вiтря в грудях, стало млосно, вiн пiдняв руку, щоб розхристати ферязь, пошкрiб пальцями по золотому шиттю, облизав пересохлi губи. Вiдчув себе геть старим i немiчним. Дурне дiло: дертися на таку височiнь, щоб устрявати в сперечання з цим непокiрливим чоловiком. Та й нащо? Художники - люди, владцi - теж люди, але в кожного сво? життя, своя мета i сво? призначення. Може, слiд позоставити кожному робити сво? i не втручатися? Але ж трима?ться держава на князевi, а тому повиннi пiдкорятися йому всi людове в державi. Хто не кориться - ворог або пiдозрiлий чоловiк. Тодi хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свiй бiк, тепер знов, так, видно, нацiля?ться чинити й далi. Може, правду мопив Ситник? Ярослав одкашлявся. - Дихати в тебе тут нiчим, - сказав Сивооковi. - А я не дихаю, - вiдмовив той. Непокiрливий. Зухвальний. - Пришлю до тебе бояр сво?х, лiпших людей. - На шо? вони менi? Прислав би, князю, втраченi лiта, людей дорогих, навiки втрачених, але не можеш. ' -_ Усе в волi божiй.- Князь вiдступився од Сивоока, ладнався до спуску, лаяв себе в думцi за необачливiсть i безглузде бадьорiння. В старощах дертися в таку височiнь! Закортiло побути коло самого бога, дiткнутися рукою божо? десницi! Безглузда звичка самому все 'перевiряти й оглядати. Однаково 'земля така велика, що не стачить життя на те, щоб усе побачити, мабуть, треба вiрити й чужим очам. Але яким, чи?м? - Зоставайся з богом, - сказав Сивооку. Той мовчав. Не повернувся до князя. Наставляв i далi на нього свою розкучману, прикам'янiлу до плечей в неприродному задертi голову, нестомно клав смальту й каменi, аж тепер запримiтив Ярослав, що не розкида? художник рiзнобарвнi кубики як попало, що ? твердий i гармонiйний лад у розбiговi смальти по ввiгнутiй поверхнi, смальта йшла мовби колами, пiв-дужжями, в нiй було щось вiд кшталту небесних сфер, був невпинний рух, було кружляння, од якого йшла обертом голова, князь заточився, важко обiперся об плече отрока, сказав глухо: - Зводь мене звiдси. Потiм стали приходити бояри, городськi старцi, мужi лiпшi й нарочитi, статечно впливали в церкву, плуталися помiж риштованнями, перечiпалися об дошки й обаполи, задирали голови, вдивляючись в роботу мовчазних антропосiв Агапiтових, якi, попритулявшись повсюди, писали фрески; Мiщило спускався щоразу вниз i давав пояснення, замовчуючи про свою мусiю, яка посувалася надто повiльно, найбiльше показував угору, де трудився невидимий Сивоок, де зблискувало синiм i золотим у про-зирах помiж риштованням, щось пошепки говорив чи то гнiвне, чи то пробачливе, а поважнi гостi стояли, дерли голови, зiтхалня. Що то буде перед ними? Незвичне, дивне i чи й потрiбне? Бо як живуть люди, чим? Той вою?. Той викорчову? лiс. Той упольову? звiра, а той сi? хлiб а чи варить сiль. Кожен щось робить i вважа?, що то ?дино необхiдна робота, i так воно насправдi ?. А тут якийсь чоловiк роки витратив на те, щоб наготувати собi рiзнобарвних скелець i камiнчикiв, а тепер виклада? ?х на стiнi. Нащо? Кому вiд того користь? Князевi? Але сам князь мовить: iдiть, дивiться. Церквi, боговi? Але що каже ?м цей чоловiк, який ма? на собi хламиду слуги божого? I так дивилися, слухали Мiщила, хитали головами, зiтхали: - Нащо воно все? Грiхи нашi тяжкi?... Охо-хо!.. Сивооковi згори видно було ?хнi голови, а пiд головами - клешнястi руки i розставленi ноги, позбавленi тулубiв, у химерно зрiзаному вимiрi, бояри нагадували щось павуче, кортiло плюнути туди вниз, ненароком зрушити важкий цебрик з запра-кою або скинути на павучi голови дерев'яне корито, але й того видавалося жаль, i майстер лиш зиркав зневажливо на розпластаних унизу i робив сво? дiло далi. Нащо воно ?м? А чи для них вiн творить? Для отих дрiбних душею, пиховитих, мстивих, темних, як вода-нетеч, у сво?х думаннях. Знав кожного з них. Один хизувався силою. Хвалився, що в один замах може вiдпанахати мечем голову лютому вепровi, а насправдi мiг хiба що вiдрубати свiйському пiдсвинковi, та й то припнутому до пакола. Другий показував усiм сво? здоров'я. Двiр мав коло Бабиного торжка i щодня, за будь-яко? пори року, висовувався вранцi крiзь вiконечко голий до пояса, ждав, щоб його забачили торжннки, гоготiв: "Ого-го-го!" Третiй все багатство вкладав у одiж, виписував собi з Вiзантi? дорогi тканини, ходив у шитих золотом i шовками кафтанах, на правiй полi мав гаптоване знамено князiвське, на лiвiй - персону самого Ярослава, люди завжди збiгалися, щоб подивитися, а вiн iшов або ?хав помiж них - босих, обдертих, з голодним блиском ненавистi в очах - що йому до бiдних i упослiджених? Ще один втулив свiй двiр навпроти князiвського палацу, щодня з досвiтку чатував коло ворiт - аж ну з'явиться князь, i йому першому вдасться сказати: "Здоров будь, князю!" - i потiм по-квалятися можна цiлий день, а наступну нiч знов спати уривками, сполоханим, краденим сном, щоб удосвiта мерщiй схопитися i стати коло ворiт на чатах, бо й що ж може бути лiпше, анiж першим поклонитися можновладцю! Ще стояло, може, там кiлька таких, що вiдзначилися в битвах, випало ?м укоротити вiку багатьом людям, званим ворогами, колись у тому, певно, була користь князевi й державi, але проминуло вже те давно, тепер еони не розмахували мечами, не здатнi до того через старощi, зате повсюди всовували свого носа i на все мали сво? осiбне рiшення: "А я кажу так, а не отак!" Невiгласи завжди такi: починають з повчань, кiнчають розправою. Гули ?хнi голоси внизу, купчилися нездарно голови, пiдпиранi клешнястими руками-ногами, але не дiставало й не дотикалося те Сивоока, не зважав вiн нi на що. Хай собi! Жив у соборi, на самiй верхотурi, зi сво?ми помiчниками, Спали на помостах, дiлили мiж собою хлiб та квас, деякi обносилися одiжжю i взувачкою, так що i на свята не мали в чому показатися, та й якi ?м свята бiльшi за ?хн? велике творення, що росло день у день, виповнюючи казковими барвами велетенський дзвiн головно? банi храму! Вночi собор завмирав. Антропоси, помолившись, як темнiло, йшли до монастиря, робочий люд розлазився десь по шпарках i закутках великого Ки?ва, лишалися тiльки цi нагорi, незнанi 6 невидимi, нiчна сторожа, пильнуючи за велiнням князя i митрополита будовану святиню, забрiдала до церкви, тодi Сивоок бубонiв щось по-грецьки або ж заспiвував густим басюрою грецького ж iрмоса, сторожi перелякано завмирали. - А цить! - казав один.- Чу?ш? - Голоси. А звiдкiль - не второпаю. - З неба, дурнкЯ - Що ж воно? - По-грецькому мовить. Бог. - А хiба бог по-грецькому? - А по якому ж? Гюргiя в Ки?вi не було. Заклав новий палац для князя, а сам нарештi подався до Чернiгова, до князя Мстислава. У того, простудившись на ловах, помер ?диний син-спадко?мець ?встахiй, i Мстислав задумав поставити собор за спасiння душi синово?, а заодно й сво??, випросив у Ярослава будiвничих, послав Ки?вський князь i Гюргiя - мовляв, щедрий, не шкодую для рiдного брата нiчого. Сивоок зостався сам. Багато мав за цi роки людей близьких, мав учнiв i помiчникiв, але ? межа, через яку не переступиш, вiдчував цю межу в роботi, де не було йому рiвних, вiдчував i тодi, коли через темряву доводилося роботу припиняти, хоч якби мiг, то клав би моза?ку день i нiч. Квапився мов перед смертю. Так наче вiдмiряно йому життя саме на цей собор, i давно те вiдомо, i повинен вiн вкластися у вiдпущений йому час, бо iнакше незавершеною лишиться головна, та, власне, ?дина справа, позначена його iменем i обдарованням. Сплачував людям борг за сво? вмiння й талант. Бо коли ? в тобi обдарованiсть, то вже ти не належиш собi, а свiтовi. Пуска?ш сво? твори мiж людей, мов дiтей. Вмира?ш поступово в сво?х творах, бо нiхто нiколи не задума?