Юрiй Яновський. Вершники ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ПОДВIЙНЕ КОЛО Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв, i Половцi не пiзнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг. Його чорний шлик вiявся по плечах. "Рубай, брати, бiлу кiсть!" Пил спадав. Дехто з Андрi?вого загону втiк. Дехто простягав руки, i йому рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом i потом обличчя, i йому рубали шаблею обличчя, падав до землi i ?в землю, захлинаючись передсмертною тугою, i його рубали по чiм попало i топтали конем. Загони зiтнулися на рiвному степу пiд Компанi?вкою. Небо округ здiймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчо? армi? генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй. Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри вiв Половець Оверко. Степовi пiрати зчепилися бортами, i ?х кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру. "Сюди веди!" I пiдводили високих степовикiв, i летiли ?хнi голови, як кавуни (а пiд ногами баштан iз кавунами, i конi зупинялися коло них), дехто кричав скажено i, мов у снi, нечутно, а цей собi падав, як пiдрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. "Шукай, куме, броду!" Висвистували шаблi, хряскотiли кiстки, i до Овсрка пiдвели Андрiя. "Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!" Андрiй не похнюпився, поранену руку заклав за френч i зiпсував одежу кров'ю. "Та я, мазепо проклятий!" - "Ну,, що? Допомогли тобi тво? генерали?" Високий Андрiй став iще вищий, Оверко бавився шликом, мов дiвчина чорною косою, вони були високi й широкоплечi, з хижими дзьобами й сiрими очима. "А жити тобi хочеться? -питав Оверко. -Коло нашо? Дофiнiвки море собi гра?, старий батько Мусiй Половець у бiнокль видивля?ться, чи не йде скумбрiя, пам'ята?ш, ти й бiнокль з турецького фронту привiз?" Андрiй розстебнув на грудях френч i пiднiс високо вгору поранену руку, нiби гукаючи сво?м болем на помiч, а це вiн тамував кров з поранено? руки. "Ну й цирк!" - гукнули Оверковi хлопцi,, неподалiк заiржав вiд болю кiнь, кружляючи на мiсцi, спека й задуха упали на степ, i на обрi? стояли блакитнi вежi пiвденного неба. "Петлюрiвське стерво, - сказав Андрiй, - мать Росiю прода?ш галичанам! Ми ?х у Карпатах били до смертi, ми не хочемо австрiйського ярма". Оверко засмiявся, пiдморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрiя шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрiй не опускав руки, кров текла в рукав, вiн стояв перед братом Оверком, готовий до всього. "Що тобi оце згаду?ться? - допитувався переможець. - Одеса чи Очакiв?" - "А згаду?ться менi, згаду?ться батько Половець i його старi слова..." Оверко перебив, подивився на пiвденний захiд. "Майстро вiятиме, - сказав вiн, - коли б дощу не навiяв..." - "I його старi слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". "Ну й цирк! - гукнуло Оверкове козацтво. - Кровi з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобi хрест, що я, а що наш йому одповiсть, звiсно що, гуляй душа без тiла, а тiло без душi!"-"Цирк? -перепитав Оверко. - Рiд наш великий, голови не щитанi, крiм нас двох, iще тро? рiд носять. Рiд - це основа, а найперше - держава, а коли ти на державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата заруба?, он як!" "Ну й цирк!" - гукнули чорнi шлики, а Андрiй став одбiлюватись на сонцi, мов полотно, гаряче було в степу коням i людям, з пiвденного заходу намiрився вiяти майстро. "Роде, мiй роде, прости менi, роде, що я не милую згоди. Рiд переведеться, держава стоятиме. Навiки амiнь". "Проклинаю тебе мо?м руським серцем, iм'ям велико? Росi?-матiнки, од Варшави до Японi?, од Бiлого моря до Чорного, проклинаю iм'ям брата i згодою роду, проклинаю й ненавиджу в. мою останню хвилину..." - "Та рубайте його, козацтво!" - скрикнув Оверко, i поточився Андрiй, i заревли переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстре, i стояли нерухомо вежi степового неба. А над берегом моря походжа? старий Половець, дивиться в бiнокль на море, вигляда? вiтру чи хвилi, шука? на водi буйки над сiтками, i йому згаду?ться син Андрiй. "Доброго бiнокля привiз, Андрiю". Над морем устав силует пiдпрапорщика росiйсько? армi?, поверхстрокового вояки за в?ру, царя i от?чество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружнi вимахи весел, на хвилю i з хвилi, на хвилю i з хвилi. Хмарка одна кублилася на заходi над близькою Одесою, i нiхто не сказав би, що в нiй гримлять громи та заховано блискавки, хiба що старий Половець, хiба, може, той досвiдчений рибалка, який поспiша? до берега. Шаланда добре помiтна. Половець ляга? на землю й дивиться з землi. В шаландi п'ятеро. Видко, що "Ластiвка". На кормi людина .без кашкета. Тро? ознак збiга?ться. Далi буде: "Чи ? у вас скумбрiя зелена?" - "А вам ночi мало?" Половець зiйшов до води, пiдкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг ?? до себе, люди позiскакували, вiдбувся дiалог, з човна вивантажили важкi пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистськi справи сина Панаса. "Може, динамiт?" - "Ще дужче за динамiт!" -засмiялися гостi, шаланду виволокли на берег, Iванiв товариш пiзнав, осмiхнувся до старого: "Рибалиш, гвардiя, а твiй Iван з бiляками б'?ться?" - "Яка я гвардiя, я рибалка". - "Чубенко, поясни йому, що тепер вiн червона гвардiя, хоч хоче, хоч не хоче". Iванiв товариш узяв Мусi?ву руку: "Денiкiнцiв обдурили, французiв обпливли, друкарня тут, шрифт ?, пролетарiя всiх стран, со?диняйсь", - та ляснув старого по руцi, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вiтрець, море почорнiло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камiнцi, "рокотить, невеличка заворушка буде на вiсiм балiв, майстре зiрвався десь iз не наших гiр". "Майстре десь зiрвався", - сказав Оверко Половець i оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба. Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримiв на списi жовто-блакитний прапор, над степом здiймався пiвденно-захiдний вiтер. Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквiтнув пiд небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан, прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися конi. I смерч розбився об купу коней i трупiв, упав на землю зливою задушливого пилу, вiтер однiс його далi, i, наче з хмари дощ, хилився вiн пiд подувом майстра. Козацтво чхало i обтрушувалось, конi iржали, i з-за лiска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, "до збро?! по конях! кулемети! махновцi!", а тачанки обходили з флангiв, четверики коней гризли пiд собою землю, тачанки пiдскакували над землею, мов хури демонiв, i строчили кулемети. У пилюцi, як у_ туманi, блискали пострiли, груди розривала спека, майстро дмухав невiрно й гаряче, пробiгли верхiвцi раз, другий, "наша бере, i морда в кровi", "тримайся", "слава", одчайдушний свист, далекий грiм прогуркотiв, "роби грязь!" - почулася команда Панаса Половця, раптом зупинились кулемети, раптом завмерли пострiли. Майстро рiвно односив пил. Оверковi чорнi шлики падали пiд кiнське копито, шаблi блищали в руках, бiй закiнчився раптом, як i почався. Оверко Половець сидiв пiд колесом тачанки просто на землi, голова в нього була розкраяна, вiн дивився собi на ноги, затуляв долонею рану, вiн ще не вмирав, крiзь рану не пролазило його могутн? життя, i Панас Половець пiдiйшов iз револьвером у руцi, придивляючись до Оверка. "Зустрiлися, браток! -трусонув волоссям, що спадало аж на плечi. - Там i Андрiй лежить, чиста шуточка, а я собi сиджу в лiсочку й чекаю, доки вони кiнчать битися, а вони й кiнчили - один, мертвий, а другий кволий, ну що - Укра?ни тобi хочеться?" Оверко не пiдвiв очей. На конi, чорний вiд пороху, пiд'?хав чотирнадцятирiчний Сашко Половець. "Дай я його домучу!" - "Дурню, це Оверко". Сашко зблiд, зiскочив з коня, пiдiйшов до брата, взяв його рукою за пiдборiддя й пiдвiв йому голову. - "Оверку, горе мо?", - сказав вiн голосом старо? Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав. "Махновський душогубе, - тихо сказав Оверко, дивлячись собi на ноги, - ненька Укра?на кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах iз ножем за халявою". Панас стояв кремезний, мов дуб, i реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров i хапався за зброю. "Iменем батька Нестора Махна, - реготав Панас, - призначаю тобi суд i слiдство. За вбивство рiдного брата Андрiя - утопити в морi, за пiдтримку укра?нсько? держави на територi? матерi порядку анархi? - одрубати голову". Оверко ще виплюнув жменю кровi, хмара на пiвденному заходi катастрофiчне росла, майстро поволi перелiг на грего - протилежний вiтер, грего пiдганяв хмару з усiх бокiв, вiн тирлував ??, збивав докупи, мов отару, i чувся приглушений гуркiт, сонце палило, "дайте пити", - сказав Оверко. Обвiв очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипiло зло уключ, вiн спинив його i мовив: "Пам'ята?ш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Прогуркотiв грiм близького дощу. Панас Половець замислився, "рiд наш рибальський, на морi бувальський, рiд у державу вроста?, в закон та обмеження, а ми анархiю несемо на плечах, нащо нам рiд, коли не треба держави, не треба родини, а вiльне спiвжиття?" "Проклинаю тебе..." - "Почекай проклинати, я, вiльний моряк батька Махна, даю тобi хвилину, а ти подумай собi i помiркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопцi, здохнути вiн устигне, та, може, вiн нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий i проклятий, дарма що по просвiтах в Одесi на театрi грав та вчительську семiнарiю пройшов, правду я кажу, брате?" "Проклинаю тебе великою ненавистю брата i проклинаю тебе долею нашою щербатою" душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в свiт, у ясний день..." Оверко не зводив очей i не бачив сво?? смертi, вона вилетiла з Панасового маузера, вибила Оверковi мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слiдом ударив грiм, "дощем запахло, хлопцi, по конях!" За кiлометр постала сiра висока пелена, там iшов дощ, до сонця пiдсувалися хмари, степ потемнiв, земля нiби здригалася, чекаючи дощу, грего рiвно дмухав у височинi. А над берегом моря походжа? старий Половець, вiн дума? думу, дивиться в бiнокль, щоб не прогавити когось чужого, а в береговiй печерi йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встига?ш i папiр пiдкладати. А паперу цiла купа, на весь берег вистачило б курити, i ? собi по-нашому, а ? такою й он такою мовою, для французьких матросiв та грецько? пiхоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всiх треба настачити, бо знову ж - ревком. Гострi рибальськi очi побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси - людину. У бiноклi вона стала солдатом. Iз степу показалася друга постать. У бiноклi вона стала солдатом. Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, вiдiйшов далi по берегу, заходився коло сiток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип був у мряцi, на рейдi димiли крейсери й мiноносцi, солдати наближалися. Грего посiвав море дощем, тiльки чомусь не видно патруля, може, вiн потiм прийде машиною або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесi на базарi, хiба з то? риби проживеш; солдати наближалися. Вони йшли рiвним вiйськовим кроком, вони сунулись, як на магнiт, Половець для чогось помацав сво? кощавi руки. Вiн був середнiй на зрiст i завжди дивувався, коли велетнi сини оступали його, мов бiр; солдати наближалися. Це були iноземцi, i один з них пiдiйшов перший. Половець удав, що нiчого не бачить, - "по-якому ти з ним говоритимеш?" Солдат пiдiйшов щiльно - чорнявий i тендiтний, - "по-якому ти з ним говоритимеш?" - "Скумбрi? зелено?", - почув Половець. -"А вам ночi мало?" - не думаючи, одповiв паролем рибалка, серце в нього з радощiв закалатало, як замолоду, вiн обняв солдата, над Одесою спускалася завiса прикрого дощу, море було аж чорне. "Закопати треба, - сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, - клятий був босяцюра". Дощ дрiбно сiк, двi тачанки поставлено нещiльно поруч, мiж тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши, шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Пiт котився, як дрiб, вiн був важкий i дебелий - цей четвертий Половець, колишнiй моряк торговельного флоту й контрабандист. Сашко скулився на тачанцi коло кулемета, вiн забув за дощ, йому мрiялося, що рука старо? Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, i можна скупатися й не чекати кулi, i сiтки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого вiн взагалi пiшов, а Панас його не жалу?, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не вiн, Сашко, - таке кляте Половецьке насiння! Панас сопiв, викидаючи з ями землю, вiн грався лопатою, як iнший виделкою, "ну, зда?ться, хватить! Хай не кажуть, що я рiд зневажив!" I похорон вiдбувся. Дощ напинав сво? вiтрила, над степом зрiдка пробiгав вiтер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бiгли дощовi краплi, збоку здавалося, що вiн слiзно плаче коло готово? могили, у всього загону текли дощовi сльози, це була страшна рiч, щоб отак плакав гiрко цiлий вiйськовий загiн, а дощ не вгавав. I тодi за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Iваном Половцем. Ляснули першi пострiли, а Панас уже сидiв на тачанцi, крутив на всi боки кулемета. Сашко подавав йому стрiчки, тачанки пiшли врозтiч, кiннотники розбiглися вмить, "здавайся! кидай зброю! червонi! червонi!" Та тiкати було нiкуди, Iван Половець заганяв ?х на спiшену кiнноту, заганяв ?х на кулi, i треба було вмерти або здатися, i Панас заплакав од безсило? лютi. Вiн скочив на чийогось коня, кiнь пiд ним упав, вiн сiв на коня з тачанки, "хлопцi, за мною! махновцi не здаються!", спробував пробитися крiзь Iванiв фланг, загубив половину людей, дощ лив безперестанку, конi сковзалися, Iван Половець посилив натиск, i махновцi здалися. I дощ, витрусивши безлiч краплин, посунув сво? хмари далi, збирав до себе всi випари i перешиковував хмаровище, вiдганяв хмарки тендiтнi, оболоки прозорi, залишаючи темних, плiдних, дощовитих, надiйну пiдпору й силу. Панас Половець стояв перед братом Iваном та його комiсаром Гертом, усi кулi поминули Панаса, вiн стояв геть .увесь заболочений, .розхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий i дебелий, стояв вiн перед сухорлявим Iваном. "От де зустрiлися, Панасе", -сказав Iван i перемовився кiлькома словами з Гертом. Полонених зiгнали в купу, стали збиратися звiдусiль переможцi, з iнтернацiонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рiвний степ, i потроху пiдносилися слiдом за хмарами блакитнi вежi степового неба. Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простiр. Сашко пiдiйшов, сiв коло нього на землю, обличчя в нього було бiле й ввесь час смикалось, "та тут i Сашко", - посмутнiв Iван, а Панас раптом закричав з усi?? сили: "Проклятий байстрюче, пiдземна гнидо, вугляна душе! Наймит Ленiна й комуни, кому ти служиш, комiсарська твоя морда?!" "З тобою мова буде потiм, - сказав Iван, - а я служу революцi?, iнтернацiоналу", - i, ще перемовившися з Гертом, мовчки пiдiйшов до купи полонених, оглянув ?х уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковцi, пройшовся раз i двiчi й почав говорити: "Хлопцi, - сказав Iван, - от i скiнчилася ваша служба. в зрадника й бандита батька Махна. I з вами говорить брат вашого Половця, а обо? ми з ним рибалки, батьки нашi рибалки й увесь рiд. Слова мо? простi й некрасивi, та ви зрозумi?те мене й так, бо скрiзь по степах судяться зараз двi правди: правда багатих i правда бiдних. Вiдступа?мо ми перед кривавим царським генералом Денiкiним, пробива?мось на Ки?в, i, вiдступаючи, б'?мо ворогiв, не да?мо пощади. От i ви, серед вас ?, певно, i обдуренi бiдняки, ми заклика?мо вас, бо ви з нами одного горя, - ставайте поруч битися за правду бiдних. Бiдняки й трудящi будуть з нами, i всi, як один, до перемоги, хай живе Радянська влада. Червона Армiя!" Герт подав команду, трохи людей одiйшло лiворуч i стало, а решта пiшла купою геть, нешвидким кроком пiшла геть, всi очi дивилися на них, i панувала мовчанка. Купа одходила далi й далi, вони прискорювали кроки, дехто став пiдбiгати, один вирвався з купи й побiг, за ним другий, третiй, уся купа побiгла, як отара овець, побiгла щосили, не оглядаючись, тiкаючи вiд смертi. Тодi Iван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кiлька кулеметiв почало стрiляти, i кулемети спинилися, коли завдання було виконано. Панас не чекав собi милостi, вiн бачив, як загинули його вояки, що ?х вiн збирав зерно до зерна, а iншi з них стали не його. У нього промайнуло в головi дитинство й дитячi роки на шаландi, i нiчнi влови, i запах материно? одежi, неосяжний простiр моря. "Це - близько смерть", - подумав i звернувся до Iвана з тим словом, що чув його вiд Оверка: "Чи чу?ш, Iване, тут вже дво? загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". "Рiд наш роботящий, та не всi в родi путящi. ? горем горьованi, свiдомiстю пiдкутi, пролетарсько? науки люди, а ? злодюги й несвiдомi, вороги й наймити ворогiв. От i бачиш сам, що рiд розпада?ться, а клас сто?ть, i весь свiт за нас, i Карл Маркс". "Проклинаю тебе, - закричав Панас в агонi?, - проклинаю мо?ю останньою хвилиною!" Вiн вихопив з-пiд френча маленький браунiнг i пустив собi в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист, гримнув об землю, i розлетiлася з-пiд нього мокра земля. "Стрiляй i мене, - сказав Iвановi клятий Сашко, - стрiляй, байстрюче". - "Бiсово? душi вилупок", - промимрив Iван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осмiхнувся. На степу пiд Компанi?вкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потiм вiяв рибальський майстро, ходили високi, гнучкi стовпи пилу, грего навiяв тривалого дощу, навiть зливи, а помiж цим точилися кривавi бо?, i Iван Половець загубив трьох сво?х братiв, - "одного роду, - сказав Герт, - та не одного з тобою класу". ДИТИНСТВО Перекопська рiвнина почина?ться за Днiпром, на пiвдень вiд Каховки, смуга пiскiв тягнеться вздовж рiки з пiвденного заходу, незайманий степ аж до Мелiтопольщини, на пiвднi - Чорне море, i Джарилгачська затока, i саме мiсто Перекоп на вузькому суходолi, що завжди правив за ворота до Криму. Рiвна, безмежна просторiнь (як на масштаби двох людських нiг), гола рiвнина без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, сонце велике й пекуче котиться на небi i порина? за землю, мов за морську поверхню, небо не син?, як за Днiпром, а кольору нiжних блакитних перських шовкiв, небо Криму над степовим безмежжям. Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, i це не заважало перекопськiй рiвнинi пишно зацвiтати щовесни i вигоряти на лiто, мокнути восени i замерзати на зиму, тодi по нiй ходили лютi й проклятi хуговi?, а по селах плодилися степовики, i один iз них народився в цьому степу, до Перекопа - п'ять годин ходи; i рiс серед степу, а його смалило сонце та обпiкав вiтер, i завше йому хотiлося ?сти, бо народився в бiднiй хатi, i першим спогадом дитинства був степ. Комусь, не степовиковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло яко? був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось вiзьмiть лишень потримайте на сонцi руку й понюхайте ??!). I скiльки всiляких ласощiв росте на степу, яких можна попо?сти, i потiм приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов вiйсько, а батько дасть шкоринку з хлiба й маленьку цибулинку та солi до не?. На степу росте багато ?стiвного зела, треба лише знати, яке з нього можна ?сти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а рiзнi там брандушки, або козельцi, або молочайник (не той, що по толоцi росте), або пасльон та дикий мак, - це все неабиякi ласощi, степовi гостинцi. I степом можна йти безвiсти i лягти на землю, прикласти вухо до землi - то тiльки вмiй прислухатися - шумить i гомонить, а коли лягти горiлиць i вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повiтрi, тодi здасться, що сам летиш у небi, одiрвавшись вiд землi, розсува?ш руками хмари, ростеш пiд синiм повiтрям i, вернувшись на землю, бачиш - скiльки живих друзiв у тебе в степу. I жайворонок, що загубився в небi, спiваючи жайворонисi, i орел, що повис на вiтрi, ледве ворушачи кiнчиками крил, вигляда? здобич, чорногуз бродить по травi, як землемiр, ящiрка перебiгла обнiжок - зелена, мов цибулиння, дикi бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвiркунцi - одно пиляють у сво? скрипки, наче сiльський швець на весiллi. I хочеться знати, куди пада? сонце, кортить дiйти рiвним степом до краю землi й заглянути у прiрву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, i як вони лежать на днi провалля - як решета, як сковороди чи як жовтi п'ятаки? Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана) поверта?ться смерком додому. Його перестрiва? друг, повiда?, як дратувалися мати i як заходилося плачем немовля, котрого покинув Данилко, i мати, мабуть, битимуть, та не треба цього боятися, ось пiдемо вдвох до вечерi й повечеря?мо, а при менi вона не битиме, i потiм воно й не болiтиме, коли гаразд на?сися, то, виходить, треба добре на?стися i нiчого не боятися. Вони йдуть удвох до хати i заходять на подвiр'я, правнук Данилко i прадiд Данило, старе, як мале, казали люди, бачивши ?х, i пiд хатою сто?ть сирно, а на ньому розкiшна вечеря: кислий-прекислий сирiвець та ячнi коржi. I до прадiда прийшовши, котрий спав у повiтцi, Данилко витирав сльози, бо мимоволi набiгали на очi, добре б'?ться ота клята мати, друга б уже пересердилась за цiлий день, "болiло? - питав прадiд Данило, - а ти не зважай, бо вона господиня i гiрко працю?, вона нас году?, то хай i б'?, а батько твiй ледащо й п'яниця, його знову проженуть од ватаги, то не вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш, житимеш, як оце я, серед степу голий, серед людей голодний". Та Данилко спав, притулившись до прадiда, спав без усiх отих мислей, що приходять з роками, спав, як трава, що нахиталася за день. I всi весни його дитинства складалися в одну, прадiд стояв, мов знатник, що зна? всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем степових звича?в. I щороку весна приходила краща й дужча, починав ?? бабак, що прокидався на Явдоху до сходу, сонця й свистiв. Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра - риба ловитиметься, коли iз степу - добре на бджоли, коли з низу - буде врожай; а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на не? жменю землi - "на тобi, ластiвко, на гнiздо!", ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi. Далi з'являвся голубий ряст, а прадiд наказував зiрвати його швиденько i топтати, приказуючи: "топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того року дiждати!", а хто не встигне - тому на той рiк рясту не топтати, на лавi лежати, i ряст у Данилка був дивним тройзiллям, i казав Данилко за всiма, коли хтось трудний одужував, - "о, вже вилiз на ряст!" А перший грiм, цей весняний будило, пiсля нього земля розмерза?ться до краю, а дiвчата бiжать стрiмголов умитися з криницi i втертися червоним поясом - на красу, а хлопцi беруться за рiг хати й силкуються пiдняти - на силу, i тiльки пiсля першого грому вечеряють надворi, а не в хатi, о перший грiм весни! На сорок святих, коли день порiвня?