Павло Загребельний. Диво ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Хто звiв семибрамнi Фiви? В книгах стоять iмена королiв. А хiба королi лупали скелi й тягали камiння? А без лiку руйнований Вавiлон - Хто вiдбудовував його щоразу?.. В яких халупах Жили будiвники золотосяйно? Лiми? Куди пiшли муляри того вечора, як закiнчили Китайський мур? Великий Рим повен трiумфальних арок, Хто спорудив ?х? Над ким Трiумфували цезарi? I хiба в славетнiй, Щедро оспiванiй Вiзантi? Були самi палаци для громадян?. Юний Александр завоював Iндiю. Невже сам? Цезар розбив галлiв. А чи мав коло себе бодай кухаря? Фiлiп iспанський плакав, Коли затонув його флот. Невже нiхто бiльше не плакав? Як багато iсторiй. Як багато запитань. Б.Брехт, Запитання читача-робiтника 1965 РIК ПРОВЕСIНЬ НАДМОР'Я Найперше мусимо з допомогою мiкроскопа дослiдити всi вiдхилення вiд предмета. П.Пикассо. (Всi епiграфи Пiкассо на титулах - з його п'?си "Пожадання, впiймане за хвiст", написано? у перший рiк окупацi? Парижа гiтлерiвцями. (Тут i далi пояснення авторськi)._) Може, ?х вабило вiкно. Ще позаторiк його не було. Отава добре пам'ятав, що в цiй оберненiй до моря стiнi кафе "Ореанда" були звичайнi два вiкна з банальними брижистими шторами з кремово? чесучi. Але потiм хтось, достосовуючись до моди, вивалив стiну геть i утворений в такий спосiб отвiр затулив суцiльним склом, привезеним з Артемiвська, а то й з само? Нiмеччини (що теж було модно серед будiвельникiв) i вправно вставленим у ковану залiзну раму, вмiло тоновану лискучо-чорною фарбою, що вже давало й зовсiм не очiкуваний ефект по?днання модерну з старовиною, бо чорна залiзна рама видавалася мовби кованою в простiй сiльськiй кузнi, на старезному ковадлi, коло горна i старих мiхiв, зшитих з грубих шкiр, зверху й знизу триманих дубовими-дошками, що мали вигляд набагато побiльшених людських долонь, i коли верхня долоня натискувала на мiхи, вони складалися, випускали з себе все по вiтря, вдуваючи його в горн, i з горна спершу виривався сизий дим, а потiм вугiлля починало жеврiти яснiше i яснiше, .а там ярiло бiлим, i залiзо, яке розпiкалося в горнi, а потiм виковувалося на ковадлi, несло на собi все, що мала кузня: чорноту мертвого вугiлля, сизiсть диму, видмухуваного мiхами, яскравi випiки вогню, полиск важких ударiв молота i твердого ложа" ковадла. Але для цих чотирьох чоловiкiв, якi щодня спускалися з гiр, де був ?хнiй санаторiй, важило, власне, й не саме вiкно, i не оте дивно широке скло, i не викувана з чорного залiза рама, якою могли б пишатися на будь-якому ?вропейському курортi. Важило навiть не море, оте море, що заливало все вiкно вiд краю до краю, виповнювало його майже до самого верху, не лишаючи для неба мiсця, бо небо не могло вдовольнятися вузенькою смужечкою, йому теж потрiбен був простiр не менший, анiж для моря, а якщо вже бути точним, то небо завжди i скрiзь усе ж таки долало море сво?ю безкрайнiстю, однак тут воно вимушене було поступитися i вдовольнитися в дивному вiкнi смужечкою завширшки в кiлька пальцiв. Залежно вiд погоди смужечка вужчала або ширшала, i темна лiнiя обрiю або ж наближалася до верхньо? перекладини рами, або ж вiддалялася, ще бiльше пiдкреслюючи чорноту й дикiсть залiза, його мiцнiсть i твердiсть. Так от, якщо вже всi вони збиралися щодня в кафе "Ореанда", звабленi широким небаченим вiкном, то важило не саме вiкно i не море, що заливало його вщерть, а просто гiлочка невiдомого дерева, яке росло перед кафе, росло десь унизу (кафе мiстилося на другому поверсi високого старовинного будинку, складеного з грубих кам'яних квадрiв) i несмiливо простягнуло одну лише свою гiлочку до нового вiкна, так нiби когось там могла зацiкавити ця квола деревина в мiсцi зiткнення розковано? стихi? з точно продуманою (якщо можна так пишно висловитися) красою, що вiдповiдала iснуючим настроям, просто кажучи - снобiзмовi. Та, може, слiд було починати не з вiкна, а з ?хньо? чоловiчо? самотностi, яка зштовхнула ?х чотирьох, таких рiзних, таких несхожих, звела ?х з гiр униз, а вже тiльки тодi вони побачили це вiкно i взяли столик коло нього, i той столик став ?хнiм постiйним мiсцем для щоденних посиденьок вiд п'ято? до сьомо? вечора, а то й пiзнiше. Iмена значення не мають. Ясна рiч, можна б назвати всiх чотирьох, та ще й додати докладний житт?пис кожного. Але чи треба? Один був iнженер, один (що вже й зовсiм незвично) - поет, один- лiкар, четвертий - Отава. Вiкно запримiтив ще знадвору не поет, i не Отава, i не лiкар (професiя, що ?? найохочiше вмiщають на пограниччi мiж усiма звичайними професiями i мистецтвом), а iнженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усiх, трохи по-жiночому кокетливий i надзвичайно сучасний у кожному поруху, в кожному вчинку й навiть словi. - Вже уявив нас за цi?ю вiтриною!-вигукнув вiн.-3 одного боку ми, з другого - море. А мiж нами - невидима субстанцiя, яку можна б назвати екзистенцi?ю мертво? матерi?. - Ну, а вже ти тодi - есенцiя буття,- буркнув Отава. Вони посмiялися з iнженерового пишномовства, однак пiшли в кафе, яке саме вiдчинилося пiсля денно? перерви, i ?м справдi сподобалося все: i широке вiкно, i його небуденна залiзна рама, i багато моря за прозоро-неiснуючим склом, i тонка нитка обрiю, що пульсувала вгорi, мов жива жилка простору. Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактно? скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин. - Я писатиму про це дерево,- сказав вiн, посвистуючи вiд вдоволення. Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався сво?м оригiнальним свистiнням, а ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi сво? почуття таким дивним робом. - Коли мене люди не бачать, я вiддаю ?м сво? вiршi,- казав вiн,- коли ж присутнiй я сам, тодi - сi-сi! - Сонет чи вiдразу поему? - прискалив насмiшкувате око Отава, який чiплявся з сво?м кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмiшкуватiсть, призвича?лися до не? i навiть нудьгували без свого лукавого товариша. - Старий, - не ображаючись, мовив поет, - ти нiчого не розумi?ш. Така гiлочка не вмiститься й у поему. Сi-сi! - Людина повинна бути оригiнальною,- сказав iнженер.- Якщо в тебе нема? оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати ??. Наприклад, я вигадав для вас оце вiкно. Що далi? - А далi ми питимемо чорну каву,-сказав лiкар. - З медицинським спиртом,- додав Отава. - По-мо?му, в тебе було тяжке дитинство,- незлобиво сказав лiкар.Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство. - А бува? гумор бiлий? - поцiкавився Отава. - Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш,- втрутився поет.- Це вiрш про аристократизм. Сi-сi! Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не-мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав сво? вiршi, якi всi тро? за кiлька днiв знали напам'ять. Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли. Якщо ти прокинешся рано-вранцi Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок, I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi, I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi, I помандру?ш поглядом до вiкна, Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна- До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi - I станеш шукати там неба великих надiй, Бо, прокидаючись, ми завжди вимандрову?мо на пошуки неба для наших надiй. - Я ще можу припустити, що ти мiг таке скласти,- сказав Отава - Але як ти мiг це запам'ятати? - Старий, з тебе нiколи не буде аристократа. Ти вмреш плебе?м. Сi-сi! - просвистiв поет. - Я, наприклад, потомствений робiтничий клас,- сказав iнженер,- але це не заважа? менi бути модерним i оригiнальним. - Старий, я теж робочий клас,- сказав поет.- Я навiть працював на кораблебудiвному. Хто зна?, як варять трубу на суднi? Сi-сi! - Ми тiльки вда?мо iнтелiгентiв,- спробував помирити ?х лiкар.-А, власне, хто ми? Дiти робiтникiв, селян. Така в нас кра?на. Все починалося з самого початку, на голому мiсцi. Я, наприклад, вирiс у селi, де не було навiть фельдшерки. А тепер маю в сво?му розпорядженнi цiлу клiнiку. Хто б сподiвався? - Треба написати про тебе нарис у газетi,-докинув Отава.- Це так мило: з простого селянського хлопця вирiс видатний лiкар. Або: з корабельно? труби- в поезiю з ?? наймодернiшими .вивертами! Або: син чорноробiв i ливарникiв керу? цехом або й цiлим заводом, а на дозвiллi колекцiону? платiвки з джазовими мелодiями, чита? Кафку в перекладi i Фолкнера в оригiналi, зна? всi марки японських, американських, голландських i захiднонiмецьких транзисторiв, вмi?... - Старий, досить! Сi-сi! - зупинив його поет.- ?де кава, Ми будемо пити чорну каву, яко? не пили нашi предки. - Мо? предки якраз пили каву,- похмуро промовив Отава.- То й що з того? Я професор i син професора, а мiй батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, i так без кiнця. - Вони були професорами вже тодi, коли ще й професорських звань не було на свiтi? - делiкатно поцiкавився лiкар, - Очевидно,сказав Отава. - Не бачу пiдстав для роздратування,- знизав плечима iнженер,по-мо?му, тут все о'кей. Iнтелiгенцiя - це звучить гордо. Я десь недавно навiть читав, що iнтелiгенцiя - слово не iноземне, а росiйське. - Рокiв через п'ятдесят знайдуться охочi привласнити й слово "джаз" або ще щось,засмiявся Отава.- Дивуватися не треба. - Старi,вiдсьорбуючи гiрко? кави, ляснув у долонi поет,- я прочитаю вам свiй вiрш про старих жiнок. Увага! Сi-сi! Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, i, коли цей поступовий процес заповнення дiйшов до краю, четверо мовчки перезирнулися мiж собою, вдоволенi, що тiснява й колотнеча ?х зовсiм не зачiпають, що вони й надалi зостаються самi, наодинцi з безмежжям моря, щедро дарованим ?м оцим дивним, майже чарiвним вiкном. - Екзистенцiя буття,- зi смаком повторив iнженер. - Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригiналi читати Сартра i Камю,- не втерпiв, щоб не кольнути, Отава. - Цiкаво, скiльки зна?ш iноземних мов ти? - поцiкавився лiкар. - Скiльки треба, стiльки й знаю,- вiдповiв Отава. - Сi-сi! - свиснув поет.- А якщо тобi, як от менi, не потрiбна жодна iноземна мова? - Тодi не знаю жодно?,- хмикнув Отава. - Якби я був сином професора,- зiтхнув iнженер,- це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинствi. Не було вiдповiдно? обстановки. - Ну так,Отава говорив майже зло,- не вчив тебе грати на роялi професор Гольденвейзер, академiк Соболевський не читав латини, Iгор Грабар не водив по художнiх музеях. - Ну, не будемо сваритися,- заспокiйливо промовив лiкар.- Кожен мав те, що мiг мати. I тепер теж ма? те, що може, тобто хоче. Не всi народжуються професорами чи там героями, мiнiстрами. Але стати ними може кожен. - I встати теж може кожен,- вигукнув поет, якому так i не дали прочитати вiрш про старих жiнок.- А тому всталиi Ходiмо! Сi-сi! Вони приходили до свого вiкна щодня. Найчастiше незлобиво сперечалися мiж собою,_ iнодi просто мовчали, посьорбуючи каву, вiдмахуючись вiд поета, який намагався просунути в, мовчанку сво? вiршi. - Тi прочитай нам що-небудь з ненаписаного, - просив його в такi хвилини Отава, i цей дотеп по-справжньому подобався всiм, окрiм поета, звичайно, який миттю спалахував i мало не лiа у бiйку з Отавою. - Старий,розмахував вiн короткими м'язистими Круками,- якщо хочеш, то все справжн? ще не написане i невiдомо, ч;i буде й написане будь-коли. Отож вони стали ходити до "свого" вiкна щодня. Спершу Отава все очiкував, що його товаришам набридне отаке не зовсiм звичне для курортникiв гаяння часу, але згодом i сам ужа став боятися, щоб часом не розруйнувалося ?хн? товариство, щоб не пiддався хто-небудь .з них на банальнi, але такi непереборнi спокуси, яким пiддавалися щоразу тисячi людей повсюди i завжди. Наприклад, танцi. Навiть зараз, коли курзал i всi лiтнi майданчики ще тiльки лагодилися для справжнього сезону (бо хто ж ?здить на курорти взимку) i коли тiльки тi санаторi?, що мали великi клуби, могли дозволити собi розкiш щовечора влаштовувати для сво?х i приблудлих курортникiв танцi, так от навiть зараз це немудре i, якщо розiбратися, досить безглузде заняття набувало розмiрiв всезагальногр шалу або й пошестi. На танцi бiгли всi - молодi й старi, здоровi й хворi, холостi й одруженi, Вродливi й такi, що лiпше б ?