Округ нього лiс порипував, як снасть, мiсяць уже зайшов, була передранкова пора, i раптом морений Чубенкiв кiнь заiржав щосили, мов у темнiй, печерi пiшло блукати його iржання, ледве чутною луною стало повертатися назад. Чубенко ?хав тишею, як мiстом, будинки тишi стримiли у високу неозорiсть, Чубенко ?хав рiк i десять рокiв, а то були хвилини, i знову заiржав його кiнь. "Стiй!" - одразу ж гукнули грубi голоси донбасiвцiв. Чубенко проказав пароль i по?хав далi. "Чубенко, Чубенко!" - лунало його полком, з'явилися ад'ютант i заступник комiсара, в обох револьвери, застромленi просто за пояси, пiдiйшов Чубенкiв помiчник. "Ну, не думали вже бачити тебе живого, он вiн ?хав за тобою та бачив, як тебе схопили, i не мiг дати помiч, а прибiг назад, i ми зразу ж органiзували ударну сотню i послали тво?м слiдом, i тут на нас напали з усiх бокiв, ? забитi, ? й пораненi, та не так легко було нас узяти. Ми ?х приймали на багнети, бо патронiв обмаль, а до того лiс i нiч, при мiсяцi багато не вцiлиш, i не зна?мо, хто вони, бо одежа солдатська, а бiльше ознак нiяких". Чубенка оточили бiйцi з гвинтiвками в руках, i тут ледве помiтний свiтанок став ширяти над лiсом. Це був час страшно? безбарвностi, час моторошно? сiростi, коли закониться день пiсля нiчно? тишi. Сiрi тiнi набрали блакитних та рожевих вiдтiнкiв, лiсом заходилися цвiрiнчати, джерготiти, путькати рiзнi птахи, i весь цей та?мничий час народження свiтла Чубенко розмовляв iз бiйцями, i над лiсом здiймався потроху вiтер. Чубенко розповiв змiст наступно? операцi?, щоб кожний бо?ць знав сво? мiсце в дiлi, щоб свiдомо й вiддано бився. Один шлях у Донбасiвського полку - через Кам'яний Брiд i далi на схiд. Обминути село не було змоги, на картi текла рiка, оточували болота, непрохiднi лiси. Треба йти на Кам'яний Брiд i зустрiтися з партизанами, а зустрiч буде така, як годиться. До сходу сонця полк готувався до зустрiчi з кам'янр-брiдськими партизанами. Нарештi рушив лiсом, iшли всi мовчазнi i зосередженi, проходили пiд дубами й топтали дубовий лист, проходили пiд кленом i топтали кленовий, сосни заливав чорнолiс, Чубенко ?хав попереду, почував млость i слабiсть, вiн куняв, i це було показником його непошкоджених нервiв. Нарештi знайома просiка, полк розгорнувся в наступ i так дiйшов до потрiбного мiсця, не зустрiвши нiкого, i зупинився в густих кущах перелiска, за яким було рiвне поле та першi хати села. I Чубенко вийшов з красою полку - його першою авангардною сотнею - наперед, вийшов пiший з гвинтiвкою в руцi, вiтер розвiвав червоний прапор, деякi бiйцi порозстiбали сорочки, i на грудях видко татуйованi п'ятикутнi зорi. Це вийшла сотня смертникiв, якi в полон не здавалися, тиша була в селi, нi душi на. вулицi, сотня стояла струнко, як i належить регулярнiй частинi. Так минуло пiвгодини, i нiхто не з'являвся, з перелiска пiд'?хав верхи Чубенкiв помiчник -"все зроблено, команда пiшла до рiки, зв'язок встановлю?мо", i помiчник по?хав назад до перелiска. Чубенко стояв iз сотнею, розставивши бiйцiв фронтом до села. Здалеку ?х здавалося бiльше сотнi, ранок був беззвучний, сiльська вулиця порожня, i нарештi вона ожила й виповнилася масою народу, мов вода, ринув вiн з усiх дворiв. Червонi прапори колихалися, наче хоругви, iшли самi жiнки й дiвчата, чоловiкiв було обмаль, попереду несли на двох щоголках величезний червоний прапор. Похiд вийшов з села й розтiкся на боки, став iти широкою, густою смугою жiноцтва. Чубенко подивився в бiнокль i перейшов на фланг. За походом з села вийшла група партизанiв - чоловiка з пiвсотнi, партизани намагалися йти в ногу i похизуватися перед регулярним вiйськом. Чубенко ще раз уважно подивився в бiнокль, похiд наближався, сяючи червоними стягами, обличчя в Чубенкових бiйцiв були зосередженi й уважнi, ?м наче не до серця ота врочистiсть зустрiчi, вони дiловито мацали й розстiбали ладiвницi. Похiд пiдiйшов ближче, Чубенко проказав команду, донбасiвцi розступилися й лягли, "вогонь!" - гукнув звичайним голосом Чубенко. Кулемети, стали методично строчити, розбиваючи похiд кулями, стрiльцi безперестанку клацали затворами, викидали порожнi гiльзи, прапори попадали на землю, жiноцтво вихопило шаблi й пiшло поодинцi в лобову атаку, переступаючи через трупи й поранених. "На цей фокус самi брали", - сказав собi Чубенко, стрiляючи з гвинтiвки, як рядовий бо?ць. "Слава! слава! Здавайсь, комунiсти!" - похiд раптом став вiйськовою одиницею й ринувся в атаку так люто й завзято, що мiг би деморалiзувати кого завгодно, та донбасiвцi не рухнулися й на крок, а кулемети, не зупинилися й на секунду. Замаскований ворог став втрачати ?днiсть, даремно вимахувала попереду шаблею жiнка, в нiй Чубенко пiзнав учорашнього мовчазного, "бий комуну! бий комуну!" Донбасiвцям була це не первина, вони витримали той психологiчний момент, коли звича?м оборонцi губляться перед невiдступною навалою, i вони розстрiлювали маскарад так спокiйно, мов сидiли за стальною заслоною. Хвиля зупинилася, вкриваючи землю трупами, i стала панiчно розбiгатися. Чубенко зупинив стрiлянину, заощаджуючи патрони, даючи кулеметам охолонути, бо в цей час з'явилася нова небезпека, iз-за крайнiх хат вискочив загiн кiнноти й розгорнувся для атаки. Вiн стояв там на той випадок, щоб до ноги вирубати чубенкiвцiв, коли тi побiжать пiд натиском замасковано?, пiхоти, i кiннота вилетiла здуру, щоб зiрвати на донбасiвцях свою лють. Сотня лежала рiдкою лавою, виставивши багнети, не злякалася кiнського галопу й свисту шабель. Пiд жовто-блакитним петлюрiвським прапором Чубенко впiзнав свого спiврозмовника з дитячим обличчям. Кiннота промчала просто через донбасiвцiв i не могла ?х зiгнати з землi пiд шабельний вимах, донбасiвцi стали навздогiн стрiляти, зсаджуючи з коней вершникiв. В цей час пiхота петлюрiвська лаштувалася до нападу й гуртувалася бiля командирiв. Чубенковi пiднесли з перелiска патронiв. З-за сiльських тинiв посипалися на петлюрiвцiв раптовi пострiли - рiдкi, але дошкульнi, за кожним пострiлом хтось падав, петлюрiвцi метнулися назад, стали вибивати стрiльцiв iз засiдки. Пострiли все рiдшали, з-за тинiв вибiгло тринадцятеро i рiдким цепом рушили до чубенкiвцiв. Вони бiгли, як старi фронтовики, пригнувшись, петляючи, вiдстрiлюючись, повзучи, це були професiонали вiйськово? справи, i вони не втратили жодного чоловiка за час свого вiдступу. Чубенко, подивившись у бiнокль, наказав пiдтримати втiкачiв стрiляниною. Нарештi вони добiгли до донбасiвцiв. Чубенко пiзнав серед них сухотного солдата, очi його горiли фанатичним вогнем, вiн бiг до Чубенка, затуляючи рота, i впав на землю. 3. рота йому ринула цiла злива кровi, вiн став жовтий, як вiск, i прозорий, вiн важко дихав, дихання клекотiло в його горлянцi. "Треба триматися, - через силу заговорив вiн, - я послав ще вночi по пiдмогу, та до не? верст iз двадцять, i., крiм наших партизанiв, може бути регулярна червона частина, там головний шлях. Треба триматися, товаришу Чубенко", - а Чубенка душила жалiсть i злiсть, - "по смерть ти сюди прийшов, чи що, без тебе тут посвятимось, ти сво? одвоював, чоловiче". Солдат повернув смертельно бiле обличчя до Чубенка, - "не смiй, Чубенко, ганьбити, я тут працюю в пiдпiллi, така смерть менi щоночi снилася". - "Мовчи й ковтай повiтря, - сказав йому Чубенко, - я саме переправляю через рiку поранених i полкове майно, а ввечерi i я рушатиму слiдом, i пiдмога менi без дiла". Та солдат його не чув. В агонi? звiвся вiн на ноги, випростався в цю останню хвилину свого життя, мов приймаючи парад нащадкiв, "така смерть менi щоночi снилася", - сказав беззвучно i впав, скошений кулею. Чубенко наказав його накрити прапором i сам вiдчув непереможну .втому. Над ним знову загув мартенiвський цех, i сонце стало кiлькома слiпучими засипними вiкнами мартена, i земля почала розгойдуватись, як гойдалка, почеплена до неба. "Вогонь! - скомандував Чубенко, перекочуючись по землi. -В атаку, донбасiвська республiко!" Вулицями села мчала пiдмога, сiючи панiку в ворожих лавах. Чубенкiвцi пiшли в атаку i з'?дналися з пiдмогою. Чубенко робив марнi спроби пiдвестися на ноги i щоразу падав, через кiлька хвилин до нього пiд'?хав Iван Половець. Чубенко стояв на ногах, хитаючись, як стебло на вiтрi, "спасибi, брате, i клади мене, куди хоч", i це був кiнець геро?чного змагання Чубенка, командира полку. ШЛЯХ АРМIЙ "Щойно провели Полiтбюро подiл фронтiв, щоб ви виключно зайнялися Врангелем". (Ленiн - Сталiну)_ Десь бiля Апостолова, пiсля знаменитого бою з кiннотою генерала Бабi?ва, Чубенко ?хав на червонiй, як захiд сонця, тачанцi нового свого й найкращого кулеметника, коваля Максима. Донбасiвський полк, витримавши в складi цiло? армi? кiлькагодинний переможний бiй з бiлою гвардi?ю, переслiдував рухливого ворога, що ринувся до Днiпра. Чубенко, схудлий i тендiтний пiсля тифу, i вусатий Максим сидiли на тачанцi в позах гордовитих i незалежних, позад ?х заходило сонце, Чубенко тримав у руцi ковану з залiза троянду, оцiнював ?? оком середньовiчного цехового майстра. Це було чудо досконалостi, натхнення i терпiння, нiжний витвiр надзвичайного молотка, радiсть металу, що процвiв, i вицвiв, i збагнув крихке проростання живих клiтин. "I тобi скажу, командире, кожну пелюстку молотком кував, а вся троянда з одного, шматка, i нiчого тут не приварено чи злютовано, мов росла вона в мене з залiзного зерна, з металево? прищепи. А родом я коваль i зброяр, на всю армiю кулемети справляв, i свiт пройшов наскрiзь, як журавель". Чубенко оглянувся на полк, що гримiв одною валкою, бiй був пiд Шолоховим, полк, поповнений пiсля польського походу, знову розквiтнув донбасiвською славою, на тачанцi стояв кулемет, удосконалений i пристрiляний, слухняний i повороткий, вивiрений, надiйний "максим". "Ти не повiриш, командире, яка це тонка штука - кувати троянду, щоб була вона нiжна й шершава, щоб на не? роса вночi падала - на чорну мою й вiчну троянду. Люблю я красиву, й ажурну роботу, менi хочеться бути майстром на весь свiт, i щоб життя навкруги було красиве та сонячне. I от на червонiй тачанцi ?