а, видимо, уходженi людськими руками, бо земля там чорнiла так само, як на лiсових галявинах, зритих вепрами в пошуках жолудiв, а не лежала, вкрита товстим шаром дерниння, як на обiйстi в дiда Родима. Все тут було незвичне, вабливе i водночас лякаюче, якщо взяти до уваги те, що ти був вiдтятий вiд свiту непроникною стiною дубового пакiлля. Та Сивоок забув i про свiй мимовiльний перестрах, i про свою несвободу, i про зловiсне рипiння ворiт, i про незвичнiсть обiйстя, забув, завидiвши, як полетiло ?м назустрiч щось зовсiм небачене, як розсипало дзвiнкий смiх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало: - Татко,татко! Бiгло просто до Ситника, вицiлювало в його розкритi обiйми тонке, довгоноге, в бiлiй ллянiй сорочечцi, з довгим у нестерпному сяйвi волоссям, з очима великими i такими блакитними, що не пiдiбрав би пiд них барву сам дiд Родим. - А таки при?хав твiй батько, доню,- муркотiв Ситник, спливаючи потом вдоволення i обiймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створiння,- та ще й привiз тобi... Ось глянь... I вiн вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замiсть пручнутися, слухняно вийшов наперед i опинився вiч-на-вiч з тим чудом. I так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посмiювався, а потiм, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собi до яко?сь з будiвель, полишивши посеред двору малих. - Ти хто? - спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим i за правом старшого, бо був на цiлу голову вищий. - Величка, - продзвенiло йому на вiдповiдь. - А ти? Вiн трохи подумав, чи годиться так ото вiдразу й розкрива? тнся перед цi?ю Величкою, але не втримався i сказав: - Сивоок. - Чому так звешся? - поцiкавилася Величка. - Не знаю. А ти чому? - Бо я дiвчина, а дiвчина повинна зватися гарно. - А що таке дiвчина? - поспитав Сивоок. - Як то що? Я... Хiба ти не знав? - Не знав. - I нiколи не бачив дiвчини? - Не бачив. - А кого ж ти бачив? - Дiда Родима. Та купцiв. Та ще Ситника. - Ситник - то мiй тато. - А менi байдуже. - Мiй тато найкращий на свiтi. - Найкращий - дiд Родим. Це зацiкавило дiвчину. - А де вiн? - Нема. - То чому ж вiн найкращий, коли його нема? - Був - його вбили. - Зна?ш що? - сказала Величка, мабуть нiчого не збагнувши з похмуро? Сивооково? iсторi?.Хочеш, я покажу тобi мак? - А нащо вiн менi? - недбало промовив Сивоок, хоч нi сном нi духом не вiдав, що то таке. - Тато варить з ним меди,- пояснила дiвчина,- наймiцнiшi й найдорожчi. А я люблю, як вiн цвiте. Ти бачив, як цвiте мак? - Я все бачив, - вiдважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись вiд спокуси простягнути руку й помацати волосся У Велички: чи справжн?, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купцiв витканi корзна, що сяють на сонцi i навiть у сутiнках? Мак виявився червоним i пелюстки мав теж мовби несправжнi, мовби витнутi з нiжно? заморсько? тканини й почепленi до зеленого стебла. - Я знаю лiпшi квiти, - сказав Сивоок, - в найдальшiй пущi, посеред червоних борiв росте висока синя квiтка. Завбiльшки з тебе. - А чому бори червонi? - спитала дiвчина. - Бо гiлля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорi, а видимi самi стовбури i кора на них вiд довголiття зчервонiла. - А хiба може бути квiтка така завбiльшки, як я? - знов не повiрила дiвчина. - Хочеш - я принесу тобi. - А хочу. - Ну, то добре. Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повiв за собою. - Приходь! - гукнула Величка, а вiн не знав, озирнутися на дiвчину чи вирватися вiд Ситника i побiгти знов до не?. Ситник привiв хлопця до то? закiптюжено?, упослiджено? хижки, штовхнув до покорчено? грубо? дошки, що мала правити за стiл, буркнув: - ?ж! Отут i житимеш з Тюхою. Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидiв з другого боку столу i тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника. - Хочу м'яса. - Он ба! - засмiявся Ситник, зчищаючи з себе веселощi, як гадюка стару шкiрку. - Ану, Тюхо, дай йому м'яса! Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити сво?ми чiпкими клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попiд руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого i ще швидше вискочив за дверi, зачинив ?х перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору: - Ось тобi м'ясо! Знатимеш ти ще в мене! Сивоок озирнувся. Одне-?дине вiконечко, затягнене оболонкою вiд мiхура, таке малесеньке, що тiльки руку простромиш. Стояв, важко дихав. - Ну, чого ти? - промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. - Слухайся. Треба. Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумiв, як попався Ситниковi в лабети, прийшло перше усвiдомлення сили, що перейшла йому в спадок вiд Родима, та водночас вiдчув i брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник. Вiн лiг спати, не доторкнувшись до ?жi, а коли вдосвiта другого дня Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так кускув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побiг скаржитися хазя?новi. Ситник звелiв не чiпати малого. Знав добре, що голод i безвихiдь зроблять сво?. Сивоок довго лежав у хижi, потiм, коли сонце вже добре пiдбилося, вийшов на подвiр'я. Хотiлося пити, хотiлося ?сти, найбiльше ж хотiлося злетiти над гострокiл i полинути свiт за очi. Набрiв на криницю, дiстав дерев'яним вiдром води, напився. Ще коли пив, вiдчув, що за спиною в нього хтось сто?ть. Але не подав виду. Поставив вiдро, витер губи тильною стороною долонi, як то робив завжди Родим, тiльки тодi озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як i вчора. А може, ще гарнiша й нiжнiша. - Ну, де ж твоя квiтка? - поспитала вона. Сивоок мовчав, спiдлоба поглядаючи на дiвчину. - Чи збрехав? - доскiпувалася Величка. - ?сти хочу, - похмуро мовив Сивоок. - Чому ж не на?сися? - Ситник не да?. - Неправда, мiй тато добрий. Вiн - на?iдобрiший. - Може. А мене замкнув у хижi i не дав нi хлiба, нi м'яса. - Хочеш, я спитаю в нього, чому вiн так зробив? - Нi, не хочу. Не треба. - А хочеш, я принесу тобi м'яса i хлiба? - Нi. - Але ж ти хочеш ?сти. - Той що? - Ну, то я принесу тобi. - Не треба. Величка трохи подумала. Нiяк не могла збагнути, як то так: хоче ?сти i не хоче, щоб йому приносили. - Ти бо?шся мого татка? - нарештi догадалася. - Я нiкого не боюсь. Вона ще подумала. Нелегка випала робота для ?? маленько? голiвки. Але ж недарма була вона дочкою Ситника, не раз i не два бачила, як обмiню? батько сво? питва на те та iнше. - Зна?ш, як ми зробимо,- запропонувала вона. - Я принесу тобi хлiба i м'яса, а ти принесеш менi свою квiтку. Згода? - Вона не моя, - ще бiльше спохмурнiв Снвоок. - Але ж ти вчора казав, що зна?ш, де вона росте. - Знаю. - От i принеси. - Принесу. Сказав - принесу, то й принесу. - Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, - сказала вона i, побоюючись, що Сивоок знов почне вiдмовлятися, мерщiй побiгла вiд нього. Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки вiн ждав, що Сивоока зломить голод, Величка пiдгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлiбами - житнiми й просяними, пробував його вудженини, запивав на диво доброю водою з криницi й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсiм упритул до частоколу, i Сивоок зметикував, що коли забратися на покрiвлю, а звiдти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б i спробувати. Про те, як дiставатиметься на тому боцi до землi, не думалося. Полетить - i все. Вниз лiтати вмiв, не те що вгору. Вночi, коли Тюха захрiп у сво?му кублi, Сивоок крадькома вийшов з хижi, знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрiвлю вилiзти з обаполом нiяк не мiг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижi мотузку i, прив'язавши один ?? кiнець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вмiло подерся на комору, призвича?ний лазити по деревах, навiть коли на стовбурi не було внизу жодно? гiллячки. Потiм вивудив iз темряви свою кладку, прилаштував ?? так, як вимiряв на око заздалегiдь, i поповз до двох гострякiв, чорнiших за саму нiч. Вхопився за них вiдразу обома руками, тiльки на мить затримався, вигинаючи спину i випружнюючи ноги, легко вiдштовхнувся й безстрашно полетiв униз, в прича?ну чорноту, яка дихала на нього волею. Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до слiз боляче у всьому тiлi, але не було часу на плачi та зойки, скоцюрблений i зболений, покотився вiн по схилу вниз та вниз, а там зiрвався на ноги й побiг, самим тiльки чуттям угадуючи напрямок. Так опинився знову в пущi. Тепер, по смертi Родима, лiс мiг би слугувати Сивооковi домiвкою. Тiльки тут усе було знайоме i звичне, тiльки тут малий добре вiдав, проти кого можна стати на бiйку, а перед ким непомiтно щезнути, вiддаючи належно його перевазi, а там, на рiвнинi, над якою височiв Ситникiв гострокiл, все було iнакше, заплутане й вороже; як вестися в полi серед людей, дiд Родим не навчив його, певно, не хотiв, щоб Сивоок i попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що десь живуть iнакше, анiж вони, i що не всi на свiтi такi, як вiн сам, Родим. Вперше ступив Сивоок пiд дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його всевладна пуща, знов вiдбував звичну мандрiвку донизу та донизу, прямуючи до самого серця лiсу i маючи певнiсть, що все станеться так, як завжди: добрi боги пущi тiльки полякають його, тiльки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а потiм випустять на волю, непомiтно виведуть на те узлiсся, звiдки вiн завжди починав сво? блукання. Та, видно, мудрi боги пралiсу вiдали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, що не жде його нiхто, а коли й жде, то тiльки бiда, тому були милостивi до хлопця i вперше пропустили його до самого серця пущi, до найнеприступнiших гущавин, за якими лежали безмежнi галявини з найсоковитiшими на свiтi травами i тихi озеречка, де вибудовували сво? химернi оселi пухнастi бобри i вигулювалося рiзнопере птаство. Там був дивний простiр, який вiдкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував негадано. Дрiбнi перелiски не спиняли ока, а великi дерева, порозкидуванi мальовничими купами то там, то там, ще мовби побiльшували й без того просторi обшири галяв, з'?днуючи ?х у безконечну велетенську вервечку. Тут уже нарештi пуща не западалася донизу, вона лежала рiвно, вона заспоко?лася в сво?й неприступностi, i коли б Сивоок став приглядатися, то запримiтив би, що звiдси увсiбiч лiс розходиться наче вгору. Те, що вiн завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про сво? давнi намагання досягти мiсця, звiдки пуща почина? випручуватися з свого невпинного западання. Iнше захопило Сивоока. Перед його очима у буйних травах, у перелiсках i мiж могутнiми деревами повiльно бродили великi пречудовi тварини. Було ?х тут без лiку. Величезнi бики, темно-cipi, з широкими бiлими пасмугами вздовж хребта, роздумливо потолочували траву, таку високу й густу, що голови ?хнi зануренi були в не?, мов у воду, i тiльки гострi товстi роги пливли по верху, загадковi в сво?й несхитностi. За кожним з бикiв хильцем сунулися гнiдi тiлистi корови, а вже за ними видрiбочували жвавi телята, якi кидалися сюди й туди, там щипали, там хапали, але нiколи не забiгали поперед вожака табуна. Що старiший i товсторогiший був бик, то бiльший табун вiн очолював, пишаючись силою i вмiнням, i час вiд часу низьким густим бутiнням застерiгаючи про те, щоб поступалися йому з дороги. То були тури, володарi пущi, i тут було ?хн? царство, з якого вони виходили тiльки зрiдка, тiльки поодинокими табунами в той час, як усе плем'я ?хн? жило тут, жило спервовiку, вiльне вiд усього, пiдкоряючись тiльки голосу кровi. Отак вигулювалися за лiто телята, набиралися сили бики, прибавляли в тiлi корови, нiщо не порушувало спокою турячого царства, бо не мав сюди приступу жоден хижий звiр - анi вовк, анi ведмiдь, анi росомаха, якщо iнодi й ставалися дрiбнi сутички помiж самими володарями серця пущi, то вони вiдразу й залагоджувалися, бо цим порушувався усталений лад, за яким усi зухвальства й домагання мали бути розв'язанi пiзньо? осенi, коли впаде перша пороша на лiси i повiтря стане прозоро-дзвiнке i пронизливе для всiх повiвiв i запахiв. Тодi в бикiв ще побiльшають крутi бугри пiд рогами, i вони вибиратимуть наймiцнiшi, найтовстокорiшi дерева i вперто тертимуться об ?