ами,   геро?змом,   пiднесенням,
незвичайнiстю? Ось вам нiч на новобудовi! Ма?те!  Гада?те,  просто  викрик
розiстеризовано? жiнки? Не так злегка!..
   Завжди важко добратися  до  правди.  Вiн  iшов  напролом,  за  це  його
прозвали скептиком, всiмздавалося, що вгн... Але менше про це.
   Вдома його нiхто не ждав. Баба Галя давно вмерла. Батька нема.  Знайшов
по вiйнi матiр,  але  вона  виявилася  впертою,  як  i  син,  не  захотiла
повертатися туди, звiдки колись сама втекла. Жив у величезнiм батькiвськiм
помешканнi, серед книжок, раритетiв (iкон  не  було,  ?х  вивiз  Адальберт
Шнурре так само, як вивiз  усю  колекцiю  з  ки?вських  музе?в,  i  знайти
краденi скарби так i не вдалося), над Отавою пiдсмiювалися: дивак,  старий
парубок, засохне коло  сво?х  фресок  i  моза?к...  Зате  на  його  лекцi?
збiгалися студенти з  усiх  факультетiв,  як  бувало  колись  на  батьковi
лекцi?. Очевидно, перейшло йому в спадок.
   Сiв за стiл у великому, набитому книжками кабiнетi, трохи посидiв, поки
стемнiло, запалив свiтло, став готуватися до  завтрашньо?  лекцi?.  Завжди
готувався, хоч  знав  усе  навилiт.  Скажiмо,  мiг  би  цiлий  рiк  читати
студентам про Сивоока, снувати здогади, описати епоху  з  усiма  деталями,
реалiями, в усiй дикостi й мальовничостi. Мiг би... Але не смiв.  Поки  не
викiнчить початого батьком, заповiданого ним у ту нiч ?хньо? розмови пiсля
батькового повернення з гестапо, не ма? права бодай  уривок,  бодай  слово
комусь... Та й навiщо? Студентам треба викладати тiльки незаперечнi факти.
Мiнiмум коментарiв. Тiльки натяки. Щоб училися самi робити висновки. А якi
факти про Софiю? В лiтописi  Нестора  один  рядок:  "В  лето  6545  заложи
Ярослав город великий Кыев, у него же града суть Златая врата: заложи же и
церковь святыя Софья, митрополью..." Бiльше нiчого. Тепер дев'ятсот  рокiв
здивувань i здогадiв.
   Ось останн?, що вiн принiс до сво??  самотньо?  батькiвсько?  квартири.
Iсторiя мистецтв Антонiна Матейчика. Нiмецькою мовою.  Прекрасне  видання,
пречудовi iлюстрацi?. Звiсно, ? й про  нашу  Софiю:  "Пiд  час  князювання
Ярослава Мудрого в центрi  нових  мiських  кварталiв  Ки?ва  споруджу?ться
собор св. Софi? (1037) з умiлим застосуванням часткових  бароккових  форм.
Софiйський собор засвiдчу? нам,  що  руська  церковна  архiтектура  вже  з
самого  початку  вiдрiзня?ться   вiд   вiзантiйсько?".   Отак.   "Часткове
застосування  бароккових  форм".  Тобто  ки?вськi  майстри   застосовували
барокко вже тодi, коли його ще не було на  свiтi,  за  кiлька  столiть  до
появлення  цього  стилю?  Чудасiя?  Обмовка?   Термiнологiчний   дивогляд?
Звичайно, можна прочитати на лекцi?  таку  цитату  й  потiм  сорок  хвилин
кепкувати з автора. Але можна  й  iнакше.  Просто  не  змiг  автор  знайти
вiдповiдного слова для окреслення зробленого нашими майстрами.  Таке  було
нове, незвичне  для  цiло?  ?вропи,  так  випереджало  час,  що  аж  через
кiлькасот рокiв з'явилося слово, але  його  стосували  тодi  вже  десь  до
iншого; Софiйський собор опинився на узбiччях мистецьких шляхiв, про нього
згадали й  здивувалися.  Бо  виявилося,  що  ще  на  початку  одинадцятого
столiття в Ки?вi невiдомi митцi знали таке, що й не снилося ?вропi,  знали
барокко!
   Поки Отава сидiв I роздумував над сторiнкою з "Iсторi?" Матейчика, рука
йому машинально виводила на чистому аркушi якiсь лiтери. Зачудовано глянув
на те, що писав. Тая 3икова... Зиковатая... Зиковатая...  Ага,  художниця,
що виставила той розкричаний i дуже недовершений етюд.  Прiзвище  знайоме.
Десь чув. Ну, звичайно, Зикова  -  ?  така  спiвачка.  Яке  йому  дiло  до
спiвачок, йому, старому парубку? Але справа не в прiзвищi? А в чому ж?
   А рука й далi виводила, групуючи слова в химернi комбiнацi?:
   Тая Зикова.
   Т. Аязикова.
   Таязик Ова (щось екзотичне, мов Iма Сумак або що).
   Т а язи ко в А. (Чоловiк? Справдi, якийсь чоловiк маску?ться пiд жiнку,
щоб кинути шмат голо? правди?)
   Та Язикова (тобто та,  що  показу?  язика.  Що  таке  .  мистецтво?  Це
показування язика комусь? Як колись Феофан Грек. А  кому  показував  язика
Толстой?)
   А потiм рука записала, мов перо сейсмографа  при  однакових  коливаннях
земно? поверхнi: Тая, Тая,  Тая,  Тая,  Тая,  Тая,  Тая,  Тая...  Прiзвище
згубилося; та й не грало тенер ролi жодне прiзвище,  важило  саме  iм'я  -
Тая. Адже та Тая з приморського мiста, з  холодно?  приморсько?  ночi  теж
була художниця? I гора чистих полотен у не? в кiмнатi. I  сльози  розпачу.
Бо не могла серед курортних  красивостей  покласти  бодай  мазок  на  сво?
заготовленi холстини. Справдi, не могла, якщо вона така.  Але  звiдки  вiн
зна?, що це ?? робота? Чорти його бери, на те ж вiн iконограф, iконолог  i
як  там  завгодно!  Зiставивши  всi  факти...  Якi  факти?  Просто  чомусь
здрига?ться рука i без кiнця вимальову? те саме. Вiдкинув один аркуш, взяв
другий, знов те саме, знов: Тая, Тая, Тая...  Вiдчуваючи,  що  збожеволi?,
якщо не вигада? чогось, щоб припинити це безглузде писання,  подзвонив  до
товариша, з яким часто грали в шахи: "? два - ? чотири". -  "Голубчику,  -
зiтхнув той, - у дружини сердечний приступ. Викликав оце швидку  допомогу,
жду". - "А що роблять тi двiстi мiльйонiв, якi не мають  телефону?"  -  не
зовсiм доречно спитав Отава. "Вони обходяться без швидко? допомоги так, як
ти обходишся без  дружини",  -  вiдповiв  йому  товариш.  "Ти  не  був  на
виставцi?" - спитав його Борис. "На якiй?" - "На художнiй". - "Ти ж зна?ш,
що я вiдвiдую лише  виставки  товарiв  народного  споживання,  бо  я  ?сть
народ", - засмiявся товариш. "Даруй за турботи", - сказав Отава. "А  може,
ти прийшов би до мене? - запропонував товариш. -  Воно,  правда,  в  тво?х
професорських  хоромах  в  шахматишки  краще  гуляти,   але   й   у   мо?й
короткометражнi нiчого. Жiнка засне пiсля уколу, а ми зачинимося  собi  на
кухнi i так потихеньку, не стукаючи фiгурами... То як? А вже  настука?мося
iншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?" - "Мабуть, прийду", - сказав
Отава, якому нiкуди було подiтися з сво?м божевiльним  бажанням  до  ранку
писати одне-?дине слово: Тая, Тая, Тая...
   А вранцi треба було на лекцi?. Щось там казав  студентам,  без  запалу,
без пристрастi, звичайнiсiнька академiчна  лекцiя.  Бо  й  справдi:  Софiя
нiкуди не втече, стояла дев'ятсот рокiв, ще стоятиме, можна про не? багато
мовити, можна й мало, а можна прожити день i без не?... Його батько вiддав
вивченню цi?? святинi все життя, власне, й загинув заради Софi?, але хто б
же то порiвнявся професоровi Гордi?вi Отавi у високостях його духу? А  вiн
тiльки син. Сини йдуть або ж далi за батькiв, або й нiкуди не йдуть, всяко
бува?... Але дорiвнятися? Нi, нi...
   Пiсля дванадцяти вiн майже побiг до виставочного павiльйону.  Так  нiби
мiг вiдчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цiлу нiч.
   Прожогом ускочив до залу,  в  якому  вчора  мало  не  прогавив  дивного
етюдика, глянув у той куток, знову як i вчора, наткнувся поглядом на тiсно
зоунутi спини, рiшуче попростував туди, брутально  вдерся  помiж  тих,  що
стояли, розхилив  ?х,  розштовхав,  вискочив  наперед  усiх  i...  Радо  б
вiдступив назад i втiк свiт за очi, але позаду тепер стояли тiсно тi, кого
вiн тiльки-но розворушив, стояли мовчки,  осудливо,  той  осуд  адресовано
було лише йому самому, вiн сам себе принiс у жертву, а  ?м,  видно,  конче
потрiбна була жертва, вони ждали ??, отак стоячи й  закриваючи  цей  куток
виставочного залу, куток,  де  вчора  висiв  маленький,  галасливий  сво?ю
оголеною правдою етюдик, а сьогоднi  не  висiло  нiчого,  тобто  величезна
ляпанина з монтажниками так само займала всю стiну вгорi,  але  внизу,  де
вчора крiзь недбало накиданi  мазки  злякано  споглядало  дiвча  в  довгiй
нiчнiй сорочцi, сьогоднi було пусте мiсце. Як у  приказцi:  кружало  -  де
лежало. Спантеличений Отава дурнувато  всмiхнувся  i  справдi  не  знайшов
нiчого лiпшого, як уголос повторити приказку:
   "Кружало - де лежало..."
   I тiльки потому побачив людей, що стояли  пiвколом,  замикаючи  його  в
цьому просторi, i впiзнав одразу двох, яких уже знав, i знов у нього  було
бажання  втекти  звiдси  свiт  за  очi,  але  знову  змушений  був  тiльки
переступити з ноги на ногу i вже зовсiм дурнуватим голосом промовив:
   - Здрастуйте, Таю, а я й не...
   Бо там стояла вона i дивилася на Отаву сво?ми рiзнобарвними очима  i  в
найдальших глибинах тих незвичайних очей витекрювався лиховiсний посмiх.
   - Це ви? - сказала вона голосом, що не вiщував нiчого доброго. - Ах,  я
й забула, що ви  тут  головний,  спец...  знавець,  -  навмисне  поставила
наголос  на  "а",  щоб  показати,  що  вжила  обрубане  слово,  -  прийшли
пересвiдчитися, чи виконано вашi рекомендацi?? Що ж, можете...
   - Я не знав, -  знову  повторив  Отава,  ще  бiльше  розгублюючись  вiд
присутностi Та? i вiд того, що етюд належав  ?й,  i  вiд  того,  що  хтось
звелiв  прибрати  етюд,  аби  не  дратував  вiдвiдувачiв  сво?ю  жорстокою
правдою, i ще вiд присутностi тут чужих, невiдомих людей, якi дивилися  на
Отаву осудливо, нищiвно, так нiби  саме  вiн  розпоряджався  виставками  i
органiзував громадську думку...
   - Сi-сi, - просвiтило коло нього, - старий, ми од вашого Ки?ва нiчого й
не ждали..,
   Аж тодi, нарештi, Отава впiзнав чотирикутного поета Диму, того  самого,
що тодi, в кiмнатi з великим вiкном, яке виходило на море... Як же це так?
Чому знову цей Дима там, де вона, Тая? Бiгла тодi  з  а  ним,  стукали  ??
пiдбори по бiлих кам'яних плитах, вистукували мелодiю зближення, чарiвний,
незабутнiй звук поспiху... А тепер знов  коло  не?  цей  чотирикутний,  як
шафа, надутий нездара!
   - Я справдi нiчого не знав, - ще раз повторив  Отава,  i,  мабуть,  Тая
повiрила йому, бо лиховiснi вогнi в ?? очах зникли, вона  подала  Борисовi
руку i втомлено мовила:
   - Знайомтеся. Це все мо? друзi. З Москви.
   Звiсно, було там два чи три художники. Безiменнi, але  генi?,  видно  з
усього. Перегризуть горло, аби тiльки був привiд вчепитися.  Був  редактор
журналу "В" i "З", тобто вiдкритого i закритого. Був ще якийсь  вугруватий
здоровило, схожий на вiдставного  боксера.  I,  звичайно  ж,  чотирикутний
поет. I все слухнянi, тихi перед Та?сою,  без  вихвалянь  i  вихилясiв.  I
справдi, чому б мала проганяти вiдсебе таких людей, раз горнулисц до  не?,
об'?днувалися навколо, а вiн покинув  ??  тодi,  лиш  знайшовши,  покинув,
нiчого не обiцяючи, нiчого не кажучи, попросту втiк, - може, й назавжди? I
ця ?хня зустрiч - чиста випадковiсть, а  для  Та?си  потрiбно  було  стале
товариство, бо не могла ж вона жити, як  вiн,  фресками  та  моза?ками,  а
потiм опiвночi дзвонити до товариша й вимолювати бодай партiю в шахи.
   - Я був тут учора й звернув увагу, - почав Отава знову, - всю нiч...
   Розумiв, що говорить зовсiм смiшно й непотрiбно. Якщо вони й ждали  вiд
нього слiв, то не таких. Вiн  повинен  був  виправдуватися  в  iм'я  свого
мiста, повинен був виправдувати того невiдомого,  що  звелiв  уночi  зняти
етюд Та? 3иково? (аби ?м то було знаття, що це вона!), а може,  ждали  вiд
нього зовсiм не таких слiв, може, й самi ще не вiдали, що  б  ?м  хотiлося
почути вiд нього...
   - Якесь непорозумiння,  -  сказав  Отава,  -  просто  безглуздя...  Тим
бiльше, що цей етюдик...
   - Це великий твiр, старий! - хрипко промовив поет, - Ви тут,  у  Ки?вi,
не можете зрозумiти! Не доросли! Я пишу сценарiй по  цьому  твору.  I  сам
ставитиму фiльм. На студi? "Мосфiльм". Сi-сi!
   Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не  вiдвела  погляду,  в
глибинi  ??  рiзнобарвних  очей  вiдчитувалася  затятiсть.  "Так,  так,  -
миготiли звiдти вовчi вогники, - так, так, все  це  правда,  я  здатна  на
велике, ти мене ще не зна?ш, ти не здатен поцiнувати  в  менi  незвичайний
талант, а ось люди, мо? справжнi друзi, вони..."
   Згадалася ота, що про Хрещатик: "Суцiльний  великий  кошмар".  Жiнка  в
мистецтвi завжди пiдозрiла. У не? нечистi намiри.
   Вона хоче подобатися.  Будь-якою  цiною.  А  може,  навпаки?  Пiдозрiлi
чоловiки, що липнуть до жiнки, яка  ма?  справу  з  мистецтвом?  I  хочуть
подобатися жiнцi? Чи не однаково? Всi хочуть подобатися. Вiн  теж,  мрiючи
про велику роботу над розкриттям та?мницi спорудження Софi? i всього...
   - Якщо ви справдi нада?те тако? ваги, - почав Отава, звертаючись тiльки
до Та?, бо ж вона була авторкою етюда, крiм того, хотiлося  говорити  йому
лише з нею, не помiчаючи ?? вiрних паладинiв.  Тая  твердо  хитнула.  Вона
справдi надавала велико? ваги.
   - А тим  бiльше  роздiля?те  цю  дурну  балаканину,  -  вiн  кивнув  на
чотирикутну шафу.
