низу.
   - А чи втрапимо? - поспитав один iз змовникiв,
   - По слiдах пiдемо, - коротко кинув Джурило.
   - Десь уже й слiди зiтерлися на сухому, - докинув розважливо третiй,  -
багато днiв поминуло...
   - Коней пустимо, вони виведуть з пущi, - перебив його Джурило, - коняка
завжди повернутися зумi?, аби не заважав ?й...
   - А коли... - знов завiв сво?? один зi змовникiв, та Джурило, видно, не
мав охоти на розбалакування, внизу щось дзенькнуло, почувся  глухий  удар,
мовби бухнули  когось  межи  плечi.  Джурило  стишено  засмiявся,  гамуючи
нетерплячу злiсть, сказав майже спокiйно:
   - Годi! Скажiть сво?м, хай удають  сплячих,  а  як  стануть  примеркати
вогнища, так i гайда! Коней тут не зоставляти! Тобi - гнiдого! Ти  поможеш
менi знайти здохлякiв... З собою брати  саме  золото  й  срiбло  та  трохи
готовизни. По дорозi вполю?мо щось. Розскочилися!
   Прича?не ступання в темну болотяну iмлу - i нiчого, так нiби й не  чули
хлопцi  i  не  вiдали.  Трохи  полежали,  стримуючи  вiддих,  потiм  Лучук
прошелестiв:
   - Що дiяти? Скажемо Какорi?
   - А як вiн сам або з двома-трьома лишився? - поспитав Си-воок. - А  всi
- у Джуриловiй жменi? Поб'? Джурило всiх i нас з тобою.
   - То що радиш?
   - А не знаю ще, - вимовив Сивоок i довго лежав, думаючи, i  Лучук  йому
не заважав, бо виявилося, що нiчого путнього не i мi? порадити. Все  ж  не
втерпiв, захотiлося показати, що ма? перевагу в меткостi розуму над млявим
Сивооком, знову ворухнувся, штовхнув лiктем товариша пiд бiк.
   - А що, коли пiти за ними  назирцi  i,  як  вони  стануть  на  ночiвлю,
зайняти ?хнiх коней?
   - I що?
   - Ну й вернутися до купця з кiньми. А тi  пiшо  не  наздоженуть.  Та  й
побояться.
   - Не знаю.
   - Зробимо! - загорiвся Лучук. - Хай Джурило покрутиться!
   - А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утiкати.
   - Як? Ну... - Лучук задумався, але швидко зметикував:  -  А  ми  пiдемо
попереду! От зараз i вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки  гайнуть,  ми
вже будемо он де! Коли й переженуть нас, то до ночiвлi  ?хньо?  ми  будемо
вже знов коло них. Ну?
   - Стривай, - сказав Сивоок, - дай подумати... Не вiдаю, як з кiньми...
   - Займемо, та й уже!
   - А як ти ?х займеш? Чи вони пiдуть?
   - Чому б не пiшли? Пов'яжемо ?х у два пов'язи та й гайда!
   - Не пiдуть конi, - затявся Сивоок.
   - Чому б мали не йти, коли пiдiгнати! '
   - Ти пробував вести одразу кiльканадцятеро коней у однiй вервечцi?
   - То й що, як нi!
   - А те, що розсмикають вони тебе один туди, а  другий  туди,  а  третiй
упреться на мiсцi, а четвертий стане iржати, а тi почнуть кусатися... Саме
час, щоб Джурило з сво?ми наспiв та й...
   - Ой ти! - злякано зiтхнув Лучук. - Що ж дiяти?
   - А ще: якби хоч утiкати назад, куди конi охочiше йдуть,  вибиратися  з
пущi на волю, в дебрi ж ти ?х не поженеш  нiякою  силою,  -  добивав  його
надi? Сивоок.
   - Лихо, лихо! - мало не плакав Лучук. - То давай хоч самi утiкати!
   - А тепер i геть пiзно. Аби тодi, як ти  спершу  радив,  то  нiчого.  А
тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а  друге:  зна?мо  пiдступ
Джурилiв, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!
   - А не вiдаю, що можна...
   - Вельми добру рiч ти нараяв, - сказав пiдбадьорливо Сивоок, але  Лучук
глибше западав у зневiру.
   - Де там! - проскiмлив вiн. - Нiчого не вийде!
   -  Вирушимо  вiдразу,  як  ти  казав,  -  незважаючи  на  його  вiдчай,
запропонував Сивоок.
   - Нащо?
   - Побачимо.
   - Таки хочеш зайняти коней?
   - Не знаю. Побiжимо, а там воно покаже...
   Обережно злiзли з' дерева, скрадливо обiгнули становище, по-?гад  краем
багновища щодуху помчали назад, слiдами сво?х багатоденних мандрiв.
   Вiдразу зiпрiли, хоч i порозхристували  корзна  й  сорочки,  в  темрявi
часто перечiпалися то через корiння, то просто через гiллячку,  наповзаюча
з болiт важка вологiсть з розгону забивала  ?м  вiддих.  Сивоок,  мiцнiший
тiлом, широкогрудий, бiг все ж таки легко, а Лучук, бiльше навиклий лазити
по  деревах,  коряч-коного  дрiботiв  за  сво?м   товаришем,   вiдчайдушне
вихекував:
   "Хе-хе! Хе-хе!"
   Коли минув перший переляк, а позаду вже нi вогню, нi гуку вiд табору  i
довкола сама темрява, та лiс, та поблизькi багновища з  липкими  випарами,
хлопцi збавили  бiгу  i  далi  потрюхикали  спокiйнiше.  Лучук,  ще  й  не
вiддихавшись як слiд, спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже  кортiло
знати, як же той повернув  його  задумку,  що  сподiва?ться  чинити,  коли
допадуть його Джуриловi втiкачi.
   - Наздоженуть нас, а тодi? - хекав вiн з-за Сивооково? 'спини.
   - Не наздоженуть - почу?мо ?х, - спокiйно вiдмовив той.
   - А почу?мо - то що?
   - То залiземо на дерево.
   - I що?
   - Зустрiнемо ?х, - Сивоок був такий спокiйний, що Лучук
   аж спробував забiгти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява
- хоч в око стрель!
   - Як же ми ?х зустрiнемо?
   - Не знаю.
   - Отаке, - розчаровано вигукнув Лучук, - i я не знаю. То  хто  ж  зна??
Куди бiжимо?
   - Хочеш вiдпочити? - спитав його Сивоок.
   - Та нi, я хоч три днi можу бiгти.
   - А я такий, що трохи б  перепочив,  -  сказав  дужчий,  жалiючи  свого
кволого товариша.
   Лучук промовчав, побоявшись заперечувати,  але  й  не  заохочуючись  до
зупинки. Сивоок звернув трохи вбiк,пристанув коло темного дерева, обiперся
об його шорсткий стовбур спиною, вхопив набiгаючого Лучука,  взяв  його  в
обiйми, мов малу дитину.
   - Та я! - ворохобився Лучук, а сам не мiг ухопити повiтря в груди.
   Стояли недовго. Хоч  ноги  ?м  пiдгиналися  вiд  утомливого  бiгу,  хоч
струменiв по всьому тiлу пекучий пiт, хоч так не хотiлося втрачати пiдпору
за спиною i знову мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося
не про втому й не про пiт - йшлося про справи важливi, поряд з якими  нiщо
не мало бiльшо? ваги.
   - Треба бiгти, - сказав Сивоок, - i якомога швидше. Щоб не наспiли вони
нас у темнощах.
   - А чи не однаково? - не зрозумiв його намiру Лучук.
   - Якщо буде досвiток, то ти можеш ?х стрiлами половину  поцiлити.  А  в
темнощах - тiльки що? Посвистиш услiд?
   - Я такий, що й серед ночi поцiлю! - похвалився Лучук,  якому  хотiлося
бодай хвильку ще посидiти коло дерева.
   - Не можемо рискувати, - розважливо мовив Сивоок,  -  ?х  багато.  -  А
може, й нi.
   - Багато. Знаю.
   - Що ж, коли наздоженуть ще перед досвiтком?
   - Перепустимо й пiдемо вслiд. Десь ?х спостигнемо. Вони  побiгли  далi.
Знову рвонули чимдуж, але швидко похля-ли i гуцикали пiдтюпцем,  щоправда,
тепер мовчки. Iнодi Сивоок трохи збивався з слiду, збочував то  десно,  то
ошуйю, але Лучук одразу наставляв його  на  правильний  путь,  бо  вичував
дорогу самими пiдошвами нiг, не треба було йому й дивитися.
   Тако? довго? ночi, мабуть, ще не мав жоден з них у сво?му життi.  Бiгли
в чорноту,  заглиблювалися  в  таку  безпросвiтнiсть,  нiби  заривалися  в
болотянi нетрi. Пiтьма ще посилювалася вiд тишi. Нi тобi пошуму листя,  нi
крику нiчного птаха,  саме  лиш  чалапкання  м'яких  постолiв  по  твердiй
лiсовiй землi та свистюче дихання. Червонi кола виснаги  розкручувалися  в
них  перед  очима  дедалi  швидше,  дедалi  навальнiше,  дедалi  шаленiше.
Виникали з темряви i в пiтьму щезали. Червона чорнота i чорна  червонiсть.
А  на  ?х  мiсце   наповзали   волохатi   жахи,   покорченi   духи   ночi,
лiщинно-розпатланi видива, нiч виплоджувала страховиська в пущах i багнах,
вони  пхалися  звiдусюди  нахабно  й  зловiсно,  то  кидалися   пiд   ноги
камiнно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю  гiлкою,  то  лякали
доторками огидно слизького. I чим далi бiгли хлопцi, тим менше знали вони,
задля чого бiжать: чи то заради якогось дiла, чи просто здуру,  а  чи  вiд
свавiльного ляку, вiд якого втекти - годi й думати.
   ?х врятував свiтанок. Хтось кинув угору трохи  блiдостi,  вмить  зникли
розпанахано-чорнi душi лiсу, над лiсом окреслилася смужка неба, i сам  лiс
вiдразу мовби розступився, став просторiший, лункiший, i  поблизькi  багна
вiдсунулися кудись подалi, i земля пiд ногами потвердла.
   - А цить! - спинився зненацька Лучук i, трохи постоявши,  вiдхекуючись,
упав на колiна й притулив вухо до землi.
   - Чутно? - спитав Сивоок, щосили намагаючись вдати спокiй. - Що чути?
   - Тупочуть конi, - сказав Лучук.
   - То й гаразд.
   - Боже Свароже, поможи коней зайняти, - забурмотiв квапливо Лучук.
   - Конi - що! Джурила треба звести з свiту.
   - То вже мiй клопiт, - Лучук погладив свого лука.
   - То гайда вибирати дерево! - запропонував Сивоок.
   - Сам виберу.
   Сивоок змовчав, бо тепер паном становища був Лучук.
   - Чий менi разом з тобою, а чи на iнше дерево? - поспитав Лучука  майже
слухняно.
   - Як хочеш. А втiм, лiпше нам триматися купи. Веселiше.
   Чого-чого,  а  веселощiв  тут  було  найменше,  але  обидва  спробували
всмiхнутися. В холодному свiтлi досвiтку обличчя ?хнi були сiрi, аж  синi,
довгi виснажливi гони по нiчному лiсi якось згорнули з ?хнiх постатей i  з
лиць набуту в колотнечi свiту дорослiсть, i тепер назовнi  виступила  ?хня
питома дитиннiсть, безпомiчна й неприхищена.
   Вони вибрали високого гiллястого  дуба,  пiд  яким,  зда?ться,  мав  би
проводити свою збунтовану валку  Джурило,  без  видимо?  охоти  й  поквапу
подерлися вгору, довго шукали собi вигiдних гiлок, ще  довше  вмощувалися,
так що мало й не пропустили слушно?  митi,  бо  втiкачi  вивернулися  з-за
дерев зовсiм несподiвано i гнали наперед так швидко, що Лучук ледве  встиг
накласти стрiлу на лук i  натягти  тятиву,  але  стрелив  Джурила  вже  не
навстрiч, як то гадав зробити, а майже нагiнцi.
   Тятива тихо бринькнула, i чорна стрiла хижо  шугнула  вниз,  щоб  разом
покiнчити з рудим. Джурило ?хав швидко, але стрiла летiла ще швидше,  вона
мала дiстати його вiдразу, i  вiн  вiдразу  мав  повалитися  навзнак,  або
впасти на гриву коневi або зсунутися набiк, та стрiла вже,  певне,  допала
рудого, а вiн так само згуцикував на сво?му огиревi, вiддаляючись од  дуба
i вiд сво?? смертi,  вiн  мовби  й  не  ?хав,  а  вiдпливав,  одсовувався,
нечутно, безгомiнно, кiнськi копита  били  об  землю  глухо,  м'яко,  наче
обмотанi мохом, все дiялося, нiби в лиховiсному снi,  нiч  хижих  прав  не
хотiла кiнчатися, вона продовжувалася отим Джуриловим iснуванням, хоч  мав
би вiн уже бути мертвим, але не було часу дивуватися. Лучук мерщiй  пустив
нову стрiлу, яку наготував для когось iншого, знов на рудого, але й од то?
не сталося нiчого, хiба що Джурило озирнувся i гукнув  щось  до  сво?х,  з
чого можна було зрозумiти, що обидвi  стрiли  поцiлили  в  нього,  але  не
дошкулили. Сивоок зрозумiв: на рудому заморський панцир.
   - Бий решту! - прошепотiв вiн до Лучука. - Рудого не вiзьмеш!
   Лучук ударив одного, другого, третiй схарапуджено рвонув свого  коня  в
хащi, ще кiлька наштовхнулися на тих переднiх, що валилися з коней,  Лучук
скористався з нагоди, щоб поцiлити ще двох. Джурило, замiсть  кидатися  на
порятунок сво?м, врiзав подалi вiд страшного мiсця, уцiлiлi пiшли  врозтiч
по лiсу, тодi Сивоок, попри  загрозу  зiткнення  з  озвiрiлими  од  страху
змовниками, просто впав з дерева в саме юрмисько коней i  побитих,  вхопив
одного коня за вуздечку, висмикнув його з колотнечi, скочив йому на спину,
кинувся ловити iнших коней, не дослухаючись нi до стогонiв конаючих, нi до
тупотiння втiкачiв.
   Йому вдалося впiймати ще дво? коней, але й то було добре, якщо взяти до
уваги ?хню несподiвану невдачу з Джурилом.
   - Хто ж то знав, що вiн прикрив сво? черево, - бурмотiв Лучук,  невмiло
всiдаючись на найнижчого коника, бо до високого боявся й приступити. - Аби
знаття, то я б лучав його в потилицю! Або в вухо!
   - Темно ж, - спробував припинити його похвальбу Сивоок.
   - А менi однаково! Бачу й крiзь найтемнiшу нiч.
   - ?дьмо вже. Гаразд хоч  так  вийшло.  Аби  лиш  Джурило  не  надумався
пуститися за нами навздогiн.
   - Посвердлю стрiлами всiх до одного! - похвалився Лучук.
   - Та вiрю. Ти в мене такий гарний брат, що без тебе й не  знаю,  як  би
був.
   - Отож-бо, - гордо мовив Лучук. - Ти тiльки не жени коня, а то в мене в
животi все переверта?ться.
