ни непомiченими прошмигнули повз поцяцькованих залiзом дурнiв, той, що з шестопером, тупнув ногою, аж задуднiв мiст, i гримнув: - Пощо не хреститесь? Хлопцi стали мов вритi. Бiгти наперед i так би нiчого не дало, бо хiба ж знайдеш рятунок в такому великому мiстi, яке пiднялося над дебрями i пущами, повертатися назад теж не виходило, .бо там було ще гiрше; повне дворище озбро?них лежнiв. - Хто такi? - суворо спитав той, що з мечем. - Ми суть... - Лучук хотiв вихопитися першим з вiдповiддю, але не знав, що казати, затикався, замикався, його виручив Сивоок. - З гостем прибули, - сказав вiн спокiйно, - про?хав вiн на торг. - Ач, сопляки, вже з гостем, - незлобиво промовив той, що з шестопером. - Ваш гiсть хiба поганин, що не хреститеся? - Не вмi?мо ,- похмуро сказав Сивоок, - ма?мо сво?х богiв. - Покажу тобi, - пiдступив дружинник до нього i вхопив за праву руку, щоб занести ?? для сотворiння хресного знамення. Але руку Сивооку тягнула донизу тяжка дубова палиця, так що дружинник насилу мiг ?? пiдсмикнути догори. Забувши й про хрестiння, вiн ухопився тепер за палицю, спробував висмикнути ?? з руки Сивоока i аж крекнув. - Чудно? сили отрок, - сказав i вiдштовхнув Сивоока, - iди собi, поганче! Лучук огинцi прослизнув поза Сивооком, зашепотiв до нього, гамуючи нервовий смiх: - Знав би той нестелепа, як стрiляю. Поцiлив би йому крiзь вiчко його кольчуги в пупа! Ги-ги! - Мовч! - суворо сказав Сивоок, бо вже вступали вони в Ки?в. Коли ж казати правду, то не вони вступали в Ки?в, а Ки?в наступав на них, спадав з сво?х пагорбiв, приголомшував, знетямлював. Диво брало, як могло вмiститися на такому скупому клаптi землi стiльки будiвель, стiльки люду,стiльки руху, гуку, клекотняви. Хтось кудись iшов, квапився, а хто й просто собi стояв, видивляючись на божий свiт, рипiли вози, iржали конi на торжищi, дзвiнко сплiскувалася в глибокi колодязi вода з переповнених вiдер, пахло стружкою i димом, цюкали сокири, мудрували над каменем зиждителi, ро?лося повсюди од люду торгючого, будiвничого, гулящого, роботящого - ось чим обсiдав Ки?в сво?х прибульцiв. Сивоок просунувся наперед, мов сновида, не вiдчував вимощено? дерев'яними кругляками вулицi пiд ногами, не бачив нi просторих дворiв з бiлими дерев'яними будiвлями, нi великих i маленьких дерев'яних церков, що штрикали ламаними пальцями сво?х хрестiв у неозори весняного неба, нi княжого кам'яного терема, що стояв над самим кра?м Ки?всько? гори, мовби хотiв виловити сво?ми штудерними вiконечками всi вiтри з Десни й Днiпра, - хлопцевi перед очима, застилаючи весь свiт, стояло тiльки одне: кам'яне громаддя, рожево-сiре, розлоге й струнке водночас, неохопне у сво?й великостi, так нiби зiбрало воно в себе весь камiнь Русько? землi, а водночас легколетюче, мов засвiчена сонцем хмара. Гостре колись камiння зляглося тут загладжено, подекуди зненацька розступалося, творячи химернi вiконця-прозори, а то вигиналося потужними луками, схожими на вiчно застиглi хвилi, пiднятi над землею дивними силами. I над цим злагiдненим, летючим, мов спiв, каменем кругло вивищувалися чотири меншi i п'ята найбiльша i найвища чарiвнi шапки-покрiвлi, а на кожнiй з них плавав у золотому озерi неба схожий на квiтку хрест, i всi п'ять хрестiв заплiталися в рухоме коло сяйва, i не було в них нi кострубатостi, нi чорноти, нi ляку. Так, дибаючи у раптовiй сво?й заслiпленостi, Сивоок наштовхнувся на якогось чоловiка i став, з нiяковим посмiхом проводячи по очах долонею. - Бiснуватий ?си? - закричав чоловiк, i лише тодi Сивоок повернувся на тверду землю i побачив коло себе бiлявого бородатого чоловiка в розстебнутому на грудях корзнi й розхристанiй, так що видно було спiтнiлi, порослi свiтлим волоссям груди, сорочцi, в звiдкись знайомих обдирканих портах i стоптаних личаках, теж чомусь нiби знайомих. Тодi глянув ще i побачив в'язку хмизу, що лежала коло нiг у чоловiка. Хмизонос. Став перепочити. - Хотiли на вас хреста покласти? - жваво пiдсмикуючи бородою догори, спитав чоловiк. - А ти що, бачив? - поцiкавився Лучук. - Чому б мав не бачити? - Як же? - А ось так. - Чоловiк швидко зiгнувся, прибравши знов положення, як з хмизом на спинi, i глянув на хлопця знизу, крiзь кроковку нiг. Лице йому налилося кров'ю, очi скаламутнiли. - Головами по небу ходите, - закричав, не змiнюючи положення, чоловiк, а на ногах у вас земля! - Нащо таке витворя?ш? - засмiявся Лучук. - А любо менi так, - чоловiк розiгнувся, знов пiдсмикнув бородою. - Багато люду пливе до Ки?ва, всi його бачать однаково, а нiхто, як я! Сивоок, здавалося, зовсiм байдуже сприйняв хмизоносовi витребеньки. Був заклопотаний iншим. - Що то? - спитав глухо, вказуючи самими очима на величезну кам'яну споруду, що вразила його безмiрно. - То? - хмизонос навiть не глянув туди. - Церква Богородицi. - А що то - богородиця? - втрутився Лучук. - Та, що народила бога. Звалася дiва Марiя. Та вона не вища за бога, бог-бо найвищий i всемогутнiй, йому поклоня?мося. А богородиця - тiльки церкви. I в Корсунi, де наш князь Володимир хрестився, церква Богородицi, i в самому Царградi, ,i скрiзь - найбiльшi. А ставили ?х гречини, наш люд тягав камiнь з землi древлянсько?, а майстри грецькi зиждили i зсередини прикрасили iконами, хрестами, сосудами, що ?х узяв князь Володимир з Корсуня, а ще - красотою невимовною. - Та ти все тут зна?ш! - вигукнув Лучук. - А нащо хмиз тягнеш до города? Хiба тут деревини мало? - Дурень ?си, - незлобно засмiявся хмизонос, - не бачив, що несу. А несу дiдовi Кiптiлому хворостища вибранi, з сорока кущiв по сорок прутiв, ? прут зелений, а ? й сiрий, а той чорний, а той червоний, i бiлий, i жовтий ?, i ? такий, як змiя, а ? в лусцi, наче риба, i деревина в одному крихка, а в другому масляна, а в третьому камiнна, а в четвертому... I дим неоднаковий од кожного, i пах теж неоднаковий... А дiд Кiптiлий робить копченину для самого князя i для бояр та во?вод i менi, грiшному, як принесу йому хворостища, пiднесе копченини, а я собi пiду на торг та вiзьму пива та меду. - Чому ж сам не коптиш м'яса, коли зна?ш усi хитрощi? - допитувався Лучук, у якого враз заблищали очi, вiн уже уявив собi вмить спiлку з хмизоносом, брався вже постачати йому дичину, а той аби тiльки викопчував ?? на сво?х сорока димах... - А ще треба сорок трав сухих, а в них стебло неоднакове i квiтка, а в одних смола свiтла й пахуча, а в других темна, а в третiх самий божий дух, - хизувався вiн сво?м знанням перед дикуватими забродами, - i пахне тодi копченина так, що чутно й за п'ять покинень стрiли. - Пита?мо ж, чого сам не коптиш? - встряв у ?хню розмову й Сивоок, не вiдриваючи тим часом погляду вiд церкви Богородицi. - А лiньки, - блаженно зiтхнув хмизонос. - То я собi тихенько назбирав хворостища та принiс його до города, а по .дорозi надивився, як люди ходять головами по небу, а ногами грузнуть у важкiй землi, та тодi вiддам дiдовi Кiптiлому хворостище та маю шмат копченини i п'ю пиво й мед цiлий день на торгу, аж поки весь свiт пiде колом, колом, колом, i вже не розрiзниш, де земля, а де небо, де город, а де пуща, де церква, а де iдоли... Ну ж бо пiддай! - зненацька штовхнув вiн у плече Сивоока. - Понесу, бо вже пора. Ходiмо до дiда Кiптiлого, то матимете по шматку вудженини, а що тако? не по?сте нiде, як у Ки?вi, то вже вам мо? слово! - Нi, ми он туди, - пiддаючи йому в'язку, сказав Сивоок, - церкву подивимося, бо нiколи такого не бачили. Дивна ?сть дуже. - Не побачите такого нiде, - згодився хмизонос, позираючи на хлопцiв крiзь кроковку сво?х широко розставлених нiг в обтрiпаних портах i стоптаних до решти личаках. - А я на торгу буду. Вiн почалапкав убiк мiж двома дворами, мiсячи жовту глинясту багнюку, а хлопцi опинилися в скаженому вировиннi Бабиного торжка, де Лучук вiдразу роззявив рота i ладен був щокроку заклякати вiд подиву, але Сивоок уперто тяг його туди, де над високою дерев'яною оградою потужно вигиналися кам'янi луки небачено? церкви. Щоправда, й вiн не змiг опертися спокусi й став, щоб поглянути на чудернацьких мiдних коней, що мчали з-за огради, з-пiд само? церковно? стiни, величезнi, розвихренi, дико прекраснi конi, запряженi в легкий повiз на двох височенних колесах, на вузькiй перекладинi повозу стояв могутнiй голий, також мiдний, чоловiк з вiночком круглих листкiв навколо чола, а поряд, намагаючись дiстати рукою повозу, бiг ще один мiдний i голий, але зi змученим, перекривленим вiд знемоги обличчям, i всi м'язи на його тiлi були напруженi до краю, в той час як у того, що стояв на повозi, тiло лагiдно круглилося випуклостями, вилискувало вiд спокiйно? краси. "Бог i служка, може, князь i раб?" - подумав собi Сивоок, якому трохи моторошно стало вiд широкогрудих мiдних коней, що, здавалося, летiли просто на хлопцiв, щоб потоптати цих малих, небажаних прихiдцiв у найбiльший город князiвсько? слави i сили. А понад оградою, випливаючи з-за рожевого громаддя церкви, солодко розтiкаючись у тугому повiтрi, полинуло густе "бомм!" i до нього прилучився дзвiн, вищий у голосi, з срiбнiстю в барвi, - "телень", i вже вони злилися разом i полетiли над Ки?вом весело й невтримно, урочисто, спiвуче "бом-телень! бом-телень!", i вдарилися об мiдних коней i мiдних iдолiв, i ще дужче загучали мiддю, ще яснiше й закличнiше, i тодi Сивоок побiг уздовж огради, не випускаючи руки Лучука, бо кортiло йому чимдуж опинитися там, звiдки лунали дзвони, де народжувалися цi дивнi звуки, вiд яких церква, здавалося, здiйметься зараз з землi й тихо полине в голубу безвiсть. Вони добiгли до ворiт з високими дерев'яними стовпами, в ворота валом валили люди, нiхто не охороняв цього входу, хоч, здавалося б, ось де саме треба ставити найпильнiшу сторожу, а над воротами, мiж високими стовпами, на мiцних чотирикутних брусах, захованi вiд негоди пiд дерев'яним, гарно рiзьбленим навiсом, тихо похитувалися два дзвони з темно? мiдi, один бiльший, другий трохи менший, дивилися вниз на людей широкими розтрубами, в яких калаталися важкi залiзнi язики, калаталися мовби самi собою, нiхто не зауважував тонких бiлих вiрьовок, що тяглися вiд язикiв кудись униз, нiхто не думав про те, що хтось там десь посмику? за тi вiрьовки, надто урочистим i незвичайним було все, що творилося високо вгорi: тихе похитування яро? мiдi, голубий спокiй неба, темне калатання несамовитих язикiв i солодкi голоси самодзвонних дзвонiв. Люди знiмали шапки, Сивоок i Лучук теж здерли з голiв сво? нахляпцi й позасовували ?х до мiхiв. Усi хрестилися, тицяючи складеними пучкою пальцями право? руки в чоло, в живiт, в праве й лiве плече, але хлопцi не вмiли цього робити, та й не вiдали навiщо. За воротами, на рiвнiй, як стiл, площi стояла церква Богородицi. Хоч була зовсiм близько i нiчим не закрита, здавалася тепер не такою великою, легко охоплювалася оком, було в нiй так багато iграшкового, що видавалося: простягни руку - i пiднiмеш усю кам'яну споруду на долонi. Може, вони, замiсть наблизитися до церкви, весь час вiддалялися вiд не?, i тепер вона тiльки мрi? перед ними? Сивоок, не думаючи, як тiльки ступив за ворота, став лiчити кроки, навмисне ставлячи ноги якомога ширше. Налiчив сорок, церква так само стояла вiдкрита для очей зi всiх бокiв, зберiгала свою легкiсть i цяць-кованiсть, вiн лiчив далi, вже знов дiйшов до двадцяти, i аж тодi церква мовби стрибнула догори i поструменiла до самого неба, так що вiдразу треба було задирати голову, щоб побачити найвищий хрест на нiй, а там розскочилася вона й у боки, розкрилилася кам'яними крилами ширше, ширше, ширше, i, коли вiн дiйшов у лiковi ще раз до сорока, були вони вже коло входу в це чудо. Дверi були високi й широкi, рiзьблений камiнь прикрашав ?х з бокiв i зверху, Сивоок задивився на хитру рiзьбу i не бачив калiк i старцiв, що обстали вхiд, не бачив простягнених благаючих долонь, звернутих до нього, не бачив перекошених стражданнями облич, слiпих очей, кровоточних ран, зловiсних виразок, не бачив брудного лахмiття, крiзь яке свiтилися ребра, не чув смороду. Зате Лучук усе бачив i чув, крутився мiж жебраками й калiками, йому було шкода ?х i водночас був злий на них, бо колись сам гнив у отаких лахманах, сам був ще худiший за отi ходячi кiстяки, сам готов був простягати руку. Але ж вирвався на волю! А хто ?