зав  шкуру  на  вбитiй  тваринi,  вправними  рухами  став
бiлувати тушу. Пахло хво?ю  вiд  пiдстилки,  зроблено?  варягами,  а  йому
здавалося, що то пахощi Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред
хижi, шкварчала вода на  мокрих  дровах,  густо  стелився  ядучий  дим,  а
Ярославовi вимальовувався з того диму образ дiвчини, до пори сховано? десь
у протилежному  кутку.  Дрова  розгорiлися,  Коснятин  звелiв  принести  з
тоболiв бочоночок, повний мiцного  меду,  дiстав  з-за  халяви  обкованого
срiблом рога, пiднiс першому князевi, але той плечем  показав  на  Забаву,
дiвчина вiдмовлятися не стала, вихилила рiг, обтерла губи, сказала:
   - Смачно.
   Дрова трiскотiли, полум'я звивалося  аж  до  само?  димово?  сiтки  пiд
стелею, в хижi стало свiтло, випили, здоб зiгрiтися, i князь, i  Коснятин,
i варяги, i ловчi, перепало й Пеньковi. Ярослав швидко порався  з  оленем.
Забава, вiдiйшовши  ще  далi,  розчiсувала  простим  дерев'яним  гребiнцем
волосся, воно в не?, мабуть, пахло дощем, лiсом, чистотою i ще чимось, чим
тiльки й може пахнути волосся в такой небувало?  дiвчини.  Князь  добрався
вже до оленячих нутрощiв, його руки натрапляли на загуслi  кiм'яхи  кровi,
блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на  дотик,  потiм  недбало
викладав нутрощi в  пiдставлену  Пеньком  велику  череп'яну  миску,  потiм
вирiзав з тушi найсоковитiшi шматки i  передавав  ?х  Забавi,  розчесанiй,
вимитiй, вiдсвiженiй, у сухiй полотнянiй сорочцi, вмiло пiдтиканiй, так що
не заважала вона рухатися i водночас вiдкривала всю привабливiсть  дiвочо?
постатi. Коснятин наливав меду ще й  ще,  Забава  з  помiччю  Торда  стала
смажити оленину ла жару. Ярослав закiнчував свою важку й квапливу  роботу,
тепер мав змогу частiше кидати погляди на дiвчину,  бачив  ??  мiцну,  мов
точену з важкого  коштовного  дерева  постать,  ??  голу  до  лiктя  руку,
округло-м'яку й  водночас  дужу,  серце  йому  заходилося  вiд  вигравання
полум'яних вiдблискiв на обличчi в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим
i молодшим, вкiнець,  здурiлим,  ошалiлим,  а,  тут  ще  Коснятин,  чи  то
захмелiвши, чи вдаючи захмелiлого, розвалився на зелених  ялинкових  лапах
коло вогню, лiд-ставляв до полум'я сво? мокрi дорогi чоботяри, аж валувала
з них пара, затягнув соковитим басом:
   - От то ж не кума, А що довга пелена.
   Пеньок, шкiрячи жовтi зуби з рудих сво?х хащiв,  задерикувато  пiдхопив
несподiваним у його малому тiлi дзвiнким голосом:
   - Ото ж метi кумася, Що пiдтнкалас?!
   А- там уже вдвох вони, посадник i простий княжий холоп, з  вилясками  й
погуками докричалн свою приспiвку до кiнця:
   - I пiдтикалася, I пiдсмикалася, Ще й пiдперезалася - Менi сподобалася!
   Спiвали про князя - знав це й вiн, i всi, хто був у хижi. Та Ярослав  i
не  робив  та?мницi  з  свого  захоплення.  Поки  тi  вигорланювали   свою
приспiвку, вiн iз  закривавлешiми  руками,  забруднений  I  спiтнiлий  вiд
незвично? роботи пiдiйшов до Забави, нахилився до ?? вуха,сказав:
   - По?деш зi мною сьогоднi?
   - Куди? - вона не повернулася до нього, так  само  пильно  дивилася  на
вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в ?? голосi  нi
здивування, нi ляку, нi навiть цiкавостi, спитала, аби спитати.
   - Зi мною, - повторив вiн, ще й-сам гаразд не вiдаючи, куди  й  як  вiн
повезе дiвчину.
   - А цi? - очима вона вказала на шматки м'яса, що  шкварчали  на  вогнi,
але князь зрозумiв, що йдеться про посадника i всiх, хто тут, у хижi'
   - Не зважай, - сказав вiн недбало.
   - А я зважаю, - сказала вона. - Вiдiйди. М'ясо погорить.
   - То як? - вiн не вiдходив.
   - Сказала ж. Iншим разом.
   - Я не можу. - Тi дво? замовкли, i князь благав ?х подумки, щоб затягли
ще якусь  дурницю,  аби  тiльки  виповнити  звуками  страшенну  тишу,  яка
запанувала в хижi пiсля ?хнього спiву. Тут не те що слово  -  кожен  подих
чутно.
   I Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув ново?:
   Прийди-прийди - сама буду!
   Я з спiдницi зроблю путо,
   З передника зроблю дверi...
   - А не можеш, то що ж ти за князь, - наставила вона на нього плече, так
нiби прагнула вiдгородитися вiд Ярослава.
   - Сам не можу. Важко менi самому. Князевi завжди важко. У всьому.
   - Ото менi клопоти - князем бутиi - Вона засмiялася.
   Ярослав зовсiм  близько  побачив  ??  нагрiту  вогнем  щоку,  незбориме
бажання нiжностi залило йому душу, з найпохмурiших закуткiв серця пощезало
все зле й недобрй, вiн схилився до то?  щоки  i  несмiливо,  мов  хлопчик,
прошепотiв:
   - Тiльки доторкнути до тво?? щоки.
   На них дивилися всi, хто був у хижi.  Коснятин  перестав  спiвати,  але
князь того не зауважив. Нiчого тепер не чув, опрiч ревiння власно? кровi в
ушах. Пеньок байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж  пiдвiвся  i
розтулив  рота  вiд  непогамовно?   цiкавостi,   навiть   мовчазний   Ульв
заворушився на сво?м ложi i, може, вперше в життi пошкодував, що вiдiбрали
в нього боги пiсенний дар його великих предкiв, бо  ж  лiпшо?  нагоди  для
складання величально? пiснi красi й силi годi й шукати!
   Та однаково князь ще стримував себе,  вiн  не  кинувся  на  Забаву,  не
зiм'яв  ??  в  кам'яно-мiцних  сво?х  обiймах,  вiн  навiть  не  наважився
поцiлувати дiвчину, а лиш тернув усами по нiжнiй щоцi,  весь  струснувшись
вiд того доторку, i вiдступив у потемки, витираючи  закривавленi  руки  об
золоте шиття свого корзна.
   Забава вихопила з вогню запечене на  червоне  м'ясо,  стала  розкладати
його на дерев'яних мисках перед  посадником  i  варягами,  що  зблискували
очима чи то на ?жу, чи то на дiвчину. А Ярослав  не  виходив  з  темнощiв,
стояв там дивно збайдужiлий, не хотiлося йому нi до вогню, нi до  ?два  та
питва, нi навiть до дiвчини, щемка спустошенiсть  настала  в  його  серцi,
вiдворотне вiдчуття непотрiбностi, нижчостi навалилося на  нього,  знайоме
ще з тих давнiх лiт дитинства, коли лежав самотнiм калiчкою  в  задушливих
княжих покоях.
   Було тодi так. Прокидався iнодi вранцi, а прокидатися не хотiлося i  не
через невиспанiсть, а просто - не бажалося жити далi.  Бо  й  навiщо?  Вiд
народження був князем. Але ж чи був? I чи взагалi можна  бути  князем  вiд
народження i чому? Опрiч того, що ж ти за князь, коли без нiг?
   Приходив  Будий,  вiдразу  вловлював  пригнiченiсть  у  свого  молодого
вихованця, термосив Ярослава, бадьорив його, погукував:
   - Агей, князю, ворушись веселiше, бо вже скоро гопки  будемо  вибивати!
Вже нашi ноги он якi мiцнi! Ще трохи терпцю - i вже!
   А малий лежав i думав: ну й що? Коли й стане вiн на ноги ?здитиме верхи
на конi? А  стане  вiд  цього  щасливiшим?  Доведе  комусь,-  що  вiн  вiд
народження  справдi  князь  i.  справдi  ма?  прало  карати  й   милувати,
володарювати, мати в сво?х руках людськi долi й людськi  душi?  Хiба  може
народитися людина з такими правами? Хто ?й  може  таке  дати?  1  чому?  I
навiщо? Бо ж люди всi однаковi, тiльки ? веселi,  щасливi,  здоровi,  а  е
нещаснi, немiчнi, як от вiн. Який же з нього князь i який володар?
   - Iди геть! - кричав вiн на Будия, вiдвертаючись до стiни,  зариваючись
у м'якi бiлячi ковдри. - Забирайся, а то звелю зiтнути твою дурну голову!
   Такi напади повторювалися й пiзнiше, були тяжчi  й  легшi,  але  завжди
однаково болючi, незбагненнi. Таке було й цього разу.
   - Iди, князю, спробуймо смаженини, - зледащiлим вiд  теп-.  ла  й  меду
голосом покликав Коснятин. - Ця дiвка вмi? смажити оленину, як нiхто. Бо в
не? ж батько Пеньок, а цей чоловiк зна?ться на дичинi. Просимо, князю.
   Ярослав хотiв сказати посадниковi щось рiзке й  грубе,  але  стримався,
прикусив губу, мовчки пiшов до дверей, i здалося йому  навiть,  що  ступа?
нетвердо, що в ноги повернулася давня  хворiсть,  вiн  захитався  i  мусив
обiпертися об одвiрок, щоб не впасти. Насилу вийшов з хижi.
   Нi'хто не насмiлився його стримувати. Тiльки Забава, коли  вже  Ярослав
причинив за собою дверi, вхопила шкiряний кнш жий  плащ,  який  сушився  з
другого боку вогнища, i, як  була  -  боса,  в  самiй  сорочцi,  метнулася
надвiр.
   - Князю, накривку забув! - гукнула вона в густий дощ. Ярослав  виступив
з-за водяно? стiни,  так  нiби  ждав  Забаву,  простягнув  руку  за  сво?м
вбранням. Нi мови вiд нього, нi поруху бiльше.
   - Дурний ?си, князю! - засмiялася Забава i, вiйнувши сорочкою, щезла  в
теплiй хижi.

   РIК 1014
   ЛIТО. БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО
   Толи не будет межю нами мира,  оли  камень  начнеть  плавати,  а  хмель
почнеть тонути.
   Лiтопис Нестора
   Навiть царства мають сво? долi - щасливi або лихi, а  люди  й  поготiв.
Якби тому хлопчиковi, що плакав колись на  темному,  розквашеному  негодою
шляху, сказали, як далеко  вiд  рiдно?  землi  опиниться  вiн  колись,  не
повiрив би нiзащо сам, та й  нiхто  б  не  повiрив.  А  ось  тепер  звався
Божндар, i в  монастирi  Святi  архангели  сидiв  над  здобленням  дорогих
пергаменних книг, дiйшовши цього вмiння всього лиш за  два  роки,  що  вже
було рiччю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тiльки  вiд  бога
могло найти на чоловiка таке небувале вмiння.
   Вiн ускочив у монастир, мов у стоячу воду,  перед  тим  натерпiвшись  у
тяганинi по чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж  таки
вiддав тодi в Радогостi  хлопця  зажерливому  бабонюху  Какорi,  i  Сивоок
опинився серед най-упослiдженiших купцевих робiв. Мав тягати на собi  вози
в гиблих мiсцях, де грузли конi; до чужих городiв, де мито бралося з воза,
хитрий Какора велiв заносити товари  на  плечах;  в  тяжких  мандрах  роки
спливали повiльно й одноманiтно, кiлька разiв Сивоок пробував утiкати, але
Какора ловив його досить легко, бо скрiзь знали, що купець дасть за  свого
роба добру винагороду, i не встигав Сивоок  проспати  бодай  одну  нiч  на
волi, як знов, скручений i збитий на синець, опинявся в ненависному обозi.
Мiж Какорою i Сивооком тривало щось мовби змагання: хто кого?  Може,  саме
завдяки тому багаторiчному змаганню зайшли великi  змiни  й  у  Сивооковiм
характерi.  Вiдлюдькува-тiсть  замiнилася   балакучiстю,   стриманiсть   -
буйнощами, похмурiсть - веселiстю. Так нiби переймав Сивоок усе лiпше,  що
було в його найзапеклiшого ворога - Какори, i  вже  мiг  тепер  не  тiльки
перекривляти купця, не  тiльки,  дратуючи  свого  хазя?на,  перепити  його
iнодi, не тiльки поблазнювати в  побрехеньках,  а  й  справдi  розвеселити
найпохмурiшу душу, пiдбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бiдою.
   Какора мрiяв про те, щоб обдурити всiх купцiв, якi тiльки е. Мало  йому
було виправ у чехи i до угрiв, мало було плавання по Днiпру, Дунаю,  понад
берегом грецького моря повз Варну,  Мессемврiю  аж  до  Царграда.  Вiн  ще
вирiшив сушею добратися  до  далекого  Солуня  -  найпершого  суперника  в
торгiвлi з Константинополем - i отак, не заходячи до  столицi  ромейського
царства, просто вiд Мессемврi?, перевантаживши  свiй  товар  з  лодь?в  на
вози, повiв свою валку великим нонадморським шляхом, що йшов вiд  Царграда
до Солуня.
   Сивоок вже й до того багато разiв  бачив  гори,  та  були  вони  або  ж
занадто далеко, або ж щедро заселенi людом, а де люди, там дiяло  Какорине
золото-срiбло, отож для втечi мав шукати чогось iншого, а чого саме  -  не
вiдав гаразд, перепробувавши i степ, i пущу, i  камiнь.  Але  таких  диких
гiр, такого спаленого сонцем камiння, такого безлюддя ще не бачив нiколи i
тому твердо вирiшив,  що  втече  нарештi  вiд  Какори  хоч  тут,  i  втече
назавжди. Навiть померти вiд голоду й спраги в отих пiднебесних, бiлих вiд
спекоти горах вважав за лiпше, анiж ковтати гаияюгу в  настогидлiй  валцi,
дивитися наненависну, розгойдану на коневi могутню постать Какорину,  чути
його безугавний, дуркуватий спiв про теплих жон i мiцнi меди.
   Вони переправилися через  рiчку  Хебар,  пiшли  понад  морем,  що  його
болгари прозвали Бiлим, тобто гарним, ласкавим, бо, так у них звалося  все
найтеплiше i найнiжнiше, вони поступово заглиблювалися в гори,  бiлий  (не
ласкавий, нi!) пил стояв над шляхом  удень  i  вночi,  сонце  немилосердно
палило все живе й мертве, був мiсяць зарев, мiсяць  безжально?  спеки,  на
гiрських шляхах траплялися тiльки загони ромейських  во?нiв,  яким  пильно
треба було перебратися з одного мiсця  в  друге,  заблуканi  подорожувачi,
мiсцевi мешканцi на терплячих вiслюках.  Що  ж  до  купецьких  обозiв,  то
Какорз тут майже не мав суперникiв, бо всi надавали перевагу морю,  пливли
до Солуня на 'лодьях, хiба що якийсь занадто хитрий купець  пробирався  до
Адрiанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку вiдбувався
в городi на день успения богородицi, або  ж  зустрiчали  короткi  валки  з
товарами з Мосинополя. В самому Лi?нсинополi були  торги,  пiснi,  музика,
грiх би взяв на душу кожен, хто б там не затримався, але на  Какору  iнодi
находила бичача  впертiсть;  йому  подобалося  чинити  всупереч  здоровому
глузду, i ось його валка знов тягнеться в гори,  знов  навколо  розпечений
камiнь, i безжальне полинно-сиве небо, i  перемелений  ,  тисячами  колiс,
перетоптаний тисячами нiг, перевiяний усiма вiтраци ядучий бiлий  пил,  од
якого нема порятунку нi вдень, нi вночi, а дорога ще пустельнiша, бо  саме
вершина мiсяця зарева, коли все живе хова?ться в затiнок i  тiльки  ящiрки
переповзають через широкий крем'янистий шлях  та  високо  вгорi  плавають:
цятки байдужих гiрських птахiв.
