егулярнi армi? повстали серед хаосу i ру?ни. Стихiя, виступивши з берегiв, знову увiйшла в них. П'ЯТА ПIСНЯ Голос: Щаслива путь, у далеч iдучи! Топчiть ??, орiть важку планету. Життя - ? рух, життя - ? числа числ, I люди в них - безодень силуети. Та?мний час, мов нiч i мов кажан, У темрявi хова? чорнi крила. Заго?лось чимало славних ран, Кривавих ран, що землю напо?ли. Над трупами солдат росте трава - Незмiнна доля i трави й солдата! Погас вогонь i жар колишнiх ватр. На бiвуаках iншi ляжуть спати. Засiяно поля жорстоких вiйн. Розвiялись по свiтi ветерани. Народи йдуть. Часи летять без змiн. Забутi тiнi iз могил не встануть. Кружляй же, земле, у крицевiм колi, Як лiто i зима, добро i зло! Хор: Горi з горою не зiйтись нiколи. А долi людськi в'яжуться вузлом. Остюк, радянський дипкур'?р, шкутильгаючи, пiдiйшов до поручнiв мосту С.-Лу? i кинув листа в Сену. Це був уже третiй протягом останнього тижня. Першого листа прочитала Остюковi сама Лоретта, водячи пальчиком по рядках чорних лiтер. "Такого листа вигадала зла людина, - сказала Лоретта, - дуже зла людина. Ця людина попереджа? Остюка, щоб вiн покинув ходити до Лоретти. Вже нагострено ножа, i незнайомий буде рiзати Остюка". Лоретта покружляла по кiмнатi, напудрила носа i потягла з собою Остюка на вулицю. Другого листа Остюк подер сам, побачивши знайому руку на конвертi. Третього - Остюк носив кiлька день у кишенi, забуваючи викинути. Цiлими днями тинявся вiн по мiсту i несподiвано мостом Сюллi потрапив до острова С.-Лу?. Його обтiкала вода Сени, Париж рокотiв навкруги, як далеке завмираюче божевiлля, острiв iз сво?ми тихими вуличками став при?мною оазою для Остюка. Великий шум зокола ледве долiтав сюди. Кiлька старовинних будинкiв з поверхами, що виступали, як балкони, старе кафе - ще з часiв, коли не було в модi старовинне слово кабаре, i люди приходили до кафе не так надовго, - все це прийняло в свою тиху тiсноту й Остюка, що випив тут поволеньки, смакуючи, рожевого напою з голосною назвою "Нектар Бургундi?". Хазя?н кафе з добрим бургундським черевом i пухкими чернечими руками нiжно взяв з руки Остюка належну йому кiлькiсть сантимiв i з побожнiстю провiв Остюка до дверей. Тихою вуличкою Остюк дiйшов до мосту С.-Лу?, що з'?днував острiв С.-Лу? з островом Сiте, пiдiйшов, шкутильгаючи, до поручнiв мосту i кинув нерозiрваного листа в Сену. Потiм вiн витяг з кишенi листа вiд Лоретти i кинув його услiд за першим. Вода була чорна i непри?мна. По нiй пливли маснi плями, трiсочки, вiдбитки хмарного неба, блищала синя глибiнь помiж хмарами. Остюк пригадав чистi степовi озера, i йому здалося, що вiн бачить у Сенi морду свого Флорiди. Мiсто затискало в лапах Остюкову степову душу, обламувало його крила i обмежувало розмах очей. Вiтри над Парижем дмухали чужi й нерiвнi, сонце сходило за хмарами i лягало в дим вечорiв. Остюковi iнодi хотiлося промчати вулицями мiста iз сво?ю непереможною кiнною бригадою, блиснути клинками серед веселих, темпераментних натовпiв i свиснути - крикнути степовим покриком, щоб зникло заворожене мiсто i повстала чудесна, мудра ковила. Земля далеко? батькiвщини лежала перед ним, як теплий житнiй хлiб, як ляскiт копит по м'якiй степовiй дорозi, як запах кiнського сiдла i як цвiт черешнi. На тихому мостi С.-Лу? Остюк нiби скинув цивiльну одежу, свiй капелюх та краватку i надяг похiдний старий френч, червоне галiфе, шапку-кубанку з синiм верхом, нiби обплутався знову в пахучий ремiнь: вiд револьвера, шаблi, бiнокля, фляги. Хтось пiдiйшов до Остюка i торкнув його за плече. "Не топiться, глядiть, пане", - увiчливо сказав йому ажан. Полетiли в безвiсть шабля i френч, кубанка i галiфе, - Остюк, справжнiй ?вропе?ць, пiшов далi мостом до Сiте. Перед ним похмуро устав iз землi Нотр-Дам. Маршал Остюк подивився на нього, як верхiвець, що про?здив повз хреста на перехрестi дорiг. Темнi башти собору захиталися перед ним, i вiн пригадав собi, що близько десь мусить бути знайоме йому мiсце, Кроки маршала зробилися повiльними, вiн став оглядатися навкруги себе. Лiворуч на самому березi мiж мостами С.-Лу? та л'Архевеш побачив морг. До нього й попростував хворий маршал. Перебита нога боляче хрущала, поранений пiд Павлiвкою хребет кололо, наче тисячами голок, розбитий пiд Успенiвкою череп, як мiдяний дзвiн, лежав на мозковi. Остюк не вiрив лiкарям, котрi запевняли його, що вiн може знепритомнiти десь на вулицi, любився з Лореттою до безпам'ятi, не давав хворобi покласти на лiжко його тiло, тримався так, як воно й личить хворому маршаловi. За скляною стiною моргу виставлено було з десяток заморожених людей. За склом штучний мороз. Остюковi, котрий зайшов з теплих передосiннiх вулиць, стало при?мно вiд прохолоди. Тиждень тому Остюк побував уже тут. Вiн розглядав тодi покалiченi трамваями, омнiбусами трупи, перед ним пливли поля жорстоких атак, трупи його партизанiв, братськi могили в трагiчних степах, де кружляли вгорi чорнi круки й солодко пахло травами й мертвим тiлом. Маршал тодi заплакав був трохи в руку, його серце так защемiло, як щемить воно тiльки на чужинi. Наглядач моргу за кiлька франкiв допустив Остюка подивитися, як заморожують трупи перед тим, коли ?х виставляти бiля скляно? стiни. Повiки в одного утопленого ченця затремтiли саме в той момент, як Остюк нахилився до нього. Маршал оживив ченця, пiвгодини попрацювавши надним. Нiколи не можна вигадати такого дрiбного випадку, який мiг би не врятувати людину за хвилину до ?? смертi. Чернець поблагословив Остюка i запитав його iм'я. Остюк одповiв, i чернець, зрiкшися свого iменi, назвав себе Михайлом. Тепер, трохи постоявши перед трупами. Остюк пригадав цей випадок, що був зовсiм зник з його хворо? голови. Перед моргом починався сквер в оградi собору. В скверi прекрасний фонтан розбивав шматки води на краплi, краплi розкидав на бризки, бризки розвiвав, як пил, в бризках поломенiла райдуга, зеленiла, блищала й коливалася. Маршал посидiв на лавцi, розглядаючи крiзь водянi бризки диявольську архiтектуру собору. Потiм вiн пошкутильгав далi, обiйшов собор, поминув Отель-Дь? i зупинився, вражений безлiччю квiтiв на вулицi. Це стояв ярмарок квiтiв посеред Парижа на островi Сiте. Маршал Остюк пройшовся ярмарком. Гомiн весело? юрби стояв навкруги, як висока трава, i Остюк простував нею. Заплющивши очi, тримаючи лiвою рукою патика, маршал уявив себе в рiдному Новоспаському Стоять вози, фургони, гарби; мукають воли, i слина пада? у них з рота, наче павутиння, хвоська? батiжком за?жджий баришник i лукаво пiдморгу? господарям; зайшлася халяндрою уся численна циганська родина - од малого до великого витанцьовують божевiльний танок, прода? сопiлки похмурий дiд, весело пищить в його устах степова дудка; Остюк нiби прийшов додому на побивку - вiн насвисту? щось, поцокуючи новенькими острогами. Зараз вiн зустрiне дiвчину. Он вона пiдходить до нього в гуртi веселих подружок сво?х i осмiха?ться здалеку. "Кахи, чорнява!" - не витриму? Остюк i прокида?ться серед чужих людей на ярмарковi квiтiв. Просто перед ним жiнка хова?ться за великим кущем. Маршал пiдходить до нього i одгорта? квiти рукою. Там сидить, зiщулившись, налякана його Лоретта. - Ти ж по?хала, - каже маршал, i сльози бризкають з очей Лоретти - Ти ж назавжди, - повторю? маршал i бере задумливо синю волошку з букета мило?. Лоретта вже зовсiм заплакала. Вона бачить крiзь сльози, як нюха? Остюк синю квiтку, що нiчим не пахне. Лоретта хоче пояснити, чому вона перейшла сюди зi свого старого мiсця бiля церкви С.-Мадлен. Чому перейшла та?мно, сказавши Остюковi, що ви?здить з Парижа. Лоретта любить хворого маршала, ?й боляче, що вiн докiрливо на не? дивиться, вона не зна? звича?в його предкiв з Великого Лугу, котрих не могда засмутити жiноча печаль. - Я хотiла спровадити ранiш твого ворога, а потiм повернутися до тебе, - запевня? Лоретта, але Остюк уже ?? не слуха?. Вiн зрозумiв тiльки, що його хотiли захистити, що жiнка хотiла пiдставити за нього сво? життя, i це його остаточно вiдштовху?. Погане дiло, коли мужчину почина? жiнка жалiти й оберiгати: так недовго докотитися й до ганьби! Остюк iде далi вiд Лоретти, не глянувши на не?, нюхаючи непахучу квiтку i ледве стримуючи свiй гнiв. - Вернись! - кричить йому Лоретта, ридаючи. Маршал не чу?. Йому саме пригадалася Павлiвка. Вiн лежить на пiдводi обмотаний полотном, майже загубивши свiдомiсть, i лише посила? й посила? сво?х людей до бою. Мозок його вмер, живе тiльки та крапка, котра керу? правою рукою. "Вперед!" - кличе мовчки простягнута рука. - Вернись! - бiжить .за ним Лоретта, i Остюковi зда?ться, що вона хвата? за стремено небiжчика коня його. - Вернись, мiй маршале, до свого дому! Без тебе я не житиму нiколи! Остюк iде, як сомнамбула. На його шляху трапляються схiдцi. Тримаючись рукою за поручень. Остюк виходить на самий верх i сiда? на даху омнiбуса. Вулицi рухаються, вiтер б'? в обличчя Остюковi, омнiбус пере?здить на правий берег Сени i швидко ?де величезним Севастопольським бульваром. Уставши на розi бульвару С.-Денi, Остюк пiшов до Монмартра. Мети в нього не було жодно?. Навкруги - нiби степ, а в самого Остюка застудженi вуха: в них шумiв, верещав, ляскав, спiвав, смiявся паризький день. Безлiч кафе розчинили дверi на бульварi. На тротуарах стояли столики, бiля _них жили рiзномаснi французи. Маршаловi згадалося, як вiн бився з ними пiд Успенiвкою. Вiн iшов серед натовпiв, котрими багатi вулицi у пiсляобiдню годину, вiн розправив сво? плечi i пiднiс голову догори, гордо шкутильгаючи. Йому з пошаною давали пройти. Всi думали, що це йде колишнiй спагi[7] - його шкiра була темна вiд лютих степових вiтрiв батькiвщини. Кафе гостинно запрошували зайти, i стомлений маршал зайшов. На його честь зараз же заграв джаз. Остюк пив потроху вино, як пив його колись iз французько? фляги пiсля Успенiвки, i думав про музику. Слухаючи соло на банджо, вiн пригадав бандуру, котра водилася в його полках. Бандура була кращою за банджо. Бандура брала серце безлiччю сухих, коротких та болючих звукiв, ?? породив степ, вона переда? трохи одноманiтний гомiн його, вона спiва?, як мужнiй i скромний степ. ?й припадало завше спiвати про неволю i пригноблення цiлого народу, вона примiтивна, як i кожна печаль. Остюковi не подоба?ться банджо - звуки стогнуть i ниють, це спека й задуха колива?ться на струнах банджо. Зате флекстон i цугсфлейта Остюка зачаровують. Пiдкреслюючи металiчнi тембри джазу, цi iнструменти вивершують ?х, закручуються спiралями i обплiтають кафе. Так Остюковi зда?ться. Вiн жалку?, що не запровадив джазу у сво?х бригадах. Це справдi музика енергi?, руху, машин i пристрасного безуму. З такою музикою кожний ескадрон бився б, як цiлий полк, подумав Остюк i вийшов з кафе та пiшов бульваром далi. Жiнки поминали його, сяяли оголеними руками. Жiночi голоси щебетали й кликали. Голоси чудово гаркавили, лiтера "р" переливалася в нiжних жiночих устах, як мелодiйна пiсня води. Коли жiнка смiялася, вона, здавалось, трима? в сво?х руках пiв земно? кулi. Маршал пожалкував, що його народ не мав таких жiнок. Його кра?на - кра?на тiльки матерiв. Печальна матiр вирощу? дiтей, году? молоком i колише безлiччю добрих мелодiй. Та на старiсть нема? кому ?? годувати - пiшли сини в найми i соромляться матернiх пiсень. Остюк пригадав сво? жiноцтво - його доля була - терпiння. З народження до смертi працювати в полi i вдома, молитися й плакати, класти життям за дiтей, ледве розцвiвши - бути вже безiменною рiччю - таку жiнку мав маршалiв народ. Остюковi закортiло побачити в себе iнших жiнок, почути з ?хнiх уст прекрасну вимову багатозвучних слiв, завмерти вiд ?хнього мелодiйного смiху - i потiм пiти на неймовiрнi тортури" у скажену роботу, до осяйних високостей. Так подумав Остюк. Вiн не мiг би викласти цi?? думки словами, як не змiг би нiколи пояснити сво?? туги за батькiвщиною. Бульвар Пуасонь?р скiнчився, i почався Монмартр. Остюк думав про врятованого ченця, не помiчаючи дороги. Тротуар пiшов пiд гору, поминаючи фунiкулер. Назустрiч Остюковi бiгли юрби школярiв. Продавцi солодощiв пропонували йому свiй крам. Iнвалiд вiйни продавав цигарки - маршал купив у нього пiвсотнi i забув ?