новки. Може, й з Борисом, з його рятуванням - теж спектакль? I цей виклик i допит - теж одна з дiй умiло вiдрежисерованого кимось спектаклю? Але ким i навiщо? Який iнтерес явля? для них вiдлюдькуватий професор, що ламав собi голову над якимись там мистецькими та?мницями часiв Ки?всько? Русi? Був би вiн фiзик, математик, металознавець, мав би справу з оборонною технiкою, з авiацi?ю, з моторами. А так - фрески, моза?ки, спроба реконструювати перебiг подiй, що мали мiсце тисячу рокiв тому. Кого б це зацiкавило? Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кiлька разiв повторив, що наслiдки будуть звичайнi, зник, а професор Отава нарештi вже тепер усвiдомив собi похмурий змiст слiв "звичайнi наслiдки", бо значити це могло тiльки одне: смерть, кiнець, зникнення. Для гестапо - це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав до випадкiв незвичайних i, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерiв, просто протиприродних. "А що, коли сказати йому про Шнурре? - вiдчаено подумав Отава. - Якщо цей тип i зна? про того, то не викаже цього, але повинен буде якось зреагувати на факт мого знайомства з ?хнiм есесiвським професором. Я ж скажу, що просто - його колега..." Гестапiвець, мовби передчуваючи несподiванку, яку готу? йому радянський професор, довго не приходив, певно, вiн десь тiшився з свого великого вмiння наганяти страх на сво? жертви, може, навiть спустився вниз, вийшов на вулицю i смачно пообiдав у ресторанi навпроти, на якому красувалася вивiска: "Тiльки для нiмцiв", - а потiм ще й дозволив собi невеличкий променад туди й сюди попiд пишними влiтку, а тепер оголеними, мокрими, але однаково прекрасними деревами, бо нiчого не може бути лiпшого за дерева в кам'яному мiстi, це зондерфюрер, вихiдець з зелено? Тюрiнгi?, знав аж он як добре, а ще вiн знав, що людинi, окрiм здатностi милуватися деревами, квiтами, жiнками i мальовничими пейзажами, корисно час вiд часу лякатися, для цього лиш треба створити вiдповiднi умови, i всi на землi, власне, повиннi подiлятися на тих, що лякаються, бояться, i на тих, що створюють ?м для цього належнi умови. Що ж до радянського професора, то вiн ма? умови просто винятковi, лишилося тiльки пересвiдчитися, до якого стану переляку той дiйшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху i негадано з'явився перед професором Отавою. - Ну, отже? - бадьоро вигукнув вiн. Професор розглядав внутрiшню в'язницю гестапо. Зондерфюрер пiдiйшов до нього, теж став дивитися в двiр, на загратованi вiконечка, якi в нього не викликали жодного вiдчуття, вiн дивився на них так само байдуже, як на кришки каналiзацiйних люкiв на вулицях мiста, скажiмо, або на що? Ну, це не гра? жодно? ролi. Хай уже малю? собi при?мнi картинки, споглядаючи на в'язничнi вiконечка, професор, який, зда?ться, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо це справдi так, базу?ться на буйнiй уявi. - То що? - ще бадьорiше поспитав гестапiвець, переконаний, що Отаву вже зламано остаточно, бо чоловiк не може навiть вiдiрватися вiд споглядання свого ймовiрного житла, що було б ще далеко не гiршим кiнцем! - Вам вiдомий професор Шнурре? - зненацька спитав Отава, спокiйно вiдходячи од вiкна. - Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати? - Може, ви його краще зна?те як штурмбанфюрера Шнурре? - Штурмбанфюрер Шнурре? - Вiн живе у тому самому будинку, що я. - Не гра? ролi. - Ми з ним давнi колеги. - Може, ви ще скажете, що вiн - ваш спiльник? - Вiн вивiз мене з табору на Сирцi. - Припустимо. - Вiн мене шукав там дуже довго i вперто. - Якби вiн звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше. - Але тепер вiн буде розчарований, коли довiда?ться, -що надаремне вiдшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла... - Так, - сказав гестапiвець, - я довiдаюся. Чекати. Вiн вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре маскованою розгубленiстю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурi вiконечка внутрiшньо? в'язницi. Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то переста?ш його бачити, дума?ш зовсiм про iнше або й зовсiм нi про що не дума?ш, вiдчува?ш цiлковиту нездатнiсть твого мозку до бодай найменшого зусилля, перетворю?шся на такий самий неживий предмет, як i той, що ма?ш перед собою. А коли перед тобою в'язниця - один iз найдавнiших людських винаходiв... Як то кажуть: "Не зарiкайся: i по мудрому чорт ката?ться..." Нема забезпечень, нема гарантiй, а в його становищi - нема порятунку. Ще зовсiм недавно фашизм сприймався як щось, далеке, нереальне, як наполовину породження пропаганди. Дивилися кiнофiльми "Родина Оппенгейм", "Професор Мамлок" - штурмовики, гестапо, арешти, але сприймалося це навiть не як вiддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще одного народу, який не знав, за кого голосу вати на виборах. Тiльки вiддати голоси, кому належало, i ситуацiя була б зовсiм вiдмiнною. А в Iспанi? фашизм нiколи б не перемiг, якби захiднi держави не наклали ембарго на ввiз збро?, бо республiканцi задихалися без збро?, а фашистiв тим часом щедро i безкарно, цiлком безкарно i нахабно постачали всiм необхiдним i Гiтлер, i Муссолiнi. В Iталi? фашизм уявлявсягй геть чимось оперетковим, з отi?ю грою Муссолiнi пiд римських цезарiв, з його промовами з балкона Венецiанського палацу в Римi, з переодяганням в чорнi сорочки. Ясна рiч, ми усвiдомлювали небезпеку, ми знали, що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на будь-яку з iснуючих нинi й з тих, що будь-коли iснували в iсторi? людства, але ми вiдчували i власну могутнiсть, ми бадьоро спiвали "Если завтра война..." i обiцяли бити ворога на його територi?, i заколисаний такою упевненiстю якийсь там професор Отава мiг дозволити собi розкiш займатися вивченням аж таких вiдлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу, спокiйно й неквапом вiдтворював вiн у сво?й уявi золотий вiк Ки?всько? Русi, вiдбував разом з давнiми майстрами мандрiвки по всiй землi, вкритiй пущами й борами, будував собори, покривав ?х дивними фресками й дорогою мусi?ю, i нiхто йому не заважав, нiхто не ставив того за зле; шанобливiсть, якою оточувано його, на перший погляд дивацькi й не кожному потрiбнi заняття, впокоювала Гордiя Отаву дедал бiльше, вiн був переконаний, що так триватиме стiльки, скiльки ма? бути, нiщо не завадить йому викiнчити справу його життя, нiхто потiм не звинуватить його в тому, що вiн змарнував сво? життя, прогайнував його, провiв у неробствi. Але щоб отакий дивний i сумний фiнал, безглуздо-трагiчний фiнал? I no мудрому чорт ката?ться. Стара, на жаль, вiчно актуальна пересторога... Шнурре примчав до гестапо сам. Вiн не покладався на тих запопадливих телепнiв, якi те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати ?х до в'язницi. На ньому був сiрий цивiльний костюм, сiре ворсисте пальто, м'який капелюх, який вiн скинув, убiгши поперед зондерфюрера до кiмнати, до пiвтем-но? кiмнати, де Гордiй Отава ще й крiзь сутiнки намагався розгледiти внутрiшню гестапiвську в'язницю й снував сво? невеселi думи. Може, професор Шнурре скинув свого м'якого капелюха (аж диво бере, як вiн довiз незiм'ятим з само? Нiмеччини такого м'якого капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що спiтнiв, поки вибiгав на четвертий поверх, бо вiн не мiг спокiйно пiдiйматися по сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, вiн i не сподiвався на пiдтримку, цiлком випадково, ймовiрно, згадавши його iм'я, але серед людей науки мають iснувати певнi норми поводження, ма? бути, як то кажуть, солiдарнiсть, старi професори ще за його юностi вчили, що мiж ученими ма? бути солiдарнiсть навiть у помилках, як мiж святими й жiнками - в грiхах, хоча це можна було б вiднести й на карб державних дiячiв, якi то а незрозумiлою прискiпливiстю вишукують щонайменшi похибки один в одного, то раптом заплющують очi навiть на цiлком вiдвертий розбiй, але, хвала богу, з цим буде назавжди покiнчено, як тiльки в ?вропi, а там i в .цiлому свiтi запану? новий лад, встановлений доблесними нiмецькими вiйськами пiд мудрим проводом фюрера, бо нiмецька нацiя вiддавна вважа?ться найсправедливiшою на землi, ?? великi мислителi, поети, музиканти заклали, як нiхто iнший, пiдвалини для гармонiйного правопорядку в свiтi, лиша?ться тепер зробити ще одне зусилля i... Вiн говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах, великодушно поступився Отавi мiсцем коло поручнiв, бо ж однаково той не мiг кинутися вниз, у вузьку кам'яну шахту, передбачливо загороджену мiцною дротяною сiткою, опрiч того, кидатися вниз головою для професора Отави тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (i вже вдруге, а якщо лiчити ще й випадок з сином, то втрет?!), не було нi причин, нi тiм бiльше сенсу, якщо взагалi можна вiдшукати будь-який сенс у тому, щоб добровiльно розбивати голову, яку ще нiкому не вдавалося заново скле?ти, так, ха-ха!.. - на жаль, не вдавалося, хоч iнодi така потреба й вiдчувалася; iсторiя наводить нам безлiч прикладiв, i в даному випадку голова професора Отави теж належить iсторi?, так як належать iсторi? обличчя всiх великих державних мужiв, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор Отава вранцi й не помiтив то? "прикраси") великим портретом Гiтлера з укра?нським написом внизу: "Гiтлер-визволитель", - зеленаво-брунатнi вiдтiння, вiйськовий плащ з настовбурченим комiром, високий офiцерський кашкет, звiряче поличчя мiж зеленавiстю картуза й плаща, розмаханi штрихи, всезагальна колючiсть, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе по-тигрячому; бiдна iсторiя! - невже ?й нiчого бiльше привласнювати, окрiм таких мармиз? Але Гордiй Отава мовчав. Мiг би багато дечого сказати балакучому геру Шнурре, та, бач, ролi в них були такi, що в одного не затулявся рот вiд захвату сво?ми успiхами, сво?ю переможнiстю, а iнший мав тiльки мовчати або ж вiдповiдати на запитання, якi може поставити йому будь-хто з переможцiв, запитання найнесподiванiшi, найбезглуздiшi, найобразливiшi, найобурливiшi, однаково, його обов'язок тепер полягав тiльки в тому, щоб задовольняти цiкавiсть переможцiв, вволювати ?хнi примхи, пiдтверджувати ?хнi припущення, i все то без жодно? спроби опору, бо з огляду на вiйськовий час вiн може бути вiднесений до людей, що становлять небезпеку для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрiбну запопадливiсть функцiонерiв гестапо, i якби тiльки вiн так вчасно не згадав про свого великодушного i, хвала богу, впливового колегу, то невiдомо, чим би все скiнчилося, i чи... Професор Отава вiдчував себе в ролi приреченого задовольняти забаганки переможцiв навiть тодi, коли вони покинули сiрий будинок гестапо, i коли вони вечеряли в ресторанi з написом на вхiдних дверях: "Тiльки для нiмцiв", i коли по вечерi Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий шпацiрганг, тобто прогулянку до площi Богдана i навколо Софi?, вважаючи, що буде добре трохи розносити непри?мний настрiй цього не зовсiм щасливого, точнiше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, вiдкинути вiд себе рештки незгод, як вiдкидають непотрiбнi спогади, а що може лiпше надаватися до цього, анiж нiчна прогулянка навколо тисячолiтньо? святинi слов'янського свiту. Найлютiший ворог не вигадав би тяжчо? кари для Гордiя Отави, анiж пропонована йому пiсля всього прогулянка навколо Софi?: в мертвому, сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному мiстi, серед темно? ночi мав вiн ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити помiж фашистських вартових, що стовбичили там i там i сито вiдмурку-валися на паролi, проказуванi ?м штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб усвiдомити з трагiчною остаточнiстю жорстоку iстину вiйни: мiсто не тво?, собор не твiй, святинi не тво?, нiчого твого тут нема?, а отже, нема? й тебе, бо iсну?ш ти, тiльки допоки володi?ш сво?ю землею, сво?ми мiстами, сво?ми святинями, сво?ю батькiвщиною й дiдизною. - Я не пiду туди, - сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвiницю i пiд ногами в них почулися кам'янi плити софiйського подвiр'я. - Але ? К чому? - здивувався Шнурре. - Це так романтично! Це... Отава мовчки повернувся й пiшов назад. Вартовi пропустили його без паролiв. Шнурре теж не гнався вiдразу, дав Отавi вiдiйти трохи вiд собору, тiльки тодi наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку професорового, промовив: - Я намагаюся зрозумiти вас, професоре Отава, i, зда?