? злоба. Бог нiкого не любить,  окрiм
того, хто живе з мудрiстю".
   А чи  зна?  митрополит,  що'  таке  мудрiсть?  I  хто  зна??  Ось,  щоб
утвердитися на столi ки?вськiм, довелося йому, Ярославу, пiти на  поступки
ромеям, прийняти не тiльки митрополита в Ки?вi, не тiльки його священикiв,
а й пустити ?х у церкви, ввести вiдправи на грецькiй мовi,  яко?  нiхто  з
простих людей не розумiв, i вийшло так, що в Ки?вi лунала в  церквах  мова
грецька, в землях подальших - руська. Ромеям гадалося,  що  князь  Ярослав
назавжди пристав до думки, що всi  богослужебнi  книги  писано  спервовiку
тiльки грецькою мовою i що так воно ма? бути повсюди й вiчно, а князь  тим
часом гаразд вiдав, що нiчия мова не може привласнювати собi нiяких iстин,
бо ж i священнi книги - хiба не були писанi мовою гебрайською, а потiм  за
часiв Константина Великого перекладенi на латину, по-грецьки ж у  Вiзантi?
зазвучали тiльки пiсля Iраклiя, а в Болгарi? при  царi  Симеонi  заговорив
християнський  бог  i  по-болгарськи,  сам  Симеон  i  його  екзарх  Iоанн
перекладали священнi книги на рiдну мову, таку близьку  до  мови  русько?;
вiдав вельми добре Ярослав i те, що пресвiтер Ларивон у Берестах вже давно
почав збирати людей тямущих, щоб переписати на  руський  грецькi  священнi
книги, не чинив йому опору в тому, мав намiр згодом взяти  ту  справу  пiд
сво? покровительство, але то згодом.
   Поки що мав  щосили  вдавати  дружбу  й  поступливiсть  перед  ромеями.
Передчував наближення змiн i послаблень у Вiзантi?, але ще не мiг вiдверто
виступити проти найгрiзнiшого ворога. Той, хто зробив один  крок,  повинен
зробити й другий. Хай митрополиту вида?ться, нiби все йде  як  слiд,  нiби
ромеський дух щодалi бiльше запанову? на Русi; вiн,  Ярослав,  зна?  сво?,
вiн iде до свого повiльно, обережно, але вперто й упевнено.  Певнiсть  сил
умiють зберегти люди, що досконало зрослися зi сво?м питомим  середовищем,
глибоко переконанi в його високих  вартостях.  Вони  не  потребують  грати
будь-чи?? ролi, жоден  зовнiшнiй  примус  не  штовха?  ?х  до  того.  Вони
лишаються собою навiть у поступливостi. I якщо Ярослав допустив на  якийсь
час роме?в до Ки?ва, то  всiляко  противився  вiн  розповсюдженню  ?хнього
впливу на iншi городи, якщо слiдом за сво?м отцем часом жорстоко боровся з
богами старими заради бога нового, то водночас пам'ятав i про необхiднiсть
збереження давнiх звича?в, бо жоден мудрий владця не повинен  прагнути  до
викорiнення всiх  мiсцевих  звича?в,  вiдзнак  i  схильностей:  адже  вони
панують над людьми дужче, анiж наймогутнiша влада.
   Мабуть, нiхто не розумiв князя. Дивувалися, що  пустив  вiн  роме?в  до
Ки?ва, нiкого, зда?ться, не захоплював намiр Ярославiв перетворити Ки?в на
Костантинополь новий.  Чужий  бог,  чужi  слова  посеред  безмежного  моря
спiвучо? рiдно? мови - навiщо воно?
   Навiть на печатях Ярославових, де стояли колись, ще з Новгорода,  слова
руськi,  тепер   писано   по-грецьки:   "Господи,   поможи   рабу   тво?му
Георгiю-архонту". Вже й не князь - архонтi Чом-бо так?
   Потягли вiд грекiв на Русь  безглузду  одiж:  хламиди,  лори,  гранаци.
Везли паволоки, влаттi?, фофудi?, за шматок тканини гинуло  iнодi  десятки
людей, поки довозили ?? до Ки?ва. А нащо? Вся та  одiж  виникла  в  теплих
краях, не годилася для морозiв i холоднечi русько?,  але  вподобали  князi
чомусь ?? - може, любо було ?хньому серцю все  те,  що  йшло  вiд  могуття
ромейських iмператорiв? Може, сподiвалися з уборами перейняти й  велич?  А
може, вичитав про все те князь Ярослав у  книгах?  Бо  страшне  су?слiв'я,
завжди знайдуться велеречивi вмiльцi переконати i найгордiшу вию непомiтно
змусять зiгнутися в поклонi перед чужим.
   Так, певно, думали про Ярослава, та не так  вiн  думав  сам  про  себе.
Знав, що. нiхто не поможе, не вiрив нiкому, замкнувся  в  сво?й  упертостi
навiть перед найближчими, бо життя навчило його, що  всi  люди  зрештою  -
вороги помiж собою. Нiколи не забував першо? сво?? ночi з княгинею Iриною,
пам'яталася йому i Шуйця, мiг би перелiчити отак сотнi, здавалося б, людей
найближчих,  але  була  завжди  межа,  за  яку   ступити   не   вдавалося,
розокремленостi людсько? несила було подолати навiть у вза?минах  чоловiка
з жiнкою, вiн змирився з цим i тепер дiяв, тiльки покладаючись  на  власнi
сили i на власний розсуд. Нiхто нiколи не повинен знати,  що  скаже  князь
завтра, яке слово буде мовлене ним пiсля вже сказаного.
   Ярослав  дивився  на  митрополита,   тiшила   його   осляча   впертiсть
Феопемптова, смiявся в душi над  тим,  як  обдурив  ромея  при  закладаннi
церкви, пообiцявши йому не втручатися в здоблення внутрiшнi, розкошував  у
передчуттi ново? поразки цього старого, чужого, власне геть непотрiбного в
цiй землi чоловiка.
   Покликано було всiх майстрiв i художникiв, принесли вони грецькi  книги
й звойцi, на яких показано було, як здоблено ту та iншу церкву в Вiзантi?,
всi стояли попiд стiнами, сидiли  тiльки  князь  та  митрополит,  говорити
вiльно було теж лиш князевi  та  митрополитовi,  так  нiби  подальша  доля
собору залежала не вiд умiння й рук отих  мовчазних  людей,  що  пiдпирали
плечима стiни, а вiд мовлених  наставлень  i  вирiшень  двох  чоловiкiв  у
дорогому одяговi.
   Митрополит наставляв на князя свiй вузький, мов  риб'яча  кiстка,  нiс,
говорив швидко, давився словами, захлипувався, йому залежало передовсiм на
тому, щоб вибалакатися; з  тупою  впертiстю  фанатика,  якого  довгi  роки
вiдучувано думати, бурмотiв Феопемпт знов про патрiарха  Фотiя,  про  його
настановлення й велiння, в набридливому посиланнi на  церковнi  авторитети
вiдчувалася не так упертiсть митрополитова, як розгубленiсть; вiн не знав,
як заповнити величезний внутрiшнiй простiр собору, його лякала незвичнiсть
i багатоманiтнiсть церкви зсередини так само, як i зокола, зготовлений  до
розписування звичайного храму,  де  все  скупчу?ться  в  серединнiй  навi,
вiзантi?ць погано уявляв тепер, як достосувати канонiчнi картини з iсторi?
Христа до отих численних притворiв, до переходiв,  до  неприродно?,  майже
мiстично?  рухомостi  внутрiшнього   простору   споруджено?   несамовитими
будiвничими ки?всько? церкви; водночас  вiн  не  хотiв  поступатися  бодай
клаптем  вiльного  мiсця,  лякаючись,  що  непокiрливий   Сивоок   вiдразу
скориста?ться з того, щоб вималювати там щось поганське.
   -  Церквi  потрiбнi  покiрливi,-  бурмотiв  митрополит,  -   покiрливi,
покiрливi...
   - А державi ще й даровитi, - докинув Ярослав, тiшачись з  розгубленостi
Феопемптово?.
   - В церквi свято? Софi?  в  Константинополi  ?  напис,  який  чита?ться
однаково i звичайно i ззаду наперед: "Нiфон аномимата ми  монан  офiн".  -
"Омийте не тiльки тiло ваше, але омийтесь також вiд  ваших  грiхiв".  Така
кругойдучiсть потрiбна й у розписах на священнi теми.
   - "Ясарак iсон  в?ам  ясак",  -  раптом  просунувся  з-поза  художникiв
блазень Бурмака, з  нахабним  реготом  перебиваючи  митрополита.-  Звучить
мовби по-ромейськи, а навпаки читати; "Кася ма? в носi карася". Го-го!
   Князь махнув рукою, наказуючи блазневi щезнути, але урочистiсть  хвил"i
вже була зiпсована,  митрополит  застиг  з  роззявленим  ротом,  очi  йому
засльозилися, тепер вiн особливо був схожий  на  конаючого.  "Три  чисницi
довiку, а за сво? трима?ться мiцно", - подумав Ярослав.
   Нарештi Феопемпт скинув з себе зацiпенiння, заговорив  далi.  В  храмах
вiзантiйських багатство мусiй зiставля?ться гармонiйно з блиском  мармурiв
карiйських, родоських, iталiйських, без мармурiв не обiйтися й тут.
   - Забарно, - сказав князь, - в таку далеч возити  камiнь  -  забарно  й
невигiдно.
   - Маю вiсть, що вже везуть для храму двi мармуровi колони. - Митрополит
засовався на лавцi задоволене. - Бiлi й високi колони везуть грецькi купцi
для твого храму, а ще - корсту марморяну з вiзерунками македонськими.
   - Рано запрагли класти мене в  корсту,  -  гмикнув  Ярослав,  -  ще  не
збираюся переселитися до отця небесного, повинен пожити для його  слави  й
мiцi. А щоб не пропали колони тво?х купцiв  ромейських,  то  поставимо  ?х
коло храму - так воно й буде. Всерединi  ж  обiйдемося  нашим  каменем  та
розписом.
   - Не стачить мусi? на весь храм -  займемо  лиш  середину,  а  в  боках
полишимо так,- митрополит перебирав тонкими губами, - будуть голi стiни.
   - Не звичен наш народ до голих стiн, -  заперечив  Ярослав,  -  саме  ж
мiсце не повинне одлякувати. Святиня - це те, що  людей  об'?дну?,  збира?
докупи. Як же зберемо голими стiнами?
   Князь звертався вже не до митрополита -  слова  його  спрямованi  були,
зда?ться, до Сивоока, мовчазного й похмурого, ще й досi вбитого  невтiшним
горем по загибелi Iсси. Феопемпт i розгнiвався, i злякався княжо? неуваги,
мерщiй перебрав до себе нитку розмови, пiдкликав Мiщила й двох антропосiв,
тi розгорнули звойцi  на  пiдлозi  мiж  князем  i  митрополитом.  Було  на
пергаменах  здоблення  константинопольсько?  придвiрно?  церкви   Феотокос
Фарос, то? само?, що освячена була патрiархом Фотi-?м i правила за взiрець
кiльком поколiнням художникiв, якi мали возвеличувати сво?ю працею бога.
   В найвищiй вишинi пiдбання у великому колi виблискувало барвною  мусi?ю
зображення Христа-Вседержителя, або Пантократора по-грецьки. Правою  рукою
Пантократор благословля? зiбраний унизу люд,  а  в  лiвiй  трима?  закриту
книгу  Нового  завiту,  яку  вiдкри?  в  день   страшного   суду.   "Небом
послуговуюсь як троном, i земля - пiднiжжя для нiг мо?х".
   Пантократора пiдпира? небесна сторожа з чотирьох архангелiв - Гаври?ла,
Миха?ла, Рафа?ла й Урiеля. Архангели  одягненi  в  далматики,  поверх  них
мають золотi лори. В руках у них  -  сфери  й  лабари.  На  лабарах  тричi
виписано слово "агiос", тобто - святий.
   На величезнiй увiгнутiй поверхнi конхи  головно?  абсиди  -  зображення
Марi?, що молиться  за  рiд  людський.  Всеславна,  скора  на  помiч  усiм
християнам. Вона превише небес. В нiй i мудрiсть,  i  захист,  вона  мовби
небесний град, з якого вийшов Христос на борiння й смерть за рiд людський,
вона - й церква земна, вона - все. А над нею - в трьох медальйонах Деiсус:
Марiя й Iван Предтеча звертаються до Христа з молитвою за всiх сущих.
   Далi йде церква земна. В простiнках мiж вiкнами барабана - апостоли,  в
парусах - сидячi ?вангелiсти. Пiд Орантою - ?вхаристiя. Шiсть апостолiв  з
одного  боку  i  шiсть  з  другого  простують   до   престолу   до   двiчi
представленого  Христа  за  причастям,  Христовi  з  обох  бокiв  престолу
слугують два ангели з рiпiдами в руках. Христос  один  раз  преподав  хлiб
("се тiло мо?"), другий - чашу з вином ("се кров моя").
   Iоанн Дамаскiн стверджував, що вся церква сто?ть  на  кровi  мученикiв.
Тому на пiдпружних арках розташовувалося сорок медальйонiв з  зображеннями
сорока севастiйських мученикiв, якi  загинули  в  Севастi  при  iмператорi
Лiцинi?. В Цезаре? було споруджено згодом церкву на  ?х  честь,  iмператор
Феодосiй частину  мощей  великомученикiв  перенiс  до  Константинополя,  а
Василiй Перший збудував для збереження мощей храм. Вже самий  лиш  перелiк
iмен  мученикiв  досить  обтяжливий:  Ангiй,  Акакiй,  Александр,   Аетiй,
Валерiй, Вiвiан, Га?й, Горгонiй, Саномiй, ?кдикiй, Iоанн, Iраклiй, Кандид,
Ксандрiй, Лiсимах, Леонтiй, Мелiтон, Приск, Сакердон, Северiан,  Сiсиннiй,
Смарагд, Фе-Одул, Флавiй, Худiон - i так аж до сорока! А треба ж було  для
кожного дiбрати барву тунiки й хламиди,  по  змозi  подбати,  щоб  вусатий
сердитий Аетiй не був схожий на здивованого юного ?кдикiя, а  сивоголового
Ангiя щоб не сплутати з'досить-таки Дурнуватим Северiаном, добродушний  же
старенький Iоанн, маючи так  само  загострену  бороду,  як  i  Худiон,  не
повинен був повторювати  виразом  свого  обличчя  Худiонову  шорсткiсть  i
зневажливiсть.
   Нижнiй пояс абсиди  вiдводився  пiд  святительський  чин:  отцi  церкви
Григорiй   Богослов,   Iоанн   Златоуст,   Григорiй   Нiсський,   Григорiй
Чудотворець,  великомученики  архiдиякони  Стефан  i   Лаврентiй,   святий
?пiфанiй i папа Климент, як перший християнський покровитель  Ки?ва,  мощi
якого привiз сюди з Корсуня ще князь Володимир.
   I,  врештi,  остання  велика  моза?ка   -   благовiщення   на   стовпах
трiумфально? арки, що веде до вiвтаря. Постатi архангела Гаври?ла в бiлому
одiяннi й Марi?-Богородицi. Гаври?л прибува? до Марi? з благою  вiстю  про
грядуще народження Христа.  В  руках  у  нього  -  червоний  жезл,  символ
путника. Ввiйшовши до  Марi?,  Гаври?л  промовив:  "Радуйся,  благодатная,
господь iз тобою!" Марiя в час приходу архангела з вiстю сукала  пурпурову
пряжу, символ нескiнченностi життя, вона вiдповiда? Гаври?лу:  "Се  рабиня
господня, нехай станеться менi по слову тво?му".
