?  розмови  над  лiсовим
озером з берiзками тiльки й почув ще:
   - По?дь i привези.
   Як настали ж веснянi розтопи,  то  в  Новгородi,  власне,  все  й  було
зготовлене до походу на Ки?в, але води  весна  пригнала  такi  високi,  що
знов, як i осiнню, вiдрiзало город од  цiлого  свiту,  не  пробивалися  до
нього нi купцi, нi ловцi, нi гiнцi, навiть Ярослав  не  мiг  добратися  до
сво?? Шуйцi, яку чи й бачив за зиму тричi, а тепер мiж ними розхлюпувалися
каламутнi  бурхливi  руча?,  пробудилися  грузовиська,  випустивши  наверх
мокрiсть; вiд Коснятина  чуток  не  доходило,  мабуть,  готував  вiн  милу
несподiванку князевi, десь, видно, вже перегрiбався через море,  везучи  з
собою наречену для Ярослава, а може, й не вiз,  може,  все  складеться  не
так, як гадалося, та про це князь не дуже-то й дбав, найчастiше  звертався
в мислях до головного свого дiла, до задуманого а чи й не  задуманого,  бо
якось нiби найшло на нього  потьмарення,  коли  виявив  непокору  до  отця
свого, тепер же мiг би, щоправда, ще повинитися, та вже  пiзно  було,  все
пiднято й з одного, й з другого боку, наготовлено вiйсько, а вiн  сам  теж
зготовився до високого льоту, досить з нього блукати лiсами  та  болотами,
князюючи в пiвнiчнiй сторонi, - не такий ма? розум,  ще  стрясатиме  цiлим
свiтом, схиляться перед ним iмператори й королi, темнi й нездарнi  вбивцi,
розпусники, примiтивнi загарбники.
   Вiдчував у собi  стiльки  сили,  що  всьому  свiтовi  мiг  би  крикнути
вiдважно й погордливо, як колись його дiд Святослав, великий во?н: "Iду на
ви!" Та й так, бач, крикнув i то - проти кого? Проти рiдного батька!
   Ждав тепла. Понаписував до братiв сво?х i родичiв грамоти довiрливi. Як
то  водилося  в  ромейських  iмператорiв,  зi  звичаями  яких  гаразд  був
ознайомлений з грецьких книг  Константина  Багрянородного,  Льва-фiлософа,
придворного Фiлофiя, звелiв Золоторукому вирiзьбити княжу золоту печать  з
зображенням Юрiя-змi?борця, i по тому взiрцю роблено потiм печатi свинцевi
й золотi, якi Ярослав сам дочiпляв до  писаних  власноручно  на  пергаменi
грамот. Звертався до братiв сво?х, що були в пiвнiчних землях. Найперше до
Бориса, який сiв у Ростовi на мiсцi Ярославовiм, i мав би в усьому слухати
брата старшого й досвiдченiшого. Потiм - Глiбовi в Муром,  обiцяючи,  якщо
сяде на ки?вськiм столi, дати йому iншу волость, бо ж  муромськi  язичники
не пустили князя в  город,  i  Глiб,  одхилений,  мусив  од'?ха-ти  аж  на
дванадцять поприщ за рiчку Iшмо та й  ждати  там,  сам  не  вiдаючи  чого.
Писано було й до Судислава, який сидiв у Псковi пiд рукою в Ярослава i мав
чинити все так, як  велить  князь  Новгородський,  але  Ярослав  не  хотiв
виставляти тут стар-шiсть, бо йшлася йому передовсiм про те, щоб  з'?днати
навколо себе бодай половину братiв, - тодi почувався  б  певнiше.  Не  мав
сумнiву також, що вiдгукнеться  на  його  грамоту  й  племiнник  Брячислав
полоцький, який замiнив свого  батька  Iзяслава,  вмерлого  надто  рано  й
нагло, так що не набагато й пережив свою матiр Рогнiду.
   Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з'явилися коло  новгородських
вимолiв першi купецькi судна, роз'?халися в усi кiнцi Ярославовi  нарочитi
люди, Ки?в мовчав погрозливо, не було чуток i вiд Коснятина, дурне то було
в такий час вiдсилати вiд себе'посадника; князь лютився, сам не знаючи  на
кого, в лютi сво?й згадав про Шуйцю, хотiв  бодай  трохи  вiдiтхнути  коло
не?, але по?хав з мовчазним Ульвом, нiкому не  сказавши,  в  Задалля  i  з
клятьбою повернувся через день, бо до двору  пiд  бiлими  березами  ?х  не
впущено. Незнайома червонопика баба визирала з надворiтнього  вiконечка  в
баштi, поцяцькованiй, мов пряник, смiялася князевi просто в очi:
   - А не  велено  пускати  сюди  нiкого.  Звiдки  прителющились,  туди  й
вiдтютюрюйтесь.
   Ульв зацiкавлено позирав на цей бабський притулок, бо  ще  не  був  тут
нiколи, мабуть, десь у глибинi сво?? спокiйно? душi немало подивувався вiн
отiй нахабнiй крикусi, що посмiла самого князя тримати перед ворiтьми, але
сидiв собi на конi спокiйно, ждав, чим воно все те обернеться.
   - Я князь! - гукнув Ярослав, червонiючи на виду вiд такого  приниження,
коли вже вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить,  милостi
бути пропущеним на дворище. Але й те на бабу не справило нiякого враження.
   - Багато тут вас вешта?ться, козлiв окаянних, - сказала вона лiниво.
   - Поклич Шуйцю! - ще крикнув Ярослав.
   - Не велено тривожити господиню.
   Вiконце зачинилося, перемови на тому  скiнчено.  Князь  ще  погрюкав  у
ворота, хотiв звелiти Ульву, щоб дiстався в двiр через частокiл, але потiм
передумав i скомандував рушати назад. Ще стримував коня,  ждучи,  що  його
покличуть, сподiваю-, чись, що був то просто жарт, витiвка  Забавина,  але
нiхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене,  курiло  димком
над теремом, мовби стрiляло ним у князя зневажливо й насмiшкувато: "А  ось
же тобi!"
   Вiн подумав, що, видно, вiщу? серце  Забавине  про  його  одруження,  а
може, й так хтось принiс ?й вiсть, вичува? вона вже заздалегiдь, тодi коли
вiн i сам ще не вiда?, як воно буде, з чим  повернеться  Коснятин;  Шуйця,
хоч i не вимагала вiд нього нiчого,  хоч  i  давала  йому  цiлковиту  волю
навзамiн за волю для себе, все ж, видно, коли дiйшло  до  рiшучо?  митi  в
князевiм життi, не змогла перебороти в сво?му серцi оте жiноче, що штовха?
людей часто на дикi, нез'ясованi вчинки. Жiнка - як  бог:  вона  хотiла  б
володарювати над сво?м чоловiком неподiльно. А чоловiк  нагаду?  поганина:
йому завжди мало бога одного, а жiнок i поготiв. Дивно, чому ця  поганська
звичка пробудилася в його душi саме в такий  складний  час?  Все  збiглося
доку-.  пи:  i  суперечка  з  батьком,  i  намiр  одружитися   з   донькою
ва-.рязького конунга, щоб утвердитися серед можновладцiв цiло?  ?вропи,  i
оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тiльки .знав, на що  пустився
князь у сво?х пота?мних учинках!  Обдурював  людей,  себе  самого,  навiть
господа бога,  перед  яким  грiшив,  а  потiм  замолював  грiхи  навiть  у
недобудованiй  церквi  пiсля  найбiльшого  грiха  з  Шуйцею,   пiсля   то?
незабутньо? свiтлостi, що лилася з ?? молодого тiла.
   Тим часом стали надходити  вiдповiдi  на  його  грамоти.  Найперше  вiд
Судислава. Прислав  бересту  з  видряпаними  костяним  писалом  кривулями:
"Роби, як зна?ш. Судислав". Молодий ще.  Проти  отця  йти  боявся,  але  й
старшому братовi супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав  на
завадi.
   Вiд Брячислава з Полоцька теж  надiйшла  береста,  хоч  i  сам  би  мiг
прибути до дядька, все ж таки одна кров струмiла в ?хнiх жилах,  i  образу
на дiда свого Володимира мав би  успадкувати  ще  вiд  батька,  який  знав
найлiпше всi муки матерi сво?? Рогнi-ди. Але цей вилупок,  вiдаючи  добре,
що Ярославовi нинi не до нього, не тiльки не прибув  на  поклик,  а  ще  й
поглумився, надряпавши в грамотцi  вiдмовок  закрутистих  i  хитрих.  Таке
щось:
   "А се ми, полочани, всi добрi? люди i малi не  смi?мо..."  Мовляв,  хай
старшi тузяються, а ми, малi, подивимось, Чи можна там буде щось усмикнути
та вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипiв у  той  день,  але,
врештi, вгамувався в молитвi, своею землею - Великому  князевi  Володимиру
чи синовi його, перелiк досто?нств якого тривав би задовго.
   Може, й не пробував по?днатися з Святополком,  вважаючи,  що  перевищу?
його у всьому, не хотiв  мати  суперника,  молодших  же  братiв  намагався
поставити собi пiд руку - не так для пiдмоги самому собi, як для людського
ока.
   Бач, не вийшло.
   Новгород уже виставляв  князевi  сво?х  во?нiв.  Кожен  кiнець  готував
тисячу во?нiв. Слали во?нiв i волостi - пiших, бiдних, озбро?них  дрюччям,
саморобними луками. В Новгородi ставало тiсно, гамiрно, во?нл прибували  й
прибували. Таке вiйсько в городi товктися довго не могло, воно не  повинне
стояти на мiсцi.
   Ярослав звелiв вислати частину людей для направи волокiв, попсованих за
зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би  вже  мав  виступити  з
Новгорода, та мав ждати Косняти-наё  чи  той  привезе  йому  жону,  чи  не
привезе - однаково.
   Дiждався гостя й зовсiм негаданого. Прибув до нього  з  жменькою  людей
брат Глiб iз Мурома. Був ще геть юний, не вiдростив навiть бороди, лик мав
нiжний i довгастий, як на ромейських iконах, були в нього нiжнi, неначе  в
дiви, очi, а голос мав дзвiнкий i дужий.
   I ось тут подi? почали намножуватися.
   Поки Глiб мився в банцi, а  потiм  вони  разом  з  Ярославом  вiдстояли
обiдню  в  княжiй  церквi,  бо  Глiб  не  поступався  старшому  братовi  в
богомiльностi, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник  шепнув  про
це Ярославовi ще в церквi, князь вiдiгнав його геть, брати разом вийшли до
палат, старший провiв молодшого до придiлених йому  горниць,  запросив  на
вечiр до братсько? трапези, а вже тiльки по тому без поквапу, хоч у самого
все горiло всерединi, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути  вiд
Коснятина, бо й скiльки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити во?на
або й пишного боярина,  а  стрiв  його  невисокий  обiдранець,  з  свiтлою
кiльчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й  побитими  вже  трохи
гуслями в руках, аж Ярослав вiдступив од нього.
   - Ти що? - спитав. - Калiка перехожий?
   - З гусельним дзвоном та пiснею скрiзь пройдеш незачеплений, - вiдповiв
той голосом молодим i  дзвiнким,  мов  у  брата  Бориса.  -  Маю  до  тебе
грамотку, князю.
   - Од кого ж? - насупився Ярослав.
   - Сестра твоя Предслава звелiла кланятися.
   -_ Сестра? З Ки?ва-града? Iди за мною! Повiв його до гридницi,  посадив
на лавку, налив у срiбний ковш меду.
   - Пий!
   Того не треба було просити двiчi. Вмочив бороду й вуса  в  густий  мед,
смакував довго й зi знанням.
   -_ Довголiтен будь, князю.
   - Грамота де?
   Посланець сягнув рукою за пазуху,  дiстав  звiдти  згорток,  видобув  з
нього скручений в трубку пергамен.
   Грамотка вiд Предслави була скупа: "Отець наш. Великий князь Володимир,
упав у недуг крiпок, але поклада?мося на Бога, що видужа?, завдяки сльозам
i молитвам з багатьох сто' рiн. Молися  й  ти,  коханий  брате  мiй..."  .
Ярослав  згорнув  грамотку.  Не  так  вразила  його  звiстка  про  хворощi
батьковi, як заболiло серце за сестру. Два лiта тому, коли  цей  розпусник
Болеслав iшов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще  перед
Володимиром  доконечну  умо-ву,  щоб  видав  той-  за  нього  доньку  свою
Предславу. Дяка отцевi, що не пристав  вiн  на  зальоти  цього  старого  й
негiдного бабiя, бо страшно було й подумати, щоб ?хня ?дина  сестра,  ?хня
красуня стала аж четвертою жоною в  цього  товстопузого  Болеслава!  Серед
усiх дiтей Рогнiдиних Предслава вирiзнялася незвичайною вродою, була мовби
не з ?хнього гнiзда, не схожа була нi на батька, нi на матiр,  а  вже  мiж
нею й братами то нiхто б не постерiг жодно? рисочки однаково?. Мстислав  -
великий чорний, булькатий, мов гречин; Iзяслав  був  слабий,  хворобливий,
золотушний,  зжовклий  з  самого  малку;  Ярослав  -  з  грубим  обличчям,
сердитими очима. Вона  ж  уся  -  лагiдь,  вся  -  просвiтленiсть,  вся  -
нiжнiсть, тiльки й було в нiй темнощiв, що  нелюбов  до  батька,  передана
матiр'ю Рогнiдою так  само,  як  i  всiм  синам,  однак  ось  тепер,  коли
Володимир впав у хворощi, донька пересилила ворожнечу, i молить  за  нього
перед богом, i шле мовби докiр братовi коханому, який, може, багато в чому
спричинився до стану батькового.
   Але грамотка Предславина й доречною стала для  розмови  з  Глiбом,  яка
розпочалася  за  трапезою  i  яку  повiв  не  Ярослав,  як  вiн  сам  того
сподiвався, а Глiб.
   Першим   заговорив   Ярослав,   але   далi   довелося    йому    тiльки
виправдовуватися перед молодшим братом, який вiдразу перебрав  розмову  до
сво?х рук i вже не випускав до кiнця i завершив теж на свою користь, бо на
сво?му боцi почував силу й справедливiсть.
   - Чи одержав, брате,  мою  грамоту?  -  спитав  Ярослав  пiсля  першого
випитого на повiтання ковша.
   - Негоже чиниш, брате, - намагаючись надати  суворостi  ламкому  сво?му
голосовi, сказав Глiб. - Завернув я до тебе, щоб  сказати  не  вiд  самого
себе, а й вiд брата нашого Бориса, бо мався б ?хати через  Брянськi  лiси,
на Брянськ, Карачев, Чернiгiв просто до Ки?ва, як по?хав туди Борис, та  й
я кажу тобi: тяжку провину вчинив ти, виявивши непокору Великому  князевi.
Нiхто не виступить разом з тобою, всi брати збираються в отця нашого. Поки
не пiзно - впокорйся, Ярославе.
   - Вже пiзно, - сказав похмуро Ярослав, - та й отець  сам  звелiв  мости
мостити й путi правити, щоб iти на мене вiйськом. Не я перший.
   - Ти вiдмовився сплатити дань.
   - А треба було  спитати,  чом  вiдмовився.  Може,  недорiд,  може,  мор
пройшов по землi Новгородськiй. А вiн нiчого не  пита?,  сидить  у  Ки?вi,
роздува? черево, розсила? куно?мцiв по всiй землi, гребе золото,  а  потiм
розкида? його навсiбiч, як полову. Та й нащо це?
   - Тiльки в негiдному серцi могли зародитися такi  нечестивi  думки  про
рiдного батька свого, - пiдвiвся, не докiнчивши трапези, Глiб. - Як зна?ш,
брате, а тiльки гiрко менi чути вiд  тебе  такi  слова.  Ти  ж  бо  книжну
мудрiсть вивчив, перевищив усiх нас знайомством з рiзними науками.