м сидiти вдома та нiкому не показуватися,для всiх день був лише коротким i нудним вступом до блаженного вечора i до ночi, коли з саморобних естрад пролуиають першi звуки музики i першi пари рушать у звабливу подорож по чарiвливому морю в пошуках островiв i цiлих архiпелагiв симпатi?, захоплення, а то й кохання; До танцiв готувалися самовiддано й ретельно. З валiз дiставали й випрасовували яскравi вбрання, зачiсувалися, чепурилися, мов тi птахи, що бiльшу частину свого життя витрачають на чищення пiр'я. I вса для того, щоб у вечiрнiх залах, в тiснявi й лiтнявi вмить позбутися свого лиску, втратити все набуте такою стараннiстю впродовж дня. Iнженер, поки вони ще не набачили свого вiкна, кiлька разiв рвонув на танцi, навiть завчасно вибрав собi партнерку i поставив ?? кандидатуру на обговорення всього ?хнього товариства. Ясна рiч, iнженер, як людина сучасна i з великими претензiяяи, накинув оком на: жiнку найвродливiшу, точнiше, найгiоказнiшу в усьому санаторi?. Була вона ще зовсiм молода, висока, мiцно, але при?мно збудована, мала лукаво вигнутi уста i рiзнобарвнi очi, стриглася пiд хлопця, носила завжди обтислi светри i туристськi штани з еластику. -Якщо я ?? сьогоднi запрошу трохи побацати?-спитав iнженер,- Якi будуть думки? - Занудлива особа,- сказав поет,- я ?? знаю. Вона теж з Москви. Художниця. Вважа? себе генiальною. Сi-сi! - По-мо?му, навiть дуже при?мна особа,- зiтхнув лiкар, який починав уже повнiти i завжди зiтхав, коли бачив струнких молодих жiнок. - А що скаже професор? - поцiкавився iнженер. - Якщо вона справдi художниця, то це вже не жiнка,- похмуро посмiхнувся Отава,- якщо ж лишилася справжньою жiнкою, то нiяка вона не художниця. - А Жорж Санд? - сказав лiкар. - Виняток, який тiльки пiдтверджу? правило. - Сi-сi! - свиснув поет.- Менi така теорiя до вподоби. Старий, ти генiй! - I все ж таки я запрошу ?? на якийсь твiстик,- затявся iнженер. До снiданку вiн вийшов брезклий i злий. - Як ваша художниця?-не втерпiв лiкар, втягуючи живiт, для чого йому доводилося ставити руки на боки i непомiтно заганяти пальцями сво? "капiталiстичнi накопичення" пiд ребра. - А нiяк,похмуро буркнув iнженер.- Отава сказав правильно. - Ci-ci! - по-сво?му прокоментував iнженеровi слова поет.- А точнiше? - По-перше, вона не вмi? танцювати нi твiста, нi взагалi будь-чого модного, а по-друге, вона вiдмовилася йти на танцi. - Тобто навпаки,- уточнив Отава,- спершу вона вiдмовилася з тобою йти, а вже потiм ти вирiшив, що вона не танцю? твiста. Очевидно, ти послав телеграму в Спiлку художникiв, i звiдти тобi пояснили. - Сi-сi! - глумливо посвистiв поет. Пiсля того цiкавiсть до художницi в ?хньому товариствi не зменшилася, а навiть побiльшала, але була то цiкавiсть чисто теоретична. Просто знiчев'я перекидалися вони мiж собою двома-трьома словами про художницю, коли бачили ?? пiсля снiданку або обiду, лiкар зiтхав, бо така жiнка, така жiнка, iнженер поскрегочував зубами, бо як вона смiла, як вона могла, поет сiсiкав, бо не мiг терпiти поблизу ще одно? людини, яка хоче привласнити неподiльне право на генiальнiсть, лише Отава був абсолютно байдужий до художницi, як взагалi до всiх жiнок, якi жили в ?хньому санаторi? i якi зустрiчалися ?м щодня на набережнiй, байдужий до танцiв, до знайомств, до любовних пригод. I хоч по-давньому кепкував зi сво?х товаришiв, але поступово став вiдчувати вдоволення щоденним сидiнням у кафе, спокiйним перекиданням словами, мовчанкою. Гарно було думати, дивлячись на море, на абстрактну гiллячку за вiкном, вiдчуваючи водночас, що ти не сам, що коло тебе ще люди, доброзичливi, спокiйнi, гарнi, розумнi, хоч i не позбавленi якихось там вад чи слабостей. Бо хiба ж позбавлений усього того добра ти сам? Так тривало досить довго, вже наближався день, коли всi вони мали роз'?хатися з санаторiю, вже вiяло з-за моря теплом, казали, що десь буцiмто навiть зацвiло перше мигдалеве дерево, але цьому нiхто не вiрив; Отава вiдчував себе помолодiлим, виснаженiсть, викликана впертою роботою, минула, знову були в ньому сили й уперта наполегливiсть, що ними так умiв вiн дивувати всiх, хто знав його ближче. I, певно, в багатьох людей теж добiгали до кiнця днi перебування коло моря, i люди радiли поверненню додому, але водночас жалко ?м було розлучатися з морем i горами, якась непевна тривога закрадалася в ?хнi душi, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подiти, кидалися то до моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися всi на концерт прибуло? з Москви знаменитостi, то забиралися в маленькi кафе, набивалися туди набгом, сидiли там до пiзньо? ночi, а потiм раптом згадували, що на автовокзалi став до дi? новий ресторан, надзвичайно модерний, з фiнськими меблями, з грузинською чеканкою, i бiгли через усе мiсто туди, щоб встигнути до закриття. I в кафе "Ореанда" в цi днi було повно, аж трiщало. Десятки нових вiдвiдувачiв, якi нiколи туди й не потикалися, блукали тепер помiж столикiв i допитувалися, чи нема? вiльного мiсця або хоч коли якесь там мiсце звiльниться. - Ореанда,глибоко зiтхаючи вiд насолоди, приказував iнженер,- прекрасне слово! Особливо коло цього вiкна, наповненого морем. Ореанда. - Сi-сi! - посвистiв поет.- Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати цiну слiв. Ореанда - це сi-сi! - Ще ? симпатичне слово - "Асторiя",- докинув лiкар.- В Ленiнградi рессоран "Асторiя" - просто чудо. - Славнозвiснi слова! - вигукнув iнженер. - Славнозвiснi - горезвiснi,- посмiхнувся Отава.- Астор був якийсь чи то спекулянт, чи просто здирщик. Потiм пожертвував якiсь грошi на готель чи на бiблiотеку - i от пiшло по всьому свiтi: асторi?, асторii. Я особисто не вiрю красивим словам. - I красивим жiнкам,- сказав iнженер, дивлячись поза сво?ми товаришами кудись до дверей, щось там розрiзняючи в суцiльному сизому туманi вiд диму й випарiв. Вiн дивився туди так уперто, немов вичаровуючи сво?м поглядом щось бажане, що всi коло столика теж поступово стали переводити погляди до дверей, i всi побачили свою художницю' з подругою, маленькою гостроносою сухою жiночкою. Вони стояли коло дверей, трохи розгубленi, знетямленi гамором i задимленiстю, але, певно, надворi було сиро й холодно, ?м не хотiлося так вiдразу повертатися туди, звiдки вони щойно прийшли, тому вони з безнадiйною наполегливiстю намагалися видивитися бодай одне вiльне мiсце. Художницi, видно, стало жарко, бо вона розстебнула сво? бiле пухнасте пальтечко; може, ?й i не хотiлося сюди йти, а тим бiльше не хотiлося отак безглуздо стояти коло дверей i вишукувати те, чого тут однаково не знайдеш, вона щось сказала сво?й подрузi, зневажливо кривлячи сво? лукавi уста, але та коротко ?й вiдмовила i вперто блукала поглядом по залу з байдужою затятiстю, притаманною жiнкам невродливим i трохи зневаженим, якi звикли пробиватися в життi без будь-чи?? пiдтримки i завдяки цьому виробили в собi твердий характер i неабияку наполегливiсть. Мабуть, iсну? магнетизм поглядiв, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вiкна (а перед тим вона мовби навмисне вiдверталася}, i ?? погляд зустрiвся вiдразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посмiхнулася, здалеку кивнула чи то всiм одразу, чи тiльки iнженеровi, який все ж таки був хоч трохи ?й знайомий, i рiшуче попростувала до столика коло вiкна. Подруга пiшла за нею. - Ви пробачте,- сказала, наближаючись до них, художниця,- i не подумайте, що ми нахаби. Але справдi - жодного мiсця. А нам би хотiлося хоч трохи зiгрiтися. - Всi слова зайвi! - пiдхопив iнженер. - Сiдайте поки що на мiй стiлець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба! Вiн .побiг кудись у дим i гамiр, художниця посадовила на iнженерiв стiлець свою подругу, а сама стала коло вiкна, вигiдно вирiзняючись на його темному тлi. - Берiть мiй стiлець! - похопився лiкар. - Дякую. Я пiдожду,- сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так нiби мовчки запитувала: "А ти чого не запропону?ш дамi стiльця?" - i вiд цього нiмотного запитання на Отаву найшла дивна затятiсть. Вiн, хоч спершу хотiв зробити те саме, що й лiкар, тепер ще мiцнiше вмостився i послав художницi так само нiмотну вiдповiдь: "Якого чорта! Могла б собi пошукати мiсця деiнде!" Сам не знав, чому його дратувала ?? присутнiсть, але вдiяти з собою нiчого не мiг. Повернувся iнженер з двома стiльцями в руках, за ним iшла кельнерка, яка несла каву для обох жiнок i пляшку коньяку. - Прошу,розкланявся iнженер,- каву ми вже п'?мо чотири години, отже, кава тiльки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гада?мо, дами не вiдмовлять нам у при?мностi випити разом з нами. - Якщо ви вже такий галантний,- сiдаючи, сказала художниця,- то хоч би запитали нас про нашi бажання. - Читаю по очах,- бадьоро потер долонi iнженер. - Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,- посмiхнулася художниця.- Вiн це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офiцерськими дружинами. - Вiн чита? тiльки Фолкнера,- обiзвався Отава,- до того ж - в оригiналi. - Так? - повернулася до нього художниця.- А ви? - А я тут нi до чого,- сказав Отава i вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотiв. Просто хотiлося, аби художниця вiдчепилася вiд нього. - Вiн чита? тi?ю мовою, якою йому потрiбно,- гордо повiдомив лiкар, який мiг бути великодушним навiть там, де йшлося про завоювання симпатiй жiнки. - I що ж ви чита?те? - не вiдставала вiд Отави художниця. - Спитайте нашого поета. Читання - його спецiальнiсть,- вiдбуркнув Отава. - Ми з Дiмою знайомi ще по Москвi. Я приблизно знаю коло його зацiкавлень,- вiдповiла художниця.- Ти не обража?шся, Дiмо? - Сi-сi! - вiдповiв поет. - Москва - велике мiсто! - зiтхнув лiкар, переживаючи за свiй невеличкий обласний центр, де була його клiнiка. - Центр,- розвiв руками iнженер i пiднiс келишок,- прошу, за прекрасних дам, якi живуть у самому серцi нашо? Батькiвщини, i за ?хнi, отже, серця. - Ви що,примружилася художниця,- лiкар-кардiолог? - Нi, лiкар якраз я,-знову кинувся на виручку лiкар,-а вiн iнженер. Мiж iншим, з групою товаришiв... на державну премiю... - Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? - Художниця засмiялася. Але iнженер не образився. - У нас справдi колективна робота,- сказав вiн,- але давайте не про це. Ми тут вiдпочива?мо. Так давайте ж! За Москву i ?? людей ми випили. Тепер я пропоную за Ки?вi Прекрасне мiсто! - I велике мiсто,- додав, зiтхаючи, лiкар. - А хто з Ки?ва? - спитала художниця. - Отава,пояснив iнженер,- i народився в Ки?вi, i вирiс, i батьки, i дiди - всi з Ки?ва, ще, мабуть, вiд князiв. - Росли, як отава,- сказав Отава. - То це ви там усi куполи золотом покрили? - спитала художниця. - Без золота не можемо,- тим самим вiдповiв ?й Отава,- це вже в нас у кровi. Спимо тiльки пiд золотими покрiвлями, як далай-лами. - Не знала, що потомственi кияни такi,-вдавано злякалася художниця. - Якщо пити, то давайте.- Отава вже й зовсiм став сердитий. Все ж таки якийсь бiс штовхав його сьогоднi пiд ребро i весь час спонукав на хлоп'ячi вихватки. Художниця випила, налила ще келишок i знову випила без тосту, ?? подруга злякано ворухнулася на сво?му стiльцi. - Тайко,сказала вона до художницi,- тобi ж не можна так багато пити. - А хiба це багато? - засмiялася художниця i знову налила собi. Раптом вона помiтила, що чиясь рука накрила келишок. Вона пiдвела очi, то була рука Отави. - Що це ма? означати? - спитала суворо художниця. - Раз вам не можна, то навiщо? - А звiдки ви зна?те, що не можна? - Ну, сказала ваша подруга. - Мiж iншим, ?? звуть Лiна, i вона декоратор з Великого театру. - При?мно, але однаково ви не пийте бiльше,- Отава наполягав, дедалi бiльше дивуючись свойтiоведiнцi. - А яке вам дiло? - художниця гнiвалася вже навсправжки. - Та?со! Сi-сi! - нагадав про себе поет.- Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотiв би тобi... - Ти менi не подоба?шся,- обрiзала його художниця,- i прекрасно зна?ш про це! - Ну, тодi...- Поет заховав руки пiд стiл, нюхнув навiщось iз випито? чарки i притишеним, як завжди перед читанням вiршiв, голосом сказав: - Тодi я прочитаю вам усiм вiрш. Але прошу уваги! Ви ще мене не зна?те! Якщо я прошу уваги, то це серйозно! Чу?