   Конi потрюхикали нога за ногою, та Лучуковi  однаково  вiд  незвички  й
невмiння було тяжко, вiн хилився то  на  один  бiк,  то  на  другий,  його
пiдкидало, зсувало, не встигав вiн випрямитися,  а  вже  знов  опинявся  в
небезпечнiй похиленостi, був уже весь змокрiлий вiд зусиль,  дрижали  йому
руки й ноги i все  тiло  дрижало  вiд  вичерпаностi  й  знесилення.  Однак
попросити товарища, щоб той зупинився для перепочинку, Лучук соромився. Бо
й чого? Самi бiгли через увесь лiс, майже не зупиняючись, а  тепер  же  на
конях! Та якщо вже по щиростi, то Лучук ладен був усю решту  життя  бiгати
пiшки по всiй землi, аби лиш не сiдати на оцю округлу iстоту, що на нiй нi
втриматися, нi заспоко?тися, нi спочити! Що то вже  за  ?зда,  коли  те  й
дума?ш, як не впасти, як не вхопити сторчака через голову або не гепнутися
набiк, куди тебе хилить незборима бiсiвська сила!
   Та втiм, зворотний шлях, хоч i  перетканий  увесь  муками  для  Лучука,
видався набагато коротшим, анiж уночi. Сивоок, попри свою  молодiсть,  мав
не одну й не двi нагоди переконатися, що до  щастя  й  добра  шлях  завжди
предовгий, а до лиха - раз ступнути.
   Вони пiдтрюхикали до купецького обозу на  час,  коли  сонце  ще  тiльки
зводилося десь за пущею. Рiзонула  ?х  покинутiсть  обозовища,  самотнiсть
повозiв, полишених запрягу, повсюдний безлад i пошматанiсть. Багато  возiв
мали виразнi слiди пограбування, решта, хоч i неторканi, виглядали сумно й
безпорадно.
   Нiде нiкого. Певно, тi, хто зберiг  вiрнiсть  Какорi,  теж  змандрували
звiдси разом з сво?м обпилим важкотiлим хазя?ном,  сподiваючись  прибитися
до  людських  поселень  i  роздобути  сяких-таких  конячок  для  порятунку
незлiченних добр, що гибiли тепер оце на краю грузовиська.
   Сивоок ще сидiв на конi, а Лучук, радiючи,  що  муки  його  скiнчилися,
мерщiй скотився на землю, переступив зболеними, залубенiлими ногами туди й
сюди, наблизився до одного з головних повозiв, навiщось прикритого дорогою
паволокою, так нiби хтось  тут  сподiвався  на  добрий  торг  i  заманював
покупцiв.  Розминаючись,  поволi  впiзнаючи  блаженство  ходити  по  землi
власними ногами, Лучук знiчев'я  зачепив  двома  пальцями  край  паволоки,
певно бажаючи показати товаришевi  заморське  диво,  отих  тканих  золотом
крилатих звiрiв, розкиданих по тканинi, отi незвичайнi квiти й листя, яких
годi було шукати в най-вiддаленiших ?хнiх пущах, але сталося несподiване й
страшне.
   Паволока, що нею покритий був увесь  вiз,  вiд  самого  тiльки  доторку
Лучукових пальцiв рвонулася вгору, з-пiд не? ревнуло по-звiрячому жахливим
голосом, блиснуло широченним мечем  -  i  Лучук,  перетятий  навкiс,  тихо
похилився пiд колеса.
   - Ти що! - закричав Сивоок, ще й не добравши всього жаху подi?,  ще  не
розпiзнавши як слiд Какори, i рвонув коня просто на з'яву й уперiщив купця
межи очi сво?м важезним дубцем.
   Не дбав тепер про Какору, не боявся його, навiть якщо той i знайшов  би
силу, знову вхопитися за меч, - зстрибнув з коня, кинувся до Лучука.
   Той плавав у теплiй сво?й кровi, був уже  далеко  звiдси,  там,  звiдки
нема вороття.
   Мертвий.
   - О добрi боги i боги злi! Чому ви так чините? Чому забира?те найкраще,
що маю, а полиша?те невiдь-що?
   Вiн  ще  не  вiрив.  Доторкнувся  до   товаришевого   тiла,   спробував
перевернути Лучука. Той був важкий, як камiнь.
   Мертвий.
   Сивоок озирнувся довкола, мовби ждав звiдкись порятунку.  Може,  гадав,
що з пущi виступлять вiли або з грузовиська надiйдуть берегинi й порятують
товариша-брата?
   Нiде нiкого.
   Тiльки  на  повозi,  вгнiчуючи  золотом  ткану  паволоку,   придавлюючи
крилатих звiрiв, мнучи небачене листя гаптувань, лежав у непам'ятi  Какора
i коло його важко? руки лиховiсне  зблискував  широкий  меч  з  темнiючими
пасмугами Лучуково? кровi на лезi.
   Сивоок  знавiснiло  скочив  на  груди  купцевi,  став  рвати  його   до
свiдомостi, кричав йому в затуманене забуттям обличчя:
   - Що ти вдiяв? Що ти нако?в? Ти, злодюго! Вбивцю! Негiднику!
   I так торсав, бив Какору по жирних щеках,  штурляв  у  груди,  аж  тому
повернулася  свiдомiсть,  вiн  заворушився,  мацнув  рукою  шукаючи  меча,
спробував струснути з себе знавiснiючого Сивоока, а що це йому не вдалося,
то погрозливо махнув рукою з уявним мечем, якого ще й  досi  не  вiдшукав,
надувся для гнiвного крику, але раптом зовсiм прояснiло йому в кебетi, вiн
рвучко сiв, побачив стятого Лучука, тепер уже виразно почув крики  Сивоока
i якось нiби знiяковiло пробурмотiв:
   - Отрока потяв... Як же то?
   - Ти! Поганцю! Сволото!  Тварюко!  -  телесувався  коло  нього  Сивоок,
пiдскакуючи то з одного, то з другого боку, вимiряючи йому не так  болючi,
як шкульнi удари. - Що ти нако?в! Що ти....
   - Ну, - бурмотiв Какора, - хiба чоловiк  хоче...  То  бiс  водить  його
рукою... Ну... Та впокойся, хлопче... Ну... Хiба ж я...
   Сивоок сiв коло мертвого Лучука i став плакати. Аж  тепер  перетворився
на малого безсилого хлопчика з далеко? темно? ночi, самотнього хлопчика на
чужому розмоклому шляху, залитого  слiзьми  хлопчика  в  залитому  слiзьми
свiтi.
   - Ну, - ще не маючи снаги злiзти з воза, бурмотiв Какора, - ну...  чого
ти?.. Хiба ж чоловiк що?.. Ну вийшло так... А ти не  плач...  Какора  тебе
нiколи не... Ти ще не зна?ш Какори... За добро Какора -  тiльки  добром...
Ну... Та ну ж бо... Гей-гоп!
   Вiн таки позбирав усiх сво?х джмелiв у жменю  й  вiдкинув  ?х  геть  од
вуха, легко скочив на землю,  перш  за  все  пiдкликав  коней,  що  щипали
неподалiк траву, байдужi до людсько? кровi, яко?  набачилися  в  купецькiй
службi чимало, прив'язав ?х, потiм обiйняв Сивоока за плечi, трохи постояв
мовчки, сказав:
   - Похова?мо його, а самим треба подаватися  звiдси.  Бо  Джурило...  Не
зна?ш ти його. Думав я, що то вiн вернувся... Аби ж вiдав...
   Вони поховали Лучука пiд гарною дуплистою березою: ану  ж  дикi  бджоли
наносять у дупло меду, i малому бортниковi буде солодко й на тiм свiтi вiд
золотистого гуду!
   Потiм Какора став вибирати з возiв  те,  що  вважав  найкоштовнiшим,  i
зносити на переднiй вiз i наклав так багато,  що  довелося  припрягати  ще
третю коняку, бо  дво?  не  тягли.  Сивоок  хотiв  був  вилаяти  купця  за
жадiбнiсть, хотiв сказати, що треба кинути все й вибиратися  звiдси  самим
цiлими, але така байдужiсть опанувала ним, щозмовчав i  похмуро  потюпачив
слiдом за возом, поряд з яким з вiжками в руках  iшов  знов  розвеселi-лий
Какора.
   Сивооку не було вороття.  Мав  триматися  свого,  може,  найзапеклiшого
ворога, такого, як, i той  незнаний  убивця  дiда  Родима  або  пiдступний
медовар Ситник. Безглуздо ненавидiти чоловiка  i  бути  йому  товаришем  в
путi, але що мав подiяти малий Сивоок, заблуканий серед  страхiв  i  чудес
велико? землi, на якiй не було йому нiде прихистку?
   Багна скiнчилися ще того дня, обступив ?х звiдусiль  темний  пралiс,  в
який лячно було вганятися, але Какора нiби аж зрадiв, ступивши пiд  звислi
шатра вiковiчно? пущi, знов заспiвав сво?? дурнувато? пiсеньки, а  Сивооку
було  все  на  свiтi  байдуже,  не  знав  вiн  анi  страху,  анi   вагань,
здерев'янiло  переступав  слiдом  за  повозом,  мовчки  вiдтручував   руку
Какорину, що пiдсовувала йому ?жу, ночами не  спав,  навiть  не  лягав,  а
сидiв коло вогнища, i все в ньому здригалося вiд  тамованого,  невтримного
плачу.
   Душила його ночамя дика хiть убити Какору, але знав, що нiколи не зможе
подолати  вiдстань,  яка   дiлила   його   вiд   розiсланого   купця,   ?х
розокремлювало не тiльки багаття - пролягала мiж ними  назримо-неперехiдна
межа, по один бiк яко? була тупа,  байдужа  жорстокiсть,  а  по  другий  -
вразливо-чиста хлоп'ячiсть, для яко? свiт був мов  розмальований  храм,  а
люди в ньому видiлися рiвними богам i найбiльшим чудом землi.
   Але ж занадто багато траплялося серед чудес  тако?  тванi,  як  Ситник,
убивця дiда Родима, Джурило, Какора. I чи багато ще спiтка? таких Сивоок?
   Нiколи не мiг простити Какорi того, що  вчинив,  не  подарував  жодного
пробачливого погляду купцевi навiть тодi, коли той нарештi пробився  крiзь
пралiс i на березi та?мничо тихого озера йеред  ними  вiдкрився  небачений
деревлянський город. Перша думка Сивоока була не про купця й не про  себе,
подумав вiн, як би оце зрадiв Лучук, як пiдстрибував би вiн вiд передчуття
нових див, що вiдкриваються за високими валами схованого вiд цiлого  свiту
городка.
   - Ну! - зрадiло ревiв Какора. - Ага! Доскочив! Отак!
   Город поставав перед ними мов дарунок за  тяжкi  мандри,  за  смертi  й
страхи в пущах, город, вихитрений з дерева такого  стемнiлого  i  важкого,
неначе лiчилося йому на тисячу лiт.
   Мав город незвичний  кшталт  великого  трикутника,  одним  боком  майже
входив у озеро (а може, вибрiдав з нього?), високi зеленi вали  його  були
змiцненi дубовими клiтями,  що  виставляли  напоказ  сво?  рубленi  ребра,
нижче,  попiд  валом,  суцiльним  гребенем  проходив   нахилений   наперед
гострокiл з  велетенських  дубових  колод,  обпалених  з  двох  бокiв  для
вбереження вiд згнилизни й шашеля, ще нижче, на крутоспадi, викладено було
тесанi до слизькоти колоди, пiдiгнанi щiльно й мiцно, одними кiнцями  вони
пiдпирали гострокiл, а другими - занурювалися в мертву воду широкого рову,
який оббiгав город з двох бокiв, не захищених озером. Двi  брами  вели  до
города, i стояли вони отвором. А замшiлi дубовi мости через  рiв  невiдомо
коли й пiдiймалися, бо вже заросли  ?хнi  лежнi  на  берегах  рову  густою
травою, навiть кущ лози тулився до краю того мосту, навпроти якого  стояли
Сивоок i Какора.
   Чи не було в  городi  людей,  чи  вже  так  безпечно  вони  почувалися,
захованi в найдальшi глибини зеленого дивосвiту?
   - Гей-гоп. Гей-гоп! - виспiвував Какора, спрямовуючи вимучених коней на
замшiлий мiст. - Теплу жону обiйму! Смачно жону полюблю!
   Протуркотiло старе колоддя пiд колесами, вiйнуло  домашнiм  димом  з-за
широко? брами, чулися вже з города людськi голоси, стуки та грюки, дзеньки
та  бреньки,  конi,  звеселiло  помахуючи  головами,  без   пiдганяння   i
погукування всмикнули воза в гостинно розчиненi ворота. Какора,  горланячи
свою пiсню, радо  простував  поряд  з  сво?м  майном,  недбало  посмикував
вiжками, Сивоок тримався трохи здаля, мовби бажаючи пiдкреслити, що не ма?
нiчого спiльного з товстим забiякою, що прийшов сюди сам по собi,  просто,
щоб звiдати ще одне мiсце на сво?й землi, вхлинути охочим серцем  ще  новi
дива, якi свiт дарував йому так само щедро, як i нещастя та горе.
   Далеко й не зайшли. Конi  зненацька  схарапудилися,  захропли,  вдарили
копитами в повоза, стали рвати  збрую,  закляк  Какора  з  вiдтуленим  для
спiвання ротом, став i Сивоок, спершу  дивуючись,  а  там  i  побачив,  ?м
назустрiч iшов перевальцем пiднятий на заднiх ногах велетенський  ведмiдь,
iшов мовчки, розкривав пащеку, наставляв бриластi  переднi  лапи,  з  яких
звисали бруднi косми. Ведмiдь був такий страшний i  волохатий,  що  навiть
Сивоок,  хоч  був  далеко  i  прикривався  вiд  звiра  запрягом,  мимохiдь
позадкував од почвари, що ж до Какори, то в того  досить  швидко  минулося
отетерiння, вiн сягнув правицею донизу, вихопив з пiхов меча  i  пiшов  на
медведя, майже так само величезний, товстий i загрозливий.
   Та звiдкись сипонуло дiтлашнi, добряче обдерто? й замурзано?, дiти, хоч
були худенькi  й  дрiбненькi,  голоси  мали  навдиво  вижу  ляскучi,  вони
здiйняли такий вереск, що з найближчо? хижi викотилася  невисока  жiночка,
щось гукнула,  побiгла  слiдом  за  ведмедем,  ще  раз  крикнула,  ведмiдь
озирнувся до не?,  став,  поглянув  ще  раз  на  збунтованих  коней  i  на
товстезного чолов'ягу, що наступав на нього з лискучим залiзом,  вайлувато
завернув i почалапкав до жiночки.
   - Твiй, чи що? - гукнув Какора. - А коли твiй, то не пускай, бо  потну!
Я такий! Гей-гоп!
   Жiнка мовчки дивилася на Какору, на його коней,  потiм  -  на  Сивоока,
дивилася, поки вони й про?хали, i хлопець так  i  не  збагнув,  що  то  за
жiнка, чому так дивиться на них i якi ма? чари, що слуха?ться ?? ведмiдь.
   ?м назустрiч виходили люди.  Здебiльшого  жiноцтво,  та  все  маленькi,
чепурненькi жiночки, чоловiкiв траплялося мало, були зачучверенi,  немитi,
нечесанi, мали вигляд дикий i сонний. Нiхто не носив збро?, одягненi  були
не в шкури, а в бiлу полотняну одiж, в жiнок i дiтей на комiрах i  рукавах
було багато предивних вишивок, чоловiки не балувалися такими розкошами.
   Какора, хоч був тут уперше, знав, куди ?хати, та й Сивоок би  знав,  бо
ще здалеку забачив споруду, що вивищувалася над усiма хижами  й  навiсами,
горiла серед потемнiлого дерева барвами спiвучими й нещоденними, неначе та
ки?вська церква, що так вразила Сивоока.
   Видно, була то святиня цих захованих од бiлого  свiту  людей,  святиня,
вибудувана хтозна й коли i хтозна й ким, бо не вiрилося щоб хтось  з  нинi
живущих був здатний на таке будування й прикрашання.