х поприв'язував тут, коло цих високих дверей? Чи вже тут такий мед i такi розкошi? До церкви Лучука не впустили. Вже коло самих дверей чiпка чиясь рука потягла його назад, а в оба вуха вiдразу сичливо зашепотiли: - Куди, поганцю, до святого храму оружний? Сивоок, видно, сховав свою ломаку пiд корзно, бо його нiхто не притримав, i вiн, переступивши високий кам'яний порiг, знайшов там цiлковито новий для себе нежданий-негаданий свiт. Запахущий дим, сизий, як соколове крило, обгортав його звiдусiль, золотi проморги свiчок кликали кудись у незвiданi глибини, високi стiни вишнево розступалися ширше й ширше, безмежно розступалися у сизо-вишневому мороцi, вiдкриваючи то похмурi личчя невiдомих богiв, то туго заплетенi вiзерунки жовтого, бiлого, яскраво-лазурного, полишаючи в самiй серединi високi стовпи з дорогого каменю, за якими в зоряних розсипищах палаючих свiчей i в голубому тремтливому свiтлi, що струменiло крiзь вiкна-прозори, простягала до Сивоока сво? немовля божа мати, вся в розспiваних барвах, вся в блиску й сяйвi. Дзвенiло, гучало, спiвало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу неозорiсть високi стiни. На незлiченних променях миготливих свiчок линули до хлопцевих очей розспiванi барви матерi, що спородила колись бога, i вiн теж полинув разом з ними i враз вирвався з цього свiту самодзвонних дзвонiв, кадильного диму, невидимого спiву i хитрих малювань i опинився в днях свого дитинства, осяяних червонiстю Родимового горна, заквiтчаних барвами, що спливали з пальцiв дiда Родима i лягали не на глинянi сосуди, не на добрих i веселих скудельних богiв, творених старим, а на дитячу душу i в дитяче серце. Мовби незрима сила пiдняла його над усiма людьми, що виповнювали простори храму, над прибраними в золотi шати священиками, над спiвом i казанням на честь бога, що, явивши колись хлопцевi свою жорстокiсть, тепер вражав благолiпнiстю, над словами мовленими й прита?мними; вiн не знав, де вiн i хто вiн, забув про все на свiтi, хотiлося плакати, як давно колись на темному шляху, але плакати вже не вiд ляку й безнадi?, а вiд захвату тим буйно-дивним свiтом барв, який вiн носив у собi, та не знав про це, а вiдкрив тiльки нинi, тiльки тут, в сизо-вишневих безмежжях спiваючого, сяйливого храму. Задкуючи, вiн вийшов з церкви, заплющився вiд яскравостi блакитного ки?вського дня, не хотiв розгублювати вiднайдених багатств, мiцно притискував схрещенi руки до грудей, так нiби там зiбралися в нього всi барви, щедро надарованi колись малому дiдом Родимом i вихопленi тепер Сивооком з вишневого святилища, зiбранi помiж проморгами свiчок, похмурим свiтiнням очей святих, тугими вiзерунками стiн i стовпiв, буйновищами звукiв, у яких сплiталися високомовнi молитви, самодзвоннi дзвони i розспiване гучання всього довкола. - Ломаку свою притиска?ш? - гукнув Сивооковi Лучук, торсаючи товариша за плече, бо той як визадкував з церкви, то став собi серед калiк i старцiв i не виявляв видимо? охоти заговорити першим. Сивоок не похвалився тим, шо бачив. Стояв ще й досi в сво?й захопленостi, жив у свiтi дитинства i вiдчував, що тiльки там справжн? його життя. I знов до болю хотiлося плакати, але навколо яснiв день, його оточували люди, присутнiсть яких вiн вiдчував, хоч ще й не розрiзняв ?х до ладу, два жорстокi роки мандрiв разом з Лучуком привчили його до вмiння дотримувати зовнiшнiх позорiв, для сво?х чотирнадцяти чи п'ятнадцяти лiт вiн виглядав набагато мужнiшим, а тiльки в душi лишився дитиною, його серце було пронизане барвами, але нiхто цього не повинен знати, однаково-бо нiхто не збагне i не повiрить. - Менi сказали: оружним не можна, - правив сво? Лучук 3 видимою образою в голосi. I лише тепер Сивоок нарештi почав повертатися на землю, виразно побачив калiк i старцiв, юродивих i бiснуватих, побачив ображене личко свого товариша, йому жалко стало Лучука, захотiлося, щоб i вiн вiдчував те саме, що вiн сам, Сивоок по-змовницькому вiдвiв побратима трохи вбiк, далi вiд крикняви й штовханини, запропонував: - Дай потримаю лук i стрiли, а ти пiди подивися. - Не хочу, - мовив Лучук. - Справдi, поглянь, - наполягав Сивоок, - диво велике там. Нiде в свiтi такого не забачиш. - Ге, та кинь ти свою церкву! - вiдвертаючись вiд входу, який здалеку ще бiльше вабив сво?ю та?мничiстю, закричав Лучук. - Ходiмо лiпше на торг! - Аби ж i ти побув там усерединi, - мрiйливо мовив Сивоок. - Задосить i одного з нас! - уперся Лучук. - А менi кортить на торг. ?сти хочу й пити. А коли хочеш, то й ще раз пiди в церкву, а я потримаю твою ломаку, щоб не носив ?? пiд корзном. Важка ж, далебi. Сивоок мовчки пiшов до ворiт, над якими видзвонювали мiднi дзвони. Вiд розмови сам розгойдувався, мов дзвони, боявся, що разом з пустими словами витруситься йому з серця все те, що так неждано-негадапо прилинуло, тому без спротиву вволював бажання Лучукове, вони пройшли пiд надворiтнiми дзвонами, протоптаною безлiччю нiг тропою пробралися понад оградою до того мiсця, де летiли з-поза не? мiднi конi, i звернули на головний ки?вський - Бабин торжок. Тiснява, крик, кiнське iржання, рипiння возiв, погуки озбро?них верхiвцiв, клекотнява рiзних голосiв i рiзних мов, гелготання й кудкудакання птицi, кувiкання свиней, дзенькiт i бренькiт, цокотiння й бубонiння, лайка i свист, тупотнява i вереск, виспiви й гусельне гудiння, запахи скори й меду, заморськi пахощi й запаморочливий дух свiжо? смаженини, несамовите рiзнобарв'я землi, води i дебрiв, поклятьба i лестощi, погрози й благальнiсть, вихваляння й зневiра, а над усiм - брехнi, обдурювання, крутiйство, на тобi боже, що менi не гоже, як не я тебе, то ти мене... Та хлопцi ще були занадто недосвiдченi й мало тертi серед хитрого люду городського, щоб осягнути всю багатоманiтнiсть торгу й проникнути в його найглибшi основи, ?х закрутило, завертiло, ?х ухопило нестримними течiями, вони теж роззявили роти, витрiщили очi, мацали пальцями, нюхали, пробували, куштували, торгувалися, ?х теж штовхали, смикали, турляли, запрошували й проганяли, i вони вiдчували себе то можновладцями, готовими купити все, що бачать очi, то нещасними лiсовиками, яким нiхто не поступиться бодай шматком хлiба. Вони чули про ки?вський торг, ще й не будучи тут, були приготованi на все, але не на таке. Вони то задихалися вiд нестерпно? тiсняви, вiд випарiв мокрого брудного одягу, вiд солодкавого пахтiння спiтнiлих тiл, то ?м хотiлося зануритися ще глибше в дике людське нуртовище, i вони кидалися туди стрiмголов, як у воду, i насилу потiм вибиралися на волю, вiдпирхуючись i вiдморгуючись. ?х носило по торгу туди й сюди, хрестнавхрест, i в свавiльнiй тудисюдностi кружеляло так, що несила було розiбрати, де одесную, а де ошуйю, i так в несамовитiй блуканинi опинилися вони коло вiзкiв, покритих стемнiлими вiд негоди будами, i возiв одкритих, старих i нових ще зовсiм, коло яких порядкували жвавi медовари й пивовари, виймали чопи з нових та нових бочонкiв, пiдставляли ковшi й чашi пiд тугi струменi трунку, пiдносили питво з'юрмленим довкола торговчанам, вмiло ховали заплату в мiцнi шкiрянi мiхи або в штудернi дерев'янi скринi пiд собою, а навкруги чорнiли вiдкритi роти, зблискували бiлi зуби, вмочувалися в густi меди чорнi, рудi й русявi бороди i вуса, текло по бородах, попадало в роти й не попадало в роти, i свiт тут iшов у круговерть, свiт тут був веселий, безжурний, добрий i щедрий. - А нумо ж! - гукнув хтось до хлопцiв, як тiльки ?х затягли до веселого кола. - Меду чи пива? Вони й самi незчулися, як опинилися перед хмизоносом, що тримав обiруч великого дерев'яного ковша, повного зеленкавого густого трунку, плавав у ньому вусами й бородою, пускав бульки, вiдривався на мить, щоб гукнути щось веселе й дурнувате, знову припадав. - Пива дай отрокам! - гукнув вiн комусь коло бочок, i той "хтось" миттю всунув обом до рук по доброму кухлю просяного пива, а хмизонос однi?ю рукою розгорнув свiй мiх, показав шмат копченини, надлуплений окра?ць хлiба, пiдморгнув: берiть, мовляв. Лучуковi не треба було повторювати припрошень, вiн дiстав ножа, вiдбатував два кусенi копченини, дав один Сивооковi, в другий мерщiй вчепився зубами, потiм вiдпив добрячий ковток пива, засмiявся, крутнувся вiд вдоволення: - А добре ж яке! Сивоок мовчки ?в м'ясо, попивав обережно з кухля. Знов йому перед очi стала церква Богородицi, вiн знову був серед вишневого мороку в свiтiннi барв його рiдно? землi, його нетьмареного дитинства. - Де були? - кричав хмизонос, хоч стояв поряд. - У церквi,прохарамаркав Лучук. - Сивоок усе бачив. I мiдних коней з двома iдолами голими бачили. I дзвони. Скажи, Сивоок. Сивоок мовчки жував копченину. - Не було тут нiчого, - ближче пiдсунувся до них хмизонос. Вiн витер вуса й бороду, обличчя йому знов набрало хитрого виразу, як тодi, коло ворiт, веселе сп'янiння вiдразу геть зникло. - Як був я такий малий, як ви, а може, трохи й бiльший або й менший, хто ж то зна?, якi ви ?, то не було в Ки?вi церков, а на тiм бугрi, де тепер дерев'яна церква Василiя святого (бо князь Володимир, прийнявши хрест, взяв собi ймення Василiй, як у ромейського iмператора), то там колись стояли нашi боги. Перун, цiлий з дерева, привезеного з дiброви поднiпровсько?, а голова йому срiбна, а вус золотий, i ще були Хорс, Дажбог, Стрибог, i Симаргл, i Мокош. Поклонялися ?м кияни, плясання й спiвання творили, зело несли до богiв, на?дки й питва вельми i справляли учти великi на бугрi коло богiв, тодi було велике об'?дання й обпивання, i, може, й нашi боги на?далися та напивалися ще бiльше за нас, бо то веселi були боги, а вже що мудрi! Ну, а в якесь там лiто пiшов князь Володимир на ятвiгiв, i побив ?х, i прийшов з дружиною до Ки?ва, i були великi веселощi й поклонiння богам нашим, i люду зiйшлося видимо-невидимо, i всi були такi, як оце я тепер i ви. А менi було, може, стiльки, як вам, лiт, а може, менше, а то й бiльше, бо й ви, бач, один малий та миршавий, а другий - як молодий тур, хiба тут розбереш. I стали учтувати, i пити i ?сти, i богам нашим давали. А там, де тепер сто?ть церква Богородицi, був тодi двiр великий варяга Федора. Купцi до нього при?здили з Царграда й з далеких схiдних кра?н, багатий був вельми варяг, нажився в Ки?вi, двiр вибудував коло княжого терема, збирав хутра, срiбло, золото, викохав сина красного лицем i дужого та бiлотiлого. Молилися вони сво?му боговi, нiхто ?х не чiпав, бо люд у нас добрий. А як побачив варяг Федiр наше поклонiння богам, та нашу учту, та нашi веселощi, то став з сином коло ворiт, та взявся в боки, та почали глузувати та насмiхатися. "Кому требу творите, перед ким поклоня?теся? Поганини дурнi та обпитi! Не суть же боги, по дерево. Днесь ?, а наутро зогни?. Да?те ?м ?дво й питво, а вони ж не ?дять, говорите до них, а вони не чують, ждете вiд них мови, а вони ж не мовлять, бо суть робленi руками в древi. А бог ?дин ? на свiтi, йому ж бо поклоняються греки i варяги, а хто не поклоня?ться нашому боговi, той дикий поганин i варвар". - "Ану ж бо помовчте, варяженьки! - покричали нашi во?. - У вас бог свiй, а в нас сво?, i не дамо ?х нiкому!" А тi собi й далi глузувати, та кепкувати, i лаяти наших богiв за те, що вони дерев'янi й нiмi, а всiх нас обжирайлами та обпивайлами дражнити. Тодi не стерпiли нашi, а що люду була тьма-тьмуща, i весь пагорб з богами нашими обсiли, й коло княжого терема, i коло дворiв, i на торгу, та й коло варягового двору теж, то й кинулися всi, як були, хто за оружжя, а хто й так голiруч i розметали весь двiр варяговi, а той i далi насмiхався, тiльки вилiзли з сином сво?м на високу вежу дерев'яну на дубових стовпах та взяли мечi варязькi двосiчнi i стали припрошувати, чи хто ? охочий, щоб пiднявся до них та скуштував ?хнього дарунка. I хвалилися, що ?хнiй бог найсильнiший i не дасть i волосу з ?хньо? голови впасти, а нашi боги - то просто тьфу! Тодi наскочило ще бiльше люду i пiдрубали вмить стовпи пiд вежею, i завалилося, i впали варяг Федiр з сво?м сином Iваном униз, а там ?х ждали i списи, I мечi, i рогатини. I вбили ?х, i слiду не позоставили. Бо не смiйся з люду i з його поклонiння. - А самi тепер поклоня?тесь грецькому боговi, - сказав Сивоок. - Не всi, - хитро прискалив око хмизонос. - Бо як звелiв князь повалити всiх наших кумирiв, порубати ?х i попалити, а Перуна прив'язати до кiнського хвоста й волокти вниз до Ручея, а потiм, кинути в Днiпро, то хто й рубав та палив, хто й волiк Перуна та кидав його в Днiпро, а багато люду стояло та плакало i бiгло уздовж Днiпра i кричало: "Випливай! Видибай!" А як хрестився князь i бояри, а потiм похрестив князь сво'?