х узяти з собою. Оглядаючись через плече, Остюк бачив черепицю на дахах будинкiв, бачив вигнуту лiнiю бульвару, верховiття декiлькох каштанiв. Вiн вийшов височенько пiд гору. До нього наблизився задерикуватий хлопець iз шарфом на ши? i попросив франка. Остюк вiдхилив простягнуту руку, не зупиняючись бiля хлопця. Йому нiколи було думати про милостиню - вiн побачив попереду себе сiру сутану ченця. В натовпi вона метнулась перед очима раз-другий i зникла. Хворий маршал надаремно шукав ??, ходив, зазираючи до дверей крамниць i кафе. Вже втративши надiю знайти ченця. Остюк сказав собi: "Яка сила ченцiв ? на свiтi!" - i зайшов до музею, де на дверях висiла блискуча дощечка, а у вiкнi було виставлено воскову голу жiнку. Пахощi воску. Важкi порть?ри на вiкнах. М'який килим пiд ногами. Серед усього руха?ться залами пахуча оаза. Хворий маршал урочисто робить огляд генералам i королям. Еполети вилискують мертвим золотом. Коштовна одiж обляга? постатi. Остюковi зда?ться, що вони швидко почнуть дихати й командувати. "Фрiдрiх Великий" - чита? про себе маршал i дода? - "король". Вiн пригадав Павлiвку i павлiвський удар навскоси, котрого винайшов оцей восковий невгамовник. Король трима? в руцi голу шпагу. Довгий зелений мундир спада? до колiн. Маршаловi подоба?ться королiвська постать. Оповiдання Шахая про вiйни цього невидного чоловiчка хвилюють Остюка, i вiн, оглянувшись, щоб цього нiхто не. помiтив, хоче помацати короля рукою. Знову спогади захопили його мозок. "Ти ж не помирай, гляди, маршале", - каже йому Шахай i усмiха?ться десь здалеку. Флорiда iрже й маше головою. Червоного прапора красна зоря Обiйде iз нами далекi моря! Цокотять пiдкови,! чхають конi. Виривайлова сотня свариться за барахло. М'який, теплий степовий день. Остюк зiтха? i хоче голосно заспiвати, та його погляд чiпля?ться за чергову воскову людину, i маршал знову вiдчува? себе серед нерухомих геро?в. Малий, пузань в сiрому, подертому на лiктях мундирi дивиться просто на Остюка з-пiд чудного трикутного капелюха. "У таких капелюхах возять катафалки!" - дума? Остюк i. лагодиться засмiятись. Пузань, проте, дивиться на нього суворо. Остюк пiдносить руку i хоче фамiльярно поплескати пузаня по плечах, та скляний ковпак не пуска? цього зробити. "Як же тебе звати?" - пита?ться Остюк i чита? пiд ногами iмператора - "Наполеон". Маршал сiда? на стiльцi, що сто?ть поруч, i. довго сидить нерухомо. "Нарештi я тебе зустрiв! - осмiха?ться Остюк. - Нарештi я зустрiв тебе, пузата бабо!" Вiн огляда? iмператора, як нещасливого вояку. Нещасливого хоч би вже тим, що вiн помер i не може зробити того, що ще викона? Остюк. "Боже вiйни, - промовля? Остюк, - хто тебе навчив доручати кiнноту дурням у день рiшучого бою Ватерлоо?" Iмператор французiв не одповiв. За нього вiдповiв чийсь голос з глибини залу. "Не суди мертвого, - сказав голос, - Ватерлоо трагiчно невдалий день". - "Але ж можна було тому чортовi, що його було послано розшукувати союзникiв, можна ж йому було, принаймнi, хоч умерти?" - запитав Остюк, не дивуючись i не розшукуючи розмовника. "Це ваш привiлей, - iронiчно пролунала вiдповiдь, -не жити, а вмирати". Остюк розгнiвано пiшов по залi до того кутка, звiдки лунав голос. Там стояла воскова група, що показувала коронацiю Карла V. З натовпу воскових ченцiв, котрi стояли навкруги воскового Карла, вийшов до Остюка один. Остюк придивився. Це був його теперiшнiй тезко, чернець з моргу. - Здоров, побратиме, - сказав чернець. З вiкна Остюково? мансарди видко було невеличкий брудний двiр, похилений флiгель, високий i мiцний паркан сусiднього машиново-ремонтного закладу та цiлу серiю червоних черепичних дахiв його вулички, що пiдходила безпосередньо до бульвару С.-Мiшель. Бруд i веселiсть - ось характернi ознаки цi?? вулички. Вузька, як степовий глибокий ярок, вона часто була ареною дивовижних процесiй. То несли вночi п'яного студента iз смолоскипами, спiвами, плачем i реготом; то студенти влаштовували весiлля; то - простували юрбою до будинку ?хньо? аlma mаter, щоб засвiдчити чергову п'яну любов. Остюк часто виходив на вулицю, зачувши спiви студентсько? ватаги, але веселiсть та була чужа йому. Постоявши хвилину. Остюк повертався до кiмнати, тамуючи огиду. Iнодi за стiною хтось цигикав на скрипцi. Маршал тодi сiдав на лiжко й мрiяв. Вiн думав про свою молодiсть в Новоспаському, про роботу в господарствi батька, про свою власну землю i власну хату, - якi б вони були в його мiцних, роботящих руках. Вiн думав про всесвiтню вiйну, котра вирвала його з життя i штовхнула в смерть та ру?ну; про революцiю i горожанську вiйну; про сво? партизанськi бригади; про те, що життя бiжить дуже швидко, i нiколи людинi зупинитися на хвилину; про бистрi роки i поважну ходу свiдомостi, котра сповню? важку голову; про чужину, що з не? видко батькiвщину - бiдну, порожню землю i червонi прапори на нiй; про вмирання селянсько? психiки i про страх, як перед зрадою. Мансарда, що в нiй жив Остюк, належала художниковi, котрий лежав саме в лiкарнi. Остюковi дали це житло лише до одужання ?? господаря. Так воно i стояло - це художникове атель? - з полотнами, з картинами в рамках, з мольбертами i розкиданими скрiзь тубами фарб, прийнявши в себе хворого маршала з його скромною валiзою. Остюк перечитував книжки по малярству, переглядав альбоми видатних художникiв, i йому здавалося, що вiн дiйсно розумi? чужу мову i що книжки тi розкривають йому рiзнi та?мницi. На мольбертi стояв недокiнчений пейзаж з контурами ворони на початому деревi. Остюк виймав з валiзи старого бойового револьвера i старанно цiлився в ворону, вiдiйшовши аж у куток мансарди: йому все здавалося, нiби рука його почина? труситися вiд жахливого болю в хребтi. Та мушка револьвера не тремтiла, i Остюк клав його назад до валiзи, заспоко?вши себе. Улюбленою картиною Остюка була одна, що ?? Остюк витяг з-пiд лiжка. На нiй художник намалював двобiй. Вершники з блискучими шаблями в руках божеволiли на тлi червоних хмар, серед котрих заходило велетенське сонце. Фантастичнi постатi вершникiв та ?хнiх коней чарували Остюка, вiн часто й подовгу розглядав картину. Художник розумiвся на конях, око Остюка навiть упiзнало одного коня - це була нiби морда Флорiди. Вiд такого починаючи, Остюк дiйшов чудних висновкiв: художник намалював його, маршала, з кубанкою на головi, з червоною стрiчкою на кубанцi i з шаблею в руцi. Придивляючись до картини довше, Остюк упiзнав успенiвську рiвнину i побачив крiзь пил грецьку кiнноту, що йшла допомагати французам. Тодi Остюк став розгортати всi полотна, що стояли в кутку, i роздивлявся ?х уважно та недовiрливо. Усi вони вразили Остюка якоюсь подiбнiстю. Скрiзь - будь то пейзаж чи людська постать, чи просто композицiя фарб i лiнiй, - повсюди видко було замах руки та блиск шаблi в нiй. На однiм полотнi так замахнулося дерево. Воно нiби хотiло вискочити з корiнням на поверхню землi. На другому полотнi - людська постать. Вiтер нахилив над нею смугу дощу. I - наче висiла над перехожим рука з шаблею. Трет? полотно мало на собi цiлий вихор рук, що замахнулися шаблями. По клинках дзюрила нiби кров, та Остюк протер очi, i все це зникло з очей, як вигадане або як чарiвне. Лоретта зайшла до кiмнати. Остюк мовчки подивився на не? i знову втопив очi у полотно. - Мiшель, - сказала Лоретта, - я прийшла до тебе. - Понiма?ш, - сказав маршал спокiйно, як перед кiнною атакою, - твоя доля мене турбу? аж надто. Сiдай. I потiм вiн замугикав пiд нiс: Ой пряду, пряду, спатоньки хочу, Ой склоню я головоньку на бiлую постiлоньку, Може, я засну. - Ми з тобою побралися, - продовжував Остюк свою думку, - i жили вдвох увесь той час, коли я при?здив до цього мiста. Дво? людей - мужчина й жiнка - живуть у темрявi вiд iнших людей. Вони ходять вулицями серед загалу, але з ними ж i ходить ?хня темнота. Мiж двома людьми - чоловiком та жiнкою - нема? й не може бути нiчого чужого. Настала проречиста пауза, в котрiй Лоретта боялася заговорити. - Ти вбила свою дитину, -сказав Остюк i одвернувся од жiнки на хвилину, - i мою дитину також. Я не пiп, i менi нема? дiла до грiха. Але моя батькiвщина - кра?на плiдних матерiв. Мiй народ - нема? в свiтi бiльш плiдного народу. Ти не сказала менi й слова i загубила дитинча. Ти ма?ш право так дiяти, i я заховав невимовний бiль в собi. Дiтей убивати не можна, Лоретто, - це загибель для народу. - Воно загубило б мо? життя, Мiшель, -одповiла жiнка. Остюк пригадав сво? захоплення з краси парижанок i жахнувся того, що краса та мертва i неплiдна. То ходили вулицями трупи, нафарбувавши губи i прикрасивши обличчя. Осмiх з'являвся на губах ?хнiх, але то був осмiх, що загине разом з красунями. Та гаркава, грацiозна й мила мова не покладеться в дитячi уста, бо дiти тисячами котяться з брудних каналiзацiйних труб дном мутно? Сени. "Нi, не треба нам таких, жiнок, - зiтхнув Остюк, - хай живе одвiчна страдниця Матiр!" Пiдсвiдоме хотiти загибелi може тiльки нацiя, яка кiнча? iсторичну путь, - подумав Остюк i йому стало соромно вiд тако? iдеалiстично? думки. Вiн виглянув у вiкно i побачив, як вибiгли робiтники з майстернi на обiд. Декому ?сти принесла дружина, дехто розгорнув червону хустку з хлiбом, каштанами й жменею винограду. Червона хустка зворушила Остюка - скрiзь, по всьому свiтi робiтники ?дять з червоних хусток. Десь по великих фабриках робiтники мали ?дальнi, але тут перед очима Остюка тiльки невеличка майстерня, i вона нагадала йому робiтництво його батькiвщини. Шахта, де працював юнаком Остюк, завод, що був поруч шахти, запахи вугiлля, сiрки i горiлого залiза, пил i дим, слiпучий блиск вилитого на землю шлаку, кров у грудях, що клекотить, вiдчуваючи навкруги себе рух i метал, - ось що уявив собi Остюк, виглядаючи у вiкно. Потiм вiн говорив далi, повернувшися до Лоретти. - Ти не могла iнакше зробити в цьому Парижi, i я перейду до головного. Маршал замовк несподiвано i зрадив звичай сво?х предкiв з Великого Лугу: пожалiв жiнку. Надаремне вiн глушив у собi жалiсть - вона розквiтла, як пахуче гроно, заволодiла ним до краю. I жiнка зрозумiла це, але не скористалася з жалостi Остюка. Ще бiльший вогонь охопив маршала, бо вiн вiдчув благородство жiнки. Вони сидiли мовчазнi, як дво? любовникiв, що не кiнчали сво?? любовi, а лише розпочинали ??. - Я боялася тобi сказати, скоро ввiйшла, що цю кiмнату я добре знала, -пролунало нерiшуче вiд Лоретти, котра вирiшила iнстинктивно, що треба допомогти Остюковi реалiзувати його жалiсливiсть. - Як? - ухопився за випадок i Остюк. - Тут жив колись мiй наречений. Вже кiлька, рокiв вiн зник з мо?х очей. Вiн був тодi вiйськовий, збирався в похiд до Грецi? чи до Сибiру. За цi роки я нiяк не могла знайти оцю його кiмнату i тепер ось бачу ?? такою, якою вона була тодi. Це його малюнки, - сказала Лоретта, розгортаючи полотна, - вiн був тодi блискучим художником, шикарним художником. Остюк слухав Лоретту, як слуха? подорожнiй рiку, що тече в нього бiля нiг, слуха?, знаючи - вiн одпочине й пiде далi, а рiка тектиме собi в невiдоме море. Його любов до Лоретти робилася малою, як жайворонок, i пiдносилася всерединi серця вгору й вгору. Остюковi здалося, що його серце побiльшало неймовiрно, проте жайворонок i щебетання десь пiдступали Остюковi аж до горлянки. Жалiсть пiдказала йому, що треба бути жорстоким одразу, сказати всi причини, якi змушують його розiйтися з Лореттою. Ця потреба постала перед ним так яскраво, що вiн здивувався сво?й слабкостi. Так бува? - жалiсть породжу? жорстокiсть, i це почуття тодi дi?, як благословення. Остюк мусив лягти в лiкарню, надiй вийти звiдти у нього не було, вiн почував себе щодня гiрше й гiрше - хто б осудив цього героя Павлiвки й Успенiвки за те, що вiн хотiв зробити? - Перед вiд'?здом. - сказала Лоретта, - вiн спiвав менi старого романса. Хочеш послухати його? Лоретта почувала, що в повiтрi висять громи та блискавки, але як бiльшiсть жiнок - вона ховала голову пiд крило. - Хочу, - одповiв Остюк i, виглянувши у вiкно, побачив, що двором iде чернець, - я хочу послухати його. Лоретта проспiвала першу строфу: На батькiвщину, у Тулон, Верта? шхуна "Трьох корон". Веде ?? рубака Жан. Малий чорнявий капiтан. Потiм вона басом проказала приспiв, _як вiдповiдь на цю строфу вiдважного Жана: Го-го! Грот-парус став, Щоб вiтер гнав i гнавi З коридора почулося, як хтось там зашаркотiв ногами. "Можна", - сказав Остюк. До кiмнати зайщов чернець. Вiн виглядав на малу обскубану мишу, проте сутана йому личила. Чернець поправив на носi залiзнi окуляри й сiв. "Хвилину уваги, тезко, - вимовив Остюк, - Лоретто, далi". Лоретта, що, як кожна парижанка, не боялася й не соромилася мужчин, провадила пiсню далi: Вiдважний Жане, поспiшай До затишних тулонських шат. Сумна дружина й немовля Твого чекають корабля. Го-го! I гафель став, Щоб вiтер гнав i гнав! На чорний прапор "Трьох корон" Чека? твiй ясний король. На злото в трюмi - жде казна. Тебе, корсара, зла тюрма. Го-го! Ще й клiвер став, Щоб вiтер гнав i гнав! - Правильно, - зауважив чернець, - став i клiвер, бо стiльки обставин на тебе чека? в Тулонi. Та ось i виплив сам Тулон Iз хвиль солоних лона лон. Його замрiяний обман Вилиску? i крiзь туман. Го-го! Та й топсель став, Щоб вiтер гнав i гнав! Вiдважний Жане, долю зваж, - Це ж край тво?