   - Зда?ться, я наб'ю тобi морду, - сказав десь йому з-пiд руки  поет.  -
Сi-сi! Це буде великий мордобiй, ще бiльший, анiж фiльм, який  я  поставлю
за Та?ним твором...
   - Тодi ви просто нездарна художниця,  -  жорстоко  промовив  Отава,  не
ворухнувшись з мiсця, хоч усi були переконанi, що  пiсля  таких  слiв  вiн
мусить якщо й не провалитися крiзь землю, то принаймнi бiгти з цього залу.
Бувший редактор журналу "В"  i  "З"  зашморгав  носом,  вугрувате  обличчя
вiдставного боксера  взялося  брунатними  плямами,  поет  став  засукувати
рукава, тiльки Тая  намагалася  бути  спокiйною,  i  голос  ?й  навiть  не
здригнувся, коли вона вимовила:
   - Дякую.
   - Я говорю серйозно, - так само з тихою  злiстю  продовжував  Отава.  -
Менi вже не раз i не два доводилося чути про цi гак званi протести. Про це
показування язика. У нас пiшла навiть мода:  все,  що  визна?ться,  -  то,
мовляв, несправжн?. Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар'ян - це  для  вас  не
те. Справжн?  тiльки  те,  що  вiдкидають.  Невиданi  твори,  невиставленi
картини, неприйнятi скульптури, покладенi на  полицi  кiнострiчки,  що  не
побачили екрана. Ну, так. ? там, можливо, i  талановитi  речi,  бо  ще  не
перевелися, на жаль, чиновники, якi  чомусь  конче  прагнуть  вiдтручувати
людей розумних i знаючих...
   - Але я не хочу вас бiльше  слухати,  -  сказала  вона  i  скомандувала
сво?м: - Ходiмо, "браття-населення..."
   Вони були слухнянi, як марiонетки. "Браття-населення"... Отава  лишився
сам у кутку, хоч розпинай його на стiну на мiсце того  клятого  етюдика  -
такий був виснажений i безрадний. Що тепер мав дiяти? На  гадку  приходили
найвульгарнiшi  речi:  пiти  напитися,  розбити  десь   вiтрину,   вилаяти
мiлiцiонера. Ось коли самотнiсть мстилася йому повною мiрою. Знов шахи?  ?
два - ? чотири?.. Чи, може, знайти ще одну свiжу  розповiдь  про  Софiю  i
пiдготувати  для  завтрашньо?  лекцi?  вiдповiдний  коментар?  Все   життя
коменту?ш iнших. А навiщо?
   Вiн пiшов до мiнiстерства, став ходити по кiмнатах,  допитуватися,  хто
звелiв зняти етюд Та? Зиково?. Нiхто не знав. Винних не було.  Десь  хтось
якось щось там сказав чи натякнув, от хтось колись якось там собi зняв. То
й що? От подiя! Не таке знiмали. Щоправда, Отаву не хотiли дратувати.  Все
ж таки вчений. Iм'я. Знають за кордоном. Обiцяли розiбратися. Вiн знав, що
нiхто  не  стане  розбиратися,  але  пристав  на  вмовляння,  i  пiшов  до
"Театрального", попросив свiй традицiйний обiд i зовсiм не традицiйнi  для
нього двiстi грамiв чогось мiцного. На приклад, горiлки з перцем. I сала з
часником до не? на закуску. А  ще  цибулi.  Ближче  до  реальностi.  Довго
обiдав. Згадалися чи?сь слова: "Культура - це пародiя й кохання".  Тi,  що
навколо Та?, справдi, мов пародiя на людей. Але кохання... Де воно?  Невже
вiн мiг закохатися в цю жiнку? Тодi плакав  увi  снi.  А  вона  плакала  в
горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Нi про що не розпитав,
нiчим не поцiкавився. Звик мати справу з речами  мертвими,  з  минулим,  з
сухою логiкою, з писаннями й виповiдями. А жива людина завжди складнiша  й
дорожча за всi наймудрiшi писання й виповiдi. Ну, та вже.
   Вiн  згадав,  як  закохався  в  студентку,  коли  вчився.  Звичайно  ж,
блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею.  Нiчого
?й  не  казав,  навiть  не  був  з   нею   знайомий.   При   зустрiчах   в
унiверситетських коридорах промовисто на не? дивився i в  сво?й  на?вностi
гадав, що того досить.
   А  потiм  його  товариш,  рудий  Сашко,  випитавши  якось,   хто   йому
подоба?ться, свиснув:
   "Ох ти ж i влип!"
   "Чого свистиш? - образився Отава. - У мене чистi..."
   "Та того, - не дав йому докiнчити Сашко. - По-перше,  вона  замужем  за
майором, бо треба ж харчуватися, а друге, - тут Сашко прицмокнув,  -  поки
ти там ото зiтхав, то я вже..."
   Отава тодi жорстоко побив  Сашка,  його  розбирали  на  комсомольському
бюро, влiпили догану, але...
   Вiн вийшов iз ресторану не крiзь надвiрнi дверi, якi вже було  замкнено
через брак мiсць, а просто в готель, i тут йому спало на думку, що вiн  би
мiг... Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею i рудим Сашком, але хай
навiть так. На нього, видно, подiяла з перцем,  а  може,  в  пiдсвiдомостi
пролунав десь наказ, якiсь там моральнi гальма було вiдпущено, i  професор
Отава на якийсь час  перестав  бути  тiльки  професором,  перетворився  на
звичайного чоловiка, може, навiть на того  задерикуватого  й  непосидючого
хлопчиська  вiйськового  часу,  який,  на  вiдмiну   вiд   свого   батька,
дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тодi,  i  якби  батько
хоч трохи був пiшов йому назустрiч, то - як знати - може, й уцiлiв би...
   Отава пiдiйшов до вiконця ре?страцi?  i  спитав,  чи  не  зупинилися  в
готелi московськi художники. Йому вiдразу не вiдповiли, бо  не  так  легко
задовольнити  цiкавiсть  першого-лiпшого,  хоч  усi  мешканцi   готелю   i
заповнюють довжезнi анкети, де зазначено i хто вони, i звiдки,  але  нiхто
тих анкет нiколи не чита?, окрiм того, треба пам'ятати, що  на  ре?страцi?
сидять люди зовсiм не для того, щоб вiдповiдати на  запитання,  i  взагалi
важко сказати, хто ма? це робити в готелi,  може,  й  нiхто,  бо  кому  це
потрiбно-, але все ж таки якщо вже так товаришевi  конче  хочеться  знати,
то, зда?ться, в ?хньому готелi нiяких  художникiв  -  нi  московських,  нi
немосковських - не було, але можуть бути, от тодi, будь ласка, й приходьте
та питайте.
   Ця балаканина ("та й не без моралi") трохи розважила Отаву, i вiн  став
обходити всi центральнi готелi вже цiлком свiдомо,  -  спершу  "Iнтурист",
потiм "Ки?в", далi  "Москва",  "Днiпро".  В  "Днiпрi"  йому  сказали,  що,
зда?ться, художники на сьомому поверсi. Тодi вiн по?хав лiфтом  на  сьомий
поверх, по дорозi пробуючи вгадати, в якiй колiр забарвлено цей поверх, бо
в "Днiпрi" кожен поверх мав свою барву, але не  вгадав,  зате  чергова  на
поверсi втiшила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.
   - Ви теж до не?? Там уже повно, - не зовсiм ввiчливо сказала чергова.
   - Нi, я нi, - поквапливо промовив Отава. - Я попросив би вас тiльки...
   -  Так.,:  так,   -   черговiй,   видно,   хотiлося   виоравити   .свою
нетактовнiсть, - будь ласка...
   - Передайте ?й, що ?? шукали i... питали...
   - То зараз i передати?
   - Нi, згодом... коли виходитиме...- А якщо тiльки завтра?
   - Нiчого. Однаково. Хай i завтра. Просто скажете.
   - Гаразд. Я скажу. - Чергова  дивилася  тепер  на  професора  з  погано
прихованою цiкавiстю.
   - Дякую вам, - сказав Отава, - дякую i кланяюсь... - Чергова ще  бiльше
подивувалася. Бачила багато дивакiв. Але  щоб  отак  кланялися?  Iноземцi,
щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.
   Отава пiшов додому. Знову Хрещатиком.  Цiкаво:  скiльки  разiв  киянин,
який мешка? в центрi,  проходить  за  сво?  життя  по  Хрещатику?  Вiн  ще
вiдмикав дверi, коли почув у глибинi квартири телефонний дзвiнок.  Мабуть,
товариш шукав його на партiйку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогоднi
ти мене. Так i мина? життя. Вза?мно, або, як колись казали  нашi  класики,
обоюдно. Вiн причинив за собою дверi, скуйовдив волосся. Телефон  дзвонив.
Шахiсти - люди  терплячi.  Хай  подзвонить.  Отава  зняв  нарештi  трубку,
сказав:
   - То що? ? два - ? чотири?
   - Це ви мене шукали? - спитала вона з того кiнця дроту, i в  Отави  так
затремтiло все тiло, що вiн мало не впустив трубки.
   - Очевидно, - сказав змiненим голосом, нiби хлопчисько,  застуканий  на
недозволеному вчинку.
   - Слухайте,поквапливо мовила вона зовсiм-зовсiм близько _вiд  нього,  -
я, зда?ться, божеволiю... Ви могли б? Я хочу з вами побачитись...
   - Так, - сказав вiн. Бiльше нiчого не мiг сказати,  просто  вникли  всi
слова, i вiдiбрало голос. Невже, о, невже справдi? Але ж це безглуздя!
   - Де? - спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме,  що  й
вiн.
   - Ну, - вiн завагався, - там... коло готелю...
   - Нi, тiльки не тут, - швидко заперечила вона, - я не хочу...
   Вiн   зрозумiв,   що   вона    бо?ться    зустрiнути    свою    братiю.
"Браття-населення".
   - Тодi... - Вiн гарячково надумував мiсце. Адже вона вперше в Ки?вi.  -
Навпроти готелю, там водогра?... Ви, мабуть, помiтили...
   - Не хочу водогра?в...
   Видно, вона не хотiла мiж людей, прагнула самотини, тишi... Але де? Де?
   - Згадав, - майже весело сказав Отава, - вийдiть з  готелю  i  праворуч
прямо й прямо... Там побачите сходи перед музе?м... Два кам'янi леви...
   - Нi, нi, тiльки не музей!
   - Тодi пiднiмiться ще вище.  Там  величезний  будинок  Ради  Мiнiстрiв.
Зараз вечiр. Жодно? людини. Камiнь i камiнь.
   - Ви теж, мабуть, камiнний, - сказала вона. - Гаразд. Коло камiння.
   - Я вже йду, - сказав вiн, лякаючись, що вона передума?. - За  двадцять
хвилин буду там.
   Отава прийшов перший, як i  належиться  чоловiковi,  але  Та?  не  було
чомусь. Вiн почекав трохи й пiшов униз тротуаром, несподiвано  зустрiв  ??
вiдразу за  кованою  гратницею  внутрiшнього  двору  Ради  Мiнiстрiв.  Тая
дрижала вiд страху, мала холоднi руки,  коли  Борис  доторкнувся  до  них,
мовчала.
   - Все так якось вийшло, - почав вiн пробачливо, але вона затулила  йому
рота  долонею,  трохи  вiдтягла  Отаву  ще  нижче  вулицею,   тiльки   там
прошепотiла:
   - Я так перелякалася!
   - Чого?
   - Темряви, колон i... камiння...
   - Один  мудрагель  написав  про  цю  споруду:  "Будiвлi  трохи  шкодить
надмiрна монументальнiсть i гiпертрофований ордер, позбавлений  будь-якого
тектонiчного сенсу".
   - Перестаньте, - попросила вона.
   - Вже,  -  вiн  спробував  засмiятися,  але  не  вийшло.  Почував  себе
хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з  дiвчиною.  -  Ми  не  будемо
продовжувати нашу дискусiю про мистецтво?
   - Перестаньте! - майже вигукнула вона. - Якщо ви не... то я пiду...
   - Даруйте, будь ласка, в мене справдi нестерпний характер...
   - Я, мабуть, справдi пiду, - несподiвано промовила вона, - бо все це нi
до чого...
   Отава не знав, що й вiдповiсти.
   - По-мо?му, ми обо? не зовсiм нормальнi, - врештi засмiявся вiн.
   - Не подумайте, що я iстеричка. Менi справдi хочеться  щось  зробити...
Але... 3 тим етюдом...  Просто  дуже  кортiло  виставитися  саме  в  цьому
мiстi...
   - Приголомшити провiнцiю?
   - Нi.
   - Показати себе?
   - Нi.
   - Тодi що ж?
   - В мiстi, де... ви. - Вона стала й дивилася на  нього  крiзь  темряву,
але й крiзь темряву ясно просвiчували ?? дивнi очi з вовчими  вогниками  в
глибинi.
   - Але я виявився неввiчливою свинею.
   - Свинi не бувають ввiчливими.
   - Не  гра?  ролi...  Менi  здавалося...  ще  вiдтодi...  Але  це  тепер
минуло...
   Вiн розумiв, що повинен щось казати,  щось  робити,  щоб  затримати  цю
жiнку коло себе, бо вона знову зникала вiд  нього,  могла  зникнути  тепер
назавжди, але був дивно безпорадний, стояв, опустивши  руки,  потiм  якось
машинально, як учора викреслював на паперi ??  iм'я,  з  опущеними  руками
пiдiйшов до не? впритул i доторкнувся губами до Та?ного чола.
   Вона вiдступилася вiд нього мерщiй, нiчого не сказала, вiн теж  мовчав,
так постояли якийсь час, хтось iшов по тротуару знизу, кiлька  пар,  чувся
смiх, пiдошви шаркали по асфальту, а Отавi здавалося,  що  то  йому  -  по
серцю.
   - Проведiть мене до готелю, - тихо попросила Тая.
   - Але з одною умовою.
   - Кажiть, згоджуюсь.
   - Щоб ви не втекли з Ки?ва. Як ото я взимку.
   - Не втечу.
   - А завтра? Що буде завтра?
   - Не знаю.
   Вiн iшов потiм додому, знов  Хрещатиком,  знов  серед  вiчно  святкових
перехожих, мав юнацьку легкiсть у тiлi, вiрив i не вiрив, що може початися
для нього зовсiм невiдоме життя. Потiм вийшов на Володимирську i  завернув
не додому, а до Софi?. Майже бiг вулицею до Богданово? площi,  точнiсiнько
так, як бiг колись, щоб устигнути помститися за батька.  Але  як  це  було
давно!
   РIК 1014
   ОСIНЬ. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
   Якоже глаголеть: в чем застану, в том ти и сужю.
   Лiтопись Нестора
   Це мiсто любило легенди, жило ними пiвтори тисячi лiт, народилося  теж,
власне, з легенди, яку привiз у вiтрилах свого  вутлого  суденця  зухвалий
молодий грек iз Мегари в 658 роцi до нашо? ери.  Грека  звали  Вiзант,  це
було просте, нiчим не прославлене на тi часи iм'я,  але  молодий  мегарець
великодушно пожертвував ним для iсторi?. Вiн мiг би сидiти собi в  рiдному
мiстi, ловити рибу або збирати оливки, виходити в море й знов  повертатися
до рiдного берега, але вiн одважився податись  назустрiч  майбутньому,  що
так манливо висвiчувало йому в пурпурових хвилях Егейського  моря.  Вiзант
пiдмовив ще кiлькох  мегарцiв,  щоб  не  дратувати  богiв,  вони  вирiшили
зачерпнути ?хньо? ради, побували в Дельфах, i ось тепер пливли  уперто  на
пiвнiч, шукаючи  незаселених  берегiв,  мали  тiльки  молодiсть,  вiтер  у
парусах та ще напуття дельфiйського оракула, досить дивне  й  несподiване:
"Закладеш мiсто навпроти  людей  слiпих".  В  молодостi  охоче  пiддаються
голосу долi, тому Вiзант без вагань вирушив на  пошуки  мiсця,  де  б  мiг
закласти мiсто, але водночас знав також, що належить  пильнувати,  щоб  не
пропустити дарунка богiв, тож коли побачив бугристий  виступ  землi,  який
жадiбно занурювався в теплi води, мовби велетенський зморений пес  висунув
язика й хлебнув з моря, коли побачив роздольну протоку до пiвнiчного моря,
побачив  довгу,  схожу  нл  _рiг  достатку  затоку,  в  якiй,   здавалося,
вмiстилися б усi кораблi свiту, а на протилежному  березi  -  фiнiкiйський
город Халкедон, Вiзант зрозумiв значення слiв оракула: тiльки слiпi  могли
не помiтити цього благословенного шматка  землi,  неначе  кинутого  богами
помiж Пропонтидою, Босфором i Золотим Рогом!