   Ярослав хотiв крикнути: "Тому ж i повстав проти князя Ки?вського, бо  я
там маю сидiти, тiльки я - i нiхто бiльше!", але змовчав, насуплено стежив
за гнучким i  вродливим  князем  Глi-бом,  який  ще  сподiвався  на  вдале
завершення свого посольства, не йшов  одразу  з  трапезно?,  звертався  до
старшого брата з останнiми вмовляннями.
   - Важко опиратися бурхливому потоковi, - сказав Глiб, - а  ще  важче  -
потужному чоловiковi, як наш отець. Пам'ятай, брате, що поконанi рiдко або
й нiколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пiзно.
   - Пiзно вже, - повторив Ярослав. - I там,  i  тут  зготовленi  вiйська.
Опрiч  того,  князь  Володимир  у  тяжких  хворощах.  Може,  поки  ми  тут
бесiду?мо, й розпрощався з свiтом сим.
   - О горе  нам!  -  затулив  руками  обличчя  Глiб  i  швидко  вийшов  з
трапезно?.
   Ярослав пiшов за ним, хотiв спитати, чи довго прогостю?, ал"  той  iшов
надто швидко, гнатися ж за ним старшому братовi не личило. Звелiв  тiльки:
якщо молодий князь захоче вдосвiта вiд'?здити, то не вiдчиняти йому ворiт.
Хай ще побуде тут день чи й два. Якось легше воно, коли бодай  один  брат,
навiть незгодний з тобою, все ж тут, i люди бачать i знають, i вже  в  них
веселiше на душi.
   Глiб, неначе вгадавши думки старшого брата, лишився без примусу,  може,
сподiвався, що вдасться йому  намовити  Ярослава  до  покори,  цiлий  день
молився вiн ревно в церквi,  а  Ярослав  тим  часом  ?здив  по  Новгороду,
оглядав, може, востанн?, все наготовлене до вiйни проти батька  i  лютився
незмiрно на Коснятина, що так довго бариться за морем.
   I мовби вичарував тою  злiстю  сво?ю  прибуття  Коснятинове,  та  ще  й
прибуття щасливе!
   Князь був на торговищi, скаржились-бо йому новгородцi, що купцi  захожi
луплять по три шкури за все, i вже за кадь жита правлять по п'ять  гривен,
а вiз рiпи - нечуване дiло! - продають за гривну,  хоч  що  таке  -  рiпа?
Вода! Вже бували випадки, що чорний люд громив  багатi  двори  й  купецькi
за?зди, розповзалися лихi чутки, з'явилися знамення,  якi  вiщували  лихо.
Так, хтось бачив пiсля перших пiвнiв зникому, летючу свiтлiсть на  небi  в
тiй сторонi, де лежить Ки?в, а ще були такi, хто спостерiгав на  небi  три
сонця, три мiсяцi, також зорi, що вза?мно знищувалися.
   Ярослав велiв одправляти молебнi в храмi Софi?,, та знав ще  й  те,  що
самi молебнi не поможуть, бо поганства в Новгородi було  набагато  бiльше,
нiж християн, та й не самими молитвами живе чоловiк, треба  йому  й  жита,
треба й одежини. Тож сам ?здив по торговищу, супроводжуваний тисяцькими  й
сво?ми варягами, чинив скорий суд i розправу над хапугами й здирцями i хоч
ламав тим право новгородське, яке  забороняло  князевi  самочиннi  суди  в
самому городi, але з  огляду  на  стан  вiйськовий  роблено  для  Ярослава
поступку, та й треба визнати, що  суди  Ярославовi  були  справедливi,  бо
керувався  вiн  ?диною  хiттю:  бодай  трохи  довести  до  втихомирення  в
збуреному, головному, набитому вiйськом, стягненим з волостей, городi.
   I ось тут, на торговищi знайшли Ярослава нарочитi, якi стерегли пiдходи
по Волхову, прискакали кiнно, в кiлька голосiв одразу закричали ще  здаля,
порушуючи звичай i порядок:
   "Князю, пливуть лодь?!"
   Так i став Ярослав на головному вимолi, вдягнений  у  просту  полотняну
одiж, ще не зiгнавши з обличчя втоми й турбот щоденних, княжого  тiльки  й
було на ньому, що багатий пояс з коштовною збро?ю  та  ще  чоботи  м'якого
тiму, зеленi, шитi жовтим шовком, бо любив князь вигiдну обувку.
   А по Волхову, обминаючи острови, нлив корабель - паруси шовковi, чардак
муравлении, сходнi золотi, за кораблем довгi варязькi лодь? числом  чотири
i кiлька стругiв новгородських. Королiвський штандар майорiв на  кораблецi
- жовте з синiм, i на вимолi  теж  стало  знамено  Яроедавове  -  архангел
Гаври?л на  блакитному  тлi,  а  во?вода  Буднй,  який  знав  звичай,  вже
розпорядився заквiтчати пристань зеленим  гiллям,  приготувати  жито,  щоб
посипати його пiд ноги королiвнi чужоземнiй,  прийшлiй  княгинi  ?хнiй,  а
також привезти з княжих комiр хутра, щоб пройшла по них невiста, бо завжди
повинна м'яко ходити по цiй землi.
   Так i зроблено. Ярослав зсiв з коня й стояв,  трохи  розставивши  ноги,
наче боявся, що повернеться давня хвороба i не втрима?ться вiн,  упаде,  а
кораблеця дзвенiла  збро?ю  невелика,  але  до  лиха  загрозлива  варязька
дружина, потiм показалася й невiста: висока, русява, чистолиця, одягнена в
довгi дорогi шати, блакитнi й жовтi, як  королiвське  здамено  в  не?  над
голевою, коло невiсти вирiс пишний i  усмiхнений  Коснятин,  повiв  ??  до
сходнiв, притримуючи край ?? одягу, а з другого боку, так само тримаючи за
край довгого невiстиного вбрання,  важко  стуа-аа  високий  варяг,  видно,
ватажок дружини, вона заети Iнгiгерду на  вимол,  стали  перед  Ярославом,
який i досi стояв, розставивши для певностi  ноги  й  нерiшуче  поклiпуючи
очима,  Косиятин  вклонився  князевi,  прокричав   гучно-соковитим   сво?м
голосом:
   - Сама донька Олафа, конунга свейського Iнгiгерда перед тобою, княже!
   - Вiтаю тебе Iнгiгердо, на землi Руськiй, - сказав Ярослав  по-варязьки
i ступив назустрiч сво?й невiстi, вимушений  був  дивитися  на  не?  трохи
вгору, бо був нижчий за Iнгiгерду; ??  це,  видно,  потiшило  трохи,  вона
всмiхнулася самими устами, як? мала, вiдразу помiтив  це  Ярослав,  досить
виразнi й гарнi, але очi ?й не зворухнулися, були пронизливо-прозорi,  мов
холодна зимова вода,  очi  не  всмiхнулися,  не  потеплiли,  i  нiчого  не
вiдповiла вона, так що довелося князевi сказати й зовсiм уже простi слова:
'
   - Здорова будь, Iнгiгердо!
   - Здоров був, княже, - вiдповiла вона голосом глибоким i гарним i  знов
усмiхнулася, тепер нiби й очима, але й могло показатися  князевi,  бо  вже
далi йому не дали бiльше придивлятися до  невiсти,  з  кораблеця  посунуло
посольство шведське; вклонялися, щось там гомонiли, несли якiсь дари, а  з
другого боку вмить виповнилося все довкола роззявами, яким тiльки  й  дай,
аби видовисько, та ще таке, якого  в  Новгородi,  зда?ться,  й  не  бачено
нiколи. Ярослав подав руку невiстi й повiв ?? до повозу, вже наготовленого
Буди?м, пiд ноги ?м сипано жито,  кидано  зелене  гiлля,  вистилано  дошки
вимолу бобрами,  чорними  кунами,  бiлими  горностаями.  Iнгiгерда  високо
пiднiмала ноги, ?й незвично  було  ступати  по  такому  багатству;  королi
шведськi, хоч i розсилали .в усi кiнцi  свiту  сво?х  здобичникiв-варягiв,
самi великими багатствами похвалитися не могли, в  Упсальському  замку,  в
голих кам'яних палатах,  гуляв  вiтер,  найбiльше  дбано  про  зброю;  щоб
удосталь, та добра,  та  нагострена  гаразд,  -  життя  ж  було  просте  й
невибагливе, ?ли  з  дерев'яного  посуду,  в  наймiцнiшi  морози  спали  в
нетоплених опочивальнях, тiльки для дiтей перед  сном  зiгрiвано  постiль,
засовуваними пiд  ковдри  мiдними  тазами,  повними  розжареного  вугiлля,
навiть - соромно сказати! - виходку путящого не мали в замку, була  тiльки
коло само? королiвсько? опочивальнi нагорi дучка, до яко?  бiгали  малi  й
дорослi, все те летiло з високо? височини понад  кам'яним  миром  униз,  у
двiр, а  вранцi  приходив  туди  служка,  пiдбирав  на  лопату  i  жбурляв
королiвськi "добра" в озеро.
   Та Ярослав ще не знав про  це,  для  нього  Iнгiгерда  була  передовсiм
королiвською дочкою; певно, пишалася вона в душi цим, гордувала Ярославом.
Бо й хто вiн ?? Невiдомий князько якогось там  руського  города?  Згадував
про свого брата Всеволода, теж Рогнiдиного сина (якi ж вони всi неоднаковi
вийшли од одно? матерi й одного батька!), якого  Великий  князь  послав  у
шiстнадцять лiт княжити  у  Володимир  на  Волинi,  а  той,  прочувши  про
незвичайну красу Сiгрiди, вдови щойно вмерлого Ерiка Шведського, кинув усе
й подався в Скандiнавiю добиватися руки то? неземно? красунi. Що вiн думав
тодi? Звiдки в ньому пробудилася така дика кров? Може,  вiд  батька,  який
стягав для себе жiноцтво з усього свiту (але ж сам не мчав до них, а  вмiв
зробити так,  щоб  добути  собi  нову  жiнку,  не.  кивнувши  й  пальцем)?
Найдивпiше ж, що Всеволод виявився не самотнiй у сво?й  слiпiй  пристрастi
до жiнки, яко? нiколи не  бачив.  З  другого  кiiiця  свiту  прискакав  до
Сiгрiди Гаральд, король гренландський, муж твердий  i  грiзний,  не  рiвня
тонкостанному юнаковi Всеволоду. Заходилося на те, що до то? Сiгрiди,  мов
до оспiвано? давнiм поетом Пенелопи, зберуться женихи з усiх усюд,  тiльки
що не знайдеться на них Одiссея, воскреслого з сво?х  смертей  i  мандрiв,
-жорстокого в сво?й помстi за зневагу до його дому i жони. Ерiк  Шведський
не мiг зрiвнятися з Одiс-се?м, не повернувся зi  сво??  вiчно?  плавби  по
рiках i морях того свiту, зате ж його Сiгрiда виявилася куди твердiшою  за
Пенелопу. Всадовивши сво?х залицяльникiв за учту, заливши ?х медом i вином
по самi очi, звелiла вона замкнути  ?х  i  власноручно  пiдпалила  палату.
Навiть як на тi часи, вчинок Сiгрiди видавався страхiтливим, i прозвано ??
"сторрада" - тобто вбивця. I хоч варязькi во?ни й рознесли  повсюди  пiснi
про красуню Сiгрiду i про горду вроду пiвнiчних дiв, але пiсля  випадку  з
Гаральдом i Всеволодом щось не чутно було охочих шукати собi  за  холодним
варязьким морем невiст. Зда?ться, вiн, Ярослав,  був  першим  пiсля  свого
нещасного брата, i це могло свiдчити або  ж  про  його  вiдвагу,  або,  що
гiрше, про таку саму легковажнiсть, як i брата Всеволода.
   Поки  допровадив  Iнгiгерду,  вона,  видно,  трохи  збентежена  сотнями
цiкавих, якi, не  в  звичай  холодних  скандiнавiв,  проштовхувалися  одне
поперед одного, аби бодай оком  кинути  на  заморську  дiву,  приголомшена
першою  пишнотою  отих  небачено  багатих  хутр,  промовила  кiлька   слiв
по-слов'янськи, чим якось вiдразу розiгнала Ярославовi тужнi  спогади  про
Всеволода; i вже князевi не  видавався  таким  вiдчайдушним  його  вчинок,
чомусь подумав вiн, що все йде якнайлiпше, лихi знаки вiщують  нещастя  не
йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що  здiйсню?ться,  варто
йому лиш простягнути руку - i все  в  не?  вклада?ться:  зiбране  вiйсько,
прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невiста, хоч уже  й  пообiцяно
?? перед тим королевi норвезькому, i навiть Шуйця, попри всю ?? дикiсть  i
непокiрнiсть, впокорилася йому, i ма? тепер вiн...
   Супроводжував разом з  Коснятином,  послами  й  дружиною  Iнгiгерду  до
вiдведених ?й поко?в, потiм приймав послiв, рядився з ними;  виговорено  в
нього вiно для Iнгiгерди - Ладогу з околицями, волостi й села з присiлками
i  лов  на  звiра  i  рибу  цiнну;  довiренi  невiстипi  одержали  грамоту
пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коi ж ще
поставлено за умову взяти до Iнгiгерди в прислугу прибулу з нею дружину на
чолi з Рогволодом, то й тут не став про-гнвитися князь, бо  на  руку  йому
було й це: дружина згодиться в його  походi,  -  а  там  видно  буде,  там
Iнгiгерда стане княгинею, його жоною, а  жона  да  послуха?ться  у  всьому
чоловiка свого.
   Коли ж вiдправлено послiв i зговорено за вiнчання в  церквi  i  весiлля
без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:
   - Довго ?здив.
   - Зате добре привiз, - смачно поцмакав сво?ми ласими губами посадник.
   - Не давав вiстей з походу.
   - Квапилися швидше за всiх вiсникiв.
   - Невiста мовби й не по менi. Висока задуже.
   - Вiд високих жiнок - вродливi дiти, - засмiявся Коснятин.
   - Мовить вона трохи по-слов'янському. Дорогою навчив?
   - Мати в не? слов'янка. Князя ободритiв донька.
   - Як ?хала сюди? З охотою чи примушена?
   - Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списi,  священний  кiнь
?х також показав, що ждуть тебе великi дiла й справи,
   - Не вiр поганським' звичаям, - пробурмотiв Ярослав.
   - Олаф хрещений, але зберiг усе  вiд  дiда-прадiда.  Про  тебе  ж  мова
розходиться по свiтi...
   - Чи не через тебе?
   - Зна?ш же, князю, як люблю тебе.
   - Готуй весiлля, - злагiднiв Ярослав, - бо вже в похiд треба.
   - Весiлля зробимо за нашим новгородським звича?м. Князiвське.
   - Брат мiй тут, Глiб, - сказав невесело Ярослав.
   - З тобою йде?
   - Нi, супроти.
   - Чого ж сидить коло тебе?
   - За?хав сказати про волю свою й Борисову. Не  сьогоднi-завтра  вируша?
па Ки?в. Я вже послав заготувати йому кора-блець на Смядинi коло Днiпра.
   - I на весiллi не буде?
   - Не хоче. Каже, що не було князю сво?х у Новгородi, а в мене,  мовляв,
батькiвського благословення нема? на шлюб, то яке ж весiлля, княже?
   -_ Вгадав вiн: справдi не було оте князiв тiльки новгородських, i ти  в
скорiм часi будеш Великим Ки?вським! - вигукнув Коснятин.
   - Грiх так мовити.
   - Хоч грiх, та свята правда!
   - Як  усе  обiйдеться,  то  лишу  тебе  князем  у  Новгородi,-  сказав,
пiдводячись, Ярослав,- бо рiд у нас з тобою один через батька мого i твого
та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добринi. Коснятин став на  колiна,
знайшов руку Ярославову, поцiлував.
