заявляти  про
свою гидливiсть до Ситника,  а  йому?  Кожен  правитель  змушений  терпiти
лакиз.
   Зна?ш, що це пiдла людина. Зна?ш, що  пiдлабузник  любить  не  тебе-лиш
себе, лиш свою шкуру. Зна?ш i... нiчого не можеш вдiяти. Бо  нема  в  тебе
по-справжньому  близьких  людей,  ляка?  тебе  самотнiсть   i   порожнеча,
утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотностi оточу?  правителя,
нiхто не наважу?ться вступити в нього, тiльки пiдлабузник вповза? туди  на
черевi. Слизькi черева у пiдлабузникiв,  змащенi  холодним  потом  вiчного
ляку i ло?м пiдлоти.
   Був ще пресвiтер Ларивон. Чоловiк вiрний, поштивий, мудрий, але занадто
вiддалений од справ земних, все намагався просвiтлити  Святим  письмом,  а
воно ж не все влягалося в те письмо - це вже Ярослав  тепер  бачив  досить
виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за  його  власнi
заслуги й високi якостi, а за те,  що  схаменувся  по  смертi  от-цевiй  i
виказу? повсякдень  шанування  князевi  Володимиру,  якого  Ларивон  любив
безмiрно, бо покiйний князь пiдняв Ларивона з  найнижчого  низу,  спорядив
власним коштом  у  ромей-ськi  землi,  навчив  усього,  поставив  у  сво?й
дворовiй церквi на Берестах - хiба ж мало було, щоб молити довiчно бога за
князя Володимира?
   Так i дiлив сво? турботи й дозвiлля помiж  справами  духу  з  Ларивоном
спiльно i пота?мними справами державними, якими звiрявся лиш з Ситником. I
Ситник неоцiненну прислугу робив князевi.
   Малий князь Володимир занедужав,  Iрина  побоялася  вирушати  з  ним  у
дорогу до  далекого  Ки?ва,  а  що  Ярослав  квапився  туди  на  освячення
Вишгородського храму, ставленого в пам'ять убi?нним  безвинно  Борисовi  й
Глiбу, то  вирiшено  було,  що  княгиня  позостанеться  на  довший  час  у
Новгородi, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгородi Ситник  не  мовив
нiчого, а в Ки?вi, в одну з нiчних сходок сво?х з князем, сказав:
   - Прознав я дещо про Шуйцю-iгуменю.
   - Хто просив? - Ярослав  не  дозволяв  Ситниковi  втручатися  в  справи
княжi, родиннi й особистi, боярин знав це  i  дотримувався  заборони,  але
тепер чомусь порушив.- Що там нанюшив?
   - Дочку ма?.
   - Що?
   - Дочку ма?, - Ситник, видно, боявся казати далi, та Ярослав i не хотiв
од нього бiльше чути нiчого.
   - Iди собi, - сказав неласкаве.
   Ситник вислизнув з горницi, а князь гiрко всмiхнувся: i ця та?ться  вiд
нього. Стала мiж ними держава - i вже нема нi тих ночей у задощеному лiсi,
нi темного нуртування кровi, нi свiтiння ?? духмяного тiла. Дочка...  Чия?
Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала?
Нi тодi, нi цього разу, коли не збоявся й Iрини  в  Новгородi,  подався  в
Задалля,  мовби  оглянути  околицi,  а  сам  знов  прибився  до   жiночого
монастиря, до iгуменi Марi?-Шуйцi, i здавалося  ?м  тодi,  що  все  ожива?
знов,  усе  поверта?ться,  стають  вони  молодшими  i  чистими   в   сво?й
близькостi, так нiби нiчого й не сталося за цей час. I промовчала.  Нiчого
не сказала. Навiть натяку  не  було.  А  вiн  квапився,  не  мав  часу  на
розпитування, не мав тепер часу нi на що. Не  вiльний  був  анi  в  сво?му
часi, анi  в  дiяннях.  Та  й  хто  вiльний?  Навiть  бог  -  всеблагий  i
всемогутнiй - може бути самим тiльки богом i  нiким  iншим,  отже,  й  вiн
обмежений у сво?х дiях,- то' яка ж мова про князя?
   Поки Ярослав був у Ки?вi, племiнник його Брячислав вирвався зненацька з
свого Полоцька, пiшов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у  полон
княгиню Iрину з сином Володимиром, так немов судилося  ?й  повсякчас  бути
жертвою на?здцiв, i мерщiй утiк до свого родового гнiзда. Але Ярослав  мав
тепер пiд рукою Ситника, а в Ситника були скрiзь вiрнi люди; вiн одержував
вiстi без прогайки,  минулися  часи,  коли  князь  дiзнавався  про  все  в
свинячий голос; ще Брячислав  мишкував  у  Новгородi,  а  Ярослав,  узявши
вiйсько таке, що тисячами лiчити не було чого, швидким  ходом  пiшов  йому
на-вперерiз i наздогнав зрадливого племiнника на рiчцi Судомир,  розбив  у
короткiм бою, примусив заключити союз, сказав:
   - Будь зi мною един. Не караю тебе тiльки  в  пам'ять  мо??  матерi,  а
тво?? баби княгинi Рогнiди. Але це вже востанн?. Затям.
   Був у Новгородi, був  у  Шуйцi,  вчинив  ?й  допит  за  дочку,  але  не
довiдався нiчого.
   - Не слухай брехень, княже, - сказала Шуйця,
   - А коли то така брехня, що в нiй мiститься правда?
   - Однаково не слухай, бо далеко заведуть тебе намови. Знов ?хав од  не?
нi з чим, завжди ?хав од не? так,  лишалося  щось  у  нiй  таке,  чого  не
вiзьмеш, тягло потiм його до не? ще й ще, якийсь бiсiвський приворiт був у
цiй молодiй жiнцi, господи, господи...
   Старший брат Мстислав  сидiв  до  часу  в  сво?й  далекiй  Тму-тараканi
спокiйно. Саме тодi, як мiж Ярославом i  Святополком  вибухла  сутичка  за
ки?вський стiл, Мстислав разом з ромей-ським вiйськом  пiшов  на  хозарiв,
якi докучали i йому, i роме-ям;  iмператори  константинопольськi  називали
його  Тво?  Вели-кородство,  слали  щоразу  коштовнi  дарунки:  прикрашенi
перлами золотi хрести, золотi скриньки з  священними  мощами,  сардонiковi
чашi й  кришталевi  кубки,  прикрашенi  дорогою  емаллю  астропелеки,  для
князевого одягу, барвистi влатi? й готовi шати з царських комiр.  Мстислав
мав норов веселий, за-бiяцький, сам часто ходив на сво?х сусiдiв,  посилав
сво?х во?в на службу до ромейських iмператорiв -  мовляв,  здобудете  собi
слави й багатств, а князевi вашому теж дещицю.  Коли  в  Пiвденнiй  Iталi?
спалахнуло велике повстання на  чолi  з  багатим  купцем  Мелесом,  то  на
подавления повсталих пiд руку вiзантiйському катепану Василiю Аргiросу дав
кiлькасот сво?х во?в i Мстислав; Мелес був розбитий, i  вже  б,  певно,  й
кiнець з тим повстанням, якби не новий германський iмператор Генрiх та  не
римський папа, поставлений Генрiхом,  Бенедикт  Восьмий.  Знов  одродилася
повстанча армiя, пiшла на вiзантiйськi твердинi, захопила  бiльшу  частину
Апулi?. Iмператор Василiй довершував розгром Болгарського царства, вiйська
в нього було обмаль, тому знов прибули посли до Мстислава, i ще одна  його
дружина  помандрувала  за  море  i  влилася  в  вiйсько  катепана  Василiя
Бойоаннеса. Дiялося це саме  того  року,  коли  Ярослав  пiшов  на  Брест,
сподiваючись на свою угоду з iмператором Генрiхом. А в Генрiха був  клопiт
i з Болеславом i не менший - з Iталi?ю. Вiн  був  переконаний,  що  Iталiя
повинна вся належати до його корони. З тою  землею  в  нього  багато  було
пов'язано. Вiнчався там у Павi? залiзною короною на iмператора. Там же,  в
Павi?, напали на нього забiяцькi iталiйцi,  рятуючись,  вiн  вистрибнув  з
вiкна палацу i пошкодив ногу. Його прозвано вiдтодi Генрiхом  Калiкою,  не
злюбив Iталi?, але й вiддавати нiкому не  збирався.  Тепер,  вважаючи,  що
Ки?вський князь послав сво?х во?в  на  пiдкрепу  ворожих  йому  роме?в  до
Iталi?, Генрiх не тiльки покинув  Ярослава  самого,  а  ще  й  пристав  до
Болеслава в його безчесному походi на Ки?в. Не знав iмператор германський,
що то во?ни Мстиславовi, бо Руська земля велика  i  важко  в  нiй  добрати
ладу.
   I ось поки Ярослав у трудах i кровi здобував престол,  Мстислав  збирав
золото, пирував у невiдомiй далечi, схильний до гнiву i  любовних  розваг,
самозаконний володар Тмутараканi, до яко?, зда?ться, не дотягнувся  й  сам
князь Володимир, а Ярослав поки що й у  гадцi  не  мав  упокорювати  брата
старшого так само, як i молодшого  Судислава,  що  тишком-нишком  сидiв  у
сво?му Псковi.
   Та ось уповз у нiчну княжу  горницю  Ситник,  мовчки  подав  Ярославовi
зво?ць березово? кори, вiдступив у темнощi.
   - Що то? - поспитав Ярослав, наставляючи зво?ць пiд свiтло свiчки.
   - Грамотка вiд Коснятина.
   - Що-о? Як то - вiд Коснятина?
   - Не знаю. Перехопив на путi.
   - Де?
   - На Волзi.
   - Довгi руки ма?ш. Кому грамотка?
   - Князевi Мстиславу.
   - Читав?
   - Розiбрав, хоч i важко.
   - Нiяк не навчишся.
   - Важко.
   - Що писано?
   - Прочитай, князю.
   Ярослав розгорнув бересту. Впiзнав тверду руку Коснятинову.  Сидiння  в
порубi на хлiбi й водi ще  не  забрало,  бач,  сил.  Лiтери  були  круглi,
великi, складалися в безжальнi слова:
   "Розправився Ярослав з братi?ю.  Добереться  й  до  тебе.  Чого  сидиш,
князю?"
   Не став дочитувати, глянув на Ситника.
   - Що порадиш?
   Той м'явся-терся.
   - Кажи.
   - Князю, - майже жалiбно мовив Ситник, - нащо пита?ш, коли завжди робиш
по-сво?му?
   - Хiба? - здивувався князь. - А менi здавалося, що ти пiдказу?ш.
   - Тiльки Ларивон спроможен на таке. його слуха?ш.
   - Не Ларивона - бога, - суворо промовив Ярослав, - що ж  до  Коснятина,
то хай спробу? спростувати содiяне чудо-творiнням...
   - Яким же? - швидко спитав Ситник."
   - Не знаю. Тобi знати.
   - Розпеченим залiзом? - так само швидко поспитав боярин.
   - Не знаю.
   -Коснятин багатий чоловiк, - зiтхнув Ситний - пiдкупив, мабуть, усiх  у
Ростовi. Кому вiрити?
   - Хвалився ж сво?ми людьми!
   - Хто всто?ть перед пiнязем? - знову зiтхнув Ситник.
   - Переведи його деiнде, - сказав князь, - ще. далi. В Муром.
   - Ага, так.
   Страшне то було дiло: князювання над усi?ю землею. Скiльки  розбив  вiн
ворогiв, скiльки вiдбудував  городiв  i  церков,  скiльки  разiв  одкривав
житницi княжi для голодних, навчав  темних,  водив  праведнi  суди,  карав
здирцiв, але нiхто цього не помiчав, не спiвано про нього пiсень,  як  про
князя  Володимира,  не  виходили  в  нього   такi   пишнi   учти,   як   у
отця-небiжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне,  але  не  знав  що,
мучився в думках, у безсоннi, вiдчував, як старi? не роками, а  днями,  ще
вiдчував, нiби не мудрiша?, а поступово нiби дурi?; як став князювати, так
почав боротися з власною глупотою, яка, вiдчував це виразно, наповзала  на
нього, мов чорна нiч на слiпуючого або вода на того, хто не вмi?  плавати.
,0так сто?ш i розпиха?ш руками двi водянi стiни. Зступляться - згинув.  Не
даси ?м зiмкнутися над тобою - лишишся людиною мудрою.
   Лежала постiйно на пiдставцi в Ярослава подарована  йому  Коснятином  у
день  шлюбу  грецька  книга  Святого  письма  з  коштовними   емальованими
закладками; розгорнув книгу князь десь згодом, аж тодi, як уже сiв  уперше
на ки?вськiм столi, яемало подивувався тому,  що  закладки  зроблено  було
Коснятином на тих мiсцях "Книги царiв", де йшлося про царя  Соломона,-  чи
то навмисне зробив Коснятин, чи випадково вийшло, бо ж, зда?ться, не  вмiв
той по-грецькому. Тодi перечитував кiлькаразово уподобанi слова: "Тож  дай
слузi свойому розумне серце,  щоб  йому  правити  народом  тво?м  i  вмiти
розiбрати мiж добром i лихом;  бо  хто  ж  зможе  правити  сим  величезним
народом?"
   Але чим далi, тим  бiльше  знаходив  вiдповiдних  слiв  до  подiй,  якi
вiдбувалися навколо нього, вiдбувалися з ним самим i його  князюванням,  i
все те в мiсцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробмв i
не вiн, а вища воля вказала, куди покласти здобленi емаллю платiвки.
   Про Анастаса Корсунянина, ?пископа ки?вського, який оддав усi багатства
церкви Богородицi Болеславовi, вiтав прихiд польського  владцi  до  Ки?ва,
втiк потiм з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не  пустив  його  до
Ки?ва, i той умер на чужинi: "Священиковi ж Абiятаровi повелiв цар: iди ув
Анот, свiй хутiр, бо й ти заробив смерть. Та сьогоднi тебе не  страчу,  бо
ти носив скриню господню перед мо?м отцем  Давидом,  i  все,  що  витерпiв
отець мiй, терпiв i ти з ним".
   Поставити на мiсце Абiятара Анастаса, а на мiсце царя  Давида  -  князя
Володимира - i все збiга?ться.
   Про Святополка:
   "I рече йому цар: зроби так, як вiн промовив: убий його й поховай,  щоб
зняти з мене й мо?? родини кров, що Иоаб пролив безвинно. I нехай  господь
оберне кров його на його голову, бо вiн убив двох таких, що були  безвиннi
й лучшi його..."
   Иоаб - то Святополк, а два безвинно вбитi - Борис i Глiб. Збiга?ться.
   Про Брячислава:
   "Коли ж iзвiдси вийдеш, хоч би поза потiк Кедров, так зараз-знай  се  -
мусиш умертщ кров же твоя впаде на твою голову".
   На Судомирi так i сказано було Брячиславу. Збiга?ться.
   Про самого Коснятина:
   "Так певно, як живе господь, що укрiпив  мене  й  посадив  на  престолi
батька мого Давида, та по сво?й обiцянцi устро?в менi дом:  сьогоднi  буде
страчений Адонiя. I дав цар Соломон наказ Бане?, i вбив його той,  i  вмер
вiн".
   Адонiя - Коснятии. Банея ж - боярин Ситник. Збiга?ться.
   I ще безлiч разiв, як i в Соломона: "I повелiв цар Бане?; вiн вийшов  i
стратив його, н тон умер".
   Де взявся Ситник? I нащо вiн? Чи послухатися слiд  було  княгиню  в  ??
гидливостi до пiтливого боярина?