здимо, а ранiше тачанка в мене була друга, по нiй - червонi яблука, зеленi квiти, соняшники - де прийдеться. Ковалевi весь свiт вiдкрито, а як вiн до того ще бив урядника у п'ятому роцi та пiдранив жандарма, як вiн спiвав: "Марш, марш вперед, рабочий народ!" i носив червоного прапора, то його мандрiвну судьбу можна знати наперед. I я рушив у широкий свiт. Викувати троянду не кожний зумi?, i я щоразу повертався до цi?? справи, як тiльки траплялась хвилина. Коли я сидiв у в'язницi перед довiчним засланням, я все допитувався, чи хватить вiку на мо? заслання. I день iшов, i нiч iшла, i днiв було без лiку, я збагнув, що вiк мiй не довший за день, усе життя сво? я передумав за день, i ще багато залишалося дня на тюремну нудьгу. Та от трапився менi молодий смертник, убив вiн пристава, його мали повiсити, - "ковалю, ковалю, - каже вiн, здригаючись усiм сво?м життям пiд навалою останнiх мислей, - не скувати нам, ковалю, троянди. Вона росте нiжними ранками, п'ючи росу, а ми ляга?мо скривавленi ?й пiд ноги, ковалю, ковалю, якби ти вмiв кувати троянду, бо вона помалу росте, наша троянда революцi?". I його повiсили сiрим свiтанком пiд жахливi крики цiло? тюрми, ми кричали, ми били стiльцем дверi, ми рвали одежу й розбивали вiкна. Молодий мрiйник розлучився з життям пiд гуркiт i шал нашого протесту, хотiв би я знати - яку музику сприйму я на тiй останнiй межi? I от запам'ятав я ту троянду й став кувати. Коли брав молотка, менi здавалося, що всi ковалi свiту беруть молотки, б'ють молотками, б'ють молотками, допомагаючи менi. Це була якась голка, що проткнула мiй мозок, я вдень i вночi почував ?? - оцю мою троянду. Коли людиною керу? одна лише думка - нiщо ту людину не вiзьме - нi голод, нi холод, нi смерть, нi спека. I, мабуть, тiльки через це я лишився живий, пройшовши стiльки свiтiв, куючи залiзну троянду. Кiнчив ?? кувати в пустелi. Прокинувся серед ночi на холодному пiску, прокинувся в захватi й нетерплячцi, кiнчивши у снi кувати троянду. Ще бачив я ?? густу рожевiсть, ще вiдчував у руцi ?? вагу, i на обличчi - ?? тепло. Ще тремтiв я, i реальнiсть заполоняла мiй мозок, а вже все пiшло геть, i тiльки зоряне небо миготiло надi мною, чуже пiвденне небо. От перед нами, командире, ледве проступа? на тьмяно-блакитнiй високостi червона зоря Альдебаран на сходi, вона пiдноситиметься вище й вище, скоро все сузiр'я, вiсiм видимих зiр, проступить на потемнiлому небi - гострим кутом, журавлиним ключем вiчностi. А тодi надi мною горiв Пiвденний Хрест, я лежав у пустелi Атакама, на шляху до кордону республiки Перу. I в мiстi Арiка на березi океану я закiнчив мою троянду. Це трапилось у кузнi мiсцевого коваля, пiд плюскiт океанських хвиль, цвiв чагарник якимись дивно пахучими рожевими квiтами. Був 1917 рiк. I тодi з трояндою я пройшов ще чималий шлях, доки опинився отам, пiд Шолоховим,. на дiлянцi твого Донбасiвського полку. Я пройшов республiку Перу, Еквадор, Колумбiю, потрапив до ?вропи,, скуштував французького концентрацiйного табору, iталiйсько? тюрми, грецько? й турецько? гостинностi, що не була при?мнiшою за табiр та тюрму, i потрапив нарештi до Севастополя, а звiдти й до себе в Гуляйполе. I я прийшов вчасно, i ще допомiг виганяти генерала Денiкiна". Обабiч шляху вставали височезнi пожежi, на сходi за Днiпром чути було далеку канонаду, Донбасiвський полк рухався безупинно на схiд до Каховки. На троянду, що ?? Чубенко тримав у руцi, падали виблиски заграви. Рожевий туман оповивав осiннiй степ. Нiч була холодна. "Тодi, командире, я зустрiвся з мо?м другом Артемом. Позаторiк вiн був головою Криворiзько-Донецько? республiки, шахтарсько? держави робочого класу. Знаю. я його ще з Брiсбена в Австралi?, куди вiн майже одночасно зо мною при?хав iз Шанхая. Ми з ним працювали на прокладцi залiзницi коло Брiсбена. У суботу праця була лише до першо? години, а пiсля ми прали бiлизну, i Артем наспiвував його улюблено?: "На высоких отрогах Алтая стоит холм и на нем - есть могила совсем забытая". Потiм ми сидiли перед наметами коло вогнищ, ?жа лежала на ящику з прибитими до нього нiжками, а нiжки стояли в банках з-пiд консервiв, повних води: комашнi в Австралi? безлiч. I скiльки переговорено тодi бiля вогню! Часом пiсля цiлотижнево? роботи ми ходили купатися й ловити рибу, рiчка була невелика, на гачок чiплялися черепахи й зрiдка в'юни, вода чомусь свiтилася вночi, Пiвденний Хрест сяяв над нами, Артем розповiдав, я - слухав. Я полюбив Артема - мого вчителя. I як соняшник завжди поверта?ться до сонця, так я повертався до нього. Ми зустрiлися в Донбасi торiк, один одного впiзнали, "пам'ята?ш, як iрландцiв перемогли на канатi?" - а перед нами - свiже поле бою, дiло було на снiгу, ще трупи сходили парою на морозi, "прийшов час, - сказав менi Артем, - до останнього подиху будемо битися за нашу революцiю". Чубенко подивився на годинника i дав наказ зупинятись. Промчала дорогою якась кiнна частина. Донбасiвцi стали годувати коней. Вогню не розпалювали. Холод проймав до кiсток, земля - замерзла, без снiгу. Бiйцi танцювали коло пiдвiд, грiлися. Пожежi навколо беззвучно займались одна по однiй. В ?хньому свiтлi - живому й мiнливому - то виринала валка пiдвiд Донбасiвського полку, то зникала в морознiй темрявi. Чубенко взявся обходити полк, минали години глупо? ночi, далеко праворуч щось дуже горiло, освiтлюючи рiвну безконечну просторiнь голого степу. Коваль з сво?ми двома помiчниками напо?ли коней iз степово? криницi, дали вiвса, чорнобородий Сербiн та другий ковалiв помiчник - веснянкуватий безвусий Ляшок - спорили. "Рушай, - гукнув невгамовний Чубенко - рушай, донбасiвська республiко!" "I от я, - почав далi оповiдати коваль, коли тачанка рушила, - з наказу Артема я повернувся до Гуляйполя. Я мав попрацювати бiля Махна й зiбрати людей. Махно привiтався до мене, коли я сидiв на ганку. "Дивись, Максиме, я знаю, чим ти диха?ш", - сказав вiн менi, проходячи й помахуючи нагайкою. У Гуляйполi з ним була його "батькова чорна сотня" з Кирюшею. Махно зiбрав на майданi великий сход, казав промову. I несподiвано ми встряли з ним у дискусiю, вiдчувши, що натовп нас пiдтриму?. Це був прекрасний мiтинговий двобiй, i всi бачили, що "батько" програ?. Тодi Махно став мовчки слухати про грабунки, контрибуцi?, бочонки золота, тортури, розстрiли, вбивства. Коли наш товариш закiнчив обвинувальну промову, Махно осмiхнувся якось лиховiсне. Потiм вiн зiйшов з помосту, що його було спецiально вибудовано, пройшов крiзь натовп, усi враз розступилися перед ним, вiн схопив мого товариша за руку i поволiк за собою на трибуну. Малий на зрiст, з баб'ячим обличчям, з довгим попiвським волоссям, Махно виглядав смiшно, ведучи дебелого хлопця, що з ним дискутував. Натовп принишк. Ми чекали - про що буде дискутувати Махно далi. "Батько" вилiз на трибуну, тягнучи свого опонента. Вони стояли перед натовпом. Тодi Махно мовчки вихопив револьвер i вистрiлив у нашого товариша. Натовп одхитнувся од трибуни. Ми почали стрiляти, але Махна на трибунi вже не було. I ми поспiшили вискочити з натовпу, що раптом став до нас ворожий. Ми бiгли Гуляйполем, вiдстрiлюючись. I, гнанi звiдусiль, засiли в хатинi у товариша Ляшка, хутко позакладали вiкна, спровадили стару матiр Ляшкову до сусiдiв, замкнули дверi, пiдперли ?х, чим могли, розiклали пiд руками зброю й патрони, "пiдходь, - крикнув хтось iз наших, - контора пише!", i нас було одинадцятеро. Я не охочий вихвалятись, але наша контора писала справно. Бiй тривав до ночi, стрiляти ми вмiли, а вiдступати не було куди. Ми кидали гранати, i. на нас кидали гранати, ми стрiляли з кулемета, який у нас був, i на нас стрiляли з кулеметiв, робили все, щоб запалити нашу хату, а запалили хату сусiда, був вiтер весняний, рвучкий, вiн доносив часом запахи озимини, iржання коней, кування зозулi. Сусiдова хата горiла, високе полум'я зносилося пiд небо, хату гасили, iскри полетiли на повiтку й на клуню, зайнялося ще одне подвiр'я, нам не давали спочити й на хвилину, все боялися, що ми скориста?мося з метушнi i втечемо. Нас уже мало було живих. З одинадцяти стрiляло п'ятеро, та й тi закривавленi вiд ран сво?х i чужих, виснаженi й послiплi, глухi вiд вибухiв. Ми знали, що життя наше от-от скiнчиться, та ми бачили тi тисячi, якi прийдуть нам на змiну i докiнчать наше дiло, завершать нашу боротьбу, вшанують нашу пам'ять. I нам було легко вмирати, смертельний страх не рвав нам серця, мозок не гнiтило порожньо прожите життя, ми жили гiдно i вмирали мужньо - нам увижалися всi, хто загинув за нашу революцiю, ми не знали, чи достойнi ми стати хоч близько до тих славних iмен. Вiтер повернув на нашу хату, i вона зайнялася. Махновцi припинили стрiлянину й чекали, що ми будемо вибiгати на подвiр'я, ми - теж не стрiляли, диму була повна хата, допiкав вогонь, упав сволок. I тодi ми заспiвали, стоячи в хатi, i спiвали, доки не повтрачали свiдомостi. Ми не змовлялися спiвати, хтось один почав, i ми зрозумiли, що ця пiсня - то останнiй подарунок, який да? нам життя". Ляшок i Сербiн, якi вислухали все оповiдання, оглянулися на коваля. "Ми спiвали "Вставай, проклятьем заклеймлённый", - сказав Сербiн. Чубенко сидiв, тримаючи в руцi залiзну троянду, високо над ним миготiв Альдебаран i все сузiр'я - журавлиний ключ вiчностi. Потiм дiстав з кишенi маленьку книжечку, розгорнув ?? пiд свiтлом навколишнiх пожеж, трохи погортав i, складаючи слово до слова, прочитав записане його рукою: "Революция есть война. Зто единственная законная, правомерная, справедливая, действительно великая война из всех войн, какие знает история". "Ось великi слова, - сказав Чубенко, - слова товариша Ленiна". "Старi металурги кажуть, - продовжував Чубенко, - що сталь зварити, як життя прожити - i важко, i страшно, i кiнець трудний. Ми ж варимо не сталь, а революцiю, i як безкрайньо треба нагрiти пiч та якими треба бути майстрами, щоб мати топлення i вилити його в прекрасну форму, i стане тодi стальна держава, пролетарська фортеця. А нам, рядовим бiйцям, треба любити майбутн? й вiддавати йому життя". "Нас трьох урятували з полум'я, - сказав коваль, - мене, Ляшка i Сербiна. Ми тодi пофарбували тачанку на червоний колiр. Щоб пiзнавали махновцi". "Вони нас упiзнають i на тiм свiтi, - похмуро озвався Сербiн, - так ми ?