   Немов узяв той хтось кiльканадцять мiцних липових бортей, побiльшив  ?х
неймовiрно, оздобив зовнi вiзерунками богiв i богинь - i все те,  по?днане
у мальовниче цiле, стрiлчасте зводиться до неба рiзнобарвними  покрiвлями,
неоднаковими, як i кожна побiльшена борть.
   Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг  перед  святинею,  невiдривне
дивився на здоблення стiн, впiзнавав  ще  здалеку  Родимових  слов'янських
богiв i богинь, вони повторювалися, ?хнi лики дивилися на  хлопця,  неначе
вiдбитi  в  багатоманiттi  збрижених  вод,  з  ликами  й  постатями  богiв
сплiталися гнучкi вiли й берегинi,  стiни  святинi  були  всуцiль  барвою,
веселковою  радiстю,  святом  для  ока.  Барвнi  зображення  богiв   гарно
по?днувалися з рiзьбленими, нiколи  ще  Сивоок  не  бачив  такого  тонкого
рiзьблення, вiд нього цiла святиня набувала легкостi,  вона  зависала  над
землею в сво?й поцяцькованiй невагомостi. Сивоок  спершу  й  не  второпав,
звiдки це враження летючостi - чи вiд буйноти  барв,  чи  вiд  мистецького
рiзьблення, чи вiд неоднаковостi "бортей", по?днаних з такою  несподiваною
смiливiстю й умiлiстю. Аж згодом, коли обiйшов споруду наполовину,  ляснув
себе по лобi: як мiг не зауважити вiдразу! Святиня  не  стояла  на  землi.
Пiднята була на мiцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких  звiрiв.
Коли Сивоок провiв пальцем по одному з "стовпiв", йому й справдi видалося,
що то - турячий рiг, але нiде й нiколи не  було  й  не  могло  бути  таких
рогiв, хiба що ?х посклеювано в якийсь предивний та?мничий спосiб, вiдомий
цим людям, як вiдомi ?м були та?мницi краси i барв. З одного боку  святиня
пiдпиралася зеленим пагорбом. Там були дверi, якi вели всередину,  але  на
разi дверi стояли зачиненi, i Сивоок  по-глядь  став  обходити  святиню  з
другого боку, аж поки опинився знов там, звiдки й починав сво? ходiння.
   Дiтлашня помагала Какорi розпрягати коней. Невмiло й  безладно  смикали
за посторонки, iншi тягли коней  за  повiддя,  ще  iншi  норовили  вирвати
волосiнi з конячих хвостiв, дiти крутилися пiд ногами в купця, той  гримав
на них, штурхав, хто: попадався йому пiд руку, буркотiв:
   - А киш звiдси! Гукайте сво?х  отцiв,  кажiть:  гiсть  при?хав.  Мiньбу
починаю! Все в мене ?! Нiхто не бачив такого. Ну!
   Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:
   - Гей, отроче, помагай!
   Сивоок став i не рухався. Тепер знав: це пiде далi з товстим убивцею. I
втiкати не стане, просто не пiде, та й годi. Хай спробу? сам  вибратися  з
лiсiв та болiт. Хай наковта?ться ляку!
   - Ну! - гукнув ще Какора.
   - Не хочу, - вперше за останнi днi обiзвався  до  нього  Сивоок,  i  не
зненависть була в хлопцевiм голосi, а зневага.
   - Гей-гоп! - безжурно поспiвував Какора.
   Стали надходити люди. Видно, звичнi були до торгу, бо йшли смiливо,  не
бентежив  ?х  дурнуватий  Какорин  спiв,  не  чу-дувалися  вони  купцевому
повозовi, конi? викликали хiба що жаль сво?ю виснаженiстю й забрьоханiстю.
Складалося  враження,  що  тут  бувало  та  перебувало  найрiзноманiтнiших
гостей, що всi призвича?лися до них, хоч  i  важко  було  припустити,  щоб
пробивалися сюди з  широкого  свiту  навiть  такi  вiдчайдушнi  зайди,  як
Какора.
   Перший прийшов високий розчухраний чоловiк з лукаво  прискаленим  оком,
руки мав такi довгi, що звисали  йому  нижче  колiн,  обличчя  в  чоловiка
мiнилося насмiшкуватiстю й хитрощами, вiн став за кiлька крокiв од  купця,
чмихнув, спитав задерикувато:
   - Що ма?ш?
   - А що треба? - запитанням вiдповiв Какора, який  гаразд  розумiвся  на
покупцях i вiдразу бачив, з ким ма? справу.
   - Питаю, що ма?ш? - знову повторив чоловiк.
   - Що треба, те й маю, - починаючи гнiватись, вiдмовив купець.
   - А не бреши.
   - Маю таке, що й не снилося тобi, - наганяв йому хiтi Какора.
   - Гой хвалько!
   - Ав тебе? Дранi порти та плоть смердюча! - пiшов у  наступ  Какора.  -
Ну!
   - Гой смiшний! - захихотiв чоловiк. - Да в мене...
   - А що в тебе?
   - Да таке...
   - Ну яке?
   - Да й дiти тво? не забачать такого.
   - Що ж то? Хiба пташине молоко.
   - Ай молоко.
   - Горобця здо?в чи. жабо?да?
   - Да й горобця! - чоловiк лiнькувато почухав ногу об ногу,  повернувся,
щоб iти собi.
   - Гей, куди ж ти? - сполохано покликав Какора.
   - Да'к що ж з тобою?
   - Стривай, що ж у тебе?
   - Дак у тебе ж нiчого.
   - Не бачив же ти, дурию!
   - Дак i нiчого бачити! - сплюнув чоловiк,
   - А в тебе ж що?
   - Да таке, що й дiтям тво?м...
   Какора, погикуючи тельбухами, добiг до чоловiка, вхопив його за руку.
   - Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!
   Чоловiк став, потiм без видимо? охоти пiшов до купцевого повозу. Какора
тицяв йому межи очi то шмат паволоки, то заморсько? роботи меч, то  жiночi
прикраси з зеленого шкла. Чоловiк  усе  те  одгортав  рукою,  скалив  око,
веселився в душi вiд купцевих старань.
   - Ге, - сказав, - а бiлого бобра бачив коли?
   - Чого? Що? - не збагнув Какора.
   - Бiлого бобра, питаю, бачив коли?
   - Бiлого? Бобра? Брехав би ти кому iншому, а не Какорi, чоловiче!
   - Дак що  ж  з  тобою  балакати!  -  стенув  плечима  чоловiк  i  знову
завернувся, щоб iти.
   - Ну! - заревiв Какора. - От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?
   - Бобер.
   - Бiлий?
   - Бiлий!
   - Брешеш!
   - А брешу - то й пiду собi!
   - Ну! Гей-гоп! Стiй! Що хочеш?
   - А нiчого.
   - Як то?
   - А так: не мiняю.
   - То й чому?
   - А хай менi зоста?ться.
   - Нащо ж хвалився?
   - Дак щоб ти ж знав, що в мене бiлий бобер е, а в тебе нема! -  чоловiк
беззвучно розсмiявся просто в нiс Какорi i тепер уже пiшов вiд  купця,  не
слухаючи його прокльонiв i погроз.
   - Ну людець! - звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну  Какора.  -
Бачив такого дурисвiта!
   Вiн знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався,
мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на
них то дикого ревучого звiра, то  злукавленого  чоловiка,  то  неймовiрно?
краси святиню.
   - Зчудувався на те? диво? - кивнув Какора на храм.  -  Ось  по?демо  зi
мною до Царграда, то забачиш  там  святу  Софiю,  а  ще  тисячу  церков  i
монастирiв, яких нема нiде в свiтi, та золото й камiнь дорогий, та  мусiю,
та сосуди, та iкони. Держись Какори - трохи вхопиш у очi!
   Знов прийшло кiлька городян; тепер не самi лиш  чоловiки,  а  й  жiнки,
мали русалкове волосся i очi такi, що проринав ти в них наскрiзь  i  мовби
обсипало тебе навперемiну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора
розвеселився, люди пiдходили й пiдходили, декотрi щось там несли, у деяких
заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогi хутра,  хто  нiс  мед,
хто м'ясо - вже й не на мiньбу, а щоб почастувати прибульцiв.
   Купець розкладав свiй товар, розхвалював, сипав  словами,  припрошував,
пропонував, набивав собi цiну.
   - Ну ж бо, ма?те тут ромейськi паволоки, хоч i самого князя вдягати, не
те що ваше полотно, водою мочене, сонцем бiлене, а тут само? золото? нитки
стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами.  А  це
ножi, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди -  ребра  розпахують,  голову
вiдбатовують за один мах! А  тут  горiх  мушкатний,  з  само?  Гiндi?,  за
пригорщу сiм волiв дають. Та чи й зна?те ви, що то таке воли? А шафран  аж
iз Перейди, знову ж за пригорщу коня треба вiддати, а з вас -  то  й  двох
мало буде, бо нiхто ж у таку Далеч не заб'?ться, окрiм Какори, а Какора  -
то я! Гей-гоп! А вже перець - то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тiльки
де вам узяти того золота, мабуть, I срiбла ще нiколи не бачили. Он у  мене
отрок ?, в нього на ши? ведмежий зуб в золото  вправлений,  гляньте  та  й
бачте!
   Тодi виступив наперед дебелий чолов'яга, задер  довгу  сорочку  i  з-за
пояса портiв дiстав щось зав'язане в брудну  шматину.  Неквапом  розв'язав
свого вузлика, здалеку простягнув на  розкритих  долонях  до  Какори  свою
шматину, що видавалася ще  запацьоренiшою  тепер.  Бо  на  шматинi  масною
грудкою, завбiльшки з кулак, лежав золотий  виливок.  Какора  рвонувся  до
золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено бiло? бобрячо?
шкури, байдуже плямкнув i, помружившись на тихий блиск золота, сказав:
   - Хочеш промiняти?
   Чоловiк  мовчав,  i  всi  мовчали.  Але  ще   один   на   такiй   самiй
засмальцьованiй шматинi з другого боку показав Какорi  купку  рiзнобарвних
камiнцiв, од яких у купця вже й зовсiм хижо засвiтилися очi. А там одна  з
жiнок, вже престара, з потемнiлим лицем i темним посмiхом, показала Какорi
золоту гривню на руцi, зроблену в  виглядi  тура,  що  рогами  намага?ться
покотити  велике  золоте  яблуко,  а  заднiми  ногами  таке  саме   яблуко
вiдштовху?.
   - То що, - пересохлим голосом мовив Какора, - вiдкри?мо мiньбу?
   - А нащо мiньба? - сказала жiнка з золотими яблуками на руцi.  -  Хочеш
?сти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподоба?ться що - подару?мо. Та  й
iди собi. А ми позостанемось.
   - Не годиться так, - суворо сказав Какора. - Звичай скрiзь  такий,  щоб
мiнятися. Ти менi - я тобi. Ма?те золото, коштовнi каменi. А в мене! - Вiн
знов  кинувся  розкладати  товар,  дiставав  зброю,  посуд,   причандалля,
хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькi  iконки  на  мотузочках  i
тонких верижках.
   - Що в нас ?, те нам i зостанеться, - сказав з гурту один з  чоловiкiв.
- А тво? хай тобi.
   - Та нащо ж воно менi! - зчудовано вигукнув Какора.
   - А тобi невтребне, то нам i поготiв, - засмiявся хтось  ззаду.  Купець
спiтнiв од марних зусиль добитися толку з дивними городянами.  Нацiдив  iз
бочонка меду, приклався до  срiбного  ковша,  глипав  сво?ми  бульками  на
людей, потiм довго цмакав, простягнув кiвш:
   - Ну, хто хоче?
   Виступив наперед власник золотого виливка, взяв кiвш, невмiло сьорбнув,
захлинувся, потiм усе ж таки допив, глянув на сво?х.
   - А добре! У нас не таке.
   - Ге-ге! - вдоволено поляпав його по плечу, аж той сiв, Какора, - ще  й
не таке маю. То врiжемо мiнька? Ти менi золото, а я тобi бочонок меду!
   - Та вiзьми ти його собi, як  воно  тобi  до  серця,  -  просто  сказав
чоловiк i викотив з шматини виливок просто в жменю Какорi, а полотнинку не
дав, сховав знов пiд сорочку.
   - Бери бочонок, - крикнув Какора. - Все бери, що хоч! Вибирай.
   - Да нащо менi? - почухав за вухом чоловiк.  -  Хай  он  вона  попробу?
твого питва.
   Кивнув на молодицю, в яко? з-пiд полотняно? сорочки  вибивалися  жiночi
буйнощi. Какора миттю наповнив  кiвш,  смiшним  перехильцем  пiдскочив  до
молодицi, хотiв сам напо?ти ??, але вона вiдтрутила купцеву волохату руку,
приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.
   - Герке! - засмiялася i стала дивитися на Сивоока так, нiби щойно  його
побачила.
   Хлопець  зашарiвся,  спробував  сховатися  за  повозом,   але   й   там
переслiдував його погляд молодицi, ?? горiхового вiдтiнку  очi  вселяли  в
нього темну бентегу, яко? ще не знав перед тим, а  може,  то  просто  йшов
йому обертом свiт вiд довго? голоднечi, бо пiсля Лучуково? смертi  не  мав
же й рiски в ротi.
   Вiн  обiйшов  коней,  опинився  в  гуртi  людей,  на  нього   поглядали
доброзичливо й одкрито, i вiн теж почував себе сво?м серед  цих  гарних  i
таких незвично простих людей. Якась дiвчинка тримала в дерев'янiй  мисочцi
варене м'ясо, вiн поглядом поспитав ?? згоди  i,  отримавши  дозвiл,  взяв
шматок м'яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому  горнятко
з кашею, ще хтось сунув  збан  iз  питвом,  настояним  на  травах,  видно,
хмiльним, бо в головi в Сивоока закрутилося ще дужче,  нiж  вiд  горiхових
очей молодички, i саме тут  виявилося,  що  збан  подала  врна  ж  таки  -
молодичка з очима, як суцiльний грiх!
   Вона грайливо ткнула його лiктем, приснула смiхом:
   - А не подужа?ш збана? Що ж то за муж ?си!
   - Малий я, -_ засоромлено вiдмовив Сивоок.
   - Ой, гляньте на нього - малий! - молодичка аж заходилася  вiд  реготу.
Забiгла з другого боку, турнула  Сивоока  вж.е  дужче,  та  хлопець  i  не
здвигнувся. - Бачили таке малейя! - пащекувала невгамовна молодичка.  -  А
звiдки ж ти взявся у нас тут?
   - Звiдти, - махнув Сивоок рукою за лiси.
   - Да там люди лиш щезають, - втрутився в розмову якийсь з чоловiкiв,  -
а приходити звiдтам - то й не чувано.
   - Прийшли ж ми з купцем, - пробурмотiв Сивоок. - А ви хто такi?  Що  за
город ваш?
   - Радогость, - молодичка, видно, не  хотiла  нiкому  поступатися  сво?м
гостем. - Город наш Радогость зветься, а мене  кличуть  Ягодою.  А  ти  як
зовешся?
   - Сивоок.
   - Чого б то так?
   - Не вiдаю. Певно, через очi.
   - А якi очi ма?ш? Поглянь на мене.
   Сивоок спаленiв на виду.
   - Поглянь менi в очi, поглянь.
   Та й як би вiн мав дивитися в ?? лiщинний грiх! Сивоок  спробував  було
вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода  була  меткiша
не тiльки тiлом, а й змислом.
   - Стривай-бо, поведу тебе до мо?? тiтки, - сказала вона,  -  тiтка  моя
Звенисла'ва хоче тебе бачити. А ?й вiдмовляти негоже.
   Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтiла невпинно:
   - Тiтка Звенислава в найвищiй шанобi у нас. Бо в Радогостi  жiноцтво...