   Сказано князевi, що з Деревлянсько? землi вийшов старий волхв.  Мав  на
собi шмат берестяно? корн, щоб прикрити сором, та на  плечах  вовчу  шкiру
для пiдстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повнi берестяних збиткiв,
у яких записано слова  великi  i  жахаючi.  Гине  вся  дiдизна,  палиться,
топчеться, сходить кадильним димом пiд хмари,  а  на  землi  не  лиша?ться
нiчого, земля сто?ть  гола  й  обдерта,  погинули  давнi  боги,  а  якi  й
лишилися, то пiдривають ?х у пущах дики, шмагають  дощi.  Переповiсти  все
казане святим ие надавалося. Треба було чути вiд  нього.  Вiн  iшов  понад
рiками з диких пущ, брався на Чернiгiв, огинав Ки?в здалеку,  мовби  ловив
його у зашморг сво?х намов,  люди  звiдусюди  стiкалися  слухати  святого.
Земля Деревлянська споконвiку насилала з  сво?х  пота?мних  лiсiв  усiлякi
чуда, але це було чи не найбiльше.
   Мiж людьми пiшов поговiр, що волх -  святий.  Упокорював  лютих  звiрiв
так, що хвости ?м закручувалися собачим бубликом, а голови лагiднiли,  мов
у жiнок. Мав коло себе отрока велемудрого,  який  потверджував  усi  слова
старого волхва.
   Лiто стояло палюче, горiли лiси,  трави,  спалахували  села  й  городи.
З'явилися знамення ва небi. Насувалося, по всьому видно, лихо.
   Ситник довго крутився, поки наважився  доповiсти  князевi  про  святого
чоловiка.
   - Святий? - князь навiть не здивувався. - Як то?
   Але Ситник був переляканий навсправжки.
   - Дивись на мене, князю. Поглянь меиi в очi. Мовлю правду. Всi  кажуть:
евятни.
   - А ти?
   - Не знаю. Вперше в життi не знаю.
   - Святому не мiсце серед людей, - спокiйно сказав Ярослав, - нащо  його
до них пускати?
   - Ага, так, - Ситник умирав од задухи. - То що ж?
   - Сказано тобi.
   - Ага, так...
   - Iди...
   Той щез, а князь пiшов до молитви.
   В порубi  -  незбагненнiсть.  Вся  справа  в  тому,  що  вже  не  можеш
зупинитися, якщо посадиш бодай одного  чоловiка.  Виявля?ться:  це  зовсiм
просто i легко, тв ве бачиш його, вiн не бачить  тебе,  i  ти  живеш  собi
далi, мовби нiчого й нб сталося, i княгиня тебе цiлу? так  само  палко,  i
вiдданi завобтгливо зазирають до очей,  i  бог  тебе  не  кара?.  Тодi  ти
пробу?ш посадити ще одного i ще (а причину завжди легко вiдшукати, причина
завжди та сама: для загального добра!) - i знову все йде заведеним  чином,
все гаразд, бо держава постiйно вимага? пожертв i треба ?? вдовольняти.
   Опрiч того коли вiдбира?ш волю в iшiшх" зда?ться  тобi.  що  дода?ш  ??
собi. Тодi народжу?ться дика хiть позбавити волi якомога бiльшу  кiлькiсть
людей, ие розбираючи,, вивнi воии чи нi. Але вiдмiряно  завжди  кожному  -
лиш на одного. Вiд народження до смертi.
   Згодом спитав Ситника:
   - Де святий?
   - Тут, у Ки?вi.
   - Де?
   - Там, де слiд. У порубi.
   - Приведеш крийома до мене. На Берести.
   - Але ж тут нема порубу! - Ситник був трохи ображений:
   як то так ие мати на князiвському дворi порубу?
   - Викопай печерку в глинi. Глина суха, гарна,  заспокою?  людину.  Нiде
нема тако? глини, як ки?вська.
   - Ага, так. Обох?
   - Хто там ще?
   - Отрок з ним.
   - Отрока пристав на послугу святому.
   - Втече, - сказав Ситник, - Як тiльки випущу з порубу - втече.
   - Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими  дверима.  А  отрок  i  так  не
вiдiйде вiд свого навчителя. Ти ж од мене нiкуди не втiка?ш?
   - Тож я, князю.
   - Всi люди однаковi.
   - Але ж ти, князю...
   - I князь - чоловiк. Аби ти не був такий темний, то мiг би взнати  дещо
про владик земних. Римський iмператор Марк Аврелiй,  великий  трудiвник  i
фiлософ, - а що може бути вищого за володаря земного й фiлософа -  так  от
вiн сказав, звертаючись до кожного з нас на високому мiсцi:  "Остерiгайся,
щоб  не  сцезарився,  утримайся   скромним,   добрим,   щирим,   поважним,
натуральним в умилуваннi справедливiстю й  богобоязнiстю,  будь  зичливим,
милим, доступним, витривалим у виконаннiобов'язкiв".
   - Сова про сову, а всяк про себе, - Ситник усмiхався трохи  погiрдливо,
- писано не про нас.
   - Грамотi не тямиш i досi? - спитав Ярослав.
   - Лiчба менi мила.
   - Меди продавати?
   - Якi меди, князю! Тепер не продаю  -  лиш  купую.  А  купувати  тяжко:
багато треба. Як сам варив, то тiльки-куштував. Тепер варити  забув,  пити
навчився. В стольному городi нiхто нiчого й не вмi? робити,  тiльки  п'ють
та ?дять.
   - Нащо таке кажеш? Зiбрано тут найбiльших умiльцiв. Цiнний люд у  Ки?вi
мешкав.
   - А по менi - то нiхто нi до чого не здатен! Сидять сиднем  та  супроти
князя змови готують. I так по всiй землi. Якби на мене то Дав би я кожному
чоловiковi властиве число, щоб знати, де, хто i як.  I  прибува?  тодi  до
тебе во?вода чи тiун i доповiда?, що Харько з Вовчо? Пущi, який ма?  число
таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь  тодi
звелить - карати Харька чи милувати, - те й збудеться.
   - Де б же ти настачив часу на всiх людей, коли й землям ради  не  даси?
Велика наша держава. То там у нiй щось колотиться, то ще десь хтось голову
пiднiма?.
   - Тодi, князю, так: довiренi люди. Посадовити скрiзь таких  сповiрених,
перевiрених, передовiрених.

   Ярославовi набридла балакучiсть  Ситникова.  Не  звик,  щоб  той  довго
затримувався в горницi, нiколи не садовив  його  перед  собою,  тримав  на
ногах, щоб той знав мiру, але сьогоднi, мовби в  передчуттi  лиха,  боярин
розбазiкався.
   - Були вже такi, як ти, - сказав з неприхованою  насмiвiкою,  -  багато
лiт тому назад в грецьких мiстах Кротонi й Мегапонтi запанували  фiлософи,
що над усе ставили числа. Пiд приводом обожнювання лiчб фiлософи оголосили
ре?страцiю всiх  чоловiкiв,  при  тiй  оказi?  ув'язнюючи  запiдозрених  у
бунтарських задумах...
   - Оце ж i я...
   - Тодi, - не слухаючи його, вiв далi князь, - збунтувався весь народ  i
поогнав фiлософiв. Чи й ти цього хочеш?
   - Що ти, князю!
   - Ну, то гаразд. Iди.
   Рано вдарили морози; вибили всю ярь i озимицю, заповiдався й на той рiк
голод, а в пiвнiчних землях вже  й  так  пiшов  мор,  неспокiйно  стало  в
Новгородi; Ярослав зiбрав дружину, пiшов на втихомирення,  на  всiх  п'яти
кiнцях, навiть на Неревському  й  на  Славенському  блукали  по  Новгороду
зчорнiлi, опухлi люди, щодень юрмовища голодних насували на княжi житницi,
грозилися, вимагали, просили, благали, але сторожа стояла твердо, голодних
вiдштурхували списами, надто настирливих били, люди падали  коло  житниць,
повних того самого хлiба, що вирощений був руками цих людей, лежали  тихо,
неспроможнi пiдвестися, вмирали, так i не збагнувши  дивно?  речi:  як  же
так, що он там, за товстими  дерев'яними  стiнами  житниць,  лежить  хлiб,
надбаний ними, а вони вмирають з голоду, чому це так i навiщо?
   Коснятин  з  свого  порубу  перед  смертю  все  ж,  мабуть,  встиг-таки
переслати до Мстислава грамотку,  а  може,  старший  брат  i  сам  надумав
позмагатися з Ярославом за Ки?в i вже давно вистежував його  дi?,  бо,  як
тiльки Ярослав кинувся на втихомирення Новгорода, Мстислав, зiбравши  свою
дружину, взявши за союзникiв нещадно до того  приборканих  ним  касогiв  i
хозарiв, вийшов з Тмутараканi, швидко добрався до Ки?ва i  став  вимагати,
щоб йому вiдчинено брами города.
   Кияни не пустили до себе Мстислава. Досить з них було  й  Святополка  з
його тестем i дикими печенiгами. Мали тепер свого князя, а бiльшого  й  не
бажали. Мстислав, звиклий до битов у чистiм полi, не  став  тупцювати  пiд
валами ки?вськими, переправився через Днiпро й подався на Чернiгiв.
   Знов довелося посилати Ярославу за море по  варягiв,  знов  прибула  до
нього дружина, але вже не Еймундова, а  Хаконова,  який  за  цей  час  вже
вийшов у суперники Еймундовi, надто ж у вихваляннях  сво?ми  подвигами  та
сво?ю золотою лудою, i вся дружина його дiбрана була мовби не для битви, а
для ви-красовування - високi, дужi, вродливi, всi в  дорогому  вбраннi,  з
коштовною  Збро?ю,  ворог  не  витримував  самого   виду   цi??   дружини,
заслiплювала вона, обезвладнювала сво?м сяйвом, сво?ю пиховитiстю.
   Та все те вийшло намарне, бо Мстислав чомусь вибрав час  для  битви  не
денний, яи водилося, а нiчний. Вiйська двох братiв зiйшлися  в  Сiверськiй
землi, кодо Лиственя, в чорну грозову  нiч;  Мстислав  пустив  на  варягiв
сiверян, яким однаково було - вдень чи вночi бятис, земля ж бо  ?хня,  все
?м знане й звичне,  вони  посунули  на  варягiв  такою  лавою,  що  тi  не
витримали, а тут ще вдарили з засiдок касоги, вилiтали з  дощових  потокiв
бистрi, як чорнi змi?, розлякували варягiв сво?ми гортанними незрозумiлими
криками, варяги не витримали, дали спину супротивниковi, кинулися врозтiч,
втiкав i сам Хакон,  загубив  при  втечi  важкого  свого  золотого  плаща,
втiкати довелося й князевi Ярославовi. Не чув вiн,  як  Мстислав  став  на
полi бою, освiтлюй бiлими блискавицями, прогримiв  сво?м  гучним  голосом:
"Як не тiшитися! Тут лежить сiверянин,  а  тут  варяг,  а  власна  дружина
цiла!"
   Але Ситникiв чоловiк якось зачув тi слова  Мстиславовi,  через  Ситника
стали вони вiдомi i Ярославовi, може, через те й побоявся Ярослав сiдати в
Ки?вi, знов подався  до  Новгорода,  збирав  довго  во?в,  лякаючись  ото?
вцiлiло? дружини Метисла-вово?, i лиш повснi цього року  прийшов  сюди  i,
уклавши в Городцi мир з братом, сiв на ки?вськiй столi, зда?ться, твердо й
назавжди.
   Iрина вже народвла сяка Iзяслава i дочку ?лизавету та й знов  була  при
надi?, рiд Ярославiв розростався, князь утверджувався на землi, наслiдував
свого отця Володимира, не було вже видимих супротивникiв, але й  невидимих
вистачало; нависали вони постiйно погрозою над першим чоловiком у  великiй
землi Руськiй: то мор, то голод, то, несвокiй, то непослух,  а  то  просто
темнощi и небажання йти слiдом за сво?м князем, недовiра до нього, - а чим
викличеш довiр'я?
   Бiльшiсть пробу? досягнути слави в битвах, жахи i вiдворот -нiсть  яких
згодом, змiнюються блискучою геро?кою пiсень i легенд. Але чого досягають?
Iмператор ромейський Василiй все життя провiв у походах,  не  вибрав  часу
навiть на одруження,  громив  цiлi  царства,  бойовi  знамена  переможених
тяглися по багнi, прив'язанi до ослячих хвостiв, тисячам бранцiв  випiкано
очт,-  задля  чого?  Ось  вмер  Василiй,  а  на  тронi  сидить  його  брат
Константин, ятшця,  розпусник,  ганьба  не  тiльки  iмперi?,  а  й  цiлого
людського роду.
   Чи взяти Болеслава  польського,  прозваного  навiть  Великим.  Торiк  у
гординi сво?й дiйшов до того, що коронувався на короля (зда?ться,  купивши
ту корону в папи римського, чи що), а заледве два мiсяцi побув  королем  i
вночi, несподiвано для сво?х придворних, а ще бiльше, мабуть,  для  самого
себе, скiнчив сво? бурхливе життя, лишаючи володарем  Польщi  сина  Мiшка,
якого вiдразу намiрився перетворити на свого ленника iмператор германський
Конрад, який нещодавно замiнив умерлого Генрiха Калiку, що теж,  зда?ться,
все зробив вогнем i мечем для ствердження свого, а от  вмер  i  перервався
його рiд, германськi маркграфи i ?пископи вибрали  на  з'?здi  коло  Рейну
Конрада, почавши нову iмператорську династiю.
   Голова, накрита шоломом, вiдвикав думати. Зненавидiв Ярослав за цi роки
походи й битви, нiколи не любив вiйськового ремесла, а  тепер  i  поготiв.
Виборював, вивойовував  собi  право  на  спокiйне  князювання,  на  справи
великi, а тепер мав, нарештi, перепочинок i ось став перед нез'ясованiстю:
що ж далi? Оточували йогр бояри,  во?води,  блазнi,  священики,  лакизи  й
захожi мудрагелi, купцi  сво?  й  ?ужi,  блискучi  iноземцi,  що  юрмилися
здебiльшого навколо княгинi,  яка  кохалася  в  пишнотi  й  багатомовностi
приблудних вельмож; все якось ускладнювалося, не було  вже  тих.  простих,
суворих, iнодi, щоправда, хитруватих  людей,  всi  вони  то  погинули,  то
вiдiйшли вiд князя, лишався вiн з  цим  юрмовиськом;  мрiяв  очолити  весь
народ землi Русько?, зiбрати його во?дино,  сказати  йому  щось  особливе,
почути й вiд нього, але народ i далi був десь далеко,  в  лiсах  i  полях,
народ стояв осторонь так само  безмовний  i  насторожений,  як  i  в  часи
Ярославового дитинства, народ тiльки й ждав, щоб заявити про  сво?  право,
про сво? вимоги: дай мечi мо?, бо маю до того право,  бо  я  живий,  бо  я
жнець, я ловець, я швець, я грець.
   Пресвiтер Ларивон, чоловiк розумний i начитаний, мiг дати вiдповiдь  на
все, що стосувалося Святого письма, житiй великомученикiв i'святих, але  й
не  бiльше.  Князь  Володимир  любив   оточувати   себе   людьми   дужими,
буйносялнми, вiд самого споглядання на яких хотiлося жити довго, весело  й
безжурно, такого вiн  наставив  i  пресвiтера  сво??  церкви  в  Берестах,
Ларивон  бiльше  скидався  на  здоровенного   коваля,   переодягяеяого   в
священицькi шати, однак тiлесна  дебелiсть,  мабуть,  заважала  йому  мати
гнучкiсть розуму, вiн здатен був тiльки до того, щоб твердо оволодiти  вже
iснуючим, в його головi вмiстилися всi святi тексти й  догмати,  вiн  знав
усi хитрощi ромейського красномовства й плетiння словес, але ото й усього.
Вiн був занадто досконалий  у  сво?м  знаннi,  щоб  пiдтримувати  постiйну
цiкавiсть до себе, втомлював сво?м знанням, сво?м красномовством, в  ньому
вiдчувалося щось чи то набридливiсть вiд повторювань, чи то вже  й  ознака
занепаду. Бо хiба ж вивершення будь-чого на свiтi вже не знамену?  початку
його знищення?