   Добре було вималювано на пергаменних  звойцях  увесь  чин  здоблення  й
розпису мусiйного, не шкодовано дорогого пергамену, не шкодовано й золотих
та iнших барв, для кожного чину митрополит по пам'ятi  прочитував  належнi
мiсця з Святого письма й з книг отцiв  церкви,  так  що  книги,  принесенi
Феопемптовим почтом i розгортанi щоразу, були, власне,  зайвими,  зате  не
зайвими були грецькi надписи, що ?х  теж  завбачливо  заготовили  служебки
митрополичi й розгортали перед князем по мiрi того, як  розкручувалися  по
пiдлозi новi та новi звойцi з малюваннями.
   I чи то бурмотiння митрополитове, чи то грецькi написи, якими  щось  аж
надто ряснiли всi зображення, чи то просто денна втома спонукала  Ярослава
до того, що вiн, ще  й  не  додивившись,  власне,  до  кiнця,  несподiвано
пiдвiвся з свого стiльця i заявив, що слiд перенести подальший розгляд  на
завтра, i робити це не тут, у княжих палатах, а в  самiй  церквi,  щоб  на
мiсцi стало виднiше й виразнiше для всiх. Митрополит  зiщулився,  згадавши
про сиву холоднечу в нетопленому й невисхлому ще храмi, не хотiлося йому й
вiдкладань, але змовчав про свою нехiть i про свою незгоду, теж  пiдвiвся,
поблагословив князя i поважно  пошелестiв  до  дверей,  тягнучи  за  собою
довжезний хвiст клiру.
   - Не поспiшай, князю, - перш  нiж  iти,  сказав  неголосно  вiд  дверей
Сивоок, - церква ма? добре висохнути.
   - Чи вже надумали, чим замiняти ромейськi мармури? - спитав князь.
   - Казав колись тобi, князю: розпишемо весь собор зсереди' ни  й  зокола
фресками. Дивно буде.
   - Митрополитовi б зумiв розказати.
   - В нашiм дiлi  показувати  лiпше,  а  не  розповiдати.  Слово  не  все
обiйма?. Для слова зостаються книги.
   - Ну, гаразд,- посмiхнувся князь, - в церквi дiйдемо згоди.
   Не втома спонукала Ярослава перервати домовляння  з  митрополитом:  хто
править державою, повинен забувати про втому. Чекало на  нього  ще  безлiч
справ значних i  невеликих,  почесних  i  клопiтливих,  мав  ще  того  дня
прийняти сво?х во?вод i бояр, мав також вислухати  людей,  якi  прийшли  з
захiдних царств i принесли вiстi про те, що дi?ться в  ?вропi,  мав  також
бесiду з вивiдниками-купцями, що  прибули  з  Вiзантi?,  де  всi  прикмети
свiдчили на користь князя Ки?вського; iмперiя,  позбавлена  твердо?  руки,
щодень втрачала на силi й значеннi, хоч легковажити, ясна рiч, ромеями  ще
нiхто не мiг, треба було вичiкувати вiдповiдно? хвилi; може, добре було  б
наготувати, скажiмо, достатньо  людей,  приберiгши  ?х  десь  у  верхiв'ях
Днiпра, пота?мно вiд усiх вiзантiйських доносителiв, серед яких  найпершим
Ярослав уважав митрополита Феопемпта, та при нагодi пустити добре  вiйсько
по морю просто на Константинополь? Та то  були  задуми  на  подальше,  мав
подбати про лад i тишу в  землi  власнiй,  мав  бути  обережним  з  братом
Мстиславом, який сидiв у Чернiговi поки що тихо  й  мирно,  вдовольняючись
гульнею i ловами. Була  в  Ярослава  перед  очима  цiла  ?вропа.  Не  було
сталостi нi в кордонах помiж окремими державами, нi в стосунках, ще  менше
було порядку й спокою  всерединi  поодиноких  держав.  Король  французький
Роберт, знетерпеливлений сваволею i розбишацтвом сво?х феодалiв,  попросив
?пископа з Боне, щоб той виробив присягу для  великих  васалiв  i  списано
було таке: "Не вкраду анi  вола,  анi  корови,  анi  жодно?  животини;  не
хапатиму анi хлопа, анi хлопки, анi слуги, анi купця; не вiдбиратиму в них
грошей i не змушуватиму ?х  до  викупу;  не  шмагатиму  ?х  батожжям,  щоб
вiдiбрати ?хн? добро;  вiд  половини  березня  до  середини  листопада  не
крастиму з королiвських  пасовиськ  нi  коней,  нi  лошат,  нi  кобил;  не
палитиму  й  не  нищитиму  осель;   не   плюндруватиму   й   не   нищитиму
виноградникiв".
   Новий iмператор германський Конрад, щоб  запобiгти  спалахам  ворожнечi
помiж сво?ми маркграфами й  ?пископами,  спробував  упроваджувати  початки
божого миру в сво?х землях.  Iмператорське  повелiння  було  таке,  щоб  з
заходу сонця  в  середу  до  ранку  наступного  понедiлка  нiхто  не  смiв
оголювати меч i розводити чвари. Ясна рiч, не могло це стосуватися  земель
сусiднiх, на якi можна було нападати упродовж цiлого тижня, особливо ж  на
Польщу, ненависть до яко? Конрад успадкував од свого  попередника  Генрiха
Калiки. Не могли  германськi  iмператори  змиритися  з  тим,  що  Болеслав
Польський,  а  за  ним  i  його  син  Мiшко  вступили  в   суперництво   з
iмператорами, надягнувши на себе королiвську корону.  Придворний  хронiкер
Конрадiв  з  неприхованою  зневагою  писав:  "Отрута  пихи  залила   |душу
Болеслава  до  того,  що  по  смертi  iмператора  Генрiха  навакився   вiн
перехопити королiвську корону для зганьблення  iмператора  Конрада.  Скора
смерть покарала те зухвальство. Син його Мiшко такий самий бунтiвник, як i
батько". З Болеславом сво? обрахунки мав i Ярослав, перенiсши ?х Цзепер на
Мiшка. Взагалi Польща вимушена була  спокутувати  нерозумнiсть  дiй  сво?х
перших владцiв, якi  чомусь  вирiшили  ухилитися  в  сво?х  забаганках  до
заходу, забувши про те,  що  мовою  й  звича?м  народ  ?хнiй  належить  до
слов'янського сходу. Захiд же, давши ?м вiру, пославши папських мiсiонерiв
i апостолiв, водночас завжди твердо пам'ятав  про  споконвiчну  належнiсть
полякiв до сходу - i от звiдси й iшли всi лиха й складнощi  для  iснування
польсько?   держави.   Палсько-iмператорський   захiд   хотiв    поглинути
надвiслянських полян без решти, розчинити ?х у сво?й  стихi?,  не  лишивши
нiчого питомого, а схiд, у свою чергу, не хотiв вiддавати рiдного,  вважав
те за сво?, теж рвався - до польських земель, прагнучи ?х  визволити.  Для
сходу Польща була завжди висунута занадто далеко на захiд, захiд вважав, :
що вона занадто далеко вiдсунута на схiд. А тут ще сталося так, що на чолi
польсько? держави опинилися останнiм часом люди мужнi й дужi,  вмiли  вони
розставити лiктi, пробували розiпхнути сво?ми лiктями ворогiв захiдних,  а
заодно вiдтурили сво?х родичiв схiдних, перетворюючи на  ворогiв  також  i
?х. Вiддавав колись Болеслав свою доньку за Святополка, ходив  на  Ки?в  i
брав його, але досяг тiльки того, що тепер Ярослав ненавидiв i  Болеслава,
i його спадко?мця Мiшка.
   Мудростi, мудростi не стачало владцям поблизьким i вiддаленим;  Ярослав
пильно стежив за всiма, брав до уваги похибки, вiднаходив у книгах  взiрцi
для наслiдування в  керуваннi  державою.  Лар  iз  книгами,  переплетеними
сап'яном рiзнобарвним, сукном червоним i синiм, прикрашеними  самоцвiтами,
перлами, срiблом i золотом, стояв  у  княжiй  горницi,  замикав  його  сам
Ярослав, нiкому не довiряв ключа.
   Ще лунало в церквах ки?вських слово грецьке поряд з словом  руським,  а
князевi вже мрiялося про часи, коли чутиметься повсюди  лиш  сво?,  рiдне,
неповторне: i вдома, i на забавi, й на торгу, i в церквi, i  на  битвi.  I
мудрiсть книжна щоб була своя. Звелiв Ларивону вчити потай од  митрополита
не тiльки таких, що могли  б  списувати  книги  грецькi,  а  щоб  умiли  й
перекладати  на  свою  мову.  Був  для  нього  далеким   взiрцем   Клемент
Охридський, який ще сто лiт тому, не лякаючись могуття Вiзантi?, зiбрав у.
Охридi учнiв до трьох тисяч, i вся наука  там  була  болгарська,  всупереч
грецькiй.
   Ще  задумав  Ярослав  посадовити  коло  себе  вмiлих   писцiв   якi   б
простежували кожен день його князювання i позоставляли для науки  нащадкам
спис його дiянь. Вибрав  для  цього  отрока  Пантелiя,  що  виявив  значну
тямущiсть у письмi, дав йому доступ до всiх важливих справ,  кликав  часто
для бесiдувань, завчаючи, як треба  вести  записи.  Сьогоднi,  вiдпустивши
всiх служилих людей, теж покликав Пантелiя, посадовив його на  Лавку  так,
щоб свiтло падало отроку на обличчя, бо любив  спостерiгати  по  очах,  як
доходять його слова до чоловiка.
   Пантелiй, хоч скiльки привчав  його  пресвiтер  Ларивон  до  послуху  й
поштивостi, совався перед князем, нудився, не любив Повчань, кортiло  йому
щоразу спитати князя, коли ж  той  випустить  на  волю  з  печери  святого
чоловiка, який гни? десь у землi, але не наважувався на таке  зухвальство,
тiльки совався й совався на твердiй лавцi, позираючи  на  Ярослава  чи  то
насмiшкувато трохи, чи то навiть зневажливо. Але князь витлумачував те  як
цiкавiсть, бо не мiг допустити iнших почуттiв у  душi  слухняного  отрока,
вiн вiв бесiди з Пантелi?м, мовби з рiдним сином, бо власнi сини  ще  були
замалi для серйозних повчань, -  найстарший  Володимир  бiльше  брався  до
збро?, анiж до науки, Iзяслав, Святослав  i  Всеволод  бавилися  iграшками
бiльше, нiж грамотою.
   Пантелiй уже прочитав  кiлька  великих  книг,  серед  них  твiр  Iоанна
Малали, антiохiйця, що написав докладну хронiку вiд Адама.
   Окрiм Малали, Пантелiй, по наущенню Ларивона, читав  ще  також  хронiку
Георгiя Амартола, тобто грiшника, вiзантiйського ченця, який,  подiбно  до
Малали, теж давав виклад iсторi? людства, починаючи  вiд  Адама,  однак  з
особливим  смаком  зосереджувався  на   розповiдях   про   великих   людей
поганського свiту, що вельми смакувало Пантелiю.
   Значна частина хронiки Амартола сповнена була  розповiдей  про  страшнi
явища природи, про  землетруси,  знамення  небеснi,  вихори  й  бурi,  якi
насилаються  на  землю  за  грiхи  людськi.  Чуда  бували  незбагненнi   й
страхiтливi. При iмператорi Маврикi? народилася людина з риб'ячим хвостом,
а то був чоловiк, який умiв передвiщати подi?, не мовлячи  голосом  сво?м,
не ворушачи губами, а випускаючи з черева чи?сь голоси чужi. А то з  землi
вийшло потворне чудище, назване  меском,  i  людським  голосом  передрiкло
нашестя на Палестину аравiтян. А то  народився  шестиногий  пес.  А  то  з
явилася на небi зоря в видi списа.
   Та й хiба тiльки це знав Пантелiй? Читав ще вiн  старовиннi  книги,  де
пояснювалося, скажiмо, що стихiями керують i повелiвають особливi духи:  е
духи хмар, iмли, осенi, весни, лiта, ночi, свiтла,  дня.  Походження  дощу
пояснювалося тим, що ангели збирають  морську  воду  завдяки  трубам,  якi
сховано в хмарах, а вже з тих труб вода вилива?ться на землю. Вiд шуму  ж,
який походить при накачуваннi води, бува? грiм. Так само  пояснювався  рух
сонця по небi: його качали триста приставлених на те ангелiв.
   Знав також Пантелiй про небеснi сфери i  про  те,  що  сонце  увосьмеро
менше за землю, завдяки чому й  вмiщаються  всi  його  Променi  на  земнiй
поверхнi; i про те, що  iсну?  десь  за  великим  океаном  ще  одна  земля
необiтована, але океану того перепливти живим людям несила, переплив  його
колись тiльки Ной на сво?му ковчегу,  тепер  туди  лиш  по  смертi  можуть
добратися праведнi душi, бо там розташовано  на  схiднiй  сторонi  рай,  з
якого виливаються чотири рiки, що проходять попiд землею i .течуть уже тут
у виглядi Гангу, Нiлу, Тигру i ?вфрату.
   Пантелiй набирався знань так, як учив Василь Великий:
   "Присвятивши себе вивченню  письмен  зовнiшнiх,  згодом  уже  почина?мо
слухати священнi й та?мнi уроки i, мовби звикнувши бачити сонце  на  водi,
звернемо, нарештi, погляди на  саме  свiтло.  Якщо  мiж  ученням  ?  якась
вза?мна спорiдненiсть, то пiзнання ?х буде для нас доречним. Якщо ж  нема?
се? спорiдненостi, то слiд вивчати  рiзнiсть  учень,  зiставляючи  ?х  мiж
собою, що допоможе ствердженню  вчення  лiпшого...  Запозичимо  в  них  тi
мiсця, де вони вихваляли доброчннство  й  засуджували  порок.  Бо  як  для
декого насолода квiтами обмежу?ться пахощами й строкатiстю барв, а  бджоли
збирають з них ще й мед, так i тут: хто ганя?ться не за самою солодкiстю й
при?мнiстю творiв, той може з них запастися в душi деякою користю".
   Ярослав дивився на Пантелiя завжди з при?мнiстю i радощами.  Отрок  був
для князя мовби рiч, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним  юнак,
якого вiн одiрвав од старого поганського свiту, розокремив його з могутнiм
представником свiту минулого, прихилив до себе, збагатив його  душу.  Якби
навiть цей Пантелiй був один на  цiлу  Руську  землю,  то  й  то  неабияка
гордiсть для володаря, коли подумати, що десь королi дбають лиш за те, щоб
пiдвладнi не крали в них на пасовиськах коней, або  ж  волiють  замiнювати
пишними шатами мудрiсть власну, а вже про мудрiсть пiдданих, то й у  гадцi
не мають.
   Але твердо впевнений був князь також у тому,  що  сова?ться  неспокiйно
перед ним отрок Пантелiй не через холодний  зимовий  вiтер  з  Днiпра,  що
пробився крiзь благi стiни i  крiзь  вiконечка  (княгиня  Ольга  полюбляла
поглядати на узвози, щоб бачити, хто й з чим ?де до Ки?ва, тому  в  палацi
було безлiч  вiконечок,  повернених  у  бiк  Днiпра;  палац  не  подобався
Ярославовi через свою незатишнiсть, князь уже вирiшив ставити  собi  новий
палац, як тiльки все буде  завершено  на  спорудженнi  Софi?),  -  душевне
сум'яття вiд надмiру знань порушувало Пан-телi?ве тiло перед князем, зверх
то? мудростi, яку юнак всотав у себе з книг,  потрiбна  була  ще  мудрiсть
iнша - нею ж мiг володiти лиш вiн,  Ярослав.  То  була  мудрiсть  повчань,
настанов i велiнь. Роби ось так, а не так, думай про це так, а не iнак.
