Юрiй Яновський. Майстер корабля

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   _Роман_

   Забирайте же с собою в путь, виходя из мягких юношеских лет в  суровое,
ожесточающее мужество, - забирайте с собою все человеческие  движения,  не
оставляйте их на дороге: не подымете потом!...
   Н. В. Гоголь


   Nеin! hiег hаt еs kеinе Not:
   Schwarze Madchen, weibes Brot!
   Morgen in ein ander Stadtchen:
   Schwarzes Brot und weibe Madchen.
   J.W. Goethe

   But the standing toast that pleased me most
   Was, "The wind that blows, the ship that goes,
   And the lass that loves a sailor!"
   C. Dibdin

   O navis, referent in mare te novi Fluctus?
   Horatius

   I
   Сиве волосся до чогось зобов'язу?. Старечi ноги  йдуть  уже  просто  до
могили. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рель?фна мапа[1] мо??
Республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли  я,  молодий,  зелений
юнак, окунувся в життя! Зараз менi - за  сiмдесят,  мене  термосить  iнодi
ломота, руки дрижать, i на очi набiга? сльоза. Тодi  я  наказую  розтопити
кану, кладу на пiдставку ноги  i  стежу  вогники  над  деревом.  Це  такий
арха?зм тепер - топити дровами, але не нарiкайте на мене - я  згадую  свою
давню юнiсть. Дивлюся, як  перебiга?  прекрасний  вогник,  символ  вiчного
переходу енергi? й розкладу матерi?, простягаю до нього руки, i  вiн  грi?
мо? долонi, на яких лiнiя життя доходить уже до краю. Старiсть  до  чогось
зобов'язу?.
   Сьогоднi я бачив нашу надзвичайну "Бiлу Пустелю".  Молодий  кiнорежисер
iз повагою потиснув менi руку й захоплено подивився в вiчi. "Вiн  не  може
висловити всi?? радостi з того факту, що бачить мене. Вiн радий, що бачить
мене здоровим, i запрошу? до себе в атель?. Вiн за мо?ми  книжками  вивчав
кiнематографiю. Вiн перекаже товаришам по роботi, що велика людина (це  я)
ущасливить ?х вiзитом". Аж утомив комплiментами. Я ще  раз  потиснув  йому
руку й лишився на самотi.
   "Бiла Пустеля" дiйсно шедевр. Такi картини  з'являлися  в  нас  раз  на
десятирiччя i стояли, як маяки. Ви пам'ята?те, певно,  "Народе,  встань!",
"Останнiй Клич" та  "Китайське  Сонце"?  Що  дiялося  в  пресi  з  приводу
"Повiсьте  прапор  над  морями!"?  I,  нарештi,   передостаннiй   велетень
славетного Семпера Травицi  -  "Народження  iнтернацi?".  Була  спецiальна
демонстрацiя шкiл. Дiти носили прапори i  плакати  по  вулицях,  вигукуючи
Травицi: "Спа-си-бi, дя-дю Сем-пере! Вi-та-?-мо дядька Семпера!" Мiкрофони
збирали всi привiтання й доносили ?х до вух Травицi, що  саме  сидiв  бiля
кани в мо?й кiмнатi.

   Тепер я  знову  мав  щастя  побачити  на  екранi  новий  крок  наперед.
Кiномистецтво дiйшло апогею. Якими смiшними здались менi витвори  його  на
зорi iснування. Ми, пригадую, нiяк не могли погодити  мiж  собою  питання:
"Мистецтво кiно чи нi". Ви бачите, якi ми  були  по-дитячому  нерозумнi  й
яким дурницям вiддавалися.
   Нашi кроки в кiно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки  нашi
винайшли фотографiю. Ми цю фотографiю  пристосували  до  фiксування  руху.
Вiддрукувавши позитиви, ми рухали ?х  перед  щiлиною  в  картонi.  Завдяки
тому, що око ма? властивiсть затримувати в собi певну долю секунди все те,
що воно бачить, - ми мали безперемiжний рух. Це був примiтивний стробоскоп
або ще з десяток назв,  якими  це  приладдя  називали  рiзнi  винахiдники.
Платiвки склянi поволi зiйшли на несклянi.  Апарат  знiмальний  вiдповiдно
реконструювався,  винайдено  було  плiвку,   i   з'явилися   першi   метри
величезного мистецтва, що його звемо тепер - Мас-Кiно-Мистецтво.
   Вогники в канi стрибають i потрiскують, вони пустують, як дiтвора. Менi
почина? болiти серце. В цьому нема? нiчого дивного: повертаючи до  молодих
рокiв, i сам ста?ш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати, а воно  ж
- стара калоша, мо? серце. Гей, однолiтки,  чи  й  вам  так  болить  часом
серце? Та де! - Тих узяла могила, а решта  замкнулася  в  баштах  поважно?
старостi.
   Менi нема чого ховатися  з  тим,  що  було.  Старiсть  не  може  казати
неправду. Нащо вона ?й здалася? Кого ?й  треба  задобрити  або  перед  ким
замовчати? Вже видно край дороги й неминучiсть. Проживши життя, можна мати
мужнiсть нарештi подивитися всiм у вiчi.
   Я затулююсь рукою й дзвоню до фiльмотеки. Я тепер дуже поважна  людина,
i до мо?х послуг завжди цiла фiльмотека кра?ни. Я кажу в мiкрофон декiлька
слiв  майстровi  фiльмотеки.  Вiн  умовля?ться  з  братом  циклу  iсторiй.
"Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кi, - чую я голос майстра, - електричнi розряди
тепер заважають передавати фiльм. Але з метеорологiчно? станцi? передають:
насува?ться повiтряна вiльгiсть. Приготуйте  ваш  екран".  То-Ма-Кi  -  це
звуть  так  мене  -  Товариш   Майстер   Кiно   -   найвище   звання   для
кiнематографiста. Я  устаю  вiд  кани,  одсуваю  завiсу  перед  невеличким
екраном i  заземлюю  один  дрiт.  Ставлю  довжину  хвилi  725  i  спокiйно
повертаюсь до вогню кани.

   Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетiлися всi по свiтi,  розiйшлися.
Тепер старший син вiдбува? повiтрянi рейси Оде - Iндiя. Я iнодi дiстаю вiд
нього привiтання з дороги. I разом з його голосом чую плескiт  океану  пiд
його безшумним самольотом. "Тату, - гука? вiн менi, -  я  бачу  хвилi,  що
посивiли, як тво? волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височiнь.  Ось
мене вкрила росою хмара. Привiт тобi, тату!"
   Дружина моя була з чужого гнiзда. Коли я носив  ??  на  руках  по  мо?й
тiснiй халупi, я мрiяв про синiв-соколiв, ?дине, ради чого треба  жити.  Я
?х маю - цих синiв. I хто менi дужче радiсний чи любий - не знаю.

   У мене в стiнi ? нiша. Там сто?ть урна з прахом дружини. Раз на  рiк  я
ставлю дорогий попiл на стiл i розмовляю з ним, плачучи й приказуючи.  Цей
колишнiй народний звичай я перейняв цiлком. Потiм  я  дiстаю  звiстку  вiд
мого молодшого сина, чи? народження щiльно зв'язалося iз смертю матерi.  У
мене нема? до нього гiркостi. Я  люблю  його.  Вiн  подiбний  до  покiйно?
дружини.
   Професiя мого сина - писання книжок. Це визнало  кiлька  авторитетiв  у
цiй справi. Я посмiхаюся сам до себе. Як усе змiнилося на  свiтi!  Колись,
за  мо?х  молодих  часiв,  люди,  що  писали  книжки,  прагнули  комфорту,
розкiшно? кiмнати  i  спокiйного  сидячого  життя.  Дивно  чути  за  такий
арха?зм? Справдi, так було.
   Тепер, звичайно, нема? нiчого похожого. Мiй син цiлий рiк перебува?  не
знати де. Його кiмната в будинковi сто?ть замкнена через  увесь  цей  час.
Несподiвано вiн з'явля?ться з повiтря чи з електропотягу  й  оселя?ться  в
кiмнатi на якийсь час. Вiн розбира? й  сорту?  матерiали  i  сво?  записки
перед виданням. Пише вiн - де його притулить дорога: на морi, на  повiтрi,
в лiсi й в снiгах, на екваторi, в пiщанiй пустелi, де нинi заводять  воду.
Його твори завсiди легкi, бадьорi, i вони звучать, як пiсня птаха.
   Щаслива вона - молодiсть! Сьогоднiшня кiнокартина "Бiла Пустеля"  й  ??
режисер спали менi на думку. Перед початком демонстрування сидiв я в сво?й
кабiнi. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядiв розподiлена
на кабiни, i в кожнiй сидить глядач.  Картину  демонструвалося  дванадцять
годин. Стереоекран був майже прозорий i  свiтився  сам.  У  мене  завмерло
серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась.  Зашумiв  пропелер
вентилятора, розiклалось автоматичне крiсло, запрошуючи сiдати  зручно,  i
засвiтилися збоку невеликi склянi гудзики з лiтерами.  Я  мiг,  натиснувши
гудзика, мати все потрiбне автоматично.
   "Бiла Пустеля" - майже безфабульна рiч,  з  погляду  критика  тридцятих
рокiв. Ми вже забули ту "Liпе оf bеаutу"[2], що нею  хотiв  у  18-му  вiцi
художник Гогарт вiдкрити закони краси. Наскiльки можливо, ми узаконили  ту
безлiч винаходiв, що ?х дода? кожен талант, творячи мистецькi цiнностi,  -
дода? до законiв майстерностi й побудови.

   Страшно слухати, коли заведе нинi хто мову про фабулу,  як  нитку,  про
геро?в, що не мiняють характеру, i  про  автора,  що  бо?ться  пересягнути
через безоднi людських умовностей. Роint de depart[3]  "Бiло?  Пустелi"  -
неймовiрний пейзаж. Смiливо взято дерева, вкритi снiгом, вони  стоять  над
головою глядача, обсипаючи снiг в  об'?ктив.  Гола  людина  вийшла  з-поза
дерева i, страхiтно вирiсши, заступила цiлий екран голими  грудьми.  Пiсля
не? не лишилося жодних слiдiв на снiгу. Знiмали,  очевидно,  вдосконаленою
методою Шюфтана - на знятий пейзаж знiмаючи окремо людину. Пiсля цього  ми
побачили, як родить  жiнка,  ??  ноги,  посинiлi  вiд  болю,  тремтять,  i
тремтить повний живiт. Ось що  в  нас  ?  ще  незмiнного  з  перших  рокiв
людського розвитку  -  його  нiколи  нiхто  не  перейде  й  не  полегшить.
Повсякчасне нагадування тих колосальних просторiв, що ?х перейшло людство.
   Жiнка почина? родити. О  найсвященнiша  радосте  народження  дитини!  О
глибока поваго до мук матерi! О радiсть життя!

   Я замислився, нагрiваючи руки.  Тепер  вони  мерзнуть  менi  повсякчас.
Розповiсти "Бiлу Пустелю" - я безсилий.  Логiчно  вона  не  вклада?ться  в
рамки людсько? послiдовностi. Я й досi ще здригаюся вiд бадьоростi й сили,
що ?х вiдчув я, переглядаючи картину.
   Майстер фiльмотеки виконав обiцянку, його голос почув я з  репродуктора
мого телефону. "То-Ма-Кi, - сказав  вiн  -  ми  да?мо  на  хвилi  200".  Я
знаходжу цифру 200 i зручнiше вмощуюся в крiслi.
   Дожити до глибоко? старостi я раджу всiм. Тiльки  не  несiть  iз  собою
недуг. Коли трохи недобачати - це не шкодить:  позаду  великий  перейдений
пейзаж лишився, i зовсiм не треба очей, щоб його бачити.

   Бiльше докучають шлунок i серце. Весь час я мушу  бути  в  курсi  справ
мого черева. Я чую, як бере моя рiдка, як сукровиця, кров ?жу для  клiтин.
Мо? серце набiгалось за життя й тепер помалу стиску?ться й  випросту?ться.
Я, наче стороннiй обсерватор, стежу завмирання колiщат механiзму.

   Мо?х рокiв  людина  живе  мозком.  Це  довершена  жива  iстота,  яку  я
ототожнюю з собою. Я тiльки стежу за тим, щоб мiй мозок отримував  належну
йому частку ?жi i щоб жили нормально його клiтини. Почуття в  мене  вельми
умовнi: я тiльки по звичцi люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю
певний учинок. Менi нема чого перецiнювати те, з чим я жив. Мало часу.

   Менi не хочеться тепер бути  не  тим,  чим  я  ?:  нi  президентом,  нi
Наполеоном, нi Колумбом. Я тепер усвiдомив сво? мiсце серед мiльярдiв  лiт
людства,  серед   астрономiчно?   кiлькостi   людських   створiнь   i   на
мiкроскопiчнiй планетi. Молодi, я звик уже до небуття.
   Тепер мiй мозок працю? нормально, я чую пульсацiю кровi там.
   Я не знаю жалощiв, скажете ви. Я жорстокий, скажу  я  вам.  Бо  жаль  -
недостойне почуття, воно зневажа? того,  кого  ми  жалi?мо.  Воно  привча?
декого, щоб ?х так зневажали. Менi ж -  однаково,  що  про  мене  скажуть.
Мозок  працю?  тепер  нормально,  скепсис   мiй   розтанув   у   розумiннi
вселюдського. Я не можу гнiватись, бо нема? людини, яка могла б  заподiяти
щось достойне мого гнiву. Менi iнодi ста?  страшно  ввi  снi,  коли  я  на
секунду старечого сну вiдчую себе не старим. Я стою на високому  щаблi,  i
мо? роки дають менi можливiсть iз неприступно? гори  оглядати  мiсцевiсть.
Без захоплення  дрiбницями.  Без  гнiву.  Без  жалощiв.  Без  страху.  Без
особливих  переживань  i  ненавистi.  В  холоднiй   старечiй   любовi   до
найпрекрасного (о, повiрте менi), що я знав у свiтi, - до Життя.

   Екран залива? густа течiя свiтла. Воно  вiбру?  якусь  частку  секунди,
мiниться, пливе - i я вже гублю з  очей  екран.  Розчинилися  передi  мною
дверi в прекрасний вечiрнiй присмерк. Я немов чую повiтря крiзь цi  дверi,
повiтря саду i квiтiв яблунi. Менi роблять при?мнiсть - показують сад,  де
я лiтую лiто. Я дякую майстровi фiльмотеки  -  вони  такi  добрi  до  мо??
старостi. Я не смiю запiдозрити iнших причин ?хньо? добростi до мене-
   Даруйте, коли ви юнак i вам кортить скорiше  в  усьому  доходити  краю.
Правда, друже (коли ви менi рiвня), - помилку робить  той,  хто  поспiша??
Вiн, не доцiлувавши однi уста, летить уже до iнших.  Не  долюбивши  одного
тiла, вiн тягнеться до  другого.  Воно  краще?  Нi,  це  тiльки  так  йому
зда?ться. I здаватиметься, i летiтиме вiн, не знаючи, що все  на  свiтi  ?
перебiжне й нема? нiде чудес i тайн.
   Дозвольте менi бути досвiдченiшим за вас, мiй шановний. Ви бачите, менi
однаково при?мно говорити про кiно, про "Бiлу Пустелю", про мою  юнiсть  i
старiсть, про справи iнтимнi i справи громадськi. Нема? на свiтi  рiзностi
мiж усiм цим, нема? важливого й мiзернiшого. Все менi близьке, i  повiрте,
що я не стану витрачати дорогоцiнно?  крихти  часу  на  зайве.  Я  випиваю
останнi роки, як краплi старого незабутнього вина, не  знаючи,  коли  йому
вийде край.
   Ось перша картина, як перше слово,  видряпане  дикою  людиною  на  корi
дерева, на стiнi печери. Вона ма? кiлька метрiв довжини.  По?зд  пiдходить
до перону. Метушаться, заглядаючи в об'?ктив, люди. I  все.  У  залi  цiла
панiка - так вплинула ця перша картина. Нескiнченна хронiка. Гори й озера,
море й снiги. Перегони, паради, царi з жiнками й дiтьми (не смiшне вам  це
слово цар?), свята й бенкети. Б'? Велика революцiя.  Вона  почува?ться  ще
ранiш у тривожних кiнокореспонденщ-ях з фронтiв, ?? подих чути в вiтрi, що
колише трупи на колючому дротi перед окопами. Б'?  революцiя,  i  завмира?
кiно, фiксуючи лиш випадковi  моменти  на  випадковiй  плiвцi  випадковими
апаратами й операторами.