   Так  розпада?ться  щойно  укладений  союз  помiж  двома   чи   кiлькома
державами. I дiм збудований почина? руйнуватися вiд хвилi його остаточного
збудування. I цiле мiсто теж живе в розвитку. бадьорому й молодому, тiльки
допоки окреслиться його ядро. Потiм мiсто  почина?  розповзатися,  побiчнi
нарощення поглинають колишн? ядро, яке дало наймення цьому городу,  i  вже
ма?мо щось незграбне, кволе, хворобливе. Чи не тому  погинуло  так  багато
столиць?
   А хiба ми не вмира?мо, вже народившись? Питання - в  тривалостi.  Нiякi
молитви не поможуть.  ?дине  спасiння  -  виповнити  сво?  життя  дiяннями
якнайвищими, якнайщiльнiше виповнити. Тодi життя буде довге й прекрасне.
   А  власне,  згоджувався  з  князем   Ларивон,   благочестивi   вчинки,,
благочестивi дiяння - окраса всякого сущого, чоловiк  народжу?ться,  живе,
працю? лиш для бога, чоловiк вибудову? храми не для власного житла, а  для
бога, виводить над ними високi навершя, на яких тiльки  й  мiсця,  що  для
самого бога, i чим вищий, храм, тим ближче до неба, ближче  до,  конечного
призначення чоловiкового. А хто ж то й може ставити щонайвищi храми, як не
владики землi? Бо хiба ж цар Соломон не' збудував дiм в iмення боже  i  не
прославився у всi вiки сво?м храмом, а коли будовано храм, то не стосовано
до тесання камiння нi  молота,  нi  долота,  анi  якого  iншого  залiзного
знаряддя, бо сотворив бог на  те  дiло  кам'яного  черв'я  шамiр,  який  i
розколював камiнь.
   ; Ярослав i не заперечував, сам споруджував церкви, ставив скрiзь: i  в
Ростовськiй землi, i в Новгородськiй, i в самому Ки?вi, хоч тут доводилося
найперше лагодити все пiсля нескiнченних  пожеж.  Але  ж  найбiльший  храм
першокам'яний вже поставлено в Ки?вi батьком його князем Володимиром. Що ж
додасться для нього, як вiн поставить поруч ще  один  храм?  Справдi,  був
Соломон мудрий, сказано ж: "I надiлив бог  Соломона  великою  мудрiстю,  i
постерiганн?м, i багатством духа, мов.те море пiском на березi".  Але  вiн
будував на голому мiсцi. А коли ти почина?ш не перший?
   I в Константинополi, вiдповiдав Ларивон, перший був Константин Великий,
а божественний Юстiнiан опiсля, але ж поставив Юстiнiан  з  помiччю  божою
храм свято? Софi?, прикликавши гречинiв ?сидора й Анфимiя на  те  дiло,  i
прославився на вiки.
   Несподiвано в помiч Ларивоновi прийшов Ситник.  Щоправда,  боярин  знав
лиш сво? дiло, нiкому, опрiч князя, в помiчники ставати не  збирався,  але
вийшло так, що саме в час довгих  розмов  князевих  з  пресвiтером,  якого
давно не бачив i в якого сподiвався  знайти  вiдповiдь  на  сво?  вагання,
повiдомив Ситник Ярослава, що затримано його довiреними  пiдозрiлих  людей
на Залознiм шляху. Виказався й старший з-помiж них, зветься Поргiй,  як  i
князь сам, а йде, сказав, аж  з  Iверi?,  хто  його  зна,  I  де  й  вона,
прямували ж - до князя Мстислава в Чернiгiв.
   - Звiдки довiдався, хто вони й що? - спитав Ярослав.
   - Маю людей на всiх шляхах порозкиданих.  Прибиваються  до  подорожнiх,
випитують: хто? куди? чого?
   - Приклич того... Гюргiя.
   - Приготував його про всяк випадок.
   - Клич.
   Ситник увiв до горницi високого, гнучкого, чорнобородого, бiлозубого. В
чорному сукняному одязi, переперезаний дивним, срiбним поясом, на ши?  теж
срiбний ланцюг, на поясi - короткий меч-акинак.
   - Хто будеш? - суворо спитав князь,  але  на  Гюргiя  суво?в  рiсть  не
подiяла, вiн не вклонився князевi, тiльки ледь помiтно кивнув головою,  не
скинув гостро? шапки, випростався ще дужче, аж  прогинаючись  у  поясницi,
засмiявся бiлозубо, щось вимовив швидко i незрозумiле.
   -Не мовиш по-нашому? - сказав Ярослав. - То як порозумi?мось? Ромейську
мову зна?ш?
   Гюргiй знов засмiявся i знов заговорив сво?ю мовою,  схвильованою,  мов
орлиний клекiт. Ярослав посмiхнувся. Варязько? цей чоловiк знати  не  мiг,
латини - й поготiв, може, перську, - але сам князь не вмiв по-перськи.
   - Що ж ми - на мигах з тобою будемо, чи як? Ти що, до Мстислава йшов?
   - Мстислав, - закивав  Гюргiй  i  знов  засмiявся,  видно,  спогад  про
Мстислава викликав у нього радiсть.
   - В дружину Мстиславову?
   Ярослав на  мигах  показав,  як  рубають  мечем,  але  Гюргiй  закрутив
головою. Вiн пiдбiг до стiни горницi,  став  на  колiно,  показав  долонею
право? руки, мовби щось витiсу?, потiм  став  класти  до  стiни  те  уявне
тесання, одне на одне, мов  камiнь  на  камiнь;  Ярослгв  ще  й  не  вiрив
здогадовi, швидко пiдвiвся з стiльця, пройшов до  оббито?  срiблом  важко?
скринi, дiстав звiдти дорогу книгу грецьку, розгорнув, пiдкликав  до  себе
iверiйця, показав йому на малюнок: на городськiй стiнi, за якою виднiються
верхи храмiв, кiлька веселих бородатих чоловiкiв кладуть камiнь, подаваний
?м знизу простим блоковим пристро?м.
   Iверi?ць зрадiло закивав головою, знов щось проговорив довге  й  палке,
Ярослав розiбрав кiлька разiв повторене слово  "Мстислав";  цього  князевi
було вже досить, щоб збагнути, яку славу мав його брат  ще  в  Тмутараканi
серед будiвничого люду, - видно, немало поставив там споруд, якщо йдуть до
нього аж  звiдки  умiльцi.  Може,  задумав  Мстислав  перевершити  Ки?в  у
будiвлях божих i свiтських i сам прикликав до  себе  зиждителiв?  Але  ось
випадок втруча?ться в справу, а може,  то  божа  воля  на  те,  щоб  йому,
Ярославовi, стало вiдомо про братiв задум i ось тепер, вволюючи божу волю,
вiн повинен випередити свого брата i воздвигнута щось небачене й нечуване?
   Ярослав  дружньо  поляпав  iверiйця  по  плечу,  дзенькнув  у   срiбний
бубонець, заспаному служцi звелiв принести два ковшi меду; коли  випили  з
Гюргi?м, тодi покликав Ситника, сказав тому:
   - Знайди толковина, щоб мiг я порозумiтися з цим чоловiком. Гюргiя ж  з
усiма його товаришами тримай пильно, давай все, що  хочуть,  важливi  люди
вельми для нас.
   А за тиждень, коли довiдався, що Гюргiй i всi його товаришi -  кам'яних
дiл майстри, спорядив посольство до ромейсько-го iмператора з  запевненням
миру, а заодно й з проханням прислати вмiлих украшателiв i будiвничих, щоб
поставити в Ки?вi церкву велику й славну.
   В  щоденних  клопотах  насилу  згадав   про   деревлянського   святого,
посадженого ще кiлька лiт тому в печеру  на  Берестах.  Спитав  про  нього
Ларивона. Той мовчки посiпав собi бороду.
   - Що так? - всмiхнувся Ярослав. - Святi лiпше на небi, анiж серед нас?
   - Злий вельми, - зiтхнув Ларивон, - не мовить до мене й слова.
   - Живий ще?
   - Живий i мiцний.
   - А отрок?
   - Бистрий до вчення i слухняний, м'яка це душа.
   - То й гаразд. Пошлеш до мене отрока, отче.
   Але знов забув чи закрутився в щоденних  турботах,  а  тут  вирушив  на
лови, щоб трохи дихнути осiннiм повiтрям,  походити  по  червоному  листу,
вдихнути  пронизливих  пахощiв  лiсу,  якi   б   нагадали   далекi   тепер
новгородськi днi, повернули молодiсть,  силу,  бажання,  гучання  кровi  в
грудях, невловиму, як божий дарунок, Шуйцю. Шуйцю, Шуйцю, вiдходиш ти далi
й далi, пролягають мiж нас простори, вiдчуженiсть поста?  вища  й  бiльша,
вже мерзенний пiтнявий чоловiк вклиню?ться мiж нас, довiдуючись  про  нашу
доньку, а я не знаю нiчого, ти не кажеш, ти не вiриш i вже, мабуть, нiколи
бiльше не повiриш, господи, господи!
   Все на князя, все проти князя в  цiй  великiй  i  безжальнiй  землi:  i
безмiр  просторiв,  i  розливи  рiк  повеснi,  i  люди  в  сво?му  вiчному
невдоволеннi, i лютi звiрi.
   Князювання - то посада, вiд яко? людина старi? швидко,  а  знесилю?ться
ще швидше. I коли бiг на Ярослава дик, то вже й не думалося, що знайдеться
сила подолати його. Та й нiхто, мабуть, не сподiвався на порятунок князiв,
i кожен, певно, стояв i думав, кому доведеться служити завтра,  перед  ким
гнути Хребта, кому догоджати. Але вiн живий, i сил йому додалося - Скликай
учту на вепра! - весело гукнув Ярослав до Ситника i самотньо  погнав  коня
до Берестiв, випереджаючи тих, що несли впольованого князем  велетенського
вепра.
   Нiкчемне  то  дiло  -  губити  час  на  обжирання  та  обпивання,  коли
чоловiковi, щоб жити, досить хлiба та води, та вже нiчого  тут  не  вдi?ш,
раз ведеться воно так здавна, i навiть Спаситель наш перетворював воду  на
вино, щоб принести втiху на учтi.
   Купа зiбралася осiб до пiвста, якщо  й  не  бiльше,  на  довгих  столах
навалено було смаженого й вареного  i  так  шматками,  вепр  слугував  лиш
зачiпкою, була там i оленятина i  ведмежатина,  були  смаженi  поросята  i
дорога риба озерна й днiпровська, подавалася душенина з  нирками  i  жирна
поребрина пiд хрiновою пiдливою; для пиття малося пиво,  й  мед,  i  вино;
товстi свiчi палали по кутках палати i посеред столу, гамiр  i  гелготнява
виповнювали довге примiщення з низькою набрусеною стелею, з стiн шкiрилися
iкластi вепрячi голови, наставляли гiллястi роги оленячi й лосячi  голови,
в простiнку здiймалося на заднiх  ногах  велетенське  опудало  з  випхано?
ведмедячо? шкури, а з боку  коло  дверей  скоморохи  влаштували  забаву  з
ведмедем живим, привченим смiшити князя i дружину на уч-тах;  п'янiли  всi
швидко, сварилися за ласiшi шматки мiж собою, вiдбирали один у  одного  то
ребро,  то  стегно,  вгризалися  зубами  в  м'якиш,  обсмоктували  солодкi
маслаки; важкий чоло--вiчий дух  стояв  у  гридницi,  але  застiльники  не
вiдчували його, увага ?хня поглинута була дичиною, - смертним потом убито?
тварини пронизане темне м'ясо  дичини,  б'?  запах  волi  в  нiздрi,  хижо
роздимаються носи, ходять ходором важкi щелепи, пiдведенi  чорними  тiнями
вiд свiчей i каганцiв; розплямканий Ситник вихвалявся,  як  возили  дичину
пiд сiдлом, вгнiчували в погребах, обкладену травами й корiнням,  заривали
на нiч у холодне осiнн? листя, прибите першими приморозками,  як  пеклося,
смажилося, пряжилося во славу князя Ярослава; всi,  хто  сидiв  ближче  до
князя, пiдхоплювали славослов'я,  один  поперед  одного  прагнули  якомога
закрутистiше проголосити здравицю на  його  честь,  тим,  хто  сидiв  коло
дверей, слово й не перепадало, бо то були люди без значення, - змагання  в
вiрностi точилося лиш тут, навколо  Ярослава;  вiн  i  сам  брав  у  ньому
найжвавiшу участь, пiдбадьорливо всмiхався до златоустiв, тому  покивував,
того поляпував по плечу, тому подавав жирний кусень,  до  того  протягував
кiвш, щоб чокнутися, тому дякував, тому  дарував  щось  там  за  вiрнiсть,
мудрi були предки, що вигадали отакi пирування, де люди сходяться плече  в
плече, як брат до брата туляться,  де  князь  мовби  злива?ться  s  сво?ми
пiдлеглими, набира?ться вiд них бадьоростi й сили, а  вони,  наближенi  до
нього, вiдчувають себе певнiше, пишаються сво?ю  близькiстю  до  найвищого
чоловiка, вони готовi для нього на все: випити  й  закусити,  у  вогонь  i
воду, проти супротивникiв i лиха, он вони всi якi розмаханi, збунтованi, з
розгону вганяють ножi в маснi вiд жирного м'яса столи, гатять  кулаками  в
товстi дошки, рикають по-звiрячому - та все за князя, все заради  нього  й
для  нього,  i  як  тут  не  любити  оцих   розкучманих,   мохнатобородих,
розкричаних, вiдданих, щирих чоловiкiв, хоч розумом сво?м i  осяга?  князь
усю ницiсть  i  нещирiсть  свого  оточення,  зна?,  що  славлять  вони  не
Ярослава, не оцього чоловiка  з  набряклим  негарним  носом  i  зсупленими
бровами, а князя, владику ?хнього, i постав ось зараз на його мiсце iншого
i назови його князем, то так само розпинатимуться  вони  перед  новим,  бо
людина для них не значить нiчого, значить тiльки мiсце, посада, становище:
розумом Ярослав зневажав ?х усiх, а серцем горнувся до них, бо  й  що  вiн
значив сам-один, що  мiг  подiяти  з  власним  безсиллям,  з  слабiстю,  з
ворогами, яких не меншало, а дедалi бiльшало й бiльшало.
   - Славен будь, княже Ярославе! - ревли бояри й дружина.
   - Довголiтен!
   - Щаслив!
   Все тут було з словом "най": наймогутнiший,  наймудрiший,  найдорожчий,
найсправедливiший,    найзiркiший,    найяснiший,    наймилостивiший     i
наймилосерднiший. Хто лицемiрив свiдомо, а хто й щирий був  у  сп'янiлостi
сво?й, князь всмiхався заохотливо до кожного, знав справжню  цiну  кожному
слову й вигуку, але й при?мно було купатися в оцих буйнощах слави й хвали,
мiг би, ясна рiч, пiдвестися, махнути рукою, гримнути  так,  щоб  зацiпило
всiм крикливим славохвальцям, але вдовольнявся й тим, що  всiх  ?х  бачить
наскрiзь, сам лишаючись загадковим i недосяжним для ?хньо? обмеженостi.
   Та ось втрутився в загальне величання  блазень  княжий  Бур-мака,  який
тинявся помiж столами й мовчки витворяв рiзнi капостi: то тягнув у  когось
там з-пiд руки кiвш з медом, то вмочав у чийсь кубок кiнець довгого  свого
рукава, то пробував пiдпалити комусь бороду свiчкою - i  все  те  миналося
блазневi безкарно, бо користався вiн високим князiвських покровительством,
- тепер блазень  прагнув  говорити.  Пiшов  мало  не  до  дверей,  до  тих
безмовних  i  незначних  учтувальникiв,  яких  покликано  сюди   лиш   для
кiлькостi, вилiз на лавку, пiднiс  догори  руки  з  ковшем,  хлюпнув  униз
питвом, гукнув:
   - Тихо, кажу я!
