лювалися вимовити бодай слово за день,  а  коли  й
мовлено було, та майже нечутно, так що вгадувано значення з  порухiв  губ,
здебiльшого ж обходилися простими жестами, бо життя було тут просте  i  не
вимагало складнощiв, для залагодження яких, власне, й створене слово.
   Рибальське  селище  теж  було  -  всуцiль   камень.   Сiрi   будиночки,
невiдомоким i коли поставленi,  тiсно  притуленi  один  до  одного  -  щоб
погладити  сусiдову  доньку  по  плечу,  досить  простягнути  руку;   морю
пiдставленi глухi стiни, вузька вуличка пада? з селища  вниз  до  оточено?
високими прямовисними  стiнами  бухти,  де  бережуться  рибальськi  човни,
довгi, чорнi, давнi-пре-давнi, хтозна  й  як  зробленi,  мовби  подарованi
рибалкам мало не самим богом, бо нiхто не чув, щоб  на  островi  будь-коли
росло бодай одне дерево, придатне  для  роблення  човна,  нiхто  також  не
пам'ятав, щоб коли-небудь з'явився тут човен новий; човни iснували завжди,
вони були вiчнi, як острiв,  ?х  не  бiльшало,  але  й  не  меншало;  якщо
котрийсь з  рибалок  гинув  далеко  в  морi,  то  хвилi  згодом  прибивали
перевернутого човна до берега, люди виловлювали його, вiн  слугував  новим
поколiнням. Так мiж людьми й морем встановилася постiйно триваюча  вимiна;
час вiд часу люди  вiддавали  в  пожертву  моревi  чи?сь  життя,  i  море,
вдовольнившись ненадовго, повертало людям ?хнiй човен, давало рибу для ?жi
й водоростi для пiдстилок у хижах i на вбрання.
   Не було тут богiв, бо найпершими святощами для людей ставали  камiнь  i
море, а потiм - човни; з живих  iстот  шанувалися  тiльки  риби,  про  них
спiвано гiмнiв i пiсень, рибам  поклонялися,  ?х  витiсували  з  каменю  й
ставили понад морем, нiби вказiвники  для  спрямування  вiтрiв,  якi  мали
приганяти до острова  косяки  риб  живих;  мiж  вiтрами  й  рибою  iснував
природний, мiстично? сили зв'язок, тому вiтри теж шановано, а ще в  шанобi
були  дощi,  якi  наповнювали  солодкою,  м'якою  водою  мiсткi  цистерни,
вирубанi людьми в каменi.
   Поза цим, а може, саме завдяки цьому,  острiв  мiг  бути  залiчений  до
наймальовничiшого закутка свiту. Навiть бiльше: острiв  без  вагань  треба
було назвати найкрасивiшим на свiтi, дринаймнi так вважали рибалки; i слiд
признати ?м слушнiсть, бо свiт для них обмежувався тiльки островом. Iншого
не знали.
   Здавалось би, закинутi в кам'яну самотнiсть, Агапiтовi ант-ропоси  мали
шукати захистку  в  здруженнi.  Та  виявилося,  що  .камiнь  робить  людей
твердими i розокремлю? ?х тим бiльше, тiм довше вони тут живуть.
   - Дружба? - потрясав сво?ю патерицею маленький iгумен Симеон.  -  Потяг
до базiкання i совокупного обжирання, вiд якого чоловiк ста? свинею!
   Вiн готов був, якби мiг, навiть годувати тут  людей  камiнням  у  сво?й
зачерствiлостi душевнiй i ненавистi до всього  живого.  Монастир  ввижався
йому не знесений над островом пiд самi  хмари,  а  заглибленим  у  кам'янi
надра. Iгумен забракував послiдовно всi  пропозицi?  щодо  будiвництва:  i
Гi?ронову, i переказану Агапiтову, i запропоновану обезом  Дамiаном;  тодi
ваяв-ея до справи Сивоок, вiн згадав дерево, живе, тепле, довiрливе дерево
сво?? рiдно? землi, вiн подумав,  що  можна  б  споруджувати  монастирськi
будiвлi з каменю, тим часом вважаючи, нiби буду?ш з дерева. Нiхто  не  мiг
розгадати того Сивоокового  задуму,  навiть  перси  й  сiрiйцi,  нащо  вже
призвича?нi  до  пiдземного  будування,  тiльки  знизували  плечима,  коли
примушувано  ?х  довбатися  в  глиб  острова.  Вони  звикли  видобувати  з
щонайменшо? вибудови користь, в ?хнiх землях, скупих на  воду,  сто-товано
пiдземелля найперше для  водоводiв,  царськi  палаци,  святилища  ставлено
завжди так, що попiд ними пропускалася або ж  цiла  рiчка,  або  принаймнi
струмок чи пiдземне джерело,  тiльки  десь  у  слiпих  закутках  пiдземель
муровано кам'янi мiш-i ки для небезпечних державних  в'язнiв,  але  то  не
було головною метою  будiвництва;  тут  же  iгуменовi  запраглося  ставити
монастир мовби на суцiльнiй кам'янiй в'язницi, а чи хотiв вiн усе  загнати
в  глибину:  iноцькi  келi?,  трапезну,   комори,   тiльки   церква   мала
вивищуватися над заплутаними катакомбами;  але  й  церква  сво?м  виглядом
виходила за межi звичних уявлень -  на  противагу  суворостi  й  аскетизму
загнаного в камiнь монастиря, малювалася  Сивооковi  легкою,  ловкою,  мов
писанка, вся в кам'яних вiзерунках, якi годилося б вичаровувати хiба що  в
деревi. Ось так будувалося десь у  його  рiднiй  землi:  заглиблювалися  в
теплий материк, а зверху ставили споруди з дерева, змагаючись у витiвках i
майстерностi з самою  природою.  Там  на  було  суворостi  каменю,  дерево
об'?днувало людей, Сивооковi захотiлося перенести в  камiнь  душу  дерева,
нiде бiльше йому б .цього нiхто не  дозволив,  а  тут  складалося  все  на
користь: дивакуватий iгумен, вiдсутнiсть Агапiта, камiнна голiсть острова,
яка вимагала прикрашення, може, не так для суворих iноць-.ких душ, як  для
того бога, якому вони тут зготовлялися  служити,  Може,  то  були  хитрощi
Сивооковi,  може,  хотiв  вибудувати  батиню,  схожу  на  спалений  князем
Володимиром поганськи?i храм-писанку в Радогостi, камiнний натяк на  давно
минуле, . втрачене, мабуть, назавжди, нагадати самому собi про землю,  яку
топтав дитячими ще ногами, землю  iнодi  й  загрозливу,  хододну;  але  то
забулося тепер, згадувалася вона завжди теплою, м'якою, ласкавою,  снилася
ночами, ввижалася в понадморськiй дмдi, в розпеченостi марева над каменем;
вiн частiше став спiвати сво?х руських пiсень, вганяючи  в  подив  роме?в,
розумiв, що туга за рiдною землею викликана осамотненням,  вiд  якого  тут
ддваково всi страждали, але рятуватися вiд якого нiхто не вмiв, (натомiсть
кожен ставав дедалi бiльшим вiдлюдьком.
   Сивоок теж часто вимандровував у пустельнiсть  острова,  тинявся  понад
морем, там вимрiював свiй врубаний у камiнь монастир i вiзерунчастий  храм
над ним, прикрашений моза?ками в двох панiвних барвах: зеленiй i  синiй  -
барви моря й неба, у двох стихiй, в змаганнi з якими жив острiв;  моза?чну
композицiю усталив сам iгумен, для нього мистецтво не важило нiчого, i вiн
дiяв у твердому переконаннi, що вимага? то? чи iншо?  композицi?  не  вiн,
бiдний i упослiджений черв'як, званий Симеоном, а всемогутнiй  господь,  в
його уявленнi про всi справи земнi бог , вимагав навiть  точно  визначених
барв. Але тут Сивоок мав уже свою думку й сво? намiри, в ньому, як  завжди
перед початком роботи, народжувалася непохитна впертiсть, вiн ходив  понад
берегом  моря,  пiдсвiдомо  визбирував  новi  й  новi  вiдтiння  зеленого,
синього, голубого, марилася йому барва трав'яниста, хоч жодно? травинки не
було серед камiння, висвiчувалася з передвечiрнiх глибин моря лазуровiсть,
холодна зеленiсть патини i м'яких мохiв  виникала  на  змiну  сiрокамiннiй
барвi, що затоплювала острiв, нiби м'який дим; вiн вiдчував у  собi  дивне
могуття; ось, зiбравши всi барви моря i неба, вiн вихлюпне ?х навознесений
над островом камiнь, i камiнь оживе, зася?, в нього вселиться душа,  як  у
зелене дерево, станеться чудо, якого нi змiг доконати сам Всевишнiй в день
творiння, - така сила художника. Тож слався, художницьке  вмiння,  з  яким
нiщо в свiтi не порiвня?ться нiколи!
   В сво?х мандрах Сивоок несподiвано  натрапив  на  дiвчину.  Побачив  ??
спершу здалеку. Ходила понад тими самими урвищами,  що  й  вiн,  так  само
спускалася до води, дерлася на стрiмчаки скель, видно, мала якесь дiло  ??
намiри не могли збiгатися або хоч перехрещуватися з намiрами Сивооковими),
промайнула перед ним i зникла, а вiн не став нi наздоганяти ??,  нi  ждати
повернення; але незабаром сталося так, що знов спiткав дiвчину в тих самих
мiсцях, уникнути зустрiчi вже не мiг, ?хйi стежки  все  ж  перехрестилися,
вони зустрiлися коло  само?  води,  пiд  зволоженою  диханням  моря  сiрою
скелею; зустрiч мало скидалася на зустрiч Одiссея i Навсика?,  дiвчина  не
простягла йому дазустрiч рук, вона пройшла повз  Сивоока,  мовби  вiн  був
одним з тисяч каменiв, вона йшла, мов слiпа, ступала  обережной  повiльно,
потiм, знов, як слiпа, простягла руки до моря,  глибоко  зiтхнула  й  тихо
промовила:
   - Iс-са!
   Мала на собi зовсiм мало з одягу: грубо плетений з  морсько?  вибiлено?
трави мiшок, який тримався в не?  на  одному  плечi,  голорука,  голонога,
тонка, з довгою ши?ю, з сухою тонкою спиною, яка  вгадувалася  навiть  пiд
широким трав'яним мiхом, чорне волосся буйно спускалося на плечi,  брудне,
мабуть, нiколи не вмиване обличчя, важко й  сказати  -  гарне  чи  погане,
бруднi руки, ще бруднiшi, в струпах i ранах, ноги, на яких дiвчина не мала
навiть дерев'яних сандалiй, що захищали б ?? вiд ударiв об каменi.
   - Здрастуй! - сказав ?й Сивоок. - Ти хто така?
   - Ic-ca! - не слухаючи його, шептала сво? дiвчина. Вiн пiдiйшов до не?,
доторкнувся до руки.
   - Хто ти?
   -  Iс-са!  -  сказала  вона  до  моря,  потiм  поглянула  на   Сивоока,
посмiхнулася чи то до нього, чи просто до само? себе, чи  до  каменiв  пiд
ногами, бо посмiшку свою  супроводила  якимсь  болiсно-покiрним  схиленням
голови.
   - Хоч би вмилася, - жартома сказав Сивоок, -  море  коло  нiг,  а  ноги
бруднi. Хiба не соромно? Дiвка ж!
   - Ic-ca! - так само посмiхаючись, сказала дiвчина.
   - Та ти що:  дурна,  може?  -  Сивоок  вiдступив  од  не?.  Годилося  б
сотворити  молитву,  якби  належав  до  богомiльних.  Бо  в  дiвчину  явно
вселилися дияволи. Ну так, а що ж тодi про iгумена та його iнокiв, од яких
теж отак не дiждешся нiколи слова, хiба що ?м закортить тебе вилаяти?
   - Ну, гаразд, - сказав мирно Сивоок, - раз  не  хочеш  умиватися,  дiло
тво?. Iди собi, а я трохи покупаюсь.
   - Iс-са! - прошепотiла дiвчина й подерлася вгору на розпеченi каменi.
   За тиждень зустрiв ?? знову. Було свято переполовинений  п'ятдесятницi,
день, коли за роботу братися грiх, зате не грiх було Сивооковi лежати  пiд
сво?ю скелею, зануривши ноги в ласкаву воду, дивитися  на  небо,  спокiйно
думати. Власне, й не думав нi про що. Iнодi  довколишня  пустеля  виклика?
таку  саму  порожнечу  й'у  тобi  самому.  Просто  мав   .при?мнiсть   вiд
непорушного лежання, вiд лоскоту хвиль, вiд тишi, вiд думки про те,  що  в
затiнку пiд каменем лежить у нього добрий окра?ць ячмiнного хлiба й глек з
червоним вином - речi, якi й не марили-ся Одiссе?вi, викинутому  на  берег
до нiг феацько? царiвни. Потiм помiтив легку тiнь, що впала на нього, тiнь
пересунулася трохи, зупинилася в нього на обличчi, знов пересунулася,  вiн
скосив трохи очi й побачив дiвчину.
   - Ти знов тут? - сказав Сивоок. - Мабуть, я захопив тво? мiсце?
   Iс-са! - сказала дiвчина. Але повернута була обличчям  до  моря,  а  до
того затiненого каменя, пiд яким лежав хлiб i встояв глек з вином.
   - Ти, може, голодна? - догадався Сивоок, знаючи гаразд, що  рибалки  на
островi хлiба не мають i, зда?ться, навiть не знають, що то ? - хлiб.  Вiн
поповзом добрався до каменя, взяв у нiб,_ подав його  дiвчинi.-  Бери  ?ж!
Вiдломив собi шматок, укинув у рот, став жувати, щоб показати  ?й,  як  то
робиться.  Але  дiвчина,  мабуть,  знала,  що  таке  хлiб,  бо  не   стала
придивлятися  до  Сивоокового  навчання,   мерунiй   загнала   в   окра?ць
слiпучо-бiлi зуби, лякливо поглядаючи на чоловiка,  стала  ?сти  швидко  й
пожадливо.
   Сивоок ждав, поки вона вгаму? голод. З хлiбом було покiнчено вмить.
   - Поганi тво? справи, - сказав вiн, - видно, несолодко живеться тобi на
островi.
   - Iс-са! - покiрливо посмiхаючись,  промовила  дiвчина.  Зда?ться  вона
бiльше нiчого й не вмiла говорити. Нiма чи божевiльна?
   - Де ти живеш? - спитав Сивоок.
   Вона мовчки дивилася на нього й знов стала посмiхатися. Такий бiль  був
у тiй посмiшцi, що Сивооковi на очi навернулися сльози.
   - От лихо, - пробурмотiв вiн, що ж з тобою робити? Може, ти  заблукала?
Давай я вiдведу до селища!
   Вона без  опору  дала  повести  себе,  кiлька  разiв  промовляючи  сво?
загадкове "iс-са!", йшла за Сивооком, в селищi не вiдступала вiд нього  нi
на крок: вони ходили вiд хижi до хижi;  ходили  серед  ув'язнених  каменем
людей, твердих i сiрих, як камiнь; люди  неохоче  озивалися  на  Сивооковi
розпитування, байдуже поглядали на дiвчину, нiхто ??  не  визнавав  сво?ю,
нiкому вона не була тут потрiбна, нiхто не показав ?? пристанище,  а  сама
вона теж його не знала, а може, й не мала  зовсiм,  з  поодиноких  слiв  i
уривчастих натякiв Сивоок  зрештою  склав  собi  сяку-таку  iсторiю-  цi??