ться, менi ста? зрозумiлим. Але... життя йде сво?м шляхом, попри нашi настро?востi, нашi переживання, нашi симпатi? й антипатi?... Життя вимага?- Воно завжди вимага? вiд людини. Людина й народжу?ться на свiт лише для того, щоб виконати якiсь обов'язки, i значення людини в свiтi визнача?ться вагою обов'язкiв, покладених на не? i виконуваних нею. Iсторiя поклала на нас особливо тяжку мiсiю. Але... Ми гордо несемо ??. Великi небеснi тiла в сво?му навальному русi завжди затягують тiла меншi, дрiбнiшi, все, що потрапля? в сферу ?хнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому напрямку, або ж згоряти, зникати безслiдно... Тому я... Менi не хочеться... Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе, аби... Iм'я професора Отави знане цiлiй ?вропi... Воно не повинне... Ви розумi?те, що я хочу сказати. Але для цього... Отава мiг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою виконувати всi його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай спробою поцiкавитися, чого треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимага? вiн за сво? доброчинства, якою цiною доведеться платити за всi тi рятувальнi акцi?, що ?х проробив штурмбанфюрер Шнурре по вiдношенню до радянського професора Отави. Але Гордiй Отава мовчав. - Звичайно, така розмова не для вулицi, - зiтхнув Шнурре, - але вже так склалося... Я мiг би зайти до вас, мiг би запросити вас до себе ("Так, так, - думав Отава, - ти все можеш, тобi все дозволено, ти сам собi пан, сам собi свиня, а от хто я тепер, i що, i навiщо?"), але... Нам треба для цього обрати нейтральну територiю ("Так нiби iсну? нинi де-небудь нейтральна територiя!" - думав Отава), щоб жодна з сторiн не мала морального опертя i пiдтримки ("Ти певний, що я зламаний остаточно, що менi ждати пiдтримки нiзвiдки, що обставини притисли мене, знищили мене", - подумав Отава), тому я пропоную завтра вранцi зустрiтися просто в соборi, в цiй вашiй Софi?, яку ви так добре зна?те, яку ви любите, в якiй... Я хотiв сказати, в якiй вам i стiни помагатимуть, але вчасно згадав, що вiднинi цi стiни, як i стiни всього Ки?ва, вам не належать, а належать все ж таки нам, отже, в Софi? ми з вами будемо в бiльш-менш однакових умовах i зможемо поговорити про дiло, я маю для вас вельми цiкаву пропозицiю i просив би дуже не вiдкладати цю розмову... Згода? - Не знаю, - сказав Отава. - Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев'ятiй або навiть о десятiй ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але однаково... ми можемо прийти сюди о десятiй... - Я не можу, - твердо промовив Отава. - Ну так, я розумiю вас. Вам би не хотiлося... Все ж таки в даному випадку я - окупант... Але не будемо афiшувати нашого знайомства i... Хай кожен з нас прийде сюди сам по собi... Домовимося так: я чекаю вас завтра вiд дев'ято? до десято? чи навiть до одинадцято?... Просто для невеличко? екскурсi?... Адже в листах ви стiльки разiв обiцяли показати коли-небудь менi софiйськi фрески й моза?ки. - Обставини змiнилися, - нагадав Отава. - Але не змiнилися ми, сподiваюся. - На жаль. - I все ж таки я.дуже просив би вас... - Вам не треба мене просити... В ваших руках могутнi засобя примусу... - Не стану ж я вдаватися до цих засобiв, щоб мого колегу... - Вважайте, що ми не колеги, а вороги. - Я б не хотiв цього. - В даному випадку вiд хотiння окремих людей нiчого не залежить. Пiсля того як до мого рiдного мiста вступили чужi вiйська, кожен, хто до них належить, мiй ворог. - Смiливо сказано. Але я розумiю: ви менi довiря?те, i це мене тiшить. - Кажу те, що думаю. - Але в таборi, наприклад, ви не висловлювалися так вiдверто. - Найбiльша трагедiя табiрного буття поляга?, на жаль, якраз у тому, що там нiхто не пита? тебе, що ти дума?ш, взагалi тебе нiхто нi про що не пита?, людину там розглядають просто як матерiал для знущань i знищень, i це нестерпно. - Але я визволив вас з табору, i ви можете висловитися до кiнця. - От я й висловлююсь, - Отава спробував засмiятися, але в нього нiчого не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болiсну гримасу, що мала правити за усмiх. - Менi все-таки хочеться, щоб ми зустрiлися завтра в Софi?. Для нас з вами - це прекрасне мiсце для розмов. Просто вимрiяне. - Не можу подiлити вашого переконання. - Але ж повторюю: у мене е прекрасна пропозицiя для вас. - Вдячний вам за допомогу, яку ви... Але пропозицiй ваших... не можу прийняти... - Але ж, професоре Отава, - змiненим голосом сказав Швурре, - якщо забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Найдеться про працю вашого життя. Я трохи старiший за вас i знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрiй свого життя i коли дума?ш тiльки про те, щоб скiнчити розпочати. Вiдчуття того грецького во?на, який добiгав до Афiн, щоб передати вiсть про перемогу пiд Марафоном. Вичерпанiсть i нестача часу. Жах! Ви мене розумi?те? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така робота у вас ?, бо ви справжнiй учений, ви - людина одно? пристрастi, одно? мети. - Вiйна зашкодила не тiльки менi, - нагадав Отава, - а цiлому народовi мо?му. - Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! - вигукнув Шнурре. Цього разу Отава спромiгся навiть на посмiшку. Бо хто б же, який учений, силомiць висмикнутий зi звичного трибу життя, мерщiй не поспитав би пiсля цього: "Дозвольте, а як вия ще зробите?" Бо живеш на землi не самою працею, не тiльки роботою, яку взяв на себе, а передовсiм твердим переконанням сво?? незамiнимостi. Якщо не зроблю я, то й нiхто не зробить. Якщо вмираю, то вмира? зi мною цiлий окремий свiт, вiдновити який нiкому не дано. Але якщо вмира?, гине цiлий той свiт, у якому ти жив? Чи ма? тодi сенс тво? поодиноке буття i чи потрiбна будь-кому твоя, нехай i найунiкальнiша робота, коли вона не слугу? на-хистовi, порятунковi, оборонi твого питомого свiту? Отава посмiхнувся навiть не з на?вно? прямолiнiйностi вигуку Шнурре. Просто згадав, як багато рокiв тому вперше сформулював тему сво?? роботи, яка мала стати змiстом цiлого його життя. Назва ось яка: "До питання про авторство художникiв, якi здобили Софiю ки?вську". До питання, до питання... Це звучало смiшно сьогоднi, коли фашистам здано мiльйонний Ки?в i всю Укра?ну, коли танки Гудерiана рвуться до Москви, коли оточено Ленiнград, коли за колючими дротами тисячi, а може, й мiльйони, коли в ярах i перелiсках вдень i вночi розстрiлювано безвинних людей, коли... До питання... Ще добре, що були вони вже на сходах i Отава не встиг наговорити Шнурре такого, пiсля чого знову (тепер уже навiки) опинився б у гестапо. Але рятiвнi сходи в пiвтемрявi вели Отаву нагору, вiн мовчки схитнув головою, мовби за давньою професорською звичкою хотiв поклонитися, i пiшов, а Шнурре дивився йому в спину, задерши голову, i все ж не витерпiв, гукнув ще:. - Отже, завтра я жду вас до одинадцято?. Борис одчинив батьковi ще до того, як той стукнув у дверi. Було таке враження, що хлопець простояв тут з самого ранку, дослухаючись до крокiв на сходах. Був аж синiй од виснаги, очi йому блиснули гострим ляком, певно, ще не вiрив, що батько повернувся цiлий i неушкоджений, може, ждав, що за батьковою спиною виросте понура постать вартового, та коли й пересвiдчився в марностi сво?х побоювань, однаково не змiг зiгнати з обличчя стурбованостi й болю. Вихований без матерi, Борис не звик до виявiв чулостi, тому й не кинувся до батька в обiйми, хоч як хотiлося хлопцевi, навiть не повiтав батька вигуком радостi, хоч той вигук рвався йому з грудей, навiть не спромiгся зачинити за батьком дверей. Отава сам поворожив коло замка, а коли обернувся, то за Борисом, в освiтленому квадратi кухонних дверей, побачив бабу Галю з свiчкою в руках. - Все гаразд, - обом вiдразу сказав Отава, а потiм обiйняв сина за худенькi плечi й повiв до кабiнету. - Сiдай он там, - вказав синовi на венецiанське крiсло, усвiдомлюючи, може, вперше в сво?му життi безглуздя всього, що його оточувало: i багатого зiбрання iкон, i книжкових раритетiв, i спорохнявiлих манускриптiв, i цього венецiанського крiсла, яке рiзьбив славетний майстер Брусталоне, чи що, вiн зробив за життя всього лиш кiлька таких крiсел, одне зберiга?ться в Ермiтажi, ще одне десь у Англi?, i ось у нього, в професора Отави, теж, але тепер це стало цiлковитою дурницею, тепер це смiшно й жалюгiдно. Борис сiв на кра?чку крiсла, мов чужий, дивився на батька ще й досi наполоханими очима, потiм сказав, i в голосi в нього був докiр: - Я думав, що ти не вернешся. - Могло статися, - спокiйно вiдмовив Отава. - Не треба було ходити до гестапо! - ожвавлюючись, сказав Борис. - Пiзно чую слушну раду, - Отава теж сiв. Вони обидва поверталися до життя, мiж ними вже проскочила iскра iронi?, тако? характерно? в ?хнiх стосунках; Отава помiтив у Бориса iронiчнiсть ще змалечку i свiдомо культивував, вважаючи ?? першою ознакою гострого розуму, бо хотiв передовсiм мати сина розумним. - Але куди б же я мав iти? - поспитав батько. -Втiкати! - Борис зiскочив з крiсла, пробiгся по кабiнету, став навпроти батька. - Втiкати на фронт, ось! - Пiзно, - вже без тiнi iронi?; навiть утомлено, чого не треба було б собi дозволяти, вимовив Отава, - справи мо?, Борисе, не полiпшилися й пiсля того, як я видобувся з-за колючого дроту. Все лиша?ться по-давньому. Уявляй, що я досi за дротом, а ти з другого боку. - Нащо! - вигукнув син. - Нащо це тобi? - Уявляй, бо так воно ?, - спокiйно вiв далi Отава, - i прошу тебе, вислухай усе, що я сьогоднi казатиму, i запам'ятай. Може статися, що я... Одним словом, тобi доведеться докiнчувати те, що я почав багато рокiв тому. Ти розумний хлопець, багато вже зна?ш... На жаль, я нiчого не можу тобi дати з того, що зробив, але ти знайдеш це по вiйнi... В iнститутських сейфах, вивезених Бузиною... Ну, ти це зна?ш... Але я розповiм тобi... - Ну що ти, батьку. - Хлопець пiдiйшов до батька зовсiм близько, вiя мужньо долав бар'?р стриманостi, вiн сповнювався чулiстю, його обличчя вiдм'якло, стало гарним, добрим хлоп'ячим обличчям, вiн стояв коло Гордiя майже впритул, варто було лиш простягти руку, але вони обидва ще стримувалися, вони . не звикли до зовнiшнiх виявлень чулостi, надто добре знали цiну жестам, однак цього разу все мало бути iнакше, нiж завжди, i все сталося справдi iнакше, батько простягнув одразу навiть не одну, а обидвi руки, а син майже впав до нього в обiйми i, ховаючи на батькiвських грудях обличчя, захлинаючись вiд слiз, майже закричав: - Що ти ото кажеш, нащо ти таке кажеш! - Треба, - твердо мовив Отава, - ти сам бачиш усе. Хто зна?, може, доведеться побачити ще бiльше жорстокостi вiйни... Але ти повинен знати, що е речi, якi перетривають... Iсторiю народу не можна знищити... До самого ранку вони не сняли, i Отава розповiдав Борисовi про Сивоока. РIК 1015 ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД В лета 6523. Хотящю Володимеру ити на Ярослава, Ярославже послав за море, приведе Варягы, бояся отца своего. Лiтопис Нестора Ще не почувався князем, був просто дитиною, немiчною i зболеною, найнещаснiшою в княжому теремi; ще не усвiдомлюючи всiх кривд, яких завдано йому вiд народження (або ще й до того!), обурювався, що ма? розпочинати сво? життя в нестерпностi болю, i кричав, кричав, аж синiло йому вiд напруги малюсiньке личко. Зачатий у зненавистi, народжений на калiцтво. Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опiкувався всiм плодючим i ростучим, але тiльки згодом малий князь збагне, скiльки глумлiння для нього в тому iменi, i вiдтодi почнуться довгi роки тяжко? ненавистi до батька - великого князя Володимира. Ненависть прийшла передовсiм од матерi, Рогнiди, прийшла в нiчному прита?ному шепотi, прийшла з переповiданою так i отак похмурою повiстю про напад Володимира на князiвство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода i братiв Рогнiдиних, про наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв Рогнiду, мов пiдложницю, а потiм кинув заввагонiлу, подався до Ки?