   - Служитиму тобi вiрою й правдото.
   - Встань, - невдоволено промовив Ярослав, - негоже так. Одно? кровi ми.
А справа велика  великого  розуму  вимага?,  а  не  цiлувань  i  поклонiв.
Кланятися тiльки господу треба, як Соломон, та просити  мудростi  в  нього
всечасно. Iди.
   Того ж вечора прийшов прощатися Глiб. Не було довго? мови.  Розлучилися
брати не по-братськи, кожен був задивлений тiльки в сво?, стали-бо вони на
такому рубежi, де люди або йдуть навстрiч одне одному, або  розходяться  в
рiзнi боки, i нема тако? сили на свiтi, що могла б ?х з'?днати.
   Вдосвiта Глiб ви?хав, ще темрява стояла надворi, накрапав холоднуватий,
мовби привезений пiвнiчною невiстокi, дощик, Ярослав молився  в  церквi  й
подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу  навiть
не прийшов уклонитися боговi. Чи тiльки тому, що боявся ще раз  зустрiтися
з братом-вiдступником, яким вважав Ярослава? Та хай.
   А Коснятин  уже  ладнав  весiлля  по  княжому  чину,  як  його  розумiв
новгородський  посадник.  Поставлено  коло  самого  Волхова  на   Торговiй
сторонi, де княжий двiр, довгий-предовгий стiл, такий довгий,  що  губився
його другий кiнець, а вже хто там сидiв, що говорив - не видно й не  чутно
було з чiльного мiсця, де посаджено молодого й молоду. З  боку  молодо?  -
посли королiвськi й Рогволод з дружиною, з руки Ярославово? - Коснятии  за
посадженого батька, тисяцькi й старости новгородськi, дружина,  боляри  зi
сво?ми пухкозадими жонами, ви-рпдженi в важкi багатi вбрання,  далi  купцi
сво? i при?жджi, ще далi - ремiсничий люд, з багатших, хто мiг  вклонитися
князевi дарунком на одруження, а дарункiв було безлiч; дарувалося так, щоб
по одну руку - княгинi, а по другу - князевi, складено хутра  й  прикраси,
золото й срiбло; Коснятин пiднiс Ярославовi багато  здоблену,  в  золотому
окладi бiблiю грецьку,  мiж  пергаменними  листами  виднiлася  закладка  з
перегородчато? емалi, а на закладцi - Юрiй-змi?борець,  святий,  на  честь
якого Названо Ярослава: дарунки везли вiд  столу  возами  в  той  час,  як
убогим i жебракам вiд княжих щедрот  роздаровано  милостиню,  яку  Ярослав
звелiв роздавати, як тiльки вийдуть вони з храму по  вiнчанню  i  аж  поки
всядуться за стiл i пiднесуть першi кубки за здоров'я молодо? княгинi,  за
його здоров'я, за землю Руську.
   Подавано вина фрязькi й меди настоянi, а з на?дкiв були гуси,  поросята
печенi, солонина, ковбаси-задимлянки, баранячi стегна й реберця, осетри  й
коропи, зайцi в чорнiм соку й засмаженi на жару оленячi тушi, лебедi чорнi
й бiлi на срiбних пiдносах, а для князя  й  княгинi  привезено  для  тако?
нагоди з пiвденних кра?в  царського  птаха  павича,  засмаженого  цiляком,
оздобленого небачено? краси пiр'ям,  птаха,  м'ясо  якого  не  гни?  й  не
псу?ться, а трива? вiчно, i хто ?стиме його, теж  матиме  вiчне  життя,  й
багатство, i красу, i щастя.
   За спинами в запрошених до весiльно?  учти,  з  обох  бокiв  столу,  не
наближаючись дуже, щоб не заважати урочистостi, але й не задалеко, бо тодi
б зникло вiдчуття з'?днаностi мiж усiма, стояв  новгородський  люд,  стояв
двома стiнами, рухливими й веселими, там  була  штовханина,  тиск,  зойки,
писки, невидима боротьба за лiпшi мiсця,  дужчi  пхалися  наперед,  слабшi
намагалися й собi пробитися за ними; з сiрого новгородського неба  сiялася
холодна мжичка, та нiхто не зважав на негоду, кожен  вирядився  в  що  мав
нового  й  святкового,  в  розпаленостi  натовпу  мжичка,  власне,  й   не
помiчалася, тi, що сидiли не-порушно за столом, мали б  страждати  бiльше,
треба було простягати  руки  за  кубками,  щоб  пити  за  здоров'я  та  за
благополуччя, та за шматками м'яса, горами наваленого посеред столу,  руки
?м лиснiли не так вiд жиру, як од дощику, на бородах теж срiблився водяний
пил, а тi, що стояли позаду, могли принаймнi ховати руки за пазуху  чи  до
кишень, а вже бородами трясли досхочу,  бо  тiльки  й  дiла  ?м  було,  що
штовхатися весело та супроводжувати кожну здравицю  розкотистим,  могутнiм
гоготiнням:  "Го-го-го!"  Так  навчив   Коснятин   кричати   кiльканадцять
заводiяк, а вiдомо, що  натовп  легко  пiдхоплю?  те,  що  йому  непомiтно
пiдкрикують у саме вухо. Отак воно й почалося та  й  iшло  мало  не  цiлий
день.
   - За здоров'я княгинi найсвiтлiшо?! Будьмо!
   - Го-го-го!
   - Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо!
   - Го-го-го!
   - За побiди нашi прийдешнi й сущi! Будьмо!
   - Го-го-го!
   - За вольницi новгородськi! Будьмо!
   - Го-го-го!
   - Земля наша хай не оскудiва?! Будьмо!
   - Го-го-го!
   - Народе новгородський, розростайся й мiцнiй! Будьмо!
   - Го-го-го!
   - За вiру християнську! Будьмо!
   - Го-го-го!
   - Возлюбимо, братi?, один одного! Будьмо!
   - Го-го-го!
   - Молодим гiрко-о-о!
   - Го-го-го!
   - Гiрко-о-о!
   Князь i княгиня пiдводились, цiлувались перед усiма,  не  було  в  тому
поцiлунковi нiякого смаку, не розпалювало Ярослава i  випите  за  день,  а
княгиня теж сидiла з сво?ми прозоро-холодними очима,  чужа  й  незворушна,
тiльки бралися плямами ?? бiлi щоки чи то вiд се? обтяжливо? учти,  чи  то
вiд вселюддя, до якого, мабуть, не звикла в  сво?й  пiвнiчнiй  сторонi.  А
Ярослав хоч i поцiнував  про  себе  належно  вигадку  Коснятинову  з  оцим
безмежним  столом,  за  яким  вмiстилося  пiв-Новгорода,  й  з  оци-,:  ми
крикунами, що пiдганяли учту сво?ми гуками, та водночас i  виразно  бачив:
не виходить у нього так, як то виходило воно завжди у князя  Володимира  в
Ки?вi. Передовсiм той би нiколи не покладався на чиюсь вигадку чи  лад,  а
сам би велiв, що робити i як,  знав-бо  добре:  всi  невдалi  справи,  хоч
причетний князь до них чи пi, б'ють, зрештою, по князевi, лягають на нього
провиною i збитком. I вже аби князь, Володимир  затiяв  таке  учтування  i
накликав стiльки люду (а в нього бувало й бiльше, це знав i Ярослав, та  й
Коснятиновi  було  вiдомо,  тому,  видно,  й  спробував  чимось  наблизити
Новгород у сво?х звичаях до Ки?ва), то не сiв би за стiл так,  щоб  обабiч
стояли натовпи. Звелiв би настругати столiв для всiх,  i  всiм  би  давано
?дво й питво, i буле б таке веселе й невтримне учтування,  та  вихваляння,
та молодецтво, що на кiнець дня забували вже, хто смерд, а хто боярин, хто
во?вода, а хто дружинник, i сам князь оточений був то одними, то  другими,
то во?нами, то гультiпаками, то жонами сво?ми та чужими, яких уподобав, на
яких накинув оком, може, щойно.
   А тут - цей холодний заздрiсний крик поставлених  за  для  пихи  чорних
людей, оцей смутний дощик, та ще  й  чужа,  неприступна  в  сво?й  гординi
жiнка, що стала нiби княгинею, його жоною, але хто й зна, чи стала, бо  не
помiча? на нiй Ярослав нiяких  прослiдiв,  що  вподобала  вона  сво?  нове
становище.
   Гуляння тривало ще й при свiтлi смолоскипiв, бо не годилося вiдправляти
людей за сонця, варено й печено всього  стiльки,  що  учта  мала  тривати,
може, й тиждень, найбiльшим ненажерам i питухам коло того столу (а чи  пiд
столом) належалося  й  нiч  заночувати,  але  хтось  там  пам'ятав  i  про
найголовнiше, про князя й княгиню, i, коли темнощi  зсунулися  вже  зовсiм
щiльно навколо столу i крики натовпiв долинали  мовби  з-за  чорного  кола
ночi, подано просто перед стiл новгородськi розлогi сани, застеленi м'яким
перським килимом, запряженi  четвериком  бiлих  коней,  в  багатiй  збру?,
заквiтчаних зелом i квiтами, i сам Коснятип вихопив  у  вiз-ничого  рипучi
вiжки,  поцяцькованi  срiбними  наклiпками,  розвернув  сани  хвацько,  аж
полетiли кiм'яхи грязi увсiбiч, i запросив молодих сiдати.
   I як тiльки князь довiв княгиню до саней i вона  злягла  на  килим,  бо
сiсти там було нiяк, а  Ярослав  притулився  до  не?,  Коснятин  вiдпустив
вiжки, i конi рвонули з мiсця так, що  важ-котiлому  посадниковi  довелося
вiдразу вдаряти тюпака, -  тут  обидвi  невидимi  вже  майже  стiни,  люду
розруйнувалися, розсипалися, з  двох  бокiв  руннули  на  сани,  змiшалися
навколо них а_ криком, вереском, гiйканням, диким реготом;  над  князем  i
княгинею  нависали  й  миттю  щезали  довгi  бороди,  зiпали  на   них   з
нерозбiрливими криками чорнi роти,  горiли  цiкавi  очi,  однi  штурлялися
помiж собою, iнших жбурляли просто на сани, ще iншi намагалися  вломити  з
саней хоч трiску, ще  хтось  догадався  вiдкабетовувати  добреннi  кавалки
коштовного килима,  хтось  пробував  палити  килим  палахкотючою  трiскою;
Коснятин на-с'?лу пробивався крiзь  юрмовище,  конi,  пирхаючи  й  мотаючи
головами, тягли сани поволi, бо перед ними ро?лося вiд  чорних  розмаханих
постатей, вже посадник шкодував, що не постановив на путi князевiй дружину
двома рядами, зате Ярославовi хоч тепер  сподобалося  те,  як  поверталося
його весiлля, радий вiн був,_ що люд зламав ту заборонну незриму межу, яка
вiддiляла його вiд князя; вiдчував Ярослав: ото тепер йому тiльки й  сили,
що в отих ошалiлих, звихрених, заслiплених дурною цiкавiстю  людях,  гарно
було вiдчувати, як ляка?ться холодна королiвна цих забiяк, горнучись  йому
до боку, шукаючи в нього прихистку.
   I вже  на  княжiм  дворi  по-юнацькому  зiскочив  з  саней,  збадьорено
змахнув, майже  дружньо,  безладному  сво?му  супроводовi,  отiй  людськiй
звированостi, яка вже виповнила й увесь двiр, легко  зiстрибнув  з  саней,
взяв княгиню на руки, i хоч була велика й незручна в ношi, але  пронiс  ??
трохи, пробиваючись крiзь юрмовище, а княжi люди  розкрикували  перед  ним
дорогу ширшу й ширшу, аж поки все-таки наведено  якийсь  лад  i  утворився
вiльний прохiд до ганку княжих палат; тодi Ярослав поставив жону на землю,
мовби велику дерев'яну ляльку, мовчки подала Iнгiгерда йому  руку,  i  вiн
повiв ?? на першi  покладини,  бо  тiльки  тiлесно  доповнений  шлюб  може
вважатися звершеним.
   А бiлi конi з саньми зникли десь так  само  непомiтно,  як  i  посадник
Коснятин, та Ярославовi не  було  тепер  нi  до  чого  дiла,  лишався  вiн
наодинцi з молодою жоною, вперше в життi око в око, рука в  руку,  i  свiт
замкнувся мiж ними обома, не  iснувало  бiльше  нiчого,  все  зникло,  все
забулося, палахкотiли в притемненiй ложницi свiчки,  а  ?м  здавалося,  що
тiльки вони обо? палахкотять i згорають на вогнi, який палить людину, поки
вона й живе, да? ?й найбiльшу снагу i  водночас  вiддiля?  ??  непрохiдною
стiною от усього довколишнього.
   Так i Ярослав на якийсь час вiддiлився вiд справ цiлого свiту i не  мiг
бодай кра?м серця вiдчути, що, може, саме тi??  ночi,  в  далекiй  далечi,
коло Ки?ва на Берестах, вирушав у останню путь його батько - Великий князь
Володимир.
   Берести стояли вже тодi, коли Ки?ва ще й мало було,  вабили  тихiстю  й
споко?м, i князь Володимир так полюбив ?х, що звелiв вибудувати собi  двiр
у Берестах ще лiпший, анiж у самому  Ки?вi.  Вiдпочивав  там  по  ловах  у
Звiринцi, тримав найулюбленiших  пiдложниць  також  на  Берестах,  коли  ж
занедужав, зiбравшись iти на непокiрливого  сина  Ярослава,  теж  залiг  у
сво?х палатах берестових, сподiваючись на скоре видужання, але  вже  й  не
пiдвiвся, померши вiд кольок в боку або ж вiд  божого  гнiву.  Люди  рiдко
заживали тодi за шiстдесят лiт, однаково великому князевi  вже  недовго  б
довелося топтати ряст, але багато в чому пришвидшили князеву смерть  подi?
явнi й тайнi. Бо якщо син Ярослав одкрито йшов на батька, то iнший  син  -
Святополк, ще й досi перебуваючи в ув'язненнi в Вишгородськiй  крiпостицi,
знов задумав справу ще лихiшу, нiж князь Новгородський. Через вiрних людей
сповiстив Святополк печенiгiв  про  те,  що  князь  Володимир  виступав  з
вiйськом проти Новгорода, i покликав ?х ударити на Ки?в, коли покине  його
князь з сво?ю дружиною. А щоб не проходити  через  крiпостицi,  поставленi
Володимиром по Росi, мали печенiги переправитися десь аж коло  Переволочни
через Днiпро, пройти Залозним  шляхом  i  пiдступити  до  Ки?ва  з  лiвого
берега, звiдки ?х нiхто нiколи й не ждатиме. Так воно й сталося, та тiльки
хворощi Володимировi зруйнували всi Свято-полковi намiри, знов посилав вiн
сво?х вiрних людей до печенiзького хана, попереджуючи  його,  щоб  зупинив
орду, бо й князь, i дружина, i сила-силенна вiйська - в Ки?вi,  i  нiчого,
крiм погрому, не здобудуть тут печенiги.
   Але на той час князевi Володимиру вже донесено про те, що  заворушились
печенiги, надходили вiстi, що степовики  сунуть  по  лiвому  березi,  тодi
.недужий князь покликав до  себе  сина  Бориса,  який  прибув  з  далекого
Ростова, щоб стати коло батька в тяжку годину, сказав йому брати вiйсько й
виступати на Альту, щоб перепинити путь печенiгам.
   Борис виступив на Альту, вибрав просторе широке поле,  де  б  мiг  дати
битву печенiгам, але вони, вчасно попередженi Святополком, знов  завернули
в сво? степи i щезли там безслiдно.
   Поки ж Борис стояв з вiйськами на Альтi, Великий князь Володимир зiйшов
з свiту.