   I, нарештi, починають  iти  картини,  що  в  ?хньому  твореннi  я  брав
неабияку участь. Я впiзнаю  декорацi?,  я  знаю,  як  вони  виглядають  iз
противного боку, i я знаю,  скiльки  разiв  сварився  за  них  архiтект  з
режисером. Я нiби переживаю все. Я можу, заплющивши очi,  описувати  кожне
мiсце цих чотирьох десяткiв картин,
   Мiй розум хоче згадувати! Але я хитрую з ним, я -  стара  людина.  Менi
цього тiльки й треба, та я ще трохи не поспiшаю. Потiм  я  вимикаю  екран,
вимикаю телефон, свiтло над головою i  вiддаюся  думкам,  повернувшись  до
кани.

   II
   До кiнофабрики я при?хав молодий i простий, як солдат з булавою маршала
в ранцi. Я, пiдскакуючи, ходив до  мiсту,  дивувався  на  море  й  забивав
голову  рiзною  романтикою.  Я,  наприклад,  уявляв   себе   представником
громадськостi, i громадськiсть я малював Фемiдою з терезами  в  руках.  На
одну з шаль менi нiяк не терпiлось покласти хоч морського камiнця  на  мою
користь.

   Ви нiколи не жили бiля моря? Ви не зна?те пахощiв  порту  й  не  ловили
бичкiв на хвилерiзi? Вам чужi такi слова, як "клiвер"  або  "грецький"  та
"очакiвський" паруси? Та  що  я  питаю!  Не  можете  ви  цього  знати,  бо
змiнилося все вiдтодi, як я вперше довiрив себе морськiй водi. Тепер  того
не побачиш, - брудного, вонючого  й  романтичного  портового  завулка,  що
виходить на  море.  Тепер  цемент,  асфальт  i  машини.  Тепер  не  стають
пароплави пiд дамбою просто, а заходять у спецiальнi ангари.
   Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису  мiста,  що  в
ньому менi доля судила стати щiльно до виробництва кiнокартин. Це я зроблю
для тих, що зачитуються романтикою старого моря. Люди  ж  поважнi,  що  не
люблять бiльше одного разу на рiк ви?здити за мiсто, почувши мою  обiцянку
за силу цiкавих речей, про якi мова буде далi, можуть тим  часом  почитати
пообiдню газету й узятись до мемуарiв тодi, коли я  вiддам  належну  увагу
молодим читачам.

   Оселився  я  в  готелi.  Це  -  досить  великий  будинок,  розподiлений
поверхами, коридорами, стiнами й дверима на окремi кiмнати. Будинок сто?ть
на розi людно? вулицi й прекрасно резону? звуки. Зразу вам  непри?мно,  ви
зачиня?те все, що можна зачинити, але  звуки  залишаються  в  кiмнатi,  як
меблi, i ви уоiепв-поiепз звика?те до них.  Вони  створюють  навiть  деяку
Gemutlichkeit[4].  В  нашi  теперiшнi  часи  таких   готелiв   нема?,   ?х
позачиняли, пам'ята?те, пiсля славетного  виступу  доктора  Боя  в  палатi
депутатiв. Вiн довiв, що готелi  спричиняють  травми  в  мозкових  центрах
людини, i  через  цi  травми  зростають  такi  контингенти  злочинцiв,  як
батьковбивцi, ру?нники родинних основ, песимiсти й iстерики.
   Коли ви хочете  хоч  приблизно  уявити  собi  готель  -  ви  свою  тиху
санаторiю, де спочива?те два мiсяцi на рiк, перенесiть на рiг Центрального
Кiльця та одного з Радiусiв. Там лiтають i грюкочуть пiд  вiкнами  по?зди.
Ви виходите з будинку й переходите вулицю. Коли  ви  живете  на  одному  з
Радiусiв, ви потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радiуса.  Коли
ви живете на одному з Кiлець - ви знову ж таки  опинитесь  на  бульварi  -
ширшому й затишнiшому. А нам, щоб  побачити  дерево,  доводилось  трамва?м
?хати далеко за мiсто. Щоб понюхати квiтку - треба  було  виростити  ??  в
кiмнатi. Довгi вулицi розрослися в ширину - ними прийшов до мiста  степ  i
зустрiвся з морем.

   Мене вражала настирливiсть моря. Де б ви не йшли,  воно  завжди  синiло
мiж будинками в кiнцi  вулицi.  Тротуари  -  з  квадратових  плит  чорного
каменю. По ньому ковзко ходити. Я з пiвроку  зневажливо  топтав  тротуари,
поки взнав вiд Професора, що цей камiнь привезено  з  Iталi?  i  що  це  -
закам'янiла лава Везувiю.
   Тепер менi видно нiкчемнiсть мешканцiв мiста.  За  них  я  мовчатиму...
Вони тiльки бруднили берег. Друге дiло - вантажники, моряки й  рибалки.  А
надто останнi. Скiльки прекрасних вечорiв  проговорили  вони  зi  мною  за
четвертю горiлки, огiрками й скумбрi?ю! Скiльки разiв вивертав  я  шлунок,
перехилившися через борт шаланди, коли вiтер бив у парус, аж над  клiвером
опинявся  раптом  обрiй,  а  за  шаландою  волочилася  нитка   хазяйського
"самодура". Це значило - "ходити на скумбрiю".
   Опинившися бiля моря, почина?ш вiдчувати  нудьгу.  Хочеться  лаятись  i
ходити без шапки. Кортить почухатись ногою й подивитись у бiнокль, чи гра?
скумбрiя. Навiть у справах негайних i цiлком конфiденцiйних хочеться зайти
до берегово? печери - темно? й вогко?.
   Мене приваблював порт. В його порожнечi й пустельному виглядi  я  бачив
мовчазне  змагання  двох  свiтiв.  Нас  i  не  нас.  Це  був  час  блокади
Республiки. Холодний i безстороннiй мозок зверта?  мою  увагу  на  те,  що
тепер у тому порту повно кораблiв. Але я й нинi  стенаюся  весь,  згадавши
тодiшню пустелю.

   Ремонтують пароплав. Вiн сто?ть порожнiй високо на водi  бiля  причалу.
Каменем обрива?ться в море пристань. Внизу  блищить  каламутна  вода.  Тут
досить глибоко. Декiлька гав - i мiж ними я - сто?мо, дивлячись на  корму.
Прив'язавши дошку до борту, сидить на нiй i похиту?ться маляр. Вiн  п'яний
украй i вда? з себе митця. Пензлем вiн кладе задумливо мазки,  примружуючи
око i спiваючи пiснi. Спiвати вiн не вмi? й пiснi зовсiм не зна?.  Але  це
не заважа? йому тягти й без кiнця повторювати два рядки пiснi. Два рядки -
i довга мелодiя без слiв закритим ротом. Знов два рядки - i мелодiя.
   А сколькi пришилося мiне пережить
   За етi п'ять лет iд?ала.. -

   спiва? маляр. Ми мовчки годимося, але маляр далi не йде i все  запевня?
нас про сво? "п'ять лет iд?ала", фарбуючи корму.

   Цю iдилiю порушу? сам спiвець. Вiн хоче дiстати фарби, що  висить  коло
нього на дротинцi, перехиля?ться бiльше, нiж можна,  i  раптом  летить  iз
пензлем у воду. Ми пiдходимо ближче. Маляр  вирина?  з  води  мiж  каменем
берега  й  пароплавом.  Там  глибоченько,  вода  холодна  й  нема?  за  що
вхопитися. Нам смiшно дивитися, як бiля самого берега тоне маляр.  Вiн  ще
не зовсiм протверезився, мовчки борса?ться  в  водi  й  не  просить  нашо?
допомоги. Ось вiн уже разiв зо два упiрнув, знесилившись. Тодi нас  раптом
пройма? страх - людина тоне. Ми вибира?мо з-помiж  нас  найвищого,  беремо
його за ноги, а вiн сво?ю чергою  ловить  бiдолаху  маляра,  що  продовжу?
бовтати пензлем воду-Маляр лежить на дамбi. Вiн блiдий i  мертвий.  Ми  не
зна?мо, що з ним робити. В цей час чу?мо поспiшнi кроки, по  трапу  збiга?
товариш маляра i, як коршун, налiта? на невдаху.
   "Качати його! - кричить вiн. - Качати!" Несподiвано  мрець  схоплю?ться
на ноги. "Кого качать? Мене  качать?  Та  я  зараз  танцювати  буду!"  Вiн
справдi почина? п'яний танок. Притопу? ногами, б'? об поли  руками.  Потiм
пада? на землю i плю?ться фонтаном морсько? води. Маляра бере  попiд  руки
товариш, i вони довго топчуться на траповi.
   За кiлька хвилин маляр знову лiзе фарбувати корму. Вiн похмурий, мокрий
i ввесь час мовчить.
   Я пiдкидаю до кани дров. Вони поволi розгораються, ?х  лижуть  вогники,
потрiскують i пирскають димом. Дiстаю з шафи плед i  кутаюся  в  нього.  Я
наче сам-один на великому свiтi. За вiкнами темно й тихо, електрики  нема,
i зда?ться менi, що я серед тишi ловлю останнi кроки життя.

   Мою  появу  на  фабрицi  мало  хто  помiтив.  Хiба   що   щирi   читачi
директорських наказiв прочитали другого дня, що  "такого-то  зарахову?ться
на посаду художнього редактора фабрики". Моя  скромна  фiгура  в  шкiрянiй
куртцi, без рогових окулярiв та перiсто? кепi - справила враження лише  на
той легiон псiв, що  обсипав  блохами  всю  фабрику.  Пси  мене  обнюхали,
поклали, що я свiй, i лащилися до мене, не  знаючи,  що  набули  заклятого
ворога. По павiльйонах, по цехах,  по  монтажних  кiмнатах,  у  ?дальнi  -
скрiзь на всi способи чухалось, скавучало й гавкало це плем'я.
   В кiно я не був новий. Я знав уже всi та?мницi  кiновиробництва  ще  до
мого при?зду на фабрику. Я придивлявся й  оцiнював  людей,  з  якими  менi
доводилося спiльно йти. Про  Директора  я  розповiм  далi  докладнiш.  Вiн
зробився потiм мо?м приятелем. Вiн працював  на  фабрицi,  доки  не  пiшов
командувати полком проти полякiв. Це було в час вiйн сорокових рокiв. Тодi
ж вiн i полiг пiд Варшавою, поклавши всiх бiйцiв  пiд  час  штурму.  Дехто
казав, що його врятували, але чому ж вiн не написав менi нiчого? Я не можу
цьому вiрити. його, певно, пригрiла земля Варшави.
   - Ти вiзьми ?х усiх до рук, - сказав  вiн  менi,  зирка'  ючи  на  мене
спiдлоба, - так вiзьми, щоб i не пискнули. Розбалувались, гади!

   Розмова йшла за режисерiв, яких я мусив узяти,  ?х  було  семеро.  Вони
були за тих часiв диктаторами фабрики. Вони ними лишилися й до наших днiв,
незважаючи на всi дотепнi мiркування про колективне ставлення фiльму,  про
колективне оформлення кадрiв та про колективний монтаж.

   - Значить, ти редактор. Пiди сiдай, напиши собi конституцiю й  принеси,
побалака?мо. Михайль тепер не хоче нiчого, - почув я вiд Директора.
   Михайль - мiй колишнiй метр. А загалом - вiн ватажок лiвих поетiв нашо?
Кра?ни. Футурист, що  йому  завше  бракувало  яко?сь  дрiбницi,  щоб  бути
повним. Я його любив, коли когось цiкавить мо?  ставлення  до  нього.  Вiн
приходив щодня на фабрику, викурював незмiнну люльку, iшов  подивитись  на
море i зникав, залишаючи пах "kарstеn'а" з люльки. Незабаром вiн по?хав  у
вiдпустку й до фабрики вже не повертався, покинувши  мене  самого  на  всi
режисерськi групи. Я пiшов писати конституцiю й писав ?? з тиждень.
   III
   Зала першого в Республiцi оперового театру вся  в  червоному  оксамитi.
М'якi крiсла стоять  трохи  на  пiдвищеннi,  мiж  ними  проходи,  встеленi
килимами. Ложi бенуара, бельетажа й ярусiв червонiють  оксамитом  i  сяють
електрикою. Амфiтеатр поважно  сидить,  чекаючи  на  початок.  Тут  дрiбна
iнтелiгенцiя, юнаки з подругами, з якими вже сказано всi слова. Вони  тихо
й  iнтимно  сидять.  Лише  галерея   не   вгава?:   ходять,   розмовляють,
перехиляються  через  бильця,  перегукуються  iз  знайомими  й  нетерпляче
пiдiймають хвилi оплескiв, вимагаючи початку. В залi гасне свiтло.  Завiса
блищить пишним золотом розшивки, ?? освiтлюють прожектори з бокових лож  i
рампа.
   - Мамо, де вони танцюватимуть? - несподiвано чути  серед  тишi  дитячий
голос.
   Завiса пiдiйма?ться, в залу вi? холодом сцени, старими  фарбами  й  тим
особливим запахом кулiс, що завше ? незмiнний у  кожному  театрi.  Глядачi
знають цi пахощi змалку й одразу  захоплюються  ними.  ?хнi  очi  блищать.
Порожня сцена,  темiнь.  Променi  двох  прожекторiв.  Речитативну  мелодiю
почина? оркестр. Гобо? м'яко тремтять, ?х пiдтримують кларнети й покрива?,
вiбруючи, звуками поважна труба - баритон. Я починаю любити  людину,  яка,
стоячи  поперед  мене,  керу?  чудесними  звуками.   Мелодiя   самотностi,
пустельного вiтру, нездiйснених жадань i кочово? романтики. Летить вона на
темну сцену вiд оркестру й  заплива?  до  всiх  куткiв.  Звуки  пливуть  i
хитаються. Тодi в цi звуки вбiга? лю-Дина. Вона  бiжить,  пiдносячи  якусь
дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати  звуки,  якi  я
чую. Людина танцю?, легко пересуваючись  по  сценi,  рiдна  цим  звукам  i
слухняна. Це Йосиф Прекрасний.
   Вiн сiда? на згористу землю й гра? ще, тримаючи дудку. Наче дзвенить  у
пустелi навколо нього вiтер, перекочу?ться пiсок, i вiвцi  десь  пасуться,
подаючи голос з-пiд гори.
   Мушу сказати, що я й тепер почуваю  себе  зворушеним.  Менi  доводиться
пiдносити голос на захист балету як видовища здорового й потрiбного. Сором
сказати, що нинi фiзкультура зовсiм знищила балет, усi танцюють спортивних
танкiв,  а  балет,  як  галузь  мистецтва,  перейшов  до  законсервованого
вигляду. Рiдко можна тепер бачити балетнi вистави, а тi, що бувають,  такi
жахливi, без смаку й органiзацi?, без живо? думки. Те, що ми  в  свiй  час
починали, бачите, пiшло без слiду.
   Вистава йде далi. Йосифа  знаходять  брати.  Вiтання  й  лагiднiсть  до
меншого брата, нiжнiсть рук i розмов. Але це не заважа? ?м продати  Йосифа
?гиптянам,  коли  тi  з'являються  з-за  кулiс.  Продаж  закiнчено.  Йосиф
пруча?ться, просить милосердя у  братiв  i  з  болем  бачить,  як  потроху
одвертаються брати. Сцена порожнi?. Пробiгають одна  за  одною  неспокiйнi
тiнi. Вони бiжать пустелею й чують, як женуться за ними любов до  брата  й
совiсть. Стрiла летить лiниво - джа-а-iрр! Тьма. Бiгають прожектори, нема?
братiв, й сто?ть над сценою розпачливий зойк оркестру.
   Я видихаю  повiтря.  Завiса.  Оплески  й  вигуки.  Зала  почина?  жити,
кашляти, розмовляти й  ходити.  Я  не  встаю  з  крiсла,  де  я  сиджу,  i
передчуваю щось надзвичайне, що ма? зi мною трапитись. От бува? так iнодi,
коли серце повне ущерть i чека? уст, що  надпили  б  трохи  його  радостi.
Зна?ш, що в тво?му життi ма? статись -  якась  змiна,  близько  бiля  тебе
пройшла жiнка й десь ходить, ти диха?ш ?? повiтрям. Чутливе чекання висить
у повiтрi, як димок або серпанок. Я посмiхаюся тепер сам до себе, дiйшовши
до цього мiсця спогадiв. Над каною сто?ть у мене побiльшена картка жiнки в
купальному костюмi. Жiнка сидить на чорному каменi. Через рiжок iде напис:
"Милому, iдеальному друговi з Gеnоvа". Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро
(це вам, молодi, зда?ться, що мудро) посмiхаюся, бо  я  знаю  бiльше,  нiж
скажу, бiльше, нiж ви знатимете. I повертаюся до зали оперового театру, де
вже пройшов антракт i знов погасло свiтло. Танки при дворi  фараона.  Менi
ввижаються маси, що носять важке камiння на будову, колосся гойда?ться  на
сонцi i, наче жовта сонячна  ласкавiсть,  -  цi  звуки.  Знайома  йосифова
мелодiя виходить над усе, та ось вiн i сам почина? цнотливий  танок.  Його
бачить Тайах - фараонова дружина. Тайах придивля?ться до вродливого юнака.
Тайах виходить iз групою наперед. Танцюють усi, але ??  одну  бачить  око.
Вона показу? в танку любовну досвiдченiсть.  Повнокровна  жiнка  зiйшла  з
?гипетських земель до Йосифа й до захопленого театру.

