смiявся.
   - А ми знайшли в морi людину, - похвалилася Тайах, - матроса, красивого
хлопця.
   - Ви завше щось для себе знайдете, тiльки  не  одразу  йому  закручуйте
голову. Не забудьте, що матроси не здатнi прив'язатися надовго. Кожен порт
милий ?м лише доти, доки не кликав ?х гудок на борт. У  кращому  разi  вiн
подару? вам мавпочку або сергу зi свого власного вуха.

   Ми промовчали.
   - Одначе вас не  задовольнить  жоден  мрiйник  i  романтик.  Вам  треба
сильно? руки, пошерхло? руки моряка  i  його  посолених  вуст  iз  запахом
горiлки й мiцного матроського тютюну.
   - Фе, Професоре, якi у вас думки про мене! Невже я подiбна на  дiвку  з
пристанi?
   - Тим гiрше, що не подiбнi.
   - Мене тягнуть обрi?. Я почуваю себе молодою й на?вною.  Менi  хочеться
завше бути в вагонi по?зда. Професоре, напророкуйте менi щось цiкавiше  за
матроса. Навiть за цього, гарного.
   - Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете. Ми вийшли вiд  Професора,
зiгрiтi теплом цi?? людини. Тихi вулицi Мiста були повнi штормового вiтру.
Вiн проходив площами, як господар. Море билося десь  об  берег  скажено  й
грiзно. Я зазирав у безконечно лагiднi очi Тайах. На перехрестях вулиць ми
зупинялися, бо  вiтер  наче  танцював  навкруги  нас.  Ми  цiлувалися,  не
звертаючи уваги на прохожих, i йшли до iншого перехрестя.  Там  цiлувалися
знову, i я свистiв з насолодою в пальцi. Але вiтер свистiв дужче.

   - Заходь, дружочок, - каже Тайах, коли ми рiвня?мося з ?? готелем, - це
ж останнiй вечiр. Завтра я вiд'?здю до Гену?. Доки  ми  знову  побачимося,
пройдуть мiсяцi.
   Проходячи коридорами готелю,  ми  помiча?мо  на  Дверях  Сева  записку:
"Повiз  Богдана  до  лiкарнi.  Повернуся  пiзно".  Ми  пишемо  нижче:  "На
добранiч" - i заходимо до  кiмнати  Тайах.  Кiмната  молодо?,  привабливо?
жiнки завше нагаду? каюту. Тiльки в  iлюмiнатор  може  литися  таке  свiже
повiтря! Каюту застелено килимом, по стiнах пурпуровий шовк, блакитний газ
повис на люстрi, високе лiжко вигляда? затишно - справжня койка. Вона може
приспати натомлену людину.
   Ми сидiли, загубивши розумiння  власностi  рук.  Ми  хилилися  одне  до
одного, як дуб i лоза, i кожне з нас було то дубом, то лозою.

   - Там умира? моя тiтка, - сказала Тайах, -  а  в  Мiланi  живе  батькiв
брат. По?демо зi мною, дружочок?
   Я промимрив щось, лiнуючись вiдповiдати, i понiс Тайах по  кiмнатi,  не
вiдчуваючи ?? ваги. Вона злякалася i  здригнулася,  шукаючи  мо?х  очей  i
допитливо глянувши  в  них.  Потiм  засмiялася  i,  як  воркiтлива  кiшка,
проказала менi на вухо: "А я думала..."
   - Що думала?
   - Що й ти такий, як вони.
   - Тепер не дума?ш?
   Замiсть вiдповiдi  вона  почала  кружляти  мене  по  кiмнатi,  доки  не
заморилася вкiнець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовiрний тягар
узяв на себе такими стосунками. "Не загуби Богдана",  -  крикнула  вона  з
дверей. Губи мо? були червонi й нiби не мо?, коли я вийшов  на  вулицю.  В
обличчя менi ударив вiтер, штормовий вихор.
   Нiч. На небi  нагромаджувалися  химернi  темнi  скелi,  море  здавалося
чорною пащею колосально? машини, звiдти дмухало солоним  густим  повiтрям,
вiтром неймовiрно? сили. Був шторм.

   VII
   День вiд'?зду Тайах вiдмiчено кiлькома  подiями.  Та?мнича  рука  завше
пiдганя? багато вражень на один день.
   На березi  моря  в  досвiтнiй  iмлi  метушаться  люди.  Дубок  "Тамара"
похиту?ться на якорi. До нього човнами возять цiлi юрби  дiтей.  Ще  й  на
свiт не зводилося, коли дубок об'якорився. Якiр заграв - зачепився за дно.
Канат витягся у водi, крiзь бiляву воду вiн  наче  розтягся,  як  гумовий.
Морська хвиля обхлюпала дубок, почала повертати його, похитувати. Вiн став
носом на хвилю, на невеличкий вiтер. Вiд корми, де байдуже  поверталося  у
водi кермо, голих щогол, клiвера на бугшпритi, цього  слухняного  клiвера,
що любить надиматися вiд низового вiтру, - до лiнi? якiрного каната,  який
натягся i йшов похило  пiд  воду  -  все  являло  собою  прекрасний  образ
напружено? рiвноваги.

   Дiтей возять десятками. Дiти - з дитячого будинку. Однакове вбрання  на
цих громадянах Республiки гармону? з ?хнiми обличчями.  Це  аргонавти,  що
пливуть у перший морський рейс назустрiч сонячнiй ласцi. Вони сiрi всi, як
солдати, що хвилями стають на кордонах Республiки. Квiти життя виходять  у
перший морський рейс.
   На палубi писклява дитяча метушня. Чотирнадцятилiтки  -  найстаршi  мiж
дiтьми - дають лад дрiбнотi. Та годi за ними  всiма  доглянути.  Вони  все
мусять помацати лапами, до всього принюхатися мокрим носом. Матросам  вони
вже набридли. Виховательки не встигають задовольняти всю малеч. По  палубi
швидко з'являються  мокрi  мiсця,  калюжi  -  ознаки  хвилювання.  Матроси
лаються. Та розмови дорослих потопають у иискотi, вересках  сотнi  малечi.
Дитячий запах сто?ть над  дубком,  i  море,  домiшуючи  свого  вiтру,  да?
густоту повiтря, потрiбну для iнкубатора майбутнiх будiвникiв. Сонце ще не
вставало.  Коли  з  берега  вируша?  останнiй  човен  iз  кiнорежисером  i
кiнооператором, дубок все ще сто?ть на якорi. Ранкове прозоре  повiтря  не
ворушиться над водою, i, може, через це й вода така прозора.  Дубок  видко
ввесь - вiд вершка щогли до найнижчого  краю  кiля.  Але  на  таку  високу
паруснiсть кiль нiби малий. Режисер нiчого не розумi? на кiлях,  але  йому
не подоба?ться така непропорцiйнiсть.
   - Хазя?не, - каже вiн i позiха?, - у тебе кiль не з твого посуду.
   - Який там кiль? - бурмотить хазя?н. - Кiль у порядку.  Море  спокiйне.
За такий вантаж ще й кiль ?м справляй. Кiль акуратний.

   Адмiнiстратор знiмально? групи пiдтриму? рибалку. Йому хочеться скорiше
вiдкараскатись од тако? мороки, як дiти.

   - Не розумiю, - каже вiн, - нащо вам тут краса? Адже кiль  цей  у  водi
однаково? I його ви не знiматимете.
   - Ваш корабель не стiйкий через кiль. Хай тiльки дмухне бiльший вiтер.
   - Я й у горiшнiй вiтер повертався з моря, -  обража?ться  рибалка,  але
нахиля?ться над веслами, ховаючи сво? поблiдле вiдразу  обличчя.  Пролiта?
перший подув вiтру. Човен пiдходить до дубка.

   Знiмальний  апарат  ставлять  на  кормi.  Починають   ляскати   паруси.
Витягають якiр. Дубок поверта?ться боком до вiтру, щогли зарипiли,  i  вже
бугшприт iде над водою, i нiс рiже плескiтливу хвилю.

   Чи ? що зворушливiше за отакий парус, коли йде вiн, тремтливо  випнувши
груди? Чи ? в свiтi щось подiбне i чи може бути в свiтi  щось  подiбне  до
такого незрiвнянного змагання з стихi?ю? Одцвiте буйне волосся  в  людини,
облетять кучерi, як з весняно? верби, похолоне кров i  похолоне  серце,  а
людина все змага?ться, все простяга? вперед  долонi  i,  як  парус,  кличе
пройти моря й пройти океани, припасти натомленим тiлом  до  землi  й  дати
сонцевi, дощам i вiтровi робити  ?хн?  дiло.  Коли  барометр  пада?,  море
шторму?, багато подiй приходить  таких,  що  дивно  ста?,  де  вони  могли
взятися, жахливi. У скаламученiй водi моря, у розлютованому повiтрi берега
носяться отруйнi рухання. I навiть по штормовi ? небезпека ?хнiх шкiдливих
впливiв.
   Сонце сходило  перед  дубком,  обертаючись  на  мiсцi.  Дiти  не  могли
заплющити очей, захопленi таким великим вогнем. Вони  сплескували  радiсно
руками, штовхаючись  i  вилазячи  аж  на  бугшприт.  Кiнооператор  крутив.
Режисер стояв позад апарата й радiв вiд сцени, що мусила бути останньою  в
його фiльмi. "Парусник з дiтьми пливе  назустрiч  сонцевi.  Вогняний  диск
пiднiма?ться над обрi?м".
   Сонце, пiднявшися, зайшло за невеличку хмару, що  почала  катастрофiчне
рости. Дiти  пустували,  бо  дорослi  ?х  уже  не  могли  помiчати.  Хмара
розповзлася по небi. Вiтер, що дмухав поривами,  донiс  вiльгiсть  дощових
крапель. Хмара наздогнала парусник i обсипала його дощем. Паруси  намокли,
обважнивши щогли. Недалеко вже й берег. Дубок розхиту? щоглами аж занадто.
Рибалки переставляють паруси. Мокре полотно обвиса? й  непри?мно  хляска?.
Повнi паруси вiтру. Щогли нахиляються аж до води. Ще натиска? порив вiтру,
i щогли падають на воду, витрушуючи з  дубка  верескливу  юрбу.  Наступно?
хвилини небо розвидня?ться, сонце блищить крiзь прорвану хмару, i  нiби  й
не було зовсiм дощу. Через годину Директор да? iнформацiю репортеровi  про
те, що "через непристосованiсть дубка до невелико? ваги й через неглибокий
кiль трапилась катастрофа. Але дiтей  пощастило  врятувати,  крiм  кiлькох
малих".

   Директор виходить на площадку перед павiльйоном.  В  павiльйонi  працю?
Сев. Свiтло прожекторiв проходить крiзь  скляну  стiну  й  ззаду  освiтлю?
колишнього матроса, що сто?ть нерухомий на палубi  свого  нового  корабля.
Вiтер обвiва? цю фiгуру з усiх бокiв, заблудившися помiж будiвель фабрики.
Поза  матроса  нагаду?  вантажника,  що  чека?,  мiцно  вiдчуваючи  землю,
чергового ящика, втричi важчого за попереднiй. I тодi  вiн  не  зiгнеться,
нiби вантаж покладено на вiз,  а  не  на  живу  людину.  Директор  запалю?
цигарку.
   Клекоче великий  двiр  фабрики.  Усi  бачать  Директора  й  поспiшають.
Найманий шофер ладить машину. Вiн залiз майже цiлком у не? й  погойду?ться
разом iз мотором. Можна заприсягтися,  що  вiн  бо?ться  Директора,  чека?
бiди. Це трагiчна група - автомобiль i  шофер,  двi  схвильованих  iстоти.
Посеред двору вони тремтять, чекають, проклинають час, що зовсiм зупинився
в сво?й поважнiй ходi. Директор  виходить  iз  задуми.  Вiн,  як  гармата,
одкочу?ться раптом назад i перебiга? павiльйон,  ледве  не  збивши  з  нiг
секретаря. Той доганя? поспiшного Директора.
   - Дитина задихнулася...
   - Знаю вже. В морi...
   - Та не в морi, а знiмали тут немовля, а  потiм  вiдвозили  його  автом
додому, а мати дурна  -  сидiла,  зачарована  швидким  авто,  а  дитина  й
задихнулася. У матерi на руках. Мати плаче.
   "Чи багато на людину може  падати?"  -  думав  Директор,  простуючи  до
контори.
   П'яного шофера посадовили на вiзника. Кiнь не хотiв довго рушати. Шофер
тодi пiдносив ногу й натискав нею уявлену педаль, що мала подати  газу  до
мотора. Вiн був у такому станi, коли кожний  вiз  мiг  перетворюватися  на
авто...
   Зовсiм близько виблиску? син? срiбло моря! Нависло над  заходом  сонце.
День пролiта? поважно в мiськiй су?тi. Пароплав до далеко? Iталi?  обiгнув
морську опуклiсть i нiби потонув у морi. Давно вже  розвiявся  й  дим,  що
довго виходив з-за обрiю на небо. Сонце зайшло. Уважна врочистiсть подiй -
день почав називатись вечором. На кiнофабрицi Сев  кiнчив  роботу.  Подано
автомобiлi - розвезти акторiв по  домiвках.  Дехто  почав  сперечатися  за
мiсця в машинах. Кожний хотiв ?хати в першу чергу.  Сев,  натомлений,  без
шапки, руша? додому пiшки.  Вимученi  актори,  у  котрих  очi  горять  вiд
пекучого свiтла юпiтерiв,  очi  засипано  нiби  жаринками,  i  голова  йде
обертом, - рушають за режисером, звiльнивши машини. I  одразу  настрiй  до
всiх приходить вечiрнiй, коли незвично навколо все ста?,  хочеться  йти  в
просвiт вулиць в ентузiазмi й захопленнi. Над вулицею десь бiля бульварiв,
лякаючи поодиноких мисливцiв за любов'ю, проходить пiсня. Поруч  Сева  йде
лише кiлька наймолодших акторiв. Усi горлають. Я впiзнаю ?х.
   - Редакторовi привiт! Я при?днуюсь до них  i  додаю  голосу  до  ?хньо?
пiснi.
   Сво?м  звича?м  шторм,  знявшись  над   морем,   заносить   на   береги
анархiчностi й непередбаченого хвилювання. Це залиша?ться й по штормовi.


   VIII
   Зауваження пiлота
   "Пишу  я  -  Майк.  Тебе,  тату,  не  застав  дома.  Ти  вийшов  кудись
розхвильований,  як  сказав  менi  твiй  старий  секретар.  Менi  довелося
пригадати маленький прийом арха?чного боксу,  доки  вiн  мене  впустив.  А
зна?ш, менi набридло вже сидiти й тебе чекати. Екран я завiсив. Кана  твоя
погасла. Як це ?х розпалювати - такi дерев'янi колодки?  Мука  менi  була,
доки я примусив ?х горiти. Ти не сердься, що я взяв для розпалу  книжку  з
столу. Вона стара була й пошарпана. На тоненькому паперi. Малюнки  якихось
кораблiв, солом'яних парусiв, пузатих китайцiв i значки пожовклою  фарбою,
як машинним маслом. Тату, ти не сердься. Вона  прекрасно  горiла.  Коли  я
розпалив, спробував погрiтися, та гаряче стало, i  я  краще  сяду  ось  до
вiкна й розчиню його. Я чекаю тебе, а ти не йдеш. У канi горить огонь.  Од
нього людина самотня-самотня. Я  не  виношу  самотностi.  Навiть  у  сво?й
кабiнi я проробив вiконце,  щоб  розмовляти  з  пасажирами.  Руки  мо?  на
ричагах, а язик бовта?ться бiля пасажирки.
   Що б його ще зробити? Десь ти загулявся, тату. Я побiгав по кiмнатi, бо
не люблю сидiти, i почав плигати через стiльцi. Одного  я  таки  потрощив.
Але вiн старий був i чудний - увесь струхнявiлий, мабуть, теж  китайський.
У тебе м'який килим на долiвцi, i я спробував стати на  руки.  Та  занадто
перехиливсь i тiльки-тiльки не потрапив ногами в кану.  Незручна  штука  -
цей вогонь на волi! Забув сказати, що перекинув також столика, який сто?ть
бiля  кани  (круглий  отой),  i  розсипав  тво?  папери.  Менi  було  дуже
непри?мно. Я почав збирати ?х i пiдкладати за змiстом. I що я побачив? Ти,
татуньку, знову пером у паперi длуба?шся? А я  думав,  що  ти  вже  цiлком
здався на нашого Генрi.

