го полку, Марченко закричав:
   - Цистерну спирту даю за  танк!  В  атаку,  хлопцi!  Новоспаський  полк
вискочив з траншей, як корок з пляшки, i затюкав на все поле, закликаючи з
собою iншi полки. Моментально пролетiла по траншеях обiцянка  Марченка,  i
вiн швидко побачив результати заклику. Тако? нерозсудливо? атаки  французи
доти не зустрiчали.  Як  косою,  клали  партизанiв  ?хнi  кулемети.  Танки
зупинилися i  поставали  фортами,  але  годi  було  встояти  перед  атакою
Новоспаського  полку.  Вiн  чесно  заробив  сво?х  три  цистерни   спирту,
деморалiзувавши ручними гранатами екiпажi трьох танкiв. Проте,  на  кiнець
атаки багатьом новоспасiвцям довелось вiдмовитися вiд спирту: вони полягли
на  полi  борнi.  Марченко  посмутнiв,  коли  побачив,  скiльки  людей  не
повернулося з атаки, i  звелiв  видати  Новоспаському  полковi  ще  одного
червоного прапора зi штабу. Глибока  осiнь,  наче  зiйшовши  до  долини  з
околишнiх горбiв, похолодила поле бою. Пострiли стали вщухати, нiби вороги
збиралися зализувати рани. Нi на чи?му боцi  ще  не  почувалося  переваги.
Смiливiсть, хитрiсть i одчайдушнiсть не в силi були  подолати  тако?  сили
французiв.  А  французькi  солдати  вже  почували  втому,  хотiли  кави  i
пригадували, що вони,  власне,  б'ються  проти  революцiйного  народу,  за
реакцiю.
   Гонець вiд Шахая передав наказа - бути напоготовi.  Перед  вечором  мав
пiдiйти Галат. Пiвсонний Марченко об'?здив позицi?. Вiн куняв,  сидячи  на
конi,  та  бачив  важкi  сни.  На  батаре?  Петра  Бубона  делегацiя   вiд
Новоспаського полку обступила Марченка. Газовi  бомби  послiпили  багатьох
бiйцiв. Тi, що пропали вiд газiв, не протестували, але  тi,  що  послiпли,
вимахували кулаками перед Марченком  i  погрожували  застрелити  його  або
зарубати.
   - Хлопцi, - одповiв ?м Марченко, -  коли  я  переможу,  я  вам  пороблю
електричнi очi. Коли нас розiб'ють - iдiть i спiвайте по дорогах про  нашу
честь i закликайте до помсти. Слiпого дорога году?.
   Марченко останнi слова промовив нiби до себе. Потiм вiн вихватив  шаблю
i закричав пронизливо на всю батарею:
   - Браточки, не дреф! У французiв барахла повнi вагони!

   Рейками з боку французiв з'явилася дрезина. Над нею вiявся й  здригався
бiлий прапор парламентерiв. ?х сидiло тро? на  дрезинi  -  похмурi,  блiдi
офiцери союзного десанту: капiтан-грек, капiтан та полковник  -  французи.
Вони були без збро?. Залiзничний насип переходив упоперек долину, з  нього
видко було всi позицi? i транше?, партизани перебiгали з мiсця  на  мiсце,
стрiляючи  вгору  на  честь  гостей.   Парламентери   помiтили   прекрасне
розташування опорних фортiв, вiрнi лiнi? траншей, в котрих лише досвiдчене
око могло помiтити замаскованi кулеметнi гнiзда. Рiшучого  бою  так  i  не
вiдбулося досi. Маневри Шахая, заколоти  в  тилу,  що  ?х  чинив  скажений
Галат,  наскоки  Остюково?  кiнноти,  уперта  оборона  Успенiвки  -   дiло
Марченка, поганi настро? солдатiв десантно? армi? - все це спричинилося до
того,  що,  французько-грецьке  командування  вирiшило  почати  розмову  з
бандитами-повстанцями, вiдтягти час, зберегти за собою  славу  -  фактично
непереможеного  вiйська  i,  вiдiйшовши  до  моря,  почати  похiд   знову.
Парламентери пiд'?хали до Успенiвки, тамуючи огиду й жах.  Бандити  здатнi
були, на ?хню думку, зарубати або замучити вiсникiв миру. Та нiчого  цього
не трапилося. Колi? були порожнi - Шахай хотiв показати  дисциплiнованiсть
сво?? армi?. Тiльки бiля штабного вагона  стояла  почесна  варта  -  людей
близько сорока, попереду впадали в  око  мiдянi  труби  оркестру.  Почесна
варта стояла перед вагоном, як валка розбiйникiв - брудна, закурена  пилом
i порохом, з кривавими плямами на руках, обличчях, на одежi, повiсивши  на
себе безлiч гранат i кулеметних стрiчок, револьверiв i кинджалiв.  Оркестр
з  усi??  сили  бахнув  бравурну  мелодiю,  котра   нiби   зробилася   вже
нацiональним партизанським маршем - так часто ?? грали.
   - Марш iз "Кармен"? - сказав здивовано полковник, сходячи з дрезини. На
площадку вагона вийшов зустрiчати сам Шахай. Гостi  зайшли  до  вагона,  а
варта стала голосно смiятися  з  французьких  мундирiв.  Оркестр  закiнчив
грати, i тодi почулися далекi  кулеметнi  та  гвинтiвочнi  пострiли.  Вони
линули  десь  i  здалеку  -  нiби  з-за  ворожого   табору.   Парламентери
затривожилися, i грек, котрий знав росiйську  мову,  запитав  про  причину
стрiлянини.
   - Вас, гадiв, десь б'ють! - одповiв похмуро  Марченко.  Шахай  вибiг  з
вагона, за п'ять хвилин повернувся i покликав iз собою Марченка.  Останнiй
посварився на парламентерiв револьвером i суворо  наказав  не  виходити  з
купе. Парламентери залишилися самi.
   - Це прийшла наша смерть, - зауважив спокiйно полковник.
   Обидва капiтани погодилися. Далеко десь загримiли гармати.  Чiтко  було
чути кулеметнi речитативи. Бухали ручнi гранати.
   - Це в нашiм тилу, - прислухався капiтан-француз. Вiн вийняв  з  кишенi
мапу i розiклав ?? на столi, - сьогоднi звiдти були вiдомостi,  що  велика
банда селян з багатьма гарматами й кулеметами  наближа?ться  з  степiв  до
Успенiвки. Веде ?? той божевiльний, що пустив на вiтер шiсть панцерникiв i
спалив полустанок. Вiн мобiлiзував усi села, цей диявол.
   Палець капiтана показав  на  мапi  участок,  звiдки  чулася  одчайдушна
стрiлянина, на котру вже вiдповiдали  французькi  гармати  i  бомбомети  i
котра все розросталася й голоснiшала.
   - Вони не дурнi, - сказав грек, - вони здорово зруйнують  наш  тил.  До
цих ми при?хали миритися, а тi, що прийшли зi степу, не знають про  мир  i
лiзуть битися. _I, звичайно, ?х буде розтрощено.
   - Тiльки б цi в  Успенiвцi  не  зрозумiли  подовше,  в  чiм  справа,  i
дотримали б миру, доки там розiб'ють того мужика,  -  процiдив  зi  злiстю
полковник.
   - Надiя мала, - почулося вiд капiтана, котрий увесь час прислухався  до
стрiлянини, -слухайте, вже трiщить лiвий  фланг.  З  правого  -  теж  чути
поодинокi пострiли.
   Стiйте, тут у них ма? бути кiннота - рiвнина, бачте, гарна. I  рубатися
вони вмiють.
   - Дивiться, - майже закричав грек, заглядаючи у вiкно, - он  ??  видко,
прокляту кiнноту! Вона пересува?ться поза горбами, як великий полоз,  вона
чека?, щоб останньо? хвилини добити й розiгнати знеможену пiхоту
   Капiтан  нахилився  над  столом.  Професiйна  звичка  до  сво??  справи
примусила  його  забути,  хто  саме  б'?ться.  Капiтан  бачив   абстрактнi
вiйськовi одиницi, що в руках досвiдчених майстрiв вiйни рухалися по полю.
Союзний табiр  здався  йому  островом  серед  штормових  хвиль.  Успенiвка
розпочала гарматну пiдготовку. У долинi рокотали вже й  кулемети.  Олiвець
капiтана обкреслив повне  коло  навкруги  союзного  табору.  Парламентерiв
охопив жах. Партизани вмiло пiдготувалися й ставали до останньо? гри. Поки
що гупали гармати. З флангу i з  тилу  ревли  на  союзникiв  ?хнi  сталевi
горлянки. На лiвому фланзi прича?лася  пiхота,  розташувавшися  до  атаки.
Правий фланг охороняв  Остюк  -  перший  кiннотник.  На  його  долю  випав
останнiй удар, i Остюк мав надiю виконати його в кiнному ладу.  День  iшов
до кiнця. За годину сонце вже висiло над  самим  обрi?м.  Ущухли  гармати,
настала шалена тиша перед атакою. Парламентери нiби бачили, як перебiгають
поодинокi стрiльцi i займають сво? мiсця. З  тилу  давно  вже  напосiдають
божевiльнi селяни, що не розумiють жаху смертi i  солодкостi  життя.  Вони
лягають купами перед  цiвками  кулеметiв.  З  фронту  -  вийшов  у  долину
успенiвський гарнiзон. З лiвого флангу почина? атаку пiхота. ?  лише  один
вихiд для союзного вiйська, але й там  чекають  на  нього  клинки  Остюка.
Сонце заходить серед тисяч смертей. Останнi подихи тисяч  людей  холонуть,
вийшовши на осiнн?  холодне  небо.  Парламентери  бачать  у  вiкно,  як  з
останнiми променями сонця йде до бою кiннота. Це  безум,  бо  половина  ??
загине, не дiйшовши до ворога. Полковник i два капiтани вiдчувають страх з
тако? самопожертви,  з  такого  щедрого  офiрування.  Нiби  й  краю  нема?
людським  iстотам,  що  так  вiддано  мчать  до  бою.  Надворi   темнiша?.
Парламентери сидять iще зо три  години,  дослухаючись  до  кожного  звуку.
Потроху потуха? бiй. Десь  iде  мовчазна  розправа.  На  кiнець  четверто?
години  чекання  до  парламентерiв  зайшов  Шахай.  Вiн  так  i  зайшов  з
револьвером у руцi, як тримав його увесь час, керуючи  бо?м.  Iз  зусиллям
розiгнув вiн пальцi i поклав на стiл порожнього револьвера.
   - Вибачте, що довелося трохи почекати,  -  ми  саме  пiдписували  деякi
пункти попередньо? угоди, - сказав Шахай так, нiби у нього  зовсiм  пропав
голос.
   - Якi результати бою? - запитав полковник, i  грек  повторив  цi  слова
руською мовою Шаха?вi.
   - Полонених ми не брали, бо не вмi?мо ?х стерегти, а так: хто лiг,  хто
побiг, хто потягом по?хав.
   - Ви порушили закон бiлого прапора, - закричав капiтан,  i  грек  став,
хвилюючись, перекладати, - ми ще повернемось i вогнем  пройдемо  по  вашiй
кра?нi. Ви ще пожалку?те,  що  затримали  парламентерiв,  а  самi  зробили
ганебне дiло.
   - Ми готовi вас вислухати, - одповiв шепотом Шахай,  -  кажiть,  що  ви
хочете нам запропонувати.
   Голос Шахая був хрипкий  i  натомлений,  але  почувалося,  що  говорить
переможець. Якi вимоги можна ставити до переможця, коли  кожен  м'яз  його
кричить -"горе переможеним"? Все те, з чим парламентери  при?хали,  далеко
одкинув останнiй бiй.
   - Ми просимо, - вимовив полковник,  -  ми  просимо  вiдпустити  нас  до
сво?х. I коли ви виграли бiй, - дати нам можливiсть вiдiйти до моря, сiсти
на пароплави i вiдплисти додому. Двох тижнiв нам досить.
   - Я не дам вам i години, - усмiхнувся Шахай, - завтра вранцi ми  будемо
бiля моря i заберемо все, що не буде на кораблях до того часу Вас трьох  я
вiдпущу трохи згодом, коли можна буде вжити заходiв до вашо? охорони, доки
ви до?дете до сво?х. Ви матимете зараз можливiсть побачити мо?х  маршалiв.
Я дав наказа не переслiдувати вашу армiю, i командири  мо?  швидко  будуть
тут.
   До вагона зайшов Марченко в розiдранiй  матроськiй  сорочцi.  Очi  його
горiли, як у вовка, червонi повiки набрякли. Вiн  нiс  у  руках  прекрасну
французьку офiцерську куртку. Не соромлячись  присутнiх,  Марченко  скинув
сорочку i надяг куртку, що ледве зi йшлася на широких його грудях.
   - Це зайшов маршал Бернадот, - сказав Шахай, - вiн  поки  що  не  князь
Понтекорво i не кронпринц Швецi?, але вiн ма? всi данi для  цього.  Вiн  -
син новоспаського корчмаря, як Мюрат. Рано пiшов до  флоту,  переплив  два
океани й кiлька морiв. Надто любить жiнок i славу. Для цього живе  i  хоче
бути першим. Сьогоднi вiн командував Успенiвкою i сам водив в атаку полки.
Ви могли вiдчути, як вiн бився. Це його шабля била вас з фронту.
   Марченко дрiмав, знесилений бо?м. Вiн не слухав Шахая,  у  грудях  його
клекотiв сон.
   - Це ось заходить маршал Остюк, - сказав Шахай, коли в дверях з'явилась
постать Остюка з  перев'язаною  лiвою  рукою.  Марченко  розплющив  очi  i
подивився  на  Остюка.  Кiннотник  дзенькнув  острогами  i  привiтався   з
офiцерами. Вiн ледве рухав ногами - його вимучило сiдло.
   - Хазя?не, - Остюк сiв поруч Марченка, - попоруба-ла  моя  шабля  лiвий
фланг. Коли б не твiй наказ, - ми б гнали ?х аж  до  моря.  Скiльки  коней
наловили ми в темрявi, а вiслюкiв розiгнали геть по степу!
   - Остюк- син селянина i вже сiм рокiв не скида?  вiйськово?  одежi.  Це
його кiннота на лiвому фланзi сiяла  панiку.  Шабля  у  нього  -  маленька
кубаночка, чорнява спiвуха. Плачено за не? табунами коней i сотнями голiв.
I ще нiколи вона не пощербилася.
   - Зараз зайде маршал Галат, - продовжував Шахай пiсля  паузи,  -  раджу
вам поглянути на цього юнака. Вiн пробився з панцерниками крiзь ваш фронт,
i це вiн налетiв з тилу - нестримний та  безжальний.  Пригадайте  генерала
вашо? революцi? Лазаря Гош, що помер 29 лiт вiку.  Вiн  дорiвнювався  лише
Наполеону вiйськовим генi?м. Це - Галат - син робiтника, сам робiтник,  що
при?хав у Новоспаське до сво?? тiтки  i  залишився  у  нас  жити  i  пiсля
революцi?.
   Дверi широко розчинилися, щоб пропустити Галата. Вiн  сповiстив  Шахая,
що Виривайли хотять йому щось сказати i просять вийти надвiр.
   - Хай зайдуть сюди.
   - Вони несуть голову свого брата Петра i рубають усiх полонених,  котрi
трапляються ?м по дорозi.
   Шахай зблiд, як блiднуть пiд час гнiву. Марченко устав з мiсця i вийшов
з вагона.
   - Хай зайдуть сюди, - повторив Шахай. Галат нехотя пiшов  до  дверей  i
гукнув на когось у темряву. Зайшло тро? Виривайлiв. Семен нiс чорну голову
Петра. Похмура велич  братньо?  жалоби  затрусила  увесь  вагон.  Французи
зiщулилися, коли Семен поклав голову на стiл i почав плакати перед Шаха?м,
б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра нiби спала. Вiчна  усмiшка  лежала
на устах ??.
   - Братику наш  рiдний,  -  стогнав  Семен,  -  та  чим  тебе  поминати,
згадувати? Чи кров'ю, чи пiснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе,
ось сидять тво?  ворiженьки,  -  глянь  на  них,  братику,  упийся  ?хнiми
благаннями, бо я ?х зараз рiзатиму...
   Шахай пiдiйшов до Семена i поклав йому руку на плече.
   - Скiльки ви людей уже втратили, хлопцi?
   Од дверей вийшов вперед Панько, несучи оберемок шабель.
   - Не сиди, небоже, то й бог допоможе, - сказав Панько i поклав шаблi на
стiл поруч мертво? голови. - Чуже горе - за ласощi,  а  сво?  -  за  хрiн.
Свiчки по?ли, а самi очима свiтимо.
   - Це все французькi полки, - пояснив Iван, - кожна шабля  -  полковник.
Погуляли _ми сьогоднi, батьку. Дозволь тепер братовi  честь  i  зробити  i
достойно поховати.
   - Несiть його, хлопцi, на гору. Там буде яма для всiх наших  братiв.  I
зверху покладемо голову Петра. I насиплемо високу могилу.
   Виривайли  вийшли.  Пiсля   них   залишився   легкий   трупний   запах.
Парламентери, приголомшенi й наляканi,  вiдчували,  що  вони  божеволiють.
Пiвгодини в купе була мертва тиша. Галат i Остюк спали, хропучи  ввi  снi.
Шахай раптом устав на ноги  i  запропонував  французам  вiдправити  ?х  до
сво?х. На рейках знайшли дрезину, сiли, i Шахай про?хав  з  парламентерами
усi небезпечнi мiсця. Попрощавшися, Шахай на сво?му Сiрому  повернувся  до
станцi?. Йому прийшло на думку, що треба  сповiстити  столицю  i  люднiсть
Радянсько? республiки про свою  перемогу.  Телеграфiста  вiн  застав  бiля
апарата. Поруч лежала чернетка  телеграми,  пiдписана  Марченком.  "Розбив
французiв пiд  Успенiвкою,  -  писав  Марченко.  -  Шахая  забито  в  бою.
Марченко".
   - Телеграму цю вже послано?
   - Послано.
   - На яку адресу?
   - Новоспаське. Наталцi Шаха?вiй.
   Шахай здивувався i дивувався досить  довго,  складаючи  нову  телеграму
дружинi, що спростовувала Марченковi вiдомостi.