   Так було закладено мiсто  на  високому  глиняному  мисi.  Перенесено  з
грецького судна триножник, над яким горiв вогонь,  вивезений,  за  звича?м
предкiв, з Мегари, закинуто в море сiтi, впiймано першу рибину,  згодом  у
бухтi, названiй Золотим Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть,
прискочив з невiдомостi перший дикий фракi?ць i послав у намет,  пiд  яким
горiв священний мегарський вогонь, першу стрiлу.  Все  те  було,  але  все
забулося досить швидко, город виростав з легенди,  ловив  рибу,  торгував,
захищався 'од нападникiв, город ставав славний, у свiтi, а iм'я успадкував
од свого засновника i звався - Вiзантiй.
   Мiсце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигiдним, але й клопiтливим.
Усi вiйни чомусь iшли саме через цю найвужчу частину Босфору;  персидський
цар Дарiй ставив тут свiй мiст з кораблiв, iдучи на грекiв; через Вiзантiй
поверталися додому десять  тисяч  грецьких  найманцiв  Кiра,  прославлених
Ксенофонтом; Спарта, щоб дошкулити Афiнам,  будь-що  прагнула  поруйнувати
Вiзантiй; Афiни ж, у свою  чергу,  щоб  допекти  Спартi,  морили  Вiзантiй
голодом. Така доля всiх, хто опиня?ться на перехрестях: до них спливаються
найбiльше багатства, але слiдом за ними йдуть тi, хто  б  хотiв  багатства
прибрати до рук. I якщо хочеш протривати, то будь або ж могутнiм, щоб дати
вiдсiч, або ж хитрим. Вiзантiйцi ще не могли здобутися  на  могуття,  тому
вибрали хитрощi. Кiлька столiть балансували вони мiж слабшими  й  дужчими,
щоразу  приймаючи  сторону  дужчого,  i  це  давало  ?м  змогу  не  тiльки
протривати, але й квiтнути, город розростався, багатiв, i  вогонь  Мегари,
привезений Вiзантом пiд дiрявим  парусом,  тепер  палахкотiв  над  золотим
триножником у бiломармуровiй святинi.
   Але одного разу вiзантiйцi прорахувалися. У вiйнi двох римських цезарiв
Септимiя Севера й Песценiя Нiгра вибрали  останнього,  а  дужчим  виявився
Септимiй, у якого в  жилах  текла  дика  кров  дакiйцiв.  Хоч  як  запекло
боронилися вiзантiйцi (з жiночого волосся робили  тетиви  для  лукiв,  вiд
голоду ?ли вбитих), однаково Септимiй узяв мiсто, перебив  решту  вцiлiлих
мешканцiв,  поруйнував  усi  будiвлi,  звелiв  збурити  мури.   Здавалося,
мегарський вогонь згас назавжди. Однак той  самий  Септимiй  Север  згодом
вiдбудував Вiзантiй, бо не можна було знехтувати  таким  важливим  мiсцем;
але по-справжньому пiднявся город лиш  за  часiв  iмператора  Константина,
який вирiшив перенести сюди столицю Римсько? iмперi? i назвав мiсто  Новим
Римом. Константин не належав до анголiв,  -  вiн  був  справжнiй  римський
iмператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив  вiн  за  намовою
друго? сво?? дружини Фавсти рiдного сина Крiс-па i дванадцятилiтнього сина
сво?? сестри, а потiм, довiдавшись, що то був наклеп, звелiв i саму Фавсту
втопити в ваннi з окропом. Вiзантiй бачив жорстокiсть i перед тим, але  то
була чужа жорстокiсть, - тепер мали свого власного iмператора, а  чого  не
витерпиш, аби лиш мати в себе володаря! Бо становище  столицi  ма?  безлiч
привiле?в, найперший же - це неодмiнне й  незаперечне  право  на  розквiт.
Константин вибудував палаци, храми,  лазнi,  акведуки,  форуми,  Августей,
iподром, з Олiмпi?, Дельф, з Корiнфа й Афiн брали стату?, колони, моза?ки,
все, що тiльки надавалося до перевезення, споруджували особливого  розмiру
кораблi, щоб переправити цi скарби до ново? столицi,  пограбували  дощенту
стародавнi храми Артемiди, Афродiти  й  Гекати.  Тримаючи  в  руках  спис,
Константин окреслив ним у  повiтрi  пiв-дугу  мiж  Пропонтидою  й  Золотим
Рогом, показуючи, де ма? пройти нова стiна, що захищала б  мiсто  од  усiх
небезпек;  прокладено  було  головну  вулицю  Меса  з  великими  форумами,
прикрашеними колонами й статуями, на першому вiд палацу форумi, що  згодом
дiстав назву форуму Константина, встановлено  вивезену  з  Грецi?  багряну
колону з бронзовою стату?ю  Аполлона,  поверненого  обличчям  на  схiд.  У
правiй руцi Аполлон тримав скiпетр, у лiвiй - бронзову  кулю,  мовби  знак
володарювання над цiлою землею. А внизу на колонi висiчено напис: "Господи
Iсусе Христе, оберiгай наше мiсто".
   Хто б там пiсля всього пам'ятав,  скiлькох  звелiв  убити.  Константин,
скiлькох кинуто  на  з'?дення  левам  iмператорського  звiринця,  скiльком
вiдрубано голови, скiлькох набито на палi,  а  скiльком  залито  до  нутра
розтоплено? мiдi чи свинцю!
   Вдячнi  сучасники  мерщiй  прозвали  Константина  Великим,  а   столицю
найменували  Константинополем,  на  знак  чого  було  випущено  медаль   з
вiдповiдним написом. На  медалi,  так  само  як  i  на  царських  монетах,
чеканено постать, що символiзувала  благополуччя  Константинополя:  молода
невiста на тронi, голова в не?  вкрита  серпанком,  а  поверх  серпанку  -
дiадема з оборонних веж, в руках невiста тримала рiг  достатку,  а  ногами
спиралася на борт корабля.
   Так i плив одтодi Константинополь далi й далi,  змiнювалися  в  палацах
iмператори, в короткiм часi мiсто  вже  не  вмiщалося  в  тiсному  обширi,
окресленому стiною Константина, i новий iмператор Феодосiй (щоправда,  вже
не Великий, а Малий, названий, видно, так через  те,  що  багато  лiт  був
попихачем сво?? жони ?вдоксi?) звелiв провести новi мури, якi було названо
Довгими, або ж (на його честь) мурами Феодосiя. Iмператор  Юстiнiан  пiсля
розгрому, який вчинили Константинополю учасники  повстання  Нiка,  вирiшив
зробити столицю ще кращою, нiж за часiв Константина, i серед  iнших  чудес
спорудив найбiльше чудо тодiшнього свiту - храм свято? Софi?.
   Однi будували, другi - руйнували.  Як  сказав  поет:  "Той  муру?,  той
руйну?..."  У  восьмому  столiттi  iмператор  Лев  Iсавр  досить  дбайливо
винищував iкони, а що слово "iкона" означа? будь-яке зображення, будь-який
малюнок, то можна уявити, скiльки шедеврiв навiки втрачено для  людства  у
тiй  "iдеологiчнiй  боротьбi".   Окрiм   того,   Iсавру   не   сподобалася
константинопольська книгозбiрня, заснована  ще  Константином  i  розширена
iншими iмператорами, особливо Юлiаном. Там налiчувалося до тридцями  шести
тисяч рукописiв, серед яких були й найдавнiшi, вивезенi з Риму,  Грецi?  i
?гипту, зберiгалася там легендарна драконова шкiра в  сто  двадцять  футiв
завдовжки з записом творiв Гомера. Лев Iсавр  звелiв  спалити  книгозбiрню
разом з ученими, якi там були!
   Щоправда, Феодосiй, який, щоб заробити прiзвисько Великого, чимало  сил
вiддав жорстокому  переслiдуванню  i  нищенню  поганства  i  християнських
?ресей, вважаючи, видно, що цього ще  не  досить,  щоб  мiцно  засiсти  на
сторiнках iсторi?, звелiв зруйнувати славетну Александрiйську  бiблiотеку.
Вона була заснована при храмi  Серапiса  Птоломе?м  Фiсконом  i  поповнена
Марком  Антонi?м  перевезеною  для  Клеопатри  бiблiотекою  Пер-гама,   що
складалася з 200 тисяч книг i збiткiв. Там була  зiбрана  мудрiсть  усього
дотихчасового свiту. (До речi, пергамська книгозбiрня виникла  свого  часу
як свiдчення культурного суперництва мiж  Александрi?ю  i  Пергамом.  Коли
Птоломей  Фiла-дельф  заснував  у  Брухiонi  -   аристократичнiй   частинi
Александрi? - першу велику бiблiотеку, цар Пергама ?вмен взявся за це й  у
сво?й столицi. Лякаючись  суперництва,  Птоломей  ?пiфан  заборонив  вивiз
папiрусу, на якому тодi писано. Тодi ?вмен, шукаючи матерiалу для  письма,
винайшов те, що вiдоме тепер пiд  iменням  "пергамен",  тобто  ягнячу  або
телячу вiдповiдним чином  виготовлену  шкiру).  Феодосiй  видав  указ  про
знищення цього осередку поганських знань.
   Про iмператорiв можна розповiдати довго. Повелiвали, ходили в золотi  й
шовках, розпоряджалися багатствами iмперi?, вважали вкрай  образливим  для
себе,  якщо  ?х  не  визнавали  мудрецями,  богонатхненними   керiвниками,
безгрiшними суддями дiл божих i людських. А  судили  жорстоко,  безжально,
навiть однi одних. Скажiмо, був такий iмператор Маврикiй,  досить  дурний,
обмежений, скупий, але чадолюбивий. Мав багато дiтей i дуже ?х любив. Коли
iмператорський трон  захопив  Фока,  названий  Кентавром,  вiн  не  просто
розправився з попередником, а звелiв убити у нього перед очима всiх дiтей,
а вже потiм стратити самого. Незабаром iсторiя повторилася. Царський  трон
захопив Iраклiй. Фоку за бороду витягли з  iмператорського  палацу  i  пiд
наглядом нового володаря вiдрубали йому голову.
   Iраклiй увiйшов до iсторi?, ясна рiч, не за те,  що  витягав  з  палацу
свого попередника за бороду  й  кидав  його  пiд  во?нськi  мечi,  -  йому
належить новела  про  введення  в  Вiзантiйськiй  iмперi?  на  мiсце  мови
латинсько?  грецько?  мови.  Зробити  це  було  тим  легше,  що  в  самому
Константинополi й бiльшостi фем грецька мова вже давно увiйшла до  побуту,
а латинська iснувала тiльки як державна умовнiсть. Але заслуга ? заслугою.
Так само, як безперечною заслугою  iмператора  Константина  Багрянородного
стала  його  "Книга  церемонiй",  що  принаймнi  позбавила  клопоту   всiх
наступних iмператорiв ламати голову над тим, коли в що зодягатися,  з  ким
трапезувати,  як  влаштовувати  прийоми  й  урочистостi,  бо  ж   панувало
переконання, що  Вiзантiйська  iмперiя  вмить  розвалиться,  як  тiльки  в
складному й одвiку усталеному ритуалi двiрських i  столичних  пишнот  щось
буде пропущено або зроблено не так.
   Особливо пишався сво?м дiлом царствуючий разом з Василi?м  Другим  його
молодший  на  два  роки  брат,  iмператор  Константин.  У  довгому  списку
вiзантiйських iмператорiв значився як Константин Восьмий. Це свiдчило,  як
часто повторювалося серед iмператорiв iм'я Константин, а ще  свiдчило  про
те, що народ  вiзантiйський,  певно  ж,  любив  лiтеру  К.  Константин  ще
замолоду дiйшов до цього висновку, а раз так, то не належало дбати нi  про
що, окрiм дотримання хоч на перший погляд  i  обтяжливого,  але,  зрештою,
при?много  iмператорського  способу  буття,  тобто  влаштовувати  урочистi
церемонi?, пишнi лови в  околицях  Константинополя,  iгрища  на  iподромi,
ганяти м'яч на циканiстрi?, грати в костi, ?сти, пити, розважатися, любити
жiнок. Щоправда, iмператор ще мав, очевидячки, дбати й за  iнше.  Стежити,
щоб провiнцi? справно виплачували належну данину,  щоб  у  столицi  завжди
вдосталь було хлiба, м'яса, вина, щось там робити для пожвавлення торгiвлi
й ходити в походи проти ворогiв, якi  вiчно  обсiдали  iмперiю  звiдусюди,
гострячи зуби на ?? багатства. Але жена небi бог, i все земне в помислах i
волi його. Вищi сили розпоряджалися так, що Василiй  успадкував  од  сво??
матерi Феофано залiзну руку i смак до  завойовування  й  володарювання,  а
Константиновi дiсталася од матерi тiльки зовнiшнiсть,  натурою  ж  подiбен
був до дiда свого Константина Багрянородного, який теж колись  вiддав  усе
управлiння державою в руки всемогутнiх придворних ?внухiв, а сам поринув у
книжну мудрiсть. I от поки  один  iмператор  в  сво?му  чорному  залiзному
вбраннi роками пропадав у вiйськових  походах,  навiть  не  з'являючись  в
столицi, його брат виконував  усе  iнше,  що  належалося  iмператорам  для
пiдтримання зовнiшнього, показного блиску,  царствування,  для  вдоволення
константинопольських натовпiв i заслiплення iноземних гостей.
   Тож як зрадiв Константан, коли прибули вiд царственого  брата  гiнцi  з
хрисовулом, у якому повiдомлялося про перемогу в Клiдiонськiй  клiсурi,  а
потiм прискакали новi  гiнцi  з  вiстю  про  тисячу  болгарських  бранцiв,
дарованих Василi?м для трiумфу в столицi.
   Вiн вирiшив  доповнити  свого  дiда!  З'?днати  вiзантiйську  церемонiю
iмператорського виходу з  трiумфом  римських  цезарiв.  Препозитам  велено
розробити послiдовнiсть всiх дiй  торжества.  Сам  iмператор  власноручним
пiдписом червоним чорнилом скрiпив  послання  до  народу  Константинополя.
Почалися великi готування, що набули найбiльшого  поспiху  в  останню  нiч
перед трiумфом. Сам ?парх Константинополя Роман Аргiр стежив за  тим,  щоб
Меса i всi форуми, по яких пройде трiумфальна  процесiя,  були  прикрашенi
лавром i плющем, ергастерi?  завiшанi  шовковими  тканинами  й  коштовними
виробами з золота й срiбла, будинки  -  перськими  килимами.  Начищали  до
блиску сво? сокири екскувiтори, протостратори, готували убiр для царського
коня, на Амастрiнському форумi теж iшли приготування, але то вже  належало
до справ похмурих i та?мних, про якi завчасно нiхто не мав нi  вiдати,  нi
говорити.