Ти не вiда?ш ще? Чоловiкiв у нас мало... Щезають у  пущах...  Iдуть  i  не
вертаються... I нiхто не може збагнути, що то воно таке...  Колись  у  нас
були такi чоловiки... Ой такi ж!.. А тепер бачиш!.. I мiй муж не  вернувся
з пущi... I все нам самим доводиться... Отак  i  тiтцi  Звениславi.  Тiтко
Звениславо, ось той отрок, а зветься смiшно: Сивоок.
   Вони стали коло то? темнолицьо? жiнки, що мала на руцi золоту гривну  з
яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як  ??  гривну,  бо
нiчого схожого ще не бачив нiде. Золотий тур, вигнутий у спинi, немов  той
Рудь в давнiй сво?й сутичцi з старим Бутенем, впираючись заднiми ногами  у
велике золоте яблуко, пробував покотити  таке  саме  яблуко  лобом.  Кожен
м'яз, кожна шерстинка на туровi  були  вирiзьбленi  з  докладнiстю  просто
неймовiрною. Хто б то мiг таке витворити? I звiдки привезено гривну? Невже
сюди могли добиратися ще якiсь гостi, окрiм них з Какорою? Адже й  названо
город Радогость, певно насмiхаючись з того далекого i широкого свiту, який
нiколи не здола? тих пота?мних стежок, що ведуть сюди.
   - Ма?ш око жадiбне, як i в твого купця, -  суворо  сказала  Звенислава,
спостерiгши, з якою уважливiстю вдивля?ться Сивоок в ?? гривну.
   Хлопець  знiяковiв  ще  бiльше,  анiж   вiд   прилипань   молодички   з
соромiцькими очима.
   - Кохаюся в гарнотi, - пробурмотiв, - мав дiда Родима... Вiн...  творив
богiв... Свiтовида, Дажбога, Стрибога, Сварога... В  дивних  барвах...  На
глинi й на деревi... Змалечку звик...
   - Пришелепуватий трохи отрок, - чмихнула Ягода, - здоровий, як  тур,  а
бурмоче про якусь глину... Коли ж це жiноче дiло... Тiтка Звенислава он...
   - А киш! - гримнула на не? стара. - Мовч!  Хай  отрок  подивиться  й  у
нас... Житло наших богiв...
   - Бачив зверху, - сказав Сивоок, -  вже  все  обдивився...  Прегарно  й
чудно... Нiде такого нема, в самому Ки?вi навiть...
   - А що Ки?в? - мовила Звенислава.- Ки?в сам собi, а Радогость -  сам...
Покажу тобi ще середину, коли хочеш...
   - А хотiв би, - несмiливо промовив Сивоок.
   Малий ще ?си? - здогадалася Звенислава.
   - Не знаю, може, шiстнадцять лiт, а може, й менше... Дiд Родим загинув,
а я не вiдаю про себе тепер нiчого...
   -  Отож,  Ягодо,  щоб  менi  не  липла  до  хлопця,  -  суворо  звелiла
Звенислава. - Приведеш Сивоока опiсля до мене,  покажу  йому  житло  наших
богiв.
   Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янiлий, роздратований  тим,
що торгiвля йому не  вдалася.  Почув  останнi  слова  Звенислави  й  миттю
вчепився в них.
   - А менi? - заревiв. - Чом не показують тут нiчого менi?
   Хто тут гость - я чи молокосос? А таки я - Какора! Хочу подивитися  ваш
город! Чом би й нi!
   - Хоче, то покажи йому, Ягодо, - сказала, одвертаючись, Звенислава.
   Ягода зрадiла побути ще з Сивооком, ?? не  злякала  розпатлана  постать
купцева, маленька жiночка смiливо пiдкотилася до Какори, шарпнула його  за
корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:
   - Коли так, то слухатися мене, i йти за мною, i  не  вiдставати,  i  не
приставати, бо гукну мужiв, то почастують киями, а в нас хоч  мужiв  мало,
та в ки? вiзьмуть, що аж!
   - Ну-ну! - загримiв Какора, пробуючи обiйняти Ягоду, але зачепив  рукою
лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував  заховати  свою  невдачу
гультяйською пiсенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягодi  й
Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.
   Йшли по городу,  i  нiхто  ?м  не  шкодив.  Могло  видатися,  що  першi
засновники Радогостя вибрали досить  нездатне  мiсце:  кiлька  пагорбiв  i
глибокi падоли, при ворожому  нападi  й  вiдсiчi  не  даси,  бо  нападники
валитимуться тобi  впрост  на  голову.  На  головному  з  пагорбiв  стояла
святиня, а решта то й зовсiм свiтилася нагiстю, на пiснiй землi  не  росла
навiть трава, зате в балках, де тулилися хати  радогощан,  аж  кипiло  вiд
зеленi садкiв, левад i дворiв, блищали там струмки, а над ними тихо стояли
верби, берези й вiльхи, помiж дворiв латками йшло  жито,  просо  й  рiзний
овоч, паслася худоба, вiвцi, конi, в сажах  кувiкали  свинi.  Зустрiчалися
часто ?м люди, i нiхто не  дивувався,  мовби  Какора  й  Сивоок  жили  тут
спервовiку. Какора п'яно погукував на зустрiчних:
   - Ну, як ся?
   - А так ся, - вiдповiдали йому.
   - Чого ж би то?
   - А того ж би.
   - Та й що ж?
   - Та й те ж.
   - Чому вони так мовлять? - дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.
   - Бо так з ними мову заводить твiй купець, - посмiювалася вона.  -  Так
нiби не хочуть нiчого повiдати.
   - Може, й не хочуть.
   - Не вiрять нам, чи що?
   - А всi довiрливi  змандрували  вiд  нас.  Пiшли  та  й  не  вернулися.
Позоставалися самi недовiри.
   Вона дiйшла до  струмка,  поволi  забрела  в  воду,  стала  мити  ноги,
показуючи сво? звабливе бiле тiло. Сивоок вiдвернувся, а Какора посунув до
Ягоди, намiряючись вщипнути ?? за щось там таке. Вона почула його сапання,
вчасно вихнула - Какора незграбно сiв у воду, а Ягода, заливаючись смiхом,
вискочила на мурiг, сiла, простягла мокрi ноги.
   - Спочинемо? - гукнула. - Бо ще ходити та ходити!
   - А не буду бiльше ходити. Спати хочу,  -  сказав  Какора,  який  i  не
образився на  Ягодину  витiвку,  а  тiльки  трохи  посмирнiшав.  -  Завтра
доходимо до кiнця.
   - Завтра менi вже не захочеться, - засмiялася Ягода.
   - То ходiмо ще до озера, - позiхаючи, промовив Какора, якому, видно, не
дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.
   - А до озера зась! - сказала Ягода.
   - Чого б то?
   - А того!
   - Та ти кажи!
   - А я кажу.
   - Дурна дiвка, - сплюнув Какора, - була б ти мужем, то  я  б  тобi  хоч
голову на в'язах переставив, а так - тiльки тьфу, та й годi!
   - Тiльки тiтка Звенислава може вiдчиняти браму до  Яворового  озера,  -
пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.
   - А що тая у озерi? - поцiкавився Сивоок.
   - Боги живуть.
   - Ось полiзу на вал i погляну на ваше озеро,  -  пробурмотiв  Какора  i
справдi почалапкав по крутосхилу, вгорi  над  яким  темнiли  напiвзасипанi
землею, зарослi травою ребристi клiтi городського валу.
   - Пiди, пiди, - байдуже сказала Ягода.
   - Я теж хочу подивитися, - глянув на не? Сивоок, мовби просив дозволу.
   - Ну, пiди, а я доги посушу на сонцi, - засмiялася молодичка, - а потiм
прийдеш до мене. Адже прийдеш?
   Сивоок нiчого не вiдповiв, бо така мова була ще не для нього, хоч i мав
вiк справний.
   Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, пiд валом, озеро  в
кшталтi кривого серпа,  стиснуте  звiдусiль  такими  незаймано-чарiвливими
лiсами, що неодмiнно б спокусили вони до нових  мандрiв,  аби  чоловiк  не
зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрiдавши в чорну  воду,  стояли
могутнi,  давиолiтнi  явори.  Сизо-чорнi  стовбури  ?хнi  на  таку  висоту
пiдiймали кучерявi шапки листя, що порiвнювалися  вони  з  городом.  Помiж
яворами зеленiючими мертво чорнiли всохлi. Певно, так кам'янiють у  вiчнiй
нерухомостi вмерлi боги, якщо боги можуть вмирати.
   Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що
вела до води з низенько? брами, то? само?, що ?? мала право вiдчиняти лише
Звенислава, загадкова жiнка, яка, зда?ться, в родогощан  мала  надзвичайнi
обов'язки.  Потiм  купець  наставив  вухо'знов  на  город.  Десь  недалеко
подзенькували молоти, так наче пiд  одним  з  пагорбiв  ховалося  з  сотню
кузень. Сивоок уявив собi, як сидять у  затишних,  пропахлих  димом  хижах
мудрi дiди й маленькими молоточками кують срiбло й золото, виковують  такi
гривнi, як ото в Звенислави на руцi,  а  поряд,  у  чорних  кузнях,  серед
спекоти й червоного полум'я ковалi роблять  мечi,  кують  ?х  у  двi  руки
водночас, i мечi тi мають бути неодмiнно такi важкi й широкi, як колись  у
дiда Родима.
   - Переспимо, а вдосвiта -  гайда,  -  цiлком  тверезим  голосом  сказав
Какора.
   Сивоок удав, що не чу?. Стояв на  валу  серед  густо?  нетоптано?  вже,
мабуть, безлiч лiт трави, дивився то на Яворове озеро, заковане  в  обiйми
лiсiв, то на город з його лисими  пагорбами  й  зелено-кипучими  падолами,
бачив унизу, на зеленому мурiгу, Ягоду з ?? соромiцько-бiлими ногами,  чув
з-пiд землi дзенькання невидимих молотiв, якi  кували  десь  тихе  срiбло,
золото й рiзуче залiзо, .був пiднятий над свiтом  на  оцих  валах,  але  й
вiдчував скутiсть у серцi, мовби тi вали  пролягли  через  саме  серце,  i
нез'ясована туга штовхала його за тi вали, за  брами,  назад  до  широкого
свiту, вийти, вирватися, вибiгти, втекти. Вiчна хiть довтечi. Звiдки й вiд
кого? Хiба не однаково? Але сказав зовсiм не те.
   - Чому б мали квапитися?
   - За тепла треба вибратися звiдси, - сказав  Какора.  -  Ма?мо  бути  в
Ки?вi до перших холодiв. Дорога важка й довга.
   - Не знаю, чи й пiду, - вiдмовив хлопець.
   - Як то? - купець не зумiв навiть подивуватися таким словам.
   - А нащо ти менi? Лучука вбив. Ми тобi добро, а ти - злом?
   - Не вiдаючи.
   - Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.
   - Заберу, - пригрозив Какора. - Присилую.
   - Спробу?ш.
   - А то - потну, як i твого шмаркатого...
   Вiн не встиг докiнчити.  В  Сивооковi  завирувало  те  незбагненне,  що
отримав у спадок вiд дiда Родима, вiн пiдскочив до купця, вхопив  його  за
корзно i так трусонув, що той ухопив сторчака i ляпнувся хрестом  у  густу
траву. Хлопець став над ним, сторожко  вистежував  кожен  його  рух.  Коли
купцева правиця посунулася  до  меча,  Сивоок  миттю  нахилився,  вiдкинув
купцеву руку, вихопив у нього з пiхов меча, вже спокiйно сказав:
   - А тепер вставай.
   - Так от же ж не встану! - розпачено заревiв Какора.
   - Лежи, коли хочеш!
   - I лежатиму, аж крiзь мене трава проросте!
   - Лежи.
   - А ти в пеклi горiтимеш, що занапастив душу християнську.
   - Бiсiвська в тебе  душа,  -  сказав  Сивоок  i,  не  озираючись,  став
спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепоко?но поглядала вгору.
   Какора ще трохи полежав,  потiм  пiдвiвся,  почухуючись  i  крiзь  зуби
кленучи, почвалав слiдом за неслухняним отроком.
   Ягода стояла внизу з пiднятим догори личком, була ще меншою, нiж  перед
тим, зате очi ?й мовби побiльшали до неозоростi, затопили  Сивооковi  весь
свiт, вiн уже й не знав, чи то ?? очi, а чи далеко? й  наполовину  забуто?
Велички, а чи просто зелена соковита трава й прита?нiсть лiсових  гущавин,
що ваблять його до себе, пробуджують якiсь ще не вiдомi  сили  в  тiлi.  А
коли опинився коло Ягоди й побачив  ??  справжнi  очi,  побачив,  як  вони
блищать очiкуванням, спонукою i всiм жiночим, що тiльки можливо i чого вiн
ще не вiдав, то знiяковiло вiдвернувся й пробурмотiв:
   -  Дурний  купець:  боявся,  щоб  не  наштрикнутися   на   меча,   коли
спускатиметься, та вiддав його менi.
   - В нього таке черево, що й наштрикнутися може! - засмiялася Ягода.
   - Завтра вируша?мо, - не знати для чого бовкнув Сивоок.
   Ягода мовчала.
   - Вдосвiта, - додав вiн ще.
   Ягода мовчала.
   - Бо далеко до Ки?ва.
   Ягода не мовила нiчого,
   - А дорога тяжка.
   - То ?дь собi, чого  розбалакався,  -  недбало  сказала  вона  змiненим
голосом.
   - Переночу?мо та й гайда, - словами Какори сказав Сивоок.
   - Ночуйте, - вже й зовсiм холодно промовила Ягода, - напнете собi  буду
на торгу та й спiть. Тепло.
   Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав  кулаками  до
Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися,  подав  назустрiч  меча,
рукояттю наперед, аж купець вiдстугiйв вiд подиву.
   - Не бо?шся? - прохрипiв.
   - Чого б мав боятися?
   - Ну-ну, - зiтхнув Какора. Але як тiльки усунув меча в  пiхви,  вiдразу
ожив i загорланив: - Гей-гоп! Теплу жону обiйму!
   Наставив руки оберемком, пiшов на Ягоду, вона  вивернулася  з  обiймiв,
пустилась бiгти.
   - Ходiмо тепер до Звенислави! - гукала до них. -  Велiла,  щоб  привела
вас до не?!
   - Зрештою купець повинен бути купцем, а  жiнка  жiнкою,  -  пробурмотiв
Какора, потiм забачив Сивоока, додав: - А молокосос - молокососом.
   ...У Звенислави двiр був  обсаджений  квiтами.  Нiчого,  окрiм  квiтiв.
Барви можливi й неможливi. Тут були квiтки навiть чорнi,  не  було  тiльки
зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. I хата  в
Звенислави теж була вся в квiткових барвах, знадвору й  зсередини,  i  так
нагадало те все Сивооковi дiда Родима, що йому  навiть  закортiло  спитати
стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.
   - Любо менi серед цього, - повiв рукою, i стара всмiхнулася,  бо  рiдко
траплялися ?й такi вразливi на красу душi.
   - Гарний город, - докинув сво? Какора, - але люд вельми дивний.
   - Чому так? - запитала Звенислава, припрошуючи гостей сiдати до  столу,
на якому вже були потрави й густi напо? в глиняних, веселкове помальованих
збанах.
   - А не мiняють нiчого!
   - Не хочуть, видно.
   - Чому ж не хочуть?
   - Бо не вiрять.
   - Купець - гость. Йому скрiзь вiрять.
   - Та не в нас. Тут довiрливих не позосталося. Всi пiшли й не вернулися.
   Вдруге чув сьогоднi це Сивоок i нiяк не мiг збагнути, що б то значило.