ва вiдвойовувати володарювання, у старшого брата свого Ярополка, якого заповзявся звести з свiту ще вiдтодi, як горда Рогнiда вiдмовила йому в жениханнi, сказавши: "Не хочу роззути робичича, но Ярополка хочу". Рiч неймовiрна: пiд той материн шепiт малий Ярослав ладен був забути власного батька i всю свою дитячу прихильнiсть вiддати незнаному Ярополку. Бо ж мати про нього так захоплено, так спiвчутливо розповiдала. А рiдний батько виступав лише забiякою й убивцем, бо позбавив життя не тiльки старого Рогволода i його синiв, але й рiдного брата свого Ярополка i звелiв те чинити в передсiнку княжо? гридницi, сидiв, певно, в сво?му крiслi посеред гридницi й слухав, як у сiнях точилася боротьба, як зойкнув Ярополк, як упав на дерев'яну лунку пiдлогу. - А йому ж було боляче? - питав хлопець матiр. - Завжди боляче, коли вбивають? Вiн знав, що таке бiль, бо мав од народження вивихнутi ноги; ноги йому зовсiм не пiдкорялися, вони собi жили окремiшнiм життям, вiн мiг тiльки повзати, пiдтягуючись на руках, вся його надiя була на руки та на плечi, а з ногами не виходило нiчого - не помагали анi молитви, нi молебнi, нi свячена вода, нi купелi в травах, нi заморське питво. Зате, прикутий до постелi, начувся всього стiльки, що вистачило згодом на половину життя. Найперше, ясна рiч, про батька, якому Рогнiда нiколи не могла простити зла, нiколи, нiколи! Узяв гвалтом пiсля вбивства рiдних, а потiм кинув ?? в Полоцьку i вже в Ки?вi, вбивши Ярополка, взяв його дружину-грекиню собi в пiдложницi а чи й у жони, але й того видалося замало розпусниковi, бо як народився вiд грекинi Святополк (власне, син Ярополчий), а Рогиiда розрiшилася Iзяславом, то вже князь мав у себе нову жону, Любушку-чехиню, та й та привела йому тiльки одного сина Вишеслава i впала в немилiсть i вiд. 'Правлена була назад до Чехi? в якийсь монастир, а Рогаiду привезено до Ки?ва i пошановано нарештi як справжню княгиню, i вже тодi спородила вона Мстислава, а згодом Ярослава, але вiд того не сповнилася любов'ю до Володимира i кожному i 8 синiв, ще той i не розумiв нiчого, вже нашiптувала про свою зневагу, про свiй бiль, i так вони й росли серед то? дивно? глибоко затамовано? ворожостi материно? до батька i серед цiлковито? байдужостi батьково? до них i до матерi, бо рiдко бачили князя Володимира; мав вiн завжди безлiч клопотiв, частiше був у походах, анiж у Ки?вi, збирав землi, впокорював непокiрливих, дбав невiдь про що й за що, а дiти його росли без ласки й любовi, всi рiзнi, вiд рiзних матерiв, з'?днанi самим тiльки батьком, а так - рiзноплеменнi й рiзномовнi? вiд грекинi Яро-полково? - Святополк, вiд Рогнiди - Iзяслав, Мстислав, Ярослав i Всеволод, вiд чехинi Любушi - Вишеслав, вiд чехинi Мальфредi - Святослав, Судислав, Позвiзд, вiд болгаринi з царського роду Симеонового - Борис i Глiб, вiд ромейсько? царiвни Анни не було дiтей, зате вiд нiмкенi, з якою Володимир одружився в лiто 6519, народився син Станiслав i дочка Марiя-Добронiга. Ярослав i не знав ?х майже нiкого, жив коло матерi, мав свiй бiль, катувався сво?ю непорушнiстю; як тiльки став розумiти навколишнiй свiт, вже зненавидiв його, хоч i прагнув усього, що було йому недоступне, хотiлося йому смiху, бiганини, крикняви, веселого вовтузiння, всього того, що бачив, коли пiдноси-.ли його до вiконечка княжого терема i вiн визирав на ки?вську вулицю, де серед куряви й бруду юрмилася дiтлашня, бiгали собаки, котилися повози, iржали конi, вешталися сюди й туди всiлякi нероби або ж тяжко згиналися пiд вагою носi?, де проходили й про?здили верхи на конях пиховитi дружинники, пленталися втомленi, збайдужiлi до всього навкруги приведенi з далеких погостiв во?, викрасовувалися в сво?х заморських нарядах багатi гостi, пропливали, мов пишнi пави, ки?вськi красунi в паволоках, узороччi а чи й просто в бiлих полотняних уборах, якi однаково не псували ?хньо? вроди, а ща дужче увипуклювали. А ще у вiдкрите вiконце, окрiм голосiв i звабливих згукiв, вливався ки?вський дух, вiд якого в грудях у молодого князя щось мовби аж надривалося, хотiлося йому чогось незбагненного, i вiд то? дико? незбагненностi находив на нього приступ шалу, i Ярослав кричав до хрипу, до посинiння, бив кулаками свого пестуна Будня, гатив йому в випуклi груди, аж гуло, задихався вiд лютi на все живе, здорове, нескалiчене. - Не туди б'?ш, князю, - смiявся Будий, русявий молодий красень, що тим часом переморгувався крiзь вiдчинене вiкно княжого терема з якоюсь там молодичкою, - ось сюди влучай! Отакi Будеш добрим князем, ого! З чотирьох лiт Рогнiда приставила до Ярослава вчителiв грецьких, болгарських, варязьких i навiть латинських, вони забивали малому голову чужими словами й дивною грамотою, яко? й не чувано досi, а Будий став коло князя вже пiзнiше, дивуючись кмiтливостi малого, досить швидко навчив його руських р?з, але передовсiм заповзявся поставити Ярослава на ноги. - Ти тiльки мене слухай, то буде в нас з тобою дiло, - казав Будий. - Ось я повiдаю тобi про богатиря нашого, який сидiв сиднем у хатi тридцять й три роки, а потiм... Вiн не давав спочинку малому князевi, примушував того згинати й розгинати ноги безлiч разiв, м'яв йому литочки сво?ми ведмежо? сили лапами, пiдводив на ноги, а потiм швидко випускав Ярослава з рук i той падав, боляче бився, кричав на пестуна, аж пiнився, але Вудий не зважав i вперто робив сво?. - Скоро станеш на ноги, - втiшав вiн Ярослава, - i стоятимеш так мiцно, як, може, нiхто iнший. Ярослав тiльки блiдо всмiхався на таку солодку брехню, але, як тiльки знов доводилося йому падати, весь тiпався вiд злостi, вистукував кулачками по чому попадя, кричав: - Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зiтнути тобi голову! Ти мене знатимеш! А потiм була та жахлива нiч, коли батько, князь Володимир, привiз собi з Корсуня нову жону, ромейську царiвну Анну, перезрiлу грекиню, яка пересидiлася в невiстках коло сво?х братiв-iмператорiв Василя й Константина. Певно, потрiбна йому була як закладниця для миру з ромеями, але Рогнiда вбачала в тому самий тiльки блуд свого мужа, в безсилiй злостi спостерiгала, як Володимир рiк тому виходив аж до порогiв, ждучи при?зду Анни, але прождав марно до само? зими, повернувся до Ки?ва лихий на всiх близьких i далеких, а як тiльки зiйшла крига з Днiпра, спорядив похiд на Корсунь i довго звойовував мiсто, а потiм ще ждав, поки iмператори з Царгорода пришлють йому Анну, i, нарештi, повернувся до Ки?ва з новою жоною, з царицею, i сам уже не просто собi князь, а мовби цар усi?? землi Русько?, яку скупчив i утвердив сво?ми походами та дбанням, i отак уночi, просто з походу, з духом далеко? дороги й склубоченими в бородi пахощами вiд заморсько? царiвни, прийшов до Рогнiди, розбудив Ярослава, якому снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не сiдаючи, стовбичачи в напiвтьмi, в розблиску двох свiчок, запалених коло Рогнiдиного ложа: - Маю жону, царицю Анну, i не можу тепер мати бiльше нiкого, так велить новий мiй бог Христос, але тебе не хочу обндити. Вибери собi мужа, якого забагнеш серед мо?х вельмож. Тодi Рогнiда зiскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгiй бiлiй сорочцi, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його вiд Ярослава сво?ю постаттю, вiн бачив саму тiльки матiр i чув тiльки ?? голос: - Була-бо царицею i не хочу бути рабою нiкому на землi, а лиш боговi! - Ти княгиня! - закричав малий князь так, як вiн кричав тiльки на Будия.- Воiстину ти цариця всiм царицям, моя мамо! I вiн вiдча?но виштовхнувся руками з нагрiто? постелi, - руки мав напрочуд дужi як на його вiсiм лiт, силою дорiвнював чи й не дорослому мужу, - поштовх рук був такий несподiваний для нього самого, iдо вiн сiв i простягнув ноги, як то роблять усi здоровi люди, а потiм подався на край ложа i вже не мiг стриматися, вже ноги самi послизнули по м'якому хутрi, вже вiдкинуто легку ковдру з бiлячих шкурок, i вперше в сво?му життi князь Ярослав без сторонньо? допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в. ньому колотилося й клекотiло вiд страху й напруження, все напнулося в ньому - от-от перерветася i вiн помре, але нiчого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з вiдвертим страхом, Рогнiда теж озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила його за плечi, щоб не дати впасти, але вiн стояв i далi, навiть змiг спробувати вiдгорнути вiд себе матiр, але зробив те для годиться, н-е мав сили нi на що бiльше, окрiм цього першого в життi стояння на власних ногах, не мiг навiть промовити слова, та де там слова - звуку бодай видати з себе не змiг би. Князь Володимир ще трохи постояв остовпiло, потiм важко повернувся й хильцем посунув з палати. А Ярослав вiдтодi почав потроху ходити, пiдтримуваний i навчений веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб нiхто не бачив, бо мав качину походу, ноги йому йшли врозтiч, все гойдалося перед очима, i якби не його неймовiрна впертiсть, то чи й навчився б як слiд ступати по землi, але мав невичерпнi заряди наполегливостi, яка передалася йому чи то вiд численних навчителiв, чи то вiд батька, що в сво?х державних дiлах не знав нi впину, нi спочинку, чи то вiд матерi з ?? невтишимою зненавистю до князя Володимира. Так вiдтодi й затямив собi: треба бути впертим в усякому дiлi - i в зненавистi, i в любовi, та навiть у дрiб'язку. ...Князь Ярослав сидiв над гарним озерцем - синювата латочка серед старих бiлих берiз, сидiв уже давно, не помiчав, що його чоботи з дорогого тiму, садженi по швах i на пiдборах самоцвiтами, глибоко вгрузли в м'яке дерновиння i в ямки набiгло води, м'яка шкiра розмокла, ноги князевi, власне, викупу-валися в водi, але вiн того не зауважував, а може, так було ще й лiпше, бо Холод у ногах вiдтягував пекучi думки, якими нуртувалася князева голова. Байдуже вдивлявся в несхитну гладiнь озеречка, бачив у нiй сво? вiдбиття - мiцна голова на зашироких плечах, важких, мов камiнних, негарне суворе обличчя з великим, м'ясистим но-еом, глибоко схованi пiд кудлатими бровами очi з гострим поглядом. Бачив себе i не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливiсть, про сво? холоднi очi, про камiнну суворiсть свого обличчя. У во?в i книжникiв холоднi очi. А вiн був книжник ще з тих лiт, коли непорушно лежав у материних покоях, вiн ховався вiд веселих, безтурботних здорових людей зi сво?м нещастям за книги, читав про .страждання, про великомученикiв, про подвиги, про великi дiяння, великi пристрастi i великi зради - i цього було досить для нього. Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком i всiма довколишнiми людьми. Мав завжди безлiч часу для засво?ння книжних премудростей, а потiм настав день, коли Ярослав вiдчув свою зверхнiсть не тiльки над такими, як сам, а навiть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, - i тодi вперше закрутилася в душi хробачком приваблива думка про те, що тiльки вiн згодом повинен панувати в цiй великiй землi. Покрепу такiй думцi давав i новий бог, взятий князем Володимиром вiд роме?в, - бог Христос, жорстокий до всiх неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих. "Чоловiк, що ма? повагу, а розумi не ма?, зрiвня?ться скоту, що на зарiзь_ Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував вiн байдужих у сво?й добротi до всiх без винятку слов'янських перунiв, стрибогiв, ярил i велесiв. Мовчки вигрiвалися собi на сонечку, терпляче зносили дошкульнi осiннi хльости, набурмосено стрiчали холоднi зав'юги довгих зим, а навколо люд пив меди, смiявся, плакав, народжував, помирав, сiяв жито i просо, ходив на лови, i все те в якiйсь заведенiй з давнiх передвiкiв кругойдучостi, з яловою думкою, без вознесiння духа. А тим часом свiтом заволодiвав новий всемогутнiй бог - Христос. У ньому молодий князь одразу побачив усе те, до чого мав прагнути в гордощах свого духу. "Не.ма мiж богами такого, як ти, господи, I нiщо не рiвня?ться дiлам тво?м"._ Здалеку зачулися стривоженi вигуки, мiж деревами в шаленiм гонi наближалися вершники на добрих конях, дзвенiла збруя i зброя. Запримiтивши князя, верхiвцi стримали коней i збилися оддалiк у тiсну рухливу купу, а вiд не? вiдокремився один, на бiлiм високiм конi, одягнений ошатно, смiливо погнав до Ярослава, осадив коня перед самим князем, гукнув, розпалений швидкою ?здою: - Насилу знайшли тебе, княже! Св?тловусий красень з червоними соковитими губами блискав зубами, мов заморськими перлами, поляпував широкою пеiденою долонею по крутiй коневiй ши?. Коснятин, син Добринi, батькового уя. Доводився Ярославовi дядьком, якщо розiбратися. Був трохи старший i роками, головне ж - переважав хитрощами. - Та в тебе ноги у водi! - гукнув стурбовано Коснятин, видно прагнучи бодай чимось покiнчити з мовчазною насупленiстю князевою. - Мо? ноги, - суворо мовив Ярослав. - Застудишся. Вода вже холодна, - трохи стриманiше сказав Коснятин, який зрозумiв, що Ярославовi не до вподоби гуки й тюки. - Коли князь захоче, то може й у кризi сидiти, - знов обiрвав його Ярослав. - ?