   Шалiли  вiд  спеки  люди,  ледве  пересувалися  конi,   вiслюки   йшли,
похнюпивши голови, натужно рипiли вози, мовби конаючи, неначе  допитуючись
у того товстого чолов'яги, що гуцикав на високому жеребцi  попереду:  чого
вiн хоче, якого виторгу, звiдкiля слави?
   А що Сивоока обходила тiльки власна свобода, то вiн не став  очiкувати,
чим  закiнчиться   божевiльний   похiд   за   купецьким   щастям,   вибрав
найпустельнiше мiсце i  ще  звечора,  щоб  за  нiч  устигти  якомога  далi
вiдбiгти вiд царградського шляху, подався правобiч у гори.
   Хоч дерся без перепочинку цiлу нiч вище й вище,  на  ранок  вийшло,  що
висить мало не над самим шляхом, виразно бачив, якзвива?ться серед  бiлого
пилу Какорин обоз, бачив двох  зустрiчних  селян-роме?в  на  вiслюках,  ще
далi, наздоганяючи Какору, поспiшав, поки не припекло дуже сонце,  з  боку
Мосинополя.
   Невеликий кiнний загiн ромейсько? легко? кiнноти, навколо  себе  Сивоок
бачив тiльки голий камiнь, безнадiйно сiрий, вже по сходi сонця розпечений
до нестями, нiкуди було сховатися, Нi за що зачепитися не те  що  рукою  -
оком навiть! Йому стало страшно, був нiби  розiп'ятий  на  сiрiй  кам'янiй
стiнi, виставлений i-сонцю, i людям, що об'?дналися проти нього  у  ворожу
спiлку, щоб знесилити,  вловити,  знищити.  Зата?вся  за  виступом  скелi,
лякаючись, що з шляху його помiтять  i  Какора  пошле  погоню  або  й  сам
подереться за втеклим, та все минулося, валка визмiювалася  далi  й  далi,
гублячись за повiльними закрутами дороги, дзвенюча тиша оточувала  Сивоока
щiльнiше й щiльнiше, вiн видобувся на  рiвнiший  виступ,  окинув  поглядом
камiнне царство, яке йому тепер належало (а може,  вiн  належав  йому),  i
вперто побрався вище.
   Навколо була воля. Може, вперше з часiв спiльних  мандрiв  з  маленьким
Лучуком.
   Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повiльно,  здалеку
запримiчав нечастi тут людськi поселення,  намагався  триматися  осторонь,
харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро  дарували  йому
гiрськi рiчки, тiльки, на жаль, рiчок траплялося занадто мало, i найбiльше
страждав Сивоок од спраги, бо iнодi день i два не мав бодай  ковтка  води.
Раз напали на нього грабiжники, навалилися, коли вiн  спав  коло  струмка,
стали душити, було ?х тро? чи четверо, вони заважали один  одному,  видно,
не мали заздалегiдь домовленостi, як дiяти, i це  врятувало  Сивоока,  вiн
розметав нападникiв i, поки вони схаменулися й добули зброю, встиг  утекти
в темряву, а вже тiкати вiн умiв вiд бога i вiд диявола!
   Йшов навмання, ?дину журу мав:  щоб  потрапити  до  болгар,  болгари-бо
добрi люди, сво? то браття, не видадуть його нiкому, бо нiкого не бояться.
Обiрвався й знесилився. Чи добрався до Болгарi?, чи не добрався, знати  не
мiг, бо зрештою попав у такi непролазнi хащi, що вже не те що людини, а  й
звiра не запримiчав.
   Лiси ставали густiшi й густiшi, видно, десь недалеко мала  бути  велика
рiчка, однак Сивоок iшов уже багато днiв, а рiчки  не  було,  iнодi  крiзь
камiнь пробивався струмок, що вiдразу  ж  i  губився  в  каменi,  пекельна
задуха стояла в лiсах; в безнадi? Сивоок молив  богiв,  щоб  послали  вони
йому навiть ворога, бодай невеличку людську оселю; вже йому здавалося,  що
перемiря? вiн отак цiле Болгарське царство з пiвдня аж  до  самого  Дунаю,
нiкого не спiткавши, нiкого не забачивши.
   Вибрiв на берег рiчки зовсiм негадано, та ще  й  опинився  вiдразу  пiд
крутою стiною, складеною з грубих  кам'яних  брил.  I  хоч  як  перед  тим
прагнув до людського осередку, мимоволi позадкував назад у  гущавину,  дав
доброго гака, перш нiж наважився знов вийти до рiчки, щоб  попити  води  й
здалеку подивитися на несподiване в цiм дикiм краю укрiплення.
   I коли, впершись руками в круглi голишi, схилився над  водою  i  ще  не
вмочив навiть губ, почув зовсiм близько позаду неголосне:
   - Чедо! (Хлопче! (Болг.)_)
   Вiн озирнувся, але нiкого не побачив. Подумав, що негоже йому  лякатися
першого стрiчного, знов нахилився над водою, став пити.
   - Чедо! - озвалося знову позад нього. - Хей, Божидар!  На  тебе  думам!
(Хлопче! Гей, Божидаре? Тобi кажу! (Болг.)_)
   Сивоок скочив на рiвнi,  повернувся  до  дерев,  звiдки  виразно  чувся
людський голос, наготував загострену палицю, що ?? стосував замiсть списа.
З-за дерев вийшло два бородатих, аж смiх брав, чоловiки, в  грубих  темних
киреях,  пiдперезанi  широкими  ремiнними  поясами,  за   якими   в   обох
поблискували сокири з довгими пiдручними сокирищами.
   -  Защо  се  плашиш?  (Чого  ляка?шся?  (Болг.)_)  -   посмiхаючись   в
найглибшому глибi сво?? дрiмучо? бороди, ласкаво спитав один з них.
   Так Сивоок опинився серед братi? монастиря Святi архангели. Два iнокн -
Дем'ян i Костянтин, а простiше, Тале i Груйо - вийшли того ранку  до  лiсу
врубати дров i спiткали бродника-руса. Назвали його  Божидаром,  вважаючи,
що послав юнака до них сам бог,  а  згодом  iгумен  монастиря  Гаврило  ще
бiльше переконався в слушностi того iменi для Сивоока,  коли  побачив,  як
легко засвою? русич болгарську i ромейську грамоту, а ще  легше  -  велике
вмiння прикрашувати книги i писати iкони, вмiння, яке  да?ться  людям  так
рiдко i да?ться вже справдi самим богом.
   Сивоок i сам не знав: чи то справдi дар вiд народження, а чи  вибухнули
в ньому незвичнi здiбностi, викликанi вiдча?м.
   Бо втiкав з неволi одно?, а попав у неволю потрiйну.
   Перша неволя -  монастир.  Найпохмурiше  серце  завмерло  б  од  самого
погляду на цю сувору обитель. Гори, лiси, непролаз-зя.  Кра?вид  мовби  од
сотворiння свiту: здиблене громаддя,  вiковiчна  кошлатiсть  дерев,  чорнi
громи вод у печерах i чорториях. А над усiм цим, у кам'янiй  пiдхмарностi,
схований за непробивними, не знати ким i коли складеними з сiрих гранiтних
брил   височезними   стiнами   -   нужденний   клаптик   землi,   шершавi,
кiстково-твердi цвинтарнi кипариси, довгi ряди  видовбаних  у  материковiй
стiнi гнiзд-келiй. Келi? громадилися одна зверх одно?  кiлькома  поверхами
так, що ставало лячно  вiд  само?  думки  про  людське  животiння  в  отих
щонайвищих норах, але згодом ти пересвiдчувався в хибностi  свого  першого
враження, бо монастир було розташовано так, що тут у найбiльшу спеку вiяло
гiрською прохолодою, а коли хто ще вмудрявся бодай  трохи  пiднестися  над
рiвнем цього пристанища, видовбавши собi келiй над рештою братi?, то  мав.
змогу найпершим зустрiчати прохолоднi потоки благословенного  болгарського
бiлого вiтру, якого так не стачало людинi внизу.
   Сивоок мав довбати собi келiю сам, бо тут  марно  було  сподiватися  на
готове, i вибрав мiсце найхолоднiше, як  i  личило  прихiдцевi  з  далеко?
пiвнiчно? кра?ни. Бив камiнь i забував про всi нещастя, яких зазнав  досi,
ладен був день i нiч не  вiдходити  вiд  тяжко?  роботи,  аби  лиш  знайти
забуття i спочити душею, але з першого дня дали йому до зрозумiння,  що  в
Святих архангелах iснують твердi правила, якi не дано  нiкому  порушувати.
Передовсiм правила стосувалися молитов.
   Посеред монастирського дворика стояла стара камiнна церква -  протатон.
Стук у велику дерев'яну колоду скликав кiлькаразово щодоби  все  населення
обителi до молитви, до речi, також  опiвночi,  коли  кволий  голос  людини
найчутнiший для бога. Неодмiнною молитвою вiдмiчався  також,  схiд  сонця,
вiд якого тут розпочинали вiдлiк годин ново? доби, хоч однаково важко було
позбутися гнiтючого переконання, що час  тут  зупинився  навiки,  роки  не
лiчаться,  години  не  вiдмiрюються,  тiльки  днi  течуть   за   днями   в
монотонностi молитов, у безнастанностi тяжко? працi, яка  часто  вида?ться
марною, бо не зна?ш нiколи, кому,  попаде  i  чи  взагалi  попаде  до  рук
пергамен, над яким схиля?шся впродовж цiлих мiсяцiв, а то й рокiв.
   Кiлька  десяткiв  здичавiлих   вiд   самотностi,   зчерствiлих   душами
чоловiкiв. Нiколи  не  стриженi  голови,  волосся  скручено  в  скуф'ю  на
потилицi, велетенськi чорнi й  рудi  бороди,  ледве  блищать  очi  за  тим
заростом i видаються носи.  Зустрiчаючись,  iноки  цiлують  навза?м  руки.
Мабуть, нiхто з них не звiдав нiколи жiночого  поцiлунку,  а  тепер  i  не
звiда? бiльше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що  жiнок,  а
взагалi будь-яко? iстоти жiночо? статi. Не може  тут  бути  нi  курки,  нi
ослицi, братiя не п'? молока,  не  ?сть  я?ць,  гарячi  страви  забороненi
також, щоб не розпалювати тiла. В монастирськiй трапезнiй на стiнi картина
страшного суду, де карають грiшникiв,  якi  об'?да-лися  й  обпивалися  за
життя. Посеред трапезно? - амвон, з якого хтось з iнокiв пiд час обiду ма?
читати святе письмо, в той час як братiя квапливо ковта? квасолю з  оливою
а чи овечий сир з сухим хлiбом, бо iгумен, що сидить  кiнець  столу,  може
щомитi задзвонити в пiдручний дзвiнок  -  i  тодi  кiнець  обiдовi,  треба
молитися, i нiкому нема дiла до того, чи ти встиг  там  щось  ухопити,  чи
випив свою склянку вина, ?дину тут радiсть для багатьох, надто ж для  тих,
що виконують тiльки чорну роботу i нiколи не будуть вта?мниченi  у  високе
мистецтво творiння й здоблення книг.
   Сивооковi, який хоч i в поневiряннях та. важкiй роботi на Какору все  ж
звик до широкого вiльного свiту, обитель Святих архангелiв видалася гiршою
за  в'язницю.  Коли  трохи  оклигав  з  дороги,   зазнайомився   з   усiма
монастирськими  регулами,  то  йому   стало   так   страшно,   немов   ось
завтра-позавтра мав умерти i  його  закопають  отам,  за  кипарисами,  пiд
стiною, на крихiтному монастирському  цвинтарi,  де  виднi?ться  один  лиш
хрест, а потiм, через кiлька рокiв, викопають його кiстки, вiдокремлять од
них череп, зсиплють у довгий  дубовий  ящик  -  "костницю",  а  на  черепi
напишуть над очними западинами iм'я власника i виставлять поряд з iншими в
каплицi. Що напишуть - Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три
наймення, одержавши трет? пiсля прийняття хреста.
   Отут слiд сказати пре другу неволю, в яку попав Сивоок.
   У Какори кожен мiг мати свого бога. "За богiв ваших  i  грiхи  вашi  не
вiдповiдаю!" - погукував п'яний  купець.  Були  в  нього  християни,  були
визнавцi бога ?гови, були мусульмани, найбiльше ж було таких, як Сивоок, -
поганннiв, кожен пильнував сво?х богiв,  дотримувався  сво??  вiри,  нiхто
нiкому не ставав на завадi,  нiхто  нiкого  не  змушував  до  послуху,  до
прийняття сво?? вiри.
   Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня i  то
без вагань i  спротиву,  iнакше  б  опинився  за  брамою  монастиря,  знов
самотнiй i безсилий серед здичавiло? пустелi гiр i лiсiв.
   Iгумен закликав Сивоока до сво?? келi?, посадив  на  грубий  дерев'яний
стiлець, не став дивуватися, що русич  досi  не  сподобився  хрещення,  не
питав його про бажання, а  тiльки  виклав  йому  дуже  стисло  неуникнiсть
всемогутньо? ново? вiри. Христос сказав: "Iдiте й  научайте  всi  народи".
Святий Мефодiй, який  рознiс  велике  вчення  по  багатьох  землях,  якось
скерував свого  посланця  до  одного  пiвнiчного  володаря  i  велiв  йому
сказати:
   "Добре було б, сину, аби дав охреститися добровiльно  на  сво?й  землi,
iнакше-бо будеш взятий до неволi i змушений прийняти хрест на землi чужiй,
згада?ш мо? слово".
   Ще говорив iгумен, але то  вже  були  тiльки  вiдмiни  того  самого,  а
Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першiй  могилi  його
життя, на могилi  дiда  Родима,  i  ще  один  хрест  -  на  монастирському
цвинтарi, над якимсь бiдолахою iноком. Отак жив, метався  по  свiту,  десь
бився, десь ?в i пив,  випадком  поцiлував  одну  чи  й  бiльше  жiнок,  а
скiнчилося все тим, що став  помiж  двома  хрестами  i  далi  йти  нiкуди,
замкнено тво? життя мiж цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов
оцi довколишнi гори, що нагнiтили, зда?ться, увесь свiт.
   I от так, караючись у безнадi? i безвиходi,  прийняв  Сивоок  хрещення,
прийняв ще одне наймення - Миха?ла, мав тепер носити пiд  грубою  вовняною
рясою на заяложенiй шворцi кипарисового хрестика, була тепер у нього  нова
вiра, на яку мiр опиратися, як старий на посох, i  надiятися,  як  той  на
круту гору.
   Але радощiв нова вiра не  принесла,  дала  тiльки  пригнiченiсть  духу,
сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, i, може, щоб  забути  цю  неволю,
вiдкинути ??, так вiдважно й легко  занурився  Сивоок  у  нову  для  нього
справу - здоблення книг i писання iкон на  дерев'яних  дошках,  вiдкрив  у
собi здiбнiсть, породжену ненавистю, тодi як iгумен Гаврило зумовлював  це
щiро свiтленням заолуканого тавра.
   Що ж до неволi третьо?, то стосувалася вона не  самого  лиш  Сизоока  i
навiть не обителi Святих архангелiв, а цiлого Болгар ського царства, через
що й вимага? розповiдi осiбно? i докладнiшо?.