   - День минув.- Ярослав глянув у тьмяне вiконечко, побачив за  ним  нiч,
вiдчув з того боку холоднi удари днiпровського вiтру. Не  повертаючись  до
Пантелiя, звелiв: - Прочитай-но про день учорашнiй.
   Пантелiй дiстав з-помiж двох дерев'яних дощок  цупкий  лист  пергамену,
скоромовкою прочитав: "Нехай нiкому не  вида?ться  дивним,  якщо  напишемо
щось пам'ятi гiдне про суд Ярославiв. Князь же судить  щотижня  вранцi  на
торгу, визнача? кари, уроки вiрникам i  поплати  осьменникам  при  мощеннi
мостiв у Ки?вi.
   За щонайменшi переступи князь Ярослав уводить новi та  новi  вiри,  щоб
збiльшити лад у державi, а княжiй казнi додати прибутку. В народi ж про це
мовиться: "Рука руку чуха, а обидвi сверблять".
   Помина?мо багато речей, про якi у властивому мiсцi можна буде  згадати,
i опишемо скромними словами церкву свято?  Софi?,  поставлену  Сивооком  i
Гюргi?м iверiйцем, бо церква вже сто?ть i жде украсу  серединного.  Як  то
сказано: "Лоб свербить, та кланятися нiкому". Вельми  диву?ться  весь  люд
церквi небаченiй, але допоки князь не  побув  коло  Софi?  з  митрополитом
Феопемптом, боярами, во?водами, священиками i челяддю, поки не мовив: "Так
тому бути", то нiхто нiби й не помiчав церкви велико? посеред  Ки?ва,  так
наче зродилася вона лиш пiсля князевих слiв. О свiте  тривожний  i  лихий!
Чом-то так дi?ться повсюди й завжди? Чоловiка простого  нiхто  не  слуха?,
хоч  би  вiн  вiщав  iстини   великi,   навiть   дiла   його   щонайбiльше
змаловажу-ють, коли ж людина посiда? високе становище, то  навiть  мовленi
нею глупства стають iсторичними".
   - Що понаписував? - невдоволено буркнув князь. - Навiщо то все?
   - Все - правда. - Пантелiй говорив тихо, не знати, чи  зля"  кався,  чи
хотiв приховати глумлiння в голосi.
   - Потрiбна не правда, а вiра. - Ярослав, покульгуючи важко, пройшов  од
вiкна, сiв на лавку навпроти Пантелiя, так що тепер i його обличчя  попало
в смугу хисткого свiтла. - Вiра ж не  потребу?  докладностей,  обмежу?ться
суттю. Не пиши слiв усiх - i так зрозумiють.  При  писаннi  дорожи  часом,
надто ж - пергаменом, бо купований аж у Константинополi.
   - Хоч пергамен купований, зате письмо домашн?, - не  стерпiв  отрок,  i
тепер уже зрозумiлим стало, що  не  до  кiнця  вдалося  князевi  вiдiрвати
хлопця вiд того  зарослого  бородою  деревлян-ського  мудреця,  встиг  той
передати отроку сво?? впертостi. Але Ярослав теж належав  до  терплячих  i
впертих: раз почавши якесь дiло, вже не вiдступався.
   -  Писати  треба,  -  мовби  нiчого  й  не   помiтивши,   казав   князь
приязно,тiльки  про  велике,  опускаючи  другорядне.  Прагнути  треба   до
ретельностi  в  викладi  подiй,  як  то  роблено  колись  у  каролiнгських
пергаменах, яких ти не читав через свою темнiсть, але  якi  дам  тобi  хоч
поглянути. Ромейськi хронiсти з сухим перелiком рокiв i дiл  неважних  для
тебе не взiрець. Були в них i житт?писнi, яких  пробу?ш  наслiдувати,  але
вiдзначалися вони тiльки пишним багатослiв'ям i не мали сили в мислях.  Не
впадай у спокусу наголошувати на неладах  i  похибках.  Недолiки  великого
чоловiка так само повчальнi можуть  бути,  як  i  досягнення"  але  важать
тiльки останнi, первi ж слiд пускати.  В  непам'ять,  щоб  не  стали  вони
колись виправданням для правителiв ледачих  i  нездарних.  Не  уподiбнюйся
вiзантiйському iсторику Прокопiю, який удень писав про  високi  дi?  свого
хлiбодавця iмператора Юстiнiана, а  вночi,  замкнувшись  у  келi?,  тихцем
списував до пота?мних зшиткiв плiтки й паскудства про  придворних  i  саму
iмператорську родину.
   Пантелiй  мовчав.   Совався   на   лавцi,   хитрощами   деревлян-ськими
зблискували його свiтлi очi, ось так часто важко бував зазирнути людинi  в
прита?нiсть лiсових гущавин, зелених шумiв, широколистих папоротей.
   А другого дня вже в новiй церквi, стоячи поперед великого  почту  поряд
iз митрополитом, знов пригадав Ярослав собi Пантелiя, бо,  кидаючи  погляд
через лiве плече, бачив важку Сиво-окову постать,  вiдчував,  що  той  жде
вирiшення справедливого й мудрого так само,  як  отрок  уночi  ждав,  коли
перестане князь повчати його i вiдпустить, щоб  списав  вiн  подi?  нового
дня, вставляючи помiж них сво? впертi розумування. Впертi, впертi довкола!
Можiг, так i треба? Може, й князевi слiд  запозичувати  в  них  упертостi?
Може, князь так само повинен бути схожий на новою землю,  як  цей  великий
умiлець Сивоок: погляд з-пiд брiв, бчi мов iз туманiв сивих, у  незвiданiй
та?мничостi глибин.
   Щоб задобрити князя, а може,  щоб  швидше  покiнчити  з  перемовами  на
морозi, в цiй невисхлiй, непривiтнiй i страшнiй  у  сво?й  голостi  церквi
митрополит передовсiм повiв мову про  зображення  в  храмi  його  ктитора,
тобто засновника. На захiднiй стiнi мав бути сам Ярослав, який у супроводi
Богородицi  подав  будований  храм  Христосовi,  а  на  бокових  стiнах  -
зображення всi?? родини княжо?: з одного боку сини, з другого  -  дочки  з
княгинею Iриною на чолi.
   Мiсця було для того задосить, мовби будiвничi заздалегiдь дбали саме за
прославлення ктитора-князя: пiд хорами над захiдною потрiйною аркою  якраз
навпроти вiвтаря.
   - Хто ж то зробить? - поцiкавився  князь,  озираючись  на  Сивоока,  бо
сподiвався, що саме вiн мав би взятися за таке почесне дiло.
   Однак Сивоок мовчки  вiдступився  трохи  назад  i  випустив  з-за  себе
Мiщила.  Мiщило  розгорнув  перед  Ярославом  довгий   зво?ць   пергамену,
шанобливо схилився перед князем,  став  щось  довго  й  нудно  пояснювати,
власне, й не пояснював, а велемовно виповiдав хвалу князевi, не  забуваючи
й про себе, показував, як I де кластиме  яку  моза?ку,  звертав  увагу  на
важливiсть  умiти  добрати  властивих  барв   для   княжого   одягу,   для
щонайдрiбнiших речей. Ярослав мимоволi подумав, що чим  менше  ма?  людина
таланту, тим поважнiше ставиться вона до самого явища Iворення,  до  сво??
працi, хоч там iнодi мистецтва може й не  бути.  Йому  кортiло  поспитати,
чому ж усе-таки не Сивоок береться зображувати княжу родину i його самого,
але стримувався, 3 художниками нiколи не зна?ш, як лiпше повестися.
   Вони завжди лишаються загадковими для володаря. Стають помiж  владою  i
народом мовби самочинно,- а чи визначенi до того вищою  силою?  Власне,  й
народ для князя - що таке? Князь завжди зна?  не  весь  народ,  а  лиш  ту
частину, до яко? належить сам. Решта - або  ж  вороги,  або  просто  темна
юрба, не варта уваги. Навiть усi ситники, якi  висовуються  з-над  юрби  в
прислужники, зрештою не  що  iнше,  як  примiтивнi  попихачi,  яких  можна
цiнувати за вiрнiсть, але трактувати слiд просто  як  звичайних  слухняних
псiв.  Однак  жоден  художник,  навiть  нездарний,  не  потерпить   такого
поводження.
   - Гаразд, робiть як зна?те, втручатися не буду, - вiдмахнувся князь  од
Мiщила, готовий пристати на всi домагання митрополита,  аби  лиш  не  мати
справи з усiма митцями отут, на велелюддi, серед нездобленого храму,  який
важко було собi! уявити в прийшлiй красi, в розблиску, схожому  на  сяяння
прикрас i коштовностей на шатах у митрополита, ?пископiв, бояр, наповнений
тисячами молiльникiв, у кадильному диму,  тихому  палахкотiннi  свiчок,  в
багатоголоссi спiву й молитов.
   Митрополит, ледь ворушачи зсинiлими вiд холоду губами, майже вмираючий,
шамкотiв щось коло  Ярослава.  Нагадував  про  лiтургiйний  календар,  про
праведникiв, на яких трима?ться церква, про вимогу узгодити  розписи  стiн
церкви з богослужiнням, для чого з ?вангельських подiй  слiд  вибрати  лиш
тi, що вiдбитi в найбiльших  церковних  святах  Вiзантi?,  свят  же  таких
дванадцять:  благовiщення,  рiздво,  сретення,   хрещення,   Преображення,
воскресiння  Лазаря,  вхiд  в  ?русалим,  розп'яття,  сошестя   в   пекло,
вознесiння, сошестя святого духа, успения.
   Князь поглянув тепер уже через праве  плече,  де  сподiвався  нагледiти
пресвiтера Ларивона. Той височiв над священиками так само, як Сивоок - над
митцями, одягнений був у довге темне  хутро,  на  головi  теж  мав  просту
хутряну шапку, знов про його  священицький  сан  нагадувала  лиш  коштовна
панагiя, кинута поверх корзна;  Ларивон  ухопив  князiв  погляд,  покрутив
заперечливо головою - мовляв, не погоджуйся з роме?м.
   - Щось ма? нам сказати пресвiтер Ларивон, -  князь  намагався  виказати
належну поштивiсть до митрополита, ждав, поки той замовк, лиш тодi нагадав
про Ларивона, та й то не наполягав, а мовби питав Феопемпта, чи той згоден
вислухати пресвiтера, коли ж не захоче, то хай воно так i буде. Митрополит
кивнув на знак згоди. Закоцюбло слухав грiмкий бас Ларивонiв,  тiльки  око
йому сiпалося, мабуть, вiд того, як немилосердно калiчив пресвiтер грецькi
слова. Але оте сiпання ока було передвiсником вибуху.  Так  поблиму?  ледь
помiтний вогник пiд купою сухого хмизу перед тим,  як  зненацька  спалахне
високим полум'ям i вмить пойме весь хмиз. Здавалося б,  пресвiтер  говорив
цiлком доречно. Про те, що ки?вський люд ще не призвича?вся до нових свят,
ще не обiйняв ?х усiх нi розумом, нi серцем в усiй належнiй  складностi  й
сутi, тож не слiд переобтяжувати розписи головно? церкви багатоманiтнiстю,
лiпше  буде  спростити  ?х,  скажiмо,  до  трьох  основних,  взявши   тему
голгофськоi жертви, ?вхаристi? й воскресiння  для  головно?  нави,  а  всi
боковi придiли надати окремим святим,  для  прикладу,  апостолам  Петру  i
Павлу, як проповiдникам християнського вчення, святому  Георгiю,  що  його
iм'я прибрав собi князь Ярослав, рiдним Богородицi Iоакиму й Аннi, бо все,
що пов'язано з  родиною,  для  руських  людей  близьке  й  доступне.  Якщо
присвятити один при-дiл Георгiю - покровителю ратного  люду,  -  то  iнший
слiд тодi вiддати архангелу Миха?лу, що, взятий ще князем  Володимиром  на
сво? знамено, сприйма?ться  русичами  як  захисник  у  боротьбi  з  силами
супротивними. Та й по духовi  сво?му  цей  князь  ангелiв  близький  сво?м
благородством серцевi руському, бо це ж архангел Миха?л боровся з дияволом
ради тiла Мойсеевого, iзполчився  на  персидського  царя,  захищаючи  волю
людську,  виявив  покровительство  ?врейському  народу,   вiдвернув   осла
Ва-лаамового вiд погибельно?  путi,  оголив  меч  перед  Iсусом  Навi-ном,
повелiваючи йому цим прикладом помогти проти ворогiв, знищив  у  одну  нiч
сто вiсiмдесят тисяч ассiрiйських во?нiв,  перенiс  понад  землею  пророка
Аввакума,  щоб  той  годував  пророка  Дани?ла,  який  обрiтався  в   ровi
лев'ячiм...
   I ось тут митрополит не витримав. I  невiдомо,  чим  споводо-вана  була
його лють: адже Ларивон називав тiльки вiзантiйських святих,  опрiч  того,
хотiв, щоб церкву розписано не в самiй тiльки головнiй навi, а й  у  рештi
придiлiв, бо й що б то за святиня з голими стiнами! Ще не  було  мови  про
намiр Сивоокiв, на вiдмiну вiд усiх вiзантiйських храмiв, розписати  Софiю
ще й зокола всю  фресками,  але  чи  то  Феопемпт  уже  знав  про  це,  чи
здогадувався, чи вкралася  в  його  старечу  голову  пiдозра,  що  недарма
пресвiтер так  ретельно  хоче  заповнити  весь  серединний  простiр  храму
малюваннями, щоб зрештою вихлюпнулися вони й назовнi й перетворили чисту й
строгу християнську церкву на розцяцьковане варварське капище,  доповнюючи
ще й барвами поганськi буйнощi незлiченних бань пiд золотими покрiвлями.
   - Не буде того! - вигукнув зненацька  митрополит  i  спробував  тупнути
ногою, але тупання в нього не вийшло, закоцюблi члени погано  пiдкорялися;
нога митрополитовi лиш сiпнулася ледь-ледь, заколихавши на ньому  негнучкi
лискучi шати. - Не допущу поганства в християнський  храм!  Негоже  чиниш,
князю, розводячи поганство! Вiдомо нам, звiдки все йде.  Году?ш  у  печерi
вiдступника. Нечистi намiри. Прокляне господь, князю!
   Не звертався до пресвiтера, мовби того й не було поруч, говорив  тiльки
до  князя,  вiдразу  кинувся  звинувачувати,  виявляв  свою   обiзнанiсть,
стверджував  припущення,  що  поставлений  тут  ромеями  для  вивiдництва.
Ярослава обiймав шал. Щосили стримувався, щоб не виказати перед присутнiми
сво?? погорди до митрополита, сказав тихо й смиренно:
   - Святий отче, не вимагай аж надто вiд мого народу. Народ i  так  пiшов
на великi пожертви. Забрали в нього вiру батькiвську й дiдiвську,  оголили
душу. Нового бога  вiн  прийма?  добровiльно  чи  з  примусу,  свят  ваших
ромейських ще не збагнув, може, й не вподоба? ?х нiколи так  само,  як  ти
нiколи не звикнеш до наших снiгiв i морозiв. Пресвiтер  Ларивон,  зда?ться
менi, мовить до дiла.
   - Не вiддам господа нашого  в  руки  поганинам!  -  уперто  пробурмотiв
митрополит.
   - Знай, святий отче, також i те, - пiдiйшов упритул до  нього  Ярослав,
щоб нiхто бiльше не чув його слiв, - що коли вже народ наш i  змушений  до
пожертв та поступок, то князь на поступки не пiде! А тепер  прошу  ласкаво
до саней, звелю тебе вiдвезти до тво?х  палат,  бо  замерзнеш  вiд  нашого
холоду, а я не хочу брати грiха собi на душу!