   Велике  портове  мiсто  бринiло  вiд  юрби.  На  рейдi  ще   ворушилися
перевантаженi пароплави, крейсери й  мiноноски,  деякi  з  них  ще  зрiдка
стрiляли на мiсто, в котрому  вже  хазяйнувала  партизанська  армiя.  Вона
збiльшилася неймовiрно пiсля перемоги пiд Успенiвкою. Оркестри гримiли  на
вулицях - це був той же марш iз "Кармен". На балкон  готелю  вийшла  група
командирiв, ?х зустрiли пронизливими  криками  й  вiтальним  свистом.  Мав
говорити голова мiсцевого запiлля.
   - Не треба! Шахая! - кричала юрба.
   Тодi вийшов наперед Шахай.
   - Не треба! Шахая!
   Ничипiр Марченко проштовхався наперед i став, заклавши руку  за  лацкан
французько? куртки.
   - Я був отаман Шахай! - хрипко й гаркаво кинув вiн. Кiлька хвилин  йому
не давала говорити людська пристрасть.  Вiн  пiднiс  руку  догори,  i  все
вщухло.
   - Я перемiг переможцiв свiту! ?вропа першого сорту сiла  на  кораблi  i
пливе вiд наших берегiв! ?вропа другого  сорту  переходить  у  цю  хвилину
кордон, i моя славна кавалерiя на чолi  з  маршалом  Остюком-топить  ?х  у
рiцi!

   Через рiчку понтонами вiдходили розбитi  французькi  й  грецькi  полки.
Кiннота Остюка напосiдала без перерви. Ар'?ргард ворога  вiдстрiлювався  з
кулеметiв,  боронячи  переправи.  Дорогами  валялося  майно,  розкидане  в
панiцi. Осiдланi конi бiгали по степу. Прекрасний осiннiй день погасав, як
дзвiн. Остюк зi сво?м штабом розташувався на горбi i  пив  з  фляги  вино.
Рештки  французiв  перейшли  рiку.  Ар'?ргард  iще  охороняв  понтони,   i
кiннотникам не  хотiлося  злазити  з  коней,  щоб  урукопаш  схватитися  з
ар'?ргардом.
   Несподiвано збоку - за кiлометр вiд Остюка - з'явилася група французiв,
котра запiзнилася до переправи, ?х було  близько  шiстдесяти.  Вони  йшли,
рiдко розсипавшись по полю, маючи на флангах по кулемету, йшли - гвинтiвки
на ремiнь, ?хнiй швидкий марш та спокiйна витриманiсть розсмiшили  Остюка.
Вiн кивнув пальцем на них сотенному Василишину.
   - Вiзьми ?х, Васько.
   Василишин помчав до сотнi, заспiвав бiля не? команду i повiв  сотню  за
собою на жменьку французiв. Василишин знав, що  треба  спiшити  людей  для
тако? атаки, але  йому  перешкодила  самовпевненiсть  переможця.  Французи
пiдпустили сотню близько, обернулися, лягли i так зустрiли кiннотникiв, що
Остюк аж  почервонiв,  дивлячись,  як  розлетiлася  сотня  на  скалки  вiд
французько? дружно? вiдсiчi
   - Вiзьми ?х полком, - сказав сердитий Остюк другому братовi Василишину.
   Другий брат, ще бiльш самовпевнений, повiв полк нiби на парад. Нiкчемна
купка французiв знову  лягла  i  достойно  зустрiла  полк.  Заторохтiли  з
флангiв кулемети. Полк зупинився, розбився на двi половини i став тiкати в
степ. До Остюка пiдскочили розлютованi командири iнших полкiв,  але  Остюк
наказав грати одбiй. Сурмач просурмив одбiй.
   - Хай iдуть, - були слова  Остюка,  -  ну  де  ти  вiзьмеш  iще  такого
славного ворога!
   Вiн осмiхнувся, i його обличчя стало прекрасним, як поломiнь.

   ТРЕТЯ ПIСНЯ

   Голос:
   Приходь i здалеку, одчай труби,
   Велико? вiйськово? тривоги!
   Летiть, летiть весняно? доби
   Земля i кiнь, списи i корогови!

   О вiтре мандрiв, весну розвiвай,
   Пiдкинь до неба пил полкiв кiнноти!
   Земля лежить - щасливий, теплий край,
   I коливаються ?? висоти.

   Вста? туманна путь i день оман,
   Весна народжу?ться пiд копитом.
   У неймовiрний синiй Ханаан
   Iдуть полки за Марченком забитим.

   Червоний прапор батарей, бригад
   На рани ?хнi ляже, як товариш,
   I партизанський бойовий фрегат
   Поставить марс, i брам, i бом-брам-парус!

   Весна, як струмiнь, з безвiстi тече,
   Як пострiли, бiжать пiсень повтори...

   Хор:

   Ми ста?мо плечима до плечей,
   Як ост i норд, як вест i зюйд на морi!