х дванадцять синiв, то й кияни похрестилися, бо думали так: якби то було щось недобре, то князь i бояри не прийняли б. А князь прийняв хреста, як пiшов на грецький город Корсунь. Багатий вельми й пишний город, i не мiг його взяти князь нi приступом, нi облогою, i тодi, кажуть, помолився нашим богам i сказав, що як упаде перед ним Корсунь, то прийме вiн вiру християнську. I, мовляв, Корсунянин Настас пустив до князя стрiлу, а на тiй стрiлi написав, де треба копати, щоб не пустити воду в город, i князь повелiв копати, й найшли труби водянi й перекопали ?х, i Корсунь упав. I вивiз князь з Корсуня попiв i Настаса Корсунянина, i коней мiдних, i двох iдолiв голих, i багато срiбла, золота, церковних сосудiв, i дзвони, i паволоки. А сам хрестився в Корсунi в церквi Богородицi, тому й у Ки?вi повелiв вибудувати церкву Богородицi i на тому самому мiсцi, де стояв колись двiр варяга Федора, що насмiхався з наших богiв. Люд же зна?, що князь прийняв нову вiру не через поклятьбу, а через жону. Дуже-бо захотiлося йому пошлюбити сестру ромейського iмператора Василя, а iмператор сказав, що поганиновi сестри не дасть, а дасть тiльки тодi, як князь прийме хрест, як прийняла його баба, княгиня Ольга. Хто ж то зна?, чого княгиня прийняла чужого бога, а про князя то вiдомо всiм. Бо невтримний вiн у похотi до жiнок, ненаситний в блудi, велить приводити до себе мужнiх жон i дiвиць, розтля?, i наложниць ма? у Вишгородi триста, i в Бiлгородi триста, а в сiльцi Берестовому двiста. I сини всi його не вiд одно? жони, а так: вiд варягинi, i вiд грекинi, яку забрав по убитому братовi Ярополку, i вiд чехинi. А що князь... Хмизонос озирнувся, схилився до хлопцiв, перейшов на шепiт: - Старий став i ослаб тепер... Церкви велить ставити... Камiнь добувати твердий, як алмаз, щоб iскру давав, як агат... - Краса велика ,- сказав Сивоок, зiтхаючи. - Але нудний бог вельми, - скривився хмизонос i сьорбнув з свого ковша. - Аж не вiриться, що така краса, - повторив сво? Сивоок. - А копченина в тебе смачна, - виплямкав масно Лучук, - ще нiколи не пробував тако?. - То дiд Кiптiлий. Для князя коптить на мо?х травах i мо?му хворостищi. А не празну? дiд князевого бога тож. Треба щоб ?сти й пити - отодi бог. А тут самий спiв та лiпота. Нудно. - Отак i менi! - вигукнув Лучук .- А йому, - вiн тицьнув рукою, в якiй тримав недогризок копченини, на Сивоока, - йому лiпота потрiбна. Вiн з пущi квiтку носив. Мало не пропав через ту квiтку. - А хто ведмедя вбив? - зиркнув на нього спiдлоба Сивоок. - Ну ти, але ж квiтка... - А хто другого ведмедя вбив? - знов поспитав Сивоок. - Якби я спiткав, то i я б убив. В саме око ведмедевi можу стрелити! Хутра хто добував? Ось вiзьму й подарую нашому друговi бобрячу шкуру. Вiн полiз у свiй мiх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим остом хутро, трiпнув ним проти сонця, подав хмизоносовi: - На! Сивоок, щоб не вiдставати вiд товариша, i собi кинув два коштовнi хутра. - Бочонок меду! - закричав хмизонос. - Не вмерли нашi боги! Бочонок меду на всiх! Збiглися тi, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатностi чути й розумiти. Але хмизонос розiпхав усiх, гордо виступив на середину, урочисто оголосив: - На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне пiсля третього ковша, битий буде всiма, лiпше не берись. Ну ж мо! Пропхалося вiдразу кiлька здоровил, потiм долучився до них чеверногий чоловiчок, пiд'?хало п'ятеро верхiвцiв, i найтовстiший, в коштовнiй збро? й причандалах, мовчки злiз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара: - Дай-но промочити в горлi! А коли той налив йому великого срiбного ковша i подав, черевань вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвiрився на медовара: - Не зна?ш хiба, що одним не промочують! Вдовольнився по тому, як посушив три ковшi, повернувся до сво?х супротивникiв, оглянув ?х недовiрливо. - Навсидьки чи навстойки? - спитав. Хмизонос пiдскочив йому пiд руку, гордо випнув груди: - Як я схочу! - Пити навчись, хотiти всяк дурень може! - недбало вiдтрутив його черевань i розпорядився: - Навсидьки. Бо стоячий чу? невтримку i або ж кида? пити, або й зовсiм утiка?. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не грi? цей мед. Хiба нема лiпшого на торгу? - А скуштуй сього, твоя велебнiсть, - вже стояв коло нього медовар з новим ковшем. - Хiба що скуштувати, - надув черевань товстi щоки, мiж якими плавали десь углибу блакитнi озеречка очей, - бо скiльки лiт на бiлому свiтi прожив, а ще й не випив нiде нiчого, саме куштування та лизькання. Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хiба що бiльший i товщий був, та не лиснiло потом у нього личчя, та голос був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грiзний, жирно-зневажливий, забiяцький. - Хто це? - крадькома поспитав вiн хмизоноса. - Купець наш Какора, - гордо вiдповiв той, - серед iноземних гостей, може, один наш, зате ж який! Ходить i до Чех, i до Угрiв, i до самого Царграда! Не бо?ться нiчого на свiтi! А вже п'?! Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоваровi великого шкiряного гамана. - Закупаю весь мед, бо добрий вельми i п'янливий. Наливай усiм, та почнемо! Медовар виповнив ковшi, став подавати, починаючи з купця, всi мерщiй поприсмоктувалися до питва, тiльки один, вирлоокий губатий чолов'яга в засмальцьованому корзнi, пiдперезаний оривком, скривившись, тримав кiвш у однiй руцi й не пив. - Чом не п'?ш? - переводячи вiддих пiсля меду, гримнув купець. - А я не звик хлебтати по-собачому, - товстелезним басюрою пробутiв той, - менi вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у нiй кулаком вiльно провернув. Ото по менi! - Ма?ш чашу? - спитав купець медовара. У того, мабуть, було навiть пташине молоко. Вiн миттю дiстав з буди зчорнiлу вiд довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якiй, здавалося вирлоокому, вмiстився б не те що кулак, а й цiла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку. Той ухопив чашу обiруч, припав до не?, як вiл до калюжi, а пити прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очi ж наче розбiгалися в боки i вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна - i виходило: пика з чорного старого дерева, а на нiй живi бульки! Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар пiднiс рештi ще по ковшу, i все було випито швидко й хвацько, рiзнилися всi пияки тiльки зовнi, тiльки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по волосинцi замоклi в медовi вуса, третiй поляпував себе по череву, чеверногий чоловiчок з рiденьким волоссячком на головi (чудернацька зiм'ята шапочка впала йому вiд першого надмiрного перехиляння голови) слиняво роззявляв рота й повними слiз очима дивився на медовара, мовби гадав: чи подасть той ще, чи пiднесе? Лише купець пiсля кожного ковша видавав з свого потужного тiла розма?тi звуки, схожi то на жереб'яче iржання, то на рикання дикого звiра, то коротко вирегочував чи то вiд вдоволення, чи просто щоб чимось вирiзнятися серед мовчазно? братi?, а вийшло так, що то вiн тiльки роздимав собi груди, готуючись до бiльшого, бо пiсля третього ковша раптом ревнув до сво?х змагунiв: - А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи понiмiли? А чи язики в медовi позагрузали? - Будемо похвалятися, будемо! - тонко вискнув чеверногий чоловiчок i засмiявся дивно й жалюгiдно, мовби похлинувся водою: - Пр-с-с-с! - Питi? люблю! - закричав купець. - А ще жон вельми! В питi? можу день i нiч, i два днi, й десять днiв бути, а з жонами i того бiльше! - А до князя нашого далеко тобi, - кольнув хмизонос, який теж не вiдставав вiд товариства i посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи. - Ти? - здивовано глипнув на нього купець. - Хто ти е такий, щоб мене?.. Та чи зна?ш ти, що в мене жони скрiзь - i на Русi, i в Польщi, i в Чехi?, i в Угрiв, i в Царградi, i в Бiармi?, i в печенiгiв. Хто з вас пробував печенiзьку жону? Га? Нiхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу ма? мужську, з лука стрiля? i джiдою б'? без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону треба вмiти взяти. Вона не любить зайцiв, на не? треба туром iти! Гух-гух! Вiн уткнувся в кiвш, з чого скористався той, що сидiв перший праворуч од купця, миттю поставив кiвш на землю, щоб вивiльнити руки, i, чудернацько "?каючи", закректав: - ?х ходили ми з кн?зем на ?твiгiв, то кн?зь мене й просить: "Покажи во?м зеленим, ?к ти б'?ш своем списом!" А ? ему, - ?кало все намагався показати руками: i як вiн iшов з князем на ятвiгiв, i як князь його покликав, i як казав, i виходило ще чуднiше вiд цього безладного дурнуватого вимахування довгими руками. - А ? ему, значить, не кажу, кажу, а покажу сперву кн?зю, а во?м тож покажу... Да ?к побiжу на ?твiгiв, да ?к нанижу на списа одного, й другого, й третього - дев'?ть ?твiгiв на один спис i держу ?го, ?к кн?жий пропорець, а потому, значить, молодому во?вi, забираю его спис, а йому даю свiй з дев'?тю ?твiгами i кажу - не кажу, а показую, що ти держи спис з дев'?тьма ?твiгами, ?к ? держав, а ? ще поколю i ще нанизав... - Скiльки? - крикнув купець. - Скiльки ти там нанизав? Однаково менше, нiж я жон мав, бо жони... Але тут чеверногий жалюгiдний чоловiчок, видно, вирiшив, що наспiв i його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем i, перебиваючи купця, заплямкав: - Так вiн ото мене хотiв, а я. його... Пр-с-с-с! - починав з середини, певно продовжуючи йому тiльки вiдомий перебiг яко?сь пригоди, нiхто не мiг збагнути, про що йдеться, та нiхто й не прагнув того, бо кволого плямкання чоловiчкового й не чутно було, хiба що Сивоок, який стояв зовсiм поряд, гаразд розбирав: - А я його тодi... А вiн мене тiльки, а я його... Пр-с-с-сi - Цить! - гаркнув купець. - Коли я говорю про жон, усi повиннi мовчати. Як води в рот. Жони-бо... - Яких у тебе бiльше, анiж у князя Володимира, - пiдкинув знову хмизонос, але купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове неувагою, голосно сьорбнув з свого ковша. А його мiсце в похваляннi вiдразу виповнив новий пияк, оберемкуватий чолов'яга, зодягнений недбало, однак досить коштовно, з великим ножем на поясi, прикрашеному срiблом, срiблом же оздобленi й пiхви для ножа були, а рукоять ножа гарно здобилася рiзьбленням. - Меч удома полишив, - вiдкахикуючись, мовив оберемкуватий, - а то б показав, що можу. А можу так. Диковi голову вiдтягти, не розмахуючись, а туровi - за одним замахом... Впущу йду з самим мечем, iншо? збро? не потребую. I коня не треба... Самий меч... А мечем тридцятилiтнi дубки стинаю... Отак: раз - i вже! - А я не так люблю пити, як закусювати, - озвався з-за сво?? дерев'яно? личини вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володiв дивним умiнням не тiльки вибуркувати з-за чашi сво?ми очиськами, але ще й говорити, як пив. - Оце б i цiле озеро випив, аби тiльки закусювати. I щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто любить жону, хто на печенiга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цiлого дика засмажили - вконав би його! А ти сидиш коло чоловiка, бачиш його муку, а сам ма?ш у мiху копченину й помавку?ш! Вiн наослiп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бiк сво? несамовите око. Хмизонос вiдкинув його руку. - А дзуськи! - викрикнув таким свiтлим голосом, мовби й не пив ще нiчого. - Не роззявляй губи на чужу чужинину й заробленину! Вирлоокий захлипнувся медом, мерщiй вiдiрвав чашу вiд розквасистих губ. - Жалко тобi? - сказав, мало не жебруюче. - А вiн мене хотiв, а я його... Пр-с-с-с! - тягнув сво?? тим часом слинявий чоловiчок. - Для друзiв тiльки маю копченину вiд дiда Кiптiлого! - задерикувато вигукнув хмизонос. - А дiд Кiптiлий готовизну м'ясну робить для самого князя та для мене, бо без мене - нi руш! Ге? - Ну, продай, - сказав вирлоокий, - бо без закуски не можу... Мнясо чую ще тодi, як воно в дебрi бiга?... Вельми мнясо люблю... А в тебе ж такий пах з мiха... - Нащо б мав продавати, коли й сам по?м та ще мо? братове. Он якi - бачив? Вiн показав на Сивоока й Лучука, але вирлоокий i головою не ворухнув у ?хнiй бiк. - Промiняй шматочок, - канючив вiн далi, знов закриваючись чашею i вже подаючи голос з-за не?. - Хочеш, на хреста змiняю? Розстебнув однi?