було  затишне  й
високе. Цi?? ночi я не спав зовсiм. Я так занудьгував за морем, що  провiв
половину ночi, сидячи бiля вiкна й уявляючи собi море  в  молочнiм  туманi
заснулих улоговин. Над ранок я заснув. I снилися менi надзвичайнi сни.

   Забув вам сказати, що  мене,  як  молодого,  навантажили  всi?ю  тяжкою
роботою. Ранками й вечорами  я  дзвонив  на  дзвiницi,  слухаючи  зiтхання
старого дзвонаря. Я ходив по лiсi i збирав дрова для куховарнi. Пiдмiтав i
прибирав келi? разом з дурником-ченцем, що давно вже  загубив  був  розум.
Наносив воду до келiй, замiтав подвiр'я,  доглядав  наш  ручай  i  гробки.
Неймовiрно попливло мо? життя. Всi ченцi були  хворi,  донiсши  з  земного
минулого наслiдки грiхiв.  Багато  хворiло  на  геморой  i  готувалося  до
чергово? акцi? свого  людського  органiзму,  як  до  страшних  мук  пекла.
Ревматизм ламав у негоду старi костi, у декотрих  було  залiзо  на  голому
тiлi i  жахливi  язви  корости  пiд  залiзом,  iншi  мучилися  бiсiвськими
видiннями голих юнакiв, i я бачив тодi у вiкнi в себе розпаленi ?хнi  очi.
Менi монастир нагадував лiкарню, де всi себе змушували  чекати  з  радiстю
виписки на "волю". I "волею" цi?ю був той свiт - смерть.

   Я втрачав потроху любов i розпач, життя бринiло менi з долин,  я,  наче
вiдповiдаючи йому, дзвонив з усi?? сили, стоячи на  дзвiницi.  I  я  почав
марити морем. Скрiзь я вбачав його.  Зануривши  руки  в  ручай,  я  раптом
пiдносив ?х до рота, нiби чекаючи, що вода мусить зробитися солоною.  Раз,
блукаючи по лiсi за дровами, я зайшов  далеченько  вiд  монастиря.  Просто
передо мною здiймався голий шпиль гори. На вершечку росла сосна. Я й тепер
бачу це чарiвне  по?днання.  Мене  якась  сила  потягла  нагору,  я  майже
плазував по камiннях, наближаючись до сосни. Бiля  не?  я  одпочив  трохи,
дивлячись на син? близьке небо. Потiм я пiдвiвся i закричав  вiд  радостi:
далеко внизу був берег, а - скiльки око  мо?  сягало  -  вилискувало  син?
море. Це здавалося менi за  щасливу  ознаку.  I  тi??  ж  ночi  я  втiк  з
монастиря.
   За батькiвщину ми звикли вважати землю, де нас  народила  мати,  де  ми
виростали в гнiвi чи в радостi, осягали великий свiт. У мене ж батькiвщина
- море, i ви розумi?те, як я летiв з гiр до морського берега - стежками  й
хащами! I я не знаю, куди  записали  мене  в  монастирi:  до  тих,  що  ?х
розiрвали вовки, чи до тих, що ?х поглинула су?та землi!
   На березi я знайшов шаланду без жодного весла й  парусiв.  Я  бiля  не?
прожив iз тиждень, вiдчуваючи насолоду з новознайденого життя. Тепер  -  я
вважаю, що кожний корабель  може  прийняти  на  себе  радiсть  людей,  якi
стремлять до батькiвщини.
   100
   Настала мовчанка. Ми з Севом чекали, щоб ще хтось додав сво?х думок  до
наших планiв. Ми помiтили, що  Поля  хоче  говорити.  Вона  почервонiла  i
безпомiчно оглянула нас усiх, проте пiднести свiй голос  не  наважувалась.
Сев ?? пiдбадьорив, i вона розповiла свою  коротку  iсторiю,  якою  хотiла
освiтити не зачеплений ще бiк нашого питання.
   - Коли я була дiвчина, - вiдмовила Поля i зашарi-лася,  -  у  мене  був
ухажор з во?нноплiнних. Вiн був красивий  мальчик,  i  я  тодi  була  дуже
молода. Ми почали зустрiчатися. Менi д?вочки казали, щоб я  одскочила,  бо
вiн, певно, жонатий у себе вдома. Я нiкого не послухала, i вони всi з мене
смiялися. Ми всi хотiли повиходити замiж i колисати дiтей, щоб дитячi руки
хватали нас за груди, вимагаючи молока. Любилася я з мо?м так,  що  швидко
вже почала сподiватися на вагiтнiсть, бо я вже не допускала iнших  мужчин,
Вiн мене все називав сво?ю "лiбхен". Удень вiн працював на якiйсь  роботi,
бо вiн був iнтелiгент i аристократ. Коли я навчилася його трохи  розумiти,
я почула, що вiн у себе в вiтчизнi сидiв у в'язницi,  а  до  полону  пiшов
добровiльно. Я сидiла й шила цiлий день, як цариця.
   Поля виглядала дiйсно принцесою з казки.  Вона  була  хупава,  тонка  i
блiда. Нагадувала вона рослину з ясною блакитною квiткою. Лише голос у не?
був хрипкий вiд горiлки й тютюну. Ми слухали всi уважно.

   - Я помiтила, що мiй мужчина не спить по ночах. Вiн тяжко зiтха? й цiлу
нiч не може вгомонитися на лiжковi. "Гаймат! - стогне вiн.  -  О  Гаймат!"
Спочатку  я  думала,  що  це  його  жiнка,  а  потiм  вiн  сказав,  що  то
батькiвщина. Вiн мучився, i я мучилась разом iз ним. Щохвилини вiн уставав
i пив воду, заглядав у темне вiкно, ходив босий по кiмнатi, потiм пiдходив
до мене й щось довго говорив. Я удавала, що сплю. Тодi вiн обережно  лягав
поруч, щоб не розбудити мене, клав  мо?  руки  собi  на  шию.  Я  починала
плакати. Я знала, що це недобрим пахне. I одного дня вiн не повернувся  до
мене, .утiк на свою далеку гаймат.
   Поля схилила голову на руки й не пiдносила ??, закiнчуючи говорити.
   - Повертатися на батькiвщину боляче, бо вiн загубив мене. Чи  не  можна
зовсiм вiдмiнити всi батькiвщини? Щоб випекти залiзом той бiль i  поробити
веселими людей по свiтi? Я думаю,  що  яе  треба  пускати  назад  тих,  що
зрадили раз сво?м братам.
   - А коли вони тонуть у морi? - запитав хтось.

   - Тодi ?х рятувати, як утопленикiв. Бо люди людей не можуть не  жалiти.
Хто i кому дав право на смерть такого ж, як i вiн сам?

   Рибалка засмiявся iронiчно й зневажливо.

   - Всяка тобi дiвка буде закони встановлювати! Ти краще знай, як хлопцiв
задовольняти. А може, в мене син десь там пропада?? То я йому хiба  посуди
пожалкую? Тебе, шлюху, поволочили всi, хто хотiв, а тепер ти голос ма?ш? Я
б тобi закотив спiдницю та й вивчив би тебе, як  треба  розмовляти!  Любов
згадала, во?нноплiнного, сльози пуска?ш?
   Та тут устав iз свого мiсця Сев. Вiн крикнув так,  що  хазя?н  кав'ярнi
впустив додолу склянку, а рибалка подавився сво?м останнiм словом.
   Настала мовчанка. Тодi Сев спокiйно й тихо  наказав  рибалцi  попросити
вибачення за його останнi слова.
   - Нiзащо! - спалахнув рибалка. Тут устав з мiсця й хазя?н  трамбака.  Я
зайшов iз-боку й узяв з-пiд рибалки стiлець.

   - Положив я на вас! - крикнув  рибалка.  Сев  пiдняв  руку,  закликаючи
мовчати.
   - Ми готу?мо корабля зовсiм не для твого сина, милий. Це  корабель  для
картини i для  навiгацiйно?  школи.  Для  молодих,  вiрних  юнакiв.  Вони,
правда, не побояться кинути рятувальнi пояси кiльком людям таким, як  твiй
син, бо юнаки пливуть на кораблi й вони можуть показати  свою  добрiсть  i
силу кiльком уламкам старого, вони пливтимуть на новому кораблi!  Та  тебе
це мало обходить. Ти образив людину зараз. Твiй брудний рот плював на не?,
як на щось огидне. Зараз же хай вона почу? тво? вибачення!
   - А оце ви бачили?
   Хазя?н трамбака ударив перший. Потiм пiдскочив Сев. Вони вдвох молотили
до тих пiр, доки  рибалка  мав  силу  вiдбиватися.  Стола  було  поламано,
стiльцi розкидано по кiмнатi, дiвчата верещали, стоячи бiля  дверей,  а  я
стежив, чи не доведеться й менi встряти до бiйки. Нарештi рибалка  здався.
Ми його взяли втрьох i викинули за дверi.
   - Вiн менi давно не подобався, - сказав хазя?н трамбака, - я радий,  що
я йому виказав це як слiд. Корабля, звичайно, треба брати - не брига, а  е
такий шхуна-бриг. Вiн вiдрiзня?ться тим, що у брига обидвi щогли з  реями,
а у цього фок-мачта з реями, а грот-мачта з гафелем. Це дасть бiльшу красу
кораблевi й навчить юнакiв мати справу з реями i гафелем.  На  мою  думку,
найкраще  вигляда?  в  морi   тримачтовий   шхуна-барк   або   двомачтовий
шхуна-бриг. Коли в мене був трамбак i двомачтова шхуна, то  я  обов'язково
хотiв переробити останню на шхуну-бриг, цебто на фок-мачту поставити ре?.

   - А хiба у вас тепер нема? шхуни? - запитав я. -  Нам  сказали,  що  ви
хазя?н шхуни й трамбака?
   - Трамбак у мене ще ?, але це стара вже калоша, хоч я його й  люблю,  а
шхуну менi потопили й спалили у вiйнi.
   - Одначе дозвольте нам i надалi називати вас хазя?ном шхуни.
   Моряк мовчки переждав час, потрiбний для вiдповiдi на мо? запитання,  i
розповiдав далi.
   - У мене ? на примiтi дубок "Тамара". Це було колись  прекрасне  судно.
Та йому попався поганий хазя?н. Вiн  сидить  нинi  за  iсторiю  з  дiтьми.
"Тамару"  робив  першорядний  майстер,  ??   можна   легко   перебудувати,
впорядкувати трюм, зробити кiль, поставити новi щогли  -  двi,  як  личить
кожнiй поряднiй двомачтовiй шхунi-бриговi.
   - Ви дума?те, що саме таке судно потрiбне нам? - запитав задумливо Сев,
оддихуючись пiсля бiйки з рибалкою.

   - Тiльки шхуна-бриг. Ми його завтра й  оглянемо  -  той  дубок.  Тiльки
дозвольте менi бути близько до ремонту й вiдбудови.

   Ми пiдняли склянки з вином: хазя?н шхуни, Сев, Поля, Стелла, Муха i  я.
Кав'ярня нагадувала чомусь кузню,  в  якiй  мусив  був  ворожити  казковий
коваль. Хазя?н кав'ярнi сказав слово, що його всi чекали:

   - Я п'ю за кров i вогонь. За заморських дiвчат. За шхуну-бриг  i  чорну
пахучу турецьку каву.
   Всi ми випили й поцiлувалися. Потiм повиходили з кав'ярнi. Пiд  дверима
лежала людина й солодко спала. Ми переступили через не? i не  здивувалися,
думаючи, що то рибалка. Але, присвiтивши, ми впiзнали Богдана, п'яного  до
непритомностi. Дiвчата принесли дво? вiдер води.

   - Фух! Це ви? - сказав Богдан. - А мене випустили, i я з радощiв  ледве
долiз сюди. Мiж iншим - при?хала вже ваша рижа видра, бо  вона  ввесь  час
ходила тут по вулицi, розшукуючи вас.
   Богдан знову сп'янiв i лiг безсило на землю.


   XIII
   Комiсар закордонних справ стояв на березi  й  дивився  в  синю  морську
далечiнь. Вiн був одягнутий у сiру армiйську шинель, на  якiй  вилискували
ознаки командарма. Його оточувала купка людей - представники уряду, Мiста,
вiйськовi i журналiсти. Мовчанки комiсара нiхто не насмiлювався  порушити.
Над головами шарудiли прапори на арцi, крiзь  яку  мав  ступити  на  берег
очiкуваний гiсть. За пiвсотнi крокiв  мовчки  снував  натовп  за  шерегами
варти. Збоку вилискували на скупому сонцi литаври  оркестру  й  випиналися
барабани. За оркестром вишикувався почесний караул.
   Комiсар задумливо сто?ть, заклавши руки в кишенi  шинелi.  Вiн  почува?
легку втому пiсля погано спане?  ночi  -  старiсть  його  вже  наздоганя?.
Тiльки розум - одвiчний володар - викону? безперервну роботу.  По-перше  -
треба одiбрати потрiбний комплекс слiв, що ?х  можна  говорити  турецькому
мiнiстровi: "Шановний пане", "нашi сусiдськi кра?ни", "загальнi  кордони",
"економiчнi iнтереси", "радий вiтати дорогого й шановного гостя".  Комiсар
пригадав, як вiн уже зустрiчався з турком  у  Швейцарi?.  Вони  мали  нiби
випадкове побачення, влаштоване  послужливим  хазя?ном  готелю.  Побачення
тривало кiлька хвилин, бо треба було боятися повсюди сущих  репортерiв  та
?хнiх фотоапаратiв. Проте мiнiстр i комiсар встигли заглянути один  одному
в вiчi. Велике значення  ма?  зовнiшнiсть  людини,  навiть  у  дипломатiв.
Тепер, пiсля кiлькох рокiв роботи одного  й  другого,  комiсар  i  мiнiстр
мають зустрiтися надовше.
   Той час, що роз'?днував дво? побачень  дипломатiв,  допомiг  комiсаровi
високо поставити iм'я сво?? кра?ни на полiтичних  сторiнках.  Але  мiнiстр
тим часом теж не гаяв часу: вiн виграв  кiлька  справ  у  двох  бiльших  i
сильнiших держав.  Та  самий  факт  при?зду  його  до  комiсара  показував
перевагу останнього.
   Очi комiсара - гострi, як очi хижака, - побачили на морi  дим.  Комiсар
почав ходити вздовж естакади, струнко ступаючи ногами в чоботях i дзвонячи
острогами. Почет мовчки захвилювався. Кiноапарат знiмав далечiнь i  знiмав
комiсара. Пiд берегом у водi плавали  рiзнi  покидьки.  Мартини  лiтали  й
кигикали, сiдаючи на воду. Комiсар згадав, що в цiй водi багато  потоплено
людей, i вони, здалося йому, стоять шерегами на днi. Комiсар  посмiхнувся.
З ним посмiхнулися й тi, хто стояв бiля нього, канонерка вийшла з  гаванi,
поминула маяк, рушивши назустрiч крейсеровi,  а  сонце  порозсувало  хмари
блакитними руками i впало на землю великою зливою свiтла.
   Крейсер виплив уже на поверхню моря з-за горизонту, i чорний дим за ним
линув, як хвiст. Канонерка пливла назустрiч, пiднiмаючи  на  щоглу  безлiч
рiзних прапорiв. Дочекавшися  вiдповiдi  з  крейсера,  канонерка  вивiсила
стiльки нових полотнищ,  що  одразу  нiби  зробилася  екзотичним  парусним
кораблем. Вiтер роздував цi рiзнокольоровi паруси,  коли  канонерка  круто
повернулася i пiшла назад до гаваяi, як чорна стрiла. Вона стала в  гаванi
бiля хвилерiза й моментально кинула якiр. Тим часом крейсер  пiдiйшов  уже
зовсiм близько, i на кормi в нього червонiв турецький стяг. В бiнокль  уже
можна було прочитати слово "Iсмет". Комiсар став бiля арки,  дивлячись  на
крейсер. Постать комiсара набула найбiльшо? виразностi й сили,  вiн  знав,
що на крейсерi ? морськi бiноклi. "Iсмет" викинув iз  прови  бiлий  димок,
пролунав  пострiл  швидкострiльно?  гармати,  ще  кiльканадцять  пострiлiв
вiдбилися у хвилях i полягали  по  берегах:  пошана  державному  прапоровi
кра?ни. Канонерка вiдповiда? стiлькома ж пострiлами сво?? гармати:  пошана
турецькому  прапоровi.  Крейсер  зайшов  пiсля  цього  до  гаванi  i  став
посерединi. Знову мовчанка i знову пострiли - по двадцяти одному з кожного
боку. Це вiтали членiв уряду: крейсер - комiсара, а канонерка -  мiнiстра.
Кiнооператор крутив не переставаючи.
   Комiсар спокiйно дивився на "Iсмет". Вiн перечiкував безконечний ланцюг
процедур, що ?х вимагали дипломатичнi закони й  дипломатична  ввiчливiсть.
Спочатку до крейсера по?хав моточовен  iз  лiкарем  i  начальником  порту.
Потiм моточовен вiдвiз на "Iсмет" турецького посла з дружиною. На цьому  ж
човнi по?хали  й  тi,  що  мали  з  собою  кiноапарат.  Далi  -  моточовен
повернувся без посла i його дружини. Нарештi, з крейсера спустили шлюпку з
дванадцятьма  матросами,  i  трапом  зiйшло  до  шлюпки  ще  дво?.   Весла
опустилися на воду, шлюпка полетiла до естакади, на  якiй  стояв  комiсар.
Настала врочиста хвилина. Фотографи пролазили крiзь натовп аж до комiсара,
перешкоджаючи кiноапаратовi працювати. Помiчник оператора  прибирав  ?х  з
дороги, вириваючи з землi, як  кущi  трави.  Комусь  була  вiдiрвана  пола
пальта, але цього нiхто не помiтив  серед  загально?  урочистостi.  Шлюпка
пiдлетiла до схiдцiв. Всi весла одразу стали вертикально, i з них  потекла
вода  матросам  на  руки.  На  кормi  стояли  мiнiстр,  ад'ютант  його   з
опереточ-ними еполетами i керманич  шлюпки.  Мiнiстр  був  у  цилiндрi,  у
великих рогових окулярах i в  довгому  чорному  пальтi  з  хутряною  шаллю
комiра.