   Це сказавши, князь пiшов з собору.  Не  дбав  за  те,  чи  йде  за  ним
митрополит, чи нi. Заведено ж було так i  в  Константинополi,  що  владика
земний виходив з собору поперед сановника церковного,  навiть  до  вiвтаря
iмператора вводив патрiарх, тримаючись позаду.
   Феопемпт, бгаючи посинiлi губи, пошелестiв безсило за князем.
   Того дня Ярослав не приймав нiкого. Бачився з дiтьми,  обiдав  з  усi?ю
родиною, не допустивши на трапезу нiкого стороннього,  потiм  перейшов  на
половину до княгинi, вдаючи зацiкавленiсть, розглядав  ??  новi  заморськi
вбрання, привезенi з Вiзантi?, з Германi?,  вiд  франкiв  i  вiд  варягiв.
З'явилося вiдчуття, що старi?, лякався, що не забачить  довершено?  церкви
свято? Софi? - головно? справи свого життя, а чим  зарадити  -  не  вiдав,
Простiше було в битвi з ворогом, порядкувати в державi, попри всi труднощi
й складнiсть,  теж  знав,  як,  вивчаючи  з  книг  досвiд  багатьох  сво?х
попередникiв великих i незначних  i  набираючись  досвiду  в  життi,  умiв
приборкати дикого звiра i придушити повстання щонайбуйнiших забiяк,  вiдав
безлiч  способiв,  щоб  подати  простакам  понятливiсть,   а   ось   тепер
розгубився,  неспроможний  обiйняти  умови  всього   огрому   прийдешнього
творення в соборi. Та й хто б не розгубився? Хiба ж  тi  самi  роме?,  хоч
держава ?хня налiчу? вже кiлькасот лiт i зароджувалася пiд знаменням бога,
позиченого  ними  в  палестинських  пастухiв-голодранцiв,  -   хiба   вони
сприйняли вiдразу все i все збагнули? Скiльки жили -  стiльки  й  гризлися
помiж собою то за те, то  за  iнше.  Дiйшли  й  до  того,  що  нищили  всi
зображення Христа, Марi?,  ангелiв,  апостолiв,  патрiархiв,  iмператорiв.
Навiть у iмператорському палацi, будованому при Константин!  й  Юстiнiанi,
виколупувано всi моза?ки. Може, й трима?ться тепер митрополит Феопемпт  за
ту будовану й освячену патрiархом Фотi?м церкву Феотокос Фарос  через  те,
що була вона першою значною церквою, спорудженою  пiсля  каламутних  часiв
iконоборства?
   От чому ма?мо спокутувати чи?сь сум'яття й дурощi, повторю-iи  зроблене
вже давно i не на покрепу душ народу нашого, а  для  змiцнення  розхитано?
вiри самих роме?в? Уночi покликав Ситника. Той теж постарiв помiтно за  цi
фоки, ще потовстiшав, пiтнiв так само рясно й невтримно, але  вже  збагнув
нарештi, що не личить на його становищi  зайва  метушливiсть,  тому  пошив
собi за ромейським взiрцем охабень довгими, до само? землi, рукавами,  якi
перекидав через плечi й засував за пояс, а руки  простромлював  у  прорiзи
пiд рукава, мов городн? опудало; незграбний, нездарний, хто  не  знав,  то
взяв би його за першого неробу в державi, глянувши на отi заткнутi за пояс
довжелезнi рукави, але Ярослав i далi вiрив  у  Ситника,  не  обманув  той
князя ще жодного разу-, виконував усi велiння швидко, точно, головне  ж  -
без  зайвого  розголосу,  I.-що  в  державних  справах  iнодi   ма?   вагу
першорядну.
   - Що, той святий у печерцi живий? - спитав князь свого нiчного боярина.
   Ситник не збагнув сенсу княжого запитання, мерщiй вiдмовив:
   - Живий, князю! За велiнням тво?м...
   - Стривай, - махнув Ярослав рукою, -  не  просив  тебе  нагадувати  мо?
велiння. Питаю тебе: чом досi живий?
   - Чом живий? - Ситник вмить розгубився, стало йому  жарко,  вже  вчував
княжий гнiв, тiльки нiяк  не  мiг  вгадати,  звiдки  вiн  нахлине.-  Ну...
живучий дiдок. Такий жвавий, як рак на греблi.
   Боярин хрипко засмiявся, щоб приховати бодай смiхом свою розгубленiсть,
але Ярослав не схильний був сьогоднi до веселощiв.
   - Раз питаю, - сказав суворо, - то не треба менi пояснень.
   - Але ж, князю...
   - Кажу, чом живий? - вперто повторив Ярослав.  -  Не  подоба?ться  твоя
нетямущiсть, Ситнику. Якби вмер чоловiк, а я питав, чому вiн умер, тодi  б
менi й пояснював, хто винен. А раз питаю, чом живий, то знайди, хто  винен
у цьому.
   - Ага, так, - слухняно мовив Ситник, гамуючи дурне бажання гукнути: "Та
ти ж, князю, винен, що вiн живий! Ти ж велiв носити йому дичину з  княжого
столу, й напо? в срiбних пугарах, i хутра для теплоти..."
   - Ав печерцi хай пресвiтер Ларивон  молиться,-  мовби  про  справу  вже
давно вирiшену, казав далi Ярослав,- передай йому вiд мене...
   Все-таки Ситник, видно, старiшав швидше за князя: став  думати  тугiше.
Ще тiльки розмiрковував, як прибрати старого з печерки, а князь, бач,  уже
й забув про того, вже вiн для нього й не iсну?, вже дба? володар чомусь за
печерку, прагне як-швидше задомовити ?? кимось.
   - В Ларивона вже своя печерка ?,- несмiливо сказав Ситник.
   - Печерка? - Ярослав пройшовся по горницi, спинився перед  поставцем  з
товстою пергаменною книгою, поторкав пальцем лист.- Яка  печерка?  Що  вiн
там у нiй робить?
   - Молиться з Лукою Жидятою. Лука там i зберiга?ться, а пресвiтер ходить
до нього, i в два голоси виспiвують молитви.
   - Що ж спiвають?
   - Господи милосердний, прийми  з  землi  цi??  молитву  на  мовi  землi
нашо?... Отаке щось виспiвують... А в обох - баси вельми знакомитi...
   - Не питаю про баси. Лука той - що за один?
   - Жидятою прозваний, бо малим ще його хозари забрали  в  полон,  i  там
протримали кiльканадцять лiт, i схиляли до вiри  жидiвсько?  сво??,  i  на
свою мову перевертали. Скуштував вiн чужини, i  як  прибiг  до  сво?х,  то
тепер нi про вiщо чуже чути не може. I  християнську  вiру  визна?  тiльки
мовою нашою, а не грецькою. Ларивон  його  хова?  вiд  митрополита  i  вiд
роме?в. У печерцi.
   - Чому не сказав менi?
   - Не питав, князю.
   - Зна?ш добре, що й про непитане ма?ш казати.
   - Знаю, але пресвiтера обминав ти у сво?х пiдозрах.
   - Обминаю й нинi. Передай, хай привезе до мене того Луку  завтра  вночi
пота?мно. А печерку одну хай засипле. Досить йому для молитви й одно?.
   - Ага, так.
   Було ?дине сховище для Луки Жидяти в Ки?вi, де  б  про  нього  не  змiг
довiдатися митрополит: княжий палац. Ярослав уже вiддав одну кiмнатку  для
Пантелiя  й  ще  для  двох  писцiв;  жили  при  палацi  священики,  ченцi,
свiчкогаси, кантори, якi ублажали слух князя й княгинi солодким  церковним
спiвом,  повно  було  придворних,   ключникiв,   замочникiв,   стольникiв,
чашникiв, опальникiв, мешкав Бурмака, ставав затiсний уже  Великий  палац,
будований ще при княгинi Ользi, однак наступно? ночi привезено  було  туди
ще одного мешканця, увiйшов вiн, закутаний у стареньке, подерте хутро,  до
сiней разом з пресвiтером Ларивоном, разом пiднялися вони в  сiни  верхнi,
пройшли в супроводi Ситника до горницi князя Ярослава; довго,  зачинившись
там, про щось бесiдували, а вдосвiта князь разом iз пресвiтером  спустився
до церкви на молитву, а Лука Жидята, яснобородий, окоренкуватий чоловiк  з
мiцними руками i якоюсь особливою чiпкiстю в поглядi, опинився в  кiмнатцi
отрока  Пантелiя,  шукав  у  того  iконки  або  хрестика,  щоб  помолитися
по-сво?му, але в  Пантелiя  такого  майна  не  водилося;  хлопець,  лукаво
позираючи на свого нового спiвмешканця, сказав,  що  вiн  приставлений  до
князя не для молитов, а для житт?писання; Жидята обiзвав отрока  дурнем  i
варваром, хотiв зопалу побити його, але пожалiв, пообiцяв  навернути  його
поганську душу до християнсько? С вiри, на що Пантелiй почмихав  собi  пiд
нiс тихенько, щоб не ; дратувати мiцнорукого дядька, i розповiв  Луцi  про
святого | чоловiка, який зiбрав у собi всю мудрiсть Деревлянсько? землi.
   - Вбито твого навчителя, - жорстоко сказав Лука,  який  Пiсля  багатьох
рокiв, проведених у степовикiв-хозарiв, не вмiв  -Вриховувати  вiд  людини
вiстей нi гарних, нi лихих. Пантелiй не повiрив.
   - Брешеш! - гукнув Жидятi. -  Сам  князь  ходив  до  нього  на  бесiди.
Посилав йому в срiбному посудi харч i питво! Берiг його! Князь наш  мудрий
- не самi книги любить, а й людей, що дорожчi за сотнi книг!
   - Князь його годував, то князь i вбив, - спокiйно мовив Лука.
   - За вiщо ж?
   - Чи не однаково? Так треба.
   - Не може того бути, - прошепотiв Пантелiй,  -  не  вiрю  я  тобi!  Сам
збiгаю на Берести!
   А через день вернувся до Ки?ва,  сiв  за  виданий  йому  Ситником  лист
пергамену, заливаючись слiзьми, написав чорним  атраментом,  настояним  на
дубовiй  корi,  жолудях  i   чорному   залiзi:   "Князь-бо   Ярослав   муж
богобоязливий i  до  книжно?  премудростi  вельми  охоч.  Велика-бо  бува?
користь вiд учення книжного; книгами значимо й осяга?мо путi до  покаяння,
обрiта?мо мудрiсть i воздержания вiд словес пустих; це рiки, що  напувають
всесвiт, це витоки мудростi; книгам не знайти глибини, ними  втiша?мося  в
печалях, вони ж i вiд грiхiв та переступiв нас стримують". Збоку,  навкiс,
дрiбними буковицями вивiв: "Ох, сльози мо?, сльози гiркi?!"
   Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:
   - Вiддай телятину!
   Пантелiй подавав йому списаний пергамен,  при  цьому  належно  виказати
боярину потрiбну поштивiсть, але деревлянський  отрок  не  здатен  був  до
цього: замiсть уклякнути перед всемогутнiм боярином, якось  мовби  совався
всiма членами врiзнобiч, хитрий посмiх метався йому по устах,  вигулькуючи
то в одному  кутику  губ,  то  в  iншому,  розбiганi  очi  ховали  в  собi
лукавство. Ситник не мiг стерпiти тако? невловимостi в чоловiковi,  гримав
на Пантелiя:
   - Дивись менi в очi!
   Але ж невловимiсть була в строковiм поглядi, металися його  свiтлi  очi
туди й сюди, хоч i дивився вiн мовби на суворого Йбярина.
   - Слизький ти, хлопче, - грозився Ситник, - але вiд мене  ще  нiхто  не
втiкав!
   I нарештi вистежив Пантелiя, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен
так i сяк, дивився на  харатью  збоку,  перевертав  ??,  аж  отроку  стало
смiшно. Ситник не зважав на ту смiшливiсть  Пантелi?ву,  сплюнув  собi  на
пальця i взявся лiчити рядки на пергаменi.  Перелiчив  у  одному  стовпцi,
потiм у другому.
   - Ага, - мовив зловiсно. - А це що? I тицьнув тим наслиненим пальцем  у
дописанi рядки про сльози.
   - Не вмiстилося все, - забiгав очима Пантелiй.
   - Так, - Ситник замкнув харатью до дерев'яно? скриньки, яку мав з собою
на цей випадок, - покажу тобi "не вмiстилося". Жидята де?  Повинен  сидiти
тут i не рипатися.
   - Не знаю.
   - Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш! - пообiцяв йому Ситник i подався на
княжу половину.
   А в князя була пiзня i зовсiм несподiвана гостя. Княгиня Iрина. Прийшла
сама, без почту, без служниць, десь по дорозi розгубила всю  свою  холодну
неприступнiсть i поважнiсть, майже влетiла до князево? палати,  розтрiпана
й  розпатлана,  кинулася  до  Ярослава  в  якомусь  вiдчайдушному   порусi
близькостi, вiн швидко пiдвiвся ?й назустрiч, простягнув руки.  Колись  на
новгородськiм вимолi стрiлися вони як жених  i  невiста,  потiм  була  нiч
перших покладин, коли стали людьми  вiдчуженими,  майже  ворогами,  а  для
людей - князем i княгинею, потiм багато рокiв без  любовi  одбирав  у  не?
жiноче, а вона давала йому дiтей, - оце  вперше,  зда?ться,  серед  темно?
зимово? ночi збiглося цих дво?  людей,  ?днаних  уже  не  князiвством,  не
пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?
   - Що тобi, княгине? - спитав i мерщiй поправився: - Iрино...
   Вона глянула на нього зшалiлими очима, перший одрух  уже  минув,  могла
принаймнi втриматися, щоб не впасти на груди чоловiковi,  як  падають  усi
просто жiнки, а вона ж не була простою вiд народження, не могла i не  мала
права бути нею.
   - Ти сядь, - намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, - сiдай ось  на
мо? мiсце. На княже. Ти ж - княгиня.
   Вона послухалась. Здерев'янiло сiла. Дивилася на Ярослава повними  шалу
очима, але вiн розумiв: не бачить вона його, нiчого не бачить. Погладив ?й
руку. Мовчки, ласкаво. Iрина заговорила, дивлячись так  само  крiзь  свого
мужа:
   - Сама стерегла нашу доньку, ?й ставало гiрше й гiрше -  i  я  прогнала
вiд не? всiх. Воно таке маленьке i гаряче. Ловило мою руку сво?ми ручками.
Я заспiвала дитинi пiсню. Не вмiю пiсень руських  -  тому  заспiвала  нашу
стару пiсню вiкiнгiв. "Ми пливемо до нових i нових  берегiв,  пливемо  без
страху, а з надi?ю, пливемо, пливемо..." При перших словах дитина заснула.
Зiтхнула глибоко крiзь  сон,  якось  жалiбно  зiтхнула,  аж  менi  здушило
сльозами серце. I мо? долонi... Долонi, пiд якими чула тепле тiло  дитини,
раптом стали холоднi, мов крига... Я крикну|ла вiдча?но i  страшно...  Але
вже не змогла вiдiгнати смертi вiд нашо? дитини...
   Ярослав мовчав. Це була ?хня четверта донька. Народилася  '_лиш  кiлька
мiсяцiв тому.
   - Бог дав - бог узяв,- зiтхнув згодом.
   - Вона вся палала - i враз мов крига.- Iрина плакала, не  ховаючи  слiз
од князя. - А ти... Жорстокосердий... Таке кажеш...
   - Дiти до мене приходять тодi, коли можу звертатися до ?хнього  розуму,
- сказав вiн, обiймаючи жону, - а душi ?хнi - в тво?х руках... Не втримала
душi дитячо? - плачу разом з тобою, моя укохана княгине  i  жоно...  А  що
твердий - держава того вимага?...