ю рукою корзно, пустив помiж пальцями завислий на тонкiй шворцi хрестик з дерева воскового вiдтiнку. - Заморського дерева хрест. За теля вимiняв. Гречиновi цiле теля вiддав. - Нащо вiддавав - лiпше б з'?в теля сво?. Солонини наробив i мав би оце чим закусити! - глузував хмизонос. - А вiн мене... а я його... Пр-с-с-с! - Чоловiчок востанн? вибелькотав свою розповiдь, що не мала нi початку, нi кiнця, схилив голову на плече, випустив з безвiльних рук кiвш, пустив слину з розкритого рота. - Скис божий прикрашатель! - закричав хмизонос. - Одного нема. Ану хто ще! Сивоок, якому теж крутилося в головi й очах, хоч випив тiльки два ковшики меду i добре за?в його хмизоносовою копчениною, спершу не збагнув значення викрику хмизоносового. - Що ти мовив? - поспитав вiн новознайденого товариша, надаючи недбальства голосовi, хоч самому чомусь дуже залежало на тому, що саме вiдкаже йому хмизонос. - Про того? - тицьнув той пальцем на чоловiка, що й геть розкис i вже залiг на лiвий бiк i, здавалося, вмер вiд страшного мору, який зсудомлю? всi члени, викривлю? лице. - Князiв умiлець найбiльший. Усi церкви князевi здобив. Тридцять i двi церкви вже. Вихитрю? богiв i чуда всiлякi, а пити вони йому не помагають. Кволi боги. Ге-ге! Сивоок не повiрив. Як то? Чи може бути таке? Щоб оце жалюгiдне чоловiсько мало щось спiльне з тим дивним свiтом, у якому вiн тiльки-но був i з якого, вiдчував тепер виразно, вже нiколи не зможе видобутися? Коли ще добиралися з Лучуком до Ки?ва, то уявлявся Сивооковi цей город не таким, як насправдi вийшло. Саме слово "Ки?в" чомусь мало для хлопця барву червону, як щити князiвсько? дружини. Ще вперше почуте, воно ярiло червiнню над зеленiстю землi, а ще дужче - над бiлими снiгами тихих зим. Тепер Сивоок знав, що Ки?в - це й не бiлi боярськi доми, i не гостроверхi церкви з дерева потемнiлого й восково-чистого, i не хрести, чорнi а чи золотi, i не кам'янi тереми, сiрi, з червоними наличниками вiкон, i не зелена трава захисних валiв, i не жовта глина пагорбiв, i не срiблястi пiски Днiпра i Почайни, - Ки?в назавжди тепер позостанеться для нього вишнево-сизим розспiваним свiтом, в якому живуть усi барви, вичаруванi колись для малого дiдом Родимом. I якщо все те зробили люди, якщо народила земля таких могутнiх духом синiв, то уявлялися вони Сявооковi саме Такими, як дiд Родим, - потужними, впевнено-спокiйними, вищими за всiх сущих, вирваними з щоденних клопотiв, з метушняви, з дрiб'язку. А тут лежить в багнi торговища жалюгiдний чоловiчок, харчить, мов конаючий, з каправих, склiючих очей видавлюються йому каламутнi сльози, з кутикiв губ виповза? клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос? Невже цей новий i невiдомо жорстокий бог глумиться з людини навiть тодi, як вона докону? неймовiрного чуда для його прославляння? Вже йому мало звичайно? смертi - вiн губить людей, знущаючись! - А вiзьмiть-но за ноги ту падализну та вiдтягнiть отуди в глину, - зареготав купець, - нехай внхитрить трохи носом сво?х богiв! Го-го-го! Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потiм на Сивоока. Чи ж то ?м велено тягти сп'янiлого украшателя церков? - Ви ж, ви, молокососи! - загримiв купець. - Берiть його та швидше, допоки я... Вiн хотiв викричати якусь погрозу, але махнув рукою i занурив губи в кiвш з медом. Але Сивоок мовби тiльки й ждав нагоди, щоб на комусь зiгнати свою злiсть, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пиякiв, серед людського шумовиння, де на самому днi опинився той, хто мав бути понад усiм i поза всiм. - Не роби тво?, щоб помикав нами! - ошалiлими очима блиснув хлопець на купця. - Га? - вiдiрвався той вiд ковша. - Не роби? А хто есте? Збiги задрипанi? Сопливцi! Зуба ведмежого повiсив на шию! Дам тобi, то проковтнеш i того ведмежого, i всi сво?! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи цьому! Вiд верхiвцiв, що закам'янiло спостерiгали, як ?хнiй хазя?н обпива?ться з торговщанською збираниною, вмить вiдскочив на високому попелястому конi рудий з розбiйницькими очима, з лиховiсною повiльнiстю став видобувати з чорних пiхов меча. Але в Сивооковi прокинувся Родимiв сприт, по?днаний з дiдовою шаленiстю. Хлопець непостережно нi для кого метнувся наперерiз верхiвцевi, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, пiдняв його диби, i рудий Джурило з найбiльшого маху обемберився на землю. I хоч як мало пiшло на це часу, але Лучук, поки всi очi вкованi були в безпорадно цапуючого коня i падаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за спини лука, натягти тетиву, накласти стрiлу i, цiлячись просто в очi знетямленому вiд пива i несподiваного перебiгу подiй купцевi, вигукнув: - Прошию всiх стрiлами, тiльки поворушiться! Джурило лежав постогнуючи в багнюцi. Кiнь схарапуджено впав на всi чотири, рвучись подалi вiд Сивоока, купцева сторожа заклякла в очiкуваннi нового, може, цього разу розумнiшого велiння вiд свого хазя?на. I той таки справдi пробився крiзь клубочiння захмелiлостi, брязнув ковшем об землю i, ляснувши себе по череву, вдавано зареготав: - Ой отроки! Ой потiшили! Беру вас обох у свою сторожу! Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити сво?ю ломакою все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязi, що його рука могла от-от не витримати i стрiла так i свиснула-б купцевi межи очi. - Я сказав! - гукнув купець. - Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам! - Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, - похмуро нагадав йому Сивоок. - Та ти що! - аж пiдскочив хмизонос. - Та хiба ж можна вiд такого! Та ви зна?те, що до гостя Какори весь Ки?в би пiшов у слугування! - А ми - не Ки?в, - сказав Сивоок. Джурило тим часом сiв i безпорадно зiпав ротом - нiяк не мiг ухопити вiддиху. - Всi знають купця Какору, - заревiв купець. - Какора сказав - камiнь! Любо менi й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви менi любi! I показали менi все, що вмi?те! Приймаю вас до себе i кладу добру гривню обом! - Не все ще показали, - проспiвав з буди Лучук. - Хочеш, тво?му коневi вухо можу прострелити? Вибирай - праве чи лiве? - Кiнчик правого, а зачепиш коня - голову вiдiрву! - крикнув Какора. Свиснула стрiла -i кiнчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всiх роздво?вся кривавою китичкою. Хмизонос ляснув себе по стегнах. - Оце так! Самому князевi в лучники, в найпершi! Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад. - Отроки ви чи бiси суть? - промармотiв. - А стрельни ще раз. Он у того медовара в чiп од бочонка поцiлиш? Знову проспiвала стрiла i чорно захиталася в самiй серединi круглого чопика, на який показав Какора. - А перехреститися вмi?ш? - спитав купець Лучука. - Не вмi? вiн, - вiдповiв за товариша Сивоок. - А ти? - А,я вмiю, бо бачив, як то роблять, та не хочу. - Чому ж це ти не хочеш? Ти зна?ш, що князь Володимир прийняв хрест i синiв сво?х дванадцять охрестив, i всiх киян. А ще сказав: "Хто не прийде пiд нову вiру - багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, - ворогом мо?м буде". - Так ми ж не чули, як князь це мовив, - на?вно сказав Лучук. Какора засмiявся, а хмизонос аж застрибав од веселощiв. - Хлопцiв для тебе знайшов, Какоро! - закричав до купця. - Ма?ш менi подарунок пiднести за це! А ви, хлопцi, свiту побачите з Какорою - го-го! Такого свiту! - Идете, чи що? - спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не смiв вирiшувати. Сивоок хитнув головою. Пiдступив до кола пиякiв, пильно поглянув на Какору сво?ми сивими, нестерпними в сво?й пронизливостi очима, подумав: "Однаково втечемо! Втiкати! Втiкати! Вiд усiх!" А сам ще не вiдав, куди й нащо втiкати, але знав, що то його мета i щоденне призвича?ння, яке почалося з то? ночi, коли було вбито дiда Родима. Та чи ж можна втекти вiд краси, побачивши ?? бодай раз? 1941 РIК ОСIНЬ. КИ?В. Але, моя душко, мо? латiв'ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу. П. Пiкассо - Сподiваюся, ви пробачите менi цю маленьку мiстифiкацiю? - сказав Адальберт Шнурре професоровi Отавi, сiдаючи коло нього на задньому сидiннi попелястого "мерседеса". - Звичайно, якби вас розшукувала вiйськова влада, то все було б iнакше. Повiрте менi? досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього ? засоби. - Знаю, - коротко кинув Отава. - Але вас шукав я, ваш давнiй опонент i колега, коли хочете. I тому я вигадав увесь цей жарт з лекцiями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, але ж це був тiльки милий жарт. Окрiм того, з огляду на вiйськовий час я змушений був до маскування. - Це - теж маскування? - спитав Отава, вказуючи на есесiвську форму професора Шнурре. - Коли хочете, до деяко? мiри так. Хоча тут важать i погляди. Менi, наприклад, вiдомо, що радянськi професори не визнавали унiверситетських мантiй, шапочок, всього, що заведено в ?вропi ще з середнiх вiкiв. Я не помиляюся? - Нi. Ми вважали, що професори такi самi люди, як i решта. - Розумiю вас. Зрозумiйте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що весь мiй народ зараз - у мундирах. Це наша вiра i нашi переконання. - Хiба всi - в есесiвських мундирах? - Не гра? ролi. Але, коли хочете, в народi завжди ? елiта. В сво?му народi ви також належали до не?. - Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вжива?те форму минулого часу? Адальберт Шнурре засмiявся: - З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонiмностi, яка дорiвню? небуттю. Професора Гордiя Отави нема? нi по той бiк, нi по цей бiк фронту. Там його вважають зрадником i дезертиром, тут вважають безслiдно зниклим. - Звiдки ви зна?те, ким мене вважають по той бiк фронту? - Закони ймовiрностi. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й ?. - По-мо?му, ви вважали себе теоретиком в iнших галузях. Ваша спецiальнiсть - давньохристиянське малярство. - А також дерев'яна скульптура. - Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. - Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цiй галузi. I перший мiй обов'язок був - врятувати вас для науки. I я це зробив. - Менi дякувати? - Я розумiю ваш стан. На вашому мiсцi я теж... Це справдi жахливо... Там... Хоч звiдти розгорта?ться пречудовий вид на Ки?в, але... я розумiю... Закони вiйськового часу - вони не для науки i не для людей науки. Але, хвала боговi, я все-таки зумiв витягти вас звiдти... Я навмисне молов дурницi, сподiваючись на вашу принциповiсть. I розрахунок виявився точним: ви не витерпiли. Професор Отава мовчав. - Звичайно, все було б набагато простiше, - смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, - вам тiльки треба було прийти до коменданта i назвати сво? iм'я. Нiхто не закинув би вам спiвробiтництва з окупантами. Жодно? вiйськово? та?мницi ви нам видати не можете, бо не можете ?х знати. Вашi знання нiчим прислужитися доблеснiй армi? фюрера не можуть. Вашi iнтереси занадто вiддаленi вiд сучасностi, щоб вам треба було лякатися нас. Ви могли просто лишатися в сво?му кабiнетi i спокiйно писати чергову сторiнку сво?х спостережень над фресками Софi? ки?всько?. - Ви навiть зна?те, що я писав останнiм часом? - Догадуюсь. - Не можу вiдплатити вам вза?мнiстю. Нiяк не мiг би здогадатися, що ви не тiльки професор, а й... - Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цiлком тимчасово. Лише поки ми встановимо в ?вропi новий лад. А ще точнiше: форма моя цiлком умовна для мене, бо я не перестаю займатися сво?ю науковою роботою. Унiформа в даному випадку просто сприя? мо?м зайняттям. Так, так, саме сприя?. - Куди ви мене везете? - перепинив йому вирозумлювання професор Отава, сповнюючись дедалi бiльшим неспоко?м, бо машина, поволi про?хавши нескiнченну низку вулиць вiд Мельникова i до Велико-Житомирсько?, повернула на Богданову площу, з одного боку яко? мовчазно стояла Софiя, а з другого ще й досi курiлися ру?ни будинкiв, швидко вимчала ?х на Во-лодимирську, пронесла повз Золотi ворота, повз оперу, вiйськовi регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого "мерседеса", вiн набирав бiльшого й бiльшого розгону, он уже правобiч видно червонi колони унiверситету, а в мокрому, задощеному парку - сумну постать Кобзаря в оточеннi багряного листя; далi професоровi Отавi не треба було й дивитися, серед найтемнiшо? ночi, з заплющеними чи зав'язаними очима, в лихоманцi чи навiть вмираючи, вiн би показав на свiй будинок, на будинок, у якому народився, звiдки малюком ходив гратися в садочок, що став потiм Шевченковим парком, звiдки пiшов до школи й до унiверситету, i на першi побачення, i на першi гулi, i на найбiльшi щастя й найтяжчi нещастя виходив вiн з цього будинку, з квартири на третьому поверсi, велико? професорсько? квартири з багатьма кiмнатами, якi всi загаченi були книжками, вiчно забитi книжками, стародруками, унiкатами, раритетами, лiтописами, цiнними рукописами, пергаментами, берестяними грамотами i ще бог вiда? чим. Той будинок споруджував якийсь ки?