х тропiчних вахт! Чи вартi жiнка й немовля Тюрми ясного короля?! Го-го! Усе напни! До берега жени! - Так роблять справжнi мужчини, - сказав чернець i подивився на Остюка, - сьогоднi ввечерi ми з тим нашим другом здиба?мось бiля Сени. Всi папери вiн принесе з собою. - Пiснi ще не край, - зауважила Лоретта, i мужчини замовкли. Вона стиха проказала останнi слова романсу, нiби виголошувала нагороду вiдважному Жановi: I Жан зiйшов, мов паладин, - На березi дружина й син. А навкруги юрба ревла. "На гiльйотину короля!" - Кiнець пiснi поганий, - не погодився чернець, - i слово "паладин" зовсiм не показу? вiдваги, а лише високомiрство. Бiльш цiкаво виглядало б, коли Жан, поцiлувавши дружину, сiв би до в'язницi. - Життя людини - театр, - печально виголосив Остюк, котрий хотiв справжню печаль видати за удавану. - Ви дума?те про режисера чи про декорацiю, маршале? -_ Я думаю про волю людини, котра йде проти всього. - Проте ви не скажете, що могли б бути режисером в театрi ? - Я був помiчником режисера в Успенiвцi i актором, котрий умира? в кiнцi п'?си, - в Павлiвцi. - Знаю цi бо?, - вклонився з пошаною чернець. - Я ще ставив п'?су "Комбриг без коня" на кону партизанського театру i поставив би кожну п'?су зараз у себе на батькiвщинi. - А чому ви зараз тут? Остюк промовчав, не називаючи себе i, не розкриваючи сво?х намiрiв. Лоретта сидiла, щось сво? думаючи, бо й Остюк, i чернець розмовляли мовою Остюка. Звiдки чернець зна? його мову i хто вiн такий - Остюк не розпитував. Мансарда трохи нагадувала невелику клуню. Дах був високо, нiби лежав на кроквах. За вiкном у кутку - закапелок, де щось висiло на стiнi. Остюк щодня, просипаючися на лiжковi, думав про те, що треба поглянути у той куток. Але, вставши, зараз же забував. Протягом дня вiн не сидiв удома, а ввечерi куток той був темний. Чернець розгорнув вузлика, котрого вiн принiс iз собою, i пiшов за ширму, де стояло Остюкове лiжко. За кiлька хвилин вiн вийшов звiдти, несучи сутану в руках. Пiджачок i штани бовталися на ньому, як на кiстяковi. Остюк i Лоретта побачили дрiбного чоловiчка цiлком студентського вигляду. - Повiсьте рясу он туди, у куток, там ? вже якась одежа. Чернець пiшов до закапелка i пiдняв темну матерiю, вкриту пилом. Усi побачили мундир французького офiцера - похiдний, ношений, i шаблю пiд ним. Остюк пiдiйшов та взявся рукою за шаблю. - Ого, та це моя знайома! - вирвалося у нього, i вiн бiльш нiчого не додав. Нiби щось ударило його у голрву. Слiпучий успенiвський день заколивався перед його очима. Голова Петра Виривайла лежала мертва на столi. Дiйшовши пам'ятi, Остюк з годину не рухався на лiжку. Чернець розмовляв за ширмою з Лореттою. День iшов на вечiр. У вiкно линув гомiн перехожих з вулички. З бульварiв С.-Жермен та С.-Мiшель лунали трамва?. Вибухали мотори автомобiлiв. Напроти вiкна на даху флiгеля скакало дво? котiв. Плач дитини скидався на скавчання. Зблизька десь чувся пронизливий рип колiс чи??сь тачки. Маршал повернувся на лiжковi i знову загубив свiдомiсть. Променi й гуркiт заполонили його мозок, i кудись простяглася з голови одна нитка, за котру шарпав хтось без жалю, нiби Остюкова голова була дзвоном, а мозок - билом у цьому дзвоновi. Маршал застогнав, його занудило. Чернець пiдiйшов до лiжка i поклав мокру хустку на голову. "Лоретто", - покликав Остюк. Лоретта пiдiйшла, Остюк узяв ?? за руку i вiдчув, як сила з ?? руки проясню? йому мозок. "Ти моя жiночко", - прошепотiв Остюк, i його непам'ять перейшла в тихий сон. Йому приснилось, що вiн спить пiд зорями в степу, поклавши голову на сiдло. Пасеться Флорiда, припнутий до списа. Потiм пiдходить до хазя?на i лиже йому лоба. Остюк хоче прогнати коня, вiн замаху?ться на Флорiду рукою, i Лоретта хвата? його за руку. - Чи ба! Та вже зовсiм вечiр, - каже Остюк, пiдвiвшись на лiжковi. - Вже вечiр, - констатував чернець, - чи здатнi ви пiти тепер зi мною до Нового Мосту? - Звичайно, здатний, - одповiв Остюк i став складати сво? речi до валiзи, нiби вiд'?жджаючи назавжди. Замкнувши валiзу, вiн винiс ?? з кiмнати i за хвилину повернувся назад. - Консь?ржка диву?ться, - було його резюме, - i я сказав, що це речi вашi, тезко. Вони всi тро? посiдали знову, цiлком рiзно виявляючи почуття. В той час як Лоретта, не стримуючись i не криючись, витирала сльози хусткою, а чернець заплющив очi пiд окулярами, i лише губи його лукаво кривилися, - Остюк сидiв цiлком спокiйний, дивлячися в одну крапку на стiнi над його лiжком. Потiм вiн устав i зняв iз стiни те, на що вiн дивився. Кладучи цю рiч. - то було фото - до кишенi. Остюк на хвилину затримав ?? перед очима. Там сидiло четверо партизан: Шахай, Галат, Марченко i вiн сам. В руцi у Галата був соняшник. - Ну, прощавай моя хата, - тихо проказав Остюк, i з цими його словами прочинилися дверi, на порозi з'явився високий мужчина. Лоретта ахнула, упiзнавши господаря мансарди - свого нареченого. Остюк пiзнав офiцера французько? кiнноти i коли той зняв капелюха, - побачив шрам на його головi вiд сво?? кубансько? шабельки. Чернець же хутко вислизнув у дверi. - Бувай здорова, дружино, - вимовив Остюк i поцiлував мiцно Лоретту, - ось тобi буде муж i хазя?н пiсля мене. З цими словами Остюк вийшов, i вiн це зробив достойно, _як мужчина. Таксi ?хало напрочуд швидко. Вже звечорiло. На мосту С.-Мiшель засвiтилися лiхтарi. На Сiте, бiля полiцiйно? префектури, стояла валка ажанiв. До вулицi Рiволi ?хали кiлька хвилин. "Рiволi", - сказав шофер i зупинив машину. Остюк, шкутильгаючи за ченцем до скверу С.-Жак, намагався розшукати, звiдки вiн зна? слово "Рiволi". Потiм поруч цього слова повстало в пам'ятi "Мантуа". За цим прийшло слово "Жубер". Нарештi, сiдаючи в скверi на лаву перед баштою С.-Жак, Остюк пригадав четверте й останн?, як ключ до всього - "Бонапарте". Так, Остюк знав вiд Шахая про бiй пiд Рiволi з iталiйського походу генерала Бонапарте. Жорстоко билися перший день. Увечерi генерал Бонапарте довiдався, що йде на нього ще велика сила з боку Мантуа. Залишивши кiнчати бiй молодого Жубера, генерал помчав назустрiч пiдмозi. Три днi не було Бонапарте, i три днi бився пiд Рiволi Жубер, не маючи сили подолати ворога, але й не пiддаючись його шаленим наскокам. Бонапарте, зустрiвши i розбивши пiдмогу, що йшла до Рiволi, повернувся туди лише на четвертий день. Цього ж таки дня, знову з'?днавшися з Жубером, Бонапарте переможно закiнчив бiй пiд Рiволi. "Вулицю треба було назвати iм'ям Жубера", - подумав Остюк, i йому при?мно стало вiд однi?? згадки про цього блискучого вояку, молодого, соромливого й романтичного хлопця, котрий загинув у Австрi? так несподiвано, провiвши туди з Iталi? крiзь гори, холод, снiги, крижанi безоднi - шiстнадцятитисячну армiю. - Вiн iтиме отут, - вимовив чернець, - i шукатиме мо?? сутани, в обличчя мене не зна?. Коли нас тут не зустрiне, вiн пiде до Нового Мосту i там чекатиме. Ясно-сiрий костюм, круглий значок Рот-Фронту, оранжева краватка. Упiзнали б? - Упiзнав би, - одповiв Остюк i розвалився на лавцi, мов сидячи на тачанцi. В руках сво?х Остюк вiдчув гвинтiвку, на поясi - сотню патронiв, вiн прийшов на засiдку. Усе пливло невiдомо куди, все минало й мовчки мiнилося на iнше, над головою Остюка надимався парус, не було жалю i ввижалася попереду незаймана просторiнь. Люди мелькотiли перед очима, переходячи сквер. Чернець уважно слiдкував за всiма мужчинами й фiлософствував про Остюкову батькiвщину так, нiби там зроду жив... - У вас буде прекрасна столиця, - сказав вiн, - i називатиметься вона Хортицею по iменi острова. Посерединi Днiпра сто?ть острiв з гранiту, площа його-три на шiсть кiлометрiв. Гранiтовий масив колосально? глибини. Поруч острова свiтова електрична станцiя, навкруги степ з рудами, вугiллям, нафтою й пшеницею. Острiв, як криця, - це не фiнськi болота, котрi треба було загачувати кiстками ваших дiдiв, щоб збудувати Санкт-Петербург. Це не острiв Манхеттен, на котрому сто?ть Нью-Йорк, це славна гранiтна Хортиця, що витрима? будинки яких завгодно масштабiв. Тепер далi: тече рiка, котрiй i цiни не складеш, так вона доцiльно протiка? серединою кра?ни, забираючи в себе воду з усiх менших рiчок: з Тетерева, Десни, Росi, Сули, з Тясьмина, Псла, Ворскли, з Орелi, Самари, Iнгульця. Iмена якi, якi звучання! - Якi ? - запитав Остюк. - Кожне iм'я записане мужнiми руками ваших предкiв до iсторi?. Тетерев, Сула, Тясьмин, Самара! Як Iгорева сурма, звучить Сула, кривавий Тясьмин, скромна Самара. До Царграда плив Днiпром Олег, велика дорога - "iз варяг у греки". Славна у вас iсторiя, тезко. - Це ви про що? - Про iсторiю вашо? землi за останнiх двi тисячi рокiв. - А про столицю? - Пробачте. Я хотiв сказати, що майбутня столиця ваша мусить бути прекрасною, як казка. На самому островi - центр. Вiсiмнадцять квадратових кiлометрiв пiд центр. На всi сторони з острова перекинуться мости через Днiпро. Ажурнi сталевi цяцьки ляжуть з острова на берег. I ще ростиме мiсто. Мiсто, що його обтiка? велика рiка, воно мусить бути чисте й здорове. Днiпровi плавнi осушать i вiддадуть городньому трестовi, по схилах балок, на пiсках, ростиме чудесний виноград, рiчище поглиблять i закують в бетон, просто до мiста пiдходитимуть пароплави з усiх морiв, колосальний пролетарiат стукотiтиме молотками по заводах, i це буде справжня столиця. - Можна подумати, що ви тiльки те й робите, що буду?те столицi, - осмiхнувся Остюк недовiрливо. Проте в його уявi зараз же виросла Хортиця i засяяла в слiпучому електричному свiтлi. Сквер С.-Жак перетворився в сквер на островi, а лiхтар на баштi С.-Жак в зорю над будинком виконкому мiста. Потiм Остюк пригадав собi це мiсце Днiпра й Кiчкаський мiст, котрий переходила його кiннота, пострiли ворога, що тiкав без оглядки, пустельний, випалений сонцем степ, пил, спеку i втому колишнього походу, - пригадав, i сумнiви заро?лися в його головi. Але й ще одну рiч вiдновив у пам'ятi Остюк - могутню Днiпрову течiю, безлiч води, що, затиснута мiж велетенськими скелями Вовчого Гирла, мчала, як шалена, вируючи, шумуючи i подаючи знизу голос велетня. Загадково виблискувала рiка, несучи безлiч тонн води в море, пекельно-гарячий вiтер степу пролiтав над хвилями, як жадiбний птах, п'ючи й каламутячи крилами воду Днiпра. Хортиця тодi стала на очах у Остюка вкриватися баштами й будинками, лiнiями рiвно прорiзаних кварталiв. -Хортиця, -сказав Остюк, - без мостiв i вигляду жодного не матиме. Береги там високi, мости будуть дуже високо йти над водою. Запорозькi козаки там, кажуть, жили ранiш. Шахай мiг би вам багато дечого розповiсти про них, як вони вiдважно й хитро скрiзь билися. - Вони добре вмiли умирати, - повторив чернець сентенцiю, що ?? вiн мовив уже в музе? воскових фiгур, - та й взагалi у вас добре вмiють тiльки умирати. Англiйськi журнали сiмнадцятого столiття виповнено портретами ваших гетьманiв та полковникiв, вiйськовi спецiалiсти вивчають ?хнi походи та переможнi бо? з поляками й турками, все йде до того, що на сторiнку iсторi? випливе новий могутнiй житт?здатний народ, та все раптом летить шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всi славнi дiла, полковники розкiшно умирають, четвертованi, колесованi, на кiл посадженi, у мiдних биках пiдсмаженi, або стають московськими боярами, кличуть до себе во?вод i - ганьба! - стають рабами, незвойованi, неподоланi на полi бою, не примушенi силою до покори. - Кажете - добре вмирали? - Остюк аж нахилився до ченця. - Умирали так, як нiхто в цiлому свiтi не вмирав. У вас ? якась гордiсть смертi. Скiльки ваших прадiдiв умирало, сидячи на палi на майданi або при дорозi, мовчки усмiхалися iз сво?