ого не обходило, хто саме внесе таку суму, вiн не знав Агапiта, мабуть, нiколи й не чув його iменi, а коли й чув випадково, то давно забув, бо чом би мав iмператор усiх роме?в тримати в головi чи?сь там iм'я? А кентинарiй за Сивоока, за якого ще вчора нiхто б не здогадався попросити бодай номисму, призначив iмператор просто через те, що хтось там виявив зацiкавленiсть "бiлим болгарином". А за цiкавiсть треба платити. 1942 РIК ЗИМА. КИ?В Ношу тi шрамi насво?му тiлi; вони живуть, вони кричать, i спiвають, i стримують мене. П. Пiкассо На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордiй Отава, добровiльно нiкуди бiльше не пiде. Щоправда, хлопець не мiг простити батьковi, що той сам, без примусу, тiльки пiдкоряючись папiрцевi, ходив до гестапо, але бачив, як батько кара?ться, тому мовчав. Та й сам Гордiй Отава сказав, коли вже все було переговорено з сином за ту нiч, звертаючись не так до Бориса, як до самого себе: "Ignavita esi jacere, dum possis surgere" - малодушшя ? лежати, коли можеш пiдвестися. Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, вiдчував пiд час учорашньо? вечiрньо? розмови з Гордi?м Отавою, що той не пала? бажанням прибiгти сьогоднi на його поклик, та й гречностi а учорашнього нiмецького професора, а сьогоднiшнього функцiонера есесiвсько? машини стачило, видно, на самий тiльки вчорашнiй вечiр, а сьогоднi виповзла на поверхню звичайнiсiнька брутальнiсть; Шнурре не став ждати добровiльного приходу радянського професора, а просто прислав за ним уранцi конвой е особi свого ординарця, що з'явився власною персоною перед Гордi?м Отавою, стукнув пiдборами, викинув наперед руку в фашистському повiтаннi, але не гаркнув, щоб професор вiдразу збирався i йшов за ним, а мовчки потупав до кабiнету, куди його так само мовчки повiв хазя?н, що взяв тепер собi за правило всi серйознi справи розв'язувати саме там, на сво?му звичному робочому мiсцi, де вiдчував себе якось мовби певнiше. Ординарець справдi трохи нiби аж розгубився, опинившись у загаченому книжками й раритетами професорському кабiнетi, але вiдразу й опанував себе, знов викинув наперед руку ("Назвiть привiтання вкрали в стародавнiх римлян", - подумав про себе Гордiй Отава, згодом сказав це й синовi, як взагалi намагався дiлитись iз сином усiма сво?ми думками, вважаючи Бориса вже цiлком дорослим, а головне, прагнучи, щоб той усе запам'ятав, усе перейняв од свого батька) i вiдрекомендувався: - ?фрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор. - Сiдайте, - запросив його Отава, - хоч, власне, я не зовсiм розумiю, якi послуги... Оссендорфер не сiв, тiльки шанобливо вклонився: видавався таким собi чемним юнаком, акуратно на продiл розчесане бiляве волосся, водянистi зляканi очi, довiрливо розхиленi уста; вiйськовий мундир йому зовсiм не пасував, шинеля й геть перетворювала його на смiшне опудало, вiн i сам це, видно, знав бо щось нiби зiтхання вирвалося йому з грудей i слiдом за поклоном вiн вимовив: - Даруйте, що я в такому виглядi, але я на хвилинку. На дворi зима, тому доводиться... Справдi, вночi випав перший снiг, тихцем накрив окуповане мiсто бiлим холодом; для Гордiя Отави змiна пори року означала тiльки те, що минула вже цiла вiчнiсть з тих пiр, як почалася вiйна, бо ж тiльки подумати: лiто, осiнь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то вiн одразу знайшов собi забаву в тому, щоб дивитися в вiкно на фашистiв посеред заснiженого Ки?ва, бачив, як вони вистрибують у сво?х нiкчемних шинелях i мундирчиках, i мстиво думав: "То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!" До снiгу всi фашисти сприймалися суцiльною, одноликою масою, тепер, на бiлому тлi, раптом виявилося, що до Ки?ва наповзло безлiч рiзновидiв цi?? поганi, бо коли навiть не брати було до уваги погонiв звичайних сукняних, без жодних вiдзнак i з срiбними галунами, погонiв офiцерських простих i плетених, як батiг, нашивок, позументiв, пов'язок iз гадюкува-тими написами, бляшаних нагрудникiв, а тiльки зважати на колiр вбрання, то були тут усi можливi й неможливi кольори й вiдтiнки, були (i то найбiльше!) жаб'ячо-зеленi шинелi, якi, зда?ться, носила переважна частина вiйськових, але був колiр також чорний, сталево-сiрий змiнювався глиняно-жовтим, були навiть мовби бузковi шинелi з петличками лимонного забарвлення, траплялися нiби вмоченi в синьку, був колiр свинцю i колiр вiконно? замазки; якiсь високi чини кутали ши? в хутрянi комiри, чорнi й волохатi, декого зима застукала ще в плямистих маскувальних мундирах, що годилися тiльки влiтку, i тепер цi строкатi вояки, згинаючись у три погибелi, перебiгали через вулицю з виглядом корови, що попала на слизьке. Iнодi пробiгав по снiгу халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, пiд осiннiми дощами такий показний, а сьогоднi жалюгiдний i смiшний. Ноги у вояк для першого дня зими взутi були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких чоботях, iнодi можна було побачити навiть бiлi бурки у тих, хто мав хутрянi комiри на шинелях, але на головах творився смiх i грiх. Бундючнi картузи нагадували тепер решета, повнi холоду, до пiлоток дочiплювано круглi сукнянi латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вмiщалися пiд тими латочками, великi нiмецькi вуха стирчали з-пiд зелених накривок, почервонiлi вiд морозу, набубнявiлi, неначе в утопленикiв. Лiпше себе, мабуть, почували тi, в кого картузи були з довгими козирками й навушниками, якi вiдкочувалися. Але, маючи вуха в теплi, вони потерпали з носами, бо мороз, мовби зганяючи злiсть за те, що в нього вiдiбрано якусь там частину тiла, з усi?ю силою накидався на все незахищене, а нiс пiд довгим козирком опинявся на такому собi протязi i вже тут мороз потiшався досхочу, а власник носа, зжолоблений, мов калiка, з якоюсь аж заздрiстю позирав на тих, у кого мерзло все в однаковiй мiрi, але сам не наважувався пiддати й себе такому випробуванню, а тiльки хапався за носа то одною рукою, то другою, неначе перекидав у долонях гарячу печену картоплину. Найбiльшу заздрiсть, ясна рiч, викликали всi тi, хто котив по вулицi в закритiй машинi, а коли тим треба було визирнути назовнi i вони вiдхиляли дверцята й висовували на свiт божий носа чи й усю голову, то не тривало те довго, нiс чи голова мерщiй ховалися, дверцята хряпали, машина ?хала далi, так нiби прагнула доскочити до того мiсця, де зима вiдразу скiнчиться й настане тепло, не буде снiгу, головне ж - не буде цього клятого морозу, який упав з неба в одну нiч такий запеклий, неначе уклав угоду про вiйськове спiвробiтництво з бiльшовиками. I все оте рiзнокольорове гаддя бiгло, тюпачило, стрибало, витупцьовувало по ки?вськiй вулицi, i все козиряло, тяглося в струнку одне перед одним, вистукувало каблуками. На заснiжених вулицях Ки?ва вiдбувався великий спектакль марiонеток, який був би смiшний, якби не стояла за ним жахлива трагедiя поневоленого мiста. ?фрейтор Оссендорфер ще бiльше знiяковiв пiсля свого посилання на зиму, яке Гордiй Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку мiж книжковими шафами й великим вiкном, що виходило на вулицю, в лiк не йшов, та й не збирався вiн перед ординарцем фашистського офiцера викладати сво?х ранкових спостережень, а тим бiльше - думок. - Професор Шнурре перепрошу?, але... - знов почав було ?фрейтор, але тут Гордiй Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на пiвсловi. - Професор? - здивовано пiдвiв вiн брови. - Ви хотiли сказати: штурмбанфюрер Шнурре? Вiд ординарцевого роздратованого нахабства, з яким вiн ще кiлька днiв тому зустрiчав Гордiя Отаву на порозi квартири академiка Писаренка, зайнято? Шнурре, не лишилося й крихти. Сама ввiчливiсть i знiяковiння, доведено до цiлковитого самознищення. - Так, - охоче згодився вiн з Отавою, - професор Шнурре справдi - штурмбанфюрер, але це просто для зручностi, бо такi вимоги часу, так само як i я - ?фрейтор, хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собi асистент професора Шнурре ще з Марбурзького унiверситету, i менi вельми при?мно, що познайомився з гером професором, про якого багато чув ще до початку во?нних дiй, тобто я хотiв сказати - нашо? визвольно? вiйни... - Ви хотiли щось передати вiд штурмбанфюрера Шнурре? - знову перебив його Отава. - Власне, так. Професор Шнурре перепрошу?, але сьогоднi невiдкладнi справи примушують його... Ваше побачення тим часом вiдклада?ться, ви можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в сво?х наукових iнтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять в собор, ви можете бувати там, коли захочете... Що ж до професора Шнурре, то, як тiльки вiн звiльниться вiд сво?х пильних службових справ, вiн вiдразу повiдомить вас... Хоч у помешканнi було нетоплено, але ?фрейтор-асистент змокрiв од довго? заплутано? промови, мерщiй розкланявся, натягнув на голову пiлотку, стукнув каблуками. - До речi, - навздогiн ?фрейторовi промовив Отава, - передайте штурмбанфюреровi, що я не збираюся сьогоднi анi до нього, анi будь-куди взагалi. I не маю намiру й надалi. Так i передайте, прошу вас... Оссендорфер тупотiв чобiтьми по довгому коридору з староруськими iконами, вiн мовби втiкав од професорових слiв, не хотiв ?х чути, щоб не накликати лиха на необачливого професора, вiн i далi зостався чемним, ввiчливим, делiкатним у поводженнi асистентом з старовинного нiмецького унiверситету. - Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший? - звернувся батько до Бориса, вирядивши ?фрейтора i потираючи руки чи то вiд холоду, чи то вiд нервового збудження. - Не зв'язувався б ти з ними, - сказав Борис. - На жаль, мене нiхто не пита?, хочу я зв'язуватися чи нi. Гак само нiхто не питав усiх, хто жив у Ки?вi, на Укра?нi, в Бiлорусi?, Прибалтнцi. Ти чув, що вже бо? йдуть пiд Москвою? - Я вже чув, що вони разiв сто зайняли Москву, а потiм чомусь знову ведуть бо? за не?, - вiдбуркнув Борис. - Якщо вони вiзьмуть Москву, нам усiм кiнець. - А чому ти вважа?ш, що вони вiзьмуть Москву? - спитав син. - Я не вважаю, кажу тiльки, що буде, якщо вони вiзьмуть. - Ти як хочеш, а я не вiрю, щоб вони взяли Москву! - гукнув Борис. - Мученики завжди мудрiшi за тиранiв, тому й стають мучениками, - сказав тихо Гордiй Отава. - На жаль, мудрих нiколи не слухають тi, в чи?х руках сила. Але нащо нам сперечатися? Ми з тобою ма?мо однаковi переконання. Давай лiпше подума?мо, що робити далi. - Втiкати, - сказав Борис. - I то якнайшвидше. - Гаразд. Куди втiкати? - Ну... В лiс... до партизанiв... - Вони лишили тобi свою адресу? - Знайдемо! Що ми - вже не зможемо знайти партизанiв? - Якщо це так легко, тодi фашисти вже давно ?х познаходили. Борис не знав, що вiдповiдати. Йому хотiлося врятувати батька, все б вiн вiддав за цей порятунок, вiн би виступив проти цiло? фашистсько? армi?, якби мiг захистити батька, але якщо розiбратися, то що вiн мiг? I що мiг тепер його батько, який i в мирнi часи не вiдзначався надмiрним практицизмом, а швидше демонстрував майже дитячу на?внiсть у всьому, що стосувалося буденного, простого життя, не пов'язаного з науковими теорiями i роздумуваннями. Вiн уже пробував через бабу Галю випитати ?? куму з Лiток, чи не змогла б вона часом через знайомих еiльчан зв'язати його батька а партизанами, але кума, дебела, лайлива молодиця, робила великi очi, вiдхрещувалася вiд само? згадки про партизанiв казала: "Цур тобi, пека!" Баба Галя й собi махала на Бориса, неначе на домового, може, вони й справдi так боялися перед нiмцями, а може, просто не довiряли професоровi, якого, бач, самi фашисти визволили з концтабору, не зачiпали його помешкання, постачали харчами, так нiби вiн був для них сво?ю людиною, ?хнiм прислужником. Але сьогоднi, пiсля всiх учорашнiх подiй, пiсля нiчно? розмови з батьком, пiсля того як вiн, власне, виклав синовi свiй науковий заповiт, передав йому все недокiнчене, так нiби мав iти на шибеницю, Борис вiдчув таку безнадiю в серцi, такий розпач, так щось ридало в ньому, пiдступаючи до самого горла, що не втерпiв вiн i знову вирiшив просити тiтку з Лiток бодай вивести ?х з батьком iз Ки?ва, сховати десь у селi, чи в лiсi, чи в чорта в зубах, аби тiльки не лишатися бiльше в Ки?вi, в цьому великому мертвому мiстi,' де людина вiдчува? себе, мов у тiснiй пастцi, з яко? ? один вихiд, та й той - на смерть. Якраз на той день кума з Лiток не прибилася до них. Чи то снiг став на завадi, чи не пропустили ?? на заставах, якими заткнуто було всi ви?