   Повелося вже здавна, що в свiтi завжди ?  двi  найбiльшi  з-номiж  усiх
держави, i головне почуття, яке пану? мiж ними, - це глибоке  недовiр'я  i
тяжка ворожнеча, мов  мiж  тими  бiблейськими  братами  Ка?ном  i  Авелем.
Будь-якi порiвняння рискованi, але можна наважитися порiвняти. Болгарiя  i
Вiзантiя довгий час були саме такими двома ворогуючими велетнями. Роме? ще
в сьомому вiцi при iмператорi Костянтинi Погонатi були ганебно прогнанi  з
берегiв Дунаю, успадкованого Вiзантi?ю вiд римлян, i навiть  змушенi  були
платити данину  болгарському  царю.  Коли  дво?  б'ються,  майже  завсiгди
з'явля?ться третiй, який спершу пригляда?ться бiйцi, щоб згодом  виступити
в  ролi  торжествуючого  пожинача  плодiв  перемоги.  Так  у   час   майже
трьохсотлiтнього змагання мiж Вiзантi?ю й Болгарi?ю за морем виникла  нова
могутня держава - Руська, але вона була далеко, порiвнюючи з болгарами, що
товклися на узбережжi Чорного моря i мало не пiд самими стiнами  Царграда,
тому вiзантiйськi iмператори спробували пiдбити руських князiв на  спiльнi
дi? проти болгар, i ?м це  навiть  вдалося  зробити,  i  князь  Святослав,
непереможний  на  той  час  во?н,  захопив  болгарську  столицю   Преслав,
прогнавши звiдти недолугого царського сина Бориса, який дбав  не  так  про
велич свого царства, як про збереження сво?? влади та  залагодження  сво?х
стосункiв з боярами - бо?лами й кавханами. Та вийшло  так,  що  Святослав,
сам того не вiдаючи, зробив для Болгарi? найбiльшу послугу, внаслiдок яко?
болгари знов повернули свою велич. На  той  час  у  Преславi,  в  глибокiй
темницi пiд баштою-в'язницею, сидiв уже багато мiсяцiв хоробрий  комiтопул
Саму?л, кинутий туди Борисом без суду нiбито за змову проти  богом  даного
царя Болгарi?. Сму?л, а ще Давид, Мойсей i Аарон були комiтопулами,  тобто
синами по-ромейськи, комiта, тобто (знов же таки по-ромейськи)  управителя
Охридсько? областi Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був  вельми  хоробрий
во?вода,  а  його  сини  виросли  ще  хоробрiшими  i  по  смертi   батька,
успадкувавши кожен свiй  город,  стали  вiдверто  обурюватися  нерiшучiстю
царських синiв Бориса й Романа. Пiшли розмови  про  те,  що  Борис  -  цар
незаконний, що треба б обрати гiдного царя,  мався  на  увазi,  може,  хоч
Роман, якого прозвали скопцем за надто голу бороду, але за  яким  водилося
бодай трохи того, що зветься розумом або й державною мудрiстю,  -  рисами,
що ?х царствуючий брат його Борис був позбавлений начисто, зате  надiлений
був натомiсть холодною жорстокiстю й душевною черствiстю, як  .воно  часто
бува?.
   Саму?л з кiлькома сво?ми вiрними людьми при?хав  пота?мно  до  столицi,
але там був упiзнаний i кинутий у  пiдземелля  з  жорстоким  велiнням  "не
показувати в'язневi денного свiтла". Так би й зогнив там вiдважний молодий
комiтопул, якби одно?  зимово?  ночi  не  пiдступили  пiд  стiни  Преслава
могутнi во?ни, яких болгари звали тавроскiфами, i з страшними гуками пiшли
на приступ. Озбро?нi були важезними, в пiвтора раза  довшими,  нiж  баченi
досi, мечами,  довжелезними  списами,  якi  не  ламалися  вiд  найбiльшого
тягаря, а в лiвих руках несли щити, завбiльшки з дверi царського палацу.
   Вони здобули столицю одним натиском,  ще  то?  само?  ночi  вже  палили
вогнища на вулицях Преслава i спокiйно собi  вечеряли,  так  неквапливо  й
смачно вечеряли, що трапеза ?хня затягнулася, власне, аж  до  снiданку,  а
тим часом з города втiкав хто мiг, iншi ховали  сво?  багатства,  ще  iншi
користалися нагодою  i  набивали  собi  торби  або  й  просто  требуху,  -
добродушнi русичi нiкому  не  заважали,  вони  собi  спочивали  по  добрiй
роботi, сам князь був серед них  i  велiв  нiкуди  не  поспiшати,  бо  вже
навколо зима, тож лiпше, мабуть, залишитися тут, у цьому  великому  i,  як
видно, багатому городi та спокiйно перезимувати, а там буде видно:  Саму?л
утiк з башти то? ж само? ночi. Не мав сили вибратися  з  пiдземелля,  його
вивели пiд руки, йому знайшли коня i, мало не прив'язавши до сiдла, мерщiй
випровадили з Преслава, щоб ?хав до сво?х братiв, набирався сил.
   Потiм було кiлька тяжких лiт для Болгарi?. Хоч  Святослав  вiдiйшов  за
Дунай,  але  роме?  зайняли  вiдвойованi  ним  землi,  розповсюдилися   по
Болгарськiй землi, мов пошесть, розiрвали кра?ну на двi частини, захопивши
всi схiднi областi, все морське узбережжя i  Придунайськi  землi.  Тодi  й
пiднялися проти Вiзантi? захiднi болгари на  чолi  з  братами-комiтопулами
Давидом, самостiйнi нацi? - болгарська й македонська. Сучасниковi незвично
читати, що столицею Болгарського царства колись були, скажiмо, Охрид або ж
Обитель, якi сьогоднi належать однiй з югославських республiк -  Македонi?
(Обитель тепер зветься Бiтоль), але пам'ятаймо, що тут мовиться про  часи,
пiдлеглi вiд нас на цiле тисячолiття. Це iсторичне минуле двох  народiв  -
болгарського i македонського, Мойсевi, Аароном i Саму?лом Мокрими.  Такого
ще не бачила Болгарська земля:  йшли  чоловiки,  жiнки,  навiть  недорослi
дiти, озброювалися хто чим мiг, йшли не  кликанi  й  не  званi,  наганяюча
переляк не лише на  роме?в,  але  й  на  власних  бояр,  що  запродавалися
вороговi заради вигоди. Перелякалися й  сини  болгарського  царя  Петра  -
Борис i Роман, втечею хотiли порятувати сво? життя, i  нiчого  лiпшого  не
вигадали, як утiкати  до  Вiзантi?.  Але  на  гiрському  перевалi  Бориса,
перебраного в  ромейський  одяг,  убив  болгарський  лучник,  вважаючи  за
ворога, а Романа повернули до рiдно? землi й проголосили царем.  Царiв  та
iмператорiв часто називають так чи  iнакше,  скажiмо:  Великий,  Хоробрий,
Справедливий, але такi назвиська походять вiд  лизоблюдiв,  тому  iсторiя,
коли й зберiга? ?х згодом, ставиться  до  таких  прiзвиськ  з  вiдповiдною
долею скептицизму. Зате якщо  вже  влiпить  прiзвисько  сво?му  володаревi
народ, то протрива? воно вiчно i буде вичерпнiше за всi  описи  придворних
лiтописцiв i  славохвальства  найманих  iсторикiв.  Щоправда,  прiзвиська,
на-дiлюванi народом, здебiльшого мають характер  осудливий,  але  тут  уже
нiчого не вдi?ш: правда завжди жорстока. Звучать тi  прiзвиська  приблизно
так: Кривавий, Скупий, Паскудний, можуть найменувати короля Красивим,  але
так i знай, що то. король був потворний, якщо ж назвуть Святим, то  читай:
"Диявол". Царя Романа прозвано було Скопцем, стосуючись,  певно,  не  лише
його зовнiшностi, але й характеру, яким не вiдзначався, точнiше, й  зовсiм
його не мав. I хоч iменувався царем усiх болгар,  влада  фактично  була  в
руках вiдважних  братiв-комiтопулiв,  якi  не  шкодували  життя,  аби  лиш
визволити рiдну землю вiд роме?в.
   У запеклих битвах загинули два брати -  Давид  i  Мойсей,  а  мiж  тими
двома, що лишилися, неодмiнно мав розiгратися спектакль,  вiдрежисерований
ще  тим  невiдомим,  але  генiальним  режисером,  який  створював   колись
бiблiйний роздiл про Ка?на i Ав?ля.
   Старший з-помiж двох комiтопулiв - Аарон, який  мав  пiд  сво?ю  владою
Средець з околицею, вирiшив, що саме вiн, а не наймолодший Саму?л, повинен
виступити найпершим претендентом на царський престол. А що  нiчим  не  мiг
засвiдчити сво?х переваг над Саму?лом: анi особистою вiдвагою, анi любов'ю
до рiдно? землi, анi незвичайними якостями людськими, то й вирiшив  шукати
пiдтримки не деiнде, а в, самого вiзантiйського iмператора.  Заплутана  то
була i лиха справа. Вiзантiйський iмператор  Василiй  Другий  Македонянин,
який вiд дня свого вступу на престол мав повнi руки клопотiв з придушенням
заколоту  полководця  Варда  Склiра  i  з  придворними  iнтригами  першого
мiнiстра ?внуха Василя, не мiг виступати проти Болгарi? зброй-яр, а вдався
до вiйни та?мно?. Маючи скрiзь сво?х вивiдникiв, вiн незабаром  довiдався,
що Саму?л, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб  не  бачити  остогидло?
дружини Агати, i переважну частину свого часу  проводить  на  Преспанських
озерах коло сво?? коханки Бiляни, для яко? на  одному  з  островiв  малого
Преспанського озера навiть звелiв спорудити городок  i  церкву.  Iмператор
пiдiслав Саму?ловi з Iталi? двох  досвiдчених  зиж-дителiв,  захопив  того
будiвничими справами аж так, що Саму?л на кiлька рокiв  облишив  вiйськовi
походи i спорудив на Малому озерi цiле мiсто, яке назвав Преспою i перенiс
туди свою столицю. Звичайно, людина не може все життя вiддати якiйсь однiй
лише пристрастi, надто ж коли нею з дитинства ще заволодiла  ненависть  до
ворогiв рiдно? землi, отож Саму?л все-таки схаменувся вчасно й знову пiшов
на роме?в, взяв Фракiю, Македонiю, околицi Фессалонiк,  Фессалiю,  Елладу,
Пелопоннес, велику ромейську фортецю Ларiсса, далi визволив усю  Дунайську
Болгарiю, опрiч окремих городкiв на чолi з вiзантiйськими топархами.
   А Василiй Другий тим часом дiяв з iншого боку. Вiн послав у Средець  до
Аароиово? дружини Варвари та?много листа, в якому досить  прозоро  натякав
на те, що чував про ?хнього сина Iвана-Владислава i хотiв би  породичатися
для щастя царстве-но? сестри  iмператорiв  Константина  i  його,  Василiя,
Анни. Ясна рiч, змiст листа вiдразу став вiдомий Аароновi,  Аарон  негайно
звелiв дружинi  вiдписати  ромейському  iмператоровi,  запевнивши  його  у
вiдданостi й любовi. Через гiрськi перевали  пiшли  гiнцi  вiд  Средця  до
Царграда i назад, але лихо в тiм, що саме тодi ж  вiзантiйськi  iмператори
Василiй i Константин пообiцяли вiддати  свою  сестру  Анну  за  ки?вського
князя Володимира, випрошуючи в нього навзамiн скiлькись там тисяч  во?нiв,
таких необхiдних для боротьби проти непокiрних узурпаторiв, що то в однiй,
то в другiй вiзантiйськiй провiнцi? проголошували себе iмператорами i  все
йшли на столицю, бо  кожен  знав,  що  споконвiку  в  ромейському  царствi
водиться  так:  хто  оволодiва?  Царградом  i  Великим  палацом,  на  того
надягають багряницю i взувають йому багрянi сандалi?.
   Аврановi ж хотiлося породичатися  з  iмператорами,  за  це  вiн  обiцяв
одкрити ?хнiм вiйськам усi гiрськi проходи в Болгарiю з тим, щоб на списах
ромейських во?нiв стати самому болгарським царем. З одно? Анни навiть  два
iмператори двох сестер зробити не могли, а справжню сестру треба  все-таки
було приберегти на всяк випадок для ки?вського князя, бо той  являв  собою
силу справжню, а не уявну, як Аарон, тому вирiшено було послати в  Средець
iз вiдповiдним царським почтом, у  супроводi  митрополита  севастiйського,
якусь константинопольську повiю, на ймення  Анна,  i  тим  самим  обдурити
марнославного комiтопула. Iвановi-Владиславовi було на той час  дванадцять
рокiв, не так щоб уже й багато як для одруження, але й не мало, якщо брати
до уваги всi тi майбутнi вигоди, яких вiд високого шлюбу очiкувано.  Однак
повiя, впившись болгарським вином, проговорилася i з ганьбою була  вигнана
з Средця, бо Аарон суворо наказав усiм  не  бруднити  об  не?  руки.  Зате
севастiйського  митрополита  за  покриття  тако?  пiдло?  неправди   Аарон
власноручно зарiзав ножем там-таки при весiльнiй учтi.
   Так похмурий i мстивий Василiй Македонянин поглумився над Аароном,  щоб
показати його дрiбне марнослав'я i  водночас  мати  зачiпку  для  вiйни  з
комiтом Средця, проти царя Болгарi? Романа.
   Хоч який продажний був чоловiк Аарон Мокрий,  але  й  на  нього  найшла
затятiсть, i, коли через чотири роки Василiй Другий  пiдiйшов  з  вiйськом
пiд стiни Средця, комiт не вiдчинив перед ним гостинно  брам,  а  закликав
сво?х горожан до якнайза-пеклiшого опору, а сам мерщiй послав  за  помiччю
до брата Саму?ла, якого ще недавно хотiв зрадити. Ромейський iмператор  ще
не знав Болгарi? i став пiд Средцем в мiсяцi заревi, коли сонце  пече  без
милосердя, коли пересихають гiрськi рiчки, вигорають трави, навiть лiси не
витримують спеки i гублять лист i стоять сумнi,  розпачливо  вмираючi  вiд
небесного палу. А на захисникiв  Средця  мовби  й  не  дiяло  сонце,  вони
вiдбивали, всi  приступи  роме?в,  не  помагали  нападникам  нi  пристiннi
штурмовi вежi, нi стiнобитнi тарани, нi  катапульти,  що  метали  в  город
важуче камiння. Iмператор вимушений був вiдступити  i  швидко  повiв  сво?
тегми старою дорогою на Пловдив через Траяновi ворота - вузький прохiд мiж
стрiмкими планинами. Саму?л iшов за iмператором назирцi. Через стрiмнини й
доли-ща, через  скелi  й  зрадливi  осипи  гналися  болгари  за  ворогами,
невидимi, вони весь час тяжiли над ромеями, мов кара, мов отi  страхiтливi
гiрськi  кряжi,  якi  дедалi  тiснiше   змикалися   попереду,   примушуючи
вiзантiйське вiйсько  видовжуватися  в  тоненьку  верижку.  За  Траяновими
воротами була ще одна тiснина -  глибоке  гiрське  долище,  на  днi  якого
звивалася шумка рiчечка. Долище було довге-предовге,  а  вузьке  таке,  що
вгорi  орел  перекривав  його  крильми.  Досвiдчений  во?н  чимдуж  прагне
покинути таке непевне мiсце, але iмператоровi раптом  забаглося  стати  на
нiчлiг саме в тiй тiснинi - чи то привабила його чиста жива вода, яко? так
давно не бачило його вiйсько, чи  то  керувався  просто  впертiстю,  важко
сказати, бо Василiй нiкому не збирався давати звiту в  сво?х  вчинках,  до
iмператорського намету мали право входити тiльки молодi  протокелiоти,  що
слугували  "Василiю,  коли  ж  пiд  Средцем  пiсля  виснажливих  i  марних
приступiв ромейського вiйська до  намету  наважився,  незваний,  пробитися
протоспафарiй Никифор  Ксифiя,  то  iмператор  спершу  хотiв  його  просто
вигнати, потiм дозволив говорити,  буркнувши,  .аби  той  не  розбалакував
довго, а що в Ксифi? всiх балачок тiльки й було, що сказати  про  вiдступ,
то Василiй похмуро всмiхнувся i мовив:
   - Запам'ятай, що то твоя вимога -  про  вiдступ.  Сам  я  нiколи  б  не
вимовив цих слiв.