ться, чию спiва? пiсню, нiхто не повiрить, що iкона, перед якою всi моляться, написана тво?ю рукою, що оцi сяйнi мусi?, якi свiтитимуться крiзь вiки, викладенi тобою. Та й хiба важить, хто зробив? Однаково належить усiм, а тебе нема. Людину завжди забувають. Про не? згадують мало й неохоче. З людини вичавлюють тiльки те, що комусь треба, мов з риби iкру. Або кров на полi бранi, або пiт на нивi, або красу, коли ти митець. А потiм iм'я тво? забудуть. Та й що таке iм'я? Князь, коли хрестився, назвався не так, як давнiше. Коли хтось пострига?ться в ченцi, теж змiню? сво? iм'я - мабуть, щоб обдурити на тiм свiтi бога. Не однаково хiба - Сивоок вiн чи Миха?л, як назвали колись його добрi болгарськi брати? Що iм'я! Головне - тво? чини на землi. I через багато вiкiв, коли зазвучать для когось оцi старi барви, оживе тодi в них, може, i погляд, i серце Сивоокове, мов у променях сонцевороту. I не треба довго стояти перед цими моза?ками, бо нiчого вони не скажуть, а тiльки вранiшня зоря може прошепотiти його iм'я, сховане столiттями, або гiродзвеннть воно в золотi променiв незгасного сонця над прадавнiм Ки?вом. За Сивооком iшли буквеники-антропоси. Викладали моза?чнi написи коло Пантократора, на рiпiдах у архангелiв, у великiй дузi над Орантою, над ?вхаристi?ю. ?вангелiстськi тексти ро-мейським письмом, на мовi роме?в. Для Сивоока то вже не мало ваги. Жив сво?ми барвами, мав сво? намiри для здiйснення, Пантократора зробив схожим на Агапiта. Але хто там у Ки?вi знав того Агапiта? Орантi дав сполоханi очi Iсси, а ще - всю ?? постать зробив болiсно-нерозмiреною, бо саме такою побачив колись Iссу, як лежала пiд ки?вським валом мертва. Оранта мовби падала з конхи, мовби зривалася летiти в загибель, як летiла то? проклято? ночi Iсса; це не була самовдоволена непорушна богоматiр з вiзантiйського iконографiчного канону. Коли хтось зауважив Сивооковi, що в Оранти завелика голова, вiн вiдмовив: "Не дивись на не? знизу, а спробуй поглянути з льоту, пiднявшись на один рiвень з нею. Побачиш, що летить, пада?. I руки в не? - не руки, а крила". Але розмов не було багато: видно, князь пiсля сперечання з Сивооком в пiдбаннi храму повелiв не чiпати митця, а може, просто вiдбирало мову в кожного, хто постерiгав увесь огром створеного цим чоловiком. Ще й не вiдкритi, заставленi дерев'яними помостами, моза?ки головно? банi горiли таким вогнем, що простi люди, попадаючи в церкву, заплющували очi й нiмiли вiд чуда, i нiхто не вiрив, що таке можуть створити людськi руки, надто ж - руки лиш одного-?диного чоловiка. Сивооковi гаразд вiдома було вiдчуття: якщо створене тобою здавалося зроблене кимось iншим - набагато здiбнiшим за тебе, коли сам дивувався i не вiрив, що то твоя праця, - отодi й був справжнiй успiх. Але не про цей успiх дбав вiн, коли вимрiював свою Софiю, не для прославляння християнського бога поклав тут так багато рокiв свого життя, йшлося йому про iнше; великi моза?ки, хоч творив ?х з усi?ю напругою i в ?хнi барви вкладав цiлу свою душу, однаково вважав мовби вiдкупом за тi справжнi хвилини розкованостi й свободи, якими заздалегiдь смакував, думаючи про здоблення веж перед собором. Вiн i вежi тi задумав нiби в подарунок самому собi, ввижалися вони йому, мабуть, давно, чув вiн ?хнiй яскравий поганський покрик, отам було його серце, неспокiйне, зболене, змучене поневiряннями в мандрах, тi вежi назначували все його життя вiд маленького розплаканого хлопчика посеред темного невiдомого шляху до зрiлого майстра, за яким усi визнають талант, але нiхто не пита? його про щастя. Сивоок довго досконалився, щоразу вступав у змагання з сво?ми невiдомими попередниками, стосуючи тi самi засоби, не маючи змоги порушити бодай один припис. Це було мистецтво змертвiле в сво?му вiчному повторюваннi. Сiмсот лiт, починаючи з часiв Константина Великого вiзантiйське мистецтво жило думкою, що зримий свiт живих людей - лиш химера, видиво, з'ява. Справжн? ж, мовляв, життя - на небi. I все гiдне уобоги - тiльки там, усi пристрастi, вся краса, всi трагедi?, вся глибинна суть: Iсус, мати божа, апостоли, ?вхаристiя, благословення, чудеса, прокльони й поклони. А тут - нiчого. I ось Сивоок поставив перед храмом двi вежi, щоб оздобити ?х нарештi не богами i ?хнiми прислужниками, а намалювати людей, якi утверджують сво? буття на землi. Полюють, грают:, на дудах, хороводять, кохаються з жiнками, дивляться кiнськi перегони i змагання силачiв. Вiн кине виклик отому застарiлому, закостенiлому в сво?й зневазi до всього живого свiтовi. Неправда! Ми ?! Ми живi! Не самi боги, а й люди! Нам не дають ще багато мiсця. Ми зiпхнутi в сутiнь, у тiсняву. Але мя виб'?мося звiдти за всяку цiну. Бунтував не проти природи, бо жив серед не?, народжений нею, i вiрив у ?? еилу, нiчого iншого не бажаючи бачити i знати. Вiн протестував проти усталеного ладу, за яким людинi не лишалося мiсця на свiтi, бо все посiли боги i ?хнi прислужники: апостоли i пророки, кадильники i славохвальцi. Не знав, хто його створив, але добивався мiсця для себе на землi. Якщо мене створив бог-однаково хай посунеться i дасть менi мiсце. Iнакше вiдмовляюся вiд iснування, а тодi кiнець усьому, передовсiм - боговi. Бачив схимникiв, якi вiдмовлялися вiд земних утiх i вiд дiяння. А чого досягли? Однаково жили - тiльки й того, що жалюгiдно. Животiли. А так жити негоже. Життя навчило його нi з чим не згоджуватися, протестувати, обурюватися. Вiн зрозумiв, що тiльки тi, хто бореться, мають слушнiсть. Не досить помiчати несправедливiсть - треба знайти спосiб, як ?? усунути, подолати. Хай цi його моза?ки будуть останньою даниною колишньому, до якого бiльше не повернеться. Не хоче бiльше рабства! Хоче волi! Нетерплячка в Сивоока була така, що виклав тiльки одну половину ?вхаристi?, другу вiддав антропосам i навченим ним помiчникам з тямковитих ки?вських хлопцiв. Сам мерщiй кинувся до сво?х веж. Тут, пiд низькими склепiннями, no-справжньому смакував розкованiстю таланту й розуму. Тут творив! Був найнезалежнiшою людиною на свiтi! Може, найнезалежнiший ум. Свiт його дитинства стояв перед очима. Запах вапна й красок нагадував запахи глини в хижi дiда Родима - i ось уже й сам Родим на сво?му сивому конику полю? на хижого звiра, i то не бiда, що й коник вида?ться замалий i звiр дрiбнуватий, - хай знають нащадки, який був Родим, якi великi й могутнi люди жили в цих лiсах, i над цими рiчками, i в полях, рiвних яким нема? в цiлiй ?вропi, бо й те подумати: слов'яни замешкали найбагатшi i наймальовничiшi землi. Що взяти русичiв, а що болгар, а що сербiв, полякiв, чехiв. Гори, рiвнини, рiки, шумливi лiси - де ще таке знайдеш? У фресках, якими здобив вежi, Сивоок прагнув не просто до свободи творення - намагався пiдсвiдомо передати сво? судження про свiт i людей, тому вважав усе iнше дрiб'язком, не вартим уваги, i вельми невдоволений був, коли вiдривали його вiд улюблено? роботи, смикали то на те, то на те, то на пiдказування, то для помочi, то для виправляння чи?хось огрiхiв, то для стовбичення помiж митрополитом i пресвiтером Ларивоном, якi iцотижня прибували до церкви для нагляду i часто затiвали iювi та новi суперечки, гору в яких однаково брав незримо присутнiй князь або просто долала художницька впертiсть. Тiльки в одному, може, й найголовнiшому, Ларивон поступився митрополитовi без видимого опору: в тому, щоб усi написи в храмi робити мовою грецькою. Була то мова половини свiту. Вiдректися ?? вiдкрито, означало б вiдректися спiльно? з цiлим тогочасним свiтом культури, а цього Ярослав не хотiв, вiрнiше, не наважувався. Вибору не було. Вiра вела за собою мову. Пресвiтер Ларивон мав певнiсть, що вiра не обмежиться одною церквою - хоч i такою пишною, як Софiя, - вiн був обережно мудрий, чого б нiхто не мiг сказати про Луку Жидяту. Той, попри князiвську заборону вештатися по Ки?