   Комiсар зiйшов схiдцями аж до води i привiтно чекав мiнiстра - доки той
ступить ногою на берег. Оркестр грав турецького гiмна. Фанфари  пронизливо
спiвали. Мiнiстр став на берег i  зняв  цилiндра.  За  мiнiстром  вискочив
ад'ютант. Простягнута рука мiнiстра зустрiла руку комiсара, яка перед  цим
вiддала особi мiнiстра  честь  по-вiйськовому.  I  ще  дужче  й  голоснiше
загримiли труби оркестру.
   - Вiд iменi мого уряду, - сказав комiсар  французькою  мовою,  -  вiтаю
вас, пане мiнiстре, iз щасливим прибуттям до нашо? кра?ни. У вашiй особi я
вiтаю представника великого турецького народу,  що  виборов  собi  волю  й
незалежнiсть. Милостi просимо, пане мiнiстре. Даруйте менi тiльки, коли  я
не  зможу  через  сво?  людськi  обмеженi  можливостi  виказати   всю   ту
гостиннiсть i всю ту щирiсть, яку я почуваю до вас, пане  мiнiстре,  i  до
великого народу, представником якого ви ?. Хай живе Туреччина!
   Музика не вгавала, повторюючи мелодi? гiмнiв  обох  кра?н,  барабанщики
надто голосно грали на барабанах. Мiнiстр тримав лiвою рукою цилiндра бiля
голови, дивився кудись убiк  i  вниз,  вiдповiдав  тихо,  трохи  гаркавив,
вимовляючи французькi слова.
   - Я щасливий, пане комiсаре, ступити на вашу землю.  Мiй  уряд  -  уряд
високо? Турецько? Республiки - доручив передати вам, а  в  вашiй  особi  й
урядовi братнього й сумiжного з  нами  Союзу,  що  ми  сто?мо  на  твердих
засадах усiх попереднiх угод i простяга?мо вам братню руку через море. Ваш
великий народ, ваша славна кра?на, ваша могутня  армiя  -  ?  дружнi  нам,
нашiй боротьбi й нашому процвiтанню. Хай живе Союз!
   Потиснувши ще раз руки, комiсар i  мiнiстр  стали  поруч.  До  мiнiстра
почали пiдходити тi, що були з  комiсаром.  Вони  тисли  мiнiстровi  руку,
говорили привiтальнi слова й вiдходили, доки товмач переказував мiнiстровi
змiст ?хнiх промов.  Так  пiдiйшов  заступник  комiсара,  пiдiйшов  голова
мiста, наблизився комендант гарнiзону, нарештi бiля мiнiстра став робiтник
яко?сь портово? майстернi. Вiн був допiру вiд роботи. Його мозолява долоня
зустрiлася з рукою мiнiстра. Мозолi й  машинове  масло  непри?мно  вразили
мiнiстра. Непомiтно глянув на комiсара, але останнiй урочисто тримав  руку
бiля кашкета, нiби роблячи огляд цiлiй армi?. Робiтник сказав:
   "Вiтаю турецький  пролетарiат.  Повиганяйте  й  сво?х  буржу?в,  як  ми
вигнали сво?х. Хай живе Турецька Республiка!"

   Подано автомобiлi. Мiнiстр, тримаючи цилiндра в руцi,  обiйшов  почесну
варту, що стояла, як зелена стiна.
   Я мав двi вiльних  години  до  зустрiчi  комiсара  з  мiнiстром.  Я  ?х
витратив на органiзацiю знятого матерiалу,  на  пiдготовку  до  наступного
знiмання. О десятiй годинi вечора мав бути  бенкет  у  Будинковi  армi?  i
флоту, i я хотiв, закiнчивши востанн? знiмати  о  четвертiй  годинi,  дати
готовий фiльм на початок  бенкету.  Теоретично  це  було  цiлком  можливе.
Особливо пiсля того,  як  комiсар  попросив  мене  "показати  туркам  нашу
технiку". Практично ж -  я  ризикував,  вийнявши  з  кишенi  годинника  та
блискавично розподiляючи свiй час i час сво?х помiчникiв.
   Вже було знято до трьохсот метрiв плiвки: на  вокзалi,  в  порту,  бiля
крейсера, по дорозi до готелiв, у автомобiлях, на палубi крейсера. Знiмало
тро? найкращих операторiв. Ще тiльки десь забарився оператор-хронiкер,  що
йому я дав саrte bIаnche[8]. Вiн мусив знiмати  все,  що  знайде  навкруги
подi?. Цей оператор недавно при?хав з  Америки,  де  кiлька  рокiв  жив  i
вчився, i його можна було послати знiмати акул у морi,  не  турбуючись  за
добрi результати. Проте досi його ще нема? в лабораторi?.
   Плiвка вся пiшла виявлятися. На це потрiбний був час. Далi -  фiксаж  i
промивка. На сушку негатива треба було  двi  години.  Ми  витирали  плiвку
чистим спиртом, щоб вона скорiше сохла, але виграли  ми  лише  п'ятнадцять
хвилин. Суха негативна  плiвка  йшла  до  друкувально?  машини.  Позитивна
плiвка з машини йшла у виявлення, фiксаж, промивку й сушку. Потiм позитиви
рiзалося по кадрах, i можна  було  робити  монтаж  фiльму.  Доки  негативи
виявлялися,  я  написав  титри  до  фiльму,  ?х  було  до  двох  десяткiв.
Написавши, я телефоном прочитав ?х заступниковi комiсара, i  ми  вдвох  ?х
проредагували. "Дружня зустрiч представникiв сусiдських держав" - назвав я
фiльм. Далi йшли написи з прiзвищами комiсара, мiнiстра, ?хнiх  супутникiв
- написи iнформацiйнi. Крейсер "Iсмет" - салюту? прапоровi  нашо?  кра?ни.
Дружина мiнiстра з дочкою - i довжелезнi iмена обох дам. Титри я вiддав до
друкарнi кiнофабрики, менi ?х набрали зараз же, вiдбили, i, перевiривши, я
вiддав ?х знiмати на плiвку.
   Я дотримуюся тi?? думки, що, коли в спiшнiй роботi ? серйознiсть  -  цю
роботу нiколи не зробити так швидко, як треба. Тому до  кiнолабораторi?  я
влетiв, як вихор, i голосно почав  спiвати  щось  веселе.  Я  запропонував
кожному з монтажистiв, монтажниць, барабанщикiв, промивальщикiв,  друкарiв
i виявникiв - жовтобоких яблук з ближчо? кооперативно? яблунi. На  яблуках
ще були стружки, та ми обтирали ?х  руками  й  кусали  так  люто,  що  сiк
розлiтався на боки. Ми встигли пригадати кiлька плiток з фабричного  життя
й   анекдотiв,   кiлька   солоних   слiв    проковтнути    i    розсмiшити
дiвчат-монтажниць, доки прийшов з виявочно? кiмнати майстер i  сказав,  що
негативи вийшли потрiбно? густоти й належно? рiзкостi освiтлення.
   Я глянув на годинника й заявив, що менi треба вже в похiд. На дверях  я
зустрiв оператора хронiки з Богданом. Вони були бруднi,  мокрi,  обiдранi,
але задоволенi.
   - Ви, мабуть, на небi були, - поцiкавився я, - i звiдти знiмали?
   - Ми знiмали з маяка, з дубка, з води, з даху  зерноперевантажувача,  з
естакади...
   - Доволi, - перебив я, -  iдiть  виявляйте  негативи.  А  ви,  Богдане,
розповiдайте толком, доки ми ?хатимемо зараз у гостi до мiнiстра.

   - Слухай, - крикнув нам услiд Директор, - це ж отой самий  "Iсмет",  що
на нього я мiни мусив ставити. А командир, якби ти бачив...

   Ми вiд'?хали досить швидко, не дослухавши кiнця, бо не було часу.
   - Валяйте, - сказав я Богдановi.

   - Нiчого вже валяти - все повалене. Тепер треба гарно все  попiднiмати.
Я нiчого не розумiю на знiманнi, але щаблiв на  драбинах  ми  перерахували
досить. Менi Сев подав одразу iдею - для чого треба знiмати.

   - Як для чого? Для фiльму хронiки.

   - Це вже там видно буде, а знiмали ми для майбутньо? картини  Сева.  Ми
знiмали з маяка, як "Iсмет" наближа?ться до мiсця катастрофи, як стрiля? в
бiдного й  нещасного  парусника.  З  даху  зерноперевантажувача  ми  знову
знiмали пострiли "Iсмета", а в кадрi майорiв наш прапор. Ви пам'ята?те, як
на парусниковi сто?ть босий  капiтан-румун  бiля  прапора  й  дивиться  на
крейсер? Так я навiть грав спину цього небiжчика перед кiноапаратом.
   - А Сев? Зна? вiн те, що ви робили?

   - Та Сев був увесь час iз нами. Я зiтхнув з полегшенням.
   - А для мене що ви зняли?
   - Для вас ми зафрахтували дубок iз сiном. Ми позалiзали в сiно, а дубок
маневрував по гаванi, як дурний. Вiн так близько проходив  бiля  крейсера,
що одержав добру порцiю лайки турецькою мовою.  Зате  ми  крутили  в  сiнi
апарата, як несамовитi, i встигли зняти навiть матросiв, що  пiдходили  до
бортiв поглузувати з нашого дубка.
   - Потiм iще така справа, - сказав Богдан, помiтивши, що автомобiль хоче
зупинятися, - ви обережнiше з Севом i з тою вашою видрою.

   - А хiба що? - сказав я, вилазячи з машини.

   - Вiн дуже знервований сьогоднi. Я бачив, як вона  його  зустрiла.  Сев
гаряча дуже людина. Це не попередження, а просто - зауваження  моряка,  що
трохи забагато поповисiв на ниточках над смертю.

   - До побачення, - сказав я.
   - Добре, я за вами подивлюся. Менi  дуже  не  до  вподоби,  коли  жiнка
почина? нехтувати сво?ми друзями: це значить, що вона на  комусь  зупинила
око.
   "Les paroles sont faites pour cacher nos pensees"[9]

   (Ф у ш е, "Мемуари")
   Розмова йшла французькою мовою.

   - Як чудесно свiтять прожектори! У нас на  "Iсметi"  ?  на  баштi  такi
самi. Ми будемо, знятi всi, як сидимо?
   - Так, пане мiнiстре. Ця невеличка незручнiсть вiд свiтла  зараз  мине.
Для iсторi? треба зафiксувати на плiвцi наше  побачення  як  документ  для
нашо? угоди.
   - Ви, пане комiсаре, хочете глузувати з мене. Наше дружн? й  товариське
побачення навряд чи передбача? якiсь серйознiшi угоди за угоду звичайну  -
торговельно-рибальську.
   - Рибка бува? рiзна в  нашому  морi,  як  гада?  пан  мiнiстр?  Комiсар
смiявся.

   - Ви при?хали на крейсерi, я одяг вiйськову форму. Чи не значить це, що
я хотiв пiдкреслити свою силу на сухопуттi? Нi, не значить, бо й флот  мiй
сто?ть по вiйськових схованках, й ви зна?те, на якому мiсцi в  свiтi  його
тоннаж.
   - У вас спецiальнi кiнськi заводи ? чи коней  до  кавалерi?  постачають
рiзнi люди? Той кавалерiйський загiн, що супроводив мене, сто?ть вище всiх
похвал, пане комiсаре.
   - Це не найкращий загiн. Коней розводять i виховують  державнi  заводи,
кiнськi заводи: в киргизьких степах, бiля Уралу, в Сибiру.  Ви  розумi?те,
пане мiнiстре, що треба провадити добiр жеребцiв та  маток,  щоб  виробити
добру кавалерiйську породу для  нашо?  велико?  рiвнини.  Пам'ятаю,  рокiв
десять тому я зацiкавився цi?ю справою й навiть оглядав один  такий  завод
мого iменi. Уявiть собi - глушина, дикий степ, сонце. Цiлi косяки кобил  з
лошатами ходять на  пашi.  Верхи  на  маленьких  волохатих  конях  скачуть
навкруги пастухи. Яка поезiя, пане мiнiстре, - такi собi  малi  хлопцi  на
маленьких конях керують страшним табуном кобил з лошатами.  А  на  нiч  ?х
приганяють до ста?нь, де кожна кобила ма? прекрасне лiжко.
   - Мене теж цiкавило кiнське хазяйство. Та я, бачите, волiю краще ?здити
на крейсерi. Ви щось почали говорити?
   - Кажете, на крейсерi? Приймiть мо? захоплення з вашого каламбура. Я ще
з то? нашо? зустрiчi трохи недочуваю. Хворiю на вухо. Проте,  як  гада?те,
коли ми нарештi викона?мо те, до чого прагнемо вже десять рокiв, а до  нас
про це мрiяли приблизно стiльки ж? Я кажу про внутрiшнiй морський басейн.
   "Юпiтер" свiтив просто в вiчi мiнiстровi, вiн закрив окуляри на секунду
рукою. Незважаючи на це, паузи не трапилось.

   - Я даю свого пiдпнса, пане комiсаре. Тепер нам  нiщо  не  перешкоджа?.
Знову пiдходить мiй секретар. Чого вам треба, Зекiя? Я вас  покличу,  коли
ви будете потрiбнi.
   - Кiнематографiсти просять знятися всiм у групi.

   - Вони вже кiнчають знiмати? Тодi ходiмо, пане  мiнiстре,  сядемо.  Хай
бiля мене буде ваш капiтан "Iсмета". А вам я можу дати  мого  ад'ютанта  -
доброго кiннотника.
   Група вийшла  вдалою  й  цiкавою.  У  центрi  сидiли  дружина  й  дочка
мiнiстрова. Бiля дочки сидiв сам мiнiстр, а праворуч вiд нього примостився
на кра?чку стiльця кiннотник. Вiн почував себе незручно:  боявся,  що  пiд
ним розвалиться стiлець. Так знiматися кiннотник не  звик,  i  тiльки  два
ордени,  прибитi  до  його  грудей,  врятували  становище.  Вони  нагадали
кiннотниковi, що над ним полощеться в  повiтрi  непереможний  прострелений
кулями стяг. Поруч дружини мiнiстра сидiв комiсар, маючи лiворуч вiд  себе
капiтана "Iсмета". Капiтан сидiв урочисто, бо вiн був уже лiтня  людина  i
знав, де й як треба сидiти. Це малий худорлявий турок iз голеним  обличчям
й безцвiтними очима. Крейсер "Iсмет" був завеликий  для  такого  вершника,
проте капiтан сидiв поважно й мiцно, а ордени його вилискували на  свiтлi,
як  цяцьки  золотом  гаптованого  мундира.  За  переднiм  рядом  товпилися
дипломати й вiйськовi.