дiвчини. Нагадувала вона iсторiю його власного дитинства: так само  зникли
десь, зда?ться, в морi батько й мати ??, як зникли  колись  у  нього,  так
само вибрела вона в самотину жорстокого життя, так само,  видно,  не  мала
ймення, так само блукала довго й  тяжко,  але  не  було  нiчи??  руки,  що
простяглася б до не?. В цiй iсторi? бракувало початку, власне, iсторi? теж
не було, Сивоок вигадав ?? сам, йому хотiлося знайти в свiтi ще одну долю,
схожу на його власну, нарештi не почувався  вiн  _таким  осамотненим,  мiг
стати рятiвником для цi?? нещасно?, тим самим мовби рятуючи й самого себе.
   - Раз ти нiчия, - сказав вiн до дiвчини, - то, може, пiдемо  до  наших?
Там у нас добрi люди.  Iс-са,  -  сказала  дiвчина.  Зватиму  тебе  Iссою,
гаразд?
   - Ic-ca! - вона вперте  не  мовила  бiльше  нiчого,  хоч  малоймовiрним
видавалося, щоб не знала жодного iншого звуку. Навiть  нiмi  спроможнi  на
бiльше.
   -Ходiмо, та як? - спитав Сивэок. Знов, як i на березi,  вона  слухняно
пiшла за ним. Коли нiкуди йти, то людина завжди слухняна.
   Iгумен Симеон зустрiв Iссу криком обурення.
   - Не дозволю перетворити святе пристанище  на  мiсде  для  влягання!  -
пiдскочив до Си-воока. - Сказано ж бо...
   Iсса дивилася  на  маленького  старого  чоловiка  в  надмiрно  широкому
вбраннi з сво?м покiрно-болiсним усмiхом. Сивоок вiдгорнув iгумена широкою
долонею набiк.

   - Матимеш сво? пристанище, як збуду?мо, - сказав  Симеоновi,  -  а  тим
часом не втручайся. Ходiмо, Iсса. . Показав ?.й, як треба вмивати обличчя,
помив ?й руки й неги. З одягу нiчого не мiг припасувати чоловiчого.  Перон
порадив зшити Лесi щось з паруса. Гноки ялiевалиея забачивши поблизу  лихе
жiноче зiлля. Сямеои нахвалявся вiдiслати Сивоока  до  Константинополя  на
патрiарший або й iмператорський суд за непокiрнiсть i сваволю. Але то були
нахваляння  марнi,  бо  цiлий  .иояастир,  з  його  заплутаними  кам'яними
катакомбами й вимрiяним з каменю собором, був у головi  в  Сивоока,  бiльш
нiхто тут не мiг охопити уявою й думкою всi?? будови, без  Сивоока  лее  б
зупинилося. Знав не й iгумен, але не мiг стриматися в сво?й зненавистi  до
приблудно?  дiвчини,  яка  загрожувала  внести   неспокiй   у   товариство
осамотнених вiдлюдькiв, вiн .щодня паскудив прилюдно Сивоока  за  грiховне
злягання з приблудою, чим немало дратував того. Ганебно було  чути  з  уст
святого отця те, про що Сивоок нiколи й не думав: для  нього  Iсса  так  i
лишалася нещасною дiвчинкою, яку вiн спiткав у темрявi й  мав  вивести  на
освiтлений шлях. Вiн терпляче вчив ?? всього  найпростiшого,  що  потрiбне
людинi, запрагнув почути вiд не? бодай кiлька слiв, але не досягав у сво?х
намаганнях нiчого-, Iсса знала тiльки свою болiсну  посмiшку  з  нахиленою
покiрливо головою та ще свете незбагненне, протяжливе., тихе, мов молитва,
"iс-са!". Щоб не викликати  глузувань,  Сивоок  звертався  до  Iсси  сво?ю
рiдною мовою. Тодi однаково нiхто нiчого ве розумiв i могли  вони  думати,
що дiвчина сво?м "iс-саi" вiдповiда?  яа  його  слова.  Потiм  вiн  слушно
розмiркував, що вчити ?? однаково треба з самих початкiв,  то  чому  б  не
спробувати й справдi навчити Iссу сво?? мов.и?  Може,  видасться  вона  ?й
легшою, може, _ромейськi згуки венавнснг дiвчинi, бо серед людей цi?? мови
спiткали ?? всi нещастя,  яро  якi  розпйвiсти  не  вмi?.  Так  почав  вiн
вибудовувати на кам'яному островi двi химернi й дивовижнi  р?чп  собор  iз
камiн-ного мережива i дiвочу душу в звуках сво?? далеко? прекрасно?  мови,
де хлiб назива?ться житом, як жаття, а вода ма? в собi щось  вiд  водiння,
бо тiльки спробуй пiти за водою, то чи й вернешся, свiтло  ж  пов'язане  з
безмежнiстю свiту, прониауючи його наскрiзь,  а  дружиною  зовуть  жону  I
найвiрнiших охоронцiв володарiв земних. Та невiдомо, чи й могла  дiйти  до
Iсси  ця  багатозначнiсть  мови,  дiвчина,  щоправда,  з  часом  навчилася
вимовляти слова, дiдказуванi ?й Сивооком, але повторювала  ?х,  видтю  аби
лиш пидчепйтися  вiд  свого  набридливого  навчителя.  Для  не?  сповнеяим
глибокого прихованого значення лишалося тiльки, ??  "iсса!",  вона  щоразу
втiкала до  сво??  кам'яно?  пустелi,  блукала  там  днями  голодна,  знов
покривалася брудом, який, хоч i диво, личив  Iссi.  Сивоок  вимушений  був
шукати ??,  приводити  до  свого  пристанища,  годувати,  вриносити  воду,
лагодити подерте на шмаття вбрання  Iссине;  так  тривало  довго,  дiвчина
опиралася, мабуть, ще  дужче,  нiж  твердий  камiнь,  але  як  рiзьбяр  не
вiдступа?ться перед найтвердiшим  гранiтом,  так  i  Сивоок,  заповзявшись
повернути Iссу до життя, не шкодував нi зусиль, нi терпiння, нi уваги, але
й не знати, чи вдалося б йому постати на сво?му,_ якби  подi?  не  змiнили
раптово свого повiльного плину.
   З Константинополя раз на мiсяць, а  то  й  рiдше,  припливав  корабель,
привозив харч i все потрiбне  для  продовження  будiвництва;  для  Гi?рона
припливала щоразу нова книга, взамiн яко? вiн одсилав  назад  ту,  що  вже
мав; вiя умiв- вимiнювати потрiбнi йому книги, навiть  перебуваючи  далеко
вiд столицi: десь у монастирських книгозбiрнях мав добрих приятелiв; iнодi
давав деякi книги й Сивооковi,  але  частiше  розповiдав  прочитане  све?м
антропосам. Сивоок спробував якось привести  на  ту  бесiду  й  Iссу,  але
антропоси замурчали, мов тигри; вони боялися  жiночого  тiла,  ця  дiвчина
пробуджувала в них спомини про  столицю,  про  пота?мнi  втiхи,  про  дикi
гуляння, коли йшло димом усе зароблене за довгi  мiсяцi  тяжко?  'працi  в
Агапiта, тут про це не слiд було й згадувати. Дiвчина ж,  хоч  замотана  в
грубу парусину, яка цiлком приховувала  в  нiй  усе  жiноче,  все  ж  була
дiвчиною, жiнкою перш за все, тiльки  пасмо  волосся,  довге  й  звивисте,
впаде ?й на плече - i вже вона жiнка, вже знада. То хiба ж .не  лiпше  iiе
бачити ?? зовсiм, не згадувати отак, як роблять це святi  отцi?  Антропоси
замурчали й засовалися погрозливо, Гi?рон замовк, Сивооковi стало ясно, що
для Iсси тут не мiсце, вiн подав ?й-руку i вивiв з чоловiчого  товариства,
бiльше не пробуючи рискувати.
   Прийшла вiсть про смерть iмператора Василiя, що прожив одмiряне  богом.
Тепер ?диним iмператором роме?в був Константин, на два  роки  молодший  за
свого войовничого брата, i якщо Василiй вичерпав свою житт?вiсть у  вiйнах
i походах, то, розповiдали тайкома, Константин рiвна стiльки ж витратив  у
гульбищах, i вже занесений над ним, як над  Iродом,  божий  меч,  i  важко
сказати, чи й переживе вiн свого старшого брата.
   Але остров'ян тепер ке обходило те, що дiялося в столицi. Однаково"  чи
два iмператори, чи один. Чя вмер там хтось сво?й смертю, чи йому  помогли,
бо  мало  якi  з  вiзантiйських  iмператорiв  оддавали  боговi  душу   без
сторонньо? помочi.
   Зда?ться, ?диною перевагою для антропосiв, якi  опинилися  на  островi,
була ?хня цiлковита незалежнiсть од столицi i вiд ?хнього  Агапiта,  якого
стали вже й забувати.
   Та ось дромона привезла вiд Агапiта харатью до iгумена й до  Гi?рона  з
суворим повелiнням негайно вiдправити  до  Константинополя  руса  Сивоока,
попри всю його зайнятiсть i попри найвищу потребу в ньому на  островi,  бо
присутностi цього варвара- в столицi вимагають царствен! iнтереси. Харатья
була загадкова  для  iгумена  -й  для  всiх  антропосiв,  про  Сивоока  не
мовиться: один перехiд через море - i вiн дiзна?ться про все.  Шкода  було
розлучатися з недовершеною сво?ю кам'яною мрi?ю, аж тепер вiн зрозумiв, як
тяжко тут жити його товаришам, але й недобудований монастир, i  антропоси,
i камiннi покидища не мали тако? ваги в останнiй день перебування його  на
островi, як Iсса. Раптом побачив, усвiдомив  собi,  що  не  може  покинути
дiвчину тут знову в кам'янiй  самотностi;  вона  теж,  мабуть,  знала,  що
загине вже остаточно без цього  доброго  чоловiка  з  сяйливою  бородою  й
iмлистими загадковими очима. Всi днi мовчала, навiть не  примовляла  свого
"iс-са!", тiльки всмiхалася болiсно  в  покiрливому  схиленнi  голови,  не
пробувала жодного разу втiкати, не вiдходила  вiд  Сивоока,  мовби  навiть
тулилася до нього, шукала в нього захисту.
   - По?демо зi мною? - спитав ?? Сивоок.
   - До Константинополя. Вона мовчки всмiхалася.
   - Там тобi буде лiпше, - сказав Сивоок.  -  Константинополь  -  великий
город. Я куплю для тебе  тарний  одяг.  Ти  матимеш  прикраси.  Житимеш  у
будинку. Слухатимеш дзвони в церквах. Побачиш iподром.
   Вона слухняно пiшла за ним на дромону. Iгумен Симеон плювався й посилав
анафеми Сизооку. Плавцi, вважаючи лихою прикметою перебування  на  кораблi
жiнки, стали кричати Сивооку, щоб вiн  покинув  свою  "нечесану  козу"  на
березi. Iсса злякано дрижала, тулилася до Сивоока, той мовчки  пройшов  до
свого мiсця на носi дромони, крикнув:
   - Хто зачепить ?? хоч пальцем, тому скручу голову!  Якби  не  повелiння
негайно доставити варвара до столицi, З ним би не стали цяцькатися, а  так
доводилося заплющити очi на його примхи.
   Однак як тiльки дромона вiдпливла вiд берега й загойдалася  на  хвилях,
як тiльки смуга  води,  що  вiдокремлювала  корабель  вiд  острова,  стала
ширшати, - Iсса кинулася до одного борту, до другого,  злякано  заметалася
по судну, побiгла до корми, яка була все ж таки ближче до берега, нiж нiс.
Сивоок спробував ?? затримати, але вона вислизнула йому з рук,  на  погнав
тiльки на кормi в ту мить, коли дiвчина мало не стрибнула в воду.
   - Ти чого? - грубо  крикнув  вiн,  насилу  втримуючи  ??,  а  во-мовчки
випручувалася з його рук,  важко  дихала,  волосся  розтрiпалося,  закрило
обличчя, тiльки одне око проблиску-?ло ?й  крiзь  пасма  чорного  волосся,
було повно ненавистi в тому оцi, ненавистi тяжко?, нелюдсько? - чи  то  до
моря, чи ?до корабля, чи й до нього, Сивоока.
   Але нi, вона не бачила Сивоока, не впiзнавала його, мабуть, все для не?
зосередилося в  намаганнi  будь-що  полишити  дромону  i  чи  втонути,  чи
добратися до свого острова: та гребцi дружно налягали на  весла,  корабель
одпливав далi й далi вiд кам'яного берега, стрибати в море навiть  доброму
плавцевi .було б не зовсiм безпечно, про Iссу ж Сивоок навiть не знав,  чи
вмi? вона плавати, чи вiдразу пiде на дно, як тiльки опиниться за  бортом,
тому не став панькатися з непокiрливою, згрiб ?? в оберемок, вiднiс назад,
де було визначено ?м мiсце, посадовив на' лавку, сам сiв  коло  Iсси,  щоб
заспоко?ти  ??  хоч  трохи;  вона  ще  попручалася  трохи,  потiм,  видно,
вичерпавши всi сили, втихла, притислася  до  Сивоока,  тепер  вiн  не  мiг
вiдiрвати ?? вiд себе, вона боялася  лишити  його  бодай  на  мить,  мовби
приросла до його боку; зненацька вперше вiдкрилося йому, що це жiнка,  вiн
зрозумiв, що з'?дну? його з Iссою  не  просто  жалiсливiсть,  не  звичайне
людське спiвчуття, а, мабуть, найперше - нiжнiсть. Вiн довго йшов до цього
вiдкриття, не завжди й не кожен може признатися собi в нiжностi до когось,
але ось коло нього була прекрасна, злякана, ?дина  в  свiтi  дiвчина,  для
яко? вiн теж був тепер ?диний пiсля того, як одiбрав  у  не?  кам'яний  ??
острiв. Настала вже нiч, змiнювалися гребцi, дромона поволi  посувалася  в
пiтьмi шляхами, назначеними самими лиш зорями; а  цi  дво?,  кинутi  морем
одне до одного, сидiли тiсно притуленi, Сивоок з острахом  прислухався  до
того, як у ньому випросту?ться непогамовне й нестримне,  через  те  боявся
поворохнутися, а Iсса, мабуть, не вiдала того. Ще й досi блукав у ??  тiлi
жах перед стихi?ю, захисток був лише в цьому  потужному  чоловiковi,  вона
шукала порятунку несвiдомо, кожен новий удар води в борт  дромони  штовхав
Iссу ближче й ближче до Сивоока; тепер уже обом  вiдступу  не  було,  i  в
темному стогонi, в щасливих сльозах i прита?ному смiховi  вони  по?дналися
мiж собою, i тiльки тодi вiдiйшов вiд Iсси ?? перестрах, викликаний морем.
   В Золотому Розi на пристанi зустрiчав дромону  сам  Агапiт  З  кiлькома
сво?ми антропосами, мiж яких викрасовувався й Мiщило. В голубому  скiадi?,
обшитому перлами, в голубому ж хiтонi поверх тонкого шовкового  дивiтiсiя,
в червоних чагах, на ши? мав дорогу золоту гривню з крилатими грифонами на
кiнцях - чи це справдi був Мiщило, чи його подобизна?
   А з дромони  виходив  обдертий,  ще  дужче  зарослий  ясною  золотистою
бородою Сивоок, та ще й вiв за собою якесь несамовите створiння, забачивши
яке, всi, хто стояв на березi, захрестилися й забурмотiли молитви.  Мiщило
сплюнув. Агапгг же спохмурнiв, мабуть, згадавши Зеновiю, про яку,  власне,
вже давно й забув, змiнивши за цi роки кiльканадцять  нових  коханок,  але
знов прокинулася в його душi образа на цього руса, який колись з-пiд  носа
зумiв вихопити таку ласу жiнку. I ось тепер, коли  вiн,  Агапiт,  став  i_
геть старим чоловiком, цей тiльки набира? на силi, варварська  снага  дико
нурту? в ньому, вже вiн вивозить собi  дiвку  навiть  з  проклятого  богом
острова, Агапiт зсунув брови, махнув невдоволено рукою.