   Гамiр поволi втихав, ждали вiд блазня ново?  вихватки,  знали,  що  вiн
гострий на язик, кожен мимоволi щулився, лякаючись, щоб не зачепив Бурмака
саме його, бо шкоди, може, й не принесе, але посмiх буде; однак блазень не
став зачiпати нi менших, нi старших,  смачно  облизав  товстi  сво?  губи,
зареготав:
   - Великому чорту - велика й яма!  Наймилосерднiшому  нашому  князевi  -
слава! Iшов князь з Новгорода, а по путi в усiх селах  i  волостях  голод,
люд повмирав, а де хто вцiлiв, то вже й голосу не вiдводив, а князь i каже
во?нам: "Як будете ?сти, то  щоб  i  кiстки  закопували,  не  давали  отим
здихаючим, щоб серця вашi не розжалобилися, бо й що ж ви за  во?  будете".
Слава милостивцю нашому!
   Мертва тиша запала помiж столами, нiхто ще не знав, чи слiд зважати  на
п'яне верзякання блазневе, чи пустити його повз вуха, як то робили завжди,
смiливiшi дивилися на князя, щоб з його обличчя вгадати, як поставитися до
Бурмаки, але Ярослав сидiв з завченою посмiшкою на устах, дивився на свого
блазня заохотливо - мовляв, мели далi, хiба не зна?мо, який ти базiка.
   - А тут, - кричав далi блазень, бризкаючи навсiбiч слиною,  -  село  на
путi - i весь люд у ньому вимер! Вже й про?хав  село  князь,  аж  виповза?
йому з-пiд коня дiвчинка - тiнь од дiвчинки, а жива! "Чого  вона  жива?  -
пита? милостивий князь наш.- Нащо вона  тепер,  коли  всi  тут  вмерли?  А
приберiть-но дiвчинку!" I затовкли ?? на смерть, щоб не було вiд того села
й розплоду, раз воно таке убоге та нiкудишн?!
   Ситник схаменувся перший. Пiдскочив до Ярослава,  нахилився  до  нього,
прошепотiв:
   - Дозволь, заткну йому пельку!'
   - Хай каже! - голосно промовив Ярослав, i всi вiдiтхнули звiльна, дехто
навiть потягнувся до кубка,  дехто  став  дожовувати  застрягле  в  зубах,
справдi, хай каже, мало чого там не принесе слина на язик цьому бовкаловi,
однаково наш князь найдобрiший, найсправедливiший, наймилостивiший, най...
   - А там вийшов з Дерев святий чоловiк, - розкрикувався собi Бурмака,  -
та впiймали його за повелiнням нашого кня-зенька i за шию  поворозом  вели
до самого Ки?ва, а воно ж аркан - не тарган, хоч  зубiв  не  ма?,  та  шию
гризе. От який у нас князюсик!
   - Iди, Бурмако, вип'?мо з тобою, - покликав блазня Ярослав.
   - А хай з тобою лукавий п'?! - крикнув блазень.
   - Горло в тебе, бачу, пересохло, - спокiйно мовив князь,- може,  хто  б
промочив його тобi. Гей, люди, поможiть блазневi!
   Бурмаку миттю стягли з лавки, накiрчило його вiдразу чоловiк з десяток,
кожен пхався з повним ковшем або кубком, силомiць заливали блазневi в рот,
у нiс, у вуха, лили межи очi,  вiн  захлипувався,  смикався  вивiльнитися,
ось-ось мав задихнутися, але жалю до нього нi в кого не  було,  та  вiн  i
знав це добре: все тут залежало  вiд  одного  тiльки  чоловiка,  вiд  його
слова. Бурмака спромiгся перевернутися долiлиць, поповз  помiж  смердючими
брудними   чобiтьми   по   запаскудженiй   пiдлозi,   звиваючись    вужем,
вiдпльовуючись, прочмихуючись, благально простогнав:
   - Князю!
   - Напо?ли вже, досить, - засмiявся князь, - а тепер випиймо й ми всi за
здоров'я нашого Бурмаки, бо й що б робили без його жартiв та смiхiв!
   - Го-го-го! - заiржали найближчi.
   Ой князь, от так князь, ну й князь!  Пили,  ?ли,  трощили,  запихалися,
дивилися, витрiщали очi. От так-так, оце воно, ох i князь же ж у нас!
   А Ярослав дав знак, щоб не припиняли учти, пiдвiвся, непомiтно вийшов у
сiни, за ним вискочив Ситник.
   - Хай проведуть  мене  до  того  в  печерi,-  сказав  тверезим  голосом
Ярослав.
   - Пiзно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу днiпровську.
   - Сказано тобi!
   - Покличу зараз отрока. Вiн тут недалеко.
   Отрок прибiг заспаний i стривожений. Вiд  нього  пахло  теплим  молодим
тiлом; був високий, тонкий, видно,  гарний  хлопець,  хоч  це  й  не  мало
значення.
   .- Зовешся як? - спитав його Ярослав.
   - Був Тривога, а тепер Пантелiй.
   - Веди.
   - I я з тобою, княже, - попросився Ситник.
   - Iди до учти. Щоб люд не розходився.
   - Хоч свiчку вiзьмiть, бо там нема, - сказав Ситник.
   - Покажу  я  колись  тобi  свiчку,  -  пообiцяв  йому  зло  Ярослав,  -
прилiпився до мене, як клiщ!
   Важкий замок на дубових дверях заiржавiв, мабуть, не вiдмикався  з  тих
пiр, як посаджено до печерки святого чоловiка;  отрок  Пантелiй,  мало  не
плачучи, вовтузився коло замка, але вiдiмкнути не мiг.
   - Дай сам, - вiдiпхнув його Ярослав, - запалюй свiчку!  Святий  чоловiк
чи то вiд грюкоту заборiв, чи вiд передчуття вiдвiдин, а може, й просто за
сво?м звича?м, не спав уже, зустрiв  князя  сидячи  на  глинянiй  призьбi,
скорчений, висхлий до непомiтностi, величезна сiро-жовта борода прикривала
все його тiло, мов щитом, над  бородою  вгорi  виблискувала  кругла,  нiби
велике яйце, лисина, а мiж лисиною i бородою плавало в темрявi дво? чорних
блискучих очей, виповнених перестояною тугого.
   Один прийшов з  широкого  свiту,  прийшов  з  волi,  хоч,  закований  у
залiзний обруч державних обов'язкiв,  i  не  вмiв  цiнувати  то?  волi,  а
другий, народжений не для послуху, не знаючи обмежень i утискiв, мав тепер
тiльки тугу в очах i настороженiсть, мабуть, вiн здогадався,  хто  прийшов
до нього, бо мовчав, тiльки дивився на князя з спокiйною  байдужiстю.  Так
тривало довго, один стояв, весь ще обвiяний  свiжим  вiтром  з  Днiпра,  з
запахами вин  i  смачних  на?дкiв,  а  другий  скоцюрб-лений  на  глинянiй
лежанцi, прикривався бородою i зблискував очима, не маючи  охоти  говорити
першим. Однак  ув'язнений  був  великодушний.  Вiн  помiтив,  як  незручно
переступив князь сво?ю покульгавленою ногою, сколихнув бородою,  посунувся
на призьбi, дав мiсце коло себе.
   - Сiдай, - сказав тихо, - стояти тобi важко.
   - Звiдки зна?ш? - здивувався Ярослав.
   - Та вже знаю. ?теством кульга?ш змалку. А може, й духом. Князь повинен
кульгати.
   - А може, я не князь.
   - Хто б же то сюди ще прийшов? Хiба  вбивцi?  Сiдай  отут.  Смердю  лиш
вельми, але сморiд не так вдаря?, як правда.
   Князь примостився на самий кра?чок призьби, дихаючи вбiк, щоб не дiйшов
винний дух до в'язня, спитав:
   - Чом дума?ш, що правда лиш за тобою?
   - Бо страждаю, - сказав той так само неголосно. - Худий i упослiджений.
А з жирних, зледащених уст правди не почу?ш.
   - Нашi священики в постах перебувають, смиряють i плоть, i дух. Хiба ти
вважа?ш себе лiпшим за них?
   - Не нашi то служебки - чужинськi, - нагадав старий.
   - По всiй землi тепер нова вiра заволодiла всiма душами.
   - Не заволодiла й довго ще не заволодi?, а може, й зовсiм  погине  твоя
нова вiра.
   - Про це й людовi мовив у сво?х блуканнях? - суворо спитав  Ярослав.  -
Вийшов ти з темнощiв, i темнi тво? слова. Всi людове нашi ховалися в лiси,
а нова вiра виводить ?х на широкий свiт, прославля?  по  всiх  землях,  бо
народ  наш  гiдний  прослави.  Але  не  завжди  люди.  виходять  до  слави
добровiльно. Iнодi доводиться вдаватися до насильства.
   - Отець твiй палив нашi храми, а богiв  кидали  в  озера  й  рiки,  щоб
спливли за водою. Та вони не спливли, а сiли на дно i стануть  чорнодубом,
згодом, слушно? години, виринуть i  знов  запану?  рiдна  рiднизна,  затям
собi, князю. Все можна змiнити: доми,  одягачку,  воям  дати  iншу  зброю,
напхати пельку заморськими на?дками  й  напитками,  та  душу  народовi  не
виймеш, не  вставиш  йому  iншу,  чужу.  Не  вдалося  це  зробити  князевi
Володимиру, не вдасться й тобi. Як приходила з веснянками  до  нас  весна,
так  i  приходитиме,  як  зустрiчали  ми  в  грищах   сонцеворот,   то   й
зустрiчатимемо,  i  клечання  для  наших  богiв  приноситимем  зелене,   i
писанками тiшитимуть зiр нашi дiти.
   - Нiхто не вимiрить, чого бiльше у владi: будування  чи  руйнування,  -
перебив його Ярослав. - Отець мiй спалив скiлькись там  капищ  поганських,
зате якi дивнi церкви поставив! За князем Володимиром i я, син його,  йду.
Навчати треба народ, темнощi виганяти...
   - Темнощi? - чулася посмiшка в голосi старого й зверхнiсть,  яку  дають
лiта й страждання. - Навчати хочеш. А чого?
   Як  уникнути  й  позбутися  грiхiв.  Богiв  наших  понишу?ш,  а   бiсiв
зоставля?ш, грiхи плодиш. Ще тiльки стали  навчати,  а  вже  повно  грiхiв
повсюди, вже вiдбива?теся вiд них, вiдмаху?теся, молитесь у церквах  ваших
вдень i вночi. Топчеш усе, що було,  привча?ш  до  топтання  й  поблизьких
сво?х.
   - Не такий я, - спокiйно вiдмовив Ярослав, -  мало  ти  бачиш  з  сво??
печерки, в один бiк тiльки. А що грiшний, то... Як сказано в байцi:  кожен
носить по двi торби. Одну спередi для чужих грiхiв,  другу  -  позаду  для
сво?х, так щоб не бачити ??. Що ж до князiвсько? влади, то завжди  повинен
бути той, хто вчить розумiти речi найвищi: материзну, правду, честь.  Адже
й ти йшов серед людей i навчав чогось?
   - Застерiгав лиш. Бо народ мудрий i спокiйний тiльки той, що  трудиться
для себе й не зазира? нiкуди далi. Вiн спокiйний i позбавлений  пихи,  лиш
допоки не розбагатi? i не розсвинячиться. А тодi плю? на цiлий свiт, топче
iншi народи i може дiждатися, що розтопчуть i його... Ти ж, князю,  хочеш,
щоб було все, як у роме?в, а Ки?в щоб став як Царгород.
   - Звiдки вiда?ш? - здивувався Ярослав угадництву  старого.  Навiть  сам
собi ще боявся зiзнатися в цих думках, а  цей  закинутий  у  яму  чоловiк,
виходить, усе бачить i зна?. Чи не дивина?
   - Споконвiку так ведеться: коли в сусiда  свиня  велика,  то  й  самому
кортить вигодувати таку або й ще бiльшу.
   - Стольний город - то не свиня.
   - Ще ненажерливiший. Озирнися довкола: скiльки розплодив дармо?дiв твiй
отець, а ти ?х розвiв усотеро бiльше, та й  ще  розведеш.  Церков  стiльки
понаставили, що в них уже пси бiгають. А голод i мор так  само  ходять  по
нашiй землi, бiда не виводиться, лиха ще бiльша?.
   - Голод i мор однаково нiхто не зможе збороти, - мовби виправдовуючись,
проговорив роздумливо Ярослав,- зате  завжди  можна  винайти  спосiб  дати
пригнiченим душам що-небудь, чим би  вони  могли  пишатися.  Роз'?днанiсть
колишня ставала на завадi великим дiлам, тепер  зiбрано  докупи  всi  нашi
землi, весь народ може скупчити сво? зусилля, свою працю, а  найлiпше  для
них застосування - це спорудження й творення  знамен  державних.  Вiдкрити
житницi й нагодувати тисячу голодних  ротiв,  вимостити  посеред  трясовин
дорогу до Ки?ва, щоб везли па торжища й на мiну харч i хутра, мед i  вiск,
а чи поставити посеред багна золотосяйний храм,  проклавши  до  нього  лиш
вузьку стежечку, але вознiсши той храм над усiм свiтом у пишнотi й  сяйвi?
Хто як хоче, а я вибираю храм, i кожен на мо?му мiсцi мав би  зробити  так
само, якби бог нагородив його мудрiстю.
   - А коли в людинi й хижi нема?, щоб сховатися вiд зимово? стужi? - ледь
чутно поспитав старий.
   - Коли в людини ? хижа,  вона  повинна  будувати  храм.  I  коли  нема?
хижi-теж повинна будувати храм, - твердо вiдповiв Ярослав.
   - Вважа?ш себе мудрим, а ти тiльки жорстокий, та й годi.
   - А що таке мудрiсть? Це правда. Правда ж  милостивою  не  бува?.  Вона
тверда й жорстока. Багато прочитав я книг,  всi  вiки  i  всi  народи  там
описанi, скрiзь було багато жорстокостi, але тiльки вона  доводила  народи
до розквiту. Завжди, щоб держава могла  розквiтати  й  пiднятися  вище  за
всiх, народ повинен згодитися на деякi пожертви й нестатки. Сам вiн на  це
нiколи не пiде, його треба примусити.
   - Така доля великих народiв, - сумно промовив  старий,  -  або  ж  вони
стають жертвою чужих на?здцiв  i  загарбникiв,  або  ж  попадають  до  рук
тирана.
   - Що ж по-тво?му? Я - тиран? - ображено спитав Ярослав.
   - В мовi сво?й. А вiд слова до  дiла  -  рукою  змахнути.  Навчений  ти
жорстокостi. Чужо? жорстокостi навчений.
   - Хiба мiг навчитися свого? Не було ж письмен у нас,  не  передали  нам
мудрецi нашi давнi про минувшину, в темрявi блукали навпомацки. Мiй  отець
вирвався з пiтьми, прикликавши носi?в ново? вiри, яка йде побiдно по  всiй
землi.
   - Колотяться всi землi од то? вiри, не  приймаючи  ??,  ще  тисячу  лiт
колотитимуться.
   - Звiдки вiдомо тобi?
   - Бачу звiдси все, - вперто сказав старий, - а щодо мудростi,  то  живе
вона мiж людом. Письмо ж породжу? колотнечi й вiйни. Бог не  пише  нiколи.
Вiн промовля? голосом вiтру, грому, води, лiсу.
   - Не чую його мови, - сказав князь.
   - Глухий ?си. А вiдiткнуться тобi вуха - пiзно буде.
   - Йтиму сво?ю дорогою, - пiдвiвся князь, - тебе  ж  не  можу  випустити
звiдси.
   - Отрока не чiпай, -  вже  в  спину  князевi  сказав  спокiйно  старий,
просовуючись про  призьбi,  щоб  вмоститися  зручнiше,  бо  заболiли  йому
кiстки.
   Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустрiч, зрадiло
заплескали  в  долонi,  вже  перейнявши  той  дурний  ромейський   звичай,
потяглися до князя з ковшами, поста?i-цями, братинами двовухими. Вiн  став
на порозi, поглянув на п'янюг тверезими злими очима, що всi вмить  втихли,
кинув ?м грубо й зневажливо, мов собацi кiстку:
   - Чи не пора й на молитву!
