штовними каменями, вночi в церквi
засвiчуються шiсть тисяч золотих лампад...
   Мiщило перелiчував  далi:  скiльки  в  Софi?  дверей  срiбних,  скiльки
мiдних, скiльки кедрових, скiльки дискосiв,  чаш,  потирiв,  якi  завважки
?вангелi?.   Неспроможний   передати    велич    i    красу    найбiльшого
константинопольського  храму,  вiн  намагався  приголомшити  хоч  лiчбами,
громадив камiнь, дерево, мiдь, золото ще б спробував вилiчити, скiльки все
те  коштувало,  скiльки  довелося  зiбрати  Юстiнiановi  податей  з   усiх
вiзантiйських фем, так наче важила кiлькiсть колон i мальовил, а не те, як
вони поставленi, як здобленi, як добранi одна до одно?, i як там покладено
мусiю, i як ковано  золото  й  срiбло.  Та  про  це  Мiщило  не  мовив.  В
обмеженостi сво?й душевнiй не вiдав того, що самi  лиш  iмена  будiвель  i
мiст вже викликають у чутливому  серцi  образ  ?хнiй.  Константинопольська
Софiя теж мала свiй образ. Для Сивоока то була зелена просвiтленiсть,  мов
ранкова морська  прозорiсть.  Так,  колись  уперше  попав  вiн  до  церкви
Богородицi в Ки?вi,  i  назавжди  лишався  йому  вишнево-сизий  спогад,  i
гучання дзвонiв, i  золотi  проморги  свiчок.  Та  хiба  ж  про  це  можна
розповiсти? Тiльки вiдчути може людина красу, можна тiльки  переживати,  i
лиш той, хто ?? вiдчував, може творити наново, тiльки в  тому  ?  справжн?
обдаровання. Невже й цей  розумний  i  мудрий  князь  не  вмi?  розпiзнати
чоловiка здiбного вiд нездiбного?
   - Вiрю, що збуду?ш i для нас церкву славну й велику, -  сказав  Ярослав
до Мiщила i пiдняв праву руку, мовби благословив того на подвиг.
   Мiщило став на колiна, вдарив поклона князевi, пробурмотiв:
   - Поможи, боже, аби при малому талантi справи великi здолав.
   Сивооковi хотiлося кричати: "Не вiр йому, князю, не вiр!" Але що  крик!
Велося так повсюди. Мiщило знав, що треба перед богом упослiджуватися, чим
нижче,, тим лiпше. Хто ж то вiда?, який там  завбiльшки  талант  у  Мiщила
насправдi? Чи оцi безмовнi антропоси скажуть про це?  Яке  ?м  дiло?  Чужа
земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя,
до свого Агапiта. Але ж вiн, Сивоок, не повернеться.
   I земля ця йому не чужа, а рiдна, дорога, ?дина в свiтi! "Поможи, боже,
аби при малому талантi!.." Нащо ж для тако? землi та малi таланти! Держава
завжди намага?ться купувати таланти,  але  скнарiсть  заважа?  ?й  вибрати
найкраще, а  може,  просто  невмiння  вибрати,  тому  здебiльшого  купленi
бувають або ж найгiршi, або  ж  посереднi,  якi  вмiють  вчасно  вискочити
наперед, усi отi крикуни, що ведуться так, нiби мають у кишенi грамоту вiд
самого бога.  А  справжнi  великi  таланти  часто  зникають  в  непам'ятi,
невiдомi, вiдомi й невпiзнанi. Бiйся посередностi, о княже!
   Але все те боляче билося лиш  в  думцi  в  Сивоока,  до  вислову  ж  не
давалося, вiн стискував кулаки вiд розпуки, знов коловся й  ламався  перед
його очима свiт,  знов  ставала  посеред  того  явленого  руйновища  дивна
церква, вiн бачив ?? всю зокола й зсередини, стояла вона яскравою писанкою
з далеких рокiв його дитинства, власне, була то й не церква, а образ  його
землi, який народився з давнiх спогадiв i з ново? зустрiчi з Ки?вом, образ
пролiтаючий,  мов  зiтхання  вiтру  в  осiнньому  листi,  неначе  сповненi
пташиного щебету досвiтки, нiби золотиста мовчазнiсть  сонцева  над  бiлою
тишею снiгiв.
   А князь тим часом знов задзвонив у бубонець, увiйшли якiсь  його  люди,
стали позаду, почався ряд з Мiщилом, говорилося  про  речi  дрiб'язковi  i
несутт?вi:  про  право  вiльного  виконання  робiт,   найму   мулярiв   та
челядникiв, привозу потрiбного з Вiзантi?, пiдлеглiсть лиш княжому суду, а
який княжий суд - видно було вже тепер, для князя лiпше  теля  прямойдуче,
анiж бик, що мета?ться на всi боки й рветься  кудись  у  незвiданiсть.  Ще
мовилося про харчi для майстрiв, про червоне вино,  рис,  .фiги,  мигдаль,
родзинки, корицю, нiколи Сивоок не думав, що Мiщило  аж  так  далеко  може
зайти в сво?м здрiбнiннi, а той намагався виказати перед князем знайомство
з  щонайнезначнiши-ми  на  перший  погляд  справами,  здивувати   Ярослава
обширнi-стю сво?х зацiкавлень - вiд справ божественних аж до  якихось  там
родзинок для майстрiв на свята й на недiлi.
   Князь теж увiйшов  у  смак,  йому,  видно,  сподобалася  запопадливiсть
Мiщилова, вiн жваво обмовляв усi вимоги майстрiв,  при?мно  було  спустити
цих загадкових людей з захмарностей ?хнього незбагненного вмiння на грiшну
землю, спостерiгати ?хн? перетворення на простих смертних,  виставляти  ?м
вимоги: де мають мешкати, скiльки працювати, якi свята  справляти,  а  якi
занехаяти, що ?м робити вiльно, а що нi, якi розваги допускаються,  а  якi
заборонено, яка буде платня i як з одягом, i що буде,  коли  хтось  з  них
невилiковно захворi? або втратить зiр на княжому  будуваннi,  i  як  мають
дотримуватися  посту,  i  про  заборону  ловiв  у  княжих  землях,  i  про
недопустимiсть блуду, i про стеження за будiвництвом, i про молитви...
   Колись ще малим, прикутий сво?ми  хворощами  до  лiжка,  рятуючись  вiд
нудьги й  розпачу,  вилiплював  Ярослав  з  хлiбно?  м'якушки  неоковирних
коникiв i пташок, потiм пробував рiзьбити подарованим  князем  Володимиром
ножем по  чорному  дубу,  веселий  во?вода  Будий  розхвалював  тi  дитячi
витiвки, казав, що нiхто так не втне, як малий князь, дохвалився до  того,
що Ярослав пiд час одного з нападiв шалу став кричати, щоб йому зiбрали до
ложницi всiх ки?вських малюкiв, якi вмiють  лiпити  чи  рiзьбити;  во?вода
пообiцяв уволити князiвську забаганку,  справдi,  кiлька  день  збирав  по
всьому Ки?ву якихось зашмарканих i обдертих хлоп'якiв, десь ?х довго  мили
в банi й перевдягали, перш нiж допустити до малого  князя,  вони  лякалися
пишних палат, озбро?но? сторожi, численно? челядi, яка сновигала  по  всiх
усюдах, в Ярославовiй палатi злякано тулилися коло  дверей,  не  мовили  й
слова, та малий князь теж, зда?ться, не горiв бажанням вступати з  ними  в
розмови, спитав тiльки во?воду: "Ну, що вони там умiють?"
   Будий мовчки став показувати князенковi лiплення й рiзьблення, там були
речi досконалi.
   - Брехня! Обман! - похмуро глянув на все те князенко.- Не  можуть  малi
такого...
   - А побачимо! - весело мовив Будий.- Ось дамо ?м глину та дерево, i хай
хто що хоче, те й утне!
   - I щоб перед мо?ми очима, - сказав Ярослав.
   Дано малим глину, дано дуб i рiзаки, хто сiв на лавки, а хто  й  просто
примостився на пiдлозi, хлоп'яки взялися  до  роботи  запекло  й  вiддано.
Ярослав вирiшив поки що втриматися, глянути, що з того  вийде,  вiн  мовби
передчував, що змагатися йому з цими  малими  киянами  не  виходить  i  не
личить, терпляче ждав,  коли  з'являться  з-пiд  отих  малечих  рук  першi
лiплення i першi рiзьблення; малих нагодовано обiдом разом з князем,  коли
стало темнiти, запалено свiчки, щоб  робота  не  припинялася,  хто  першим
викiнчував свою надумку, брався до чогось  нового;  Ярослав  не  мав  куди
поспiшати, однаково змушений був лежати, вiн сказав ?м, що можуть тут жити
хоч мiсяць, що згодом i вiн сам при?дна?ться до ?хньо? змаганини, але  чим
бiльше носив йому в постiль Будий речей, зроблених нашвидкоруч,  майже  на
бiгу, отими безвiсними хлоп'яками, тим  мовчазнiший  i  похмурiший  ставав
малий князь, тим  з  бiльшою  нехiттю  позирав  на  сво?х  суперникiв,  бо
збагнув, що коли  б  посадовити  його  з  ними,  то  був  би  з-помiж  них
найгiрший, найнездарнiший, i з його лiплень та рiзьби хiба що смiялися б.
   В нападi  шалу  вигнав  ?х  усiх  разом  з  розсмiяним  во?водою  геть,
зненавидiв отодi всiх, хто ма? мистецькi здiбностi, але з роками в глибинi
душi став поважати за наслане вiд бога вмiльство, бо вiдав  тепер  гаразд,
як багато мистецтвом можна завоювати душ.
   Через те сам приймав художникiв, викликаних з Вiзантi?, сам  радився  з
ними, навiть на прощання згадав про  Сивоока,  поплескав  його  по  плечу,
сказав Мiщиловi:
   - Не зобижайте цього чоловiка.
   - Христоса йому не вистача?, - сердито мовив Мiщило. - Скрiзь i  завжди
чогось шука!
   Вiн ревниво заступав князя вiд сво?х антропосiв, найперше ж -  Сивоока,
боявся, видно, що  Сивоок  знов  почне  за  рибу  грошi,  але  той  мовчки
вклонився князевi, пiшов з сiней в гуртi сво?х  мовчазних  товаришiв,  якi
вже давно пересвiдчилися, що в ?хньому дiлi  слова  марнi,  важить  тiльки
вмiльство, та й Сивоок несвiдомо притримувався то?  само?  думки,  мабуть,
саме Тому прикипiв навiки серцем до Iсси, яка вмiла весь свiт  вмiстити  в
один-?диний вигук-зiтхання "iс-са!".
   Для вiзантiйських майстрiв, стосуючи новгородський звичай з  утриманням
варягiв, завчасу  видiлено  окремий  двiр  за  валом,  коло  самого  мiсця
спорудження церкви, але Сивоок хотiв мати для себе з Iссою  окреме  житло,
пiшов по Ки?ву, щоб найняти хижу; довго шукав, Iсса ходила за  ним  тiнню,
закутана в хутро, яке Сивоок справив ?й на торгу, бо мерзла вона вже й вiд
осiннього вiтру, нарештi вдалося купити в родичiв умерлого старого  коваля
наполовину зариту в землю дерев'яну хижу коло Бабиного торжка;  хижа  мала
добре складену пiч, обiцяла тепло на довгу зиму, хоч трохи  й  лячно  було
спускатися на три скiпцi в землю, так нiби сходив у могилу, надто ж беручи
до уваги, що довкола височiли новi боярськi й купецькi доми на пiдклiттях,
з рiзьбленими прикрасами, з вiкнами в свинцевих рамах, затягнених прозорим
мiхуром або й з вставками з заморського барвного  скла,  та  Сивоок  тiшив
себе надi?ю, що житло це цiлком тимчасове, сподiвався вiн згодом поставити
собi в кутку ?хнього двору новий домик; для Iсси було  байдуже,  де  i  як
жити, - ?й потрiбен був тiльки Сивоок, вона  лякалася,  коли  вiн  iшов  з
дому, щiльнiше куталася в хутро, величезнi ?? очi поблискували з-над хутра
сполохано й болiсно. Заставав ?? завжди, як i лишав, нiкуди  не  виходила,
не вiдлучалася з двору, терпляче ждала його повернення, не питала, де був,
що робив, як там посуваються ?хнi  справи,  вiн  приносив  додому  ?дво  й
питво, купував Iссi ки?вськi прикраси,  вперше  в  життi  доводилося  йому
придба-вати все необхiдне для житла, а знав, що тут не  обiйдешся,  як  на
островi, найпростiшим, тяжка зима заганя? людину до житла, i  виявля?ться,
що треба й те, й се. Одного разу вiн  не  застав  Iссу  вдома.  Стурбовано
оглянув дворище, зазирнув до сусiдiв, когось там спитав - нiхто  не  бачив
??,  нiхто  й  не  знав,  що  в  нього  в  хижi  перебувало   якесь   живе
створiння-такою непомiтною й тихою була Iсса.  Вiн  перейшов  Бабин  торг,
никав коло дворiв, зазирнув на дитинець, проходив  однi  й  другi  ворота,
питав у приворiтно?  сторожi.  Нiхто  не  чув  i  не  бачив.  Зрозпачений,
повернувся додому, Iсса сидiла в кутку й щулилася вiд холоду.
   -  Де  була?  -  спитав  Сивоок,  не  сподiваючись  на  вiдповiдь,  але
стриматися вiд запитання не мiг, бо злякався навсправжки за не?  i  вперше
вiдчув, що б то значило втратити цю  мовчазну,  але  найдорожчу  на  свiтi
душу.
   - Вода, - сказала Iсса, i щось  мовби  темний  усмiх  промайнуло  в  ??
великих очах, i тужний спогад засвiтився в ?хнiй чорнiй  глибинi,  навченi
ним колись слова поверталися тепер до нього по  одному,  i  найперше  було
слово "вода", без яко?, мабуть, не могла Iсса жити, звикла до  ??  вiчного
дихання, до ?? гучно? мови, до ?? глибинно? прозоростi й  безмежжя.  -  Ти
дивилася на Днiпро? - догадався вiн вiдразу й покартав себе в думцi, що не
змiг показати  ?й  з  валiв  Днiпро  давнiше,  аж  поки  вона  сама  якось
наважилась вийти з хижi й несвiдомо потягнулася до волi, до безмежжя,  яке
вiдкривалося десь iз ки?вських валiв. На другий день вiн  пiшов  за  Iссою
назирцi, не хотiв, щоб вона його помiтила, боявся злякати народжена в  нiй
бажання спостерiгати води днiпровськi, терпляче ждав, поки Iсса спустилася
з валу й пiшла собi додому, тодi забрався туди, де вона перед тим  стояла,
глянув - i сам задихнувся вiд безмежжя вод, -де зливалися Днiпро й  Десна;
вiн спробував повторити жест Iссин - схилився над безоднею з простягненими
до не? руками i мовби падав  униз,  назустрiч  водам,  якi  розкрилювалися
довкола високого Ки?ва, i в очi  йому  вдарило  срiблисто-синiм,  а  потiм
червоно-золотим, вiн линув у ту барвну глибину довго й солодко, мов  птах,
i ввижалося йому, що ширя? його  дух  в  уявлюваному  просторi  то?  само?
церкви,  що  привидiлася  тодi  в  княжому  теремi,   збагнув   тепдр   ??
глибиннiсть, ?? вiдтiння, охопив розумом ??  образ.  Вiн  покладе  моза?ки
так, щоб дивилися люди не мертвим тупим оком, не збаранiлi й  бездумнi,  а
щоб охоплювали створене оком  рухливим,  допитливим,  щоб  дошукувалися  в
кожнiм образi людсько? (а не тiльки божо?) сутi, аби вловлювали красу барв
i вiдтiнкiв, щоб плавали й линули в нiй, мов птахи з-поза Десни на  Днiпро
в оцих над-ки?вських висях. Але для цього йому потрiбна не та церковця, що
?? тулить на ки?вськiй землi Мiщило,  йому  потрiбен  розмах,  роздолля  й
обшир отакий, як вiдкрива?ться з ки?вського валу, - вивести б  сюди  князя
Ярослава та показати йому!..