   Вона  мовчки  посунулася,  княжий  стiлець  був  досить  широкий,   щоб
помiститися обом, так i сидiли вони довгий час, притиснутi одне до одного,
мов молодята, вперше сидiли як люди, вбитi горем людським, а не вигаданим,
може, й востанн?.
   Потiм князь допровадив  княгиню  до  дверей,  подав  ?й  свiчку,  Iрина
ступнула,в  темний  перехiд,  здавалося,  що   свiчка   безсила   розсiяти
важку'пiтьму, а тiльки б'? в очi княгинi, блiдо осява? ??  обличчя,  однак
хоч який кволий був вогник, а вирвав вiн  зненацька  з  темнощiв  ще  одне
обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленостi, вмить стала  видна
цiла постать, безрадно приплюснута до  стiни,  потворна  постать  товстого
чоловiка, позбавленого рук.  Iрина  скрикнула,  випустила  з  рук  свiчку,
похитнулася i, мабуть, упала б, якби  Ярослав,  вирвавшись  за  порiг,  не
пiдхопив жону пiд руки. Свiчка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив  у
темрявi й без свiтла, нiяк не мiг виплутати з-пiд свого  охабня  рук,  щоб
стати в пригодi князевi й княгинi. Ярослав  од  несподiваного  розгублення
теж не знав, що чинити далi, чомусь  вирiшив,  що  найголовнiше  -  знайти
свiчку, вiдставляючи криву ногу, опустився на колiно, нишпорив по пiдлозi,
свiчки не знайшов, а натрапив на  княгининi  ноги,  якось  не  думаючи,  в
заслiпленнi  й  розбентеженостi,  обхопив  тi  ноги,  притиснувся  до  них
обличчям,  терся  бородою,  зда?ться,   навiть   цiлував   ноги   дружинi,
запалюючись бiльше  й  бiльше  незвiданим  почуттям  до  цi??  жiнки,  яка
дарувала йому втiхи i дiтей, дiтей i втiхи.
   Ситник нарештi простромив крiзь прорiзи охабня  сво?  коротенькi  руки,
метнувся до горницi, вхопив нову  свiчку,  мерщiй  понiс  ??  до  князя  i
княгинi, непрошений i незваний, та?мне ставало явним. Ярослав  засоромлено
пiдводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього  чи
то з вiдданiстю, чи то з погордою - не мав часу на вгадування, йому  треба
було без прогайки зробити щось  таке,  щоб  зiтерти,  знищити,  пустити  в
забуття оту мить його слабкостi, коли безпорадно вклякав  коло  нiг  сво??
дружини i шукав тих нiг, щоб притулитися до них обличчям, вiн мав ось  тут
вiдразу показати свою несхитну вищiсть i бояриновi, i самiй княгинi, бо за
ним стояла цiла держава, велика держава  з  великими  дiлами;  поправляючи
покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нiчого
й не встиг, його рука сама собою  вiдiрвалася  вiд  бороди  й  ма?статично
пропливла коротку вiдстань до обличчя Iрини, i княгиня,  ще,  мабуть,  теж
цiлком не усвiдомивши значення i наслiдкiв того жесту,  слухняно  зустрiла
устами ту руку, поцiлунок був сухий, короткий, ледь помiтний, але вiн був,
цього вже стало задосить, щоб Ярославовi одлягло вiд серця, вiн  вирвав  у
Ситника свiчку i повiв княгиню до ?? поко?в, освiтлюючи темнi переходи.
   Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому  мiсцi,  де
побачила його княгиня, розкрив був рот для  виправдань,  хотiв  просити  в
князя прощення за те, що не вберiгся i все-таки попав перед  очi  княгинi,
але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвiтлений i добрий.
   Боярин умiв користатися з таких  настро?в  княжих,  мерщiй  ускочив  до
палати, причинив щiльно дверi, сказав голосом стишено влазливим:
   - Князю, не тим вiриш, кому слiд! Не тим!  Ярослав  поглянув  на  нього
трохи здивовано, водночас i роздратовано.
   - Мовив я  не  раз  тобi,  князю,  -  не  вловивши  змiни  в  настро?вi
можновладця, докiрливо бубонiв Ситник,  -  дивитися  завжди  слiд,  звiдки
чоловiк прийшов i що  вiн  за  чоловiк...  Ось  Пантелiй  отрок...  Звiдки
прийшов? З Дерев. З ким?
   - Постривай, - утомлено сказав Ярослав, i в  голосi  в  нього  ще  було
повно доброти, - не торохти. Казано ж тобi многожди:
   для держави найперше  важать  здiбностi  в  чоловiковi.  Пантелiй  умi?
письма, а ти - не здатен. То кого маю вибирати для справ дi?писання?
   -  Слушно  мовиш,  князю  великий,  про  здiбностi,  -  схилив   голову
боярин.Але ж душа? Душа повинна бути чистою i  вiдданою.  Так?  А  коли  в
чоловiка душа - мов у дикого коня-тарпана: так i рветься, так  i  рветься?
Тодi що? Тодi треба придивитися до чоловiка пильно, що  вiн,  звiдки,  як,
чому?
   - Набрид, - перепинив його князь. - Кажи,  що  там  у  Пан-гелiя?  Чого
чiпля?шся до отрока?
   - Пише не те! - випалив боярин.
   - Звiдки зна?ш! Ти ж у письмi темний.
   - Для князя все зроблю!
   - Кажи до ладу!
   - Не те пише! - знов гукнув Ситник. - Щодня  приймаю  в  нього  списанi
харать?, вiн i запримiтив, видати, що я в письмi  не  тямлю.  I  от  пише,
пише-та й писне, та й писне!
   - Що ж?
   - Супроти князя, вiдомо.
   - Вiдомо тобi звiдки, питаю?
   - А я хитрий! Помiтив, що  на  кожнiй  харать?  слова  пишуться  в  два
стовпцi, а в кожному стовпцi  -  по  двадцять  i  п'ять  рядкiв,  i  устав
однаковий, так воно ведеться, так того Пантелiя  пресвiтером  Ларивоном  i
навчено. Аж гульк! Допису? вiн помiж стовбцями ще щось, поза тi двадцять i
п'ять рядкiв. Зайвина? Зайвина. I устав там  дрiбненький,  мовби  хова?  в
ньому отрок грiховнi мислi. Щось там ?, князю, щось  бродить  у  строковiй
душi! Та й хiба лиш у строковiй!
   - Ну, от що, - сказав Ярослав, - ось я хотiв просити  тебе,  та  забув.
Мабуть, прийдеш узавтра.
   - А як же з Пантелi?м?
   - Князь хто - ти чи я? - тихо спитав  Ярослав,  i  обличчя  йому  стало
набрякати гнiвом.
   - Ти, князю, ти, а я раб твiй вiдданий, -  Ситник  одступив  до  самого
порога, - грiшний я, але слабiсть маю  до  тебе,  князю.  Хочу  як  лiпше.
Стараюся денно i нощно, хоч i тяжко. I з iноками, i з попами  тяжко,  i  з
колотниками, i з цими письменами, i з Софi?ю та  Сивооком.  Не  доведе  до
великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю...  Ма?ток
увесь свiй оддав за книги... Придбав у гречинiв книг декiлька, вже  маю...
скриню цiлу...
   - В головi треба, а не в скринi, - похмуро всмiхнувся Ярослав.
   - Родину  занедбав...  Донечка  в  мене  була,  Величка...  Вмерла  вiд
хворощiв, а я з тобою тодi в походi був, не змiг порятувати...
   - Ну, добре, добре. - Ярослав знiяковiв. У всiх горе, всi перед  смертю
безсилi. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла вiд
мору, а збiгла з дому ще тодi, як  вiн  одвiз  малого  Сивоока  з  намiром
продати його комусь. Збiгла i щезла. Нiколи не згадував боярин про доньку,
а  сьогоднi  пiдслухав  розмову  князя  з  княгинею,  збагнув,   що   може
пригодитися i смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася.
   - Я там принiс  ту  харатью.  За  дверима  вона  в  мене,  в  скриньцi,
-заквапився Ситник, ловлячи змiну в настро? Ярослава. Не  став  ждати,  що
скаже князь, метнувся за дверi,  внiс  скриньку,  дiстав  пергамен,  подав
Ярославовi.
   Ярослав одразу побачив оту дописку про сльози. Здогадався,  видно,  чом
дописав те отрок, але Ситниковi не сказав, натомiсть уголос прочитав  йому
мiсце, де йшлося про книги. Боярин слухав збаранiло.
   - Збагнув? - спитав його по прочитанню князь. - Мудрiсть нам  потрiбна.
I люди для мудростi - теж. Збагнув?
   - Ага, так, - заклiпав очима Ситник, хоч нiчого не збагнув i не втямив,
тiльки обливався потом  од  страху  перед  князем  i  глибоко  затамованим
невдоволенням на нього за те, що нада? перевагу якiйсь там мудростi  перед
справами державно? ваги, справами першорядними, зрiвняти ?х можна хiба  що
з нарiжним каменем у будiвлi. Вийми той камiнь - завалиться вся будiвля.
   1966 РIК.
   ЛIТО. КИ?В
   Луки тво?х брiв можуть допровадити до шаленства... твой пружний живiт -
мов арена для бою бикiв у Нiмi.
   П. Пiкассо
   По?хав-при?хав. А що змiнилося? Ки?в так само вигрiвався  пiд  лагiдним
сонцем, занурювався в зеленi буйнощi сво?х паркiв, скверiв; гнали кудись у
лихоманковому поспiху машини по його вулицях нових i старих,  гули  мости,
мружилися до висвiтленого лiтнього неба бiлi собори, -  нiхто  й  нiщо  не
помiчало вiдсутностi Бориса Отави  в  цьому  великому  мiстi,  не  сталося
нiяких змiн за той час, поки вiн нидiв у  скляних  канцелярiях  |  Заходу;
щодня  народжувалися  дiти,  щодня  в  Палацi  одружень  (окрiм  вихiдних)
вiдбувалися урочистi  шлюбнi  церемонi?,  щодня  вмирала  якась  кiлькiсть
мешканцiв - ось так i ми приходимо в свiт  i  так  вiдходимо  непомiтно  й
безслiдно. Га? Непомiтно й безслiдно?  Неправда!  Вiн  по?хав  i  при?хав,
справдi I: непомiтно, без  духових  оркестрiв  i  промов  на  перонi,  без
фоторепортерiв,  але  невдовзi  всi  газети  написали  про  наслiдки  його
по?здки, про ту колотнечу, яку вiн зчинив  на  Рейнi,  обiзвалися  i  живi
свiдки, знайшлися очевидцi похмурих подiй зими сорок другого року в Ки?вi;
виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордiя  Отави,  а
ще бiльш небайдужою була доля всього, що належалося ?м, становило  народну
власнiсть.
   Може, вперше Борис Отава вiдчув потрiбнiсть  свого  фаху  не  лише  для
окремих аматорiв старовини, а для всiх. Його запрошували до студентiв,  на
заводи, в клуби, зустрiчався вiн з мiським  активом,  скрiзь  розпитували,
цiкавилися, приймали резолюцi?.
   Та хоч Борис уперше опинився в центрi зацiкавлень цiлого Ки?ва,  це  не
приносило втiхи, якесь збентеження дедалi бiльше огортало його, вiн сам не
знав, що з ним дi?ться, пояснював це невдалою сво?ю мiсi?ю  на  Рейн,  бо,
власне, нiчого не добився, тiльки поколошкав  усiх  тих  оссендорферiв,  а
потiм по?хав собi  додому,  полишивши  всi  клопоти  на  долю  посольських
працiвникiв,  передовсiм  на  отого  симпатичного   Валерiя,   якому   теж
осточортiли рейнська глина i балакучi  чиновники,  що  вмiють  потопити  в
зливi слiв будь-яку справу.
   Ще не усвiдомлював як слiд свого стану  й  тодi,  коли  сiдав  у  вагон
московського по?зда, ще чiплявся думкою за якiсь там  невiдкладнi  справи,
якi, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думцi просто з  вокзалу
дзвонити до Мiнiстерства закордонних справ, щоб довiдатися, чи нема  новин
з Рейну; справдi, побiг вiдразу до автомата,  вкинув  двi  копiйки,  довго
прицiлювався пальцем у вiчка  над  номерами,  пiдсвiдоме  тицьнув  у  одне
вiчко, в друге, диск прокручувався туго, зi скрипом i рипом, лунали  довгi
гудки, довго й болiсно вiдлунювалися в скронях у Бориса,  нарештi  з  того
боку обiзвався голос, голос той був знайомий уже тисячу рокiв, вiн iснував
для Отави вiчно.
   - Таю, - майже пошепки сказав вiн, - Таю, це я при?хав.
   - Справдi? - насмiшкувато спитала вона.
   - Я стою на Ки?вськiм вокзалi.
   - Очевидно, все-таки не на вокзалi, а на тротуарi.
   Вiн не вловлював насмiшкуватостi в ?? голосi i в словах, може, вперше в
життi так губився перед жiнкою, яко?, власне, й перед  очима  не  було,  а
перебувала десь далеко, на тому кiнцi телефонно? лiнi?.
   - Я повинен тебе побачити, - сказав Борис хрипко, - ще сьогоднi.
   - Знов ?деш за кордон?
   - Не в цьому справа. Я зрозумiв... Але про це  -  не  по  телефону.  Ми
повиннi неодмiнно побачитися i неодмiнно сьогоднi...
   - Я не люблю цього слова.
   - Якого слова? - вiн розгубився.
   - "Неодмiнно". В ньому ? щось непри?мне. Принаймнi для жiнки. Може, для
тако? жiнки, як я.- Тая, зда?ться, не могла позбутися  насмiшкуватостi,  а
може, просто хотiла виграти час у оцих розбалакуваннях про  слова.  Та  що
для не? час, коли тут iдеться про найважливiше для них обох?
   - Таю, де ми побачимося? - майже ультимативно спитав Борис. - Не пробуй
вiдмовлятися. В мене дуже серйознi намiри. Ти навiть не можеш уявити,  якi
серйознi. Отже: де?
   - Ну...  -  вона  завагалася,  -  вже  коли  ти  так  наполяга?ш...  об
одинадцятiй...
   - Гаразд, - мерщiй згодився вiн.
   - Нi, мабуть, не вийде, - швидко  змiнила  вона  попередн?  рiшення,  -
давай о чотирнадцятiй.
   - О чотирнадцятiй. Згода.
   - Манеж зна?ш?
   - Так.
   - Отам, мiж Манежем i Александровським садом, ? зупинка.  Не  пам'ятаю,
чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксi...
   - Знайду!
   - Я ждатиму тебе там.
   - Нi, це я ждатиму!
   - Не смiй, - сказала вона, - якщо ти прийдеш бодай за хвилину ранiше...
   - Я буду точно о чотирнадцятiй...
   - Тут до мене прийшли. - Трубка дзенькнула в  невiдомiй  далечi,  Борис
нiяково посмiхався до сво?? занiмiло? раптово трубки.
   А потiм - сталося.
   Рiвно о чотирнадцятiй вiн iшов вiд Iсторичного музею по тротуару вздовж
високо? гратницi Александровського саду. З одного боку був величний спокiй
Кремля, з другого - гримiла тисячами машин Москва, попереду  -  Борис  уже
бачив ?? - самотньо стояла на зупинцi Тая, в бiлому платтi, тонка,  витка,
мов дiвчинка; здавалося йому, що смi?ться вона, хоч обличчя  ??  ще  й  не
розрiзняв, те коли пiдiйшов ближче,  переконався:  справдi,  посмiха?ться.
Уявив ?? лукавi уста, наближенi до його обличчя, ?? рiзнобарвнi очi,  мало
не бiг до Та?, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невiдомих
сил, що в мiльйоннолюднiй Москвi, в самому ?? центрi, посеред  бiлого  дня
давали  можливiсть  зустрiтися  двом  без  жодного  свiдка,   без   жодно?