   Вiдступився вiд дверей, даючи ?м прохiд, i вони один  з-поперед  одного
стали вилiтати в темнi просторi сiни, перечiпалися через  ослони,  падали,
послизаючись, зiштовхувалися в  тiсному  просторi  дверей,  мовчки  сопли,
хекали, квапилися щезнути, втекти вiд княжо? розлюченостi, бiгли  молитися
боговi, п'яiю варнякаючи щось на бiгу, i ось уже нiкого, тiльки сто?ть  за
спиною на чатах Ситник, та повiльно обгриза? величезну кiстку,  сидячи  за
столом, Бурмака i нахабно позира?  на  князя,  мовляв,  з  дурного,  як  з
святого, - не вiзьмеш нiчого.
   Ярослав, кульгаючи дужче, нiж завжди, пiдiйшов, сiв  навпроти  Бурмаки,
посунув до себе якусь посудину, не дивлячись,  налив  питва,  випив,  взяв
шматок м'яса.
   - Тяжке життя наше, Бурмаьо, - сказав тихо й мовби жалiбно.
   - Для таких дурнiв, як ти, - жорстоко вiдмовив блазень.
   - Нiхто не пожалi? князя.
   - А-мало тебе били, негiднику, - користуючись сво?ю безкарнiстю,  масно
проплямкав Бурмака.
   Ярослав брязнув його по пицi, блазень мовчки покотився пiд стiл,  довго
видобувався звiдти, заплакав, розмазуючи сльози по замащенiй мармизi:
   - Ти чого б'?шся, дурню?
   - А ти дай здачi, - похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче.
Побути бодай мить простим чоловiком, щоб захищатися не князiвською владою,
а власними руками, як  ото  проти  вепра  або  колись  насупроти  ведмедя,
пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись
у Ки?вi на Перевiсищi проти печенiгiв, бився вже й  потрафлений  у  колiно
ворожим списом, стояв, стiкаючи кров'ю, нагнувся  тiльки,  щоб  вирвати  з
рани гостряк списа, вiдкинув його геть од себе  i  знов  махав  широким  i
важким мечем i був страшний у сво?й  закривавленостi,  так  що  вороги  не
витримали i кинулися вниз.
   Отак битися, змагатися з усiм свiтом, вiчно йти на бiй, бо тiльки  той,
хто змага?ться й б'?ться, ма? слушнiсть.
   А там, де пролилася колись його кров, вiн i поставить найбiльший у всiх
землях храм, бо жодного храму не можна уявити  собi  без  пролито?  кровi.
Нiхто не стане докоряти, що поставив вiн собор на кровi  чужiй  -  нi,  на
сво?й власнiй!
   - Ну що, - спитав Бурмаку, - бо?шся давати здачу?
   - Хоч дурний, так хитрий, - зло промовив Бурмака, вiдiйшов  огинцi  вiд
князя подалi, припав до ковша з медом.
   Ярослав  пiдвiвся,  покульгав  до  дверей,   сказав   Ситниковi,   який
спостерiгав, дивуючись, за князем i його блазнем з сiней:
   - Сiдлай коней, по?демо до Ки?ва. Ситник роззявив був рота, щось  хотiв
спитати, але князь не допустив його до мови.
   - Помолимося дорогою,- сказав, так нiби Ситник без  молитви  не  мiг  i
жити.- Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвiтлене.
   - Ага, так, - мерщiй згодився Ситник i крутнувся виконувати  князiвське
велiння.
   Кiлька день ?здив Ярослав з численним почтом довкола Ки?ва.  Ставав  на
Перевiсищi, на полi за городом, де надумав спорудити  церкву  найбiльшу  й
найславнiшу, щоб святе мiсце припало якраз, де було вдареiго князя  списом
у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожi  голови  проклятьбою  й
розгромом. Не годилося, щоб храм височiв  отак  за  городом,  у  самотинi,
храмовi завжди потрiбно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю
- мистецька оправа. Та й тiсний  уже  став  Володимирiв  город,  звiдусюди
попiд його валами тулилися  слободи  й  селища,  юрмився  люд  торговий  i
ремiсничий, якому не стачало мiсця по той бiк, вдень всi торжища й  вулицi
города виповнювалися тисячами за?жджих людей, на нiч сторожа виганяла всiх
геть, але в багатьох лишалися недокiнченi дiла в городi,  вони  далеко  не
вiд'?здили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ i таборiв  утворювалися
згодом цiлi селища, багато там жило людей цiнних,  потрiбних  для  города,
вже настав час взяти пiд захисток i ?х,  обгородити  i  ?хнi  селища,  чим
бiльший город, тим бiльше вмiститься в ньому во?в, тим бiльшу дружину може
утримувати коло себе князь,  а  отже  -  менше  ляку  перед  несподiваними
ворожими нальотами, бо ж не слiд забувати, що в степах никають ще  й  досi
печенiги, а за Днiпром-за якихось три днi ?зди од Ки?ва - Мстислав, жити в
тiсному городi не можна, розбудовувати на белебнi - теж  не  випада?.  Так
дiйшов до висновку князь Ярослав вести довкола Ки?ва новi вали, змiцнювати
?х дубовими городнями й клiтями, рити рови, ставити мiцнi кам'янi брами.
   Володимирiв город був увесь на виднотi. З  княжого  терема  можна  було
охопити оком все: i церкви, i двори, i торжища. Тепер iшлося  про  бiльше.
Тут не досить було проведення  списом,  як  то  зробив  колись  Константин
Великий, показуючи, де ставити мур довкола Константинополя. Ярославiв  вал
мав оперезати Перевiсище, потiм iти прямо аж до Копир'?вого кiнця,  звiдти
- понад кра?м гори,  поки  з'?дна?ться  з  валом  Володи-мировим.  Ярослав
про?хав сам по тих мiсцях, де мав  пролягати  вал,  скрiзь  його  стрiчала
сила-силенна люду, зда?ться, нi в кого не викликав  захвату  князiв  намiр
ставити новi вали, бо знали, яке то  кляте,  забарне  й  виснажливе  дiло,
мовчки стоя-.ли, дивилися  на  багатих  вершникiв,  давали  дорогу,  довго
дивилися  вслiд,  i  важкi  погляди  тi  вiдчували  на   собi   всi,   хто
супроводжував князя. Бурмака  телiпався  слiдом  за  валкою  вершникiв  на
вiслюковi, кричав здалеку до Ярослава:
   - Од кого затуля?шся? Од брата рiдного?
   На Копир'?в кiнець князь i не думав тягнути вали, бо було далеко, та  й
город багато втрачав у  сво?х  обрисах,  видовжувався  непотрiбно  в  один
кiнець вузьким клином. Але вийшли йому назустрiч багатi агарянськi купцi з
Копир'?вого кiнця, вийшли вiрменськi золотарi й лiкарi, вийшли жидовини  з
щедрими дарами, стали на колiна перед князем, благали, щоб взяв вiн  ?х  у
свiй город з ?хнiми домами, жонами, дiтьми, бо вже багато лiт провели вони
отут, пiд Ки?вом, змiняли сво? рiднi землi на цю землю, полюбили ??, вiрно
служили князевi Володимиру, хочуть служити i йому, Ярославовi.
   Ярослав посмiхнувся, звелiв брати дари,  обiцяв  копир'янам  обгородити
валом i ?х, сказав, мовби хотiв виправдати свою жадiбнiсть:
   - Грошi в людей - мов вода, розлитi, розплесканi. Комусь треба  зiбрати
во?дино, щоб побудувати храм великий. А кому ж - як не князевi!
   Бояри хитали головами: так, так. А Бурмака ззаду вигукував зловтiшно:
   - Не наберешся ти, князю, цими дарами на сво? будiвництво! Звели мерщiй
данину збирати! Та хай збирають вдень i вночi у  великому  поспiху  i  без
недобору!
   Зачувши про князiв об'?зд, виповзали з подiльських ярiв  i  ставали  на
кручi  мовчазнi  кожум'яки,  лукавоокi  гончарi,  ковалi  залiза  й  мiдi,
шабельники, котельники, рогiвники, кушнiри, сiдельники, лучники,  виходили
з ярiв,  видно  покинувши  щойно  свою  роботу,  закритi  спереду  цупкими
воловими шкiрами, замазуренi й запацьоренi, нечеси, розтрiпи, довговусi, з
бритими бородами (ще не дiйшов до них ромейський звичай вирощувати  круглi
борiдки); цi дарiв не виносили, не просили обгородити валом i  ?хнi  хижi,
бо ж однаково грабувати там нiчого, та й  почувався  чоловiк  поза  валами
якось вiльнiше, легше дихалося, коли ти був далi од князя, а  князь  -  од
тебе.
   Стояли над самими урвищами, з викликом  дивилися  назустрiч  князевi  i
його попихачам, нi  вiтальних  крикiв,  нi  радiсних  посмiхiв  на  лицях,
холодна ворожнеча i цiлковите нерозумiння високих державних iнтересiв,  як
i в отого дурнуватого Бурмаки, що телiпа?ться позаду на вiслюку i  вигуку?
хулу на князя.
   Ярослав ?хав випростано, гордо, холодно  мружив  сво?  розумнi  глибокi
очi. Отак вiн iде крiзь життя i йтиме до кiнця  -  i  завжди  йому  вiчний
виклик зокола. Вiчно дбати про бойову  мiць  i  захист.  Оцi  кожум'яки  i
ковалi не думають про державу. Нездатнi. I хлiбороб, що сi? жито й просо,-
теж не здатен. Тому хай мовчки  году?  тих,  хто  може  подбати  про  його
безпеку.
   А ти роби задумане!
   Простий люд байдужий до влади. Вона йому нi до чого. Вiн би й державно?
?дностi та незалежностi не  мав,  аби  не  князь.  Тож  хай  буде  вдячний
князевi. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та на?дки, а  люди  хай
дякують князевi. Повчати ?х про це денно i нощно.
   Роби задумане!
   Чим  бiльша  земля,   тим   бiльше   в   нiй   безладу,   колотнечi   й
безвiдповiдальностi. Лiквiдувати ?х може тiльки сильний чоловiк,  який  не
зна? страху нi перед ким i не потребу? пiдказок. Священики хай  намовляють
товпу, а князь зна? все сам.
   Роби задумане!
   Кожна земля дозволя? собi якiсь надмiрностi:  то  попiв,  то  во?в,  то
священних тварин, то купцiв, то пiдлабузникiв. Хто не хоче працювати вдень
i вночi, повинен стати або ж проповiдником, або ж  лакизою.  Лакиза  -  це
щось середн? мiж людиною, яка дещо зна?, i дурнем. Князь повинен усе життя
крутитися помiж отакими лизогубами й лизозадами, яко ото ?дуть  слiдом  за
ним, i помiж людьми, що вмiють щось робити i роблять  мовчки  й  терпляче.
Повинен пройти помiж них обережно й гордо, нiкого не  пiдтримуючи,  нiкому
не  помагаючи.  Якщо  поможеш  комусь,  то  один  буде  вдячний,   а   сто
невдоволених. Якщо ж заподi?ш одному  зло,  то  певдоволений  буде  тiльки
один, а сто радiтиме, бо в кожного неодмiнно знайдеться сотня ворогiв.
   Роби задумане!
   Дiла тво?  повиннi  бути  огромнi  навiть  тодi,  якщо  злочини  будуть
огромнi. В iсторi? кожно? землi ? достатня кiлькiсть сторiнок  ганебних  i
жорстоких. Окрiм землi  тво??.  Якщо  й  була  колись  у  нас  ганьба  або
жорстокiсть, то слiд пустити ?? в непам'ять. А хто  запрагне  згадувати  -
вiдбити охоту.
   Роби задумане!
   1966 РIК
   ПЕРЕД ВАКАЦIЯМИ. ЗАХIДНА НIМЕЧЧИНА
   Будемо змушенi - i то за абсолютно одностайною згодою - зняти вбрання з
Мовчанки...
   П. Пiкассо
   Третього секретаря посольства звали Валерiй. Був  москвич,  належав  до
то? епохи, коли не називано дiтей нi Петрами, нi Василями, нi, звичайно ж,
Iванами. Мав вiдповiдну зовнiшнiсть: русяве, на продiл  зачесане  волосся,
нахабнувато-на?внi очi, нейлоновий костюм, моднi черевики - хлопець,  яких
мiльйони. Але володiв трохи незвичним  для  юнака  обдарованням:  залiзною
витримкою,  уважливiстю  до  спiврозмовника,  неквапливiстю  в   прийняттi
рiшень, точним мисленням. Так наче мав не двадцять iз чимось  рокiв,  а  з
п'ятдесят, прожив довге й напружене життя  i  навчився  всього  потрiбного
людинi помiж чужинцiв.
   "Третiй секретар посольства" для вуха  невта?мниченого  звучало  досить
гучно  й  високомовне,  однак  Валерiй  вiдразу  поклав   край   Борисовiй
на?вностi.
   - Товаришу професор, не тiште себе надi?ю, що до вас приставлено аж  он
якого посольського чина! Третiй секретар -  це  не  перший,  i  навiть  не
другий...
   - Але ж, - Борис Отава справдi трохи розгубився,  в  цих  питаннях  вiн
вiдзначався неабиякою на?внiстю, - я вважав, що...
   - Абсолютно вас розумiю! Всi, хто ?де  в  справах  сюди,  вважають,  що
клопотатися ними  буде  неодмiнно  сам  посол.  Зрозумiйте  ж,  професоре:
посольство  ма?  сво?х  справ  -  по  самiсiньку  зав'язку,  висловлюючись
недипломатично...
   -  Розумiю.  Але  моя  справа...  йдеться  про   цiнностi   незвиклi...
державнi... iсторичнi...
   -  Все  зробимо...  ?дине,  що  я  вас  прошу:   дотримуйтесь   спокою.
Мобiлiзуйте все сво? почуття гумору...
   - Почуття гумору? - Борис засмiявся. - Зда?ться, я втрачаю це  почуття.
Бо яке справдi вiдношення до мо?? справи може мати почуття  гумору,  яким,
хвала боговi, мене, зда?ться,' не обдiлено.
   - Еге, - потер долонi Валерiй, -  ви  ще  не  зна?те,  з  якими  типами
доведеться мати справу... Тут вже якщо чоловiк одержу? вiд держави  марки,
то вiн ?х вiдпрацьову? повнiстю! Ви в цьому перекона?тесь.
   - Я повинен попасти в Марбург, - сказав Отава.
   - Ми там будемо, повiрте менi, - запевнив його Валерiй,- але озбройтеся
витримкою... ?зди до  Марбурга  -  всього  лиш  кiлька  годин,  головне  -
проскочити тут...
   Потрiбного ?м чиновника Валерiй знайшов досить швидко i вмовився з  ним
про зустрiч ще того ж дня по обiдi. Посольською "Волгою" вони пiд'?хали до
високо? новiтньо? споруди, швидкiсний лiфт вмить викинув ?х на дванадцятий
чи то на п'ятнадцятий поверх; вони пройшли довжезним коридором, наповненим
сяйвом пластику, алюмiнiю й  скла,  Борис  пробував  вiдчитувати  акуратнi
таблички на полiрованих пластикових дверях, але  Валерiй  сказав,  що  вiн
приблизно зна?, де  сидить  той  чиновник,  з  яким  ?м  доведеться  вести
переговори; коридор несподiвано прорiзався коротким  бiчним  колiном,  там
був ще один лiфт, але вже не швидкiсний, а невеличкий, скромний,  мало  не
персональний, - вони насилу вмiстилися в тiснiй кабiнцi,  по?хали  вже  не
вгору, а вниз, попали в якийсь тупик, а в тому тупику було сво? найглухiше
мiсце,  удекороване  розкiшними  широкими  дверима,  на  яких  красувалася
табличка з чорними готичними лiтерами:
   ДЕРЖАВНИЙ РАДНИК ПО ВIДШКОДУВАННЯХ ВАССЕРКАМПФ
   Дзвiнка тут не було,  стукати  теж  не  довелося,  бо  як  тiльки  вони
переступили незриму межу, за якою з простих перехожих  перетворювалися  на
вiдвiдувачiв гера Вассеркампфа, дверi нечутно розчинилися самi собою, i  в
глибинi просторого,  свiтлого  кабiнету  з  модерними  низенькими  меблями
пiдвiвся з-за довгого полiрованого  столика  ?м  назустрiч  сам  державний
радник, чоловiк середнiх лiт, одутлуватий, глевтякуватий, доволi  високий,
у  сiрому  костюмi  з  легко?  тканини,  яку  звуть  "мачок".  Кондицiонер
пiдтримував у кабiнетi сталу температуру, повiтря тут  було  свiже,  однак
Вассеркампф вдавано важко вiдсапував, iдучи назустрiч сво?м  вiдвiдувачам,
i ще не пiдпустив ?х до себе, не дав  привiтатися  чи  вiдрекомендуватися,
вигукнув панiбрат-ськи:
   - Але ж спека - нетва?