   А тим часом зiгнано до Ки?ва тисячi людей, прибували шо-день  воловi  й
кiннi вози, повнi пива, медiв, жита,  пшеницi,  проса,  каменю,  дерева  -
всього потрiбного для  живлення  й  будування.  Серед  поганських  пiсень,
християнських молитов грецьких, кадiння попiвського,  каяння  в  грiхах  i
спалахах веселих гульбищ тягли землю, приправляли в лодьях з рiчок  Ужу  й
Убортi до Прип'ятi й по Днiпру камiнь надтвердий,  ставили  першi  городнi
пiд новий вал, почали  вкопуватися  в  землю  Пе-ревiсища,  щоб  закладати
пiдвалини пiд церкву свято? Софi?: iверi?ць  Гюргiй  з  сво?ми  товаришами
чаклував над каменем, який вiн сам привiз у лодьях з найпота?мнiших глибин
Дерев-лянсько? землi, не пiдпускав до себе навiть Мiщила,  не  хотiв  мати
справи з тими, хто будуватиме видиме, тодi  як  клопотався  лиш  невидими,
вихвалявся, що спорудить Софiю пiдземну, кам'яну,  склепiнчасту,  на  якiй
надземна церква може стояти й тисячу лiт i  бiльше,  скiльки  буде  треба,
допоки  й  стоятиме.  Мi-щило  поскаржився  митрополиту  Феопемпту,  однак
вiзантi?ць до пори не втручався в будiвництво, вiн  ждав,  видно,  початку
здоблення, щоб точно вказати на порядок i чин розписiв згiдно з догматами;
Мiщиловi нагадано було, що навiть  Константинопольська  Софiя,  споруджена
славними майстрами Анфимi?м з Тралла й ?сидором  з  Мiлета  (останнiй  був
земляком Iктiноса, який ставив колись Парфенон  у  Афiнах),  поко?лася  на
розгалужених пiдземних склепiннях, та?мниця яких не  розкрита  ще  й  досi
нiким, тож треба дбати передовсiм за мiцнiсть, а бiльше  не  втручатися  в
дiла iверiйцiв.
   Чомусь вiдчув Сивоок здружену з собою душу  в  Гюргi?-iверiйцю,-  може,
сподобався той сво?ю незалежнiстю стосовно Мiщила, може, сподiвався мати в
ньому спiльника для сво?х замiрiв; вже як  закладали  пiдвалини  церкви  i
стали вимальовувати ?? розмiри, Сивоок запросив Гюргiя з його  товариством
до корчемницi, почав здалеку, похвалив ?хню роботу i  ?хн?  високе  знання
душi каменю, бо кому ж  не  вiдомо,  що  суворий  камiнь,  завдяки  вмiлим
людським рукам, завдяки лiчбi та мiрi, ста? м'яким i податливим, вбира?  в
себе  тепло  людське  i  захову?  навiть  запах  людського  тiла,  в  чому
пересвiдчувався кожен, кому  довелося  жити  серед  каменю  понад  теплими
морями. Потiм спитав Гюргiя мовби мiж iншим:
   - А чи не мала буде церква?
   - Мала? - вигукнув Гюргiй.- Не мала - нiяка! Камiнь ми пiдклали  такий,
гору можна ставити! А цей ваш Мiщило - що ставить! Не сюди ми  йшли  -  до
князя Мстислава. Тому б сказали - давай  зробимо  отаке!  Той  би  пристав
одразу. Ярослав обережний. Всiх слуха?. Нi з ким не хоче сваритися.
   - Чом же не пiшли до Мстислава? - поцiкавився Сивоок. Один з  iверiйцiв
щось швидко сказав Гюргiю, той засмiявся.
   - Бо?ться тебе, що ти пiдiсланий, - сказав Сивооковi, - а я знаю,  який
ти чоловiк. Ти нiкого не бо?шся, таких люблю! Давай вип'?мо.  Хочеш  -  ми
заспiва?мо тобi нашi пiснi?
   Вони випили, потiм  iверiйцi  всi  пiдвелися,  стали  плече  до  плеча,
обiйнялися й заспiвали щось мужн? й горде,  як  самi  в  сво?й  чоловiчiй,
небуденнiй красi.
   - А не втiка?мо до Мстислава, - гукнув знов Гюргiй, - бо Ситник нас  не
спуска? з ока.
   - Ситник! - Сивоок ще не чув тут такого наймення, вiдгукнулося в  ньому
давн? з дитинства, дiд Родим, пiтнявий медовар, Величка. - Хто ж вiн?
   - Не зна?ш? Вiн тебе зна?. Всiх  зна?  Ситник.  Нiчний  боярин  князiв.
Хочеш? Пiдемо до князя про церкву скажемо?
   - Казав я, ще як при?хали, - похмуро мовив Сивоок. -  Змаловажив  князь
мо? слова.
   - Вночi треба пiти. Через Ситника. Вночi  князь  добрий.  Тодi  вмовимо
князя. Можеш поставити велику церкву?
   - Хочу!
   - Тодi йдемо!
   - Через цього Ситника не хочу, - сказав Сивоок, так нiби  вiдчував,  що
зустрiне свого давнього недруга, а  може,  просто  мав  вiдразу  до  цього
прiзвища, бо жили тепер у ньому, вiдродившись,  усi  найкращi  й  найтяжчi
спогади з дитинства.
   - Ларивона попросимо, презвутера, - не вiдступав Гюргiй.- Не пробував з
Ларивоiюм говорити?
   - Ларивон - пiп, не хочу з ним нiчого мати...
   - Для попiв же буду?мо!
   - Для людей - не для попiв.
   - Ну, пiдемо до князя вдвох?
   - Удвох - згода.
   А вже припекло сонце нового лiта, камiнь  висох,  втратив  зайву  воду,
закiнчено  закладати  пiдвалини,  митрополит  з  усiм   клiром   вiдправив
урочистий молебень, мiж каменi повкладувано  князiвськi  золотi  печатi  й
дорогi хрести з золота, срiбла й кипарисового дерева для  вiчного  стояння
церкви, свяченою водою окроплено весь верхнiй камiнь, сам князь з княгинею
й дiтьми, з дружиною, во?водами, боярами, з челядинами був  на  торжествi,
вистроенi в золотосяйнi ромейськi шати, стояли серед почту й  антропоси  з
Мiщилом на чолi, все було пишно й велелiпно, i нiхто й не  сподiвався,  що
пiзно вночi до князя пота?мно проведе Ситник  двох  високих,  закутаних  у
темне, чоловiкiв i тихо вислизне з княжо? горницi, лишивши там  приведених
та самого князя, i горiтиме там тiльки одна тоненька свiчка, променi  яко?
падатимуть зрiдка то на одне обличчя, то на  друге,  марно  намагатимуться
вiдвоювати в темряви бодай одне з тих лиць,  бо  темрява  виступатиме  там
спiльницею та?мностi, а всi тро? передовсiм дбали зберегти  та?мницю,  про
це йшлося ?м найперше,  заради  цього  Сивоок  навiть  переборов  огиду  й
вiдразу до Ситника, якого впiзнав одразу, хоч як той постарiв  i  роздався
вшир за два десятки рокiв, що ж до Ситника, то вiн, ясна рiч, не мiг  i  в
думцi класти собi, що перед ним той самий хлоп'як, який колись врiзав його
сирицею по мармизi й дав дьорки так, що й досi  нiхто  не  може  вiднайти.
Виступав же Сивоок пiд сво?м християнським iм'ям - Миха?л.
   - От привiв до тебе, князю, - сказав Гюргiй, коли вони лишилися самi.
   - Дiло кажiть, - уривчасто кинув Ярослав.
   Сивоок, здавалося,  не  мав  нiякого  намiру  розбалакувати  з  князем.
Прийшов з останньою розмовою, з останнiм попередженням.
   - Мала церква, - сказав з темряви.
   Ярослав i собi ворухнувся, щоб уникнути  свiтла,  яке  падало  йому  на
обличчя, так само з темряви вiдповiв Сивооку:
   - Вже чув.
   Тепер настала черга Гюргiя. Всi вони гралися  в  пiжмурки  з  темрявою,
тро? дорослих i поважних чоловiкiв, мiж  ними  й  князь,  не  було  в  цiй
горницi нiчого, окрiм тоненько? свiчечки, темряви та ?х трьох;  князь  мав
перевагу над сво?ми двома  вiдвiдувачами  хiба  що  в  тому,  що  десь  за
темрявою ча?лися його вiрнi люди з усемогутнiм Ситником, але то було десь,
а ось тут вони змагалися тiльки втрьох,  i  кожен  прагнув  взяти  в  сво?
спiльники  темряву,  кожен  заслонявся  нею,  вiдхитувався  вiд   гострого
проблиску свiчечки i кидав  у  супротивника  слово  чи  два.  Гюргi?вi  не
пасувало отаке  перекидання  словом-двома,  в  ньому  завжди  готовi  були
вибухнути цiлi лавини слiв, гарячих, склубо-чених, iнодi навiть безладних,
але тут вiн стримав себе, мерщiй посунувся в темряву,  сказав  коротко  до
Сивоока.
   - Покажи йому.
   - Мала церква, - знову вперто повторив Сивоок,  мовби  мiг  цими  двома
словами переконати впертого князя.
   - Та покажи! - вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргiй.
   - Ну, що там ма?ш? - нарештi виявив зацiкавленiсть i Ярослав.
   Горiла свiчка, окреслюючи свiтляне  коло  посеред  горницi,  порожньо?,
сказати б навiть  убого?,  як  для  князя,  десь,  мабуть,  попiд  стiнами
тулилися неширокi лавки, та ще, може, був  стiлець  для  князя,  та  якась
книга на пiдставцi, як  то  любив  Ярослав,  -  i  бiльше  нiчого,  нiяких
розкошiв,  нiчого  цiнного,  так  нiби  проводить  тут   довгi   ночi   не
можновладець, а простий чоловiк, темрява й геть зодинаковлювала  ?х  усiх,
десь  вони  без-шелесно  й  прича?но  стежили  один  за  одним,   перевага
Яросла-вова зникла, як тiльки вiн вимовив оте "що  там  ма?ш",  тепер  уже
Сивоок заволодiв становищем, вiн мав з собою щось тут, у темрявi, тодi  як
Ярослав не мав нiчого несподiваного.
   - То що? - знетерпеливився князь.
   I  Сивоок  не  став  випробовувати  терплячiсть   Ярославову,   мовчки,
непостежено просунув з темряви якусь велику рiч, сам  не  показався,  знов
вiдхитнувся назад, а посерединi свiтляного кола  просто  на  пiдлозi  став
злiплений з жовтого воску храм. Вiск тихо свiтився,  мов  жiноче  тiло,  i
князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму,
так наче хотiв переконатися, що то справдi вiск, що то не чари, не  омана;
тепер Ярослав теж був частково освiтлений, вiн загубив  навiть  тi  рештки
переваг,  якi  давала  йому  темрява.  Сивоок  i  Гюргiй,  самi  лишаючись
невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке
враження справляв на нього восковий храм з його тихим свiтiнням.  Як  храм
нiби розпростався, виповнював усе свiтляне коло,  спихав  князя  на  самий
край, так що виднiвся тепер  лиш  кра?  Ярославового  одягу  та  звисла  в
нерухомостi рука, облич-ж сховалося зовсiм, храм рiс i  рiс,  з  досконало
виважених  вжнiх  його  громад  пiднiмалися  високi  круглi  банi,   мовби
посвидженi медовi бортi з прадавнiх пущ, банi  поступово  вивищуiзiйся  до
середини, ступi нчасто, хвилясто сполучалися, щоб поки з-помiж  себе  баню
найвищу, найближчу до щереба, найголовнiшу, а вже вiд то? банi всi частини
споруди мовчки опадалщзнов ступiнчасто йшли донизу, в  неоднаковостi  бань
чула прихована гармонiйнiсть, безупиннiсть руху, кам'янистих дявас, церква
мовби  плавала  помiж  землею  й  небом,  внизу  вона   теж   розтiкалася,
розплiскувалася то хвилястим бiгом заокруглень-апсид, то  довгою  кам'яною
опасанню, що пов'язувала банi в нерозривнiсть, то двома великими  баштами,
якi й всiм одбiгали од церкви, тiльки й подаючи ?й здалеку  тонкi  кам'янi
руки-переходи.
   Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований
свiй храм бог з високого неба; в безлiчi бань, у ?х  нагромадженнi,  у  ?х
розспiванiй красi Ярослав упiзнав од голоси дерев'яного храму свято? Софi?
в Новгородi; немало довелося бачити  йому  схожих  чимось  на  цю  споруду
дерев'яних  поганських  святинь  у  землях  Деревлянськiй,  Сiверськiй   i
Полянськiй, тодi палили  всi  тi  святинi,  гадалося,  що  вже  нiколи  не
вiдродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушнiсть отой  закудланий
у велетенську бороду святий чоловiк у печерцi:  не  вмирають  старi  боги,
вiдроджуються в новiй  iпостасi,  в  новiй  силi  й  красi,  не  лякаються
всевладдя вiзантiйського мистецтва, в  силi  й  нездоланностi  духу  свого
пiднiмаються над ним - i вiд цього вiдкриття князевi  стало  страшно,  але
водночас i радiсно: вiдчув Ярослав,  що  аж  тепер,  може,  нарештi  зумi?
подолати ерою роздво?нiсть, яка мучила його стiльки рокiв: народжений  пiд
знаком Терезiв вiн намагався урiвноважити нове, чуже з старим, сво?м,  але
нiчого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з  видимою
потребою, вiн був послiдовний у введеннi ново? вiри, отримано?  вiд  князя
Володимира, але в церквах iшли вiдправи й грецькою, i слов'янською мовами,
вiн хотiв вивести Русь на широкi простори свiту, але  бачив  водночас,  що
розгублю? багато свого, рiднрго, без чого в  свiтi  показуватися  нема  нi
потреби, нi слави. I ось перед ним - церква,  храм,  собор.  Завершення  й
по?днання всiх його мрiянь, намагань, сподiвань, розчарувань i вагань. Хай
народиться з протирiч його життя, боротьби й влади,  хай  стане  пам'яткою
цього каламутного й великого в сво?му неспоко? часу,  коли  народ  руський
являв свiтовi не лише велич сво?? сили, а й велич духу хай тодi кажуть про
князя Ярослава, що хочуть.
   Але так тiльки думав князь, а не сказав  нiчого,  не  зворухнувся,  так
само загадково тримався на межi свiтла й темряви, нiчого не могли в  ньому
запримiтити анi Сивоок, нi Гюргiй, марно ждали вони вiд князя захоплень  а
чи осуду. Вiн стояв, дивився, а може, й не дивився на  злiплений  з  воску
храм, рiвного якому ще не бачив нiхто нiколи.
   - Хто злiпив? - нарештi порушив  мовчанку  Ярослав,  але  спитав  таким
буденним i безбарвним голосом, що Сивооковi не було  охоти  вiдповiдати  i
вiн змовчав.
   - Хто? - повторив Ярослав, i тепер у  голосi  в  нього  вже  пробивався
гнiв.
   - Вiн зробив! - вискочив на свiтло Гюргiй.- Нащо пита?ш, князю? Вiн  це
зробив! Нiхто бiльше не зможе!
   Князь вiдступив вiд свiтла i ляснув тричi в долонi. Гюргiй завмер  коло
свiчки,здивований i обурений. Що б то мало значити?
   Нечутно вiдчинилися дверi, Ситник став на порозi, подав з i?мряви  свiй
голос:
   - Я тут, князю.
   - Звели послати тому, в печерцi,  дичини  з  княжого  столу  i  меду  в
срiбному посудi, - сказав спокiйно Ярослав, - посилати щодень мо?м iменем.
   - Ага,так.
   - Iди!
   Ситник з муркотом зачинив дверi. Примхи княжi  незбагненнi.  Не  спитав
навiть, чи живий ще той дiдуган, у якого вся сила пiшла в бороду.