х ешафотiв, лаяли ворогiв i кепкували з них. Жодного стогону не зривалося з уст. Очi були яснi, як небо над головами, мужнi серця рiвно стискалися, тремтiли вiд напруження м'язи, з котрих злуплювали шкiру i, посипавши ?? сiллю, тулили до живого м'яса. - Чому ж вони не билися до загину? - Вони були довiрливi, коли ворог хотiв ?х ошукати, вони були нетривкi там, де треба було перечекати, вони були жалiсливi там, де ворог удавав, що просить милостi. Остюк силкувався зрозумiти, куди хилить розмову чернець. Серед усiх цих слiв десь мусив висiти гачок на його думку. Може, цим гачком був сором, що його вiдчув Остюк, змушений визнати незнання свого минулого? -_ Яка ж у вас професiя, побратиме, поза монастирем? - запитав нарештi Остюк. - Я iнженер, - скромно одказав чернець, - гiрничий iнженер. - Можна подумати, що ви iнженер чужо? iсторi?, - сухо промовив Остюк, - але я подумав, що вам просто набридло чекати нашого друга. Скiльки ви вже менi про це говорили? Йому стало боляче вiд подiбних розмов. Що саме болiло - вiн не знав, можливо не факти, а сам тон розповiдi. Чернець вибачливо усмiхнувся i, поправляючи окуляри, заховав за цим рухом лукавий блиск очей. - Ви божевiльний, - лагiдно зауважив Остюк i устав з лави, - коли я вас досi слухав, то тiльки через те, що не знав цього. Щось iще ма?те менi сказати перед тим, як я пiду? - На мою думку - ви не пiдете, - засмiявся чернець, - бо вам потрiбнi тi папери, що ?х принесе наш незнайомий друг. А потiм, - глузливо сказав вiн, - з яко? це пори Остюк бо?ться слiв? Хiба ви не мужчина i не можете захищатися? Адже ви добре зна?те, що голова в мене не гаряча i мозок у мене не хворий? Остюкове серце враз виповнилося гордiстю. Безконечнi бо? за надбання революцi? промайнули перед його очима. Вiн вiдчував себе нiби в глибокому рейдi, пройшовши лiнiю ворожого фронту. - Нам по дорозi з кожною кра?ною, котра вивiсить червоного прапора, - сказав вiн тихо й переконано, - всi нацi? борються у нас за одне дiло - i це дiло ? вищим за iнтереси окремих нацiй. Нiхто ще не довiв, що новий панiвний клас - пролетарiат - може бути нацiоналiстичним, може товпитися в рамки однi?? нацi? з нiбито бiльшим культурним минулим. Звiдси - неможливiсть того, що ви назива?те ошуканством, - коли ви серйозно так дума?те, а не виклика?те мене на одвертiсть. Доведiть менi. Чернець одкотив рукав на лiвiй руцi й показав Остюковi великий шрам вiд розривно? кулi. Свiтло лiхтаря лилося на руку, як молоко. Шрам такий, нiби м'ясо вирвала тигрова лапа. - Я був у союзi "Спартак", товаришу, --залунала його мова, -я бився за Ради i сидiв у в'язницi. Ради-?дина система влади, що ?? прийма? пролетарiат. Система ця потребу? пролетарiату нацiональне свiдомого. Там, де свiдомiсть ця стане зарозумiлою - нiчого доброго не вийде. - Ви, значить, нiмець? - запитав Остюк. Замiсть вiдповiсти - чернець устав на ноги i повернувся обличчям до Остюка. Обличчя його було в тiнi. - Он вiн iде, - прошепотiв вiн, - сiрий костюм. Слiдкуйте за значком та краваткою. Незнайомий пройшов близько. Це був той, кого вони шукали. Остюк зблiд, побачивши обличчя людини в сiрому костюмi. Коли незнайомий (Остюковi вiн був знайомий!) пройшов далi, чернець пiшов за ним, як мисливець, а Остюк загорiвся помстою. Сталася цiлковита несподiванка: Остюк захотiв одвертостi. - Ця людина з нашого радянського представництва, - вiн поiнформував ченця, одразу викриваючи себе з головою, - коли ви сказали менi про цiкавi документи, за котрi наше радянське представництво заплатило б добрi грошi, я вирiшив не йти ще до лiкарнi та спробувати одержати тi папери. Грошей у мене не було - ви менi ?х дiстали. Ви використали якiсь та?мнi зв'язки, i ось тепер ця людина iде перед нами. Зрештою я бачу й причину, чому менi захотiлося дiстати папери, я вiдволiкав день операцi? в лiкарнi: свою смерть. Якi там у нього можуть бути папери - у цього продажного гада? Чернець стиха смiявся: - Ви, побратиме, врятували менi життя. Я хотiв вам цим трохи вiддячити. Менi вже давно треба зникнути з Парижа, бо незабаром мене зловлять. Я кiнчав сво? справи перед тим, як ви мене побачили утоплеником, жертвою мо?х конкурентiв. - Я хочу i його кiнчити, - сказав Остюк, не слухаючи ченця, - i лягти до лiкарнi. Сво?ми розмовами про те, як ми умира?мо, ви розбудили мене до чогось. Найблискучiша в Парижi вулиця - Рiволi - вступила в годину найбiльшо? метушнi. Вiкна крамниць слiпили очi. Автомобiлi - цiла армiя чорних жукiв - сунули вулицею, як лава. Рух був конвульсивний: паличка ажана затримувала його i дозволяла знову поновитися. Складалося враження, що мiстом повзе плисковата чорна глиста - зупиня?ться, розтягуючись; здрига?ться, рушаючи; вимащу? мокрим черевом асфальт, котрий блищить i запада?ться пiд лiхтарями, вiддзеркалюючи ?хн? свiтло. Мисливцi, iдучи за звiром, наблизилися до вулицi Нового Мосту i повернули лiворуч. Iнодi, коли трохи завмирав галас сирен та крики газетярiв з вечiрнiми випусками, - докочувався до вуха поважний церковний дзвiн. Вiн розходився над мiстом, як блюзнiрство з машин i темпу вулиць. - Це дзвонять близько - в С.-Жермен Оксеруа, дзвонять там, звiдки близько чотирьохсот рокiв тому вiдзначили початок Варфоломi?всько? рiзанини. Тодi цей дзвiн кликав рiзати гугенотiв ad majorem Dei gloriam[8]... - А тепер вiн кличе рiзати зрадникiв революцi?, - Остюк хутко перебив ченця, нiби збираючись довго говорити, але замовк, ледве вимовивши фразу. Йому закортiло опинитися в степу, де нiхто б не перешкодив. - У вас виросте могутнiй пролетарiат, - сказав чернець Остюковi згодом: вiн мов увесь час тримав у головi цю тему, - численна армiя тих, що вiдродять кра?ну. Вони побудують новi заводи на мiсцях, де ? руда, вугiлля, сировина, вони прив'яжуть до себе селянство машинiзацi?ю важко? степово? роботи, органiзацi?ю занедбаного селянського господарства, вони привернуть до себе селянина, маючи одну мову з ним i творячи цi?ю мовою велику культуру пролетарського класу. Незнайомий дiйшов до Нового Мосту i оглянувся навкруги себе. Остюк i чернець iшли просто на нього, не вiдокремлюючись i не подаючи жодних знакiв. Незнайомий помiтив уже Остюкове шкутильгання i окуляри ченця. Вiн рушив на мiст, зрiдка недбайливо поглядаючи на боки. Остюковi прийшла на пам'ять Лоретта. Постать ?? вiн убачав у кожнiй жiнцi на вулицi, ?? гаркавий смiх лунав йому з кожних уст. Вiн тримав сво? серце, котре хотiло розколотися. Раптом йому здалося, що вiн бачить Лоретту. Вона йшла з худорлявим офiцером, похиливши голову, сумна усмiшка нiби блукала на устах ??. Остюк уявив собi розбите серце ??, дитину, що плавала вже в Сенi, - i наче жменю сухого пiску кинув хтось в обличчя йому. Жiнка з офiцером пiдiйшла ближче - це була не Лоретта. Коли вони проходили повз Остюка, вiн помiтив, що у жiнки заплющенi очi. Невеличкий пароплав на Сенi внизу пронизливо закричав, причалюючи до Нового Мосту. Електрична реклама на сусiдньому мосту Мистецтв показувала контур келеха, зроблений з блакитних ламп, i червонi краплi електричного сяйва падали в келех з чорного неба, на котрому горiла назва. - Увесь Новий Мiст побудовано з каменю зруйновано? в'язницi Бастiлi?, - сказав чернець, коли було пройдено половину мосту, бiля монумента Генрiху IV. Умовлене мiсце починалося вiд монумента. Незнайомий вибрав темну смугу бiля поручнiв мосту i став у тiнь. До нього зараз же пiдiйшли чернець i Остюк. Чернець пiднiс над головою кулак, щоб незнайомий ?х упiзнав: це була умовна познака. - Контрреволюцi? служиш, браток? Незнайомий здригнувся, зачувши голос Остюка. Навкруги наче навмисне стало малолюдно. Остюк пiдiйшов до зрадника щiльно i заглянув йому в вiчi. Жалюгiдний хаос побачив там Остюк. Все заглушаючи, пiднялася в ньому хвиля слiпо? жорстокостi. Вiн загубив владу над сво?ми вчинками. Десь, наче з нiчно? мли, на момент повстали перед ним вiтряки його батькiвщини. Крила ?хнi кружляли, як пропелери. Остюк схватив зрадника за груди i за пояс, пiдняв його над поручнями i кинув у Сену. Там саме проходив пароплав. Людина в сiрому костюмi ударилась об залiзнi бильця борту, хряснули кiстки, хлюпнула потiм вода. Остюк зiперся на поручнi мосту i загубив свiдомiсть. Останн?, що побачив - були червонi краплi, котрi падали в келех на мосту Мистецтв. I сниться чудний сон маршаловi. За Кiчкаським мостом сто?ть його кiнна дивiзiя. Неймовiрно ся? мiсто на островi Хортиця. Мости з острова, як павучинi лапи. Днiпрова вода внизу яскраво-зеленого кольору. Шахай: "Здобудь менi мiсто, Остюче". - "Понiма?ш, - одповiда? маршал, - треба сюди ще Галатових кулеметiв". Шахай: "Там кулемети не поможуть! Я битиму з важких гармат, а Марченко полетить аеропланом i скине сотню бомб". Остюк пригаду?, що Марченка було розстрiляно з ворожого кулемета, пригаду? безголове, понiвечене тiло свого бойового товариша, йому ста? страшно. "Марченко мертвий!" - кричить Остюк, але Шахай маше прапорцем, i до нього летить Марченко. Вiн салюту?, перегнувшися через борт машини, i летить усе вище й вище. Остюк говорить команду полкам. I в цей час над мiстом з'являються контури келеха i кривава рiдина крапле з нього. Мостами з усiх бокiв залiта? до Хортицi кiннота. З жахом Остюк помiча? червоний прапор на виконкомi. "Хлопцi!"-кличе командирiв маршал, i йому зда?ться, що всi глузують з нього. Вiн вийма? револьвера i хоче застрелитися, його душить ганьба, але хтось одводить руку од голови. "Божевiльний - це Париж!" - кричать йому на вухо. I справдi - бригади стоять бiля Аустерлiцького мосту, а гарматники тягнуть важкi гармати до Ботанiчного саду. Маршал одразу уявля? собi мапу Парижа. Нiби блакитна шабля, лежить посерединi Сена. Командири чекають наказу. Остюк розбива? кiнноту натро?. "Перша бригада пiде звiдси набережною С.-Бернарда, поверне лiворуч на бульвар С.-Жермен", - каже маршал, i нема? жодного сумнiву в його голосi. Бригада помчала. Остюк iнструкту? командира друго?. Мовчки салюту? шаблями бригада, i Аустерлiцький мiст гуркотить i гнеться пiд такою кiлькiстю коней. Залиша?ться бiля Остюка його улюблена третя бригада. "За мною! Рушай!" - команду? маршал i, як диявол, веде полки. Не торкаючись землi, летять за ним кiннотники до площi Бастiлi?. Промайнула вулиця С.-Антуан. На колишнiй Гревськiй площi маршал заарештував управу мiста. Вулиця Рiволi, Луврський палац, Тюль?рiйський сад, усе мчало назустрiч i зникало за плечима. Порожнi вулицi, замкненi вiкна i дверi - так стрiвав Остюка переможений Париж. На площi Згоди бiля Луксорського обелiска маршал побачив уперше крiзь вулицю ?лiсейських Полiв - Трiумфальну арку. Раптом над нею з'явилися контури келеха i кривава рiдина почала капати з нього. Жах охоплю? Остюка. Велетенське мiсто ковтнуло його бригади. Вони розгубляться серед тисяч вулиць! Маршал плаче, i вiрний Флорiда здрига?ться пiд ним. Позаду схлипу? вся бригада. Тодi з-помiж статуй мiст, котрi оточують площу, ожива? в павiльйонi статуя мiста Марселя i голосом ченця кричить на всю площу. Маршал вiдчува?, що у нього болить вухо вiд цього крику. "Ти ще видужа?ш, побратиме, - кричить чернець, - у вас буде прекрасна столиця!" Над павiльйоном мiста Марселя з'являються контури келеха, й кривава рiдина почина?... ШОСТА ПIСНЯ Голос: У пiснi шабля татарву сiче, У думi - за дружину вiрну править. Бредуть, спiвають люди без очей, Перебираючи струну i славу. Лише про честь - слiпий речитатив, Про вiрнiсть i хоробрiсть побратимiв. Розчiсувачi грив старих часiв, Важких бо?в-бояни нелюдимi! За тьмою - тьма, як доля кочова, В обличчя - непрозорий вiтер лине. У темрявi сiдають спочивать, У тьму iдуть, намацавши стежину. Не повторити, як бринить струна! Який у не? урочистий голос! Басок тривожно й грiзно застогнав. Альти пiшли у вимрiяне соло. Вперед! Завжди вперед летiть, вiдважнi? Плечима до плечей ставайте, дружнi! Хор: Через моря, пустелi та мiражi Iде вона - достойна й мудра мужнiсть. Людина зупинилася проти вiтру, що дмухав за течi?