   Тут саме час трохи сказати про Василiя Другого  Македонянина.  Вiн  був
онуком iмператора Константина Багрянородного, що  прозвав  себе  так,  щоб
довести  сво?  справдi  царське  походження,  бо  всi  дiти  вiзантiйських
iмператорiв народжувалися у Багрянiй палатi, але лише в тому випадку, коли
iмператори перебували в законному шлюбi. Мати ж Константина Багрянородного
Зоя Карбонопсида, тобто Чорноока, була четвертою дружиною iмператора  Льва
Шостого, i патрiарх не визнавав  цього  шлюбу,  отож  Константин  вважався
мовби незаконнонаро-дженим, простiше  кажучи  байстрюком.  Таким  був  дiд
Василiя  Другого.  Щоб  засвiдчити  сво?  високе  походження,   Константин
Багрянородний намагався вивищитися над усiма сво?ю вченiстю.  Вiн  написав
"Книгу  церемонiй",  у  якiй  учив,  як  цар  повинен  говорити,   ходити,
триматися, сидiти, посмiхатися, одягатися, ще лишив  по  собi  книги  "Про
феми" i "Про управлiння  державою",  хоч  сам  тим  мистецтвом  так  i  не
оволодiв, про що свiдчив безлад, який настав по його  смертi.  Не  виказав
Константин i велико? мудростi в справах, що стосувалися безпосередньо його
самого i сина Романа, коли одружив того на якiйсь Анастасо, дочцi плебея з
Лаконi?, що тримав трактир у трущобах Царгра-да. Ця Анастасо по  одруженню
взяла собi iм'я Феофано, вiдзначалася вона приголомшливою вродою, а  ще  -
справдi  диявольським  характером.  Перше,   що   вона   зробила,   ставши
iмператрицею  по  смертi  Константина,  якого,  зда?ться,  отру?ла,  -  це
прогнала стару царицю ?лену i п'ять зовиць, чудово освiчених царiвен. Усiх
вислала в монастирi. Згодом, народивши двох синiв i двi  доньки  Романовi,
отру?ла й чоловiка. Отру?ла також узурпатора Романа Лакапина, потiм вийшла
замiж за чоловiка, старiшого за не? на тридцять рокiв, через  п'ять  рокiв
зрадила його, помогла коханцевi вбити, зробила свого коханця  iмператором,
а коли той зрiкся ?? й вислав з Константинополя, зумiла через вiрних людей
дати зрадливому iмператоровi повiльно дiючу отруту, i той незабаром  вмер,
висохши, мовби вiд насильного обпоювання оцтом.
   Може, набачившись змалку всього  наймерзеннiшого  вiд  власно?  матерi,
Василiй назавжди зненавидiв людську породу, надто  ж  -  жiнок,  через  що
нiколи не одружувався, хоч ходили темнi чутки,  що  останн?  з'ясовувалося
трохи iнакше: мовляв, щомiсяця раз або двiчi в поко? до iмператора тайкома
приводили  вродливих  юнакiв;  мабуть,  вiн  страждав  од  то?   розпусно?
слабостi, боровся з нею i не мiг збороти, через що  втiкав  iз  столицi  у
новi та новi походи, був завжди з во?нами, мився  холодною  водою,  вживав
просту ?жу, не любив вина й гулянок, завжди ходив закутий у  темне  залiзо
тiльки вузький обруч i нараменники з бiлого золота i  золото?  в'язi  пояс
виказували його високе становище. Звiсно,  таке  пояснення  завойовницьких
походiв ромейського iмператора може видатися досить поверховим i  на?вним,
але така вже сила  пересудiв:  часто-густо  вони  затемнюють  найважливiшi
подi?, а коли взяти до уваги, що бодай  найменша  iстина  не  да?ться  без
певних  зусиль,  то  й  стане  зрозумiлим   схильнiсть   бiльшостi   охоче
пiддаватися розповсюдженим хибним думкам, а то й просто - безглуздям.
   На той час, коли Василiй звелiв  зупинятися  на  нiчлiг  у  небезпечнiй
тiснинi за Траяновими воротами, ще до кiнця нiхто не  знав  iмператорового
характеру, вiдали тiльки, що заперечувати йому  марно.  Та  й  хто  б  мiг
заперечувати? В сво? тридцять рокiв iмператор ще не  вважався  досвiдченим
во?ном, а недосвiдченiсть завжди породжу? впертiсть.  Щоправда,  впертiсть
породжу?ться ще в людинi тодi, коли нема?  заперечень  навколо;  а  якi  ж
можуть бути заперечення проти волi найвищо? царственостi?
   Отак з тисячу рокiв тому найдосвiдченiшi во?ни й  полководцi  ромейськi
не  спали  ночi,  тривожно  дослухаючись  до  крутих  стрiмнин   зрадливих
болгарських гiр; Саму?л зiбрав усю свою силу навколо, дав  сво?м  короткий
спочинок на двi-три години i в темрявi перед досвiтком ударив на роме?в.
   Молодий во?вода сам пiднiмав зi сну потомлених войникiв,  тихо  говорив
то там, то там про ворога:
   - Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим.
   А потiм перший пiшов униз, закликаючи болгар:
   - Хайде, хайде, деца!
   З тим погуком "хайде, хайде"  навалилися  звiдусiль  болгари  на  тiсно
збитий табiр роме?в, не дали ?м  розпростатися,  не  пустили  розпружитися
?хнiй силi, стали нищити крайнiх за крайнiми, ряд за  рядом,  в  похмурому
передсвiтi серед дико? звированостi  людсько?  страшно  зблискували  мечi,
сокири, пiднiмалися списи, палицi, бойнi вила, та все то була  здебiльшого
зброя болгарська, бо роме?, зiм'ятi, розгубленi, перестрашенi, не  ставили
опору, намагалися виприснути з жахливо? пастки, ?хнiх начальникiв не  було
видно, iмператорiв  намет  на  узвишшi  болгари  захопили  вже  з  першого
натиску, так що Василiй насилу здолав  утекти,  ховаючись  за  велетенськi
щити з буйволячо? шкi-ри сво?? вiрменсько? пiхоти, двi тагми яко? вдень  i
вночi неод-лучно перебували коло iмператора.
   Все було втрачено Василi?м Другим у тiй битвi:  вiйсько,  казна,  обоз,
честь, тiльки злiсть на болгарiв не пропала в понурiй душi  iмператора,  а
розпалилася ще чорнiшим вогнем.
   Хто б то мiг подумати, що не мине й року пiсля ганебного розгрому  коло
Траяиових ворiт, а Василiй одержить з то? ж таки Болгарi? листа,  в  якому
йому обiцятимуть всiляку помiч, пiдтримку й любов?  Лист  був  вiд  Аарона
Мокрого. Той злякався братово? могутностi,  шашiль  заздрощiв  точив  йому
душу, вiн готовий був покласти до  нiг  ромейського  iмператора  всю  свою
землю, всi ?? гори й лiси, всi рiки, поставити на колiна весь  народ,  аби
тiльки Вiзантiя помогла йому стати царем Болгарi?. Василiй мерщiй вiдписав
Аароновi, називав його  братом,  обiцяв  усе,  що  той  просив:  до  свого
послання, скрученого в трубку, дочеплено було золоту iмператорську  печать
вартiстю в  три  або  й  чотири  золотi  номйсми  -  вирiзнення,  що  його
удостоювався згiдно з "Книгою церемонiй"  iмператорового  дiда  Костянтина
Багрянородного  хiба  що  найсвятiший  римський  папа  -  духовний   отець
iмператора; якщо ж брати свiтських повелителiв, то така печать належалася:
високоповажному, найблагороднiшому i знатному повелителю агарян  -  халiфу
Багдадському, емiру  ?гипту,  двом  вiрменським  государям  -  царю  царiв
Вiрменi? i правителю Вашпукарана, а ще царю Iверi?, що носив вiзантiйський
титул куропалата, потiм ексусiократору Аланi?, i от до них мав  долучитися
вiн, Аарон Мокрий, в недалекому майбутнi ньому цар Болгарi?, божою милiстю
государ  всехристиянського  народу  болгар,  василевс  i   духовний   брат
всемогутнiх iмператорiв Вiзантi?.
   Знову власноручно складав Аарон листа до Василiя, знов тайкома спорядив
вiрних гiнцiв  до  Константинополя,  але  на  перевалi  гiнцiв  перехопили
приставленi Саму?лом до брата вивiдники. Вжахнутий братовою зрадою, Саму?л
з  полком  кiнноти  прискакав  у  Средець,  але  застав  там  лише  малого
Ааронового сина Iвана-Владислава.  Сам  правитель  Средця,  ховаючись  вiд
лiтньо? спеки, ви?хав  два  днi  тому  у  Розметаницю,  де  в  нього  було
прохолодне лiтовисько над водами.
   Знов стояв пекельний мiсяць зарев над планинами,  як  i  торiк,  в  час
ромейсько? навали, вигорали трави, оголювалися дерева,  мов  на  пожарищi,
трiскалися розпеченi скелi, нападав шал на все живе.  Саму?л  розумiв,  як
небезпечно пiддатися всезагальнiй ошалiлостi, але твердо знав також i  те,
що зрада ма? бути покарана, хоч би йшлося про рiдного батька, про сина  чи
й про самого себе. Зрадником був його рiдний брат Аарон,  отож  вiн  мусив
розплатитися за свою зраду так, як то вирiшать лiпшi люди й во?ни  Средця.
А що вiд зрадника може виплодитися тiльки зрадник,  то  належало  вирiшити
вiдразу й про долю цiло? родини Аароново? - дружини  його.  Варвари,  сина
Iвана-Владислава, малих дочок. Вирок було  винесено  ще  то?  само?  ночi,
складався вiн з одного слова: "Смерть", списання вироку не займало  багато
часу, вдосвiта Саму?л з групою вершникiв уже скакав на  Розметаницю,  а  в
поко?,  де  бавилися,  нiчого  не  вiдаючи,  братовчеда  Iван-Владислав  i
Саму?лiв син Гаврило-Радомир, привезений  батьком  для  науки  в  Средець,
прийшли во?ни, щоб звершити присуд. Хоч Гаврило-Радомир був на чотири роки
молодший за свого братовчеда й мав лише дванадцять рокiв, уже тодi вiн мiг
позмагатися з будь-ким i силою, i  вмiнням  володiти  збро?ю.  Вiн  оголив
меча, звелiв во?нам розступитися, вивiв з палацу Iвана-Владислава, взяв на
конюшнi четверо коней, щоб мати змiнних у довгiй дорозi, i утiк на  Охрид.
Через двадцять рокiв, коли по смертi Саму?ла Гаврило-Радомир вiнча?ться на
царя Болгарi?, врятований ним Аронiв син пiдiшле на ловах лучника,  i  той
встрелить Гаврила, вiдплативши  за  добре  дiло.  I,  може,  вмираючи  вiд
пiдступно? стрiли, згада? Гаврило-Радомир ту далеку нiч у Средцi,  згада?,
як   тулився   до   нього   i   хлипав   перестрашений   шiстнадцятилiтнiй
Iван-Владислав, благаючи про порятунок, i спливуть у затухаючiй свiдомостi
Гавриловiй  суворi  слова  старого  болгарського  покону:  "Кат   погубить
зрадника i родину його з жонами й дiтьми, щоб не  народився  вiд  зрадника
зрадник".
   Але то син  Саму?лiв,  а  сам  Саму?л  гаразд  знав,  як  важливо  бути
послiдовним  у  найтяжчiй  i  найбезжальнiшiй  помстi,  коли  йдеться  про
царство, про народ i рiдну землю.
   Ще десять лiт поминуло  в  безнастанних  битвах  комiта  Саму?ла  проти
роме?в, поки нарештi на рiчцi Сперхей  у  Елладi  досвiдчений  полководець
роме?в  Никифор  Уран  завдав  першо?  тяжко?  поразки  непереможним  доти
болгарам. Але ще й пiсля того Василiй Другий не наважувався пiти в  землю,
де колись був так ганебно розбитий i де  всi  його  пiдступи  були  вчасно
розгаданi, аж, нарештi, в тисяча першiм роцi,  полагодивши  всi  справи  в
сво?му власному царствi, забезпечившись миром з боку ?гипетського фатiмiда
емiра Ал-Хакiма, ромейський iмператор проголосив:
   - А тепер - болгари!
   Вiн пiшов на Саму?ла, що вже кiлька рокiв перед  тим  був  вiнчаний  на
царя по Романовiй смертi, з  Солуня,  маючи  намiр  брати  одну  по  однiй
фортецi нижнього царства, i це йому вiдразу  вдалося,  бо  во?вода  першо?
твердинi Сервi? Добромир, близький родич Саму?лiв, забачивши  пiд  стiнами
свого невеличкого укрiплення багатотисячнi  тегми  i  мерi?  вiзантiйськi,
розчинив ворота i здався на милiсть  ромейського  iмператора.  Той  назвав
його сво?м антипатом, дав дозвiл  Добромиру  бути  присутнiм  на  царських
трапезах, поставив свого намiсника в Сервi? i пiшов далi на Воден.  Але  й
Саму?л  не  гаяв  часу  i  послав  уповноваженим  до   воденсько?   залоги
Iвана-Владислава, який, щоб вiдiбрати в  будь-кого  з  воденцiв  намiр  до
здачi, звелiв перебити всiх роме?в, що мешкали у Воденi, старих,  жiнок  i
_дiтей, i трупи ?хнi кинути в клекотливi водоспади, що  проривалися  крiзь
город i випливали спокiйною  рiкою  на  рiвнину,  де  стояло  вiзантiйське
вiйсько. I хоч Василiю доповiли про тi трупи, iмператор не  велiв  iти  на
приступ, а так само, як у Сервi?, послав двох сурмачiв i бирича пiд  браму
йодена, i сурмачi довго вигравали на сво?х срiбних трубах, а потiм  бирич,
напинаючи жили на ши?, став гукати, звертаючись до Iвана-Влади-слава,  про
присутнiсть якого вже було вiдомо:
   - Ти, княже, сину Ааронiв, поки стоятимеш коло вбивцi  твого  батька  i
пiдкорятимешся йому? Вiдкрий, княже, сей город i одержиш царську милiсть i
любов!
   Воденський во?вода Драгшан вiдповiв ромеям:
   - Тук няма курви като Добромира!
   Тодi роме? заспiвали бойовий  тропар  "Спаси,  господи,  люди  твоя"  i
подерлися на стiни Водена. Пiсля  падiння  крiпостi  Iван-Владислав  зумiв
утекти назад до Преспи, а во?воду Драгшана Василiй звелiв набити на палю.
   Iмператор пiшов далi, беручи  по  дорозi  одну  за  другою  твердинi  i
руйнуючи ?х. Роме?,  що  вмiли  по-болгарському,  казали  про  цю  страшну
роботу: "Да няма къде да се кри? ни едно българско кучеi".
   Так Василiй розтяв навпiл Болгарiю i вийшов на Дунай, взявши  в  облогу
найбiльшу дунайську твердиню Вiдин.
