жбi, на Схiдному фронтi, беруть участь у  зимовiй  кампанi?,
за яку належиться спецiальна стрiчка, встановлена самим фюрером,  водночас
могли собi сидiти за цими товстими стiнами, нiчого  не  робити,  нiчим  не
рискуючи, не лякаючись навiть тих пiдпiльникiв i партизанiв, про яких  так
багато мовиться в Ки?вi. Вони  теж  не  квапилися.  Та  й  куди?  Однаково
Радянський Союз буде знищено. Питання часу. Фюрер  сказав  -  так  воно  и
буде. Цей  бiльшовицький  професор  щось  там  винюху?  пiд  непроглядними
напластуваннями столiть на  стiнах  собору.  Шука?  шедеврiв  у  подарунок
доблесним воякам фюрера? Що ж, хай собi шука?. От тiльки клятпй холод.  Як
могли цi дикi руськi  молитися  дев'ятсот  рокiв  сво?му  боговi  у  такiй
холоднечi?  Щоправда,  вони  закутувалися  в  сво?  знаменитi   хутра.   А
солдатська шинель - це не те. Солдати витанцьовували  й  витупцьовували  в
холодi,  пробували  спiвати  свою  "Warum  die  Mädchen",   пробували
розважатися губними гармонiями, але мерзли навiть губи, а тут ще появлявся
штурмбанфюрер Шнурре з сво?м байдужим ?фрейтором Оссендорфером, гримав  на
солдатiв за те, що нiчого не роблять, вимовляв  професоровi,  встановлював
тому  якiсь  там  останнi  строки.  Професор  мовчки  слухав,  дивився  на
штурмбанфюрера такими очима, що той, покрутившись-повертiвшись по  собору,
зникав, а професор пiсля того вiзиту так само неквапливо ходив собi й далi
та розглядав фрески i, видно, щось собi думав,  солдати  з  реставрацiйно?
команди вважали всi себе iнтелiгентами, але iнтелiгентами того рiвня, коли
людина визна? це право  тiльки  за  собою,  вiдмовляючи  в  належностi  до
вибраних усiм iншим, отож для них цей загадковий, мовчазний чоловiк хоч  i
називався професором, не був нiяким iнтелiгентом, бо жив у цьому холодному
заснiженому свiтi, а вони прибули сюди просто з ?вропи Дев'ято? симфонi? i
якщо й спiвають "Варум дi медхен лiбен дi зольдатен", то тiльки для  того,
щоб зiгрiтися, але й у цiй бадьорiй  солдатськiй  пiсенцi  виказують  вони
свою вищiсть  над  свiтом,  який  вони  покликанi  пiдкорити  й  виправити
по-сво?му, бо навiть у Дев'яту симфонiю Вагнер внiс виправлення,  здво?вши
звук сурм, що  надало  зовсiм  несподiваного  звучання  музицi  Бетховена.
Щоправда, був ще Шiллер:
   Allen Menschen werden Brüder,
   Wo den Sanfter Flügen weilt.
   Але ? тексти для запам'ятовування, а ? - для забування. Братерство може
бути мiж солдатами, але не для руських! Цей народ вiд природи  не  володi?
творчими здiбностями  i  повинен  пiдкорятися  наказам  iнших,  його  буде
перетворено iiа iнертну масу селян i  наймитiв,  позбавлену  iнтелiгенцi?,
керiвництва, нацiонального престижу.  I  цей  професор,  який  з  поважнiш
виглядом ходить по схожому на холодильну камеру собору,  не  що  iнше,  як
смiшний залишок минулого.
   Згодом солдати вiдчули  щось  мовби  симпатiю  до  цього  дивакуватого,
приреченого  на  знищення,  цього,  власне,  археологiчного,  або   радше,
геологiчного  професора,  який  належав  до  епох  вiддалених,  пущених  у
непам'ять, бо кожен день вiйни вiдкидав цю кра?ну на тисячi рокiв назад  -
така це була велика, могутня, славетна вiйна. Симпатiя виникла ось з  яко?
речi. Штурмбанфюрер Шнурре гримав на професора Отаву i заявив при всiх, що
коли той не приступить завтра, буквально завтра до  реставрацiйних  робiт,
то буде безжально i негайно знищений як саботажник i бiльшовицький  агент.
Тодi професор Отава, який, мабуть, не хотiв бути  знищеним,  принаймнi  не
так швидко б волiв умерти, сказав, що йому потрiбне освiтлення, без  якого
вiн не може бодай приблизно визначити мiсця  ймовiрних  пошукiв  того,  на
чому залежить штурмбанфюреровi Шнурре; штурмбанфюрер коротко вилаявся, але
нiчого не вiдповiв професоровi, а другого  дня  до  собору  завезено  було
освiтлювальну апаратуру, яку звичайно вживають при кiнозйомках. На  вулицi
стояв дiзель, а в соборi ясно горiли юпiтери, собор заграв такими  дивними
барвами, що реставратори отетерiли вiд  цього  слов'янського  дива;  барви
гучали, мов могутнi велетенськi  дзвони,  це  не  поступалося  й  Дев'ятiй
симфонi?, навiть отим здво?ним вагнсрiвським сурмам не поступалося,  а  ще
коли взяти до уваги той факт, що солдати могли тепер досхочу грiтися  коло
розпечених юпiтерiв,  то  казус  радянського  професора  належало  пiддати
переглядовi; солдати б охоче записалися в  спiльники  цього  незбагненного
чоловiка, хоч якщо подумати, то й ?хнiй штурмбанфюрер  Шнурре  теж  чогось
вартий, якщо в Нiмеччинi вже знав про цей собор i, видно, рвався до  нього
не менше, нiж генерали до всiх отих  важливих  комунiкацiйних  схрещень  i
стратегiчних пунктiв.
   А тим часом прийшла звiстка про Харкiв.  Вже  була  весна,  але  ще  не
вiдступалися морози i зав'юги телесувалися над Укра?ною, i ось у найбiльшу
завiю з тих дивовижних травневих снiгiв зродилися пiд  Харковом  радянськi
армi? i мовби навiть наволодiли цим величезним  мiстом,  найбiльшим  пiсля
Ки?ва на Укра?нi i на всiй окупованiй територi?. Отодi в  професора  Отави
з'явилася вже й зовсiм тверда надiя, що вряту? вiн собор, хоч сам, може, й
не вряту?ться, тобто напевне не зможе врятуватися, але  хiба  ж  щось  там
важить його життя поряд з Софi?ю!
   Ще трохи, ще! Так здавалося Гордi?вi  Отавi,  однак  незабаром  прийшла
трагiчна звiстка, що Харкiв знов у фашистських руках,  а  це  ж  iшла  вже
весна сорок другого року, вiйна тривала довго, мало  не  рiк,  весна  була
безрадiсна, холодна, жахлива весна. Професор Отава вiдчував, що ось-ось  з
ним буде докiнчено, але не  вiдступався  вiд  свого  впертого,  безнадiйно
смiливого плану порятувати Софiю, далi вiв  мовчазне  змагання  з  Шнурре,
ставив i руйнував на другий день риштовання, кiлька разiв  починав  навiть
роботи, але припиняв, посилаючись на те, що шукають не там,  де  слiд,  що
нiчого не виходить, що реставратори працюють не досить обережно й  не  так
квалiфiковано, як належало б у соборi,  який  залiчу?ться  до  найцiннiших
мистецьких пам'ятникiв цивiлiзованого свiту. Тодi з'явився в  професоровiй
квартирi Бузина. Той самий Бузина, що до  вiйни.  З  тою  самою  статурою,
навiть шанобливостi в нього не поменшало до професора, а в мовi  з'явилося
й геть смiшне: кожне довге слово Бузина роздiляв навпiл, вставляючи  помiж
тих  двох  частин  пробачення.   Виходило   таке:   "Плат-даруйте!-форма",
"Натура-даруйте!-лiзм", "Популя-даруйте!-ризацiя".
   - Ви звiдки? - спитав його професор Отава не те що здивовано, а  просто
для годиться.
   - Даруйте, але з Харкова, - сказав Бузина, вмощуючись.
   -  Але  ж  ви...  евакуювалися,  зда?ться?  -  професоровi  важко  було
вимовляти це слово. Рятiвне, прекрасне тепер слово "евакуацiя". Ви?хав  би
вiн - i нiчого б не було. Головне - Борис. Але ж  собор,  Софiя!..  ??  не
евакую?ш! I Ки?ва не евакую?ш. Заводи? Що ж, заводи  щасливiшi  за  мiста,
навiть  за  окремих  людей  щасливiшi,  бо  заводи  потрiбнi  багатьом,  а
поодинока людина може бути й нiкому не потрiбною.  Мiста  ж  люде  кидають
часто. Столицi засипанi пiском. Нiневiя, Персеполiс, Вавiлон... Але Бузина
й столицi - речi несумiснi.
   - Роз-даруйте!-бомбилi! - сказав Бузина.
   - А iнститутськi сейфи? - з жахом спитав  Отава,  бо  знав,  що  там  -
найцiннiше: старовиннi пергамени, раритети, i той шматок пергамену, що вiн
двадцять рокiв тому дiстав з засмоленого глека, - теж там, у iнститутських
сейфах.
   - Роз-даруйтеi-бомбленi, - безжурно промовив Бузина.
   - Тобто як? Сейфи - розбомбленi? Але ж це - неможливо!
   - Даруйте, професоре,  але  тепер  усе  можливе,  -  потягнувся  смачно
Бузина. - От i ви спiв-даруйте!-робiтнича?те з нiмцями. Хiба  це  можливо?
Але факт!
   - Я не спiвробiтничаю, - твердо сказав Отава. --Я не зрадник. Я...
   - Не бiйтеся мене, - милостиво дозволив йому Бузина, - я чоловiк  свiй.
Все знаю. I цiлком подiляю вашi погляди, В Харковi  я  працював  у  газетi
"Нова Укра?на". Друкувався пiд  псев-даруйте?-донiмом.  Вгадайте  -  яким?
Нiколи не вгада?те! Паливода! Той  самий  професор  Паливода.  Пам'ята?те,
його  знищили,  а  я  вос-даруйте!-кресив!  Але  ж  платили!..   Чотириста
карбованцiв на мiсяць, а кiлограм  хлiба  на  ринку-сто  п'ятдесят.  Пайок
хлiба - двiстi грам. Хiба то хлiб? Сльози! I це - на Укра?нi!
   В Бузини, окрiм пробачливостi, в мовi з'явилася ще незвична  для  нього
енергiйнiсть. Дивовижне по?днання: енергiйнiсть  вислову  з  боягузливiстю
думок.
   - Але ж, зда?ться, - зневажливо мовив Отава, - ви тодi на  вимогу  отих
зневажуваних  тепер  вами  "бiльшовикiв"   згодилися   привласнити   працю
професора Паливоди, поставивши сво? iм'я пiд його статтею.
   - Тiльки тому, що в  тiй  статтi  були  анти-даруйте!-радянськi  думки.
Професор   Паливода    прославляв    старовиннi    фрески    и    моза?ки,
проти-даруйтеi-ставляючи епоху князiвську  епосi  боль-даруйтеi-шевицькiй,
яка   нiчого   подiбного    не    створила.    Я    ж    був    настро?ний
анти-даруйтеi-радянськи вже тодi, але з певних мiркувань...
   - Що ж до мене, - пiдiйшов до нього Отава, - то я з мiркувань, яких  не
стану розкривати перед такого жалюгiдною душею, як ви, вигнав вас iз свого
помешкання тодi, роблю це й нинi. Геть!
   Вiн показав рукою на дверi, але Бузина й  не  ворухнувся.  Розсiвся  ще
вигiднiше, посмiхався безжурно й нахабно, надув щоки, зробив "паф! паф!".
   -  Все  вiдомо,  -  сказав,  фамiльярно  .пiдморгуючи   професоровi   -
Аб-даруйте!-солютно все! Вас не вилiкувала навiть вiйна, професоре  Отава.
Але! - Бузина пiднiс палець. - Час роман-даруйте!-тики минув. Не романтики
й фантазiй вимага? тепер наш народ, а вперто? напру-даруйте!-жено?  працi.
Всi не-даруй-те?-обхiднi умови для цi?? працi створюють нам нашi  нiмецькi
друзi й керiвники.
   - Геть! - вигукнув Отава.
   Бузина пiдвiвся. Скинув з  себе  прибраний  блазенський  наряд,  сказав
твердо, без жодних словесних вихилясiв:
   - Нiмцi не знають, хто ви, професоре Отава. Няньчаться з  вами  занадто
довго. Випадково я довiдався про ваше саботажництво  в  Софi?.  Од  такого
большевицького прислужника iншого не доводилося й  ждати.  Ви  дума?те,  я
забув про Михайлiвський монастир? Скiльки вам заплатили  тодi  большевики?
Завтра я продам нiмцям це повiдомлення ще дорожче! I сам покерую  роботами
в соборi!
   Вiн пiшов до виходу, а Отава навiть не вигнав його далi, не i;  зачиняв
за ним дверей, зробив це Борис i радо б запустив у  .  дебелу  спину  йому
чимсь важким, якби мав пiд рукою. Коли i прибiг до батька, батько плакав.
   - Ти повинен зневажати мене, Борисе, - сказав вiн синовi.
   - Не треба, батьку, - пригорнувся до нього син, - я  тебе  розумiю,  не
треба...
   - Нi, ти нiчого не зна?ш. Я тiльки вдавав  з  себе  завжди  твердого  й
послiдовного, а насправдi ж був безхарактерним i  боягузливим  створiнням.
Мо? життя - це суцiльна помилка, нiкому не потрiбне, згаяне марно...
   - Батьку! - злякано вигукнув Борис. - Що ти ото на себе...
   - Ти нiчого не зна?ш, - знов повторив професор, - але повинен  знати...
Твiй батько... Це було, коли ти ще  був  зовсiм  малий...  Оголошено  тодi
конкурс на проектування нового центру  Ки?ва.  Подано  на  конкурс  кiлька
проектiв. Однi  пропонували  створити  новий  центр  на  Звiринцi,  щоб  з
Наводницького мосту вiдразу в'?здити до нових, соцiалiстичних дiльниць,  а
цю частину мiста лишити як архiтектурний спогад про минувшину. Друга група
авторiв  пропонувала  перепланувати  площу   в   кiнцi   Хрещатика   перед
фiлармонi?ю i винести новий центр на днiпровськi береги, просто  в  парки.
Третi  наполягали  на  тому,  щоб  поруйнувати  все,   що   лишилося   вiд
князiвських, експлуататорських епох, i на мiсцi древнiх городiв Володимира
i  Ярослава  створити  пам'ятки  ново?  епохи.  Починати  треба  було  вiд
Михайлiвського монастиря, бо вiн займав вихiд на днiпровську кручу, звiдки
мав ..розпочинатися монументальний ансамбль. Спалахнула суперечка  навколо
Михайлiвського монастиря, знайшлися вiдважнi й розумнi люди, якi  захищали
монастир, надто ж його собор, де були безцiннi моза?ки й фрески, але  сила
була не на боцi тих людей... В суперечку втягнуто й мене. Спершу я  займав
позицiю помiрковану, але потiм на мене натиснули, дали менi до зрозумiння,
що йдеться не тiльки про створення нового центру Ки?ва, а й про створення,
може, цiло? школи нових мистецтвознавцiв, серед яких, зда?ться,  бажано  б
мати також iм'я Гордiя Отави. Потрiбен був мiй пiдпис пiд листом, у  якому
заперечувалися  доводи  професора  Макаренка  про  докончену  необхiднiсть
зберегти Михайлiвський монастир. Я не пiдписав листа в категоричнiй формi,
я додав до нього, що слiд неодмiнно зняти в соборi  найцiннiшi  моза?ки  i
фрески. Але хiба це змiнило справу? Потiм,  пiдписавши,  я  зрозумiв,  яку
тiльки помилку вчинив. Коли прийшов на лекцiю до сво?х  студентiв,  то  не
став ?м у той день нiчого читати, сказав тiльки:
   "Сьогоднi я зробив помилку в сво?му  життi,  на  жаль,  найстрашнiшу  i
невiдворотну". I не стримався - заплакав  перед  усiма.  Так  нiби  чогось
вартi сльози чоловiка, який поруйнував собор! Сльози мають  вартiсть  лише
тодi, коли зрошують будування... Потiм я помилився  вдруге,  приставши  на
пропозицiю Шнурре...