   У комiсара й у мiнiстра на губах легенький осмiх, нiби вони  головували
на родинному  святi.  Тiльки  напружена  постать  кiннотника  та  спокiйна
суворiсть капiтана крейсера показували, що родини в комiсара й у  мiнiстра
було багато.
   Я розбудив у собi машину. Виразно я чув, як якiсь колiщатка цокотiли  в
менi, впливаючи на руки, ноги, голос. Коли б я був на той час колесом i на
дорозi в мене лежала б людина, я не звернув би  з  дороги,  знаючи,  що  я
загаю кiлька хвилин часу, коли почну  об'?здити  людину.  Такий  стан  мiй
нагадав менi катання з високо? снiгово? гори -  не  можна  зупинитися,  не
про?хавши всю путь. Або ще краще  -  першу  науку  плавання,  коли  людину
кинуто в воду i  вона  брьоха?ться,  рятуючи  себе  i  вважаючи  за  сором
кричати. Або ще - стан мiй нагадував оскаженiлу машину, в  якiй  зiпсовано
гальмо й яка мусить мчати, доки в нiй ?  горюче.  З  машини  не  вискочиш.
Треба лише правувати, доки машина загубить силу. Або... та багато ще можна
навести порiвнянь для характеристики мого  перебування  в  кiнолабораторi?
вiд 5-? години дня до 10-? вечора в день побачення комiсара з мiнiстром.
   Плiвки було знято щось iз сiмсот метрiв. З цього  треба  було  викинути
брак i решту змонтувати,  вставивши  титри.  Лабораторiя  працювала  понад
норму. По  всiх  кiмнатах  нiби  виросли  руки:  так  швидко  передавалися
потрiбнi  речi.  Не  знаю,  що  змушувало  лаборантiв  i  монтажниць   так
працювати: ?м же нiхто не плататиме за час, що вони прогають поверх  сво?х
годин. Така влада творчо? роботи над людиною, що забува? вона за  втому  i
за  ?жу,  i  десь  з'являються  подвiйнi  сили,  почетверена   енергiя   i
повосьмерена жвавiсть i веселiсть. Весела робота - це втiха i мета  життя.
Коли кожне зна?, куди прикласти сво?х рук,  як  каменяр  зна?,  куди  ляже
кожний камiнець у стiнi, - як радiсно тодi жити  й  як  жваво  пiдносяться
людськi будiвлi!
   Добре виконана робота - це спортивний рекорд, пiсля якого солодко ниють
руки i трохи шумить здорова голова. Таким рекордом стояли перед  нами  два
рулони плiвки, кожний по триста метрiв. Як же ж ми  працювали!  Маючи  пiд
рукою невдосконаленi iнструменти, старi розчини хiмiкалiй, що нерiвномiрно
виявляли плiвку, поганий приплив повiтря до барабанiв, де сушилася плiвка,
- ми працювали наче з натхнення. Кожний  з  нас  у  той  же  час  зберiгав
хвилини. Це було чудове полювання за хвилинами! За цi  години  ми  зробили
безлiч винаходiв: що моталка  з  жовтою  ручкою  на  двi  хвилини  скорiше
змоту?, не дряпаючи плiвки; що малий барабан хутчiш крутиться, бiля  нього
витяжна труба, i плiвка, на ньому сохнучи, зберiга? нам кiлька хвилин;  що
ацетон для склеювання шматкiв плiвки треба трохи-трохи нагрiти в  руцi;  i
багато iншого, що тепер зда?ться  зовсiм  дрiбницею,  а  тодi  вiдогравало
велику роль  i  впливало  непомiтно,  але  вперто  на  наше  полювання  за
хвилинами. Крiм усього, я мусив  виграти  собi  пiвгодини  для  того,  щоб
проглянути сумнiвнi шматки на екранi до монтажу, а перед десятьма годинами
вечора - ще пiвгодини на перегляд остаточно змонтованого  фiльму:  шiстсот
метрiв по 5 - 6 хвилин на кожну сотню. В очах же в мене  стояла  Тайах.  Я
витирав губи, нiби стираючи ?? поцiлунки, i передо мною пливло тодi рожеве
марево. Я випускав iз рук  плiвку,  вона  падала  до  мiшка,  як  блискуча
гадюка, i там ворушила хвостом. У такi моменти я  нiчого  не  бачив  перед
собою, а лампа, що свiтила за матовим склом, здавалася  менi  мiсяцем,  що
розплився  в  нiчному  туманi,  або  -  соняшником,  який  iнодi   вирина?
подорожньому з туману, що восени обволiка? ? степи, i дороги, i  розквiтлi
жовтi соняшники.

   Я встиг побачити Тайах удень, повертаючи з особняка, де знiмав комiсара
та мiнiстра. Я ?хав машиною. Було людно на  вулицях,  шофер  не  мiг  нiяк
розiгнатися. Я ??  побачив  на  розi,  коли  вона  пiднесла  руку  догори,
зупиняючи мою машину. Поруч не? стояли Богдан i Сев. ?? обличчя  було  без
мiри радiсне та схвильоване. Сев  похмуро  жував  папiросу.  Богдан  стояв
осторонь i робив вигляд, нiби його зовсiм не стосу?ться вся гра.  Вiн  був
увесь  новий  i  аж  шелестiв.  "Дружочок,  любий!"  -  скрикнула   Тайах,
пiдбiгаючи до авто. Я вiдчинив дверцята й  одразу  ж  потрапив  до  не?  в
обiйми. Вона мене тричi поцiлувала, незважаючи на публiку,  що  йшла  повз
нас. Та я вiдчув, що  це  були  якiсь  винуватi  поцiлунки.  "Ти  вiльний,
Дружочок?" - запитала вона, мнучи рукою мою  краватку.  "Нi.  Я  звiльнюся
лише пiсля 10-?", - промовив я тихо. "Менi вони вже казали, та  я  хотiла,
щоб ти ранiше", - сказала вона капризним тоном.  Я  повторив  свою  фразу.
Щось ?й здалося дивним у тонi мого голосу. Вона  подивилася  менi  в  вiчi
безконечно щасливим i несмiливим поглядом, ??  очi  благали.  Я  переборов
себе й обняв ?? легенько за плечi. "Не треба,  радiсть  моя,  боятися",  -
сказав я голосом, який дзвенiв так, нiби вiн нiколи  не  мiг  перерватися.
Шофер махнув рукою, тороплячи ?хати. Я нахилився до Тайах  i  заплющив  на
секунду очi, вiдчувши ?? губи. Наче я вiд'?здив кудись  без  повороття.  Я
сiв до шофера, залишивши тiнь на Богдановiм  обличчi  й  зовсiм  похмурого
Сева.
   Я раптом приходив до пам'ятi, дiставав упалу плiвку i входив  до  темпу
справ,  наче  очунюючи  пiсля  довго?  млостi.  Плiвка,  як  жива  iстота,
розважала мене. А товаришi  по  роботi  приймали  мою  коротку  задуму  як
хвилини натхнення, ходили тодi на пальцях i притишували голоси.

   Нарештi  я  добрався  до  плiвки,  що  ??  знiмав  Богдан  з  Севом  та
американцем. Я трохи пожвавiшав i почав наспiвувати якусь мелодiю.  О,  це
так нагадувало ?хнi рiзноманiтнi душi! Я пiзнавав оператора в ракурсах i в
карколомних точках знiмання. В одному мiсцi я вiдчув, як плавко колишеться
в повiтрi кiноапарат, разом iз оператором  i,  очевидячки,  разом  з  тi?ю
спорудою, на яку витягла ?х невгамовна професiя. Iншим разом апарат знiмав
так близько вiд води, що чергова маленька хвиля нiби заливала об'?ктив,  а
з ним - i екран. Крейсер тодi здавався дитячою забавкою й, у всякому  разi
- набагато меншим за хвилю. Я пiзнавав Сева, його людську думку  в  кадрi,
де на першому планi сто?ть спиною Богдан, бiля нього руха?ться  прапор,  а
вдалинi стрiля? бiлими димками швидкострiльна гармата  крейсера.  Сев  дав
перевагу прапоровi i змусив глядача стати поруч нього  i,  завмираючи  вiд
страху перед гарматою, проклясти зброю  боягузiв.  Я  пiзнавав  Богдана  в
кадрах, знятих iз сiна на дубковi. Якась соломинка нависла над об'?ктивом,
потiм друга й третя, ось i цiлий кущ виткнувся з нижчого краю.  Складалося
чудне враження подорожi бiля крейсера на островi з трави, i крейсер ставав
нiби сам непорушним острiвком, коли  бiля  нього  пливла  земля  i  пливли
трави. Я пiзнавав усiх трьох в чудних i  чудесних  шматках  плiвки,  що  я
проглянув. Проте ?? я вiдклав, менi вона не годилась, ?й  Сев  сам  колись
дасть мiсце в сво?му фiльмовi, посеред плавань корабля, якого  творили  ми
гуртом.

   Годинник невблаганно  цокотiв  на  стiнi.  Вже  довге  промiння  вечора
простяглеся по кiмнатi з сушильними барабанами. Лабораторiя  безлюдна.  По
одному, по дво? кiнчали сво? частки роботи лаборанти i бажали нам  щасливо
залишатися. Нарештi вся плiвка лежить лiворуч вiд мене на столi,  а,  крiм
мене, в кiмнатi залишилось тiльки тро?: монтажниця, механiк, що  мiг  менi
показати на малому екранi кожний шматок фiльму, i шофер, який,  поставивши
машину у дворi перед вiкнами лабораторi?,  зайшов  пересидiти  нудний  час
чекання, його домчвка була близько фабрики, але люди завше люб-. лять бути
щирими й запопадними там, де ?м цього самим хочеться. Шофер  мав  вiдвезти
мене з картиною до Будинку армi? i флоту. Монтажниця хутко  кле?ла  шматки
плiвки, клацала машиною, намотувала плiвку на рулон i була люта, як  тигр,
якому дають ?жу маленькими шматками.  Я  не  встигав  ?й  вибирати  кадри.
Годинник пробив дев'яту. Роботу майже закiнчено. Маючи ще  годину,  я  був
цiлковито забезпечений вiд помилок. Ми пiшли до кiмнати для переглядiв,  i
механiк швидко пустив апарата. Дивилося картину нас тро?. Шофер  сiв  бiля
монтажницi. "Пускати?" - запитав механiк крiзь вiконечко.  "Пускайте".  Ми
проглянули обидвi частини - усi шiстсот метрiв. Коли засвiтилося свiтло, я
довго не вставав iз мiсця. Я втомився. Менi самому стало дивно, що  кiлька
годин тому була ще порожня плiвка. Тепер на нiй  рухались  тiнi  людей,  i
шматки подiй були захованi вiд забуття.

   За стiною годинник пробив пiв на десяту. "Ви помалу крутили, зда?ться?"
- запитав я механiка. "Нормально, як завше". Я був стомлений  до  краю,  в
менi пов'яли всi м'язи. "Як вам сподобалося?" - промовив  я  до  шофера  й
монтажницi. По тому, як вони разом обо? щось  вiдповiли,  я  зрозумiв,  що
вони нiчого не бачили. У них були, очевидячки, iншi  справи,  цiкавiшi  за
мою працю. I я на них зовсiм не гнiвався. Ми по?хали вдвох  iз  шофером  i
повезли фiльм.

   ?хали ми дуже помалу. Чи то менi  так  лише  здавалося,  бо  скрiзь  на
вулицях нас хотiли зупинити сюрчки. Було зовсiм  темно,  над  Мiстом  була
прозора нiч. Пiвдень почувався в бадьорому й п'янкому подиховi вулиць i  в
яскравому блищаннi зiр. Платани й липи стояли нерухомо,  i  тротуари  бiля
них тяглися рiвними сiрими смугами.
   Будинок армi? i флоту був декорований i освiтлений. Ми при?хали  за  15
хвилин до десято?. Я попросив шофера почекати  i  зайшов  сам  досередини.
Мене зустрiв адмiнiстратор кiнофабрики: "Вже?" - запитав вiн боязко. "Нате
ось, тримайте, бо в мене болять руки". Я пройшов з адмiнiстратором  нагору
до зали й заглянув за кулiси, шукаючи кiномеханiка. Я зустрiв  комiсара  й
мiнiстра, що саме оглядали Будинок i його  музе?.  "Товаришу  комiсаре,  -
пiдiйшов я, - доводжу до вашого вiдома, що той фiльм,  якого  ми  знiмали,
уже готовий i ви зараз побачите його, а в ньому  -  себе,  пана  мiнiстра,
його шановну дружину й доньку, крейсер "Iсмет" i все  iнше.  Нашу  технiку
туркам показано", - додав  я  зовсiм  тихо.  Комiсар  слiпучо  осмiхнувся.
"Дякую", - сказав вiн, простягши менi руку. Я простяг комiсаровi  свою,  i
ми поручкались. Потiм я,  як  людина,  що  все  зробила  вiд  не?  бажане,
повернувся i полетiв схiдцями вниз,  прямуючи  до  автомобiля.  "Пiдвезiть
мене до Професора", - попросив я. Ми по?хали. Та швидко мусили зупинитися,
бо на дорозi в нас раптом з'явився Директор. "Зроблено?" - прокричав  вiн,
наближаючись  до  машини.  Я  помiтив,  що  вiн  випивши.  Моя   вiдповiдь
заспоко?ла. Вiн сiв до авто.
   - Бачив капiтана? - запитав вiн, коли ми знову рушили.
   - Бачив.
   - От сукин син. От анциболот болотяний. Триста шестов i паличка.
   - Ти, може, знову пригадав, як ти на нього  мiни  ставив?  I  денатурат
глушив?
   - То ?рунда. Ти на  командира  подивись!  Бачив  капiтана?  Крейсер  як
крейсер, а отакий гнусний капiтан. Та я його одним  пальцем  утоплю.  Дуже
образливо менi за покiйних братiшок - чорт зна, через кого загинули.
   - Отакi саме й умiють командувати.

   - А миршавий який, старий, нещасний! От у нас був командир!
   - I ти не можеш заспоко?тись?
   - Вiриш, убив вiн мене, цiлий тиждень не спатиму. Авто зупинилося  бiля
будинку, де жив Професор, i  я  зiйшов  на  землю,  помахавши  Директоровi
рукою. Я побачив, як останнiй перелiз  на  сидiння  до  шофера,  вже  коли
машина рушила.
   Професор був удома. Вiн сидiв бiля столу i розглядав книжку.  Подивився
на мене поверх окулярiв.
   - Ви де це так довго барилися? Вже давно пора кiнчати ваших туркiв.
   - Та я оце тiльки зараз вiддав картину. Цiлий день з нею морився.
   - Знаю. Я знаю, що ви дума?те, а не тiльки, що робите.
   - Чекаю послухати.
   - Про це потiм. Я зараз нагрiю вам на машинцi чаю. В  одного  шахрая  в
лавцi знайшов справжнiй чай.  Китайський  чай.  Ви  понюхайте,  як  пахне.
Знаючи, що ви прийдете, я дiстав  варення  з  помаранчiв.  Можете  i  його
понюхати.
   - Ви менi скажiть краще, про що я думаю. Я не був уже у вас довгий час,
та й ви, зда?ться, крiм фабрики, нiкуди не ходили?

   - Я вам покажу одну рiч, яку я придбав для вас. То  був  схiдний  божок
пожовкло? слоново? костi. Голий живiт його такий великий, що лягав йому на
колiна. У руцi вiн тримав лотос i посмiхався радiсно, лукаво,  задоволене.
Вiн називався богом хатнього достатку.
   - Подаруйте його ?й, -  сказав  Професор,  -  коли  вона  з  Iталi?  не
привезла собi iншого.
   Я остовпiв, Професор читав у мо?му мозковi, нiби в книзi.
   - Звiдки ви зна?те? - вирвалося в мене.

   - Дуже легко. Треба мати очi й вуха. Мене  тiльки  цiкавить,  яку  роль
вiдiгра? в вас та людина, яку ви колись врятували з моря. Пам'ята?те  -  я
йому вiдводив досить-таки мiсця в ?? життi.

   Я мовчав, зломлений освiченiстю Професора.