   Почита?мо, що ти пишеш, дорогенький! Ти не  розгнiва?шся,  бо  ж  ми  з
тобою однi?? кровi. А я через годину знову вилiтаю в  рейс.  Боюся,  що  з
Iндi? полечу на Австралiю - зупинка на Явi.. От би я  хотiв  тебе  обняти!
Може б, i ти полетiв зi мною, сивенький? Полетiв би,полетiв, я знаю тебе.
   Значить, рiшено - читаю. Треба ж менi посидiти тихо, а то знову  крiсло
зломлю.

   Прочитав. Молодий ти й досi, батьку. Порiвняти мене з тобою,  так  я  -
футболiст, а ти гольфiст. Така стара гра - гольф. У футбольнiй  командi  я
був форвардом. Ми стояли на першiй лiнi?. Ми чекали, як  яструби,  -  куди
вдарить капiтан перший бол. Тодi ми здiймали пил i тонули в  ньому.  Iнодi
менi щастило розглянути зблизька бол, а бiльше - я налiтав i бив  ногою  в
закручений клуб пилу й ременя, який затримувався до  мого  удару  в  ногах
супротивника. Я почував запал боротьби. Бив головою, ногами, мордою. Це  -
одчайдушний спорт. Серед друзiв, серед команди, я грав, як архангел.

   Тепер вiзьми гру в гольф. Велика, велика площа. На нiй ? дiлянки  води,
високо? трави, чагарника, пiску, рiвного  мiсця.  Далеко  на  iншому  боцi
площi - ямка, дiаметр - кiлька дюймiв. Через  усю  таку  пустелю,  воду  i
траву треба гнати м'яча - до ямки. Грати  можна  самому.  ?  вiсiм  рiзних
кийкiв для того, щоб гнати. Мета гри - загнати в ямку найменшою  кiлькiстю
ударiв. Я заздрю тим, хто може грати в  гольф.  Треба  бути  .  неймовiрно
упертим. Треба вмiти змагатися самому, без пiдтримки. Щасливо обминати всi
перепони. На мене - так я сказився б, коли б менi довелося загнати м'яча у
воду чи в чагарник i звiдти його вибивати. Жорстокий  розум  вигадав  таку
гру. Битися на самотi.

   Це менi спало на думку, коли я читав тво?. Невже не можна просто  взяти
м'яча i перенести його до  ямки?  А  може,  перешкоди  виховують  i  вчать
бiйцiв? Менi боязно вимовити слово  осудне  -  ти  пройшов  життя,  милий!
Привчати людей без бою досягати всього - це штовхати ?х на смерть...

   Слухай тепер далi.  Море  в  тебе  дiйсно  шумить  скрiзь.  Море  -  на
сторiнках, а дiвчина - десь поза написаним. Не сподобалось менi те, що  ти
да?ш деталi кiноремества. Та, певно, ти не хочеш чути докорiв у ледарствi.
Ти хочеш зазначити, що працював, коли жив. Цiкаво вийшло в тебе про  руки,
я мимоволi подивився й на сво?.
   Ти пригаду?ш, що подарував менi Будду, коли я вперше сiв за  кермо?  Чи
не той це самий, що ти згаду?ш? Тiльки вiн був порожнiй, коли я кинув його
в Iндiйський океан. Признаюсь аж тепер, що кинув. Вiн  менi  завше  псував
жiночi справи. Пасажирки цiкавились Буддою, а я не мiг  нiчого  про  нього
вигадати. Кинув я його. Та середина була вже порожня.  Ти  поясни,  в  чiм
справа.

   От коли б ти все писав так, як останнiй роздiл. Вiк мене  зворушив.  Не
можна показувати тiльки любимцiв. Тiльки здорових. I пiсня ввечерi, на тлi
неможливого дня - вивершила будiвлю. Ти  не  пригаду?ш  часом,  яко?  вони
пiснi спiвали? Це важливо. У нас тепер в модi "Пiсня капiтанiв". Я тобi ??
випишу -  може,  згодиться  десь.  Спiвають  ??  пiлоти.  Мелодiю  я  тобi
проспiваю з дороги. Вона проста, як марш пропелера.
   Ось вона:
   Пiд тобою знайома земля,
   Капiтан!
   Кораблi пiдняли якоря,
   Капiтан!

   По морях бригантини пливуть,
   Капiтан!
   У повiтрi прекрасная путь,
   Капiтан!

   Помiж хмари пропелер пусти,
   Капiтан!
   Iз туману до сонця лети,
   Капiтан!

   Простягаються руки дiвчат,
   Капiтан!
   Щоб обнять, подолать i зв'язать,

   Капiтан!

   Тих дiвчат поцiлу?мо в грудь,
   Капiтан!
   Журавлину спiваючи путь,
   Капiтан!

   Попiд нами знайома земля,
   Капiтан!
   Кораблi пiдняли якоря,
   Капiтан!
   Така пiсня. Слово "капiтан" викрику?ться, як такт.  Тiльки  обов'язково
зазнач, що це пiсня нашо? ескадриль?.
   Тепер скажи менi за Богдана. Чи це не той, що йому сто?ть пам'ятник  на
березi? Вiн сперся на якiр i трима?  в  руцi  поснащеного  брига.  "Онтон"
написано на бриговi. Це на мовi острова Ява - Щастя.  I  вiн  дивиться  на
море,  де  перепливають  один  одному  дорогу  кораблi.  Бронзовий   осмiх
пам'ятника миють дощi й негода. Я хотiв би дочитати  тво?  спогади,  тату,
мене цiкавить, як бронза була колись живим тiлом. I ти його  врятував?  За
що його розстрiляли? Яке гидке слово.
   Дiвчина менi подоба?ться. Боюсь думати, що це моя мати. Режисер  Сев  i
ти мусили ворогувати. Хiба що Тайах вас обох помирила.

   Трохи не забув. Бриг "Онтон", Богдан  i  Ява,  очевидно,  зв'язанi  мiж
собою. Ти, зда?ться, не був на цьому островi? Вiн хоч i великий, на  ньому
? база для самольотiв, але нудний. Лiси - неприродно чорнi. Пологi рiвнини
i поруч - гори кремнистi й облiзлi. Я не перелiтав над  цiлим  островом  -
там далi, кажуть, колосальнi поля, плантацi? какао, рижу. Трава росте  так
буйно, що ?? не встигають виполювати мiж кущами кофейного дерева.  Цукрова
тростина,  бавовна,  багато  купцiв,  бiдне  чорне  населення.  Вiрять   у
Мохаммеда. А колись вiрили в Будду. Ще й нинi можна серед плутаних  стежок
у вiковiчних лiсах знайти  галявини  з  великими  йому  будiвлями.  Камiнь
будiвель обсипався. Статуя Будди пiд обвивщйю ?? травою вигляда?  кумедно.
Вона як жива. ? ще купи камiння, що от-от розваляться, подiбнi до пiрамiд.
До них я бачив цiлi екскурсi? вчених. Нiяк не розумiю, що вони знаходять у
тому каменi цiкавого. Iнодi дiйсно можна знайти вибитi на стiнах  малюнки.
Та вони часто непристойнi. Видно - яванцi недалеко пiшли вiд iндусiв.
   А подобалось менi тiльки  те,  як  на  Явi  влаштовано  аеродром.  Коли
пiдлiта?ш, сонце вже сяде за Суматру.  На  крилах  червонi?  пурпур  неба.
Деякий час iдеш в сiрiй млявiй тишi, забираючи височiнь. Внизу  видко,  як
нiч ляга? густiш i густiш. На горi ще сiрий вечiр, а  вже  на  землi  тиха
темнота. Раптом загориться на аеродромi Прожектор. Свiтить  у  небо.  Бiля
нього другий освiтлю? землю й показу? менi напрямок - як  я  мушу  сiдати.
Свiчу свого рефлектора i стрiмголов кидаюся в  безодню.  Майже  над  самою
землею вирiвнююсь, роблю пiвколо i йду на посадку.
   Бувай здоровий, тату. Я кидаю папiр.  Через  три  хвилини  всi  п'ятеро
дверей твого будинку зачиняться за мною. Вибач. Привiт. Майк".

   IX
   Богдан, поставивши порожню пляшку пiд стiл, налив з друго? собi i  двом
розмовникам i, витерши серветкою голене обличчя, почав:

   - Коли ви i ваша рижа видра витягли мене з води, я прокинувся з думкою,
що це не останнiй раз i що менi знову доведеться колись топитися,  бо  так
сказав на островi Пао мала?ць з одстреленим носом. За його  словами,  менi
на роду написано втопитись. Проте  щоразу  я  впевнявся,  що  мене  зарано
примушували виконувати це вiщування. Щоразу  я  оживав.  Через  це  -  моя
розповiдь на три чвертi буде розповiддю про те,  як  я  тонув  i  як  мене
рятували. У мене перетрушенi й пересоленi вже  всi  кишки,  i,  коли  таке
життя продовжиться, я гадаю  пiти  до  лiкаря  i  зробити  собi  зябра.  Я
спостерiг, що такi мо? пригоди завжди  траплялися  тодi,  коли  я  починав
революцiю, бунт або протестував проти несправедливостi.
   Ви мене витягли й вигойдали до пам'ятi пiсля мого останнього  бунту.  I
соромно менi вам  зiзнаватися,  що  повстав  я  проти  шлюбу.  Працюючи  в
румунського рибалки, я одгодувався, як кабан. По менi жили грали,  мов  на
коняцi. Я повертався з роботи (саме  час  був  рибальський)  натомлений  i
голодний. Перехиляв двi миски юшки, ?в сало i запивав кислим вином.  Потiм
лягав долi i спав без пам'ятi.
   Воно й не туди, що сестра хазя?на точила в цей час на мене  зуби.  Вона
була рижа i гнучка, як чорт. ?? очi могли просвердлити залiзо. А  на  мене
вона дивилася i нiби вся блищала. Я одразу  злякався,  коли  побачив  вашу
видру. Вона похожа,  тiльки  очi  м'якiшi.  Я  набирався  сил,  збагачував
хазя?на i, похитуючись на кормi шаланди, верхував у мрiях степами  вороним
конем. Iнодi з нами ?здила ця Ганка - сестра хазя?нова. Сiдала вона  завше
до мене й оглядала мене, як грушу на деревi. А менi аж  нiяк  не  хотiлось
зайнятися жiночими справами. Тiльки раз хазя?н пiдморгнув, кивнув оком  на
море й засмiявся. "Дивись, скiльки там риби, а в  компанiю  я  прийму",  -
сказав менi брат Ганки, за якою впадали всi багатi? i парубки  по  березi.
Аж тут я заховав очi, засоромився i почав нишком готуватися до втечi.
   Позичив у хазя?на грошей поверх тих, що вiн винен  був  менi,  позбирав
докупи сво? манатки, якi я придбав на роботi в'нього ж, i навiть поголився
на дорогу. Та око жiнки бачить i крiзь одежу.
   Того вечора ми всi трохи пiдпили. Хазя?н побив посуд i пiшов  до  сво??
половини, залишивши мене в кiмнатi сестри i не вигнавши, таким  чином,  до
мого постiйного житла поза хатою. Я  заснув.  Уночi,  коли  хмiль  у  мене
проходив, я вiдчув на ши? руки - гарячi та мiцнi. То Ганка притулилася  до
мене, як парус - тремтливий i випнутий. Я увiйшов у  парус,  як  увiходить
горiшнiй вiтер, i ми вдвох понеслися в одкрите море. Вiдмовити жiнцi -  не
моя звичка, а найбiльше такiй, як Ганка.
   На ранок ми по?хали разом на лови, i взагалi - тиждень я  не  знав,  де
живу i що таке сон.  Нарештi  я  прохолов.  Це  трапилось  перед  початком
шторму, коли шаланди поспiшали додому. Я сказав  Ганцi,  що  я  жонатий  i
взагалi людина мандрiвна. Вона хотiла пригорнутися, але я пересiв на  iншу
банку. Цього не витерпiла б жодна жiнка, та Ганка витерпiла.  Докоряти  за
те, Що я забув, як вони мене врятували й внтягли з моря, - вона не  стала,
але пригадала менi дрiбницi ночей останнього часу, якi я провiв iз нею.  Я
був невблаганний. Тодi вона  вибрала  хвилину,  коли  я  поправляв  парус,
вставши з банки, i спихнула мене у воду. Моментально я опинився на  кiлька
метрiв  позаду  шаланди,  що  пiшла,  як  скажена,  вiд  попутного   вiтру
насуваючого шторму. Я залишився в такому ж станi, з якого рибалка врятував
мене для Ганки.
   А до рибалки я потрапив оригiнальне. Треба  вам  сказати,  що  я  iнодi
хворiю на ностальгiю, цебто - у мене з'явля?ться нудьга  за  батькiвщиною.
Тепер уявiть собi пароплав, що вийшов iз Коломбо до  гаванi  Балкан-ського
пiвострова. Пароплав, звичайно,  мусить  набрати  вугiлля,  -  у  нього  ?
спецiальнi вуглянi трюми-бункери. До трюму спускають людей з лопатками,  а
вони  знаходять  там  чорних  зайцiв,  з-помiж  них  -  один  кита?ць,  що
задихнулися в довгiй, жаркiй дорозi. Вечiр. Вугiль вантажать  при  свiтлi.
Трупи - морока i затримка пароплава. Хто в такому разi  осудить  помiчника
капiтана, коли вiн накаже опустити трупи за борт? Тихий плеск води - i  по
всьому. З чотирьох - дво? тоне зразу, а двох, похитуючи, несе вода  рiчки,
що саме входить до моря. Тепер дивiться, як з води пiдноситься рука,  чути
булькання води, рухання нiг - i один труп почина? плисти, лiгши на  спину.
На берег вiн не виходить, а вилазить. I губить пам'ять. Ви  догаду?тесь  -
це був я, хворий на ностальгiю. Гавань Балканського пiвострова .  ма?  при
собi й мiсто. Назвемо його Табором, бо там  був  концентрацiйний  табiр  з
мо?ми земляками. Два  ряди  колючого  дроту  навкруги  не  дозволяли  всiм
розлiзтися по кра?нi, як хробакам з лопуха. Раз на день  при?здила  сволоч
до табору, тодi всi шикувалися у дворi з дерев'яними рушницями, ?ли гидко,
працювати не пускали, щоб не розносили сво?х думок по  кра?нi.  Будь  вони
проклятi в бога й янголят, трижди навхрест...
   Казати, як я потрапив до табору? А здуру. Заломив свою неiснуючу  шапку
й пiшов. Ностальгiя заслiпить кого завгодно. Та  й  чув  я,  що  в  таборi
одчайдушнi люципери, не мають  бога  й  серця  в  животi.  Вони  вже  десь
одмовились  жандарювати,  штрейкбрехерувати   i   втихомирювати   повсталу
провiнцiю. Додому тягла ?х ностальгiя i цiлющий бiль  пiзньо?  свiдомостi;
думалось менi,) що цей табiр повиннi вислати на батькiвщину. I, пiшовши до
табору, я вистраждав iз ним кiлька мiсяцiв,
   Нарештi приходить товста зараза - полковник. Я не жалкую, що вiн  живий
зостався, бо в такому разi ?iощ можна ще багато куль бажати - перед сном i
вставшi вiд сну. Полковник натяга?  ?дину  нашу  струну  i  гра?  "Дарагi?
братья, - каже полковник, - гасподь бог наш  вс?вишнiй  смiлостiвiлся  над
намi. Вс?х нас дома ждут  жони  i  д?тi  i  многострадальная  страна.  Мне
удалось, памятуя свой долг атца i старшава таварiща, iспрасiть  разр?шенiя
у властей i закантрактавать карабль для  па?здкi  дамой".  Наша  струна  -
ностальгiя - вiбру? i дрижить. Ми хочемо вiрити, кидаючись  вiд  надi?  до
розпачу. Одбира?ться сот зо двi. Решта клянеться, що не по?де на  розстрiл
i ввiйде в  свою  кра?ну  вперед  багнетами.  Рушницi  у  всiх  дерев'янi,
стрiлянина вiдклада?ться до слушного часу, а люди,  що  жили,  боролись  i
вмирали поруч, розгороджуються на  нiч  барикадами.  Ранком  у  сiрiй  млi
вантажимось на корабель. Дехто  плаче  й  побiлiле  обличчя  наставля?  на
пiвнiч. Iншi вимiнюють хлiба i  з'?дають  задумливо,  перехилившися  через
борт. Я, потрапивши до рiдно? стихi?, лiтаю  скрiзь.  Корабель  -  великий
парусник,  старовинний  бриг.  Мачти  на  ньому  чужi.  Замiсть  справжнiх
фок-мачти i грот-мачти - якесь непорозумiння.