   Iмператор спав ту нiч пречудово. Вiн уже перебрався з Перлово? палати в
Карисiйський зал, де була зимова опочивальня, захищена вiд  рiзких  вiтрiв
Пропонтиди, бо  хоч  ще  й  стояла  в  Константинополi  тепла  осiнь,  але
Константин, як i брат його Василiй, любив спати голим, тому й перейшов  до
зимово? опочивальнi, а в лiтню спеку лiпше почувався в Перловiй  палатi  -
золоте склепiння, пiдтримуване чотирма  мармуровими  колонами,  i  довкола
моза?ки з сценами iмператорських ловiв, а з обох бокiв спальнi -  галере?,
що виводять у сад, сповнений благо-ухань i пташиного  щебету.  Годилося  б
перед  такою  важливою  державною  подi?ю  спочивати  в  головнiй  спальнi
Великого палацу - моза?чна пiдлога з зображенням царсько? птицi, павича  з
блискучим пiр'ям, по кутках у  рамках  зеленого  мармуру  -  чотири  орли,
готовi до польоту iмператорськi птахи, на  стiнi  -  iмператорська  родина
засновника Македонсько? династi?  Василiя.  Руки  у  всiх  простягнутi  до
хреста -  символа  вибавлення.  Але  зжiночений  iмператор  вимушений  був
надавати перевагу теплу перед пишнотою, отож нiч перед трiумфом  провiв  у
зимовiй спальнi, здобленiй карисiйським мармуром.
   А болгар, голодних i спраглих, тримали на ногах цiлу  нiч  по  той  бiк
мiсько? стiни, а рано-вранцi,  мабуть,  саме  тодi,  як  кито-нiт  надягав
iмператоровi шитi  червоними  орлами  й  царськими  знаками  тувi?,  во?ни
погнали через Харисiйськi ворота в мiсто, i вони  пiшли  по  довгiй  Месi,
обiрванi, бруднi, зарослi до самих очей, вони смердiли  вiд  бруду,  i  ще
йшов од них мертвий дух, який завжди йде од людей приречених, вижитих,  до
решти упослiджених, i багатi  вiзантiйцi  затикали  носи  й  вiдверталися,
бурмочучи: "Смердючi кожо?ди!" А болгари важко човгали по бiлих мармурових
плитах найрозкiшнiшо? на  землi  вулицi,  йшли  побiля  високих  будинкiв,
прикрашених  портиками,  йшли  повз  ергастерi?,  схованi  пiд   глибокими
аркадами, що захищали перехожих од  негоди  й  сонця,  вони  виповнили  цю
вулицю, що славилася як дзеркало вiзантiйського багатства  й  розкошiв,  i
якби не похмурi  Комiскортовi  охоронцi,  то  створилося  б  враження,  що
болгари зненацька запанували в самому  серцi  Константинополя,  але  во?ни
йшли з бокiв густо й сторожко, а болгари були такi нужденнi, в такi  мiцнi
колодки були всi пов'язанi, що навiть у найодважнiших i  найбадьорiших  iз
бранцiв опускалися плечi й одверталися погляди  вiд  усiх  отих  шовкiв  i
килимiв, од золота й срiбла, од плюща й лаврiв. Але чим ближче  до  центру
мiста просувалися  вони,  тим  тiснiше  обступала  ?х  пишнота,  вiд  яко?
наморочилося в головi i не хотiлося дихати, а хотiлось просто впасти  отут
i вмерти, не очiкуючи, що буде далi, яко? наруги  доведеться  зазнати  вiд
безжальних роме?в ще, бо важко ?м було уявити бiльшi страждання й  наругу,
анiж зазнали, допоки гнано ?х до Константинополя.
   - Гей, брате, чи довго ще? - питали в Сивоока  його  товаришi,  бо  вже
знали всi, що Сивооковi за час служби в купця доводилося бувати й  тут,  у
ромейськiй столицi.
   - На конячий торг, -  смiявся  через  силу  Сивоок,  пробував  задирати
голову, щоб показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьорiння
не виходило нiчого, хiба  що  звертав  на  себе  увагу,  але  й  без  того
вирiзнявся з-помiж усiх  бранцiв  свiтлим  волоссям,  пшенично-золотою,  в
цупких завитках бородою, - ? тут такий затишний з  бiса  форум,  на  якому
роме? проводять кiнськi ярмарки. Бувають там аж он якi конi! З Арголiди  й
Аттiки конi, що ?х  об'?жджували  сини  амазонок,  конi  з  Каппадокi?,  з
Вiфiнi?, з Фрiгi?, конi з  Сiцiлi?,  про  яких  мовлено,  що  ?х  годували
квiтками, такi вони були пещенi; рудi, мов лиси,  лiвiйськi  конi  й  сивi
угорськi жеребцi, що ?х приводили сюди з мо?м  купцем  Какорою,  були  там
також конi арабськi, турецькi, перськi або ж мiдiйськi,  до  яких  саме  й
куповано таких, як ми. Зумi?ш приборкати дикого скакуна - одержиш волю. Не
зумi?ш - загинеш.
   - Чорта б об'?здив, аби тiльки на волю! - сказав хтось позаду. З  нього
засмiялися, бо хилився од вiтру, такий був сла- бий, як i всi.
   - Отож, - продовжував розповiдь Сивоок,  -  там  бували  конi,  натертi
оливою, вишкребенi срiбними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й
агатовими гребенями. Конi - мов жiнки! А якi ноги  мали!  -  Вiн  з  жалем
поглянув на сво? босi, закривавленi, побитi  об  камiнь  ноги,  на  вкритi
засохлою кров'ю й струпами ноги сво?х товаришiв. - Чистi й досконалi ноги,
винесенi з мандрiв i галопування по найсоковитiших травах свiту.  Бо  нема
лiпшого, як побiгати по свiжiй зеленiй травi, братове! Конi знають у цьому
смак. А ще чим гарний той Амастрiан-. ський форум, то це застилкою.  Роме?
не знають нi трави, нi соломи на пiдстилку. За перським звича?м,  стосують
до того добре висушений кiноький же гнiй. Пухко, тепло,  запахущо!  Оце  б
нам поспати на такому ложi!
   - А поспати б! - зiтхали, хто ще  слухав  Сивоока,  вiдганяючи  з  душi
похмуру стривоженiсть, яка густiше й густiше обсiдала бранцiв,  що  бiльше
заглиблювалися вони в кам'янi нутровища ромейсько? столицi.
   - А ще нема в свiтi бiльшо? розваги, як  менджувати  кiньми,  -  правив
сво?? Сивоок. - Купу?ш якусь здохляку, а там -  одвернувся,  перекинув  ?й
гриву на другий бiк, та розпушив хвоста,  та  пiдчистив  копита  -  i  вже
прода?ш як доброго скакуна.
   - От же бреше, - сказав хтось  лiниво,  аби  лиш  сказати,  але  Сивоок
навiть зрадiв тому. запереченню, бо  вже  була  зачiпка,  обiзвався  хтось
живий з-помiж цих вмерлих од безконечних мук людей,  вiн  аж  рвонувся  до
того чоловiка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома  болгарами,
не пустила його, та й ромейський во?н, що важко  ступав  поряд,  замiрився
списовищем.
   - Гей, не брешу, брате, - покрутив головою Сивоок, - просто  мого  духу
конi не зносять. Телесуються на самий мiй вид. Вибивають гопки, як  тiльки
я пiдходжу.
   - Тепер твiй дух не той, - сказав йому один з товаришiв по колодцi.
   - А чом би й не той? - пiдсмикнув Сивоок свою  ясну  бороду.  -  Дух  у
людинi завжди лиша?ться той самий. То лиш тiло малi? або бiльша?. Але  вiд
тiла користь яка? А дух возносить тебе i на зеленi гори, i на саме небо...
I на кiнський ярмарок он вознесе незабаром...
   Вiн добре  знав,  що  на  Амастрiанськiй  площi  вiдбуваються  прилюднi
страти, може, й ще хтось iз полонених вiдав про це, але нiхто не обмовився
бодай  словом,  та  й  сам  Сивоок  розпатякував  про  кiнський  торг   на
Амастрiанськiм форумi, сподiваючись у глибинi серця, що ведуть ?х кудись в
iнше мiсце, може, щоб  просто  показати  столичним  жителям  як  вiйськову
здобич, бо тв столицi  завжди  повно  нероб  i  дармо?дiв,  яким  потрiбнi
видовиська,  а  якого  ж  ще  видовища  треба,  коли  перед  тво?ми  очима
пересуваються, мов безсилi видива, колишнi  могутнi  во?ни,  якi  стрясали
цiлою iмперi?ю, во?ни, що пройшли зi сво?м царем Саму?лом  по  планинах  i
рiках, вмiли прорубуватися мерами  крiзь  найщiльнiшi  ряди  вiзантiйських
катафрактiв, самою тiльки мужнiстю брали чужi твердинi, а сво? боронили  з
такою затятiстю,- що взяти ?х можна було лиш пiдступом i зрадою:
   Але хто й сподiвався, що женуть ?х по головнiй вулицi  Константинополя,
щоб справити при?мнiсть столичним натовпам, то помилявся навiть той, бо це
ще було не  все,  найстрашнiше  ждало  попереду,  поки  що  ж  мали  знову
вертатися по тiй самiй Месi, але цього разу вже в лавах трiумфу.
   'Трiумф розпочали чини синклiту. Вони йшли пiшки, надаючи всьому шеству
то? повiльностi, що завжди ототожню?ться з торжеством.  Попереду  виступав
проедр синклiту' в  рожевому  хiтонi  з  золотими  галунами,  перепоясаний
пурпурним, з самоцвiтами лором,  в  бiлiй  хламидi,  облямованiй  золотими
галунами, з двома тавлiями золото? парчi з листочками плюща. Синклiтики  й
сiленцiарi? теж усi в бiлих хламидах з золотими тавлiями.
   За синклiтом iшов загiн сурмачiв, добраних один  в  один,  одягнених  в
сукнянi скараники, прошитi  золотими  нитками  з  зображенням  iмператорiв
спереду на високих тронах, а позаду - на  ще  вищих  конях.  Срiбнi  сурми
вигравали трiумфальнi маршi не тай для надання ладу походовi, як для того,
щоб привернути увагу  натовпiв,  прикликати  ще  тих,  хто  запiзнився  на
видовище, розбудити сплячих, розбуркати байдужих.  За  сурмачами  терплячi
мули тягли важкi  повози,  наладованi  вiйськовою  здобиччю,  присланою  з
Болгарi? iмператором Васи-лi?м. Кiннi екскувiти, вбранi в  царськi  барви,
охороняли цiнний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах цiлi  стоси
золотих i срiбних монет i зливкiв, дорога зброя, коштовнi оздоби  й  одяг,
клейноти царськi й болярськi,  золотий  i  срiбний  посуд  дивно?  чеканки
болгарських умiльцiв, ожерелля  з  перлiв,  бурштину,  агату,  сердолiкiв,
кiнська збруя з золотими i срiбними украсами, з бiрюзою i рубiнами,  штиби
свинцю й олова, рiзьбленi з  рiдкiсних  сортiв  дерева  предмети,  яких  у
Константинополi й не бачено нiколи,  рибальськi  сiтi  й  весла,  хутра  й
вовна, високi сосуди з вином.
   . Слiдом котилися штудерно поцяцькованi колiсницi з вилiпленими на  них
зображеннями найбiльших твердинь Болгарi?:
   - Струмицi, Водена, Средця, Вiдина, ще iнше колiсницi  мовби  зображали
окремi болгарськi провiнцi?, як ?х називано у Вiзантi?: Преспа, Пелагонiя,
Соск, Молiс. Потiк повозiв i  колiсниць  переривався  походом  болгарських
во?вод i священикiв,  якi  перекинулися  на  бiк  ромейського  iмператора.
Во?води й бояри в одязi мишачого кольору несли поперед  себе  подушечки  з
покладеними на них золотими вiнцями, а священики тримали в руках хрести  й
книги, i ще безлiч коштовно оправлених книг везено позад  них  на  довгому
возi з чотирикiнним запрягом.
   Далi йшов загiн флейтистiв-пайгнiстiв. У  голубих  хлацидах.  Флейтисти
вигравали щось жваво дурнувате, надто ж коли взяти до уваги,  що  за  ними
сунуло стадо зi ста бiлих бикiв, а потiм котилася низькими  бiлими  валами
тисяча болгарських овець. Погоничами бикiв i овець  були  во?ни  з  загону
Сiрiйця, так само запорошенi й оброслi, так само пропiтнявiлi й  захриплi,
як у довгому переходi перед тим, ?хня темна, аж нiяк не  парадна,  зношена
вiйськова одiж, весь  ?хнiй  обладунок,  увесь  вигляд  чорно-похмурий  ще
бiльше пiдкреслювали  бiлiсть  тварин,  якi  завтра  мали  стати  здобиччю
константинопольських рiзникiв,  отих  самих,  якi  гордо  виступали  позад
овечо? отари з ножаками й важкими сокирами в руках, з засуканими рукавами,
в чорних шкiряних передниках, з чорними бородами, з нещадимими очима.
   Далi атлети вели на ланцюгах кiлькох ведмедiв, упiйманих у  болгарських
шумах, звiрi погрозливо ревли, трясли головами, ланцюги дзвенiли,  злякано
скрикували з бокiв меси ромейки, але атлети мiцно тримали ведмедiв,  мовби
показуючи тим, що найбiльше страховисько нiчого не варте, коли воно закуте
в залiзо.
   I то таки була правда, бо вiдразу за приборканими  ведмедями  чалапкало
тисячу бранцiв, ще недавно грiзних во?нiв, а тепер безсилих i вiдданих  на
милiсть звитяжцiв.  Звитяжцi  йшли  по  боках  такi  самi,  як  i  тi,  що
супроводжували гнаних на зарiз бикiв i овець,  велемудрi  ?внухи-препозити
iмператорського двору продумали все аж геть як умiло, будь-який дурень  iз
константинопольських роззяв мiг без зусиль провести в сво?й пустiй  головi
зiставлення отих безсловесних тварин з  оцими  бранцями,  що  хоч  i  мали
людську подобу i, може, надiленi були даром слова, але заслуговували на ту
саму шану, що й звiрина. Бо й що там мова, коли  луна?  всемогутнiй  дзвiн
збро?! А ромей-ська зброя - найславнiша в свiтi!
   Замикали  похiд  бранцiв  та?мничо-загрозливi  люди.  Всi,   як   один,
безбородi, всi з дивними дворогими  вилами  на  плечах,  всi  зодягненi  в
однаковi  голубi  з  золотим  шиттям  безрукавки,   пiдперезанi   широкими
червоними  хустками,   поверх   безрукавок   мали   блiдо-голубi   грецькi
плащi-епiлорики,  на  головах  -  башлики  з  то?  само?  тканини,  що   й
безрукавки, йшли збайдужiлi, з пустими, мовби бiлими очима; роме? впiзнали
?х одразу, щось  гукали  до  цих  аж  надто  голубих  ?внухiв,  якi  марно
намагалися приховати свою похмурiсть за небесним вбранням так само, як  не
могли  вта?ти  свою   безбородiсть   перед   тисяччю   чорних   закудланих
велетенських болгарських борiд, - неважко було здогадатися, хто  такi  отi
?внухи. Сивоок, власне, вiдразу й здогадався, але  мовчав,  бо  й  що  мав
казати товаришам?
   Тяжкий сморiд хмарою повз над колоною  бранцiв,  тому  в  трiумфальному
шествi зроблено невеличку  перерву,  по  Месi  пройшли  храмовi  служки  з
кадильницями, в яких згоряли миров ладан i схiднi  пахощi,  а  вже  тiльки
потому  з'явився  в  трiумфi  сам  царствений  Константин,  усмiхнений  до
натовпiв, в правiй руцi тримаючи лаврову  гiлку,  а  в  лiвiй  -  берло  з
слоново? кiстки, саджене смарагдами й дiамантами, з  велетенським  рубiном
зверху.  Два  препозити  вели  iмператорського  коня,  а  вiд   тих   двох
розпочиналися двi шеренги препозитiв в  свiтло-зеленiм  одязi,  гаптованiм
левами у великих колах. Препозити ступали в маестатичному непоспiху,  i  в
такт ?хнiй ходi прича?но просувалися вперед леви на одязi,  мовби  вершили
дозор навколо священно? особи iмператора, i вiд  того  Константин  був  ще
усмiхненiший,  ще  вдоволенiший,  плив   над   зеленими   левами,   неначе
небожитель, всеблагий i сяйливий. Що ж, деспотизм часто бува? усмiхнений.