дьте собi, а я ще посиджу. -_ Нагнали ж такого оленя, - зiтхнув Коснятин. - Наженiть ще. ?дь! - Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою. - Повертайтесь. Коснятин тихо вiд'?хав од князя, вже тiльки тодi пiдняв свого коня у скок. Ярослав бачив, як вiн змахнув рукою, як вершники вистрибували один з-перед одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись опинитися до нього якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу низку, мiж деревами гарно вирiзьблювалися летючi постатi коней, блискала зброя, мальовничо промаював дорогий одяг. Видiння щезло, князь зостався сам. "Доки носити менi щодня думу в душi мо?й, журбу в серцi ио?м? Доки буде пiднiматись ворог мiй надо мною?"_ Коснятин був сином Добринi, того самого Добринi, який кинув Рогнiду до нiг молодого тодi князя Володимира i намовив того поглумитися над нею. Так ще змалку Добриня залiчувався до ворогiв князевих. А що не застав його живого в Новгородi, то ворожнечу свою мав перенести на сина Добринi Коснятина. А той вiд батька перейняв зневажливу зверхнiсть до Володи-мирового роду, хоч i ховав це за дбайливiстю й уважнiстю, найбiльше ж - за хитрощами. Добринi ображенi були князем Володимиром i обдуренi. Бо спершу Володимир на знак вдячностi до свого уя, рiдного брата матерi сво?? Малушi, проголосив того князем у Новгородi, але згодом, коли довелося йому розпихати сво?х синiв, .що ?х наплодив од незлiченних жон, то забув про свою обiтницю перед Добринею i найменував князем у Новгородi свого старшого сина Вишеслава. Дiяв тодi Володимир швидко й хитро. Найстаршому синовi од Рогнiди Iзяславу, який мав би право сiсти на батькiв стiл у Ки?вi, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити Рогнiду, насправдi ж - вiдiбрав в Iзяслава всi сподiвання на повернення до Ки?ва, бо Полоцьк було проголошено князiвством самостiйним, незалежним од влади великого князя. Iншим синам сво?м Володимир нагадував невтомно, що е вони лиш його послушнi люди, i, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав ?м удiли без видимого ладу, з просто? примхи. Другого по Iзяславу - Мстислава загнав аж у Тмутаракань, тодi як несправжнього сина вiд Ярополково? грекинi, Святополка, посадив у близькому вiд Ки?ва Туровi: хоч Ярослав був син вiд Рогнiди, а Святослав од Мальфредi-чехинi, та не Ярослава послав батько в близькi Дерева, а Святослава, Ярослава ж, видно злякавшись його книжно? мудростi, загнав аж у Ростово-Суздальську землю, за лiси й за рiки, мiж чудь i мерю, мiж бродникiв, якi втiкали з усiх князiвств, ховаючись од бояр, од переступiв i лихо? долi. Але бог не полишив молодого князя i в тiй далекiй землi. "Справедливiсть твоя - як високi гори, суди тво? - як глибiнь велика"._ Заврожа?лося на той час у Суздальщинi, i був хлiб дешевий, а вiд того й сила князева зросла. Хлiб був дешевий один рiк i другий, i молодого князя любили й величали, хоч i не його заслуга на врожай, але хлiб дешевий - i вже любов звiдусюди, i жити любо, i сили дода?ться й потуги. Ярослав iз дружиною ходив на чудь i на мерю, вiдтiсняв ?х з лiпших земель, роздавав угiддя сво?м поблнжчим людям; до нього стiкалися во?, Мужi знатнi й просто голота, в нього мали притулок усi невдоволенi, вiн вивищувався над ними i ставав небезпечним, може, й для самого великого князя. Але той пильно стежив за синами сво?ми i вчасно помiтив Ярославовi гордощi. На той час уже вмерла Рогнiда, а в Новгородi хитромудрi Добринi вкоротили вiку слабодухому Вишеславу. I ось ще сани з мертвим Вишеславом тiльки вирушили в сумну подорож з Новгорода до Ки?ва, а вже Володимир покликав Ярослава до себе i нарiк його князем Новгородським, тобто попихачем у Добринь, якi однаково ж не поступилися б сво?ю владою, хоч би Володимир прислав ?м самого господа бога! "Боже мiй, боже! Чому опустив мене-став оддалеки вiд рятунку мого, вiд слiв мого стогнання"._ У Новгородi нiколи не зна?ш, чи ти князь, чи не князь. Князевi належить право суду, але на князiвському судi повинен бути посланець од вiча. Судове мито дiлиться наполовину мiж князем i общиною. До всiх князевих людей приставленi люди вiчовi. Князевi належить данина для прикорму дружин i челядi, для виплати Ки?ву й утримання княжого двору, але збирати все те вiн повинен тiльки через новгородцiв. Посадникiв у пригороди посила? Новгород, i князь не може ?х змiняти. Взагалi нiкого не мiг змiстити без згоди на те вiча, на якому збиралися всi ма?тнi люди Новгорода: посадники, бояри, тисяцькi, кiнецькi старости, купцi, боярськi послуживцi. Князь вiд сво?ю рукою дружину i все вiйсько, але починати вiйну без згоди вiча не може. Князь повинен дотримуватися всiх старих i нових угод, укладених Новгородом, i не заважати торгiвлi. Сам може торгувати, але не через сво?х людей, а через новгородцiв. Не ма? права набувати земельнi угiддя й будь-яку нерухомiсть анi собi, анi жонi, нi дружинi. Почувався непевно, був просто тимчасовим гостем у цьому багатому й буйному мiстi, сидiв на сво?му княжому дворi або в Ракомi, яку отримав у дарунок од Коснятнна, мiг, щоправда, вирушати в об'?зд земель i пригородiв, щоб вершити про?зний суд, на який мав неподiльне право, але тим i обмежувалися всi його самостiйностi. На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону - чеську князiвну Анну, з якою мусив одружитися за велiнням Володимира, що тим самим забезпечував собi спокiй вiд найближчих сусiдiв. Анна не могла звикнути нi до страшних морозiв, од яких лопалися дерева в пущах i лунко гахкала перемерзла крига на озерах i рiках, наганяли на не? хворощi затяжнi осiннi дощi, наводили сум розбагненi шляхи. Не було радощiв нi ?й у цiй землi, нi Ярославовi од тако? жони. ?диний син од Анни ?лля теж рiс, як i мати, слабосилий i нiкчемний. Серед рум'яних боярчат виглядiв якимсь здохляком. А вже що казати про Анну в порiвняннi з бiлотiлими пишними боярськими жонами, з жоною Коснятина, який слiдом за батьком сво?м Добринею не гнався за високою породою, а вибирав жону по тiлу та вродi, як отi найманцi варяги, що приходили на службу до Ярослава з-за моря з сво?ми подругами - русокосими, мiцноногими красунями, про кожну з яких можна було б сказати словами з псалтиря. "Врода розлилася по губах тво?х"._ Князь був нещасний у всьому, але звертався тiльки до бога, до нього самого: "Споглянь на горе мо? i на труди мо? i прости всi грiхи мо?"._ Але й посадник Коснятин так само почувався зле. Був мовби й князь i водночас не був ним. Бо ж Добриня, поки не присилано до Новгорода Вишеслава, проголошений був за князя, I нiхто не вiдбирав того звання, яке да?ться назавжди, на весь рiд, на всi його колiна. Раз так, то й Коснятин князь. Опрiч того, вважався двоюрiдним братом, браточадом, великому князевi Володимиру - отже, князь? Але на мiсце Вишеслава прислано Ярослава, який вважа?ться князем Новгородським, хоч, властиво, е тiльки племiнником Коснятиновим. Отож - хто вищий? Вихiд був ?диний, хоч i найтяжчий: спровадити Ярослава з Новгорода, але так добре спровадити, щоб сiв той вiдразу на ки?вському столi за великого князя, та ще й сiв за помiччю новгородцiв, за що мав вiддячити належно, найголовнiше ж - вибратися звiдси назавжди i назавжди звiльнити Новгород вiд присиланих з Ки?ва княжат. Коснятин сказав про це Ярославовi з сво?ю посмiшкою на мальованих червоних губах, але сказав не прямо, а наздогад: - Новгородська земля велика й багата, але все вiдбира? в тебе, княже, великий князь, батько твiй. - Не все, зна?ш добре, - вiдповiв Ярослав, - з трьох тисяч гривен данини тисячу лиша?мо собi. - Ледве стача? на прокорм дружини, - пiдхопив Коснятин, - а подумай, княже, якби ти мав ще й тi двi тисячi на додачу, що повинен ?х щороку одсилати до Ки?ва! - Грiх iти проти отця свого, - суворо глянув на нього князь. - Можна б потро?ти дружину, - вiв сво? Коснятин, - нiде нiхто не мав би тако? дружини. Ярослав одповiв йому словами з псалтиря: . "3лоба його обернеться на головi його, i насильство його впаде на тiм'я його"._ - Якщо чоловiк до тисячi гривен ма? ще двi тисячi,- засмiявся Коснятин, - то вiн не ляка?ться нiчого в свiтi! Прощавай, княже! Вклоняюся тво?й мудростi! Вiн бiльше не нагадував про цю розмову, але в кiнцi лiта, коли треба було вiдсилати Ки?ву щорiчну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе, довго ходив по просторiй гридницi, перемiрюючи ?? вздовж i впоперек, потiм сказав: - Довго думав я, довго й тяжко. I велю так: не давати гривен Ки?ву. Коснявин мовчав, зляканий i зрадiлий. Тодi Ярослав пiдiйшовзоке нього впритул, взявся за коштовне корзно, мовби хотiв труснути посадника за груди, але тiльки потримався, похмуро молвив:_ -_ Споряджай слiв до князя Володимира з цi?ю вiстю! A сам вiдправив певних людей до варягiв, прикликаючи до У$ебе на службу найславнiшого з них - Еймунда. "Не згадуй про грiхи молодостi мо??, нi про переступи мо?, гадай мене по благодатi тво?й, задля доброти тво??, господи!"_ Ще довго сидiв Ярослав над озеречком, ноги йому зовсiм коцюбли в просиненiй першими осiннiми прихолодками водi, а вiн уперто не помiчав того, ворушив губи в молитвi, загинав iльцi на руках, перелiчуючи всi грiхи, неправди й кривди, заiнi йому, його матерi, його сестрам i братам батьком ?хнiм, iиким князем Володимиром. Неподалеку мiж деревами знов замаячили верхiвцi. Поволi ?здили його тiлохранителi - варяги Ульв i Торд. Десь весь час кружляли довкола, вiдiгнанi князем, звиклi до його незваних примх, але не втерпiли, вирiшили навiдати свого хлiщя. Iншим разом Ярослав би втiшився вiрностi сво?х панiв, йому подобався мовчазний Ульв, що, мабуть, на смiх а одержав iм'я славетного скальда, про спiвучiсть якого вiдано в пiвнiчних краях легенди; розважав князя i Торд, помолодший за Ульва, головне ж - балакучий безмiрно, валачки його зводилися завжди до того самого: до дiвчат, з яких вiн чомусь особливо вирiзняв неодмiнно бiлявих i тонконогих i часто навiть ганявся за ними по новгородських вулицях, за що новгородцi недвозначно обiцяли поперебивати Тордовi ноги. Але нянi князевi не хотiлося бачити варягiв. Вiн махнув ?м рукою, щоб ?хали геть, тi слухняно завернули коней, знову зникли в перелiску. I ще й ще сидiв Ярослав над озерцем, перешiптуючи слова з священних книг i вiдчуваючи таку холодну самотнiсть, хоч вiзьми та в воду. Прив'язаний до найближчо? берези князiв кiнь тихо поскубував траву, iнодi скидав голову, прислухаючись до лiсу, так нiби ждав повернення ото? гарно? низки верхiвцiв або хоч двох вершникiв-варягiв, знов виловлював м'якими губами трохи згiрклу передосiнню травицю, а коли вже нiчого було бiльше вигризати, застояне тупнув копитом, голосно заiржав, нагадуючи хазя?новi, що вже час ?хати або слiдом за ловцями, або й просто собi додому. Тодi Ярослав пiдвiвся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув плечима вiд холоду, загнуздав коня, пiдтягнув попругу, молодо скочив у високе поцяцьковане сiдло, смикнув за повiд, не розбираючи навiть, за який - за правий чи за лiвий, бо куди ?хати, куди скакати - Ярославовi було однаково. Кiнь радо зiрвався з мiсця, понiс князя помiж деревами, вибираючи вже на свiй конячий розсуд вiльнiший простiр. Ярослав i далi був задуманий, i далi ворушилися його уста в молитвах. "Лице мое запалося вiд смутку й постарiлось задля всiх ворогiв мо?х"._ А кiнь, не спонукуваний i не гнаний, сам наддав ходи, полетiв i геть божевiльне; перед очима князя перестрибували бiлi береза й замшiлi вiльхл, чiпкi чагарi лише здалеку намiрялися сво?