   На бриговi ? слiди ремонту на швидку руку. Походження вiн - не знати  й
якого:  iспанець  чи  португалець,  а  може,  й  англiйсько?  роботи  його
дерев'янi борти. ? мiсця для гармат, забитi пiзнiше мирним хазя?ном.  Бриг
розподiлено  на  двi  частини:  глуха  перегородка  знизу  й   до   палуби
вiдокремлювала на кормi каюти для начальства, залишаючи багато  мiсця  для
команди на палубi й в кубрику.
   Носився бриг по морях, латаючи паруси, поновлюючи  щогли  i  переходячи
вiд дiдiв до онукiв. Смолили його будiвничi, смолили  й  правнуки.  Пiнили
море, вiдкриваючи землi. Повiсили прапори над чужими  головами,  затуливши
сонце. Тепер бриг витягнуто з домовини, i  ми  вертатимемося  ним  додому,
його й дельфiн мiг потопити, вдаривши хвостом  або  упiрнувши  пiд  корму.
Бриг одслужив уже службу на морях, - це  порушення  його  спокою  в  тихiй
затоцi корабельного гробовища скидалося на образу старостi. Ми  пливли  на
пiвнiч до рiдних берегiв. Була гiрка неправда в тому,  що  ми  пливли  без
жодного прапора. Скiльки разiв цей бриг повертався  до  континенту,  гордо
пiднявши переможний шовк  прапорiв!  На  старiсть  йому  доводиться  везти
збезпрапорених солдат, якi не смiють пiднести  над  собою  стяг  зраджено?
батькiвщини.
   Ми йшли  в  ранiшньому  туманi.  Бриг  рипiв  i  кректав,  розсохлий  i
страшний. Бiсово? вiри вiтер ледве надимав паруси. Туманний ранок. Я ходив
понад бортом задуманий. Мене тривожило те, що  перед  вiд'?здом  у  гаванi
вештався французький офiцер i, як зацiкавлена особа, поглядав на бриг. Наш
полковник,  прощаючися  з  берегом,  нiби  знайомими  очима  подивився  на
француза. Бiльше нiчого. Та я пройшов огнi i води i дещо страшнiше  за  цi
стихi?. Мене обдурити тяжко. В цей час мене  покликали  наниз.  Посуд  наш
здорово протiкав. Я пошукав сокири, бо я тесля, i не знайшов ??  нiде.  Це
мене ще бiльш навело на недобрi думки. Полковник  дуже  лютував,  йому  не
сподобалась можливiсть втопитися на такому суднi. Бригом правував поганий,
кривий i кошлатий румун з двома матросами. Вiн дав менi пощерблену сокиру,
якою не те що тесати, а й рубати тяжко. Я почав латати дiрки. Та ?х,  наче
на зло, було безлiч i все з'являлися новi. Гниле дерево не тримало цвяхiв,
i мо? латки одлiтали пiд напором води. Тодi ми  заходилися  скубти  старий
канат, мочити його i розмочалювати, готуючи в той же час патички, запихати
цю паклю в щiлини. Велика  робота  закипiла  на  бригу.  Воду  вичерпували
вiдрами, якi знайшлися, висмоктували з трюму примiтивною помпою, що  завше
? на подiбних кораблях.  Самi  собою  органiзували  змiни,  щоб  акуратно,
по-вiйськовому, вiдпочивати й робити. Познаходилися десяцькi,  спецiалiсти
в цiй тяжкiй галузi - пливти морем, не допускаючи в трюм води.

   Полковник сидiв у крiслi на кормi. Вiн задумливо палив сигару  i  читав
книжку. Або удавав, що чита?. Сонця не було  видко.  Румун-капiтан  виймав
занозу з босо? ноги. Мене вiн до роботи не пускав, i в компас  його  я  нi
разу не мiг зазирнути. Бриг iшов помалу. Я вiдчував тривогу, яка  росла  й
росла. Iнодi й не скажеш, вiд чого вона береться. Крутився бiля  румуна  й
полковника, плекаючи надiю побачити чи пiдслухати.

   На мо? щастя, полковник ?хав не сам. З ним була дочка - чорна,  як  сiм
галок, ?й було рокiв шiстнадцять. Я помiтив, що вона вигляда? з вiконця на
мене, i почав повертатися перед ?? очима, як пишний пiвень. Потiм я кивнув
?й, запрошуючи вийти на палубу. Вона довго переломлювала  себе  й  нарештi
вийшла, червона, як кумач. "Чи нема? у вас  яко?  книжки?  -  попросив  я,
соромливо опустивши очi, як того вимагала дипломатiя. - Я страшенно  люблю
читати, - казав я, - рiзнi книжки. Та нашi хлопцi, язви ?хню душу, нiяк не
дають читати, доки ?х не покри?ш...  -  я  закашлявся,  видумуючи,  як  би
делiкатно закiнчити. - Доки не покри?ш ?х брезентом зневаги, - вимовив  я,
слiдкуючи за поплавком закинуто? вудки. Риба клюнула -  дiвчина  запросила
мене до каюти, i ми вдвох почали вибирати книжку.
   "У вас мама ??" - запитала дiвчина-галка.

   "Мама ? i сестричка мале-есенька, - зарипiв я  солодким  голосом,  а  в
самого на язицi лежали всi лайки, якi я маю за честь знати.  -  Вони  мене
ось уже п'ять рокiв як не бачили. Мамочка в мене старенька i швидко вмре к
чорту", - iнформував  я,  думаючи  за  друге  й  не  знаючи,  що  стою  на
правильнiй стежцi до серця дами. Цiкавiсть ?? зростала. Я мусив розповiсти
цiлу iсторiю з безлiччю вбивств та самогубств, якi падали на  голови  мо?х
кревних, вигадати собi крiм сестрицi -  ще  й  померлого  братика  i  його
полюбити, безжалiсно розлучити всiх нас i розкидати по свiтi  i,  нарештi,
вiдправити вигаданi  кораблi  на  батькiвщину  до  матерi  в  обiйми.  Моя
фантазiя розчулила дiвчинку. Вона  була  некрасива  i  нерозумна.  На  не?
нiхто, очевидно, не звертав уваги, i тепер вона  цiлком  була  пiд  владою
незвичного. Серце в не?, вже здiбне до любовi, вперше завмирало пiд нiжною
опуклiстю грудей, та в нiй усе ще було вiд дiвчинки.

   Мене не треба вчити, як себе поводити з дiвчатами. Я йду завше просто i
нiколи не помиляюсь. Дiвчинка звикала до мене з кожною хвилиною. Вже ми  з
нею ходили по палубi пiд холодним поглядом батька. Ми стояли  бiля  борту,
дивилися в воду, i я кокетував з усi?? сили. "Коли ми при?демо  додому,  -
казав я, - я  вас  посадовлю  на  найкращого  вiзника,  i  ми  по?демо  до
найкращого ресторану. Нам буде весело, як у раю.  Найкращого  вина  я  вам
поставлю на стiл".
   "Я не по?ду додому, на  вiзника  не  сяду,  -  дiвчинка  схаменулася  i
замовкла. - Менi не можна з вами говорити, це тайна".

   Я прикусив губу, щоб не витрясти з сво?? дами душi разом iз тайною.
   "Чому ж ви не по?дете? Адже бриг iде? I хiба я вам не подобаюсь?"
   Дiвчинка одвернулася.
   "Папа заборонив менi казати вам, що ми ?демо не..."

   У цю хвилину спереду над нами прорвалось сонце, i  в  мене  сколихнувся
весь мозок. Я ледве не впав через борт. "Ми ?демо не додому, - закричав я,
- ми ?демо на пiвдень. Сонце мусило б бути позад нас!"

   Я схватив дiвчинку за руку i поволiк за собою на прову  брига.  Вона  -
налякана  -  мало  сперечалась.  Полковник  побiг  униз,  очевидячки,   за
револьвером, почувши  щось  недобре.  Земляки  обступили  мене,  покинувши
викачувати воду. Стало тихо, тiльки булькотiла вода та шумiло море.

   "Хлопцi! - крикнув я. - Нас зраджено? Ми ?демо проти сонця, на пiвдень,
а путь наша мусить лежати на протилежну сторону".

   Хлопцi показилися. Мало  назвати  ?хнi  вислови  лайкою.  Багато  рокiв
вчилися вони висловлювати почуття неймовiрними  сполученнями  слiв.  Через
те, що завше цi почуття були гiркi, болючi та безвихiднi,  наче  всерединi
нема? серця, скрiзь  у?длива  зелена  жовч,  то  й  вислови  велетенськими
зегзицями пiдiймалися до щогол.
   Налетiв туман, i ми опинилися в туманi. З боку корми пролунав  пострiл,
i голос полковника крикнув звiльнити палубу. Ми зайшли до трюму,  де  вода
вже стояла по кiсточки. Я розпитав дiвчинку про  задум  ??  батька.  Вона,
налякана оскаженiлими обличчями товаришiв, розповiла менi все, що знала. Я
слухав ?? сам, одiйшовши вiд юрби.
   "Куди ми ?демо?" - кричали нетерплячi. Я вилiз на бочку.
   "Громадяни, - закричав я, - ми ?демо на пiвдень. Нас продано  в  армiю.
Ми будемо в африканських пустелях битися з чорними повстанцями. Ми вже  не
люди. Свiт хоче нас умертвити, та ще й з вигодою для себе". Говорив  я  ще
багато дечого, оповiдаючи про сво?  перебування  на  Пао  та  на  Явi.  Ми
пiднiмали бунт на кораблi. Ми вирiшили це  зробити,  заволодiти  бригом  й
попливти на пiвнiч.

   Коли ми поткнулися на палубу, пролунало кiлька  пострiлiв,  i  один  iз
наших покотився мертвий униз. Це зробило нас уважнiшими й  об'?днало  коло
завдання. Перший труп завше найжахливiший. Вiн вiдiгра? роль факту,  якого
не перейдеш, як не оживе нiколи забита людина. З  корми  в  наш  бiк  було
направлено, очевидячки, не менше чотирьох гвинтiвок - румуна, полковника i
двох матросiв. Я взяв iнiцiативу до сво?х рук.
   Нав'язавши брудну ганчiрку на палицю, я виставив ?? в ляду. Кiлька куль
пронизало ?? одразу. Я помахав ганчiркою. "Не стрiляйте, -  крикнув  я,  -
зараз вийде на палубу тiльки четверо, щоб стати до помпи, - вже повен трюм
води. Не в  ваших  iнтересах  топитися  разом  iз  нами".  Менi  нiхто  не
вiдповiв. "Полковнику, - продовжував я, - з нами ваша донька. Ми ??  першу
втопимо. Не  забувайте  цього".  Полковник  не  зразу  вiдповiв.  "Ми  вас
перестрiля?мо, як скажених собак. За кожний палець мо?? доньки -  десятьох
повiшу на реях".  Ми  пiдняли  страшний  регiт.  Полковниковi  вiдповiдало
черево незвичного звiра, замкненого, але не зв'язаного. Вiн  почув  немало
побажань собi i його  близьким,  почув  лють  обдурених  людей.  Я  зробив
порядок.
   "Я згоден, - почулося вiд полковника, - хай четверо виходять  i  стають
до помпи. За це вiдпустiть зараз же дочку". Треба було торгуватися  -  вiн
уважав нас за дурнiв. Ми погодилися на тому, що вiддамо йому доньку,  коли
висмокчемо всю воду з трюму.
   Я вилiз на роботу в першiй четвiрцi.  Туман  висiв,  проте  палубу  всю
можна було бачити. Була чудна мряка, у якiй корабель здавався вулицею,  що
похитувалася, паруси безпомiчно висiли, i хололо  застигле  повiтря,  нiби
воно завмерло перед подувом урагану.
   Вороги нашi сидiли за дерев'яним щитом, що мiг цiлком захищати  ?х  вiд
наших очей. ?х було дiйсно четверо, озбро?них гвинтiвками. Качаючи воду, я
не переставав оглядати палубу, нотуючи всi дрiбницi, мов хотiв вивчити  ?х
напам'ять. Ми працювали совiсно. Туман  не  розходився,  стало  парко,  як
перед змiною погоди. Шелестiла вода, падаючи за борт, звуки, що ?х  давала
помпа, були жалiбнi, нiби кректала качка. У трюмi не чути  жодного  слова.
На кормi шепотять нашi вороги, i видко димок з  сигари  полковника.  Чудна
тиша почувалася - виповнена  лише  нервовим  цокотом  сотень  сердець.  Ми
натомилися й попросили змiни, яка стала на нашi мiсця, доки ми  спускалися
в трюм. Ми спробували прорубати в трюмi переборку, але крiзь дошки  в  нас
полетiли кулi. Полковник рiшуче вимагав повернути  дочку.  Нам  нiчого  не
залишалось, як вiдпустити ??. На палубi помпа працювала. Дiвчина пiшла  на
корму, оглядаючись на мене. Можу поклястися, що я зовсiм не хотiв ?й  зла,
i все трапилось поза мо?ю волею.
   Час iшов, i становище не змiнювалося. Я перебрав уже сто планiв, як нам
напасти, не загубивши людей даром. Потiм я пiшов до помпи, наказавши  бути
всiм напоготовi. Працюючи,  я  потихеньку  навчав  товаришiв,  що  робити.
Струмiнь  води,  повернутий  на  корму,  проте,  одразу  припинився  через
несправнiсть помпи. Але ми, виявивши таким чином сво? намiри, уже не  мали
права зупинятись. Ми попадали  додолу  й  кинулися  до  корми.  Двох  було
поранено. Румун-капiтан кинув гвинтiвку й пiдняв  руки.  Вiн  був  сам  на
палубi. "Де полковник?" - закричав я. "Полковника нема. Вiн поплив  уже  в
море". - "На чiм поплив?" - "Човен. Я ма?м тут човна". - "А чому ж ти  сам
не тiкав? Ми ж тебе повiсимо". - "Я хазя?н. Бриг - моя. Це - мiй  жона.  Я
буду ваш". Краще було не вiшати цього босого й кривого капiтана.  Ми  його
помилували  й  гуртом  стали  повертати  паруси.  Нам  допомiг  випадковий
вiтрець. Тепер ми посувалися на пiвнiч. I, на наше щастя, погода  вирiшила
перемiнитися. Десь пiднiсся вгору туман, i свiжий  низький  бриз  забив  у
паруси.  Загальна  радiсть  наче  ще  пiдбадьорила  вiтрову   силу.   Бриг
вирiвнявся, як кiнь пiд добрим вершником,  i  летiв  птахом,  припавши  до
хвиль. Я зайшов до каюти й побачив  там  дiвчину.  Вона  сидiла  в  кутку,
закутавшись у хустку червоного шовку. "Чого  ти,  дитино,  не  втекла?"  -
промовив я. Дiвчина замiсть вiдповiдi - розревлася, як дурна, i чекала, що
я приголублю ?? або дам цукерку. Я зняв з не? платок i вийшов на палубу  з
платком. Незабаром ми йшли вже з прапором, i  очi  у  всiх  були  мимоволi
зведенi на цей прапор. Та наше життя завше висить на  ниточцi.  Нiколи  не
можна казати "гоп", доки не перескочиш. На свiтi  завше  бiльше  поганого,
нiж доброго. Той, хто вiрить  у  долю,  може  собi  записати,  що  в  долi
напiвчорне обличчя. Хто любить сво? життя, хай молиться, щоб  помирати  на
сушi. Та персонально я - волiю бути похованим у морi.