хнi стовбури лобами, полишаючи на струпуватiй корi краплини густого плину з мiцним запахом, що полине по всiй пущi. I в кожного тура буде свiй запах, i корови зможуть вибирати той, що до вподоби, i йтимуть на запах, який обiця? так багато зваби й вдоволення. Отут би, здавалося, й початок турячих любовних iгрищ, бо хто наважиться стати на перешкодi володарям пущi в хвилю ?хнiх найвищих захватiв! Та саме тут i розпочиналося найстрашнiше i найсолодше водночас. Чи обманювалися iнодi турицi лiсовими вiдстанями i приходили на поклик не до найдужчих i найкрасивiших турiв, а до старих i немiчних або ж ще занадто молодих та зелених, чи й навмисне вибирали кволiших, щоб дати змогу дужчим вiдвоювати ?х у затятiй боротьбi? Iнодi до одного тура збiгалося аж надто багато туриць, а iнший не мав жодно?, хоч як борюкався з непоступливими деревами, видавлюючи з сво?х залоз рештки спокусливого плину. Iнодi корови, розгулянi за лiто й розманiженi, ще заздалегiдь накидали оком на iншого тура i полишали свого давнього вожака, щоб перескочити до нового обранця. Отодi й закипали кривавi бо? мiж володарями турячого царства, ревище стояло над пущею, ламалися дерева, летiла догори чорна земля, трiщали роги, дужчий долав слабшого, вминав його в багновисько i лишав там конати, а сам, струшуючи вiд надмiру снаги валами м'язiв на ши?, йшов до вiдвойованих для себе туриць, заводив ?х до вподобаних мiсць i творив там велике та?нство, яким починався новий турячий рiд. Сивооку хотiлося бути дужим, як тур. Тодi б легко подолав Ситника, випустив з-за дубового гостроколу Величку, нарвав би для не? найлiпших квiтiв у лiсах. Але це - подумки. А тим часом тiльки й мiг, що крадькома милуватися могутнiми тваринами, якi не зауважували його присутностi в сво?му царствi, були байдужi до всього на свiтi, окрiм самих себе. Поступово Сивоок переконувався, що й тут пану? тiльки видимий спокiй. В самiй повiльностi пересування бiльших i менших табунiв узвича?не око вловлювало неоднаковiсть. Однi, вiдразу потрапляючи на кращу траву i смачнiше галуззя, паслися, майже не рухаючись з мiсця, iншi никали та шукали - не могли знайти, однi бики вели сво? сiмейство тишком та нишком, iншi ще здалеку подавали голос, глухо гудiли, попереджаючи про сво? наближення i небажання спiткати будь-кого на путi, шляхи пересувань тих та тих табунiв час вiд часу перехрещувалися, i тодi один тур вiдступався, а другий гордо проводив сво?х далi; опрiч того, помiж статечними родинами, очолюваними досвiдченими самцями, никали невеличкi табунцi молодих турiв, а то й просто самотнi бузiвки, задерикуватi й нахабнi. Цi до всiх чiплялися, всiм ставали на шляху, без причини лаштувалися до бiйки, нахиляючи до само? землi голову й нетерпляче загрiбаючи ратицею землю. Та досить було старому туровi погрозливо заревiти або ще й наставити на молодика сво? страхiтливi роги, як той полохливо вiдступав i простував у пошуках ново? пригоди. З усiх молодих вирiзнявся один. Вiдзначався незвичною мастю - вогниста коротка шерсть, яка тiльки пiд волом починала темнiти, обiцяючи набути колись того неповторного вiдтiнку, що бува? в старих турiв. Був якийсь мовби вищий на ногах i за всiх молодих i за старих турiв, яких гнiтили до землi важкi бугровиння м'язiв на ши? i на загривку. Якщо у всiх турiв м'язи, мовби зiпхнутi якоюсь дивною силою, купчилися тiльки в переднiй частинi тiла, то в цього вигравало м'язами все тiло. Вiн весело нiс сво? загонистi роги, жируючи, пiдгецував головою, наче пiдбиваючи лобом щось невидиме, пiдтанцьовував на мiсцi, перестрибував дорогу то одному туровi, то iншому, лаштувався навiть до бiйки i з молодими й старими, iнодi й схрещував сво? роги в несправжньому змаганнi, але вiдразу ж випручував ?х i з веселим вибриком гнав далi. Цей вогнистий молодий тур вельми припав до серця Сивооку, i хлопець навiть вигадав для нього iм'я - Рудь. Найчастiше Рудь сiкався до великого, мов чорна гора, тура, який бутiв грiзно i потужно, аж, здавалося, двигтить земля вiд його бутiння. Якщо для такого довелося б пiдбирати наймення, то лiпшого й не вигада?ш, анiж - Бутень. Може, той Бутень був найдужчим у турячому царствi, бо вiд його ревiння полохливо забиралися геть усi табуни, а вiн вiв сво? чи не найчислен-нiше сiмейство поважно i зверхньо. Нiхто не насмiлювався перетнути йому путь; хто опинявся поблизу, намагався мерщiй забратися геть, коли чулося його бутiння, то вже нiхто не пробував подавати голос, бо видався б вiн кволим i немiчним. Може, все це й було не до вподоби Рудю, а може, вигравала в ньому дурна молода сила, яко? не знав куди подiти, i тому пхався вiн наперерiз Бутеню, зачiпав його то так, то сяк, дратував бiльше й бiльше, аж поки увiрвався тому терпець i могутнiй тур зупинився, пропускаючи повз себе свiй табун, а сам погрозливо виставив проти Рудя сво? товстелезнi роги, на кожному з яких мiг би зависнути отакий нахабний туренко. З таких турячих рогiв у дiда Родима був лук. Вiн купив його у про?жджого грецького купця за тяжкi грошi, бо гречин клявся, що такий лук ? тiльки в нього, що зробив його славетний заморський майстер i закляв, через що нiхто не хотiв брати лука па продаж, а вiн рискнув, бо знав майстрове закляття. А полягало воно в тому, що той, хто зумi? зiгнути лук i натягнути тетиву, робитиме великi дiла. ? луки з буйволячих рогiв, i ?х теж мало хто спроможний зiгнути, а хто докона? того, то ста? великим во?ном або й князем, цей же лук i зовсiм незвичайний. Тодi Родим мовчки посмiхнувся на купцеве базiкання, взяв лука, упер його одним кiнцем у землю i зiгнув так легко, немов був вiн навiть не з мiцного тисового дерева, а з молодо? вербини. I стрiляв тодi Родим з свого лука так далеко, як нiхто б не змiг, але бiльше нiчого не встиг зробити, стятий мечами тих, що прийшли пiд хрестом. Ну, та були то роги неживi, про них Сивоок не став би й згадувати, коли б не дiд Родим. Але й цей спогад, промайнув у нього за одну мить, бо вся увага хлопцева скупчилася на двох потужних звiрах, старому й молодому, гiнкому, в'юнкому, але ще не змiцнiлому, i затвердiлому в нерушимiй сво?й силi. Один був мов веселе палахкотюче полум'я, другий - темний, нiби земний кряж, один, здавалося, ще й не усвiдомлював до пуття, на що зважився, другий трактував сутичку поважно, бо вже раз вiн став до бою, то мав бути бiй, мав тут бути переможений i переможець, один мав пiти собi далi, як i досi ходив вiльно й незалежно, а другий лягти, може, й довiку. По тому, як напружилися м'язи на могутнiй ши? в Бутеня, як виставив вiн на супротивника сво? неосяжнi роги, можна було не мати нiякого сумнiву щодо перебiгу сутички, i Сивоок немало дивувався легковажностi Рудевiй. А той i собi надувся, напиндючився, наставив сво? тонкi рiжки проти замшiлого пакiлля старого i ще мовби й посунувся трохи наперед, щоб зчепитися в смертельному по?динку з непереборним досвiдченим туром, але в останню мить зненацька стрибнув убiк, вихнув якось смiшно головою i, видно, й сам не вiдаючи, що чинить, шпортонув Бутеня рогом в задн? лiве стегно. Вiн загнав рiг так глибоко, що аж зупинився, переляканий свавiльним сво?м учинком, але вiдразу ж схаменувся, рвонувся всiм тiлом ще бiльше убiк i, проорюючи в заволохатiлому стегнi Бутеня широку й глибоку борозну, вирвав свою зброю i кинувся навтiч. Але Бутень не став його переслiдувати. Глухо заревiвши навздогiн сво?му вороговi, вiн тяжко повернувся i посунув до заростiв. З широко? рани била густа червона кров. Тур iшов важче й важче, дедалi бiльше припадав на поранену ногу, але не падав, мабуть, не хотiв ганьбитися перед усiм турячим племенем, прагнув сховатися з сво?ю бiдою, тому простував до молодих хащiв, де знайшов би прихисток, i ?жу, i, може, воду. Сивоок теж назирцi посунув за Бутенем, вiн безстрашно заглибився в заростi, випереджаючи старого тура, знав-бо, що поранений звiр не становить для нього жодно? загрози, а вiн сам ще надто малий, щоб його лякався Бутень i зупинявся, зачувши чужий дух. Росло там кiлька досить мiцних уже вiльх, навколо них вставала памолодь, сонце майже не проникало в цi зеленi сутiнки, i земля тут нiколи не висихала, була мокра, аж чавкотiло пiд ногами, мов на болотi. Потiм раптом стала перед Сивооком неприступна стiна колючих драчiв, але вiн пров'юнився й крiзь не? i знайшов там кругленьку латочку води, спокiйно? й чисто?. Ледве встиг вiдскочити на другий бiк озерця в кущi, як задвигтiла земля i, проламуючись важким тiлом крiзь колючки, впав до озеря Бутень. Трохи полежав, розширеними нiздрями хапаючи повiтря, потiм поповзом наблизився до води i став пити. Сивооковi здалося навiть, що озерце поменшало, так довго i жадiбно пив Бутень. Напившись, вiн знов вiдпочив i, не повертаючись, задки, смiшно вiдповз за драчi в молодий вiльшаник. Коли Сивоок зазирнув обережно й туди, вiн побачив, що Бутень навперемiну пожову? то молодi гiллячки, то якусь рiзучу траву, вмiло вибираючи ?? широкi листочки з-помiж iншо?, клопiтливо пережовуючи ?х, аж зелена пiна виступала в кутиках рота. Може, то була цiлюща трава, яку дiд Родим прикладав до виразок? Але пiдiйти впритул до Бутеня Сивоок все ж не наважився i, лишивши старого тура клопотатися сво?ю раною, знов повернувся туди, звiдки мiг бачити все туряче царство, найперше ж - молодого Рудя, якому тепер вiддавав усi сво? симпатi?. Рудь жирував, як i перед тим. Перестрибом iшов перед старими поважними турами, нахабно обнюхував ?хнiх корiв, чiплявся до недосвiдчених ще телиць, збрикував вiд дурного розуму, хвацько вигинав шию так, що аж поколупував землю то одним, то другим рогом. Про Бутеня, мабуть, уже й забув i зачепив його не з яко?сь там користi, а просто вiд надмiру сили. I тут мовби щось штовхнуло Сивоока. А вiн сам на ще розтрачу? сво? сили? Сто?ть тут, як пень, роззявив рота на турячi побо?ща, так нiби то для нього доконечна потреба. Зовсiм випустив з виду, чого втiкав з Ситникового городка, забув i про Величку, i про обiцяну ?й квiтку. А сонце вже хилилося геть донизу i заповiдалася скора нiч, годi й думати вибратися з пущi сьогоднi, доведеться тут i заночувати. Сивоок не боявся темряви й самотностi, бо й до того, й до iншого зучений був Родимом, знав також, що добрi боги оберiгають того, хто ?м до вподоби, з однаковою стараннiстю вдень i вночi; так само, як удень, i вночi чату? на тебе бiсiвська сила, i ти вже сам мусиш подбати, щоб ?й не пiддатися. Надовго ще стачить йому Родимово? науки, Родимово? турботливостi. Ось за пазухою в нього шкiряний кисеток, а там кресало з сизо? крицi, чорний кремiнь i сухий трут - теж подарунок Родимiв, який завжди застерiгав: пуска?шся бодай в найкоротшу дорогу - май при собi вогниво, щоб завжди мiг обiгрiтися, вiдiгнати лихого звiра, щось там спекти попо?сти. Але вогню Сивоок сьогоднi так i не розклав. Перше, що заклопотаний був тим, як вибратися з лiсу, бо попав у туряче царство несамохiть, дороги не пам'ятав, а тепер хоч як намагався, все чомусь крутився навколо тих самих мiсць, знов i знов попадав на галяви, де бродили круторогi велетнi, або опинявся коло затишних озеречок, у яких невтомно трудилися з деревом вiчнi пиляльщики i точильники - бобри. Не раз i не два завмирав вiн, милуючись чудернацькими водяними створiннями, заздрив ?хнiй невтомнiй заклопотаностi, ?хнiй дружностi. А вечiр сiдав на лiси, вiв за собою нiч, повну загадкових шерехiв, крикiв, зойкiв, в пущi мовби розпочиналося нове життя, набагато бурхливiше й клекотливiше, анiж удень, головне ж - у сто крат загрозливiше. Нiч упала на пущу якось зовсiм раптово, застала Сивоока геть неготовим, вiн не подумав ще нi про вогнище, нi про захисток, тому вимушений був дертися на перше гiллясте дерево, яке трапилося, влаштовуватися вгорi, щоб сяк-так передрiмати до ранку, а вже тодi пробувати видобуватися на вiльний свiт. Вiн проблукав кiлька днiв. Убив палицею якогось птаха, спiк його на жару, як навчив колись Родим. Потiм у болiтцях шукав бульбистих солодких коренiв, шукав довго, ще довше потiм смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдi?ш з голими руками? Лiсовi мандри мають сво? закони. Якщо людина шука? i зна?, що саме вона повинна знайти, то рано чи пiзно вона свого доможеться. Але Сивоок натрапив зовсiм не на те, за чим забився в пущу. Коли вiн, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до краю лiсу, i вже дихнуло вiльним вiтром, i дедалi бiльше траплялося на путi просонцених кряжiв, де саме й луча-ються отi рiдкiснi синi квiтки, одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спiткало лихо. Вiн iшов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцевi поцiлунки, легко збiгав з пагоркiв, нечутно ступав по пухкому шаровi багатолiтньо? глицi, вмiло пробирався крiзь чiпкi хащi. Його вухо вловлювало кожен потрiск i бодай найменший шелест, його вигострене око постерiгало все явне й прита?не. Отак би й жити йому помiж деревами, в цьому свiтi, де залежиш тiльки од власного вмiння й сприту, де нема? нi ситникiв, нi дурнуватих тюх, нi отих чорних, iз срiбними хрестами. Згадав, що на обiйстi в Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, i немало подивувався цiй обставинi. У них з дiдом Родимом росло чимало дерев, а Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який десь згодом зазеленi? i звеселить не одне серце. Звичайно, таких слiв Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступно? весни на торiшньому прутиковi набрякали бруньки i вистрiлювали з них маленькi, чистi-пречистi листочки. Людина повинна жити помiж деревами, тiльки вони ?? мовчазнi, вiрнi, незрадливi друзi. Сивоок не знав пiсень, але в ньому сама складалася така собi немудра пiсенька з чотирьох слiв, i поки вiн iшов, хтось повторював у ньому чотири слова: "Людинi жити помiж деревами... Людинi жити..." Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо i топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволi хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, i аж тепер вiн весь похолов од страху. За кiлька крокiв, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стримiла коротенька чорнопера стрiла. Вона ще вихитувалася, ще бринiла в нiй лиховiсна напруга польоту, i Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрiлець був не промахнувся, I чи то вiдчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькi здатностi, а чи вивихнукся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стрiла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рiвнi хлопцевого серця, i впала тут-таки разом з добрячим вiдламком кори. По тому, як вона впала i як застряла перша стрiла, Сивоок збагнув, що стрiлець поцiля? згори. Вiн став обережно роздивлятися i побачив те, що мусив би побачити хоч трохи ранiше. На деревах порозвiшуванi були бортi. Щоправда, вони були такi старi й замшiлi, що помiтити ?х мiг тiльки надзвичайно досвiдчений спостерiгач. Але хiба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, вiн необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, i от тепер хазя?н, вистеживши нежданого зайду, вирiшив його покарати. Сивоок знав кiлькох бортникiв з тих, що приносили iнодi Родимовi мед i вiск; були то похмурi вiдлюдьки, миршавi й упослiдженi, вони виходили з лiсу лише на короткий час i знов ховалися туди, бо почували себе там надiйнiше i спокiйнiше. Але чим мiг загрожувати тому невидимому бортниковi вiн, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким ма? справу, чи вже його вiдлюдькуватiсть сяга? аж так далеко, що вiн зустрiча? стрiлою кожного, хто насмiлю?ться бодай ступнути на його дiльницю! Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, i нова стрiла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцевi край корзна. Стрiлець не жартував. Вiн продержить так до захiд сонця, а там теж ще не вiдомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж зна?: може, вiн i в темрявi бачить, як сова? - Дядьку, - чимдуж загукав Сивоок, - не стрiляйте, дядьку! На вiдповiдь - нова стрiла, щоправда, вже не така точна. - Ну чого ж ви стрiля?те, дядьку? - плачливо замолив Сивоок. - Я ж малий! Стрiли бiльше не було. Була мовчанка. А згодом, пiсля довгого роздумування, до Сивоока долетiло: - А я - великий? Голос був тонкий, ще тонший, нiж у Сивоока, нагадував навiть чимось голос Велички. Ото буде смiху, якщо там дiвчина! - Я заблукав! - гукнув трохи жвавiше Сивоок. - Я не злодiй. - А хто тебе зна?. Пасешся тут коло наших бортей, - була вiдповiдь з неба. - Правда. Я шукаю квiтку, - переконував Сивоок. - Брешеш, - не вiрив той. - Синю квiтку. - А хоч i чорну - однаково брешеш. - Але ж це - правда! Я пообiцяв Величцi. Ти глянь на мене i побачиш, що я мовлю правду. Не маю нi ножа, нi збро?. Ним би мав вирiзати тво? бортi? - Не виходь, бо стрiлятиму! - Але ж я внизу, а ти вгорi, я не заподiю тобi нiяко? шкоди. - А звiдки зна?ш, що я вгорi? - Чую, та й стрiли летять. - Ти, може, чарiвник? Не ворущись, бо так i пронижу! - Та нi, я просто малий. Сивоок. - Що то ще за ймення? - Не знаю. Так зовусь. - Ну то й постiй собi там за деревом. - Але я мушу йти. - Однаково стiй. - Я блукаю по пущi багато днiв. - Брешеш. Як-би мав жити? - Голодний i хлялий. Бортник знову довго думав i мовчав. Нарештi, заважився: - Ну-бо пройди вiд свого дерева до сусiднього. Але помалу. Якщо бiгтимеш - устрелю. Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволi через вiдкрите мiсце. - Стiй! - гукнув йому ще й досi не видимий бортник. - Чому такий здоровий? - Та нi, я зовсiм малий. Менi десять або дванадцять лiт. Нiхто й не зна?. - Як то нiхто? А мати? - Не маю. - Батько? - Нiкого не маю. - Де живеш? - Нiде. - А квiтку казав - кому ж вона? - Величцi. Дiвчинка така маленька. Стрiв ??, пообiцяв. Бо вона нiколи не була в пущi. Бортник знов довго думав. - А постривай-но! - озвався нарештi. Вмiло й швидко став спускатися вниз, i тiльки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засiдку, з яко? бачив навколо все, сам залишаючись непомiтним. Вiн зiскочив на землю, тримаючи напоготовi натягненого лука з вицiленою просто в Сивоока стрiлою, i недовiрливо став наближатися. Був зовсiм маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обiймiв, але обличчя мав розумне, кмiтливе, надто ж очi - в зеленому блиску, хитрi й меткi. - Здоровий ?си, - так само недовiрливо промовив бортник. -Меча Родимового учився пiдiймати, - виправдовуючись, сказав Сивоок, - а меч був важкий. Нi в кого таких не було. - А Родим - хто? - Дiд мiй. - Де ж вiн? - Убитий. - Ага. Що ж ма?ш дiяти? - Не знаю. - А ота квiтка? - Ну, знайду ??, вiднесу Величцi, а потiм - не знаю. - Брешеш. Нащо носити квiтки? Де ростуть, хай собi ростуть. Хто це ?х мав носити? - Та я не знаю. Пообiцяв Величцi, бо вона нiколи не бачила. - Однаково брешеш. Ма?ш же ти щось робити. Бортi доглядати, ловити рибу або звiра, добувати скору... - Нiчого не знаю. - От аби я тобi повiрив, - сказав з якимсь жалем малий бортник. - То що? - без особливо? цiкавостi поспитав Сивоок. - А те, - вiдмовив той i вiдхилив лука набiк. Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досi боявся бодай ворухнутися, остерiгаючись, що дурнуватий бортник проши? його стрiлою. - Зна?ш, - сказав знову бортник. - Тебе як зовуть? - Казав уже - Сивоок. - Гарно. В тебе справдi сивi очi. Таких я не бачив нiколи, Мабуть, не брешеш, раз у тебе такi очi. А я - Лучук. I батько в мене Лучук i дiд. Бо всi дуже влучно стрiляли з лука. I я. Хочеш, у той сучок он попаду? - Ану ж спробуй. Стрiла посвистiла вгору i вп'ялася саме там, куди показував малий Лучук. - Ну? - поспитав той. - Гаразд. - Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив. - Гм. - А ти небалакучий. - Та нi. - Зна?ш, у тебе брат ?? - Сказав же: нiкого. - Ав кожного повиннi бути брати. - Хай. - В мене теж нема?. Зна?ш, - Лучук завiсив свого лука на плече, вiн сягав у нього до само? землi, Сивоок подивувався навiть, як мiг малий натягати тетиву. - Ти вже неси свою квiтку, а потiм повертайся до мене i станемо братами. - А як це? - Ну просто - брати. Завжди разом, один за одного i один для одного. - I що? - А потiм утечемо звiдси. - Куди ж? - За пущу. - Я з пущi нiкуди не хочу, - сказав Сивоок. - Ну, ти приходь, тодi домовимося. Я тобi розповiм. Ти ще не зна?ш. Прийдеш? - Ну, - Сивоок думав. - Не знаю. Може, й не знайду тебе. - Та що! Це так просто. Иди, йди - i вийдеш на нашi бортi. Сивоок трохи подумав ще, але очi в Лучука сяяли так чисто й чесно, що вiн вирiшив бути вiдвертим до решти. - В мене тур ?, - сказав вiн недбало. - Тур? - недовiрливо пiдiйшов до нього Лучук. - Вполював? - Живий. - То як же вiн - у тебе? В пущi? - В пущi, але мiй. Знаю, де лежить. Поранений. - Вiдвiда?мо його тодi. Гаразд? - Як я повернусь. - Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобi подарую що-небудь? Стрiлу або нiж? - Не треба, - вiдмовив Сивоок, - однаково нiчим вiддаровувати. Не маю нiчого. - Ти ж голодний! - згадав Лучук. - Давай нагодую тебе. Маю хлiб, а меду зараз добудемо. Але щоб прийшов. - Прийду, - пообiцяв Сивоок. Обiцяти легко. Вiн ще не знав безлiчi речей. Не бачив великих мiст, i здогадувався трохи про них по купцях, що ?х спостерiгав у Родима. Не знав нi бояр, нi князiв, нi iмператорiв i майже не чув про них i не уявляв, який може бути зв'язок мiж ним i далекими володарями. Найголовнiше ж, що Сивоок зовсiм не уявляв, у який час вiн живе. А то були дивнi, каламутнi часи. Часи, коли люди дозрiвали швидко, старiли рано, часи, коли чотирнадцятилiтня королева наказувала задушити вночi свого шiстнадцятилiтнього чоловiка (застарий для не?) i сама приходила в темну спальню, стояла на порозi в довгiй ллянiй сорочцi, тримаючи високо над головою свiчку, присвiчувала сво?м слухняним челядницям, якi чинили розправу, скору i нещадну, i тупотiла ногами: "Швидше! Швидше! Швидше!" То були часи, коли одинадцятилiтнi ?пископи посилали бородатих мiсiонерiв звойовувати для жорстокого християнського бога новi терени, замешкуванi дикими поганинами, i, суворо суплячи сво? рiденькi бровенята, погладжували золотi панагi?, прикрашенi сапфiрами i дiамантами, слухали, скiлькох непокiрних убито, спалено живцем, утоплено, порубано i скiлькох упокорено. "Не думайте, що я прийшов послати впокiй на землю; не прийшов я послати впо-кiй, а меч". (?вангелi? вiд Матфея, 10, 34.) То були часи, коли нiхто нiкому не вiрив, коли вчорашнiй союзник, одержавши заплату, сьогоднi виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хрестi перед iншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, вiдрубував мечем голову тому, з ким тiльки-но замирився. Чи була тодi любов у тому темному i понурому столiттi? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так i зосталася непростеженою i непомiченою, i жоден лiтописець або хронограф не занотував нiчого свiтлого, нiжного, людяного, а тiльки кров, ру?ни, зради, пiдступи. "Бо прийшов я, щоб поставити чоловiка рiзно проти батька його, й дочку проти матерi ??, й невiстку проти свекрухи ??". (?вангелi? вiд Матфея, 10, 35.) I хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежнiй сво?й на?вностi пiсля багатоденних блукань у дикiй пущi несе звiдтам дивно-синю квiтку до похмурого обiйстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу змiг утекти. Повертатися добровiльно в неволю заради яко?сь квiтки? Навiщо? I кому потрiбнi квiти в такий безжальний час? Та, мабуть, коли чиниш добро, то не дума?ш про це. Заздалегiдь обдумують лише пiдлоти. Сивоок пообiцяв Величцi - отож не мiг не виконати сво?? обiцянки. А чому обiцяв, чому така дурна забаганка: принести квiтку з лiсу, тодi як у Велички аж он скiльки макових квiток у городi? Хiба вiн зна?? Вперше зустрiв дiвчинку, неймовiрну iстоту, схожу чимось на тих глиняних берегинь, що ?х витворював дiд Родим. I волосся в не? незвичайне, i голос, i хода. Ходила вона так. Руки опущенi вниз, а долонi вигнутi i пальцi розчепiренi, мовби вона бо?ться чогось, i очi опущенi врозтiч за руками, за кожним пальчиком. Так нiби не йде, а збира?ться от-от злетiти, бо ?й тут нецiкаво. А вiн хотiв затримати ?? на землi. Не мав нiчого, окрiм бачено? колись у пущi синьо? квiтки. Вiн ходив навколо щiльного гостроколу, намагаючись вiдшукати бодай шпарку, щоб прогулькнути на обiйстя i визирити Величку, шпортався в присохлих ромашках, з жалем поглядав на свою квiтку, яка могла зiв'янути вiд палючого сонця, i, втративши надiю виходити що-небудь, став тихенько кликати: "Величко! Величко!" Довго ходив, кликав i не чув, як потай стукнули засуви на воротях, без рипу роз'?