ми колючими вiтами i безсило вiдскакували в боки, м'яко тупотiли по зеленому моху хiнськi копита, туго бив у обличчя, лоскотав бороду вiтер, аж ставало весело Ярославовi, i вiн уперше за сьогоднi посмiхнувся i згадав, що молодий ще зовсiм - тридцять i п'ять лiт якихось, i аби не князiвська поважнiсть, то гукнув би оце на весь лiс, i -пiдвiвся б у стременах, i... Збоку, на галявинi, щось майнуло, див?iо-бiле й бентежне, князь рвонув повiддя, на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але там уже було порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бiк, у другий. Гнав коня просто на кущi, трiщало пiд конячим черевом, хльоскало князя вiттям, нарештi, вирвалися на вiльнiше мiсце, князь розпалено зирив сюди й туди, сам не знав, чого шука?, за чим женеться, знову кинув коня наперед, проскочив перелiсок i тiльки й угледiв на протилежному кiнцi ново? галявини, як метнулося в гущавину щось звабливе, вiд чого кров князевi вся зiбралася в серцi й глухо, загрозливо заклекотiла. Був ловцем на звiра, а мав стати ким? Вiдчайдушне погнав коня туди, але змушений був спинитися перед непролазною стiною хащiв, тодi зiскочив на землю i, нi про що не дбаючи й не думаючи нг про що, мов одурiлий юнак, полiз_ у кущi, в гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що! "В тiснотi робив ти менi простiр"._ Але це була остання згадка про бога. Далi не було кi богiв, нi бiсiв, не було нi турбот, нi клопотiв, нi зненавистi, нi бiдкання, а тiльки те, за чим гнався, що хотiв допасти, мати в сво?х руках, щоб глянути зблизька, дихнути того лринадливого духу. Ламав кущi, мов дикий тур, проламувався наперед з вiдчайдушною силою, весь налився темною силою - в руках, у тулубi, в ногах, колись таких немiчних i калiчних. I нарештi побачив знову попереду бiле маево, гукнув охрипло, здавлено: - Стiй! Воно бiгло далi, не зупинялося, не озиралося. - Стiй! Втiкало, мовби й не чуло. Бiгло легко, не торкалося землi, летiло помiж кущами, вже випурхувало на вiльний простiр, який бiлiв помiж березняками, саме бiле й нiжне, як береза. - Стiй, бо вб'ю! Аж тодi стадо злякане, i вiн набiг на нього загрозливий, задиханий, зачамрiлнв, озвалася в ньому батькiвська кров, загримiла в ушах, завирувала звихреними колами перед очима;- i отут, ще не розбираючи, що й до чого, ще не вiдаючи, що з яим, Ярослав за найкоротшу мить збагнув i зрозумiв свого непутящого батька, вперше за сво? життя йому вiдкрилося те, що, мабуть, не раз i не десять разiв переживав колись Володимир, i Ярослав пробачив сво?му батьковi все лихе й недобре, виправдав усi грiхи його. I все те - лиш за один доторк до тiла, що в кожнiй сво?й найменшiй малостi було, мов божий дарунок. Перед ним стояла задихана, розметана вiд довго? втечi дiвчина. Неначе вибiгла з дивно? казки. Або: якби лiс, з усiма , сво?ми пронизливими пахощами, э своего неповторного, вiчною свiжiстю й бадьорiстю, з сво?ми буйними соками мiг перевтiлитися, скупчитися в однiй-?динiй iстотi, то саме отака дiвчина могла б бути його породженням, але тодi лiс мав би зникнути, вiд нього б нiчого не лишилося, вже витрачене було б на оце створiння. Однак лiс жив i далi, а в ньому знайшлося для князя вриголомшливе чудо, перед яким, власне, й не було нi князя, нi iншого чоловiка з його клопотами, трудами й неспоко?м, а ста" знетямлений, задивлений, овдниений вiд .усiх складностей свiту, i якби мiг укласти всього себе в один вигук, то вигук був би хiба що таке: "О велика мудрiсть сущого?" Вже Ярослав нездатен був нi мовити, нi бодай ворухнути князь. Не одтав одягу на дiвчинi, не запримiчав на нiй нiчого,нi зажував нiчого, не мiг би навiть сказати,чи висока вона, хоч i дивився на не? згори вниз, не мiг би визначити, вродлива, чи просто приваблива, не знав, чи русява, чи чорнява, вiн просто вiдчував усю ?? в ?? цiлостi, вiя дихав нею, бачив же тiльки обличчя, та навiть i не обличчя, а шкiру, власне, й не шкiру на обличчi, а якусь незвичайну свiжiсть, незайманiсть, чистоту, вiд яких зайшлося йому серце i свiт iшов обертом дедалi швидше й швидше. Мов слiпий, простягнув вiн обидвi руки, повiльно, несмiливо, жебруюче. ?диний доторк мав порятувати його вiд усiх нещасть, вiд найбiльшого лиха, тiльки один доторк, ось так почина?ться й так кiнча?ться свiт, а бiльше лема нiчого, i не повинно бути, i нiчого бiльше й не треба - в цьому найбiльша мудрiсть; i як добре, що чоловiковi все ж таки вiдкрива?ться, хоч i пiзно iнодi, ця велика правда, яку так добре знав його батько. О князю Володимире, прости свого нерозумного сина! Не судiть i не судимi будете! А нинi тiльки мовчазний доторк до цього чуда - i вмить щезнуть усi незгоди, i в душi озветься смiх, буйнощi заллють усе тiло, як ллються звiдусюди в лiсi пронизливi повiви живого духу! Його руки поволi допливали до бiло? постатi, вiн бачив тепер не саму тiльки непередавану свiжiсть, його вразив вогонь i розум у ?? сiрих, чорно розiскрених очах, але це сталося згодом, пiзнiше, тодi, як вона вiдiпхнула його руки, коли вiн усе ж доторкнувся хоч ?? руки, вiдчув кiнцями пальцiв усю ??, ще бiльше зшаленiв, але водночас мовби найшло на нього прозрiння, i вiн побачив тодi ?? очi, ?? губи, побачив ?? всю - невисоку, щедротiлу, в простiй полотнянiй одежi, а ще побачив ?? шию, довгу й нiжну, у широкому вирiзi грубо? сорочки, i йому захотiлося припасти до то? ши?, якраз там, де вона виставлялася з грубо? тканини, i вiн незграбно похилився, так нiби й досi залишався малим калiчкою, який непевно стояв на ногах, висока дорога шапка заважала йому, i вiн шваркнув нею об землю, його кругла ромейська борiдка теж була не до ладу, тож князь скособочився, наставляючи бороду набiк, але всi тi митт?вi приготування звелися на нiщо, бо дiвчина знов м'яко, але вперто вiдтрутила його, цього разу сказавши тихо, без гнiву: - Ану ж бо не... Вiн став геть безпорадний. Хотiв би й заплакати, але давно розучився, став би на колiна, але звик ставати на колiна лише перед богом i не знав, чи зарадить тут цим ставанням, бо ж дiвчина була для нього вище за бога i за все, що було й чого не було. Вiн мовчки похилився на не? всiм сво?м тiлом, майже падав, мов пiдтятий бажанням, i вона знов наставила навпроти сво? дуже плече, стримала його падiння, знов мовила: - I чого б я ото? Говорила, мабуть, бiльше для себе, бо вже встигла зауважити, що вiн нiчого не чу?, нездатен нi на мову, нi на слухання, знала, що й утекти тепер би могла вiд нього легко, бо не спромiгся б той на погоню, але не втiкала i не вiдступала вiд нього, стояла так само майже впритул, як стали вони спершу, i вiяла на князя чарами свого тiла, каламутила йому розум i душу, отруювала його темною звабою, i в невинному розхилi ?? уст не почувалося, що чинить те навмисне,- просто виходило само со бою, може, ?й теж було любо, а може, гарно було вiд незвичностi пригоди. Вiн знову схитнувся вже на другий бiк, i тодi вона, видно схаменувшись нарештi, може запримiтившi? його дорогi шати й здогадавшись, що мав справу з непростим чоловiком, вiдхитнулася вiд князя, ступнула двiчi назад тан, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився i мав би впасти, якби' дiвчина вчасно не пiдтримала його, але вiн все ж таки умудрився налягти на не? всi?ю своею вагою i повис на плечi в незнайомо?; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, пiдстрижена по-ромейському борода лоскотала ?? шию десь за вухом, дiвчинi було й лячно, i смiшно трохи водночас, вона таки спромоглася вiдiпхнути дивного нападника, вiдскочила вiд нього, гукнула крiзь смiх: - Ой набрид! - Ну, - пробурмотiв нарештi Ярослав, - навiщо? - Звiдки такий узявся! - поправляючи на собi сорочку i i благеньке корзно, скривила губи дiвчина. - Ганя?шся тут по лiсi. Вiн знову мовчки пiшов на не?, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землi ломаку, замахнулася: - Не пiдходь, бо!.. Очi ?й смiялися, видно, сама розумiла, який безглуздий ?? захист вiд дужого, озбро?ного мечем i мисливським ножем чоловiка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла вiдчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловiком безмiрно. - Тiльки ступни - кричатиму! До кого? Кому? Це ?? не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власно? оборони, мерщiй висипати на безтямного чоловiка, перш нiж той схаменеться i перестане бути таким нiкчемним тюхтi?м, яким показав себе ось зараз. - I забирайся звiдси! - додала ще смiливiше. У князя пройшло перше запаморочення, його тiпала мовби лихоманка, вiдчував, що будь-якi переговори безглуздi, але не мав нiчого лiпшого, тому вдався до вмовляння: - Ну нащо ти так? - А ти нащо? - Я... ти... як тебе звати? - Старий будеш! Повинна б... А нiчого я не винна! Та ти слухай... Не хочу слухати! - Ну... - Вiн не знав, як до не? й пiдступитися, - Ти зна?ш, хто я? - Не хочу знати! - Можеш хоч здогадатися. - Не мала клопоту! -- Але ж я для тебе мiг би... - Сама все можу! Вiд не? вiдскакували всi слова: нi погроз, нi обiцянок для не? не iснувало. - Все ж таки як тебе звуть? - спитав вiн, намагаючись посмiхнутися. - Я - Юрiй. А ти? - А я - ось вона! Дiвчина випнула повнi груди пiд полотняною сорочкою, вихнула стегнами, ?? тiло вiльно ходило пiд широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, вiн рвонув з пiхов меча, доскочив до дiвчини, захрипло вигукнув: - Кажи, бо потну? Вона злякалася навсправжки, очi ?й розширилися, чорнi iскорки повистрибували з них геть, лишилася тiльки безмежна сiрiсть, дiвчина наставила руки, так нiби могла ними захиститися вiд меча, слухняно прошепотiла: - Забава. - Що? - кинувши так i не видобутий меч назад у пiхви i хапаючи ?? мiцно за плечi, поспитав Ярослав. - Що? - Звуть мене так. Забава. - Чому так? - Батько так назвав. Ми в лiсi живемо, самi. Нiкого -довкола. Як народилася, то була для нього забавкою. - А нинi що? - I нинi. - Чому так до мене? Зна?ш, хто ?смь? - Не знаю. - То й лiпше. Вподобав я тебе вельми. - Ну, - вона вив'юяилася з-пiд його рук, вiдскочила набiк, - ?дь собi далi, поки я тебе не знаю. - Повинна спiзнати. - А не хочу. - Я для тебе все зроблю. - А що ти для мене зробиш? - Ну... - Князь знiтився: бо й що мiг для не? зробити. - Бояринею тебе вчиню! - А не треба менi бояринi! - Що б тобi треба? - А нiчого! - Ну, не втiкай вiд мене. - А ги не пiдходь. На Ярослава знов напливала темна лють. Навiщо зачепився з цi?ю дурною розмовою? Треба було вiдразу зiм'яти, згнiтити, треба було, треба... ох! Вiн сказав благаюче: - Прошу тебе вельми. Постiй лиш коло мене. Трохи. - А ?дь собi, - сказала вона жорстоко. - Он тебе шукають. Справдi, вiддалеки чулися крик, заiржали в лiсi конi, вiдгукнувся до них князiв кiнь. - Побачать тебе тут - буде тобi, - мигано посмiхнулася Забава. - А я не боюся нiкого, - сказав вiн, мой останнiй хвалько. - Я над ними всiма, а не вони надi мною. Ну, то пiдiйдеш? - Не хочу. - Тiльки потримати тебе за руку, - Чого захотiв. - Аго-ов! Княже! - зачувся за гущавина и Косняганiв могутнiй голос. - Княже Ярославе! В очах Забави промайнула заншаденiсть._ -_ То ти - князь? - Князь. Iди до мене. - Якщо князь, то й ще раз можеш при?хати! - вона засмiялася й кинулася в гущавину. Тiльки й слiду. А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрiзь чагарi посланi Коснягином ловцi й варяги. - Чого претесь! - гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаi, коли вийшов до коней, сердито мовив: - Вiдвикай зирита за князем. Негоже чиниш. - Злякалися за тебе, свiтлий князю, - дикувато мовив Кослятии. - Не маленький, сам собi зараджу. Обдумав усе нинi. Веля кувати мечi та списи i возити стрiлу i ио иригородах, щоб готували бо?в на весну, йтиму на Ки?в._ Вiн махнув верхiвцям, щоб вiдстали, подимили ?х з Коснятином на самотi, продовжував: - А взимку до?деш за море до свейського царя. Чув я - дочка в нього ? вельми гарна. Висвата?ш за мене, бо вже два лiта, як моя Анна, царство ?й небесне, покинула меие i перейшла в божi чертоги, а менi на цiм свiтi гяжжi а самiтно. - Яз тобою, княже, - нагадав Коснятин. - Ти не в лiк. Грубий еся й плотояден. - Зобиджа?ш мене, князю. А я ж для тебе... - Знаю. що ти для мене. Все Людське естество для мене вiдкрите, нiщо не хова?ться вiд очеi мо?х. Раз я на отця свого пiднявся, то вже... - Отець твiй погряз у грiхах, в бiсiвськiй духотi... - Отець мiй старий уже чоловiк i великiй чоловiк. Нiхто йому не дорiвня?ться. А грiшнi всi ми суть кожен народжуе. Возятн стрiлу - новгородський зiичад, який взятав оголонення вiйва?ться з бiсами i живе з ними, а до бога йде все життя. Але ж чи Дiйде? Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове знетямлення. "А знав би ти ще про Забаву!" - мстиво подумав вiн, а вголос поспитав: - Хтось тут стереже тво? ловища? - ? тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй i гультяй страшенний. Сьогоднi й геть зник десь. Через нього й не вполювали нiчого. Марно про?здили. - Невмiлi ловцi. А .тому тво?