   - Ти ряту?ш Софiюi - вигукнув Борис.
   - Я нiчого не врятую. Я нiколи не доведу,  що  не  став  зрадником,  не
пiшов у полигачi до окупантiв.
   - Ти робиш патрiотичну справу, - так само впевнено промовив хлопець.
   - Вони знищать i собор, i  мене,  i  тебе.  Цей  Бузина...  Ти  повинен
негайно втiкати з Ки?ва, Борисе...
   Тодi стрiляли в кожного, хто вибирався з мiста не по  шосе,  але  Борис
зумiв почепитися на  вантажну  машину,  яка  ?хала  через  мiст,  завезла,
щоправда, вона його не на чернiгiвську, а на харкiвську дорогу, але то вже
були дрiбницi. Два днi витратив вiн на те, щоб знайти  куму  баби  Галi  в
Лiтках, ще день пiшов на куминi розпитування й розохкування, Борис  благав
тiтку, щоб  вона  допомогла  йому,  лякався,  що  вже  нiчим  не  зарадить
батьковi, ввижалися йому страшнi сцени,  нарештi  вночi  до  кумино?  хати
прибилося кiлька веселих чоловiкiв. Один з них,  чомусь  незвично  блiдий,
уважно вислухав Борисову плутану розповiдь  про  Софiю,  про  батька,  про
Бузину, про Шнурре, трохи подумав, сказав:
   - Софiю знаю. Возив туди перед вiйною сво?х школярiв на екскурсiю. А от
з професором Отавою не знайомий. Хоч i чув. Та й вiн, мабуть,  мене  ж  не
зна??
   Чи жартував, чи всерйоз.
   - Мабуть, не зна?, - вирiшив бути вiдвертим Борис,  бо  цей  чоловiк  з
блiдим, знекровленим обличчям  i  вдумливими  чорними  очима  викликав  на
вiдвертiсть.
   - Ну, дак доведеться познайомитися, - тепер уже  жартiвливо  пiдморгнув
чоловiк Борисовi, - ось мо? хлопцi по?дуть з тобою, а  ти  ?х  проведеш...
Тiльки там не дуже щоб до нiмцiв, бо  хлопцi  в  мене  гарячi,  жарнуть  з
автомата - i капець!
   "Хлопцi" були два дужi, червонощокi полiца?. I не тiльки в полiцейськiй
формi, але й з справжнiсiнькими аусвайсами, якi не викликали нiяких пiдозр
на контрольних пунктах по дорозi  до  Ки?ва,  бо  служили  хлопцi,  будучи
водночас  партизанами,  в  мiсцевiй  районнiй  полiцi?,  що  давало  змогу
використовувати ?х там, де прямою силою партизани нiчого не могли вдiяти.
   Благополучно пере?хали вони сво?ю пiдводою мiст,  добралися  до  центру
мiста, аж на ?вбаз, там  випрягли  коней,  пiдклали  ?м  сiна  i  спокiйно
подалися до Софi?, хоч Борис ладен був летiти туди, сповнений  найлихiшими
передчуттями. На територiю Софi? вирiшили ввiйти  крiзь  ворота  дзвiницi,
потiм "полiца?" знудьговано  швендяли  собi  коло  митрополичого  дому,  а
Борис, користуючись сво?ю перепусткою,  пiшов  до  собору.  Вартовий  коло
входу знав  його,  байдуже  пропустив  досередини,  Борис  мало  не  впав,
зачепившись здерев'янiлими вiд  незрозумiлого  страху  ногами  за  високий
порiг, в очi йому рiзонуло свiтлом вiд юпiтерiв, спрямованих якось  навкiс
до дверей, вириваючи з пiтьми стовпи,  що  пiдтримували  хори,  а  вище  -
фрески, на якi Борис не став дивитися, не помiтив навiть ?хнiх  барв,  вся
його увага скупчилася на невеличкiй групцi людей посеред  собору:  дво?  в
цивiльному, дво? в вiйськовiй формi, ще  далi  були  солдати-реставратори,
але вони вiдтиснутi були в боки,  мов  глядачi  цi??  жахливо?  драми,  що
вiдбувалася перед ?хнiми очима i перед очима в Бориса, бо один з них, що в
цивiльному, був його батько, професор Гордiй Отава, а другий -  Бузина,  i
професор душив Бузину за горло, а той  безпорадно  випручувався  з  мiцних
Отавиних стискiв, дво?  ж  в  унiформi  -  штурмбанфю-рер  Шнурре  i  його
ординарець, а також, зда?ться, асистент Оссендорфер, - теж  готувалися  до
участi в тому, що вiдбувалося коло них. Шнурре весь подався до професора i
Бузини, а Оссендорфер з  чорним  величезним  парабелумом  в  руцi  стрибав
довкола, щось визираючи. Це все помiтив Борис в  одну  мить,  але  здалося
йому, що трива? те вiчнiсть, а потiм загримiв голос Шнурре, вiдлунився пiд
високими склепiннями, покотився по всьому собору:
   - Стрiляйте ж, до всiх дияволiв!
   I Оссендорфер  приклав  свого  пiстолета  мало  не  впритул  до  голови
професора Отави - i гримнуло, i побачив Борис увесь свiт у червонiй кровi,
весь свiт залитий кров'ю, смикнувся був до батька, який упав на плити, але
потiм його виштовхнуло назовнi, вiн пiдбiг до  сво?х  хлопцiв,  махнув  ?м
крiзь плач рукою, кудись бiг, бачив,  як  сiда?  в  машину,  на  шоферське
мiсце, Оссендорфер, як спокiйно виходять з собору штурмбанфюрер  Шнурре  i
Бузина,закричав несамовито:
   - Ось вони, ось!
   Хлопцi побiгли просто на штурмбанфюрера, той ще нiчого не мiг збагнути,
нiчого не зрозумiв i вартовий коло дверей собору,  тiльки  Бузина,  видно,
вiдчув лихе, бо  спробував  сховатися  за  Шнурре,  але  обидва  партизани
вистрелили водночас, око в обох було точне, Шнурре впав перший, коло нього
звалився Бузина. Оссендорфер тим часом встиг  запустити  двигун  i  гайнув
навтьоки. Ще раз вистрелили хлопцi - один у вартового, другий -  навздогiн
машинi, але Оссендорфер все-таки втiк, тепер  треба  було  втiкати  i  ?м.
Борис повiв ?х у глибину софiйського двору до  господарчих  будiвель,  там
вiн знав, де можна перелiзти стiну  i  опинитися  в  тихiй  вуличцi.  Вони
втiкали спокiйно, видобулися з району собору ще до того, як там  зчинилася
тривога, але професора Отави з ними не було. Зостався вiн у Софi? навiки.
   Весь свiт залитий кров'ю...
   - Ти можеш вимагати вiд людей дуже багато й суворо, - сказала  Борисовi
Тая, - В тебе ? на це право. Страждання  завжди  дають  людинi  права.  Не
розумiю  тiльки,  чому  ж  ти  тодi...  у  виставочному  залi...  чому  ти
заперечу?ш за художником право  вибирати  в  життi  страждання  для  сво?х
творiв...
   - Бо життя не склада?ться всуцiль iз страждань, - сказав Борис.
   - Але скiльки болю, терпiння... Хто ж це помiтить, як не художник?..  А
якщо  вiн  покаже  -  тодi  народиться  протест.  Мистецтво  -  це  вiчний
протест...
   - Не можна вiдокремлювати мистецтво вiд людей. Iнодi  не  варто  писати
картину чи роман або ставити фiльм лише для того, щоб показати, що  кудись
там вчасно, скажiмо, не завезли будiвельних  матерiалiв.  По-мо?му,  лiпше
подзвонити по телефону й добитися,  щоб  тi  матерiали  було  завезено.  Я
такого мистецтва не визнаю. Його вигадали журналiсти або я там знаю хто...
   Вона зненацька образилася на цi його слова.
   - Зда?ться, нам бiльше нi про вiщо говорити. Страусяча хвороба. Сховати
голову i вважати, що вже нема? нi небезпек, нi загроз. Так час вiд часу  в
нашiй пресi здiйма?ться лемент з приводу того, що хтось написав про те  чи
про ее "не так", що художник зобразив "не так", як треба, не з того  боку,
не головне, не повнiстю тощо. При цьому абсолютно  замовчу?ться  iснування
зображеного явища: чи було воно насправдi, чи нi? Як ото  в  Горького:  чи
був хлопчик? Це обходять якось сором'язливою мовчанкою. Зате галасують: "А
в нас ще ? й те, й те, автор же  не  помiтив!"  Отже,  говориться  не  про
створене, а про те, що хотiлося б комусь бачити створеним. А чи не  лiпше,
замiсть отого галасу, подбати про усунення всього прикрого, всього, що да?
матерiал для критичного художницького ока? Адже замовчане  зло  не  зника?
само по собi, не переста? бути злом,  зате  зло  назване  втрача?  вiдразу
половину сво?? сили. Як ви можете цього не розумiти?
   - До чого тут я? - Борис знизав плечима.  -  Менi  зовсiм  не  хотiлося
дискусiй... отут...
   - Ах, отут? Гаразд! - вона швидко пiшла вiд нього, вибралася на стежку,
не поправила навiть зачiски, розкапризована й ображена, мов мала дитина.
   Борис дивився ?й услiд, поки й зникла мiж гiллям.
   - Таю, - покликав.
   Не вiдгукнулася. Тодi вiн пiшов за нею, майже гнався,  та  однаково  не
наздогнав. Побачив уже на Днiпровському  спуску,  коло  завороту  на  мiст
метро.  Ранок  був  тiльки  для  найщасливiших  людей,  i  все,  зда?ться,
складалося для найбiльшого щастя Бориса Отави, але  закiнчувалося  чомусь,
як завжди, в нього в усьому невдачею. Вiн пiдiйшов до Та?, став коло  не?,
помовчав трохи, спитав:
   - Я тебе образив?
   - Нi, нi, - швидко заперечила вона.
   - Але якась причина все ж була, - наполягав вiн.
   - Жодно? причини. Просто...  -  вона  урвала.  Незгода  в  питаннi  про
мистецтво? Але про це можна сперечатися без кiнця. Рафаель вважав нездарою
Мiкеланджело. Лев Толстой  не  визнавав  Шекспiра.  Писарев  перекреслював
Пушкiна. Попри всi суперечки й думки, справжн? мистецтво живе  вiчно.  Але
люди... Ось вiн носить у собi страшну iсторiю про  життя  й  смерть  свого
батька. Мовчить про себе. Тiльки про батька. Весь свiт для : нього залитий
кров'ю. Якщо його власне життя й не вдалося :  досi,  то  цьому  ?  високi
причини. А що вона? Чи ма?  що  розпо  вiсти  Борисовi?  Банальна  iсторiя
розманiжено? жiнки, якщо це викласти словами. Нiхто не  стане  спiвчувати.
Надто ж вiн, з I його невтiшним горем, яке носить у серцi. А вона? Мов  та
балерина у вальсi Равеля. Мiстичнi  страждання,  яких  нiхто  не  розумi?.
"Суждены нам благие порывы". Молоденькою  студент-кою  вона  закохалася  в
свого майбутнього чоловiка, який проводив у ?хньому  iнститутi  якiсь  там
збори. Виступав на них, картинно  вiдкидав  волосся,  артистично  вигравав
голосом. З мiнiстерства, чи що. Згодом  дiзналася:  теж  учився  колись  в
iнстатутi,  подавав  надi?,  але  художником  не  став,  пiшов  по   лiнi?
керiвництва  мистецтвом,  як  то  кажуть,  змiшався  з  тими  лiкарями  та
iнженерами, що з студентiв вискакують у чиновники. Та на  це  не  зважила,
якось заiмпонувала ?й його поважнiсть, захопилася його  картиннiстю  чисто
зовнiшньою; як виявилося а-вгодом, вiн був на  десяток  рокiв  старший  за
не?, мав перед тим дружину, але щось там розкле?лося,  i  на  це  вона  не
зважила, вони побралися i спершу мовби були навiть щасливi,  життя  летiло
повз  не?  з  шаленою  швидкiстю,  вона  спробувала  щось   там   ухопити,
сподiвалася, що чоловiк ?й стане в помiч, але вiн зайнятий  був  сво?м,  у
нього була досить банальна  захопленiсть,  притаманна  багатьом  чоловiкам
двадцятого столiт-тя: вiн любив збори, засiдання, нiчого бiльше не знав, i
не вмiв, i не уявляв, що хтось там може ламати голову над тим, як провести
пензлем по полотнi лiнiю чи мазок, бо хiба ж вiд цього змiниться  свiт,  а
от вiд засiдання, вiд правильно поставленого й вирiшеного питання - то вже
iнша рiч. Входив у старiсть, повинен був помудрiшати, зда?ться, але й далi
любив засiдання i, якщо ?х не було,  сам  брався  органiзовувати,  завдяки
чому завжди десь бiгав,  метушився,  сидiв  у  накурених  до  сивого  чаду
кiмнатах i приходив додому з чужим димом у кишенях, у  волоссi,  в  кожнiй
складцi одягу, в щонайменшому рубцевi. Чужии дим набридав  ?й  ще  бiльше,
нiж пристрасть чоловiкова до засiдань.  Але  збагнула  це  згодом.  Спершу
намагалася щось ухопити в летючостi часу, потiм стала рватися вiд чоловiка
цiлком неусвiдомлено, стихiйно  й  уперто,  а  вiн  не  мав  нi  часу,  нi
характеру, щоб ?? коло себе утримати. Та, зрештою,  вона  й  верталася  до
нього знову, як рiчка верта?ться в  старе  русло,  пометавшись  по  руслах
нових, та так i не знайшовши жодного  лiпшого  й  зручнiшого.  Розпачливо,
по-жiночому, плакала, нiкому не показуючи тих слiз. Ах, як хотiла б  вона,
щоб надяг ?й хтось залiзний обруч послуху, вирвав ?? з непевностi,  змусив
до чогось! Жiнка, якiй хочеться рабства! Ненормальнiсть! Але дедалi бiльше
переконувалася, що нiкому нема? до не? дiла, то й  кожного  сво?  тривоги,
сво? болi, сво? клопоти, кожного життя заганя? в якесь коло  необхiдностей
i обов'язкiв, з яких годi  випручатися,  а  якщо  хто  й  спромiгся  б  це
зробити, то не для не?, а для чогось вищого, надзвичайного.
   В один з таких сво?х нападiв ностальгi? за справжнiм чоловiком, що  мiг
би повести ?? по життю, примусити щось зробити цiкаве й корисне,  зустрiла
цiлком випадково в санаторi? Бориса Отаву.
   Ненавидiла санаторнi зустрiчi й знайомства. Навколо не? завжди товклося
безлiч чоловiкiв, яких вона чимось приваблювала, сама не знала  чим.  Всiх
вона ненавидiла. Якщо й вибирала коли-небудь когось,  то  вибирала  зовсiм
несподiвано й неочiкувано для них. Бо нiхто з них не вмiв побачити те,  що
вiдкривалося ?й. Вiдкрилося i в Отавi. Не сказала з ним жодного  слова,  а
вже розумiла,  що  чоловiк  то  -  незвичайний.  Мiг  бути  однаково  ким:
космонавтом, академiком,  чабаном  iз  Херсонщини,  лiсорубом  з  Вологди,
миловаром i перукарем. Це не грало нiяко? ролi. Але вiн  утiк.  Ганебно  й
смiшно втiк вiд не?. Вона теж спробувала втiкати вiд  нього.  Не  кинулася
слiдом за ним, не по?хала до Ки?ва чи хоч будь-куди на Укра?ну. Навiть  до
Москви не  стала  повертатися.  Написала  чоловiковi  коротку  листiвку  i
подалася "через усю карту", аж на Курiльськi острови. Перед тим  була  вже
кiлька разiв у Сибiру, на Камчатцi, верхи про?хала  Монгольськi  степи,  з
альпiнiстами штурмувала Ешбу -  однаково  не  помагало.  Тепер  пливла  на
Шикотан. Острiв посеред розтелесованого протягом цiлого року океану. Жодне
судно не може пристати до берега.  Тодi  роблять  плашкоут.  Що  це  таке?