   Першi хвилини я не думаю нi про вiщо. Я  вiдчуваю  насолоду,  милуючись
чудесною жiнкою. Трохи згодом я кажу собi, що справа бiльша,  нiж  я  собi
уявляю. А ще згодом - менi хочеться переплисти для не? океан  i  море.  О,
скiльки б я тепер дав за ту юнацьку на?внiсть  i  вразливiсть!  Юнак  хоче
бути досвiдченим i старiшим, а прийшовши до  цього  всього,  жагуче  бажа?
повернути на?внi, нерозумнi днi.
   Тайах танцю? в захватi. Вона показу? Йосифовi свою любов i  силу.  Одiж
на нiй лиш пiдкреслю? довершенiсть жiночих форм, ?? обличчя блiдне  навiть
крiзь пудру. Вища статева насолода танка сходить на не?. Вона - в нестямi.
А  хори  iнших  танцюристiв   завиваються   навкруги.   Соромливий   Йосиф
захища?ться мляво. Пада? на колiна й ниць. Пада? на землю  й  Тайах.  Вона
котиться по землi,  повзе.  Нестямна  жага  гонить  ??.  Раптом  заходила,
закружляла сцена. I, врочисто ступаючи, Тайах виходить на  середину.  Вона
несе фараоновi одiж Йосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани.  Що  вiн
нако?в, цей Йосиф? Вiн посмiв думати про обiйми царсько?  дружини?  Ганьба
йому, красному! Вiзьмiть його на щити  й  винесiть  геть!  Похмуро  стоять
колони, коливаються луки й якiсь щити. Наче знов колосиста нива.  Пiрамiдi
-  зростати  вгору  з  шершавого  каменю!  Кiнець  виставi,  що   показала
спокушеного Йосифа.
   Я виходжу на вулицю й iду. "Оце вже вона. Тепер менi не викрутитись". Я
констатую,  що  й  викручуватись  менi  не  дуже  хочеться.  Пiдходжу   до
пам'ятника, звiдки видно огнi порту й море. Маяк навперемiн кладе на  море
то червону, то зелену смугу...  Стою  довго,  доки  вогники  сiрникiв,  що
запалюються регулярно й догорають до  краю,  зацiкавлюють  мене.  Гуляючи,
проходжу повз лавку. Бачу мужчину й жiнку, що мовчки сидять.  Одне  трима?
сiрника, а друге швидко перебира? пальцями обох рук.
   Це закоханi глухонiмi, що почали свою розмову десь яри свiтлi лiхтаря й
кiнчають ?? тут, на тихiм бульварi, пiд подувом морсько? вiльгостi.

   Зрозумiйте психологiю старостi, юначе. Народивши вашого батька, ми  все
життя вважали себе старшим ? розумнiшим за нього. Вас ми констатували,  як
першу пересторогу й  нагадування  про  Потойбiчне.  Звичайно,  ми  з  вами
серйозно рахуватися не могли. Ми навiть ворожб  дивимось  на  вас,  бо  ви
женете нас до могили. Ви випива?те наше погасання, красу?тесь i ростете. В
цьому - закон iснування. Пам'ятайте тiльки, що ви теж  будетд  такими,  як
ми, - стережiться вимовити поквапне слово.
   Але - не мiй жанр, шановнi, навчати й виказувати гiркiсть.  Я  достойно
несу прапор старостi. Мо? спогади я присвячую молодим, смiливим i  чуйним,
?м вiддаю я на суд юнацькi помилки й перемоги, щоб збудити ?хнi думки, щоб
спонукати ?х на шукання яскравiших просторiв i горизонтiв.

   Я не виходив кiлька день з монтажно? кiмнати. Одна  з  чергових  картин
була закiнчена, режисер показав ?? дирекцi?, а зараз ми сидимо з ним удвох
мiж рулонами плiвки i скорочу?мо. До речi, я - автор сценарiю.

   Я сиджу бiля монтажного столу, а високий  режисер  ходить  по  кiмнатi.
Одною рукою я рухаю моталку, продивляючись частину фiльму на руках.
   - Ви, я бачу, зна?те монтаж i вмi?те тримати в  руках  плiвку,  -  каже
режисер, - але ви б не дозволили, коли  хтось  почав  би  виправляти  вашу
роботу? Правда ж нi? Можете не вiдповiдати, я бачу вiдповiдь.

   Мо? мовчання нада? йому смiливостi.  Це  його  перша  картина,  це  мiй
перший сценарiй.  Автор  iз  режисером  зiйшлися,  таким  чином,  вирiшити
вза?мини. Ми обо? могли  бути  об'?ктивними,  могли  розмовляти  тактовно,
логiчно. Тодi питання це - режисер i автор - стояло  дуже  гостро.  Багато
списiв поламали прихильники однi?? й друго? групи. Але до згоди тодi ще не
прийшли. Власне, не до згоди, а до розумiння законiв  кiнематографi?.  Нам
це дивно й згадувати тепер - невже сценаристи  не  знали,  для  чого  вони
пишуть? Невже ?м неясна була механiка ставлення ?хнiх сценарi?в?  Невже...
але те, що зрозумiле ? тепер,  -  тодi  набирало  велико?  гостроти,  було
гарним демагогiчним способом для зриву роботи i змiни кiнокабiнетiв.
   Починаю я здалека й щиро.
   - Творчiсть, - кажу я, - поняття его?стичне  й  навiть  егоцентричне  в
сво?й глибокiй сутi. (Нинi я не так думаю!) Коли я  робив  сценарiй,  менi
здавалося, що його можна з початку  й  до  кiнця  записати  в  бiблiю  або
вирубати зубилом на мармурi. Коли я скiнчив писати, вiн менi видався трохи
нудним. А через тиждень я вже ненавидiв  його,  як  мою  майбутню  смерть.
(Нинi я не так думаю!) Я виносив його в собi, як кобила -  лоша.  Спочатку
вона певна, що ?? син буде  шляхетним  скакуном  i  весь  вiк  ходитиме  в
шовковiй попонi. Коли лоша родитиметься - ?й буде просто не  до  думок.  А
потiм вона його забуде. ? iнакшi автори, але я вважаю себе за  пересiчного
автора. Тепер дивiться, що ви зробили з мо?м лошам. Ви вкрили його попоною
на 2800 метрiв. Ви нагодували його шоколадним вiвсом. Ви вифарбували  його
в червоний колiр i - о небо! - ви одiрвали йому голову й хочете приростити
?? в iншому мiсцi.
   Ми так розмовляли з годину. Ми встигли б i посваритися,  та  знали,  що
картину треба кiнчати, i стримували себе.  Я  й  досi  цiную  витриманiсть
високого режисера i його шляхетне поводження.

   - Коли режисер ставить сценарiй, - кажу я, - вiн мусить твердо засво?ти
основну авторську думку, тему, проблему. Це не стосу?ться до сценарi?в, де
нема? таких iнгредi?нтiв. Засво?вши й погодившись, режисер почина? думати.
Треба йому дати часу на думання. Бо коли його погнати, вiн  ставитиме,  не
думавши, значить, картина вийде без  думок.  Думання  може  вiдбуватися  в
рiзнiй формi. Не неодмiнно, щоб  режисер  приходив  на  фабрику  щодня  i,
сiдаючи вiд 8-? до 4-? до столу, думав. Вiн може пiти до знайомо? дiвчини,
випити з нею пляшку доброго вина й цiлувати ??, як свою. Весь час  свiдомо
й несвiдомо йому стоятиме в головi iдея сценарiю. Коли вiн повертатиметься
додому,  йому  дорогою  трапиться  цiкава,  рухлива   тiнь   од   лiхтаря,
похитуваного вiтром. Режисер вийме книжку i  запише  дещо,  що  не  матиме
зв'язку нi з лiхтарем, нi з вiтром, нi  з  дiвчиною.  Просто  ми  ще  мало
вивчили закони нашого думання. Iдея сценарiю мусить  стояти  перед  очима.
Режисер прогляда? всi кадри. Деякi вiн  викида?  -  вони  затьмарюють  або
шкодять iде?. Деякi вiн переставля? на iнше мiсце -  там  вони  з  кращими
сусiдами краще йому служать. Деякi вiн вигаду? - вони звучать в  унiсон  з
iншими, змiцнюють його iдею. Вона вже стала його - ця iдея сценарiю!  Тодi
режисер береться до провiдникiв iде? - до геро?в. Вiн мусить ?х знати так,
як батько не зна? дитину. Пам'ята?, що вони "так" себе тримають у сценарi?
тому, що вони перед сценарним життям жили "так i так", а пiсля  сценарного
життя житимуть "так, так i так", помруть  з  отако?  причини  i  в  певнiм
оточеннi.
   Режисер ляка?ться. Хiба можна все передбачати в людськiм життi? Це буде
сухар, а не людина! Я пояснюю думку й заспокоюю спiвбесiдника. Вiн не  так
одразу зрозумiв - йому здалося, що я захоплююся трафаретними, а не  живими
людьми.
   - Я з вами погоджуюсь, - каже режисер, - та коли я  не  вiрно  зрозумiв
авторову думку в сценарi?? Невже ви за те, щоб до мене при?здив  автор  (я
на вас не натякаю, вибачте), - вiн замовк на секунду, - при?здив  автор  i
контролював би щодня все те, що я  знiмаю?  По-перше  -  вiн  не  зна?  ще
ремества, щоб менi перешкоджати робити кадри. По-друге - режисер я,  а  не
вiн, i, навiть погодившись iз його трактовкою кадру, я зроблю  так,  як  я
розумiю, i вiн нiчого не зможе змiнити. По-трет? -  хiба  автор  зна?,  як
звучатиме той чи iнший кадр поруч iз другими,  коли  я  його  поставлю  на
призначене  мiсце?  Ви  це  розумi?те,  що  побачити  кадр  там,  де  йому
належиться стояти, - цiла наука, й не кожний навiть режисер це умi?. Що  ж
авторовi залишиться робити? Посваритись зi мною та по?хати? Чи що iнше?
   На  монтажному  столi  лежить  частина  фiльму.  Слухаючи  режисера,  я
повертаю ручку моталки. Очi менi болять.  Дрiбненькi  малюнки  (?х  54  на
метр) миготять перед очима. Та я бачу, що цей ось актор - вiн  сто?ть  тут
праворуч - не так трима? руку, як далi у великому  планi.  Беру  ножицi  й
вирiзую шматок руху.
   - Може бути, - резюмую я, -  лише  така  постава  цi??  справи.  Автор,
продаючи сценарiй, зна?, що установа, яка його купу?, - розумi? iдею твору
вiрно. Завдання установи - щоб режисер засво?в цей вiрний погляд на  твiр.
У процесi роботи довiрена людина установи  мусить  увесь  час  бачити,  як
режисер провадить iдею сценарiю. Коли  вiн  псу?  -  вiдiбрати  вiд  нього
ставлення i передати iншому режисеровi. Коли вiн не дотриму? дрiбниць - не
напосiдати, поважаючи творчiсть - цебто процес, якого логiчно викласти  не
можна.

   Режисер, я бачу, почина? ставитись до мене прихильно. Я ловлю момент  i
вирiзую з картини цiлу сцену на декiлька метрiв. Режисер злякано  на  мене
зирка?, але я не чую заперечень. Кручу далi ручку моталки.

   - Я, пам'ята?те,  при?здив  до  вас  як  автор,  -  монотонно  дзирчить
моталка, - мiсяцiв зо два ходив до вас у павiльйон, коли ви знiмали. Але я
радий зараз похвалитися, що другого ж дня я вже знав, хто я.  Ви  розумiли
мiй задум правильно, а з вашим  виконанням  я  не  погоджувався.  Я  почав
гостро ненавидiти головного актора, актрису менi хотiлось напо?ти  п'яною,
щоб ?? трохи розвезло й щоб вона смiливiше ходила по кiмнатi. Дядька героя
я б вимочив у солонiй водi, щоб у нього шкiра на  обличчi  загубила  слiди
масажiв. Невiдому дiвчину з вулицi я зробив би романтичною i  примусив  би
поводитись цю повiю так, як трима?ться порядна жiнка. Я не згiдний був  нi
з чим. Менi здавалося, що ви умисне, на досаду менi робите.
   Високому  режисеровi  обличчя  почина?  нуднiшати.  Вiн   дивиться   на
монтажний стiл так, нiби там лежить його дитина,  а  я  ?й  ллю  на  живiт
холодну воду.
   - Чому ж ви про це менi не казали, - видушу? вiн iз себе, - я мiг би де
в чому погодитись.
   - Я вам  спочатку  казав.  Потiм  я  зрозумiв  сво?  мiсце  й  сидiв  у
павiльйонi, примусивши себе забути, що це мiй твiр так скальпують, i шукав
собi веселих думок над домовиною мого  створiння.  Часом  я  прокидався  й
видумував для  вас  кадри  й  точки  знiмання  -  пам'ята?те,  ви  не  раз
використовували це. Я ходив по павiльйону лиш для  того,  щоб  бачити,  як
можна те, що написано в кадрi, переводити на плiвку. I  я,  дякую  вам,  -
багато бачив.

   Моталка почина? густи нервово в мо?й руцi. Я  доходжу  до  епiзоду,  що
його треба викинути. Вiн величенький - бiльше сотнi  метрiв.  Я  знаю,  що
режисер опиратиметься, треба скорiше повертати розмову на iнше,  але  менi
шкода втрачати розгiн, i я кiнчаю думку. Знаю, що за епiзод менi  однаково
доведеться сваритися.
   - Тепер права автора виступають на перше мiсце.  Саме  тепер,  коли  ви
кiнчили знiмати i змонтували картину. Тепер я бачу все,  що  вийшло,  менi
видко, де моя думка й де ?? нема?. Тепер я можу з вами й сваритися  за  те
чи iнше мiсце в картинi. Я навiть мушу сваритися, бо чого  вартий  творець
(майстер - як хочете), коли вiн не смi? пiднести голосу  в  оборонi  свого
виробу. Вiн смi?, вiн мусить! Наприклад, оця  сцена...  (я  довго  тлумачу
непотрiбнiсть сцени, вислухую зауваження, що  на  сцену  витрачено  грошi,
час, плiвку, енергiю; я запевняю, що на першому мiсцi ? якiсть картини,  а
не бухгалтерiя й т. iн.)...