зди з Ки?ва, бо вiйськовий комендант мiста видав наказ про заборону пiд страхом смертно? кари вiддавати, приймати, продавати, купувати або мiняти м'ясо, молоко, масло; всiх, хто намагався провезти до Ки?ва (вивозити нiхто не пробував, бо нiчого було вивозити) будь-якi продукти, затримувано, у одних просто вiдбирали все й турили ?х у шию, iнших кидали за дрiт Дарницького концтабору, ще iнших просто розстрiлювали; кума з Лiток прикривалася аусвайсом, виданим ?й самим штурмбанфюрером Шнурре, - штурбанфюрер любив свiженьке молочко, iнодi за кумою до Лiток посилали навiть машину, але сьогоднi не було нi молока, нi куми, штурмбанфюрер, може, й переживе цей день без молока, а от Борисовi тiтка з Лiток знадобилася б аж он як, та вдiяти нiчого не мiг, тiльки закинув здалеку бабi Галi про свiй клопiт, але вона вiдбулася зiтханнячком, - на тому й кiнець. А ввечерi прийшов штурбанфюрер Шнурре i нарештi розкрив сво? карти. Вiн принiс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напiдпитку, ром, видно, бiльше призначався для Гордiя Отави, але той сказав, що пити не буде. - Може, ви звикли до русько? горiлки? - посмiхаючись, запитав Шнурре. - То я звелю принести горiлки. Ми ма?мо в сво?му розпорядженнi все. - Дякую, не п'ю я горiлки, - спокiйно вiдмовив Отава, а сам подумав, що Шнурре помиля?ться, вважаючи, що вже все ма? в сво?му розпорядженнi. Шнурре все ж налив келишок i для професора Отави, сам випив, трохи посидiв, дивлячись у куток, де вранцi сидiв Борис, а тепер залягла тiльки темрява, бо в кабiнетi горiла на столi одна-?дина свiчка, електрики в Ки?вi не було, як не було води, тепла, хлiба, не було життя. - Ви можете не економити свiчки, - сказав Шнурре, - я дам розпорядження, щоб вам ?х постачали, - Дякую, не треба, - вiдповiв Отава, дивуючись, як вiн може ще вiдповiдати цьому фашистовi, чому не замовка? зовсiм, хай собi той говорить сам до себе, хай звiда? всю глибину й силу неваги, яку до нього вiдчувають усi тi, до кого вiн прийшов, не як ординарний професор провiнцiйного нiмецького унiверситету, а як загарбник i кат. . - Я розумiю вашi почуття, - мовби вгадуючи Отавинi думки, зiтхнув Шнурре. - Але вiйна ? вiйна i життя ? життя, вiд цього нiкуди не втечеш, мiй любий професоре. Якщо вам не хочеться пiдтримувати зi мною розмову, можете мовчати. Але вислухайте мене до кiнця, i вислухайте уважно. Я скажу вам усе. Сьогоднi такий день, коли я повинен сказати вам усе, не вiдкладаючи надалi. Згодом коли-небудь ви зрозумi?те, чому саме сьогоднi, хоча, загалом кажучи, це не гра? ролi в тiй справi, яка цiкавить мене i в якiй повиннi бути зрештою, зацiкавленi й ви. Отже, стежте за мо?ми думками, прошу вас. Ви добре зна?те про мо? до вас ставлення як до вченого. Ми з вами колеги... - Вороги, - нагадав Отава. - Ну так. З огляду на вiйськовий час. Але як ученi... - Ви есесiвський офiцер, - знову нагадав Отава, якому давало втiху отак перебивати фашиста в найнесподiванiших мiсцях, дошкуляючи йому хоч цим. - Згода! - майже весело вигукнув Шнурре. - 3 вашого дозволу я вип'ю ще келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб мiж нами не було нерiвностi: один п'яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однаковi умови. - Якщо це можна сказати про того, хто надяга? зашморг, i про того, кому надягають зашморг, - знову втрутився Отава. - Не треба занадто похмуро дивитися на речi, не треба. Коли я розшукував вас серед ув'язнених... - Чомусь менi зда?ться, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали мене саме на Сирцi, а не в Дарницi, скажiмо, де концтабiр набагато бiльший, отже, бiльше шансiв, що я мiг опинитися саме там? - Iнту?цiя. Це була справдi гра, в якiй ?диною ставкою був порятунок професора Отави. - Навiщо? - Зараз дiйдемо до сутi справи, одну лиш мить, мiй любий професоре. Терпiння, терпiння... Як часто людям не вистача? цi?? дорогоцiнно? якостi, через що стаються речi непоправнi. Для прикладу ваш Хрещатик. Його висаджено в повiтря... - Вами ж самими... - Не гра? ролi - ми його висадили в повiтря чи вашi. Але чому? Тiльки тому, що комусь не вистачило терпцю розмiнувати один чи два будинки, простiшим здалося пiдiрвати ?х,, а коли вже пiдiрвав два чи три будинки, то хочеться пустити димом i ще сотню... Або Успенський собор... Я ще встиг помилуватися цим чудом... Зда?ться, кiнець одинадцятого столiття, срiбнi царськi врата, срiбнi гробницi, парчевi плащаницi з дарчими написами руських царiв i укра?нських гетьманiв, старовиннi ?вангелi? в коштовних оправах, вiвтар i жертовник, оздобленi рiзьб-ленними масивними срiбними дошками, - де ще можна таке бачити! Але ось при?здить поглянути на це слов'янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тiссо, i вашi партизани... - Ви певнi цього? - спитав Отава, який про Успенський собор не мiг i слухати, лiпше б його самого тi?ю вибухiвкою пошматовано на стряпки. - Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухiвка. Зрештою, все, що попада? в район вiйськових дiй, може бути знищене, але потрiбно все ж таки якесь терпiння, необхiдне хоча б для того, щоб максимально використати об'?кт, який пiдляга? неминучому знищенню... - Може, у ваших планах Софiя теж пiдляга? цьому. - Отава боявся повторити страшне слово, але Шнурре виручив його. - Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софiю. Але ви вгадали, що мова зайде саме про не?. На нiй збiгаються нашi з вами iнтереси. - Не бачу, - сказав Отава. - Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усi?ю вiдвертiстю, що все могли б зробити ми й без будь-чи?? допомоги. Вам не треба зайвий раз пiдтверджувати мою квалiфiкацiю, отож коли б я захотiв i взявся сам, то... Але я подумав так: чому б не зробити доброго дiла, чому б не допомогти сво?му колезi професоровi Отавi, чому б не надати йому змоги докласти й сво?х зусиль?.. - Я не просив у вас нiчого, - нагадав Отава. - Точно. Ви не просили, професоре. Але уявiть собi: я прошу вас. Не наказую, не примушую, а саме прошу. I прошу, враховуючи вашi науковi зацiкавлення, - нi бiльше нi менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому рiвнi... - Психологи стверджують, - насмiшкувато зауважив Отава, - що мiж людьми, якi перебувають на тому самому рiвнi, панують вiдштовхувальнi тенденцi?... - Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тiльки не вiдштовхуюсь вiд вас, навпаки... Нас iз вами ?дна? Софiя, точнiше, ?? фрески, може, ?динi в свiтi фрески одинадцятого столiття, прекрасно збереженi... - Що ви хочете з ними зробити?! - злякано вигукнув Отава, схоплюючись iз крiсла i мало не кидаючись на Шнурре. - Заспокойтесь, мiй любий професоре, вашим фрескам нiчого не загрожу?. Надто ж коли взяти до уваги, що майже всi вони схованi пiд шрамом пiзнiших записувань. Попередники вашi, на жаль, не вiдзначалися пi?тетом до старовини. Свого часу знехтувано навiть вказiвку самого росiйського iмператора Миколи Першого, який, оглядаючи вiдкритi в Георгi?вському придiлi Софi? древнi фрески, сказав митрополиту Фiларетовi: "Фрески цi слiд лишити в такому виглядi, як вони ?, без поновлення". Але така вже художницька натура: будь-що, навiть попри найсуворiшу заборону, виказати сво? так званi здiбностi, лишити по собi слiд, навiть коли то буде слiд нездарний, варварський. Крiзь столiття бачу я протоi?рея цього собору Тимофiя Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того мiсця на малому склепiннi, де вiдпав шматочок штукатурки, помiтив зображення зiрки, а нижче - лики янголiв i серафимiв i грецькi лiтери. Це був благородний чоловiк! Вiн вiдразу збагнув, що став на шлях великого вiдкриття... Руський iмператор теж виявився людиною високо? культури... Але що далi? Якийсь пiдрядчик найма? звичайних поденникiв, i тi залiзними стругами зшкрiбають iз фресок штукатурку. Варвари! - До речi, прiзвище того пiдрядчика було Фохт, - сказав Отава, не виказуючи свого здивування з поiнформованостi, яку Шнурре виявив стосовно iсторi? вiдкриття в Софi? старовинних фресок. - Прiзвище не гра? тут ролi, - вiдмахнувся Шнурре, - мене як ученого обурю? тiльки варварство цих людей, ?хня дикiсть, коли хочете... Але ще бiльше обурюють мене так званi художник ки, якi потiм "пiдмальовували" фрески: якийсь богомаз Поше-хонов, i?ромонах Iринарх з Лаври, священик собору Iосиф Жовтонозький... - Навiть ?х можна виправдати, - знову заговорив Отава, - бо вони все ж таки по-сво?му дбали про збереження творiв мистецтва. Це не те, що висадити в повiтря Успенський собор... - Я вже сказав, що це - трагiчно... Але Софiя цiла, i ви повиннi нам допомогти... Вiрнiше, ми вам допоможемо... Ви не пита?те, в чому саме? Я вас розумiю... Ви не хочете питати, ви не хочете спiвробiтничати з нами. Але зрозумiйте, що тут нашi iнтереси збiгаються. - Нiколи! - Отава знову пiдскочив. - Чу?те, нiколи! - Ви ще не чули мо?? пропозицi?. - Однаково я вiдкидаю ??! - I все ж вислухайте. - Шнурре вiдпив з келишка, витер губи, вiн тепер не квапився, мав вигляд людини, в яко? в розпорядженнi вiчнiсть, зате Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав, що не зауважив стану свого спiврозмовника, зняв зi свiчки нагар, постудив на опечений палець, мовив далi спокiйно й розважливо: - Ви трохи вiдреставрували фрески... Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме так я тiльки й мiг уявляти вашу роботу... Можете не казати менi, я й так знаю, що реставрацiйними роботами керували ви... Але дозвольте й одне зауваження... Ви провадили цi роботи без якогось плану. Не видiляли головного й другоряднего. Не вели пошуку найцiннiшого в першу чергу, а вже потiм, що лишиться. Ви знехтували найголовнiшим принципом усiх вiдкрить: треба передовсiм вiдкривати велике?. Тiльки тодi прославишся. - Я не звик заробляти славу на чужiй працi, - спокiйно промовив Отава, вiдходячи в тiнь, - та й яка може бути ще слава поряд з генiальним художником, що творив дев'ятсот лiт тому? - Слава першовiдкривача - вам ще мало? I?роглiфи без Шамполiона так i залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлiмана вважалась би вигадкою п'яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки... Але йдеться не про це... Я надто багато сьогоднi балакаю, але в мене був дуже важкий день. I все ж, бачите, не забув про вас i прийшов, щоб довести нашу вчорашню розмову до кiнця. Коротше: ми вам створимо всi умови, щоб ви прославились вiдкриттям чогось великого в соборi. Уявiть собi: генiальна, неповторна фреска, унiкум! - Можна подумати, що цiла нiмецька армiя вступила до Ки?ва тiльки для того, щоб створити, як ви кажете, менi належнi умови для великого вiдкриття в Софiйському соборi. - Отава .вже вiдверто глузував з Шнурре, але той вiдкидав глузування, вiн настро?ний був на серйозний, навiть урочистий лад, вiн пiдвiвся й проголосив, наче повноважний представник перед iноземним посланником або корпусом журналiстiв: - З завтрашнього дня в вашому розпорядженнi буде все необхiдне i ви повиннi вiдразу ж розпочати реставрацiйнi роботи з таким розрахунком, щоб вiдкрити тiльки найцiннiшi розписи в якнайкоротший строк. - Це потрiбно вам для блискавичного закiнчення вiйни? - поцiкавився Отава. - Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повiрте менi: ми й самi змогли б провести всi необхiднi роботи. З нашою точнiстю й терплячiстю, з нашим неперевершеним мистецьким досвiдом... - Що ж вас стриму?? - Тепер Отава вже знав, чого вiд нього хочуть, вiн мiг спокiйно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим а сво?ми намiрами, а отже, й страшним. - Розпочинайте хоч завтра, але без мене. Хоч як для мене тяжко говорити про собор так, але нiчого не можу вдiяти. Ви завойовники. Ви могли вже давно знищити i мене, i собор, i мiсто... Якби я був великим полководцем, якби був головнокомандувачем, очевидно, все зробив би для того, щоб не вiддати вороговi Ки?ва, який для мене особисто ? найбiльшою святинею нашо? iсторi?, але раз так сталося... Тiльки вiдмовитися вiд будь-якого сприяння вороговi - ось i все. - Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицiю, - сказав Шнурре. - Якщо ви гада?те, що я не мав часу для обдумування сво?? поведiнки ще за колючим дротом, а потiм учора в гестапо, то глибоко помиля?