   За  iмператором  на  конях,  покритих  дорогоцiнними  чепраками,  ?хали
магiстри, патрикi?, з  ними,  теж  верхами,  спафарi?-?внухи  з  мечами  i
спафарi? бородатi з спафоваклiями, тобто алебардами, йшли за  царем  також
гетерi? варязькi, цакони з фiгурами левiв на панцирах, турки-вардарiоти  в
червоних   плащах    i    високих    ковпаках    лимонного    кольору    з
палицями-манк-лавiями на поясi й жезлами в руках.
   Згiдно з "Книгою церемонiй" Константина Багрянородного, належалося ще в
час iмператорського походу вести попереду на вiдстанi двох польотiв стрiли
коней  царських  числом  сто  або  й  Двiстi  з  пурпуровими  чепраками  й
воркадiями. Але цього припису не  дотримано  через  надмiрну  видовженiсть
трiумфального походу, зате  не  роблено  вiдступiв  од  правила,  за  яким
iмператор повинен був зупинятися, починаючи од  ворiт  Халки  й  Августея,
коло Мiлiя, коло церкви Iвана Богослова, коло портика палацу  Лавса,  коло
Преторiя i на антифорумi, а потiм i на самому форумi  Константина.  Скрiзь
вислухував iмператор акламацi? й актологi?, тобто славослов'я, вiд  дiмiв,
що виконували роль так званого народу; величання супроводжувалися  танцями
й музикою, виступали тут мiми або рядженi скурри,  скамрахи  або  масхари,
атлети, блазнi, потiшники.
   Пiсля форуму Константина,  де  була  найдовша  зупинка  коло  порфiрно?
колони, iмператор ще мав слухати привiтання у Великому Емфолосi, для  чого
довелося трiумфальний похiд провести трохи вбiк, а потiм вертатися  назад,
щоб пройти Арто-полiю з ?? хлiбними рядами, де  у  вмираючих  вiд  виснаги
болгарських бранцiв пахощi свiжого хлiба викликали спазми,  а  Константина
величали з особливою стараннiстю i найбiльше кричали хвалу  дармо?ди,  якi
тiльки й знають, аби жерти, та пити, та втiшатися.
   Пiсля  цього  трiумф  вилився  на  форум  Тавра   -   найбiльшу   площу
Константинополя з височенною витою колоною iмператора Феодосiя посерединi.
Iмператор Константин, дбаючи за розваги для натовпiв, часто велiв кидати з
то? колони приречених на смерть. Збиралася сила-силенна  роззяв,  видовище
було непере-даване.
   На форумi  Тавра  трiумфальна  процесiя  роздво?лася.  Поки  iмператора
приймали коло Модiя, а потiм коло церкви  Дiви  Дiакониси,  де  вiн  потiм
разом iз патрiархом трапезував,  з  колони  трiумфу  вилучено  болгарських
бранцiв i спрямовано ?х до Фiладельфiю, а основний похiд тривав далi  вниз
по вулицi, що вела до форуму Бика.
   Поперед бранцiв пущено лиш сурмачiв,  а  позаду  так  само  в  похмурiй
байдужостi сунули  дивнi  ?внухи  з  дворогими  вилами  на  плечах.  Сурми
скрикували рвучко й рiзко,  мов  хижi  птахи,  во?ни,  вже  не  стримуванi
урочистiстю загального походу, дали волю  сво?й  злостi,  гнали  полонених
мало не бiгцем, виштовхуючи наперед тих, що зберегли найбiльше сил,  нiхто
не мiг збагнути, навiщо ця перестановка, нiхто не знав, куди так  кваплять
?х охоронцi, може, тiльки Сивоок нарештi з усi?ю жахною виразнiстю збагнув
те, чого найбiльше лякався: ?х справдi гнали  до  Амастрiанського  форуму,
який сьогоднi мав стати не мiсцем кiнського ярмарку, як завжди,  а  мiсцем
страт.
   Перед входом у  Фiладельфiй  височiли  встановленi  на  тетра-пiлонi  у
виглядi арки двi великi бронвi. Приреченi мали  пройти  пiд  тими  руками;
власне, наняви рiмар i не помiтив дивно? арки, бо скiльки вже  пройтягував
емволiв, форумiв, вулиць, зате Сивоок аж надто знав, що то  за  знак,  вiн
мимоволi вiдхитнувся назад. B пропустити поперед себе  бодай  кiлька  пар,
але старий шкураток, ромейський во?н, який давно вже запримiтив Сивоока  й
переслiдував його чи не  половину  дороги  до  столицi,  зауважив  хитрощi
"бiлого болгарина" (так прозвали його роме?) i з проклятьбою виставив його
в найпершi ряди.
   Востанн?  озирнувся  Сивоок  на  величезний  форум  Тавра,  запруджений
народом, во?нами, вельможним панством i придурками,  що  витанцьовували  й
погукували сво? блазенськi прика-зочки. В останню  мить  ?хню  колону  теж
роздiлено, вiдокремлено тiльки переднiх, вiдлiчивши рiвно сотню,  а  решту
зупинено на форумi чи то в очiкуваннi черги, а чи й  помилувано.  Бо  той,
кто лишався по цей бiк бронзових "Рук",  прозваних  вiзантiйцями.  "Руками
милосердя", мiг уникнути  кари,  пройшовши  ж  попiд  руками,  ти  втрачав
будь-яку надiю на вибавлення. "Дати б звiдси дьорки!" - востанн?  здобувся
на бадьорiння Сивоок, проходячи якраз помiж бронзових "Рук" i  опиняючись,
отже, на сво?й, може, останнiй путi, з яко? нема вороття.
   Сурми кричали погрозливо й злiсно. Сторожа гнала бранцiв униз по вулицi
швидше й швидше. Тюпачили позаду байдужi ?внухи в розцяцькованому вбраннi.
Лиховiсне мовчали тлуми обабiч вулицi. Вже не чутно тут  було  величальних
погукiв, завмерли бучнi спiви, не викаблучувалися блазнi й потiшники.  Тут
панувала сувора скупченiсть, очiкування страшного, невiдворотного.
   I полоненi майже бiгцем, з останнiх сил,  майже  вмираючi  впадають  до
тiсного Амастрiанського форуму, обставленого царською гвардi?ю, позад яко?
вирують людськi юрмовиська. Посеред форуму метушливi якiсь люди,  одягненi
так само, як i ?внухи позад бранцiв,  тiльки  що  без  золотого  шитва  на
вбраннi, клопочуться коло переносних горнiв, повних дочервона  розпеченого
вугiлля, а на землi побiля  горнiв  розкидано  товстезнi  ланцюги,  важучi
такi, що самим тiльки сво?м тягарем здатнi придушити чоловiка.
   Тодi бранцiв зупинено. Не було куди йти далi. 3-позаду неквапом  вийшли
?внухи в блiдо-голубих епiлориках, ?м. назустрiч  од  горнiв  кинулися  тi
роздмухувальники пекельного вогню, i стало  всiм  видно,  що  всi  вони  -
бородатi на  вiдмiну  вiд  ?внухiв,  але  всi  шанобливо  схилялися  перед
безбородими, бо були, видно, лиш помiчниками загадкових царських  ?внухiв,
i справдi безбородi  передали  бородатим  сво?  коротенькi  дворогi  вила,
помiчники повернулися до горнiв i миттю всунули тi вила в  жар,  а  Сивоок
уже знав тепер добре, що нiякi то не вила, а звичайнiсiнькi жигала,  якими
ромейськi кати випiкають приреченим очi, i йому вперше в життi  стало  так
страшно, що й сам не вiдав, що б зробив:  чи  то  розридався,  чи  заревiв
дико, чи кинувся на сво?х ворогiв, якби мав змогу?
   Вiн оббiгав поглядом сво?х дивно сивих очей тiсний форум, рiзонуло його
по  самому  серцю  буйнiстю  барв  на  святкових  шатах,  м'якою  осiнньою
позолотою покривало довколишнi будiвлi  сонце  з  дивно  блакитного  неба;
нiколи, зда?ться, не був ще свiт таким лагiдно-барвистим для  Сивоока,  як
сьогоднi, але нiколи не ставав вiн i таким безжальним до нього, бо лiпше б
вiдразу його вбили, анiж мали позбавити найдорожчого - очей!
   Горнiв було десять, i полонених сторожа швидко  розштовхала  на  десять
десяток i виставила кожну навпроти "свого" ката, ?внухи спокiйно  здiймали
плащi, передаючи ?х сво?м помiчникам, яких ставало бiльше й бiльше, опiсля
робили натовпам вкiсь  лiнивовiтальнi  помахи  руками,  од  чого  юрмовища
навколо площi вiдразу  зламали  мовчазнiсть  i  заревли  вiд  нетерплячки,
бажаючи якомога швидше побачити те, задля чого товпилися тут ще  з  самого
рання, однак iмператорськi кати надто добре знали свою справу, щоб вважати
на пiд'юджування юрби; вони так само спокiйно i  розважливо  пiдходили  до
горнiв,  дiставали  звiдти  розпеченi  начервоно  жигала,  пiдiймали   ?х,
повертали сяк i так, мовби  видивляючись  там  якийсь  ганж,  потiм  знову
засовували жигала в жар, заплющивши очi, складали на грудях  руки:  чи  то
молилися, чи то просто ждали вiдповiдно? хвилi, а  хвилею  тою  мало  бути
появлення iмператора i знак, одержаний вiд царствено? десницi.
   Iмператор же, вiдтрапезувавши з патрiархом (щоб не согрiшити скоромним,
святий отець пригощав  царя  приправленою  з  далеко?  Русi  дивною  рибою
осетром, осетра вносили на золотих парчевих ношах, прикрашених  корогвами,
i  Константин,  який  любив  попо?сти,  зустрiв  воiстину   царську   рибу
плесканням у долонi,  жестом  найвищого  захвату),  розпрощався  з  главою
церкви, якому не годилося бути на караннi ворожих болгар, i  переоблачився
в багряний, тяжко шитий золотом i обнизаний перлами й самоцвiтами  коловiй
(в  багряному  коловi?  завжди  зображувано   розп'ятого   Iсуса   Христа,
страждання i царственiсть по?днувалися в цiй накидцi), замiсть вiнця надяг
тогу, або тiару, i в супроводi чинiв кувуклiя в багряних сагiях прибув  на
форум, щоб стати свiдком вершини сьогоднiшнього трiумфу.
   Там вiн зiйшов з коня й сiв на золоту кафисму, а по боках знов стали  в
два ряди  препозити  з  левами  на  скарамангiях,  позаду  ж  вишикувалися
спафарi? з сокирами й мечами, мечi й сокири тримали однаково:  мов  дрюччя
на плечах, щоб бути  щомитi  готовими  посiкти  на  локшину  кожного,  хто
наважиться загрожувати священнiй особi iмператора.
   Знов усе було пишно й барвисто, як i з самого ранку,  знов  урочисто  й
пiднесено виголошували  дiмархи  венетiв  i  прасинiв  належнi  повiтання,
повторюванi, згiдно з правилами церемонi?, точно  визначене  число  разiв:
"Хай  милу?  тебе  бог,  iмператоре"  -  60  разiв,  "Завжди  тво?   раби,
iмператоре!" - 50 разiв, "Iмперiя з  тобою,  василевсе!"  -  40  разiв,  а
всього двiстi тридцять п'ять проголошень.
   Константин слухав, заплющивши очi, вiн усмiхався, вiн  завжди  вважався
веселим iмператором, над усе  любив  церемонi?  i  царськi  пишноти,  йому
подобалося виконувати тiльки ту половину  царських  обов'язкiв,  яка  несе
насолоду й задоволення, що ж стосувалося трудiв царських по втихомирюванню
й звойовуванню ворогiв, по збиранню податей, по наведенню ладу в  торгiвлi
й ремеслах,  -  цим  вiн  з  легкою  душею  поступався  на  користь  свого
царственого брата, слушно розмiрковуючи,  що  лiпше  хай  Василiй  добува?
золото, а вiн, Константин, роздаватиме його веселим натовпам обома руками.
А ще: вiдвiдував щодня банi, катався верхи, мiняючи  по  кiлька  разiв  на
день коней, ?здив на  лови  в  Каллiкратiю,  знудьговано  оглядав  портики
вздовж вулиць, визираючи гарненьке жiноче личко,  був  присутнiй  на  всiх
ристалищах   на   iподромi   (спорудженому   ще   Септимiем   Севером,   а
по-справжньому розбудованим i прикрашеним Константаном  Першим,  прозваним
Великим, бо великим насправдi  був),  любив  жiнок,  любив  попо?сти,  сам
навiть вигадував потрави, грав у  костi,  любив  усi  розваги  i,  як  усi
любителi розваг, був жорстоким чоловiком, хоч i ховав  ту  жорстокiсть  за
вдаваними веселощами.
   Поки  дiмархи  виспiвували  сво?  акламацi?,  Константан,  по-плямкуючи
губами вiд вдоволення, ще й досi живучи згадкою про пишного осетра,  якого
вони роздiлили з патрiархом пiд бiле холодне вино, прислане  в  здобичi  з
Пелагонi?,  оглядав  спроквола  форум,   недбало   ковзнув   поглядом   по
болгарських бранцях, сподiваючись  пильнiше  приглянутися  до  них  в  час
екзекуцi?, озирнувся на свiй почет, мовби впевнюючись  у  дотриманнi  всiх
приписiв. Так, все бездоганно, все прекрасно, все  вiдбува?ться  агiдно  з
церемонiалом, виробленим за багато вiкiв. Ось вiн, iмператор усiх  роме?в,
сидить у золотiй кафисмi, на самiй виднотi  перед  вiйськом,  гетерiями  i
народом, перед приреченими на страту жалюгiдними ворогами;  по  боках  вiд
кафисми стоять непорушно четверо безбородих, бо теж так  ведеться  здавна,
що вiзантiйський iмператор повинен  показувати  свою  царственiсть  спершу
перед безбородими, а вже потiм перед бородатими, стемму ж василевс  нiколи
не може надягти перед бородатими, а лиш перед безбородими. У  двох  з  цих
безбородих на головах червонi скiадi?, у двох iнших - бiлi  ковпаки.  Один
?внух одягнений в широке рукавне  платно  блiдо-зелено?  парчi,  гаптоване
великими колами, всерединi яких стоять леви. Це -  препозит.  Iншi  три  в
синiх стихарях краплених бiлими  крапками,  в  червоних  мантiях,  вишитих
лiлiями,  i  з  двома  золотими  тавлiями  на  грудях.  Це  чини  суду   й
справедливостi, першi виконавцi волi василевса. ?хнi парчевi мантi?  тiсно
облягають постать i наглухо застебнутi двома круглими фiбулами коло самого
комiра. Руки затисненi пiд цими мiшковидними мантiями-тампарiями  так,  що
?внухи навiть вiдстебнути фiбули нездатнi, а вже щоб добути меч та вдарити
iмператора - то й поготiв.
   Довiряй, але й остерiгайся!
   Константан усмiха?ться, знов прикрива? повiками очi, згаду? патрiаршого
осетра i, мовби повторюючи жест на його повiтання, лiниво ляска? в долонi:
лясь-лясь.
