------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Книга перша


   ВОЗНЕСIННЯ
   МОРЕ

   О бiле камiння серце посiту...
   П. Тичина_

   Назвали його Чорним, бо чорна доля, i чорнi душi на ньому, i  дiла  теж
чорнi. Кара Денiз - Чорне море.
   На  Чорному   морi   на   бiлому   каменi   Ясненький   сокiл   жалiбно
квилить-проквиляє. Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає. Що  на
Чорному морю недобре  ся  починає.  Що  на  небi  усi  звiзди  потьмарило,
Половину мiсяця в хмари вступило, А iз низу буйний  вiтер  повiває,  А  по
Чорному морю супротивна хвиля вставає...
   Не вставала злоспротивна хвиля проти турецької  кадриги[1],  море  було
тихе, вiтер починався щодня по заходi сонця, дув цiлу нiч  з  берега,  але
вода лиш злегка брижилася вiд нього, на ранок залягала мертвота на водах i
в повiтрi, лиш по обiдi вiйне свiжий вiтерець, повертає за  сонцем,  мовби
женеться за ним, i вмирає надвечiр разом iз сонцем.
   Кадрига скрадалася уздовж берега, не вiдважуючись пускатися на  широкий
простiр  цього  переповненого  водою  великих   слов'янських   рiк   моря,
непроглядного у глибинах, таємничо-неприступного, чорного, як шайтан. Кара
Денiз...
   Три вiтрила - одне червоне, два зеленi - ледь напиналися. Кадригу гнали
вперед своїми веслами  галерники.  На  двадцяти  шести  лавках  по  чотири
гребцi,  голi  до  пояса,  бритоголовi,  забитi  в  кайдани,  прикутi   до
товстезного ланцюга, що  лежав  змiйовим  валом  уздовж  дна  кадриги.  Нi
випростатися, нi змiнити мiсце. Спали i їли  позмiнне  на  своїх  лавицях,
хвилi били в них, сонце пекло, вiтер рвав тiло, пiт  заливав  очi,  уздовж
помосту, прокладеного над галерниками, бiгав з канчуком  євнух-дотурнак  -
ключник, схожий на старого вола,  євнух,  надiлений  силою  теж  ледве  не
волячою, у високiй чалмi, в розхристаному  шовковому  халатi,тряс  жирними
грудьми, кричав, аж пiнився, пiдганяв гребцiв, а вони  й  самi  за  кожним
помахом весел, мовби кидаючи в прокляту воду не лише весла, а й  усю  свою
силу, видихали з себе дико, ненависно: "Г-гик! Р-рик! Г-гик! Р-рик!"
   Хоча  й  би  синєє  море  розiграло,  Хоча  й  би  турецький   корабель
розiрвало...
   На деменi-кормi напнуто вiд сонця й негоди прихисток iз смугасто-бiлого
з синiм єгипетського полотна. Старий Сiнам-ага, страждаючи  вiд  хворощiв,
втомлено споглядає шiстьох вродливих  чорнооких  молодих  жiнок,  скованих
докупи за шиї. Всiх їх заполонено, викрадено, у  двох  одiбрано  цицькових
дитяток, усiх продано на невiльничому торзi в Кафi, майже нагих кинуто  на
кадригу (хай свiжий вiтер Кара Денiзу золотить їхнi молодi вабливi  тiла),
скуто залiзом, щоб порятувати од вiдчаю i вiд нечестивих  спроб  заподiяти
собi смерть у хвилях. Кадрига скрадається понад берегами, береться далi  й
далi на пiвдень - до благословенних земель Анатолiї, до  Богазiчi-Босфору,
до священного Стамбула, де  цих  молодих  чужинок  уже  ждуть  у  солодких
гаремах. Сказано в поета:
   "Бери частiше нову жону, щоб для  тебе  завжди  тривала  весна.  Старий
календар не годиться для нового  року".  Спочивають  втомленi  метушнею  i
недосконалiстю свiту старi очi Сiнам-аги на гнучких бiлих тiлах бранок.  I
хоч  негоже  правовiрному  споглядати  жiночу  грiховну  наготу,  та   хай
втiшаться бодай очi старого Сiнам-аги  подорожнiм  видовищем  слов'янських
рабинь, коли вже тiло немiчне. Сказано-бо: "Аллах хоче полегшити вам; адже
сотворений чоловiк слабим".
   Були чи й не були шiсть бранок для старого Сiнам-аги, може, й  узяв  їх
на кадригу хiба що для  спочинку  очей  своїх.  Вiз  же  до  Стамбула,  на
славетний Бедестан, де продаються  найдорожчi  раби  пiд  мiсяцем,  молоде
бiлотiле дiвча з волоссям у золотi червонiм,  нiби  у  вогнi  тогосвiтнiм,
п'ятнадцятилiтнє, зухвале, невпокорене i - о всемогутнiсть аллаха  єдиного
й милосердного - розсмiяне та безжурне!
   Дiвча не скуте залiзом, не прикуте нi до кадриги, нi до нещасних  своїх
подруг, не свiтить воно нагим тiлом, а завинуте дбайливо в шовки, щоб тiло
його  не  втратило  нiжностi,  жилавий  євнух-суданець,   втаємничений   у
незбагненне мистецтво давнього Мисру[2], натирає дiвча  якимись  пахощами,
намащує, розчiсує його золотi коси, а воно  то  пустотливо  пiдставляється
пiд те чужинське пещення, то випручується i летить до облавка кадриги, так
нiби мiриться втонути, i Сiнам-ага, мiнячись  од  лютi,  тупотить  ногами,
тонко верещить на євнуха, насилаючи на нього  найстрашнiшi  кари  земнi  й
небеснi за недогляд, а  дiвча  вистрибує-витанцьовує  понад  облавком,  ще
бiльше дратуючи старого агу, ще й приспiвує про свiй нiби намiр утопитися:
   Нехай щуки їдять руки,
   А плотицi - бiле лице,
   Нехай нелюб не любує,
   Бiле лице не цiлує.
   Нехай пiсок очi точить,
   Нехай нелюб не волочить...
   - Настасю, не ятри душу! - стогнуть бранки.
   Тодi золотокосе дiвча заводить тужливої, такої, що й Сiнам-ага,  навiть
не розумiючи мови, схиляє голову на тонкiй зморшкуватiй шиї i  задумується
тяжко про свою спровиненiсть перед аллахом.
   Ой повiй, вiтроньку, да з-пiд ночi,
   Да розкуй мої да руки-нiженьки,
   Ой повiй, вiтроньку, з-пiд темної ночi
   Да на  мої  ж  да  на  карiї  очi  Гори  пiдступають  до  самого  моря,
насторожено височать над водою. Море зазирав у  темнi  ущелини,  в  широкi
гирла рiчок i струмочкiв, у хащi й лiси на схилах.  Тодi  довго  тягнеться
уздовж берега пласка рiвнина, утворена тисячолiтнiми  виносами  каламутних
рiк, на яких давнi греки шукали колись золоте  руно.  Тяжка  путь  кадриги
впирається у суворi гори Анатолiї, що здiймаються високо пiд  небесами  за
смугою круглих горбiв, пiщаних кiс i пасовиськ. На вузьких  смужках  землi
пасуться конi, росте якийсь хлiб, тодi  гори  пiдходять  до  самого  моря,
гострi, скелястi, мертвi, за ними - безмежний снiговий  хребет,  холодний,
як  безнадiя,  холодом  смертi  вiє  вiд  тих   снiгiв,   крижанi   вихори
зароджуються у  пiднебессях,  падають  на  тепле  море,  чорний  дим  хмар
клубочиться мiж горами й  водами,  пожадливо  тягнеться  до  сонця,  сонце
злякано втiкає вiд нього далi й далi,  i  на  морi  починає  дiятися  щось
несамовите.
   Нiби змiй з моторошної дитячої казки зродився десь над гiрським обрiєм,
зiтканий з примарливого жовтого свiтла,  припав  до  поверхнi  моря,  тодi
круто  вдарився  в  небо,  полетiв  вище,  вище,  закрив  своєю   кулястою
головешкою пiвнеба, став хлебтати з моря свiтло, жадiбно  й  хапливо  гнав
свiтло по своєму довжезному тiлу в оту кулясту головешку. Безмежне  змiїне
тiло судомилося вiд напливу свiтла, головешка  криваво  кипiла  вогнем,  а
море темнiло, темнiло, чорнота  насувалася  на  нього  звiдусiль  тяжка  й
щiльна, тепер тiльки iнодi пробивалася несмiливим зблиском блакитно-зелена
хвиля i вмирала посеред суцiльної чорноти, i море ставало, як чорна кров.
   У той короткий промiжок, що запанував мiж настанням тривожного мороку й
неминучої бурi, переляк охопив Сiнам-агу i його прислужникiв,  затрепетали
скутi залiзом бранки, тiльки галерники викрикували за кожним змахом  весел
ще дикiше й мовби аж зрадiло та п'ятнадцятирiчна Настася,  оте  золотокосе
дiвча, зухвало роззирнулася  довкола  i  вперше,  мабуть,  за  час  плавби
подумала, що, може, й справдi б оце кинутися з кадриги i втопитися навiки!
Бо, мабуть, людинi iнодi лiпше втонути,  нiж  мучитися.  Якби  ж  то  вона
знала! А ще якби знала, що води приймуть  її  тiло  i  вспокояться.  Чи  ж
вспокояться? I чи ж вихлюпнуть бодай краплю туги, якою виповнене  це  море
по найвищi береги?
   А вже падала буря така тяжка, що здригнулося море  до  його  найглибших
глибин, пiдняло дибки свої води, заревло й загримiло.
   "I  ти  побачиш,-  бурмотiв  Сiнам-ага,-  що  гори,   якi   ти   вважав
нерухомими,- ось вони йдуть, як iде хмара".
   Вiтрила на кадризi вже давно було зiрвано, тепер невiльники рубали  всi
три щогли, якi, падаючи, роздушили тих, хто, прикутий залiзним ланцем,  не
мiг порятуватися.
   Щезло все, умерло навiки, вбите кам'яною силою донебесних водяних  гiр,
чортячим вiтром, ошалiнням усього свiту, лиш якесь нiби жалiбне  квилiння,
перемагаючи рев, свист i громи стихiй, тонкою ниткою несподiвано  провисло
над нещасними душами, може,  й  народжуване  лиш  тими  душами,  квилiння,
почуте  спершу  самою  тiльки   п'ятнадцятилiтньою   Настасею,   тодi   її
згорьованими товаришками, тодi галерниками, потурнаками-євнухами i  навiть
самим Сiнам-агою, бо ж усi,  зрештою,  були  людьми,  хоч  i  не  однаково
вартiсними й милосердними, i вже коли мали загинути всi, коли  кадриги  не
могли  порятувати  нi  залiзнорукi  веслярi,  нi  молитви  Сiнам-ага,   нi
телесування  потурнака-ключника,  пi  сльози  бранок,  нi  роззухваленiсть
золотокосого дiвчати, нi сам аллах, злинуло звiдкись оте  тонке  квилiння,
народившись у душi Настасинiй, стало чутне всiм людям i стихiям, пiдхопило
кадригу, повело за собою, повело й провело крiзь стихiю,  крiзь  смерть  i
нищення, i вивело туди, де ще свiтило сонце, зависаючи на вечiрнiм  прузi,
де море, хоч i билося ще вiдчаєно, але вже не трощило всього на  собi,  де
було життя, хоч i гiрке для бранок, але ж  життя,  ох,  життя,  i  вже  не
квилiння було в душi  золотокосого  дiвчати,  а  спiв  тонкий  i  високий,
розсяяний, наче золота нитка, i свiтився той спiв, як молода дiвоча  душа,
i хотiлося кричати, смiятися i плакати,  заламувати  руки  вiд  нестримної
радостi й розпуки за щойно перенесене: "Жити, хочу жити!"
   Сiнам-ага бурмотiв з корану: "Схiд i захiд  належать  аллаху".  Кадрига
пливла цiлу нiч понад темними берегами, ранкове  сонце  висвiтило  глибокi
зморшки в  старезному  тiлi  гiр,  за  скелястими  острiвцями  море  мовби
провалювалося, кам'янi гори простелили до води заокругленi  зеленi  горби,
судно опинилося мiж тими горбами, Сiнам-ага  i  його  прислужники  радiсно
закричали: "Богазiчi! Богазiчi!" - "Босфор! Босфор!" - аз  широкого  моря,
нiби радiючи порятованим людям, весело погнався  за  галерою  цiлий  табун
добрих дивних створiнь, вони охоплювали кадригу пiвколом,  вистрибували  з
хвиль, темноспиннi, бiлочеревнi,  потужнi  й  красивi,  зграбно  прошивали
глибину, мов живi веретена, наближалися до кадриги в радiсних сплесках,  у
веселiй грi, i щось, нiби спiв, линуло вiд них, аж  нiби  людське  чи  вiд
глибинних вищих сил живих. Дiвча золотоволосе  кинулося  до  облавкiв,  до
правого та лiвого,
   Заплескало в долонi, закричало до тих дивних добрих створiнь, заспiвало
до них. Суданець-євнух, для якого дельфiни не були нiякою  дивиною,  трохи
збентежено  поглянув  на  Сiнам-агу,  а  той,  якось  зболено   зiтхнувши,
простягнув руку, показуючи, щоб євнух подав йому довгу бронзову рушницю.
   Пострiл прогримiв такий, що мав би самим своїм гуком  скинути  бiлотiле
дiвча в море, але дiвча, в  чужих  шовках,  загрозливо  чипiло  над  самим
облавком, падаючи й не падаючи в  босфорську  хвилю,  натомiсть  у  табунi
добрих дельфiнiв один, вражений, може, й у саме серце, щезнув  у  глибинi,
його товаришi кинулися за ним, щоб порятувати, але, безсилi, знов виринули
i вiддалилися вiд кадриги так само швидко, як допiру наближалися до неї, а
той, поцiлений, вражений, вбитий i ще не добитий, зненацька виринув  майже
коло самої корми, зблиснув у прозорiй  водi  бiлим,  темний  хребет  тяжко
перевалився через буруни, конаюча тварина аж припадала до дерев'яного тiла
кадриги, i гребцi занесли весла, тримали їх, не вмочаючи в  воду,  щоб  не
зачепити дельфiна, за яким, нiби червоне  руно,  тягнулася  багряна  смуга
кровi. Дельфiн не встигав за хвилястим рухом води, висував спину, пiднiмав
у муцi голову, i тодi ставало видно, що має  у  собi  щось  нiби  людське.
Конав, як людина. Безпомiчно, болiсно, тяжко.  Ще  раз  зблиснув  черевом,
перевернувся i навiки зник у темнiй глибинi i нiби кликав за  собою  й  до
себе всiх, кому на поверхнi, пiд сонцем i небом, було тяжко,  нестерпно  i
безнадiйно,  кликав  i  отих  вiчних  галерникiв  з  голеними  головами  й
зчорнiлими, як кора на старих  деревах,  тiлами,  i  жiнок-бранок,  i  оте
п'ятнадцятилiтнє золотокосе дiвча, яке Сiнам-ага,  у  сподiваннi  високого
зиску, готував для життя солодкого й розкiшного - для кого  ж,  для  кого?
"Не хочу! Не хочу!" - кричало в нiй, а вона давила той крик, заганяла його
в глиб душi, переповненими слiзьми очима дивилася вже й не на  глибини,  в
яких навiки зникла добра морська iстота, а на  високi  зеленi  береги,  на
птахiв, що вiльно ширяли над кадригою, на бiле камiння суворої фортецi, що
переперiзувала тонку протоку, на товстi залiзнi ланцюги, якими  замикалися
турецькi води, вiдгороджувалися вiд вiльного свiту моря. Веслярi неохоче й
спроквола вмочали довжезнi, важкi, як каменюки, весла у воду, але  кадрига
пливла i без весел, вiльно й охоче,  щодалi  прискорюючи  плав  так,  нiби
зрадiла своєму вiднайденому вмiнню вiдчувати рiдний  берег,  прибувати  до
рiдного мiста, до свого дому. А вона? Навiщо  вона  тут,  так  далеко  вiд
рiдної домiвки, нащо, нащо, Настасю? Питала сама себе, питало  чуже  небо,
питали чужi дерева, питали чужi птахи, питали  чужi  води,  увесь  простiр
гучав коротким i безнадiйним:
   "Нащо, нащо, Настасю?"
   Востаннє чула своє iм'я тут над морем, бо  мало  воно  втонути  в  морi
назавжди, навiки.
   ...I назване було море Чорним.

   IБРАГIМ

   Дзеркала були  як  вода.  Полиск  глибинний  i  загадковий.  Вiн  любив
дзеркала i своє вiдбиття в них. Як i в дитинствi.  Тодi  дивився  у  воду.
Вода оточувала острiв Паргу. Малий Георгiс щодня бiгав до берега виглядати
батька-рибалку з моря.  Дивився  па  воду,  бачив  своє  вiдбиття.  Малий,
зграбний, гостроокий. Занадто  блiдолиций,  як  на  острiв'ян,  споконвiку
смаглявих. Перейняв вiд них жвавiсть i  прогонистiсть.  Блiдiсть,  мабуть,
зродилася вiд  отого  задивляння  на  воду.  Не  переймався  тим  занадто.
Пiдсвистував собi й пiдспiвував, стрибаючи то на  тiй,  то  на  тiй  нозi.
Залюбки свистiв на пищалках, грав  на  саморобних  дудочках.  У  сусiдових
дочок була старенька цитра, незабаром Георгiс уже  бренькав  i  на  цитрi.
Батько пропадав у морi або ж був по самi очi  залитий  вином.  Син?  Окрiм
старшого, ростуть ще два. Виростуть помiчники. Здiбностi? Не  знав  такого
слова. Мати придбала в  торговця,  який  скуповував  по  всьому  побережжю
губки,  невеличку  вiолу.  Припливаючи  до  Парги,  той  показував  малому
Георгiсовi се або те. Не для засвоєння -  аби  посмiятися  з  рибальського
сина. Коли припливав за мiсяць - малий уже грав почуте лиш раз.  Так  нiби
тут у нього сидiв на островi навчитель. Ходив на берег,  виглядав  батька,
грав i грав. Для морських хвиль, для нiмого камiння,  для  високого  неба.
Часто засинав з вiолою у руках, спав проти сонця на гарячому камiннi,  але
обличчя йому  лишалося  бiлим.  Життя  легке  i  привабливе.  Навiть  коли
пробував iнодi помагати батьковi, думав так само. Бо помагав тiльки носити
губки для того мандрiвного доброго торговця. Не було тодi видно нi батька,
нi сина. Рухаються двi округлi купи губок, а пiд ними дибуляють  двi  пари
нiг. Брунатнi, жилавi, потрiсканi, всi у виразках i шрамах -  батьковi.  I
смаглявi, стрункi й тонкi, як у цапка,- синовi. Грек великий i грек малий.
Той великий так i  лишився  греком.  Десь  ловить  рибу,  дiстає  губки  з
морського  дна,  висушує,  продає  мандрiвним  торговцям  i  пропиває  все
зароблена. П'є нерозбавлене кисле вино, як дикий фракiєць. А малий вирiс i
вже давно не грек, а Iбрагiм-ефендi. Вiн вродливий,  розумний,  багатий  i
майже всемогутнiй, як i султан Сулейман. Говорити про це зайве. У Стамбулi
розбазiкують лише дурнi. Справжнi люди  мають  мовчати.  Робити  своє  без
галасу. Людину взагалi не чують i не знають.  Надто  в  такому  мiстi,  де
промовляє лише iсторiя. Єдиний спосiб, щоб тебе помiтили,- бити  по  очах.
Умiти жити, одягатися й надягатися, показувати, хто ти е. Iбрагiм  не  був
нi нашою, нi санд-жакбегом, нi бейлербегом, нi вiзиром, але  могуття  його
не мало меж. "Душа султанова, його серце i дух" - так  звано  Iбрагiма.  З
Сулейманом прожив десять рокiв у Манiсi,  де  султан  Селiм  тримав  свого
єдиного сина, спадкоємця трону, лише зрiдка дозволяючи тому посидiти своїм
намiсником у Стамбулi, коли сам вирушав у далекi й  тяжкi  походи,  як  то
було шiсть рокiв тому в час пiдкорення Єгипту. Султан Селiм не любив сина,
не любив i жони своєї Хафси, доньки хана кримського, тримав їх оддаля  вiд
себе, байдужий був до звичних утiх, до гарему зазирав зрiдка, та й то лише
для того, щоб вiйсько не мало сумнiву в  його  мужських  гiдностях,  любив
тiльки вiйну, лови, вiрних своїх яничарiв. Про  Iбрагiма  Селiм  знав,  як
знав про все в  своїй  безмежнiй  iмперiї.  Зненавидiв  вертлявого  грека.
Зненавидiв i сина за те, що  той  зробив  своїм  улюбленцем  не  воїна,  а
якогось фiрчика.  Надто  не  терпiв  пишноти  в  одязi,  до  якої  Iбрагiм
приохотив шах-заде Сулеймана. Було дивно, що султан прислав Сулеймановi  з
Едiрне, куди вирушив на великi лови на початку рамадана, коштовну  сорочку
з тонкого шовку. Валiде Хафса не дала синовi  надягти  сорочку.  Покликала
одного з балтаджiїв, який колись повiвся з нею нечемно, сказала, що прощав
йому i дарує на знак прощення коштовну сорочку. Така сорочка  личила  б  i
самому султановi. Балтаджi надягнув сорочку й того  самого  дня  сконав  у
тяжких муках. Селiм прислав своєму  синовi  отруєну  сорочку.  Навiщо?  Чи
думав жити вiчно, усуваючи  єдиного  спадкоємця?  Чи  не  дбав  про  гiдне
продовження роду Османiв, могутньої паростi Османiв? Шах-заде не спав тодi
цiлу нiч,  усе  допитувався  в  Iбрагiма.  Iбрагiм  перебирав  приклади  з
iсторiї. Там можна було знайти ще й не таке. Але хто ж  може  заспокоїтися
минулим?
   У кiнцi рамадана помер султан Селiм. Помер вiд хвороби нирок  на  шляху
зi Стамбула до Едiрне,  у  тих  самих  мiсцях,  звiдки  вiсiм  рокiв  тому
виступив проти рiдного батька султана Баязида Справедливого.  Може,  носив
невилiковну хворобу в собi вже давно i, не маючи нi часу, нi сподiвань  на
здобуття престолу, розчистив собi шлях до влади вбивствами  своїх  братiв,
їхнiх дiтей, укороченням вiку самому султановi Баязиду. Носив у собi дикий
бiль, марно намагався затамувати його опiєм. Може, власним  болем  мiг  би
виправдати й свою нелюдську жорстокiсть? Жорстокiсть до ворогiв уже  й  не
дивувала нiкого: усi Османи були жорстокi. Але до рiдного i єдиного сина?
   Звiстку про смерть принiс у Манiсу Ферхад-паша, колишнiй  раб  родом  з
Шибеника, грабiжник i вбивця, улюбленець Селiмiв , i... Сулейманiв. Одного
зачаровував  своєю  звiролютiстю,  другого-  бистрим   розумом,   пiснями,
бесiдами. За нього видали Сулейманову сестру Сельджук-султанiю,  принцесу,
горду своєю красою, але й вона, так само, як i валiде, була  в  захопленнi
вiд колишнього раба.
   Для Османiв походження нiколи  не  важило.  Тiльки  заслуги,  вiрнiсть,
вiдданiсть i особистi гiдностi.  Хто  вмiв  крикнути  найголоснiше  в  час
штурму ворожої крiпостi, замахнутися найдужче шаблею, потоптати  найбiльше
ворогiв, розштовхати лiктями всiх довкола, лiзти  наослiп,  без  сорому  й
совiстi, аби лиш во славу аллаха i на користь та служiння султановi. Кожен
жебрак мiг стати великим вiзиром, вчорашнiй раб -  стати  царським  зятем.
Адже сказано: "Чи ж у них драбина до неба?"
   Паша, заганяючи до смертi коней, мчав з Едiрне, щоб принести  в  Манiсу
вiсть про султанову смерть, перш нiж про це довiдаються  у  Стамбулi.  Вiн
наглив Сулеймана: швидше, швидше,  мерщiй!  До  столицi,  до  султанського
палацу, поки не довiдалися яничари, поки стамбульський мотлох  не  вилився
на вулицi. Сулейман не вiрив. Султан мiг пiдмовити Ферхада-пашу.  Заманити
Сулеймана в пастку i розправитися.
   Ферхад-паша падав на колiна, цiлував слiди Сулеймановi:
   "Сяйво очей моїх! Чи ж насмiлився б раб твiй?.." Сулейман кривив  тонкi
уста  в  посмiшцi.  Надто  багато  чорних  тiней  смугувало  сяйво  самого
Ферхада-пашi. В царськiй родинi хотiв панувати неподiльно,  суперникiв  не
терпiв. Коли перед шах-заде  запобiгав,  то  Iбрагiма  ненавидiв  одверто.
Називав його iржею на блискучому мечi Османiв.
   Тодi  прибув  новий  гонець.  Тепер  уже  вiд  великого   вiзира   Пiрi
Мехмеда-пашi з Стамбула. Мудрий Пiрi Мехмед прислав  Сулеймановi  шовковий
згорток: "До мого високославного повелителя. Дня двадцять сьомого рамадана
почив у аллаху всесвiтлий султан Селiм. Смерть його прихована вiд вiйська.
Залишаюся для повелiнь мого високославного володаря".
   Сулейман поцiлував згорток. Узяв  iз  собою  Iбрагiма  i  Ферхада-пашу.
Iбрагiма - для себе. Пашу - для яничарiв. Коней  мiняли  через  кожнi  три
години. Ферхад-паша насмiхався з  Iбрагiма:  "Розсиплешся!"  -  "До  твого
похорону доживу!" - "Подумай, кому це кажеш?" - "А вже подумав".  Сулейман
не розбороняв двох  улюбленцiв.  Один  -  його  власний,  другий  -  цiлої
султанської родини. Може, ждав, хто кого?
   На верху п'ятого з  семи  стамбульських  пагорбiв  Сулейман  поклонився
покiйному  султановi  i  перше,  що  звелiв:  поставити   на   тiм   мiсцi
тюрбе-гробницю, джамiю[3] i медресе на честь  великого  небiжчика.  Тiльки
тодi вступив у палац Топкапи.
   Яничари завили, почувши про  Селiмову  смерть.  Султана  звали  Явуз  -
Грiзний, з ним i вони були грiзнi, як нiколи досi. Позривали  свої  гострi
шапки на знак скорботи, позгортали похiднi намети, позв'язували, кинули на
землю, вiдмовляючись служити новому султановi. Бо той служив тiльки  своїм
книгам, шукаючи в них мудростi. А мудрiсть - на кiнцi  ятагана.  Хай  собi
втiшається книгами.
   Сулейман терпляче перечiкував колотнечу придворного вiйська. Сподiвався
на Ферхада-пашу? Чи на старого мудрого Пiрi Мехмеда? Тодi  звелiв  одкрити
скарбницю  i  став  щедро  роздавати  золото  й  срiбло.  Яничари  втихли.
Вiдпустив додому шiсть сотень убогих єгиптян, узятих  у  рабство  Селiмом.
Перським купцям, у яких Селiм  перед  своїм  походом  проти  шаха  Iсмаїла
забрав  майно  i  товари,  повернув  усе  i   виплатив   мiльйон   аспр[4]
вiдшкодування. Для прикладу  iншим  i  для  остраху  повiсив  командуючого
флотом капудан-пашу Джафер-бега, прозваного Кровопивцем. Нiхто не знав, що
то  перша  Iбрагiмова  помста.  Та  й  сам   повiшений   капудан-паша   не
здогадувався  про  справжню  причину  своєї  смертi.  Бо  вже  забув,   як
п'ятнадцять рокiв  тому  привезено  йому  на  баштарду  худорляве  грецьке
джавуреня з скрипочкою i як, насмiхаючись, почухуючи волохатi жирнi груди,
ховаючись у затiнку шовкового намету на деменi, поставив вiн пiд сонцем на
хисткiй палубi дитинча i звелiв грати. I воно грало. Може,  думало,  що  й
ухопили його на березi лиш для того, аби  втiшило  грою  капудан-пашу?  I,
мабуть, сподiвалося, що його вiдпустять до  тата  й  мами?  "Гарно  граєш,
малий,- сказав Джафер-бег,- i як же шкода буде тебе продавати! Але  що  я,
бiдний раб всемогутнього й милосердного аллаха, можу  вдiяти?"  I  вiн  аж
заплакав од розчуленостi i безнадiї. Сказано ж: кого  вовк  ухопить,  того
вже в лiс не пустить.
   Малого Георгiса Джафер-бег продав за п'ятдесят  дукатiв  багатiй  вдовi
Феррох-хатун iз Манiси. Добра жiнка не тiльки заплатила  шаленi  грошi  за
нiкчемне  грецьке  хлоп'я.  Вона  не  шкодувала  грошей  для   найдорожчих
учителiв, i за п'ять рокiв Iбрагiм (бо тепер вiн так звався) мовби  заново
народився на свiт. Не впiзнав би  його  вже  нiхто  з  маленького  острова
Парги. Пощастило навiть у нещастi.  Йому  пощастило  й  ще  раз.  Шах-заде
Сулейман почув на манiськiй вулицi, як Iбрагiм грав на вiолi. Небесна гра.
Феррох-хатун плакала щирими слiзьми,  розлучаючись  iз  своїм  вихованцем.
Воля шах-заде для неї була вища за любов  до  Iбрагiма.  Шiстнадцятилiтнiй
шах-заде купив собi сiмнадцятилiтнього раба рiдкiсних здiбностей, знань  i
властивостей.  Не  мiг  жити  без  Iбрагiма.  Назвав  його  силяхтаром   -
зброєносцем.   Iбрагiм   платив   Сулеймановi   вiдданiстю,   любов'ю    i
обожнюванням. Не вдовольнився словами,  поглядами,  готовнiстю  служити  в
усьому. Доходив уже й  до  неймовiрного.  Обтинав  Сулеймановi  нiгтi  над
срiбною мисочкою i берiг те у трояндовiй водi, нiби  найдорожчу  релiквiю.
Сулейман складав вiршi про Iбрагiма. Називав його макбул - милий, мергуб -
бажаний, махбуб - улюблений. Часто й спав  з  ним  у  тiй  самiй  кiмнатi,
забуваючи про небагатьох красунь  iз  свого  маленького  гарему.  Примусив
Iбрагiма завести власний гарем з рабинь. Жiнки теж  любили  Iбрагiма.  Вiн
був коханець палкий i вишуканий, як усi греки. Греком залишався попри все.
З Сулейманом читали  Арiстотеля  по-грецьки.  Сперечалися  про  Платона  й
Сократа теж по-грецьки. Коли в Стамбулi  Iбрагiм  познайомився  з  багатим
венецiанським купцем Луїджi  Грiтi,  то  перша  їхня  розмова  велася  теж
по-грецьки. Нешлюбний син венецiанського сенатора Андреа Грiтi, на  десять
рокiв старший за Iбрагiма, чоловiк неймовiрного багатства, Луїджi  повiвся
з Iбрагiмом, як з братом.  За  кiпрським  вином  повiльно  розмовляли  про
поезiю,  про  Александра  Македонського   й   Ганнiбала,   про   iсламське
мудрослiв'я. Грiтi вчився в унiверситетах Вiдня i Падуї. Iбрагiм -  тiльки
в безiменних улемiв[5].  Один  народився  у  розкошi,  другий  походив  iз
споконвiчних голодранцiв. Але хто б побачив мiж ними рiзницю? Та ще  й  до
того ж старший, багатший, могутнiший, освiченiший господар дому поступився
молодшому, незнатному рабовi, зрештою, навiть мовою! Не  дивувався  тiльки
Iбрагiм. Бо знав те, що знав  i  Грiтi.  Про  смертельнi  хворощi  султана
Селiма. I про те, що Сулейман - єдиний спадкоємець престолу. А  також  про
те, що Iбрагiм - душа й серце  Сулеймановi.  Все-таки  життя  прекрасне  i
легке. На  третiй  день  пiсля  проголошення  Сулеймана  султаном  Iбрагiм
одержав звання наглядача султанових покоїв i великого  сокольничого.  Йому
було визначено двiр на Ат-Мейданi, коло античної цистерни Бiнбiрдiрек. Вiд
Ат-Мейдану через Iподром до Айя-Софiї  i  сераю  Топкапи  зовсiм  близько.
Султан хотiв мати свого улюбленця поряд. На Ат-Мейданi вiдбувалися  огляди
султанського  вiйська.  Там  муштрувалися  яничарськi  орти.  Через  нього
пролягав шлях урочистих султанових виїздiв  -  селямликiв.  Ат-Мейдан  був
мовби  дзеркалом  султанського  Стамбула.  А   Iбрагiм   любив   дзеркала.
Венецiанця не  здивуєш  таким  подарунком,  але  Iбрагiм,  поселившись  на
Ат-Мейданi, часто посилав Луїджi Грiтi на Перу дзеркала  то  бронзовi,  то
срiбнi, а то й золотi. У османцiв немає  предметiв  без  значення.  Ведучи
походження вiд темних сельджукiв, вони не покладали великих  сподiвань  на
письменнiсть, обходилися за звичаєм своїх неосвiчених предкiв мовою речей.
Навiть  цiлком  неписьменний  османець  мiг  скласти  будь-яке   послання.
Дзеркало означало: "Я всiм готовий жертвувати для вас". Грiтi приставав па
пропоновану  Iбрагiмом  гру.  Присилав  йому  виноград,  сувої  синього  й
голубого шовку, солодощi, гiлки алое. Це означало:
   "Серце моє, я люблю вас! Страждання, яких я зазнаю  вiд  своєї  любовi,
мало не зводять мене з  розуму.  Душа  моя  лине  до  вас  з  усiєю  силою
пристрастi. Пролийте благотворний бальзам на мої рани!"  Iбрагiм  вiдсилав
золоту монету. Себто: "Я любитиму вас ще дужче".
   Минув  другий   мiсяць   з   дня   проголошення   Сулеймана   султаном.
Переконавшись  у   щедростi   й   суворостi   нового   падишаха,   Стамбул
втихомирився. I хоч велетенська iмперiя вибухала бунтами то тут, то там, у
столицi життя налагоджувалося. Найпершою ознакою було те, що купцi повезли
на Бедестан коштовнi  товари  i  найдорожчих  рабiв.  Луїджi  Грiтi  через
посланця запросив Iбрагiма вiдвiдати разом з ним Бедестан, де  мають  бути
рiдкiснi молодi рабинi. Навiть черкешенки,  якi  цiняться  найвище.  Грiтi
натякав Iбрагiмовi, що вже забув про його рабство. Власне, у цiй землi всi
раби. Народ - раб султанiв, султан - раб аллаха. Щоб  справити  приємнiсть
Луїджi,  Iбрагiм  вирiшив  зодягнутися  венецiанським  купцем.   Кольоровi
мережива, чорний  оксамит,  золотий  ланцюг  на  шиї,  перснi  з  великими
самоцвiтами, крислатий капелюх з  коштовним  плюмажем.  Одягали  його  два
грецькi хлопчики. Вродливi й вишуканi, як сам Iбрагiм. Вiн  оточував  себе
тiльки гарним. Хотiв бачити  себе  в  дзеркалах  чужих  життiв.  Не  любив
євнухiв. Ненавидiв наругу над людською природою. Людину лiпше  вбити,  нiж
калiчити. Смерть слiд теж розглядати як один iз способiв полегшити людське
життя. I не тому, хто вбивав, а кого  вбивають.  Поки  живий,  можна  було
втiшатися такими розмiрковуваннями. А  вiн  був  живий  i  не  мав  намiру
вмирати.  Може,  й  нiколи.  Дивився  на  себе  у  венецiанське  дзеркало,
подароване Луїджi Грiтi. Подобався  собi,  як  завжди.  Тонкий,  нервовий,
вишуканий. На блiдому обличчi виразно окресленi губи, з-пiд тонких  чорних
вусiв поблискують рiвнi гострi зуби, так щiльно поставленi,  що  здається:
їх удвiчi бiльше, нiж треба. Однi розвивають тiло, вiн розвивав свiй  дух.
Тiло пристосовувалося до духу, залежало вiд  нього,  а  дух  був  вiльний,
розкований,  мiльйонноликий.  Тому  й  любив  себе.  Iбрагiм   подвоєного,
потроєного в дзеркалах. Там вiдбивався уже й не вiн з його зовнiшнiстю,  а
його неповторний дух.
   Луїджi Грiтi застав Iбрагiма коло дзеркал. Мовби на догоду  Iбрагiмовi,
купець зодягнувся османцем. Багатий халат iз золотистої  парчi,  гаптованi
золотом зеленi шаровари,  бiлоснiжний  шовковий  тюрбан,  пiд  товстезними
смоляними бровами виблискують  вогнем  булькатi  очi.  Накривлений,  як  у
султана  Мехмеда  Фатiха,  нiс,  товстезнi  пишнi  вуса,  чорнюща  борода.
Чистiсiнький тобi паша! Вони  довго  смiялися,  розглядаючи  один  одного.
Обнялися i поцiлували один одного в напахченi вуса.  Навiть  пахощi  кожен
пiдiбрав вiдповiдно до одягу. У Луїджi - схiднi, в Iбрагiма -  iталiйськi,
трохи зжiноченi,  мало  не  вiд  самої  Катерини  Сфорци,  до  порад  якої
прислухалися усi найшляхетнiшi й найвельможнiшi особи Європiї.
   - В ношах чи на конях? - спитав Iбрагiм.
   - Тiльки верхи! - зареготав Грiтi, показуючи на криву шаблю в коштовних
пiхвах.
   Супроводжувало їх з десяток бостанджiїв, зготовлених на все лихе. їх не
подивував Iбрагiмiв вигляд. Бачили й не таке. Головами вiдповiдали за його
цiлiсть i недоторканнiсть перед самим султаном -  ось  i  все.  Грiтi  про
охорону, здавалося, не дбав  зовсiм.  Його  охороняли  грошi.  Мiг  купити
пiв-Стамбула. Ще й не знати, де бiльше скарбiв: у Семибаштовому замку чи в
нього?
   - Ми забули  взяти  євнухiв,-  спохопився  Грiтi.  Iбрагiм  пересмикнув
нервовими устами.
   - Навiщо? Я не вважаю, що таке видовище прикрашав справжнього мужчину.
   - Не прикрашає, але слугує першою  прикметою  мужчини.  Iнакше  кожному
правовiрному довелося б возити за собою цiлий гарем.  Клопiтливо  занадто,
чи не так?
   - Невеличкий гарем лiпший за найпишiнiших евнухiв. Я б згодився  возити
навiть гарем, тiльки не цих обрубкiв". Але мiй гарем iз самих  рабинь.  Це
нагадувало б менi щоразу про моє власне становище.
   -Чи не вважаєте ви,мiй дорогий,що вже час вам  змiнити  своє  становище
бодай у гаремi? -прискалив око Луїджi.
   -Я ще надто мало живу в Стамбулi.Всi,кого знав,лишилися у Манiсi.
   -Зате вас знае весь Стамбул.
   Iбрагiм засмiявся:
   -Згодьтеся,дорогий Луїджi,що я не можу взяти собi кадунами одразу  всiх
красунь Стамбула!Рабиньскiльки завгодно,законних жон -тiльки  чотири!  Так
повелiв пророк.
   -Не треба всiх.Починати слiд завжди з одної. Мiй друг  Скен-дер-челебiя
має юну доньку.
   -Скендер-челебiя? Головний дефтердар? Вiн мiг би породича-тися з рабом?
   -Не згадуйте зайвий раз про те,що для вас уже,власне,й не iснує.  Що  ж
до Скендер-челебєї,то вiн хотiв би догодити новому султановi  так  само,як
умiв догоджати його покiйному батьковi.  Одного  слова  султана  Сулеймана
досить,щоб Кiсайя стала  вашою  кадуною.А  вона-справжня  квiтка  з  садiв
аллаха.
   -Як можна судити про красу,не переконавшись у цьому на власнi очi?
   -А хiба вас не переконує майнове становище Скендер-челебєї?
   -Досi я намагався наповнювати не кiшенi,а голову й серце.
   -Те,що не iснує,не може бути наповненим.
   Що ви маєте на увазi?
   -Чоловiк наймудрiйший  може  вмерти  з  голоду,коли  в  нього  вiтер  у
кишенях,-прокричав Грiтi так голосно,нiби кидав  цi  слова  голодранцям,що
крутилися у вузьких вуличках,мало не пiдлазячи коням пiд ноги.-Я  особисто
надаю перевагу наповненню  усього  без  винятку.Може,дефтердару  якраз  не
вистачає вашої голови.
   -Досi вiн обходився влосною головою,i не без успiху.
   -Є  межа,перед  якою  безсилi  такi  уми,як  Скендер-челебєя.  Торгiвля
нагадує стамбульський Бедестан; тобi здається,нiби ти охопив її всю,а  тим
часом ти нагадуєш рибалку:що бiльше ловить вiн  риби  в  морi,  то  бiльше
бачить невловленної.Однi  впадають  у  розпач  вiд  такого  вiдкриття,iншi
шукають способiв упiймати ще бiльше.  Може,Скендер-  челебiї  бракує  саме
вашого розуму i вашого впливу так само, як вам не  вистачає  вiльної  жони
для гарему.
   -Я нiчого не говорив про гарем.Не переймався цим нiколи.Коли  хочете,то
про мiй гарем,хоч казати про це смiшно й не годилося б, дбав Сулейман.
   -Хай подбає ще.Тому,хто проводить iз султаном iнодi й  ночi  голова  до
голови в безсонних бесiдах, неважко випросити таку  дрiбницю.  Одне  слово
султанове -  i  Скендер-челебiя  сам  приведе  свою  прекрасну  Кiсайю  па
Ат-Мейдан...
   Iбрагiм мовчки всмiхався пiд  своїми  тонкими  вусами.  Цi  два  вовки,
Луїджi Грiтi й Скендер-челебiя, видно, уже неспроможнi проковтнути здобич,
яку хапають по всiй iмперiї, їм потрiбен ще й третiй.  Вибрали  його,  вiд
нього не вимагається нiяких зусиль. Усе вони зроблять самi. А  Сулейманове
слово вiн випросить легко. Тiльки натякне - i султан сам  благатиме  його,
щоб узяв у жони доньку дефтердара.
   - Я пришлю вам рiдкiсне дзеркало перської роботи,- сказав Iбрагiм.
   -  А  в  мене  для  вас  є  ще  рiдкiснiша  золота  монета,   карбована
найславетнiшим iталiйським майстром,-  тим  самим  вiдповiв  Луїджi.  Нiби
купцi, що з пропозицiї-iджабу й згоди-кабуля укладають  договiр-акд,  вони
згоджувалися дiяти спiльно в справi вельми важливiй, хоч i зродилася вона,
як могло видатися, з випадкової й несуттєвої балачки.
   Саме пiд'їздили до Бедестану -  головного  стамбульського  базару,  так
само старого, як i це мiсто, знищуваного й вiдроджуваного теж так само, як
i це мiсто,  i,  як  Царгород,  незнищенного,  вiчного,  безсмертного.  За
вузькими  вуличками,  за  купами   смiття,   бруду,   потоками   нечистот,
харчевнями, де дим, сморiд, пахощi, лайка,  насичення  i  спорожнення;  за
гамором i тiснявою, сонцем i вiтром - цiле мiсто, сховане  вiд  свiту  пiд
високими кам'яними склепiннями, з десятками вуличок i переходiв, зi своїми
майданами, водограями, струмками, навiть iз власною мечеттю. Тут нiколи не
подме вiтер, i повiтря зворухнеться хiба що вiд людських голосiв, брязкоту
збруї, ревiння вiслюкiв i рикання диких звiрiв, котрих продають так  само,
як i живих людей та мертвi товари.
   Гул стоїть, нiби ти всерединi велетенської мушлi, звуки не  мають  куди
вирватися, вони живуть тут вiчно, у безчасi, для  них,  як  i  для  всього
Бедестану, немає нi дня, нi ночi, нi сонця, нi мiсяця, нi роси, нi  спеки,
нi зими, нi лiта, тiльки блиск, чари, сон,  марення,  запахи.  Мускус  вiд
шкiр козячих, баранячих, волячих, солодкавий дух килимiв, п'янливi  пахощi
цинамону, ладану, перцю, гвоздики,  iмбиру,  смоли,  мускату,  сандалового
дерева, сiрки, амбри.
   Головний прохiд, по якому можна їхати верхи, навiть кiнськими запрягами
i  куди  заходять  цiлi  верблюдячi  каравани,  з  високим  синiм  зоряним
склепiнням. У напiвтемрявi бiчнi крамнички, набитi  товарами,  якi  лежать
там, може, i тисячу рокiв. Снопи свiтла падають крiзь вузькi вiкна  згори.
Тут височiють гори лiлових i чорних фiг, висять баранячi  тушi,  розрубанi
начетверо, кавалки  бринзи,  посипаної  чорними  зернятками,  тверда,  мов
кiстка,  продимлена  бастурма[6],  тут  же  арабський  клей  у  "сльозах",
мастика, желатин, басма, хна, ароматнi мазi для брiв, гашиш,  опiй,  фарби
для вовни, схiднi коштовностi; непорушне сидять  товстi  купцi  у  високих
чалмах  перед  крамницями  iз  срiбними,  мiдними  й  золотими   виробами.
Ремiсники крають i шиють одяг, роблять мiшки, плетуть кошики, їдять кебаби
й солодощi, варять плов i шурпу, рiжуть баранiв, смажать  м'ясо  (Бедестан
з'їдає за день самих тiльки верблюдiв до пiвтисячi, а баранiв  без  лiку),
жують, плямкають, вiдригують, спорожняються, моляться, кричать i  плачуть,
клянуть i присягаються. Старi вiрмени спiвають тисячолiтнiх дивних пiсень,
торговцi  зброєю,  пiдiбгавши  ноги,  сидять  на  звiрячих  шкурах,  п'ють
шербети, погладжують бороди, вибурмочують вiршi корану, а довкола них купи
ятаганiв, рушниць, пiстолiв, дамаськi  шаблi,  курдськi  кинджали,  киї  i
палицi з кавказького залiзного дерева, барабани; ще далi - золотi ланцюги,
намисто, перли, перснi, рубiни, смарагди, дiаманти, купи  бiрюзи,  кiнська
збруя,  чотки,  курильницi,  свiтильники,  пласке   начиння,   сандалi   з
розмальованого дерева, що їх жiнки взувають, iдучи в хамам[7],_ коробки  з
черепах, з  чорного  дерева,  iнкрустованi  перламутром,  старi  дзеркала,
пiдставки для корану, солома, сiно, дрова, ячмiнь, тканини - усе  змiшане,
перемiшане, звалене й навалене без пуття, без потреби, без видимого сенсу,
нiби знущання над довколишнiм свiтом, де споконвiку три  сили  намагаються
дати всьому  iснуючому  сякий-такий  лад,-  природа,  чоловiк,  боги,  щоб
згодом, ставши перед хаосом Бедестану, переконатися  у  безплiдностi  всiх
своїх намагань.
   Над стихiєю Бедестану невладна була нiяка сила, окрiм хiба що стихiї ще
бiльшої. I такою стихiєю у Царгородi завжди була пожежа. Бедестан горiв за
iмператорiв, горiв за  султанiв,  починаючи  вiд  першого  з  них  Мехмеда
Фатiха. Панування кожного султана  знаменувалося  не  тiльки  завойованими
землями, яничарськими бунтами, спорудженням нових мечетей, тюрбе й медресе
на майданах i узвишшях Стамбула, а й диким вигуком,  од  якого  здригалася
уся столиця, котрий мiг пролунати вдень i вночi, в найбiльше свято i в час
найстрашнiшої пошестi, у лiтню спеку i в сльотавий зимовий  день:  "Янгуйн
вар Бедестан!" - "Пожежа в Бедестанi!"
   I тодi в цьому замкненому, загадковому свiтi починалося пекло. До вогню
незмога було доступитися, вiн панував неподiльно пiд  вiчними  склепiннями
базару, все, що було там живе, гинуло безслiдно i безiменне.  Горiло  все,
що могло згорiти,  розтоплювалися  метали,  трiскалося  камiння,  висихали
водограї, чорне полум'я било з  Бедестану,  мов  з  пекла,  випалюючи  все
дощенту  i  в  довколишнiх  вуличках,  тому  цi  вулички  завжди  лишалися
найнужденнiшими, найбруднiшими i найупослiдженiшими при всiх султанах.
   Сулейман ще не пережив своєї пожежi в Бедестанi. Надто мало  владарював
як для цього. Iбрагiм i Грiтi без страху занурилися у  глибини  Бедестану,
проникли  в  найдальшi  його  нетрi,  поминувши  гори   товарiв,   людську
клекотняву, ревiння тварин, сяйво коштовностей, мерву покидькiв, добралися
до майдану, на якому стояв золотий дим вiд  потужних  ударiв  сонця  крiзь
скiснi вiкна у високих сiро-чорних склепiннях. Широкi променi вдарялися об
кам'янi плити, курилися золотим димом, вiд чого здавалося,  нiби  все  тут
пливе, рухається, злiтає у просторi, зависає  над  древнiми  плитами,  над
великим  бiломармуровим  водограєм  посерединi  майдану,  над  дерев'яними
помостами,  то  голими,  вичовганими,  то  застеленими  старими  яскравими
килимами, залежно вiд того, кому належали помости i  якої  цiнностi  товар
виставлено на них i коло них.
   Товаром тим на майданi, освiтленому найяскравiше  в  усьому  Бедестанi,
були люди. Раби.
   Приведенi з воєнних походiв, захопленi  корсарами,  впiйманi,  як  дикi
звiрi,  вкраденi,  купленi,  проданi  й   перепроданi.   Юнаки   рiдкiсних
обдарувань, хлопчики, позбавленi чоловiчої статi, дiвчатка й молодицi  для
чорної роботи, красунi  для  втiхи  синам  iсламу,  гаремне  м'ясо,  дивнi
витвори природи, з тiлами прекрасними й  чистими,  яких  не  наважився  ще
торкнутися навiть сонячний промiнь.
   Рабiв виводили поодинцi або й цiлими низками з бiчних темних переходiв,
дорожчий товар показували на помостах, дешевший продавався цiлими  гуртами
внизу, продавцi-байї викрикували цiну, вихваляли своїх рабiв,  їхню  силу,
молодiсть, незiпсованiсть, красу, вченiсть, умiлiсть. Поблизу в  Бедестанi
на таких самих торговельних майданах, з таким самим галасом, штовханиною i
колотнечею  продавано  коней,  птицю,  вiслюкiв,  овець,  кiз,  собак,  не
продавали тiльки кiшок,  бо  це  була  улюблена  тварина  пророка.  Кiшки,
вигинаючи спини, терлися об ноги купцiв, муркотiли й благоденствували,  не
вiдаючи, що цi люди продавали й купували людей, мов  тварин  безсловесних,
щоразу посилаючись на аллаха i його пророка, який звелiв усiм правовiрним:
"їжте ж те, що ви взяли в здобич дозволеним i благим..."_
   Коран забороняв жiнкам  оголюватися  перед  чоловiчими  поглядами.  Тут
жiнки були нагi. Бо рабинi на продаж. Однi стояли  з  виглядом  покiрливих
тварин, другi, тi, що не змирилися  з  долею,  мали  печать  шаленства  на
лицях; однi плакали, iншi сухими очима гостро  кололи  своїх  мучителiв  -
мали б силу, то вбивали б поглядами.
   - В Манiсi ви не могли мати такого вибору,- сказав Грiтi Iбрагiму, коли
вони наблизилися до Майдану рабiв.
   - Я нiколи без здригання не можу спостерiгати цiєї  торгiвлi,-  нервово
посiпуючи лицем, промовив Iбрагiм.- Завжди пам'ятатиму, як  продавав  мене
Джафер-бег, як тримали голого на отакому помостi... Тепер  я  сам  прийняв
iслам i якось можу виправдати людей моєї вiри. їм судилося воювати з  усiм
свiтом i тому мимоволi довелося стати жорстокими навiть у вiрi й  звичаях.
Але ви християни, хiба ваш бог дозволяє рабство?
   - У бога точно визначено тiльки заборони,- хмикнув Луїджi,- дозволене ж
завжди невизначене i непевне. Чоловiковi доводиться  самому  визначати  як
саму суть дозволеного, так i його мiру.
   Вiддавши повiддя коней  слугам,  вони  зiйшли  на  землю,  змiшалися  з
натовпом  багатих  муштерi  -  покупцiв  живого  товару.  Йшли   неквапом,
здається, єдинi тут, хто мiг поглянути на все, що дiялося на майданi, оком
неупередженим, незацiкавленим, майже  байдужим.  Нiби  приїхали  сюди  для
розваги,  не  маючи  намiру  купувати,  а  тiльки  придивитися  ближче  до
ганебного торгу й по-розмiрковувати з висот своєї незалежностi.
   - Не  забувайте,-  нагадав  Iбрагiмовi  Грiтi,-  що  я  наполовину  теж
мусульманин, i, коли менi треба, охоче повторюю слова Мухаммеда: "Бийте їх
по шиях, бийте їх по всiх пальцях".
   - Але ж ви навчалися у кращих  унiверситетах  Європи,  виховувалися  на
книгах найбiльших мудрецiв  Грецiї  i  Риму,  де  говориться  про  людську
свободу i гiднiсть.
   - Не забувайте, що  я  купець,-  засмiявся  Грiтi.-  Коли  ми  з  вами,
попиваючи кандiйське вино, обговорюємо  дiалог  Платона  "Республiка"  або
"Бенкет", я виступаю перед вами як носiй високих людських помислiв, коли ж
я опиняюся  на  Бедестанi,  я  вимушений  згадувати  й  те,  що  навiть  в
улюбленого  вами  Арiстотеля  у  його  "Братах"  в  авабi   вiсiмнадцятому
наводяться поради, як  треба  купувати  рабiв  i  рабинь.  Фiлософ  радить
неодмiнно переглядати рабiв навпроти сонця або в мiсцi, добре освiтленому,
оглядати не тiльки їхнi видимi члени й усе тiло, а й потайнi частини  тiла
аж до найсоромнiших.
   - Я про це знаю.
   - То коли навiть Арiстотель не соромився таких речей, чому ж маємо ми з
вами соромитися? Чи не лiпше  звiритися  у  всьому  аллаховi?  Сказано  ж:
"Аллах потужен над усякою рiччю".
   - Ви знаєте коран, як справжнiй хафiз[8],похвалив його Iбрагiм.
   - Менi до вподоби восьма сура, яка зветься "Здобич". Згодьтеся, що таке
слово для купецького серця - наймилiше. Купець не повелитель, який посилає
своїх воїнiв на завоювання земель, людей i багатств, але вiн може посилати
грошi, якi часто перевищують своєю силою зброю i найжорстокiше насильство.
Скажiмо, тут повинен бути мiй уртак[9] Сiнам-ага, якому я замовив привезти
менi партiю полонянок iз слов'янських земель.  Я  навiть  поставив  умову:
товар повинен бути добiрний i, сказати б, нещоденний, особливий.
   - Ви що, заплатили цьому Сiнам-азi? - навiть зупинився  вiд  здивування
Iбрагiм.
   - Я дав йому завдаток. Iнакше кажучи, послав  свої  грошi  за  море  по
здобич.
   - Це суперечить праву шарiату.  Iслам  дозволяє  воювати  з  невiрними,
захоплювати здобич, мати рабiв, але купцi нашi  суворо  обмеженi  законами
шарiату. Коли хочете, мусульманськi купцi, завдяки шарiату, найпоряднiшi в
сучасному свiтi. Щоб рiч могла бути проданою, нею треба заволодiти. Тiльки
тодi  вона  стає  "мутекавiм,  себто  надається  до  продажу   на   ринку.
Дозволенiстi може бути законною i  звичайною.  Наприклад,  оцет,  вживання
якого дозволено,  є  "мутекавiм",  але  вино,  вживання  якого  заборонене
пророком,  не  може  бути  "мутекавiм"  для  мусульманина,  а  тiльки  для
християнина. А щоб продавати навiть дозволенi речi, треба  неодмiнно  ними
заволодiти, тобто стати їхнiм власником можна й тодi, коли  ти  заволодiєш
речами, якi нiкому  не  належать,-  дикими  травами,  рослинами,  звiрами,
рибою, птаством, коштовним камiнням. Продаж таких речей  ще  до  того,  як
заволодiєш ними, згiдно з шарiатом не вважається дiйсним.
   -  Але  ж  багатi  люди  можуть  замовляти  рибу  рибалкам  або  дичину
мисливцям,- нагадав Грiтi.
   - Такий звичай iснує, але  вiн  суперечить  правилам.  Нi  рибалка,  нi
мисливець не можуть дати запевнень, що вони  впiймають  саме  те,  що  вам
хочеться, бо це вiд них не залежить.
   - Ловити рибу  або  дичину  -  заняття  справдi  непевне,-  пiдтримуючи
Iбрагiма пiд руку, нахилився до  нього  Грiтi,-  але  ж  з  людьми  -  рiч
набагато простiша. Я плачу Сiнам-азi, Сiнам-ага знаходить свого  знайомого
кримського бея, платить йому i  просить  привезти  з  королiвської  або  з
московської землi таких i таких рабiв або рабинь. Ось i все.  Тут  мiг  би
вдовольнитися навiть ваш суворий шарiат. Селям!  -  гукнув  вiн  зненацька
старому турковi, який сидiв на килимi, знесилено хилячи голову пiд  важким
тюрбаном,- випадковий спостерiгач серед цього  неправедного  торгу,  як  i
Грiтi з Iбрагiмом. Але так могло видатися тiльки  оку  недосвiдченому.  Бо
старий, мовби  покунюючи,  насправдi  пильно  приглядався  до  всього,  що
вiдбувалося довкола, його вухо ловило кожне слово, його  прикритi  важкими
зiв'ялими повiками очi вихоплювали  з  людського  вировиння  все  потрiбне
їхньому господаревi. Грiтi вiн помiтив  уже  давно  i  тiльки  вдав,  нiби
купцеве привiтання вирвало його з дрiмоти. Луїджi, здається, i не зауважив
хитрощiв старого, вiд Iбрагiма ж те не приховалося, бо мав око вигострене,
надто на людську пiдступнiсть.
   - Сiнам-ага? - спитав вiн неголосно у Луїджi.
   - Хай твоїм втечищем буде рай,-  не  даючи  Грiтi  часу  на  вiдповiдь,
мерщiй прохопився старий.
   - Тебе давно не було на Бедестанi, шановний Сiнам-ага,- напiвзапитливо,
напiвосудливо зауважив Грiтi.
   - Хiба насмiлився б я, нiкчемний раб, занести ногу на килими торгiвлi в
час смутку по смертi великого султана Селiма, хай насолоджується його душа
в садах аллаха, i  поки  мине  належний  час  пiсля  початку  царствування
великого султана Сулеймана, якому хай воздасться  найнижче  поклонiння?  -
заскiмлив Сiнам-ага.
   - Маєш товар для мене? - припиняючи його розбалакування,  майже  суворо
спитав Грiтi.
   Сiнам-ага ляснув у долонi, i чорний євнух, який крутився поблизу, вмить
кинувся кудись убiк, щоб за хвилину виступити разом ще з  кiлькома  такими
самими безбородими на чолi вервечки  закованих  за  шиї  гарних  чорнооких
дiвчат, зодягнених, попри осiнню холоднечу, досить скупенько.
   - Та ти смiєшся? - вигукнув розгнiвано Луїджi.- Смiєш пропонувати  менi
те, до чого дотикалося залiзо?
   - "Ми вмiстили на шиї в них кайдани, i вони вимушенi пiднести  голови".
Я, недостойний, хотiв щось показати для твого друга  ефендi,-  пробурмотiв
злякано Сiнам-ага.
   -  Якби  ти  знав,  хто  мiй  друг,  пiд  тобою  б   задрижала   навiть
земля,вдоволено промовив Грiтi.- Маєш щось  путяще  -  то  показуй,  а  не
видзвонюй залiзом. Хiба так дзвенить моє золото?
   Сiнам-ага, крекчучи, пiдвiвся з килима, пiдiбрав поли товстого  халата,
вклоняючись тепер уже не так перед Грiтi, як перед Iбрагiмом, повiв  їх  у
бiчнi переходи, в темряву й плiсняву.
   - Старий ошуканець,- бурмотiв гидливо Грiтi,  спотикаючись  у  темрявi,
трапляючи  в  смердючi  калюжi  своїми  тонкими  сап'янцями,  з  обуренням
вдихаючи запах плiсняви на стiнах.
   З темряви їм назустрiч виступили якiсь двi постатi, ще чорнiшi за  саму
пiтьму,  впiзнали  Сiнам-агу,  щезли,  тодi  попереду   заблимало   кiлька
вогникiв.
   -  Валлахi,  я   виконував   твоє   повелiння   з   покiрною   головою,
бейефендi[10],кректав Сiнам-ага.
   - Ти навмисне завiв нас у таку темряву, де не  побачиш  навiть  кiнчика
власного носа, старий пройдисвiте,- вилаявся Грiтi.
   - О достойний,- сплеснув  руками  Сiнам-ага,-  те,  що  вже  продане  i
зветься "сахiх", належить тому, хто купив, i зветься ёмюльк", i нiхто  без
згоди господаря не смiє поглянути на його власнiсть.  Так  говорить  право
шарiату. Чи ж мiг я не сховати те, що треба було сховати  вiд  усiх  очей,
щоб соловей розуму не втратив спокою вiд свiжостi  цiєї  рiдкiсної  квiтки
пiвнiчних  степiв.  Вона  виросла  там,  де  панує  жорстока  зима  i  над
замерзлими рiками вiють крижанi вiтри. Там  люди  ховають  своє  тiло  пiд
м'якими хутрами, воно в них так само м'яке...
   Вони вже були коло свiтильникiв, але не бачили нiчого.
   - Де ж твоя квiтка? - знетерпеливився Грiтi.
   - Вона перед тобою, о достойний.
   Iбрагiм, який мав очi зiркiшi, уже побачив дiвчину. Вона сидiла по  той
бiк двох свiтильникiв. Здається, пiд нею теж був килимок, а  може,  товста
циновка; уся загорнута  в  чорне,  з  чорним  покривалом  на  головi  i  з
непроглядним чарчафом[11] на обличчi, дiвчина сприймалася як частина цього
темного, затхлого простору, якась закам'янiлiсть  дивна,  химерний  темний
предмет без тепла, без руху, без щонайменшої прикмети життя.
   Сiнам-ага ступнув до темної постатi i рвонув покривало.  Буйно  потекло
з-пiд чорного шовку слiпуче золото, вдарило таким несамовитим  сяйвом,  що
навiть досвiдчений Луїджi, якого важко  було  чимось  здивувати,  охнув  i
вiдступив од дiвчини, натомiсть Iбрагiма незбагненна сила мовби кинула  до
того дивного волосся, вiн аж похилився на дiвчину,  вловив  тонкi  пахощi,
якi струменiли вiд неї (дбання досвiдченого  Сiнам-аги),  йому  передалася
тривога чужинки, її  пригнiченiсть  i  -  дивно,  але  справдi  так  -  її
зненависть i до нього, i до Грiтi, i до Сiнам-аги, i до всього довкола тут
у затхлому мороцi Бедестану й за його стiнами, у всьому Стамбулi.
   - Як ти звешся? - спитав вiн по-грецьки, забувши, що  дiвчина  не  може
знати його мови.
   - Вона зветься по-грецьки, ефендi,- мерщiй кинувся до нього Сiнам-ага.-
Зветься Анастасiя.
   - Але ж у нiй немає нiчого, що  б  приваблювало  погляди,-  розчаровано
промовив Грiтi, погамувавши свiй  перший  вiдрух.-  Ти,  старий  ошуканцю,
навiть ступаючи одною ногою у пекло, не вiдмовишся  вiд  паскудної  звички
обдурювати своїх замовникiв.
   - О достойний,- заскiмлив Сiнам-ага,- не треба дивитися  на  лице  цiєї
гяурки. Бо й що в тiм лицi? Коли вона  роздягнеться,  то  видасться  тобi,
нiби зовсiм не має обличчя через красу того, що сховано одягом.
   - То показуй те, що сховане  у  цiєї  доньки  диких  роксоланiв!  Ти  ж
роксолана? - звернувся вiн тепер уже до дiвчини  i  простягнув  руку,  щоб
узяти її за пiдборiддя.
   Дiвчина схопилася на ноги, вiдхилилася  вiд  Грiтi,  але  не  злякалася
його, не скрикнула вiд несподiванки, а засмiялася. Може,  смiшний  був  їй
оцей окатий турок з товстими вусами й густою бородою.
   - Не треба її роздягати,- несподiвано сказав Iбрагiм.
   - Але ж ми повиннi глянути на цю  роксоланку,  щоб  знати  її  справжню
цiну! - промурмотiв Луїджi. Вiн ухопив один з свiтильникiв i  пiднiс  його
до обличчя бранки.
   - Не треба. Я куплю її так. Я хочу ЇЇ купити. Скiльки за неї? Непомiтно
вiн заговорив по-iталiйськи, i чи то  це  дивне  дiвча  збагнуло,  про  що
йдеться,  чи  хотiло  якось   виказати   своє   обурення   отим   нахабним
присвiчуванням, до якого вдався Грiтi, воно голосно, з викликом засмiялося
просто в обличчя Луїджi й дзвiнким, глибоким  голосом  кинуло  йому  фразу
мовою, яка видалася Iбрагiмовi знайомою, але якої вiн не розумiв.
   - Що вона каже? - спитав вiн Грiтi.
   - Квод тiбi, мулiер? - не вiдповiдаючи, звернувся Луїджi до дiвчати тою
самою мовою, заточуючи iз своїм свiтильником пiвколо вiддаля од полонянки,
приглядаючись до неї тепер уже не  тiльки  з  цiкавостi,  а  й  з  сумiшшю
подиву. Але дiвча, випаливши свою дивну фразу, знов засмiялося  i  вже  не
говорило бiльше, з деякою навiть зневагою поморщило свiй гарненький  носик
i наставило бiлу руку навпроти свiтильника, який Грiтi  знов  наблизив  на
вiдстань занадто неприємну.
   - Уявiть собi, вона говорить по-латинi! - вигукнув  Грiтi,  звертаючись
до Iбрагiма.
   - Що ж тут дивного? Вона, мабуть, училася в себе вдома.  Ми  нiчого  не
знаємо про неї. Може, вона з багатої родини.
   - Ви не знаєте, що саме вона сказала!
   - Що ж саме?
   - Це одне з канонiчних запитань католицьких священикiв, якi  сповiдають
жiнок. Доволi грубе i непристойне, як на такi нiжнi уста.
   - А в устах ваших священикiв воно не видається занадто непристойним?
   - Вони виконують свiй обов'язок. I вони - грубi чоловiки.  А  це  нiжна
iстота. Ти, смердючий баришнику,- гукнув вiн  до  Сiнам-аги,-  який  товар
маєш  нахабство  нам  пiдсовувати?  Де  купив  цю  ледащицю?  З-пiд  якого
просмердiлого розпусника її витяг?
   - Валлахi! - приклав руки до грудей Сiнам-ага.- Ця  дiвчина  чиста,  як
ранкова квiтка, скупана в росi. Вона так само цiла, як...
   - Я купую її,- урвав його розбалакування Iбрагiм.
   - Бейефендi вiрить старому, Сiнам-азi?
   - Я купую цю дiвчину,- повторив Iбрагiм, уже нетерпеливлячись.- Скiльки
за неї?
   - П'ятсот дукатiв, бейефендi,- швидко промовив Сiнам-ага.
   - Даю тисячу,- недбало кинув Iбрагiм.
   - Бейефендi хоче назвати подвiйну цiну? Але це  належить  робити  менi.
Купець повинен називати подвiйну цiну, щоб дiйти до  справжньої  неквапом,
поторгувавшись усмак i досхочу. Iнакше як можна зберегти себе для служiння
справi, що нею тримається свiт?
   - Справдi,- втрутився трохи подивований таким перебiгом їхньої  пригоди
Грiтi,вона обiйшлася менi, як  свiдчить  Сiнам-ага,-  всього  лиш  п'ятсот
дукатiв. Ясна рiч, старий негiдник обдурює нас, як це вiн  завжди  робить,
бо за такi грошi можна б купити цiлих  трьох  черкешенок  iз  князiвського
роду, але хай уже буде так.
   - Я хочу, щоб Сiнам-ага заробив,  тому  даю  тисячу.-  Iбрагiм  затулив
собою дiвчину вiд Грiтi й турка, ступнув до неї, вона засмiялася до  нього
ще зухвалiше i з ще бiльшим викликом, нiж перед тим  до  Луїджi.  Смiялася
йому в обличчя нестримно, вiдчаєно, безнадiйно, струшувала на нього  хвилi
свого буйного волосся, що палало золотом не знати й  яким  -  райським  чи
пекельним, не вiдступала, не лякалася,  випросталася,  невисока,  зграбна,
вiдкинула голову на довгiй нiжнiй шиї, розсипала мiж  холодними  кам'яними
стiнами Бедестану дзвiнке срiбло прекрасного голосу: "Ха-ха-ха!"
   Iбрагiм здригнувся вiд темного передчуття, але поборов той вiдрух душi,
примусив себе усмiхнутися у вiдповiдь на смiх загадкової чужинки, котра не
плакала, як усi рабинi, не стогнала, не ламала вiдчаєно рук,  а  смiялася,
нiби знущаючись не тiльки з нього самого,  а  з  усього  цього  жорстокого
свiту, який хотiв скорити її, зламати й понищити. Iбрагiм заговорив до неї
незграбною  мiшаниною  слов'янських  слiв,  яких  навчився   вiд   султана
Сулеймана. Чи хотiла б вона до нього,  саме  до  нього,  а  не  до  когось
iншого? Дiвчина вмовкла на мить. Нiби аж придивилася до Iбрагiма пильнiше.
Чи хотiла б? Ще хтось може питати в цiй землi, чи вона хотiла б? Ха-ха-ха.
   Iбрагiм сухо звелiв Сiнам-азi привести рабиню до нього на Ат-Мейдан, ще
раз повторив, що заплатить  за  неї  тисячу  дукатiв,  попередив,  щоб  ще
сьогоднi до вечора вона була  в  його  домi  i  щоб  не  було  завдано  їй
щонайменшої шкоди. Тодi подякував Грiтi:
   - Я нiколи не забуду цiєї вашої послуги.
   -  Можу  тiльки  позаздрити  вашому  витонченому  смаку!   -   вигукнув
венецiанець.- Ця Роксолана, як я її називаю, мабуть, справдi щось  таке...
Як досвiдчений купець, можу сказати вам, що товар набуває  вартостi  також
вiд цiни, яку за нього заплачено.
   Iбрагiм мовчав. Швидко видобувався з темного  переходу.  Почувався  так
само  зганьбленим,  як  тодi,  коли  його,  малого  хлопчика,  продано  на
рабському торзi в Iзмiрi. Щоправда, тепер купував уже  вiн,  але  хiба  не
однаково? Є раби, якi купують,  i  раби,  яких  купують.  А  всi  раби.  I
порятунку немає нiякого. Вiн  пробував  порятуватися  вбранням,  розкiшшю,
якою оточував себе завдяки Сулеймановiй щедростi, вважав, що цим  полегшує
собi життя, уперто вмовляв себе, що життя, зрештою, й не може бути тяжким,
раз воно зветься життям. А навiщо?  Хай  той  старий  ошуканець  Сiнам-ага
обдурює людей, бо таке його покликання на цiй землi, хай  купує  i  продає
усе на свiтi Луїджi Грiтi, бо ж вiн купець, але навiщо ж тодi переконувати
себе в тому, в що нiколи не повiриш?
   _
   РОГАТИН