м, собакам, у?лися". Червона тачанка просувалася в складi Донбасiвського полку до Днiпра. Полк виконував наказ армi?. Здалеку повiяло вогкiстю, недалеко була мета. На четверту годину ранку зупинилися на високому березi. Дмухав холодний вiтер. На заднiпровськiй рiвнинi лежала Каховка. Внизу коло води рухались частини Шосто? армi?, сапери лагодили мiст. "Спасибi за компанiю та бувайте здоровi". Чубенко сiв на коня, передав наказ - усiм зупинитися, вiд'?хав геть i став дивитися в бiнокль. Перед ним за Днiпром була Каховка. Досвiток жовтневого дня розпочинався похмурий, в туманi. Безконечна молочна рiвнина простягалася до обрiю, що ледве яснiв на сходi. Це був славетний Каховський плацдарм Червоно? Армi?, мiсце завзятих серпневих бо?в з корпусом генерала Слащова та кiннотою генерала Барабовича. Це був нездвигненний острiвець в таврiйському степу, опертий на широкi води Днiпра, кiлька лiнiй дротяних загороджень, окопи, опорнi пункти, легендарна сибiрська дивiзiя займала плацдарм. Кiннi атаки генерала Барабовича розбилися об дроти та мужнiсть захисникiв плацдарму, атаки корпусiв генерала Слащова та Вiтковського не могли роздушити цей каховський горiшок. На очах у Чубенка плацдарм ожив. У сiрому туманному свiтанку загорiвся бiй. У сiрому свiтанку по далекiй рiвнинi зарухалося кiлька черепах, i кожна стрiляла з гармат та кулеметiв; "танки", - подумав Чубенко. За черепахами сунули хвилi пiхоти, панцерники, земля вiдгукувалася на вибух важких гармат, тисячi кулеметiв наче шили кулями велетенськi сталевi аркушi. Поодинокi пострiли i навiть залпи бiйцiв губилися в цьому землетрусi, Чубенко подумав про тих, що сидiли в окопах, пiд зливою смертi, перед лютiстю бiло? гвардi?, проти танкiв постачальника Врангеля - свiтового капiталiзму. В окопах сидiли кизелевськi гiрники, уральськi робiтники, сибiрськi партизани - переможцi Колчака. "Вони ще не зустрiчалися з танками, вони не витримають такого штурму, - сказав уголос Чубенко, - хотiв би я бути з ними, вмирати поруч". Тим часом потроху свiтало, бiлi розпочали нову атаку на плацдарм, Чубенко бачив, як пiдтягалися резерви пiд захистом танкiв та панцерникiв, i маленькi чоловiчки вибiгли ?м назустрiч з окопiв, вони бiгли просто на танки, падали i знову бiгли; "таких не зляка?ш", - прошепотiв Чубенко, i його серце сповнилося великою радiстю та нiжнiстю до бiйцiв. Свiтало дужче й дужче, i тодi на небi з'явилися лiтаки. Чубенко нарахував ?х сiмнадцять. Вони летiли з пiвдня, розгорнулися для атаки i стали бомбити плацдарм. Було страшно дивитися, як уставали вгору вибухи ?хнiх бомб, злiсть затрусила всього Чубенка, було над його сили дивитися, як загибають друзi, вiн висмикнув револьвера й вистрiлив, не розумiючи сам, що робить. "За мною! - крикнув вiн, - за мною!" - так, наче його загiн одразу мiг замахати крилами й перелетiти вiдстань до ворога. Донбасiвський полк затримався коло переправи. Бiйцi принесли Чубенковi кожушка - "ти пiсля тифу кволий". Днiпро котив важкi сiрi хвилi, понтонний мiст пiднiмався й опускався пiд ногами. Вiйськовi частини переправлялися на плацдарм, i нарештi дiйшла черга й до Чубенка. Пiзнiм осiннiм ранком, виконуючи наказа, зiйшов вiн з полком на другий берег, бiй на плацдармi то затухав, то спалахував з вулканiчною пристрастю, але був десь далеко. I взяти участь у битвi Чубенковi не довелося: плацдарм вiдбив усi атаки, захопив дванадцять танкiв та панцерникiв, розгромив ущент бiлий корпус. Це була блискуча перемога. На полi бою залишились танки. Вони стояли мертвi коло тiл сво?х господарiв. Офiцерськi трупи - в чорних гiмнастерках, на рукавах нашито бiлi черепи з бiлими кiстками, вишито лiтери: "не боюся никого, кроме бога одного", - прочитав Чубенко. Танки стояли один коло одного, i навкруги них лежало багато трупiв червоних бiйцiв, що мужньо йшли на нерiвний бiй i перемогли. На свiжiй озиминi, далеко вiд окопiв, сидiв бiлий офiцер. У нього по колiна одiрвано обидвi ноги. Йому ще встигли ?х перев'язати, але в панiчному вiдступi скинули з повозки. Бинти на колiнах набрякли кров'ю, офiцер сидiв, заплющивши очi, похитуючись, вiн був без_ пам'ятi чи п'яний. "Наш отец - широкий Дон, наша мать - Россия, всюду нам ведь путь волен, все места родные", - було чути. I ще Чубенко зустрiв невеликий кiнний загiн, який вiз ховати свого командира. Це зовсiм iнша смерть, коли отак умерти, - сувора урочистiсть i сум бiйцiв загону розхвилювали Чубенка, що не раз бачив смерть у вiчi. I вiн при?днався до загону, який з голими шаблями супроводив свого командира. А командир лежав на тачанцi й дивився в небо, його голова похитувалась в такт ресорам, вiн похитував головою, наче одно повторював -"як же це я так дався смертi, товаришi, як же це я так дався?" - i кучерявий чуб його колихав вiтер. Над перекопською рiвниною летять гирилицями [1] осiннi хмари, журавлi - нескiнченними ключами, холодна земля, степовий жовтень. Пiвсоттисячна бiла армiя барона Врангеля кида? в бiй офiцерськi бригади дроздовцiв, корнiловцiв, марковцiв, пiдтяга? резерви кубанцiв, донцiв, концентру? танки й бомбовози, а на не? нацiлилося п'ять армiй червоного Пiвденного фронту. Осiнь тисяча дев'ятсот двадцятого року гримить по степах горлянками важких гармат, тупоче сотнями тисяч кiнських копит, гуркотить моторами танкiв та штурмово? авiацi?, руха?ться армiями двох iсторичних епох. "Коли говорити про Ватерлоо, - сказав молодий генерал, - я не бачу тут Наполеона Бонапарта". Вiн засмiявся, цей учорашнiй кубанський осавул, рудий i рябий, брутальний i дражливий. "От вiн, наш новий генералiтет", - подумав його спiврозмовник, сивий генерал з йоржиком на головi. "Але дiло йде до Ватерлоо, - продовжував молодий, - червоних буде розбито й знищено". Розмовники сидiли в штабi, - молодий сьорбав коньяк, старий - молоко. "До речi, - сказав старий, поставивши склянку, - пiд Ватерлоо нiякого бою й не було". "Як не було? А iсторiя?" "Перший бiй був пiд Лiнь?, де Наполеон вщент розгромив прусське вiйсько Блюхера, а сам Блюхер - старий рубака, чесний i мужнiй, хоч без усяко? освiти генерал - упав у рейваху з коня, i його довго не могли знайти. Та в нього був за начальника штабу славетний Гнейзенау, товариш Шарнгорста, коли вам щось говорять цi iмена..." Молодий промовчав, злiсно сьорбнувши коньяку. "I Гнейзенау, блискуча голова, подав правильний наказ про напрям вiдступу розбитого прусського вiйська. А Наполеон тим часом ув'язався до битви з англiйським вiйськом Веллiнгтона коло гори святого Жана, переламав Веллiнгтона i готувався розметати як слiд. Та тут наспiли Гнейзенау з Блюхером, вже раз битi, i допомогли богинi Перемоги перейти вiд Наполеона на iнший бiк. А Ватерлоо - це назва села, де стояв штаб англiйського Веллiнгтонового вiйська року 1815, червня 18". В штабi запанувала пауза, в якiй чути було далеку канонаду, iржання коней, квилiння вiтру. "Вiйськова операцiя, в якiй ворожу силу знищують, - це Канни, - сказав старий генерал, - вам не доводилось цього вчити, ваше превосходительство?" Хвацький рябий осавул в генеральських погонах почервонiв вiд злостi. Вiн подивився на старого й подумав, що мiг би перерубати його, як лозину, "ми говоримо про заднiпровську операцiю", - пробурчав вiн. "Отож вам не пошкодить знати про Канни, - поволi продовжував старий, - тi Канни, що про них писав i вiдомий граф Шлiффен. У двiстi шiстнадцятому роцi до нашо? ери генiальний карфагенський полководець Ганнiбал, маючи п'ятдесят тисяч вiйська, знищив пiд Каннами сiмдесятитисячну римську армiю консула Теренцiя Варрона. Переможна карфагенська кiннота на чолi з Гасдрубалом перемогла кiнноту на правому крилi римського вiйська, промчала позад усього римського вiйська i розбила кiнноту на лiвому крилi римлян. Тодi, завдяки блискучому маневру Ганнiбала, римляни одразу змушенi були вiдбиватися на чотири сторони, i карфагенське вiйсько поклало на мiсцi трупом майже всiх римлян. Так, Канни". "Так буде з Каховкою, - сказав молодий, - у римлян - Канни, у червоних - Каховка". Генерал з сивим йоржиком похитав головою; "це смiлива операцiя за Днiпром, вона може мати успiх, але генераловi Бабi?ву треба добре стерегтися рiзних несподiванок", - мовив вiн крiзь зуби. Рябий осавул знизав плечима, генеральськi погони його настовбурчились, вiн знав, що на вiдстанi голосу сто?ть його бригада головорiзiв, яку вiн у рiшучий момент поведе з резерву переслiдувати розбитих червоних. "Чи не дума?те ви, ваше превосходительство, - сказав вiн, - що наш третiй корпус та кiннота генерала Бабi?ва пiшли за Днiпро лише для того, щоб повернутися назад?" Старий генерал допив молоко, пройшовся, шкутильгаючи, до дверей, повернув назад, його дратувала задерикуватiсть цього мужлана. "Добре, коли - повернутися", - буркнув генерал. "Командувати червоним фронтом призначено Фрунзе, - жорстко проказав далi старий, - i я б не хотiв, - зупинився вiн, дивлячись у вiкно, - я б не хотiв, щоб це були поганi звiстки..." Але до кiмнати вбiг офiцер, i в нього не був вигляд доброго вiсника, "кiнець! - крикнув вiн, - заднiпровська операцiя провалилась! пiд Каховкою пропали всi танки! Сволочi!" Вiн упав просто на стiл, i на губах у нього показалась пiна. Рябий осавул генеральського звання миттю вискочив надвiр, i звiдти чути було його страшну лайку та безладну команду бригадi. Перекопська рiвнина почина?ться за Днiпром, голе, чорне безмежжя - без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, неосяжнi володiння Фальцфейна оточують з усiх бокiв, мов море - утлi острови. Сонце осiнн? недовговiчне, рiдко показу?