перешкоди. I саме тодi помiтив чоловiка, ?х могло тут бути десять, i  сто,
i тисячу вiдразу, бо таке ж мiсце i такий час! Був лиш один, не давало  це
нiяких пiдстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в  груди,  якесь
нiби передчуття лиха вiдчув вiн, хоч  i  не  вiрив  нiколи  в  передчуття.
Високий чоловiк швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся  й  коли?
Бiлявий, волосся зачесане на продiл,  гарне,  зда?ться,  обличчя.  Чоловiк
випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нiзвiдки i
вже доходив до Та?. Зараз вiн помине ?? i  пiде  назустрiч  Отавi,  помине
також його i пiде далi, так завжди бува?  у  великому  мiстi  i  так  мало
статися й цього разу. Борис дуже хотiв, щоб сталося саме так.
   Але нi...
   Чоловiк дiйшов до Та?, обкрутився так, що був тепер спиною  до  Бориса,
зда?ться, мав намiр чекати тролейбуса чи якого там бiса - ну, що ж.
   Але нi!
   Чоловiк не спинився! Вiн  продовжував  свiй  рух,  це  вже  був  якийсь
кошмар, такого б не вигадав для Отави навiть найлютiший ворог,  -  чоловiк
вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину,  зачепив  зiгнутою  в
лiктi правою рукою Та?ну руку i, не зупиняючись,  пiшов  собi  знов  туди,
звiдки появився, тiльки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту
жiнку, яка ждала його, Бориса Отаву, i до яко? квапився вiн,  тобто  Борис
Отава,  власне,  ?дину  жiнку  на  свiтi,  яка  зумiла  вирвати  Бориса  з
зачарованого кола самотностi для того, щоб знову кинути його в самотнiсть!
   Вiн не мiг стямитися. Насильство? Вчинено насильство  над  Та?ю?  Треба
гнатися й рятувати ??? Хотiв бiгти слiдом, хотiв... Але тi дво? йшли  собi
спокiйно i дружно, жiнка не випручувалася, не  озиралася,  не  кликала  на
помiч Бориса, хоч знала, що вiн позаду, бачила його щойно. Той бiлявий,  з
продiлом, нахилився до не? довiрливо, iнтимно, щось казав, задирав  голову
в смiховi. Тая теж смiялася. Борис бачив це по ?? спинi, це  було  жахливе
видовище - помiчати, як смi?ться кохана тобою  жiнка,  як  смi?ться...  ??
спина! Божевiлля!
   Вiн iшов за ними. Розумiв, як це ганебно й принизливо,  але  нiчого  не
мiг удiяти, йшов мов прив'язаний.  Чомусь  гадав,  що  вони  завернуть  до
Боровицьких ворiт i пiдуть у Кремль, i вiн там ?х десь  наздожене  i...  I
що?
   Але вони не завернули, пiшли далi тротуаром, у  саме  ревище  машин,  у
вировиння Москви, i той бiлявий молодик знов говорив щось  смiшне,  а  Тая
смiялася вже не самою спиною, а всiм  тiлом,  смiялася  нестримно,  буйно,
несила було далi терпiти той смiх. Борис повернувся i пiшов до готелю.
   Не пробував дзвонити, не  ждав  дзвiнка,  не  хотiв  нiчого  знати,  не
прагнув пояснень. Споконвiку Отави  вiдзначалися  впертiстю  й  твердiстю.
Навiть коли та твердiсть ранить власне серце.
   Сталося!
   I в Ки?вi не ждав тепер нiчого. Студенти  роз'?халися  на  канiкули.  З
посольства повiдомили, що з справою Оссендорфера  доведеться  почекати  до
осенi, бо всi чиновники повтiкали до моря i на води. Отава  щоранку  сiдав
за свою звичну роботу,  писав,  рвав  написане,  знов  писав.  Потiм  iшов
прогулятися, по Володимирськiй доходив до Софi?,  змiшувався  з  натовпами
екскурсантiв, ховаючись за спинами, слухав звичнi голоси екскурсоводiв:
   - Собор споруджено в часи князювання  Ярослава  Мудрого...  Точна  дата
будiвництва не вiдома...
   Вiдома, вiдома... Незабаром стане вiдома всiм. Вiн доведе  це  фактами.
Батько життя поклав, щоб довести, а вiн...
   - ...Не вiдомi також iмена будiвничих...
   Стануть вiдомi... Рано чи пiзно все ста? вiдомим  на  цьому  свiтi!  Не
гра? ролi, яким чином i хто вiдкрива? людям та?мницi i якою цiною.  Де  ти
бродиш, моя доле?..
   - Цей собор належить до найцiннiших пам'яток архiтектури...
   Не так! Нащо вживати слово "пам'ятка"? Його треба назвати просто: диво.
I як зродився понад дев'ятсот лiт тому в уявi Сивооковiй, i як ставився, i
як оздоблювався, i як протривав ?диний у  цiлiй  ?вропi  з  того  столiття
цiлий i прекрасний - хiба не диво?
   Може,  був  iнодi  жорстокий  цей  собор.  Вимагав  пожертв  не  самими
коштовностями, а навiть людського життя. Хiба  професор  Гордiй  Отава  не
пожертвував сво?м життям?
   Мабуть, так треба.
   А потiм виходив Борис на подвiр'я, било йому  в  обличчя  сонце,  собор
бiлiв добрий, ласкавий посеред зеленi й золота, i все в  Борисових  грудях
кричало й протестувало: "Нi, нi, нi! Людина повинна жити як людина,  а  не
перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усi люди!"
   Коли вже й не ждав, знайшов у поштовiй скриньцi лист з Москви.
   Вона писала:
   "Борисе!
   Всi цi днi мо? сумлiння обтяжене, мов у погано? лiкарки дитячих хвороб.
Тодi вийшло так негарно i  непри?мно  для  тебе.  Повiр:  це  просто  збiг
випадковостей, а не мiй свiдомий намiр. Я ждала там  тiльки  тебе.  Навiщо
ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився вiн.  Якщо  вже
бути щирою до кiнця, то скажу, що ми з ним часто призначали  побачення  на
тому мiсцi. Не в той день. Нi. В той день я призначила тобi. Заприсягаюся!
Але так вийшло. Ти подума?ш  з  погордою:  вертихвiстка.  Мабуть,  взагалi
викинув мене з голови i з серця (якщо я там була). Але будь  великодушний.
Порадiй, коли й не за Танку, то просто за ще одну людину, яка щось  цiкаве
знайшла в життi. А це ж не  така  малiсть.  Нема  нiчого  жахливiшого,  як
шукати й нiчого не знайти. Пам'ята?ш  iбсенiвського  Пер-Гюнта?  Шукав  по
всiх усюдах, шукав у самому собi, здiймав з себе  нашарування  й  прибранi
машкарн, як знiмають кожушки з цибулини. I - нiчого. Пустка. Порожнеча. Це
найжахливiше. А життя вкорочу?ться кожним днем, кожним вимовленим  словом,
кожним кинутим поглядом. Нiхто не помiча? цього так, як жiнка. Повiр менi,
Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважа?ш, що життя  давно  вже  зупинилося,
десь у десятому чи одинадцятому столiттi..."
   Вiн читав i мимоволi ловив себе на думцi, що не  заглиблю?ться  в  суть
слiв, не розумi? майже нiчого, поки що вiн просто по-дурному,  якось  дико
зрадiв самому фактовi отримання  листа  вiд  Та?  -  так  мав  би,  певне,
тiшитися дикий чоловiк  гарно  здобленою  бомбочкою  з  прихованим  у  нiй
годинниковим механiзмом, не вiдаючи про те, що бомба ця  невдовзi  рознесе
його на шмаття.
   "...Той чоловiк, якого ти бачив (i як добре, що ти побачив його i тепер
не треба пояснень!), - композитор. Вiн зрозумiв мене. I  як  жiнку,  i  як
людину. Що вiн  зробив?  Ти  посмiхнешся,  почувши,  але  для  мене  -  це
надзвичайно  важливо.  Вiн  узяв  всi  мо?  малюнки  (ясна  рiч,  тi,  якi
подобаються менi самiй) i зробив щось,  мовби  музикальнi  гравюри  з  цих
малюнкiв, а потiм усе це з'?днав у цiлiсть. Вийшла ораторiя на  теми  мо?х
малюнкiв, щось нечуване, неймовiрне, всi, хто чув, захоплюються,  хвалять.
Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати  щось  свiтовi.  Кожен
хоче, щоб його почули. Тодi затриму?ться час - i життя ста? майже  вiчним!
Ти чу?ш, Борисе? Вiчнiсть - не в тво?х соборах, а в кожному з нас,  тiльки
треба вмiти ?? виявити i добути. Цей чоловiк..."
   Той чоловiк... цей чоловiк... Нарештi Борис примусив себе зосередитися,
вiн тепер не просто прочитував слова - складав ?х докупи, формував  з  них
речення, вiн збагнув нарештi, що то останнiй (!) йому лист од Та?, до того
ж,  зда?ться,  лист  не  з  комплiментами,  i  не  з  каяттям,  i   не   з
перепросинами,  а  сповнений  звинувачень,  незаслужених  i  болiсних  для
чоловiка в такому становищi, як Отава.
   Першим його почуттям пiсля того,  як  став  усвiдомлювати  змiст  цього
жорстокого листа, було обурення. Нi, просто якась погiрдлива  iронiчнiсть.
Читав далi, але знов лиш ковзав очима по рядках,  нiчого  не  розумiв,  бо
вiдбiг думками в цей час далеко, вiв безмовну суперечку з  неприсутньою  i
неiснуючою нинi для нього Та?ю, кидав ?й коротко й насмiшкувато,  як  вона
тодi до нього в телефон: "Що? Ще один чоловiк? Ах, ах! Взятися за ручки  -
i так iти. Голубонько! Життя - це не дитячий садок! Тут за  руки  беруться
цiлком умовно, бо кожен повинен робити сво? дiло".
   "Але тобi знати це не цiкаво, - писала далi Тая, - ти навiть ма?ш право
мене висмiяти.  Я  шкодую,  що  написала  так,  нiби  хотiла  перед  тобою
виправдатися тодi, коли вже нiякi виправдання не поможуть i не  мають  для
тебе нiяко? цiни (якщо, звичайно,  була  я  для  тебе  хоч  трохи  дорогою
людиною, в чому б не хотiлося менi  сумнiватися,  бо  високо  ставлю  твою
поряднiсть). Цей лист я написала не про себе - я  не  варта  того.  Просто
его?стична особа, яка переоцiню?  сво?  мiсце  в  життi,  захоплена  сво?м
талантом, зачарована власними жiночими якостями, про якi  протурчали  менi
вуха чоловiки, - нi, не задля себе само? написала я цього листа,  а  задля
тебе, Борисе!"
   Вiн спiткнувся на тому рядку, на тому звертаннi "Задля  тебе,  Борисе",
вирiшив за краще не читати далi, щоб хоч трохи погамувати щось таке,  чого
ще й не знав нiколи; йому хотiлося й плакати, i  смiятися  водночас,  йому
мовби й зовсiм нiчого не хотiлося: нi рухатися, нi  бачити,  нi  чути,  нi
дихати, нi жити.
   - От ?рунда! - промовив Борис уголос i простягнув руку до телефону, щоб
подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмiнювався сво?м бадьорим
паролем "?-2 - ?-4". Але вiдсмикнув руку й знову задивився в лист.  Писано
довго, тяжко, рiзним чорнилом, нещадно перекреслювано,  дописувано  збоку,
багато мiсць геть  нерозбiрливих,  кривулястi  рядки  наповзають  один  на
один...
   "Ти незвичайний, Борисе. Я побачила це вiдразу. Тодi, в санаторi?.  Хоч
писати про санаторiй не годилося б тут, бо знайомства санаторнi -  бр-р-р!
Не буду про мiсце. Просто я побачила  тебе  i  зрозумiла,  що  це  чоловiк
справжнiй. Незалежний. Упевнений. Твердий. В тво?й iронiчностi я  вичитала
знання тих сучасних хворощiв (не  суспiльства!  Суспiльство  гаразд  зна?,
куди пряму? i що йому слiд робити, але окремi його члени, на жаль, не  всi
й не завжди володiють тою певнiстю). Ти скажеш: "От дурепа! Закоху?ться  в
iронiчних мужчин". Нi, я не закохуюсь. Повiр менi, що  вмiю  бачити  далi,
анiж зда?ться на перший погляд. Масова освiченiсть призвела  до  того,  що
тепер мало не кожний iнтелiгентний мужчина при першiй же зустрiчi, пiд час
першого знайомства змобiлiзовуе всi наявнi резерви й кида? ?х на вас,  щоб
.приголомшити вiдразу! Скiльки можна отак зустрiти ерудитiв, краснословiв,
дотепникiв, тонких натур, вiльнодумцiв! Але в переважно?  бiльшостi  добра
того стача? лиш на один раз. Це мовби вивiска, за якою нiчого нема.  Казка
про солом'яного бичка. Зовнi наче й бнчок, а насправдi - напханий соломою.
Куди не повернись - солом'янi  бички.  Ерудицi?  вистача?  на  один  день,
дотепiв - на один вечiр, вiльнодумства - для розмови  наодинцi  з  жiнкою,
якiй хочеться сподобатися. А треба ж прожити життя. А життя довге. Спробуй
настачити на все життя сво?х душевних скарбiв.
   Менi сподобалася твоя  iронiчнiсть,  ти  не  виказував  ??  спецiально,
навмисне нi перед ким, я зрозумiла, що в тобi неймовiрнi  запаси  душевних
сил, - i не помилилася..."
   -  Хотiв  би  я  знати,  -  пробурмотiв  Борис,  розгублено   потираючи
перенiсся, - хотiв би я знати, яке це ма? вiдношення до того дня,  коли  я
йшов уздовж границi Александровського саду... i коли твою  спину...  а  ти
смiялася... смiялася...
   Вiн знову одсунув листа, рiшуче пiдвiвся. Так можна збожеволiти. Глянув
на купу свiжо? пошти. Помiж газет, журналiв був там товстий пакет. Недбало
розiрвав його. Хтось прислав щойно  виданi  листiвки  за  мотивами  картин
художника, який усе життя  присвятив  змалюванню  Ки?всько?  Софi?.  Борис
розсипав листiвки .по столу, вони лягли барвистим  вiялом  на  Та?н  лист,
закрили його, вiдгородили. Так лiпше.
   Софiя лежала в нього перед очима. В  синявi  перших  днiв  весни.  I  в
теплiй тихостi лiтньо?  ночi.  Сивi  брови  заснiжених  бань,  а  поряд  -
язичницька розкiш першо? зеленi, i все  на  свiтi  ма?  барву  й  вiдтiння
пазеленi: трави, листя на деревах,  самi  дерева,  покрiвлi  собору,  його
стiни,  навiть  визолоченi  банi  й  шпилi.  Зелене  золото.  А  он   рука
реставратора випустила  па  волю  з-пiд  багатовiкових  нашарувань  кiлька
клаптiв первiсно? стiни. I вiдразу  набрали  рель?фностi  абсиди,  могутня
сила  прозирнула  в  ?хнiй  рожевiй  випуклостi,  колись  у  кладцi  стiни
стосовано вапно, яке вiд вологи змiнювало колiр, ставало  зовсiм  рожевим,
тому собор у першi роки по  збудуванню  змiнював  свою  барву  при  всякiй
погодi, вганяючи в подив i в  захват  давнiх  киян  i  всiх  гостей  цього
праслов'янського града. Художник саме й  прагнув,  як  видно,  вловити  ту
давно вже втрачену вiд дi? часу рожевiсть, вiн надав сво?м  абсидам  тако?
буйношi кольорiв, яка, може, привиджувалася лише першому будiвничому цього
великого храму. Так через вiки  переда?ться  прагнення  до  вiчно?  краси.