   Кiнь затримався на кручi тiльки мить.  Потiм  вiн  химерно  затрiпотiв,
летячи плавко вниз, i за ним водоспадом сипалась у воду земля, що ?? збило
кiнське копито.
   Уже зникаючи з конем пiд водою,  вiн  бачив,  як  оглянулося  все  його
вiйсько, що ?хало мостом. Механiчно сповз iз сiдла  й  поплив  бiля  морди
Сiрого, тримаючись за гриву й допомагаючи рукою плисти. Кiнь лагiдно косив
оком на хазя?на, на кучеряву голову, що ?? вiн любив бiльше за себе. Сiрий
був розумний кiнь i ввесь свiй розум вiддавав кучерявiй головi. Так пливли
вони через рiку.
   Це був вiрний хiд. Шаха?в парубоцький хист  затуманив  серця  партизан.
Давня забута юнiсть  i  нерозважнiсть  пролетiли  раптом.  Тiльки  почуття
тремтiли у всiх i любов до плавця.
   - Ех, i душа доброй конь!.. - спiвали  тихо  партизани,  пiднявшися  на
стременах.
   Весна розкрила сво? крила. Вона летiла вниз - на маснi поля,  затуляючи
рукою лице.  Золотими  стрiлами  радостi  бовванiли  далекi  могили.  Щось
невловиме лiтало в повiтрi, пахучiше за чебрець, терпке, як молоде вино.
   Вже й ноги останнього коня процокали  через  мiсток,  поважно  пробiгла
остання гармата  за  восьмериком  коней,  i  за  нею  стомлений  гарматник
поспiшав, ламаючи вербових бруньок собi на шапку. Закурена  пилом  пiхтура
про?хала пiдводами, бовтаючи занiмiлими ногами i мрiючи. Вже й  пил  почав
сiдати урочисто.
   Тодi зодягнув Шахай мокру одiж. Голi груди обвiяв вiтер ще раз. Заiржав
тихо Сiрий, оглядаючися назад. Шахай сiв на коня легко й весело, i  копита
дрiбно били дорогу - розлогу й суху. Там, де за балкою  оживав  i  зеленiв
падалишнiй хлiб, вiн наздогнав сво?х.
   За кавалерi?ю ?хала тачанка, правив блискучий Макар, на тачанцi  сидiла
жiнка з дитиною. Це була ?дина жiнка загону.  Сiрий  зменшив  свiй  бiг  i
пiшов пiдтюпцем. Макар глянув назад через плече.
   - Батьку, - сказав, - ще не обiди?
   - Якi в рейдi можуть бути обiди? Шахай подивився поперед себе на  тiнь.
Сiрий перемiнив ногу. Дитина, що спала на руках матерi,  розплющила  соннi
очi й зараз же знову заснула: ?? вколисав прекрасний день i  звичний  степ
iз Сiрим та батьком.
   Далi ?хали мовчки. Кiннотники далеко спереду доспiвували десяту  пiсню,
яку виводив маршал Остюк. Це була пiсня про чумака, що з батiжком  доганя?
долю. Вiтер розносить степом горе  чумацько?  душi.  Через  те,  що  вiтер
малий, чи, може, через те, що обрi? розходились далi й далi, пiсня  пливла
за кiннотниками.
   Гарматники трусились на ящиках. Комбат Соса  крутив  вуса  й  намагався
вгадати свою кар'?ру, ?здовi на конях  боком  сидiли  на  сiдлах,  думаючи
кожний. Кулеметники порозвалювались на тачанках, i здавалося, що ?м i чорт
не брат. Довгi чуби виглядали з-пiд кашкетiв, i мимоволi згадувались руки,
що пестили б таку красу.
   А пiхота пiсень не спiвала. Сидячи на полудрабках пiдвiд, вона говорила
про землю.
   - Тут би та пшеницi вкинути.
   - А може, баштан?
   - Баштан балку любить, щоб холодок був увечерi. "Пшениця", "жито",  "чи
глибоко вода?", "дерева нема?" - i мимоволi очi звертались  на  командира,
що був ?хньою волею. Чи не все рiвно куди - щоб вiн тiльки був на конi  та
його спокiйнi очi спереду. I землю, i Шахая вони любили однаково.
   Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила ще стояла мiцно. Але  куди
дiнеться вона за тиждень? Куди пiде ?? глузливий шелест,  коли  заговорить
нове поколiння трав? Зникла ж уже ?? золота  краса  й  павутиння  степово?
осенi? - Зникла!
   З вирiю - чудесно?  сторони!  -  вертаються  журавлi.  Завжди  весна  й
журавлi - це одна мелодiя. I  здалось,  що  тiнi  вiд  журавлiв  упали  на
вiйсько.
   Саме з'?здили в полонину.  Кiннотники  вигравали  на  губах  неймовiрно
соромiцьку пiсню, не червонiючи.  Слова  гинули  у  висвистах  та  зойках.
Тiльки мелодiя гугонiла. Та танцювали конi.
   На обрi?, що був зовсiм близько - по  той  бiк  полонини,  -  замаячили
постатi. Вони бiгли, як шаленi, кiньми. За  чим  вони  гнались?  Це  ж  не
кiннотники, що оббiгти хочуть ворога, - вони махають руками,  як  вiтряки.
Невеличкi селянськi конi мчать просто в полонину. Це - селяни.
   Гiн iз дво? ще до вiйська ?м  бiгти.  А  мiж  ними  та  вiйськом  трава
кублиться, хрущить, шумить молочай сухий i полинь. Бiг  якийсь  чи,  може,
льот? Ось-ось цей слiд повернув по травi,  обминаючи  вiйсько.  Ще  швидше
трiскотить трава. Обмина? переднiх кiннотникiв.  Що  це?  Шахай  смi?ться,
звертаючись до жiнки:
   - Хорти зайця погнали!
   Хорти пробiгли за кiннотниками, приминаючи  траву,  як  вiтрова  хриля.
Потроху зупинилися несмiливо селяни й не знали - злiзти ?м з коней  чи  не
злiзти.
   Кiннотники  замовкли.  П'ятеро   соколiв   вiдокремлю?ться   вiд   них,
нахиляючись кожний до  гриви.  Почина?ться  погонь.  Наче  то  риби  дивнi
пливуть  по  землi,  пливуть  ковилою,   стеляться,   витягуючись   удво?,
перелiтають  рiвчаки.  Наче  то  тумани  вночi  звиваються  клубками,  щоб
долетiти до мiсяця. Гей, дзвенить вона, як вiтер, людська вiдвага!
   Але не тако? думки Шахай.
   Вiн пiднiс до очей  бiнокля,  i  Сiрий  став,  як  неживий,  затримуючи
дихання.
   - Летять добре, чортовi сини, та не знаю, де сядуть.
   Як ти гада?ш, Макаре?
   - Сволочi!
   Макар, не повертаючи  голови,  презирливо  дивився  на  вершникiв.  Усе
вiйсько стояло в полонинi. Пiхота проминала ноги, скачучи  й  борюкаючись.
Кулеметники зняли чохли з кулеметiв i ладили стрiчки.
   - Сюди веди! - крикнув Макар кiннотниковi, що гнав поперед себе селян.
   Селяни пiдiйшли й потупились, ?хнiм коням заглядали в зуби й шарпали за
хвости десь за першими пiдводами. Селяни дивились мовчки на Шахая, чекаючи
його слiв. Вони знали партизанськi закони -"мовчи, взнаваючи" i  "взнавши,
мовчи" - i виконували ?х завжди. Вони чекали запитання.
   - Привести ?хнiх коней, - сказав Шахай, злiзши з коня й  поправивши  на
собi пояс.
   Селяни ще бiльше похмурились, тiльки в очах ?хнiх пройшов блиск радостi
i зараз же загинув.
   Коней привели.
   - Як звать? - запитав Шахай, пiдносячи руку до вуха кобили, що  пiдвела
голову.
   - Рябою.
   - Так от - забирай свою Рябу та доганяй хортiв. Селяни подивились  один
на одного, ?хнi подертi свитки свiтили латками. Чорнi й шкарубкi  руки  не
знали, куди дiтись у подяку. Нарештi одна з них  торкнулась  командирового
френча.
   - I заприсягнусь, що ви нашi. Гарна в тебе бандочка, батьку!
   Макар проковтнув посмiшку. А степовi очi Шаха?вi вiдверто смiялись.
   - А чого вона тобi подоба?ться - оця моя банда?
   - Конi добрi, люди правильнi, та й ви, видать, нiчого собi чоловiк.  За
нас ходите.
   Переднiм кiннотникам набридло стояти на мiсцi, ?хнiй Остюк  примчав  до
тачанки.  По-молодецькому  злетiвши  з  коня,  вiн  козирнув,  дзенькнувши
острогами.
   -  Зачекай,  -  Шахай  пiдiйшов  ближче  до  селян,  -навкруги  тут  не
зустрiчали якого вiйська?
   - За залiзницею по селах стоять трохи - в погонах. Та в тебе бiльше.
   Сила була справдi добра: гармати вилискували на сонцi вряд  i  десяткiв
зо два кулеметiв на тачанках. Сотня добро? кiнноти i решта - пiдводами.
   - А тут, на горi за насипом, по?зд iз гарматами ходить. Сюди й туди.
   Зустрiч наявне ставала корисною. Оглянувшись кругом,  Шахай  дав  наказ
Остюковi вислати розвiдку.
   - Хорти, певно, i самi знайдуть дорогу додому. Паняйте!  -  сказав  вiн
неголосно до селян i взявся знову за бiнокль.
   Чорнi  крапки,  що  ними  зробились  п'ять  кiннотникiв   у   далечинi,
збiльшились i  поближчали  увосьмеро.  Вони  мчали  далi,  пригнувшись  на
сiдлах.
   Раптом бiла квiтка розкрилась високо над ?хнiми головами i потiм  друга
й третя. Шахай, усмiхнувшися, покликав ординарця. В полонину долетiло один
за одним три вибухи шрапнелi.
   I майже одночасно, як  луна,  стукнули  вiдгомоном  звуки  вiд  ворожих
гармат. Полонина вся заклацала збро?ю. Кулеметники обняли сво? машини.
   Вершники мчали назад. Ще три шрапнелi луснуло вгорi, обдавши  ?х  жахом
смертi. I потiм стрiлянина вщухла.
   Степова балка мусила стати вихiдним пунктом  бою.  Синьо-рожева  хмарка
вгорi пливла самотньо над немiряним степом. Вона наближалась до сонця.
   Все затихло перед бо?м. Над кiннотниками знявся прапор.  Тремтяча  рука
якась тримала його, пригорнувши до себе.
   Талановитий Галат бiгав вiд тачанки  до  тачанки.  Вiн  проклинав  себе
самого i всiх на свiтi, шукаючи шапку, через яку й  день  йому  немилий  i
воювати вiн не хоче - на смiх людям - без шапки.
   Ординарець наче з-пiд землi вилетiв на  бистрому  конi.  Обсмикуючи  на
собi гiмнастерку, вiн розповiв Шаха?вi про бронепо?зд, що  ходить  вiн  по
рейках, сюди й назад, маневруючи.
   Повернулись i  розвiдники.  Остюк  сам  пiд?хав  iз  ними,  похитуючись
станом, як кокетлива дiвчина.
   - Це тво? люди, Остюче, за зайцем бiгли?
   - Це мо?.
   - Покликати.
   Полонина  гула,  як  вулик.  Особливий  хвилястий  тон  -  сторожкий  i
тривожний. Наче вiдразу думки вийшли на  день,  трiпочучи  на  сонцi.  Все
стояло вкупi - так, як поставила дорога. Розвiдники  повертались  на  сво?
мiсця, згори поглядаючи на пiхоту й  заграваючи  з  гарматниками.  П'ятеро
кiннотникiв  Остюкових  нарештi  пiд'?хали  -  мокрi  й  потомленi.   Вони
зупинилися перед командиром, чекаючи нагороди за геройство. Конi ?хнi були
сiрi вiд мила, з обвислими гривами й хвостами, i важко дихали,  закриваючи
часом очi.
   - Судити вас будемо потiм, - сказав Шахай, - за вашу заячу вiдвагу  пiд
час рейду. А тепер спробу?мо, - промовив вiн тихше, - яка вона у  вас.  За
мною!
   Вiн спокiйно зрушив iз  мiсця  свого  коня  й  по?хав  уздовж  .  валки
партизанiв. Поруч iз ним ?хав Остюк,  задуманий  i  суворий,  а  позаду  -
п'ятеро.
   Коло  кiннотникiв  стали  всi  семеро.  Остюк   передав   щось   сво?му
помiчниковi. Привели двох запасних коней, i на них сiло дво?  кiннотникiв.
Якi в них були думки? Такий страшний перелiт -  вiд  нагороди  до  суду  -
зiгнув ?м спини. А проте, спитайте партизана, що таке ?, зрештою,  смерть.
Особливо, коли рука вiрного товариша пустить кулю в серце.
   Шахай ви?хав на гору. Дiйсно, далеко  десь  мiж  залiзничними  насипами
вився кучерявий дим. Ось вiн i вийшов по цей бiк.  Сонце  вдарило  його  з
полудневого неба стрiлами, наче зупиняючи. I вiн зупинився.
   Шахай показав пальцем лiворуч по залiзницi, де верстов за п'ять  стояла
купка дерев.
   - ?дьте до тих дерев. Поспiшайте. Бронепо?зд мусить  бачити  вас  увесь
час. Коли ми перейдемо залiзницю, повертайте за нами.
   Остюк незрозумiле дивився слiдом за кiннотниками.
   - ?х переб'ють з бронепо?зда. Вони й половини не про?дуть.
   - Ти, Остюче, подумай, що буде. Зна?ш гру в те, хто дурнiший вийде?
   Остюк звiв плечима, махнув головою.
   - Це коли певна дiя виклика? одну певну думку.  Що  ти  подума?ш,  коли
дiвчина винесе тобi гарбуза?
   - Я ?й вимажу ворота!
   - Ти думатимеш, що вона за тебе не хоче. А  коли  ворог  почне  ставити
проти тебе гармати - що тодi думати? Невже -  що  ворог  хоче  знятися  на
карточку?
   - Я йому, сукиному синовi, покажу, як виставляти гармати!
   - Ти будеш певний, що вiн пустить шрапнель або  картеч.  Тепер  же,  що
подума? iнтелiгентний капiтан на бронепо?здi,  коли  побачить,  як  летять
тво? хлопцi йому навперейми?
   Але Остюк уже смiявся, вставши на стременах i взявшися  руками  за  шию
коня.
   - Вiн подума?, що вони зiрвуть йому рейки! Це ? гра. Не гiрш Успенiвки.
   З бронепо?зда побачили метких вершникiв трохи запiзно. Пустили  зо  три
шрапнелi високо  в  небо.  Вершники  ?хали  далi.  Ще  кiлька  шрапнелi  в
прилiпилося до  безхмарного  неба.  Бронепо?зд  став  потроху  одсуватись,
звiльняючи путь. В'?хав у насип i швидко виплив по другий  бiк  насипу.  А
вершники все бiгли йому навперейми.
   За знаком Шахая Остюк засвистiв умовно в полонину.
   - Чим же вони там зриватимуть?
   - Жаль, що нема? чим. Динамiт вийшов увесь.  I  Остюк  смi?ться  знову,
розвалившися  на  сiдлi.  Вiйсько  ледве  показалося  з  полонини.   Вiтер
розколихував прапор, нестерпиме ворожий до блакитi i здалеку  видний.  Вiн
був дисонансом в  оцiй  веснi  -  з  ??  невловимою  блакиттю  повiтря  та
сiренькою зеленню землi. Наче птах якийсь, викупавшись у фарбах вечiрнього
заходу, коли сонце ляга? в  долину,  виринув  i  несеться  собi,  колишучи
крилами.
   Червоного прапора красна зоря
   Обiйде iз нами далекi моря.
   Це пiсня луна? вiд кулеметiв. Галат диригу? з сво?? тачанки. Це тачанка
сто?ть, i навкруги не? кулеметники  з  чубами  на  цiлу  околицю.  Завзято
доспiвують свою пiсню, похитують у такт головами. Вони обнялися й  стоять,
поклавши руки на шию один одному.  Шаха?ва  хитрiсть  облетiла  вже  всiх,
звеселивши.
   Але й кулеметники  ось  рушають.  В'?ться  степовий  пил  з-пiд  колiс.
Жайворонок висить на невидимiй нитцi, спiваючи весну. Пiсня його  тремтить
згори, не переставаючи, наче лл?ться  десь  в  озерце  чистий  i  холодний
невеличкий струмiнь.
   _
   ?хали далi.
   Ген-ген позаду залишилась залiзниця, на нiй досi маневру? по?зд.  Пiшла
бита дорога. Розтяглась валка  вздовж,  i  край  ??  заховався  в  долинi.
Недiльне сонце пада? нижче й нижче. Весно, весно, прийди на цi поля скорiш
i полий ?х травами хлiбними i сiном, сiножатями й царинами!
   Працiвникiв у полi не чути. Одчайний  безголосий  сум  обгорнув  усе  i
кричить - просить робочих рук. Земле наша, матiнко, кров'ю политая,  лежиш
ти напохватi у всiх! Кожний руки, що вiд бажання спiтнiли, кладе на  тебе.
Але хто покладе руки на чепiги? Хто потом закрапле борозну  на  дощ  i  на
врожай? Так i хочеться застромити зброю на межi й пiти вздовж  за  скибою,
витираючи пiт. Ще не час, однак.
   Так дума? Шахай. Сiрий  аж  замрiявся,  легко  тюпаючи  поруч  тачанки,
?здець не пiдганя? його, вiддавшися думкам.  Проте  нiчого  не  вчита?ш  у
нього на обличчi. Похмуро зламанi брови й над ними високе чисте чоло -  на
перший погляд. Далi й суворi уста запримiтиш, i сильне  пiдборiддя.  Це  -
звичайний парубок. Роки царсько?  вiйни  поклали  багато  важких  думок  у
мозок, i цi думки свiтять тепер з очей. Суворе обличчя! А гляньмо-но, коли
усмiшка покривить губи йому, коли розправляться брови - кращого не знайдеш
у свiтi обличчя. Ось воно смi?ться й  тремтить  куточками  губ  -  блищать
степовi очi. А в той же час i наче стриму? цю усмiшку, знову хмурить брови
- i ще дорожчим вiд цього ста?! За цю усмiшку можна пiти  на  скiн,  можна
вирости в сво?х очах, знайшовши сили для нелюдського дiла.  Тiльки  з  нею
можна розумiти всю велич i та?мнiсть слова - чоловiк.
   Уже потомилися конi. Вже не спiвають пiсень  кiннотники.  Навiть  Галат
похмурив лице сво?, звiсивши одну ногу з тачанки. Земляна пара колива?ться
на обрi? - то жене святий Петро отару овець. Парко в повiтрi.
   - Тату, сiдай до нас iз мамою.
   Це дитина порушила тишу. Мати нiжнiше пригорнула ?? до  себе,  а  Шахай
злiз з коня i по?хав тачанкою, тримаючи Сiрого за повiд. Дитинча горнулося
тепер до батька.
   Нерiвний i мелодiйний звук повис  раптом.  Шахай  спiвав.  Його  думка,
лiтаючи десь, а може, логiчно мандруючи, розважала себе пiснею. I  дiйсно,
здавалась розмовою ця пiсня.  Даремно  шукати  б  умiлого  спiвака.  Паузи
розтягались тут неможливо. Певнi  звороти  мелодi?  повторювались  не  раз
любовно, забиваючи  iншi.  Але  ж  чому  такою  близькою  оця  пiсня  ста?
Макаровi, що зсува? вiн кашкета i лагодиться й собi пiдтягати голосно?
   Верховино, ти свiтку наш!
   Гей, як у тебе тут мило!.. -
   спiва? Шахай.
   Спереду оглядаються чомусь кiннотники. Комбат Соса аж обкрутився  конем
двiчi. Пiхота ставала на полудрабки.  Потiм  i  Галат  заворушився.  Остюк
вiдстав потроху вiд сво?х, байдуже наче оглядаючи  партизанiв.  Вiн  iзлiз
поправити пiдпругу й замiсть того перестелив пiтника. Пил  невеличкий  вiд
копит та колiс обгортав йому ноги. Сонце просвiчувало  крiзь  цей  пил,  i
здавалося, що сто?ть Остюк за чудесним  кущем,  що  кущ  узявся  весняними
бруньками й пухом i через те - прозорий.
   Нарештi сiдло лежить як слiд. Остюк огляда? його критично ще раз.
   - Цабе з дороги! - кричить йому Макар.
   Остюк нiби раптом помiча? Шахая. Мить - i Остюк на сiдлi.
   - Як ся ма?ш? - пiд'?здить вiн ближче до  тачанки.  -  Там  усi  хлопцi
бояться, чи не захворiв ти часом, що сiв у бричку. Насправдi, як?
   Справжня тривога ? в його словах. Але вiн бо?ться показати цю  тривогу.
Вiн трима?ться свобiдно, слiдкуючи за Шаха?м, щоб учасно обернути  все  на
жарт.
   - Добре, - каже Шахай, - все гаразд.
   Потiм придивля?ться наперед.
   - Тво? розвiдники поспiшають.
   Кiлька хвилин мовчать. Остюк ?де  поруч,  байдуже  помахуючи  ремiнцем.
Зброя  в  нього  командирська  -  шабля,   маузер,   карабiн,   до   сiдла
приторочений, та французький бiнокль на  грудях.  Шапка-кубанка  з  чорним
верхом ледве трима?ться на головi.
   - Мчать просто сюди, - каже Остюк.
   Шахай поправля? пояс. Торка? рукою револьвер у кишенi (iншо? збро?  вiн
не ма?) i сiда? на коня. Пiд'?здять i розвiдники, ?х_ дво?. Один говорить,
а другий важко диха? й дивиться просто в рот першому, наче хоче  заповнити
його сво?ми словами.
   - За горою в долинi село. Перед селом  вiтряки.  Там  стоять  кулемети.
Сто?ть багато пiхоти. Кавалерi? мало.
   Наче вихор, полетiв Сiрий пiд гору; поминаючи сво? вiйсько, Шахай знав,
що все воно здригнулося. Пiдсвiдома певнiсть небезпеки виклика? поспiх. То
дурницi - спокiй перед бо?м! Кожний  поспiша?  так,  наче  всi  сили  його
потрiбнi тiльки на годину. Всi чуття неможливо загострюються. Кожне  слово
виклика?  думки  й  думки.  Як  метеори,  проносяться  вони,   затуманюючи
кришталевий день, а може, ще бiльше дзвiнко? нерухомостi надаючи  повiтрю.
Наче сон сниться, нервовий, напружений. Дурницi, що дехто спокiйний  бува?
перед бо?м!
   Шахай такий, як i всi. Але вiн витриманий неймовiрно. Вiн  спокiйний  з
виду, як гiпнотизер, що трима? в себе ключi вiд душi цiлого  вiйська.  Вiн
вилiта? на гору i ста? так, що  ворог  може  бачити  тiльки  його  голову.
Остюк, Соса, Галат i Марченко,  начальники  п'яти  сотень  пiхоти,  стають
позаду.
   Поволi збiга? в долину  рiлля,  клаптики  сiнокосiв  i  озимина.  Сонце
просушило ?? за день, вигнавши пару. В долинi  село  вiдгуку?ться  рiзними
голосами, так що й не розбереш: чи воно корова  реве,  чи  горобцi  там  з
весни радiють, що прийде вона всiм на радiсть. Верстов зо двi до села - не
розчу?ш толком. Десь димарi димлять - хазяйки вечерю варити  заходжуються,
i дивно якось збоку дивитись на мирне оце життя поруч з вiйною.
   Великими групами сто?ть перед селом вiйсько  -  до  тисячi  набереться.
Чекають. Але щось гармат не видко - не знати, чи поховано ?х, може.
   Шахай дума?, що це зручний випадок для артилерi?. "Вони не  чекають  на
мене так швидко - легше нападати,  нiж  оборонятися.  Де  ж,  однак,  ?хнi
гармати?"
   - Соса, - каже Шахай, - давай сюди батарею. Став ?? отут на  вiдкритому
- попробуй розгромити оту купу.
   Соса привiв свою батарею на ристях. Одна за одною чотири гармати  стали
в ряд на бугрi. Вже поодлiтали назад передки з кiньми, i наводчики взялись
до панорам.
   Р-раз! - вибухнула ворожа гармата.
   Р-раз! р-раз! р-раз! - iще три при?днали до першо? сво? голоси.
   Ворожа артилерiя закопалась перед селом за млинами й  садить  тепер  на
пристрiляне мiсце. Як же ж iсхопилися гарматники! Земля  стовбурами  стала
навкруги, закривши очi кривавим туманом, а сонце раптом  коливатися  стало
на небi. Де вже тут стрiляти! Пiдлетiли  конi  з  передками,  причепились,
шарпнули - i покотилась батарея назад, не сказавши свого слова.
   На ворожiм боцi до чотирьох  гармат  долучилося  ще  чотири.  Вiд  ляку
заговорило кiлька кулеметiв i вiдразу  ж  замовкли.  Пiхота  розбилася  на
боки, розсипалася,  як  мак,  уздовж,  утворивши  фронт.  А  гармати  били
правильно й точно, пiдкидаючи землю й орючи  поле,  наче  хотiли  перепону
покласти мiж ворогом та сво?ю  пiхотою,  що  поволi  розгорнулась  в  одну
розстрiльну[4],  маючи  й  резервнi  розстрiльнi.  Вона  йшла  в   наступ,
розправивши фланги, як крила, i вiдкинувши ?х  трохи  назад  для  бiльшого
розмаху. Всерединi фронту чорнiли тачанки з кулеметами.
   Шахай не чекав, доки ворожа пiхота  насяде  його  партизанiв.  Людською
кiлькiстю ворог задушить i зiтре з землi. Але нiхто навiть i гадки не мав,
що командир вага?ться або хвилю?ться.
   Балка нагадувала приблизно велетенську пiдкову,  що  охоплювала  сво?ми
боками цiле поле,  яким  тепер  наступала  ворожа  пiхота.  Кiнцi  пiдкови
сходилися в селi, де була артилерiя. На вершку пiдкови  стояли  партизани.
План був ясний.
   Через хвилину  партизани  зникли,  залишивши  вороговi  порожн?  мiсце.
Лiворуч балкою пiшла  Остюкова  кiннота,  пiдсилена  кулеметами.  Праворуч
балкою повiв Шахай решту вiйська - пiхоту, гармати  й  кулеметникiв.  План
був - ударити ворога зразу в обидва фланги з бокiв.
   Стали. Тро? вершникiв помчало  далi  балкою  до  села,  а  ввесь  загiн
лаштувався до бою.  Розтяглися  пiвколом  гармати,  повернувши  на  ворога
морди. Вся пiхота  залягла  на  горбi  в  ряд.  Кулеметники  розбiглися  з
тачанками на фланги, i Галат без шапки лаявся коло пiдводи з патронами, не
смiючи пiднести голос. Тiльки ворожi гармати стукали далеко. Все  робилося
в такiй страшнiй i нервовiй тишi, що всiм  здавалося  -  нiчого  на  землi
нема?: нi мiст, нi сiл, нi людських звича?в, тiльки вони самi зiйшлися тут
на герць, самi на ввесь свiт - вони та ?хнiй ворог...
   Шахай обережно пiд'?хав. Вiн побачив фланг  ворога,  що  наближався  до
нього. Розстрiльна йшла бадьоро й енергiйно з правильними iнтервалами  мiж
людьми й кулеметами. Такого ворога варто було  подолати.  Вiн  подав  знак
гарматам i лiг на землю коло Марченка. Вiн почував, що всi люди  дивляться
на нього, i спокiйна усмiшка ледве пролинула на його губах. В собi вiн був
певний, i це вiдчував  також  i  Марченко,  чию  загибель  у  кiнцi  рейду
оспiвувала армiя. Марченко сам був криця, i нiщо не страшило його.
   Ревнули гармати, i снаряди полетiли через партизанськi  голови  вперед,
розриваючи повiтря i скажено виючи. Зразу наче всi стали трохи недочувати.
   - Тепер пора, - сказав Марченко пiсля третьо? сальви[5] .
   Вiн скочив на ноги i пронизливо закричав:
   - Хло-опцi!
   Все пiдвелось.
   - Гайда!
   П'ять  сотень  пiхоти  рушило  рiшуче  вперед.  Розгорнулися  в   ширшу
розстрiльну. За ними тягли по землi кулемети. Галат  iз  кулеметниками  на
тачанках залишився в резервi. А гармати били  вже  по  ворожiй  артилерi?,
мацаючи набоями, як пальцями, вдалинi.
   Коли вибiгли на бугор, чекали побачити  Остюка  з  кiннотою  на  другiм
боцi. Але його не було.
   Ворожi лави розгубились трохи, дiставши короткий  i  страшний  удар  на
свiй лiвий фланг. Забiгали люди, передаючи бойовий наказ. I швидко ворожий
фронт став повертатись, шикуючись, розгортаючи сво? крила,  щоб  битися  в
лоб. А Остюк ще не з'являвся.
   Ворог рушив уперед, його артилерiя намацувала партизанськi гармати.  Не
раз i не два падали партизани.
   Але була вже невидержка.
   Тодi махнув командир Галатовi. Тачанки вилетiли з обох  бокiв,  помчали
скажено вперед i, зробивши кожна красивий заворот, застрочили вiдразу  всi
шiстнадцять кулеметами... Ворог  вiдбивався  сво?ми.  Його  люди,  лежачи,
брали галатiвцiв на мушку, але багато вiзьмеш ти, коли в лоб  тобi  летять
тисячi смертельних мух, свистять i риють землю! Це тяглося кiлька  хвилин.
Партизанська пiхота за цей  час  нарила  землi  й  лежала  вже  в  шанцях,
готуючись до вiдсiчi. Ворога трохи порiдшало вiд кулеметiв, вiн  одсунувся
назад. Всi тачанки вмить повернули коней i, пiдстрибуючи по озиминi, бiгли
до балки. Пiхота вiдразу ж прийняла на сво? плечi ввесь бiй. Остюка ж  усе
не було.
   Хвилин двадцять уже йшов бiй. Настрiй складався поганий. Ворог  насiдав
мiцнiш i  мiцнiш.  Його  люди,  чуючи  сво?  гармати,  мали  бойовий  дух.
Партизани в шанцях нервувались, як малi дiти, - багато з них стрiляло,  не
цiлячись, заспокоюючи цими пострiлами панiчнiсть i  страх  смертi.  Тiльки
сотня обстрiляних вовкiв лежала спокiйно  i  стрiляла,  вишукуючи  ворога.
Панiчнiсть була в самому повiтрi. Отак скочить хтось на ноги та  й  бiжить
просто пiд кулями, виючи по-звiрячому,  загубивши  пам'ять.  Найхоробрiший
партизан може пiддатися панiцi - це пошесть, безум,  що  спалахне  в  одну
мить, i не знати, з якими страшними наслiдками!  Через  те  й  не  люблять
партизани боягузiв: такий  i  сам  пропаде,  й  за  ним  усi  хоробрi,  що
заквiтчали себе перемогами. Боягузовi одна доля - смерть!
   Шахай вiдчув цю панiчнiсть. Зiбравши волю,  вiн  сiв  на  коня.  Тiльки
непереможнiсть i  спокiй  командира  рятують  становище.  Вiн  по?хав  пiд
свистом куль легкою ристю до лав, знаючи, що спокiйна й  привiтна  усмiшка
повинна бути на його губах. Вiн пiд'?хав до лав, скалячи зуби.
   - Хлопцi, - почули всi, - я з вами!
   Панiка пройшла, очистивши повiтря. Стало  легше  дихати.  Часто  почали
стрiляти бiйцi. Тiльки один партизан, почувши рану на головi,  зiрвався  з
мiсця в смертельнiй тузi, хоч рана й була легка, i  побiг  назад,  кричачи
дико. Шахай, пiдбiгши конем, ударив його  кулею  з  револьвера.  Боягузова
кров бризнула на коня. Ще одного втiкача забив Шахай. А  кулi  лiтали,  як
трутнi, тонко спiваючи погребнi пiснi. Душа тужила перед смертю.
   Бiй важчав.
   В цей час замовкли ворожi гармати, i стало уривками чутно, як  строчить
там кулемет. То тро? партизанiв допалися до ворога! Вони  мчать  по  селу,
стрiляючи в свiт, та утворюють iлюзiю раптового наскоку  на  ворожий  тил.
Артилерiя замовка?.
   Ворог губить  свою  бадьорiсть.  Уже  партизани  беруть  до  сво?х  рук
iнiцiативу. Завзято йде лава на сильнiшого ворога. Аж ось i Остюк з'явився
на рiвнинi. Кiннотники мчать, вилискуючи шаблями,  i  вигукують,  кричать,
ревуть - лише гупотить земля. Знову  махнув  Шахай  Галатовi.  Вибiгли  на
ворога тачанки. Наче повеселiшав день.
   Ну й хiба тактовно - розповiдати, як iлл?ться потiм кров? Це не  просто
червона юшка, що на не? можна тверезо дивитися! Тепла  й  пахуча  така  та
солодка, що нею не залл?ш нiколи жаги, вона лл?ться у весняну землю  -  на
яснi зорi, тихi дощi, на врожай...
   Бiй кiнчався. Частина кiннотникiв побiгла  ловити  ворожi  гармати,  що
давно вже втекли. Тачанки, пiдiбравши мертвих  i  поранених  кулеметникiв,
покурiли в село. Пiдводи розшукували поранену пiхтуру.
   Махнувши востанн? клинком, пiд'?хав Остюк до Шахая. Голову  йому  вкрив
пил, i з-пiд брудно? кори над вухом проступила кров. Вiн скочив  iз  коня,
похитався трохи, як п'яний, не стоячи на  ногах  вiд  утоми,  i  витер  об
озимину шаблю.
   - Понiма?ш, - сказав вiн хрипким голосом, - там у балцi в ?х  кавалерiя
була. Прийшлось попобiгати за ними, доки  вирубали  на  капусту.  Задержка
вийшла.