ться з нiччю, у школу вчительцi треба нести сорок бубликiв, по хатах печуть пшеничнi жайворонки iз дзьобиком i крильцями, всi дiти в школi ласують цими жайворонками, а в Данилка жайворонок iз ячного тiста, i мати плакали, не маючи й жменi пшеничного борошна. Данилко не розумiв такого смутку i з гордiстю показував усiм у школi свого бравенького жайворонка, вiн тюрлюнчав за нього i робив йому гнiздечко, а крильця були ловкенькi, о, та мати вмi? зробити жайворонка, мiж усiма жайворонками - вiн справжнiй жайворон! А всерединi у ньому запечено травинку, i вона солодка, як мед, багатшi школярi давали вже за нього й бублика городського, та ба, хiба в городi бачили коли-небудь такого жайворонка? Данилко поклав його перед себе на партi i, пишучи у зошит, одно милувався iз свого укоханця, що сидiв бiля каламарця, мов живий, i скоса поглядав на Данилкiв важкий труд, i справа кiнчилася тим, що Данилко вiддав свого жайворонка аж за п'ять пшеничних i понiс додому за пазухою: i мама скушту? пшеничного жайворонка, i дiд Данило, i п'яничка-батько, i вiн, Данилко, та й сестра Вустя посмокче одного, бо зубiв у не? ще ж нема?! А на теплого Олекси сусiда виставля? з льоху бджiл на сонце, i вони як не подурiють з радостi, вилiзе тобi таке кволеньке з колоди, обiгрi?ться на сонцi й лiта?-лiта?, аж очi заболять на нього дивитися, i швидко цiлi ро? лiтають над пасiкою, а сусiда кадить ладаном, i десь незабаром приходить середохресний тиждень, коли пiст перед великоднем лама?ться надво?, i кажуть старi люди, що чути бува? хруст. У хатi холодно i нема? хлiба, тiльки перепiчки та кислi буряки, мама поставили Данилка у куток i молять богу: проказують молитви, щоб Данилко ?х повторював, а Данилко все прислуха?ться, чи не хрусне ота середа-хрестцi, коли пiст лама?ться надво?, i хрусту щось не чути, i молитву вже скiнчено, i Данилко тодi молиться сам iз справжнiм натхненням - тi?? улюблено? молитви, що його навчив прадiд Данило: "Дай менi, боже, картоплi, киселю й розум добрий". У вербну недiлю прадiд приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв Данилка з печi: "Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'?, не я б'ю. За тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!" I свячену вербу ховають за iкону. Це найдужчi лiки, коли дитина сохне i жовтi? та висиха?. Тодi мати вербу тую варять, а воду зливають у ночви i при повному мiсяцi купають малу Вустю й приказують: "Мiсяцю Адаме, iм'я тобi Овраме! Дай тiла на цi костi, а як не даси, то прийми мощi!" Прадiд Данило смi?ться, ставши на мiсяцi посеред двору, - "корови тобi треба, дiвко, га!" Вечорами дiвчата спiвають веснянок, сiвши черенем чи лавою, а хлопцi не смiють пiдспiвувати, бо це дiвоче дiло - весну славити, i спiвають - "а вже весна, а вже красна, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода кап-ле. Молодому козаченьку мандрiвочка пахне, мандрiвочка пахне, мандрiвочка пах-не". I в роботу, i в дозвiлля, на панських ланах i на сво?х горьованих, натщесерце i попо?вши, пiсля голодно? зими - дiвчата спiвають i славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже степова вдача - в усiх свiтах спiвати, i навряд чи хто в свiтi так спiва?, як степовики. Так у спiвах та в каторжнiй роботi кiнча?ться березень i почина?ться мiсяць квiтень, коли все зацвiта? - бiла береза i пролiски, золотий горицвiт та пухнастий срiбно-бузковий сон. I вишневi сади стоять мрiйнi, бiлим плесом у нагрiтому степу, iде дощ краплистий, збиваючи легенький пил i паруючи, дiти, замурзанi й голоднi, бiгають пiд дощем: "Дощику, дощику! зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся". Данилко колише малу Вустю й не може вибiгти на дощ, i коли вже вона вмре, а ?? покладуть на лаву, як дорослу, дiд Данило прочита? псалтиря, наче вона й справдi щось зрозумi? з то? шкуратяно? книги, а потiм мама мусить спекти добрих пирогiв з картоплею чи з квасолею, щоб пом'янути Вустину душу,_ хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без поминання i з хати не вилетить. А як добре пахнуть мертвi, коли ?х покладуть на лаву, у вiконце простягаються сонячнi руки, прадiд Данило чита? з книги - псалтиря, вогник над свiчкою ворушиться, як бджола коло квiтки, пахне мертвяком i стружками з сосни, можна сидiти в куточку i довго-предовго дивитися, що на лавi лежить чужий чоловiк - жовтий, мов бог на iконi, а над ним лiта? його душа, i треба поглядати на склянку меду, що сто?ть на покутi, з не? душа п'? мед, i меду менша?, а душi так i не видко, - яка вона в того дядька була - як жайворон чи як ластiвка, а мо', метеликом чи й великим кусючим джмелем. Пирiг з квасолею дуже смачний i м'який, Данилко його ?сть натхненно, пам'ятаючи, що це за упокiй, а тiтка того мертвого дядька така дурна, що зовсiм забува?, скiльки пирогiв дала вона Данилковi, хоч бери й десятий - нiчого тобi не скаже i лише голосить укупi з сусiдками. Дуже на?дно, коли хтось умира? - без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються, а надворi весна, i теплий дощик збива? куряву, i пiст перед великоднем котиться вже, як горiх. А бiлий тиждень, коли бiлять хати, чепурять подвiр'я, Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не ма?, а й вона той двiр обмете й обми?, i хату обмережить цяточками й рожами, коло печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту прикрасити пiч. I все село те зна? та кличе ??, Ригориху, i вона малю? пiч синiм i червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила ?? покiйна мати, згадуючи далеку свою батькiвщину побiля мiста Золотi Ношi, звiдки було ?? взято. От за такою роботою бiлий тиждень i кiнча?ться, наста? великдень, вiн пов'язу?ться у Данилка з материними сльозами, бо батько не вилазить iз чужих хат i випива? з усiма, хто його часту?. I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз заспiва?, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба. Данилко знаходив батька й вiв додому, дорогою вiн лаяв його всiма словами, якi чув од мами, а Ригор iшов, намагаючись iти рiвно, i плакав усю дорогу. Дечи? хлопцi й дражнили Данилка таким батьком, та Данилко, притуливши батька до чи?хось ворiт, хутенько наздоганяв хлопцiв i розпочинав жорстоку баталiю, бився сам проти кiлькох i повертав до батька заюшений кров'ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги великоднi гостинцi у розгромленого ворога. У хатi сидiла коло стола мати й сидiв прадiд, на столi бiдне розговiння, суворо й урочисто подавала мати батьковi свячений хлiб, i п'яничка нарiзав його хрестом i скибочками, як господар дому, i роздавав родинi. У матерi по кам'яному обличчю котились сльози й падали на хлiб. Данилко сидiв затятий i клятий пiсля битви за честь роду, прадiд Данило блискав очима з-пiд кошлатих брiв, i Великдень був Данилковi за напасть, бо стiльки баталiй, скiльки одбував вiн цього великого весняного свята, вистачило б iншому хлопцевi на цiлий рiк. Данилко вiднiмав у багатих соплi?в паску й крашанки, за нейтралiтет гойдався на чужих гойдалках, годував мишей свяченими крихтами i придивлявся, як саме мишi перетворюються через цей грiх на летючих кажанiв. I Великдень був у яснiй одi весняних днiв несправжнiм святом, i краще було на проводах, коли все село збиралося на гробки поминати родичiв, i з кожною могилою христосувалось та сiдало над сво?ми й поминало. Чарка кружляла од старого до малого, "нехай спочивають та й нас дожидають", "щоб ?м легко лежати i землю держати", i коли батько Ригор заводив про страшний суд - люди сходилися звiдусiль, i шкандибали старцi - "та подайте ж ви, матiнко моя, подайте", i мама сидiла зажурено над бабиною могилою, "а до нас страшний суд наближа?ться", - спiвав батько Ригор. Прадiд Данило випивав добру чарку й за?дав цибулею, "як прийде страшний суд до нас - треба помирати, i яке було багатство - треба покидати", i всi весни Данилкового дитинства складалися в одну, на рiвному таврiйському степу проходило його життя, обсяжнiсть i простiр землi запали в свiдомiсть, як дитинство, i мiсяць травень, коли нароста? трава на сiно й на лiки, розквiтав пiсля Юрi?вого дня. Тодi святили царини, i золотi попи вимахували кадилами, а Данилко був у пiвчiй, "як випадуть у травнi три дощi добрих, то дадуть хлiба на три роки", i святили криницi й колодязi, зело й воду, примiчали, коли зозуля заку? - щоб не на голе дерево, бо буде неврожай, цiлющу для очей збирали в пляшечку Юрi?ву росу, чередники й чабани пестилися цього дня, щоб умовити самого Юра, бо вовк уважа?ться за його святу собаку й не зачепить тодi товару, i мiсяць травень надходив, i зацвiтав щедро густий терен. I ось Данилко з прадiдом Данилом вийшли з села, попростували в степ, просто на пiвдень, перед ними розступилася голуба далина, виросли на пiвденному обрi? над далеким морем прекучерявi хмарки, мов крайсвiтнiй вишневий розквiтлий сад. Прадiд iшов i спiвав гайдамацько? пiснi про школяра - "аж ось iде школярець польсько? натури, на нiм штани-шаровари з свинячо? шкури", а Данилко брiв, спостерiгаючи, як неймовiрно росли на небi бiлi вишневi дерева, аж перехилилися по цей бiк, вiтер i павiтер дме там у височинi, обриваючи бiле галуззя розквiтлих вишень. Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого старезного прадiда, що йде собi й пiдспiву? старих пiсень i повiда? Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь. I треба багато ходити в життi - тодi побачиш, яке воно ?, що й умирати не хочеться, i рiд наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко, мабуть, ходитиме, доки й ноги не вiдпадуть. Рiд завзятий i непосидючий, козакували й землю робили, на Пслi осiлися, село було Турба?, то? турбацi?, турботи й турбанини повне жило, от i були тi люди турба? справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi полюбовник був iз запорозького коша - Грицько Нечоса, i сказав турбаям про таку рахубу, стали турба? козачих сво?х прав допоминатися, а пан ?хнi метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то турба? й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п'ять рокiв. Та вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турба?в вивiв, i повiв на двi сторони: до Днiстра й до Перекопу, i ми з роду турба?в, не були крiпаками зроду-вiку, i Данилко хай не буде. "Заставили школяра "Отче наш" читати, самi стали вегерями боки витинати", сьогоднi Миколай Весняний саме святить воду, пiдглянемо потихеньку, як вiн ходитиме по морю й кропилом святитиме воду, щоб людям можна було купатися. Отак ходить по морю з кропилом та й бризка?, а кому лучиться втопитися на той час, то зараз витягне, обсушить i в шинок заведе, "отче наш, iже ?сть, та ще й буде воля, не веди нас в огiрки та поведи нас у диньки", i гайдамацька пiсня була довга-предовга. Отак iшли великий день, i все панською землею, "землi в пана. як сказу", побачили море, у рибалок пiдгодувалися, "нема? хлiба над наш рибальський, а ви, гречкосi?, гречку сi?те, цей дiд, мабуть, i той свiт пiшки пройшов, ба який сухий та чорний, вип'?мо, дiду, по чарцi, чи що, сам Миколай сьогоднi по морю ходить, а ми, бач, берег облежу?мо". Прадiд Данило пив чарку, сонце заходило, не поспiшаючи, морем пливла навантажена шхуна i тримала курс на захiд - повз Джарилгачську косу, острiв Тендру, Кiнбурнську косу й Очакiв, пливучи на Збур'?вку, Голу Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку. Прадiд Данило розповiдав рибалкам рiзну бувальщину та спiвав старовинних оковитих пiсень, рибалки слухали, роззявивши роти, "такого дiда й чорт довбнею не доб'?", i Данилко сам дивувався - отаким вiн прадiда нiколи не бачив, скiльки сили ще було в його кощавому тiлi, сутенiло над морем i на березi, хлюпiт хвиль i запах неосяжного вечiрнього степу. Рибалки купалися й запливали далеко в море, а прадiд купався при березi. Данилко брьохався коло нього, поринаючи в солону воду, змерз украй та довго бiгав i танцював, щоб нагрiтися. Прадiд вигрiб у землi затишну ямку i вмостив там Данилка, а сам стояв поруч i дивився на безкрайнiсть зiр i вдивлявся в темряву i наче рiс у синьому просторi - не мiг надивитися i не мiг надуматись, а Данилко солодко заснув, попискуючи ввi снi, як щеня. I ранок був пiзнiй, коли Данилко прокинувся, а прадiд стояв, як i звечора, берег порожнiй - рибалки по?