халися важкi половинки, творячи вузьку щiлину, крiзь яку миттю пропхалися Ситник i Тюха, не бачив, як вони побiгли уздовж гостроколу врiзнобiч, саме гукав знову сво? "Величко!" i притуляв вухо до нагрiтих сонцем дубових паколiв, коли майнуло йому перед очима незграбне, волохате, ненависне. Вiн одсахнувся вiд Тюхи i рiзко обернувся, щоб утiкати в другий бiк, а там, розставивши руки, наче збирався ловити пiвня, розкарячувався веселий Ситник, спливаючи потом торжества i вдоволення. Вiд несподiванки Сивоок став. Вiн став майже на невловиму хвилю, але й того виявилося досить для Тюхи, який навалився ззаду на хлопця, пiдгрiбаючи його пiд себе. Сивоок ще здобувся на силi, щоб вирватися з ведмежих зачепiв Тюхи, але вiдскочити бодай трохи вбiк, де б уже нiхто його не наздогнав, не встиг, бо надбiг Ситник i накiрчив хлопця сво?м важким жирним тiлом. Розлючений Тюха в сво?й рабськiй запопадливостi вчепився й собi знову в малого, рвав на ньому корзно, бив куди попаде, бризкав шаленою слиною. Синя квiтка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, i ?? топтали босi Тюшинi ноги i ноги Ситниковi, взутi в мiцнi ремiннi постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак. - Величко-о! - закричав з останнiх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. - Величко-оi Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер вiн сво?м тiлом прикрива? оту синю квiтку, безпомiчну, нiкому не потрiбну, на?вно смiшнусиню квiтку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тiльки про Величку, пробивалася ця пам'ять крiзь удари, крiзь бiль, крiзь знущання. - Величко-о! I тодi сталося чудо. Воно налетiло з-за вигину гостроколу, сяйнуло золотом волосся, бiлими ноженятами й рученятами, воно пiдбiгло до знавiснiлих, засапаних, здичавiлих, вдарило маленькими кулачками по пухкiй Ситниковiй спинi, заплакало-закричало: "Пустiть! Пустiть його!" Ситник хотiв вiдтрутити дитину, вiн недбало погорнув дiвчинку товстою рукою, тодi Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив вiд болю, спробував висмикнути пальця, але гострi зуби ще глибше вп'ялися йому, не думаючи, вдарив дiвчинку вiльною рукою. А Сивоок у цей час намагався пiдвестися, якби тiльки йому вдалося стати на ноги та ще аби вiн хоч на два-три роки старший, щоб мiг подужати оцих обох, о якби! Але Тюха згрiб його знову, налягаючи на спину, тiльки й устиг Сивоок наставити голову в черево Ситниковi, який, роз-правившись з дочкою, знову повертався до нещасного хлопця, i чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся на голову, чи малий зумiв наддати вперед, а тiльки товстун здивовано гикнув, пустив очi пiд лоб, промимрив: "Убив!" - i м'яко осiв назад. Тюха пригнiтив Сивоока до землi i став ждати, що буде далi. Але тут знову набiгла Величка, яку батько вiдкинув був геть, не помiтивши, в якому станi Ситник, знову кинулася на нього, знов учепилася зубами йому в руку, i бiль повернув череваня до тями, той змахнув рукою, вiдбиваючись од Велички, швидко пiдхопився, заревiв до Тюхи: "Тягни його до ями!" Так Сивоок опинився в ямi, виритiй у кутку Ситникового дворища, прикритiй зверху товстими колодами, ще й приваленiй потiм важучим каменем. Глечик з водою i крихкий просяний плескачик - ото й усе, що йому iнодi подавав Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалi, до того ж ще бiльш упослiдженого, спущеного вже й зовсiм низько. Сивоок до нього й не обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму, не ворухне й пальцем, аби ти звiдти видобувся. Це вже так. Мудростi велико? тут не треба. Спершу пробував вести лiк дням i ночам, бо крiзь шпари мiж колодами свiтило сонце, i Сивоок навiть намагався пiдставляти пiд вузькi промiнчики то руку, то лице, але згодом збився з лiку, бо сидiв довго, сонце на небi зникло, пiшов дощ, в ямi захлюпала вода, вiн уже не мав де й лягти на пiч i кулився як попало. Отодi й прийшла до нього Величка. - Сивоок! - гукнула тихенько, мабуть остерiгаючись, щоб ?? не почув батько. - Ти там? - Тут, Величко. Вона заплакала. - Не плач, - сказав вiн. Вона заплакала ще дужче. - Я принiс тобi синю квiтку, - сказав вiн. Вона й далi плакала. - Але вони вiдiбрали, - сказав вiн. Вона тiльки й могла, що плакати. - Не плач, а то й я заплачу, - сказав вiн. Тодi вона перестала. - Ось я виберуся звiдси, то принесу тобi квiтку неодмiнно, - сказав вiн. - Тут такi важкi колоди, - знов заплакала Величка. То нiчого, - сказав вiн. - Я принесла тобi хлiба i вепрятини, але колоди такi важкi. - Не бiда, - сказав вiн. - Я й завтра прийду, - вона не переставала плакати. - Ждатиму тебе, - сказав вiн. Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямi не застала. Вдосвiта його витягли звiдти Ситник i Тюха, мiцно зв'язали руки сирицею, пiдвели до знайомого вже хлопцевi вiзка, на якому тепер темнiла невеличка гнута буда. Сивоока заштовхали у вiзок, спереду сiв Ситник, ховаючись пiд будою, по якiй торохтiв краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, i знов воля оточила хлопця. Щоправда, мав вiн зв'язанi руки, був голодний i виснажений без мiри, i без того мокрого його й далi шмагав безжальний дощ, бо мiсця пiд будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже була воля, бо не сидiв бiльше в ямi i вирвався з дубових обiймiв жахливого гостроколу. Такий був радий, що навiть не подумав, куди й навiщо везе його Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нiзащо, бо в сво?й дитячiй на?вностi, яку чимдуж пiдтримував у ньому чесний Родим, Сивоок i в гадцi не мав, що на тiй великiй i вiльнiй землi, де вiн зростав, можуть продавати людей за срiбнi гривнi так само, як продавав колись Родим глинянi горщики i глиняних богiв. Та хоч i не вiдав нiчого про сво? майбутн? Сивоок, знав уже гаразд, що сподiватися добра вiд усмiхненого Ситника йому не слiд, i незабаром по ви?здi радiсть вiд волi змiнилася в хлопцевому серцi тривогою, вiн совався в вiзку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочуванi безперервним дощем щоки i отак, ворушачись, став вiдчувати, що сириця в нього на руках намока? бiльше та бiльше, ста? слизькою, i зда?ться, варто лиш трохи напружитися - i ти вивiльнишся. Сивоок смикнувся раз i вдруге, мало не втративши рiвноваги, схитнувся до Ситника, той помiтив хлопцеве вовтузiння, засмiявся: - В буду хочеш? Нiчого, покупайся на дощику, смердиш вельми. Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгада? його пота?мний намiр - i тодi кiнець усiм сподiванням. Але як тiльки про?хали ще трохи i Ситник, дiставши з торби добрий кусень вудженини, став закладати за обидвi щоки, Сивоок знову взявся за сво?. Сириця, хоч була м'яка i слизька, не дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав'язi, i тут ще доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер був заклопотаний ?двом, смачно плямкав, сопiв, зригував, мов жирний гусак, знов вiдхоплював величезнi шматки, жадiбно ковтав, аж Сивооковi видно було, як пiсля кожного ковтка нiби корч проходить по Ситниковiй спинi, i вiн ще бiльше ненавидiв i самого Ситника, i те, як вiн жере, ненавидiв пахощi вепрятини, од яких у голодному животi йшли млостi. I до Ситника знов дiйшло щось - чи то необережний порух Сивоокiв, чи то зiтхання хлопцеве, вiн недбало плямкнув через плече до малого товстими губами, насилу проштовхуючи слова крiзь запханий рот, промимрив: - Не схотiв шануватися. Жив би собi з Тюхою. У мене добре. - Тюха-Матюха! - мало не плачучи, вiдбуркнув Сивоок, якому не хотiлося мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не мiг, щоб не висловити свою зненависть i до нього, i до його дурнуватого холопа. - Тюха-Матюха! - повторив, вважаючи, що знайшов саме тi слова, якi якнайстислiше передають його зневагу i ненависть. - Хочеш шматочок, - спитав подобрiлим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що мав вiдказувати на таке вiдверте знущання? Але Ситника за?дала добрiсть. Вiн пошпортався в торбинi, дiстав звiдти шматок хлiба, тицьнув його, не дивлячись, до рота Сивооковi, потримав, поки той вiдкусив, потiм так само наослiп подав йому шмат м'яса, в яке хлопцевi зуби вчепилися вже з бiльшою поквапливiстю без жодних вагань. - Смачно, правда? - чавкаючи, спитав Ситник. - У-ум! - промимрив Сивоок, вдаючи, що зручнiше вмощу?ться, i водночас щосили смикаючи лiву руку з ослизло?, мов жаба, сирицi. Рука мовби проскочила крiзь вузол, але потiм застряла ще мiцнiше, однак Сивооковi чомусь здавалося, що вона от-от ма? виприснути, i вiн, не гаючись, став уперто тягти ?? на волю. - Шанувався б, то щодня б мав повен рот тако? вепрятини, - правив сво? Ситник. - Я добрий. Хочеш ще? I, не ждучи вiдповiдi, знов подав Сивооковi наперемiну шмат хлiба i шмат вепрятини, i хлопцевi зуби без перепрошувань зробили сво? дiло, аж сам медовар здивувався i хихикнув: - Ой жереш! А в Сивоока вже були вiльнi руки. Щоправда, на правiй ще висiла сириця, але то вже його не турбувало. Тепер вiн мац iнший клопiт; чи стрибати з вiзка вiдразу, чи пiдождати, поки Ситник його нагоду? як слiд, бо голодне його молоде тiло аж стогнало вiд бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що лiпшого мiсця ждати не випада?, i рiшуче зробив вибiр мiж волею i ситiстю. Навiдлiг полоснув Ситника мокрими вузлами сирицi по ситiй мордяцi, вискочив з вiзка i покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара: - Ой, убив! Ой, ой, ой! Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще бiльше, тепер уже вiд лютi на втiкача й на худобину, а що дужче вiн кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцевi на шляху, Сивоок перелетiв його, розплескуючи увсiбiч скаламучену воду, в грузькому полi мало не зав'язнув, вчасно схаменувся i пустився в оббiг, утiкав од Ситника, прославляючи волю i кленучи цей голий, вiдкритий усiм очам край, де годi знайти прихисток i сховок. Нiколи вiн не повернеться сюди, нiколи! Не вийде з пущi, зостанеться там назавжди серед могутнiх дерев, серед звiрiв, якi живуть самi по собi i не заважають тобi теж жити, як хочеш. ...Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпанiший за Сивоока, залишки корзна, що висiли на його худеньких плечах, намокли пiд дощем, i тепер стало видно, яка то збиранина рiзномасних латок: шмат полотна, обривок начисто облiзло? вивiричо? шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсiм лубок, вплетений на спинi. Замiсть портiв на Лучуковi висiли смiшнi пацьорки, якi не прикривали навiть сорому. Сивоок, хоч наскрiзь промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношенi вовнянi порти, мiцнi ремiннi постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляно? сорочки - весь справунок ще вiд Родима, все придбане в купцiв, все таке, що хоч i на боярського сина. Ну, там попротиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так, як на Лучуковi, бо на тому й розшарпуватися нiчому було. - Стрiлець, а не можеш вполювати собi хоч на корзно, - посмiявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упiймав сторчака. - Ге, уполю?ш, а все заберуть, - вiдмовив той. - Як то заберуть? - Сивоок уперше чув, щоб так. - А побори - не зна?ш хiба? Для князя, для боярина, а там во?вода з дружиною наскочить, а там ще хтось... - А сховатися - хiба нi? - Де ж схова?шся? Це вже й зовсiм спантеличило Сивоока. - Як то де? - вигукнув вiн. - А в пущi! - Ге, - сказав Лучук, шморгаючи носом, - в пущi знайдуть. Тут ?м усе вiдоме. Де бортi, а де лови. От би в полi. Там е де сховатися. - Але ж там усе видко! - Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тiсна, Вiд одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле! - Не пiду, - сказав Сивоок, - я звiдти насилу вибрався. Нiколи не повернуся. - Ну й дурний, - байдуже сплюнув Лучук. - Давай я тобi покажу в пущi таке мiсце, куди нiхто й не поткнеться. - Де ж то? - Там, де тури. - Турiв теж упольовують. Ще й як. - Але не там. Бо там ?х без лiку. Розтопчуть - лиш торкни бодай одного. - I твiй тур там? - Там. Тiльки це далеко. Тебе не шукатимуть? - А хто мене шукатиме? - Ну, батько. - А вiн щодня молиться: "А щоб-тебе звiр розметав!" Тебе ж нiхто не шукатиме? - Мене шука? Ситник, але я до нього не повернуся бiльше. Дурне то було дiло i непотрiбне. Але однаково не мали куди податися, то й побралися неквапом у глиб пущi, втiшаючись волею, маючи себе за неподiльних господарiв зеленого шуму. Перейшов дощ, затеплiло сонечко. Лучук уполював косулю, i Сивоок зготував справдi князiвську печеню. Iшли далi й далi, один одному розкриваючи лiсовi дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що були схованi вiд стороннього ока i ярiли сонцями, як тiльки пiдiймав один чи другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синявi високих небачених квiтiв, то хитро вибудувану нору дикого звipa, а там пiшли дiброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудованi бобрячими пiдводними палацами, i вже на якийсь там ранок ?