   Вiйна велася дивним  робом.  Здавалося  б  найпростiше:  Саму?л  мав  з
вiйськом напасти на роме?в пiд Вiдином, який  тримався  твердо  й  мужньо,
вдарити на них спiльно, та насправдi болгарськi сили були  набагато  меншi
за вiзантiйськi, царевi доводилося покладатися тiльки  на  вiрнiсть  сво?х
во?вод i мужнiсть залог, сам же вiн,  щоб  хоч  якимось  чином  вiдвернути
увагу  Василiя  i  спробувати  якщо  не  налякати,  то  бодай   стривожити
iмператора, залишивши сина Гаври?ла з старшим во?водою  Iвацем  у  Скопле,
несподiвано вторгся в ромейськi землi  й  понад  Бiлим  морем,  тримаючись
осторонь шляху мiж Солунем i Царградом, пiшов на город Одрин. Вздовж  рiки
Хебар Саму?л пройшов майже до самого Одрина, потiм спинився за два поприща
вiд города i якийсь час стояв, мовби  намiрюючись  повернути  на  Царград,
який, власне, нiчим i нiким не був прикритий,  якщо  брати  до  уваги,  що
iмператор Василiй ще й досi туп-цювався пiд стiнами Вiдина, а  його  брат,
iмператор Костянтин, хоч i перебував у столицi, до  вiйськово?  справи  не
мав жодного вiдношення i виходив у поле хiба що на лови перепiлок.
   Кастрофiлакс  Одрина,  спершу  переляканий  нашестям   болгар,   згодом
заспоко?вся, побачивши, що Саму?л не  йде  на  нього,  а  там,  почекавши,
вiдчинив городську  браму,  бо  на  успення  богородицi  в  Одринi  щороку
вiдбувався  великий  собор  для  цiло?  Адрiанопольсько?  феми,  в  городi
розпочалися торги, лунали пiснi, музика, лилося вино, i ось у самий розпал
свята двадцять тисяч болгар несподiвано опинилися  перед  стiнами  города,
залога якого складала ледве  що  тисячу,  опiр  роме?в  був  недовгий,  бо
Iван-Владислав, який командував у Саму?ла  полком,  пообiцяв  сво?м  людям
тиждень вiльного грабунку в Одринi, якщо вони його вiзьмуть,  i  найбiльшi
вiдчайдухи  проникли  в  город  вiдразу;  вже  з  першого  приступу  браму
розчинено, болгарське вiйсько ввiрвалося в сп'янiлий  i  нажаханий  Одрин,
розпочався грабiж, обiцяний Iваном-Владиславом, потiм ?дво й питво,  потiм
гвалт. Було це в мiсяцi ру?нi, мiсяцi щедрот  земних  i  небесно?  лагiдi,
болгари верталися вiд Одрина ситi й обтяженi здобиччю, а тим часом Василiй
зрадою взяв Вiдин I розташувався там на зиму.
   Перезимувавши у Вiдинi, Василiй пройшов  Маторi?вi  гори,  спустився  в
долину Тiмак, а звiдти на Нiш i досить легко взяв його. Саму?л ждав роме?в
коло Скопле. На Великдень стали два вiйська навпроти одне  одного:  Саму?л
на правому, Василiй на лiвому березi Вардара.  Напнуто  намети,  розпалено
вогнища, почалися готування, роме? збирали човни, збивали  плоти,  болгари
вистежували кожен ?хнiй порух, виставляли сторожу  в  загро-жених  мiсцях.
Але темно? ночi тисяча роме?в голi,  з  мечами  перепливли  Вардар,  а  на
правому березi, там, де роме? мали пробиватися  до  сущi,  всю  болгарську
сторожу  перебили  зрадники-болгари,  очолюванi  царським   зятем   Ашотом
Таронiтом, сином вбитого  колись  Саму?лом  солунського  во?води  Григорiя
Та-ронiта. Соннi болгари не змогли спинити роме?в.  Саму?л,  Прикриваючись
нiччю, вiдступив з вiйськом у гори, сховався в старих лiсах i дебрях, куди
iмператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подiю коло Траянових ворiт.
   I хоч Василiй вимушений був у тисяча четвертому роцi покинути Болгарiю,
щоб стати з вiйськом проти арабських племен i сусiднiх з ними  емiрiв,  та
вже видно було,  що  не  вернути  болгарам  втраченого  могуття.  Половина
Болгарського царства тепер була в руках у роме?в: Верхня Мiзiя з Преславом
i Вiдином, нижн? царство -  нижче  Водена,  Верея,  Сервiя,  Ларiсса,  все
твердинi, де пройшов з тагмами Василiй,  зруйновано;  табуни  диких  коней
блукали там, де ще недавно жили люди, послiпленi ромеями  колишнi  царськi
во?ни ходили по дорогах вiд села до села, випрошували трохи хлiба  i  вина
до хлiба, сумно виспiвували:
   Царят болен лежи, болен три  години,  Войска  се  разтуря,  царство  се
разтуря, Кон му жално цвили, празни ясли гризе...
   А старий цар ще не здавався. Пустив гiнцiв по всiх  усюдах,  зiбрав  до
вiйська чоловiкiв од вiсiмнадцяти до п'ятдесяти рокiв, поставив сво?  сили
в Охридi, Скопле, Средцi, iнодi виходив у ромейсьхi землi мiж  Вардаром  i
Струмом, брав здобич, повертався назад, ждав роме?в. Пускав додому  тiльки
немiчних або тих, що мали женитися. Переспи з молодою жоною кiлька  ночей,
зачни нового во?на для болгарського царя - i назад.
   Занепадала земля.  Нiкому  було  сiяти  хлiб,  стригти  овець,  вбирати
виногрона. Пiшли жебраки по крем'янистих тропах гiрсько? землi,  з'явилися
розбiйники i волоцюги. Саму?л не зважав нi на  що.  Ждав  василевса.  Ждав
терпляче, запекло, знаючи, що повиннi вони зiйтися ще раз, може,  востанн?
за сво? життя, був упевнений, що на свiтi  нема?  бiльше  таких  тяжких  i
довголiтнiх ворогiв, як вiн i ромейський  iмператор,  а  раз  так,  то  не
можуть вони, поки  живi,  не  звести  обрахункiв,  бо  йдеться  про  вищий
принцип: служiння рiднiй землi.
   А Василiй не йшов. Теж, певдо, вiдав, що  всi  його  справи  й  клопоти
малiють поруч з головною справою життя - боротьбою з болгарами, - i вже не
мiг iти в ту незламну кра?ну  без  найрет?льнiших  приготувань,  не  давши
гаразду в сво?й величезнi? iмперi?, не втихомиривши сусiдiв, не  подавивши
повстань, не  вдовольнивши  зажерливий  Константинополь  ?двом,  питвом  i
розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Константин.
   I так минав рiк за роком, лiто йшло за лiтом. I треба ж було Сивооку  в
сво?му незборимому прагненнi до волi потрапити до цi?? згорьовано?  землi,
яка в скорому часi мала перетворитися на  суцiльну  велику  неволю,  може,
найбiльшу в тодiшньому свiтi.
   Той, хто хоче слухати iсторi?, повинен озбро?тися терплячiстю.
   По веснi тисяча чотирнадцятого року вiрнi люди донесли  Са-му?ловi,  що
цього лiта слiд ждати василевса.  Роме?  могли  ввiйти  в  Болгарiю  двома
шляхами: з Андрiанополн  на  Пловдив,  через  Траяновi  ворота,  або  ж  з
Мосинополя i  Солуня  край  рiци  Струмешниця  i  далi  через  Рупельський
перевал, помiж Беласицею i  горою  Сегнел.  Траяновi  ворота  для  Василiя
назавжди полишалися мiсцем ганьби, вiн щоразу  уникав  ?х,  певно  ж,  мав
обiйти й цього  разу.  Тому  Саму?л  став  ждати  роме?в  у  Струмицi,  за
Рупельським перевалом. Знов, як i всi роки перед  тим,  у  василевса  була
значна перевага у вiйську. Василiй зiбрав сiмдесят тисяч во?нiв, тодi як у
Саму?ла налiчувалося ледве що  сорок  тисяч.  Знову  кожен  iз  них  обрав
властивий спосiб дiяння: Василiй перся напролом, упевнений у  незборимостi
сво?? сили, а Саму?л брав розумом i хитрощами. Вiн не  став  замикатися  в
захмарнiй твердинi Струмицi, не наважився вийти в Серське поле,  щоб  дати
остаточний бiй вiзантiйцям, знав-бо, що йдеться не про його  власну  честь
як полководця i не про царську славу  чи  хвалу,  а  сто?ть  за  ним  цiле
царство, сто?ть Болгарiя, що за не? полягли його брати Мойсей i Давид, вiн
сам стратив рiдного брата Аарона, Болгарiя, якiй вiн вiддав  сiмдесят  лiт
свого життя, яку довiв до найбiльшо?  могутностi,  а  тепер  мав  або  все
втратити, або ж вiдстояти.
   Саму?л вибрав найзручнiшу тiснину мiж горами  Беласиця  i  Огражден  по
течi? рiчки Струмешииця  i  звелiв  будувати  мiж  двома  хребтами  високу
непробивну стiну з величезних кам'яних брил. Та ущелина звалася Ключ,  або
по-ромейськи - клiсура Клiдiон. Хто хотiв проникнути в Болгарiю, неодмiнно
мав пройти крiзь Клiдiон, а пройти тепер не  мiг  тут  нiхто,  бо  клiсуру
перетинала страхiтлива стiна, яку  з  другого  боку  охороняло  щонайменше
двадцять або тридцять тисяч болгарського вiйська, на стiнi горiли незгаснi
вогнища, в мiдних котлах клекотiла смола i  олiя,  на  площадках  височiли
гори камiння для катапульт, в добре обладнаних  схованках  чатували  вмiлi
стрiльцi з скорострiльними кутригурськими луками.
   Василiй знав про перепону в клiсурi Клiдiон,  але  не  повернув  назад,
уперто просувався до мiсця, де ждав його Саму?л, а тим  часом  болгарський
цар послав тритисячний полк на чолi з во?водою Несторицею в тил ромеям пiд
Солунь, щоб, стосую-чи свiй давнiй  спосiб,  вiдвернути  увагу  василевса,
налякати його можливiстю оточення, роздiлити вiзантiйськi сили.
   Битва пiд Солунем i в тiснинi Ключ почалася водночас. Iмператор  спершу
послав  пiд  стiну  сурмачiв  з  глашатаями,  щоб  запропонували  болгарам
вiдчинити браму й пустити роме?в, але на стiнi не стали  слухати  биричiв,
звiдти полетiло камiння, чулися свисти й гуки.
   - Виждате ли това нещо? - показуючи велетенського  меча,  ревiв  якийсь
богатир до роме?в. - Ще изтърбуша с него вашия василевс като шопар!
   Iмператор,  щоб  запалити  сво?  вiйсько,  сам  пiд'?хав  пiд  стiну  в
супроводi молодих протокелiотiв i  сивих  спафарi?в,  був,  як  i  завжди,
закований, у темне залiзо, тiльки поблискували  бiлим  золотом  нечисленнi
царськi iнсигнi? на ньому, та ще в  бiлого  iмператорового  коня  хвiст  i
грива викрашенi були перською хною пiд багрець, щоб  нагадувати  царствеi!
барви, привласненi ва-силевсу.
   - Ти си копиле й майка ти  беше  дрипла!  -  закричали  iмператоровi  з
стiни. Злi стрiли полетiли на василевса, переляканi  протокелiоти  благали
iмператора, щоб вiн хоч трохи вiд'?хав далi  вiд  небезпеки,  але  Василiй
уперто стояв пiд  стiною,  втупивши  темний  тяжкий  погляд  кудись  униз,
зда?ться, собi на руки, якi стискували луку сiдла.
   .- Хей, - гукали йому з стiни болгари,- ти слез долу и не чекай  да  те
смъкнем с кука!
   Тодi Василiй махнув рукою, даючи знак iти на приступ, i  од'?хав  назад
до свого намету, щоб стежити за перебiгом битви.
   Роме? заспiвали бойовий тропар i посунули по зеленiй луцi, тягли великi
дерев'янi плоти, щоб перекрити рiв попiд  стiною,  везли  запряженi  кожна
кiльканадцятьма  волами  пристiннi  вежi,  несли  високi  драбини,  котили
довжелезнi колоди, щоб по них дертися на стiну, пiдсовували катапульти для
метання  камiння,  наставляли  на  браму  велетенський  таран  з  залiзною
баранячою головою на кiнцi. Так почалася ця остання битва.
   Тридцять шiсть днiв уперто, невiдступне, затято бив iмператор  стiну  в
Клiдiонськiй клiсурi, слав новi й новi  тисячi  на  приступ,  хотiв  узяти
болгар голою силою, нiкого не слухав, не пiдпускав до себе, як завжди,  не
хотiв нiчи?х порад i намовлянь, все сво? життя вiн зборював ворогiв силою,
iнших способiв не знав i не вiрив у них, сила була  його  святощами,  тому
знов i знов велiв бити  браму  баранячими  головами  таранiв,  довбати  ??
камнеметами, кидав на смерть новi й новi тагми слухняних сво?х во?нiв.
   Ночами роме?в за?дали хмарища комарiв,  що  вилiтали  з  Струмешницьких
болiт, у  вiйську  почалася  пропасниця,  захворiв  сам  iмператор,  сумно
свiтилися поодинокi багаття в вiзантiйському  таборi,  харчовi  загони  не
встигали довозити ?жу на таку силу-силенну людей, збитих докупи у  вузькiй
долинi.
   А в болгарiв на стiнi весело палахкотiли  вогнища,  клекотiла  смола  в
мiдних котлах, якi миттю переверталися на  голови  напасникiв,  як  тiльки
починався черговий приступ, гам  лунали  не  тягучi  пiснi-молитви,  як  у
вiзантiйцiв, а вiдчайдушнi погуки, сам цар  походжав  серед  захисникiв  з
сином Гаврилом-Радомиром i племiнником Iваном-Владиславом, по  всьому  вже
видно було, що цього разу Василiй розiб'? свою вперту ромейську голову  об
болгарську стiну попри  його  затятiсть,  попри  його  чисельну  перевагу,
навiть попри втрату Саму?лом добiрного полку  Несторицi,  бо  марнославний
во?вода, порушуючи царське велiння, замислив узяти Солунь приступом, а  не
просто полякати роме?в, але ж випустив з виду, що до обложених може прийти
пiдмога морем, i вона прийшла непомiченою для болгарiв, у Солунi зiбралася
чимала сила вiзантiйського вiйська, болгари були розбитi вщент, сам тiльки
Несториця з кiлькома недобитками прибiг до царя, схиляючи повинну  голову,
яку, як вiдомо, меч не сiче, але й пуття з не?, дурно?, мало.
   Згодом сталося ще одне лихо. Ромеям удалося  притулити  до  стiни  одну
вежу i з верхнього майданчика сипонули закутiв залiзо во?ни  на  стiну  до
болгар. Сам цар кинувся туди, щоб  зiпхнути  нападникiв,  мав  ще  силу  в
руках,  попри  сво?  сiмдесят  лiт,  не  хотiв   уникати   найстрашнiшого,
приготований був уже давно, поки  ждав  василевса,  i  на  звитягу,  й  на
смерть, тож i кинувся в саму сiчу, хоч як його вiдраювали  найближчi,  хоч
як утримував Гаврило-Радомир. В бою Саму?ла прикривали з усiх бокiв, i все
ж якийсь ромей вихитрився й ударив царя з-за спини по шолому,  розкривавив
йому вухо, забив, паморокй. Са-муi'л упав, його пiдхопив син, винiс з  бою
i, взявши для прикриття п'ять тисяч во?нiв, швидко поскакав у Струмицю.
   Але й це не позначилося на болгарськiй оборонi.  Вежу  було  вiдiпхнуто
вiд стiни, роме?в одбито, ундiонський перевал так само лишався непрохiдним
для василейса, нiяка сила не могла пробитися  крiзь  загороду.  Поставлену
Саму?лом, але нiяка сила не могла тепер i вiдтягти вiд то? стiни  Василiя.