хали на лови, "ходiмо, синку, - сказав прадiд, - сьогоднi Симона Зiлота i копають цiлющi трави, ходiмо натщесерце пракорiнь шукати, щоб тобi довго ще топтати грiшну землю, а менi стати на одвiт". Голос прадiдiв був урочистий i потойбiчний, вони пiшли од моря й заглибилися в степ, лощинками ще легка пара пiдносилася з трав, степовий великий птах ширяв попiд небом, нi вiтерцю, нi мови, i ось нiби на найвище вийшли мiсце. Сонце пекло й розморювало, Данилко нiс повнi руки трав, i корiнцiв, i квiтiв; дажкорiнь пах солодким хлiбом, "ось тобi, Данилку, i степовий турецький сльоз", - сказав прадiд i нахилився до квiтки, i раптом пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну почувши, задерлася в травi бiла борода, мутнi очi блимнули на Данилка, "топчи землю, синок", i прадiд став неживий. Тодi Данилко озирнувся навколо i вперше вiдчув себе самотнiм i, мов вiтер дмухнув його з мiсця, побiг безвiсти пiд пекучим сонцем степу, i вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь. ШАЛАНДА В МОРI Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрi? вони були чорнi з бiлими гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжнiй штормило, на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi. Одесу видко по другий бiк морсько? затоки, це мiсто обдував трамонтан, воно височiло на березi, мов кiстяк старо? шхуни, з яко? знято паруси, лагодять на не? мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали ??, тумани з моря заходили часом - мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги червонi й зеленi, променi червонi й зеленi. Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, ?? серце обдував трамонтан, ?? серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркiт, море зажерливо ревло, схопивши ?? Мусiя. Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березi - висока й сувора, ?й здавалося, що вона - маяк невгасимо? сили. "Ой, пiшов ти в море, Мусi?чку, - голосила вона мовчки, - та й слiд твiй солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок долонями прогортала та до бебега тебе покликала. Ой, подми, вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над морем махала й листям би шумiла". I пiсля довгих вiкiв показалась шаланда в морi, ледве мрiла вона серед хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку i впiрнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березi лише шерхiт хвиль, i страшно глянути на шаланду, як людина - самотня вона серед водяних гiр. Розгойду? ?? море, кида? через хвилi, прошива? нею хвилi, холоднi бризки печуть вогнем, примерза? до тiла мокра одежа, тiльки ж - не пiдда?ться рибалка, Мусiй з чужим чоловiком б'ються до берега! Стара Половчиха не зводила з них очей, ?? серце було з шаландою, на березi гомонiли рибалки з Мусi?во? артiлi, з селища бiгли дiти до моря. На березi вирiс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу ?? чоловiка, туман кублився над морем, був лютий холод. "Гребуть, - сказав хтось, - та хiба допоможеш ?м у такий шторм?" Молодшi рибалки кинулися до шаланд, ?м заступили дорогу старшi, "не дурiй, хлопцi, шаланди загинуть, i вас краби по?дять, а артiль наша бiдна, голова артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди голови поодрива?, коли живий випливе". Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти, на очах у всього берега двiчi обкрутилася на мiсцi, ?? вдарила одна хвиля, ?? штовхнула друга, пiдкинула, повернула, посуда пiшла пiд воду. Рибалки тодi кинулися до шаланд, посунули до моря "Ластiвку" - гордiсть цiло? артiлi, сiло четверо велетнiв, пiднялися в повiтря весла, щоб одразу вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. "Ластiвку" звалило набiк, купа криги вдарила ?? по обшивцi, вода ринула через борт, рибалки опинилися у водi, вони стали рятувати "Ластiвку". Хвиля збивала ?х докупи, крига ранила ?м голови, вони вчепилися в "Ластiвку", з берега кинули ?м кiнець iз зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли "Ластiвку" на берег. На хвилях видко було Мусi?ву шаланду, вона блукала догори кiлем, натовп рибалок поздiймав шапки, i в цей час побачили у морi помах людсько? руки. Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рiвно вигрiбав руками, його хвиля вiдносила назад у море, назад у морський туман. Вiн простував до берега. Наперед вийшов велетень-рибалка, вiн нiс жмут мотуззя i вихилив склянку спирту, полiз у воду, одразу став синiй, а на березi розмотували кiнець, i велетень плив назустрiч людинi в морi. Його била крига, та вiн виплив на чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсiм конала серед хвиль, вона лежала на спинi, ?? кидало на всi боки, велетень-рибалка плив i плив. Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свiдомiсть i почала, очунявши, щосили вигрiбатися до берега. Зустрiч вiдбулася серед хвиль, i плавцi довго не могли схопитися за руки, ?х усе розбивала хвиля, та нарештi ?м пощастило, мотузка тодi напнулася до берега, як жила, десятки рук ухопилися за не?, десятки рук потягли гуртом. Плавцi мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу. Чужа людина вилiзла на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн весь задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд руки, - "товаришi, - сказав Чубенко через силу, -я плачу за геро?м революцi?, що визволив мене з французько? плавучо? тюрми". I всi пiшли вiд моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березi, висока та сувора, як у пiснi. У морi видко перекинуту шаланду, там загинув ?? чоловiк, Мусiй Половець, вiн чимало пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морi пiд Одесою, i чи завжди так бува?, що молоде виплива?, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг хлопчина - "бабо, а дiда Мусiя не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда Мусiя". Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував ??, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено. Половчиха подумала за сво? дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазя? трамбакiв сваталися до не?, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, добро? степово? кровi, ?? взяв за себе Мусiй Половець - дофiнiвський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од не? на цiлу голову. Та така вже любов i так вона пару?. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату. Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од ?хнiх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини, стояла, мов скеля в штормi. Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги, шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, i вiн ?й став дорожчий, виходила вночi до моря, ?й все здавалося, що чу? плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А Оверко - той артист i грав з греками у "Просвiтi" та читав книжки, написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарi? вчився, рибалка з нього був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем. Тiльки Iван працю? на заводi i робить революцiю, i Мусiй хова? гвинтiвки (хоч в Одесi й стоять французи). Серед них ? й нашi, вони приходили по прокламацi? i раз налякали Мусiя до смертi. Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву. Половчисi здалося, що шаланда поближчала. ?" море приб'? до берега, тодi треба виволокти i врятувати, i артiль подяку? - без шаланди риби не наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невiдступне, ступiнь за ступнем, хвилина за хвилиною. Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артiльне добро, вона пiдiйшла до само? води, хвиля обхлюпала ?? до колiн. Шаланда сунулась ближче i ближче, вже чути, як стука?ться об не? крига, вже видко ?? засмолене дно, i кiльова дошка витика?ться з води. Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття. Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море ?й приносило покору, море ?й прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi, пiд зеленим парусом хвилi. Половчиха дивилася та боялася роздивитися, ?й хотiлося крикнути й покликати свого Мусi?чка, хвиля била ?? по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсiм була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце ?й щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до не? озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос ?? чоловiка, голос стомлений i рiдний. "Наша артiль бiдна, - сказав старий, - i кидати шаланду в морi не годиться. Я - голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гука? та все пiрна?, шукаючи мене". Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк старо? шхуни. I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, ?м у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили цiле життя. БАТАЛЬЙОН ШВЕДА Херсон - мiсто грекiв-вигнанцiв, чиновництва, рибалок; цвiте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце грi? по-пiвденному, по-липневому, по-новому - в цей палючий дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк. Цвiте липа й пахне неймовiрно, тече вулицями повною водою, марширу? олешкiвський партизанський загiн у складi двох босих сотень - батальйон Шведа. Веде його молодий комiсар, товариш Данило Чабан, цвiте липа так буйно й розкiшно, що все мiсто плава? в задушливому маревi. Позад олешкiвцiв рiвно одбива? ногу ще й матроський загiн - у чорних бушлатах, формених штанах, черевиках, на потилицях в'ються стрiчки з моряцьких шапок. Перед олешкiвцями брязка? з усi?? сили тарелями гарнiзонний оркестр, капельдудка вимаху? паличкою i поправля? на носi пенсне: славетний на все мiсто корнетист, що по?днав свою долю з батальйоном Шведа, трима? в трепетi мiсцевих Чайковських та Римських-Корсакових i стане згодом геро?м. Цвiте липа, мов кипить уключ кожне дерево зокрема, виру? дух липи над Херсоном, п'янкий i гострий, перед. оркестром iде сам командир босого батальйону - товариш Швед, олешкiвський морячок. На ногах у нього бряжчать шпори, довга нiкельована кавалерiйська шабля гримить по бруковi, товариш Швед, як i кожний моряк, мрi? про кiнноту й потроху вроста? в цей красивий жанр вiйськово? професi?. О дев'ятнадцятий рiк поразок i перемог, кривавий рiк iсторичних баталiй i нелюдських битв, критичний по силi, незламний по волi, затятий i нiжний, нарiжний i вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рiк! Рiк оборони Луганська i мужнiх маршiв пiд Царицин, рiк бо?в iз французами, греками, нiмцями - пiд Микола?вом та Одесою, рiк геро?чного, славетного вiдходу Тамансько? армi? товариша Ковтюха, рiк зрад Григор'?ва й Махна. Рiк Сталiна, Фрунзе, Ворошилова, Будьонного, Чапа?ва, Щорса, i Херсон сто?ть пiд липневою спекою дев'ятнадцятого року, його затопила липа, за Днiпром - бiлi, Харкiв, Катеринослав, Царицин захопили бiлi армi?, Херсон сто?ть, як пiвострiв, у ворожому морi, i вiйсько Денiкiна .котиться невпинними маршами на Москву. Та ще не робили свого прориву пiд Касторною товаришi Ворошилов та Будьонний, ще юний Вiталiй Приймак не водив дивiзi? Червоного козацтва у легендарнi рейди, ще мiсяць липень i херсонська спека! Вста? далина великих бо?в, шалi? пахуча, невiдступна урочистiсть херсонських лип, о затятий i нiжний дев'ятнадцятий рiк! I капельдудка вимаху? паличкою натхненно й велично, немов диригуючи всiма оркестрами революцi?, немов диригуючи запахами лип, i музиканти покiрно дмухають у мiднi сво? страховища. Товариш Данило веде батальйон босих олешкiвських морячкiв, з яких потроху та помалу вироста? вiйськова одиниця, ?м усiм видано на цей день зелененькi штанцi й вiйськовi сорочки старо? армi?, на жовтих поясках - патрони, iдуть влад i твердо ставлять ногу. Товариш Швед довго вибирав напередоднi шлях параду i наказав прочистити путь батальйоновi через плац, щоб не було пiд ногами реп'яхiв, баранчикiв, будякiв, кураю й iншо? кольки, щоб не було пiд ногами битого скла i щоб по-геройському можна було пройти церемонiальним маршем перед старим бiльшовиком-полiткаторжанином, пройти, не дивлячись пiд ноги, одбивагочи крок босими п'ятами. Олешкiвський батальйон Червоно? гвардi? хотiв показати, що вiн умi? не лише по-простому битися з бiлими, а й устромити комусь гнота гвардiйським плацпарадом. От i йде херсонський гарнiзон на чолi з товаришем Шведом, пряму? до плацу, де на трибунi вже сто?