   В село в'?здили з пiснями.
   Коли бiй замре й  розпливеться  пороховий  дим,  вiтер  стомлено  повi?
землею тихою радiстю життя,  i  мертвi  спочинуть  на  межах  у  братських
могилах; коли вечiр прилетить здалеку,  розiлл?  веснянi  настро?,  огорне
туманом обрi?, до яких прагнеш весною; коли дим блакитний стане  на  ввесь
свiт, iнакший кожного вечора в короткiм людськiм життi, тодi хто повiрить,
що iсну?  смерть?  Нiкчемне  людське  серце  витче  собi  найтонше  марево
радостей. Воно тремтiтиме сильно,  наче  поспiшаючи  перебiгти  свою  путь
бадьорими ранками весни!
   Отже, партизани спiвали. Голоси хрипко лунали  у  вечiрнiм  повiтрi,  i
вони були страшнi, як клекiт.  Стогiн  поранених,  гуркiт  колiс,  iржання
морених коней, про _яких _не можна було сказати, якi вони  на  масть,  так
вимучив ?х бiй. Загiн вливався в село. Остюкова кiннота  найбiльш  виграла
вiд бою, захопивши коней i переманивши пiхотинцiв на сiдла. Галат нудився,
сидячи на тачанцi. Вiн вiдбив стiльки "максимiв",  що  задовольнив  навiть
сво? завидюще око.  Сосинi  хлопцi  за  допомогою  кiннотникiв  наздогнали
кiлька зарядних ящикiв i двi гармати. Тепер Соса й командир друго? батаре?
Санька Шворень сварились, ?дучи попереду, за таке добро. Тiльки  Марченко,
сам легко поранений, збирав сво?х нешвидких дiтей. Нарештi й  вiн  у?здить
до села на чолi цiло? армi?  пiдвiд,  в'?здить  останнiй  -  за  кiннотою,
кулеметниками, гарматами.
   Шахай пропустив повз себе увесь цей цуг, стоячи край села. Моренi  конi
танцювали, проходячи мимо. Партизани пiдтягнулись, як регулярне вiйсько. З
незвичайною гордiстю пiвлежали на тачанках  галатiвцi,  поклавши  ногу  на
ногу. Це була мовчазна гордiсть цiлого загону за командирову вдачу. Ще раз
Шахай подолав.
   Об'?хавши всi застави, що не випускали нiкого  з  села,  побалакавши  з
селянами, що прикидалися безпросвiтними дурнями, i вирiкши долю  полонених
солдатiв (офiцерiв порубано зразу), Шахай почув одинокий пострiл недалеко.
Сiрий домчав  за  хвилину  туди.  Невеличкий  гурток  людей  стояв  там  i
меланхолiйно дивився вниз на землю, де бився  пiдстрелений  чоловiк,  щось
белькочучи й захлинаючись i уткнувши обличчя в землю. Тут же  поруч  стояв
квартир'?р ?сiков iз револьвером.  З  сусiднього  двору  виглядало  кiлька
партизанiв.
   - Хто це?
   - Я його спiймав у клунi в половi. Це - стражник!  -  ?сiков  чекав  на
Шаха?ву подяку й говорив запобiгливо щиро. Селяни мовчали.
   - А хiба в нас суду нема?? - Шахай, сказавши цi  слова,  покликав  двох
людей з ближчого двору. - Вiдберiть у нього зброю  й  ведiть  до  мене  на
кватирю.
   Тiльки пил покурив за Шаха?вим конем. Вiддавши револьвера, iшов  ?сiков
пiд конво?м.
   Попова хата, що ?? призначено пiд штаб, виходила ганком  на  площу,  де
розташувалися гармати. Коней було розведено  по  стайнях,  i  коло  гармат
де-не-де манячив стiйковий[6] . Соса сидiв на гарматi i,  поклавши  книжку
на затвор, читав.  Безперечно,  це  були  вiршi  Лермонтова.  Ними  завжди
козиряв Соса, виказуючи свою належнiсть до культури. Книжку було зашарпано
незвичайно.
   Шахай знав це також,  як  i  те,  що  Соса  гарний  боягуз.  Прекрасний
гарматник, добрий начальник - колишнiй офiцер боявся смертi i не  вмiв  це
заховати, як iншi. Тiльки граючи на честолюбствi Соси, на його  кавказькiм
темпераментi, Шахай переводив струни Сосиного страху на бойовий лад.  А  в
мирнiй обстановцi хоробрiшого за Сосу не було.
   Хвiртку вiдчинив хтось iзсередини. Шахай зайшов помалу, як ходять  люди
сильно? волi, що завжди ?  насторожi.  Позаду,  майже  по  п'ятах,  зайшов
Сiрий. На подвiр'? стояла бричка. Макар мазав  колеса  в  дальшу  путь.  З
сiнешнiх дверей вибiгали й  знову  заходили  вiстовi.  Сонце  вже  зайшло,
залишивши пiсля себе трошки дня й денно?  метушнi.  Але  все  це  було  як
вiдгомiн. Вечiр стояв ясний, надходила прохолода, i денне  свiтло  згасало
непомiтно, щоб одразу перейти в темну весняну нiч.
   У сiнях привiтався хазя?н хати, не знаючи, хто вiн ?, оцей невеличкий i
невидний чоловiк, що йде з таким виглядом, наче  всi  дверi  свiту  мусять
перед ним вiдчинитися навстiж.  У  великiй  хатi  готували  вечерю.  Дочка
пiдбiгла до  батька  i  обняла  його  ноги.  Жiнка  усмiхнулася  стомленим
обличчям - цей не  перший  бойовий  день  дався  ?й  узнаки.  Шахай  почав
жартувати  з  малою,  згадуючи  якiсь  пригоди,  що  були  минуло?   ночi.
Помирилися на тiм, що дочка мусила зливати  батьковi  на  руки,  доки  вiн
умивався.
   Зайшов Остюк - вимитий i перев'язаний, вiд чого його кубанка  майже  не
трималася на головi. Вiн сказав, що ?сiкова привели до двору.
   Зустрiч Шахая з ?сiковим вiдбулася в  маленькiй  кiмнатi  з  невеличким
вiконцем. ?сiков переступив порiг i побачив тiльки спину Шахая, що  стояв,
задумливо барабанячи пальцем по склi. Коли зачинились дверi, Шахай  помалу
обернувся й зробив два кроки до ?сiкова. Квартир'?р одразу так зблiд, що й
увечерi це стало помiтно.
   - Ти що це менi в рейдi розстрiли  влаштову?ш?  Не  попереджав  я  тебе
вчора?
   Тихо пролунали цi слова - ?х чуло тiльки вухо ?сiкова. Остюк, що  стояв
за дверима, i пiп у сусiднiй кiмнатi нiчого цього не чули.  Тiльки  стогiн
пролунав потiм та короткий удар у стiну. Упало щось важке  на  землю  -  i
все.
   Коли ?сiкова витягли з кiмнати з наказом дати йому ще десяток шомполiв,
Остюк зайшов до Шахая. Остюк, видно, нервувався. Остюк  зiперся  об  косяк
дверей.
   - Iменем даного менi вiд партi? контролю, прошу пояснень. Це  ти  хочеш
стару дисциплiну завести?
   - Вiн без суду розстрiляв. Важно, щоб населення знало, що в нас суд  ?,
а не самосудчики.
   - Тодi к ногтю його, гада, - нiчуть же не бити!
   - ? рiзнi породи людей, - протягнув Шахай, -  одного  вдар  -  горлянку
тобi перегризе, а другий ще бiльше старатиметься.  Першого  стрiляй,  коли
виправити не можеш, а другого бий i вчи.
   До вечерi зайшли вдвох, розмовляючи про  штабну  нараду.  Остюк  грався
оздобленими ремiнцями свого пояса.
   Трошки боязно й чудно було поповi. Кривавi синяки  на  Шаха?вих  руках,
гупання в стiну i цей товариський жартiвливий тон розмови - здавалося,  що
не можна бачити це в одного чоловiка.
   Вечеряли всi з апетитом, натискаючи на м'ясне. Остюк  витирав  руки  об
син? сукно штанiв. Розмови точилися бiля Сосиного коня, якого вiн году? зi
сво?? ложки. Шахай похвалив прекрасного коня, що вартий  бiльш  за  iншого
чоловiка, а Остюк, вiддаючи дань красi й бiговi четвероногого друга, хотiв
щиро вилаятися з цього, але вчасно прикусив язика.
   До дверей зайшов селянин. Звичайний, непоказний, засушений життям,  так
що не впiзна?ш його вiку.
   - Драстуйте, хлiб-сiль! Добрий вечiр, батюшко!  З  недiлею  будьте!  Де
отут у вас самий главний?
   Остюк пiдiйшов до селянина.
   - Чого тобi?
   - Та жалобу хочу на вашу вармiю подати. Останню теличку зарубали.
   Шахай подивився на нього пильно.
   - Сiдай вечеряти, дядьку, а там потiм розберем.
   Селянин сiв за стiл, наче це робив уже не один раз i наче  звично  йому
було ?сти в такiй кумпанi?. Вечеряли далi,  аж  доки  не  посвiтили  ламп.
Повставали.
   Надворi селянин та?мниче оглянувся навкруги й зашепотiв  на  вухо.  Вiн
був у шуряка в сусiднiм селi  i  принiс  вiдомостi  про  ворога.  Синчаки,
Павлiвка й Довгий Кут повнi вiйська. Навiть на Ковалiв Хутiр - ось тут  за
горбом - на?здять iнколи. Тисяч кiлька. Чув вiд шуряка -  напевно,  i  щоб
його хрест побив! - що завтра "в нашiм селi буде  позицiя".  Що  завтра  о
восьмiй годинi ранку з усiх трьох сiл - Синчакiв, Павлiвки й Довгого  Кута
- почнеться наступ цього вiйська. Павлiвка - в центрi,  Синчаки-.злiва,  а
Довгий Кут-з правого боку.
   Шахай подивився в вiчi селяниновi.
   Можна було вiрити, а можна й не вiрити. Обережнiсть - насамперед.
   Вiдпустив селянина додому, наказавши наглядати  за  ним  та?мно.  Потiм
рушив до хати.
   Червоний мiсяць зiйшов низько над степом. Наче  якийсь  чудний  бутафор
вирiзав його з червоного паперу й випустив на  небо,  забувши  позолотити.
Низько, над самим обрi?м, коливався вiн, як вiдбиток у водi, коли набiгала
на нього знизу прозора пряжа земного дихання.
   Шахай нахилився над мапою й довго сидiв нерухомо.
   Простора попiвська кiмната вiдгонила ладаном i зворушливою  материнкою.
Багато поколiнь попiв плодилося й розмножалося пiд цi?ю стелею, хворiло  й
умирало - головами до кiотiв. Товстий сволок через усю хату бачив не  одну
подiю. Тепер вiн побачив штабну нараду.
   Спочатку в сiнях бриньчали остроги й чулось бухикання. Дверi  несмiливо
вiдчинилися,  пропустивши  в  хату  начальника  штабу.  Це  був  немолодий
чоловiк, лисий i цiлком не  вiйськовий.  Але  так  тiльки  здавалось.  Вiн
скiнчив академiю й блискуче вiв партизанськi справи. Шахай його поважав за
акуратнiсть i слухнянiсть. Сам вiн i води не замутив би. А маючи загальний
план, мiг розробити його до найбiльших подробиць.
   Чемно, з повагою до самого себе, зайшов Соса.  Забiг,  наче  з  дороги,
Галат. Остюк увiйшов i зразу ж почав пробувати  пальцем,  чи  гостра  його
кубанська шабля. Марченко був останнiм через пiхотинськi сво? турботи.
   - Товаришi, - звернувся Шахай, - ви зна?те, що ми пiдiйшли  до  великих
ворожих сил. Вони стануть  iз  нами  до  бою.  Маю  вiдомостi,  що  наступ
почнеться завтра о восьмiй ранку. Коли й не в  цей  час,  то,  напевно,  в
iнший, але тiльки  завтра.  Люди,  що  втекли  сьогоднi,  вже  дали  повну
iнформацiю про нас. Ось тут сто?мо ми, а в оцих  трьох  переднiх  селах  -
ворог.
   Командири розглядали мапу. Першим почав Соса.  Вiн  пропонував  виждати
ворога й раптовим наскоком з усiх бокiв розбити. Галат,  як  i  слiд  було
чекати вiд  кулеметника,  виклав  фантастичний  план:  послати  вночi  всi
кулемети в середн? село,  де  сто?ть  штаб,  захопити  його,  користуючись
панiкою, дезорганiзувати ворога i пройти крiзь нього, як нитка крiзь вушко
в голцi. Марченко пропонував поробити блiндажi й почати  позицiйну  вiйну.
Остюк же спочатку мовчав, а  потiм  почав  громити  всi  пропозицi?,  йому
вiдповiдали, обгрунтовували всiма можливими  аргументами.  Стримана  лайка
повисла в кiмнатi. Хапалися  за  шаблi  й  револьвери,  але  погляд  Шахая
зупиняв.
   Шахай сидiв мовчки, слухаючи уважно ввесь гармидер. Такий у  нього  був
звичай: напустити командирiв майже до бiйки, а  самому  складати  пiд  цей
галас план, що завжди протилежний тому, який  радили  командири.  Начштабу
теж усмiхався собi в уса, знаючи, що буде далi.
   - Товаришi, всi ви говорите дурницi. Ну,  ось  слухай  ти,  Галате,  що
вийде з твого плану: злетяться з двох бокiв ворожi полки - i тiльки  мокро
буде з тво?х кулеметiв. Не забувай, що ворога вп'ятеро бiльше. В  лоб  тут
нiяким чином не вiзьмеш. Хитрощi й науку  треба  прикласти.  Ти  ж,  Соса,
просто чудак. Коли вiйсько вороже наступатиме, то наскакуй ти  з  десятьох
бокiв - не вiзьмеш, друже, ?х же вп'ятеро бiльше! Одно ясно менi й усiм  -
не чекати, а напасти самим. Завтра о шостiй ранку почина?мо. Розходьтеся -
через годину дiстанете наказа.
   Командири звикли до таких  речей.  Хiба  не  доведено  вже  ?м  у  всiх
попереднiх боях, що вони непереможнi, доки мають такого Шахая? Вони вийшли
бадьорi  й  веселi  i  передали  цю  бадьорiсть  вiйськовi.  Завжди  славу
командировi  роблять  його  помiчники  й  самi  потiм  свято  вiрять   цiй
славi-iменi.
   Шахай послав за Остюковим конем, а сам сiв i  написав  чернетку  наказу
про наступ. Начштабу його переписав, i Шахай  поставив  унизу  сво?  iм'я.
Потiм вiн вийшов iз кiмнати. з Остюком. Сiли  вдвох  на  коней  i  по?хали
вулицею.
   Мiсяць вийшов вище на небо. Облив весняним  тремтячим  молоком  повiтря
всю землю. Позасинали в хатах. Погасли вогники - темно  у  вiкнах.  Нишком
справляють недiльну гулянку парубки. Трiщать  лiси,  й  коливаються  кущi.
Часом чути гармошку.
   Конi йдуть по дорозi. Задумались вершники. Про  завтрашню  сiчу  думка,
про вечiр весняний, нiч зовучу, долю партизанську? ?дуть iз села геть -  у
степ широкий, оглянути поле. Бо швидко мина? нiч, а ранок треба зустрiти в
гарматнiм диму.
   Тюпають. Посеред дворiв стоять пiдводи, де хропуть  просто  пiд  зорями
кулеметники. Iнодi дверi рипнуть -  i  хазяйська  дочка  засоромиться  при
мiсяцi, поправляючи хустку на головi та млосно  дишучи  гарячими  грудьми.
Якийсь чуб молодецький не да? спати ?й - молодiй дочцi  хазяйськiй.  Шука?
вона причiпки на мiсяць  подивитися  та  перемовитись  трохи  хоч  iз  тою
зальотною птицею. Щасти тобi, дiвчино, на добре!
   Де-не-де ще вечерю варять. Розклалися  на  подвiр'?,  як  хазя?,  та  й
грiються коло вогню, розповiдаючи бувальщину й брехню. Нiч довга - слухати
? коли. По штабах окремих загонiв вiкна свiтяться ввесь час. Готуються  до
бою голови. I потiм вкладуться спати, як хто сидiв,  захропуть  дружно.  А
дехто до ранку не стулить очей, передумуючи  щось,  долю  благаючи.  Рiзнi
бувають люди на свiтi! Шахай iзлiз iз коня й передав повiд Остюковi.
   - ?дь за мною позаду, а я пiду послухаю. I йшов вулицею пiд  парканами,
iнодi зупиняючись i слухаючи  розмови,  а  бiльше  -  помахуючи  задумливо
паличкою, яку вiн зламав по дорозi. Раптом став.
   - _Який ад'ютант? - запитало за парканом _кiлька голосiв разом.
   - Та той, що били його сьогоднi. Як чкурне  через  вiкно  та  городами,
рiвчаком! Трохи ми боки з нього не порвали!
   - А з чого це вiн?
   - Та позавчора, як  стояли  ми  в  мiстечку,  досвiтки  встро?в.  Бабiв
наприглашав. П'янi всi в доску; тут убiг хтось  до  двору  та  як  крикне:
"Шахай iде!" Як горобцi, всi розлетiлись.
   - Да, вiн такий у нас - пострiляв би, як  собак.  Мiж  пiдводами  горiв
невеличкий вогонь. Коло нього  стояло  дво?.  Ще  тро?  сидiло  на  возах,
звiсивши ноги. Тепле повiтря йшло ?м знизу по ногах i вище,  грiючи  лице.
Вони ?ли щось.
   Шахай зайшов до двору i привiтався. Йому дали мiсце коло вогню.
   - Вечеря?те, хлопцi ?
   - Галушок забажалось - ось i наварили.
   - Добрi галушки, - сказав Шахай, настромивши собi  одну  на  шпичку.  -
Добрi, - сказав вiн далi, покуштувавши.
   Коло ворiт зупинився Остюк iз кiньми. Шахай настромив iще одну  галушку
й пiшов сiдати на коня. По?хали ристю вперед.
   До Ковалевого Хутора було не бiльше верстви. Вибiлений мiсячною  рукою,
стояв вiн на белебнi й на роздорiжжi. Нап'яв його хтось наче  на  серединi
землi. I небо тут здавалося найвище: надмiрно син?  вгорi  над  головою  й
чорне ген туди вниз, де його, як шатро, припнуто до  землi.  Яка  воля  на
такiм високiм мiсцi! Рiвний степ, як долоня, лежить без  мiри  в  довжину,
наче простягся до когось по весну.
   Шахай iз Остюком стали близько  хутора  за  скиртою  старого  сiна.  Чи
почува? Остюк, що його провезуть отут завтра? Пустили  коней  до  сiна,  а
самi вилiзли нагору, поближче до свiтла. Чудовий кра?вид! Тебе не  змалю?ш
потертими  п'ятаками  звичайно?  мови.  А  незвичайнiсть,  як  самоцвiтний
камiнь, - його дiстають водолази з глибоко? води.
   На захiд далеко йшла стежка аж до того лiска,  повертала  там  трохи  й
доходила до Павлiвки. Праворуч бовванiло село Довгий Кут - далеко  теж  за