   - Антропосе! - замiсть вiтання гукнув назустрiч Сивооковi. - Ми кликали
тебе сюди самого, а ти привозиш якусь, врештi...
   - Це моя жона, - не дав докiнчити йому Сивоок. - Вклонися, Iссо, нашому
Агапiтовi.
   I - о чудо! - Iсса покiрливо схилила голову й  посмiхнулася  болiсно  й
ласкаво, i старий Агапiт пом'якшав  душею  з  того  усмiху,  а  може,  тут
причиною було щось iнше, бо ще нiколи не опинявся Сивоок в обiймах у свого
властителя, а тут опинився. Iссi ж  Агапiт,  з  усi?ю  можливою  для  його
товстого тулуба грацiйнiстю, подарував гречний уклiн, добродушно  штовхнув
Сивоока межи плечi, посилаючи його вiтатися з тими, кого давно не бачив. I
кожен дав Сивооковi праву руку, показуючи вiдкриту долоню на знак приязнi,
тiльки Мiщило подав руку зiгнутою, мовби для поцiлунку. Сивоок  глянув  на
нього дивуючись, мiщило  погордливо  роздував  нiздрi,  тут  щось,  видно,
сталося за цi роки, але Сивооковi на  тому  не  залежало,  вдаючи,  що  не
помiтив нiчого, вiн вивернув  долоню  Мiщиловi,  потиснув  йому  руку,  як
?диноземець ?диноземцевi, повернувся знов до Агапiта.
   - Покликав мене, а там ще багато роботи.
   - Жде тебе нова робота, - поважно мовив Агапiт, i вже стояв коло  нього
Мiщило, тут-таки справдi щось  сталося,  антропоси  лишалися  антропосами,
тiльки постарiли деякi, а деяким i нiчого не сталося, а от з Мiщилом  щось
дi?ться, оця його одiж, багата гривня, рука, простягнена для поцiлунку.
   - По?дете на Русь, - вiв далi Агапiт, - князь Ки?вський заклика?  наших
умiльцiв. Мiщило буде старший над артiллю.
   - I я по?ду? - забувши й про Мiщила,  i  про  чорта-бiса,  тихо  спитав
Сивоок.
   - Для того тебе й викликано.
   - Iссо, ми по?дено на Русь! - гукнув Сивоок до сво?? жони. -  Чу?ш?  Ми
по?демо!
   - Не годиться везти в святий Ки?в поганих пiдложниць, -  поважно  мовив
Мiщило.
   -- А тебе не спитаю! - вiдрубав Сивоок.- Старший я над вами всiма. То й
будь старший, а я сам по собi! Звелю коритися. Та не менi звелиш!
   - Антропоси! - розвiв руки Агапiт.- Друзi! Нащо вам сперечатися?
   - Посли руськi в Константинополi, - сказав Мiщило, -  завтра  запрошено
нас усiх на прийом  до  Великого  палацу,  перед  очi  самого  iмператора.
Одягтися мусиш як слiд, щоб не зганьбити яашого звання.
   - Одягтися? - пробурмотiв Сивоок. - Хто б то не  хотiв  .одягтися,  аби
лиш мав у що?
   Iсса стояла позад нього й всмiхалася болiсно й налякано.
   -  Сказано  в  Ксенофонта,  -  не  вгамовувався  Сивоок,  роздратований
Мiщиловою пиховитiстю,-гарно зодягненi друзi - .найлiпша  оздоба  мужчини.
Ти ж вирядився мерщiй сам, а тепер тика?ш менi в нiс мо?ю обдертiстю.
   - Друзi мо?, - виступив знов помiж них Агапiт, - нащо  сварятися?  Всiм
нам даровано одiж з царського вестiарiя...
   - Свою ж пiдложницю зодягай на власний кошт, - мстиво докинув Мiщило.
   - Жона! - гукнув Сивоок .- Чу?ш, Мiщило, вона менi жона!
   - Маю християнське iм'я - Фiлагрiй, - сказав поважмо Мiщило,  -  так  i
зови мене.
   -_ А я - Божидар,- засмiявся Сивоок, - вiд болгарiв маю, .крiм Сивоока.
Християнське теж маю. Людина може мати .безлiч iмен. То й що?  А  цiннiсть
?? хiба в iменах? Дiлами тiльки можна возвеличити себе або ж зганьбити.
   - Зиждителi  храмiв  постiйно  возвеличуються  перед  богом,  -  сказав
Агапiй.
   - Возвеличують Агапiта, - знов засмiявся Сивоок.
   - Ошалiв ти на островi, - зiтхнув Мiщило.
   Але Агапiт вдав, що не зрозумiв Сивооково? шпильки.
   - Повезете й на Русь мiй помисел,  -  вдоволено  мовив  до  Сивоока,  -
нашому друговi Фiлагрiю повiрив я думку,  який  .треба  возвести  собор  у
Ки?вi, ви ж повиннi слухатися його, тим вволите мою волю, нагорода ж вам -
од архонта Ки?вського.
   Та сама розмова, тiльки притишена й урочистiша, вiдбувалася другого дня
мiж антропосами й послами Ки?вського князя  в  час  очiкування  прийому  в
палацi. ?х посадили ждати в портику Августея, посли вже були  тут  утрет?,
вже вони склали iмператоровi багатi дари вiд Ки?вського князя, а  архонта,
як  його  називали  роме?,  тепер  мав  вiдбутися  прийом  останнiй  перед
вiд'?здом  послiв  разом  з  майстрами  на  Русь.  Посли  чимдуж  грали  в
поважнiсть, розпитували роме?в про здоров'я iмператора, ромеям цiкаво було
знати про Ки?в i про загадкового архонта в ньому. Чи то правда, що в нього
чотириста прислужниць! I що вiн нiколи не сходить  з  престолу?  I  навiть
природну потребу  справля?  в  чашу?  А  посли  й  собi  допитувалися:  чи
iмператор Василiй умер сво?ю смертю, чи помогли йому? Бо де ж  це  чувано,
щоб два брати мирно дiлили престол? Рано чи пiзно стане брат проти  брата,
про це ж  i  в  Святому  письмi  сказано...  I  чи  правда,  що  iмператор
Константин аж так зловживав жiночими втiхами, що тепер не  може  сiсти  на
коня, а вже коли йому треба це зробити, то пiдтримують його з  двох  бокiв
?внухи, а по всiх вулицях, де  ма?  про?хати  василевс,  визбирують  кожен
камiнчик, щоб не попав пiд ногу коневi, не струснув  священно?  особи,  не
наразив ?? на новi болi?
   Потiм  послiв  покликано  до  палацу  скiли,  що  поруч  iз   Триклiном
Юстiнiана.  В  Триклiнi  на  пiдвищеннi  критому  багряницями,  поставлено
великий трон iмператора Феофiла, васи-левса Константина зведено  на  трон,
по боках розташувалися чини кувуклiя, в сусiдньому залi заграли два срiбнi
органи дi-мiв, живi картини зарухалися, до Триклiну Юстiнiана було введено
магiстрiв, патрикi?в, протоспафарi?в, чини входили  вiл  за  вiлом,  тобто
перед появою нових чинiв пiднiмалася точно визначено? барви пишна  завiса,
старшi йшли  попереду  молодших,  за  сенатом  були  чини  гвардi?,  потiм
допущенi дiми; всi розташовувалися в ряди й групи, пiдiбранi по  рангах  i
барвах  одягу.  Ось  тут  розпочинався  ма?статичний  похiд  вiзантiйських
звича?в, який мав забезпечити панування велико? iмперi? над  усiм  свiтом,
бо навченi дотримуватися порядку й послiдовностi в руках i словах, в  дiлi
й мистецтвi, тим самим привчаються до наслiдування, а наслiдування веде до
сталостi, до послуху, до закостенiння. Вiдомо  ж,  що  закостенiння  -  то
твердiсть. А що може бути лiпшого для велико? iмперi?,  нiж  твердiсть  ??
влади?
   Руським послам, коли ввiйшли до Триклiнiю Юстiнiана, вiдкрилася велична
й   барвна   композицiя   вiзантiйських   вельмож,   що   стояли   навколо
iмператорського трону,  мов  восковi  ляльки,  вирядженi  в  багатi  шати,
вiдразу ж учинено вiтання з запитаннями через  препозита  про  здоров'я  й
благополуччя архонта Ки?вського Георгiя, а також про здоров'я послiв, а ще
- про волк iмператора всiх  роме?в,  пiсля  чого  посли  сiли  говорити  з
василев-сом, а всi, хто ?х супроводжував,  перейшли  до  сусiднього  залу;
Сивоок теж плутався в довгому незручному одяговi поряд  з  Мiщилом,  який,
здавалося, й народжений був для палацово? розкошi,  дер  свою  рiдкобороду
мармизу, намагався  видовжити  коротку  свою  шию,  щоб  побачити  якомога
бiльше, а може, щоб показати себе, хоч i без того вивищувався над усiма на
цiлу голову; вони з Сивооком були майже  однаковi  на  зрiст,  тiльки  цей
збудований був гармонiйно,  а  Мiщило  нагадував  Агапiта:  короткi  ноги,
коротка шия наклепника, тулуб такий довгий, що  коли  доводилося  Мiщиловi
сiдати, то не знав, куди б заховати хоч трохи того тулуба. Зрештою, не ма?
ваги, в кого яке тiло, - гiрше, що Мiщило  в  душi  сво?й  не  вiдзначався
нiчим добрим, а ще тепер ?хав старшим над артiллю, то й зовсiм  не  знати,
як поведеться. Втiшало Сивоока лиш те, що повернеться вiн на рiдну  землю.
Як то воно там буде? Що буде? Але побачить вiн соковитi трави, навiда?ться
в пущу, стане над Днiпром коло Ки?ва, пригада?ться йому все лiпше, що було
колись, лихе теж пригада?ться, мабуть; та хай, аби  лиш  була  пiд  ногами
м'яка тепла земля. Вiн пройде по нiй босий, як малим колись, весну й  лiто
ходитиме вiн босий там i носитиме м'яке легке хут-ро i бiлу лляну одiж,  а
не цi шорсткi шитi золотом шати, якi на нього напнуто, щоб повести його до
палацу, допустити до найбiльших святощiв, не питаючи, хоче вiн  бачити  ?х
чи нi.
   Потiм був обiд у Триклiнi дев'ятнадцяти акувiтiв. Цар возлежав з чинами
за акувiтами, а посли стояли збоку. Коли ж увiйшли всi, кому належало бути
присутнiм  на   трапезi,   й   учинено   поклонiння   василевсовi,   посли
розташувалися .за окремим столом. Пiвча храму  святих  Апостолiв  i  Софi?
виспiвувала "многая лета" iмператоровi, музиканти  й  потiшники  роаважали
василевса i його гостей.  А  в  Золотому  Триклiнi  обiдали  люди  руських
послiв, руськi купцi, якi були на той час в Константинополi, й  художники,
що мали ?хати до Ки?ва, спорядженi за велiнням самого василевса, i пiд час
обiду роздавано коштовнi блюда з апокомбiями i  давано  кожному  по  чину:
посли вдвiчi бiльше за священикiв i толковинiв, а решта  люду  -  вчетверо
менше за послiв, для Ки?вського ж архонта вiд василевса даровано золоте  з
коштовними каменями  блюдо.  Константин  радувався  нагодi  виказати  свою
щедрiсть, яка  вважалася  першою  прикметою  справжнього  iмператора.  Вiн
потрактував послiв  од  Ки?вського  князя  як  визнання  сво??  справжньо?
величi; при?мно було, що  володар  землi  чи  й  не  бiльшо?  за  Вiзантiю
звернувся саме до нього, василевса всiх роме?в, попросив прислати майстрiв
для спорудження божого храму.  Сорок  дев'ять  лiт  сидiли  на  тронi  два
iмператори, але всi тi сорок дев'ять лiт  Василiй  затiнював  Константина,
головою царства вважався брат старший, вiн  ходив  у  походи,  вiв  вiйни,
приймав послiв, а на долю Константина лишалися тiльки  розваги,  гульбища,
дурощi всiлякi, ?це й тепер, постарiлий i з вичерпаними силами, думав  вiн
про те, як добре було б покинути  Константинополь  i  податися  кудись  на
лови. Але  зболiла  плоть  не  дозволяла  балощiв,  закам'янiло  сидiв  на
урочистих церемонiях, з гiркотою думав iнодi, напружуючи свiй  затемнений,
спустошений мозок, що пiсля брата не зумi?  звершити  нiчого  благородного
або достойного згадування.
   Але ось була нагода виказати свiй державний  ум  i  перевершити  навiть
покiйного брата. Колись батько  нинiшнього  Ки?вського  архонта  Володимир
змусив iмператорiв видати за себе ?хню сестру Анну. Коли ж  вони  навзамiн
хотiли послати на Русь Ще й митрополита, Володимир вiдмовився  й  висвятив
сам ?пископа-болгарина. Тепер Ки?вський князь ще тiльки  утверджу?ться  на
престолi, слiд би скористатися з його  недосвiдченостi  й  хисткостi  його
становища. Iмператор  довго  радився  з  велемудрими  сво?ми  ?внухами,  й
вирiшено було послати до Ки?ва не  _тiльки  константинопольських  умiльцiв
кам'яного й художницького дiла, не тiльки щедрi дари, але й iмператорський
хрисо-вул до князя  з  пропозицi?ю  прийняти  митрополита  землi  Русько?,
рукоположеного в цей чин константинопольським патрiархом.
   Посли  руськi,  хоч  i  не  мали  таких  повноважень  од  свого  князя,
вiдмовитися  вiд  iмператорського  хрисовула  i  вiд  мало   ке   силомiць
посадженого на ?хнiй корабель митрополита не могли:. Бували ж випадки,  що
послiв, якi виявляли непослух волi iмператора, ослiплювано  або  а  карано
смертю, тут не дiяли яiякi закони, тут правили василевси -  хай  славиться
мiць роме?вi.
   Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку вiд себе.  Сивоок  був  на
кораблi з Iссою.  Вона  дикувато  щулилася  в  незвичному  пишному  одязi,
придбаному ?й на Месi, знов тулилася до Сивоока,  але  тепер  уже  не  вiд
темного страху перед  морем,  а,  видно,  вiд  невiдомостi  та  вiд  лихих
поглядiв Мiщила, який вiвся досить брутально й пиховито. Сивоок  же  думав
про ?хню дорогу. Вийшовши з Босфору, мали вони досягти областi  Мессемврi?
навпроти рiки Дичини, далi, тримаючись берегiв, дiйдуть до  Констанцi?  на
рiчцi Варнi, вiд Варни проляже путь до Конопа, вiд Конопа - до  Дунаю,  де
змiшуються  жовтi  води  рiки  з  морською  прозорiстю,  там  протягнуться
положистi пiщанi береги й крутi глинянi, i нiде не зможуть  вони  пристати
аж до самого входу в Днiпровський лиман, бо чатуватимуть  на  тих  берегах
печенiги, готовi вмить напасти на необачних; та й на самому Днiпрi  ще  не
кiнець небезпекам: ще пiдстерiгатимуть  ?х  дикi  кочiвники  в  найвужчому
мiсцi коло порогiв, де вбиго князя Святослава, ще доведеться  перебиратися
через кам'янi шумливi пороги, i тiльки в ки?вських тихих водах  скiнчиться
?хн? багатостраждальне, страшне плавання.
   Але той, хто поверта?ться на рiдну землю, готовий до всього.