ть весь ревком i при?жджий гiсть, що пiвжиття свого ходив у залiзi вiд тюряги до тюряги. I тiкав удало, а також i невдало, легенi йому одбито самодержавницькими чобiтьми, нирки потрощено прикладами, а вуха поглушенi приставськими кулаками, очi короткозорi вiд темряви казематiв, кiстки ревматичнi вiд прекрасного каторжного життя. Вiн сто?ть на трибунi, сонце пече, запах липи повiва? на плац, за Днiпром мрiють плавнi i Олешки, над ?риками i Конкою зеленяться очерети й верби. На плац виходить товариш Швед, гарнiзонний оркестр, червоний оксамитний стяг, виходить товариш Данило на чолi олешкiвського босого загону, славного в боях i не зовсiм битого на плацпараднiй муштрi. Мешканцi оточують плац, придивляючись до захисникiв революцi?, оркестр ся? й гримить, блиска? й гупа?, син? гаряче небо пiдноситься вище й вище, ста? голубiшим та прозорiшим. Полiткаторжанин говорить промову, посилаючи у бiй за революцiю херсонський гарнiзон, з Олешок бiлi починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами, глядачi тодi бiжать по домiвках ховати вiд снарядiв скотину. Парад iде сво?м порядком. Швед непомiтним рухом вiдкида? з дороги гострий шматок пляшки, олешкiвськi партизани марширують, як святi, а при?жджi з Микола?ва матроси чомусь раптом бiжать, хоч нiхто ?м цього не командував, снаряд ви? i вибуха? коло плацу, матроси падають де хто бiг. Капельдудка, не розгубившись, шкварить польку-кокетку i оркестр за працею забува? про страх, "струнко, орли i гвардiя!" - кричить товариш Швед i салюту?, як умi?, шаблею. Гарячий день пахне нагрiтою липою. "Ура гвардi?!"-гука? полiткаторжанин. Вiн мружить очi й вдиха? прекрасне днiпровське повiтря, вибухи снарядiв здаються йому салютами волi й життю. Олешкiвцi йдуть, терплячи кольку й гарматний обстрiл, думають про солодкий дим кухнi, про шевровi чоботи бiлого офiцерства, про шаблю товариша Шведа й про iншi бойовi речi. Бомбардування трива?, снаряди падають по вулицях, по садках, по будинках, матроський загiн смалить Говардiвською до вокзалу, змотавши вудки. На вокзалi названi матроси крутять мiтинжок i вимагають паровоза, щоб майнути додому. I вони зовсiм не матроси, а микола?вськi люмпени, якi не звикли воювати гарматами, ?х навербовано за матроське вбрання. ?х не били й не роззброювали, як то велить фронтова дисциплiна, ?х не гнали пiд вартою в тил, бо й тилу власне не було. ?х вистро?ли у дворi казарми й стали з ними морочити голову, i потроху вiдшукали контру, що хотiла бiльшовикiв i не хотiла комунiстiв та комiсарiв, допиталися органiзаторiв цього маскарадного загону. Це були офiцери з бiлим духом i найнятi ватажки нальотчикiв, спецiалiсти мокро? й сухо? справи, матроський цей загiн мав зрадити при слушнiй нагодi. Пахла липа округ, був день нечуваних резонансiв, бiлi батаре? з Олешок то переставали, то знов били по Херсону, а ?дина гарнiзонна шестидюймiвка ?м вiдповiдала. Товариш Данило стояв коло гармати, дивився в бiнокль на Олешки, там горiли вiд снарядiв будинки, матерi бiгали по вулицях з дiтьми на руках, матерi пораненi, дiти закривавленi, вiн бачив рученята, пiднятi до неба, звiдки летять невловимi вибухи, бачив багато такого, чого нi в який бiнокль не видко. "По сво?х квартирах б'?мо, товариш комiсар, - осмiхнувся до Данила блiдий гарматник, - триста снарядiв" Товариш Данило по?хав до Днiпра, де готувалося нiчну експедицiю. Усi каюки й шаланди, якi привозили овочi з Олешок, Кардашина, ба й з Голо? Пристанi, оглядав сам Швед, вибирав найкращi й наймав, додержуючи потрiбно? конспiрацi?. Надвечiр бомбардування припинилося, з плавнiв повернулися пароплавчики крейсерсько? служби - "Гром победы" й "Аврора" - колишнi буксири "Дедушка Крылов" i "Катя". На них уздовж бортiв мiшки з пiском, кулемети й хоробра команда, а капiтани - справжнi морськi вовки, хоч i звав ?х несвiдомий обиватель жабниками й жабодавами. Вечiр був прекрасно? прозоростi й липнево? щедростi, у червнi лили плiднi дощi, i хоч хлiбовi це мало допомогло, проте трави та бур'яни розрослися без мiри, гримiв пiдземними водами дев'ятнадцятий рiк. Вечори падали на Днiпро з усi?? сили, вечори фiалковi, вечори смолянi, i запахи води, а по водi - боязких нiчних трав, i верб, i диму. Вони нагадували товаришевi Даниловi дитинство й юнiсть, народжувався бiль, зростав страх до свого людського життя, фiксувалися слова ненаписаних книг. Капiтани-жабники доповiдали Шведовi про деннi подвиги ?хнiх корсарiв, на катер посадовили кiлькох кльошникiв з микола?вського псевдоматроського загону й повезли ?х у "штаб Духонiна". А простiше кажучи - повезли на "коц", i ?х мали пошльопати десь на голому березi Днiпра за Херсоном, як було написано у вироку трибуналу. Згори, з мiста, текли до води запахи вечiрнiх лип, солодкi, моторошнi, - запахи безумних екзальтацiй. Мiж Олешками i Голою Пристанню - Кардашинський лиман i Кардашин, в якому, за вiдомостями заднiпровських баклажанникiв, бiлi не стояли, лише невеличкий пост. Можна вночi взяти Кардашин i пiти фланговою атакою на Олешки, i наблизитись удосвiта, а там - допомагай, Миколо рибальський. Вiдчалили у найтемнiшу пору, шаланд iз тридцять, на переднiй - сам командир Швед, а на заднiй - товариш комiсар Данило. Пере?хали Днiпро й попливли ?риками, у плавнях комарi насiли цiлою хмарою, низали, як хотiли. Партизани мовчки душили ?х на сво?х шкарубких рибальських i моряцьких шиях, душили на обличчi, на босих ногах. Товариш Швед сидiв на провi i тримав гусарську шаблю мiж колiньми. Час наближався до пiвночi, бо комарiв поменшало, лоцман вiв шаланди через ?рики, прогно?, Кiнськими Водами. Крехтали жаби, було парко, шарудiв очерет, хлюпала риба. О дев'ятнадцятий рiк двадцятого столiття i мiсяць липень херсонського пiвдня, ночi. темнi, землi невiдкритi, колумби босi! Скiльки про вас книжок не написано, якi драми гримлять на землi революцiй, якi симфонi? й хори бринять у грозяному повiтрi, яких полотен ще не виставлено по залах академiй, о неповторний рiк високих людей гнобленого i повсталого класу, о земле боротьби! Товариш Данило пливе в ар'?ргардi десантного флоту, виконуючи наказ штабарма -"зробити глибоку розвiдку", флот розплився в темрявi, тримаючи курс на Кардашин, батальйон товариша Шведа змалку був метикований на нiчнiй плавбi без компасiв i лоцiй. Скiльки разiв у майбутньому, сидячи ночами коло паперу й марно намагаючись схопити образ, що, мов тiнь риби, зникав за лататтям, Данило простягав руки й думку до цi?? липнево? ночi, до прекрасних ночей молодостi! А тим часом шаланда пройшла поза купою очерету й випливла на Кардашинський лиман. I провалилася перед нею безодня. Купи зiр на чорно-синьому небi, i Чумацький Шлях, зорi, як срiбний пил, зорi, як ряснi вогники, зеленавi й червонi, миготiли на безмiрнiй височинi, й коливалися в безмiрнiй глибинi Волосожар i Вiз, i "Дiвка з вiдрами", шаланда пливла сама в глибокiй височинi лиману, стиха хлюпали весла. Оглядiлися, що батальйон Шведа зник без слiду в нiчнiй темрявi плавнiв. Шаланда була сама. "Одбилися вiд ватаги, - гугнявить шаландьор iз проваленим носом, - а тобi печiнки вiдiб'?мо, чортiв баклажан, щоб знав морську дисциплiну, де ?х у чорта знайдеш, до кадетiв у ручки запливем". Iз очерету озвався спокiйний голос; "ти, малий, тримай праворуч, на оту вербу, там буде ?ричок, i потрапиш на шлях", - "а наших тут, дiду, не було?" "Про?хав Швед тим боком, - вiдповiла темрява, - тiльки не кидайте бомб, а то рибу розженете, чорта смаленого вловиш, у Кардашинi кадетiв мало, стережуть вони вас пiд Олешками". - "Рушай", - скомандував Данило. Тихий голос рибалки розтав у темрявi, трохи поблукали, знайшли ?ричок, шаландьора хтось штурхнув пiд ребра, аж той зубами клацнув, бiйцi натискали на весла, минуло кiлька хвилин, серед повно? тишi й темряви шаланда м'яко пристала до землi. Вийшли на кардашинський берег, знайшли зарубаного кадета i зрозумiли, що бенкет тут скiнчився, гостi пiшли, мабуть, мити руки, i все без жодного пострiлу й крику. I нарештi зустрiли живу людину, яка трохи не пострiляла ?х з нагана. Це був начальник червоно? застави. Товариш Швед розгорнув батальйон точно за уставом i повiв на Олешки, годин за двi, мабуть, доведе, а застава мусить пильнувати й дати вiдсiч контрi, коли вона рушить iз Голо? Пристанi через Кардашин. "Кажеш, Шведа не доженемо?" Начальник застави був зляканий i розгублений, "не встигли ми з Шведом зiйти на берег i подушити контру, як усi нашi шаланди повтiкали в очерети, i що я робитиму?" Розповiвши, що вiн робитиме, Данило знову сiв до шаланди з сво?ми бiйцями, вони попливли до Олешок серед прикро? темряви, що мала переломитися на несмiливий свiтанок. Знову дзвенiли, бринiли, сурмили комарi, допiкали, дошкуляли, дiймали, жерли, гризли ар'?ргард десантного флоту, i це значило, що не забариться й ранок. Небо зблякло, зорi зникли, вiтрець пошарудiв, загойдалася над водою пара, нiч посiрiла вся раптом, все стало безбарвне й страшне. Лунко ляснув пострiл з берега, навiть вогонь видно було з гвинтiвки, далеко розкотилася по водi, по очеретах луна. Ще блискали пострiли, одного поранено, товариш Данило наказав не вiдповiдати й натиснути на весла. Гребли веслами й прикладами гвинтiвок, кулi свистiли, на повному гонi завернули в ?ричок i вiддихалися. Витерли пiт, що одразу покотився по обличчях, напилися води з долонь i з корця i не встигли оглянутися, як уже був свiтанок. Вiн майнув вiд обрiю до обрiю, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки верб. Починався липневий ранок у плавнях i над Херсоном, беззвучно, без теми, без заспiву, свiтло лилося згори, наче з високого джерела. Вранiшнiй туман кущами блукав по чистiй водi, i, мов за командою, здалеку заторохтiли гвинтiвки й кулемет, гупнула важка гармата. "Швед повiв на штурм", - сказав Данило, виждавши ритмiчну паузу. Гребцiв не треба було пiдганяти, попереду з води спалахнула ураганна стрiлянина, ?? повторювала й пiдсилювала луна з усiх усюд, "микола?вський загiн пiшов на десант", - сказав Данило, почуваючи справжнiй страх i, як хоробра людина, не показуючи страху Вибухали ручнi гранати, крики, зойки лунали звiдусiль, шаланда товариша Данила ви?хала на Кiнськi Води, щоб стати до бою, дала бортовий залп з усiх десяти гвинтiвок. Бiля стерна сидiв командир, маневруючи шаландою. Ескадра микола?вських псевдоматросiв нараховувала всього кiлька шаланд та каюкiв, а решта не дiйшли до Олешок i висадили десант десь на мирному березi, щоб виспатися в житах та рушити пiшки до Микола?ва. Кiлька ж шаланд микола?вського загону таки виконали бойовий наказ i дiйшли до мiсця баталi? ?м треба було висiсти на глухий берег i встряти в сухопутну битву, коли пiде на штурм Олешок товариш Швед. А ?м заманулося скуштувати морського бою, вони не послухали нового командира й почали бахкати. От i вийшов морський бiй, дещо вiдмiнний вiд Абукiрського, Трафальгарського, Цусiмського та Ютландського бо?в, бо тут лише один ворог був на водi, а другий володiв сушею. Бiй, як усi добрi морськi бо?, мав раптовий початок i, на жаль, такий же раптовий кiнець. Микола?вцi зовсiм не маневрували пiд кулями й скидалися на маскарадних дачникiв у сво?х матроських шапках. З берега золотопогонна офiцерня гатила по ескадрi з гвинтiвок. За термiнологi?ю старих морських бо?в, вiдбувалося таке: корвет нападного флоту втратив фок i грот, на палубi панiка, борт пробито ворожою бомбою, капiтан кинувся вплав, фрегат на повних парусах за?