Звичайний дерев'яний плiт, який спускають з судна, потiм  навантажують  на
нього те, що треба переправити на берег, i кiлька  божевiльних  таких,  як
вона, пускаються на волю хвиль, i ?х несе до скель i трахка? об камiння, а
вже там як поведеться - хто вцiлi?, а хто й... Однак ?й  пощастило,  хвиля
була не дуже велика, обiйшлися без плашкоута,  суденце  вистрибувало  коло
причалу, щоправда, трапа поставити не вдалося, вивантажували все,  в  тому
числi й людей, з допомогою лебiдок, вона теж вiдбула цю подорож у ящиковi,
зачепленому лебiдкою, враження було досить нещоденне, однак для  мистецтва
не являло собою, зда?ться, цiнностi. Картини не напишеш. Та  й  розповiсти
кому-небудь... Навряд  чи  справить  враження...  Але  там  ?й  вiдкрилася
нарештi одна рiч. Вона зрозумiла, що ?й заважало весь час, вiд  чого  вона
втiкала. Втiкала вiд благополуччя. Не створена була для цього.  Не  любила
влаштованостi, спокою, затишку. Знову ж таки  сказати  про  це  неможливо.
Буде надто пишно й неправдиво.
   - Зна?те що? - нарештi порушила мовчання Тая i глянула на Отаву  сво?ми
рiзнобарвними лиховiсними очима. - Менi чомусь здалося, що ви,  попри  всю
трагiчнiсть, яку посiп? в собi... не :;наю, як точнiше висловитися...
   - Кажiть прямо, - пiдбадьорив ?? Борис, не  догадуючись,  про  що  вона
поведе мову.
   - При всьому тому ви, - вона знов замовкла, пiдшукуючи належнi слова, -
все ж таки ви не з тих людей, якi б могли вiдмовитися вiд якогось свого...
ну, я б сказала, благополуччя заради...
   - Благополуччя? - здивувався Отава. - Яке ж благополуччя?
   - Ну, скажiмо... ваш Ки?в, ваша робота, ваше професорство, ваша  Софiя,
в яку ви мене так  i  не  повели  чомусь,  а  чому  саме  -  я  тепер  лиш
здогадалася: вам боляче туди йти з жiнкою,  що,  може,  трохи  сподобалася
вам, як чоловiковi, але не як професоровi Отавi, синовi  професора  Гордiя
Отави...
   - Якась нiсенiтниця, - пробурмотiв Борис. - Таю, ви несправедливi  щодо
мене.
   - Слухайте, слухайте, майте вiдваги бодай стiльки,  щоб  вислухати,  що
вам скаже жiнка... От ми з вами сто?мо тут без свiдкiв,  нiхто  нiчого  не
зна? про нашi з вами стосунки, не про це мова... Отже, ви можете  говорити
прямо й щиро. Скажiть: ви могли б кинути все це  заради...  ну,  в  даному
випадку - заради мене? При умовi, звичайно, що я саме та  жiнка,  яка  вам
може I подобатись, яку ви шукали все жнття, i, нарештi, знайшли. Хай ', це
була б не я, хай iнша жiнка. Але чи могли б ви?
   - Чи мiг би?
   - Так, так,  i  не  думайте  довго,  вiдповiдайте  вiдразу,  бо  тiльки
вiдповiдь без вагань можна вважати щирою, йдеться  про  людськi  вза?мини,
тут не торгуються, не розраховують з холодним серцем. Кажiть: так чи нi?
   - Мабуть, нi, - сказав твердо Борис, - бо це просто безглуздо.
   -  Правильно.  Я  так  i  знала.  Мотивування  не  потрiбнi.  Не  треба
посилатися на ваш обов'язок перед пам'яттю  батька,  перед  наукою,  перед
рiдним мiстом. Все це правильно. Я тiльки хотiла знати.
   - Але ж це нагаду? дослiд, який проводять на собаках абощо, - образився
Борис.
   - Треба знати, з ким ведешся.  Ви  думали,  чим  менi  сподобалися?  Що
професор? Начхати! Фресками? Сама намалюю всi вашi фрески...
   - Вони нiсгювторнi, - нагадав, ще бiльше  ображаючись  уже  й  за  свiй
собор, Отава.
   - А я - повторна? Ще буде колись така? Чи, може,  була  вже?  Нiколи  й
нiде! Людина з'явля?ться  однi?  раз  i  щеза?,  i  це  найнеповторнiше  й
найпрекраснiше з усього, що може бути. Але ви ще не дослухали до кiнця. Ви
сподобалися менi ще там, коло моря, - вона оглянула його з голови до  нiг,
мовби пересвiдчувалася, - ви сподобалися менi тiльки  тому,  що  у  вас...
довг? м'язи...
   - Що-що? Якi м'язи?
   - Ну, ? люди з короткими м'язами,  ?  з  довгими...  Волокна  м'язiв...
Власне, це анатомiя... Але в мене сво?рiдний забобон: вiрю тiльки  тiш,  у
кого м'язи - довгi.
   - Слухайте, - вiн не знаходив  слiв  од  несподiванки,  -  це...  це  ж
расизм! Та нi, просто якийсь iдiотизм... М'язи... Але ж я  не  борець,  не
боксер, навiть не молотобо?ць! Голову ви в мене помiтили чи нi?
   - Тiльки згодом. Голова якраз вам заважа?.
   - Щоб я пожертвував усiм заради вас, любительки... цих довгих  м'язових
волокон? В такому випадку я теж вiдплачу вам тим самим... Ворогувати - так
ворогувати до кiнця.
   - Я не збиралася з вами ворогувати.
   - Я теж. I те, що вам скажу, не буде таким прямим i гострим, як ваше...
Просто, коли хочете, розповiм вам одну невеличку новелку.
   - Ви ще й пишете новели?
   - Нi, це Андре Моруа. У пас ?? не перекладали.
   - Навiть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподiванку?
   - Та нi. Просто розповiсти  хочу.  Досить  прозора  мораль.  Але  гарно
написано.
   - Що ж, коли гарно...
   - Мовиться там про паризького юнака, який пiвстолiття  тому  затримався
перед вiтриною торговця картинами при вулицi Сент Оноре. Юнак був студент,
бiдний i так далi. На виставцi побачив картину Моне "Собор у Шартрi". Моне
тодi ще не був популярний, але  студент  мав  вигострене  око  i  природне
почуття краси. Зачарований картиною, вiн  наважився  увiйти  до  склепу  й
запитати про цiну. "Мiй боже, - вигукнув гендляр, - картина в мене  висить
аж он вiдколи. Можу поступитися нею за  якихось  двi  тисячi  франкiв".  У
студента не було двох тисяч франкiв, але вiн мав досить заможних родичiв у
провiнцi?, його дядько прямо сказав перед вiд'?здом до Парижа,  щоб,  коли
буде сутужно,  звертався  до  нього  без  вагань.  Отож  студент  попросив
гендляра протягом тижня нiкому не продавати  картину,  а  сам  написав  до
дядька.
   Студент мав у  Парижi  коханку.  Чоловiк  у  не?  був  старий,  i  вона
нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна,  але  гарна.  Бува?  й  таке.
Увечерi того дня, як студент зацiкавився картиною "Собою у  Шартрi",  вона
сказала: "Завтра до мене при?здить з Тулона приятелька, з якою разом  були
в  пансiонi.  Чоловiк  мiй  зайнятий,  не  ма?  часу  нас  супроводжувати.
Розраховую на тебе".
   Приятелька при?хала не сама; привезла ще свою приятельку. I ото три днi
студент змушений був водити по Парижу аж трьох жiнок, платити  в  кафе,  у
театрi, оплачувати фiакри, давати чайовi. Фiнанси його не витримали такого
напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов  лист  вiд  дядька  з
провiнцi?, студент вiдiтхнув. Сплатив  негайно  борг,  а  на  решту  купив
подарунок коханцi. А "Собор у Шартрi" придбав якийсь колекцiонер i  згодом
у заповiтi вiдписав його Лувровi.
   Студент, який з часом  став  вiдомим  письменником,  тепер  уже  старий
чоловiк. Але серце у нього так само молоде i так  само  пришвидшу?  биття,
коли зустрiча?ться гарний пейзаж або гарна жiнка. Виходячи з  дому,  часто
спiтка? стару жiнку, яка мешка? навпроти. То його давня  коханка.  Обличчя
?? потопа? в жировi, очi, колись такi чудовi, тепер лежать на двох  торбах
з одвисло? шкiри, над верхньою  губою  стирчить  сивий  мох.  Дама  насилу
пересува?ться на роздутих жиляками ногах.
   Зустрiчаючи ??, великий письменник вклоня?ться i йде  далi.  Нiколи  не
зупиня?ться. Зна?, що це просто стара жiнка, сповнена  отрутою  i  алiстю.
Думка, що кохав ?? колись, тепер йому прикра.
   Часто заходить вiн до Лувру, до залу, де висить "Собор в Шартрi"  Моне.
Довго дивиться на картину й зiтха?.
   - Якi ми обо? дурнi! - засмiялася Тая. - Ти можеш мене поцiлувати отут,
перед оцими божевiльними машинами, над вашим спокiйним Днiпром, серед...
   Вiн не дав ?й договорити, вони стояли й  цiлувалися,  машини  сигналили
?м, порушуючи постанову мiськради про заборону звукових сигналiв.
   - Ти не сказав менi, що любиш мене, - нагадала вона згодом.
   - А ти?
   - В цьому, звичайно, нема? нiяко? логiки, але я б заради тебе нiчого не
кинула й нiчим не пожертвувала, хоча... позавчора  я  прогнала  геть  усiх
отих дурнiв, якi при?хали за мною аж iз Москви... Але й без тебе,  мабуть,
не зумiю тепер... Це знов же таки, мабуть, кажуть усi жiнки, поцiлувавшись
з чоловiком, але...
   - Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальностi.
   - Не треба, тобi не личать слова звичайнi... Але як ми  з  тобою  щойно
гризлися! Хочеш - розповiм тобi казочку, почуту мною в тайзi? Про звiрiв.
   - Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю  хвилину  миру,
який встановився мiж нами. Якби мiг, я б зупинив  бодай  на  коротку  мить
час. Так, як зупиняються стрiлки на великих електричних  годинниках  перед
тим, як зробити черговий перескок.
   - Щастя мiж двома скаканнями годинниково? стрiлки? - Тая засмiялася.
   - Але потiм стрiлка  все-таки  перескаку?,  гнана  невблаганним  плином
часу, а ми намага?мося вже коли й не наздогнати чи випередити ??, то бодай
не вiдстати. Наприклад, я через два днi ?ду до Захiдно? Нiмеччини.
   - Куди? - Тая вирiшила, що вiн жарту?. - А чому б не в Патагонiю?
   - Справдi, до Захiдно? Нiмеччини, - Борис був цiлком серйозний.  -  Вже
все готово, всi документи оформленi, маю квиток на лiтак  Ки?в  -  Вiдень.
Звiдти - по?здом.
   -_ Туристська по?здка? Але це ж не обов'язково. - Вона  ще  сподiвалася
знайти якийсь порятунок. Втратити його  вдруге  означало,  може,  втратити
назавжди. Абсолютне безглуздя.
   - Нi, не турист. Справа мого життя. Iду на мiсяць, а може, й бiльше.  В
щорiчнику одного захiднонiмецького унiверситету з'явилася  публiкацiя  про
Софiю. Автор публiкацi? професор  Оссендорфер  посила?ться  на  нiкому  не
вiдомi документи,  якi,  мовляв,  ?  в  розпорядженнi...  Коротше:  уривок
пергаменно? харатi?,  знайдений  колись  мо?м  батьком  i  пiд  час  вiйни
вiдправлений ним в iнститутському сейфi в тил. Але Бузина сам не до?хав  i
не довiз  сейфiв.  Продав  чи  подарував  фашистам  -  однаково.  Професор
Оссендорфер - очевидно, той самий ?фрейтор Оссендор-фер,  який  убив  мого
батька. Ось така iсторiя. Вiйна трива? далi!.. I знов Софiя. Знов  батько.
Знов я... Дивуюся, що вони так довго  мовчали.  Чи  то  ждали,  поки  мине
двадцять рокiв з дня закiнчення вiйни, щоб,  посилаючись  на  встановлений
ними самими закон, проголосити  невинними  вбивцiв  i  сво?м  власним  усе
вкрадене й награбоване. Логiка вбивцi  i  грабiжникiв.  Чи  то  хотiв  цей
Оссендорфер достосувати свою публiкацiю до яко?сь кругло? дати, що вiн, до
речi,  й  робить,  заявляючи,  нiби  Софiю  Ярослав  вибудував  у   тисяча
шiстнадцятому роцi, бо ж у лiтописах ? свiдчення,  що  вже  в  наступному,
тисяча сiмнадцятому, роцi пiд час нападу на Ки?в печенiгiв Софiя  згорiла.
А раз згорiла - виходить, уже перед тим стояла. А поставити ?? Ярослав мiг
тiльки мiж тисяча п'ятнадцятим i кiнцем шiстнадцятого, коли  вiн  змагався
за владу з Святополком i сiв у Ки?вi на  престол.  Раз  так,  то  Софi?  -
дев'ятсот  п'ятдесят  рокiв.  Дуже  проста  логiка.  Оссендорфер  обходить
мовчанкою припущення вчених, що  першу  Софiю  -  дерев'яну  -  поставила,
певно, Ольга десь у 957 роцi для збереження  хреста  животворного  дерева,
яким  благословив  княгиню   константинопольський   патрiарх.   В   тисяча
сiмнадцятому роцi дерев'яна Софiя  згорiла.  Це  наштовхнуло  Ярослава  на
думку збудувати кам'яний собор, бо лагодження нiчого, власне,  не  давало.
Якщо навiть припустити, що Ярослав справдi мiж шiстнадцятим i  сiмнадцятим
роками  поставив  дерев'яний  собор,  а  згодом  на  його  мiсцi  спорудив
кам'яний, то вчений не може ототожнювати цi двi споруди. Але, видно,  тому
пану професору йдеться лиш про те, щоб  нас  випередити,  бо  в  шiстдесят
сьомому роцi ми вiдзнача?мо дев'ятсот  тридцять  рокiв  з  дня  закiнчення
будiвництва Софi?, ну  то  нате  вам  -  дев'ятсот  п'ятдесят  рокiв,  якi
вiдкриваю для вас я, професор Оссендорфер!
   - Ти чита?ш менi лекцiю? - поцiкавилася Тая.
   - Пробач! Захопився.
   -. Поцiлуй мене при всiх оцих машинах.
   - Може, ми по?демо вже до мiста?
   - Пiдемо. Тiльки пiшки! Але що ти робитимеш з тим професором?
   - Я повинен з ним зустрiтися. Переконатися, що то  вiн.  Це  вiйськовий
злочинець, а не професор! I грабiжник. Я повинен встановити,  чи  вiн  ма?
той пергамен. I вiдiбрати в нього!
   - Не думай, що це буде так просто.
   - Це справа державна. Менi помагатиме посольство, втрутиться уряд. Я не
ви?ду звiдти, поки не доб'юся свого! Досить  умене  батька!  Якби  я  тодi
встиг на день ранiше, навiть на кiлька годин - батько був би врятований.
   Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних сво?х очах. Стрiлка на
великому годиннику часу перескочила,  ?х  роздiляв  мертвий  'простiр  мiж
двома перескоками долi. Як вiн  по?де  вiд  не??  Як  розлучаться?  Чи  не
подума? вiн про не?: ось жiнка, що пiд прикриттям розмов про  мистецтво  i
громадянськi чесноти шука? собi сексуальних утiх? Перед цим ?й здалося, що
Борис подумав про не? щось подiбне. Це було б страшно!