Iмператор не виходив з намету, нi з ким не хотiв говорити, похмуро мовчав,
важко зиркав сво?ми великими очима з-пiд чорних, де-не-де побитих сивизною
брiв на протокелiотiв, мало ?в, ще менше спав, i видавалося, що заповзявся
вiн покласти тут  усе  сво?  вiйсько,  щоб  потiм  або  ж  повернутися  до
Константинополя самотнiм, або й самому полягти в Клiдiонi.
   Десь у пiдхмарнiй Струмицi в тяжкiй непам'ятi лежав старий  болгарський
цар, стверджувалася вельми невчасно пiсня про ?е, що "царят болен лежи", -
так рано чи пiзно до кожного приходить та неуникна мить, коли  всi  справи
свiту вирiшуються без тво?? участi, навiть найголовнiша справа твого життя
розвива?ться або ж занапащу?ться  кимось  iншим,  i  вже  ти  неспро-можен
будь-що вдiяти, будь-чим допомогти, бо сам ти потрапив на хистку грань мiж
буттям i небуттям i провалю?шся, запада?ш у  бездоннiсть,  з  яко?  ще  не
вертався нiхто.
   А тут, у Клiдiонськiй клiсурi, в пишному багатополому царському наметi,
прикрашеному iмператорським стягом,  'лежав  почорнiлий  од  пропасницi  й
призбирано?  тридцять  лiт  проти  болгар  уперто?  злостi  другий  старий
чоловiк, i свiдомiсть тьмарила йому тiльки ота злiсть i чорна ненависть до
великого народу, який не бажав пiдкорятися йому, iмператоровi всiх роме?в.
А чому той чи iнший народ ма? пiдкорятися такому або сякому  iмператоровi?
Над цим iмператори не задумуються. I вже якщо вирушають вони в  походи  на
пiдбiй чи загарбання, то не люблять повертатися з порожнiми руками. А  вiн
тридцять  рокiв  невпинно  виступав  проти  Болгарi?  i   тридцять   рокiв
повертався назад майже нi з чим. А ще: його походи щоразу розпочиналися  з
тих  кра?в,   де   колись   народився   засновник   велико?   Македонсько?
iмператорсько?  династi?  Василiй  Перший,  через  столiття  кров  Василiя
Першого вiдродилася  в  жилах  Василiя  Другого,  буйна,  дика,  зла  кров
багрянорадних  дiтей,  внукiв  i  правнукiв  того  молодого  македонського
селянина, який прийшов колись до Царгорода босий,  з  порожнiм  мiшком  за
плечима i заснув пiд  стiнами  столицi  коло  монастиря.  Вiн  подався  до
Царгорода тому, що мати його побачила вiщий сон: як у не? з черева  вийшло
золоте дерево, розрослося й укрило тiнню весь ?хнiй дiм. Ще  не  знав,  де
знайде те золоте дерево, але був дужий,  як  дикий  звiр,  мав  невичерпнi
запаси здоров'я, безтурботностi й упертостi, тож i  потелiпався  аж  з-пiд
Адрiанополя до столицi, прихопивши  на  всяк  випадок  звичайний  порожнiй
мiшок, щоб, за селянським звича?м, не опинитися з порожнiми руками там, де
можна буде щось увiрвати. I поки вiн спав перед брамою  монастиря  святого
Дiомида, куди його не пустили навiть ногою ступнути, iгуменовi, який пiсля
трапези теж прилiг спочити, приснилося, що з неба чу?ться неземний голос i
той голос велить йому: "Пiди i введи до монастиря владику земного". Iгумен
прокинувся i звелiв глянути, хто  сто?ть  за  монастирською  брамою.  Йому
доповiли, що там нiкого нема?. Вiн знову задрiмав, але тепер, уже з'явився
йому ангел господнiй i повторив тi самi слова: "Пiди  й  уведи..."  Iгумен
сам вийшов за монастирську браму, та, крiм босого молодого здоровила, який
хрiп на сонечку, смачно пускаючи слину  з  губiв,  нiкого  не  побачив  i,
творячи молитву, знову вернувся в свою келiю, сiв за священну  книгу,  але
знову неждано заснув i побачив самого господа бога, який  суворо  поглядав
на нього i сказав:
   "Пiди й уведи в монастир того, хто спить за брамою, бо то - iмператор".
Тодi  переляканий  iгумен  побiг  за  браму,  розбудив  молодого  заброду,
поцiлував йому руку i, вклоняючись, запросив до обителi. Там його вдягли в
шовковий одяг, годували найлiпшими стравами,  по?ли  найдорожчими  винами,
той пив i ?в, материн сон збувався,  його  мiшок,  судячи  з  усього,  теж
згодився; в тi часи нiхто  нiчому  не  дивувався,  життя  було  просте  до
смiшного: або тобi  могли  стяти  безпричинно  голову,  або  ж  ти  ставав
iмператором, мабуть, такою вже химерною була доля тих, хто  мав  щастя  чи
нещастя народитися у великiй державi, бо вважалося, що чим бiльша держава,
тим бiльший безлад пану? в нiй, i це, мовляв, од бога.
   Простодушний iгумен повiтав молодого босяка, як iмператора, вiн оддавав
йому належну шану впродовж цiлого мiсяця, а той приймав i ?дво, i питво, i
шану, той нiчого не вiдав про таку рiч, як докори  сумлiння,  -  раз  йому
провiщано стати iмператором, то що мав робити? Тiльки одне - стати рано чи
пiзно iмператором Вiзантi?.  Бо  хiба  ж  не  надягали  задовго  до  нього
багряно? мантi? i не взували пурпурових сандалiй люди такi,  як  вiн  сам,
або й ще упослiдженiшi i нужденнiшi? Юстин був  таким  самим  селянином  з
Македонi? i так само прийшов у Царград босий, з  мiшком  за  плечима.  Лев
Перший був м'ясником. Лев Iсавр  був  ремiсником.  Лев  П'ятий  i  Михайло
Другий - конюхами у великих вельмож.
   Василiй теж почав  з  конюхування,  сво?м  умiнням  приборкувати  диких
огирiв вiн припав до серця iмператоровi  Михайловi  Третьому,  згодом  вiн
показав, що ма? не лише  залiзнi  кулаки,  але  й  залiзну  волю,  нещадно
розчистив собi мiсце при дворi, став  соправителем,  а  потiм  власноручно
вбив Михайла i став iмператором, справдивши материн сон про золоте  дерево
i свою мандрiвку до Царграда з порожнiм мiшком, у який  тепер  убгав  цiлу
iмперiю.
   Мабуть, обiзвалося все те у Василi? Другiм, пiдхопив вiн порожнiй мiшок
свого великого предка i не мiг тепер  повертатися  назад  до  столицi,  не
заповнивши того династичного мiшка, бо вже й так витратив на  те  тридцять
лiт свого життя. Але, успадкувавши вiд свого предка впертiсть i затятiсть,
вiн не мав жодно? крихти хитрощiв, на якi той був  здатен,  якщо  й  не  у
вiйськовiй справi, то бодай у боротьбi за власнi вигоди. Сподiвався тiльки
на силу, брав завжди силою, хотiв i тут вирiшити все тупим биттям у стiну,
i нiхто не мiг вiдраяти iмператора вiд хибного замiру.
   Та знов, як тридцять лiт тому пiд Средцем,  пробився  в  iмператорський
намет посивiлий, порубаний у  битвах,  досвiдчений  i  вихитрений  Никифор
Ксифiя, колись протоспафарiй, а  тепер  пловдивський  стратиг,  i  смiливо
сказав iмператоровi:
   - Тут не проб'?мося. Треба, щоб хтось знайшов обхiдний шлях.
   I як там, пiд Средцем, ненависно поглянув на нього Василiй, бо нiхто не
смiв втручатися в задуми василевса, довго мовчав, потiм  сказав,  i  слова
його падали повiльнi i важкi:
   - Вiзьмеш мерiю стратiотiв i через чотири днi вдариш болгарам у  спину.
Iнакше - будеш ослiплений.
   Ксифiя вклонився й вийшов з намету. Вiн ще не  знав,  чи  можна  обiйти
Беласицю, чи хоч ящiрка переповзе через це непрохiддя,  нiхто  не  штовхав
його до мелення язиком перед  iмператором,  але  вiдступатися  тепер  було
пiзно, i вiн повiв п'ять тисяч стратiонiв у дикi гори, а через п'ять  днiв
ударив захисникам Саму?лово? стiни в спину, i болгари, з якими не було  нi
царя, нi царського сина, розгубилися, а тут ще  з  другого  боку  водночас
усiм вiйськом пiшов на приступ  iмператор,  i  клекотнява  страшно?  битви
пiднялася з  тiсно?  клiсури  до  суворих  мовчазних  вершин,  битва  була
нескiнченно довга, але ще довший був  лiтнiй  день  тисяча  чотирнадцятого
року червня дванадцятого iндикта, до  вечора  все  скiнчилося,  хто  полiг
убитий,  хто  виприснув  з  мертво?  ромейсько?  пастки,  а  багатотисячне
Саму?-лове вiйсько, яке вцiлiло, було  затиснуте  мiж  кам'яною  стiною  i
Струмешницьким болотом, роззбро?не, вiйська вже не iснувало, на  мiзерному
клаптиковi полито? кров'ю землi скупчилося кiльканадцять  тисяч  зранених,
знiвечених, змучених, згорьова-них людей, зданих на милiсть переможця.
   Торжестiю переможця? Вдоволення вiд  виграгiо?  битви?  Зверхнiсть  над
поконаними? Можна б перелiчувати безлiч вiдчуттiв, переживаних великими  й
малими звитяжцями у великих чи Малих вiйнах i битвах. Але  тут  iшлося  не
про звичайну вiйну, i перемiг у нiй не просто  полководець  чи  володар  -
восторжествував заклятий ворог цiлого народу, i нiчого не мав вiн у  сво?й
понурiй душi, окрiм нез'ясовано?,  як  i  його  багатолiтня  ворожнеча  до
болгар, жадоби помсти.
   Василiй покликав до себе в намет катепана Куцукуса, що  прославився  не
так доблестю, як жорстокiстю до  поконаних,  i  про  вiщось  довго  з  ним
говорив без свiдкiв,  яких  завжди  намагався  уникати,  пам'ятаючи  слова
полководця  Варда  Склiра,  який  багато  разiв  пробував   дiстатися   на
iмператорський трон, а потiм, востанн? розбитий Василi?м, прийшов у  намет
до iмператора, сивий, майже ослiплий вiд  старощiв  i  важких  походiв,  i
сказав  сво?му  вороговi  i  побiдниковi:  "Нiкому  не  довiряйся  i   лиш
небагатьом вiдкривай сво? задуми".
   I то? ночi Василiй вiдкрив  свiй  найлихiший  з  усiх  вiдомих  у  дiях
Вiзантi? задумiв самому лиш Купукусу, але згодом про нього мав  довiдатися
цiлий свiт.
   Катепан Куцукус з'явився другого дня в червонiй  накидцi  поверх  свого
звичного одягу, i це  показувало,  що  його  наречено  главою  всiх  катiв
ромейського вiйська. Потiм вiн зiбрав пiд свою оруду  катiв,  присяжних  i
просто охочих, взяв у помiч кiлька тагм вiйська, в долинi Ключа  розпалено
величезнi вогнища з дубових  i  букових  дров,  кати  стали  коло  вогнищ,
засунули в жар довгi мечi, дворогi вила, а во?ни вiддiлили  вiд  полонених
першу сотню нещасних i погнали туди, де ?х ждала невiдом'iсть.
   Нiхто нiчого не бачив,  не  розбирав,  вiд  першого  нелюдського  крику
здригнулися серця навiть у найжорстокiших ромейських во?нiв, а серед тисяч
полонених прокотилося щось мовби зойк чи стогiн, а там,  од  вогнищ,  один
з-перед одного рвалися болiснi, скаржливi вигуки:
   - Майчице! (Мамусю! (Болг.)_)
   - Очите ми! (Мо? очi! (Болг.)_)
   - Изгоряха! (Згорiли!(Болг.)_)
   I жахний запах поповз од вогнищ,  запах  горiло?  людсько?  шкiри,  вiн
виповнював долину, його вже чули полоненi коло  болота,  сягав  вiн  i  до
узвишшя, де височiв пишний iмператорський намет  i  де  в  оточеннi  почту
непорушно стояв ромейський василевс.
   Там, коло  вогнищ,  нещаснi  рвалися  з  рук  во?нiв,  благали  пощади,
проклинали сво?х мучителiв, погрожували, а  неквапливi  кати  з  спокiйною
дiловитiстю дiставали з вогню  розжаренi  мечi  й  вила  i  штрикали  ними
болгарам  у  вiчi,  палили  очi  старим  во?нам  i  молодим   новобранцям,
позбавляли зору i тих, хто вже набачився на дива сього свiту, i  тим,  хто
не встиг намилуватися Hi  небом,  нi  горами,  нi  рiками,  нi  вродливими
дiвочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися  коли-небудь
Н,а свiтi?
   Коли першу  сотню  полонених  було  ослiплено,  катепан  Купукус,  який
порядкував розправою, дав знак одному з катiв, i той останньому доведеному
до нього бранцевi випiк  лише  одне  око.  Одноокого  штовхнуто  до  гурту
скорчених од болю i вiдчаю, мався бути тепер  поводирем  сво?м  скалiченим
браттям.
   .--. Заведи ги на вашия цар, кучето Самуил!
   Багато днiв точилася нелюдська розправа в долинi Стру-мешницi,  Василiй
вiддав катам чотирнадцять тисяч болгар,  сто  сорок  чотири  сотнi  во?нiв
Саму?ла було ослiплено,  i  на  кожну  сотню  придiлено  одного  одноокого
поводиря, i слiпi, виючи вiд нестерпного болю, бо нема? тяжчого i дикiшого
болю для людини, анiж бiль вiд ослiплення, розбiгалися по горах  i  долах,
частина однооких утекла вiд сво?х слiпих побратимiв першо? ж  ночi  (вдень
вони втiкати боялися, ще не могли призвича?тися  до  того  дивного  стану,
коли сто дивляться на тебе серед бiлого  дня  i  нiчого  не  бачать,  тому
вибрали для втечi  темну  нiч),  а  слiпi,  позбавленi  помочi,  гинули  в
чорториях, забрiдали в непрохiднi дебрi,  вмирали  вiд  голоду  й  спраги,
неспроможнi знайти воду, вмирали вiд ран, вiд спеки, вiд диких звiрiв,  бо
були безсилiшi за малих дiтей i не вмiли захиститися навiть вiд  бродячого
пса, слiпi розходилися далi й далi, наганяючи жах на  всю  Болгарiю,  вони
минали рiднi домiвки, невпiзнанi й нещаснi, однi й геть,не вiдали, куди  й
за чим прямують, iншi заповзялися вiдшукати в  сво?й  вiчнiй  пiтьмi  царя
Саму?ла, сподiваючись, що, може, вiн ?х прихистить, пригорне, поряту?.
   А Саму?л, який трохи  вiдiйшов  пiслярани  i  замкнувся  на  островi  в
Преспi, вже почув про василевсову перемогу в Клiдiо-нi, але ще  нiчого  не
вiдав про ослiплених. Не знав" i про те, як довго й тяжко  йдуть  вони  до
нього, блукаючи шляхами Болгарi?, i коли тисяча чи двi, а може,  й  десять
тисяч слiпих стало на тiм боцi протоки, що вiддiляла Саму?лову столицю вiд
берега, обiдраних, безпорадних,  жалюгiдних,  i  племiнник  Iван-Владислав
прибiг до царя й гукнув, щоб ?х гнати геть, Саму?л звелiв:
   - Пустiть ?х сюди.
   Вiн вийшов на берег, щоб зустрiнути першого човна з слiпими, стояв коло
само? води, старий, посивiлий, з погаслим поглядом, мрячив холодний дощик,
але цар стояв без шапки  i  зболеними  очима  дивився  на  сво?х  колишнiх
во?нiв.