ш, Тайко! - I, не чекаючи нiчи?? згоди, вiн заплющив очi й почав: Якщо ти прокинешся рано-вранцi... Бiс i далi штовхав Отаву пiд бiк i доштовхався вже до того, що Отава, не даючи поетовi змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував: Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок... - Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,- повторив поет, вдаючи, що не помiтив Отавино? вихватки'.- Iснiгова бi-лiсть рiзоне тобi в очi... - I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi...- мерщiй встряв Отава. Художниця звела на Отаву просвiтленi вiд стримуваного реготу очi. Вони були досить дивнi в не?. Одне око сiроблакитне, а друге сiре, з брунатними цятками, якесь пiстряве, з гострим мало не вовчим блиском. - Якщо ти не замовкнеш,- з присвистом сказав поет, звертаючись до Отави,- то я наб'ю тобi морду. Отут при всiх елементарно наб'ю тобi морду. Я боксер i роблю тридцять ударiв за хвилину. - А я роблю тiльки один удар,- сказав рiзко Отава i пiдвiвся з-за столу. Всi сидiли. Жiнки ждали, що буде далi, поет вичiкував подальших дiй Отави, iнженер i лiкар мовчали. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цiлiсть свого товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тiльки через те, що один з них раптом перестав розумiти жарти. Отава збагнув, що нiчого бiльше не дочека?ться, мовчки пiдiйшов до вiшалки, зняв сво? пальто, недбало накинув його на плечi i вийшов на вулицю. Море насилало на суходiл пронизливу вiльготнiсть. В холодних мокрих сутiнках тинялися по набережнiй люди, купчилися пiд лiхтарями, розходилися, щоб знову зiбратися в свiтляному колi, глянути одне на одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отавi не хотiлося знов до людей. Вiдпочити в самотинi - ?дине, чого тепер бажав. Тому вiдразу звернув убiк, повз знайомий старий платан, по вимощенiй бiлими плитками дорiжцi побрався в мовчазну пiтьму. Про те, що сталося в кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у головi, йшов швидко, широкi бiлi плити твердо слалися йому пiд ноги, ззаду долинали до нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим далi вiн iшов, тим бiльша й бiльша тиша залягала в нього за плечима, тiльки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах пiдбори його черевикiв: стук-стук! I враз до нечастого стуку його пiдборiв долучився новий звук, квапливий, знервований, ще далекий, але виразний i чiткий: тук-тук-тук! Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсiм при?мне вiдчуття, коли в темрявi, на пустельнiй дорозi, наздоганя? тебе хтось невiдомий. До того ж Отавi аж нiяк не хотiлося, щоб хтось порушував його самотнiсть. Тому вiн наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати його. Хiба що матиме ще довшi ноги. I все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче - тук-тук-тук! Уперто, вiдча?но, майже в безнадi? билося об твердi плити позад Отави, який iшов швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним, навiть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але певнiсть тут була зайва, бо однаково знав цi кроки, звiдкись давно вже вiдомий чомусь був йому оцей перестук каблукiв, так нiби вiн тiльки те й робив у сво?му життi, що наслухував перестуки жiночих каблукiв i вирiзняв з-помiж них один, той, що колись ма? почути його в вологiй холоднiй пiтьмi на безлюднiй але? приморського мiста. Вiн iшов так швидко, як тiльки мiг, прогонисто викидав уперед то одну, то другу ногу, мав цибатi, аж он якi; той, хто за ним намiрився гнатися, мусив нарештi зрозумiти, що справа його геть програна, безнадiйна вiд самого початку, i воно таки справдi, мабуть, так i сталося, погоня мовби почала вiдставати, перестук позаду ставав тихiший i тихiший, а потiм, коли Отава вiдiтхнув уже вiльнiше, перестук раптом зiрвався на безладне спазматичне: ток-ток-токi-такий звук луна? лише тодi, як бiжить жiнка, коли вона дивно випрямля? ноги, а тiло ?? в цей час заточу? обережнi пiвкола, ?й важко втримати рiвновагу, тому вона швидше й швидше викида? наперед штивнi ноги i вибива? каблуками: ток-ток-ток, а сама виплiта? з заплутаних мережив свого вихитування нелегку дорiжку просування вперед. I цей бiг Отава мiг би вирiзнити з тисячi й мiльйона, хоч перед тим нiколи його не бачив i не чув. То бiгла вона, нiхто iнший. Вiн став i повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього ?? бiле пухнасте пальтечко. Художниця добiгла до Отави i, задихана, майже впала йому на плече. - Це ви? - вдаючи, нiби щойно впiзнав ??, сказав черство Отава.- Що з вами? - Я гналася за вами. - Навiщо? Хто вас просив? - Ходiмо назад. До них. - Задля цього не варто було вам... - Справдi, ходiмо. Так негарно вийшло. Цей Дiмка - вiн типовий iдiот. Я його знаю. Нездара i дурень. Всi нездари такi. Вульгарнi забiяки. Ви ж не такий. Все обiйдеться. - Звiдки ви зна?те, який я? - Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей - теж... Зна?те, перед жiнками завжди всiм хочеться якось... Одне слово, чоловiкам хочеться подобатися... - В мене такого бажання не виникало... - Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас пiд руку? Я вкрай знесилилася. - Берiться. Але туди я не пiду. - Гаразд. Тодi я залишуся з вами. - Навiщо? - Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити? - Те, що робили досi. Скiльки вам рокiв?.. - Бiльше двадцяти, але менше тридцятi?,- засмiялася вона. Вони пiшли далi вперед, тепер уже вдвох. Та?сина рука грiлася бiля Отавиного лiктя, обо? мовчали, художниця ще й досi не погамувала сво?? задиханостi, а може, навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати ходу, боявся поглянути на обличчя сво?? несподiвано? супутницi, хоч i знав, що в темрявi навряд чи роздивиться його як слiд, але лякався ?? лукавих уст, здавалося йому, Що крiзь найбiльшу темряву побачить вiн ?хнiй хвилюючий вигин. - З вами при?мно мовчати,- першою обiзвалася художниця. - Так кажуть до дурнiв,- Отава тримався суворого тону. Жодно? нотки потеплiння! - Там мовчанка вимушена, а з вами просто при?мна. Ви не подумайте про мене абищо. - А що я маю подумати? Навпаки, повинен би...- Вiн мало не сказав "подякувати вам", але стримався, хоч i вiдчував наплив яко?сь iгезнано? теплоти, схвильованостi, справдi був вдячний ?й за те, що вона не покинула його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежнiй пiтьмi, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Вiн мав неодмiнно сказати ?й якiсь особливi слова, яких нiколи нiкому не говорив, яких не вмiв говорити. Вiн повинен ось тут пообiцяти ?й, що нiколи не забуде цi?? ночi, не забуде старого платана, твердих бiлих плит, що стелилися повз нього в холодну вiльготну темряву, i перестуку ?? каблукiв по тих плитах. - Ви мене...- почав вiн, але знов не докiнчив. - Налякала? - засмiялася художниця. - Нi,- вiн нарештi наважився,- здивували. - Ото,вона, зда?ться, зрадiла,- вас здивувати не так легко. - Чому ви так вирiшили? - А я знаю про вас усе. Крiм iменi. - Отава,-сказав вiн.- Ви ж чули там, у кафе. - А iм'я? - Досить i Отави. Звiть, як усi. - Мене звуть Тая, тобто Та?са. Наче попiвну. А батькз мiй-металiст. Ще .й зараз-на заводi. А в дочки-так смiшне iм'я. Вона непомiтно втягувала його в розмову на теми, яких вiн завжди уникав, вважаючи ?х дрiб'язковими i не вартими уваги. Сам собi дивуючись, Отава заперечив: - Чому ж смiшне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не зна?те походження цього iменi. Воно йде вiд слов'янського-Богорис. Певно, мiй батько хотiв, щоб у менi були якiсь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливостi - теж. - Чому ви вважа?те, що боги повиннi бути неодмiнно вродливi? - Такими ?х малювали. Починаючи вiд стародавнiх грекiв. - Грецькi? боги не вродливi-вони зжiноченi, солодкавi. - Вам до вподоби вавiлонськi бикочоловiки? - Не треба про це,- попросила вона, глибше забираючись йому пiд лiкоть теплою долонею.Якщо вам не хочеться зi мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати непри?мно, скажiть. Вона забрала свою руку вiд нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво бiлiло в темрявi. - I взагалi не треба нiчого. Ви зараз почнете дякувати менi за добре серце, скажете, що нiколи не забудете, як кинулася в нiч слiдом за вами, по сутi, абсолютно незнайомим чоловiком, як гналася за вами тiльки для того, щоб... Але не будемо про це... - Звiдки ви все зна?те?-щиро здивувався Отава.-Це просто якийсь мiстицизм. - Я все знаю,- вона засмiялася десь на вiдстанi, i Отава уявив, як вигинаються ?? лукавi уста, i йому вперше в життi стало страшно вiд близькостi жiнки. "Треба ?? прогнати",- подумав вiн зненацька, намагаючись вiдтiснити кудись у найдальший куток пам'ятi те, що вiдбулося перед цим. I ще подумав: "Яке вона ма? право отак вриватися в мо? життя, все ставити шкереберть, ламати всi мо? плани, головне ж - ламати мiй характер, бо вiн уже зламаний назавжди одним тiльки ?? вчинком. А що ж буде далi?" - Ви дума?те про те, чи не краще мене прогнати вiд себе? - спитала вона його, ще далi вiдходячи на край дорiжки.- Скажiть - i я повернуся до того товариства, яке... там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли менi заважають. Вiн спромiгся приховати новий вибух здивування ?? неймовiрним даром читати думки i спробував звести все до жарту: - Хай уже мо? товаришi догризають там вашу подругу. - А ?? не дуже й угризуть. Вона колись займалася гiмнастикою. Завжди зумi? вислизнути. - Велике вмiння - вислизати,- промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь. Далi йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущi, дерева i навiть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити ?м пiдйом, але для пiшоходiв воно не надавалося аж нiяк. Замiсть нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, тi самi дерева, тi самi будинки, тi самi вуличнi лiхтарi обходити то знизу, то згори, i якщо для машини з швидкого накладання отаких повiльних виткiв зрештою все ж одержувано висхiдний рух, то для людей, надто ж уночi, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невiдомо чого. Двiчi обганяли ?х таксi, повнi пасажирiв. Згодом ,у свiтлянiй смузi, що ?? кидав на шосе лiхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в найосвiтленiшому мiсцi i цiлувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжн? кохання, яке не хоче ждати, не розбира?, де свiтло, де темно, а то, може, просто вони зовсiм юнi i заповзялися отак перерахувати сво?ми поцiлунками всi слiди лiхтарiв на нiчному шосе i йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога нiколи не кiнча?ться. I вiн, Отава, теж мiг вигадати щось схоже, наприклад, цiлувати Та?су на кожному новому закрутi дороги, цiлувати ?? лукавi уста i мовчати, мовчати. Вiн завжди боявся жiнок через ?хню балакучiсть, ?х треба було забалакувати майже до втрати свiдомостi - лише тодi вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жiнки iнтелiгентнi. У них завжди було повно претензiй до кожного нового знайомого, взагалi до цiлого свiту, ?м чогось хотiлося, вони неодмiнно мали залiзти тобi в душу, вивiдати всi тво? думки. Може, вiн був несправедливий, отак мiркуючи про жiнок, але вже так воно склалося здавна, i перебороти себе Отава не вмiв i не мiг. Коли проходили парочку, закляклу в поцiлунковi, обо? вдали, нiби нiчого не помiтили, i далi йшли, мов чужi, кожне по сво?му боцi шосе, i мовчали вперто й затято, неначе вороги. - Пробачте,перший не втерпiв Отава,- я дуже рiзкий i навiть грубий чоловiк. - Не турбуйтеся,- сказала з того боку Тая,- я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навiть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жiнка нiколи б не побiгла. Особливо з так званих нiжних, добрих i ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або пiд колеса першо? машини... Але я починаю набивати собi цiну, а це вже зовсiм зле... Лiпше мовчати. Скоро вже наш санаторiй - i ви звiльнитеся вiд мого надокучливого товариства... Але перед цим я б хотiла вам признатися... цiлковите безглуздя, але... Зна?те, в мене зiрке око... Навiть зараз у темрявi... Хоча темрява - це тiльки для невта?