вський iнженер, який пробував змагатися з вiдомим ки?вським архiтектором Городецьким, що иавибудовував по всьому мiсту чимало химер, стилiзуючись то пiд готику, то пiд барокко, а то пiд модерн. А цей iнженер, неспромо: хотiв надати будинковi якихось оригiнальних рис зовнi, вирiшив бити на ефект внутрiшнiй - вигадав неймовiрний, схожий на храмову наву вестибюль, прикрасив його мармуром i моза?кою, поклав на сходи рiзноколiрний мармур, а в велетенських розетах, що мали правити за вiкна, поставив яскравi вiтражi на теми Укра?нсько? iсторi?. Цим i обмежилася iнженерова фантазiя. Помешкання в цьому будинку не вiдзначалися нiчим, окрiм ординарного несмаку, були великi, неоковирнi, кiмнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без видимо? потреби, а тим бiльше гармонi?, в довгих вузьких коридорах тодi було розминутися двом людям, вiкна були високi, але вузькi, не просвiчували великих кiмнат, там завжди панував пiвморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сидiлося й думзлося. Вони добрi були для схимникiв i вчених, але аж нiяк не надавалися для екзистенцi? людям простим, не пасували дозвичок, темпераментiв i уподобань. Може, саме через помешкання й у родинному життi професора Отави не все склалося... Але менше з цим. Не про це думав нинi Гордiй Отава, стривожено спостерiгаючи,як чужа машина, з чужим чоловiком, що вперто назива? сббе колегою, невтримно наближа?ться до такого знайомого, такого ?диного на всiм свiтi, такого жаданого i водночас чимось вiдлякуючого _тепер будинку. - Куди ви мене везете? - знов повторив сво? запитання професор Отава, i цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсiм гаразд орi?нтувався в ки?вських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони до високого, прикрашеного готичними розетами й смiшними рiзьбленими башточками будинку, з спокiйною доброзичливiстю промовив: - Звичайно ж, до вас додому, колего Отава. - Звiдки ви зна?те, де мiй дiм? - зробив останню спробу оборонятися Отава, хоч "мерседес" уже зупинився коло самого входу до будинку, i не було рацi? далi вдавати зневiру в поiнформованiсть професора-завойовника. - Ах, дорогий колего, - засмiявся Шнурре,- це ж так просто! Я ще заздалегiдь дав вашу домашню адресу командуванню наших передових частин, якi мали вступити до Ки?ва. Будь-що хотiв зробити вам бодай маленьку прислгу, захистити вас, ваше житло, ваш спокiй. На жаль, вас ми не встигли захистити, але ваше житло, всi вашi книги, все ваше - воно неторкане! Вiн промовив цi слова урочисто-пiднесеним тоном, але Гордiй Отава легко вчув у голосi Шнурре i нотки вмiло приховуваного розчарування. А може, йому просто здалося, може, професор Шнурре справдi дбав тiльки про те, щоб захiистити свого колегу, вiдплатити професорською поряднiстю сво?му сталому опонентовi й заочному знайомому? I все те, що вiн, Гордiй Отава, знищив мiсяць тому, не становило для Шнурре анi цiкавостi, анi тим бiльше предмета пошукувань? - Прошу. - Шнурре ввiчливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить пристанув, згадавши, що хазя?н повинен iти позаду гостя, але вiдразу ж схаменувся, -хто тут хазя?н i хто гiсть - не розбереш. До того ж якщо Шнурре й вважати гостем, то аж нiяк не бажаним i не званим. Хазя?ном перевдягненого в есесiвця професора звати теж зовсiм не випадало, тому професор Отава не став розводити церемонiй i, мовби не помiчаючи Адальберта Шнурре i його простягнено? в супроводi руки, швидко перестрибнув тi кiлька схiдцiв, що вели до входу, опинився в такому знайомому храмово-вiтражному вестибюлi, твердо побрався по сходах. Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордi?вi Отавi, але все ж таки ледь вiдставав, а на площадцi другого поверху перед дверима помешкання академiка Писаренка зупинився i сказав у спину Отавi, не сподiваючись, що той затрима?ться чи бодай обернеться: - Не буду вам сьогоднi заважати. Вiдпочиньте пiсля цього жаху. Там ви знайдете все потрiбне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому помешканнi, власник якого... гм... втiк, зда?ться... - Евакуювався, - не обертаючись, кинув Отава. Вiн пiдiйшов до дверей свого помешкання. Високi, наче монастирськi, дубовi дверi. Немудре рiзьблення. Тiльки тепер помiтив. Якiсь крученi стовпчики, примiтивнi площини. Жодного натяку на будь-який стиль. I латунна табличка з закрутистим написом: "Професор Отава". Марнота i смiхота! I цi дверi, i ця табличка, i цей напис, а надто ж - його становище. А все тому, що не змiг вiн отак просто ви?хати, тобто евакуюватися, вiрнiше - не зумiв. Нiколи нiчого не вмiв. Стукнув у дверi коротко i боязливо. Ждав терпляче, майже без надi?. I в добрi часи тут вiдчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кiлька разiв, поки дочу?ться глухувата баба Галя. А тепер там хiба що автоматники, яким доручено його пильнувати. Але ще не встиг вiн перебрати всiх сво?х похмурих припущень, як дверi вiдтулилися на ту вiдстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крiзь щiлину блиснуло темне око, довго недовiрливо вдивлялося в несхоже професорове обличчя, потiм зникло, ще раз майнуло в щiлинi, почулося "Ой боже ж мiй!", загримiв ланцюжок, дверi нечутно розчинилися, мiцнi руки баби Галi миттю всмикнули Гордiя Отаву в передпокiй, знову загримiли засуви, i лише тодi баба Галя сплеснула в долонi. - Ви чи не ви, Гордiю Всеволодовичу? - Я. - Та як же ж ви? Втекли? - Зда?ться, ще не втiк. - То тiкайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять. Все ?м чогось треба. Один тут - так прямо в кабiнетi й спить. Все перерив. Правда, не взяв нiчого. Ну, а я в вiкно виглядаю. Думаю: побачу вас - гукну, щоб утiкали. I Бориса послала, щоб шукав. Казав - знайшов. Лучче б воно й не було такого! - А Борис - вiн же в тiтки мав бути? - Де там. Прибiг у той день, як вас забрали. I не вдень, а вночi. Як уже й пробрався... - А ви тут як, бабо Галю? - Що?. Я? Та й не кажiть! А вам лучче втiкати! Он я вам швиденько дам попо?сти, та перевдягнiться, бо хiба ж ото можна так. Професор... Ой боже ж мiй!.. А цi сюди пруть, пруть, харчi всякi, консерви, мурмелади, шоколади... I той, що в кабiнетi... - Шнурре? - Бiсяка ж його зна?. Звуть його якось шур-бур-фюр... I не вимовиш... Такий наче в?жливий, а воно ж видно: хвашистi Я вже ?х перебачила на сво?му вiку! В дев'ятнадцятому такi-сякi в Ки?вi були... Лучче тiкайте, Гордiю Всеволодовичу! - Нiкуди я не втечу. Привезли вони мене з табору. - Вони? - Баба Галя знов сплеснула в долонi. - Це вже щось замишляють! А ви ж? - А я, бабо Галю, мiсяць не спав, не ?в, не вмивався i, зда?ться, й дихати забув як... - Та все ж ?! От тiльки тiкати вам треба! - Це я знаю. За пiвгодини сидiв у ваннi з теплою водою, яку встигла якимось чудом нагрiти баба Галя, i думав над отим простим i таким виразним словом "утiкати"... Коли почалася вiйна, нiхто й у гадцi не мав кудись там утiкати. Хiба що найбiльшi боягузи. Але таких були одиницi. Всi лишалися на мiсцi, навiть пiд ворожими бомбами, навiть тодi, коли Iнформбюро стало перелiчувати назви нових та нових мiст, полишених фашистовi. Але фашистськi армi? розпанахували залiзними змiями танкових колон дедалi бiльшi простори нашо? землi, i тодi якось непомiтно, так нiби воно завжди жило в побутi, мiльйонноусто залунало слово "евакуацiя". Не вивезення, не перевезення, не рятування, не втеча, зрештою, а евакуацiя - чуже, якесь заспокiйливе, дуже мудре слово. Евакуювали i наукових працiвникiв. Передовсiм тих, у кого було цiнне наукове обладнання, себто технiкiв. Гуманiтарi? ходили по академiчних коридорах, ловили за руки й за поли метких молодикiв, якi перебрали на себе весь клопiт по евакуюванню, але слова в цi днi важили мало, авторитети, науковi звання-ще менше. Надто ж коли ти попадав у число "нетранспортабельних" учених. Саме такими i виявилися академiк Писаренко i професор Отава. У академiка була величезна бiблiотека укра?нiстики, чи не найбагатша в кра?нi, а в Отави, окрiм велико? кiлькостi стародрукiв i унiкатiв, була ще велика колекцiя староруських iкон, яку вiн хотiв будь-що врятувати. Кiнчилося тим, що до академiка Писаренка заскочив на машинi з фронту його син майор, вилаяв батька, силомiць посадовив його до машини, зiбрав старому в одну валiзку найне-обхiднiшi речi i гайда на Харкiв, поки ще була змога прорватися. Все вирiшилося одно? червнево? ночi, коли вiн як член загону самооборони разом з сво?м Борькою, од якого несила було вiдчепитися, опинився на покрiвлi свого височенного будинку, опинився несамохiть, закинутий туди безглуздою потребою вiйськового часу, боязко тупцявся на похилостi покрiвлi, пiднесений над стривоженим Ки?вом, невмiло поправляв широку лямку новенького протигаза, навiщось пересипав у долонях пiсок з великого ящика, наготовлений для гасiння запалювальних бомб. Його оточували реальнi речi, коло нього був син, який витанцьовував од дитячо? нетерплячки, прагнучи врештi побачити, як "прилетить отой фашистюра i як нашi його зiб'ють", але Гордiй Отава нiяк не мiг увiйти в свiт цих реалi?в, здавалося йому це якоюсь забавкою, лихим жартом i над ним самим, i над його мiстом, i над усiм народом. А потiм сталося. З далекого темного далеку полинуло на Ки?в уривчасте гудiння, наближалося, набирало на силi, пливло хвилями, якi грiзно билися в будинки, i вiд того, здавалося, все починало згойдуватися, повiльно й зловiсно згойдуватися, надто ж вiдчували це тi, хто був пiднятий високо над землею, хто безсило метався на темних покрiвлях, метався мiж вiдрами з водою i ящиками з пiском - цими найпримiтивнiшими знаряддями боротьби з найхимернiшими винаходами людського розуму, якi напливали ближче й ближче в гудiннi фашистських лiтакiв. Ударили зенiтки, полохливо й поквапливо, зенiтнi прожектори в нiмотнiй панiчностi обмацували небо мiстично-блiдими променями, проревiли назустрiч фашистам нашi яструбки, потiм на кiнцi одного з прожекторних променiв зблиснув бiлий хрест ворожого лiтака, i вся земля закричала: "Бий його! Он вiн!", але фашист зiрвався з променя, потонув у пiтьмi, а натомiсть, пересилюючи гудiння моторiв, вибухи зенiтних набо?в, бубонiння кулеметiв, лемент переляканих людей, небо завило, заревло, i те виття тривало так довго i було таке жахливе, що вже вiд нього самого можна було вмерти, не дiждавшись, що ж настане потiм. А далi грякнуло червоно-чорним в одному мiсцi, в другому, в третьому, i коло самих нiг у професора Отави теж щось грякнуло й розблисло пекельним вогнем, таким нестерпно-палючим, що професор вiд розгубленостi вхопив вiдро води i бурхнув у саму середину вогню, вiд чого все загорiлося ще дужче, заслоняючи вiд Отави весь свiт, i з того боку вогню прокричав до нього Борис: "Батьку! Пiсок!" Схаменувшись, Отава став сипати на бомбу пiсок, сипав пригорщами, пiску було мало, нiчого не мiг вдiяти з вогнем, сипав у цiлковитiй безнадi?, аж поки побачив прихилену до ящика лопату, i вхопив ??, i жадiбно гребнув нею пiску... Вiн сипав ще й тодi, коли вже бомба загасла, сипав, хоч Борис, злякавшись за батька, торсав того i кричав, що вже годi. Отавi ввижалося, що горить увесь Ки?в, палають новi й старi будiвлi, тисячолiтнi собори, самi ки?вськi гори пойнялися незгасним вогнем... I коли Борис усе-таки видер з батькових рук лопату, той зчудовано поглянув у високу темряву, пробурмотiв: - Що? Вже? Не може бути! Вдень вiн побiг по мiсту. Найперше - до Софi?. Звiдти вивозили архiви. Вешталися заклопотанi люди, гудiли машини. Але професора Отаву цiкавило не те. Пiсок. Ящики з пiском. Мiшки з пiском. Знайшов якогось чоловiка, що зголосився вiдповiдальним. Той водив професора в найдальшi закапелки пiд куполами, показував: ось тут i тут, i ще й тут. Отава метнувся до Лаври. Успенський собор, церква на Берестовi, трапезна, надворiтня церква. Чи ?х бережуть? Чи достатньо там людей, а головне - пiску! Пiсок, пiсок!.. Вiн зумiв роздобути десь машину. Знайшов саперного капiтана, який народився у Владимир!, все життя мрiяв попасти до Ки?