   Але ще бiльше спантеличенi княжими словами були  Сивоок  i  Гюргiй.  Не
знали вони нi про  якусь  печерку,  нi  про  якогось  чоловiка,  ще  менше
в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав i не дбав  за  те,  щоб
його спiврозмовникам стало все ясно. Вiн наблизився  до  воскового  храму,
схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:
   - Пояснюй.
   Стосувалося це Сивоока, в князевiм  голосi  було  не  так  велiння,  як
припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князевi час  вивчити  церкву  в
усiх ?? частинах, чи то й взагалi вважав, що будь-якi пояснення тут  марнi
й недоречнi.
   - Пояснюй, - знову повторив Ярослав.
   Тодi не стерпiв  Гюргiй.  Нарештi  в  ньому  прорвалася  його  природна
палкiсть  i  нестримнiсть.  Вiн  змахнув  обурено  руками,   крутнувся   в
свiтляному колi, мало не зачiпаючи князя, гукнув:
   - Слухай, князю! Коли ти робиш дiтей? Ти ж так  усi  ночi  пробалака?ш!
Чому такий балакучий!
   - Тебе не стану кликати в помiч дiтей робити, - посмiхнувся князь, -  а
розмови треба вести, бо не для мене - для держави все робиться, для  слави
божо? i на вiки вiчнi. Ти покладеш камiнь та й пiдеш  собi  далi  ще  десь
класти, а церква стоятиме на цiй землi вiки. I казатимуть про  не?  всяке,
якщо ми, перш нiж збудувати, не подума?мо як слiд та не скажемо всього, що
треба й можна сказати. Пояснюй.
   Скажи йому,вже спокiйнiше попросив Сивоока I Гюргiй, скажи, хай почу?.
   -Hy, що? - Сивоок теж пiдiйшов до них, тепер усi купчилися в свiтлi,  а
храм був  помiж  ними,  проростав  крiзь  них,  мов  Дерево  остаточностi,
нестримно й тихо струменiв, така та?мнича сила була в ньому, що  князь  не
витримав - перехрестився, тодi Сивоок  зробив  рукою  рух  круглий,  мовби
обiймаючи майбутнiй храму всiй його хвилястiй красi, сказав просто:
   - Весь храм зокола розписати в нашi барви, щоб  став  посеред  Ки?ва  i
посеред цiло? землi писанкою, людською радiстю...
   - Не думаймо про камiнь зокола, - урвав його князь.
   - А всерединi буде досить простору, щоб вмiстити в  храмi  цiлий  Ки?в.
Покладемо в головнiй банi мусi? рiзнобарвнi,  вже  маю  перед  очима  весь
?хнiй блиск i сяйво, знаю, де i як. А далi йустимо по стiнах i  склепiннях
фресковий розпис, щоб замiнити дорогi заморськi мармури. Не ма?мо мармурiв
для здоблення стiн i колон, а везти з-за моря - довго й дорого,  тож  знов
застосу?мо наше прадавн? вмiння i вiзьмемо всю середину в вiзерунки...
   - Не думаймо й про внутрiшнiй простiр, - знов нетерпляче перебив князь,
видно караючись якоюсь тривогою чи то ва ганням.
   - Тодi про що ж думати! - крикнув Гюрiй.
   - Хто збуду? такий храм? - спитав Ярослав,
   - Я збудую,тихо вiдповiв Сивоок.
   - А хто прикрасить?
   -_ Теж я.
   - Сам? Не може одна людина звершити таке велике дiло.
   - Поможуть менi мо? товаришi.
   - А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?
   - Не проти них - тiльки проти Мiщила та проти Агапiта.
   - А митрополит? - не вгавав князь. - Що скаже митрополит?
   - Те, що князь, - пiдказав Гюргiй. - Хiба князь бо?ться митрополита?
   - Бога боюсь, - зiтхнув Ярослав. - Вчора освятили пiдвалини  церкви,  а
сьогоднi ?х розруйнувати?
   - Лишимо так, - засмiявся Гюргiй. - Маленька хитрiсть. Хай собi  лежить
той камiнь. Покладем новий. Буде церква з двома пiдвалинами. Як у чоловiка
два iменi: одне для бога, друге - для людей.
   - Легкий ти чоловiк, Гюргiю, - знов зiтхнув Ярослав.- А  все  на  свiтi
робиться нелегко, життя складне людське, вимага? думання.
   - Ах, гарна буде церква! - поцокав язиком Гюргiй. - Велика й славна, як
нiде!
   - Чому мовчиш? - спитав Ярослав Сивоока,
   - А що маю казати?
   - Хвали свою церкву.
   - Нащо ?? хвалити? Ще ж нема нiчого.  Вiск  самий.  Пiднесеш  свiчку  -
розтане безслiдно.
   - Те, що в людинi, безслiдно не щеза?, - зауважив Ярослав.
   - Бачив я, що й людей самих з свiту зживають.
   - А оте й далi живе, - поглянув йому в очi князь,- зна?ш  же  добре!  I
зна?ш, як замахнувся оцi?ю церквою! Зна?ш?
   Сивоок мовчав.
   - Упертий  ти  чоловiк,  а  князi  впертих  не  люблять,  князям  треба
пiдкорятися, ?м подобаються люди, як вiск,  не  жди  вiд  мене  милостi  й
поступок, - з навмисною жорстокiстю мовив Ярослав  до  Сивоока.-  Чи  ждав
чогось iншого?
   - Вiск тобi й дав. Роби з нього, що хочеш.
   - I що можеш! - крикнув Гюрiй.- А сам  не  вмi?ш  -  попроси  нас!  Сам
упадеш без пiдпори, довго не висто?ш.
   - Ну, гаразд,- втомлено промовив Ярослав,- час менi до  молитви,  а  ви
йдiть.
   -Не сказав нам нiчого,- Сивоок раптом  скинув  з  себе  нерiшучiсть,  в
голосi в  нього  була  несподiвана  твердiсть.-  Не  для  тебе  робили  цю
церкву-для нашо? землi. Не хочеш ставити в Ки?вi - поставимо десь в iншому
мiсцi. А стояти вона мае.
   Ярославовi хлюпнуло червонiстю в  обличчя.  Вiн  занiс  був  руки,  щоб
ляснути в долонi,  але  стримався,  трохи  помовчав,  роздуваючи  гнiвливо
нiздрi, повiв тiльки перед обличчям в Сивоока й Гюрiя долонею:
   - Iдiть. Думатиму.
   А Ситниковi, що виник у темних дверях по вiдходi тих двох, сказав:
   - Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра пiсля заутренi.
   Ситник не йшов, дивився на воскову лiплену церкву.
   - А оте, князю? Викинути?
   - Дурний ще ?си вельми, - спокiйно мовив Ярослав.
   - Не подоба?ться менi вельми отой... Миха?л, -  пробурмотiв  Ситник.  -
Пiдозрiлий вiн.
   - Що ж то за держава, де талант беруть пiд пiдозру! - гiрко  всмiхнувся
князь. - Та не дивуюсь тобi, Ситнику, бо самому собi, видно, не вiриш.  Як
би ж повiрив цьому Сивооку?
   - Сивооку? - Ситник аж нестямився вiд несподiванки.- Миха?л же вiн?
   - I Миха?л, i Сивоок. Головне ж - чоловiк великих здiбностей.
   - Ой пiдозрiлий вiн, князю, повiр менi!
   - Гаразд, набрид ти з сво?ми пiдозрами. Вже пiзно, йди!
   - Ага, так.
   Нiхто ще  нiчого  не  знав,  коли  князь  радився  й  з  Ларивоном,  не
догадувалися нi про що й тодi, як  запрошено  було  до  князя  митрополита
Феопемпта, i той у облаченнi з  потрiйно?  негнучо?,  шурхливо?  парчi,  з
високим посохом, обкованим важким  хрiблом,  появився  в  княжих  сiнях  в
супроводi свого почту з Десятинно? церкви Богородицi. Та ось  прийшло  вiд
князя новей лiт припинити всi роботи на будовi, i там кiлька  днiв  нiчого
не дiялося. За той час старий Феопемпт ще побував  у  княжих  осiнях,  але
тепер уже князь виставив од себе пресвiтера Ларивона, i було трохи  смiшно
спостерiгати, як проти зсохлого на сарану, загубленого в дебелих, прошитих
важким золотом шатах митрополита ста? свiтлобородий,  мужикуватий  руський
священик у пiддирканiй старенькiй рясi,  в  порудiлих  чоботях-витяжках  з
грубо? шкiри, тiльки й було коштовного на Ларивонi, що дорогоцiнна панагiя
з адамасами й смарагдами, подарована йому князем Ярославом, як сiв той  на
ки?вський стiл, перемiгши Святополка. Митрополит наполягав  на  тому,  щоб
продовжувано ставити церкву на освячених пiдвалинах, бо вже усталено  було
всiма не тiльки розмiри й вигляд то? церкви, а й  затверджено  ним,  тобто
митрополитом, весь порядок внутрiшнього здоблення, розписано все, i  тепер
змiнювати не годиться, божа церква повинна ставитися за одним замахом, без
переробок i без змiн первiсного начерку. Звертався  митрополит  до  князя,
але вiдповiдав йому пресвiтер Ларивон, хоч i  стояв  нижче  за  Феопемпта,
пiдлягав йому по чину, однак мав повноваження вiд Ярослава, який не  хотiв
розпочинати суперечок з митрополитом, тим самим  нiби  не  наполягаючи  на
сво?му замiрi будь-що  вiдмовитися  вiд  розпочатих  робiт  i  взятися  за
спорудження якогось нового храму, якого ще нiхто й не уявляв собi.
   Не мовлено майже жодного  власного  слова,  густо  сипалися  словеса  з
Святого письма, з отцiв церкви, з  грецьких  книг.  Ларивон  i  митрополит
намагалися пересилити один одного в книжнiй премудростi, починали  ще  вiд
смертi Адамово?, коли вмирав вiн на руках у старо? ?ви й  ангел,  посланий
Всевишнiм, поклав йому пiд язик  зерно,  з  якого  згодом  виросло  дерево
хреста. Дерево те росло до часiв царя Соломона. Вiн звелiв його зрубати  i
вжити на будову мосту через потiк.  Коли  ж  Великий  Константин  завоював
?русалим, то нiхто не знав, де сховано дерево  хреста,  знав  про  це  лиш
чоловiк, на ймення Юда,  але  не  видавав  та?мницi,  за  що  ?лена,  мати
Константина  Великого,  звелiла  вкинути  його  до  глибокого   безводного
колодязя, i лиш пiсля того знайдено було священне дерево. Через триста лiт
перський цар Хозрой спробував завоювати ?русалим,  але  iмператор  Iраклiй
розбив поганина i, босий, на чолi процесi?  внiс  хрест  до  ?русалима  на
власних плечах. Всi священнi iмператори великих роме?в  ставили  храми  на
честь бога, а всi, хто приймав вiру Христа, не  повиннi  вiдступатися  вiд
священних ромейських звича?в.
   - Не вiдступа?мо й ми вiд хреста i вiд Христа, - казав Ларивон,  -  але
пам'ята?мо й  те,  що  ромеями  взято  вiд  усiх  народiв  найцiннiшого  в
будiвлях; i камiнь, i колони, i прикраси, i в усiх ромейських церквах живе
не тiльки божа краса, але й людська.  Ще  стародавнi  греки  змiряли  слiд
чоловiчо? стопи й порiвняли з високiстю  чоловiка.  Ствердивши,  що  стопа
становить шосту частину високостi тiла,  застосували  ту  саму  засаду  до
храмово? колони, i таким чином колона грецька стала вiддзеркаленням  краси
чоловiчого тiла. Наша ж земля споконвiку мала сво? будiвлi, вона теж  хоче
прислужитися новому боговi сво?м власним, багатство зоколишнього убранства
церкви передасть багатство землi нашо?, вознесенiсть бань, чисельнiших  за
ромейськi, покаже неосяжнiсть Русько? держави, яку звуть  землею  багатьох
городiв повсюдно, кожна земля повинна славити бога сво?м  голосом,  i  чим
могутнiший буде той голос, тим бiльша хвала божа.
   Митрополит  погрожував,  що  вiдiшле  назад  до  Константинополя   всiх
будiвничих з Мiщилом, на що Ларивон вiдмовив  йому,  що  знайдуть  вони  в
Ки?вi вмiльцiв, якi зможуть збудувати дiм божий лiпше, нiж будь-хто. Нi до
чого не вели цi довгi розмови,  Ларивон  твердо  стояв  на  сво?му,  бо  в
захватi був од восково? церкви, показано? йому князем Ярославом.  Феопемпт
же, розумiючи, що пресвiтер ма? княжi повноваження, вдавав, нiби не  вiда?
нiчого i нi про  що  не  здогаду?ться,  сперечався  затято  й  довго,  щоб
виторгувати собi якомога бiльше, в душi вiн змирився з княжою примхою  (бо
як iнакше мiг назвати таке дивне рiшення?), але повинен був вiдстояти сво?
право покерувати всiма роботами по внутрiшньому здобленню святинi, бо  про
те йшлося йому найперше, на тому залежало.
   Врештi дiйшли до згоди, що нагляд за будiвництвом вестиме Ларивон,  але
з дозволу й повелiнь митрополита, встановивши заздалегiдь весь  порядок  i
чин розписiв, як то дано в екфрасiсi патрiарха Фотiя при освяченнi  церкви
Феотокос Фарос.
   А хто стане мовити супроти iменi патрiарха Фотiя? Ще пiвтори сотнi  лiт
тому цей константинопольський патрiарх послав на  Русь  першого  ?пископа.
Зроблено  було  це,  щоправда,  по  тому,  як  руси   пiдiйшли   до   брам
Константинополя i нагнали холодцю i самому патрiарху, який тодi якраз  був
у столицi, та й iмператору Михайловi, що  перед  тим  необачно  вирушив  у
вiйськовий похiд, не подбавши за стольний город. Патрiарх мерщiй  покликав
iмператора до Константинополя, безраднi проти вiдчайдушних руських, якi на
легеньких суденцях перескочили  через  море  i  ось-ось  могли  заволодiти
столицею, iмператор i патрiарх ревно молилися в храмi  Влахернсько?  божо?
матерi, випрошуючи в бога нещастя для забiяцьких русiв, бог ?м не помiг  -
помогла буря, яка розметала руськi  суденця,  але  патрiарх  вiднiс  те  в
заслугу Христу й заприсягнувся привести в  вiру  Христову  той  великий  i
загадковий у сво?й силi народ, для чого й спорядив за море свого ?пископа.
Когось вiн хрестив, той ?пископ, але слiду вiд нього  не  лишилося,  бо  в
такiй великiй землi важко лишити слiд. Однаково роме?, коли заходила  мова
про Русь, щоразу виставляли iм'я патрiарха Фотiя. Нехай. Ярослав  навчився
за цi роки боротьби й терпiнь найголовнiшого для державного мужа вмiння  -
ждати. Не метушитися, не ти-цятися наослiп, не наражатися  на  дрiб'язковi
сутички, не дратувати могутнiх, а самому поволi нарощувати силу й могуття,
бачив-бо, що все це ? в його землi, а згодом i ще додасться.
   У князя турботи були державнi, в Сивоока - людськi. Зовнi мовби  нiчого
й не змiнилося. Мiщило не став противитися волi князя й митрополита,  став
слухняним помiчником Сивооковим, iнодi аж надто запопадливим. Перед тим як
закласти новi пiдвалини, Сивоок  узявся  ще  раз  перемiряти  розташування
церкви,  щоб  вона  стояла  в  точнiй  вiдповiдностi  до   сторiн   свiту.
Використано було грецьке  мистецтво  мiряти  з  допомогою  тiнi.  Напрямок
пiвнiч - пiвдень визначався найкоротшою тiнню, яку  сонце  кладе  опiвднi.