   - Щоб остаточно вас приголомшити, - продовжував останнiй,  -  я  покажу
вам зараз книжку, яко? ви скрiзь шука?те i про яку завше дума?те.
   - Книжку? Я найменше думаю тепер про книжки. От якби ви дiстали менi...
   - Дивiться,  -  перебив  Професор,  -  чи  добра?  Вiк  ??  вимiрю?ться
тисячолiттями.
   Вiн подав менi розгорнуту книжку, яку перед мо?м приходом розглядав  на
столi.  Це  був  старий  китайський  рукопис.  На  сторiнцi,  що  менi  ??
запропонував Професор, були намальованi тушшю деталi  й  розмiри  великого
морського паруса. Я переглянув кiлька сторiнок - передо мною лежав рукопис
китайського корабельного майстра.  Тексту,  звичайно,  я  не  добрав,  але
малюнки й креслення, добре й умiлою рукою  поробленi,  -  показували  менi
повну картину будування. Я забув за  Професора,  захопившися  дорогоцiнною
рiччю.

   - Чай готовий, - зауважив Професор, - книжка ? моя свята власнiсть.  Ми
будемо нею лише користуватися пiд час будiвлi, а я подарую ?? вам тiльки в
день вашого  весiлля,  i  то  -  весiлля  саме  з  цi?ю  сьогоднiшньою,  з
?гипетською царицею. Сiдайте пити чай.
   Справдi, при?мнi пахощi чулися вже в кiмнатi. Чай був на диво  запашний
i розкiшний. Зовсiм розгублений сiв я пити чай з помаранчевим варенням.  У
мене перемiшалося все:  корабель,  книжка,  божок,  Тайах,  чуднi  плетенi
паруси з книжки й тi  тисячi  рокiв,  якi  незримо  перебували  в  кiмнатi
Професора.

   - Про вас часто думаю, - казав Професор далi. - Чи ма?те ви самi всю ту
енергiю й завзяття, упертiсть i хоробрiсть, що ви ?х  збуджу?те  в  iнших?
Коли самi не ма?те - тодi яке  право  дано  вам  хвилювати  так  мене?  Ви
пюдивiться - он у мене лежать книжки i плани. Скiльки  хитрощiв  i  вмiння
треба було менi прикласти, щоб зiбрати ?х усiх докупи! Кайтеся,  нещасний,
- закiнчив Професор, спокiйно сьорбаючи з блюдечка чай.
   Я нiчого не розумiв. Але менi не дозволено було встати доти, доки я  не
вiддав цiлком уваги запашному китайсiькому напо?вi.

   - Тепер дивiться, - сказав Професор.

   Пе]!рша книжка була "Навiгацiя", друга - "Космографiя i морськi шляхи",
третя - "Плавання в доiсторичнi часи"", четверта - "Шукання Iндi?",  п'ята
- "Христофор Колумб i Фернандо Кортец", шоста  -  "Паруси  всiх  народiв",
сьома - "Будова дерев'яних кораблiв", восьма  -  "Метеорологiя  i  вiтри",
дев'ята  -  "Вiтрильне  господарство",  десята   -   "Морська   торгiвля",
одинадцята - "Гаванi свiту",  -  книжок  було  стiльки,  що  Професор  мiг
спокiйно тримати iспита на капiтана далекого плавання.
   Дивуватися менi було бiльше нiкуди.  Я  розгублено,  ошаррашений  такою
кiлькiстю книжок, подивився на Професора, а останнiй  розчиняв  тим  часом
шафу i пропонував менi ще цiлу гору книжок - старих i нових.

   - Нащо ви ?х стiльки зiбрали? - простогнав я.

   - Вiдбудовуючи вам парусника, я не можу бути профаном у цiй справi. Чи,
може, ви гада?те, що вiдбудувати i так легко?

   - У мене i в думцi не було, що це така глибока справа. А тепер...
   - А тепер вiдiйдiть набiк i перечекайте. Ви дума?те, що ще  вам  жарти?
Через те, що у вас цього "i в думцi не було", я й питаю вдруге:  чи  ма?те
ви самi ту  енергiю  й  завзяття,  котрi  видобува?те  ви  з  людей,  нiби
торкнувши ?х бiблейським посохом  Мойсея?  Але  не  турбуйтеся,  все  буде
зроблено. У мене теслярi всi наввипередки просяться на цю роботу.
   - Чому?
   - На кiнофабрицi вони роблять  речi,  що  через  день  самi  ж  вони  й
розламують. А  людина  -  натура  творча.  Людинi  треба,  щоб  ??  робота
залишалася пiсля не? само? жити. Тодi людина працюватиме так, як спiва?.

   Я кинувся Професоровi в обiйми.  В  кiмнатi  пахло  справжнiм  запашним
китайським ча?м. Гора книжок лежала на столi. Я вiдчув у  собi  прискорену
дiяльнiсть сльозових залоз. Треба було чекати слiз.

   - Я вже пiшов, - повернувся я до дверей, - я ще хочу пройти портом,  бо
почуваю, що довго не засну цi?? ночi.
   - Не раджу йти туди, - затурбувався Професор, - не раджу нiяк - нiч.
   - Дурницi, - я пiшов i в коридорi тiльки витер очi.

   До самого порту я йшов не то тротуарами, не  то  вулицею  просто.  Була
нiч. Пора, коли зовсiм порожнiють вулицi. Думок з'являлася безлiч,  i  про
таку безлiч речей,  що  можна  вважати  ?х  за  недiйснi.  Сходячи  крутою
вуличкою, я вiдчув страшну самотнiсть i тривогу.  Мене  хвилювало  те,  що
вiтру не було i я не чув морського запаху.  Мовчазнiсть  i  самотнiсть.  Я
почав оговтуватися.
   Перше,  що  я  свiдомо  помiтив,  була  темна  постать  людини,  котра,
ховаючись пiд будинками, iшла за мною назирцi. "Дурницi", - прошепотiв  я.
Людина зата?лася за стовпом, я вже почав думати, що помилився. Нi,  людина
iснувала, вона обережно пересувалася попiд стiною будинку.

   Я вирiшив вжити хитрощiв. Поперед мене йшла вуличка праворуч.  Я  думав
хутко заховатися за рiг i, сво?ю чергою, прослiдкувати за  тим,  хто  буде
йти  позад  мене.  Я  прискорив  кроки,  змушуючи,   таким   чином,   мого
переслiдувача майже бiгти. На розi вулички я непомiтно оглянувся  i  круто
повернув праворуч. На мо? здивування,  вiд  стiни  вiдокремилася  ще  одна
людська фiгура i пильно придивилася до мого обличчя. Позад мене чути  було
лопотiння нiг першого, що вирiшив уже не та?тися.
   Я сунув руку в кишеню: вона була порожня. Безпомiчно оглянувся: жодного
каменя поблизу. В цей час фiгура, не кажучи жодного слова, пiднесла  руку,
i я побачив у руцi нiж. Холод пройшов по менi аж  до  нiг.  Я  уявив  собi
холод клинка. I моментально, в пароксизмi розпачу, я  кинувся  на  злодiя,
схватив його за руку i, скiльки було в мене сили, укусив його нижче лiктя.
Та це не допомогло. Я вiдчув скажений удар його право?  руки  в  мою  лiву
щелепу, удар, вiд якого я почав хитатися. Разом  iз  цим  щось  холодне  й
непри?мне залоскотало менi пiд ребрами, зараз  же  на  тому  мiсцi  почало
пекти, як вогнем, стало менi парко й одразу пройняв пiт. Я упав на брук.
   Перед тим як зовсiм знепритомнiти, я почув,  що  на  вбивцю  набiг  мiй
перший переслiдувач. Вiн щось крикнув, махнувши  рукою.  Я  упiзнав  голос
Богдана. Вiдбулася блискавична бiйка. Мiй оборонець упав  i  собi,  боляче
придушивши менi ноги.

   XIV
   Професор писав рипучим пером  на  зшитковi  англiйського  паперу  17-го
сторiччя. Папiр був жовтий, як вiск. Нiби на ньому  осiв  пил  довгих  лiт
лежання. На першiй сторiнцi Професор намалював контури двомачтового брига,
вималювавши детально такелаж. Бiля прови було поставлено iм'я. Пiд  бригом
чiтко червонiла назва зшитку: "Корабельний  журнал  "Онтон".  Трохи  нижче
стояло: "У плавання ще не виходив".
   Професор iнодi посмiхався, а рука його без упину писала.
   "Сосну треба рубати пiзно восени, - писав  Професор,  -  коли  вистояне
тiло ?? готу?ться до зимових холодних вiтрiв. Або -  рубати  взимку,  коли
сосна дзвенить вiд удару, як орган.  Нi  в  якому  разi  не  брати  дерева
весняно? рубки. Весною соки йдуть iз землi вгору по  клiтинах  стовбура  i
доходять до хво?. Дерево повне  соку.  Весною  сосна  найбуйнiше  росте  -
вiдкладаються новi клiтини, вона росте в  товщину  й  угору.  Завше  треба
вiддавати перевагу дереву, що зрубано його ясно?, сухо? осенi, коли  листя
пада? огненними метеликами i чути звук кожно? шпильки з сосни, шпильки, що
пада? на землю. Коли сiк шуму? в деревi, будь  то  сосна,  бук,  горiх  чи
важкий дуб, тодi в деревi родяться  тисячi  химерних  планiв,  мрiй,  тодi
дерево ста? людиною, а що  ж  iз  людини  збуду?ш,  iз  цi??  чудернацько?
iстоти, що бо?ться кожного дотику гостро? сокири i бризка? зараз же соком,
що з людини збуду?ш, крiм житла для хробакiв? Дерево  лише  на  зиму  ста?
матерiалом, розкiшним, багатим, пахучим брусом, з якого  рiжуться  гнучкi,
як дiвчата, дошки, мiцнi, як хлопцi, бруски, мудрi, як старiсть,  колодки,
в яких гострим блискучим рiзцем розкрива? людина прекраснi форми життя.

   Давайте сюди сосну зимово? рубки, давайте сюди  дуба,  давайте  бука  й
горiха. Хай  принесуть  тиса,  що  негнiй-деревом  назива?ться  в  народi,
червоного дерева, i хай ще покажуться сюди три сосни американських  лiсiв:
смоляна сосна, жовта сосна та бiла сосна. Ми не будемо одноманiтнi. Дешевi
кораблi робляться з американсько? сосни - вiд кiля до вершка брам-стеньги.
Торговельнi кораблi, якi хочуть жити довгий вiк, роблять кiль  з  бука.  В
пiвденних морях - роблять кiль, форштевень, ахтерштевень, шпанти  -  ребра
корабля, палубнi планки - з тисового дерева, що не гни?  у  водi;  палубнi
сволоки - з  червоного  дерева,  твердого,  гiдного,  розпираючи,  тримати
борти; палубнi дошки й мачти - з американсько? сосни. Нашi  моря  визнають
дуб i сосну. Ми додамо сюди ще дорогого тису та букового дерева.
   Бук пiде в нас на кiль. На шпанти - корабельнi ребра - ?х треба  тесати
й з'?днувати з кiлькох  шматкiв  -  дамо  ми  мiцного  дуба.  Ми  спокiйно
пливтимемо морем, коли знатимемо, що дуб захища?  нас  вiд  важких  хвиль.
Там, де шпанти  з'?днуються  з  кiлем,  ми  покладемо  ще  поверх  врубок,
покладемо вздовж кiля важку дубову "кiль-свинку". Вона в'яже  так  шпанти,
як людський хребет в'яже ребра. На стояки й палубнi  сволоки  ми  вiзьмемо
червонавого, густого тису. Це дерево да?  легкий  лiсовий  запах,  з  яким
легше обживати каюти. Обпланку?мо зовнi й усерединi - також тисом, бо  вiн
не бо?ться води й негнiй-деревом назива?ться. Палуб зробимо двi - нижчу  й
вищу. Пiд першою буде ?жа й товари, солодка вода й  затишна  темрява.  Над
першою будуть каюти. Над вищою - щогли з парусами i небо.
   Вищу палубу ми вкри?мо сосновими дошками. Вони легкi й смолистi, по них
хвиля сковзнеться i назад у море летiтиме. З  горiхового  дерева  вирiзати
треба майстра корабля - сильного вовка, хитрого лиса  чи  дужого  ведмедя.
Вирiзавши, пiд бугшпритом мiсце йому дати, щоб  бачив  вiн,  куди  кораблю
плисти, щоб поминав рифи, коси пiщанi та гострi береги.
   Ми дiйшли вже до мачт. Але перше накажемо закупити побiльше смоли -  ми
потiм смолитимемо нашу будiвлю. Глибоких двi  дiрки  чорнiють  на  палубi.
Загляньмо в них: та такi дiрки i в другiй палубi, ми бачимо  "кiль-свинку"
навiть. У цю  дiрку  стане  спiдня  мачта.  Половина  ??  пiд  палубами  й
упира?ться в кiль, а половина пiдноситься над вищою палубою. На цю  спiдню
мачту ставиться друга мачта - марс-стеньга, а на другу - брам-стеньга.  Ви
бачите, яка важка рiч припасувати шматки. Спiдня мачта... -  та  ми  краще
виберемо  ранiш  сосни  для  мачт,  а  потiм   уже   подивимося,   як   ?х
припасовувати.
   Сосна росте на пiсках, на гiрських схилах. Коли мiсце обмивають льодовi
дощi, обдувають снiговi вiтри, жодне дерево не знаходить у  собi  мужностi
рости там, тодi звичайно кажуть: "Посадимо сюди сосну". I  сосна  довго  i
самотньо  росте,  дзвонячи  хво?ю.  Вона  завше   дзвонить,   ??   корiння
зарива?ться в пiщаний грунт i росте вглиб i вглиб. Ось уже перейдено пiсок
i глину, обплазовано камiнь, i корiнь занурю?ться, як жадiбний  хробак,  у
жовту землю. Дивись,  через  кiлька  рокiв  i  не  впiзнати  дерева:  воно
перечiпа? вже сво?м вершком заблуканi хмари i змушу? ?х вiд ляку мочитися.
Треба постукати по нiй i дослухатись до звуку: вона дзвенить на морозi,  i
в нiй не чути жодного дупла. Оцю сосну ми й закарбу?мо собi.  Йдемо  далi.
Ось вiтер поламав одну - поминемо ??. Нещастя можна жалiти,  але  довiряти
йому сво? паруси - смiшно.

   Ще одну сосну ми здибали. На каменi гiрському сто?ть вона, i  вiтри  ??
хилитають на всi боки. Взяти б хiба? Але, ближче  пiдiйшовши,  поминули  й
??. Хто довго i вперто бореться з вiтром, не сходячи з мiсця,  -  того  не
можна брати на мачту: в ньому вузли i викривлений  стан,  товсте  суччя  i
зламаний вершок. Таке дерево гнуте можна на кермове колесо згинати або  на
луки брати - летiтиме стрiла як треба.
   Нашукавши сосен на мачти, повалимо ?х без жалю сокирами. Сентиментальнi
люди хай вiдiйдуть: буде текти смола, i сосна стогнатиме. Та  саме  сто?ть
зимова пора,  дерево  кожне  робиться  матерiалом:  розкiшними,  багатими,
пахучими мачтами, гнучкими дошками i податливими, як мармур, колодками.
   Спiдня мачта - найтовща.  Але  ??  ще  потовщують,  набиваючи  навкруги
шальовок для змiцнення й захисту. Поставимо ??... та ми вже  ??  поставили
на призначене мiсце. Бiля вершка помiст на салiнгах - це марс.  На  марсi,
притиснувшись до спiдньо? мачти i  надягшп  штуку,  яка  зветься  "головою
вiслюка", стоятиме марс- стеньга. До  вершка  останньо?  знову  причеплено
"голову  вiслюка",  яка  трима?  брам-стеньгу.  Отакий  мають   вигляд   i
фок-мачта, i грот-мачта на шхунi-бриговi. Мачти  стоять  трохи  похило  до
корми: перша - менше, а друга - бiльш похило. Рей - поперечних  перекладин
для  парусiв  -  на  щоглi  чотири:  спiдня  рея,  марс-рея,  брам-рея   i
бом-брам-рея.  Змiцняють  мачти  тросами:  вантами,   пардунами.   Парусне
господарство - як скрiзь по гарних кораблях -  фрегатах,  бригах:  спiднiй
парус, марсовий парус, брам-парус, бом-брам-парус,  гафель-парус,  клiвер,
топселя, стакселя i ще кiлька додаткових бiля вищих парусiв.