мничених, а для художникiв - це середовище, де народжуються всi барви вiд сполучення з свiтлом... Бач, я вже починаю читати вам лекцi?, перебираючи ваш хлiб. - Я не читаю лекцiй,- сказав Отава. -Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливiсть... Уявiть собi: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях i старому светрi, а я теж дотримувала вам стилю i вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всiх санаторних дам i респектабельних чоловiкiв, але робила я це мимоволi, менi здавалося, що я не думаю про вас i не звертаю на вас нiяко? уваги. Але ось ви надяга?те костюм, як усi, бiлу сорочку й краватку i, як усi, десь зника?те одного вечора, другого, третього... I знов не знаю: цiкавiсть чи що це? Але менi захотiлося довiдатися, куди й чого ви зника?те, хоч я розумiла, що це цiлковите безглуздя... А потiм я побачила це ваше вiкно... I стала приходити до нього тодi, коли вас не було ще... Зрозумiйте мене: я художниця... - Я вас розумiю,- сказав Отава,- розумiю, бо я теж майже художник... - Менi казали, що ви iсторик... - Навiть професор i доктор iсторичних наук,- майже сердито промовив Отава,- але це чисто формально... Ви ж зна?те, як легко тепер стають i докторами, i професорами... - Ви хочете пiдкреслити, що ви - не ординарний професор i доктор? - змiненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю вiдвертостi, яко? вона допустилася з Отавою. - Та нi, просто хочу вiд iсторикiв перекинутися до вас, художникiв, хоч i знаю, що це, майже неможливо. - Iкони? Це тепер модно. Навiть моднiше за абстракцi?. У нас, в Москвi, пошесть серед письменникiв, серед артистiв, про художникiв не кажу - деякi на цьому навiть заробляють. - Не вгадали. Зовсiм не iкони. - Архiтектура? Як у Нестора: "Откуду ?сть пошла Русская земля i откуду малометражнi квартири стали ?сть?" Але, зда?ться, цю тему у вас перехопили. Вам хiба що лишилися виступи в газетах. - Теж не вгадали. - Пробачте, я стаю занадто цiкавою. А це майже завжди ознака дурощiв. Знову вона мовби вгадала Отавинi думки i ще раз - вже вкотре-здивувала його сво?ю проникливiстю. - Добре, я вiдплачу вам тим самим,- сказав вiн, переходячи до не? по шосе i несмiливо доторкуючись до вологих бiлих ворсинок на ?? рукавi.-_ Ви мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцiкавитися, вдалося зробити щось за цей час? - Можу показати.- Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, i вiн побачив ?? темнi очi i виразнi усiта.-Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кiмната, менi створено всi умови... Бачите? Сьогоднi, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомiтно в розмовах i в мовчаннi. Ви не гнiва?теся на мене? - Нi,-сказав Отава, хоч i розумiв, що не треба зараз.нiчого казати. А що треба, не знав. - Тодi на добранiч,-Тая посмiхнулася. - Угу.- На нього наплинула одвiчна його похмурiсть.-Добранiч. Уночi йому приснилося, нiби вiн плаче. Прокинувся-i вiдчув, що все обличчя в сльозях. Щоб не будити сусiдiв по палатi, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червонi, якiсь зовсiм маленькi, наче не його очi на вилицюватому негарному обличчi з великим носом i в'ялим пiдборiддям. Зняв пiжамну куртку, вiдкрутив кран, довго хлюпостався пiд холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. I знов не побачив нiчого привабливого. Кiстяк, на який природа забула налiпити м'яса. В головi билося дво? слiв "славнозвiсний-горезвiсний". Мов мухи об шибку. Горезвiсний... славнозвiсний... "По?ду,подумав Отава,- завтра ж уранцi по?ду до Ки?ва. Два днi - це нiщо. Лiпше втратити два днi, анiж..." До ранку вже.не заснув, снiдати пiшов без жодного бажання, мав твердий намiр одразу пiсля снiданку викликати таксi i. ?хати на аеродром дiставати там квиток i летiти, летiти. Всi заспали пiсля вчорашнього випадку в "Ореандi", на снiданок запiзнювалися, i Отава подумав, що так воно й краще. Художницi теж не було. Отава поколупався виделкою в якiйсь там потравi, надпив трохи чаю i вийшов з ?дальнi. Йому назустрiч по сходах пiднiмалася Тая. Крiзь розстебнуте бiле пальтечко виривалося назовнi яскраве плаття, яке враз перетворило Таю на жiнку у.всьому-в кожному порусi, в кожному вигинi тiла, в кожному зблиску очей. Вiн став, i в нього в грудях прокотилося коротке схлипування з нiчного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на молоду жiнку, яка впевнено долала сходи сво?ми високими ногами, обтягненими модними взористими панчохами. - Ви вже поснiдали? Так рано? - сказала вона досить буденним, як йому видалося, голосом. Отавi враз захотiлося, щоб вона повторила вчорашн? запрошення подивитися ?? етюди, запросила його вiдразу пiсля снiданку, щоб вiн потiм змiг ще викликати собi таксi й устигнути на аеродром до вiдльоту рейсового лiтака на Ки?в. Вона вмiла читати його думки i настро?, тож повинна була й тепер... Але Та?са сказала зовсiм iнше: -А я, бачите, причепурилася. Iду в кiно. Сьогоднi показують "Дорогу" Феллiнi. Бачили? Вiн повинен був сказати, що не бачив, i вiдразу ж напроситися разом з нею, але образа на Таю за те, що не захотiла вгадати його бажання, примусила бовкнути неправду. - Бачив. Нiчого спецiального. - Тодi,вона стала схiдцем вище за Отаву i, мружачись, розглядала його,- тодi ви пiдете i подивитеся ще раз. - Навiщо? - А щоб не казати про цей фiльм таких дурниць. - Можу я мати свою думку? I взагалi...- Вiн не витримав i сказав майже благальне: - Могли б ви не пiти на цього Феллiнi? - Дозвольте поцiкавитися - чому? - Ну, пiдете iншим разом. А сьогоднi... Я б дуже хотiв поглянути на вашi етюди. - На мо? етюди?-Тая трохи повагалася.-Ну, гаразд. Але це можна й згодом. . - Нi, я хотiв... - Ага, вам хотiлося зараз же. Може, менi й не снiдати? - Та нi, поснiдайте. - Ви дозволя?те? Що ж... Я подумаю пiд час снiданку, чи менi йти на Феллiнi, чи показувати вам цi... етюди. - Боюся, що ви мене можете не застати,- ображено промовив Отава. - Ага, вирiшили ?хати додому? I то негайно? Ну, гаразд. Я вип'ю чаю, а потiм покажу етюди. Слаба жiнка. Нiчого не вдi?ш. Вона вiйнула перед очима в Отави сво?м яскравим платтям i пiшла до ?дальнi. А Отава стояв на сходах i знетямлено посмiхався усiм знайомим, що прямували на снiданок. Що вiн наробив? Що нако?в? I два слова, мов муха об шибку, билися йому в головi: "Славнозвiсний... горезвiсний..." Пройшли лiкар та iнженер, винувато привiталися з Отавою. Потiм унизу на сходах з'явилася квадратова постать поета. Цiкаво, що скаже цей... Поет наблизився, знизу глянув на Отаву, хрипко бурмотнув: - Пробач, старий. Нiчого не пам'ятаю. Отава вiдвернувся. Нiхто нiчого не пам'ята?. А вiн що - запам'ятовуючий пристрiй? Кiбернетична машина "Днiпро"? Славнозвiсний - горезвiсний? Дякую красно! Тая вибiгла на сходи, тримаючи пальтечко в руках. Гнучке ?? тiло випручувалося з плаття. - Простудитесь,- сказав ?й Отава. - Зате покажу вам сво? плаття. Хоча забула - вас цiкавлять етюди. Вона повела його до сво?? кiмнати. Довгий санаторний коридор. Дешевi копi? картин на стiнах, килимовi дорiжки, казенна показна чистота, хоч би якийсь безлад, що свiдчив би про звичайне людське житло. - Так, так,вiдмикаючи дверi, говорила Тая,- зараз ви побачите... Покажу вам сво? етюди... етюди... Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на лiжко сво? пальтечко, Тая кинулася в куток, де виднiвся етюдник i стосик полотен, натягнутих на пiдрамники, стала вихоплювати ?х звiдти одно за одним i майже жбурляла на стiл перед очi Отавi. - Ось, ось, дивiться!.. Можете... ось;.. Будь ласка!.. Чотирикутники загрунтованого полотна. Бiльшi й меншi. Квадратовi й прямокутнi. Готовi прийняти на себе фарби i лiнi?. Але нiде - жодно? барвно? плямочки, жодного доторку пензлем, нiчого, бiла пустота. Мов заснiжена тундра. Отава вже й не знав, куди тепер дивитися: на цi дивнi заготовки чи на Таю. Якийсь немилий жарт. Може, вона вчора ввечерi сховала сво? написанi етюди, а це просто так? - Не розумiю вас,- сказав нерiшуче. - Що не розумi?те? - Вона випросталася, стала навпроти нього, майже впираючись йому в груди сво?ми округлими персами.- Ну, так от. Не могла. Нiчого не могла. Ходила в гори. До моря. Дивилася на пейзажi. На первiсний хаос. На здибленiсть. На дикий крик, що прагне втiлень... I нiчого не могла. Не могла!.. Що менi до того? Яке дiло до громаддя гiр i величi води? Мазанина з пiдтекстом чи без пiдтексту - то не для мене. В менi кричать люди, зiтхають, могутньо народжуються, а я... не можу... -- Що ж ви робили там... у горах? Щодня з етюдником... - Що? Плакала. Вона глянула на нього зблизька сво?ми рiзнобарвними очима, i така в них була щирiсть, що вiн не втерпiв i сказав: - Ви зна?те - я теж сьогоднi плакав. Уночi. Крiзь сон, А потiм прокинувся - i теж не мiг стриматися... Вiрите? Вона болiсне всмiхнулася. - Ждете комплiментiв за свою щирiсть? Але ж я не вимагаю комплiментiв, хоч i жiнка. Обiйдетеся й ви. - Нi, я хотiв сказати iнше. В менi й зараз ще мовби затамоване схлипування... Не можу стримати... - Ви ?дете? Зараз? - Вона знов глянула на нього сво?ми трохи лиховiсними очима, аж стало страшно.- Нiчого. Може, так i треба. Прощайте. Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повiльно схилився i поцiлував ??руку. - Ввiчливий професорський поцiлунок,- прокоментувала вона. - Я повинен ?хати,-сказав Отава.-Але якби... Якби ми з вами познайомились трохи ранiше... - То ви б по?хали додому ще тодi,- докинула Тая. - Може. А може, й нi... Я розумiю вас, коли ви ото... Неторканi полотна... Все розумiю... Сам не знаю чому, але вiдчуваю, що змiг би розповiсти вам... Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу рокiв тому, а вже потiм... - Ви дума?те, це помогло б? Тисячолiттям замiнити нинiшн?? Тим хлопчиком...- вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте, йдiть. Вiн вийшов, трохи горблячись через свiй високий зрiст, а може, й не через зрiст. I просто з казенно упорядженого коридора, з чеського кольорового апарата, що стояв на полiрованiй монументальнiй тумбi стилю епохи надмiрностей, зателефонував до таксопарку. I коли вже ви?здив з мiста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвiло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традицiйному мiсцi вмiстила традицiйний знiмок з традицiйним пiдписом: "Квiтне мигдаль", але газетi нiхто не повiрив, бо хiба ж невiдомо, що фотографи завжди мають у сво?х чорних конвертах заздалегiдь наготовленi знiмки на всi пори року i найперше - для капризно? весни, яка то запiзню?ться, то приходить занадто рано, пробиваючись крiзь снiги й морози теплим сонечком i зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурю?, що вiн сам бачив деревце, але було вночi, i через те не може точно визначити, де саме воно зацвiло i чи справдi то мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвiт, а то й гiбрид, виведений невтомними селекцiонерами. Тепер i Отава мiг переконатися, що мигдаль уже зацвiв. Деревце стояло все в бiло-рожевiй нiжностi, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього руку: ану ж знiметься i полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю вогку, завiяну холодними вiтрами землю, забираючи з не? найбiльшу радiсть, яка тiльки може бути на свiтi. РIК 992 ВЕЛИКИЙ СОНЦЕСТIЙ ПУЩА ... во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык гугнивых Лiтопис Нестора Того дня, як прийшов вiн на свiт, повсюди лежали неторканно-бiлi снiги, i сонце яро горiло над ними - велике низьке сонце над поднiпрякськими пущами, i ча?лася тиша в полях i лiсах, i небо було чисте й гарне, як очi його матерi. Чи бачив вiн тi очi i небо в них i чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його серед мовчазних снiгiв, i вiн мерщiй подав голос. Старий дiдуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрi боги повелiли морозовi йти геть, i перший крик пролунав так, як i належалося,- пронизливо, невтримно, радiсно: "Живу!" Та пам'ять життя да?ться людинi не з першим ?? криком, а згодом, вона виника? в тобi, мов струс, паче вибух, i сво? буття на землi ти вiдлiчу?