Тепер треба було покласти до то? тiнi про-стоспадлу  лiнiю  i  вона  дасть
святу орi?нтацiю: схiд - захiд.  Брався  для  цього  дiла  шнур  з  трьома
вузлами, якi розташовано мiж собою на вiддалi, що  вимiрю?ться  вiдповiдно
числами 3, 4, i 5 однакових промiжкiв, з шнура творився трикутник так, щоб
одна коротша його сторона була тiнню пiвнiч - пiвдень, тодi друга, коротша
сторона давала напрямок схiд - захiд. Власне, це вже роблено  було  в  час
закладання перших пiдвалин, i Сивоок мiг би виказати цiлковите довiр'я  до
Мiщила, про що вiн тому й сказав, але сам Мiщило наполiг,  щоб  перемiряти
ще раз, вiн був сумирний, тихий осмiх блукав  по  його  устах,  i  Сивоок,
заслiплений сво?м успiхом, не змiг розпiзнати пiд там смiхом загрози.
   Та, власне, що мiг заподiяти йому Мiщило?
   Гюргiй задумав нечувану витiвку: зняв з  себе  срiбний  чеканений  свiй
пояс i ним вимiрював мiсце для закладання нових  пiдвалин.  Тодi  попросив
князя, щоб той звелiв упiймати двох диких тарпанiв, i  в  недiлю  урочисто
ви?хали за Ки?в у поле, Гюргiй зв'язав тарпанiв  за  ши?  сво?м  поясом  i
вiдпустив ?х у поле, тарпани  з  мiсця  вдарили  чвалом,  в  несамовитостi
розшарпали пояс, розлетiвся вiн на  дрiбнi  ланцi,  так  що  й  не  збереш
нiколи, а з тим поясом пропала навiки й та?мниця вимiрiв церкви, вимрiяно?
Сивооком.
   Сподобалося  те  всiм,  хвалив  Гюргiя  за  витiвку  князь,  а   Мiщило
пiдказував Ярославовi, що таке вигадати мiг хiба що  сам  Сивоок,  i  знов
дивився з загадковим посмiхом на свого суперника,  та  Сивоок  не  надавав
значення нi словам, нi посмiху Мiщиловим, бо й що вiн йому!
   Мав ворога набагато страшнiшого й могутнiшого,  викликав  його  до  дi?
сам, мiг би пробути в Ки?вi хоч десяток  лiт  i  не  спiзнатися  з  нiчним
боярином  Ярославовим  Ситником,  але  пiсля  то?  ночi,  коли  ходили  на
вiдвiдини до князя з Гюргi?м i коли Ситник почув од князя  iм'я  "Сивоок",
випадково зронене iм'я, що нагадало колишньому медовару  незаго?ну  образу
вiд шмаркача, боярин став приходити на  будову,  стояв  десь  непомiтно  з
двома-трьома сво?ми людьми, стежив за  Сивооком,  намагався  розпiзнати  в
цьому  величезному  русявому  велетнi  риси  того   маленького   хлопчика,
забраного колись ним вiд покiйного Родима. Багато лiт минуло, i важко було
сказати напевне, що це той самий чоловiк. Але  й  вiдступатися  Ситник  не
звик. Знав добре: що мо? - вiддай! Застосував свiй спосiб  -  випитування.
Хто, що i як - цей Сивоок? Так набрiв на Мiщила, i так з'?дналися  вони  в
сво?й ненавистi до Сивоока.
   Був би той собi й далi непомiтним антропосом, не вирiзнявся  б  з-помiж
ромейських майстрiв, не пхався б з сво?ми вигадками, - нiкому б  до  нього
не було дiла. Легко було тому, хто,  володiючи  сильно  рукою  й  смiливим
духом,  звива?  сво?  орлине  гнiздо  на  неприступнiй  скелi,  дозволяючи
покiрливим будувати коло пiднiжжя сво? хижi. Без спротиву  йдуть  у  битву
во?ни за сво?м во?водою, бо вiн наража?ться на смерть першим i наклика? на
себе найбiльше ворогiв. Охоче поступаються правом на муки, може, тому  так
багато завжди великомученикiв i  так  щедро  видiляють  для  них  мiсце  в
iсторi?.-Але людина талановита нагаду? квiтку, яка  пiднiма?ться  найвище,
?? хочуть зiрвати першою. А що ж iншi квiтки? А тi повняться заздрощiв, ?м
досить  краси  власно?,  iншо?  вони  визнавати  не  хочуть.  Будь-хто   з
антропосiв який задума? пiднятися над сво?м середовищем, ма? бути  готовий
до вiдчуження, до  самотностi.  Все  його  подальше  життя  -  то  долання
самотностi.  Вiн  пробива?ться  назад  до  свого  середовища,   до   свого
товариства, до тих, з-помiж яких височiв, пробива?ться тяжко,  безнадiйно,
несучи свою працю, мов вiдступне, мов викуп, мов покуту за свою  перевагу,
за свою талановитiсть. Часто так i лиша?ться самотнiм. Його витвiр  поста?
мiж ним i  тими,  серед  яких  починав  колись.  Це  мур,  крiзь  який  не
проб'?шся. Апостолiв  завжди  визнавали,  тiльки  вбивши  ?х.  Якби  замiр
ставити церкву не схожу на ро-мейськi належав не одному Сивооку,  а  всiм,
був замiром спiльним, тодi не виникло б нiяких ускладнень. Якби  на  мiсце
Мiщила дозволено було вибирати когось iншого, то вибiр упав  би  на  того,
хто найменше зачiпа? самолюбство, хто нiчим не вирiзня?ться, хто не пробу?
перевершити сво?х попередникiв, а мрi? бодай дорiвнятися ?м,  стосуючи  тi
самi засоби. Сивоок не був таким. Вискочив  над  усiма  з  допомогою  сили
сторонньо?, незбагненно?, цим мiг тiльки роздратувати всiх, з ким ще вчора
був однаково непомiтний.
   А вiн не зауважував цього, вiн був  з  тими,  хто  копав  землю,  тягав
камiнь, носив заправу, вiн був з майстрами каменю, плiнфу, дерева, залiза,
олова, вiн сам ?здив у пущi до дубогризiв i  процюпiв  вибирати  достатньо
великi дуби для брусiв на скренi; працювали на будовi од сонця  до  сонця,
не роблено перерви на свята, нi в недiлю, церква мала  бути  поставлена  в
коротки часi, бо ж i храм Соломонiв будувався сiм лiт, i свята Coôiя
в Константинополi - п'ять лiт, i Десятинна церква Богородицi в Ки?вi - теж
не довше. Князевi лишилося тепер одне:  ждати  завершення  будова,  i  вiн
водив iноземних гостей, погладжував бороду, скромно молвив:  "Тут  покладу
камiнь бiлий рiзьблений, а тут - овруцький шифер бузковий i червоний".
   А таки якби не вiн, то й не було б нiчого. Важить не те,  хто  будував,
хто вистраждав цiлим життям сво?м у великiй творчiй й, напрузi цю споруду,
важить не талант i не труд, а тiльки те, хто стояв над цим, пiд чи?ю рукою
все звершилося. Але не повсюди дiставала княжа рука.  За  свою  обдарованi
нiсть Сивоок мав платити сам, без нiчи?? пом'очi.
   Спершу вiн нiчого не помiчав. Поглинутий щоденними клопотами, перебував
у такому збудженнi, що не мiг нi ?сти як слiд, нi спати,  денна  втома  не
брала його, схожий був на гiнця, що несе важливу вiсть про  звитягу  сво?х
вiйськ, квапиться, бiжить без перепочинку вдень i вночi через гори й через
рiки, бiжить з останнiх сил, не  може  зупинитися.  Люду  на  будовi  було
стiльки, що не могли пiдступитися до стiн  церкви,  вирушали  до  Ки?ва  в
пошуках хлiба й волi тисячi, приходили на будiвництво не тiльки з примусу,
а й з бажання, не з побожностi, а в сподiваннi заробiткiв. В самому  Ки?вi
i по той бiк валiв цiлi ночi  свiтилися  тепер  корчемницi,  де  пропивано
деннi заробки, отi нужденнi ногати, виплачуванi землекопам i носiям каменю
та плiнфiв; збиралися там люди веселi й зрозпаченi, заливано медом i пивом
успiхи й невдачi, за одним столом сiдали робiтники найнижчi  i  наглядачi,
муляри й майстри сво?? справи; Сивоок теж iшов туди,  не  спав  ночей,  до
сво?? хижi навiдувався лиш удосвiта; Iсса мовчки дивилася на нього,  в  ??
великих очах був докiр i невигубний ляк, але вона мовчала, ?й завжди  було
холодно в цiй дивнiй, незвичнiй землi, навiть у лiтню спеку вона  куталася
в хутряне корзно; Сивоок щось ?й говорив, приносив ?й ласi шматки з  сво?х
походеньок, розповiдав, наскiльки просунулася церква, був п'яний не так од
випитого, як од сво?? нетерплячо? радостi, викликано? будiвництвом.  Майже
те саме було на островi, коли вiн керував спорудженням монастиря, але  там
усе здавалося меншим, незвичним, там  Iсса  мала  сво?  море,  перед  яким
забувалося все на свiтi; Сивоок теж не губився на островi так, як у  цьому
великому городi, не зникав i не  вiддалявся  од  Iсси,  а  тут  вiн  мовби
поглинався  тi?ю  невiдомою  справою,  даленiв,  малiв  невпинно,  i  коли
добрiдав до хижi, то не вiн мав утiшати Iссу,  а  ?й  самiй  ставало  його
жалко, вона мовчки гладила йому голову, i тiльки вiд тих дотикiв  находили
на  Сивоока  короткi  хвилi  прозрiння,  вiн  вiдбiгав  подумки  од  свого
непосильного  для  одного  чоловiка  дiла,  лякався  огрому  звершуваного,
вiрнiше ж - задуманого, i  плакав  пiд  тою  ласкавою,  тихою  рукою,  пiд
поглядом величезних злякано-скорботних очей I сси.
   А довкола щiльнiше й щiльнiше облягала Сивоока ворожiсть. Не  виступала
вiдверто,  рядилася  в  шати  доброзичливостi,  Мiщило  став   незамiнимим
помiчником i найпершим другом так, що поволi вiдсував  од  Сивоока  навiть
Гюргiя. Не знав Сивоок, що надмiрнiсть у  дружбi  виказують,  як  правило,
тодi, коли хочуть зрадити свого друга.
   Ситник стояв осторонь, вiн не хотiв зчiпатися з княжим будiвничим,  хоч
i вельми кортiло йому, щось пiдказувало  бояриновi,  що  цей  здоровенний,
загадковий у сво?х здiбностях i в сво?му побутi чоловiк  -  його  колишнiй
раб, а поступатися сво?м Ситник не звик i не вмiв, однак за Сивооком стояв
князь, а це був ?диний чоловiк, якого колишнiй медовар боявся.
   Сивоок теж вiдчував, що Ситник  обкида?  його  перевiсищами,  йому  теж
iнодi хотiлося знайти боярина й поговорити з ним око в око,  переконатися,
що це насправдi той самий медовар з далекого дитинства, але не мав  на  це
часу, найбiльше ж боявся, що повернуться до нього всi спогади, стане перед
очi маленька Величка, для яко? добував з такими труднощами синю  квiтку  в
пущi. А де тепер Величка, де синi квiтки? Нема нiчого,  все  зiнакшене,  а
про давн? страшно й подумати.
   Несподiвано в спiлку двох  Сивоокових  ворогiв  устряв  третiй,  зовсiм
стороннiй, здавалося б, не здатний на лихе, окрiм ляпання язиком. Але,  як
то мовиться, стрiлою попада?ш в одного, а язиком - у  тисячу.  Часто  мова
бува? страшнiшою за найгострiшу зброю.
   Тим третiм був Бурмака, княжий блазень i глумотворець. Не мiг змиритися
з тим, що вiдсува?ться вiн далi й далi вiд  князя,  з  особи  щонайближчо?
ста? чимось мовби зайвим, небажаним. Шукав причин забуття княжого, неласки
- i знайти не мiг. Також не мiг дотямкувати сво?м куцим розумом, що  такi,
як вiн, погрiбнi не завжди, що вони мають свiй час, як той чи  iнший  овоч
на  споживу.  В  часи  жорстокi,  при  владi  твердiй   зника?   мудрiсть,
переводяться  науки,  художества,  лишаються  тiльки  дурнi.  Вони  завжди
плодяться там, де пригнiчу?ться воля. Для свободи ж дурнi не потрiбнi. Але
Бурмака розмiрковував простiше: раз його вiдсунуто вiд князя, слiд шукати,
хто ж посiв його мiсце, хто став наближеним. А хто? Ясно ж: Сивоок з  його
церквою!
   Бурмака теж приходив  на  будову,  нахабно  лiз  повсюди,  чiплявся  до
Сивоока з безглуздими загадками: "А що кругле, а посерединi стовп?" Сам же
й розгадував: "Калюжа! Гс-ге-ге!"
   Згодом, додивившись, а чи за намовою Мiщила, став ?здити иа  вiслюку  i
коло само? церкви, i в глинищах, де  випалювали  плiнфи,  i  на  пристанi,
звiдки воловоди тягли з лодей камiнь, i серед торжищ, i  скрiзь  галасував
про Сивоока:
   - Подивiться-но, нiчого чоловiк не робить, а прибуток ма?! I не  князь,
i не боярин, i не купець, i на дудi не грець,  а  добра  призбиру?!  Всяка
птиця сво?м носом сита. А що ж бо то за нiс?
   Сивоок четвертину сво?? платнi жертвував на будiвлю,-  не  помогло,  не
заткнув пельки Бурмацi. Багато хто став лихим оком споглядати на головного
будiвничого. Бо не могли збагнути, як то справдi може  таке  дiятися,  щоб
один копав землю i вергав камiнь i  мав  три  ногати  за  день,  а  другий
одержував би всотеро бiльше лиш за те, що носить голову  на  в'язах?  Хiба
голови не однаковi? Може, всерединi й розрiзняються вони  мiж  собою,  але
хто ж то може зазирнути в ту середину?
   До князя те не доходило. Ще не мав Ярослав  таких  мирних  i  спокiйних
рокiв князювання, к оцi зв'язанi з початком  спорудження  великого  Ки?ва,
вважав те добрим знаменням, часто згадувалася йому нiч, коли дво? принесли
в притемнену горницю вилiплену з сяйливого воску церкву,  тодi  кидав  усi
сво? державнi справи, велiв Ситниковi знайти Сивоока i Гюргiя, заповiдав з
ними трапезу на княжiм дворi, а  iнодi  й  сам  iшов  до  них  i  засiдали
де-небудь у корчемницi, князь був без охорони, без прислуги, сидiв простим
чоловiком серед будiвничих i художникiв, пив з ними,  ?в,  похвалявся  так
само, як i вони, почувався зовсiм молодим, пiднесеним, то були  неповторнi
ночi.
   В одну  з  таких  ночей  Ситник,  неспроможний  вiдплатити  Си-вооковi,
знайшов усе ж таки спосiб виказати свою злiсть. Спершу послав Мiщиловi два
бочонки меду, сказавши Бурмацi, щоб той влаштував там  добрячу  учту,  для
яко? вiн, Ситник, обiця? вельми небуденну розвагу. А потiм  пiзньою  нiччю
послав сво?;! людей до Сивооково? хижi,  тi  витягли  звiдти  силою  Iссу,
сповиту в корзна, принесли  ??  до  корчемницi,  де  шпетив  на  всю  губу
Бурмака, витрусили з хутер,  i  вона  стала  перед  подурiлими  вiд  пиття
чоловiками майже гола, перестрашена, беззахисна в сво?й наготi душевнiй  i
тiлеснiй.
   - Поговори з нею! - гукнув до Бурмаки  Мiщило.-  Вона  вмi?  по-нашому!
Така балакуча!
   - Ану ж скажи! - пiдскочив до Iсси Бурмака й смикнув ?? за  руку.  Iсса
дивилася на нього сво?ми великими очима й мовчала.
   - Га-гав! - застрибав навколо не? Бурмака. - Чого ж мовчиш? Сивоок!
   Iсса затулилася руками. Вона здiйняла руки, мовби молила. ся чи  то  за
себе, чи за Сивоока, якого не бачила тут i не знала, що  з  ним,  а  може,
молилася й за цих негiдних людей - хто ж то вiда??
   - Скажи: Сивоок! - гукнув Мiщило.
   - Вода, - прошепотiла Iсса.