ться з хмар, розкиданих, як вiниччя, по небу. Кiнець жовтня морозний, хрустить суха й замерзла трава. Весни дитинства - далеко, в солонiй млi, на рожевих берегах. I чабанець Данило ?де на конi землею свого дитинства. Вiн став уже чабаном, повним чабаном, правнуком Данила, сином Ригора. Над ним - осiнь i гiркувате осiнн? повiтря степу. Нi жайворонка в небi, нi чорногуза в травi, ящiрки поснули в землi, цвiркунцi позамерзали на смерть, i трави всi сухi, сонце не грi?, тiльки високо пiд хмарами летять останнi птахи в iрiй, - осiнь. Перед Данилом вста? прадiд, загублений на цiй рiвнинi, встають спогади дитинства, "топчу, топчу ряст", - шепотить вiн. Прадiд згадувався лагiдний i старий, древнiй голос лунав Даниловi в усi тяжкi хвилини його юнацького життя. I тодi де знаходилась сила й вiдвага, де народжувалась пiсня - вiдзвуки волi трудящого роду! Данило оглядався навкруги - на бiдний степ, наче вперше помiтивши дитинство його. Вiн подумав, як вiн писатиме про це. У нього безлiч мислей, про якi треба розповiсти людям. В його особi рiд турба?в дiстане слово на землi! Вiн напише iсторiю свого роду, як вiн iшов довгим столiтнiм шляхом i прийшов у революцiю. Вже хай прадiд не рушиться в землi - правнук запам'ятав його слова та батьковi злиднi, запам'ятав i напише. Це буде довга книга, i нiхто в нiй не плакатиме, як не плакав Данило, батько його, дiд та прадiд, ?вши гiркий хлiб, обробляючи землю на пана та на дукiв, б'ючися голiруч i не знавши способу об'?днатися з iншими злидарями. Книга буде про чотири життя, i його буде четверте, кожне життя починатиметься в книзi з однакового дитинства. Однаковi жайворонки спiватимуть над чотирма, однаковi трави шумiтимуть пiд ногою. Молодий комiсар ?хав степом свого дитинства, повертався до полку товариша Шведа, що стояв десь серед голого степу, на самому крайньому фланзi армi?. Молодий комiсар добився в штабi одежi й чобiт, i по них треба було послати з загону, розповiв, як мерзнуть бiйцi, день i нiч стоячи на замерзлому степу. Нi палива, нi захисту, ноги в ганчiрках, холодний вiтер. Швед обрав собi невеличкий розвалений хуторець, куди посилав на спочинок резерви. Коней у Шведа було мало, 'але вiн вважав себе кiнною частиною, полком кавалерi?, вiн кричав - "переведу в пiхоту!", i це була найдужча погроза. У штабi Данило не вперше пересвiдчився, що полк вважають малорегулярним i не ставлять на вiдповiдальнi дiлянки фронту, а Шведа пренiжно люблять. В штабi читалися його рапорти, де вiн гордо сповiщав, що його полк в складi ста двадцяти двох шабель готовий пiти куди завгодно. Старий путiловець - начштабу - лише усмiхався, "партизанщина", - казав вiн вибачливо й водночас лагiдно. Шведовi посилались запити про те, куди вiн пiсля бою подiв полонених врангелiвцiв, але вiн вiдповiв, що "полонених у нього не було, нема? й не буде - в битвi за iдеал". ?диного комiсара вiн терпiв бiля себе - Данила. I цьому доводилось день по дню переламувати Шведiв характер, щодня наражатися на опiр командира. Яких тiльки фантастичних проектiв не придумував Швед! Одного разу - це був нi бiльш, нi менш, як морський десант. Вiн хотiв, нiкого, звичайно, не попереджаючи, посадити свiй полк на рибальськi шхуни й трамбаки, перепливти море й висiсти вночi бiля Севастополя. Пiдiйти непомiтно, заскочити й вирiзати штаби, захопити самого Врангеля, коли вдасться, i потiм зникнути в Кримських горах i там битися, доки пiдiйдуть сво?. "Сам Ленiн про це знатиме", - говорив Швед задумливо. Другим разом його проект знищення Врангеля мало не закiнчився трагiчно для нього самого. Вибравши час вiдсутностi комiсара ("я тобi передав фальшивий виклик до штабу, - пояснював потiм Швед, - менi тебе жалко було брати з собою"). Швед переодяг свiй загiн у форму врангелiвського офiцерського полку й рушив на фронт. Вiн вдало вибрав мiсце. Вiн уже лагодився розпочати рейдову операцiю, як на нього налетiла червона кiнна група. Червонi кiннотники зiткнулися тут з таким фактом, коли врангелiвськi офiцери зовсiм не прийняли бою, жахливо лаялися i здалися всi до одного. Данило ?хав степом i не мiг позбутися думки, почуто? в штабi, про невiдомий загiн, який з'явився в цих мiсцях. Вiн пробував спiвати, пустивши коня кроком, але спiвав недовго й без почуття. Вiтер котив курай та перекотиполе. Коло дороги лежала коняка, вона зрiдка пiдводила голову й немiчно оглядала степ. За пiвкiлометра валялась патронна двоколка без колiс, Данило раптом побачив, що земля зовсiм збита копитами. Вiн по?хав по слiдах, спостерiгаючи ознаки швидкого й втомного маршу. Спiвати вже не починав. Слiди йшли в напрямку до хутiрця - бази Шведа. Та ось показався здалеку й сам хуторець. Над ним кружляло гайвороння. Перше, що побачив молодий комiсар, наблизившись до хутiрця, був сам Швед у червоних галiфе й босий. Вiн сидiв на зламаному снарядом деревi. Жодно? живо? душi навкруги. На подвiр'? розкидано папери. Трупи двох вартових лежали коло ганку з розрубаними головами. Вiтерець крутить по подвiр'ю смiття й папiрцi. Сонце прорвалося крiзь хмару, щоб освiтлити невеселу картину. I серед тишi й смертi раптом заспiвав десь на горищi пiвень. "Гей, хто ??" - крикнув Данило, не чуючи свого голосу. Вiн злiз з коня, кинув повiд, кiнь пiшов за ним. "Хто ??" - гукав Данило, обходячи подвiр'я, заглядаючи у вiкна. Нiхто не озивався. Коло перекинуто? кухнi скоцюрбився зарубаний куховар - вiн саме чистив картоплю, коли його застукала смерть, i чиститиме вiчно. Коло повiтки лежало на купi кiлька червоноармiйцiв. Повернувши за повiтку, Данило мало не збив з нiг живу людину. Це був хлопчик-червоноармi?ць. Вiн сидiв, притулившися до стiни, побито? кулями, голова його трусилася, губи щось говорили й говорили, беззвучно й безупинно. Угорi кружляло гайвороння. Молодий комiсар перев'язав хлопчика, напо?в. Дiзнався, що бiлi ?хали з червоним прапором. Швед повiрив, що вони переодягненi сво?, нiякого бою не було. Так загинув Швед i партизани. Данило обняв якусь порубану шаблями вишню й вiдчув неймовiрну гiркiсть, що не давала йому дихати. У головi промайнули всi болi дитинства, образи сирiтського приюту й штовхани в наймах. З очей полилися сльози. Вперше в життi Данило заплакав. На цiй землi свого дитинства. Перекопська рiвнина, таврiйський степ були полем великого бою перед Кримом. Двi епохи, зiткнувшися на рiвному безмежжi, зводили рахунки. Революцiйне вiйсько, кероване великим полководцем, взяло до сво?х рук iнiцiативу. Добiрна гвардiя бiлих, одягнена й озбро?на, з панцерниками, танками, авiацi?ю мусила вишукувати всiх засобiв, щоб витримати концентрований удар. План передбачав оточення й знищення армi? Врангеля в Таврi ?, не допускаючи ?? вiдходу в Крим. Шоста армiя, вiдкинувши ворога, вiдiйшла до Перекопу, закрила шлях вiдступу врангелiвцям. Легендарна Перша кiнна армiя вийшла всi?ю масою в глибокий тил основних сил Врангеля i закрила й другий шлях до Криму - Чонгар. Друга кiнна армiя. Четверта й Тринадцята - продовжували виконувати деталi залiзного удару. Врангель ринувся до Криму, рятуючись вiд Канн. "Перший етап лiквiдацi? Врангеля закiнчено. Комбiнованими дiями всiх армiй фронту завдання оточити й знищити головнi сили ворога на пiвнiч i на пiвнiчний схiд вiд кримських горловин виконано блискуче. Ворог зазнав величезних утрат, нами захоплено до двадцяти тисяч полонених, понад сто гармат, безлiч кулеметiв, близько ста паровозiв i двi тисячi вагонiв та майже всi обози й величезнi запаси постачання з десятками тисяч снарядiв i мiльйонами патронiв". Командувач переглядав свiй наказ вiйськовi фронту. Командувач був у шкiрянiй куртцi й бiлих валянках. Вiн сидiв у штабi Четверто? армi?. В нього-довгi вуса, велике чоло, яснi, спокiйнi очi. Це був справжнiй маршал революцi?. Керуючи п'ятьма армiями, вiн за мiсяць удалими маневрами й смiливими операцiями розбив Врангеля й тепер сам примчав на передовi позицi? для останнього штурму. Це був командувач, створений революцi?ю, i вiн стояв на височинi вимог вiйськового мистецтва. Вiн ходив, ледве помiтно шкутильгаючи, по невеличкiй кiмнатi штабу й слухав. Його при?мне просте обличчя, обличчя робiтника, було весь час спокiйно задумливе. Вiн наче заглибився в сво? думки, закований у панцер вiдповiдальностi. Вiдповiдальнiсть за життя кожного червоноармiйця, цiлого фронту, вiдповiдальнiсть за фронт перед партi?ю, вiдповiдальнiсть перед новим людством землi, про яке вiн Мрiяв i на каторзi. I життя армi? вставало перед ним в усiх дрiбницях, якi часто важливiшi за недостачу патронiв чи людей. Дуже мало фуражу, цiлковита вiдсутнiсть палива, звичайно? води для пиття, морози десять градусiв, брак тепло? одежi i голе холодне небо замiсть покрiвлi над головами. Командувач оглянув, як змiцнювалися береговi батаре?, як готувалися позицi?, як все жило наступним штурмом. Нiяких технiчних засобiв у вiйська не було, вони не встигли прибути за бойовими частинами в темпi навального наступу. Бойовi частини самi провадили потрiбнi роботи - в умовах пронизливого холоду, напiвроздягненi й босi, позбавленi можливостi хоч де-небудь перегрiтися, по?сти гарячого. I жодних скарг на неймовiрнi умови роботи. Командувач не дивувався, йому був зрозумiлий геро?зм i вiдданiсть його бiйцiв. Вiн вимагав вiд них неможливого, i вони виконували неможливе. Валянок намуляв йому ногу. Вiн перезувся, сiвши на цинковий ящик з патронами. Холодний солоний вiтер дмухав iз заходу. Пiдступи до перекопських та чонгарських позицiй лежали на рiвнiй мiсцевостi, i самi позицi? змiцненi всiма можливими способами. Врангелiвськi й французькi вiйськовi iнженери накреслили й побудували цiлу систему бетонних i земляних споруд. Позицi? такi, що для успiшно? атаки вiдкритою силою, здавалося, не було нiяких шансiв. На перекопських позицiях височiв ще Турецький вал старих часiв i рiв пiд ним, i коли скласти висоту валу та глибину рову, то виходила перепона на тридцять - сорок метрiв, обплутана колючим дротом, захищена бетонними окопами, гарматами, бомбометами й кулеметами, пiдтримувана гарматним вогнем ворожого флоту. Iз штадиву 51 командувач рушив до Перекопу. Було вже надвечiр'я. Сутiнки й густий туман, за кiлька крокiв нiчого не видко. Безперервний гуркiт гармат. Прожектори з ворожого боку не вгавали й на хвилину. Блискав вогонь гарматних залпiв. Резервнi полки 51 дивiзi? готувалися до останнього штурму. Цiлий день стояв густий туман, артилерiя не могла стрiляти, бiйцi штурмували позицi? ворога майже без артилерiйсько? пiдготовки. Командувач ?