ю вздовж долини, де текла рiка. У подихах вiтру виразно чулось швидке посування зими. Дерева на крутих схилах берегiв - сосни й лиственицi - шарудiли так, нiби з них сипався ввесь час пiсок. Сiрi, як повсть, хмари закривали небо. Людина обшукала очима береги. Зовсiм непомiтнi ознаки звернули на себе увагу. Пiдiйшовши ближче, обидва компаньйони знайшли'там слiди колишньо? стоянки одного з багатьох синiв велико? тайги. - Я тебе не дурив, - було резюме першого, - це той Золотий Ручай. Вiн оглянувся навкруги, пригадуючи i вiдновлюючи в пам'ятi знайомi мiсця. - Он висять шматки шапки, - закiнчив вiн, - я його убив пiд отим деревом. Там же й покинув. Ми прийшли, Ничипоре. Другий нiчого на це не вiдповiв. Вiн сiв роззуватися. Знявши важкi чоботи, розмотав онучi i почав одривати од нiг шматки шкарпеток, котрi зотлiли на його пальцях. З тисячу кiлометрiв пройшли вони за мiсяць вiд табору "Веселий". Перерiзали стежками гiрський кряж, потрапили до невiдомо? рiчки, пiшли нею до вiйстя i повернули в долину, звiдки витiкав ручай. Перший бродяга назбирав сухого суччя i розпалив багаття. Другий став грiти пораненi ноги. Речi лежали купою - так, як ?х було скинуто з плечей. Рушницi висiли на гiлках. Ничипiр простяг руку до фляги i сьорбнув з не? спирту. - Не поспiшай, - зауважив компаньйон його. Знову мовчали, нiби слухаючи, як лускало дерево у вогнi. - Бгаток, не дгеф, - почулася запiзнiла вiдповiдь Ничипора, - од гогiлочки люди веселiшають. Вiн таки гаркавив. Обличчя, подзьобане вiспою, зайшлося усмiшкою. Од спирту ожили стомленi м'язи. Не взуваючи чобiт, став ходити бiля вогню, одчепив чайника, побiг по воду, повiсив чайника над вогнем. Потроху смеркало, i ватра ставала жовтiшою. Унизу блищав ручай, вiн одсвiчував нiби золотом, що лежало невiдоме в ньому i навкруги по долинi. За сiрою пеленою хмар мов западалася чорна безодня, посилаючи землю в глибiнь вечора. Вода закипiла. Як завше на нових мiсцях, людей охопила апатiя. Було млосно вiд однi?? думки, що поблизу пiд рукою ? жовтий пiсок, який наче крил начепить вимученiй людськiй iстотi. Вiн перекине цiле життя, як гору, вiдкриваючи прекрасну далину теплих земель. Не буде скаженiти навкруги бiле снiгове мовчання. Не буде висiти на ниточцi над головою смерть. Чайник закипiв дужче. Пара била з носка, - _i почала бряжчати покришка, зашкварчала вода, падаючи у вогонь. Компаньйони прокинулись. Нашвидку сьорбнувши чаю, побiгли в долину i ходили там до повно? темноти. Розiклали багаття над самою водою. Вiдбившися у водi, запалав високий вогонь, i скидався вiн на вогненний довгий меч iз двома клинками. Тут, де на тисячi кiлометрiв не було й слiду людини, поставлено в рiку отакий меч. I вiн не гас. - Незаймане мiсце, - сказав бродяга, - _ми тiльки встигли переконатися, що золото поверху розкидане, - i я убив його, щоб повернутися самому сюди. Ти зна?ш, що я хворiв i втратив лiтнi мiсяцi. Та й тепер ми навряд чи встигнемо щось i зробити. Днями випаде снiг. Ми тут перезиму?мо i на весну вiзьмемось до роботи. Залишились консерви та борошно, що його я принiс той рiк з убитим. Додавши ще наших запасiв, ми легко пересидимо зиму. Можна ще полювати. Ничипiр потрапив ногою в яму. Його товариш спотикнувся й собi. Далi видко розкидану землю. - Тут хтось уже був, - пробурчав бродяга i наблизився до води. Там побачив корито для промивки золота. Вiн запалив сiрника: спорудою вже давно не користувалися. - Значить, ми спiзнилися? - Ничипорове запитання змусило бродягу насторожитись i погасити сiрника. Далi вiн i згадав, що зброя бiля табору. - Завтра побачимо, - була його вiдповiдь, i вiн замугикав пiсеньку, щоб заспоко?ти Ничипора. Меч на березi погасав. Люди вповнi вiдчули втому. Посiдали бiля вогню й поснули. Але невгамовний iнстинкт розбудив ?х майже одночасно через годину. Пiшли на гору до речей, роздмухали вогонь, присунули моху, щоб тлiв, повiсили на дерево ?жу i мiцно поснули, обнявши рушницi. Закони тайги кажуть, що бiля вогню не можна убивати, отож сон ?хнiй був цiлком безпечний. Разiв кiлька прокидалися - то один, то другий - i годували вогонь. Нiч була холодна, наче скрiзь лежав уже снiг i лише до цi?? долини не долетiли його пелюстки. Ничипiр когось вночi душив, хряскiт кiсток розбудив його. То клацав зубами обдертий вовк, що боявся наблизитися до вогню. Вiн злякано втiк, побачивши живу iстоту. Це було продовження сну. Бродяга безперестанку мучився ввi снi. Страховища якiсь трусили його, вiн. силкувався прокинутись, iнстинкт пiдказав, що на нього дивиться компаньйон чудними очима. Та Ничипiр уже знову спав. Сни ?хнi схрещувалися один з одним, як шпаги. Свiдомiсть блукала мiж рефлективними видiннями, вона щохвилини могла виринути на поверхню. Поруч дихали двi сильнi людини, iнстинкт життя в них бився в кожнiй жилцi. Обо? вiдчували, що небезпека ?: вона прича?лася скрiзь, в усiх кутках мозку. Картини сну овiвалися цим холодним подихом небезпеки. Обо? мiцно спали, але пiднеси один з них руку або пiдведи голову - зараз же вiн побачив би розплющенi очi компаньйона, i воля до життя визирнула б з них. Люди великих мiст не знають, коли ходить бiля них смерть, коли вона торка?ться ?хнього чола холодними пальцями, коли вона дмуха? на них смердючим ротом. Вони бояться смертi, не знаючи, коли вона прийде. Люди в тайзi часто бачать смерть. Мозок ?хнiй не сприйма? iнших думок, крiм думок про життя, про борню за нього, про пiдмiну сво?? загибелi - загибеллю хоч усього свiту. Через те, що вони борються тiльки для того, щоб жити, - вони швидко розпiзнають мiсця, де ходить небезпека. Тим часом постав ранок. Морозний вiтер посунувся вниз iз гiр. Бродяга подивився на долину i на ручай. Туман постелився низько, як газова завiса. - Отак нас французи душили газом, - почулося вiд Ничипора: вiн прокинувся майже одночасно. Слiдом же за словами пролунав дикий, одчайний свист Ничипора. Це було високе мистецтво свисту. Лiси ожили, заурчали розколини в скелях, пiшла безконечна луна, розбилася на вiдтiнки, все нiби стрепенулося, зачувши неймовiрний свист. Бродяга захоплено подивився на свого компаньйона. I, разом скочивши на ноги, стали готуватися. Пiд деревом, де мав лежати хоч кiстяк людини, не було нiчого. "Певно, розтаскали звiрi", -зауважив бродяга i повiв Ничипора до сховища з провiзi?ю. "На самому днi, - сказав вiн, - провiзiя, поверх не? iнструменти, потiм сосновi вiти, листя, камiнь, земля". Пiдiйшли до сховища i побачили розкидану землю, витягнутий камiнь i порожню зовсiм яму: i слiду тих речей, що там мусили лежати. Спочатку це був якийсь клубок. Потiм обо? попадали в яму. Блискавична лють штовхнула ?х одне до одного. Перший ударив Ничипiр, що вiдчув себе зрадженим. Вiн бив, не пам'ятаючи нiчого - то протестував iнстинкт життя, поставлений перед фактом можливо? безглуздо? смертi вiд голоду. В ямi, де тiсно було вимахувати кулаками, обо? стали повертатися до свiдомостi. Тайга ма? неписанi закони, i це вона заспоко?ла компаньйонiв. Коли двом iстотам загрожу? смерть, то обидвi мусять разом боротися за життя. Найзапеклiшi вороги стають поруч проти ?дино? небезпеки. Тодi свiт робиться зовсiм пустельним: крiм двох iстот- одного роду, двоногих, короткоруких, свiдомих - нiчого не iсну?. - Пусти, - порушив мовчанку бродяга. - Дурнi ми, - засмiявся Ничипiр, вилазячи з ями, Журитися або вiддаватися горю - не в звичках громадян тайги. Так партизани можуть битися, загубивши надi? на перемогу. Мужнiсть - могутн? слово! Це - мiць тiла й сила розуму; геройство терпiння й слабкiсть людяностi; жорстокiсть i жалiсть; це ясний погляд певного себе представника роду. - Нема? з чим зимувати, - зауважив бродяга, байдуже розглядаючи все навкруги. Тiльки _чи бачив вiн що, крiм жахливо? пустелi в собi? - Куди ж воно зникло? Бродяга не чув Ничипора. На руча? ще стелилася пара. В ?? клубках бродязi вималювалися рiзнi силуети. Вiн побачив мерця, котрому доручив охороняти схованку, йому здалося, що мрець ходить по водi i ставить стовпи заявок на берегах. - Я тебе вбив чесно, - сказав, наче крiзь сон, бродяга, - ти був жахливий п'яниця. Ти на мене вистрелив з револьвера, а я нiколи не даю промаху. Ще хвилину постоявши, рушив вiн у долину, i Ничипiр пiшов за ним. Вони йшли травою, що скидалася на мох, сухий i знефарблений сонцем. Бiля промивочного жолоба валялася лопата, заросла травою. Мотика лежала на зотлiлому мiшку, котрим ношено було пiсок до промивки. Ще висiло на жолобi цеберко - _ним лито воду на жолоб. Примiтив iз примiтивiв! Нiби дiти гралися на пустельному лузi, загачуючи пiском ручай. Ради цi?? споруди треба було стiльки йти болотами й хащами, перелазити гори, кинувши увесь свiт, пiти на край його?! - Спробу?мо, - пролунав голос бродяги, хрипкий вiд жадоби. Вiн почав кружляти по долинi. Вiн не копав, хоч Ничипiр i носив за ним лопату. Сиве волосся бродяги вибивалося з-пiд вухато? шапки. В ньому прокинувся старий тайговий вовк, одвiчний шукач золота. Не раз вiн бачив чуже щастя, як з'являлося воно несподiвано з неплiдного пiску. Ба й сво? власне траплялося не раз хватати за горлянку i пропивати й програвати його за день або за одну минучу нiч. I кожного разу, коли вiн потрапляв на новi мiсця, йому здавалося, що вiн молодшав. - Чого ти шука?ш? - питав Ничипiр. - Золота, - була вiдповiдь. Бродяга нахилявся до землi, виривав травинку i пробував ?? жувати. Вiн ставав навколiшки й придивлявся, як хиляться сухi стеблинки пiд легким вiтром. Так пройшла година. Ничипiр сидiв уже на землi, чекаючи краю всiх манiпуляцiй. Лопата нагадала йому iншi мiсця й iншi обставини, його очi заплющились, i вiн зовсiм забув, де вiн ?. Нарештi його розбудив та?мничий голос бродяги. - Ходiм, - сказав цей. Не доходячи одного мiсця, з якого бродяга не зводив очей, зупинилися. - Бачиш? - почув Ничипiр. - Он кочка! Ничипiр справдi побачив невеличкий горбочок, що ледве витикався з трави. Нiчого прикметного горбок не мав. - Золото бува? кочкове, - пояснив бродяга, - коли воно виходить на поверхню. Знайди гарну кочку, i тобi не треба буде працювати через цiле життя. - А як ?? знайти? - Шукай. Переживи стiльки невдач, як я, - i ти знатимеш. Одну можу сказати ознаку - на кочцi трава хилиться проти вiтру. Не за вiтром, а проти. Вони пiдiйшли до горбка. Ничипiр намiрився лопатою, але бродяга вирвав ?? у нього з рук i почав ставити хрести навкруги горбка. "Золото може втекти", - пояснив вiн i мовив закляття. - Копай, - зовсiм без голосу сказав. I тодi почалась вакханалiя на Золотому Руча?. Дво? людей збожеволiло. Як бува? мчать до фiнiшу на змаганнях - так поспiшали компаньйони. Горбок було розкопано й пiсок з нього перенесено до жолоба. Бродяга взявся за цеберку i став лити воду. Для справжньо? роботи було одведено струмок води з ручая, i дошка з прибитими планками правила за корито, але вiн вирiшив скористатися спорудою, що на нiй вивчалося пробу. Вiдро тремтiло в його руках. Це був азарт грача, що чека? щасливо? карти. Ничипiр стояв без руху i хвилювався, як ще нiколи. Вода лилася, потроху зносячи пiсок. Бiля планок заблищали крупинки золота. Ничипiр насипав решту пiску з кочки. Знову цеберком набирав бродяга воду i помалу виливав на жолоб. Нарештi вiн поставив вiдро i нахилився: золото позалишалося бiля кожно? планки. Воно скидалося на блискуче пшоно. Бродяга позбирав його в жменю. - Менi траплялося, - зауважив вiн, - намивати iз сотнi пудiв пiску до трьох золотникiв. А зараз ми вже заробили по сотнязi на брата. Тепер ти вiриш, що це Золотий Ручай? Бродяга пересипав пiсок з руки у невеличкий шкiряний капшук i мiцно зав'язав його. Потiм поклав за пазуху. - Сiдай, - закричав вiн до Ничипора, сам сiдаючи на березi, - сiдай i слухай, як годиться дякувати боговi тайги. Вiн заспiвав: "Га?-оге-лалай!" Фраза ця мала багато вiдтiнкiв i змiсту. Бродяга ?? повторював, як бойовий приспiв, пiсля кожно? строфи, що ?? вiн спiвав чужою мовою. Надвечiр було намито чимало золотого пiску. Компаньйони ледве стояли на ногах: вони не мали й рiски в ротi з самого ранку. Холодний вiтер дмухав на ?хнi спiтнiлi обличчя, та вони не почували цього. Коли сонце зайшло, одразу не зрозумiли, чому стало темно працювати. Жадоба не вгавала навiть тодi, коли ?х валила з нiг утома. _Який _довгий мусив бути день, щоб задовольнити шукачiв золота, що напали на багате мiсце! Нарештi темнота покрила долину й ручай i припинила промивку. Ничипоровi закортiло опинитися в при?сковi "Веселий". Вiн помандрував би на при?мний вогник у вiкнi барака, де жив брудний монгол Лi-Тiн. На дверях вiн став би й свиснув переможно, як це вiн умi?. Усi голови повернулись би до нього. "Ничипiр прийшов, Ничипiр прийшов!" - загуло б по хатi. А вiн пiдiйшов би до великого столу i, розсунувши грачiв у карти, брязнув би пiском перед собою. Одразу б у нього знайшлися десятки приятелiв, кожний пiдставляв би свого тютюну до люльки i одводив би руку з жалем назад, i згадавши, що Ничипiр не палить. "Гуляй без мене", - сказав би Ничипiр усiм, i сам Лi-Тiн, який його не раз викидав за порiг, тепер усмiхнувся б йому i власноручно налив би "павука". "Ясний пане, - сказав би Лi-Тiн, бослава про Ничипорове золото облетiла б усю округу, -чого ви бажа?