тесь. На всi вашi чи там чи? б не були ворожi пропозицi? - тiльки нi! Бiльше нiчого. - Нiколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай вузеньку стежечку для вiдступу. -_ Не звик. - Ви ще не вислухали мене до кiнця. - Не бачу в тому потреби. - I все ж таки. Не гада?те, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б тривiально i недостойно навiть. Але ви ма?те рацiю в одному: в тому, що все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. I якщо сьогоднi ще не все знищено, то завтра це може статися. Ми не прихову?мо сво?х планiв. На мiсцi Ленiнграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших яхтсменiв. На мiсцi Москви ми насадимо бiр. Зда?ться, там добре росте сосна. Можна буде розвести там березовi га?. Це так прекрасно: бiлi берези як спогад про колишню Русь. А на мiсцi Ки?ва? Що ж, очевидно, ми не станемо витрачати даром жодного,, шматка родючо? укра?нсько? землi. Найлiпше, якщо тут заколоситься лан золото? пшеницi. Що ви на це скажете? - Нарештi ви заговорили справжньою сво?ю мовою. - Так от: Укра?на повинна буде стати для нас постачальницею хлiба, сировини i рабiв. Життя аборигенiв, якi тут вцiлiють, буде зведено до однозначностi, до примiтиву. Нiяко? iсторi?, нiяких спогадiв про минулу велич. Тiльки гонитва за шматком хлiба щоденного, тiльки праця. Що ви на це скажете? Отава мовчав. Вiн i сам це вже передумав сотнi й тисячi разiв, не вiрив, що таке може бути, але перебирав найгiршi припущення, готовий був до всього. Таки не стерпiв: - Брешете! Не вдасться! - Вашого народу вже нема?. Укра?на вся завойована вiйськами фюрера. Але навiщо нам полiтичнi дискусi?? Ми з вами люди мистецтва й iсторi?. Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у майбутн?. Нас ждуть справи невiдкладнi. Само провидiння послало мене, щоб не тiльки порятував вас од простого фiзичного знищення, а ще й дав можливiсть реабiлiтацi? духовно?. Вiдкрию вам ще одну велику та?мницю, про яку тут не може знати нiхто. Ми органiзову?мо небачено великий музей свiтово? культури на батькiвщинi фюрера, в мiстi Лiнц. Там буде зiбране все, створене в високостях германського духу, i всi лiпшi здобутки варварiв. Двi або три найпоказнiшi фрески Софiйського собору ми теж вмiстимо в музе?, а пiд ними напишемо: "Вiдкрита професором Отавою в Софiйському соборi в Ки?вi". Ви прославитесь на весь свiт. Зрозумiйте! Художники, якi будували цей собор, невiдомi. Цiлий свiт наповнений анонiмами, великими й нiкчемними. Але ви пiднiметесь над усiма! - Найбiльше пiднiмуся я в той день,. - повiльно промовив Отава, - коли всiх вас викинуть з мо?? землi, з мого мiста, з мого життя. - Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армiя фюрера непереможна. Всi вашi сподiвання марнi. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж... - Я не боюся нiчого, - сказав Отава. - У вас ? син. Ви повини подбати i про його майбутн?. - Не треба чiпати дитину. - На жаль, у зонi вiйськових дiй... - Прошу вас припинити, цю розмову, - втомлено промовив Отава, - однаково вiд мене вам нiчого не вдасться добитися. Нiякими погрозами'? - Гаразд, - розтав руками Шнурре, - шкодую, професоре Отава, я зробивусе, що мiг. Проявив максимум терпiння. - Так. Ви справдi виявили гiдне подиву терттi-ння. - Сподiваюсь усе-таки, що. ми ще побачимося, - йдучи вже до дверей, якось мовби гмикнув Шнурре. - Може. Але за iнших обставин. - До побачення, - сказав нiмець. - Ви чу?те: я кажу до побачення. - Може. - Отава випроваджував його так, нiби сила тут була на його боцi, а не на боцi штурмбанфюрера. Коли повертався, зачинивши за нiмцем вхiднi .дверi, в темному коридорi обганяв його за шию Борис, гаряче зашепотiв: - Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашиетюрi? - Ти що - пiдслухував? - суворо спитав його батько. - Трiшки. - Хiба я тебе вчив пiдслухувати? - Але ж я боявся, що цей тип тобi щось заподi?. -- Ну гаразд, гаразд. Iди спати. Двi безсоннi ночi пiдряд - це вже занадто навiть, для такого жвавого хлопця, як ти. - Що ти хочеш тепер робити? - спитав син. - Подумаю. В нас iз тобою безлiч часу, щоб думати. Поки що ж - до лiжка! На добранiч. -- Добранiч, батьку. А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Лiток. Вони довго шепотiли про вiщось з бабою Галею на кухнi, потiм баба Галя просунула голову до кiмнати, де спав Борис, спитала: - Не спиш? - Давно не сплю. - Ну, то пгди скажи професоровi, що кума казала... Розбили цих бусурманiв пiд Москвою... - Що-о? - закричав Борис, зiскакуючи з лiжка i пiдбiгаючи до дверей, але баба Галя, знаючи його нестримнiсть, передбатливо сховалася, та ще так швидко, що хлопець не знайшов ?? вже й за дверима. Тодi вiн помчав до кабiнету, зяаюто, що батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там, сидить, щось читав або просто дума?, так нiби нiчого й не сталося, нiби Ки?в не окуповано, нiби нема? на свiтi вiйни... Але ж вiн не зна? йайголовнiшого! - Батьку! - щосили закричав Борис, влiтаючи до кабiнету. - Батьку, нашi розбили ?х пiд Москвою i женуть, женуть!.. Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотiв цього над усе, ще не осягнув законiв вiйськово? логiки (коли розбили, то .повиннi й гнати, переслiдувати, - просто керувався сво?м хлоп'ячим палким бажанням, уявляв, як десь у глибоких снiгах безпорадно борсаються всi отi жалюгiддя в рiзнобарвних шинелях, в бундючно-кумедних картузах, в пiлотках з дочеплеиимя навушниками-латочками, з усiма ?хнiми позументами, нашивками, погонами, вiдзнаками, з ?хнiми орлами й черепами. - Звiдки ти взяв? - повернув його до дiйсностi батько, - Це що - вигадка? Тодi Борис нарештi трохи заспоко?вся i розповiв яро бабу Галю i ?? куму, пiсля чого радiсний шал охопив уже й професора; вони обидва, не змовляючись, вилетiли з кабiнету й побiгли до кухнi, щоб розпитати куму з Лiток, почути вiд не? само? цю вiсть, кращо? за яку не могло бути нiде на свiтi. Кума сидiла, порозпускавши всi сво? хустки, розчервонiла попри холод на нетопленiй кухнi, настрiй у не? був такий, нiбито вона сама розгромила фашистiв пiд Москвою, а тепер сiла трохи перепочити, щоб гнати ?х далi, i з Ки?ва, i з усi?? нашо? землi. - А цi ж безбатченки, - казала вона, - забрали в мене би-тон i аусвайс свiй паскудний забрали, кажуть: вже бiльше нiкс, уже до Ки?ва не можна, сиди вдома, бо в Ки?вi встановлю?ться, мовляв, новий порядок, а я ж знаю, сто чортiв йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже нашi ?м дали ото пiд Москвою, а воно менi бреше, що в Ки?вi порядок, так ти, бабо, сиди в сво?х Лiтках через те... Баби злякалися тепер. Дiтей не впускають до Ки?ва. Таке ?м пiд Москвою нашi утворили! Хотiла я тому хвашистюрi сказати, що брешеш ти, собако, то тебе пiд Москвою... та подумала: посадять у гестапу, як скажу... А вдома ж корова недо?на... Та й корову ще заберуть... Бо це ж тiльки й викручуюся, що нiмецькому коменданту молоко ношу, хай би вiн ним залився та подавився! Всi тро? стояли, дивилися на куму з Лiток, нiхто не перебивав ??, нiхто не перепитував, не цiкавився, звiдки вона дiзналася про подi? пiд Москвою, нiхто не пiддавав сумнiву ?? звiстку, бо кума з Лiток сприймалася як посланниця вiд широкого вiльного свiту в цьому стероризованому, вмираючому мiстi; вони повiрили б навiть вигадцi, аби тiльки та вигадка пiднiмала ?х на духу, давала вiру в майбутн?, а тут же була чиста правда, професор Отава згадував подi? вчорашнього дня, для нього тепер зрозумiлою стала зайнятiсть Шнурре зранку, ввiчливiсть Оссендорфера, раптовий поспiх штурмбанфюрера в намаганнi схилити його, Отаву, на виконання ?хнього плану пограбування Софi?. Так, так, рони вже забiгали, мов рудi мишi, вони вже ладнаються до втечi й звiдси, тепер вони особливо небезпечнi, бо, втiкаючи, намагатимуться забрати з собою найбiльшi скарби i завдаватимуть жахливих руйнувань; ось тепер якраз i треба зробити все, щоб стати ?м на завадi, поламати ?хнi плани, не дати ?м нiчого, захистити. Кожен на сво?му мiсцi. I вiн теж! Так, як захищав собори вiд запалювальних бомб. Але тодi було легше, простiше. Там потрiбен був тiльки пiсок та ще безсоннi чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як? - Теперечки уже ?м скоро кiнець, - казала кума з Лiток, - як не поморозяться тут до бiсячого батька, то витовчуть ?х нашi. Ось побачите, товаришу професор, та згада?те мо? слово... А професор бився думкою в пошуках способiв протидiяти Шнурре. Як? Як? Коли навiть ?х виженуть звiдси за тиждень (а чом би й нi!), то й то вони в сво?й безсилiй злобi встигнуть висадити в повiтря весь Ки?в, нiчого не пошкодують, не здригнеться ?хня рука, як не здригнулася та рука, що закладала вибухiвку пiд Успенський собор. Бо й що ?м наша iсторiя, наше мистецтво, душа народу нашого? Але як запобiгти? Як? I раптом прийшло рiшення. Вiн буде чергувати коло Софi?. Вдень i вночi. Скiльки зможе. Щоб не дати ?м завезти туди вибухiвку. Для такого собору потрiбно багато вибухiвки. Може, десяток або й сотня машин. Вiн не дасть!.. Як саме? Ну, стане перед машинами й не пустить ?х. Хай ?дуть через його труп. То й що? Хiба цим чогось досягнеш? Над тво?м трупом злетить у повiтря Софiя. Треба щось iнше. Треба комусь повiдомити, потiм... попросити чи??сь помочi. Партизани? Але де вони? I чи вони тут ??.. Десь там когось розстрiляно, когось повiсили. Але чи то партизани? Тепер розстрiлюють i вiшають без провини, тисячi й сотнi тисяч. Висаджено мiст на Солом'янцi, зiрвано водокачку на станцi?. Але чи то партизани, чи поодинокi диверсанти? Та й хто зна?, може, пiд Софi?ю вже дрiмають ру?нницькi заряди? Скiльки часу минуло, поки вiн сидiв за колючим дротом на Сирцi? Вiн перевiрить усе в соборi. Пристане на пропозицiю Шнурре тiльки для того, щоб перевiрити, чи нема? в соборi вибухiвки. А якщо ?? Або почнуть завозити? Що тодi? До куми з Лiток? До цi?? добродушно? балакучо? жiнки? Але ж це божевiлля - припускати, щоб тiтка, що постачала штурмбанфюреровi Шнурре молоко, ма? зв'язок з партизанами! I все ж. - Скажiть, будь ласка, - звернувся до куми з Лiток професор, - я мiг би, в разi потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець малий, а тут, самi бачите, може бути всього... - Та боже ж мiй! - сплеснула в долонi кума з Лiток, - Та ви тiльки бабi Галi скажiть, то вона його прямо до мене... Чому йому тут i сидiти? Та й вам би, товаришу професор, якби з Ки?ва та в нашi лiси, бо тут же й голод, i холод, i хвашйстюри цi. - Нi, нi, - квапливо промовив Отава. - Я повинен бути тут, Я залишуся в Ки?вi, хоч би там що. А за Бориса вдячний напевне... Так професор Гордiй Отава прийняв рiшення створити свiй власний фронт проти фашизму, трохи на?вне, але чесне, може, ?дино правильне в його безнадiйному становищi вирiшення, нiким не вповноважений, окрiм власного сумлiння, нiким не посланий, нiким не пiдтримуваний, мав стати вiн, нiкому не знаний, на захист святинi свого народу перед силою, що переважала його в тисячi й мiльйони, може, разiв, але не лякався цього, як не лякався колись великий художник, що створював Софiю, загубитися в пiтьмi столiть зi сво?м iм'ям i з сво?ми стражданнями. Вiн кинувся одразу на сходи, став стукати до помешкання академiка Писаренка, зайнятого тепер Шнурре, але нiхто йому не вiдчинив: видно, тi десь по?хали, в них тепер були повнi руки роботи, вони квапилися награбувати в Ки?вi якомога бiльше; професор Отава, зда?ться, здогадався тепер про справжню мiсiю Шнурре: певно, того, як спецiалiста, послано сюди або ж експертом, або й просто начальником тако? собi грабiжницько? команди, що мала вивозити до Нiмеччини всi мистецькi цiнностi, знайденi в окупованому Ки?вi. Щоб не гаяти часу, Отава попрямував до Софi?. Може, Шнурре там. Може, саме рознюху?, в якому мiсцi найперше здирати штукатурку в пошуках ще не вiдкритих шедеврiв, може, наставля? вже сво?х нiмецьких реставраторiв... Але на подвiр'я Софi? Отаву не впустили. Не змiг вiн проникнути туди нi з Володимирсько?, де стояли два пикатi авто у матники, нi з площi Богдана, попiд дзвiницею, де теж стовбичило два охоронцi. Отава пiшов уздовж муру, що оточував Софiйське дворище, хотiв було коло брами Заборовського по-юнацькому подертися на стiну, але по той бiк почулася нiмецька мова, там мовби марширували солдати, - скрiзь, по всьому Ки ?ву тепер марширували солдати; вiн знову вийшов на Богданову площу, гетьман замахнувся iграшковою булавою, картинно здiймаючи над Ки?