   РIК 1026
   ЛIТО. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
   Якоже бо се некто землю разоретъ, другый же несеетъ.
   Лiтопис Нестора
   Не вибира?ш собi людей, з якими повинен жити. I нiчого не вибира?ш. Все
да?ться тобi так чи iнакше, i нiколи тебе не питають, а коли й питають, то
не слухають вiдповiдi, ведеться так завжди. I ось вiн попав мiж людей,  що
в сво?й роботi, здавалося б, мали змогу вибирати кшталти, барви, попав мiж
творцiв, украшателiв, художникiв; та виявилося, що й вони закутi в залiзнi
ригори канонiв i послуху, ними теж керу? та незрима i всемогутня сила, яка
визнача? життя кожного смертного на землi, а якщо й не на всiй  землi,  то
вже в цiй державi холодного Христа й безжальних iмператорiв - напевне.
   Третину життя свого провiв Сивоок серед тих, кого дав йому в бажанi  чи
небажанi (не питано його про згоду чи незгоду) товаришi Агапiт,  викупивши
в iмператора Константина, насправдi ж здавалося - жив тут завжди. Було  ще
далеке, невиразне,  напiвспогад,  напiвзабуте:  темний  задощений  шлях  i
маленький хлопчик увесь у сльозах посеред  шляху.  Та  чи  й  було?  Може,
приснилося? Як дiд Родим, Величка, Ситник, Какора, Ягода, Звенислава, знов
Какора i знов. Враження було таке, що завжди жив  у  цiй  землi,  чужiй  i
ворожiй до  нього,  лякався,  що  так  i  згайну?  життя  на  вислухування
небувалих iмен i назвиськ, нечуваних глупств людських, а то й божих.
   Агапiт добирав собi людей, щоб зовнiшнiстю були вони так само незвичнi,
як вiн сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапами, любив силу,
не маючи ??; як то  потiм  виявилося,  в  сво?й  душi  прагнув  надолужити
нестаток внутрiшньо? твердостi бодай твердiстю тiлесною, ?х так i звано  -
Звiринець Агапiтiв. Були серед них, окрiм роме?в, агарянн,  болгари,  було
два грузини i слов'янин iз Зети, був посланець  з  Германi?  вiд  ?пископа
Гiльсгеймського, що вiдкривав у себе школу моза?к  i  дорогого  художнього
литва.  Життя  ?хн?  минало  в  тяжкiй  роботi  по  спорудженню  храмiв  i
монастирiв.  Але  не  можна  замкнути  людське  життя  в   обмежене   коло
одноманiтностi, часто вони  проривалися  хто  куди  мiг:  однi  -  в  дикi
розваги, другi - в i?ратичнi молитви, вiрячи в спасiння душi,  третi  -  в
книжнiсть, четвертим мало ще було  того,  що  вони  навчалися  в  Агапiта,
прагнули перевершити свого вчителя  в  безнастанному  доскона-леннi  свого
вмiння. Сивооковi припав до вподоби Гi?рон, грек iз Кикладiв, велетенський
громоголосий чолов'яга, який годинами  мiг  з  пам'ятi  вичитувати  писанi
колись (а чи виспiванi) Дивнi вiршi про  подорожi  Одiссея-Уллiса;  лилася
мова чиста й звучна, зовсiм не схожа  на  ту  мiшанину  з  слiв  грецьких,
латинських, агарянських, вiрменських, слов'янських, яка  побутувала  серед
роме?в пiд пишною назвою  "грецько?",  гойдлйвий  р'йтм  вiршiв  нагадував
похитування корабля на морських хвилях, корабель той  нiс  Уллiса  далi  й
далi до нових i нових пригод, пригоди  й  подвиги  низалися  в  безконечнi
сув'язi. Все було прекрасне в цiй великiй поемi  мандрiв,  але  мандрiвнiй
душi Сивоока найбiльше подобалася, найбiльш чарувала його  сцена  зустрiчi
Навсика? i Одiссея на березi моря. Дво? голих, вiльних од всiх  умовностей
свiту, вiд убрань i вiдзнак,  на  березi  моря.  Нещасний  розбиток,  ледь
живий, i пишна, мов Арте-мiда, феацька принцеса, донька Алкiноя. Вона ся?,
мов фарос, i ?? простягненi руки йдуть крiзь iмлу, мов променi маякiв.
   Може, Пероновi теж до вподоби були саме цi вiршi з поеми, i  вiн  охоче
приставав на просьбу Сивоокозу i читав ?х десь уi;очi,  в  короткi  години
?хнього спочинку, може, й сам летiв  думкою  на  свiй  острiв,  обхлюпаний
пурпуровим морем Гомера, i бачив на березi  дiвчину,  яка  простяга?  йому
назустрiч тонкi нiжнi руки, але вiршi кiнчалися, видiння щезало, Гi?рон ка
кiлька днiв ставав похмурим i роздратованим, i якщо  йому  докучав  Сивоок
або ще хтось з товаришiв, то висипав ?м на голову цiлi короби жахiв з книг
про пригоди Александра. Про див'?х чоловiцiв, 24 лiктiв заввишки, i  тихих
та мудрих "яблу-ко?дцiв". Про волосатикiв, що мали тiло мовби  людське,  а
обличчя левове, i про хлопцiв, якi нахиляли  собi  дерева,  ламали  ?х  на
зброю, жбурляли на ворога. А тих хлопiв оточували звiрi,  схожi  па  псiв,
тiльки  в  двадцять  лiктiв  заввишки  i  триокi,  i  блохи  там  стрибали
завбiльшки з жаб, i звiрi були в кра?нах, куди  йшов  Александр,  о  шести
ногах, триокi й п'ятиокi, були там i люди  безголовi,  косматi,  рибо?дцi.
Було там дерево дивне, яке росло до шосто? години, а потiм ховалося  назад
у землю; чорне камiння, до якого хто доторкнеться, сам ста? каменем;  риби
i змi?, що не смажилися на вогнi, а виповзали з нього, мов з води.
   Звiдти починалося царство пiтьми. Щоб знайти дорогу  на-вад,  Александр
звелiв узяти з собою самих  кобил,  а  лошат  залишити  позаду.  В  пiтьмi
наткнулися на потiк, що сяяв,  мов  блискавиця.  Александр  захотiв  ?сти,
наказав поваровi приготувати що-небудь, повар почистив солоно? риби, помив
?? в потоцi, але риба зненацька ожила i попливла вiд повара.  Повар  випив
води, став невмирущий, сам того не вiдаючи, але не сказав про чудо  сво?му
владицi. Той,  розгнiвавшись,  звелiв  убити  повара,  але  це  нiкому  не
вдалося, тодi Александр наказав опустити його в озеро з  млиновим  каменем
на ши?, i повар став морським демоном.
   Запалало свiтло,  але  без  сонця  й  мiсяця.  Двi  птицi  з  людськими
обличчями з'явилися перед Александром i сказали йому вертатися, бо то  вже
була земля божа.
   З тих темних див вимальовувалося Сивооковi те,  що  пережив  насправдi:
велетенськi тури, дику силу яких ще нiкому не вдалося приручити, замерзлий
Дунай, чорний вiд мiльйонiв па-цюччя, яке перемандрову? з одно?  землi  до
iншо?, табуни вовкiв, що обсiдають купецькi валки або, знахабнiлi до краю,
никають навiть коло велелюдних  торговищ,  темнi  хмаровиння  ненажерливих
пруг, незримiсть безжального голоду, страшнi громовицi, безмежнi повенi.
   Але в книгах нiколи не писалося про те, що  було  насправдi.  Вiн  знав
журавлiв i лебедiв, знав ластiвку, яка приносила на сво?х  гострих  крилах
весну в його землю, а тепер читав або ж слухав розповiдi Гi?рона про птицю
Фенiкс, самотню, як сонце, сонячну птицю, що живе  п'ятсот  лiт,  а  потiм
заглиблю?ться в древа лiванськi, наповню? крила сво?  ароматом,  летить  у
город Iлiополь, возлетить на приготовлене для не? i?реями города  тре-бище
i, спалахнувши, згора?. Вранцi чиститель требища обряще в попелi черв'яка,
який на третiй день возлетить птицею в прообразi Спаса. Фенiкс  ма?  крила
кольору сапфiра, смарагда й iнших коштовних каменiв i вiнець на головi.
   А ще був та?мничий единорог, був солодкозвучний птах - Сирiн, схожий на
тих сирен, що чарували супутникiв  Одiссея,  були  дракони  вогнедишачi  i
василiски - гади з людськими головами, а то грифони - видом лев з  крилами
й головою орла, грифони  колись  стерегли  золото  Азi?;  скiфське  плем'я
арiмаспiв вступило з грифами в боротьбу за золото й  коштовнi  каменi,  то
були безстращнi варвари - може, саме тому роме? давали одяг з  зображенням
грифiв начальникам варварських дружин.
   З досвiтку до темнощiв вергали вони, тесали камiнь, варили  рiзнобарвну
смальту,  гнулися  на  риштованнях  до  окостенiння  в  ши?  i  в  хребтi,
викладаючи моза?ки або виписуючи фрески; чим далi, тим бiльше кожен з  них
умiв, переймав од Агапiта вищi й вищi  та?мницi  украшательства  священних
будiвель, але водночас  дедалi  вiдчутнiшим  ставало  ?хн?  приниження  як
людей, вони мовби самознищувалися  в  сво?му  мистецтвi,  з  кожною  новою
барвою, яку клали на стiни, з кожним вiзерунком, з  кожним  новим  вигином
абсиди, вигаданим кимось iз них, нiби  вiдлiтала  вiд  нього  частка  його
життя, його ?ства, загублена серед земного могуття недоступних iмператорiв
i серед чудес, ворожих людинi. Як було сказано в пророка: "Оце ж годi  вам
надiю покладати на чоловiка, що в його тiльки хiба духу, що в нiздрях,  бо
й що вiн значить?"
   I самий Константинополь наповнений був чудесами,  перед  якими  буденне
життя людське вважалося нiчим. У монастирi Спаса зберiгалася чаша з бiлого
каменю, в якiй буцiмто Iсус перетворив воду на вино. Щовiвторка носили  по
городу iкону Богородицi, написану нiби  самим  ?вангелiстом  Лукою.  Можна
було побачити сокиру, якою Ной збудував свiй ковчег. В  монастирi  Продром
лежало волосся Богородицi. А ще стояла там  Софiя  -  нерукотворний  храм,
найбiльший i найпрекраснiший у свiтi, творiння, може, й не людських рук, а
божественних,  бо  iмператор  Юстiнiан,  при  якому  споруджено   святиню,
похований у  саркофаговi  з  зеленого  мармуру  i?ропiльського,  за  життя
визнаний був не тiльки iмператором i першосвящеником,  а  самим  богом,  а
його  жона  Феодора,  куртизанка  з  цирку,  донька  приборкувача  звiрiв,
вирiзала сто тисяч павлнкiан, якi шанували Добро, але не визнавали бога.
   - Хай пам'ята? кожен з вас, мохнатомордих i обдертих, - гримiв  до  них
Агапiт, - хай затямить назавжди, що все видиме i все, чим живете, - то лиш
блiде вiдбиття справжнього, високого, неприступного, а ваше вмiння повинно
стати лиш засобом для нагадування про божий свiт,  про  божественну  драму
господа нашого Iсуса Христа i замешкуючих небо несмертельних святителiв.
   Харчувалися вони хлiбом, оливою, ще давав ?м Агапiт червоне  виноградне
вино, яке поступово вбива? мужську плоть. Але в кожному  з  них  зiбралося
стiльки дико? сили, що не дiяло нi червоне вино,  нi  тяжка  праця;  часто
вибухало це в них непогамовною люттю,  вони  зчiпалися  мiж  собою,  i  то
добре, коли все кiнчалися  самою  сваркою  й  не  доходило  до  справжньо?
биятики, а бувало, й били один одного довго й тяжко, зганяли свою  злiсть,
свою неволю, сво? нещастя. Потiм мирилися, знов ставали поряд  на  високих
риштованнях, дерли голови догори, задихалися вiд спеки або ж  коцюбли  вiд
холоду, коли у високий монастир  упливали  взимку  хмари  й  оповивали  ?х
сво?ми пасмами.
   Агапiт нiколи не квапив ?х. Сам повiльний i ма?статичний у жестах,  мов
постатi святих, яких учив зображувати,  любив  це  й  у  сво?х  пiдлеглих.
Мiщило досконало завчив усi вимоги Ага-пiтовi, смакував  уповiльненiстю  в
роботi, мовби тим самим мiг продовжити сво? життя. А Сивоок  накидався  на
роботу зшале-нiло, йому щоразу хотiлося  викласти  все,  що  вмi?,  на  що
здатен, з його запалу смiялися всi;  Мiщило  докiрливо  хитав  головою,  а
потiм перший же доповiдав Агапiту, як недостойно вiвся його товариш  i  як
постраждала вiд цього справа, бо через його  нестримнiсть  порушено  канон
про зображення верхнiх жiночих шат, у яких не повинно бути жодно? складки,
бо складки утворюються тiльки поясами, якi,  це  вiдомо  всiм,  притаманнi
одяговi нижньому, лише перепоясанi патрицiанки мають ?х у парадному стро?,
але носять через плече, а не па талi?, щоб не вводити глядачiв  у  спокусу
сатанинську.
   На диво занудливий був цей Мiщило, i Сивоок нiяк не мiг збагнути,  чому
наслано на нього такого ?диноземця, якою  силою.  Зате  Агапiт  кохався  в
Мiщиловi.
   - Ге, - муркотiв до Сивоока, який зовсiм не почувався винним i  недбало
сидiв перед сво?м зверхником, слухав i не слухав  того,  -  в  нашiм  дiлi
потрiбнi отакi собi неквапливi, розважливi люди, якi б могли подумати собi
поволi i провести рукою так, щоб не помилитися. Ти дума?ш, ти  зробив  оту
моза?ку? Поспiшав, рвався, а куди й чого? Однаково б нiчого не  втяв,  аби
задовго до тебе не визрiло це в мо?й головi й душi, а ще  перед  тим  -  у
душах багатьох достойних людей, яких уже нема? й на свiтi. Думали вони про
цю мусiю, виношували по камiнчику кожну барву, кожен вигин. А тво? дiло  -
зробити. Нести традицiю. В цьому - тривалiсть  i  вiчнiсть  держави  i  ??
люду. Хто дотриму?ться традицi?, може  сподiватися,  що  його  теж  колись
цiнуватимуть. А коли плю?ш сам - плюнуть i на тебе. Тiльки варвари  живуть
без ладу й порядку, а в богочти-мих роме?в  усе  встановлено  точно:  i  в
життi, i в  службi  божiй,  i  в  дiяннях  царствених  iмператорiв.  Що  ?
мистецтво? В ньому точно встановлено засоби зображення  й  композицi?  так
само, як, скажiмо,  наперед  розписано  порядок  одягання  i  переодягання
iмператорiв i ?хнiх  наближених,  а  також  священикiв.  А  що  може  бути
головнiшого для простого чоловiка,  анiж  лицезрiти  свого  свiтського  чи
духовного повелителя в одязi, який вiдразу  засвiдчу?,  хто  перед  тобою?
Iмператор Константин Баг-рянородний у тридцять сьомiй головi сво??  першо?
"Книги церемонiй" пода?, якi облачения надягають царi на  свята  i  виходи
урочистi. Хто ще не зна?, повинен затямити твердо й несхитно, як  усе,  що
стосу?ться вашого вмiльства. Це велика наука.  Бо  й  що  таке  життя?  Це
переодягання, вмiння дiбрати для певного випадку властивi шати.
   I так само, як кожен  зна?,  коли,  i  з  якого  приводу,  i  якi  шати
надягають вельможнi, мистецтво наше в кожному випадку  може  користуватися
тiльки наперед визначеними i твердо встановленими канонами, i той, хто  ?х
засво?ть, i нестиме в собi, i зможе передати через себе i сво? вмiння, той
нам потрiбен. А всi iншi - вiдступники. Вiдступникiв же слiд виганяти,  як
нечестивих, з храму.