му - треба б помiчника. - Обiйдеться. Зледащiв i без помiчникiв, а дай - то й геть розбеститься! Простий люд треба тримати в руках! Князевi так i наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко вiдiйшов од простого люду, власне, боярин тiльки в першому колiнi, але вирiшив за лiпше змовчати, бо вже не хотiлося нi про що мовити з посадником, знов вiн увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в хащi, щоб розшукати оту, з розiскреними сiрими очима, з щедрим тiлом, що буйною хвилею ходить пiд широким простим одягом. Але посадник не вiдав, що дi?ться в князевiй душi, вiн по-сво?му витлумачив оте Ярославове сидiння край озера та пiзнiше блукання самотою по лiсу: видно, князь тяжко й довго думав про свою необачну вiдмову сплачувати данину Ки?ву, мабуть, карався, що постав супроти рiдного батька, проти великого князя Володимира, проти якого нiхто не мiг вистояти, навiть самi ромейськi iмператори запобiгали його милостi. Та вже раз надумався Ярослав ще й iти на батька свого вiйною, то не слiд було знехтувати цим намiром, хоч i вiрити митт?вому спалаху Коснятин теж не мiг, бо знав, як часто Ярослав вiдходить од сво?х намiрiв, охоловши й розваживши все заново... - Вiче треба збирати задля вiйни, - сказав посадник обережно. - А збирай, - байдуже вiдгукнувся князь. - Коло Софi? чи на княжому дворi? - Збирайтеся на Софiйськiй сторонi. Негоже менi пiднiмати вiче проти отця свого. Та й натурчали вже менi повнi вуха сво?м криком новгородським. Вдарив коня, вiдскакав од Коснятина. Вiддалявся од мiсця, що стало для нього найблагословеннiшим, а волiв би вернутися назад, знову знайти Забаву - ще й досi чув ?? голос, дзвенiли йому останнi слова визивно й обiцяюче: "Якщо ти князь, то й ще раз можеш при?хати..." Можеш при?хати, можеш при?хати... Повернувшись на княжий двiр, Ярослав звелiв одслужити в двiрськiй церквi вечерню. Довго стояв навколiшках серед темно?, ледь освiтлювано? благенькими вогниками свiчок церковцi, просив прощення в бога, звертався подумки до отця свого, до покiйницi матерi i до покiйницi жони, яка лежала десь у дубовiй корстi в дубовому ж соборi Софi? на тому боцi Волхова, i якщо вийти оце з церковцi й стати на березi тихоплинно? тьмяно? рiчки, то вгада?ш у темнощах софiйський пагорб за Волховом, а на пагорбi - тринадцятиглаве диво, возведене за велiнням князя Володимира в рiк, коли хрестив вiн сво?х синiв у Ки?вi i киян, вгада?ш, але не побачиш, бо ночi новгородськi восени темнi й непрозiрливi, то тiльки в Ки?вi були колись ночi, що свiтилися, i з ки?вських гiр видно було в далекi свiти, i малому Ярославу вiдкривалися в тi ночi найдальшi землi з кедрами й оливами, розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали невмирущi геро?, йшли до нього крiзь тi просвiтленi ночi мудрецi з найдавнiших давнин, бiлiли мармуровi городи, храми, саркофаги славетних царiв i войовникiв. Бачив вiн це все й звiдси, з-над берега темного Волхова, з-за болiт i лiсiв, летiв через бездорiжжя й непрохiдь силою сво?? уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвiтленого книжною мудрiстю, вознесеного високими iстинами! А коли вийшов з церковцi, де ждав його вiрний во?вода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пiтьма нахлинула на нього, мов чорна вода, i не смолоскипи, несенi челядинцями по боках, просвiтлювали чорноту князевi, не свiтлi iстини, про якi думалося в молитвах, - нi! - солодкою маною напливало на Ярослава Забавнне лице, в усьому торжествi його свiжостi й молодостi, i князь несмiливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одiгнати видиво, а Будий витлумачив те по-сво?му, вирiшив, що князь нiкого не хоче пускати перед очi, i тому, коли в переходах до князiвських поко?в траплявся хтось з челядi, проскакувала товста ключниця або лопотiла босими ногами молода служебка, во?вода, що торував шлях до княжо? опочивальнi, тупав сво?м величезним чоботом, гнiвно сичав: - А геть менi з-перед очей! До глупо? ночi в опочивальнi у Ярослава горiв трисвiчник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, i очi його мимоволi наштовхувалися на рядки: "Слухай, дочка, i глянь та_ й прихили ухо твое i забудь про нарiд твiй м батька твого!_ I буде люба врода твоя царевi; якщо вiн Господь твiй, то поклонися йому чесно."_ Вiн повертався назад, вичитував слова для пiдкрiплення сво?х. великих замiрiв, прагнув одiгнати вiд себе су?тне: "Прив'яжи, лицарю, меча слави тво?? i величчя твого. I в потун тво?й iди щасливо задля правди, i лагiдностi, i справедливостi..."_ Очi ж самi перебiгали нижче i вичитували те, в бажаннi чого сам собi боявся признатися: "У пишних шатах поведуть ?? до царя..."_ Заснув князь перед самим свiтанком i чи й спав чи й не спав, а ще й не еiрiло, розколошкав усiх челядинцiа знов стояв навколiшки посеред тривожно темно? церковки спухав заутреню, перебирав у головi слова: "Поспiши, воссядь на колiсницю заради iстини, покiрливостi й правди"._ Зранку почалася справжня осiнь. Мiж темним Небом i темною землею провисли важкi водянi запони, якось би в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали руча? потемнiли лiсовi озерця, захлющало в пущах i багнах, Поналивалися всi щонайменшi внямки й заглибини, але не радiсна прозорiсть i. ласкавiсть жила в тих водах, як то бува? повеснi а похмура стривоженiсть, чи то викликана передчуттям довго? холодно? зими, а чи, може, настанням пори майже цiлковито? вiдiрваностi Новгорода вiд усього свiту. Справдi-бо: порозпливалися й тi непевнi дороги посеред лiсiв i болiт, якими з горем-бiдою добиралися влiтку до Новгорода купцi, непрохiдними ставали волоки помiж рiками й озерами, вже не видно було на широкому Волховi рiзнобарвних парусiв, не випрасовувалися там сво?ми гнутими носами лодь?, не вертiлися помiж них учанц мокло пiл дощем на колись галасливих пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь зацiзнiлий вiдчайдуха купець, який привiз кiльканадцять бочок рiдкiсного фрязького вина, бiгав во слизьких дерев'яних мiстах пристанi, ловив за воли збайдужiлих вантажникiв, благав обiляв погрожував. Ярославовi не сидiлося на княжому дворi. Зраиая велiв сiдлати коней, у супроводi почту починав об'?зд города Ддщ шмагав немилосердно i князя, i його супровiд. Дерев'яцi кругляки отоними мощено вулицi, ослизли так, що падали iнодi навiть кованi конi, подекуди кругляки порозходилися, в утворених промiжках збиралася брудна вода, звiдти чвиркало багном коли попадало туди кiнське копито, по обличчях ?здцiа, спливали патьоки бруду, грязюка лiпилася на коштовну одiж, залiплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помiчав, ?хаа попереду на нього не бризкав нiхто, навиаки, його кiнь обкувуцац заднiх цiлимн потоками холодно? брудно? води, а князевi ьсе нетеопе-ливилося, вiн пiдганяв та пiдганяв коня, хотiв устигнути успеть добачити все самому, перевiрити, помацати рукам, пересвiя'итися. Бо якщо встигли пробратися крiзь негоду його вирпи i нести до князя Володимира вiсть про сминову невоколу й хвадьство, то не лишить Ки?вський Великий князь без вiдплати б покари такий свавiльний вчинок, збиратиме вiйсько да укятиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород з якого колись сам вирушав на боротьбу за ки?вський стiл.Вiн зна? цiну цьому великому городу, зна?, як полюбляють випихати звiдси ки?вських прийшлих князiв, не зупиняючись яi перед чим; тодi Володимира намовили виступити проти рiдного брата Ярополка, тепер пiшли ще й далi, вже поставивши енна проти рiдного батька, - i все те, аби лиш вивiльнитися з-пiд чужо? оаiки, жити самим, володiти сво?м городом, сво?ми багатствами, угiддями, людом. Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах ие вiдлучався од князя, завжди був или ньому, ще тодi, як Ярослав вершит свою ранiшню молитву, вже ждав князя коло виходу з церква, прискакавши иа цей бiк Волхова з далекого Неревського шиця, де мав свiй двiр, оадьоро мокнув пiд дощем, жартував, сам розкотисто смiявся на сво? жарти, був завжди мовби скупаний у молоцi - пещено бiлий, червоногубий, а здоров'я в ньому так i двигтiло. Виходив iз церквя князь, був сiрий ва обличчi, тiльки тьмяно червонiв йому великий набряклий нiс, ваяитi каламуттю вiд недосипання очi перебiгали з заводiяцько? мармизи Будия на годоване посадникове лице, iнодi князь не витримував i вiд споглядання цих двох веселих людей сам посмiхався й закликав ?х на ранкову трапезу, але частiше набурмосено проходив нова них, велiв подавати коней i метався по городу до самого обiду, так i не маючи рiсочки в ротi, доскiиуючись до всього, недовiрливо приглядаючись до посадника, який тiльки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосяля бадьорився перед сво?м зверхинком: - Все йде на лад, мiй князю! З божою жiччю, князю!! ?здили на Плотницький кiнець, де пiд довгими навiсами умiлi майстри робили лодь? для походу. На Загородсьхому кiйдi, де серед кривулястих, вщерть залитих рiдкям багном вуличок кояi брьохали по саме черево, квязь дивився, як сукяадннки варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолицi вiд кiптяви ковалi кують мечi, списи, рогатий. Скрiзь, де з'являвся князь, при?днувалися до нього кiивськi старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотiв що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький i випереджав князя у його намiрi, Косиятин незомiтно всмiхався пiд дяшйим русявим усом, а Ярослав ще бiльше темнiв лицем, супився, але не мовив нiчого, повертав коня, ?хав далi. Коснятин показав князевi готування даруизгiв для свейського короля, щоб прихилити його серце i серце його доньки ?нгiгердя до Хольмгардського конунга Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найлiпшi двiнськi хутра: чорнi куди, соболi. бобри, веретища з нiжного козиного пуху, рiзнобарвяяй тiм сво?х) власного виробу i привезення аж вiд сараошгiв, В копиники готували краску рибу, в солярнях складах дiжечки й цебрики просолених лососiв, привезе олоччя,_ могутню рибу, яка ловиться тiльки в крижанiй. Ее наймiцнiшi сiтi, да?ться до рук лише вiдчайдухам ринвам, яких, мабуть, нема? нi в якiй землi, окрiм землi Новгородсько?. Були ще там фландрськi сукна i ромейськi паволоки, були мечi! з дорогими рукоятями, з пiхвами, обсипаними коштовними каменями, були вiзантiйськi ларцi з слоново? кiстки i сiрiйськi склянi кубки, дивно здобленi крилатими кiньми, був полив'яний посуд, привезений з Ки?ва, а може, й з само? Болгарi?, але ж не було нiчого новгородського! - Не бачу нашого нiчого, - повернувся князь до Коснятина. - Чи й не готу?ш, посаднику? Хитрий Коснятин вдав, нiби запитання Ярославове застало його зненацька, розвiв руками: - Та ми ж... Та бач... Хiба, може, в ковницi якiсь там набищицi... Добре вiдав, як полюбля? князь одвiдувати свою ковницю, i вже заздалегiдь пускав попiд пишним усом усмiх задоволення. Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укрiплень. Мiстилася, щоправда, на княжому дворi, коло самого Волхова, але сама по собi теж була двором, оточеним високими стiнами з мiцних дубових колод, з двома великими надворiтнiми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповiтний двiр пильнувала вiрна сторожа з варягiв, яким Ярослав довiряв найбiльше, там вони й жили у великiй i теплiй хижi, прибудованiй майже до самих ворiт. Далi на не досить просторому дворищi розташовувалися низькi, вкопанi в землю мало не по саму покрiвлю комори, а за ними височiла довга дерев'яна будiвля, верх яко? правив за житло для княжих умiльцiв, а пiдклiть була власне ковницею. Роздiлена дерев'яними перегородками на неоднаково? величини примiщення, пiдклiть мiстила в собi все потрiбне для перетворення простих виливкiв золота чи срiбла на коштовнi гривнi, пречудовi прикраси, посуд, а то й просто собi химернi дрiбнички. Прокопаний од Волхова канадець, пущений просто в пiдклiть, постачав необхiдну тут воду, для свiтла не шкодовано воскових свiчок, але тим i обмежувалися всi розкошi для людей княжо? ковницi. Тут панували суворi правила; коло входу до пiдклiтi вдень i вночi стовбичили суворi варязькi во?ни з оголеними мечами, анi ввiйти, анi вийти без дозволу тiуна, якого прозвали Золоторуким, нiхто не мiг, люди сидiли в тiснiй, задушливiй, мокрiй пiдклiтi з раннього досвiтку до пiзньо? ночi, там отримували харч, там мали й короткий денний спочинок; якщо випадала коли вiльна хвиля, роботи завжди було зава-помi розтоплювали золото й срiбло в тиглях, виливали з нього то сосуди, то гривнi, то княжi забаганки: сьогоднi - лютого звiра на пiдставцi, взавтра - ошатну дiву небачено? краси, позавтра - якогось святого або во?