хав пiвнiчним берегом Сиваша. У район дороги потрапляли ворожi снаряди. Загорiлася коло дороги скирта соломи. Пiд гарматним обстрiлом командувач був цiлком спокiйний, його командарми й комдиви знали випадки, коли вiн ходив в атаку разом iз стрiлецькими лавами. Начдива 52 в штабi не було. Вiн ще минуло? ночi разом з полками переправився через Сиваш, i з минуло? ночi на Литовському пiвостровi безперервно точиться бiй. За цей час бiйцi нiчого не ?ли, не було води. З пiвострова -вихiд у тил перекопським позицiям, що ?х нiяк не могла взяти 51 дивiзiя. Треба триматися на пiвостровi i треба за всяку цiну штурмувати перекопський вал. В дорозi пили чай. Коло прожекторiв нiч була особливо темна. Смiялися, жартували. На дванадцяту годину ночi командувач прибув до штадиву 51. Начдив iз сво?ми полками - також на Литовському пiвостровi з минуло? ночi. Неймовiрно?, завзятостi атака не вгавала там. Бiлi посилювали натиск, кинувши в контратаку найкращу свою дроздовську дивiзiю з бронемашинами. За пiвгодини по прибуттi командувача до штадиву стало вiдомо з лiнi? зв'язку, яка проходила через Сиваш, про пiдвищення рiвня води, про затоплення бродiв. Полки обох дивiзiй могли опинитися вiдрiзанi по той бiк Сиваша. Командувач виявив у даних обставинах всю силу характеру й рiшучiсть полководця. Царська каторга й заслання пiдточили його здоров'я, але загартували волю до перемоги. Вiйськовий талант його дорiвнювався бiльшовицькiй наполегливостi. Вiн пам'ятав розмову iз Сталiним, органiзатором i натхненником Пiвденного фронту. Перемога сама не прийде, ?? треба здобути. I командувач вида? наказ до негайного виконання: атакувати в лоб Турецький вал негайно й невiдкладно, якою завгодно цiною. Мобiлiзувати мешканцiв ближчих сiл для запобiжних робiт на бродах, кавдивiзi? й повстанськiй групi негайно сiсти на коней i переходити Сиваш. Близько третьо? години ночi прибула кавдивiзiя. Командувач оглянув ?? i зараз-таки вирядив до мiсця бою. Вода в Сивашi поступово прибувала, броди псувалися, але переправа ще була можлива. Ще за годину з'явилися й повстанцi, ?хнiй командир i начальник штабу прийшли до командувача. Вони зайшли обережно, мов чекаючи пастки. Хто зна?, якi в них буди думки, коли вони запропонували сво? послуги на врангелiвському фронтi. Може, ?м потрiбнi патрони або якась передишка? Може, чорнi якiсь плани спонукали Махна вiддати на допомогу Червонiй Армi? сво? полки на чолi з Каретниковим? Командувач фронту ще з Харкова зважив на все. Каретников вислухав терплячi пояснення командувача про причини негайно? переправи через Сиваш. Вiн задумався, поглядаючи на легендарного командувача фронту. Це була не та людина, яку вiн чекав побачити. Тут не придуришся й не вiзьмеш криком. Каретников мовчав. Його начштабу роздивлявся карту, "кiннота не пройде", - сказав вiн. "Ми революцiйнi повстанцi Укра?ни, - заговорив Каретников, - разом з вами битимемо Врангеля. Але кiннота моря не перейде". "Годину тому, - спокiйно вiдповiв командувач, - перейшла кавдивiзiя. Я чув, що революцiйнi повстанцi не захочуть вiдстати у виконаннi свого обов'язку". Командувач був зовнi спокiйний i неквапливий. Вiн не показував махновцям сво?? нетерплячки. Вiн ставив питання так, що тiльки з свого доброго бажання може доручити ?м честь перейти Сиваш i стати до бою. Вiн знав партизанськi норови й не натискав, хоч i мусив зважати й враховувати кожну хвилину. Каретников вiдкозиряв i вийшов. Командувачевi доповiли, що махновцi мають мiцно зв'язанi снопи соломи й очерету, притороченi до сiдел. Вони добре знали умови переходу через Сиваш i тiльки вiдтягали час, боячись яко?сь пастки. Каретников i начштабу кiлька разiв то приходили до командувача, то нiби йшли виконувати наказ. Справа затягалася. Сиваш мiг виповнитись водою, i потрiбна пiдмога не дiйшла б до Литовського пiвострова. "Я розцiнюю вашу затримку, - сказав нарештi командувач, - як боягузтво. Може, вам краще було б розiйтись по домiвках?" Такий прямий удар приголомшив Каретникова. Вiн криво посмiхнувся й тихо вийшов. Сiв на коня, оперезав його нага?м. Загiн помчав до Сиваша. Тодi прийшло повiдомлення iз штадиву 51. Полки дивiзi?, пiдтриманi з Литовського пiвострова, вночi взяли штурмом Турецький вал i переслiдують ворога. Це не було закiнчення завдання, бо попереду перетинали шлях до Криму мiцнi юшунськi позицi?, але падiння Перекопу дозволяло дивiзiям на Литовському пiвостровi прилучитися до загального наступу армi?. Командувач пiдписав наказ про дальший розвиток операцi? й тодi лише дозволив собi вiдпочити. Стомлена вкрай людина лягла на лежанку й почала розтирати хворе колiно. Була шоста година ранку дев'ятого листопада. Зв'язкiвцi почали передавати наказ. Пiдпис стояв - "Фрунзе". Дводеннi бо? пiд Юшунню-завзятi й кривавi. Але Юшунь було взято, i одночасно геройським штурмом, багнетною атакою 30 дивiзiя перемогла пiд Чонгаром. Навально й нестримно армi? вдерлися до Криму. Iвана Половця, командира iнтернацiонального загону, наздогнав його комiсар Герт. "Яка чудна тачанка, подивись, - сказав Герт, - менi нагаду? того повiтряного аса, що вифарбував свiй лiтак на червоний колiр. Коли вiн з'являвся на небi - це виглядало красиво, хоч i непрактично. Проте певний елемент психологiчного впливу був". "Щось на манер тi?? психiчно? атаки, котру ми мали на Сивашi", - зауважив Половець, розглядаючи червону тачанку, яка про?здила поблизу. "Тiсно тут, як на ярмарку", - сказав малий Сашко Половець, дивлячись праворуч i лiворуч. На чуднiй тачанцi сидiло четверо. Попереду - бородань та безвусий, бiля кулемета - довговусий дядько й молодий тендiтний червоноармi?ць. "Картина, -засмiявся Герт, -в'?зд переможцiв до останньо? твердинi барона Врангеля". Ззаду долинули якiсь вигуки. Скаженим галопом мчали верхiвцi, торохтiли тачанки, маяли строкатi килими на них. Конi заквiтчанi стрiчками, килими звисають аж на колеса, рух, пишнота, опера. "Як поспiшають махновцi, - сказав Половець, - на Сивашi вони смирнi були". "Поставити б кулемети, - вiдповiв Герт, - поспiшають на грабунок". Махновцi помiтили червону тачанку, пiзнали. Група верхiвцiв вiдокремилася вiд загону i, не зменшуючи галопу, ринулась до тачанки. Блиснули в повiтрi шаблi. На мить тачанка зникла в потоцi верхiвцiв. Потiм вони розбiглися, як вовки, i помчали доганяти сво?х. Все трапилось так блискавично, що Половець з Гертом опам'яталися лише тодi, коли з тачанки випало дво? людей, i конi в тачанцi почали кружляти, нiким не керованi. Пролунали безладнi пострiли, але махновцi були вже далеко. Тачанку зупинили. Звiдкiлясь узявся Чубенко. На тачанцi поник розрубаною головою на кулемет коваль Максим По другий бiк сидiв непошкоджений Данило, розгублено тримаючи в руцi залiзну троянду. Коваль ще тiпався, як конаючий птах. Наблизились Половець з Гертом. "Твiй?" - запитав Половець, побачивши Чубенковi очi. Чубенко одвернувся. "Вiйна кiнча?ться", -сказав Герт. "Сталь варитимеш, Чубенко", - осмiхнувся Половець. "Зоря Альдебаран, - для чогось сказав Чубенко, - журавлиний ключ вiчностi". I взяв у Данила троянду. В мозку Данила вiдбивалась картина: сонце, осiнь, запах смертi, кiнський пiт, безконечна даль, радiсть перемоги, сталевар Чубенко з трояндою в руцi на воротях Криму. АДАМЕНКО Та, по-друге, -я не. майстер мартена, а такий собi сталевар, майстром у нас Федiр Iванович i, по-перше, це майстер на вагу золота, майстер-голова, такого майстра я рiк шукав, такi майстри не часто родяться. Це майстер старо? виучки, вiн, може, ще Сiменса до розуму брав, а за Сiменсовими кресленнями сам Мартен першу пiч робив. Мiй Федiр Iванович - майстер нiжний, i людина вiн така ж нiжна, ви бачите, як вiн коло печi ходить, збоку вам зда?ться, що вiн лiкар собi, маленький бiленький лiкар в залiзних окулярах, до печi йому й дiла нiби нема, вiн iде з лiкарнi до лiкарнi, з однi?? делiкатно? операцi? на другу нiжну операцiю. Зупинився коло мартенiвсько? печi, спека його вдарила, iз засипних вiкон, пiвтори тисячi градусiв спека, зупинився старенький лiкар коло вiкон, в яких жеврi? саме пекло. I наче й дивно йому, нащо люди так жарко живуть, наче й лячно йому, нащо круг нього такий гуркiт, пiдвозять вагонетки з мульдами, завальна машина поверта?ться, гуде пiд ногами залiзний помiст, робiтник, насунувши спецiальнi окуляри на очi, загляда? до печi. Наче й не хоче дивитися Федiр Iванович на всю оту мелодiю, проте такого майстра сталi ви, певне, не бачили, я сам ще до нього не звик, я, сталевар Чубенко, ще iнодi боюся - таких майстрiв треба на руках носити, а я - сталевар не з учора, я бачив майстрiв i сам яку завгодно сталь зварю, сталь усiх марок, усiх сортiв. Варив i хромовольфрамову, цю швидкорiзну й капризну сталь, та коло такого Федора Iвановича я стою й заздрю, хоч i не личить членовi партi? така програма. Це я хочу сказати, товаришi, на нашому мiтингу отут, у мартенiвському цеху, коли ви побачили перший витоп сталi чи не в цiлiй нашiй республiцi, а що перший на Донбасi, то я ручуся. Ви побачили, як ми розлили цю сталь по виливницях, вона була в мiру гаряча й легко лилася, якiсть ?? така, яко? вимага? замовець, а замовець у нас один - Революцiя. Сталь для залiзних конструкцiй i мостiв, десять сотих процента вуглецю й не бiльше п'ятнадцяти сотих, вiд трьох до шести десятих процента мангану, ну, там сiрки й фосфору поменше, значить, усе, як годиться. Замовець мостiв набуду?, по всiй республiцi зараз мостiв обмаль, а треба з'?