   - Бога вам треба нового, - поважно мовив Какора, -християнський бог всi
серця схиля? в довiрi.
   - Ма?мо сво?х богiв. Од предкiв дiсталися нам боги, iнших не бажа?мо.
   - Християнського бога славить цiлий свiт,  -  потягуючи  смачне  питво,
послане, далебi, не християнським  богом,  просторiкував  Какора,  -  луна
розходиться мiж морями й  лiсами.  А  ви  сидите  в  сво?му  городi  й  не
рипа?тесь.
   - А що нам?
   - Багатства нового б набули.
   - Ма?мо свого досить.
   - Срiбла-золота, дорогих паволок, сосудiв.
   - Ма?мо все: лiси й води, золото й срiбло, хлiб i м'ясо,  рибу  й  мед,
повiтря здорове, земля родюча, лiс медоплинний, води прозорi, жони  гарнi,
мужi вмiлi, конi швидкi, корови молочнi, вiвцi вовнистi. Чого нам ще?
   - Ну, "чого", - запихаючись копченим вугрем,  казав  Какора,  -  людина
повинна бути людиною, як купець купцем.
   - От i лишайся, а ми теж  лишимося  самi  собою.  -  Звенислава  кивала
служебкам,  одягненим  у  бiлi  довгi  сорочки,  щоб  пiдкладали   гостям,
пiдливали ?м, сама не доторкувалася нi до ?жi, нi до питва. На Ягоду,  яка
майнула по хатi, зиркнула так суворо, що та мерщiй зникла.
   - У християнського бога храми вельми краснi, - невпопад бовкнув Сивоок,
у якого аж мiнилося в очах вiд барв, i,  мабуть,  уперше  в  життi  самому
захотiлося почаклувати з красками ? витворити таке, що й сам не знав що.
   - Не знаю, якi храми, бо й у наших  богiв  житло  незгiрше,  -  сказала
спокiйно Звенислава, - а тiльки вiдаю, що тому  боговi  першою  вклонилася
баба нинiшнього князя Ки?вського, а жiнка була пiдступна й неправа. Бо  як
прийшли до не? посли з нашо? Деревлянсько? землi та поспитали, чи не  пiде
вона за князя нашого Мала, то не  вiдмовила  вона  чесно,  а  обсипала  ?х
хитрощами, мовляв, люба менi ваша рiч, мужа мого менi вже  не  воскресити,
та хочу вас завтра перед людьми сво?ми поштувати, а сьогоднi вертайтеся  в
лодью свою, i ляжте в лодь?, й величайтеся, а як вранцi пошлю по  вас,  то
скажiть: "Не по?демо нi на конях, нi на возах, нi пiшi не  пiдемо,  несiть
нас у лодь?". I так i сталося, i понесли ?х у  лодь?  в  княгинин  двiр  i
вкинули разом з лодь?ю в глибоку яму, яку викопали за повелiнням  княгинi.
А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою  i  поспитала:  "Чи  добра  вам
честь?" А потiм звелiла засипати дерев-лянських послiв землею.
   - Бо вбили деревляни ?? князя, - сказав Какора.
   - Хай би не йшов у нашу землю.
   - Подать збирав.
   - А чому мали йому платити?
   - Бо князь Ки?вський.
   - То й хай живе в Ки?вi i харчу?ться тим, що ма?.
   - Мало йому. Земля велика.
   - А мало, то хай попросить, а не бере силою.
   - Князь нiколи не просить - вiн бере.
   - Бере, то його теж вiзьмуть.
   - Не всидите довго так, - купець майже погрожував.
   -. Давно сидимо й мiцно. I нiхто не зна?, де сидимо.
   - А от же я знайшов.
   .-Може, знайшов, а може, й нi, - Звенислава  ледь  всмiхнулася  кутиком
уст.
   - Повернуся до Ки?ва - розповiм.
   -  Може,  повернешся,  а  може,  й  нi,  -  знов  загадково   промовила
Звенислава.
   - А що?
   - Та нiчого, Не випустимо тебе - будеш  з  нами.  Город  наш  Радогость
зветься. Живiть собi. Жон вам дамо. Хлiб i м'ясо. Мед.
   - Нi, нi, - Какора забув i про ?дво, пiдвiвся, нависав над  Звениславою
сво?ю м'ясистою тушею, - може, ще в  жертву  мене  сво?м  богам  принесеш?
Го-го! Какора не 'акий!  Какорi  нiхто  не  може  велiти!  Какора  вiльний
християнин! А може, за мною цiла дружина йде? Га?
   - Хочеш - то ?дь. Не бо?мося, - спокiйно сказала Звенислава.  .По?демо!
Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хлiб-сiль.
   В словах Звенислави пролунало стiльки несподiвано?  зловiсностi,  що  й
Сивоок, забувши про сво? незгоди  з  Какорою,  забувши  про  зачарованiсть
барвистiстю Звениславино? оселi, забувши геть про  Ягоду,  яка  бiльше  не
появлялася, слухняно пiдвiвся, мовчки хитнув головою в  подяцi  господинi,
пiшов до дверей слiдом за сво?м хоч випадковим, а все ж хазя?ном. ?х нiхто
не затримував.
   Спати помостилися на торзi, Какора зладнав собi буду на повозi,  Сивоок
поклався пiд возом i заснув одразу, бо це вперше  пiсля  Лучуково?  смертi
якось вiдтанув душею i знов став  просто  натомленим  до  смертi  хлопцем,
сповненим вражень i дивноти. Але й крiзь  мертву  зморенiсть  пробився  до
нього вночi сон; снилося йому, що  знову  пережива?  вiн  вiдразу  аж  три
смертi:   смерть   дiда   Родима,   Лучукову   i,   що   вже   й    зовсiм
негадано-несподiвано, смерть Велички, i плаче над  усiма  трьома  смертями
найдорожчих йому в свiтi людей, i сльози заливають його всього, вiн плава?
в сльозах, i не теплi вони, а холоднi, як крига, i  вiн  ось-ocь  втоне  в
них. Щоб  не  втонути,  вiн  прокинувся.  Насправдi  був  увесь  заливаний
холодною водою, вода дзюркотiла з усiх шпар  у  повозi,  а  по  боках,  на
вiдкритостi лилася з темного неба суцiльними потоками. Чи?сь руки  хапливо
торсали Сивоока, вiн нiяк не мiг прокинутися, дощ для нього ще й досi  був
слiзьми з тяжкого сну, а невiдомi руки хiба що Величчинi. Мовчазно сяйнула
широка блискавка, видерла з пiтьми бiле, нiби мертве, жiноче  обличчя  над
Сивооком, i лиш тодi вiн прокинувся назовсiм i впiзнав  Ягоду  коло  себе,
почув ??  зляканий,  стривожений,  заклопотаний  шепiт:  "Швидше,  швидше,
швидше!" Мовчки пiдкоряючись ?? рукам, вiн вибрався з-пiд воза,  пiрнув  у
несамовитi потоки води, зачеплений мiцною рукою  жiнки,  побiг  кудись  до
всiх бiсiв у зуби, нагинався у якiсь приземнi дверi, в  якi  впихала  його
Ягода, а потiм стояв  у  сухiй  темрявi,  десь  телесувалася  гроза,  били
блискавицi, розколював небо грiм, та тiльки не  тут,  не  в  цiй  при?мнiй
тишi, де тiльки биття твого  серця  та  ще  чийогось,  та  палюче  тiло  в
облиплому мокрому вбраннi тулиться до того, штовха? тебе далi, далi, в  ще
бiльшi темнощi, ще в тихiший затишок: "Сюди, сюди, сюди!"
   Притискувалася до нього, обпливала його й обплiтала  звiдусiль,  робила
зачароване коло незвiданих доторкiв, несвiдомо, невмiло вiн вiдповiдав ?й,
i це були його першi обiйми, ?? уста з гiрким присмаком трав були на  його
устах, i на його щоках, i на очах, а вiн, що чув про це не тiльки з дурних
Какориних пiсень, пробував вiдповiсти ?й, i то були  першi  його  цiлунки.
Вона щось шепотiла  йому,  i  вiн  теж  вiдшепочуйав  ?й,  обо?  палали  в
сором'язливому вогнi, обо? були в ту мить однаковi, хоч вона  вже  зазнала
колись розкошiтiла, а вiн ще не вийшов за межi дитинностi,  може,  тому  й
вона повернулася в стан первiсно? незайманостi, стидкi вдень ?? очi  тепер
сховалися й не бентежили хлопця, i вона це знала, i ?й  було  мило  тiльки
так, тiльки мати його коло себе, горiти, горiти, палати й не згоряти й  не
Спалахувати.
   Так i збiгла нiч у  п'янливому  борiннi  ?хнiх  молодих  тiл,  свiтанок
пробився крiзь високi трикутнi вiконечка досередини,  вони  побачили  одне
одного, втомленi й  виснаженi,  але  зрадiлi  побачили  самих  себе  пiсля
невпинного змагу й нескiнченних доторкiв, од кожного з яких вибуха?  кров,
вони були в бiчнiй каплицi храму,  попiд  стiнами  стояли  боги,  окутi  в
срiбло й золото, боги в диких барвах родючого й плодючого  свiту,  на  них
позирали Ярило й Мокош, безсоромно голi боги осудливо стояли  навколо  цих
двох, в одязi розметаному й розхристаному, хоч i вiдали  всемогутнi  боги,
що найголовнiшого мiж тими двома не сталося.
   А хлопець i жiнка й радi були тому. Надто ж коли в трикутних вiконечках
завиднiло днем.
   - Куди ти мене привела? -  злякано  спитав  Сивоок,  i  це  були  першi
виразнi слова за весь час.
   - Мовчи! - затулила йому долонею рота Ягода. - Сиди  тихо!  Так  треба.
Боги нам пробачать. Вони добрi.
   - А люди? Звенислава? - спитав Сивоок.
   -- Вони не знатимуть.
   Какори на торгу не було. Зник безслiдно. Не став  нi  шукати  нi  ждати
Сивоока. Мав сво? купецькi пильнi справи, квапився  Далi.  Тiльки  посеред
торгу конячi купки та Сивоокове майно: мiх i палиця.
   Так Сивоок став жити в Радогостi i вчитися в тiтки Звенислави пiзнавати
не тiльки поверхню, але й душу барв. У дiда Родима спостерiгав тiльки, яка
краска куди кладеться, сприймав те, як несхитну данiсть, тепер вiд  добро?
серцем старо? жiнки довiдувався, що кожний випадок  вимага?  сво??  мастi,
свого вiдтiнку i що барви,  мов  люди,  бувають  веселi,  чистi,  лагiднi,
довiрливi, невиннi, сумнi, нудьгуючi, крикливi, жалiбнi,  холоднi,  теплi,
м'якi, твердi, гострi, тихi, гризливi, солодкi, млоснi, терпкi,  урочистi,
достойнi, тяжкi, понурi, вбивчi. Вiн знав тепер, що червона барва  означа?
кохання й милосердя, небесна  -  вiрнiсть,  бiла  -  невиннiсть,  радiсть,
зелена - надiю, вiчнiсть, чорна - жалобу, смуток,  а  жовта  -  ненависть,
зраду, золота ж - святiсть, досконалiсть, мудрiсть, повагу.
   Вiн пробував сам накидати барви на глину й на дерево, i в нього  вийшло
вiдразу, аж вiн сам не повiрив, а Звенислава сказала, що в нього мiж  оком
i рукою ? те, чого нема нi в кого з людей, а саме цим i визнача?ться  той,
що може вичаровувати з небуття новий свiт богiв i вiзерункiв.
   Ночами, коли нiщо не ставало на завадi, приходила Ягода. Знов було  мiж
ними те саме, що першо? ночi в храмi, але на бiльше Сивоок не  зважувався,
а коли розшалiла Ягода пробувала  допитатися,  чому  вона  не  люба  йому,
розповiдав ?й про Величку,
   - Та ?? ж нема! - дивувалася Ягода.
   - Десь ?.
   - Але тут коло тебе я!
   - Сто?ть вона передi мною.
   - Яка ж то?
   - Тоненька й маленька. Мов стеблинка.
   - Дурний!
   Вона цiлувала його, бiгла, погрожувала бiльше не прийти, але  приходила
ще, i знов починалося те саме, аж поки сталося  неминуче.  Тодi  вже  йшла
лiсами строката осiнь, ярували в пущах тури, падали  першi  приморозки  на
землю, в Радогостi на нiч протоплювалися хижi, i  Сивоок  теж  розводив  у
сво?й оселi палахкотюче вогнище, i от коло  нього,  не  витримавши  жароти
вогню внутрiшнього й багатт?вого, Сивоок став чоловiком. Ягода втекла  вiд
нього, заповiдаючи прихiд ще й  на  завтра,  але  вже  не  прийшла  бiльше
довiку.
   Вранцi коло брам Радогостя стала дружина з червоними щитами.
   Нагло i спокiйно з'явилася нiзвiдки, виступила з борiв, мовби породжена
ними, прикривана сизою заволокою холодного туману, чи то стояла  незрушно,
чи то посувалася просто до того замшiлого мосту й до то? брами, крiзь  яку
входили колись до Радогостя Какора й Сивоок.
   Але Сивоок ще не бачив того, що дiялося перед  мостом,  пiд  старезними
священними борами, повитими холодним осiннiм туманом. Вiн побачив  дружину
згодом, а тут, у хижi, вiдведенiй йому  Звениславою,  перше,  що  побачив,
була сiрiсть, яка покрила спомин  про  нiч,  про  те,  що  сталося  вночi,
сiрiсть сорому й вiдрази. Вiн лежав  на  широкiй  дубовiй  лавi,  покритiй
ведмежим хутром, вихолола хижа вiяла на нього холодним спомином  того,  що
сталося вночi, а може, перед самим свiтанням,  вiн  би  радше  хотiв,  щоб
нiчого того не було, але знав добре,  що  вже  вороття  нема,  що  вiн  не
повернеться нiколи в дитиннiсть, з яко? сам вискочив, зате вiн  мiг  бодай
на якусь годину сховатися вiд самого себе,  мiг  повернутися  в  сон,  вiн
натягнув на себе  теплу  кожушину,  десь  були  крики  й  тупотнява,  такi
незвичнi й дивнi в тихому завжди Радогостi, i все це вганяло його  в  сон,
сiра заволока поймала йому не самi тiльки очi, а й мозок, не вiрило-ся, що
так недавно, ще тiльки вчора, вiн жив  у  барвистому  свiтi  Звениславиних
навчань, а тепер була сiра зола на згаслому багаттi, сiрiсть  у  вiконцях,
сiрiсть у всьому. Вiн заснув, i приснилася йому  тиша,  тиша  на  Яворовiм
озерi, тиша в пущах, а в городi тишi не було, в городi  били  в  дерев'янi
била й калатала, грюкали в дверi, кричали, бiгли, тупотiли. I  Сивоок  теж
мав бiгти, розбуджений кимось чи  прокинувшись  сам,  вiн  штовхнув  важкi
надвiрнi дверi, тривожний холод рiзонув йому обличчя, вiн  побачив  людей,
всi бiгли в напрямку до пильновано? ведмедем брами, дiти  ще  десь  спали,
тут були тiльки жiнки, багато жiнок, але й чоловiкiв, хоч як то дивно  теж
було не менше, бiгли всi: тi, що жили на пiсних  узгiр'ях,  i  тi,  що  на
жирних левадах, i тi, що в ярах, чоловiки несли  зброю  -  хто  дрюк,  хто
спис, хто сокиру, хто меч, у одних були великi шкiрянi щити,  в  других  -
дерев'янi затулки, в iнших - то й нiчого, чоловiки  несли  зброю  неохоче,
так нiби там десь мав появитися збiсiлий вепр i нiхто не  хотiв  квапитися
до нього, сподiваючись, що хтось  заб'?  його  ще  до  того,  як  ти  туди
дiстанешся, бо нiколи не слiд поспiшати до бiди, а тим бiльше шукати ??  -
вона сама тебе знайде швидко й нещадно.