Людина йде до краси, вона творить  ??,  цим  i  вiдрiзня?ться  людина  вiд
усього сущого.
   А що пише йому та жiнка, з якою в нього тепер нема нiчого  спiльного  i
бути не може? На жаль. Що? На жаль?
   "Але потiм побачила тебе зблизька.  Це  сталося  так  несподiвано,  так
швидко. Очевидно, ? глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися  поступово  й
поволi. Власне, я нiчого не вiдкрила в тобi нового, свiдомо йшла  на  все,
сподiвалася на свою силу. Бо належу до жiнок, яких  не  вибирають,  а  якi
вибирають самi. Я вибрала тебе,  знайшла,  розпiзнала,  я  не  могла  тебе
вiддати  будь-кому,  не   могла   втратити,   могла   тiльки   вiдмовитися
добровiльно, сама, без примусу, так само, як i знайшла. I я це зробила. Ти
назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливiсть  не  ма?  серця.
Вона врiвноважу?, а серце завжди перетянув на  один  бiк,  воно,  як  тобi
вiдомо, злiва. В мене ?  серце,  i  я  не  збираюся  забувати  про  нього.
Навпаки. В сво?х художницьких амбiцiях я нiколи не заходила аж так далеко,
щоб виставляти ?х поперед свого серця. Розумi?ш? Хочу  залишатися  жiнкою.
Бути нею найперше, а вже потiм художницею, мислячою  людиною  тощо.  I  ще
вiдкрию тобi та?мницю: мрiялося менi,  що  i  сво?м  серцем  завоюю  тебе,
розгромлю, розруйную всi тво? бастiони  зацiкавлень  i  замилувань,  вирву
тебе з-поза товстезних соборних стiн, витягну  з  далеких  вiкiв,  поверну
дневi сьогоднiшньому,  теплому,  зеленому,  як  молода  отава  (адже  тво?
прiзвище - Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був  людиною
одно?  iде?.  Все   життя   присвятив   досконаленню   стилю   латинського
письменства, нiколи не  розлучався  з  Вiргiланським  кодексом,  над  яким
сидячи так i помер; коли Боккаччо прислав йому свiй  "Декамерон",  писаний
мовою iталiйською, Петрарка переклав на латину останню новелу  й  вiдiслав
сво?му друговi, щоб показати тому, як треба було писати, на  що  витрачати
життя, а тим часом, потай од усiх, складав iталiйською мовою  сво?  сонети
до  Лаури,  безсмертнi  пiснi  кохання,  рiвного  якому  не  зна?  людська
iсторiя".
   - Зда?ться, з Петраркою в  мене  спiльного  -  тiльки  зрiст,-  хмикнув
Борис, - сто вiсiмдесят три сантиметри. Бiльше нiчого.  Вiршiв  не  писав.
Сонетiв не складав. Латину, щоправда,  знаю,  але  не  так  досконало,  як
великий флорентi?ць. Не був  вигнанцем,  як  Петрарка  i  його  попередник
Данте. Обох недалекоглядна Флоренцiя позбавила громадянства. Згодом, через
триста рокiв пiсля смертi Петрарки, якийсь святий отець Мартiнеллi  вiдбив
стiнку саркофага в Арка, де поховано поета, i вкрав праве рамено Петрарки,
бажаючи офiрувати його  Флоренцi?,  яка  не  могла  знести  багатовiкового
сорому за те, що два великi поети були вигнанi з рiдного  мiста  i  лежать
тепер серед чужих. Але ж вельмиповажна Тая Зикова! Магнiфiцiа! Навiщо  мою
скромну особу - i аж з Петраркою!
   "Чомусь  гадалося  менi,  що  в  тобi  повинна   приховуватися   велика
пристрасть, про iснування яко? ти й сам не вiда?ш. Я повинна була вiдкрити
?? в тобi, показати!
   Але, але... Ти виявився людиною тiльки одно? iде?, одно? лiнi? в життi,
одно? справи, а одна тiльки справа, навiть велика, - це для людини замало.
Вона пригнiчу?, вона знищу? людину, перетворю? ??  на  жертву.  Ти  принiс
себе в жертву соборовi. Так само, як  твiй  батько.  Згадай:  батько  твiй
загинув. Собор розчавив його. Ти сам  сказав:  "Не  можна  уявити  жодного
собору без пролито? кровi". Здавалося б, я художниця i повинна любити все,
що пов'язано з музейнiстю. В музе?, як i в життi, завжди в достатку пустих
мiсць. Але в музе? можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповiдав  менi,
як твiй батько мiг просидiти мiсяць або й бiльше, продерши на  стародавнiй
iконi дiрочку патинi столiть i зазираючи в десятий або в одинадцятий  вiк,
милуючись його барвами, його навiки втраченим свiтлом, його дивами. Ти теж
здатен на таке. Це прекрасно. Але гiрше, що ти здатен тiльки на таке. Тобi
досить одного собору на цiле життя, поза ним для тебе не iсну?  нiчого.  Я
зрозумiла це, коли ти сказав менi отам, над Днiпром, серед не  бачено?  ще
мною язичницько? пазеленi Ки?ва, що кида?ш  мене,  що  тобi  треба  ?хати.
Кидав мене, тiльки знайшовши. Цього я  не  могла  зрозумiти  i  нiколи  не
зрозумiю. Навiть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся  за  якiсь
державнi справи, за справи нашого престижу, вiдвойову?ш  у  цих  бандитiв,
якi пограбували цiлу ?вропу, одну з дорогоцiнних релiквiй  нашого  народу.
Звичайно ж, ти ма?ш слушнiсть, i всi це ствердять. Всi, окрiм мене. Бо мiж
нами з тобою замiшано ще один елемент, невидимий, iнтимний елемент, що  не
нада?ться до розголосу й до писання в  газетах,  -  людський.  Я  не  можу
забути, як ти, вiдiпхнувши мене  твердим  сво?м  плечем,  пiшов  до  свого
собору.
   Борисе! Людинi мало самого тiльки собору! Людинi потрiбен  цiлий  свiт!
Почуй мене i зрозумiй!"
   Йому чомусь сплив на думку  лiтургiйний  вигук  "Вонмем!".  Це  звучало
тiльки на старослов'янськiй мовi, не надавалося до перекладу на жодну iншу
мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого?
   "Менi страшно усвiдомити,  що  я  тебе  втратила  назавжди,  але...  Ти
викинеш цей лист, забудеш його, але... Борисе! Зрозумiй, що людей об'?дну?
нинi безлiч речей! Колись, ти це зна?ш набагато лiпше за мене, об'?днували
людей урочистi гробницi й першi храми над ними, це був пункт  збору  людей
докупи i, може, найперша власнiсть, яка належала  всiм,  навiть  тим,  хто
нiчого не  мав.  Чи  ми  повиннi  ще  й  дотепер  стерегти  сво?х  великих
небiжчикiв, забуваючи про живе життя?"
   "Чого ?й треба вiд мене? - з болем думав Отава. - Адже це  найпростiше:
зрiвняти з землею всi могили минулого, зруйнувати всi храми й будiвлi, щоб
не мозолили очей i не заважали "жити  живим",  виконувати  плани,  ставити
панельнi будинки, ?сти  з  пластмасового  посуду...  Iсторичний  парадокс:
людям дiстався такий багатий спадок, що не вiдають тепер, що з ним робити,
?? пригнiчу? велич минулого, бо з минулого ми помiча?мо лиш  велике,  вони
намагаються  вiдплатити  за   свою   малiсть   вандалiзмом,   руйнуванням,
знищенням. Жiнки теж люблять нищити все довкола себе,  лишаючи  тiльки  ?м
потрiбне. Може, тому з царства амазонок не дiйшло до нас жодно?  пам'ятки.
Видно, вони нiчого не мали, тiльки гасали на конях на степах..."
   Не було рацi? читати лист до кiнця.  Власне,  прочитано  головне.  Йому
винесено вирок. Може, й справедливий, хто зна?. Досi не думав  про  жiнок.
Жiнка несе свiтло нiжностi або ж ста? каменем урази. Для  нього  -  камiнь
урази. Собору мало для людини... Але й людини теж мало для цiлого собору -
ось у .чому лихо.
   Борис дiстав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а  тепер
ось уже скiльки рокiв i вiн сам, поклав грубезну папку на стiл, поклав  на
не? долонi, зiтхнув. Збирано по крихтi, вiдтворювано iсторiю по  найменших
?? уламках, здавалося, ось i робота, гiдна пошани й  подяки  найбiльшо?  i
найвищо?. А прийшла жiнка i...
   Вiн згадав, як покинув усе i  гайнув  до  Москви.  Вiдчував  тодi  себе
хлопчиськом, але iнодi багато можна вiддати за таке вiдчуття.  Ще  згадав:
початок  вiйни  в  Ки?вi.  Чомусь  найбiльше  запам'яталося,  як  вивозили
звiдусюди, вантажили на машини сейфи. ?х виносили  з  великими  зусиллями,
товпилося коло них завжди багато чоловiкiв, але пiдступитися не могли,  бо
сталевi скринi були занадто малi.  Так  колись  обтiкали  хвилi  людського
муравлиська будовану Софiю в Ки?вi. Кожному хочеться доступитися, а  мiсця
не стача?. Але чому тi люди так прагнули вивезти з Ки?ва передовсiм сейфи,
малий Борис тодi не мiг  збагнути.  Лишали  Ки?в,  лишали  собори,  музе?,
пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якiсь  незграбнi,  вугластi
залiзнi скринi. Мабуть, i тi люди тодi гаразд не знали в запамороченнi, що
дiяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потiм,  повернувшись  до  рiдного
мiста i побачивши в ньому уцiлiлi собори  й  пам'ятники,  зрадiли  ?м,  як
рiдним людям, i тiльки тодi збагнули, що ? цiннiстю найвищою,  i  то  було
святе почуття в ?хнiх душах. Бо хiба ж у  час  вiйни  не  звернули  погляд
усього народу в глибину столiть i  не  нагадали  йому  великих  iмен,  щоб
змiцнити всiх у почуттi патрiотизму, яке вироста? й  форму?ться  в  серцях
поколiнь протягом вiкiв i вiкiв, а не прищеплю?ться за одним  замахом,  як
вiспа.
   Все це було так, i все це звучало  тепер  непереконливо.  Бо  на  столi
лежав лист вiд жiнки, яку вiн покохав по-справжньому вперше в життi, а  за
листом вимальовувалася висока гратниця Александровського  саду...  I  його
ганьба, його приниження, i ота спина, i смiх, i вже нiколи не  повернеться
вона до нього, як нiколи не може воскреснути людина, що вмерла, i  прожити
ще одне життя на землi, нiколи, нiколи...
   Вiн рiшуче розгорнув свою папку, дiстав останню сторiнку  рукопису,  не
глянувши навiть, на чому там обiрвано речення,  рiшуче  дописав  з  нового
абзаца:
   "Тут я припиняю розповiдь про забутi й загубленi подi?  давнини,  даючи
змогу всiм бажаючим слiдом за мною дозбирувати й дописувати решту".
   Зв'язав рукопис. Отак вiн i вiднесе його видавцевi. Браку?  завершення,
але - не бiда, не бiда.
   Вiдiйшов, збоку довго дивився на рукопис. Цiла гора  списаного  паперу.
Якби ж то просто списаного! Там було вже не тiльки  життя  його  батька  i
його власне - жили там люди забутi, невiдомi,  але  великi.  Повиннi  були
ожити. Вiн людина одно? iде?? Ну, так. Вiн нудний? Згода. Дивак? Але  саме
отакi диваки гримають на сво?х плечах  один  з  нарiжних  каменiв  будiвлi
сучасностi.
   I?роглiфами було виписано в нього з ?гипетського папiрусу й умiщено пiд
скло шафи: "Тi, хто будував з гранiту, споруджуючи  прекраснi  творiння...
?хнi жертовнi каменi так само пустi, як i тих утомлених, що впоко?лися  на
березi, не полишивши по собi спадко?мцiв..."
   Нiхто за тебе не дозбира? i не докiнчить, не довершить!
   РIК 1037
   ОСIННИЙ СОНЦЕВОРОТ. КИ?В
   ... святей Софьи, южн созда сам...
   Лiтопис Нестора
   Було в Сивоока вiдчуття, неначе  вмира?  невпинно  й  нестримно  кожною
часточкою свого тiла, кожною жилкою, умира? думкою, прагненнями,  надiями.
Собор здiймався вище  i  вище,  виростав  iз  землi  велетенською  рожевою
квiткою, позбавленою стебла, збунтованою проти всiх вiдомих сил  i  стихiй
природи, проти людей, проти самого  будiвничого,  i  Сивоок  нiяк  не  мiг
позбутися жахного враження, нiби отi каменi  й  плiнфи,  нiби  ота  рожева
цем'янка, якою скрiплювано стiни,- то частки  його  власного  ?ства,  нiби
перевтiлю?ться вiн  у  цю  споруду,  сам  зникаючи  непомiтно,  поступово,
неухильно!
   Коли ж стало будування готове  посеред  ки?вських  снiгiв  i  звiдусiль
заквапився люд, щоб поглянути на те диво, ще й не докiнчене,  тодi  раптом
знову  мовби  ожив  Сивоок  для  нового  дiла;  довгi  роки   неймовiрного
напруження вмить вiдлетiли геть, ?х неначе й не було, i отого виснажливого
вмирання душi й тiла теж не було - народилися  в  ньому  новi  сили,  нова
потуга, так, певно, бува?  з  тим  смiливим  птахом,  який,  розмахавшись,
вганя?ться в найвищу височiнь i в найкрутiшому  зльотi  ляка?ться,  що  не
стачить йому снаги, i летить що вище, то  важче  й  важче,  ось-ось  упаде
каменем донизу, але потiм, досягнувши все ж  найвищо?  точки,  несподiвано
для самого себе вiдкрива?  в  собi  безмежнi  запаси  легко?  летючостi  i
нестримно ширя? в блакитi, пронизанiй сонцем.
   Така пташина летючiсть з'явилася в душi Сивооковiй, коли  забрався  вiн
на височезнi риштовання в головнiй банi храму iпрчав  викладати  найбiльшi
софiйськi моза?ки. ГБайдуже йому було до всiх суперечок помiж  пресвiтером
Ларивоном i митрополитом  Феопемптом,  найменше  дбав  про  думку  князеву
тепер, коли ?м iз Гюргi?м удалося стати на сво?му i  збудувати  церкву  не
ромейського кшталту, а саме таку, як привидiлася вона Сивооковi  в  години
його першо? зустрiчi з рiдною землею по довгiй розлуцi.Тепер  зродилося  в
ньому щось нiби рослинне; мов рослини - квiтками й листями, вiн тепер  жив
i промовляв до людей тiльки барвами, i все для  нього  вкладалося  в  мову
барви, вiн знову почав сво?  вмирання  в  твореннi,  спливав  крiзь  кiнцi
пальцiв на сво? моза?ки небаченими кольорами,  вiн  хотiв  би  упiймати  в
барвi й показати  людям  усе  на  свiтi:  дiвочий  спiв,  пташиний  полiт,
блимання зiрок з чистого неба i сонце,  сонце.  Сонце  було  скрiзь,  воно
рухалося в соборi, собор повертався слiдом за ним, моза?ки мовби виступали
з сво?х заглиблень, вони ставали вiльно мiж стiною i людьми,  яш  дивилися
на них знизу, вони рухалися.по колу, оберталися слидом за  сонцем,  i  все
оберталося разом iз ними в урочистiй тишi й нелюдськiй  красi.  Для  нього
тепер головне полягало не в тему, що мав зображувати, а як. Саме мистецтво
важливе, а  не  постатi,  якi  воно  переда?.  Постатi  змiнюються,  одним
подобаються такi, другим - ще якiсь, а малярство, якщо воно ?,  зоста?ться
навiки.