ву i вести крамольнi розмови супроти Вiзантi?, прискочив до собору, коли ще Сивоок працював над Орантою, подерся на помости до нього, тупотiв позад майстра, бiгав по хибливих дошках, бубонiв не знати до кого: - Не грек ти i не варяг. Говори, користуйся сво?ю природною мовою. Не ти ?? вознесеш - вона тебе. - Не гицай так - дошки проломляться, - спокiйно порадив йому Сивоок, не вiдриваючись од роботи. Не любив попiв нi-iiких. Вважав, що молоти язиком чоловiк iде лиш тодi, коли не адатен нi до яко? роботи. - А, не вхопить мене бiс! - вiдмахнувся недбало Лука i так само бiгав туди й сюди за спиною в Сивоока, заважав тому працювати, дратував сво?ю крикнявою. - Не звик я, щоб за спиною шамотнява, - вже сердито мовив Сивоок. - Ти, попе, знай сво?, а в мене теж дiло ?. Як то кажуть: кожному сво? соплi солонi. Жидята став. Завмер за спиною в Сивоока, потiм гучно розреготався. - Таки правда: бiгаю, - пересмiявшись, визнав вiн, - то в менi ведмежий жир колотиться. - З ведмедями барложився? - Сивооковi вже починав подобатися цей крикливий i метушливий попило. Вiн облишив роботу, витер руки.- Зда?ться, час менi й пообiдати. Може, роздiлиш трапезу, попе. Чи звик до жирних на?дкiв? В мене хлiб та квас. Бо я ж пiд небом сиджу, а до неба мають право мовити тiльки худi. Жирнi ж хай падають донизу i хай чавляться власною вагою i жирнiстю. - Ловко мовиш! - вдоволено гукнув Жидята. Вiн завернув полу пiддиркано? ряски, присiв коло Сивоока. - Давай твiй хлiб i квас - то найлiпша ?жа. Мене ж зови не попом, а Лукою, хоч ще зовуть мене Жидятою, бо в хозарiв жив у полонi, а в них вiра - жидiвська. - Як же переметнувся в християнство? - Не прийняв я ?хньо? вiри. Та й християнсько? тодi не знав. Бо й нащо? Поки молодий, хiба про вiру дума?ш? Навчився стрiляти з лука, ловити диких коней, бити звiра на повнiм скаку. Вирвався з неволi, прибiг у свою землю, а тут мене нiхто й не ждав. Полював пота?мно в княжих ловищах, бив звiрину, бувало, й кiтну, брав грiх на душу, бо воно ж однаково - княже. Навчили мене старi ловцi, щоб для мiцностi й здоров'я споживав ведмедячого сала. Уполював я ведмедя, натопив з нього жиру просто в шапку, повну шапку ще гарячого випив, кiлька день хорував тяжко, але потiм як наче змастило мене всього зсередини: нiякi хворощi не приставали. Прислужилося це менi, як упiймано мене княжими прислужниками та кинуто в поруб холодний i вогкий у землi з червою та жабами. Аби на проло?вся ото ведмедячим салом, був би й зогнив там у землi. А так - висидiв. Тут над самим порубом церковцю дерев'яну поставили, службу правлять, грiхи замолюють. Слухаю, припада? менi до серця спiв, хоч i не тямлю нi слова. А що голову маю мiцну, то й ухопив усi отi спiви, iрмоси отi чужомовнi тi раз i ревнув з порубу по-ведмедячому "Крi? елейсон!". Витягл;i мене, розглядають, мов ромейське диво. Повезли до Берестiв, так немитого й поставили перед пресвiтером Ларнвоном. Питаг вiн: "Християнин?" Кажу: "Нi". Мовить щось по-грецьки, я дин-люся на нього, мов той баран. "Не зна?ш грецько??" - "На знаю". - "Навчений письму чи книгам?" - "Не навчений". От i почалося вiдтодi. Навчив мене пресвiтер, а я до всього чоловiк тямковитий... - То ти й не пiп? - поспитав Сивоок. - Поки нема пастви, то не пiп, але хочу вчити. Стояти за сво? рiдне хочу. Вiру взяли в роме?в, а мова ?хня нам нi до чого. Слов'янська ма? бути. Спробував я серед чужих, знаю, що то, коли тобi тво? слово забивають назад у горло. То - смерть людини. Та й навчитися чужо? мови до пуття хiба можна? Лиш од сво?? матерi вiзьмеш всю глибiнь i сутнiсть, а чужого - самi вершки. Про хлiб та воду ще спитати можна, до душi ж - не сягнеш, не доберешся. Ти митець - повинен знати це. Письмо зна?ш? - То й що? - Книги читав, бачив? - Здобив, читав, переписував - тобi й не снилося. - Коли так, нащо ж вiдда?ш так легко свою роботизну? Пишуть над тво?ми образами грецькi словеса. А ти мовчиш? Хiба не вiда?ш, що творення i називання - ?динi суть? - Грецькi боги, то й словеса ?хнi, - знизав Сивоок плечима.- Скрижалi знайшов Мойсей кам'янi трьома мовами, наша там не значилася, а тiльки гебрайська, еллiнська i римська. - Так от, майстре, - Лука замашнiше всiвся, радо встрявав до словесного бою, - знай: нi то?, нi третьо? на скрижалях не було, а була мова сiрiйська, нею ж i бог глаголив. Коли ж брати письмена еллiнськi й нашi, то словенськi письмена святiшi суть, бо сотворив муж святий Константин, нарица?мий Кирилом, i брат його Мефодiй в часи Михайла грецького, i Бориса болгарського, i Растця - князя моравського, i Коцелi - князя блатенського, ?м же слава, честь, держава i поклонiння нинi, прiсно i в безконечнi вiки - амiнь! Грецьке ж письмо сотворив еллiн поганий. Хай вiн i втiша?ться ним. А раз наша святиня - наша й мова тут повинна звучати! - Нащо вона ще й тут, у цьому храмi чужого бога? - важко посунувся на Жидяту Сивоок. - Пустити сюди ще й мову нашу - значитиме визнати цього бога сво?м до кiнця. А може, народовi й не треба цього? Бо всякий чужий бог - то ще одне .ярмо на шию. Може, лiпше тодi вiдчувати його чужим, не допускати до джерел рiдних, найглибших - i тодi цей собор так i лишиться згадкою марно? спроби повоювати душi руського народу, спробою поодинокою, може, й великою, але марною? Коли ж попiдпису?мо тут богiв по-сво?му, визна?мо ?х i приймемо, тодi згубимо щонайменшi сподiвання виприснути з-пiд кiстляво? руки чужого бога i буде з нами те саме, що з Вiзантi?ю. Теж починали iмператори з ставлення храму на честь Софi?-мудростi, але вже в скорiм часi розгубили i тi крихти мудростi, що ?х могли мати, забули про мудрiсть i стали рабами цi?? дивно? i жорстоко? вiри, рабами будування для Христа, який у ненажерливостi будування святинь не ма? собi, зда?ться, рiвних. Ти чи й бачив або чув, а менi то довелося i знаю, у яких землях i краях понаставлювано храмiв на честь Христа i його апостолiв, його мученикiв i святих отцiв, що намножуються щодень. Та, може, й ти норовиш колись ускочити в ?хнiй сонм? Всю землю вже заставлено тими святинями, а кiнця-краю не видно. Повсюди у ромейському царствi: в городах i в пустинях, на горах i коло рiчок великих i малих, над озерами i посеред моря на островах - всюди ставлять храми, монастирi, каплицi. Обдирають люд простий, накладають новi та новi податi, звойовують новi землi, щоб грабунок iз них обернути знов же на будування святинь. Рано чи пiзно завалиться, ромейське царство, бо не може людина терпiти таку занедбанiсть, не може без кiнця приносити пожертви - треба ж колись i жити! А боговi однаково, вiн мертвий. - Що речеш, богохульнику! - схопився Жидята. -Мовлю, що думаю. А до слiв не чiпляйся, хоч ти й пiп,- теж пiдвiвся Сивоок. - Пiвжиття вiддав тво?му боговi. Ставив церкви i здобив. Бачиш оце? Для слави бога твого зробив я, може, бiльше, нiж усi попи нинiшнi й будущi. Досить з нього. Питав про мову - я тобi вiдповiв. А тепер iди й не заважай менi робити дiло. Можеш сказати пресвiтеру, можеш iти до митрополита, до князя - не боюся нiкого. Мого вмiння не вiдбере нiхто. I не передасть нiкому теж. Воно мо? i зо мною позоста-неться. Затям, попе! Жидята сплюнув i полiз донизу. Сам умiв бити людей словами, але тут вимушений був визнати себе покопаним. Бо той розпатланий русявий велетень з сивими загадковими очима, зда?ться, мовив слова не лише гнiвнi, але й мудрi. Про Вiзантiю хоча б. Всi знаючi люди виразно бачили, як розхиту?ться бiльше й бiльше таке могутн? ще недавно царство. Силомiць одружений з донькою Константина Зо?