   - Тих-хо! - ревнув Бурмак.- Воно щось жебонить.
   - Вода, - так само тихо повторила Iсса.
   -  Га-га-га!  -  заiржав  Бурмака.Вiдгадай  загадку.  А  то  довге   та
закаблучене, як собачий хвiст?
   - Жито, - думаючи про сво?, сказала Iсса.
   - Ге-ге-re! - реготав Бурмака. - Оце дiвка! Ой умру!
   Тепер смiялися всi. Дивилися на розгублену, нещасну, тоненьку великооку
дiвчину, вже не  чули,  що  вона  мовить,  попустили  вiжки  сво?й  п'янiй
нестримностi, смiялися, хихотiли, реготали, розмазували по мордах слину  й
сльози, роздирали роти вiд  вуха  до  вуха,  реготали  на  все  горло,  до
розпуки, до слiз, до шалу, заливалися, качалися, рвали боки, душилися.
   - Ой лопну!
   - Здохну!
   - Перервуся!
   Чортом  з  пекла  вигецував  довкола  Iсси  Бурмака,  бризкав   слиною,
плкпзався, iржав по-жереб'ячому, а  Мiщило  крiзь  схлипування  вiд  смiху
ревiв з-за столу.
   - Спитай ще!
   - Хай скаже! - розтелесовано верещали пияки.
   - Про воду!
   - Про жито!
   - Ха-ха-ха!
   - Го-го-го!
   I те нещасне,  затуркане,  знетямлене  створiння  здобулося  врештi  на
вiдчайдушнiсть, з  коротким  болiсним  зойком-стогоном  Iсса  вiдштовхнула
розрепетованого блазня, в  один  пострпб  дiсталася  до  дверей  i  мовчки
побiгла  по  темнiй  вузькiй  вуличцi,  розлякуючи   нiчних   сторожiв   з
дерев'яними калаталами i випадкових перехожих. I хоч здавалося, що  бiжить
наослiп, не розбираючи шляху, все ж Iсса якось мовби пiвсвiдомо  прямувала
до того мiсця на  городському  валу,  звiдки  любила  дивитися  на  вiльнi
зливиська днiпровських i деснянських вод, i чи то хто постерiг ??  вже  на
валу, чи здогадався хто  про  ??  страшний  намiр,  чи  знайшлася  з-помiж
Мiщилових прихвоснiв ще не цiлком затемнена душа, чи  вуличний  сторож  то
був, чи просто якийсь випадковий чоловiк, але появився невiдомий  там,  де
князь Ярослав учтував з Сивооком, Гюргi?м i ?хнiм товариством, i гукнув до
Сивоока:
   - Гей, там твоя агарянка збiгла!
   Сивоок, не розпитуючи далi, метнувся до дверей, а за ним,  перепросивши
князя за таку не зовсiм гречну  перерву  в  учтi,  кинувся  Гюргiй,  якому
вчулося щось аж надто тривожне й лихе  не  так  у  тому  покликовi,  як  у
несамовитому вистрибовi Сивооковiм з-за столу.
   I як птахам у ?хнiх одвiчних мандрах у теплi кра? й назад  щоразу  сама
собою вiдкрива?ться потрiбна дорога, так i людинi, мабуть, не знати, як  i
звiдки  ста?  вiдомим  шлях   до   найтяжно?   ??   втрати,   назначу?ться
непостережно, Сивоок побiг тими самими вулицями, що ними за мить перед тим
пролетiла Iсса, вiн доскочив до валу й видобувся нагору в  один  мах,  вiн
рвонувся  до  самого  краю,  до  чорно?  нiчно?  прiрви,   в   якiй   десь
глн-боко-глибоко шумiли дерева i  йшов  болiсний  згук,  так  нiби  впало,
провалилося туди все живуще на свiтi.
   Гюргiй набiг саме вчасно, щоб устигнути вхопити Сивоока, який би так  i
шелеснув у чорнi пошуми завалля, вiн мiцно  вхопив  товариша,  смикнув  до
себе, вiдтяг од прiрви, мовчки попхав ще далi вiд  небезпечного  мiсця,  а
Сивоок так само в мовчазнiй затятостi вирвався i знов був  стрибнув  туди,
до прiрви, але тут Гюргiй нарештi збагнув  усю  небезпеку  того,  що  може
вiдбутися, й устиг крикнути:
   - Стрибай, дурило! Я - за тобою!
   Тiльки це зупинило Сивоока. Свiт  був  не  тiльки  там,  унизу,  -  вiн
лишався ще й тут, за спиною, треба було  тiльки  обернутися  до  нього,  i
Сивоок обернувся до Гюргiя, похнюплено, безсило став, спитав понуро:
   - За що вони ?? так?
   Гюргiй мовчки обiйняв  Сивоока  за  плечi,  повiв  його  з  валу  вниз,
обережно пройшов з ним через торговище, поминув  темнi  двори  боярськi  й
купецькi, вийшли  на  поле,  де  серед  камiння,  дерева,  плiнфiв,  серед
розрито? землi, серед будiвельного мотлоху, серед возiв, пiд  якими  спали
люди, серед пирхання коней i зiтхання волiв,  якi  жували  в  пiтьмi  свою
жуйку, здiймалися до ки?вського  неба  ще  не  довершенi  стiни  химерно?,
дивно? споруди.
   - Бачиш? - гаряче прошепотiв Гюргiй.
   Сивоок мовчав.
   - Вони такого не можуть! - палко мовив Гюргiй.- Нiхто не  може.  Тiльки
ти! А вони, як голоднi шакали, рвуть у тебе, що можуть!
   Сивоок стояв наче скам'янiлий.
   - Прокляття, прокляття ?м  усiм  нездарним,  заздрiсним,  нiкчемним!  -
вигукнув Гюргiй, i голос його вiдбився  вiд  стiн  i  загримiв  над  усiма
будiвельними стiйбищами, луна перекидала грiзне слово з долонi на  долоню,
смакувала ним: - Прокляття... кляття... яття... яття!
   - Да розверзнуться небеса й  поразять  ?х  громами  й  блискавицями!  -
шаленiв  Гюргiй,  сподiваючись  вирвати  свого  товари'   ша   з   тяжкого
зацiпенiння обвалами слiв, що кидав ?х на прича?них десь  злочинцiв.-  Хай
прокляне ?х всяк входящий i виходящий! Хай буде проклятий  харч  ?хнiй,  i
все добро ?хн?, I пси, якi ?х охороняють, i пiвнi, що  спiвають  для  них!
Хай буде проклят ?хнiй рiд до останнього колiна, хай не поможе ?м молитва,
хай не зiйде на них благословення! Хай буде прокляте мiсце, де вони тепер,
i всяке, куди перейдуть або пере?дуть! Хай переслiдують ?х прокляття вдень
i вночi, повсякчасно, нинi й прiсно,  ?дять  вони  чи  перетравлюють  ?жу,
бадьоряться чи сплять, стоять чи сидять, говорять  чи  мовчать!  Прокляття
?хнiй плотi вiд тiм'я до нiгтiв на ногах, хай поглухнуть, i послiпнуть,  i
стануть без'язикими вони всi, прокляття ?м однинi й вовiк-вiкiв до другого
пришестя, ?м, трнжди нiкчемним, мерзким i гидким! Амiнь!
   Сивоок не змiнив сво?? постави. Якби  ж  то  можна  благословенням  або
прокляттям повернути чи?сь  втрачене  життя!  Але  не  поможе,  нiчого  не
поможе. Та Гюргiй, одвiвши трохи душу в словах, теж розумiв, що товаришевi
його не полегшало аж нiскiльки, але не такий  чоловiк  був  iверi?ць,  щоб
складати без-радно руки, вiн знов  пiдскочив  до  Сивоока,  обгорнув  його
мiцно за плечi  рукою,  зрушив  з  мiсця,  повiв  уперед,  до  самих  стiн
будовано? церкви, знайшов там  у  темрявi  сходини,  по  яких  можна  було
забратися  вгору,  на  самий  верх  хвилястих   апсид,   попровадив   туди
збайдужiлого й змертвiлого, здавалося, навiки Сивоока, i,  коли  стали  на
широкiй стiнi посеред духмяностi лiтньо? ночi, коли вдарив ?м у  розпашiлi
обличчя свiжий вiтер з-над Днiпра i з позаки?вських борiв  i  пущ,  Гюргiй
рвонув з-за пояса невеличкий бурдючок, у якому, за  звича?м  сво??  землi,
завжди носив вино, приклав трубку Сивооковi до уст, крикнув:
   - Пий! Тiльки жалюгiднi душi можуть думати, що  спинять  тебе,  Сивоок!
Пий, щоб ти став понад усiма, щоб потопив нездар!
   Сивоок через силу ворухнув язиком, зробив ковток, вино було запахуще  й
палюче, прокотилося по його нутрощах, мов клубок веселого вогню, тiло його
стрепенулося, поволi повертаючись до життя, свiдомiсть ще була потьмарена,
але вже пробивалася до не? напiвдумка про те, що велика  справа,  яку  вiн
затiяв, перевершу? все: i бiль, i горе, i нещастя.
   -  Пий!  -  кричав  Гюргiй.-  Пий,  i  хай  з  тобою  буде  сила  наших
предкiв-тво?х i мо?х! Хай буде вогонь i пристрасть!
   Вино з  бурдюка  мало  в  собi  полинну  гiркiсть  степу  й  пронизливу
прозорiсть гiр, дзвенiння сонця озивалось в ньому й лилося просто  в  кров
чоловiковi, Сивоок потягнув ще доброго ковтка, обiперся плечем об  Гюргiя,
мiцнiше утвердився на стiнi.
   - Брате, - сказав до Гюргiя i повторив: - Брате! Той  обiйняв  Сивоока,
тернувся об його бороду сво?ю iверiйською борiдкою.
   - Дорогий, - промовив розчулено, - все ж  таки  життя  -  це  найбiльша
розкiш! Пий!
   Так, - думалося Сивооковi, - життя прекрасне. Треба це розумiти  навiть
тодi, коли зда?ться, що все втратив.
   1966 РIК
   ВАКАЦI?. ЗАХIДНА НIМЕЧИНА
   Вибрали ми свiдкiв i добре вибрали, до лиха!
   П. Пiкассо
   До Мадбурга вони  не  по?хали.  Зате  мали  вiд  Вассеркампфа  ще  одну
iсторiйку. Цього разу - про лебедiв.  Дiялося  те  на  одному  з  островiв
Пiвнiчного моря. Там, у  прибережнiй  смузi,  безлiч  островiв  бiльших  i
менших, в давнину населенi вони  були  фрiзами,  людьми  стихi?,  суворими
рибалками й море-ходами, якi мали душi вразливi  на  красу  природи  i  ??
чуда. Тепер там поселя?ться багато з тих, хто прагне душевного спокою, хто
волi? змiняти нiкчемну метушняву свiту на тихi роздуми, на самотню  бесiду
з природою i вищими силами. Може, живе  на  тих  островах  особливий  "дух
мiсця", полишений ще стародавнiми фрiзами, i той дух успадкову?ться новими
мешканцями, i вони, як нiколи до того в сво?му життi, притуляються  серцем
до живого буття в його первiсних проявах. Такий вступ до цi?? iсторi?.
   - Ну, ось. На  такому  невеличкому  острiвцевi,  в  ще  меншому  селищi
сховалося вiд тривог свiту подружжя  лiтнiх  людей.  ?х  можна  б  назвати
емеритами,  тобто  людьми  на  пенсi?,  а  можна  й  -  егемiтами,   тобто
ченцями-самiтниками. Гра слiв, а суть не  змiню?ться.  Будемо  вiдвертими:
чоловiк був ветеран вiйни. Втратив на фронтi руку. Не пiд Москвою й не пiд
Сталiнградом, хай вас це не бентежить, чоловiк взагалi на Схiдному  фронтi
не був, бо його поранено ще в сороковому роцi пiд Дюнкерком. Уявiть  собi:
там були пораненi також i серед нiмцiв, навiть убитi були  також,  але  не
про це мова.
   Отож заслужений ветеран, маючи невеличку пенсiю вiд федерального  уряду
i  вiдповiдно  заощадивши,  як  це  вмi?  робити  кожен  порядний  нiмець,
спромiгся купити собi на маленькому островi маленький домочок  i  замешкав
там з дружиною. Дво? лiтнiх людей, зв'язаних  зi  свiтом  тiльки,  так  би
мовити, загальною екзистенцi?ю та ще  поштовим  вiдомством,  яке  щомiсяця
надсилало ?м невеличку грошову суму.
   Маючи безлiч вiльного часу, подружжя вирiшило вивчити острiв, для  чого
ними розроблено було вiдповiднi маршрути для  мандрiвок,  i  отак  вони  й
перемiрювали острiвець власними ногами. Коли ми кажемо "малий острiв",  то
висловлю?мося  суто  географiчно.  Бо  малий  вiн  вважався  порiвняно  до
материкiв, до  островiв  великих,  до  архiпелагiв,  малим  видавався  для
швидкохiдних лайнерiв, якi пропливали повз  нього  на  Берген,  Лондон  чи
Антверпен: зовсiм як макове  зернятко  був  такий  острiв  для  реактивних
лiтакiв, бо при  надзвуковiй  швидкостi  такий  клапоть  землi  просто  не
попада? в поле зору, на нього вiдводиться навiть  не  секунда  в  часовому
обрахунку, а тiльки доля секунди,  час  занадто  малий,  щоб  людське  око
встигло вiднотувати все довкола з вичерпною повнотою. Але для двох  лiтнiх
людей, якi живуть на такому окрайцевi землi, для людей,  що  не  мають  нi
автомобiля, нi мотоцикла, а велосипед мають лиш один на  двох,  отож  коли
хочуть вирушити в майдри вдвох, то можуть  це  зробити  лише  пiшки,-  для
таких Двох людей поняття "малий острiв" набува? значення  трохи  iнакшого,
анiж для тих, хто живе на материку серед неосяжних просторiв. Для цих двох
людей маленький острiв був по-сво?му землею великою, майже неосяжною,  вiн
приховував безлiч та?мниць, на ньому знаходили вони новi й  новi  пота?мнi
куточки: озерця, згiрки, бугри, дерева, квiтки, струмки, несподiванi злами
берега,  об  якi  з  особливим  шумом  розбиваються  морськi  хвилi.  Якщо
подумати, то в найобмеженiшому просторi при вiдповiдному настро? й бажаннi
людина завжди може знайти безлiч несподiваних вiдкриттiв, завдяки чому той
простiр набуде для не? якостей безмежностi.
   З-помiж вiдкриттiв, зроблених подружжям  на  острiвцi,  було  невеличке
озеро, неглибоке, тихе, i нiчого в тому озерi й не було б  цiкавого;  якби
не застали нашi мандрiвники одного разу там двох бiлих лебедiв.  Була  вже
осiнь - час, коли птахи з  цих  суворих  пiвнiчних  кра?в  перелiтають  на
пiвдень у пошуках тепла й харчу, давно вже мали б,  зда?ться,  податися  в
вирiй .i лебедi, але щось ?х  затримало  тут;  може,  вподобали  вони  той
острiв так само, як цi дво? осамотнених людей, може, й у  лебединих  душах
народився сентимент до забутого всiма шматка землi посеред сiрих  холодних
хвиль Нiмецького моря, - хоч як там було, а  мiж  птахами  й  людьми  щось
виникло спiльне, якась  мовби  iскра  приязнi  по?днала  ?х  умить,  жiнка
вiдразу  вирiшила,  що  птахи  голоднi,  що  ?х  треба  нагодувати,   вона
розкришила сво? бутерброди, кинула крихти в воду, однак лебедi  не  хотiли
вiрити людям, вони вiдпливали подалi вiд берега, сторожко видовжували ши?,
готовi були щомитi розпростати крила й знятися в лiт. Так i пiшли того дня
люди додому, не досягнувши з лебедями порозумiння. Та коли з'явилися  коло
озера на ранок, лебедi, виявилося, не полетiли,  вони  нiби  ждали  людей,
щоправда, трималися подалi вiд  берега  й  цього  разу,  але  вже  не  так
сторожко позирали на сво?х учорашнiх знайомих i навiть виявили намiр взяти
пропонований харч, щоправда, обмежилися тiльки намiром.