   Вiн лежав у великiй горницi, що чотирма  вiкнами  виходила  на  Днiпро.
Вiкна не зачинялися нi вдень,  нi  вночi,  князь  хотiв  ухопити  в  груди
якомога бiльше свiжого днiпровського вiтру, але однаково задихався  щодалi
дужче, горниця знесена була високо над землею над двома пiдклiтями, в яких
юрмилася придвiрна челядь, варилися  для  князя  улюбленi  його  на?дки  й
напитки,  наготованi  завжди  сидiли  гусельники  й  скоморохи,  блазнi  й
вродливi дiвчата, якi самою молодiстю сво?ю могли б повернути Володимировi
здоров'я, бо часто бувало перед тим, що западав у недугу Великий князь, та
досить було йому спочити поглядом на солодкому личку, як пiдводився знов i
знов вершив сво? державнi дiла, великi й непомiтнi. Але не пускав князь до
себе нiкого, не хотiв нiкого бачити, нiчого не  ?в,  тiльки  пив  настоянi
меди й воду з свячено? криницi, холодну й чисту, забороняв турбувати його,
нiхто не смiв появлятися в горницi, поки сам князь не покличе, не  подасть
знаку.
   А знак той був - звук срiбного  бубонця  на  довгiй  ручцi  з  слоново?
кiстки. Бубонець лежав на столику коло узголiв'я князевого. Дзвенiння було
кволе, майже нечутне, але по той бiк дверей  цiлодобово  чергували  молодi
отроки, вони вчували найменший звук з княжо? опочивальнi,  немало  дивуючи
сво?ю чутливiстю дружинникiв, що стояли на сторожi коло тих дверей, але не
чули нiчогiсiнько, так нiби хтось позатикав ?м вуха воском.
   Та настав день, коли й отроки не змогли дочути жодного звуку  з  княжо?
горницi. Хоч як тулили вуха до товстих дубових дверей, хоч  як  завмирали,
хоч як стримували вiддих - нiчого.  Навiть  чутно  було,  як  днiпровський
вiтер влiта? в одчиненi вiкна й, постогнуючи, вирива?ться попiд дверима  з
невидимих шпарин, але вiд князя не було нi знаку, нi  звуку.  Ждано  цiлий
день i цiлу нiч. Бо, може, Великий князь поборов недугу  i  вперше  заснув
спокiйно й солодко i набира?ться сил увi снi? Коли ж i на  ранок  знов  не
доходило з  опочивальнi  жодного  слуху,  тодi  налякана  гридь  звiдомила
во?воду дружини, а той прикликав двох бояр з Берестiв, i  от  вони  втрьох
боязко пiдступили до високих дубових дверей,  якi  давно  вже  можна  було
нечутно вiдхилити, бо петлi змазувались гусячим жиром,  щоб  не  дратувати
князя нi рипом, нi скрипом, але нiхто не наважувався прочинити дверi бодай
на палець, нiчи? око не зазирнуло до велико? горницi,  тiльки  тепер  тро?
вперше зробили це,  обережно  ступили  до  палати,  i  ?м  у  лиця  вдарив
солодкавий дух покiйника.
   Князь лежав мертвий. Тi тро? побоялися й доторкнутися до небiжчика, хоч
слiд було бодай поправити його на постелi, бо лежав з перекривленою  ши?ю,
якось незграбно звiсивши голову з подушки, борода  вiдтягала  йому  щелепу
вниз, на вусах запеклася кривавиця.  Покликано  мерщiй  священика,  а  тим
часом розпочалася рада: що чинити?
   Князь помер без причастя, без сповiдi, найгiрше ж - не повiдомивши  про
свою останню волю, не визначивши спадко?мця  сво??  влади.  Щоправда,  вiн
кликав до себе  сина  Бориса  i  дав  йому  вiйсько,  щоб  виступив  проти
печенiгiв, але того ще не досить, щоб  проголосити  Бориса  Великим-князем
Ки?вським, бо ?  брати  старшi  за  нього  -  ?  найстарший  Святополк,  е
Мстислав, ? Ярослав, який сво?ю смiливою вiдмовою впокоритися батьковi уже
досить вiдверто проголосив сво? зазiхання на ки?вський стiл.
   Прикликано до Берестiв ки?вських бояр i во?вод, а тим часом вiрнi  люди
з-помiж гридi дали знати: однi - Предславi, а ще  iншi  -  Святополковi  в
Вишгород про кончину Великого князя, i цi звiдомлення перевищили вмить все
те, що народилося в тугих головах  ки?вських  бояр,  бо  Предслава  мерщiй
спорядила гiнцiв з грамотою до Ярослава, закликаючи його чимдуж  поспiшати
до Ки?ва, а вишгородськi бояри, випустивши Святополка  на  волю,  з  усiма
почестями, належними тiльки Великому князю, повезли  його  через  бори  до
Ки?ва, звiдти до Берестiв, i хоч добралися туди вже пiзньо?  ночi,  княжий
син велiв не вiдкладаючи спорядити похорон  Володимира;  бояри  й  во?води
власноручно проломили помiст у горницi, щоб приховати вiд  смертi  звичний
хiд, яким користувався небiжчик, загорнули тiло Великого  князя  в  килим,
спустили на вiжках на землю i поклали в сани,  запряженi  вiсьмома  парами
бiлих волiв, як велiв старий полянський  звичай.  i  Так  на  бiлих  волах
в'?хав востанн? князь Володимир у Ки?в, i то? само? ночi був  похований  у
церквi свято? Богородицi в придiлi святого Клемента, в мармуровiй  корстi,
пiд молитви, сльози, ридання й сум усього Ки?ва.
   А ще то? само? ночi, коли повiв Ярослав свою жону на першi покладини  i
ви?хали з його двору бiлi  конi,  а  десь  у  Ки?вi  бiлi  полянськi  воли
одвозили тiло його батька до мiсця останнього спочинку, вирушив тайкома  з
Новгорода великий загiн :,' вершникiв. Не" дуже вправно трималися ?здцi на
конях, чутно; було варязьку мову; якби мiг хто прислухатися, то вiдразу  б
зачув хвастощi одного з варягiв сво?ми походеньками  у  жiноцтва,  з  чого
легко б упiзнав  Торда-молодшого,  а  вже  тодi  виплив  би  з  темряви  й
мовчазний Ульв, i забiяцький Торд-старший, який, зда?ться, командував цi?ю
дивною виправкою; варяги, хоч  i  почували  с,ебе  певнiше  пiшими,  ?хали
досить швидко, хтось добрав ?м усiм коней однаково? гнiдо? мастi,  так  що
ховалися вони за нiччю, i видно було, що ?дуть на дiло почесне.
   Варяги не брали- з собою в дорогу нiчого обтяжливого - нi  прикрас,  нi
майна жодного, саму тiльки зброю та харчiв на  два  переходи.  Та  хоч  як
легкома вирушили з Новгорода i гналися нiч i день за тим, за ким визначено
?м було гнатися, все ж довго не вдавалося ?м наспiти втiкачiв; вже й  конi
потомилися, вже навiть Торд-молодший умовк i схожий став  сво?ю  мовчанкою
на Ульва, вже знати  було,  що  ?дуть  вони  по  днiпровському  зливиську,
незабаром буде й  сам  Днiпро  або  якась  з  його  приток;  варяги  гнали
безжально коней, якщо вони запiзняться  i  насад  на  Смядинi  вiдпливе  й
опиниться в Днiпрi - тодi ?м доведеться повернутися  назад,  не  звершивши
дорученого, а це означа? зламати  сво?  слово,  ще  гiрше  -  не  отримати
обiцяного, обiцяно ж було щедро.
   Коли ж нарештi за негустими перелiсками забачили  варяги  поперед  себе
коротку низочку вершникiв, поперед яко? ?хав на бiлому конi молодий  князь
Глiб, то вже конi варязькi насилу пересувалися, вони плуталися в густих  i
високих нежарах, а в князя i його супроводу конi були свiжi, мовби щойно з
стайнi або з випасiв, iшли розмiрене, гарно, i  видно  було,  як  легко  й
упевнено  вiддаляються  вiд  переслiдувачiв,  ще  й  не  знаючи  про  ?хн?
iснування. Що ж буде, коли довiдаються? Торд-старший вiдразу  збагнув,  що
треба дiяти вмiнням, а не силою, вiн мовчки показав Ульвовi на  його  лук,
спинив загiн, щоб дати лучниковi спокiйнiше вицiдитись, сказав хрипко:
   - Бий вiдразу в князя. На бiлому конi.
   I чи то Ульв, змучений довгою гонитвою, не поцiлив як слiд,  чи  то  не
дотямкував, куди стрiляти, i, вчувши останнi слова  Тордовi  про  коня,  в
коня й вицiлював,  стрiла,  послана  варяговою  рукою,  вдарила  коневi  в
передню ногу пiд самi груди, кiнь спiткнувся, з усього скоку впав, а  Глiб
не встиг висмикнути ноги з стремен, його придавило кiнським  черевом,  але
вiн сам зумiв вивернутися, вивiльнив придушену ногу i тiльки  тодi  вiдчув
дикий  бiль  у  тiй  нозi,  а  коли  спробував  ступнути  нею  -  вона  не
пiдкорялася. Його люди спиняли сво?х коне?  конi  злякано  витанцьовували,
хропли, пряли вухами, наперед вилiз з сво?м конем  цiкавий  повар  князiв,
якого звано Торчином, бо справдi походив чи то вiд туркiв, чи то з агарян,
зназ лиш кiлька слiв по-руськи, зате  готував  дивнi  страви  для  княжого
столу, а ще вiдзначався великим  жонолюбством  i  непогамовною  цiкавiстю.
Мабуть, цiкавiсть попхала його й тепер наперед, але сталося йому зазле, бо
князь, забачивши першого спереду, гукнув:
   - Подай менi коня!
   Торчин пiд'?хав до князя, але з коня ще не злазив, бо й не зрозумiв  як
слiд, чого  вiд  нього  хоче  князь.  Тодi  Глiб  смикнув  його  за  ноги,
посинiлими вiд болю й злостi губами вже не прокричав, а вишептав:
   - Злазь з коня! Швидко! Торчин iзнов не розумiв.
   - А я? - спитав вiн, побачивши нарештi стрiлу в нозi Глiбового коня i з
острахом ждучи, може, тако? само? стрiли й собi межи плечi.
   - Злазь! - прокричав князь i потягнувся до меча.
   Тодi Торчин злетiв з коня, але не на  той  бiк,  де  стояв  знавiснiлий
князь, а на протилежний,  i  не  злiз,  а  просто  скотився,  впав,  миттю
схопився i пригiнцi побiг за дерева.
   Глiб з великими труднощами залiз у сiдло, махнув рукою,  погнав  учвал,
стоячи в однiм стременi, а друга нога  висiла  йому  смертельним  болем  i
тягарем. Бiль був такий незносний, що довелося перевести  коня  спершу  на
рись, а там i зовсiм - ступою. Але за  той  час  уже  вiд'?хали  вiд  того
проклятого мiсця, де, видно, засiли бродники, що грабували  купцiв,  Глiба
оточила його дружина, пiдтримували збiлiлого на лицi князя,  тихо  по?хали
далi, бо саме тропа вивела ?х до берега Смядииi.
   Дорогою цiною довелося заплатити князевi Глiбу за ту прогайку. Коли вiн
отак ступою наближався до насаду, який ждав ?х  з  сонними  гребцями  коло
берега, збоку, перерiзаючи ?м путь, полетiли мiж деревами темнi  вершники,
i тiльки тодi збагнув князь, що то не бродницька стрiла летiла в нього, що
не грабiжникам знадобився його кiнь чи там щось, а послано по його голову.
Знову пересиливши бiль, зiрвав Глiб коня  до  чвалу,  пiдскочив  з  сво?ми
людьми до  насаду,  гукнув,  щоб  помогли  йому  злiзти  на  землю,  князя
пiдтримали пiд руки, повели чимшвидше на кораблець, Глiб шепотiв: "Швидше,
швидше, швидше". Один з дружинникiв мечем перерубав вiрьовку,  якою  насад
прив'язано було до  прибережного  чорного,  з  оголеним  лапатим  корiнням
в'яза, соннi  гребцi,  прокинувшись,  лаштувалися  вiдпихатись  од  берега
довгими важкими весла-ди, але тут приспiла погоня, варяги злiтали з  коней
на скоку стрибали в беззахисний насад з  оголеними  мечами,  i  мечi  ?хнi
блищали, мов вода, i змивали кров'ю все, що траплялося на  путi,  а  помiж
варягами закрутився княжий повар, страш-Яий у сво?й  ненавистi  до  князя,
якого перед цим стiльки годував i який зрадливо кинув його посеред  чужого
лiсу на пота-яу. Повар доскочив до Глiба i,  перш  нiж  той  зумiв  вихопи
ослабiлою рукою свого меча, загнав йому в груди широкого яожа. "Не  дiйте'
мене,  братiя  моя  мила  i  дорога,  не  дiйте!"   -   'заплакав-закричав
по-дитячому юний князь, та тут вдарили ще варяги,  -  Глiб  упав  мертвий;
тодi Торчин стрибнув йому на груди й двома помахами  вiдкабетував  князевi
голову.
   Торд-старший взяв голову й дбайливо вклав ?? в шкiряний мiшок, що висiв
у  нього  за  плечима.  .  Подi?,  надто   ж   лихi,   мають   властивiсть
повторюватися, навiть збiгаючись притому в часi. Знову ж таки, може,  саме
тодi, як та?мничi варязькi  вершники  по  мохах,  брусничниках  i  нежарах
гналися за князем Глiбом, з Ки?ва на Альту теж : и-рушили вершники, тiльки
що першi спорядженi були без вiдома князя Ярослава, а  других  послав  сам
Святополк, i велено було цим останнiм привезти  до  Ки?ва  молодого  князя
Бориса добровiльно чи силою, живого чи мертвого, бо  кличе  його  до  себе
старший брат, який сiв на отнiй стiл i  вимага?  покори  вiд  усiх  братiв
молодших. То були вiдчайдушнi вишгородськi бояри Путьша, Талець, ?ловит  i
отрок Святополкiв, прозваний Ляшком, бо привiз його князь од  свого  тестя
Болеслава, хоч був той отрок невiдомо? кровi,  радше  скидався  па  дикого
степовика, мав непогамовну вдачу i вiдзначався  дурною  вiдчайдушнiстю.  I
якщо варяги, вирушаючи в iюгоию за Глiбом, не наражалися, власне, на жодну
небезпеку, то посланцi Святополковi ?хали, може, й самi на  вiрну  смерть,
бо ж Борис стояв на Альтi  не  сам,  а  з  великим  вiйськом,  яке  ще  не
присягнуло Святополковi, та й невiдомо, чи стане  на  його  бiк,  а  може,
триматиме руку Борисову, бо ж усiм  вiдомо,  яко?  шани  зазнав  од  князя
Володимира Святополк i якою довiрою в батька користався Борис.
   Тiм часом Борис марно чекав на Альтi появи печенiгiв.  Дозори,  посланi
далеко в степ, не виявили нiяких прослiдiв ворога, дiйшли чутки до  князя,
що печенiги  вiдвернули  вiд  Ки?ва  i  никають  десь  довкола  шляхiв  та
переправ; князь добре вiдав, що вiйсько потрiбне батьковi  його  передусiм
для того, щоб виступати протi?  непокiрного  Новгорода,  лiто  вибилося  в
найвищу  свою  середину,  отож  настала  найлiпша  пора  для  походу,  але
повертатися  до  Ки?ва  без  велiння  князя  Володимира  Борис  не   смiв,
нагадувати Великому князевi про  похiд  на  Ярослава  теж  не  мiг,  отож,
розгублений i знетерпеливлений, стояв i далi в полi перед Альтою, днями не
виходив з свого намету, ревно молився, вiв благочестивi бесiди  з  отроком
сво?м угрином Григорi?м, якому за тихий норов  i  вiрну  службу  подарував
важку шийну чепу з щирого золота; так  що  посланцi  вiд  Святополка  коли
пiд'?хали до княжого намету  з  княжим  прапорцем  i  вийшов  ?м  навстрiч
Григорiй, то взяли його спершу за самого князя через ту  гривню,  i  трохи
навiть знiтилися, попри все сво?  нахабство,  але  оговталися,  як  тiльки
Григорiй уклонився ?м низько, забачивши ?хню дорогу  одiж,  i  сказав,  що
спита?  князя,  чи  може  той  прийняти  посланцiв.  Збiглися  отроки,  що
слугували князевi, пiдходити стали ще  й  во?ни;  Путьша  дав  знак  сво?м
людям, щоб були напоготовi, а сам,  ще  й  не  званий,  пiшов  до  намету,
вiдiпхнув Григорiя, що перепинив йому путь, побрався далi, аж до  князево?