   - Можеш проганяти мене хоч сьогоднi, - похмуро сказав Сивоок.
   - Нi, нi, чоловiчеi - смiявся вдоволено Агапiт.
   Сивоок пускав усi тi повчання повз вуха. Земля роме?в? Нiколи не забуде
болгарських сво?х братiв, тяжкий перехiд через македонськi гiрськi  шляхи,
Амастрiанський форум i болiснi вигуки: "Майчице моя! Оче мi iзгорях!"
   Земля роме?в? В цiй землi, сухiй i черствiй, усiх  богiв  спровадили  з
неба й поселили в храмах, самi безугавно возносячись молитвами до неба,  а
його боги жили в деревах, у водах, у землi, а до. неба нiхто  нiколи  й  у
гадцi не мав добиратися, бо воно було таке високе, що не зiйдеш  на  нього
навiть по райдузi.
   Земля роме?в? Жорстокiсть, пiдступнiсть, лицемiрство на кожнiм кроцi. З
одного боку  закостенiлi  канони.  Жодно?  стопи  вiд  них.  Всi  святi  в
однакових шатах i в положеннях. Хоч куди б по?хав вiзантi?ць, зустрiнеться
вiн iз звичними для ока подобизнами, i серце його мало сповнюватися пихою.
Сво?, найманi й купленi митцi малювали апостолiв, iмператорiв,  войовничих
iмператорських жон i кобил, i цiлi мальованi фаланги Вiзантi? вирушали  на
здобуття свiту, щоб засвiдчити  лад  i  непорушну  ?днiсть,  яка,  мовляв,
панувала в цiй державi. А з другого боку - невтихаючi суперечки про те, як
вiрити, як спасти душу свою, про  благочестя  i  нечестя,  i  про  те,  як
складати персти, скiльки разiв казати "алiлуя",  скiльки  проскур  вживати
при вiдправi, скiльки кiнцiв повинно мати  зображення  хреста,  як  писати
iм'я Iсуса, якi повиннi бути архi?рейськi клобуки i жезли, як  дзвонити  в
церквах, чи не почверти-ти святу трiйцю, видiливши четвертий  престол  для
Спасителя; ярi анафеми один одному, лайки на торжищах i  в  корчемнипях  -
нiкчемнiсть i метушнява, похвальба сво?ми порядками, сво?м  першородством,
давнiстю сво?? держави. Однаково, що  дiд  хвалився  б  перед  юнаком:  "Я
народився перший". А той  мав  би  сказати:  "Я  проживу  зате  довше.  Ти
вмира?ш, а я тiльки вбираюся в силу та мiць".
   Хоч Агапiт вважався мовби вiльний у  сво?х  вчинках  i  виборi  роботи,
насправдi все залежало вiд патрiарха, вiд сакелларiя, церква  виступала  i
?хнiм працедавцем, i ?хнiм годувальником, i ?хнiм суддею. Церква тримала в
руках усi канони, вона не поступалася нi в чому, вона вимагала  послуху  й
покори не тiльки в молитвах, але й у прикрашаннi храмiв, художники для не?
мали  стати  найпершими  рабами,  покликаними  оспiвати  могуття   богове,
прославити його i його апостолiв у барвах i будiвлях.
   Так велося здавна. Ще з  ?гипту  пiшло:  жрець  -  i  фараон  I  раб  -
художник.  I  в  стародавнiх  грекiв,  мабуть,  так  само.  I  в   римлян,
спадко?мцями яких вважали тепер  себе  роме?.  Святиня  вимагала  пишноти.
Мистецтво стало слугувати пишнотi. Подавляло людину, замiсть возвеличувати
?? дух, пiдтримувати в нiй силу  й  веселощi,  як  це  робило  споконвiку.
Русичi не знали такого  мистецтва.  Рiзьблена  ложка,  гаптована  сорочка,
ковшик,  прикрашений  квiтами,  випаленими  жигалом,  посуд  з   спокiйним
вiзерунком, миска з зображенням рибини або птаха, червоний  щит  (може,  й
назвали ?х греки руськими за тi щити, бо ж по-грецьки червоний  -  русiй),
кольчуга з блискiтками. А потiм прийшов  суворий,  безплотний,  народжений
без зачаття i вже тому незбагненний i чужий  бог,  з  аскетизмом,  схимою,
жорстокiстю - i нема веснянок, нема клечання, нема сонцевороту.
   Дванадцять i дванадцять, а то ще й бiльше - ось  сума  лiт  Сивоокових,
впродовж яких мав стикатися вiн з цим новим  богом,  пiд  хрещатим  знаком
якого давно, в темну понуру нiч, убито було дiда Родима.
   Дванадцять рокiв вiддано Агапiтовi. Забуваються дрiбнi щоденнi випадки,
життя протiка?, мов вода крiзь пiсок, утриму?ться в людинi  тiльки  знання
та вмiння, входить у не? непомiтно, так нiби завжди було в  нiй,  надто  ж
умiння, бо нiхто не зможе навчити  тебе  розрiзняти  й  вибирати  барви  i
класти ?х так, щоб здригнулося найпохмурiше серце, якщо  сам  ти  не  вмiв
цього мало не вiд дня народження, якщо не подарували тобi  цього  високого
дару твоя  рiдна  земля,  першi  тво?  навчителi,  серед  яких  зростав  i
пiднiмався на ноги.
   Вiн охоче приймав те, що пасувало до його  непокiрливостi,  й  опирався
чимдуж, несамовито всьому, що вважав ворожим. А що ж ворожiшого  для  себе
мiг знайти поза християнськими богами пiсля заподiяного йому зла?
   Його намагалися переконати, що тiльки християнство дало  людинi  високу
духовнiсть,  а  без  всесильно?  його  дi?  в  серцi  людському,  в  якому
проростають лиш тернi? грiхiв, не можуть появитися  любов,  радiсть,  мир,
довготерпiння, благiсть, милосердя, вiра, кроткiсть,  воздержання.  Чи  не
брехня! Його предки мали всього цього задосить. А прийшов новий  бог  -  i
почалося на його землi: чвари,  переслiдування,  зникла  радiсть,  веселi,
добрi, розумнi люди поступалися  мiсцем  таким  пройдисвiтам,  як  Какора,
запанувало отаке слиняве й паскудне, як оцей Мiщило.
   Сивооковi тикали в очi його дикiстю, дикiстю й варварством його  землi.
Пиховитi роме?, хоч i розносили християнство по  всiх  усюдах,  справжнiми
християнами вважали тiльки себе, решту називали "кропленi",  натякаючи  на
обряд хрещення з кропилом i свяченою водою.
   Одного  разу  вiн  хотiв  намалювати  апостола  Павла  без  меча.   Вже
докiнчував фреску на свiй смак, бо нiяк не мiг прийняти безглуздого звичаю
давати Павловi до рук зброю. Во?н-язичник  Савл  iз  Тарса,  навернутий  у
християнство, прибрав iм'я  Павла  i  став  апостолом-провiдником  ?дностi
християнства i  важливостi  милосердя.  Канон  вимагав  зображувати  Павла
неодмiнно з мечем. Дивне милосердя з мечем! Зрештою, коли подумати, то яке
Сивооковi дiло до всiх цих дурних  канонiв,  але  йому  набридло  слухняне
повторення, вiн завжди пробував щось змiнити, цього разу вирiшив  обiйтися
без меча.
   Але саме нагодилися Агапiт i сiнкелл у  лiловiй  хламидi,  з  коштовною
панагi?ю на грудях i високим посохом чорного  дерева  з  срiбним  чеканним
наголiв'ям.
   -- Чому святий Павло без меча? -  закричав  сiнкелл,  i  шия  йому  пiд
дбайливо розчесаною чорною бородою налилася темною кров'ю.
   - А тому, що я так захотiв, -  вiдповiв  з  сво?х  риштовань  Сивоок  i
вдивлявся в зледащеного сiнкелла з такою ненавистю, що  той  аж  вiдступив
трохи.
   - Це рус, - примирливо сказав Агапiт, - вiн трохи дикий, однак...
   - Мовчати! - звелiв йому сiнкелл i тепер уже смiливiше ступнув знову до
риштовань, на яких височiв грiзний Сивоок. - А ти! Що ти?  Смердючий  русi
Поганин! Земля твоя - страмо-та суцiльна! Як смi?ш?
   Сивоок вiдповiв сiнкеллу словами одного з семи мудрецiв  Еллади,  скiфа
Анахарсiса:
   - Якщо моя батькiвщина страмота для мене, то  ти,  у  всякому  випадку,
страмота для сво?? землi!
   Останнi слова Сивоок уже викричав щосили  i  зшалiло  полетiв  униз  iз
риштовань просто на голову сiнкеллу i був би, може, й убив  того  пещеного
патрiаршого прислужника, якби Агапiт,
   I добре знаючи Сивоокову вдачу,  не  вiдтягнув  вчасно  чиновника  i  з
поклонами й перепросинами не вивiв з храму. Потiм вiн повернувся й реготав
разом з усiма з вихватки Сивооково?, ляпав Сивоока по плечу, зазирав  йому
в очi, а той вiдвертався, сопiв розлючено й ненависно,  ненавидiв  усе  на
свi-К тi, зневажав i ненавидiв Агапiта за його пiдлабузницьку  натуру,  за
властивiсть легко визнавати свою нижчiсть перед кожним, хто бодай  натяком
давав знати про свою вельможнiсть або просто силу. Гидко було дивитися, як
гнеться дебела шия i як._ зготовля?ться до плазу могутня  статура,  мiцна,
мов мур. Давно б утiк собi Сивоок у широкi свiти вiд цього  чоловiка,  але
мав той i сво? чари, якi вабили до нього. Мав слово, яке об'?днувало всiх,
в хвилини душевно? розчуленостi  не  називав  iх  антропосами,  а  ласкаво
казав: "Друзi мо?". А ще вмiв покорити ?х сво?ю обдарованiстю. Коли  сипав
у клекотючу масу розтоп-;:леного скла якийсь там порошок з широкого  свого
рукава i виходила потiм смальта неземно? барви! А чи  коли  одним  порухом
сво?? дебело? десницi виводив  таку  заокруглено-досконалу  лiнiю,  що  не
вiдшука?ш ?? й у тiлi найбiльшо? красунi. Але не мiг збагнути  Сивоок,  як
можна горiти талановитiстю ,в очах i на обличчi й водночас бути лицемiром,
готовим пiдморятися незаперечно всiм догмам, всiм повелiнням, всiм  змiнам
i вiри, аби лиш йому дали змогу  жити,  а  отже  -  творити.  Бо,  мовляв,
хитрощi - теж сила вiща. А  що  вiн  витворить  iз  дувшею  пристосування,
блазня можновладних, скомороха для чу-|жих настро?в? Ще  не  мiг  простити
Сивоок Агапiтовi його жорстокого самолюбства.  Може,  художник  i  повинен
бути само-iлюбом, щоб утвердитися в сво?му талантi, але утверджуватися ;аа
рахунок iнших, топтати iнших - аби лиш возвеличитися самому? Або: як можна
сполучати в собi  легендарну  просто  леда-|чiсть  i  вогонь  обдаровання,
барложитися цiлими днями в постелi, мати сонну мармизу,  заснядiлi  очi  i
зберiгати в глибинах I'душi такий вогонь натхнення, якого не знайдеш нi  в
кого? Чудасiя!
   Агапiт нагадував ситу й самовдоволену  Вiзантiю,  де  благо-?дать  божа
зiйшла з небес i блука? помiж людьми, i вже хто ?? впiйма?,  то  триматиме
мiцно, попри всi спроби вiдiбрати для iнших. На Агапiта благодать упала  в
його здiбностях, i вiн цупко тримався за дане йому вищою силою  так  само,
як трималася ромейська держава за всi сво? привiле? й права, встанов-;ленi
нею самою.
   Заняття художнiми ремеслами регульовано надзвичайно  суворо.  У  "Книзi
?парха" тiльки майстрам золотих справ, скажiмо, присвячувалося  дванадцять
параграфiв. Не мiг ти стати моза?чистом чи  золотковцем  тiльки  тому,  що
володiв умiнням: це Ще слiд було довести. Тiльки член золотницького ?снафа
допускався до ремесла, а  щоб  вступити  до  ?снафа,  вимагалася  запорука
п'ятi? вiдомих ?снафлi?в. Умiлець мiг працювати тiльки в ергастерi?, нi  в
якому разi - вдома. Вживати мав тiльки благороднi метали, на  яких  стояло
службове тавро. На випадок порушення  цього  правила  винного  бичували  i
карали на один фунт золота. Якщо ж хтось наважувався вживати  благородного
металу з стороннiми домiшками, то iiому вiдгинано  руку.  Окрiм  предметiв
для власного споживання, художник мав право купувати тiльки необхiдне йому
для роботи, але не для перепродажу. Окрiм  того,  не  мав  права  набувати
матерiалiв  для  роботи  вiд  жiнок,  а  також,  пiд   загрозою   негайно?
конфiскацi? всього майна, будь-чого з церковно? власностi.
   Закони були жорстокi й несхитнi, як i церковнi  канони,  що  повелiвали
малювати  одних  святих  у  хiтонах,  iнших  -  у  стихарях,  третiх  -  у
скарамангiях i лорах, i для кожного була своя барва, i своя постава, i все
це було наперед задане, навiки закостенiле, хизувалося сво?ю  незмiннiстю,
сво?ю несхожiстю ва те, що було,  i,  може,  на  те,  що  десь  буде,  хоч
ромейське мистецтво й не допускало можливостi, щоб  десь  щось  з'явилося,
окрiм нього, бо ж вони -  вершина  всього  сущого,  вони  просвiтили  всiх
варварiв: усi були дикi, а роме? принесли ?м Христа, i його вчення, i його
храми, i його закони.
   Отак воно, мабуть, i  ведеться  в  iсторi?.  Всi  були  дикi,  а  хтось
приходив i просвiщав ?х. I тi племена Мало?  Азi?,  що  будували  кораблi,
визначили хiд небесних свiтил, вiдкрили заблуканицi були дикi,  а  прийшли
ассiрiйцi, i ?х просвiтили.
   I тi, хто  населяв  ?гипет,  були  дикi,  а  фараони  ?х  просвiтили  й
примусили будувати для себе камiннi гробницi.
   I етруски були дикi, а римляни ?х просвiтили, укравши в них  i  жон,  i
мистецтво, i городи.
   Чи  то  не  велика  брехня  iсторi??  Може,  пiд   тиском   примiтивних
головорiзiв згинули безцiннi скарби людського духу,  а  нащадкам  лишилася
тiльки хвала й слава, якою оточили себе завойовники; що ж було колись, так
нiхто й не зна?, хто були тi люди, що  пиляли  над  Нiлом  твердий  камiнь
Мокатама, тягали його через рiку i складали  в  рукотворнi  гори-пiрамiди?
Може, то ?хнiй вiдчай, i  ?хн?  горе,  i  ?хня  пам'ять  на  землi  -  отi
пiрамiди? Може, то знак наступним поколiнням, якi повиннi  вiдчитати  все,
сховане в строгих лiнiях поставлених на краю  пустинi  мовчазних  кам'яних
гробниць?
   Нiхто не зна?. Так через тисячу рокiв говоритимуть i  про  його  землю.
Зберуть цiлi сховища з грецьких книг, напишуть ще тисячi сво?х  книг,  так
наче вiд кiлькостi книг залежить кiлькiсть правд. Правд завжди буде мало i
для ?хнього затямлення й висвiтлення треба дуже мало книг i писань.  Може,
десь винi останнiй на його землi  мудрець,  такий  як  дiд  Родим,  збирав
дбайливо скарб берестяних грамот i збиткiв, списаних  старовинним  письмом
русiв, де перша лiтера була П - поле, правда, путь, а може,  перша  лiтера
була Ж - життя, жито - i мала кшталт предивного  елiпса,  як  зернина,  як
сонце, як мiсяць, як дитяче личко або жiноче око? Але все буде понищено  й
попалено на догоду новому богу, як спалено перед очима в Сивоока Радогость
з його небаченим храмом, з провiщалкою Звенисла-вою, з Ягодою, людьми, якi
не покорилися. I тепер плодяться  там  молитви,  псалми,  апокрифи.  А  що
додалося? Сонце так само сходить  i  заходить,  i  трапа  росте,  i  листя
шелестить, i звiр спiшить до водопою, i мати году? дитя...