   Ми не бачили, звiдки прилетiв перший набiй. Тiльки повiрили ми в нього,
коли вiн розiрвався в водi на нашому шляху.  Я  знайшов  щось  подiбне  до
рятувального пояса й надiв його на дiвчину. Вона плигнула за борт. За  нею
поспiшив i я. Ми швидко залишились позаду брига. Люди скакали  з  нього  в
море. В корабель  уже  потрапляли  набо?.  Швидко  впала  мачта,  вiйнувши
парусами. Потiм упала друга. Востанн? я побачив фiгуру  румуна  на  кормi,
який зривав прапор. Та його швидко закрила хвиля.
   За  сотню  метрiв  вiд  нас  пройшов  крейсер  "Iсмет".   Через   борти
перехилилися люди й дивилися в воду. Менi здалося, що мене  розглядають  у
бiнокль. Я пiдняв руку. Але крейсер не зупинився й швидко зник у  напрямку
на пiвнiч.
   Ми з дiвчиною продовжували нашу путь. Сонце з'явилося на бiлявих хмарах
i пливло сухе на сухому небi.  Дiвчина  тримала  себе  по-геройському,  ?й
тiльки не вiри-лось, що так кiнча?ться ?? перша й остання любов.  Менi  не
вiрилось, що я не допливу до берега. Я  удавав  з  себе  веселого,  щоб  i
втопитися з посмiшкою. Потроху ми почали клацати зубами. Я роздягся зовсiм
i робив у водi гiмнастику. Потiм я  помiг  роздягтися  й  дiвчинi.  Ми  не
почували  жодного  сорому,  бо  там,  де  пану?  смерть,  тiло  вважа?ться
прекрасним i досконалим, всi одвiчнi питання -  ясними  й  зрозумiлими,  а
людськi бажання - дрiбними.
   Ми тримались на водi до вечора, протрималися й нiч.  А  може,  ?х  було
кiлька - днiв та ночей. На морi й назва дивною ста?: чому нiч i чому день,
коли йде, переступаючи через моря, великий час?  Дрiбними  дзвонами  люту?
небо, слiпуче свiтло горить у мозковi й уночi, i мозок хоче не  пропустити
виконати сво??  останньо?  роботи:  вiдбити  грань,  за  якою  почина?ться
небуття.

   Я загубив свiдомiсть, притискаючи до себе напiвмертву  дiвчину.  Ось  у
такому виглядi я й потрапив сам до рибалок. Що  сталося  з  дiвчиною,  ви,
певно, догаду?тесь. Часто хмарка, народившися в синiй купелi неба,  розта?
без слiду, несучися в невiдому далечiнь, i тiльки, може, крапля води впаде
з не?.
   Gеnоvа, 2/V
   Дружок. Милий мiй i хороший. З тво?х листiв я бачу, що ти тепло до мене
ставишся. Менi зда?ться, хоч слово - тепло - тут не до мiсця.  Як  я  тебе
згадую? Спочатку менi уявля?ться вечiр. Я сиджу й палю.  Заходиш  ти.  Нас
знайомлять. Я думаю - славний хлопець. Потiм згадуються схiдцi  в  порт  i
портова нiч. Ми чека?мо  машину.  Про  що  ми  розмовляли?  Зда?ться,  про
дружбу. Нi, напевно про дружбу. I  про  чистоту.  Потiм  прогулянка  перед
кiно. Далi все зника? з пам'ятi.  Менi  згаду?ться  мо?  життя  в  готелi.
Пам'ята?ш, я тебе поцiлувала?

   Потiм почалось щось непри?мне. Ти мене уникав.  Чому.  дружочок?  Проте
краще не згадувати. Був час, коли я була винна перед  тобою.  Але  тодi  я
була сама не своя. Ти правильно написав:  "Все  мина?,  Тайах".  Та  скажи
менi, друже, нащо все в життi приходить тiльки тодi,  коли  ми  переста?мо
вже бажати цього? Ти пам'ята?ш мене в Мiстi? Я тодi дуже любила свого мужа
й завше посилала йому привiт на Пiвнiч, лягаючи спати.  I  нiхто  не  знав
цього. Я пустувала й робила дурницi, але тiльки через  те,  що  менi  було
тяжко. Ти зна?ш про всi мо? дурницi. Я не вмiла опанувати себе  тодi.  Але
все мина?. Менi соромно писати, але в мене - теж минуло.
   Тут я можу танцювати. Тут користуюся "колосальним поспiхом".  В  Iталi?
все менi нове. Я така вiльна. Та ось прийшло i  те,  чого  я  не  потребую
тепер. Я одержала листа вiд чоловiка. Я не в силi передати тобi й краплини
тi?? уваги й нiжностi, якi там ?. Я хочу розбудити в  собi  щось  i  -  не
можу.
   Учора йшов увечерi дощ. Я вийшла на балкон i вдихнула  повiтря.  Зна?ш,
тiльки на пiвднi може бути такий  пряний  запах.  Краплi  дощу,  важкi  та
краплистi, падали менi на волосся, на блузку, за  комiр.  Навкруги  зовсiм
тихо. Iнодi живеш багато часу й не помiча?ш усього, що тебе оточу?.  Бува?
ж день, коли раптом одразу почина?ш бачити  рiзнi  дрiбницi.  Я  стояла  й
думала. I вмить я почала розглядати i сусiднiй будинок, i дахи, i гори.  Я
себе вiдчула самотньою i так далеко вiд чогось, що менi стало страшно. Але
вiд чого далеко? Вiд батькiвщини? Нi, милий, взагалi  вiд  чогось  чи  вiд
когось, я не знаю, як тобi змалювати це чуття. Але чи було  так  з  тобою?
Хочеш пiти скорiше на люди, де багато народу, але почува?ш себе  ще  бiльш
самотньо.
   А вдень учора свiтило ясне сонце. Я  пiшла  на  старе  кладовище,  яким
славна Генуя. Бiлий мармур лежав  скрiзь,  покриваючи  могили.  Гори  були
близько. Мiсто пiдо мною бовванiло в легенькому туманi. Бухта страшно синя
й порожня. Жодного пароплава. Я йшла тихо й несла бiлi пахучi лiле?.  Менi
захотiлося, щоб i в мене лежав тут хтось коханий, я б йому могла  покласти
лiлей i посидiла б серед мармурово? тишi на могилi. Я, мабуть, плакала, бо
прохожий, який мене зустрiв, подумав, що я сумую за кимось, хто лежить пiд
пам'ятником. "Не треба плакати, псувати яснi очi - все  мина?",  -  сказав
прохожий. I  я  заплакала  ще  дужче.  Я  сiла  бiля  пам'ятника  великому
композиторовi й просидiла не знаю  скiльки  часу.  Лiле?  пов'яли  в  мо?х
руках.
   Я тобi багато розповiдаю про себе. Ось я повернуся додому. Не знаю,  як
буде з чоловiком. Менi все тепер далеке, про що  говорить  вiн.  Дружочок,
нiколи не люби перший нiкого. Коли тебе  покохають  -  тодi,  будь  ласка,
закохуйся, одружуйся. Але нiколи не  бажай  нiкого  так,  щоб  прокидатися
тiльки з цi?ю думкою й засинати з нею. Взагалi менi боляче писати про  це.
Хай тепер помучаться iншi.
   Час я проводжу тут добре. Тiтка видужала. Весело. Ранком ?жджу на пляж.
Беремо човна, заплива?мо далеко в море. Лазимо по скелях. У мене вже ? тут
знайомi.  Всi  до  мене  надзвичайно  ставляться,  бо  я  -  чужоземка  та
блондинка. Вечорами буваю в дансингах, кiно. Була в театрах. Та  вони  тут
поганi. Бачила музе? - Вiнчi, Мурiльйо. Оглянула всю Геную. Завтра ?ду  на
два днi до Караiiо та Рогiо?iпо. Це надзвичайнi куточки  на  березi  моря.
Швидко по?ду до Мiлана на кiлька день, звiдти до Берлiна, одержу поворотну
вiзу - i додому.

   Менi тут подоба?ться. Але ?хати, проте, треба. Мало залишилося  грошей.
Я тут танцювала два рази.  Душевна  рiвновага  в  мене  цiлковита.  Навiть
скорше - апатiя. Мене нiщо зараз не  може  зворушити.  Я  дуже  рада.  Так
спокiйнiше жити. Iнодi з'явля?ться жага до життя. Хочеться вiдмовитись  од
прихильностей, звичок, мiсця й вiд'?хати. Надовго  й  далеко.  Щоб  бачити
все. Але раптом маленький вiтер i дощ, i все'  це  розпада?ться,  почува?ш
себе маленькою й кволою, i тодi хочеться велико? мiцно?  дружби.  Ти  мене
розумi?ш?

   Ти менi друг чи нi? Так завше кажеш ти. Чому я тобi так  вiрю?  Я  тобi
так багато сказала. Дружочок! Хороший.  Може,  ми  ще  колись  побачимось.
Читаючи мого листа, ти подума?ш, що я песимiстка. Та  це  не  так.  Ти  не
зна?ш, скiльки iнодi прокида?ться в менi.  Завше  кожнiй  жiнцi  потрiбний
iмпульс. Щоб був такий мужчина, а коли нема його, тодi треба жити - як усi
живуть - зовнiшньо. Просто. Я пишу  якусь  нiсенiтницю.  Але  в  мене  так
багато тепер думок, що я не можу оформити ?х. Треба вже, мабуть,  покинути
писати.

   Ти ще встигнеш написати менi листа. За Сева я дуже рада. Дай  йому  мою
адресу. Привiт йому вiд мене.
   Дружочок, тепер вечiр, i хтось заспiвав серенаду. Дiстаю  лiру  й  бiжу
слухати. Якi всi далекi нинi. Милий мiй хлопець!

   Т."
   Листа  написано  рiзним  атраментом,  за  кiлька  прийомiв.   У   кiнцi
закреслено роst sсriрtum, де  стояло  запитання  про  Богдана.  Прикладено
фотографiчну картку з написом : "Милому iдеальному друговi з Gеnоvа, 2/V".
На картцi Тайах сидить у купальному костюмi на каменi над бухтою.
   Вдалинi видно дахи Гену?.

   Х
   Увечерi до гаванi Мiста зайшла канонерка. Покружлявши по  гаванi,  вона
об'якорилася, не пришвартовуючись до естакади. Ми сидiли в потайному кафе,
де можна мати надзвичайну чорну каву, двi-три люльки опiю  i  контрабандне
вино "Кров землi". Нас розважали дiвчата - трохи захриплi  вiд  веселостi.
Скрiзь у порту почали бити склянки. Пробило три  рази  -  була  одинадцята
година. Похмурий передзвiн перейшов поступово по всiх палубах.

   З канонерки хтось по?хав до Мiста човном. Я  вдихнув  свiжого  повiтря,
подавився ним  i  закашлявся.  Передо  мною  на  бруковi  двора  була  моя
блювотина. Я витер рота й повернувся до сво?х  товаришiв  у  кафе.  Голова
була цiлком свiжа. Пiсля багатьох потрiбних процедур i необхiдних  тостiв,
вiддавши  належний  час  на  товариськi  розмови,  виконавши  всi  правила
делiкатностi,  гостинностi  й  хорошого  морського  тону  -  ми  розпочали
серйозну бесiду про те, який потрiбно корабель для ново? картини Сева.
   Дiвчата обнiмали нас за ши? й  слухали.  Вони  зацiкавились  справою  й
намагались нам допомогти. Моряк - хазя?н трамбака й шхуни, вiн же  капiтан
цих парусних птахiв, рибалка чи, власне, отаман босо? рибальсько?  ватаги,
Стелла, Муха, Поля, хазя?н кав'ярнi, Богдан, Сев, я - нас було дев'ятеро.
   - Повертатись на батькiвщину, - сказав хазя?н кав'ярнi, - доводиться не
щодня. Ви, молодi панове, повiрте мо?й грецькiй  головi.  Я  вмiю  зварити
маленьку чашку турецько? кави -  мiцно?  й  гiрко?,  як  гiрка  солодкiсть
життя. Я вмiю злiпити кульки опiю  так,  що,  покладенi  на  люльку,  вони
булькатимуть, як дитячi вуста. Лампа горiтиме ясно  й  спокiйно,  коли  ви
втягуватимете в себе чарiвнi випари опiю над нею. Це все  я  вмiю  робити.
Але я не знаю, як повертатися на батькiвщину. Тому дозвольте менi посидiти
мовчки й слухати ваших мудрих слiв доти, доки не прийде хвилина розповiсти
менi про те, що я знаю.
   -  Ми  послуха?мо,  -  сказали  гуртом  дiвчата.  У  цей  момент,  коли
народжувався  корабель,  стало  тихо  й  урочисто.  З  невiдомого   елiнгу
пускалось на воду рожденика. Салом натертий кiль слизнув по  кругляках,  i
роздалася пiд його тиском вода на боки.
   Богдан забрав слово перший:
   - Дорогi мiстери й ледi! Дозвольте вести вас до розумiння справи,  цi??
важливо?  справи,  i  роз'яснити  вам,  для  якого  скоту  ми  шука?мо   й
обговорю?мо корабель. Ми його шука?мо  для  румунського  босого  капiтана,
двох матросiв та полковника з донькою i для двохсот овець, що ?х полковник
везе пiд нiж, коли вони думають, що повертаються до пасовиська.

   - Постiйте, - втрутився Сев, - ви брешете. Корабель  цей  -  для  учнiв
морсько? школи. Вони вийшли в практичне плавання. Були поблизу  катастрофи
й пiдiбрали багатьох iз розбитого брига. А  бриг  той  ми  знiматимемо  на
якомусь дубковi.
   - Бриг на дубковi? - засмiявся хазя?н трамбака.

   - А чому й нi? - образився рибалка.

   - Дубок менший i на  ньому  зовсiм  iнший  такелаж.  Коли  дубка  можна
порiвняти до шхуни, де на обох мачтах гафельний такелаж, цебто нема?  рей,
то бриг з рейним такелажем на фок- i на грот-мачтi нiчим не може  нагадати
дубка.
   - Тiкеляжь?
   Хазя?н трамбака ляснув долонею  по  спинi  зацiкавлено?  дiвчини.  Вона
здригнулася й вiдповiла тим же.
   - Тiкеляжь?
   Хазя?н трамбака не витримав. Благальний погляд зупинивши на  менi,  вiн
ледве стримував потiк слiв iз сво?? хрипко? горлянки. Я дозволив.
   - Не тiкеляжь, а такелаж, -  заговорив  хазя?н  трамбака,  -  це  слово
означа? всi як ?сть на  кораблi  приладдя  для  керування  парусами,  самi
паруси i все, на чому вони тримаються:  мачти,  ре?,  гафелi,  усi  блоки,
ванти, фали та багато iншого. Повний корабель, або фрегат, ма? тро?  мачт:
попереду фок-мачту, посерединi грот-мачту й позаду  крайц-мачту.  Барка  -
теж iз трьома мачтами, тiльки крайц-мачта в не? назива?ться  бiзань-мачтою
й на нiй однiй гафельний такелаж. Шхуна - барка з трьох  мачт  ма?  тiльки
одну фок-мачту з рейним такелажем, а iнших двi мачти - з гафельним. Велика
шхуна - три мачти - усi з гафельним такелажем. Бриг ма? тiльки двi  мачти:
фок- i грот-мачту...