хнiх блукань вiдкрилися просторi галявини з купами дерев i густими перелiсками i на тих галявинах - брунатно-сiрi рухомi гори i пагорки великих i малих турiв. Сивоок умiло провiв Лучука просто туди, де залiг поранений Бутень, тиша там стояла така, що хлопцевi стало моторошно: невже старий тур загинув i вони застануть тiльки обгризений вовчуками кiстяк? Зовсiм не ховаючись, вiн швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крiзь кущi на круглу галявину i поточився назад, мало не зойкнувши вiд несподiванки. На дощенту витолоченiй i стоптанiй на багно галявинi темною горою височiв Бутень, мiцно вгрузаючи коротенькими нiжками в м'яку землю. Вiн стояв боком до Сивоока i, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, i тiльки це й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущi, але й тут ?х пiдстерiгало лихо, бо кущi з другого боку затрiщали, застугонiла земля, почулося нетерпляче сопiння, могутня вогнисто-руда туша, вiючи на хлопцiв нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, i Сивоок насилу встиг вiдсмикнути вбiк свого розгубленого товариша. Рудь пхався до Бутеня. Чи вiн уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певнiстю i нагальнiстю, чи вже мiрялися вони знов i знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому роздоллi серед трав i дерев! Чи сам вiн одкрив Бутенiв сховок i тепер доборював старого, користуючись його немiччю, а чи Бутень, трохи оклигавши пiсля поранення, заманив сюди Рудя i спробував провчити молодого нахабу? Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мiрялися тут силами, коли судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок i в якому станi застав ?? тепер. Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника i тiльки вдавав сонливiсть, насправдi ж висталюючи кожен м'яз свого потужного тiла. Досвiд пiдказав йому навiть, звiдки треба ждати Рудя, i вiн наставив сво? страхiтливi роги точно в напрямку наближення ворога. I як тiльки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з мiсця, вiдразу впiймав того на роги, не дав викрутитися, примусив iти в бiйку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набiк, тому вiн вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж переступав заднiми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався Бутень. Вiн попхав Рудя назад, той задрiботiв ногами, став вiдступати, вiдступати i, певно, ганебно б утiк, якби не вперся задом у товсту вiльху, що росла на краю галявинки. Вiльха стримала вiдступ Рудя, вiн спробував навiть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, вiн пхав i пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-пiд його рогiв, гори м'язiв на ши? й холцi в Бутеня мовби ще зростали в сво?й твердiй кам'яностi i гнiтили, гнiтили Рудя, не даючи тому нi часу, нi змогу випростатися. Звичайно ж, Рудь не пiддавався так ото вiдразу. В його молодому тiлi скупчилося вже чимало нагуляно? сили, опрiч того, була за ним перевага в першому по?динковi, коли саме вiн, а не Бутень завдав удару сво?му супротивниковi. Тут вiн не мiг вiльно вiдскочити набiк i знов шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв, випружував свою шию, затвердiлу на дуб, затвердiлу, може, навiть дужче, анiж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвiчi товща. Певно, сподiвався ще Рудь i на те, що в його молодому тiлi бiльше витримки, анiж у старого тура, який ще не заго?в сво?? рани. Головне для нього було - стримати цей перший кам'яний натиск Бутеня, не поступитися, не зiгнути шию, бо тодi велетенськi роги Бутеня пронижуть його наскрiзь. А що натиск старого тура не згасав, а ще побiльшувався, то Рудь, тупцяючи переднiми ногами, поступово бiльше й бiльше вигинався в хребтi, вже його спина випнулася догори, вже переднi ноги ближче й ближче пiдтупцьовували до заднiх, вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотiв сховати голову мiж переднiми ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в величезне м'язисте кiльце, яке ось-ось мало розпуститися i вiдкинути старого Бутеня в ту саму хвилю, коли той витратить рештки сво?х сил. У Бутеня вiд неймовiрно? напруги розтрiскалася на стегнi кора, що нею затягло рану, i червона ропа за-сльозилася по волохатiй нозi, вiд усього його величезного тiла здiймалася важка пара, виряченi баньки лiзли вже на боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудевi справи були ще гiршi. Вiн дрiбно тремтiв вiд напруги всiм тiлом, кожен м'яз, кожна жилка зсудомлено тiпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже напнулася так, що мала неодмiнно зламатися в самiй сво?й серединi. I якраз тодi, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка, вiн останнiм зусиллям вивихнувся набiк i важко впав у багно. Боки йому ходили ходором, руда шерсть змокрiла на хлющ, з роззявленого рота висунувся безсилий потемнiлiй язик. А Бутень стояв над сво?м поверженим ворогом нерухомий i байдужий. Не добивав того i не вiдходив вiд нього, так нiби хотiв утiшитися до кiнця сво?ю перемогою. Насправдi ж знерухомiв вiн од безсилля, од остаточно? вичерпаностi. Мiг ще втриматися на ногах - ото й усе. I довго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо темнiв над ним, загрозливий тiльки видом сво?м, а насправдi теж безсилий. Потiм Бутень, якому не годилося виказувати свою вичерпанiсть, все ж таки спромiгся ступнути вбiк до калюжi з водою, неквапом занурив туди морду, довгопив i, грiзно забутiвши, почалапав крiзь кущi до свого племенi, яке, певно, з радiстю повiта? його повернення. А Рудь ще якийсь час полежав, а потiм трохи посунув голову, бо на бiльше не стачило сили, видовжив ще далi язика, загнув кра?чок ковшиком i став хлебтати по-собачому воду з то? само? калюжi, в якiй вгамував свою спрагу Бутень. Вiн хлебтав довго i тяжко, з великими перепочинками, бо навiть на таку просту рiч був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука, показав очима: гайда. Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем: - Гарно язика солопив, так i бажалося менi пiдскочити та вiдкабетувати ножем. Ото б печеня була! - Дурний ти, - незлобиво сказав Сивоок. - Я старший за тебе на три лiта, - образився Лучук. - А розуму не ма?ш. - Зате в тебе розум - носити квiтки з пущi. - А що, - зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, - носив! Хочеш - ще раз понесу! - Щоб знову попасти до ями! - А я хитрiшим буду. Перекину Величцi квiтку через гострокiл - i так. - Як же ти перекинеш? - Бо я грудку можу кинути далi за будь-кого. - Нащо тобi грудка? Можеш свою квiтку причепити менi до стрiли, я й закину ?? за гострокiл. Я все можу. Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився. - А тодi пiдемо далi, - сказав вiн. - Хай Величка гада?, звiдки впала па не? квiтка. - А коли ?? знайде Ситник? - поспитав Лучук. - То й хай гада?, звiдки впала на нього стрiла. - Однаково гаразд! I пiдемо далi полем! - А потiм пущею. - А тодi полем! - I пущею! ...Тiльки й слiду вiд них було, що дивна стрiла посеред Ситникового обiйстя з почепленою до не? синьою квiткою з найглибшо? пущi. 1941 РIК ОСIНЬ. КИ?В ...Ми готовi почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель. П. Пiкассо Професор Адальберт Шнурре любив точнiсть. Вiн пишався своею точнiстю. По ньому, як колись мешканцi Кенiгсберга по фiлософу Канту, можна було перевiряти хронометри. Вiн з'являвся на концтабiрнiм плацу рiвно десять хвилин на десяту. Щоправда, назва "плац" мало пасувала до розбагненого пустиря, але, по-перше, пустир був умiло обплутаний двома рядами новенького, привезеного аж з рейнських заводiв колючого дроту, а по-друге, на тiй частинi пустиря, яка мала спадистий нахил до безконечних ки?вських ярiв, до професорового при?зду табiрна охорона завжди вишиковувала всiх ув'язнених, незважаючи на ?хнiй вiк, стать i стан, у якому вони перебували, а слiд додати, що бiльшiсть з тих, хто попав за колючий дрiт цього ки?вського концтабору, перебували в тому станi, який мав неодмiнно кинути ?х униз, до ярiв, де вже цiлий мiсяць методично вистукували кулемети. Гефтлiнгiв, тобто ув'язнених, вишиковували на плацу о дев'ятiй для апелю, простiше кажучи, перевiрки. Нiмцi не квапилися. Погода стояла дощова, золото? ки?всько? осенi, про яку так багато вони начулися, цього року чомусь не вийшло, рано впали холоди, облiтало листя, клубочилося сiрими хмарами небо. Вставати вдосвiта в таку негоду не хотiлося, отож i гефтлiнги могли собi поспати до дев'ято?, надто ж якщо брати до уваги, що в багнюцi, просто неба не дуже-то наспишся, хоч i небо над тобою, i земля пiд тобою нiбито й тво?, рiднi. Апель тривав довго - пiвгодини, а то й годину. Перераховували по десять разiв, прискiпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу, яка мала вже сьогоднi вiдмарширувати до ярiв (а хто сам не мiг марширувати, того вiдтранспортовували автомашинами, бо завойовники були багатi, цивiлiзванi, технiзованi й машинiзованi аж по саме нiкуди), крутили й вертiли змучених людей, всiляко вiдтягуючи ту жадану для всiх ув'язнених хвилю, коли гнали ?х до "кухнi", де пикатий кухар важким, на довжелезному держалнi черпаком (щоб зручнiше було бити неслухняних по головi, стоячи на сво?му кухарському тронi) налл? нiзчимно? баланди кожному в те, що вiн ма?: кому в бляшанку вiд консервiв, кому в казанок, кому в каструльку, передбачливо захоплену з дому, кому в кепку, а кому й просто в долонi, бо посуд тут цiнувався вище золота, i вже коли ти не мав посудини, то й не мiг мати нi за якi багатства свiту. Але з того часу, як професор Адальберт Шнурре вирiшив прибувати до табору рiвно десять хвилин на десяту, табiрнiй охоронi доводилося квапитися i закiнчувати апель за десять хвилин, нi на секунду пiзнiше, бо штурмбанфюрер Шнурре любив точнiсть i за найменший вiдступ вiд не? вимагав якнайсуворiшого покарання, а штурмбанфюрера Шнурре боялися всi - вiн виконував у Ки?вi дуже важливе доручення, отже, мав надзвичайнi повноваження. Хоча, якщо казати правду, професор Шнурре все ж давав сво?м спiввiтчизникам ще двi-три хвилини на звершення клопiтливих апелевих справ, бо, пройшовши на середину плацу, що являла собою найвищий пагорб на цьому обгородженому дротом окрайцевi ки?всько? землi, дозволяв собi трохи помилуватися мальовничим виднокра?м, якого навiть вiн, досвiдчений мистецтвознавець, не мав з чим порiвняти. Хвилясто здiймалися лагiднi ки?вськi узвишшя, порозрiзуванi спадистими ярами, i кожен такий вигин значився дивовижною храмовою спорудою: то Андрi?вська чудо-церква на краю Староки?всько? гори, .то, мов повстале з глибини тисячолiття вiзантiйське видиво, Денисiвський монастир, то схована у розхилку ярiв коло самих нiг професора Шнурре Кирилiвська церква, а далi, за Подолом i Куренiвкою, за покритою низькими осiннiми хмарами стародавньою Оболонню, сталево зблискував Днiпро i вгадувалася свiтла Десна, що зливалася з сво?м древнiм отцем. Яке чудо! Професор зiтхнув од розчулення, дiставав хусточку, витирав обличчя, власне, хотiв витерти самi очi, але не мiг же вiн виказувати перед усiма свого розчулення, вже лiпше послатися на вологiсть ранкових ки?вських туманiв. Поки штурмбанфюрер Шнурре милувався пейзажем, його денщик розставляв складаний парусиновий стiльчик i, завмерши в положеннi "струнко", ждав, поки начальство сяде, а перекладач, молодий прогонистий зондерфюрер, з нахабними очима, схованими за скельцями пенсне, вiдкашлювався, прочищаючи горлянку для затяжно? мови. Професор, а водночас i штурмбанфюрер, Шнурре сiдав, кивав денщиковi, дякуючи за стiльчик i даючи знак, що той може стояти вiльно, мило всмiхався до перекладача i вимовляв щоразу те саме: "Альзо, майне дамен унд герен", що означало: "Отже, мо? дами й панове!" Потiм ще вiн питав, на чому ми зупинилися, так нiби все це вiдбувалося в унiверситетськiй аудиторi? i перед ним веселi студенти-буршi, а не змученi, вмираючi ув'язненi. Нiхто не вiдповiдав професоровi Шнурре, та вiн i не сподiвався на вiдповiдь, сам гаразд пам'ятав, на чому зупинився минулого разу, i тому, виждавши для годиться, булькотливим голосом продовжував сво? дивовижнi табiрнi читання. Перша фраза була теж завжди та сама: "Як стверджував мiй сталий ки?