   Полотно - не такий цiкавий  матерiал,  як  дерево.  Поле  льону  вража?
тiльки в час цвiтiння! Тодi страшно дивитися - нiби на землi запалася синя
небесна безодня. Пов'язати льон з полотном тяжко. Нiби не мiг  вирости  на
землi цей м'який, бiлий, мiцний матерiал. Паруси хай собi  шиються,  а  ми
подивимось, що поробля? в казанах смола.
   Вона вже кипить. Треба кинути пучку солi i  шматок  вощини  з  медом  у
кожний казан. Колись ще кидали живого пiвня, щоб  люди  на  кораблi  спали
чуло i не проспали парусiв. Ще ранiш - для великих  кораблiв  -  варили  з
смолою й дитину, яку  треба  було  обов'язково  вкрасти  на  базарi.  Тодi
корабель ставав живою iстотою i набував на небi свого  янгола,  вiдiбравши
його в дитини. "Так пророблювали морськi розбiйники", - розповiдають старi
моряки, i обов'язково пiсля стiлькох пляшок, щоб  оповiдач  мiг  поплутати
прову з кормою.

   Смола кипить. З дна стремлять чорнi бунтiвливi потоки. Старi корабельнi
майстри, що вже  доживають  свого  вiку,  могли  iнодi  побачити  майбутн?
корабля в тих смоляних бульках i хвилях. Та нам не до лиця забобони! Смола
кипить, i ?? перемiшують, щоб не пiдгорiла. Даремно  комусь  зда?ться,  що
майстри ворожать, плямкаючи губами, ?м жарко вiд вогню.

   Смола кипить, як турецька кава. Вогнi пiд нею палахкотять  i  шпурляють
iскри на боки. Смолистi дрова попались! Майстер пробу? смолу. Ей, не  лови
гав, роззява! Бережись, бо звариш  ногу.  Хiба  не  бачиш,  що  йдуть  уже
смолити новий посуд?"

   XV
   Рана нагадувала сво?ю формою серце. Крайки ?? були синi, трохи бузковi.
З одного кiнця йшла смуга порiзу, крiзь яку випливала  й  випливала  кров.
Очевидячки, нiж, ударивши тiло,  розiрвав  його  далi.  Очi  мо?  застила?
туман, але я бачу ?? - мою рану - i чую уразливий бiль. Крiм рани,  нiчого
не iсну? на свiтi. Я навiть бачу двi рани, нi - три...  О,  та  всi  груди
пошпортано ножем! Усi  груди  й  живiт.  Симетрично.  I  всi  рани  цiлком
однаково? форми, нiби вимальовано ?х фарбами. Фарби  печуться.  Я  стогну.
Менi зда?ться, що... так, справдi, це  намальовано  пекучою  фарбою.  Бiлi
хустки наближаються до всiх малюнкiв. Торкаються тiла. Бiль посилю?ться, i
зникають з очей рани. Залиша?ться бiль - гострий, пронизливий:  на  лiвому
боцi черева. Бiль топить у собi мо? зорове сприймання ран.  Разом  iз  цим
повiтря таке густе йде з легень, що в горлянцi воно клекоче, i я  сам  чую
свiй стогiн. Десь iз безвiстi простяга?ться рука, вiд яко? тхне лiкарським
запахом. Я бачу тонкi пальцi надзвичайно? краси. Менi почина?  яснiшати  в
очах, я чую серцем, що пiсля дотику руки я зможу встати i роздивитися,  де
я ?.
   Рука наближа?ться - вона лягла на рану. Холодна рiч посунулася  вздовж.
Знову скажений бiль захолодив мозок.  Я  чую,  як  я  по-звiрячому  кричу.
Холодна рiч переста? турбувати. Замiсть не? я вiдчуваю, що менi проколюють
шкiру голкою i впускають рiдину. Ста? тихо, i  в  мо?х  вухах  тиша  одна,
абсолютна тиша. Живiт холоне, я гублю мiсце, де мiститься бiль.  Чую  тихi
голоси - розплющую очi й - бачу ту ж саму руку. Вона знову наближа?ться до
черева i занурю?ться в нього. Я почуваю лоскiт. Рука ворушиться, мацаючи i
шукаючи пальцями. Вона нiжно торка?ться всього. Вона не поспiша?.  У  мене
виника? думка, що руку хотять менi в черевi й залишити. Я лякаюся до того,
що вiдчуваю вже бiль. Я стогну. Нарештi рука вийшла на свiтло, я бачу  ??,
як по нiй збiга? кров, як вона радiсно, задо-волено руха? пальцями. Пальцi
надзвичайнi i радiють з того, що вони намацали у мене в черевi.
   У мене проясню?ться голова. Я бачу  ще  кiлька  рук,  що  звисають  над
раною. Вони  тримають  голку  з  ниткою,  хусточки,  блискучi  речi.  Руки
швидко-швидко починають працювати. Я чую бiль, але цей бiль уже не турбу?.
"Цей нiчого, а в того гiрше", -  говорить  голос.  Усi  слова  входять  до
свiдомостi, я починаю згадувати, але раптом з'явля?ться така безлiч  слiв,
що я лякаюся в них заблудитися. Вони завалюють, не  давши  часу  зрозумiти
?хнього значення, вони падають i падають. Я почуваю, я  вiдокремлююсь  вiд
столу, мене хтось несе.

   Ми лежали з Богданом удвох в кiмнатi. У мене  один  слiд  вiд  ножа,  у
Богдана - два. Ми стежимо вдвох за мухою, що  лiта?  пiд  стелею.  Кiмната
бiла, чиста, i мусi нудно самiй лiтати.
   - Маладчина Поля, - шепотить Богдан, йому не можна ще голосно  говорити
i смiятись.
   - Полi ми купимо золоту каблучку,  -  вiдповiдаю  я,  захопившися  враз
любов'ю до Полi. Вона врятувала нас, знайшовши вночi на  вулицi  в  калюжi
кровi, ?? голоснi зойки  збудили  цiлий  квартал,  i  хтось  подзвонив  до
швидко? допомоги.
   - Я думаю, що Сев, - хрипить Богдан, - його поведiнка  в  останнiй  час
менi не подобалася.
   - Ви, мабуть, здурiли або втратили багато кровi. За Сева я даю  голову.
Коли тiльки можливе в свiтi iснування пари друзiв - то це я  i  Сев  -  цi
люди.
   - Кажiть! Недаром же я за вами слiдкував увесь час.  Це  тiльки  вiн  i
нiхто бiльше.
   - А якi причини?
   - Вiн злий на вас за вашу рижу. Вiн дума?,  що  ви  ??  вже  обкрутили.
Пригадайте, як давно ви з ним не балакали.
   - Оце й усе?
   - Цих причин вистачить. I менi навiть подоба?ться,  як  вiн  ловко  нас
обкрутив. Вiн, видко, звичний мати справу з ножем.

   - До цих пiр вiн дотримувався пензля.

   - Давайте я вам цю справу розкрию. От, значить, ви  йдете...  До  нашо?
кiмнати зайшло дво? людей з лiкарем.
   - На кого ма?те пiдозрiння? - запитав один, розкладаючи папери.
   Я глянув на Богдана суворим i застережливим поглядом. Вiн зрозумiв мене
i заплющив очi.
   - Нас, очевидячки, хотiли пограбувати, та щось перешкодило. Нi на  кого
пiдозрiнь не ма?мо i вважа?мо це за напад портових грабiжникiв.
   - Може, хтось нахвалявся, хтось погрожував? Згадайте сво?х ворогiв.
   "Сво?х друзiв", - подумав я, але допитувачевi не вiдповiв.  Вiн  зiбрав
папери i вийшов разом iз лiкарем I супутником. Богдан розплющив одне око.
   - Ми й самi добрi шукачi, - посмiхнувся  вiн.  Ми  провадимо  перервану
розмову.
   - Коли ви йшли, - каже Богдан, - i вiн вам перегородив дорогу, я одразу
став бiгти на помiч. Заблищав нiж. Ви схватили його за руку i  припали  до
не? ротом.
   - Я укусив його.
   - Потiм ви одсахнулися, i вiн вас ударив ножем.  Ви  помiтили,  в  якiй
руцi вiн тримав ножа? У лiвiй руцi. Вiн, значить, лiвша. От звiдси  нам  i
треба виходити: вiк лiвша, на лiвiй руцi вiд зубiв мусить бути  знак.  Ну,
що - ловко?
   - А який на ньому був одяг?
   - Я не помiтив, а ви?
   - Менi здалося, що щось смугасте або рябе. Хоч  поручитися  не  можу  -
можливо, то менi в очах зарябiло.
   - Значить, я починаю?
   - Можете починати, тiльки щоб Сев не помiтив нi крихти. Навiть коли  це
зробив вiн, то й тодi я любитиму його i не зраджу дружби. Така дурниця, як
нiж, не може вiдгородити вiд мене Сева.
   - Нащо ж тодi дошукуватись?
   - А цiкаво буде колись йому згодом нагадати i  посмiятись  разом.  Менi
зда?ться, що вiн  уже  ка?ться.  Богдан  промовчав,  не  знаючи,  як  мене
зрозумiти.
   - Адже ви любите ту дiвчину?
   - Це не стосу?ться до нашо? балачки.

   - I ви можете вiддати ?? Севовi?

   - Сев ма? в не? таке ж мiсце, як i я. До того ж - у не? ? своя голова.
   - Жiноча голова,  -  сказав  Богдан,  -  завше  любить,  щоб  ??  хтось
затуркав. Вона не може сама чогось вирiшувати. Жiнка любить руку i повiд.
   Настала довга мовчанка. Ми заглибилися в думки. Тодi  трохи  згодом  до
нашо? кiмнати зайшла схвильована Тайах.
   - Дружочок, хто це тебе? - вона сiла на стiлець, щоб бачити нас обох. Я
удав, що менi боляче, i затулив очi  рукою.  Цим  я  давав  ?й  можливiсть
подивитися на Богдана довше, нiж це дозволяла моя присутнiсть.

   - Болить?
   - Коли б вас ножем кольнути, - вiдповiв за мене Богдан, - то й вам  би,
мабуть, болiло.
   Жiнка не зрозумiла тако? до не? нечемностi i подивилась на мене.
   - Отак ви собi ходите, ходите, - продовжував  мiй  товариш,  -  хвостом
метете сюди, х?остом метете туди, а хтось, може, через вас ножi одержу?...
   - Богдане! - перебив я.
   - Та я для прикладу кажу. Бо  жiнцi  завше  при?мно  дивитися  на  двох
розкуйовджених i закривавлених пiвнiв. Коли жiнка  бачить,  що  через  не?
люди виймають ножi i починають рiзатися, - це для не?, як вода для квiтiв,
вона росте, повнi?, хорошi?.
   - Богдане, не майте мене за одну з тих жiнок, яких ви взагалi бачили. I
не стосуйте до мене вашо? фiлософi?. Коли через мене хтось битиметься -  я
покину ?х обох. Вони не мають права почувати мене власнiстю. А  взагалi  -
що матрос може розумiти на делiкатних справах?
   Богдан з обурення закашлявся. Його живiт, що мусив не ворушитися жодним
м'язом, почав труситися. Тайах пiдбiгла до нього i, пiднявши йому  голову,
напо?ла водою з чайника. Вона трохи злякалася такого впливу сво?х слiв.
   - Дiвчино, - сказав я, - у  нього  двi  рани  на  тiлi,  i  кожна  може
розкритися. Не сердь його хоч ради площi бiля собору Дуомо. Ради таксi, що
кружляло по площi.
   - Ти одержав?
   - Одержав i прочитав.  Прочитав  до  половини.  Потiм  випив  пiвпляшки
горiлки i прочитав до кiнця. Не перебивай. Грiхiв у тебе я не бачу. Ти  не
могла iнакше себе тримати. Тiльки я на  тво?му  мiсцi,  проте,  по?хав  би
до... як його звати те мiстечко бiля Мiлана, куди ви мали по?хати?

   - Монца. Там чудесна природа, кабаре i ресторан.

   - Я по?хав би до Монца. Я розхлюпав  би  там  озера,  в  якi  дивляться
високi лiси, i я вибив би всю траву на галявинах. Я допустив  би  до  себе
всi iскри й зорi, i коли б вiд цього з'явилася на свiтi нова людина, -  це
було б осущненням iде?.
   - Ти з мене не глузу?ш?
   - Ти зробила, як i кожна жiнка зробила б на тво?му мiсцi. Ви не  любите
гiркостi, що приходить на ранок, того полину, який вiдкрива? людинi  тайну
?? життя. Слово честi, на тобi нема? й пилинки грiха.

   - А коли б я... по?хала?
   - Я виправдав би  це  тiльки  тодi,  коли  б  ти  вивершила  пригоду...
дитиною. Неймовiрний потяг чоловiка до жiнки майже завше свiдчить  за  те,
що дитина вiд такого союзу пiде далi за батькiв.
   Я дуже втомився, ведучи довгу розмову.  Тому  я  заплющив  очi  i  став
тихенько дрiмати. Тайах сидiла непорушно, не зводячи очей з вiкна.  Богдан
потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голоснiший стогiн. Дiвчина мовчала,
передумуючи свою пригоду  i  вiдновлюючи  почуття.  Мене  охопила  страшна
сонливiсть. Я почав провалюватись у мiцний сон. Скiльки я спав - не  знаю.
Можливо, якусь малу долю хвилини, можливо, кiлька хвилин. У снах  губиться
розумiння часу в тих його межах, якi ми досi вмi?мо фiксувати.  Прокинувся
я вiд слiв Сева, що ввiйшов  до  нашо?  кiмнати  так  бурхливо,  як  часом
прорива?ться протяг, розчиняючи вiкна й дверi.
   - Привiт  лазаретникам,  -  закричав  вiн,  увiйшовши.  Ми  з  Богданом
порозплющували очi.
   - Якi ви кислi й соннi! Бiля вас жiнка, як перець,  а  ви  хоч  би  раз
чхнули.  Менi  лiкар  сказав,  що  ви  швидко  наплю?те  на  оцi  лiжка  й
використовуватимете сво? ноги. Чи не нудно вам?
   Сев потиснув руку Богдановi i поляскав по мо?й руцi, що  лежала  поверх
ковдри. Я не помiтив жодно? тiнi на його обличчi.

   - Подайте менi води, - попросив Богдан. Сев посадовив фамiльярно Тайах,
що була встала виконати прохання. Вiн сам узяв чайника i допомiг Богдановi
напитися. Мимо сво?? волi, я стежив за кожним  його  рухом.  Я  навiть  не
помiчав цього  i  не  вважав  за  ненормальне.  Я  побачив,  як  переможно
заблищали очi Богдана, коли вiн пив воду. Я став дошукуватися причин.  Сев
саме ставив чайника на тумбу. Мене осяяла раптом думка: Сев тримав чайника
лiвою рукою. У мене забилося серце, я злякався. Сев - лiвша.
   - Я вам хочу розповiсти, - сказав Сев, - iсторiю з тими чотирма зайцями
у вугiльному трюмi,  яких  помiчник  капiтана  пароплава,  що  прийшов  iз
Коломбо до одного з портiв Балканського  пiвострова,  звелiв  викинути  за
борт темно? ночi. Пам'ята?те, це тодi, коли з чотирьох один ожив?

   Ми пам'ятали.
   - Менi потрiбний цей епiзод у трюмi, i я його хочу розповiсти вам  так,
як я його роблю. Богдан про нього не розповiдав, але я  беру  не  так,  як
було, а так, як могло бути. Ви слуха?те?
   - Може б, це вiдкласти до iншого побачення? - втрутилася Тайах.
   - Нi, треба сьогоднi. Ви будете слухати?

   - Добре, - вiдповiв Богдан зовсiм тихо i наче не сво?м голосом. Сев сiв
до мене на лiжко i дiстав папiросу. Але Тайах вiдiбрала ??  в  Сева  i  не
дозволила палити.
   - Вугiльний трюм я  уявляю  собi  в  пароплавi  десь  насподi,  аж  пiд
машинами. Вугiлля лежить не  товстим  шаром,  бо  воно  може  зогрiтися  й
зайнятися. Доступ повiтря - гарний, жити в трюмi можна цiлком з комфортом.
Чому ж вони мали там задихнутися? Очевидячки, вони не задихнулися.

   Вiд Богдана почувся заперечливий стогiн.