вом коня, а неподалiк од нього, не лякаючись нi чорного гетьманського огира, нi замаху булави, вимар-шировувала сотня жаб'ячо-зелених нiмцiв i, щоб хоч трохи зiгрiтися, горланила дурну пiсеньку: Warum die Mädchen lieben die Soldaten? Ja, warum, ja, warum! Weil sie pfeifen auf die Bomben und Granaten. Ja, darum, ja, darum! ' Чому дiвчата люблять солдатiв? Так, так, чому! Тому, що ?м начхать на бомби i гранати. Так, так, тому! Сунуло площею рiзнобарвне во?нство, ?хали машини з берлiнськими ре?страцiйними знаками, козиряння, витягування в струнку, вистукування каблукiв - анi слiду того, що пiд Москвою ?м вчинено страхiтливого розгрому, що незабаром доведеться забиратися звiдси. Невже це ма? протривати ще довго? Якби ж то вiн мiг поспитати когось, хто б мiг йому вiдповiсти. На жаль, був сам. Обрав добровiльну самотнiсть i тепер мав спокутувати цей вибiр. Людина, зрештою, платить за все. З Шнурре вiн побачився тiльки ввечерi. Той метався по Ки?ву зi сво?м ординарцем-асистентом цiлий день, був стомлений, але професора Отаву впустив до свого помешкання охоче, навiть з радiстю. - Так буде лiпше, мiй любий професоре, так буде лiпше, - муркотiв, пропускаючи Отаву поперед себе, а той iшов по знайомих колись кiмнатах академiка Писаренка i не впiзнав тут нiчого. Не було книжок, не було звичних простеньких меблiв, повсюди тепер виблискувала бронза, стояли меблi в стилi Людовiка XVI (де й набрали в Ки?вi такого!), дорогi вази датсько? порцеляни спокiйних тонiв надморського неба, в срiбних князiвських трисвiчниках стiкали воском височеннi свiчi, в кабiнетi - письмовий стiл в стилi рококо, мовби вивезений з самого Версаля, за ним - дерев'яний стiлець iз спинкою, вирiзьбленою в формi двоголового орла, з меблiв росiйського iмператорського дому, а з цього боку - для вiдвiдувачiв - два фотелi, глибокi, спокiйнi, в тьмяному полиску темно-вишнево? шкiри. - Сигари? Сигарети? - гостинно поспитав Шнурре. - Ах, я забув: ви не курите. Тодi - шнапс, коньяк, ром чи горiлка? Прошу сiдати. Радий вас бачити в доброму здоров'? i... Вiн ще хотiв, мабуть, додати "з добрими намiрами", але Отава не став його слухати до кiнця, не сiдаючи, не вiдходячи вiд порога, похмуро промовив: - Я намагаюся обдумати вашу пропозицiю, але перш нiж сказати про сво? рiшення, повинен оглянути Софiю, щоб пересвiдчитися, що там не завдано нiяко? шкоди. Не казав "прошу", взагалi нiчого не просив - вимагав, i Шнурре чи то вдав, що не помiча? iмперативного тону, чи то просто вирiшив не зважати на форму, в якiй висловлювався професор Отава, для нього важлива була суть професорових слiв, вiн зрадiло розвiв руками, пiшов до Отави, нiби хотiв його обняти, аж той позадкував злякано, але штурмбанфюрер вчасно спинився, вигукнув: - Завтра вранцi ви матимете перепустку для проходу в собор вдень i вночi i можете приступати, професоре! Я радий за вас. Це прекрасно! - Перепустку також для мого сина Бориса, - так само похмуро мовив Отава, - вiн мiй помiчник. Без нього я не можу. - Гаразд, гаразд, все, що скажете. Але присядьте, професоре! Я не можу вас так вiдпустити! Ми послуха?мо з вами музику! Сьогоднi з Вiдня передають Гайдна! Адже ви, мабуть, давно слухали музику, професоре. - Я слухаю ?? тепер щодня, - сказав Отава i, не прощаючись, пiшов до виходу, даючи штурмбанфюреровi на дозвiллi ламати голову над питанням, яку ж саме музику слуха? радянський професор: чи то солдатськi спiви на вулицях, чи то прита?ну, задушену музику власного серця, що прагне волi, чи, може, й пiдпiльне радiо, яке в цi днi переда? для всiх радянських людей найвищу музику - музику першо? велико? перемоги пiд Москвою. Але в Шнурре було повно сво?х клопотiв, щоб задумуватися ще над випадково кинутим словом чоловiка, який однаково ж завтра стане спiльником. - Оссендорфер! - покликав вiн бадьоро. В соборi було холодно, темно i тихо. Тут можна забути про I колотнечi й незатишнiсть довколишнього буття, замкнутися в сво?х думаннях, бо собор сам явля? собою iдеальну замкненiсть, згармонiйовану рересленiсть простору. Собор ма? власне життя, навiть покинутий людьми i служебками. Усерединi, за товстелезними кам'яними стiнами, вiн зоста?ться вiчно рухомим, з тiсних придавленостей тектонiчно? маси випручуються вгору, вище й дужче, аж поки злiтають у центральному куполi в безвiсть, неосяжну оком, вiд центрально? нави правобiч i лiвобiч вiдбiгають нави боковi, нави гармонiйно з'?днуються, сполучаються, непомiтно зливаються, переходять одна в одну, ?х чергування ритмiчне, мов мелодiя елегiйного вiрша, що спира?ться на постiйно триваючу змiннiсть. В цьому соборi можна ходити без кiнця так само, як довкола замкнено? в сво?й вiчнiй красi мармурово? колони, i дивитися теж без кiнця, як той легендарний Нарцiс на сво? вiдбиття в нескаламученiй водi. Камiння вийшло з простору, i простiр вийшов з каменю, моза?ки в тихому сяяннi смальти струмують, мов зорi на небеснiй банi, важкий похмурий блиск золота на рiзьбленому iконостасi пiдпира? ?вхаристiю з апостолами, що в знервованому поспiху прямують до святого хлiба, i тiльки Марiя Оранта з руками, пiднесеними чи то в благословеннi, чи то в намаганнi захистити людей од лиха, зда?ться непорушною пiд склепiнчатою конхою центрально? абсиди, але потiм помiча?ш, що й вона теж прагне вирватися з-пiд того тисячолiтнього тягаря, теж спуститися до людей, вплестися в цей вiчний самодостатнiй рух, який (?диний) може порятувати вiд дрiбних, буденних, нiкчемних клопотiв щоденностi, вiд злочинностi, бруду, зрад, ганьби. |Цей собор вже з першого дня його iснування, певно, мало хто вважав за житло для бога - вiн сприймався як надiйний притулок людського духу, тут вiдразу задомовився дух громадянства i мудростi тих, хто вибудовував державнiсть Ки?всько? Русi, може, тому й не боялися звинувачень у богохульствi усi тi хани, князi, королi, що налiтали в рiзнi часи на Ки?в i найперше плюндрували собор Софi?, i кожен намагався зiтерти його з земно? поверхнi, але собор стояв уперто, несхитно, вiчно, так нiби не будований був, а вирiс iз щедро? ки?всько? землi, став ?? продовженням, гучним ?? криком, ?? спiвом, мелодi?ю, барвою. Диво! "Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и -церковь святыя Софии", - це лiтописець. Може, будовано цей собор у сльозах, прокляттях i кровi, може з урочистим спiвом i радiстю, - хоч як там було, але пiднявся вiн у тiй землi, яка не знала кам'яних споруд, у землi, яку називали землею багатьох городiв, та були то городи дерев'янi, горiли вони так часто, що не встигала потемнiти ще й стружка на нових будiвлях; i от над цими дерев'яними городами, над звичною нетривалiстю й тимчасовiстю вознеслося рожеве кам'яне диво: небачено? величi й краси храм, який за розмiрами поступався лише константинопольськiй Софi?, а за Сво?м внутрiшнiм i зовнiшнiм убранством, за сво?ю пишнотою i барвистiстю не мав рiвних у цiлому свiтi. "Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был дивен и славен всем окружным странам, якоже ин не обрящется во всем полунощи земном от востока до запада", - це Iларiон, при якому будувалася Софiя, ?диний учасник, голос якого дiйшов до нас крiзь вiки. Цей собор був барвистий, як душа й уява народу, що створив його. I стояв вiн посеред темряви, чвар, бiдностi й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять два роки вiд його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року, кожне поколiння намагалося чимсь прикрасити Софiю, кожен князь, мудрий чи дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою благочестивiсть i збагачував собор дорогоцiнним посудом, коштовними ризами i рiдкiсними книгами. Вперше пiдняли на собор руку князi, що вийшли з то? само? Суздальсько? землi, де колись княжив творець Софi? Ярослав Мудрий. У 1169 роцi Андрiй, якого згодой - 6 iронiя! - названо Боготлюбським, послав проти Ки?ва ополчення одинадцяти пiвнiчноруських князiв на чолi з сво?м сином Мстиславом. Лиш два днi тривала облога Ки?ва, а на третiй день, дванадцятого березня, пiсля приступу Ки?в узято, чого не бувало до того нiколи. Карамзiн у сво?й "Истории государства Российского" з болем написав про цей день: "Победители, к стыду сво?му, забыли, что они Россияне; в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, похитили иконы, драгоценные ризы, книги, самые колокола" (т. II, 316). Згодом той грабунок пробувано усправедливити гарячим бажанням Боголюбського зосередити найбiльшi святощi в засновуванiй ним столицi Володимирi (так i вкрадена з Ки?ва славнозаiсна iкона божо? матерi перейшла до iсторi? пiд назвою Володимирсько?). Так нiби не один бог був для всiх князiв. Але треба називати речi сво?ми iменами. Якщо пограбував "мать городов российских" i-найдивнiший собор нашо? землi один князь i його ще й похвалено та названо Боголюбським, то чому б не спробувати й iншим? Через тридцять два роки, в сiчнi 1202 року, Ки?в взятий був князем Рюриком Ростиславовичем, який привiв собi на пiдмогу ще й половцiв з ханами Кончаком i Данилом Кобяковичем. Гiрко плакав лiтописець над долею Ки?ва: "И сотвориша велико зло в Русской земли, якого же зла не было от крещения Русской земли... Митрополию святую Софию, и Десятинную святую - Богородицу разграбиша, и монастыри все, и иконы одраша, и иные поимаша, и кресты честные, и сосуды священные, и книг, и порты блаженных первых князей, еже бяше повещали на память собе, то все положиша себе в полон". В 1240 роцi Ки?в був знесений з лиця землi Бати?м. Завалилася навiть Десятинна церква, у якiй пробували знайти свiй останнiй рятунок вiд татарсько? орди старi, жiнки i дiти. I тiльки Софiя, сплюндрована, обдерта зсередини, вцiлiла, стояла над пожарищем, над попелом i руйновищем, i пiдносила бого-матiр сво? руки в молiннi за Ки?в на стiнi, поставленiй древнiм будiвничим так мiцно, що не взяли ?? татарськi пороки. Тодi й названо ту стiну Нерушимою, бо повiрили люди, що вiчно стоятиме цей великий i предивний собор i вiчно здiйматиме, захищаючи ?х, сво? руки, створена великим художником першо-вiкiв скорботноока жiнка. Стояв собор i при князевi литовському Гедiмiнi, що зайняв Ки?в через вiсiмдесят лiт пiсля Батия, i при татарському хановi Едигею, який грабував Софiю вже в 1416 роцi, не зачепила його й пожежа Ки?ва, що ?? полишив по собi кримський хан Менглi-Гiрей 1482 року. Коли вже нiчого було грабувати, лишилися самi тiльки стiни З ледь помiтними пiд патиною столiть фресками i моза?ками, яких видовбувати нiхто не став, - мабуть, тому, що високо або ж надто забарно, грабiжники ж завжди квапляться (чому доказ i нетерплячка Шнурре, який хотiв би за мiсяць знайти пiд давнiми записуваннями найдорогоцiннiшу фреску в соборi i, мерщiй вирiзавши ??, вiдправити в свiй фатерлянд), тодi настали часи, коли однi прагнули якось, вiдбудувати собор, iншi ж намагалися будь-що полишити в ньому сво? слiди. Так, унiати, якi володiли Софi?ю тридцять шiсть лiт,-не здобулися бiльше нi на що, як забiлити вапном усi фрески, й моза?ки, i грецькi написи, якi дратували ?хн? око, звичне до латини. Владика Молдавський Петро Могила, що через шiсть рокiв I Пiсля унiатiв став ки?вським митрополитом, був першим, хто вiдбудував i змiцнив собор, перед тим столiттями плюндрований i знищуваний. Вiн пiдтримав древнi стiни контрфорсами, вибудував новi арки в захiднiй частинi храму, поставив вiльна нових куполiв i фронтонiв, полагодив старi куполи, надбудував верхнi галере?, при ньому собор знов засяяв сво?ми моза?ками i фресками зсередини, хоч, зда?ться, зовнiшнi розписи на той час уже були понищенi. Семи рокiв не дожив Петро Могила до великого дня. Вiн помер, маючи всього лиш п'ятдесят рокiв. Сiм останнiх рокiв свого життя вiддав прикрашенню й вiдбудовi Ки?ва, найперше ж - велико? Софi?, мовби передчуваючи день шiстнадцятого сiчня 1654 року, коли в соборi митрополит Сильвестр Косов при гетьманi Богданi Хмельницькому i послах царя Олексiя Михайловича звершив урочисту вiдправу на честь присдиання Укра?ни до Росi?. Ще сто рокiв - i вже останнiй великий будiвничий i прикрашатель собору митрополит Рафа?л Заборовський наставив у Софi? ось цей рiзьблений визолочений iконостас, зроблений карпатськими дуборiзами, серед яких минуло дитинство самого Ра-фа?