   Сев зупинив хазя?на трамбака, й  на  хвилину  запанувала  мовчанка,  як
вiдпочинок пiсля зливи  незнайомих  слiв.  Богдан  посмiхався  -  це  його
стихiя. Ми з Севом теж були дикунами в справi  парусного  господарства  на
дерев'яних кораблях. Хазя?н кав'ярнi запропонував  нам  кави  й  пiшов  ??
варити. Швидко пахощi чорно? кави досягли й нас усiх.
   - Я, як режисер майбутньо? картини, i вiн - автор сценарiю,  -  показав
Сев рукою в мiй бiк, - i  Богдан,  що  подав  нам  тему,  на  сво?й  шкурi
випробувавши ??, - всi ми разом з'ясу?мо нашi погляди на той корабель,  що
його ми шука?мо. Я розповiм про школу й молодих морякiв на бриговi, Богдан
викладе  сво?  спостереження  й  мотиви  повернення  його   й   iнших   на
батькiвщину, а редактор  пов'яже  це  мiцними  вузлами  фабули.  Потiм  ми
попросимо присутнiх висловитись, подарувати нам кiлька достойних  думок  i
порад, щоб корабель мав доброго фiльма, а морська школа - гарного корабля.
Дозвольте менi почати першому.
   Хазя?н кав'ярнi принiс  нам  кожному  по  крихiтнiй  чашечцi  запашно?,
гарячо? кави. Ми почали сьорбати, запиваючи холодною водою.  Швидко  серце
стало жвавiшати.
   Погубивши рештки хмелю, ми сидiли бадьорi й схвильованi. Почувалося, що
цi?? ночi нiхто з нас не забуде довiку. Кiнокартина стояла перед нами,  як
конкретна iдея, що закладала собою  фiлософську  систему.  Сев  устав  вiд
столу й почав ходити.
   - Я уявляю собi морську школу на високому березi. З  усiх  вiкон  школи
мусить синiти море. Вiкна круглi, як  iлюмiнатори,  i  кiмнати  з  койками
нагадують каюти. У бухтi внизу сто?ть кiлька  навчальних  кораблiв.  Б'ють
склянки - початок дня. Сходить сонце, як прапор, i прапор лiзе  на  щоглу,
як сонце. Бухта - не бухта, а люстерко, в якiм вiдбива?ться й  колива?ться
все, що лише може заглянути. Так я мислю собi початок картини.
   Сев допив каву.
   - А далi - виходять юнаки в плавання.  Море  перед  ними  без  берегiв.
Вiтер перед ними й позаду ?х. Корабель чистий та блискучий,  як  машина  з
дерева й полотна. Каюти пахнуть степом i землею.  Юнаки  вчаться  захищати
вiльнiсть, свiй прапор - нацiю трудящих.
   Пробило десь надворi чотири рази. Була пiвнiч. Почала працювати  машина
на канонерцi, свисток розлiгся  над  водою,  i  чи?сь  кроки  почулися  на
бруковi.
   - Одного сонячного дня корабель чу? далекi  гарматнi  пострiли.  Кiлька
дозорцiв вилазять на марс i на марс-стеньгу з  бiноклями.  Вони  передають
униз  нервовi  слова  командировi:  "Стрiля?  вiйськове  судно.  Мiшень  -
парусник, на якому видко людей. Збито фок-мачту. Набiй  потрапив  у  воду.
Збито грот-мачту. Видко на кормi прапора. Корабель порина? у воду. Порина?
у воду. Порина?.  Парусника  нема?".  Над  мiсцем,  де  загинув  парусник,
проходить крейсер i зника?, залишивши над морем хмару диму.
   Наш корабель маневрував. Капiтан сам став бiля керманича.  Як  комашня,
полiзли юнаки на ре?, i  швидко  всi  мачти  вкрились  бiлими  опуклостями
парусiв. Iшли - на диво. I опинились на мiсцi катастрофи. Першого виловили
-  молодого  матроса,  що  тримав  дiвчину.  (Тебе,  Богдане).  На  хвилях
гойдалися уламки. Людей було розкидано по морю, як снопи по нивi, хвиля ?х
не лишала на мiсцi, немилосердно обхлюпуючи  i  перекочуючись  через  них.
Часто за хвилею пiднiмалася в повiтря рука й розпачливо кликала допомогти,
а човен знаходив там тiльки воду й нiчого на  нiй.  Рятування  тривало  до
того часу, поки на поверхню моря опустилася  нiч.  I  врятувати  пощастило
бiля трьох десяткiв людей.
   Це були люди.  Безпомiчнi  -  вони  лежали  на  палубi,  i  вiд  ?хньо?
лихоманки  дрижали  дошки.  Виплеснутi  хвилею  з   рiдно?   землi,   вони
повернулися понiвеченi на голе дерево палуби, ?хню одежу покидано за борт,
розпутнi сини повернулися голими. I прапор ?хнiй - дiвоча хустка -  лежить
мокрий поруч. У кожного ? батьки й матерi, що плачуть i тужать за  синами,
стоячи бiля похилих хат. Та  цiлий  корабель  ?м  тепер  за  батька.  Вони
вiдчувають, що нема? ?м прощення й не буде, доки не зароблять його  честю.
I невже, переживши сто смертей, не очистили вони сво?х очей, що не  можуть
ними глянути в братнi очi нових юнакiв ново? землi? Та господарi  лагiднi.
Вони ходять бiля врятованих,  як  бiля  людей,  людей  вони  приводять  до
пам'ятi, людей викачують до життя, людей захищають  вiд  холодного  подуву
морського вiтру. Щo за люди - ясно буде потiм, а тепер -  швидше,  хлопцi,
позносьте всiх пiд палубу, кладiть у теплi койки i годуйте гарячою ?жею.
   Нiч приходить сувора, як смерть, i тривожна. Свiтять  електричнi  лампи
пiд стелею. На палубi порипують снастi. Дме рiвний, спокiйний бриз, i небо
все в зорях, у промiннях, у радостi. Нiч  велична  покрила  море  солодкою
тайною. За таку нiч може пройти все життя, кораблем заснують  постатi  без
числа, тисячi доль рiзних людей  спустяться  на  корабель.  I  тодi  зiйде
сонце. Воно розкра? рiвну лiнiю обрiю й ляже на хвилi, i встануть  на  тiм
мiсцi рожевi тумани морського ранку.
   Ми мовчали, дослухуючи звучання останнiх слiв.  Вони  довго  завмирали.
Стелла витерла сльозу. Хазя?н  трамбака  крякнув,  а  рибалка  засопiв  ще
дужче. Богдан випив води й приготувався говорити. Першi ноти  його  голосу
ми ледве розчули: вiн почав шепотом, нiби продовжуючи повiсть Сева.

   - Моя мати вродила мене сиротою. А вродивши - вмерла.  Мене  поклали  у
ночви - обмити грiхи. Слiпi мо? очi витерли  мокрою  солоною  пелюшкою  та
повивачем.  Кiлька  крапель  солi  посолили  купiль:  у  перше  купання  я
обзнайомився з  солоною  водою.  Далi  я  спробував  утонути,  бо  сусiдка
вiдвернулася до мо?? добро? матерi.  Потiм  цiле  сво?  життя  я  невпинно
топився. Пiсля ночов я спробував загинути  в  калюжi,  коли  вже  вивчився
плавати навсидячки по землi й заглядав до калюжi, як до дзеркала. Школярем
- я тонув у криницi, куди я залiз був видирати горобинi яйця й  горобенят.
Далi - я побудував собi на степовому ставку плiт  з  очерету  й  заходився
пекти посеред ставка картоплю на тiй крихтi землi, яку я взяв на плiт. Мiй
корабель iзгорiв, а я знову тонув.

   Утiк я з солдатами, що були в нас на маневрах,  i  опинився  з  ними  в
мiстi на великiй рiчцi. Це вже я був пiдлiтком. Швидко казку кажеться,  та
не швидко дiло робиться - проплавав я на  рiчцi,  пiдмiтаючи  пароплави  й
чистячи картоплю, з рiк. I добився нарештi до  моря.  Воно  вiйнуло  перед
мо?ми очима, нiби  синiм  шлейфом  сукнi.  Паруси  налипли  до  нього,  як
метелики до капусти, i я пiшов за ним, мов за сво?ю молодою.

   Зробився я моряком. Плавав я на пiввантажному пароплавi юнгою i хлопцем
на все. Сьогоднi чистив скла  в  лiхтарях,  назавтра  мене  призначали  до
бункера перегортати вугiлля, ще через день  -  я  слiдкував  за  плитою  в
куховара, мив посуд i одержував такi ляпаси, що в мене  й  тепер  дзвенять
вуха.  Вiйна  нас  застукала  в  японських  водах.  Ми  йшли  на  пiвдень,
повертаючися з Владивостока. Стояла страшна спека. Ми ходили,  висолопивши
язики. Потiм почався тайфун. Ви,  певно,  читали,  що  тайфун  може  змити
капiтана з його мiстка, капiтана багатоповерхового океанського  пароплава.
У такий тайфун потрапили й ми.

   Кiлька днiв носило нас, поливаючи водою, пiдкидаючи вгору, шпурляючи  в
безоднi, i навкруги вставали грiзнi водянi стiни, що погрожували  поховати
в собi корабель i людей. Пароплав не слухався керма, тiльки машини скажено
працювали, виносячи нас на новi й новi хвилi. Нарештi зупинилися й машини,
i поки ми почали готуватися до смертi,  тайфун  помiтно  улiгся.  I  перша
земля, яку ми побачили, була земля Фiлiппiнських островiв.

   Нас прийняли, не скажу, щоб добре, але байдуже. Пароплав  розвантажили,
почали в ньому щось лагодити, а ми розвiялись по благодатнiй фiлiппiнськiй
землi. А розвiятись було де - островiв Фiлiппiни  мають  кiлька  тисяч.  Я
блукав по широких дорогах - чужий, нiмий i виснажений. Iнодi  менi  давали
хлiба, iнколи я крав його з розчинених дверей, мандрував далi,  i  нарештi
менi сказали, що за день ходи я дiстанусь до Манiли. Це мiсто  я  знав  на
мапi. Я його побачив на другий  день  увечерi.  Не  можу  не  згадати,  як
заходить у тих краях сонце. Наче зiбрано всi фарби  в  свiтi  й  вилито  в
син?-пре-син? море. На небi неймовiрнi пейзажi,  зеленi  острови,  червонi
пожежi, пурпуровi прапори. Це бiснування кольорiв було б штучним на  наших
бiдних берегах, та там, серед загального багатства декорацiй, воно  навiть
не приголомшу? уяви.

   В Манiлi я знову спробував утопитися. Фiлiппiнськi  острови  -  колонiя
американцiв,  значить  -  нейтральнi  води.  В  Манiлi  скупчилось  багато
пароплавiв iз рiзними прапорами. Вони одстоювались невiдомо до яких  тихих
часiв. Я блукав у гаванi, давши волю ногам iти,  куди  ?м  хотiлось.  Цiлi
лiси  мачт  коливались  поблизу  берега.  Далi  на  рейдi  стояли   великi
пароплави. Смаглявi, бронзовi, чорнi люди вешталися на  парусниках.  Човни
сновигали мiж ними. Я запитав у одного малайця,  чи  ?сть  у  гаванi  нашi
судна. Вiн мене зрозумiв i  запропонував  послуги.  У  мене  нe  було  чим
заплатити. Я вiддав йому свою куртку. Ми пливли, ледве пробиваючись  крiзь
купи великих i малих парусникiв.  Тим  часом  швидко  спускався  вечiр.  В
останнiх промiннях дня я побачив пароплав, до якого ми пливли. Я  попросив
зачекати й пiд'?хати обережнiше, коли темнота дозволить менi забратися  на
судно непомiтно. Таким чином, поставивши капiтана перед  фактом,  я  думав
уникнути того, що вiн не захотiв би мене взяти.  Стало  темно.  Пiд'?хавши
майже до самого пароплава - вiн був таки поганий - ми зупинилися. З палуби
хтось нас почув, i ми мовчки слухали неймовiрнi прокльони й добрий руський
мат. Ми щiльно об'?хали корму. Я намацав каната, який  для  чогось  звисав
через борт. Ставши на нiс човна, я взявся за каната й опинився в  повiтрi,
дригаючи ногами. Човен поплив у темiнь. Я вiдчув,  що  канат  руха?ться  i
мене тягнуть нагору. Я вирiшив краще вiддати себе на милiсть капiтана, нiж
випустити з рук каната - з усiма можливими наслiдками.  Мене  пiдтягли  до
самого  борту.  Я  вже  почав  був  ворушити  губами,   збираючись   якось
вiдрекомендувати себе рятiвникам, та побачив над  собою  занесену  руку  й
почув такий гарний удар в тiм'я, що випустив  з  рук  каната  й  одразу  ж
загубив пам'ять. Я навiть не вiдчув холодно? води.

   Як i завше до цього часу - я прокинувся не на тому свiтi. Та  й  не  на
сушi. Бо врятував мене мала?ць i продав пiвмертвого на корабель,  що  йшов
далi на пiвдень.
   Знову били склянки в гаванi. Була перша година  ночi.  Надворi  завивав
вiтер. Вiн, як плаксивий кiт, лягав на дахи, плигав по них i  голосив.  Цi
звуки знадвору вiдокремили нашу  компанiю  вiд  цiлого  Мiста,  як  гарна,
рiвна, безперервна, тропiчна злива. Рибалка  куняв.  Сев  задумано  палив.
Дiвчата позлягали на стiл, i в очах ?хнiх свiтилася майже собача туга.

   - Корабель, - продовжував Богдан, - на якому я очуняв, належав  старому
малайцевi з острова Пао - десь на пiвнiч вiд Яви. Цього острова i чорт  iз
свiчкою не знайшов би серед  безлiчi  тих  островiв,  що,  як  велетенськi
зеленi кущi,  лежали  на  водi.  Та  за  якимись  невидимими  ознаками  ми
посувалися просто до Пао. За час цього подорожування я встиг призвича?тися
до нового хазя?на i його команди, що  складалася  з  люде"  усiх  можливих
вiдтiнкiв шкур i душ. Три днi я  удавав  iз  себе  хворого,  мiркуючи  над
долею. Першого дня мене добре попобили, пропонуючи  встати  i  взятись  до
роботи. Найбiльше я запам'ятав безвухого китайця, який вишукував  на  менi
найболючiшi мiсця, - i я поклявся собi першою хлопчачою клятвою  ненавидi,
поклявся, не розплющуючи очей i удаючи з себе непритомного, вiдплатити цiй
безвухiй собацi. Потiм я й справдi знепритомнiв.  Наступних  дво?  днiв  я
лежав, i нiхто мене не займав. Мо? хлоп'яче горе швидко перейшло,  яскравi
хмарки пливли над мо?ю  головою,  бундючно  пофарбованi  птахи  перелiтали
через мене, бо ми йшли часами зовсiм пiд берегом, поклавши  щогли  й  нiби
ховаючись пiд пишними зеленими вiтами.

   - Замiтьте собi, що й нам, обговорюючи корабель, слiд би  подумати  про
те, щоб мачти лягали вздовж палуби, коли зiрветься шторм. Або  зовсiм  пiд
берегами щоб iти в абсолютнiй тишi, дружно занурюючи весла в воду.

   - У нас нема? таких штормiв, - сказав хазя?н  трам-бака,  -  щоб  треба
було робити складнi мачти. А замiсть весел  -  можна  поставити  невеликий
мотор.
   - Не перебивайте, не перебивайте, - закричали дiвчата,  махаючи  руками
на моряка. - Саме зупинили на цiкавому мiсцi.

   - Так от - ми багато днiв поминали островки. Я вже  почав  тинятися  по
палубi. Мене штовхали всi, хто хотiв, а найбiльше  безвухий  кита?ць.  Раз
йому за це добре влетiло вiд капiтана, що взяв мене  пiд  свою  руку.  Вiн
ударив китайця в нiс важким кулаком. Я став мiж капiтаном i китайцем.

   "Капiтане, - сказав я, - цей чоловiк мiй. Я  поклявся  вибити  з  нього
колись душу". Я переконував свого хазя?на  таким  рiшучим  тоном,  що  вiн
врештi засмiявся, не розумiючи мене, але бiйки не продовжував.

   Перед Пао ми йшли цiлий день у такiй гущавинi, що часто не видно було й
сонця. Раз до нас на палубу впало, обiрвавшися  з  дерева,  мале  мавпеня.
Цiлi хмари мавп повисли на гiллi. Вони шпурляли в  нас  горiхами,  листям,
суччям, доки я не викинув мавпеняти на дерево. Нарештi ми досягли  берегiв
Пао. Прекрасна бухта, похилий берег, червоний, як найкраща  фарба,  i  двi
живих бронзових фiгури на березi:  жiнка  й  дiвчина.  Велетенськi  дерева
стояли над водою, ?хн? корiння до  половини  виходило  з  землi,  стовбури
дерев були наче на плетенiй баштi з корiння. Зеленi до неможливого  дерева
й зовсiм червона земля...