ю, Роман Аргiр процарствував ледве що два роки. Зоя таки зморгалася з молодим пафлагонцем Константином, коли той чухав iмператоровi п'яти, i сталося врештi, що василевс, купаючись перед сном, мав необережнiсть пiрнути в ванну, а слуга притримав його пiд водою саме стiльки часу, щоб той засьорбнувся. Коли iмператора згодом витягли з ванни, вiн ще був живий, але тривало те недовго, вiддав вiн боговi душу, так i не прийшовши до тями; Зоя не прождала й дня по смертi чоловiковiй, мерщiй оголосила iм'я нового свого обранця, що ним був, ясна рiч, Константин-пафлагонець, - i ось Вiзантiя вже мала свого iмператора. Цей виявився не лiпший за свого попередника, вдарився в святенництво, а державнi справи передоручив дядьковi сво?му - ?внуху Иоанну та його братам Микитi й Константину. В цiй великiй iмперi? люд був до того обдертий i збайдужiлий, що вже, здавалося, втратив хiть ? спромогу до повстань i протесту. Податки вигадувано такi, що соромно ?х i називати. Засухи, град, сарана, мор, землетруси терзали велику землю. Нема пафлагонцям божо? милостi, казали в народi. Тiльки розсилала ще по-давньому Вiзантiя повсюди сво?х священикiв, хизувалася зблисками сво?х розкошiв, багатств i розпутства. Ще тривало заслiплення давньою величчю, навiть у здрiбнiннi сво?му iмператори константинопольськi вважалися взiрцем для iнших володарiв, для всiх тих, що для них добро i зло в значеннi буденнiм не важать аж нiскiльки, для тих, хто осягнув владу i смерть в однаковостi, хто керу?ться у вчинках сво?х невидимими потребами щоденностi, а прихованими, часом темними й заплутаними причинами. Жидята не раз i не два мав тривалi бесiди з князем Ярославом, хотiв одкрити князевi очi, закликав його до рiшучостi. Саме час покiнчити з ромейськими прислужниками в рiднiй землi, щоб запанувало сво?, питоме, очиститися вiд чужинцiв. Князь молився до обережностi, на князя не дiяли вмовляння, на нього не дiяли доводи, на нього не дiяв крик. Вiн мав свою мудрiсть, лею жив, приступу до дiл сво?х не давав нiкому. "Царства стоять на терпiннi", - любив повторювати. I вмiв терпiти й ждати сам. Несподiвано вмер князь Мстислав у Чернiговi. Як i син його три лiта тому, по?хав на лови, гнав оленя, розпалився, потiм напивсь холодно? води з джерела, - i вже нiякi трави, нiякi вра-чувателi не помогли. Та й не сказати: дожив до тих самих лiт, як i отець його, князь Володимир, хоч i очiкувано при його здоров'?, що перетрива? всiх братiв сво?х i сяде бодай у старощах на ки?вськiм столi. Не вийшло. Вмер - i насiння не по-зоставив. Не добудував i собору Спаса, стiни якого виведено лиш на висоту пiднято? руки ведшника, як той стане на конi. Ярослав став самовладцею всi?? землi Русько?. Вiн пiшов до Новгорода, повiз iз собою старшого свого сина Володимира, щоб настановити його князем землi Новгородсько?. Взяв Ярослав i Луку Жидяту, i незабаром прийшла вiсть, що поставив князь Луку ?пископом у Новгородi, а ?фрема, який учив там вiри по-грецьки, усунув, бо той сану не мав через те, подейкували злi язики, що вчасно не дав митрополитовi Феопемпту вiдповiдно? заплати. Ще казали, що Ярослав за вiщось посадив у поруб останнього свого брата Судислава псковського, i вже тепер мав цiлком запанувати тiльки Ярославiв рiд. Та все це мало обходило Сивоока, бо вiн тепер горiв новою сво?ю роботою, здобив вежi, вiдводив душу, нарештi творив не те, що хтось велiв, а сво?, бажане, вимрiяне!.. Йшла остання весна, мали ше лiто для довершення сво?х робiт - князь заповiдав пiсля повернення з Новгорода освячення храму, йому залежало передовсiм на якнайшвидшiм вiдкриттi церкви, пов'язував, мабуть, з цим якiсь сво? замiри, але про те знати належало самому князевi - на долю майстрiв випадало лиш одне: поквап. Зроблено в Софi? силу-силенну роботи мистецько?. Окрiм мусiйного убору, рiвного якому важко було й пошукати ще десь у свiтi, написано фресок многоличних двадцять i п'ять, на них же постатей сто п'ятдесят i чотири майже в повний людський зрiст, фресок одноличних на весь зрiст написано двiста i двадцять, а поясних - сто i вiсiмнадцять. Викладено в усьому соборi пiдлоги теж мусi?ю з рiзнобарвного каменю, прикрашено опрiч того всю серединнiсть церкви вiзерунком мусiйним i писаним, прилiпами мистецькими, горорiзьбою по червоному шиферу овруцькому. Тепер антропоси тулили ще сво?х ромейських святих зокола собору, вибираючи для того всi виступи й площини, якi надавалися до малювання. Сивоок звелiв, щоб не чiпали стiн обабiч головного входу до церкви, бо мав намiр по завершенню розпису сво?х веж розмахнутися попiд отими пiсноокими святими безмежжям слов'янського сонцевороту. Вiн змалю? з одного боку осiннiй сонцеворот у пишностi золотолистих лiсiв в щедростi ланiв, у буйнощах людсько? плотi. Хай костенiють у заздрощах висхлi християнськi святi над цим вiчно триваючим святом великого народу. Бо хiба ж вiдають вони про великi радощi весни, освячено? проростанням трав, струмуванням березових i кленових сокiв, пробудженням городiв, сiл, цiлого люду, коли всi городи розбентежаться i села сколотяться, мужi й жони вийдуть в луги й болота, в пустинi й дiброви, починаються нiчнi хороводи, безчинний гомiн iде понад усi?ю землею,. пiснi лунають, голоси сопiлковi i струни гудуть, б'ють у бубни" вигинисте походжають у колi молодi дiвчата, знадливо покивують досвiдченi жони, наослiп блукають руки, витупцьовують ноги, гарячi доторки, темнi поцiлунки в мнмойдучiй ночi. А осiнь... Хiба вернуться тепер давнi осенi з ?хнiм багатством, достатком i спокiйними радощами, в червiнi, золотi й прозоростi? Новий бог нiс за собою бiднiсть, голод, чвари, тiсняву. Читав колись Сивоок гiркi нарiкання святого отця-пустельника на безлад, що запану? повсюди, де пiднято над землею хрест: "Почнуть люди надаремними бiдами рятуватися, i повсюдно за такi? грiхи почнуть бути голод i мор часто, i многi всякi труси, й потопи. i мiжусобнi вiйни, i всяко стануть гинути в свiтi городи, i тiснява настане, i см'ятiння в царствах будуть великi, i жахи, i, нiким не гнанi, стануть зникати люди з сiл i волостей, i почне люд християнський всяко убувати, i земля почне просторiшою бути, а людей буде менше, i тим позосталим людям буде на просторiй землi жити нiде". Голодранцi завжди мiцнiшi в сво?й вiрi, бо в них не лиша?ться нiчого. Не дай народовi розбагатiти - матимеш отару слухняних овець, слiпих у сво?й покiрливостi. На цьому стояло християнство. А Сивоок хотiв показати свiй народ у багатствi, серед щедрот його рiдно? землi, якi належали колись йому без остачi та й належати мають завжди i вiчно! Осiннiй сонцеворот. Ввижався вiн йому пишнiшим за всi багатства й пишноти Вiзантi? i легенд про царства минулi й навiть неiснуючi, йшов до змалювання сонцевороту через терпiння й великий труд над моза?ками, через спочинок душевний лiд присадистими склепiннями веж, готувався поволi до ще одного свого вичину на рiднiй землi, яку хотiв вославити найвище. Та чи судилося йому доконати задумане? "Ки?в приймав церкву Софi? дивуванням i захопленням. Iшли поглянути на диво сво? люди - багатi й бiднi, тупоголовi й вразливi душею, приходили, при?здили, приповзали немiчнi в сподiваннi зцiлення, були тут удови, сироти, жебраки, слiпцi й хромцi, завзятi калiки перехожi в сво?й скрутi калiчiй. Не всi дiставалися досередини, багато хто дивився на церкву зокола, та й того було досить, щоб розносити вiсть по всiх землях про ки?вське диво. - На ки?