   Але люди  обростатимуть  невпинно  новими  речами,  новими  предметами,
нав'язаними ?м чужою волею, встановленими кимось  угорi  невiдомо  навiщо,
люди задихатимуться вiд тих  предметiв,  самi  перетворяться  па  предмети
бездушнi й скам'янiлi, як тi жiнки Содома i Гоморри -  на  солянi  стовпи.
Речi знищать колись людину. Поки ?х мало - людина  ?х  любить,  прикраша?,
вони слугують людинi й не заважають, а, навпаки, помагають жити. Потiм  ?х
ста? надмiрно багато. Робити речi не ста? часу. Прикрашати  -  й  поготiв.
Мистецтво зника?. Воно вiдходить на узбiччя, в глибини минулого, а  з  ним
вiдходить i час, i людина лиша?ться самотня на березi океану  вiчностi,  i
гори непотрiбних, безглуздих речей громадяться навколо не?.
   Такою видавалася Сивооковi Вiзантiя  пiсля  чарiвно?  простоти  лiсових
озер i зелених пiль з соковитим житом i спiвом птаха в небесних  безвiстях
над рiдною землею.
   Волю могло дати саме тiльки мистецтво, але  й  тут  заковували  його  в
залiзнi регули обмежень.
   - Головне, - казав йому Агапiт, - це загнуздати  в  догмати  вiри  твою
дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву,  а  ти  повинен  навчитися
вловлювати в барвi бога. Уникай у  мистецтвi  всього,  що  в  життi  не  ?
прекрасне, бо тодi природу можеш  представити  зогидженою,  а  ти  повинен
прославляти  досконалiсть  божого  творiння.  Лапка   ж   не   може   бути
досконалiстю, отож уникай всього, що поза хвалою Всевишньому. Дано  людинi
землю i небо, дерева i квiти, води i трави, чотири пори  року  -  i  кожна
прекрасна, дано рiзну погоду-i кожна прекрасна.
   - Ага, - вiдповiдав  йому  Спвоок,  -  а  коли  iiа  холодну  погоду  я
роздягнений?
   - Про тебе не йдеться. Не тобi слугу? високе вмiння, а богам. Бо  й  що
ти ?? Нiкчемнiсть! Пам'ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава
- боговi.
   Питати Агапiта, чому вiн забирав собi не лише славу, а ще  й  грошi  за
?хню роботу, не хотiлося. Той знайде вiдповiдь.
   Прикличе до свого палацика на Влахернах, посадовить на цiлий день перед
гарно переписаною  i.оздобленою  Бiблi?ю,  примусить  читати  апостольськi
послання або знов же цей остогидлий псалтир. А що з цього? Знатимеш ти  чи
нi, чи ?на мала пуп i чи мiг заговорити змiй-спокусник, i що слово "олива"
повторю?ться в Святому письмi двiстi разiв,  -  вiд  цього  ще  не  станеш
добрим художником. I справ земних  не  полагодиш  читанням  цi??  велико?,
гарно складено? та водночас i неймовiрно заплутано?  священно?  книги.  На
небi - висхлi, благоснi святi великомученики, а  на  землi  -  клубовиська
дияволiв, вiдьомський шабаш зрад, отру?нь,  убивств,.пiдлоти.  Як  це  все
Сполучити? I чи можна це по?днати?
   - О темний антропосе, - казав Агапiт, - пам'ятай, що  двiстi  лiт  тому
Нiкейський  собор  постановив:   мистецтво   належить   художниковi,   але
композицiя - святим отцям. А що  ?  композицiя?  Композицiя  -  це  метод,
завдяки  якому  елементи  предметiв  i  елементи  простору  складаються  в
творимому в одне  цiле.  Виразнiсть  переда?ться  через  постатi,  постатi
розкладаються на члени, члени - на поверхнi, що  сполучаються,  мов  гранi
дiаманта, однак без притаманного йому природного  холоду.  Тому  в  роботi
важить тiльки проведення пензлем по дошцi або стiнi. Воно може бути погане
або гарне.
   Це Сивоок затямив ще з дпя сво?? появи у Агапiта. Коли  подавав  камiнь
на спорудженнi монастиря. Коли стругав дошки для iкон. Коли  рiзав  кiтних
овець, навчаючись по виду визначати, яке ягня носить в  сво?й  утробi.  Бо
коли ще тiльки заро' док, то шкiра його занадто нiжна, щоб  з  не?  вийшов
пергамен. Переношене ягня да? пергамен занадто цупкий, i книга з нього  не
годиться для продажу людям знатним, а простий  люд,  як  вiдомо,  книг  не
купу?, бо неспроможен. А писання iкон? Це не те, що башлувати ненароджених
ягнят для пергамену. Вистругати дошку з пегпиючого кипарисового дерева або
з свiтло?, тако? мило? серцю Сивоока липи - то був тiльки початок. Далi та
дошка обходила кiлькох умiльцiв, кожен  з  яких  досконало  володiв  сво?ю
частиною роботи, i Сивоок з часом теж пройшов усi  ти  роботи,  повторюючи
шлях виструганих ним у свiй час дощок.
   Поверхня  дошки  левкасилася,  тобто  покривалася  бiлилом,  а  вже  на
залевкаш?ну поверхню наносився малюнок майбутньо? iкони. Так робилося й  з
фресками, тiльки  контури  майбутньо?  фрески  прокреслювалися  чим-небудь
гострим по свiжiй штукатурцi  (Сивоок  згодом  писав  без  прорисi,  одних
дивуючи, а других дратуючи легкiстю сво?? руки). Малюнок робив "знаменщик"
пензлем або припорохом i закрiпляв графйою. Тло  найчастiше  було  золоте,
але золото не  наносилося  просто  на  грунт,  а  спершу  покривали  грунт
полiментом. Полiмент готували з тонко натерто? червоно? фарби, висушено? й
розведено?  на  протухлому  я?чному  бiлковi  з  оцтом.  Полiмент  надавав
позолотi рвоностi, а щоб золото мало справжнiй  блиск,  його  ще  подiвали
собачим зубом або агатом.
   Тiльки пiсля цi?? пiдготовки iконописець-доличник  красками,  введеними
на я?чному жовтку з квасом,  писав  одяг,  палати,  дерева,  трави.  Пiсля
доличника брався личник, який писав облiччя i  оголенi  частини  тiла.  Це
вимагало найбiльшого вмiння. увала точна послiдовнiсть роботи личинка.
   Передовсiм була санкир - тобто накладання пiдмальовок Iшаною краскою  з
вохри, умбри й сажi. Далi художник робив рiис сажею, намiчаючи  контур,  а
бiлилами наносив "движки" я означення рис обличчя. Пiсля цього  починалося
вохрiння рьома плав'ями, тобто розведеною до прозоростi краскою тричi  ряд
наводили  малюнок,  досягаючи  дивно?  нiжностi,   особливо   внутрiшнього
свiтiння красок. Перша плав наводилася свiтлою санкир'ю. Нею  поправлялися
випуклi мiсця на обличчi: тec, вилицi. Другою наводився рум'янець. Третьою
"пiдбивали", тобто об'?днували попереднi плави. Пiсля цього йшла  Iплавка"
- тон, що об'?днував усi попереднi  тони  так,  що  вони  вонизували  один
одного.
   Поки ти засвоював усю цю складнiсть прийомiв, невпинно посконалюючись у
сво?му вмiннi, Агапiт привчав  тебе  до  думи,  що  мистецтво  -  звичайне
ремесло, яке робиться щоденними родськими користями й потребами.
   Цi "Як же так? - думав Сивоок.  -  Адже  це  iсну?  поза  всiм!  Нiчого
з'явля?ться  раптом  цiлий  свiт.  Хiба  тут  досить  простого  Проведения
пензлем? Вкладати треба цiле сво? серце, все сво? життя, та ще й  додавати
дещо поза тим - ось справжн? мистецтво!"
   Однак розумiв, що про  таке  нiкому  не  скажеш,  тут  можна  пiдчувати
самому, а хто не вiдчува?, того не  перекона?ш  нiяким  у?слiв'ям,  тiльки
накличеш  на  себе  глузування.  Гi?рон  у  великiй  та?мницi   розповiдав
Сивооковi про iснуван-IНя ?нохiв - темних книг,  у  яких  заховано  багато
мудростi, неприступно? нi ромеям, нi агарянам, нiкому в  свiтi.  Книги  тi
знищувано жорстоко й послiдовно вже тисячу рокiв, але однаково знищити  ?х
усi не вда?ться, бо вони живуть у людях, книги можуть  бути  знищенi  лише
разом з усiма людьми, а це - неможливо. В тих книгах ? й  про  художникiв.
Не  так,  як  у  Арiстотеля.  Арiстотель  просто   перелiчував   складники
художницького вмiння, як то робить ?хнiй Агапiт.  Темнi  книги  пов'язують
дiяльнiсть художника з iснуванням само? матерi?. Матерiя виника? внаслiдок
випромiнюваного богом свiтла на його найвiддаленiшiй межi. Вона сама ?  не
що iнше, як те згасле свiтло. 3аймаючи найнижчу область свiту, що  зветься
Асiа, вона явля? собою, як згасле свiтло, область пiтьми. Отже,  свiтло  е
добро, га матерiя - це принцип i сфера зла. В мороцi живуть усi злi духи i
?хнi владики. Отож роль художника -  затримати  свiтло  в  матерi?,  бодай
залишки свiтла. Художник вище бога i законiв природи:  вiн  створю?  повий
свiт вже пiсля сотворiння його богом!
   Докучав ?м нездоровий пiвденний вiтер. Розносив над усiм городом сморiд
нечистот, якi звалювалися на вузьких бокових вуличках i в глухих  закутках
попiд мурами, запах  морсько?  гнилi  з  Пропонтиди,  ледь  чутнi  аромати
далеких  пiвденних  кра?н:  квiти,  прянощi,  засмаглi  пружнотiлi  жiнки,
неземнi плоди. I всi поступово  шалiли  вiд  того  вiтру,  голоси  ставали
роздратованi, рухи рiзкi, все валилося з рук, переплутувалися  краски,  не
туди  ставилися  кубики  смальти,  i   доводилось   розруйновувати   щойно
викладений цiматок мусi?; хтось лаявся, хюсь  зачiплювався  до  бiйки,  не
було iншо? ради, як покинути роботу: i вони кидали ??  i  розбрiдалися  по
Константинополю: однi просто швендяли по Месi,  другi  йшли  до  повiй  на
спадисту вуличку  коло  форуму  Тавра,  третi  напивалися  в  корчемницях,
четвертi штовхалися  на  торговищах  або  слухали  мандрiвних  музикантiв,
ув'язувалися в бiйки i суперечки.
   Ось мальовничий голодранець, що  прибув,  видно,  з  пустинi,  оточений
розвеселеною, жадiбною  до  розваг  юрбою,  викрику?  в  спiтнiлi  байдужi
обличчя щось сво?, потiм перебира?  кiлька  невiдомих  Сивооку  мов,  поки
доходить до ромейсько?, до  спаскуджено?  грецько?  мови,  яка  нада?ться,
мабуть, тiльки до нудних  прославлянь  бога,  бо  тому  однаково,  вiн  не
вслуха?ться в слова, його вдовольня? сама гнусавiсть молитов  та  поклони,
але цей обiдранець щось там кричить про першу лiтеру свого письма, про ель
Алеф, або ж альфу по-грецьки:
   - Ель Алеф - початок усiх початкiв,  змi?ста  перша  лiтера  арабського
алфавiту, слiд змi? на просонценому пiску, тiнь, кинута  на  землю  гiлкою
квiтнучого дерева, вказiвка сонячного  годинника,  знак  життя  й  смертi,
лiнiя, що з'?дну? схiд i захiд i з'?дну? пiвнiч та пiвдень, мiра всiх мiр,
одиниця й безмежнiсть, минуле, нинiшн? й майбутн? в  одному  начерку.  Ель
Алеф!
   Сивоок мiг би розповiсти цим дурням про всi лiтери сво?? мови. I першою
мiг би ставити будь-яку: чи Дитину,  чи  Жито,  чи  Поле,  чи  Траву.  Вiн
проштовху?ться в  середину  натовпу,  гримить  до  голодранця  з  голодним
блиском пустинi в гострому поглядi:
   - Тодi послухай про руське А. Про людину,  яка  сто?ть  на  двох  ногах
отак, як стою перед тобою  я.  Мiцно  сто?ть,  розставивши  ноги,  творячи
трикутник мiж собою i землею так само, як  утворюють  у  землi  трикутники
коренi всiх дерев: наймогутнi-ших дубiв  руських,  що  вростають  в  землю
вдесятеро  глибше,  нiж  виступають  назовнi,  i  алепськпх   сосен,   якi
тримаються тiльки за поверхню приморсько?  крем'янисто?  землi,  живлячись
самими вибризками моря. "Аз", - сказав чоловiк i став на  ноги,  щоб  мати
внизу пiд собою цiлий свiт, щоб мати в сво?й услузi все плаваюче, повзуче,
стрибаюче. Далеко видно з то? башти буття - в майбутн? i минуле,  iiа  всi
чотири вiтри, i в небо, де Сонце,  Мiсяць  i  Земля  теж  творять  великий
трикутник Всесвiту. А i ? безмежнiсть, яка вiдкрива?ться з  двох  закритих
бокiв трикутника, ще бiльша безмежностi з боку вiдкритого. Ось що таке А.
   - Якi ж слова починаються з цi?? лiтери  в  тво?й  мовi?  -  пронизливо
закричав жебрак. - Може, аллах? Роме? впряглися й собi,закричали:
   - Адамас!
   - Аргiр!
   - Атраватiк!
   - Апокомбiй!
   Сивоок подумав: як же так? Жодне слово в його мовi не почина?ться на А!
   - Та ну вас! - розiзлено вигукнув. - Тому й не починаються в нас слова,
що це найперша лiтера. А треба буде, то позичимо слiв!
   - Позичальник, позичальник! - заревiла юрба, i вже чи?сь  руки  вхопили
Сцвоока за одяг, уже хтось гупнув його в спину,  треба  було  чим  скорiше
вискакувати з натовпу, бо за найменшу прогайку плачено тут дорого, iнодi й
самим життям.
   Агапiт мав свiй палацик на Влахернах, над сампм  Золотим  Рогом,  серед
апельсинових садiв, куди не долiтали повiви гнилого  константинопольського
вiтру, де все напо?но було пахощами цвiтiння або стиглих плодiв, де стояла
тиша, порушувана хiба що пташиним спiвом, який, сказано  ж,  дода?  людинi
вiку й краси.
   Над усе Агапiт любив сво? тiло. Нiжився в  теплих  купелях,  пронизаних
пахощами. Намащувався оливою по купанню, ходив у  вiльному  бiлому  одязi,
щоб дихало тiло. Любив усе тiлесне, навiть запах  пiд  пахвами  викоханок,
яких  мав  безлiч  i  рiзних.  Вiдчував,  що  з   роками   дедалi   бiльше
розроста?ться в ньому дикий брудний звiр, але не стримував того звiра, а з
якоюсь навiть насолодою стежив за його розростанням.
   Сили, здавалося, ще не покидали його, але помiчав у  собi  заздрiснiсть
до молодших, заздрiснiсть переходила в зненависть, вiн гамував ?? вмiло, а
сам знав, що то: ознака наближення старощiв.  Аж  тепер  мав  би  признати
слушнiсть тому русовi, тому могутньому скiфовi, що з часом перевершив усiх
його учнiв, та, може, й  самого  Агапiта  в  досконалостi  всiх  мистецтв,
погодитися з ним в  його  незгодах  з  догматами  християнства,  вiдкинути
смiливо тi обмеження, якi стосували святi отцi  щодо  його  мистецтва,  бо
мистецтво належало художниковi та  й  тiльки  художниковi.  Але  чим  далi
впирався ще дужче в усталене, його бронзовобарвна  i  бронзово?  твердостi
вия не гнулася i не мала зiгнутися. О пиха Вiзантi?! Золотi шати, розкiш i
окостенiння iдолiв, засохлi на  сонцi  глинянi  iдоли  набувають  камiнно?