днати село й мiсто, завод i землю, усi нацi? й усi народи, царський режим мостiв боявся, iнтервенти мости нашi нищили, а ми збуду?мо, от i розлили перший витоп сталi. Федiр Iванович готу? пiч для другого топлення, пiч оглядають, може, де яма на черенi, то ?? треба наварити, може, порiг пiдгорiв чи жужель затримався, треба пiч пiдiгрiти, мульди з вапняком, чавуном та стальним скрапом пiдкотити, одне слово, - треба нiчого не затримати, щоб .за кiлька годин знову можна було вилити .у виливницi сорок тонн прекрасно?, гарячо? революцiйно? сталi. I так помаленьку, змiна по змiнi, топлення по топленню, кампанiя печi по кампанi?, пустимо всi мартени в республiцi, вари, республiко, сталь, вари всiх сортiв, i на рало, i на зброю, i на машину, i на рейки, пустимо всi мартени, набуду?мо нових мартенiв, наш Ленiн - хворий, товаришi, треба мартенiв, треба електрики, треба iндустрiю на повний хiд. А дам я. вам почути при цiй нагодi - першого топлення сталi пiсля фронтових бо?в - дам я почути трохи мо?х спогадiв про те, як в числi авангарду робiтничого класу здобував це право - лити сталь не в капiталiстичний кiвш, а в свiй - робочий, труджений i завойований. I часу вашого я заберу небагато, вечорiв спогадiв я не люблю, отут .у цеху скажемо на початку одне одному кiлька теплих слiв, нескладних i неладних, проте добрих i дебелих, а потiм зцiпимо зуби й пiдемо працювати, аж земля густиме, i рiк, i два, i, може, десять, аж доки вийдемо нагору з темряви й других виведемо, а життя наше одне, i хай воно сказиться,, яке воно солодке та болюче! Варю я сталь змалечку, товаришi, варю та й варю, був чорноробом та обжежником, був канавником i газiвником, дослужився в хазя?в-капiталiстiв до сталевара, обiцяли мене й майстром настановити. Природа кругом безлiсна й степова, без краю степ i шахти, а в ставку бiльше мазуту, нiж води, та ви самi зна?те нашу донбасiвську природу пiвденного укра?нського степу. Стукнув менi тодi тридцятий рiк, часу це було передво?нного, за рiк до свiтово? вiйни, десять рокiв уже пробiгло над нашими головами, i полковник Чубенко повернувся знову до печi - варити сталь. Стукнуло менi, значить, тридцять лiт i пiшов тридцять перший, сталеварю собi коло печi, аж боляче менi зараз, яку я тодi капiталiстовi чудову сталь варив, природа, кажу, кругом безлiсна, Донбас наш курний та .розложистий, сонце пече без видержу, iз засипних вiкон спекою мене пройма?. Хлопець я був крiпкий i загвоздистий, думаю - чому це одне життя так собi котиться, а iнше на м'яких перинах блохи трусить? Революцi?ю я тодi не займався, проте зовсiм темний не був, читав рiзнi книжки - i Чернишевського, i Комунiстичний манiфест, i Толстого, грiшним дiлом, Бакунiна, про Народну Волю й декабристiв, любив я Шевченка, Грицька Основ'яненка - "Добре роби, добре й буде", або "Козир-дiвка", або ще "Перекотиполе", кажу вам - зовсiм темний не був. Ходив на майовки, тiкав вiд козакiв, куштував нагайки, любив читати пiдпiльнi прокламацi? й iншим давати, а до тюряги не дiйшов, то й не був справжнiм революцiонером, бо який ти революцiонер, коли ти в тюрмi не сидiв? Таке було мо? молоде життя, батька i матерi я не знав змалку, батька чавун обварив, помер за два днi, у матерi сухоти ще з хiмiчного заводу, сиротою я сталеварив, недiлями голубiв ганяв, яких у мене тiльки не було - тих голубiв. Та одного разу коло ставка - цей ставок недарма я згадую вдруге - зустрiв я товариша й вiдчув, як закипiла в менi на повний голос революцiйна свiдомiсть, закипiв я червоним пухирем, як кажуть мартенщики, коли з чавуну виходить вуглець. Така в менi запалилась свiдомiсть, що я пiшов би на яку завгодно експропрiацiю або стрiляв би на мiнiстра, а то й на самого царя Миколку Кривавого. Ви скажете, що революцiонери не так робляться, але дозволите менi на цей раз сказати, що зустрiв я коло ставка мою дорогу дружину й товариша - в образi чорняво? дiвчини струнко? постави, доньки конторника заводу, вислано? до батька в глушину Донбасу пiсля рiчно? вiдсидки в тюрязi за пiдозру про належнiсть до яко?сь органiзацi?. Варити сталь - делiкатна справа, важка й закрутиста, щоб сталь вийшла потрiбно? марки, на язик ?? не скушту?ш, пальцем не помаца?ш, а вона може бути кисла й крихка, може розсипатись вiд удару, а може луснути вiд подовження. Щоб вуглецю була норма, а кислу сталь треба розкислити - чи фероманганом, чи крем'янкою, а то й самим алюмiнi?м, кажу - справа iз сталлю дуже тендiтна справа, та з дiвчатами, признаюсь я вам, треба бути ще кращим сталеваром i металургом. Треба на око знати, скiльки в дiвчинi сiрки, яка да? краснолом, скiльки оксиду залiза, i дiвчину треба розкислити або яких спецiальних домiшок треба додати, щоб вона не iржавiла в житт?вiй водi та не вкривалася циндрою, коли ?? розжарити до тисячi градусiв. Щоб сама була магнiтом, а до iнших магнiтiв не тяглася. I потiм вилити зварений метал у виливницю i щоб вийшла така краса, така нiжнiсть, така мiць i розкiш, яку годиться мати за дружину кожному сталеваровi пролетарського класу. Люблю я таких людей завзятих, щоб. душа в них була не з лопуцька, щоб оглядали життя з високо? конструкцi?, до душi менi такi люди, вони мене на свiтi держать, я ?х шукав та милувався, вони горiли довгим та прозорим полум'ям, нагрiваючи всiх округ себе до сказу, добрий газiвник догляда? ?хн? полум'я, там газ горить i згора? без сажi. Таким людям я завжди заздрив, i мало ?х у нас ?, а треба бiльше, була в мене дружина, та й нема? ??, був у нас Адаменко, та й нема? його. Стискаються нашi кулаки i хочеться нам спiвати й кричати на весь свiт: народжуйтесь, люди прекраснi й завзятi, ставайте до лав битися й перемагати, битися й будувати невимовнi красоти соцiалiзму! Оце недавно, бувши завiдувачем комунального господарства (а партiя послала мене звiдти сюди директором, спецiальнiсть у мене сталеварна, розшукав я собi Федора Iвановича, i. от варимо помаленьку), недавно, кажу, звелiв я вибити з скелi пам'ятника. Був у мене iталi?ць-спецiалiст на ажурнiй ррботi, вiн менi таке шляхетство з каменю витесав, ви й самi можете побачити на мiському кладовищi геро?в революцi?. Пам'ятник Адаменковi сто?ть над водою на його славнiй могилi, кам'яний орел довба? кам'янi кайдани, золотими лiтерами вибито бiографiю, донбасiвський степ навкруги, спека i гуркiт, ставок, плямистий вiд нафти, коло якого зустрiв я мою дiвчину, стала вона менi дружиною, i прожили ми кiлька рокiв без галасу. Придбали собi доньку, пережили iмперiалiстичну вiйну, зустрiли революцiю, та прийшли нiмцi до нас у Донбас, оголосили ми тодi страйк, зупинили завод, i почав я збивати шахтарський революцiйний загiн. Згодом став вiн полком, а потiм навiть бригадою, та давайте затрима?мось на цiм фактi, оглянемось трохи в минуле, недалеке й славне минуле, i послухайте мою просту мову сталевара Чубенка. Партiй було багато, що вулиця - то й буржуазна партiя, життя - наше донбасiвське життя тисяча дев'ятсот вiсiмнадцятого року. Стали ми тодi пiдданцями ново? держави, ясновельможного пана гетьмана укра?нцями... Донбасiвська природа невесела, гетьманська держава дибки ставала, вже мрiяли ми про свою вугляну республiку донбаського краю. Гетьман грошi на машинцi друкував, а нам було платити, i ось на цей час зв'язався я з одним луганським слюсарем, випили, закурили, i взявся я формувати партизанський загiн - вся влада Радам. Вигляд у мене був тодi страшнiший, оцих .золотих зубiв ще не було, на головi чорна кудлата шапка, як у черкеса старого режиму, погляд суворий i голос сильний. Приймав я бiльшовикiв i безпартiйних, щоб були шахтарсько? крiпко? кровi чи заслуженi доменщики, щоб в'?дливi, завзятi, щоб кипiли й не переливалися через край, щоб вуглецю було не бiльше одного процента, словом, щоб проба показувала завзяту сталь. Брав до загону й таких, як алюмiнiй, - в'язати в металi гази, щоб не кипiла сталь у ковшi. Брав з усiх цехiв заводу, ваньку до ваньки складав - одчайдушних, занозистих, кострубатих, невiдступних пролетарiв всевеликого Донбасу, збивав партизанський проти нiмцiв загiн. Чоловiка з двадцять набрав, i потiм усi були бiльшовиками, усi були партiйцями найвищо? марки, знали Ленiна й Маркса i хотiли соцiалiзму, а iншi теорi? були ?м без дiла. Коли треба було робити чистку наших партiйних лав згiдно постанови, то ми визначили сво? норми, сво? мiнiмуми, коли ти на кулемета сам пiдеш, або на п'ять справних гвинтiвок пiдеш сам напролом, або гранатою штаб розженеш - значить, ти повний бiльшовик i тобi честь та пролетарська дяка i партiйний квиток з усiма печатками. Сильно доводилося битись, а потiм .розбiгатися на всi чотири боки, коли до нiмцiв пiдмога стане, вибiгали ми цiлий вам Донбас, забiгали на пiвнiч, переходили радянський кордон, дiставали трохи збро?, трохи порад, свiдомо? ненавистi та й повертали назад до сво?х кра?в партизанською ходою, чортячими стежками. Вилежувались по схованках до. нового дiла, отут i дiстав я директиву пiдпiльно? трiйки обстрiляти вiйськовий по?зд i зробити ?м невелику заворушку, а також набрати збро?. Допомагатиме тобi, товаришу Чубенко, отаман Адаменко з найбiднiшим селянством, така й така диспозицiя, полонених не стрiляти, а офiцерiв пускай у розход, i душа з них геть, про виконання сповiстити. Став я чекати того дня й думати собi, який там ? Адаменко, чи красно буде з ним поруч битися, i чи не пiде його селянство по барахольнiй стежцi. Зваживши все й розмiркувавши, вирiшив я директиву трiйки виконати, але годинника свого перевiв верст на п'ять уперед, виконав дiло сам з мо?ю донбасiвською ротою й лiг, гарячий, пiсля бою на травi спочити та почекати Адаменка. Самi зна?те - п'ять хвилин б'?шся, а цiлий день бiга?ш, стомився, душа не трима?