаретi на бинди. . Остюк пильно подивився на Марчеика. Той, не зупиняючись, пiшов до себе у вагон. Остюк поляскав по ши? стомленого коня. - Загнав коня, браток, - сказав Остюк, - ти поклади його, сукиного сина, десь на солому i вкрий на нiч кожухом - хай упрi?. Не легко було вам ганятися за миром. Гайда, завтра буде день! Кiннотник, не розумiючи останнiх слiв-Остюка, скочив у сiдло i зник у темрявi. Шахай задумано подивився на пiвдень, де знову почали схрещуватися прожектори. Удар Остюково? шаблi не знiс французовi голови. Та лейтенант був неабиякий фехтувальник. Вiн жалкував тiльки, що пiшов в атаку з парадною шаблею - з блискучою нiкельованою нiкчемою, котрою тiльки й можна було пишатися й брязкати в мирнiм житттi та на маневрах. Лейтенант злякався гарту кубанського клинка. В руцi Остюка була невеличка шабелька з чорним ефесом, незавидна й скромна, але вона врубувалася навiть у залiзо, не пощербившися. Лейтенант, зустрiвшися з цим хижим варваром, мав надiю заслiпити його блиском парадного клинка, - Остюк же, не задумуючись, рубав сво?м клиночком куди попало, бо знав, що вiрна його подруга переруба? все на свiтi. Вiд смертi лейтенант врятувався тiльки тим, що умiв фехтувати. Одбивши перший наскок Остюка, француз хитро оборонявся, вибираючи хвилину та зручну позицiю для раптового випаду. Оточуючи двох командирiв колом, билися солдати. Вийшовши вдосвiта з Успенiвки, кiннота Остюка виконувала тактичне завдання - маневрувала на правому фланзi, маскуючи обхiдний рух Шаха?во? пiхоти. В Успенiвцi Марченко залишився з гарматами та невеликими силами пiхоти, котра, проте, збiльшувалась без перерви новими десятками й сотнями людей - вони приносили сво? голови з околишнiх сiл. Шахай виконував складний i ризикований план. Союзники - греки й французи - напосiдали на Успенiвку. Вони зранку ходили двiчi в атаку, але Марченко одбив обидвi атаки. Шахай маневрував з пiхотою на обох флангах - вiн несподiвано з'являвся в одному мiсцi, йшов у бiй з тою частиною, що там була, бився жорстоко i, коли ворог стягав бiльше сил, - зникав i з'являвся в iншому мiсцi. Шахай, дезорганiзуючи ворожi фланги, що хотiли охопити Успенiвку, примусив ворога вiдчути перед собою колосальнi сили партизан. Скрiзь, з усiх яркiв та лiскiв, можна було сподiватися атаки i немилосердно? рiзанини. Так усе йти мусило до вечора, коли малось на увазi одночасово ударити з кiлькох сторiн (за допомогою Галата), а перед цим кiльком десяткам хоробрих людей локалiзувати ворожий штаб. На нещастя союзникiв i на щастя партизан - французькi аероплани запiзнилися прибути разом з десантом i не могли побачити згори всi карти, що ними грали партнери. Цi аероплани прилетiли пiзно, коли Успенiвську операцiю Шахай уже закiнчив. Навкруги Остюка й лейтенанта французько? кiнноти - билися ?хнi солдати. Ця зустрiч трапилась несподiвано. Остюк побачив ескадрон кiнноти, що, очевидно, йшов на вивiдки околиць Успенiвки. Спортивна жадоба кiнного бою охопила Остюка, як поломенем. Вiн вирвав iз свого загону сотню i, пiдкравшися по лощинi, вискочив на французiв. Цi спочатку не хотiли приймати атаки i тiкали кiлометрiв зо два, та, певно, i ?хньому лейтенантовi закортiло побитися на шаблях, бо ескадрон одразу зупинився, розсипався, вийняв шаблi i прийняв бiй. Остюк летiв тiльки на офiцера, i вони зустрiлися. Остюк страшно вилаявся, пiдбадьорюючи себе цим, i послав свою кубаночку в повiтря над ворожою головою. Француз спокiйно одбивав напади, i гарячка-Остюк почав обережнiше вимахувати, розумiючи, що так можна й пропасти. Клинки зявкали, конi люто iржали й кусалися, француз одбивав скаженi вимахи, Остюк неймовiрно лаявся. Лейтенант не витерпiв Остюково? лайки. "Прокляття бога!" - закричав лейтенант i ударив шаблею згори в той час, як Осткжова шабля не встигла ще пiднестися для захисту. Двi причини затримали рух французького клинка: Остюкова шапка-кубанка на густих кучерях його та погана якiсть парадних шабель французько? армi?. Проте череп Остюкiв нiби репнув - так засвiтилося йому все поле. "Душу, балабайку, бога!" - одповiв Остюк, махнув шаблею i згарячу промахнувся. Француз, зрозумiвши, що йому не розрубати Остюка парадною шаблею, став несподiвано нею колоти. Остюк не любив таких прийомiв, на його думку, шаблею можна було лише рубати, i через це не змiг захиститися. Лейтенантова шабля ударила гостряком у лiву руку Остюка, котрою вiн тримав повiд, пробила долоню, пройшла товстий ремiнний пояс, кожушок, френч, сорочку - i потрапила в кiстку. Скориставшися з цього, Остюк притиснув ворожу шаблю тiснiш до свого ребра, щоб ?? не так легко було висмикнути, розмахнувся правою рукою i начисто зрубав офiцеровi шапку з голови i зачепив плече. Лейтенант упав з коня i, падаючи, шарпнув свою шаблю. Остюк поточився в сiдлi i помутнiлими очима став оглядати поле бою. Вiн побачив себе серед чогось такого жахливого i фантастичного, що ледве не упустив з руки клинка. То була грецька кавалерiя, що сидiла на вiслюках. Сотня Остюка, захопившися бо?м з французами, не оглядiлася, як ?? оточили греки. Грецько? кiнноти було до бiса. Це побачив з-пiд Успенiвки Марченко, що ви?хав на горб подивитися в бiнокль на свою кiнноту. Вiн зблiд, скочив з коня i вдарив шапкою об землю. - Здохну, кулю собi дам! - закричав Марченко. - Щоб Остюка iсусова кавалерiя полонила?! Марченковi ординарцi мовчки перечекали, доки казився Марченко. Потiм вiн знову подивився в бiнокль i радiсно зареготав. Остюкова сотня, наче опечена, кар'?ром налетiла на грекiв, зiм'яла довговухих коней, вислизнула з пастки, помчала на з ?днання з рештою кiнноти. Остюкiвцям було соромно, що греки могли наважитись воювати з ними на вiслюках. - ?й-богу, застрелився б! - сказав Марченко, сiдаючи на коня. Перед ним по долинi без перерви котилися хвилi атак. На флангах i в центрi сунули танки. Газовi бомби падали на землю i швидко обкутувалися пеленою газу. Низовий вiтер стиха котив цi газовi кущi i прибивав ?х до землi, стелив над водою рiчки. "Газами душать", - подумав Марченко, i йому закортiло встромити клинка комусь у горлянку i повернути там його. П'ять танкiв сильно потiснили центр. Марченко послав туди пiдмогу i по?хав на цей участок сам. Вiн покинув коня, вихватив наган i побiг з ним по брустверу вздовж траншей, погрожуючи бiйцям розстрiлом. Пробiгаючи дiлянку свого улюбленого Новоспасько