   - Ну, це вже ви того... - прокинувся рибалка. - Цe брехня.
   - А хiба тобi не однаково, - гаряче обiзвався хазя?н трамбака, -  ти  ж
грошей за правду не платив? А може, й я пiд цим усiм  пiдпишусь  -  що  ти
тодi скажеш?
   - Коли ви не вiрите в такi дрiбницi, то чи повiрили б ви  в  те,  що  я
плив Магеллановою протокою? Чи повiрили б? Це на самому  пiвднi  Пiвденно?
Америки, мiж Америкою й Вогненною Землею,  де  зустрiчаються  два  океани,
найбiльшi в свiтi.
   - Розкажи, я там був, i я тебе завше переб'ю,  коли  ти  брехатимеш,  -
застерiг хазя?н трамбака. - Хоч я й не проти брехнi взагалi. Щоб вона була
до ладу i до вподоби.
   Незважаючи на протести дiвчат, якi хотiли швидше  знати,  що  трапилося
далi з Богданом на островi Пао, Богдан розповiв про Магелланову протоку.
   - Iшли ми з Веллiнгтона на Новiй Зеландi? - до Рiо, цебто - з  Великого
до Атлантичного океану. Бiля протоки нас страшенно тiпала буря.
   - Там завше бувають бурi, - пояснив хазя?н трамбака.

   - Що ближче до протоки - то дужче й дужче ми потерпали за сво?  кiстки.
Дiло було в березнi. Iшов снiг, град i дощ. Крiзь густий туман ми помiтили
неяснi ознаки берега:  це  були  ?вангелiсти  -  окремо  розкидане  високе
камiння. Скоро ми побачили й скелю, яка  стояла  на  сторожi  протоки.  Ми
пустилися  з  попутним  штормом  у  вузьку  протоку,  залишаючи  за  собою
оскаженiлий океан. Часами темнiшало  вiд  швидко  лiтаючих  хмар,  але  як
швидко налiтали вони, так швидко й проносились. I тодi  свiтило  сонце  на
зеленi вали води, на буруни, на пiну мiж камiннями й на обривчасту  високу
скелю, об яку розбивався мiльйонносильний океан.
   - Правильно, - сказав моряк.
   - У протоцi, як у пiдземному коридорi, нiби вогкi й плiснявi стiни,  по
стiнах жахливi малюнки й розколини, все це колива?ться в пiвмряцi, мiняючи
контури. Мореплавцi, якi вперше проходили тут, не один раз молили бога про
щасливе повернення, i через те там ? такi назви, як скелi:  ?вангелiсти  й
Апостоли, затока Милосердя, бухта св. Та?н. У затоцi Милосердя  ми  кинули
якiр. Вона надзвичайно гарна, як декорацiя до  пекла.  Тяжко  собi  уявити
щось страшнiше й жахливiше, куди нi звiр, нi птах, анi  жодна  тварина  не
заходила. I iм'я цiй затоцi - Милосердя.
   Богдан зупинився, оглядаючи всiх похмурими очима. Хазя?н кав'ярнi встав
i нечутно пiдiйшов до дверей, прислухаючись. Потiм вiн, як тигр,  опинився
на серединi кiмнати.
   - Дiвчата, замiтайсь! - крикнув хазя?н.

   Доки ми розчумали, що таке трапилось, дiвчата вибiгли з кiмнати,  а  до
дверей хтось постукав владно i тверезо. Ми всi не вставали з мiсць. Богдан
кинувся бiгти за дiвчатами, та  хазя?н  кав'ярнi  зупинив  його:  "То  хiд
тiльки для дiвчат".
   Зайшла мiлiцiя. Ми показали сво? документи. Рибалка не мав  нiчого  при
собi, але його знав один iз мiлiцiонерiв. Богдан один був без документа, i
його забрали несподiванi гостi з собою. Ми попрощалися з  ним,  потиснувши
йому руку. Коли Богдан вiдчиняв дверi, рукав його куртки трохи  одкотився,
i якiр побачили ми на його руцi.
   Надвiр вийшли всi разом. Вилискувало бiля випадкових лiхтарiв  море.  У
гаванi було порожньо й  тихо.  Ми  побачили  канонерку.  "Нащо  вона  сюди
прийшла?" - подумали ми всi.

   XI
   Листа написано на шiстнадцяти сторiнках жовтого шершавого  паперу.  Вiн
точить легенький запах, що, як нитка диму, колива?ться, коли листа читати.
   "Мilаnо, 22/V
   Милий мiй, уявляю, що ти дума?ш про мене. Не треба думати  недобре.  Не
писала довго. Але нiчого не змiнилося - ми такi ж друзi. Я одержала  твого
останнього листа давно. У мене чудний настрiй. Такий спокiйний. Нiчого  не
хочеться робити. Я дуже багато ?здила за цей час. В  Гену?  об'?здила  всi
околишнi малi мiста, багато бачила  цiкавого,  такого,  про  що  я  читала
ранiше тiльки в книжках. Уже тиждень, як  я  ви?хала  з  Гену?  й  живу  в
Мiланi. Чи одержав ти мою листiвку з Комо? Я ?здила туди  на  цiлий  день.
Озеро Комо, коли  перерiза?  пароплав,  наче  кришталевий  холодний  спирт
сто?ть, а не озеро. Мiлан i всi околицi його я теж оглянула. Завтра я  ?ду
до Берлiна за нашою вiзою. Пробуду в Берлiнi з тиждень.
   Багато я могла б розповiсти цiкавого. Я нiколи  не  переживала  стiльки
гострих i цiкавих пригод, як тепер, стiльки нежданих зустрiчей iз  людьми,
у мене якось затупилося тепер почуття прив'язаностi до  людей,  до  мiсця,
превалю? тiльки  одне  чуття,  чуття  нового,  змiни  вражень.  Iнодi  так
хочеться поговорити по-нашому. Сiсти на канапу, пiдгорнути ноги,  покласти
тобi руки на плечi й говорити довго-довго.
   Чудно, всi гострi хвилини в мо?й уявi зв'язано з нiччю й дощем.  Нiч  i
теплий, липкий дощ. Сумно, що нема з ким поговорити. Розмовляю  ввесь  час
французькою, iталiйською мовою. Я досить пристойно вже розмовляю i розумiю
все. Iнодi, правда, трапляються казуси. Я щодня ходжу до собору Дуомо.
   Я не знаю чому, але менi  хочеться  тобi  розповiсти  одну  пригоду.  Я
нiколи в життi не забуду ??. У мене нема? жодного плану, як це розповiсти.
У мене нема? жодно? мети розповiдi, але я не знаю, чому вона мене  жахливо
гнiтить, i я мушу ?? розповiсти.
   Ця пригода зовсiм здасться тобi дрiбною, але вона менi багато дала i до
чогось розбудила. Iнодi через надтрiснутий малий закаблук  можна  виломити
собi ногу. Ти мене завше розумi?ш. Правда? Я повторюю, що менi обов'язково
треба розповiсти. Я не можу  ??  знати  сама  -  цю  маленьку  пригоду.  Я
починаю.
   Я мушу тобi сказати, що менi тяжко говорити про любов. Чоловiка я якось
забула, я тобi вже писала, нiхто менi  не  подоба?ться.  В  Iталi?  багато
мужчин хотiло б мене "обкрутити", висловлюючись вульгарно, але мене  нiхто
не хвилю?. Два мiсяцi вже майже, як я вислухую на всiх  мовах  зiзнання  i
серйознi, i смiшнi, i зворушливi, простосердi й нахабнi. Нарештi  менi  це
набридло  i  тепер  навiть  не  розважа?.  В  Гену?  я   залишила   багато
"страждаючих" друзiв. Звичайно, це мене пiдносить трохи як жiнку. Я  часто
думаю, чому менi нiхто не подоба?ться, чому мене не хвилю? дотик  мужчини?
Всi спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я
не могла б жити ранiш двох мiсяцiв, як живу тепер, без найменшого бажання.
Менi спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливiсть. I я  жила  так
чудно, що менi починало здаватися, що я - дiвчина,  не  знаю  мужчини,  це
почуття я не можу тобi з'ясувати точно. Треба бути жiнкою,  щоб  зрозумiти
це. Так минали цi  два  мiсяцi.  Час  летiв,  зупинявся,  знову  летiв,  я
залишила всiх сво?х друзiв у Гену?.

   Цей тиждень  я  багато  ?здила  по  околицях  Мiлана.  ?здили  з  одним
iталiйцем, красивим i дурним до останньо? крапки. Кiлька днiв  на  природi
дуже зближують людей. Iнодi, за цi днi, менi здавалось, що  ми  безконечно
довго ?здимо, що нiколи не прийдуть до кiнця нашi малi мандрiвки. Ви?здили
ми зранку на машинi, оглядали всi цiкавi мiсця,  звичайно,  здебiльшого  -
церкви,  обiдали  в  маленькому   сiльському   ресторанчику   i   надвечiр
поверталися до Мiлана, втомленi й порохнявi.
   Учора також, як усiма цими днями, ми вирядилися в мандрiвку.  Два  рази
на тиждень на пiаццо Дуомо чека? великий автомобiль.  Це  авто  спецiально
для чужинцiв, що оглядають околицi. Путь його - невеличке мiсто Павiа,  де
? старовинна церква  Iталi?  -  монастир,  побудований  в  14-му  вiцi.  Я
зустрiла на площi Дуомо мого "адоратера", i ми рушили йти до  машини.  Ось
тут почина?ться друга частина мо?? розповiдi.  Викури  папiросу  i  слухай
далi.

   Я сiла в машину й почала розглядати подорожнiх.

   Позад мене сидiло тро? сухаристих англiйок, дво? французiв,  ще  дехто.
Поперед себе я бачила тiльки потилицю мужчини. Цю потилицю  можна  назвати
маленьким надтрiснутим закаблуком. Менi було дуже весело, я смiялась, i ми
непомiтно до?хали до Павiа. Intегрrеtе[6] повiв  усiх  оглядати  славетний
кафедрал. Я не буду тобi змальовувати,  як  мене  захопила  вся  краса.  Я
розумiю французьку й iталiйську мову, але коли наш гiд  почав  розповiдати
по-англiйському, я повела очима по всiх присутнiх. Нарештi ж я побачила цю
потилицю, котра була поперед мене в дорозi й нi разу не оглядалась. Коли б
я була письменниця, я могла б написати, що в нього  був  -  ясний  костюм,
ясне волосся, ясно-синi очi й красивий горбуватий трохи нiс. Але тому,  що
я не письменниця, - менi незручно писати про це.
   Я подивилася на нього й байдуже одвернулася. Але  щось  мене  штовхнуло
знову подивитись. Вiн помiтив мiй погляд, але не  вiдповiв  на  нього.  Ми
переходили всi з одно? кiмнати до  друго?.  Менi  захотiлося  поближче  на
нього роздивитися. Я пiдiйшла зовсiм щiльно до нього й почала розглядати -
спочатку надзвичайну моза?ку, а потiм - його. Вiн уважно розглядав стiну i
стояв до мене профiлем. На верхнiй губi у нього був нiжний  пух,  напевно,
йому не бiльш 22 рокiв, подумала я. Я зловила себе на тому, що  зовсiм  не
слухаю iпiегргеi'а. Менi раптом так захотiлося покласти свою руку на  його
руку. Я побачила, що в руцi у нього була книжка...  "l'histoire  de  l'art
d'Italie"[7], що вiн такий - мене дужче й дужче тягло дивитися  на  нього.
Вiн вiдчув мiй погляд,  хутко  повернувся,  подивився  на  мене  i  швидко
вiдiйшов. У мене впало серце, з цi?? хвилини я перестала  володiти  собою.
Мiй супутник менi щось говорив, я нiчого не чула, менi стало все байдуже й
нiкого не соромно, тiльки б вiн подивився знову  на  мене.  Сказавши:  "Ви
заважа?те менi дивитися", я пiшла знову в той куток, де був Вiн.  Я  стала
поруч i дивилася довго просто на нього. Вiн так щиро розглядав стiну, що в
мене повстало пiдозрiння - чи бачить  вiн  там  хоч  що-небудь.  Раптом  я
помiтила, що в нього сильно тремтить рука. Вiн знову повернувся  й  швидко
вiдiйшов. У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за  ним,  стерегла  його
погляд, сподiвалася, впадала в розпач i раптом  помiтила,  що  всi  рушили
виходити. "Зараз усьому кiнець",  -  iз  жахом  подумала  я.  До  вiдправи
автомобiля залишилося ще хвилин 20. Мiй супутник запросив  мене  пройтися.
Але я не могла вiдiйти. Нарештi я побачила, що Вiн  -  пiшов.  Я  впала  в
такий розпач, якого я  давно  не  пам'ятаю.  Прийшовши  з  прогулянки,  ми
зiбралися до авто. Я побачила, що Вiн сидить уже там  i  сидить  поруч  iз
мо?м мiсцем. Мiй супутник запропонував менi  сiсти  на  iнше  мiсце,  але,
байдуже вiдповiвши "чому", я сiла поруч iз Ним.
   У мене так сильно стукотiло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми
по?хали. Був сильний вiтер. Скориставшися з цi?? причини, я сiла  так,  що
бачила його, а мiй супутник сидiв до нього спиною.  I  тут  почалося  щось
жахливе. Я розмовляла з мо?м супутником, а дивилася на Нього. Вiн  уже  не
одводив сво?х очей, менi раптом  здалося,  що  я  кудись  провалююся.  Мiй
iталi?ць
   здивовано поглядав на мене, не розумiючи, що зi мною робиться, та  менi
було все однакове -

   Веrlin,24/V
   Дружочок! Почала писати в Мiланi, сьогоднi при?хала  до  Берлiна.  Менi
дуже хочеться закiнчити писати. Я буду продовжувати.