   -  Не  помiтив,  -  буркнув  Борис,  забуваючи  про  перестороги  свого
супутника.
   Чиновниковi того й треба було.
   - Як то! - вигукнув вiн. - Ви при?хали з тако? далеко? холодно?  кра?ни
i не помiча?те нашо? спеки? Чи, може, я  помиляюся?  Адже  ви  з  Росi?  -
нетва?
   Вiн щоразу повторював це слово "нетва", що мало  значити  "правда  ж?",
мабуть,  навмисне  псуючи  дiалектом  загальнонi-мецьке  "нiхт  вар".   Та
Борисовi було не до лiнгвiстичних тонкощiв.
   - Професор Ки?вського унiверситету Борис Отава, - скористався з  нагоди
Валерiй.
   Вассеркампф вклонився,  попросив  сiдати.  Борис  поглянув  на  Валерiя
досить вимовно. Перший бiй було виграно  зовсiм  не  завдяки  стриманостi.
Цього типа треба атакувати й штурмувати вiдразу, з першого слова. Ось вони
сiли i вiдразу  вiзьмуться  до  дiла.  Однак  Валерiй,  якому  б  належало
перебрати розмову в сво? руки, чомусь мовчав.  Ввiчливо  посмiхався,  став
пити якусь бурду, запропоновану нiмцем, довелося пити.також Борисовi,  так
нiби вiн заради цього ?хав сюди аж iз Ки?ва.
   - Так, так, - промовив  Вассеркампф,  мружачи  очi,-  ще  день-два,  ще
кiлька днiв... Чиста випадковiсть, що ви мене  бачите  отут  за  столом...
Наста? той час, коли всi ми  змандрову?мо  звiдси...  Тут  надто  жарко...
Людина повинна час вiд часу занурюватися  в  море...  Ми,  нiмцi,  нада?мо
перевагу Адрiатицi... Вераземо  туди  щолiта  сво?  полiартрити,  подагри,
задишки...  На  обидва  береги  -  iталiйський  i  югославський.  Венецiя,
Дубровик,  Чорногорiя...  Монтенегро...  В  Монтенегро,  на  думку   наших
найрозкiшнiшi коханцi! Вночi вони спускаються з гiр на узбережжя, на ранок
знов зникають у сво?х загадкових горах, це просто мiстика якась, але  нашi
жiнки... Ха-ха! Я називаю це запiзнiлими вiдшкодуваннями, до того ж  -  не
за адресою. Бо у3д ёпiд час вiйни в Монтенегро, тобто в Чорногорi?, стояли
не нашi вiйська, а iталiйськi, i це iталiйцi досхочу жирували з чорногорцi
ськнми дiвчатами. Тому б  вiдповiднi  вiдшкодування  чорногорцям  належало
отримувати саме з iталiйських дiвчат, а не з нiмецьких -нетва?
   - Слухайте, - несподiвано спитав Борис,- вашi предки не з морякiв?
   - Ха-ха! - реготнув Вассеркампф. - Вас збило з пуття мо?  прiзвище!  Не
зважайте! Мо? предки - з води, але з болотяно?. Померанiя,  чули?  З  мене
всi смiються: як так - займа?шся справами вiйськових вiдшкодувань, а  свою
Померанiю повернути не можеш, вiддав  ??  Польщi?  Я  вам  скажу:  з  цими
вiдшкодуваннями - суцiльнi непорозумiння. Нещодавно  був  просто  комiчний
iнцидент. Прибився до мене капiтан з Бремена.  Так,  так,  справжнiсiнький
капiтан. У нього дизель-електрохiд, цiлком модерне судно  на  чотирнадцять
тисяч тонн, можете собi уявити. Ходить вiн в Iндiйський океан i  далi,  до
Малай?, до Японi?. I ось. В Сiнгапурi чи там  де  хтось  з  команди  дару?
капiтановi мавпочку. Таке миле створiння. Ми, нiмцi, любимо  все  живе.  А
тут - далека путь,  самотнiсть,  капiтан  уже  чоловiк  немолодий.  Зрадiв
мавпочцi. Прилаштував ?? в сво?й каютi. Маленька господиня. Уявля?те?  Ну,
так... Вранцi капiтан iде собi на мостик, мавпочку залиша?  в  каютi,  але
забува? причинити дверцята сейфа. А  в  сейфi  -  товстенна  пачка  марок.
Мiсячна платня для цiло? команди. Уявля?те? I хоч грошi не пахнуть, як  то
сказано, але мавпочка нанюшила ту пачку, вхопила ??, а як  тiльки  капiтан
рипнув дверима, повертаючись, мавпочка шмигнула  в  щiлину  i  на  палубу.
Капiтан вiдразу спостерiг пропажу, зчинив тривогу, за мавпочкою погналися,
але ж... Хоч про нiмцiв  i  сказано,  що  вони  мавпу  вигадали,  однак  у
спритностi мавпа переважа? навiть нiмцiв. Так i тут. Вилетiла мавпочка  на
самий вершок щогли, почина? розглядати  грошi,  здира?  з  них  банкiвське
опакування, на не? гiйкають i тюкають знизу, хтось там уже  подерся  вгору
по щоглi, боцман приладнав шланги i  намiрився  збити  мавпочку  струменем
води,  хтось  радив  зняти  кляту  звiрину  пострiлом  з  дрiбнокалiберно?
гвинтiвки, але поки йшли ради та  поради,  мавпочка  розiрвала  опояску  i
стала жбурляти грошi вниз.  Видовище  рiдкiсне.  Океан,  прозорiсть,  синя
хвиля - i над нею кружляють не чайки, нi - повновартiснi нiмецькi марки! ?
вiд чого вхопити сердечний удар! Кiлька банкнот упался на палубу i - треба
вiддати належне чесностi комарди - все було вручено капiтановi, але  ж  то
лиш кiлька банкнот. А всяi мiсячна платня - цiла пака марок! - полетiла  в
океан, i хоч упущено було шлюпки й  матроси  кинулися  виловлювати  грошi,
небагато ?м вдалося виловити, бо виявилося: нiмецька марка тоне в морськiй
водi! Так нiби вона не паперова, а справдi з щирого  золота!  Уявля?те!  I
ось капiтан, безпорадний у сво?му нещастi, звернувся до мене. Мовляв,  раз
у вас тут вiдшкодування, отже...
   - Ми б не хотiли помилятися так,  як  ваш  капiтан,-  знов  не  стерпiв
Отава, обурюючись мовчанцi Валерiя. Так вони просидять  цiлу  вiчнiсть,  i
цей тип забавлятиме ?х сво?ми безглуздими казочками.
   - Гер секретар, - чемний уклiн в бiк  Валерiя,  -  попередив  мене,  що
йдеться про справу, зв'язану з вiйськовими вiдшкоду-ваннями - нетва?
   Вважаючи,  що  розмову  спрямовано  у   властиве   русло,   Борис   мав
необережнiсть зачепитися за оте проклятуще "нетва".
   - Ви не помилилися, гер Вассеркампф, - сказав вiн, - хоча вiдносити мою
мiсiю до галузi чисто вiйськових вiдшкодувань, мабуть, не слiд, бо  це  не
моя спецiальнiсть, минуло вже  багато  часу  по  вiйнi,  лишилися,  певно,
тiльки тi втрати, яких уже не вiдшкоду?ш нiчим.
   - Прекрасно! - вигукнув радник, пiдхоплюючись з стiльця i повiваючи  на
себе полами пiджака. - Гер професор висловився напрочуд точно! Бо  й  хто,
скажiть ви менi, може вiдшкодувати нiмецькому народовi тих сiм мiльйонiв i
триста сiмдесят п'ять тисяч вiсiмсот солдатiв, якi полягли...
   Вiн мало не сказав за "фюрера", але  вчасно  стримався,  з  чого  миттю
скористався досi мовчазний Валерiй.
   - Гадаю, гер радник, -  сказав  вiн  стримано  й  тихо,  -  що  в  нашi
повноваження не входить обговорення людських втрат у минулiй вiйнi.
   - Очевидно,згодився Вассеркампф,- але я просто...
   - Наш гiсть з Ки?ва, - вiв далi,  не  слухаючи,  Валерiй,  i  радниковi
довелося  сiсти  на  свiй  стiлець,  застебнути  пiджак,  набрати   цiлком
офiцiального вигляду i похитувати ствердно головою, хоч,  видно,  в  ньому
все так i пiдстрибувало вiд  надмiру  слiв,  яких  не  встиг  виметати  на
вiдвiдувачiв. Натренованiсть у балаканинi в Вассеркампфа була доведена  до
неймовiрно? досконалостi, - так от... наш гiсть iз Ки?ва прибув сюди,  щоб
вияснити  одну  справу,  яка   стосу?ться   деяких   iсторичних   релiквiй
укра?нського народу...
   - Навiть не укра?нського, - додав Борис, - а всiх слов'янських народiв,
бо йдеться про Ки?вську Русь... Епоха Ярослава Мудрого.
   - Ax, так, - врештi прорвався в розмову Вассеркампф, - гер  професор  -
iсторик - нетва? Повiрте, я найвищо? думки про iсторiю. Настав  час,  коли
треба привласнювати iсторiю вже  не  цiлому  народовi,  а  окремим  людям,
iндивiдуумам, соцiальним атомам... Нашi фiлософи...  Хайдеггер,  Ясперс...
Сподiваюся, ви знайомi з ?хнiми роботами...
   - Даруйте менi, - чемно мовив Отава, - але я прибув не  для  того,  щоб
обговорювати проблеми екзистепцiоналiзму...
   - Нi, нi, - знов схопився радник, - я тiльки про iсторiю. Уявiть  собi:
мiй шеф, мiнiстертал?-директор Хазе, не може  чути  про  iсторiю.  "Що?  -
кричить вiн. Iсторiя? В цiй вашiй iсторi?  ?  тiльки  хронологiя  i  факти
iснування населених пунктiв. Усе iнше - брехня!" Тодi я  кажу  йому:  "Гер
Хазе не вiрить у прiзвища. I я розумiю мiнiстерiаль-директора: маючи  таке
прiзвище,  хiба  станеш  симпатизувати  iсторi??"  Але  в  одному   ми   з
мiнiстерiаль-директором сходимося: в сучаснiй iсторi?  вже  не  може  бути
вiдкрить. Все вiдкрито, все заре?стровано.
   - На жаль, у наш час iсторики часто вимушенi дбати справдi не  за  новi
одкриття, - знов дав себе впiймати Борис, - а вiдвойовувати старi  iстини,
часто цiлком очевиднi...
   - Не в мене, сподiваюся, вiдвойовувати? Я - простий чиновник. Моя сфера
- цiлком матерiальнi речi. Iстини - це  не  по  мо?му  вiддiлу.  Що  ж  до
речей... Ми працю?мо з можливо iдеальною пунктуальнiстю... Я мiг би вам...
Та лiпше я розповiм вам одну iсторiю - нетва?
   Так вони змушенi були того  дня  вислухати  вiд  Вассеркампфа  ще  одну
iсторiю.
   Почина?ться з вiйни. Сорок перший рiк. Шостого квiтня нiмецькi  вiйська
переходять кордон Югославi?,  через  дванадцять  днiв  юний  король  Петро
доруча? генералу Недичу пiдписати акт  капiтуляцi?.  Югославiя  зовсiм  не
така кра?на, щоб за дванадцять днiв ?? можна пiдкорити. За дванадцять днiв
там навiть не облiта?ш лiтаками всiх гiр. В Югославi? ? куточки,  куди  за
всю iсторiю не мiг  проникнути  жоден  завойовник  -  скажiмо,  в  тiй  же
Чорногорi?, або, як слiдом за iталiйцями  всi  називають  ??,  Монтенегро.
Розповiдають, коли сам Наполеон пiсля сво?х блискучих  перемог  послав  до
чорногорського владики вимогу,  щоб  той  прийшов  до  нього  з  поклоном,
чорногорець вiдповiв, що коли кому треба, то хай сам прийде до  Чорногорi?
- i  то  не  верхи,  а  пiшки,  бо  чорногорськi  юнаки  однаково  зсадять
небажаного гостя з коня. Ну то от. Капiтуляцiя  сорок  першого  року  була
цiлком позiрна. Бува?, що капiтулю? народ, тодi як армiя  ще  бореться,  а
бува?  й  навпаки.  Тут  сталося  так,  що  армiя  капiтулювала,  а  народ
продовжував боротьбу, i всi знають,  яка  успiшна  була  та  боротьба,  аж
довелося нiмецькому командуванню посилати на Балкани  генерала  Рендулича,
сподiваючись, -що його сербське походження стане в пригодi (справа в тому,
що невеличка частина сербiв, якесь iз племен, ще в давнi часи замешкала на
територi? сучасно? Австрi?; це було войовниче  плем'я,  з  нього  виходили
досить умiлi во?начальники,  ця  вiйна  зна?  такi  iмена,  як  Браухич  i
Рендулич, якщо говорити про найвiдомiших, тепер трохи смiшно згадувати, що
головнокомандуючим армiями, якi йшли по ?вропi, насаджуючи  чистоту  раси,
був виходець з слов'янського народу Браухич, але тодi було не  до  смiху).
Ясна рiч, Рендулич, попри сво? сербське походження,  теж  нiчого  не  змiг
удiяти, але не про це мова.
   Сорок перший рiк. Королiвська югославська  армiя  капiтулювала.  Безлiч
солдатiв i офiцерiв попало в полон. Опинився в полонi й молодий  блискучий
офiцер Нiколич. Вiн був чорногорець, у Чорногорi? в нього лишилася  молода
вродлива дружина, прекрасна  актриса,  яку  вiн  майже  силомiць  вивiз  з
Белграда, вiдiрвав вiд театру, вiд  сцени,  повiз  у  сво?  гори,  в  свою
дикiсть, обiцяючи навзамiн цивiлiзацi? свою пристрасть  i  вiчне  кохання.
Але тут запахло вiйною, хтось там пригадав, що дiд i батько Нiколича  були
в  свiй  час  офiцерами  королiвсько?  армi?,  щасливого  молодожона   теж
покликано до вiйська, видано йому офiцерський мундир, iсторiя, як  бачимо,
звичайна. При розлуцi молода дружина надiла Нiколичу на пiдмiзинний палець
золоту каблучку з великим - чи не на цiлий  карат  -  дiамантом.  Це  була
фамiльна коштовнiсть, талiсман, який мав берегти Нiколича вiд смертi.
   Справдi, чи то подiяв талiсман, чи то вже така швидка  й  некривава  то
була вiйна, що нiхто не встиг i стрельнути як слiд, але Нiколича не вбито,
вiн попав у полон. Полонених треба десь тримати. Отож Нiколича теж вмiщено
в один з таких таборiв для  офiцерiв.  Цiлком  гiгi?нiчний  табiр,  досить
сказати, що за всю вiйну там  жодного  разу  не  виникло  епiдемi?.  Кожен
полонений офiцер мав сво? окреме мiсце для спання,  щоправда,  постель  не
було,  але  де  ж  ?х  настачиш  для  мiльйонiв   полонених!   В   таборах
пiдтримувалася  тверда  дисциплiна,  що  для  людей  вiйськових  не  могло
видаватися чимось незвичним. Трохи обмаль було  продуктiв  для  полонених,
але не слiд забувати, що й увесь нiмецький народ терпiв  обмеження.  Окрiм
того, в полонених офiцерiв просто був побiльшений апетит, бо  людинi,  яка
сидить без роботи, завжди дуже хочеться' ?сти, нiж тому, хто  заклопотаний
дiлом. Згодом були спроби оскаржити цiлий  нiмецький  народ  за  iснування
концтаборiв,  але  при  цьому  посилалися  лиш  на  кiлька  концтаборiв  -
Освенцiм, Маутхаузен, Бухенвальд, Дахау тощо, за це ж  вiдповiдало  С.С  i
Гiммлер, а треба точно розрiзняти табори знищення i звичайнi  табори,  без
яких  у  вiйнi  не  обiйдешся.  Тут   Борис   не   витримав.   Розрiзняти?