   - Але заспокойтесь, - кiнчаю я, - я не хочу пiдносити свого  голосу,  я
сваритись не буду. Режисер здивовано дивиться.

   - Я тепер чиновник на фабрицi й перейду вiд авторських  сентиментiв  до
чиновницько? твердостi. Ви не погоджу?тесь викинути цю сцену?
   Мовчання.
   - Тодi ми пiдемо зараз до Директора - хай вiн нас розсудить.
   Я гашу електрику на монтажному столi, i  тодi  ми  обо?  помiча?мо,  що
надворi вечiр чи нiч. Директор уже по?хав з фабрики додому.  Ми  замика?мо
монтажну  й  виходимо  на  вулицю.  На  небi  зорi  пiвденнi,  блискучi  й
миготливi. З моря реве вiтер. Заходимо на територiю фабрики, iдемо  до  ??
краю i ста?мо.  Внизу  пiд  нами  чорнi?  море.  Чути  шум  i  рокiт.  Вiн
розляга?ться по березi, впива?ться в землю й  росте  з  не?,  як  трава  -
густа, висока й страшна.

   Завтра ми епiзод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на мо?му  боцi.
Режисер сердитиметься, та, побачивши картину потiм,  змiнить  свою  думку.
Коли ж картину ухвалить  преса  й  громадськiсть,  -  режисер  мене  почне
поважати. Я за свiй смак не боюсь i знаю, що це буде.
   Сто?мо кiлька хвилин. Море - воно вурчить i гуде.

   "Чого ви сваритесь, чудаки? Все, -  хлюп-хлюп,  -  дурницi.  Потоплю  я
сьогоднi човна з такими дурнями.  Ша-шуу!  Якi  ви  смiшнi!"  Перед  морем
завжди себе почува?ш нiби винуватим за те, що мало живеш. За те, що  малий
такий. За гнiв i хвилювання.
   - Пiдемо вже?
   Ми йдемо територi?ю фабрики, виходимо на вулицю й чека?мо  трамвая.  Ми
розмовля?мо.
   Декорацi? в павiльйонах - мов людськi фортуни.  Коли  зайти  до  них  i
пройнятися ?хнiм диханням, завмира? серце вiд дотику чужого  нутра,  ста?ш
частиною чужо? квартири. Вийшовши з декорацi? одно?, потрапля?ш до  iншо?,
i перша  виглядатиме  тодi  обiдраною  нiкчемнiстю.  Стiни,  що  здавалися
товстими, мiцними й теплими, - одразу побачиш,  якi  вони  насправдi  -  з
фанери, тонких брускiв  i  шпалери  або  вапна.  Не  декорацiя,  а  наочна
фiлософiя життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають рiзнi декорацi?,
я багато дечого передумав. Я навчився  вiдрiзняти  людей  вiд  тих  речей,
серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти людину з  декорацi?,  яку
вона собi сама або iншi ?й збудували,  i  порозмовляти  з  такою  людиною,
позбавленою оточення. Це дуже цiкаво й може дечому навчити. Я вiддаю за це
мою подяку Професоровi.

   Iм'я Професора ви можете знайти в  iсторi?  архiтектури  Республiки,  -
його будинки, смiливi й простi, i досi прикрашають нашi мiста.  В  iсторi?
Великого Кiно - в нього почесне мiсце вiдданого й  невтомного  працiвника,
непомiтного, скромного й упертого в роботi. Розповiдали, що вiн  показував
теслi, як тримати сокиру, а маляревi - пензель. Як зробити краще форму для
пап'?-маше  й  як  швидше  вийняти  звiдти  масу  застиглого  картону.  Як
обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим i красивим, як з мiшкiв
швидко мати гобелени. Його  майстерно  обробленi  стiльцi  для  iсторичних
картин давали заробiток майстрам фабрики, коли вони  виходили  за  ворота.
Такi узори i подiбнi вiзерунки з'явилися швидко в меблi на ринках Мiста  -
i мали добрий попит.
   Професор переходить iз павiльйону до павiльйону. Я штовхаю  актора,  що
близько мене сто?ть, вiн нас знайомить. I ось я вже йду з Професором.
   - Ви давно при?хали? - каже вiн менi.

   - Та недавно.
   - А надовго?
   - Не знаю. Працювати.
   - Дуже при?мно. Ходiмо зо мною до першо? знiмально? групи.
   Знiмально? групи тепер нема? - тако?, як була колись. Тепер ? так звана
"режисерiя фiльму".  Один  режисер  i  в  нього  вiд  десяти  до  двадцяти
помiчникiв. Перший помiчник  -  оператор,  другий  -  художник,  третiй  -
органiзатор i т. iн... (див. "Популярний пiдручник  органiзацi?",  видання
кiнофабрики "Об'?днаних Нацiй"). Винайдена плiвка  найвищо?  чутливостi  й
колосально? свiтлосили об'?ктиви в знiмальних апаратах  -  звели  на  нiщо
неймовiрну витрату свiтлово? енергi? фабрики. Нинi знiмають  без  штучного
освiтлення. Теперiшня "режисерiя фiльму" не  зна?  зовсiм  освiтлювачiв  i
всiх непри?мностей,  що  з  ними  зв'язанi.  Тепер  у  нас  актор  живе  в
декорацiях пiд час усього  ставлення  картини  -  не  треба  костюмерiв  i
реквiзиторiв до режисерсько? групи. Зайвi також гримери, бо чутлива плiвка
заборонила грим. Можна лиш деформувати обличчя i залишатися таким пiд  час
усi?? роботи над фiльмом. Отже тепер вищезгаданi категорi?  робiтникiв  до
складу "режисерi? фiльму" не входять. Через це одно - нинi легше  жити  на
свiтi.
   Тепер послуха?мо розмов режисера, оператора й  Професора,  щоб  уяснити
собi склад знiмально? групи та тi змiни  в  методах  роботи,  що  сталися.
Режисер трохи гунявить.
   - Я не розумiю, - каже режисер, - при чому тут я.  Я  не  мо-о-жу  (вiн
трохи розтяга? слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорацiя мала
бути на восьму годину ранку, а тепер уже обiд. У мене акто-о-ри скаржаться
Грим псу?ться. Помреж мiй десь забiг i на очi не показу?ться.  Я  тридцять
ро-окiв працюю, а такого не бачив.
   Оператор хапа? за руки Професора.

   - Ну, я не можу. Вiрите менi, що я не можу? Нiяк отой  куток  не  можна
освiтлити! Дивiться: ось тут у мене будуть стояки, тут двi  трисотки,  тут
угорi мух повiсимо, в  вiкно  -  прожектор.  Тепер  дивiться,  -  оператор
добува? спецiальне кобальтове скло, яке обезбарвлю? декорацiю, i дивиться,
нiби запаливши всю зазначену свiтлову апаратуру, -  дивiться,  там  зовсiм
чорний кут.
   Професор сердиться.
   - Я вже вам тричi будував. Я не  винний,  що  ви  так  швидко  змiню?те
думки. Станьте сюди, подивiться, - Професор витяга? й собi скло, - бачите,
звiдси коли знiматимете, все буде гаразд?
   - Нi, я хочу ставити апарата тут.

   - Це, дядю, я вам не дозволю,  -  Професор,  коли  сердиться,  говорить
"дядя", - я будував декорацiю, обраховуючи ?? на певну точку  знiмання.  Я
вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самi дали згоду на таку точку й
пiдписали ескiза?
   Режисер явно ненавидить декорацiю.  Вiн  ходить,  мацаючи  все  руками,
бурчить щось i ла?ться. Мужицькi? свити погано виглядають на екранi. Стiни
оцi сiрi й  нужденнi  -  дерево  й  глина.  Чому  б  на  них  не  налiпити
веселеньких шпалерiв?
   - Ми будемо знiмати з сiткою, - вирiшу? режисер, - воно  буде  красиво,
нерiзке наводження на фокус дасть пригнiченiсть.

   - Буде красивенький кадр, - каже оператор, - я не буду брати стелi.
   - Як це не будете, - спокiйно зауважу? Професор, - нащо ж я виробляв  i
вимальовував дрiбницi?  Можна  було  поставити  самi  стiни  i  навiть  не
фарбувати ?х та не мазати.
   Розмова ма? схильнiсть перейти  до  стiн  директорського  кабiнету,  де
закiнчуються завжди  подiбнi  розмови.  Та  на  сценi  з'явля?ться  хазя?н
знiмально? групи - адмiнiстратор. Вiн налiта? на режисера:

   - Ви мене зарiзати хочете! Призначено зняти сьогоднi двадцять кадрiв, а
ви ще й не починали? За двi  години  почина?  третя  група  -  на  станцi?
амперажу не  вистачить.  Реквiзиторе!  Костюмере!  Помреже!  Давайте  сюди
акторiв!
   Наче з-пiд декорацi? з'являються названi  персонажi  знiмально?  групи.
Почина?ться метушня. Обставляють реквiзитом декорацiю. Освiтлювачi совають
по долiвцi апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугiлля
в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить i спiва? вогонь вольтово? дуги  в
лампi.  Метушаться  робiтники,  переставляючи   меблi.   Скоро   почнеться
знiмання.
   Ми з Професором виходимо надвiр. Нам не хочеться нiчого говорити.
   - Да-а, - кажу я.
   - Мистецтво, - каже Професор. I ми розходимось.


   IV
   Хай простить тому небо, хто пiдозрю? мене в повсякчасному ухиляннi вбiк
iз широко? дороги. Я нiколи не любив ходити по дорогах.  Тому  я  й  люблю
море, що на ньому кожна дорога нова i кожне мiсце - дорога.  Старiсть  да?
право це резюмувати. Треба не губити напрямку,  бачити  попереду  верхiв'я
гори й iти крiзь хащi. Я вас доведу до краю, шановнi.  I,  зупинившися  на
останнiй перепочинок, коли нашi шляхи розiйдуться, я покажу вам  перейдену
путь.  Ви  побачите,  як  слiдом  за  нами  йтимуть   дослiдники   шляхiв.
Вирубуватимуть хащi.  Прокладатимуть  шлях.  I  може  зарости  та  непевна
дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори.
   Я зовсiм не хочу вiдчувати себе романiстом. Коли я  читаю  роман  -  не
мого сина, звичайно, - я уявляю собi заклопотаного автора. Вiн сидить бiля
столу, повний всiляко? премудростi,  знань  i  вражень,  його  лабораторiя
виробля? елементи майбутнього роману. Iнодi автор  зупиня?ться.  Перечиту?
написане. "Це не цiкаве нiкому, крiм мене" - раз! - вiн  викреслю?  абзац.
"Тут читач  нудьгуватиме",  -  на  тобi!  -  та?мна  обiцянка  майбутнього
захоплення вплiта?ться новим  абзацом.  "Це  читач  не  так  зрозумi?",  -
геро?не, не посмiхайся -  вiн  тобi  дасть  тут  плаксиву  реплiку.  Автор
хова?ться за лаштунками, а його геро? ходять по сценi, коли вiн шарпа?  за
шпагатинку. "Душка автор, - скаже прекрасна читачка, - як вiн  умiло  ними
керу?! Який вiн розумний. Я не могла покинути книжки". -  "Я  уявляю  його
собi красивим мужчиною, - скаже друга,  -  вiн,  певно,  так  любить  свою
дружину". Розумний автор, якому тiльки й треба, щоб його книжку прочитали,
не встаючи з мiсця, за один раз, i зiтхнули потiм, наче по обiдi, -  такий
автор досяг мети. Вiн сiда? за iнший роман.

   Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практицi  писання  романiв.  Це
менi тепер непотрiбне. Мо? романи вже написанi, лежать по  бiблiотеках  (а
фiльм-романи - по фiльмотеках), вони дали в свiй час те, чого я добивався.
Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну ?жу й кориснi  думки.
Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую  певний  шматок  життя,  що
менi вiн дорогий, i пишу про  нього.  Я  не  боюсь,  що  мiй  читач  почне
нудьгувати або йому не  сподоба?ться  усмiшка  геро?нi.  Коли  б  я  писав
романа, я за цим стежив би i менi  не  тяжко  було  б  смикати  геро?в  за
ниточки, сидячи за сценою. Однаково - геро?в видумано,  геро?  безсловеснi
для ?хнього автора, i вiн може ними керувати. Iнша справа  тепер.  Я  пишу
насамперед для себе, i менi  все  цiкаве.  Я,  може,  не  хочу  показувати
красиво?, витончено? будiвлi, а хочу так  дати  матерiал,  щоб  у  кожного
читача вирiс в уявi свiй окремий  будинок  художнього  впливу.  Той,  кому
тяжко буде прочитати до кiнця, може вiдiкласти книжку. Я не ображусь  так,
як образився б романiст. Значить, iще не час йому читати мо?  мемуари.  Я,
лежачи в могилi, можу почекати ще сотню-другу рокiв.
   Свою власну характеристику я почну  з  того  моменту,  коли  я  складаю
конституцiю, що ?й  пiдлягав  би  я  сам,  керуючи  художньою  роботою  на
кiнофабрицi. Складати для себе закони - непри?мна рiч. Добре було Мойсеевi
одержати ?х на горi. Я ?х  проглядав  i  зробив  висновок,  що  вони  лише
формулювали те, що вже iснувало тодi на землi. Цi закони були  в  мозкових
клiтинах людей. Вони  тисячолiття  переливалися  з  кров'ю  по  жилах.  ?х
породила в головi перша ж проллята кров i перший передсмертний зойк.
   Я забув вiдзначити, що я сиджу на березi моря. Купатися - холодно, та я
вiдчуваю екзальтацiю й вiд морських пахощiв. А пахне море, треба  сказати,
знамените.  По-перше  -  гнилою  морською  травою,  йодом,  гiркою  сiллю,
холодним ефiром. Солодка млость ефiру особливо п'янить.  Тiло  застига?  в
нiрванi, нiби отру?не морською диявольщиною. Зда?ться, що тiло не може вже
знати болю й нiвечення. Лежу на камiнцях, обнiмаю всi кра?, слухаю, вдихаю
в себе берегову гниль.
   Як аргонавти в давнину,
   Покинемо свiй дiм.
   Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум!
   За руном золотим.
   Я спiваю, бо я радий. Нiхто мене тут не бачить, як я, утiкши з фабрики,
роблю скрижалi. Небо не встеляють оболоки, грiм не  б'?  на  мiй  затишний
берег, i вся природа тихо  допомага?.  Я  кидаю  камiнець  у  воду  -  вiн
пiдскаку? на водi й тоне. Мене кличе заобрiйна синь. Я бачу,  як  камiнець
опуска?ться щораз нижче й нижче в глибiнь моря. Нiби  одразу  бiля  берега
море не ма? дна. Я нахиляюся до води i мовби торкаюсь рукою  до  холодного
чола наречено?, до ?? холодно? ши?. I як було всiм зрозумiти,  що  в  мене
одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, i  тодi,  коли
не вмiв ще говорити. Наречена, що для не? я жив цiле життя,  ?й  присвятив
сталеву шпагу й за не? пiдставляв пiд мечi важкий щит. Сiмдесят рокiв стою
я на землi, пройшли передi мною поколiння чужих i рiдних людей, i всiм я з
гордiстю дивився в вiчi, боронячи життя й честь мо?? наречено?,  ??  коси,
як струменi, розлились по землi, ?? руки, як благословення, лягли на поля,
?? серце пала?, як серце землi, посилаючи  жагучу  кров  на  новi  й  новi
шляхи. Для не? я був смiливий i впертий, заради не? я хотiв бути в  першiй
лавi бiйцiв - бiйцiв за ?? розквiтання. Для не? я полюбив  море,  поставив
на гербi якiр, залiзний важкий якiр, що його приймають усi моря  свiту,  i
колишеться над ним могутнiй корабель. Культура нацi? - звуть ??.