   Найдивнiше, однак, було попереду! Лебедi лишалися на озерi й далi. Вони
не летiли на пiвдень, пропущено вже, зда?ться, було всi строки,  наставали
холоди, снувалися густi холоднi тумани  над  островом  i  морем,  почалися
шторми, а лебедi плавали собi по  озеру,  трохи  смiливiше  пiдпливали  до
людей, почали вже приймати вiд них ?жу, зароджувалася дружба мiж людьми  й
птахами.
   За зиму дружба стала  справжньою,  тепер  життя  для  емери-тiв  набуло
значимостi, воно виповнилося  турботами,  з  материка  виписано  було  всi
можливi книги про лебедiв, жiнка й чоловiк готували для  птахiв  харч  так
само, як батьки готують ?жу для дiтей;  лебедi  належно  цiнували  людську
турботливiсть, вони стали майже ручними, за зиму вони погладшали,  наросло
на них нове  пiр'я,  вони  помiтно  погарнiшали,  стали  такими  прекрасно
величними, що навряд чи й могли б стати пiсля довгих перельотiв на пiвдень
та знов назад у кра? лiтнiх гнiздувань.
   На лiто лебедi теж не покинули озерця, навпаки, вони принадили до  себе
ще одну пару, а пiд осiнь на озерi вже зiбралося кiлька лебединих  пар,  i
для подружжя настала зима вже й геть  клопiтлива.  Харч  лебедям  довелося
возити велосипедом, чiпляючи до нього спецiального вiзка,  кожному  лебедю
давано кличку, чоловiк i жiнка розмовляли з  птахами,  i  тi  ?х  слухали,
грацiозно вихиляючи ши?, на весну частина лебедiв подалася  десь  на  iншi
острови й озера, однак восени ?х ще побiльшало  на  озерi,  здавалося,  що
лебедi з цiлого моря мають намiр поселитися на зиму  тут,  щоб  не  летiти
свiт за очi, ?м подобалося тут, було ситнiше й лiпше, анiж у далеких краях
вiковiчних мандрiв; чоловiк i жiнка тепер не мали нi  спочинку,  нi  бодай
хвилинки вiльного часу, вдень i вночi вони  працювали  на  сво?х  лебедiв,
вони вiддавали птахам усе, що могли й що мали, але настав такий день, коли
люди раптом змушенi були визнати перед самими  собою,  що  вже  нiчого  не
мають, що вiддали птахам усе, витратили всi заощадження, продали  все,  що
могли продати, взяли кредит наперед  пiд  свою  пенсiю,  але  однаково  не
вистачило й того кредиту, в майбутньому тепер людей не ждало нiчого, окрiм
голоду й безнадi?; але  вони  за  себе  не  лякалися  -  ?м  страшно  було
подумати, що станеться з птахами, якi довiрилися людям,  а  тепер  повиннi
будуть тяжко поплатитися за сво? довiр'я.
   Тодi чоловiк згадав, що десь на материку в нього  повинно  бути  кiлька
камрадiв з часiв вiйни, старих, добрих солдатiв з  чутливими  душами,  вiн
написав ?м; не всi одержали тi листи, бо вже декого не було  й  на  свiтi,
але хтось там переправив того листа до яко?сь газети, на острiв  прискочив
репортер,  газета  миттю  пiдняла  кампанiю,  за  тиждень  було   створено
добровiльне товариство  на  захист  пiвнiчноморських  лебедiв,  посипалися
пожертви на утримання птахiв, найбiднiшi посилали кiлька  сво?х  марок  чи
пфенiгiв. Бо лебедi не повиннi втрачати вiру в людей, i то - добру вiру!
   Ось така iсторiя.
   - Ну, гаразд, - сказав Борис Отава, - але  гер  Вассеркампф,  зда?ться,
обiцяв нам, що ще сьогоднi ми по?демо до Марбурга?
   - Ви нам обiцяли, - нагадав з свого боку й третiй секретар посольства.
   - Панове, не хвилюйтеся, все буде, сподiваюся, гаразд, хоча,  не  стану
приховувати, виникають деякi комплiкацi?, але  це  вже  стосу?ться  роботи
нашого управлiння, тому, гадаю, лiпше завчасу вас не турбувати - нетва?
   - При?мно довiдуватися про людей, що стають на  захист  птахiв,-  Борис
щосили намагався погамувати iронiю,- але хотiлося б сподiватися, що  з  не
меншим спiвчуттям поставляться вашi спiввiтчизники до  тих,  хто  ста?  на
захист iсторi?? Тому наа трохи диву? ваша  нерiшучiсть,  гер  Вассеркампф.
Адже все так просто. Дуже важливий  стародавнiй  документ,  який  належить
нашому народовi, пiд час вiйни злочинницьки був вивезений з Ки?ва i  зараз
перебува? в Марбурзi.
   - Це ще не доведено,- швидко докинув Вассеркампф^
   - У всякому випадку, в Марбурзi е чоловiк, який зна?, де ? в чи?х руках
'гой документ, чоловiк, який, очевидно, багато в чому завинив  перед  мо?м
народом, перед мо?м мiстом, перед... Я не буду продовжувати, бо ще не  маю
доказiв щодо Оссендорфера i про старовинний  пергамен  з  часiв  Ки?всько?
Русi, змiст якого професоровi Оссендорферу вiдомий, вiдомо й вам  про  це,
ви ма?те науковий журнал з публiкацi?ю професора Оссендор-фера, ма?те нашi
пiдтвердження про  те,  що  пергамен  до  вiйни  зберiгався  в  Ки?вському
iнститутi.
   - До речi, майпе герен, в Марбурзi вчився свого часу ваш  великий  поет
Пастернак, - посмiхнувся Вассеркампф.
   - А ще давнiше - Лютер, а також Ломоносов  I  брати  Грiмм,-  так  само
значимо всмiхнувся й Борис,- а зараз там  нас  чека?  та?мниця  ки?вського
пергамену, який протривав, по-при всi свiтовi  подi?,  дев'ятсот  двадцять
дев'ять рокiв, а от  тепер  не  може  бути  повернений  до  рук  справжнiх
господарiв тiль' ки через...
   - Перепрошую, - швидко мовив Вассеркампф, - але я  нагадаю  вам,  майне
герен, що iснував пергамен ще давнiший, i  там  теж  iшлося  про  Ки?вську
Русь, про самий Ки?в, про ваших князiв.
   Вассеркампф вхопив з столу завчасно  приготовану  картку  паперу,  став
швидко  читати,  по  спромозi  намагаючись   надати   голосовi   урочисто?
риторичностi: "Тим часом Ярослав зайняв силою один город, що належав  його
братовi, й упровадив усiх мешканцiв. Зате надзвичайно могутн? мiсто Ки?в з
намови Болеслава стало жертвою впертих атак  з  боку  печенiгiв  i  великi
понесло втрати внаслiдок великих пожеж, його  мешканцi  боронилися,  однак
небавом вiдчинили брами  перед  нездоланними  чужинцями.  Покинутий  сво?м
влад-цею, який утiк, Ки?в прийняв у день  14  серпня  Болеслава,  а  також
вигнаного давно тому князя Святополка,  який  заволодiй  усiм  тим  кра?м,
використовуючи страх перед  нашими.  Коли  вступали  до  мiста,  тамтешнiй
архi?пископ  повiтав  ?х  урочисто  релiквiями  святих,  а  також   iншими
рiзноманiтними коштовностями з  храму  свято?  Софi?,  який  згорiв  торiк
унаслiдок нещасного випадку. Були тут присутнi: мачуха згадуваного  князя,
його жона, а також дев'ять його сестер, одну з яких, вiддавна вибрану  для
себе, той старий розпусник Болеслав упровадип  безсоромно,  забуваючи  про
свою шлюбну дружину. Водночас офiровано йому незлiченну кiлькiсть  грошей,
з яких велику частину роздiлив помiж сво?х спiльникiв i улюбленцiв,  певну
частину вiдiслав до вiтчизни. Помiж пiдкрiплень, якi  були  в  згадуваного
князя, налiчувалося вiд нас триста, вiд венгрiв  п'ятсот,  вiд  печенiгiв,
врештi, тисяча людей. Всiх тих людей одiслав тамтешнiй владця додому, коли
змiг ствердити з радiстю, як мешканцi  краю  горнуться  до  нього  i  свою
вiрнiсть йому виявляють. В тiм великiм мiстi, яке ? столицею то?  держави,
налiчу?ться понад чотириста церков i вiсiм ринкiв, кiлькiсть же  мешканцiв
не нада?ться до лiку.
   Нехай бог всемогутнiй буде посередником у всiх справах i вкаже ласкаво,
що йому до вподоби, а нам користь принести може".
   - Ви впiзна?те, професоре, цей  текст  -  нетва?  Це  картка  Thietmari
Merseburgensis Episcop  Chronicon  -  з  хронiки  Тiтмара  Мерзебурзького,
нiмецького ?пископа, який у тисяча вiсiмнадцятому роцi був у вашому  Ки?вi
разом  з  польським  князем  Болеславом  -  нетва?  Ви  не  назвете   його
завойовником - нетва?
   -Нi, ми назива?мо Тiтмара очевидцем, - сказав спокiйно Борис,-  один  з
найдавнiших очевидцiв, який лишив нам опис Ки?ва без пiзнiших  виправлень,
дописувань i вигадок, як то, на жаль,  спостерiга?ться  в  лiтописах  i  в
iсторичних творах.
   - Прекрасно! - вигукнув, схоплюючись  з  стiльця  Вассеркампф.-  Ви  не
заперечу?те цiнностi й важливостi роботи Мерзебурзького ?пископа  Тiтмара?
Ця книга перетривала дев'ятсот тридцять  сiм  рокiв.  Сто  дев'яносто  двi
картки благого пергамену. Не один аркушик, а сто дев'яносто два?  Це  була
власнiсть Саксонсько? бiблiотеки в  Дрезденi,  i  цi  сто  дев'яносто  два
аркушi пергамену, який перетривав дев'ятсот тридцять сiм рокiв, згорiли  в
травнi сорок  п'ятого  року  разом  з  Саксонською  бiблiотекою,  разом  з
Дрезденом, внаслiдок, як сказав  би  сам  Тiтмар,  великого  бомбардування
американсько? авiацi?. Нетва?
   - Ви це повiдомля?те нам таким тоном, - не стримався Борис, -  як  наче
хочете сказати, що ми повиннi дякувати  за  врятування  нашого  пергамену,
бодай того одного аркушика, який я оце розшукую.
   - Можливо, навiть так, - знизав плечима  Вассеркампф,  -  все  можливо,
якщо подумати. Я вам уже казав про вашого  художника.  Уявiть  собi:  його
викотили з вагона, вiн замерз на грудку. Вийшло так, що  цiлодобово  мiсто
бомбили американцi, люди вимушенi були сидiти в сховищах, а на  станцi?  в
цей час стояв ешелон з полоненими. Був великий мороз, дехто  з  полонених,
маючи не досить теплий одяг, страждав од холоду, хоч i вiдомо,  що  руськi
досить звичнi до холоднечi, дехто ж i зовсiм замерз  на  смерть.  Довелося
вивiльняти вiд них вагони, для цього мобiлiзовано  було  населення,  тобто
старих i жiнок, жiнки викочували замерзлих  з  вагонiв,  i  ось  у  одного
замерзлого на грудку одна нiмецька жiнка цiлком випадково  забачила  рiжок
якогось паперу на грудях, вона розстебнула на мертвому одяг,  дiстала  той
папiр i вiдразу впiзнала в ньому диплом Флорентiйсько? академi?  мистецтв,
бо такий самий диплом мав i ?? чоловiк, якого забрано на Схiдний  фронт  в
сапернi частини i де вiн загинув. Жiнка припала вухом до грудей руського i
почула, що в  того  ще  б'?ться  серце.  Воно  билося  ледь  чутно,  життя
трималося, як кажуть, на  волосинцi  в  цьому  тiлi,  але  жiнка  вирiшила
втримати те життя! Вона вкрала, буквально  вкрала  замерзлого  полоненого,
завезла до себе додому,  повернула  його  до  життя,  та?мно  вiд  сусiдiв
переховувала художника в себе в помешканнi до самого  кiнця  вiйни.  Потiм
вiн повернувся до себе додому.
   - Важче було б 'полiчити й розповiсти про  тих,  хто  не  повернувся  й
нiколи не повернеться, - сказав Борис.
   - Ми намага?мося повернути все, -  урочисто  заявив  Вассеркампф,  -  i
сподiваюся, що нiкому не да?мо пiдстав сумнiватися в  нiмецькiй  чесностi.
Мiг би навести вам приклад, що стосу?ться iсторичних  документiв.  Йдеться
про "Кодекс Супраслi?нсiс", просто кажучи Супрасльський кодекс,  який  був
перед вiйною власнiстю Варшавсько? державно? бiблiотеки. Гер професор  чув
про цей кодекс - нетва?
   - Це моя спецiальнiсть, - потвердив Отава.
   - I гер професор зна?, яку цiннiсть  ма?  кодекс.  Десяте,  а  може,  й
дев'яте столiття. Писано кирилицею, може, десь  у  Пiдкарпаттi,  тобто  на
територi? сучасно? Укра?ни. Двадцять чотири менаеум, тобто  житiй  святих,
гомiлi?, приписуванi Iвановi Хрестителю, ?пiфанiю Кiпрському  i  патрiарху
Фотiю. Рукопис той був врятований кимось з наших солдатiв пiд  час  пожежi
Варшави в сорок четвертому роцi, iнакше б його спiткала така сама доля, як
хронiку Тiтмара.
   - I щоб врятувати той рукопис, довелося  висадити  в  повiтря  аж  цiлу
Варшаву! - ядовито докинув Борис.
   Вассеркампф удав, що не зауважив сарказму професорового, вiн цiлком був
захоплений сво?ю оповiддю.
   - Але  американцi,  займаючи  нашi  мiста,  на  жаль,  не  завжди  були
перебiрливi в засобах, iнодi вдавалися й до  найпри-мiтивнiшого  грабунку,
так Супрасльський кодекс опинився аж США i нещодавно з'явився на одному  з
аукцiонiв i був проданий за великi грошi. Добре, що знайшлися поряднi люди
з американсько? фiрми, яка iмпорту?  з  Польщi  продовольчi  товари.  бони
викупили кодекс i подарували його польському народу. Це було благородно  -
нетва?
   - А все ж таки, гер Вассеркампф,- сказав до того мовчазний Валерiй,коли
ми по?демо до Марбурга? Питаю вас цiлком офiцiально.
   - Завтра,  -  швидко  вiдповiв  Вассеркампф,сподiваюся,  що  завтра  ми
зможемо по?хати, попри деякi комплiкацi?. Але ще  йюгоднi  я  спробую  все
влаштувати...
   На завтра Вассеркампфа взагалi не виявилося в управлiннi.  Вiн  зник  i
з'явився лиш через день, вiдразу ж зателефонував до  посольства,  запросив
до себе Валерiя з професором, зустрiв ?х так само радiсно, як  перед  тим,
був наче помолодiлий, пiднесений, нiби  той  чиновник,  що  одержав  щойно
орден.
   - Ви  впiзна?те  мене,  майне  герен?  -  гукнув  вiн  назустрiч  сво?м
вiдвiдувачам.- Ставлю п'ять марок, що ви мене  не  впiзна?те  -  нетва?  Я
витратив учора цiлий день, але то не був марно витрачений день. Ви  можете
вгадати, де я був?
   - У Марбурзi, - не роздумуючи, сказав Отава.
   - Помиля?тесь, гер професор, глибоко помиля?тесь, - заляскав  у  долонi
радник, - не в Марбурзi й не деiнде,  а  тiльки  в  Кельнi,  у  славетному
салонi Гейнца Кретена. Ви не чули про нашого Кретена? Але ж як можна?  Вiн
двiчi завойовував свiтову першiсть серед перукарiв: у Брайтон! й у  Вiднi.
На всесвiтнiй виставцi в Брюсселi вiн здобув "Гран прi"  для  Федеративно?