ва, побачити його собори, Днiпро, Либiдь. Бо князь Мономах, засновуючи Владимир, прагнув перенести в те пiвнiчне руське мiсто дух пiвденного Ки?ва. I рiчку у Владимирi назвав Либiддю, i пагорби для поселень i соборiв вибрав схожi, i собори намагався вибудувати, як у Ки?вi. Капiтан, порушуючи закони вiйськового часу, видiлив для Отави тритонку, i несамовитий професор метався по Ки?ву, звозячи мiшки з пiском до Лаври. Потiм хтось iз знайомих сказав йому, що з Софi? архiв уже вивезли i тепер собор кинуто напризволяще. Вiн метнувся. туди. Там справдi вже не було людей, а пiску видалося йому вкрай мало, просто мiзерiя. Та капiтан далi не мiг помагати диваковi професоровi, його частина мала просуватися кудись далi ("змiнювати дислокацiю", - пояснив вiн), лишити Отавi тритонку, попри всю свою закоханiсть у Ки?в, капiтан-владимирiвець (русявий красень з блакитними очима) не мiг - iнакше-бо йому загрожував трибунал, - тодi професор купив на ?вбазi (де тодi можна було придбати будь-що) коняку з селянським возом, вiддав за не? шаленi грошi, всi сво? дово?ннi заощадження без вагання вiддав неголеному невмивацi, який почував себе паном тiльки тому, що мав коняку (може, навiть украв ??), тодi як нiхто бiльше не мiг i мрiяти про такий скарб, бо коняка - то був засiб пересування, то був транспорт, то була змога рухатися, втекти, в'рятуватися. Але ж Отава й у гадцi не .мав утiкати чи рятуватися. Вiн гасав по Ки?ву на сво?му возi i знай збирав мiшки з пiском та возив ?х до Софi?, вiн виканючував пiсок, iнодi просто прибирав, де погано лежало, а то й крав, пам'ятаючи, що в святому дiлi всi засоби дозволенi, незабаром його знали в усьому мiстi i називали "професор з конякою" або ж: "Отой професор, що пiсок краде". Коняку в нього реквiзували. Ще й пригрозили, коли вiн розкричався про антипатрiотизм i варварство майора, який допустився такого насильства над професором. В Святошинi, Голосi?вському лiсi ки?вськi ополченцi готував лися до захисту мiста на крайнiй випадок. Для Отави крайнiй випадок уже настав. Вiн спробував записатися в ополченцi. Але натрапив на якогось аж надто спокiйного командира, який порадив професоровi евакуюватися, поки ? час. - Такими людьми не ма?мо права рискувати, - сказав вiн. В академi? Отавi пояснили, що вiн пропустив свою чергу. - Та менi самому байдуже, - розгублено мовив Отава, - аби лиш мого хлопця якось... Та ще iкони... У мене велика колекцiя... Це ж цiннiсть. Хтось порадив Отавi податися на товарну станцiю, звiдки вiдправлялися ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися. Професор з малим Борисом, якого мiцно тримав за руку, пiвдня штовхався серед панiчно? нерозбернхи, яка панувала на товарнiй станцi?, нiкого не мiг знайти, нiхто йому нiчого не мiг не те що пообiцяти, а навiть порадити. Всi розмови, якi вiн затiвав з тим чи iншим порiзно вiдповiдальним чоловiком, приблизно були такi: - Товаришу, нема часу. Кажiть конкретно: що вам треба? - Ну, хоча б вагон. - Вагон? - Так. Всього один. - Один вагон? Цiлий вагон? - Ну, хоча б отой, невеличкий, двовiсний. - Невеличкий! Це вiн назива? - невеличкий! - У мене колекцiя. Цiннiсть. Державно? ваги. - Люди - от наша найбiльша цiннiсть. У мене мiсця в вагонi бодай для одного чоловiка нема! Ясно? Отава знов метнувся до академi?, але там уже все закiнчувалося, хто по?хав, а хто лишився, в кабiнетах не було вже енергiйних молодикiв, пiдлогу в коридорах встеляли непотрiбнi папери, якi непри?мно шурхотiли пiд ногами. Професоровi попався молодий науковий спiвробiтник Бузина, радiсно вхопив Отаву за лiкоть, - Товаришу професор, а я вас шукаю! Вiдправляю iнститутськi сейфи. Треба, щоб ви здали всi лiтописи й лiтературу, яка ? лише в одному примiрнику. - Я вже це здав. - Отавi не дуже хотiлося мати справу з Бузиною. - I ви прекрасно про це зна?те, - Так, так, але я думав... - Не помiчав за вами цi?? здатностi давнiше. - Я хотiв допомогти вам, товаришу професор. - I так допомогли, що я нiчого не можу... евакуювати.., Покинути все вороговi? - Що вдi?ш? - Бузина розвiв руками. - Ми повиннi рятувати найцiннiше. - А хто це визнача?? - Ну... всi ми... - Наприклад, ви ?дете коло сейфiв... А чи е мiсце хоча б для мене? - Я не... я не компетентний, товаришу професор, але мiсце повинне бути... - Повинне? Дякую вам! Отава вклонявся i швидко побiг униз по сходах. Куди квапився - i сам не знав. Ще кiлька днiв метався по Ки?ву. Евакуюватися? Але ж вiн не можеi Вiн не така цiннiсть, як Бузина! Бузину Отава зненавидiв ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що ? такий в iнститутi, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Нiщо до материка науки, але й тiльки. Одвiчною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимiсть i до злих, i до нездатних. "Й ненавидим мы, и любим мы случайно". Мабуть, i одружився вiн так само з байдужою випадковiстю, i дружину собi не вибирав, а просто взяв, а потiм виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так i заявила: "Не можу я серед цих iкон! Менi люди потрiбнi!.." Тiльки й змiг, що випросити у не? сина. А Бузина - що Бузина? Так i жив би собi в сво?й непомiтностi, може, ще й добрим чоловiком уважався, але сталася подiя, що показала в Бузинi нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькi до вiдрази. Отавин колега професор Паливода пiдготував до видання великий кольоровий альбом з софiйськими i михайлiвськими моза?ками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навiть за кордоном, зда?ться, обiцяли повезти його на всесвiтню виставку в Нью-Йорк. Передмова i коментар до альбома друкувалися шiстьма мовами. Подiя! Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарiв, десь зник. Згодом в iнститутi було пояснено, що професор Паливода - ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керiвникiв iнституту. - Що ж будемо робити, товаришу професор? - спитав вiн. - Не розумiю, - обережно промовив Отава. - Альбом цей ваш... цi... як ?х?.. Моза?ки... Отава якось не мiг вiдразу зв'язати факт зникнення Паливоди з моза?ками, бо що не кажи, а вiдстань у часi - неймовiрна: моза?ки робилися в одинадцятому столiттi, а професора Паливоди не стало в двадцятому. - Моза?ки нашi унiкальнi, - цiлком щиро сказав Отава. Молодий керiвник в душi подивувався професоровiй на?вностi, але не виказував цього. - Це я знаю, - так само стурбовано мовив вiн. - Але ж цей... як його?.. Паливода... Пiдвiв вiн нас... Не тi?ю людиною виявився... - Вчений вiн був бездоганний! - твердо сказав Отава. - А я хiба що? - подивувався молодий керiвник. - Я теж нiчого як про вченого. Але, як сказав поет: "Ученым можешь ты не быть, а гражданином быть обязан". Отава знизав плечима. Цитата була не зовсiм точна, але яке це, зрештою, мало значення? - Так що ж ми будемо робити з цими... як ?х?.. з моза?ками? - знову затяг сво?? молодик. - Треба видавати! - В цьому Отава не мав жодного сумнiву. - А я хiба кажу - не видавати? Не можна не видавати! Всi вже знають. Вже тираж готовий. - То в чому ж справа? - Отава вдавав, що нiяк не збагне, до чого хилить його спiврозмовник. - А Паливода! - схопився той i пробiгся по кабiнету. Отава мовчав, i керiвниковi сподобалася його злякана мовчанка. - Я розумiю, що ви теж цього не хочете. Бо ви - чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, i от ? така думка, - вiн пильно подивився на Отаву, - запропонувати вам, щоб ви пiдписали передмову i коментар до цих... як ?х?.. моза?к, значить, замiсть Паливоди... Ви вiдомий спецiалiст, вас скрiзь знають. Та ще й, - вiн засмiявся на?вно, по-парубочому, - i прiзвища ж у вас козацькi: Отава, Паливода... - Нi, я не можу цього зробити, - пiдвiвся Отава. - Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокiйно подумайте... - Нi! - Отава вже йшов до дверей. - Але ж, товаришу професор... - Нiколи! Я тiльки вчений. Моя спецiальнiсть - стародавн? мистецтво. - Але ми з вами... - Я не можу продовжувати цi?? розмови. - Отава вже тримався за дверну ручку. - Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили? - Не знаю. Не можу вам бути корисний. А за два днi до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорi вiн влип очима в розвiшанi на високих, помальованих начорно стiнах iкони, в захватi вибухнув: - Товаришу професор, я схиляюся перед вами! - Ну навiщо аж такi суперлятиви? - знiяковiв Отава, незвичний нi до висловлювання, нi до слухання неприхованих комплiментiв. - Але ж таке багатство! - розливався в сво?му захватi Бузина. - А це чорне тло! Це ж просто чудо. Отава сам вигадав чорне тло для iкон у коридорi, зда?ться, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось iснувати в музе?, але вже в чорнотi могили - аж нiяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, i в Отави мимоволi закралася симпатiя до молодого науковця. Вiн глянув на нього пильнiше i помiтив, що той ма? досить показну зовнiшнiсть. Високий, мiцно збудований, майже атлет, густе чорве волосся, що йому позаздрили б усi отi лисiючi i геть лисi, великi виразнi очi, мов на фресцi. Щоб якось виявити свою прихильнiсть до гостя. Отава спробував пожартувати: - У нас збiгаються смаки, колего. Чи не тому, що нашi прiзвища мають у собi якусь спiльноту. Вони - рослинного походження. - Справдi, - зрадiв Бузина. - А от у нас у класi, коли я вчився в школi, було повно прiзвищ тваринного походження. Коровченко, Буга?нко, За?ць, Вовк, Бик. - Очевидно, все-таки рослинного походження - найдавнiшi, - висловив припущення професор. - А так, - згодився Бузина, - а вже тваринного - це друга черга. - I вже тiльки потому ма?мо прiзвища, похiднi вiд професiй: гончар, швець, стельмах, мiняйло, кравець, коваль, лупiй, орач. Мiж iншим, за цим принципом надавано згодом повторнi iмена християнським святим. Iлля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рiдкiсну iкону з зображенням Iллi-пустельника. Звернiть увагу на тло. Чи ви бачили iкону, написану мовби не на липовiй дошцi, а на старiй слоновiй кiстцi? Гляньте. Цiлковита iлюзiя зжовкло? слоново? кiстки. I цей тон зберiгся неза-тьмарений з одинадцятого столiття. Ви можете уявити? - Очевидно, iкона була вкрита пiзнiшими записами? - висловив здогад Бузина. - Вiсiм шарiв олiфи! - вигукнув професор. - Я зняв ?х один за одним сам, не довiряючи жодному реставраторовi. - Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столiттi. I те, що колись здавалося злом i варварством, тепер обернулося на користь,- вголос мiркував Бузина. Професор подивився на молодого науковця ще з бiльшою симпатi?ю. Зда?ться, вiн зовсiм не такий i безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбира?ться в iконах. Вже тiльки за це йому все може пробачитися. - Навiть Пушкiн, - вже й зовсiм розiйшовся Бузина, - навiть Пушкiн! Пам'ята?те: "Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит..." Не зрозумiв великий росiйський поет. Бо що робив художник-варвар? Вiн покривав олiфою стару iкону, щоб уберегти ?? вiд псування. А олiфа через якихось там i вiсiмсот рокiв темнiла, i вже новий "художник-варвар" замальовував цю потемнiлу iкону сво?м сюжетом i теж покривав його олiфою. I так пiд отими темними напластуваннями жила собi древня iкона, поки такий чарiвник, як ви, Гордiю Всеволодовичу, не визволили ??, не показали свiтовi. - А тепер я покажу вам i зовсiм неймовiрну рiч, - та?мниче сказав Отава, - зображення поганського дохристиянського бога на пластинi, зробленiй з турячих рогiв. Чули ви коли-небудь про таке? - Нiколи не чув, - в тон професоровi мовив Бузина, випружуючи сво? треноване тiло, щоб ступати навшпиньках за хазя?ном. Зображення поганського святого жило тiльки в уявi професора Отави. А на широкiй, справдi мистецьки зробленiй роговiй дошцi збереглися лише невиразнi барвнi плями. - Не дивуйтеся, - сказав професор, - ця рiч ма? понад тисячу рокiв. До того ж викопана з землi. - Нiхто ?? не зберiгав, - знову навернув на улюблену тему Бузина. - Так, нiхто не зберiгав, нiхто не цiкавився. Як, мiж iншим, у нас зараз старовинними iконами. - Нi, нi, народ повинен знати сво? скарби. Все належить народовi, - поважно сказав Бузина, а професор, хоч мовлено слова найзагальнiшi, знов з симпатi?