вських торжищах схiд сходився з заходом, пiвнiчьi землi зустрiчалися з пiвденними тут були булгари волзькi i хутрами, нiмцi з бурштином, i красними сукнами, та свiтлимi шоломами латинськими, угри з скакунами та iноходцями, степовики з скотом i кожами, сурожани з сiллю i легкими тканинами, прянощами, винами i травами духмяними, греки вiзантiйськi , багатими паволоками, дорогим одягом, килимами i сап'яном, посудом срiбним i золотим, ладаном i красками, були тут i купцi руськi: новгородцi, полочани, псковичi, смольняни, суздальцi - i кожен з них т,еж iшов подивитися на храм, i котилася хвала по всiх землях"! Серед того людського юрмовища непостереженою, мабуть, зосталася б дiвчина, яка прийшла до Софi? одного весняного дня, але не зникла та дiвчина, як решта вiдвiдувачiв, приходила знову й знову, ставала завжди на тому оамому мiсцi, дивилас'i завжди на те саме, здавалося, не помiчала в соборi бiльше нiчого, окрiм Оранти, так нiби хотiла надовго заховати в очах ?? розблиск. Хто ж то знав, що вразило дiвчину в постатi богоматерi? Чii ?? ма?статична велич, завдяки якiй панувала тут над усiм? Чи, може, глибока синява, яка йшла вiд не?? Чи пасувала ?й урочиста дикiсть очей, переляканих пишними шатами? Може, дл i то? дiвчини, що прийшла, мабуть, з далеко? пущi або з степу, Оранта була не богородицею-заступницею, а босоногою красунею з степового роздолля, пригнiченою вiзантiйськими знаками влади i пихи? Нiхто не знав того. Нiхто не зазирав дiвчинi до очей, а якби зазирнув, то вiдзначив би, що в них дикостi ще бiльше, нiж у очах Оранти, тiльки дикiсть та нескорена, нелякана, сизо-весела. Помiтив ?? Мiщило. Сповнився заздрощiв до Сивоока бiльших, нiж досi, потiм, подумавши, пiшов до нього в вежу, довго стояв мовчки, дивився, як той швидко пише фреску по на затужавiлiй ще накладцi. - Чого мовчиш? - спитав Сивоок. - Адже бачу: прийшов сказати щось лихе. Завжди приносиш менi лихi вiстi. - Коли так, то вислухай вiсть гарну. - Мiщило радий був з несподiванки, якою вразив Сивоока. - Вже кiлька день ходить у церкву дiвиця вельми вродлива i показна. - То й що менi до того? - Дивиться на твою мусiю богоматерi. - То й що? - Серце в менi стрепенулося вiд то? дiвицi. - А менi яке дiло? - На твою мусiю дивиться. - Хай. Мiщило пiшов. Сивоок не дуже й шкодував. Не було мiж ними дружби, вже й не буде. Але цей незбагненний чоловiк з'явився ще через кiлька день. Так нiби топтав стежку до серця Сивоокового, яку перед цим багато рокiв захаращував покидь нами ворогування, заздрощiв i пiдступностi. - Пита? вона про тебе, - сказав Сивооковi. - Хто? - Дiвиця, що зачарували ?? тво? мусi?. - Може, в учнi хоче до мене? Але ж дiвчат не беру! - Сивоок засмiявся трохи вимушено. Щось стривожило його в Мiщиловiй настирливостi. Чи справдi змiнився чоловiк, чи сталося щось незвичайне? Але дiвчина. До чого тут дiвчина? Для нього тепер не iсну? нiчого на свiтi. Вiн не належить нi сво?м бажанням, нi сво?м потребам. Належить без решти мистецтву. Бо що ? мистецтво? Це могутнiй голос народу, що луна? s уст вибраних умiльцiв. Я - сопiлка в устах мого народу, i тiльки йому пiдвладнi пiснi, що пролунають, народившись у менi. А мене - нема. Вiн так i сказав Мiщиловi. - Мене - нема. - Як то? - не зрозумiв той. - А так. Нема. Тiльки те, що по менi зоста?ться. Комусь до вподоби мусi? - хай. Що менi до того? I знов пiшов трохи знетямлений, сам не свiй Мiщило, а за день прийшов знову. Сивоок вже був зiбрався нагримати на нього, що заважа? докiнчити розпис сво?м швендянням, але Мiщило встиг сказати: - Привiв ?? до тебе. - Кого? - Дiвчину ж. Дозволиш? Сивоок мовчав. Колотилося йому серце, било в груди, рвалося з тiсноти. Ой лихо буде! Ой лихо? Але мовчав. I Мiщило потрактував ту мовчанку як згоду. Вiдсунувся вбiк, пропустив дiвчину поперед себе, сам не став затримуватися, зник. Зробив дiло, добре, а чи лихе - мабуть, не вiдав сам. А може, справдi, потеплiла його душа до Сивоока, бо ж таке той створив! Дiвчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовнiше- не глянути на не?. Була - та й нема. - Ти чого? - спитав ??, коли вже мовчати далi було б не-гречно. - А нiчого, - вiдповiла вона з льоту. - Чия? - спитав вiн знов, аби спитати. - А нiчия. - Як звешся? - Нiяк. - Звiдки така? - Не тво? дiло. Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до м'якого коштовного хутра. I хоч вiдповiдала задерикувато, власне, й не вiдповiдала, а жбурляла Сивооковi його запитання назад, в нього не пропала охота вести з нею розмову далi, боявся тiльки, що не стрима?ться i гляне на дiвчину. Знав тепер добре: озирнутися - пропасти. Але дiвчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу i щезла мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся - пiзно! Хотiв вискочити навздогiн, але стримався. Належить мистецтву. Про себе ма? забути. Вiд усiх зваб повинен утiкати, не озираючись, як вiд Содома й Гоморри! Проклинав Мiщила. Той добре вiдав, що робив. Сам же скiльки рокiв одмовляв Сивоока вiд Iсси, приводив приклад святих Аммона, Авраама i Алексiя, що втекли вiд сво?х невiст у першу шлюбну нiч, або ж Оригена Александрiйського, який оскопився, щоб уберегтися вiд поблазну, i тiльки завдяки тому доконав великого дiла: звiв во?дино п'ять неоднакових спискiв Святого письма. Не дiяло на Мiщила й те, коли казано йому, що не з'явився б вiн на свiт, не будь кохання мiж його отцем та матiр'ю. Мав i на це свою вiдповiдь. Мовляв, якби Адам у раю не вiдступив од бога, то розплодження людей вiдбувалося б iншим, достойнiшим способом, приклад же найперший цьому - непорочне зачаття дiви Марi?. Навiщо ж тепер цей висхлий душею святенник показав тiй дiвчинi, де вiн, Сивоок? Чи, може, вона така гидь, що той хотiв просто поглумитися? А Сивоок навiть не позирнув на не?, щоб плюнути погiрдливо та й забути ?? вiдразу. Вона прийшла знову. Нечутно, мов боса (а може, справдi боса?), прошмигнула позад Сипоока, стала за ним, мовчки дивилася на його роботу. - Знов прийшла? - спитав вiн, щоб почути ?? м'який голос. - Прийшла. - Ну, постiй, - вiн трохи попрацював, нахиляючись за краскою, кинув через плече погляд. Побачив ?? руку. Не висiла вздовж тiла, а мовби пливла в повiтрi, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах. Тодi Сивоок глянув через плече праве i знов побачив другу ?? руку. Так само жила, рухалася безупинно. Нiколи вiн не бачив таких рук. Ще нахилявся, дивився ще. Обiйняв поглядом усю ?? постать. Невисока, але в гнучкостi сво?й видавалася високою. Всього одягу - бiла сорочка з якимсь гаптуванням. Але знайдено мiру тiй сорочцi й умiння ?? носити. Нiколи ще не доводилося спостерiгати йому в жiнок такого високого вмiння одягнутися. Бачив таких, що обтискували одягом у спосiб непризво?тий сво? кшталти, показуючи вiдверто всiм бажаючим, що мають на продаж або роздарування. Iншi ховали себе у важких шатах i нагадували стовпи. Iсса вiдзначалася диким недбальством. А ця мов народилася в сво?й сорочцi. Простежу?ться пiд полотном кожен вигин тiла, ноги вiдкрито саме так, як треба вiдкрити, десь там сяйнула смужка бiло? шкiри, але яко? ж бiло?. Вiн ще не бачив обличчя дiвчини. Тепер лякався ?? по-справжньому. Спитав грубо: - Чого тобi треба? - Нiчого. - То йди собi. - Пiду, коли захочу. - А як вижену тебе звiдси? - Спробуй! - Зна?ш, хто я? - Сивоок. - Хто сказав тобi? - Всi кажуть. - Мене - нема, - повторив вiн щасливо знайденi для дiла, а найперше для самого себе слова. Вона засмiялася: - Тебе надто багато, щоб не бути. - Чому багато? - Великий ти. Тiлом. I роботою. Так я й знала. - Що ти знала? - Що ти - такий. - Не бачила ж мене. - А от бачу - Спину. - Ти мене й зовсiм не бачиш. -_ I не хочу, - сказав вiн без твердостi в голосi. - Мене звуть Ярослава. - Князiвське iм'я ма?ш. - Мати дала. - А батько хто? - Нема?. - А в мене - нi матерi, нi батька. - Тобi не страшно. - Хiба ти бо?