   РIК 1026
   ПАДОЛИСТИ.КИ?В
   Ярослав же седе Кыеве, утре пота с дружиною  своею,  показав  победу  и
труд велик.
   Лiтопис Нестора
   Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стiкаючи гарячою кров'ю,
в останнiй несамовитостi гриз залiзо наконечникiв, трощив дерево списовищ;
його випружене тiло лиховiсне скрикувало в тисячних вогнях,  воно  ось-ось
мало вибухнути червоною кривавiстю, але звiр,  видно,  вичував  наближення
останньо? митi, вiн не хотiв смертi, прагнув уникнути  того  кiнця,  пiсля
якого  вже   не   бува?   початку;   переповнений   передсмертним   риком,
навстопужений брудно-сiрою щетиною, в хижому розблиску iклiв, вiн жахнув з
кола знищення, його затьмаренi болем  очi  все  ж  здобулися  на  ще  одне
зусилля, щоб забачити вiльний  промiжок;  задране  в  лютiй  зневазi  рило
хапливо нюшило дорогу, заволохатiлi  вуха  вловлювали  щонайменшi  продихи
лiсового повiву волi, вмить лишив кабан у тiй улоговинi, де  мав  сконати,
людей, собак, гострi довгi списи i помчав  по  схилу  вгору,  де  самотньо
приглядався до ловiв князь Ярослав.
   Все вiдбулося неспогадно швидко.  Нiхто  не  встиг  навiть  вжахнутися,
зранений  дик  летiв  на  осамотненого  чоловiка  -  нi  вiдступитися,  нi
перепинити йому путь; десятеро не спромоглися покласти  звiра,  отож  один
тiльки й мав тепер, що впасти пiд нещадними рiзаками; князь  став  нагорi,
щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був  тепер  сконати;
звiр летiв на нього, вiдча?но постогнуючи, кожен його пере-стриб був мовби
чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей  невтримний  бiг:  "Жох!
Жох! Жох!" Ближче, ближче, ближче - вже весь лiс  i  весь  свiт  виповнено
тiльки цим жох-канням; Ярослав уже й не бачив самого вепра, тiльки чув цей
обезвладнюючий звук. Свiдомiсть не встигла запанувати в руках,  свiдомiсть
поглинута  була  отим  вслухуванням  у  темне  жохкання,  але  тiло  дiяло
самостiйно, за виробленою звичкою; вже  ноги  вперлися  в  покриту  м'яким
червонявим  листям  осенi  землю,  вся  вага  тiла  перекинулася  на  лiву
неушкоджену ногу, права рука  пошмугляла  в  списовiм  ременi,  влягаючись
зручнiше й надiйнiше; чоловiк зготовився зустрiти дика, в нього  виявилося
безлiч часу для приготувань, вiн ще й устиг втягнути нiздрями  прохолодний
запах осiннього листя, волого? землi, збучавiло?  вiд  дощiв  кори  дерев,
солодкаво-бентежний запах занурення пущi в зимовий сон - запах умирання. I
вiд того чоловiковi ще милiшим стало життя, страх iснував тепер для  нього
лише в свiдомостi, але нi в руках, нi в очах, нi в жодному м'язовi ляку не
було. Та хiба мiг знати про це вепр? Йому залежало тiльки  на  тому,  що.6
усунути останню перешкоду на шляху до вибавлення, до порятунку, до  життя,
i вiн пер на чоловiка, щоб мерщiй збити того, перш нiж схаменеться  вiн  i
схаменуться тi, що лишилися внизу разом  з  ?хнiми  лякливими  собаками  i
холодним залiзом. Але чоловiк, що стояв на дорозi в дика,  не  належав  до
людей посполитих. Ще змалку вiн привчав сво? тiло в  кожнiм  його  окремiм
членi до слугування точного й безвiдмовного, i якщо свiдомiсть чоловiкова,
попри Iссу ?? напругу, не зумiл'а справитися з несподiваною загрозою, зате
плечi йому налилися важкою силою саме тодi, коли рука замахнулася  списом,
а око спрямувало ту руку так умiло й несхибно, що важкий спис  прошумiв  i
криваво прорвався до  самого  серця  дикового,  i  звiр  з  повного  скоку
звалився на бiк, закосив ногами, запiнився, очi його ще були повернутi  на
князя, склянiючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так  i  вiдкрилася
вепровi, iкла теж ще шкiрилися на Ярослава, та же безсило, не було  в  них
тепер бiлого розблиску, - сповивалa ?х якась  брудна  жовтiсть,  як  усяку
мертву кiстку. Ярослав через силу проковтнув слину, вiдвернувся вiд вепра,
се в нього здригалось чи то вiд перенесеного ляку, чи вiд Юрадостi.  Знизу
набiгали перестрашенi ловцi, важко  випасував  позад  них  товстий  боярин
Ситник, бiг молодий новгородський  во?вода  Iван  Творимович,  князiвськiй
блазень Бурмака поджунював шурхiтливе листя задертими носками сво?х не  по
нозi великих чоботяр, бiгли там ще якiсь люди, та князь  нiкого  не  хотiв
бачити; припадаючи на  скалiчену  праву  ногу,  покульгав  крiзь  заростi,
махнув позад себе рукою: лишайтесь, I мовляв, i порайте здобич.
   - Князю! - гукнув Ситник. - Куди ж ти? На нутрощах погада?мо!
   З Ярослава виходив переляк. Аж  тепер.  Стрясало  йому  тiло.  Цокотiли
зуби. Весь змокрiв. Потягло справити малу нужду. Став пiд якимсь деревом -
не розiбрав: чи то дуб, чи то береза. Господи, господи, нiхто  не  повинен
бачити, як можновладець iнодi ста? простим смертним чоловiком.  Жонам  лиш
дано знати цю тайну, хай вони й знають, але нiхто бiльше й нiколи!
   -  Князеньку!  -  реготав  позаду  Бурмака,   жалюгiдний   карi?   лик,
препаскудний базiка, набитий дурень. -  А  свинячого  вуха?  Князеньку!  А
хвостика! Князюсику!
   Через силу Ярослав усмiхнувся. Скочувався йому  в  душi  тягар  страху,
ставало вiльнiше й вiльнiше на серцi. Власне, що' там такого - вепр! А два
лiта тому був ведмiдь. Коли повстали в Суздальськiй землi волхви  й  стали
бити старшин i жон старшинських за те, що переховували  хлiб  i  виннi  за
голод, який запанував у всiй землi,  тодi  Ярослав  пiшов  з  дружиною  на
втихомирення. Мали б ждати князя в сподiваннi, що поряту? вiн од голоду, а
сталося навпаки. Волхви перебили старшин i жон ?хнiх,  не  знайшли  багато
хлiба, бо неврожай був для всiх: i для старшин, i  для  простолюддя;  тодi
кинулися всi по Волзi до  булгар,  привезли  звiдти  хлiб  ще  до  приходу
князевого; вiд князя не сподiвалися нiчого, крiм  кари  за  бунт,  тому  й
зустрiчали його лодь? на Волзi, на самому краю Ростово-Суздальсько? землi,
не добром - дошкуляли стрiлами на мiлких перекатах, валили впоперек  рiчки
велетенськi дерева,  творячи  непропливнi  загати.  Коли  князь  вийшов  з
дружиною на берег, невидимi супротивники визирали, коли злiзе вiн з  коня,
напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для  всiх,
як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й  кiнець  там  князевi,  бо  звiр
мовчки йшов на здиб, пiдвiвшись на заднi ноги,  вирiс  мовби  з-пiд  землi
просто коло князя,  вже  дихнув  Ярославовi  в  обличчя  гарячим  смородом
смертi. Так само тодi не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в
дружинника сокиру i вдарила з холодною несхибнiстю, i звiр упав мало не на
самого князя, аж тому довелося вiдскочити  вбiк,  незграбно  тягнучи  свою
покалiчену ногу. Звелiв на тому мiсцi закласти город i назвати його  сво?м
iменем. Мiсце  Ярославово?  слави:  Ярославль.  Хiба  що  й  отут  звелiти
вибудувати город або хоч сiльце? Тодi, побивши в Суздалi  волхвiв,  сказав
народовi: "Бог насила? за грiхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду,
а чи iншу покару, а чоловiк нiчого не вiда? i не може".  Зате  сам  завжди
мiг i пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усiм  зумiв  управлятися
князь. Спершу було тяжко,  впадав  iнодi  у  вiдчай,  але  потiм  збагнув:
наслано на нього всi  нещастя  для  гартування  духу.  Чим  бiльше  ударiв
завдавано йому долею, тим мiцнiше утверджувався вiн на землi.
   Було з ним точнiсiнько, як з апостолом Павлом: "Тричi киямяг бито мене,
а один раз каменовано; тричi розбивався корабель, нiч i день  пробув  я  в
глибинi, у дорогах почасти, у бiдах на рiках, у бiдах  од  розбiйникiв,  у
бiдах од землякiв, у бiдах од поган, у бiдах у городi, у бiдах на пустинi,
у бiдах мiж лу-кавини братами, у працi i в журбi, почасти в недосипанню, в
голодi й спразi, в постах часто, в холодi й наготi".
   Але хто хоче жити, повинен перемагати.
   Ярослав  поправив  одiж,  розгладив  бороду,  змахнув  з  лиця   рештки
розгубленостi, повернувся до сво?х. Його вiтали радо й щиро.
   Ситник уже засукав рукава,  пiдступав  з  великим  ловецьким  ножем  до
високо? вепрячо? тушi.
   - Зажди, - зупинив його князь, - взяти вепра на дрюка - i до Берестiв.
   - Дрючечок злама?ться, - вискочив наперед  Ярослава  слинявий  блазень,
розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осмiховi.
   - Новий вируба?мо. -  Буденнi  слова,  вiдчувалося  виразно,  втишували
розбурханiсть душевну, тому Ярослав охоче пристав  на  вимiну  балачкою  з
Бурмакою. - Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замiсть дрючка.
   -- Ги-ги! -реготнув блазень. - А хто ж понесе? Конi чи люди?
   - Люди!
   - Аби не конi, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять.  Людина
все витерпить, а конi й князi терпiти не вмiють.
   - На тому ж мiсцi, де ото патяка?ш, - сказав майже урочисто Ярослав,  -
закладемо поселення людське.
   - I назвемо Ярославець! - вихопився мерщiй Бурмака.
   - Ярославль-Ки?вський, - змахнув  сво?м  ножакою  Ситник.  -  Щоб  були
скрiзь Ярославлi, по всiй землi. Хай славиться iм'я тво?, княже!
   - Веприще - ось як  назвати,  -  сказав  князь,  -  бо  таки  ка-банюра
чималий.
   - Хiба ж то кабан? - штурхнув чоботом вепра Бурмака. -  Хiба  це  вепр?
Так собi, веприк.
   - То й назвемо село Веприк, -  посмiхнувся  князь.  Блазень  застрибав,
заляпав у долонi:
   - Веприк, веприк,  хрю-хрю!  Дурний  був  князь  та  позичив  розуму  в
Бурмаки!
   - Що мелеш, блазню! - закричав на нього Ситник. - Чи  вже  й  зовсiм  з
глузду з'?хав?
   - А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями,
як ти, обставився! - взявся в боки блазень.
   Ситника боялися всi, належали йому справи тайнi  i  загрозливi,  тiльки
Бурмака не виказував нi страху, нi пошани навiть до цього княжого боярина,
йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, вiн мiг зчинити  колотнечу
помiж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тiшився.
   Бурмаку знайшов кiлька лiт тому в селi на днiпровськiй переправi.  Жили
там  перевiзники,  рибалки,  косарi,  народ  добраний  один   до   одного,
нелякливий i вроди тако?, яку лиш Днiпро да? тим, хто задивля?ться  змалку
в його води i кропить сво?ми росами. I раптом посеред отих  гарних,  дужих
людей зродилося щось почварне,  якийсь  недоносок,  виплодок  з'явився  на
свiт; поки воно було мале, то нiхто й не помiчав, видно, його недолугостi,
а коли  однолiтки  повиростали,  а  воно  таке  й  лишилося  мале,  тiльки
покорчило його в боки, тодi вже всi  запримiтили;  саме  ж  воно  налилося
злiстю i образою на всiх людей i на цiлий  свiт  бiлий,  i  ось  пролунала
перша лайка, принесена чоловiчковi слиною на язик, бовкнув вiн щось лихе й
дурне, назвали  його  за  те  Бурмакою,  посмiялися,  хтось  там,  мабуть,
нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще  й  ще,  його
знов нагодували i знов смiялися пробачливо, зверхньо, як  умiють  смiятися
дужi, певнi  сво??  вищостi  i  сили  люди,  а  карлик  збагнув,  що  може
втриматися на цьому свiтi самим сво?м язиком,  i  розпустив  його  на  всю
губу, i вже .не було тодi йому впину.
   Князь  почув  Бурмачинi  прокльони  на  перевозi.  Швендяв  карлик   за
перевiзниками, заважав ?м роботи сво? дiло, лаявся чорно.
   Перевiзники посмiювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його  до
казанка з юшкою. Бурмака побiг туди, став тьопати  юшку,  шпетив  тепер  i
того, хто годував:
   - Щоб тобi кiстка поперек горла стала!
   -.А приведiть-но його до мене, - звелiв Ярослав. Бурмака не захотiв iти
до князя.
   - Треба, то хай сам пришвендя? до мене, - викрикнув. - Чи,  може,  йому
ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!
   Нiколи б не стерпiв Ярослав нагадування про його нещаснi ноги, але  тут
чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже  слухняно  покульгав  до
Бурмаки, сказав йому примирливо:
   - Хочеш до мене в службу?
   - А хай тобi нечиста сила  служить!  -  хапнув  об  казанок  дерев'яною
ложкою карлик. - Дурнем ти був, дурнем i зостанешся.  Золота  начiпляв  на
себе, як собака реп'яхiв. Чоботи зеленi. Чи з  жаб'ячо?  шкiри  ?х  пошили
тобi лакизи?
   - Матимеш i золото, i чоботи такi самi, все,  як  у  мене,  -  пообiцяв
Ярослав, сам ще не вiдаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.
   - Пiдкупити хочеш Бурмаку? - закричав  карлик.  -  Та  не  дiждешся  ж!
Золота твого не стачить для мо?? мудростi. Щоб ти подавився сво?м  золотом
награбованим та накраденим!
   Смiялися всi: перевiзники, князевi люди, сам  Ярослав.  Князь  подумав:
отакий хай собi ла?. Нiхто навсправжки не прийме його лайки, а перед богом
виправдання: не вознiсся в гординi, вислуху?ш  щодень  слова  хули.  Лiпше
самому тримати коло себе дурнуватого лаяльника, анiж  ждати,  поки  прийде
розумний i вкаже всiм на тво? справжнi згрiшення й переступи.
   Так узяв з собою Бурмаку,  придiлив  йому  мiсце  коло  себе,  назначив
князiвську одiж, князiвський стiл, пiдкладали карликовi  на  учтах  шматки
так само ласi, як i князевi, наливали Тих самих вин i медiв  у  такi  самi
ковшi, все той мав, як у князя, тiльки з одною вiдмiною: все трохи бiльше.
I одяг бiльший, i взувачка, i прикраси, i ищатки  за  обiдом,  i  ковшi  з
напоями. Отак,  маючи  все  мовби  i  князiвське,  карлик  був  ще  бiльше
осмiшений вiд недотримання мiри. А вже раз утративши мiру, нiзащо  не  мiг
?? вiднайти  й  у  сво?й  мовi:  хоч  що  казав,  усе  те  видавалося  для
довколишнiх дурним i смiшним. До Бурмачиних прокльонiв всi звикли,  тiльки
тi, що чули його вперше,- дивувалися вельми:  дозволяв  собi  карлик  такi
слова про князя, такi вихватки, що iншому б  на  його  мiсцi  давно  стяли
голову або вирвали язик, а з цього мов з гуся вода. Чудно ведеться свiт!