вский кореспондент професор Гордiй Отава", далi починалися варiацi?. - Як стверджував мiй сталий ки?вський кореспондент професор Гордiй Отава, iсторичний процес розвитку мистецтв повинен уявлятися нам чимось нiби нанизаним на ?диний стрижень рiвномiрно еволюцiонiзуючо? "художньо? волi", якогось послiдовного стилеперетворення, яко?сь етнографiчно? формули, яка завжди зберiга? в собi елементи незникаючо? традицi?. Як люди передають у спадок сво?м дiтям усе краще, що мають, але водночас не дозволяють дiтям не бути схожими на себе, так i мистецтво в сво?му невпинному розвитку завжди спира?ться на якiсь несхитнi пiдвалини, i в ньому завжди можна вiдшукати архетипи, як знаходимо ми ядро в кожнiй горiховiй шкаралупi, якщо, звiсно, горiх не зiпсований. Звичайно, це погляди не новi, вже мiй спiввiтчизник Вельфлiн, який фактично першим створив науково послiдовну iсторiю мистецтв, сво?м науковим методом, опертим на порiвняння елементiв i структур художнiх творiв, мимоволi наштовхнув на iдею невпинно еволюцiонiзуючого мистецтва. На професора Отаву, гадаю, як на запеклого матерiалiста, вплинув i Чарльз Дарвiн з його теорi?ю виникнення й розвитку видiв. Я примiтивiзую, але прошу зрозумiти мене правильно: в даному випадку я не намагаюся принизити професора Отаву, а тiльки дошукуюся кореня його помилкових поглядiв. А що такi погляди помилковi, показу? навiть не iсторiя, в яку зараз не час заглиблюватися, а саме життя. Мав слушнiсть Дiльтей, який висмiював уявлюваний поступовий розвиток мистецтва, що, зрештою, став (цитую по пам'ятi, тому можлива неточнiсть) "витвореною в головi штучною логiчною пряжею, завислою в повiтрi i позбавленою грунту". Мистецтво розвива?ться стрибками, створене сьогоднi може бути абсолютно несхоже на те, що творилося ще вчора. Новi суспiльнi формацi?, якi приходять на змiну старим, вимагають i цiлковито нового мистецтва. Перемога нового ладу ставить перед мистецтвом новi завдання. Хтось хоче заперечити? Але ж цс так очевидно. Ми братимемо приклади в сучасностi. В ?вропi встановлено новий порядок, принесений у вiдсталi колись кра?ни i землi доблесними солдатами фюрера. Що ми мали тут, i що ма?мо тепер, i що сподiва?мося мати? Професор Шнурре заплющив очi. Вимальовував майбутн? мистецтва при "новому порядку", який запану? в ?вропi. - Яка тут еволюцiя? Яка поступовiсть розвитку? Геть усi пережитки, якi звуться традицi?ю! Ми повиннi заявити, що вiд народження Iсуса Христа в свiтовому мистецтвi панувала лише одна традицiя i то - ?врейсько-занепадницька. Нарештi ми зможемо очистити мистецтво, створити цiлком нове, по-справжньому високе, небачене. Хтось хоче заперечити? Звичайно, кожен з них мiг би заперечити. Хоч би посилаючись на iмена великих нiмцiв, вiдомi всьому людству. Хоч би вказавши професоровi Шнурре на неймовiрну плутанину в його розбалакуваннях. Хоч би, зрештою, плюнувши йому в пику вже тiльки за те, що вiн надягнув на себе мундир штурмбанфюрера (бо нiхто не знав ще й та?мно? мiсi? Шнурре в Ки?вi). Але тi змученi, голоднi, стероризованi, вiдданi на понищення люди, якi стояли перед професором Шнурре, мали в думках iнше, зосереджувалися в тi хвилi зовсiм не па абстрактних теорiях, а насамперед на вирiшеннi оголеного в усiй свон?й жорстокiй вiдвертостi питання: хто кого? Серцем вiдчували, що фашисти будуть поконанi, вiрилося тiльки в це, жилося тiльки цi?ю надi?ю, а жахливе буття наштовхувало на розпачливу зневiру, а в ярах не вгавала катiвська стукотнява кулеметiв, а великi армi? десь вiдкочувалися й вiдкочувалися на схiд, i вже окупована була майже вся Укра?на i фашисти пiдходили до Москви. Окрiм того, всiм було вiдомо, що зiбрали ?х тут зовсiм не для дискусiй з фашистським професором на теми з iсторi? мистецтва, а з твердо визначеною метою. Мета ця була: вiдшукати серед них, вилучити з ?хнього загалу, з ?хнього на перший погляд досить одноманiтного, а насправдi рiзноманiтного, як кожне людське, середовища ки?вського професора Гордiя Отаву, який чомусь пильно знадобився окупантам. За кiлька днiв до цього ?х збирали не раз i не два, i начальник табору, зовнi байдужий, атлетично збудований офiцер, через перекладача звертався до них з такими словами: "Мiж вас знаходиться професор Гордiй Отава. Пропоную професоровi Отавi зголоситися табiрному командуванню добровiльно, при цьому обiцяючи йому збереження життя i цiлком цивiлiзоване з ним поводження". Коли ж професор Отава не вiдгукнувся на таку пропозицiю, звернення до в'язнiв набуло iншо? форми: "Той, хто вкаже табiрному командуванню на професора Отаву, одержуватиме полiпшене харчування i буде переведений до табору, де ? теплi сухi бараки i постiль для спання". Отже, покажи професора Отаву - i спатимеш на м'якому! Однак аматорiв м'якого й солодкого спання щось не знайшлося. Якось виходило так, що тi, хто знав професора Отаву, не мали нiякого намiру виказувати його фашистам, а якщо, може, й були в таборi люди, якi могли б спробувати вимiняти зайву порцiю баланди на професора, то вони нi сном нi духом не вiдали, де тут може переховуватися справжнiй професор, серед цих немитих, неголених, замазурених обдертюхiв. А може, й не треба так погано думати навiть про двох-трьох з усiх ув'язнених. Бо хоч люди не святi i всяк хоче жити, але справа з видачею професора Отави набирала ваги вищого принципу, це була чи не ?дина для всiх кинутих за дрiт нагода довести вороговi свою твердiсть, незламнiсть i, коли хочете, зневагу. Не дiждавшись нiчого вiд сво?х в'язнiв, комендант так само байдуже дав час для роздумiв до обiду, пригрозивши, що в разi мовчанки вiн розстрiля? кожного десятого. Однак цю його заяву зустрiнуто було майже скептично, якщо можна взагалi говорити про наявнiсть такого почуття в душах змучених i позiрно зломлених людей, комендантовi здалося навiть, що уловлю? вiн то там, то там посмiшки на виснажених обличчях, i вiн зрозумiв, що вони все прекрасно знають, знають його безсилля будь-що зробити з ними, будь-чим залякати, бо хiба ж можна залякати людей, якi вже вмерли, а всi вони вважали себе мертвими з то? хвилi, як захоплено ?хн? велике мiсто, а ?х самих кинуто сюди або вiдразу загнано в глинища ярiв i розстрiляно. I хоч як намагався комендант виказати свою байдужiсть, але ве втримався i тихо вилаявся, згадавши святе розп'яття i ще якесь доволi абстрактне поняття, бо досить добре вiдав, що навiть сво?? теперiшньо? погрози здiйснити не зможе i не розстрiля? нi десятого, нi сотого, нi взагалi жодного з цього табору до того часу, поки не вивудять звiдси того клятого радянського професора, який так пильно знадобився штурмбанфюреру Шнурре, що прибув до. Ки?ва з надзвичайним повноваженням на чолi та?мничо? есесiвсько? команди. I через те, що професора Отаву не було знайдено нi до обiду, нi до самого вечора, нi вночi, хоч в'язнiв тримали на ногах до ранку, не даючи нiкому бодай присiсти, штурмбанфюрер Шнурре заявився рiвно за десять хвилин пiсля початку апелю, щоб задемонструвати свiй власний метод вiдшукування професора Отави, якого вiн, на превеликий жаль, нiколи не бачив, але якого вельми добре знав. Так почалися дивовижнi лекцi? професора Шнурре на теми шляхiв розвитку мистецтва перед ув'язненими ки?вського концтабору восени сорок першого року. Якби Адальберт Шнурре спробував читати сво? лекцi? на пустельному березi розшумленого моря, то й тодi б мiг сподiватися на якесь там вiдлуння, бо не всi б його слова тонули в розбурханiй стихi?: сякi-такi море б вiдкидало йому назад. Якби вiн викрикував сво? просторiкування просто в глухий кам'яний мур, то, згiдно з законом вiдбиття, його крикнява поверталася б до нього, хай i понiвечена та знеформлена. Якби и гукав нiчному притишеному небу, то небо вернуло б його погуки землi, а та б прикотила ?х до професора луною. Але тако? зневажливо? глухоти, яку виказували до професорово? мови цi люди, нiхто б не знайшов нi в живiй, нi в неживiй природi. Вони стояли не мертво - уважне професорове око це вiдзначало. То якесь сколихнення час вiд часу перебiгало по нерiвнiй шерензi, мовби зсудомлюванiй вiд болю, i тодi Шнурре знав, що то подiяли не його високi теорi?, а нелюдське виснаження i десь у глибинi хтось там мав упасти на землю, але його пiдтримували, водночас ховаючи вiд пильних очей наглядачiв i самого "лектора", то хтось, вже й не ховаючись, переступав з ноги на ногу, то хтось дивився на захмарене ки?вське небо, то повертав голову до ярiв, де вже зранку починалося татакання кулеметiв. Але все це безмовно, нiхто не виказав видимо? неуважностi, якось виходило навiть так, що всi пильно дивилися на професора Шнурре, не спускали з нього погляду, навiть одвертаючись на мить туди чи сюди, отож у нього не було нiяких пiдстав скаржитися на невдячнiсть аудиторi?, його лекцi? пе переривалися жодним iнцидентом, спокiйним голосом, не пiдвищуючи тону, вiн вiдчитував черговий шматок, пiдводився, дякував за увагу, денщик складав його стiльчика, перекладач знiмав пенойе й протирав скельця, i вся трiйця, очолювана штурмбанфюрером, йшла собi, щоб назавтра прибути знову. Професор Гордiй Отава теж стояв у шерензi приречених i теж мав слухати безглуздi лекцi? професора Шнурре. Та чи й чув вiн ?х? Вiн, як i всi, теж дивився на одутле обличчя професора-штурмбанфюрера, але бачив не бiлу невиразну пляму, посеред яко? ворушилися самовдоволенi губи, - вiн бачив Ки?в. Ки?в обставав його з усiх бокiв, вiн був у його коротких, уривчастих, страшних снах пiд холодними дощами, вiн був спершу великим, теплим, живим, всемогутнiм i нерушимим, як стiна Оранти в Софiйському соборi, здавалося Гордi?вi Отавi, що Ки?в ще простяга? до них сво? руки i ще пiдтриму? ?х бодай на духу, пiдтриму? навiть тодi, коли вони вже падають, коли вже несила пiдвести змучене тiло i тiльки очi вперто летять догори i шукають i питають, i не вiрять: "Як же це? Чому?" Але днi сунулися в невпиннiй сiростi, хмари залягали весь Ки?в, залягали i налягали на нього щодалi дужче i бiльше, i в серце професора Отави стала продзюркувати тоненькими цiвочками зневiра. Хтось тут був уже мертвий: або ж вiн сам, Гордiй Отава, або й цiлий Ки?в, бо нi один, нi другий не приходили на помiч один одному, кожен змагався в самотi, може, змагався з самотою, а може, й з умиранням? I коли щоранку Адальберт Шнурре милувався завойованим великим праслов'янським мiстом i розчулено зiтхав у неубут-ньому захватi перед мальовничiстю ки?вських пагорбiв i ки?вських соборiв, для Гордiя Отави i його товаришiв то були найтяжчi хвилини. Бо тодi Ки?в здавався ?м великим, безмежним цвинтарем, а храми, собори, монастирi на його задощених пагорбах стояли, мов каплицi смутку, i хрести на них - наче кiстлявi символи вмирання. Професор Шнурре мiг бачити тiльки те, що лежало перед очима, йому й того було задосить для вдоволення пихи переможця i переможця не простого, а з витонченим, високорозвине-ним художнiм смаком. А Гордiй Отава бачив увесь Ки?в так, неначе пiднiмала його дивна сила над мiстом, але все поймалося для нього сiрою iмлою, всi ки?вськi гори схожi були чомусь на Байкову гору, в чiткiй розкресленостi центральних кварталiв i в милiй плутанинi маленьких вуличок i провулкiв знову було щось вiд цвинтарного змiшання порядку з безладдям, вiн мимоволi бiг думкою до то? але? Байкового кладовища, де пiд чорною камiнною плитою спочивав його батько - Всеволод Отава, а ще давнiше на тому-самому кладовищi злiг його дiд Юрiй, iснувала неписана традицiя в родинi Отавiв - називати синiв тiльки слов'янськими iменами, це йшло вiд ?хнього патрiотизму. Але чи вже така це ознака патрiотизму - неодмiнно вмирати в тому самому мiстi й бути похованому на тому самому кладовищi? В сво? сорок шiсть рокiв професор Отава був далекий вiд думок про смерть. Тепер отут, у вбиваному й топтаному Ки?