   .Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем i калиною, не вистачало ще
звичного щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогостi,  бо
всi  кинулися  назустрiч  небезпецi,  ще  не  вiрячи  в  не?,  ще   тiльки
намагаючись пересвiдчитися, ще кленучи не  ворога,  який  з'явився,  немов
вичаруваний пущами, немов дурна витiвка випадку, а  проклинаючи  Родолюба,
мiського волоцюгу, старого пройдисвiта, який мав химерну звичку  не  спати
ночами i волочитися по борах i пущах, бо, мовляв, тiльки там почував  себе
вiльно, тiльки там дихалося йому гарно й спокiйно. Удень  вiн  приходив  у
город i спав на торгу коло капища, а ночами блукав по лiсах, i нiякий звiр
не зачiпав його, так неначе був то не чоловiк,  а  теж  собi  дик,  звався
Родолюб, а роду свого не мав i не пам'ятав,  однак  вважав  себе  якось  i
чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерiгши,  що  до  -города  пiдступа?
чужа дружина, прибiг удосвiта i сполохав усiх.
   .Вискакуючи з хижi, Сивоок ухопив.. свого дубця просто  для  того,  щоб
мати в руках щось звичне,  не  вважз-з  то  збро?ю,  а  просто  неодмiнною
належнiстю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто  може,  несе  зброю,
вже завчасу наставляючи ?? на  невидимого  супротивника,  замахав  i  собi
палицею так, нiби мала то бути найгрiзнiша зброя, хотiв показати, що й вiн
муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер .покладатися, бо позаду в
нього лиша?ться нинiшня нiч, нiч переступу, радостi й горя.
   Вiн бiг важко й задихано. Мовби  не  був  тим,  що  вчора.  Людина  ма?
легкiсть i жвавiсть лише до яко?сь межi. Потiм вона  прироста?  до  землi,
ста? дивно неповороткою  у  рухах  i  вчинках.  Може,  це  й  ?  межа  мiж
хлоп'яцтвом i чоловiчiстю?
   Хлопцем вiн би мiг просто  збiгати,  поглянути,  що  там  дi?ться,  мiг
повернутися звiдти, мiг  би  й  просто  собi  спати.  Але  був  чоловiком,
небезпека ставала невiдворотною не тiльки для когось, а й для нього.
   Разом з усiма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця  i
збро? заслiпив його на мить, сонце ще  тiльки  пробивалося  крiзь  лiси  й
туман, та вже несло в собi свою несамовитiсть, i  того  було  досить,  щоб
поназбирувалося його  ярiння  на  кiнчиках  ворожих  списiв,  i  тi  списи
подовжилися в безконечнiсть i вражали кожного ще здаля у нанвразливiше - в
очi. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто  й  просто
долонею, i так стояли - з одного боку кiнна дружина  з  червоними  щитами,
пiдпирана  темними  валами  пiших  во?в,  а   з   другого   -   задиханий,
розклекотаний, спантеличений натовп  радогощан,  який  щохвилини  бiльшав,
густiшав i вiд того ставав ще розбурханiшим i звированiшим.
   У вузькому просторi мiж брамою й  мостом  ставало  тiснiше  й  тiснiше,
тiснява ще побiльшувалася, здавалося, вiд гамору, який линув згори, де  на
валу й заборолi купчилося жiноцтво Радогостя, що мало тим самим пiдохотити
сво?х мужiв, бо, як  тiльки  з'явилася  видима  небезпека,  вiдразу  набув
чинностi прадавнiй звичай, за яким чоловiки мали воювати, а  жiнки  тiльки
надихати ?х на перемогу; щоправда, в Радогостi це  правило  послiдовно  не
витримувалося, немало жiноцтва штовхалося помiж  чоловiцтвом  тут,  унизу,
зате на валу  й  заборолi  не  було  жодного  чоловiка,  i  найстарiшi,  i
наймолодшi кинулися  сюди,  до  брами,  всi  несли  зброю,  хто  яку  мав,
найхоробрiшi вибiгли аж на, мiст, на мосту теж було повно, може, то були й
не найхоробрiшi, а просто випхнутi наперед, бо однаково хтось  завжди  ма?
бути попереду, а коли вже ти опиня?шся на виду i в сво?х, i у  ворога,  то
мусиш виказати все, на що здатен, - так i почали переднi  радогощани  сво?
зухвалi перегукування з дружиною.
   Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих,  що  були  найближче
перед дружиною, i вiд дружини вiдокремилося кiлька верхiвцiв, доскакали на
вiдстань польоту стрiли.
   - Хто такi? - закричали до них радогощанн.
   - Великий князь Володимир.
   - Що за князь?
   - А з Ки?ва.
   - То й сидiть у Ки?вi.
   - Всi землi - ки?вськi.
   - Та не наша.
   - Принесли вам хрест.
   - Несiть назад.
   - Князь шле вам милосердя.
   - Обiйдемося!
   Нечутно вилетiла з натовпу  стрiла,  вбилася  в  землю  перед  одним  з
верхiвцiв. Просто щоб полякати.  Верхiвець  здибив  коня,  круто  завернув
його, iншi теж стали завертати  коней,  поскакали  до  дружини,  ?м  услiд
сипнули стрiли. Щоб долякати до решти. Але нiчого не вийшло.  Вiд  дружини
вiдкотилася добра  ??  частка,  кiлькасот  верхiвцiв,  наставляючи  списи,
помчали до мосту, всi, хто був  перед  мостом,  мерщiй  кинулися  втiкати,
Сивоок теж  з  усiма,  i  з  цього  часу  весь  перебiг  подiй  для  нього
переплутався не до простеження, лише згодом змiг збагнути, що сталося, але
то вже було запiзно, та хоч би й сталося те  ранiше,  нiчим  би  не  зумiв
зарадити.
   Отож вони летiли, щоб прилучитися  до  сво?х,  iгерш  мiж  ?х  допадуть
князевi дружинники, а на мостi теж не стояли так собi: мало не з-пiд нiг у
Сивоока i його  товаришiв  виметнулися  колоди,  що  правили  за  мостовий
настил, колоди, виходить, лежали нiчим не закрiплюванi,  трималися  просто
завдяки сво?й власнiй вазi, а тепер ?х легко  й  швидко  спихано  вниз,  у
глибокий рiв, i передня частина мосту враз вишкiрилася  самими  подовжнiми
лежаями, вершники, якi вже доскочили до реву, туго напнули  повiддя,  конi
затанцювали перед провалом, дружинники заклякли,  а  з  цього  боку  з  не
поруйновано? ще частини мосту, летiли до них насмiшкуватi  вигуки,  кпини,
вихваляння:
   - Що ж бо не стриба?те?
   - Випустiть свого князя напередi
   - Щитами затулiть дiркуi
   - Вони ж у вас червонi!
   - А ми ма?мо щити зi скор!
   - Ма?мо, а вам - дзуськи!
   Вищало згори жiноцтво, глухо гудiли й  напирали  заднi,  яким  хотiлося
побачити дружинникiв та, може, й докинути ?м якесь там слiвце,  так  довго
ношене й надумане, бо в щоденних  турботах  слiв  вимагалося  мало,  якось
обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тодi  кожен  висипав
усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й  пхалися
наперед тi, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспiшав з  козами  на
торг, i через те тiснява ще побiльшала, хтось уже волав на  помiч,  когось
душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув  жiночими  зойками,
переляканим лементом, той лемент впав  з  валу  вниз,  i  вже  коло  брами
зродилися крики муки, ганьби i болю; там щось дiялося  i  таке  страшне  й
несподiване, що всi, хто був на мосту й перед мостом,  мовби  хитнулися  в
той бiк i, полишаючи напiврозметаний мiст, наставляючи спини торжествуючим
дрижинникам, ринули до брами й за браму, i Сивоок пробився  туди  знову  ж
таки серед перших, але лiпше було йому й  не  пробиватися,  бо  там  кипiв
справжнiй бiй,  там  теж,  мов  зродженi  нечистою  силою,  вигарцьовували
верхiвцi з такими самими червоними щитами, як i в  тих,  що  стояли  перед
розметаним мостом, а коло верхiвцiв рубалися  мечами  й  кололися  довгими
списами  пiшi  во?ни,  теж  прикриванi  мiцними  щитами,   во?ни,   вмiлi,
безжальнi, жорстокi.
   Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний  ведмiдь,  що  колись  так
налякав Сивоока, падали вбитi й пораненi радогощани, може, й  Сивоок  упав
би вбитий або поранений, якби вiн i далi лiз наперед,  у  саме  вировиння,
але йому перед очi став велетенський верхiвець: нi кiнь, нi одяг верхiвцiв
не були знанi Сивооку, зате надто добре  вiдома  йому  була  постать  того
чоловiка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч  у
руцi нападника, хоч мечем тим вiн нiкого й не рубав, бо стояв  собi  збоку
на згiрку i тiльки помахував збро?ю, мовби вiдганяв  вiд  коня  гедзiв  чи
мух, то вже тодi хлопець вiдразу  впiзнав  бабонюха  Какору  i  навiть  не
здивувався, що той тут, так нiби купець i не  ви?здив  з  Радогостя,  спав
собi десь, напившись мiцного меду, а це почув гамiр та й прискочив, щоб не
взiвати здобичi, бо купець повинен мати зиск з усього, на те вiн i купець.
I як тiльки вiн упiзнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на  згiрок,
ще здаля виважуючи свого дубця i примiряючись до  переднiх  нiг  коня,  бо
навiть тепер, коли навколо рубалися й кололися  люди,  коли  лилася  кров,
коли падали вбитi нi за що й нi про  що  люди,  Сивоок  ще  якось  не  мiг
зважитися бити людину, яка його не б'?, навiть таку людину, як Какора, вiн
вицiлював тiльки коня, хотiв звалити його, поставити навколiшки,  а  потiм
вибити з Какориних рук меч i бодай тим вiдомстити за  Лучукову  смерть.  А
може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогостi, за оцей несподiваний
удар в спину захисникам города? За те, що привiв сюди  князя?  Якщо  хтось
винен був у тому, що дiялося цього ранку, то ось  вiн  перед  Сивооком.  I
якщо вже Сивоок хотiв мститися, то мав вiн мститися безжально. Але ще жило
в його душi надто багато дитинностi, не вмiв з холодним  розумом  наносити
удар, а ще гiрше: не змiг вiдразу розплутати весь  той  клубок  подiй,  що
намножувалися сьогоднi з досвiтку, почавшись ще з то? хвилi, коли Какора з
сво?м обозом уперше вирушив на пошуки  Радогостя,  щоб  пiднести  його  як
дарунок князевi за якiсь там вигоди й зиски. Аби мiг, аби знав, то бив  би
Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забiг наперед  коня,
вицiлюючи тварину по переднiх ногах. Какора вчасно його запримiтив, здибив
над хлопцем коня, зiм'яв Сивоока, загримiв:
   - Гоп! Гоп! Держiть мого роба!
   Сивоок вивернувся з-пiд важучого коня, щоб не бути  роздавленим,  побiг
униз, а за ним хекав  роз'юшеним  звiром  жеребець,  ревiв  Какора,  хтось
намагався перепинити дорогу хлопцевi, i тут уже вiн, не дивлячись,  махнув
мацапигою, i той хтось, не  ойкнувши,  гепнувся  на  землю,  потiм  хлопця
хапали з двох бокiв,  i  вiн  бив  мацагирею  правобiч  i  лiвобiч,  потiм
врiзався в саму гущу бiйки i стояв на смерть разом  з  радогощанами,  поки
його не оглушили чимось i вiн  довго  лежав  серед  мертвих,  i  по  ньому
топталися люди й конi,  i  вiн  упав  у  несвiдомiсть,  коли  видобувся  з
забуття, то повз нього проскакували чужi верхiвцi, а десь на згiр'ях  i  в
долах Радогостя лунали крики й зойки, там бiгали розпатланi жiнки, за ними
ганялися чужi во?, i над усiм цим стелився дим, диму бiльшало й  бiльшало,
власне, вiд диму, мабуть, Сивоок i повернувся до свiдомостi. Задихаючись i
кашляючи, вiн пiдвiв голову i побачив високий стовп тлустого  полум'я  над
Радогостем,  над  найвищим  пагорбом,  де  мало  стояти  капище,  здоблене
знадвору й зсередини небаченими вiзерунками. рiзьбленням i барвами.
   Тодi вiн схопився i побiг туди, i нiхто йому не заважав, нiхто не ловив
його, бо вiн був, мабуть, ?диний, хто  бiг  у  пожежу,  всi  iншi  втiкали
звiдти,  пожежа  гналася  за  людьми,  зажерливо  накидалася  на  все,  що
траплялося на путi: будiвлi,  дерева,  збiжжя,  ревла  худоба,  гвалтували
собаки, iржали конi, а над усiм - сухий потрiск вогню,  бурхання  полум'я,
чорне диийвище.
   Потiм все ж на нього накинулися якiсь люди, вiн боронився, бив, може, й
вiдiбрав навiть комусь життя, але сам зостався цiлий, тiльки потовчений  i
сповитий мiцним ремiнням так, що насилу мiг рухатися. Його приведено, як i
багатьох iнших, в затишний видолинок, куди  не  досягав  пал  пожежi,  але
звiдки ?? теж було гаразд видно,  там  знов  стояла  дружина  з  червоними
щитами, мовби перенесена неземною силою з-пiд пущi  просто  сюди,  в  саму
середину Радогостя, попереду дружини стояв бiлий кiнь у дорогiм уборi, але
не коня перш за все угледiв Сиво-ок, не коштовне нагруддя на  ньому  й  не
шиту золотом i камiнням попону, а старого чоловiка, що сидiв наперед  коня
на ремiнному розставному стiльчиковi. I знов не дорогi шати запримiтив вiн
на чоловiковi, не скарлатини заморський плащ поверх золото?  луски  бронi,
запнутий круглою коштовною пряжкою, не  шитi  перлами  чоботи  з  зеленого
багдадського  сап'яну,  не  меч  у  пiхвах,  здоблених  золотою  чеканкою,
рубiнами, яшмою i смарагдами - все це вiн зауважив згодом, коли не мав  що
робити, а тiльки стояв i слухав, як перемовлялися про його долю,  говорили
про нього, як про шматок дерева, як про рiч, яку можна просто викинути або
вiддати комусь. А тодi, коли його пхнули наперед  того  сидячого  старого,
вiн побачив перш за все його очi. Вiн наштовхнувся на твердi очi, байдужi,
як виступаючий з води камiнь, тi очi дивилися на нього i не на нього, вони
дивилися мовби крiзь нього, але й  не  крiзь  нього,  вони  все  бачили  i
водночас - нiчого, для них не iснувало нiчого на свiтi,  крiм  них  самих,
вони  жили  власним   свiтом,   власними   клопотами,   втомою,   знанням,
заспоко?нiстю. Тi очi так вразили хлопця, що  вiн  навiть  не  подивувався
з'явленню Какори, вже не на конi, а пiшого, хоч  однаково  настирливого  й
нахабного.  Какора  мiцно  тримався  за  ременi,  що  сповивали   Сивоока,
здавалося, що  йому  залежало  передовсiм  на  тому  ремiняччi,  а  не  на
хлопцевi, поки хлопець завмерло  розглядав  холоднi  очi  старого,  Какора
схилив свою головешку в поклонi, забурмотiв:
   - Великий князю, то ? ки?вський отрок, що слугував менi, а нинi...