шся чогось? - Боюся, - пошепки призналась вона. I тодi Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Рiзонула йому погляд нiжнiсть ?? обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливiсть ?? очей, в розхилi ?? уст вичитав сво? призначення, мов правовiрний на деревi остаточностi, де на листi виписано iмена. Струшують дерево, спада? листя - тi вмруть, чи? iмена значаться на впалому листi, вмруть ще цього року, i хай збудеться. Ще не все було втрачено, мiг ще зiбратися з силами, прогнати ?? звiдси, мiг, зрештою, сам пiти вiд не?, (однаково ж вернешся до сво?? роботи!), але мiг - i не мiг. Найшла на нього якась .дитиннiсть, почував себе хлопчиком з давезно? пущi, а перед собою бачив Величку з напiвзабутих снiв-споминiв, дитиннiсть виказувалася в його обличчi, до якого тепер не пасували нi борода та вуса, нi великi, важкi, виробленi його невтомнi руки. Мабуть, вiн отакий i уявлявся цiй Ярославi, вона не злякалася його покошланостi, хоч була, мабуть, удвiчi молодша за нього, не вiдчувала себе дiвчинкою, стояла перед ним як рiвня, закортiло стати ще ближче до нього, викликати його довiр'я, i вона сказала те, чого не казала в Ки?вi нiкому: - Прибiгла я аж -iз Новгорода. Перебралася за хлопця i втекла. Вiн не чув тривоги, в ?? голосi за ту втечу, не спитав, од кого втiкала аж так далеко, нарештi пойняв його страх за Ярославу, яка ще не вiдала про загрозу для себе найбiльшу вiд нього. Чи для того вибиралася аж он звiдки, з лiсiв i мокрадел, дiйшла до вигрiтого на просонцених пагорбах Ки?ва, щоб потрапити тут до чоловiка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям i нелюдським напруженням усiх здiбностей? I знов ще не було пiзно. Ще б мiг гукнути: "Втiкай од мене! Втiкай не озираючись!" Але не гукнув. Тихо сказав: "Iди, бо заважа?ш менi докiнчити малювання. Коли хочеш, то приходь завтра". Якби ж то вона образилась на таку нечемнiсть i вiдповiла йому рiзко, з гiднiстю. Але сяйнула на нього пречистими сво?ми очима i м'яко промовила: "Гаразд. Прийду завтра". Прийшла так само, в тiй самiй тонкiй сорочцi, тiльки на ши? мала разок зелених перлiв - од наврочення i пошестi. - Була на торжищi? - Була. - Вподобала? - Так. - Хотiла б зi мною на торжище? - А твоя робота? - Повинен мати спочинок. ...Вiн купив ?й вiзантiйську тканину з крученого шовку. Взо-риста, багата, хоч i для княгинi. Барва майже пурпурова. Вiзерунок - у великих колах по два казкових грифони, що стоять _на заднiх лапах спиною один до одного. Крила ?хнi в химерному сплетiннi. В кутках помiж колами - сторожкi яструби. Коли Сивоок платив за тканину, збiглося все торжище, бо за такi грошi можна б купити цiлу волость. Ярослава непевно всмiхнулася, коли вiн накинув на не? узороччя, повела плечем, заморська тканина зслизнула ?й до нiг, а вона знов постала у сво?й иепотьмарено бiлiй сорочцi, мов далеке принадливе видиво, до якого мандру?ш у снах i нiколи не доходиш. - Нащо вiддав такi грошi? - спитала Ярослава. - Дурнi грошi, тому й вiддав,- сказав Сивоок. - Князь Ярослав перед вiд'?здом до Новгорода розщедрився за мо? мусi?. - Князь? - вона мовби здригнулася, але погамувала в собi щось, знов стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам i хвилюванням. - Ну, так. Ярослав - князь. Вважа?, що за грошi можна "упити мистецтво, але помиля?ться. Ти не зна?ш про грошi, та й не треба. Нi про той обол, що платили його перевiзниковi в царство мертвих Харону, нi про обол, що його випрошував славетний ромейський полководець Велiзарiй, мабуть, не чула нi про тридцять срiбнякiв Юдиних, нi про драхми блудницi Ла-?с, не вiда?ш i про ту стародавню монету, яку офiрував один iз приспаних у Ефесi, а також про свiтлястi монети чарiвника з -арабсько? казки, якi згодом ставали простими кружалами з кожi. Але мiг би розповiсти тобi про великого схiдного спiвця, який одержав од султана шiстдесят тисяч монет за кожний рядок сво?? пiснi, та повернув ?х усi назад, бо були срiбнi, а не золотi. - За твою пiсню навiть золота мало,- сказала вона. -_ Хiба в мене ? пiсня? - здивувався Сивоок. - А там? - Ярослава показала на Софiю. - То все виспiване. - Ти не зна?шся на цих справах. Всяке слово пряму? до. спiву. Але чи ж завжди доходить? - Я навчилася всього, тiльки глянувши. Бо нема такого нiде в свiтi. - Не була ще по свiтах. Мало бачила. - Знаю: нема нiде! - твердо мовила вона, i Сивоок не мiг похитнути дiвчину в ?? переконаннi. Не хотiв убачати в цiй дивнiй втiкачцi з Новгорода винагороду за сво? цiле життя. Боявся не за себе - за не?. Поводився з нею обережно, мов була з коштовного скла. Але дiвчина не вiдходила вiд нього, смiливо йшла просто на Сивоока, мiж ними . ще не пролунало тих найбiльших слiв, що ?х вимовляють дво?, але й без слiв вони вже знали про себе все, i обо? ждали найголовнiшого, всiляко вiдтягуючи, вiддаляючи його, але вiдаючи добре, що воно прийде - неухильне, вiдлякуюче i водночас пожадане... Лiто минало, а сонцевороту на стiнах собору так i не було. Митрополит мiг тiльки радуватися, що цей незбагненний слов'янин, якого давно про себе прозвав не украшателем, а скверни-телем храму, нарештi втомився в сво?х нестримних вигадках, облишив сво? витiвки, зникав на цiлi тижнi не тiльки з Софi?, але й з Ки?ва, - так було лiпше для слави господньо?. А тi дво?, зрадiлi, що знайшли одне одного в людському вировиннi, безжурно блукали по Ки?ву, ходили в пущi, плавали за Днiпро i за Десну, збирали ягоди в лiсах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небаченi синi квiтки i дарував Ярославi, давня його пристрасть до втеч зродилася знов у кровi, ладен був утекти вiд усього, аби лиш належали йому оцi нестерпно сiрi до сизостi очi, оцi розхиленi уста, оця нiжнiсть, од яко? заходилося його серце. А лiто минало. Князь Ярослав повертався з Новгорода, iшов з дружиною по Днiпру, доходив до Ки?ва, а за князем iшов товар ': повози з припасом, з шатрами-повстанцями, з одягом, килимами, збро?ю, хутрами, казною, вели коней пiдмiнних, гнали скот. Поверталися княжi прислужники, сторожа, бояри, во?води, блазнi, розважальники, пiсельники й дударi. Йшли попи й ченцi, везли книги, купленi князем у купцiв захiдних, пергамени старi й новi, в дерев'яних дошках i срiбних шатах. Ви?здив iз Ки?ва князь - повертався вже й не князь, а казали - кесар. Велено було в ковницi княжiй викувати вiнець золотий з смарагдами й рубiнами, як у ромейських iмператорiв, заповiдав Ярослав скоре освячення Софi?, слав поперед себе гiнцiв, квапив митрополита i пресвiтера Ларивона. Самовладця землi Русько?, найбiльший i наймогутнiший государ в усiх сторонах мiж пiвнiччю, пiвднем, заходом i сходом бажання мав проголосити це в високiй урочистостi й пишнотi. З Чернiгова прибув Гюргiй, з'?здилися всi, хто причетний був до спорудження Софi?, всi ждали велико? хвилi, коли вiдчиняться кованi врата i запалають свiчi, вдарять по всьому Ки?ву дзвони... Тiльки Сивооку, хоч найбiльше спричинився до цього свята, було байдуже до всього. Навiть iз Гюргi?м зустрiвся випадком, нiчого не розпитував, нi про що не розповiдав, - утiкав до Ярослави, до свого безжурного блукання. Не було сонцевороту на стiнах собору, але був вiн у душах цих двох, буйний, нестримний, повний захвату й знади сонцево-рот, що по?днав у собi весну й осiнь, зиму й лiто, всi пори року, всi барви, голоси, згуки. Безжурнi й безтрнвожнi жили вони, мовби лишилися тiльки вдвох на цiлiй землi, не iснувало для них нiчого поза ними самими, стали вони вiчними, безконечними одне для одного, потопали в шаленствi, бо створенi були тiльки одне для одного. Але той самий Мiщило, який з невiдомих мiркувань звiв ?