   - Не задихнулися, - повторив Сев, - бо повiтря там було  досить.  Треба
шукати iншо?  причини  для  того,  щоб  усi  четверо  знепритомнiли.  Яко?
причини? А причина була проста - ?жа й вода.
   - ?жа й вода, - пiднiс голос Сев, заглушаючи протест Богдана,  -  через
брак однi?? води  можна  збожеволiти!  Не  треба  мати  багато  уяви,  щоб
намалювати собi картину того, що трапилося у вугляному трюмi.  Першi  днi,
коли була ?жа й вода, тро? людей  (?х  було  спершу  тро?)  почували  себе
прекрасно. Вони ще сподiвалися, що та людина, яка  пустила  ?х  до  трюму,
викона? обiцянку i носитиме воду за те  золото,  що  вона  одержала.  Вони
розповiдають один одному казки батькiвщини, свою любов, сво?  переконання.
У тiм порту, де вони сiдали, вони вперше познайомилися, i  жодно?  рiзницi
мiж ними не було. В трюмi один призна?ться, що вiн не  з  простих,  i  цим
зiзнанням ставить  мiж  собою  i  товаришами  стiну.  Запаси  ?жi  й  води
виходять, люди вiдчувають  злiсть  i  стають  уразливi,  ?х  драту?  кожна
дрiбниця, ?жi й води ще менша?. Тодi трапля?ться те,  що  й  одразу  можна
було передбачити: дво? вiдбирають життя в  третього  i  закопують  його  у
вугiлля. Вони продовжують, таким чином, сво? життя на кiлька день.

   Проте - до ?хнього товариства ввiходить  новий  член.  Це  вiдбува?ться
вночi, на невеликiй стоянцi, коли пароплав прийма? пошту  на  борт.  Новий
метушиться в темрявi трюму, iнстинктом вiдчувши, що вiн не  сам.  Пароплав
виходить iз гаванi. Ранок заста? його у вiльному морi. При бiдному  свiтлi
новий бачить старих мешканцiв. Але у нового нема? харчiв - вiн ?х встиг до
ранку закопати в купу вугiлля: воду i сухарi.  Цей  новий  -  кита?ць  без
одного вуха.
   - Цього китайця я залишив  на  островах,  -  заперечив  Богдан  нiби  з
останнiх сил.
   - Я ж не кажу, що це той самий  кита?ць  був.  Я  кажу  тiльки,  що  ви
визнали його за того китайця,  який  дошкуляв  вам  на  палубi  в  старого
малайця. Ви могли ж подумати, що то вiн?
   Вiдповiдi не було.
   - Кита?ць, побачивши суворих хазя?в iрюму, при?мно посмiха?ться i  хоче
розпочати дружнi стосунки, але один iз двох хазя?в пригаду? бiль вiд  його
руки i люто ла?ться. Бiйку почина? матрос. Вiн  кида?ться  на  китайця  iз
ножем, але кита?ць...
   - Куса? його руку, - вставля? Богдан, гостро слiдкуючи за Севом.
   Сев дивиться на руку. В ньому не можна помiтити й натяку на хвилювання.
   - Китайцi не кусаються, - поправля? Сев Богдана,  -  кита?ць  дiста?  й
свого ножа. Вони б'ються. Матрос усi  спогади  хоче  намалювати  ножем  на
китайськiй шкурi. Вони скачуть так. Вони  падають  на  купу  вугiлля  так,
котяться з не?, вiдкриваючи китайцеву схованку. О, вже ?  мета  бiйки!  Ця
вода i ця ?жа допоможуть врятуватися. Допоможуть до?хати. За воду  й  хлiб
уже йде бiйка.

   В кiмнатi з'явля?ться сестра-жалiбниця. Вона без церемонiй  вшiроваджу?
гостей, не даючи Севовi навiть договорити фрази. Тайах iз Севом  виходять,
усмiхаючись нам i посилаючи поцiлунки. За ними виходить i  сестра.  Богдан
почина? ворушитися на лiжковi. Власне, почина? пiдносити голову, оглядаючи
кiмнату помутнiлими очима.
   - Вже пiшли?
   - Пiшли.
   - Покличте швидше сестру, - аж свистить його голос, - у мене всi  бинди
перемокли вiд кровi. Я тодi... як... закашлявся...


   Тайах i Сев сидять у першому  рядi.  На  арену  виходить  красунь-кiнь.
Смаглявий хазя?н його зовсiм зника? поруч iз пишнiстю й блиском коня. Кiнь
вичищений i натертий суконкою. Батькiвщина його -  Андалузiя.  Коня  звати
Метеор. Вiн увесь золотий - вiд гриви до хвоста. Темнi, наче засмаженi  на
сонцi, сухорлявi, стрункi ноги. Копита малi, рiвно обрiзанi i обточенi.  У
гриву заплетено блакитнi стрiчки.  Хвiст  пишний  i  довгий,  як  найкраща
дiвоча коса. Очi Метеора лукаво блищать. Видко, що це жартiвлива, балувана
iстота, його кокетування може звести з розуму цiлу стайню.
   - Цього коня, - каже Сев, - я  хотiв  би  подарувати  вам.  Ви  б  його
поставили в себе бiля лiжка, лежали б i годували його цукром. Вiн лизав би
вашу руку i тихо iржав би з радостi. Дивiться, якi вiн штуки виробля?!  Ви
з ним могли б навiть танцювати. Метеор!
   Кiнь повiв ухом, почувши сво? iм'я.

   - Бачите, який вiн чулий! Коли б ви загубилися в  степу  i  поранили  б
собi ноги, i сонце заходило б за обрiй, вам треба було б тiльки  свиснути,
вiн був би вже бiля вас. Метеор!
   - Менi не треба коня.
   - Вiн стояв би бiля вас та грiб ногою. Ви лягли б на траву, а  навкруги
вас велетенська  сяяла  б  нiч.  Ви  лежите,  над  вами  зорi  миготять  i
перекочуються по  небi.  Ви  бачите,  як  з  неба  летить  роса  на  землю
блискучими мiльйонами крапель. Не долiтаючи до землi,  краплi  стають  над
нею пахучою легкою парою i зникають.  Ви  лежите,  бiля  вас  кiнь,  i  ви
вироста?те в колосальний символ. Ви бо?теся  подивитися  праворуч  себе  i
лiворуч, бо?теся побачити похилостi кругло? землi. Ви пiдводите  голову  -
нi, земля рiвна та простора. Десь  у  невiдомiй  далечi  гримлять  моря  i
великi мiста. Ви зна?те, що кiнь вас домчить до всiх обрi?в  i  зникне  за
ними. Ви це зна?те i лежите, зрошуючи степ сльозами  невисловле-но?  туги.
Ви наче вдова, що хоче мужа. Сiдайте ж на коня. Метеор!

   - Нi!
   Метеор дякував  за  оплески,  котрi  викликала  його  краса.  Вiн  став
переднiми на бар'?р i вклонився до публiки. Просто перед ним  була  Тайах.
Нiздрi коня  наблизилися  аж  до  ??  колiн,  насмiшкуватi  очi  дивляться
розумно, i кiнь з при?мнiстю вiдчува? п'янливий  запах  жiнки.  Вiн  трясе
головою, просячи себе погладити. Сев простяга? руку, але  Метеор  його  не
хоче, вiн тягнеться до Тайах.
   - Нi, Метеор, - каже Тайах, i кiнь  одразу  опиня?ться  на  аренi.  Вiн
гнiвно нагина? голову i бiжить за кулiси.
   - Нащо ви його образили? - сердиться Сев. На  арену  вилiтають  голуби.
Кружляючи над публiкою, вони по знаку сiдають туди, куди ?м  наказу?  ?хня
хазяйка. Вони безпомiчнi, маючи тверду стелю  над  собою.  Б'ючи  крилами,
вони нервуються з того, що дах не синiй.
   - Хочете, я подарую вам голуба? Вiн лiтатиме над вами i сповiстить  про
небезпеку. Коли вас оточить вода i зникнуть  береги,  вiн  перший  принесе
вiту маслини вiд твердо? землi i дасть вам бадьорiсть, що вода спада?. Вiн
через усi перепони подасть вашу звiстку додому. Голуб служитиме вам вiрно,
бо в нього мала голiвка, в якiй не вмiщуються злi думки.
   - Не люблю голубiв.
   - Вiн завше дасть  вам  спокiй  i  мир  на  вашiм  шляху.  Його  вуркiт
розчулить ваших ворогiв, i символ спокою в його дзьобику  продовжить  ваше
життя.
   - Сев, ви розповiда?те дитячу казку.

   - Чи, може, вам бiльше до вподоби  орел,  що  розгорнув  би  крила  над
головою i вiв би вас до перемог? Щоб глянули ви на  кордони  -  i  кордони
розходились би перед вашими очима, глянули ви на дверi - i дверi  вилiтали
б в ту секунду, подивились би ви на людину - i людина вийняла б сво? серце
i вiддала б його вам обома руками? Хочете орла  -  самотнього,  хороброго,
хижого, на недосяжнiй скелi, з могутнiми крилами?
   - Вони дуже смердючi. Тих, що я бачила по зоологiчних садках, не  можна
назвати птахами. Це облiзлi, обскубанi гуси iз скляними  очима.  Хай  вони
вже лiтають без мене. Ви ще далi будете розповiдати казок?

   Голуби збиралися всi потроху до  клiтки.  Лише  один  довго  не  слухав
свисту хазяйки. Вiн лiтав над глядачами, над оркестром, кружляв бiля ясних
електричних ламп, випорожняв свiй шлунок, про щось  вуркотiв,  розпустивши
хвiст. Потiм вiн лiтав низько i несподiвано сiв не до хазяйки на  руку,  а
на колiна до Тайах.
   - Нi, - сказала остання, зганяючи голуба. Сев сердиться знову.
   - Чого ж вам нарештi треба? Хочете, я, подарую вам  лева,  -  продовжу?
Сев, коли за блискавично поставленими гратами на аренi  починають  плигати
леви, - це вам уже цар звiрiв. Бачите, як вiн вiльно походжа?, дарма що за
гратами. З ним вас нiхто не займе - навпаки,  ви  всiх  витрушуватимете  з
?хнiх шкiр. Як вiн походжа?! Як вiн б'? себе  хвостом  по  ребрах!  Хочете
лева?

   - Нi. Не треба вже казок. Посидимо так.  Леви  перекидаються,  гарчать,
але слухняно роблять все, що вiд них вимага? нiмець-приборкувач.  "Чого  ж
ти хочеш,  чоловiче?"  -  звертався  останнiй  до  лева,  оперiзуючи  його
батогом. "Чи ти не сказився, чоловiче?" -  нiмець  штурляв  левовi  в  рот
палицю. "Сиди тихо, чоловiче!" Звiр  не  хоче  йти  на  мiсце,  гарчить  i
замiря?ться на нiмця лапою. Тодi приборкувач вийма? з кобури зброю.

   Лев вiдверта? голову i, як побитий пес, вiдходить пiд загальнi оплески.
Зайнявши мiсце в спортивнiй фiгурi, лев не витриму?  образи.  Вiн  голосно
кричить, i трусяться конi в стайнi, лякаються голуби, тривожаться глядачi.
Лев кричить.
   - Нi, - каже Тайах i виходить до фой?, тягнучи за собою Сена.
   - Любий Сев, - хвилю?ться вона, - чому менi так негарно? Бiля мене  ось
ви, i я вiдчуваю, що ви такi теплi. Правда  ж,  ви  не  дума?те  про  мене
погано?
   - Монкi, - вiдповiда? врочисто Сев, - дайте менi вашу руку, i  я  зрушу
свiт.
   - Ой, як страшно! - смi?ться дiвчина. - Нате вам руку.
   - Монкi, ви мене любите?
   - Слово честi, не знаю, Сев. Коли ви менi кажете про  вашi  почуття,  я
хвилююся, але в менi нема? страху. А коли любиш,  то,  кажуть,  -  бо?шся.
Страх i млость.
   - Я мовчу, - каже Сев, спалахнувши всi?ю сво?ю гордiстю.
   - Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас нiколи не забуду. За все  мо?
життя тiльки ви та редактор володi?те мо?ми думками. Нiколи нiхто  так  до
мене не ставився. Всi в першу чергу пропонували менi лiжко. Я  вже  почала
була забувати, що може бути на свiтi самостiйне життя, мiцна любов, яка не
бо?ться жертви. Свiт я уявляла сласним тянучим мужчиною,  що  трощить  мо?
костi i зника? на ранок, випивши зi мною келих мо?? сили i мо??  кровi.  Я
забула,  як  я  була  маленькою  дiвчинкою  i  потiм  стрункою  юнкою.   Я
прокидалася вночi, запалювала свiтло i пiдходила до трюмо -  роздягнута  i
гаряча вiд сну. Я роздивлялася на сво? тiло, немов на  щось  чуже  менi  й
далеке. Руки, шия, груди, живiт - все я вивчала i спостерiгала. Так  iнодi
пiдходить уночi хазя?н до бочки з  вином.  Вiн  нюха?,  кушту?,  стукотить
ключем у днище, вимiряючи,  скiльки  вина  ?  в  бочцi.  Такими  ночами  я
згадувала сво? дитячi й дiвочi мрi?, менi ставало  легше  дихати,  нiби  я
випивала солодко? цiлющо? води.
   - Але цього вже нема?? Ви це вже пережили?

   - Я пережила це, - Тайах мiцно притиснулася  до  руки  Сева,  якою  вiн
тримав ?? лiкоть, - i нiколи  в  життi  ке  повернуся  до  старого.  Знову
загубити сво? тiло, вiдчувати лише, як вино вилива?ться i розхлюпу?ться по
дорозi - краще вже тодi не жити.
   - А коли б я попросив зараз вашо? руки i повiв  би  до  себе  назавжди?
Коли б я понiс вас...
   - Не треба, Сев. Вiдповiдi в мене нема?. Але я вiдчуваю, що живу  тепер
сво? останнi днi. Я не знаю, що Суде потiм, я боюся й  жахаюся  цього.  Та
воно  однаково  мусить  прийти,  я  горiтиму  рiвним,  високим   i   ясним
по-луменем. Менi цього не обминути. I ось я  вiдчуваю  справжнiй  панiчний
страх. I млость, i сласнiсть. Ви мене любите тепер, вам  зда?ться  тiльки.
Повiрте менi. Тепер - ви пiдняли мене  з  того  мiсця,  де  я  лежала  при
дорозi, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель -  дайте
ж менi попливти, наставивши вiтрила.
   Сев став смiятися, ображаючи Тайах i себе цим смiхом. У  фой?  погасили
свiтло. На аренi починався новий  вiддiл  програми.  Тайад  поверталася  з
Севом на сво? мiсце, як сновида.
   - Вам нiчого не розповiдали про мого листа?

   - Нiчого.
   - Я забула, що ви мало зможете зрозумiти мою поведiнку без цього листа.
   - Я добре розумiю  вашу  поведiнку  i,  очевидячки,  стикаюся  щодня  з
причиною вашо? поведiнки.
   На арену вийшли морськi  гiмнасти.  Вони  проспiвали  матроську  пiскю,
вiддали  пошану  публiцi  i  стали  лiтати  по  аренi.  Карколомнi  сальто
вивершував жартiвливий смiх. Серед групи гiмнастiв  була  одна  дiвчина  -
молода, з чудесною будовою тiла. Мужчини й хлопцi одягнутi в бiлi  морськi
штани з лампасами, бiлi  сорочки  з  чорненькими  краватками.  На  дiвчинi
рожеве трико. Помiж морякiв дiвчина здавалася зовсiм без  одежi.  Вона  не
стояла й  кiлькох  секунд  на  мiсцi.  На  аренi  вiдбувалося  надзвичайне
змагання за дiвчину. Кожний хватав ?? на руки, як рожеву податливу сирену,
мчав по аренi, роблячи кульбiти й сальто. Нiби вихор, за ним мчались iншi.
Хтось вiдбивав дiвчину у попереднього  i  сам  з  нею  тiкав  далi.  А  на
поставленому капiтанському мiстковi капiтан дивився в бiнокль i командував
керманичами та машинiстами. У дiвчини було обличчя, як у ляльки:  коли  ??
ставили на землю - вона розплющувала очi, коли ?? брали  на  руки  -  вона
довiрливо засинала. Група все збiльшувала темп гри. Нiби хвилi погрожували
впасти  на  палубу.  Капiтан  стояв  спокiйний  та  величний,   командуючи
кораблем.
   Тайах важко дихала. Вона стежила за дiвчиною, нiби за сестрою. Смiялася
й плескала в долонi. Великий цирк безлiч разiв  викликав  гiмнастiв,  коли
вони, кiнчаючи свiй  номер,  пiдкинули  дiвчину  вгору  в  обiйми  старого
капiтана. Музика ревла i вiтала  майстрiв.  Повiтря,  яким  дихали  тисячi
людей, нiби пронизала хвиля морського повiтря.
   - Сев, я вже все бачила, - сказала Тайах i встала з мiсця. Сев пiшов за
нею слiдом. Вiн почав дещо розумiти. Але вiд цього йому  стало  ще  тяжче.
Проте вiн смiявся i розповiдав анекдоти. Тайах його не слухала.