опочивальнi. Борис, звiсившi? босi ноги з ложа, сидiв у самiй сорочцi,  бо
мав звичку по обiдi трохи передрiмати, а щойно з'?в обiд, спання  ж  самим
богом присуджено полудневi: вiд початку спочива? опiвднi i звiр, i  птиця,
i чоловiк, тепер  Борис  трохи  невдоволено  позирав  на  боярина,  що  не
дiждався навiть, поки князь надягне порти, та  водночас  намагався  вiн  i
погамувати гнiв, бо ж посланець, певно, був од  Великого  князя  i  принiс
вiстi про повернення до Ки?ва.
   Путьша нi вiтався, нi дав князевi зодягтися або хоч  трохи  оговтатися.
Приступив до самого ложа i, згори вниз позираючи на худенького, ще  зовсiм
юного, тiльки борiдка почала висiватися, князя, сказав товстим басюрою:
   - Отець твiй помер, царство  йому  небесне,  а  в  Ки?вi  сидить  князь
Святополк i велiв тобi не гаючись ?хати з нами до нього.
   Князь знетямлено  дивився  на  товсте  обличчя  Путьшине,  видно,  його
вкiнець приголомшила  страшна  вiсть  про  батькову  смерть,  а  вже  щодо
Святополка, то вiн, певно, й не почув,  а  коли  й  почув,  то  нiчого  не
зрозумiв, ще менше ж зрозумiв Про вимогу старшого брата ?хати до  нього  з
поклоном. Вiн хотiв щось промовити, але губи йому ворушилися  без  жодного
звуку, вiдчував  тiльки  страх  непогамовний,  панiчний,невтрим-ний  страх
перед цим грубим, незнайомим боярином, перед його жорстокою  вiстю,  перед
його брутальнiстю, радо б утiк оца куди-небудь, не був би  нi  князем,  нi
во?водою, вже шкодував, що не послухався брата Ярослава  i  не  по?хав  на
його поклик, тепер був би далеко звiдси, вiд батьково?  смертi,  вiд  усiх
жа-хiв, якi принiс йому, сонному  й  розгубленому,  цей  чужий  чоловiк  з
нахабним голосом;  найбiльше  ж  докучало  князевi  те,  що  сидить  перед
лиховiсним боярином майже голий, без пор-тiв, без збро?, тiльки  хрест  на
ши? маючи, але що хрест, коли на чоловiка пада? зненацька стiльки лиха.
   - Григорiю! - здобувся нарештi князь на якесь рiшення  -  Григорiю,  де
ти?
   В голосi Борисовiм було стiльки  вiдчаю  й  болю,  що  Григорiй,  якого
притримував знадвору ?ловит, не пускаючи  до  шатра,  рвонувся  всередину,
мало не звалив ?ловита, гарячко-во висмикнув з пiхов широкий свiй  меч,  в
один скок опинився коло  розшито?  пiлки,  що  закривала  вхiд  до  княжо?
опочивальнi, але за його спиною гнучко вивернувся ?ловит i  довгим  .сво?м
списом, ударив майже наослiп навгiнцi угрина, поцiлив  йому  мiж  лопаток,
Григорiй упав, тодi ?ловит, висмикнувши списа з тiла отрока, влетiв  туди,
де вiв перемови  з  князем  Путьша,  побачив  там  випростуваного  тонкого
безбородого юнака, в самiй сорочцi, i, може, й, не розбираючи, князь то чи
ще якийсь з його отрокiв, замахнув списом i  вдарив  юнака  в  груди.  Той
мовчки, без ?диного стогону, заливаючись кров'ю, впав на ложе.
   - Наробив же ти, -  притишуючи  голос,  сказав  Путьша,  -  рiж  намет,
загортай князя, та й гайда!
   ?ловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб
лякатися. Вiд дiда-прадiда передалося  ?ло-i  виту  розбiйницьке  ремесло,
вистежували вони проходящi повз  iВишгород  наладованi  товарами  купецькi
човни, нападали на дих темними ночами, мовчки вiдправляли купцiв i гребцiв
на iой свiт, забирали все з човнiв, топили й човни, так  що  десь  на  циi
збиралися цiлi кладовища  з  людей  та  човнiв,  а  ?ловити  за-можнiшали,
багатство ?хн? росло, мов т? верби з води, всi кiнцi  сво?х  злочинiв  теж
умiло ховали вони в воду; тепер же ?ловит ховався в сво?х учинках за князя
ки?вського Святополка -  то  чого  ж  було  лякатися?  Вiн  вихопив  ножа,
полоснув по намету, вирiзав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився
через отрока Григорiя, помiтив на ши? золоту гривню, нахилився,  спробував
зняти чепу, але вона замкнена була досить мiцно. Шкода було втрачати  таку
коштовнiсть. Тим самим ножем, що  панахав  намет,  ?ловит  вправно  вiдтяв
голову вбитому, зняв гривню, вкинув ?? собi за пазуху,  а  вже  тодi  став
загортати в шматок намету Бориса, ще не вiдаючи навiть, чи той мертвий, чи
тiльки в непам'ятi.
   Так розпочав свiй кривавий i  окаянний  шлях  до  одинацтва  Святополк.
Згодом брат його  Святослав,  довiдавшись  про  страшну  смерть  Борисову,
спробу? втекти вiд Святополка до свого тестя в угри,  але  найманi  вбивцi
наздоженуть Святослава в Карпатах i вб'ють безжально й жорстоко.
   Але одна лиха воля наштовхнулась на другу, теж лиху, хоч  i  несвiдомо,
бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не мiг стосувати способiв, уживаних
Святополком, вiн ще не знав, яка то хижа й  позбавлена  будь-яких  докорiв
сумлiння буде та боротьба, що в не? вступав у сво?му  намаганнi  сiсти  на
ки?вськiм столi, вiн би з обуренням вiдкинув намову  вдатися  до  усунення
смертю братiв сво?х, нехай i народжених  од  рiзних  матерiв,  але  ж  вiд
одного батька. Та Ярославовi поки  що  прийшла  на  помiч  сила  стороння,
називалася ж та сила - Коснятин, посадник новгородський.
   Коснятин був старший лiтами й досвiдом за Ярослава, вiн  гаразд  вiдав,
що до влади найлегше йти тiльки тодi, коли нiщо  i  нiхто  не  сто?ть  мiж
тобою й владою. Мiж ки?вським столом i Ярославом стояло аж занадто  багато
людей: усi його брати. Однi були далеко, iншi, як Судислав, сидiли тихо, а
цей молодик за?хав  до  Новгорода  лиш  для  того,  щоб  заявити  старшому
братовi, що виступить проти нього разом з Володимиром, нагрозився й по?хав
собi, вважаючи, нiби так воно й годиться. Коснятин же переконаний був,  що
таке зухвальство треба карати, i то негайно й безжально. Отож  i  пiдмовив
Тор-да-старшого з невеликою дружиною пуститися на це темне дiло то?  само?
ночi, коли князь Ярослав повiв свою молоду жону на першi покладини.
   Мала княгиня молода роззути свого мужа й знайти в одному чоботi золото,
а в другому нагайку - хай жде достатку,  але  не  забува?  про  впокорення
повсякчасне. Iнгiгерда,  яку  князь  став  називати  по-сво?му  -  Iриною,
непевно якось усмiхаючись, стягла йому один тiмовий чобiт,  обшитий  увесь
перлами, потiм стягла й другий i  вiдкинула  його  далеко,  а  ще  далi  -
гарапника. Стояла на  колiнах,  випнувши  груди,  розпроставши  зiгнутi  в
лiктях руки, загадковий усмiх блукав у не? на устах, такий схожий на усмiх
Забави-Шуйцi в перший  день  ?хнього  зближення,  що  князь,  забувши  про
урочистiсть хвилини, не став ждати, поки княгиня  пiдведеться  i  пiде  на
ложе, не подав ?й руки, як то, може б, належало, а зсунувся до  не?  якось
незграбно, боком; сп'янiлий вiд цiлоденно? гульби, видно, давалося взнаки,
з коротким, нетерплячим схлипом вiн навалився на Iрину, i вже не були вони
князем i княгинею, не було в нiй нiчого вiд холодно? загадково? королiвни;
пiдхопленi пожадливiстю тiлесною,  вмить  стали  вони  звичайними  людьми,
смертними й грiшними, i потонули  в  темних  солодощах,  забувши  про  всi
справи свiту. Коли ж згодом Ярослав знов, як тодi, з сiней,  взяв  жону  з
пiдлоги, незграбно й невмiло вiднiс ??  на  ложе  i  при  хисткому  свiтлi
свiчок на мить зазирнув у ??  пронизливо-прозорi  очi,  гарячою  ненавистю
вдарило йому в серце, вiн стиснув ?й руки, аж вона застогнала, i цього вже
стало задосить для нього, вiн вiдчув себе бодай трохи вiдомщеним,  одiйшов
у темряву, подалi вiд ложа, став спиною до жони, сказав глухо:
   - Чому не цiла?
   - Бо дорога далека,  -  вiдповiла  вона  вiдразу,  мовби  ждала  такого
запитання.
   Ярослав вiдчув себе ураженим ще бiльше. Виходить, вона ?хала i не ждала
навiть зустрiчi з сво?м майбутнiм мужем, не пошанувала його нiяк.
   - То як це? - допитувався вiн, хоч i знав, що про  це  не  слiд  бiльше
говорити.
   - До тебе далеко... не далеко -  довго.  -  Вона,  видно,  плуталася  в
словах, i вiн нарештi збагнув, що йдеться про давнiшi часи, коли вона ще й
не чула, може, про нього i коли, отже, вiн не мав i не мiг  мати  над  нею
жодно? влади. Та й сам тодi хiба вже зберiгав себе в неторканостi?
   - Чи у вас королi б'ють сво?х жон? - спробував перевести розмову  трохи
на жарт, але Iрина потрактувала його запитання всерйоз.
   - Хто дужчий, той  того  i  б'?,  -  сказала  вона,  не  ворушачись,  з
цiлковитим вiдчуттям вищостi над князем, який першу шлюбну нiч  розмiнював
на таку дрiб'язкову розмову. - Жони у нас теж сильнi. Вибирають у нас  теж
не завсiгди чоловiки. Бува? так, а бува? й iнакше.
   - Тебе вибрав я, - твердо сказав Ярослав, дякуючи боговi,  що  сповивав
його темнощами.
   - Схотiла я по?хати до тебе, от i ма?ш мене тут.  А  послати  нiхто  не
змiг мене.
   Вiн знав тепер точно: житимуть вони в  постiйнiй  ворожнечi,  пiхто  не
поступиться нi в чому, тiльки й переваги його було  в  князюваннi  (де  ще
воно?) та мужськiй  сво?й  силi,  хоч  нi  над  тiлом  ??,  нi  над  духом
володарювати не вдасться. Це вiдкриття глибоко вразило Ярослава, вiн би не
хотiв мати в себе пiд боком людини, яка зберiгала свою особистiсть i  жила
б незалежно вiд його волi, неприступна й насторожена. Але що мiг удiяти?
   - Iду на Ки?в, i ти зi мною теж, - сказав вiн, намагаючись бодай чимось
дошкулити ?й.
   - Вельми кортить менi подивитися на Ки?в, багато чула  про  цей  город,
скальди складають пiснi про нього.
   - Не дивитися йдемо - князювати, - нагадав Ярослав, хоч  якось  не  мав
певностi в  цьому  намiру  пiсля  сьогоднiшнього  вечора,  коли  все  йому
вислизало з-пiд нiг.
   - Тому й при?хала до тебе, - посмiхнулася холодно Iнгiгерда, -  вiрю  в
тебе, знаю, що будеш князем у Ки?вi.
   - Вiриш? - Ярослав не  втримався,  вийшов  з  темряви,  сполоханi  тiнi
заметалися позад нього, свiчi хапливо обiймали йому лице теплими  долонями
променiв.Зна?ш?
   - А так. - Вона посмiхалася незносно й погордливо, вiн ненавидiв ??  за
ту посмiшку, якби на ?? мiсцi була якась iнша жiнка, може, задушив би  ??,
розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Iрину, яка, ще
не ставши, власне, як слiд навiть княгинею новгородською, вже  з  певнiстю
говорить  про  стiл  ки?вський.  Сп'янiння  знов  нахлинуло  на  Ярослава,
заточуючись, вiн пiдiйшов до ложа, рвучко схилився над  Iриною,  з  палкою
жорстокiстю  впився  губами  в  ??  уста,  забив  ?й  вiддих,  вона  глухо
застогнала, важко повернулася всiм сво?м великим тiлом, щоб вирватися  вiд
нього, але Ярослав обхопив ?? руками, бо  .вiдступати  вже  не  мав  куди;
вiдкрилося йому вмить, що нiчого не даватиметься легко йому в руки,  може,
все життя доведеться боротися отак з усiм на свiтi, починаючи  вщ  рiдного
батька i рiдно? жони, аж до найзапеклiших ворогiв,  до  й  що  таке  життя
людське, як не змагання й невпинне борiння з темними силами, з  грiховними
пристрастями, з власною слабiстю, з дурощами, з надмiрною довiрливiстю?
   Зранку, пiсля свято? служби в церквi  й  роздавання  милостинi  убогим,
звелiв Ярослав поряд з тим предовгим столом понад  Волховом  поставити  ще
стiльки столiв, скiльки треба, щоб умiстилися всi бажаючi, i весiльна учта
продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усiм Новгородом i був
любий серцю новгородцiв, i жона його  дивилася  на  князя  вже  не  такими
пронизливо-холодними очима, було в них очiкування,  i  настороженiсть  теж
була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливостi в  тих  очах,  але
ще, мабуть, не наспiв час для того, не могла впокоритися Iрина так  швидко
й легко, зате люд новгородський прихилився серцем  до  свого  князя,  i  в
безладному гаморi то там, то там давалося почути окремi вигуки:
   - А поб'?мо киян з нашим князем!
   - Куно?мцiв надутих!
   - Здирцiв надднiпрянських!
   - Меча тримати не вмiють!
   - Торбохвати!
   Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погукiв, iшов туди,  пiдiймав
чару за здоров'я князя, за успiхи ки?всько? виправи, за Новгород  Великий,
а сам на думцi мав передовсiм самого себе, i зухвалiсть його непогамованих
намiрiв пiдносилася до розмiрiв небувалих. Князi завжди люблять  оточувати
себе людьми смирними, якi б легко пiддавалися ?хнiм бажанням, нi в чому не
перечили.  Такими-  найчастiше  е  невiгласи.  Косня-тин  же  вважав,   що
перевищу? Ярослава у всьому, виказував позiрну смиреннiсть i  слухнянiсть,
а тим часом повертав князя у вигiдному для себе напрямку. Вiдступати  тому
вже не було куди, та якби й запрагнув вiдступу, то  посадник  подбав,  щоб
вiдрiзати й останню стежку, пославши варягiв нагiнцi за Глiбом.  Як  упаде
на Ярослава провина за братове вбивство, тодi  ?дине  для  того  спасiння:
добувати ки?вський стiл, бо тiльки владою можна покрити найтяжчий злочин.