республiки. Що стосу?ться мене, то я був клi?нтом Гейнца Кретена ще  тодi,
як вiн працював  помiчником  перукаря  в  Клетенберзi.  Ось  уже  впродовж
багатьох рокiв пунктуально через кожнi два тижнi я вiдвiдую Гейнцiв салон.
До  нього  тепер  ?дуть  чоловiки  з  цiло?  ?вропи.  Лiтаками,  по?здами,
машинами. З Iталi?, Грецi?, Францi?, Швейцарi?,  Югославi?,  Австрi?.  Про
Нiмеччину вже й не кажу. Гейнц Кретен  виробив  спецiальну  косметику  для
чоловiкiв: пiдстригання волосся, масаж  обличчя,  манiкюр.  Кожен  повинен
показувати публiцi завжди те саме обличчя, кожен намага?ться усталити свою
особистiсть, виробити якийсь еталон зовнiшнього вигляду для себе. Про мене
повиннi казати: "Ось державний радник Вассеркампф". Та сама  зачiска,  той
самий колiр обличчя, та сама форма нiгтiв. Для нас це ма? колосальну вагу.
Люди Сходу  не  надають  цьому  значення.  Там  величезнi  простори.  Нема
тiсняви, як на Заходi. Людина до людини не придивля?ться так уважно, як  у
нас. Бо, зрештою, нема нiчого гiршого, нiж людська бридота. Ми намага?мося
замаскувати ?х. Моди, зачiски, парфуми...  Хоч  коли  розiбратися,  то  чи
важать у iсторi? немитi ноги або неголена борода - нетва?
   - В iсторi? найперше важить чисте сумлiння. Та й не тiльки в iсторi?, -
Борис  насилу  стримувався.  Вiн  нiколи  не  мав  таланту  до   полемiки,
обмежувався в гострих розмовах ущипливими зауваженнями, та,  на  жаль,  не
всi однаково до цього ставилися. На Вассеркампфа, скажiмо,  жодна  заувага
не дiяла. Вiн струшувався вiд них, мов гусак од води, й  правив  сво?.  Це
був докiнчений тип бюрократа новiтньо? формацi?, який  найпростiшу  справу
вмiв, видно, поховати пiд нагромадженням слiв. Сипав слова межи  очi,  мов
полову, жбурляв ?х на вас, горнув, витрушував.
   - До речi, - гукнув Вассеркампф, не почувши слiв Отави, -  в  Кельнi  ж
менi розповiли просто колосальну iсторiю! Про  ластiвку.  Ластiвка  забула
полетiти в вкрiй. Осiнь, холоднеча, а ластiвка - ще в  Кельнi,  ??  ловило
все мiсто. Сам бургомiстр...
   - Послухайте, гер Вассеркампф, - пiдвiвся Валерiй, який вирiшив, що вже
край усiм дипломатичним  витримкам  i  очiкуванням,  але  Вассеркампф  теж
схопився, пiдбiг до нього, лiз просто в обличчя.
   - ?? вiдвезли спецiальним лiтаком до Неаполя! Ластiвку - лiтаком.
   - Я вже читав про це в газетах,-  посмiхнувся  Валерiй,-  кiлька  рокiв
тому. Зда?ться, це сталося в Хельсiнкi...
   - Повторилося! - вигукнув Вассеркампф. - Повторилося в нашому Кельнi!
   - А як же все-таки Марбург? - не слухаючи його, поспитав Валерiй.
   - Марбург буде, - пообiцяв миттю Вассеркампф.
   - Ми чу?мо це вже кiлька днiв,  але...-  Борис  намагався  подати  знак
Валерi?вi, щоб той штурмував до кiнця.
   - Нам зда?ться, що ви не досить активно сприя?те в  нашiй  справi,  гер
Вассеркампф, - сухо мовив секретар посольства, - i тому хоч менi  цього  й
не хотiлося, але я вимушений буду... Нам доведеться, мабуть, звернутися за
пiдтримкою    до    мiнiстерiаль-директора    Хазе...    Поки    що     до
мiнiстерiаль-директора, а там, може, й вище...
   - Гер секретар жарту?, - вдавано засмiявся Вассеркампф, - бо хто  ж  не
зна? афоризму про те, що чиновники як книжки на бiблiотечних полицях:  чим
вище поставленi, тим рiдше до  чогось  надаються.  Раз  ви  звернулися  до
державного радника Вассеркампфа, то вже покладiться на нього до кiнця.  Бо
якщо вам не поможе державний радник Вассеркампф, то вам не  поможе  нiхто.
Нетва? Як каже  фрау  Бурке,  коли  я  раз  на  тиждень  приходжу  до  не?
скуштувати якогось сиру: "Якщо ви не з'?сте справжнього сиру в фрау Бурке,
то ви не з'?сте його нiде!" П'ятнадцять сирiв на саму лиш  закуску!  I  до
них вина: мiскаде, сансер або кенсi!  У  фрау  Бурке  ви  завжди  знайдете
справжнi французькi вина i справжнi  французькi  сири.  Якщо  любите  вино
рожеве, то неодмiнно дiстанете до нього лукулл або осляче вухо,  якщо  вам
смаку? божоле чи iншi чорнi вина, то фрау Бурке запропону? вам сири мiцнi:
мiнстери, лiваролi, шатонеф дi  пап.  Або  ж  уявiть  собi:  суп  з  сиру,
бiфштекс з сиру, салат з сиру по рецепту з Берна, яйце в пармезанi...
   - То як же з Марбургом? - перебив Валерiй.
   - При цьому фрау Бурке не забуде попередити вас, щоб ви  вдома  в  себе
нiколи не ставили сир у холодильник. Бо сир на льоду губить свiй нерв!
   -  Ми  скориста?мося  з  поради  фрау  Бурке,  -  вже   не   приховував
насмiшкуватостi в тонi Борис, - але нас передовсiм цiкавить  Марбург.  Вже
коли ви так щедро виповiда?те нам рiзноманiтнi iсторi?, то я  мiг  би  вам
навзамiн нагадати одну лiтературну iсторiйку. Зовсiм коротеньку. З Чехова.
В нього десь е Поденник наглядача звiринця. Сторож писав так:  "Понедiлок.
Приходили  офiцери.  Дратували  звiрiв.  Вiвторок.   Приходили   студенти.
Дратували звiрiв. Середа. Приходили  офiцери.  Дратували  звiрiв.  Четвер.
Приходили студенти. Дратували звiрiв. П'ятниця. Приходили офiцери..."
   - I знов дратували звiрiв - нетва? - Вассеркампф смiявся охоче й щиро.-
Прекрасна iсторiя, гер професор. Як часто не зна?мо, що серед нас розумний
чоловiк, бо слуха?мо дурнiв,- рйетва? Я, зда?ться, вловив ваш  натяк...  -
Зрозумiйте, що я при?хав сюди не для натякiв i не для |iсторiй... В даному
випадку ми офiцiйнi особи, кожен з нас вiд-В^стоюе iнтереси сво?? держави,
чому свiдченням - присутнiсть тут працiвника нашого посольства, та  й  ви,
гер  Вассеркампф,  прийма?те  нас  не  в  себе  вдома,  а   в   державному
примiщеннi... Але ось тиждень ми повторю?мо вам про  Марбург,  а  ви...  -
Майне  герен,  -  додивляючись  до  годинника  на  руцi,  перервав  Бориса
Вассеркампф, - майне  герен,  я  можу  вам,  нарештi,  ^повiдомити  цiлком
офiцiально i з усi?ю вiдповiдальнiстю, що...- вiн  пiдняв  пальця,  виждав
паузу,  мовив  далi  майже  урочисто,-  потреба  в  по?здцi  до   Марбурга
вiдпада?...
   - Як то? - здивувався Валерiй. - Пояснiть, будь ласка.
   - Ми не по?демо до Марбурга, бо...- Вассеркампф  знов  витримав  паузу,
вiн грав, мов досвiдчений актор, свою роль до кiнця, -  бо,  майне  герен,
якраз у цю хвилину приземлився лiтак з Вiдня, i цим лiтаком... цим лiтаком
прилетiв професор Оссендорфер...
   - Ага, то ми побачимося з Оссендорфером тут? - спитав Борис.
   Якби Вассеркампф просто вiдповiв на це запитання,  то  вiн  би  не  був
Вассеркампфом. Втратити таку блискучу нагоду поговорити цього разу вже  не
на теми стороннi, а по сутi справив Нiколи!
   - Професор Оссендорфер не  зупинився  перед  тим,  щоб  перервати  сво?
вакацi?, якi вiн проводив на березi Адрiатики в Монтенегро, курорт  Будва,
готель "Авала", люксусовий номер з лоджi?ю в бiк моря.
   - Коли ми з ним зустрiнемося? - знову спитав Борис.
   - Але професор Оссендорфер розумiв, що без його  присутностi  неможливо
буде розв'язати цю справу, водночас вiн, попри всю його гуманнiсть, не мiг
також полишити цю справу з минулого божому суду, тобто забуттю,  i  прибув
сюди.  Щоб  скласти  в  державного  прокурора  Штуммеля  оскарження  проти
професора Отави...
   - Який не дав професоровi Оссендорферу докупатися в Ад-рiатичному морi?
- в'?дливо докинув Борис.
   - На жаль, майне герен, iдеться про важливiше. Професор Оссендорфер ма?
намiр оскаржити вас, професоре Отава, в тому, що ви взимку  сорок  другого
року в Ки?вi брали пряму участь в убивствi  видатного  нiмецького  вченого
професора Адальберта Шнурре.
   Вассеркампф схрестив на грудях руки, вiдiйшов за свiй столик, примружив
очi, задер трохи голову, втiшався ефектом од сво?х слiв.
   - Що ж, - сказав Борис, -  з  свого  боку  дякую  вам,  пане  державний
радник, за те, що ви помогли нам зiдентифiкувати особу Оссендорфера. Тепер
я твердо знаю, ще й не бачивши його, що професор Оссендорфер - це колишнiй
денщик штурм-банфюрера Шнурре, а також асистент професора Шнурре. I що  це
саме вiн був в окупованому гiтлерiвськими вiйськами Ки?вi. I що  саме  вiн
разом з штурмбанфюрером Шнурре i спецiальною командою грабував культурнi й
iсторичнi цiнностi Ки?ва. I що саме вiн убив вiдомого радянського  вченого
професора Гордiя Отаву.
   - Ще сьогоднi проти вас, гер  професор,  буде  складено  оскарження,  -
нагадав Вассеркампф.
   - Цим оскарженням Оссендорфер виказав самого себе, i' з свого  боку  ми
ставитимемо питання про те, щоб його  судили  як  вiйськового  злочинця  й
грабiжника, - сказав Борис. - Ваше ж управлiння по вiдшкодуваннях допоможе
нам повернути важливий iсторичний документ, який перехову? десь вiйськовий
злочинець Оссендорфер. Бажаю вам успiху, пане державний  радник.  -  Отава
вклонився, пiшов до дверей.
   Валерiй затримався тiльки на мить.
   Наше посольство  дiятиме  через  офiцiйнi  канали,-  сказав  вiн  трохи
розгубленому чиновнику, - даруйте за турботи, пане державний радник.
   - Але ж, майне герен! - встигнув вигукнути навздогiн Вассеркампф.  -  Я
не все... - Автоматичнi дверi нечутно зачинилися за вiдвiдувачами.
   РIК 1032
   КИ?В
   Аще бо поищещги в книгах мудрости прилежно, то обрящещши  велику  ползу
души своей.
   Лiтопис Нестора
   Собор стояв посеред  снiгiв  у  холоднiй  бiлiй  самотизнi.  Возносився
рожево  пiд  саме  небо,  i  низькi  хмари  черкали   об   найвищу   баню,
заплутувалися безпорадно помiж бань  нижчих,  умить  зупинялися  у  сво?му
бiговi, i тодi видавалося, нiби почина? летiти понад землею самий собор, i
суцiльна його дивна рожевiсть заступалася жовтiстю  вiд  кованого  золота,
яким покрито  було,  банi,  й  увесь  собор  зненацька  засвiчувався,  мов
щiльник, повний меду, i в найпохмурiших  душах  ставало  яснiше  вiд  того
видовища. А будовано ж його в поспiху, так нiби споруджувався храм  i  для
упокорення й-ув'язнення духу  людського.  Вергали  камiнь,  тягли  дерево,
везли плiнфу, все те пiдняти треба було вищей вище, зчепити в невидимi для
невта?мниченого ока сув'язi, з  нiчого  вичарувати  небачене,  з  сум'яття
народити гармонiйнiсть, i Камiнь i заправу носили  на  барках.  Дерев'яних
риштовань  не  ставлено,  бо  тодi  б  не  було  пiдступу  до   стiн   тим
незлiченнимтисячам люду, що прагнув пiдставити  рамена  сво?  пiд  тягарi.
Майстри каменю зависали в дерев'яних гнiздах довкола стiн, стояли густо на
самих навершях  будови,  ?м  подавано  все  потрiбне  журавлями,  блоками,
крутилками, стосовано не тiльки ручнi, а й великi кола, порушуванi ногами.
Князь квапив сво?х будiвничих. Не працювали тiльки в день рiздва, в iншi ж
днi були в роботi  при  вогнi  з  вечора  до  друго?  сторожi,  а  зрання,
починаючи з сторожi четверто?. Будiвничi вiдплачували князевi и за  поквап
сво?м високим умiнням знущатися над князiвською казною, так що  доводилося
Ярославовi вдаватися по запомогу до бояр, i купцiв, i навiть  до  простого
люду, з якогопередтим зiдрано все, що тiльки далося зiдрати силою.  Просив
князь про пожертви, i тодi несли хто що мiг, а ще залежно  вiд  того,  хто
який грiх чи яку провину хотiв  спокутувати  перед  новим  невiдомим,  але
всемогутнiм, як мовлено повсюдно, богом: несли  золото  й  срiбло,  зброю,
прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей,  хто  десяток
явчок. Все приймалося, тут-таки коло  будовано?  церкви  поставлено  княжi
продавницi й вимiнницi, де  можна  було  набути  щось  iз  пожертв,  даючи
навзамiн грошi чи коштовностi, решта пожертв iшла вiдразу в дiло: поросята
смажилися й з'?далися робiтниками, патралися кури, варилися кашi,  пеклися
хлiби, i так виростала ця велика церква, i  так  ??  довершено  й  покрито
кованим золотом ще перед тим,  як  насипано  на  повну  вишину  новi  вали
Ярославовi й назначено межi великого Ки?ва. Коли  побачив  Ярослав  готову
церкву свято? Софi? у всiй ?? великостi  посеред  муравлиська  люду,  який
клопотався новими валами, i уявив, що незабаром увесь той люд, а до  нього
й ще стiльки,осяде по цей бiк валiв  назавжди,  тодi  тiльки  збагнув,  що
народ, зiбраний у городi докупи,  набагато  страшнiший  правителевi,  анiж
розсiянi по всiй землi поодинокi рата?, пастухи, ловчi, бортники й  просто
волоцюги та колотники. Та справи державнi, раз розпочатi, вже  не  даються
зупинити. Велика держава вимагала великого й города.  А  Русь  була  тепер
великою державою i мала бути  ще  бiльшою.  Вiзантiя  самим  тiльки  сво?м
iснуванням повинна була покликати до життя ще бодай одну так само велику й
могутню землю. В свiтi  не  може  iснувати  тiльки  одна  велика  держава,
потрiбне суперництво, потрiбне вза?мне побоювання,  постiйна  пересторога,
iнакше-бо - кiнець людству.  Хiба  ж  iсторiя  не  да?  свiдчень?  В  часи
Александра Македонського свiт перебував на гранi цiлковитого пiдкорення, а
отже, й знищення в рабствi, тiльки простори Iндi? поглинули й  розпорошили
всемогутн? вiйсько  Александрове,  i  так  протривав  свiт  далi.  Римськi
легiони, мабуть, змогли б понищити все суще, аби не  розбилися  врештi  об
дикi орди германцiв, i вже Вiзантiя виникла на краю Римсько? iмперi?,  мов
?? уламок, i водночас - суперниця похмурого Риму. Але як  тiльки  виникла,
так i породила собi на противагу новi держави: то агарян,  то  персiв,  то
болгар, то германцiв, то, нарештi, державу Руську, яка виросла в суперника
найгрiзнiшого i, зда?ться, нездоланного, бо iмператори вiзантiйськi  й  не
пробували посилати сво?х вiйськ у цю велику й загадкову кра?ну, боялися ??