ю поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував стан душi свого спiвбесiдника i вмить настроювався на його лад. Хто це мiг казати йому, що Бузина сякий i такий, тупий i недалекий! Яка низькопробна брехняi - До речi, я хотiв з вами порадитися щодо одного видання, - обережно промовив Бузина, поцмокуючи вiд захоплення перед iконою Юрiя-змi?борця, де Юрiй у червоних шатах на карому конi разив вогнедишного дракона.- Йдеться про збереження цiнностей i... як би це вам сказати?.. майже схоже щось на оте покривання iкон олiфою... - То давайте сядемо, - вказуючи на старовинне крiсло венецiансько? роботи, припросив Отава, сам теж вмощуючись на свiй робочий стiлець за столом. Бузина скористався з професорового запрошення, став розглядати хитромудре рiзьблене крiсло, в якому втонув. Червонястi маври несли на мiцних сво?х плечах пiдлокiтники, на високiй спинцi вигравалися козлоногi фавни, з-пiд рiзьблених нiжок визирали ще якiсь почавленi мiфологiчнi мордяки. Десь триста або чотириста рокiв тому везли через адрiатику до Венецi? далматинськi дуби, i майстер, стоячи на березi каналу, ще здалеку вибирав собi деревину, велiв допровадити ?? до сво?? майстернi i вже там засiдав за роботу i мудрував над одним таким крiслом рiк, а то й кiлька рокiв, i життя його вимiрювалося не кiлькiстю прожитих рокiв, а кiлькiстю зроблених чудо-крiсел, як у Страдiварiуса - кiлькiстю скрипок. - Вмiли колись люди робити речi, - зiтхнув Бузина. - Видно досвiдчену руку. Заздрю досвiдченим людям. Тiльки вони можуть багато зробити. От як ви, Гордiю Всеволодовичу. - Помиля?тесь, дорогий мiй, - роздумливо промовив професор, - колись, у вашi роки, я теж думав. I, виявля?ться, помилявся. Чим довше живеш, тим, здавалося б, бiльше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалi бiльше лиша?ться недокiн-ченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально потопа?ш у невикiнчених справах i задумах, задиха?шся вiд браку часу i сили, робиш усе сяк-так, i дедалi гiрше, дедалi поверховiше, життя перетворю?ться на якийсь божевiльний галоп. I зда?ться тобi, коли ти й зробив будь-коли щось ретельно, дбайливо i спокiйно, то хiба що в найранiшому дитинствi, коли шморгав носом, сопiв, колупався в вусi, стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого пiску. - Яз вами не згоден, - рiшуче заперечив Бузина. - Ви так багато зробили. - А от поживете ще тi двадцять чи п'ятнадцять рокiв, якi нас з вами роздiляють, i пересвiдчитесь! - майже пустотливо ляпнув по столу професор. - Але ми забалакались. Ви щось хотiли. Прошу вас. Йдеться про дуже важливе. - Бузина не мiг добрати слiв. - Я хотiв з вами порадитися, Гордiю Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я цiную i поважаю... Ваш авторитет... - Не треба про це, - спинив його професор. - Лiпше про дiло. - Бачте, це таке делiкатне питання... Йдеться про... як ?х... Про моза?ки... - Очевидно, про альбом наших ки?вських моза?к? - швидко докинув професор, якому вiдразу вчулося в мовi Бузини щось вiд отого молодого керiвника, з яким недавно мав бесiду. - Так, так, - зрадiв Бузина, - саме про наш альбом. Це надзвичайна цiннiсть, про яку люди повиннi знати. Не видати такий альбом - був би злочин. - Злочин,згодився професор. - Що б про нас казали нашi нащадки? - Справдi, вони б сказали щось дуже зле. - Тому ми повиннi докласти всiх зусиль, щоб вiн був виданий. - Як менi вiдомо, нiяких зусиль не треба, - спокiйно промовив професор,- альбом уже вiддруковано, i цiлий тираж лежить у друкарнi. - Так, але... - Бузина затявся, однак вiдразу ж, перехилившись через пiдтримуваний рiзьбленим мавром пiдлокiтник до Отави, гаряче зашепотiв: - Але ж там сто?ть прiзвище Паливоди... - То й що? - Отава вдавав, що нiчого не зна?. - Але ж вiн ворог народу. - Не знаю, як можна займатися староруськими моза?ками i бути ворогом народу. Для мене це - незбагненне! - Вороги пiдступнi! - Згоден з вами. Але до чого тут професор Паливода? Це чесний учений. -З прiзвищем Паливоди альбом вийти не може. - То що ж я можу вдiяти? - професор пiдвiвся так само, як у кабiнетi молодого керiвника. Але Бузина сидiв i далi в венецiанському крiслi. Недбало поляскував пальцями по череву дубового фавна, знав-бо, що професор звiдси не втече, як утiк з тi?? установи, та й нащо б мав утiкати з власного дому? - Менi запропонували поставити сво? прiзвище пiд передмовою, - скромно мовив Бузина. - Вам? - Щоб зберегти думки професора Паливоди. - Але ж то не вашi думки, а професора Паливоди! - Iм'я нiчого не важить. Для людства головне - цiннiсть. Авторством нiхто нiколи не цiкавиться. Хiба не однаково, хто винайшов колесо. - Гаразд. Уявiмо, що я пристав до вашого цинiзму. Але ж професор Паливода - ворог народу! - Так. - А раз вiн ворог, то й усi його думки - ворожi! Нащо ж ?х зберiгати? Тодi напишiть самi передмову й коментарi! - Отава вiдверто знущався з Бузини. Та не на такого напав. - Думки можуть мати об'?ктивну цiннiсть, навiть якщо вони належать вороговi. - Видно було, що Бузина добре пiдготувався до розмови з професором. - Тодi я не розумiю, чому ви до мене прийшли. - Щоб спитати вашо? поради. - Але ж ви згодилися поставити сво? прiзвище замiсть прiзвища професора Паливоди? - Я маю дати вiдповiдь завтра. Тому й прийшов до вас як до старшого товариша, щоб порадитись. - Я вам не раджу. - Не можу з вами згодитись, товаришу професор, - тепер пiдвiвся вже й Бузина, - ви ж самi тiльки-но... Вашi iкони... Хiба це не свiдчення?.. Може, мо? iм'я теж як ота олiфа на iконi одинадцятого столiття... Воно захистить велику вартiснiсть. - Ви гада?те, що його колись зiшкребуть i виявлять пiд ним iм'я професора Паливоди? - Йдеться про саму суть справи, а не про iмена. Треба зберегти те, що ?. По-державному дивитися на справи. ? думки, вони не повиннi пропасти. От i все. - Отже, ви хочете поставити сво? iм'я пiд чужим? - Ви мене переконали в доцiльностi. - Але ж... - Отавi забракло слiв на таке нечуване зухвальство, не знав, чи варто далi сперечатися з цим дивно цинiчним чоловiком, показав Бузинi на дверi: - Прошу вас. Нам бiльше нi про що говорити! Бузина поставив сво? прiзвище, альбом вийшов у свiт, його хвалили, хвалили й Бузину, i вiн, зда?ться, навiть продемонстрував якусь там скромнiсть, бо не вискакував нi в кандидати, нi в доктори наук, так i лишився молодшим науковим працiвником, ?дине, чого запрагнув, - це перейти у вiддiл професора Отави, що для нього i було зроблено, не питаючи думки керiвника вiддiлу. Та Бузина й не докучав сво?му керiвниковi. Науку полишив цiлковито, бо й перед тим дуже мало мав з нею спiльного, зате весь свiй запал спрямував на органiзаторство. Десь бiгав, когось умовляв, згуртовував, змобiлiзовував, засiдав, i ось коли впало таке велике нещастя, як вiйна, коли однi .пiшли вiдразу на фронт, другi злякалися, третi розгубилися, Бузина, який нарiвнi з професорами звiдкись добув для себе "бронь", виявився найпомiркованiшим, зберiг найбiльший спокiй i враз став називатися в iнститутi незвичним i не зовсiм зрозумiлим словом "евакуатор". Але, мабуть, професор Отава був не зовсiм справедливий у сво?х думках про Бузину. Просто заздрив, що той все-таки змiг ви?хати з Ки?ва, а от вiн носився з сво?ми iконами як дурень з ступою, поки й попав до фашистiв. Справдi, кому потрiбнi якiсь iкони, коли гинуть цiлi держави? Пiзно розумi?ш, надто пiзно. Тiльки по тому, як сам кинув iкони, бiблiотеку, все, все, навiть про собори забув на деякий час, вхопивши за руку Бориса, з такими самими, як i вiн, намагався втекти з оточеного Ки?ва. Через Днiпро пробратися не мiг, тому кинувся по давнiй дорозi на Василькiв, де в селi жила старша сестра його колишньо? дружини. Хотiв сховати Бориса. Пiзно схаменувся, надто пiзно! Мотоциклiсти в довгих негнучких плащах обскочили ?х з двох бокiв, погнали вiд дороги врозтiч по полю. Отава штовхнув Бориса до кущiв, гукнувши йому: "Пробирайся до тiтки!", а сам, щоб вiдвернути ворогiв од сина, пiдняв руки i, спотикаючись, пiшов назустрiч мотоциклiстам. Його погнали назад до Ки?ва по тiй самiй дорозi, по якiй колись князi вирушали на печенiгiв i половцiв i по якiй, бувало, втiкали до свого великого золотого города. Вiн нiкуди не втiк. Опинився в таборi, мiсяць слухав жахливу музику розстрiлiв у ки?вських ярах, а тепер отримав собi в нагороду свого наукового колегу. Отава вдягнувся в чисте, щось з'?в, навiть не розiбравши гаразд, чим його нагодувала баба Галя, байдуже пройшов повз стiни, обвiшанi iконами (справдi, з помешкання нiчого не зникло), став у кабiнетi коло вiкна, розгублено потер щоку. Що далi? Що? По вулицi про?здили нiмецькi машини, легковi й вантажнi, тягнулися кiннi запряги (критi мiцнi фургони, вгодованi бельгiйськi важковози, мордатi вiзники в негнучких зеленавих плащах), по тротуарах теж iшли нiмцi, солдати, рiдше офiцери, а киян майже й не видко було, а -коли й проходила якась жiнка чи пробiгала дитина або накульгував старий, то чомусь усi вони трималися не тротуарiв, як то вже завжди велося, а брукiвки. ?м вiльно було йти лише по брукiвцi, мов коням, i вони, боязко озираючись, лякаючись машин, коней i людей, що мали зброю, намагалися якомога швидше пройти куди треба, щезнути з очей, аони радо б провалилися крiзь землю, якби могли, але земля тримала ?х, мiцно тримала, i вони повиннi були зносити наругу, ?м судилося випити гiрку чашу приниження й упослiдження, i добре, якщо хтось пив ?? з власно? вини, як от вiн, Гордiй Отава. А коли не з власно?? I тут, серед поодиноких, зiпхнутих, загнаних на брукiвку, вiн побачив свого сина Бориса. Спершу навiть не впiзнав його, така зламанiсть i зiщуленiсть була в синовiй постатi. Хлопець пере-стрибом, косуючи через плече на вiкно батькiвського помешкання, пробiг униз по вулицi, пробiг так швидко, що Гордiй Отава, вже впiзнавши Бориса, не встиг навiть подати йому якийсь знак, тiльки подивувався дивнiй хлопцевiй поведiнцi. Бiжить мимо дому, нiчого не бачить. Куди, навiщо? А Борис, десь завернувши, вже бiг назад, але тепер йому доводилося бiгти вгору, тому вiн наближався повiльнiше i якось нiби довше зупиняв погляд на вiкнах, за одним з яких закляк його батько, i вже тепер Гордiй Отава вирiшив будь-що скористатися з нагоди, вiн чимдуж замахав обома руками, вiн навiть пiдстрибнув кiлька разiв i навiть нiмо закричав Борисовi: "Не бiйся! Додому!" I хлопець побачив батьковi знаки, i, видно, повiрив, що небезпеки нема?, бо й кому б мав вiрити, як не батьковi. Так само недбалим перестрибом вiн завернув до будинку i за кiлька хвилин мав стати перед вхiдними дверима помешкання. Професор Отава навшпиньки прокрався коридором, нечутно зняв ланцюжок (бачила б баба Галя), крутнув ключ у замковi, притулив вухо до дверей, ждав Борисових крокiв на сходах. Але ждав марно. В будинку стояла тиша, як у велетенському мертвому вусi. Отава переступив з ноги на ногу. Серце йому билося гучнiше -й гучнiше. Мовби хотiло виповнити сво?м стукотом прича?ну нiмотняву кам'яних сходiв. I враз усе довкола здригнулося, зойкнуло, зболено струснулися сходи, пiдлога пiд ногами, стiни. Знизу, з самого дна химерного вестибюля, вдарилося об камiнь одне-?дине слово "батьку!", слово-розпач, слово-волання, слово-осуд. Батьку, батьку, як же це? Чому? Як ти мiг? Отава штовхнув усiм тiлом дверi й полетiв униз по сходах. Ще не добiгаючи, побачив, як дво? есесiвцiв крутять руки Борисовi, тягнуть його до виходу. Помiнялися ролями. Тодi вiн пiшов до мотоциклiстiв, щоб порятувати сина, тепер сам урятувався цiною синово? неволi. Заслiпленiсть, яка найшла на нього при тому страшнюму криковi "батьку!", вмить зникла, вiн знав, що нiчим не зарадить Борисовi, якщо отак зараз кинеться на солдатiв, якщо навiть задушить або перегризе горло одному s _них, але й вiддати сина без боротьби теж не мiг, повинен був рятувати його i то рятувати будь-якою цiною. Тому круто повернувся i, в кiлька скокiв подолавши марш до другого поверху, застукотiв кулаками й ногами в дверi академiка Писаренка, в тяжкi дубовi дверi, прикрашенi так само безглуздим i нездарним рiзьбленням, як i дверi його помешкання. По той бiк хапливо протупотiли чоботи, дверi вiдчинилися, озвiрений солдат в розстебнутому мундирi з чорним цератовим фартухом на животi вискочив до Отави. - Професора Шнурре! Негайно професора Шнурре! - не даючи йому розтулити рота, панiчно загукав Отава, а що солдат, не мiняючи виразу свого обличчя, видно, не квапився кликати свого хазя?