   Дощем, як слiзьми, заливало весь видимий i невидимий свiт,  i  душа  її
вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана
i проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i  блiдим,  як
холоднi очi стрiльцiв-лучникiв. Тут не було дощу, вiн лив, як сльози, в її
душi та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце  рвалося
з грудей од розпачу, недосяжному, навiки втраченому Рогатинi.
   Щось темне, велике  й  жахне  -  звiр  пiднебесний,  мара,  паморока  -
налетiло  на  неї,  насунулося,  i  голос  дощу  лунав  у  її   серцi   як
невiдшкодована болiсна втрата.  Нiчого  й  нiколи  в  життi  не  бачитимеш
кращого й милiшого, не зазнаєш уже того, що зазнала колись.
   Примари були тут, а позаду все тiльки справжнє - лиш простягни руку,  а
тут омана й несправжнiсть падали пiд ноги, лiтали в повiтрi,  виступали  з
стiн, юрмилися у засмердiлих од нечистот  вуличках,  шастали  нечутно,  як
вовнянi клубки, а то проривалися диким нявчанням - чи  то  кошачим,  чи  й
диявольським. Але дияволами мали бути люди, а нявчали кiшки, тисячi  кiшок
по всiх усю-дах, кiшок розпещених i розбещених, безкарних i неторканих, бо
кiшка була улюбленою твариною їхнього пророка.
   А може, це неминуча кара за те, що лишилося там, за морем,  за  степом,
за рiками й лiсами? Може, й не за грiхи її власнi, яких ще  не  встигла  й
назбирати, а за грiхи  давно  вмерлих,  нещасних,  проклятих,  заблуканих?
Безглуздя, безглуздя! Чи ж ще й тепер має лякати сама себе,  як  робив  це
батько її у Рогатинi. Отець Лiсовський лякав грiхами й грозив карами  всiм
без винятку, вiн чiпляв грiхи до всього сущого, навiть до дерев i камiння,
не визнаючи їх лише за собою самим, бо не мiг розрiзнити у  своїх  вчинках
грiшного й праведного, приречений на постiйне  сп'янiння  коли  й  не  вiд
молитов у  церквi  Святого  духа,  то  вiд  пива  й  горiлки  рогатинських
броварникiв Квасницi, Якубовича й Роздольського.
   Мала в своїй кровi  батькову  несамовитiсть  i  материн  легкий  норов.
Кублилося усе те в її душi в такому безладi, що навiть суворий її  учитель
Єронiм Скарбський, до якого посилав дочку Гаврило Лiсовський у  сподiваннi
чудес од своєї єдиної доньки, не змiг навести в тiй душi бодай  найменшого
ладу, а, навпаки,- ще бiльше розбурхав усе те, що до часу  було  приспане,
жило тiльки в зародку, ще й не прокльовуючись до життя. Жертва темних сил,
дочасна мучениця (так нiби для мук людинi неодмiнно  має  бути  визначений
якийсь час!), позбавлена волi, пограбована й обдерта з волi, яку коли ще й
зберегла, то хiба що глибоко в серцi та  в  неприборканостi  своїй.  Щедро
обдарована волею до життя, не мала тепер навiть тої безпритульної волi, що
мала найпаршивiша кiшка на вулицях Стамбула.
   Пережила втрату матерi, яку чотири роки тому схопила орда так само,  як
заполонила тепер її  саму,  безслiдно  зник  для  неї  нещасний  батько  в
палаючому Рогатинi, пережила власну смерть чи  якусь  подобу  смертi,  щоб
тепер воскреснути, як на старенькiй iконi в батьковiй церквi Святого духа,
але не в таємничому  сяйвi  святощiв,  не  для  поклонiнь  розкричаних  од
захвату, одурiлих од  чуда  натовпiв,  а  для  iснування  понурого,  майже
тваринного. Єдине, що могла,- це в думках повертатися без кiнця до рiдного
Рогатина, до крутих стежок iз  лоскiтливим  споришем  обабiч,  до  густого
малинника за розлогою грушею, яка взимку сумно  чорнiла  серед  снiгiв,  а
влiтку накривала зеленим шатром мало не все обiйстя Лiсовських. I дiм свiй
бачила з крутих вулиць Стамбула, так нiби стояла перед ним, дiм з  товстих
соснових колод, просторий, з вiкнами на високий вiльшаник, за  яким  унизу
бiжить Львiвська дорога, впираючись коло валу пiд горою у Львiвську  браму
з старим перекидним мiстком через рiв, а  в  ровi  буйнощi  лопухiв,  жаби
розкошують у вiчних дощових калюжах,  гаддя  намножується  така  сила,  що
ось-ось поповзе на Рогатин.
   Отець Гаврило Лiсовський передрiкав для Рогатина кару  iншу,  так  само
тяжку, як для бiблiйних Содома й Гоморри,  бо  ж  пiсля  тих  двох  третiм
мiстом, яке бог хотiв прибрати з лиця землi,  був,  на  його  думку,  саме
Рогатин, врятований випадково, але кари не позбавлений. Хоч як лякав своїх
прихожан п'яненький попик, приношень i пожертвувань на церкву було занадто
мало, щоб триматися панотцевi Лiсовському серед перших громадян  Рогатина,
тож на обiйстi вiчно хрюкали  величезнi  свинi,  хижi,  як  лiсовi  вепри,
ненажерливi, верескливi. Мама Олександра з ранку до ночi пекла ячнi малаї,
ламала  ще  гарячi,  колотила  в  дерев'яних   цебрах   замiшки,   носила,
надриваючись, до свинюшнi тим  ненажерливим  тварюкам,  вони  проковтували
принесене вмить, гризли цебра, прогризали  дошки  загорож,  простромлювали
хижi  рила,  висолоплювали  довгi  тонкi  рожевi   язики,   заходилися   у
несамовитому висковi. Пекла, яким батько лякав усiх  довкола,  Настася  не
боялася, щойно стала розумiти слова дорослих людей, бо ж бачила  те  пекло
щодня, жила в ньому разом iз своєю нещасною матiр'ю.
   Свиней Лiсовський продавав на славетному  Рогатинському  ярмарку,  куди
зганяли тисячi худоби, овець, свиней, кiз,  а  купувати  з'їздився  люд  з
Галича, Львова,  Сандомира,  з  самої  Литви  i  мало  не  з  Києва.  Отця
Лiсовського жартома звав той торговий люд "отцем свинопаственим". Та  хiба
мiг вiн лякатися якихось там слiв, коли  сам  умiв  лякати  людей  словами
урочистими,  загадковими,  темними!  Задирав  борiдку,  роздував   нiздрi,
грозився сухеньким пальчиком, схожим на криву галузку: "Но своемненно паче
же рещи не зная сущаго положеннаго разума". Мати не вельми  й  переймалася
своєю каторжною працею. Тоненька й маленька, тягала з печi  чорнi  казани,
мiсила колючi ячники, обпарювала руки по лiктi  в  окропi,  та  все  те  з
смiхом, у незбагненнiй радостi, з приспiвуванням то веселим,  то  й  трохи
сумним, як оте: "Ой кувала зозуленька, тепер не чувати;  ой  де  я  ся  не
родила, мушу привикати..." А отець  Лiсовський  усе  грозився  неминучiстю
кари для Рогатина й рогатинцiв, хоч його  маленька  Лександра  й  не  була
рогатинкою, походила з-над Пруту,  з  села  Княж-Двiр,  де  росли  незнанi
рогатинцям тисячолiтнi тиси, дерева вiчнi i вiд того якiсь мовби похмурi й
нелюдськi в своїй мiцi й красi. А  всi  дiти,  мовляв,  народжувалися  там
завжди вiд  заїжджих  князiв,  якi,  творячи  лови  в  довколишнiх  пущах,
закохувалися у княж-двiрських дiвчат i полишали по  собi  солодкi  спогади
тих короткочасних любощiв. Князiв уже давно й не було, а спогад  зостався,
i  Лександра,  щоб  дошкуляти  своєму  безрiдному  попиковi,  звала   себе
князiвною, та й ще дратувала його тим, буцiм i Настася не його донька,  бо
ж за дев'ять мiсяцiв до  її  народження  по  зимовiй  порошi  наскочив  на
рогатинськi лiси з ловецькою  громадою  сам  король  польський  Зигмунт  i
трапилася йому перед очi тодi вона, Лександра княж-двiрська, i вподобав її
король, i... "Королiвна! - радо галасував панотець Лiсовський, притискаючи
до себе маленьку доньку.- Моя донечка  -  королiвна,  прошу  я  вас!  Вона
вигойдувалася у мене в срiбнiй колисцi, а  їздитиме  в  срiбному  повозi!"
Срiбна колиска, по якiй пущено трави й квiти, iснувала лише в п'янiй  уявi
Гаврила Лiсовського, старенька дерев'яна  колисочка,  що  в  нiй  чеберяла
колись нiжками Настася, валялася серед мотлоху в темнiй комiрчинi,  але  ж
набагато веселiше й легше жити  з  легендою,  надто  в  такому  мiстi,  як
Рогатин, що  й  сам  постав  з  легенди.  Розповiдалося,  нiби  колись  ще
Галицький князь Ярослав Осмомисл полював тут у старезних пущах iз дружиною
воїнiв  своїх  i  коханкою  Пасткою  Чагровою,  жiнкою  вродливою  i  дико
свавiльною. Настка, погнавшись за якоюсь звiриною, заблукала в лiсi i, вже
не  маючи  сподiвань  порятуватися,   зненацька   помiтила   велетенського
оленя-рогача небаченої вогнистої  мастi.  Олень  струснув  рогами,  тупнув
ногою, мовби припрошуючи за собою жiнку, поволi побiг  лiсом  у  найбiльшi
гущавини, тiльки високi роги значили його путь,- i Настка й  собi  погнала
за ним свого коня. Так i вивiв той  олень  її  до  стiйбища  Ярославового.
Впала вона, заплакана й змучена, в обiйми князевi, а олень  щез,  мов  дух
святий. На тому мiсцi Ярослав  звелiв  закласти  церкву  Святого  духа,  а
згодом довкола церкви виникло й мiсто, яке названо Рогатином на честь того
рогатого рятiвника-оленя. Може, й доньку свою Лiсовський  назвав  Настусею
на спогад про ту далеку Настку, князiвську улюбленицю, хоч та Настка  мала
щастя лише в легендi, а смерть прийняла мученицьку -  на  вогнищi,  в  яке
кинули її жорстокi галицькi бояри. Ох, який безладний був  отець  Гаврило!
Безтямно любив свою маленьку дружиноньку i прирiк її на  вiчну  каторгу  з
ненажерливими свиньми. Пишався донькою, мрiяв навчити  її  найвищих  наук,
хоч сам ледве вмiв напам'ять прочитати двi молитви i  не  вмiв  вiдрiзнити
псалтиря вiд требника; i ладен був навiть вiдмовитися вiд  батькiвства  на
користь чи не самого короля польського - аби знали, хто  виростає  у  домi
панотця Лiсовського i в цьому благословенному й проклятому Рогатинi! Та  й
сам Рогатин, як i його безпутний син Гаврило  Лiсовський,  теж  стояв  над
столiттями свого походження й iснування  якиiiсь  нiби  розполовинений:  з
одного боку, розкiшна князiвська легенда про чудове врятування  заблуканої
душi, а з другого - майже содомська легенда про Чортову гору, яка  височiє
на схiд вiд Рогатина, нiби похмура купа землi, висипана  нелюдською  силою
на рiвнинi. Бо рогатинцi хоч i утворили своє мiсто довкола церкви  Святого
духа, але, видно, пам'ятаючи  про  грiховний  зв'язок  князя  Осмомисла  з
Насткою розпусною, самi вдалися у тi давнi часи до розпусти такої  тяжкої,
що бог розгнiвався, покликав до себе чорта i звелiв тому  засипати  грiшне
мiсто землею, щоб i слiду нiякого не зосталося.  Чорт  набрав  повну  свою
чортячу торбу чорної-пречорної землi  й  понiс  до  Рогатина.  Чи  то  вiн
заблукав, чи, може, ледаченький був, але не донiс тої землi  до  Рогатина,
бо саме запiяв когут, нечистий злякався, кинув землю, де був, i щез, А  на
тiм мiсцi виросла Чортова гора. I тепер щовесни дiтлашня бiгала туди рвати
горицвiт весняний, рутницю й синяк червоний, i хоч  як  уперто  переорював
стежки  Кузь  Смикайло,  що  мав  поле  пiд  Чортовою  горою,   але   вони
протоптувалися знов i знов у тих  самих  мiсцях,  де  були  споконвiку,  i
зрозпачений Кузь, кленучи всю бiсiвську силу, щоосенi пробував  виставляти
свiй грунт на лiцитацiю, але нiхто не хотiв купувати, бо як же  ти  купиш,
коли воно пiд самою Чортовою горою!
   Гаврило Лiсовський був переконаний, що  Рогатина  не  мине  його  доля.
"Чорт не донiс тої гори-бог донесе!-вигукував вiн на рогатинському ринку.-
Кара! Кара!"
   У нього були вогнистi коси, вуса й борiдка палали  полум'ям,  шкiра  на
обличчi й на руках була теж мовби  червона,  нiби  вiн  щойно  вискочив  з
пекла. Настася успадкувала вiд батька вогнисте волосся,  а  вiд  матерi  -
слiпучо-бiлу шкiру, нiжну й шовковисту не тiльки на дотик, а  й  на  самий
вигляд. Врода материна не  перейшла  до  Настусi,  та  дiвчина  тим  i  не
переймалася, бо вже побачила, який клопiт з  тою  вродою  в  її  маленької
матусi. Хоч як виснажувалася Лександра з панотцевими свиньми на продаж,  а
виходила в ярмарковi днi або на свята на  рогатинський  ринок,  надягнувши
бiлий, розквiтчаний гаптуванням сардак, взувши червонi сап'янцi,  виклавши
на високi, аж сорочку рвали, груди кiлька низок коралiв, то так i липли до
неї чоловiчi погляди, а хто нахабнiший та самовпевненiший, то  й  вiдверто
залицявся, пропонуючи вшетеченство.  Надто  набридали  писар  рогатинський
Шосткевич, багатий  саф'яник  Захарiалович  та  ще  голодраний  шляхтич  з
Пiдвисокого  Бжуховський,  драб  здоровенний,   маслакуватий,   iз   сторч
поставленими пусами, з товстезними руками, що  висовувалися  з  обтрiпаних
рукавiв  кунтуша,  в  рудих  од  старостi  чоботях,  затiсних   для   його
гунодзистих  лапищ.  Лiсовський  кинувся  якось  захищати  свою  жону   од
настирного шляхтича, але той зневажливо вiдгорнув нiкчемного попика  своєю
ручищею, кинувши крiзь зуби: "Ти, попе, не крутись  менi  пiд  ногами,  бо
потопчу!" - "Такий вигляд має бути в диявола,- показуючи на  Бжуховського,
закричав отець Гаврило до  своєї  маленької  донечки.-  Достеменно  такий,
Настасю! Знай i пам'ятай, моя дитино!"
   Аби ж то. Тепер переконалася, що  дияволи  -  тисячоликi.  Часто  й  не
знаєш; де вони i якi. Бжуховський був занадто простацький чорт. Не вмiв нi
приховати  свого  забiяцтва,  нi  бодай  притлумити.  Згодом   прибув   до
сандомирського воєводи, старости  земель  руських,  шляхтич  Бобовський  з
жовнiрами й став збирати в селах довкола  Рогатина  податки  й  довги  вiд
хлопiв. Наскочили й на Бжуховського, який мав у Пiдвисокому мiстечку  дiм,
а грунт уже давно пропив i жив то з полювання, то  з  грабунку,  до  якого
вдавався не криючись ще з двома чи трьома такими самими вiдчайдухами, як i
сам. Бобовський став домагатися вiд Бжуховського, щоб той сплатив податок,
якого не платив, здається, нiколи й нiкому, але то ще й не бiда, при цьому
шляхтич  назвав  Бжуховського  Бруховським,  себто   прирiвняв   його   до
звичайного хлопа-русина. Цього вже стерпiти Бжуховський не змiг би  навiть
пановi боговi. На нiчлiг Бобовський зупинився у господi на Пiдвисокому, i,
коли вже заснув,  туди  приїхало  ще  якихось  троє.  Челядник  Бобовською
сказав, що тут ночує сам пан шляхтич. Один  з  тих,  що  приїхали,  забрав
шаблю й канчук Бобовського, вскочив до кiмнати, де тон спав, i  став  бити
сонного. "Вставай, скурвин сину!" Вбiгли ще  двоє,  виволокли  за  чуприну
пана шляхтича до  передпокою,  били  обухами,  мушкетом  його  ж  власним,
вiдливали водою, знову били. Бжуховський, який  теж  прибув  на  розправу,
кричав з сiней: "Бийте добре, тiльки не рабуйте! Хай знає, який його холоп
з Бжуховського!" Тодi один повернувся i вистрiлив  у  голову  Бобовському.
Обмазали мертвому лице його ж власним лайном,  передали  господарю  майно,
нiчого не забрали. "Скажи, пане-господарю, що вбили його за  те,  що  пана
Бжуховського мав за холопа, а не за шляхтича. Аби всi знали i пам'ятали! "
   - Мiг би й тебе, неню, отак вбити цей Бжуховський,-  перелякано  казала
Настася своєму батьковi,- за мамцю отак i вбив би!
   - Мене бог боронить! - випинав груди панотець.- Божа ласка спочиває  на
праведних, а всiх грiшникiв жде геєна вогненна! Бжуховського ж найперше!
   Кара була видно-таки зготована для всього  Рогатина,  бо  не  минало  й
трьох-чотирьох рокiв, як  на  мiсто  нападали  чорнi  сили,  палили  його,
грабували, вбивали й полонили всiх, хто не  встиг  порятуватися  в  лiсах.
Панотець Лiсовський, попри своє вiчне сп'янiння й  безладне  життя,  якось
щоразу уникав  разом  iз  своїми  домашнiми  розгромiв,  переховувалися  у
дальньому лiсi аж над Гнилою Липою, куди виривалися крiзь Львiвську браму,
бо напасники чомусь завжди вдиралися у мiсто тiльки через брами Бабинецьку
або Галицьку. Мама Лександра, мовби застерiгаючи свою доньку,  наспiвувала
їй уже й не веселих та  безтурботних,  а  пiсень  так  само  страшних,  як
чужинськi напади на їхнє поставлене на розпуттях нещасне мiсто: "За  синiм
морем, над новим двором, Настася сорочку  шиє.  Шиє,  вишиває  i  на  двiр
поглядає. Миколайку, братику, що там так синiє? Ци ратаєньки орють, ой  ци
волики пасуть?" - "Ой Настасю, сестро, не  ратаєньки  iдуть  i  не  волики
пасуть, оно по тебе, Настасю, туроньки iдуть".-  "Ой  Миколайку,  братику,
найми же ти кухароньку, а я сховаюся пiд  дев'ятеро  дверей,  пiд  десятий
замок". Наїхали туроньки, стали Настасю шукати... Настасина хустонька,  но
не Настасина головка; Настасинi пацьори, но не  Настасина  шия;  Настасина
суконька, но не Настася сама; Настасинi панчошки, но не  Настасинi  ножки;
Настасинi черевички, но не  Настасин  хiд.  Стали  дверi  ламати,  Настасю
добувати; дев'ятеро дверей зламали i Настасю достали..." I плакала мама  з
цiєю пiснею, мовби передчуваючи долю i свою, i своєї дитини.
   Десь у далеких свiтах жили страхи,  мор  падав  на  людей,  потрясалася
земля. Сам султан турецький Баязид, лякаючись землетрусу, вийшов  за  мури
Царгорода, мешкав у  наметi  на  полi,  а  в  Царгородi  три  вежi  впали,
завалився палац Константина  Великого,  трясло  землю  у  Тракiї,  Боснiї,
Далмацiї i навiть у поблизькiй Молдовi. Кара на людей, а за що?
   Ще зовсiм малою була Настася, коли напали на Рогатин волохи.  Палили  й
грабували, як татари i турки, вивезли з Рогатина всi коштовностi,  аж  сам
польський  король  розгнiвався  i  примусив  волоського  воєводу   Стефана
повернути награбоване. З-помiж iншого було привезено також  усе  срiбло  i
всi книги цiннi з церкви Святого духа, бо отець  Лiсовський  пам'ятав  усе
так, що з його слiв було споряджено папiр, за яким волохи  мали  повернути
вкрадене. А було там три  келихи  позолоченi,  три  бiлi,  всього  келихiв
вiсiм, а в них срiбла шiстнадцять гривень i  п'ять  i  пiвлута[12],  а  ще
хрести, кадильницi, лампи, офiри рiзнi - на сорок три гривнi й  тринадцять
лутiв срiбла. Опрiч того, євангелiй  оправних  три,  служебникiв  оправних
три, псалтир i часослов, трiодь цвiтна, октоїх та ще  чотири  книги,  назв
яких запам'ятати вiн неспроможен, бо великої мудростi книги. Мав надiю, що
донька навчиться грамоти, осягне всi вiдомi й приступнi в Рогатинi науки i
тодi прочитає тi рiдкiснi книги, якi зiбралися в  його  церквi  за  багато
вiкiв.
   У священика Iвана Теребушка вчилася Настася читати.  Теребушкова  наука
обiйшлася Лiсовському в цiлу свиню. "Свиню цiлу поклав  на  свою  Настасю,
прошу я вас!" - гукав отець Гаврило. Вiн плакав вiд розчулення,  дивлячись
на свою тепер уже вчену дитину. "Малжонка моя вiрно-милая уродила менi  зi
мною сплоджену дочку панну Настасю першу в городi моїм, котра во всiм гiлi
своїм, тако в лицi, яко i в знаках, котрi в мене є, притрафила й уродила".
Але ж у п'яних хвастощах, топчучи власну гiднiсть, уперто  величав  доньку
королiвною, а чи ж досить для "королiвни" тої мiзерної науки,  почерпнутої
у Теребушка? Ще б мала набратися i добрих звичаїв та наук високих, а  дати
все це в Рогатинi мiг єдино тiльки вiкарiй Єронiм Скарбський. Коли ж отець
Гаврило поткнувся до вiкарiя, той заломив цiну вже не в одну  свиню,  а  в
цiлих шiсть. "Шiсть свинок за науку його латинську,-  потрясав  маленькими
кулачками отець Лiсовський.- За язик слов'янський свиню одну, а за  латину
аж шiсть? А  язик  же  слов'янський  правдою  божою  основан,  збудован  i
огорожен  єсть,  у  латинськiм  же  тiльки  лжа,  поганська   хитрiсть   i
фарисейство сидить, почиває i обпадає!"  Але  хто  ж  ще  в  Рогатинi  мiг
похвалитися тим, що поклав на всю науку для своєї дитини одну, а  тодi  аж
шiсть свиней вгодованих? I чи вберiгся б од  спокуси  вихвалятися  згодом,
протягом цiлого свого життя, отець Гаврило Лiсовський?  Та  й  виправдання
було пiд рукою. Бо хiба ж проживеш iз самим часословцем? Без латини  плати
вини - не збагнеш нi суддi, нi стряпчого, нi  ума,  нi  посла.  I  Настася
стала ходити до садиби вiкарiя Скарбського. Вiн приголомшив  малу  дiвчину
огромом  своїх  знань,  суворiстю  розуму.  Його   небуденнiсть   вражала.
Зодягався, як нiхто,  високий,  тонкошиїй,  з  сумними  темними  очима,  з
приглухлим голосом, байдужий до втiх, далекий вiд дрiб'язку  й  метушняви,
вiн вразив Настасю у саме  серце,  i  вона  закохалася  не  так,  як  досi
закохувалася у шмаркатих хлопцiв, з якими босонiж  гасала  то  на  Чортову
гору,  то  до  батькової  церкви  розглядати  химернi  старезнi  iкони   з
бородатими святими. Мидзата Урсуля,  донька  снiсаря  Блазея  Зебриновича,
довiдавшись про її закоханiсть, безжально висмiяла подругу:
   - Таж той Скарбський нi до чого не вдатен!
   - Як то? - обурилася Настася.
   - Ще й голомордий!
   - Сама голоморда.
   - А бачиш, як вiн ходить? Чи мiг би хоч од татар утекти?
   - Чому б мав утiкати? Вiн нi вiд кого не втiкатиме!
   - То де ж вiн буде?
   - А тут i буде!
   - То б я подивилася!
   - _Подивишся,_ копи хоч.
   I немов накликали своїми нерозважливими  розмовами  тяжке  лихо.  Писав
лiтописець про той рiк: "Татар сорок тисяч  з  чотирма  цариками  до  Русi
вторгнули i положилися недалеко Бузьська кошем, а загони по всiх  сторонах
розпустили, палячи, в'яжучи,  стинаючи,  в  неволю  беручи,  i  бiльш  нiж
шiстдесят тисяч люду тогди забрали в неволю, кроме дiтей, а старих окрутне
стинали i, на миль сорок волостi вздолж i вшир огнем i  мечем  завоювавши,
додому вернулися в цiлостi".
   Вхопили татари  i  Настасину  маму,  згинула  вона  навiки,  а  вiкарiй
Скарбський утiк найперший i найпрудкiше, бо мав завжди пару коней, готових
до запрягу, i  людей  вiрних,  якi  казали,  звiдки  налiтає  орда.  Отець
Лiсовський виїздив iз Рогатина хрестити дiтей на селах. Там i порятувався.
А Настасю з мамою налiт застав на обiй_стi.  Мама  лиш  встигла  штовхнути
малу до сажа iз свиньми. "Дитино  моя,  рятуйся!"  А  тодi  темний  тупiт,
гелготнява, свист  стрiл,  свинi  металися,  гинучи,  спливаючи  в  кровi,
валилися тяжко на дiвчину - i темний тупiт, потемнiло все, лиш мамин крик,
i знов тупiт, i їдкий сморiд кiнського поту, а вона задихалася серед калюж
кровi - своєї власної чи побитих тварин? Батько прибiг аж уночi.  Упав  на
колiна. Плакав, i молився, i проклинав.  Зосталася  без  мами,  порятована
мамою. Темнощi поселилися у Настасинiй душi вiд того дня, i хоч смiх знову
пробивався назовнi згодом, але вже був не такий безжурний i безтурботний.
   Прокрадалися  до  костьолу  святого  Миколая,  коли  ксьондз  Станiслав
Добровлянський сповiдував мiщанок рогатинських. Урсуля, Янечка  й  Настася
тулили  вуха  до  дерев'яної  загородки,  дослухалися  до  бубонiння  пана
Станiслава: "Фецiстi квод кведам мулiерес фацере солент  квандо  лiбiдiнем
се вексантем екстiнгере волюнт..."[13] Чи думалось, чи гадалось у час  тих
зухвалих забав,  що  доведеться  приголомшити  тим  брудним  запитанням  з
католицького  пенiтецiалiя  пихатого  Луїджi   Грiтi   на   стамбульському
Бедестанi?
   Розруха настала в мiстi, ляк i непевнiсть, мало не  щоночi  втiкали  до
лiсiв, хапаючи що доведеться з майна. Мошка  Гаїв,  що  мав  кам'яницю  зi
склепом на ринку, сховав у добрi пiд каменем грошi  вiд  татар,  а  Василь
Чуйчишин бачив i вкрав. Сказала про це Марунька Голод, що  жила  в  халупi
коло  гостинця  Галицького.  Однак  на  судi  Марунька   вiдмовилася   вiд
свiдчення, через що Шаїва примусили перепросити  Василя  Чуйчишина  такими
словами:
   "Жаль менi, що то вчинив, такi слова з  гнiвом  сказав,  коли  про  вас
нiчого злого не знав. Прошу вас, на пана бога, щоб це менi вiдпустили".  I
однаково Шаїва посаджено на тиждень  до  вежi,  де  мав  сидiти  казнь  за
наклеп.
   Розпач вiд утрати  матерi  минав,  свiт  довкола  -  великий,  зелений,
прекрасний. Зло вiдступало до найдальших обрiїв уяви, треба  було  жити  й
кохати, щоб не загинути, смiятися й приспiвувати до хлопцiв, збирати квiти
коло Липи й Свiржу, прислухатися до  лiсових  шелестiв,  мов  до  власного
дихання, жити  серед  неприступних  велетенських  букiв,  ласкавих  лiщин,
причаєних пiд листочками грибiв, яскравих твердих ягiд. Часто йшли дощi  в
тi роки. Вона втiкала тодi з дому, блукала самотою у лiсах. Там був  живий
вiддих буйного зела та вiдчуття нестримної сили проростань, безмежностi  й
летючостi духу i тiла. А може, то вона росла i їй  хотiлося  туди,  де  це
вiдчувалося найгострiше?
   Колись була їжачком пiд кленовим листочком,  мама  звала  її  сонечком,
батько - королiвною, приспiвувала собi спiваночки,  пострибуючи  на  однiй
нозi, висовувала вiд насолоди  язичок,  показувала  бiлому  свiту:  "Ось!"
Кортiло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як з тенет. Куди й чого?
   Тепер вiдчувала себе дорослою, кров струмувала в  її  дужому,  гнучкому
тiлi, груди рвали сорочку, незбагненнi млостi нападали зненацька майже так
само, як настирливi брати Баб'яки, потайнi й лихi, як маленькi собачки: то
спалять штани на кравцевi Яновi Студеняку, то смикають  за  бороду  самого
райцю Голосовського, то вкрадуть казана в лудильникiв-циган, то  накiрчать
котрусь з дiвчат, ледве й порятується. Вiд Баб'якiв Настася  втiкала  так,
що й не вловили жодного разу, та  хiба  знала,  вiд  кого  втiкає?  Певне,
настав такий для неї час, пора наспiла, коли штовхав тебе  якась  сила  до
людей, а ти вибираєш самотнiсть.
   Мабуть, i врятувалася  завдяки  своїй  дивнiй  звичцi  втiкати  з  дому
поночi. Бо татари налетiли на  Рогатин  уночi,  прокралися  тихцем  одразу
крiзь усi брами, забили всi вулицi, оточили всi доми, кам'яницi й  церкви,
а тодi пiдпалили весь Рогатин, виганяючи  людей  з  помешкань,  бо  звикли
вбивати й хапати на просторi. Дзвони в церквах Богородицi й  Святого  духа
вдарили й захлинулися,  Рогатин  запалав  червоно  i  безнадiйно,  Настася
побiгла спершу додому, тодi вниз, до  батькової  церкви,  побачила  кiнний
запряг,  але  вже  не  судилося  отцю  Лiсовському  вивезти  запрягом  тим
коштовностi церковнi, бо, коли бiг до повоза з важкою скринькою  у  руках,
став йому на путi чорний вершник,  а  перед  Настасею  -  Другий,  полум'я
вдарило звiдусюди, уже й не бачила вона, чи  живий  упав  там  нещасний  i
самотнiй батько її, чи мертвий,  чи  спалили  стару  церкву  з  iконами  й
ризами. Нiчого не бачила й не чула, спам'яталася на тому самому возi,  але
вже котився вiн не палаючими вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тодi далi й
далi на Волоський шлях, прозваний татарами Золотим за  незлiченну  здобич,
яку мали на ньому. Тумани Днiстра й Пруту лишалися збоку, потоки й розтоки
зеленого краю, води бiлi й чорнi, дощi й  пташиний  щебет  лiсовий  -  усе
лишалося позаду, назавжди, навiки. Тiльки тупiт копит i  посвист  стрiл  у
степу, трави шорсткi  й  земля  тверда,  як  розпука.  Бiлим  тiлом  земля
зволочена, кров'ю столочена, копитами пiнськими зорана. "Iз-за  гори-гори,
темненького лiсу татари  iдуть,  русиночку  ведуть.  У  русиночки  коса  з
золотого волоса - щирий бiр освiтила, зелену дiброву i биту дорогу.  А  за
нею бiжить у погоню батенько її. Кивнула-махнула  бiлою  рукою:  "Вернися,
батеньку, вернися, рiдненький, уже ж мене не однiмеш  i  сам,  старенький,
загинеш. Занесеш голову  на  чужую  сторону,  занесеш  очицi  на  турецькi
гряницi!" її везли в батьковому  возi,  тодi  в  чорнiй  мажi  татарськiй,
одслонену вiд сонця, у дивному  дбаннi  й  уважливостi,  хоч  поряд  гнали
закутих у залiзо таких, як i вона, та й лiпших набагато за неї. Тодi  було
море - гори ворожої  води,  тьма  таємничих  чужих  просторiв,  наповнених
загадковiстю, грiзно й вороже притулених  до  звичного  свiту  землi.  Був
страшний невольничий ринок у Кафi, де її продано Сiнам-азi, i  знов  Чорне
море, де б вона мала втонути, але не втонула - виринула, щоб жити далi.
   Жити? Навiщо? Надiї умерли в нiй уже давно, молитви, якi знала  змалку,
порозгублювала всi до єдиної, iснувала тепер у  суцiльному  приниженнi,  в
напiвмареннi,  у  пiдсвiдомостi,  але  десь  у  найдальших  глибинах  душi
вiдчуваючи, що живе далi, що не вмре, що жити треба,  треба,  треба!  Тому
смiялася i спiвала на невольничiм ринку в Кафi, i на кадризi Сiнам-аги,  i
навiть у темних нетрях  Бедестану,  коли  її  продавали  вдруге  i,  може,
назавжди.
   _
   ОТАРА

   Мала вона в собi щось вабливе - чи то в неземному сяєвi золото-червоних
кiс, чи то в зграбному, змiїстому тiлi, коли той дикий татарський  вершник
навiть уночi, лиш при маревному свiтлi пожежi, полонився нею  аж  так,  що
виокремив  її  з-помiж  усiх  iнших  бранок  i  до  самої  Кафи   вiз   як
найкоштовнiший скарб. Та й суворий  вiкарiй  Скарбський,  нiби  вiдчуваючи
клекотняву вогнiв у її  серцi,  часто  заводив  бесiди  не  про  саме  лиш
спасiння душi, а й про тiло, i вона з подивом вiдзначила,  що  й  сам  бог
визнає плоть - цей  одяг  душi  -  i  що  вона  лiпша  й  досконалiша,  то
вдоволенiшим має бути Всевишнiй такою людиною.  "Плоть  -  значна  частина
нашого єства,- казав Скарбський.- Слiд звелiти нашому духовi, щоб  вiн  не
замикався у собi самому, не зневажав i не лишав самотньою  нашу  плоть,  а
зливався з  нею  в  тiсних  обiймах".  Вiд  таких  слiв  Настася  мимоволi
червонiла, а суворий вiкарiй, мовби не  помiчаючи  дiвчачого  збентеження,
дивлячись їй поверх голови, вiв далi: "Правосуддя господнє  передбачає  це
єднання й сплетiння тiла й душi таким тiсним, що  й  тiло  разом  з  душею
прирiкає на вiчнi муки або вiчне блаженство".
   Якби їй дано було вибирати, вона вибрала  б  тiльки  вiчне  блаженство,
iнакше навiщо жити!
   "Тi, хто хоче вiдректися вiд свого  тiла,  намагаються  вийти  за  межi
свого єства i втекти вiд своєї  людської  природи,-  це  безумцi.  Замiсть
обернутися в ангелiв, вони перетворюються на звiрiв, замiсть возвиситися -
вони принижують себе..."
   "Я не вiдречусь,  не  вiдречусь  нiколи!  -  присягалася  собi  в  душi
Настася.- Не вiдречусь i не принижусь!"
   Коли ж  ступила  на  стамбульський  берег,  забула  про  все.  Йшла  за
вервечкою своїх закованих у залiзо нещасних  подруг,  йшла  вiльно,  мовби
туркеня, у шовкових широких шароварах, у довгiй сорочцi барвистого  шовку,
в зеленому дiвочому чарчафi, який закривав їй обличчя i коси, у штудерних,
iз задертими носками ступаннях з позолоченого сап'яну. Мiсток гойдався  на
зв'язаних бочках, кинутих у брудну воду, свiт  гойдався  в  Настасi  перед
очима, велетенське  мiсто  здiймалося  перед  нею  округло,  опукло,  било
червiнню  сонця  з  безлiчi  шибок,  сумно  зеленiло  свiчками  кипарисiв,
наставляло на неї  похмурi  вежi  старезних  мурiв,  мечетi  з  гостряками
мiнаретiв. Вона йшла  вистрибцем  по  тому  непевному  мiстку,  вигиналася
спиною, усiєю постаттю, молода, витка, жадiбна до життя, ступала  на  край
цiєї чужої, страшної, ворожої землi, тоскне квилiння знов, як  недавно  на
морi, народилося в її душi, од розпачу, здавалося, навiть втрачає зiр, але
стрiпувала вперто головою, стрибала вперед, мовби  рятуючись  од  шаркання
старечих нiг Сiнам-аги позаду: шарк, шарк! У водi затоки - цiлi  покидища,
смiтники, затонулi гнилi дошки, зужитiсть, собаче стерво,  шматки  дерева,
обсипанi черепашками, сморiд. Край води розкопана земля, багниська, баюри,
болото, гнiй, затопленi згнилi човни. А затока звалася Золотий  _Рiг._  Де
_ж те золото i що тут золоте? Хiба що  сонце  на  небi,  але  як  же  воно
високо!
   До Золотого Рогу бiжать  спадистi  вулички,  переплетенi  мiж  собою  у
мертвих обiймах, як утопленики. Старi  дерев'янi  доми,  оздобленi  густою
рiзьбою,  криво  нахиленi  один  до  одного,  ось-ось  попадають.  Вуличка
розiтнута навпiл сонцем - затiнок i спека аж шкварчать.  Сiнам-ага  звелiв
вести бранок затiнком. Може, шкодував, що не дочекався вечора на  кадризi,
щоб не виставляти своєї здобичi перед очi вулицям?  А  вулицi  були  повнi
самих чоловiкiв. На маленьких площах, коло водограїв, у затiнку  платанiв,
навiть да спецi, на кожнiм вiльнiм мiсцi чоловiки сидiли густо,  як  мухи,
непорушнi й чорнi.  Тiльки  вуличнi  продавцi  води,  мигдалю,  солодощiв,
смаженого м'яса вешталися помiж тими чорними  постатями,  щось  вигукували
клекiтливе, нiби аж задихаючись, годували й  поїли  отi  дивно  непорушнi,
зовнi спокiйнi - нi ланки, нi бiйки, нi колотнечi, нi голосу, нi  вiтру  -
натовпи чоловiкiв. Та й не могли нi  говорити,  нi  сперечатися,  бо  мали
пильну роботу: всi їли, жували, ковтали,  пили  холодну  воду,  знов  їли.
Варенi в казанах кишки, вим'я, тельбухи, серця баранячi  й  волячi,  жирнi
кебаби, якiсь овочi, iцо з них стiкав жир, видно було по шиях, як  жадiбно
ковтають  величезнi  шматки.  Хоч  би  котрийсь  подавився!  Спорожнялися,
недалеко й вiдходячи, у повiтрi висiв сморiд сечi, покидькiв, смоли, диму,
часнику, риби. Торговцi розносили ще й якiсь їстiвнi  квiти,  але  де  там
пахощi квiтiв серед цiєї запаскудженостi, серед цього жування, ковтання  й
спорожнення! їли ненаситно, навстоячки, на ходу, як конi або  верблюди,  i
всi невiдривне дивилися на бiлих  жiнок,  яких  гнали  вулицями  наглядачi
Сiнам-аги. Погляди бiгли за жiнками, ковзали  по  ногах,  липучi,  бруднi,
тяжкi. Чоловiки мурчали, як  коти,  хтивiсть  била  з  їхнiх  розледащених
постатей - о проклятi самцi, тварюки, пси! Ось  де  жiнка  вiдчувала,  яке
прокляття - її тiло, ось де хотiла коли й не злетiти пташкою  у  небо,  то
бодай провалитися в землю, хоч, мабуть, i в цiй землi  не  порятуєшся  вiд
отих поглядiв, вiд отих страшних очей.
   Очi були - мов образ i дух цього велетенського мiста.  Вiдверто-нахабнi
й схованi, невидимi, але вiдчувальнi  погляди.  Враження  таке,  нiби  очi
невiдступне стежать за тобою i незмога вiд них сховатися нi пiд водою,  нi
пiд землею. Очi на вулицях, у дерев'яних домах, за дерев'яними  решiтками,
в листi дерев, у водограях, у написах на бiлих i сiрих плитах, на  високих
мiнаретах i розлеглих пощерблених мурах, у повiтрi, як тiнi  птахiв,  хмар
або летючого листя. Погляди холоднi, як дотики змiї, шорсткi, мов  будьга,
вiчна мука нагляду, недовiр'я, пiдозрiливостi, мiсто, мов суцiльна страшна
в'язниця для жiнок. Настася намагалася не помiчати нi тих поглядiв, нi тих
очей. Аби тiльки не пiддатися розпачу, забути про тi очi. "Смiйся,  дитино
моя!" - казала колись їй мама. Де ж ви, мамо?
   Вiяв задушливий вiтер лодос - вiтер умерлих. Несамовитiло сонце,  блiде
й страшне, як око слiпого. А вдома сонце завжди свiтило крiзь листя, крiзь
густе гiлля, лягало на  землю  мереживними  блискiтками,  кропило  зеленим
сяйвом їхнiй дiм,  стежку  вiд  ворiт,  траву  обабiч  стежки,  криницю  з
замшiлим зрубом, березовi й дубовi дрова пiд високим пiддашшям.  Кому  тут
про це розкажеш?
   Покинута всiм свiтом, нiби вчинила  якiсь  великi  злочини.  А  вона  ж
невинна й праведна, мов щойно народжене пташеня. Кому про це розкажеш? Iов
теж був справедливий, а зазнав найтяжчих нещасть. Чи вже воно так судилося
всiм невинним i справедливим? А отi, що зирять невiдступно й невiдчепно за
кожним її кроком? Спитати б їх, скiльки злочинiв,  грабувань,  убивств  на
їхньому  сумлiннi?  Грiються  на  сонцi,  смiються,   жують,   ковтають...
Круглоголовi дiтлахи-чоджуки шастають пiд ногами, щось кричать до  бранок,
жбурляють камiнцi, сиплють порохом. Євнухи лiниво вiдмахуються вiд  їхньої
настирливостi, дорослi спостерiгачi пiдохочують i  пiд'юджують  хлопчакiв,
бо тут тiльки хлопчаки, жодної дiвчинки, так само, як  i  жодної  дорослої
жiнки на вулицях, окрiм цих  нещасних,  серед  яких  найнещаснiша  вона  -
Настася. Бо липучих, хтивих поглядiв на її долю припадає найбiльше.  Скутi
ланцюгом, у залiзних нашийниках для чоловiчої юрби вже мовби й  не  жiнки,
погляди лиш ковзають по них i летять далi, пожадливо шукаючи собi  ласiшої
поживи, i нею неминуче має стати Настася,  зодягнена  туркенею,  маленька,
зграбна, витка, мов зелений плющ на старезних мурах Стамбула,  для  туркiв
вона теж туркеня, може, дружина старого Сiнам-аги,  може,  донька,  це  не
важить, головне - жiнка, молода, правовiрна, вiд чого розкiш для  поглядiв
ще побiльшується, i тому вони летять на неї, забивають їй вiддих так само,
як задушливий вiтер лодос.
   Пробувала рятуватися, вiдвертаючи очi на мури Стамбула. Починалися  вiд
Золотого Рогу. Темне камiння, циклопiчнi  скелi,  могутнi  брили,  зубчатi
корони веж то чотирикутних, то круглих, тесане камiння  й  червона  плiнфа
мурiв, руїни притулених до мурiв  стародавнiх  палацiв,  глибочезнi  рови,
наповненi вже й не водою, а уламками колишнiх  святинь  i  жител,  травою,
зiллям, стовбурами звалених дерев, хащами; десь за ровами  широка  дорога,
викладена бiлими плитами, мабуть, ще за грецьких  iмператорiв,  на  схилах
ровiв - латки городiв, тодi  знов  дикi  заростi,  плющ,  юдине  дерево  з
квiтами неприродної барви, вигорiла на сонцi трава,  вiслюки  з  червоними
в'юками на спинах, круглоголовi чоджуки.
   Той мур сприймався мов величезне тiло цього загадкового мiста, а тут  -
на  вулицях  -  його  нутрощi,  тельбухи,  бруд  i  покидища.  Все   життя
зосередилося  в  отих  лабiринтах  поглядiв,  у  пастках  вогнистих   очей
фанатикiв, у шаленствi  хтивостi.  I  коли  уявлялося  колись  життя,  мов
євхаристiя, мов нестримний бiг затятих апостолiв  до  таємницi,  то  тепер
могла переконатися, що таємниць  не  iснує,  що  й  на  тих  апостольських
вершинах, мабуть, можна знайти прокляття або й кiнець.
   Щоб хоч  трохи  вспокоїтися,  Настася  пробувала  шукати  схожiсть  мiж
стамбульцями i навiки втраченими людьми з Рогатина, якi  стояли  їй  перед
очима невiдступне й уперто, а може, то вона сама виставляла  їх  рядами  в
своїй зболенiй уявi, чiпляючись за них мов за  останнi  рештки  життя.  Не
було нiчого спiльного. Хiба що караїм-пекар був  трохи  подiбний  до  оцих
чоловiкiв.  Бо  хiба  ж  такi  були  рогатинцi,  добрi,   лагiднi,   якiсь
свiтлолицi, наївнi, мов  дiти?  А  цi  всi  осхлi,  шорсткi,  вив'яленi  й
висушенi на сонцi i, видно, ледачi, як той  Василь  з  Потока,  що  вперто
ставив свою халупу занадто близько вiд синагоги, i  хоч  правовiрнi  євреї
щоразу розвалювали її, не даючи Василевi поставити покрiвлю,  вiн  знов  i
знов уперто лiпив її, бо лiньки було вiдсунутися далi.
   Згадавши того дурнуватого, упертого в  лiнощах  Василя,  Настася  трохи
розвеселилася i спромоглася навiть затiяти з собою химерну гру. Нiяка вона
не бранка, не продана, не куплена, не донька попа  з  Рогатина,  а  молода
туркеня, належить цьому мальовничому незвичайному свiтовi, а свiт належить
їй. Вона безтурботне дiвчисько, вiльне, владне,  маєтне.  Може,  й  донька
Сiнам-аги. А то ii вище. Це  не  важить,  головне  -  молода,  приваблива,
правовiрна, вiд чого, бач, розкiш для поглядiв ще  побiльшується,  i  тому
вони летять на неї, минаючи бiдних її  подруг,  забивають  їй  вiддих  так
само, як задушливий вiтер сироко.
   Йшла, ще бiльше вигинаючись усiєю постаттю, грали в  нiй  усi  суглоби,
витанцьовував кожен  м'яз,  i  тонкий  шовк  слухняно  передавав  усе  те,
повторював i  вiдтворював,  аж  нiби  зiтхання  захвату  супроводжувало  й
переслiдувало цю таємничу незвичайну дiвчину, котилося за нею, наростаючи,
побiльшуючись, намножуючись, змагаючись  у  могуттi  з  невпинним  вiтром:
"Бак, бак, бак!"[14] '
   Та гра урвалася несподiвано й жорстоко.
   Вже й до того Настася зауважила,  як  багато  тварин  на  стамбульських
вулицях. Нiби в Рогатинi в ярмарковi днi. Конi з вершниками i  розсiдланi,
вiслюки з поклажею  у  сонному  куняннi  або  в  моторошному  криковi,  що
нагадував скрипiння сухого колеса:
   "I-ах, i-ахi", собаки гризуться за голi баранячi  кiстки  або  клацають
зубами, виловлюючи блiх у забейканих  хвостах,  розманiженi,  гнучкоспиннi
кiшечки насолоджуються своєю неторканiстю i безкарнiстю, туркочуть  голуби
коло мечетей i водограїв, цвiрiнькають дрiбнi пташки, виспiвують у  гiллi,
вицвiркочують у густому листi - свiт  барвистий,  лагiдний,  зовсiм  чужий
отому нелюдському лабiринту, вибудуваному iз слизьких, пожадливих поглядiв
i з ненависного дихання, що  огортає  тебе  смердючою  хмарою,  крiзь  яку
несила продертися.
   Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях,  i  вони  нiби
забули про його iснування так само, як  поволi  забували  свого  бога,  що
покинув їх на самотi, вiдцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину,
безпомiчних i слабих.
   Та ось попереду сумної валки бранок,  не  знати  звiдки  взявшись,  мов
зродившись з пороху  стамбульського,  з'явилася  отара  сiрих,  закудланих
овець. Вiвцi юрмилися тiсно й щiльно,  налякано  налiтали  одна  на  одну,
штовхалися й турлялися, тицялися зослiпу то в той, то в той бiк. Чабани  у
високих гостроверхих кучмастих шапках, у колись бiлому, а тепер безнадiйно
запацьореному одязi гiйкали на одурiлих тварин, збивали  їх  герлигами  ще
тiснiше, гнали далi на продаж чи на зарiз, а попереду отари, поважний, мов
Сiнам-ага,  виступав  велетенський  чорний  цап   з   повiшеним   на   шиї
дзвiнком-боталом iз позеленiлої мiдi, i  та  мiдь  з  кожним  похитуванням
цапової шиї дзвенiла глухо, глибоко болiсно, як Настасине серце.
   Отара була мов їхня доля. Овець гнали, як людей, а людей  -  як  овець.
Духом загибелi повiяло на нещасних жiнок од  того  видовиська,  бив  їм  у
нiздрi сморiд ненавистi, чувся голос смертi.
   - Гiй! Гiй! -  кричали  чабани-болгари  голосами  втомлено-тьмавими,  а
Настасi вчувалося, нiби то глибоко в її грудях  лунає  чиясь  пересторога:
"Стiй!  Стiй!"-i  тiло  їй  мовби  здерев'янiло,  втратило   гнучкiсть   i
зграбнiсть, не могла ступнути ногою,  не  могла  зворухнутися  -  отак  би
впала, вдарилася об землю i вмерла тут, щоб не бачити цього чужого  мiста,
не вiдчувати на собi повзання липучих,  мов  гусiнь,  поглядiв,  не  знати
приниження i страху, зрiвнятися з отими вiвцями на зарiз.
   Та й знову змилувалася над нею доля.  Євнухи  звернули  в  провулок  до
двоповерхового дерев'яного будинку, старого й розлiзлого, як i його хазяїн
Сiнам-ага. Настася краєм свiдомостi зауважила густе  рiзьблення,  маленькi
вiконця з химерним плетивом  дерев'яних  решiток  нагорi,  мiцнi  дверi  з
товстим  мiдним  кiльцем,  старе  дерево  перед  домом,  що  хилилося   на
стiну,ось-ось упаде.
   З безмежного Стамбула, з його ненавистi й муки безкiнечної кинутi тепер
були в тишу цього притулку, в тiсняву дерев'яної клiтки-в'язницi, де  волю
замiнено   решiтками   на   вiкнах,   старими   килимами   на    пiдлогах,
подушками-мiндерами,   безладно   розкиданими   мiж    мiдним    начинням,
курильницями, речами незнайомими, химерними, безглуздими й ворожими.
   З жiнок знято залiзнi нашийники. Нарештi, нарештi! Показано,  де  вода,
де все, чого вимагають природнi потреби. Хоч i навiки,  може,  похованi  в
цих чотирьох стiнах, але врятованi вiд пожадливих очей i живi, живi!
   Сiнам-ага, приглядаючись, як спроваджувано бранок на жiночу половину  й
мiцно замикано для певностi, бурмотiв молитву вдячностi: "Во  iм'я  аллаха
милостивого, милосердного. Вiд  зла  тих,  що  дмуть  на  вузли,  вiд  зла
заздрiсника, коли вiн заздрив! "_
   Поволi почовгав на чоловiчу частину дому - селямлик. Тепер мiг терпляче
вичiкувати з своєю здобиччю,  поки  настане  час  вигiдно  продати  її  на
Бедестанi. Ту червонокосу продасть венецiанцевi, який  дав  завдаток,  тим
часом буде разом з усiма. Квапитися з нею не слiд,  хоч  вона  й  не  його
наполовину. Вiддавати чуже нiколи не треба поспiшати. Бо коли дасте аллаху
гарну позичку, вiн подвоїть вам i простить вас. Той, хто знає  сокровенне,
великий i мудрий.
   _