   Але Ярослав за цi тяжкi безмiрно дванадцять лiт  упевнився  твердо,  що
нiчого задаром не да?ться,  все  треба  найняти  й  купити:  i  во?нiв,  i
прислужникiв, i хвалителiв, i навiть хулителiв. Вiн нiколи не  був  м'який
на пенязь, ощаджував кожну куну,  не  любив  марнотратства,  але  водночас
бачив, що хоч де ступнеш - треба платити.
   Так було з Еймундовими на?мцями ще тодi, в Новгородi, кели  лаштувалися
виступати проти князя Володимира, та й самими  новгородцями,  яким  обiцяв
правду,  писану  лиш  для  них,-окремiшню,  вигiдну.  I  коли  зiйшовся  з
Святополком  коло  Любеча  на  Днiпрi,  то  хоч   як   похвалялися   кияни
Святополковi, хоч i називали глумливо новгородцiв плотниками, а Ярослава -
кривондякою (мовби вгадуючи, що знов окульгавi? вiн за два лiта!), та  все
ж  розгромленi  були  нещадимо,  не  помогли  ?м  i  печенiги,  прикликанi
Святополком. I коли сiв у Ки?вi Яiм?слав, то щедро заплатив i  варягам,  i
новгородцям:  старостам  по  десять  гривен,  а  смердам  по   гривнi,   а
новгородцям усiм теж по десять гривен.  I  дав  ?м  грамоту,  щоб  по  нiй
велися, гримали так, як написав ?м.
   Довго й не збирався Святополк, бо вже через два лiта стояв пiд Ки?вом з
печенiгами, якi йшли до нього, мов собака на  посвист,  вабленi  обiцяними
грабунками багатого стольного города.  Еймунд  порадив  нарубати  зеленого
гiлля й навтикати в  городськi  вали,  щоб  не  дати  печенiзьким  стрiлам
залiтати в Ки?в. Потiм уже сам князь надумав  послати  на  вали  ки?вських
жiнок у прикрасах, щоб звабити жадiбних бiармiйцiв  кинутися  на  приступ.
Виблискували на сонцi срiбнi й золотi наголовники, сяяли  коштовнi  каменi
на вбраннi, ще дужче сяяли красою сво?ю киянки, яким важко було й пошукати
рiвних вродою; розпаленi печенiги кинулися на город,  вони  облягали  Ки?в
такою силою, що ?? нiколи ще й не бачено тут, але Ярослав намiрився все  ж
дати ?м бiй, його намовляли до того варяги, обiцяючи вистояти, та  й  самi
кияни волiли лiпше  стати  на  бiй,  анiж  мовчки  ждати  невiдомого;  всi
городськi ворота зачинено, крiм двох: коло верхнiх  ворiт  став  Еймунд  з
дружиною, а коло тих, що вели на  Перевiсище,  -  Ярослав  на  чолi  киян.
Печенiги попхалися в ворота, вони вскакували у вузький i тiсний прохiд  по
кiльканадцятеро, i ?х вiдразу сiкли на локшину во?ни, що ждали  ворога  по
цей бiк. Але сила в печенiгiв була така велика, така  страшна  нетерплячка
володiла всiма тими,  хто  напирав  ззаду,  що,  врештi,  прорвалися  дикi
степови-ки в перевiсищанськi ворота, вiдтiснили Ярославову дружину, самому
князевi ввiгнався ворожий спис у праве колiно, Ярослав насилу висмикнув  з
рани залiзного наконечника, але не вiдступив, рубав ворога  й  далi  сво?м
страшним мечем.  Пiдоспiли  до  нього  варяги,  хтось  спромiгся  зачинити
ворота, печенiгiв, що продерлися  до  Ки?ва,  виловлювано  по  одному.  ?х
убивали на мiсцi грабунку або насильства, якi тi чинили вмiло й швидко.  В
городi запалали церкви й доми, загорiлася дерев'яна Софiя,  споруджена  ще
княгинею Ольгою для збереження святощiв, привезених нею з Константинополя;
Ки?в запалав увесь, пойнявся червонiстю полум'я i чорнотою димiв,  страшне
то було видовисько, але ще страшнiшою була  помста  киян,  якi  вийшли  за
мiськi брами i переслiдували втiкаючих печенiгiв аж до Сiтомлi, сiкли  ?х,
топили в Руча?, в Днiпрi, у. Сiтомлi.
   Отодi й допустився князь тяжко? помилки  в  сво?х  дiях.  Вважаючи,  що
назавжди покiнчено з нападами на Ки?в,  одмовив  Еймундовi,  який  вимагав
пiдвищення  платнi  варягам,  навiть  посмiявся  з  ярла,  коли  той  став
залякувати князя. А вимагали ж варяги й зовсiм неймовiрного: пiдвищити  ?х
платню вчетверо! Слiдом за варягами й ки?вська дружина приступила до князя
з вимогами, вже мало ?м  було,  що  з  милостi  князя  Володимира  ?ли  на
срiблi-золотi. Ярослав одмахнувся.  Не  любив  вiйни,  прагнув  тишi.  Вiн
прикликав до себе людей книжних,  священикiв,  Чнокiв  перехожих,  з  ними
сидiв у Володими-ровому теремi, ?здив  часом  у  Берести,  молився  там  у
церквi святих Апостолiв, упiзнав там пресвiтера  княжо?  церкви  Ларивона,
чоловiка тихого, мудрого, постника.  Говорили  про  царство  небесне,  про
вiчне блаженство, про справи високi й  прекраснi;  там  був  спочинок  для
душi, забувалися  горлатi  варяги  й  ненажерливi  дружинники,  забувалася
навiть сувора i неприступна княгиня Iрина, яка в Ки?вi  одразу  сповнилася
холодно? пихи, згадала, що вона  королiвська  донька,  збирала  коло  себе
якихось принцiв i ярлiв; з'?здилися до не?  з  усi??  пiвночi  по-шукувачi
багатств i престолiв, княгинi  вже  мало  було  теремiв,  якi  вдовольняли
колись i княгиню Ольгу, й князя  Володимира,  забула  вона  про  кам'яницю
свого батька з незатишною, промороженою клятими свейськимй морозами дучкою
на верхоту-рi, заводила мову про спорудження нового двору,  достойного  ??
високого походження. Все вимагало платнi, так нiби князем Ярослав став лиш
для того, щоб пхати й пхати в чиюсь там пельку золото та срiбло.
   Власна дружина, розледащена й знахабнiла до краю, вiдмовляла в послуху,
дружинники сидiли на сво?му дитинцi в Ки?вi, вигрiвалися на  сонцi,  грали
цiлими днями в костi та зернь, виспiвували щодень те саме:
   Поку?мо собi човни, мiднi та золотi  весла  Та  й  пустимось  на  тихий
Дунай, а з Дунаю -  та  пiд  Царгород.  Ой  чу?мо  там  доброго  пана,  що
заплатить щедро за службу молодецьку!
   Варяги покинули Ярослава, пiшли шукати щедрiшого хазя?на. Дружина хоч i
не пiшла  нiкуди,  бо  була  ж  таки  своя,  але  частина  ??  з  во?водою
Золоторуким теж повiялася десь чи до ромейського iмператора в  найми,  так
що довелося князевi збирати дружину нову, частково з новгородцiв, а  то  з
людей ки?вських, з того часу вiн  завжди  змушений  буде  обставляти  себе
щоразу новими людьми, бо важко покластися на  будь-кого,  нiхто  довго  не
витриму? в службi, кожен ма? свою гадку, дба? перше за себе, а вже потiм -
як захоче.
   Щоб довести всiм сво?м недругам i зрадливцям свою мiць, Ярослав ще  то?
осенi по розгрому печенiгiв з свiжонабраною дружиною  поплив  по  Прип'ятi
проти польського Болеслава, щоб ударити по ньому в вiддяку за  Святополка.
Перед цим уклав угоду з  германським  iмператором  Генрiхом.  Угоди  досяг
легко, бо мав у Ки?вi мачуху,  останню  жону  князя  Володимира,  нiмкеню,
доньку графа Куно вiд шлюбу його з дочкою iмператора  германського  Оттона
Великого. Тож  були  мовби  родичi  з  германськими  iмператорами,  вiльно
обмiнювалися послами й гiнцями, якi проходили землею  чехiв,  окрiм  того,
iмператор германський шукав собi спiльника, щоб ударити на  Болеслава,  бо
князь польський дiйшов уже аж до  такого  нахабства,  що  забивав  залiзнi
палi, назначаючи кордони сво?? держави, вже й не в дно рiк  польських,  -а
навiть нiмецьких, доскакуючи до них пiд  час  численних  сво?х  переможних
виправ.
   Отак i поплив восени Ярослав по Прип'ятi з вiйськом  нечисленним  i  ще
молодим на службi в нового князя Ки?вського, облiг Берестя над Бугом,  але
город тримався твердо, хоч, допомога йому й не приходила. Та й  яка  могла
бути помiч? Тiльки недосвiдченiсть Ярославова  могла  штовхнути  князя  до
спiлки з iмператором, який дбав передовсiм за себе й свою владу (а й хто ж
не дба??) i найменше турбувався  чужими  клопотами.  Ярослав  вiдiйшов  од
Берестiв й повернувся до Ки?ва без втрат, але й без зиску;  вiн  якось  не
сподiвався, що йому випаде так багато, може, ще бiльше, нiж його покiйному
отцевi, походiв i сутичок, його  втягували  в  вiйну  попри  його  волю  й
бажання, вже й перед цим вiн вiдчував нехiть до  битов,  а  тепер  i  геть
зненавидiв  цю  марну  справу;  однак  цiлу  зиму  готувався  до   вiдпору
Болеславовi, лишився осамотнений, покинутий всiма,  навiть  Новгород  слав
мало пiдкрiплень, довелося суворо  нагадати  Коснятиновi.  Знов  прикликав
посланцiв од варягiв, але тi тепер вимагали платнi  бiльшо?  в  дванадцять
разiв, анiж у Новгородi, до того ж не срiблом, а тiльки золотом.
   Пiдступи з боку можновладцiв, здирства й нахабнiсть найманцiв -  ось  з
чим зiткнувся тодi Ярослав, i вже до кiнця днiв сво?х сам вiн не  буде  нi
пiдступним, нi здирцею, намагатиметься  бути  прямодушним  по-сво?му,  хоч
iнодi й дорого платитиме за це. Поки що -ж платив  власним  споко?м.  Знов
покалiчений, так нiби бог навернув на нього давнi, ще дитячi  хворощi,  на
ногах тепер тримався не зовсiм твердо, тому надавав перевагу коневi, а  ще
лiпше - лодь?, знов посадив сво? вiйсько в судна й поплив по Днiпру, а там
по Прип'ятi - назустрiч Болеславовi, який шикувався на  Бузi  до  рiшучого
удару.
   Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмiлiв невпiзнанно, поляки  лагодили
мости  для  переправи,  Ярослав  повелiв  перешкоджати  ?м,  засипати   ?х
стрiлами, дратувати похваляннями. Вiн, як  i  в  Новгородi  колись,  ?здив
скрiзь сам, до всього до-Дивлявся, збадьорував  во?в,  смiявся  з  погукiв
во?води Будия, що кричав на той берег до полякiв:  "А  ось  ми  проткнемо
трiскою пузо вашому Болеславу".
   I знов, як i в вiйнi з iмператором германським,  Болеславовi  .Щастило.
Вiн стояв з вiйськом  коло  укрiпленого  города  Волила,  мав  пiдкрепу  з
червенських  городiв,  звiдусюди  харчовi  загони   достачали   йому   все
необхiдне, пiдходили новi та новi його вiддiли, прийшло обiцяних  Генрiхом
триста саксонцiв i п'ятсот угрiв. Сам Болеслав  вiдсиджувався  до  часу  в
Волинi, айв собi й гуляв з чужими жонами, хоч сам же  запровадив  у  сво?й
землi кару для уводцiв чужих жон i розпусникiв: ставити ?х на торговищi на
дерев'яний помiст, примоцьовувати ?х до того помосту, вбиваючи, - хоч i не
годилося б про це  мови  ти,  -  в  калитку.  мiж  бамболями  здоровенного
гвiздка. Поряд  .клали  гострий  нiж,  позоставляючи  приреченому  трудний
вибiр: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж вiдпахати оту частину
тiла. Руськi кричали  з  того  берега,  обзиваючи  Болеслава  бабонюхом  i
смердючим кендюхом, але ото й тiльки, бо поляки мали собi все, що треба, а
?хнi супротивники жили вловленою дичиною  та  рибою,  вивудженою  в  Бузi,
казали, що навiть сам князь Ярослав знiчев'я i з розпуки  сидiв  з  вудкою
над Бугом, ждучи невiдь-чого.
   Ночами  палили  вогнища,  вiдганяли  люту  комарву,  яка  з  вдоволеним
стогнанням налiтала з лiсiв  i  болiт.  Спекота  змiнювалася  дощем,  тодi
хлющилися пiд злими небесними водами, бо не було  ж  нiякого  прихистку  й
сховку, тiльки для князя напнуто намета, але Ярослав бiльше намагався бути
серед во?в, прагнув виказати свою доброту, свою лагiдь i  чеснiсть.  Та  й
чого досяг? Болеслав був i  сякий,  i  такий,  i  лихий,  i  жорстокий,  i
неправедний, а за нього стояло вiйсько тверде, i сусiднi владцi пiшли йому
в помогу, а руський князь  покинутий  виявився  всiма,  вдовольнятися  мав
сво?ми чеснотами, сво?ю  мудрiстю,  що  нею  переважав  усiх  iмператорiв,
королiв, князiв, але мудрiсть не дала йому нi сил, нi спокою.  Велося  вже
споконвiку, що вирiшував усе меч.
   Поки польське вiйсько збиралося, намножувалося, нарощувало  свою  силу,
руськi непоко?лися  бiльше  й  бiльше,  частiше  й  частiше  зривалися  до
вдаваних спроб подолати  Буг  уплав,  хоч  i  боялися  незвiданих  бистрин
рiчкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав  бойовий  клич,
звучали роги, поляки лiнькувато вiдстрiлювалися, та все тягали  до  берега
колоди лiсу, готуючи мости. Ярослав поставив у  тих  мiсцях  загони  свого
вiйська, щоб перешкодити  Болеславовi  в  переправляннi,  але  ще  не  мiг
дорiвнятися Ки?вський князь у вiйськових хитрощах  велемудрому  Болеславу,
якого боялися навiть варяги, обдурив польський князь i  Ярослава,  виманив
якось його во?в до ще одно? плавби по Бугу у вдаваному натиску на  полякiв
та й послав навсправжки ?м назустрiч спершу пiших сво?х во?нiв,  а  там  i
кiнноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди  й  конi  легко  взяли
плавом середину, руськi нападники були перебитi швидко  й  безжально,  сам
Болеслав попровадив прихований загiн сво?? кiнноти збоку, вдарив ще  дужче
на слабкi Ярославовi загони, в той час як най-добiрнiшi  стояли  без  дiла
там, де мали моститися мости; трудно розповiсти, яка там була рiзанина,  з
полеглих  здирано  луп  без  жодно?  перешкоди,  сам  Ярослав,  застуканий
зненацька мало не коло самого берега, вiдбивався запекло вiд насланого  на
нього вiддiлу, пробився з двома новгородцями i молодим ки?вським  отроком,
але всi були  пiшi,  не  мали  жодного  коня,  з  неймовiрними  труднощами
вибралися з вiдкритого мiсця  в  прихисток  дерев  i  там  -  о  щастя!  -
напоткнулися  на  вiзок  медовара,  який  прикотив  до   вiйська,   певно,
сподiваючись небачених зискiв, а попав якраз на побо?ще i тепер  не  знав,
що дiяти, метався перед сво?ми кiньми, хотiв  ?х  випрягати,  але,  видно,
шкода йому було покидати  вiзок  з  медами,  медовар  тяжко  вiдсапувався,
витирав пiт, що лився йому по щонастому обличчю, борода в нього  була  хоч
викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок  пiдбiг  до
коней, потягнув одного за вуздечку, i в цей час прилетiла звiдкись стрiла,
чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула  просто
на отрока, кiнь ще стояв, не падав, та видно було,  що  вже  йому  кiнець;
медовар, нарештi збагнувши, що тут пахне зовсiм  не  медом,  миттю  випрiг
другого коня, затягнув його глибше помiж дерева, став,  розглядаючи  сво?х
несподiваних гостей, мабуть, упiзнав князя або ж здогадався, що перед  ним
чоловiк не простий, бо тицьнув повiд у його бiк, сказав захекано:
   - Бери коня!
   Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у сiчу,  але  звiдти  не  долинало
нiчого заохотливого, вiддалiк  прошмигували  поодинокi  втiкачi,  за  ними
гналися вороги. Розгром i розбиття!
   Тодi князь, кульгаючи важко,  пiдступив  до  коня,  отрок  помiг  .йому
вибратися на нього, медовар смикнув за  повiд,  побiг  попереду,  потягнув
коня за собою.
   - Недовго ж так пробiжиш, - сказав йому Ярослав.
   - А нiчого. Ти не дивись, що я товстий,  у  мене  всерединi  все  добре
утрамбовано, - хекаючи, вiдповiв йому медовар, -  а  як  не  здужаю  бiгти
попереду, то побiжу, тримаючись тобi за ногу.
   - За стремено б годилося, та нема його, - сумно  всмiхнувся  князь.  Тi
тро? теж бiгли слiдом за князем  трохи  оддаля,  щоб  на  випадок  загрози
прихистити його вiдступ.
   - Хто ти ?си i як зовешся? - питав тим  часом  Ярослав  у  свого  богом
посланого вибавителя.
   - Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Ки?ва од  нас  далеко,  а  це,
думаю... до князя... такий же мед.,. Ох...  не  можу...  А  ти...  справдi
князь?
   - Князь. Сiдай до мене. Кiнь у тебе добрий, понесе й двох...
   - Важкий я, князю... Вельми... Тельбухи в мене... камiнь...
   Ситник передав  повiддя  князевi,  прилаштуватися  збоку,  тримався  за
Ярославовi порти, шепотiв через силу.
   - Ох, смерть моя... ой боженьку!..
   - Нiколи тобi не забуду,  -  сказав  Ярослав,-боярином  тебе  зроблю...
найближче до себе поставлю...
   - Ох, .смерть, - шепотiв через силу Ситник, - ох, ох!..
   Не втiкали до Ки?ва - бо  й  що  там  мали  робити?  Болеслав  iшов  на
стольний град з вiйськом, пiдступали вже до Ки?ва, зда?ться,  й  печенiги,
знов накликанi клятим Святополком, а в Ярослава тiльки й  було  людей,  що
тро? во?нiв, та медовар з  .  вибавчим  конем,  та  ще  нещаснi  розбитки,
втiкачi, якi збиралися коло насадiв  на  Прип'ятi.  Так  i  вирiшив  князь
чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелiв мерщiй зготовити -  собi
кораблецi, щоб iти ще далi, аж за море, до свого тестя, короля свейського,
просити в нього помочi на вiдвойовування Ки?ва, де лишилася  навiть  дочка
його Iнгiгерда, княгиня Ярославова Iрина. Лишилася там i сестра Предслава,
на яку вже давно зазiхав розпутний Болеслав, i мачуха, i наймолодша сестра
Марiя-Добронiга - та що там вони, коли й князь ледве порятувався.
   Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблецi для  князя  i  сам  же  з
новгородцями вночi порубав ?х i мав нахабство прийти до Ярослава з гострою
сокирою, заткнутою за  пояс,  i  повiдати,  що  вони  не  допустять  втечi
Великого князя Ки?вського, а ще раз стануть за нього, щоб  повернути  йому
стiл ки?вський.
   Образа була тяжка, але  Ярослав  не  мав  вибору  i  мусив  стерпiти  й
промовчати. Новгородцi стали негайно збирати  нове  вiйсько  i  грошi  для
наймиту варягiв i дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а вiд старост
по десять гривен, а вiд бояр по вiсiмнадцять гривен, знову просили Еймунда
з дружиною, бо той недалеко й зайшов, вiдсиджувався там часом у  Полоцьку,
в племiнника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усi умови  варягiв,
йшлося тепер про головнiше, ни першому сину хотiв вiн ударити в  Ки?вi  на
Святополка,  що6   тоди,   доходили   чутки,   зустрiли   кияни,   мабуть,
остерiгаючись печенiгiв, якi обложили  мiсто,  з  розчиненими  брамами,  а
старий Анастас Корсунянин вивiв  усiх  попiв  навстрiч  новому  князевi  н
вiдправив урочистий молебень, подарував Болеславовi  польському  найбiльшi
святощi церкви Богородицi - мощi святого папи римського Клемента. Болеслав
же, забувши про свою шлюбну жону  Оду,  безсоромно  поклав  собi  на  ложе
Предсла-ву, захопив у полон княгиню Iрину, що саме була при надi?, взяв  i
сiмейство Володимирове; розповiдали, що вдарив польський  князь  мечем  об
ки?вськi ворота, й пощербив меча, i хвалився, що буде тепер  той  меч  для
всiх польських владцiв такою самою цiннiстю, як священний спис германських
iмператорiв або вiнець iмператорiв ромейських. З великими дарами вiдправив
Болеслав  абата  Тунi  до  германського  iмператора  Генрiха,  звелiвши  у
вишуканих висловах подякувати  йому  за  пiдтримку  i  запевнити  в  щирiй
приязнi. Взяття Ки?ва надало польському князевi тако? впевненостi в сво?му
могуттi,  що  просто  з  руського  стольного  града  спорядив  вiн  велике
посольство до ромейського iмператора Василiя,  закликаючи  вiзантiйцiв  до
вiрностi й приязнi, якщо не хочуть вони в  його,  тобто  Болеслава,  особi
мати послiдовного i незламного ворога, в чому свiдком i  посередником  хай
виступить мiж ними сам всемогутнiй бог, який укаже  ласкаво,  що  йому  до
вподоби, а земним владикам на користь.
   ? в чоловiковi багато незбагненного для нього  самого:  Ярослав  здавна
був привчений до думки, що все та?мниче й  високе  належало  боговi,  зате
людям судився здоровий глузд. Але ось вiйна, вбивства, брат iде на  брата,
голод, неправда, пiдступнiсть - хiба це не поразки здорового глузду,  хiба
це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?
   Не помагало нiщо: нi молитви, нi  благочестивi  бесiди,  нi  книги,  нi
навiть збадьорливi звiстки про успiшнi готування до  нового  походу  проти
Святополка. Ярослав нiби здерев'янiв тiлом i душею,  перед  його  очима  й
досi стояв той липневий день на  Бузi,  ганебна  втеча  по  зеленiй  луцi,
безконечнi шугання покалiченою ногою  в  бака?  й  скiпцi,  потiм  хекання
Ситникове, стогнання його, потiм гаряче, спливаюче  потом  Ситникове  тiло
позаду на конi, гикання конячо? селезiнки, м'яке чалапкання копит,  дедалi
повiльнiше й повiльнiше, очiкування погонi i тодi, на  конi  й  на  лодь?,
навiть тут, у Новгородi, теж очiкування. Чого? Погонi чи  посольства?  Але
Болеслав, розсiвшись у Ки?вi, споряджав послiв до всемогутнiх  iмператорiв
- що йому якийсь там розбиток? Святополк же  коли  й  ма?  намiр  прибрати
свого найнебезпечнiшого супротивника, то зробить це пота?мно й  зненацька.
Кому вiрити? Ярослав не вiрив тепер навiть Коснятиновi. Чому  той  порубав
лодь??
   Повiрив у Ситника. Чоловiк, який наражався на смерть заради  князя,  не
може зрадити. Клав Ситника спати в передпоко?, що вiв до  княжо?  ложницi.
Звелiв, щоб той супроводжував князя скрiзь по Новгороду: i до церкви, i на
вимоли, i до дулотникiв, i до зброярiв. Сам навчав новоспеченого  боярина,
(який ще й  ма?тностями  не  володiв  -  жили  сподiваннями  на  переможне
повернення до Ки?ва) володiти мечем i списом, заповiв тому осягнути  ще  й
грамоту, бо на княжiй  службi  чоловiк  повинен  усього  вмiти,  по?хав  з
Ситником до засновано? ним ще за  князювання  в  Новгородi  научальнi,  де
кiльканадцятеро дiтей боярських i купецьких, сидячи на  дерев'яних  лавах,
вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбнi буквицi  i
повторювали слiдом за худим чорноризцем першi житт?вi iстини:
   - Курка розгрiба? смiття й вибира? з нього зерно.
   - Кiт очища? дiм вiд мишей.
   - Кiнь, який ма? гриву, возить нас.
   - Стиснута  рука  назива?ться  кулаком,  розiгнута  рука  нази  ва?ться
долонею.
   - Чоловiк  бува?  спершу  немовлям,  дитиною,  потiм  отроком,  юнаком,
дорослим мужем, потiм старим.
   Ситник аж нестямився вiд  подиву  й  обурення,  почувши  отi  p  дитячi
виспiвування.
   - I хто ж году? того попар-спитав Ярослава.-Невже ти, князю?
   - Ще й окрему плату видаю йому за  навчительство,  -  поважно  вiдмовив
князь.
   - Та що ж то за наука? Хто цього не зна?? Кiт ловить мишей!
   - А спробуй-но ти сказати щось так складно, - всмiхнувся Ярослав.
   - Ну... - Ситник затнувся. - Ну що тобi сказати, князю?
   - А ось так, як дiти. Скажiмо: вогонь свiтить, палить i  перетворю?  на
попiл усе, що в нього покладуть.
   Ситник наморщив лоба, пiтнiв густо й щедро, але  не  мiг  здобутися  на
жодне слово.
   - Дивно, - пробурмотiв, - наче вiтром вивiяло все з голови...  Наслано,
мабуть, на мене. То не пiп, а волхв, видно... В мене  вiдразу  пiдозра  на
нього...
   - А що скажеш про князя Коснятина?
   -_ Який вiн князь? Ти - князь. А бiльше нiкого не може бути. То  вiн  i
випиха? тебе мерщiй до Ки?ва, щоб самому тут зостатися. А ти не вiр  йому,
княже. Нiкому не вiр. Ось дивися на мене: я нiколи нiкому...
   - Треба завжди мати вiрних людей, - сказав Ярослав, а сам подумав:  "Де
ж вони, тво? вiрнi? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночi  рубаючи
з сво?ми новгородцями лодь??  Ось  три  лiта  минуло,  як  вирушив  ти  на
здобуття ки?вського .у столу, а нiкого  коло  тебе  не  зосталося  -  однi
вбитi,   другi   загинули   безслiдно   десь,   третi   зрадили,   втекли,
вiдступилися..."
   Отодi, нарештi, вiдважився згадати для  себе  минуле,  спробував  ожити
душею, взяв для охорони невеличку  дружину  з  варягiв,  узяв  Ситника,  i
прикриваючись вiдмовкою, що бажа? трохи одiтхнута  на  ловах,  подався  за
лiси до Шуйцi. Що там з нею? Яка вона стала?
   I не впiзнав двору на Задаллi. Новий дубовий гострокiл охоплював  тепер
удесятеро бiльшу дiльницю лiсу, оточував стару садибу, на  новому  дворищi
виросли якiсь будiвлi, не-докiнчена тодi церква  вже  давно,  видно,  була
добудована, а далi вiд не? стояла церква ще одна, велика, простора. Чи  це
все Шуйця?
   Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових  колод,  збоку  прочинилося
вiконечко, визирнуло, як i  колись,  жiноче  обличчя,  мовчки  глянуло  на
?здцiв, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:
   - Стара дурепо, не бачиш: князь!
   ?м не вiдчиняли довго-довго, вже Ярослав  подумав,  що  повториться  те
саме, що й три лiта тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його  зашлгобини
з Iигiгердою, не пустила до себе, i вiн так i  по?хав,  не  побачивши  ??,
по?хав на звитягу й славу, а може, й на  смерть  i  ганьбу,  але  ?й  було
однаково. Всiм однаково, нiкому нема? дiла до нього, князiвство  осамотню?
людину безмiрно, оточують тебе тiльки вороги, чим бiльше  в  тебе  звитяг,
тим бiльше ворогiв, чим вище станеш, тим  бiльша  заздрiсть  оточу?  тебе,
може, заздрощi вбивають великих людей навiть частiше, нiж вiйни. Вже хотiв
сказати Ситниковi: "Ох, правду мовив, нiкому не  слiд  вiрити",  але  знов
одчинилося вiконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:
   - Князевi можна, а бiльш нiкому. I загримотiли засуви.
   - Тю, дурна баба! - гукнув Ситник. - Так ото я  й  вiдпустив  би  князя
самого!
   - По?деш зi мною, - звелiв йому князь, а варягам  сказав  розташуватися
попiд деревами.
   Ворота вiдчинили двi досить молодi  жiнки,  але  обидвi...  в  чернечiм
убраннi.
   - Це що? - здивувався князь. - Хто ви?
   - Обитель божа, - сказала та, що з тьмяним голосом.
   - Тю, - засмiявся Ситник, - баби вже в попи полiзли. Та ще молоденькi!
   Вiн нахилився, щоб ущипнути  поближчу  за  щоку,  але  черниця  повагом
вiдтрутила його руку.
   - Монастир? - Ярослав роздивлявся навкруги.  Городи,  латочка  озимини,
якiсь постатi в чорному вештаються коло  хлiвiв  i  корiвникiв,  гребуться
кури коло купи гною. От тобi й ма?ш: "Курка розгрiба? смiття й  вибира?  з
нього зерно".
   - Як же зветься монастир? - спитав.
   - Шуйський.
   То вже було трохи легше. Ще одна витiвка баламутно?  Шуйцi.  Хай  буде.
Перша жiноча обитель на Русi. Пiд княжою рукою. Хай.
   - То ведiть мене до Шуйцi, - наказав цiлком упевнено
   - Iгуменя Марiя на молитвi, - мав у вiдповiдь.
   - Що? Шуйця - iгуменя? Марiя?
   Черниця мовчки пiшла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.
   Ситник, якому Ярослав  нiчого  не  казав,  куди  ?дуть  i  до  кого,  з
цiкавiстю зирив довкола, бурмотiв:
   - Ну ж, бабота! Ох же ж i вони!
   Князь полишив його на  дворi  бiльшiм,  сам  по?хав  до  мало?  церкви,
ставлено? ще за нього, до?хав до само? папертi, там злiз з коня, прив'язав
його до  берези,  покульгав  обережно  по  схiдцях,  намагаючись  не  дуже
виказувати  свою  покалiченiсть.  Церква  гола  зсередини,  жодно?  iкони,
жодного малювання, тiльки три свiчки горять у  глибинi,  а  перед  ними  -
темна постать на колiнах, незрушима, закам'янiла. Ярослав  тихо  пiдiйшов,
став на колiна поряд з постаттю, осiнив себе  широким  хрестом,  тодi  лиш
глянув на сусiдку, i вона  не  втрималася,  глянула  на  нього.  I  вiн  i
впiзнав, i не впiзнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося а ??  очах
i устах, вся закрита була чорним, тiльки бiлiла нiжно  щока,  обернута  до
князя, i линув од не? той самий запах, що й тодi  в  лiсi,  свiжий,  про-'
низливий запах молодостi.