   Тодi  й  почина?ться  те,  заради  чого  пiднято  сьогоднi  всiх  чинiв
iмператорського двору числом вiсiмнадцять - вищих сановникiв, шiстдесят  -
головних чинiв та ще п'ятсот чинiв нижчих, - i  всiм  видано  з  царського
вестiарiя параднi стро?, такi ошатнi й коштовнi, що за них можна б  купити
цiлу державу, якби вона десь продавалася. I все оте сяяння золота,  парчi,
весь отой багрянець, всi перли, самоцвiти, шовки-влатi?, срiбло  й  дорога
зброя призначалися лиш для того, щоб ось тут, на  Амастрiанському  форумi,
пiдручнi катiв-?внухiв вихопили з кожного десятка болгарських  бранцiв  по
одному, з допомогою во?нiв  потягли  ?х  до  горнiв,  повалили  на  землю,
пригнiтили ланцюгами, а кати вправно видобули з горнiв розпеченi до бiлого
жигала i серед лиховiсно? мовчанки, яка  зависла  над  форумом,  пiшли  до
приречених. Тiльки дзвенiли ланцюги на  нещасних,  якi  мовчки  борсалися,
напружуючи  рештки  сил,  безпорадно  рвалися  з  рук   сво?х   мучителiв,
силкувалися бодай звести голову, щоб,  може,  востанн?  глянути  на  бiлий
свiт, затоплений величчю й сяянням ромейських коштовностей, та не  вдалося
жодному з них навiть того,  кати  твердо  пiдходили  ближче  й  блiжче  до
полонених, була страхiтлива  дружнiсть  у  ?хнiх  рухах,  точно  вивiреним
жестом кожен з них опустив сво?  жигало,  i  над  тiсним  форумом  вдарило
тисячоголосе ревiння вдоволених початком видовиська роме?в, i  потонули  в
ньому нелюдськi скрики болю перших ослiплених болгар.
   Сивоок стояв третiм у сво?й десятцi. Тепер не дивився довкола, мав очi,
втупленi тiльки вперед, тiльки туди, де творилося найстрашнiше,  бачив  як
позбавили зору перших, потiм з-перед нього вхопили наступного,  хрипiли  в
поспiху помiчники катiв, дзвенiли ланцюги, рознiсся над форумом перший пах
горiло? людсько?  шкiри,  а  Сивоок  стояв  заклякло,  нерухомо,  все,  що
дiялося, мовби його не обходило, вiн теж нiби перетворився на глядача,  як
отi роме? в пишному одязi, взятому з iмператорських комiр задля свята, так
нiби в простому вбраннi не можна дивитися, як випiкають людям очi, не  той
буде смак, чи що.
   Йому не вiрилося. Як же так? Чому? Навiть забув, що не болгарин, що  не
пiдляга? покарi за болгарськi грiхи, хоч i якi там грiхи в людей,  якi  не
хотiли надягати на себе чуже ярмо. Думав тiльки про те неминуче,  що  мало
статися. Вiн востанн? побачив сонце, свiтло,  вогонь,  i  той  вогонь,  що
стiльки разiв приносив йому найбiльшу радiсть, стане для нього прокляттям,
навiки позбавить його зору, кине в чорноту. Як прийшов з темряви маленьким
хлопчиком, що плакав посеред чужого шляху, так i пiде  в  пiтьму,  а  нащо
жив, задля чого вбирав у сво? очi найбарвистiшi дива землi,-- кому до того
дiло?
   I в тi останнi хвилi, що лишалися йому перед тим, як потягнуть  i  його
до ланцюгiв, Сивоок перейнявся ще вищою, ще  дикiшою  зненавистю  до  всiх
отих  потопаючих  у  коштовностях  блазнiв,  йому  хотiлося  бодай  чимось
показати ?м усю свою зневагу,  тому,  коли  потягли  його  прислужники  до
ланцюгiв i зависли на ньому, щоб звалити на землю, вiн струснув ?х з себе,
зцiпивши зуби, випростався, весь випружився назустрiч катовi, що  вже  нiс
сво?  розпечене  жигало,  а  тлуми  заревли  вiд   насолоди   й   розкошi:
"Вiдмовився!", "Вiдмовився вiд ланцюгiв!", "Бiлий  болгарин"  вiдмовився!"
Iмператор милостиво махнув рукою, даючи знак  прислужникам,  щоб  вiдiйшли
вiд Сивоока, василевсовi теж було  цiкаво  подивитися  на  цей  нещоденний
прояв мужностi, вiн виставив наперед себе долонi, щоб заляскати в них,  як
тiльки звершиться неминуче над бiлим болгарином, всi тепер стежили  тiльки
за Сивооком i за катом, який наближався до приреченого. Кат  вiдчув  увесь
надмiр скупчення уваги на ньому, вiн намагався бути якомога  байдужiшим  i
спокiйнiшим у сво?х рухах, ще нiколи не доводилося йому ставати  бодай  на
мить найголовнiшою дiйовою особою в столичних дiлах, а вiн давно мрiяв про
таку мить, у нього були сво? обрахунки з цим свiтом, вiн  тяжко  ненавидiв
усе живуще, вiд найубогiшого жебрака до самого ва-силевса,  ненавидiв  усе
за те, що не був такий, як усi, за сво? калiцтво, за свою неповноцiннiсть.
Колись давно, ще за iншого iмператора, вiн не  був  катом,  був  юнаком  з
багато? родини, любив життя, людей, вподобав одну дiвчину, а  що  вона  не
пiддавалася на його вмовляння, то заманив ?? в дiм до  свого  приятеля,  i
там удвох з приятелем згвалтували ту непокiрну  дурепу.  Все  обiйшлося  б
гаразд, але виявилося, що в дурепи .були вельми впливовi й багатi  родичi,
про  справу  стало  вiдомо  iмператоровi,  молодих  винуватцiв  кинуто  до
в'язницi, де вони довiдалися про повелiння василевса: ?х обох мали спалити
живцем на форумi  Бика.  Тодi  вiн  випросив  у  сторожi  ножа,  безжально
вiдпанахав собi все соромiцьке причандалля врiвень iз  черевом  i  передав
iмператоровi з словами: "Хочу служити тво?й  царственостi  головою,  а  не
соромом, який я одрiзав сам собi. Те, що грiшило, те й покарано, за вiщо ж
хочеш позбавити життя мене, бiдного?"  Iмператоровi  сподобалася  мужнiсть
розпусного юнака, вiн звелiв його вилiкувати  й  зарахувати  до  двiрсько?
служби на посаду ката. А того, другого, спалено живцем на форумi Бика, хоч
провина його була набагато меншою.
   Довгi роки  прожив  кат  у  цiлковитiй  невiдомостi,  загублений  серед
безлiчi ?внухiв, якими аж кишiв Великий палац, плекаючи,  як  усi  ?внухи,
мрiю вiдплатити свiтовi за свою ганебну вiдмiннiсть вiд усiх iнших  людей;
йому ще пощастило в службi, вiн  сам  став  караючою  рукою,  з  насолодою
виконував сво?  катiвське  ремесло,  але  незабаром  переконався,  що  вiд
тривалого заняття тим  самим  дiлом  злiсть  з  нього  кудись  зника?,  не
вiдчував тепер нiчого, крiм утоми й  байдужостi,  далi  тримався  за  сво?
ремесло, бо нездатен був бiльше нi до чого, боявся,  щоб  не  вiдiбрали  в
нього хоч цього, тому вважався одним з найретельнiших катiв.
   Але сьогоднi в ньому прокинулося давн?, сьогоднi на  ньому  схрестилися
всi погляди, сам iмператор стежить за кожним його порухом, сьогоднi вiн ?м
усiм вiдплатить за свою неповноцiннiсть, вiн покаже, як це робиться,  вони
ще нiколи не бачили i, мабуть, нiколи  й  не  побачать  такого  вправного,
такого точного й нещадимого ката, як вiн. Ось вiн ?м покаже.
   I кат iшов на Сивоока всiма сво?ми роками ганьби,  приниження,  нiс  до
нього всю свою нерозхлюпану злiсть, жигало стало мовби  продовженням  його
рук, вiн посував його наперед себе,_ неначе свою вiдплату,  а  отой  дивно
"бiлий молодий болгарин", що  кинув  виклик  долi,  мав  стати  для  нього
втiленням виплекано? в катовiм серцi помсти.
   Iмператор занiс долонi  для  плескання  мужньому  болгариновi  за  його
витримку. Бо  не  кожен  здобудеться  на  такий  вчинок:  вiдмовитися  вiд
ланцюгiв i стоячи зустрiти найстрашнiшу  кару!  Константин  хотiв  належно
поцiнувати  поводження  "бiлого  болгарина",  iмператоровi   долонi   мали
сплеснути в ту саму мить, коли червоне залiзо випалить бранцевi очi;  мить
наближалася з кожним новим катовим кроком, кат iшов швидше й швидше,  всiм
було видно затятiсть на його безбородiм обличчi, всi  бачили,  як  вправно
нацiлю?ться вiн сво?м жигалом у очi полоненому... I тут сталося чудо.
   Кат, мовби наштовхнувшись  на  щось  невидиме  або  ж  спiткнувшись  на
рiвному, спрожогу зупинився i став присiдати повiльно й безпорадно. Жигало
випало йому з рук, а вiн осiдав нижче й нижче, потiм незграбно перекинувся
на лiкоть право? руки, ще, видно, спробував  затриматися  бодай  у  такому
положеннi, але не спромiгся й на це, впав навзнак i лежав так, нiби  ждав,
що прийде iнший кат i випече очi тепер уже йому самому.
   Нiхто нiчого не мiг збагнути, не розумiв, що сталося, й сам Сивоок. Вiн
уже бачив, як наближалося йому  до  очей  страшне  жигало,  вiдчував  його
палання в себе на обличчi,  зосередився  на  одному  лиш  намаганнi  -  не
заплющити очей, ще бодай раз глянути на свiт, хоч  уже  не  бачив  нiчого,
окрiм то? ядучо? червоностi, яка наближалася невiдворотно.
   I зненацька впав кат. Що з  ним?  Може,  побачив  вiн  у  глибинi  очей
приреченого весь жах i всю незмiряну злочиннiсть зробленого ним  за  довгi
роки вiрного служiння василевсам? Та де  там!  Просто  серце  в  ката  вiд
надмiрного напруження розiгрiлося злiстю так, що притягло до себе з усього
тiла зайву речовину i шкiдливi соки.
   Ката облили водою, але це не допомогло, йому спробували  дати  лiкiв  з
перцю, кинули кров з руки - вiн не подавав ознак життя. Тодi його вiдтягли
набiк, щоб не заважав, а на мiсце ката став один з його  пiдручних,  знову
вклав жигало до горна, а звiдти вихопив нове, i Сивоок  все  те  вiдмiчав,
так нiби йшлося не про нього, а про когось стороннього,  на  нього  найшло
якесь здерев'янiння, вiн знов готовий був стояти й ждати, поки наблизиться
новий кат. Бо, може, й цей не знесе погляду його сивих очей, теж  прочита?
в них те, що прочитав його попередник, i його теж вiдтягнуть, як здохляку.
   Але тут раптом вибухнув натовп, якому вперше  доводилося  бути  свiдком
такого чуда,  i  через  те  спершу  запанувала  розгублена  мовчанка,  сам
iмператор трохи розгубився вiд такого дивного збiгу обставин, вiн не  змiг
подолати сво?? розгубленостi вчасно, не встиг випередити натовпу, а натовп
ревiв у одне горло: "Помилування! Милосердя!"
   Новий кат уже йшов до Сивоока, вiн не прислухався до того, що там  реве
натовп,  тодi  iмператор,  щоб  не  було  запiзно  i  щоб  не   прогнiвити
милосердного бога, який поклав перст вибавлення на плече бiлому болгарину,
махнув рукою, щоб кат зупинився, i весь форум загойдався  од  привiтальних
крикiв на честь василевса Константина, найдобрiшого  i  найсправедливiшого
серед царствених, кат вiдiйшов назад, Сивоока вiдвели вбiк, той, хто стояв
за ним, став жертвою нового ката,  а  його,  чудом  порятованого,  вiддаля
поставили навпроти iмператора, який кинув на нього погляд цiкавостi i щось
сказав сво?м  препозитам,  чим  було  виявлено  до  бiлого  болгарина  вже
найбiльшу ласку як до обранця високого Провидiння, i довго потiм в столицi
розповiдали про те чудо, про перст божий,  що  вказав  на  дивно  бiлявого
болгарина i послав йому порятунок.
   Сивоок не достояв до кiнця на форумi, не бачив вiн, як ослiплено  першу
сотню i дано ?й одноокого поводиря, як введено з Фiладельфiю  нову  сотню,
далi ще й ще, до само? ночi продовжувалося страшне дiло на Амастрiанському
форумi.  Константинополь  вдовольняв  свою  жадобу  кровi  й  знущань  над
беззахисними болгарами, а цього, порятованого богом i  василевсом,  ведено
через усе  мiсто  ще  для  одного  трiумфу,  цiлi  юрмища  збiгалися,  щоб
подивитися на нього, його похiд через  столицю  тривав  безконечно  довго,
хтось пробував по путi годувати його, хтось давав вина, хтось кидав квiти,
а хтось плювався, зустрiнутi на Месi  блазнi  спробували  увiнчати  голову
Сивооковi баранячими кишками, але  вiн  розкидав  блазнiв  з  такою  самою
силою, як перед тим на -форумi розжбурляв катiвських  пiдручних,  нарештi,
приведено його до iмператорських конюшень, де супровiдники передали бiлого
болгарина до рук протостратора з iмператорським повелiнням вимити бранця в
банi, переодягти в нове ромейське вбрання й узяти до  служби  на  конюшнi.
Протостратор щось сказав Сивооковi, до того долинали  ро.  мейськi  слова,
бiльшiсть з яких вiн, зда?ться, розумiв, але хiба йому було тепер до того,
хiба обходили його якiсь слова, хiба потрiбно йому було тепер будь-що? Вiн
дивився знетямлено на протостратора i мовчки плакав, плакав не над  собою,
не над сво?ю долею, а  над  долею  сво?х  товаришiв,  що  гинули  десь  на
тiсному, обступленому з усiх бокiв розбещеними  натовпами  Амастрiанському
форумi, вiн плакав мовчки, а в душi в нього ридав на весь голос  маленький
хлопчик з далеко? темно? ночi посеред грузького невiдомого шляху.
   Протостратор, як i той кат з Амастрiанського  форуму,  був  ?внух,  так
само ненавидiв вiн усiх бородатих, бо ненависть  у  дрiбних  душею  завжди
зароджу?ться до  тих,  якi  мають  те,  чого  не  мають  вони,  але  цьому
врятованому чудом вiн пробачав його бороду, i його молодiсть, i його  дику
силу,  бо  сво?м  плачем  той  принижував  сам  себе,  а  чого  ще   треба
начальниковi, коли його пiдлеглий добровiльно  виставля?  себе  на  посмiх
сво?ми слiзьми?
   Так мав минути цей  день  для  Сивоока:  в  ганьбi  чужого  трiумфу,  в
мучеництвi товаришiв на тiсному, обставленому хижими натовпами  форумi,  в
дивовижному порятунку, в сльозах, пролитих чи  то  над  самим  собою,  чи,
може, бiльше над тими, хто зазнав муки вiд рук безбородих катiв, - а потiм
судилося  Сивооковi  розчинитися  в  анонiмовостi  сотень   iмператорських
прислужникiв, цих зодягнених у кумедно поцяцькованi шати, що повиннi  були
засвiдчувати  чиюсь  там  могутнiсть;  йому  вiдведено  один  цей   лихий,
трагiчно-щасливий день, щоб опiсля зiтерти будь-яку згадку  про  нього  як
про людину. Принаймнi так мiркував той Протостратор, до  якого  спрямовано
Сивоока. Знав тiльки одне: принизити цього варвара якомога дужче, а там  -
хай зникне серед таких упослiджених i затурканих, яких приставлено було до
коней, догляданих для колiсниць, i до  коней  верхових,  до  коней  самого
iмператора i до коней кувуклiю, хай собi  надягне  належний  за  приписами
одяг: червонi чаги, червоний скараник з дешевим шитвом,  лимонний  ковпак,
перськi хози для верхово? ?зди, хоч навряд чи дозволено  йому  буде  бодай
раз сiсти на коня з цих конюшень, - а вже коли на людину надягнено так  чи
iнакше позначену одiж, то не лиша?ться  вiд  людини  нiчого,  а  ?  тiльки
вдягачка,  яка  свiдчить  про  мiсце  ??  власника  в  складному,  позiрно
заплутаному, а насправдi точно розмiреному свiтi  царственого  мiста.  Але
нiхто не спитав самого Сивоока щодо його бажань розпорядитися сво?ю долею,
а  вiн,  виявилося,  i  в  гадцi  не  мав  покладатися  на   когось   там.