ла, поставив срiбнi царськi врата (де вони тепер?), збудував велику Софiйську дзвiницю з дзвонами, найбiльший з яких важив вiсiмсот пудi'в. Можна б згадати, скiльки полiтичних пристрастей i чвар розбилося об стiни цього собору, скiлькох бачив вiн можикх, скiлькох нападникiв i молiльникiв. Багато рук будувало й захищало собор, ще бiльше рук, мабуть, замахувалося иа нього, але, мабуть, нiколи ще не нависала над Софi?ю така загроза, як нинi, бо й вiйни, зда?ться, тако? не звала нi наша земля, нi цiле людство. Колись були просто невмiлi примiтивнi грабiжники, тепер насунули озбро?нi всiма досягненнями науки и технiки канiбали, якi, грабуючи, мерщiй затирають усi слiди по грабункад, та ще й пiдводять пiд свою зловiсну дiяльнiсть теорi? про так звану вищiсть нiмецького духу. Гордiй Отава довго стояв, притримуючи за руку Бориса, посерединi собору, потiм вони повiльно пiшли помiж камiнними, всуцiль обписаними фресками стовпами, пiшли во самому дну химерного барвисто-кам'яного моря, дво? людей, загублених серед мовчазно? пишноти, серед вiчного струмування гармонi?, ?хнi кроки вiдлунювалися десь далеко позаду, луна гримiла й гупала, хоч як тихо намагалися вони ступати по залiзних плитках пiдлоги, собор видавався безмiрним для цих двох, вони ходили довго й уперто, аж поки старший лишив молодшого там, звiдки вони розпочинали сво? ходiння, звелiв йому стерегти вхiд од нежданих вiдвiдувачiв, якими тепер могли бути тiльки вороги, а сам вирушив у новi мандри, задля яких, власне, й добувався до собору. Вiн зiйшов на хори, обстукав там кожну пiдпору, кожен вiдомий йому тайник, оглянув примiщення, де зберiгалася фрески, вяртзанi з стiн зруйнованого через його провину Миха?йлiвського монастиря; фресок там не було, взагалi нiчого не лишилося: гер Шнурре вже побував тут, вже вивiз для музею фюрера першi сво? здобутки. Що ж, Отава й не здивувався, втрачено -бiльше, тепер iшлося про те, щоб не втратити, може, найголовнишого. Вiн забрався аж пiд куполи, оглянув усi горнища собору, не лякаючись дикого холоду й пронизливих протягiв, обмацував кожен пiдозрiлий предмет, розривав кожну купу лахмiття, дряпаючи руки, розкидав звалища будiвельного мотлоху. Вiн проник у пiдземелля собору. Певно, фашисти побоялися поткнутися сюди, може, остерiгалися мiн або засiдки, тут мiг вiльно просуватися тiльки вiн, бо перед його очима вiдбувалися розкопки, якi перервано вiйною, вiн сам уперто вимальовував плани софiйських пiдземель, намагаючись вiдтворити ?х у первiсному виглядi й тим самим бодай трохи наблизитися до розв'язання загадки про книгосховище Ярослава Мудрого. Хай навiть воно давно вже очищене грабiжниками, хай вiн спiзнився на кiлькасо? рокiв, як спiзнювалися на цiлi тисячолiття всi археологи, якi розкопували гробницi ?гипетських фараонiв, знаходячи в них тiльки слiди перебування метких доiсторичних злодi?в. Але як знати? Може, як тому англiйцевi, що врештi знайшов у Долинi Царiв запечатану всiма царськими печатями неторкану гробницю Тутанхамона з ?? золотими саркофагами, йому теж могло б пощастити i його лопата теж вдарилася б о камiнь тисячолiтнього склепiння, пiд яким лежать покладенi за велiнням Ярослава першi книги Ки?всько? Русi, i перший, ?дино правдивий лiтопис, i всi записи, що стосувалися спорудження собору i загадкового художника, про якого Отава мав клапоть пергамену з надiрваним iм'ям i недописаним словом? Вiн стояв у темному, холодному, вiльготному пiдземеллi перед безладним завалом глини, за яким, може, ховався той вимрiяний хiдник, що вiв до святая святих. У такiй глинi багато лiт тому ще молодий Гордiй Отава знайшов засмолений горщик, який врiс помiж корiнням старезного, безлiч разiв зламуваного бурями дуба. Дуб стояв над самим кра?м глинястого ки?вського урвища, половина його корiння вже безпорадно звисала з кручi, вiн ждав свого кiнця, i той кiнець прилетiв з ураганом i зливою; з-пiд дуба вимило рештки землi, за яку вiн тримався, дерево тяжко звалилося набiк, вивергаючи з глибини новi маси глини, i тодi хтось побачив ту посудину, затиснуту цупким чорним корiнням, немов старечими, але ще мiцними в сво?й упертостi руками, а що в iнститутi Отава був наймолодший i в таку негоду не хотiлося бiгти через усе мiсто за переляканою дiвчиною, яка прибiгла з криком, що знайшла щось дуже iсторичне, то й послано саме Отаву. Дев'ятсот рокiв майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспiранта Гордiя Отаву, нiс до нащадкiв велику тайну, якою знехтувала iсторiя, примхлива й перебiрлива. Дяка тому далекому предковi, що керувався в сво?х дiях ветхозавiтною настановою пророка I?ремi?: "Возьми сi записi та й зложи в глиняну посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час". Передержалися не зовсiм. Волога проникла навiть крiзь-обпалену глину, зiпсувала половину пергамену, вцiлiло тiльки трохи запису, але й того виявилося досить, щоб дати Отавi роботу на цiле життя. I то все для того, щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всi його пошуки, зiставлення, здогадки, найстрашнiше ж - знищити самий собор! Але вiн не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софiю ще не начинено ру?нницькою вибухiвкою (видно, ?м справдi залежало на тому, щоб знайти тут для себе щось незвичайне), Отава мiг спокiйнiше й розважливiше обдумати свiй намiр зберегти собор. Передовсiм не слiд було втрачати контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тiльки здавалося, нiби вiн використову? радянського професора, насправдi ж - використати фашиста самому, перетворити його на мимовiльного свого помiчника й спiльника. Знову був вечiрнiй вiзит до штурмбанфюрера, до помешкання академiка Писаренка, забитого вкраденими в ки?вських музеях унiкальними меблями, але цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сiсти в один з вигiдних шкiряних фотелiв, з насолодою доторкувався до рипучо? шкiри: шкiра пахла старим звичним життям, в кiмнатi було тепло, бо нiмцi нарештi вiдремонтували нагрiвання для цього будинку, заселеного високими функцiонерами, знайдено паливо, i ось сьогоднi зранку ця оселя стала одним з осередкiв блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Ки?вi. А фотель так при?мно холодив у теплiй кiмнатi, гарно було б посидiти тут, прикривши очi повiками, подумати про сво?. Шнурре ввiмкнув "Телефункен", з приймача текла просвiтлена моцартiвська мелодiя, ще десь у ?вропi знаходилися не зачепленi вiйною музиканти, i диригент ставав за пульт у незмiнному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й зосередженостi, i скрипалi пiдсовували пiд сво? Пiдборiддя складенi вчетверо бiлi хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкiнцi диригент вдячно потискував руку першiй скрипцi, вклонявся оркестрантам... - Так от, - сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, нiби весь заполонений музикою, насправдi ж вистежував кожен Отавин порух i, весь внутрiшньо випружившись, ждав, що той скаже,- я оглянув собор... - I! - не витерпiв усе-таки Шнурре. - В самому соборi нiчого не поруйновано i не зачеплено, але пропали... - Ви про деякi речi, що там зберiгалися? - перебив його Шнурре. - Ми ?х просто заховали в надiйному мiсцi... Отава не став уточнювати, яке те "надiйне мiсце", бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося. - Як ви, очевидно, розумi?те, - повiв вiн обережно далi, - менi потрiбнi робiтники. Досвiдченi реставратори. Люди, що знають свою справу... - Неодмiнно, неодмiнно, - окивав головою Шнурре. - Я не знаю, чи пощастить менi розшукати мо?х спiвробiтникiв, з якими я вiв реставрацiйнi роботи перед вiйною, бо в мене жодних даних, де й хто з них. Чи вони лишилися в Ки?вi, .ди пiшли на фронт, чи, може, вбитi, арештованi... - Я про це подумав уже, - сказав Шнурре. - Трохи передчасно. - Отава не мав намiру поступатися будь у чому. - Людей повинен добирати я сам. Раз я вiдповiдаю... . - Мiй любий професоре, - Шнурре знову перебирав розмову в сво? руки, знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже покладений на обидвi лопатки, - дозвольте нагадати вам, що вiдповiдаю все ж таки я. Звичайно, в.свою чергу за безпосередн? виконання вiдповiда?те й ви, але, ? вища вiдповiдальнiсть, тягар яко? ляга? тiльки на мо? плечi. Тому я повинен був заздалегiдь подбати про все. Ви матимете вже завтра необхiдну кiлькiсть людей, це досвiдченi, висококвалiфiкованi реставратори, ви не розчару?тесь в ?хньому вмi?нi i в ?хньому працелюбствi... - Хто цi люди? - стривожено спитав Отава. - Це прекраснi нiмецькi реставратори, щоправда, на них солдатськi мундири, але тут уже нiчого не вдi?ш, та й не гра? ролi, в якому мундирi той, хто викону? свою роботу вмiло й ретельно. - Але мо? помiчники... - Про це не може бути мови. Окрiм вас, до собору не буде впущено жодного з мiсцевих жителiв! Це святиня мистецтва, i ми не можемо рискувати! Отава мовчав. Вони не можуть рискувати... Вiн метався в безвиходi. Що робити? Знову вiдмовлятися? Плюнути цьому есесiвському професоровi в пику? Кинутися на нього? То й що? Хiба цим поряту?ш собор? Уявив себе на чолi бригади ?фрейторiв-реставраторiв. Якщо в Ки?вi ? пiдпiльники, вони повиннi вистежити його в першi ж днi робiт i вбити, як шолудивого пса! Професор Отава очолю? групу високодосвiдчених нiмецьких реставраторiв у Софiйському соборi! Вiдкриття унiкальних фресок, зробленi професором Отавою з допомогою групи високотехнiчних нiмецьких реставраторiв! Тепер усi його зусилля видавалися йому так само на?вними, як отi крадiжки мiшкiв з пiском в першi тижнi вiйни. Поки вiн тягав пiсок, ждул фашистiв з повiтря, вони ввiйшли до Ки?ва з землi. Вiн намагався рятувати собори з покрiвлi, а вороги заклали тонни вiбухiвки в пiдземеллях, i Успенський собор злетiв у повiтря, виився уламок стiни з скорботними постатями фрескових андiв. Але вiдступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у сво?й на?вностi! - Гаразд, - сказав, пiдводячись з нагрiтого фотеля, Отава, - не приховаю, що менi прикро, я звик працювати з сво?ми людьми, але однаково не менi належить право вирiшувати, я можу тiльки згоджуватися або нi, а вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова. - Ви подоба?тесь менi бiльше й бiльше, мiй любий професоре, - пiдвiвся з свого iмператорського стiльчика й Шнурре. - Може, ще побудете в мене? Мiй Оссендорфер готу? холостяцьку вечерю... - Дякую, менi б хотiлося спочити. - Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранцi. Все буде до ваших послуг. Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, вiн змертвiв. Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокалiптичнi видiння кiнця свiту, то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед рiзьбленим iконостасом сiмнадцятого столiття палахкотiло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягненi в довжелезнi, широкi, мов попiвськi ряси, зеленкуватi шинелi нiмецькi солдати, наставляли до полум'я руки з розчепiреними пальцями i безладно виспiвували: Warum die Mädchen lieben die Soldaten? Ja, waruni, ja, warum! Розчервонiлi морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна кiптява вирива?ться з рухливого кола, твореного цими зловiсними постатями; весь собор завмер, в ньому нема? того вiчного гармонiйного руху, який ще вчора оповивав тут професора i його сина, все заклякло й принишкло, навiть вiдлуння звукiв сьогоднi нема? тут, i слова безглуздо? пiсеньки, щойно викричанi, мовби знов падають назад, до чорно вiдкритих ротiв, до тих iдiотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують ?х знову й знову: Ja, warum, ja, warum! - Хто тут старший? - вигукнув Отава, пересилюючи верескнявi виспiви солдатнi. Якась постать вiддiлилася вiд кола. - Я професор Отава, - сказав Гордiй, - вiдповiдаю за всi роботи. Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище i не смiти бiльше чинити тут таких неподобств. Це - собор, запам'ятайте! Тут не палили вогнищ навiть найдикiшi люди в iсторi?. По-нiмецьки слово "собор" звучало багатозначно: "Дом". А. може, то так здалося Отавi? Може, передчував уже тодi вiн, що це буде його останнiй притулок, останнiй i вiчний дiм? РIК 1015 СЕРЕДЛIТТЯ. НОВГОРОД Но Бог не вдасть дьяволу радости. Лiтопис Нестора Високi свiчi в срiбному трисвiчнику горiли в княжiй ложницi до глибоко? ночi. Ярослав читав привезену йому за великi грошi з Болгарi? книгу святого отця церкви Iоанна Дамаскина. "Нема нiчого вищого за розум, бо розум - свiтло душi, а нерозум'я - тьма. Як позбавлення свiтла творить тьму, так i позбавлення розуму по-темню? смисл. Безсмисленiсть властива тварям, людина ж без розуму - немислима. Але розум не розвива?