Встановлювати розряди й гатунки таборiв? А що вiд цього  змiню?ться?  Назв
було   багато   i   рiзних:   Kriegsgefangenenlager,   Internierungslager,
Durchgangslager,      або      Dulag,      Arbeitslager,      Firmenlager,
Konzentrationslager,   Straflager,   Polizeihaflager,   Judenarbeitslager,
Arbeitserziehunglager,     Kriegsgefangenenarbeitslager     (Табiр     для
вiйськовополонених. Табiр для iнтернованих.  Пересильний  табiр,  з  якого
полонених  спрямовувано  до  постiйних  таборiв  -  шталагiв  i   офлагiв.
Радянських полонених часто знищувано ще в ду-лагах. Робочий табiр,  власне
-  фiлiя  великого  концтабору.  Табори  примусово?  працi   при   великих
концернах, заводах, фабриках. Можна  б  тут  згадати  про  штрафнi  табори
концерну  Крупна  Дехан-шуле  i  Не?рфельд-шуле  або  концерну  Сiменса  в
Берлiн-Хасельторст. Концтабори. Штрафнi  табори,  де  всi  ув'язненi  були
приреченi на обов'язкове знищення. Полiцейськi табори  на  територi?  СРСР
для осiб, запiдозрених в допомозi партизанам. Табори для знищення  ?вре?в.
Таким, наприклад, фактично був Майданек, який носив спершу назву  робочого
табору  для  вiйськовополонених.  Табори  для  "перевиховання"   не   дуже
слухняних iноземних робiтникiв. Заснованi за наказом Гiммлера з 28  травня
1941 року. Робочi табори для вiйськовополонених. Про ?хнiй характер  можна
судити з того, що цю назву мав Майданек.) - всi цi назви не мали iстотного
значення. Практика була така, що незалежно вiд  ?хньо?  формально?  назви,
кожен табiр, хоч i стосуючи рiзнi методи,  iснував  лиш  для  одного:  для
знищення ув'язнених. Розстрiлювали, морили голодом, палили в  крематорiях,
душили в газокамерах i в душогубках. Дев'ять  мiльйонiв  чоловiк!  Генерал
Кейтель  заявив:  "Життя  людське  на  схiдних  теренах  не  ма?   нiякого
значення". Герiнг в сорок третьому роцi  сказав  зятевi  Муссолiнi  Чiано:
"Нема потреби морочити соби елову з того приводу, що греки  голодують.  Це
нещастя спiтка? ще багато народiв.  В  таборах,  де  перебувають  росiяни,
починаються випадки канiбалiзму. В Росi? вмре ще цього року  вiд  голодно?
смертi двадцять-тридцять мiльйонiв людей.  Може,  то  й  добре,  якщо  так
станеться, бо кiлькiсть деяких народiв повинна бути зменшена".
   Ну так, вiйна справдi була  тяжка  й  виснажлива,  недостача  продуктiв
давалася взнаки, Вассеркампф не заперечував, що могли бути випадки  навiть
голодно? смертi.
   Але про Нiколича. Нiколич теж був голодний. Навiть дуже голодний. Якось
вiн  опинився  в  iнтернацiональному   таборi.   В   сусiдньому   секторi,
вiдокремленому вiд  югославiв  двома  рядами  колючого  дроту,  перебували
французькi офiцери. Французи користалися з допомоги Мiжнародного Червоного
Хреста, ?м щомiсяця давали посилки з продуктами, по той бiк колючого дроту
ходили мовби люди з iншо? землi:  смiялися,  причепурювали  сво?  мундири,
грали в кеглi. А з цього боку - голоднеча, пригнiченiсть, виснаженiсть.  I
ось тодi Нiколич згадав про свою золоту каблучку, яка, може, рятувала його
досi, тримала на свiтi, а тепер могла зробити бодай на короткий час таким,
як отi французи,- бадьорим i дужим. Вiн зняв каблучку з пальця,  пiдкликав
одного з французiв ближче  до  дроту  i  став  пропонувати  йому  обмiняти
коштовнiсть на хлiб. Француз сказав, що в нього лиш пiвхлiбини, бiльше  не
ма?, та й каблучка, власне, за колючим дротом  нi  до  чого,  але  Нiколич
згодився й  на  пiвхлiбини,  йому  було  однаково,  вiн  не  вiдставав  од
француза, i той, врештi, пiддався. Домовилися, що  француз  кине  хлiб,  а
Нiколич водночас з цим кине йому свою каблучку, обману нiхто не боявся, бо
серед ув'язнених панували найвищi закони честi; справдi, хлiб  i  маленька
золота каблучка полетiли з двох вiдокремлених секторiв майже водночас, але
нi чорногорець, нi француз не змогли скористатися з обмiну, бо  за  ?хнiми
переговорами пильно стежив  нiмецький  вартовий  з  поблизько?  вежi,  вiн
вчасно   попередив   по   телефону   сво?х   колег,   нiмецьку   точнiсть,
заде-монстровано було в той спосiб, що саме тодi, як до  Нiколича  долiтав
хлiб,-а до француза - золота каблучка, коло  одного  й  коло  другого  вже
стали нiмецькi солдати, хлiб i  золото  були  негайно  конфiскованi,  обох
винуватцiв спроваджено до комендатури, складено вiдповiдного  протокола  i
обидва - чорногорець i француз - помандрували на мiсяць до карцера.
   I ось вiйна кiнча?ться, Нiколич пiсля багатьох  пригод  добува?ться  до
сво?? Чорногорi?, зустрiч з дружиною, яка вiрно ждала його стiльки  рокiв,
все прекрасно, але раптом дружина  пита?:  "А  де  мiй  дарунок?  Адже  це
каблучка врятувала тебе вiд загибелi!" Нiколич почина? розповiдати дружинi
всю цю iсто^ рiю, але ж ? речi, яких жiнка не може зрозумiти!  "Ти  вiддав
?? полячцi!" - категорично заявля? дружина. "Але ж чому  саме  полячцi?  -
диву?ться Нiколич. - Вже швидше нiмкенi або хоч француженцi,  бо  потiм  я
попав до Францi?". Але дружина вперто сто?ть на сво?му: "Я знаю: ти вiддав
?? полячцi. Всi ви, чоловiки, однаковi..." Ясна рiч,  потiм  про  каблучку
було забуто, бо живий чоловiк все ж цiннiший за найдорожчу коштовнiсть.  А
тим часом... Табiр, де колись  був  Нiколич,  зайнято  було  американським
вiйськом, пiсля вiдомих угод американцi  передали  в  розпорядження  уряду
Захiдно? Нiмеччини все, що  лишилося  по  вiйнi,  управлiння  вiдшкодувань
почина? знайомитися  з  документами,  Вассеркампф  натрапля?  на  протокол
допиту француза й Нiколича, до протоколу ж, як речовий  доказ,  прикладено
золоту каблучку з дiамантом, яка збереглася  впродовж  усi??  вiйни!  Така
нiмецька чеснiсть!
   Вассеркампф зробив те, що на його мiсцi зробив би кожен: довiдався,  чи
живий ще Нiколич, дiзнався про його адресу i неждано став перед  подружжям
Нiколичiв у Тiтоградi власною персоною, ввiчливий,усмiхнений.
   - Уявля?те? - засмiявся Вассеркампф. - Неймовiрно просто! Фрау  Нiколич
сприйняла це як послання небес. Нащо вжа Нiколич чоловiк з нелегкою долею,
а й той розчулився. Це було прекрасне видовище!  Такi  хвилини  нiколи  не
забуваються, нетва!
   Борис хотiв був ще  раз  урвати  Вассеркампфовi  захоплення  з  приводу
золото? каблучки, поспитавши, чи не  думало  ?хн?  управлiння  спробувати,
скажiмо,  повернути  отi  онни  волосся  жiнкам,  спаленим  у  крематорiях
Освенцiму, хоча о тiльки самого Освенцiму! Але передумав. ОднаковЬ мертвих
не воскресиш, а Вассеркампфа не  вирвеш  з  його  дрiб'язкових  захоплень.
Сказав iнше:
   - Сподiва?мось, що нам ви допоможете так само, як Нiколичу? Тим бiльше,
що йдеться теж про рiч цiлком матерiальну i, зда?ться, уцiлiлу.
   - Я зацiкавлюся цим питанням, - пообiцяв Вассеркампф, - i якщо...
   - Але для цього ми  повиннi  по?хати  до  Марбурга,  -  нагадав  Борис.
Вассеркампф, мовби не вiрячи йому, глянув на Валерiя.
   - Так, нам треба в Марбург, - ствердив той.
   - Очевидно, це можна влаштувати, - Вассеркампф тер собi перенiсся,  вiн
ще, видно, й досi жив тою iсторi?ю про  золоту  каблучку  (така  прекрасна
iсторiя! що може  лiпше  свiдчити  про  нiмецьку  чеснiсть?).  -  Якщо  не
помиляюсь, iдеться про якийсь старовинний манускрипт...
   - Просто  невеличкий  шматок  пергамену,-  пiдказав  Борис,  -  але  це
надзвичайно важливий документ, який розкрива? одну  з  найбiльших  загадок
про наших художникiв часiв Ки?всько? Русi...
   - Художникiв? - миттю вхопився за слово Вассеркампф. - Я розповiм  вам,
як одна нiмецька жiнка врятувала вiд смертi руського художника. Неймовiрна
iсторiя!
   - Нам треба в Марбург, - сказав Валерiй.
   -  Так,  ми  повиннi  бути  в  Марбурзi  й  зустрiтися   з   професором
Оссендорфером, - пiдвiвся Борис.
   - А по дорозi ви розповiсте нам  iсторiю  про  художника,-  посмiхнувся
Валерiй, показуючи Вассеркампфу  свiй  бездоганний  продiл.  -  Отже,  гер
Вассеркампф, коли ми з вами зустрiча?мося? Завтра вранцi?
   - Я вам зателефоную - нетва? Обiцяю все влаштувати. Що ж до  iсторi?  з
художником, то ви  втрача?те  пречудову  нагоду,  запевняю  вас.  Вiн  був
скульптор.
   - До побачення, гере  Вассеркампф.-  Валерiй  i  Борис  були  вже  коло
дверей, дверi автоматично вiдчинилися.
   - Але ви ще почу?те цю буквально приголомшливу iсторiю! - навздогiн  ?м
прокричав радник по вiдшкодуваннях.
   - Ох i тип! - зiтхнув Борис, коли вони опинилися в коридорi.
   - Хайдеггер! - розвiв руками Валерiй.- Хайдеггер i Ясперс. "Випробувати
маскарад, щоб вiдчути справжн?".
   Отава йшов похмурий. Всi цi  безлико-модернi  коридори,  без-.  щелеснi
лiфти, лискучi площини, що  вiддзеркалюються  одна  в  однiй  i  стократно
повторюють тво? зображення в усiх можливих i неможливих проекцiях, вся  ця
прича?нiсть, тиша й порядок, немов у розлiнованому учнiвському зошитi,-все
це дратувало його, тепер вiн знав,  що  за  цi?ю  пустотою  хова?ться  теж
пустота; здавалося, найменше заокруглення в  цьому  царствi  прямих  лiнiй
вселило б якусь бодай надiю, але не було тут нiчого, окрiм  прямих  лiнiй,
вони або ж пролягали рiвнобiжне, або ж перетиналися пiд прямим кутом,  або
ж схрещувалися, творячи цiлi пучки безнадiйно прямих променiв.
   - Я, зда?ться, готовий пристати до твердження екзистенцiо-налiстiв,  що
людство знемага? пiд гнiтом фраз,- кинув знервовано Отава.- I тим  дивнiша
ваша мовчанка, Валерiю, перед цим нiмецьким словометом!  Невже  для  того,
щоб з третього секретаря колись стати послом, треба отак мовчати?
   - Бачте, професоре, - в голосi Валерiя була  цiлковита  безтурботнiсть,
так наче все йшло саме так, як треба,- не кожен третiй секретар мрi? стати
послом. Менi, наприклад, хочеться одного: повернутися додому, до Москви.
   - Всi рвуться за кордон. А ви?
   - А я рвуся звiдси додому. Ви, мабуть, дума?те: молодий. А в мене вже ?
дружина й донька в Москвi. Чому не тут, не зi мною? Дуже  просто.  Дружина
iнженер-електротехнiк. Сюди при?хала, глянула  i  сказала,  що  нiзащо  не
залишиться. Надто багато глини, а на глинi, просто на голiй  глинi,  росте
трава. Мов на кладовищi. Я, признатися, навiть не помiчав цього, дружина ж
тiльки ту траву та глину й  помiтила.  Тепер  вона  по?хала  додому,  а  я
продовжую дивитися довкола себе мовби ?? очима. Iсну? мiж близькими людьми
щось невидиме, воно ?дна? ?х навiть у примхах або в дивацтвах. Та вам  це,
мабуть, добре вi домо.
   - Умгу,  -  непевно  вiдбуркнув  Борис,  лякаючись,  що  Валерiй  почне
розпитувати про його неiснуючу дружину.
   - Що ж до мо?? терплячостi по вiдношенню до Вассеркампфа, то  це  чисто
професiональне. Ми вже тут звикли. Iнакше  не  можна.  Треба  дати  людинi
вибалакатися. Вам ще не доводилося бувати на суперечках  iдеологiчних,  де
йдеться про полiтику, фiлософiю, лiтературу, мистецтво! Отам словоливство!
Iнодi потрiбно не менше тижня, поки всi вони  повикладають  сво?  словеснi
запаси й не почнуть крутитися довкола того самого,  мов  той  чоловiк,  що
заблукав у лiсi або в степу пiд час хуртовини. До  речi,  ще  студентом  я
читав, як один наш критик доводив, що буран  у  пушкiнськiй  "Капiтанськiй
дочцi", де люди блукають, - це, мовляв, зразок критичного реалiзму,  а  от
буран  в  романi  радянського  письменника   треба   зображати   в   стилi
соцiалiстичного реалiзму, який вимага?, щоб геро? не заблукали,  а  вийшли
точно до мети.
   - Хiба мало дурнiв ще й у нас! - буркнув Отава. Вiн  згадав  iсторiю  з
етюдом Та? на ки?вськiй виставцi, захотiлося раптом спитати Валерiя, чи не
зна? вiн тако? московсько? художницi - Та? Зиково?; бажання було безглузде
й недоречне, щоб не пiддатися йому, Борис наддав ходу й випередив Валерiя,
але той наздогнав його, вони вже виходили з цього розлiнованого. холодного
департаменту, посольський шофер по?хав ?м  назустрiч,  Отава  розумiв,  що
зараз вони обидва опиняться в тiснiй машинi, де вже не втечеш  нiкуди  вiд
свого спiврозмовника, i тодi зовсiм несила буде боротися з  сво?м  намiром
спитати, будь-що спитати (навiщо, навiщо?), тому зупинився,  взяв  Валерiя
за гудзик, глянув йому в очi й спитав,  щоб  покiнчити  вiдразу  з  сво?ми
комплексами й забаганками:
   - Ви зна?те, - але вмить схаменувся вiд перших же  звукiв  сво?х  слiв,
стало йому соромно й боляче за свою нестриманiсть, вiн розгублено  замовк,
а потiм, щоб уже  не  зганьбитися  остаточно,  дочепив  до  початку  свого
запитання зовсiм iнший, несподiваний для  самого  себе  кiнець,-  коли  ми
по?демо в Марбург?