Блазенського, розцяцькованого одягу брати не схотiв. - Обiйдуся, -  сказав
просто. - Коли вже хочете мене зодягти, то дайте сорочку,  але  з  просто?
бiлi, а не з александрiйського царського  полотна,  та  мiцнi  чоботи,  та
якусь-просту вдягачку, найлiпше б хутряну, але ж у вас того хутра  чортма,
тiльки iмператор ма? там сяке-таке...
   Стратор, якому припало споряджати нового конюха, спробував крикнути  чи
тупнути на Сивоока, обiзвати  його  сяким-таким  болгарином,  тодi  Сивоок
розсмiявся йому просто в нiс:
   - Не так злегка i не так прудко,  панцю-дранцю!  Скажи  там  кому  ма?ш
сказати, що вдягатися хочу так, як сам хочу,  а  ще  скажи,  що  я,  опрiч
усього, русич, а з руським князем у ваших Iмператорiв мир, отож годилося б
менi пiднести скаргу проти Того вашого Комiскорта,  який  ловив  до  сво??
тисячi людей на всiх шляхах i кого вiн привiв до столицi, того не  зна?  й
дух святий, не те що там хтось...
   ?внухи смiялися. Смiялися з  незграбно?  ромейсько?  мови  Си-вооково?,
смiялися з  його  сподiвань  на  те,  що  хтось  там  стане  слухати  його
оскарження i вимагатиме справедливостi для такого  вiдчайдушного  брехуна,
або ж просто Ородника. Бо якщо ти й русич, то чого тиня?шся аж у  Болгарi?
чи Македонi?? Упiйманий - бранець, а  раз  так,  то  й  жди,  що  з  тобою
вчинять. Не викололи очей - молись боговi, дякуй iмператоровi. Послано  на
конюшню - шануйся, щоб не накликати ново? бiди на свою  дурну  голову.  Не
хочеш надягати ошатного одягу, а  нада?ш  переваги  варварському  вбранню?
Темний i затурканий ?си, отож таки справдi мiсце тобi - серед коней, i  то
на роботi най-бруднiшiй: вичищати гнiй, вишкрiбати дошки в  станках,  жити
тобi теж на конюшнi, засинаючи на купi теплого гною, знову ж таки  дякуючи
боговi, що послав пiд боки таку теплу i м'яку Пiдстилку.
   Вже на кiнець того ж дня запроваджено Сивоока до конюшнi, але вiдразу ж
забрано звiдти, бо сталася дивна рiч: конi не зносили нового конюха.
   Перелякано хропли, iржали, рвалися з прив'язi, били копитами в станки,-
в конюшнi творилося таке, неначе вселилася туди нечиста сила.
   Як тiльки виведено звiдти Сивоока, конi стихли.  Щоб  упевнитися,  його
знов послано - в конюшнi зачалося ще несамовитiше.
   - То як, панове роме?? - реготав Сивоок. - Чують вашi  конячки  руський
дух чи нi? Аби ви так чули, то було б вельми добре, а то що ж?
   I чи то ця подiя ще додала  до  слави  Сивооково?,  чи  досить  було  й
чудесного його зцiлення, то другого дня посунула дивитися  на  нього  маса
всiлякого столичного  люду  вiд  найвищих  верхiв  аж  до  звичайнiсiньких
пройдисвiтiв, i вже тут нi про яку роботу не могло  бути  й  мови,  Сивоок
сидiв собi на сонечку, зодягнений у довгу бiлу  сорочку,  з  накинутим  на
плечi  коловi-?м,   насмiшкувато   мружився   на   прибуваючих,   знiчев'я
викреслював пальцем  босо?  ноги  вiзерунки  на  пiску,  iнодi  вступав  з
ким-небудь у бесiду, дивуючи роме?в знанням  книжно?  премудростi,  або  ж
трохи зневажливо, з пiдсмiхом мовлячи про ?хнього бога, якого шанувати  ще
не навчився, ненавидiти ж мав дедалi бiльше пiдстав, але про це, ясна рiч,
говорити вважав тут зайвим.
   Прибували магiстри й во?начальники, придворнi дами i вельможне панство,
хазя?ни ергастерi?в i махлярi, що на час  лишали  навiть  сво?  столики  в
портиках Меси, щоб поглянути на те диво. на тi чудом врятованi очi.
   Нiхто з них не знав, що то очi  художника.  Бо  хiба  ж  про  це  можна
взагалi дiзнатися? Хiба в художникiв не такi очi, як у  всiх?  Навiть  сам
Сивоок, хоч i вiдав про властивiсть сво?х очей жадiбно вбирати всi  барви,
якби сказав йому хтось, що вiн, може, й великий художник, засмiявся б  так
само легковажно, як учора, коли йому обiцяно долю конюха.
   Власне, хто там i придивлявся до його очей? Хотiли  просто  глянути  на
врятованого. Сивоок став на день чи на два для всi??  столицi  такою  собi
химерою, яку грiх було б  не  побачити;  цього  вимагали  неписанi  закони
знудьгованого, пересиченого до краю города, наповненого на добру  третину,
може, людьми, якi задихалися вiд розкошiв, отих,  що  ходили  в  шовкових,
золото-тканних  шатах,  кроплених  схiдними  ароматами,  жили  в  домах  з
позолоченими покрiвлями, з дверима слоново? кiстки, моза?чними  пiдлогами,
спали на лiжках з слоново? кiстки, ?ли з золотого й срiбного посуду.  Була
казочка  про  фiлософа,  який,  потрапивши  в  гостi  до  одного  з  таких
константинопольських багачiв, довго  дивився,  куди  б  сплюнути,  але  не
найшов такого мiсця i вимушений був плюнути  хазя?новi  в  бороду.  Сивоок
зиркав кра?м ока на пиховите, мальовничо прикрашене панство,  i  йому  теж
кортiло вибрати таку бороду над унизаним перлами оплiччям  i  наплювати  в
не? з усiм смаком, - ото б було смiху, крику, обурення й погроз!
   Подумки Сивоок став вибирати пiдходящу бороду, хоч ще й не  був  певен,
що неодмiнно наплю? в не?, якщо вподоба? якусь,  але  це  вже  була  якась
робота, незабаром "борода" справдi пiдпливла до  самих  Сивоокових  губ  -
бери та плюй! - то була  прекрасно  доглянена,  кругла,  розчесана,  густо
напахчена, чорна борода,  яка  розкiшно  вирiзнювалася  на  тлi  бузкового
шовкового хiтона, i Сивоок  втримався  вiд  спокуси  тiльки  тому,  що  не
помiтив на хiтонi жодних прикрас. Тiльки застiбка-фiбула з щирого  золота,
але й тут впадало в око не саме золото, а форма фiбули.
   Орел пластаний, наче розп'ятий Iсус, роботи тонко? й вишукано?, розмiру
також добрано вельми  вдало,  найдивовижнiше  ж,  орел  не  сприймався  як
царський знак, багатий поблиск золота на  бузковому  тлi  хiтона  в  цього
чоловiка не мав нiчого спiльного нi ч вiзантiйською розкiшшю напоказ, нi з
сервiлi-стичними   позначками,   звичними   серед   того   напахченого   й
чванькуватого тлуму, який обсiдав сьогоднi Сивоока. Борода  в  ромея  була
гарна, а орел ще лiпший, аж закортiло Сивооковi глянути пильнiше на  цього
чоловiка, та й у того, видно, цiкавостi до врятованого було бiльше, анiж у
iнших, бо  приступив  вiн  майже  впритул  до  Сивоока,  чутно  було  його
неквапливий густий вiддих, сопiння, чи то  погiрдливе,  чи  то  вдоволене;
стояв на землi мiцно, ледь  розставивши  могутнi,  короткуватi,  щоправда,
ноги, взутi в ремiннi сандалi?, 'ноги якось теж вiдразу опинилися  в  полi
зору Сивооковiм пiсля бороди й хiтона з орловидною фiбулою, а  вже  потому
охопив вiн поглядом усю постать прийшлого i  .переконався,  що  перед  ним
чоловiк не зовсiм звичайний, принаймнi  зовнiшньо  мав  могутню  величезну
голову з  мальовничо  покудланим  чорним  заростом,  не  покритим,  як  то
водилося у роме?в, нiякою шапкою, товстi, мов у  арапа,  губи,  грубезного
носяру i до  всього  цього  великого,  незграбного,  грубого  -  довгастi,
жiночо? краси очi!
   В  цьому  чоловiковi  було  повно  невiдповiдностей.  Якщо  вражали  на
циклопiчному обличчi просвiтленi майже неземною красою очi,  то  не  менше
зднвуваяня вятаикалзд i його руки: маленькi, бiлi,  пещенi,  дочеплеиi  до
атлетичного торса, який виказувався навiть пiд широким  эитоташ,  йоги  ж,
хоч дебелi й товстi, аж нiяк не пасували до  важкого,  задовгого,  мабуть,
тулуба, вiд чого було враження, нiби чоловiка знизу пiдпиляли,  вкоротили,
як на тому ложi Прокруста. Якодо борода в нього являла взiрець дбайливостi
й догляду, то чуб на головi мовби  належав  до  iншого  власника  -  такий
безлад панував у ньому. З цього могутнього, грубезного тiла ждався трубний
гол-ос, мов у день  страшного  суду,  насправдi  ж  чоловiк  заговорив  до
Сивоока так м'яко, неначе вистелив шовком.
   Вiн недбало махнув сво?ю (а чи й сво?ю!) пещеною  ручкою  на  Сивоокову
босу ногу й поспитав:
   - То що?
   - Нога, - весело вiдповiв Сивоок, згадуючи свiй намiр  наплювати  цьому
чоловiковi в його розкiшну бороду.
   -  Дурню,  -  так  само  лагiдно,  -  поплямкуючи  губами,  наче  пiсля
солодкого, сказав чоловiк, - питаю тебе, що то там на пiску?
   На пiску було склубочення лiнiй. Покошланiсть чагарiв  у  нiчнiй  пущi.
Сивоок аж тепер придивився до того, що виробляла його  права  нога.  Добре
хоч не лiва. - Ото? - поспитав вiн. - А нiчого.
   Вiн провiв ногою - зiтер усе вималюване, вигладив; знову чиста поверхня
пiскова, незаймано-спокiйиа, мов у перший день творiння. Сивоок пiдморгнув
до ромея i провiв пальцем на тiй поверхнi ногами кiлька лiнiй спокiйних  i
водночас бентежних сво?ми вигинами.
   Ромей розвiв руками, потiм обiперся в боки, похилив свою важезну голову
правобiч, потiм л?вобiч, неквапливо, зi смаком поплямкав товстими  губами,
обличчя йому взялося плямами заздрощiв i недовiр'я, але вiн перемiг у собi
дух заздрощiв, сказав розважливо:
   - Тут щось е.
   Тiльки тодi виявилося, що вiн не сам,  що  його  супроводжу?,  може,  з
пiвдесятка, а то й цiлий десяток людей, але всi вони не годилися  стати  й
тiнню  цього  небуденного  чоловiка,   затертi,   посполитi   особистостi,
непоказнi постатi, сiрi в людському зол наковiннi обличчя.
   Хтось там виткнувся з-пiд руки в чоловiка з орлячою фiбулою, хтось щось
сказав, зда?ться, було мовлено про той начерк, шо його,  просто  граючись,
прокреслив Сивоок пальцем сво?? босо? ноги, може, потрактовано той  начерк
занадто серйозно, а раз так, то заявлено, що нiчого  вiв  не  вартий.;  за
широкою спиною в чоловiка спалахнула цiла суперечка, в якiй однi доводили,
що така лiнiя не варта нiчого, бо справжню цiннiсть ма? тiльки  творене  в
природнiй потребi й невимушеностi, наприклад,. слiд птаха ва узбережжi,  а
чи доаовз гада в пусти-нi, що ж до такого несвiдомого  варварського  чину,
як ото перед ними, то тут просто нема пiдстав  серйозно  говорити,  а  вже
коди  бути  серйозними,  то  слiд  визнати,  що  цей  молодий   варвар   -
звичайнiсiнький ошуканець, якщо й не чарiвник,  беручи  до  уваги  те,  що
сталося вчора з катом на Амастрiанському форумi.
   - Нi, тут-таки щось ?, - так само ласкаво, але вперто повторив ромей, i
Сивоок, щоб його втiшити ще бiльше, знов зiтер намальоване,  показав  усiм
отим мудрагелям незайману чистiсть пiску, а потiм, цього разу  вже  рукою,
провiв кiлька таких вiзерункiв, якi вмiв колись робити лише дiд Родим,  та
ще, може, тiтка Звенислава у городi його юностi - Радогостi.
   - Ма?те, - обернувся ромей до тих, що ховалися  за  ним,  сказав  це  з
таким вдоволенням, нiби малював не Сивоок,  а  вiн  сам,  царським  жестом
вказував на вiзерунки, закликав тих сво?х супутникiв до  ново?  суиеречки,
але тим зацiпило, вони тiльки переводили погляди з вiзерункiв  на  босого,
зодягненого в бiлу сорочку й якусь там стару накидку молодого варвара.
   - Хочеш, я навчу тебе бачити справжню красу? -  спитав  урочисто  ромей
Сивоока.
   - Я вмiю робити: це й без. тебе, - посмiхнувся той.
   - А чи зна?ш ти, о темний варваре, про та?мницi гармонi? барв?
   - Те, що зяаго, не в iдотио тобi.
   Ромей трохи вiдступив од Сивоока, вiдтручуючи тих, що позаду, а посеред
нiта знову вибухнула колотнеча, обуренi голоси сплiталися  в  нерозбiрливе
гудiння: "Агу-ага-агу-га-ага-агу..." Часто чулося повторюване майже  всiма
iм'я Агапiт, в гнiвливiй скоромовцi Сивоок не мiг добрати  бiльше  нiчого;
зате передвiй ромей, видно, мав неабияку  втiху  од  того  дзижчання,  вiк
милостиво посмiхався, даючи сво?м супутникам волю й  час  вибалакатися,  а
коли вони трохи вгамувалися, знову звернувся до Сивоока:
   - Мене зовуть Агапiт, я великий майстер.  Хочеш  до  мене  учнем  а  чи
антропосом, тобто чоловiком попросту, бо всi в мене чоловiки i я  для  них
теж чоловiк, хоч i звуся Агапiтом.
   - Теж, маю iм'я, - вiдбуркнув Сивоок, - звуся Сивооком.
   - Хто ти ?си? Болгарин?
   - Русич.
   - Неймовiрно, - лагiдно здивувався Агапiт i ще трохи вiдступив, шукаючи
позад себе когось там. Поманив пальцем, випустив наперед себе високого,  з
розбiганими очицями, з рiденьною русявою борiдкою.
   - I в мене ? русич. Мiщило.
   - ?диноземець? - не пiдходячи ближче, баском спитав той.-- Звiдки ж?
   - А не знаю, - знизав Сивоок.
   - Як то не зна?ш? Скажiмо, я  з  Ки?ва.  Кожна  християнська  душа  ма?
знати, звiдки вона, де ?? рiд.
   - Не християнин я, - збрехав Сивоок, якому цей Мiщило, хоч  i  справдi,
судячи з мови, був земляком, якось вiдразу набрид.