   - Сев, - попросила вона, - дозвольте менi пiти самiй далi.  Менi  треба
багато подумати.
   Вони розiйшлися, поцiлувавши одне одного в щоку. Сев дiйшов додому лише
на ранок. Не роздягаючись, вiн уяав на лiжко i заснув.


   XVI
   Радiсна праця - ознака творчостi. Тесляр теше дуба й бука  з  захватом.
Стовбури цих дерев пiдуть на змiцнення кiля й форштевня. Дубовий прикорень
сто?ть бiля  верстата.  На  нього  покладено  тютюн.  Голенастi  окоренки,
стовбури сосновi з корою, дошки, обаполи дубовi, купи  стружок,  верстати.
Над цим ранкове сонце, вилiзши з-за моря, дивиться на початок  робiт  бiля
колишнього дубка "Тамара". Дубок, нi - це тiльки кiстяк його -  сто?ть  на
березi в примiтивному доцi. Закопано кiлька стовпiв, пороблено  риштовання
i поставлено дубок, розвантаживши  його  вiд  усього;  вiд  щогл,  палуби,
вантажу i вiд того, що заводиться в мiсцях, де довго жили люди,  -  рiзно?
трухи та покидькiв. Коли буде замiнено все попсоване  дерево  i  вiн  буде
обшитий новими дошками, зашпакльований i обсмолений, -  тодi  спустять  на
воду. На водi вивiрять стiйкiсть, будуть уставляти мачти i кiнчатимуть усi
внутрiшнi роботи на суднi: каюти, палуби, кермо, бугшприт. Поверхня дерева
нагрiва?ться вiд сонця i пахне, як  сiно  з  копицi.  Плотники  по  одному
сходяться, облiплюють кiстяк дубка. Бiля верстатiв  виростають  люди.  Там
почина? шаршати шершебок по дошцi. Хтось бере до рук рубанка i,  повозивши
ним по дубовiй планцi, кида? його й лагодить фуганок.  По  деревi  фуганок
майже спiва?. Власне, пiдспiву?. Бо спiва? щось  собi  пiд  нiс  той,  хто
працю?. Чудесний ранок, i смiшна робота. А ще смiшнiше те, що робота тече,
як струмiнь пахучо? води. Матерiал не сучкуватий i не мокрий. Заглибляйся,
коловороте, як у масло! Струг заходився вистругувати  потрiбну  кривину  в
буковiй глицi. Працюй, струже, на  совiсть!  Це  не  декорацiя,  яка  вмре
завтра - хай тiльки ?? використа? кiноапарат. Ця робота виходить у море. I
можуть сказати майстри десь, що "вiдбудовували цей бриг  радiснi  й  чеснi
робiтники. Дерево зладнали,  дошки  припасували,  щогли  вивели  i  паруси
напнули. Честь ?м - умiлим теслярам!" А нехай мине така лиха година,  коли
доведеться кораблю почути, що  "руки  б  ?м  повсихали,  i  печiнка  б  ?м
вилiзла, i дiти б ?м у вiчi наплювали  -  тим  ледарям,  безчесним  людям,
циганським майстрам. Зробили вони покидькового брата, а не корабля. Гиг би
на них швидше прийшов!" Не буде тодi  брига,  а  буде  дерев'яне  опудало,
сором i ганьба. Жорстоко ходять шершебки, хакають пилки i дзвенить сокира.
Нi, корабель буде такий, нiби вiн вирiс у лiсi з чудернацького  насiння  i
розцвiв, i обрiс великим бiлим листям парусiв.
   Сокиро, теши й теши. Ти найталановитiша з усього струменту. Ти  дзвениш
у твердiй руцi. Трiски летять набiк.

   Нахилившися, майстер  обтiсу?  стовбур.  Сокира  слухняна  i  проворна.
Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Пада? пiт на дерево. Сонце  -  нiби  пробив  хтось
дiрку в небi - лл? безперестанку на  землю  жар.  Ш-шак-дзнь!  Ш-шак-дзнь!
Тесати до цi?? мiри? А потiм це ляже на кiль? Яка весела робота!  Ляже  на
кiль! Куди це поспiша? пилка? Пилко, рiвнiше рiж. Сонце, май совiсть, ми ж
працю?мо. Ш-шак-дзнь! Секиро, ти ще гостра? Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь!
   Коли судно сто?ть на березi,  його  треба  оточити  любов'ю  i  увагою,
веселiстю, легкими пiснями i достойними людьми. Корабель на березi,  як  i
хвора людина, потребу? нашо? безмежно?  вибачливостi  й  терпiння.  Уявити
треба його нудьгу i поiяг до здоров'я, тоскне завивання вiтру  в  оголених
ребрах-шпантах, легенький рип  дерева  в  риштованнi,  цiлу  гаму  звукiв:
сосни, дуба, бука, негнiй-дерева. Бриг на березi - ще не бриг. Це  -  бiль
народження, захват i радiсть працi, мерехтiння думок  i  колискова  пiсня.
"Бриг великий вироста?, бриг у море виплива?!"
   В риштованнi-колисцi сто?ть майбутнiй бриг. На кормi,  де  ?  вже  шмат
палуби i звiдки можна охопити оком роботу,  -  сто?ть  Професор.  Пiд  ним
працюють бiля кожно?  шпанти  теслярi.  Тирсяний  пил  пiдноситься  вгору,
виповня? увесь бриг бiлявим мороком, нiби й не корабель  це,  а  чудна  та
велика урна, в якiй Професор хоче про щось  ворожити.  Хазя?н  трамбака  -
неофiцiйний помiчник Професора. Вiн маца?  кожну  дрiбницю,  нюха?  кожний
шмат дерева, як ?жу, i нiби вироста? разом iз кораблем. Тепер вiн  виринув
десь знизу, ухопився руками за сволок i сiв на нього верхи бiля Професора.
   - Професоре, як ви дивитесь на борти? Не треба ?х  випинати.  А  то  не
бриг буде, а таракуцка. Пам'ятаю, плавав я на такiй  посудi.  У  найкращий
широкий вiтер ми нiяк не  могли  ?хати  по-людському.  Усе  здавалося,  що
пливемо з самого святого потопу. Вiрите - та шхуна  мала  стiльки  хазя?в,
скiльки ? на нашому узбережжi людей: кожен хотiв ?? швидше  збутися.  Доки
хтось нарештi перебудував i вона стала ходити, як дурна.
   - Ви, хазя?не, думали вже про те, як ми оцю рiч ставитимемо на воду?
   - Нащо менi думати, коли ви сто?те на кормi?  Коли  дума?  розум,  тодi
руки можуть не думати. Я продав свiй трамбак i зараз помолодшав на  десять
рокiв. Менi зда?iься, що я взяв би отак руками i сам поставив би на  воду.
А проте - треба робити похилу дорiжку  до  води,  покласти  круглякiв  пiд
кiль, обладнати риштовання i  тодi  легенько  попхнути  посуд  рукою.  Так
роблять завше.
   Знизу чути голос Тайах, яка гука? до Професора:

   - Чи не можна й менi до вас?
   Хазя?н трамбака зника?, як чорт, у люк. Порохнявий, з тирсою на  одежi,
iз стружками на шапцi, вiн вирина? бiля дiвчини, радо  ??  вiтаючи.  Удвох
вони починають лiзти до Професора. Риштовання зроблено  для  чоловiкiв,  i
жiнцi доводиться згадати акробатику, ?? шовковi рейтузи  дуже  подобаються
нижчим плотникам. Та й дiвчина сама нiчого собi. Вона  висне  на  руках  i
вибира?ться на вузеньку дошку, що лежить уздовж брига, з'?днуючи  сволоки.
Дiвчина смiливо ста? на дошку, балансуючи руками,  iде  до  корми.  Бiлява
голова ?? зовсiм золотi? проти сонця.  Плотникам  до  вподоби  така  брава
дiвка. Темп роботи пiдвищу?ться.
   -  Добридень,  Професоре,  бачите,  яка  я  ранiшня.  Я  вам  не   буду
перешкоджати, коли сяду бiля  вас  i  подивлюсь  море,  i  послухаю  гомiн
будови?
   - Прошу, тiльки посидьте хвилину тихо - я зараз розмiркую свiй план.
   Тайах сiла, пiдперши щоки руками. За цiлу  нiч  сон  не  прийшов  i  на
хвилину. Всю нiч горiло свiтло в кiмнатi. Ходила, пiдходила  до  люстерка,
хотiла бути чарiвною i красивою, бачила змучене обличчя, плями пiд  очима,
лихоманку в очах. Заходжувалася ?сти, випила вина, спалахнувши вiд думки -
за кого ?й хотiлося випити. Переглядала одежу, рахувала бiлизну,  церувала
шовкове трико i панчохи, дошивала свою сорочку - таку малу,  що  ??  можна
покласти в сiрникову  коробку,  обруби-ла  хустки  i  помiтила  ?х  однi?ю
лiтерою, примiрила  капелюхи,  оглянула  пальто  -  все  це  зробивши,  не
погасила лампи, бо ще була нiч. Як мандрiвник, що зiбрався в дорогу,  сiла
до книжки. Та, листаючи сторiнку за сторiнкою, блукала серед змiсту, як  у
лiсi. Очi сумлiнно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був  далекий
вiд розумiння. Оглядiлася, коли прочитала половину  книжки  i  коли  шибки
вiкна стали яснiти, переборюючи темiнь. Про  що  розповiдала  книжка?  Про
борню чи про дурницi, про розпач чи про радiсть? Коли б вiд  цього  навiть
залежало спасiння душi - однаково недужа була  сказати.  Пiшла  до  ванно?
кiмнати, роздяглася i довго стояла пiд холодним душем. Холоднi бризки били
по плечах i текли на ноги,  падали  на  шию,  на  груди.  Разом  iз  водою
приходили холоднi ранковi настро?. Стало радiсно. Стоячи пiсля ванни  бiля
вiкна, щось мугикала собi пiд нiс, щось лiричне,  наче  колискове.  Зiйшло
сонце i застало в тiй же позi бiля вiкна. Знову читала.
   Але це вже були старi листи. Деякi летiли на пiдлогу, iншi -  дерла  на
шматки.  Коли  було  прочитано  останнього,  стала,  весело   усмiхаючись,
розкидати ногою рештки листiв по пiдлозi. Швидко кiмната нагадувала берег,
на який викинуто трiски з розбитого корабля. Пiсля цього вийшла на вулицю.
Там уже був день, i з порту долiтав ляскiт  залiза,  гудки,  стукотiння  i
глухий гул голосiв. Море спокiйно вилискувало за маяком, i на обрi? стояли
нiби в ряд високi паруси. Вони не рухалися. Iнодi один чи  другий  зникав,
неначе йдучи за воду. Тепер, сидячи бiля  Професора,  знову  милувалася  з
рiвно? лiнi? ?хнiх крил. Кожний парусник вiддалявся  вiд  берега  лише  до
тi?? лiнi?. Там на лiнi? вiн зупинявся, i  тодi  тiльки  нижчим  i  нижчим
ставав його парус.

   До Професора пiдходили теслярi. Вони  питали  про  дрiбницi,  всю  свою
увагу скеровуючи на Тайах.
   Зауваження письменника
   "Пише син. Хоч ти, тату, певне,  впiзна?ш  мене  по  руцi.  Я  звик  до
машинки i почуваю незручнiсть, беручи до рук перо. Я вирiшив стати тобi  в
пригодi. Саме в цiм мiсцi мемуарiв треба написати: минуло два тижнi. Але в
тебе ? попередня практика, коли ти писав справжнi романи,  i  ця  практика
тебе може зарадить, як поминути прокляту фразу. У тебе буду?ться корабель.
Дво? геро?в лежать у  лiкарнi:  в  одного  навiть  рани  розкрилися  через
хвилювання - в третьому роздiлi третьо? частини. Мiнiмум два  тижнi  треба
пiльгових на те, щоб вияснити стан  здоров'я  геро?в  -  помруть  вони  чи
видужають. Тодi потрiбний час на те, щоб будова брига закiнчувалася,  або,
може, щоб цю роботу було знищено. Тяжко сказати, тату, до чого ти  доведеш
корабель, а разом iз ним i геро?в. Цей трикутник: Сев, Богдан i редактор -
рiвнобiчний. Який бiк трикутника бере Тайах - казати рано. Хоч i пишеш ти,
досить ясно натякаючи на матроса. Та ? правило: не йти  туди,  куди  автор
тягне, бо завше можна прийти до  несподiваних  висновкiв.  Твоя  китайська
книжка, яку спалив Майк, каже за те, що ти в мемуарах мимоволi користу?шся
з практики писання романiв. Та мене на це не зловиш.
   Тобi треба тепер два тижнi часу.  Я  кажу,  що,  маючи  попередню  твою
практику, ти якось скомбiну?ш, щоб не написати фрази: "Минуло два  тижнi".
Ти можеш дати роздiл про походження води i  про  вплив  моря  на  психiку,
роздiл про рибальство доiсторичних народiв,  про  справи  на  кiнофабрицi,
роздiл про те, куди можна заподiти зайвих два тижнi. Все  це  дасть  змогу
почати дальшу розповiдь, маючи результати  лiкування  i  наслiдки  будови.
Можливо, що я помилюсь, i, пишучи мемуари, ти не побо?шся написати так, як
не пишуть майстри роману. Тодi хай тобi мо? зауваження допоможуть загубити
час.
   Тепер скажу, що корабельний журнал Професора подоба?ться менi найбiльше
за все. Вiн мене спокусив на вiрш. Цей вiрш про паруси, яких не торка?ться
Професор, захопившися будовою i шуканням дерева. Вiрш треба б записати  до
корабельного журналу, коли вiн у тебе ?. Як  вiн  виглядав  би  на  жовтiм
старiм паперi? Правда, корабельний журнал мусить бути й досi  на  бриговi,
бо ж тiльки пiввiку пройшло, i корабель ще не зайшов до  гаванi  назавжди.
Пишу.
   Ми любимо з тобою - Повний Корабель,

   Що звуть його фрегатом мореплавцi.

   На палубi п'?мо ми слiв пахучий ель,

   Настояний у антикварнiй лавцi.

   Хай чамра налетить, i вiтер переляже,

   Бунаца синя сонячно засвiтить.
   Ми слово ма?мо, як парус лажий:

   Розпустимо його - в моря летiти!


   Ми любимо з тобою корабельну снасть

   I тиск вiтрiв у прову бригантини,

   Морiв далеких хвилi. Хижу сласть

   Розбуджено?, сильно? людини.

   Хай будуть завше справнi такелажi,

   А мачти - гомiнкi й живi, мов вiти.

   Ми слово ма?мо, як парус лажий:

   Розпустимо ж його - в моря летiти!

   Вiрш адресую до тебе. До речi - Майк  написав  пiсню.  У  мене  ?  йому
вiдповiдь. Але перше я хочу притримати цього жеребчика, який усе мiря?, як
дикун, i поводиться в кiмнатi, як ракета в посуднiй крамницi.