   - Шуйцю, - прошепотiв Ярослав, мовби боявся  сполохати  богiв  i  ?хнiх
ангелiв. - Шуйцюi
   - Чого при?хав? - так само тихо спитала вона.
   - До тебе.
   - Пiзно.
   - Нiколи не пiзно до тебе.
   - Обреклася я святому боговi.
   - А я?
   - Покинув мене. Забув.
   - Нiколи не забував.
   - Тепер пiзно.
   - Шуйцю!
   - Тепер я Марiя.
   - Марi?-Шуйцю...
   - Не гнiви бога...
   - То помолiмось та пiдемо звiдси...
   - Куди?
   - До тебе.
   - Там тепер сестри.
   - Ну, то в лiси...
   - А там грiх...
   - Я нещасний, - сказав вiн жалiбно.
   - Знаю. Молись.
   - Ти ж не вiрила .мо?му боговi.
   - А кому вiрити? Нема вибору.
   Вона стала не тiльки твердою, а й мудрою за цi роки.  А  може,  й  тодi
була такою? Коли не хотiла мiняти сво?? волi,  коли  рвалася  й  до  нього
водночас, коли пускала й не пускала до себе!
   - То зоставиш мене? - прошепотiв гаряче.
   - Молись.
   Вiн подумав, що пришле сюди з Ки?ва умiльцiв для здоблення церкви.  Щоб
заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив
Шуйцю. Пришле, якщо дiйде до Ки?ва. А дорога ж далека. I тяжка.  Як  тяжко
чоловiковi на свiтi. Лише кохана жiнка може iнодi полегшити його ношу.
   - Шуйцю, - несамовито прошепотiв вiн, - я поцiлую тебе! Замiсть  iкони!
Як Богородицю!
   I не дав ?й заперечити, швидко похилився на не?, доторкнувся губами  до
щоки нiжно?, в пахощах молодостi.
   Лишився в монастирi на  нiч,  вранцi  Марiя-Шуйця  випровадила  його  i
суворо заказала вiдвiдин обителi, поки й сидiтиме в Новгородi.
   - При?ду до тебе з самого Киева! - палко пообiцяв Ярослав.
   - Нащо балакати пусте, - сказала вона  болiсно,  бо  вже  знала  натуру
князеву, знала, що забуде ??, як тiльки сяде знов  на  ки?вськiм  столi  й
обступлять його високi державнi турботи.
   - При?ду! - князь перехрестився.- Ось побачиш:
   -  Бог  усе  бачить.-  Шуйця  ставала  неприступною  iгуменею   Марi?ю.
Поблагословила князя i його спiтнiлого боярина, якягй, зда?ться, так i  не
оговтався в цьому бабському царствi, не стала ждати, поки вони ви?дуть  за
першу загорожу навiть, пiшла до сво?х поко?в.
   - Тверда жона, - зiтхнув Ситник, - пробував я тут дещо вивiдати - нiхто
нiчого!
   - Хто тебе просив вивiдництвуватиi - гримнув на нього Ярослав.
   - В звичку вже заходить,  -  сьорбнув  нiздрями  прохолодного  лiсового
повiтря Ситник, - для обезпеки мого князя свiтлого стараюся!
   - Меди ситити розучишся.
   - Що меди! Буде князь - будуть i пива, й меди, а не буде -  то  й  нащо
воно все?
   -Люблю тебе, Ситнику, - розчулено мовив Ярослав, - не стрiчав ще  таких
людей, хоч i бачив усяких.
   Ситник вдоволено мовчав. Рясно пiтнiв, зiтхав,  здавалося  йому,  що  в
черевi в нього щось аж погику?, мов селезiнка й коня на повнiм скаку. Ох i
розпочав бiг, добрий розгiн взяв, тiльки  не  будь  спотикливий,  Ситнику,
тiльки не будь!
   ...З настанням морозiв повiв  Ярослав  зiбране  вiйсько  й  приняту  на
службу варязьку дружину Еймундову на Ки?в, без герешкод дiйшов  до  самого
стольного города, вiтали його подсюди так само, як тодi, коли йшов на стiл
уперше; Святополк, видно, попри всi метання й хитрування, не знайшов  собi
пiдпори в киян, обiдраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись  гнiву
горожан i Ярославово? помсти, вночi, покичиувши свою жону Регелiнду i  все
майно, втiк у степи й подавiмся знов - у, котрий раз! - до  печенiгiв,  до
цих дивних степових людей,  якi  не  пам'ятали  нi  кривд,  завдаваних  ?м
Святовi. Святополком i Болеславом, нi пiдступiв, нi обманiв i знов ще раз.
Прийняли окаянного князя, а потiм улiтку ще  раз  пiшли,  за  намовою,  на
Ки?в, вибравши той путь, що радив вiн вперед смертю  князя  Володимира;  i
Ярослав зустрiв ?х на Альци, де ждав колись ?хнiх  орд  молодий  Борис,  i
була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а  й
тiльки про  ??  владу  над  людськими  душами  -  печенiги  не  витримали,
розбiглися  по  степах,  а  Святополк,  зiбравши  з  недобиткiв  сяку-таку
дружиноньку, вдарився в  захiднi  землi,  слушно  мiрковуючи,  що,  допоки
сто?ть Ки?в, за нього можна змагатися, бо ж Ки?в вартий i  змагання  та  й
само? смертi навiть.
   У Ки?вi в княжих палатахсидiла Святополкова жона Регелiнда,  братова  i
ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив u  нiколи,  уявляв  чомусь  злою  й
ненависною, а вийшло - помилився. Регелiнда, ще зовсiм юна, висока, мiцна,
батькiвсько?, мабуть, породи, .ввiйшла до  гридницi,  де  ждав  ??  князь,
смiялася з усього: з свого мужа, що бiга?, мов за?ць,  з  себе  само?,  з.
батька свого, який намага?ться в хитрощах перевершити весь свiт, навiть  з
Ярослава за його хмурiсть i тугу в очах.
   - Сумний, бо моя жона i вся родина - в руках у твого отця, в полонi,  -
сказав ?й Ярослав.
   - Вимiняй ?х за мене, - засмiялася Регелiнда. - Ти ж одна, а  ?х  -  он
скiльки. Бояр мо?х також завiв у Польщу князь Болеслав.
   - Ну, то хоч жону свою - за мене.
   Потiм справдi прислав Болеслав свого ?пископа з жаданням  розмiняти  на
Бузi доньку на княгиню Ярославову i затято вiдстоював  святий  отець  волю
свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та  вже  була  не
сама, а з набутком: народила сина початком  сього  року.  Мав  торгуватися
князь i жону, i за сина,  якого  не  бачив  i  не  знав  навiть  про  його
народини. Чи хоч хрещений? Але ж без  отця  як  можна?  Покликав  Ситника,
сказав збиратися в дорогу.
   А торгування тривало й далi. Вигнав господь з храму свого ТОржникiв, то
вони, виходить, засiли на князiвських столах, чи що?
   Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з  вiдданими
людьми в погоню за Святополком.
   - Однаково, князю, поки живий твiй брат, не матимеш  спокою,вiдвертаючи
сво? розбiганi очкська, мовив варяг.
   - Не зови його братом. Братовбивця.
   - А хто вбива?, той i сам годеи смертi.
   - Не стану вбивцею.
   - На це ? люди, - посмiхнувся Еймунд, - княже дiло - платити.
   - Iди геть,хмуро сказав Ярослав, - очi б мо? тебе не бачили.
   Еймунд сховав посмiшку в бородi, вийшов з княжих сiней. А вночi взяв  з
собою десятеро кiнних варягiв та ще  коня  в  запас,  вирушив  з  Ки?ва'на
захiд.
   Ситник найбiльше боявся, щоб його не обдурили.  Пiдсунуть  якусь  бабу,
назвавши  ??  княгинею,  а  як  розбереш,  коли  зроду  не   бачив   Iрини
Яросдавово?? А ще ж цей Боаеслав - од нього сподiвався всього. Тому  довго
метикував боярин, .кого взяти з собою, i  надумався  запросити  врезвутера
Берестiвсььо? церкви Ларивона. Чоловiк бувалий, набожний, княже  сiмейство
зна? вельми добре, докластися на нього можна, хоч у сьому  свiтi,  взагалi
кажучи, важко покладатися на будь-кого. До  Бугу  з  того  боку  пiд'?хали
першими польськi посланцi з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли
ще й не при?хати, а вiн би стояв над рiчкою  мов  телепень.  Так  само  не
поспiшав вiн з сво?м посланцем i таки дiждався, ?хнього  довноважно-го  на
перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися,
чи то справдi княгиня Iрина, а  чи  тут  донька  Болеславова.  Каям  й  це
зроблено i презвутер Ларивон повернувся з того берега i, кладучи хрест  на
себе, при-сягнувся перед Ситником, що  пiдмiни  нема?,  боярин  далi  став
морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмiн вiдбувся на
серединi  рiчки  в  той.  спосiб,  що  два  човни  з  високими   княгинями
зблязяться, гребцi притримають човни вкупi, а кяягинi перейдуть  кожна  до
сво?х, по змозi водночас, хоч бажано, щоб княгиня Iрина  перейшла  першою,
бо ж вона з дитям, та и земля Руська бiльша эа Польську, а сказано ж:  хто
впокорю?ться перед вищим, той побiльшу? свою хвалу, i добротою промiниться
його лице.
   Все це розповiдав згодом Ситник самому внязеаi Ярославу,  i  лице  йому
промiнилося не так добротою, як прозорими  краплинами  поту  вдоволення  й
пихи за добре виконане ведiння.
   - Хотiли вони мене обдурити, та не внишло!
   Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що. було  б  занадто  дрiб'язковим
для такого великого к славного чоловiка, - вiн обдурив навiть iсторiю. Вiд
сво?? третьо? жони Емнiльди мав вiн синiв Мiшка,  якни  згодом  успадкував
престол  (на  жаль,  нiчого  бiльше,  бо  не  прозвали  його  Великим,  як
Болеслава, а - Гнусним) i Отгона,  а  також  двох  доньок,  одна  з  яких.
народилася ??_ значними тiлесними вадами i, власне, лишилася б у довiчному
дiвуваннi, аби не мала високого походження, друга ж була Регелiнда.  Першу
доньку Болеслав видав за нiмецького  маркграфа  Германа,  володiння  якого
граничили з польськими землями i якому, отже, доводилося запобiгати  перед
таким могутнiм владцею, як Болеслав. В свою чергу Герман эавжди ставав  за
свого тесгя перед германським iмператором, хоч i докоряв iнодi Болеславовi
за його калiкувату донечку. Але польський князь добре вiдав,  що  роздiлив
сво?х дочок саме так, як треба: гiршу - для графа, бо що й таке  маленький
граф помiж двома землями? А лiпшу - для князя Ки?вського,  який  перевищу?
всiх i славою, i багатством, i потужнiстю. Та коли з Святополком нiчого не
вийшло i Регелiнда  повернулася  до  батька  з  порожнiми  руками,  хитрий
Болеслав запропонував графовi Герману одправити свою калiчку в монастир, а
пошлюбити ?? сестру. Це  влаштовувало  всiх,  крiм  то?,  що  мала  йти  в
монастир, але вона до уваги не бралася. Регелiнда ж стала графинею, i коли
пiзнiше в Наумбурзi споруджувано собор, то на  порталi  висiчено  поряд  з
постаттю  графа  Германа  також  постать  Регелiнди.  Граф  Герман  сто?ть
задумливий i трохи сумний. Регелiнда й у каменi позосталася сама собою:  з
жiночим  недбальством  притриму?  на  собi  шати  i  смi?ться   лукаво   i
заохотливо. Так ?? й прозвано Розсмiяна  Полячка.  Болеслав  же  розпустив
чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелiнда - це друга, а лиш третя була за
Свято-.полком; нiхто не мiг розiбратися, в крутiйствi  польського  владцi,
навiть ?пископ з Мерзебурга Тiтмар, який став учасником походу на  Ки?в  i
однотовував кожний вичии Болеславiв, а перед тим описав  життя  польського
князя, почавши, зда?ться, ще до постряжин, i той нiчого не мiг збагнути  в
заплутаностi та?мничого родившого життя Болеслава i  не  наважився  подати
iмен дочок.
   Ясна рiч, нi Ситник, нi сам Ярослав не могли цього знати - бо а звiдки?
   А там погодя пiзньою нiччю прискакали до Ки?ва варяги з Еймуядом, i той
пiшов просто до княжих поко?в, попросився до Ярослава, вiдiрвав  його  вiд
читання священно? книги грецько?, поклав до нiг князевих так,  щоб  падало
свiтло вiд свiчки, щось темне, кругле, страшне.
   - Чи впiзна?ш, князю?
   Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертвi окаяннi очi Святополковi.
   - Великий подвиг хоробростi звершили ми, - гордо мовив Еймунд. - Звелиш
поховати брата з почестями?
   - Подбай сам. А я молитимусь, - вiдповiв Ярослав i вiдвернувся.
   Еймунд мiг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспiли до  табору
Святополкового аж коло  Карпат.  В  старому  дубовому  лiсi,  прозорому  й
збадьорливому.  Розкiшний   чотиряпiлковий   намет   князiв,   з   високим
Святополковим стягом угорi (на бiлому полi  два  схрещенi  золотi  списи),
стояв пiд розложистим дубом. Такi дуби посвячувалися колись богам, а цього
Еймунд посвятив смертi, його люди, перебранi в таку  саму  одiж,  як  i  в
Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гiлля над  князевим
наметом, прив'язали мiцною вiрьовкою верх намету i стяг, мовби для покрепи
вiд  бурi  або  вихору.  Коли  ввечерi  князь  став  трапезувати,   Еймунд
перевдягся  жебраком,  начепив  цапину  бороду,  обiйшов  табiр,   просячи
мило-стилю i видивляючись де що. А вночi, коли всi поснули, Еймунд з двома
варягами пiдкралися до намету,  перерубали  вiрьовку,  дерево  розпростало
сво? вiти, пiдсмикнуло весь намет одразу  високо  вгору,  свiчi  всерединi
погасли, варяги кинулися в пiтьму просто до княжого ложа,  стали  наносити
удари. наослiп, але влучно й безжально. Потiм з головою  вбитого  кинулися
до втечi.
   Все це мiг би розповiсти Еймунд князевi. Але  нащо?  Скальди,  складуть
про це сагу i спiватимуть ?? довго й повсюди,  i  прославиться  Еймунд  ще
бiльше, нiж досi, вiд князя ж йому потрiбне золото, i вiн його матиме.
   Дивно влаштоване княже вухо: воно чу?  тiльки  те,  що.  хочеться  чути
князевi. Вже й до цього серед люду йшов поголос про  невинно  вбитих  юних
князiв Бориса й Глiба, але тiльки тепер, по смертi свого найзагрозливiщого
суперника Святополка. Стало вiдомо Ярославу про чудеса у Вишгородi, де був
похований Борис, i про знайдення тiла Глiбового на рiчцi Смядинi. Обпалило
вогнем палючим ногу варяговi, коли той наступив на могилу князя Бориса, ще
одному варяговi иокор-чило руки, бо хотiв обiпертися об хрест на Борисовiй
могилi,  потiм  з  нiчого  спалахнув  верх  Вишгородсько?  церкви  святого
Василiя, i церква згорiла дощенту, але все  ??  майно  уцiлiло  неторкане.
Тiло ж Глiбове, що лежало чотири роки непоховане,  кинуте  на  розтерзання
воронню, збереглося нетлiнно, i вночi над  ним  являвся  стовп  вогненний,
мовби свiча палаюча, i спiв ангельський  чувся  всiм,  хто  йшов  мимо,  i
пастухам, i ловчим людям...