вi мiг бути вiдвертим. Не хотiв помирати перш за все тому, що мав малого сина i просто не мiг собi уявити, що б робив його Борис без батька. По-друге (а може, саме це й було по-перше?), не хотiв помирати просто задля самого себе. Бо хотiв жити! Перш за все жити, а вже потiм решта: його робота, його теорi?, його мрi?. Коли- його невiдь-чому схопили й кинули за дрiт, вiн спершу вважав, що це помилка. Але потiм зрозумiв, що всi, хто з ним був, думають так само, i повинен був, як чоловiк мислячий, зiзнатися перед самим собою, що помилки нема? жодно?, - ? жорстока закономiрнiсть вiйни. То вже iнша мова, що сама вiйна - найжахливiша помилка людства, але не тут i не тепер доводити комусь цю iстину. I, ставши жертвою стихiйностi, професор Отава на довгий час сам пiддався невизначеностi, вiн плавав у якiйсь порожнечi, з яко? не бачив виходу, з цiлковитою байдужiстю зустрiв намагання нiмцiв вивудити його з табору для якихось сво?х цiлей, i хоч це обiцяло, може, життя, хто мiг таким чином уцiлiти (ймовiрно, тiльки ймовiрно!) - не вiдгукнувся i навiть прирiк собi в думцi, що коли його хтось видасть, то вiн не вiдкри?ться фашистам, навiть будучи розiп'ятий на хрестi. Може, саме тому перших два чи три днi Гордiй Отава абсолютно не чув, не розрiзняв жодного слова з "лекцiй" Адальбер-та Шнурре. Вiн стояв десь збоку, дивився поза професором Шнурре, дивився на свiй Ки?в, i з його уст виплiталося щось - чи то бiль, чи то посмiшка вiд дорогого спогаду, а чи глумливiсть, адресована отому чоловiковi в есесiвському мундирi, чоловiковi, який перед вiйною, ще зовсiм недавно, називав себе професором i з незбагненним запалом ув'язувався на сторiнках наукових журналiв у гострi суперечки з питань мистецтва. Тепер його власна наукова суперечка, яку вiв перед вiйною з професором Шнурре, видавалася Гордi?вi Отавi цiлком чужою, непотрiбною, вона стояла десь збоку мертвим докором, суперечка стала мовби живою iстотою, вона прибирала то вигляд сумно? заплакано? жiнки з безпораднiстю в пiднесених руках, то ставала дивною двоголовою iстотою, мов прадавня Горгона, i тi двi голови намагалися загризти одна одну, а поряд iз цi?ю зматерiалiзованою суперечкою вставали з одного боку чемнi й вза?мно ввiчливi професори Отава i Шнурре, в середньовiчних мантiях, обшитих горноста?м, неначе у володарiв, а з другого боку теж Шнурре i Отава, але вже в нинiшньому станi, вже як запеклi смертельнi вороги, один там, на пiдвищеннi, охоронюваний силою i збро?ю, а другий внизу, кинутий аж до найбiльших глибин, де життя межу? зi смертю, полишений на власнi сили, на самого себе. А колись же було все так розмiрене конкретно, так спокiйно й неквапно, ?хнi статтi навперемiн з'являлися в журналi, що виходив один раз на квартал, тобто всього лиш чотири рази на рiк. Журнал, як бiльшiсть суто академiчних нiмецьких видань, розрахованих на все?вропейську аудиторiю, мав назву з неодмiнним "фюр": "Цейтшрiфт фюр..." От тобi й фюр, от тобi й цур, от тобi й пек! Хто б мiг передбачити, що справа обернеться таким дивним робом? Професоровi Отавi навiть докоряли за те, що його науковi iнтереси скупченi на занадто вiдлеглих у часi проблемах. Кому це може бути цiкаво - початки християнського мистецтва? Власне, Отава й не став би встрявати в суперечку з невiдомим марбурзьким професором Шнурре. Але цей Адальберт Шнурре виступив у нiмецькому журналi з великою статтею, де викладав "свою теорiю" про характер малярства первiсних християн у римських катакомбах. Теорiя була досить немудра. Шнурре намагався довести первiсно близький зв'язок мистецтва катакомб з язичеським малярством епохи iмператорiв. Камери в катакомбах, мовляв, прикрашалися так само, як i взагалi тодi прикрашалися живописом рiзнi примiщення (для прикладу, в Помпеях, де це можна простежити найвиразнiше: стiни роздiлялися лiнiями i обрамленням на рiзнi поля, а вже цi останнi пожвавлювалися мiфологiчними фiгурками. З цими чисто язичеськими декоративними схемами переплiталися християнськi мотиви, численнi символи i натяки, молiльники "оранти" й iншi постатi, а також маленькi бiблейськi сценки по вибору, вплив на яких виявила лiтургiя мертвих. Погляди цi були помилковi, до того ж належали вони зовсiм не професоровi Шнурре, а нiмецькому вченому Вiльперту, який ще 1903 року видав у Фрейбурзi прекраснi кольоровi таблицi "Малярство катакомб Риму" i тодi ж таки висловив сво? мiркування про це малярство, якi тепер повторював професор Шнурре, повторював у всiй помилковостi, однак забувши згадати про справжнього автора. Свого листа до редакцi? журналу професор Отава так i розпочав: "Ще Вiльперт..." I якраз ця перша фраза в публiкацi? загубилася. Редакцiя видрукувала посутнi заперечення ки?вського професора, а щоб хоч якось усправедливити свiй вчинок щодо першо? фрази, в кiнцi було додано примiтку, що, певно, ки?вський колега в сво?х дослiдженнях користувався не досить виразними матерiалами i не мав пiд рукою прекрасних таблиць Вiльперта, а тому, мовляв, професор Адальберт Шнурре ласкаво згодився офiрувати сво?му опонентовi примiрник фрейбурзько? публiкацi?, за що редакцiя склада? йому найглибшу подяку. Справдi, на ки?вську адресу Отави прийшла бандероль, у якiй вiн знайшов таблицi Вiльперта i надзвичайно ввiчливигй листа вiд професора Шнурре, який пробачався за нетактовнiсть журналу i просив прийняти цей щирий дарунок вiд нього як запоруку ?хньо? творчо? дружби, е цетера, е цетера, е цетера. Довелося подякувати Адальберту Шнурре, хоча, звичайно, професор Отава зазначив, що таблицi Вiльперта вiн у сво?му розпорядженнi мав i перед тим, окрiм того, в Москвi ? пречудовi акварелi Реймана, якi дають набагато краще уявлення про характер катакомбного малярства, анiж Вiльпертова публiкацiя. I, може, саме завдяки тим акварелям вiн прийшов до висновку про рiзку вiдмiннiсть мiж характером мистецтва катакомб i помпейським стiнописом. Так вiдбувалося роздво?ння суперечки, ?? розщеплення на частину видиму, публiковану й далi в квартальнику, i невидиму, що замкнулася в листуваннi. В журналi професор Шнурре знов i знов доводив тезу про невпиннiсть розвитку мистецтва, вiдкидав категорично поняття "нове мистецтво" на тiй пiдставi, що кожне так зване "нове мистецтво" гнiздиться в старому, виходить з нього бiльшiстю сво?х елементiв, народжу?ться в старому, як дитина в материнському лонi. Так з грецького вийшло мистецтво Риму, а вже останн? породило мистецтво християнське. З iншого боку ма?мо досить цiкаву вiдповiднiсть мiж розквiтом мистецтва i розквiтом держави. I якщо розквiт одного ладу автоматично перекреслю? всi досягнення попереднього, що ми мали з греками, римлянами, а потiм з християнськими iмператорами, то мистецтво, яке гармонiйно вiддзеркалю? велич влади, пiдкоря?ться iснуючiй владi, виходить сво?ми джерелами з мистецтва влади, вiдкинено?, знищено?. Це вiчний парадокс мистецтв, i вченi повиннi примиритися з ним. Професор Отава i в гадцi не мав подiляти сумирнiсть свого марбузького колеги. Та й чому? Хiба розквiт грецького мистецтва не припада? на початок полiтичного занепаду колись всемогутньо? Грецi?? Хiба Платон, який прагнув вибудувати теорiю iдеально? держави, не оголосив художникiв "понадкомплектними громадянами" i не домагався остракiзму за межi Афiн усiх справдi талановитих художникiв? Де ж тут гармонiя мiж владою i мистецтвом, де вiдповiднiсть ?хнього розвитку? Якщо взяти грекiв i римлян, то позiрно в ?хньому мистецтвi мовби справдi простежу?ться невпиннiсть розвитку. Але це тiльки в окремих елементах. Коли ж розглянемо цiле, то неважко помiтити абсолютну несхожiсть, навiть кричущi протирiччя. Якщо в грекiв - цiлковитий розрив мiж владою i мистецтвом, то мистецтво iмператорського Риму майже цiлком породжене владою. Воно черпало всю свою наснагу, пиху i велич у владi. Рим панував над свiтом, вiн прагнув протиставити грецькому естетично-науковому сприйняттю життя iнше, яке базувалося на владi, державному авторитетi i правовому порядку. Тому з'являються такi споруди, як терми Тiта, прибудови Домiцiана до iмператорського палацу на Палатинi, дiм Флавi?в - велетенськi зали, цiлi комплекси небачених склепiнчастих примiщень. Мистецтво мовби вiдчувало надмiр прихованих сил, якi хоч i панують, але вже ведуть до загибелi. Звiдси якась бароккова несамовитiсть матерiально? гри сил аж до руйнування стародавнiх моментiв рiвноваги. Рвуться всi гармонiйнi зв'язки, пропорцi? виростають до гiгантських розмiрiв. Взяти хоча б арки Трояна в Анконi й Тiмгадi, спорудженi Андрiаном мiськi ворота в Адалi?.Дiоклетiанiв палац у Сплiтi, будiвлi в Гератi, Пальмiрi, храм у Баальбеку з його небачено гiгантськими колонами i скульптурними рядами, де скульптури розташовано в два поверхи. Порушу?ться вза?модiя мiж архiтектурними формами i навколишнiм простором, i як цiлковите торжество цього розриву, трактованого з майже примiтивною обмеженiстю, вигаду?ться трiумфальна колона, яка вже нiчого не пiдтриму?, не ма? вiдношення до будь-яко? споруди i навiть не пронизу? простiр, як то мали ми на прикладi ?гипетських обелiскiв, а покликана слугувати iде? про-пагаторськiй, дифiрамбiчнiй. I в той час, як нагорi тонув у розкошах i в надмiрностях iмператорський Рим, внизу, в сухих кам'янистих пiдземеллях, народжувалося щось нове, всемогутн?, як отi постатi орант з молитовно пiднесеними руками. Бiйтеся пiднесених у молитвi рук! Рука пiднесена - рука занесена. Рано чи пiзно така рука пада? вниз. А падаюча десниця якщо й не караюча, то неодмiнно шкулька, погрозлива. Народжу?ться мистецтво цiлковито нове, не схоже на будь-яке з дотихчас iснуючих. Супроти важезних iдолiв, гармонiйних геро?в i самовдоволених, буйних у сво?й плотськiй силi богiв тут виступа? безплотна духовнiсть, легка окриленiсть духу. Плоскi, позбавленi щонайменших натякiв рель?фностi постатi виформовуються, виникають iз стiн, мов тiнi або привиди, мов згущенi молитви. Мета живопису - не давати розкошування очам, а закликати до молитви i пiднiмати душi в очiкуваннi переднакресленого людству вибавлення з грiхiв i страждань. Тому надзвичайно обмежена кiлькiсть типiв, майже вiдсутнi рухомi, живi композицi?, постатi з'являються перед нами в непорушнiй фронтальностi, панування шаблонiв у зображеннях постатей, якась мовби абревiатура, мистецький умовний код. Що це? Збiднення iснуючого мистецтва? Нездарнiсть катакомбних художникiв? Але нездари завжди намагаються наслiдувати вже iспуюие. Отже, вони мали б копiювати античнi взiрцi. А цi - нi. Були цiлковито оригiнальнi. Не схожi нi на кого. Було нове мистецтво. Нi примiтивне, нi старосхiдне, нi народнообрядове. Нове, революцiонiзуюче, як кожне справжн? мистецтво. Найцiкавiше ж: не пiдтримуване нiким, найперше владою, бо влади первiснi християни не мали жодно?, були переслiдуванi, iмператори для ? забави в цирках велiли кидати ?х на роздертя диким звiрам, Дiоклетiан скомандував цiлому вiйську випустити стрiли в прив'язаного до стовпа юного Себастьяна тiльки за те, що той наважився сказати серед во?нiв слово на захист ново? вiри. i Але ж пiсля Костянтина християнське мистецтво виказу? сво? незаперечнi зв'язки з античнiстю, заперечував Отавi професор Шнурре. Святi, як i в античному свiтi, спускаються на землю. Вседержитель-пантократор возсiда? на тронi, судить, вида? закони подiбно до. Зевса, а також до царя земного. Бiблiйськi сюжети знаходять сво? вiдбиття в багатофiгурних композицiях, якi вельми нагадують зображення подвигiв античних геро?в. Очевидно, це можна з'ясувати фактом завоювання влади християнською церквою, висловлював припущення Отава. А нова влада завжди намага?ться запозичити у старо? все перевiрене, стале, несхитне. Iнодi вона цим i вдовольня?ться, iнодi намага?ться виробити сво? власнi цiнностi. Те саме ма?мо й з християнством. Якщо в четвертому столiттi справдi вiдчувалася досить виразно реакцiя класичного мистецтва, то вже в п'ятому столiттi наста? злам, часткове повернення до епохи первiсних символiв i чисто? духовностi. В моза?ках Равенни i мiнiатюрах кодекса Россано замика?ться коло переоцiнки мистецтва, яке почалося в катакомбному малярствi. Дискусiя тривала, а водночас продовжувалося листування мiж Марбургом i Ки?вом, професор Шнурре питав, чи доводилося професоровi Отавi бувати в Равеннi i милуватися чудом Сан-Вiтале i Аполлiнарiя Нового; Отава, з прикрiстю визнаючи, що до Равенни добратися йому ще не пощастило, питав, чи ма? уявлення його колега про нечуванi багатства ки?вських соборiв i церков, про моза?ки й фрески Софi?, Успенського собору, Михайлiвського монастиря. Ясна рiч, професор Адальберт Шнурре не мав жодного уявлення про те, що хова?