   ВАЛIДЕ

   Про свою нову рабиню Iбрагiм забув. Принаймнi хотiв,  щоб  так  думали.
Хто? Його євнухи, яких вимушений був тримати для догляду над  гаремом?  Чи
сама  рабиня,  занадто  зухвала  й  неприборкана,  як  на  її   становище?
Зухвалостi вiн не прощав  нiкому.  Навiть  султан  Сулейман  нiколи  б  не
дозволив собi бути зухвалим з Iбрагiмом. Мiж ними  ось  уже  десять  рокiв
взаємини були ледь не братськi. Старшим  братом,  хоч  як  це  дивно,  був
Iбрагiм.  Сулейман  пiдкорявся  Iбрагiмовi  в  усьому:  у  вигадництвi,  в
примхах, у настроях, в суперечках, у кiнних змаганнях, в  ловах.  Iшов  за
ним охоче, мовби аж радiсно, Iбрагiм випереджав Сулеймана  в  усьому,  але
дотримувався  розумної  мiри,  не  давав  тому  вiдчути  нижчостi,  меншої
обдарованостi, меншої вправностi. Все це було, але все належало  минулому.
Смерть султана Селiма  змiнила  все  в  один  день.  Iбрагiм  був  занадто
розумний чоловiк, щоб не знати, яка загрозлива рiч влада. Людина з  владою
у  руках  вiдрiзняється  вiд  звичайної  так   само,   як   збройний   вiд
беззбройного. Над султаном - лише небо i аллах на ньому.  Аллах  у  всьому
присутнiй, але всi велiння належать султановi. Тепер Iбрагiм мав  стерегти
Сулеймана, пильнувати його вдень i вночi, втримати його  в  тому  станi  й
настроях, що вiн був протягом десяти рокiв у Манiсi,  ясна  рiч,  стосовно
себе, бо чому б мав дбати ще про когось у цьому  жорстокому  й  невдячному
свiтi. Напруження майже нелюдське. Бути вiдчутним  навiть  тодi,  коли  ти
неприсутнiй. З'являтися, щойно султан  подумає  про  тебе,  i  зумiти  так
вплинути на султана, щоб вiн не забував про тебе  нi  на  мить.  У  Манiсi
Iбрагiмовими суперниками були тiльки двi жiнки:  Сулейманова  мати  валiде
Хафса i улюблена жона Махiдевран. Власне, остерiгатися мав тiльки  валiде,
бо вона мала владу над сином таємничу  й  необмежену.  В  Стамбулi  валiде
набувала сили  ще  бiльшої,  але  тут  з'явилася  суперниця  найстрашнiша:
держава,  iмперiя.  Вона  затягувала   в   себе   Сулеймана,   погрожувала
проковтнути, змагатися з iмперiєю було безглуздо, тому Iбрагiм  мав  тепер
дбати лише про одне: не вiдстати вiд Сулеймана, бути з ним спiльно в добрi
й злi, ясна рiч, для виду поступаючись першим мiсцем, хоч насправдi щосили
утримуючись на становищi, яке займав у Манiсi. Його звали  хитрим  греком,
не любив Iбрагiма при дворi нiхто,  крiм  Сулеймана  та  валiде,  якiй  до
вподоби було все, що  миле  синовому  серцю,  але  Iбрагiм  не  переймався
чиїмись почуттями, вiдаючи вельми добре, що кожен випливає з моря самотою,
покладаючись лиш на власний сприт. Недарма ж народився й рiс на островi  з
твердого бiлого каменю. Знав ще змалку: життя тверде, як камiнь, i оточене
глибоким безжальним морем. Дух острiв'янина жив в Iбрагiмовi завжди, хоч i
затаєний.  Коли  казати  правду,  то  Iбрагiм  глибоко  зневажав  людей  з
суходолу, але зневагу свою умiло приховував, бо чисельна перевага була  не
за островами, а за материком. Чисельна, та й тiльки. Силою душi  переважав
усiх. Також султана. Знав це давно, нiкому iншому знати не належало.  Тому
мав удавати запобiгливiсть i  навiть  принижуватися  перед  султаном.  Дух
його, нездатен до принижень,  страждав  при  цьому  безмiрно,  але  вдiяти
Iбрагiм нiчого не мiг, хiба що караючи тим чи iншим  способом  своє  тiло.
Мiг вiдмовити собi в смачнiй їжi, коли  Сулейман  не  хотiв  нiчого  їсти,
мiсяцями не навiдувався у  свiй  гарем,  супроводжуючи  Сулеймана  в  його
мандрах,  ловах,  у  роздумах  i  нудьгуваннi,   забував   про   прибутки,
вдовольняючись  найпростiшими  милостями   свого   високого   покровителя:
усмiшкою, захопленим словом, прихильним поглядом чи простим кивком голови.
Часто Сулейман замикався з Iбрагiмом для вечерi вдвох, без прислужникiв  i
без свiдкiв, ночi цiлi збували вони в  бесiдах,  у  взаємному  захопленнi,
пили густi кандiйськi вина, якi добував для Iбрагiма  вiрний  йому  Грiтi.
Знеможений Сулейман засинав, але  його  спiвбесiдник  не  склепляв  повiк.
Iбрагiм боявся постелi. Заснеш, то, може, й навiки. В цiй землi таке части
трапляється. А може, десь глибоко в пам'ятi жив страшний спогад про те, як
заснув малим на теплому камiннi й став рабом Джафер-бега. Тепер приречений
був жити, як сова.  I  коли  випадало  йому  провести  нiч  з  жiнкою,  то
вимучував її, не даючи заснути  бодай  на  хвилину,  жорстоко  й  невтомно
пiдганяв її у любощах i пестощах: не сплю я, то й ти не смiєш спати.
   Десь лякливо ждала першої ночi з  ним  нова  рабиня,  за  яку  заплатив
шаленi грошi, пiддавшись нез'ясовному поруховi  душi,-  вiн  не  квапився.
Суть взяття жiнки не в здiйсненнi задуманого - суть  у  самому  задумi,  в
злiй насолодi влади над  очiкуванням  своїм  i  тої  жiнки,  над  якою  ти
нависаєш, як меч караючий, як доля, як  час  нищення.  I  це  ти  вибираєш
належну мить i береш жiнку не просто нагу, а оголену вiд усього сущого,  i
немає тодi з нею нi бога, нi людей, тiльки її володар. З набагато  бiльшою
охотою Iбрагiм кинув би собi до нiг щось бiльше, нiж жiнку, але тим  часом
не мав того бiльшого, боявся навiть подумати про те,  бо  не  приваблювало
його нiщо, крiм влади.  Владу  мав  султан,  Iбрагiмовi  судилася  покора,
особливо нестерпна через те, що ходив коло влади на вiдстанi небезпечнiй i
загрозливiй. Але вдовольнятися доводилося малим. Тому нарештi  згадав  про
свою золотоволосу рабиню i звелiв старшому євнуховi привести її  вночi  до
ложницi.
   Коло  узголiв'я  поблимував  сiрiйський  мiдний  свiтильник,  з  мiдної
курильницi посеред великого  червоного  килима  вився  тонкий  димок  ледь
вловимих пахощiв, Iбрагiм лежав на  зелених,  як  у  султана,  покривалах,
тримав перед очима стару арабську книгу. Вона була товста й тяжка, тримати
без дерев'яної пiдставки та ще в постелi таку вагу було  майже  неможливо,
але йому  чомусь  хотiлося  показатися  перед  тим  дiвчиськом  саме  так:
поважним, ученим мужем, вразити її так само, як хотiв, мабуть, вразити  на
Бедестанi, не торгуючись, призначивши за  неї  цiну,  вдвiчi  бiльшу,  нiж
просив той старий пройдисвiт Сiнам-ага. Як її звати? Роксолана.  Iм'я  дав
їй Луїджi Грiтi. Недбало, не думаючи, мимохiдь. Але хай буде. Можна  б  ще
назвати  Рушен.  Це  теж  нагадуватиме   про   її   походження,   водночас
вiдповiдатиме османському духовi. Пiдштовхувана євнухом,  дiвчина  увiйшла
до просторої ложницi i не без подиву  зауважила  на  зеленому  ложi  того,
котрий купив її на  Бедестанi.  Була  вся  в  рожевому  шовку,  тонкому  й
прозорому. Iбрагiм повернув до неї голову, стягнув до перенiсся брови.
   - Ти будеш однинi Рушен,- сказав своєю  дивною  слов'янщиною,  од  якої
Настасi захотiлося смiятися.
   - Хiба ти турок? - забувши, навiщо її сюди привели, простодушно спитала
вона.
   - Рушен i Роксолана - так зватимешся,- не вiдповiдаючи, суворо  пояснив
Iбрагiм.Пiдiйди ближче i скинь свiй одяг,  вiн  заважав  менi  роздивитися
твоє тiло,звелiв Iбрагiм.- Ти рабиня i маєш  робити  все  те,  що  я  тобi
скажу.
   - Рабиня? Раби мають працювати, а я сплю та їм.
   - Ти рабиня для втiхи й насолод.
   - Для насолод? Яких же?
   - Моїх.
   - Твоїх? - Вона засмiялася.- Чи не занадто ти кволий для насолод?
   Вiн образився. Блиснули гнiвно йому очi, сiпнулася щока. Пожбурив книгу
на килим, гукнув:
   - Пiдiйди сюди!
   Вона ступнула мовби й до ложа i нiби вбiк.
   - Ще ближче.
   - А коли не хочу?
   - Маєш слухатися моїх велiнь.
   - Ти ж християнин? Бо не схожий  на  турка.  Християнин?  Це  було  так
несподiвано, що вiн розгубився.
   - Хто тобi сказав, що я був християнином?
   - А й так видно. Хiба неправда?
   - Тепер це не має значення. Пiдiйди.
   - Не пiдiйду, поки не знатиму.
   - Що тобi ще?
   - Повинен вiдповiсти менi.
   - Ти нахабне дiвчисько! Пiдiйди!
   - Нi, ти скажи менi. Чув про тих сiмох отрокiв, що заснули в Ефесi?
   - В Ефесi? Ну то що?
   - Вони досi сплять?
   Iбрагiмовi починала вже подобатися ця дивна пригода у власнiй ложницi.
   - Принаймнi я не чув, щоб вони прокидалися,- сказав вiн звеселено.Тепер
ти вдоволена?
   - А той священик? - не вiдступалася вона.
   - Який священик?
   - У святiй Софiї. Коли турки з їхнiм султаном вдерлися  до  Софiї,  там
правилася свята служба, всi стояли на колiнах i молилися. На амвонi  стояв
священик, який вiв вiдправу. Тодi яничар з шаблею кинувся на  священика  i
вже замiрився, щоб розрубати його, але той затулився  хрестом,  позадкував
до стiни храму, i стiна розступилася i сховала священика. Вiн вийде з неї,
коли буде кiнець невiрним. Ти мав би чути про це.
   - Не чув, i нiхто тут не чув про таке. Це якась дика вигадка.
   - Чому ж дика? Це знають усi поштивi  люди.  Настася  зграбно  ступнула
ближче до ложа, нахилилася над кинутою книгою, перегорнула сторiнки.
   - Не знаюся на цьому письмi. Якесь дивне.
   - Вмiєш письма?
   - Чому б не вмiла? Всього вмiю.
   - То йди до мене.
   - Не пiду. Цього не вмiю й не хочу. З тобою не хочу.
   - Примушу.
   - Хiба що мертву.
   - Ти дiвчина?
   - Мав би побачити вже.
   - Але ж ти не хочеш, щоб я на тебе подивився.- На  Iбрагiма  насувалася
незрозумiла нехiть. Думав уже не про втiху, а про те, як  знайти  почесний
для себе вiдступ i як  поводитися  з  цим  дивним  дiвчам  надалi.  Казати
правду, Рушен як жiнка нiчим не  приваблювала  Iбрагiма.  Жiнка  має  бути
безмовним знаряддям втiхи, а не вдарятися у високi  розбалакування,  щойно
ступивши до ложницi.
   - Ти чия донька? - спитав вiн, щоб виграти час.
   - Королiвська! - засмiялася Настася, зухвало стрiпнувши пишними  своїми
червонястими косами. Iбрагiм не зрозумiв. Або не повiрив.
   - Чия, чия?
   - Сказала ж: королiвська!
   - Де тебе взято?
   - У королiвствi.
   - Де саме, питаю.
   - Вже там нема, де була.
   Вiн  поглянув  на  неї  уважнiше,  прискiпливо,   недовiрливо,   навiть
зневажливо. Нiкчемна самозванка? Просто дурне дiвча? Але ж  справдi  дивне
на вигляд i вдачею. I поводиться вкрай химерно. Нiколи ще не чув  вiн  про
рабинь, якi б смiялися, щойно попавши в рабство.
   Йому захотiлося подумати на самотi. Не знав самотностi, не мав часу  на
неї, але iнодi гостро вiдчував у собi якусь нез'ясовну тугу. i лише згодом
вiдкривалося: то туга за самотнiстю. Прагнемо того, чого позбавленi.
   - Гаразд,- махнув вiн утомлено.- Iди сьогоднi. Покличу тебе згодом.
   - Куди ж менi? - дивуючи його ще бiльше, спитало дiвча.-  Знов  туди  -
їсти й спати?
   В нiй таки справдi було щось не таке, як в iнших людях.
   - А чого б ти хотiла?
   - Науки.
   - Може, ти забула, хто ти?
   - Рабиня. Але дорога.
   - Ти все знаєш?
   - Якби все, не хотiла б учитися.
   - Тебе ж учать спiвати й танцювати?
   - Вмiю без того. Можу заспiвати тобi, як мене куповано, Послухай-но.
   Вона  присiла  на  килим,  згорнулася  клубочком,   ледь   доторкуючись
пальчиками до грубої арабської книги, глибоким, тужливим  голосом  завела:
"За саму Настасю дев'ять тисяч. За стан гнучкий десять тисяч. За бiле лице
одинадцять. За бiлу шию  аж  дванадцять.  За  синi  очi  та  й  довгi  вiї
тринадцять. За тонкi брови чотирнадцять. За косу злоту аж п'ятнадцять..."
   Скочила на ноги, вiдбiгла до дверей.
   - Маєш пiсню. Досить з тебе?
   - Iди. Дай менi час для думання. Вона ще не вiрила.
   - Отак i йти? Я ж рабиня.
   - Iди, йди. Ще тебе покличу.
   - Мала втiха!
   Вона вийшла вiд нього, смiючись, але вiн  не  хотiв  чути  того  смiху,
хотiв думати.
   А що думати - не знав. Порадитись? Про жiнку  не  радяться.  Проти  них
хiба що беруть свiдкiв, коли жiнка здiйснить паскудство.  "А  тi  з  ваших
жiнок, котрi здiйснюють паскудство,- вiзьмiть у свiдки проти них  чотирьох
з вас. I коли вони засвiдчать, то тримайте їх у домах,  поки  впокоїть  їх
смерть або аллах влаштує для них шлях". Був  Грiтi,  який  стояв  осторонь
iсламу. Але з Грiтi не хотiлося б розмовляти про  цю  дiвчину,  бо  ж  при
зустрiчi вiн i так  неодмiнно  пiдморгне  i  спитає  з  брудною  чоловiчою
вiдвертiстю: "Ну як засмакувала вам роксоланочка?"
   Iбрагiм лежав  i  перебирав  у  пам'ятi  вiршi  четвертої  сури  корану
"Жiнки". Завжди знаходив у цiй книзi втiху, надто там, де згадувалося його
iм'я. Знав, що то пророк Iбрагiм,  якого  християни  звуть  Авраамом,  але
однаково мав втiху, читаючи: "Адже ми дарували  роду  Iбрагiма  писання  й
мудрiсть".  Може,  й  Феррох-хатун,  пiдбираючи  для  малого  свого   раба
мусульманське iм'я, зупинилася на Iбрагiмi,  щоб  сповнити  гордiстю  його
дух? Бо про його дух вона дбала затято й запекло, тiло  вiддаючи  природi,
яка без нiчиєї помочi вже чотирнадцятилiтнiм  зробила  Iбрагiма  палким  i
вiдданим коханцем  його  доброї  господинi.  Тепер  вона  десь  спливає  у
невтiшних сльозах, а вiн має знайти розумний вихiд  iз  безвиходi,  в  яку
потрапив, купивши на Бедестанi дивну рабиню. "I нiколи ви не в станi  бути
справедливими мiж жiнками, хоча б i хотiли цього.  Не  ухиляйтеся  ж  усiм
ухилянням, щоб лишити її нiби  висячою.  А  коли  ви  владнаєте  i  будете
богобоязливi, то воiстину аллах прощаючий, милосердний".
   До ранку майже не заснув. Євнуха, який поткнувся був, щоб  спитати,  чи
не  привести  улюбленицю  Iбрагiмову  Хюму,  вигнав  утришия.   Євнухи   -
найнестерпнiшi. Завжди знають те, чого не  слiд  знати  нiкому.  Розпитати
Рушен не могли, бо вона нiкому  не  стане  вiдповiдати  (навiть  йому,  на
жаль),  але  здогадалися  й  так,  раз  вiдправив  вiн  рабиню  дочасно  й
передчасно. А може, саме вчасно?
   I тут вiн злякався: а  чи  не  виявив  вiн  слабостi,  чи  не  пiддався
затаєним чарам цiєї чужинки? Принаймнi мав би напоїти її  мiцним  вином  i
хай би тодi спробувала виказати свою варварську сумiш гострого, як бритва,
розуму i мало не дитячої наївностi. Але ж вiн не зробив  цього.  Вiдпустив
Рушен, не доторкнувшись до її тiла, i вiдпустив передчасно й  дочасно.  Не
iнакше - чари. Його  ошукано.  Вiн  пiддався  наївнiй  баєчцi  про  високе
походження i про чистоту мало не ангельську. Iбрагiме, Iбрагiме!..
   Над Стамбулом нависала холодна зимова iмла, але султан  виявив  бажання
їхати  па  Ок-Мейдан  стрiляти  з  лука  по  гарбузовi.  Бажання  падишаха
священне.  Iбрагiм  супроводжував  Сулеймана,  тримаючись  коло  почесного
правого стремена. Вiн  був  сама  поштивiсть  i  запобiгливiсть  на  цьому
почесному мiсцi правої сторони, що змiцнює небосхил,  i  потiшав  султана,
описуючи їхнi вправи стилем придворних  пишномовцiв-лакиз:  "Коли  високий
султан, сiвши верхи, з августiйшим кортежем поспiшив у путь  досконалостi,
поштивостi й служiння i за звичаєм халiфiв у вiльний вiд державних  турбот
день прибув на  поле  стрiляння  по  гарбузу,  який  уже  чекав  на  мiсцi
проходження його величностi, чухраї  й  аджеми  [15]  вмить  стали  ганяти
гарбуз, пiднятий на двiстi гезiв над землею, i великий падишах, нiби  лев,
створивши собi пазурi  з  стрiл  i  лука,  став  метати  в  гарбуз  стрiли
випробування, заохочування i налякування згiдно з словами:  "I  приготуйте
для них, скiльки можете, сили i загонiв кiнних; або ви налякаєте". Щаслива
права сторона прикрасилася стоянням головного наглядача царських покоїв  i
великого сокольничого Iбрагiма, який також метав стрiли в свiй  гарбуз,  i
високогiднi вельможi султанськi, заохочуючи  один  одного,  метали  стрiли
щастя в гарбузи, пiдставлюванi їм аджемами, та не могли зрiвнятися всi  тi
гарбузи з гарбузом високого султана, жовтим, в червоних i  чорних  смугах,
нiби кров од стрiл i синцi од могутнiх ударiв його величностi. Що  то  був
за гарбуз! Глиба, нiби  дерево  без  стовбура,  або  голова  богатирського
воїна, що взiрцево пiдставив її пiд кам'янi удари  стрiл.  Вона  схожа  на
товстий сук самшитового дерева, що виставило себе на стрiльбище. Це гнiздо
голубiв, яких камiння стрiл змушує злякано злiтати, або  райська  фiнiкова
пальма, яка пiдставляє себе його величностi, намiсниковi нашого часу".
   Султан уперто вганяв стрiлу за стрiлою у величезний гарбуз, який бiгцем
проносили перед ним  на  високiй  дерев'янiй  тичцi  схованi  за  земляним
насипом чухраї.  Слiдом  за  султанським  гарбузом  пересувалися  гарбузи,
призначенi для Iбрагiма, для великого вiзира  старого  Пiрi  Мехмеда-пашi,
для вiзирiв, яничарських  аг,  для  вельмож,  пiдлабузникiв  i  придуркiв.
Султанський гарбуз був найбiльший i найяскравiший, його  стрiли  теж  мали
золоте оперення i сяяли навiть в iмлистому повiтрi, гарбузи для Iбрагiма й
вiзирiв були набагато меншi i всi бiлi, решта мала вдовольнятися  кiлькома
сiруватими круглими гарбузиками, в якi  вбивано  одразу  по  кiльканадцять
злих  стрiл.  Сулейман  оволодiв  високим  умiнням  лучника  в  час  свого
намiсництва в Криму, куди, ще малим, вiдсилав його дiд  султан  Баязид.  I
хоч османськi султани вважали лук зброєю боягузiв, надаючи завжди перевагу
мечу, Сулейман пiсля Криму вже нiколи не  мiг  позбутися  великої  спокуси
метати стрiли чи то в дикого звiра, чи в перелiтного птаха, чи й  у  такий
ось гарбуз.
   Султан, за своїм звичаєм, мовчав, знаками показуючи своїм  "без'язиким"
- дiльсiзам, щоб  подавали  стрiли  або  напої  -  промочити  горло  їм  з
Iбрагiмом.  Iбрагiм  намагався  не  вiдставати  вiд  Сулеймана,   ретельно
вганяючи в свого гарбуза стрiлу за стрiлою,  посмiювався  з  старого  Пiрi
Мехмеда, який влучав рiдко, неспроможний як слiд напинати тятиву, через що
його стрiли не долiтали i безсило  падали  вниз.  Несподiвано  чиясь  чужа
стрiла з хижим посвистом вп'ялася в султанський гарбуз, мало  не  пробивши
його наскрiзь. Навiть Iбрагiм, змертвiвши лицем, поглянув на свiй сагайдак
i на ту злочинну приблуду, так нiби хотiв упевнитись, що то не його стрiла
з синьо-бiлим оперенням, а справдi чужа, не знати чия i звiдки. Стримiла в
яскравому гарбузi чорна, з брудними пацьорками,  поначiплюваними  на  нiй.
Чухраї й  аджеми,  враженi  небаченим  святотатством,  завмерли  в  своєму
сховку, гарбузи похитувалися на високих тичках, так нiби їм теж  передався
дрож перестраху, який опанував усiх придворних.
   Учитель i вихователь султанiв сивоголовий вiзир Касим-паша,  який  знав
Сулеймана змалку, їздив з ним повсюди, жив усi  роки  в  Манiсi,  терпляче
передавав  йому  всi  таємницi   двiрських   звичаїв,   тепер   з   деякою
стривоженiстю стежив за Сулейманом. Сам аллах послав це  випробування  для
молодого султана. Ось нагода показати i свою владу, i норов свiй,  i  свiй
спокiй, якого вчив Сулеймана незворушний Касим-паша. "Без'язиких" Сулейман
привiз до  Стамбула  теж  з  Манiси.  Мав  своїх  власних,  не  потребував
дiльсiзiв, якi служили султановi Селiму, Касим-паша пiдготував  для  свого
повелителя i цих мовчазних виконавцiв найнесподiванiших повелiнь, повелiнь
таємних, безмовних, передаваних жестом, порухом, доторком  i  поглядом,  а
то, може, самим диханням  султановим.  Моргаючи  почервонiлими  вiд  вiтру
старими  своїми  очима,  Касим-паша  вдоволено  спостерiгав,  як  умiло  й
непомiтно вiддає Сулейман накази, як метаються дiльсiзи, мовчки i  негайно
сповнюючи його волю. Як же поведеться султан  тепер,  коли  невiдома  рука
злочинно замахнулася на його високу честь? Чужа стрiла в  султановiй  цiлi
однаково, що  чоловiк  у  Баб-ус-сааде  [16].  Кара  мав  бути  негайна  i
безжальна, але гiднiсть треба зберiгати також i в покараннi. Касим-паша не
брав участi в змаганнях, його не примушувано, з нього не насмiхався навiть
Iбрагiм, та коли старий вiзир не метав стрiл,  то  стурбованi  погляди  на
свого вихованця вiн метав ще частiше, нiж той стрiли, i  тепер  напружився
своїм старим жилавим тiлом, мов туго напнута тятива.
   Султан не зрадив свого вiрного вихователя. Не вирвався  йому  з  грудей
крик обурення, нiчого не спитав, тiльки гнiвно показав рукою на ту нахабну
стрiлу, i дiльсiзи миттю кинулися шукати винного i негайно поставили перед
султаном якогось старого бея, замотаного в товстi сувої тканини i хутер, у
величезнiй круглiй чалмi, розгубленого  й  одурiлого  вiд  вчиненого  його
нетвердою рукою. Дiльсiзи, показавши султановi обличчя злочинця,  накинули
тому на голову чорне запинало, зготовляючись вчинити  неминучу  кару,  але
Сулейман порухом вказiвного пальця лiвої руки затримав їх.
   - Де кадiй[17] Стамбула? - спитав спокiйно.  Хотiв  бути  справедливим,
керуватися не гнiвом, а законами. Не цiкавився, як звуть  злочинця  i  хто
вiн. Бо злочинець через свiй злочин став твариною, тварина ж не має iменi,
так само й становища. Тiльки  смерть  може  знов  зробити  злочинця,  який
замахнувся на  султанську  честь  i  завдав  найвищої  образи  падишаховi,
людиною, i тодi йому буде повернуто його iм'я, i родина може забрати  його
тiло, щоб вiддати землi згiдно зi звичаєм.
   Кадiй прибув i вклонився султановi.
   - Воiстину Всевишнiй аллах любить людей високих помислiв  i  не  любить
низьких,тонко проспiвав вiн, погладжуючи вiхтi сивої  бороди  i  надимаючи
побузковiлi вiд холоду щоки.- Адже господь твiй у засадi.
   Пiсля  цього  кадiй  змалював  усю  пiдступнiсть  i  тяжкiсть   злочину
спровиненого i на потвердження навiв висловлювання Абу  Ханiфа,  Малiкi  й
Несая [18].  Не  могло  бути  злочину  тяжчого,  нiж  посягання  на  честь
володаря, тi ж, хто вганяв свої стрiли в  гарбуз  щастя  його  величностi,
втрачають право жити, бо пролив на них господь свiй бич кари. Воiстину  ми
належимо богу i повертаємось до нього.
   Султан i всi його вiзири визнали винятковiсть знань кадiя,  красу  його
мови i гарну побудову доказiв. Сулейман показав "без'язиким"  пальцем,  що
вони мають робити, тi вмить  накинули  нещасному  на  шию  чорний  шнурок,
вхопилися за кiнцi - i ось уже чоловiка нема,  лежить  труп  з  виряченими
очима, з прокушеним посинiлим  язиком,  i  сам  султан,  Iбрагiм,  вiзири,
вельможi пересвiдчуються в його смертi, проходячи повз задушеного i пильно
придивляючись до нього. Сулейман подарував кадiєвi  султанський  халат  i,
здобрiлий, сказав Iбрагiмовi, що хотiв би сьогоднi з ним вечеряти.
   - Я звелю приготувати румелiйську дичину,- вклонився  Iбрагiм.Солодкого
вистачить чотирьох перемiн.
   -  Сьогоднi  холодно,-  пересмикнув  плечима  Сулейман.-  Не   завадить
анатолiйський кебаб.
   - Не завадить,- охоче згодився Iбрагiм.
   - I чогось зеленого. Без солодощiв обiйдемося. Ми не жiнки.
   - Справдi,  ваша  величнiсть,  ми  не  жiнки.  Вперше  за  день  султан
усмiхнувся. Помiтити цю усмiшку пiд вусами вмiв тiльки Iбрагiм.
   - Ми сьогоднi гарно пострiляли.
   - Ваша величнiсть, ви воiстину метали сьогоднi стрiли щастя.
   - Але ти не вiдставав од мене!
   - Випереджати вас було б злочинне, вiдставати - ганебно.
   - Сподiваюся, що наш великий вiзир складе газель про це
   свято стрiльби.
   - Чи не занадто старий Пiдi Мехмед, ваша величнiсть?
   - Старий для стрiляння чи для газелей? Як сказано:  i  голова  запалала
сивизною...
   - Мехмед-паша суфiй[19], а суфiї засуджують усi втiхи. Я мiг би скласти
бейт[20] для великого вiзира.
   - Навiщо ж вiдмовлятися вiд такого бажання?  -  Султан  забрав  повiддя
свого коня у чаушiв[21] , рушив ступою з Ок-Мейдану.  Iбрагiм,  тримаючись
бiля його правого стремена, ледь нахилився до  Сулеймана,  щоб  тому  було
лiпше чути, проскандував:
   Маєш звичай, о суфiю, засуджувати вино, заперечувати флейту  Пий  вино,
будь людиною, облиш цей дурний звичай, о суфiю!
   - Це треба записати,-  схвально  мовив  султан  i  пустив  коня  вскач.
Iбрагiм скакав поряд, мов його тiнь.
   Вони  вечеряли  в  покоях  Мехмеда  Фатiха,  розписаних   венецiанським
майстром  Джентiле  Беллiнi:  бiлокосi  жiнки,  зеленi  дерева,   гяурськi
будiвлi, звiрi й птахи - все те, що заборонено кораном. Але пили вино  так
само  заборонене  кораном,  хоч  i  сказано:  "Поять  їх  вином  iз   чашi
запечатаної", зате з султана поволi сходила його  звична  похмурiсть,  вiн
ставав ледве не тим  шiстнадцятилiтнiм  шах-заде  з  Манiси,  який  клявся
колись Iбрагiмовi в любовi й повазi на все життя. Хмiльний  верблюд  легше
несе свiй в'юк. Пили i їли багато, але ще бiльше вiдкидали, бо челядi сюди
вступ був заборонений, прибирати не було кому.
   - Що не з'їдається - викидається! -  недбало  казав  султан.-  Сьогоднi
вечеря менi особливо смакує. А тобi?
   - Менi так само.
   Iбрагiм пiдливав Сулеймановi  густого  мускату,  а  самому  не  йшло  з
голови: "Що не з'їдається - викидається". А вiн не  викидав  би  нiколи  й
нiчого, бо ж був сином бiдних батькiв.  Але  тут,  коло  султана,  вже  не
з'їдав усього, попри всю свою невситимiсть. От i Рушен не з'їв.  То  що  ж
тепер - викинути? А куди?
   Дивився на Сулеймана, на  його  сумно  схилену  на  довгiй  тонкiй  шиї
голову, обтяжену височезним тюрбаном,  пробував  визначити  справжнi  свої
почуття до цього чоловiка - i не мiг. Не хотiв. Кривити душею перед  самим
собою не звик, а визнавати правду?.. Хай буде, як було досi. Вiн  живе  не
для себе, а для темнолицього можновладця. I  Рушен  купив,  платячи  дурнi
грошi, дивуючи Грii, а тодi не зачепив i  пальцем,  коли  євнух  заштовхав
дiвчину до ложницi,- не для себе, а  для  султана,  для  його  царственого
гарему, для Баб-ус-сааде в четвертому  дворi  палацу  Топкапи  за  Золотою
брамою насолод. Що ним керувало? Любов,  жалiсть,  вдячнiсть  за  все,  що
Сулейман зробив для нього? Хiба знав?  Дiяв  несвiдомо,  сам  до  часу  не
вiдаючи, що творить, лиш тепер збагнув i  зрадiв  невимовне,  i  закортiло
розповiсти султановi, який дивний дарунок приготував для нього, але вчасно
стримався. Мав звичку: зупиняти свої захвати, мов коня на скаку.  Зупинись
i подумай ще. Подумав, i сяйнуло йому: валiде! Треба порадитися з  матiр'ю
султана валiде Хафсою, всемогутньою повелителькою падишахового гарему.
   Пiсля вечерi Сулейман попросив почитати йому "Тасаввурат"[22],  слухав,
куняючи, не перебивав i не перепитував, а Iбрагiм, незважаючи  на  читане,
забувши й про самого султана, крутив у головi тiльки одне слово:  "Валiде,
валiде, валiде!" "Я знайшов жiнку, яка ними править, i даровано їй усе,  i
в неї великий трон".
   А тодi здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду,  пов'язану
з венецiанцем Джентiпе Беллiнi,  який  розписував  цi  покої  для  Мехмеда
Фатiха. Художник вельми подивував султана, привiзши йому в дарунок  кiлька
своїх робiт, де були  зображенi  прекраснi  жiнки,  якi  видалися  Мехмеду
живiшими навiть за його одалiсок з гарему. Вiн не вiрив, що  людська  рука
здатна творити такi речi. Тодi художник намалював портрет  самого  Фатiха.
Кривий,  наче  ятаган,  нiс,  розбiйницьке  обличчя  у   широкiй   бородi,
звiруватий погляд  з-пiд  круглого  тюрбана,  у  всьому  панiвна  барва  -
стемнiла загусла кров. Султан був у захватi  вiд  умiння  венецiанця.  Але
коли той показав Мехмедовi картину  усiкновення  глави  Iоанна-Хрестителя,
султан засмiявся з художницької недосвiдченостi.
   - Ця голова занадто жива! - вигукнув вiн.- Не видно, що вона мертва. На
вiдрубанiй  головi  шкiра  стягується!  Вона  стягується,   щойно   голову
вiддiлено вiд тiла! Ви, невiрнi, не знаєтесь па цьому!
   I щоб не полишити нiяких сумнiвiв щодо  свого  знання,  тут  же  звелiв
вiдтяти голову одному з чаушiв  i  примусив  художника  подивитися  на  ту
вмираючу голову, поки  венецiанцевi  стало  видаватися,  нiби  вiн  i  сам
умирає.
   Не було нiчого неможливого для Османiв.  Надто  в  жорстокостi.  Чи  не
накличе вiн на себе жорстокостi своїм дарунком?  Вчинковi  має  передувати
розмова. А розмова - це ще не дарунок.
   Хоч Iбрагiм вважався  головним  наглядачем  султанських  покоїв  i  хоч
Баб-ус-сааде теж належала до його вiдання,  але  переступити  за  четверту
браму, пильновану бiлими євнухами, не ризикуючи втратити  голови,  вiн  не
мiг так само, як будь-який iнший чоловiк, окрiм самого султана. Євнухи  не
бралися до уваги, бо ж євнух не може скористатися одалiсками, так само, як
неписьменний книгами. Але з висоти своєї посади Iбрагiм бачив, що  дiється
у  гаремi,  вiн  мав  задовольняти  всi  потреби  цього  маленького,   але
всемогутнього свiту;  щоранку  до  нього  приходив  головний  євнух,  який
передавав велiння валiде - великої  правительки  Хафси,  дорогоцiнний  час
якої не мiг витрачатися на речi низькi й пiдлi, для яких  поставлений  тут
був  вiн,  Iбрагiм,  бо  той  час  ощадливо  роздiлювано  на   устремлiння
наблизитися до аллаха, на возвеличення улемiв, бiдних чалмоносцiв. Iбрагiм
терпляче слухав розбазiкування чорного кизляр-аги, вiдаючи  вельми  добре,
що її величнiсть валiде, окрiм готування дарiв  для  мечетей  i  священних
тюрбе, шиття коштовних запон, гаптування та  плетiння  мережив,  свiй  час
здебiльшого витрачає на плiткарство, на  вислухування  доносiв  євнухiв  i
своїх вiрних одалiсок, на притлумлення чвар, а то й  справжнiх  заколотiв,
якими аж кипить гарем, i, ясна рiч,  на  вивiдування  й  стеження  кожного
кроку султанового, його вiзирiв, усiх наближених, передовсiм  Iбрагiма  ж,
хоч до нього валiде й мала особливу прихильнiсть, про  що  не  раз  казала
вiдверто. I не просто прихильнiсть, а й любов, як до сина. Про це вiн  теж
вiдверто чув з уст  самої  валiде.  З  царствених  уст,  що  красою  своєю
затьмарювали будь-що бачене. Не соковитi, не буйно-червонi, не  нiжнi  тою
тонкою нiжнiстю, вiд якої шалiють чоловiки, а скорiше суворi, темнi, мовби
вкритi смагою, якiсь нiби затвердiлi,  але  вирiзьбленi  з  такою  високою
досконалiстю, що ждав з них уже й не просто слiв, а самої  краси,  чи  що.
Лише небагатьом з чоловiкiв випало щастя бачити тi уста.  Iбрагiм  належав
до небагатьох.
   - Передай валiде,- сказав вiн уранцi кизляр-азi,- що  я  просив  би  її
вислухати мене.
   Кизляр-ага мовчки вклонився.
   - Iди,- знов сказав Iбрагiм. Євнух, вклоняючись, позадкував до  дверей.
Був могутнiший за Iбрагiма, бо мав у своїх чорних страшної  сили  руках  i
весь гарем, i самого султана,  але  нiколи  не  виказував  вiдверто  своєї
могутностi, бо позад нього стояли цiлi поколiння, таких самих євнухiв, якi
творили свою справу тайкома,  накидали  зашморг,  пiдкрадаючись  ззаду,  а
перед очi запобiгливо вклонялися, принижувалися i пiдлабузнювались.
   Людина, ставши на ноги i возвисившись над свiтом тварин,  одразу  мовби
подiлилася на двi частини: верхню, де дух i мисль, i нижню, яку тiлеснiсть
тягне до землi, до тваринностi,  до  первiсного  бруду.  Верхнiй  слугують
мудрецi i боги,  нижнiй  -  пiдлабузники.  Вони  з  людських  покидькiв  -
найдревнiшi. Покiнчити з ними - незмога. Єдиний спосiб: знову стати рачки!
   Iбрагiм нiколи не вважав себе  пiдлабузником.  Може,  й  уподобав  його
Сулейман за те, що не  прилучився  вiн  до  юрмища  лакиз,  яке  оточувало
шах-заде в Манiсi, а тепер, коли Сулейман став султаном, вiн, Iбрагiм, теж
не зламався, утримався на своїй людськiй  висотi,  пiднявся  ще  вище  над
лакизами Високої Порти, яким тут не було й  лiку.  Валiде  Хафса  попервах
насторожено придивлялася до  жвавого  грека,  остерiгаючись,  щоб  вiн  не
зашкодив  її  синовi.  Але,  володiючи  необхiдним  терпiнням,  яке  б   з
цiлковитим  правом  можна   було   назвати   зцiлюючим,   вона   незабаром
переконалася, що мiж юнаками розпочалося щось нiби змагання  гiдностей,  i
це їй сподобалося. Тепер тiльки мала пильнувати,  щоб  Iбрагiм,  лишаючись
напарником Сулеймана,  не  намiрився  стати  його  суперником.  Щонайменшi
натяки на суперництво валiде помiчала коли й не  сама,  то  завдяки  своїм
очам i вухам, передбачливо порозставлюваним повсюди, i вчасно  усувала  їх
непомiтно для Сулеймана, часто й для Iбрагiма.
   Тепер  в  Iбрагiмовому  проханнi  валiде  запiдозрила  якийсь  пiдступ,
мабуть, через те кiлька днiв не вiдповiдала, чи то  хапливо  збираючи  про
нього  все  можливе,  чи  то  належно  готуючись  до  наступної   розмови.
Готуватися до розмови, не знаючи, про що та розмова? Дивно для всiх  iнших
людей, але не для валiде. Бо коли чоловiк задумав щось лихе або  й  пiдле,
то вiн не витримає, викаже себе бодай натяком, якоюсь незначною дрiбницею,
хоча б у  сонному  мареннi  або  в  сп'янiннi,  коли  вони  iз  Сулейманом
замикаються у джавурських покоях Фатiха,- i  тодi  вона  негайно  знатиме,
здогадається про все i вiдповiдно пiдготується до вiдсiчi. Коли ж  Iбрагiм
не має на гадцi нiчого лихого, навпаки, хоче справити їй приємнiсть, то  й
тодi не слiд поспiшати,  бо  поквапливiсть  личить  тiльки  людям  пiдлим,
нiкчемним  i  безвартiсним.  Велич  людини  -  у  спокої,  а  спокiй  -  у
терпеливостi й повiльностi. Без  прогайки  треба  розправлятися  тiльки  з
ворогами. Занесена шабля має падати, як вiтер.
   Валiде Хафса походила з роду кримських Гiреїв. У її жилах не було кровi
Османiв. Але вознесена нинi на становище храни-тельки чеснот  i  гiдностей
цього  царського  роду,  вона  щосили  намагалася  увiбрати  в  себе  його
багатовiковий дух. Велетенськi простори дихали в її  серцi,  повiльнi,  як
хода караванiв; ритми пiскiв i пустель  пульсували  в  кровi,  прогнанi  з
небес великими вiтрами хмари стояли  в  її  сiрих,  розiскрених  очах,  її
рiзьбленi губи зволожувалися дощами, якi падали i нiяк не могли впасти  на
землю. Iмперiя була безмежним простором, простiр був нею, Хафсою,  а  сама
вона поволi ставала простором,  мандруючи  за  велiнням  султанiв  Баязида
Справедливого i Селiма Грiзного (її мужа) зi своїм сином то в Амасiю, то в
батькiвський Крим, схований  за  високими  хвилями  суворого  моря,  то  в
Едiрне, то в Стамбул, то в Манiсу, а тепер,  з'єднавши  i  об'єднавши  всi
простори тут, у царственому Стамбулi, в палацi Топкапи, де вспокоено  сiла
вона на подушку почестi й поваги, ставши тогрою[23] на султанськiй грамотi
гiдностей найцнотливiших людей усього свiту.
   Валiде покликала Iбрагiма тодi, коли  в  нього  стало  зникати  бажання
подiлитися з нею своїм намiром. Намiр цiнний тодi, коли ще  не  потьмянiв,
коли йде вiд горiння душi i не має на собi вiдбиття холодного  розуму.  Та
звiдки ж було знати валiде про дивний намiр Iбрагiмiв?
   Вона прийняла його у просторому покої коло Тронного  залу  вночi,  коли
султан або вже спав, або втiшався зi  своєю  улюбленою  жоною  Махiдевран.
Лише неширокий перехiд i крутi сходи вiдокремлювали їх вiд того мiсця,  де
був нинi  Сулейман,  i  це  мимоволi  накладало  на  їхню  розмову  печать
недозволеностi, ледь не грiховностi.
   Валiде сидiла на подушках, уся в  бiлих  хутрах,  обличчя  її  закривав
бiлий яшмак, над яким горiли її величезнi, чорнi в напiвмороку  очi.  Лише
один свiтильник палав далеко в кутку, осяваючи обличчя валiде  несмiливими
жовтуватими променями, але й вiд нього вона,  мабуть,  хотiла  затулитися,
бо, щойно з'явився у покої Iбрагiм, пiднесла свою легку руку, так що  тiнь
упала їй на лице, але тiльки на мить, бо валiде вже  прибрала  руку,  а  в
руцi мала яшмак. Iбрагiм належав до  чоловiкiв,  якi  вже  бачили  обличчя
валiде, тому вона не хотiла ховати його й сьогоднi, надто що мiж ними мала
вiдбутися розмова, а для розмови не досить самих очей, тут потрiбнi  також
уста, та ще коли уста такi, як у неї.
   - Сiдайте,- запросила вона, показуючи Iбрагiмовi на  подушки,  якi  мiг
пiдкласти собi  пiд  боки.  Вiн  привiтався  i  сiв  на  вiддалi,  поштиво
напiвсхилившись туди, де потопала в бiлiй нiжностi хутер маленька постать,
яка  навiть  сидяча,  вспокоена,  непорушна,  була  вся  мовби  зiткана  з
рухливостi, меткостi, бентежностi. Гостро  зблискували  чорно-сiрi  чи  то
вмiло пiдсурмленi, чи то в таких примхливих прорiзах очi, маленький рiвний
носик, здавалося, трепетав не самими тонкими нiздрями, а всiм своїм чiтким
обрисом, губи темно рiзьбилися на блiдому нервовому обличчi, i  здавалося,
промовляють до тебе навiть мiцно стуленi. Подих часу ще не  дiткнув  цього
обличчя. Воно жило, дихало й надихало кожного,  хто  мав  щастя  на  нього
глянути. Дивний був султан Селiм, який вiдiслав од себе таку  жiнку  i  до
самої своєї смертi не хотiв бiльше бачити  її.  Може,  правду  переказують
пошепки один одному гаремнi стражi, нiби Сулейман народжений не Хафсою,  а
улюбленою рабинею Селiмовою сербкинею родом зi Зворника в Боснiї. А Хафса,
мовляв, тої самої ночi народила дiвчинку. Хiба  могла  вона  стерпiти,  що
спадкоємець трону буде вiд рабинi? Сербкиню задушили євнухи ще до ранку, а
Сулейман став сином Хафси. Чи так воно було насправдi, i чи довiдався  про
це Селiм, i  чи  знає  хтось  напевне?  Гарем  навiки  хоронить  усi  свої
таємницi, його брами  зачиненi  так  само  мiцно,  як  мiцно  стуленi  оцi
прекраснi уста, якi не хочуть промовити до Iбрагiма бодай  слово,  вiн  же
перший говорити не смiє.
   Нарештi валiде вирiшила, що мовчанка затяглася.
   - Ви хотiли зi мною поговорити. Про що? Я слухаю.  її  спосiб  мовлення
пасував до її зовнiшностi: рвучкiсть, недбалiсть, слова налiтають одне  на
одне, так нiби уста прагнуть якомога швидше виштовхнути їх  на  волю,  щоб
знову замкнутися у мовчаннi довгому i впертому.
   В запитаннi валiде Iбрагiм мiг вичути будь-що: невдоволення тим, що  її
потривожено, гнiв на чоловiка такого низького, порiвнюючи  з  її  власним,
становища, звичайну байдужiсть. Не було там тiльки цiкавостi,  справжнього
бажання довiдатися, що ж вiн їй скаже.
   Iбрагiм  намагався  вловити  бодай  вiддалену  схожiсть  мiж  валiде  i
Сулеiїманом. Не знаходив нiчого. Навiть зовсiм  чужi  люди,  тривалий  час
живучи разом, переймають одне вiд одного то якийсь порух, то  усмiшку,  то
скинення бровою, то слово якесь або простий вигук. Тут не було нiчого. Або
двоє геть чужих i ворожих людей, або вже такi сильнi  особистостi,  що  не
можуть приймати нi вiд кого нi гiдностi, нi вад. Вiн вiдчув настороженiсть
валiде i зрозумiв, що вона зготовилася на випадок чого i до вiдсiчi, i  до
помсти. Хоч зовнi була суцiльна доброзичливiсть. "Вони замишляли хитрiсть,
i ми замишляли хитрiсть, а вони й не знали". Жiнки не читають корану.  Але
для жiнок можна читати коран, наводячи висловлювання з нього. Iбрагiм саме
вчасно, щоб його мовчання не перейшло  в  непоштивiсть,  знайшов  потрiбнi
слова:
   - "Хто приходить з добрим, тому краще". А що валiде мовчала, чи  то  не
бажаючи вiдповiдати на слова корану, чи то  вичiкуючи,  що  Iбрагiм  скаже
далi, то вiн додав:
   - "А хто приходить з лихим - лики тих повернутi у  вогонь".  Вона  знов
мовчала, ще впертiше  стискувала  свої  темнi  уста,  кидала  на  Iбрагiма
погляди гострi,  як  стрiли,  обстрiлювала  його  зусiбiч  швидко,  вмiло,
влучно.
   - "Тiльки ви своїм дарам радуєтесь",- знову  вдався  вiн  до  спасенних
слiв з книги книг iсламу.
   - Так,- нарештi порушила вона нестерпну  свою  мовчанку.-  Дарунок?  Ти
хочеш мати якийсь дарунок? Який же?
   - Не я,  ваша  величнiсть.  Не  для  мене  дарунок.  Вiдчував  незвичну
скутiсть. Простiше  набагато  було  б  тодi  вночi  сказати  по-чоловiчому
Сулеймановi:  "Придбав  рiдкiсну  рабиню.   Хочу   тобi   подарувати.   Не
вiдмовишся?" Як сам Сулейман ще в Манiсi подарував йому одну за одною двох
своїх одалiсок, досить вiдверто вихваляючи їхнi жiночi гiдностi.
   - Для кого ж? - спитала валiде, i тепер уже не було нiякого вiдступу.
   - Я хотiв порадитися з вами, ваша величнiсть. Чи мiг  би  я  подарувати
для гарему найяснiшого султана, де ви володарюєте,  як  левиця,  удостоєна
служiння леву влади й  повелiнь,  подарувати  для  цього  втечища  насолод
рiдкiсну рабиню, яку я придбав для цього в шановного  челебiї,  що  прибув
з-за моря.
   - Рiдкiсну чим - вродою?
   - Норовом своїм, усiм єством.
   - Такi дарунки - тiльки вiд довiрених.
   - Я прийшов порадитися з вами, ваша величнiсть.
   Вона не слухала його.
   -  Довiреними  в  справах  гарему  можуть  бути  тiльки   євнухи.   Вiн
пробурмотiв: "А коли ви ще не ввiйшли до них, то немає грiха на вас". Вона
й далi не слухала його. А може, вдавала, що не слухає.
   Зненацька впало запитання:
   - Чому ти захотiв подарувати її султановi?
   - Вже сказав про її рiдкiсну вдачу.
   - Цього замало.
   - Є чутки, що вона королiвська донька.
   - Хто це сказав? Вона сама?
   - Люди, яким я вiрю. I її поведiнка.
   - Яка може бути поведiнка в рабинi?
   - Ваша величнiсть, це рабиня  незвичайна!  Вона  була  вперта  в  своїй
затятостi:
   - Коли куплена рабиня? Iбрагiм знiтився.
   - Недавно.
   - Однаково ж я довiдаюсь.
   - Негоже з Бедесгану вести рабиню у Баб-ус-сааде. Вона мав бути належно
зготовлена, щоб переступити цей високий порiг.
   Вапiде довго мовчала. Не мав чого додати й Iбрагiм.  Нарештi  рiзьбленi
губи темно зворухнулися, щоб випустити два коротких слова:
   - Вона цiла?
   - Iнакше як би я посмiв,  ваша  величнiсть!  "ї  вклади  руку  свою  за
пазуху, вона вийде бiлою без будь-якої шкоди".
   Вона знов поринула  в  мовчання,  тепер  особливо  довге  й  тяжке  для
Iбрагiма. Нарештi стрепенулася i вперше за весь час  глянула  на  Iбрагiма
лукаво, справдi по-жiночому.
   - Ти не справився з нею? В Iбрагiма засiпалася щока.
   - Вже купуючи, я купував її для його величностi! Заплатив подвiйну цiну
проти тої, яку просив челебiя. Шалену  цiну!  Нiхто  б  не  повiрив,  коли
назвати.
   Вона його не слухала i вже смiялася з нього.
   - Тобi треба для гарему стару досвiдчену жiнку. Iнакше  там  нiколи  не
буде ладу. Помочi вiд євнухiв ти не хотiв, бо ненавидиш євнухiв. Я знаю.
   Помовчала i несподiвано:
   - Я пошлю перевiрити її цiлiсть. Ти вiзьмеш iз собою євнухiв.
   - Зараз?
   - Вiдкладати не можна.
   - Я мiг би попросити вас, ваша величнiсть?
   - Ти вже попросив - я дала згоду.
   - Поза тим. Щоб про це знали тiльки ми.
   - А рабиня?
   - Вона ще зовсiм дiвча.
   Валiде норовисте смикнула головою. Пошкодувала  за  нестриманiсть,  але
вже сталося. Може, згадала, що її привезено в гарем  шах-заде  Селiма  теж
дiвчиськом. Досi ще не схожа була на  матiр  султана  Сулеймана.  Скорiше,
старша сестра. Всього лиш шiстнадцять рокiв мiж матiр'ю i сином.  У  сорок
два роки вона вже валiде.
   - Пам'ять починається у людинi набагато ранiше за всi радощi й нещастя,
яких вона зазнав.
   Вона пiдвелася. Була така заввишки i  так  само  тонка  й  зграбна,  як
Рушен. Iбрагiм чомусь подумав,  що  вони  мають  сподобатися  одна  однiй.
Вклонився валiде, супроводжував її до переходу у святая святих.
   Волiкти за собою євнухiв було гидко, але довiрити цю справу  нiкому  не
смiв. Мовчки проїхав iз своїм почтом  крiзь  Браму  яничарiв,  повз  темне
громаддя Айя-Софiї, бiля обелiскiв  Iподрому.  Вдома  прогнав  слуг,  звiв
євнухiв валiде  зi  своїми,  пiшов  од  них  на  чоловiчу  половину,  ждав
пронизливого дiвочого крику, зойкiв, ридання, але  нагорi  панувала  тиша,
тодi не витерпiв, пiшов туди сам. Чорнi євнухи  з  одягом  Рушен  у  руках
одурiло  ганялися  за  нею  по  тiснiй  напiвтемнiй  кiмнатi,  а  дiвчина,
стрiпуючи довгими своїми розпущеними  недбало  косами,  втiкала  вiд  них,
вигинаючись спиною й стегнами, з грудей їй рвався чи то смiх, чи то схлип,
очi зелено палали, мовби  хотiли  спалити  нечестивцiв  пекельним  вогнем,
нiздрi трiпотiли в знесиленнi й вiдчаї. Побачивши Iбрагiма, Рушен  вказала
на нього пальцем, затряслася у нервовому смiху:
   - I цей прийшов! Чого прийшов?
   - Подивитися на тебе востаннє,- спокiйно сказав Iбрагiм.
   - Уперше!
   - Так. Але й востаннє.
   - То дивись. Тi вже дивилися! Шукали в менi. Чого  вони  шукали?  Звели
тепер задушити мене, як це у вас ведеться.
   - Не вгадала. Прийшли взяти тебе в дарунок.
   - Дарунок? Хiба я нежива?
   - Май терпiння дослухати. Хочу тобi великого щастя.
   - Щастя? Тут?
   - Не тут. Тому й дарую тебе самому султановi. В гарем падишаха.
   - В гарем султана? Ха-ха-ха! Тодi навiщо ж роздягав?
   - Поглянути на твоє тiло.
   - А що скаже султан?
   - Маєш мовчати про це. А тепер прощай. I  одягнися.  Вiн  одвернувся  i
попрямував до сходiв. "I поряднi жiнки - благоговiйнi, зберiгають тайне  в
тiм, що хранить аллах".
   _
   КНИГА

   Людинi  заповiдано  (i  не  наяву,  а  ввi   снi,   щоб   мало   вигляд
пророкування): читай!
   Не вiдаючи що, не знаючи як i де i яким способом,- читай!
   Призначення твоє на землi й у свiтi: читай!
   Читай на землi слiди живi й мертвi, камiнь i пiсок, у листi дерев  i  в
травах, у сонячнiм маревi й у дощовiй iмлi, в течiї рiк, в  очах  дiтей  i
жiнок, у бiговi оленя, в пострибi лева, у спiвi птахiв, у горiннi вогню, в
мерехтiннi зiрок, у безконечних просторах неба - читай!
   Вогненнi лiтери випеченi в твоїм серцi й у мозку,  вийдуть  з  серця  i
мозку, засяють яскравiше за всi самоцвiти землi, запалають яскравiше  всiх
вогнiв небесних - читай!
   У книзi буде про жiнку й трапезу, про тварин, серед яких  житимеш,  про
здобич i каяття, про громи небеснi й темнi ночi, про свiтло й бджолу,  про
перепони й вiру, про мурашку й поколiння, про ангелiв i поетiв, про сади й
дим над багаттям, про вiчнi пiски й перемоги на болотах, про гори  й  зорю
над наметом, про мiсяць, i залiзо, i охоту до намноження, i вознесiння,  й
падiння, i страстi, й смерть неминучу, i "знайте,  що  життя  найближче  -
забава, й гра, i красування, й похвальба серед вас, i змагання у множествi
майна й дiтей, подiбно до дощу, паростi  вiд  якого  викликають  захват  у
невiрних; згодом вони в'януть, i ти бачиш їх зжовтiлими, тодi бувають вони
соломою,  а  в  останнiй  -  дужча  кара  -  i  прощення  вiд  аллаха,   i
благословення, а життя ближнє - тiльки користування оманливе".
   Вченi ходжi читали коран  коло  султанських  гробниць,  поставлених  на
пагорбах Стамбула, де колись стояли вiзантiйськi храми.
   Венецiанськi  баїли-посли  збирали  по   мiсту   плiтки,   щоб   згодом
переповiдати їх для усiєї Європи.
   Мудрий Кемаль-паша-заде вiв щоденник нового султана Су-пеймана.
   Кемаль-паша-заде переказав для покiйного  султана  "Гулiстан"  великого
Саадi. Написав поему про кохання Юсуфа i Зулейки, зробив безлiч  тлумачень
корану i шарiатського  права-меджелле.  Приставлений  до  Сулеймана  ще  в
Манiсi, вiн поїхав за новим султаном до Стамбула i супроводив його в  усiх
походах, старанно нотуючи все добре й лихе, аж султан не стерпiв i  спитав
свого найближчого словоскладача, чи заносить  вiн  у  щоденник  також  про
султанських жон i дiтей.
   - Ваша величнiсть,- вiдповiв  Кемаль-паша-заде,-  треба,  щоб  у  вашiй
iсторiї було хоч щось людське, iнакше в неї нiхто не повiрить.
   Перший запис про те, як Сулейман довiдався, що став султаном:
   "Вираз сумнiву й пiдозри за хвилю згас вiд гострого сяйва  царевичевого
погляду. Його випукле чоло наморщилося й нависло над орлиним носом;  уста,
тонкi й немилостивi, самi собою розтягнулися  пiд  довгими  вусами,  мовби
прикриваючи передчуття зла; по обличчю, що мало барву  потемнiлої  бронзи,
пролинула  каламутна  хмарка;  принц,  який  своєю  чеснiстю   i   вмiнням
дотримувати   слова   заперечував   розповсюджену   думку   про   турецьке
вiроломство, нiяк не мiг повiрити в  принесену  Ферхадом-пашою  вiсть,  що
вмер султан, названий Незламним".
   _
   СУЛЕЙМАН

   В той день, коли став султаном, вiн вiдчув,  що  вiднинi  час  належить
йому. В певних межах, звичайно, поки час iснує для нього, тобто  поки  вiн
сам живий. Але в цих межах належить йому неподiльно.
   При народженнi  час  не  сприяв  Сулеймановi.  Народився  у  цiлковитiй
безнадiї. Його батько Селiм був наймолодшим серед синiй султана Баязида, а
через свiй забiяцький норов - ще й нелюбимий. По смертi Баязида влада мала
перейти коли не до  старшого  сина  Коркуда,  то  до  його  брата  Ахмеда,
наймилiшого серцю султана... А при переходi влади в  руки  спадкоємця  усе
чоловiче  поколiння  Османiв,  окрiм  родини  нового  султана,   безжально
знищувалося. Так заповiдав завойовник Царгорода Мехмед  Фатiх,  Сулейманiв
прадiд: "Для загального добра кожний iз моїх славних сииiв або онукiв може
винищити всiх своїх братiв". Першим мав виконати  цей  нелюдський  заповiт
Мехмедiв син Баязид.  Але  його  брат  Джем,  якого  вiн  хотiв  задушити,
виступив проти нього вiйною, домагаючись султанського трону для себе, коли
ж йому не вдалося, попросив притулку в рицарiв на Родосi, якi  переправили
Джема до Францiї, звiдки вiн потрапив до римського  папи  i  вже  лиш  там
помер таємничою смертю, може, й  отруєний  за  домаганнями  Баязида,  який
багато рокiв виплачував усiм, хто тримав у себе в почесному полонi  Джема,
неймовiрнi грошi.
   Отож приречений був наймолодший Баязидiв син Селiм, приреченим так само
мав почуватися уже вiд народження i Сулейман. Може, це  наклало  на  нього
вiдбиток  на  все  життя:  був  похмурий,  задумливий,  дивився  на  людей
недовiрливо, не любив базiк, задавак, схилявся тiльки перед мудрiстю i вже
змалку поринув у вивчення законiв, так нiби  хотiв  цим  порятуватися  вiд
видимої несправедливостi й жорстокостi життя, бо ж у людства  немає  iншої
справедливостi, окрiм тiєї, що записана в законах.
   Його  батько  Селiм,  навпаки,  покладав  сподiвання  не   на   безлику
справедливiсть, а на силу. Вiн усвiдомлював, яка загроза нависає над  ним,
але не впадав у вiдчай,  бо  переконаний  був,  що  справжнiм  спадкоємцем
султанського трону має бути саме вiн, а не його брати.  Найстарший  Коркуд
не мiг розлучитися з їхнiм .родинним гнiздом, далекою Амасiєю, оточив  там
себе поетами, мудрецями, марними книгоїдами, сам складав вiршi, його  рука
вмiла тримати тiльки перо, а не меч - чоловiк для влади  пропащий  навiки.
Середнiй брат Ахмед, хоч i сидiв пiд боком у старого  султана  i  вважався
надiєю Туреччини, теж бiльше дбав про книги,  мудрiсть  i  справедливiсть,
анiж про меч, його любив простий люд, але що  таке  простий  люд  там,  де
йдеться про владу! Зате Селiм зумiв стати улюбленцем яничарських  орт,  i,
коли  яничарськi  аги,  занепокоєнi  тим,  що  султан  Баязид,  виснаживши
здоров'я рiзними нездоровими надужиттями,  вирiшив  шукати  заспокоєння  в
одурманюваннi опiєм,  стали  домагатися,  аби  Селiма  було  повернуто  до
Стамбула, Ахмед пiдказав султановi,  щоб  той  вiдiслав  брата  в  далекий
Трабзон.  Але  згодом  виявилося,  що  через  недогляд  поряд  з   батьком
намiсником у санджаку[24] Болi, сусiдньому з  Трабзоном  був  Селiмiв  син
Сулейман. Щоб не  допустити  їхнього  об'єднання  проти  Стамбула,  султан
послав онука намiсником у Крим до Кафи. Там, сидячи за  холодними  хвилями
моря, шiстнадцятилiтнiй Сулейман мав би сповнитися ще бiльшої безнадiї  за
свою будучину. Але з ним була його  мати  Хафса,  донька  кримського  хана
Менглi-Гiрея. Вона випросила у свого батька пiдмогу для Селiма.  Татарськi
вершники,  переправленi  через  море,  вдарили  з  Селiмом   на   Стамбул,
пiдтриманi там яничарами,  змусили  до  втечi  Ахмеда,  а  султан  Баязид,
старий,  зруйнований  i   нiкчемний,   мав   поступитися   владою   своєму
наймолодшому синовi. За мiсяць вiн помер,  отруєний  за  наказом  сина  на
шляху iз Стамбула до Едiрне, у мiстечку Чорлу (через вiсiм рокiв  на  тому
самому мiсцi помре Селiм).  Селiм  звелiв  привести  п'ятьох  синiв  своїх
ранiше померлих братiв i задушити в сераї перед  своїми  очима.  Так  само
задушений був брат Коркуд, який пробував  утiкати,  але  був  упiйманий  i
вiдданий до рук катiв. Брат Ахмед зiбрав вiйська i виступив проти  Селiма,
але в битвi коло Єнiшехер був розбитий,  захоплений  у  полон,  приведений
разом iз своїми синами в намет до султана i там,  перед  очима  в  Селiма,
задушений.
   Астролог, покликаний сказати про султанове майбуття, передрiк, що, коли
Селiм умре, на його тiлi буде стiльки кривавих знакiв,  скiльки  вбив  вiн
своїх братiв i племiнникiв. "Зате найприємнiше володарювати, не  лякаючись
зазiхань своїх близьких",- вiдповiв Селiм i звелiв задушити астролога.  За
першi три роки свого володарювання Селiм подвоїв iмперiю. Жив у походах, у
битвах, серед жорстокостей, кровi й страждань, їв i спав разом  iз  своїми
вояками. Тiшили його погляд кривавi пожежi,  насолоджувався  слух  зойками
вмираючих,  мав  високу  втiху  вiд  споглядання  того,  як  його  яничари
розграбовують перськi й вiрменськi мiста, Дамаск, Апександрiю i Каїр,  хоч
сам був байдужий до багатства й розкошiв, їв простою дерев'яною ложкою, не
терпiв вишуканих страв, нiжного м'яса, був байдужий i до жiнок. Єдине,  що
любив, окрiм вiйни та кровопролиття,- це хiба що грубi  вояцькi  пiснi  та
темнi iсламськi мудрування. Хоч як дивно, любив поетiв, сам складав вiршi,
написав пiд псевдонiмом Бахшi, себто Милосердний, цiлий диван[25] - коли i
як?  Його  звали  Грiзним,  Жорстоким,   Страшним,   Незламним.   Усе   це
поєднувалося коротким, замашним словом - Явуз. Не сплодив  бiльше  жодного
сина, не лишив по собi жодної  улюбленої  жони,  яка  б  стала  суперницею
Хафси, за вiсiм  рокiв  убив  сiм  своїх  великих  вiзирiв,  перед  смертю
силомiць поставивши на цей найнебезпечнiший при ньому пост старого мудреця
i поета Пiрi Мехмеда-пашу, нездатного до чвар i боротьби за владу,  цiлком
вiдданого тихiй мудростi й високiй  поезiї.  В  народi  навiть  народилася
приказка: "А бодай тобi бути вiзиром у султана Селiма!"
   Такий спадок отримав Сулейман.  Не  було  суперникiв,  кордони  iмперiї
розсунуто до меж неосяжних, усе залякане й упокорене, повсюди панує  сила,
про справедливiсть забуто.
   Чи лишив Селiм якийсь заповiт своєму синовi? Не тримав його коло  себе,
не  наближав,  уперто  вiдсилав  то  в  Румелiю,  то  в  Анатолiю,  щоразу
вiдсилаючи разом iз ним матiр його Хафсу, цiлих два десятки рокiв до самої
своєї смертi не пiдпускав її до себе, чужий її привабi й красi. Бо що таке
для нього була краса поряд з великими державними справами!
   Жив мiж небом i пеклом, освоїв владу й  смерть,  порiднив  їх  у  своїй
злочиннiй  величi.  Бо  коли  посполитiсть  штовхає  людину  до  пiдлостей
мiзерних, то велич - до зла великого. Адже сказано:
   "Тримайся ж того, що тобi даровано!"
   Чого мiг очiкувати свiт од сина такого чоловiка?
   Вже при вступi на престол Сулейман запобiгливими мудрецями, якi  завжди
змагаються в отриманнi почестей вiд нової влади, був названий Сахiб  Кiран
- Володар Вiку, той, хто має найлiпше  i  з  найбiльшим  успiхом  сповнити
число десять. Число ж десять вважається найдосконалiшим у  мусульманському
свiтi, бо цим числом завершуються цикли лiчби, десять пальцiв на  руках  i
на ногах у чоловiка, людина має десять вiдчуттiв: п'ять зовнiшнiх i  п'ять
внутрiшнiх, коран дiлиться на десять книг, у кожнiй з яких по десять  сур.
Мухаммед мав десять учнiв. Вiйсько дiлиться за принципом десяткiв,  сотень
i тисяч. Налiчується десять астрономiчних циклiв, i десять генiїв  розуму,
згiдно з прадавнiми схiдними  символами,  володiють  цими  циклами.  "Боже
провидiння визначило, що Сулейман буде народжений у  перший  рiк  десятого
вiку за хиджрою (901 рiк) i вступить  на  престол  як  десятий  володар  з
династiї Османiв",- писав учений рабин з Солуня Мойсей Алмозино.
   Венецiанський баїло. доносив своєму сенатовi про нового  султана:  "Вiн
справжнiй турок, в найвищiй мiрi поважає закон, поблажливий  до  християн,
погано ставиться до євреїв, намножує знання i все робить свiдомо,  упертий
у  своїх  намiрах.  Йому  двадцять  шiсть  рокiв,  вiд   природи   жвавий,
дратiвливий, обличчям смаглявий, тюрбан носить насунутий на очi, що  надає
йому похмурого вигляду".
   Тюрбан було помiчено чи не найперше. У Селiма тюрбан  був  круглий,  як
великий м'яч, з-над  нього  високо  вистромлювався  гостряк  шапки,  пишне
павине  перо  пiдтримувалося  величезним  смарагдом,   улюбленим   каменем
султана. Селiм носив свiй тюрбан ледь  не  на  макiвцi  голови,  намотаний
абияк, трохи аж зсунутий набакир, оголюючи чоло, нiби яничар-забiяка.
   У Сулеймана тюрбан був намотаний  до  самого  верха  шапки,  бiлоснiжна
тканина лягала рiвно, дбайливо, творячи вишукану споруду, величну й тяжку,
що аж наповзала на самi брови. Казали, що султан цим прикриває свою  вiчну
роздвоєнiсть, невпевненiсть, вагання перед  прийняттям  рiшень,  внутрiшню
муку, що не дає йому нi пiдбадьорити будь-кого як слiд,  нi  налякати,  як
годилося б у його становищi можновладця. Але  ж  був,  мабуть,  i  рiшучий
по-своєму, коли вже з перших своїх крокiв у Стамбулi дав зрозумiти, що  не
стане змiшувати силу з справедливiстю, а розокремить  їх  без  щонайменших
вагань i очiкувань. Два павинi пера па своєму тюрбанi  прикрасив  великими
рубiнами, знову ж таки пiдкреслюючи, що не подiляє уподобань свого батька.
Селiмiв смарагд покладено було в скарбницю  султанського  сераю.  Тримався
Сулейман холодно, був мовчазний, якийсь нiби чи то  байдужий,  чи  сонний.
Вагався чи чогось очiкував? Провiнцiї безмежної  його  iмперiї  вклонилися
новому султановi. Лише сiрiйський намiсник Джамбердi Газалi пiдняв бунт  i
проголосив  себе  султаном.  Газалi,  прозваний  Слов'янином,  прислужився
покiйному Селiмовi пiд час походу на Єгипет.  Тодi  вiн  переметнувся  вiд
мамелюкiв до Османiв,  тепер  пiдняв  повстання  проти  нового  султана  з
намiром скинути з Сiрiї османське ярмо. Почав з того, що перебив у Дамаску
п'ять тисяч яничарiв, тодi з п'ятнадцятьма тисячами  вершникiв  i  тисячею
аркебузникiв пiшов на Стамбул. Недосвiдчений у вiйськовiй справi  Сулейман
розгубився i навiть злякався. Вимушений був  послати  проти  Газалi  свого
зятя Ферхада-пашу, хоч  мав  би  за  звичаєм  своїх  предкiв  сам  повести
вiйсько, щоб скарати зрадника.  Ферхад-паша  наприкiнцi  сiчня  1521  року
розбив Газалi пiд Дамаском. Бунтiвник, переодягнений  дервiшем,  спробував
утiкати,  але  був  упiйманий  його  людьми,  приведений  до  султанського
сераскера[26], де вже його ждав меч. Ферхад-паша привiз Сулеймановi голову
Джамбердi Газалi, i радiсть нового султана була така велика, що вiн одразу
хотiв був послати ту голову, як пiдтвердження свого несхитного могуття,  у
дарунок венецiанському дожевi  Лоредано.  Баїло  Пресвiтлої  Республiки  в
Царгородi  Марко  Мiнi  насилу  вiдраяв  молодого   султана   вiд   такого
варварського вчинку. Сулейман схаменувся i пiсля того замкнувся в собi  ще
дужче. Знав:  свiт  допильновує  кожного  його  поруху,  прислухаеться  до
кожного слова, яке злiтав з уст. У цьому радiсть, але й жах влади.
   Все ж поволi звикав  до  влади.  Не  дозволяв  тим  часом  собi  нiяких
надмiрностей, нiякої пишноти. Радився з вiзирами, ходив до мечетi, час вiд
часу вправлявся у стрiляннi  з  лука,  майже  щодня  бував  у  султанських
стайнях, бо ту звичку  мав  ще  замолоду.  В  Криму  ще  навчився  вправно
пiдковувати коней i любив зайти до стайнi  й  заробити  аспру,  котра,  як
казав сам, "не забруднена була потом  i  кров'ю  райї[27]".  З  придворних
найближче до себе допускав тiльки Iбрагiма, поважав великого  вiзира  Пiрi
Мехмеда-пашу,   свого   вихователя   Касима-пашу   i   дiєписця    мудрого
Кемаль-пашу-заде. Його характеру до кiнця, мабуть, не знав  нiхто,  навiть
найближчий до нього Iбрагiм, бо на розпитування Грiтi, як ставиться султан
до жiнок, той тiльки знизав плечима:
   - Не можу сказати. Здається,  вiн  байдужий  до  цього.  Вiн  не  минає
гарему, але й не пiддається чарам своїх  рабинь.  Здається,  валiде  Хафса
була цим вельми занепокоєна, побоюючись, щоб син не вдався у свого  батька
i не порвав iз жiночим свiтом зовсiм.  По  матерi  вона  черкешенка,  тому
намiрилася розбудити в синовi мужчину, знайшовши для нього  гiдну  жону  з
свого племенi. Жiнцi майже завжди вдається зробити задумане.  Останнi  три
роки Сулейман поволi ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махiдевран.
   - Я чув це iм'я,- погладжуючи бороду, мовив Грiтi  з  виглядом  людини,
для якої не iснує таємниць.- Чув ще тодi,  коли  вона  була  в  Манiсi.  Я
купець, а купець повинен купувати також вiстi про все, що дiється довкола.
Надто вiстi високi. Про цю Махiдевран можуть заговорити повсюди ще бiльше,
нiж про самого Сулеймана. Чи не здається вам, Iбрагiме?
   Iбрагiм мовчки всмiхнувся. У глибинi душi вважаючи себе найрозумнiшим з
усiх людей, з якими стикався, не  любив  провидцiв,  а  ще  знав  напевне:
купити можна справдi все, навiть найбiльшi таємницi, але купити знання про
майбутнє ще нiкому не вдавалося i не вдасться нiколи.
   - Побачимо,- ухильно вiдповiв  вiн.-  Сулейман  щойно  сiв  на  престол
Османiв.
   - Але ж ви знаєте султана, як нiхто! - вигукнув Грiтi.
   - Я не знаю навiть власних снiв,- шорстко  мовив  грек  i  повторив:  -
Навiть власних снiв.
   _
   МАХIДЕВРАН