ш з то? хвилi. Для нього свiт починався пiтьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, i вiн борсався на самому днi ?? важководдяi плакав у вiдча? й безнадi?. Був посеред нескiнченного, моторошно чужого шляху, всуцiль накритого темрявою. Нiчого не знав i не бачив. Ноги самi вгадували напрямок, ноги несли його далi й далi шляхом, глибше й глибше в темряву, i йому ставало дедалi страшнiше й страшнiше, i вiн плакав гiрко-прегiрко. Пiтьма затягувала його в себе, поглинала його, i вiп слухняно йшов у ?? всюдисущiсть i тiльки й умiв, що плакати. Так i пронесе спогад через усе життя. Чи то був вiн, чи приснилося? Опiсля був дiд Родим. Власне, й не сам дiд, а його руки, двi безмежно широкi теплi лопати, якi вигорнули маля з чорноти безнадiйного шляху, а потiм дивно торкалися хлопцево? голови, до настовбурченого, жорсткого, мов на спинi у вовка, волосся, |i вiд того незвичного доторку плач перейшов у схлипування, а там i зовсiм ущух i зник. Велетенський чоловiк з побитим крутою сивизною диким заростом на головi й на обличчi, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за схожу на стовбур старого дуба шию, чаклував над полум'ям. Червоне, жовте, сизе, а то зненацька шугне звiдти чорне i злякано схова?ться за миготливу червонiсть, бузкова каламуть розчиня?ться в нiжнiй синявi,- барви народжувалися, вигравали, мiнилися, барви жили буйним, веселим життям спершу в горнi, потiм на обличчi, на широких дiдових руках, на всiй його могутнiй постатi, а вiдтак пливли на Сивоока, проходили крiзь нього, i вiн вiдчував, що почина? жити цими барвами, оцими вогняними спалахами в задимленiй хижi, а ще вiн жив вiдвагою такою самою, як та, що була в дiдових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько полум'я i дiстлвали звiдти зацiлованi вогнем дивнi речi, що свiтилися барвами, ще несподiванiшими й яснiшими, нiж бачив хлопець на землi й на небi. Дiд був-Родим, а вiн-Сивоок. Це сприймалося як данiсть, це починалося ще з непам'ятi так само, як полум'я, як дiдовi руки, як податлива глина в тих руках, як веселковiсть барв, серед яко? виростав малий. Дiд Родим завжди мовчав. Не було людей довкола, мовби спервовiку жив вiн на пустельному удiллi край шляху, що вiв невiдомо куди, знав Родим тiльки глину та звированiсть полум'я в горнi, мовчки лiпив сво? посудини, кидав на них химерну звивистiсть барви, обпалював у горнi й складав пiд очеретяним накриттям. Нащо слова? Замiшував круто глину, кидав добрий вальок на дерев'яний вичовганий круг, перед тим розкрутивши його (пристрiй для розкручування круга ногою був для Сивоока найнезбагненнiшою рiччю з усього, що дiялося), обережно наближав до шматка глини сво? широкi долонi, i глина тяглася вгору, вивищувалася, оживала, з веселою покiрливiстю йшла за долонями. Слова тут були марнi. А вже згодом вступали в дiю дiдовi пальцi, мовби вигравали на гнучкiй податливостi глини, i з то? мовчазно? музики народжувалися то гарне горнятко, то високий глек, то мiсткий збан, то химерна посудина на тонкому стоянцi. I все без слова й без мови. Iнодi брався Родим до iншо? роботи. Не крутився тодi круг, глина тужавими брусками лежала на широкiй липовiй дошцi i ждала доторку пальцiв, найбiльше ж - вологостi барв, що дрiмали до часу в надпиляних турячих рогах, розташованих на поставцi саме так, щоб до них можна було дотягтися без зусиль рукою. В такi днi Родим пересувався по хижi з не властивою для його великого тiла обережнiстю, його рухи набували урочисто? скованостi, вiн мовби творив мовчазну молитву давнiм богам, успадкованим вiд дiда-прадiда, i таки справдi з полум'я Родимового горна виходили на свiт давнi слов'янськi боги, несли в притемнепiсть старо? хижi спiвучу багатоманiтнiсть барв, i кожна барва мала свiй голос i свою мову, так що зайвими видавалися б тут звичайнi слова з ?хньою буденною посполитiстю. Родим не казав Сивооковi нiколи нiчого, не пояснював, що дi?ться в полум'? i на глинi, на яку крiзь соломинки, вставленi в турячi роги з краскою, накраплювалися спiвучi барви. Не почув з ного уст малий назви жодного бога, але незабаром знав уже всiх, вловивши то раз, то вдруге з уст заброд-купцiв, якi торгувалися з Родимом за його посуд i за його богiв, i вже знав, що отой чотирилиций, скупчений у мудростi сво?х чотирьох ликiв, повернутих на всi чотири сторони свiту,Свiтовид, а той гнiвливий, iскряно-жовтий - то бог блискавиць Перун, а зелений, мов прича?нiсть лiсових гущавин,- пастуший покровитель Велес, а той надутий, мов купка, широконiздрий, з жадiбними очима - то Сварог, верховний бог неба i свiту; найлiпший же для Сивоока видавався Ярило, господар всього плодючого й родючого, щедрий, всемогутнiй мiдяноголий бог, заквiтчаний таким веселим зелом, яке нiкому й не снилося. Сивоок довго не мiг збагнути, чому найближче до серця йому саме цей бог, i тiльки згодом, якось випадком, пiдгледiвши, як Родим з особливою стараннiстю чаклу? над новим Ярилом, побачив: дiд да? боговi сво? поличчя! В цьому Сивоок не вбачав нiчого дивного, бо вже давно запримiтив спiльнiсть мiж богами i дiдом Родимом. Мовчали боги, мовчав i Родим. Тiльки вже як починали занадто докучати з сво?м торгуванням йому купцi, то вiдбуркував ?м глухим басюрою: "Так" або "Нi", "Мало" або "Хай". Родим уявлявся Сивооковi найдужчою силою на свiтi, але одного разу малий спостерiг, як дiд мовчки молився коло джерела дерев'яному, невiдомо ким поставленому Свiтовиду, i зрозумiв: бог ще дужчий за Родима. Вiдтодi бог уявлявся йому всiм, що дужче за нього. Ще розумiв вiн, що ? бог чужий i ? - мiй. Домовлятися з богами важко. Вони завжди мовчать, не зна?ш, чують тебе чи нi, догодив ти ?м чи нi. Мабуть, боги дають силу. Хто мене перемага?, у того дужчий бог. У Родима був бог найдужчий, бо дiд нiкого не боявся. Вiн роздавав сво?х полив'яних богiв, не шкодував на них найяснiших барв, а сам вдовольнявся давезним, зсiрiлим вiд часу й негоди дерев'яним Свiтовидом, бо був певний його нездоланностi. Купцi, скiльки ?х бачив Сивоок, мало чим рiзнилися вiд дiда. Були дужi, грiзнi на вигляд, добре озбро?нi, мали голоси такi гучнi, що хотiлося затуляти вуха. Однак вони вiдразу бачили, що на Родима ?хнi голоси не дiють, тому переходили вiд крику до погроз, хапалися за мечi, кликали слуг, i тi пхалися до хижi а чи пiд очеретяне накриття. Наставляли на старого довгi списи. Кiнець завжди був той самий. Родим непомiтним для ока порухом сягав до стовпа, який пiдпирав покрiвлю, i ось уже в його важкiй руцi коротко зблискував неймовiрно широкий i довгий меч, i обрубанi одним ударом списи сипалися до нiг старого, а легенькi купецькi мечi з дзенькотом падали слiдом. Мечi були порозвiшуванi в Родима на всiх стовпах, однаково широкi, з чорними рукояттями, без пiхов, вiн нiколи не гострив ?х, але нiчого гострiшого Сивоок не бачив; нiколи не чищенi, вони не тьмянiли, не iржавiли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорiнь води. Якось Родим забув знову повiсити меч пiсля особливо палкого зiткнення з купцями-грабiжниками, вiн просто приставив його до стовпа i взявся до сво?? роботи, i тодi Сивоок тихцем спробував пiдняти зброю, вхопився обiруч за чорну рукоять, похилив тяжке залiзо на себе, смикнув догори i впав, накритий безжальним тягарем. Родим мовчки зняв з нього меч, повiсив на стовпi, а Сивоека легенько штовхнув пiд бiк, як штовхав його щоранку, щоб вiн прокидався й уставав снiдати. ?ли вони рибу, смажену, в'ялену й солену, м'ясо, копчене й свiжину, хлiб, здебiльшого просяний, рiдше житнiй, а пили воду й мед, старий, вистояний. I хлiб, i меди-все це мали вони серед готовизни, що ?? запасав Родим вiд купцiв, у маленькiй хижцi, без вiкон, де були ще хутра вевiриць, куниць, бобрячi й соболинi, шкури вовчi й ведмежi, зво? срiбного дроту й заморськi монети, нарубки коштовних металiв i дорогi гривни - цiлий скарб, цiнностi якого Сивоок ще не мiг знати. Рибу добували з рiчки, а м'ясо на ловах у пущi, куди Родим брав Сивоока чи не вiд найпершого дня, як той задомовився в нього, виловлений з каламутно? пiтьми ночi, i, може, саме дiд час тих виснажливих мандрiв серед лiсового безмежжя найбiльше набирався Сивоок мiцi, що колись мала зрiвнятися з Родимовою силою. Тодi до них долучався третiй. Товаришем назвати його Сивоок не мiг, а Родим нiкого нiяк не називав, отож третiй був не товариш, а просто третiй. А був то кiнь. Вперше Сивоок побачив коня вiддаля, коли пасся на луках коло рiчки i дiд Родим покликав його посвистом. Здалеку це була попеляста, волохата iстота, доволi непоказна. Та коли кiнь пiдбiг ближче, Сивоок побачив його круту шию, широкi груди, мiцнi тонкi ногн, що мовби аж дзвенiли, з розгону вдаряючись в землю,- i кiнь йому вiдразу сподобався, i вiн мовчки про себе назвав його ласкаво Зюзь, бо коли дiд Родим кликав його, то до свого посвисту додавав ще глухе гудiння голосом i виходив неповторно дивний звук: зю-зю-зю. Однак Зюзь не подiляв уподобання малого. З першого ж разу вiн дав зрозумiти, що оголошу? Сивооковi вiйну, а вся провина малого полягала просто в самому фактi його iснування та ще, певно, в тому, що вiн вклинився в давню дружбу двох самiтникiв: коня й Родима. Зюзь належав до вiльних створiнь природи, вiн не вiдав гноблення i покори, не знав запрягу i з неприхованою зневагою дивився на тих жалюгiдних коняг, що тягли по розмоклiй дорозi купецькi повози на рипливих колесах, якщо й пiдставляв вiн свою спину Родимовi, то в глибинi сво?? конячо? душi, видно, вважав, що то не чоловiк ?де з ним у пущу, а, навпаки, вiн, кiнь, бере собi чоловiка за товариша в сво? мандри, за якими знудьгувався на широких випасах. I ось цей усталений лад вiдразу порушився, як тiльки Родим, перш нiж сiсти на коня самому, примостив на передню луку сiдла якусь нову, чужу iстоту, до яко? навiть муркнув щось ласкаве, чого кiнь вiд нього нiколи не чув. Зюзь ждав, що буде далi. Звичайно, вiн мiг хвицнути заднiми ногами, пiдкинути круп так, що те маленя вхопило б сторчака, притьмом перелетiвши вперед через голову, або ж, навпаки, став би свiчкою на заднiх ногах, перехиляючись назад, щоб пожбурити непрошеного вершника на землю спиною. Але це було б нечесно по вiдношенню до старого. Тому кiнь терпляче ждав. Далi було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обiперся всiм сво?м важким тiлом так, що коня потягнуло в той бiк i вiн мав напружити всi сво? сили, щоб твердо встояти на мiсцi, потiм була хвиля, коли важуче тiло Родимове летiло над конячою спиною i для Зюзя настало полегшення, потiм Родим мiцно всiвся в сiдлi, аж прогнувся хребет у Зюзя, i аж тепер кiнь вiд здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою зрадою з боку свого ?диного на свiтi i, здавалося б, вiрного товариша, i в конячiй душi вмить визрiла помста проти того, хто зважився встряти мiж них двох - мiж коня й людину; Зюзь змi?но вигнув шию, скосив сизе вологе око правобiч, щоб не промахнутися, зневажливо зiбгав сво? завжди ласкаво-м'якi, а тепер затвердiлi в ненавистi губи, оголивши великi жовтуватi нещадимi зуби i - ось! Кiнь мiтив на ногу малого. Може, не так хотiв гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за маленьку литочку-хто зна?. Але Родим, хоч який здавався неповороткий i повiльний, виявився хуткiшим за коня. Вiн рвонув могутньою рукою лiвий повiд, залiзнi вудила брязнули мiж кiнськими зубами, роздираючи Зюзевi рота, повернули коневi шию на мiсце, а важкi дiдовi ноги водночас з цим щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з мiсця учвал. Вiдтодi кiнь мав для Сивоока саму тiльки ненависть. IIоки перед вiд'?здом на лови Родим накидав на нього пiтник, поки прилаштовував сiдло, Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомiтно куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи його сво?м гарячим ненависним духом. Купатися самого в рiчку Родим Сивоока не пускав i вирив для нього мiленьку копанку, в якiй вода прогрiвалася до самого дна i можна було лежати хоч цiлий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м'яку глину пiд дiдовими руками, надто Ж коли прутик лишав по собi звивистi вiзерунки - несвiдоме хлоп'яче намагання прокласти першi несмiливi стежечки до велико? держави Умiння, де неподiльно володарював дiд Родим. Зюзь пiдстерiг Сивоока, коли той вилежувався в копанцi. Попаски повертався вiн iз далеких лукiв i ще здалеку запримiтив свого супротивника i, мабуть би, помстився над ним, якби до сво?? зненавистi домiшав хоч краплину хитрощiв i пiдкрався непомiтно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощiв. Вiн гучно заiржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву i, вивертаючи позад себе цiлi клаптi важкого дерниння, полетiв на Сивоока. Малий не ждав напастi, не готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тiльки завдяки самому собi. Тож, не гаючи жодно? митi, вистрибнув з копанки, спробував утiкати в напрямку до дiдового обiйстя, але вчасно збагнув, що чотири конячi ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до найближчого дерева, пiдстрибнув, хапаючись за найнижчу гiлку, i подерся вгору на зелену вiльшину, полишаючи Зюзя з його гнiвливою ненавистю i незаспоко?