   - Побачимо, побачимо,- ухильно  всмiхнувся  Валерiй,  вiдчиняючи  перед
Отавою дверцята машини,на всяк випадок  я  замовлю  квитки  на  завтрашнiй
по?зд, але не гарантую, що ми туди по?демо вже завтра. Ви гарантованi,  що
ваш пергамен - у Марбурзi?
   -_  Оссендорфер  -  професор  Марбурзького  унiверситету,   я   повинен
побачитися з ним. Якщо це той самий ?фрейтор  Оссендорфер,  що  вбив  мого
батька, професора Гордiя Отаву; а почну судову справу. А пергамен  належав
нашiй державi, державному iнститутовi. В мене всi пiдтвердження...
   - Поки ми з вами  балака?мо,  Оссендорфер  може  стати  вже  професором
Гейдельберзького, скажiмо, або й Гарвардського унiверситету. Це  по-перше.
Прошу вас, сiдайте. По-друге, навiть зостаючись у Марбурзi, вiн не  захоче
з вами бачитись - i ви його не примусите. По-трет?, вiн скаже, що  не  ма?
жодного пергамену, а скористався з фотокопi?, власник же  просив  зберегти
його iнкогнiто. Варiантiв багато. Сподiваюся, до  завтра  гер  Вассеркампф
пiдготу? нам ?х якщо й не всi, то принаймнi з десяток, Так що  запасайтеся
терпiнням i витримкою.
   РIК 1028
   ТЕПЛIНЬ. КИ?В
   И уста усобица в мятеж и бысть тишина велика в земли.
   Лiтопис Нестора
   - По новостi дiла, втручатися не буду,-так сказав тодi князь, приймаючи
?х у теремних сiнях, де  мав  звичай  приймати  всiх  пiдданих,  а  згодом
призвича?вся вести перемови там  i  з  iноземними  послами,  щоб  показати
вищiсть сво?? землi над усiма  iншими,  але  посли,  зда?ться,  так  i  не
добирали, що й до чого, бо княжий терем  був  вельми  заплутаний  у  сво?х
переходах, доводилося минати кiлька сiней, в одних стояла велика  сторожа,
в других горiли свiчi перед  золотосяйними  iконами,  третi  сiни  звалися
кожуховими, бо там слiд було зоставляти  верхню  одiж  -  кожухи,  корзна,
важкi плащi, потiм сходи -  однi  й  ще  однi  -  i  просторе  помешкання:
рiзьблене дерево, прикраси золотi й срiбнi, застеленi  небаченими  хутрами
дубовi лави, обкований чеканеним золотом  княжий  стiл,  висока,  зроблена
вмiлим дуборiзом з суцiльного шматка  дерева  пiдставка,  на  якiй  лежить
розгорнена пергаменна  книга  в  коштовнiй  шатi,  ще  кiлька  книг  дивно
здоблених лежать на мальованiй яскраво скринi поряд  з  княжим  столом,  -
такого не побачиш нiде: нi в ромейського, нi в  германського  iмператорiв,
нi в схiдних владик, нi в французького короля, нi в ярлiв варязьких.
   - По новостi дiла,  втручатися  не  буду,  -  сказав  князь  ромейським
умiльцям, що прибули з Константинополя, - для  нас  головне  -  розмiри  й
прикраси церкви, а решта - ваша турбота.
   Вiн сидiв на сво?му княжому мiсцi, вони стояли далеко вiд нього, стояли
безладною мовчазною купою. Мiщило  звелiв  усiм  вистро?тися  в  ромейськi
святковi шати, все на них сяяло, змагаючись, iз сяянням княжого  золота  й
срiбла, але на Ярослава, як видно, те не справляло жодного враження,  його
очi з холодною уважнiстю дивилися на всiх одразу,  нiкого  не  вирiзняючи;
Сивооковi вже знайомi були тi очi: вони нагадували йому холоднi  й  твердi
очi князя Володимира в Радогостi, тiльки в Ярослава,  окрiм  холодностi  й
твердостi в поглядi, свiтився глибокий розум, i вiд цього очi  були  мовби
теплiшими, не такими темними, як у його  батька,  мали  барву  солов'?ного
крила.
   Князь, видно, вважав ?х усiх  за  ромеi'в,  тому  й  звертався  до  них
по-грецьки. Мiщило, набундючений i наiндичений, теж чимдуж вдавав iз  себе
ромея, почав розводити про Агапiта, став показувати князевi  пергамен,  на
якому накреслено було Агапiтом, як ма? виглядати споруджувана ними церква.
Ярославовi, видно,  сподобалася  дiловитiсть  Мiщилова,  вiн  задзвонив  у
бубонець, служки внесли ковшi з медом, за руським  звича?м,  було  випито;
всi мовчали, Ярослав пiдвiвся з свого столу, пiдiйшов  накульгуючи  ближче
до митцiв, глянув на пергамен. I тодi мов щось штовхнуло Сивоока.  За  всю
довгу й тяжку подорож вiд Константинополя  до  Ки?ва  не  думав  про  свою
прийшлу роботу, байдуже слухав теревенi Мiщиловi, але ось тепер...
   Не просто повернувся вiн на  рiдну  землю,  не  для  згадок  i  не  для
розчулень, не для милування Ки?вом i Днiпром, травами  й  пущами,  далебi,
нi! Ось сто?ть коло нього чоловiк, який володi? великою землею, князь,  не
схожий на iнших, мабуть, задуми в нього теж не  як  у  iнших  -  великi  й
значнi, але сам вiн мало зможе,  а  якщо  братиме  на  пiдмогу  таких,  як
Мiщило, то й геть нiчого. Сказав, що втручатися не буде, але сам розгляда?
пергамен i дума? над чимось - хiба ? ще на свiтi такi князi?  Досi  Сивоок
знав, що справами будiвничими вiдають  сакелларi?  або  iгумени,  довiренi
люди патрiарховi, ?парховi, iнодi - iмператоровi; за багато лiт  роботи  в
Агапiта не пам'ятав випадку, щоб отак можний чоловiк прийшов до художникiв
чи покликав ?х до себе. Але, може, то був тiльки  короткий  спалах  княжо?
цiкавостi, може, вип'ють вони, за звича?м, оцей мед, гляне  князь  недбало
на чужинський пергамен, не добираючи там толку, махне рукою, вiдпустить ?х
з богом, i все перейде до рук Мiщила, тупого виконавця волi Агапiтово?,  i
поки перестарiлий самолюб тiшитиметься десь у  сво?х  садах  влахернських,
тут ставитимуть в тяжкiй працi, серед бiдностi, нестач, горя, прокльонiв i
слiз простеньку церковцю, може, навiть  гiршу  за  поставлену  Володимиром
церкву Богородицi, а що вже меншу, то це Сивоок бачив точно i не мiг  нiяк
збагнути, чому Агапiт уповноважив Мiщила на таке будiвництво.
   Сивоок злякався, що пропустить, може, ?дину нагоду, мерщiй проштовхався
наперед, став коло Мiщила, смiливо глянув на князя, сказав рiдною мовою:
   - Зробити треба так, князю, щоб увесь свiт дивувався, а земля наша  щоб
прославилась цим храмом.
   - Мовиш по-нашому? - ворухнув бровою Ярослав i  переступив  покалiченою
ногою. Забув про поважнiсть, хворiсть давалася взнаки.-  Мовиш  по-нашому?
Хiба не гречин ?си?
   - Русич. З Деревсько? землi.
   - Як же опинився мiж роме?в?
   - Плутливi стежки в долi.
   - Митцтво зна?ш? - допитувався князь.
   -  Мусiю  вiн  кладе,  -  втрутився  Мiщило  по-ромейськи,  але  князь,
здавалося, не звернув уваги на те, що той  зрозумiв  ?хню  мову.  А  може,
князь знав про ?хн? походження, а тiльки вдавав, що не вiда?.
   - Все роблю, - сказав Сивоок, -  i  мусiю  кладу,  i  фрески  малюю,  i
зиждительське дiло знаю.
   - Пощо ж гречини видають тебе за свого? - спитав Ярослав.
   - Вигiдно ?м. Торгують славою i сво?ю i чужою. Усе в свою калитку.
   - Бог ?дин, - насупився князь, - i  слава  вся  йде  боговi.  Хто  тебе
навчив, од того й виступа?ш.
   - Художникiв не навчають, - смiливо мовив  Сивоок,  -  ?х  приборкують.
Отак,  як  диких  коней-тарпанiв.  Не  вчиш  же  ?х  бiгати:  вмiють   вiд
народження. А чим бiльше приборка?ш, тим гiршим, повiльнiшим  стане  ?хнiй
бiг. Краса в ньому вмре, розкованiсть зникне разом з дикою сваволею.  Отак
i художник.
   - Так хто ж ти: кiнь чи чоловiк? - посмiхнувся князь.
   - На нього часто таке находить, - вмiло втрутився Мiщило, -мабуть,  вiд
придуркувато? дiвки, яку з собою возить повсюди. Привiз i до Ки?ва, князю.
   Князь глянув  на  Сивоока  якось  непевно  -  чи  то  осудливо,  чи  то
зневажливо, той  i  не  злякався  нi  Мiщилового  викриття,  нi  князевого
погляду, але наповзло на нього  тяжке  й  непоборне,  здавалося,  що  свiт
розламу?ться, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всi храми,
монастирi, доми, що вiн  ?х  ставив  i  прикрашав,  i  тiльки  вiн  сто?ть
посерединi цiлий, не-ушкоджений, але весь у паланнi дикого вогню i не може
здобутися нi на порух, нi на слово.
   - Мала церква, князю! - тiльки й змiг вигукнути, лякаючись, що кинеться
на Мiщила й стане його душити або брязне ним об землю,  топтатиме  ногами.
Був сам не свiй.  Нiхто  не  помiчав  Сивоокового  стану.  Князь  спокiйно
переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен.
   - Мала? - перепитав. - Чому ж мала?
   - Бо мала! - знов гукнув Сивоок.
   Мiщило засмiявся, його тiшила здитиненiсть Сивоокова.
   - Митрополит Феопемпт прибув разом iз нами, - нагадав  вiн  князевi,  -
ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як  i
церква Богородицi, поставлена тво?м отцем князем  Володимиром.  Три  нави,
над кожною - баня, бiчнi нави меншi, банi над  ними  нижчi,  камiнь  можна
класти всякий,  бо  для  божого  храму  важить  не  зоколишнiй  вигляд,  а
серединний украс.
   - Що скажеш? - звернувся князь до Сивоока.
   - Мала церква, - повторив той.
   - Що ж не казав про це сво?му зверхниковi там, у Константинополi?
   - Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Ки?в. Побачив i не впiзнав.  А  що
буде далi, коли обведеш новими валами, кня\ю?
   Ярославовi сподобалися останнi Сивооковi слерва, однак висновок iз  них
зробив трохи несподiваний.
   - Зроблю Ки?в суперником Константинополя. - сказав вiн, повертаючись до
свого столу.- А для цього все зробимо, як у  ромейськiм  стольнiм  городi:
церкву Софi?, Золотi ворота, монастирi, храми, грища, палати...
   Сивоок мовчки вiдступив. Згасав у  ньому  той  спалах,  що  кинув  його
наперед до князя, незвичнiсть Ярославова теж мовби  вiдразу  потьмарилася,
як тiльки вимовив вiн  слова  про  Константинополь.  Знов  те  саме!  Знов
повторення й наслiдування. Нiхто не дума? про те, що  найвища  цiннiсть  -
бути самим собою. Нi,  треба  позичати.  Позичили  бога  в  роме?в,  тепер
позичають усе й до бога,  навiть  здiбностей  наче  сво?х  нема?  -  треба
просити ?х у ромейського  iмператора,  i  талант  лиш  тодi  талант,  коли
привезуть його з чужини. Чому так?  Колись  на  цiй  землi  жили  справжнi
митцi, якi в тяжкiй творчiй напрузi з нiчого видобували барви й кшталти  i
прикрашали життя отак хоч би,  як  прикрашено  оцi  княжi  сiни,  а  тепер
з'явилися тiльки розповсюдники чужого вмiння, такi, як Мiщило, -  а  вони,
виходить, i милi князям? I цей, з розумними очима,  з  стриманим,  людяним
голосом, позбавленим жирно? пиховитостi, як у всiх можних, вiн теж не може
вiдiйти  вiд  усталеностi,  йому  теж  хочеться  запозичити  вже   готове.
Константинополь! Справдi, великий i  славний  город,  зiбрано  там  безлiч
чудес. Але чому Ки?в ма? бути схожим на  нього?  Хай  живе  неоднаковiсть,
слава вiдмiнностям!
   Але все це лиш промайнуло в головi в Сивоока,  висловити  до  ладу  цих
думок вiн не мiг, тому попхався на сво? мiсце позаду iнших, понуро височiв
там, лихий не так на Мiщила чи князя, як на себе самого. Раптом стрельнуло
йому в голову: вже коли як у Константинополi, то  чому  ж  Агапiт  прислав
малюнок тако? церкви?
   - В Константинополi  буду?мо  лиш  п'ятинавовi  церкви,  -  сказав,  не
звертаючись, власне, нi до кого, - а тринавовi нинi  -  лиш  у  вiддалених
провiнцiях. Може, цього й хотiв ти, княже?
   Це вже були тонкощi, яких Ярослав знати не мiг, але  Мiщило  злякавсящо
князь стане допитуватися i справдi запрагне собi теж складно? п'ятинавово?
споруди, яку Агапiт не мiг довiрити ставити нiкому,  вважаючи,  що  тiльки
вiн один у всьому свiтi здатен на таке. Мiщиловi йшлося  вже  не  так  про
самого себе, як про свого  константинопольського  зверхника,  навчителя  й
хазя?на,   вiн   розумiв,   що,матиме   тут   незалежнiсть,   лиш   допоки
прикриватиметься значенням i вищiстю Агапiтовими; Сивоок,  ясна  рiч,  був
чоловiк  небезпечний  у  сво?й  норовистостi  й  у  сво?му  вмiннi,   яким
перевершував усiх,  але  дурощiв  у  ньому  теж  було  повно,  тож  Мiщило
поблажливо посмiхнувся, поближче пiшов до князя  i  пiвголосом,  так  наче
бiльше нiкого там,  окрiм  них  двох,  не  було,  почав,  цього  разу  вже
пересипаючи ромейську мову словами руськими:
   - Всi найголовнiшi церкви в Константинополi, князю, збудованi так  само
на три нави, як i наша буде. I церква премудростi божо?  свята  Софiя  ма?
три нави, i церква божественного миру свято? Iрини, i  церква  Воскресiння
господнього свята Анастасiя. Коли ж  божественний  Юстiнiан  ставив  святу
Софiю, то всi великi городи й землi - Афiни, Делос, Кизик, ?гипет - славнi
сво?ми будiвлями, вiддали все сво?  найцiннiше:  мармур,  золото,  срiбло,
слонову кiстку, колони  й  рiзьблення.  На  островi  Родос  для  мурування
головно? банi було вилiплено легку цеглу i на кожнiй  цеглинi  був  напис:
"Бог заснував ??, бог ?й i поможе". Через кожнi дванадцять рядiв у  камiнь
клали священнi релiквi?, в той час як священики  читали  молитви.  Головна
баня трима?ться на чотирьох великих стовпах камiнних,  ма?  в  собi  сорок
вiкон, i коли глянути знизу  зсередини,  то  зда?ться,  нiби  нависа?  над
чоловiком небо. Пiд банею почеплено голуба, що зобража? святого духа, а  в
тiлi голуба зберiгаються святi дари. Стiни зсередини всi викладенi дорогим
мармуром усiляких барв i вiдтiнкiв, карнизи вкритi золотом, баня зсередини
теж уся вкрита золотою мусi?ю, на якiй зображено святих.  У  святiй  Софi?
сто вiсiм колон, вiсiм  з  яких  взято  з  храму  Дiани  в  Ефесi,  вiвтар
вiддiлено вiд церкви срiбною перепоною з дванадцятьма колонами, престол iз
щирого золота, з встановленими в нього ко