   Мабуть, знала до кiнця свого сина лише валiде Хафса. Знання  те  добула
гiрко. Вiддала Сулеимановi все життя, стемнiла  устами  вiд  багатолiтньої
зневаги, якої зазнавала вiд султана Селiма, що  за  прикладом  дiда  свого
Мехмеда Фатiха завiв собi цiлий гарем з гарненьких юнакiв, кинула всi сили
своєї душi на служiння єдиному синовi,  вибудовувала  споруду  його  життя
вперто й дбайливо. Не було звичайної любовi мiж матiр'ю й сином,  з'єднала
їх неминучiсть, може, страх або навiть i ненависть, але  роз'єднатися  уже
не могли: надто боялися одне одного,  надто  багато  таємниць  лежало  мiж
ними, яких не повинен був знати свiт.
   Жiнки  не  належали  до  таємниць.  Недоступними  теж   не   були   для
султанського онука, а згодом - сина. Щойно почали висiватися  у  Сулеймана
вуса, як вiн уже мав свiй гарем, не кивнувши для того й  пальцем.  Сказано
ж: "Женiться з тими, що приємнi вам, жiнками,- i  з  двома,  i  трьома,  i
чотирма. А коли боїтеся, що не будете справедливi, то -  з  однiєю  або  з
тiєю, якими оволодiли вашi десницi".
   Замолоду привчений до розпусти, Сулейман не кинувся  у  неї  жадiбно  i
безтямно, але й не зогидив  жiнок,  як  його  батько.  Нуртували  в  ньому
марення й туга за переживаннями чистими,  вишуканiшими  i  благороднiшими,
набридливих тупих жiнок-дiвчаток, розкiшних дурних одалiсок мав  задосить,
хотiв тепер мати коло себе жiнку гарну й горду, повабну й мудру  не  самим
тiлом, а й серцем, жiнку, що могла б зрозумiти  його  i  дорiвнятися  йому
всюди i всюди зробити щасливим: за  учтою  i  в  бесiдi,  у  постелi  й  у
державних справах, якi судилися йому в  майбуттi  неминуче.  Шукати  такої
жiнки не мiг i не вмiв. Султани i їхнi сини не шукають жiнок.  Це  роблять
за них iншi. Часто все вирiшує простий  випадок.  Валiде  Хафса  не  могла
покладатися на випадок. Помiг їй, хоч як це неймовiрно,  султан  Селiм.  У
нестримнiй жадобi завойовництва вiн  замахнувся  на  землю,  що  величиною
своєю  дорiвнювалася  його  iмперiї,  а  багатством  i  могуттям  набагато
перевищувала,- на Єгипет. В Єгиптi  ось  уже  ледве  не  цiлих  сто  рокiв
панували  мамелюки  з  рiдного  Хафсi  племенi  черкесiв.  Колишнi   бiднi
найманцi-воїни з далекого Кавказу захопили владу в цiй великiй  державi  й
поширили її на  всi  довколишнi  землi,  iз  святинями  мусульманськими  й
християнськими включно - Меккою i Єрусалимом. Селiм, роззухвалений  легкою
перемогою над перським шахом, повiв своїх яничарiв на мамелюцького султана
Кансуха ал-Гурiя. Перед боєм пiд Халебом султан сказав своїм воїнам: "Коли
нам судилося погинути - наше царство небесне; коли ж переможемо  ворога  -
наше  буде  царство  земне".  Зраджений  намiсником  Ха-леба   Хаїр-бегом,
вiсiмдесятилiтнiй султан Кансух ал-Гурiя був розгромлений пiд  Халебом,  а
нового  мамелюцького  султана  Туман-бея  зрадив  його  воєвода  Джамбердi
Газалi. Селiм щедро нагородив зрадникiв: Хаїр-бега посадовив намiсником  у
Єгиптi, а Джамбердi Газалi - в Дамаску, вiддавши йому всю  Сiрiю.  Селiмiв
великий вiзир Юнус-паша сказав султановi:  "Половина  iсламського  вiйська
загинула в боях i лишилася в пiщаних пустелях, i єдина користь  вiд  цього
та, що Єгипет перейшов у владу  своїх  зрадникiв".  Селiм  велiв  задушити
вiзира за цi слова. Скористалася ж з розгрому мамелюцьких султанiв  Єгипту
цiлком неждано валiде Хафса. Щойно довiдавшись про першу  перемогу  Селiма
пiд Халебом i про смерть Кансуха ал-Гурiя, вона  негайно  спорядила  своїх
довiрених гонцiв на далекий Кавказ до свого  племенi  i  звелiла  передати
старшинам: "Чого ви ще ждете  в  своїх  горах?  Всемогутнiй  султан  побив
черкеських мамелюкiв, незабаром прийде зi своїм iсламським вiйськом  i  на
Кавказ. Шлiть його синовi найкращу з своїх дiвчат, так само  неперевершену
вродою i гiдностями, як неперевершена сила султанського вiйська!"
   Гонцi їздили довго, бо дорога  вiд  Манiси  далека,  тяжка  й  сповнена
небезпек: пустелi, гiрськi пасма, бурхливе море й ще гори,  чужi,  суворi,
дико-неприступнi. Як знайти там маленьке  плем'я  черкесiв,  як  до  нього
доступитися  i  приступитися?  Коли  ж  повернулися,  були  з   ними   три
брати-черкеси, якi привезли загорнений у  безмежну  волохату  бурку  живий
пакунок. Духом далеких вiтрiв, нiчних вогнищ било вiд братiв  i  вiд  того
схованого в чорнiй бурцi дарунка, i  валiде,  хоч  нiколи  не  знала  духу
черкеського племенi, хижо роздула нiздрi, бо ж голос кровi лунає у жiнцi й
через вiдстанi поколiнь.
   Де та Манiса i що та Манiса - а от же долинув з неї  голос  султанської
жони до неприступного кам'яного Кавказу, почули його благороднi черкеси  i
хоч нiколи нiкому не впокорялися, столiттями вели життя  дике  й  криваве,
але вчули в цьому голосi щось,  може,  й  близьке,  вмить  вiдгукнулися  й
послали для невiдомого шах-заде,  який  сидiв  у  ще  невiдомiшiй  Манiсi,
найдорожчу перлину свого племенi.
   Тiльки одне велике чорне  око  побачила  валiде  Хафса  в  покошланостi
бурки, зиркнуло на неї з холодною байдужiстю, а її вдарило  в  саме  серце
тим поглядом, вiдчула, як прокинулася в нiй кров диких предкiв, закипiла й
заграла, мов у танку кафенiр, пiд час якого черкеси освiдчуються в коханнi
єдино дозволеним у них способом - стрiлянням перед обраницею.
   Брати, клекiтливе перегукуючись, вправно розмотали бурку, витрусили  на
землю одягнену у вузький шовковий бешмет окату тоненьку  черкешенку,  таку
нiжну, як пелюсток троянди, що зацвiтає повеснi, коли ще не в'ялить  i  не
обпалює спека, i валiде, хоч привчена до жорстокої стриманостi османської,
не стерпiла, вигукнула:
   - Гюльбахар!
   Гюльбахар означало: весняна троянда. Може, жiнок  завжди  слiд  було  б
називати iменами квiтiв, але цю дiвчину iнакше нiхто б i не назвав. Так  i
стала вона з тої першої хвилини Весняною Трояндою - Гюльбахар.
   Не чекаючи, поки дiвчину вимиють i натруть пахощами, щоб прогнати з неї
дух просторiв, принесений iз довгої мандрiвки, одягнуть у гаремнi шовки  i
навчать   бодай   привiтання   турецького,   валiде   показала   Гюльбахар
Сулеймановi.  Побоювалася,  що  дiвчина  збентежиться  й   розгубиться   i
видасться ученому синовi занадто  дикого,  але  збентежився  i  розгубився
Сулейман - так гордо повелася з ним юна черкешенка, так холодно  поглянула
на  нього  своїми  розумними  великими  очима,   на   днi   яких   залягла
нескала-мучена, але вже несамовита хтивiсть.
   У Гюльбахар не було вибору,  її  привезено  для  втiхи  цьому  високому
понурому султанському синовi, нею горде її плем'я  вклонялося  майбутньому
султановi, її кинуто в бурхливу гiрську рiчку в сподiваннi, що  вибереться
на берег без нiчиєї помочi, послано в пащу левчуковi з вiрою в те,  що  не
дасть вона себе проковтнути, а стане левицею так  само  хижою.  Мала  вона
повестися тут гiдно, не почуваючись жертвою, вразити свого  повелителя  не
самою красою i незайманiстю, а й природним розумом,  багатством  душi,  що
його, коли й не мала достатньо,  повинна  була  здобути  швидко,  вмiло  й
непомiтно. Знала на те єдиний спосiб: гордiсть, ховаючись  за  яку,  можна
досягти всього на свiтi.
   Вона стала султаншею, перш нiж Сулейман - султаном. Така  царська  хода
була в неї, такi погляди, такий голос. Валiде насилу стримувала дрож, який
пронизував усе її тiло. Кров її предкiв, її власна кров пробудилася в  цiй
гнучкiй дiвчинi, в її оксамитових очах, у гострих твердих персах, в мiцних
стегнах, у рожевих пальчиках смаглявих нiг, якi та радо показувала всiм  у
гаремi, ходячи босонiж, у широких шовкових шароварах i в  довгих  прозорих
сорочках з  просторими  рукавами.  Смагляве  тiло  прозирало  крiзь  тонку
тканину черкеської сорочки так солодко, що Сулейман геть  забув  про  свою
стриманiсть i настороженiсть до всього, що так чи iнакше зазiхало на  його
власну свободу, вiн не мiг одiрватися  вiд  Гюльбахар,  забув  навiть  про
свого улюбленця Iбрагiма, про нiчнi сидiння з мудрими знавцями  законiв  i
солодкомовними поетами, про лови та кiннi гони, про  стрiляння  з  лука  й
пiдковування коней на стайнi.
   Жiнка, прислана для любовi, повинна любити.  А  коли  любить  гаряче  й
вiрно, має народжувати синiв. Кожна одалiска хотiла б  народити  сина  для
шах-заде, щоб самiй стати законною жоною-кадуною, а там i  султаншею.  Але
сiм'я  Османiв  падає  тiльки  в  обране   лоно!   Чого   не   спромоглися
рабинi-одалiски, зробила вiльна черкешенка. За  рiк  народила  Сулеймановi
сина Мехмеда, згодом ще одного сина, якого названо Мустафою, тодi третього
- Мурада. Пiсля другої дитини з тоненької, крихкої, майже прозорої дiвчини
Гюльбахар несподiвано перетворилася  на  гладку,  округлу,  м'яку  гаремну
улюбленицю, але не втратила чару  для  Сулеймана,  далi  народжувала  йому
дiтей, i, коли, вже султаном, нетерпляче  ждав  прибуття  з  Манiси  свого
гарему до столицi, вона була в близькiй надiї на четверте дитя - i  це  за
неповних чотири роки!
   I тепер майже нiхто не  згадував  її  нiжного  iменi  Гюльбахар,  звано
по-новому, вiдповiдно до становища, яке зайняла  при  дворi,-  Махiдевран,
тобто Господиня Вiку.
   Прибула до Стамбула повновладною султаншею, уже не було в  нiй  пам'ятi
про свiй далекий i, власне, убогий рiд, бо  дала  початок  пишному  родовi
султанському, не знала вона, що таке розум для неї, бо могла замiнити його
всемогутньою державою; не дбала про душу,  маючи  неподiльну  владу;  була
чужа милосердю, заклопотана тiльки роздаванням повелiнь. Ходила-по  гарему
вся облита повабом, солодка, мов  халва.  Обвiшана  коштовностями,  уся  в
сутому золотi й самоцвiтах, що бугрилися на  її  округлостях,  мов  гостре
кремiння на  втоптанiй  гiрськiй  дорозi.  Ходу  мала  царську.  Непомiтно
вiддавала служебкам найдивнiшi повелiння й  виказувала  забаганки:  подати
чашу з напоєм, поправити  одяг,  пiдкласти  подушку  пiд  ноги,  погладити
волосся, почухати за вухом, ласкаво лоскотнути п'ятку.
   I це мала  побачити  Настася,  вночi  приведена  сюди  чорними  як  нiч
євнухами, запхнута в якусь довгу й непривiтну кiмнату, де покотом спало  з
десяток або й бiльше розкудланих i злих  (як  виявилося  вранцi)  гаремних
пiдложниць, а тепер пущена в  загальнi  покої,  де  лiнькувато  штовхалися
молодi, недбало зодягненi видри i де царювала вже  зрання  ця  опецькувата
султанша. Якби Настася на власнi очi не побачила Махiдевран, вона б нiколи
не повiрила, що така жiнка може iснувати  на  свiтi.  Але  здивувавшись  i
навiть злякавшись попервах, Настася,  хоч  якою  нещасною  i  упослiдженою
почувалася того ранку, зухвало заприсяглася в душi: навчуся ще лiпше!
   Одалiска-сербкиня  сказала  Настасi,  що  в  Махiдевран  тут   сiмдесят
служебок.
   - А в мене буде сто сiмдесят, а то й бiльше! - засмiялася Настася.
   Махiдевран умить вiдзначила  той  невластивий  гаремовi  смiх,  але  не
поцiкавилася новою рабинею. Бо й навiщо! Хiба випросити її  у  валiде  для
найганебнiших своїх  прислугувань?  Та  навiть  цього  не  дозволила  собi
Махiдевран.  Бо  помiтити  -  означало  принизити  себе,  свою  султанську
гордiсть, яка вже не мала нiчого спiльного з колишньою гордiстю дiвчини  з
дикого гiрського племенi, а стала пихою i величанням.
   Так бiднiй Настасi судилося зiткнутися з пихатою черкешенкою, перш  нiж
побачила вона повелительку гарему валiде Хафсу i найвищого  володаря  усiх
цих заблуканих душ - султана Сулеймана. Поки не бачила їх - не  вiрила  до
кiнця в те,  що  з  нею  сталося.  Пихата  Махiдевран  навiть  розвеселила
дiвчину, i Настася ще довго, неспроможна вгамуватися, смiялася при  згадцi
про черкешенку, i подивованi одалiски, якi ждали  вiд  новенької  зiтхань,
слiз i розпачу, а не веселощiв, назвали її вже того першого дня  Хуррем  -
розвеселена.
   З цим iменем мала вона стати незабаром перед всемогутньою валiде. Слово
Хуррем ще не вiщувало  лиха  нiкому:  нi  валiде  Хаф-сi,  нi  султанським
сестрам,  нi  жилавому  старшому  євнуховi,  чорношкiрому  кизляр-азi,  нi
всемогутнiй Махiдевран. А тим часом ховалася в ньому загроза, як у  всьому
незвичному, бо незвичне ламає усталений лад, а це неминуче веде  за  собою
нещастя для когось, надто для жiнок, якi  усе  своє  життя  витрачають  на
вiдчайдушнi  зусилля  дати  бодай  якийсь   лад   тiй   сумiшi   хаосу   й
випадковостей,  з  яких  i  складається,  власне,  життя,  коли  на  нього
поглянути оком неупередженим i нечоловiчим.
   _
   ХУРРЕМ

   Тiльки потрапивши за подвiйнi, кутi залiзом дверi султанського  гарему,
Настася зрозумiла, яку нагоду  втратила  вона  ще  на  морi,  зрозумiла  й
пошкодувала. Кинутись би з кадриги  в  розклекотанi  води,  понесло  б  та
понесло її, мов  скiпку,  як  отого  дельфiнчика,  встреленого  безжальним
Сiнам-агою, i не було б нi ганьби, нi мук, нi неволi. Згадувалася Марунька
Голодова з Рогатина, яку збезчестив гусар.  Взимку  пропала,  i  не  могли
знайти,  а  повеснi,  коли  поламало  кригу   на   ставковi   коло   млина
Пiдгородського, спливла вона у водяному  шумовиннi,  i  довго  ще  Настасi
ставало лячно вiд згадки  про  Маруньку,  болiла  душа,  коли  думала,  як
страшно було Маруньцi кидатися в ополонку, як рвалася, мабуть, з-пiд льоду
i вмирала, задихалася - нi крику, нi  скарги,  нi  ридання  останнього.  А
тепер, може, й заздрила Маруньцi!
   Вкинуто її вночi за подвiйнi, кутi залiзом дверi, гримiли важкi залiзнi
засуви на тих дверях. Нiби в церковнiй ризницi або в  багатих  склепах  на
рогатинському ринку. Заснула тiльки часинку пiд ранок, спробувала  блукати
в  нетрях  гарему  i  вжахнулася.  Цiлий  свiт!  Заплутаний,  безконечний,
роздiлений, монотонний i страшний у своїй безвиходi.  Довжезний  мабейн  -
коридор, освiтлений вiкнами з покрiвлi,  обабiч  безлiч  кiмнат,  в  однiй
ночувала й вона разом з десятком таких самих дiвчат. Далi - примiщення для
служебок. Може, й вона служебка, хто  ж  то  знає?  Гарем  розповзався  не
тiльки по землi - вiн здiймався вище, до  султанських  покоїв,  до  покоїв
валiде й султанських жон i  улюблениць,  євнухи  не  пускали  туди  нiкого
зайвого, але Настася прослизнула слiдом за водоносами - i так побачила вже
першого свого гаремного  ранку  Махiдевран,  вжахнулася  її  владi,  серце
стиснулося ще дужче вiд розпачу,  але  водночас  душа  її  стрепенулася  i
запраглося життя - як нiколи.
   Її повели купатися. Якiсь старезнi вiдьми обмацували кожну її кiсточку,
вищипували  кожну  волосинку  на  тiлi,  вона  хлюпалася  у  теплiй  водi,
забризкала   вiдьом,   вони   бурмотiли   щось   по-турецькому   i   трохи
по-слов'янському, бо в гаремi змiшалися мови турецька й  слов'янська.  Вiн
жив розполовинено, тут зiйшлося два свiти, ворожi,  чужi,  незмиримi,  але
треба було знаходити порозумiння бодай словами, бо доводилося жити  навiть
у ненавистi та безнадiї.
   Настася  хлюпотiла  водою,  приспiвувала:  "Ой  на  горi  ставочок,  на
ставочку млиночок, а в млиночку млинарка, мала ж  вона  три  доньки.  Одну
дала до татар, другу дала до турок, третю дала до  волох.  Котру  дала  до
татар, то тiй дала весь товар, котру дала до турок, то тiй дала сто курок,
котру дала до волох, то тiй дала сито блох". Може, коли  вже  не  маєш  не
тiльки власної сорочки на тiлi, а й надiй,  то  тодi  ти  найбезтурботнiша
людина на свiтi. В дитинствi часто хотiла  здуру  вмерти  вiд  щонайменшої
образи. Тепер несамовито хотiла жити, коли не мала нiчого, навiть змоги до
життя не мала. Всi люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось  має  статися,
якась подiя, якась змiна, злам у життi, щастя, чудо. I  ради  цього  можна
стерпiти   все:   голод,    холод,    приниження,    неславу,    бiднiсть,
несправедливiсть, нудьгу. А неволю?
   Жирний євнух всунувся у купальню, став коло дверей, нипав  бульками  по
голiй, у потоках води Настасi,  слухав  її  приспiвоч-ки  -  дивувався  чи
обурювався? Хай!
   Душа в нiй умерла, тiло живе, хоче жити. Ранкова зоря  встає  десь  над
лiсами, звiрi виходять до водопою, на полювання, i  вона-  теж  звiр,  теж
хижак, кровожера! Знищено все довкола неї, знищено все в  нiй,  а  вона  -
жива й цiла! Чи не чудо! I свiт  довкола  теплий,  як  ця  вода,  великий,
барвистий, як отi дивнi гаремнi покої нагорi, усi в золотi, в рiзьбленнi й
таємничiй красi. Не зважати нi на що, не очiкувати милосердя, жити, як оцi
людолови, розбишаки, звiрi, хижаки! Стерпiти все, пожертвувати  всiм,  але
тiльки не тiлом! Немає тiла - немає тебе.
   Коли б сказав їй хтось у Рогатинi, що її продадуть  раз,  i  вдруге,  i
втретє, вона б навiть не смiялася. А тепер це сталося. Жила в  неволi  лиш
кiлька мiсяцiв, а попереду не видно було кiнця.  Мала  призвичаюватися  до
думки, що iншого життя тепер їй нiхто не дасть нiколи, i тому  треба  весь
свiй розпач, усю свою погорду виказувати вже тут, виказувати якнайщедрiше,
боротися, битися, штовхатися, кусатися, гризтися, щоб звiкувати життя  хоч
i  в  приниженнi  неминучiм,  але  не  без  деяких  вiдшкодувань.   Чи   є
вiдшкодування для свободи? Чи iснують? I чи можуть iснувати? Але  обмежене
життя людське, i людина так  само  обмежена.  Тiльки  небагатьом  судилося
поламати й потрощити навiть темницi, стати  над  усiм  i  всiма,  виказати
велич духу i полинути в  безмежжя  свободи.  Це  великi  люди.  Але  жiнка
нездатна на це. Настася не чула про  таких  жiнок.  Святi  великомученицi?
Вони були жертвами, а вона жертвою бути не хотiла.  Хоч  i  без  надiї  на
визволення, а треба жити. А на що надiятися? На випадок? На чудо? На бога?
На диявола?
   Сподiвалася тiльки на себе, на свiй легкий норов, на  добру  душу,  яка
мала тепер поєднати в собi, може, й зло разом iз добром. Несвiдомо  обрала
своїм захистом ясний смiх, запримiтивши, що цим дивує усiх довкола i мовби
прихиляє до себе найпохмурiшi серця. Можна дратувати людей, кидати їм  злi
слова, дихати ненавистю, а можна радувати, звеселяти  серця,  сподiваючись
на добро, бо хто кидає злiсть - отримує теж злiсть, хто показує сльози,  у
вiдповiдь побачить  теж  сльози,  а  хто  дарує  смiх,  неминуче  почує  у
вiдповiдь теж смiх, хоч,  може,  й  прихований,  затамований,  загнаний  у
глибини душi.
   Євнух причалапав до Настасиної купелi, пiдбираючи поли широкого халата,
незграбно ухиляючись вiд свавiльних  бризок  води,  потягнувся  пожадливою
рукою до шиї дiвчини  -  мовби  хотiв  душити,  чи  що,-  Настася  злякано
вiдсахнулася, але чорнi мiцнi пальцi вже вчепилися у золотий ланцюжок,  на
якому висiв золотий хрестик, смикнули хрестик раз i вдруге, рвали ланцюжок
- ось ось вiн не витримає i  розсиплеться  дрiбненькими  кiлечками,  й  не
позбираєш.
   - Не чiпай! - гукнула  Настася.-  Ти  його  менi  вiшав?  Вхопилася  за
хрестик,  мов  за  свою  душу.  Вискочила  з  купелi,   трiпнула   довгими
червонястими косами, нiби аж обпалила євнуха, той позадкував, забувши  про
хрестик, дбаючи лиш про те,  щоб  не  замочити  свої  штудернi  позолоченi
сап'янцi.
   - Одягайся мерщiй, тебе жде її величнiсть валiде! - прокричав тонко.
   Коли Настася побачила валiде Хафсу, її стемнiлi уста i моторошно  блiде
лице, зрозумiла, що є люди, якi не смiються нiколи.
   Валiде сидiла на товстому бiлому килимi, обкладена парчевими подушками,
вся в темному, як її уста, шорстка й немилосердна. Настася роззирнулася по
великому покою. Високi вiкна з дерев'яними решiтками-кафисами  внизу,  над
ними - ще один ряд вiкон пiвкруглих, з барвистими шибками, на яких змiї  i
черв'ячки чужих лiтер, мабуть, вiршi з їхнього корану.  Жахливе  малювання
стiп у  холодних,  як  очi  валiде,  барвах.  Безлiч  низеньких  столикiв,
шафочок,  пiдставочок,  усе  вугласте,  восьмигранне,  оздоблене  слоновою
кiсткою, перламутром, панциром черепахи, срiблом. Зроблене з дерева,  було
колись деревом, живим, ростучим. Як йому болiло, коли калiчили його  тiло,
з округлостей тесали цi кострубатi восьмигранники, в  живу  плоть  врiзали
мертвi шматки кiстки, панцира i холодного металу. Цвiло, зеленiло,  шумiло
колись,  а  тепер  мертве,  як  ця  закам'янiла  у  своїй   неприступностi
султанська мати. А може, й вона нещасна, як усе тут довкола?
   Пiсля купелi  Настася  почувалася  нiби  новонародженою.  Омиваєтесь  i
очищаєтесь у купелi, в її свiтлих водах... Не могла згадати, як воно  там.
Хiба що з книги Iова: "Нащо дано свiтло чоловiковi, якого путь  закрита  i
якого бог оточив пiтьмою". Лiпше не згадувати нiчого й нi про що. Забути б
про все  й  радiти  життю!  Але  як  ти  забудеш,  опинившись  перед  цiєю
кам'яно-мовчазною жiнкою з устами нiби iз старого мертвого дерева?
   Валiде показала Настасi, щоб та  сiла  бiля  одного  iз  столикiв.  Тут
повсюдно панувала мова знакiв, мова  зневаги  й  загрози.  Але  що  вдiєш?
Настася зiбгалася в клубочок на килимi, їй було холодно пiсля купелi.  Хоч
би спитала ця жiнка, чи вона не змерзла. Мерзнуть вони  самi  коли-небудь?
Чи так i сновигають по цих довжелезних напiвтемних переходах  то  босонiж,
то мало не голi? На столику - халва, обсипанi цукром якiсь, мовби в'яленi,
фрукти, довгошия мiдна карафа, низенькi широкi чашки.  Нудило  вiд  самого
погляду на цi ласощi. Вранцi теж нiчого не могла їсти, тiльки випила води.
Настася вмощувалася вигiднiше, всмiхнулася чи то болiсно, чи гiрко.
   - Менi сказали, що тебе звуть Хуррем? - швидко промовила валiде.
   - Хiба я знаю?
   - Ти любиш смiятися?
   Настася знизала плечима. Хто ж не любить? - - Правда, що ти королiвська
донька?
   Нiяка жiнка не може побороти цiкавостi, що сидить у нiй справiку.
   Нi ствердження, нi заперечення. Смiх майже знущальний. Батько  звав  її
королiвною.  А  вона  -  себе.  Хiба  заборонено?  Єдина  втiха  -  побути
королiвною бодай у думцi. Що їй ще лишилося? До того ж  тут  так  холодно.
Боже, як вона змерзла! Щоб не цокотiли зуби -  хiба  що  смiятися.  Єдиний
порятунок. Султанська мати вся в  темних  хутрах,  вона  може  сидiти  тут
досхочу,  а  їй  хочеться  до  грубки.  Притулитися  спиною  до   теплого,
вигнутися, потягнутися.
   Валiде не помiчала чужих терпiнь.  Знала  тiльки  власнi  образи.  Смiх
нахабного дiвчиська образив її. Вона сказала зневажливо:
   - Смiх - рiч не гiдна людини. Це нижча ступiнь людської душi.  Вiн  iде
вiд дикої сваволi, а не вiд бога. Аллах не смiється нiколи. Знаєш про це?
   Настася знов знизала плечима. Засмiялася з викликом.  Хiба  вона  знає?
Тут нiколи  не  смiється  аллах  їхнiй,  у  неї  вдома  бог  теж  суворий,
обставився великомучениками, не смiється нiколи. Батько повчав, що смiх од
пекла, а не вiд раю. А в раю -  пiсне  блаженство.  Очi  пiд  лоб,  голова
задерта, уста розтуленi - вiд захвату чи щоб вскочила в них  благодать.  А
їй тепер усе байдуже. Благодатi не дiждеться нiзвiдки. Єдине, що  лишилося
їй людського,- хiба що смiх.
   Дивна жiнка несподiвано сказала:
   - Смiєшся - то добре. Iм'я тобi дали гарне. Будеш тут Хуррем.
   Помовчала, уважно вивчаючи Настасю поглядом, тодi звелiла:
   -  Маєш  навчитися  мови.  Турецької  й  арабської.  Настася  стрiпнула
волоссям. Що там учитися! Хiба її цим  злякаєш?  Мова  приходить  сама  по
собi, непомiтно, як дихання.  У  Рогатинi,  коли  йшла  до  пекаря-караїма
Чобаника, мала знати по-караїмськи,  з  рiзниками  Гесемом  Шулiмовичем  i
Мошком  Бережанським  добре  було  перемовитися  по-єврейськи,  з  шевцями
братами Лукасянами - по-вiрменськи, вiкарiй  Скарбський  учив  її  латини,
нiмецької, бо польську знала i без того: полячок-подруг було в неї бiльше,
нiж українок-русинок. Хiба злякається будь-якої мови? Вивчить - нiхто й не
стямиться. А чи дасть хоч якась мова їй утрачену волю, чи зможе повернути?
   - Умiєш спiвати й танцювати? - спитала валiде. Спитала б про це одразу,
щоб не гибiти вiд холоднечi, не гнутися й не Скоцюрблюватися  на  пiдлозi.
Скочила на ноги, закружляла, по килимку, виспiвуючи дзвiнку веснянку. А за
вiкнами була iмлиста зима, хоч дерева й зеленiли вiчною i  вiд  того  нiби
мертвою зеленню, i валiде теж сидiла пiд темною стiною з  темними  устами,
вся у темних хутрах, мов зима,- жiнка без весен, назавжди й довiку!
   - Пiдiйди до мене ближче, дiвчино,- покликала вона  -  голосом,  очима,
киванням пальця,  обнизаного  перснями,  садженими  великими  самоцвiтами.
Настася пiдiйшла, стала, груди їй здiймалися високо,  рвали  тiснi  шовки,
волосся золотими хвилями лилося донизу, осяваючи  живим  блиском  похмурий
покiй. Султанська мати розглядала Настасю довго, уважно й повiльно.
   - Гм. Дивне волосся,- мовила мовби до самої себе.- Але нiчого поза тим.
Що  ти  вмiєш?  Ах,  не  все  розумiєш?  Умiєш  бодай  похитати  стегнами?
Здогадуєшся, що роздивляюся тебе для самого падишаха?  Кожна  юна  красуня
повинна додавати блиску до яскравого свiтла його радощiв. Ти  не  красуня,
але маєш особливе тiло. Твоя нiжна плоть,  мов  довгасте  озеро  насолоди,
повинна зiгрiти його втому й наповнити душу гарячим струменем радостi.
   Валiде  говорила  скоромовкою,  виштовхувала  з   себе   слова   цiлими
оберемками, так що коли б Настася i розумiла все по-турецькому, то й  тодi
б не розiбрала всього. Вловила кiлька вже знайомих слiв, стало їй  смiшно,
не втерпiла, засмiялася з химерної розмови нiмої з глухою.
   Валiде сплеснула в долонi, i в покої, не знати  де  взявшись,  зродився
чорний  кизляр-ага,  знайомий  Настасi  з  ночi.  Звiряча   зграбнiсть   i
вкрадливiсть були в його потужному тiлi, а в обличчi  пiд  бiлими  сувоями
тюрбана - щось благальне, нiби аж собаче. Лиш згодом Настася збагнула,  що
то - очi. Не впiзнавала їх, поки  вони  запобiгливо  ловили  кожний  порух
валiде, коли ж зупинилися на нiй, втупилися у неї,  прилипли,  приклеїлися
жорстоко  й  невiдступне,  впiзнала  вмить  i  ледве   не   крикнула   вiд
несподiванки. Очi Стамбула, настороженi, недовiрливi, пiдозрiливi, гострi.
Очi  стеження,  пильнування,  переслiдування,  очi  неволi.  Вiд  них   не
сховаєшся, не визволишся, не втечеш, не порятуєшся, мабуть, i в смертi.
   - Хай натруть їй тiло олiєю геранi, мускусом i амброю, щоб  прогнати  з
нього дикий дух степiв,- сказала валiде.- Щоб воно було, мов сад, в  якому
щебечуть  птахи  задоволення,  з   якого   несила   вийти.   Треба   також
подбати,спокiйно наставляла  кизляр-агу  валiде,-  щоб  Хуррем  показалася
перед падишахом  в  умiлому  спiвi  й  танку,  не  допускаючи  варварської
нечестивостi.
   Кизляр-ага, прикладаючи  руки  до  грудей,  вклонявся  ледве  не  пiсля
кожного слова, слухняно дивився на валiде i водночас  якимсь  незбагненним
чином встигав пильно стежити й за Настасею, так нiби мав чотири  ока.  Так
вона й прозвала його подумки Чотириоким, i таким  вiн  для  неї  залишився
назавжди. Вiдомстить їм тим самим, що й вони.  Назвали  її  Хуррем,  щойно
ступила вона за кутi залiзом дверi, називатиме й вона їх як запрагнеться.
   Коли валiде махнула їм рукою, щоб  вони  йшли,  Чотириокий  муркнув  до
дiвчини калiченою слов'янщиною;
   - Йди за мною.
   Навчений усього. Ще не знала тодi, що  й  сам  султан  Сулеиман,  окрiм
турецької, перської, арабської, знав ще й сербську, i при  дворi  в  нього
слов'янська мова лунала не рiдше за турецьку або  арабську.  Що  спонукало
султана до цього? Державнi потреби чи його темне походження, голос  кровi?
Хто ж то знає? Настасi ще не було нiякого дiла нi до державних потреб,  нi
до чийогось походження. Забувала вже й своє власне. Принаймнi довкола  всi
дбали, щоб вона забула.
   Взялися Настасю знову мити, парити, як рiпу, натирати пахучими  мазями,
так,  немовби  її  мав  проковтнути  якийсь  людоїд  з  витонченим  нюхом,
вищипували брови, вибiлювали i без того бiле лице, примiряли безлiч убрань
- широких, легких, прозорих, аж сама вже стала прозорою,  наче  свiтилася,
начiплювали на неї оздоби, тим часом маловартiснi, з важкого,  карбованого
срiбла. Сережки, браслети на руки й ноги. I знов  перемiрювали  цiлi  купи
тканин, загортали її в них, не шкодували, були божевiльне щедрi - розкiш i
багатство султанського гарему не мали меж!
   Тодi приставили її до старого бовдура (усi євнухи  тут  були  старi  чи
видавалися їй старими) у синiх шароварах, у  бiлих  вовняних  панчохах,  у
трьох халатах, надягнутих один  поверх  одного,  у  велетенському  синьому
тюрбанi. Євнух витягнув на середину кiмнати  величезний  стоячий  барабан,
узяв довгу калатушку, став коло барабана  на  колiно  i  заходився  щосили
бухкати в напнуту волячу  шкiру,  показуючи  Настасi,  щоб  вона  кружляла
довкола нього з барабаном, пристосовуючись до  вистукувань  i  вибухкувань
калатушки. А дзуськи!  Коли  хоче,  хай  пристосовується  сам!  I  Настася
вдарилася у такий шалений танок, заспiвала так дзвiнко й голосно, що євнух
попервах отетерiв од такого нечуваного нахабства, тодi в ньому прокинулася
фахова гордiсть, вiн спробував вибухкувати в такт Настасиному кружлянню  i
її спiву, але не встигав, збивався, лаявся,  пробував  зупинити  свавiльну
дiвчину, але тим її розпалив ще дужче. Євнух упрiв, з-пiд тюрбана тiк йому
на чорну мармизу широкими  струмками  пiт,  вiн  ковтав  той  пiт  i,  вже
втративши будь-яку надiю встигнути за цiєю  козою,  спльовував  безсило  й
грозив Настасi величезною своєю калатушкою. Настася заходилася вiд  смiху.
Ось вам i Хуррем! Ну, я ж вам покажу! Усiм покажу!
   Гадала, що познущалася над  самим  лиш  цим  незграбним  бовдуром,  але
забула про всюдисущi очi гарему. А очi не пропускали нiчого, все помiчали,
усе бачили, побачено  й  те,  що  дiялося  мiж  Настасею  i  барабанщиком,
повiдомлено кизляр-агу, той  повiдомив  валiде,  Хафса  за  звичаєм  довго
думала, тодi сказала:
   - От i гаразд. Хай такою i побачить її його султанська величнiсть.
   Валiде невтомно вiддавала повелiння. Удень i вночi, в буднi й у  свята.
I завжди  стояв  перед  нею  кизляр-ага,  притискував  руки  до  грудей  i
кланявся. Так само кланявся i перед султаном, але той не кликав  головного
євнуха, не квапився до гарему, коли й хотiв кого бачити,  то  тiльки  свою
улюблену  Махiдевран,  яка  пiсля  того  виказувала  владу   ще   пишнiшу,
перевершуючи саму валiде.
   Веснянi вiтри повiяли над  Стамбулом,  над  садами  сераю,  над  душами
щасливими й нещасними, коли  султан  запрагнув  побувати  у  Баб-ус-сааде.
Настася опинилася у залi  прийомiв  уперше.  Два  ряди  вiкон,  галереї  з
рiзьбленими решiтками, жовтогарячi фаянси  в  квiтах  i  травах,  мереживо
рiзьбленого каменю  й  дерева,  килими,  столик  з  ласощами,  курильницi,
посерединi пiдвищення для танцiв, поряд високий трон для султана, низенькi
стiльчики для валiде, султанських сестер i  Махiдевран.  Євнухи  збили  до
гурту одалiсок, спiвачок, танцюристок, притишенi голоси, тамованi вiддихи,
нечутне  ступання  нiг,  взутих  у  м'якi  сап'янцi,  прийшла  Махiдевран,
пропливла до свого мiсця. Тодi валiде привела султанських сестер Хафiзу  й
Хатiджу. Ждання було тяжке, напружене, нестерпне.  Хоч  надворi  вже  було
тепло, у залi натоплено високi печi. Стояла задуха. Аромати з  курильниць,
мазi iз запахом квiтiв i заморських  прянощiв  -  усе  змiшалося,  Настася
навiть зiтхнути боялася - куди  вона  потрапила!  Тонкостаннi,  стегнастi,
розкiшнi одалiски з мальованими лицями, в шовках, у бiлих, жовтих i чорних
перлах, iз зеленими, голубими, червоними самоцвiтами (за ночi любовi!),  у
золотi, парчi, в серпанках, тонких шалях, усе прозоре, нiщо не  сховане  й
не приховане. Все ждало султана, тiльки його одного,  усе  готувалося  для
нього, змагалося за нього. Який жах, яка ганьба i яке приниження!
   Султан зродився у залi, як дух святий,- непомiтно, зненацька, у  спосiб
ледве не надприродний. Настася нiяк не могла звикнути до того, що в гаремi
люди з'являються завжди несподiвано, нiзвiдки, мовби з нiчого.  Для  цього
влаштовано було тут безлiч потайних дверей,  засiдок,  важезних  запон  iз
щiльних тканин, пiднятих пiд самi стелi  галерей  i  переходiв,  звiдусюди
поблискували чиїсь  очi,  вловлювалося  чуже  дихання,  ворушилися  стiни,
примари жили в  кожнiй  щiлинi,  готовi  щомитi  стати  плоттю  ворожою  i
ненависною. Чи можна коли-небудь звикнути до такого, не збожеволiвши?
   Султана супроводжував Чотириокий. З'явився  непомiчений  i  щез,  вмить
опинився коло своїх євнухiв, якi стерегли одалiсок, розставляли їх  так  i
сяк, гострим шепотом передавали велiння валiде, кому, коли, де, i як, i що
робити, i як поводитися. А султан тим часом сiдав на свiй гаремний трон  -
високий, весь у блиску золота, сам теж весь у  золотi,  в  широчезних,  до
самої землi, важких од золотого  ткання  халатах,  у  неймовiрно  високому
тюрбанi, на якому криваво зблискували двi нитки рубiнiв, а ще один  рубiн,
може найбiльший у свiтi, ярiв на пiдмiзинцi султановiм, нiби криваве  око,
що втупилося у строкатий дiвочий натовп,  понуро  вишукуючи  там  нещасних
жертв.
   Щойно Сулейман доторкнувся до  свого  сiдала,  як  валiде  подала  знак
кизляр-азi,   той   штовхнув   найближчого   євнуха,    усе    зарухалося,
захвилювалося, на пiдвищення випурхнуло кiльканадцятеро  скупо  зодягнених
дiвчаток, десь дрiбно вдарили барабани, гугняво заспiвала  зурна,  почався
танок.
   Султан дивився чи й не дивився. Сидiв  закам'янiло,  тюрбан  гнув  йому
голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над  свiтом,  нiби  все
османство з його жорстокiстю, невситимою жадiбнiстю. Вiн не зворухнувся  i
тодi,  коли  безмовних  танцюристок  замiнили  спiваючi  i   коли   євнухи
навперемiну стали випускати одалiсок меншими табунцями, по  три,  по  двi.
Вiн не приховував величi, мов немислима гора серед безмежної рiвнини,  мов
неспогадане одкровення. Був нiчий, холодний i забутий, як руки, пiднятi до
зiр, як дощ, що вiдiрвався вiд хмари й не впав на землю, як кволий листок,
занесений iз сумних,  осiннiх  садiв  у  розгойдане  море.  Настасi  стало
моторошно вiд споглядання цього всемогутнього чоловiка. Навiщось пiдкладав
пiд себе праву руку, мов малий хлопчик. Грiв її, чи що? А може, ховав, щоб
не виказати себе дочасно  нетерплячим  жестом,  змахом,  якого  не  хотiв,
велiнням, до якого не був зготовлений? Настасi  навiть  жаль  стало  цього
чоловiка. Чимось нагадав їй вiкарiя Скарбського. Так само самотнiй  тут  у
своїх недоступних для усiх iнших знаннях, так  само  високий,  задумливий,
суворий.
   А тим часом лунали пiснi нуднi й тужливi, як неволя.  Пiснi  про  чисте
кохання, якого нiколи не було в  султанських  палацах,  тiльки  дикий  шал
самцiв i наруга. Настася не прислухалася до них, була байдужа й  до  того,
що випхають згодом на середину євнухи також її, i кружлятиме вона  довкола
величезного барабана, в який гатитиме, спливаючи потом, отой старий бовдур
у бiлих вовняних панчохах.
   Та тут вилетiла на пiдвищення одалiска Гульфем, перша  своєю  красою  у
гаремi, суперниця самої Махiдевран, та  сама  Гульфем,  кожен  порух  якої
супроводжувано  гарячими,  заздрiсними  пошептами,  висока,  яскрава,  вся
вогонь i врода,  вся  краса  -  лицем,  бровами,  очима,  жадiбним  ротом,
перлистими зубами, хтивим носом, волоссям, мов  запахуща  нiч,  тiлом,  ще
жадiбнiшим за її червонi уста. Вона ще й не спiвала, не кружляла в  танку,
тiльки занесла над головою, видовживши до безмежностi  гнучкi  бiлi  руки,
маленький бубон, ще й не доторкнулася до нього  своїми  довгими,  пещеними
пальчиками, не пролунало  ще  жодного  звука,  а  непорушний  досi  султан
смикнув головою, смикнувся весь, пересунувся на тронi,  пiдклав  пiд  себе
вже не одну  руку,  а  обидвi,  i  лиш  тепер  у  Настасi  пробудився  дух
суперництва,  дух  боротьби,  гордостi  й  гiдностi.  Що  їй  та  Гульфем?
Вродлива, здорова, нахабна? Хай! I що їй  тут  усi?  Що  сам  цей  понурий
чоловiк iз замотаною, мов попiвське немовля,  головою!  Усiх  перевершити,
перемогти, зневажити! Показати  їм  усiм!  Щоб  вони  знали!  Хуррем?  Хай
знають, яка Хуррем i що вона  може!  Якби  не  ця  Гульфем,  якби  Настасю
випхано поперед красунi одалiски, вона б спiвала свої спiваночки без вогню
i без бажання, була б просто ще одною з цього натовпу,. алє на щастя  чина
нещастя, хтось (валiде - хто ж iще!)  зробив  так,  що  та  Гульфем  своїм
торжествуванням запалила в душi Настасинiй таке шалене полум'я, яке коли й
не спалить когось стороннього, то вже її саму - напевне.
   Вже й не чула, як спiвала Гульфем, не бачила, як безсоромно  вигиналася
перед султаном, не помiтила й поруху султанової руки, слiдом за яким  бiля
повелителя умить опинився кизляр-ага й подав султановi легеньку  хустку  з
барвистого муслiну. Султан пересунувся на тронi,  зготовлявся  встати,  чи
що, мабуть, щось хотiв зробити. Настася  не  знала,  що  саме,  але  й  не
знаючи, злякалася так, що вистрибнула на пiдвищення, де млосно  вигиналася
Гульфем, а євнух у бiлих вовняних панчохах, боячись вiдстати  вiд  Хуррем,
мерщiй поволiк за нею свiй барабан i наштовхнувся на  розгнiвану  Гульфем,
аж загуло в порожнявi його iнструмента, i для Гульфем усе пропало.  Валiде
всмiхнулася ледь помiтно, Махiдевран  засмiялася  неприховане,  султанськi
сестри перезирнулися з  усмiхом  в  очах,  Сулейман,  хоч  i  не  пiддався
смiховi,  який  запанував  серед  його  наближених  жiнок,  але  передумав
пiдводитись, зостався сидiти, вмостився ще вигiднiше  й  щiльнiше.  I  тут
Настася заспiвала голосом високим i сумним, барабан ударив, маленька витка
постать вигинисто пiшла колом, полинула, полетiла, мов промiнь, мов сяйво,
швидше, швидше, i вже летiв самий голос на золотiй хвилi. Нiхто  не  бачив
Настасi, тiльки чули її глибокий голос, а вона не  чула  себе,  не  бачила
нiкого й нiчого, лиш себе всю, змiї  червоного  свiтла  струменiли  по  її
волоссю, тiнi падали до нiг, мов сувої темного шовку, велетенський барабан
гудiв, як її маленьке невтримне серце,  широкi  червонi  шаровари  лякливо
трiпотiли довкола її нiг, а голос рвався з тих страхiв, забирався  вище  й
вище, нiби хотiв вирватися з величезної клiтки гарему, полишивши на самому
його днi свою господиню i володарку. Та  голос  не  вирвався.  Настася  не
хотiла його пускати, вiн мав бути з нею i в найбiльшому  горi,  як  колись
був у всiх  радощах.  Ударило  свiтло  рiзке,  галасливе,  євнух  у  бiлих
вовняних панчохах мерщiй  тягнув  свiй  барабан  геть.  Настася,  сама  не
вiдаючи, як i коли, опинилася у тяжкiй  хмарi  ароматiв,  що  ними  дихали
напахченi тiла одалiсок, посеред  залу  знов  кружляв  табунець  грацiйних
танцiвниць-грузинок. Султан сидiв на своєму тронi так  само  задумливий  i
байдужий,  i  барвиста  хустка,  подана  йому   кизляр-агою,   звисала   з
пiдлокiтника трону. Довкола  Настасi  панувала  настороженiсть,  напружене
очiкування, лунали притаєнi пошепти; збитi  докупи  тiсно  й  щiльно,  мов
овеча отара, одалiски не зважувалися нi ворухнутися,  нi  дихнути  вiльно,
тiльки сяюча Гульфем, виявивши, що Настася опинилася  ближче  до  султана,
майже нахабно проштовхнулася туди i затулила  її  своїм  розкiшним  тiлом,
виставляючись перед  очi  Сулеймана,  не  лякаючись  спопеляючих  поглядiв
Махiдевран, яка не терпiла суперниць навiть  тимчасових  i  без  значення.
Султан, нiби зачарований видовищем розквiтлої  Гульфем,  поволi  пiдвiвся,
змахнув кволо рукою, мовби шукав у повiтрi чогось невидимого.  Кизляр-ага,
який миттю опинився бiля Сулеймана,  пiдхопив  прозору  барвисту  хустину,
полишену султаном там, де вона  лежала,  i  пiшов  за  своїм  повелителем,
тримаючись поштиво за його правим плечем.
   Танок не припинявся, тому султан якийсь  час,  стоячи,  придивлявся  до
тоненьких  танцiвниць,  але,  мабуть,  знудьгувався   вiд   нерозбiрливого
мелькання рук, нiг, облич,  оголених  грудей,  пожадливо  розкритих  очей,
розтулених уст. Вiн повiльно пiшов до гурту одалiсок, iшов,  мовби  просто
на Гульфем i дивився, здавалося, тiльки  на  її  чорну  густу  гриву,  але
несподiвано поминув одалiску, гурт розступився перед ним, як Червоне  море
перед Мойсеєм, султан  вiдважно  занурився  у  це  море  нiжностi,  краси,
хтивостi,  сподiвань  i  розпачу.  Його  тонкi  уста  пiд  довгими  вусами
непомiтно складалися в усмiшку, але кому  призначалася  та  усмiшка,  кого
очiкувало  щастя,  вознесення  i   вознесiння?   Сулейман   блукав   серед
напiвоголених дiвочих тiл, мов  слiпий,  ледь  не  навпомацки,  нiкого  не
бачив, не помiчав, знов завернув .туди, де була Гульфем,  i  та  гордовито
випнула свої груди, цi пастки  хтивостi,  в  якi  неминуче  мав  потрапити
султан, але вiн  не  дiйшов  до  неї,  несподiвано  змахнув  правою  рукою
навскоси знизу вгору, кизляр-ага, скинувшись на той помах, миттю  вклав  у
султанову руку серпанкову  хустину,  серпанок  завис  на  короткий  час  у
просторi, всi очi летiли до хустинки i впали слiдом за  нею,  мов  пiдбитi
безжальним стрiльцем, упали, щоб побачити... Пильно й суворо  береже  свої
таємницi гарем, але навiть за гаремнi  мури  проник  погляд  Сулейманового
особистого бiографа, який не змiг утриматися, щоб не  описати  подiю,  вiд
якої почалося вознесiння нiкому не вiдомої рабинi з України:
   "Якось, блукаючи байдуже мiж черкешенками i грузинками, дiвчатами,  чия
врода в Царгородi вважалася класичною, султан  зненацька  зупинився  перед
одним нiжним i милим лицем. Вiн опустив погляд на лице, пiдняте до  нього,
лице без видимої вроди, але iз спокусливим  усмiхом,  синi  очi,  затiненi
довгими вiями, промовляли до нього не тiльки пустотливо, а  й  зухвало.  I
вiн, що бачив стiльки поглядiв, сповнених пристрастi, муки  i  приниження,
несподiвано пiддався отим розсмiяним очам дiвчини, яку  в  гаремi  назвали
Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив на  нiжнiм  плечi  тої,  яку
цiлий свiт незабаром зватиме Роксоланою".
   Почути звук скрипок,  коли  поцiлує  тебе  бiлозубий  i  чорночубий,  i
засмiятися вiд радостi й захвату... Яка дiвчина не мрiяла про  це?  А  тут
тяжке, як смерть, мовчання, i муслiнова хустка, що нечутно лягла  тобi  на
голе худеньке плече,  i  бiльше  нiчого.  Хiба  що  заздрiснi  погляди,  i
ненависть Гульфем, i ще бiльша ненависть Махiдевран, i неприхований  подив
завжди незворушної валiде. Невже  звичайнiй  хустинi  тут  надають  такого
значення?
   Султан вiдiйшов у величi й недоступностi. Пiдвелася  валiде,  пiдвелися
султанськi  сестри  i  Махiдевран.  Євнухи  погнали  одалiсок   до   їхнiх
пристанищ, пiшла в гуртi й Настася-Хуррем.  Нiчого  не  змiнилося,  тiльки
була в неї на плечi прозора хустинка, до якої,  як  помiтила  Настася,  не
наважувалися доторкнутися нi одалiски, нi євнухи, нi навiть  сама  валiде,
яка кивнула дiвчинi милостиво, проходячи  повз  неї.  Невже  така  сила  в
клаптi прозорого муслiну?
   Кизляр-ага  супроводжував  султана  до  його  ложницi.  Там  йому  було
сказано: "Хочу, щоб менi сьогоднi повернули хустку". I  хоч  нiхто,  окрiм
кизляр-аги, не  чув  тих  слiв,  але  весь  гарем  знав,  що  вони  будуть
вимовленi, тiльки Настася не вiдала нiчого й вельми здивувалася, коли сама
валiде  прийшла  до  неї  в  кiмнату,  супроводжувана   старими   жiнками,
досвiдченими в одяганнi й прибираннi одалiсок, i повела дiвчину за  собою,
i сама приглядала, як розчiсують, перечiсують  їй  коси,  як  намащують  i
натирають новими мазями, як  перемiрюють  широчезнi,  безберегi,  невагомi
тканини, забравши в Настасi навiть той благенький одяг, який був на нiй  у
залi прийомiв i майже нiчого не закривав,  що  мало  б  бути  закрите  вiд
стороннiх поглядiв.
   Прийшов Чотириокий i повiв Настасю угору рипучими дерев'яними  сходами.
Вiн був босий, ступав по килимах нечутно, ледь не скрадаючись, боса була й
Настася. Куди її вели - до щастя чи до злодiйства?
   Коли  народилася,  мишка  перебiгла  через  свiтлицю,  i  баба-повитуха
сказала, що то добрий знак.
   Хоч iшла по килимах, але босi ноги мерзли, i все її тiло бив нестримний
дрож, нiби ступала по льоду. Йшла, як на шибеницю. Як на  зарiз.  Iшла  чи
вели?
   Щовесни бiгали вони на Гнилу Липу, щоб  не  пропустити,  як  скресатиме
крига на рiчцi. Але рiчка визволялася з-пiд зимового панцира завжди вночi,
i на ранок тiльки брили темного льоду пливли в темнiй водi. I все  довкола
було темне, чорне: земля, дерева, вода. Але  чорнота  якась  м'яка,  мовби
нiжна, аж серце стискалося  i  хотiлося  плакати  й  смiятися.  Цiнь-цiнь,
синичко!
   Коли ввiв її кизляр-ага у величезну, напiвтемну ложницю, усю в  тяжких,
протканих золотом тканинах,  у  килимах,  в  запаморочливих  ароматах,  що
розпливалися з великих  бронзових  курильниць,  вона  засмiялася  голосно,
зухвало. Це був смiх переляку й вiдчаю (ох,  як  же  вона  змерзла!),  але
нiхто не вловив цього, бо для кизляр-аги смiх нечестивої пролунав  образою
його султанської величностi, а Сулеймановi те срiбне  дзвенiння  наповнило
похмуру душу такою щедрiстю, що заповiдалося  розлунюванням,  може,  й  на
багато лiт, на вiдстанi немiрянi й непередбачуванi.
   Вiн  прочитав  першу  суру  корану:  "В  iм'я  аллаха,  милостивого   й
милосердного! Хвала аллаху, господу свiтiв милостивому, милосердному, царю
в день суду! Тобi ми поклоняємось i просимо помочi!  Веди  нас  по  дорозi
прямiй, по дорозi тих, яких ти облагодiяв,- не тих,  якi  перебувають  пiд
гнiвом, i не заблуканих".
   Кизляр-ага вправно й умiло зiсмикнув з Настасi всi отi широкi тканини й
на голi плечi накинув їй султанський прозорий серпанок,  шепнувши  суворо:
"Вiддай падишаховi його хустину!"
   I щез, лишаючи дiвчину вiч-на-вiч з чужим для неї чоловiком.
   Султан  напiвлежав  тепер  на  широчезному  високому  ложi,  на   трьох
матрацах, покладених один на один,  два  нижнi  набитi  ватою,  верхнiй  -
пухом, лежав на  простирадлах  з  тонкого  полотна,  з  безлiччю  подушок,
пiдкладених пiд боки, пiд плечi й пiд  голову,  все  в  барвах  зелених  -
барвах Османiв. Спираючись на зеленi подушки i  прекраснi  килими,  султан
дивився на голу Настасю (бо що той  серпанок!)  так  невiдривне,  що  вона
помiчала тiльки його погляд i попервах навiть не  збагнула,  що  на  ньому
немає його страхiтливого тюрбана.
   - Пiдiйди! - звелiв вiн.  Голос  мав  приглухлий,  говорив  з  нехiттю.
Тiльки  тепер  вона  помiтила,  що  на  султановi  немає  тюрбана.  Голова
довгаста, мов диня. Настася ледве не засмiялася. Але ж було  так  холодно,
що не здобулася навiть на гримасу, тiльки дрижала всiм тiлом.
   - Пiдiйди! - знов сказав султан.- Чого ж ти?
   -  Менi  холодно,-  вицокуючи  зубами,  вiдповiла  вона.   Вiн   мовчки
перехилився на другий бiк ложа, простягнув униз  свої  довгi  руки,  винiс
звiдти чашу, подав Настасi:
   - Йди випий i зiгрiйся.
   I вона пiшла. Сама не знала, чому послухалася його голосу. Килимовi  не
було кiнця. Десь схованi в далеких  кутках  ложницi,  палали  свiтильники,
розсiваючи червонясте свiтло, вона брела в  тому  свiтлi,  мов  у  власнiй
кровi, ступала  непевно,  всю  її  хитало,  i  дрож  бив  дужче  й  дужче.
Наткнулася на мармуровий водограй  посеред  ложницi.  Навiть  не  помiтила
його, коли ввiйшла. Не знала тепер, як обминути.
   - Чого ж ти? - знов сказав султан так само безбарвно  та  байдуже.-  Не
бiйся мене. Iди ближче. Смiливiше. Випий  оце.  "Скромноокi,  до  яких  не
доторкнувся нi чоловiк, нi джин". Наослiп вона тицьнулася  у  берег  ложа,
обома руками тримала важку чашу, пила, проливаючи собi на ноги, на  килим.
Вiдчула на своєму незiм'ятому, лякливому тiлi суху  теплу  руку,  не  мала
сили опиратися тiй руцi, яка згорнула її на край ложа, i султан теж вiдчув
полохливiсть її тiла i не мiг стримувати свою пристрасть,  не  мiг  ждати,
"коли впаде падаюче".
   - Вiддай мою хустку,- сказав тихо до дiвчини, i вже не  було  мiж  ними
нiчого, i лукавi лiнiї її маленького тiла знищилися його тiлом,  мiцним  i
безжальним,  i  тiльки  скрик  i  схлип,  i  небеса  роз-верзлися,   земля
розступилася - i зiтхання прошелестiло в просторi,  в  садах,  у  палацах,
повсюди  зiтхання,  її  зiтхання.  Бурi,  дощi,   води,   волога,   страх,
первiснiсть, потоки й потопи i тиша, як на краю свiту,-  вона  вже  жiнка.
Кинути дiвчину в постiль до чужого й ворожого, вбити в її душi бога. Звiрi
ревли в пiдземеллях сералю, мовби нагадуючи, що не  ступиш  по  цiй  землi
кроку, щоб не наткнутися на потвору. Шалений вiтер  бив  у  брами,  дуднiв
тяжко й сумно, i плакало дерево, мiдь, залiзо, стогнали засуви й запори, а
в неї стогнала душа. Але Настася мовчала, нi стогону, нi  слiз,  не  маючи
куди подiтися, тулилася до султана, i лежали вони  довго-довго,  притуленi
одне до одного так щiльно, що не зоставалося уже мiж  ними  мiсця  нi  для
страху, нi навiть для нещастя. Бо ж свiт однаково прекрасний навiть  тодi,
коли життя сумне, тяжке i нестерпне. "I створили ми вас парами".
   Любов, молитва i вiйна починаються завжди прекрасно. А кiнчаються?
   Султан хотiв думати про цю дiвчину, яка лежала в його постелi,  але  не
мiг. Щось заважало, а що саме - не вмiв визначити. Може,  її  мовчазнiсть?
Жiнки завжди нестерпно балакучi, вiн не терпiв їхнього  торохтiння.  Може,
тому, глибоко в душi будучи ледь не розпусником,  щосили  гамував  себе  i
виказував до жiнок холодну байдужiсть. Iдоли не розчаровують тiльки  тому,
що вони безмовнi. Може, Й ця дiвчина - такий собi маленький iдол? Але вона
занадто маленька, щоб вознестися до його височин i правити за iдола.  Була
й не  була.  Одна  нiч  ця  для  неї  лишиться  спогадом  найбiльшого  (бо
неприступне!) щастя, а для нього-просто одною нiччю, та й годi.
   Султан не мiг дозволити, щоб жiнка  бачила  його  сплячим.  Пiсля  утiх
кизляр-ага вiдпроваджував жiнок до їхнiх покоїв. Так само вiдпровадив  вiн
i Настасю, що стала вже тепер назавжди й навiки Хуррем.  Не  промовила  до
султана й слова, чим подивувала його i трохи  роздратувала.  Але  однаково
звелiв, щоб придiлено їй було окремий покiй i видано iз  скарбницi  великi
рубiновi сережки й рубiновий перстень  -  улюбленi  каменi  султановi.  "I
нагородив їх за те, що вони витерпiли, садом i шовком".
   Тепер кизляр-ага мав для Настасi теплу одiж,  яку  вправно  накинув  на
неї, дав їй  i  взуття,  але  вона  вiдштовхнула  шитi  бiсером  сап'яновi
ступанцi, пiшла назад босонiж, бо вже не мерзли їй ноги, а  палали,  як  i
все тiло, вогнем.
   Нi в яких султанських щоденниках не писано про цю нiч. I  сам  Сулейман
забув про неї уже вранцi.