степовим розбiгом - майже коло обрiю. Лiворуч од Павлiвки на однiй лiнi? з
нею та Довгим Кутом лежали Синчаки поблизу рiчки бистро? - Синяви.  Дощами
та весняною водою набрякла Синява й тече собi на захiд - бистра, гомiнка й
глибока, трохи блищить на мiсяцi ледве помiтною смужкою.
   Шахай не замислився над кра?видом. Тiльки  вiд  повiтря  весняно?  ночi
пом'якшав його голос. Та й ще дорожчий став Остюковi, що  знав,  однак,  у
яку вузьку петлю посила? його цей голос.
   - Тут тобi ось увесь ворожий фронт. Можливо, що ззаду  за  цими  трьома
селами ?  й  резерв.  Ми  повиннi  виходити  з  того,  чого  вони  хочуть.
Командирiв ворожих я знаю, головних принаймнi  -  це  кадровi  полковники,
люди без видумки. Нiчого незвичайного,  психологiчного  видумати  вони  не
можуть.. Значить, завтра о восьмiй ранку почнуть вони наступ iз  тим,  щоб
притиснути нас до рiки й розбити. Мета в них - не пустити за  рiку,  себто
не дати нам Синчакiвського мосту i по  змозi  або  розбити  нас  тут,  або
погнати назад, де за нами по п'ятах iдуть iншi.
   Шахай промовчав хвилину, наче  хотiв  збагнути  всю  серйознiсть  свого
становища. Вiн поклав палець на пiдборiддя  й  договорив  ще  тихiше  свiй
план.
   - Ми пустимось на вiйськовi хитрещi. Прямо нам ударити  невигiдно,  так
ми спробу?мо косо вдарити. Косим ударом. Я розбирав його недавно й  гадаю,
що тут вiн на мiсцi - за таких сил i ситуацi?.
   Остюковi це була новина.
   - Вiдколи вiн ?, цей косий удар? Генерал видумав?
   - Король. Рокiв пiвтораста тому.
   Остюк засмiявся весело й недовiрливо.
   - I харашо ним можна вдарити?
   - А слухай. Прутинку легше перерiзати навскоси, чоловiка легше  зрубати
навскоси, армiю легше розбити також так. Ми почина?мо бiй о шостiй ранку -
попередимо ворога на двi години. Посила?мо всю пiхоту й половину кулеметiв
до Синчакiв, де вони мусять зайняти позицiю. Ти  з  сотнею  кiнноти  ста?ш
перед Павлiвкою. Артилерiя з кулеметами руша? в  оце  ось  село  в  долинi
праворуч - верства до нього. Я з рештою кiнноти, з кулеметами  й  кiлькома
гарматами стаю тут ось, де ми сто?мо, пiд скиртою. Так мусимо чекати _ми у
вихiдний момент бою.
   Остюк  зацiкавився  таким  розташуванням  вiйська.  Вiн  подумав,   що,
роздiлившися так, загинуть усi по одному  у  ворожих  обiймах.  Оце  такий
косий удар?
   - Рiвно о шостiй почина? артилерiя. Всi нашi  гармати  ураганним  огнем
местимуть  Павлiвку.  Треба,  щоб  найбiльш  ефектно  все  вийшло.   Через
пiвгодини ти йдеш в атаку на Павлiвку, вибива?ш звiдти ворога i трима?шся,
доки тобi не поможуть злiва.
   У Остюка на мить погасли очi, передчуваючи смертельний бiй.
   - Нас роздушать, як варену картоплю в  жменi!  Павлiвка  ж  -  середина
фронту. Вони стягнуть моментально сили.
   - Цього менi й треба. Скажений гарматний  вогонь  на  Павлiвку,  шаленi
наскоки й оборона тво?? сотнi - о, я знаю, як ти битимешся, Остюче! -  все
це примусить думати, що ми наступа?мо на Павлiвку. Ясно, що ворожi головнi
сили всi стягнуться до Павлiвки.
   - А далi?
   - Доки маршал Остюк за пiдтримкою артилерi?  буде  битися  з  головними
силами, вся моя пiхота вiзьме раптом Синчаки й пiде громити ворожий фланг.
Це i ? косий удар, проти якого рiдко хто може встояти.
   - Що буде з мо?ю сотнею до то? пори?
   - ?? може не бути. Вона може лягти костями. Але слава тих, що загинуть,
рятуючи справу й товаришiв, вставатиме попереду  нас,  як  осяяний  прапор
перемоги! Слава ця пiде мiж народ по кра?нi, i заспiвають  нових  дум  про
Остюкiв бiй пiд Павлiвкою.
   Мiсяць стояв на небi, блискучий, як клинок.  На  сухiй  торiшнiй  травi
молочаями й ковилою тремтiли його вiдблиски, наче дивився  вiн  у  морську
гладь.
   Вони найщасливiшi в свiтi люди! Вони не знають безсонних ночей,  вiчних
хитань, коли думка облiта?  невiдомi  й  немiрянi  простори,  окуту?  себе
фiмiамом прекрасного майбутнього i зараз же кида? все це в землю, в труну,
i бачиш, як у люстерко, воскове лице сво? й заплющенi навiки очi. Вони  не
знають обсипаного листя  надiй,  ?хн?  серце  не  б'?ться  в  повсякчаснiм
чеканнi смертi...
   Гляньте на волю таку, коли  вона  почина?  титанiчний  бiг.  Падають  i
пiдiймаються з небуття  мiста  й  кра?ни!  Сказане  випадково  слово  ста?
символом мiльйонам живих i прийдешнiх людей. Воно, маючи  на  собi  печать
волi, може затрусити землею.
   Нiч пролiтала помалу.  Шахай,  попередивши  свою  жiнку  про  вранiшнiй
виступ iз села, спав тихо, наче й не  спав  зовсiм.  Снiв  фантастичних  i
нереальних вiн не знав. Така була його вдача. Сонце сiдало на  ланах  десь
унизу. Стрiмкi скелi вставали перед ним  i  його  вiйськом.  Ось  ?де  вiн
кам'яною дорогою, тiльки пiдкови вибивають iскри. Шлях  лежить  перед  ним
довгий i все нагору. Вiн чу?, як вiйсько гомонить позад його тривожно.  Як
зiрветься iнодi вершник який - з дороги в  безодню.  Б'?ться  з  конем  об
камiння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шахая, не зна? вiн
жалю. Веде дорога вгору до мети. I, наближаючись до ясного  верхiв'я,  вiн
бачить новi й новi простори, оповитi туманами.
   Серце поспiшало, неясний дзвiн розливався в повiтрi, i довга стрiлчаста
хмара затопила все, тiльки плив, погасаючи, неясний дзвiн.
   Нове видiння, живе й реальне, розкрилося, як велика квiтка. Бiй iде  по
всiй полонинi, не вгасаючи й не розпалюючись. Новi й новi сили виходять на
поле й стають на мiсця, як шахи. Ворожа рука бере ?х  потроху,  фiгуру  за
фiгурою, звiльняючи мiсце сво?м. Але вперто й помалу пiдкрада?ться пiхота.
Ось вона лагодить кулемети. Б'? сигнал! Як порох, летять фiгури й  пiшаки.
"О, я собi зумiв вибрати командирiв! Хiба не вмре кожний iз  них  за  мене
десять разiв?  А  чи  повiрить  хто  iз  мо?х,  що  мене  можна  подолати?
Загiпнотизувавши себе мо?м iм'ям, вони  робитимуть  чудеса.  Наче  прапор,
несуть вони мене в серцi. Я не такий, як вони? Але воля моя не  зна?  меж.
Iсторiя запише  мене  на  сво?  бiлоснiжнi  сторiнки.  Iм'я  мо?  Шахай  -
перемога!"
   Аж спiтнiв, трохи Шахай вiд такого сну. Ще пролетiло щось, не залишаючи
слiду. Шум пройшов у головi, i Шахай зручнiше повернув на подушцi  голову.
Першi дзвiночки свiдомостi майнули. Ще не прокинувшись, Шахай зна?, що  це
будить його воля, якiй вiн призначив час розбудити. Розплющу?  очi.  I  на
цьому остаточно прокида?ться.
   Крик про допомогу луна? й луна? з Павлiвки! Остюк  геройським  наскоком
захопив село,  вiдступив  з  нього,  знову  вдарив  на  ворога.  Нiхто  не
пiдтриму? його злiва. Пiхота вже запiзнилася  на  пiвгодини  з  Синчаками.
Кулеметами й ручними гранатами вигнали остюкiвцiв iз  половини  села.  Сам
Остюк, тяжко  поранений  у  хребет  i  контужений,  залишився  на  ворожiй
половинi. Остiльки вже видна  була  його  смерть,  що  ворог  навiть  кулi
пошкодував для Остюка. Його  шаленi  кiннотники,  поховавши  й  розгубивши
коней,  вирiшили  вмерти,  а  вiдбити  командира.  Як  розлютованi  вовки,
кидалися вони на ворога! Як закривавлений птах, що погубив i очi в борнi i
ледве маха? перебитими й поламаними крилами, - так билися кiннотники.
   Загальний бiй почався рано й  розгорався  тепер,  як  пожежа.  Командир
Шахай стояв перед  Ковалевим  Хутором.  Вiн  послав  уже  до  Синчакiв  на
допомогу пiхотi всю решту кiнноти з двома гарматами. З ним залишився  Соса
з батаре?ю та кiлькома кулеметами без пiхоти  й  кiнноти.  Шахай  поставив
останню ставку. Синчаки мусять упасти! Праворуч, за  кiлометр  вiд  нього,
стояв Санька зi сво?ми гарматами i стрiляв по лiску,  що  прозоро  зеленiв
неясними бруньками недалеко Павлiвки. Звичайно, там був ворог.
   Марченко водив в атаку на Синчаки пiхоту. З гвинтiвкою в  руцi  кидався
вiн на ворога в перших лавах. Не раз  i  не  два  одкочувались  назад,  як
хвиля, партизани. Не один боягуз упав од руки Марченка. Галат, перекосивши
ворожу кiнноту, що полiзла була на його машини за лаврами, ловив тепер пiд
кулями коней i поповняв ними недостачу в тачанках, його весела  парубоцька
вдача розважала себе неймовiрно довгими прокльонами,  наче  молитвою.  Вiн
готовий був розтрощити свою пiхоту, що к чорту годиться!
   Саме тут прийшла пiдмога. Двi гармати почали зразу з шрапнелiв. Синчаки
впали. Пораненого Марченка повезли на  тачанцi  вперед  -  пiдбадьорити  й
пiдняти дух у пiхоти, що наступала на Павлiвку - на допомогу  Остюковi.  -
Шахай цей наступ побачив. Ворожi гармати, що здалеку з-за Павлiвки влучали
в Саньку й Ковалiв Хутiр, замовкли. Там починався остаточний i вирiшальний
бiй.
   Саньчинi  гармати  теж  перестали  стрiляти  вперед  по   лiску.   Вони
промовчали трохи, мабуть, перешиковуючи фронт, i стали кидати снаряди геть
у правий бiк частiш i частiш, а  потiм  почали  шрапнелями.  Якась  пiхота
знайшлася на правому фланзi i йшла тепер на Саньку.
   Користуючись тишею, чи, може, час прийшов,  -  висунулась  iз  далекого
лiска лава пiхоти. Вона пiшла в атаку на  центр  партизанського  фронту  -
Ковалiв Хутiр - на Шахая.
   Тут i почина?ться справжн? дiло. На три частини розподiлено партизанiв.
Кожна б'?ться за сво? життя окремо. Нi однiй  не  можна  впасти,  бо  тодi
загине решта.  Марченко  штурму?  Павлiвну.  Послiплi  вiд  бою  та  кровi
кiннотники знайшли Остюка. Вони його нiжно кинули на пiдводу  й  везли  за
собою, як бога. I Остюк  знаходив  силу  iнодi  пiдняти  з  пiдводи  руку,
посилаючи  в  бiй.  Тро?  найкращих  командирiв  сто?ть  тут.  Хiба  можна
перемогти Марченка, Остюка й Галата, доки вони ще живi?
   Саньцi приходилось круто з  гарматами.  Вiн  втратив  немало  людей  i,
стрiляючи щохвилi з гвинтiвки, допомагав пораненим  "нумерам"  шарпати  за
ремiнець i розкривати ящики з набоями. Вiн кидався, як чорт,  у  пороховiм
диму, одночасно роблячи кiлька дiл. Його прокльони пiдняли б i мертвого  з
могили.
   Голос його гримiв, як труба. Вiн  закричав  суворим  голосом,  плутаючи
лайку з дистанцiйними цифрами:
   - Став на картеч!
   Ковалiв Хутiр теж розпочав бiй. Шахай завiв свого коня за скирту сiна i
став розмовляти позад гармат iз Сосою спокiйно й тихо. Це його правило: що
важчi справи, то тихше й спокiйнiше вiн говорить.
   - Товаришу Соса, - каже Шахай прихильно,  -  завжди  у  найнебезпечнiше
мiсце я посилаю Сосу. Чому? Тому, що я знаю - нiколи того мiсця не  вiзьме
ворог. Ви зрозумiли?
   Соса  вiд  гордостi  розцвiв.  Увесь  його  страх   придушила   одчайна
рiшучiсть. Вiн став покрикувати на  людей,  що  подавали  набоi.  А  Шахай
усмiхнувся собi непомiтно  i  ходив  позад  гармат  розмiреним,  нешвидким
кроком.
   Кулi почали лiтати частiш.  Велетенський  бич  раз  у  раз  хльоска?  в
повiтрi. Дехто з людей упав коло гармат i  хрипiв,  конаючи.  Соса  пiдняв
комiр шинелi, наче од вiтру.
   - Не поможе, товаришу Соса! - смi?ться Шахай.
   - Пруть, - Соса вилаявся, почуваючи себе,  як  школяр,  якого  застукав
учитель.
   - Не лайся в такiм мiсцi. За скиртою почувся свист i  стогiн.  Упав  на
землю кiнь i став битися головою. Ворог iшов в лобову  атаку  на  гармати,
негусто стрiляючи, i вiд цi?? хмари,  що  насувалась  так  низько,  поволi
охоплював смертельний жах. Ех ти, сонце з високого неба, погасни хоч ти  в
цю розпачливу мить! Пiдбiг ординарець вiд Саньки.
   - Що робити?.. Передавав товариш Санька, що не втрима?ться з гарматами.
Насiла вже проклята пiхота!
   Шахай мовчки подивився на ординарця. Потiм одказав тихо й роздiльно:
   - Скажи Саньцi, хай умира?.
   Ординарець iрвонув коня. Побiг.
   - Вернись! - крикнув йому Шахай, бо побачив,  як  вилетiли  з-за  лiска
Галатовi тачанки i пiхота партизанська мчала пiдводами в атаку на  ворожий
тил.
   - Передай Саньцi, через п'ять хвилин вiн буде гнати ворога.
   Прекраснi хвилини! Ви нiколи не зiтретесь i не припадете  пилом!  Довго
ще в тихих походах спiватимуть вашу славу!
   За скиртою Сiрий мучився, як  людина.  Випадкова  куля  долетiла  туди,
розбила йому ногу й груди. Шахай  вийняв  iз  кишенi  револьвера  й  добив
вiрного коня. Далi Шахай повернувся до гармат, що перестали, вже  стрiляти
- така каша заварилася на полi бою.  Соса  не  чув  землi  пiд  собою  вiд
радостi.
   Далi прийшов з хутора Макар подивитись  на  бiй.  Довго  придивлявся  в
далину, зважуючи сили й  завзяття.  Сказавши:  "Тепер  можна  вже  й  менi
випрягати", - пiшов.
   Стали вертатися пораненi з Павлiвки. Пiд'?хала пiдвода з  Остюком.  Пiд
ним було до бiса ряден i сiна. Лежав вiн високо  на  пiдводi  -  пiвголий,
обмотаний чистим селянським полотном -- скiфський велетень вертався додому
з перемогою. Коло голови сидiв його вiрний кiннотник, коли сама туга  може
прийняти цей грiшний образ.
   Остюка везли в село до лiкаря й зупинилися коло Шахая. Шахай  нахилився
до Остюка, що вiд муки одкривав i закривав очi, i всмiхнувся одному  йому.
Це була найбiльша нагорода.
   - Ти не помирай, гляди, маршале Остюче. Бо хто ж замiсть тебе комiсаром
у нас буде? А кавалерiя?
   - Не помру.
   Остюк скривив губи вiд болю, i вся його любов засвiтилась в очах.  Його
повезли.
   Ранок весняний розносив бойовi звуки. Сонце пiднялося високо i йшло  ще
вище. Перемога! -  вiдгукалося  в  повiтрi.  Перемога!  -  казав  степ.  -
Перемога!
   Шаха?вi пiдвели Галатiв подарунок - вороного  коня.  Справжня  арабська
кров бiгла в його жилах. На ши? був доказ - невелика  ямка,  якою  помiтив
його -Мохаммед, придавивши палець до ши?. Сухi ноги його  нетерпляче  били
об землю.
   - Араб! - каже Шахай, сiдаючи в сiдло.
   - Не араб! - кричить збоку Соса, б'ючи по  гривi  свого  коханця.  -Вiн
гiрший за мого. Не личить вiн Шаха?вi!
   - Спробу?мо!
   Соса став урiвнi з командиром.
   - Почнемо звiдси, - сказав Шахай, поводом попестивши нового коня свого.
Погляд його зупинився на шпилi далеко? могили, i вiн на не? показав Сосi.
   - Яхчi! - прохрипiв цей.
   Шахай оглянувся на сво?х партизанiв, що  були  вкритi  пилом  перемоги.
Кiннотники, закривавленi, як рiзники, похитувались на сiдлах, ?х було мало
цiлих, i  скажений  вогонь  бою  ще  не  вицвiв  на  обличчях.  Тачанки  з
кулеметами нешвидко  ?хали  мореними  кiньми.  Галат,  поранений  у  щоку,
напiвлежав на тачанцi, поклавши руку по звичцi на кулемет, теплий, ще  вiд
роботи. Вiн  захрип,  як  биндюжник,  щохвилi  плювався  кров'ю,  тримаючи
червону ганчiрку коло щоки, i лаявся страшно й богохульне.  З  усiх  бокiв
бринiв день. Пiд'?здила на ристях перша Саньчина  батарея.  За  лiском  на
пригорку дорубували останнiй ворожий загiн, що  боявся  здатись.  Страшний
блиск клинкiв сотався над головами.
   А через хвилину лопотiли по дорозi копита командирового араба, i  хвiст
у хвiст iз ним iшов кiнь гарматника.
   - Ех, i душа доброй конь! -  спiвали  тихо  кiннотники,  пiднявшися  на
стременах.
   Степ наче позеленiшав за нiч. Не по днях, а  по  годинах  росла  трава.
Можна було взяти травинку в руку й почути, як в'?ться  вона  й  росте.  До
самого обрiю лежав шлях, вибитий пiдковами. Конi мчали.
   Раптом брязкiт шабель, льот шапок i кiнське iржання сповiстили  Шаха?ву
перемогу.  Вихором  вилетiв  на  шпиль  могили  вершник  i  став  там,  як
пам'ятник. Простягнута рука застигла, показуючи вперед, нiби бронза раптом
потекла в ?? жилах.
   Тло пiвденного неба поломенiло!