хав у свiй же бриг, п'ять мачт з вiтрилами упали, мов зрiзанi; прудкобiжний клiпер вийшов з бою, заскочивши в густий очерет; невеличка бригантина з адмiралом та штабом одна мужньо вiдбивалася. Шаланда товариша Данила, залишивши марнi спроби уговкати ескадру, пiшла напролом на берег, стрiляючи з усiх гвинтiвок. По мiсту лунала стрiлянина, i невiдомо було, чи не добива? бiла наволоч партизанiв товариша Шведа. Шаланда мчала на берег, i в найкритичнiшу хвилину офiцерня стала тiкати з берега в мiсто, ранок закублився червоним клубком на сходi, стало так легко, як увi снi. I, обходячи берегом Олешки, щоб не потрапити до бiлих на муку, щоб вивiдати, де сво?, а де ворог i хто кого добива?, обходячи Олешки - мiстечко вiльних морякiв, рибалок, баклажанникiв, абрикосникiв та старих вiдставних генералiв, що цiлими купами доживали тут на дешевинi, - побачили двох партизанiв товариша Шведа. Вони сидiли й взували на босi ноги делiкатнi чобiтки, а трохи осторонь лежало двiйко офiцерiв та забитий гладкий пес невiдомо? закордонно? породи. Вони розповiли, ведучи товариша комiсара до Шведа, що наступ був, як пiд Варшавою, iшли пiсками й степом, iшли цепом, i нiколи було пiд ноги дивитися, а до того й темно, i це не секрет, що натомилися i ноги покололи. Так з кольками й на штурм iшли. "Пiдiйшли до само? ?хньо? батаре?, товариш Швед маха? шаблею, та як крикнемо, та як вдаримо, гармата вистрiлила, а до кулемета й стрiчки не встигли закласти. Капiтан зараз застрелився, черевики на ньому англiйськi, кадети пострiляли-пострiляли i ходу. Вiдбили ми двох собi, це не секрет, i заганя?мо до води. Стрiля?мо однi на одних, не пiддаються, гади, i собака з ними. Пострiляли-пострiляли, пiдходимо чоботи з мертвих скинути, а собака не да? i хапа? за горлянку. Живуча була, собача контра, ти ?? добива?ш, це не секрет, а вона за багнет зубами рве, ранок який пахучий у наших Олешках, товариш комiсар..." З-за рогу випливло щось, сяючи золотим шитвом, здалося, що ведуть попа в празниковiй ризi, аж ладаном запахло вiд несподiванки. То був у супроводi двох статечних морякiв старий ракалiя, генерал вiд жандармерi?, в Олешках життя сво? криваве доживав на благодатнiй природi. На генераловi - камергерський мундир, увесь перед шитий густим золотом, i золотий зад, i презолотий комiр, i штани з червоними лампасами, i шапка з iншого генерала - уся в золотi з кущем бiлого чудернацького пiр'я. Груди, i живiт, i спина в орденах, стрiчках i зорях, ордени з усiх олешкiвських генералiв почепили моряки на цього одного. Старий ракалiя зупинився, важко дихаючи вiд астми, череватий та банькатий, "iди, превосходительство", - сказав статечний моряк, моряк iз майбутнього роману Данила. "Та куди це ви його?" - "На вiчний якiр", - вiдповiв моряк, пiдштовхуючи генерала колiном. О дев'ятнадцятий рiк месникiв i платi?в, достойний рiк розрахункiв i записiв у бухгалтерську книгу Революцi?, далекий рiк живих жандармських генералiв, напханих астмою, калом i страхом. Рiк незнайдених образiв i трагедiйних метафор, рiк любовi й смертi, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкостi ран i висоти класових почувань, о милий, пiднесений рiк! "О вiчне людське серце!" - сказав комiсар Данило, iдучи до свого дому. Вiн побачив Шведа, який стояв посеред двору, обiймаючи дебелу свою й рожевощоку морячку. Двiр був повний квiтiв - пишних, буйних, пахучих троянд, жовтих оксамитових купчакiв, нагiдок, солодковiйних гвоздик, рiзнобарвних собачих рож i соняхiв. Товариш Швед перервав на мить сцену зустрiчi й сказав через плече дружини: "Iди, Данило, шукай сво?? квартири та й будемо збиратися, кадети швидко отямляться, i нам вийде непереливки, кажуть, клюнули по тво?й хатi, не розiбрав снаряд, де свiй, а де кадет". Данило пiшов, не чуючи нiг, в очах зосталася довга бiла Шведова шабля i двiр, повний квiтiв, i до само? години вiдступу його нiхто не чiпав, хоч до цi?? вечiрньо? години багато дечого перейшло по Олешках. Загiн Шведа перетрусив буржуазiю i поквитався з декотрими добрими цими людьми, вiдправив до Херсона амунiцiю, двi гармати, кiлька коней, пару обскубаних верблюдiв. На олешкiвський берег повипливали з плавнiв рештки команд розбито? ескадри. Цi жертви вранiшнього морського бою були обдертi, без шапок, погублених у верболозах, очеретах, ковбанях, ноги - порiзанi осокою, подертi корчами. Голоногi жертви помчали в Олешки, шукаючи ворогiв, щоб одягнутися, та полохливих обивателiв, щоб пiдгодуватися. Цих псевдоморякiв Швед виловив i вiдправив до Херсона на баржi разом з верблюдами, день був вiтряний i сухий, тривожний день вiдступу з рiдного мiста, щоб повернутися переможцями або загинути на шляхах бо?в. День минув у невiдступному чеканнi нападу бiло? сили, хмари були високi, прозорi, розметанi вiтром по всьому пiднебессi. Загiн товариша Шведа проводжали тепло й привiтно, у жiнок очi заплаканi, а губи припухлi. Говорили тихо, бо виряджали в далеку дорогу, i вiдчалювала шаланда за шаландою. Швед стояв на однiй, недбало опершися на свою розкiшну шаблю. Пiдiйшов товариш Данило, на руках несучи немовля, ?дине, що в нього зосталося, i немовля прийняв вiд нього статечний моряк iз епiзоду з генералом. Суворе його обличчя просвiтлiло вiд дитячо? усмiшки, вiн полоскотав немовля чорним сво?м пальцем. "Сирiточка", - сказав моряк. Та ось i остання вiдпливла посуда через Чайку на Кiнськi Води. Посеред течi? на самому днi стояв роззолочений жандармський генерал при всiх орденах, до нiг йому коротко прив'язано важкого якоря, вiн коливався в прозорiй водi, ворушачи руками. ЛИСТ У ВIЧНIСТЬ Тодi мало бути бiльшовицьке повстання проти гетьмана i нiмцiв, хтось виказав, що воно почнеться й покотиться Пслом, а центр у Сорочинцях, до Гадяча, спалахне цiла округа. Бездонний день клечально? суботи горiв i голубiв над селом, з лiсу везли на возах клен-дерево, лiщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечально? недiлi, подвiр'я пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милiшим, воно прибралося в зело, заквiтчалося клечанням, хати бiлi й суворi, двори увiгнутi, чистi й затишнi, i синюще небо лилося й лилося. Долиною пiд деревами нiжився прекрасноводий Псьол, загiн германського кайзера блукав по долинi, обшукуючи кожен кущ, а загiн гетьманцiв обшукував пiски. Гер капiтан Вюртемберзького полку керував пошуками, коло нього гасав його доберман, гавкаючи на кожне дерево, пан сотник гетьманського вiйська лежав на жупанi пiд вербою, одпочиваючи пiсля перших годин ретельностi й завзятостi. Перед ним на Пслi тро? хлопцiв шукали чорного дуба, який лежав на днi рiки; хлопцi шукали його, сидячи пiд водою, i потiм виринали на поверхню. Було нудно й заколисливо на березi Псла, солдати обох загонiв планомiрно обшукували всi закутки, пiдвода з двома чоловiчками зупинилася коло сотника. "Пане отаман, - сказали чоловiчки, - ви люди не мiсцевi i вам його зроду не знайти. А оцi хлопцi тут шукають чорного дуба, i чорного дуба шукають пiд осiнь, а не клечально? суботи. Цi хлопцi слiдкують за вашими пошуками, отакого вони шукають чорного дуба, пане отаман, а ми люди мiсцевi i сто?мо за його свiтлiсть ясновельможного пана гетьмана i хочемо вам допомогти. Ми краще зна?мо, де шукати того шибеника-листоношу, пане отаман, тiльки хай це буде секретом, бо нам тодi не жити вiд сiльсько? злидоти, i спалять нас друго? ж ночi". Обидва чоловiчки розповiли пановi сотниковi, що в лузi ? озера, округ них куга й очерет, тi озера-саги вони можуть по пальцях перерахувати. Там вони рибу волоками тягали, вiд революцi? ховалися свого часу, i листоноша в озерах прича?вся, очiкуючи ночi, щоб тiкати далi степом аж до Сорочинець. "В озерах лежиш пiд водою, в ротi трима?ш очеретину й диха?ш крiзь очеретину, аж доки пройде поблизу облава й пострiля? у воду, кине ручну гранату в озеро, щоб ти виплив. Вуха в тебе полопаються, та, проте, не завше ти випливеш на поверхню, як глушена риба. Хто просто вмре на днi й не виплива?, а хто, може, й уряту?ться, коли вибух далеко, та це найкращий спосiб шукати втiкачiв по наших мiсцевих сагах", - сказали чоловiчки пановi сотниковi. Одразу ж розшуки було поставлено як слiд, озерця стали пильно обдивлятися, в озерця почали шпурляти ручцi гранати, хлопцi негайно ж покинули шукати чорного дуба у Пслi й подалися геть розшукувати хати двох чоловiчкiв, щоб ?х пiдпалити. Чоловiчки нагодилися додому саме тодi, коли ?хнi дворища красувалися в червоному клечаннi i згорiли за якусь годину. Чоловiчки пообсмалювали голови й шукали нагло? смертi в полум'? свого господарства, нiмцi й гетьманцi методично кидали в озерця гранати й стрiляли в усi пiдозрiлi кущi очерету, листоноша не знаходився, i от на галявинi натрапили на ковбаню. Вона була мiлка, навкруги рiс молодий очерет, капiтанiв доберман забрiв у воду, i капiтан не звелiв кидати гранати, озерце було порожн?, всi рушили йти далi. Раптом доберман оскаженiло загавкав на якусь колоду, що лежала в водi недалечке вiд берега, лежала в лататтi, в рясцi. Гер капiтан послав обдивитися колоду, i то був непритомний листоноша,_ босi ноги, руки й обличчя - все чорним-чорно вiд безлiчi п'явок, i коли листоношу роздягли - на ньому не було живого мiсця, i п'явки купами поприсмоктувалися до тiла. Гер капiтан гукнув солдатiв, вони порозстiбали сумки i зсипали всю сiль, яка у них знайшлася. Вiд ропи п'явки стали вiдпадати, листоношу змусили ковтнути капiтанового рому, вiн потроху очуняв, його ?дине око запалилося життям i колючою ненавистю. "Таки знайшли", - сказав вiн байдужим голосом. Пообiдав листоноша з капiтанського стола, в склянцi добрий ром, хата посилана зеленою, пахучою травою, кутки обставленi клечанням, стiни прибранi квiтами, було тихо в хатi, доки листоноша на?вся. Вiн вiдчув, як прибува? сили по жилах, його хилило на сон, прекраснi сни спали на думку: мов носить вiн безлiч листiв i нiяк не може ?х усiх роздати. А день тим часом схиля?ться до вечора, надходить умовлена година, вiдбува?ться жадане, i знову вiн носить безлiч листiв, не може ?х роздати, час iде, листiв не менша?, нiяка сила не торкнеться листоношi, доки вiн не вiддав останнього листа. Капiтан порушив думки про сни, заговоривши лагiдно й доброзичливо (вiн говорив про чудесне лiто i про тихi зорi одно? в свiтi батькiвщини, про його, листоношине, життя серед цих прекрасних пустинь, на березi рiчки мило? Псла, капiтан узявся до красномовства, щоб до краю розчулити людську душу, перекладач повторював), а листоноша сидiв байдужий i, напруживши волю, забував потроху тi вiдомостi, яких хотiв вiд нього капiтан. Вiн забув, що вiн член пiдпiльного бiльшовицького комiтету, що вiн був на нарадi, яка призначила на сьогоднiшню нiч повстання. Вiн забув мiсце, де закопав рушницi й кулемет, i це було найтяжче забути та вiдсунути в такий далекий куток пам'ятi, щоб нiякий фiзичний бiль не долинув туди. Ця згадка про зброю лежала б там, як спогад далекого дитинства, вона освiтлила б i зогрiла смерть на самотi та передсмертний останнiй бiль. I далi говорив капiтан до листоношi, який силомiць забував уже й сво? iм'я, залишав собi тiльки загартовану первiсну волю - дожити до ночi й передати зброю повстанцям. Капiтан говорив про далекi розкiшнi кра?ни, куди зможе по?хати листоноша жити й мандрувати на грошi гетьманського уряду, треба тiльки сказати, де закопано зброю, коли призначено повстання, адресу керiвникiв його. Листоноша сидiв коло стола, в ньому спалахнуло непереможне бажання одразу вмерти й нi про що не думати, кортiло загородити собi ножа в груди, хотiлося лежати в домовинi пiд землею з почуттям виконаного обов'язку. Мова капiтанова потроху губила лагiднiсть, гетьманський сотник пiдiйшов до листоношi й люто подивився в його ?дине око, побачив там темну безодню ненавистi й рiшучостi. Мов електричний струм пронизав сотника - кулак його з усi?? сили ударив листоношу в скроню. Капiтан вийшов у другу хату обiдати, а сотник залишився з листоношею, i коли капiтан повернувся, листоноша лежав на долiвцi, напихав собi трави до рота, щоб не стогнати й не проситися, сотник осатанiлими очима дивився у вiкно. Вiн не мав права на смерть, вiн мусив нести сво? закривавлене тiло крiзь потiк часу до ночi, прийняти всi муки, крiм смертно?, важко було боротися на самотi i не смiти вмерти. В гуртi товаришiв вiн глузував би з тортур i плював би катам в обличчя, наближав би до себе славну смерть незламного бiйця, а тут вiн мусив вести сво? життя, мов скляного човника серед чорних хвиль, справа революцi? лежала в його крихiтному життi. Вiн подумав - чи така велика ненависть у нього до контри, що для не? життя не жалко, i кров гнобленого класу закипiла в його жилах, о, це велика честь - стояти над сво?