   З нетерпiнням ждав Коснятин Торда-старшого з його  та?мничо?  злочинно?
виправи. Бадьорився на цiлоденних  учтах,  па  продовження  яких  пiдбивав
Ярослава, - мовляв, для пiднесен ця  духу  новгородцiв,  слугував  князевi
вiрно, перший стояв коло дверей княжих палат, коли Ярослав з молодою жоною
йшов спочивати, перший стояв коло тих  самих  дверей  уранцi,  зустрiчаючи
князя пiсля ночi, так мовби й не спав i не лягав.  Здавалося,  нескiнченнi
тривоги, хвилювання i затаювання мали б пiдiрвати здоров'я  будь-кому.  Та
тiльки не Коснятиновi. В його великому потужному тiлi стачало сил на  все:
i на пиття, i на метушню, i на прислужництво князевi, i на пильнування  за
порядком, не забував i про готування до походу, в короткi нiчнi часи ще  й
вдовольняв свою жону, щоб не забувала вона  мужа  i  ?ства  його;  коли  ж
посеред ночi пролунав умовлений  стук  у  браму  посадницького  двору,  то
Коснятин, - нiби й не спав усi тi ночi, - вмить накинув на себе одiж,  сам
вибiг  у  двiр,  вiдчинив  браму,  впустив  трьох  темних  вершникiв,  сам
простежив, щоб поприв'язували  вони  коней,  потiм  запросив  до  горницi,
засвiтив одну тоненьку свiчечку, спитав хрипко Торда-старшого, який  стояв
перед посадником разом з Тордом-молодшим i Ульвом:
   - Ну?
   Варяг мовчки  розв'язав  шкiряного  мiха,  викотив  з  нього  пiд  ноги
Коснятиновi  щось  темне  й  кругле,  посадник  узяв  свiчку,   нахилився,
присвiтив, додивлявся недовго, але пильно,  знов  поставив  свiчку,  потiм
загасив ??, звелiв:
   - Прибери.
   - Це можна й навпомацки, - сказав Торд-старший, - але золото лiчити  ми
звикли при свiтлi.
   Вiн пошурхотiв мiшком, тодi Коснятин знову запалив свiчку,  Цього  разу
вже товщу, сказав розвеселено:
   - Я теж люблю додивлятися до золота, навiть вiддаючи його!
   Варяги прийняли жарт посадникiв, засмiявся навiть мовчазний Ульяв, вони
ще не знали, на що здатен Коснятин,  та  й  хто  б  розпiзнав  за  веселою
зовнiшнiстю  цього   чоловiка-красеня   похмуру,   мстиву   душу.   Навiть
Торд-старший, який мав чималий  досвiд  у  вистежуваннi  значних  людей  i
прибиранню  ?х  зi  свiту  непомiтному  й  умiлому  i  звик  до  та?мничо?
серйозностi, якою супроводжувано  завжди  розмови  про  такi  справи,  був
спантеличений трохи Коспятиновою поведiнкою, який усе мiг  перевернути  на
жарт. От такого чоловiка при?мно було одержувати плату за  будь-яке  дiло.
Посадник, видавши варягам обiцяне, поштовхав ?х межи плечi,  вони  й  собi
поштовхали жартом посадника, розсталися друзями ще  бiльшими,  анiж  перед
тим, варяги по?хали собi  на  двори  Поромонипi,  ща  вже  займали  площу,
зда?ться,  бiльшу  за  княжий  двiр  i  купецькi  становища,  а   Коснятин
повернувся до розiспано? жони з бiлим, солодким тiлом i поцiлував  ??  так
мiцно, що ?й мовби повернуло найперше дiвування, потiм вони досипали нiч у
снах барвистих i бажаних  для  обох,  а  вдосвiта  посадник  уже  стояв  у
шанобливому поклонi, ждучи виходу князевого й княгининого до молiння. I ще
був останнiй день весiльно? учти, бо Ярослав уже знетер-пеливився i звелiв
скликати во?в кожного до сво?? тисячi, щоб небавом вирушати в похiд,  учта
видалася на славу, чорний люд в цей останнiй день вдовольнитися мав  самою
милостинею, бо за столом засiли во?ни новгородськi й з волостей.  Коснятин
ходив помiж ними, знав, зда?ться, чи не всiх поiменно, багатьох обiймав за
плечi, багатьом щось кидав жартiвливе, тому всмiхався, з тим  пив,  з  тим
обiймався, з iншим цiлувався,  а  мiж  дiлом  шепнув  во?водi  Славенсько?
тисячi  Жировиту,  що  жона  Тверяти,  во?на  з  ?хньо?  тисячi,   жiночка
невеличка, та ласа до чоловiчих пестощiв, зда?ться, возлежить оце зараз  з
одним варягом, вiдомим усiм сво?ми походеньками  у  новгородських  жон,  а
потiм ще й порадив Жнровиту взяти трохи там сво?х  во?нiв  та  поколошкати
дружкiв того варяга; сказано було зовсiм мало, здавалося, Жировит нiчого й
не збагнув би з тих кiлькох слiв, кинутих мимохiдь  йому  посадником,  та,
видно, слова тут були зайвi, мiж  Коснятином  i  Жировитом  уже  все  було
узгоджено завчасу, потрiбен  був  тiльки  знак,  останн?  велiння.  I  ось
во?вода Славенсько? тисячi  вже  мав  те  велiння.  I  вiн  обiйшов  сво?х
довiрених людей i кожному щось там шепнув, i  вони,  теж,  видно,  завчасу
попередженi, де i як збиратися, поодинцi виходили з-за столiв i  непомiтно
зникали, не перешкоджуючи учтi.
   Все сталося, як  бажалося  посадниковi.  Тверята  з  товаришами  застав
Торда-молодшого, коли той мiцно обiймав його жону,  можна  було  б  досить
легко вбити обох у тiснiй  хижi,  не  давши  ?м  i  схаменутися,  але  для
невiрно? жони смерть вiд  меча  була  б  занадто  почесною,  на  варяга  ж
нападати  з-за  спини  не  випадало;  його  виманили  з   хижi,   наказали
захищатися, пiшли i;а нього з мечами  вiдразу  вп'ятьох,  щоб  у  того  не
лишалося нiяких сподiвань на порятунок; але Торд-молодший виявився ухом не
лише проти жiноцтва, а й проти во?нiв. Вiн легко й смiливо вiдбив  наступ,
навiть спромiгся вiдiгнати вiд себе троiх нападникiв саме так, що  вiдкрив
собi дорогу для втечi. Ганебного у втечi тiй нiчого  не  було,  бо  вiн  -
один, а ?х - кiльканадцятеро, тож Торд мчав по кривулястiй вуличцi прудко,
мов молодий олень, i прямував, ясна рiч, до сво?х, на  Поромо-i.iiн  двiр,
сподiваючись знайти  там  захист  i  зовсiм  випустивши  з  виду,  що  вся
Еймундова дружина учту? з князем i княгинею, i тiльки його  товаришi,  якi
повернулися пiзньо? ночi з та?мно? виправи, сплять десь там,  не  вiдаючи,
яке лихо спiткало його i що жде ?х самих. Вийшло так, що Торд-молодший сам
накликав  погибель  не  тiльки  на  самого  себе,  а  й  на  всю   дружину
Торда-старшого. Новгородцi ввiрвалися слiдом за ним на Поромонпн двiр,  ?х
стало мовби ще бiльше, нiж там, коли лижi, куди заманила сьогоднi вранцi з
бiса солодка жiночка Торда-молодшого, а тепер  виходить,  що  вiн  заманив
новгородцiв на сво? стiйбище, i якби то був не такий день, то  новгородцям
не поздоровилося б на Поромониному дворi; але нинi вийшло так, що  десяток
сонних, роздягнених, неозбро?них людей  стали  жертвою  нападу  розiзлених
новгородських мужiв, якi вже давно гострили зуби на цих заброд, що  сипали
навсiбiч  золотом,  зваблювали  чужих  жон,  зчиняли  бiйки  на   вулицях,
насмiхалися з  простого  люду.  Як  усi  тi,  хто  вчаща?  до  чужих  жон,
Торд-молодший був меткий на око, вiн мiг позмагатися  в  цьому,  певно,  з
самим Еймундом; отож, ускочивши в двiр Поромонин, варяг вмить збагнув,  що
тут  йому  теж  непереливки:  озирнувшись,  вiн  помiтив,  що  во?нiв   зi
справжньою збро?ю за ним женеться не так уже й багато  i  тримаються  вони
трохи мовби позаду, а наперед вириваються роз'юшенi здоровили з дрюччям  у
руках, i йому вперше стало страшно;  вiн  крикнув  щось  по-сво?му,  побiг
далi, крикнув ще, видно, хтось там з його товаришiв уже не спав,  бо  дво?
чи  тро?  варягiв  визирнуло  з  дверей  ?хнього  великого   дому,   вмить
поховалися, потiм  по  одному,  не  зовсiм  ще  одягненi  як  слiд,  стали
вискакувати зi збро?ю в руках, але стало вже запiзно на будь-який опiр, ?х
усiх разом з Тордом-молодшим було зiм'ято, стоптано, знищено в одну  мить.
То не був  чесний  бiй,  як  його  розумiють  справжнi  во?ни:  новгородцi
вривалися мiж варягiв без мечiв i списiв у руках, з самими  лиш  важезними
дубцями,  молотили  ними  навперехрест,  вимахували,  мовби  сокирами   чи
молотками (сказано ж - теслi!), вскочили до iзби, знаходили сплячих,  били
без розбору, як попало, дбали тiльки за те, щоб жоден з варягiв не  вийшов
живим.
   Розправа чинилася скора й неголосна, та чутка про не?  прокотилася,  як
то  часто  бува?,  майже  вмить  по  всiй  Торговiй  сторонi.  Найперше  ж
вiдлупилася вона коло весiльних столiв. а Хтось там прибiг,  хтось  гукнув
одне лиш слово, але те слово вiдразу було витлумачене в  давно  очiкуваний
спосiб, вилилося в перший вигук: "Нашi варягiв б'ють!" - вигук  ненавистi,
вiдплати за довголiтнi приниження, за топтання  честi  вiльного  люду,  за
iноземницьку зневагу до господарiв цi?? зелено? тихо?  землi,  якi  звикли
працювати багато й тяжко, добувати звiра, рибу, тесати  дерево,  торгувати
заробленим, а не вкраденим iнаграбованим з помiччю  грубо?  сили,  коли  ж
треба, то вмiли й протистояти будь-якiй силi;  але  для  того  треба  було
назвати ту силу ворожою, варяги ж топталися  в  ?хньому  городi  мовби  на
правах сили здружено?, а насправдi велися гiрше забудь-яких загарбникiв; i
ось, нарештi, слово кинуто, слово впмовлене, слово впало: "Бити!".
   - Нашi варягiв б'ють!
   I вже кинуто на?дки й напитки, зчинився лемент i  метушня,  вискакували
з-за столiв, забули про князя й княгиню, про лад  i  звичай,  не  лякалися
на?жачено? списами княжо? дружини, бо й що тепер дружина, що тепер князь i
княгиня, коли впало велике слово "бити!".
   - Нашi варягiв б'ють!
   I хоч нiхто й не казав,  де  i  за  що  б'ють,  всi  бiгли  в  напрямку
Поромониного двору, збройнi зготовлялись до бою, неоруж-нi  на  бiгу  щось
там норовили вхопити в руку; нi посадник, нi  тисяцькi,  нi  старости,  нi
десятники  не  могли  стримати  людського  знавiснiння;  Косиятин   тiльки
безрадно розвiв руками, повернувшись до князя трохи пом'ятий i  пошарпаний
у колотнечi, його жона кинулася до нього з плачем,  бо  не  звикла  бачити
його в такому станi, але Коснятин вiдiпхнув  дурну  бабу:  йшлося  не  про
нього,  найперше  слiд  було  захистити  князя  й  княгиню;  дружина   вже
шикувалася довкола них, обставившись непробивними щитами, але  посадниковi
видавалося  й  цього  замало,  змалку  вiн  перейняв  од  новгородцiв  усi
теслярськi хитрощi, тому мав напоготовi мiцно збитий з  дубових  брусiв  i
пакiл-ля переносний досить просторий вор, який i  поставлено  тепер  перед
князем i княгинею, щоб вони ввiйшли туди i так, забезпеченi вiд будь-якого
стиску й румовища, прослiдувалi? спокiйно до палат;  але  Ярослав  блиснув
гнiвним оком на Коснятина за таку вигадку, вiн лякався  осмiшитися  в  цiм
дубовiм ворi, зате Iринi  сподобалася  посадникова  вигадка,  вона  першою
ввiйшла в вор, подала руку князевi, той, щоб не суперечити жонi,  слухняно
пiшов за нею. Коснятин дав знак носiям, вор пiднято трохи  над  землею,  i
вiн плив, оточений кiльцем  варязьких  дружинникiв,  тихо  й  ма?статично,
достосовуючись до плавно? ходи молодо? княгинi i розтелесованого князя, що
вимушений був гамувати свою лють, до часу не виказуючи ??. Чи не  найдужче
злостився князь на Iрину. Висiла  тепер  у  нього  на  ши?,  мов  млиновий
камiнь. Якби не вона, кинув би оце все, взяв коня й поскакав  за  лiси  до
Шуйцi, i нiхто б не знав, де вiн i що з ним, на колiнах би  благали  князя
повернутися, бо народ без князя - що  отара  без  пастуха,  безборонний  i
невлаштова-ний, а вiн би собi мав тиху втiху з сво?ю навiсною  Забавою,  i
знову б свiтилося ?? молоде, незабутн? тiло i сам вiн молодiв  би  серцем,
переживав би те, чого й не пережив у сво?му життi,  вiдразу  постарiлий  i
споважнiлий сво?м князюванням i великими книжними мудрощами.
   Коснятин iшов по той бiк  дубово?  огорожi,  намагався  вловити  княжий
погляд, але Ярослав уперто вiдвертався од нього, злий на весь  свiт,  тодi
Коснятин проговорив князевi в бiк,  простромлюючи  крiзь  пакiлля  носа  i
просовуючи сво? пшеничнi вуса:
   - Присягаюся тобi, князю, що знайду всiх винуватцiв.
   Але тут проштовхався наперед рухомо? клiтки  хтось  з  варягiв,  гукнув
сполохано:
   - Торд-старший убитий, i Торд-молодший, i Ульв, i ще багато наших...
   - Всiх убивцiв поставлю перед тобою, - знов сказав Коснятин збоку.
   - Що вбивцi?  -  гiрко  всмiхнувся  князь.  -  Вже  менi  тепер  I;  не
воскресити нi Торда, нi Ульва, нi будь-кого з вмерлих.
   Коснятин вiдiйшов од двору. Мiг би  покинути  князя  на  пiвдорозi,  то
вiдразу б кинувся виконати свою  обiцянку,  щоб  потiшити  Ярослава  бодай
трохи, але ще мав вiдпровадити княжу пару цiлою й незачепленою до палат, а
вже лиш по тому взятися до дiла.
   Ще й день не кiнчився, не втихомирився ще Новгород, який кипiв тепер  у
всiх сво?х кiнцях, далеких i близьких, а посадник, вiдсвiжений,  у  новому
вбраннi, усмiхнений i урочистий, пiдвiв до брами княжого  двору  так  само
урочистих Жировита, Тверяту й ще кiльканадцятеро во?нiв Славенсько? тисячi
- всiх тих. хто вранцi сьогоднi спричинився до небувалого в Новгородi.
   - Князь давно хотiв провчити кiлькох варязьких гультя?в, щоб не вносили
вони ворожнечi мiж дружиною й Новгородом, - казав Коснятин Жировиту i його
товаришам, - бо виступати в такий похiд треба  здружено  й  одностайно.  А
паршиву вiвцю - геть!