ться сам собою, а потребу? наставника. Приступимо ж до ?диного навчителя iстини - Христа, в якому заключаються всi тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудростi, не вдовольнимося цим, але, з надi?ю на успiх, будемо штовхатися в них". Князь вiдсунув книгу, довго дивився в свiтлий свiчний вогонь. Ждав, що, викликанi книжною премудрiстю, прийдуть власнi думки, але в головi стояла якась важка, гойдлива стiна, серце князевi билося пришвидшено, мов по довгому бiгу, насилу стримався вiд того, щоб не схопитися i справдi не бiгти кудись. Куди ж? Жив останнi мiсяцi в душевному сум'яттi, вiдчував розтерзанiсть в серцi. Закусив губу, знов пiдсунув книгу. "Хоча iстина не потребу? барвистих прикрас, але вони необхiднi для заперечення проти тих, хто спира?ться на ложний розум. Iстину треба дослiджувати не марнослав'ям, а смиренням". Якби ж то хто-небудь мiг йому заперечити в будь-чому? Довкола був тiльки послух i догiдливiсть - повсюднi й почаснi супутники княжо? влади. Хiба що Забава? Але геть, геть! йдеться про справи набагато вищi. Йому потрiбна тiльки мудрiсть, тiльки просвiтленiсть розуму, а все, що скаламучу?, затемню?, спантеличу?, - геть! "Що ? фiлософiя? Фiлософiя ? страх божий, добродiтельне життя, уникнення грiха, удалiння вiд миру, пiзнання божественних i людських речей, вона вчить, як чоловiк дiлами сво?ми повинен наближатися до бога". Сiмдесят глав мала в собi книга велемудрого iнока з ?русалимського монастиря святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами, пересилюючи в собi нуртування кровi, аж поки заснув сном тяжким i уривчастим пiсля пiзнього читання. Вже вдарили першi морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав вiстей, але вiстей не було нi з Ки?ва, нi з варяг, зате, мовби в передчуттi возвишення Ярославового, посунули до нього прочани, мандрованi iноки, святi люди, якi бували в далеких заморських землях, а тепер розносили по всiй Руськiй землi чудеса, бачити якi вони сподобилися. Бачили ж вони в ?русалимi на мiсцi розп'яття Iсуса Христа розщiлину, крiзь яку пролилася його кров на голову Адамову. Бачили стовп Давидiв, де вiн склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло Сихема, де Iсус бесiдував з самарянкою. Найбiльшим же чудом була в ?русалимi свiтлiсть, яка низходить з неба в час вечiрнiй у велику суботу i запалю? кадила. Свiтлiсть та схожа на кiновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються вiд не? тiльки православнi. Пiдносили свiчку, запалену од того небесного свiтiння, до бороди, але борода не горiла. Прочан кликано на учти княжi, мiсця ?м вiдводилися коло Ярослава, подавано багато грибних потрав, м'ясо, смажене на жару, дичину, ставлено кубки й ковшi з пивом, медами, фрязь-ким вином; але святi люди вдовольнялися самим хлiбом та водою, клали смиренно на дубовий стiл сво? нiколи не митi руки, покорченi вiд ломоти в кiстках, з порепаною, подiбною до волово?, шкiрою, ворочали повiльно велетенськими, як ведмежа шуба, бородами, вiдрощуваними навмисне, щоб протиставити справжню чоловiцьку красу бiсiвському жiночому безборiдству. Не живи для себе, а для бога, дбаючи за життя вiчне. Ум, вiддаляючись од усього зовнiшнього i скупчуючись у внутрiшньому, поверта?ться до себе, тобто з'?дну?ться зi сво?м словом, що перебува? в думцi по естеству, через слово з'?дну?ться з молитвою i молитвою восходить в розум божий з усi?ю силою любовi й усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень по триста молитов i, щоб не збитися з лiку, клав за пазуху триста камiнцiв, викидаючи по одному пiсля прочитання молитви. А щоб з'?днатися з богом у думах сво?х, уникати треба ринкiв, городiв i людського шуму, бо нема на свiтi бiльшо? пагуби, нiж людський гомiн, грища, смiх i кощунства. Втiкай звiдти. Возлюби мовчання, живи в печерах, як святi отцi-печерники, або в дуплах дерев, як iноки-дендрити, хто й на Стовпi стояв, як Симеон-стовпник, i нiякi зваби землi не змусили його спуститися звiдти, а iншi ходять нагi, ще iншi лежать на землi й не пiдводяться, бо пiдвестися можеш тiльки для грiха, а тi носять залiзнi вериги з мiдними хрестами на голому тiлi, i не було мук, яких не витерпiли задля очищення вiд грiховностi. Святого Макарiя, коли той займався рукодiллям, укусив комар. Макарiй задавив комара, а потiм, розкаявшись у сво?й нетерпимостi, осудив себе на шiсть мiсяцiв сидiти голим коло болота. Комарi покусали його так, що впiзнали Макарiя тiльки по голосу, думали - прокажений. Iноки виносили стiльки скорботи й печалi, що людськими устами навiть i висловити незмога. Людина - образ божества, тому повинна прагнути краси пе-рвообразно?, а вона да?ться тiльки знищенням плотi. Був святий чоловiк, що носив не скидаючи кам'яну шапку. А другий обку-, вав себе ланцюгом дев'ятисаженним. Один не спав зовсiм, не i'лягав i не сiдав, а для бiльшо? бадьоростi тримав у руках ка-, мiнь, щоб той сво?м падiнням будив його, не давав заснути, ?жу приймали тiльки найпростiшу i то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одолiють хворощi, то й зовсiм не вживай ?жi, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловiк, iжщо ?в тiльки сиру землю. Бо ?жа, слава, багатство, краса, як весняний цвiт, приходять i щезають. А чоловiк сотворений для небесних благ, тож повинен вiдчувати вiдразу до всього земного. А в князя перед очима стояло тiльки земне, хоч що там розповiдали монахи. Не чув смороду вiд немитих странникiв, бо пахло йому свiжою стружкою звiдти, де новгородськi теслi стругали дошки для човнiв i насадiв, i Ярослав сам щодень перелiчував новi судна, знав-бо гаразд: iти на Ки?в, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як зумi? все сво? вiйсько посадити на кораблецi, то вийде навстрiч великому князевi неждано й негадане. Дзвенiли йому молоти в задимлених кузнях, а крiзь те дзвенiння пролунювалася гарна та бадьора пiсенька: Кували мечi два ковалi, Гей, два ковалi да три помагалi, Да од недiлi да й знов до недiлi... А мечi кувалися для простих во?в за день, а для во?вод - i по сiм днiв. Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилi. Коваль друго? руки вирiвнював i вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечiв, поряд з яблуком i перехрестям, чеканив ще звiрiв а чи птахiв. А потiм згадувався зненацька Ярославовi чудський божок Тур - мiдний iдол у образi чоловiка, що ма? коняче соромне тiло, бiсiвськi грища довкола Тура посеред снiгiв, у прича?них пущах. I яке ?м було дiло у ?хнiх солодких утiхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодно? жiнки, вiдкидають плотську любов i живуть серед пальм! З дитинства ненавидячи сво? недосконале тiло, прикутий до лiжка, Ярослав крiзь вiконце вдивлявся в довколишнiй свiт, бачив його буйнiсть, його нестримнiсть у розвагах, його жадобу до втiх i радощiв. Може, тодi, в заздрощах, зненавидiв усе те i возрадувався, прочитавши у старiй книзi про древнiх есе?в: "Хоч у це й важко повiрити, протягом тисяч поколiнь iсну? вiчний рiд, в якому нiхто не народжу?ться, бо вiдраза до життя серед iнших людей сприя? збiльшенню ?хньо? кiлькостi". Але потiм став на ноги, сам спiзнав принади життя, для нього стало вiдкритим i доступним усе суще, вiдчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чистi розмiрковування, бажання намножувалися щодень, князiвська влада несла безлiч турбот, але дарувала вона й безлiч поваб, вiд яких несила було вiдмовитися. I ось демони протирiччя розривають йому душу. Привчений до солодко? отрути книжно?, тягнеться й далi до святих людей, якi несуть з собою божу мудрiсть. А водночас, спраглий принад життя в найпростiшому ?хньому виявленнi, пiдштовхуваний кров'ю, рвався до них дико й непогамовне, аж самому ставало страшно, i то тодi намагався замолити грiхи сво?. Так i крутився в диявольському колi безвиходi. Сказано ж бо в самого бога: "Не буде мiй дух переважувати в людинi, бо вона - тiло". Пiсля то? дощово? ночi, проведено? в Пеньковiй хижi, князь кiлька днiв постився i молився гаряче й ревно, а потiм, коли надворi була ще бiльша хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зiрвався посеред ночi просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядата?в, помчав за Неревський кiнець, до Звiринця, за рiчку Гзень. В темнiй хижi ледь жеврiли залишки вогнища, Забава спала пiд глухою стiною, Пенька не було, звично вiявся десь по лiсах або ж пробував свiжозвареного пива на Загород-ському кiнцi. Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зi сну неголосно скрикнула, смiялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижi, князь зняв з ши? важку золоту гривню заморсько? роботи, поклав на виднотi, щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, понiс Забаву на руках до коня, посадовив ?? поперед себе в сiдло, сказав хрипко: "Тримайся за мене мiцно". Вона притулилася до нього, вiн вiдчув пал ?? молодого тiла навiть крiзь змокрiлу одiж, кров у ньому гудiла й клекотала темно й вiдча?но, вiн боявся вже не так за дiвчину, як за себе, попросив знову: "Обiйми мене за шию!" Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, попросив ще: "Обiйми обома руками". Забава засмiялася ще тихiше, сказала крiзь той бiсiвський смiх: "А не маю ж обох". Ярослав не зрозумiв спершу. "Як то не ма?ш?" - "А так. Однорука я. Лiву руку тiльки маю. Ведмiдь ще малою покалiчив". Вiн не повiрив. "Як то? Ти ж була з двома..." Забава смiялася заливчасте й знущальне. "Слiпий був, княже. Заслiплений i здурiлий". Вiн аж одсахнувся од не?. Справдi бiсiвське зiлля. Обманю? чи, може, так задурила йому голову, що й не помiтив тодi? Але ж обiймав ??! Билося в нього на грудях ?? потужне, молоде, як весняне листя на березах, тiло! I ?? серце простукувалося просто до його серця. "Ну, обiйми мене мiцнiше хоч однi?ю рукою", - попросив вiн. Забава послухалась. "З одною рукою ти теж менi люба. Назву тебе Однорукою". Вона смiялася й далi. Кiнь обережно ступав помiж темними деревами. "Назву тебе Шуйця, - сказав князь, - нi в кого не буде такого ймення!" - "А_ менi однаково",- засмiялася вона. "Будеш завжди коло мене", - пообiцяв Ярослав. "Чому б мала коло тебе бути?" - "Бо вподобав тебе". - "Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?" - "А куди б ти хотiла?" Лiпше б не питав. Не знав, що викличе в нiй тими словами пекельний вибух, який струсне ?i тiлом, налл? його твердою холоднiстю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, смiх ?й урвався вмить. "Що? - крикнула вона гнiвно. - Нiкуди! Нiкуди, чу?ш, князю!" - "Ну, що ти, - спробував вiн ?? вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося, - якщо не хочеш на княжий двiр у Новгород, погдемо в Ракому, там тихо, нiхто не вiдатиме, будеш там..." - "А не буду : ж, нiгде не буду тво?ю пiдложницею! - крикнула вона майже вiдча?но, майже крiзь сльози, якi теж незбагненними лишилися'для князя. - Буду завжди собою, вiльною, не хочу нiчого вiд тебе!" Вона вислизнула з корзна, в'юнко зсунулася з сiдла, втонула в пiтьмi, мов у чорнiй прiрвi. -- Шуйцю! - злякано якось гукнув Ярослав. - Забаво! Куди?  Вона зникла вiд нього, мовби й не було ?? зовсiм на свiтi. - Вiзьми хоч корзiто, застудишся! - ще гукнув у безнадiю пiтьми. Нi слуху, нi мови. Тодi вiн, озвiрiлий, поскакав на Неревський кiнець до садиби посадника, люто гримiв у високi дерев'янi ворота, пiдняв усiх, викликав пiд дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами перенiженого Коснятина, сказав з понурою твердiстю: - Звели вибудувати для мене дворище в гарному мiсцi за Звiринцем в далеких пущах, i то швидко i гарно. А ще: нiхто щоб не вiдав, окрiм тебе та мене. Не було на свiтi таких теслiв, як новгородськi! В короткiм часi став у лiсовому задаллi, мовби вичарувании, просторий двiр, оточений дубовим гостроколом, з приворiтною i нарiжними башточками, в дерев'яних вiзерунках, а в тому дворi - дiм багатий з колод свiтлих i дзвiнких, з просторими пiдклiтями, i комори, стайнi, варницi, й погреби, i дванадцять берiз бiлих як снiг на дворищi, - старалися теслi, а ще бiльше старався Коснятин, щоб догодити князевi, але не догодив, бо як привiз Ярослава, той нiчого не мовив, тiльки спитав невдоволено: - А церква? - Думав, не ти тут житимеш, князю, - довiрливо сказав Коснятин. - Роби, що велять. Церкву ставили стрiлчасту, високу, вищу за берези, але непростору - аби помолитися одному або двом, i хоч нiхто й не знав, навiщо вибудову?