   КОЛОНА

   Хто мiг зазирнути в султанову душу? Навiть валiде  й  Iбрагiм  -  люди,
найближчi до Сулеймана, не могли сказати з певнiстю, як поведеться вiн  на
високому тронi, якi найпершi кроки зробить, кого вiзьме взiрцем: покiйного
батька свого султана Селiма, когось iншого iз султанiв,  залiзного  Тiмура
чи славетного Iскандера.
   А сам Сулейман  тим  часом  мав  перед  очима  тiльки  Мехмеда  Фатiха,
завойовника Царгорода, султана, який  нiколи  не  впадав  у  вiдчай,  який
навiть поразки вмiв перетворювати на перемоги, який не гаяв  жодного  дня,
жодної хвилини i,  коли  не  мав  влади,  дбав  про  власнi  знання,  коли
зготовлявся до найбiльшого вичину свого життя - взяття Царгорода,  то  сам
носив камiння для спорудження фортецi Румелiхiсар, i сам тесав  дошки  для
кораблiв, якi мали прийти через суходiл до столицi iмператорiв,  сповнивши
серця Трекiв мiстичним жахом. Сулейман любив повторювати сам собi царський
вiрш, прочитаний Мехмедом Фатiхом, коли той увiйшов у повержений Царгород:
   Сова кричить невбет [28] на  могилi  Афрасiаба,  I  павук  несе  службу
пердедара[29] в iмператорському палацi.
   Все суєта, окрiм содiяного Османом. Перше, що зробив Фатiх, увiйшовши в
Царгород,перетворив найбiльший храм нечестивих  на  мечеть  Айя-Софiя.  Не
зруйнував його лише тому, що склепiння у храмi  нагадувало  небесне.  Зате
храм  Апостолiв,  який  вiзантiйцi  у  безмежнiй  своїй  гординi   вважали
втiленням краси й гармонiї (для  Софiї  полишали  велич),  звелiв  негайно
зруйнувати й поставити на тому мiсцi мечеть Фатiха. Пiсля його смертi коло
мiхраба[30] мечетi поставлено тюрбе султана - його усипальницю.  Колись  у
церквi  Апостолiв  ховали  вiзантiйських  iмператорiв,  тепер  тут   лежав
Завойовник.
   Без пишноти, тiльки в супроводi вiрного Iбрагiма та прибiчної  охорони,
Сулейман часто їздив до тюрбе Фатiха.  Велетенське  мiсто  вiдступало  вiд
нього, затаювалося у своїй  незбагненностi,  залягало  в  нерухомостi,  як
сонячний годинник. Тiльки тiнь пересувається по  колу.  Безчас,  мертвота.
Одноманiтнiсть мечетей, мiнаретiв, водограїв,  дзюркотiння  води  й  крики
муедзинiв  викликали  якесь  дивне  дрижання  цього  мiста,  монотоннiсть,
порушувану надмiром, хаосом,  мiшаниною,  притлумленим  вуличним  галасом,
далеким  клекотом  строкатої  юрби,  шелестом  дорогих   тканин,   шепотом
донощикiв, ударами чаушiв,  смiхом  повiй,  стогоном  невiльничих  ринкiв,
любовних зiтхань, чавканням псiв i людей, вiршами кора ну.
   У Стамбулi все примарливе, крiм самого Стамбула, гiдра й молох,  рай  i
пекло, мiсце тортур i розкошi. Як затримати час  життя?  Над  цим  б'ються
усi, вiд султана до жебрака, а знає це тiльки сам  Стамбул.  Мехмед  Фатiх
завоював це мiсто, але чи ж заволодiв ним до глибини? I  хто  заволодiв  й
оволодiє?
   Сулейман годинами простоював у восьмиграннiй усипальницi Фатiха. Мовчки
ждав вiдповiдi на те, що краяло йому серце, чим не мiг подiлитися нi з ким
iз живих. Приходив до мертвого.
   Гробниця, пiдвищена в широкiй своїй частинi, так нiби Фатiх  мав  от-от
звестися, вкрита бiлим кашемiром, зверху - невеликий килим i зелена шаль -
барва Османiв.  У  головах  великi  грубi  лойовi  свiчi  у  ставниках  iз
ляпiс-лазурi,  каменя  єгипетських  фараонiв.  Тюрбан,  нiби  перевернутий
келих, висить угорi. На килимi кольору полуницi ходжа вдень i вночi  читає
коран. "Скажи: "Вiн - аллах - єдиний, аллах вiчний;  не  родив  i  не  був
народжений i не був йому рiвний жоден!" Десять, сто, тисячу разiв ту  саму
суру Очищення вiри" читає ходжа, i так само повторює за  ним  слова  книги
султан,  поки  знудьгований  Iбрагiм,  терпляче  стоячи  поряд,  розв'язує
нелегке завдання: чи може людина, без кiнця повторюючи тi самi слова,  про
щось думати, взагалi, чи може  виконувати  своє  призначення  на  землi  -
мислити, пiдносячись над свiтом живим i неживим, коли  й  не  дорiвнюючись
боговi, то принаймнi наближаючись до нього?
   До мечетi Фатiха Сулейман їздив i восени, i взимку, i повеснi;  мабуть,
щоразу, наближаючись до Фатiха  i  повертаючись  звiдти,  бачив  височезну
порфiрову колону Кизташi, що самотньо стояла  неподалiк  вiд  мечетi,  але
жодного разу не звернув на неї уваги, як не звертав видимої уваги на  все,
що траплялося йому на шляху. Чимало колон у Стамбулi,  яких  не  загорнуло
османство у свої священнi будiвлi, i тепер цi каменi  нечестивих  стримiли
повсюди: i обабiч дороги, якою їздив султан на Ок-Мейдан,- бiлi  мармуровi
колони, що нiчого не пiдтримували; i колона iмператора Константина,  звана
Чемберлi-таш - камiнь з обручами,  бо  обкована  була  залiзними  обручами
пiсля того, як блискавкою вiдбито горiшню її  частину  i  як  обпалило  її
пожежею у час повстання  Нiкi;  i  готська  колона  пiд  мурами  гарему  -
витесана iз суцiльного гранiт -ного блока, колись  на  нiй  нiбито  стояла
статуя засновника мiста Бiзаса; i змiїна колона - три переплетенi бронзовi
змiї, що тримали колись на собi золоту чашу, чотири ступнi в  поперечнику,
i вже втратили її, бо все суєта  i  тимчасовiсть.  Пурпурна,  мов  скипiла
кров, колона Кизташi мала колись на собi статую дiвоцтва,  грецьку  богиню
Афродiту. Володiла чарiвною здатнiстю вказувати в найбiльшому  натовпi  на
дiвчат, якi втратили цноту. Афродiта клала на них свою тiнь, i тi не могли
нi випручатися, нi втекти. Так була викрита невiстка iмператора Юстина, за
що натовп розшарпав її коло пiднiжжя цiєї ж  колони.  Цi  дурнi  байки  не
затримувалися у Сулеймановiй головi. Може, тому i  проїздив  безлiч  разiв
повз колону цiлком байдуже. Помiтив її тiльки того дня,  коли  вже  мав  у
душi точно визначений намiр  вести  iз  Стамбула  величезне,  ще  султаном
Селiмом зготовлене, а нинi розледащене й знетерпеливлене в жадобi  здобичi
й грабувань вiйсько, вести не туди, куди з  дивною  упертiстю  спрямовував
свої удари його батько,- проти одновiрцiв, а,  продовжуючи  велику  справу
Фатiха,проти свiту невiрних. Але не знав ще  про  це  нiхто.  Сам  султан,
затявшись у впертiй мовчанцi, ждав слушної митi, коли зможе  об'явити  про
свiй намiр, може, ждав якогось знаку, що йому подасть Фатiх,  через  те  i
їздив вклонятися його праху так часто й уперто.
   I зненацька побачив цю колону. Вiн зупинився i довго  дивився  на  неї,
задерши голову так, що ледве не падав з неї його височезний бiлий  тюрбан,
розглядав  її,  забувши  про  високу  султанську  гiднiсть,  мов  вуличний
босоногий чоджук, тiльки й того,  що  не  роззявляв  рота  вiд  подиву  чи
захвату висотою, мiцнiстю i могутнiстю колони, її  кривавою  барвою  i  її
самотнiстю, що була мов виклик.
   Чи не знак, полишений для нього,  четвертого  султана  вiд  дня  взяття
Царгорода, султаном першим, султаном Завойовником, великим  Фатiхом?  Саме
тут найперше руйнувалося,  знищувалося  усе  вiзантiйське,  щоб  поставити
першу  османську  святу  споруду,   а   колона   залишена.   Незруйнована,
недонищена, полишена не без затаєної думки, не без  натяку,  мов  кам'яний
заповiт i вказiвник: донищ, доруйнуй, доконай недоконане.
   Сулейман спинив свого чорного коня i спитав, чи в серед його  супроводу
великий будiвничий Сiнан-бей, якому доручено  було  спорудження  джамiї  i
тюрбе султана Селiма на вершинi п'ятого пагорба Царгорода.
   Iбрагiм сказав, що Сiнан-бея сьогоднi з ними немає.
   -  Покликати,-  коротко  звелiв  султан,  i  в   його   голосi   чулася
нетерплячка.
   Негайно було послано гонця за Сiнан-беєм, хоч Iбрагiм не бачив  потреби
в такiй поспiшностi.
   Сiнан, як i Iбрагiм, був грек. Тiльки не острiвний,  а  з  материка,  з
Каппадокiї. Починав теж, як Iбрагiм,- з  рабства.  Малим  хлопчиком  узято
його в девшiрме[31], вiддано в аджеми - яничарськi учнi,  там  вiн,  окрiм
вiйськової справи, обрав для себе вивчення архiтектури, вчився у  великого
будiвничого султана  Баязида  Хайреддiна,  але,  перш  нiж  самому  почати
будування, багато рокiв провiв у походах iз султаном Селiмом, ставив мости
для його вiйська, першим перебiгаючи по них, щоб занурити шаблю в  нутрощi
супротивника, споруджував галери в час Ванського  походу  i  сам  очолював
яничарiв, посаджених  на  тi  галери,  щоб  переправитися  через  озеро  й
захопити  зненацька  кизилбашiв  [32].  Перш  нiж  почати  будування,  вiн
руйнував i нищив, як i всi Османи. А може, й усi будування починалися  вiд
нищень створеного попередниками? Затоптати кiстки предкiв,  а  з  будiвель
узяти камiнь для своїх споруд.
   Султан не став чекати Сiнан-бея бiля колони Кизташi  -  це  було  б  не
гiдно його високого сану. Але ще того дня будiвничий став перед Сулейманом
i отримав  велiння  звалити  колону,  що  стоїть  коло  мечетi  Фатiха,  i
використати її на спорудження джамiї Селiма.
   -  Вона  зависока  для  тих  колон,  якими  я  хотiв  оточити  подвiр'я
джамiї,зауважив Сiнан-бей, котрий не любив, щоб у його  справи  втручалися
стороннi, навiть самi султани.
   - Вкоротиш,- похмуро  мовив  Сулейман.-  Вкорочують  людей,  не  те  що
камiнь.- I додав уже лагiднiше з корану: "Хiба ти  не  бачив,  як  повiвся
господь з Iрамом, володарем колон?"
   Поки колону обплутувано мотузами,  щоб  звалити,  султан  поїхав  через
Золотий Рiг до Сютлюдже пострiляти на Ок-Мейданi.
   Супроводжував його весь  двiр,  везли  похiднi  жаровнi  смажити  м'ясо
баранiв i верблюдiв, кошi з припасами, килими для  розстеляння  на  травi.
Сулейман запрагнув пiсля стрiляння з лука учтувати на Ок-Мейданi. Фатiх  у
першу п'ятницю по взяттю Царгорода влаштував тут  банкет  для  переможцiв.
Був такий  радий,  що  сам  розносив  наїдки  й  солодощi  своїм  вiзирам,
повторюючи при цьому слова пророка: "Пан над народом - це той, хто служить
йому".
   Пили i їли до смерку. Новий султан, не маючи звитяг, не мав i  радощiв,
тож не роздавав наїдкiв своїм вiзирам, хоч Iбрагiм жартома й пiдбивав його
на це.
   Зранку другого дня пiсля молитви в мечетi султан  поїхав  дивитися,  як
буде звалено на землю колону Кизташi.
   Обплетена тисячею товстих мотузiв, колона схожа була на  обезвладненого
раба, зготовленого чи то на продаж, чи на забiй. Тисячна  юрма  ворушилася
коло пiднiжжя колони, гологрудi, жилавi, у брудних чалмах, з диким шалом в
очах, готовi звалити  будь-що  на  свiтi:  колону,  святиню  чи  й  самого
султана. Мулли, ставши по краях юрмовиська, виспiвували молитви:  "В  iм'я
аллаха милостивого й милосердного! Коли впаде падаюче,-  нема  нiчого,  що
заперечує її падiння! - понижуючи її  пiдносячи,  коли  потрясеться  земля
потрясiнням, коли сокрушаться гори скрушенням".
   Султан iз своїм пишним почтом стояв у загорожi з  товстого  дерев'яного
брусся. Чотири ряди яничарiв, готових рубати  кожного,  хто  б  насмiлився
кинутися через брусся, замикали широкий простiр, що вiдокремлював  султана
вiд смороду й поту отих босих, жилавих, гологрудих.
   Сiнан-бей  ждав  знака  вiд  султана.  Сулейман  ледь  помiтно   хитнув
тюрбаном. Сiнан-бей пiднiс руку.  Вдарили  барабани.  Розставленi  повсюди
помiчники Сiнан-бея викрикнули накази. Мулли завили слова про  сотрясiння.
Гологрудi натягнули мотуззя. Розтулилася тисяча ротiв. Напнулися  жили  на
мiцних шиях. Дике виття перекрило всi звуки. Ув'язнена  колона  схитнулася
i, заточуючи моторошне величезне пiвколо, стала  падати  прямо  на  людей.
Виття перейшло в  зойк.  Ледь  не  змiтаючи  султана  з  його  супроводом,
юрмовисько кинулося врозтiч. Колону вже нiщо  не  могло  нi  втримати,  нi
зупинити. Вона падала тяжко i болiсно. I коли вдарилася об землю, то мовби
стогiн пролунав у просторi, стогiн землi чи каменю -  хто  ж  то  розбере,
коли потрясеться земля потрясiнням.
   Сiнан-бей спокiйно розповiдав султановi, як вiн хоче перевозити  колону
на п'ятий  пагорб  Стамбула.  Знов  усю  обплутати  мотузками.  Пiдкладати
дерев'янi котки. Тисяча людей має перетягати колону п'ядь за п'яддю далi й
вище. Довго й уперто. Але не-вiдступно. Бо хiба ж не так твориться усе  на
свiтi?
   Сулейман довго дивився на повержену  колону.  Мовчав.  Не  знати  було,
слухає Сiнан-бея чи й не слухає. Перед очима йому ще миготiли босi  бруднi
ноги, щось гнiвне кричали чорнi розтуленi роти, било в нiс смородом  нужди
i бiдностi. Хотiв спитати, що то за  люд,-  раби  чи  правовiрнi?  Але  не
спитав. Мовчав тяжко, затято. Тодi несподiвано сказав:
   - Хай залишається тут.- I додав загадково, як завжди: - "Адже  воiстину
з тяжкiстю легкiсть, воiстину з тяжкiстю легкiсть".
   Пiзно вночi прибув до столицi гонець, який принiс вiсть про  те,  що  в
Будимi угорський король убив султанського посла Бехрама.
   _
   РIКА

   Вступивши на престол, Сулейман звернувся з посланнями до володарiв усiх
дружнiх i ворожих земель в Азiї, Європi й Африцi. Могутнiсть султана  мала
виказуватися вже в  пишних  титулах,  якими  розпочиналося  послання:  "Я,
неоцiненною,  безконечною  благiстю  Всевишнього  i  великими,  сповненими
благословення чудесами Глави  пророкiв  (якому  хай  воздається,  найнижче
поклонiння, купно, як i його  дому  i  його  супутникам),  Султан  славних
Султанiв, Iмператор могутнiх Iмператорiв, роздаватель вiнцiв  Хозроям,  що
сидить  на  престолах,  тiнь  аллаха   на   землi,   служитель   славетних
Хоремейн-у-Шерифейн (Мекки i Медiни), мiсць божественних i  священних,  де
всi  мусульмани  проголошують  обiтницi,  покровитель  i  володар  святого
Єрусалима, повелитель трьох великих городiв Константинополя, Адрiанополя i
Бруси, а рiвно й Дамаска, запаху Раю; Трiполi й Сiрiї; Єгипту  -  рiдкостi
вiку i славного своїми радощами; усiєї  Аравiї,  Алепа,  Араба  i  Аджена,
Дiярбекiра, Зулькадрiї,  Ерзерума  чудового,  Себаста,  Адани,  Караманiї,
Карса, Чилдира, Вана, островiв Моря Бiлого i Моря Чорного, країн Натолiї i
королiвства  Румелiї,  всього  Курдистану,  Грецiї,  Туркоманiї,  Татарiї,
Черкеси, Кабарди, Грузiї, благородних племен татарських i всiх iнших  Орд,
вiд них залежних, Кафи й iнших сусiднiх мiст, усiєї  Боснiї  iз  залежними
вiд неї землями i укрiплених мiсць великих i малих в цих землях,  володар,
нарештi, безлiчi городiв i крiпостей, яких зайве наводити  й  превозносити
iмена, я, Iмператор, втечище правосуддя i Цар  Царiв,  осереддя  перемоги.
Султан,  син  султанiв  -  султана  Селiм-хана,   сина   султана   Мехмеда
Завойовника, я, по могутностi своїй, прикрашений титулом  Iмператора  обох
земель i для довершення величi мого Калiфатства прославлений титулом  обох
морiв..."
   Далi,  залежно  вiд  того,  кому  призначалося  послання,   пропоновано
пiдкоритися, або ж обiцяно мир, або ж  вимога  миру,  пiдтвердженням  того
мала бути данина, негайно виплачена султанському пословi.
   З такою саме вимогою  поїхав  Сулейманiв  посол  Бехрам  до  угорського
короля Лайоша, але  той,  намовлений  своїми  безстрашними  й  забiяцькими
графами, звелiв обезглавити Бехрама, султановi ж не вiдповiв нiчого. Та  й
яка ще вiдповiдь могла бути пiсля такого мерзенного  вчинку?  Коли  велика
держава вбиває послiв держави маленької,  то  це  ще  можна  пояснити,  бо
надмiр сили неминуче має виявитися бодай у ганебних дiях.  Але  кому  може
поскаржитися маленька держава i де  проситиме  помочi?  Натомiсть  держава
велика має змогу належно покарати зрадливих порушникiв свiтового  порядку,
провчивши i їх, i всiх тих, кому б запраглося наслiдувати нечестивцiв.
   У Стамбулi  вдарили  гармати  на  знак  вiйни.  Яничари  на  Ат-Мейдапi
радiсними криками вiтали священну  султанову  волю.  Сулейман  не  скликав
дивану, не радився, не казав, проти кого вiйна, але всi знали i без  того:
проти невiрних, хоч як би там вони звалися!
   Сам султан урочисто виводив вiйсько iз  Стамбула,  їхав  на  улюбленому
своєму чорному конi в  золотiй  збруї,  мав  позад  себе  улюбленця  свого
Iбрагiма, з яким тiльки й мiг перекинутися словом, далi їхали його  чотири
вiзири, за ними  беї,  двiрськi  прибiчнi  пажi  й  капiджiї  з  двiрської
сторожi, яничарськi старшини i самi яничари, що йшли за  кiнними  пiшо,  в
своїх високих  шапках  i  повстяних  уборах.  Султан  дивував  усiх  своїм
тюрбаном, високим,  як  колона,  з  двома  павиними  перами  у  величезних
рубiнах. Чотири вiзири мали тюрбани низькi, широкi, iз  золотими  шнурками
довкола верхнього рубця. Беї викрасовувалися у  тюрбанах  таких,  як  i  в
падишаха, але набагато нижчих. Голови вчених улемiв  прикрашалися  округло
намотаними чалмами. Дiльсiзiв упiзнавано по гострих  високих  ковпаках  iз
золототканого полотна, а капiджiїв - по червоних шапках,  заломлених  так,
що вони  звисали  назад.  Яничарськi  старшини,  на  вiдмiну  вiд  рядових
яничарiв, прикрашали свої повстянi ковпаки  пучками  пiр'я,  скрiплюваними
коштовним камiнням.
   Слiдом за розкiшним султанським почтом, за  грiзним  корпусом  яничарiв
цiлий день iшло вулицями Стамбула триста тисяч воїнiв, приведених  сюди  з
Унк'як чаїрi, де вони нудьгували  вже  понад  рiк;  за  вiйськом  у  хмарi
смороду   пропливло   шiсть   тисяч   верблюдiв,   приведених   iз   Сiрiї
Ферхадом-пашою, завантажених припасами,  тодi  пройшли,  лякаючи  вуличних
роззяв, могутнi слони, серед яких i султанський слон у золотiй  збруї,  iз
сталевими мечами на iклах, чорний, як i Сулейманiв кiнь.
   Дiялося це в суботу вiсiмнадцятого джемада (травня) 1521  року.  Султан
поклав перший камiнь у мечеть  батька  свого  Селiма  на  п'ятому  пагорбi
Стамбула, вклонився праховi великого  Мехмеда  Завойовника  i  повiв  своє
страхiтливе вiйсько на Едiрне, часто зупиняючись  для  перепочинку  й  для
ловiв у лiсах на Мерiчi.
   Нiхто не знав, Проти кого спрямовано буде удар цiєї  сили,  хто  перший
стане жертвою султанського могуття. Може, не знав ще й сам султан?-
   Десять днiв iшли до Едiрне. Вiдпочинки, лови, молитви,  диспути  вчених
улемiв. Тут  приєдналися  до  велетенського  султанського  вiйська  загони
румелiйського беглербега  Ахмеда-пашi,  нащадка  святого  Сави.  Про  своє
високе слов'янське походження Ахмед-паша пам'ятав  тiльки  тодi,  коли  на
султанському диванi нахабно  осмикував  вiзирiв.  Усiх  вважав  нiкчемами,
мрiяв стати вiзиром, а там замiнити й самого Пiрi Мехмеда.
   Ще за десять днiв похiд досягнув Пловдива.  З  лiсiв  i  гiр  гнано  до
страхiтливого вiйська тисячi нових людей, вливалися у загрозливу хмару, не
вiдаючи, куди йдуть i що мають робити, бо в багатьох не було нiякої зброї,
окрiм звичайного загостреного кiлка або лiсорубської сокири.
   Ще сiм днiв треба було, щоб султан дiйшов до Софiї.
   Болгарська  земля  стогнала  вiд  навали.   Мов   велетенський   полiп,
присмоктувалося вiйсько  тисячними  присосками  до  мiст,  сiл,  полiв  iз
снопами, до бджоли й худобини,  до  кожного  диму,  до  кожної  криницi  i
смоктало, смоктало, несло страх, пригноблення i  спустошення.  Од  кожного
двору брано один дукат, двi вiвцi (одну з ягням) i барана. Двадцять дворiв
об'єднувано в катун (лiтнє пасовисько). Вiд  кожного  катуну  одне  шатро,
один сир, три мотузи i шiсть обротьок, один бурдюк масла й одного  барана.
Тiльки до Софiї звелено привезти десять тисяч возiв, повних провiанту  для
вiйська. Окрiм  того,  вiд  кожних  п'яти  дворiв  один  воїн  мав  iти  з
султанським походом. А з тих, хто зоставався, належало брати по дукату вiд
кожної голови й десяту частину вiд урожаю султановi за те, що вiн оберiгає
землю аллахову, четверту частину врожаю спахiям, по двi аспри  вiд  кожної
худоби, по двi аспри вiд кожного  вулика,  коня,  криницi,  диму  з  печi,
пашам, якi вирушають у путь, i пашам, якi прибувають, вiйську,  коли  воно
проходить,  i  вiйську,  коли  воно  має  поповнюватися.  Але  це  податки
звичайнi, згiдно з  законом  шарiату,харадж,  ушр  i  джизьє.  А  там,  де
проходило вiйсько,  султанськi  кехаї  [33],  їдучи  попереду  з  загонами
яничарiв, починали збирати податки за звичаєм - урiфiйє. Велися  примусовi
роботи-аварiз: спорудження фортець, прокладання шляхiв, наведення  мостiв.
Султанськi чиновники -  збирачi  продовольства,  арпа-емiни  -  примусово,
удень i вночi, збирали сюрсат - продовольство для вiйни: ячмiнь,  пшеницю,
борошно,  м'ясо,  дрова.  Хто  приховував  запаси,  пiдлягав  негайному  i
безпощадному знищенню -  люди,  селища,  общини.  Здавалося  б,  що  могло
залишитися у щонайбагатшiй землi пiсля такого грабунку?  Але  вигадливостi
султанських  дефтердарiв  не  було  впину.  Вигадувалися   новi   податки,
здиралися ще  з  бiльшою  запопадливiстю  i  жорстокiстю:  алаф-фураж  для
султанських коней i тварин, iмдад-i-сеферiйє - помiч  для  потреб  походу,
iмдад-i-дихадiйє - помiч для священної вiйни, бедел-i-нюзюдль - податок на
постiй, навiть податок за  труд,  понесений  зубами  османцiв  у  з'їданнi
християнських харчiв - дiш параси.
   Коли б султан узяв у похiд свiй гарем, тодi збирано б ще й  податок  на
гарем, але Сулейман  вiз  iз  собою  тiльки  Стамбульський  звiринець:  на
здоровенних мажах, запряжених волами, залiзнi клiтки  з  левами,  тиграми,
пантерами, гiєнами, вовками й ведмедями. Для звiрiв збирано свiже м'ясо.
   Вiдбирали коней, буйволiв, вiслюкiв,  кожне  колесо,  деревину,  шматок
мотузки. Сiромашнi люди, вхопивши що могли  або  й  з  порожнiми  руками.,
рятуючи бодай душу, втiкали в лiси й у гори, шукали плодючої землi якомога
далi вiд шляхiв, там кидали зерно в землю,  щоб  вирiс  якийсь  колосок  i
можна було прогодувати дiток, продовжити свiй рiд, не пiддатися понищенню.
   Тiльки в Софiї на диванi Сулейман  виклав  свiй  план  походу.  Iти  на
Белград, щоб узяти цю крiпость, стати назавжди па  Дунаї,  виконавши  волю
предкiв. Замiр був зухвалий, але гiдний величi  султанської  держави.  Сам
Мехмед Завойовник не мiг узяти Белграда вже  пiсля  того,  як  прославився
взяттям Царгорода i коли здавалося, що немає в свiтi  сили,  яка  могла  б
вистояти перед його могутнiстю. Сулейман питав у своїх вiзирiв поради, але
всiм було видно, що не вiдступиться вiд заповзятого намiру цей  мовчазний,
загадковий володар, та й велiiчезне вiйсько, яке цiлий мiсяць  витоптувало
болгарську землю, несила вже було повернути  назад.  Стрiла  накладена  па
лук, тятива напнута - нема ради.
   Iз софiйського поля султан послав тисячу яничарiв з  Хусрев-бегом,  щоб
вони почали облогу Белграда i взяли Земун для лiпшого  доступу  до  мiста,
яке очiкувало навали з пiвдня, вiд  гори  Авали.  Сулейман  пам'ятав,  чим
печалився Мехмед Завойовник пiд Белградом.  Той  хотiв  перевезти  вiйсько
через Саву, розташувати коло Дунаю i там укрiпитися, щоб не  дати  угорцям
приходити з помiччю Белградовi. Але на диванi беї вiдраяли його вiд  цього
намiру: "Щасливий повелителю, не роби цього, бо в  цьому  немає  потреби".
Так берег Дунаю лишився оголений, i звiдти угорцi  без  перешкод  посилали
обложеним iз сушi бєлградцям потрiбну допомогу й припаси, i Завойовник так
i не змiг узяти цього слов'янського мiста.
   Слiдом за яничарами пiд  Белград  послано  було  великого  вiзира  Пiрi
Мехмеда-пашу з двадцятьма тисячами вершникiв i пiвсотнею величезних гармат
для розбивання мурiв верхньої фортецi.
   Сам султан пiшов на Шабац, який звався тодi Буїрделен, але через чотири
днi його зустрiла вiсть:  "Град  Буїрделен  упав,  i  сто  невiрних  стали
поживою осяйного мусульманського меча". Цi  сто  захисникiв  убили  сiмсот
туркiв, але довше вистояти не змогли.  Султан  увiйшов  у  твердиню  крiзь
шпалери голiв, насаджених на кiлля. Звелiв укрiпити Шабац, провести  крiзь
нього Саву. Сидiв на березi рiки в зеленому куренi, зробленому iз  свiжого
гiлля, дивився на роботи, мовчав, думав. Тодi наказав будувати через  Саву
мiст. Знову сидiв iз самого досвiту в зеленому  куренi,  не  пiдпускав  до
себе навiть Iбрагiма,  дивився  на  рiку.  Тiло  рiки  мiнилося  сонячними
блискiтками, мов срiбно-скляна змiя,  мов  тiло  жiнки,  яка  пливла  повз
нього, крiзь нього, поза ним, минаючи, прослизаючи, далi й далi, невловиме
й неправдешньо, як сон i марення.
   Вiзири, пашi, яничарськi аги пiдганяли людей палицями,  люди  працювали
iнодi по шию у водi, тягли колоддя, тяжкi човни, плоти, в'язали,  стелили,
скрiплювали.
   Султан не мiг вiдiрвати погляду вiд поверхнi рiки.  Вона  лежала  перед
ним, як незаймана жiнка,  як  земля,  як  безмежний  текучий  простiр,  що
поглинає усе на свiтi, уярмлює i ув'язнює навiть час.  Вiн  пiдкорив  собi
час, мав пiдкорити й простiр. Подолати, подавити, погнобити! Перейти через
цю рiку, не доторкуючись до неї, з сухими пiдошвами, легко й летючо,  дати
їй вiдчути  свою  силу,  владу,  могуття,  злiсть,  уярмити,  обезвладити,
зневажити, хай корчиться, стогне, метається, кричить!
   Рiка була, мов та забута ним слов'янська дiвчина.  Вона  притягувала  й
вiдштовхувала водночас - дивне поєднання непоєднуваного, вона пахла  чужим
зiллям, незнаними  травами  й  рослинами,  пахла  чужою  волею,  вiд  якої
Сулейман п'янiв, нiби вiд кандiйських вин або запаморочливого опiю.  Днями
цiлими  непорушне  сидячи  в  зеленому   прихистку   на   березi   великої
слов'янської рiки, каламутної i  норовистої,  "вiн  несподiвано  для  себе
(може, то вiд султанської самотностi?) згадав те,  чого  не  пам'ятав,  не
хотiв пам'ятати, викинув iз душi вже на ранок пiсля тої ночi  з  маленькою
розсмiяною чужинкою. Трiпотiння птахiв на досвiтнiх деревах, зорi зодiаку,
велич небес i непробивнi гущавини листя, а крiзь усе це - бiлi  пальцi  на
важких пiвкулях грудей, слова  без  значення,  незмога  порозумiтися,  вiн
замикав повiками очi, але вона проникала й пiд повiки, оживала в його очах
i в ньому самому, проходила крiзь нього без зусиль i без бажання,  як  дух
без бога, полишала  в  ньому  невагому  бiлiсть  свого  тiла  i  баламутну
тяжкiсть грудей, отих пiвкуль, розгублено прикриваних кошичками  з  тонких
пальцiв.
   Вiн сидiв, дивився, як перескакують по не добудованому ще мосту на  той
бiк спахiї Ахмеда-пашi i царгородськi яничари, а якiсь демони бажання,  не
пiдвладнi йому, штовхали  його  знов  до  спогадiв,  спокушали  продертися
пам'яттю пiд шовковисту шкiру тiєї, що була, як  вiтер,  якого  нiколи  не
вгамуєш, як рiка, що її нiколи не  спиниш,  як  земля,  що  її  нiколи  не
сходиш.
   Султан сидiв один день  i  другий,  наприкiнцi  другого  дня  послав  у
Стамбул дарунки для одалiски Гульфем. Чому для Гуль-фем - сам  би  не  мiг
сказати, а питати нiхто не мав одваги. Оточували його велетенське шатро iз
золотою кулею нагорi тисячi людей, але з тих тисяч не  пiдпускав  до  себе
нiкого, ждав пiдкорення рiки.
   На третiй день почався дощ. Вiн iшов цiлий тиждень, розкле-котанi  води
вдарили в мiст, вiдiрвали  його  вiд  берегiв,  понесли  зниз  за  течiєю,
ламаючи й трощачи. Десять днiв тисячi людей, знемагаючи, гинучи, тонучи  у
водах, будували мiст, десять днiв султан у спеку i в дощ сидiв  на  березi
пiд зеленим гiллям i невiдривне дивився на  рiку,  а  тепер  не  зосталося
нiчого, Сава текла вiльно й свавiльно, i Сулеймановi  здавалося,  що  вона
тече крiзь нього, крiзь його душу.
   Вiн звелiв переправляти вiйсько i коней на той бiк галерами. Сам чотири
днi вiдпочивав, прикликавши до себе Iбрагiма. Це  був  дивний  султан.  Не
водив вiйська на приступ, не розмахував шаблею, не майорiли над ним зеленi
знамена, не гримiли султанськi барабани. Розпустив  по  всiй  землi  своїх
пашiв i бегiв, як кровожерних псiв, знав, що дiятиметься все i  без  нього
так, як дiялося за всiх Османiв: шпалери набитих на палi людей, пiрамiди з
вiдрубаних голiв, бiда людська, страх, кривава  запона,  зiткана  з  чужих
страждань, а за нею - вiдгороджений  вiд  усього  султан,  падишах,  Сахiб
Кiран - Володар Вiку, тiнь бога на землi.
   Незворушна  рука  прибiчного  султанського  словоскладача   тим   часом
записувала в похiдному щоденнику:
   "Земля невiрних наповнилася бiженцями. В цiй переможнiй вiйнi  акинджiї
були роздiленi на два вiйська. Одне їхнє крило перейшло в землю  волоську,
щоб захопити Ердель i Темешвар, друге крило  йшло  з  царською  ордою,  цi
грабували довколишнi мiста й краї".
   "I вiд Пiрi-пашi прибув гонець.  Вiн  принiс  вiсть:  град,  на  ймення
Земун, узятий! Били гармати, тривала тяжка боротьба, але  нарештi  милiстю
божою захоплений. Багато мусульман у боях полягло за вiру.  Невiрнi,  яких
захоплено в городi, стали поживою для меча. Жони й дiти взятi в рабство".
   "Один родич сина татарського хана з татарами пiшов у Срем збирати  харч
для вiйська. Прийшла вiсть, що їх  на  путi  перестрiло  багато  невiрних,
спалахнув бiй, i в тiм бою многi татари з родичем ханового сина погинули".
   "Боснiйський санджакбег Ях'я-пашич,  проходячи  по  угорськiй  землi  з
шiстьма тисячами вiйська, взяв три мiста. Два з них узято  з  боями.  Всiх
невiрних посiчено. Були грабунки".
   "Мустафа-паша повернувся з грабувань. Привiв багато рабiв".
   "Од Ях'я-пашича прибув чоловiк. Принiс п'ять голiв i привiв закованих у
залiзо шiсть невiрних. На диванi їх посiчено".
   "Навалився Ях'я-пашич на одне мiсто. Багато невiрних посiк,  70  чи  80
невiрних послано султану. На диванi всi посiченi. Шестеро кинуто слону,  i
вiн розшматував їх".
   Сулейман спокiйно споглядав тi  жорстокостi,  так  нiби  вважав,  що  в
покараннях потрiбна не тiльки суворiсть, а й  винахiдливiсть,  сказати  б,
витонченiсть. Не помiчав, що жорстокiсть ще винахiдливiша за мудрiсть.  На
жаль, тiльки в злочинах i карах.
   В останнiй день липня Сулейман уперше дивився на Белград iз земунського
берега. В Земунi кинуто диким звiрам братiв Михайла й Марка Скобличiв, якi
боронили мiсто вiд Хусрев-бега. Чи й це видовище втiшало султанськi очi?
   На березi Дунаю  навпроти  Белграда  знов  поставлено  великий  зелений
курiнь для султана. Вiн приїздив  туди  щодня,  проводив  короткий  диван,
вiддавав накази i цiлими  днями  з-пiд  свого  зеленого  прихистку  мовчки
розглядав  неприступний  слов'янський  город  на  високiм   березi   рiки.
Криваво-червоний од пожеж, пiднятий пiд саме небо, Белград  нагадував  оту
порфiрову колону, яку звалив Сулейман у Стамбулi.  Звалити  все,  звалити,
кинути пiд ноги, погнобити й пригнобити, iнакше погноблений будеш сам.
   Вiсiмдесят сiм тисяч воїнiв оточили Белград i безперервно били  в  його
мури з гармат, поставлених в одинадцяти мiсцях.  Нiхто  не  мiг  допомогти
приреченому мiсту, Лайош, король угрiв i чехiв, якому  належало  мiсто  на
Дунаї, не мав сили, щоб виступити проти грiзного султана.
   Iмператор Карл був заклопотаний боротьбою з нiмецьким монахом Лютером i
французьким королем Францiском, який напав на Iталiю. Австрiйський  герцог
Фердiнанд не мав чим обороняти навiть власну землю. Папа римський  Лев  не
знав, як покiнчити з єрессю,  що  розколола  його  церкву.  Венецiанцi  не
хотiли сваритися з султаном.
   Так якась пiвтисяча захисникiв Белграда, вiдрiзана  вiд  усього  свiту,
полишена всiм свiтом, мала боронитися вiд всемогутньої  сили  султанської.
Iз савського берега нападав з вiйськами великий вiзир Пiрi Мехмед-паша,  з
дунайського  навалювався  другий  вiзир  Мустафа-паша,  з  яким  були  всi
стамбульськi яничари.  Почався  рамазан,  велике  свято  мусульманське,  i
вiйсько ще з бiльшою ревнiстю  кинулося  на  неприступну  фортецю.  Султан
звелiв будувати бiля самого Белграда  наплавний  мiст  через  Саву.  Знову
пiшов дощ. "I пролили ми на них дощ; лихий дощ тих, кого вмовляли!"
   На диванi вирiшено  було:  зранку  четвертого  дня  рамазана  -  перший
приступ. Оборонцi запалили  нижню  частину  мiста  й  перебiгли  у  верхню
фортецю. Через тиждень скочила з мурiв фортецi жiнка.  Приведена  до  Пiрi
Мехмеда сказала, що в фортецi вже немає нi харчiв, нi вiйськових припасiв.
У п'ятницю наступного дня Сулейман пiдiйшов пiд  стiни,  звелiв  поставити
собi затiнок, спочивав там якийсь час, тодi наказав iти на приступ.  Хмари
вiйськ посунули пiд мури фортецi. Вона конала. Замовкла навiть башта серба
Утешеновича, вогонь з якої був найспустошливiший усi цi  днi.  Над  мурами
вивiшено бiлий прапор. Султан звелiв припинити вогонь. Оборонцi  попросили
десять днiв, щоб  пiдготувати  мiсто  до  здачi,  самi  тим  часом  мерщiй
залатували пробоїни в мурах. Знову загримiли гармати.
   Впiймано переодягненого  яничаром  посланця  до  угорського  короля  за
помiччю, поставлено перед султанським диваном, набито на палю.
   Вiд останнього приступу вже не  було  рятунку.  26  рамазана  927  року
хиджри (або 29  серпня  1521)  султанськi  муедзини  вперше  проспiвали  з
белградських висот азан[34]. "Пiрi-паша з дефтердаром увiйшли в башту, щоб
заволодiти  скарбницею.  Одразу  пiсля  них  з'явився  загiн  Хусрев-бега,
смедеревського санджакбега. Музика грала. На високiм диванi тричi  бито  в
барабан,  яким  оголошуються  радiснi  вiстi.  Яничарський  жовто-червоний
прапор пiднято над городом. На честь  цiєї  подiї  грала  музика.  Настала
благословенна нiч Лейле-i-кадр, найсвятiша для  мусульман,  бо  в  цю  нiч
Мухаммеду прийшло перше боже явлення".
   Сто п'ятдесят угорцiв, якi разом з сербами боронили  Белград,  Сулейман
вiдпустив, щоб  пливли  Дунаєм  до  свого  короля  i  розповiли  йому  про
султанську силу. Двох полонених  -  Блажа  i  Моргая  -  поставлено  перед
Iбрагiмом, який був тепер султановими очима, вухами i  устами,  був  волею
султановою i його караючою десницею, усi це знали, окрiм полонених, а коли
знали й вони, то однаково вже нiчим не могли собi зарадити, бо переможений
може тiльки ждати. Чого? Милостi чи смертi?
   Мабуть, вони вже вгадували свою смерть, тому  дивилися  на  Iбрагiма  з
понурою байдужiстю, вiн не розкошував од необмеженої влади над цими  двома
безстрашними чоловiками, якi  вже  довели  своїми  дiями,  що  не  боялися
смертi, але якi мають злякатися тої смертi, яку вiн їм вигадає,  злякатися
i вжахнутися, та для жаху теж потрiбен вiдповiдний час,  i  вiн,  Iбрагiм,
хотiв надати цим упертим дурням той час, для того й  звелiв  поставити  Їх
перед собою. Це були дивнi люди. Якби хотiв знайти таких двох  неоднакових
людей серед тисяч i тисяч, то, мабуть, нiколи б не знайшов,- так рiзнилися
вони зовнi мiж собою.  Блаж  -  високий,  бiлявий,  голубоокий,  тонкий  i
гнучкий, мов юнак, з красивими тонкими вусами, iз золотистою  засмагою  на
обличчi, весь у голубому, iз золотими позументами на одязi - стояв,  гордо
вiдставивши ногу, опираючись правою рукою на рукiв'я уявної шаблi (зброю в
них, ясна рiч, вiдiбрано), дивився  поверх  Iбрагiмової  голови  кудись  у
далеку далеч, бачив там тiльки те,  що  приступне  було  його  оку,  може,
оглядав з висоти своєї смертної найдальше i  найдивнiше  з  iсторiї  свого
вiльного народу:  чорноморськi  степи,  трави,  табуни  коней,  прекрасних
вершникiв, вогнища пiд зорями, ластiвок у небi, широкий  Днiпро,  Карпати,
сонце над придунайською рiвниною.
   Моргай - невисокий, чорний, як  кипчак,  стояв  глевтякувате,  невмiло,
розкарячивши звиклi охоплювати кiнськi боки ноги, пронизував  блiдолицього
султанського сiпехсалара[35] гострим, як у юрюка[36], поглядом, зневажливо
кривив  губи  пiд  чорною  пiдковою  'вусiв,  так,  нiби   хотiв   сказати
Iбрагiмовi: не ти мене, а я тебе мав би судити, бо в менi  кров  так  само
несамовита, як у цих родичiв моїх далеких  предкiв-куманiв,  а  ти  тiльки
iдололиций зрадник, та й годi.
   Та це тiльки здавалося, що Моргай хотiв би промовляти до Iбрагiма таким
чином. Бо при всiй  його  зовнiшнiй  несхожостi  з  Блажем  мав  вiн  щось
невловиме й незбагненне в собi, що рiднило його з  Блажем  навiть  бiльше,
нiж синiв тої самої матерi. Стояли - мов два крила свого народу,  мов  двi
його iпостасi, нiби  двi  гiлки  могутнього  дерева,  нiби  двi  половинки
горiхового ядра, не розiрвати, не розколоти, не розчахнути, не  розрубати,
жити - то жити обом, умерти - то теж разом!
   Iбрагiм мав метке око i  ще  меткiший  розум.  Вiн  миттю  збагнув,  що
залякати цих людей не дано нiкому, тому повiвся з ними, вдаючи спiвчуття.
   - Як же так сталося, що ви не дотримали слова? Блаж так само  гордовито
дивився поверх Iбрагiмової голови, надто  далеко  вiдбiг  вiн  думкою  вiд
свого безнадiйного мiсця, щоб повернутися сюди  для  вдоволення  чийогось,
чиєїсь цiкавостi, зате Моргай обурено стрепенувся на Iбрагiмове  запитання
i кинув тому у вiдповiдь коротко й твердо:
   - Ми дотримали.
   - Дозвольте нагадати,  що  це  неправда,-  усмiхнувся  Iбрагiм.-Белград
викинув бiлий прапор на знак здачi, а тодi знов став боронитися. Що це  як
не зрада? Всемогутнiй султан...
   - Прапор пiдняли слабкодухi. Такi, на жаль, знаходяться завжди. Ми ж не
обiцяли здачi нiкому й нiколи.  Ми  дали  слово  боронити  фортецю,  i  ми
боронили її до останнього.
   - Якась жалюгiдна  тисяча  оборонцiв  проти  всемогутнього  iсламського
вiйська?
   - Хiба хоробрiсть залежить вiд лiчби?  -  стрепенувся  Блаж.-  За  нами
стояла вся наша земля.
   -  Ця  земля  турецька.  Султан  Баязид  Йилдирим  подарував  цю  землю
сербському деспотовi Стевану Лазаревичу, i той збудував тут фортецю.
   Блаж терпляче пояснив:
   - Цей берег Дунаю  дав  Стевановi  угорський  король.  I  вiдтодi  угри
зобов'язалися помагати своїм сербським братам. Наш_ воєвода  Янош  Хуньядi
прогнав звiдси самого султана Завойовника, перед яким схилився Царгород.
   - Але вам не вдалося повторити подвигу Хуньядi? - засмiявся Iбрагiм.
   - Зате  ми  не  зрадили  своєї  землi,-  уперто  повторив  Блаж,  мовби
натякаючи на те, що вiн, Iбрагiм, попри його тимчасовi велич i  владу  над
їхнiм  життям,  зрештою  просто  дрiбненький  ренегат  i  бiльше   нiчого.
Будь-кого це довело б до шалу, але Iбрагiм лишився холодним i спокiйним.
   - Ви маєте якiсь  бажання?  -  майже  лагiдно  поспитав  вiн.  Блаж  не
вiдповiв, Моргай знизав широкими плечима. Якi ще бажання у  людей,  що  до
кiнця виконали свiй обов'язок i мають цiлковите право  вважати,  що  таким
чином сповнили своє призначення на землi.
   I це слово "земля" проголошувалося в образу й звинувачення  вже  самого
Iбрагiма, вiн це вiдчув i зрозумiв i в думцi  подякував  боговi  (якому  -
хiба не однаково), що затiяв цю гру з приреченими без  високих  свiдкiв  -
без  султана  i  його  вiзирiв,  мав  би  пошкодувати  за  свою  недоречну
цiкавiсть, але не належав до людей, якi  шкодують  за  вчиненим;  граючись
золотою шаблею, яка лежала в нього на колiнах, недбало промовив:
   - Хвалитеся, що дотримались вiрностi своїй землi? Така вiрнiсть вимагає
нагороди. Султан доручив менi належно винагородити  вас.  Ви  хотiли  цiєї
землi - ми вам дамо її. Вас буде закопано в цю землю. Закопано живими. Яму
собi  викопаєте  самi.  Щоправда,  землекопство  у  мусульман   вважається
найганебнiшою справою, а копання могили для себе i вкрай ганебне, але що я
можу вдiяти? Та й ви не мусульмани.
   - Так, ми християни,- твердо мовив Блаж.- I тому копати для себе могили
не станемо, хоч би з нас живцем здирали шкiру.
   - Така можливiсть теж iснує,-  усмiхнувся  Iбрагiм,-  але  ви  захотiли
землi...
   I вiн, наслiдуючи султана, ледь вловимим порухом руки  звелiв  прибрати
приречених з-перед очей.
   I цi люди для нього вже не iснували. Були давно мертвi. Вiн i говорив з
ними з простої цiкавостi. Довiдатися, як говорять мертвi. Живi  подобалися
йому бiльше. Були поштивiшi.
   Блажа i Моргая закопали живими ще  того  дня  мiж  четвертою  i  п'ятою
молитвами. Свiдками нелюдської кари були всi угорцi, яким Сулейман дарував
свободу, i полоненi в Белградi серби.
   Iбрагiм спостерiгав за карою iз свого чорного (як i в султана)  коня  у
золотiй збруї. Обдертi з свого одягу, сповитi мiцними мотузками, кинутi на
дно глибочезної вузької ями, викопаної пiд високим берегом, на якому стояв
пошарпаний, закiптюжений, повержений Белград, Блаж i Моргай не благали про
помилування; нi стогону, нi зойку не пролунало з  ями,  коли  з  квапливих
лопат дурбашiв[37] посипалася на них безжальна земля.  Iбрагiм  уявив,  як
земля засипає живий красивий рот Блажа, глибоко й смачно  втягнув  у  себе
ласкаве дунайське повiтря i поїхав до султанського намету.
   Сулейман уже розiслав усiм, кого треба було  обрадувати  або  налякати,
фетх-наме [38] про те, що Белград у його руках.  Тепер,  сидячи  в  своєму
розкiшному наметi, складав сумнi вiршi, сповненi  гiркоти,  меланхолiї  та
безнадiї.  Пили  з  Iбрагiмом  вино,  султан  читав  газелi  про   марноту
багатства, слави, могуття.
   - Подобаються мої газелi? - питав свого улюбленця.
   - Для вашої величностi немає  неможливого,-весело  вiдповiдав  нахабний
грек.- У вас виникло бажання скласти газелi, i ви його виконали. Хто  може
стати на завадi?
   - А власна невмiлiсть?
   - А хто посмiє вказати на вашу невмiлiсть?
   - Коли я складаю вiршi, я перестаю бути султаном  Сулей-маном.  Тодi  я
поет, який зветься Мухiббi.
   -  А  хто  посмiв  розокремити  великого  султана   i   сором'язливого,
задумливого Мухiббi?
   Дванадцять днiв султан лишався у Земунi. Звiдти кораблем або  по  мосту
часто перебирався до Белграда, полював у довколишнiх  лiсах,  дивився,  як
лагодять башти й мури, скликав диван, роздавав нагороди й подарунки.
   Найпершим  нагородив  Ях'я-пашича  Балi-бега,   прикликавши   його   iз
Сланкаменя, за цiлковите сплюндрування  Срему  (той  спалив  i  зрiвняв  з
землею городи Купиник, Митровицю, Червеч, Iлок, знищив усе  живе,  створив
широкий пояс пустої нiчийної землi). Камiння сремських  мiст  везли  тепер
для лагодження поруйнованого Белграда.
   Двi тисячi полонених сербiв - жiнок, дiтей, старих  -  пiд  яничарською
охороною султан наказав гнати пiшки до Царгорода.  Гнали  їх  три  мiсяцi.
Через Нiш, Софiю, Пловдив, Едiрне, через гори, рiки, болота. Кривавi ноги,
плач i зойк по горах i лiсах.
   I тужлива пiсня йшла за ними, пiсня про тих сербських юнакiв, якi лягли
пiд Белградом i вже не встануть нiколи:
   Пiд Белградом коник стоїть вороний.
   А на тому конi,
   Скровлений по скронi,
   Сидить милий мiй.
   Хочеш, мила, знати, що то за вiйна?
   Тече з коня мого
   I з мене самого
   Кривава вода.
   Хочеш, мила, знати, що в нас на обiд?
   Ох, печеня кiнська
   Та вода дунайська -
   Такий в нас обiд.
   Хочеш, мила, знати, де спочину я?
   В широкому полi
   На темнiм роздолi -
   Могила моя.
   Хочеш, мила, знати, хто в нас дзвонарi?
   Кулi та булати,
   Шаблi та гармати,
   Сурми на зорi!
   Несли з собою iкони  й  мощi  святих.  Люд  виходив  їм  навстрiч,  щоб
поклонитися святиням i їхньому стражданню, виносили хлiб i  воду,  вино  й
м'ясо. Де ще  могло  воно  взятися  тут  пiсля  плюндрування  султанськими
душогубами? Гнанi несли з собою мощi святої П'ятницi, випрошенi  колись  у
хрестоносцiв iз Вiзантiї болгарським царем Йованом Асеном i перенесенi ним
у свою столицю Тирново. Перед турецьким нападом на Болгарiю мощi сховано у
Вiдинi, а тодi княгиня Мiлiца вблагала свого зятя султана Баязида, щоб вiн
їх вiддав  сербам.  Вiдтодi  Белград  був  мiсцем  зберiгання  тирновської
П'ятницi. "Пришествием твоим сербская  земля  обогатится",проказувалося  у
церковнiй службi святої П'ятницi.
   Ще несли з собою  чудотворну  руку  царицi  Феофано,  жони  Льва,  царя
премудрого, а також iкону богородицi, мальовану євангелiстом Лукою.
   Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цiлувати iкони й мощi, але за
плату. Грошi мали йти в султанську скарбницю.
   У Царгородi султан звелiв грецькому патрiарховi  сплатити  за  релiквiї
дванадцять тисяч дукатiв, коли той не хоче, щоб їх було кинуто в море.
   Тодi  Сулеймана  ще  не  названо  Канунi-Справедливим,  але   намагався
виказувати вiн свою жорстоку справедливiсть щокроку.
   На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на  злиття
Дунаю i Сави. Гулями[39] тримали над султаном велетенський чадор. Нiхто не
смiв ступати в просторе коло тiнi, утворюваної чадором. А сам султан мовби
ховався у тому колi, не насмiлюючись ступити  за  його  межi.  Маючи  таку
iмперiю, обмежуватися клаптем тiнi пiд чадором? Така малiсть людини, бо  й
що людина перед свiтом i стихiями! Двi велетенськi слов'янськi рiки  текли
в нього пiд ногами, стелилися йому до нiг  i  не  стелилися  -  норовистi,
невпокоренi, могутнi. Горiховi води Дунаю,  глибокi  й  загадковi,  пливли
спокiйно й потужно, а Сава котила  з  гiр  вировиння  глини,  мулу,  пiни,
вдарялася з розгону в пречисте тiло Дунаю, каламутила його  глибокi  води.
Дунай вiдтручував i вiдштовхував Саву, якийсь час вони мчали  поряд  двома
несамовитими  потоками  -  один  темний,  горiховий,  чистий,   другий   -
жовтоглиняний,  не  вода  -  якийсь  суцiльний  бруд;  Дунай  не  давався,
пручався, сахався запацьореної Сави, але жовтi патьоки розтiкалися ширше й
ширше, затягували в свою каламуть новi й новi свiтлi шари води - i  велика
рiка здалася,  дала  себе  полонити,  борсаючись  i  здригаючись,  нiби  в
конвульсiях, пливла тепер до  моря  такою  скаламученою,  як  душi  людей,
охоплених нещастям, злочинами i невситимою жадобою  володарювання.  Чи  не
така каламутна i в нього душа? Сулейман не мав сили вiдiрвати  погляд  вiд
злиття рiк.
   До Стамбула повертався без вiйська, йшов швидко, з короткими  ночiвлями
й перепочинками. Сiмдесят п'ять  днiв  треба  було  йому,  щоб  дiйти  вiд
Стамбула до Белграда, тридцять  днiв  витратив  на  здобуття  мiста  i  ще
тридцять один день повертався назад до столицi.
   В одному сербському селi  Сулеймана  зустрiла  вiсть  про  смерть  його
найменшого сина  Мурада.  Тiльки  старий  Пiрi  Мехмед  наважився  сказати
султановi про сумну новину. Будь-хто iнший за такi слова  мiг  поплатитися
головою, але яка ж рука пiднялася б  на  сивизну  старого  вiзира?  Султан
сумно вiдповiв рядками з корану:  "Коли  б  аллах  бажав  узяти  для  себе
дитину, то вiн вибрав би, що йому угодне, з того, що творить. Хвала  йому!
Вiн - аллах, єдиний, потужний!"
   Два днi  пiсля  вiстi  про  смерть  сина  Сулейман  перепочивав.  Двiчi
присутнiй був на кiнних змаганнях, брав участь у ловах, розглядав  з  коня
стару сербську церковцю. Коли  милувався  кiньми  па  змаганнях,  згадував
слова: "Ось представленi йому  були  увечерi  легко  стоячi,  благороднi".
Вiрив, що вiчний бог i щастя володаря не полишать його, бо ж народився для
володарювання i _мав сповнити своє призначення. "I  вiддали  ми  йому  пiд
оруду вiтер, який тече за його повелiнням, легким,  куди  вiн  забажає,  i
шайтанiв, усякого будiвника i водолаза, й iнших,  з'єднаних  у  кайданах".
Вирушив на Стамбул. Нiкого не хотiв бачити по дорозi, крiм Iбрагiма,  Пiрi
Мехмеда й старого Касима-пашi. В  Едiрне  покликав  до  себе  Ахмеда-пашу,
якого полюбив за хоробрiсть пiд стiнами Белграда. Не лякало його те, що  в
Стамбулi лютувала  чума,  за  якою  йшла  чорна  вiспа,  безжально  нищачи
маленьких дiток.
   Коли в Стамбулi французький посол через великого вiзира  стане  благати
султана, щоб вiн  випустив  його  з  охопленої  моровою  пошестю  столицi,
Сулейман гнiвливо й подивовано водночас вигукне: "Чого  вiн  хоче  i  куди
втiкає? Чи вiн не знає, що чума - це божа стрiла, яка нiколи не  б'є  повз
цiль? Коли бог захоче його умертвити, нiяка втеча й щезання  не  поможуть.
Чоловiк завжди стоїть перед невiдомiстю. Чума увiйшла i в мiй палац, але я
не полишаю його".
   До столицi Сулейман повернувся  без  пишноти,  без  трiумфу,  непомiтно
перевiзся встеленою килимами султанською баркою вiд  Сiлiврiї,  зiйшов  на
берег у садах гарему, замкнувся в своїх покоях. За  два  днi  вмерла  його
маленька донька, яка не мала ще й iменi. Ще  за  вiсiм  днiв  чорна  вiспа
забрала первородженого султанського сина Мехмеда.  Три  маленьких  тiльця,
поставленi в табутах[40] до нiг покiйного султана Селiма, забрали з  собою
любов Сулеймана до Махiдевран. Черкешенка одурiла вiд горя. Стiльки  втiхи
давала своїм зграбним, округлим,  пещеним  тiлом  i  своїми  дiтьми,  яких
народжувала легко, охоче й радiсно, а тепер усе втратила за кiлька днiв i,
хоч залишився живий трилiтнiй султанський син Мустафа, вiдчувала:  короткi
роки її величання скiнчилися без вороття.
   Сулейман не хотiв бiльше бачити свою жону. Пiдстрелено горлицю - навiщо
лук?
   _
   ХАМАМ