те, ясний пане?" Але Ничипiр нiчого не бажав би - вiн купив би все гуртом у Лi-Тiна. Вина й горiлку, англiйськi коньяки, борошно, сало, цукор, консерви - все купив би за готiвку. Потiм вiн вигнав би негайно Лi-Тiна й усiх його одвiдувачiв просто на мороз i сам став би споживати все добро. Лежав би на гарячiй лежанцi, а його Наталка варила б та пекла. Згадка про Наталку непри?мно струсила його i звела думку на бродягу, що йшов поруч. - Хто це тут побував ранiш нашого? - запитав цей. - Отак, гляди, що на весну тут кишма кишiтиме народу! Ничипiр мовчки слухав i думав, як вiн убиватиме бродягу, щоб забрати все золото самому. Дорого заплатив вiн за компанiю на це золото, i ще дорожче заплатить бродяга за ту нiч, що провiв iз Наталкою. - Певно, випадково варнаки наскочили i робили тут розвiдку, - продовжував бродяга, - i чогось утекли. Може, зима вигнала. Компаньйони наблизилися долиною до високого берега, де в хащах низьких, покручених, прибитих дерев був ?хнiй табiр. З вiтром, що линув низом, обо? почули сморiд мертвечини. Наче легенький повiтряний ручай, тiк цей запах разом з вiтром. - Щось гни?, - зупинився Ничипiр. - Звiрина, - зупинився й бродяга. - Нi, - заперечив перший, - це людина. Я знаю, як пахнуть люди на полi - на третiй день пiсля атаки. Навiть iз землi, коли ?х потiм закопати, вони невимовно точать свiй запах скрiзь у повiтря. - Людина? - перепитав бродяга. - Звiдки? - Не знаю звiдки, але шукати ?? зараз ми не будемо без свiтла. Та й взагалi - чи цiкаво нюхати таке зблизька. Вони дiйшли до свого табору i розпалили вогнище, бо холод вже залазив у всi кiстки. З теплом прийшла i втома. Вона плутала обом ноги, коли вони збирали паливо, вона заважала ?м дивитися i сплющувала очi. Темна й холодна нiч розляглась за вогнем. Чорним полум'ям сво?м вона хотiла зализати вогонь, але полум'я те ставало димом, i з-пiд нього жеврiло веселе багаття. Вночi Ничипоровi приснилося, що вiн гiрко плаче, сльози течуть у нього по щоках, по носi, i вiд цього вiн прокинувся. Iшов снiг i розтавав на обличчi. Повна безпораднiсть злякала його. Вiн розбудив компаньйона. Той, пiдкинувши дров у вогонь, залiз у свiй мiшок iз головою й затих. Ничипiр лежав без руху, доки не втомився думати. I вiн заснув теж. Снiг iшов цiлу нiч. Наче бiлий сад постав над землею. Тендiтне бiле листя тремтiло в повiтрi, i не помiтно, що воно пада?, - так багато його було. Снiгом засипало й обох компаньйонiв. Вони повилазили з мiшкiв, коли снiг уже перестав, десь крiзь хмари заблищав кра?чок сонця, пройшов мороз, i снiг став шерхнути на очах. Компаньйони нарубали дров, розпалили вогонь, i мiж ними вiдбулася цiкава розмова. Передати ?? тяжко, бо вона майже вся складалася з пауз. Паузи говорили бiльше, нiж можуть мати в собi слова. - Зима, - вимовив бродяга. Пауза говорила, що зимою не можна, працювати на промивцi, що на зиму треба багато ?жi й одежi, що прийшло, нарештi, те, яке мусило прийти, хоч i чекалося його з жахом. Надiя попрацювати ще якийсь час у долинi - раптом розвiялася, залишивши бiль розчарування. Ще одне лiто пройшло безплiдне. Щастя лише поманило багатими обiцянками i заховалося до лiта нового. Назустрiч iшли морози, голосне рипiння снiгу, цинга, голод, бiле мовчання снiгових пустель. - Зима, - закiнчив Ничипiр. Пауза мала в собi важке повертання до при?ску "Веселий", одмороженi ноги, порепанi руки, безконечний шлях уздовж рiчки до безпам'ятi, щоб зберiгати в собi життя i його теплоту. Знову поневiряння упродовж зими, старцювання пiд бараком Лi-Тiна, голодна жiнка, котра зароблятиме собою ?жу, пекельна мука вражено? гордостi, бо Ничипiр не мiг бути дрiбним i повсякчасним мерзотником, як iншi шукачi. - Я тут зимуватиму, - сказав вiн, здалося, що так буде легше. Вiн не бачитиме жiнки, i не мучитиме гордiсть. Та одразу згадавши, що Наталка там швидко пiде по руках, лише застогнав. - Не витрима?ш зими, - одповiв йому бродяга, простягаючи, як апостол, руки до вогню, - у нас нема? виходу iншого, як повернутися до при?ску "Веселий", переждати зиму, прийти на весну з усiм потрiбним. - А чи хватить цього золота, що ми намили сьогоднi? Бродяга засмiявся, витяг капшука iз золотим пiском i пiдкинув на руцi. - Звичайно, не хватить, але це вексель, на котрий дадуть, скiльки завгодно. - Значить, пiдемо назад? - Сьогоднi ж пiдемо, бо ручай за день замерзне, та й нам нiчого чекати, доки вдарять пекельнi морози Але ми забули за одну рiч, - спохватився бродяга. - Яку? - Ми не пiшли подивитися, що воно смердiло вчора. Нашвидку попо?вши, компаньйони рушили шукати Пiд крутим берегом лежала людина, притрушена снiгом Мороз вночi заморозив ??, i вона вже не смердiла. Ничипiр одгорнув ногою з не? снiг. Те, що здавалося людиною, було купою пошматовано? зимово? одежi, кiстки й обгризки лежали серед не?, там же була й обдерта голова. Бродяга став приглядатися до одежi, вiн узяв iз землi шматок пояса "Це мiй пояс", - прошепотiв здивовано. Ничипiр подумав, чи не зручно було б розквитатися з бродягою на цiм мiсцi Але розважнiсть пiдказала йому, що сам вiн не знайде дороги. - Я пiзнаю свого товариша, - тремтячим голосом зiзнався бродяга. Вiн володiв собою прекрасно, але голос виказував хвилювання, - це мiй товариш, котрий мусив би лежати там, на горi, i в лiтнiй одежi. - Вiн перед смертю перевдягся, - цинiчно розсмiявся Ничипiр. - Я нiчого не розумiю... - Нiчого тут i розумiти: ти його поранив i втiк зi страху Вiн же видужав, по?в запаси, накопав i намив золота, але раптом взимку збожеволiв. Бо як iнакше можна сказати на людину, котра кида? теплий куток i йде на берег замерзати? Може, йому приснилась батькiвщина, на самотi людина од цього божеволi? i здатна негайно ж бiгти до не? Цiкаво тiльки, де вiн свiй пiсок подiв? Бродяга пiд час цього пояснення цiлком заспоко?вся. На нього не вплинуло те, що вiн таким чином перестав бути убивцею людини, але вiн вiрив у забобони, вiрив у те, що мерцi можуть iнодi чудно з'являтися до убiйникiв, - i через це пояснення Ничипора лише розвiяло страх перед чудесним. - Певно, бiля нього, - вiдважився вимовити. Ничипiр одкотив череп ногою i почав перебирати лахмiт-гя. Воно було мерзле i непри?мно хрущало, коли вiн одри-вав од землi. Останки мертво? людини вiдразу стали звичайним непотребом, i люди не вiдчували незручностi та того позасвiдомого, атавiстичного жаху, що мусить бути у кожно? живо? iстоти перед трупом того, хто належав до ?? ж роду, - люди цього не вiдчували, розкидаючи кiстки, ?х заслiпило сiяння жовтого металу. Шукали довго. Коли потiм згадували про те, що допомогло ?м, - воно здавалося дитячим сном. Золотого пiску нiколи б не знайти, не будь цього дрiбного випадку. Небiжчик, очевидно, вимахував капшуком iз золотом, щоб одбитися вiд кошмарiв. Капшук вирвався в нього з руки i застряв у вiтах чагарника. Тепер вiн висiв на чагарниковi порожнiй, малий птах кружляв над ним i одчайно кричав. Перший побачив Ничипiр. Вiн здивувався, що птах не полетiв iще у вирiй. Але тут же помiтив i капшука. Трупа одразу було покинуто, i компаньйони пiдiйшли до чагарника. - Не пiдходь - треба спочатку помiркувати, - зупинився бродяга, - бачиш, порожнiй. Подумаймо, де могло подiтися золото. Воно могло висипаться, коли капшук летiв, тодi зiбрати його безнадiйна рiч, хiба що - дочекатися лiта, зняти отут з поверхнi усю землю й промити ??. Мiркуй, яку велику площу треба охопити. Та могло бути й iнакше: капшук, не витрушуючи з себе золота, повис у вiтах. Але зараз вiн порожнiй - де ж з нього пiсок? Бродяга обережно помацав капшук, не знiмаючи. Йому на долоню випало кiлька золотих пiщинок. - Капшук прогнив, -зауважив стурбовано. Вiн замислився. Потiм витяг з пiхов великого ножа, обережно пiдвiв його пiд капшук лезом униз i тихо розтулив пальцi. Нiж упав простiсiнько в снiг i застряв у землi. Компаньйони почули виразний звук, нiби лезо ножа потрапило у металеву тирсу. Золото було там. Одгорнути снiг i зiбрати пiсок - не тяжка справа. Пiску вийшло кiлька фунтiв, i очi в обох стали горiти жадобою, цього почуття нiяк не щастило заховати або хоч замаскувати чимсь iншим. Так розпочався третiй день ?хнього перебування на Золотому Руча?: вони стали на ступiнь багатства. - Верта?мось? - були першi слова бродяги, коли вони знову посiдали до вогню. Запитання здалося зайвим, бо новонабуте золото тягло вже до таких мiсць, де воно могло б цiнуватися. Розподiливши його рiвно надво?, вони вирушили в путь. Вони йшли в супроводi Золотого Ручая. Попереду - бродяга, що вибирав стежку, за нам - Ничипiр. Цей перший день дороги був величним видовищем. Навкруги лежала по снiгу безмежна, довершена тиша. Щось праiсторичне складалося з контурiв гiрських похилостей, з горбатого чагарника на горбах узвишшiв. Iшлося легко. Капiталiсти, котрим було день вiку, вираховували золото, що його дасть iще Золотий Ручай. Головне - заховати вiд усiх шлях до нього. Одразу було забуто минулi злиднi: компаньйони виросли навiть самi перед собою. Багатство вони уявляли досить ефемерно - воно в першу чергу дасть ?м володiти людьми. Для iстот фiзичного розвитку ця влада ? основна мiрка багатства. Навiть власний комфорт, безтурботне життя так не приваблюють ?х. Люди ?м пiдкоряються з любов'ю, пiдуть за ними скрiзь, як за пророками, доки золото сипатиметься з рук. Це влада особлива, вона не похожа на владу, що примушу? коритися загрозою смертi раптово? або повiльного жахливого животiння. Ничипiр пригадав, що вiн моряк. Усю долину, де тiк ручай, вiн виповнив зеленою водою океану. Вона хвилювалася над ним i його супутником серед бiлих снiгових берегiв. Далеко на обрi?, де блищав нестерпуче снiг i коливалася нiби пара над вiйстям долини, вiн угадував срiбно-бiлий рухливий штиль. Над _ними на водi похитувався красунь парусник. Ничипiр яскраво побачив знизу кiль i кермо його. Паруси повисли без вiтру, на ютi сидить хазя?н i розподiля? усiм вино. Сонна вахта тиня?ться по кормi - усiх розморив сонячний задушливий штиль мiж двома берегами. Як при?мно сидiти там, попиваючи вино! Раптом Ничипiр бачить самого себе в ролi хазя?на. "Пiдтягни клiвер-шкот! - кричить вiн лiнькувато. - Iдоли чортовi!" Нi, вiн не скаже "чортовi", бо на паруснику не можна цього в морi говорити. Так категорично заборонено, як свистiти або непристойно лаятись, - одне й друге насила? на посуду вiтри незрозумiлого напрямку, негоду й шторм. "Хлопцi, спiваймо!" - каже Ничипiр i пiдспiву? за мастаками-хлопцями. Червоного прапора красна зоря Обiйде iз _нами далекi моря! Але iнша картина поста? з цi?? пiснi. Безконечна валка пiдвiд на степовiй дорозi. Друг-кiннотник, партизанський братчик виводить довгу конечну ноту. Вона пливе в прозорому повiтрi слiдом. День спечний, день пекучий. На обрi? маячать вершники чи сояшники. Не сонце, а надiя горить у небi над степом батькiвщини. - Не захворiти б нам, - сказав раптом бродяга, i його слова донеслися, нiби з темноти, розбиваючи видiння. Вiн зупинився на хвилину, дiстав флягу i ковтнув з не? двiчi. Ничипiр зробив це й собi. Спирт обпiк губи й посунувся по горлянцi до шлунка. Очi в обох були червонi вiд безнастанного блиску снiгу. - Менi верзеться увесь час якесь чортовиння, - пожалiвся бродяга, - коли б окуляри на очi, бо нiкуди не втечеш вiд цього каторжного промiння, вiд сонця й снiгу. Обох наче лихоманило. Але зупинятися в таких випадках не рекоменду?ться. Тайга не проща? зупинки. Мертва сама, непорушна й безконечна, вона жене людину по сво?х просторах, не даючи ?й дозволу одпочити. Бiль i втому, нудьгу й лихоманку треба душити в собi цим безупинним рухом. Припиняють його лише тодi, коли хотять умерти. Тодi, коли воля до життя рветься на шматки, як перегнила нитка. На нiч вибрали неглибокий затишок пiд берегом i розпалили перед ним багаття. Бродяга зняв iз себе всю одежу, витерся спиртом i захропiв у сво?му мiшку до спання. Ничипiр проробив це ж i собi, але сон тiкав од нього, як звiр од вершника. Тiло все трусилося. В головi двигтiло так, що очi нiби вилазили з зiниць. У затишку було вогко. Ничипоровi здалося, що вiн умира?. Серце калатало в грудях нiби з останнiх сил. I непомiтно оволодiв ним сон. Обо? були до краю стомленi, жоден не думав про золото, котре лежало в ?