   ЧЕТВЕРТА ПIСНЯ

   Голос:

   Бригади кiнно? сувора честь
   Не може падати або згасати!
   Життя тече, рушниця, тре плече,
   Перетомилися в боях солдати.

   Далекий край - його та?мний док,
   Пливе мiнливо i росте туманом.
   В патронах порох до кiнця замок,
   Давно вперед не кличуть барабани.

   Надiя пада?, як в море день,
   Звiрячий до безчестя кличе голос.
   I хто бригаду кiнну поведе -
   Заплямлену - боротися на поле?

   Покинь свою красуню, командир:
   Мiж рогачами в тебе шабля, брате!
   У бiй бригаду кiнну поведи,
   У бiй веди ??, комбриг Галате!

   Невже вiдважнi голови поснули?
   Хилiть сво? життя до дна, як мед!

   Хор:

   Солдат на землю пада? вiд кулi, -
   його життя iще летить вперед!

   Зоря замигтить несподiвано, тоненьке, ледве помiтне промiння звисне вiд
не? вниз i, як павутиння, нестиметься на землю.  Зоря  давно  погасла,  за
квiнтильйони кiлометрiв пада?, вирвавшися iз загально?  системи,  лише  ??
блискучий труп. А свiтло, що  вона  послала  в  просторiнь,  ще  летить  i
летить, вiбруючи й переломлюючись в атмосферi.