   Вони  вивалювалися  з  човнiв  брудними,  смердючими  купами  лахмiття,
иглрикритих кiсток, незаго?нi  очi  ?хнi  кривавилися,  роз'ятрюючи  старе
цареве серце, вони оточили свого царя, хапалися за його  одяг,  намагалися
дотягнутися руками до його обличчя, плакали невидющими очима:
   - О царю, татако ти наш, помогни ни, ни тебе сме дошли...
   Саму?л простягав до них руки, гладив ?хнi  зачучвиренi  голови,  плакав
разом з ними:
   - Деца мои, синове мои, войници мои добри, войници мои  храбри,  народе
мой...
   I став на колiна перед слiпими, а потiм осунувся на пiсок i вмер.
   Так розповiдають ще й сьогоднi болгари, i так воно й було.
   А Василiя Другого прозвали Вулгарохтонос, тобто Болгаробойця, i  з  цим
похмурим прiзвиськом вiн i ввiйшов до iсторi? i лишився там поряд з  усiма
iншими, яких людство дбайливо зберiга? в сво?й пам'ятi, видно,  для  того,
щоб не з'являлися бiльше на землi  такi  виродки.  Однак  зарадити  цьому,
виявля?ться, зовсiм нелегко, зло назване втрача? свою силу наполовину чи й
бiльш, але ще не гине.
   На цьому можна б вважати скiнченою повiсть  про  iсторичнi  прiзвиська,
якби не Сивоок, який мав необережнiсть народитися саме в цi каламутнi часи
i необачно пхався в самий вир подiй того знавiснiлого столiття.
   Вiдгуки битви в Клiдiонськiм перевалi долинули й  до  монастиря  Святих
архангелiв, iгумен Гаврило правив молебнi за побiду над ромеями,  молилися
денно i нощно iноки... "Святий боже, святий крепкий,  святий  безсмертний,
помилуй нас. Амiнь". Облишено всi щоденнi  справи,  нарештi,  покiнчено  з
роздво?нiстю, яка дивувала Сивоока в iноках: моляться  i  водночас  твердо
стоять на землi, займаються  справами  земними,  носять  дрова,  випiкають
хлiб, переписують книги,  плiткують  один  про  одного,  смачно  сплять  i
солодко впиваються вином, викраденим з монастирських пiдвалiв.
   Але нiяк не мiг вiн збагнути, як можуть цi нещаснi iноки  вимолювати  в
свого бога порятунку для рiдно?  землi,  коли  в  них  бог  -  спiльний  з
ромеями,  i  десь  у  ромейських  монастирях  так  само   тисячi   немитих
чорноризцiв здiймають закудланi бороди до неба i благають того самого,  що
й затривоженi болгарськi браття. Що ж  то  за  бог,  який  умi?  слугувати
вiдразу двом ворогуючим народам, i чи справдi  вiн  такий  всемогутнiй,  i
хитрий, та меткий, щоб устигав давати i нашим i вашим? I як вiн це чинить?
Крутиться туди й сюди, як гуляща дiвка, чи що? Вiд  пророка  Iсай?:  "Роде
лиходi?в, сини погибелi..." Про кого це? Болгари - про вiзантiйцiв, а тi -
про болгар? Що ж то за святi слова, якщо ?х можна повернути, як спис, куди
хочеш, залежно вiд того, в чи?х руках опиниться?  Або:  "Оце  ж  годi  вам
надiю покладати на чоловiка, що в його тiльки хiба духу, що в нiздрях,  бо
й що вiн значить?" А Сивоок звик покладатися саме на чоловiка,  на  власну
силу, на мiць сво?х рук i плечей,  йому  смiшно  було  тепер  дивитися  на
здоровенних  бороданiв,  що  стояли  навколiшки  в  темнiй   монастирськiй
церковцi й безпорадно здiймали неспрацьованi руки догори  в  той  час,  як
десь ?хнi брати билися на смерть з ворогом. А чом би не взяти в цi ведмежi
лапи сяку-таку зброю чи й просто дрючок та  не  гайнути  туди,  де  кипить
битва, й собi? Життя вже давно навчило  Сивоока  не  стояти  в  очiкуваннi
перебiгу подiй, знав твердо, що завжди треба втручатися самому, кидатися в
саме вировиння, пхатися у саме пекло бою й змагань, бо тiльки там справжня
воля, справжнiй розмах для сили,  тiльки  там  вiдчува?ш  себе  живучим  i
несмертельним.
   Вiн став нишком намовляти декого з iнокiв дременути з монастиря, сам не
вiрив у сво? намовляння, та вийшло, що  iноки  тiльки  й  ждали  -поштовху
зовнi, ?м саме не стачало такого свавiльного чоловiка, як приблудний  рус,
вони охоче пристали до думки покинути сподiвання на бога та  спробувати  й
самим прислужитися землi, що ?х спородила i дала ?м силу.  Звiсно,  Сивоок
мiг би податися за далекi гори  й  сам,  вiн  легко  вмовив  сво?х  перших
знайомих Тале i Груйо, але хотiлося вирвати з тихо? обителi якомога бiльше
здорових iнокiв, бо хоч i сам  просидiв  тут  пару  лiт,  так  i  не  змiг
призвича?тися до того, щоб розтрачувати молоду силу в такий дивний спосiб.
Вiн казав одному:
   "З тi?ю силою, чоловiче, можна  розiгнати  цiлу  сотню  роме?в!"  Казав
другому: "А мав би я таке гостре око, як у тебе! Казав третьому:  "Хiба  ж
зна? хто лiпше за тебе гори!" Припрошував четвертого: "А  вип'?мо,  брате,
та й гайнемо собi!" Ще iншому пропонував: "Ану ж поборемося,  хто  зверху,
того й слухатися!" А того просто лякав: "Доберуться роме? й сюди, попалять
вав i потопчуть. Чого ждати!"
   Може, хто й  донiс  iгуменовi  про  Божидаровi  намовляння,  але  отець
Гаврило не втрутився  вчасно,  вдав,  що  нiчого  не  помiчав,  i  ключник
монастирський, отже, змушений був теж не зауважувати зникнення  запасiв  з
комiр, бо й що значив якийсь там шматок солонини, коли загрожена була цiла
Болгарiя!
   Отак i зiбрав Сивоок-Божидар iнока до iнока i тихого  теплого  досвiтку
вивiв свою братiю за монастирську браму i вперше за два роки знов  був  на
волi, мiг ще раз пройти по тих самих тропах,  якими  добирався  сюди,  але
тепер уже не наослiп, а ведений визначеною метою  i  не  сам,  а  з  цiлим
товариством вiдчайдухiв, приготованих на все добре й зле.
   Одягненi в шкури, в грубi вовнянi  або  полотнянi  дрехи,  з  шкiряними
високими клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взутi в
косматi опiнцi, а  то  й  зовсiм  босi,  озбро?нi  сяк-так  -  саморобними
списами, важкими палицями, двома чи трьома на всiх мечами -  вони  побiгли
по  горах  так  нагально,  неначе  саме  ?м  належало  вирiшити   наслiдок
найбiльшо? сутички покiж вiйськами роме?в i болгар. Вони майже  не  спали,
?ли на бiгу, в несамовитому поспiху припадали до води, коли  траплявся  по
путi струмок, квапилися далi, пiдганяючи один одного покриком:
   - Вървете, вървете, люди божи!
   Та хоч як поспiшали, однаково запiзнилися, щоб  стати  бодай  чимось  у
помочi захисникам Клiдiону, а з  монастиря  вибралися  завчасно,  а  то  й
зовсiм надаремно, бо, не вiдаючи, йшли назустрiч власнiй загибелi.
   Бо вже вершив у долинi Струмешницi свою дику помсту Василiй  Другий,  i
вже першi сотнi  слiпих  ударилися  в  розпуцi  в  рiднi  гори,  i  згодом
кiльканадцятеро  вцiлiлих  чудом  добереться  до  глухо?  обителi   Святих
архангелiв, i отець Гаврило прийме ?х на мiсце  блудних  сво?х  синiв,  що
втекли в невiдомiсть, i через багато лiт пролине чутка про дивний монастир
у непрохiдних горах, монастир слiпих iнокiв, але не про те мова.
   Василеве послав до Царграда гiнцiв з вiстю про перемогу над  болгарами,
а за ними спорядив ще нових гiнцiв з новелою  до  брата  Костянтина  i  до
жителiв Константинополя, що починалася  так:  "Наша  царственiсть  Василiй
Другий, iмператор роме?в, брат iмператора Константина, всiм, хто  прочита?
або вислуха? цю новелу, шлю наше повiтання..."
   Далi василевс повiдомляв, що на вiдзнаку  сво??  велико?  перемоги  вiн
посила? жителям царственого града тисячу полонених варварiв,  якi  повиннi
бути ослiпленi другого дня по тому, як приведенi  будуть  до  столицi,  на
Амастрiанському форумi, згiдно зi звичаями, а також з  "Книгою  церемонiй"
iмператора Константина Багрянородного, i хай це буде  найбiльшим  трiумфом
для жителiв царственого града i вдячнiстю для доблестi вiйська, що адобуло
для Вiзантi? жадану перемогу, освячену богом.
   Так п'ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши  чотирнадцять  тисяч
сво?х товаришiв на ослiплення в долинi  Струмешницi,  вирушила  в  далекий
похiд, в кiнцi якого чекала ?х нелюдська покара, але про те нiхто з них не
знав, а хто й здогадувався, то вiдганяв од  себе  лихi  думки,  бо  людинi
завжди хочеться сподiватися лiпшого i не вiрить вона в смерть навiть тодi,
коли сто?ть у ямi або пiд зашморгом шибеницi.
   Начальником ромейсько? тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено
Сiрiйця Комiскорта, чоловiка дрiбного  тiлом  i  душею,  лихого  вдачею  i
заздрiсного до всього на  свiтi.  У  походах  вiн  вершив  роль  наглядача
стратигового намету, в битвах нiколи прямо? участi не брав, отож  не  брав
нiколи й здобичi, а тiльки лiчив та дiлив уже здобуте, ковтаючи  слину  на
чуже i задихаючись од злостi й заздрощiв. Маленьке сухе його личко обросло
до самих очей i до невисокого лоба цупким  колючим  волоссям,  з-пiд  того
волосся видобувався так само колючий голос, i якби можна було  вилущити  з
Комiскорта душу, то й душа його неодмiнно мала бути колючою, мов ?жак  або
ж отой залiзний трибол, що його кидають пiд  копита  кiннотi,  щоб  ранити
коней.
   Комiскорт  вельми  пишався  сво?м  дорученням,  яке  йшло   од   самого
василевса, вiн затямив собi тiльки одне: до столицi треба  привести  рiвно
тисячу болгар - нi бiльше нi менще. Тому  головне  його  заняття  впродовж
усi?? путi полягало на безперервнiй  лiчбi  полонених,  ?х  перераховували
вранцi й удень, увечерi й уночi, перед тим, як допустити до  струмка,  щоб
напилися води,  i  пiсля  того  пильнувати  болгар,  власне,  було  зовсiм
неважко, бо на кожного полоненого припадав озбро?ний  во?н,  кожен  ромей,
лягаючи спати, прив'язував болгарина до себе ремiнням, яке всi  вiзантiйцi
завбачливо брали з собою, ще вирушаючи на  вiйну,  бо  завжди  сподiвалися
захопити  собi  невiльникiв  так  само,  як  набити  повну  шкiряну  торбу
коштовними  речами,  ремiняччя  у  роме?в   було   мiцне-премiцне,   вмiло
розставленi охоронцi нiколи не спали, Сiрiйцевi  Комiскортовi,  здавалося,
не слiд би й турбуватися за цiлiсть сво?х бранцiв, а бiльше дбати  за  те,
щоб якомога швидше, коротшими  шляхами  видобутися  десь  до  Пловдива  чи
Адрiанополя, а там уже й до Царграда, де вже готувалося все для велелюдних
торжеств, для небаченого трiумфу вiзантiйсько? збро?.
   Але чи то  багато  було  тяжкопоранених  серед  полонених,  чи  занадто
жорстоко  поводилася  охорона  з  бранцями,  але  незабаром   Комiскортовi
доповiли, що до тисячi не вистача? кiльканадцять чоловiк.
   - Де подiлися? - проскрипiв Сiрi?ць.
   Йому перелiчено, де i як, вiд яких ран  хто  сконав,  кого  добито,  бо
неспроможен був пересуватися. Ну, так. Але ще  за  кiлька  днiв  виявилася
нестача трьох полонених, що зникли невiдь-куди i як. "Втекли!"  -  пiнився
Комiскорт, хоч сам не вiрив, що будь-хто мiг утекти з-пiд такого  пильного
стереження. Адже подумати тiльки: один на одного! Всi  полоненi  зв'язанi.
Голоднi й виснаженi до краю. Окрiм того, не мають куди втiкати, бо  скрiзь
- ромейська сила. Болгарi? вже нема. I все-таки втекли. Спершу  дво?,  там
тро?, згодом ще один. Виходило, що чоловiк може втекти  звiдусiль.  Тисяча
вся не може, але три-чотири завжди знайдуть спосiб визволитися.
   Комiскорт зiбрав сво?х пентеконтархiв, лохагiв  i  декархiв  i  коротко
звелiв:
   - Тисяча не може порушуватися. Добирати до тисячi  перших  болгар,  якi
попадуться пiд руку. Важливе число. Бiльше нiчого.
   Вiн ошкiрився, зуби в нього теж були гострi, як у рисi.
   I ще того дня Сивоокова дружина  зiткнулася  з  сумним  походом.  Iноки
пробиралися не самим  шляхом,  а  трохи  осторонь  i,  певно  б,  поминули
полонених, але один з iнокiв нюхливо повiв лицем навпроти вiтру i сказав:
   - Миризмата н-а човека отдалеко се усеща...
   А за якийсь час вони й справдi побачили внизу,  на  одному  з  закрутiв
великого царградського шляху, важку хмару куряви, що повiльно  просувалася
?м навстрiч.
   - Пiду погляну! - рвонувся туди Сивоок.
   - Ще те убият, - спробував притримати його Тале.
   - Не так воно просто - мене вбити! - засмiявся Сивоок, виважуючи пудову
сучкувату палицю, якою мiг би звалити коня.
   Але йому  не  довелося  йти  на  розглядини,  бо  передня  вiзантiйська
сторожа, яка вже мала наказ подавати знак, як тiльки помiтить бодай одного
заблуканого болгарина, зауважила монахiв, i на гору подерлося звiдусюди  з
сотню запеклих ловцiв на людей. Недосвiдченi й простодушнi iноки  не  дуже
прислухалися до тривожних покрикiв  Сивоокових,  збитою,  безладною  купою
вони кинулися в один бiк, потрюхикали  вниз,  сподiваючись,  що  той,  хто
бiжить униз, завжди набере бiльшого розгону, щоб проскочити повз того,  що
дереться вгору, але вийшло так, що вiзантiйцi опинилися i над  ними,  i  з
одного боку, й з другого, а внизу вже пiдтягалася на  шлях  уся  Сiрiйцева
тисяча, з  якою  годi  було  й  думати  змагатися;  мiсцевiсть  нагадувала
величезний сiрий полумисок, нiде сховатися,  нiкуди  втекти,  скрiзь  тебе
видно, людина серед голого, мертвого камiння, мов муха на мисцi, але  муха
може хоч злетiти. А що може людина? Не було ради, бiднi iноки заметалися в
безвиходi, вони забули й про свою якусь там зброю, i про свою силу, тiльки
Сивоок мужньо вдарився на роме?в, сподiваючись пробитись,  i  таки  звалив
кiлькох, i вже здалося  йому,  що  втече  й  од  роме?в,  од  яких  ще  не
доводилося  йому  втiкати;  але  тут  набiгло  вiдразу   кiлька   десяткiв
розiзлених, заслинених  бороданiв,  Сивоока  вправно  перечепили  ремiнним
зашморгом, вiн упав, а зверху навалилася цiла купа  задиханих,  спiтнiлих,
диких од ненавистi людей. Його скрутили ремiняччям,  звели  на  ноги,  вiн
легко  розтурив  самими  плечима  всiх,  як  тiльки  став  на  ноги,  тодi
вiзантiйцi прихитрилися прив'язати його до двох довгих дубцiв i так повели
вниз, мов лютого, страшного в сво?й силi звiра.