ною помстою. I хоч спiткала Зюзя на перший раз невдача, але кiнь затявся в сво?й зненавистi i пiсля того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало покупатися, хiба що водив його iнодi до рiчки дiд Родим, який сам не купався нiколи, певно побоюючись, щоб берегинi й водяний не вiдiбрали в нього силу й хист. А Зюзь звiрiв дедалi бiльше й дужче. Вже пустився навiть на те, що переслiдував Сивоока в обiйстi. Пасся зовсiм близько, i як тiльки малий вигулькував на подвiр'я, вiдразу чутно було глухе дуднiння копит, i широкогрудий Сивоокiв ворог з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижi, мерщiй причиняв за собою дверi, брав ?х на мiцний дубовий засув, а кiнь пiдлiтав з того боку, ставав цапа, бив копитами в дверi i вже й не iржав, а рикав, мов дикий звiр: "Г-ги-ги-ги!" Здавалося, нема? на свiтi сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не помагали й тривалi перерви в ?хнiх дивних стосунках, коли на зиму дiд Родим ховав коня в теплу землянку i Сивоок мiг бачити Зюзя лише в днi ловiв. В такi днi, звиклий до вiдсутностi свого ворога (а вiдсутнiсть давала надiю й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову вiч-на-вiч, кiнь шалiв, i, вже не намагаючись приховати перед Родимом сво?? ворожнечi до малого, виявляв ??, як тiльки мiг,бурхливо й несамовито. Захоплений сво?ю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлiчi подiй i речей, якi його оточували, i, може, тiльки згодом згадуватиме вiн час вiд часу то перший солодкий захват вiд широкого свiту, який вiдкрився йому ще тодi, як вiн уперше пiднявся над землею, залiзши на дерево, щоб врятуватися вiд мiцних зубiв Зюзя, або ж' вималюються йому в сiрiй нудьзi щоденностi барвистi плями, закружляють у нескiнченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очi (дiд Родим розтира? в круглих дерев'яних ложках з вiдламаними черенками сво? краски), а то зненацька посеред найбiльшого велелюддя обступлять його непробивнi лiсовi гущавини, землi без дорiг, попечатанi слiдами диких мешканцiв,- нахабно впевненими, несмiливими, полохливими, i рибина, яку сам уперше витрусив з вершi, i гнiздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, i черепаха, яка загубила яйце на теплому пiщаному пагорбi над далекими прогноями, i шум вiтру, i погук похмурого нiчного птаха-вiстуна, i трiск скресаючо? криги на рiчцi,- все те навiдуватиметься в його життя то бiльше, то менше, то бовванiтиме ледь-ледь на обрiях снiв, то гримiтиме всевладне до болю в ушах, до слiз в очах, до щему в грудях. А з людей слiдом за дiдом Родимом вплiтався в Сивоокове життя Ситник. Ситник - це струменi ясного волосся, розбiганi очi барви неба, жадiбний червоногубий рот, рясний пiт на пухкому обличчi, краплистий, невтримний пiт i в лiтню спеку i в зимню стужу. Ситник привозив Родимовi меди. Знався на нелегкому вмiннi ситити це питво, високо цiниме i князями та боярами, i купцями-зайдами, i мужнiми воями, i простим людом. Родимовi привозив вiн меди в збанах, .зроблених самим дiдом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дiд не розмальовував нiякого посуду), недбало виставляв ?х з луб'яного вiзка коло хижi, стираючи з лиця пiт, гукав: - Гей, Родиме, ма?ш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але давня повага моя... Родим мовчки виносив йому шмат срiбла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долонi, i Сивоок щораз бiльше переконувався, що поважа? той зовсiм не дiда, а отi шматки тьмаво-бiлого металу. Не мiг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч iз часом i сам переймав од дiда замилування до тихих переливiв барв, а срiбло, надто ж у мiсцях зрiзу, давало такi несподiвано прекраснi переливи, що втiшатися ними хлопець мiг хоч i пiвдня. Навiть золото не подобалося йому так, як срiбло, бо в золотi була якась прихована пиховитiсть, воно свiтилося жовтiстю, холодною i далекою, i нагадувало цим невловимiсть нiчних вогнiв на болотах i узлiссях. А срiбло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками лiтнiй день. Сивооковi щоразу ставало кривдно, коли дiд вiддавав гарно обрубаний шмат срiбла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед, прогiрклий вiд трав i коренiв, заварених туди хитрим Ситником, а ще не хотiлося йому, щоб ота гарна тьмавiсть лягала на пухку (теж спiтнiлу!) долоню свiтлочубого Ситника. Володiючи неабияким досвiдом крутняви посеред розма?того люду, Ситник досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що вiн вiдчитав по очах у малого все, що той мав на душi, i вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свiй бiк. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в життi все пригодиться, вiдаючи добре, що зайвий приятель, хоч i малий навiть, завжди лiпше, анiж ще один ворог, хай хоч i наймiзернiший, найбезсилiший. Так i почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший при?зд до них пiтнявого медовара. - То як звемося? - прискiпався Ситник до малого. - Не вiдаю,вiдбуркнув той. - Схожий ?си на свого дiда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвiрiнок? Родим тiльки й ждав того запитання, щоб показати Ситниковi сво? похилi могутнi плечi, а за ним i малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижi, лишаючи Ситника з вiдтуленим од розгубленого здивування ротом. Та не такий то був чоловiк, щоб вiдступитися в задуманому. Вже наступного разу вiн хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша простенькi скудельнi збани, i коли отримав срiбло i спостерiг швидкий зблiiск погляду, яким малий супроводжував полiт бiлого обрубка з Родимово? руки до чужо? долонi, засмiявся неприховане просто в лице малому. - А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда - здогадався вiд першого разу. Очi ма?ш не сивi, як то нарiк твiй Родим, а каламутнi, бо прийшов з невiдомостi. I хто ти ?си, нiхто не вiда?. Може, робичич? Цього разу Ситниковi довелося спостерiгати не вислi плечi Родимовi, вiдвернутi вiд нього, а короткий змах важко? правицi, якою Родим показував медоваровi мерщiй забиратися геть. Вiд купцiв Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вмi? братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього i миттю завернув свою кобильчину з обiйстя. Але до малого не перестав чiплятися, хоча робив це тепер хитрiше i мовби напрошувався на прихильнiсть. Дивувався вельми Сивоок дiдовi Родимовi, що той вибрав собi для житла таке клопiтне мiсце коло шляху, на самому краю удiлля. Щоправда, тут була ще й рiчка, i зеленi луки вздовж не?, зате в дальнiм кiнцi удiлля починалася пуща, де можна б сховатися не тiльки вiд Ситника, а й од усiх отих набридливих, нахабних, самовпевнсних купцiв, якi щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серцi. Вже вiн потихеньку брався до дiдового меча i вже ворушив його, а там i став потроху пiдiймати, але ще й досi не наважувався поспитати дiда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кiнець удiлля, де б його нiхто не знайшов i нiхто б не завдавав жодного клопоту. Ще не знав тодi малий, що хоч як важко доводиться iнодi серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна. I сам вiн пiде згодом далi й далi г. люди i забереться в таке вировнння, що й не снилося всiм його предкам до десятого колiна, поки що ж мав найвищу втiху в тi днi, коли змандровували вони з дiдом з свого неспокiйного кiнця удiлля i заглиблювалися на кiлька день в прита?ний свiт тисячолiтньо? пущi. На мокроземлях клубочилися чорнолози, а за ними стояли вiльхи з замшiлими сiро-зеленнми стовбурами, лiс мовби западався до середини, земля пiд копитами в Зюзя втiкала вниз i вниз, дерева ставали вищi й вищi, страшнiше й страшнiше було Сивооковi, i вiн тулився до Родимово? спини, позираючи вперед одним лише оком, ждав, коли ж нарештi вирiвня?ться лiсова земля, коли зникне ?? похилiсть, та лiс западався бiльше й бiльше, iнодi вiн милостиво випускав заблуканих ?здцiв на просторе, перед ними вiдкривалася могутня дiброва з галявинами, поритими вепрячими табунами, i велетенськi дуби спокiйно стояли навколо, з'?днуючи лiс з небом, не даючи лiсовi западатися нижче, однак за дiбровами враз стелилися зелено-iржавi дрягви, круто спускалися в хлюпанину вологих нетрiв, де не пробiжить звiр i не пролетить птах. Найдивнiше ж: хоч як довго вони мандрували в пущi, i хоч як низько й невпинно западалася вона перед очима в малого Сивоока, i хоч жодного, разу не спостерiг вiн повернення назад, угору, до то? висхiдно? точки, з яко? починався ?хнiй щоразовий спуск донизу, врештi виходило так, що вони поверталися додому, на те саме узлiсся, в тi самi чорнолози. Таке чудо незмога збагнути. Бо всього можна було навчитися: слухати голоси лiсу, вiдчувати по слiдах i вiдмiтинах, де й коли i який звiр пройшов, знати, де живуть i гнiздяться i якi птахи, вмiти стрiляти з лука i кидати списа, здирати шкуру з упольовано? звiрини i пекти на жару м'ясо, розводити вогнище i вiдганяти ляк перед нiччю i хижим нападником-вовкулакою. Але нiяк неспороможний був збагнути Сивоок отого моторошно-незвичайного западання лiсу до середини, до глибини, нескiнченного спускання, з якого, здавалося, нiколи не буде вороття, однак вороття наставало щоразу просто, легко, так нiби пуща брала ?х на руки i непомiтно виносила з сво?х нетрiв, як безсилих, заблуканих дiтей. Чимось нагадувало це Сивооковi його змаганину з конем Зюзем. Тут теж точилася давня, вперта й мовчазна боротьба мiж вiдважно наполегливою людиною i темною несходимою силою пущi, що мала в собi дерева, води, трави i, певно ж, найбiльше богiв, набагато дужчих, могутнiших, хитрiших, нiж отi, що ?х так умiло робив дiд Родим, головне ж, богiв ще не знаних, не розкритих, та?мничих i через те всотеро загрозливiших. Для Сивоока i те й те лиховiсно переплiталося. Якби мiг сказати про свiй ляк Родимовi, може б, вiдiгнав побоювання, але привчений дiдом до мовчазностi, переносив сво? страхи сам, не дiлячись ними нi з ким, тому й мав жити далi, прислухаючись до того, як нароста? в ньому тривога перед конем, без якого вони з дiдом не могли вирушити на лови, i перед пущею, що вабила i водночас вiдлякувала сво?ю незбагненнiстю. I чи то вже дитяча душа тонше настро?на до звучання пересторог, а Родимова зчерствiла вiд довгого життя, а чи понура закономiрнiсть буття вимагала, щоб щасливе завершення всiх загрозливих пригод бодай одного разу поступилося кiнцю нещасливому, важко тепер точно визначити причину, але сталося. Переслiдували пораненого оленя. Олень мав стрiлу в стегнi, далеко вiдбiгти й не мiг i втiкати швидко теж, видимо, не мав снаги, але вже Зюзь змокрiв усi?ю сво?ю попелястою шерстю, все важче й важче погикувало в нього в черевi, а олень но показувався, слiд його втечi Родим упiзнавав то по зламанiй гiллячцi, то по листковi дерева, поплямленому кров'ю, то по дивному слiду трьох ратичок, бо поранену ногу олень, видно, щоразу пiдсмикував i на землю не ставив, щоб не завдавати собi зайвого болю. Олень утiкав униз, в самi глибини пущi, вiн забивався в заплутанiшi и заплутанiшi гущавини, але, як то часто бував в лiсi, гущавини зненацька розступилися, i вдарило в лице переслiдувачам гнилим духом прогно?в, Зюзь вiд несподiванки став, мов уритий у землю, так що вершники мало не позлiтали йому через гриву наперед, але Родим вдарив коня в здухвини, женучи вперед, просто на отруйно-зелене купиння болота, бо на однiй купинi за два конячi скоки вiд них стояв поранений олень i дивився на сво?