   - Що ж, поганин?
   - Може, й поганин.
   - Як же втрапив до болгар? Чом з ними змiшався?
   - А не тво? то дiло. .Мiщило ображено замовк.
   - Побесiдували? - спитав Агапiт. - Це пречудове - така зустрiч!
   Вiн втiшався сво?ю великодушнiстю, йому, видно,  самому  здавалося,  що
все на свiтi залежить вiд його  добро?  волi  й  побажань,  що  всi  подi?
вiдбуваються  саме  так,  як  того  забажалося  йому,  великому  майстровi
Агапiтовi, i ось, наприклад, цього русобородого чоловiка урятував вчора не
хто iнший, як вiн, Агапiт, i сьогоднi вiдкрив у ньому великi здiбностi теж
вiн, Агапiт, i  болгарина,  про  якого  вже  другий  день  говорить  цiлий
Константинополь, перетворив на русича знов же таки вiн, Агапiт; ну, а  вже
що дав Сивооковi ще й ?диноземця на втiху, то хто б же то заперечував,  що
зробив це тiльки вiн, Агапiт.  Якби  на  iншого,  то  склав  би  вiн  цiлу
пiсеньку з приспiвом, у якому повторювалося б слово  Агапiт,  але  майстер
був занадто повiльний у сво?х словах i в думаннях, щоб аж дiйти  до  тако?
жвавостi, як складання чи виспiвування пiсеньок, радiсть i вдоволення  вiн
умiв виказати самим посмiхом, який вимальовувався на його товстих губах  з
виразнiстю, яка рiдко трапля?ться серед звичайних людей.
   В цей час подивитися на Сивоока прийшло кiлька незначних,  як  видно  з
?хнього одягу, свiтських i духовних вiзантiйських  чинiв,  i  тут  сталося
зовсiм несподiване: Агапiт, попри всю його дебелiсть, легко  крутнувся  до
них, вiйнув сво?ю хламидою, вдав уклiн, бо насправдi вклонитися через свою
зовнiшню негнучкiсть не мiг,  зате  надолужив  це  гнучкiстю,  сказати  б,
внутрiшньою,  розвiв  привiтально  руками,  вiдступив  набiк,  пропускаючи
прийшлих до Сивоока, вiв себе так, мовби прийшли його найближчi друзi, хоч
насправдi, виявилося,  вiн  ?х  уперше  бачив,  так  само  як  вони  його.
Чиновники трохи знiтилися вiд присутностi такого вельможного пана,  мерщiй
прошмигнули повз Сивоока i розпрощалися з  Агапiтом,  а  вiн  ще  нiби  аж
кинувся  ?х  супроводжувати,  а  вже  тiльки  потому  повернувся  назад  i
ио-спитав Сивоока, зiгнавши з  обличчя  улесливiсть,  даровану  перед  тим
чиновникам:
   - То хочеш до мене?
   - Ще не знаю, чого можу хотiти, а чого не можу, - сказав той, дивуючись
Агапiтовiй поведiнцi. - Не знаю, хто я:  раб  чи  чоловiк,  хоч  рабом  не
почувався нiколи i не дiйду до цього.
   - В цьому щось ?, - пiднiс пальця догори Агапiт, - це гарно сказано,  а
ще лiпше ти,  чоловiче,  вималював  отi  вiзерунки,  на  якi  я  ще  трохи
подивлюся. Це прекрасно! Говорю  я.  -  Агапiт!  I  будеш  ти  серед  мо?х
антропосiв, як тебе?
   Сивоок мовчав, ображений за таку зневажливу забудькуватiсть,  але  з-за
спини у Агапiта вивернувся Мiщило, нагадав сво?му принципалу: - його звуть
Сивоок.
   - Сивоок, - повторив, поплямкуючи губами, Агапiт. - Ну що  ж,  це  iм'я
теж може бути славним, як i Агапiт! I що може бути прекраснiшого, питаю  я
вас усiх?
   Видно, вiн часто звертався з такими запитаннями, нi до кого, власне, не
надаючись зокрема, i звик, що нiхто й не повинен вiдповiдати,  бо  вiдразу
по сво?му вигуковi випустив на сво? товстi маснi губи посмiшку  вдоволення
самим собою i цiлим свiтом, який видавався йому  сповненим  гармонiйностi,
пiдняв край хiтона, змахнув ним, вiйнув злегка на Сивоока пахощами схiдних
ароматiв i пiшов, забираючи за собою всiх сво?х антропосiв.
   До всiх Сивоокових пригод додалася ще одна, трохи  незвична,  щоправда.
Та що з того?
   Не мiг вiдати Сивоок, що Агапiт з його неквапливiстю  був  по-слонячому
впертий у сво?х забаганках. I вже коли вiн намiрився  мати  в  себе  дивом
врятованого русича, то йшов за сво?ю примхою, мов балувана мала дитина.
   Нiхто, ясна рiч, не хотiв стати на помiч Агапiтовi, та вiн i сам гаразд
знав, що годi шукати кiнця будь-яко? справи там, .де його  не  може  бути,
серед цих людей, якi мали пишнi  титули  й  не  менш  пишний  одяг  тiльки
завдяки тому, що цiле життя усувалися вiд вирiшення  будь-яких  справ,  не
сказали нi разу "так" або "нi".
   Мiг його виручити тiльки один чоловiк, i то сам iмператор.
   Доступитися до iмператора,  якщо  ти  не  належав  до  чинiв  кувуклiя,
вважалося справою малоймовiрною, знайти ж людей, що  вiдстоювали  б  перед
василевсом тво? iнтереси, було ще важче. Та для Агапiта, здавалося,  нема?
неможливого. Вiн мав золото, але золото мав  багато  хто.  Зате  нiхто  не
володiв такою впертою  улесливiстю,  як  Агапiт.  Вiн  мiг  тижнями  чи  й
мiсяцями топтатися серед чинiв, кланятися ?м, улещувати ?х, поки добивався
свого, вiн не знав, що таке приниження,  завжди  готовий  був  упокоритися
будь-кому, аби тiльки вихитрувати задумане для себе.
   Його вiдраювали вiд намiру просити  в  iмператора  врятованого  "бiлого
болгарина", тобто русича, як той сам себе  iмену?.  Навiщо?  Хiба  мало  в
Константинополi людей, щоб вибрати з них собi мiстiя, учня, а то й  просто
раба?  Ювелiри  на  Аргiро-пратi?,  мiдники  на  Халкопратi?,  дуборiзи  в
Цангарi? - будь ласка! А  так,  хто  б  то  йшов  до  iмператора  з  такою
нiкчемною справою?
   - Так, так, - згоджувався Агапiт, - але!..
   Вiн вимовляв  це  "але",  пiдносячи  багатозначно  палець  догори,  сам
вдивлявся в той палець, поки й спiврозмовник теж задирав  голову,  а  тодi
Агапiт спокiйно опускав  собi  руку  i  з  спiвчуттям  до  свого  не  дуже
тямкуватого слухача мовив, так нiби й не було ото?  паузи  з  розгляданням
наставленого в небо пальця:
   - Але коли  чоловiковi  чогось  захочеться,  то  треба  вдовольнити  те
бажання, бо iнакше переста?ш бути чоловiком.
   - Важко й трудно, - зiтхав спiврозмовник.
   - Але не для такого чоловiка, як ви, - обдаровував  його  Агапiт  такою
посмiшкою, що тому здавалося, нiби його обнiма? красуня  або  ж  обсипають
золотими монетами.
   В Константинополi  почалися  осiннi  врумалi?,  iмператора  можна  було
бачити тепер або ж у Триклiнi дев'ятнадцяти аку-вiтiв, де вiн возлежав  за
трапезою, де подавано тiльки на золотих блюдах, де слуги ввозили заморськi
фрукти в вазах з чистого золота i таких важких, що пiдiймати ?х  на  столи
доводилось на обшитих  позолоченою  шкiрою  вiрьовках,  перекинутих  через
блоки, хитро схованi пiд  стелею  Триклiна,  але  до  трапези  в  Триклiнi
дев'ятнадцяти  акувiтiв  запрошувано,  згiдно  з  ритуалом,  тiльки  точно
визначене коло людей, до  яких  Агапiт  не  належав,  так  само  точно  за
приписами, якi йшли ще вiд попереднiх  iмператорiв,  добирано  в  супровiд
царствуючiй особi на загороднi лови,.на  грища  в  циканiстрi?,  на  кiннi
прогулянки, на урочистi виходи до храмiв i монастирiв, навiть на  iподром,
де дивитися на iмператора могли вiдразу сто тисяч чоловiк, якi  сидiли  на
мармурових лавах, але перебувати в кафисмi разом з iмператором мали  право
лише вта?мниченi, довiренi, найближчi. Та, зрештою, якби навiть  Агапiт  i
належав до того вузького  кола  iмператорського  оточення,  то  всiляко  б
уникав двiрсько? метушняви, бо його велике тiло  не  виносило  поспiху,  а
лiнива душа художника прагнула передовсiм спокою i волi для роздумiв.
   Мiг ще дозволити собi стояти осторонь  вiд  метушняви  кувук-лiя  ще  й
завдяки тому, що завжди в достатку мав золота  й  коштовностей  для  цього
збунтованого, божевiльного свiту, де все можна купити. Тож не дивно, що за
кiлька днiв по тому, як запала йому в голову примха мати в  себе  Сивоока,
Агапiт улестив i пiдкупив, кого там треба, i василевсовi Константину, коли
вiн був на iподромi, обережно сказано  про  бажання  вiдомого  будiвничого
Агапiта викупити "бiлого болгарина". Iмператор  страшенно  розгнiвався  за
невчаснiсть i недоречнiсть тако? просьби.
   - Яке менi дiло до якогось там болгарина чи хто вiн ?, - закричав  вiн,
-_ коли я повинен знати: зачепиться права колiсниця за лiву на  першому  а
чи на другому поворотi!
   Двi колiсницi, одна запряжена четвiркою коней  бiлих,  друга  з  кiньми
перськими у яблуках, мчали серед куряви, серед  божевiльного  крику  сотнi
тисяч горлянок, уздовж мармурових трибун,  побiля  статуй  i  скульптурних
груп, встановлених по подовженiй осi iподрому; вiзничi, розставивши  ноги,
заклякнувши  в  напруженнi,  чимдуж  натягували  вiжки   перед   обелiском
Феодосiя, що значив мiсце повороту, вони знали, що треба будь-що притишити
шалений розбiг коней, вмiло завернути майже  на  мiсцi,  щоб  потiм  знову
мчати по прямiй, але в зворотному напрямку, просто до центру iподрому,  до
iмператорсько? кафисми, але буде ще один поворот - i знов  шалена  гонитва
по прямiй, i ще один заворот, i так  двадцять  три  кола  -  сiмдесят  двi
стадi?, а тодi кiнець, мета  i  або  ж  вiнець  переможця,  або  ж  ганьба
переможеного,   i   сто   тисяч    розпалених,    одурiлих    вiд    крику
константинопольцiв теж знали те саме,  а  ще  вважали,  що  пiд  обелiском
Феодосiя чаклу? нечиста сила, i галасували  ще  нестримнiше,  i  вiд  того
ревiння конi шалiли ще дужче, звiрiли, вiзничi вдiяти  з  ними  нiчого  не
могли, колiсницi летiли, мов камiнь з пращi,  стримати  ?х  уже  не  могло
нiчого, труби герольдiв оголошували про кожне чергове коло, вони  звучали,
мов звук страшного суду, той поворотний стовп мав стати кiнцем божевiльних
гонiв, жахливою катастрофою, розбиттям,  розтрощенням,  смертю;  колiсницi
мчали поряд, нi та, нi друга не могли вирватися наперед бодай  на  лiкоть,
катастрофа здавалася неминучою, iподром  ревiв  од  захвату  й  передчуття
прекрасно? загибелi вiзничих i ?хнiх коней, бiлих арабських i  перських  у
яблуках; iмператор теж пiддався всезагальному шаловi, обличчя йому взялося
червоними випiками, урочистi шати розхристалися, вiнець  з'?хав  набiк,  з
роззявленого рота на бороду стiкала. нитка слини, ще мить, ще пiвмитi,  ще
невловимiсть  -  i  тодi  колiсниця,  запряжена  четвiркою   бiлих   коней
iмператорсько?  чисто?-пречисто?  мастi,  якимсь  незбагненним   вистрибом
опинилася. трохи попереду то?  четвiрки,  в  яблуках,  i  першою  обiгнула
страшний стовп, забираючи собi  весь  простiр,  який  там  був,  а  другiй
колiсницi не лишилося й клаптя вiльного мiсця, вона опинилася помiж першою
колiсницею i стовпом, перша колiсниця вимальовувала розлоге, запаморочливе
коло, немов падаюче небесне тiло в сво?му  останньому  свiтiннi,  а  друга
ввергалася в мертву зону того кола, ?й не лишилося простору, не  було  для
не? мiсця, перськi в яблуках конi сахнулися вiд коней бiло? iмператорсько?
мастi, колiсниця зачепилася колесом за стовп, перехня-билася, вiзничий  ще
тримався в тому неймовiрному нахиловi до земно? поверхнi,  вiн  прокреслив
сво?м  тiлом  смертельну  дугу,  колесо  серед  ревища,  трiску  й  реготу
вiдiрвалося,  конi  потягли  колiсницю  на  одному  колесi,   потягли   ??
перевернутою, плазом,  потягли  вiзничого,  який  теж  упав  i  вилетiв  з
колiсницi, але ще тримався за вiжки, колiсниця розламувалася  на  лету,  з
не? летiло залiзо й дерево, вiзничого било об землю,  било  уламками,  але
вiн ще не випускав вiжок, перськi в яблуках конi, немов одержимi демонами,
розтелесовано кидалися то в один бiк, то в другий, вони  вже  й  не  бiгли
вперед, а заповзялися, здавалося, до-трощити рештки колiсницi й  позбутися
впертого вiзничого, ?м це зайняло небагато часу, вони звiльнилися i  тодi,
враз заспоко?вшись, потрюхикали собi слiдом  за  кiньми  бiлими,  якi  вже
долiтали до мети пiд трiумфуюче стогнання iподрому.
   Високопоставлений  ?внух  багряним  шовковим  платком  витер  слину  на
iмператоровiй бородi, Константин пiдвiвся в сво?й ложi, простягнув наослiп
руку за вiнцем  для  звитяжця,  йому  вкладено  в  руку  вiнець,  це  була
прекрасна мить, тим прекраснiша, що перемогли  конi  бiло?  iмператорсько?
мастi; на iподромi завжди панував  забобон  щодо  кiнських  мастей:  коней
чорних, вороних, карих, гнiдих сюди не допускано, бо тi мастi  вважано  за
кольори смертi, тут любили смерть веселу,  яскраву,  а  ще  бiльше  любили
свiтлу перемогу,  кожен  з  присутнiх  заздалегiдь  загадував  собi  якесь
бажання, пов'язане з  перемогою  коней  свiтлiшо?  мастi,  коли  ж  такими
ставали конi чисто? iмператорсько?  мастi,  то  це  вважалося  якнайлiпшою
прикметою для всiх, найперше ж - для царствуючо? особи.
   У  iмператора  в  той  день  був  прекрасний  настрiй,   завдяки   чому
пiдкуплений Агапiтом препозит  знову  нагадав  Константиновi  про  "бiлого
болгарина".
   - Але зда?ться, ми придiлили його до яко?сь  служби?  -  недбало  мовив
iмператор. Препозит був приготований на будь-яку вiдповiдь.
   - Його поставлено до нагляду за кiньми, - сказав вiн шанобливо,  -  але
спожитку там вiд нього нема? жодного, вiн поперелякував усiх коней.
   - Цього варвара лякаються навiть конi, -  засмiявся  iмператор:--  Коли
так, то  вiддайте  його  тому,  хто  виплатить  за  нього  логофету  казни
кентинарiй золота.
   Й