на. Золотоковцi кували хитромудрi вериги-чепи, якi прикрасять груди князям чи во?водам, чеканили на тонких стiнках ковшiв i чаш зображення птиць, риб i звiрiв, однi виковували з чистого золота гарнi ковчежцi, якi потiм прикрашалися рiзнобарвною емаллю, другi виводили тонкi вiзерунки на срiбних релiкварiях, ще третi ламали голову над жiночими прикрасами: сережками-колтами, наруччями, гребенями, - i кожен намагався створити щось таке, чого ще нiхто не творив i не бачив, кожному хотiлося бодай на недовгий час опинитися у вiльному свiтi краси, викликаному власною уявою, вiдчути себе неподiльним володарем, паном, вiльним у всьому, бо справжню волю да? тiльки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у цiлому свiтi. Ярослав з почтом за?хав на двiр ковницi, але в пiдклiть взяв з собою лиш Коснятина. А сво?м варягам-тiлохранителям, та навiть Будиiо махнув рукою: залишайтесь на дворi. Во?вода засмiявся: -- Бо?шся, князю, щоб не напхав я за пазуху золотих гривен? А таки правда: пазуху маю широку! Го-го! Золоторукий низько вклонявся князевi, стоячи посеред двох варягiв з оголеними мечами. Так нiби приречений на страту вимолював собi прощення. Але враження це пропадало, як тiльки хто придивлявся до обличчя Золоторукого. Худе, кiстляве, вилицi пiдпирають очi двома рiзкими дугами, зуби майже завжди в хижому ошкiрi з-пiд сизо-чорних вусiв, так само сизо-чорне, масне на вид волосся кучмиться на головi, яка, певно, нiколи не зна? шапки, а з-пiд того волосся гостро зблискують очi, пронизливi й несамовитi, - кожен розбiйник радо згодився б мати такi очi. Найдивнiше ж починалося тодi, коли Золоторукий починав говорити. Вмить щезала його бандиткуватiсть, що так гостро просвiчувалася в поглядi, несамовитiсть поступалася мiсцем нерiшучостi, голос вiн мав лагiдний, добрий, вiчнi сумнiви щодо викiнченостi й досконалостi ввiрено? йому роботи терзали Золоторукого; якщо вiн навiть показував князевi рiч, що ?? не знайти в усьому свiтi, то й тодi вiн тикав i микав, злякано щулився, так нiби ждав прочухана, мерщiй бурмотiв: - Аби ж воно та щоб не оте... та якби ще... А сам же був талановитий, як чорт, умiв, може, найбiльше з усiх сво?х людей. Ярослав узяв його з Ки?ва ще молодим, возив з собою до Ростова, потiм привiз i сюди, до Новгорода, бо любив себе оточувати гарними речами, а Золоторукий знався на цьому. Текла в його жилах кров не тiльки руська, малося там щось i вiд степовикiв; батько його, втеклии вiд боярина з-пiд Чернiгова, в сво?му бродництвi напоткав десь печенiзьку красуню, з якою вчинив грiх, а потiм утiк з нею на Дунай до болгар, звiдки перемандрував до угрiв,_ десь заплутався в збройну сутичку, попав до одного володаря в полон, до другого, аж поки опинився в Ки?вi, вже в похилому вiцi, без дружини, яка не витерпiла неволi й померла, зате з сином, у якому змiшана кров вибухнула незвичайним умiнням до золотого й срiбного дiла. Отож Золоторукий давно знав князя, зяав його звички, вмiв завжди прийняти Ярослава в ковницi саме так, як тому бажалося. Стояла там княжа лавка, покрита волохатим ведмедном, а перед нею - низенький столик, дуже зручний для розглядання на ньому то сього, то того. Iнодi князь по молитвi приходив до ковницi просто з церкви, i тодi Золоторукий знав, що на столик треба покласти ?дину лиш рiч, щоб потiшила вона княжi очi, заспоко?ла його душу. I тодi клалося туди найкоштовнiше, най-тонше зроблене: предивно? емалi золотий хрест, саджений по кiнцях сапфiрами, що мають синяву степового неба, або ж великими смарагдами, кожен з яких вартий був цiло? волостi; Христос, вирiзьблений з криваво? яшми, вправлений у золото-кований вiйок; ще не викiнчений золотий оклад для книги з двома рядами перлiв, бiлих i рожевих, навколо наголовка; золоте блюдо-дискос з двома янголами обабiч хреста чеканки благородно? й довершено?. Коли ж забродив князь до ковницi у веселощах, тодi Золоторукий, зiтхаючи i випрошуючи прощення за недбалiсть i лiнощi сво? власнi та його людей, навалював на столик коло Ярославових нiг цiлi гори золотих i срiбних прикрас, посуду, iконок, хрестiв, ковчежцiв, лариiв, скриньок, i князь наослiп простягав руку до то? гори, витягав звiдти то одну рiч, то другу, вiдводив ?? далi вiд очей або наближав до самого обличчя, перебирав, дзвенiв срiблом i золотом, мовби грiв руки в ярiючiм сяйвi коштовностей, сидiв так довго, а коли йшов, то милостиво поляпував Золоторукого по плечу, казав: - Гарно, гарно, Золоторуче. А тому, зда?ться, нiчого бiльше й не треба було. Зблискував очима, зубами, проводжаючи князя, ставав помiж двох варягiв з оголеними мечами влпростаняй, гордий, неприступний. Пан сво?? справи. ?диний у сво?му вмiннi. Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього домовленiсть з К-оснятином, домовленiсть про те, як приймати Ярослава, бо Коснятин непомiтно кидав хитрi погляди з-за князевого плеча на Золоторукого, а той, не ловляча тих поглядiв, бо й сам вiдав, що ма? робити, швидко провiв долонею по теплому ведмедну на княжiй лавцi, поправив навiщось розглядний столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши перед тим мокрий плащ i мокру шапку й зiгнавши воду з бороди та вусiв, потiм, що вже було й геть незвично, тiун закрутився-завертiвся, як иобитнй пес. Ярослав гнiвно зиркнув на нього, дивуючись, чому не показу? нiчого, невелика горниця виповнилася тяжким пахом мокрого хутра, кiнського поту, принесеного верхiвцями з собою, товстi свiчi в трирогому ставниковi замиготiли, мовби мали от-от погаснути. - Ну? - сказав Ярослав. - То що ма?ш? - Та,- зiтхнув Золоторукий, - якби ж воно та не те, а щоб ото... - Знаю тебе, - перепинив його князь. - Показуй! Огинаючись i зiтхаючи. Золоторукий пiшов у куток, вiдкрив важку, ковану залiзними шпугами скриню, довго длубався в нiй, щось узяв там нарештi, обережно понiс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на грудях птаха, який от-от мiг випорхнути, або ж отруйну змiю, що кожно? митi стрибнула б чи то на князя, чи то на посадника. Низько нахилився над столиком, чаклував там далi, щось задзвенiло в нього пiд руками, тодi Золоторукий розiгнувся, вiдступив швидко вiд столика. Ярослав глянув. Перед ним на потемнiлiй дубовiй стiльницi лежав товстенний золотий ланцюг (кожен ланець завтовшки мало не в палець), але несподiванiсть була не в величинi и вазi того ланцюга, а в тому, як вiн був зроблений. Бо мiж кожними двома золотими ланцями крiпився золотий же медальйон, прикрашений перегородчатими емалями таких свiжих i несподiваних барв, що князевi досi нiколи не доводилося й бачити, i зображено було емалями не святих i великомученикiв, як водилося, а постали перед очима в Ярослава образи Русько? землi: тонкостаннi дiвчата й могутнi во?ни, барвистi птахи й лютi звiрi, синi води, зеленi трави, непробивнi пущi, безмежне в сво?й голубизнi небо i яснi квiти пiд ним. А внизу висiв на ланцюговi найбiльший медальйон iз зображенням святого Юрiя, долаючого змiя, саме того святого, що його iм'я привласнено Ярославу пiсля хрещення, князевого покровителя. - Що це? - спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у сво?му життi, та тiльки не таке. - Дарунок вiд тво?? княжо? милостi для свейського короля, - несмiливо промовив Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути вiд нього бодай незначно? пiдтримки. - Для Олафа Скетконунга, - перекашлюючись, сказав з-за Ярославових плечей Коснятин. - Кажуть, що вже пообiцяв вiн видати свою дочку Iнгiгерду за норвезького короля Олафа Товстого. Але хай полама? сво? слово, раз до нього засила? послiв руський князь. Ярослав поторкав пальцем ланцюг, видно, хотiлося йому взяти його до рук, може, й начепити на себе, може, навiть пошкодував вiн тако? небачено? коштовностi для шведського Олафа, якого нiколи не бачив, а доньки його теж не бачив i тiльки повiрив брехням сво?х варягiв. Та князь стримався, вiдступати вiд свого слова вже було пiзно, вiн любив приймати вирiшення без спонуки, а свататися до Iнгiгерди надумався вiн сам, отож усе мало йти так, як iшло, як почалося. Ярослав без зусиль розгадав Коснятинову хитрiсть: посадник готував незвичайний ланцюг-чеп у дарунок сво?му князевi, недарма ж увiнчав його медальйоном з святим Юрi?м-змi?борцем. Готовий був на будь-якi пожертви, аби лиш випхати князя з Новгорода. Коли ж зайшла мова про посольство до свейського конунга, Коснятин вiдразу зметикував, що лiпшого вiна за доньку, як отой чеп, жоден володар - анi поганський, анi християнський - свейському королевi не запропону? нiколи, тож i звелiв Золоторукому викласти сховану до часу коштовнiсть перед яснi князевi очi. Та вже гаразд. Нехай Олаф Скетконунг зна?, яка багата Руська земля, якi тут умiльцi i якi, отже, князi в нiй. А вже потому хай вибира? собi зятя. Тому Ярослав, який спершу хотiв було виказати Косняти-ну все, що думав, змовчав, а Золоторукого спитав для годиться: - Хто робив? - Люди мо?, Носок i Бурмило, - скинувся той, готовий поставити i Носка, i Бурмила перед князем, та Ярослав махнув рукою. - Гарно, гарно... I пiшов з пiдклiтi, не озирнувшись, так наче й не лежав на низенькому дубовому столику ланцюг неоцiненно? краси. Коли всiлися на коней i Коснятин наблизився до князя, щоб дiзнатися, куди прямувати тепер, Ярослав несподiвано сказав: - ?дь собi. Хочу трохи прогулятися на лови. - Дощ же! Моква! - спробував розраяти його посадник. - Мiй клепiт. Бо?шся дощу - сиди в сухому. - Та нi, то тiльки так, слабiсть людська. Куди князь - туди й я. - Сиди вдома. По?ду з варягами. - Якi ж з варягiв ловчi, князю! - не стримався вiд здивування Коснятин. - Не бажа?ш мене, то вiзьми хоч ловчих. Бо тi гультя? зайця тобi з-пiд куща не виженуть! Так i про?здиш марно в Звiринцi! - Мо? дiло, - буркнув Ярослав i круто вiдвернув коня вiд посадника. Взяв з собою самих тiльки Ульва й Торда. I вже що то за лови, коли князь ?де з мечем на перев'язi та з коротким мисливським ножем, а варяги - один iз списом, а другий з луком? Де це бачено, щоб у таку негоду вирушити на князiвськi лови з таким скупим озбро?нням! Але так було велено, так воно й зроблено. Тро? верхiвцiв на потемнiлих вiд безупинного дощу конях проскакали по дерев'яному мосту через Волхов, про?хали Неревським кiнцем по вулицi Великiй, налякана сторожа коло мiсько? брами вискочила на повiтання князя, але той тiльки недбало кивнув ?м i повiв сво?х варягiв далi, по Кожевницькiй вулицi, а потiм i в Звiринець, гнав коня чимдуж. Ульв мовчки втирався вiд вибризкiв, що летiли з-пiд копит княжого коня, а Торд плювався i щоразу хотiв щось гукнути, щоб розвеселити цю похмуру кавалькаду, але його нiхто не слухав, та й вiн сам розумiв марнiсть сво?х зусиль, чим далi вони вiд'?здили вiд города, тим кволiшi ставали його намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й вiн занурився в таку саму безнадiйну мовчанку, як його товариш Ульв. Ярослав досить легко вiдшукав озерце, де колись сидiв, роздумуючи над сво?ми не совсiм обачними вчинками, так само вiн махнув рукою варягам, щоб трималися осторонь, сам-один попрямував у той бiк, де зустрiв тодi Забаву, кiлька разiв (що вже було й зовсiм незвично) озирнувся, щоб пересвiдчитися, що Торд i Ульв вiдстали й не стежать за ним, здавалося йому, що ?де тими самими перелiсками, де вперше промайнула перед ним дiвоча постать.За цi кiлька тижнiв лiс оголився до невпiзнання, все навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославовi, що вiн був тут, а могло бути, що й не тут. Вiн уперто посилав коня в найгустiше плетиво гiлля й чагарiв, мокрi вiти хльоскали князя по обличчю, вiн вимучив коня, змучився сам i тiльки тодi, як зненацька помiтив, що вже тривалий час крутиться на одному мiсцi, зрозумiв нарештi, на яке безглуздя пустився. Бо не стане ж справдi Забава сидiти отут, у мокрих чагарях, ждучи йото при?зду! Та коли б i ждала, то не могло те тривати стiльки часу, та ще й у таку негоду. Вiн озирнувся, щоб покликати сво?х вiрних варягiв, але тi або ж занадто точно дотримувалися його велiння зникнути з очей, або ж просто вiдстали десь у мокрих гущавинах - так Ярослав лишився сам у задощеному лiсi, а що не мав чого робити, то пустив повiддя, сподiваючись, що розумний кiнь виведе його з Звiринця, хоч i не хотiлося повертатися на свiй холодний i непривiтний княжий двiр, не втоливши свого бажання, дикого й несамовитого: забачити бодай на хвильку та?