   - тiльки б вiн не зводив з мене очей. Всю дорогу  ми  дивились  в  вiчi
одне одному майже безперестану. Мене почало трусити, як у  лихоманцi.  Мiй
iталi?ць кiлька разiв оглядався: "Куди ви так чудно  дивитесь?"  Все  було
байдуже, хотiлося тiльки одного - дивитися без кiнця в його очi. Раптом  я
помiтила, що в нього почав помалу з'являтися осмiх, i  менi  мимоволi  теж
закортiло осмiхнутися. Я засмiялась, хитнула головою  i  сказала  голосно,
звертаючись до  свого  постiйного  супутника:  "На  площi  Дуомо  ви  мене
залишите, я мушу йти додому сама". Бiльше я не дивилася на Нього,  щоб  не
притягти уваги мого бiдного iталiйця. Бiдолаха був дуже  розгублений,  але
менi вдалося, проте, його спровадити.
   Я  бачила,  як  Вiн  попростував  до  собору,  не  оглядаючись,  зайшов
досередини. Я вирiшила, що Вiн мусить iти за мною слiдом, i  швидше  пiшла
через площу до найближчо? вулицi. Я дивилася  в  скло  магазинiв,  i  менi
здавалося, що я бачу його силует. Хтось пробурмотiв над мо?м  вухом:  "Яка
блондинка!" Мене наче хлистом ударив хто, - невже вiн мiг так сказати? Але
на мов здивовання - його нiде не було. Марно я дивилась на боки. У мене  в
горлянцi застиг якийсь клубок. Невже я його  загубила?  Я  кинулась  бiгти
назад, в напрямку до площi й до собору.  У  мене  не  було  сили  дивитися
просто, i все тiло нило й кололо наче голками. Ноги пiдкошувались.
   I я побачила Його ноги! Ноги робили  нерiвнi  кроки  -  то  маленькi  й
швидкi, то великi й  неквапливi.  Раптом  вони  .стали  несподiвано,  -  я
зрозумiла, що вiн побачив мене. Я  почувала,  що  вся  горю,  коли  помалу
сходила на схiдцi собору. В соборi було  темно  й  порожньо.  Менi  чомусь
запам'ятався сонячний промiнь. Вiн прорвався крiзь скло i  став  сяяти  на
хрестi. Менi здавалося, що ось-ось я впаду. Менi стало одразу  так  лячно,
так холодно, менi захотiлося втекти далеко-далеко!
   Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й вiдчувала ввесь
час кроки, що наближалися. Я почула нарештi його дихання  над  мо?ю  ши?ю.
Бiльш я не могла володiти собою. Я простягла руки до  холодно?  колони,  i
йому довелося пiдтримати мене, щоб я не впала. Вiн  заговорив  так  швидко
по-iталiйському, що я нiчого не зрозумiла. Голос у нього був приглушений i
нерiвний, я вiдчувала, як вiн тремтить увесь. Я не знала, що  сказати.  Ми
стояли поруч, торкаючись руками, я тiльки чула, як важко вiн  диха?.  Повз
нас  пройшов  соборний  служка  й  здивовано  оглянув.   Це   нас   одразу
протверезило. Я промовила швидко: "Ви не мусите думати погано про мене". Я
сама не впiзнала свого голосу. Бiльше нiчого я не могла  сказати.  Говорив
увесь час вiн. У мене крутилася голова.  Кожне  слово  нiби  вiдгукувалось
луною в соборi. Розмовляти так було непотрiбно й  чудно.  Вiн  вiдчув  це,
схватив мою руку й притиснув до щоки. Потiм до губiв. Менi  здавалося,  що
вiн цiлу? не руку, а всю мене, i я зовсiм загубила голову.  "Ходiмо  краще
звiдси", - проговорила я. Ми швидко  пiшли.  На  нас  оглядалися  ченцi  й
вiруючi. Ми сiли в машину й по?хали. Я вiдчувала, що мене тягло до  нього.
Це було щось, яке я давно позабула й давно не вiдчувала. Ми обо? знали, що
це не звичайна пригода на вулицi, й боялися доторкнутися одне до одного.
   "Ми ж iще побачимось, - сказала я перша, - пiслязавтра я вiд'?жджаю  до
Берлiна". Вiн мовчки схватився за голову.  "По?демо  сьогоднi  ввечерi  до
Моnza", - сказала я знову. Вiн мовчки кивнув головою. Потiм вiн  вiдповiв:
"Я не можу зараз говорити, я не знаю вашого iменi, я вас нi  разу  не  мав
близько, але ви менi ближчi за всiх жiнок зараз. Може ж  бути  надзвичайне
щастя? Ви можете не по?хати з Мiлана". Вiн говорив помалу тепер, i  я  все
добре розумiла. Менi здалося, що щось змiня?ться в мо?м життi. Ми  до?хали
до мого будинку. "Чекайте мене бiля дому о 6 1/2  годинi",  -  сказала  я,
виходячи з машини. "Менi чомусь зда?ться, що я вас тепер гублю  назавжди",
- промовив вiн. Я засмiялась i, заперечуючи, хитнула  головою.  Вийшла  на
схiдцi до сво?? квартири. Я почула, що автомобiль по?хав,  i  я  довго  не
мала сили подзвонити бiля дверей.

   Час iшов помалу. Здалося менi, що я не дiждусь цi??  6  1/2  години.  Я
вдягла свою найкращу одежу. Довго причiсувалася  перед  люстерком.  Хотiла
бути кращою, нiж завжди, й виглядала гiрше. Хотiла бути цiкавою. Я,  маючи
мiцнi ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Менi здавалося, що
схiдцi нiколи не закiнчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до порть?ршi, я
з жахом побачила, що мiй годинник на  двадцять  хвилин  запiзню?ться.  Тут
було 7 за 10 хвилин. Менi зробилось непри?мно, що  я  змушую  чекати  його
двадцять хвилин. Я вийшла на ганок з готовою фразою - scusi me  (вибачте).
Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась  праворуч,  лiворуч
i... його не було!
   Одразу я  нiчого  не  зрозумiла.  Я  оглядалась  розгублено.  Що  могло
трапитися? Не при?хати - вiн не мiг. Не мiг. Я  почала  згадувати,  як  ми
вмовлялися. Я стояла хвилин двадцять, не  рухаючись,  думаючи  й  чекаючи.
Нiхто не приходив. Площа перед будинком була цiлком порожня.  I  раптом  я
додумалася! У мене навiть затремтiли руки. Треба тобi сказати,  що  собор,
де ми бачилися з ним, назива?ться Дуомо. Коли  ми  з  ним  умовлялися  про
мiсце зустрiчi, я сказала по-iталiйському фразу й помилково вимовила  одне
наше слово. Загалом вийшло таке: "аspetti me a дома". А сказати  я  мусила
так: "аspetti mе а саsа". Ти розумi?ш? Слово - дома я  вимовила  помилково
по-нашому. Вiн же зрозумiв, що треба чекати бiля Дуомо.

   Я побiгла, як божевiльна, до таксi i по?хала до  Дуомо.  Вже  сутенiло;
годинник показував 7.20. Там нiкого не було.  Я  по?хала  додому.  Коли  я
сидiла на м'яких подушках таксi, я подумала, що це не випадковiсть, що так
треба, щоб ми не зустрiчалися вже нiколи. Засвiтилися лiхтарi. У  тебе  не
було такого стану, нiби на тебе обвалю?ться будинок?

   Було темно i зовсiм вечiр, коли я повернулася до  свого  дому.  Я  була
страшенно квола. Не могла йти, i пiдтримувало мене лише  те,  що  навкруги
сiрiли стiни, до яких можна притулитися.
   Я не встигла закiнчити думки - "То чому ж вiн не ?де до мого  будинку?"
- як побачила таксi, що ?хало помалу повз  будинкiв  на  площi.  Я  швидко
одiйшла в тiнь дому. Таксi зупинилось майже передо мною,  i  якийсь  голос
вимовив: "Нi, це не той будинок". Я хотiла  вибiгти  вперед  i  впасти  до
колiс, але мене щось затримало. Таксi помалу повернуло й почало зупинятись
бiля кожного будинку. Це була тяжка боротьба.
   То менi хотiлося побiгти, то я не  могла  рушити  з  мiсця.  Цих  п'ять
хвилин, що таксi кружляло по площi, здалися менi за вiчнiсть.

   А тепер, Дружочок, найбiльше й найголовнiше я хочу сказати: я  побачила
Богдана. Уяви собi порожнiй берег,  безконечний  пiсок.  Море  набiга?  на
берег i шумить пустельне й задумливо.  На  пiску,  розпластавшися,  лежить
людина. Обличчя ?? я не бачу крiзь туман. Тут змiшуються  риси  Богдана  й
iталiйського красуня. Лiхтар на розi, - нi, це не лiхтар, а маяк, -  крiзь
млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на пiску, я цiлую ?? в холоднi
чудно губи. Я цiлую ??, а на губах у мене вапно з холодно?  стiни.  Людина
вста?, i по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад  водою,
i хвилi покiрно лягають до ?? нiг, заграючи з людиною, як загра?  звiр  iз
сво?м володарем. Людина йде, а цокiт ?? нiг по каменю, - нi, це не ноги, а
пiдкови коней на площi, - вiбрують i проривають пустельну тишу. Я вiдчуваю
себе степом, у який пада?  зерно  i  пiсня  жайворонка,  я  вiдчуваю  себе
полониною, в яку ллються води, я бачу себе  лiсами,  якi  збирають  свiтло
сонця. I я падаю йому в обiйми, вiдчуваю його холодну шию - нi, це  лiхтар
на площi бiля мого дому, - i плачу, плачу.

   Коли я пiднесла голову - таксi вже не було на площi. I наче камiнь упав
менi з душi. Я йшла схiдцями  нагору  й  повторювала  собi  нiби  молитву:
"Треба додому вертатися. Треба  додому  вертатися.  Додому  вертатися".  Я
написала тобi все до дрiбниць. Приготуй менi прощення грiхiв. На цей раз я
грiшила думкою. Можеш вiрити менi, що я нiчого не замовчала. А чому я  все
вiдчувала - не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене.  Цiлую  тебе  нiжно.
Твоя Т.

   Р. S. Тепер ти вiриш, що мiй друг? Я  ж  бо  нiкому  не  розповiм  цi??
пригоди".

   XII
   Я прочитав листа, де так чудно було помiшано чуття й  розум  народжено?
жiнки. Я впав на лiжко, заплющивши очi,  i  вiддався  на  волю  хвиль,  що
пiдкидали й несли мо? тiло. Я не сказав жодного слова, що пустило б  чуття
розтiкатися звуками в повiтрi. Але, взявши люстерко в руку, я був iз собою
вiч-на-вiч. "Давай-но помiрку?мо", - сказав  я  люстерковi.  "Давайте",  -
вiдповiло воно. "Такого листа досить вам?"  Люстерко  промовчало,  ховаючи
глибокi посмутнiлi очi. "То як же нам далi?" - не вгавав  я.  Та  люстерко
вмить спалахнуло: "Спокiйнiше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, iз  яким
ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага,  -  з  вином  краще.
Пийте, пийте. Губами".

   Голова моя прояснювалась. Творець Галате? закохався. Яка стара iсторiя!
"Вона любить матроса", -  сказав  я.  "Ви  вартий  матроса",  -  вiдповiло
люстерко. "Вона хоче матроса!" - крикнув я. "Фiзично, бо розум ?? належить
вам", - вiдгукнулося люстерко. "Вона моя!" - закричав я. "Вона може бути й
вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися ?? часи. Ви розбудили
в нiй волю перемогти сво? вчорашн?, i вона тепер iде в обiйми матроса,  як
хмарка пливе за обрiй".
   "А Сев? - сказав я по мовчанцi.  -  Невже  i  вiн  безсилий?  Ця  жiнка
належить нам цiлком". - "Вiн такий, як i ви. Вам вiддають розум  i  думки,
ви  обо?  виявля?те  процеси,  показу?те  волю  до  здiйснення,  можете  й
здiйснювати, але не вам зупинити тi струменi, що ?х ви викликали з надр".

   Я стиха пiдвiвся i пiдiйшов до розчиненого вiкна, у яке видно було море
i маяк. Бути  мудрiшим  за  себе  -  от  завдання!  Невже  тiльки  з  болю
народжу?ться велич подiй? I чи потрiбно  стати  конче  матросом?  Загубити
можливiсть шукати на землi вогнi й ставити ?х на берегах рiки в майбутн??

   Ранкове повiтря несло з моря лагiднiсть. Я почав роздивлятися гавань  i
вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на  рейдi.  Я  вирiшив
подзвонити до Директора.  "Вiн  уже  на  фабрицi",  -  вiдповiли  менi.  Я
подзвонив на фабрику, i мiж нами вiдбулася така розмова.

   Д и р е к т о р: Ти що - заспав сьогоднi?
   Я: ? щось негайне?
   Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подiя.

   Я: Ти дзвонив у справi Богдана?

   Д.: Розповiм на словах. Не барись.

   Я довго не клав  трубки,  дослухаючись,  як  на  станцi?  щось  гуло  й
зумкало. "Покладiть трубку", - сказала телефонiстка. Я  поклав  i  оглянув
себе - чи все на менi ? i чи можна так стати перед важливими подiями.

   Так я й простояв, знову замислившись, до при?зду машини  з  фабрики.  Я
сiв бiля шофера, i ми помчали  вдвох  по  рiвних  вулицях.  Бiля  знайомо?
пивно? нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину i зайшли пересидiти
радiсть зустрiчi. Трьох пляшок було цiлком  досить.  Ми  вийшли  ще  бiльш
дружнi й за якихось  п'ять  хвилин  були  на  мiсцi.  Перший  кiнооператор
фабрики стояв на ганковi  з  апаратом,  його  помiчник  тримав  штатив.  У
канцелярi? ознаки метушнi та безперервнi дзвiнки.
   Директор бiгав по кабiнету, щось наказуючи людинi, яко? в  кабiнетi  не
було. "Викликати ще кiнооператора хронiки, - кричав  Директор,  розмахуючи
руками, - авто берiть "Русько-Балтик".  Моментально.  Ось  вiн  вами  буде
командувати, - Директор помiтив мене, - сiдай, командире".

   Фiгура за вiкном зникла, i по дворi рознiсся ?? дзвiнкий голос. Я сiв.
   - Слухай - така справа: сьогоднi при?здить комiсар  закордонних  справ.
Завтра вранцi при?де на крейсерi турецький мiнiстр. Буде нарада. Треба все
зняти на плiвку i цю плiвку долучити до тi?? угоди, що  ??  буде  складено
пiд час побачення. Все. Кого тобi дати для цього?

   - Сьогоднi я обiйдуся цими двома кiнооператорами, що ти менi  да?ш.  Ти
вже послав людей зробити проводку току для прожекторiв в особняку, де буде
побачення?
   - За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний.
   - А в лабораторi? ? наказ виявляти мо? негагиви й  друкувати  зараз  же
поза всякою чергою? - Це ти сам пiди й скажи. По?зд прийде за пiвгодини.
   - Про Богдана дзвонив?
   - Нiчого важливого, але його не випустять, доки  не  зберуть  за  нього
матерiалiв.
   - Тодi треба взяти на поруки. Вiн потрiбний Севу для картини, а менi  -
для сценарiю. Потiм треба перебудувати ще корабля.

   - Я вже  прогнав  Сева  з  кораблем.  Дурницi  ви  якiсь  повигадували.
Вiзьмете дубка й на ньому i знiмете. Витрачати народнi грошi я не дозволю.
   - Ти, може, взагалi проти цього фiльму? Ти, може, дума?ш завше  одягати
наших людей  у  дранi  свитки  й  вишиванi  сорочки?  Страждання,  злиднi,
соловейко й постiйнi мандри зi сво?? землi - на землi iншi, у  каторгу,  в
ярмо, в перевертнi? Ти дума?ш, що ми не можемо пiдняти якiр свого  корабля
й поставити паруси? Що ми не сильнi духом i дiлами для того, щоб заспiвати
весело? пiснi про далекi кра?, про блакитнi високостi  неба,  про  бадьорi
химери оновленого, духу? Так ти дума?ш?
   - Тю на тебе - який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. I моряки в нас
були на перших революцiйних барикадах.

   - А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти  дубка  й  зовсiм  його  не
перероблювати? Ти, мабуть, i не бачив зроду парусiв?

   - Парус я бачив, - Директор образився, - тiльки  щб  ми  потiм  iз  тим
кораблем робитимемо? Свiй кiнофлот засну?мо?
   - Ми вiддамо навiгацiйнiй школi. Хай i вони мають старого корабля.
   - А чому б не взяти нам у школi тимчасово якесь судно i зняти його?
   - Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаваннi, та й  нема?  в  них
такого розмiру, як нам потрiбно.
   Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось  чверть  години
до по?зда. Хоч до вокзалу було й недалеко, проте я поспiшив сiсти до  авто
й по?хати. Дорогою я пояснив  операторам,  що  ми  робитимемо,  i  написав
записку до лабораторi? про негативи.

   День був похмурий. От-от удариться хмара об  хмару  й  пiде  краплистий
дощ. Але хмари, як хвилi, перекочувались  на  небi,  пiдпливали  одна  пiд
одну, руйнували силуети верблюдiв i вимальовували на верблюдах човни, цiлi
кораблi, залишаючи замiсть парусiв синi клаптики неба. З човнiв  поставали
башти над рiкою, чиясь велетенська рука i тонкий спис. Я вже  хотiв  зняти
на плiвку цю верховинну гру, та згадав в останнiй момент, Що це бачу  лише
я, а об'?ктив кiноапарата навряд чи побачить щось подiбне. Прийшов по?зд.

   Я забув за свого кiнооператора, уп'явшися очима в вагон,  з  якого  мав
вийти той, чи? портрети щодня друкували газети.  Мала  вийти  людина,  яка
привезла сюди на побачення з турком якiсь колосальнi плани, приховавши  ?х
за спокiйною для газет - усмiшкою i  за  загальниками  офiцiйно?  мови.  Я
знав, що такi люди, як той, який мав при?хати, живуть  на  двадцять  рокiв
уперед, i хотiв  пересвiдчитися,  як  вони  виглядають.  З  вагона  вийшов
комiсар.