   Уявiть собi юнака - невисокого i стрункого, з сiрими очима i енергiйним
ротом, погляд насмiшкуватий i впертий, руки, що  люблять  доторкнутись  до
забороненого й вiдчути при?мнiсть там, де страшно. Руки, що люблять  жiнок
i ?хн? тiло, люблять парус i гвинтiвку, а iнодi полишають те  й  iнше  для
любовного вiрша. Людина без iдеалiв, бо не зна? авторитетiв, без  ворогiв,
бо вважа?, що друг i ворог - два обличчя одного тiла, его?ст, бо  не  зна?
нiкого не его?ста,  цинiк,  бо  так  називають  людей  з  ?хнiми  думками,
працiвник i ледар в один час, бо  дума?,  що  людина  працю?  для  лiнi  й
лiну?ться для того, щоб працювати. Цi вiдомостi трохи  показують  характер
нового редактора.  Та  хай  вони  лише  пояснюють  його  поведiнку  в  цих
мемуарах,  де  розум  старо?  людини  хоче  переформувати  клiтини   сво?х
сiмдесяти рокiв на молодий лад. Iнодi йому  щастить,  i  його  молоде  "я"
руха?  думку.  Iнодi  крiзь  молодiсть  прогляда?  спокiйна  досвiдченiсть
життьового шляху i спокiйнi бiлi  поля  висот.  Приймiть  те  й  iнше,  як
прийма?те ви природу, що молодi? й старi? разом,  приймiть,  як  море,  що
молоде ? завжди через свою старiсть. Хай у  вас  лишиться  дотик  думок  i
тодi, коли вiтер рознесе прах i хтось виросте з вiчно? матерi?.
   Я сидiв над морем i раптом оглядiвся, де я ?. Позбирав свою конституцiю
з камiнцiв, по яких розвiяв i'? вiтер, пiшов  переплигувати  з  каменя  на
камiнь, подерся по горi й перебрiв бур'яни.


   Директор ходив, похитуючись i припадаючи то на одну, то на другу  ногу,
як моряк, - до речi, вiн i був колись моряком. Його корабель плавав лише в
одному морi, бо, коли вiн служив у флотi, саме була вiйна,  вихiд  в  iншi
моря охороняли турки, i ?хнiй крейсер  "Iсмет"  навiвав  жах  i  збуджував
панiку у флотi. Несподiвано з'являючись, вiн, як демон, налiтав на туманнi
береги i громив важкими набоями далекi поля й форти. Матрос  малював  собi
велетенського командира невловимого крейсера.  Залiзнi  руки  турка  гнули
залiзнi  перила,  коли  вiн  настирливо  вдивлявся  в   горизонт,   ведучи
закованого в панцир гiганта. Щохвилi  "Iсмет"  мiг  полетiти  вiд  мiни  в
повiтря, та заворожив його командир - колосальний велет.
   Матрос  ненавидiв  його,  як  смерть  i  тайну.  Нiч  кругом   стерегла
проклятого хижака, а мiни хиталися в водi пiд хвилею, i об  них  торкалася
риба, зневажаючи смерть.  Тодi  вибирали  темну  нiч,  темну,  як  кава  з
матроського пайка. З кожного корабля йшло в чергу кiлька матросiв. Бралося
нiкудишнього старого пароплава i його вантажилося мiнами.  Збiрна  команда
без трапа, просто з берега плигала на  борт  цього  брудного  гробовища  й
вiдпливала в море розставляти мiни. Цю операцiю робилося в тих мiсцях,  де
мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна рiч  плавуча
мiна,  особливо  вночi,  коли  треба  поспiшати  i  плисти   далi,   треба
повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця й не накрив ворожий
пострiл. Дуже капризна рiч плавуча мiна, - кажуть матроси,  i  вони  мають
цiлковиту рацiю, бо ще нi разу не повернувся поганий  пароплав,  якого  не
шкода, до сво?х берегiв. Мiни лежать на палубi й у трюмi, вогню запалювати
не можна, блоками опускають ?х у морську дорогу, вони непевнi. Бувало,  що
зiпсу?ться на мiнi ударник або вчиниться хiмiчна реакцiя в гримучiм  живiм
срiблi капсуля. Вiзьмуть розриватися  тодi  мiни  на  пароплавi.  Фе?рична
картина, що на не? пiсля першого ж вибуху вже нiкому дивитись. А то  ще  -
поставивши мiну, забудеш шлях i на не?  ж  повернешся.  Проклятий  "Iсмет"
раптом ударить пароплав прожектором i не зведе його вбiк, доки примiриться
наводчик. Погасне прожектор несподiвано, як  i  з'явився.  Будуть  красиво
рватися мiни на пароплавi вiд набо?в крейсера. Розставляти  мiни  -  вiрна
смерть для матроса.

   Матрос це зна? й матрос зневажливо свище. Вiн почува? пiд ногою  хистку
палубу судна, i йому не треба твердiшо? опори. Вiн може й умерти, та треба
ще подумати, чи варт. Матрос перед смертю вiдпрошу?ться на берег.  Твердий
камiнь естакади, брук на вулицях i лiхтар, що  бiля  нього  почина?ться  й
кiнча?ться матроська любов, народжують йому прекрасну думку  про  матiр  I
коня Савку. Матрос знову зневажливо свище. Але цей свист - чу?те? - ма?  в
собi мало певностi. Вiн хова? страх i  таму?  дрижу.  Матрос  бо?ться,  як
кожна жива iстота.
   Негайно ж вiн шука? грошей i шука? жiнки, щоб затулити  в  сво?му  ротi
крик смертi ??  устами.  Вiн,  як  божевiльний,  стиска?  жiнку,  i  вона,
злякавшися, вирива?ться з його обiймiв, тiка? геть,  зника?  в  пiтьмi.  А
матрос iтиме вiд лiхтаря до лiхтаря.  Йому  залишилася  година  стояти  на
твердiй землi й жити. Вiн  пливе  вiд  лiхтаря  до  лiхтаря.  Заходить  до
потайного салуну i дзвонить кулаком  у  дверi,  йому  ще  лишилася  година
життя. Вiн п'? якусь пахучу рiдину, молочно-бiлу, розведену водою. Затуля?
носа, щоб не занудило його вiд запаху одеколону, що вiн його п'?. (Горiлки
нема? - вiйна). Методично лама? стiльцi, продавлю? пальцем столи, плю?  на
долiвку й пробу? розвеселитись пiснею. А час iде. А пароплав гуде. Вимага?
денатурату. Зляканий хазя?н приносить його з усiма  приладдями  до  пиття:
фiльтром, хлiбом, цукром i водою. Але матрос розбива? фiльтр, топче хлiб i
нехту? цукром. Просто  в  горлянку  вилива?  вiн  пiвпляшки.  Часами  йому
зда?ться, що вiн уже на тiм свiтi. Уперто натяга? на  лоба  шапку.  Губить
помалу свiдомiсть i чу?, як скажено працю? серце. Зовсiм не вiдчува?  рота
й носа. Валиться на долiвку й лиша?ться на нiй.
   Матроса витягають iз салуну недбайливо, як пса. Його волочать за  ноги.
На бруковi кидають i розбiгаються в рiзнi боки. Матрос лежить, його трясе,
вiн уже бачить десятий фантастичний сон, вiн мучиться неймовiрно, бо кожен
раз виривають кишки з тiла. Тут його знаходить  патруль,  чита?  на  шапцi
адресу  й  волоче  на  корабель.  Тиждень  матрос  у  кубрику  бореться  з
нереальною смертю й реальним доктором. Нарештi одужу?. I тодi  дiзна?ться,
що пароплав, на якому вiн мав повезти мiни, щасливо полетiв у повiтря бiля
турецьких берегiв.

   Вiдтодi матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуля? носа й
цiдить у рот по краплинi. Це в нього ? й тепер, я спостерiг одного разу  й
послухав його оповiдання про денатурат.
   Як аргонавти в давнину,
   Покинемо свiй дiм.
   Ту-тум, ту-тум. Ту-гум, ту-тум!

   За руном золотим... -
   спiваю я, повертаючись до фабрики й несучи конституцiю. Мене  зустрiча?
кур'?р: "Швидше до Директора!" Я поспiшаю до ?дальнi, де вiн тепер сидить.
   Бiля ворiт фабрики товчуться люди.  Актори  й  авантурники,  жебраки  й
чеснотники, жiнки, чоловiки й дiти. Вони лагiдно зазирають  у  вiчi  всiм,
хто впевнено ходить, хто твердо ставить ногу й  високо  несе  голову:  то,
мабуть,  хазя?,  службовцi,  недосяжнi  режисери  й  всемогутнi  помiчники
режисерiв. Тут вони товпляться з ранку до вечора.

   ?дальня мiститься в бруднiй кiмнатi, де стiни запливли парою  й  салом,
столи покрито з минулого року папером, так вiн  i  лежить.  Перед  дверима
сто?ть напiвгола жебрачка, яка нiчого не просить, а  тiльки  топчеться  по
сво?й одежинi й сумно сповiща? кожному: "Конвертiв бiльш нема?". В холодну
пору мухи сидять на стелi й облiпили електричний  шнур,  на  якому  висить
лампа. Шнур зовсiм чорний i дивно кострубатий.  Мухи  сидять  i  по  однiй
умирають, сиплються на стiл i на похиленi голови.  В  жарку  пору  -  вони
лiтають i пустують, грацiозно сiдають на хлiб i  на  руки,  злiтаються  до
стелi, роблять мертвi петлi i лiзуть  до  рота  й  до  носа.  Ми,  лагiдно
посмiхаючись, невпинно женемо ?х i не хочемо дiлити з ними нашо?  трапези.
Нам навiть дивно - як може бути ?дальня  без  мух?  До  цього  ще  -  пси.
Невiдомо, кого бiльше завсiди в ?дальнi: людей  за  столами  чи  псiв  пiд
столами. Кожен спiвробiтник ма? свого улюбленця. Деякi -  двох  i  бiльше.
Пси гуляють, жирують, плодяться й поповнюють ?дальню щенятами,  блохами  й
нудним запахом. Директор сидить окремо й ?сть так швидко, нiби в  нього  в
руцi двi ложки. Я сiдаю бiля нього й розкладаю  на  столi  конституцiю.  Я
йому голосно читаю, а вiн мовчки ?сть. Подають другу страву. Директор  да?
шматок м'яса котовi, що сидить  поблизу.  Це  матроська  звичка  -  любити
тварин. Одразу котовi ще перепада? кiлька  шматкiв  м'яса  вiд  людей,  що
сидять навкруги: та?мна думка, що  на  них  таким  чином  зверне  Директор
увагу. Така увага нi до  чого,  але  людям  при?мно  навiть  погладити  ту
тварину, до яко? торкалось начальство. "Як аргонавти в давнину", -  спiваю
я сам до себе, закiнчивши читати пункти, навiянi морем. I другу страву вже
з'?дено. Директор мовчки дума?. Пам'ять у нього  гарна  -  кожне  слово  в
головi.
   - Роботи багато, - каже вiн, коли  ми  виходимо  з  ?дальнi,  -  тiльки
розбалувались вони всi. Халтуру розвозять.

   Я не можу говорити - менi не да? авторське  задоволення.  Мого  проекта
блискуче прийнято.
   - Ти, може, дума?ш, що в рукавичках працюватимеш? - каже вiн далi.
   Ми заходимо до зали переглядiв, провадячи далi розмову. Це  -  невелика
кiмната, в якiй, певно, завiсився  не  один  бiдолаха,  бо  й  тепер  вона
навiва? думки про самогубство. Вона з тих кiмнат, до яких нудно заходити й
радiсно виходити. Стiльцiв нема?. Двi-три лави стоять на бруднiй  долiвцi.
В кутку пiч, що нiколи не топиться. Ми сiда?мо.
   - Лiнi? я одразу не братиму, -  кажу  я  тихо,  -  бо  тут,  де  справа
торка?ться творчостi, я не можу замiнити собою всiх творцiв фiльму. Я хочу
заслужити в них повагу й авторитет.
   Механiк за стiною пуска? апарата. Апарат деренчить i шумить, заглушаючи
розмову. На екранi миготять шматки чергових  знiмань  яко?сь  режисерсько?
групи. Директор робить зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це
ноту?. Я мовчу, дивлячись  на  екран.  Я  вступаю  до  смуги  повсякденних
iнтересiв, при?здiв  на  фабрику  ранком,  переглядiв,  розмов,  директив,
сварок, монтажiв - усього того, з чого склада?ться цiле наше  життя,  коли
викреслити з нього недiлi та весни.

   V
   - Любий Сев, - хочеться менi почати, - нарештi й про вас iтиме мова.  У
мене на стiнi висить портрет - ваш дiд у  бiлiй  полотнянiй  сорочцi  й  в
полотняних штанях, босий i без шапки. Вiн сто?ть у  садку,  спираючись  на
палицю. йому не менше дев'яноста. Але вiн сто?ть так, як ви стояли  колись
у Мiстi, у нього буйне волосся й рiвнi плечi.  Вiн  з  однаковою  гордiстю
стоятиме серед велетенських машин,  вiн  стоятиме  на  палубi  океанського
корабля, що йде в невiдомi кра?ни, вiн стоятиме  з  однаковою  гордiстю  й
серед немiряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому ? одвiчне обличчя
Людини, суворi риси завойовника, серце мандрiвника i творця.
   - Любий Сев, - кортить менi казати, - я пам'ятаю й досi ваше сприймання
життя. Жiнку треба вмiти понести на руках. Не боятися нiколи  помилок,  бо
той, хто бо?ться, швидко старi?, i в нього холоне голова. Йому годi шукати
повноти життя, йому досить то? молодостi, що залишилася в нього позаду,  а
то? молодостi, що е попереду й ? навкруги, - вiн не бачить.

   - Любий Сев, - хочеться менi казати ще  далi,  але  я  стримую  себе  й
переводжу думку на iнше. Менi не личить користатися  прийомами  романiста,
щоб прив'язати увагу читача. Романiст обов'язково  вже  повiдомив  би,  що
"Iсмет" у нього буде дiяти ще раз, що дванадцять весел матиме шлюпка,  яка
привезе до берега турецького  мiнiстра.  Вiн  побожився  б,  що  герой  не
любитиме балерини, i потiм показав би протилежне. Я цього не зроблю, хоч i
кортить менi сказати кiлька та?мниць i кiлька фраз,  що.  ?х  можна  рiзно
розумiти. Замiсть цього я просто перейду до  дальших  сторiнок  розповiдi,
щоб продовжити обiцянi мемуари старо?  людини,  яка,  проте,  вважа?  себе
здатною жити iще пiвсотнi рокiв.

   Менi непри?мно, що я написав останнi слова фрази. Але  тому,  що  я  ?х
подумав, я не маю права та?ти. Чи ж не обiцяв я казати тiльки правду?
   Мо? перебування в Мiстi вступало до ново? фази. Менi сьогоднi  сказали,
що при?хав Сев. Я його не бачив. Художник Сев - мiй перший друг. Прийшовши
режисером до кiно, вiн поставив невеличку комедiю й  блискуче  провалився.
За це вiн дозволив собi вiдпустку  на  кiлька  мiсяцiв.  Тепер  вiн  знову
повернувся до Мiста й буде ставити ще одну картину.
   Я виходив схiдцями на третiй поверх готелю.  Горiли  електричнi  лампи.
Був вечiр, що не вiщував менi  нiчого  Особливого,  нiяких  подiй.  Весело
пiдскакуючи, я майже вибiг нагору й там раптом зупинився,  пригадуючи,  до
кого йду.
   - До високого режисера, -  вiдповiв  я  сам  собi,  поновлюючи  рух  по
паркету коридорiв  третього  поверху.  Ми  умовилися  з  ним  порозмовляти
увечерi про сценарiй - той, що вiн почав ставити. Отже, я йшов, як веселий
журавель. Моя печiнка почувала себе добре, i жовч не виливалась,  куди  ?й
не треба. Я був розiгрiтий, як вiск, сво?ми планами, майбутнiми  успiхами,
романтичнiстю натури, тишею коридора, вiдбиток чужих пальцiв  залишився  б
на мо?й шкiрi, коли б хтось спробував узяти мене за руку.
   Постукав до кiмнати. Тиша.  Ще  постукав.  Дво?  голосiв  -  жiночий  i
чоловiчий - вiдповiли разом: "Можна". Я переступив порiг кiмнати й  одразу
нiкого не побачив. Праворуч пiд стiною на столi стояла лампа з абажуром  i
темною матерi?ю на ньому. Вiд цього вся кiмната була темною, задушливою  i
чужою, як вулиця незнайомого мiста. Крiзь одчиненi вiкна  долiтала  музика
ресторану, перериваючись i глухнучи, коли там раптом зачиняли дверi. Потiм
знов лунала, вирвавшись в  щiлину.  Пахощi  жiнки  примусили  мене  глибше
зiтхнути, набираючи повiтря.
   - Добривечiр, - сказав я.
   Менi вiдповiли не зразу, певно, чекаючи  когось  iншого  замiсть  мене.
Хтось бiля вiкна палив цигарку, i вогник ??  раптом  збiльшився,  зробивши
потiм у темрявi тра?кторiю яскраво? зiрки. З лiжка до мене озвався високий
режисер:
   - Засвiтiть, будь ласка, горiшн? свiтло.