ться, на небi хмари одна за одною ганяються, аромат природи, конi траву скубуть, i лише згодом я дiзнався, що дiстав запалення легенiв. Адаменко не запiзнився й на крихту, вiн з'явився з братчиками в повнiй бойовiй ходi, конi його були ситi, а люди муштрованi, кобила пiд ним аж горiла золотою мастю, де вiн ?? ховав, отаку красуню, вiд людського ока? Я його запитав про це, а вiн одповiв, що фарбу? на захисний колiр, i ми всi смiялися, смiху був повен луг, я устав з трави, щоб посмiятися, i вiдчув, що мене коле колька, легенi нiби риплять пiд ребрами, i смiху в мене не вийшло. Адаменно злiз з кобили, вiн був високий, як вагранка, i як вистачило одежi на таку дитинку, пiдiйшов до мене, став прислухатися до мого кашлю, поклав мене на землю i взявся робити масаж. Не знаю, що то був за масаж, але ребра в мене лускались, як сiрники, вiд Адаменкових рук, вiн мене трохи не задушив масажем i потiм признався, що його спецiальнiсть - медицина, а в армi? був за ветеринарного фельдшера. Вiн менi одразу полюбився, цей Адаменко, був з нього партизанський герой, я йому передав командування над мо?ми шахтарями, а сам почав мучитись iз запаленням легенiв. Давали менi рiзнi порошки, й пiлюлi, мене нiчого не брало, хвороба мiцно причепилася до грудей, а треба було до того й ховатися та з такими легенями ?здити верхи. Адаменко казав, що не кожний таке витрима?, i вирiшили ми з ним взятися за радикальнi лiки, а для цього знайшли глухе село, куди нiякий нiмець не добiгав, поклали мене, раба божого, на купу сiна на гарячу пiч i цiлий тиждень пiч грiли, i сiно поливали водою. Така там була температура, так мене парою проймало, стiльки кровi з мене вийшло, що я вiдчув себе здоровшим i вирiшив не вмирати, а Адаменковi подарував мою стукалку. Ми почали мiркувати про з'?днання обох наших загонiв, тiльки не знали, як розв'язати партiйнi справи, бо мiй загiн партiйний, а Адаменкiв не зовсiм. Не знали вони, чим зовнi рiзниться партi?ць, i признався менi Адаменко, що вони хотiли собi на лобах повиколювати зорi, щоб не жарти були, а справжня боротьба за свободу, i щоб кожне могло ?х здалеку впiзнати. Та потiм адаменкiвцi понаколювали собi груди, i в кожного на грудях зоря, i це був ?хнiй партiйний квиток власного взiрця. Ми постановили хлопцiв усiх перечистити i вважати за повноправних партiйцiв. Ви тiльки уявiть таку панораму, що Чубенко лежить на печi, крутиться на всi боки й плю?ться шматками чорно? кровi, пiд ним мокре сiно аж шкварчить на гарячiй цеглi, пара густа по всiй хатi, й не передихнеш, Адаменко зажурився коло стола, хатою проходять його бiйцi, у всiх зорi на грудях, усi вони фанатики соцiалiзму, серед них перекинчикiв не буде, бо ?хнього партiйного квитка не схова?ш i в землю з ним ляжеш. В головi макiтриться, стогну я на печi, як бугай, борюся за життя iз слiпою природою, у вiконечко крихiтне бачу вулицю, дерева й далекi степи, куриться, в мо?х очах безконечна дорога. Хочеться побачити, той соцiалiзм, хочеться дожити хоч до початку його, i я стогну ще дужче й роздираю груди. Адаменко кладе мене горiлиць i трима?, мене трусить марення, у вiконце видко день i людей, потiм вiконце темнi?, й надворi нiч, планета везе мене на собi крiзь днi й ночi, цiла хата труситься вiд цього. Ось мене несуть на марах, у вiконце я бачу, як палахкотить дерев'яна сiльська церковка, як з обгорiло? дзвiницi падають потроху дзвони, пада? великий дзвiн, бевка? й гуде, пада? менший за ним, дзеленькотить, осипаються малi дзвони. Я прокидаюся й слухаю, в хатi регоче Адаменко, i я дiзнаюсь, що це його антирелiгiйна робота. Вiн переконав парафiян на зборах, що треба розiбрати по домiвках усе церковне добро, бо, чого доброго, i нiмцi можуть його реквiзувати, а то й рiзнi банди на церкву налетять, усе святе золото витрусять, молись потiм на поповi ворота! Ну й розiбрали по домiвках усе, що попало, не церква стала, а цирк релiгi?, забрали парафiяни навiть хоругви, та потiм i почалися на селi розмови, кожному хотiлося мати золоту чашу чи там iнший золотий посуд, словом, справа кiнчилася тим, що церкву спалили, щоб покрити загальний грiх, щоб покрити цiле село. Адаменко реготав собi на всю хату, i тiльки я очуняв, як ми вже мали роботу адаменкiвсько? вигадки, у нього наче бiс сидiв у головi, одчайний i гостроязикий бiс. Я варю .ось сталь, а в мене на думцi Адаменко, i ви менi скажете, що це дрiбнi випадки партизанського життя, але ж навкруги були нiмцi, гетьманцi, були вороги нашого класу, i ми стояли проти них, ми партизанили до останнього патрона. Наше життя ми несли, пiднявши високо на руках, i це дуже важко - ходити такою стежкою, мало нас вернулося живих. Ми билися всякими способами, i про один я вам розповiм, про бабський налiт адаменкiвсько? вигадки. Так от, у степовому селi був ярмарок, на чотири боки курiло, курiли степовi розложистi шляхи тощо, торохкотiли тачанки, торохкотiли нiмецькi колонiстськi фургони, дзеленчали стальними тарiлками вози степового краю. Рiзнi тони, рiзнi звуки, кожен хазя?н свого воза по голосу серед тисяч пiзна?, отак ми з вами пiзна?мо гудки наших заводiв, отак паровознi машинiсти пiзнають сво? гудки серед усiх гудкiв; була степова тиша на рiвному, як дошка, таврiйському безмежжi. На всi голоси дзвонили стальнi тарiлки на осях, перегукувався скот з усiх кiнцiв ярмарку, людський гомiн тощо. Нiмцi ото ходять помiж возiв з перекладачами, купують скот на гетьманськi гривнi, що ?х гетьман на машинцi друкував. Гра? нiмецький оркестр ?хнiх вiйськових маршiв i пiсень, на вигонi нiмецький батальйон проходить муштру в залiзних шапках, у повнiй викладцi, майор ?хнiй на конi пузо трусить, небо, як Чорне море, над головою. На обрi? з'являються запiзнiлi фургони, вони котяться з чотирьох шляхiв, на фургонах дебелi баби й дiвчата, червонi молдавськi хустки горять на сонцi, фургони таборяться на ярмарку, зiскакують баби й кутаються в хустки. Адаменко такий високий, а на ньому спiдницi зовсiм по нормi, i вишита сорочка вiльно налiзла на широчезнi плечi, з паристо? дiвчини була одежа! Бабська команда вешта?ться мiж народом, селяни регочуть з таких бабiв, а ми, встановивши кулемети на належних точках, поставили найкращих стрiльцiв по садках i так ударили з усiх бокiв, що за якийсь час нiмцi здалися на нашу милость. Битись доводилося крiпко, це вам не гетьманцi, якi од пострiлу могли побiгти. Нiмцi билися по повнiй програмi, ?м на початку й нiяково було тiкати вiд бабських спiдниць, а ми косили кулеметами, i це була партизанська тактика, замаскувавшися бабами, пiдiйти на близьку вiдстань, дiяти раптово й не дати розгорнутися для бою. Дехто й спiдницi погубив, а Адаменко в дiвочому вбраннi увесь бiй провiв, намиста, коралiв, дукатiв було повно на його ши?, i вiн не скинув нi одного разка намиста, не загубив нi однiсiнького дуката. То було добро його дiвчини, яка вiддала усе святкове вбрання милому на перемогу, а може, й на смерть. I про другий бiй я вам розповiм - адаменкiвсько? стратегi?, коли ми вдвох з Адаменком оголосили на гетьманцiв червоний терор. Тодi ми залишились сиротами, за нас загинули нашi близькi - Адаменкова дiвчина i моя покiйна дружина. Знайшовся був серед нас такий, що видав ?х гетьманцям, i я летiв до наших мiсць Донбасу iз загоном, забувши про небезпеку, я поспiшав рятувати, була жахлива нiч степово? бурi, на небi мiсяць лiтав з хмари в хмару, сухi блискавки сiклися в повiтрi. Менi хотiлося зiскочити з коня й побiгти ще дужче, та примчав я пiзно, коло ставка, плямистого вiд нафти, я знайшов розстрiляну дружину, а в хатi розгром i нищення. Дiвчинка моя забiгла десь у степ, i степ поглинув ??. Сiв я в хатi на пiдлогу й просидiв до ранку, i зрозумiв, що милостi нiкому не буде, прокляв я гетьманську Укра?ну мо?м горем, вилiз на коня i не злазив iз сiдла, доки не знищили ми цю державу з ?? охоронцями-нiмцями. А зрадник, що видав наших жiнок, добре вiдчув, як помалу наближа?ться до нього невiдступна смерть. Потiм i трапився той другий бiй адаменкiвсько? вигадки, коли ми добре побилися й вiддячили, повернули борги, i самими процентами з то? кровi можна було втопити гетьмана з цiлим його кодлом старого росiйського генерала. Може, кому з вас доводилося партизанити - або хто в Червонiй гвардi? був чи взагалi хто брав у сво? руки владу на мiсцях, той, без сумнiву, зна?, якi були того часу настро?. Ми думали, що саме в нашому мiстi крутиться центр революцi?, що на нас дивиться цiлий свiт i чека? вiд нас такого, що його й у казках не чувано, всесвiтнього геройства, революцiйного завзяття. А за нашим прикладом пiде вся пролетарiя, i ми не шкодували нiчого в свiтi, перед нами сходила червона планета соцiалiзму, на нас падали ?? прожектори, ми йшли, наступаючи нашiй метi на п'яти. Нi в кого з нас не було бiльше одних штанiв та подерто? шинелi. Де ми проходили - там ставала Республiка Рад, i нас було зовсiм мало, i патрони часом не стрiляли, i донбасiвська республiка стояла, як дитина незаймано? краси. Важкi роки пройшли над нами, i при?мно тепер варити чудову сталь i згадувати наших бiйцiв, а то нiколи було й умитися, i ми вирiшили з Адаменком вибити до ноги цiлу сотню гетьмансько? варти у донбасiвському низинному селi, поквитатися з паном гетьманом бiлогвардiйсько? держави за наше невиплакане горе, на бiлий терор вiдповiсти як слiд i так далi. I ми ?х застукали, сотню гайдамацького полку iменi його свiтлостi гетьмана Скоропадського. Ми довго йшли за ними, i не шелестiла трава пiд нашою ходою, мало було нас для бою чи для засiдки, удень ми йшли, а вночi дивилися на зорi й захлиналися ненавиддю. Адаменко чекав слушно? нагоди, бо для бою не кожна година годяща. Вiзьмiть метал, i ви скажете, що його не кожно? хвилини випустиш iз мартена, i кiвш мусить бути на мiсцi, i виливницi готовi, а найголовнiше - мусить зваритися сталь. Пустити ж людей у бiй - вiдповiдальна дуже рiч, i коли, було, подаси знак до бою, то аж гориш увесь, i думки тисячами пролетять у головi. Ми свого дочекалися в одному молдавському селi, там була велика школа, гетьманцi стали в нiй на ночiвлю, а нам того й треба було. Ми вночi влаштували ?