   Ти лiг спати, тату, вiкно  тво?  розкрите,  безлiч  усього  залiта?  на
крилах ночi до мене. Я бачу спокiйне чоло, бiлу твою  голову  i  покладенi
поверх ковдри руки. Менi хочеться  поцiлувати  ?х,  але  це  нагаду?  менi
смерть i прощання. Я уявляю собi сни там, пiд сивим  волоссям.  Коли  б  i
менi мати таку, як у тебе, радiсну старiсть пiсля роботи, що ?? переробили
руки. Ти не дума?ш про смерть. I вона не може  до  тебе  прийти.  Коли  ти
вiдчу?ш, що кров твоя ста?, а голова холоне, i марення затоплять тебе - ти
скажеш: "Живiть без мене!" А смерть,  застилавшися,  махне  косою  i  пiде
прiч.
   Вiдповiдаю Майковi.  Ти  балакучий  i  цiкавий,  як  сорока.  Нехай  ти
футболiст i пiлот, але нащо ж стiльцi трощити? Вдерся до кiмнати, як тать,
i  почав  кружляти,  як  петарда.  За  одне  знищення  книжки  тебе  варто
iзолювати,  а  стiлець,  а  потоплений  Будда?  Ти,  Майку,  як  народився
футболiстом, так ним i вмреш. До гольфа тобi  далеко,  як  до  мiсяця.  Та
справа не в гольфовi. Нащо спрощувати? Треба засво?ти  раз  назавжди,  що,
стоячи на мiсцi, людина руха?ться назад. Завше вiдчувати  на  щоках  вiтер
шляхiв. Бачити попереду просторiнь. Не думати, потрапивши в пiсок,  що  за
пiском нема? трави. В чагарниковi знати, що шлях не  перетято  i  попереду
лиснi? бита путь. Коли ти сидиш бiля стерна, ти вiдчува?ш те  ж  саме,  що
батько твiй на кораблi, що й  дiд  твiй  на  конi.  Жага  за  просторiнню!
"Вперед!" - кричить твоя iстота! Людинi не властиво  стояти.  Не  властиво
вiдчувати розпач. Ганебно - плекати страх. Майку, хоч ти й руйну?ш стiльцi
i палиш книжки, я не можу не висловити тут свого захоплення з того, як  ти
можеш летiти. На тво? руки можна здатися цiлком. Коли я летiв з  тобою,  я
захлинався вiд гордостi, що ти мiй брат.
   Тепер про море. Ти кажеш, що воно скрiзь  шумить.  Менi  личить  подати
приклад, що iлюстрував би цi слова. Я вибираю художника  Ван-Гога.  Вiзьму
його картину "Кущi". Вiнцент Ван-Гог  -  голландець.  Вiн  жив  усього  37
рокiв. Кiнчив життя божевiллям.  Поломiнний  його  темперамент,  генiальна
сила творчо? руки - його фарби наче буйною зливою падають на полотно,  вiн
не дотриму?ться круглих чи квадратових мазкiв, фарби кружляють,  стеляться
з травою, вигинаються з дорiжкою разом, тремтять, як  листя,  кружляють  у
квiтах, що подiбнi до сонць, i стремлять угору, нiби передаючи  виростання
стебла. Картина "Кущi" висить у  музе?  на  боковiй  стiнi,  ??  освiтлено
збоку. На все майже полотно розрiсся зелений кущ, пiд кущем - трохи трави,
за ним - син? спокiйне море. Коли сто?ш за п'ять  крокiв  -  тебе  охоплю?
надзвичайна сила, з якою художник  переда?  тремтiння  куща  i  мерехтiння
моря.  Це  листя  колива?ться,  росте,  купа?ться  в  сво?х  же  зеленавих
вiдблисках. За кущем тiльки  вгадати  можна  море,  що  непомiтно  посиню?
зеленi фарби. А праворуч куща - око  бачить  синiй  парус  моря.  Передано
безлiч вiдтiнкiв синього й зеленого. В  захопленнi  пiдходиш  ближче,  щоб
переконатися i побачити матерiал фарб, i раму, i пiдпис художника. Нiби  в
казцi, зника? зелений колiр.  Бачиш  виразно  море,  i  кущ  зника?,  нiби
встромила людина в нього голову,  i  близьке  зелене  листя  куща  забивав
далека синь моря.

   Тепер, Майку, не  вiдкидаючи  тво??  пiснi,  я  пропоную  iншу.  Ти  ??
зрозумi?ш. Назива?ться вона "Пам'ятник" i трохи поширю? твою тему. Мелодi?
ще нема?.
   Живе хай - веселий орел-капiтан,

   Що в морi й повiтрi веде караван!

   Та iншого треба поставить на скелi,

   Про iншого знають нехай менестрелi,

   Для iншого - прапори зняти на ванти:

   Людинi - пишноти бронзових мантiйi


   Постарi? й згине дiвоча любов.
   До бога старого новий стане бог.

   Вiдчую я розумом сильним востанн? -

   Червоная кров моя бронзою стане.

   А мiй корабель, як життя невимовне,

   Тодi пропливатиме, та?ни повний.


   На скелi над морем поставим творця,

   I вiтер нехай доторкнеться лиця.

   Позаду гримiтимуть гори i гори,

   На скелю летiтиме син?? море.
   В один бiк - провалля, i хащi, i змi?, -

   З другого - степи за степами яснiють.


   На скелi над морем стоятиме вiн,

   Бринiтиме вiтер i днiв передзвiн.

   А море й степи, встаючи iз туману,

   Нестимуть йому i привiт, i пошану.

   I коршун, на руку йому прилетiвши,

   На нiй вiдпочине, попивши й по?вши.


   Живе хай - веселий орел-капiтан,

   Що в морi й повiтрi веде караван!

   Та iншого треба поставить на скелi,

   Про iншого знають нехай менестрелi,

   Для iншого - прапори зняти на ванти:

   Людинi - пишноти бронзових мантiй!

   Ти, Майку, не дуже вiр за Богдана. Хiба мало так кличуть людей? Коли на
кожного витрачати бронзу - вiд цього вона зовсiм знецiниться. Я волiю  про
Богдана думати iнакше. Острiв Яву ти справдi перелiтав. Раджу тобi  тiльки
- не судити того, чого не розумi?ш. Ти ма?ш слово  тiльки  для  описування
аеродрому, а пiрамiди залиш для iнших, - вони теж потрiбнi. Тво? очi - для
аеродромiв, i на цьому дозволь iз тобою попрощатися.  Намну  я  тобi  шию,
коли зустрiнемося.
   Нарештi я, тату, розквитався з тво?м синком. Вiн мене так  роздратував,
що я забув зовсiм за те, ради  чого  я  сiв  писати  сво?  зауваження.  Ти
поворухнувся ввi снi,  нiби  збираючись  прокинутися.  Я  швидко  поставив
крапку  бiля  Майка  i  тепер  поспiшаю  виписати  ще  кiлька  думок,  якi
стосуються тво?? роботи.
   Менi подоба?ться твiй Богдан. Це неймовiрний оптимiст. Вiн належить  до
тих людей, з якими всi одвiчнi  питання  спрощуються  до  розмiрiв  однi??
фрази. Народження чи смерть - вони сприймають так примiтивно, що це зовсiм
не ста? для людини на перше мiсце i не затуля? бадьоростi  й  радостi.  За
такими людьми мимоволi йдуть. З ними  дуже  легко  жити.  Вони  сприймають
життя в цiлому, в нещастi знаходять радiсть, у болi - чують  натхнення,  в
страховi - знають смiх. ?х натовп висува?  наперед.  Вони  -  спiваки,  що
знають силу пiсень i спiвають ?х у такт ходi.
   Дiвчина - одна на мiльйони. Це авантурниця з нiг до голови. Вона  тонко
все вiдчува?, зна? життя, зазнала жорстоких  днiв,  i  це  ??  пiднесло  й
пiдносить далi. Скрiзь шука? людей  з  прозорими,  а  не  скляними  очима.
Пада?, пiднiма?ться, але вперто й сильно йде. Може  бути  сентиментальною,
як дiвчина, може жорстоко карати й стрiляти. Листа з Мiлана вона  написала
так гаряче, як кинулася б в обiйми i як загубила б свiдомiсть. Листа цього
вигадати не можна. Тяжко придумати так, як склада?  раптом  безлiч  узорiв
життя. Таких листiв не пише жiнка двох за свiй вiк. Але, написавши одного,
летить, як бджола, на далеку пахучу квiтку.
   Ти так ?х обох - дiвчину  й  матроса  -  потроху  зводиш,  що  мимоволi
хочеться якось допомогти  ?м.  Я  прошу  вiд  iменi  тво?х  читачiв  -  не
роз'?днуй ?х у кiнцi. Завше в таких випадках розчарову?шся  потiм.  Цiкаво
було б побачити, як вони глянуть у вiчi одне одному на останнiх сторiнках.
Тiльки - обов'язково хай глянуть. Можуть i поцiлуватись. Це так  бадьорить
читача. Може, не дозволить iсторична точнiсть мемуарiв? Тодi ти зроби...

   Ти ворушишся ввi снi, поверта?шся на бiк, я знаю, iцо  ти  прокида?шся.
Через це кiнчаю писати. Бувай".

   XVII
   Бриг спущено на воду. На ньому я та Богдан. На палубi сто?ть  бочка,  в
нiй хлюпа?ться вода, коли хвиля гойда? корабель. Ми ходимо по новiй палубi
вiд корми до прови, загляда?мо до кожно? щiлини,  сто?мо  часом,  опершися
плечима об спiднi частки фок- i грот-мачти. Бриг  вигляда?  куцо:  марс  i
брам-стеньги на спiднi мач-ти ще не ставили. Вхiд пiд палубу вида?ться  ще
як звичайна дiрка, без схiдцiв, куди ставлять малу  драбину,  коли  хочуть
оглянути каюти i трюм. Ми сходимо наниз. На долiвцi безлiч стружок. Скрiзь
видно свiже дерево: стоять верстати  так,  як  вiд  них  пiшли  робiтники;
сокиру ввiгнато в колоду i так забуто; нетесане дерево, дошки  струганi  й
неструганi лежать скрiзь. До трюму ми лише загляда?мо, бо тяжко лiзти туди
нам - хворим i виснаженим.  Ми  поверта?мось  на  палубу,  щоб  сидiти  на
стружках бiля верстата, котрий залишився на палубi. Сидiти, вiдчувати,  як
хвиля, доходячи до берега, пiдносить наше судно, як колива?ться палуба, як
сонце звернуло на захiд i сто?ть над Мiстом, як блищить вода в гаванi i як
солодко ниють серця та сверблять заго?нi рани.

   Ми не встигли побачити процедури спускання брига на воду. На березi  ми
застали тiльки риштовання, безлiч покидькiв дерева i  чималу  юрбу  людей.
Сам же корабель уже дивився з води на свою колиску  i  пелюшки.  По  ньому
ходили майстри,  пiдходили  групами  до  бортiв,  ставали  всi  на  корму,
розгойдували прову. Але бриг нахилявся настiльки, наскiльки йому належало,
гойдався так, що не втрачав сво?? поважностi. Поступово  вiн  спорожнiв  -
був кiнець робочого дня. Довго ще виставляли з нього  на  берег  стороннiх
людей, якi допомагали ставити на воду. i через  це  вважали  за  обов'язок
оглядати бриг до найдальших темних куткiв трюму. Хазя?н трамбака вийшов на
берег останнiм. Ми привiтали його з водою. "Ще  кiлька  день  -  i  ми  на
парусах. Можна буде виходити в  море",  -  сказав  вiн.  Десь  в  близькiй
кав'ярнi чекали друзi, виразно чути було, як стогнав його порожнiй  живiт,
i ми вiдпустили хазя?на трамбака, зiйшовши на бриг у той час.
   Ми не встигли ще як слiд звикнути до палуби  i  обiм'яти  стружки  бiля
верстата, як на бриг перебiг iз берега Сев.  Не  помiтивши  нас,  вiн,  як
вихор, облiтав усе судно. Побував  у  трюмi,  у  каютах,  чимось  постукав
унизу, щось зачепив i  повалив  на  долiвку,  посвистiв,  дослухаючись  до
резонансу, покричав i почав був якусь арiю. Та швидко ми його побачили  на
палубi. Вiн пройшов повз нас двiчi, доки ми наважилися втрутитися до  його
самотностi.
   - Алло, Сев! - крикнули ми.
   Вiн здригнувся,нiби  ми  зловили  його  на  непристойнiй  поведiнцi,  i
повернув до нас.
   - Мрi?те на стружках?
   - Го?мо сво?  рани,  -  вiдповiв  Богдан,  пiдморгуючи  менi  i  гостро
дивлячися на Сева.
   - Хiба вони не заго?нi?
   - Вони вже зрослися, та болiтимуть  iще  доти,  доки  ми  не  впiзна?мо
злодiя. Сев не сказав нiчого.
   - Ми тут говорили оце про колодку, що лежить унизу, - почав я, - чи  не
могли б ви нам викотити ?? на палубу?
   - Нащо?
   - Богдан хоче зайнятися дiлом. Колодка - з горiха. Тут  бiля  верстата,
маючи пiд рукою кiлька  струментiв,  вiн  хоче  попрацювати  над  майстром
корабля.
   - Яким майстром?
   - Так я називаю фiгуру, що сто?ть пiд бугшпритом. Вона  веде  корабель,
оберiга? його вiд рифiв i заспокою? хвилi.

   Сев пiшов пiд палубу i прикотив нам колоду. Ми поставили ?? на дошку  i
трохи обтесали. Це робив, головним чином, Сев, бо нашi  руки  не  були  ще
дужi. Вiн обтесав за вказiвками Богдана тiльки передню частину  колоди.  Я
знову здригнувся, побачивши, як сильно i мiцно лежить сокира в його  лiвiй
руцi. Богдан показував менi очима на лiву руку Сева.

   - Закотiть рукав, - вимовив Богдан, - вам  зручнiше  буде  тесати.  Сев
удав, що не чу?.
   - Закотiть рукав, - сказав я. Сев почав закочувати, але  раптом  поклав
сокиру i зробив заклопотане обличчя.
   - Менi треба вже йти. Мене чекають на фабрицi. Богданове  пiдморгування
менi набридло. Я одвернувся од нього i дивився вслiд Севовi, доки останнiй
зник за iншими суднами, якi стояли поруч нас, припнутi до естакади.
   - Я ж вам казав, що в нього ? шрам?

   - Облиште вигадки, менi вже набридли вашi пiдозрiння. Берiться краще за
сокиру i тешiть.
   - I вам не хочеться взнати iм'я ворога?

   - Не хочеться, - вiдповiдаю я, почуваючи справжнiй розпач iз  того,  що
цим ворогом може бути Сев. Бо ця думка поступово вмiщу?ться в мо?й головi,
i я з нею звикаюся.  Богдан  теше  потроху  колодку,  щось  обрубу?,  щось
залиша? i, врештi, береться за струг.  Але  струг  вiн  кида?  ще  скорше:
працюючи стругом, треба напружувати м'язи черева, а  людинi,  що  ма?  два
свiжих шрами на животi, цього не витерпiти. На  змiну  струговi  приходить
долото й дерев'яний молоток. Установивши як слiд  колоду,  Богдан  поцюку?
молотком по долотi.

   - Хiба ви зна?те, як рiзьбити дерево? - питаю я.

   - Звичайно, знаю. На островi Пао я часто тiльки цим  i  займався.  Коли
моя мала по?де було до сусiднього острова, я сиджу  i  вирiзую  з  м'якого
кореня ?? обличчя i тiло.  Це  була  ясна,  блискуча  бронза.  Навiть  той
бетель, що вона завше жувала, личив до  ??  хижого  сласного  рота.  Через
бетель губи були червонi, як пурпур. I,  зробивши  з  кореня  фiгуру  мо??
мало?, я мазав губи червоним розжованим бетелем.
   - А тепер що ви рiзьбите? Вовка, ведмедя чи, може, хитрого лиса?
   - Я вирiзьблюю те, що було на провi у мого хазя?на з острова Пао.  Коли
менi пощастить - ми матимемо найкращого майстра корабля, що  вславився  на
пiвденних морях. Кожний порядний  грабiжник  складав  до  нiг  мо??  жiнки
тканини й одежу, пахучi есенцi?, люстерка i консерви. За  це  вона  мусила
умовити мене, щоб я зiйшов iз сво?х високостiв i зволiв зробити ще  одного
майстра корабля до бугшприта.
   - I ви робили?
   - Авжеж, робив. Менi краще було робити це дiло, нiж пiдставляти  смертi
голову на палубi корабля мого хазя?на i тестя. Iще пiсля того, як я  встиг
покарати безвухого китайця, отого... як його звали, забув зовсiм  iм'я.  Я
вам хiба не розповiдав про цей випадок? Нi? Ну, то слухайте.

   До нас завiтав ще один гiсть. То була Тайах, яку зустрiв у Мiстi Сев  i
послав до нас. Вона впевнено пройшла по палубi, нiби й зроду  мала  палубу
пiд ногами. Навiть пробiгла трохи на пуантах i похвалила гладеньку палубу.
   - Невже без Сева ти й дороги не знайшла б сюди? Вона зробила бiля мачти
кiлька фуете й усмiхнулася.
   - Може, й зн