твердостi; ?х можна хiба що розбити, зiгнути к, схилити - нiколи й нiкому!
   Тепер знав Агапiт, що християнство - це вiк похилий. Воно виникло,  щоб
потрафляти й догоджати старим, знищеним, знесиленим людям. Тим, у кого вже
здерев'янiли суглоби. Хто насилу пересува? ноги. Хто забув про рiзкi жести
i рiзкий голос. Ма?статичнiсть, повiльнiсть, неквап,  похмурiсть,  нелюбов
до всього яскравого, байдужiсть до втiх - все це спiльне в християнства  i
в старих. Бо вони правлять свiтом. Вiра завжди  досто-совувалася  до  тих,
хто править свiтом! I майже завжди була 'вона вiрою старих  людей.  Як  же
узгодити це з тим, що старiсть приносить з собою мудрiсть? Може,  хитрощi?
Старi дiди тiльки й умiють, що спати, а один юнак може  перевернути  цiлий
свiт.
   Тепер Агапiт часто гнiвався. Серпики блiдостi появлялися в  нього  коло
нiздрiв. Голос ставав верескливий  i  рiзкий,  мов  у  жирного  барана.  I
смердiв Агапiт, попри всi натирання благовонною корою й сандаловим маслом,
чи то старим цапом,чи немитим бараном. Нiкого не пускав  до  себе  додому.
Снвоок чи й був там останнiм часом разiв кiлька.
   Але якось треба було полагодити з Агапiтом одну невiдкладну справу,  бо
вiн не появлявся па будiвництвi кiлька  день,  а  любив  усе  тримати  пiд
наглядом,  забороняв  будь-що  робити  самим,  без   його   велiнь.   Вони
споруджували невелику  церкву  коло  стiни  Феодосiя  в  протилежному  вiд
Влахери кiнцi Константинополя, тож Сивооковi довелося  про?хати  верхи  на
вiслюковi увесь город, десь у нього на батькiвщинi такий  ?здець  викликав
би глузування й тюкання, але тут вiслюк був твариною  звичною  й  зручною,
вiн мав свою мудрiсть, щоправда, заховану так глибоко, що людина  збагнути
?? не могла нiколи;  може,  тому  пасув-ав  ?й  бiльше  кiнь,  просякнутий
страхом, власне, дурне и затуркане створiння, звикле бiгти туди, куди його
женуть, пiдкорятися кожному шарпанню повода, кожному  покриковi  вершника,
кожнiй примсi; вiслюк же, якщо вже приставав на те, щоб кудись тебе везти,
то робив це не для прислужництва й не з остраху, а просто  з  люб'язностi,
вiн вислухував тебе або й не слухаючи розумiв, куди й чого тобi  треба,  i
йшов собi без поквапу так, як хотiлося не тобi, а йому, i хоч ти б  убився
вiд злостi - нiщо не могло спонукати  його  змiнити  свого  кроку,  i  вiн
привозив тебе туди, куди хотiв; найчастiше це збiгалося з  тво?м  намiром,
iнодi й не збiгалося, але на це не було ради, бо впертiсть - це,  зрештою,
мудрiсть. А хто ж стане заперечувати мудрiсть?
   Сивоока вiслюк довiз благополучно  до  Влахернiв,  там  у  нього  десь,
видно, були сво? справи, бо по крутiй  вуличцi  вгору  до  садиби  Агапiта
Сивооковi довелося дертися вже самому - вiслюк залишився стояти коло  куща
з гарними фiалковими квiтками; браму було зачинено, Сивоок  довго  грюкав,
поки з'явився заспаний женоподiбний ?внух, який володiв, зда?ться,  ?диною
цiнною властивiстю: запам'ятовував усiх  Агапiтовнх  антропосiв  з  перших
вiдвiдин. ?внух кивнув Сивооковi, вiдчинившому браму,тодi сказав:
   - Агапiта нема? вдома.
   - Навiщо ж вiдчиняв? - здивувався Сивоок.
   - Агапiта нема,  -  повторив  ?внух,  збаранiлий  вiд  ситого  харчу  й
неробства. Сивоок запiдозрив якийсь обман, вiдштовхнув ?внуха.
   - Нема, то пiдожду, а ти дивись собi тут.
   I пiшов сам до будинку.
   Склепiнчастi вiкна, забранi гарними гратницями,  бiлий  камiнь.  Пишний
сад. Дорiжки, викладенi грецькими моза?ками з зображеннями дерев i птахiв.
В себе Агапiт не стосував обмежень, як у храмах.  Високi  бiлi  квiти  пiд
мурами. Зеленi батоги плюща на стiнах. Бiле, зелене - спочинок для очей.
   Сивоок штовхнув дверi з мiдним  кiльцем  знадвору,  обкле-панi  мiдними
кружалами, увiйшов до будинку. В просторому атрiумi пiдлога теж  викладена
була моза?ками. Рiзнобарвнi! кола руху небесних свiтил.  Античнi  божества
неба i простору.
   - Агов! - гукнув  Сивоок.  Нiхто  не  вiдповiдав.  Може,  ?внух  сказав
правду? Вiн пiшов далi, штовхнув  ще  дверi,  потрапив  у  якийсь  вузький
хiдник з високими бiлими стiнами, звiдти проник до кiмнати,  зупинився  на
порозi, бо кiмната була притемнена, коли ж роздивився, побачив,  що  майже
все примiщення займа? широке ложе, а на ложi - жiнка.
   Вона лежала, пiдклавши одну руку пiд голову. Усмiх блукав по ??  повних
устах, застиглий усмiх стривоженого чекання. Лукавство прозирало з глибини
?? чорних очей. Ноги круглилися  на  твердому  ложi,  ноги  непередаваного
кольору (людське тiло, надто ж жiноче - завжди непередаваного кольору,  як
пшеничний хлiб), ноги струменiли,  впадаючи,  мов  двi  пшеничнi  рiки,  в
звабливiсть, ноги круглилися  знадливо  до  болю,  але  вiн  задивився  на
ступню, замилувався ??  досконалiстю,  ??  мiццю;  жiноча  ступня,  чиста,
вигиниста, мов мiст райдуги, була просто в нього  перед  очима,  вiн  щось
намагався згадати, але не мiг, йому заважала та ступня, тодi  вiн  з  маху
вiдкинув ?? кудись у невiдомiсть  i  полетiв,  пропав,  зник,  вибухнув  i
розвiявся в просторi назавжди.
   Потiм його тiло збиралося, немов дощ у  хмарi,  з  найменших  часточок,
поволi, неохоче, аж поки набуло знов сво?? ваги й об'?мностi,  воно  ще  й
досi палало тим вогнем, що спричинився до вибуху,  а  жiнка  лежала  поряд
холодна,  як  крига,  тiльки  недбало  кудлала  його  запорошеного   пилом
Константинополя чуба та  торкалася  пальцями  бороди  його,  теж  брудно?,
спiтнiло?, але м'яко?.
   - Ти хто? - спитала вона.
   - Сивоок,сказав вiн, як  колись  давно  вiдповiдав  усiм,  найперше  ж,
зда?ться, Величцi, про яку грiх тепер було й думати.
   - Варварське iм'я, - промовила вона з показною зневагою,  але  руки  не
прибрала, лоскотала його бороду. - Агапiта зна?ш?
   - Чому б не знати?
   - Бо?шся його?
   - Нiкого не боюсь.
   - Я прийду до тебе.
   - Хочеш - приходь. - Йому тепер було байдуже. Де взялася ця жiнка, який
дух наслав ?? на нього?
   - Де ти живеш?
   - А нiде. В храмi.
   - Ти що - священик?
   - Художник.
   - Антропос Агапiтiв?
   - Художник, - уперто повторив вiн.
   - Ну то знайду. А тепер iди, щоб не застав Агапiт.
   - Не хочу, - сказав вiн i повернувся до  не?,  лютий  i  несамовитий  у
сво?м пожаданню.
   ?хав назад знов  на  вiслюковi,  на  тiй  сiрiй,  упертiй  i  кмiтливiй
животинi, яка, мовби вiдчувши Сивоокову потребу якомога швидше  втекти  до
сво?? церковцi, жваво дрiботiла  копитцями;  але  Сивооковi  й  того  було
замало, вiн, знай, пiдганяв вiслюка, кричав на нього:  "Чох!  Чох!",  його
дратували нашорошенi високi вiслячi вуха, наставленi неначе для того,  щоб
вловлювати все його збентеження  вiд  несподiвано?  подi?,  що  сталася  в
бiлому палацику Агапiтовiм; вiн тяжко ненавидiв i вiслюка, i вулицi  цього
великого чужого  мiста,  i  натовпи  розледащених  нероб  попiд  емволами,
ненавидiв Агапiта, якому  припекло  кудись  вiдлучитися  сьогоднi  зранку,
ненавидiв ту молоду ромейку, що трапилася йому, не знав ?? iменi, не знав,
хто вона й що, - була ромейка i то вже досить, намагався тепер  виправдати
свою нестримнiсть, ромейка видавалася йому як вiдплата за все, чого зазнав
у цiй землi, то була його помста пиховитiй  i  жорстокiй  Вiзантi?;  жiнка
хизувалася сво?ю красою, сво?ю безсоромнiстю, заслiплювала сво?м тiлом, як
заслiплю? Вiзантiя сво?ми награбованими багатствами, -  i  вiн  помстився,
вiн iнакше не мiг. Ось його виклик, хай вони тепер знають.
   Але жiнки не зважають на жодну небезпеку, якщо йдеться ?м про сво?.  За
кiлька днiв ромейка вже була коло церкви пiд муром Феодосiя, при?хала  теж
на вiслюковi, мовби в намаганнi уподiбнитися  Сивооку,  мала  на  собi  не
таврований  жовтий  одяр  вiзантiйсько?  блудницi,  а  скромний  спадистий
атраватiк барви-сушеного винограду, i очi  в  не?  горiли  хижим,  глибоко
прита?ним блиском, ховали в собi той блиск, як до часу хова?ться  солодкий
густий сiк у прив'яленому виноградному гронi. Не боялася стрiти на  будовi
Агапiта, нiкого не боялася й не соромилася, при?хала  й  гукнула  смiливо,
щоб покликали ?й Си-воока.
   Церковця була невеллчка  й  небагата,  ??  не  прикрашувано  моза?ками,
мальовано самi фрески, та й тi  лиш  у  пiдкуполлi;  Сивоок,  який  щодалi
вважався за найпершого моза?чиста серед Агапiтових антропосiв, цього  разу
виявив охоту розписати церковцю фресками,  саме  вимальовував  у  найвищих
високостях бога-отця в подобизнi величезного летючого  птаха,  що  обiймав
сво?ми крилами-руками, сво?м благословенням i землю, i небо, I  архангелiв
з ангелами, i Богородицю з Iсусом, i апостолiв з  пророками,  але  все  те
мало йти нижче, кругами спускаючись аж До самого низу, а головне творилося
тут, у височинi. Сивоок просив пiдмогальщикiв не квапитися  з  накладанням
вапняного покриву, бо штукатурка висихала  швидко,  а  фреску  треба  було
класти ще по сирiй; вiн же не хотiв поспiшати, вiн сидiв пiд самим верхом,
коло самого неба, хотiв бачити крiзь довгастi вiкна хмари, чути вiтер -  i
тiльки.
   I отодi його й покликано, але вiн вiдмовився спускатися,  гукнувши,  що
коли комусь треба, той хай пiднiметься до нього, бо й  кому  там  вiн  мiг
бути потрiбен, окрiм  Агапiта  або  ж  якого-небудь  i?рея,  що  запрагнув
виказати художниковi ще якусь свою настанову,  застерегти  вiд  ще  яко?сь
сваволi.
   Не знав Сивоок, на  що  здатна  жiнка.  Тому  вельми  здивувався,  коли
побачив поруч з  собою,  на  риштованнi,  трохи  задихану,  але  рiшучу  й
невiдступну. Впiзнав ?? вiдразу, попри ?? скромний  атраватiк,  попри  всi
намагання  ??  приховати  буйнощi  свого  грiховного   тiла,   впiзнав   i
розгнiвався ще бiльше, нiж тодi, коли  втiкав  на  вiслюковi  через  увесь
Константинополь.
   - Чого прийшла? - спитав грубо, не вiдриваючись од роботи.
   -До тебе,-сказала вона,  розглядаючи  його  й,  видно,  милуючись  його
вигинистими рухами.
   - Не просив, - сказав Сивоок.
   - По?деш зi мною.
   - Не заважай у роботi.
   - По?деш зi мною, - вперто повторила вона.
   - Одiйди вiд вiкна, заступа?ш менi, - так само сердито сказав Сивоок.
   Вона вiдсторонилася, але  стовбичила  вперто  далi,  не  сiдаючи  i  не
виказуючи жодного намiру спускатися з цього пiднебного простору без нього,
без бранця сво?? принадливостi,
   - Не дивись менi пiд руку! - закричав Сивоок. - У тебе лихе  око!  Вона
засмiялася тихо, зловiсно, переможно.
   - Iди геть, - вже спокiйнiше попросив ?? через деякий час Сивоок,  -  З
тобою, - була вiдповiдь.
   В ньому  знов  наростала  непогамовна  потреба  помсти.  Пожбурив  сво?
художницьке навчання. Грубо стиснув жiнку за руку.
   - Ну? Чого хочеш? Вона не злякалася.
   - Тебе.
   Мiг би звалити ?? просто на мiстки, взяти  брутально,  в  поспiху,  мов
лiсовий звiр, та не була вона тепер для нього просто самицею, стояв за нею
ненависний  свiт,  торжествуючий  у  сво?й  пиховитостi,  свiт,  що   звик
вимовляти лиш одне слово "мо?", - i ось нагода кинути ?м те  слово  назад,
хай подавляться ним, бодай раз  прокричати  "мо?"  над  тим,  що  тобi  не
належить або належить з примхи долi чи випадку.
   Сивоок смикнув жiнку за руку, грубо сказав:
   - Гайда!
   Швидко спускалися вниз. Нiхто не спитав,  куди  йде  Сивоок,  нiхто  не
спинив його. Коло вiслюка в них виникла суперечка.  Сивоок  намiрився  йти
пiшки,  вона  поступалася  йому  вiслюком,  готова  заради  свого  коханця
перемiряти ногами цiлий Константинополь.
   - ?дь сама, - сказав Сивоок.
   - А я хочу, щоб ти.
   - ?дь, бо вiслюк прислуха?ться.
   - Ти темний варвар, - засмiялася вона.
   - ?дь, бо вб'ю! - погрозливо пiдступив Сивоок до не?.
   - Не боюся тебе, ведмедю, буйволе, дикий огирю! - Очi в не?  розблисли,
прихований вогонь вирвався назовнi, вона  палала  тепер  уся,  але  Сивоок
твердо взяв ?? за плечi, пiдвiв до вiслюка й силомiць  посадовив  йому  на
хребет.
   - ?дь. Пiду слiдом.
   - Мов раб! - засмiялася вона. - Мiй руський раб!