   Першу здобич треба було показати самому Комiскорту, той сидiв верхи  на
конi, на головi, хоч нестерпно пекло сонце, мав залiзний золочений шолом з
бiлою гривою, i ото  тiльки  й  було  на  ньому  бiлого,  а  решта  чорне,
?жакувате, вiдворотне.
   -  На  колiна!  -  гукнув  Сивооковi   хтось   iз   роме?в,   що   знав
по-болгарському, i чорний ?здець ошкiрив гострi, бiлi аж до  синяви  зуби,
вдоволений швидким виконанням свого велiння, а  Сивоок  тiльки  глянув  на
нього - i вiдвернув голову,  i  побачив,  що  ведуть  до  нього  так  само
скручених ремiняччям його товаришiв, нещасних iнокiв, у високих клобурцях,
у вовняних i полотняних подертих дрехах, нещасних i упослiджених,  i  тодi
вiн знову смiливо поглянув на чорного колючого вершника а мовив:
   - Аз падам на колена само пред бога!
   - Вiн не болгарин, вiн не болгарин!--  закричали  iноки,  добiгаючи  до
Сивоока,  сподiваючись  визволити  бодай  свого  руського  побратима,  але
Сивоок-Божидар, злякавшись раптом, що роме? послухають iнокiв i вiдпустять
його, гордо пiдвiв голову й гукнув:
   - Чому б то я не мав бути болгарином! Болгарин ?сьм! Болгарин!
   1965 РIК
   ВЕСНА. КИ?В
   Ще один такий день, i буде вальми погано.
   П. Пiкассо
   Цього року в  Ки?вi  було  вiдкрито  виставку  московських  художникiв.
Вiдкривалася вона у Республiканському  виставочному  павiльйонi,  який  ще
кiлька рокiв тому був гаражем,  а  до  революцi?,  зда?ться,  слугував  як
каретний сарай для Iнституту благородних  дiвиць;  потiм  якийсь  розумний
чоловiк здогадався, що в такому мiсцi  все  ж  таки  грiх  держати  гараж,
машин.i звiдти вивели, прийшли проектувальники i всi, хто там потрiбен,  а
пiсля них будiвельники довго щось там мудрували,  долiпили  до  колишнього
гаража якийсь фронтончик, якiсь навiть колони, що вже й геть було  смiшно,
але  всерединi  вийшло  дуже  гарно  примiщення  з  скляною  покрiвлею,  з
просторими залами, i вже тепер усi й забули, що тут колись було, зате  всi
знають, де виставочний павiльйон, i  там  частенько  бувають  речi  досить
цiкавi.
   Звичайно ж, Борис Отава пiшов на вiдкриття виставки,  товпився  в  юрмi
нетерплячих, слухаючи короткi, як завжди в художникiв,  промови,  дивився,
як мiнiстр перерiза? стрiчку, як  розводить  гостинно  руками,  закликаючи
всiх: "Друзi мо?,  запрошу?мо  вас...",  потiм  ходив  по  залах,  дивився
картини, що но  вiдiбрало  в  нього  багато  часу,  зда?ться,  стояв  отам
знадвору й слухав промови довше,  анiж  ходив  тепер  пв  залах,  бо  звик
вiдразу знаходити на кожнiй виставцi рiч, яка чимось вражала,  ще  здалеку
вирiзняв ?? з решти, обходив з усiх бокiв, дивився то звiдти,  то  звiдти;
дiяла така рiч на нього неоднаково: або ж дратувала, або  ж.  вдовольняла,
пiсля того мерщiй пробiгав туди .й сюди, ще раз на прощання повертався  до
роботи, яка чимось звернула на себе увагу, - i по виставцi.
   Художники завжди лишаються самi собою. Однi все життя  малюють  паруси,
мабуть, щоб нагадати про нестримнiсть вiтру, який несе нас кудись  далi  й
далi, другi, мовби для спростування вiдомо? приказки  про  торiшнiй  снiг,
все малюють собi снiг, тi зображають коней, а  тi  -  жiнок.  Так  само  й
виставки, уподiбнюючись до художникiв, набули певно? сталостi,  на  кожнiй
неодмiнно побачиш литкастих доярок,  що,  попiдтикувавши  ряснi  спiдницi,
позують художниковi, стерильно бiлих  медсестер  з  рум'янцями  на  щоках,
монтажникiв, картинно разташованих,на самих кiнчиках сталевих конструкцiй,
знайдете  там  гори  в  нестерпних  барвах  i  море,  автори  якого  марно
конкурують з Айвазовським, зустрiнешся там i ще  з  деякими  обов'язковими
сюжетами, що мандрують з виставки на виставку вперто й-невтомно, але  вже,
мабуть, годi, бо перелiк можна продовжувати без кiнця.
   Борис  проскочив  повз  етюди  московських  художникiв,  що  мало   чим
рiзнилися вiд етюдiв художникiв ки?вських, трохи помилувався акварельками,
якi називалися "Моя московська вуличка", але для серця навсправжки  нiчого
не знайшов i подум-.ки пошкодував за марно  згаяним  часом.  Везти  аж  iз
само? .Москви - i  не  привезти  нiчого!  Але  вчасно  схаменувся,  бо  на
виставцi щось таки було цiкаве для людей, а вiн у загальнiй лiк  не  йшов,
вiн мав смак зiпсований, був пересичений мистецтвом, напханий ним по  саме
нiкуди; людина, яка пробу? вмiстити  в  собi  мистецтво  свого  народу  за
тисячу рокiв, неодмiнно  вибива?ться  з  нормального  сприймання,  це  вже
якийсь збоченець, якась аномалiя, отож йому лiпше забиратися мовчки звiдси
i не псувати настрою нi самому собi, нi  будь-кому  iншому,  бо  якщо  вiн
поштовха?ться тут, то зустрiнуться знайомi, почнуть розпитувати, що i  як,
вiн щось  ляпне  рiзке,  i  назавтра  знов  казатимуть:  "Там  отой  Отава
таке-е..."
   Iшов до виходу з останнього залу. Попереду  в  кутку,  в  най-темнiшому
мiсцi, спинами до нього стояло зо три чи чотири юнаки, вiн не  звернув  на
них уваги, то могли бути навiть його студенти, яких вiн одпустив з лекцi?,
щоб тi вiдвiдали виставку, але тепер це не грало нiяко? ролi.  Коли  майже
порiвнявся з ними, юнаки розступилися i спокiйно пiшли  собi  далi  вздовж
стiн, а на  мiсцi,  яке  вони  затуляли  сво?ми  спинами,  пiд  величезним
мальовидлом з хвацькими монтажниками (на нього Отава  просто  не  дивився)
зовсiм непомiтна вiдкрилася раптом невеличка картинка в скромнiй  рамцi  з
погано  обструганих  паличок,  щось  там   зелене,   жовте,   червоне   на
прямокутнику  полотна,  якiсь  недбало  кинутi   фарби,   видно,   справдi
недовершений етюд, шкiц до чогось або й просто кiлька  помахiв  пензлем  -
чого не бува? на виставках, а ще коли вони звiдкись привезенi, а  ще  коли
привезенi з мiста трохи бiльшого до мiста трохи меншого i рукою якогось  з
авторiв мимоволi водить почуття  зверхностi,  бо  художникам  (посереднiм,
звiсно) завжди чомусь зда?ться, що чим у бiльшому мiстi вони мешкають, тим
i самi стають бiльшими.
   Отава пiдiйшов ближче до того кутка, глянув  на  етюд.  Там  таки  щось
було. Вiн став i зовсiм упритул, бо в кутку було таки темнувато, а етюд не
вiдзначався розмiром i виразнiстю, автор мовби навмисне змазав усе,  як  у
модернiй фотографi?, щоб не всяк i розiбрав, що воно там i як замальовано.
   Розмазано - зеленi лапи велетенсько? сосни, а може, кедр - це в  самому
рiжку картини, видно, для створення мiсцевого колориту. Ще "для  колориту"
десь на задньому планi з-помiж вiття визира? щось гостре - чи то кран,  чи
сталева конструкцiя, одне слово, будiвництво. Власне ж, на етюдi зображено
внутрiшнiсть великого намету. Нiч. Кiлька лiжок. Намет, видно, для дiвчат,
бо на лiжках, укритi по саме пiдборiддя, дiвчата, жодна з яких  не  спить,
бо й як тут спатимеш, коли в кожно? на лiжку, поверх ковдри, в куфайках  i
в валянках лежать здоровеннi хлопцi, що прийшли чи то  залицятися,  чи  то
женихатися, чи то вимагати любовi, на пiдошвах  валянок  у  них  ще  снiг,
видно, прийшли вони всi разом, змовившись, щоб веселiше  й  охочiше  було,
один навiть не здогадався скинути бодай шапку i  лежить,  наче  вбитий  на
фронтi солдат; нема? хлопця лише на одному лiжку, але й  дiвчини  там  теж
нема?, вона в самiй тiльки нiчнiй сорочцi, боса,  зiщулившись  од  холоду,
переляку й обурення, сто?ть коло стовпа, який пiдпира? намет, i рука ?? на
вимикачевi, тiльки-но клацнув вимикач, лампочка,  що  самотньо  висить  на
скрученому  шнурi,  засвiтилася,  осяваючи  похмурим   жовтаво-червонястим
свiтлом цю дивну, страшну в сво?й невигаданостi картину.
   Отава глянув на пiдпис. Чорнi, хапливо розмазанi  лiтери:  Тая  Зикова.
Жiнка. Жiнки завжди правдивiшi, вони ближче стоять до речей  остаточних  -
народжень, умирань,  через  те  ?м  не  властива  чоловiча  обережнiсть  i
намагання приховувати навiть те, чого не слiд приховувати. Однак ця  жiнка
була розмашисто смiливою. Жорстокою. Нещадимою. Ось. Дивiться! Знайте!  Не
заплющуйте очей! Не вiдвертайтеся!
   Борис вiдiйшов трохи назад - етюд втратив свою виразнiсть,  був  просто
барвною плямою. Його слiд дивитися лише зблизька. Але  знов  у  той  куток
пропхалося кiлька юнакiв i дiвчат, знову зсунулися докупи спини  i  стояли
довго так, а Отава стояв позаду й думав, що, мабуть, отут не раз i не  два
отак зсуватимуться юнацькi спини, i, може, отой клаптик закиданого фарбами
полотна чогось навчить усiх, хто до  нього  пiдiйде,  i  хоч  прихильникiв
моралiстики в мистецтвi частенько гудять, але нехай - професор  ладен  був
стати моралiстом заради того дивного сво?ю  неприкритою  правдою  етюдика,
написаного невiдомою для нього художницею.
   Iшов додому поволi. Над Хрещатиком тремтiв  прозорий  травневий  вечiр.
Перламутрова просвiтленiсть. Безлiч святково одягнених людей. Тепер завжди
на Хрещатику безлiч гарно зодягнених людей, мовби тут трива? вiчне  свято.
Бульвар пiднято над рiвнем вулицi, i коли спостерiга?ш знизу за тими,  хто
прогулю?ться  вгорi  по  бульвару,  то   здаються   вони   всi   нереально
видовженими, нiби на картинах Ель Греко. Будинки  кольору  свiтло?  глини,
трохи поцяцькованi, але, може, так i треба. Все це якось  дивно  пасу?  до
непередавано нiжно? просвiтленостi, в  якiй  купаються  i  витребенькуватi
будинки, i зеленi дерева у блiдо-рожевому цвiтiннi, i святковi люди.
   П'ять рокiв тому тут була одна досить вiдома iноземка зi сво?м ще бiльш
вiдомим чоловiком. Отава, тодi ще доцент, показував ?м Софiю, вони  кивали
головами: "Так, так, о так, це справдi..." Кивали головами й на Хрещатику,
слухаючи про ру?ни i вiдбудову, коли  ми  були  голi  й  босi,  голоднi  й
холоднi, а все ж таки вiдновили цю вулицю в пишнотi й закоханостi.  Згодом
iноземка прислала Отавi сво? двотомнi мемуари, що кiнчалися  меланхолiйним
пасажем про марнiсть людсько?  досвiдченостi,  про  скороминучiсть  усього
прекрасного, що ти напризбиру?ш за життя. Вона писала: "Але те  неповторне
зiбрання, все, чого досягла сама, з усi?ю логiкою i з усi?ю випадковiстю -
пекiнська опера, арени в Гуельвi, кандомбль в  Бай?,  бархани  в  Ель-Уед,
алея Вабансiя, свiтання Провансу, Кастро, промовляючий до  п'ятисот  тисяч
кубинцiв, сiрчане небо над морем хмар, багряний мiсяць над Пiре?м, червоне
сонце, що пiдiйма?ться над пустинею, Торчелло, Рим - всi тi речi, про  якi
розповiдала, i всi iншi, про якi не говорила, - все те нiколи,  нiколи  не
вiдновиться. Аби ж принаймнi додало багатства землi, якби дало  початок...
Чому? Узгiр'ю? Ракетi? Але нi, нiчого не буде". А за два десятки  сторiнок
перед цим сумним закiнченням  сказано  про  Хрещатик:  "Головна  вулиця  -
суцiльний великий кошмар". Мабуть, i про Софiю та жiнка  написала  б  щось
рiзке й несправедливе в сво?й самозакоханостi, але не могла цього зробити,
бо Софiю  вже  освячено  дев'ятсотлiтнiм  визнанням,  а  неписанi  правила
споживацько-мистецького снобiзму наказують схиляти голову перед тим, перед
чим схилялися або схиляються всi. А що  е  мистецтво?  Чи  тiльки  звичне,
усталене, канонiзоване, занесене до всiх  каталогiв,  чи  неодмiнно  нове?
Адже все колись було новим, все мало свiй початок. А  з  чого  почина?ться
мистецтво? Чи не з протесту? Проти природи.  Проти  бога.  Проти  власного
безсилля.   Проти   нiкчемностi.    Апологетика    прикiнчу?    мистецтво.
Розцяцькованiсть чужа людському ?ству. Мовби вiртуозна iмпотенцiя.  Але...
Протест  ма?   бути   пiдкрiплений   талановитiстю.   Протестуючи,   треба
запропонувати  щось  навзамiн.  А  не  просто  голий  викрик,  хай  хоч  i
найщирiший. Вiд жiнок, на жаль, це iнодi можна  почути.  Жiнки  ближче  до
речей остаточних... Ага, вже думав про те... Але справдi так воно ?.  Одна
з'явилася на Хрещатику, щоб дописати сво? мемуари,  об'?здила  весь  свiт,
нiчого  не  вiдкрила  нового,  топтала  тисячолiтнi  стежки  пiлiгримiв  i
глобтротерiв: Пiрей,. Прованс, червоне  сонце  над  пустинею,  фараонiв  i
легiонiв Цезаря, римськi форуми, бра-зiльськi гiтари... То й що? Розiзлена
браком  власно?  оригiнальностi,  вирiшила  кинути  бодай  щось.  Ах,   ви
захоплю?теся сво?м Хрещатиком? То майте  ж:  "Суцiльний  великий  кошмар".
Дяка! Ви ма?те свою меланхолiю, ми ма?мо Хрещатик. Так само  було  колись,
може, й з Софi?ю, однак усi меланхолiки повмирали, а Софiя сто?ть. Тодi ще
одна:  ага,  ви   всi   марите   новобудов