х докупи, знову ж таки невiдомо навiщо спробував розлякати ?х тодi, коли вже все було немарне. Вiн прийшов до Сивоока в його хижу, розбудив того, не дав опам'ятатися, сказав: - Ховай дiвчину, бо за нею полю? боярин Ситник. - Звiдки тобi вiдомо? - схопився Сивоок. - Кажу й знаю. Вчора довiдався вiн про не?. - Яке йому дiло? - Цього не вiдаю. Попередив тебе, а там як зна?ш. На все воля божа. - Хвала, - мабуть, уперше в життi спробував бути привiтним з Мiщилом. Сивоок сiв, обхопив голову, стривожено думав. Ситника не лякався, нiчого на свiтi не боявся нiколи, а нинi й поготiв, але пересторога Мiщилова викликала стривоженiсть у серцi, вiдiгнати яко? не мiг. Чом би мав зловiсний нiчний боярин полювати за Ярославою? Може, щоб дошкулити йому, Сивооку? Тодi звiдки вiдомо йому все? Як довiдався про Ярославу i про те, де вона i як? Запитання без вiдповiдей. А що, коли справдi Ярославi загрожу? небезпека?.. Вiн побiг на другий кiнець Ки?ва, де Ярослава винаймала собi хатинку. Боявся, що не застане. Бо коли Ситник довiдався про когось, що той у Ки?вi, то чом би не знав i в якiй той хижi перехову?ться? Видно, ще не встиг дiзнатися. Ярослава була вдома, нiщо не видавало в нiй стривоженостi, мабуть, не дiйшли ще до не? загрозливi вiстi. Що ж, так лiпше. I не дiйдуть. Вiн взяв ?? за руки, сказав: - Ходiмо. - Куди? - Свiт за очi! - А що з собою брати? - засмiялася вона. - Не треба нiчого. - Гаразд. Ходiмо. Вони справдi вийшли як стояли. А дорога ж була далека - стелилася у вiки. Та в сво?й безтурботностi обо? не вiдали того. Не вiдали навiть тодi, коли попереду в вузькiй вуличцi забачили трьох. Вiдважно йшли ?м назустрiч. Сивоок упiзнав мiж тих трьох Ситника. Мабуть, знала його i Ярослава, бо сполотнiла, стала першою. Ситник з двома поплiчниками пiдбiгцем кинувся на здобич. - Утiкай! - хрипко сказав Сивоок. - 3 Ки?ва! - А ти? - Утiкай! - повторив вiн i пiшов на тих трьох. Тро? вже були коло нього. Видно, не велено ?м вживати зброю, бо Ситник тiльки стискав наголiв'я меча, а його два прислужники вчепилися Сивооковi за руки. - Утiкай! - ще раз гукнув Сивоок i озирнувся, щоб побачити, чи послухала його Ярослава; та ?? не треба було пiдганяти, видно, знала, що не за ним iдуть, а за нею, недарма ж тодi казала, що втекла з Новгорода. Щось та?лося тут зловiсне, нiколи бiльше не заводила мови про Новгород, нiколи не мiг би пов'язати ?? iменi з Ситником. Вона вже добiгала до закруту вулички, востанн? озирнулася - мабуть, певна була, що не загрожу? йому нiщо, а ?й грозило щось страшне, бо втiкала щодуху; Сивоок глянув на ?? обличчя, йому належали тi сiрi очi, розхиленi губи, ота вигиниста постать, вiн увiбрав ?? всю, запам'ятав назавжди, навiки. А Ситник, переконавшись, що не зрушать його дурнi з мiсця, поки триматимуть Сивоока, вихопив з пiхов меча, вдарив художника ззаду по ши?, коли той дивився услiд Ярославi, гукнув вiдча?но сво?м: - Рубайте! Тi вiдпустили Сивооковi руки; вiн знетямлено вхопився за рану на ши?, а вони хапливо видобули мечi, пронизали його з двох бокiв, ще, ще. Вiн упав на землю. Пiтьма напливала на нього, сяйнули ще крiзь пiтьму сiрi Ярославинi очi, потiм долинув до нього з далеко? далечi тяжкий схлип маленького хлопчика на темному задощеному шляху - i вмер той хлопчик у великому, могутньому чоловiковi, невтомне й палке серце якого втишилося навiки... В нiч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час, щоб прийняти в гридницi Ситника, спитав, ще той тiльки з'явився на порозi: - Де дочка? - Ситник м'явся.- Де? Питаю. - Утекла. - В Новгородi втекла, тут утекла. - Сивоок... - Що Сивоок? - Помiг ?й. - Де вiн? - Ситник знов м'явся.- Кажи! - Нема його. - Вiда?ш, що мовиш? - Так вийшло. Велiння тво?, князю, було: всякого, хто... - Убили Сивоока? - тихо спитав боярина князь, пiдходячи впритул. - Ага, так. Ярослав одiйшов у темний куток, довго мовчав, потiм сказав коротко, жорстоко: - Пiдеш у поруб. Ситник розтулив був губи, щоб мовити сво?: "Ага, так", але вчасно схаменувся, впав на колiна. - Князю! Служив тобi вiрою i правдою... В поруб, у холод, у мокрiсть... Мовби випрошував мiсця сухiшого. Князь глянув на нього з огидою. Аж тепер зрозумiв свою княгиню в ?? вiдразi до пiтня-вого боярина. Гидкий у всьому. Вiрний, як пес, але позбавлений розуму, навiть собачого. - Щоб не страждав у холоднечi, велю потяти тебе мечами ще до настання зими одразу по святах, - сказав i ляснув двiчi в долонi. Вiдчинилися дверi з другого боку гридницi, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника: - Взяти! Коли боярина повели, князь узяв трисвiчник, потримав його, поставив, узяв тiльки одну свiчку, мов спокутник, тихо пiшов по довгих заплутаних палацових переходах, вiдшукав кiмнату Пан-телiя, розбудив того, не даючи оговтатися, звелiв: - Наготуй пергамен i писало. - Свiтла мало, князю. - Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так: "Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь святыя Софии". А той пергамен, де значиться про Сивоока, щоб вилучив. - Як же так, князю! - Роби, що велять! Нема Сивоока i не буде нiколи. Князь вийшов. Пантадiй не встиг навiть спитати його, що ж сталося; вже то? ночi не заснув, насилу дiждався досвiтку, побiг до Софi?, звiдти кинувся до хижi Сивооково?, потiм розшукав Гюргiя. Гюргiй уже все знав. Навiть бiльше: поки Пантелiй спав, а князь колотився зi сво?ми незбагненними державними клопотами, Гюргiй iз сво?ми вiрними товаришами нишком заховали тiло Сивоокове в Софi?, i тепер десь тi знову викладали моза?ку на порушеному мiсцi, щоб нiхто нiколи не довiдався, де спочило найпалкiше серце землi Ки?всько?. Пантелiй сказав про пергамен, де записано, що Сивоок збудував Софiю. - Даси менi, - звелiв Гюргiй. - А коли князь спита?? - Напишеш йому ще раз. Однаково спалить. А я збережу, Так, як у нас в горах бережуть. Надовго. А настав день, який мав би освiтити нечуваний злочин у Ки?вi, але не сталося того. "Що ж ви будете чинити, як день ,'навiдання прийде?" Та й що справдi? Може, так i треба? Християнство починалося з смертi Iсусово?. I першомученик християнський архiдиякон Стефан був побитий камiнням пiсля жорстоких сперечань за вiру з сонмищами невiруючих. Вороги вивели Стефана за город, били камiнням, а вiн молився: "Господи Iсусе, прийми дух мiй. Господи, не постав ?м грiха ?хнього". Князь до ранку сидiв над священними книгами, думав, не про вбитого - про сво?. Готувався до великого дня свого життя. Ишов-бо довго i тяжко до цього дня, зосталося багато вбитих i вмерлих позаду, рiдний отець, брати рiднi, розгубив сестер. Зберiгаючи державу, зберiг себе. Так кожна людина, вiдчувши . в собi дар, великi здiбностi, повинна сама ?х у собi оберiгати,'оберiгаючи себе у вiйнах, у небезпеках, у життi. Нiхто, крiм тебе самого цього не зробити повинен iти вперед, не озираючись назад, нi на предкiв, нi на мертвих. Колись життя йшло вглиб i назад, колись мертвi не вмирали, колись чоловiк досто-совувався до того, що плине з минувшини, що мовили i робили дiди й прадiди. Тепер для тебе живi - мертвi, якщо не бачиш ?х, не залежиш вiд них, а навпаки: ще вони залежать од тебе. Тож роби задумане! Вранцi розпочалося освячення Софi?. Тричi обiйшов хресний хiд довкола собору пiд молитви й церковнi виспiви. Старезний митрополит Феопемпт у золотих ризах сунувся на чолi процесi?, за ним iшли пресвiтер Ларивон у незвично урочистих срiбних шатах i переяславський ?пископ грек Iоанн (Луку Жидяту Ярослав не привiз на урочистiсть, щоб не дратувати митрополита), далi йшли iгумени, попи й протопопи, iподиякони й диякони, кантори й свiчкогаси, церковнi прислужники, багатi кияни, що змагалися сво?