   Я повернувся до дверей i, доки намацував рукою вимикач, подумав,  що  я
прийшов невчасно й менi  краще  пiти,  не  перешкоджаючи  людям  заповняти
вечiрнiй присмерк розмовами.  Пахощi  жiнки  знову  долинули  до  мене.  Я
запалив свiтло.
   Високий режисер лежав на лiжковi, що стояло лiворуч, упирався головою в
стiну й ноги звiсив на долiвку. Бiля  вiкна  сидiла  жiнка  -  бiлоголова,
стрижена, в англiйськiй блузцi,  поклавши  довгi  ноги  на  стiлець  перед
собою. Вона палила, дмухаючи в вiкно, i ледве подивилася на мене.

   Режисер одразу скочив з лiжка й простяг руку: "Дуже радий  бачити.  Уже
гадав, що не  прийдете.  Сiдайте,  будь  ласка,  знiмайте  вашу  куртку  й
почувайте себе вiльно".
   Я роздягатися вiдмовився.
   - Дякую, -  сказав  я,  -  але  ми  сьогоднi,  зда?ться,  не  встигнемо
поговорити, я ще маю побачення з  мо?м  товаришем,  що  вчора  при?хав  до
Мiста.
   - Iз Севом? - запитала жiнка.
   - Дозвольте вас познайомити, - заметушився високий режисер, -  це,  так
би мовити, мо? начальство з фабрики - редактор,  а  це  моя  приятелька  й
землячка.
   Землячка, не встаючи  з  мiсця,  простягла  менi  руку.  Я  ??  взяв  -
безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жiнка менi  рiшуче  не  сподобалась.
Менi стало чомусь досадно. - 3 Севом, - вiдповiв  я,  -  а  ви  його  хiба
зна?те?
   - Я Сева знаю, - жiнка викинула у вiкно сигарету i встала з стiльця,  -
учора мене ось вiн познайомив.
   Вона почала ходити по хатi. Я одразу став забувати сво?  незадоволення.
З нею менi захотiлося погуляти по вулицях, мiцно притиснувши  до  себе  ??
лiкоть. Вона трималася так,  нiби  ?й  шлейф  несли  пажi.  Розмовляючи  з
високим режисером, я вiдчував на собi погляд, крайки мо?х вух червонiли.

   - До побачення, - закiнчив я розмову, - завтра умовимось. До побачення,
товаришко. - Я вийшов з кiмнати, почувши за  собою,  коли  зачиняв  дверi:
"Хочете чаю, Тайах?" Це мене вразило, i я навiть не  в  той  бiк  коридора
вiдразу  повернув.  Потiм  я  почав  згадувати,  перебираючи  прiзвища   й
знайомих. Замислившись, я набрiв на Сева, що мешкав за кiлька номерiв далi
в коридорi i виходив кудись iз сво?? кiмнати.
   - Сев, Сев, - закричав я, - ви це чи не ви?

   - Це я, - вiдповiв Сев, простягаючи менi долоню.

   Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять ? вороги, i  друзi.
Першi - щоб замаскувати ворожiсть, а другi - щоб заховати дружню теплоту.
   - От ми й зустрiлися, - кажу я, - а наче зовсiм недавно ми з вами  жили
в однiй кiмнатi. Скiльки це вже часу пройшло?

   Ми установили точно, скiльки пройшло часу, i це нас анi порадувало, анi
засмутило. Що нам час, коли його ? пiд нами й вище нас цiлi гори?
   - Провалили картинку, Сев? - смiюся я.

   - Iще й як провалив! З музикою й барабанами, - регочеться мiй  друг,  i
луна йде коридорами, як у лiсi. - Зате я тепер не провалю й не злякаюсь.
   Сто?мо ми в коридорi довго, заходимо до кiмнати  й  там  знову  сто?мо.
Розмова наша мало ма? змiсту, але хiба не досить того, що  ми  чу?мо  одне
одного, бачимо й смi?мось, як малi, не знати з чого?
   - Сев, а хороше море, чорт його забери!

   - Коли  б  тiльки  його  не  змальовували  синьою  фарбою  i  красивими
епiтетами. Обов'язково над ним мусить лiтати чайка, що  квилить-проквиля?,
буревiсники, Що чують бурю, i кораблi з бiлими  лоскутами  парусiв.  Iдуть
вони обов'язково вперед, море тодi уявля?ш калюжею, яка гордиться з  того,
що по нiй плава? бiлогрудий корабель.
   - А матрос бронзовий i делiкатний,  -  кажу  я  в  тон,  -  вiн  возить
обов'язково привiти й закоху?ться десь у смагляву дочку  Iндi?,  нудьгуючи
за нею й  простоюючи  вахту  мрiйним  чудаком.  Керманичi  всi  бадьорi  й
смiливi, бачать рифи, як акули...
   - Дайте ж менi договорити, - сердиться Сев,  -  я  вiдповiдаю  на  ваше
запитання про море. Вiн запалив цигарку й став бiля трюмо.

   - Море - це розпутна красива жiнка, яка хвилю? бiльше за всiх цнотливих
голубок. Ця жiнка лише збуджу? жагу,  вашу  шалену  пристрасть.  Як  перша
знана жiнка,  вона  ввижа?ться  вдень  i  вночi.  Задовольня?  один  подув
пристрастi, але виклика? два iнших. Ви бачите, що вона  брудна,  оця  ваша
любов, вона iнодi дурна й жорстока, але нiяка красуня в свiтi не дасть вам
стiльки насолоди, бо вона ? й залишиться першою жiнкою, першою любов'ю.

   Вiн промовчав.
   - Море зовсiм не син?, i чайка квилить над ним тому, що хоче ?сти, а не
тужить за кимось. На кораблях бруднi, сiрi, обвiтренi паруси, i  саме  цей
факт менi хвилю? кров. Кораблi на морi поспiшають перебiгти свiй шлях, щоб
?х не захватив у дорозi шторм. Вони бояться моря, i  ?хнiй  гордий  вигляд
походить вiд поспiшностi.  Вони  жагуче  бояться,  а  ходять,  бовтаються,
перелiтають з хвилi на хвилю, вiрнiш - хвиля пiдкочу? пiд них сво?  пiнявi
боки. Навкруги чорне страшне  море,  безодня  води  й  гнiву.  Воно  iнодi
поманить ласкавою синьою фарбою, iнодi воно  з  небом  зiйдеться  й  почне
чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й сувора.
   Я хочу теж докласти сво?х мiркувань.

   - Матрос возить не привiти лише, - кажу я, - а й важуще  золоте  зерно,
багатство й ситiсть, руду й метал. Обважнi? трюм, як шлунок  бджоли,  коли
вона поверта?ться з поля. Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмi
пересипа?ться зерно, гурчить метал, i чути, як за iлюмiнатором проноситься
вода. На вахтi хочеться спати, i обважнiли пiсля робочого дня руки.  Море,
Сев, не забавка.
   Сев одходить вiд трюмо.  Виявля?ться,  що  вiн  одягав  там  комiрця  й
поправляв на собi краватку. Це мене зацiкавлю?, бо в нас нiколи не  бувало
люстерка, i ми все робили помацки. Мушу признатися, що  це  був  перший  i
останнiй раз, коли Сев користався трюмо для таких дрiбниць, як комiрець  i
краватка.
   - Де ви були? - раптом згадав  вiн  про  нашу  зустрiч  в  коридорi.  Я
сказав.
   - То чого ж ви звiдти втекли так швидко?

   - Там якась дiвчина, i вона менi не... подоба?ться. А взагалi я не хочу
?м перешкоджати.
   - Тайах ?? звуть?
   - Я чув це iм'я, але при  чому  тут  "Йосиф  Прекрасний"?  Там  ?  така
цариця, що спокуша?.
   - Оце вона там i ?.
   Я здивувався i схвилювався. Перше почуття я висловив, а друге спробував
заховати навiть вiд себе. Мо? ж серце - цей одвiчний зрадник - нагнало  на
обличчя зайво? кровi, я зробився червоний. Сев це помiтив. Вiн  нiчого  не
сказав i почав проглядати журнал. Iнодi вiн дивився на мене. Знову ховався
за журналом. Ми розпочали розмову, провадили ?? з пiвгодини i сказали дуже
мало слiв. Я взагалi люблю людей, з якими можна розмовляти, не кажучи всiх
слiв.

   - Сценарiй морський думаю. (Коли Сев говорить  иро  свою  якусь  акцiю,
його слово, що визнача? акцiю, вiн вимовля? нiби з велико? лiгери, як щось
важливе  та  пiдкреслене).  Море,  корабель,  нашi  матроси  й  нудьга  за
батькiвщиною.
   Я лише слухаю, бо в мене нема? нахилу до бесiди. Це вiн швидко  помiча?
й непомiтно змiню? тему. I, нарештi, несподiвано каже:

   - Ходiмо туди.
   - Куди? - дивуюся я.
   - До то? кiмнати, звiдки ви втекли.

   Ми сидимо всi гуртом на лiжковi: я, Тайах i Сев.  Навпроти  нас  ходить
високий режисер, а на канапi сидить кiнооператор в окулярах.

   Я вiдчуваю бiля себе тепле плече жiнки,  вона  чудово  пахне  -  якийсь
солодкий, тремтячий запах, як звук вiолiни. Менi хочеться сказати ?й якусь
при?мнiсть, показати себе веселим i цiкавим, i... красивим.

   - Ви танцювали, як ?гиптянка - наче жагуча пристрасть текла в вас.
   Тайах весело смi?ться й лукаво погляда? на мене й на  Сева.  Вона  дуже
стримана й холодна взагалi, а коли смi?ться - робиться близькою. Для  всiх
людей в не? холодний погляд i професiйна усмiшка балерини -  одним  ротом,
бiлими зубами.
   - А взагалi ви нагаду?те прекрасну мавпочку, - дода?  Сев  серйозно,  -
вона гризе горiшок на деревi й влуча? звiдти горiшком.

   - Монкi (Mоnkеу), - iнформую я, - так звучить це англiйською мовою.
   Так розмовляючи, ми не помiчали часу, що  поспiшно  крутив  стрiлки  на
годинниках i засипав синiй дах  неба  цiлими  мiшками  свiтлякiв.  Високий
режисер мочив хустку рiдиною зi склянки (то був чай) i клав собi  на  очi,
шо були навдивовижу червонi й запаленi. Вiн з нудьгою поглядав на  горiшню
лампу, доки ми догадались ?? погасити. Високий режисер попiк  очi  свiтлом
прожекторiв.

   Iнтимна темiнь обгорнула  кiмнату.  Оператор  присунув  ближче  до  нас
канапу. Високий режисер сiв i собi.
   - Ви якiсь дивнi люди, - сказала Тайах, - нiчого подiбного я не  бачила
в себе на пiвночi. Я почуваю вашу молодiсть, як морське повiтря.
   На мою руку обережно лягла ?? рука й так залишилась. Я  почав  ворушити
пальцями, помалу пестити жiночу  руку.  Тайах  нахилилася  до  мене,  й  я
нахилявся до не?. ?? волосся лоскотало менi вухо.
   Я люблю людськi руки. Вони менi здаються живими додатками до  людського
розуму. Руки менi розповiдають про труд i  людське  горе.  Я  бачу  творчi
пальцi - тремтячi й нервовi. Руки жорстокi й хижацькi, руки  працьовитi  й
ледарськi, руки мужчини й жiнки! Вас я люблю спостерiгати, коли ви  берете
й вiдда?те, коли ви хова?те в одежi ножа,  коли  ви  пестите  нiжну  шкiру
жiнки, коли ви боляче любите ?? й не хочете нiкому вiддати. Найбiльше менi
до вподоби руки  творцiв.  Перо  i  пензель,  нiж  i  сокира,  талановитий
молоток! Чи зна?те ви, що рука, яка вас трима?, переда? через  вас  вогонь
життя? Вона  вмре,  ця  невгамовна  рука,  а  витвори  ??  житимуть.  Вона
поспiша?, викону? волю людини, що, пiдiймаючися з небуття,  ледве  встига?
дати життя дiтям i виконати долю  творчого  труда.  Я  люблю  ??  -  вiчну
людську руку, незвичайний символ, i розумiю велич то? хвилини,  коли  друг
да? руку друговi: цим вiн переда? самого себе, сво? серце й розум, дихання
дiтей. Двi людських руки вкупi - це  кiльце,  за  яке,  ухопившися,  можна
зрушити землю.
   Моя кана виплива? раптом перед  очима,  я  перегортаю  червоний  жар  i
вiдчуваю легеньку прохолоду. Поправляю плед на ногах i пiдкладаю  дров  до
кани. Кров не хоче вже мене грiти так, як  пiвсотнi  рокiв  тому.  Поги  в
колiнах i кiсточках ниють i тремтять, доки розгоряються  дрова.  Поступово
тепло збiльшу?ться. Дрова охоплю? полумiнь. Червоне й  гаряче  листя  його
росте й в'яне. Раптом iз листя вироблюються червонi чоловiчки, вони сидять
на дровах, махаючи синiми хустками. Мо?  холодне  тiло  набира?  тепла.  Я
нахиляюся до кани, i гарячий вiтер дише менi  в  обличчя.  Наче  йду  я  в
пекучий день степом, щоки мо? горять  вiд  кровi.  Далi  я  хвилинку  тихо
плачу. Очi в мене розплющенi, я нiчого не бачу, i на плед падають  рясними
краплями сльози. Це не значить, що я печальний, що менi боляче й що я щось
втратив. Мо? сльози так само, як i смiх, - це фiзiологiчнi процеси, що  ?х
звикли збуджувати в менi певнi обставини. Але  мозок  у  мене  сто?ть  над
фiзiологi?ю. Вiн  зна?,  що  сльози  й  радiсть  -  це  невiд'?мнi  частки
людського щастя. Я дивлюся на руки, пiдставляючи ?х ласцi вогню. Мо? любi,
грiйтеся. Ваша кров тече в синах: пiлотовi й письменниковi.  Ви  не  висли
безсило вiд розпачу та невдачi, ви завжди чесно  служили  менi.  Ви  першi
дали вiдчути нiжнiсть жiночого тiла й вiдповiли  ласкою  на  ласку.  Дрова
розгорiлися добре. За вiкнами негода. Тiло  молодi?  вiд  тепла.  На  руки
стриба? вогонь i тече по жилах. Я заплющую очi. Неси мене, часе, назад.
   - Чи довго ми так сидiтимемо? - пита?  наче  з  далекого  далека  голос
оператора.
   - Менi непогано, -  каже  Сев,  -  та  мене  вдома  чека?  вже,  певно,
помiчник, з яким я розробляю сценарiй.
   Я нахиляюся до Сева й пропоную йому сво? послуги. А через  те,  що  мiж
нами сидить Тайах, вона вiдхиля?ться трохи назад, коли я розмовляю з Севом
над ?? колiньми. Я пiд сурдинку кажу Севу кiлька зайвих слiв, що не  мають
зв'язку з мо?ю пропозицi?ю. Вони передають мо? сприймання  Тайах.  Вона  й
собi хоче слухати й нахиля?ться до наших голiв, ?? груди  торкаються  тодi
мо?? руки. Я не ворушу лiктем, щоб залишити враження випадковостi.  Я  чую
пульсацiю кровi на шкiрi руки.
   Тро? голiв укупi, три перемiшаних дихання, тро? рук разом (Сев поклав i
свою руку  на  нашi),  сутiнь  кiмнати,  дружба,  до  яко?  увiйшла  жiнка
повноправною серединою. Цю групу можна вирiзьбиги на пiрамiдi, бо  вона  е
синтез i натхнення. Тишу перекласти на камiнь,  i  вона  буде  тремтiти  в
напруженнi. На не? падатимуть тiнi  подiй,  але  вона  вiчна.  Тро?  голiв
укупi!