   Усе життя - в чотирьох стiнах. Ув'язненi, Живцем похованi. Тому з  якою
радiстю виривалися раз на тиждень за мури й залiзнi брами  Баб-ус-сааде  в
день, вiдведений на хамам -  турецьку  лазню,  розкiш  i  раювання  Сходу,
розкiш для тiла й душi, надто коли душа ув'язнена ще бiльше, нiж тiло.
   Хуррем не знала, що то за хамам, i попервах вiдмовлялася  туди  ходити,
вдовольняючись гаремною купiллю. "Чого я там не  бачила?"  -  казала  вона
кизляр-азi, коли той загадував вихiд у  хамам.  Гидко  було  подумати,  що
гнатимуть тебе євнухи в отарi одалiсок, отарою ж цiлою будеш  хлюпостатися
в тiй їхнiй лазнi, цiлий день сидiтимеш там, об'їдаючись, нудьгуючи, ждучи
темряви, бо в сутiнках маєш покидати мури гарему, в  сутiнках  повертатися
туди, щоб жодне  чужо  чоловiче  око  не  осквернило  священної  власностi
падишаха.
   Чому зрадила самiй собi i пiшла нарештi  в  хамам?  Не  знала  й  сама.
Блiдло небо по той бiк моря над сiро-синiми хвилястими горами Ускюдар, над
горою Бургурлю, на вершинi  якої  чорт  спокушав  Христа,  показуючи  йому
чарiвну картину  Стамбула.  Тужливо  туркотiла  десь  у  деревах  голубка,
кликала її додому, додому, додому... А де твiй дiм, Настасю? Де твiй  дiм?
I чи ти ще Настася, чи вже тiльки Хуррем? I  кого  тобi  тепер  слухати  -
голубку чи власне серце? Любов, мудрiсть i птахи не знають вiтчизни.  Вони
перелiтнi i всюдисущi, як туга й розпука. А ти хiба  перелiтна?  Навiщо  й
чому ти тут, так далеко вiд Рогатина, вiд свого дому? А де її  дiм  тепер?
Страшно подумати. Хотiла знайти на злинялому небi бодай одну зорю, зорю не
свою, та хоч для себе. В Рогатинi мала з дiвчатами забаву  -  шукати  свою
зорю. Хотiлося найяснiшої. Щоб просвiтлювала всю душу, щоб смiх бризкав  з
її алмазних променiв, щоб  возносилася  твоя  гордiсть  у  недосяжнiсть  i
безмежнiсть свiтiв, вище птахiв, вище хмар i самого неба. I тут  небо  теж
високе, як i вдома, i те саме сонце, i зорi мовби тi самi.  Тiльки  мiсяць
чужий. Якийсь перевернутий, мов човен, що пливе не знати  куди,  а  з  ним
вiдпливає твоя душа. Ой не свiти, мiсяченьку, не свiти нiкому! А тут поети
шукають у мiсяцевi розраду й порятунок од душевних мук: "Коли стає  сумно,
треба тобi подивитися, як по смарагдовому морю пливе золотий корабель".
   Плутаючись  у  широких  шароварах,  ще  соннi,  мляво   перемовляючись,
гаремницi виходили за брами Баб-ус-сааде,  євнухи  перегукувалися  довкола
них, мов пастухи, служебки, мало не перериваючись,  тягли  важучi  кошi  з
наїдками й пiттям на цiлий день, кожна з жiнок у великих вишитих  сукняних
мiшках-бохча  мала  для  себе  простинi,  мило,  пахощi.  Темне   громаддя
Айя-Софiї, де правовiрнi вже вершили свiй передсвiтнiй намаз, насунулося й
вiдсунулося, ще якiсь будiвлi - кам'янi чи  дерев'янi,  хiба  розбереш,  а
тодi замшiлi куполи присадкуватої химерної споруди без вiкон, без  дверей,
як у загадцi: "Без вiкон, без дверей - повна хата людей". Дверi знайшлися,
непомiтнi й присадкуватi, як i сама будiвля. I  людей  стала  повна  хата,
коли тепла хвиля гаремниць заповнила хамам. Всерединi ще панувала темрява,
бо все примiщення освiтлювалося тiльки крiзь невеличкi  круглi  прорiзи  в
куполах. Жiнки гамiрливе, похапцем роздягалися мiж високими  колонами,  що
оточували  круглий  просторий  зал,  який  пашiв  приємнiм  сухим  теплом.
Складали свiй одяг, свої бохча на рiзьблених дерев'яних лавах, обгорталися
яскравими простинями-пештемалами, розбрiдалися по лазнях, не стереженi, по
пильнованi, знаходячи тимчасову свободу бодай у  цьому  кам'яному  втечищi
тепла, води й  спокою.  У  круглiй  залi  роздягальнi  посеред  мармурової
пiдлоги бив водограй, вiд нього вiдходили уступами мармуровi чашi,  щодалi
меншi. Вода тихо дзюркотiла, переливаючись з бiльших чаш у меншi, i, мовби
вторячи  голосу  води,  безугавно  спiвали  жовтi  канарки  в   клiточках,
прикрашених голубими бусами-бонджук. Вузькi дверi вели в_ теплий  соуклук,
де на дерев'яних просторих  лавах,  пiдмощуючи  пiд  голови  та  пiд  боки
маленькi подушечки,  вже  лежали,  парячись,  одалiски.  Безлiч  маленьких
дверей вели з соуклука до вбиралень i кiмнат для омовень, а через  широкий
прохiд можна було потрапити до третього мармурового залу, де попiд стiнами
стояли мармуровi ванни-курни i над кожною з них бронзовi крани з гарячою i
холодною водою; в чотирьох кутках, вiдгородженi низенькими стiнками,  були
купальнi  для  валiде,  башкадушi  Махiдевран  i  султанських  сестер,   а
посерединi просторе восьмикутне пiдвищення  Гйойбек-таш  (камiнь-пуп)  для
тих, хто хотiв зазнати справжньої насолоди хамаму.
   Хуррем,_ .поблукавши по хамаму, вернулася до зали, де спiвали  канарки,
вляглася ла тепле мармурове пiдвищення,  що  тяглося  довкола  зали  попiд
колонами, не брала подушок, сховала  _обличчя  в  зiгнутих  руках,  тiльки
_краєм ока  спостерiгала,  як  поволi  роз'яснюється  в  залi  вiд  дедалi
потужнiших стовпчикiв свiтла, що спадало iз скляних ковпачкiв  у  високому
куполi.  Довкола,  давно  вже  поскидавши  пештемали,  розкошуючи  вiльною
нагiстю, вилежувалися одалiски, грiлися на теплому мармурi, розпарювалися,
сходили потом  i  лiнощами.  Тiло  ставало  як  замазка.  Не  хотiлося  нi
ворушитися, пi говорити, пi думати. Може, в цьому теж щастя?
   Бiля Хуррем, непрошено порушуючи її  самотнiсть,  примостилася  бiлява,
тiлиста, як Гульфем, венецiанка Кiната. Рожева Її шкiра аж  пашiла  силою,
тепло входило в Кiнату й щедро виривалося з кожної клiтини її дужого тiла.
Поряд з цiєю_ могутньою самицею Хуррем видавалася навiть i не дiвчиною,  а
хлопчиком - маленька, тонка, тiльки груди важкi й опуклi, але вона  ховала
їх  пiд  себе,  лежала  долiлиць,  лиш  позиркуючи  туди  чи  сюди  своїми
сiро-синiми очима,  з  яких  так  i  вибризкував  смiх,  бо  й  як  ти  не
смiятимешся вiд видовища цих голих ледащиць, розпарених, розiмлiлих,  геть
одурiлих од тепла, хоч, як вона вже не раз пересвiдчувалася,  не  стали  б
бони розумнiшими i на щонайбiльшому холодi, серед снiгiв та морозiв.
   - Бачила, якi дарунки прислав султан для Гульфем з Белграда?  -  гаряче
зашепотiла Кiната.- Бiрюза в золотi, срiбне начиння для омовень.
   Хурром вигiднiше простяглася на мармуровiй лавi.
   - У хамам надягла свою бiрюзу,-не вiдставала Кiната.
   Хуррем хмикнула:
   - На верблюдицях бiрюзи ще бiльше.
   - А що подарував султан тобi?
   - Чому б мав менi дарувати?
   - Ти ж була в нього?
   - Коли була, то вже нема.
   - Султани брали свої гареми в походи. Сулейман не бере. Ти  тiльки  раз
була у султана?
   - Тобi яке дiло?
   - I я раз. Але ти новенька. Я ж у гаремi три  роки.  Ще  з  Ма-нiси.  В
Манiсi ми гинули з нудьги. Там тiснота й убогiсть. Як ми ждали, коли помре
Селiм i султаном стане Сулеiїман! Як хотiлося розкошi й ситостi Царгорода!
   - Зате вже годують вас тут, як свиней на зарiз! - засмiялася Хуррем.
   - Не оскверняй уст нечистою твариною! - злякано замахала на неї  руками
Кiната.Пророк заборонив i згадувати її.
   - А що менi пророк?
   - Ти досi не змiнила вiри? Ще носиш хрестик?
   - Вiдчепися!
   - Це ж  так  просто  -  потурчитися.  Пiдняти  палець  перед  кадiєм  i
повторювати слiдом за євнухом, який тобi пiдказує: "Визнаю,  що  є  тiльки
єдиний бог i Мухаммед його  слуга.  Визнаю,  що  переходжу  вiд  ложної  у
праведну вiру i вiдрiкаюся вiд  попередньої  вiри  i  всiх  її  символiв".
Цiлуєш руку кадiєвi -  i  все.  Чоловiкам  ще  треба  терпiти  це  жахливе
обрiзання i носити потiм усе життя чалму, а нам - так просто.
   - Може, тобi й просто, але не  менi,-  майже  сердито  сказала  Хуррем.
Хотiла ще похвалитися, що вона дочка священика  i  тому  вiру  свою  цiнує
особливо високо, але промовчала. Хiба тепер важить, хто ти i що.
   - Тебе вхопили татари, вони благороднi.
   - Благороднi? - Хуррем засмiялася гiрко i болiсно.- Хто тобi сказав?
   - Султан наш зветься повелителем татар благородних. Хiба не чула?  Мене
ж викрали морськi розбiйники Хайреддiна Барбароси.  Це  страшний  чоловiк.
Вiн хотiв мене  згвалтувати,  щойно  побачив.  Але  вирiшив  подарувати  в
султанський гарем i не зачепив. Тут же звелiв прийняти їхню  вiру.  Iнакше
грозився кинути в море. Якби ти бачила цього червонобородого розбiйника!
   - Може, лiпше було б тобi втонути?
   - Що ти, що ти? Я так хочу жити! Це ви, роксолани, байдужi до  життя  i
вмираєте легко й охоче.
   - Вмирають усi тяжко.
   - Я могла б привести султановi сина i стати баш-кадуною, як Махiдевран.
У мене тiло краще, нiж у Гульфем.  Тiльки  вона  чорнява,  а  Сулеiїмановi
подобаються чорнявi.
   - Перефарбувалася б,- насмiшкувато порадила Хуррем.
   - Тодi буду схожою на всiх. А я не хочу.
   - То чого тобi треба?
   Хуррем подивилася на Кiнату, не приховуючи зневаги. Та лежала поряд, як
гора молодого м'яса, як повержена бiла башта, як нахабне втiлення хтивостi
й низькостi.  Тiльки  уявити,  що  й  вона  була  на  султанських  зелених
подушках. Проклятий свiт! Проклятий i заклятий!
   Хуррем гидливо вiдсунулася  вiд  Кiнати,  але  та  не  хотiла  вiд  неї
вiдчепитися, хоч ти її рiж.
   - Нам з тобою не  пощастило,  що  ми  такими  народилися,-  спiвчутливо
зiтхнула.
   - Кому не пощастило, а кому, може, й пощастило.
   - Кому ж? - вчепилася в неї Кiната.- Чи не тобi?
   - А коли й менi?
   - От уже нi,- впевнено мовила венецiанка.- У мене он яке тiло, та й  то
не можу привабити повелителя, а ти... Ребра всi полiчити можна.  Кiстки  -
так i колються... Султан i хустку випадком опустив тобi на плече.  Мiрився
на мене, а впала на тебе. Всi це _бачили...
   I тепер уже вона вiдсунулася вiд Хуррем i зацокотiла з iншою одалiскою,
хвалилася, як провела нiч з султаном i як той сказав, що йому  сподобалося
її тiло. Тут вона згадала, що  не  спитала  у  Хуррем  найголовнiшого,  i,
забувши про образу, якої могли завдати останнi її слова,  знов  переповзла
до неї, ляскаючи по мармурових плитах важкими стегнами.
   - А що тобi казав султан опiсля?
   - Нiчого.
   - Жодного словечка?
   - Може, й жодного.
   - Та ти що - забула?
   - Може, й забула.
   - Хiба можна забувати слова повелителя?
   - А я не зрозумiла.
   - Говориш он як жваво, а кажеш - не зрозумiла.
   - Тодi ще не говорила, тепер говорю.
   - Вже й тодi вмiла.
   - Одчепися!
   Хуррем пiдвелася i пiшла через соуклук  туди,  де  шумiла  й  клекотiла
вода, та, коли ступила до залу Гйойбек-таш,  вдарили  їй  у  вуха  ляскучi
жiночi  голоси,   переплiталися   з   хлюпотiнням   води   талалакання   й
пасталакання, шепоти й плiтки, зiтхання й смiхи, Де  тут  сховаєшся,  куди
подасися?
   Вона попрямувала до Гйойбек-ташу,  що  весь  спливав  водою  i  мильною
пiною. Може, хоч там  порятунок  вiд  цього  галасливого  одурiння.  Щойно
простяглася на гарячому мармурi  Гйойбек-ташу,  як  на  неї,  не  питаючи,
мовчки накинулася жилава  вусата  бабега  з  шорсткими,  як  у  кожум'яки,
руками, вхопила голову Хуррем, стала безжально терти лоб, скронi,  вилицi,
щелепи, тодi взялася за шию, за руки, ноги, пальцi, груди, живiт,  стегна.
Била, лупцювала, розтягувала, стискала, викручувала руки й ноги, грала  на
хребцях i на ребрах, як на цимбалах, упиралася колiнами в  спину,  гуцала,
кректала, мурчала, тодi стала витанцьовувати на Хуррем, топтала її ногами.
Хуррем стогнала, охкала, зойкала i вже не знала, де бiль, де  задоволення,
де життя, де смерть. Ось що таке хамам!
   Тодi рукавицею з козячої вовни  бабега  стала  стирати  з  Хуррем  лей,
омертвiлу шкiру, непотрiб, пiд  її  безжальною  рукою  Хуррем  линяла,  як
змiя,, мовби заново народжувалася на свiт, а її мучителька вже  розпускала
у великому мiдному тазу мило, збивала його пальмовою мочалкою  до  пухкої,
високої пiни, напустила тої нiшi повну наволочку з мiцного полотна,  ще  й
надула її, i почала терти Хуррем тою наволочкою-пузирем, била, масажувала,
топила її в мильнiй пiнi, тричi помила її коси,  змиваючи  навперемiну  то
теплою, то крижаною  водою,  довго  витирала  й  загортала  в  сухi  теплi
простинi, i тiльки тодi  Хуррем  помiтила,  що  за  всiма  цими  солодкими
катуваннями пильно стежила валiде.
   Закутана в червоно-зелений пештемал, маленька  й  легка,  в  дерев'яних
сандалях,  оздоблених  перламутром  i  бiрюзою,  валiде  стояла  спокiйно,
мовчки, незворушно, так нiби не лилися довкола неї потоки води, не  лiтали
цiлi хмари густої  мильної  пiни,  не  клекотiв  увесь  замкнений  простiр
ляскучими жiночими  голосами.  Напiвприкритi  повiки  мовби  свiдчили,  що
валiде бачила все, навiть бiльше, нiж треба бачити  стороннiй  людинi,  що
вона пересичена всiм тим, утомлена, може, й розчарована, бо ж  сподiвалася
чогось бiльшого вiд  цiєї  дивної  дiвчини,  яку  султан  вирiзнив,  щойно
угледiвши серед гаремниць,  а  тодi  забув  так  само  несподiвано,  як  i
вподобав.
   Помiтивши, що Хуррем побачила її, валiде зробила їй знак очима,  повела
за собою до соуклука, дала себе наздогнати, йшла поряд з Хуррем, як рiвна,
несподiвано спитала голосом, позбавленим цiкавостi, холодно i байдуже:
   - Ти теж хотiла б народити султановi сина?
   Хуррем могла б тiльки засмiятися у вiдповiдь, але її рiзонуло  маленьке
словечко "теж", в якому вчувалися  зневага  й  погорда,  тому  вона  майже
погордливо кинула на. валiде  швидкий  погляд,  окинула  зором  султанську
матiр з голови до нiг, мовби бажаючи сказати: "Ти так само маленька, як  i
я, а народила ж такого  довготелесого  султана".  Але  вчасно  стрималася,
сказала iнше:
   - Я не думала про це.
   - Про що ж ти думала? - обурилася валiде.
   - Ви звелiли менi вивчати мови, я це  роблю.  Турецьку  -  iз  щоденних
розмов, арабську - з корану, перську - з поетiв. Валiде хмикнула:
   - Може, ти хочеш стати вченим улемом? Жiнки  в  гаремi  для  того,  щоб
народжувати дiтей султановi або ж не народжувати дiтей султановi. Затям це
собi, дiвчино. Ходи зi мною, тобi треба  бiльше  їсти.  Ти  геть  нiкчемна
тiлом. "Не понесе носяща ношу iншої".
   В соуклуку на широких дерев'яних диванах служебки  вже  розклали  мезу,
таку собi закуску-перекуску - копчену рибу,  морських  слимакiв,  печiнку,
холодний  баранячий  мозок,  варенi  молоденькi   баранчики,   патладжани,
тушкованi в оливковiй олiї, бринзу iз шматочками  солодкої  динi,  зелень,
фрукти, долму з перцю у виноградному листi,  лукум  i  шербети,  йогурт  i
айран, затовчений часником.
   Валiде посадовила Хуррем коло султанських сестер Хатiджi й  Хафiзи,  де
вже запихалися солодощами Гульфем, Кiната й ще кiлька  тiлистих  одалiсок,
якi любили попоїсти. Хафiза, донька султана Селiма вiд першої жони, видана
за двiрського капiджiбашу, якого _султан Селiм незабаром за якусь незначну
провину звелiв стратити, пригнiчена своїм вдiвством,  вважалася  в  гаремi
милостивiшою  за  красуню  Хатiджу,  пихату  й  мстиву,  улюбленицю  своєї
матерi-валiде, тому Хуррем сiла бiля Хафiзи, яка трохи  посунулася,  даючи
їй мiсце, i навiть зобразила на обличчi якусь подобу ласкавої усмiшки, хоч
султанським сестрам до одалiсок не личило виявляти нiчого,  окрiм  зневаги
та байдужостi.
   Їли пожадливо, безугавно плiткували, не мали сили  сидiти,  напiвлежали
на широких вигiдних диванах, насолоджувалися ситiстю, теплом,  легкiстю  в
тiлi, кейфували, навтiшалися, а найбiльшу  втiху  мали  вiд  безперервного
говорiння, розбалакування,  хвастощiв,  захватiв,  переповiдання  страхiв,
гидот, недозволеностей. I  сама  валiде,  попри  своє_  високе  становище,
перетворилася  на  звичайну  цiкаву  жiнку,  лежала  посеред  цих  молодих
плiткарок i хоч не встрявала в розмову, але й не зупиняла  нi  Хафiзу,  нi
Гульфем, нi Кiнату, в яких не затулялися роти,- торочили то про неприродну
хтивiсть, то про зрадливих жон, то про  багатих  купцiв-невiрних,  якi  не
шкодують нiчого за гарно вимиту, доглянуту, навчену всього  гаремну  жону.
Розповiдали  про  якусь  багату  стамбульську  кадуну,  що  закохалася   в
молоденьку  дiвчинку  i,  перевдягнувшись  чоловiком,  спокусивши   батька
дiвчини  величезним  калимом,  навiть  справила  весiлля.  Але  першої   ж
"шлюбної" ночi обман було розкрито, дiвчина  вирвалася  вiд  хтивої  баби,
здiйняла крик, ка-дуну поставлено перед стамбульським кадiєм, i, коли  той
став  допитувати  її,  вона  вигукнула:  "Бачу  з  усього,  чесний  кадiю,
переконуюся, що ви не знаєте, що може значити любов для нiжного  серця.  I
хай  береже  вас  аллах,  щоб  вам  нiколи  не  довелося   вiдчути   всiєї
жорстокостi, якої зазнала я".
   Надiй мало не  вмер  од  смiху,  слухаючи  несамовиту  бабу.  Щоб  вода
охолонула, наказав зашити її в шкiряний мiх i вкинути  в  Богазiчi,  що  i
було зроблено.
   За перелюб у  Туреччинi  немає  м'яких  покарань.  Коли  нiчна  сторожа
схопить десь перелюбникiв, їх кидають у зiндан[41], а на ранок  ведуть  до
субашi, той, за звичаєм, велить посадовити зрадливу жону на вiслюка, якому
до голови прив'язують оленячi роги, а її полюбовник має взяти  вiслюка  за
повiд i провести через усе мiсто на загальне посмiховисько.  Попереду  йде
служник вiд субашi i дме в  рiг,  скликаючи  люд,  полюбовникiв  закидають
гнилими  помаранчами,  камiнням,  коли  ж  вони,  зганьбленi,   напiвживi,
повертаються додому, то жiнку ще примушують заплатити за вiслюка, так нiби
вона його наймала для такої розваги, а  чоловiковi  дають  сотню  київ  по
п'ятах або ж беруть вiдкупного по аспрi за кожний удар.
   - Хiба й Хуму возили на вiслюковi? - поспитала Кiната.
   - Хума з царського дому,- пихато мовила Хатiджа,- а султанським  дочкам
не належить те, що простолюдцям.
   - Не треба про Хуму,- втрутилася валiде, скидаючи з себе сонливiсть,  у
яку занурилася пiд монотонне жебонiння голосiв.
   - А хай вони знають! - не послухалася Хафiза,  яка,  видно,  не  любила
валiде.- Ти ж не знаєш про Хуму? - спитала вона у Хуррем.
   - Не знаю.
   - I я не знаю! - кинулася до Хафiзи Кiната.- Чула, а знати не знаю.
   - Балi-бег укрив себе  несмертельною  славою  пiд  Белградом,-  сказала
валiде,- негоже про його жону ляпати язиками.
   - Балi-бега назвуть Газi - найбiльшим  войовником  священної  вiйни!  -
повернулася до неї Хафiза.- То й що з того? За шiстдесят рокiв свого життя
вiн назбирав стiльки титулiв i звань, що їх вистачило б на тисячу  воїнiв,
а кому з того зиск?
   I вона, знущаючись, стала перелiчувати титули якогось незнаного  Хуррем
Балi-бега:  мiцний  стовп,  високе   знамено,   великий   заповiдник   над
заповiдниками, величний, як  зоря  Юпiтер,  сяйливий,  мов  зоря  ранкова,
палаюче вiстря гострого меча, занесена  над  шиєю  божих  супротивникiв  i
ворогiв пророкових шабля, слава борцiв за вiру  й  подвижництво,  нищитель
невiрних i многобожцiв, власник високих гiдностей i  недосяжних  ступенiв,
за доброту норову й щедрiсть  вознесений  до  небес,  вдячний  господу  за
дарованi йому доброчинства. Цей чоловiк кидав пiд копита свого  коня  цiлi
землi, нагортав гори трупiв позад себе, а виявився не здатен на те, па  що
здатен найостаннiший бiдняк,- не втримав свою жону.
   - Кажуть, вiн маленький, як прищик,- засмiялася Гульфем.- Його й  звуть
Кучук Балi-бег. Як же вiн мiг утримати Хуму?
   Балi-бег - син Ях'я-пашi, великого вiзира  султана  Баязида.  Ях'я-паша
був одружений з султанською сестрою, яка народила йому сiм синiв, мiж ними
й Балi-бега. За Балi-бега султан Баязид кидав свою доньку Хуму. Хума  була
так само далека вiд цнотливостi, як її чоловiк од милосердя.  Вона  вперто
виривалася з гарему Балi-бега, посилаючись на своє бажання повернутися  до
султанського гарему в Стамбулi, але по дорозi щоразу зачiпалася за якогось
чоловiка, обманюючи або пiдкуповуючи своїх доглядачiв-євнухiв, невситима в
любощах, жадiбна до нових та нових спiльникiв грiха.  Нарештi  в  Стамбулi
вона вже по-справжньому закохалася в молодого  читця  корану  в  Айя-Софiї
хафiза Делак-оглу i  навiть  привела  вiд  нього  дiвчинку.  Стамбульський
кадiй, не смiючи ставити перед себе Хуму, прогнав iз джамiї Делак-оглу,  i
той помандрував до Едiрне. Але в Баба Ескiї вмер  од  чуми,  i  коли  Хума
довiдалася про це, то  кинула  сераль,  метнулася  до  Єнi  Хiсар,  звiдки
тайкома  пробралася   до   могили   Делак-оглу,   вiдкопала   його   тiло,
переконалася, що вiн справдi вмер, знову закопала, повернулася до Стамбула
i закрутила так само, як Делак-оглу, його  молодшого  брата,  теж  хафiза.
Коли ж молодий хафiз зрадив Хумi, вона  плюнула  йому  в  лице  i  звабила
двiрського мiсяцеликого конюха, тодi ще мала раба черкеса, ще одного  раба
конюха, якогось чауша, прислужника джамiї султана Ахмеда -i все те  не  за
свого велику вроду, а за грошi, за дурнi, безмiрнi i великi грошi. А  тодi
вже Балi-бег, не стерпiвши ганьби, поскаржився  султановi  Селiму,  i  той
сховав десь свою сестру на островах, далi вiд спокус.
   Не знаючи, що й  казати  на  такi  дивнi  розповiдi,  Хуррем  заспiвала
спiваночку: "Чи ти мене вчарувала, чи трутiвки дала, ой що ж  бо  ти  менi
розум зовсiм вiдiбрала? Ходжу, нуджу, гукаючи,  говорю  з  собою:  "Чи  ти
тужиш так за мною, як я за тобою?"
   Спiв її вiдлунив у гаморi й розманiженостi  хамаму,  знайшов  вiдповiдь
там i там; були спiви тужливi  i  безнадiйнi,  протяжливi  й  короткi,  як
скрик, молодi голоси вдарялися у високi кам'янi  склепiння,  падали  вниз,
мов зраненi, деякi лилися рiвно й несмiливо, iншi зухвало злiтали  знов  i
знов попiд самi куполи, мовби хотiли пробитися назовнi, крiзь  отi  склянi
ковпачки, що  впускали  до  хамаму  вузькi  струменi  яскравого  сонячного
свiтла. Хуррем заспiвала нової: "Посiяла-м руту круту помiж  берегами:  ой
як тяжко менi жити помiж ворогами! Що ж  я  маю  та  й  бiдненька  з  ними
учинити, кого ж бо я вiрно люблю, з сим менi не жити. А  вже  ж  моя  рута
крута береженьки поре, а вже ж мої вороженьки попiд боки коле. Ой пiду ж я
рутi крутi верхи позриваю, вороженьки спати ляжуть, я си  погуляю.  Колом,
колом понад водою,  там  стеженьки  в'ються,  часом  душа  невинная,  люде
набрешуться..."
   В соуклуку з'явився кизляр-ага. Порушував недоторканнiсть хамаму, за що
негайно й заплатив, укрившись рясним потом.  Чотириокий  знайшов  поглядом
валiде, пiшов до неї. Нiхто навiть не затулявся вiд очей чорного  диявола,
вiн i без того бачив кожну в  них  не  раз  i  не  двiчi  голою,  як  мати
народила. Кизляр-ага давно вже сприймався ними не як живий чоловiк, а  мов
якесь рухоме  знаряддя  султанове,  тiльки  й  того,  що  знаряддями  вони
користувалися або ж непомiтно,  або  ж  навiть  охоче,  ставилися  до  них
прихильно, а цього прислужника султанського ненавидiли тяжко, люто.
   Кизляр-ага вклонився валiде,  притиснувши  складенi  човником  руки  до
грудей, сумно промовив:
   - Помер син нашого високого повелителя Мурад.
   Тiльки тепер Хуррем вгадала, що коло них немає Махiдевран,
   У Стамбул прийшла чума з чорною вiспою.
   _
   ДРАБИНА

   Минуле,  навiть  вiдступаючи  в  людинi,  не  зникає  безслiдно,   воно
переплiтається з сущим, iнодi лиш маячить на обрiях свiдомостi,  зринає  у
болючому спогадi або ж приходить у снах.
   Хто вона - Хуррем, чи Настася? Що в нiй переважить для неї самої  i  чи
довго втримається вона в неприроднiй своїй розполовиненостi,  коли  минуле
вiдiбрано їй навiки, а нинiшнє примарливе, непевне i тривожне?
   Тої ночi, коли султан висiв iз своєї барки в садах гарему,  прийшли  до
неї два страшних сни.
   Перший був для Хуррем. Власне, й не  сон,  а  страшна  ява  вимираючого
Стамбула. Мертвi доми, мертвi вулицi, величезнi чорнi вози вивозять  трупи
за брами Стамбула, везуть їх назустрiч  переможному  вiйську,  яке  султан
десь веде з-пiд  Белграда.  Чорнi  люди,  у  просмоленому  чорному  одязi,
витягають умерлих з будинкiв, пiдбирають на вулицях, у дворах мечетей,  на
базарах. Закрито  Бедестан,  спорожнiли  мечетi,  не  лунають  iз  високих
мiнаретiв дзвiнкi азанi муедзинiв,  скрiзь  тiльки  слiди  смертi,  пожеж,
Грабувань, цi моторошнi вози, повнi трупiв. Чорнi вози, чорнi конi,  чорнi
люди в чорному просмоленому одязi й чорнi вогнища за брамами Стамбула,  де
палено трупи.
   I ось вона йде по мертвому Стамбулу, i нiде нiчого живого, нi людського
голосу, нi пташиного спiву, нi звiрячого крику  -  тiльки  мертвий  сплеск
води в мармурових водограях, на  плитах  яких  уперто  повторюються  слова
корану про те, що тiльки вода всьому  дарує  життя;  iде  по  Стамбулу  не
Настася, а Хуррем, султанська  жона,  баш-кадуна,  а  їй  назустрiч  крiзь
Едiрне-капу входить султан Сулеiiман, без супроводу,  сам-один,  i  не  на
конi, а пiшки, весь у золотi, сумний i нещасний,  i  простягає  до  Хуррем
руки, благаючи чогось, i тодi вона бачить, що золото на ньому -  так  само
чорне, як усе в мертвому Стамбулi.
   Нi прокинутись, нi  застогнати  вiд  моторошного  видовища  смертi,  бо
кинуто її у безодню нового сну, тепер уже сну для кошмару, гетер  уже  для
Настасi, для тої, що була  десь  i  колись,  але  й  для  тої,  що  є  тут
розполовинена  мiж  минулим  i  теперiшнiм,   мiж   життям   i   нидiнням,
нестерпнiшим i тяжчим за вмирання.
   Нiби послала її матуся Олександра в погрiб зiбрати iз стоянцiв  сметану
в риночку, бо смажила для свого панотця пирiжечки з  сиром,  плескатi,  на
сковорiдцi, змащенiй маслом, гарячi пирiжечки з холодною густою  сметанкою
панотець дуже любив.
   Погрiб був у дворi коло малинника, великий  i  глибокий,  у  погрiбнику
висiли попiд бантинами пучечки сухих трав, якi матуся збирала для  вiдомих
тiльки їй самiй потреб, важка дубова ляда закривала отвiр так  щiльно,  що
пiдняти її мiг хiба що дужий чоловiк, але Настася уже  давно  приловчилася
закладати у велике кiльце па лядi дрюк  i  вправно  виважувала  її,  бо  в
лiтнiй донь часом доводилося бiгати до погреба не раз i не двiчi, а помочi
вiд панотця годi  було  сподiватися  жiноцтву  Лiсовських.  Тримаючись  за
дерев'яний брус рами, Настася стала на верхнiй  щабель  драбини,  намацала
ногою наступний щабель, перенесла вагу тiла на ту ногу i враз вiдчула,  що
щабель вломився пiд нею. Насилу втримавшись за  брус,  вона  шугнула  всiм
тiлом униз, зачепилася  за  наступний  щабель  босими  ступнями,  обережно
посунула руки по стояках драбини, трималася, власне, бiльше руками, нiж на
отому щаблi, коли ж стала намацувати ногою наступний щабель, той, на якому
стояла, теж вломився, i вона сповзла вниз, ледве не закричавши з переляку,
неспроможна  втриматися  самими  руками.  Гой  новий  щабель,  щойно  вона
вдарилася об нього обома ногами, зламався так  само  нечутно  i  випав  iз
стоякiв, як гнилий зуб. Настася поїхала вниз тепер уже нестримно, руки  її
безсило ковзали по холодних, слизьких стояках, щаблi виламувалися один  за
одним, так нiби їх хтось попiдпилював а чи згнили вони всi  разом  i  саме
сьогоднi мали всi повипадати, риночка для сметани, яку вона  поставила  на
.краю ляди i мала взяти, щойно стане мiцно на драбинi, так i лишилася там,
нагорi. Настася  .зiрвалася  з  драбини,  впала  на  холодає  глиняне  дно
погреба, боляче забилася, але майже  не  вiдчула  того,  вмить  схопилася,
глянула вгору, побачила похилену до крутої стiни високу драбину з  верхнiм
i двома нижнiми вцiлiлими щаблями, драбину, по якiй нiхто вже не зможе  нi
спуститися сюди, нi вилiзти звiдси, у безсилому вiдчаї  поторсала  те,  що
зосталося вiд драбини, пiдстрибнула навiщось, хоч знала, що  не  дострибне
нiколи до того верхнього щабля,  у  нестримнiй  несамовитостi  застукотiла
кулачками в круту стiну погреба. Земля, жовта, холодна,  слизька,  байдуже
сприйняла тi безсилi удари маленьких кулачкiв, так само байдуже  сприйняла
б вона й сльози  Настасинi,  та  дiвчина  й  не  збиралася  плакати,  вона
загукала щосили, голосом, ще сповненим надiї, без розпачу  й  розгублення,
бо все нагадувало безглуздий жарт. Хтось же та почує!
   Вона кричала довго i марно. Нiхто не приходив визволяти  її,  нiхто  не
чув, не стурбувалася матуся її зникненням. Але ж мають стурбуватися!
   Вона знов закричала, може, ще  голоснiше  i  ще  з  бiльшою  надiєю,  i
справдi помогло, хтось почув, хтось прибiг до погрiбника, зазирнув униз  i
без роздумiв стрибнув до Настасi.
   Але невiдомий не дбав  про  помiч  Настасi.  Мерщiй  кинувся  пiдбирати
щаблi, пожадливо згрiбав їх в оберемок, гнувся над ними, ледь не  повзаючи
рачки по дну погреба, i вперто повертався  до  дiвчини  спиною,  так  нiби
хотiв затулити свою непотрiбну здобич.
   Настася пильнiше поглянула на того дивного чоловiка i з жахом  вiдчула,
що вже вона нiяка не Настася, а... Хуррем, i не  в  Рогатинi  вона,  а  не
знати й  де,  i  чоловiк  той  не  хтось  невiдомий  i  кумедний  у  своїм
запопадливiм збираннi  непотрiбних  цурпалкiв  дерева,  а  найнаближенiший
султанiв прислужник i улюбленець грек Iбрагiм, який купив її па  Бедестанi
й подарував Сулеймановi в  гарем.  Iбрагiм  був  зодягнений  як  прибiчний
султанiв дiльсiз. В адамашковому яскравому кафтанi,  пiдперезаному  в  три
обхвати поясом iз крученого шовку, в тонких  шовкових  штанях,  у  високiй
шапцi, покритiй листком золоченого срiбла. Збоку за  поясом  був  у  нього
дорогий кинджал, прикрашений слоновою кiсткою. Усе це  -_  шовк,  золочене
срiбло, слонова кiстка, дивний одяг - так  не  пасувало  до  рогатинського
погреба, що Настася ледве не засмiялася в округлу Iбрагiмову спину. А  вiн
тим часом, миттю розмотавши з себе тонкий пояс (цими поясами  дiльсiзи  за
султанськими велiннями душили людей), став зв'язувати  зiбранi  щаблi,  ще
бiльше округлюючи спину i жадiбно пригорблюючись  над  своїм  набутком,  а
тодi вiдскочив у найдальший куток погреба i, поблискуючи густими  гострими
зубами, засмiявся до Настасi (чи до Хуррем?) i крикнув по-грецьки:
   - Ага, у мене є, а в тебе нема!
   Їй навiть невтямки було, як розумiє вона по-грецьки,- так подивована  й
налякана вона була несподiваною появою Iбрагiма  i  всiєю  цiєю  пригодою.
Щойно була нелякана, тепер стала налякана. Нелякана - налякана. Два  слова
билися у нiй, мов пташка в клiтцi, наповнювали серце розпукою й безнадiєю.
Нелякана - налякана.
   А Iбрагiм кружляв довкола неї, пiдстрибував, не випускав з рук оберемка
щаблiв, обплутаних довжезним шовковим шнуром, i знай гукав свої  дурнуватi
слова рiзними мовами, яких Настася ще не могла знати, але якi - о  диво  й
жах! - розумiла!
   Вiдступаючи вiд Iбрагiма, шукаючи  опертя,  вона  вiдчула  крiзь  тонку
кофтину холодну слизькiсть стояка  драбини,  i  тепер  уже  не  вiдступала
звiдти, i стояла на днi глибочезного, як безнадiя, погреба, а Iбрагiм  усе
стрибав, торжествуючи, але  згодом  -вгамувався,  теж  став,  поглянув  на
дiвчину пильнiше, i вона побачила в його очах такий  самий  переляк,  який
вiдчувала i в своїх власних. Вiн усе зрозумiв. Мав щаблi, але без драбини.
Бо вона заволодiла драбиною, хоч i без щаблiв.
   - Вiддай менi! - показав вiн рукою на  високi  стояки,  скрiпленi  лише
вгорi й унизу трьома поперечинами.
   - 'Не вiддам! Вiддай ти!
   - Не вiддам! Ти вiддай!
   - Тобi? Нiколи!
   - А я вiднiму!
   - А я не дам!
   Вiн кинувся був на неї, але злякався, що справдi  може  втратити  своє,
вихнувши спиною, вiдбiг подалi. А  вона  боялася  вiдiрватися  вiд  свого,
вхопилася за стояки позад себе обома  руками,  випнула  груди  -  спробуй,
пiдiйди!
   Прокляття i безглуздя! Забула, що має гукати, кликати на помiч, забула,
де вона й хто, стежила  тiльки  за  рухами  свого  супротивника,  за  його
пiдкраданнями, за пiдступною грою його очей i нервового обличчя, знала, що
має будь-що вiдiбрати в нього те, що вiн має, i нi за яку цiну не  вiддати
свого, але не  бачила  на  те  нiякого  способу,  хiба  що  знищити  цього
чоловiка, убити його рiшучо i безжально, тодi поставити щаблi па  мiсце  й
видобутися на волю. Вона нiколи нiкого не вбивала?  То  й  що?  Поки  була
Настасею, не вбивала i не стала б убивати нiколи. Але тепер вона Хуррем, а
хто знає, що це за жiнка? I чи сама вона знає про себе що-небудь?
   - Пiдiйди до мене,- холодно сказала вона Iбрагiмовi.- Пiдiйди,  бо  маю
тебе вбити! I вiд жаху прокинулася.
   Лежала майже гола на своїй  низькiй  постелi,  скоцюрблена  чи  то  вiд
холоду, чи вiд страху, вже й скинувши з себе сон, не могла  поворухнутися,
лиш думка болiсне билася в нiй, страхiтлива думка про  те,  що  все  життя
довкола неї, власне, не що iнше, як  глибочезна  безвихiдь,  на  дно  якої
закинуто безлiч нещасних людей, i однi з них мають стояки драбини, iншi. -
щаблi, кожен щосили боронить свою власнiсть, нiхто не  хоче  подiлитися  з
iншим, помогти iншому, помiгши тим самим i собi, i так  судилося  всiм  їм
лишатися на днi, в  безвиходi,  в  безнадiї,  назавжди  й  навiки,  бо  це
неминуче, як доля, i нiхто не спроможний будь-що змiнити.
   "Проклятий свiт,- шепотiли  нечутно  її  уста  в  темрявi,-  проклятий,
заклятий! Матусю, порятуй мене!"
   Моторошне тонке  цокотiння  наповнювало  темряву  покою,  темрява  була
суцiльним тоскним цокотом, так нiби мiрiади крихiтних залiзних жал  летiли
звiдусiль, вдарялися одне об одне, розпечано клювали її нiжну  шкiру,  все
тiло i  цокотiли-цокотiли,  сухо,  тонко,  якось  нiби  звискуючи.  Хуррем
згадала, що звечора не закрилася муслiновою запоною вiд москiтiв. Може,  й
сни вiд цих нестерпних москiтiв?
   _
   ЛЕЛЕЧКА

   Мудра уста-хатун, стара туркеня, приставлена для  навчання  султанських
дочок i молоденьких одалiсок гарему,  розповiдала  Хуррем  про  османських
султанiв i про їхнiх предкiв-сельджукiв (кого вбили, кого задушили тятивою
лука,  кого  отруїли,  хто  вмер  смертю  таємничою  i  страшною),  знання
переплелося в нiй з її довгим-предовгим  життям,  власне,  цiле  її  жнття
стадо тепер суцiльним знанням.  Темнолиця,  вусата  стара  наповнена  була
такою безлiччю iсторiй, що їх стачило б на тисячi таких жадiбних умiв,  як
у  молодої  бранки  з  України,  i  з  тих  iсторiй  з   особливою   силою
запам'яталася Настасi  розповiдь  про  анатолiйських  орлiв  i  перелiтних
лелек.
   Правда чи й вигадка, але ж яка моторошна.
   Нiби щоразу ранньої сосни, коли  з  Єгипту  летять  на  далеку  Україну
табуни лелек, стрiчають їх у путi темпi зграї  анатолiйських  орлiв.  Орли
збираються з найдальших гiр до узбережжя  Еге  Денiзу,  i,  коли  стомленi
надморським перельотом лелеки пробують з Егейських островiв перебратися на
материк, над бiлими вiд сонячного жару горами мирних мандрiвникiв  стрiчав
смерть. Споконвiку живуть пiд тим голубим внлинялим од спеки небом,  серед
бiлого  камiння  могутнi  орли,  якi  не  пiдпускають  нiкого,  хто   хоче
проникнути на  материк  з  моря  й  островiв,  повисають  над  безлюдними,
спеченими сонцем горами похмурою летючою стiною, б'ють на смерть усе  живе
- усе йдуче, повзуче, бiжуче й летюче.
   Лелеки знають, яка доля вготована їм  над  бiлими  горами,  але  знають
також i те, що десь далеко-далеко ждуть їх велетенськi  рiчки  з  солодкою
водою, ждуть безмежнi плавнi, озера й непрохiддя болiт,  усi  вони  -  вiд
могутнiх лелек-ватажкiв до молоденьких лелечок-перволiткiв - народилися  у
тих далеких зелених краях i мають вертатися щоразу туди, вертатися знов  i
знов, завжди й вiчно, бо їхнє лелече перелiтне життя  в  не  що  iнше,  як
безупинне вертання i повертання до своїх народжень, до того,  що  назавжди
лишається найрiднiшим. Хоч дорога далека, тяжка й кривава,  хоч  багато  з
них не долетить, не прилетить i не повернеться нiколи, але однаково  треба
щоразу  битися  грудьми,  крильми,  через  силу.  У   вiдчаєному   клекотi
прориватися i пробиватися  до  рiдної  рiднизни  -  i  що  там  перешкоди,
перепони, небезпеки й чиясь зла воля!
   Тисячi рокiв летять так лелеки, не  змiнюючи  своїх  шляхiв,  i  тисячi
рокiв стрiчають їх над морем похмурi орлинi зграї, якi намагаються скинути
лелек назад у море, вiдiгнати вiд  свого  материка,  побити,  пошматувати,
понищити, але не вiдступають лелеки, не лякаються, смiливо  й  вiдчайдушне
йдуть груди на груда, крила на крила, старi вожаї першими приймають  удар,
iдучи на стiну старих орлiв.  Дiється  усе  те  на  неймовiрнiй  височинi,
лелеки не бояться нi орлiв, нi висот, вони не лякаються падiнь i  смертей,
бо я; однаково їм треба пробитися, це знання живе в їхнiй кровi так  само,
як в орлинiй кровi живе знання того, що  кожного,  хто  прилетiв  з  моря,
треба скинути назад у море або кров'ю його окропити бiле камiння материка,
потяти iїого на бiлому камiннi, ще гострiшому, нiж орлинi дзьоби й пазурi.
   I поки старi лелеки-вожаї приймають на  свої  нечутливi  до  болю  тiла
перший удар, поки їм на пiдмогу напливають  новi  й  новi  хвилi  лелечого
вiйська, молодi лелечки-перволiтки, ще не ствердiлi нi  тiлом,  нi  духом,
вiдриваються вiд табунiв  i,  вигнувши  крила,  шугають  до  самої  землi,
припадають ледь не до бiлого гострого камiння, у лякливому поглумi крил, в
лихоманковому  поспiху  вiддаляються  вiд  мiсця  битви,  заглиблюючись  у
материк далi й далi, недосяжнi для орлiв, якi не вмiють лiтати при  землi,
перемагаючи старих хижакiв  коли  й  не  силою  та  мiццю,  то  розумом  i
спритнiстю, якої навчили їх старi лелеки.
   I так триває уже тисячi лiт,  ллється  кров,  падають  з  висоти  вбитi
велетенськi птахи, йде сила на силу  затято,  запекло  й  непоступливо,  а
розум i спритнiсть часом рятують наймолодших, i щовесни знов прилiтають до
Дунаю, Днiпра й  Днiстра  лелеки,  знаходять  давнi  гнiзда,  ждуть  своїх
суджених i дають початки життю новому й вiчному.
   Тяжкi гаремнi ночi, а днi ще тяжчi,  бо  самотнiсть  i  безнадiя  ще  з
бiльшою   гостротою   вiдчуваються,   коли   оточена   ти    пiдгляданням,
пiдслухуванням, скрадливими  кроками,  таємничими  шепотами,  недовiрою  i
ворожiстю. У такi хвилини  весь  османський  свiт  уявлявся  Хуррем  отими
кривавими орлами з  бiлях  анатолiйських  гiр,  а  Слов'янщина,  яку  вони
терзали  ось  уже  понад  двiстi  лiт,  беззахисними   мирними   лелеками,
нещасними,  приреченими  навiки,  але  й  непоступливо-упертими  у  своєму
триваннi, у постiйному вiдродженнi, в невiдворотному поверненнi  до  своїх
джерел, до рiднизни.
   Перший, здається, почав син Орхана, внук Османа, султан Мурад. Побив на
Марiцi болгарське вiйсько, захопив Едiрне й  перенiс  туди  з  Бруси  свою
столицю, приглядався до того, як б'ються мiж собою сини болгарського  царя
Асена Шишлiан i Стратимир, ослаблюючи i без того знесилену  свою  державу,
що розпалася пiсля смертi Асенової i  тепер  неминуче  мала  стати  чиєюсь
здобичтю" - чи угорського короля Уласло, чи сербського князя, чи й  самого
папи римського, який хотiв покатоличити цi православнi багатi  землi.  Але
Мурад був найближче до ласого шмата, до того ж володiв  силою  найбiльшою.
Шишман, щоб задобрити свого грiзного сусiда, намiрився вiддати Мурадовi  в
гарем рiдну сестру Тамару.  Царська  донька  славилася  небаченою  красою.
П'ятнадцятилiтньою вiддано її було в жони воєводi Драгашевi Деяновичу, але
воєвода полiг смертю хоробрих на полi битви,  ще  й  не  доторкнувшись  до
своєї юної жони, i тепер Тамара, маючи двадцять лiт,  не  вiдала  достоту,
хто ж вона: молода вдовиця чи перезрiла  дiвчина.  Вся  Європа  добивалася
Тамариної руки, начувшись про її красу,  посилав  до  Шишмана  сватiв  сам
угорський король, але Шишман лякався покатоличення свого краю i все тримав
i тримав свою вродливу сестру коло себе, аж та вже готова була пiти б i  в
монастир, але й туди їй не було дороги, бо мала в собi змiшану кров -  вiд
батька християнина i матерi єврейки.
   I ось царська донька мала йти рабинею у гарем  до  турка!  Коли  Шишман
сказав сестрi про свiй намiр, вона не  стала  дорiкати  своєму  зрадливому
братовi, тiльки зiтхнула й тихо промовила:
   "Коли це твоя i божа воля, то хай буде так".
   Шишмановi посли прибули  до  Едiрне  з  багатими  дарами,  поклонами  i
царською донькою. Мурад захотiв подивитися на неї,  перш  нiж  послати  до
гарему, де б мала поповнити число  нещасних  невiльниць.  Коли  ж  побачив
прекрасну болгарку, то здригнулося навiть його шорстке серце, i заявив вiн
послам:
   - Ця прекрасна дiвчина  не  може  бути  рабинею  у  моїм  гаремi.  Вона
достойна носити царську корону i буде  моєю  жоною.  Шишману  прощаю  його
грiхи. Вiд сьогоднi земля його пiд моїм захистом.
   Забрав Тамару, забрав Шишманову землю, а через вiсiм рокiв  на  Косовiм
полi розбив i сербське вiйсько, пустивши османських коней до самого Дунаю.
   На Косовiм полi  загинув  сербський  князь  Лазар,  погинули  всi  його
найхоробрiшi юнаки. Султан  Мурад,  втiшаючись  перемогою,  їхав  по  полю
битви, кiнь його топтав полеглих, стогони  вмираючих  лунали  музикою  для
звитяжця, радiсно гримiли  османськi  барабани,  звiщаючи  весь  свiт  про
звитяжнiсть  Мурадову,  i  нiхто  з   супроводу   султанового,   жоден   з
найпильнiших тiлохранителiв  падишаха  не  помiтив,  як  пiдвiвся  з-помiж
умираючих сербських воїнiв Милош Кобилич, став  перед  кiнним  султаном  i
вдарив його ножем прямо в печiнку.
   Вiднесений до свого шовкового намету, султан незабаром сконав, молодший
син його Баязид, що закрив батьковi очi, прокричаний був  яничарами  новим
султаном. Коли ж до султанського намету  повернувся  старший  син  Мурадiв
Якуб, який переслiдував недобитих супротивникiв,  Баязид  звелiв  задушити
брата перед своїми очима, щоб не мати суперника на царствi.
   I знов треба було задобрити хижого  переможця,  i  знов  молодим  тiлом
слов'янки. Ще не захололо тiло князя Лазаря, а вже  приведено  до  Баязида
його п'ятнадцятилiтню доньку Олiверу, i коли  двадцятивосьмилiтнiй  Баязид
побачив її красу, то спалахнула в  ньому  така  жага,  що  звелiв  ставити
дiвчину у джамiї в Аладжахiсарi перед кадiєм i муллою,  якi  б  засвiдчили
його шлюб з князiвською донькою. Перед тим, окрiм безлiчi  гаремниць,  мав
уже двi  жони-кадуни:  Давлет-хатун,  доньку  турецького  бея,  i  грецьку
принцесу. Але то були жони не для кохання, забув про них, щойно глянула на
нього своїми великими очима Олiвера, щойно побачив її  золотистi  коси,  i
навiки заплутався в них своїм поглядом i всiма  своїми  помислами.  Зволiв
закрити їй лице шовковим чарчафом,  щоб  нiякi  чоловiчi  очi,  крiм  його
власних, не дивилися на таку красу, хотiв вiдправити Олiверу в гарем,  щоб
трохи там пiдросла, але зрозумiв, що не може без неї жити  бодай  хвилину.
Названо було Олiверу Башкадуна Султанiя, виконувалися щонайменшi забаганки
Олiверинi, братiв її Стевана й Вука султан приймав при дворi як наймилiших
гостей, уперше на османських  учтах  з'явилися  грецькi  вина  i  сербська
ракiя. Ще й не знати,  чи  не  заволодiла  б  остаточно  душею  Баязидовою
прекрасна Олiвера, коли б  не  з'явився  зненацька  з  глибин  Азiї  лютий
Тамерлан i не  розбив  звитяжного  султана  на  полi  Чубук  коло  Анкари,
захопивши в полон самого султана.
   В залiзнiй клiтцi возили султана Баязида  услiд  за  повстяними  юртами
кульгавого кочовика. Може, бачив iз  своєї  клiтки  Баязид,  як  палили  й
грабували орди Тамерлановi першу столицю османську Брусу,  як  перетворили
па стайню найбiльшу святиню Бруси Ул-джамiю,  як  захопили  його  гарем  i
полонили Олiверу з двома її маленькими донечками.
   Тамерлан влаштував учту для своїх  нукерiв,  сидiв  на  бiлому  килимi,
пiдiбгавши пiд себе свою перебиту негнучку ногу, дивився, як  пiдносять  у
залiзни клiтцi полоненого султана Баязида, звелiв, щоб  слугувала  йому  i
його гостям жона  султанова  Олiвера,  зовсiм  гола,  тiльки  в  коштовних
оздобах i з прозорим серпанком на стегнах. Олiвера не боялася смертi,  але
коли їй сказали, що за непослух будуть убитi її доньки, мала упокоритися i
понести кривавому Тамерлановi золоту чашу з  кумисом.  Iшла  мов  гола  по
снiгу, руки їй дрижали,  кумис  вихлюпувався  на  бiлi  стегна,  Тамерлан,
примружившись, спокiйно споглядав на вельможну бранку, його  старi  нукери
дивилися на Олiверу так само спокiйно, зате молодшi насилу гамували в собi
кипiння кровi, ладнi були скочити навстрiч цiй жiнцi, i коли б не було там
їхнього повелителя, то й не знати,  чим  би  все  скiнчилося.  Олiвера  не
бачила нiкого й нiчого, бачила  тiльки  свiй  сором,  своє  падiння,  свою
ганьбу, тому навiть не здивувалася, коли ледь  не  наткнулася  на  залiзну
клiтку, в якiй, вчепившись  у  пруття  побiлiлими  на  кiсточках  жилавими
пальцями, закусивши губи, щоб не закричати  вiд  болю  i  шалу,  стояв  її
повелитель, її коханий муж.
   Поцiлувати б її лице, дорожче за цiлий свiт, обтерти порох в її  нiг  i
прикласти до очей, як цiлющi лiки. Та тiльки стогiн i  мука.  Бо  цi  бiлi
ноги йшли не до нього i не для нього.
   Олiвера ще мала силу, щоб пiдiйти впритул  до  клiтки  i  крiзь  пруття
сказати Баязидовi:
   -  Роблю  це,  щоб  врятувати  моїх  дiтей,  мiй  нещасний   ув'язнений
повелителю!
   Не сказала "наших дiтей", а тiльки "моїх". Хотiла нести чашу з  кумисом
далi, але зомлiла i впала на землю.
   Баязид цiєї наруги вже не  стерпiв.  Проковтнув  отруту,  яку  ховав  у
своєму золотому перснi. I хоч  як  Тамерлан  домагався,  щоб  його  лiкарi
врятували султана, бо мав повезти того до Самарканда як найбiльшу  здобич,
проти отрути виявилися безсилi будь-якi лiки.
   Тiльки через десять рокiв пiсля  смертi  Баязида  i  розрухи,  завданої
ордами Тамерлана, було вiдновлено Османське царство. Старший Баязидiв  син
Мехмед помер вiд перенапруги в час ловiв  на  вепра,  молодший  син  Мурад
довго боровся з названим братом Мустафою, врештi утвердився  на  престолi.
Знов османська грiзна сила нависла над слов'янським свiтом,  i  знов,  щоб
задобрити султана, кинуто йому в жертву  молоде  жiноче  життя.  Сербський
деспот Георгiй Бранкович послав Мурадовi в жони  свою  доньку,  племiнницю
Олiвери, принцесу Мару.
   Мурад, навiть по глянувши на Мару, вiдiслав її у Брусу до гарему,  коли
ж_ пiсля походiв проти угорського короля прибув до  столицi  й  поставлено
перед ним Мару, без  нiчого,  тiльки  в  прозорiй  перев'язцi  на  грудях,
закохався в неї безтямно, негайно зробив її жоною, а тодi - чого не бувало
нiколи мiж Османами - зрiкся престолу на користь свого  тринадцятилiтнього
сина Мехмеда. На полi Мигалич коло Бруси, зiбравши  своїх  можних,  заявив
їм: "Досi багато воював, iшов од перемоги до перемоги,  тепер  хочу  решту
життя провести мирно, далеко вiд чвар  свiту.  Вiдмовляюся  вiд  царського
престолу на користь мого сина Мехмеда, сам вiдбуваю у Манiсу вiдпочити".
   Не було для Мурада вiдтодi нiчого милiшого на свiтi за Мару. Дивився  б
невiдривне в її зеленi очi, поклавши голову на буйнi її груди, забувши про
всi клопоти, про державу, про саме життя.
   У  Манiсi  розбудовував  замок,  оточував  його   садами,   вибудовував
водограї, ставки з прозорою водою. В шелестi листя, у дзюркотiннi води,  в
теплих вiтрах з-над недалекого моря - голос, i смiх, i зiтхання його любої
Мари, а бiльше нiчого.
   Як у давнiй пiснi: "Випити б вина кольору твого рум'янцю - i  сп'янiти.
Твої груди - як аллахiв рай, ввiйти б туди  i  нарвати  яблук.  Лягти  мiж
твоїми грудьми i заснути. А тодi вiддати душу ангелу смертi -  хай  прийде
по неї".
   Однак довелося на вимогу беїв знов стати на чолi вiйська, щоб перемогти
хрестоносцiв, якi йшли па iмперiю, пiсля чого знов  оддав  престол  синовi
Мехмеду i повернувся до Манiси, де була Мара. Помер незабаром, хоч ще  був
нестарий (мав сорок сiм рокiв). Казано, що вiд холери, але  здогади  були:
отруєний. Сина  Мариного  Ахмеда  Мехмед  велiв  задушити,  "щоб  зберегти
єднiсть, лад i мир у державi", саму Мару вiдiслав до Сербiї, там не  могли
її прийняти нi люди, нi сам бог, тому  знов  повернулася  до  Туреччини  i
вмерла непомiтно, зайва й чужа для цiєї чужої землi i навiки вiдiрвана вiд
землi рiдної.
   Навiть лелеки були щасливiшi за жiнок. Бо хоч як їх бито,  знищувано  i
кидано на тверду землю, хоч скiльки їх сходило кров'ю i розбивало серця  о
бiле камiння, усе ж вони завжди перемагали,  проривалися  крiзь  смерть  i
летiли до рiдного краю, щоб дати початок новому життю.
   Наслухавшись розповiдей про безжальних Османiв, Хуррем мимоволi ставила
себе не серед отих можних слов'янок - царських та  князiвських  доньок,  а
помiж лелечок iз незмiцнiлими крилами, але  з  незгасною  жадобою  жити  й
змагатися. Уже й не рада була, що слiдом за  своїм  безпутним  i  нещасним
батьком звала  себе  жартома  королiвною.  Не  хотiла  зрiвнюватися  нi  з
королiвнами, нi з князiвнами,  нi  з  боярськими  доньками.  А  бути  лише
лелечкою, малою, прудкою, невловимою, смiливо ставати на бiй з османськими
безжальними орлами i перемагати їх.
   Чи й вона, мала лелечка,  зумiє  перемогти  османського  орла,  в  хижi
пазурi якого її кинуто?