   Звичайно ж, убивця братiв був Святополк, цей окаянний князь, що  заради
власного добра готов був запродати рiдну землю  чужинцям.;  однак  чудеснi
знаки з могил невинно замордованих князiв уперто пов'язувалися з варягами,
вiдомо ж було всiм, :що варяги крутилися тiльки в службi Ярославовiй, тому
й намiрився вiн одiслати всi ?хнi  дружини  з  Ки?ва,  а  потiм  прикликав
презвутера  Ларивона,  який  замiнював  поки  що  ?пископа,   бо   Анастас
Корсунянин утiк з_ Болеславом до Польщi та вже там  i  помер  од  глибоких
старощiв, i повiдав про братiв сво?х мученикiв. Перенесено було з  Смядинi
тiло Глiбове й поховане коло  Бориса.  Потiм  Ларивон  зiбрав  увесь  клiр
Ки?вський i всiх попiв, хресним ходом повiв ?х на  Вишгород;  Ярослав  теж
iшов з ними, вiдмовився вiд коня, всю цю далеку й ?ку путь витерпiв, попри
свою скалiчену ногу, i пiсля молiння над невинно  убi?нними  заклав  князь
дубову клiть на iсцi згорiло? церкви святого Василiя а тим, щоб  спорудити
тут храм на честь Бориса й Глiба.
   а в Ки?вi все вiдбудовувалося  пiсля  пожогу,  який  лютував  "Тут  при
Болеславi й Святополку, не встигав одновлювати церков Ярослав, палав  Ки?в
пiд час нападу печенiгiв, тiльки настигли трохи поправити церкви, як  знов
прийшов Болеслав, внов напустив печенiгiв на стольний город,  поплюндрував
церкву Богородицi  кам'яну,  погорiли  всi  дерев'янi  храми,  поруйновано
церкви i тереми навiть; тепер Ярослав звелiв лагодити без поквапу, бо  вже
впевнений був у довговiчностi свого кня-ювання, сам же  намiрився  пiти  з
жоною до Новгорода, щоб ам у соборi свято? Софi? охрестити свого первенця,
назвати його на честь  отця  свого  Володимиром  i  проголосити  майбутнiм
князем Новгородським, бо рiд  Ярославiв  мав  тепер  укорiвитися  по  всiх
руських землях. Добре вiдав Ярослав, якого Завдасть удару Коснятиновi. Але
що мав дiяти? Тяжкi лiта незмiренно? боротьби навчили  його  не  нехтувати
спадщиниою мудрiстю. Дедалi частiше згадував князя Володимира, розу-? мiв:
треба робити все, як було. Нiчого не порушувати, бо тодi  завалиться  все.
Держава трима?ться усталеним ладом. Роздавав князь Володимир  землi  сво?м
синам - роздавай i ти. Чужого  не  допускай.  Сьогоднi  вiн  поруба?  тво?
лодь?, як тодi Коснятин, а завтра намiриться зрубати й твою голову.
   Княгинi сподобався намiр Ярославiв. Вона при?хала вiд Болеслава  зовсiм
невпiзнанною. М'яка, лагiдна, добра, закохана в князя.
   - Ти повинна родити менi дiтей щороку,- зрадiло сказав Ярослав, -  тобi
це личить, вiд цього ти ста?ш мовби святою.
   -  Однаково  на  всi  руськi  городи  синiв  не  народиш,-   засмiялася
Iрина,надто багато в тебе городiв.
   - Буде ще бiльше, - гордо пообiцяв Ярослав. За варягiв  у  них  виникла
сутичка. Iрина вимагала лишити в служiннi бодай невелику дружину,  Ярослав
напосiвся вiдiслати геть усiх.
   - Треба буде - прикличемо,- сказав твердо. Тодi княгиня виставила  свою
вимогу. Мовчала з часу при?зду.до Ки?ва, але тепер нарештi не стерпiла.
   - Якщо ж так, - сказала з холоднiстю, знайомою Ярославовi з перших днiв
?хнiх новгородських,- тодi вислухай i мене.
   - Мов,Ярослав гадав, що  йдеться  про  якусь  жiночу  забаганку  i  вже
готовий був виконати вiдразу, але почув зовсiм несподiване.
   - Не хочу бiльше бачити твого боярина на княжiм дворi.
   - Якого боярина? - здивувався князь.
   - Цього... мокрого, що завжди гидко пiтнi?...
   - Ситника?
   - Не знаю, як зоветься, й не хочу вiдати.
   - Та чим вiн тобi?
   - Страшний чоловiк.
   - Вiн врятував менi життя, - сказав князь.
   - Не хочу, щоб вiн був тут.
   - Але ж це ?диний вiрний менi чоловiк.
   - В тебе е жона.
   - Не можу вволити твою волю, - твердо мовив  Ярослав,  -  ти  жона  моя
кохана, але справи державнi стоять понад усе. Не ми покеровуемо  справами,
а вони - нами. Але обiцяю тобi, що не побачиш ти  бiльше  боярина  Ситника
перед сво? очi.
   - То вже лiпше, - зiгхнула Iрина, - чого  не  бачиш,  те  для  тебе  не
iсну?.
   Вона не змiнила холодного  свого  тону,  i  Ярослав  уперше,  зда?ться,
збагнув, якою жорстокою може бути жiнка, а ще подумав, що, може,  й  лiпше
навчитися жорстокостi вiд жiнки.
   Вночi довго не спав, читав, ходив по горницi,  потiм  звелiв  покликати
Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собi  груди  пiд  сорочкою,
дивувався;
   - Щось сталося, князю? Невже проспав?
   - Нiчого не сталося. Вiд сьогоднi знай:  приходитимеш  до  мене  тiльки
вночi в справах. Щоб тебе на  княжiм  дворi  нiхто  не  бачне  за  денного
свiтла. Збагнув?
   - Так, князю.
   - Iди спи.
   - Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно,  ско?лося,  а
тiльки ти не кажеш рабовi сво?му, князю.
   - Сказано ж: нiчого. Умовитися з тобою хотiв. Йдемо в Новгород. Ти  щоб
був коло мене i щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув?
   - Ага, так.
   - Iди.
   Ситник нахилився, поцiлував князевi руку, вiйнув  на  Ярослава  гарячим
духом спiтаiлого тiла. Ярослав стерпiв. Все  ма?ш  терпiти  в  iм'я  справ
державних. Не ти - ними, а вони - тобою.
   А потiм сяяли свiчi в новгородськiм храмi Софi?, сизо возно-сився дим з
кадил над Ярославом, над його жоною i  над  си-ном-лервенцем  Володимиром,
новим князем Новгородським, гримiли урочистi  слова  одягненого  в  золотi
ризи Ларивона: "Хай продовжить бог тво? життя, розширить межi тво?? влади,
прирече на безчестя  i  погибель  тво?х  недругiв.  Хай  буде  мир  тво?му
владичеству, i сонце спокою хай осява? пiдвладнi тобi землi, i хай  будуть
понищенi  всi  тво?  вороги,  i  хай  дару?  тобi  необориму   силу   рука
Всевишнього, бо ти возлюбив iстинне  iм'я  його  i  пiдняв  руку  на  його
ворогiв".
   -_ Чи ж я тобi ворог, князю? -  допитувався  Коснятин  глибокою  нiччю,
коли  вже   скiнчено   пирування   й   величання   новонародженого   князя
Новгородського Володимира. Зсiрiв на виду, постарiв одразу, зiйшла з нього
вiдразу врода, пропало молодецтво.- Хiба ж не я першою тобi пiдпорою був у
всьому, першою пiдпомогою?
   Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що  доведеться  порозумiтися  з
Коснятином, знав, що доведеться бути навiть  жорстоким,  але  що  ж:  бути
володарем м'яким - рiч шкiдлива, переконався в  цьому  вже  не  раз  i  не
двiчi. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його  батько  -  князь
Володимир, як он польський князь Болеслав, - i тодi  досягнеш  великого  i
народ  забуде  про  твою  суворiсть  i  про  жорстокiсть  не  згада?,   а_
возвеличить тебе за високi дiла.
   - Родичi ми, - нагадав Коснятин, - ма?мо триматися один одного...
   - Не  стояли  нашi  колиски  пiд  одною  покрiвлею,  -  сказав  похмуро
Ярослав,- а триматися мушу держави, ?? велiння виконую, поза нею нема  для
мене нiчого вищого. Перший син перший  князь.  Так  велось  вiд  батька  й
дiда-. Такий закон.
   - Хiба ж мало  земель?  -  Коснятин  ще  мав  надiю  вмовити  Ярослава.
Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шiстнадцяти  лiт,  хтось
же ма? сидiти в Новгородi.Всi городи вiльнi. Ма?ш тiльки братiв Мстислава,
але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у сво?му Псковi.
   - Новгородська земля пiсля Киева - найперша. Отець мiй саджав тут синiв
сво?х, не вiдступлюся теж од цього.
   - Забув ти, князю,  про  все,-  зловiсно  мовив  Коснятин,-  забув,  як
вiддавав тобi Новгород не тiльки добра сво?, але й честь, пiдтримуючи твою
синiвську продерзiсть i злочинну непокiрливiсть супроти отця твого.
   - Твоя намова була, - спокiйно нагадав Ярослав. Але Коснятин не слухав.
Тiпалися йому губи, якби мiг, потяв би князя мечем,  певно,  все  в  ньому
двиготiло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогнi  свiчок,  не
було  в  них  звично?  золотистостi  -  була   темна   кривавiсть,   чорва
задимленiсть, мовби палилися на тому вогнi всi надi? Коснятиновi.
   - Забув ти, князю,- пiднiмаючи голос, уже гримiв Коснятин, - як не спав
я ночей, як годив  тобi,  пiдложниць  тво?х  панькав,  землi  ?м  вiддавав
новгородськi споконвiчнi...
   - Не бреши про пiдложниць, - пiдвищив i собi голос Ярослав, - була одна
дiвчина, чесна й чиста, боговi тепер служить, нащо брешеш!
   - Забув, князю, й про те, як побив варягiв i новгородцiв,  щоб  покрити
злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довiдаються...
   - Про що мовиш? - Ярослав пiдiйшов до  Коснятина,  кульгав  дужче,  нiж
завжди, хилився мало не до землi у зловiснiй погрозливостi, говорив  тихо,
майже пошепки: - Про яке братовбивство?
   - Глiба вбив хто? -  хрипко  спитав  Коснятин,  трохи  лякаюч?сь  сво??
вiдвертостi, але вже не  маючи  куди  вiдступати.  -  Може,  не  знав?  Не
догадувався, куди бiгали тво? варяги, тво? найближчi охоронцi?
   - Якi варяги? - Ось воно, нарештi! Захоплювався  колись  цим  красанем,
цим чоловiком, який усе вмiв i все весело, потiм  прийшов  перший  переляк
пiсля то? ночi, коли вiн порубав лодь? на  Волховi,  але  то  ще  був  ляк
неусвiдомлений, тодi князь тiльки насторожився, перша тiнь промайнула  мiж
ним i Коснятином i, виходить, немарно. Страшний це чоловiк.- Що каже?
   Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби  не  князiвське
досто?нство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього
бiльше й слову, але водночас i хотiв почути все  до  кiнця,  випити  гiрку
чашу до дна, бо ж однаково нiкуди не  подiнешся,  справи  зробленi  -  вже
зробленi.
   - Глiба вбили тво? варяги, а ти не перешкодив! - гукнув Коснятин.
   - Тихо! - засичав  Ярослав.-  Що  варняка?ш?  П'яний  чи  бiси  в  тебе
вселилися? Що мелеш? Чи вiда?ш, на кого намовля?ш?
   - На тебе, - з ненавистю промовив Коснятин.
   - Не вiдав я нiчого. Вперше вiд тебе...
   - Ай вiдати не треба,  догадувався  ж  однаково-справдi,  малоймовiрним
видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивцiв на Глiба аж пiд Смоленськ.
Але хто, хто ж тодi думав про це? Святополк  убив  Бориса  -  всi  про  це
знають, убив Святослава Чернiгiвського, а хто пiдняв  руку  на  одного  та
другого брата, той мiг пiдняти й на  всiх.  Де  Борис,  там  i  Глiб.  Все
покрила загибель Святополка окаянного.
   - Це ти його вбив, - сумнiвiв у Ярослава тепер не було, -  _убив  брата
мого, щоб зв'язати мене навiки й заплямувати...
   -- А хоч би й так? - зловтiшне вiдiтхнув Коснятин. - Князiвському слову
вiрити не можна. Слiд забезпечитися.
   - Повiриш мо?му слову, - думаючи над чимось, здавалося,  зовсiм  iншим,
повiльно промовив Ярослав. - Ще повiриш.
   - Погрожу?ш? Прикличеш .свою гридь, звелиш  мене  вхопити?  -  Коснятин
розпростався, ставав самим собою, сiрiсть зiходила йому с лиця й ши?.
   - Повiриш, - повторив Ярослав i одвернувся вiд Коснятина.- Йди гетьi Не
волiю бачити тебе тут!
   Коснятин не став ждати перепросин. I так наговорив бiльше нiж треба. Не
стримався. Але знав:  раз  князь  не  покликав  сторожi,  треба  чимшвидше
зникати звiдти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород!
Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
   Позадки висунувся нечутно  з  горницi,  проскочив  притьмом  П?дросторi
сiни, задрiботiв по сходах униз, ступаючи  на  носки,  -йоб  менше  робити
шелесту в нiчнiм теремi. А Ярослав ляснув спроквола в долонi, з внутрiшнiх
поко?в пряхилилася голова Ситникова.
   - Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, - спокiйно молвив князь.
   - Ага, так!..- зрадiло сказав Ситник, потираючи руки. - Чого  ж  сто?ш?
Роби, що велять.
   - А вже, - весело глянув на нього боярин.
   - Як то? Хто дозволив?
   - Здогадався сам.
   - Пiдслухував?
   - Само почулося.
   - То все зна?ш?
   Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
   - Тодi так: тро?  людей  на  всiй  землi  знають:  я,  ти  i  Коснятин.
Коснятина вже не випустимо. Якщо довiда?ться ще бодай :один  чоловiк  -  з
тебе голова полетить. Збагнув?
   Ситник дивився не моргаючи.
   - Куди дiнемо посадника? - спитав князь.
   -А в поруб, - весело мовив Ситник, - на порубах я знаюся вельми  добре.
Ще в сво?й господi медоварськiй мав.
   - В Новгородi в порубi його не вдержиш.  Знають  усi,  знюхався  тут  з
можними, ма?тностi його довкола...
   - Заберемо до Ки?ва.
   - Нащо ворог пiд боком?
   - Так у порубi ж...
   - Не хочу й такого... Перепровадь його в землю Ростовську. Там ?  вiрнi
менi люди. А до порубу приставити з мерi або чудi, щоб  нiхто  не  збагнув
мови в'язнено?, щоб слова його летiли надарма.
   - Мудро придумав, князю...
   - А вiдправ його ще сьогоднi вночi. -  Ярослав  не  дивився  бiльше  на
Ситника, говорив розмiрене,  мовби  вичитував  з  книги.-  Забити  його  в
колодку, дати мiцну й вiрнусторожу, заборонити мовити будь-що,  а  якщо  -
понад сподiвання -  колодник  стане  промовляти  непристойнi  слова,  тодi
класти йому в рот  кляп  i  виймати  лиш  тодi,  коли  харч  даватиметься.
Годувати ж хлiбом слiзним та водою.
   - Ага, так! - кивав Ситник,  радий  першому  державному  дорученню  вiд
князя.
   - Iди! - повелiв Ярослав.
   Ситник щез. Гостро смердiло його потом у  низькiй  горницi.  Здавалося:
цiла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин,  аж  Ярослав
покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так.  Легко  Iринi