ться та?мнича садиба, та однаково хитрi теслi, помахуючи лискучими сокирами аж пiд самою бородою в бога, виспiвували соромiцьких пiсеньок, але й на те не зважав князь i знов зiрвався з молитви i притрушеною снiжком нiччю летiв самотою до убого? хижi, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночi й не спала, вiдразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далi батька, i вони стали на морозi, коло згаряченого навальним бiгом коня, знов Ярославовi одiбрало мову й розум, гула йому в головi темна, важка кров, а Шуйця смiялася зривисте, звабливо, вiн згорнув ?? в сво? ведмедячi обiйми, аж усе в нiй затрiщало, але дiвчина не скрикнула, не випручалася, тодi вiн пiдсадив ?? на сiдло; все повторювалося так само, як i в дощову осiнню нiч, тiльки що тепер стояла над землею морозяна прозорiсть, а внизу бiлiли снiги, i дерева чорно й зелено значили ?м путь, вели, кликали далi й далi; може, через те Шуйця й не питала, куди вiн везе ??, сидiла мовчки, горнулася до Ярослава, обiймала його за шию сво?ю шуйцею, iнодi визмiювалося ?? молоде тiло в смiховi, князь дурiв бiльше й бiльше вiд ?? чар, аж раптом знову, наче вселився в не? нечистий, вiдсахнулася вона вiд Ярослава, гукнула з ненавистю: - Знов везеш мене кудись! - Сама там будеш; - сказав вiн, мало не жебруюче, - клянусь тобi всiма святими. Сама й вiльна. Хочеш - боляринею зроблю тебе, хочеш - як хочеш... - Нiким не хочу - тiльки собою. - Собою будеш... - А куди? - I сам не знаю. - То вже лiпше. - А я вже сам не свiй. - Ще лiпше. - Не князь, i не Юрiй, i не Ярослав. - Оце... Вона не зiстрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потiм ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темнi очi. - Та не пробуй обдурити. Як тiльки помiчу - втечу одразуi - Не втiкай, - попросив вiн, - не обману. Повiр менi. - Якщо не князь те мовить - вовiрю. - Не князь. Чоловiк. Шуйця обняла його за шию. Так i ?хали далi. Вже свiтало, коли добралися до ново? садиби. Соянi теслi, в робочому сво?му поспiху, ладналися пiднiматися пiд небо, лоскотати боговi бороду сокирами, а ще бiльше - соромiцькими приспiвками. Бiлi берези височiли за дубовим гостроколом, бiлi берези пiдступали звiдусiль i тут, на вiльнiй волi. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, - тепер вже знала це точно, - зроблено лиш для не?, ще не звiдане почуття власностi мало ?? турбувало, спитала тiльки: - Там хтось ?? Слуги? - Теслi. Добудовують церкву. - Нащо вона? -_ Для бога. - Обiйшовся б твiй бог i без церкви. - Грiх. - А я? - I ти грiх. - Тодi загорни мене в ведмедно, щоб нiхто не вгадав, що везеш. - I так знатимуть, - А я не хечу. - Рота людям не затулиш. - А ти ж князь - затули. Скажи: одiрвеш язика кожному... - Звелю. - То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах сво?х! Вiн поцiлував ?? в губи, вперше наважився, поцiлунок був - нiби впав у терпке море й потопа? в ньому, неспроможний виринути. Потiм згрiб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сiдла, мов щось неживе, i так в'?хав у ворота, догiдливо вiдчиненi сторожем; йому хотiли помогти зняти ношу з сiдла й занести до терема, але Ярослав суворо звелiв: - Одiйдiть, сам. I не пускати до мене нiкого. Невже це було насправдi? Невже з ним?.. Нiчого не мiг пригадати. Окрiм тихого свiтiння ?? тiла та ще - як у знемозi вiдкидала вона голову, i шия ?й видовжува-- лась нiжно-нi?кно, i на устах жив лукавий посмiх, i тiло свiтилося так, що вiн з стогоном затуляв долонями очi, але й крiзь пальцi било йому свiтiння ?? тiла, знов i знов, без кiнця, свiтiння спiваюче, баламутне, приголомшливе. Одiрвавшись од не?, вiн побiг до недобудовано? церкви, ревно молився пiд глумливi виспiви теслiв згори, там його й знайшов Коснятин, який привiз звiстку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолi, але князь, видно, й не слухав i не чув нiчого, не заводячи посадника до примiщення, просто на морозi передав йому сво? повелiння: - Лишуся тут. Прибери всiх звiдси, i то без погайки. - Не викiнчили ще церкву. - Хай так сто?ть. I всiх прибери чоловiкiв. Постав жiнок. Самих жiнок. I служебок, i до робiт, i до сторожi. - Такого дива й не бачено. - Коснятин не ховав усмiху на соковитих сво?х губах. - Роби, що велять. - А варяги? - Якi варяги? - Прибула дружина. Еймунд-во?вода. - Подбай. Дай пристанок, ?жу. Повернуся - радитись будемо. - На Поромониному дворi ?х розташував. - То й гаразд. Жди мене. - Довго тут будеш, князю? - Не знаю. Бог зна? всевидячий i всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до не?, до Шуйцi, застав ?? в сльозах; може, вiдчула вона в самотинi весь страх содiяиого з цим чужим, зовсiм не знаним ?й чоловiком, лякалася, будущими, а може, то були сльози злостi на саму себе й ня нього. Ярославовi стало шкода дiвчини, вiн кутав ?? в бiлячу ковдру, витирав ?й сльози мiцною сво?ю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч i писало. - Одружився б на тобi, - сказав, зiтхнувши, - але князiвство вимага? вiд чоловiка бiльше, нiж йому хочеться. - А й не треба менi твого князiвства, - вiдмовила вона крiзь схлипування. - Багато чого сто?ть помiж людьми, перебореш - тодi радiсть, але не завжди ? змога усунути те, що роздiля?. Може, я теж не радий князiвству, та ждуть мене дiла ще бiльшi. - Нудний ти й нецiкавий, коли князь, - сказала вона злiсно. - А вподобала ж у менi кого? Не князя хiба? - спитав вiн, трохи ображений. - Мужа вподобала. Одурiння тво? найшло й на мене. - Будеш завжди зi мною. В походах i в городах. - Лишуся тут. Гарно вигадав оце обiйстя. Далеко вiд усiх. Не люблю, коли вешта?ться навколо люд. Тишу люблю. А з тобою - теж не хочу. - Аби ж то могла стати мо?ю жоною... - Не стала б нiколи. Не хочу роззувати нiкого. Волю волiю... Тодi вiн сказав ?й про сво? велiння. Щоб жила тут з самим жiноцтвом. - Щоб ?х тiльки небагато. I ненабридливих, - сказала вона - Господинею над ними будеш. - Не знаю, що то. - Коли взна?ш, сподоба?ться. - Хто ж то зна... - А не знудьгу?шся тут? - Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там менi й любо. Там найбiльша воля. Серед дерев та звiрiв. - Як при?здитиму - ждатимеш мене? - При?деш - тодi й побачу. А тепер ще не вiдаю. Вона вiдганяла його вiд себе сво?ю непокiрливiстю, насправдi ще бiльше притягуючи й приваблюючи. Вiн знов махнув на всi справи в Новгородi, i знов було те саме каламутне сп'янiння й знетямлення, аж поки, зцiпивши зуби, нагнав собi в серце гнiвливостi на самого себе й спромiгся вiдiрватись од Шуйцi. Залишив недокiнчену церкву (чи й буде коли докiнчена!) i недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кiнця жiнку, милу тво?му серцю!). В Новгородi стрiв його з почтом Косцятин, князь велiв ?хати одразу до варягiв, на Поромонин двiр, що в Славенському кiнцi. Мав слабiсть до варягiв чи не таку, як до мандрiвних iнокiв, знав-бо, що в подорожах людина збагачу?ться умом, вбира? в себе свiт, як i святi люди, тiльки що однi помiчали самi лиш чудеса божi, а цi вiчнi во? не знали нiчого, опрiч срiбла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жiноцтва, бо й навiщо ж тодi живе на свiтi во?н i за що йому класти живiт свiй, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути ?х повними пригорщами! Поромоня був собi простий тесля, як i батько, й дiд його, як увесь рiд споконвiку. Не знав вiн нiчого, окрiм добре вигостре-ноi сокири, тесав умiло стовпи й обаполи, ставив клiтi, збивав насади, але стрельнула йому до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримiтив у князя сво?м хитро прискаленим оком, спорудити небачену в Новгородi палату з кiлькома печами й високими цегляними димницями над покрiвлею; i ось у Поромо-нi стали зупинятися спершу купцi, застуканi в Новгородi зимовими хурделигами, а потiм наймано його двiр для дружини, тримано? Ярославом, бо лiпшого примiщення годi було шукати, Поромоня ж ще вгадав i те, що варяги люблять бути купно, не дiляться на во?вод i рядових во?в, не вiрять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з сво?? будiвлi, а князевi було вiльно прк-кликувати варягiв об кожнiй порi. Гадав Ярослав, що цього разу варяги роздiляться, бо мали ж прибути з дружиною мужi вельми славнi, бувалi й вiдомi, але Коснятин сказав, що всi стали в Поромонi i що Еймунд привiв ще не всю дружину, а тiльки ?? голову, щоб порядитися з князем, а вже повеснi прикликати й решту. Цим порушувався звичай, але князь збагнув, що обережнiсть Еймундова викликана не зовсiм звичним дiлом, на яке ?х вербовано (син мав iти проти рiдного батька), хоч коли згадати до ладу, то не було на свiтi тако? чорно? справи, в яку не встряли б варяги, аби лиш ?м заплачено так, як вони хотiли. Довге низьке примiщення, стеля з дубових товстих сволокiв, товстi дубовi пiдпори-стовпи, крiзь затягненi, риб'ячими мiхурами вiконця-визирки сочиться тьмяне свiтло зимового дня. Коло розпалених печей бородатi, всi, як один, русявi й свiтлоокi варяги сушать одяг, важка задуха сто?ть пiд низькою стелею, заляга? по всiх кутках, i, мовби прагнучи розiгнати ту задуху, сидять за довжезним столом кiльканадцять плечистих, так само русявих i яснооких, сидять, повiдкладавши набiк мечi, порозстiбавши сорочки, наливають з барил вино, цiдять у кубки мед, черпають ковшами з кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомiн б'?ться понад столом, кожен з тих, що п'ють, розповiда? мовби сам до себе, бо його нiхто не слуха?, кожен говорить, не дбаючи за слухачiв; тi, що сушать свiй одяг, хоч i мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатнi; далi, в другiй половинi примiщення, на поставлених в два поверхи однi над одними дерев'яних полатях спить кiлька чи то п'яних, чи то просто втомлених вiд швендяння по Новгороду, але до сонних мова вiдома: пролiта? над ними неторкане. Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому мiсце, але жоден не пiдводиться, бо, по-перше, лiньки, а по-друге, надмiрна шаноба зараз ще нi до чого, треба набивати собi цiну. Але набива? собi цiну кожен. Князь теж зна? ряди, вiн i не дума? всiдатися поруч з цими питухами, вiй сто?ть, мов у молодо? на оглядинах, спокiйно позира? туди й сюди, вiн не гнiва?ться за неповагу, бо тут його гнiв пропаде марне, для цих людей вiн не князь, для них i сам господь бог и? бог, а чорт - не диявол, вени йдуть за сво?ми мечами, а кличе ?х тiльки блиск золота. - То що? - не витриму? врештi князь, бо варяги потрiбнiш! йому, нiж вiн варягам, для них по свiтах чимало знайдеться i князiв, i королiв, i василевсiв, для нього ж вибору нема, та й звик вiн мати справу з цими суворими пiвнiчними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони пообiцяють, бо нема в них схiдно? пiдступностi й вiроломства. - Ось той - Еймунд, - показу? Коснятил на розмаханого, бистрого в поглядi бороданя в простiй сорочцi з простого пелет-на. Коло бороданя з одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечi густо затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий i мiцний, що ве проруба?ш крiзь нього й мечем, а з другого - кругло? беродт?й здоровань з нашитим на каптанi нагрудним кружалом з щирого золота, посерединi ж того золотого круга - емаллю зробленi, мов живi, два ока, тiльки не голубi, як у варяга, а горiховi, з поблисквм, нiби в ромея. У Еймунда ж - нiяких прикрас, тiльки на лiвiй рунд на пальцi - золота каблучка, з яко? звиса? величезна, просто неймовiрного розмiру, як голубине яйце, бiло-рожева перлина. - То що, - повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, - даси правицю, чи як? Ейжувд пiдвiвся. Був трохи вищий за Ярослава i старiший, мабуть, також вбився вже в тi мужськi лiта, коли вагання вiдкинуто поза себе, коли просту?