мничу Забаву. Згадав про сина Iллю, якого полишила йому небiжчиця Анна. Хирлявий, як i мати, хлопчик нагадував чимось Ярославовi його власне дитинство, може, саме тому не часто ходив до нього, щоб не роз'ятрювати душу, i в цьому схожий був на свого батька, князя Володимира, який теж не любив хворобливих дiтей i жон. Чомусь у цьому клятому лiсi з недавнiх пiр у всьому ставав похожий на свого отця: i в думах, i в зневазi до хворощiв навiть найближчих людей, i в бiсiвськiй похотi. А варяги Ярославовi тим часом трюхикали собi по Звiринцю, радi, що бодай на короткий час звiльнилися вiд капризного князя, але не дуже-то й задоволенi безцiльним вештанням пiд холодним дощем. Хоча знову ж таки, якщо бути справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в пустельному лiсi, зiгрiватися теплом, що йде вiд коня, дрiмати, похитуючись у сiдлi, нi про що не думаючи (це стосувалося, ясна рiч, Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадцi, як перебiгала вчора перед самим тво?м конем дорогу тонконога дiвчина, i що ти ?й гукнув, i що вона тобi вiдповiла, i як ти пообiцяв до не? довiдатися, а вона тобi що сказала, а ти ?й - нiколи б не кiнчав цих солодких передумувань Торд. Ульв спокiйно спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував князя, надаючи списовi перевагу перед будь-якою iншою збро?ю; що ж до Торда, то в того, окрiм неодмiнного двосiчного меча, завжди за спиною висiв лук, бо в глибинi сво?? досить-таки розвихрено? душi той якимсь чином зумiв утримати переконання, що треба бути постiйним хоча б у виборi збро? i що набагато лiдше перестрiти нападника стрiлою здаля, анiж допускати його до себе на довжину меча, де вже важко виявити, в кого твердiшою буде рука i гострiшою зброя. Отак вони й трюхикали собi яо Звiринцю, коли зненацька попереду, серед невисоких чагарiв, пропливли перед ними гордi оленячi роги, пишнi, розгалуженi багатьма вiдростками роги, що майже зливалися з гiллям, недосвiдчене око ?х би й не зауважило, олень бiг, не схнтуючн головою, вiн весь був невидимий, тiльки пливли понад оголенiстю галуззя його величнi роги, i цього сталося задосить, щоб зiркi очi варягiв умить запримiтили здобич, обидва верхiвцi, ще й не додумавши гаразд, смикнули за повiддя, мовчки понукаючи коней, з обох вiдразу злетiла байдужiсть i сонливiсть, постатi в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли обидва раптом помiтили, що й олень наддав ходу i намага?ться сховатися вiд них ще в густiших i вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи сво?му звича?вi, здавлено вигукнув: - Стрiляй! Торд зiрвав лука, наклав стрiлу, натяг тетиву, так що вона з'?днала йому нiс i пiдборiддя, швидко прицiлився i, ледь вiдвiвши руку влiво, пустив коротку мiцну стрiлу туди, де ще ви-красовувалися мiж вiттями дерев високi оленячi роги. Було видно, як хижо летить туди стрiла, як шуга? вона вниз, у гущавину, було видно, як олень, мабуть поцiлений стрiлою, пiдскочив, вiд чого сколихнулися болiсно над заростями його величнi роги, але рана, завдана Гордом, ые була, певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали да свое мiсце й полетiли помiж вiттям швидше и швидше, мов на полозках. - Бий! - вiдча?но гукнув Ульв, мабуть остаточно вирiшивши порушити свою вiчну мовчазнiсть, Торд пустив навздогiн оленевi ще одну стрiлу, але тон i далi летiв, неторканий i нестримний, гордо й зневажливо. Тодi варяги вдарили коней у боки й помчали слiдом, хоч i розумiли всю безглуздiсть тако? погонi, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш, а наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом, була нiяка. Вони гналися за оленем в безнадi?, просто за звичкою доводити до кiнця справу, навiть приречену на неуспiх, однак цього разу небо послало ?м винагороду за ?хню вiру й терплячiсть, бо не проскакали вони й поприща, як олень на всьому бiгу впав, так нiби провалився крiзь землю. Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звiра сво?ю здобиччю, але з другого боку загала-лайкало, кiлька вершникiв вирвалися з вiльшаника наперерiз варягам, i тi несамохiть притримали коней, бо серед верхiвцiв упiзнали посадника Коснятина. Коснятин, супроводжуваний сво?ми ловчими, ви?хав назустрiч Ульву i Торду. Впоперек сiдла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам увесь був у кровi, шапка йому збилася набiк, в русявiй бородi заплутався жовтий листок з берези, де й подiлася чепурнiсть i прибранiсть посадника. Зате був радий Коснятин i торжествуючий, вивозячи назустрiч княжим охоронцям свою здобич, хотiв похвалитися перед князем сво?ю вмiлiстю й здобичливiстю, але враз смикнув за повiддя, не запримiтивши посеред варягiв Ярослава, здивовано поспитав: - Де князь? Варяги схитнули плечима: хто ж йаго вiда?? - Ви ж з ним ?хали! Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою байдужiстю, мовби нi сном нi духом не вiдав про iснування якогось там князя. - Де вiн? - не вiдставав Коснятин. - Звелiв нам ?хати, - врештi спромiгся на слово Торд. - Куди? - Я забув, - щиро мовив варяг. - Сказав нам: пiд... кудись пiд... а куди? - Може, пiд три чорти? - засмiявся врештi й посадник. - А таки, мабуть. - То де ж його шукати? Варяги визнали за лiпше знову змовчати. А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись i втративши будь-яку надiю вибратися з осточортiлого Звiринця, забачив попереду за обрiдними деревами на невисокому пiщаному бугрi стару хижу. Щоб добратися до пагорба, довелося пере?хати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь жебонiв, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справдi щось путяще. Кiнь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, вiн був аж занадто обережний, чого не скажеш про верхiвця, на якого знов найшла морока, знов темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив вiн пронизливими пахощами того ясного осiннього лiсу, де вперше спiткав дивовижну дiвчину, що вирвала його з багатолiтньо? сплячки, пожбурила в свiт грiховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий. Кiнь, вибравшись нарештi на пiщаний схил, радiсно заiржав, i, мовби зроджена тим конячим покликом, з хижi виповзла на свiт божий чудернацька постать. То був невисокий, обiдраний дощенту чоловiчок. Замiсть корзна мав на собi якусь луб'яну покривку, що мала захищати його, видно, вiд дощу, а може, слугувала й за одiж на зиму. Ярослав пiд'?хав ближче. Не хотiв бачити тут жодно? живо? iстоти, окрiм то?, заради кого подався до лiсу, отож не мав у душi бодай крихти милостi чи жалю до цього упослiдженого обдертюха. Не розжалобили князя нi добрi, майже дитячi очi незнайомого, свiтлi, як весняна днина, нi сколошканий рудуватий зарiст, у якому ховалося, певно, нiколи ге вмиване лице, нi подобизна збро?, тримано? чоловiчком у бруднiй правицi, - обпалений з одного боку гострий дрючок, що мав слугувати за списа. - Хто такий? - грiзно поспитав князь, мало не топчучи чоловiчка конем. - Ловища... доглядаю... - несподiвано дзвiнким, молодим голосом вiдповiв той. - А чому такий... розтерзаний? - Бо ж тiльки у вовка золота головка, - смiливо глянув той на князя сво?ми нестерпно ясними очима. - Холопе! - гнiвно крикнув Ярослав, пiдiймаючи коня над доглядником. - Та чи вiда?ш? Не договорив, бо вiдхилилися в хижi грубо збитi з обаполiв дверi i на порозi стало бiле видиво. Стояла, незважаючи на холоднечу, в самiй полотнянiй сорочцi. З просторого вирiзу нiжно випростувалася тонка прекрасна шия, нiчим не вкрита русява голiвка недбало виставлялася пiд дощ; неначе зрадiлий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дiвчинi на голову, стiкав по обличчю, по ши?, вiльно впливав у той недоладно широкий вирiз, аж князевi захотiлося кинутися й прикрити дiвчину вiд холодних патьокiв, мав би вхопити ?? в обiйми, занести до тепло? хижi, занести на край свiту. Вiн забув про чоловiчка, не спробував навiть здогадатися, що то мiг бути батько Забавi, просто поминув його, як стовп або кущ, зiстрибнув з коня i, засоромлено якось зцiджуючи жменею воду з бороди, пiдбiг до Забави. - Ще при?хав, - без подиву вiдзначила дiвчина. - Здрастуй, - сказав князь. - Чого забився в таку непогодь? - Вона вiдверто глузувала з нього. Ярослав, змiшаний, мовчав. - То що повiда?ш? - вже суворiше поспитала дiвчина. - Може... - князь не знав, що й казати, - може, хоч води напитися даси... - Он ?? скiльки, води, - повела вона рукою ? сама вже аж лиснiла вiд води. - Намокнеш, - нагадав ?й Ярослав. - Не глиняна. - Застуда вiзьме... - Хай вона мо?х ворогiв вiзьме. - А хiба в тебе ? вороги? - Ав кого ?х нема? То вже й не людина, якщо ворогiв не ма?. Вiн здивувався ?? вгадництву: те саме думав сам ось уже скiльки днiв. - Не стiй на дощi, - сказав майже благальне. - А коли хочу стояти! - Холодно ж. - А холодно - то зроби менi тепло, якщо ти такий! Вiдчуваючи, що чинить найбiльшу дурницю, на яку тiльки спроможен, Ярослав пiдступив до Забави, рвучко скинув з себе шкiряний дебелий плащ, яким захищався вiд дощу, обгорнув ним дiвчину, а сам лишився у сво?му дорогому князiвському вбраннi, певно, був безмiрно смiшний i жалюгiдний: сто?ть пiд дощем бородатий чоловiк у шитому золотом корзнi, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем i так само коштовним мисливським ножем на широкому поясi, поцяцькованому важкими срiбними украсами. Однак спершу було саме тiльки вiдчуття при?мностi, доброго дiла, спершу вiн у цiлковитому забуттi дивився на дiвчину, весь вiддавшись темному плину пристрастi, а думка про себе, почуття незручностi й сорому з'явилося тодi, коли позаду запирхали конi, заляскотiла в струмку вода пiд копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинiв: - Пресвiтлий князю, насилу знайшли тебе! Ярослав повернув до посадника стемнiле вiд ненавистi обличчя. На нього дивилися мертвi очi оленя, перекинутого через луку Коснятинового сiдла. Забава з цiкавiстю переводила погляд iз князя на посадника, ждала, що буде. Але вмiшався третiй, про якого всi забули. Заволохатiлий чоловiчок просунувся мiж князем i посадником, який силкувався злiзти з коня, але нiяк не мiг випручатися з-пiд оленячо? тушi. - То ти князь? - спитав чоловiчок Ярослава. - Чом же не повiдав, хоч би на колiна перед тобою впав. А тепер пiзно. Розхотiлося. - Iди з-перед очей, Пеньок, - порадив йому Коснятин. - А чому б мав iти, коли то моя хижа. - Може, й дiвка твоя? - Коснятин нарештi злiз з коня, виважував на плече оленя. - Таки ж моя. А тiльки тобi - дзуськи! - Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав ?? посадниковi. - Не вештайся пiд ногами: потопчу! - гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя. - Кланяюся тобi, князю, цим оленем... Ярослав збагнув, що суворiсть тут недоречна, треба було зводити все на жартiвливу пригоду, тому вiдступився з дороги, показав на Забаву. - Подаруй свого оленя дiвчинi. Посадник, зрадiлий, що князь не став вимовляти йому за п?дглядництво (бо як iнакше можна було пояснити його з'явлення в лiсi пiсля того, як Ярослав побажав ?хати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних нiг, вклонився дiвчинi. - За княжим велiнням. Дару?мо тобi. - А нащо вiн менi? - Княжий дарунок, - поважно нагадав Коснятин. - Берн, дурна дiвко! - гукнув Пеньок. - Князь наш щедрий, - сказав посадник. - А хай би князь i оббiлував, - засмiялася Забава. - Зроблять те за нас, - сказав поважно Коснятин. - А я хочу, щоб князь, - вперто повторила дiвчина. - Коли так, то й я сам можу. - Посадник знав крутий Ярославiв норов, боявся спалаху, який мiг от-от вибухнути. - Нi, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмi?ш, князю? Батьку, поможи нашому... - Не треба помочi, - сказав просто Ярослав, - сам зроблю... - Князю, - докiрливо мовив посадник, - як же то? - Мiн клопiт! Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижi, але Ярослав спинив ?х порухом руки, сам звалив собi оленя на плечi, легко понiс його до дверей. - Вiдчиняй, - крикнув Забавi. Сам почувався молодим i дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвiнка сила струмувала йому в кожнiй жилочцi. Не було нiкого на свiтi. Тiльки вiн i ця дiвчина - мов божий дарунок i безсмертний грiх? - Несiть ялинячта! - ще гукнув назад до варягiв i посад-никових ловчих, а Забавi звелiв: - Розводь бiльший вогонь! Багаття! Жару! Смiливо розрi