ться в золотому мороку ки?вських соборiв, бо всi публiкацi?, якi досi були, - це жалюгiддя, просто нiщо, i коли колега Отава буде такий ласкавий... Колега Отава був такий ласкавий... А тепер нема нiчого. Нема Ки?ва, а тiльки накрите безнадiйно сiрим хмаровинням величезне цвинтарище. I не Гордiй Отава сто?ть у понiвеченiй шерензi, а сама його еманацiя, невиразна iмлистiсть, i Шнурре також не було, а було пусте мiсце на узвишшi перед ним, i з того пустого мiсця долинали безглуздi слова, в яких годi було добрати сенсу. Це могло тривати, аж поки професоровi Шнурре набридне просторiкувати, i вiн, нiчого не осягнувши сво?ми рефератами, просто махнув би рукою, подаючи знак на знищення цих невдячних слухачiв, якi так i не спромоглися виокремити з свого середовища його укоханого колегу професора Отаву. Але десь на третiй, а може, на п'ятий день пiсля початку лекцiй професора Шнурре Гордiй Отава раптом уперше пильно придивився до тих людей, якi збираються по другий бiк дроту, i, не вiрячи власним очам, спостерiг серед старих i молодих жiнок, серед дiтей i сивих дiдiв високого худого хлопця в сiрому пальтечку i насуненiй на самi брови кепцi. Нiчого нового в тому фактi, що до табору приходять з волi люди, для Гордiя Отави не було. Йшли з першого дня, йшли попри загрозу бути схопленими i кинутими за дрiт, йшли в надi? побачити когось рiдного або знайомого, знайти дорогi очi, глянути в них, йшли з вузликами й пакуночками, самi голоднi, намагалися прокинути крiзь дроти бодай варену картоплину або окра?ць хлiба, такого тепер несподiвано рiдкiсного в Ки?вi i на Укра?нi. За дротами стояли люди щодня, стояли з самого ранку й допiзна, ?х не лякали погрози варти, ?х не могли вiдiгнати пострiли, ?м доконечно треба було знайти, i нiхто не мав сили перешкодити ?м у ?хнiй великiй, найчастiше безнадiйнiй справi. I вже хто мав знайти, той знаходив, а незнайденi дивилися на тих, хто вже не мiг знайти, i мiж ними встановилося днзне спiвiснування, якась паралельна екзистенцiя, i тi й тi були невiльнi, хоч однi були киненi за колючий дрiт, а другi прийшли до нього добровiльно i стояли там без примусу, неначе сво?рiдне вiддзеркалення ув'язнених. Але ж той хлопець у кепцi i в сiрiм пальтечку - то був син Гордiя Отави, Борис, Борисик, Боря! I як тiльки професор Отава побачив по той бiк колючого дроту свого сина, як тiльки пересвiдчився, що то справдi вiн, як тiльки помiтив, що Борис неклiпно вдивля?ться в свого батька, вдивля?ться уважно й докiрливо, так нiби пита?, чому все так сталося, чому вiн не мiг вивезти його з Ки?ва, чому сам опинився тут, а найголовнiше - чому мовчки терпить оте варзякання есесiвського офiцера, який перебрiху? всi думки професора Отави, привласню? його погляди. I тодi професор Отава рiшуче ступнув наперед iз звивисто? немертво? шеренги i, звертаючись до сво?х товаришiв тут i там, за дротом, а найперше адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув: - Брехня! Вiн усе бреше! А вже потiм, певно вiддавшись узвичайненiй для наукових дискусiй стриманостi, вже спокiйнiше повторив: - Все, що вiн тут казав, - i кивнув у бiк професора Шнурре, - неправда. Так сталося самовикриття професора Гордiя Отави. РIК 1004 ВЕСНА. КИ?В И лриндохом же в Греки, и ведоша ны, идеже служать Богу своему, и не свеми, на небе ли есмы были, ли на земли: несть бо на земли такого вида, ли красоты такоя, и недоумеем бо сказати... Мы у бо не можем забыти красоты тоя... Лiтопис Нестора Коло пристанi на Почайнi товкся гулящий ки?вський люд, пiд пильним наглядом господарiв вивантажувалися купецькi лодь?, лiньки погукували маленькi радимичi, що поприганяли на продаж силу-силенну саморобних човнiв, вище, попiд гору, курiлися кузнi, у великих закiптюжених казанах плавили олово i свинець для покрiвель, по узвозу до города тягли довгi колоди i камiннi брили, повсюду вешталася дiтлашня, поважно проходили жони, зодягненi за ки?вською модою так, щоб усе було закрите й приховане, навiть обличчя бiлiло самою лиш смужкою, де очi, iнодi про?здив верхiвець з княжо? дружини, зблискував збро?ю, погрозливо наставляв наперед бороду, вiдрощену на грецький взiрець. Перевiзник вiдразу запримiтив, що хлопцi вперше попадають до Ки?ва, бо занадто цiкаво зирять туди й сюди, та й, опрiч того, мають досить дивацький вигляд - з нiг до голови загорнутi в звiринi шкури, самi теж на?жаченi, мов дики з пущi, в одного через плече лук i два пуки чорних коротеньких стрiл, у другого - важезна гудзувата палиця, а на ши? на мiцному мотузковi висить ведмежий зуб, штучно вправлений у золото. Прискаливши око, перевiзник загарував з прибульцiв таке, що й самому стало страшно, але вони, мабуть, не знали ки?вських порядкiв, бо той, з ведмежим зубом на ши?, мовчки сягнув рукою до шкiряного мiха, метнув звiдти просто пiд ноги перевiзниковi дорогу шкурку, i обидва, не озираючись, гайнули вгору до города. Ноги ?м наослiп iшли врозкид по пiщанiй роз'?ждженiй дорозi, а голови в обох були задранi догори i очi втупленi в те диво, що висiло в небi, мов барвиста хмара. На самому навершi кругло? гори, срiблясто? вiд пiску знизу i ласкаво-зелено? по бiчних спадах, неприступно кострубатилися дубовi клiтi, заваленi темною землею, а за валом бiлiли чистим струганим деревом просторi будiвлi, ледь вигулькуючи з-за прикриття, зате iншi будiвлi, викладенi з сiрого, як соколине крило, i з рожевого, мов усмiх, каменю, врiзалися в саме небо, i теж, як уся гора, круглилися чудними покрiвлями, над якими Сивоок вiдразу постерiг хрести i вхопив свого товариша за руку. - Поглянь. - Ге, - сказав Лучук, мовби вiн уже вдесяте йде до Ки?ва, - ще й не те побачимо... Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам'яну громаду, що висiла мiж небом i круглою горою. Сонце викотилося з-за хмаринки, за яку перед тим було заховалося, вдарило слiпучо в рожевий летючий камiнь, розблисло гарячим приском з його круглих верхiв, де перед тим хижо чорнiли костистi хрести. Хрести горiли червiнню, вони мовби кружляли в голубому небi, пливли в повiльному золотому iгрищi, вони жили окремо вiд дивного города, вiд срiблясто-зелено? гори, вiд Днiпра, вiд усiх тих, хто метушився коло пристаней, хто брьохався в теплiй водi, хто брався вгору по узвозу або спускався по ньому вниз. - Стiльки золота, - прошепотiв Лучук. Сивоок на мить перевiв погляд на сонце i, заслiплений, знов глянув на хрести, але тепер вони, як i перед тим, показалися йому чорними аж до здригання. Повз них прокотився вiзок з товарами якогось iз гостей, погонич щосили вйокав на коней, бо поклажа була важка, аж трiщало. Потiм пройшов чоловiк, захований пiд великою в'язкою хмизу, видно було самi його ноги, для рiвноваги розставлюванi широко й твердо, чоловiк iшов неквапом, в'язка погуцувала в такт його ходi, так наче той захований хмизонос припрошував хлопцiв: "Ану ж бо ходiмо, чого стали?" I вони пiшли слiдом. Узвiз вище ставав крутiший, тому був вимощений тут дерев'яними кругляками, купецький вiз попереду важко загуркотiв на дерев'яному помостi, натужилися, певно чи не з останнiх сил, купець i його служка, пiдставляли плечi пiд ручицi, вiдчайдушне погукували, звертали благально почервонiлi лиця назад, до хлопцiв, до хмизоноса, до будь-кого, аби лиш помогли випхатися по крутизнi, але хлопцi ще не знали тутешнiх звича?в i не наважувалися бiгти на помiч, а хмизонос iшов собi так само повiльно, так само широко розставляв для рiвноваги ноги, потрюхикував в'язкою i, сам невидимий, звертався чи то до купця, чи до хлопцiв, чи просто голосно виповiдав свою думку: "А не накладай стiльки, не будь жаднюгою! Хочеш всi товари упхати в одного воза, щоб менше дати мита за про?зд до нашого Ки?ва, а там дертимеш з люду три шкури? Отож i лопайся тут, на узвозi! Знатимеш, як добиратися до Ки?ва! Знатимеш!" Город нависав над ними потужним валом, пiдпертим дубовими городнями, бiлi дерев'янi будiвлi ледь визирали звiдти, зате кам'яницi з хрестами i без хрестiв ще неначе поближчали, ще дужче врiзалися в небо, а збоку виднiлися ще химернi дерев'янi церкви, теж з хрестами над круглими покрiвлями. Сивоок уже й не радий був, що послухався Лучука. Нащо ?м Ки?в? Жили собi в добрих людей-поднiпрян, помагали ?м перетягати купецькi лодь? через пороги, стояли сторожу, ходили на лови в бори, пильнуючи, щоб не пострiти князiвських ловчих. Там панував ще прадiдiвський добрий звичай давати прихисток кожному, хто приблукався; збиралася на Днiпрi сила всякого люду, смiливi й чеснi, головне ж - вiльнi самi, вмiли поважати чужу волю, кожен молився сво?м богам. I там були пiски i були дебрi, не було, правда, такого великого й дивного города, але й хрестiв отих не було, що мiняться то золотом, то чорнотою такою, що аж серце холоне. А вiн нiколи не забуде дiда Родима, який загинув пiд хрестом. - Поцiлив би в хреста хоч одного? - спитав Сивоок Лучука, навмисне бадьорячись. - А не дострелю ж, - недбало вiдповiв той.: Купецький вiз уже про?здив першi ворота. Збитi з необхватних колод, невiдь-якою силою вiдчинюванi й зачинюванi, вони важко висiли в прорубi валу, мовби чатуючи на тих, хто пройде крiзь них, щоб вiдразу з оглушливим рипiнням зачинитися й навiки вiдтяти шлях до волi, як то було колись з Сивооком у Ситника. Але ворота спокiйно собi висiли, не зачиняючись, вiз прокотився всередину, вже й хмизонос загойдався помiж високими дубовими клiтями, i аж тодi хлопцi вздрiли, що по той бiк ворiт сто?ть сторожа. Два бородатi здорованi, в товстих мисюрках на головешках, обвiшанi товстими дошками, якi мали захищати ?м спину й груди, стояли, спираючись на довгi списи, i, здавалося хлопцям, дивилися саме на них, байдуже пропускаючи повз себе i купецький вiз, i чоловiка з хмизом. Враження було таке невiдступне, що Лучук аж лука свого посунув далi за спину, щоб не впадав у око, а Сивоок перекинув свою важку палицю з право? руки в лiву, але вчасно збагнув, що це нiчого не змiню? в його становищi, бо лiвий дружинник дивився на нього так само пильно, як i правий, а на випадок чого правою рукою махнути буде пiдкористiше, тому знов узяв палицю в праву руку. Хмизонос посунув уже поза сторожею, а хлопцi перебирали ногами нi живi нi мертвi, давно вже вони не вiдчували себе такими ще зовсiм малими, як отут, перед похмурими бороданями, давно вже не попадали у власноручно розставленi сiтi, як оце-тепер. Iшли, й кожен подумки молився сво?му боговi, хоч , i не був певен, що його маленький добрий лiсовий або водяний бог може змагатися з хижим i твердим богом, який попростромлював усе небо над Ки?вом хрещатими знаками сво?? сили. Однак запханi мiж дерев'янi дошки приворiтнi, сторожi дивилися й далi собi вниз за ворота, хоч хлопцi вже минали ?х, зда?ться, вони й не помiтили двох закушканих у шкури. прибульцiв. А хлопцiв од переляку кинуло в новий подив. Бо за валом города, виходить, i не було, до самого города вони мали ще перейти дерев'яний мiст, теж пильнований сторожею, а тут, на дитинцi, стояло кiлька мiцних великих хиж, мiж якими блукали такi само бороданi, як отi коло ворiт, сидiли на сонечку, грали мiж собою, стрiляли з лука, вимахували мечами, розрубуючи уявлюваних супротивникiв. Сивоок i Лучук мерщiй подалися слiдом за хмизоносом, який теж, видно, не мав намiру затримуватися тут, серед озбро?них, знiчевлених лежнiв, яким нiчого не варто було проткнути чоловiка списом або врубати мечем, тiльки щоб хоч трохи розважитися. До самого Ки?ва вели ще однi ворота, обкутi залiзом, чорнi, мов кажанячi крила, якiсь нависаючi, так що, мабуть, зачинялися вони самi собою, як тiльки вiдчiпляли ланцюги, що тримали ?х, а за воротами через глибочезне кругостiнне урвища пролягав дерев'яний мiст. Купецький повiз уже вигуркував колесами на тому кiнцi моста, там якiсь спритнярi метали з нього раз i два на мито. А на цьому, просто пiд чорними крилами ворiт, стояло ще дво? сторожiв, але вже не таких, як отi, коло дерев'яних ворiт, а закутi в залiзо, в мiцних кольчугах, у гострих шишаках, з булатними бутурликами, що закривали руку вiд кистi аж по лiкоть, а зброю мали таку: в одного - широкий двосiчний меч, схожий на той, що його колись мав дiд Родим, тiльки коротший i, мабуть легший, а в другого - гострий шестопер, замашний i вицяцькуваний по держалну. Цi стояли не соннi, а знудьгованi, не помiчали нiкого, не дивилися нi на кого,- але, коли хлопцям уже видавалося, що во