   Очi так само  жили  сво?м  окремим  свiтом,  i  голос,  що  пролунав  у
вiдповiдь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений
приглухлий голос старого  чоловiка,  в  голосi  чулася  мiць,  вгадувалася
давнолiтня звичка до повелiнь, а ще пробивалося крiзь той голос жирне ?дво
i питво досхочу, але Сивоок, як i перед тим, не вслухався в слова, вiн чув
усе, та не заглиблювався в  змiст,  вiн  бачив  тепер  виразно  i  старого
чоловiка, якого Какора назвав великим князем  i  який,  отже,  був  князем
Володимиром. Напевне, бачив Сивоок i його коня, i багатий убор,  i  багатi
шати, але найбiльше цiкавили його отi твердi очi, майже нелюдськi.
   - А раз ки?вський, то хрещений, - бурмотiв Какора.
   - Гаразд, - мовив князь.
   - А як маю свою здобич у городi, то хай цей отрок...
   - Про що мовиш?
   - Хай буде мо?м челядином. Робом.
   - Не твiй отрок, а ки?вський я...
   - Зоставався тут...
   - Однаково - ки?вський...
   -- Але ж, князю, - в Какори голос став майже плачливий.
   - А що ки?вське - то князiвське.
   - Маю здобич свою за повелiнням...
   - Ма?ш - то й май собi. Отрок - княжий чоловiк. Розв'язати.
   - Втече! - закричав Какора.
   - Правда? - спитав князь, не дивлячись на Сивоока.
   - Втечу, - чесно пообiцяв Сивоок.
   - Тодi розв'язуйте  його!  -  звелiв  князь  i  вiдвернувся,  так  нiби
втомився вiд розглядин такого незвичайного отрока, насправдi ж,  певно,  й
не бачив його, бо хiба ж можна будь-що  побачити  такими  твердо-холодними
очима?
   Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, вiн би  боронився,
кусався б, рвався щосили,  але  нiчого  того  не  сталося,  просто  старий
чоловiк з холодними очима звелiв розв'язати, чи?сь руки  вмiло  розплутали
на ньому ремiння. Какора,  щоправда,  штурхнув  пiд  бiк,  але  вiдразу  й
вiдскочив, остерiгаючись скоро? здачi. Сивоок поворушив затеклими  руками,
ступив туди й сюди - був вiльний, образливо вiльний, втiкати не  хотiлося,
бо не мав куди та й не було причини для втечi.
   Тепер його нiхто не чiпав, бо якось усi довiдалися, що  вiн  був  перед
князевими очима i князь повелiв залiчити його до сво?х  во?в.  Сивоок  мiг
штовхатися серед усiх, мiг кудись бiгти, як усi, мiг  щось  там  тягти,  з
кимось ?сти, пити. Але вiн мав свiй клопiт, кинувся до будинку  Звенислави
- там усе палало, став шукати Ягоду, побiг до того мiсця, де  стояла  його
хижа, - i скрiзь вогонь, вогонь, вогонь.
   Пошарпаний, потовчений, закiптюжений, Сивоок тицявся то в одну  пожежу,
то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорiв  би,
зрозпаченим тим, що не знаходить нi Ягоди, нi Звенислави, не мiг до  пуття
збагнути всього, що  чув,  а  чув  безлiч  страшних  розповiдей,  уриваних
звiдомлень, билиць i небилиць; i так кiнчився день i проминула  нiч,  а  в
Радогостi ще палало, й дим розповзався на довколишнi пущi,  i  вже  повзли
новi чутки про те, як учора згорiла в капищi Звенислава i, може, ще дехто,
i як во? й дружина погнали увечерi всiх радогощан до Яворового озера,  щоб
вони прийняли там хрест, i як привезенi князем з собою ки?вськi 6  грецькi
священики зайшли пiд явори i наготували хрести й сосуди з свяченою водою i
кропила, а люди не хотiли йти в воду, i був лемент, i крик,  i  розпач,  а
потiм з Яворового озера здiйнялися руки  могутнi  й  шорсткi,  як  засохле
явориння, що сотнi лiт стояло в водах, i вхопили священикiв, а за  ними  6
декотрих дружинникiв i так з  усiм,  що  тi  мали  з  собою:  з  хрестами,
кропильницями, збро?ю, - втягли ?х у озеро, i вода навiки  зiмкнулися  над
ними, i жах запанував там, усi кинулися врозтiч, аж поки довiдався про все
князь i повелiв поставити нових священикiв i сам при?хав на  берег  озера,
щоб простежити за хрещенням непокiрних радогощан, а як  треба  буде  то  й
стати на прю з ?хнiми старими богами.  Однак  боги,  видно,  вдовольнилися
першою пожертвою, яку собi  обрали,  i  вже  нiчого  бiльше  не  вiдбулося
страшного, i вранцi  князь  повелiв  гасити  пожежi  i  ставити  на  мiсцi
Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву.
   Не шкодовано нi сили, нi часу, аби тiльки  церква  була,  як  стала,  а
стала вона стрiлчасто на пагорбi, гостра i гола, як i хрест, що над нею.
   I знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього
найдорожче.
   1941 РIК
   ОСIНЬ, КИ?В
   Цибульо, кинь дурити голову!
   П. Пiкассо
   З гестапо прийшли згодом;  дали  професоровi  Отавi  передихнути  пiсля
концтабору два днi, а може, навпаки, наганяли страху, бо  однаково  ж  вiн
мав ринести з того табору найбiльший ляк перед  та?мничим  гестапо,  якого
жахалися бЬльше, нiж стрiлянини  в  ярах,  бо  там  просто  вбивали,  а  в
гестапо,  як  розповiдали,  людей  довго  й  жорстоко  мучили,  щоб  потiм
покiнчити з ними в якийсь особливо вишуканий  i  катiвський  спосiб,  отож
вони не квапилися, однаково професоровi Отавi нiкуди було податися,  кожен
його порух був простежений, будинок надiйно  охоронявся  не  з  огляду  на
перебування в ньому Гордiя Отави, а з  iнших  причин,  але  вже  раз  сюди
втрапив i радянський професор, то мав там сидiти доти,  доки  прийдуть  за
ним звiдти, звiдки мають прийти, а тим часом хай вiн сидить, трохи оклигу?
пiсля сирецьких розкошiв i пройма?ться переляком до  шпiку  кiсток.  Отож,
певне, з таких високих мiркувань гестапiвцi й не квапилися  i  прийшли  не
першi, навiть професор Шнурре не став непоко?ти Гордiя Отаву в  першi  два
днi його перебування у власнiм помешканнi, бо хотiлося йому показатися  не
як штурмбанфюреровi, з  чим  вiн  завжди  встиг  би,  а  передовсiм  -  як
професоровi Адальберту  Шнурре,  давньому  опоненту  професора  Отави,  до
деяко? мiри колезi е цетера, е цетера. I ото поки  в  гестапо  функцiонер,
який мав на оцi Гордiя Отаву вже з то? митi, як його виведено  за  колючий
дрiт (точнiше, з-за колючого  дроту)  Сиренького  концтабору,  готував  ще
тiльки бланк для повiстки, що ?? мав виписати й послати  через  озбро?ного
автоматом мотоциклiста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснiв од
дощу й твердо гримiв од  кожного  поруху,  -  мертвий  звук  приреченостi,
пiдкреслюваний ще самою постаттю  мотоциклiста,  незугарне  кострубатою  i
зловiсною, - так ото,  випереджаючи  всiх:  i  Адальберта  Шнурре  з  його
залишками професорсько? делiкатностi, i гестапiвського функцiонера з  його
теорi?ю неквапливого страху, i чорного мотоциклiста,  в  плащi  з  мертвим
шерехом, - до помешкання професора Гордiя Отави прибився  зовсiм  нежданий
чоловiк.
   Власне,  й  не  прибився,  а  прийшов  цiлком   усвiдомлено,   вибравши
заздалегiдь професорову адресу, навiть знаючи, що Отава не  евакуювався  в
тил, ще бiльше вiдаючи навiть про те,  що  Отаву  випущено  з  концтабору,
отже, професор стояв перед лицем остаточностi, мав в однiй руцi життя, а в
другiй смерть, а якщо точнiше, то в обох у нього була вже смерть, i тiльки
чудом вiн скинув ?? i опинився  серед  живих,  а  живий  дума?  про  живе.
Керуючись цим твердим принципом, i вiдшукав його  неголений  чоловiчок,  у
старому шкiряному пальтi з пiднятими  плечима,  видно,  добряче  випханими
ватою або, ще чимось, що належиться в кравцiв, у пiдбейканих  штанях,  якi
лишали досить промiжку над затоптаними в багнюцi черевиками для того,  щоб
охочi могли помилуватися дiрками в шкарпетках у чоловiка, а вже  заодно  й
немитими його п'ятами.
   Перша його розмова вiдбулася з бабою Галею, але розмова  та  велася  на
такi дивнi й заплутанi теми, що баба  Галя  нiчого  не  второпала,  тiльки
висловила здогад, що гiсть, мабуть, прийшов до самого професора, а  не  до
не?, бо вона все-таки хоч i живе тут довше, анiж сам професор, але  завжди
була й нинi ? просто бабою Галею, а професор - то таки професор, до того ж
у не? на кухнi сидить кума з Лiток, а до  Лiток  тепер  спробуй  доберися,
кумi  не  можна  затримуватися  тут  довго,  вона  привозила  молоко   тим
супостатам, що живуть нижче поверхом, тiльки  тому  ??  й  пропускають  до
Ки?ва i в цей дiм, - чума на них усiх! Професора ж вона зараз погука?,  та
ось вiн i сам iде.
   - Ви до мене? - спитав Гордiй Отава, що почув чоловiчий голос  i  трохи
вагався, чи виходити йому,  а  потiм  все  ж  вирiшив,  що  лiпше  пiти  й
подивитися.
   - Саме до вас, пане професоре, - схилив нестрижену  голову  незнайомий.
Картуза свого вiн тримав у руцi, то був  типовий  передвiйськовий  винахiд
наших  кравцiв:  щось  наполовину  вiйськове,  наполовину  мiлiцiонерське,
наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж тi, хто  велику  вагу
надавав одяговi, сподiваючись з його помiччю надолужити все  те,  чого  не
стачало в характерi: насамперед чоловiчо? твердостi  й  мужностi.  Мабуть,
прихiдько теж почував себе певнiше в сво?му картузi, але в чужiй  квартирi
годилося його знiмати, а тут ще перед тобою  сам  господар,  сам  професор
Отава.
   - Добридень, пане професор, - ще  додав  незнайомий  майже  улесливо  i
мовби урочисто, вiд чого Отавi вже й зовсiм стало смiшно, вiн чмихнув,  як
бувало на лекцiях, коли студент вiдповiдав йому якусь дурницю, сказав:
   - На жаль, з мене жодний пан, а заодно й  професор.  Просто  -  один  з
громадян, що лишився на окупованiй територi?.
   Чоловiк подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в  його  завдання
не входило вступати в термiнологiчнi суперечки з професором, до того ж вiн
витратив марно свiй час на розмову з бабою Галею, тому  прихiдець  вирiшив
одразу брати бика за роги.
   - Ма?те порцеляну на продаж? - спитав вiн, озираючись, хоч, звичайно ж,
нiкого, крiм них, тут не було i нiхто не мiг tx почути.
   Але деякi жести дiють, як епiдемiя. Гордiй Отава й собi  озирнувся,  ще
пильнiше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче  i  тихо,  гамуючи
iронiю, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:
   - Це що - пароль?
   Тодi чоловiк злякався вже по-справжньому, вiдскочив од професора, миттю
спiтнiв, розстебнув верхнiй гудзик шкiряного  пальта,  показуючи  брудний,
скручений у вiрьовку  комiр  сорочки  i,  тримаючись  пальцями  за  горло,
погладжуючи собi шию, так нiби хотiв виштовхнути з себе слова, промовив:
   - Я до вас з серйозною пропозицi?ю. Якщо ма?те  порцеляну  або  срiбло,
гобелени бельгiйськi також... хутра йдуть поза вим... Але це так,  головне
ж для мене порцеляна... Тут я, - вiн вробив рукою з  картузом  театральний
жест, - тут уже, будь ласка...  Веджвуд,  Копенгаген,  Мейсен,  Херенде...
Можна й нашу... Гарднера, Кузнецова... Ви не  чули?  -  вiн  нахилився  до
професора. - Вони вже вивезли всю порцеляну  з  нашого  музею...  Колекцiю
графинi Бранiцько?... Казка! I все - в невiдомому напрямку!
   - На жаль, - сказав  професор  Отава,  -  я  не  торгую  порцеляною  i,
зда?ться, навiть не маю... Тiльки iкони...
   - Iкониi - сплеснув рукатди чоловiк. - Староруськi iкони! Чотирнадцятий
вiк! Сiмнадцятий вiк! Чув! ?й-богу, чув.
   - Одинадцятий, - сказав Отава, - одинадцятий,  на  кипарисових  дошках.
Вас це вдовольня?? А тепер - забирайтеся геть!
   - Iкони вони  теж  вивезли  з  музею.  Цiла  кiмната  iкон.  Колосальне
багатство! I теж - у невiдомому напрямку. Але якщо ви...
   - Геть! - повторив Отава i пiшов на незнайомого.
   - Послухайте, пане професор, - задкуючи, зашепотiв  той,  -  ви  ще  не
ознайомилися...  Вам  потрiбна  дiлова  людина...  В  мiстi  брак  дiлових
людей... На Володимирськiй вiдкрився антикварний магазин Коваленка...  Ви,
звичайно, ще не чули...
   - Забирайтесь!
   - Я перший прийшов до вас, не забудьте - я перший. Мене завуть...
   Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й iкон, бо захряснув за ним
дверi.
   Той назива?ться так, той назива?ться сяк. Чи важать тепер назви, в час,
коли людство подiлилося на порядних людей i негiдникiв. А втiм, хiба  воно
не було роздiлене так завжди?
   - Спробуймо вiдновити наш давнiй дово?нний звичай, - сказав Отава  бабi
Галi, - всiх вiдвiдувачiв запрошуйте до мого кабiнету. А то якось незручно
отут, коло дверей...
   Мотоциклiст прилопотiв через день пiсля вiдвiдин  аматора  порцеляни  й
приватно? iнiцiативи. На вiдмiну вiд ненормального обiдранця  в  шкiряному
пальтi,  цей  видавався  найнормальнiшнм  у  звнрованому  свiтi  тривог  i
смертей. Розсипаючи мертвий шерех  свого  плаща,  твердо  протупав  довгим
коридором пiд немеркнучими поглядами давньоруських  святих;  на  нього  не
справили нiякого враження анi ще  бiльша  колекцiя  iкон  у  кабiнетi,  нi
безлiч книжок, багато з яких для знавця були б  справжньою  розкiшшю,  вiн
нiяк не вiдгукнувся на запрошення господаря сiдати, навiть не поглянув  на
венецiанське крiсло, в яке не дати  як  би  й  улiз  зi  сво?м  негнучким,
залощеним плащем, дiстав з польово? сумки якiсь два  папiрцi,  один  подав
Отавi, на iншому тицьнув пальцем:
   -_ Гiр. Умтершрiбен!'
   Отава впiймав поглядом на папiрцевi, який йому дано, кiлька заголовкiв,
що йшли один за одним, зрозумiв, давiдки цей посланець i, не читаючи далi,
спитав по-нiмецькому:
   - Менi збиратися, чи як?