   VI
   Сонце ще далеко за  обрi?м.  Його  дотики  до  хмар  ледве-ледве  можна
розпiзнати. Це навiть ще не дотики. Це погляд здалеку, вiд  якого  голубi?
небо на тiм мiсцi, де зiйде сонце. Море спокiйне й  темне.  Повiтря  вночi
чорне, а тепер - сiре, i можна бачити за  хвилерiзом,  за  маяком  -  тiнi
парусiв трьох шаланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я й актор-тубiлець.  Вулиця
мокра вiд роси. Блiдо горить лiхтар, вiн зблiд, як жiнка пiсля пристрасно?
ночi. Перед готелем невеликий бульвар, що обрива?ться до порту.  Маяк  уже
погашено. Пароплав з чорним димарем i трьома червоними  на  ньому  смугами
видушу? з себе дим, що помалу сота?ться в повiтрi  й  заволiка?:  портовий
вокзал,  портовi  будiвлi   i   склепи,   будiвлi   зерноперевантажувачiв,
залiзничнi вагони на естакадi. Пароплав iз жовтим димарем помалу пiдносить
на грот-мачту прапор: темний квадрат на бiлому полi. Капiтан заявля?  цим,
що вiн сьогоднi вiдплива? з нашого Мiста до сво?? кра?ни за море.
   Ми йдемо серединою бульвару в  напрямку  до  схiдцiв  у  порт.  Бульвар
нагаду? клiтку зоологiчного саду, з яко? вивезли звiрiв  i  лагодяться  ??
почистити. Ще не повиходили пiдмiтальники, поливальники й чепурi? -  люди,
що мають повне право зневажати нас: вони знають нашi грiхи  i  бруд.  Бiля
пам'ятника французькому герцоговi стеляться  вниз  широкi  схiдцi.  Герцог
показу? рукою сво? задоволення з моря й  торговельно?  гаванi,  що  лежить
просто перед нами. Вiн  не  дивиться  лiворуч,  де  вiйськова  гавань,  ще
лiворуч, де нафтова,  праворуч  -  де  тепер  царство  зерна  й  шкiр,  ще
праворуч, де за будiвлями на молу - ? море й на високому березi  -  рештки
старовинно? турецько? фортецi.

   По схiдцях ми бiжимо вниз, як школярi. Схiдцiв ? сот за двi.  Добiга?мо
до вулички, нею йдемо лiворуч, мина?мо торговельну гавань,  де  до  берега
причалили  дубки  й  великi  шаланди,  похитуються  в  ранiшньому  сн?  цi
дерев'янi будиночки, похиту?ться сiно на деяких з них, i розноситься важке
хропiння команди. Дзенькотять ланцюжки, перекинутi з шаланд  на  берег.  У
вiйськовiй гаванi попритулювалися човни рибалок. Ми  пiдходимо  до  них  i
зазира?мо згори, з естакади. Наш  актор  почина?  бiгати  й  шукати  свого
знайомого рибалку, вiддаля?ться  вiд  нас  i  десь  зника?.  Море  тихе  й
блискуче. Ми ходимо, не розмовляючи. Пiд нами шаланди, розпустивши паруси,
похляскавши ними на тихому вiтрi, одна за одною вiдриваються  вiд  берега,
набравши вiтру в парус. Вони довго сновигають у гаванi,  як  нiчнi  птахи,
лавiрують, хитрять iз вiтром i врештi, як гуси, випливають за хвилерiз.
   Голос нашого актора десь луна? в ранковiй тишi.

   - Ей, на яхт-клубi!
   Яхт-клуб уперго мовчить. Там нема? нi душi.  Актор  надрива?ться;  нiби
через усю вiйськову гавань розтягся його голос.  Нам  набрида?  стояти  на
мiсцi, i ми  йдемо  в  напрямку  голосу  нашого  актора.  Наближа?мось  до
спорудження на бгрезi. Це - старий моторний човен вiйськового призначення.
Вiн сто?ть на березi, пiдпертий з усiх бокiв.  Ми  приклада?мо  долонi  до
залiзних його бортiв. Досередини заглянути важко, бо високо. Ми зневажливо
штовха?мо ногами iржаве кермо, воно рипить, ми ворушимо вiсь гвинта,  вона
злегка гудить, резонуючи в порожнiй серединi. Погнутi борти,  дряпини  вiд
куль i порвана сталь зруйновано? башти. Ми врештi  пройнялися  повагою  до
цього жертовника, на якому було принесено в  жертву  людськi  тiла.  Коли,
кому, скiльки? Ми не ма?мо вiдповiдi.  Якi  передсмертнi  рухи  бачила  ця
сталь, про що плакали сини  чи?сь,  розкиданi  в  тобi,  збитi  до  бортiв
ворожим набо?м? Тебе пестило море. Ти занурявся в хвилю, човне.  Тепер  ти
сто?ш на березi, i ми не бачимо на тобi гордих слiв.
   Iдемо далi й доходимо до краю молу. Вже зовсiм свiта?. Над водою сидять
рибалки-аматори, ?хнi самолови на довгих прутах нахилилися в ряд.  Самолов
- це вудка з кiлькома гачками, на кожному з  гачкiв  насаджено  рачка  або
дрiбну рибу: сардельку чи фiринку. Дрiбну рибу ловлять сiткою на  круглому
обручi. За смугою води, досить широкою для  того,  щоб  нею  могло  пройти
двадцять пароплавiв у ряд, кам'яним бар'?ром сто?ть упоперек хвилерiз. Вiн
не з'?дну?ться з землею, i до нього доходить  човен.  Море  за  хвилерiзом
блiде, бiле, як оливо. Там якраз  схiд  сонця.  До  нас  пiдходить  актор.
"Пере?дьмо на хвилерiз, - каже вiн, - туди  за  нами  зайде  шаланда".  Ми
чека?мо ще кiлька хвилин. Ми чека?мо не самi. Кiлька таких, як ми, рибалок
з прутами й кошиками стають бiля нас i кричать на хвилерiз неза-доволеними
голосами. "Давай човна, - кричать вони, -  давай  човна,  сонi  проклятi!"
Нарештi вiд хвилерiзу вiдходить шаланда на веслах. Хлопець  уперто  гребе,
вигрiбаючись на хвилю, що поволi вже почала здiйматись у гаванi. Човен iде
помалу. Аматори з самоловами сидять i  похмуро  чекають.  Саме  при  сходi
сонця пiде  бичок.  Якась  стара  баба  iнтелiгентного  походження  палить
цигарку i плю? в воду, нiби ворожачи. Причалю? шаланда, легко  пошарудiвши
об камiнь бортом.
   Ми сiда?мо. Човен похиту?ться на хвилi. Я сказав кiлька слiв про  ранок
i сьогоднiшню недiлю.
   - В недiлю моя голова найбiльше працю?, - говорить Сев. - Я  за  недiлю
багато придумаю кадрiв для картини. Нiкуди я не поспiшаю,  нiхто  мене  не
виклика? на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний.

   - Дубок з Кафи? - сказав мiй сусiда.

   - З Олешок. Бачиш парус? - вiдповiв сусiда Сева.

   Дубок похитувався серед гаванi на якорi. Вiн був цiлком  безлюдний.  На
щоглах лише блоки вгорi  порушували  оголенiсть  дерева.  Паруси  змотано.
Бугшприт, завжди такий грацiйний, тепер обрiс парусом, що лежить на ньому,
як нарiст на деревi. Ми  об'?хали  дубок  з  корми.  За  кормою  на  тросi
прив'язано маленького пузатого човника. Вiн ма? таку ж  форму,  як  дубок,
так пофарбований - i зда?ться малим дитинчам,  рибинкою  великого  кита  -
дубка. Дубок назива?ться "Тамара".
   Хвилерiз пiдноситься над водою - з боку гаванi на чверть метра, з  боку
моря - на два метри, метрiв зо три завширшки i з кiлометр завдовжки.  Такi
його ознаки цiлком задовольняли управлiння порту. Хвиля  розбива?ться,  не
доходячи до гаванi, коли по морю ходить шторм на всi дванадцять балiв.
   Ми пройшли по хвилерiзу в край, поминувши десяток рибальських хатин, що
попритулювались до каменю iз згористого боку. Це,  власне,  не  хатини,  а
сякi-такi дощечки, фанера, стовпчики й рибальськi кошики.  Тут  живе  цiле
лiто родина рибалки. На зиму - вони пере?здять до Мiста на зимiвлю. Шторми
захлюпували ?х пiною й скаламученою водою, шторми викидали  до  ?хнiх  нiг
морську траву й розпливчастих, як холодець, морських медуз.  Рибалки  тодi
славили бога й нiяк не могли перекричати  реву  штормово?  хвилi.  Лаялися
вони знамените.

   Ми  сiли  на  iржаву  стару  гармату,  що  сво?ю  вагою  змiцняла  край
хвилерiза. Налiтав спроквола невеликий вiтер. Ми крали в когось  день,  бо
сонце ще не зiйшло.
   - Сев, як може кра?на жити без моря? Якi  перспективи  ?  в  Швейцарi??
Коли б я там жив, я, певно, повiсився б на  вершечку  першо?-лiпшо?  гори.
?хня молодь з нудьги  дряпа?ться  по  скелях,  одморожу?  носи  й  ставить
рекорди. А нудно ж як! Сьогоднi вилiз на гору, завтра подерся на  вищу,  а
людей навкруги нема?, внизу пiд  ногами  бовванi?  вся  кра?на,  димляться
долини, блищать рiки, на згiр'ях, як мох, лiси. Вони сидять у  норi.  Люди
деруться на гори й нiяк не можуть ?х перелiзти. Вони ще роблять годинники,
точно роздiляють чужий час,  думають,  що  годинники  дадуть  ?м  втiху  й
молодiсть. У вас ? годинник, Сев?

   - Зроду його не мав.
   - Менi годинник нагаду?  фараонову  тощу  корову,  що  не  може  нiколи
на?стися.
   Бiля нас рибалка спiймав бичка. Ми сидiли обличчям до вiльного моря, де
мало сходити сонце й  пiдiйматися  перед  нами  на  Мiсто.  Далекий  берег
лiворуч вимальову?ться вже, наче  виходячи  з  долини  нiчних  тiней.  Сев
розповiда? про жiнку, що нiколи не бачила, як  сходить  сонце,  i,  проте,
була гарно? вроди. Жiнка мене цiкавить, я розпитую про  ознаки  ??  краси.
Саме в цей час почина? сходити сонце. Воно витика?ться з-за води й  одразу
ж вiдбива?ться в морi. Через це воно ввесь час кругле й лише  збiльшу?ться
й збiльшу?ться. Тепер воно вiдрива?ться вiд води. На ньому  наче  ворушить
хтось блискуче решето. Кричать позад нас мартини. Кричать,  кружляючи  над
водою й падаючи часом на воду за рибою.  Сонце  б'?  в  очi.  Ми  спочатку
терпимо, клiпа?мо очима, а далi поверта?мось до сонця спинами й  зiтха?мо,
почуваючи, як тепло на нас лежать променi сонця.
   - Я вiдчуваю, що мiй мозок наче холодною водою пополоскано.  Це  добре.
Ви думали про мiй сценарiй?
   - У вас щодня новий сценарiй, Сев.

   - А iдея?
   - Я кажу - новий для темного ока. А себе  я  за  таке  не  вважаю.  Ваш
сценарiй ма? iдею, що ?? не можна  цiлком  сказати  словами.  Мене  завжди
дратували всi отi скорочувателi  чужих  думок,  вульгарнi  конкретизатори.
Вашу ж конкретнiсть треба назвати егоконкретнiстю, бо ?? треба формулювати
лише вашими словами, до не? треба ще вашо? усмiшки, ваших  манер  i  вашо?
веселостi. Конкретнiсть i дiалектичнiсть матерiалiстичних iдей треба вмiти
бачити на ваших полотнах i у вашiм фiльмовi.
   Променi сонця лежать на наших плечах.  Iнодi  повiва?  з  моря  ранкова
течiя повiтря. Порт потроху галасу?. На дубку вештаються вже люди. На морi
шум. Хвилi б'ють у хвилерiз. Бiля моря розмовляти нам  так,  як  у  степу.
Море - це великий степ, на якому росте синя й чорна трава. Бiля моря добре
дума?ться, i звичайнi слова набирають та?много й великого змiсту.

   - Я розповiм вам, яких я люблю людей, - починав Сев, тримаючи цигарку в
зубах i шукаючи сiрникiв, - був у нас на селi один  дiд.  Бiля  ста  рокiв
йому було.  Кремезний,  важкий  дiд,  що  забув  уже  рахувати  онукiв  та
правнукiв, а синiв геть усiх поховав. Став недобачати  старий,  i  вигнали
його правнуки, бо не мiг вiн городу доглянути та за свiй хлiб  вiдплатити.
Оселився старий у  землянцi  над  рiкою.  На  даху  в  нього  зимою  вовки
ночували, влiтку - трава росла, i жив дiд так, нiби  збирався  свою  сотню
рокiв iще раз переглянути. На лови вiн ?здив удень i вночi, риба йому йшла
до рук, як приворожена. Так вiн проживав - цей слiпий дiд.  Такi  в  ньому
сильнi були iнстинкти  боротьби,  що  вiн,  слiпий,  викинутий  iз  життя,
боровся за нього, як мавпа, що з не? пiшли ми всi. У нього стало б сили  й
iнстинкту боротьби на те, щоб з сво?? печери пройти знову тi десятки тисяч
рокiв, якi вiдрiзняли його вiд пароплавiв  на  рiчцi.  Вiн  мiг  би  ще  й
одружитися для повноти доказу, та  несподiвано  його  розiрвали  вовки  на
другiй сотнi лiт життя.
   Дивний настрiй опанову? нами. Холодна кров тече в  риби,  а  чоловiковi
треба тепла. Завiва? вiтер у  землянку,  на  даху  шкребуться,  гарчать  i
клацають зубами гостi. Береш весло й iдеш на  лови.  Човен  прив'язано  до
кiлка. Ось вiн сто?ть. Чи не набралося в нього води? Очi наче дивляться на
густу пелену сiро? мли. Пливеш по рiчцi, гребеш весельцем, дзюрчить  вода.
Гребеш ? гребеш, вигрiбаючись проти течi?, проти всього на  свiтi,  пливеш
вперед.