х убивць очима, в яких чорно блукала смерть. Зюзь крутнувся туди й сюди, навiть спробував мовчки огризнутися на Родима, немов то був малий Сивоок, але старий все ж таки перемiг коня i послав його наперед, i той, стелячись над зеленим у вiдчайдушному пострибi, рвонувся до оленя, i в черевi в нього гикнуло щось так важко й страшно, аж Сивооковi стало лячно, але, певно, Родим почув той страшний звук ще перший, i все те тривало так мало, що старий не встиг i крикнути, а тiльки зумiв рвонути з-позад себе малого i викинутися разом з ним убiк ще швидше i нагальнiше, анiж Зюзь полетiв на дрягиу. Вони впали водночас на самому краю над химерно хитливим зеленим покровом, а наступно? хвилi за крок вiд них нечутно пробив тонкими ногами болотяну зелену шубу Зюзь, не затримався нi на чому, вмить проринув ногами до самого глибу i став тонути в густiй тванi, надимаючи черево, ще тримаючись ним на зрадливiй поверхнi, яка вихитувалася пiд ним, розривалася, випускала спiднизу бруднi патьоки багна; багно зiтхало пiд конем, булькотiло, поки вiн безпорадно вибрьохував ногами, сподiваючись обiпертися ним об що-небудь, i на те вiдчайдушне змагання коняки з чорною засмоктуючою глибиною дивилися з одного боку спантеличенi люди, а з другого - недосяжний тепер олень, для якого цi люди пошкодують уже не стрiли, а часу, зусиль,ба навiть уваги. Бо треба було рятувати коня. Треба було рятувати помiчника i друга, а який то вiрний i незамiнимий друг Родимовi, Сивоок зрозумiв по тому, як важко застогнав так само розпачливо, як i кiнь, коли, поборсавшись ногами i не видобувшись на купину, знерухомiв у сподiваннi затриматися на поверхнi, боячись бiльше розхитати зрадливi багна, але однаково занурювався в болото - поволi, невпинно, жахливо. Родим метнувся в перелiсок, змахнув широким сво?м мечем, стяв товсте молоде деревце, кинув його Сивооку пiд ноги, i той, не питаючи, що й навiщо, потяг деревце до краю дрягви. А Родим стяг ще одне, зда?ться, то був дубок, з дивною для його важкого тiла метушливiстю пiдбiг зовсiм близько до коня, став пiдшиляти йому пiд черево дубця. Дубець одним кiнцем м'яко увiйшов у грузьке, пiдхитуючи, Родим пiдбирався глибше й далi пiд коняче черево, але от дубець бринькнув у нього з рук, став сторчма, придавлений з одного боку вагою коня, тодi Родим спробував обiперти свого важеля об покладене впоперек, пiдсунуте Сивооком перше деревце, i в нього навiть щось мовби вийшло, конячий бiк на мить вирвався з грузького полону, болото невдоволено зiтхнуло, випускаючи свою здобич, але вiдразу ж схаменулося i потягло ту здобич ще з бiльшою силою. Кiнець дубця виприснув з-пiд слизького конячого черева, болото вдоволено чавкнуло, i Зюзь запав у багно ще глибше. Родим зрубав ще товстiшого дубця, ще кiлька разiв поновлював спроби визволити свого вiрного товариша вiд смертi, але марно. Коня затягало глибше й глибше, вже не вдавалося Родимовi вирвати його бодай на долоню з засмоктуючих лабетiв прогною, вже тiльки вузька смужка спини сiрiла над брудною розбовтанiстю грузовиська, i кiнь, певно, знав про свiй кiнець i дивився на свого хазя?на не благально, а скорше прощально, i не iржав, вимагаючи помочi, а тiльки пiдкидав голову й перелякано згикував: "Г-ги! Г-ги!" Тодi Родим, не лякаючись трясовини, вiдважно пiдступив зовсiм упритул до коня i одним помахом свого страшного меча вiдтяв йому голову. Сивоок повернувся i чимдуж кинувся в хащi. Втiкав од смертi, яка постала перед ним одразу в стiлькох жахних личчях, i не знав, що у втечi сво?й спiтка? нову смерть, ще страшнiшу, хоч i дивно вишукувати вiдтiнки в смертi. За тi кiлька щасливих лiт, що вiн прожив з Родимом, Сивоок перейняв вiд старого саме тiльки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що пiдносять людину над свiтом, не вiдав принижень, неправди, лукавства, заздрощiв, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навiть пiд час лiтнiх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненнi блискавицi, навiть коли заскакували ?х у пущi несамовитi бурi i гудiли бори й дiброви i ламалися, мов трiски, столiтнi дерева, завалюючи ?м дорогу, погрожуючи смертю. Та ось прийшла нiч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому Родимовому обличчi, хоч була то тиха нiч, без грози, без бурi, хоч були вони не в далекiй дорозi, а в сво?й хижi, в захистку вiд усього злого, з сво?ми добрими богами. Родим злякався темно? валки, що над'?хала по шляху й зупинилася коло обiйстя. Кiлька повозiв, кiлька вершникiв, може, навiть озбро?них, як то водилося у купцiв, що не наважувалися пускатися в небезпечнi мандри без надiйно? охорони. Вже скiльки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а старий .Родим знав ?х за сво? довге життя в тисячу разiв бiльше, то чому ж вiн так стривожився, чому мерщiй заштовхав малого до хижi, сам ускочив за ним, ухопив його на руки, пiдсадив до сiтки, що прикривала димовий отвiр над горном, трохи пiдважив ?? i пошепки звелiв: "Сховайсь i мовкни!" Сивоок прилаштувався коло самого краю сiтки, щоб бачити все, що вiдбуватиметься внизу; не послухати Родима вiн не мiг, бо вперше бачив того мовби зляканим i вперше той вимовив вiдразу аж два слова надто ж тодi, коли, здавалося, не було потреби в словах, дитяча душа передчувала щось незвичайне, мабуть, цiкаве для малого все, що вiдбува?ться навколо, завжди ? передовсiм видовищем, якщо не зачiпають його самого i не затягують у колотнечу подiй, тепер же вiн i поготiв перетворювався на спостерiгача, а дiдова знервованiсть пiдказувала хлопцевi, що матиме вiн неабияку розвагу. Мав трохи холодку в серцi через Родимову занепоко?нiсть i через його стурбованi слова, але намагався вiдсунути той холодок якомога далi, разтопити його гарячою хвилею дитячо? цiкавостi. Однак холодок залив йому всi груди i пiдступився до горла, як тiльки вступив до хижi невiдомий прибулець. Глиняний каганець з двома гнотиками свiтив так, що видно було самi дверi i невеликий простiр коло них, а решта хижi тонула в пiтьмi. Родим до часу ховався в темрявi, вiн завжди так робив, щоб ошелешити прихiдця, вивiрити, хто вiн i що, бажаний чи незваний, простий мандрiвник чи забiяка. Але сьогоднi темрява, в якiй ховався Родим, нiби переполовинилася, одна ?? частина лишалася на звичному мiсцi, а друга, важко гойднувшись, залила пiвколо, освiтлюване каганцем. Спершу Сивоок не мiг збагнути, що сталося, лише за мить зрозумiв: темрява, яка оповивала Родима, так само надiйно лежить навколо нього, а та iнша темрява, що виникла коло дверей, вповзла до хижi разом з величезною постаттю чужинця. Вiн був темний у всьому. Стемнiле, мов старе дерево, обличчя, довге чорне волосся, що спускалося патлами на плечi, вибиваючись з-пiд химерно? шапки, схожо? на чорний пень, одягнений заброда був у довжезну, аж тяглася по землi, широку, не видану Сивооком одiж, теж нерозглядно темну. ?дина свiтла пляма була на зловiсно-темнiй постатi, i до то? плями прикипiли несамохiть очi малого, бо впiзнав вiн у тому тьмавому полиску сяяння срiбла i немало подивувався тому, що незнайомий таким незвичним робом прилаштував свiй наявний скарб. Купцi-бо носили срiбло на ши?, похваляючись хитро зробленими гривнами-чепами, що мали то вигляд заморських гадiв, то пардусiв з неправдиво видовженими тiлами, то звабливих оголених жiнок з тiлами, виткими, мов хмiль. Ще носили перснi з печатками i розма?тi наруччя коло зап'ястя-це все, щоб похвалитися багатством, показати, як багатство переходить у красу. Для заплати мали завжди срiбло в шкiряних кисетах - в одних просто нарубки рiзних розмiрiв, в iнших - монети вугластi й круглi, з якимись та?мничими знаками i поличчями чужих володарiв. А цей узяв два грубi шматки срiбла, зробив з них перехрестя i завiсив його на грудях посеред чорноти свого дивного й незручного одягу. Чому й навiщо? Щойно ввiйшовши до хижi i ще, мабуть, нiчого не розгледiвши в нiй, незнайомий мерщiй вiйнув широченним рукавом, вхопив кiстлявою рукою сво? срiбне хрестовиння, високо знiс його перед собою, махнув туди й сюди, а Сивоок лише тепер змiг запримiтити, що срiбне перехрестя почеплене було в чужинця за шию на довгiм тонкiм, теж, певно, срiбнiм ретязi. - Не ховайся в темнотi, пiдiйди пiд хрест божий i удостойся,звертаючись до Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом i знову помахав сво?м срiбним знаряддям: i Сивоок уперше в сво?му життi почув слово "хрест" i зв'язав його звучання з зображенням. За спиною в темного з'явилося кiлька озбро?них дужих людей. Ставали один до одного, мовчали, не висовувалися наперед. I Родим теж не виступав ?м назустрiч, не мовив нiчого, не обзивався, не видавав себе бодай порухом. - Вiдомо тобi добре, що найсвiтлiший князь наш привiв народ руський до справжнього бога нашого - Iсуса Христа,- вiв далi той, що з хрестом, i Сивоок вельми здивувався, що бога свого вiн теж назива? тим самим словом, що й склепанi наперехрест двi срiбнi пластинки.-Ти ж, недостойний, сам не вiдаючи, що твориш, розмножу?ш поганських iдолiв, чим вносиш сум'яття i смуту в душi християнськi. - То нашi боги,- зненацька пролунав з темряви Родимiв голос, i Сивоок мало не випав зi свого сховку. Родим вiдповiдав, Родим устрявав у суперечку! - Не суть то боги,- терпляче правив сво? чорний з хрестом,- но глина, скудель; нинi е, а на утро розсиплеться на порох. Не ?дять-бо, не п'ють, не мовлять, но суть зробленi руками в глинi, а бог ?сть ?диний, йому ж служать i поклоняються i за морем i по нашiй землi, вiн-бо сотворив небо, i землю, i мiсяць, i сонце, i чоловiка i дав йому жити на землi. А сi? боги що сотворили? I рукою, вiльною вiд хреста, вiн показав у той куток, де, складенi па дерев'яних лавках i полицях, лежали таки справдi глинянi, але ж якi прекраснi вiд Родимового вмiльства стрибоги, перуни, ярили, свiтовиди, боги небес, вод, зелених трав ? буйних лiсiв, ?динi боги, яких знав допоти Сивоок, добрi, лагiднi боги, якi не потребували собi отаких чорних та страшних мовцiв, пiдтримуваних понурою сторожею. - Сказав-бо Христос: "Iдiте i научайте всi народи!" - вигукнув чорний.- I знищено буде все, що противиться... Як той чорний крук, визирав у темрявi, де лежали Родимовi боги. Чи надiлений був од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на все, що недбало лежить, а чи просто хтось заздалегiдь намовив його, пiдказав? Хоч як воно там було, а тiльки понурий заброда, вигукнувши сво? слова про нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберiгалося дороге Родимовi його працею, вмiнням, надто ж - вiрою, успадкованою вiд предкiв, якi ще й з могил керували всiма живущими, направляли ?хнi дi? i душi. Чорi?ий плутався в довгiй сво?й кире?, поки вiн зумiв ступнути раз, його поплiчники, певно, вже набувши попередньо вiдповiдного вмiння, миттю сипнули з двох бокiв, завирували по хижi, ламали все, трощили, нищили. - Не руш!-страшним голосом гукнув Родим i з нелюдським стогоном похилився на чорного, заносячи свiй широкий меч, заносячи не нагально, як тодi, коли боронився вiд настирливих зайд-купцiв, а мовби намiрюючись тiльки вiдлякати напасникiв, примусити ?х схаменутися, вiдступити, поки не пiзно. Але згубним виявився Родимiв намiр. Ще не встигла рука його пiдняти меча догори, ще повiльно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом позаду, не примiчений нi Родимом, нi навiть Сивооком, який, здавалося, не випускав з ока нiчого, що дiялося внизу, меч блиснув коротко й зловiсно, i Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видiннi, вiдокремилася вiд тiла i разом з мечем зiв'яло впала на землю. Тодi набiгло ще кiлька ззаду й з бокiв, зблиснули мечi, сталася колотнеча, а коли все розскочилося, Родима не було, тiльки темнiло щось на долiвцi, велике й нерухоме. Бiльше Сивоок не бачив нiчого, не став дивитися. Вiн кинувся в найдальший куток горища, здичавiло рвав покрiвлю, поки пробився назовнi, не вагаючись, зiстрибнув на землю i подався удiллям туди, де темно вивищувалася збавча пуща. Продирався крiзь кущi, бiг повз високi дерева, проскакував через галявини, не знав утоми, забув про спочинок, утiкав, сам не вiдаючи куди, тiльки билося в ньому одне-?дине слово: "Родим, Родим, Родим", та ще виривалися iнодi сухими схлипуваннями вiдчайдушнi ридання, якi роздирали його груди. Вiн бiг так аж до ранку, не мiг стишити бiгу, не мiг затриматися, не було на свiтi сили, яка могла б його зупинити, i ось так вискочив на узлiсся, i в обличчя йому вдарило духом гнилизни, i зрадливо зеленi грузовиська глянули йому в очi, а з самого краю прогно?