   Мене шарпнув за плече кiнооператор, бо я саме стояв перед об'?ктивом, i
зараз же почав цокотiти знiмальний апарат.  Досить  менi  було  почути  цю
музику, як я забув за сво? попереднi прагшгння  й  розцiнював  людину,  що
вийшла з вагона, лише як матерiал для кiнознiмання. Я забiгав з оператором
спереду, ставав  збоку,  вискакував  на  схiдцi  i  крутив  згори,  ставив
оператора на площадку для вантажу i просив його знiмати перон, сам  везучи
по асфальтовi цю платформочку.
   Комiсар привiтно посмiхався, iдучи пероном,  у  гуртi  людей,  що  його
зустрiчали. Рокiв йому було за п'ятдесят, нiс довгий, хитрi очi  степового
татарина, дуже дисциплiнованi губи: вони могли бути спокiйними або при?мно
- завше однаково - посмiхатись. Гнiв, ненавидь, страх, хвилювання  й  iншi
властивостi людських губ - цим губам не личили.  Вони  вiдчували  на  собi
мiльйони людських доль. Гримаса гнiву, страху або хвилювання  завше  могла
зрушити терези полiтично? рiвноваги  i  мирних  днiв.  Комiсар  осмiхався.
Перед вокзалом його чекав кiнооператор хронiки, який зняв  комiсара,  коли
вiн вийшов до автомобiля. Ми тим часом помчали до особняка,  в  якому  мав
жити вiн, i встигли зняти будинок, напис  на  дверях  i,  нарештi,  самого
комiсара, коли вiн при?хав з  вокзалу.  Я  взнав  у  одного  з  дипломатiв
завтрашнiй порядок денний зустрiчi комiсара з мiнiстром, i  на  цьому  моя
робота закiнчилася. Я по?хав на фабрику, до кiнолабораторi?.

   На фабрицi я зустрiв Сева.
   - Сев, - захлинувся я, - завтра до гаванi  при?здить  крейсер  "Iсмет".
Уранцi приходить.
   - Сьогоднi  увечерi  продовження  наших  балачок,  -  вiдповiв  Сев,  -
приходьте на старе мiсце.
   - А Богдан?
   - Його обiцяли випустити. А як не вiдпустять, то поговоримо  самi  поки
що.  Треба  вислухати  iнших.  Треба  по?днати...  -  Сев  пiшов,  понiсши
закiнчення фрази з собою.
   Я розчинив дверi й переступив порiг.

   Запах хiмiкалiй та грушево? есенцi?  виповнив  усе  повiтря  кiмнат  та
коридорiв. Скрiзь, куди не глянеш, - вилиску?  плiвка.  Вона  сушиться  на
барабанах - негативна й позитивна, переноситься з проявочно? та  фiксажно?
кiмнати  до  промивочних  бакiв  на  рамах,  iде  рулонами  негативiв   до
друкувально? машини, яка працю?  з  червоним  свiтлом.  Плiвка  лежить  по
столах i шухлядах, на  моталках  монтажних  столiв,  у  металевих  круглих
коробках. Безупинне торохтiння моталок, великих барабанiв до сушки плiвки,
безперервний  плеск  води  в  промивочнiй  -  все  це  утворю?  спецiальну
атмосферу в людськiй працi, ?дкий i при?мний запах по?дну?ться  з  великою
кiлькiстю рiзно? сили звукiв, мертвi малюнки  на  плiвцi  оживають,  i  ?х
фiксу? око, як знайомi подихи життя.

   Я став перебирати руками плiвку у великiй корзинi, доки  менi  виявляли
плiвку, зняту на вокзалi. Я любив цi шматки людського  iснування  помацати
пальцями, вдихаючи ?хнiй запах.
   I вечiр позапинав вiкна  синiм  полотном.  Тiльки  молодiсть  ма?  таку
повiнь думок. Снуються вони скрiзь, приходять вiд усiх  дотикiв,  i  ледве
встига? за ними дзвiнкий бiгти час. Нiби на стовповiй дорозi летять  назад
стовпи, клекоче вгорi степовий орел, розсуваються на боки колосальнi лiнi?
горизонтiв, i вже видко, як у долинi тiнь вiд самiтно? хмарки  бродить  по
зеленому луговi, по блискучих вiзерунках рiки.
   День минав. Я блукав над берегом i  лежав  на  теплому  каменi.  Цiлком
несподiвано менi довелось почути казку, ?? розповiла золотушному  хлопцевi
мала дiвчинка, забавляючи його близько мене за каменем. "Було у мами  тро?
синiв, дво? пiшло до школи, а третiй сiв  над  морем.  Дивиться  третiй  -
летить мартин-птиця. Летить i плаче. Летить i квилить жалiбно.  "Чого  ти,
мартине, плачеш?" - "Як же менi не плакати, як не тужити, коли  я  загубив
свою маму, i нiкому менi риби вловити та на хвилi погойдати". - "То ходiмо
зо мною до нашо?!" I рушили вони вдвох - син iде, а мартин летить.  Мартин
долiта?, а син доходить. "Кого це ти привiв?  -  пита?  мати.  "Мартина  з
моря. Хай i я вже до школи ходитиму, а вiн за мене над морем лiтатиме.  За
це приймемо його до нас за сина". Заплакала мати з радощiв.  "Ходи,  сину,
до школи, а мартин хай лiта? над морем". Дiвчина замовкла, побачивши мене,
i повела свого вихованця геть. Хвилi невпинно накочувались  на  берег.  "А
третiй сiв над морем", - згадав я казку.

   Хазя?н трамбака й шхуни - це звання давало, крiм права власностi на два
парусники, ще й право висловитись першому з-помiж нашо? компанi?:  отамана
рибальсько? ватаги, Стелли, Мухи, Полi,  Сева  i  мене.  Хазя?на  кав'ярнi
можна не лiчити, бо вiн увесь час бiгав, i  рахувати  його  за  постiйного
члена нашо? сiмки важко. Проте його слово ще передбачалося далi.

   Вечiр почався з  безмежно?  веселостi.  Кожне  слово  викликало  регiт.
Рибалка смiявся, заплющивши очi i квокчучи, як курка перед тим, як  знести
яйце. Хазя?н трамбака брався за живiт i,  нiби  колишучи  його,  видобував
такi крикливi й задушливi звуки, що здавалося - вiн сам на собi  гра?,  як
на гармошцi. Дiвчата скрикували. Ай, - кричала Стелла, ой, - кричала Муха,
iх, - кричала Поля. Пiсля того вони повторювали  безлiч  шиплячих  звукiв,
пищали й витирали сльози смiху. Сев  i  я...  -  та  про  нас  можна  лише
сказати, що ми смiялися, як iнтелiгенти,  боячись  безконтрольного  прояву
такого надзвичайного стану, як радiсть.
   - Граждани, - сказав хазя?н трамбака, лоскочучи  пiд  столом  мою  руку
замiсть Полино?, - той парняга, що був без документа, зупинився  на  тому,
як вiн проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, при?днуюсь  до  слiв
попереднього оратора. Да, дiйсно, - страшний суд i пекло.

   Ми засмiялися з того, як вiн грався  мо?ю  рукою,  лоскотав  ??,  нiжно
пророблював усi лiтери любовно? абетки, не  помiчаючи  того,  що  рука  не
Полина. А промовець вiд тако? нашо?, як йому здавалось,  чулостi  до  його
майбутнiх дотепiв - зовсiм розквiтнув, ведучи мову далi.
   - Нехай менi хто скаже, що я не був  колись  молодий!  Що  я  не  знав,
звiдки вшиля?ться нитка в дiвочу голку. Нехай хто менi спробу? сказати, що
я тiльки хазя?н трамбака й нiчого бiльше! Я намну вуха тому, слово  честi,
намну вуха! Ви обiйдiть усе  узбережжя:  i  Козлов,  i  Кафу,  i  турецькi
береги, ба навiть i Олешки - i запитайте в  кожного:  хто  був  на  березi
паном рокiв так... iз тридцять тому? Побожуся, що це буде мо? iм'я. Я тодi
не чув жодно? пiд собою землi, нiби  скрiзь  був  пух  або  саме  повiтря.
Молодий, веселий, я любив по?сти, поспати i пропонувати сво? кучерi кожнiй
красивiй дiвчинi узбережжя для розчiсування, куйовдження й iнших  дурниць.
Мене завше цiлували в очi, щоб я загубив дорогу до iншого серця, яке  мене
ще не цiлувало зовсiм. Та я потакав кожнiй, пануючи над усiма.
   Ви самi розумi?те, що таке становище не  могло  тривати  довго.  (Налий
менi склянку "Кровi", хазя?не). Я пiдсковзнувся саме тодi, коли не то, щоб
сковзалки, а й путнього шматка холоду не було -  шелестiло  скрiзь  листя,
каторжнi соловейки один перед одним пурхали й спiвали.  Вона  була  статна
краля, трохи косоока, в мiру весела i в мiру сумна. Ми  з  нею  сiдали  на
шаланду i, ви?хавши в море, лягали поруч на  пайоли,  щоб  лежати  так  до
ранково? зорi або до застережливого сигналу пароплава. Це був  такий  час,
який бува? в кожного, хто вперше полюбить.  Його  нiколи  потiм  не  можна
вiдновити, хоч би ви зцiлували всi губи i пройшли  б  усi  школи  любовно?
науки.
   Я бачу, що ви не розумi?те, до чого цi мо? зiзнання?  Дайте  спокiй,  я
пам'ятаю про корабель i про повернення на  батькiвщину.  Тiльки  дозвольте
вже менi самому розповiдати далi, а ви слухайте, бо я можу збитися.

   Стiльки любовi розхлюпали ми на хвилях моря, що вона й  досi  горить  у
тих мiсцях, як фосфор. Коротко кажучи, я був божевiльний.  Посварившись  з
усiма мо?ми родичами, я  цiлими  днями  блукав  за  мiстом.  Було  весняне
зворушливе повiтря, вiтер здiймав хмари пилу i котив ?х по дорогах i ярах.
Пил набивався менi до рота й до носа, пiт проступав i крiзь сорочку,  ноги
наче були прив'язанi до мiшкiв iз землею. Проблукавши день, я надвечiр  ще
бiльш запалювався вогнем i силою. Море обмивало мiй бруд  i  пил,  коли  я
сторч головою летiв iз пристанi. Разом iз цим мене охоплювала така туга за
нею, за ?? руками й голосом, що я не мав чим дихати  i  не  мав  у  головi
мозку, а якусь розтоплену iскристу масу.
   Одного разу моя дiвчина не вийшла. Я почекав з  годину.  Ще  почекав  i
помiтив, що мiсяць потьмарився. Тодi я бiгом помчав до ??  будинку.  Вiкна
не свiтилися, вiн був темний. Я завмер  бiля  дверей.  Дверi  вiдчинилися,
ледве не збивши мене з нiг. "А, це ти? - сказала якась жiнка,  злякавшись.
- Ну, то йди вже, заходь". Це була ?? мати. Я не знайшов жодного слова для
питання. "Iди, дурачок, - сказала ?? мати, втираючи сльози, - а я оце  йду
за фельдшером". Вона пiшла. Я прихилився до одвiрка, як п'яний.  З  дверей
вийшов мужчина - ?? батько - з мокрим ганчiр'ям у руках.  Я  почув  важкий
запах кровi. "Що це ви?" - запитав я, холонучи. "Несу  десь  закопати  оце
шмаття", - вiдповiв вiн глухо. Я зайшов до  хати.  Мево  свiчки  на  столi
хитнулося менi назустрiч. В хатi було напiвтемне. Осво?вшися з темнотою, я
побачив, що вона лежала на лавi. "Пiдiйди", - почув я ?? тихий голос.  Нас
було тiльки дво?. "Ти мене любиш?" - запитала вона. Я став  бiля  лави  на
колiна.  "Обережно.  Менi  болить",  -  прошепотiла  вона.  "Що  з   тобою
трапилось?" - "Дурницi. Я вмираю. Не будемо губити хвилини. Я  тебе  дуже,
дуже... - спазма здушила ?й горло, - люблю", - осмiхнулася  вона  болiсно.
"Розказуй менi, - сказала вона, - про море i про нашу  шаланду.  Нiколи  в
життi я не була щасливiша. Помолися, щоб я не  вмирала.  Я  буду  до  тебе
приходити завжди. Обнiму тебе й не випущу. Молись". Я молився,  припадаючи
до долiвки, лайку й прокльони повторював я в молитовних псалмах,  молився,
просив, клявся, богохульничав, i моя молитва не допомогла. Вона  вмерла  в
ту ж нiч. Я взнав, що вона з батьком ?здила по контрабанду й ?? пiдстрелив
хтось уночi, очевидячки, сторожа.
   Хазя?н трамбака промовчав, попиваючи вино i важко зiтхаючи.
   - Як ви добре розповiда?те, - вимовила Поля.

   - У кожно? людини ? випадок у життi, який вона завше  вiдчува?  i  може
розповiсти краще за все на свiтi.
   Вiд кого прийшла така сентенцiя - ми так i не добрали. Можливо,  що  ??
кожний  з  нас  подумав.  Ми  мовчали,  даючи  змогу  хазя?новi   трамбака
продовжувати розповiдь.
   - Подався я до монастиря, - нарештi почули ми його голос,  -  нiчого  в
свiтi я бiльше не хотiв i нi про що не  думав.  Монастир  стояв  у  горах,
оточений лiсами й скелями. Невеличке подвiр'я, церковка, дзвiниця  окремо,
келi? просто в скелях,  де  пороблено  вiконечка  й  прикрашено  ?х  бiлою
глиною. Через подвiр'я бiг струмiнь iз гiрського холодного  джерела.  Вода
дзюркотiла лiто й зиму, коли вiтер дмухав на схилах i  коли  стояла  жарка
пора зеленого лiта. Цей ручай гомiнкий - в долинi внизу ставав  справжньою
рiчкою, що бiгла по камiнцях, падала  водоспадами  i  нiколи  не  вгавала,
розростаючись iнодi й грiзно шумуючи.  Ручай  був  ?диною  живою  душею  в
монастирi. Я кидав у нього трiсочки, i вони пливли вниз до грiшних земель.
   Монастир був бiдний, i жили в ньому  самi  дiди.  Раз  на  мiсяць  сюди
привозили продуктiв знизу, з фiлiй цi?? свято? обителi.  Нижчi  монастирi,
кажуть, були багатшi, мали багато землi й безплатних робiтникiв i  жили  з
тi?? благодатi, що  заробляв  ?м  наш  горiшнiй  монастир  -  бiдний,  але
побожний i  святий.  Разом  iз  продуктами  до  нас  привозили  цiлi  вози
граматок, якi ми мусили перечитати, молячись за грiхи рiвнин. Прийшлi люди
зникали, i знову ми залишалися самi високо над землею. в прозорiм повiтрi,
серед зелених лiсiв  i  скель.  Зранку  благовiстили  до  церкви,  ми  всi
задихалися в пахощах ладану, що ним виповнювалася низенька  церква.  Потiм
ми ?ли й вiдпочивали. Знову дзвонили нашi невеликi дзвони  до  молитви,  i
звуки пливли в повiтрi над лiсами, як позолоченi кораблi, i в долинах люди
знiмали шапки, кажучи: "Солодко дзвонить дзвонар у Горньому монастирi".
   Перший час я почував себе так, нiби менi було проколото  вуха.  Дзвiнка
тиша гiр здавалася менi вiчною мовчанкою пекла. Мо? спiвмешканцi  прийняли
мене добре. Наймолодшому з них було за сiмдесят. Навiть той, що куховарив,
прив'язував довгу бiлу бороду до ши?, схиляючись над апетитними  казанами.
Менi запропонували самому собi вибити в скелi  житло.  Я  довго  працював,
увiходячи в той же час потроху до спiльного життя  пiвсотнi  ченцiв.  Вони
часто приходили до мене по одному, по  дво?  i  сiдали  осторонь,  читаючи
молитви. ?хнi очi з заздрiстю спинялися на мо?х м'язах, на мо?му  рожевому
вiд роботи обличчi, i дедалi частiш зiтхання переривали тодi  нитку  ?хнiх
молитов. Вони заздрили молодостi, мо?й силi або згадували сво? грiхи, такi
солодкi зараз.
   Я вирубав собi келiю, оселився там i, прокинувшися раз  мiсячно?  ночi,
помiтив, що вона подiбна до каюти. Навiть на  стелi  я  несвiдомо  залишив
щось, подiбне до сволока в каютах. Стеля була пiвкругла.  Вiкно  я  зробив
собi, як iлюмiнатор. Лiжко нагадувало койку - таке  воно