м розваги, i нi один не вийшов звiдти живим, ми познiмали караули, пiдперли дверi й почали кидати у вiкна запаленi вiхтi соломи, i нам знадвору видко було, як зривалися з пiдлоги вояки, i ми ?х хрестили з гвинтiвок. На пiдлозi не влежиш, коли на голову летить запалений вiхоть, i ми б не морочилися так довго, коли б мали були якiсь гранати. Такий був другий бiй адаменкiвсько? вигадки, а звичайних бо?в траплялося дуже багато, i третя адаменкiвська вигадка була й останньою, та до не? пройшов цiлий рiк. Нiмеччина за цей час розпочала революцiю, i ?й стало розвиднятися в темнiй головi. Вся ?вропа горiла в революцiйних бурях, я залишив Адаменка у загонi за командира, загiн став до лав Червоно? Армi?, а сам я по?хав до чудесного мiста Одеси, куди кликали мене товаришi-пiдпiльники - боротися з iноземними окупантами та iмперiалiстичними акулами. Iшов тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк, повний порт стояв вiйськових кораблiв, всю Одесу подiлено на зони, тут вам була iноземна, бiлогвардiйська Гришина-Алмазова, а далi натискали петлюрiвськi частини, i польськi легiони стро?ли з себе французiв. Офiцерськi бiлi частини билися з укра?нськими, у кожнiй зонi була контррозвiдка, всi контррозвiдки не забували нас i соннi, життя було революцiйне й пiднесене, ми ходили всi по ниточцi над смертю. Ще забув я сказати, що була в мiстi й бандитська армiя Мишки Япончика, кiльканадцять тисяч озбро?них нальотчикiв, ?м було вигiдно стро?ти з себе революцiонерiв, i вони влаштовували скаженi екси на вулицях Одеси, а розраховувались за екси ми, бiльшовики, i все, що траплялося в мiстi, клалося нам на карб. Контррозвiдки розривалися, шукаючи нас, i в такому перепльотi точилося наше партiйне життя тодiшньо? Одеси, та ми не кидали дiла, у нас склалася iноземна колегiя, працювала пiдпiльна друкарня у одного рибалки, батька мого товариша Половця. Ми знайшли дорогу на вiйськовi французькi кораблi, ви чули з газет про бунт на крейсерi, одно слово, було зроблено шматочок роботи, не менi цим хвалитися i не вам про це слухати. Загинуло чимало пiдпiльних товаришiв, а менi пощастило викрутитися, хоч не ховався я й не заривався з хоробрiстю, у пiдпiллi головне - дисциплiна й витримка, там тво? життя всiм належить, i ти мусиш ризикувати рiвно настiльки, наскiльки дозволить комiтет. Залишився я живий i пiшов знову до свого загону, бо обрi? раптом потемнiли, i чорнi хмари насунулись на наш радянський берег, а простiше кажучи - почався наступ денiкiнських армiй на Москву. Нашi загони Червоно? Армi? вiдходили на пiвнiч, буржуазiя в мiстах мало дзвонiв не порозбивала з радостi й молебнiв, година була пiдходяща, i ми знали, що помилування не буде, всю Росiю повернуть генерали на царську в'язницю. Я знайшов мого Адаменка на фронтi, вiн командував красивим полком, i в його полку не було двох однаково зодягнених бiйцiв. Зустрiч наша була невесела, i довго ми думали, що нам робити, а потiм порадилися де слiд було, забрали з полку потрiбних донбасiвських людей та й пiшли з Адаменком до денiкiнцiв у тил, на наш курний i милий Донбас, на його балки й степи, i ми добре там походили! Скiльки вугiлля ми не дали денiкiнським паровозам, заводам не дали лагодити машини й зброю, ми партизанили цiлим Донбасом, i кожне селище нас годувало, кожен завод нас ховав, кожна шахта нас знала. Сонце донбасiвське грiло, бо?в було чимало, i нам ставили рiзнi пастки, ловили по всiх кутках, i нарештi довелося ?м зняти з фронту дроздовський офiцерський полк i кинути на нас, i тут трапився третiй бiй адаменкiвсько? вигадки. Коли знаходиться у деяких хлопцiв невстояна кров, i ?м хочеться писати рiзнi оповiдання про нашу громадянську вiйну, i вони пишуть перами й олiвцями, як навiженi, - вони бачать, як ми, голi й босi, женемо озбро?нi армi? ворогiв, як офiцерськi полки кидають зброю i просять пардону тiльки через те, що так хочеться молодому писуновi. А нам, що куштували тi?? водички, щемить серце, хочеться лаятись, нам досадно, бо таких ворогiв не слава й побороти, нам же не з неба щастя летiло, ми його важко й трудно здобували, i офiцерськi полки з одчаю билися криваво i як годиться. I тим бiльша честь нашим бiйцям, що вони били такого завзятого ворога, що вони перемогли таку силу ворогiв. Офiцерський дроздовський полк був у повнiй формi, там полковники були за взводних, а капiтани й поручики билися, як простi солдати, i командував ними донський хорунжий, що за рiк зробився генералом. Коли прислали на нас той полк, значить, ми добре ?м дошкулили, i, потерпаючи перед таким ворогом, ми тiшилися, що здiбностi нашi вiдзначено, на нас вийшла краща ворожа частина. Ми з Адаменком двi ночi сидiли в солянiй шахтi, радилися, сперечалися й вираховували, в Адаменка був гострий розум, план того бою цiлком постав у його головi, я лише коригував i переводив на практичнi рейки. Дроздовський полк тим часом мацав мiсцевiсть, до них ходила рiзна тамошня наволоч, з усiх куткiв збиралися вiдомостi, i нашi люди ходили до них виказувати й плутати карти. У ?хньому штабi кипiла робота, вони спробували навiть загравати з робiтництвом, це були не тi офiцери, що пиячили по тилах та спекулювали, та пiдривали ?хнiй фронт, це був бойовий полк фанатикiв монархiзму, оскаженiлi захисники капiталiзму. Вони пиячили так, щоб цього не бачило населення, вони нищили наших товаришiв та?мно та без галасу, вони удавали з себе овець, та були вовками, i по-сво?му вмiли служити сво?му чорному класовi. Нам довелося з ним стати вiч-на-вiч, з цим дроздовським офiцерським полком, i дiло випало нам, признатись по правдi, дуже вiдповiдальне. Ви зна?те донбасiвськi степи й степовi яруги, часом рiчечка протiка? в низьких берегах, в очеретах, в осоцi, i стоять велетнi металургi?, курять домни й коксовi печi, бiля шахт терикони, як пам'ятники про кiлькiсть людсько? працi пiд землею. Треба було вишукати серед цi?? тiсноти потрiбну долинку, по якiй би протiкала рiчка та були б очерети й iнша висока трава, до такого мiсця треба було пiдводити рiзними хитрощами денiкiнцiв i там зiткнути ?х з тим, iз чим ми ?х зiткнули. Це була вища партизанська вмiлiсть, регулярна частина з цим, мабуть, не впора?ться, ми розбили наш загiн на двi половини, роз'?халися на призначенi мiсця й почали робити галас. Дроздовцi теж розбилися надво?, i почався триденний бiй партизансько? тактики. Правильно каже наука, що легко накреслити план, та тяжко виконати його, i каже, що перейти льодовий потiк по шию у водi i по гострих камiннях - трохи нагаду? труднощi, якi постають у командира пiд час виконання плану. Ми з Адаменком були коло наших окремих загонiв, ми умовилися зустрiтися у певний час i на певному мiсцi, ми три днi вiдступали з бо?м i пильнували того, щоб вiдступати туди, куди нам треба, а не туди, куди ворог пожене. План у нас був дуже нахабний, i вiн провалився б за iнших обставин. Ми з Адаменком поволi зближалися й зближалися, дроздовцi йшли за кожним з нас, нашi загони весь час меншали, ми розпускали сво?х бiйцiв - ви потiм побачите, для чого. Швидко казка кажеться, та не швидко дiло робиться, i одного прекрасного пiдвечiр'я ми з Адаменком та лiченi люди з наших загонiв зустрiлися в одному мiсцi, i то було не те мiсце, про яке ми вмовлялися, проте i його можна було використати. Була долинка, рiчка й очерети, i ви розумi?те, що з обох бокiв наступали дроздовцi, а нас була жменька помiж ними. Ми залишили кiлькох охотникiв на правдиву смерть, самi ж подалися очеретами вбiк i вчасно вискочили з мiшка, знайшли кiлометрiв за два наших хлопцiв i пiдмогу з найближчих шахт, стали чекати наслiдкiв. Дроздовськi частини наступали одна на одну, i кожна думала, що натрапила на нашу бiльшу ватагу, а мо? кулеметники пiддавали жару на обидва боки. Сутенiло, з обох бокiв розпочалася серйозна стрiлянина, стрiльцi вони були добрi, клали однi одних наповал, була вечiрня пора, сонце зайшло за куряву, i доки вони добрали, що самi з собою б'ються, ми пiдiйшли з флангу й допомогли ?хньому горю. А там настала нiч, i третiй бiй адаменкiвсько? вигадки скiнчився, сам Адаменко дiстав кулю в рота, вона пробила язика й вийшла десь коло потилицi. Я одвiв його до знайомого лiкаря в лiкарню, а сам, глибоко зворушений, став ходити округ лiкарнi й чекати ранку та оббивати нагайкою листя на деревах. I на ранок я пробрався до Адаменка, вiн був сам у фельдшерськiй кiмнатi i в лiжку не лежав. Я побачив, що вiн ходить по кiмнатi з кутка в куток, це був велетень майбутнiх днiв i не дрiбно? породи, голова вся в бiлому, видко лише нiс та очi, i я затрепетав - якi вони були червонi й страшнi. На лiжку лежала дiвоча сорочка й спiдниця, коралi й намисто його небiжчицi, вiн побачив мене i нiби хотiв заговорити простреленим язиком та махнув рукою, щось, мов сльоза, закрутилося й заблищало в його оцi. "Нiчого, ще наговоришся, - сказав йому я, - ми тобi телячого язика приши?мо", а в самого аж крутить у серцi, не дуже веселi виходять мо? жарти. Вiн пiдiйшов до стiни й став писати на нiй пальцем жахливi слова про неминучу суку-смерть, яка його хоче задушити в лiжку, та вiн на лiжко не ляже, хай вона прийде до нього до стоячого, i рiзнi прокльони. Я вiдповiдав йому теж пальцем по стiнi i вголос проказував сво? написанi слова, i про що ми говорили - вам не цiкаво. Потiм ми потисли один одному руки, i я вийшов перебалакати -з лiкарем, а коли повертав назад, почув пострiл з мо?? стукалки, i Адаменко стояв посеред кiмнати, з грудей, як iз чопа, била кров, в очах у нього було порожньо, i вiн упав на пiдлогу. I далi продовиiуйте мiтинг без мене, Федiр Iванович глянув сюди раз i другий, iду вже, Федоре Iвановичу, iду до мартена, i хай це буде останнiй раз, що я на роботi промову сказав. П'ять рокiв сто?ть наша держава, варитимемо сталь всiх сортiв, любитимемо нашого Ленiна, хай живе завзятий невiдступний шлях до соцiалiзму, слава нашому Донбасовi й вiчна пам'ять загиблим бiйцям! 1932-1935, Харкiв [1] Гирилиця - вервечка, низка.