   Ми розiгрiлися на сонцi, а актора нашого не було й не було. Сорочки  ми
поскидали, пiдставляючи  сонцевi  м'язи.  Рокотить  десь  далеко  моторний
човен, перевозячи людей на пляж. По той бiк хвилерiза  пройшов  до  гаванi
пароплав. Вiн став посерединi. Вивiсив на щоглу  прапор,  запрошуючи  себе
оглянути перед тим, як причалити з закордонними товарами до берега. Та ось
i наша пливе шаланда,  ??  хазя?н  уже  давно  ви?хав  у  море  й  наловив
скумбрi?. Проте вiн не дума? ще кiнчати. Ми помалу влазимо до нього.
   Пiд нами море. Сев сидить на носi шаланди з ниткою самодура в руцi.  Це
той же самолов, тiльки - замiсть приманки - на гачках цесарчине  пiр'я.  Я
допомагаю хазя?новi тримати клiвер-шкот i навiть забираю шкот вiд  паруса.
Ми пливемо, правуючи косо на хвилi, експлуатуючи вiтер, i  пливемо  просто
на вiтер. Це при?мно. Рибальство так захоплю? Сева,  що  вiн  приказу?  до
кожно? скумбрi?, яка потрапля? на дно шаланди.
   Вiтер мiцнi?. "Сьогоднi буде шторм", - каже  рибалка.  Його  просолений
нiс втягу? в себе повiтря, наче п'яниця  запах  горiлки.  "Буде  шторм  на
десять балiв", - каже рибалка. Вiн кладе шаланду  майже  зовсiм  на  лiвий
борт, переносячи парус i повертаючи шаланду до хвилерiза.
   Шторм розлютувався надвечiр. На Мiсто з  моря  дмухав  невпинно  вiтер.
Ляскали десь залiзнi дахи. Шумiли дерева. На  море  насунув  туман.  Свист
вiтру й морського гулу часом перетинала сирена.  Вона  кричала  методично,
важким ревом пробиваючи пелену туману.
   Ми наче на?лися дурману.  Пальта  нашi  роздува?  вiтер  i  намага?ться
повалити нас на землю, коли ми, поминувши схiдцi до порту,  бiжимо  просто
по стежцi. Вiтер твердий, як гума. Нам  навiть  униз  тяжко  бiгти,  i  ми
бiжимо, наче упiрнаючи пiд воду. Через колiю,  повз  залiзничнi  вагони  -
опиня?мося бiля води. Але це - гавань, а нам хочеться  ухопити  повiтря  з
вiльного моря. Естакада, з яко?  вантажать  шкiру,  елеватори  для  зерна,
пароплав, що повернувся носом на вiтер, знову елеватор, службовий портовий
будинок, ще елеватор, ворота, вибiга?мо  на  мол,  що  йде  до  маяка,  i,
нарештi, ось воно  -  море!  Так  яке  ж  воно  гнiвне!  Нiби  сам  Нептун
гойда?ться на кожнiй хвилi та б'? сандолею щоразу в мол.
   Зовсiм заляга? вдалинi вiтер, нiби й не  було  його  зовсiм  i  не  вiн
натворив оцього жахливого бiснування  води.  Спокiйне  повiтря  вiдпочива?
недовго. Вiтер потроху переляга?, шамотить над хвилями, що  котяться  одна
за одною й котяться, i почина? дмухати зовсiм з  iншого  боку.  Рибалки  в
таких випадках виходять за дверi нетривких сво?х хатин, котрi тремтять  на
морському березi, i, прислухаючись лiвим вухом, кажуть: "Чимра налетить  i
вириватиме траву з морського дна". Вони зачиняться  в  хатинах  i  вiдрами
питимуть кисле бессарабське вино, доки зiйдуть на небо  спокiйнi  хмари  й
опану? морем благодатна бунаца - тиха погода, майже штиль.
   З туману виринали новi. й новi хвилi, й  чулося,  що  за  ними  йде  ще
неймовiрна кiлькiсть iнших. Туман був густий i, як високе сiре  шумовиння,
покривав розлютоване море. Ми сiли з Севом на мол i спустили  ноги.  Хвиля
розбивалася об камiнь i дохлюпувала до наших пiдошов солонi краплi.  Часом
ми помiчали баранця на черговiй хвилi й зiскакували на ноги,  бiгли  вбiк,
доки за нами гналися розгнiванi води. Сплески вилiтали так високо,  що  ми
крiзь них дихали подвiйною вогкiстю шторму.
   Ми розмовляли про нiжнi пахощi степiв, якi може вiдчути  лише  чутливий
нiс тубiльця. Безконечний родючий степ порiс травою й поховав дороги. Як у
морi, хвилю?ться його зелена поверхня, багато  фарб  розкидано  по  степу,
щедрих, щирих фарб збуджено? землi. I високе блiде небо блакитними шовками
звиса?  до  обрi?в,  дзвенить  вiдблисками  дорогого   камiння,   голубими
переливами  степово?  тайни  й  високими,  наче  з  безвiсти   донесеними,
мелодiями степових птахiв, що прилiпилися десь у небi й нiяк не знайти  ?х
простим оком. Пливе степ,  наставивши  вiтрила.  Море  -  пустельний  степ
одного обарвлення й одного запаху. Через  це  людина  шука?  iнших  морiв,
дальших обрi?в i солодшо? тайни. Степ межу? з морем, що завше приймало  на
сво? вiтри журавлiв iз степу.
   Ми розмовляли про жiнок i про Тайах зокрема.

   "Вона,  -  казали  ??  подруги,  -  змiнила  свiй  характер  в   Мiстi.
Кiлькарiчне кидання вiд одного мужчини до iншого, жадiбнi дотики до всього
забороненого - десь нiби загубилося, i не впiзнати  колишньо?  Тайах".  "Я
така жадiбна до  всього,  -  говорила  остання,  -  я,  мабуть,  вродилася
авантурницею. Батько мiй iталi?ць, мати слов'янка. Я не  можу  всидiти  на
мiсцi. Та з вами я нiби потрапила до лагуни. Менi  хочеться  тихо  пливти,
говорити неголосно й смiятися з того, що сонце свiтить i летять променi на
сад. Нiхто, нiхто так не ставився до мене на свiтi".
   - Вона  звикла  до  рук,  що  простягалися  ??  обняти.  Замацане  тiло
вiдпочива? зараз i вiдновлю? кiнчики чулих нервiв.  Прийде  час,  коли  ця
жiнка буде вiдчувати себе  дiвчиною,  звичнiсть  i  знання  любовних  утiх
залишаться в нiй, як згадка про  давно  читану,  недозволену  книгу.  Вона
вiдродиться для нового життя.
   - А ми ?й допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна  рiч  -  приголубити
людину. Людське ставлення  пiдiйма?  дух  i  да?  силу  рукам.  Товариське
оточення, безкорисна мета...
   - Ви ж ?? любите, редакторе!
   - А ви ?? коха?те, Сев!
   - Коли б вона була тут i чула нашi зiзнання!

   - Ми ?? любимо обо? однаково. Вона - втомилася любити.  Хай  же  це  не
пошкодить ?й народжуватися на свiт.
   Море пiдкидало хвилi. Бiля моря ми  почували  себе  сильнiшими.  Далеке
Мiсто тонуло в туманi наступаючого вечора. Тiльки мол закруглявся з одного
й iншого боку, перед нами море, а позаду -  спокiйна  смуга  води  гаванi.
Нiби сидiли ми на вигнутому мiсяцi, вiдбивалися в безмежному морi й пливли
не знати куди по такiй шумливiй водi. Нiби  за  туманом,  десь  унизу,  на
колосальнiм вiддаленнi вилискувала кругла планета Земля,  i  всi  моря  ??
ось-ось мали затопити сушу.
   Ми рушили йти додому й зустрiли в порту Тайах. Вона тримала  капелюх  у
руках, i ?? золоте волосся куйовдив вiтер. Одежi на  нiй  наче  зовсiм  не
було - так вiтер дмухав на легку тканину. Ми взялися усi за руки й потягли
Тайах за собою на мол. Це було веселе бiснування. Ми щось кричали, вибiгши
на мол, i були як паруси, що кожно? хвилини можуть  знятися  в  повiтря  й
попливти один за одним у радiсну морську безвiсть. Тайах щось спiвала, але
хрипливi нотки почувалися в ?? голосi, немов  хотiло  прорватися  ридання.
Вона кинулася менi на шию i жагуче поцiлувала в  губи,  притулившися  всiм
тiлом. Потiм вона поцiлувала Сева.
   - Я, мабуть, сплю, - сiла вона на камiнь, - дружочок,  вiзьми  мене  за
голову.
   Сев почав фантазувати про далекi острови, про голих  чорних  королiв  i
високi зеленi пальми, що  ревуть  i  гойдаються  вiд  шторму  на  пiщаному
березi. Дружочок, цебто я, намалював  картину  життя  на  цьому  спеченому
островi, картину сходу сонця, коли воно вертикально пiдiйма?ться на пекуче
небо, i заходу - коли сонце пада?, одразу утворюючи чорну нiч тропiкiв, де
нема? сутiнкiв i вечiрнiх тiней. Халупа на похилому березi,  яка  тремтить
од вiтру, i мево свiчки, що раз у раз б'?ться по стiнах, i хазя?, не знати
чого викинутi до цi?? пустелi й забутi людьми.
   Тайах слухала й мовчала.  Лише  поглядала  па  нас  радiсно,  i  забута
усмiшка,  професiйна  усмiшка  балерини,  набувала  iншо?  виразностi.  Ми
помiтили, що в театрi в не? не раз з'являлася  така  ж  усмiшка.  Пiд  час
танка,  коли  траплялися  перерви  й  переходи,  вона  любила  зайвий  раз
упевнитися, що ми сидимо в залi - я чи Сев. Ми й сидiли, у нас  було  одне
мiсце, де вона завше знаходила нас. Вона не любила танцювати  i  танцювала
холодно, коли не було в театрi знайомих, ?й здавалося тодi, що вся публiка
чужа, як купа камiння, розкиданого по залi.  Треба  було  ?й  когось,  хто
репрезентував би глядачiв. Зате нам вона танцювала так, що ми  захлиналися
з гордостi.  Тодi  викликала  ??  захоплена  зала  безлiч  разiв,  i  вона
пiдходила до рампи, усмiхаючися нам i кладучи руку на серце. Нам  заздрило
все людське море.

   Шторм, як розлютований оркестр, викидав щоразу новi  й  новi  симфонi?,
збiльшуючи темп i тембр. Коли б у таку погоду високопарусний бриг з'явився
на морi, i нiхто не побачив би на ньому парусiв. Тiльки щогли гнулися б  i
хляскали шкотами, а команда, прив'язавшися до койок, забула б, де в  людей
стеля i де пiдлога.
   Ми побачили, як хвиля несе щось на  собi.  Крiзь  туман  ми  розглядiли
щоглу чи якийсь брус, подiбний до не?. На один  кiнець  нiби  хтось  кинув
купу мокро? одежi. На щоглi лежить рукав, а з нього вигляда? рука.  Голова
людини притулилася до дерева, i  довге  волосся  розчiсу?  вода.  Переднiй
кiнець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука велетня.

   Сев полетiв у воду i, не вмiючи плавати, стояв по пояс у водi i  чекав,
доки щогла наблизиться до нього.
   Я вагався, знаючи, що вода холодна, але  щогла,  пiдпливши  до  берега,
почала битися об камiнь, струсила з себе в воду закляклого вершника, разiв
зо два збила Сева з нiг i могла потрощити йому костi. Я плигнув у  воду  й
собi, скинувши туфлi й штани.
   Екземпляр людини, що ?? викинуло море, був навдивовижу живучий. Ми його
трусили й ламали, волочили по пiску й садовили на землю, терли, гойдали  й
вибирали з рота в нього пiсок i траву -  доки  вiн,  нарештi,  прийшов  до
пам'ятi, його думки були далеко, дуже далеко, вiн проговорив  кiлька  слiв
нiби румунською мовою й знов загубив пам'ять.  Ми  почали  кутати  його  в
пiджаки. Вiн розплющив каламутнi очi, й ми злякалися - такi вони  в  нього
були синi. Ми не вiдривалися вiд зусиль його розуму вимовити ще  щось,  що
дало б нам ключ, хто вiн ? - цей бурлака з моря. Англiйська фраза:  "Води,
ради бога, води" - нас збентежила. Румун чи англi?ць? Ми  вiдрядили  Тайак
за спиртом.

   "Де я?" - запитав незнайомий нiмецькою мовою,  пiдводячись  на  лiкоть.
Його почало страшно нудити. Ми не перешкоджали йому. Потiм вiднесли його в
затишок i зняли всю одiж. Це був  прекрасний  екземпляр  мужчини.  Обличчя
обвiтрене й мужн?, а тiло радувало очi чистими лiнiями. Ми викрутили  його
одiж так, що в нiй не залишилось i краплi  води,  й  заходилися  розтирати
незнайомого горiлкою, що принесла Тайах. Потiм ми напо?ли нашого  пацi?нта
цi?ю ж рiдиною просто з пляшки.
   Зусилля наших шiстьох рук, щира робота Тайах i наша, горiлка в  ротi  й
шлунковi  -  зробили  сво?  дiло.  Незнайомий   остаточно   прокинувся   i
засоромився, вiдчувшi? себе голим серед нашо?  компанi?.  У  Тайах  горiли
очi. Вона не могла вiдiрвати погляду вiд тiла цього матроса -  ми  знайшли
якiр на його руцi.
   - Прекрасний початок для майбутнього  фiльму,  -  сказав  Сев,  подаючи
незнайомому  його  одiж.  Той  одяг-ся,  i  я  запримiтив,  як   поступово
розчарувалися очi Тайах, коли брудне матроське лахмiття покрило  прекраснi
форми мужчини.
   Тепер  перед  нами  стояв  блiдий  матрос,  чорнявий  i  смаглявий,  iз
затьмареними синiми очима, страшенно змучений  попередньою  мандрiвкою  на
щоглi. Чорнява борiдка пробивалася на  щелепах,  обличчя  при?мне,  хоч  i
некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя спiвбесiдника.

   - Початок добрий, - сказав я, ляскаючи матроса  легенько  по  спинi,  -
bist du Deutsch, Mensch?[5]
   Матрос оглянув нас усiх  такими  радими  очима,  нiби  ми  давали  йому
гетьманськi клейноди при свiтлi рампи. Вiн сiв на  землю  вiд  слабостi  i
простягав  до  нас  руки,  як  божевiльний.  Далi  вiн  цiлував  землю   й
пророблював iншi формальностi, що ?х завели мандрiвники,  повертаючися  на
рiдну землю.

   - Братики ви мо? рiднi! - нарештi почули ми його нацiональнiсть.
   Потiм матрос затремтiв несподiвано i випив iз пляшки решту горiлки. Вiн
уперше злякано на нас подивився.
   - Мене сьогоднi розстрiляють? - запитав вiн i зараз же знепритомнiв вiд
усього пережитого. Далi його непритомнiсть перейшла в тихий, мiцний сон.
   - Я Богдан, - пропищав вiн, коли ми його пiдняли нести.
   Матрос був досить важкий. До вiзника, якого ми  здибали  бiля  портово?
митницi, ми порядком таки натрудились. З нашо? одежi йшла пара. Вже зовсiм
завечорiло.  Моря  не  видко  було  через  туман.  Шторм   лютував,   нiби
велетенськi руки перегортали в водi камiння, не жалiючи сили.

   Нiхто не повiрив би, що ми вантажимо контрабанду, коли  б  побачив,  як
нiжно посадовили ми матроса поруч iз Севом на вiзника й помахали в  дорогу
руками. Далi ми з Тайах пiшли з порту.
   По дорозi ми зайшли до  Професора  й  посидiли  в  нього  з  годину  на
китайських крiслах. Ми з'?ли прекрасну диню, яка об'?днала нас, як  люлька
миру. Я одержав Будду з бронзи, що його чекав уже давно,  божка  з  Iндi?,
зробленого людськими руками в 15-му столiттi.
   - Iсторiя цього бога,  -  каже  Професор,  -  почина?ться  з  останньо?
китайсько? вiйни. До того часу Будда спокiйно спостерiгав життя в кумирнi.
Його вкрав, звичайно, матрос експедицiйного загону. Перед  тим  як  забити
свiдка крадiжки - бонзу, матрос розпитав його, чи  нема?  чого  цiнного  в
черевi бога. "Сину мiй, - вiдповiв наляканий бонза, - завше в таких божках
? найцiннiша рiч усього нашого життя. Найцiннiша  рiч".  Та  матросовi  не
пощастило перевiрити слiв китайця. У  нього  в  кумирнi  ж  одiбрав  Будду
офiцер. Через те, що останнiй не чув iнформацi? покiйного бонзи,  Будда  й
досi стояв у родинi офiцера, як трофей геройського батька.
   Я потрусив божка, перепрошаючи його за кощунство, i нiчого не  почув  у
нього всерединi. Ми посмiялися: я, Тайах  i  Професор.  Останнiй,  правда,
знав, з чого