   - Прибрали! - пробурмотiв Тверята, що  встиг  порахуватися  й  з  сво?ю
безпутною жiночкою, а тепер, щоправда,  й  шкодував  уже,  бо  важко  було
уявити йому, як далi житиме без ?? палких  стискiв  нiчних,  але  однаково
дiло зроблене, мав з чим стати перед князем.
   Жировит  мовчав,  вiн  без  надмiрно?  охоти  пристав  на  вмов.  лання
посадниковi йти до князя за винагородою, якось не дуже вiрилося йому,  щоб
Ярослав, ще вчора задивлений тiльки в сво?х варягiв, сьогоднi готовий  був
давати золото людям, якi  прибрали  кiлькох  його  вiрних  дружинникiв,  а
з-помiж них навiть найближчих княжпих охоронцiв, знаних усьому  Новгороду.
Але Коснятин усмiхався так ласкаво й заслiплююче, що не вiрити йому було б
просто грiх.
   Коснятин усмiхався  й  тодi,  коли  вони  проходили  браму,  пильновану
похмурими  варягами,  якi   пiдозрiло   дивилися   на   озбро?них   бравих
новгородцiв, що й собi всмiхалися  слiдом  за  сво?м  веселим  посадником:
Коснятин нiс  свiй  посмiх  i  до  княжих  палат,  винiс  його  й  звiдти,
з'являючись па ганку разом з Ярославом, i навiть понуре князеве лице мовби
освiтлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, i новгородцi  ще  бiльше
повiрили  в  бажання  князеве  не  тiльки  побачити  ?х,   а   й   належно
винагородити. Тiльки  Жировит,  во?н  досвiдчений,  знов  вiдчув  у  серцi
поколювання i важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав,  що  буде
далi, спробував навiть видавити собi на уста посмiх, переймаючи  його  вiд
посадника, i Ярослав уловив, зда?ться, його намагання прилучитися в  сво?х
веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородцiв з-пiд брiв,
наставив на них свого важкого, набряклого вiд багатоденного пияцтва  носа,
спитав коротко:
   - Оцi?
   - Вони, - радiсно мовив Коснятин.
   - Взяти ?х у мечi, - так само неголосно  й  спокiйно  сказав  князь,  i
кiлька  варягiв,  якi  стояли  внизу  на  схiдцях,  гакку  мiж  князем   i
новгородцями, вмить оголили  сво?  широкi  двосiчнi  ме-чi  й  ударили  на
спантеличених  новгородцiв,  а  з  усiх  бокiв  двору   повалило   варягiв
сила-силенна, i закипiла кривава баня перед очима  в  князя  i  посадника.
Ярослав так само був похмурi?, а Коснятин посмiхався сяйливо  й  безжурно.
Може, зiтер вiн свою посмiшку тiльки тодi, як увечерi вибрався до города i
сказав там комусь про побо?ще на княжому  дворi,  а  може,  й  не  вiн  те
сказав, а сама чутка викотилася з  княжого  двору,  бо  в  лихих  чуток  ?
здатнiсть видобуватися звiдусюди, i тепер уже по Новгороду  лунав  не  той
пiднесений вигук, що над Волховом при княжiй учтi, а болiсний зойк: "Наших
побито!"
   - Во?нiв славенських побив князь!
   - Варяги вбили во?нiв Славни у князя!
   - Жировита з товаришами вбито!
   - Варяги б'ють наших!
   Отак воно й перевернулося: "нашi б'ють варягiв" - "варяги б'ють наших!"
Натовпи збиралися коло княжого двору, горiли вогнища,  люто  бився  люд  у
браму, а посеред ночi проштовхалося  до  брами  тро?  змучених  верхiвцiв,
стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала  верхiвцiв  з
коней i була б, може, розшматувала нещасних, якби один  з  них  не  гукнув
голосом, що пересилював увесь вереск i лемент:
   -  Люди,  вгамуйтеся!  Вiстi  несемо  князевi!   Горе   велике!   Князь
Володимир...
   Тодi юрмище стало потроху стихати, i посланець вигукнув  ще  голоснiше,
так, що почули не тiльки найближчi вiд нього, а й багато хто ще:
   - Великий князь Володимир преставився в Ки?вi! Де  й  узявся  Коснятин,
розчистив умить прохiд для посланцiв, обставив ?х з сво?ми вiрними людьми,
достукався до брами i без перешкод провiв гiнцiв до  князя,  а  за  брамою
знову  заколотилося  i  завирувало,  та  вже  не  докучав  тепер  той  гук
Ярославовi, не лякався вiн нi крикiв, нi вогнiв, сказав Коснятиновi:
   - Скликай вранцi вiче на Софiйськiй  сторонi.  I  прибув  на  вiче  без
варязько? охорони, тiльки з кiлькома сво?ми отроками та  стяговниками,  бо
княжий прапор - це честь. Стяг  собi  вибрав  Ярослав,  достосовуючись  до
батька, князя Володимира. У того - архангел Миха?л, у цього  -  архангелiв
було два -  Миха?л  i  Гаврi?л;  виходило,  що  вже  оби-iва  привласненi,
лишалися ще Рафа?л i Урi?л, але через невiдомiсть свою навряд чи  могли  б
слугувати котромусь iз князiв ,а символ русько? державностi.
   Ярослав мав на поясi короткий нiж i меч до походу, зодяг-iений теж  був
до походу в одiж просту й зручну, без прикрас нiче гуло  й  вирувало,  лад
панував тiльки в самiй серединi, на узвишшi, де стояв  посадник  Коснятин,
стояли  посадники  ветiв,  з  довгими  сивими  бородами,  стояли  старости
кiнецькi, тисяцькi, старости ступеннi, во?води й  бояри,  багатшi  з  люду
торгового, вiрнi люди Коснятиновi; Ярослав уклонився вiчу, пiдняв руку  на
знак, що хоче говорити. Поволi гамiр ущух,  князь  вхопив  ротом  повiтря,
мовби обiймаючи всiх, простер руки, вигукнув:
   - Новгородцi мо? любi, дружино моя, опора й надiя землi 'усько?!  Отець
менi вмер, Великий князь Володимир! Хочу на Ки?в iти, щоб не перейшов стiл
ки?вський у руки недостойнi! I  В  безумностi  сво?й  побив  учора  во?нiв
новгородських, а тепер ?х i золотом  не  повернути!  Смерть  кожного  мого
во?на сприиматиму як свою власну смерть! Поможiть менi!  На  вас  дивиться
вся земля Руська!
   Довго колотилося вiче пiсля князевих слiв. Важко  зiбрати  всi  вигуки,
якi пролунали там, всi лайки, прокльони, глузи й погрози, що  сипалися  на
князя. Але вiн усе стерпiв, стояв не-порушно на виднотi  перед  усiма,  i,
мабуть, ця його впокоре-нiсть, а може, люди Коснятиновi, вмiло розставленi
посадником повсюди, подiяли на вiче заспокiйливо, i з окремих  незгiдливих
викрикiв стало звiльна вирiзнятися одне спiльне, тверде й несхитне:
   - Пiдемо з тобою, княже!
   Лунало голоснiше й голоснiше, незгоднi спершу пробували кричати й  далi
сво?, але поступово вмовкли, бо вiче мало свiй жорстокий  закон,  за  яким
усiх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки бiльшостi  або
ж випускали з себе дух. I коли вже було, нарештi, досягнуто бажано? згоди,
Коснятин виступив наперед князя i гучним сво?м красивим голосом  викрикнув
у iм'я всiх зiбраних:
   - Пiдемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикростi новгородцям!
   - Пiдемо! - загудiло вiче.
   - Але  обiцяй,  княже,  для  Новгорода  найпершу  правду!  -  викрикнув
Коснятин.
   - Обiцяю! - крикнув Ярослав. .
   - Поклянися! - вимагало вiд князя вiче.
   - Хрест кладу святий! - вiдповiв Ярослав i  перехрестився  перед  усiма
урочисто й замашисто.
   - Потягнемо твою руку! - знов гукнув Коснятин.
   - Потягнемо! - закричали звiдусюди.
   Ярослав знову пiднiс руку, даючи знак, що хоче говорити.
   - Йдучи до Ки?ва, - промовив  посеред  тишi,  -  наставляю  вам  князем
Новгородським...
   Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скронi  ломило,  всi
ждали, кого ж назове Ярослав, тiльки Коснятин, здавалося, стурбований  був
найменше, не пропав йому усмiх з вродливого лиця, стояв вiн коло Ярослава,
високий i могутнiй, годi було й шукати лiпшого й виднiшого князя для цього
великого вiльного города; але все на свiтi бува?, в останню мить князь мiг
вимовити перше-лiпше iм'я, що спало б йому на гадку, може, мав.  домову  з
якимсь iз сво?х молодших братiв, про долю яких ще нiхто нiчого  не  вiдав,
може, пришле ?м брата свого Судислава, який сидить у  поблизькому  Псковi;
затамувало  вiддих  усе  вiче,  стежило  за  князем,  а   той   витримував
урочистiсть митi, поклав руку на яблуко  меча,  вперся  мiцнiше  ногами  в
вершину вiчового пагорба, гукнув голосно й дзвiнко, помолодiлим голосом:
   - Коснятина, сина Добрининого!
   I Коснятин, мов пiдрубаний, упав  на  колiна  перед  князем,  поцiлував
Ярославовi руку, яка тримала наголовач меча, оросив сво?  велике  вродливе
обличчя слiзьми вiрностi й розчулення, промовив у  тишi,  яка  ще  й  досi
лежала над вiче:
   - Клянемося тобi, Великий князю, дотримувати вiрностi у всьому!
   - Клянемося! - ревнуло вiче.
   Зда?ться, нiхто  й  не  помiтив  обмовки  Коснятиново?  щодо  "Великого
князя", не зважив на не? й князь Ярослав, бо нi в чому не  змiнилося  його
лице, тiльки тернув навiщось лiвою рукою вуса, так  нiби  змахував  з  них
сльози, що, непомiченi, скотилися йому по щоках,  та  хiба  ж  могли  бути
непомiченими перед тисяччю очей!
   Але нарiк тепер Коскятина князем i,_ за  княжим  звича?м,  повинен  був
обiйняти й поцiлуватися з ним перед усiма, як з рiвним собi,  по-братськи,
i  Ярослав  обiйняв  Коснятина,  i  вони  поцiлувалися,  i  тепер  справдi
заплакали обидва вiд розчуленостi, заплакали безпричинно,  як  то  роблять
завжди чоловiки в хвилини, яких не можуть збагнути нi жiнки, нi дiти.
   Вдосвiта наступного дня вiдпливали вiд Новгорода лодь? з во?нством.
   Вже на волоках приспiли навстрiч князевi новi тужнi звiстки про те,  що
стiл ки?вський захопив пiдступно Святополк, що вбива? вiн рiдних братiв  у
негiдному сво?му устремлiннi до оди-нацтва, навчений, видно, всього лихого
в свого тестя в захiдних краях, названих так  вельми  слушно,  бо,  як  то
мовиться, заходять там разом з сонцем i всяка  правота,  i  послушания,  i
любов людська. Оплакувано смерть Борисову й  правлено  молебнi  на  спомин
його душi, пливли далi, новi  чутки  стрiчали  ?х  тепер  уже  про  смерть
Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там i про  зникнення
Глiбове, який по?хав  до  Ки?ва,  щоб  побачити  отця  свого,  а  побачив,
виходить, тiльки смерть, знову ж таки од  рук  окаянного  брата,  необачно
колись дiафнгрiтого ?хнiм покiйним отцем.
   Ще десь у далекiй Тмутараканi був старший брат Мстислав, ще  сидiв  вiн
там незрушно на узбiччi - видно,  не  дуже  хотi-ося_  йому  втручатися  в
суперечку за ки?вський стiл, привче-ай до теплого сонця  тмутараканського,
до грецьких вин i схiд-их  присмакiв,  не  хотiв,  мабуть,  повертатися  в
ки?вськi морози та дощi; отож  Ярослав  був  мовби  божим  мечем,  що  мав
скарати братовбивцю Святополка, вiн iшов на  Ки?в  швидко  й  упевнено,  з
дорозi прилучалися до нього всi, хто здобувався на  якусь  брою,  вирушали
йому назустрiч з волостей боярцi, приходило i з Чернiгова, i з Дерев, i  з
iнших земель руських стiльки лю-|бй славних i можних, що  було  б  задовго
називати всiх поiменно. Якби Ярослав виступав проти  рiдного  батька,  то,
мабуть, тикали б вiд нього ночами во?ни, яким сам платив,  лякаючись  кари
божо? й людсько? за дiло негiдне, але тепер усе повернувся  так,  що  йшов
вiн на Ки?в чинити вiдплату, i за нього ста-ала  вся  земля,  а  Святополк
хтозначим i тримався, хiба що Озерною силою сво?х  вишгородцiв,  та  ще  й
печенiгами, чотири колiна яких, зда?ться, завжди були готовi  пiдтримувати
його, а колiна тi: Гiазiхопон, Гiла, Харов i Явдi?ртнм. Так i  зiйшлися  в
кiнцi лiта двi сили, два брати на Днiпрi ло Любеча, але не буде тут  опису
битви, сказати годиться :ш про те, що перемiг Ярослав, а Святополк утiк до
тестя ото в Польщу; во?нiв же погинуло там безлiч, та й знов на них  мова,
бо хто там згаду? в сво?му величаннi перемога-полеглих, про iмена  яких  i
душi, як сказав дi?писець тих  в,  хай  пам'ята?  в  сво?м  милосердi  бог
всемогутнiй...
   1966 РIК
   ВЕСНА. КИ?В
   Убий його, обдери з нього шкiру, обтикай усього пiр'ям, навчи спiвати.
   П. Пiкассо
   Весь свiт залитий кров'ю...
   Чому якраз отут, на Днiпровському спуску, в цей, може, найщасливiший  у
його життi день знову прийшло до нього те,  чого  не  мiг  забути  нiколи:
батькова кров на плитах собору?  Бачив,  як  пада?  батько,  не  чув  його
останнiх слiв (бо, може, й не було ?х, може, вмер  вiн  умить,  як  тiльки
куля вдарила в мозок), видiння батьково? смертi йшло за ним невiдлучно всi
роки, бо не кожному в  дванадцять  рокiв  припада?  стати  свiдком  такого
зкаху.
   - Куди тепер? - спитала Тая, спитала для годиться, бо iввикла за цi два
днi без кiнця ставити йому те саме запитання, розкошуючи роллю жiнки,  яка
не повинна вибирати, рку ведуть кудись, яку  змушують,  якiй  велять,  яку
приборкують.
   - Менi потрiбна  тверда  рука,  -  сказала  вона  Борисовi,  коли  вони
зустрiлися  вдруге  пiсля  то?  божевiльно?  нiчно?  зустрiтi,  -  в  менi
прокидаються iнодi якiсь елементи атавiзму, i я мрiю про рабство. Бодай на
один день. Бути пригнобленою. По-справжньому вiдчути чоловiчу  владу.  Але
де ?? знайдеш? Свiт повний безхарактерних  чоловiкiв.  Iнодi  в  дрiбницях
вони й обмежують жiнок, але не бiльше. Само життя обмежу?  людей  так  або
iнакше, але щоб хтось випручувався з щоденних 'законiв буття,  ставав  над
усiм, таких мало. Куди пiдемо? Командуйте.
   Вiн не любив командувати. Ненавидiв безхарактернiсть, плазування, але й
то? твердостi, яка спричиня?ться до трагедiй, не приймав.
   Весь свiт залитий кров'ю...