м убранням з церковними сановниками, i кияни всiх можливих ступенiв достатку, аж до найубогiших, бо подивитися на свячення Софi? прийшов увесь Ки?в. Йшли всi з запаленими свiчками, i вогники тих свiчок жовтiли, мов осiнн? листя в довколишнiх пущах. Попи роздували кадила, пахло ладаном, виспiвувала пiвча, рикали ди" якони: "Вонмем!" За четвертим заходом було освячено i внесено в церкву хрести, посуд, священнi книги. Несено потирi, дискоси, звiздицi, рiпiди, пiдноси, кадильницi й ладанницi, хрести великi й малi, все з золота й срiбла, прикрашене самоцвiтами й емаллю, несено також гаптованi золотом корогви, плащаницi, срiбнi ризи, дарованi князем, землями руськими, боярами i во?водами церковнi порти й паволоки для ризницi, ?вангелi? в дорогих окладах, молитовники-менологi?, здобленi малюнками, псалтирi, писанi на телятинi найшляхетнiшiй, внесено багато книг свiтських, зiбраних князем Ярославом i офiрованих тепер для храму, щоб утворилася при ньому перша на Русi книгозбiрня. Цiлий Ки?в умiстився в просторiй церквi, зiбрався тут - i нiхто не знав, що десь пiд цяцькованою пiдлогою лежить той, хто поставив цей собор, народивши його в сво?й уявi, хто дав соборовi отi дивнi барви, тi велетенськi моза?чнi постатi, оту невпиннiсть руху, гру свiтла, немеркнуче сяяння... Митрополит правив молебень, слава i хвала возносилась до бога, кияни з запаленими свiчками мовчки стояли в соборi, гукали дзвони, била i накри, зойкала пiвча, крiзь кадильний дим з високо? височини суворо позирав Пантократор i зорiли над зiбраними киянами сполохано-впертi очi Оранти, щоб глянути яа яку, варто було позамикати торжницi, позачиняти гончарнi, чинбарнi, збройовнi. Навiть ки?вська дiтлашня набилася в со" 'бор, розскочилася попiд стiнами в притворах i вже ладналася пошкрябати чимось, полишити по собi риску, кружало чи й нехитрий малюнок, поклавши тим самим початок багатовiковим вправам прийшлих нащадкiв, якi зоставляють згодом на стiнах Софi? сво? радощi, тривоги, скорботи, зневагу до божих узаконень, тугу за тою минувшиною, коли й земля була товща, i звiр iшов пiд кожну пущену стрiлу, i хлiб здавався пухкiший, i жiночi цiлунки - палкiшими. По молебню процесiя, очолювана тепер уже пресвiтером Ла-ривоном, вийшла з Софi? i попрямувала до палацу Ярославово-го. До духiвництва, боярства i простого люду долучилася тут княжа дружина - i так ждали виходу Ярослава. Як тiльки з'явився князь у дверях, пресвiтер Ларнвон сотворив коротку молитву, пiсля чого два церковних сановники, в урочистих шата? понтифiкальних, з повiшеними на грудях дорогоцiнними релiкварiями, де зберiгалися мощi святих, пiдiйшли до князя i взяли його пiд руки. Духiвництво шикувалося до процесi?, що мала повернутися до Софi?. На чолi процесi? несено велику ?вангелiю в золотiй шатi з смарагдами, рубiнами i сапфiрами, два хреста, вився запахущий дим з кадил, попи спiвали навперемiну мовами грецькою i слов'янською. За попами вели урочисто князя, далi йшла княжа рiдня, дружина, боярин, сунув цiкавий люд. Вся дорога вiд палацу до Софi? виспiвана була молитвами. Перед вратами Софi? затрималися, пресвiтер Ларивон сотворив коротку молитву, пiсля чого процесiя вступила до церкви при спiвi антифони i затрималася перед пресвiтерi?м. Митрополит ждав князя коло головного вiвтаря. Вiн проказав молитву по-грецьки, ?пископи зняли з Ярослава пурпуровий хiтон, вiдiпнули йому меч i пiдвели князя до вiвтаря. Тут Ярослав упав хрестом на покриту килимами i дорогими ромейськими паволоками пiдлогу, ?пископи i весь клiр стали на колiна, пiвча розпочала спiв лiтанi?. Коли трикратно пролунало "Господи, помилуй!", всi пiдвелися, ?пископи помогли встати князевi - настала мить, коли князь перестав бути владцею, став простим смертним для того, щоб у короткiм часi возвеличитися ще бiльше, прибрати ймення нове, ще й не чуване на Русi. Пресвiтер Ларивон пiдступив до Ярослава i запитав його урочисто, майже виспiвав: "Чи обiця?ш святих церков господа нашого, i слуг божих, i весь люд, тобi пiдданий, за звича?м тво?х предкiв, боронити i над ними володарювати?" - Так, - сказав князь, - обiцяю! Тепер Ларивон звернувся з запитанням до "люду", вже не виспiвуючи, а вимовляючи слова в спосiб заплутаний, щоб збагнули ?х тiльки церковнi сановники та ще, може, хто з поблизьких до князя. Питано, чи прагне люд мати за владцю i кесаря князя Ярослава. Клiр i пiвча проспiвали: "Хай буде так, хай буде так. Амiнь!" Ларивон проказав молитву, благословляючи князя, благаючи бога, щоб помiг щасливо царствувати Ярославовi, а владця аби послушний був божiй волi. ?пископ переяславський проказав молитву по-грецьки, бо ж бог мiг не зрозумiти слiв Лариво-нових, який звертався бiльше до згромаджених у соборi, а не до небесного владики, так лунали на перемiну молитви двома мовами, а тим часом митрополит Феопемпт взявся до першо? з найважливiших чинностей - до помазання. Вiн помазав святою оливою голову, груди i плечi Ярославовi, творячи знак хреста на князевi, потiм подав князевi коронацiйний меч - ознаку i покрепу влади,- а разом з мечем i цiлу державу. Князь обперезався мечем, узяв з рук ?пископiв садженi перлами нараменники, застебнув хiтон i взяв берло. В митрополита дрижали руки, коли пiдняв вiн золотий вiнець, щоб покласти на голову Ярославовi. Досi не знати було простим смертним, звiдки беруться iмператорськi корони. Вони iснували мовби завжди, переходили в спадок разом з цiлими iмперiями. Вiзантiйськi iмператори привезли вiнцi з Риму, нiмецький iмператор здiйняв корону з мертвого Карла Великого, вiдкривши його гробницю в Аахенi, польський Болеслав одержав корону вiд папи римського. Ярослав не став ждати, поки хтось пришле йому вiнець: звелiв сво?м майстрам викувати з руського золота, i ось митрополит чинив мало не святотатство, але не мiг опиратися княжiй волi, тiшачи себе надi?ю, що, кому треба, легко може змаловажити кесарство Ярославове i звати його по-старому князем. Вiн наклав на князя вiнець, пробурмотiв благословення i необхiднi при цьому слова: "Вiнча?ться на кесаря землi Русько? раб божий Георгiй, рекомий Ярослав", але мало хто тямив по-ромейському, тому в молитвi, яку вiдраву ж сотворено слов'янською мовою, многажди повторювано слово "кесар", щоб запало воно вiднинi в голови киян i, можливо, швидше розiйшлося по всiх усюдах. Пiсля молитви коронований Ярослав урочисто вiдведений був од вiвтаря до наготовленого поблизу трону. Дав ?пископам поцiлунок миру, сiв на тронi, простягнув руку для поцiлунку княгинi Iринi, яка пiсля того сiла поряд на нижчому стiльцi, вся церква заспiвала "Господи, помилуй!", i розпочався великий молебень. Згодом мало бути велике пирування кесаря з дружиною i людьми знатними, мав би вважати Ярослав той день найщасли-вiшим у сво?му життi, але добре вiдав, що, хоч як називайся, не сяга? тво? могуття повсюдно, в перепони, не уникнути гiркоти поразок. Без нього виросла в Шуйцi його донька, про яку й не знав нiчого, не захотiла показати йому Шуйця Ярослави, коли ж спробував застосувати владу i силу, втекла дiвчина i щезла з Новгорода. Те саме повторилося в Ки?вi. Ось де межа влади: вiльна людина. Вже кесарем вiддав велiння: знайти i поставити перед його очi. Поки ж триватиме розшук, нiхто сiй дiвчинi не повинен дати нi хлiба на дорогу, нi води вiд спраги, нi вогню для зiгрiт-тя, нi кия вiд псiв. I почалася погоня по всiх усюдах, по всiй землi. I втiкала Ярослава полями, лiсами, крилася в пущах i на болотах. I не наздогнали. Втекла. Заховалася мiж людьми. Народила сина вiд Сивоока.. I, син його-серед нас. Завжди з його талантом i горiнням душi. I диво це нiколи не кiнча?ться i не переводиться. _ м. Ки?в 1962-1968_ pp._