хнiх сумках. Лихоманка трусила до свiтання. Ранком компаньйони встали з важкими головами й неслухняними ногами. По?ли, напилися чаю й знову рушили далi Не можна було засиджуватися, доки не вийшла з тiла чудна хвороба. Все напруження волi йшло тiльки на те, щоб тримати себе просто й рухати ногами. Так почався другий день життя капiталiстiв. Цього дня була сутiнь, сонце не пробивалося крiзь темнi, кошлатi, снiговi хмари, iшов дрiбний снiг iз вiтром. Коли його трохи нападало, вiтер почав мести по пiдмерзлому верху первопаду. Спершу це були нiби жарти - снiг забiгав наперед, мов сковзаючись по гладенькому склi, потiм вiн почав вихритись, зриватися догори, метелитись у повiтрi, знову падати i знову пiдноситися. Хуги ще не було, але почувалися вже всi ознаки ?? наближення. Бродяга поспiшав до рiки, в котру тiк ручай. На його думку, там були мiсця, де можна пересидiти негоду, i пiд берегами - ледве помiтнi вузькi стежки, що ?х не заносило снiгом. Отже компаньйони не барилися. Вони не ставали навiть на обiд. На пiвночi купчилися цiлi башти й фортецi з хмар, там завмерли, наче хвилi бавовняного моря, перед тим, як затопити землю. Вiтер мiцнiшав i дмухав нападами. Бродяга за непомiтними ознаками вирахував, коли почнеться справжн? пекло. До того часу треба було дiйти рiки. Компаньйони майже бiгли. Забулася недавня лихоманка: життя поставлено пiд загрозу! Десь з глибини мозку випливло бажання жити. Це почуття спочатку тiльки жеврiло, але з кожним сильнiшим подувом вiтру воно спалахувало, як пожежа. Нарештi бродяга перебiг на лiвий берег ручая i став дертися нагору по слизькому снiгу. Моментами, коли вiтер нiби затухав, чувся гомiн рiки, що ще не замерзла. Бродяга шукав печери, страшно кленучи життя, - вiтер i снiг слiпили йому очi. - У нас ? ще пiвгодини, - кричав вiн, - щоб iзнайти затишок i нарубати палива, бо хуга нас триматиме кiлька днiв. Це йде найстарша вiдьма тайги. Нарештi вiн i знайшов щось подiбне до печери. Компаньйони поздiймали з себе всi речi та зброю i кинули туди. Самi ж стали готуватися до хуги. Знайти затишок - було лише половиною дiла. Найважливiше починалося тiльки тепер. Снiг закружляв з подвiйною силою. Серед його пелюсткiв було темно, як у лiсi. Найстарша вiдьма тайги наблизилась долиною, де тiк ручай, аж до само? рiки. Тонкий свист у вiтах дерев голоснiшав i ширився. Незабаром все свистiло навкруги, хугало, скавучало, i лiпив снiг. Бродяга встиг iзрубати кiлька молодих сосен. Разом iз Ничипором вiн приволiк ?х до печери i заклав ними вiйстя ??. Доки компаньйони приволокли ще дерев для багаття, печеру замело зовсiм. Ничипiр пролiз досередини i став порядкувати там, а бродяга стояв на входi, обнесений снiгом, i розмахував блискучою сокирою. Вiн нiби змагався з хугою, рубаючи ворога гострою крицею. За кожним ударом опадали вiти з сосни, i Ничипiр утягав ?х до печери. Швидко всю печеру було закладено пахучими вiтами. Надворi вже розходилося справжн? пекло. Але бродяга не кинув працювати, знаючи, що головнi сили ще йдуть позаду. Тiльки обрубавши останню деревину, залiз вiн до печери i повтягував стовбури за собою. Тих, що не влазили, вiн на порозi перерубував. Ничипiр мовчки слiдкував за цим божевiльним вибухом енергi?. Бродяга роздмухував вогонь, ?дкий дим полiз у вiчi. Потiм цей дим iзнайшов вихiд, бо вогонь розкладено було на порозi. При свiтлi компаньйони роздивилися печеру; вона мала розмiри подвiйного лiжка, а стеля ?? пiдносилася на половину людського зросту. Сокира пiшла знову в дiло: бродяга дав ?? Ничипоровi - поширити житло. Цей вирубав попiд стiнами закапелки для спання. Землею обiклали багаття, з вiтiв сосни поробили постелi, заплели сосною вiйстя печери, теплий дим пробував текти вгору крiзь вiти й снiг, та там його забивав вiтер, дим ви?дав очi, не даючи тепла. Потроху розгорiлась ватра, можна було зiгрiти води з снiгу. Надворi аж тепер розпочалося щось справжн?. Не вiрилось, що ще позавчора була самiтна осiнь. Це прийшла володарка тайги, ?? одвiчна господиня, люта зимова хуга. - Зима, - сказав бродяга, зiгрiваючи руки на вогнi. Вiн став цiлком байдужий до всього на свiтi. Тепер, коли минула небезпека, вiн умiв одпочити. Нiби й не сидiли вони самi на березi рiки, в заметенiй снiгом печерi, а навкруги за тисячi кiлометрiв не було безлюдно i не вила й гримiла всевладне найстарша вiдьма тайги. Компаньйони прокинулися вiд холоду. Ватра погасла. У печерi було темно, i ?дкий дим блукав нею. Надворi голосила хуга - вона за нiч набрала ще сили та завзяття. Бродяга став роздмухувати вогонь i грiти воду. - Я тобi скажу, - почав вiн, - як баби нашого брата iз свiту зводять. Я тодi жив у "Непомiтному". Була нас артiль - чоловiка десять. А в артiлi - баба. Ще коли _ми рушали з Хабаровського, вона пристала до нас за куховарку. За мiсяць ?? i впiзнати не можна було - з дохло? кiшки стала зовсiм павою. Ми зранку йшли на нашу заявку - золото глибоко тодi залягало - i до обiду сидiли пiд землею, довбаючи породу. Звичайна баддя витягала пiсок на поверхню, там же ми його й мили. У обiди ми йшли до нашо? землянки, де чекав обiд. Баба виходила з комiрчини, що ?? ми для не? одгородили, i усмiхалася нам усiм. Тiльки цим ми й трималися, бо з золотом нам зовсiм не щастило. Ми не намивали його й на харчi. Баба ця поставила на нас ставку - нас було десятеро - сильних, здорових, як повнолiтнi дуби. I ставку вона виграла, бо ми доти напували старателiв спиртом, доки знайшовся з-помiж них один, що знав кращi мiсця. Пiд п'яну руч вiн розповiв за те мiсце, що зветься тепер "Веселий". Спочатку ми вiдправили туди наших розвiдникiв, а потiм i самi зникли гуртом з людських очей, щоб опинитися там, доки держава про те мiсце ще не пронюхала. Ми потрапили на дурне золото. Тодi баба стала жити з нами усiма. На кожну нiч вона вибирала собi дружка. Решта нас - корчилося на койках, i оселилася мiж нас тодi чорна нудьга. Ми платили за жiночi пестощi золотим пiском. Вона його зiбрала стiльки, що могла б утопитися, повiсивши собi на шию. Це був божевiльний час. Золото ми брали просто руками i знахабнiли без мiри. Почали щодня пити спирт. Все це зробила баба. Пiшли сварки, бо нiч у комiрчинi була вищим за все, що ми досi знали. Твоя Наталка нагадала менi ?? гарячими руками й iншим. Можеш тепер судити, чому я згодився вести тебе на Золотий Ручай. Навiть зараз я живу нею... Раптом вiд Ничипора пролунав пострiл. В останнiй момент стримавши себе, Ничипiр встиг шарпнути револьвер догори. Бродяга зiщулився i схватився за свiй. - Необережно вистрелив, - пробурчав Ничипiр i взявся за пояс, де було золото. Воно його запекло, мов вогнем. Бродяга оповiдав далi, хуга гримiла так, мов у не? були пiдземнi труби. Та швидко вiн помiтив, що Ничипiр не слуха?. Байдужий свист линув iз кутка, де лежав Ничипiр Запах спирту повiяв на бродягу. - Ти, продажна твоя шкура, - закричав раптом Ничипiр, - кому це ти розповiда?ш, кров проклята? Я сво?ю рукою стрiляв бiйцiв, стрiляв гадiв, я перемiг сто тисяч ворогiв! Вона душить мене - ваша вошива, обскубана тайга! Стiй, я вийду на не? з револьвером, з бойовим револьвером командира армi?! Ви менi заплювали душу, проклятi варнаки! Стiй, собако, я тебе шльопну! Ничипiр з револьвером у руках вискочив з печери, пробивши собою замет снiгу, i став стрiляти в повiтря. Снiг був йому по пояс. Вистрiлявши патрони з револьвера, Ничипiр спробував бiгти, посковзнувся й упав. З печери виглянув бродяга. Над Ничипором лютував снiг. Вiн засипав його з головою, спiваючи панахиду. Бродяга перечекав iще, пригадуючи - скiльки разiв вистрiлив його компаньйон, вiн не хотiв потрапити пiд кулю. Ничипiр борсався в снiгу, нiби в агонi?. Тодi бродяга вийшов у завiрюху i наблизився до Ничипора. Вiн узяв його попiд руки й поволiк до печери. Ничипiр очуняв лише вночi. Товариш порався бiля вогню, у печерi було тепло й затишно. На ранок вони рушили в путь далi. У караванi йшло четверо: Остюк, побратим його й дво? тунгусiв, котрi вели пару малих та волохатих забайкальських коней з вантажем. Караван мав напрямок на пiвдень. - Дивись, - промовив тихо Остюк, - вiн пiсля операцi? загубив зовсiм голос, - дивись, он побiгли вовчi слiди. У тайзi це вважалось за цiкаву новину. Особливо пiсля недавньо? хуги, коли звiр позалазив у нори. Слiди були свiжi, i вовк увесь час бiг, не звертаючи вбiк. Тунгус вiв караван по цих слiдах. - Вовк не поспiша?, наче це вiн вийшов на прогулянку, - прочитав на слiдовi побратим, - наче на прогулянку вийшов. - Цiкаво, - обiзвався Остюк. - Справдi. Я на цьому дещо розумiюся. Я був бойскаутом, а ти ж зна?ш, що бойскаути по бiльшостi вивчають рiзнi слiди. У хлопцiв розвивають тонку спостережливiсть, умiння помiтити непомiтне i зробити висновки з мiзерного. В армi? я через це був першим розвiдником, я гуляв у ворога, як у себе вдома. - Ти i в Парижi гуляв, як у себе вдома, - засмiявся Остюк. - Так от, - нiби не почув побратим, - отакий слiд менi розповiда? багато. Я бачу, що слiд iде рiвномiрно, вовк ступа? на повну лапу, часом вiн сiда? на хвилинку, нiби дослуха?ться до чогось, потiм -знову тюпа? помалу, вiн наче не голодний, але я бачу, що вiн худий i не вгодований вовк. Лапи у нього великi, це дорослий звiр, а грузне вiн на снiгу, як вовченя. Звiдси я роблю висновок, що вiн худий. Бiжить вiн рiвно, це - не слiд полювання, коли треба петлювати, обходячи здобич. Слiд недавнiй - вовк пробiг не бiльше як шiсть годин тому. Завдання - може, вiн теж бiжить до "Веселого"? Дивно, що вiн вибрав шлях, яким ходять люди. - "Веселий", - ковтаючи склади, сказав тунгус, - сонце вниз, "Веселий". Вiн хотiв сказати, що увечерi доведе до "Веселого" Деякий час iшли мовчки. Остюк безмiрно мучився, загубивши навiки голос. Прекраснi пiснi поставали в його пам'ятi, безлiч мелодiй звучало у вусi, тiльки вже не спiвати йому ?х до смертi. Нi за чим Остюк не тужив у життi, але зараз його охопила майже туга. Вiн заспiвав про чумака, що з батiжком у руках доганя? долю. Потiм вiн виводив про Морозенка. Далi почав: Ой три шляхи широкi? докупи зiйшлися. На чужину з Укра?ни брати розiйшлися! Ще багато пiсень проспiвав Остюк, iдучи за побратимом. Цей звик уже до шепотiння Остюкового, а тунгуси подумали, що Остюк молиться. Так кiнчилася слава першого партизанського спiвака. Вовчий слiд не переривався. До нього з правого боку долучився ще один. Люди йшли по слiдах, як мисливцi. Тунгуси сказали один одному щось iз цього приводу, i знову посувалися в мовчанцi. - Проклятий край, - прошепотiв Остюк, кинувши спiвати, - пiсля нашого сонця й багатства сюди тiльки вмирати ?здити. Коли вже колонiзувати його, то посилати таких, котрих не жалко, або - що звикли не роздягатися все життя. - Хiба того, що _ми добули, не досить для притягнення сюди робочих рук i вiдважних сердець? Ми дослiдили тiльки одну долину, а вже ма?мо що показати колонiзацiйнiй управi. Одне золото дасть можливiсть жити тут людям, я не кажу про мисливство, скотарство. А скiльки таких долин тут ?! - Ти iнженер, - хотiв закричати Остюк, ще не звикнувши до того, що у нього нема? голосу, - але ти на хвилину будь людиною. Ти знайшов там сво?ми iнструментами наявнiсть золота й iнших металiв, але людинi треба ще тепло? години й сонця, до котрого вона звикла. Нащо тодi жити, коли дiти тво? не бачать сонця, жiнка твоя не ходить босими ногами по теплiй землi, сам ти здобува?ш золото або пiдеш на полювання, i нiколи не зна?ш, як родить земля, нiколи не почува?ш того, що ти живеш, що ти краплину радостi знаходиш на землi? Побратим засмiявся. Пiсля Остюка здавалося, що вiн кричить, -так його голос лунав над снiгом. - Тебе вже нiщо, певно, не одiрве од землi, маршале. Лондонськi робiтники теж не бачать сонця, робiтники на шахтах нiколи не вiдчувають, як цвiте земля, не знають, що таке - прозоре, чисте повiтря: коли вони працюють удень, то сплять уночi, коли вони вночi довбають землю - день ?хнiй забира? сон. Проте вони знають, що живуть. ?м вiдомо, що ? iнша мета, крiм особисто?, ? майбутн?, ради якого вони працюють. - Це безглуздя, - перебив Остюк, - на планетi, що кружля? помiж усiх небезпек яко?