   Вiйни,  вiйни,  вiйни.  Гинуть  люди,  гинуть  мiста,   навiть   камiнь
розпорошу?ться, безслiдно зникають витвори людського генiя, що ?м судилося
безсмертя. А його батько, професор  Гордiй  Отава,  який  усе  сво?  життя
вiддав вивченню  й  розкриттю  та?мницi  спорудження  Софiйського  собору,
вбитий був у тому самому гсоборi,  загинув  самотнiм,  нiкому  не  вiдомим
бiйцем, нiде не записаним, не занесеним нi в якi партизанськi органiзацi?,
бо дiяв вiдкрито, смiливо, може, на?вно, та iнакше не мiг, не вмiв, Отакий
уже мав характер.
   I коли малий Борис побачив, як пада? батько з залитим кров'ю  лицем  на
плити  собору  i  середньовiчний  морок  оповива?  його  самотню  постать,
видалося тодi хлопцевi,  що  валиться  весь  свiт:  мiста,  гори,  кам'янi
собори, давезнi пущi падають Просто на нього, давлять йому на груди, i вiн
теж умира? разом з батьком, але не може вмерти  так  швидко  й  легко,  як
професор Гордiй Отава, тодi  пробу?  вiдпихати  вiд  себе  слабими  руками
сво?ми мiста, гори, давезнi пущi, кам'янi  собори,  але  камiнь  важкий  i
холодний, мов лихо, мов нещастя, мов сама смерть.
   - То куди ж пiдемо? - знов спитала його Тая.
   Звичайно ж, вiн хотiв пройти з нею по Хрещатику. I по  Во-лодимирськiй.
I коло унiверситету. I коло свого дому. Заходити до нього Тая не хотiла нi
за яку цiну.
   - Це однаково, що ви б пiшли до мене в номер готелю.
   - Я мiг би зайти й у номер, - сказав Борис.
   - Це якби ми не цiлувалися.
   - Тодi перед готелем треба поставити вивiску: "Поцiлованим вхiд  суворо
заборонений", - засмiявся Борис.
   - Гаразд, а куди ж ми пiдемо? - не вiдставала вона.
   - Як на мою думку, то ми весь час ходимо.
   - Тому я й не вiдстаю вiд вас, цiкавлячись, куди ж ми йдемо?
   - А нiкуди, - безжурно сказав вiн, бо хотiв будь-що побути безжурним  у
цей день, який чомусь затьмарився спогадами давно пережито? трагедi?. Якби
вона поцiкавилася, про що вiн дума?, може  б,  стало  легше,  але  Тая  не
питала нi про вiщо, в не? сьогоднi було тiльки одне: "Куди пiдемо?"
   Десь вони обiдали. Навiть не в ресторанi, а в самопослузi,  кожен  брав
алюмiнi?вий пiднос, вибирав собi якийсь там язик, салат, склянку кави.
   - А зна?те, як називався язик за князiв? - спитав Борис.
   - Оцей, що ми ?мо?
   - Ну, так.
   - Просто не можу собi уявити.
   - Лизень. Ще й досi в нас кажуть: "Щоб тебе лизень злизав".
   - Ви професор, вам треба все це знати, - засмiялася Тая, i  очi  в  не?
були щасливi й виiскрювалися ще бiльше, нiж завжди.
   Потiм пiшли до кiнотеатру.  Вибирали  навмисне  найбанальнiшi  заняття.
Тинятися по вулицях, перечитуючи вивiски, розглядати вiтрини, штовхатися в
самопослузi, сидiти в затемненому залi перед мигтючим  екраном,  на  якому
бородатi юнаки ходили туди й сюди, високо пiднiмаючи ноги, взутi в  великi
грубi черевики, бо тiльки в справжнiх чоловiкiв великi  ноги,  якими  вони
твердо стоять на землi, маленька ж нiжка в чоловiка - то  вже  зжiяочення,
то виродження, то занепад, i юнаки час вiд  часу  високо  пiднiмають  сво?
черевики так, щоб глядач мiг якийсь час розглядати всю  пiдошву;  пiдошва,
процвяхована, товста, чорна, величезна, пхалася з екрана межи очi тим,  що
сидiли в залi, вона заповнювала весь  екран,  враження  було  таке,  мовби
товчуться в тебе по головi. Борис сказав Та?:
   - Ось вам! Ви хотiли вiдчути себе бодай на мить рабою.  Колись  пiдданi
падали  ниць  перед  владиками  i  ставили  собi  на  голову  ногу   свого
повелителя. Католики цiлують пантофлю папi. Але все це не вимагало  нiяких
витрат, окрiм морального приниження. Ми пiшли далi. Щоб потопталися по нас
цi бородатi дiтки сво?ми грубими  черевиками,  треба  придбати  квиток  за
сорок копiйок.
   - Не намагайтеся зiпсувати менi настрiй, - засмiялася Тая, - нiчого  не
вийде. Мене цiкавить сьогоднi лиш одне.
   - Куди ми пiдемо, так?
   - Саме так. Куди ми пiдемо?
   Вiд Днiпровського спуску вiдходить убiк вузька стежка. Вона  вганя?ться
в зелену гущавину, веде мовби на саме дно яру, ад яким височi? Лавра,  але
коли пiдеш по нiй, помiтиш, що вона полого  пiдiйма?ться  на  схил,  потiм
непомiтно розширю?-ься, творить невеличку галявину,  посеред  яко?  сто?ть
кринич-а.  Зда?ться,  викопав  ??  дев'ятсот  з  чимось  лiт  тому  перший
печерський iнок Антонiй, а може, ще й до нього  була  вона  тут,  ипадково
вiдкрита кимось, а вже ченцi тiльки створили ?й  сладу,  проголосивши,  що
вода в криницi ма? цiлющi властивостi. (правдi, вже за  наших  часiв  було
встановлено, що вода  мiгить  у  собi  срiбло,  що  ма?  вона  властивостi
лiкувальнi, але це не була заслуга ченцiв, нi  тим  бiльше  ?хнього  бога,
привезеного князем Володимиром iз  Вiзантi?,  -  просто  така  вже  багата
рпоконвiку була ки?вська земля, що й вода в  нiй  текла  срiбна.  В  першi
пово?ннi роки, в бiднi, холоднi й голоднi роки, студентам дуже припала  до
смаку  iсторiя  з  срiбною  водою,  криничка  тодi  користалася  неабиякою
популярнiстю, як... мiсце для побачень. Борис Отава теж якось  вмовився  з
однi?ю дiвчиною про побачення коло криницi з срiбною водою; студентка була
з iншого факультету, вивчала точнi науки, познайомилися  они  випадково  в
якомусь науковому товариствi, де стояли в списку  доповiдачiв  поряд,  але
дiвчина стояла першою, а ще не була готова, тому розшукувала  Бориса,  щоб
попросити  помiняти  черговiстю;  вiн,  ясна  рiч,  охоче  пристав  на  ??
пропозицiю. Студентка була маленька, з мальованим херувимським личком, она
була вдячна Борисовi, пiсля конференцi? пiдiйшла, щоб вказати кiлька слiв;
якось вийшло так, що вiн запропонував провести  ??  додому,  бо  вже  було
пiзно, а ?й  треба  було  добираться  на  Шулявку;  коли  прощалися,  вона
лiдстрибнула й чмокнула його в щоку, так,  цiлком  по-дружньому,  але  вiн
потiм йшов додому, прикладав долоню до то? щоки, яка  чомусь  мовби  алала
весь час, думав, чи слiд надавати тому поцiлунковi  либшого  значення,  чи
забути.  Вiн  звик  до  всього  ставитися  надто  серйозно,  товаришi   по
факультету часто смiялися з його за це, та  вже  такий  вiн  народився,  а
може, вiрнiше б сказати, таким його створило саме життя,  бо  хоч  жодного
студента тодi не було безтурботного, не зачепленого вiйною, але в вього  з
вiйною були особливi обрахунки, i  спадок  вiд  не?  отримав  вiн  занадто
тяжкий, щоб бути легковажним; тому пiсля довгих роздумувань i вагань Борис
вже ж дiйшов до висновку, По не  ма?  права  знехтувати,  може,  навiть  i
випадковим поцi-унком херувнмисто? покорительки точних  наук,  бо  дiвчата
нiколи не розкидаються  сво?ми  поцiлунками  безпричинно.  Другого  ж  дня
знайшов свою знайому i, мнучись, червонiючи й затинаючись, спитав,  чи  не
згодилася б вона провести вiльний вихiдний  день  серед  зеленi.  Дiвчина,
мабуть, тiльки й ждала того, - вiдразу  ж  захоплено  вигукнула,  що  мрi?
побути бодай годину десь на зеленостях, тодi вiн,  зовсiм  уже  безглуздо,
бовкнув, що ждатиме ?? коло лаврсько? криницi з срiбною водою, що теж було
прийнято з не меншим захопленням, i молодий Отава мав нагоду переконатися,
що й прихильникам точних наук не  чуже  замилування  легендами.  Щоправда,
точнi науки спричинилися до невеличко? незручностi для Бориса, бо  вiн  на
кiлька хвилин запiзнився  до  мiсця  побачення,  дiвчина  ж  прийшла  туди
хвилина в хвилину. Але вза?мини ?хнi ще не були  в  тiй  стадi?,  коли  за
найменшу провину  сиплються  докори.  Борис  вiдбувся  додатковою  порцi?ю
почервонiння за свою неакуратнiсть, дiвчинi ж це дало роль лiдера, в  якiй
вона почувалася вiльно й прекрасно. Вони обiйшли криницю,  дiстали  з  не?
води, попили, пiдождали, чи не стане дiяти чудодiйне срiбло,  але  срiбло,
зда?ться, не дiяло, а може, просто вiдбулося  це  непомiтно;  Борис  охоче
промiняв би там усе срiбло свiту на якусь порцiю залiза,  точнiше,  сталi,
до того ж найтвердiшого сорту, бо йому будь-що  потрiбна  була  твердiсть,
вiн знав цiлком точно,  хоч  i  не  проходили  цього  нi  в  школi,  нi  в
унiверситетi, що вже раз ти запросив дiвчину на побачення, та ще  дiвчину,
яка тебе один раз поцiлувала,  то  повинен  теж  ??  тепер  поцiлувати  не
вiдкладаючи, ще до закiнчення вашого побачення, поцiлувати чи по-братськи,
чи по-дружньому, чи як там завгодно, але неодмiнно доконати цього великого
й важливого акту, а для цього потрiбна рiшучiсть, потрiбна твердiсть майже
сталева або й ще бiльша, коли йдеться про такого недосвiдченого й далекого
вiд звичайних проявiв життя Бориса Отави. Добре було  дiвчинi,  коли  вона
цiлувала його тодi ввечерi,  цiлувала  стихiйно,  спонтанно,  не  думаючи,
мабуть, пiдкоряючись якомусь митт?вому iмпульсовi, а йому  тепер  належало
здiйснити поцiлунок  заздалегiдь  обдуманий,  поцiлунок,  так  би  мовити,
запланований, iдеологiчно  пiдготовлений,  i  ось,  поки  Борис  терся  та
м'явся, поки вiн шукав там десь, куди  боявся  поглянути,  руку  маленько?
студентки, поки вяцiлювався, з  якого  боку  зручнiше  нахилитися  над  ??
херуви-мистим личком i в яку щоку чмокнути так собi  злегка,  i,  нарештi,
вибрав i став нахилятися, але робив  те,  мабуть,  занадто  повiльно,  так
повiльно, що минуло хтозна й скiльки часу, з кущiв коло кринички з'явилася
величезна, вся в чорному бабера з сучкуватим  цiпурою  в  руках,  заклякла
спершу, побачивши парочку, потiм замахнулася цiпком i закричала басом:
   - А, безбожники, безстидники, поганцi окаяннi! Знайшли собi мiсце  коло
свято? води, негодники!
   Дiвчина вивернулася з-пiд Борисово? руки,  вiйнула  перед  ним  свiтлим
сво?м волоссям, прудко перескочила галявку  i  зникла  в  гущавинi.  Борис
хотiв ще захистити свою подругу перед баберою, але  передумав,  кинувся  й
собi за дiвчиною,  та  вже  необхiдний  час  було  втрачено  безповоротно,
дiвчину вiн не наздогнав, вона зникла невiдомо  куди  ,-  очевидно,  треба
було б ?? шукати, але вiн пройшовся по стежцi туди й сюди, потiм  вибрався
на Днiпровський спуск i так повернувся до мiста сам....
   Студентка потiм уникала його. Та вiн i радий був, що уника?.
   Тепер, через багато рокiв, згадав про криничку, намiрився повести  туди
Таю. Чи хотiв, щоб i з нею повторилася така сама iсторiя, як з студенткою,
що вивчала точнi науки?
   Все повторилося. Тая втекла вiд Бориса попри всi його спроби  затримати
??, вискочила на Днiпровський спуск, стала на роздорiжжi, не поправивши нi
зачiски, нi одягу, стояла, дивилася на Днiпро в ранковiй  iмлi.  Було  вже
свiтло, повз них угору й  униз  пролiтали  машини,  машин  ставало  дедалi
бiльше, Борис хотiв був умовити Таю пiти звiдси, вiдiйти бодай трохи вбiк,
щоб не розглядали ?х усi тi, хто ?де в машинах, бо  зранку  люди  особливо
цiкавi, але вона мовчки махнула рукою, вiдтручуючи  його,  вже  не  питала
тепер: "Куди пiдемо?", ховала вiд нього очi, а може, просто собi  дивилася
на Днiпро, взагалi забувши про iснування Борисове, не  дбаючи  про  те,  ?
коло не? хто-небудь чи нема?.
   Нiч була довга й коротка водночас. Зда?ться, вiн розповiв Та?  все  про
батька. Уривками. Вибирав найсутт?вiше, тобто найстрашнiше. Виходило якось
само собою. Тодi вона перепиняла його, цiлувала.
   Весь свiт залитий кров'ю...
   Батько вiдважно став на змагання з Шнурре, з усiма фашистами, якi  були
в Ки?вi. Нерiвна боротьба. Без жодного шансу на перемогу з боку  професора
Отави. I однаково вiн не вiдступив. ?диний спiльник, що його тодi мав, був
час.  Ждати,  ждати,  тягти  днi,  тижнi,  протривати,  утриматися,   поки
станеться те, що почалося пiд Москвою. Вiн щодня ходив до Софi?. Слiдом за
ним притупцьовували його "помiчники". Кiлька разiв ще хотiли  пристосувати
щось у соборi, щоб грiтися.  Професор  заявив,  що  радше  згодиться  бути
розп'ятим посеред собору, анiж дозволить таке кощунство.
   - За дев'ять столiть у Софi? не горiв нiякий вогонь,  окрiм  свiчок,  -
сказав вiн штурмбанфюреровi Шнурре. - Тiльки завдяки цьому збереглися  тут
фрески й моза?ки. Чому ж. вашi солдати будь-що намагаються тягти сюди якщо
не дрова для вогнища, то бодай якусь жаровню, вкрадену ними не знаю вже  й
де.
   - Я скажу ?м, - пообiцяв Шнурре. Мiж ними тепер  встановилися  вза?мини
чисто  офiцiальнi.  Вiзити  припинилися.  На   будинку   з'явився   напис:
"Реквiзовано  для  нiмецько?  армi?.  Вхiд  заборонено.  За  порушення   -
розстрiл-". Професора,  Бориса  i  навiть  бабу  Галю  щоразу  затримували
охоронцi й вимагали перепустку. То були жахливi днi.  Жилi?  в  цiлковитiй
iзоляцi?. Однаково що у  в'язницi.  Професор  Отава  помiчав,  що  за  ним
стежать чи?сь невидимi очi навiть тодi, коли вiн уранцi йде  до  собору  i
ввечерi поверта?ться додому.
   Зате в Софi? вiдчував себе господарем. Поставив  собi  -  тягнути  час.
Щось там вимiрював,  оглядав,  звелiв  солдатам  вибудувати  риштовання  в
придiлi святого Георгiя, потiм передумав, наказав розiбрати й перенести  в
iншу частину собору. Солдатам .подобався неквапливий професор.  Вважалося,
що вони на слу