   - ?дь! - востанн? гримнув вiн, i  вiслюк,  що  розумiвся  на  людському
гнiвi лiпше, нiж його хазяйка, рвонув з мiсця й потрюхикав собi подалi вiд
розпаленого чоловiка, а Сивоок, трохи перечекавши, поки вляжеться  в  його
душi розгойдане чорновод-дя гнiву, посунув  слiдом,  намагаючись  бути  на
вiддалi од жiнки; але вiслюк уже вiдчув, що той вiдiйшов душею, через  те,
видно, поступово уповiльнював ходу, i хоч як Сивоок намагався  вiдставати,
вiслюк приставав бiльше й бiльше, хитрощi чоловiковi пiшли на нiщо, вiслюк
все-таки перехитрував його, i вже йшли вони поряд - вiслюк i  чоловiк,  бо
так хотiлося господинi вiслюковiй, цiй  жiнцi,  теплiй  i  м'якiй,  як  то
вiдчував вiслюк сво?ю спиною, така ноша була при?мною для вiслюка,  не  те
що твердi, як кiстка, чоловiки; кмiтливий вiслюк бажав погодити  жiнцi,  а
на те мався лише один спосiб: порiвнятися  з  чоловiком,  тобто  примусити
чоловiка наздогнати ?х або ж приставати самому так хитро  й  непомiтно.  I
вiслюк досяг свого: чоловiк, сам-того  не  бажаючи,  вже  йде  поряд,  вже
жiнка,   перехилившись   :"   у   його   бiк,   говорить   йому    голосом
прита?но-ласкавим:
   - Мене звуть Зеновiя.
   - Однаково! - бурка? Сивоок.
   - Чи зна?ш, хто так звався? - пита? Зеновiя.
   - Однаково хто, - вiдбуркуе Сивоок.
   - В давнi часи таке ймення  носила  цариця  Пальмiри.  Вона  нiкому  не
впокорялася i виступила навiть проти всемогутнього , римського iмператора.
   - I що? - глузливо дивився на не?  Сивоок.  -  Може,  скажеш,  що  твоя
Зеновiя перемогла римського iмператора? Ало тодi вона  б  мала  називатися
Клеопатрою.
   - Чи не забагато для тебе ще й Клеопатри, темний варваре!  -  вигукнула
вона, вдавано гнiваючись.
   - Може, й замало.
   -Знай же: жiнка навiть покопана - страшна. Коли iмператор Аврелiан узяв
Зеновiю в полон i повiз до Рима, щоб показати в столицi, то вимушений  був
закувати ?? не в звичайнi ланцюги, а в золотi. Так i  пройшла  Зеновiя  по
Риму в iмперато-ровiм трiумфi, закована в золотi ланцюги.  Чий  то  трiумф
був, як гада?ш, мiй ведмедю?
   Але запитання ?? пролунало замарно.  Сивоока  вже  не  було  коло  не?.
Навiть вiслюк  незчувся,  коли  чоловiк  став.  Слово  "трiумф"  штовхнуло
Сивоока в груди: вiн згадав свою колишню ганьбу, згадав ромейську  зневагу
й погорду, згадав. тiсний Амастрiанський форум; все  здрiбнiло  перед  цим
спогадом, все стало жалюгiдним,  позбавленим  будь-якого  значення:  i  ця
розпутна жiнка, i ?? вiслюк, i робота, яку кинув, не дочекавшись вечора, i
Агапiт, який десь, мабуть, сатанi?  вiд  лютi,  довiдавшись  про  Сивоокiв
учинок. Сам не знав, що ма? зараз робити, куди податися, хоч бийся головою
об мур, хоч стрибай до моря, хоч живим лягай у землю, -  незносний  спогад
вчинено? над ним зневаги гнав Сивоока геть вiд того мiсця,  де  почув  вiн
ненависне слово "трiумф". Щось кричала йому навздогiн  зчудована  Зеновiя,
пробувала  гнатися  за  ним,  але  вiслюк,  спокiйно   розмiркувавши,   що
чоловiковi потрiбна самотнiсть, коли вiн так нi з того нi з  сього  вломив
од його хазяйки  ногу,  не  пiддався  нi  на  якi  пiдганяння,  дав  змогу
чоловiковi й зовсiм щезнути з очей;  роз-телесована  Зеновiя  було  навiть
зiстрибнула  з  вiслюка  i  спробувала  бiгти  нагiнцi  за  Сивооком,  але
заплуталася в сво?му задовгому одязi, з прокльонами вернулася назад,  сiла
знов на спину вiслюковi й смикнула за повiддя, спрямовуючи його додому.
   А Сивоок, утiкаючи вiд видив минуло? ганьби,  попав  просто  перед  очi
заслиненого, збаранiлого вiд нестями Агапiта, в якого вкрадено з-пiд  носа
спершу найлiпшу кохану, а потiм i найдосконалiшого умiльця.  I  це  в  той
час, коли  вiн  одержао  од  самого  патрiарха  двi  тавлi?  на  святковий
скарамангiй: одна тавлiя -  парчева,  з  шитим  по  нiй  круглими  перлами
образом Богородицi Вла-хернсько?, з пiднятими в молитвi руками, а друга  -
перегородчата на золотi емаль з постаттю Христа; тавлi?  були  винагородою
за служiння Агапiта святiй церквi сво?м будуванням i  прикрашанням  святих
обителiв, до талiй додавано ще й значний апокомбiй, але всi тi  винагороди
видалися  Агапiтовi  нiчого  не  вартими,  коли  вiн  виявив,  що  за  час
вiдсутностi його пограбовано в найцiннiшому й найдорожчому.
   - Зрештою, - закричав вiн спiнено навстрiч Сивооковi,  -  я  вiддаю  за
тебе золота  бiльше,  нiж  у  тобi  лайна!  Але!..  Ти  гада?ш,  смердючий
болгарине  чи  хто  ти  там  ?,  що  я  терпiтиму  твою  невiрнiсть?  Тво?
перелюбство? Нi, нi-i!  Я  вiддам  тебе  катам  ?парха  ще  сьогоднi!  Хай
вiдрубають усю нижню частину твого тiла  i  кинуть  ??  собакам,  спалять,
розвiють попелом! Ну? Чого мовчиш? Вiдповiдай, проклятий антропосе!
   Сивоок стояв навпроти Агапiта, нависав над ним, ще  бiльший  i  важчий,
нiж сам ромей, якось мовби злагiднiло поглядав на того.
   - Зрештою! - затупотiв ногами Агапiт, i голос йому зiрвався на бараняче
ревiння. - Ти вiдповiси нарештi! Ти ма?ш менi  вiдповiсти  за  сво?  кляте
перелюбство!
   - Чоловiк може творити рiзнi грiхи,  -  сказав  з  спокiйною  ненавистю
Сивоок, -  вiн  може  богохульствувати,  брехати,  кривосвiдчити,  красти,
вбивати, але грiх перелюбства такий великий, що його творити одному не пiд
силу, потрiбна ще жiнка...
   - Ти! - заревiв Агапiт. - Я вiддам тебе... Я...  я  зажену  тебе...  Ти
будеш у мене!.. На острiв!.. Ось!! Я покажу тобi! На острiв!..
   Про той острiв ще тодi нiхто не знав,  мабуть,  Агапiт  теж  почув  про
острiв уперше вiд патрiарха, коли той дарував йому  тавлi?  з  апокомбi?м,
або ж вiд  сакелларiя  -  йшлося  про  спорудження  на  далекому  островi,
заселеному чи то агарянами, чи то взагалi якоюсь  мiшаниною,  усамотненого
монастиря; може, саме тому i придобрювався патрiарх до Агапiта, бо кому  б
же то хотiлося кидати повний розваг i втiх Константинополь  i  вирушати  в
далеке море, на закинутий посеред моря острiв, який не мав,  зда?ться,  нi
назви, нi божого благословення.
   - На острiв! - востанн? прокричав Агапiт i зник. I вже  не  бачив  його
Сивоок нi в той день, нi тодi, як сiдав на дi?ру в Золотому Розi,  старшим
на  острiв  послано  Гi?рона,  що  набрид  Агапiтовi  сво?ю  книжнiстю   i
задумливiстю, через яку занапащав будь-яку доручену йому  роботу:  смальта
переварювалася в нього, розчин вiд моза?ки тужавiв, поки Гi?рон  згадував,
що треба його класти на стiну,  фрески  лишалися  недо-мальованими.  Однак
Гi?рон був ромей, тож вiн i призначався старшим  i  над  Сивооком,  i  над
усiма iншими, кому  випав  тяжкий  жереб,  а  всi  повелiння  сво?  Агапiт
передавав ?м через Мiщила, який вихитрився аж так  залiзти  в  довiр'я  до
господаря, що лишався тепер у Константинополi, власне,  першим  помiчником
Агапiтовим.
   Мiщило мав батька-купця десь у Ки?вi. По смертi батьковiй не взявся  до
купецтва, а мерщiй кинувся прогулювати батькiв набуток. Пiшло  це  йому  з
рук досить швидко, i коли все процвиндрив, то щоб не здохнути з голоду, бо
не вмiв робити нiчого, подався до Вiзантi?, намiрюючись прогодуватися  хоч
коло iнокiв абощо. Там  охоче  приймали  таких  добровiльних  зрадникiв  i
втiкачiв, ?х терпляче, мов  циркових  звiрiв,  дресировано  а  учено,  щоб
поверталися вони згодом до себе  додому  i  везли  дух  християнства.  Але
Мiщило вчасно збагнув, як то буде добре, коли повезе вiн з собою не  самий
тiльки дух церковних . канонiв, а ще й дорогоцiнне мистецтво, яке  схилило
б до нього , можновладних, тож узяв собi за мету пробратися до  антропосiв
Агапiтових i досягнути свого, попри всi труднощi й власну нездарнiсть.
   Коли з'явився в Агапiта Сивоок, Мiщило  злякався.  Вiн  заздрив  сво?му
?диноземцю, ненавидiв його, шкодив, як тiльки мiг, ловив на  дрiбницях,  а
вже випадку з Зеновi?ю не мiг пропустити i перший побiг до Агапiта  в  той
день, коли Зеновiя при?хала за Сивооком, не криючись вiд людей.
   Дивно було Сивооковi з незбагненного християнського бога. Бо  вже  коли
той бере сво?ми прислужниками таку плiсняву нечисть, як Мiщило, то що ж то
за бог! Може, й вiн така сама погань, хай дарують менi силу мо? предки!
   Сидiв на дi?рi,  вiдвернувшись  од  берега,  вiд  Константинополя,  вiд
Мiщила, який прийшов ?х проводжати ще там iз кимось, вiк би  не  бачив  нi
цього проклятого мiста, нi людей, якi, не стали  йому  ближчими  за  роки,
проведенi тут. Ось Гi?рон гарвий чоловiк, але  вiн  з  ним;  ще  був  обез
Дамiан - великий майстер варити рiзнобарвнi  смальти  i  смажити  бараняче
м'ясо; пливло на острiв  ще  кiльканадцятеро  Агапiтових  антропосiв,  усi
великi, з непогамованою силою  в  руках  i  в  поглядах,  а  серед  них  -
маленький,  засохлий,  як  фiнiк,  iгумен-еремiт,  який,   зда?ться,   мав
наглядати за будовою  монастиря,  щоб  зiбрати  потiм  у  ньому  охочу  до
вiдлюдькуватостi братiю.
   Власне, братi?  вже  трохи  там  було,  мали  вони  й  свiй  ?вкти-рiй,
складений сяк-так з необтесаного камiння,  але  рибалки,  якi  мешкали  на
островi здавна, ставилися до святих отцiв досить ворожо,  iнокiв  побивано
камiнням, як тiльки вони десь  появлялися,  ?хнiй  ?вктирiй  кiлька  разiв
розруйновано, - видно, рибалки вважали, що тим самим  створюють  нестерпнi
умови  для  iнокiв;  але  виходило  навпаки  -  бо  хiба  може   злякатися
випробувань той, хто заповзявся служити боговi?  Та  ще  й  iгумен,  якого
звали Симеоном, закликав до твердостi й несхитностi, обiцяючи поставити на
островi справжню обитель, яка прославиться сво?ю мiццю i святiстю  на  всi
округи, Симеон перед тим багато рокiв був iгуменом в одному  з  найбiльших
константинопольських монастирiв. Вважався наставником дiяльним i  суворим.
Монастир багатiв, розбудовувався, Симеон  тримався  з  братi?ю  круто.  Ще
пiвбiди, що вимагав послугу майже неймовiрного, жоден iнок не  мiг  навiть
напитися води без дозволу духовного отця. Всiляко  топтав  гiднiсть  сво?х
пiдлеглих, та вже не просто людську,  бо  вони  майже  вибавленi  були  од
усього людського  в  звичайному  розумiннi,  а  добирався  й  до  душевних
святощiв. Так, для прикладу, раз на трапезi в iгумена були свiтськi гостi,
одному з яких подали смажених голубiв. Один з iнокiв поглянув на те  блюдо
з невдоволенням, iгумен помiтив  його  погляд,  пожбурив  iноку  смаженого
голуба i звелiв ?сти. М'ясна ?жа в монастирi вважалася грiховною,  але  ще
бiльшим грiхом був би непослух, тому iнок, з сльозами на очах, став жувати
ненависного птаха, i тодi, коли демони спокуси розривали йому нутро i  вiн
уже готовий був проковтнути перший  смачний  шматок,  Симеон  закричав  до
нього: "Досить з тебе, виплюнь ти, ненажеро! Бо не стачить голубiв  усього
Константинополя, щоб набити тво? черево!"
   Потiм Симеон вирiшив увести в монастирi  культ  свого  духовного  отця,
блаженного монаха, в якого колись учився. Вiн написав  його  житi?,  склав
гiмни на його честь, звелiв намалювати безлiч iкон, встановив два свята на
рiк на честь нового святого i до того  вимучив  iнокiв  новими  та  новими
вигадками, що тi, хоч якi терпеливi, обурилися й повстали  проти  iгумена.
Пiд час вранiшньо?  служби,  коли  iгумен  став  читати  катехiзис,  iноки
розiдрали на собi одiж, з страшним криком кинулися на Симеона,  загрожуючи
розтерзати його; iгумен насилу  встиг  сховатися  в  ризницi,  тодi  iноки
розламали запори монастирсько?  брами,  подалися  до  Софi?,  де  силомiць
пробилися до патрiарха й стали скаржитися, але патрiарх, ясна рiч, став на
бiк iгумена; покарано було iнокiв, однак i  Симеону  пiсля  того  довелося
покинути Константинополь. Так опинився вiн на островi.
   Острiв так i називався: Пелагос, тобто острiв, ще  iншi  називали  його
Пiли, що  значило  -  ворота,  хоч,  зда?ться,  нiякими  воротами  вiн  не
слугував, не замикав нiякого  проходу,  лежав  посеред  моря,  далеко  вiд
звичних шляхiв, самотнiй i дикий. I якщо пристати до думки, що бог створив
свiт, то цей острiв мав з'явитися в  кiнцi  третього  дня  творiння,  коли
розокремлю-валися суходiл  i  море,  i  бог  дослужився  цим  мiсцем,  щоб
поскидати сюди все' камiняччя, яке не вмiстилося на сушi; тут були  каменi
чорнi й сiрi, рожевi й бiлi, були гострi й шпичастi,  мов  iкла  небачених
хижакiв, були схожi на пiдхмарнi собори, на велетенськi  столи,  за  якими
хiба що засядуть чорнi ангели  в  день  страшного  суду;  каменi  бриласто
громадилися просто з морсько? води, повсюди нависали важкою  погрозою  над
кож-. ним, хто наважувався поткнутися до камiнного покидища,  однi  каменi
були зойком пропечено? сонцем землi, другi - болiсним стогоном розбиваного
об гостряки скель моря, ще третi затаювалися  в  гнiтючому  мовчаннi.  Все
було марно  серед  цього  камiння:  зеленiсть  рослин,  дзюркотiння  води,
людська мова. Та й не росло на островi нiчого. Тiльки смокви  вчiплювалися
сво?ми коренями в щонайменшу  щiлину  помiж  каменями,  та  ще  було  одне
гранатове деревце, зда?ться, геть позбавлене листя i впродовж цiлого  року
вкрите водночас плодами й чарiвливо? краси квiтами - дивна примха природи,
створена мовби в противагу  мертвому  каменю.  А  вода  виступала  в  двох
мiсцях, нiби чи?сь сльози, може, навiть висльозювалося  те  камiння,  така
мертва непорушнiсть була в  тiй  водi.  Що  ж  до  людей,  то,  пригнiченi
каменем, вони чи й насмi