ш тiльки вперед, докладаючись лише на власнi сили й на свiй набутий у життi сирит,. i якщо були в тобi зародки хитрощiв, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли пiдступнiстю вiдзначався вже замолоду, то закостенi? вона в тобi тепер, хижiсть же стане безжальною, хоч би чим прикривалася. У варяга все приховувалося за розмаханiстю в рухах i шмиг-ливiстю очей. Браво пiдхопив вiн княжу долоню, став потискувати Ярославовi пальцi, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очi, позирав на князя то з одного боку, то з другого, то нiби знизу, то нiби згори, i все те - не схиляючи голови, зовсiм непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими тiльки очима. Князь витримав першi потиски Еймундовi, давоиув i сам; той вiдповiв новим стиском, Ярослав наддав i собi, розбiга-нi очi закружляли ще невловимiше, ще дивнiше, але Ярослав знав, що не зiб'ють вони ного з пантелику: вiн-бо зазнав не таких очей, стояли й досi перед його поглядом дикi очi непоюрно? Шуйцi, свiтилися так само загадково й дивно, як усе ?? тiло, - то що вже тут хитрi заморськi очиська. - Не тужся, во?водо, - сказав спокiйно князь, - не пересидиш мене в руках, в iншому чомусь - то може, але не в руках. - А коли випущу на тебе Гарду-Катiллу? - вкрадливо поспитав його Еймунд, несподiваним для його тiла тонким голосом i кивнув на того, що з очима на золотому колi. - Кого хоч випускай, маю руки мiцнi, як залiзо,- не випускаючи його долонi, сказав Ярослав. - То що? Рядитись будемо? - Встигнемо, - здався Еймунд, - не втече вiд нас ряд, а ти, князю, сiдай з нами та випий, як воно водиться... А ось мо? люди. Гарда-Катiлла, який служив у самого iмператора роме?в i ма? вiдзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото - Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битвi, де нигло бiльш як шiсть тисяч, а що то за битва така, то сам зна?ш, князю: пiсля тако? битви стають новi королi й iмператори, Хако-ну ж досить було й золото? луди, бо й так про не? складено пiснi. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобi, князю, а там далi сидять Рагнар i Аскелл, а ще Б'?рк... Ярослав сiв мiж Еймундом i Хакоиом в золотiй лудi. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й по?сти. Князь вiльно говорив по-варязькому, i це во?нам, якi вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душi. Безладний гамiр за столом сам по собi стих, запанувала тиша, зiмкнулися в коло кубки, поставцi й ковшi, пiдiйшли тi, що вовтузилися коло печей, кiлька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потiм Еймунд сказав: - Ма?ш, князю, во?нiв найдосвiдченiших у цiлiй ?вропi. От Гарда-Катiлла. Служив ромейським iмператорам, а то - нелегка служба. Треба завжди знати, куди пристати, на чий бiк, бо там... - У роме?в нинi твердо сидять василевси Василiй i Константин, - перебив його не зовсiм гречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Ки?вi досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир. - Чував я, що в хозарiв звичай гарний ?, - посмiхнувся Еймунд, - за тим звича?м каган ?хнiй не може правити бiльше як сорок лiт, бо розум його вiд такого тривалого володарювання слабне i розсудок потьмарю?ться... - А коли каган не поступа?ться владою? - поспитав хитро Коснятин. - Тодi зв'язують його волосяним арканом i вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу... - Хозари вiд нас далеко, - поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесiда на справи ки?вськi. - А от чи був хто з вас у наших сусiдiв? Польський Болеслав вирiс на потужного володаря... - Хакон зна?, - сказав Еймунд,- кажу ж тобi, князю, що бували ми скрiзь, без нас нiде нiчого... - Болеслава не люблю. - Хакон мав голос розкапризовано-го, розбалуваного парубчака. - А не любить Хакон польського владцю, бо той не найма? наших у свою службу, - засмiявся Еймунд. - Поки ми стояли в Йомсборзi, то начулися про Болеслава, - додав хтось iз Хаконових товаришiв, - а поляни ж звуть його владцею з голубиною душею... - Не люблю! - стукнув поставцем об стiл Хакон. - По менi - так владу треба звойовувати в чесному бою! Кулак - на кулак, меч - на меч, груди - на груди! - Вiн випнув сво? широкi груди, повiв плечима. Варяги схвально загули, ?м подобався цей молодий ярл сво?ю прямотою. Еймунд пострiляв туди й сюди сво?ми меткими очим.а, сказав з погано прихованою насмiшкою: - Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за тво? слова по плечу, але ж у тебе дуже шорстка луда. - Я добув свою золоту луду в чесному бою! - гукнув Хакон. - Хай би так добув Болеслав сво? королiвство! Його батько Мiшкб, мабуть, знав, якого синочка виплодив, тому по смертi сво?й заповiдав державу синам вiд друго? дружини, Оди, доньки маркграфа Дiтрiха, - Мiшку, Святополку й Ламберту. Землю полян було роздiлено на три частини. I що? Трьох лiт не минуло, як Болеслав, що не мав нiчого, з лисячою хитрiстю зумiв з'?днати державу в сво?х руках, вигнавши мачуху з ?? синами... - Старший син успадкову? владу. Такий звичай, - поважно докинув Коснятин. -Звичай? - повернувся до нього Хакон. - А що скажеш, посаднику, коли додам ще, як вiдплатив Болеслав сво?м найближчим помiчникам, у захопленнi влади - Одилену й Прибивбю? Може, нагородив ?х щедро? Дав ?м землi до володiння? Просто ослiпив, та й геть! - Не була то кара найсуворiша, як, скажiмо, повiшення або вiдсiчення носа, язика й вух, - розгладив долонею вуса Коснятин. - А потiм запрагнув Болеслав при?днати до сво?х земель ще й Чехiю, - Хакон розпалювався бiльше й бiльше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава польського, який вибився з нiчого до знатностi й слави без варязько? помочi, не витративши, отже, на чужоземних найманцiв анi шеляга. - Може, згадав, що його мати Добравка походила вiд чеських князiв. Лестощами заманив володаря Чехi? Болеслава Рудого до Кракова й там ослiпив його. Щоправда, той Рудий теж було таке собi "пхи". Перед тим позбавив мужськостi одного з сво?х суперникiв, другого пробував задушити, потiм зарубав мечем власного зятя, побив сво?х во?вод. Та ще й у великий пiст, не лякаючись грiха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже через мiсяць мав утiкати з Праги, бо виявився ще кровожернiший за ?хнього власного Болеслава... А з германським iмператором! Цей Болеслав скiльки разiв укладав угоди за германцями, а другого дня пiдступно бив ?м у спину... - Чув, що Болеслав ще шестилiтньою дитиною був заложником од свого батька у Кведлiнбурзi в германського iмператора, тож мав сво? обрахунки з германцями, - сказав-Ярослав. Йому стало непри?мно вислухувати всi цi iсторi?, в яких багато що перегукувалося з подiями в його рiднiй землi. Бо хiба ж Найстарший син Святославiв Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пiшов на брата свого, який сидiв у Деревлянськiй землi, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й вiдплатив Ярополковi його ж грошем. А вiн сам, Ярослав? Виявити непокору рiдному батьковi. Великого князя Володимира, якого зна? й бо?ться цiлий свiт, перед яким запобiгають навiть ромейськi iмператори, вiн зневажив i намiря?ться тепер з допомогою ось цих бравих забiяк зiпхнути з ки?вського столу та засiсти там самому. На Все воля божа. Добре сказав Еймунд про хозарiв i ?хнього кагана. Бо й що нинi великий князь у Ки?вi? Походи його невдалi. Земель бiльше не призбиру?. Погряз у розпустi, по всiх усюдах iдуть пересуди про його жон та пiдложниць, хоч хреста цiлував i зна? закон божий. Ки?вський люд, розбещений i зледащений, Юрмиться на княжому дворi коло повних столiв, по всьому горо-Ду парокiннi вози розвозять для дармо?дiв хлiб, мед, м'ясо й овоч, дружина пиру? на срiблi й злотi. Не такий владця потрiбен нинi Русi. Як сказано в Святiм письмi: "Тож дай слузi твойому розумне серце, щоб йому правити народом тво?м i вмiти розiбрати мiж добрим i лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?" - Ще розпутством знаний Болеслав, - не вгамовувався варяг, - та й те казати: сплоджений не вiд чистого шлюбу, а вiд поспiлкованих мiж собою княжими iнтересами батька його Мiшка i чесько? княжо? доньки Добравки. А Добравку Мiшко взяв уже не цiлу, та в тiм ще не було бiди, але от що прикметне: мала Добравка вже з тридцять лiт, а вiд таких пiзнiх народин дiти виростають на, забiяк i розпусникiв. Сiмнадцяти-лiтнiм узяв собi Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рiк - одiслав ?? назад. Вiдразу ж одружу?ться з донькою паннонського князя Гейзи - i знов за рiк одсила? ?? до родичiв. - Не пасувала йому, видно! - докинув хтось iз варягiв. - Ну! - розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок. - Тодi, за батьковим прикладом, пошлюбив Емнiльду, доньку чеського князя Добромира, i вже ця народила йому багато дiтей: синiв, дочок. Але й того мало! Прочув вiн про твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий бабiй, покласти ?? собi в ложе! - Багато чував я про йомсборг, - переводячи розмову на iнше, сказав Ярослав, - дивний город, кажуть... - Вiльний город, - Хакон повiв плечем, поправив свiй золотий плащ, - все в ньому ?. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетнi соколи до полювання, конi всiх порiд, сукна, ?дваби, золотий i срiбний посуд, оздоби жiночi й пахощi схiднi... А золота назбиру?ться купцями там стiльки, що й острiв би мiг од важкостi затонути... Бо Йомсборг сто?ть на островi, коло впадiння рiки в море, доступ звiдусiль до нього вiдкритий... Еймунд вирiшив, що якраз з'явилася добра зачiпка до розмови з князем про платню для дружини, стрельнув оком на Ярослава. - Та й Новгород незгiрш за Йомсборг вмi? призбирувати золото... Правда, князю? Чи то посадниковi лiпше знати? Ярослав пiдвiвся. - Тiшуся вельми, що прийшли на мо? запросини, - сказав до Еймунда, який теж пiдвiвся, бо пустi балачки скiнчилися, треба було виставляти сво? умови. - Послужимо тобi, князю. - Вiрю, нахилив Ярослав голову, - але потрiбна буде бiльша дружина. - Маю шiсть сот во?в, - глянув очiкувально на князя Еймунд, - досвiдченi, але... - Потрiбнi будуть усi шiсть сот, - твердо мовив Ярослав. - Поки до дiла, - швидко обстрiляв очима усiх сво?х Еймунд, - то умови нашi такi: харч, одiж i весь припас i по пiв-ере срiблом на чоловiка щодень. А вже за битви - лiк окремiш-нiй. - Ач загарував! - не стримався Коснятин, який теж поривався пiдвестися з-за столу, щоб пристати до ряду, але стримувався, бо звичай велiв не встрявати в дiла княжi. Ярослав навiть не поглянув у бiк посадника. - Хто хоче вершити дiла великi, не повинен бути дрiб'язковим, - промовив, здавалося, радше до самого себе, анiж до iнших, i простягнув руку Еймундовi. Той потиснув князеву правицю, цього разу вже не випробовував його сили, потиск був короткий, Еймунд миттю вiдскочив до столу, вхопив свого ковша, високо пiднiс його. - Славимо тебе, князю! - гукнув, i всi варяги скочили з мiсць i теж пiднесли кубки, поставцi й ковшi, закричали щось по-сво?му безладно й весело. .Чи то було добре, чи зле? Однаково не мав Ярослав вороття. Тепер повинен iти тiльки вперед. Цiлу зиму падали великi снiги. Горiли ясно печi в княжих покоях, але не домував Ярослав, метався то по один бiк Волхова, то по другий, сам наглядав за готуваннями до лiтнього походу, бо вже дiйшли до нього вiстi, що й князь Володимир заповiда? виступати проти непокiрливого сина, як тiльки сонце висушять дороги ? вода в рiках та озерах потеплi?. В далеких борах ловлено дич, в'ялилося, коптилося й засолювалося м'ясних припасiв, щоб стачило для вiйська хоч i на сорок тисяч; з Ладоги везли бочки засолено? риби посполито?, цебрики просольного лосося й осетрину для копчення. Нiколи ще не доводилося Ярославовi споряджати таке велике вiйсько, клопоту мав би повнi руки, аби не помiч Коснятинова, та однаково виснажувався вiд щоденного метання по Новгороду, вiд молитов i читання книг, вiд довгих розмов з перехожими iноками. Тодi за?здив до варягiв на Славенську сторону, прагнув стати бодай на вечiр один таким собi гультя?м, слухав варязькi похваляння, спiви скальдiв про славнi походи, впивався вином i, розплювавшись з усiма клопотами, вдаряв за лiси до Шуйцi. А Коснятин з дарунками й ошатним почтом вирушив у посольство до шведського конунга Олафа просити руки його доньки для князя Новгородського, сина Великого князя Ки?вського, скоро, може, й побiдника над власним батьком, Ярослава, мужа мудрого вельми i книжного, многоязичного змалку, чоловiка, що вмiв скупчувати в сво?х руках i владу, i розум, i багатства, i потужнiсть, а вже щодо хитрощiв, таких необхiдних у всякому володарюваннi, то мiг йому доточити Коснятин i сво?х. З такими думками й подався новгородський посадник за море, i думки то були всi його власнi, бо вiд Ярослава пiсля то? осiнньо? коротко