на, то Отава вже хотiв турнути його геть i самому бiгти до помешкання, як тут у другому кiнцi довгого коридора з'явився по-домашньому в довгому халатi i в капцях на босу ногу стурбований Адальберт Шнурре. - О-о, професор Отава, колего! - ще здалеку подав вiн голос. - Ви до мене? Радий, радий... - Професоре! - Отава не мiг ухопити вiддиху. - Там... мiй... мого... син... - Прошу вас, увiйдiть, - гостинно розвiв руки Шнурре. - Мого сина... там... вашi.. порятуйте... спасiть... ради бога. - Отава виштовхував з себе поодинокi слова, насилу стримуючись, щоб не пiдскочити до Шнурре й не вхопити його за груди i трясти, поки не стрясе з нього отой спокiй, оту байдужiсть, витрясе з нього душу! - Що? - пiдняв нарештi брови Шнурре. - Ваш син? З вашим сином нещастя? У вас е син? - Малого вхопили вашi солдати... Там... унизу... Вiн iшоз додому. Я прошу вас. - Ну, я зрозумiв нарештi. - Шнурре являв собою прекрасне по?днання стурбованостi й доброзичливостi. - Курт! Негайно бiжи вниз i скажи вiд мого iменi! Що вони там собi думають! Це син професора Отави. Вони стояли мовчки, один по цей бiк, другий по той бiк порога, стояли, аж поки знизу почулося лихоманкове перестрибування по сходах. - Я вас розумiю, - сказав Шнурре. - Повiрте менi. Я сам - батько. Але Гордiй Отава не чув його слiв, невдячно повернувся спиною до Адальберта Шнурре, кинувся назустрiч синовi, вхопив його в обiйми, пiдняв у повiтря, хоч який був хлялий, а хлопець уже майже дорiвнювався йому зростом. - Ну, я ж ?м дам! - вiдхекуючись казав Борис. - Я ?м дам, цим фашистюрам! Я ?м ще покажу! Ще вiддячу! Пiднявся по сходах i денщик штурмбанфюрера Шнурре, несмiливо став по цей бiк порога, щоб зачинити потiм дверi, коли начальник пiде, але Шнурре мовчки вказав йому рукою, пропускаючи повз себе. А сам стояв у розчинених дверях i слухав задиханi слова малого Отави, аж поки на третьому поверсi все вмовкло. РIК 1004 ЛIТО. РОДООСТЬ ...и постави церковь, и сотвори праздник велик, варя 30 повар меду, и зозываше боляры своя, и посадникы, старейшины по всем градом, и люди многа, и раздая убогым 300 гривен... Лiтопис Нестора Предовга валка клекотливе посувалася в безмовнi лiси, геть вiд людських осель, вiд лихого ока. Аж диво брало, звiдки така повороткiсть i жвавiсть у перетовщеного Какори, пiд яким аж угинався могутнiй гнiдий жеребець. Задавакуватий купець встигав обскочити сво? вози, переглянути, чи все на мiсцi, чи все гаразд, прогарикував потрiбнi розпорядження, пiдганяв утомлених, надавав тху вiдча?ним, знов опинявся на чолi походу, весело вигуцикував у сiдлi, затягав гуляцьку пiсеньку: "Гей-гоп, гей-гоп, вип'ю чару, вип'ю добру, гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обiйму..." Виспiвавши з себе весь дух, пiдскакував до воза з го-товизною, велiв нацiдити собi кiвш меду, випивав, смачно гамкав, гмикав, аж немовби вiтер пролiтав по листю, вихлестував ще кiлька ковшiв, поспiшав наперед, роздаючи по дорозi турляння й нагiнку всiм, хто траплявся, i всi мали мовчки зносити Како-ринi витребеньки, бо вiд питва його норов ставав i геть нестерпним. Сивоок i Лучук топтали слiд позаду валки. Були пiшi, на вози присiдати Какора не велiв, щоб не томити коней, хiба що десь там з гори; коней же для хлопцiв не дав, хоч i мав кiлька запасних, та хлопцi й не домагалися. Звикли ходити пiшо, а ще знали добре, що жоден кiнний не може змагатися з ними в пущах, де почувалися найлiпше. Випало так, що верталися в лiси, де колись, мабуть, народилися, де виростали, звiдки потiм утiкали в шуканнях лiпшого, але завжди пам'ятали зелену тишу свого дитинства, де мало людей, а отже, - колотнечi й страхiв. У Какори був свiй намiр, але випадало так, що купець, сам того не вiдаючи, робив добре дiло для хлопцiв, i от вони пленталися позаду довго? низки возiв, з-перед них стукотiли колеса, рипiла збруя, виспiвував сво? "гей-гоп" Какора, а вони нiчого того не чули, вглиблювалися в зелену тишу пралiсу, перестрiлювалися поглядами, в яких усе казалося й без слiв. Вже давно скiнчилися накоченi й натоптанi дороги, вже не стало людських стежок, вже й плутливi звiринi тропи порозскакувалися то праворуч, то лiворуч, то й геть погубилися невiдь-де, а Какора гнав i гнав свою валку, наладовану заморськими товарами, глибше й глибше, в безмежжя пущi, так нiби залежало йому тепер не на отриманнi зиску за вдалу мiньбу з довiрливими древлянами, а на самому лише просуванню далi й далi, в незвiдане, нетоптане, неторкане. Вiв сво?х людей навмання, чи знав, чи й не знав куди, нiхто його питати не смiв, потомлено переступали конi, повiльнiше й повiльнiше вириплювали важкi повози, куняли вершники, а то раптом пробiгав по валцi нiби корч переляку, всi скидалися, хапалися за зброю, та згодом знову впадали в кволiсть i соннiсть. Часто траплялися на путi лiсовi рiчки. Лiнивi закрути брунатних, мов старе корiння, вод дiяли вже й геть знесилююче. Люди стрiпувалися вiд сну лише для того, щоб умить дiйти мовчазно? згоди про зупинку й довший спочинок. Конi, мовби вiдаючи про безвiльнiсть сво?х господарiв, сунулися до води й жадiбно пили, навiть нерозгнузданi. Какора трохи спантеличено поглядав на рiчку, не наважуючись заганяти свого гнiдого до води, i, поки вiн мамротiв щось, жеребець теж пив, цiдячи брунатну вологу крiзь сталевi вудила. Пiсля перепочинку Какора велiв шукати броду. Роз'?здилися в боки, обережно пробували, де мiлко, iнодi натрапляли на новi звiринi тропи, далi простували ними, потiм раз сталося так, Що пiсля дводенного кружляння по пущi вони опинилися на березi то? само? рiчки, навiть коло того самого броду, через який переходили, але Какора не знiтився, тiльки вихилив зайвий кiвш меду й ще голоснiше заспiвав: "Гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обiйму!.." - Давай утiкати, - сказав Лучук Сивооку.- Давно вже сверблять менi ноги дати драла вiд цього кендюха. - Думав про це ще з Ки?ва, - тихо мовив Сивоок. - То якраз отут i дременемо! Нам у пущi роздолля! - А тепер не хочу. -- То чому ж? - Кортить менi довiдатися, куди вiн править. - Та нiкуди! Обпилий же! Нiчого не бачить. - Все вiн бачить. Тiльки вда? з себе такого питуха та спiвака. - Куди ж вiн може добратися? Хiба що до трясовини? - А побачимо. - Ой набридло менi отак тюпачити, - зiтхнув Лучук, - полiз би на дерево та спав там три днi й три ночi. Нiчого так не любе менi, як спати на деревi. - Потерпи, - заспоко?в його товариш, - менi теж набридло. Втекти завше зможемо. А от знайти... - Та що ж тут знайдеш? - Не знаю... Аби ж я знав... Однаково нам з тобою кудись iти. На мiсцi не всидимо. Лучук посопiв-посопiв i мовчки пiдкинув на спинi лука. У всьому корився сво?му товаришевi, хоча потай i вважав себе за метикованiшого. Та хай! Ще пригодиться його кмiтливiсть. А Сивооком заволодiла дивна затятiсть. Так колись хотiлося йому дiстатися серця пущi, дiстатися до найнижчого низу, де мало кiнчатися ?? невпинне, приголомшливе западання, а коли потiм випадком опинився там, у царствi лiсових володарiв-турiв, то винiс звiдти свавiльне вiдчуття молодечих буйнощiв, як у отого молодого Рудя, а згодом те вiдчуття пригнiтилося iншим: вiдчув свою малiсть i незмiцнiлiсть, постерiгши дико закостенiлу силу Бутеня, що за iграшки здолав Рудя навiть пiсля поранення. Какора чомусь нагадував Сивооку старого тура. Щоб змiритися з ним силою, вимагалася не сама зухвалiсть, а ще й розум. Поки ж купець знав бiльше за всiх, поки переважав усiх сво?м знанням, годi було й думати змагатися з ним. Утекти? Це найлегше. Але спробувати дiйти, куди прагне Какора, видавалося Сивооку загадково-вабливим i бентежним. А коли купець справдi задурив собi голову медом i кружля? в пущах з дурного жиру? Iнодi валка вив'юнювалася на велику галяву, накриту таким густим сонцем, що дзвенiло в головi од паморочення. Старi сивi птахи, зляканi згуком походу, важко злiтали понад галяву, i ?хнiй повiльний крик наганяв тугу за вiльним простором. Але купець гнiвно бив у боки свого жеребця, гнав його мiж дерева, i валка теж затягалася туди довгим-предовгим полозом, i розполоханий крик старих сивих птахiв долинав до не?, мов з того свiту. Хоч стояла нестерпна спека, земля пiд ногами ставала дедалi людськiм, лiс постережно навiть для недосвiдченого ока миршавiв хирiли без Дажбогово? душi, i малiли безупинно, росли покривлено й покорчено, iшли врозтiч, пускаючи помiж себе переплутанi кущi, високу жирну траву, пухке купиння - всi видимi прослiди близьких грузовиськ i трясовин. Какора перший доспiв до початку лiсового багна, гнiдий жеребець схарапуджено позадкував од пiступно двигтючого падопу, чийсь необачний кiнь вскочив переднiми ногами в зелену трясовину, рвонувся назад, вибризкуючи на неторкану зелень чвирки чорного багна. Зляканий лемент прокотився уздовж валки, але купець не дав часу на розохування, безжурно махнув рукою i погнав свого жеребця понад кра?м болота, беручи в обхiд. Обходили болото кiлька день, але не було йому нi кiнця нi краю. Подекуди траплялися посеред трясовин згорбки, порослi деревами, до них навiть можна було доскочити на конях, але далi згорбки губилися, багна знов тяглися рiвно й одноманiтно, кiннi верталися назад, мовчки ставали на сво? мiсця, трюхикали далi. Какора не те що впав у вiдча?нiсть од безнадiйного обтирання об край трясовин, а ще повеселiшав. Гучнiше виспiвував сво? "гей-гоп", молодо викручувався в сiдлi, мов то був не важкотi-лий чоловiк, що ось-ось буде розчавлений власним тягарем, а молодий безжурний гультяй. Байдужiсть i вдавана соннiсть у поглядi не завадили купцевi помiтити зневiру в людях, вiн час од часу пiдкликав до себе рудого Джурила, що мався бути його першим помiчником, кидав йому кiлька слiв, той вертався назад, пiдганяв то одного, то другого, неодмiнно доскакував i до хлопцiв, напирав на них грудьми свого високого коня, мовби мiрився потоптати, кричав. Сивоок погрозливо пiдiймав свою ломаку, вдавав, що простяга? руку до конево? вуздечки, i Джурило з прокльонами вiдстрибував од зненавиджених отрокiв. Уночi палили великi багаття, щоб одiгнати холодну iмлу, що виклубочувалася з приблизьких болiт, спали тяжко й болiсно, прокидалися вдосвiта з буркотiнням i клятьбою, сам лиш Какора, натщесерце перепустивши ковшик меду, незмордовано затягав свою безконечну пiсеньку i гнав валку далi. Лучук не горнувся до багать, намовив i Сивоока спати з ним разом, вигiдно влаштовуючись високо в гiллi. Залазили на дерево, сяк-так пiдвечерявши, норовили вибрати дерево й видобутися на нього непомiтно i вже там розкошували в сво?й недосяжностi й безпецi, спати могли скiльки завгодно, бо, навiть проспавши досвiтню колотнечу, наздоганяли потiм валку, йдучи ?? слiдами. Отак одно? ночi, вгнiздившись мiж пружинистим гiллям густо? розкохано? вшир на вiльнiй волi вiльхи, хлопцi вже стали засинати, як зненацька обидва стрепенулися, вiдчувши чи?сь наближення до ?хнього дерева. Сивоок доторкнувся самим пальцем до Лучуково? долонi, закликаючи того до тишi, - Лучук вiдповiв йому доторком порозумiння, вони зача?лись, стали наслухати. Чути було, що до вiльхи пiдiйшло тро?. Ступали м'яко й обережно, але вiд вичуленого слуху малих лiсовикiв не мiг нiхто вта?тися. Чули навiть, як притулився один з прихiдцiв спиною до стовбура вiльхи i шорстко тернувся об дерево, мабуть вибираючи зручне положення, два iншi стояли осторонь, тим самим, видно, вiддаючи перевагу третьому. Мабуть, саме вiн i заговорив, а тi мовчали, тiльки слухали, бо не подавали нi духу, нi мови, i хлопцям чутно було тiльки голос третього. . - Як тiльки поснуть усi, то й гайда, - казав той голосом аж надто характерним, неначе перепльовуючи слова через губу в сво?й непомiрнiй зневазi до спiвбесiдникiв i до всього, що поза ним, - досить уже! Набридло! Зажене вiн нас у самi багна! Сам не вiда?, чого прагне. Нема мого терпцю бiльше, а вам - то й геть! Коней усiх займемо. Щоб i гнатися за нами не мав чим. Жеребець його вельми призвича?ний до свого пана, його треба потяти! Двох здохлякiв, що пiдчепив вiн ?х у Ки?вi, знайти, я з ними й сам... ?х зоставляти не можна, дуже метикованi та гостроокi - наведуть на наш слiд... А тобi... Вони ще не вiрили, що то був Джурилiв голос, бо нiяк не в'язалося, щоб перший купцiв поплiчник замишляв таку тяжку зраду, та коли вiн згадав про них, то всi сумнiви пропали: Джурило! Не злякалися його погрози, бо схованi були од усього свiту, тож лежали й далi принишклi й прита?но вслухалися в неголосне бурмотiння в