в, з-помiж жирно? болотяно? трави вишкiрилися до хлопця великi жовтавi зуби. Вiн став з повного розбiгу, аж схитнувся наперед туди, звiдки насмiшкувато видивлялася на нього чорними пустими очодолами крейдяно-блiда коняча голова i шкiрила зуби, мов сама смерть. Вiн упiзнав те мiсце, вмить упiзнав i згадав усе, як було, згадав оленя i передсмертний постриб коня, згадав дiда Родима, як вiн боровся за коневе життя, а потiм змахнув мечем... змахнув мечем... змахнув мечем... Круто повернувшись, Сивоок побiг назад. Вiд смертi до смертi. В колi безвиходi. Надто добре знав вiн ту пунху з ?? невпинним западанням донизу, знав, що, хоч скiльки кружляй по нiй, рано чи пiзно викине вона тебе з сво?? прита?ностi i опинишся ти там, звiдки починав мандри, звiдки вступав в урочисте царство лiсу. Так i Сивоок пiсля багатоденного блукання по лiсi, голодного, виснажливого й безнадiйного, врештi опинився на узлiссi, вiд якого тяглося таке знайеме i таке ненависне тепер удiлля. Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж удiлля i небавом був уже коло Родимового обiйстя, коло першого свого в життi дому, який знав i пам'ятав. Коло свого i не свого. Наближався обережно, з острахом, скрадався вiд куща до куща, подовгу вичiкував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обiйстi спостерiг коняку, запряжену в повiз. Довго ждав, чи не появляться люди, так i не дiждавшись, знов рушив наперед, тепер ще обережнiше. Посмiливiшав тiльки тодi, коли впiзнав i коняку, й вiзка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у хижi, чомусь довго не показувався, i це поселило в Сивооковiм серцi кволу надiю: а що, як дiд Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! I вони й далi житимуть у цiй затишнiй хижi, i вiн помагатиме дiдовi мiсити глину й розмальовувати глечики й богiв i навчиться торгуватися з купцями, а потiм ходитиме сам на лови. Вiн ще трохи почекав i бiгцем кинувся до хижi. Не було там нiкого i нiчого. Все потрощене, понищене. Але в хижцi щось гомонiло. Сивоок стрибнув туди, насилу гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м'яке, вхопив його хтось за руку, мiцно стиснув, витяг з чулана - Ситник! Увесь спiтнiлий i мовби розгублений. - А тебе не забрали? - здивувався Ситник. - Дiд Родим! Де дiд? - викручуючись з його руки, гукнув Сивоок. - Ого, мiцний хлоп'яга! - подивувався медовар.- Вирвався, отже, й вiд них. - Де Родим? - повторював сво? Сивоок. - I втiк, отже? Де ж блукав стiльки? - Де Родим? - Поховали Родима. - Як! - хлопець не мiг осягнути всього жаху цього слова "поховали". - Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небiжчиковi в могилу одiж, зброю, коштовностi. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали вмерлих. А нова вiра iнакша. Християни ховають сво?х голими та убогими, бо ж вони йдуть у царство небесне, де ?х i зодягнуть, i нагодують, i напоять. Отак i Родима твого, який пiд хрестом побув, поховали без нiчого, а все, що мав, роздали на хвалу божу та людський ужиток. - Вiн згинув пiд хрестом,- заплакав Сивоок, i цим вiдразу скористався Ситник i знов чiпко вхопив хлопця за руку й поволiк надвiр до вiзка. - Чи згинув, чи народився пiд хрестом - все християнин,- бурмотiв вiн,- а раз ти бачив той хрест, то, отже, i ти християнин, матиму християнського роба, хвала богам давнiм, i новим, i всiм укупi. Та хлопець, хоч i не чув бурмотiння Ситникового, а просто керований неусвiдомленим прагненням до волi, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився i розкарячено сiв на землю, в той час як Сивоок уже бiг з обiйстя. - Та постривай, дурню! - гукнув навздогiн йому Ситник.- Пропадеш же в лiсi. Повезу тебе хоч нагодую. Хлiба дам i м'яса. Будеш у мене за сина. Чу?ш чи нi? З усього Сивоок почув тiльки два слова: "хлiб" i "м'ясо". Вони нагадали йому те, що десь на свiтi е на?дки i ? люди, що втiшаються ?двом i питвом, тодi як дiд Родим лежить у сирiй землi, голий i убогий, а вiн сам ника? зрозпачений, помираючи вiд голоду. Хлопець став i подивився на Ситника. Чи не бреше? - Ну, iди сюди, iди,- кликав той.- Сiдай до мене, та по?демо до села. Побачиш мою Величку. Вона теж втiшиться. Така в мене донечка ? маленька. Ну ж бо! Сивоок поволi наблизився до вiзка, вiдкинув простягнену до нього Ситникову руку, сам залiз у луб'яний короб, сiв так, щоб мати можливiсть щомитi зiстрибнути i вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка поволi рушила, Родимове обiйстя лишалося позаду, назавжди лишалося. Але не згинув безслiдно дикий норов Родимiв. Упав вiн найгустiшою барвою на чисту поверхню дитячо? душi i довiчно закрiпився там, як невигубно позостаються краски на глинi, обцiлованiй палючим вогнем. Не всидiв Сивоок довго на вiзку, зстрибнув, знову вiдбiг вiд Ситника, став - неприручений, упертий, свавiльний. - Де Родим? - закричав. - Ну, сказав же, сказав,- зупиняючи коняку, витирав пiт з обличчя Ситник.- Нема його, мертвий, погинув. - Де вiн? - уперто допитувався хлопець. - Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то... Ситник прив'язав коняку, пiшов розвальцем назад по дорозi, Сивоок посунув за ним, недовiрливо тримаючись здалеку. Нижче обiйстя, де шлях робив вигин, на морiжку височiв горбик недбало приляпано? лопатою землi, i з того кiнця горбка, що був ближче до хижi, стримiла з землi дерев'яна подобизна того срiбного хреста, що ним вимахував чорний зайда в нiч убивства Родима. Чому дiд мав лежати пiд цим знаком його вбивства? Сивоок з розгону вдарив плечем у мертве дерево, намагаючись вивернути його з землi, щоб потiм потоптати, затягти звiдси свiт за очi, спалити, пустити за водою - та будь-що! Але хрест навiть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусiв, скрiплених намертво хитрим дерев'яним замком, вiн був закопаний, певно, ще глибше, нiж прах небiжчика, i мав стояти при дорозi довго-предовго, щоб кожен, хто ?хатиме, не минув його сво?м поглядом i впокорився вiд споглядання чужо? смертi. I Сивоок, мовби вiдчуваючи, що вiднинi його життя теж значитиметься отакими хрестами i порятуватися вiд них вiн не зможе так само, як не може зiпхнути знаку Родимово? смертi, в безсилiй лютi став бити кулачками по мертвому дереву, плакав, не витираючи слiз, i до цiлковитого вичерпання сил бив, бив,бив. Аж тут Ситник нарештi мiг згребти малого i потягти до свого вiзка, одною рукою мiцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж хлющали вiд поту. Пручатися Сивоок не мав сили. Вiн не змiг признатися самому собi нi в той день, нi згодом, хоч не мiг також вта?ти дивно жорстоко? правди: Родимова смерть вiдкрила йому свiт набагато ширший, нiж бачив вiн його досi. Позаду все починалося чорнотою на грузькiй дорозi, безпорадним криком маленького хлопчика в пiтьмi, добрими руками старого, потiм були обiйстя, глина, барви, вогонь, був кiнь Зюзь, була пуща, спершу мовби безмежна i всемогутня, але згодом, виявилося, - замкнена в сво?й повторюваностi, доступна для осягнення розумом i звичкою. Хоч ще зовсiм малий, Сивоок непомiтно засво?в у тому свiтi все потрiбне для того, щоб жити без зайвих тривог i непевностi, звикав до думки, що завжди ходитиме тими самими стежками, побiля тих самих дерев, сидiтиме коло того самого вогнища, дивитиметься на той самий шлях. I ось тепер неначе розсунули перед ним обрi?, i вiн побачив одразу так багато, що не мiг осягнути нi розумом, нi бодай самим поглядом. ?хнiй вiзок викотився на пiдвищення; позаду, в удiллi, ледь видима лишалася Родимова садиба, а з другого боку, на спадистому схилi, вiдкритому увсiбiч, вiльному духмяному вiд трав i ще якихось не знаних Сивооковi рослин, чиясь добра i могутня рука покидала багато-багато будiвель, певно, людських осель, але зовнi набагато привiтнiших i веселiших, анiж звична для нього Родимова хижа, яку хлопець досi вважав ?дино можливою для людського буття. Сивоок дивився вниз невiдривне, сльози в його очах висохлi? вiд вогню захоплення, який розгорявся там яснiше й яснiше, Ситник помiтив збудженiсть хлопцеву, але пождав ще трохи, а вже потiм недбало поспитав: - То що? Гарно тут? Сизоок зiтхнув, але не вiдповiв нiчого. - Нiколи не був? Не бачив? Зiтхання чи то скрушне, чи то жалiсливе. - Не показував тобi Родим? Саму пущу тiльки? А свiту не тiльки в пущi. Сивоок уже й не зiтхав. Прикусив губу. Був розгублений. Мав би ненавидiти цей прекрасний свiт за те, що розкрива? вiн сво? приваби тiльки пiсля того, як заплачено найвищою платою - смертю ?дино? дорого? тобi людини. Але вже поселилася в його малечiй душi здатнiсть захоплюватися всiм прекрасним, i властивiстю цi?ю надiлив його Родим, мовчазний, щедрий, добрий дiд Родим, у якого краса виспiвувала пiд руками. Ситник знався на людях. Мало вмiти цiдити та ситити меди - треба ще ?х i продати тому та тому. А прода?ш - вмiй бачити: хто може заплатити ногату, а хто дасть гиденьку скору, а хто й вiдрубок срiбла. Мед-бо люблять усi, а платити не кожен спроможен однаково. От i вгадуй. У Ситника око було метке, як хижа риба. Блись-блись - i вже. Запримiтив вiн, як принишк Сивоок. Дика дитина. Вперше побачила простiр. - Гарно? - спитав Ситник, влучуючи вiдповiдну хвилю. - Так,пошепки вiдповiв Сивоок. - Вiльховатка, - пояснив Ситник, - село так зоветься. Багато люду. А ми он там. Вiн показав на пагорб над шляхом, трохи осторонь од села. I знов мав дивуватися Сивоок. Звик, що Родимове обiйстя вiдкрите всiм вiтрам, а тут пхався в очi дубовий гострокiл, що чiпко обковував садибу на самому верху пагорба, ховав вiд стороннього ока будiвлi, людей i життя в нiй. Сивоок ворухнувся на вiзку, ще не вiдаючи, що зробить наступно? хвилi, бо ворухнулося в його душi передчуття чогось лихого, але вiн ще не навчився давати раду передчуттям, зате Ситник, приготований на всiлякi виперти з боку малого, миттю вловив змiну в настро? свого полоненого i, для певностi притримуючи його рукою, промуркотiв: - Тобi там сподоба?ться. Ось побачиш. Тим часом пiд'?хали пiд самий гострокiл, i Сивоок мiг тепер оцiнити мiцнiсть загороди. Дубове пакiлля, повкопуване в землю мiцно, як отой хрест на могилi Родима, стояло так щiльно, що не просунеш i шила помiж ним. Вузенька дорiжка, вiдiрвавшись од шляху, дерлася на пагорб i вганялася просто в кiльце гостроколу, а там Сивоок побачив щось схоже на дво? дверей, тiльки набагато вищих i мiцнiших, тi дверi в гостроколi теж вбитi були з дубових колод i трималися невiдь-як, - Егей! - гукнув Ситник. - Тюхо! Чи спиш! Вiдчиняй во. рота! За дубовими ворiтьми застукотiло-загрюкотiло, вони посерединi трохи роз'?халися, утворилася шпарка, крiзь яку блиснуло перелякане око i вiдразу ж сховалося, а ворота по?хали врозтiч, тяжко зарипiли, якась зачучмарена постать метнулася мiж двома половинками ворiт, стрибнула наперед коняки, вхопила ?? за вуздечку, потягла кудись убiк; Ситник гримнув на перелякану постать, та пустила коняку, знов метнулася назад, стала зачиняти ворота, знову зарипiло-заскрипiло, широкий вируб посеред гостроколу став звужуватися, i швидко звужувався видимий крiзь той вилом свiт: далека, байдужа до всього пуща, розлогi поля, в'юнка рiчка посеред них, накочений шлях, дикi трави i квiти, що пiдступали до самих ворiт, i небо над усiм, багато широкого неба, прозоро-блакитного, як очi в Ситника. I все звужувалося, звужувалося, аж поки ворота грюкнули, внали на них важкi засуви, i все зникло; тiльки в очах у Ситника мали ще позостатися два шматочки високого неба, отого, що летiло над недосяжними гостряками частоколу. Але коли Сивоок глянув на Ситника, очi в того були безбарвнi, мов у хижого птаха. - Ага, так, - сказав Ситник, i важко було розiбрати: просте вдоволення чи прихована загроза пролунали в цьому короткому таканнi. Сивоок пошкодував, що не дременув вiд Ситника перед тим, як попасти за цей непроникний гострокiл. Все-таки то було б певнiше. А тим часом вигострене на все незвичне око малого вже мандрувало по обiйстю й зауважувало то велику гарну будiвлю з вибiленими стiнами, яку годi було й назвати хижею, так вона рiзнилася вiд Родимово? бiдно? халупи, а ще була там-таки й справжня хижа, тiльки набагато нужденнiша, нiж та, що в нiй вирiс Сивоок, i геть обдерта; стояло кiлька мiцних дерев'яних будiвель-без вiкон, та?мничих, мов людське обличчя без очей, в одному кутi лежали товстi колоди, в iншому височiла гора дров, ще далi, на вирiвняних клаптиках землi, росли якiсь дивнi зел