нескiнченностi, ?? холоднеч, ?? багатолюддя. Навiть Василiй Македонянин не
зважився виступити проти Русi,  хоч,  здавалося,  мiг  би  скористатися  з
послаблень, якi виникли в час суперництва Володимирових синiв.
   Iмператор Константин  був  для  Ярослава  суперником  незначним.  Однак
дiяв-Ярослав  обережно,  пiшов  навiть  на  те,   щоб   узалежнитися   вiд
Константинополя ще бiльше, нiж його покiйний отець, бо Ки?вському  князевi
треба було  утвердитися,  перш  нiж  вступати  в  справжн?  суперництво  з
ромеями. А ще вважав вiн:  перед  тим  як  виступати  проти  когось,  слiд
перебрати вiд нього  все,  чим  той  трима?ться,  чим  славен  i  великий,
простiше кажучи, вибити з рук  супротивника  його  зброю,  заволодiти  нею
самому i вже тодi  кинутися  на  ворога.  Прийнявши  в  Ки?вi  митрополита
грецького i впустивши в руськi церкви поряд з вiдправами болгарськими,  як
то велося вiд князя Володимира, також вiдправи на мовi  грецькiй,  Ярослав
тим самим вiдновив у народi стару ворожнечу проти грекiв. Гадали ромейськi
iмператори, що, нав'язавши руським свого бога, заволодiють вони не  самими
душами цього великого народу, а й цiлою державою; насправдi ж вийшло  так,
що князь Володимир, а за ним i Ярослав охоче прийняли цього  бога  не  для
упокорення ромеям, а тiльки тому, що давав вiн силу i славу iншим племенам
i народам, вiдкрив навстiж дверi до цiлого свiту,отож сподiвалися  й  вони
заявити про  себе  свiтовi  голосом  цього  бога,  не  шкодуючи  сили  для
спорудження храмiв на його честь, пiшли навiть на великi  пожертви,  а  ще
бiльшi злочини супроти дiдизни. Iнодi страшно ставало Ярославовi, як думав
вiн про знищення й плюндрування душ свого народу.  Минувшина  ввижалася  в
образi тих дiвчат, що прощаються з сво?м дiвуванням. Розплiтають  мiсячно?
ночi десь над озером або рiчкою коси, ходять берегом, взявшись за руки,  в
довгих бiлих сорочках,  предивнi  й  пречудовi,  мов  з  передвiку,  сумно
спiвають:
   Ой минуло,

   Ой минулося

   Красне лiтечко,
   Не повернеться.
   А йде осiнь
   Жовтолистая,
   Нема квiток -
   Самi ягiдки,

   Самi ягоди

   Та все круглi?...
   Може, в пiснях i вiруваннях давньо? Русi ховалася та  чистота  й  мiць,
яка мала прийти на змiну тому свiтовi,  що  на  його  березi  конала,  мов
здихаюче чудо-юдо, Вiзантiя? I, може, помилився князь Володимир, а за  ним
ще  тяжче  помилився  вiн,  Ярослав,  переймаючи  вiд  Вiзантi?  те,   що,
видавалося, приносило ?й могуття, а  насправдi  ж  обiцяло  лиш  загибель?
Нiколи-бо не запримiча?ш небезпек прихованих. Так, морське чудище кит,  що
плава? в  морi-океанi,  завжди  вiдчува?  небезпечнiсть  високого  крутого
берега i, щоб не розбитися об нього, вiдплива? на глибини,  якщо  ж  берег
положистий, то не запримiча? його чудо-юдо i слiдом за  припливною  хвилею
слiпо пряму? туди, щоб застрянути на мiлинi й безпомiчно сконати  в  сво?й
дурнiй великостi.
   Мов на пiдтвердження побоювань  i  острахiв  Ярославових,  Вiзантiя  по
смертi  iмператора  Василiя  розхитувалася  бiльше  й   дужче.   Iмператор
Константин царствував безславно й недовго. Був молодший за свого покiйного
брата на три роки, пережив його теж тiльки на  три  роки.  Мовби  вiдчувши
наближення смертi, затурбувався про спадко?мця на тронi, бо Василiй, бувши
холостим, зовсiм не лишив по собi продовження роду,  в  Константина  ж  не
було сина, мав тiльки три доньки: ?вдокiю, Зою i Федору. ?вдокiя, неначе в
намаганнi спокутувати бодай частку  грiхiв  свого  гулящого  й  розпутного
батька та жорстокого дядька, давно вже пiшла в монастир, Зоя й Федора жили
в iмператорському палацi при боцi в свого батька, старшiй, Зо?,  було  вже
п'ятдесят лiт, Федорi - сорок сiм. Зоя обличчям схожа була на дядька свого
Василiя: великi чорнi очi, густi брови,  злегка  орлиний  нiс,  дивно-ясне
волосся, бiлотiла й пещена, в п'ятдесят лiт не  мала  ще  жодно?  зморшки.
Норовом Зоя скидалася на Василiя в невситимiй  жадобi  влади  й  твердостi
характеру  i  водночас  на  Константина  -  в  замилуваннi   гультяйством,
розкiшшю, в рознiженостi й розманiженостi. Любила пахощi,  парфуми,  мазi,
якi привозили ?й з Ефiопi? й Iндi?, сама ?х змiшувала, чаклувала над ними,
?? палати завжди були повнi пахощiв, без кiнця мастилася то тим,  то  тим,
намагалася втримати молодiсть у тiлi, любила, щоб  вихваляли  ??  вроду  й
свiжiсть, стояла лестощi, бо й хто ж ?х не  любить!  Зате  ??  молодша  ра
Федора вiд народження була  ряба  й  негарна,  це  наклало  цбиток  на  ??
характер, не любила вона, зда?ться, нiкого й того, не  любила,  мабуть,  i
само? себе, жила в палацi тихо i вiдлюдькувато; iмператор Константин iнодi
забував про iснування дочки молодшо? так само, як давно  вже  викреслив  з
жит-дочку-черницю ?вдокiю, лишалася для нього тiльки Зоя; ож iмперiя  мала
перейти до ?? рук, - але чи  втримають  таку  лику  державу  жiночi  руки,
привченi хiба що до змiшування ахощiв? Константин вирiшив  видати  Зою  за
чоловiка, що став ^би згодом iмператором. Щоб не ходити далеко, вибрав для
цьо-|го   ?парха   Константинополя   Романа   Аргiра,    досвiдченого    й
вiр-!&'Вого    шiстдесятилiтнього     iмператорського     прислужника,
покли-|&сав його до себе i повiдомив про свою  волю.  Аргiр  спробував
^послатися на те, що вiн давно вже одружений,  що  ма?  дiтей,  'але  для
iмператора не  могло  iснувати  жодно?  причини  для  вiдмови;  Константин
запропонував ?парховi на вибiр: негайне розлучення  з  його  дружиною  або
ослiплення й вигнання з Константинополя. Щоб Аргiровi лiпше думалося, його
закували в кайдани й кинули в одну з палацових в'язниць,  може,  навiть  в
ту, що ?? споруджувано  пiд  безпосереднiм  наглядом  того  самого  Романа
Аргiра, коли вiн був ?пархом столицi.  До  в'язня  прийшла  його  жона,  в
сльозах благала послухатися iмператора, сказала, що жертву? охоче собою  i
йде в черницi. Роман одружився на Зо?. А через три днi Константин вмер,  i
Роман Аргiр став iмператором роме?в. Цей чоловiк, що був колись патрiаршим
сакелларi?м при храмi свято? Софi?, а потiм ?пархом  столицi,  не  вибiгав
сво?ю уявою поза мури Константинополя, в душi вiн так  i  лишився  ?пархом
столицi,  а  що  тiло  його  вже  вимагало  спочинку  пiсля  багатолiтньо?
клопiтливо?  служби,  то  вiн  потрактував   iмператорський   престол   як
можливiсть провести кiнець  життя  в  при?мному  неробствi,  всi  державнi
справи охоче вiддав дружинi й  ?внуховi  Иоанну  -  паракимонену  родом  з
Пафлагонi?; хитрий пафлагонець мерщiй став  стягувати  до  iмператорського
двору сво?х  численних  родичiв,  серед  яких  особливо  припав  до  смаку
старiючiй Зо? юний брат Iоаннiв - Миха?л; Миха?ла вподобав  i  добродушний
Роман, дiйшло до того, що iмператор, лежачи коло царицi,  кликав  Миха?ла,
щоб той почухав йому ноги, бо в Романа чомусь дуже  свербiли  п'яти  i  не
помагало  нiщо,  тiльки  Миха?л  мiг  так  почухати  царствен!  п'яти,  що
iмператор усiх роме?в спокiйно засинав, а юний пафлагонець  переморгувався
в той час з бiлотiлою iмператрицею.
   Саме тодi викiнчено в каменi Софiю  Ки?вську,  i  собор  стояв  рожевим
дивом посеред бiлих снiгiв, а невидимий християнський бог ждав,  щоб  його
намалювали  на  стiнах,  упевнений  у  сво?й   незамiнимостi.   Митрополит
Феопемпт, посинiлий  вiд  морозу  й  вiд  злостi  на  Сивоока,  обходив  з
Ярославом храм, боязко ступав по рипучому снiгу, нечутно  ворушив  тонкими
злими губами; сльозилися йому вiд морозу очi, бралися льодом засопливленi,
зжовклi вiд старощiв вуса. Ки?вськi  лихi  пси,  не  лякаючись  блискучого
княжого й митрополитового почту, налiтали з бокiв, жохкали крайнiх служок,
норовили вхопити зубами за дорогу одiж; кияни тiльки  лiнькувато  поводили
плечем на собаче нахабство, а греки страхопудливо металися,  хтось  з  них
пробував ухопити  камiнь,  щоб  попудити  в  пса,  але  не  мiг  вiдiрвати
примерзлого каменя вiд землi,  зрозпачено  лаявся:  "О  клята  земля!  Тут
прив'язують каменi й одв'язують псiв!"
   Митрополит випростував штивну руку з теплих  хутр,  хрестився  часто  й
уривчасто. Його лякала й гнiвила  несхожiсть  цього  ки?вського  храму  на
церкви вiзантiйськi. Не було в ньому  простоти  й  суворостi,  заповiдано?
християнським богом, поганськi буйнощi криком кричали з отих покрiвель,  з
рожевостi  опоясанi  й  стiн,  щось  приховано-поганське,  зневажливе   до
ро-мейського бога було й  у  двох  камiнних  баштах,  поставлених  поперед
храмом, схожих на обрубанi стовбури старезних дубiв;  цi  башти,  що  мали
слугувати для входу в храм князя i князiвсько? родини, особливо  дратували
митрополита, нiчого схожого нiколи не бачив вiн у себе в  Вiзантi?,  жоден
ромейський  будiвничий  не  наважився  б  поставити   коло   церкви   таке
неподобство; це сприймалося мов виклик храмовi, башти були нiби  суперники
поряд з церквою, ?хня зневажлива незалежнiсть вiд святинi  пiдкреслювалася
ще й тим, що переходи вiд них до опасанi зроблено було не з  каменю,  а  з
дерева.
   - Чому й навiщо? - гнiвно поспитав Феопемпт чи  то  будiвничих,  чи  то
навiть  самого  князя,  хоч  Ярослав  теж,  зда?ться,  не   мiг   збагнути
доцiльностi дерев'яних переходiв, бо ж чоловiк у його становищi мав завжди
прагнути до речей тривалих, всiляко уникаючи всього тимчасового.
   - Поясни, - звелiв князь Сивооковi.
   - Бо неоднаковiсть ваги, - сказав той.  -  Сам,  князю,  бачиш:  церква
набагато важча за вежi.
   - То й що? Сивоок посмiхнувся нетямковитостi княжiй.
   - Ось тобi, для прикладу, княже.  Постав  на  льоду  двох  чоловiкiв  -
важкого, як твiй боярин Ситник, i легкого, як отрок Пантелiй, i з'?днай ?х
мiцною дерев'яною колодкою. Важкий проломить лiд  i  стане  тонути,  а  за
собою потягне й легкого, бо той скутий з ним колодкою.  А  замiни  колодку
чимось гнучким, як ремiнь або  вiрьовка,  або  ж  постав  помiж  них  щось
крихке, нетривке, щоб могло поламатися  чи  порватися.  Тодi  Ситник  твiй
утоне, а Пантелiй стоятиме на льоду.
   - Не чiпай боярина,- муркнув князь. - Мовлю для прикладу,  сказав  уже.
Так  само  й  з  будiвлями.  Через  свою  неоднакову  важкiсть  по-рiзному
вдавлюються вони в землю. Тому не слiд по?днувати намiцно будiвель  легких
i важких, бо розруйнуються мiж ними покрепи, водночас пошкоджуючи  й  самi
будiвлi. Треба виждати довший час, поки ввiйдуть кожна  по  сво?й  вазi  в
землю, тодi можна й по?днати ?х навiчно. Поки що ж обмежимося  дерев'яними
сув'язями. Чи збагнув, княже?
   - Митрополитовi поясни, - кивнув Ярослав у бiк Феопемп-та, але той  так
закоцюб на морозi, що вже й перехреститися не мiг.
   Але вiдтанув вiн у княжих палатах, коли мова зайшла про порядок  i  чин
внутрiшнього здоблення храму свято? Софi?.
   Був у сво?й стихi?. Стояла за ним тисячолiтня церква з ?? догматами,  з
пророками, патрiархами, апостолами, мучениками  -  i  в  цьому  старечому,
знищеному тiлi породжувалися незборимi сили;  митрополит  нагадував  тепер
сво?ю скостенiлiстю всi отi зображення святих у вiзантiйських  храмах,  де
все вида?ться закам'янiлим: i постатi, i одяг на  них,  i  навiть  небеснi
хмари над ними. Митрополит розумiв, що головну битву, заради яко?  послано
його сюди з Константинополя, ним програно,  необачно  вiн  пiшов  тодi  на
поступки, i ось сто?ть посеред Ки?ва  мало  не  поганський  храм  у  сво?й
спiвучiй многоглавостi, але ще лишалося головне, була ще середина  церкви,
житло боже, за яке Феопемпт готовий був хоч i кiстьми лягти, як робили  те
впродовж вiкiв мученики. Бо що таке церква? Церква -  це  небо  на  землi,
мiсце, де  отець  небесний  обита?  й  руха?ться.  Передречена  пророками,
заснована патрiархами, прикрашена апостолами, змiцнена мучениками,  -  бог
серед не?, вона не похитнеться.
   Вiд тепла в княжiй горницi синi щоки митрополитовi побуз-ковiли,  чорно
зблискували очi  посеред  зжовклого  заросту,  зло-вiсно  шурхотiла  парча
фелонi? вiд щонайменшого поруху Феопемптового, хоч митрополит i  намагався
зберiгати закам'янiлу непорушнiсть, щоб пiдкреслити  свою  непоступливiсть
душевну. Сидiв навпроти князя,  мов  воскреслий  мрець,  i  Ярослав  думав
дратiвливо: "Чого йому треба?"
   Хiба мiг цей старий, далекий вiд життя чоловiк, глухий до мови великого
народу, мiж який його вкинуто волею константинопольського патрiарха, а  чи
й самого iмператора, - хiба мiг вiн збагнути звивистiсть шляхiв  державно?
мудростi? Коли йдеться про храм Софi?, митрополит зна?  тiльки  канонiчний
гiмн, який добре вiдомий i князевi: "Вона  ?  дихання  i  чисте  узливання
слави вседержителя. Вона вiдблиск  вiчного  свiтла.  Вона  прекраснiша  за
сонце i вища сонму зiрок, в порiвняннi зi свiтлом вона яснiша,  бо  свiтло
змiню?ться, а премудростi не перевищу