   КОЛОДЯЗЬ

   А може, сяде вiн тут над водою i дивитиметься на її безугавний  рух,  i
на снування тiней на днi пiд  прозорою  хвилею,  i  па  палання  осiннього
стамбульського сонця на лискучiй поверхнi моря? Може б, i вiн хотiв  стати
таким чистим i незабрудненим, як ця вода, але держава  заливала  звiдусiль
тяжкою каламуттю, i душа його -  вiдчував  це  щодалi  гострiше,-  безсила
змагатися, ставала каламутною так само, як ота велика слов'янська рiка, що
змiнювала пречистi свої води пiд високим белградським берегом  на  глиняну
скаламученiсть своєї нахабної притоки. Бруд завжди  б'є  в  душу,  в  саме
серце, i порятуватися вiд нього незмога. Взявши одне - втрачаєш щось  iще,
може, й дорожче. Що бiльше знайдеш, то  бiльше  втратиш.  Видобуваєшся  на
захмарну височiнь чи не для того, щоб болючiше вiдчути весь жах надiння?
   Вже рiк як вiн мав найвищу владу в своїй землi, а  влада  лишалася  для
нього незбагненною i загадковою так само, як був загадковий  вiн,  султан,
для стороннiх очей. Влада стомлювала й пригнiчувала. Вiд неї незмога  було
сховатися, спочити. Нависала над ним, як  камiнь.  Сидiти  й  ждати,  поки
розчавить, не годилося, тому вимушений був щось робити,  дiяти:  пiшов  на
Белград i одразу досягнув  успiху,  якого  не  мав  жоден  з  Османiв.  Чи
вдовольнився цим? I чи порадiло його похмуре серце? Не вмiв би  вiдповiсти
навiть самому аллаховi. Невпевненiсть i розтривоженiсть виливав у поезiях,
якi  не  мав  кому  читати.  Єдиний  чоловiк,  з   яким   дiлився   усiм,-
Iбрагiм,навiть вiн не мiг збагнути розтривоженостi, котрою  сповнена  була
султанова  душа.  А  що  поезiї  без  читача?   Переписанi   найвправнiшим
калiграфом, ляжуть навiки в султанськiй книгозбiрнi  так  само,  як  диван
покiйного султана Селiма,- навiть жебруючi поети, якi блукають по  базарах
з чорнильницямн за поясом, готовi за  жалюгiдну  акча  переписати  першому
охочому свiй  найновiший  вiрш,  навiть  вони,  коли  казати  ло  щиростi,
щасливiшi за найпишнiших султанiв, приречених па загадкове  мовчання,  вiд
якого немає  рятунку.  Як  заздрив  Сулейман  розгромленому  його  батьком
перському  шаху  Iсмаїлу,  поезiї  якого  розлетiлися  тисячоусте  пiснями
кизилбашiв. А складав їх шах пiд iменем поета Хатаї, мабуть,  так  само  в
години самотностi й утоми вiд всемогуття влади, без  надiї  на  можливiсть
спiдкування з людьми, i - як знати! - коли б не розбив його вiйська султан
Селiм, залягли б тi вiршi теж непорушне шахським диваном, але нещастя дало
їм крила, i розлетiлися вони - тепер не збереш, не втримаєш, не заборониш,
не понищиш! Сила буває i в безсиллi. Вiн же володiв силою незламною, довiв
це щойно всьому свiтовi на  берегах  Дунаю,  але  та  сила  була  нездатна
"обороти розтривоженiсть його душi, незбагненну для нього самого.
   Вiн кинувся в чужу землю, у чужi простори, пiдкоряючись голосу  предкiв
i голосу тих просторiв, i довго йому здавалося, що саме в цьому порятунок,
але згодом, уперто вдивляючись у могутню течiю слов"  янських  рiк,  почув
голос iнший, жiночий чи дитячий. Той голос кликав його  звiдти,  кликав  з
неба i на небо, голос незнаний, чув його коли-небудь чи й не  чув,  голос,
як сум i щем у серцi, все б вiддав за нього, за  те,  щоб  наблизитися  до
нього на простягнення руки, на  погляд,  на  вiддих,  а  де  його  знайти?
Простори   нiмували.   Мовчали   поруйнованi,   спаленi   мiста,   мовчала
сплюндрована земля, мовчали вбитi люди  -  порубанi,  посiченi,  задушенi,
живцем закопанi в землю, мовчали, бо мали уста  повнi  землi,  як  тi  два
угорцi, що  їх  закопав  Iбрагiм  уже  по  взяттю  Белграда  у  невгасимiй
мстивостi й жорстокостi. Сам вигадав ту кару  чи  вигадали  вони  вдвох  -
султан i його поплiчник? Яке це мало тепер значення? "Адже людина створена
для вагань, коли торкнеться її зло - сумною, а коли торкнеться її добро  -
недоступною".
   Вiд Белграда майже втiкав. Так нiби не хотiв мати  нiчого  спiльного  з
тими, хто неушкоджено повертався з берегiв Дунаю убивцями, грабiжниками  i
переможцями. До Стамбула  прибув  тайкома,  залiг  у  неприступних  нетрях
сералю, нiкого не пiдпускав до себе,  не  хотiв  бачити  навiть  Iбрагiма,
вiдмовив у зустрiчi самiй валiде, тiльки чорний кизляр-ага поночi водив до
султана то Гульфем, то iнших одалiсок, привезених ще з манiським  гаремом,
i тепер вони були єдинi, хто мiг хвалитися i пишатися милостями  й  увагою
самого  падишаха.  Тодi  споряджено  було  султанську   барку,   вистелено
килимами, посаджено арфiсток  i  одалiсок,  i  Сулейман  довго  плавав  по
Богазiчi i  Мармарi,  i  море  розлунювалося  музикою,  спiвом  i  смiхом.
Султанськi дiти вмирали одне за одним, зрозпачена Махiдевран рвала на собi
волосся, билася од горя об землю, а Сулейман мовби й  не  помiчав  нiчого,
вдарився у розпусту тяжку i бездонну,  так  нiби  забув  про  велич,  якiй
слугував перший рiк свого володарювання з запопадливiстю подиву гiдною.
   Нiхто не знав про той таємничий жiночий голос, що переслiдував султана,
нiхто не чув того голосу, чув його тiльки Сулейман, усi  спроби  заглушити
його виявилися марними, голос кликав султана знов i знов - куди, звiдки?
   Сулейман прикликав свого улюбленця. Замкнулися у  покоях  Фатiха,  пили
цiлi ночi солодкi  кандiйськi  вина.  Iбрагiм  умовляв  султана,  щоб  той
показався стамбульцям в урочистому  виїздi  -  селямлику,  як  i  годилося
переможцевi над  невiрними,  але  султан  не  хотiв  з'явитися  навiть  на
щотижневi ритуальнi прийоми в сераї, де двiр має бачити свого  султана,  а
султан - крiзь прозору запону, що вiддiляє його трон вiд присутнiх,- своїх
придворних. Вiн нiчого не хотiв - тiльки  б  знати  про  той  голос,  який
кликав його невгамовно й уперто, але про який вiн не мiг  сказати  нiкому,
навiть Iбрагiмовi, бо нахабний грек посмiявся б з султана, а з султанiв не
смiються.
   Сулейман  хотiв  бути  добрим  i  щедрим.  Одалiсок,  яких  водив  йому
кизляр-ага, обдаровував, як нiхто нiколи. Звелiв спорудити в  Стамбулi  ще
кiлька iмаретiв - притулкiв для бiдних. Допитувався в Iбрагiма: "Чого тобi
хочеться? Що б я мiг для тебе зробити?"
   - Все я маю,- говорив Iбрагiм.- Ваша величнiсть дала менi найвище щастя
- бути поряд, насолоджуватися близькiстю, про яку  не  смiє  думати  жоден
смертний. Що ж тут ще бажати?
   - А все  ж  таки!  -  наполягав  пiдпилий  султан,  виграючи  похмурими
рум'янцями.- Все ж таки! Невже в тебе немає нiяких мрiй? Потреб?
   Iбрагiм заперечливо крутив головою. Робив те з  навмисною  повiльнiстю,
мовби насолоджуючись своєю безкорисливiстю. Хай знає султан,  який  вiрний
його Iбрагiм i яка чиста його прихильнiсть i любов! А сам тим часом,  весь
напружившись, гарячкове  думав,  коли  саме  влучити  належну  хвилю,  щоб
мимохiдь, недбало, як про дрiбничку, проронити перед султаном кiлька  слiв
про Кiсайю. Про доньку дефтердара Скендер-челебiї, про  яку  знову  уперто
нагадував йому Луїджi Грiтi, щойно вiн повернувся з походу на  Белград,  i
вони зустрiлися в Iбрагiмовiм домi на Ат-Мейданi,  в  домi,  перебудованiм
невпiзнанне знову ж таки завдяки старанням Грiтi. Хлiб,  м'ясо,  садовина,
шовки, якi пливли до Стамбула морем i  доставлялися  суходолом,  проходили
через руки Грiтi й Скендер-челебiї, а  було  тут  усього  так  багато,  що
потрiбен був спiльник, ще бодай один, третiй, i  тим  третiм  хотiли  вони
мати Iбрагiма в сподiваннi на його заступництво - коли виникне  потреба  -
перед самим султаном. Ця спiлка обiцяла Iбрагiмовi те, чого не мiг дати  й
сам султан: багатство. Тим часом шлях до  багатства  лежав  через  шлюб  з
донькою дефтердара. Iбрагiмовi вже й показано Кiсайю. Нiжна й чиста. Варта
грiха. Варта цiлої притчi. Iбрагiм осушив чашу з вином i спитав у  султана
дозволу розповiсти притчу.
   - Ти ж смiєшся з поетiв,- згадав Сулейман.
   - Свiт втратив би без них найлiпшi свої барви,- поважно мовив Iбрагiм.
   - Хiба я не казав того самого?
   - Я тiльки повторюю слова вашої величностi.
   - Тож-бо. То яка твоя притча?
   Iбрагiм продекламував пiднесено, палко:
   Сокiл на червонiй прив'язi Вдень полював на пташок.  Сидiла  курiпочка.
Пiр'я - барвисте в очах - настороженiсть. Сказала курiпочка соколу:
   "Не полюй на мене вдень, бо я не денна дичина,  Полюй  на  мене  темної
ночi".
   Султан з-пiд брови метнув швидкий погляд. Де й подiлося  сп'янiння.  Не
було Сулеймана, не було поета Мухiббi, зневiреного в дiлах  свiту,-  сидiв
перед Iбрагiмом твердий повелитель, могутнiй, всевладний i жорстокий.
   - То де побачив сокiл курiпочку? - спитав султан.
   - Притча може бути i без значення.
   - Не перед султаном i не для султана. Питав же тебе, чого  хочеш,  якої
помочi. Тепер кажи.
   Iбрагiм щосили вдавав збентеженiсть.
   - Я б не хотiв зловживати.
   - Кажи.
   - У Скендер-челебiї є донька.
   - У дефтердара?
   - Так.
   - Сам буду на вашому весiллi.
   - Але ж, ваша величнiсть...
   - Може, дефтердар вiдмовить султановi?
   - Я не про те. Кiсайя з простого  роду.  Дефтердар  чоловiк  походження
нiкчемного, пiдлого. А вашiй величностi годиться бути  на  весiллi  тiльки
тодi, коли дiвчина з роду царського...
   - Не хочеш присутностi султанової?
   - Але ж високi вимоги...
   - Чи цю доньку дефтердара ще не маєш намiру робити башкадуною?
   - Час покаже, ваша величнiсть, тiльки час володiє всiм.
   - Згода. Матимеш мiй дарунок. Скендер-челебiї передадуть моє велiння ще
сьогоднi.
   Iбрагiм мовчки вклонився. Хотiв поцiлувати рукав Сулейманiв, але султан
вiдтрутив його. Навiть крикнув розгнiвано на свого улюбленця. I не за його
рабський порух, в якому, власне, нiчого не було незвичайного, а вiд  того,
що знов залунав над ним той загадковий жiночий голос, i так виразно,  нiби
був тут, мiж ними, простягни руку - доторкнешся. Доторкнутися до голосу  -
чи можливо таке?
   - Iди,- сказав зненацька Iбрагiмовi,- iди й скажи  Скендер-челебiї  про
мою волю. А мене полиш. Хочу бути сам. Не хочу нiкого бачити.
   Казав неправду. Хотiв би  бачити  той  голос,  вiрнiше,  ту,  кому  вiн
належав. А чи належав комусь? Чи жив у  просторi,  як  живуть  там  голоси
землi й неба, вiтрiв i дощiв, дня i ночi?
   Просилася до султана розплакана Махiдевран - не  захотiв  бачити.  Знов
спустився у сади гарему, але до моря не дiйшов,  засiв  у  бiлому  кйошку,
тодi захотiв послухати спiв одалiсок, побачити танцi, але не в примiщеннi,
а на травi, пiд деревами, коло  текучої  води,  на  просторi  з  морськими
вiтрами. Без валiде, без султанських сестер, без Махiдевран з її невтiшним
горем - самi одалiски, арфiстки й танцiвницi, вiрнi слуги втiхи,  спочинок
втомлених очей володаря.
   Розстелено на травi стамбульськi килими - як дим, як туман, як iмла над
Босфором. Ступили на них маленькi нiжки, закружляли в танку виткi постатi.
Султан, непомiтний за густим плетивом кйошка, самотньо спостерiгав за  тим
святом краси, що призначалося тiльки  йому  одному  й  однаково  не  могло
вдовольнити його, загоїти його рану, зцiлити  вiд  несподiваних  хворощiв,
насланих    якоюсь    злою     силою,     що     розлунювалася     голосом
загадково-незбагненним.  Йому  набридли  танцi,   i   вiн   махнув   рукою
кизляр-азi, вимагаючи  пiсень.  Але  й  пiснi  не  принесли  порятунку,  i
Сулейман знов хотiв гнiвливо урвати забаву, аж зненацька вчулося йому щось
нiби знайоме, до голосу, який мучив його вже он який час, долучився  голос
нiби схожий, вони злилися - вже й не розрiзниш, де який,- i  повели  пiсню
турецьку, i не з тих, що мають втiшити султанське вухо, а  зухвалу,  майже
грубу, з недозволеним натяком:
   Бiр далда iкi кiре Бiрi ал, бiра бейаз, Есмерден арзум алдин, Сарамадим
бiр бейаз[42].
   Спiвало оте слов'янське дiвча, яке колись вразило своїм спiвом  султана
аж так, що вiн опустив йому на плече муслiнову хустину, але про яке забув,
щойно потримавши його в обiймах. Але ж спiвало  тим  самим  голосом,  який
мучив Сулеймана вдень i вночi повсюдно.  Якесь  непорозумiння.  Мана.  Вiн
порушив звичай i, пiдкликавши кизляр-агу, сказав похмуро:
   - Хай ота замовкне!
   Кизляр-ага метнувся виконувати велiння. Та коли повернувся, його  ждало
велiння ще похмурiше й гнiвливiше:
   - Чому вона замовкла? Хай спiває!
   Тепер уже не розбирав слiв, слова не  важили  -  слухав  тiльки  голос,
упiзнавав  його,  дивувався,  не  вiрив,   водночас   вiдчуваючи   радiсть
порятунку. Вийшов з кйошка, з'явився перед очi одалiсок, узяв у кизляр-аги
прозору хустину, i повторилося те, що було повеснi,  -  хустина  лягла  на
худеньке плече золотокосої Хуррем, i вiд розвеселеного  маленького  личка,
пiднятого до султана, мовби посвiтлiшало його похмуре обличчя.
   I знов порушив звичай султан, сказавши при всiх: "Повернеш сьогоднi мою
хустку". I сказав не кизляр-азi, а Хуррем, так що Гульфем аж засичала  вiд
заздрощiв, а Кiната зацокала язиком, нiби цикада.
   Сулейман милостиво змахнув рукою. Вiдпускав усiх а чи гнав од себе? Тим
часом вiдпускав i Хуррем, яку мали зготовити для  ночi,  зготовити  рабиню
для рабської ночi - мамо, пусти мене в дитинство, матусю рiдна! Стояв  над
нею повелитель - у золотiй лусцi, здерев'янiло випрямлений,  мов  ударений
правцем. Коли водили йому в ложницю Гульфем, коли прогулювався у  барцi  з
одалiсками, тодi не кликав її, не згадував про неї, не пам'ятав.  А  вона?
Ждала поклику, мов пес посвисту, чи проклинала сзоє ждання? Бо ж стала, як
усi. Вибратися з рабства через рабство ще бiльше, ще безнадiйнiше. Як усi?
Неправда! Має всiх перевершити i перемогти. Хiба не перевершила  вже,  лиш
двiчi з'явившись перед  очi  султановi  й  двiчi  здобувши  його  прокляту
хустку?
   Хуррем зiрвала хустку зi  свого  плеча,  трiпнула  нею  i  побiгла  мiж
помаранчевими деревами, мiж пахощами i прохолодою. Зелений вiтер гнався за
нею з гущавини, обiймав зеленими  обiймами,  тасував  зеленi  тiнi  па  її
нiжнiй постатi (в бiлому, вся в бiлому!), i волосся її ставало мов  зелене
золото, i з очей било зеленiстю  рiвнин.  Колись  поривалася  в  поле,  як
красувалося жито. Збiжжя лягає хвилею, жайворонки спiвають,  ластiвки,  як
синьо-бiлi стрiли, облiтують тебе довкола, кожна травка,  кожна  квiточка,
кожен колосочок нашiптують тобi про якусь велику таємницю, що така близька
людинi, всьому живому, деревам, сонцю, зорям, всесвiту.
   Тепер у нiй душа кричала вiд самої згадки про те, що зосталося i нiколи
не повернеться. "I ось я з вами  во  всi  днi  до  скончання  вiку".  Вiки
скiнчилися, зоставлена вона всiм сущим,  покинута,  богом  зоставлена,  нi
людина, нi собака. Сподiвається на рятунок у мiсцi  найтяжчої  ганьби.  Як
вона ненавидiла тепер султана! Пiдлий владолюб, пекельна п'явка,  двоногий
диявол, обрiзаний сатана! Хотiла б бути змiєю, але  без  отрути,  собакою,
хоч нiкого не кусати,  поганим  пацюком,  та  без  чумної  зарази,  жабою,
ящiркою, сараною, будь-ким - тiльки не жiнкою! i водночас знала, що  зможе
перемогти тiльки  як  жiнка,  єдиною  зброєю,  яку  мала,-  тiлом  чистим,
незайманим, неповторно-єдиним.
   Коли вiв її уночi кизляр-ага до султанської далекої ложницi, не мерзла,
як повеснi, не здригалася вiд ляку, зцiплювала зуби, прочитувала в  думках
молитви, не мусульманськi - свої, ще вiд батька - "Отче наш",  "Богородице
дiво", "Достойно єсть". Боже, єдиний, всюдисущий,  всемилостивий!  Поможи,
допоможи,   пiдпоможи,   спроможи,   споможи!   Обiцяно,   що   праведники
просвiтяться у царствi божiм, як сонце. А хiба ж вона не праведниця?  Хiба
встигла завинити в свої шiстнадцять лiт? Чому має йти до  цього  чоловiка,
такого темного душею, нiби вийшов iз пiдземелля? Чому,чому?
   Султан ждав її нетерпляче, якийсь нiби розгублений, знов,  як  i  тодi,
сидiв на ложi, тiльки тепер був у тюрбанi, безпорадно мовчав,  дивився  на
Хуррем, яка заклякла - нага, тiльки з прозорою хусточкою на плечi  -  коло
дверей i теж мовчала, дивлячись на Сулеймана чи то злякано, чи з викликом.
   - Чому ж ти мовчиш? - спитав вiн нарештi. Вона мовчала.
   - Пiдiйди до мене.
   В нiй так i закричало: "А  коли  не  хочу?  Коли  не  захочу?"  Але  не
випустила того крику, тiльки постояла з упертостi, а  тодi  все  ж  пiшла,
повiльно, заточуючись i перечiпаючись об килими, нiби п'яна  або  сновида.
Якби ж то вона знала, як її голос мучив Сулеймана всi  цi  мiсяцi,  терзав
його душу, не даючи спочинку нi вдень  нi  вночi!  Як  сказало  в  святому
письмi: "Поглянь на того, кого пронизали вони". Та  не  знала  Хуррем  про
свою владу над султаном, владу нез'ясовну, безпричинну, i тому  ще  тiльки
мрiяла про ту владу, прокрадалася до неї обережно,  як  до  пташки,  котру
боїшся злякати. Як караван не може йти швидше, нiж вiн iде (бо тодi тi, що
їдуть на верблюдах, випередять душi свої i  порозгублюють  їх  у  безмiрах
шляхiв), так i вона могла просуватися з швидкiстю, що залежала не вiд неї,
а вiд нього, вiд чоловiка, якого ненавидiла найбiльше на свiтi i  в  якому
водночас тiльки й могла шукати для себе вибавлення i рятунок.
   - Ну чого ж ти? Йди швидше! - мовби  вгадав  її  полохливу  нерiшучiсть
Сулейман.- Ти ж не боїшся мене?
   - Боюсь,- облизуючи пересохлi уста, пошепки вiдповiла Хуррем.
   Сулейман спробував усмiхнутися.
   - Хiба я страшний? Для  тебе  я  нiколи  не  буду  страшний.  Ти,  мене
розумiєш? Хочеш щось випити? Тут є вино. Ти все розумiєш?
   Мiшав  слова  турецькi  з  слов'янськими,  був   незвично   пiднесений,
дивувався сам собi.
   - Я мала доволi часу, щоб спiзнати i  турецьку,  й  арабську,-  сказала
Хуррем.- Та й перську. Султан не повiрив.
   - Цього не може бути.
   Вона промовчала. Сулейман налив їй вина.
   - Випий i не мовчи.
   Вона вiдпила вина. Може, то й не вино, а отрута? I треба хоч знати,  як
вона дiятиме. Стояла перед ложем, сiдати вiдмовилася, затято мовчала.
   - Ти гнiваєшся на мене за  те,  що  я  повоював  слов'янськi  землi?  -
спробував здогадатися султан.
   Хуррем знизала плечима. Яке їй нинi дiло аж до цiлих земель?
   - Чи, може, за те, що кримський хан, скориставшись моїм походом,  напав
на твою землю? - не вiдставав султан, приховавши вiд  Хуррем,  що  то  вiн
звелiв хановi напасти на польського короля, щоб той не  прийшов  на  помiч
своєму родичевi - королевi угорському.
   Дiвчина вся стрепенулася болiсно, почувши про свою рiдну  землю,  та  й
знов нiби заклякла.
   - Я не можу почуватися винним перед тобою, бо султан  нiколи  не  буває
винний, ти маєш мене простити i заспiвати, щоб я почув твiй  голос.  Прошу
тебе.
   Вона всмiхнулася. Вiдпила ще вина i усмiхнулася щедрiше. Нiби  дратуючи
султана, посмикала за золотий хрестик, якого  вперто  не  хотiла  скидати.
Золою на грудях. А в грудях? Аби ж то  лей  чоловiк  мiг  зазирнути  їй  у
груди.
   - Про що ж заспiвати?
   - Про що хочеш.
   Вона знов завела турецької. Про дiвчину i її красу. Он бiрiнде майюзюне
бакилир - одинадцятилiтньою  вже  задивляються  на  її  мiсяцеликiсть;  он
алтисинда петек бал олур - у шiстнадцятилiтньої нулик наповнюється  медом,
йирмiсiнде керван гечер, йор олур, йирмi бiрiнде бiр к'єтюйє кул олур -  у
двадцять один рiк стає рабою якого-небудь негiдника. Пiсня  була  довга  -
через усi роки вiд одинадцяти до двадцяти одного, i знов таки  загруба  як
для султанського вуха, але Сулейман слухав з величезною втiхою i  радiстю,
зовсiм для нього не властивою.
   - Ти справдi знаєш по-турецьки? -  подивувався  вiн.  Хуррем  вiдповiла
йому по-арабськи:
   - Клянусь небом, яке проливає дощi, клянусь землею, яка вирощує трави.
   - Цього не може бути! - не повiрив султан.
   Тодi вона проспiвала  йому  одну  з  пiсень  Хатаї,  того  самого  шаха
Iсмаїла, що йому вiн так заздрив у хвилини душевної  незлагоди,  заспiвала
по-перськи,  тодi  по-азербайджанськи,  аж  диво  брало.  Вона  спiвала  i
приспiвувала, смiялася i присмiювалась,  споглядаючи  його  знетямливiсть.
Так непомiтно наблизилася на вiдстань небезпечну  i  опинилася  в  обiймах
чоловiка, якого ненавидiла, але без якого не могла тут iснувати,  i,  коли
Сулейман доторкнувся до її полохливого тiла, вiн наповнився по самi  вiнця
отим голосом, що так довго i тяжко його мучив,  i  лиш  тодi  збагнув,  що
вiднинi без цiєї дiвчини йому не  жити.  Проникала  у  кожну  точку  тiла,
входила в  нього,  вливалася,  вповзала  ящiркою,  змiїно,  тугою,  щемом,
захватом, знемогою. Тодi вона знов приспiвувала йому рiзними мовами, уже й
рiдною, щось розповiдала, жебонiла, мов струмочок, лопотiла, мов листя пiд
вiтром, а вiн був далеко вiд її хапливих  слiв  i  несмiливого  тiла,  але
близько до її голосу,  тулився  до  того  голосу,  мов  дитина,  i  радiв,
смiявся, зникала його суворiсть,  навiть  кров  невинно  вбитих  мовби  не
плямила йому рук, а злiтала в небеса i вкривала червонiстю мiсяць, зорi  й
хмари  над  Босфором.  На  ранок  стане  вiн  для  всiх   знов   султаном,
жорстокосердним повелителем без милостi й жалю, i тiльки  їй  дано  бачити
його iншим, тiльки вона змiнила його бодай на одну нiч,  стала  могутнiшою
за владу й за всю iмперiю. Ось сила жiнки! Ось її влада!
   Гарем усе помiтив, але не повiрив. Очi, вiд яких не  сховаєшся,  умiють
бачити, та й тiльки. Бачили, що Хуррем за  смiхом  ховає  розбентеженiсть,
непевнiсть, а може, й вiдразу. Якби ж то!  Помiчали,  що  кизляр-ага  веде
розсмiяну рабиню до султанських покоїв раз, i вдруге, i втретє. Такого  не
знав ще нiхто, крiм Махiдевран,всемогутньої, незамiнної i незрiвнянної.
   Тепер мiж ботом i Хуррем були тiльки зорi й темрява.  А  може,  темрява
стала для неї богом? Жiночим богом,  бо  жiнка  панує  тiльки  в  темрявi,
творячи справжнє чудо, пробуджуючи  в  душi  жорстокого  деспота  доброту,
нiжнiсть, розум, справедливiсть, простоту i захопленiсть.
   Третьої ночi Хуррем лишилася у султановiй  ложницi  до  ранку.  Але  не
побачила, як спить султан, бо заснула сама, а вiн дивився на неї,  молився
аллаховi, плакав без слiз над своєю самотнiстю, вiд якої  його  порятувала
ця дивна дiвчина, був уже не султан, не завойовник, а простий  мандрiвник,
поет, мислитель. Питав себе: що є життя? Тiнь  птаха  на  морськiй  хвилi,
правiчний  пил  зодiаку  над  безмiром  пустель,  схлип  часу  в  караванi
вiчностi, заблукане виття звiрiв у хащах, неминучiсть мандрiв до смертi?
   Хуррем прокинулася i лежала тихо, прислухаючись,- коли  ж  повстане  її
душа? Ждала, сподiвалася, нетерпеливилась. Хотiла плоду в  собi,  прагнула
його, але не як яблуня зав'язi, не як калина червоного кетяга з-пiд бiлого
цвiту, не як лiщина горiха з медвяної бростi, а гiркого й ненависного. Хай
проросте, як кукiль на пшеницi, як рiжки  на  житi,  як  отруйний  гриб  у
лiсових хащах. У хащах її тiла гiркий  султанський  плiд  -  i  тодi  вона
пiднiметься над усiма й над усiм. Немає такого намiру,  якого  б  вона  не
виправдала. Раби хоч i нижчi за тиранiв, зате стоять на власних  ногах,  а
тирани - на глиняних. Вона переможе цього чоловiка, має перемогти будь-що!
Людинi не досить просто жити.  Щоб  жити,  потрiбнi  вiтчизна,  свобода  i
пiсня, їй з усього лишилася тiльки пiсня вiд матусi, пiснею утвердилася  в
цьому жорстокому свiтi, пiснею мала й здолати його.
   Тим часом настала пора для слiз.
   Гарем не мiг простити Хуррем її неочiкуваного, безпричинного  вивищення
над усiма. Досить того, що всi,  навiть  всемогутня  валiде,  змирилися  з
химерною вдачею цiєї Рушен, з  її  загадковим,  протиприродним  для  цього
мiсця показної стриманостi смiхом, що розлунювався у поплутаних  просторах
гарему, наче звуки спокуси з найглибших  пекел.  Забагато  було  тих  двох
султанських хустин, якi русинка в спосiб таємничо-чаклунський  одержала  з
рук падишаха, тiльки двiчi з'явившись перед всесвiтлi очi повелителя  усiх
суходолiв i вод (бо небеса  належать  аллаховi  всемогутньому,  хай  царює
вiчно й щасливо!). Але цiй доньцi шайтана виявилося i цього ще мало.  Вона
зачарувала пресвiтлого султана, запаморочила його злим чаклунством аж так,
що вiн _не хотiв нiкого бачити й чути, тiльки цю Хуррем, тiльки її  єдину,
щоночi - i вже скiльки ночей пiдряд! - i  не  мiг  вiдiрватися  вiд  своєї
рабинi до ранку, iнодi велiв приводити її навiть удень, чого ще нiколи  не
бачено й не чуто. Чари, чари! Нiхто не бачив, малу українку не впiймано за
руку, доказiв мовби й не було, але ж_ була знетямливiсть  султанова,  отож
були i чари.
   Гарем гомонiв притаєно й загрозливо, вiн ждав кари, прагнув  кари,  вiн
нетерпеливився i дивувався з терплячостi валiде i заслiплення  Махiдевран,
яка за смертю своїх трьох дiтей не бачила й  не  помiчала  навiть  загрози
загибелi для себе самої. Спокiй зберiгала, мабуть, лише валiде. Стривожена
смертю двох султанських синiв, могла очiкувати (бо все в  руках  аллаха!),
що з дня на день чорна смерть забере i  останнього  з  живих  Сулейманових
синiв - Мустафу, тому мала негайно подбати про те,  щоб  трон  Османiв  не
зостався без наступника. Прийняла вiсть про несподiване зближення  султана
з маленькою українкою вдоволено, з таємною втiхою: коли й неправда, що  ця
дiвчина королiвського походження, то однаково ж несхожа вона нi на кого  i
гiдна зайняти мiсце поряд з Махiдевран, цiєю  двiчi  одурiлою  султанською
улюбленицею: спершу вiд влади, тепер вiд горя. Але все це  валiде  мала  в
душi глибоко  заховане,  гаремовi  ж  виказувала  заклопотанiсть  тим,  що
вiдбувалося у султанських покоях, i натякала, що тiльки  вичiкує  слушного
часу, викаже проти тих двох свою силу, "в той день, як свiдчитимуть  проти
них їхнi язики, їхнi руки i їхнi ноги про те,  що  вони  робили".  I  коли
вiдчула, що вже час втрутитися, покликала до себе Махiдевран, нагримала на
неї за безконечне рюмсання,  вiдкрила  їй  очi  на  загрозу,  розпалила  в
черкешенцi дику лють i не  стала  стримувати  башкадуну,  коли  та  почала
кричати,  що  вона  знайде  джавурку  навiть  пiд  султанськими   зеленими
покривалами i задушить ось цими  руками,  не  просячи  нiчиєї  помочi,  не
питаючи нiчийого дозволу, не лякаючись нiякого грiха.
   Розметана й розшалiла, побiгла товста черкешенка туди, де мала бути  її
зрадлива суперниця, не стала нi питати, нi переконуватися, бо  й  так  усе
вiдкривалося їй, мов у день суду останнього: i нове,  просторе  помешкання
Хуррем, i служебки довкола неї, i пишнота убранства ледь не така, як у неї
самої, головної султанської жони,- яка  пiдступнiсть,  яка  ганьба  i  яке
злочинство! Всiєю тяжкiстю перегодованого свого  тiла  вдарила  Махiдевран
знетямлену Хуррем, увiп'яла свої гострi  нiгтi  їй  в  лице,  вчепилася  у
волосся.
   - Зраднице! - вигукнула люто Махiдевран.- М'ясо, продане на базарi!  Ти
зi мною посмiла змагатися!
   Хуррем зодягали, щоб вести до султана. Чотириокий ось-ось мав прийти за
нею, мав би нагодитися саме вчасно, щоб захистити її, не  допустити  цього
приниження, яке було, власне, й  султановим  приниженням.  Але  кизляр-ага
завбачливо десь затримався або заховався. Служебки  розприскалися  на  всi
боки, жодна не прийшла на помiч Хуррем, були тут очима й свiдками мстивого
гарему, хотiли першими побачити  упослiдження  тiєї,  яка  замахнулася  на
найвище, засвiдчити її ганьбу, побачити її сльози.
   Хуррем насилу вирвалася з чiпких рук  мстивої  черкешенки.  В  кривавих
подряпинах, з косами, з яких повисмикувано цiлi пасма розкiшного  ще  мить
тому волосся, вiдскочила вiд Махiдевран, готова до вiдсiчi, до захисту, до
всього найлихiшого. Сльози? Слiз своїх не  покаже  тут  нiкому  i  нiколи!
Крик? I крику її не почують, хоч  би  й  усi  поглухли!  Була  безпомiчна,
приречено-покинута, наче перлина, нанизана на нитку, але тепер уже  знала,
що, як перлина, зберiгає в собi красу й привабу. Була певна своєї  приваби
й сили - i не для цих жiнок, не для гарему, а для тої вершини, до якої усi
тут рвуться, а досягнути не дано нiкому, окрiм неї.
   Кизляр-ага, добре вiдаючи, що надмiрне вичiкування  може  призвести  до
непоправного, з'явився у покої Хуррем саме вчасно, щоб порятувати  її  вiд
нового,  ще  лихiшого  наступу   роз'юшеної,   здичавiлої,   як   тигриця,
Махiдевран;  баш-кадуну  силою  витягли  з  покою  чотири  євнухи,  що  їх
Чотириокий нiби випустив з широких рукавiв свого золототканого  халата,так
несподiвано сипнули вони з-поза нього на черкешенку, а до Хуррем  головний
євнух звернувся, мовби не помiчаючи, в якому вона  станi,  i  нагадав,  що
треба йти до султана.
   - Не пiду! - коротко кинула  Хуррем  не  так  для  кизляр-аги,  як  для
служебок, що не йшли, ждали, сподiвалися ще чогось, щоб мати що розповiсти
гарему, який десь аж не тямився вiд нетерпiння.
   - Що ти сказала? - спитав кизляр-ага, для  якого  Хуррем  була  й  далi
рабинею, хай i улюбленою  на  якийсь  час  для  султана,  але  однаково  ж
рабинею.- Як ти смiла менi таке сказати?
   - Не пiду! - закричала Хуррем i навiть ногою  тупнула.-  Пiди  й  скажи
султановi, що я не гiдна стати перед ним, бо я звичайне продане  м'ясо,  а
не людина. Опрiч того, лице моє таке подряпане i волосся таке порване,  що
не смiю навернутися перед очi його величностi.
   У Чотириокого не здригнулася жодна жилочка в лицi. Про спiвчуття тут не
могло бути й мови, принаймнi мав би усмiхнутися  на  такi  слова,  але  не
дозволив собi й цього. Коли людина сама копає собi могилу, що  зостається?
Пiдштовхнути її туди, пiдставивши плече,- ось i все. А  що  Хуррем  живцем
закопувала себе, в цьому не могло бути нiяких сумнiвiв.  Бо  це  вперше  в
османських гаремах рабиня вiдмовляється йти на поклик падишаха,  та  ще  й
вимовляючи  при  цьому  образливi,  погордливi  слова,   хвалячись   своїм
рабством, виставляючи його мов якусь найвищу цноту. Не могло бути бiльшого
торжества  для  всього  гарему,  нiж  ще  страхiтливе  падiння  тимчасової
улюбленицi, що запаморочила султана  таємними  чарами,  i  кизляр-ага,  як
вiрний слуга Баб-ус-сааде, як  найнеобхiднiша  належнiсть  гарему,  мерщiй
кинувся до  покоїв  падишаха,  щоб  принести  звiдти  велiння  про  кiнець
збунтованої рабинi i про возвеличення усiх  тих,  хто  ждав  цього  кiнця:
валiде,   Махiдевран,   султанських   сестер,   усього   гарему,   аж   до
найупослiдженiших водоносiв i прибиральникiв нечистот.
   Однак  чари  дiяли  далi  непередбачувано  й  зловiсно.  Султан  мовчки
вислухав головного євнуха, перепитав, чи справдi  Хуррем  завдано  великої
шкоди й ущербку. Тодi сказав:
   - Пiди до неї i попроси, щоб вона прийшла.
   А коли отетерiлий вiд таких слiв кизляр-ага,  замiсть  миттю  кинутися,
щоб виконати високе велiння, розтулив  рота,  мовби  хотiв  щось  сказати,
султан повторив:
   - Пiди й скажи, що я просив її прийти.
   Двiчi мовлене вже по  вимагав  потверджень.  Кизляр-ага  потюпав  туди,
звiдки йшов з таким передчасним  торжествуванням,  був  надто  досвiдченим
гаремним слугою, щоб не збагнути,  що  йде  вже  й  не  до  рабинi,  а  до
повелительки, хай ще незнаної i необ'явленої усiм, але йому вже вiдкритої,
i щастя, що вiн перший про  це  довiдується  i  вже  не  схибить  у  своїй
поведiнцi нiзащо. Був суцiльна поштивiсть перед Хуррем, вклонявся їй, нiби
султаншi, просив i за падишаха, i за себе. Вона трохи причепурилася, пiшла
до покоїв Сулеймана, йшла з сухими очима, затято,  сповнена  ненавистi  до
всього навкруг, а перед самою ложницею султанською  зламалася,  заскiмлило
їй в душi, бризнули з очей ряснi сльози. Матусю рiдна,  що  вони  зi  мною
роблять! Пусти мене в дитинство, пусти в  свої  пiснi,  в  казки,  у  свiй
дорогий голос, пусти в каяття, пусти хоч у смерть! Просилася у  дитинство,
а була ж ще дитиною. Стала перед султаном  уся  в  сльозах,  закривавлена,
понищена. Сулейман, забувши про кизляр-агу, кинувся до Хуррем, цiлував  її
сльози i рани, гладив волосся, питав, хто насмiлився занести на неї  руку,
хто цей злочинець, хай скаже, хай тiльки назве iм'я.
   Крiзь схлипування вона назвала iм'я Махiдевран, i султан коротко кивнув
кизляр-азi: привести. Не  просив,  не  передавав,  щоб  прийшла,  не  став
витрачати бодай слово на свою  башкадуну,  на  султаншу,  на  матiр  своїх
дiтей, на ту, що дала йому наступника. Жорстокий кивок - i все.
   Кизляр-ага слухняно пiшов у новий свiй похiд. Одну вже звiв на вершину,
тепер  мав  другу  спустити  до  низин.  Трохи  побоювався  знесамовитiлої
черкешенки, лякався, що закомизиться i не захоче йти до свого  повелителя,
але Махiдевран тiльки й чекала, коли стане перед очi Сулеймановi. Бо яка ж
жiнка знехтує нагодою виказати чоловiковi все, що вона про нього думає,- i
не важить при цьому, хто чоловiк, а хто  жiнка,-  чи  найубогiший  юрюк  з
Анатолiї, чи й сам великий султан.
   Вбита горем од смертi своїх дiтей i вiд несправедливостi, якої  зазнала
з боку султана, Махiдевран стала перед Сулейманом розгнiвана, але й  горда
з того, що не була колись продана йому в  гарем,  а  привезена  братами  в
дарунок майбутньому наступниковi престолу на знак вiдданостi Османам,  якi
завоювали весь видимий i знаний свiт. Не гамувала своєї розсатанiлостi,  а
горла їй рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотiння,  що
було  б,  може,  навiть  прекрасне,  якби  вимовлялися  при  цьому   слова
справедливi й милостивi, а не пройнятi ненавистю.
   Султан коротко спитав, чи то справдi вона  допустилася  насильства  над
беззахисною Хуррем.
   Черкешенка гортанне засмiялася i вигукнула, що то ще й не все. Бо вона,
Махiдевран, башкадуна, тiльки вона може бути найперiшою в  услужiннi  його
величностi, i всi жони,  а  найперше  рабинi,  повиннi  їй  поступатися  i
вважати своєю господинею.
   Сулейман  неблимно  дивився  на  ту,  яку  звав  Весняною  Трояндою   i
Повелителькою Вiку, яку ще зовсiм недавно ставив понад усе,  без  якої  не
мiг дихати. Дивився i не бачив iдола, якому поклонявся. Стояла  перед  ним
тупа,   пихата,   розгодована   черкешенка,   уся   обвiшана    коштовними
брязкальцями, якi щедро дарував вiн їй за кожен поцiлунок, за кожен  порух
бровою, а поруч з нею - сповнена життя й  iскристого  розуму  дiвчина,  що
мовби вирвалася з пекла, яке обпалило їй волосся, зачепiло, може, й  душу,
але випустило на волю, щоб потрапила вона в рай, бо рай тiльки для  таких,
як вона. У гаремi була вона мов виклик  усiм  отим  буйнотiлим,  безмiрної
вроди одалiскам, звичайна начебто лицем, з дитячим, ледь задертим носиком,
така зграбна вся, що вмiстилася б на долонi свого  безжального  сторожа  -
кизляр-аги,  але  мужня,  зухвала,  повна  незбагненної   чарiвливостi   й
неймовiрного розуму. Сулейман прекрасно знав, що таке  нетрi  гарему.  Там
усе непевне, нетривке, стривожено-полохливе,  усi  мовби  роздвоєнi,  однi
пiддаються долi й пливуть па цьому проклятому кораблi тяжкого нидiння,  що
везе їх до старостi й до смертi, другi (їх зовсiм мало, одиницi) починають
запеклу боротьбу за султанську постiль, не задумуючись над тим,  що  зможе
принести їм ця постiль. А ця дiвчина не приєдналася нi  до  одних,  нi  до
других, навiть у гадцi не мала, що  випадком  здобута  султанська  постiль
принесе їй геть неочiкуване: владу, яка нiкому й не снилася.  Яка  то  для
нього несподiванка i радiсть водночас:  зустрiти  в  гаремi,  серед  цього
зневаженого  "м'яса  для  задоволень",  серед  отупiлих  молодих   самиць,
затурканих наложниць, заляканих знарядь утiхи й насолод,  iстоту  мислячу,
людину, _яки дорiвнює тобi впертiстю розуму й жадобою  знань,  а  волею  i
характером перевищує, бо за тобою, крiм походження, немас нiчого,  а  вона
видобулася з небуття, з рабства, з безнадiйного понищення  на  самий  верх
тiльки завдяки власним силам., обдарованостi душi, мужностi й вiри у  своє
призначення на землi.
   Все це Сулейман вiдчував, хоч збагнути  до  кiнця  не  вмiв,  та  й  не
намагався. Знав тiльки одне: бiльше не захоче бачити цю черкешенку, нiколи
й нiде. Спливли в пам'ятi слова: "А тих, непокiрливостi яких  ви  боїтеся,
вмовляйте i покидайте їх на дожах i ударяйте їх".
   - Iди  геть,  темна  жiнко,-  сказав  вiн  тихо,  але  твердо.  Коли  ж
Махiдевран гнiвно посунула на нього, вiн  повторив  уже  з  нетерпiнням  у
голосi:
   - Iди геть!
   Залiзнi руки кизляр-аги вмить випровадили черкешенку з ложницi.
   А тi двоє лишилися самi, глянули одне одному в  очi,  i,  мабуть,  обоє
водночас зрозумiли: самi назавжди, до кiнця, нерозлучно. Сулейман втомлено
зрадiв од цього  вiдкриття,  а  Хуррем  злякалася.  З  жахом  вiдчула,  що
ненависть її кудись пропала, щезла, а на її  мiсце  виступали  спокуси,  i
демони заволодiли душею невблаганно й  навiки,  навiки!  Хiба  вона  цього
хотiла,  хiба  до  цього  прагнула?  Хотiла  тiльки  заспокоїти,  приспати
вампiра, а тодi вдарити, здолати, перевищити! Щоб вiдомстити  за  все.  За
матусю, i за батька, i за Рогатин, i за всю свою землю, що її цi зайди, цi
грабiжники й людолови норовили закувати  в  залiзний  нашийник,  мов  отих
нещасних дiвчат, що пливли з нею через море i проданi на рабському торзi в
Стамбулi у вiчну неволю. I хоч сама не зазнала нашийника,  вiдчувала  його
жорстоке залiзо на своїй нiжнiй шиї. Той нашийник загрожував їй  постiйно,
нависав над усiм її життям, як предковiчне прокляття. Чи тiльки через  те,
що народилася на такiй щедрiй i багатiй землi, що опинилася на роздорiжжях
племен i всiєї iсторiї?
   Мала викохувати в собi ненависть до цього  повелителя  усiх  найбiльших
грабiжникiв, вирощувати її уперто й дбайливо, i робила це  без  сторонньої
спонуки, без нiчиєї помочi i вже мала б  зiрвати  плiд,  коли  несподiвано
зламалася. I з жахом вiдчула в собi вже й не зненависть до цього  високого
сумного чоловiка, схожого на вiкарiя Скарбського з Рогатина, а - страшно й
сказати - щось мовби початок прихильностi, може, й  любовi!  Вiтер  гiрких
спогадiв ще досi нiс її у рiднизну,  а  любов  уже  вiдгинала,  як  молоде
дерево, назад. I давно вже перестала бути  Настасею,  а  стала  Хуррем.  I
тепер позосталася сама  з  цим  чоловiком  у  цiлому  свiтi.  Ступнула  до
Сулеймана, i вiн простягнув до неї руки. Впала йому на груди, здригалася у
риданнях. Хай твоя тiнь упаде на мене. Падала на всю землю, хай упаде й на
мене.
   Ось  коли  завершилася   богозоставленiсть   її   душi   її   триєдиним
християнським богом. Тут же, де грiшила,  мала  прийняти  чужу  вiру.  Так
легко. Тiльки пiдняти вказiвний палець правої руки  -  шехадет  пермагi  -
палець сповiдання. Цнотлива блудниця. Поволi  вповзали  в  душу  порок  за
пороком, пристрасть за пристрастю, а вона й не помiчала.  Вглиблювалася  у
плотське життя, поки й потонула в нiм. Якщо поклонишся менi, то  все  буде
твоє... Яка облуда.
   А образ матусi, дорогий образ, тьмарився i вже насилу пробивався  крiзь
далеч часу, невиразний i  гiркий,  як  нiчнi  самотнi  ридання.  I  тiльки
глибоко в душi тоскно  лунала  пiсня  вiд  матусi,  все  вiд  матусi:  "Ой
глибокий колодязю, боюсь, щоб не  впала.  Полюбила  невiрного  -  тепер  я
пропала..."