   -  Унтершрiбен!   -   червонiючи,   крикнув   мотоциклiст,   який   мав
дев'ятнадцять лiт i необмеженi запаси не розтраченого ще нахабства i з цим
добром прискочив у кра?ну, де,  як  його  запевняли,  на  багатющiй  землi
живуть нi до чого не здатнi, майже дикi люди, i вiн охоче пристав на  такi
вмовляння, але тепер виявилося, що його, зда?ться, обдурили, бо що ж то за
дикi люди могли б вибудувати таке чарiвне мiсто, як Ки?в, а тут ось ма?ш -
укра?нський професор, що вже й  зовсiм  не  в'яжеться  з  твердженням  про
дикiсть цих людей, до того ж  професор,  видно,  якнайсправжнiсiнький,  бо
мотоциклiст зроду-звiку не бачив подiбних квартир, стiлькох книжок, а  вже
про колекцiю iкон, то вже лiпше й зовсiм помовчати.
   - Унтершрiбен! - вигукнув вiн  ще  раз,  бо  професор  вагався;  дурний
професор, злякався звичайнiсiнького виклику  гестапо,  де  його  щось  там
спитають i випустять, щоправда, можуть i  не  випустити,  таке  теж  часто
бува?, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають  уночi,  як  сонну
курку, то це прикмета добра, отож:
   - Унтершрiбен!
   Професор нарештi пiдписався в одержаннi  повiстки,  мотоциклiст  сховав
папiрця до сво?? суми, загримiв  плащем,  недбало  повернувся  i  пiшов  з
кабiнету через довгий коридор, усiяний, мов небо зiрками,  суворими  очима
святих:  годилося  б,  звичайно,  сказати  "ауфвiдерзе?н",  але  до  тако?
гречностi мотоциклiст не досягнув, бо це ж таки не  Нiмеччина  i  професор
хоч  i  справжнiй,  як  видно,  але  бiльшовицький,   а   з   бiльшовиками
мотоциклiста було покликано боротися, а не розкланюватися.
   Гестапо мiстилося в будинку на Володимирськiй. Хоч зовнi стояла  варта,
за  важними  дверима  Отава  нiс  у  нiс   зiткнувся   вiдразу   з   двома
автоматниками, а ще  два  такi  самi  стояли  трохи  далi  вiд  дверей  на
пiдвищеннi, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради.  На  тiй
"естрадi" крутилося ще кiлька людей у цивiльному  i  серед  них  -  молода
бiлява жiнка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину.
   Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою
повiстку.
   - Чекати, - сказар нiмецькою мовою  вартовий.  Всi  вони,  починаючи  з
мотоциклiста, починаючи ще вiд охоронцiв Сирецького табору, в звертаннi до
мiсцевого населення вживали тiльки iнфiнiтивно? форми. Не  казали:  "iди",
"сiдай", "працюй", "почекай", а"iти", "сiдати", "працювати", "почекати".
   Певно, цi?ю безособовiстю в  звертаннi  вони  хотiли  пiдкреслити  свою
зневагу до повойованих або ж одразу хотiли призвича?ти цивiльне  населення
до казарменого жаргону.
   Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.
   - До вас тут, - сказав комусь, поглянув на повiстку, не без  здивування
промовив: - Професор. Професор Отава. Добре.
   Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсiм по-звiрячому, тай нiби  той
заподiяв йому не знати якого лиха сво?м несподiваним тут, у  цiй  похмурiй
установi, званням, гаркнув:
   - Чекати тут!
   С "естради" спустилася  жiнка,  пiдiйшла  до  професора,  сказала  йому
по-укра?нськи:
   -_ Вас просять зачекати тут.
   - Дякую, - вiдповiв Отава, - в пропонованому менi обсязi  я,  вда?ться,
можу досить добре розумiти нiмецьку, мову.
   - За вами зараз прийдуть, - не слухаючи його, завчено сказала  жiнка  i
вiдiйшла вбiк.
   На професора дивилися всi: вартовi коло дверей, вартовi  на  "вдтрадi",
кiлька пiдозрiлих цивiлiв - чи то шпики, чи кати. Йому непри?мнi  були  цi
оглядини, ще непри?мнiшим  було  очi-яуйання  коло  дверей,  принизливе  й
жалюгiдне, вiн вiдчував себе зараз у становищi хворого, якого розрiзали на
операцiйнiм етолi й забули або не хотiли зашити. Якби  це  було  за  iнших
обставин, десь до вiйни у сво?му рiдному мiстi (а тепер  воно  вoнo  чуже,
чуже!), то вiн би нiзащо не став ждати, сказав би:
   "Що? Треба ждати? Ну, то я iншим разом" - i пiшов би собi. Але  тут  не
мав куди йти, був у  пастцi,  знав,  що  випустити  вiдси  його  нiхто  не
випустить; не прийти сюди теж не мiг, бо однаково б забрали, а так ще була
якась надiя, вiн досить недвозначно  висловив  ??  синовi,  коли  йшов  до
гестапо, попросив Бориса, щоб той ждав  його,  щоб  нiкуди  не  виходив  з
помешкання, не наражався на небезпеку, дуже просив  сина,  i  той  обiцяв,
тiльки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо спитав:  "А  коли  не
вернешся?" Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщiй  зачинив  за
собою дверi, вiн хотiв вернутися, вiрив чомусь, що повернеться  додому,  а
що далi? - не знав. Якби не син, то не  було  для  нього  нiяко?  трагедi?
навiть у смертi. Але був син. А ще  була  справа  його  життя.  Власне,  в
кожного е якiсь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони  полишають
по собi незакiнчене, нездiйснене. Мабуть, невикiнчених справ гине з людьми
бiльше, анiж ма?мо довершених.
   Нарештi за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з  розчесаним  на
продiл лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно  спустився
по сходах, пiдiйшов до вартового, вiдiбрав у нього повiстку, помахуючи нею
недбало, знову-попрямував до сходiв, здаля вже кинув через плече Отавi. '
   - Комм!'
   Пiдiймалися на третiй чи четвертий поверх, сходова  клiтка  загороджена
була густою дротяною сiткою, щоб не спробував нiхто кинутися  з  висоти  й
таким чином позбутися передчасно всiх тих мук, якi йому готовано;  плутали
довгими коридорами з мертвими  дверима,  професоровi  здавалося,  що  вони
нiколи нiкуди й не прийдуть, вiн хотiв, щоб це був  просто  немилий  жарт,
щоб його отак поводили-поводили, а потiм i  випустили  з  цього  похмурого
"палацу працi", бо й що б  вiн  мав  тут  казати,  про  що  свiдчити?  Але
розчинилися однi з багатьох безликих  дверей,  вiн  опинився  в  казеннiй,
погано вибiленiй кiмнатi, в якiй, окрiм столу i двох стiльцiв,  нiчого  не
було; чорнявий кинув йому "Ждати!" - i зник, але вийшов не в тi дверi,  що
вони ввiйшли, а в iншi, якi були в бiчнiй стiнi i вели, як устиг  помiтити
Отава, в таку саму мертву, голу кiмнату.
   Професор трохи постояв  посеред  кiмнати,  сподiваючись,  що  до  нього
прийдуть, але нiкого не було, зате невiдчепно з'явилося  вiдчуття,  що  за
ним стежать, аж вiн став озиратися навколо, але  нiде  не  побачив  нiчого
схожого на пристрiй для стеження, на нього могли дивитися  хiба  що  крiзь
шпарку в дверях, але це якось видавалося  занадто  несерйозним  для  тако?
похмуро? установи.
   Сiдати на стiлець не хотiлося, бо якщо його стануть допитувати (про що?
про що?), то вже неодмiнно  посадовлять  иа  стiлець  i  примусять  сидiти
довго-довго, велiтимуть думати, зважувати. Неважко  уявити  перебiг  тако?
процедури.
   Отава пройшовся по кiмнатi, став бiля вiкна.  Сподiвався,  що  побачить
Ки?в, може, Хрещатик, а може, й Софiю, з висоти Ки?в ще прекраснiший, анiж
з землi,  хоча,  звичайно,  не  з  усяко?  висоти,  як  вiн  у  цьому  вже
пересвiдчився,  сидячи  на  сирецькому  пагорбi.  Однак  не  Ки?в  побачив
професор Отава. Вiкно виходило в глибокий  i  вузький  двiр,  замкнений  з
протилежного боку будiвлею, схожою чи то на пакгауз, чи на  пожежне  депо,
така  вона  була  висока  й  безлика,  але,  на  вiдмiну  вiд  господарчих
примiщень, будiвля та, як i основний корпус, дiлилася на  поверхи,  тiльки
поверхи були якiсь присадкуватi, так що трьом чи чотирьом поверхам будинку
вiдповiдало десь п'ять чи шiсть поверхiв тi?? будiвлi, i поверхи в нiй, як
i в будинку, значилися вiкнами, один ряд таких  вiкон  проходив  майже  на
рiвнi очей професора Отави, вiн добре бачив  ?х  з  сво??  позицi?  i  мiг
переконатися, що то, власне, й  не  вiкна  в  звичайному  розумiннi  цього
слова, а просто собi отвори, як у собачiй будцi, тiльки що собак нiхто  ще
не здогадався ховати за  сталевими  гратами,  а  тут  усi  вiконечка  були
захищенi так надiйно гратницями, неначе за  ними  зберiгалися  всi  золотi
запаси свiту.
   - Пан професор Отава? - почулося за сяйною.
   Отава повернувся. Позад нього стояв високий  худорлявий  зондерфюрер  з
рядком орденських планок над кишенею форменого френча,  втомлено  мружився
проти свiтла, щосили вдавав ввiчливiсть й iнтелiгентнiсть.
   - Так, - сказав професор, - я Отава.
   - Даруйте, що примусив вас чекати. - Зондерфюрер говорив - о,  диво!  -
укра?нською мовою,  хоч  з  незвичним  металевим  акцентом,  але  однаково
укра?нською, видно, вiн був з людей, готованих Альфредом  Розенбергом  для
осво?ння нових територiй, а може, професор Отава мав справу а  полiглотом,
що володiв усiма можливими ?вропейськими мовами. Яке то мало значення?
   - Прошу сiдати, - запросив зондерфюрер i не сiв, поки не сiв  професор,
видно, вчився колись добрих манер, а може, знов  же  таки  спецiально  все
приготував  для  зустрiчi  радянського  професора,  вiдаючи  добре,  що  з
брутальнiстю нiмецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай  пересвiдчиться
ще й у нiмецькiй цивiлiзованостi.
   -  Курити?  -  спитав  зондерфюрер,  не  витримуючи  довше  правильного
слововживання i переходячи навiть у чужiй  для  нього  мовi  на  звичайний
солдатський жаргон з безособовими формами.
   - Дякую, не вживаю, - ледь посмiхаючись, вiдповiв Отава.
   - У вас гарний настрiй? - поцiкавився зондер.
   - Був би кращий, якби ми з  вами  не  зустрiчались,  -  пiшов  напролом
Отава.
   - Прошу пам'ятати, - сухо сказав гестапiвець, - тут не жартують.
   - Знаю.
   - Тут вiдповiдати на запитання.
   - Або не вiдповiдати, - уточнив Отава.
   - Нi, - облизуючи губи, нахилив голову гестапiвець, - вiдповiдати.
   Вiн дивився на  Отаву  спiдлоба,  дивився  довго,  мiж  ними  вiдбулося
змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання,  але  гестапiвець
не розчарувався i навiть,  як  видно,  не  розгнiвався,  пружно  пiдвiвся,
пройшов по кiмнатi, потiм наблизився до столу, вiдiмкнув  шухляду,  глянув
на якiсь папери, дiстав з iншо? шухляди кiлька чистих  великих  бланкiв  з
зображенням хижого фашистського орла нагорi, сказав, сiдаючи:
   - Ви будете розповiдати.
   - Що саме? - не зрозумiв Отава.
   - Все.
   - Але що саме?
   - Ви - професор Отава. Так?
   - Раз це вам вiдомо, то справдi так. Я Отава.  Був  професор.  Тепер  -
просто...
   - Ми ще будемо говорити про це. Бiльшовик?
   - Як усi, - сказав Отава, - Як увесь мiй народ.
   - Я питаю - ви член партi? бiльшовикiв?
   - Зараз це не гра? ролi.
   - Я питаю.
   - На жаль, не був членом партi?. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.
   - Моральнi категорi? нас не цiкавлять. Далi: з якою метою ви лишилися в
Ки?вi?
   - Тобто?
   - Для чого ви лишилися в Ки?вi? Варум, тобто чому?
   - Але ж... дивно... Це - мо? мiсто... Тут мiй батько, дiд, усi...
   - Моральнi категорi? нас не цiкавлять. З якою метою ви лишилися?
   - Щодо мене, то тут були рiзнi причини, але... Цiлий народ  лишився  на
сво?й землi. Ви що - допитуватимете цiлий наш народ?
   - З якою метою? - не слухаючи  його,  торочив  сво?  зондерфюрер,  щось
швидко дряпаючи простим олiвцем на паперi.
   - Рятувати iсторичнi споруди Ки?ва, - сказав утомлено Отава, -  собори,
Лавру... Це, звичайно, безглуздя, один чоловiк тут нiчого не  мiг  вдiяти,
але менi помагали... Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей -  iншi
клопоти... Але не будемо про це...
   - А яка мета? - гестапiвець довбав у одне мiсце, мов дятел.
   - Все, бiльше менi сказати нiчого.
   - Хто залишився з вами?
   Отава вирiшив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони  знають  про  сина
так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове iм'я  в  цьому
гнiздовищi смертi вiн не мiг.
   - Сам, - сказав вiн, - я завжди був самотнiм... Хто хоче  йти  на  риск
вiдкрить i нових теорiй у науцi, повинен бути готовим до самотностi...
   - Повторюю: нас не цiкавлять категорi?  моральнi.  Я  питаю,  хто  вашi
спiльники?
   - Спiльники? В чому?
   - У вашiй роботi.
   - В якiй роботi? Я ж сказав, що праця вченого вимага?...
   - Нас не цiкавить ваша праця вченого... Нас цiкавлять вашi спiльники по
пiдривнiй роботi проти райху... Тут, у Ки?вi...
   - Зда?ться, ви сказали, що тут не жартують? - холодно нагадав Отава.  -
Що мають означати вашi слова?
   - Означають те, що означають. - Зондерфюрер  штовхнув  кiлька  списаних
аркушiв до Отави, пiдклав йому гостро заструганого олiвця. -  Пiдписувати.
Можу перекласти.
   - Не треба, я розумiю по-нiмецьки, - сказав Отава, проглядаючи  записи,
i посунув один за другим аркушi до  гестапiвця.  Олiвця  не  брав  до  рук
зовсiм.
   - Тут написано, що я залишився  в  Ки?вi  з  завданням  вести  пiдривну
роботу проти нiмцiв. Це неправда. Нiхто не давав  менi  жодного  завдання.
Лишився я цiлком випадково. Мав евакуюватися,  але...  Просто  мiй  дивний
характер спричинився... Але завдання... пiдривна робота... Це смiшно...  Я
не можу пiдписувати таке...
   -  Не  пiдпишете  -  наслiдки  будуть  звичайнi,  -  байдуже   промовив
гестапiвець.
   - Це - неправда.
   - Наслiдки будуть звичайнi, - пiдвiвся гестапiвець, - прошу подумати. -
Вiн позамикав шухляди i вийшов, лишивши Отавi  списанi  виразним,  крупним
почерком аркушi з чорними орлами вгорi i гостро заструганий олiвець.
   Отава ще трохи посидiв i знов помандрував до  вiкна  вивчати  внутрiшню
гестапiвську в'язницю, тиху й прича?ну зовнi, схожу на  добре  пильнований
склад для зберiгання державних скарбiв.
   Невже Шнурре витяг його з табору смертi лиш для того, щоб тепер пiддати
допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячi разiв допитувати в
самому таборi, могли забрати в  гестапо  просто  звiдти,  не  завозячи  до
квартири, не влаштовуючи  цього  спектаклю  з  поверненням  до  життя,  до
звично? обста