   В день, коли цiлу дивiзiю Шахая ворог охопив кiльцем i  бригади  билися
кожна окремо, кiнна бригада товариша Галата мала шiстсот клинкiв.  Настрiй
у бригади був барахольний, i  в  результатi  вона  погромила  мiстечко  N.
Комбриг Галат, кулеметник, що прийняв бригаду пiсля останнього бою,  пiсля
мовчазно? рубки в степу, i став на мiсце  забитого  Виривайла,  -  комбриг
сидiв безвихiдно бiля сво?? дiвчини  на  хуторi.  Вiн  чекав  розплати  за
бешкет, хоч i не брав у ньому участi, бо лежав саме п'яний, заплутавшись у
спiдницi  кохано?.  Комiсар  бригади  зник  пiсля  того,  як  його   хтось
пiдстрелив уночi. Галат пиячив, почуваючи, що  келех  перелива?ться  через
край, а комiсар капа? на нього Шахаю. Дiвчина була вогонь,  нiздрi  у  не?
гарячi, як у коня, i коли вона обнiмала за шию Галата, вiн почував, що  ще
трохи - i вона задушить його. Осiнь пройшлася брудними чобiтьми по  полях.
Подули холоднi вiтри з пiвночi. Швидко  мали  впасти  снiги  на  остуджену
землю i одягти ?? в бiле полотно.
   Бригада ще не вiдпочила, коли прийшов  наказ  виступити.  Наказ  застав
Галата на хуторi. Йому пiдвели вороного  огиря  Флорiду.  Галат  поцiлував
мiцно свою дiвчину, так мiцно, що вона впала непритомною. Поточився  огир,
виносячись з ворiт хутора, вiд гуку й свисту Галата. Та недовго вiн  мчав.
Тверезий вiтер холодно? осенi обвiяв кiннотника. Вiн перевiв галоп коня на
ристь, а потiм на широкий крок.
   Голова була остуджена i своя. Тепле тiло дiвчини не  вабило  вже  його.
Вiн, як справжнiй мужчина, заволодiвши жiнкою, заплiднивши ??,  ставши  ?й
ближчим за хреста на тiлi, вiддалявся, i думок про  не?  не  було  в  його
головi. Таких дiвчат багато виросло на нашiй пахучiй i мiцнiй землi.
   Чи не вiд них ма?мо чекати велетнiв на втiху нашiй пожадливостi?
   Галат возив дiвчину в обозi. Горда i в'юнка, вона не пiдпускала до себе
Галата i тодi, коли  вiн  клав  перед  нею  револьвера  та  божився  всiма
кулеметами, що загине без ?? поцiлунку.  Увесь  обоз  полюбив  дiвчину,  i
Галатове товариство в захопленнi випускало сво? чуби аж на очi.
   Часто в боях Галат  раптом  губив  пам'ять,  у  нього  в  очах  ставала
дiвчина, i лише слiпе вiйськове щастя рятувало його голову. Щахай примiтив
це одразу.
   - Галате, - сказав йому Шахай, - через твою сестру менi геть увесь обоз
перестрiляють.
   Галат, що нiколи не рахував сво?х перемог на жiночому фронтi i  забував
?х, одержавши, - Галат почервонiв.
   -  Галате,  -  продовжував   Шахай,   -   бригада   Виривайла   просить
кулеметникiв. Може б, ти по?хав, голубе?
   Галат посмутнiв i приклав руку до кашкета.
   - Тiльки придивися до людей, бо бригада тривожна. Я ?х давно  вже  хочу
послати в жорстокий перепльот i зробити з них вiдвагу.
   Шахай говорив, мляво стукотiв пальцем по планшетцi, i Галат знав, що це
неласка. Серце загорiлося й заболiло, а кулi в заго?них ранах ворухнулися,
наче пiд магнiтом. Вiн зустрiв у дворi  Остюка  i  пожалiвся  на  комдива.
Остюк пройшов з ним до ворiт, припадаючи на поранену ногу.
   - ?дь, Галате, тихо i нагостри свою руку. Там  тобi  буде  почище,  нiж
менi було в рейдi.
   - Я там буду сам, Остюче.
   - Понiма?ш, - сказав Остюк, - вiн тебе з власно? руки застрелить,  коли
ти загубишся серед сотень бригади.
   - Ти гада?ш, що я загублюся?
   - Я - комiсар дивiзi?, i кiннотник, i командир, -закричав  Остюк,  -  я
зарубаю тебе до землi, коли ти забудеш за мене, за Шахая  i  за  покiйного
Марченка.
   Вони обнялися i зараз же застилалися з такого прояву сво?х  вза?мин.  А
над ними вечiр розкинув шати, такi високi, що ?х нiяк не зогрi?ш диханням,
вони темнi та безстороннi. I людям пiд ними холодно.

   Флорiда любив Галата. У нього була звичка миритися  з  людьми.  Це  був
огир, але огир смирний. Вiн iнодi мiг iржати, стаючи цапа, випростовуючись
на заднiх ногах, геть заюшений слиною. Вiн не любив  вiстових,  що  волiли
краще поспати, нiж вчасно його напо?ти. Флорiда тихо iржав  i  лизав  руки
Галатовi, коли той згадував  за  нього  й  приносив  йому  води.  Особливо
Флорiда любив хлiб. Хто його вивчив i хто зiпсував таким чином його  смак,
невiдомо, але Флорiда завше з насолодою ковтав пережовану масу хлiба, i цi
ласощi в  ньому  асоцiювалися  з  якимись  надзвичайними  спогадами.  його
подарував Галатовi маршал Остюк.
   Галат попускав повiддя i мчав уперед, в напрямку мiстечка  N.  Вiн  був
цiлком свiжий, нiби й не було того вина i тих дiвочих дарункiв, коли  кров
пiнилася, а вiн лежав знеможений i безсилий. Далеко десь були  товаришi  -
жорстокий Шахай, вiдважний Остюк i тiнь розстрiляного Марченка. Тут, серед
степу, побачив вiн далекi  руки,  що  сплiтаються  з  його  руками,  думка
жахнулася, згадавши всю безодню  падiння.  Насупленi  очi  ввижалися  йому
скрiзь, бойовi товаришi сварилися кулаками  й  шаблями.  Геройський  Остюк
похмуро хитав головою. "Кулю гаду, - бурмотiв Остюк бiлими губами, - шкура
барахольна!" Галат не виправдувався. Вiн  заплатить  за  те,  що  допустив
любов до свого бойового серця! Нехай  лютують  усi  небеснi  вiтри!  Нехай
хмари пливуть на небi, як безлюднi  кораблi,  як  невiдомий,  невблаганний
гнiв комдива!
   Посiяв дрiбний дощ, наче все повiтря зробилося  мокрим.  Почала  лiтати
мерзла крупа. Сипалась крупа, а потiм мокрий  снiг  завихрився  i  встеляв
дорогу й степ. Iшов снiг i розтавав слiдом.
   В мiстечку було повно засiдланих коней бригади.  Обоз  уже  ви?здив  за
околицю. Двi гармати стояло в центрi площi.  Помiчник  комбрига  вишикував
бригаду бiля гармат.  Галат,  пiдлетiвши  на  Флорiдi,  геть  заболочений,
розпалений вiд галопу, зробив огляд. Потiм вiн сказав промову.
   - Хлопцi, - крикнув Галат i обкрутився конем перед  бригадою.  Здалося,
нiби вiн почне спiвати. - На нас кад?ти наганяють полки, стягають  кiльце.
Бiй буде жорстокий i кривавий. Ми побарахолили в тому проклятому мiстечку,
i на нас тепер плю? уся дивiзiя.
   Галат по?хав попереду бригади. Аж  до  станцi?  бригада  мовчала.  Конi
вiдчували на собi жорстокiсть людсько? руки й гострi дотики  острогiв,  що
рвали нiжне м'ясо на  ребрах.  Вудила  роздирали  кiнський  рот,  заюшений
слиною, в слинi вже червонiла кров подертих ясен.
   Сонце  викочувалося  з-за  хмар,  пливло  по  синьому  шматковi   неба,
обливаючи всiх несказанною тривогою. Потiм воно заходило  за  хмари,  його
вкривав сiрий туман, що наче пiдiймався з землi, починав моросити холодний
дощ, вiтер наганяв снiжнi пелюстки просто на конячi нiздрi  й  на  червонi
обличчя людей.
   Похмуру мовчанку переривав ляск пiдкiв  та  хлюпання  копит  по  мокрiй
дорозi.  Сонячнi  променi,  що  з'являлися  несподiвано  i  несподiвано  ж
зникали,  виповняли  людей   невпинним   хвилюванням.   Голови   вiдважних
погромникiв то хилилися аж до поводiв, то пiдносилися  вгору  до  бадьоро?
пiснi сонця. Вони почували на собi важучий грiх, який  змива?  лише  кров.
Людське  життя,  що  завше  надi?ться,  часом   виповняло   ?х   безмежною
нахабнiстю. А зрадливе серце стиска?ться не знати  чого.  Воно  передчува?
смертельнi дотики. Воно передчува?, бiйцi!
   Потомилися  кiннотники.  Тиша  i  ляск  пiдкiв,  i   несмiливий   голос
здiйма?ться над бригадою. То Галат розспiвався,  як  весняний  жайворонок.
Цей новий комбриг не був до вподоби бригадi пiсля покладистого  Виривайла.
I мовчазна сльоза-мжичка, холодно?  осенi  струмливе  молоко,  сто?ть  мiж
рядами коней, що пiд ними пливе назад дорога.
   А спереду доноситься пiсня Галата. Вiн наче вiдповiда? комусь на болюче
запитання.
   Менi шляху не питать,
   Просто степом мандрувать.
   Гей! Ге-ей!
   Долю доганять.
   Його голос такий бадьорий i такий переконливий, що всi вiрять  у  долю,
яку треба догнати i яку доженуть.
   А сама мелодiя пiснi нагадала  зелений  сонячний  промiнь,  процiджений
крiзь густий лист верховiть у темну, та?мничу сутiнь лiсу.
   Летять .вгорi галки. Пливуть .вечiрнi хмари високо  й  _не  посуваються
вперед.  Хилита?ться  верх  високо?  тополi  на  станцi?.  Сто?ть  бригада
колоною, попереду Галат.
   I все це вiдбива?ться ,у величезнiй калюжi, цiлому озерi  води,  що  не
ворухнеться помiж бригадою i ганком станцi?, де завмерла  самотня  людина.
Вiдбиваються  конячi  морди  у  водi,  вiдсвiчу?ться  небесна  глибина,  i
вершники зрослися кiнськими копитами - в водi i над водою.
   Обличчя, в людей у декого - заляпанi болотом. Ледве помiтнi риси провiв
олiвцем страх.  Розбризкуючи  воду  й  розбиваючи  копитами  небо  калюжi,
вiд'?хав Галат вiд бригади до станцi?. Людина на  ганковi  привiтала  його
лiвою рукою, i всi побачили тодi пiд шинеллю поранену праву руку.  Це  був
комiсар бригади.
   - Вольно-о! - крикнув Галат i зайшов разом з комiсаром до станцi?.
   Вони пробули там стiльки часу, що надворi погода  встигла  перемiнитись
двiчi: пiшов дощ, потiм тоненький лiд  почав  шерхнути  на  калюжах.  Вони
виказали один одному  багато  гiрких  слiв,  багато  гарячих  слiв.  Галат
шльопнув би комiсара за деякi нахабнi вирази, але  останнiй  нiс  на  собi
волю i велич Шахая. Комбриг кiнно?, ступивши на ?диний  шлях,  на  криваву
стежку розплати за злочин, лiвою рукою лише стискав  срiбний  ефес  шаблi,
подаровано? Остюком. Вiн мовчки вислухав наказ Шахая.
   Незабаром бригада почула його спiвучий голос, коли вiн з ганку викликав
до себе чотирьох сотенних командирiв. Тi  прив'язали  до  дерева  коней  i
зайшли до  станцi?,  лiниво  клацаючи  острогами,  перевалюючись  з  одно?
зомлiло? ноги на другу. Цi сотеннi  командири  були,  власне,  диктаторами
кiнно?. Скажено хоробрi та вiдважнi, вони виробляли завше  чудеса.  Рубали
голови,  не  скривившись,  крали  коней  в  сусiднiх  бригадах  i   любили
вiдступати останнiми, розшукуючи барахло. Слава  цих  сотенних  нiколи  не
радувала Шахая. Комбриг Галат знав за цих його  пiдлеглих  багато  бiльше,
нiж може знати командир без того, щоб не поставити сотенних  перед  фактом
?хньо? смертi.
   Бригада побачила, як заходило сонце, прорвавшися  на  ту  хвилину  з-за
оболокiв, i вiд'?хав паровоз по колi? лiворуч вiд станцi?. Тодi  вийшов  у
сутiнь вечора Галат. Чомусь погода зробилася наче  теплiшою.  Комбриг  дав
розпорядження, i всю станцiю виповнив дзвiн острогiв.
   Конi нiяк не хотiли заходити до теплушок, кусали людей i все намагалися
вибити хоч одну дошку з ненависно? теплушки. Вантажилися просто з  перону,
асфальт одразу вкрився трiсками з дощок, сiном i кiнськими  екскрементами.
Лiхтарi гойдалися вiд нiчного вiтру. Обоз залишався до ранку  на  станцi?.
Лише розiбрано було по вагонах усi набо? та гранати.
   Галата викликав комдив до телефону. Комбриг  поправив  на  собi  шапку,
кобуру револьвера i шаблю, потiм вiн обережно взяв трубку  телефону,  нiби
вона була скляна.
   - ?сть! - вiдповiв голосно Галат на перше запитання, переклав телефонну
трубку в лiву руку, а правою розстебнув кобуру i взявся за наган.
   -  Я  вам  ?х  уже  вiдправив  з  комiсаром,  -  вiдповiв   вiн   далi,
випростовуючись перед телефоном.
   Далi Галат мовчки слухав гнiвнi  слова  комдива,  не  реагуючи  на  них
жодним м'язом обличчя. Вiн слухав довго, i слова пропалювали  йому  мозок,
як розпечене оливо пропалю? папiр. Вiд таких слiв дрiт мусив  би  в  степу
мiж  стовпами  закручуватись,  як  стружка.  Галат  не  вiдповiдав  нiчого
Шаха?вi. Той, сказавши все, що вважав за потрiбне сказати, передав  трубку
Остюковi.
   - Галате, - почулося од Остюка, - передай там поклон Марченковi, i  хай
вiн тебе ще раз застрелить пiсля тво??  смертi.  Бийся,  Галате,  i  ховай
Флорiду вiд куль. Мою  шаблю  не  вiддавай  вороговi.  Ми  мусимо  розбити
кiльце.
   Галат стояв iще, не чуючи вже  слiв  i  наливаючись  гнiвом,  як  кожух
кулемета водою. Вiн  повiсив  трубку,  аж  зiгнувши  важельок  телефонного
апарата, i повернувся до дверей. Його зупинила постать  нахабного  блiдого
кiннотника, що стояв, упершися в боки i сиплючи iскри з очей.
   - Товариш комбриг, - прошипiв кiннотник, - куди ти дiв мого брата? Куди
ти вiдправив iще трьох наших командирiв?
   Галат,  нiби  нудьгуючи,  поглянув  у  вiкно,  щось  подумав  i  раптом
притиснув ногу до  ноги,  звертаючися  до  кiннотника.  Той  здригнувся  i
випростався.
   - Я ?х послав за бронепотягом, товаришу. Вони ?хатимуть слiдом за нами.
   Але кiннотник не був такий простий i не в  теплiй  водi  купаний.  Брат
його встиг навчити, як треба поводитися iз збро?ю та  з  командирами.  Вiн
побiлiв iще бiльше, i голос його зривався на тонкий вереск:
   - Де ти  брата  мого  подiв,  комбриг?  Братика  мого  милого  куди  ти
закопу?ш?
   Кiннотник схопився за шаблю i вже до половини витяг  ??  з  пiхов,  але
Галат пiдскочив до нього  i  ручкою  револьвера  вибив  з  пам'ятi.  Потiм
загасив лампу й вийшов на перон.
   Вiтер, як беззвучна пiсня, пролiтав угорi. Наче пiсля  вибуху  гармати,
вухо не чуло гудка, i Галат бачив лише стрiмкий фонтан  пари  бiля  димаря
паровоза.