   Не важило, як називатимуться тi чи  тi  моза?ки.  Пантократор,  Оранта,
?вхаристiя з двiчi намальованим Христом i апостолами, якi бiгли до бога за
його тiлом i кров'ю,-так уявлялиздоблення собору самi попи. А для  Сивоока
там було тiльки сонце  в  тисячних  розблисках  смальти  золото?,  синьо?,
зелено?;
   зелене сонце деревлянських лiсiв, жовте сонце  ранкiв  його  дитинства,
бiле  в  розпеченостi  болгарських  планин  i  свинцеве  сонце  в  емволах
константинопольсько? Меси перед тим, як його мали ослiпити, i тихе  золото
сонця над вечiрнiми садами, i спiвучiсть променiв на жiночiм волоссi...
   Тому Пантократор, якому  навмисне  надав  рис  Агапiта,  з  гiркотою  в
поглядi, викликаною старощами й безсиллям,  мав  у  собi  щось  вiд  сизо?
свинцевостi безжального ромейського  сонця  над  полоненими  болгарами,  а
велетенська постать Оранти уявлялася Сивооковi,  мов  тихе  син?  зiтхання
матерi, яко? вiн .так нiколи й не знав;  ?вхаристiя  ж  була  криком  барв
багряних i синiх, малинових i фiалкових, золотих i зелених; барва  й  рух,
нестримний, жадiбний, вiчний рух - так  людство  вiчно  квапиться  кудись,
прагне чогось,- а чи й вiда? добре, чого саме? Хлiба? Кровi? "Се творiть в
мо? споминання",- заповiв бог. I ось женуть кудись людей, а чи й самi вони
бiжать, i вже нiкому носила ?х зупинити,  а  на  долю  художника  припада?
вiдтворення того  невпинного  руху  -  прагнення,  що  ним  так  потрафила
християнська церква людськiй натурi.
   Сивоок сам доглядав, як варилася смальта для великих  моза?к,  якi  мав
викладати.  Добирав  належних  кольорiв.  Чаклував  над  красками.  Варив,
проварював, розтирав. Для золото? смальти  сиiсарi  виковували  тонюсiнькi
листочки золота, потiм воно закладалося помiж двох платiвок скла,  навiчно
заварювалося, iнодi, коли треба  було  тоншо?  смальти,  золотий  листочок
просто прилютовувався до споду скляного кубика. Щоб  урозма?тити  вiдтiния
золото? смальти, Сивоок стосував не саме тiльки золото, а й електрон,  або
ж бiле золото, тобто сплав золота з срiблом, iнодi бралися навiть листочки
мiдi, яка давала спокiйнiше сяйво.  Смальту  варили  довго,  багато  людей
перепробував Сивоок на тому дiлi, йшли до нього охочi,  босi,  без  шапок,
бiднi, обiдранi, несмiливi, вiн учив ?х, працював разом з ними, жив з ними
в нуждi й клопотах, розповiдали вони йому про нужду ще бiльшу, про те,  як
було голодно колись, а ще голоднiше стало нинi, бо  все  поглина?  церква,
люди кинули поля й бортi, пiшли на будування, а тим часом ?хнi  хижi  десь
валяться, заростають бур'яном поля - i що то буде, що ж то буде? Навiть  у
часи лiпшi хлiб вживано не щодень, а тепер тiльки  й  бачили  що  рiденьку
затiрку, та капусту, та рiпу. Сiль була розкошами, ?? не клали в страву, а
лизали грудку по обiдi, про м'ясо й не згадувано.  Сивоок  дiлив  на  всiх
сво?х помiчникiв i  ту  належнiсть,  що  йому  припадала  вiд  князя,  але
розумiв,  що,   нагодувавши   десятьох,   однаково   не   нагоду?   тисяч.
Повторювалося те саме, що бачив  багато  лiт  у  Вiзантi?:  чим  бiльше  й
розкiшнiше будовано, тим бiднiшим i обдертiшим ставав  народ  довколишнiй,
бо все мав винести на сво?х плечах,  сво?ю  працею,  сво?ми  нестатками  й
обмеженнями заплатити за пиху i славу божу.
   Ант'ропоси рятувалися вiд похмурих  видiнь  i  од  вiдчаю  в  молитвах,
старiшi з них, не маючи бiльше сподiвань, приймали чернецький постриг, ось
уже й тут, у Ки?вi, заснували  вони  коло  само?  Софi?,  на  мiсцi  свого
поселення, монастир святого Георгiя на  честь  князя  Ярослава,  i  Мiщило
втулився туди iгуменом, але Сивоок зостався зi сво?ми людьми; не  мiг  вiн
визнати цього жорстокого бога, вiд якого  цiле  життя  тiльки  страждав  i
поневiрявся,   власне,   по   загибелi   Iсси   втратив   замилування   до
щонайдрiбнiших радощiв i вдоволень, жив тепер тiльки великим  дiлом  свого
життя, жив у барвах, у ?хньому свiтiннi, у ?хньому спiвi.
   Наставало тепер  те  найголовнiше,  задля  чого,  на  думку  Сивоокову,
принесено всi пожертви й зусилля:  розпочиналося  та?мниче  й  незбагненне
навiть для того, хто стояв коло джерел i початкiв. З нiчого ти  твориш  ще
одну рiч для свiту, дода?ш до нього те, чого свiт не знав i  нiколи  б  не
спромiгся витворити сам у сво?й байдужнявi й безладдi.  Ти  вносиш  високу
гармонiю в склубоченiсть речей, ти - творець, ти - вищий за бога!
   Мiщило  викладав  моза?ку  на  стiнi  пiд  хорами  -  на   прославляння
засновника храму князя Ярослава. Працював повiльно, ретельно, припасовував
кубик до кубика з такою стараннiстю, що готова моза?чна поверхня зливалася
в суцiльний блиск, той блиск заслiплював, несила було  розiбрати,  що  там
зображено, - тiльки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто пiдiйма? очi, перед
очима в нього бог, богородиця i князь, а все  -  всуцiль  свiтло,  ярiння,
вогневiсть.
   Князь побував у соборi, i йому сподобалося, як Мiщило виклада? смальту,
вiдчувалася рука майстра  вправного,  добре  навченого,  лихо  тiльки,  що
працював Мiщило занадто повiльно, надто ж коли порiвнювати з Сивооком.
   Той сидiв  у  сво?му  пiдхмар'?,  помiчники  носили  йому  заправу  для
накладки на стiну, заправу теж роблено за  вказiвками  Сивоока,  до  вапна
додавано  товчено?  цегли  i  тонкого  вугiльного   порошку,   i   в   оту
сiрувато-рожеву  накладку  русявий  велетень,  якось  мовби  не   думаючи,
навкиддя, втуляв  кубики  смальти  й  рiзнобарвних  каменiв,  не  дбав  за
пригладженiсть, не вилизував, як Мiщило, квапився, нiби гнали його в  шию,
рiзнобарвнi кубики стирчали з накладки i так  i  сяк,  здавалося,  нiякого
ладу нема? в отих нагромадженнях смальти й камiнцiв; Мiщило на  здивований
погляд князiв тiльки безрадно розводив руками - мовляв,  дурням  закон  не
писаний.
   Ярослав змовчав  на  перший  раз,_  але  приходив  до  Софi?  ще,  знов
спостерiгав дивну картину: один, висолопивши язика, примоцьову?  кубик  до
кубика, що не просунути й голки, а другий,  угорi,  жбурля?  собi  смальту
безладно й свавiльно, i поки цей унизу  клопочеться  досi  над  одною  лиш
постаттю, той угорi вже докiнчив Пантократора i  взявся  за  його  небесну
сторожу -  архангелiв,  i  все  те  в  нього  -  кострубате,  розвихорене,
розтрiпа-'^;: не, як i вiн сам, i знов  знизував  плечима  Мiщило  i  щось
шепотiв осудливе. Мовляв, чи нам забракне сил на добротну  роботу?  Чи  не
можемо викласти всю смальту гладенько та рiвненько?
   Князь полiз до Сивоока. Нелегка то була дорога,  нiколи  не  доводилося
йому ще такого, але знав: володар не повинен вiдступати нi перед чим,  ма?
зазнати всього.
   Та коли став позад Сивоока i глянув на його  роботу,  вжахнувся.  Знизу
було видно Пантократора у великому медальйонi, знизу архангели (два готовi
вже, третiй недовершений) вражали сво?ю важкiстю (про бога мови  не  було:
вiн i геть був важкий якийсь, мовби викладено його з  величезних  камiнних
квад-рiв, а не з легеньких  сяйливих  кубикiв),  знизу  були  барви,  вони
зливалися во?дино, хоч i не так, як у Мiщила, а тут князьчiе бачив нiчого,
окрiм сiрого розчину, накладеного  товстим  шаром  на  стiну,  i  безладно
повтикуваних у той розчин неоднакових скелець i камiнцiв,  гранями  сво?ми
повернутих врiзнобiч, як попало, в дикому хаосi; найстрашнiше ж полягало в
тому, що Сивоок при появi князя роботи сво?? не припинив, а тицяв  собi  й
далi сво? камiнцi, мовчки простягав до пiдручних то одну руку,  то  другу,
працював мовчки, швидко, гарячково й зосереджено, мов бог у  час  творiння
свiту.
   -  Ти  що  таке?  витворя?ш?  -  гнiвно  спитав  князь,  задиханий  вiд
виснажливого  видряпування  в  цю  пiдхмарнiсть  i  лихий   на   Сивоокову
неуважнiсть, а ще бiльше - на несхожiсть його роботи до того, що показував
йому внизу Мiщило.
   - Що бачиш, князю, - вiдбуркнув майстер.
   - Нiчого не бачу.
   - Непривчене око ма?ш, князю.
   - А ти не вчи мене! - тупнув Ярослав.
   - Опрiч того, на цю мусiю дивитися  треба  лиш  знизу,  -  заспокiйливо
мовив Сивоок, - вельми велика вона, щоб обiйняти ?? оком зблизька.
   - Чом кладеш не так, як Мiщило?
   -  За  сонцем  iду.  Хоч  де  буде  сонце,  знайде  собi  вiдбиття,   i
свiтитиметься мусiя впродовж усього дня одинаково глибоко. А  в  Мiщила  -
блисне один раз на день. Та й що то за блиск? Без тепла, без  глибинностi,
мов холодна крига. А ще - кластиме твiй Мiщило свою мусiю десять лiт i  не
викiнчить. Люди народжуються рiзно: однi для роботи дрiбно?,  iншi  -  для
велико?...
   Сивоок говорив не повертаючись до князя, клав i далi смальту, робив  те
вмiло, швидко, якось нiби аж весело.
   - Вважа?ш, що так воно й треба? - лагiднiше спитав Ярослав.
   - Оце, що роблю? А як iнакше? Нiхто не взявся за великi  моза?ки.  Мало
таких людей на землi. Мене колись вiдчай загнав у цю височiнь, а  тепер  i
злазити не хочеться. А злiзу - то теж для дiл великих.
   - Чванишся чи жарту?ш?
   - I те, й iнше. Думаю, як швидше викiнчити церкву.
   - Вгадав мою думку, Сивооче.
   - Але з Мiщилом, князю, не докiнчиш до самого вiку.
   - Недобудований храм не хочу лишати синам i нащадкам, - сказав Ярослав,
видно приставши вже на бiк Сивоока в його дивно хаотичнiм i  незбагненнiм,
але впевнено навальнiм Твореннi. - Не хочу!
   - Я теж, - весело сказав Сивоок.
   - Ти ще молодий.
   - Але й не маю нiчого. Нi сина, нi жони, нi покрiвлi над головою.
   Князь промовчав! Невлаштованiсть людська його мало обходила. Дбав i  не
на себе - за державу. Завжди й найперше.
   - Сини в тебе гарнi, князю, - знов заговорив Сивоок.  -  Про  дочок  не
кажу, негоже менi мовити про княжих дочок, а сини вельми гарнi. ?  в  мене
думка. Хочу помогти Мищiловi в його роботi.
   - Сво?? ж ма?ш iще он скiльки!  -  здивувався  князь  жадiбностi  цього
чоловiка до клопотiв.
   - Докiнчу сво? вчасно. Мiщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб
швидше - можна по?днати з його мусi?ю фресковi образи тво?х синiв i доньок
з княгинею. Ото я взявся б i зробив швидко й охоче.
   - Чи ж пасуватиме? Князь  -  у  мусi?,  а  родина  його  -  в  простому
малюваннi.
   - Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед  мусi?ю.  На
все ? спосiб. Колись жона карiйського  царя  Мавзола  Артемiзiя  поставила
йому по смертi надгробний пам'ятник i  стiни  прикрашено  фресками  такими
гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. I  в  еллiнiв  та
римлян були такi майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню
накладки розгладжували гарячим залiзом, а писали  я?чною  краскою,  яка  в
звичайнiй фресцi не вживана.  Пiсля  викiнчення  живопису  його  покривали
пунiйським воском i водили коло  само?  поверхнi  розпеченим  залiзом,  не
приторкуючись.  Ще  потiм  натирали  сукном  -   i   ось   блиск,   як   у
вiдполiрованого мармуру або й смальти.
   - Маю досить державних справ, -  сказав  князь,  -  щоб  забивати  собi
голову тво?м пунiйським воском та ще чимось. Ти майстер - тобi й знати.
   - А тим часом втруча?шся в  те,  як  менi  класти  смальту,  -  нагадав
Сивоок.
   - Бо незвично кладеш.
   - Ото тiльки й мистецтво, як незвичне. Владi це не  до  вподоби.  Владi
миле усталене, вона тяжi? до зоднаковiння всього на свiтi, бо тiльки  тодi
сподiватися може на непохитнiсть. А краса - лише в неодинаковостi.  Вiзьми
таке, князю: кожна рослина ма? свою квiтку, не схожу на iнших. А якби  всi
квiтки та стали однаковi?
   - Багато балака?ш, - спробував перевести розмову на жарт Ярослав.
   - Бо багато працюю. - Сивоок упродовж розмови жодного разу не  поглянув
на князя i не перервав сво?? роботи. Стояв на дерев'яному помостi,  широко
розметавши руки, так нiби пiдпирав вигинисту стiну банi,  голова,  задерта
назад, мiцно влягалася на плечi,  зрослася  з  ними  назавжди  вiд  оцього
напруженого вдивляння  вгору,  на  склепiння;  князь  спробував  полiчити,
скiльки днiв, тижнiв i мiсяцiв сто?ть  отут  Сивоок,  викладаючи  моза?ки,
вийшло так багато, що вiн вжахнувся, а попереду ж було ще  бiльше!  I  цей
чоловiк дума? не про спочинок, а шука? собi ще роботи, береться за нове, i
киплять у ньому якiсь незбагненнi пристрастi,  вмить  зачiпа?ться  вiн  до
сперечань iз самим князем.
   Отрок,  що  супроводжував  Ярослава,  розiклав  для  князя   переносний
стiльчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися i вести
перемови  з  будь-ким  при  свiдках.  На  все  життя  запам'яталося   йому
новгородське вiче, перед яким вивертав свою душу пiсля розправи  над'воями
Славенсько?  тисячi,  зненавидiв   одтодi   всi   принароднi   рядiння   й
обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його
до себе в палати, слухав, з вирiшенням  сво?м  не  квапився,  лишався  для
спiврозмовника загадковим, а отже - мудрим.
   Тому почувався зле отут, пiд самим  склепiнням  головно?  банi  собору.
Було враження, мовби отой повiтряний стовп,  що  виповнював  баню  на  всю
височiнь, враз перевернувся i став  тиснути  на  людей  знизу,  загрожуючи
приплющити ?х до грiзно наставлених безнадiйно-чорних  очей  Пантократора.
Ярославовi забракло по