м життям! I листоноша повiв показувати закопану зброю. Вiн iшов затишним селом i вiдчував на собi сонячне тепло, вiн босими ногами торкався лагiдно? землi, йому здалося, що вiн iде сам через фантастичнi степи, iде, як тiнь од свого життя, мiцнi? в рiшучостi й запеклостi. Вiн бачить людей i зна?, якi йому спiвчувають, а якi ненавидять, вiн iде по цiй розколинi мiж двох свiтiв, i свiти не з'?днаються пiсля його смертно? ходи. Ось вiн дiйшов до купи пiску за селом i зупинився, сонце вже звернуло з пiзнього обiду, земля дрижала вiд тишi й спеки, нiмцi почали копати пiсок, i вони згаяли з годину. Листоноша стояв, обдивляючись далекi обрi?, Псьол i зарiччя, кiлька разiв крикнув одуд, пахли жита. Листоношу було кинуто на пiсок, на плечi й на ноги йому сiли нiмцi, розлютованi з того, що ?х обдурено, листоноша знепритомнiв пiсля двадцятого шомпола i, опритомнiвши, побачив, що сонце висить низько над обрi?м, сотник розстiба? кобуру, а нiмцi немов поодверталися. Тодi листоноша крикнув i признався, що зброю закопано в iншому мiсцi, вiн покаже, де саме, "розстрiляти ви ще встигнете, тiкати менi нiкуди з ваших рук". Вони знову проходили затишними вулицями села, було над людськi сили дивитися на клятого листоношу, який не хотiв вiддати сво? життя, як лист, вороговi до рук, чоловiки виглядали з-за клечання, по закутках перекидалися чудними словами, чекали вечора й пiдмоги. Листоношу водили селом, як злидарське горе, його толочили по дорозi й нiвечили чобiтьми, його пiдвiшували в клунi до бантини, його пекли свiчкою й змушували говорити, а вiн водив, сльози пропiкали пiсок, i показував рiзнi мiсця, i там нiчого не знаходили. Ще лютiше довбали його тiло, горе ставало над селом, виростало в розпач i гнiв, серця загоралися помстою, заходила нiч на село, на зарiччя за Псьол погнали череду на нiч, скликанчик на дзвiницi задзвонив до одправи. Листоноша не мiг уже ходити й не мiг рухатися, йому здавалося, що вiн смолоскип i весь горить, серце вискаку? з грудей, кров дзюрчить iз ран по краплi, бiль витягся в одну високу ноту. Це був вереск усiх нервiв та всiх клiтин, глухо гули понiвеченi суглоби, тiльки затята воля умирала, мов бо?ць, не вiдступаючи нi на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття. Листоношi повiрили востанн? й везли його через Псьол до пiскiв, округ iшов загiн вюртембержцiв, ?хали верхи гетьманцi, шкандибала зiгнута Василиха, ?? привели увечерi вмовляти затятого сина, капiтан сказав останн? слово, що розстрiля? матiр i сина. Листоноша поговорив з матiр'ю, мати його поцiлувала в чоло, як померлого, i зажурилася, витираючи сухi очi. "Роби як зна?ш, - сказала, - що менi переказали, те й я тобi повторила". Мати йшла за листоношею на зарiччя й на пiски, син ?? жартував, знаючи, що скоро все скiнчиться, нiч була зоряна й темна, тиша нечувано? порожнечi. При?хали на пiски, стали копати, нiмцi залягли навкруги, листоноша спочивав на возi i вслухався в темряву, крикнув одинокий голос, пiд лопатами брязнув метал. "Стiйте, - сказав листоноша, - хiба ви не бачите посланцiв, що йдуть по мою душу?" I в далекiй темрявi народилося безлiч вогнiв. Вони скидалися на полум'я свiчок, наче то хвилi, багато вищi за чоловiчий зрiст, несли на собi сотнi свiчок. Вогнi коливалися, ритмiчно пiдносилися й опускалися, вони йшли з трьох сторiн, i не чути було нiякого гомону й мови. Нiмцi почали стрiляти, вогнi наближалися, високо пливучи над землею. "Ось хто вiзьме зброю, - крикнув листоноша, - тепер стрiляйте мене, щоб я не мучився, устануть села, й вийдуть комнезами, прощай, свiте, в цю темну нiч!" I сотник пiдiйшов до листоношi й вистрiлив у лежачого, i це лист у. вiчнiсть пiшов од рядового бiйця революцi?. Села над Пслом задзвонили в усi дзвони, i ?х чути стало на багато верст, села над Пслом запалили вогнища височеннi, i ?х видно стало на багато верст, з темряви вибiгли на нiмцiв повстанцi i добиралися до збро?, над ними пливли в повiтрi свiчки, в тихому повiтрi лютували звуки, далекi пожежi, повстання, штурм i завзяття, повстання! До самотньо? пiдводи з мертвим листоношею пiдiйшов Чубенко. Лагiднi волячi морди ремигали поблизу. Запаленi свiчки, поприв'язуванi до ?хнiх рогiв, горiли ясним полум'ям серед велично? тишi нiчного повiтря. Коло листоношi сидiла зiгнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцiлував Василиху в руку. Лист у вiчнiсть пiшов разом iз життям, як свiтло вiд давно згасло? одиноко? зорi. ЧУБЕНКО, КОМАНДИР ПОЛКУ На конi ?хав Чубенко, кiнь пiд ним був морений, кiнь спотикався, чубенкiвський загiн брiв напомацки, полiськi сосни обступали з усiх бокiв, i шумiли, i сипали рiвним сном шепiт, i рипiли, мов снасть, i воркотiли, мов паруси. Лiсовий вiтрильний флот плив у широкий свiт, на небi плескалися синi озера мiж снiгових пустель, крижина на крижину, гора на гору - пiд вiтром хаос i битва. Чубенко хилив голову й пускав з руки повiд, кiнь спотикався на корчах лiсово? дороги, урочиста лiсова осiнь нахилилась над загоном, багато було поранених, якi несли перед собою обмотанi руки, мов бiлi келехи. А дехто тримався за груди чи за живiт, i трудних несли на ношах, двоколки з патронами виглядали, як грона, до них тулилися пораненi й потомленi. Попереду йшли похмурi й неголенi велетнi, мiцно ставили ногу обвiшанi патронами й гранатами бiйцi. Загiн Чубенка помалу посувався крiзь лiс. Донбас, далекий i жаданий, стояв ?м у очах, доменщики й слюсарi, мартенщики й склодуви, шахтарi й вальцювальники, рудокопи й чорнороби - усi йшли за ?хнiм Чубенком, за мовчазним сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзятим, невiдступним i непосидючим. Вiн був тiльки легко поранений, а комiсара полку вбили поляки пiд час бою на Вiслi, i шматки комiсара було зiбрано на бойовищi. Полк поховав ?х iз славою i все добивався до Варшави, бився з поляками по-простому, по-донбасiвському, слюсарi слюсарили з гармат, шахтарi довбали шабельками, молотобiйцi кували гранатами, газiвники давали жару з гвинтiвок, хто чим умiв i хто що полюбив. Дiлянка цього полку витримувала всi атаки, полк вiдступив чи не останнiм. Чубенко вiв загiн, зв'язку в нього з Червоною Армi?ю не було, Донбас попереду ввижався курний i рiдний, була рання осiнь дев'ятсот двадцятого року. "Зачекай, - сказав рудий фельдшер i наздогнав Чубенка. Вiн ?хав без сiдла, коло пояса на биндi висiла пляшка з йодом, мов стародавнiй писарський каламар. - Я тобi скажу одверто, товаришу командир, гостi ми недовгi на цьому свiтi, пiдбилися всi й похворiли, пораненi гниють на ношах, увесь лiс гно?м запах, давай пристанемо кудись до села i звiльнимо сво? руки, пiдемо далi з легкими руками, свiт тепер настав чорний, Чубенко, поляки женуться й шукають, а в нас пораненi на руках i, скажу тобi секретно, захворiло кiлька на тиф". Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пересохлi губи, "пити менi хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в головi цiлий мартен гуде, ти до мене, фершале, не пiдлазь, бiйцi Донбас хочуть побачити, бiйцi на траву донбасiвську хочуть лягти, i я ?х веду на з'?днання з дивiзi?ю, за пiвтисячi кiлометрiв куриться наш Донбас, вiн чека? нас додому, i ми прийдемо додому, ми гукнемо по шахтах i заводах, ми встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випада?, а тифозних iзолюй вiд загону". Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горiла, серце пiд шкiрянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, про?хав кiлька крокiв мовчки, "та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду i лягай, от i добiгався на свою голову". Чубенко глянув на фельдшера, i цей замовк, сосни рипiли, мов снасть, "я тобi наказую мовчати, з коня я не зiйду, i моя стукалка знайде тебе крiзь яку завгодно сосну". Рудий фельдшер став вогненним вiд лютi, вiн шарпнув каламар з йодом, розбив його об дорогу й захлинувся лайкою. Чубенко на нього не оглянувся, вiн ?хав далi й дивився на карту, лiсова дорога зникала за соснами, осiнь i лiсова гниль. I лiс стояв рiвно округ, пiдпираючи небо, похитувався й рипiв, як корабельна снасть. Загiн посувався крiзь цю врочистiсть та похмурiсть, на небi вiдбувалося трагедiйне видовище, на небi сунулися з гiр льодовики i вкривали цiлi континенти, айсберги плавали серед морiв, на небi материки роз'?днувались i вiдпливали в океан. Вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, а загiн усе йшов i йшов, iшов i йшов, i не було краю лiсовi, i кволо стогнали пораненi, просили не мучити й добити, важка була людська мука, ноги опухали, руки нiмiли, хотiлося спати - безконечно, без просипу, ледве маячiла мета, легко було загубити донбасiвську славу й зробитися отарою, заблукати в лiсах, не вийти нiколи на з'?днання з Червоною Армi?ю. Тiльки обвiшаний патронами авангард був наче з залiза. Чубенко дивився на. карту i вiв далi. Наче дном моря посувався загiн донбасiвських партизанiв, i здавалося, що над соснами й над хмарами стелиться синя морська вода, i човники гойдаються пiд сонцем. А загоновi вийти треба на берег i оглянутися назад на перейдене море. На березi курiтиме Донбас, i заводи на ньому, домни, шахти й гути, i вся краса рiвного шматка, зелено? поверхнi. Легко там дихати, мов на передгiр'? сто?ть Донбас, i двигтить цiле пасмо гiр вiд його трудового трепету. Чубенко дивився на карту, швидко ма? бути лiсникова хата, без не? не можна орi?нтуватися. I таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й пiдiгнав коня. Крiзь жовтi стовбури бiлiла стiна, блищало вiкно на стiнi, дим коливався й закручувався i плив, угору, хата зникала й знову виринала, i незабаром видко стало, що то не хата, а купка бiлих берiз. За березами озерце лiсове, глухе й чорне, соснова глиця падала в нього тисячу рокiв, i вода стала чорна мов у казцi чи на хiмiчному заводi. Цiлий загiн зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто хотiв напитися, конi стиха iржали коло води, верховiття старезних сосен похитувалось, "рушай, - гукнув Чубенко, - рушай, донбасiвська республiко!", i погойднув-ся в сiдлi, мов жартома. Вiн вiдчув, що тиф лама? його на всi боки, дихати важко, в головi стукотять молотки, "за мною, пролетарiв!"-гукнув Чубенко, борючись iз хворобою. Не рухнувся нiхто, i вiн зрозумiв, що почався бунт. "Мiтинг, мiтинг, - закричали партизани, - куди ти нас завiв, Чубенко?" Виходили старi ковалi, показували виразки i рани, виходили доменщики, кидали об землю зброю. "Годi нам блукати, польському пановi, продався, отак лiсом до Пiлсудського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви знали, його треба зв'язати, фершала за командира". Обвiшаний патронами авангард стояв мовчки. На небi вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, над чорним озером лiс порипував, як снасть, Чубенко мовчав, сидячи на конi, серце його закипало кров'ю, перед очима стояла бiла пелена, вiн розсунув ?? долонею, i за цим настала тиша, бо всi зрозумiли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром рота не розтулить, клятий i горлатий, вiн зараз кричатиме про Донбас, про мету, про революцiю, вiн загляне кожному в вiчi, i нiби кожний тодi загляне сам собi в вiчi. Чубенко тобi сталь i зварить, та Чубенко за свого й голови не пошкоду?, але ж i допече, бо в'?дливий i завзятий, такого мати в окропi купала, а батько кропивою пестив. Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вiчi, i раптом покинув повiд, зiскочив на землю, - "нада вперед", - сказав дiловито i пiшов пiшки дорогою. За ним пiшов його кiнь, сосни рипiли, i мовчки рушив за Чубенком загiн, хто на конi, хто двоколкою, хто пiшки. I коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити, коли пораненi обмотали калiцтво й почвалали слiдом за авангардом, тодi з валки пролунав пострiл. Чубенко поточився у всiх на очах i повернувся обличчям до загону. Вiн стояв спокiйний i рiшучий, хоч здавалося, що вiн проща?ться очима з загоном та з бiлим свiтом, що вiн зараз упаде перед сво?ми донбасiвцями, упаде, як прапор, беззвучно i не можна буде його пiдняти, i нiчим не полагодити отакого сталевара. Та Чубенко стояв i стояв, не кажучи й слова, не роблячи й руху, сосни в його очах поверталися догори окоренками, крiзь туманнi кола вiн бачив мартенiвський свiй цех, i обрубники з усi?? сили оббивали деталi пневматичними зубилами. Чубенко стояв i стояв, а загоновi здалося, що вiн весь залiзний i яку завгодно негоду висто?ть, i тодi того, що стрiляв, схопило кiлька рук. Одразу ж йому було вибито око й покалiчено рота, його штовхали крiзь весь. загiн до Чубенка, всi пiзнавали рудого фельдшера, пiдступного приблудька, кожне не жалувало рук. Фельдшер викотився з лав перед Чубенковi очi, впав, потiм став рачки, мов хотiв завити на сонце, i нарештi пiдвiвся на рiвнi, тримаючись за вибите, око, закривавлений, ревучи вiд болю. Чубенко помалу розстебнув кобуру, витяг зброю i, не цiлячись, поклав фельдшера наповал, вилiз на коня й продовжував путь, ведучи загiн, конаючи вiд тифу, б'ючи себе по головi, щоб прогнати бiль. На заходi сонце зрiвнялося з лiсом i котилося нижче, по всьому лiсi переплуталося косе промiння, воно злегка вiбрувало й гойдалося разом з вiтами, воно обплутало дерева й потяглося через дорогу, мов казкова заслона, мов рiка з чарiвною водою. До не? потрапив Чубенко й по?хав у нiмбi, сяйво вiд Чубенка заслiпило загiн. За командиром пройшли тим мiсцем донбасiвцi, не пiзнаючи один одного, обгортаючись красою й мiццю, молодшаючи й забуваючи рани. Двоколка з тифозними затрималась пiд сонцем, i хворi почали марити: один - мартеном, а другий - гутою. Чубенко зник у темрявi лiсу й прихилився на секунду до ши? коня, вiдсахнувся назад, став з одча?м виборюватись з-пiд тi?? зливи марення, що нахлинула на його мозок. Вiн кричав на канавникiв i лаяв формiвникiв, вiн кликав до печi майстра, сварився з шихтовим двором, перекурював з iнженером. Iнженер ставав слiдчим з французько? контррозвiдки, теплий одеський вiтер завiвав у вухо, голова гула вiд реву морських хвиль, на березi стояла лiсникова хата. Чубенко йшов до не? i не мiг дiйти, дерево по дереву виростало перед його очима, сповнюючи Чубенка вiдча?м. Без лiсниково? хати не можна випустити з мартена топлення, i на секунду Чубенко прокинувся й зрозумiв, що тиф бере не жартома, треба вiдiгнати його й вести на Донбас загiн. Чубенко бив себе по головi, намагався не стогнати, до нього пiд'?хав ад'ютант i запропонував стати на ночiвлю. Сонце тим часом зайшло, малиновi й рожевi тремтiли на заходi хмари, захiд сонця вiщував негоду. Високо над лiсом законився щерблений мiсяць, вiн був кволий i ледве виблискував, а потроху вижовтiв, набрався жару й став свiтити скiльки мiг, бо вже зайшла нiч, i Чубенкiв загiн став на ночiвлю. Серед високого лiсу отаборились рештки Донбасiвського полку. Полк робив сво? немудрi й нескладнi справи пiд щербленим мiсяцем: на потрiбнiй вiдстанi було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети, а стрiльцi - гвинтiвки, лiкар помастив йодом рани, померлого тифозного поклали на землю осторонь, вiн чекав на двох поранених, що саме доходили. З ними прощалися товаришi, обiцяли донести ?хнi слова до Донбасу, сказати на ?хньому заводi i ?хнiм родинам. Добре вмирали пораненi, i завше по тому, як умира? людина, можна сказати, як вона жила. Пораненi достойно залишили цей свiт, збудивши ще дужче бажання перемогти. В очах померлих назавжди вiдбилося видiння нiчного лiсу й щербленого потойбiчного мiсяця. Живi поховали мертвих i стали в задумi над могилою. Сосни порипували, мов снасть, заступник покiйного комiсара виголосив промову, i ?? слухали мовчки - без салютiв та музики. Раптом заспiвали тихими голосами старе шахтарське "Страданi?", моренi бiйцi спiвали з нелюдською силою над мертвими товаришами. Чубенко не злазив з коня, вiн брровся з тифом та боявся втратити на землi рiвновагу, пiдспiвував наче крiзь сон, наче мимоволi, i, коли пiсня скiнчилася, комiсарiв заступник вiв далi промову. "Науковий соцiалiзм, - казав заступник комiсара, - а також мир халупам i вiйна палацам вимагають тако? доктрини, щоб бити ворога без пощади, i нашi товаришi перевернуться, в землi, коли ми забудемо цi слова. Петлюрiвське вiйсько вступило в контакт з польськими панами й маршалом Пiлсудським, воно хоче вiдвоювати собi Укра?ну й наш непереможний Донбас, це вiйсько буржуазi? та багатого селянства вимаху? жовто-блакитними прапорами й робить контрреволюцiю, нашi товаришi упали в могилу, i ми зна?мо, хто ?х поранив, - одного петлюрiвська шабля, а другого польська куля, i соцiалiзм вимага?..." Та Чубенко вже ?хав лiсом геть, поминувши заставу, наказавши ?й пильнувати. Вiн ?хав на розвiдку i мав надiю знайти лiсникову хату чи взагалi якесь вiдмiтне мiсце, щоб орi?нтуватися на картi. Кiнь обережно ступав лiсовою дорогою, наставляючи вперед вуха, вiн почував вiдповiдальнiсть по?здки, i чорнi стовбури, чорнi тiнi викликали в його конячiй уявi якiсь атавiстичнi образи. Кiнь стиха робив спроби заiржати до сво?х спогадiв, кiлометрiв зо три лiс тягся густий i незайманий, а там вирiзьбилася пiд мiсяцем широка просiка, i далi видко було, що лiс кiнчався. Праворуч пiшла низина, мов до рiки, лiсовий молодняк розбiгся вiд просiки. Спочатку були купи й ватаги, i це було так зване передлiсся, а далi пiшли купки й кущi, i, нарештi, окремi дерева розбрелися по рiвнинi, в'ялою соломою й вогкою землею пахло з полiв. Чубенкiв кiнь раптом зупинився. Чубенко машинально притис його. шпорами. Тривожнiсть передалася йому вiд коня, за просiкою дорога знову йшла лiсом, i кiнь нiзащо не хотiв туди йти, та хазя?н пiдiгнав, i ось за?хали пiд дерева. Чубенко тримав у руцi наган, пахло лiсом i чимось людським. Чубенко хотiв повернути назад, i в цей час щось волохате впало на нього згори, мов кошмар. Втрачаючи свiдомiсть, Чубенко проклинав усi тифи на свiтi i схопився руками за гриву, сподiваючись, що кiнь довезе до загону. "Дорогий товаришу Чубенко". На столi стояла гасова лампа, коло не? лежала купа документiв i Чубенкова планшетка з картою, товстий дубовий сволок перерiзав стелю, на сволоку сажею з свiчки зроблений хрест, чисточетверговий чи з водохреща, i на печi щось важко й довго бухикало всiма легенями. Чубенко пiдвiвся з лави й сiв, у головi все пливло обертом, голова розривалася вiд болю, та Чубенко вже опанував себе. Вiн, мовчки оглянув присутнiх, сперся руками на колiна й стиснув ?х щосили, заспокоюючи себе, остуджуючи кров i готуючись до смертi у ворожих руках. Наган, його лежав на столi, людей було тро?, i коло печi поралася жiнка. Хата була стародавньо? краси, уставлена лавами й скринею, на полицях повно цяцькованих тарiлок, i знову з печi прикро хтось кашляв, нiби конаючи, великi й спустошенi видко було в сутiнку очi. "Дорогий товаришу Чубенко, - знову сказав дебелий, широкоплечий крем'язень i осмiхнувся слiпучо-бiлими зубами, - вiд iменi червоного партизанства вiтаю тебе в наших краях. Ми собi думали, що то за риба потрапила нам до сiтки, аж це командир Донбасiвського полку, та ще й сам, i iнтересу?мось знати, де ж цiлий твiй полк донбасiвських партизанiв?" Чубенко мовчав, сидячи на лавi, хворе тiло його здригалося вiд холоду й вiд жару, а треба було напружити всю увагу, скупчити всi сили, слухати, прислухатися й вирiшувати... Тодi заговорив другий - з дитячим обличчям, учитель чи семiнарист, -"ти нам повiр, товаришу Чубенко, що ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це ?де наш чоловiк, а не проклятий поляк чи петлюрiвська розвiдка. Ми з ними б'?мося, не на життя, а на смерть, товаришу Чубенко". Третiй, мовчазний, раптом осмiхнувся до Чубенка, осмiхнувся лагiдно й доброзичливо, i усмiшка, мов нежива, повисла на його устах. "Скажи нам, чого тобi браку? i яка нестача в тво?му полку, а ми тобi допоможемо, чи хворих тво?х перехова?мо, чи одежею, чи худобою i найперше ?жею вас пiдтрима?мо. А потiм пiдете на свiй далекий Донбас, i, може, й нашi партизани з вами пiдуть, щоб гуртом битися за революцiю". Чубенко помалу взяв iз стола сво? папери й планшетку, засунув до кобури револьвер i немовби не помiтив, що його наган без патронiв. "От ти й при формi, Чубенко, - бiлозубий дiстав з-пiд стола пляшку, - може, чарчину вип'?ш на дорогу чи так по?деш, як хочеш - так i зроби. Наш загiн на хатньому становищi, ми вчора повернулися з походу й робимо перепочинок, а полякiв порубали чимало. На ранок ми тебе запрошу?мо в гостi до нашого села, ми зустрiнемо вас на вигонi й привiта?мо, а далi там видко буде, з чого почати - з ?жi i пiдвiд чи там ще з чогось потрiбного". На печi так хтось закашлявся, що здалося, нiби вiн по-одрива? легенi. Чубенко глянув через голови розмовникiв, "це наш калiка, був у солдатах i на вiйнi, а прийшов оце недавно хто зна? й звiдки - чи з Кавказу, чи з Сибiру, хоч умре собi вдома, i вже йому життя один смiх". Колишнiй солдат злiз iз печi й почовгав до дверей, тримаючись за груди. Це був кволий недобиток iмперiалiстично? вiйни, живий докiр i жертва минулого, i в Чубенка защемiло чомусь серце, вiн згадав мiльйони таких калiк, i тисячi таких сiл, ще довго треба боротися, трудно йти, багато треба зусиль. А колишнiй солдат, виплюнувши за дверi кров, простував назад до печi, i вiн подивився на Чубенка, глянув просто в. вiчi, нiби з далечi лiт залунав цей погляд, глибокий i сумний, у Чубенка зосталось враження, що це погляд з-за грат. Солдат вилiз на пiч i затих, припавши грудьми до цегли. "Так як ти скажеш, товаришу Чубенко, на нашу мову, чи у вас на Донбасi мови нашо? не розумiють? От ми до тебе з вiдкритим серцем i партизанською червоною допомогою, i скажи хоч слово нам на вiдповiдь". Чубенко встав i пройшовся по хатi, з радiстю впевнившися, що може ходити, за вiкном помiтив гурт людей i коней, у дверi влетiв партизан з обмотаною головою, "пiдмогу давайте, невидержка!" До нього пiдскочив бiлозубий, схопив i кинувся з ним надвiр, "голову поляк пошкодив, - сказав той, що з дитячим обличчям, - кида?ться й марить, сердешний". Бiлозубий повернувся до хати, "голову поляк пошкодив", - повторило дитяче обличчя, i Чубенко не запитав, чому хворий скида?ться на посланця. "Яке це село?" - нарештi заговорив Чубенко.. "Кам'яний Брiд, товаришу Чубенко, а ми - кам'янобрiдськi партизани". Чубенко знову заглибився в мовчанку, у хатi спокiйно й заколисливо тюрлюкав цвiркунець, третiй, мовчазний, партизан осмiхався, i усмiшка, мов нежива, висiла на його устах. "Добре, земляки, - сказав далi Чубенко, - завтра ми зайдемо до вас у гостi i завтра по дню поговоримо й порадимось, а сили в мене хватить, i роблю я обхiдний марш на ворога, люди - в бойовiй напрузi, i патронiв у нас багато. Донбасiвський полк зна?, за що вiн б'?ться, це - надiя революцi?, опора пролетарiв. Чудна ваша природа, земляки, лiсу без мiри, народ простий та довiрливий, i чекайте нас завтра коло села - шахтарiв i металiстiв, красу донбасiвського краю". На печi колишнiй солдат не мiг спинити кашлю, i Чубенко ще раз побачив його без мiри схвильованi очi. На цьому Чубенко рушив з хати, i за ним. партизани, у дворi стояв Чубенкiв кiнь i ще один. Було зовсiм порожньо. Чубенко сiв на. коня, мовчазний партизан - на другого, вони по?хали з села i мовчки до?хали до просiки. "Отой солдат на печi скоро помре", - сказав Чубенко. "Щасливо", - вiдповiв партизан i одразу пустив коня в галоп. Лiсова тиша розступилася перед Чубенком, i вiн в'?хав у тишу.