   Кiнна бригада, загнана з волi  в  ешелон,  мчала  назустрiч  боям.  Нiч
облягла бригаду i ввесь свiт. Тунель ночi нависав над ешелоном уже  кiлька
годин.  Багато  людей  понадягало  чистi  сорочки.  Мовчазний  ешелон  вiз
бригаду, яка, мов живий таран, мала з'явитися несподiвано перед ворогом.
   У бiйцiв уже апатiя й сонливiсть. Було  моторошно  мчати  так  у  нiчну
темiнь на невiдомий фронт. Наймiцнiшi  заснули.  Кволi  серцем  i  нервами
метушилися по теплушках, як птахи. Коли б ?хню передсмертну енергiю  можна
було перетворити на крила, то,  певно,  все  небо  закрив  би  розпачливий
шелест людських крил.
   Осiння нiч, пiзня осiнь перед зимою i горiшнiй вiтер неслися назустрiч.
Нарештi ешелон зупинився. Це була  глуха  станцiя.  Звiдси  кiнна  бригада
шаха?всько? дивiзi? мала почати наступ, оглянувши  коней,  порадившись  iз
мапами, почистивши кулемети i спробувавши, як виймаються клинки.
   Галат не вийшов iз теплушки. Вiн сидiв на лавi за  столом,  розгорнувши
перед собою мапу. Олiвець вiн тримав так, нiби то  була  важка  шабля.  За
теплушкою метушилася  станцiя.  Iржали  приглушено  конi.  Гуркали  колеса
гармат, коли  ?х  скочували  з  площадки.  Цокотiли  вiдра  бiля  водопою.
Стриманий гомiн шести сотень людей навис над станцi?ю, не розлiтаючись  нi
вгору, нi вбiк. Нiч посiрiла вiд лави туману i вiд далекого загорання дня,
критичного дня в життi кiнно? бригади.
   До Галата зайшло  тро?  кiннотникiв.  Це  були  делегати  вiд  бригади.
Комбриг прийняв ?х похмуро i непривiтно.
   - Куди ти нас ведеш? - сказали всi, перебиваючи один одного, делегати.
   - -Я веду вас, - сухо iнформував Галат, не пiдводячи очей вiд  мапи,  -
на проклятого ворога. Я веду вас на поля, за бiдних людей i за правду.
   Кiннотники засмiялися.
   - На смерть ти нас ведеш, Галате! Нас одiрвано вiд усього на  свiтi,  i
ми в кiльцi тут покладемо сво? шкури.
   - А вибитися треба з кiльця?
   Галат обвiв олiвцем велике коло. Кiннотники  нахилилися  до  мапи,  але
дивилися вони, як у воду. Мапа перевернула ?м душу i надзвичайно  пiднесла
авторитет комбрига.
   -  Осюди  треба  нам  проскочити,  -  показав  делiкатно  пальцем  один
кiннотник. Його палець пройшовся  по  мапi,  витираючи  лiси  й  озера  та
руйнуючи гори. А до гiр отих бригадi треба було б мчати в галопi  не  один
тиждень!
   Кiннотники вийшли задоволенi з командира,  ?хня  природна  хитрiсть  не
дозволила ?м запитати про те, що буде бригадi за бешкет. Тепер усi  думали
за розплату, але нiхто  не  признавався  голосно.  Делегати  поiнформували
бригаду, що Галат зна?, куди веде, i кiнна виб'?ться з мiшка.
   У комбрига були iншi думки. Жорстока  неминучiсть  хоч  би  кого  могла
увiгнати в  розпач,  i  Галат  сидiв,  смакуючи  темнi  лiнi?  мапи.  Його
приголомшувала лише вiдповiдальнiсть. Краще було б, коли  б  хтось  послав
його в бiй, давши правильний напрямок. Вiн був  з  тих  людей,  що  знають
та?мницю безрозсудно? хоробростi i не вмiють написати наказу про наступ.
   - Я пускаю бригаду з обох бокiв залiзницi, - бурмотiв  сам  собi  Галат
задумливо, - гармати пiдуть посерединi. Я дiйду до станцi?,  вiзьму  ??  i
буду триматися до обiду.
   Галат iзгадав бiй пiд Павлiвною. Тодi Остюкова кiннота майже  загинула,
вiдтягаючи на себе всi ворожi сили i даючи можливiсть рештi сво?х  ударити
ворога з флангу i з запiлля. Тодi вони з Марченком визволяли напiвмертвого
Остюка i рятували його божевiльних кiннотникiв.  Перемога  тодi  зiйшла  з
сонцем на полки, i раненi забували вмирати.
   Тепер Галат мав те завдання, що колись i Остюк. Вiн притягав  на  себе,
на станцiю, яку мусив узяти, сусiднi ворожi полки. А Шахай, Остюк i  решта
бригад дивiзi? пройдуть повз нього, проб'ються крiзь послаблений  фронт  i
з'?днаються з армi?ю. Нiхто  не  згада?  про  Галата.  Остюк  пожалку?  за
Флорiдою, а Шахай почне формувати нову бригаду.
   Теплушка скидалася на домовину.  В  одчиненi  дверi  запливав  туман  -
одвiчний меланхолiк. Тумани справжнiми хвилями стояли над людьми. Туман не
порiдшав, коли Галат сiв на коня.
   Сотеннi обступили його й мовчали.
   - Не женiть коникiв, братця. Бережiть силу до атаки.
   Галат раптом вихопив револьвер, почувши,  як  наближа?ться  до  станцi?
паровоз. Бригада розсипалася  поза  лаштунками,  i  дехто  вiд'?хав  далi.
Четверо сотенних командирiв i п'ятий -  брат  одного  з  них  -  зiйшли  з
паровоза. Крiм останнього - всi без збро?. У одного в кишенi був револьвер
пораненого комiсара бригади. Вони повернулися до сво?х i,  ледве  ступивши
на перон, почали страшними  словами  клясти  Галата.  Вони  хвалилися,  що
вимотають йому кишки на телефон, одрубають голову i кинуть ?? пiд  кiнське
копито. Це були хоробрi  безумцi.  Галата,  що  сидiв  недалеко  вiд  них,
розвеселила така вигадка смертникiв. Вiн нацiлився з ручного кулемета.
   - Стiй!
   - Галате, виходь на розправу!  Ми  твого  комiсара  худого  викинули  й
вернулися по зборю. На суд, Галате... -  але  останнi  слова  ?хнi  покрив
рокотом кулемет "шоша", i 'вони попадали на зрошений туманом перон.
   Десь пiдiймалося сонце. Почав  пiдноситися  туман.  Галат  пiд'?хав  до
зiбрано? бригади. Ворог почув уже,  певне,  кулеметнi  пострiли,  i  взяти
станцiю буде тяжко.
   Бригада гомонiла й лютувала. Коли б не ворог близько, вона  пошматувала
б Галата й розвiялася б по  селах.  Загальна  небезпека  тримала  ще  всiх
укупi.
   - Шворень, виходь, - кричали з бригади.
   - Шворень хай побалака?! Шворня сюди! Нарештi ви?хав i Митька  Шворень.
На обличчi в нього була мiшанина з ластовиння, вiспи й  шабельних  шрамiв.
Вiн посмiхнувся до Галата i почав виконувати наказа бригади.
   Галат видобув шаблю - подарунок Остюка. Пiсля першого ж наскоку Шворень
дiзнався, яка тверда була сталь Галатового клинка. Вони збiглися  ще  раз.
Флорiдi Шворень зачепив  вухо.  Огир  круто  повернувся  й  високо  вдарив
заднiми ногами, дiстаючи ворога. Бригада вибухла смiхом. Шаблi  ляскали  й
дзвенiли. Це було чудне видовисько, атавiзм татарсько? доби.  I,  головне,
кожен нiби забув за ворога, за майбутнiй прорив фронту i за руку Шахая.
   Шворень нападав уже не так упевнено. Галат навiть зробив спробу напасти
самому. Остюкова наука аж тепер йому знадобилася.
   Двобiй тривав далi. Почав  пролiтати  снiг.  Погода  була  мiнлива,  як
вiйськове щастя.

   Коли над джунглями лiниво пливе мiсяць, i далекими передгiр'ями лунають
бойовi пiснi полюючих звiрiв, i мускусною парою димлять рослини, i  гниють
пнi, повнi чудесних свiтлякiв,  як  жару  незгоримого,  зеленаво-блакитних
повнi огнiв; коли бенгальська духмяна  весна  вилл?  всi  сво?  безконечнi
теплi дощi, i заплiднi? вiд води земля,  i  завагiтнiють  рiки,  широкi  й
священнi води, i над джунглями лiниво пливе мiсяць, -
   тодi на галявину лiсову вийдуть дво? вовкiв, дво?  сiрих  братiв.  Вони
повиють одне одному смертельний виклик, пiднявши морди до  ясного  мiсяця.
Оббiжать галявину дружною iнохiддю, бiгтимуть  поруч,  клацаючи  зубами  i
торкаючися боками. Зеленi очi жеврiтимуть, як жарини. I тодi вони  почнуть
битися.
   Могутнiми  лапами  роздиратимуть  одне  одному  боки.  Шерсть  летiтиме
клоччями, i вони зiб'ються в один рухливий  клубок.  Кров  i  пiт  заллють
галявину. Хряск i лють рознесуться навкруги, лякаючи дрiбних i  нехоробрих
мешканцiв джунглiв.
   Тiльки тигр тодi, ступаючи м'якими лапами, вийде до бiйцiв. Вiн крикне,
i нiби полетить на джунглi безлiч срiбного пилу вiд затремтiлого мiсяця.

   Чiтко, розмiрене ступаючи, вийшов на  перон  невисокий  Шахай.  Обiйшов
розстрiляних кiннотникiв, що плавали на сухому. За ним не вийшов  нiхто  з
вагона. Вiн був у сiрiй шинелi, на широкому ремiнному поясi висiла  кобура
з револьвером, планшетка з мапою i через плече на ремiнцi бiнокль.
   - Ала-а-а! - пролетiло по бригадi i вiдразу  вщухло.  Шворень  i  Галат
заклали в пiхви клинки.
   - Струнко! -закричав хрипким i задиханим  голосом  Галат.  Вiн  вихопив
шаблю i вiдсалютував нею.
   Кiнна бригада не зводила  очей  з  комдива.  Той  здавався  надлюдською
силою. Це був гiпноз. Усi чекали, що Шахай скаже магiчне слово i вiд нього
встануть  на  перонi  мертвi.  Коли  на  перонi  справдi  хтось  iз  п'яти
заворушився,  усiх  бiйцiв  пройняв  дрож,  i  вони   почали   чекати   ще
неймовiрнiших подiй.
   Галат стояв перед Шаха?м, тримаючи в лiвiй  руцi  повiд.  Комдив  кинув
йому кiлька слiв. Галат i зсадив бригаду  на  землю,  i  коноводи  вiдвели
коней. Бригада стала у велику розтягнуту колону.
   - Товаришi, - почав Шахай, - сьогоднi ми мусимо пробитись до сво?х. Або
ми всi ляжемо славно, напившися ворожо? кровi.
   Пауза. Гудуть дроти.
   - Сюди за мною йдуть iншi бригади нашо?  дивiзi?.  Летять  орли  кiнно?
бригади Остюка, славетно? бригади,  ?хнi  революцiйнi  прапори  заквiтчано
перемогами. На них нема? жодно? плями.
   Пауза. Дроти гудуть на легкому вiтрi.
   - Славетнi погромщики й барахольщики! Хоробрi бабники й шкурники! Де ви
позичили совiстi? Де ви зараз  очей  позичили,  дивлячись  на  мене  i  не
провалюючись крiзь землю?!
   Пауза. Гудуть дроти, i гуде бригада. Незадоволене, зле гудiння багатьох
людей.
   - Я плюю на вашу совiсть, бригада! Менi соромно за мою дивiзiю!

   Мовчанка.
   - Хлопцi, я хочу вiрити, що ви тi ж самi, що ходили  зi  мною  в  рейд.
Пам'ята?те, яка сила ворожа гнулася перед нами? Я поведу вас сам у бiй,  i
горе тому, хто оглянеться назад.
   Бригада щось прокричала, бруднi  й  неголенi  обличчя  заворушилися,  i
невiдомо було, яке почуття розчулило бiйцiв.
   Шахай дiстав з кишенi папiр i розгорнув його. До бiлого  шматка  паперу
прикувалися всi очi. Шахай тримав його перед собою мовчки, часом  опускав,
i тодi всi очi опускалися за ним. Комдив глянув на Галата.
   - Струнко! - прокричав Галат.
   Серед  зловiсно?  мовчанки  почав  читати  Шахай   прiзвища.   Найперше
вiдгукнувся присадкуватий козарлюга, з то? категорi?, що зветься по  селах
"старими парубками" Вiн смiливо вийшов з лав бригади i пiдiйшов до  Шахая.
поглядаючи через плече  назад  на  товаришiв.  Це  була  безмежно  нахабна
постать. Вiн почував, що за ним сто?ть всемогутня бригада. Коротке  пальто
не сходилося на його випнутих грудях, i руки вилазили з рукавiв. Вiн стояв
перед Шаха?м, лiниво чекаючи, що буде далi. Комдив його викликав  недурно,
i бригада може пишатися з нього.  Погляд  поминав  Шахая,  блукав  десь  у
далечинi, i ввесь вигляд кiннотника свiдчив за велику вибачливiсть його до
цiло? людськостi.
   - Здай зброю, - почув вiн несподiвано.
   Кiннотник задирливо подивився в  вiчi  комдива.  Його  серце  тьохнуло.
Суворий, твердий i важкий погляд сiрих очей Шахая лiг на нього, як  тягар.
Вiн утратив свою нахабнiсть, зробившись винуватим. Вiдчув вогники смертi в
очах комдива. Бригада мовчала, зата?вши дух.
   Потроху кiннотник зблiд. Вiн був переможений. Наче великий молот ударив
його, i тепер дзвенiло все навкруги дрiбними непри?мними звуками.  Зняв  з
себе пояс iз шаблею i револьвером i кинув на руку Галатовi. Потiм вiдiйшов
на десять крокiв i став самотньо.
   Шахай викликав дальшого. З лав вийшов безвусий нiжний  юнак  i,  ще  не
наблизившись до комдива, побiлiв, як стiна. Вiн ледве чи чув наказа  здати
зброю, але тремтячими руками зняв ?? з себе, поклав  Галатовi  на  руку  i
вiдiйшов, ставши поруч iз першим. Бригада мовчала.
   Комдив викликав ще одного, йому вiдповiла мовчанка. Тодi з перших рядiв
почувся несмiливий .голос:
   - Уже, - _сказав голос.
   Такi вигуки подала бригада ще чотири рази, мимоволi дивлячись на перон.
Шахай далi викликав кiннотникiв. Вони виходили з лав i  йшли  до  комдива,
наче на високу скелю, за якою запада?ться в безвiсть земля.
   Коли Шахай перестав викликати, стояло вже шестеро. Галатовi тяжко  було
тримати зброю, i вiн ?? поклав  на  землю.  Викликав  передню  пiвсотню  i
поставив ?? перед шiстьома кiннотниками. Комдив прийняв команду.
   - Галате, - сказав вiн комбриговi кiнно?, - здай зброю й ти.
   - Шльопнеш? - запитав Галат.
   Бригада нiколи не бачила, щоб так ходили люди, як пiшов ?хнiй  комбриг.
Це була хода людини, що лише могутньою волею випростала сво? тiло  i  несе
його туди, вiд чого тiло тiкало б, не оглядаючись.
   - По ворогах революцi?, -скомандував Шахай. Пiвсотня пiднесла гвинтiвки
й нацiлилася. Смертники дивилися на комдива.  Вiн  востанн?  сто?ть  перед
очима. Вони не керують уже  як  слiд  язиками  й  потьмареним  розумом.  I
все-таки вони кричать. Це якийсь хрип. Кричать дужче. Кричать,  як  пеньки
кричать на зеленiй лiсовiй галявинi.
   - Слава Шахаю! - чу? комдив, i чу? вся бригада. Смертники кричать, i  ?
небезпека, що до ?хнього крику прилучиться бригада.
   - Отставить, - каже Шахай, - пiдемо разом усi в бой. Кiннотники бачать,
що опускаються гвинтiвки i Галат, як закоханий, припада? до землi. Бригада
не може цього  витерпiти.  Вона  руйну?  лави,  збiга?ться  до  комдива  i
пiдносить його на руки.
   Бригада пiшла в наступ, як бригантина,  надувши  паруси  i  поскрипуючи
снастями. Станцiю взято, i снiг  покрив  загибель  бiльшостi  кiннотникiв.
Решта дивiзi? також прорвалася за вороже кiльце поблизу.  Остюк,  зробивши
прорив, примчав з полком до мiсця, де, на його думку, загинула  бригада  i
загинув безумний Шахай.
   Остюк побачив обоз,  що  вiддалявся.  Вiн  упiзнав  здалеку  Галата  на
захопленiй тачанцi. За ним завмирала пiсня:
   Червоного прапора красна зоря
   Обiйде iз нами далекi моря!
   - Добра була частина - крикнув Шахай, нiби продовжуючи цю пiсню.  Остюк
мовчки згодився. Вони переломили шматок  черствого  хлiба  i  почали  ?сти
його, давлячись слиною, в тишi могутнього ранку.
   Бiля них мовчав степ. Вороний Флорiда iз сiдлом примчав  розгублений  i
ображений. Вiн смiливо пiдiйшов до свого першого хазя?на, простяг губи  до
хлiба i штовхнув головою Остюка. Над землею сонце показувалося з хмар,  як
пофарбована тачанка, i починало обстрiлювати з беззвучного кулемета  земнi
позицi?.

   Довго ще пiсля того, як бригантина пiшла пiд воду, бiлiли  на  поверхнi
моря одiрванi паруси ??. Р