сь чорно? безоднi, смiшно будувати майбутн?. Що воно значить, коли я увесь час почуваю, як тремтить пiдо мною земля, коли я знаю, що пiсля мене нiчого не iснуватиме на свiтi? - Нащо ж тобi тодi думати за дiтей, котрим не буде сонця? Остюк зупинився, шукаючи вiдповiдi. - Так завше поводяться люди, - говорив побратим, - котрi вперше покуштують книжок, i ?м зда?ться, що ?хнiй мозок - уже цiлком завершене приладдя. ? свiтовий закон про еволюцiю роду, про щось вище за наше розумiння, що змушу? людину жити i давати життя iншим подiбним. Хай вимре зараз усе живе на землi, але через мiльйони рокiв усе знову буде таким, _яким воно ?. Людина й вигаду? собi все, щоб не збожеволiти. Ранiш релiгiя хотiла заборонити знання. Вiра хотiла керувати землею. - Менi страшно, - сказав Остюк, уперше вживши цього слова. У головi в нього завихрилося безлiч думок, що на них не знаходилось вiдповiдi. Межу, за якою почина?ться божевiлля, стало яскраво видно. Панiчний, божевiльний ляк прийшов до Остюка. Вiн iзгадав сво?х партизанiв, котрих заставала смерть у повнiй силi, з ясним розумом. Предки прийшли йому на пам'ять i, глузуючи, подивились на нього з ешафотiв. "Дiло роби на землi, - сказали вони хором, - для дiла ти живеш, а не для божевiлля". Остюк подумав, що божевiлля ? розум живо? людини, став розбиратися в тому, як божевiльний дивиться на життя, i прийшов до висновку, що вiн губить кiнцi свiдомого. Знову спогади, знайомi постатi попливли перед очима. Це був позасвiдомий порятунок вiд тих думок, якi стали з'являтися в Остюка внаслiдок операцi?. Вовчi слiди, що до них уже встигли звикнути, - раптом повернули лiворуч. - Стiй, - наказав побратим, - запита?мо наших поводирiв, що це за слiди йшли. Я бачу тут пiдозрiле. Нiби вовки увесь час iшли поруч яко?сь здобичi i почули, що здобич та да?ться себе взяти. Тунгуси довго плутали щось, показуючи руками. Остюк помiтив, що вони ховаються од нього й побратима. Позасвiдома тривога нiби прилетiла з чи?мсь диханням. Остюк видобув свого револьвера i посварив поводирям, його шепiт був страшний i грiзний. Тунгуси вiдчули серйознiсть загрози й розповiли про те, що сказав ?м вовчий слiд. Вони пiдтвердили думку побратима. Справдi - вовки йшли поруч здобичi, чекаючи можливостi наблизитися. З усiх ознак - рiвностi шляху вовчого, нешвидкого ?хнього руху - ясно було, що там десь iшла людина. Тепер вона впала, i вовки помчали до лежачого. - Треба йти на помiч, - захвилювався Остюк, - може, ще можна врятувати! - Навряд, - вирiшив побратим, - вовки бiгли тут шiсть годин тому. Та Остюка наче щось тягло по слiдовi. Тунгуси безнадiйно поцмокали язиками, але пiшли за Остюком. Рiвна, глибока тиша стояла кругом. Снiг рипiв пiд ногами, наче люди наступали на звуки. Iшли з кiлометр. Тунгус показав наперед на самiтну темну пляму. Остюк машинально помацав револьвер. Наблизились. Темна пляма була вовчим тирлом. Зграя вовкiв, нiби протанцювавши танка, помчала геть. На снiгу видко було кров, шматки одежi повтоптувано в снiг, розкиданi речi, рушниця на снiгу. Побратим обiйшов мiсце вовчого пиру. Конi лякливо наставляли вуха, чуючи запах кровi, стиха iржали, поривалися йти далi. - Шукачi золота, - сказав побратим, - iшли досi вдвох, а звiдси - один. Цей - або пiдбився, або його застрелив заднiй. Тут часто практику?ться пострiл у спину. Ходiмо по слiдах за першим. Остюк вiдчув огиду до звича?в тайги. - Може, тут був чесний бiй? - прошепотiв вiн, iдучи за побратимом, що придивлявся до слiдiв на снiгу. Людина пройшла сама. Поверх ?? слiдiв видко було вовчi лапи. - Убивця волоче ногу, - прочитав побратим, - може, там був i чесний двобiй? Про це _ми дiзна?мось, коли поспiшимо. Я боюсь, що вовки таки насядуть, як побачать його слабiсть. У вiдповiдь на цi слова здалеку десь донеслася луна пострiлу. - Поспiшаймо, - крикнув побратим до тунгусiв, - вiн, певно, давно вже вiдстрiлю?ться! - Це все золото, - мовив Остюк, - скiльки на ньому налипне кровi, доки воно вийде з землi. - Що дорожча рiч, то тяжче ?? здобути, - висловив чиюсь сентенцiю побратим, - i навпаки. Швидко знайшли осторонь забитого вовка. Власне, це були рештки вовка, якi не до?ла зграя. За сто крокiв - знову вовк. У цього було розвалено голову. - Вовки бачать лакому здобич, ?м хочеться вже вiдчути ?? на зубах. Вони забувають, що у людини ? зброя, - були слова побратима. Поминули ще одного вовка - i цього забито в голову. Тунгуси щосили пiдганяли коней. Здалеку долинув пострiл. Знову мовчанка. - Ще б'?ться, - прошепотiв Остюк, - вiдступа? з бо?м i волоче поранену ногу. Чомусь йому прийшла на думку Павлiвка. Вiн пригадав, як билися його кiннотники, чекаючи приходу Марченково? пiхоти. Сам Марченко постав у нього перед очима, поранений Марченко, якого везли на пiдводi в бiй. Давн? щось затрусило Остюка, як лихоманка. Перед ним коливалося поле атаки. Флорiда заiржав десь через лiси й пустелi. Остюк вiдштовхнув тунгуса вiд коня, скинув з нього все на снiг i опинився на конi. Побратим йому подав вiнчестера. Остюк помчав на виручку. Через пiвгодини вiн побачив купу вовкiв, що розташувалися пiвколом бiля самiтно? сосни. Пiд деревом сидiла на снiгу людина, тримаючи в руках рушницю. Здавалося, що кожно? хвилини вовки зiрвуться з мiсць i рознесуть людину. Остюк погнав коня i хотiв крикнути так, як кричать кiннотники, iдучи в атаку. Вiн захлинувся вiд напруження, забувши, що вже не ма? голосу. Тодi зiрвав з плечей рушницю, нацiлився з коня й вистрелив у купу вовкiв. Людина пiд деревом заворушилася й свиснула так голосно, що в Остюка залящало у вусi. "Це хтось свiй, - подумав Остюк, розстрiлюючи вовкiв з вiнчестера, - колись я вже чув отакий посвист". - Стiй, проклятi вовки! -закричала людина пiд деревом i стала клацати рушницею. Потiм вона повалилася набiк i завмерла. - Марченко! - прохрипiв Остюк, почувши голос. Вiн подумав, що божеволi?. Кiнь довiз його до сосни. Пiд нею лежала людина без пам'ятi, зарившись обличчям у снiг, не випускаючи рушницi з рук. Остюк зiскочив з коня, шкутильгаючи пiдiйшов до людини, пiдняв ?й голову i заглянув у обличчя: перед ним лежав Ничипiр Марченко - сивий, змучений, очi в нього були мокрi вiд слiз. - Понiма?ш, - сказав сам до себе Остюк, - яка тiсна земля! У барацi Лi-Тiна пили тiльки спирт. Остюк прийшов сюди посидiти, залишивши бiля Марченка побратима. Це була низька й задимлена землянка, довгий дощатий стiл стояв посерединi й кiлька лав. Лi-Тiн подавав ?жу й напо?. Через сiнцi видко було кухню, де поралася жiнка. Остюк, сiвши край столу, звернув на себе загальну увагу. - Могорича з вас, - сказав йому сусiда. - За що? - здивувався Остюк. - Ви, певно, з Ничипором багато золота намили. - Я не цiкавлюсь золотом. - Ви, може, на прогулянку ходили з Ничипором у тайгу? - Я ходив туди у сво?х справах, - прошепотiв Остюк, - i раджу вам мо? справи залишити менi. Вiн стукнув кулаком по столi з усi?? сили. - Хазя?не, - почув Лi-Тiн шепiт Остюка, бо навкруги стало раптом тихо, - нацiди двi мiри гарячого - у мого сусiди гуляща горлянка, хай вип'?. Навкруги прихильно зареготали. Бородатим старателям одразу Остюк сподобався. Сам вiн нахилився над столом i згадав розповiдь Марченка про те, як той воскрес. Виходило, що так хотiв Шахай. Вiн показав Ничипоровi наказа про його арешт i попередив, що навряд чи зможе знову визволити. Марченко злякався. I ось що надумав Шахай: перевдяг у Марченкову одежу полоненого i наказав Марченковi прострелити тому голову. "Я виконав це", - зiзнався Ничипiр. "Дивися, Олександровичу, це ти розстрiляв самого себе", - сказав на прощання Шахай, i Марченко пiшов бродити по бiлому свiтi. Остюк пригадував деталi похорону Марченкового, як Шахай говорив промову на могилi, як жорстоко мстилися партизани за смерть Марченка. Минуле приходило з забуття. Остюк жахнувся проклято? долi товариша. Багато було чудного й незрозумiлого тут, i жорстокий Шахай стояв десь далеко, як невблаганний гнiв. - Кралю Ничипорову бачили? - запитав Остюка сусiда. - Може, ви зробите ?? добрiшою? Загляньте через сiни до кухнi, коли ви розумi?теся на жiнках. Остюк не звернув уваги на пораду. Вiн надумав везти з собою Марченка на батькiвщину. Треба рятувати людину вiд ганебно? пристрастi до золота. Вiн розплатився й вийшов. На дверях йому зустрiлася жiнка. Остюк придивився до ?? обличчя. - Здоровi були, Наталко, - сказав вiн, вирiшивши не дивуватися нi з чого в цiй чужiй кра?нi, -а де ваша донька? - У мене дочки нема?, -одповiла жiнка. - Хiба ви мене не пiзна?те? Я ж Остюк - товариш вашого Шахая. - Я вас уперше бачу, а Шахай - це людина, яку кляне Ничипiр. - Ви не пригаду?те, як ми весiлля справляли? Як ми в рейд ходили? - Цього зо мною не було, - одповiла жiнка й зблiдла. - Ви, звичайно, змiнилися за цi роки, - вирiшив Остюк, - але я вас одразу впiзнав. Не може бути на свiтi тако? подiбностi! - Не знаю, -сказала жiнка, як загiпнотизована. Вона не пiднiмала на Остюка очей. Зовсiм розгублений прийшов вiн до землянки, де жив Марченко. Побратим саме вийшов. Маленька лампа свiтила на столi. - Ничипоре Олександровичу, - нiби жартома вимовив Остюк, - чи зна?ш ти сам, яка ти фатальна людина? Кожен твiй крок угруза? на аршин у землю. Марченко винувато осмiхнувся i витяг з-пiд подушки шкiряний капшук. - Золото, - озвався вiн, - двi порцi? золота. I подав капшук Остюковi. Цьому згадалася одразу розтерзана людина й вовчий слiд. Згадався колишнiй Марченко, що здобув збро?, скликав армiю й передав ?? товаришам. Тепер вiн так само, як армiю, вiдда? золото. Увiйшовши до землянки, побратим зняв i протер окуляри. - Золото, - подав йому Остюк, - що на нього можна зробити? - Це не мiльйон i не десять тисяч, - одпбвiв побратим, подумавши, - можна скласти на весну партiю i намити сто тисяч. Ви не забули туди дороги? - запитав вiн Марченка, одразу зрозумiвши, звiдки золото. - Знайду, тiльки б iз ногою мо?ю нiчого не трапилося - пече як вогнем. - Рана легка, та кровi витекло чимало. Набереться кровi до весни. Остюк поклав капшука на стiл i став ходити з кутка у куток. Марченко слiдкував за ним очима. "Це другий Остюк, - подумав Марченко, - скiльки зморщок поклало на нього життя!" - Ничипоре, - вимовив Остюк, - чи хочеш ти знову стояти разом з нами? Тяжко тобi йти самому по землi! Сiм рокiв вiддали ми вiйнi, сiм найкращих юнацьких рокiв. Ми стали зрештою все бачити в чудному освiтленнi. Ми спустошенi, Марченко, до краю спустошенi для того, щоб жити поодинцi. Життя людське для нас тiльки велике поле атаки, де падають поруч i попереду, де знищити людину - звичайна фiзiологiчна потреба, як напитися горiлки. Де для нас добро i де зло? Зеленими юнаками ми вже знали, що все скороминуще, все розсиплеться на порох, коли торкнути його пальцем. Те, чого людина в звичайних обставинах доходить лише на кiнець життя, той бiль розчарування i марнiсть життя - _ми взнали юнаками, i тепер на порозi справжнього, увiйшовши в мужнiсть, увесь час почува?мо на собi жах юностi, свiдомiсть непотрiбностi iснування. Треба нам зiбратися всiм докупи, щоб розсудити гуртом, як iзнайти спокiй. До землянки увiйшла Наталка i сiла в темний куток бiля залiзно? пiчки. - Може, смерть собi заподiяти, - провадив Остюк далi, i Наталка вiд несподiванки здригнулася, -щоб одразу з усiм покiнчити? Може, до пустелi податися, де серед пiскiв i спеки вiдчути гордiсть справжньо? людини, знайти крихiтки вiри в собi, бо розум наш розтоптала чоботом вiйна? - Шукати спокiй соромно мужчинi, - зауважив побратим, - краще тодi шукати смертi, хоч i це ? не менша ганьба. Ви мусите знайти мету. - Мету? - перепитав Остюк. - Невже ми не мали мети, коли билися за не?? - У царя ви воювали з примусу, а потiм - за прекрасне майбутн?, що його й не викладеш у словах. Тепер воно прийшло, те майбутн?, треба десятки рокiв змiцняти його працею, упертiстю й терпiнням. Це не ваша професiя, - закiнчив побратим, - бо ви звикли до перемог раптових та безперечних. Хiба ви можете себе згинати, коли вас загартовано на сталь? Ви лама?тесь надво?! Марченко подивився на Остюка i на чудну людину в окулярах. "Хто вiн такий?" - питали його очi. - Це мiй побратим, - Остюк помiтив запитання, - я знайшов у ньому життя, коли iншим здалося, що вiн мертвий. Я врятував його, за що вiн уже встиг менi вiддячити не раз! Звуть його Михайлом, як i мене. - Чому ж нам треба повертатись додому? - Тому, Ничипоре, -одповiв Остюк, -що ? у нас ще Галат, ? Шахай, якого не перемогла армiя ворогiв, з яким ми