   ОСТРIВ

   Так що ж? Дияволи вже вселилися в неї, i довкола  вiд  них  аж  кишiло.
Щоправда, останнiм часом вони поводилися сумирно, та  однаково  тепер  уже
знала: вона в їхнiх руках i нема рятунку. Iшла до султана щоночi,  вмирала
й народжувалася в його обiймах, а вiн, видати з  усього,  тiльки  й  життя
бачив, що в її  очах,  у  її  обличчi,  в  її  полохливо-знадливому  тiлi,
дивувався тепер безмiрно, чому так довго не мiг вiдгадати (а хто пiдказав,
хто?) причину своєї душевної скрухи, ще бiльше чудувався з того, як  могло
видатися йому попервах негарним це  єдине  в  свiтi  личко  з  прекрасним,
уперто задертим носиком, з очима. Що зорiли йому в найгустiшiй  пiтьмi,  з
дивним  сяйвом,  од  якого  б  розпромiнилася  навiть  найпохмурiша  душа.
Воiстину: краса - в очах того, хто любить.
   Султан ставав знову султаном. Скликав диван, радився з вiзирами,  двiчi
на тиждень, сповнюючи неминучий ритуал, показувався придворним  i  послам,
щоп'ятницi молився в  Айя-Софiї,  вряди-годи  їздив  на  Ок-Мейдан  метати
стрiли, приглядався до нових  будувань  у  Стамбулi,  обдаровував  вельмож
золототканими кафтанами й землями, карав i милував i знов i знов  вертався
до своєї Хуррем, без якої не мiг i дихати, вертався у ночi її  голосу,  її
пiсень, її  смiху  i  її  тiла,  якого  ще  не  знав  свiт.  Щоразу  нове,
незбагненне, нез'ясовне, страшне в своїй привабливостi й невичерпностi, це
тiло обезвладнювало султана, у ньому все здригалося вiд самого лиш доторку
до Хуррем, i вiн з жахом  думав  про  те,  що  вранцi  треба  залишати  цю
дiвчину-жiнку заради жiнки iншої - держави, владної i немилосердної, а тим
часом  це  бiле  дiвча  буде  вiддане  на  пiдглядiти,  обмови  й   намови
безжального, заздрiсного гарему. Йому перед очима стояло щоразу  те  саме:
валiде  з  владчими  устами,  злi  султанськi  сестри,  хижа   Махiдевран,
зледащiлi  одалiски,  товстi  пiдступнi  євнухи,   мовчазний   кизляр-ага,
безнадiйно розполовинений мiж султаном i  його  матiр'ю,  а  серед  усього
цього -  вона,  Хуррем,  з  хлоп'ячою  постаттю,  в  якiй  нiчого  начебто
жiночого,  тiльки  пишне  волосся  i  тугi  пiвкулi  грудей,  так   широко
розставленi, що мiж ними могла б лягти султанова голова.
   Валiде теж бачила тi груди i теж  знала,  що  мiж  ними  може  влягтися
голова її царственого сина, i лякалася  цього,  бо  вже  переконалася,  що
рабиня з України найнебезпечнiша суперниця не тiльки  всiм  одалiскам,  не
тiльки дурнiй Махiдевран з пещеним, солодким, як халва, тiлом, а навiть їй
- недосяжнiй у її величi й владi повелительцi гарему i свого єдиного сина.
Коли султан, повернувшись з великого походу, смутний i похмурий, кинувся у
розпусту,  щоб  розiгнати  тугу,  валiде  радiла  цьому  темному   спалаху
чоловiчностi в  Сулейманi.  Коли  захопився  малою  українкою-роксоланкою,
повелителька гарему навiть потай сприяла цьому  захопленню,  сподiваючись,
може, й на поповнення паростi Османiв, бо ж дiти вiд Махiдевран  виявилися
нетривкими, i ще й не знати,  чи  довго  житиме  єдиний  тепер  її  син  i
спадкоємець трону  Мустафа.  Та  й  не  можна  було  ставити  пiд  загрозу
всемогутнiй рiд Османiв, маючи лиш одного спадкоємця, - знала це валiде  з
власного гiркого досвiду, коли двадцять  шiсть  рокiв  не  мала  спокiйної
хвилини, оберiгаючи життя свого сина, якому батько його не зумiв, не  змiг
i не схотiв дати жодного брата. Валiде вiрила в дух i силу степiв, на краю
яких сама народилася, готова була вiтати народження сина цiєю роксоланкою,
ладна  була  б  поставити  її  па  мiсце  кума-хатун,  себто  другої  жони
султанової, але нiколи  не  на  мiсце  першої,  баш-кадуни,  не  на  мiсце
Махiдевран. Бо Махiдевран - це  тiльки  тiло,  тупе  й  дурне,  яке  легко
попхати будь-куди, а Хуррем - це розум, невпокорений, свавiльний,  як  отi
безмежнi степи, з якими вже он скiльки вiкiв безнадiйно б'ється войовничий
народ самої Хафси. Ще  коли  нiчого  не  заповiдалося,  коли  Хуррем  була
безмежно  далека  вiд  царственої  уваги  Сулеймана,  валiде,   пiдсвiдомо
вiдчуваючи загрозу, яка ховалася  у  маленькiй  українцi,  непомiтно,  але
вперто  керувала  її  вихованням.  За  звичаєм,  встановленим  спервовiку,
гаремниць на цiлий день збивали до гурту, щоб мати їх усiх на оцi, не дати
сховатися  думкою  i  настроєм,  не  дозволити  нiкому   такої   пожаданої
самотностi, бо в самотинi можна й надумати щось грiховне, а то й  лихе,  а
так - пустоголовiсть, зледащiння, вихваляння i змагання хiба що  тiлесними
принадами  i  водночас  ревниве  допильновування,  взаємне  стеження,  яке
живиться з невичерпних джерел заздростi, цього найстрашнiшого  з  людських
порокiв. Хуррем, мовби й пiдкоряючись заведеному звичаю, охоче  виспiвуючи
й висмiюючись у гуртi одалiсок, водночас норовила вiдiрватися  вiд  гурту,
коли вiн набридав їй своєю пустоголовiстю, вiдвойовувала  для  себе  кожну
вiльну  хвилинку,  витрачаючи  її  на  збагачення   свого   розуму.   Iншi
об'їдалися, спали, думали про коштовностi, про  одяг  i  прикраси,  мерщiй
хапалися за кожен новий спосiб зробити ще принадливiшим своє тiло, а ця, з
майже хлоп'ячим тiлом, з диким  духом  степiв  у  своєму  химерно-золотому
волоссi, дбала лише про свiй розум, розбудовувала його, як мiст, по  якому
можна перейти найширшу рiку, як мечеть, де  можна  мовити  найсокровеннiшi
слова, як небесне склепiння, пiд  яким  голос  розлунюється  аж  до  слуху
самого аллаха.  Для  гарему  така  рабиня  була  небезпечна.  Тому  валiде
приставила до Хуррем стару  мудру  туркеню,  яка  могла  навчити  маленьку
українку простих знань, грубих пiсень, усього того, що лунало  на  пiдлому
каба  тюркче[43],  такому  далекому,  коли  й  не  ворожому  для   султана
Сулеймана,  вихованого  на  вишуканiй  перськiй  поезiї,   на   арабському
мудрослiвї. Валiде наперед здогадувалася, як  рiзонуть  отi  простонароднi
пiсеньки, переданi Хуррем доброю уста-хатун, витончений  слух  повелителя,
що з дитинства писав  наслiдування-назiре  на  блискучi  касиди  й  газелi
Ахмеда Пашi, великого поета, який  зумiв  бути  улюбленцем  двох  могутнiх
султанiв: Мехмеда Фатiха i Баязида Справедливого.
   I всi її хитрощi звелися нiнащо. Мала роксоланка зачарувала султана  не
знати й чим. Одна нiч, навiть десять ночей з султаном - у цьому ще  нiчого
не було загрозливого, всi ждали  кiнця,  валiде  вiрила,  що  Сулеймановi,
зрештою, набридне мала рабиня в її пiсеньками, ще непохитно вiрила валiде,
що пiсна плоть невмiлої у любощах українки не дасть  розкошi  султановi  i
тол неминуче повернеться до своєї солодкої Махiдевран  або  до  буйнотiлих
одалiсок. Вичерпується i  найглибший  колодязь.  Хiба  не  вичерпалося  її
власне тiло аж так, що султан Селiм назавжди  вiдцурався  вiд  неї,  щойно
подарувала вона йому сина i доньку?
   Так  розмiрковувала  мудра  валiде,  спокiйно  спостерiгаючи  тимчасове
захоплення свого сина малою українкою. Та мудростi її завдано  було  удару
страшного й непередбачуваного. Спокiй  розвiявся,  як  дим  вiд  степового
багаття, її великий син, з його тонкою душею, з неперевершеною мудрiстю, з
непохитною волею, був зламаний, мов  тонка  очеретина  бурею,  переможений
пiдступнiстю, що перевищує будь-яку мудрiсть, кинутий у пониження  брудної
пристрастi, яка не щадить у  чоловiковi  нi  вишуканостi,  нi  блиску,  нi
звичайної порядностi. Мала Хуррем вивищувалася над  гаремом,  над  валiде,
над самим султаном, над цiлою iмперiєю, I нiхто цього ще не розумiв, окрiм
мудрої валiде, нiхто не мiг зарадити, розкрити очi султановi,  вказати  на
загрозу й порадити, як порятуватися.
   Валiда покликала Махiдевран, одурiлу  й  заслiплену  вiд  смертi  своїх
дiтей, i спокiйно повiдомила їй про те, що дiється  у  гаремi.  I  цим  ще
прискорила неминучiсть перемоги Хуррем.
   Падiння Махiдевран було страхiтливе. Султан забув  про  свою  любов  до
неї, забув про дiтей, яких вона з такою щедрiстю йому дарувала,  не  хотiв
згадувати, що вона султанша, мати  маленького  шах-заде  Мустафи,  єдиного
спадкоємця  його  престолу.  Вiн  прогнав  Махiдевран  з-перед  очей,  мов
найупослiдженiшу рабиню, вiн не хотiв бачити її не тiльки в своїй ложницi,
а й у гаремi, i не тiльки в  Баб-ус-сааде,  а  й  у  Стамбулi.  Махiдевран
вiдiрвано вiд , її сина, вiдвезено на острiв у Мармарi,  в  старий  лiтнiй
сераль, у самотнє ув'язнення, у вiчне заслання. А її покiй - найбiльший  у
гаремi - на три вiкна, з мармуровим водограєм посерединi, весь у коштовних
килимах вiддано малiй Хуррем, не питаючи нi згоди, нi поради валiде, та ще
й передано всiх колишнiх служебок Махiдевран, так нiби ця роксоланка з  її
марним тiлом уже  стала  султаншею,  дала  падишаховi  нову  парость  його
всемогутнього роду!
   Валiде рвалася до султана -  вiн  її  не  приймав.  Вона  мучила  своїм
розпачем маломовного кизляр-агу, чорний євнух спокiйно бурмотiв: "Не можна
вставляти палицю в колеса долi". Хуррем все ж  лишалася  у  владi  валiде.
Ночi належали султановi, днi - повелительцi гарему. Вона кликала Хуррем до
своїх покоїв, си  дiла,  кутаючись  у  дорогi  хутра,  на  бiлих  килимах,
пробувала вивiдати, якими чарами мала  українка  заволодiла  її  сином,  а
дiвчина  безжурно  смiялася:  "Якi  чари?  Хто  заволодiв?  Що  ви,   ваша
величнiсть!" Валiде тримала її у себе годинами. Пригощала  ..  солодощами,
велiла приносити книги, щоб читати разом iз Хуррем, хотiла проникнути коли
не в її душу, то бодай на закраїнм сього чужого тiла: що йому  смакує,  що
воно любить - тепло, ласкавий дотик, гарне вбрання; чи боїться холоду,  чи
щулиться вiд вiтру, чи здригається вiд крику, грюкоту брам, ревiння  диких
звiрiв у пiдземеллях сераю.
   А Хуррем, смiючись, вiдбиваючись вiд настирливостi  валiде,  виставляла
наперед  себе  непробивну  запону  безжурностi,  збувала  цiкавiсть  Хафси
пiснями й пiсеньками, була невловима, як дух, неприступна, наче  скелястий
острiв посеред розбурханого моря. Так нiби цiй  шiстнадцятилiтнiй  дiвчинi
вже давно вiдкрилася мудрiсть людської неприступностi, завдяки якiй  кожен
може жити на свiтi, зберiгаючи власну особистiсть. Ми iснуємо  лише  доти,
поки ми, з'єднуючись невпинно з усiм, що нас оточує водночас  вiдокремленi
вiд цього оболонкою  свого  тiла  i  неповторнiстю  духу.  У  цiй  дiвчинi
нестримний смiх приховував у собi гiрку зневагу до всього. Ах,  якби  вмiв
побачити це заслiплений її  син!  Непомiтно  зiтхаючи,  валiде  вiдпускала
Хуррем.  "Iди,  дiвчино.  Належно  приготуйся  для  ночi.  День   належить
чоловiкам. Жiнкам належить нiч. Пам'ятай про це".
   Хуррем iшла вiд валiде, щоб сховатися у своєму розкiшному  покої  i  до
ночi досхочу  виплакатись.  Плакала,  щоб  нiхто  не  бачив,  щоб  очi  не
червонiли, щоб i сльози не котилися з очей. О, клята земле, де й поплакати
по-людськи не дадуть, бо всюдисущi  очi  помiтять,  видивляться,  донесуть
султановi, i  той  вiджене  її  вiд  себе,  бо  для  втiхи  йому  потрiбна
розсмiяна, а не розплакана, тугу й смуток вiн лишав за порогом ложницi,  а
тут  хотiв  лиш  радiсної  безтурботностi,   тих   веселощiв   духу,   якi
найпростiших навiть людей пiдносять до рiвня безсмертних богiв.
   А в Хуррем за видимою безтурботнiстю туга клекотiла щодалi  дужче,  хоч
душа, що майже  була  вмерла  на  невiльницьких  ринках,  поволi  оживала,
вiдганяючи  вiд  себе  привид  смертi,  поверталася  до  життя,  до   того
справжнього i великого життя, в якому людинi  треба  вiтчизни,  свободи  i
пiснi. Втративши свою вiтчизну, чи могла замiнити її навiть цiєю неосяжною
iмперiєю, що розляглася на цiлих три материки? Вiдiбрано їй свободу  -  чи
зможе цей божий дарунок повернути всемогутнiй  султан?  Пiсня  лишилася  з
нею, у нiй був порятунок. Пiсня стала  її  зброєю,  знаряддям  вибавлення,
щаблями порятунку до тiєї драбини, що з'єднує землю i небо, волю i неволю,
буття i небуття.
   Була ще плоть, але про неї Хуррем  не  думала  й  не  дбала,  здається,
навiть не помiчала свого тiла, його пониження. Бо що  бiльше  понижувалася
її плоть, то вище поривався i пiдносився дух. Жiнка вмiє розполовинюватися
на дух i плоть - це її перевага над чоловiком, над усiм сущим.
   Ночi йшли за ночами. Гнилий вiтер з Дарданелл,  з  голих  берегiв  Азiї
змiнювався вiтром з пiвночi, вiтром йилдиз, який очищав повiтря  Стамбула,
вiдгонив сморiд нечистот i гнилої води бiля пристаней. Сiрi гуси кричали у
високих темних небесах, нiби пригамований бiль i розпука Хуррем,  хотiлося
їй дня, а мала жити тiльки ночами, сподiваючись на визволення з пониження,
з пригнiченостi й нiкчемностi.
   Належала до людей, що все життя йдуть за сонячним променем,  по  бiлому
дню й по бiлому свiтi, мабуть, їх бiльшiсть на землi, але  є  й  такi,  що
йдуть вузькою  мiсячною  дорiжкою,  серед  мороку,  темнощiв  i  тайнощiв,
зачарованi срiблястим полиском, очманiлi вiд небесного блиску,  в  очах  у
них той блиск, а в душi темне клубочiння. Султан належав до таких людей, i
вона стала  його  жертвою.  Скiльки  рокiв  слухала  ще  малою  у  сльозах
розчуленостi отцеву .проповiдь у церквi Святого духа, як  солодко  плакала
колись над словами євангелiста Матфея: "Я ж вам  глаголю:  любiть  ворогiв
ваших, благословляйте тих, хто  вас  проклинає,  творiть  добро  тим,  хто
ненавидить вас, i молiться за тих, що кривдять вас i гонять вас".
   Ось вона  й  полюбила  ворога  свого!  Гнилi  вiтри  дули  всю  коротку
стамбульську зиму, i розпука вставала в душi вiд тих вiтрiв така неосяжна,
що хотiлося б навiть умерти, коли б не рвалася Хуррем  з  такою  силою  до
життя, i не просто життя, а до найвищих його вершин. Нудило вiд  закислого
духу товстих килимiв, наморочилося в головi од мiцних ароматiв  курильниць
i вiд сухого диму жаровень,  вiд  постiйного  напруження  у  Хуррем  часто
пересихало  горло,  вона  коротко  вiдкашлювалася,   не   без   вдоволення
вiдзначаючи,  що  кожне  те  вiдкашлювання  майже  болiсно  вiддається  на
султановi, до уважливостi якого щоразу додавалася ще й  стурбованiсть.  То
що ж?
   Щось давало їй силу йти далi й далi, не зупиняючись, не  вдовольняючись
тим, що мала, виявляючи жадiбнiсть, але  не  до  звичної  марноти,  не  до
коштовностей,  не  до  зримих  доказiв  султанської  захопленостi  нею,  а
передовсiм до того,  що  збагачувало  й  розвивало  її  людську  сутнiсть,
ставило її над тим замкненим свiтом, який  нагадував  клiтку  для  звiрiв,
вiдшкодовувало бодай  якоюсь  мiрою  втрату  найдорожчих  вартостей,  яких
повернути вже не могла тепер  для  неї  нiяка  сила.  Мабуть,  деякi  душi
потребують найжорстокiших ударiв долi, щоб виказати свою велич.
   Малу Настасю продавали в Кафi на  невiльницькому  ринку  голою.  Так  i
почувалася пiсля того - обiдраною з усього людського. Не везла з собою  за
море нi дому, нi землi, нi неба, нi трав, нi квiтiв. Навiть Чортової  гори
рогатинської не прихопила. Покинута богом i людьми - кропива край  дороги,
будяк з гострими колючками, нiжний звiр з отруйними пазурами  -  опинилася
серед таких  самих,  як  i  вона,  вирваних  з  рiднизни,  вiдiрваних  вiд
походження, кинутих у клiтку,- нiяких надiй, нiяких зв'язкiв, нiякої  мiри
для них, а людина ж вимiрюється не лише власною суттю, а й оточенням, усiм
набутком часу, мiсця, походження. Вiд  минулого  не  зосталося  навiть  її
власного iменi. Тiльки в снах поставали  перед  нею  рогатинське  узвишшя,
вiтцева церква, i рiдний дiм за вiльшаником, i матуся на порозi, i  золотi
хмари над нею, i ридання, ридання...
   Суворостi й насупленостi  свiту,  в  який  потрапила,  нiчим  не  могла
подолати, крiм удаваних (але ж i природних для неї!) веселощiв,  за  якими
так зручно було  сховати  свою  розгубленiсть  i  збентеження.  Чи  хто  б
повiрив, що порятується вона смiхом i пiснею, що видобудеться з пониження,
з рабства, власне, з небуття? Рiд  людський  прекрасний.  Вона  доведе  це
навiть ворогам. Хай спiзнають це чудо i хай  здригнуться  їхнi  серця  вiд
подиву й захвату нею.
   Безмiрне горе i безнадiя одних ламають назавжди, для iнших  несподiвано
стають шляхом до вершин духу. Коли переконалася  Хуррем,  що  люди  i  бог
вiдцуралися вiд неї, що свiт покинув її напризволяще i вона  вiддана  лише
власним силам, несподiвано для неї самої вiдкрилася у  нiй  така  невпинна
текучiсть духу, такi незнанi можливостi розуму, що навiть злякалася. Може,
так само лякала вона своїх гаремних сторожiв i саму валiде,  зате  султана
здивувала й зачудувала аж так, що не мiг уже вiдiрватися  вiд  споглядання
цiєї дивовижної дiвчини, в якiй вмiщувалося стiльки несподiванок,  стiльки
щедрих знань, що, здавалося б, їх нездатна була витримати людська природа!
   Тi два мiсяцi гнилої зими, два мiсяцi їхньої нерозлучностi Хуррем  була
ще й ученицею султановою. З ненастирливою терплячiстю  Сулейман  вiдвертав
Хуррем вiд грубих пiсеньок, обережно вводячи її у храм справжньої  високої
поезiї, де  панував  витончений  дух,  де  вiд  простацького  каба  тюркче
лишалося хiба що допомiжне дiєслово, а натомiсть панували слова перськi  й
арабськi, де цiлi строфи газелей можна було  водночас,  знаючи  прихований
поетичний ключ, читати навперемiн то  по-перськи,  то  по-арабськи,  то  й
по-турепьки. Вiн читав  їй  газелi  Ахмеда  Пашi,  їси  Неджатi,  славетну
"Мюреббу" їси Месiхi, i вона вмить схоплювала не тiльки суть, але й високi
тонкощi поезiї, пам'ять у  неї  була  чiпка,  як  глiцинiя,  Хуррем  могла
повторювати цiлi газелi слiдом  за  Сулейманом,  а  то  несподiвано  через
кiлька днiв, коли вiн уже й забув, що читав їй, згадувала з Ахмеда Пашi:
   "Прийди, але не втрапляй до шатра суперника, бо ти ж знаєш, що там,  де
собака,- ангел не пройде, о друже..."
   Або ж мило переiнакшувала вiрш Джеляледдiна Румi: "Коли  вже  й  згадую
про когось, то згадую лише тебе. Коли вже розтуляю уста, то лиш для  того,
щоб розповiсти про тебе. Коли менi добре,  причиною  лише  ти.  Коли  менi
закортiло злукавити, то що вдiєш - цього навчив мене ти".
   Мала гяурка, що  вперто  не  скидала  свого  золотого  хрестика  з  шиї
(султановi  була  приємна  ця  упертiсть),  наважилася  навiть   розпочати
богословську суперечку з своїм повелителем.
   - Ваша величнiсть насолоджує мiй слух прекрасними  поезiями,-  грайливо
випинаючи губки, говорила вона,- i  ще  ваша  величнiсть  розповiдає  рабi
своїй, якi великодушнi були султани до поетiв, навiть  найлегковажнiших  з
них милуючи i щедро осипаючи їх нагородами. I за що ж - за  слова,  тiльки
за слова. А тим часом сам  пророк  ненавидiв  поетiв,  про  що  сказано  в
коранi: "Вони вивергують пiдслухане, але бiльшiсть з них -  брехуни.  Такi
поети - за ними йдуть заблуканi. Хiба ти не бачиш, що вони по всiх долинах
бродять i що вони говорять те, чого не роблять". Як це узгодити i чи можна
взагалi узгодити?
   - Ох, мала гуярко,-поблажливо зiтхав султан, гладячи її щоку,- ще ти не
знаєш хадiса[44] , який передає слова пророка:
   "Чому б тим, хто захищає аллахового посланника iз зброєю  у  руках,  не
захищати  його  також  i  своїм  словом?"  Пророк  давав   велiння   своїм
ансарам[45] убивати поета, який висмiюватиме його  вчення,  але  милостиво
ставився до тих, хто прославляв його, i навiть до тих, хто писав образливi
слова, а  тодi  покаявся.  Така  iсторiя  поета  Каба  iбн  Зухайра,  який
заслуговував смертi за свiй злий вiрш проти пророка i був навiть поранений
у сутичцi з правовiрними, але згодом свiтло iсламу пролилося i  на  нього.
Вiн склав велику поему па честь пророка, з'явився  на  ранкову  молитву  в
медiнську мечеть i там став читати перед посланником свiй  твiр,  i,  коли
дiйшов до слiв "посланник - це ярiючий меч з  iндiйської  сталi,  оголений
самим аллахом", розчулений Мухаммед накинув на плечi поета  власний  плащ,
пiсля чого ця поема так i називається "Аль-Бурда" - "Плащ". I в цiй  поемi
є слова, що  написанi  мовби  про  тебе,  Хуррем.  Ось  вони:  "Коли  вона
всмiхається, показуються її вологi вiд слини переднi зубки,  нiби  вони  -
джерело солодкого вина, до якого приємно припасти двiчi, вина, змiшаного з
холодною чистою водою, взятою з визмiїного  по  долинi  потока,  над  яким
линуть пiвнiчнi вiтри". Я скажу тобi:
   "О моя господине, ти змучила мене!"
   Вона вiдповiла: "О боже! Муч тодi й ти мене!"
   Через два мiсяцi Хуррем несмiливо сказала султановi, що  вона-в  надiї.
Розчуленiсть його була така безмежна, що вiн несподiвано навiть для самого
себе  став  читати  їй  напiвзабутi   вiршi   давнiх   суфiйських   поетiв
Джеляледдiна Румi i Юнуса Емре, i вся нiч у них минула в зойках розкошi, в
радостi, у притишеному звучаннi таємничих слiв про злиття людських душ мiж
собою i з вищою сутнiстю.
   В щасливу мить ми сидiли з тобою - ти i я, Двi форми й  два  лиця  -  з
душею одною, - ти i я. Дерев напiвтiнь i спiви птахiв  дарували  безсмертя
нам обом Тодi, як у сад ми спускались безмовний, - ти i  я,  Восходять  на
небi зорi, щоб нас оглядати, З'явимось ми їм прекрасним мiсяцем - ти i  я.
Нас двох уже немає,в екстазi в цю мить ми злилися. Юрбi забобоннiй i  злiй
ненависнi - ти i я.
   Тiєї ночi султан хотiв бути особливо великодушним. Може,  шкодував,  що
пiзня нiч i що не може вiн негайно виказати всю велич своєї великодушностi
до Хуррем i вимушений чекати до ранку, щоб повiдомити валiде й кизляр-азi,
повiдомити всьому гарему, всьому Стамбулу й усьому свiтовi, яка дорога для
нього ця маленька дiвчинка, вiд якої тепер вiн жде сина,  спадкоємця,  яку
зробить султаншею, царицею своєї душi i царицею усiх душ його iмперiї, але
до ранку було ще далеко, до сина - ще далi, тому мав задовольнитися самими
словами, i вiн щедро лив їх iз невичерпних джерел своєї  пам'ятi,  з  якою
тим часом ще не могла змагатися навiть чiпка, як глiцинiя, пам'ять Хуррем.
"Однаково приходь, однаково будь  тою,  якою  ти  є,  коли  хочеш  -  будь
невiрною, вогнепоклонницею, iдолопоклонницею, коли хочеш, будь  сто  разiв
порушницею каяття, ця брама - не брама безнадiйностi, якою ти є,  такою  й
приходь".
   Коли Хуррем заснула, вiн бурмотiв над сплячою, нiби колискову, з  Юнуса
Емре, занадто простого, як для султанiв, поета, але такого  доречного  для
такої митi:
   Станемо ми обоє, йдучи по тiй самiй путi, Прийди, о  серце,  пiдемо  до
друга. Станемо ми обоє людьми тої самої долi, Прийди, о серце,  пiдемо  до
друга. Не розлучимося ми з тобою, Прийди, о серце, пiдемо до друга.
   Спляча Хуррем видавалася йому безсмертною. Несмiливо доторкувався до її
шовковистих персiв i вiдчував це. Вона спала, мов човен  па  тихих  водах,
повен життя, вогню i прихованого руху. Мов змiя, нiколи не пiтнiла,  сухий
вогонь бив з неї навiть сплячої, обпалював Сулеймана, спалював на  вугiль,
на попiл. Нарештi знайшов жiнку, яка переконала, що iснує  на  свiтi  щось
важливiше, цiннiше, вище за нього самого в його недосяжностi. Що  ж?  Вона
сама. Тiльки вона. Була для нього знаряддям розкошi, заспокоєнням  жадоби,
забуттям i воскресiнням, давала вiд усього визволення,  схоже  на  солодку
смерть. Тодi забував навiть про самого себе,  визволявся  вiд  себе,  знав
тiльки одне: без цiєї жiнки не зможе жити,  без  любовi  до  неї,  без  її
любовi свiт втратить усю свою принадливiсть, усi барви свої,  найстрашнiше
ж - загубить своє майбуття. Бо любов,  як  мистецтво,  охоплює  i  те,  що
справдi iснує, i те, що можливе, що має колись настати.
   Кому про це розкажеш? Хуррем знала  i  без  того,  а  бiльше  нiхто  не
зрозумiє, нема з ким подiлитися. Хiба що з Iбрагiмом, з яким давно вже  не
усамотнювався, сам захопившись ночами  з  Хуррем,  а  його  полишивши  для
насолод iз молодою жоною.
   Мовби для того, щоб дати Хуррем повнiстю вiдчути високе щастя  нести  в
собi султанське сiм'я, Сулейман звелiв  не  чiпати  її  нiкому  в  гаремi,
дарував їй спочинок i самотнiсть на кiлька днiв i ночей,  сам  вдавався  з
запопадливiстю, що могла видатися надмiрною,  до  справ  державних,  тодi,
вiдновивши  давнiй  свiй  звичай,  зачинився  у  покоях  Фатiха  з   своїм
улюбленцем Iбрагiмом. У них нечасто бували такi  затяжливi  розлуки,  нова
зустрiч щоразу  щедро  зрошувалася  вином,  випивши  ж  першi  чашi,  вони
розiгрували на два голоси iляхi дервiшiв ордену руфаї. Так  було  й  цього
разу. Сулейман, лукаво позираючи  на  Iбрагiма  з-за  краю  золотої  чашi,
розпочав те, що належало в їхнiй грi йому:
   - Упав мiй погляд, полюбив красунчика араба. Ох! Ох!
   - Хоч i араб вiн, але дуже вишуканий,- вмить вiдповiв Iбрагiм.
   Сулейман вiдставив чашу, притиснув руки до серця:
   - Я сказав: "Хлопчику Шамуну,  чи  ти  з  Дамаска?"  Ох!  Ох!  Iбрагiм,
усмiхаючись, повiльно покрутив головою:
   "Нi! Нi! - заперечив вiн.- Родом я не з Дамаска, а з Халеба". Ох! Ох!
   Один питає, другий вiдповiдав, обов'язки розподiлено  давно  i  твердо,
розподiл цей ще  бiльше  змiцнився  пiсля  вступу  Сулеймана  на  престол,
власне, Iбрагiм своїм  становищем  Сулейманового  улюбленця  й  наперсника
завдячував саме тiй обставинi, що нiколи не давав волi своєму  .природному
знахабнiнню, вмiв стримуватися, до  того  ж  робив  це  непомiтно,  завжди
поступаючись своєму повелителевi першим мiсцем i всiляко  навертаючи  того
до думки, нiби вони у всьому рiвнi i нiхто з них у цих нiчних  бесiдах  не
має нiяких переваг.
   Пiсля дервiшської пiсеньки можна було б  дочитати  щось  з  соромiцької
поеми Джафара Челебi або в пияцьких поезiй Iльяса Реванi, але починати мав
султан, а коли й ,не починати, то бодай натяком  показати  Iбрагiму,  чого
вiн вiд нього чекає.
   - Ти забув про мене,- докiрливо промовив Сулейман.
   - Я швидше забув би власне iм'я, ваша величнiсть,-  сплеснув  у  долонi
Iбрагiм, щиро ображений таким докором.
   - Хiба може зрiвнятися нудний султан з солодкою  Кiсайєю?  -  прискалив
око Сулейман, навертаючи  Iбрагiма  до  простацької  грайливостi,  в  якiй
знаходив спочинок вiд постiйного напруження влади.
   Iбрагiм одним з найперших при дворi узнав  про  несподiване  захоплення
султана рабинею-роксоланкою i тривожився з приводу того захоплення,  може,
навiть бiльше, нiж валiде, бо тут могло йтися не тiльки про його  подальшу
долю, а й про його  життя.  Чи  вже  знає  султан  про  те,  що  Роксолана
подарована для його гарему саме ним, Iбрагiмом, а  коли  ще  не  знає,  то
коли, вiд кого i як довiдається? Добре, коли захоплення минеться так  само
нез'ясовано, як i почалося,  i  Сулейман  забуде  про  малу  рабиню  й  не
дошукуватиметься, звiдки вона взялася у  Баб-ус-сааде.  А  коли  станеться
непередбачене? Коли цей незбагненний  чоловiк  наблизить  Хуррем  до  себе
надовго, зробить її кадуною?  Досi  Iбрагiм  був  у  руках  валiде,  тепер
залежав i вiд Хуррем. Аж згадав вона, як  куповано  її  на  Бедестанi,  як
поставив  вiн,  Iбрагiм,  її  у  .своїй  ложницi,  як,  уже  вiддаючи   до
султанського гарему, запрагнув поглянути на  її  молоде,  неторкане  тiло?
Який Сулейман немилосердно заздрiсний щодо своїх жiнок, Iбрагiм знав ще  з
Манiси. Якось, побачивши, що  молодий  мерин  пробує  залiзти  на  кобилу,
шах-заде з подивом спитав у конюха, чи це випадок, чи  кiнь  справдi  може
щось мати з кобилою.
   Грубий конюх тiльки зареготав на таку наївнiсть принца.
   - Буває, кiнь справляється  лiпше  за  жеребця,  а  буває,  i  жеребець
нездатен у цьому дiлi замiнити коня.
   - Але ж вiй позбавлений статi? - не вiдставав шах-заде.
   - Та не позбавлений причандалля!
   - А як же євнухи? - спитав тодi Сулейман Iбрагiма, нiби той мав знатися
на цих речах лiпше за природженого мусульманина.
   Iбрагiм знизав плечима. Але в Сулеймана голова була влаштована так,  що
коли вже в неї щось западало, то мiцно й  надовго.  Вiн  став  розпитувати
свого вихователя Касима-пашу, доскiпуватися, як валашили  рабiв  у  Мисрi,
звiдки  походив  цей  нелюдський  звичай,  при  дворах   перських   шахiв,
сельджуцьких султанiв i його попередникiв з роду Османового, а тодi звелiв
передивитися всiх своїх євнухiв  i  безжально  пообчищати  їх  вiд  усього
чоловiчого, щоб не лишилося й слiду. Коли Касим-паша обережно натякнув, що
не всi витримають таке тяжке випробування, надто  ж  євнухи  лiтнi,  отже,
найдосвiдченiшi i найвiдданiшi, Сулейман тiльки скривився:
   - Тим гiрше для них.
   Те  саме  проробив  i  в  Стамбулi,  переполовинивши   євнухiв,   i   в
Баб-ус-саадс, i при дворi. Не загрожували тепер султанським  жонам  нiчим,
навiть малу природну потребу не мали чим справляти i вимушенi були  носити
в складках своїх тюрбанiв срiбнi трубочки для цiєї мети.
   Тож легко було уявити, що чекало Iбрагiма, коли б султан довiдався  про
походження своєї улюбленицi i про ночi, якi вона провела в  його  домi  на
Ат-Мейданi. Порятунок був хiба що в тiм,  що  рабиня  набридне  султановi,
перш нiж вiн стане цiкавитися її походженням, або ж у тiм - i на це  треба
було сподiватися найбiльше,- що Iбрагiма не видадуть нi  валiде,  нi  сама
Хуррем: одна, щоб не бути  спровипеною  з  греко'м,  друга,  щоб  назавжди
лишитися перед султаном поза будь-якими пiдозрами. Та це все були самi лиш
сподiвання, а як буде насправдi, нiхто не може знати наперед,  навiть  сам
Iбрагiм, попри його пронозливiсть i меткiсть розуму. Втiшало тiльки те, що
султан не змiнив свого ставлення до улюбленця, отже, ще  не  знав  нiчого.
Iнакше б не простив.  I  коли  й  не  звелiв  би,  може,  негайно  знищити
зрадливого друга, то перед свої царственi очi не пустив би нiколи нi за що
- це вже напевне.
   Про молоду жону Iбрагiмову заговорив султан теж, очевидячки, неспроста.
Може, захопленiсть його  малою  Хуррем  була  такою,  що  кортiло  будь-що
похвалитися її красою i принадами, але султанське становище  не  дозволяло
зробити цього навiть перед Iбрагiмом, i Сулейман закликав  до  вiдвертостi
свого улюбленця: хай  той  вихваляє  свою  Кiсайю,  i  в  тих  вихваляннях
вiддзеркалиться захопленiсть султанова. Для цього досить було б Iбрагiмовi
прочитати рядки з Ахмеда Пашi: "Локон, що кокетує на твоїй щоцi, о  друже,
прекрасний павич, що розпускає пiр'я, о друже..." Або з Iси Неджатi:  "Вiд
муки,  що  кубок  цiлує  твiй  рот,  вiдвертаючись,  на   вогнi   ревнощiв
повертаючись, печiнка моя стала кебабом". Та Iбрагiм вагався.  Примушувати
султана  зрiвнювати  свою  кохану  з  коханкою  його  пiдданого   (хай   i
наближеного, хай i улюбленця!) - чи не буде це образливим для його високої
гiдностi, надто ж коли взяти до уваги Сулейманiв тяжкий  характер?  Султан
не потребує свiдкiв для своїх любощiв, йому не потрiбнi сповiрники в  його
чоловiчiй пристрастi, жiнка, яку вiн покохав навiть на кiлька днiв, стоїть
для нього вище за всiх жiнок на свiтi, отож  про  тих  iнших  коли  вже  й
говорити при ньому, то хiба що зневажливо або насмiшкувато.
   Всi цi думки, побоювання i вагання пролинули в головi хитрого грека так
швидко, що вiдповiв вiн Сулеймановi майже без  затримки,  майже  вмить,  i
вiдповiв саме так, як хотiлося почути Сулеймановi.
   - Кiсайя?  -  вигукнув  Iбрагiм,  розширюючи  очi,  так  нiби  безмiрно
дивуючись нагадуванню султановому  про  якусь  там  не  варту  його  уваги
iстоту.- Ота донька набитого дукатами дефтердара Скендер-челебiї?  Але  ж,
ваша величнiсть, ви не повiрите: вона пахне золотом!
   - Золотом? -усмiхнувся султан.-Ти сказав: золотом? Я ще не  чув  нiколи
про таких жiнок. Може, амброю або мускусом?
   - Та нi, саме золотом, ваша величнiсть! I якби ж то я був уже старий, а
вона так само стара i вiд неї пахло золотом, то  я  втiшився  б  принаймнi
думкою, що то запах благополуччя. Коли ж золотом пахне вiд молодої, так  i
знай, що це вже не жiнка,  а  лише  донька  головного  дефтердара.  Щодня,
щогодини,  щохвилини  -  тiльки  донька   дефтердара:   це   остогидне   й
найтерплячiшому, а я не належу до терплячих, надто в любощах.  До  того  ж
вона тримає мене в обiймах так мiцно, як тримає  за  одяг  кредитор  свого
боржника. Хiба це життя, ваша величнiсть?
   - Мабуть, доведеться подумати про справжню жону для  такого  доблесного
чоловiка, як ти, мiй Iбрагiме,- сказав султан, з усього видати, вдоволений
Iбрагiмовою скрухою, i, мабуть,  уже  порiвнював  потай  незрiвнянну  свою
Хуррем i своє високе щастя з куцим щастям улюбленця.
   - Але подумаємо про це пiсля походу,- додав султан, не даючи Iбрагiмовi
змоги навiть подякувати, зате дивуючи свого наближеного, як умiв  дивувати
тiльки цей загадковий повелитель.
   - Пiсля походу? - вигукнув Iбрагiм.- Ваша величнiсть, але ж  ми  нiкуди
не вирушаємо. Ми сидiмо в Стамбулi.
   - Заповiти моїх предкiв вимагають, щоб я виконував їхню волю.
   Iбрагiм  мовчки  дивився  на  Сулеймана.  Вже  хто,  як  не  вiн,  знав
необмежену зажерливiсть Османiв, щоб тепер пробувати вгадати, про який  же
заповiт новому султановi йдеться.
   Султан вiдпив  з  чашi,  наповненої  Iбрагiмом,  помовчав,  тодi  кинув
коротко:
   - Острiв!
   Пояснення були зайвi. Iбрагiм надто  добре  вiдав,  що  ненависним  для
Османiв островом, який дратував  їх  i  принаджував  ще  з  часiв  Мехмеда
Фатiха, був Родос, неприступна  фортеця  християнських  рицарiв-iоаннiтiв,
якi розбудовували її й змiцнювали вже двiстi рокiв, перетворивши острiв на
прихисток для всiх  християнських  кораблiв,  на  притулок  корсарiв,  якi
терзали  узбережжя  Османської  iмперiї,  нападали   на   кораблi   Порти,
захоплювали в рабство паломникiв,  що  пливли  до  Хiджазу  на  поклонiння
святим мiсцям, не гребували поживою,  що  дiставалася  i  з  християнських
суден, надто з венецiанських, яких на морi було чи не  найбiльше,  так  що
Пресвiтла Республiка, коли мова заходила про  рицарiв  Родосу,  щоразу  не
могла подолати вагань: вважати їх друзями чи ворогами,  стати  на  їхньому
боцi чи приєднатися до могутнiх султанiв.
   Для Iбрагiма султановi слова про острiв були не тiльки несподiванi, а й
загрозливi. Замахуючись на острiв рицарiв  святого  Iоанна,  султан  мовби
нищив тi нiкчемнi залишки особистої свободи, якi Iбрагiм зберiгав  глибоко
в душi, згадуючи iнодi своє дитинство i свiй маленький  острiв  бiля  краю
Грецiї посеред теплого моря з дивовижно  прозорою  водою.  Був  рабом  цих
споконвiчних синiв суходолу, жив  'серед  них,  пристосовувався  до  їхнiх
звичаїв  i  водночас  почувався  вищим  ,за  них,  може,  завдяки   своєму
острiвному походженню. Коли ж заллє непереможний  вал  жилавих  османських
тiл i острови, тодi кiнець його душевнiй незалежностi i не знати й у  чому
шукати опори. Кожен чоловiк прагне  бути  островом,  i  володарi,  мабуть,
виразно вiдчувають це i нi за яку цiну не  хочуть  дозволити  людям  такої
неприступностi й незалежностi.
   - Ваша величнiсть,- вигукнув Iбрагiм,- я вiрю, що ви  сповните  заповiт
ваших великих предкiв!
   - Iнакше не  може  бути,-  спокiйно  вiдповiв  Сулейман,  не  вловлюючи
щонайменшої нещиростi в Iбрагiмовому голосi,- i ми почнемо  готуватися  до
цього, коли не сьогоднi, то вже завтра.  Ти  перший,  кому  я  звiрився  у
заповiтному намiрi. Не знаю тiльки, чи вiдпустить  тебе  iз  своїх  чiпких
обiймiв Кiсайя, яка тримає тебе, мов кредитор боржника.
   Вона довго смiялися iз Кiсайї й самого  Iбрагiма  i  ту  нiч  закiнчили
читанням таких гидких вiршiв  Джафара  Челебi,  що  навiть  одного  рядка,
почутого султаном з чиїхось iнших уст, було  б  досить,  щоб  той  чоловiк
утратив голову. Та  навiть  великий  султан  мав  право  на  спочинок  вiд
державного напруження, i єдиний, кому дано було про це знати, був Iбрагiм.
   У походi проти Родосу вiн  лишався  великим  сокольничим  i  наглядачем
покоїв султанських палацiв, а також улюбленцем падишаха,  чоловiком,  який
мав честь їхати  бiля  правого  султанського  стремена.  Вiн  не  став  нi
вiзиром, нi порадником султановим, та  й  не  домагався  цього  становища,
розумно поступаючись мiсцем  уже  вславленим  воїнам,  надто  ж  тим,  хто
виказав чудеса вiдваги на  стiнах  Белграда.  Щоправда,  породичавшись  iз
Скендер-челебiєю i ставши ще бiльшим другом Луїджi  Грiтi,  Iбрагiм  тепер
мiг вважати себе одним з найбагатших людей Високої Порти i залюбки вкладав
i свої кошти в готування до великого походу, сподiваючись  коли  й  не  на
негайнi прибутки, як звикли робити Скендер-челебiя  i  Грiтi,  то  вже  на
змiцнення султанової прихильностi напевне. Тож коли тесали  дерево,  плели
канати, ткали полотно для вiтрил, кували якорi, виливали  гармати,  робили
порох, в'ялили м'ясо, напинали бойовi  барабани,  шили  зеленi  й  червонi
прапори, то робили все  те  не  тiльки  за  кошти,  виданi  з  султанської
скарбницi в Едi-куле, а й за кошти Iбрагiма-пашi. Був тепер бiля  .султана
щодня. Належали йому не самi днi, а часто  й  ночi,  здається,  пристрасть
Сулейманова до роксоланки минала, Iбрагiм здобував чергову перемогу, а  це
було варто навiть острова, усiх островiв його рiдного моря!
   Несподiвано на диванi виступив проти походу на Родос великий вiзир Пiрi
Мехмед-паша.  Вже  й  пiд  Белградом  вiн  часто  хворiв  i  усувався  вiд
обов'язкiв сераскера, так що султан мимоволi вимушений був покладатися  то
на другого вiзира Мустафу-пашу Чобана, то на таких славних своїх бегiв, як
Ахмед-паша  або  Балi-бег.  Тепер  старий  Пiрi  Мехмед  не   тiльки   сам
вiдмовлявся йти на Родос, а ще й не  радив  цього  робити  султановi.  Всi
ждали тяжкого гнiву султанського, але Сулейман був милостивий, вiн  навiть
лишив Мехмеда-пашу великим  вiзиром  i  назвав  його  своїм  намiсником  у
Стамбулi на час своєї вiдсутностi,  а  сераскером  поставив  Мустафу-пашу.
Вiзиром того зробив ще за Селiма не хто iнший, як  Пiрi  Мехмед.  Веселий,
вродливий босняк, який до всього легко призвичаювався, за що  й  прозваний
був Чобаном, Мустафа  був  простим  капiджi  у  Пiрi  Мехмеда,  тодi  став
капiджiбашею i так припав до серця великому  вiзировi,  що  той  наважився
запропонувати султановi Селiму зробити його вiзиром. Селiм вiдповiв: "Ще я
не здурiв, щоб такого бевзя робити вiзиром, та коли хочеш мати в диванi ще
й дурносмiха, то бери". В єгипетському походi Мустафа-паша виказав  чудеса
Хоробростi, пiсля повернення  до  Стамбула  вибудував  розкiшний  Дiм  над
морем, де часто приймав венецiанського баїла Марко Мiнiо, Луїджi  Грiтi  й
самого Iбрагiма, поводився незалежно не тiльки  через  своє  багатство,  а
також i тому, що знав, як любить  його  новий  султан,  бо  пiд  Белградом
Сулейман показав, що найвище ставить воїнiв божевiльної, дикої хоробростi,
а Чобан був саме таким.
   Призначивши Мустафу-пашу сераскером, Сулейман вiддав йому дружиною свою
сестру  Хафiзу,  вдовицю  по  двiрському  капiджiбашi,  убитому   султаном
Селiмом. Для сорокарiчного пашi отримати в свiй гарем жiнку, яку вже хтось
мав у постелi, було б радiстю не вельми й великою, коли б ця жона не  була
султанською сестрою i коли б не дав її вам султан.
   Алє, в-пускаючи безрiдного босняка в султанську родину, Сулейман  давав
знати,  що  сераекерство  для  Мустафи-пашi  рiч  не  випадкова,   що   в.
майбутньому йому заповiдається й  печать  великого  вiзира,  i  вже  Чобан
зрiвнювався з  хвалькуватим  Ферхадом-пашою,  який  зневажав  усiх  членiв
дивану   тiльки   тому,   що   був   одружений   з   султанською   сестрою
'Сельджук-султанiєю, а румелiцяького беглербега Ахмеда-пашу,  який  щосили
рвався до найвищої посади в диванi, просто  знищував.  Ахмед-наша  замiнив
старого Касима-пашу, султанового вихователя, який попросився на спочинок i
ладен був поступитися мiсцем четвертого вiзира навiть такому зарiзяцi,  як
румелiйський  беглербег.  Ахмед-паша  пiд  Белградом,  здається,   справдi
перевершив звитяжливiстю всiх, i Сулейман ще й по (путi в  Стамбул  осипав
ласками вiдважного беглербега,  та  водночас  султан,  який  розумiвся  на
людях, бачив, що Ахмед-паша служити для чужої слави не вмiв.  Введений  до
дивану, вiн був грубий з iншими вiзирами, дозволяв собi зверхнiсть  навiть
з старим Пiрi Мехмедом, розводив плiтки. Султан терпiв його  тiльки  тому,
що вважав великим воїном, а без таких людей -  знав  ще  добре  -  нiякого
могуття не досягнеш.
   Рiк тому  Сулейман  вирушав  iз  Стамбула  не  знати  куди,  вирушав  з
неймовiрною пишнiстю, вiв величезне вiйсько, показуючи його  столицi,  але
не називаючи ворога, якому воно мало завдати удару. Тепер усi знали,  куди
йде султан, але виходив вiн iз столицi без надмiрної  пишноти,  i  вiйська
нiхто не бачив, бо збиралося воно, мов краплi дощу у великiй темнiй хмарi,
звiдусiль, частина йшла суходолом, частина мала переправлятися морем  -  з
рiзних гаваней у рiзний час вийшло дев'яносто дев'ять  легких  i  сiмдесят
важких галер, сорок палiндрей, п'ятдесят фуст i  бригантин,  усього  понад
триста суден, i всi взяли курс до берегiв Лiкiї,  до  Родосу,  щоб  прийти
туди саме тодi, коли зi своїми спахiями й яничарами прийде ;сам султан.
   Не одне серце стиснулося того дня, коли вирушав султан  проти  острова,
не однi очi заплакали  потай  або  й  вiдкрито,  не  ховала  своєї  печалi
султанська сестра Хафiза, вимушена  розлучитися  з  коханим  чоловiком,  в
обiймах якого чи й встигла побувати, не смiла тiльки Хуррем  заплакати  за
своїм султаном, хоч без нього  лишалася  просто  малою  рабинею,  поки  не
народить падишаховi сина i возвеличитися тими народинами (а коли не  сина,
а як не .народить?). "Бережiть себе, ваша величнiсть,- сказала вона в  нiч
їхнього розстання,-втрачаючи вас, я все втрачаю". Сплела з свого  золотого
волосся тоненький .браслет i подарувала султановi. .Запорука 'її любовi чи
його перемоги?
   Ах, яка ж нетривка, хоч, може, мало  що  на  цiм  свiтi  зрiвняється  у
тривкостi з волоссям коханої жiнки. Та кому мiг розповiсти Сулейман про цю
жiнку, про її слова i про дивний її дарунок?  Стривоженiсть  i  непевнiсть
супроводжували цей несподiваний похiд нового султана, i нiхто б не  взявся
вгадати його наслiдкiв. Адже навiть великий  Мехмед  Фатiх  не  мiг  узяти
Родос. Його воїни вже були видерлися  на  стiни  фортецi,  наче  леви,  що
зiрвалися з ланцюга, i вже хотiли кинутися  грабувати  неприступний  город
рицарiв, коли на них грiзно гримнув сераскер Месiх-паша:
   "Грабувати забороняється! Усе, що є на Родосi, мав пiти до  султанської
скаржницi!" Це так знеохотило -воїнiв, що християни змогли  вiдбити  їхнiй
штурм.
   Грiзний Селiн, який завоював Сiрiю, Єгипет i Аравiю, розпочав  будувати
величезний флот, щоб напасти на заклятий острiв, але помер, не  встигнувши
здiйснити  свого  намiру,  так  нiби  якась  зла  сила  справдi   боронила
християнських рицарiв-розбiйникiв, якi засiли за бiлими кам'яними мурами i
вежами острова, двiстi рокiв тому прийшовши туди з Кiпру.
   Коли з-пiд мурiв щойно здобутого славним iсламським  вiйськом  Белграда
Сулейман розсилав гордо-радiснi фетх-наме про свою  велику  перемогу,  вiн
послав листа й гросмейстеровi родоського ордену Вiльє їль-Адану. Старезний
гросмейстер  у  султанськiй  похвальбi  вловив  погрозу,  тому  де  зрадiв
Сулеймановiй перемозi, а вiдповiв йому  посланням  досить  ворожим.  Надто
певним почувався вiн за своїми непробивними мурами, та ще  й  сподiваючись
на пiдтримку всiх християнських  володарiв,  для  яких  Родос  був  мечем,
спрямованим у саме серце нечестивих.
   Вiсiмдесятилiтнiй гросмейстер мав пiд рукою якихось пiвтисячi  рицарiв,
у молодого султана було, може, пiвсвiту! Мiсяцi, якi вiн провiв у  столицi
пiсля белградського походу, султан витратив  не  тiльки  на  гоєння  своєї
сердечної рани, але й на уважливе стеження за  тим,  що  дiється  довкола.
Новий iмператор iспанський Карл бився  з  королем  Францiї  Францiском  за
Iталiю. Папа римський був заклопотаний розколом у своїй церквi, який  внiс
нiмецький монах Лютер. Пресвiтла Венецiанська  Республiка,  вдовольнившись
привiлеями, якi дав їй султан в укладеному пiсля  перемоги  пiд  Белградом
договорi, не пошле на захист Родосу жодного  судна.  Острiв  неминуче  мав
стати здобиччю iсламського вiйська, i статися це мало негайно.
   Сулейман послав Їль-Адану лист iз пропозицiєю здати острiв добровiльне.
Заприсятався  аллахом,  творцем  неба  й  землi,  Мухаммедом,  посланником
аллаха, всiма пророками i всiма святими книгами, що його i всiх його людей
вiдпустить з острова незачепленими,  бо  ж  великий  грiх  проливати  кров
мусульманських воiнiв, коли землю можна здобути без зброї.
   Гросмейстер  не  вiдповiв  на  лист,  та  султан  i  не  сподiвався  на
вiдповiдь.
   Повiв бiльшу  частину  свого  вiйська  сушею.  Iшли  шiсть  тижнiв  пiд
розшалiлим сонцем, за день  проходили  стiльки,  як  звичайно  б  за  два.
Султанськi бостанджiї  випереджали  похiд,  розпинали  для  падишаха  його
величезний намет iз золотою кулею над ним, i Сулейман,  поки  його  воїни,
натомленi за день, спочивали для нового, ще тяжчого дня,  вершив  державнi
справи, радився з вiзирами й пашами, велiв своєму  вiрному  Джеляледдiновi
вiдписувати листи, карав i милував.
   Проходили гiрськими ущелинами, голими, як черево  дикого  осла,  минали
понурi рiвнини, всiянi мертвими, випаленими сонцем горбами. Десь  тут  бiг
колись Адам пiсля вигнання з раю  i  жахався  цiєї  землi.  Султан  звелiв
прикликати до свого намету мудрецiв, якi супроводжували переможне вiйсько,
i зажадав од Них вiдповiдi, чим харчувався Адам у раю. Сивобородi нiяк  не
могли дiйти згоди. Один стояв за кабачки, другий був прихильником селери.
   - А хлiб? - спитав султан.- Хiба вiн не їв хлiба?
   - Хлiб - це вже на землi,- вiдповiв найстарший з iмамiв.- У потi  лиця.
В раю - самi плоди. Але не солодкi. За солодкий плiд його вигнано.  А  якi
несолодкi? Могли бути кабачки, могла бути селера, могло бути й ще щось.
   - З чим вiн вийшов з раю? - поспитав султан. Нiхто не знав.  Не  думали
над цим.
   - Бог затулив йому сором. Так? Iмами згоджувалися - затулив.
   - Отже, дав йому пояс. Iмами не заперечували.
   - За пояс вiн мiг би заткнути селеру з її  довгим  листям.  А  в  руках
нести кабачок. Iнакше звiдки б люди мали i селеру, i кабачок?
   Iмами належно поцiнували високу мудрiсть падишаха. "Воiстину аллах той,
хто охоплює i знає. Вiн дарує мудрiсть, кому побажав".
   Султан щедро нагородив iмамiв. У такому тяжкому походi не зайвим  буде,
коли  мiж  вiйськом  пошириться  чутка  про  вченi  Суперечки   в   наметi
повелителя.
   Коли вже дiсталися до голих, червонястих гiр Лiкiї, на краю  яких  десь
купався у  теплому  бiлопiнному  морi  невпокорений  Родос,  приведено  до
султана кенiйського кадiя, звинуваченого у зловживаннi ори розподiлi  води
для зрошення садiв i полiв довкола Конiї. Сулейман звелiв  задушити  кадiя
перед   вiйськом,   щоб   показати   простим   воїнам   мiру   султанської
справедливостi. Гонець iз Стамбула серед iнших листiв  несподiвано  принiс
султановi лист з гарему. Хитра  Гульфем,  не.  маючи  змоги  пробитися  до
повелителя в гаремi, пiдкупила стару  хатун-уста,  i  та  тремтячою  рукою
накарлякала любовне послання до падишаха вiд його вiрної  одалiски.  "Якби
слаба дiвоча природа, - писала рукою хатун-уста Гульфем,дозволила менi, не
заплямувавши своєї честi,  полетiти  звiдси  до  Вас,  володарю  мiй,  щоб
побачити Ваше обличчя, тiло моє з усiєю несамовитiстю зголоднiлого шулiки,
що отримав нарештi свободу, рвонулось би до Вас, щоб  доторкнутися  губами
до Ваших царствених ступ".
   Султан  посмiявся  i  звелiв  послати  Гульфем   черепахову   шкатулку,
оздоблену золотом, наповнену добiрними перлами.
   Вже коли стояв пiд стiнами Родосу, знов принiс гонець листа з Стамбула,
написаного тiєю самою старечою рукою, але пiдписаного вже  не  Гульфем,  а
його маленькою Хуррем, листа дивно  короткого  i  не  зовсiм  зрозумiлого:
"Слова завмирають на моїх устах, i душа моя не може витримати такої довгої
розлуки. А перли Вашi розсипала, простiть менi,  великий  мiй  володарю  i
повелителю". Сулейман не терпiв жiнок покiрливих, як ягницi.  З  чоловiкiв
любив теж тiльки вiдчайдушних, зарiзяк, готових  кинутися  у  вогонь  i  у
воду, i  цим  мовби  доповнював  свою  власну  стриманiсть  i  маєстатичну
уповiльненiсть натури. На кiлька  днiв  пiсля  коротенького  листа  Хуррем
султан запав у похмурий настрiй, нiкого не пiдпускав до себе, причину його
пригнiченостi не вмiв розгадати нiхто, навiть Iбрагiм  i  особистий  лiкар
Сулейманiв, мудрий араб Рамадан.
   Город рицарiв пiвколом оточував скелясту бухту острова, буз  схожий  на
великий бiлий пiвмiсяць, i вже тому мав стати здобиччю  синiв  iсламу,-  в
цьому  переконаний  був  султан,  у  це  вiрив  найостаннiший  його  воїн.
Кораблями переправлювано силу з сушi, пiдвозили й  встановлювали  гармати,
лагодили  драбини  i  бойовi  рухомi  вежi,  облягали   твердиню   рицарiв
смертельним колом, якого не прорвати нiякiй силi. Та рицарi  й  не  думали
прориватися. Всi надiї покладали на оборону. Флот свiй виставили в  гаванi
так, що вiн не давав прорватися туди кораблям турецького корсара Курдоглу,
якому Сулейман надав адмiральський титул капудан-пашi. Вiсiм мов  боронили
Родос: французи, нiмцi, англiйцi, iспанцi, португальцi, iталiйцi, рицарi з
Овернi й Провансу. Мов багато - людей мало: усього лише  шiстсот  рицарiв.
Старий Iль-Адан мав ще пiд рукою шiстсот крiтських найманцiв i п'ять тисяч
жителiв Родосу грекiв - от i вся  надiя.  Тим  часом  Сулейманiв  сераскер
Мустафа-паша хвалився, що на кожен камiнь обложеної твердиш може виставити
по воїну.
   Султан, як i пiд Белградом, звелiв спорудити собi захисток з  гiлля  та
листя, сiв самотою, дивився на бiлi мури й вежi  рицарської  твердинi,  на
високий собор над мурами, на таємничий палац  великого  магiстра.  Камiнь,
камiнь, слiпучо-бiлий на сонцi, жодного зеленого листочка, жодної  зеленої
цяточки посеред того камiння, так нiби й люди,  якi  там  заховалися,  теж
мають камiннi душi й камiннi серця. Хто там зiбрався? Втiкачi,  паломники,
купцi, рицарi, вiдчайдухи, пройдисвiти, люди а нечистими намiрами в серцях
i з молитвою  на  устах,  морськi  розбiйники,  вiчна  загроза  османських
берегiв. Сорок рокiв  тому  великий  магiстр  ордену  П'єр  д'Об'юсон  дав
притулок на Родосi лжесултановi Джему, який двiчi  зганьбив  рiд  Османiв,
виступивши проти свого  брата  Баязида  в  боротьбi  за  престол,  а  тодi
сховавшись у невiрних на цьому  островi,  переховуючись  по  всiй  Європi,
вдавшись пiд захист самого християнського папи,  блудливою  донькою  якого
нарештi був отруєний, як пес. Теперiшнiй великий магiстр Iль-Адан мав тодi
вже за сорок рокiв, був шанованим рицарем ордену, змiнив д'Об'юсона  пiсля
його смертi, отже,  вiдповiдальний  також  i  за  випадок  iз  лжесултаном
Джемом. Султан мав вiдомостi,  що  нащадки  Джема  досi  переховуються  на
Родосi. А парость зрадника мала бути вирубана пiд корiнь! Уже тiльки задля
цього треба було взяти цю твердиню,  щоб  довершити  вищу  справедливiсть,
захищати яку покликаний султан.
   Пiд розгорнутими знаменами, пiд гуркiт гармат i трiскотняву  барабанiв,
спонукуванi вiйськовими iмамами,  що  ритмiчно  викрикували  сури  корану,
воїни пiшли на перший приступ.
   Султан дивився iз свого зеленого прихистку, сидячи на  м'якому  килимi,
розстебнувши  шовковий  халат,  так  що  голi  груди  обвiвалися  морським
вiтерцем. Ноги теж мав голi, тiльки звичний тюрбан гнiтив  йому  голову  i
великi рубiни сяяли на  ньому,  наче  яскрава  кров,  що  вже  лилася  пiд
неприступними бiлими мурами Родосу.
   Сулейман був спокiйний i байдужий. Знав,  що  вiйсько  повинно  битися,
умирати,  перемагати.  Iнакше  розледащиться,  розбеститься  в  пиятицi  й
розпустi, розставить вуха на солодкi голоси мнимих пророкiв i бунтiвникiв,
стане знаряддям голодних натовпiв, запрагне втручатися у державнi  справи.
Вiйсько мало йти в походи завойовувати землю, долати простори - i  все  це
для нього, для султана. Чи сидiв вiн у Стамбулi, чи на берегах  Дунаю,  чи
тут, пiд стiнами Родосу, Сулейман бачив тiльки  безмежно  велику  землю  i
себе на нiй. Народився i рiс iз думкою,  що  буде  єдиним  володарем,  без
суперникiв. Мандри по  землi,  яких  зазнав  уже  в  дитинствi,  викликали
пiдсвiдому жадiбнiсть: захопити всю тiльки для себе.  З  цього  почав  вiн
своє султанування, цим прагнув дорiвнятися де своїх великих  попередникiв,
а  може,  й  перевершити  їх.  Зненацька  дика  пристрасть  до   маленької
рабинi-роксолани впала на нього, як камiнь, придушила  й  пригнiтила,  вiн
стогнав, корчився, пручався, а вивiльнитися не  мiг  -  навпаки,  мовби  з
охотою пiдкорявся цьому солодкому тягарю. Пiшов з вiйськом сюди, на Родос,
покинувши Хуррем, бо хотiв довести всiм (а може, передовсiм самому  собi),
що нiчого не сталося, що вiн не_ змiнився, що вiн i далi лишається великим
продовжувачем справи Фатiха  i  свого  батька  Селiма  Явуза,  покорителем
свiту, борцем за вiру, войовником благочестя й  закону.  Тепер  сидiв  пiд
мурами Родосу, лунали йому слова Хуррем, i вiн  карався,  що  не  може  їй
вiдповiсти так, як хотiв би, бо для цього кiн повинен бачити її, мати коло
себе або ж самому бути там, коло неї.
   Вiйсько билося об мури, розбивалося об них, мов штормова хвиля, кривавi
бризки розлiталися довкола, досягаючи й султана, i йому  здавалося  iнодi,
що його прихисток од  сонця  стає  вже  не  зеленим,  а  криваво-червоним.
Бостанджiї вiдсовували курiнь далi, але це  не  помагало.  Гинули  тисячi.
Ангели вiдчиняли райськi врата їхнiм душам.  Вбито  головного  топчi-башу.
Полiг яничарський ага. Султан щодня  скликав  диван,  обсипав  мялостинями
вiдважних, велiв обгортати їх золотими кафтанами, роздавав  дирлики[46]  .
Тодi покликав Iбрагiма i в супроводi охорони  блискучих  вершникiв  поїхав
оглядати античнi руїни острова. Тут  були  фiнiкiйцi,  греки,  перси,  був
великий Iскандер, вiзантiйцi, християни, усi лишали  по  собi  слiди,  усе
стало здобиччю часу, руїною, покидищем - i  тiльки  вiтри,  море  та  бiлi
хмари,  а  бiльше  нiчого.  Меланхолiя  султанова   ще   поглибилася   вiд
споглядання залишкiв древнього акрополя Лiндос на другому  кiнцi  острова.
Голi береги,  жовтуватий  дикий  камiнь,  гавань,  оточена  викладеною  iз
тесаного каменю стiною, рельєф корабля на стiнi, мов високорогий турецький
пiвмiсяць. Кiлька бiлих мармурових колон, безконечнi сходи, що ведуть  вiд
гаванi мовби до  самого  неба,  широкi,  пустельнi,  втiлення  простору  й
порожнечi, невловимої i певпокореної. Чи не нагадує це простiр,  який  вiн
прагне подолати i котрий насправдi нiколи й нiким не може  бути  подоланий
так само, як i жiнка? Завойовуєш каменi, а не простiр i не  душi  людськi.
Чи може вiн сказати, що завоював душу Хуррем? Тiло її упокорив,  заплiднив
насiнням Османiв, а душу? I що вiн знає про цю маленьку загадкову  дiвчину
з далекої України?
   -  Занадто  багато  гине  iсламських  воїнiв,-  похмуро  сказав  султан
Iбрагiмовi.
   - А хiба вони не народилися для того, щоб умирати? - безжурно  вiдповiв
грек.
   - Занадто багато гине,- уперто повторив султан. Нарештi гармати розбили
круглу башту святого Миколая - наймiцнiшу й найбiльшу в твердинi, у пролом
кинулися яничари, але на їхньому шляху стали плече до  плеча  рицарi  -  у
чорних плащах до колiна, з бiлими хрестами на грудях, з широкими мечами  в
руках, i попереду - сивоголовий Iль-Адан, якого не брали нi меч, нi  куля,
i яничари були вiдкинутi, а вночi  пролом  закладено  мiцним  камiнням,  i
твердиня знов стояла мовби ще неприступнiша.
   Не помогло те, що султан  одягав  на  диванi  своїх  вiзирiв  у  золотi
кафтани.
   Не помагали завивання вiйськових iмамiв: "Воюйте  з  тими,  якi  i;  де
вiрують у бога, поки вони-не даватимуть викупу за своє  життя,  знесиленi,
знищенi".
   Не помагало заохочення  башiв:  "Захопленi  каменi  й  земля  припадуть
падишаху, а кров i добро - переможцям".
   Минали  тижнi  за  тижнями,  а  твердиня  стояла.  Жменька  рицарiв  не
пiддавалася сотням тисяч султанського вiйська. Вже  проти  кожного  каменя
Мустафа-паша виставив не по одному воїну, а по двадцять,  але  фортеця  не
пiддавалася. Величезний  Сулейманiв  флот  не  мiг  пробитися  в  Родоську
гавань, найбiльшi султанськi гармати не могли розколоти каменiв  твердинi,
хвилi пристукiв розбивалися кривавими  бризками,  вiйсько  задихалося  вiд
бруду й смiття, що виростало довкола нього  цiлими  горами,  вiд  палючого
сонця не рятував  навiть  морський  бриз.  Принесена  якимсь  кораблем  iз
Стамбула чума щодня збирала ще страшнiший ужинок, нiж  кривава  смерть  на
стiнах фортецi, тяжкий гнiв заволодiв Сулейманом, котрий  бачив,  що  його
намiри закiнчаться тут так само безславно, як  закiнчилися  колись  i  для
великого Фатiха.
   Султан  усунув  Мустафу-пашу  з  посади   сераскера,   замiнивши   його
хвалькуватим Ахмедом-пашою. Мустафу-пашу поставлено на  диванi  з  шаблею,
почепленою  йому  на  шиї.  Адмiрала  Курдоглу,  зв'язаного,   на   палубi
вiдшмагано,  як  дрiбного  злодюжку.  Гнiв  падишаха  впав  i  на   нового
румелiйського  беглербега  Аяса-пашу,  чоловiка  хороброго,   але   вельми
дурного, малої пам'ятi, добре говорити не  дала  йому  природа,  читати  й
писати до сорока рокiв не навчився, випадок винiс його перед очi й милiсть
султановi, випадок мало й не згубив пiд мурами Родосу. Сулейман  усував  з
посад найдовiренiших, найхоробрiших. Похмурий страх  перед  неприступнiстю
твердинi й перед безмовною пошестю, цiєю карою небес,  здавалося,  змусять
султана вiдступити. Але тут iз Стамбула прийшла вiсть про  те,  що  Хуррем
народила падишаховi сина,- i все змiнилося  в  один  день.  Цiлу  нiч  пiд
мурами Родосу ярiли величезнi вогнi, били барабани,  весело  грали  зурни,
виспiвували  мулли  й  iмами.  Султан  скликав  диван,  дарував   милостi,
оголосив, що сина свого називає Мехмедом на честь великого Фатiха; забувши
про невдачi, вихваляв своїх воїнiв, сказав, що стоятиме хоч  i  цiлу  зиму
пiд мурами твердинi, аж поки вона впаде йому в руки, мов  стиглий  плiд  з
дерева.  "Греки  обсiдали  один  город  чотирнадцять  рокiв   через   жону
непристойного поводження,- розвеселено заявив султан,- то хiба ж мої воїни
не зможуть витримати одної зими?"
   Справдi довелося зазнати їм i осенi й зими, нескiнченних дощiв i навiть
мокрого снiгу, який випадав над Родосом, може, вперше  за  цiлi  столiття.
Усе оберталося проти Сулеймана, але  вiн  затявся  вистояти  й  перемогти,
iнакше не хотiв повертатися до Стамбула, до своєї Хуррем-султаншi й малого
Мехмеда.
   Ще два мiсяцi, вмираючи вiд куль оборонцiв твердинi i вiд чуми,  билося
Сулейманове вiйсько за Родос, i  пише  перед  рiздвом  1522  року  останнi
оборонцi виставили над руїнами бiлий прапор, i  султан  допустив  до  себе
великого магiстра Iль-Адана для переговорiв про  здачу  крiпостi.  Пiвроку
тривала облога, сто тисяч iсламського вiйська лягло пiд мурами  Родосу,  з
них половина вiд чуми, i все те лиш для того, щоб султан  сiв  у  тронному
залi города рицарiв пiд пурпуровим шовковим балдахiном, на золотому тронi,
а повз нього пройшли сумнi залишки родоських рицарiв iз великим  магiстром
попереду, тодi спустилися до гаванi (яничари кляли їх i  плювали  на  їхнi
слiди), сiли там на корабель i попливли шукати собi  нового  пристановища.
Вони прибилися до неаполiтанських берегiв  неподалiк  вiд  тих  мiсць,  де
Вергiлiй колись виводив на  берег  бравого  Енея  з  славетними  залишками
троянцiв.  Лиш  через  десять   рокiв   рицарi-розбiйники   одержали   вiд
iспанського iмператора Карла V скелi Мальти, де трималися наступнi  двiстi
п'ятдесят рокiв, поки не знайшлася сила, яка їх зломила остаточно.
   Та все те мало бути згодом,  а  тим  часом  їхнiй  єдиний  корабель  iз
чотирикутним латинським парусом виходив  iз  гаванi,  а  в  тронному  залi
ордену сидiв султан Сулейман.
   Султан  сидiв  грiзний,  загадковий,  мовчазний,  непереможний  володар
суходолiв i морiв, i нiхто не мiг проникнути в  його  думи,  його  тяжкого
погляду не витримував нiхто з найближчого оточення. Iбрагiмовi сказав  про
великого магiстра: "Жаль менi, що цього чесного старого вигнав з його дому
i з його святинi". Нетерплячим порухом руки вiдiгнав двiрського астролога,
який повiдомив, що довкола Родосу за цей час iсламським  вiйськом  здобуто
десять островiв i твердинь, число, яке є знаком його щастя в життi.
   Хто на цiм свiтi знає, що таке щастя?
   Сулейман  сидiв  у  холодному  кам'яному  залi  i  думав  про  те,   як
повернеться до столицi. Чи й сподiвався повернутися? Не здобувши перемоги,
не мiг цього зробити. Сидiв серед твердого  камiння,  перебирав  непомiтно
пальцями шовковий браслет iз волосся Хуррем, а в пам'ятi - слова Меджнуна,
зверненi до його коханої Лейли: "Клянусь аллахом, я не забуду  тебе,  поки
вiє схiдний вiтер, поки птахи воркують у промiннi зорi, поки гомонять  мiж
собою ночами  летючi  табуни  курiпок-ката  i  кричать  на  свiтанку  дикi
осли-онагри, поки сяють у небi зорi  i  поки  на  вiттi  дерева,  сумуючи,
стогне голубка, поки сонце встає  на  сходi,  поки  виливається  волога  з
чистого джерела, поки на землю спускається нiчний морок, не  покинуть  моє
серце думи про тебе".
   О, прокляття влади, яка розлучає тебе навiть  iз  найдорожчими  людьми,
розлучає безжально й вiчно! Де взяти ту силу й  вiру,  яка  потрiбна,  щоб
вернутися назад, вернутися назавжди, полишивши за плечима тисячi  смертей,
моря кровi, клекiт стогонiв  i  зойкiв,  моторошнi  поля  страждань,  куди
безсила  проникнути  навiть  любов,  де  мужнiсть  можна  знайти  лише   в
твердостi, що перевищує камiнь?
   Вiйсько було невдоволене.  На  островi  полягло  сто  тисяч,  а  здобич
нiкчемна. В Стамбулi чума косила ще страшнiше, нiж  на  Родосi.  В  диванi
почалися незгоди через Ахмеда-пашу, який будь-що домагався посади великого
вiзира, знахабнiвши пiсля перемоги i: на островi, яку приписав лише собi.
   Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Нiхто не мiг  проникнути  в
його таємнi думи.
   _
   ПЛАТТЯ

   Вiсiм мiсяцiв були як вiсiм вiкiв, як вiчнiсть. Хто став би  на  захист
слабої жiнки в цьому жорстокому свiтi, де гiнуть цiлi землi, а люди i  бог
одвертаються вiд них, мовби й не бачать?
   Хiба недорослий король угрiв i його пишнi бани ворухнули бодай пальцем,
коли нiкчемний Балi-бег нищив Срем, палив його  мiста,  ставив  шпалери  з
голiв на палях, кидав нещасних пiд  ноги  Сулейманових  слонiв?  Або  коли
знемагав Белград, а тодi тисячi сербiв, кривавлячи  ноги  на  крем'янистих
шляхах, iшли в рабство до Стамбула?
   А коли султанськi ревучi гармати громили твердинi Родосу -  чи  прийшли
на помiч християнським  рицарям  iмператор  Карл,  король  Францiск,  папа
римський або всемогутня Венецiя? До королiвських вух не  докотився  гуркiт
гармат, папа слав анафеми  Лютеровi,  пресвiтлi  купцi  вичiкували,  їхнiй
провiдур на Крiтi Доменiко Тревiзано  тримав  свої  кораблi  бiля  схiдної
частини острова i ждав, чим закiнчиться все на Родосi.  Кожен  за  себе  -
такий був час, тож i вона, маленька Хуррем,  мала  стояти  за  саму  себе.
Другий рiк була в султанському гаремi, все змiнилося для  неї  несподiвано
й, здавалося б, радiсно, а свобода була такою ж далекою й недосяжною, як i
першого  дня,  коли  ступила  на  стамбульський  берег  слiдом  за  своїми
подругами iз залiзними нашийниками на їхньому нiжному тiлi.
   Колись  її  оточувала  байдужiсть,  тепер   густою   хмарою   оповивала
ворожнеча, хоч i прибрана в  шати  запобiгливостi.  Запобiгали  перед  нею
одалiски, євнухи i їхнiй повелитель кизляр-ага,  запобiгала  сама  валiде,
тiльки султанська сестра Хатiджа кривила губи, зустрiчаючи Хуррем, мабуть,
вiд тяжких заздрощiв. Бо маленька Хуррем носила в  своєму  лонi  священний
плiд Османiв, а Хатiджа ходила порожня, як дiм без господаря, i не  знала,
коли й кому дiстанеться, як розпорядиться нею вельможний брат, всемогутнiй
падишах.
   Вагiтнiсть, якої Хуррем не розумiла, до якої не прагнула, котрої, може,
й не хотiла, але прийняла покiрливо i з надiєю на вибавлення з рабства, не
принесла їй нiякого священного трепету i не додала до радостi життя нiчого
нового. Вiдiбрала щось? Так. Мимоволi здригалася, вiдчуваючи в  собi  злий
плiд Османiв, гiркий плiд неволi й насильства, але про те не повинен нiхто
був знати, тепер вона ждала своєї перемоги ще з бiльшим  нетерпiнням,  нiж
Сулейман пiд стiнами  Родосу,  ждала  величання,  вознесiння  i  повнилася
силою, пихою i вiдвагою, якої ще й не знала в собi. Колись  Хуррем  ховала
за удаваними веселощами свою розгубленiсть i страх, тепер виказувала перед
усiма вiдвагу. Чого їй боятися? Ходила по гарему, в садах, серед євнухiв i
одалiсок ще пихатiша, нiж колись Махiдевран, лякливi служебки хмарою тiней
супроводжували її повсюди, не  смiючи  поткнутися  перед  очi,  але  й  не
вiддаляючись занадто, щоб на перший порух бровою маленької  Хур-рем  вмить
опинитися коло неї i виконати щонайменшу забаганку. Скiльки  було  тут,  у
густих садах, цих рiдкiсної вроди, зiбраних з усього свiту молодих  жiнок,
а тiльки  в  нiй  дозрiвав  священний  плiд  Османiв,  тiльки  вона  зможе
вирватися з принизливого рабства i ще покаже, як це треба робити!
   Любила зустрiчати ранки в садах. Рожеве небо  приходило  в  Азiї,  з-за
Босфору, спускалося на Стамбул, на сади сералю, я,  божий  дарунок.  Густi
сади ховали її вiд свiту, вiдокремлювали й розокремлювали,  пiднiмали  над
землею i морем та водночас вiднiмали все доступне вiльним  людям.  Райськi
квiти  й  дерева,  коштовнi  кйошки,  бiломармуровi  водограї,  басейни  з
прозорою водою i золотими рибками в  нiй  -  i  густi  дерев'янi  решiтки,
високi  ворота,  важкi  дверi  й  ще  важчi  очi  безсонних  євнухiв,  цих
обшкрiбкiв людських, лютих, як дикi звiрi, що ревли в пiдземеллях  Топкапи
все лiто, мов скаржились, що султан не взяв їх у похiд.
   Нещаснi молодi жiнки цiлими днями блукали в садах, схованих вiд  усього
свiту, i рухи їхнi, мов у божевiльних, були якiсь несправжнi,  навмиснi  й
непотрiбнi: то юрмилися вони слухняно  довкола  розквiтлого  помаранчевого
дерева,  то  ставав  хтось  навколiшки  посеред  густої  чужої   трави   й
сором'язливо прихилявся до неї щокою, то ранила котрась  руку  об  колючки
троянд, i крапельки кровi зрошували бiле нiжне  тiло.  Мальованi  бiлилами
обличчя, насурмленi очi, однаковi, як обман i облуда, ваблива плоть, що не
належить нiкому, стертi душi, знищенi серця, гаремне насiння, нидiння  без
волi й надiй, мов пiд товщею води. Непомiтним  нахилом  спадали  стежки  з
пагорбiв, пiдвищень, схiдцiв, майданчикiв, галявин, розбiгалися  навсiбiч,
мовби втiкали, i Хуррем теж хотiлося утiкати разом з ними до струмкiв,  до
текучої води, до гущавин, але сахалася тих гущавин вiдразливе,  помiчаючи,
як повсюди в них ростуть очi вiчного нагляду (навiть  за  нею,  навiть  за
нею!), тодi ховалася сама за таємничi решiтки  кйошка,  сидiла  там  цiлий
день, вiдмовлялася  вiд  їжi,  гнала  вiд  себе  всiх.  Приходила  до  неї
стурбована валiде, пiдiбгавши чорнi губи, сiдала навпроти, брала  за  руку
(яка честь!), мовила поважно: "Аллах, поряд з яким на нижчому тронi сидить
пророк, бачить тебе, цiкавиться тобою, стежить за кожним учинком i думкою,
бо ж вiн визначив тобi  таку  особливу,  благословенну  участь  -  жити  з
султаном, дати свiтовi  султана  нового".  Тягар  пристрастей,  страждань,
пiдступiв i марноти ховався у  кожному  каменi,  пiд  кожним  схiдцем,  за
кожним вiчком решiтки, у кожнiй бганцi одягу.
   Хуррем смiялася: "Я рада".
   - Ти занадто багато займаєшся науками,  це  може  зашкодити  священному
плодовi.
   - Хiба може зашкодити кому-небудь надмiр розуму?
   - Твiй розум не може передатися синовi.
   - А кому ж вiн передасться? Та ще й не знати, чи син буде, та донька.
   - В тебе високий живiт - це ознака, що  буде  син.  Мусульманськi  сини
стоять у материнському лонi на нiжках, бо вони воїни аллаха.
   Мабуть, вони всi були переконанi, що в Хуррем буде син, бо  годили  їй,
як болячцi, аж ставало смiшно.
   Зате незмiрного болю завдала Гульфем, яка,  може,  найбiльше  страждала
вiд заздрощiв  до  Хуррем  (про  Махiдевран  не  було  мови,  бо  й  самої
Махiдевран не було в Баб-ус-сааде) i в муках безсонних ночей  виплоджувала
в душi помсту малiй роксоланцi, бо жiнки народженi для суперництва,  а  не
для дружби.
   Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими  євнухами
якусь глибокомудру суперечку.
   - О аллах, ти зашкодиш своїй дитинi! - вигукнула одалiска.
   - Вже чула про це,- спокiйно вiдповiла Хуррем.- Ти щось хотiла?
   - Хотiла тобi показати одну незвичайну рiч.
   - Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу.
   - Це рiч вiд його величностi султана. Хуррем кивнула євнухам, щоб  вони
вийшли. Глянула на Гульфем суворо й недовiрливо.
   - Ти не дуриш? Справдi вiд його величностi? Для кого ж? Для мене?
   - Не все й для тебе! Це вже для мене!
   Стала розгортати з парчевої хустки щось  маленьке,  вугласте.  Показала
черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.
   - Поглянь, якi перли. Це дарунок султана. Вiн прислав менi з Родосу.
   - Тобi? - Хуррем не могла стямитися. В очах  їй  потемнiло.  Прокляття,
прокляття! - Чому ж саме тобi?
   - Бо я написала його величностi листа про те, як кохаю i рвуся душею  i
тiлом до його царствених слiдiв.
   - Ти написала? Хiба ти вмiєш писати або читати? Ти ж не вмiєш нiчого!
   - Я попросила  уста-хатун,  i  вона  написала.  I  тепер  маю  дарунок.
Поглянь, якi перли. Вони рожевi, як мої перса.
   Хуррем вдарила її знизу по руцi, перли розсипалися по  килиму.  Гульфем
нажахано дивилася на порожню шкатулку.
   - Що ти наробила. Як ти смiла! Дарунок падишаха!
   Хуррем сплеснула в долонi, служебкам, якi виникли в дверях, показала на
килим:
   - Вiзьмiть вiнички i пiдметiть. Повимiтайте все, що тут знайдете.
   - Тебе покарають! - верещала Гульфем,  падаючи  навколiшки  й  похапцем
збираючи перли. - Тебе покарають тяжко й жорстоко!
   - Вже покарана, - заспокоїла її Хуррем, - покарана, i  давно.  Хiба  ти
можеш зрозумiти?
   Того ж дня, проклинаючи  своє  невмiння  писати  i  поклавши  навчитися
якнайскорiше, попросила добру стару жiнку вiдiслати для султана кiлька  її
слiв. Каралася i каялася. Щиро чи нi, то вже  її  справа.  Хай  думає,  як
хоче.
   До валiде пiшла й попросила замiнити килими в покої. Може, на бiлi,  як
у самої валiде. Султанська мати не могла поминути нагоди, щоб не  нагадати
Хуррем про  всемогутнього  аллаха.  Сiмдесят  двi  тисячi  разiв  на  день
дивиться аллах в осереддя людина, в душу i в серце, чим вони  переповненi,
чи не оскверненi.
   - Будьте певнi,- заспокоювала її Хуррем,- в мене душа  чиста.  Якби  ви
тiльки знали, яка вона чиста!
   Тепер її доглядали та берегли вiд усього злого й навiть  незбагненного.
Вiд кара-кура, злого духа, який навалюється вночi увi снi й душить людину.
Помагає тiльки залiзо  пiд  подушкою,  i  сама  валiде  подарувала  Хуррем
маленький ятаган, так обсипаний самоцвiтами, що вже й  не  був  зброєю,  а
тiльки коштовнiстю. Стару бабу-Ал, яка пiдстерiгає породiль, вириває у них
з грудей легенi й кидав  в  море,  можна  було  вiдiгнати,  тримаючи  коло
постелi голку i повторюючи сто тринадцяту суру корану про захист  вiд  зла
тих, що дмуть на вузли, вiд зла заздрiсника, коли вiн заздрить,  i  навiть
вiд зла того, що стоїть твердо.
   Хуррем смiялася з тих страхiв, бо й що вони пiсля того, як ти  спiзнала
рабство!
   Вслухалася в себе i чула, як народжується в нiй нова  iстотi".  Те,  що
було сумiшшю кровi й пiтьми, що було пристрастю i  зойком,  тепер  ставало
душею, билося у нiй, рвалося на волю, так нiби хотiло її темних  стогонiв,
несло обiцянку муки та болю, але вона з радiстю чекала їх,  бо  знала,  що
тiльки найбiльшi болi вивiльнять  її  дух  i  дадуть  вiдчуття  цiлковитої
незалежностi вiд усього. В  тi  митi  залежатиме  вона  вiд  природи,  вiд
найпростiшого, майже тваринного буття, а не вiд людей, - i в цьому  знайде
найвище блаженство й щастя, яких годi сподiватися в тому свiтi,  де  жiнка
народжується для клiтки, як упiйманий дикий звiр.
   Тому Хуррем не лякалася наближення пологiв i в нiч, коли все почалося i
довкола  неї  заквоктали  темнi  постатi  баб-повитух,  була  спокiйною  i
радiсною, дикi спазми болю, якi нiби переривали  її  тiло,  приносили  злу
втiху.  Навiть  у  тi  безконечнi  години  мук  нiяк  не  могла  пов'язати
нестерпний бiль з усвiдомленням великої неминучостi нового життя, яке мала
дати свiтовi. Мов щось стороннє,  чуже  сприйняла  кволий  крик  дитяти  i
шанобливий шепiт повитух: "Еркечоджук" - хлопчик. У нiй все вмерло, зникло
її тiло, натомiсть запанувала бездонна порожнеча. Життя почало повертатися
лиш згодом, несмiливим дзюркотом перших талих вод повеснi. Десь  зродилася
маленька, полохлива, як тiло  малої  Настасi,  крапелька,  упала,  лякливо
прислухалася, довго чекала, чи не станеться чого-небудь,  тодi  прикликала
до  себе  ще  одну,  трохи  бiльшу,  та  стрибнула  вниз  уже  вiдважнiше,
посмiялася  з  першої  i  негайно  покликала  до  себе  третю.   Краплинки
застрибали   наввипередки,   задзюркотiли   тонюсiнькою   цiвочкою,   тодi
струмочком, потiчком. Життя! А що  потiчок?  Чи  не  пов'язанi  мiж  собою
невидиме й невловиме, не злитi в єдиний потiк краплини так само, як  злита
вона тепер iз своїм дитям, з первородком, з сином!
   Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь народження спадкоємця
тропу, вдарив гучно, радiсно,  пiднесено,  i  прийшло  знання  ще  одне  -
пов'язана тепер, злита навiки iз Сулейманом. Дитя  мiж  ними,  син  -  мов
краплинка життя, i вже не розiрвати, не вiдiрвати, не розлити злитого.
   Барабан за Брамою блаженства бив гучно й радiсно, мов її серце, вiн бив
переможно, бо це була її перемога. Вона не просто вижила - вона перемогла!
   Ти поневолив, османський орле, лелечку з України, але будеш переможений
нею, вже нереможенни!
   I не тупою силою грубої переваги, а  безсмертною  потужнiстю  життя,  i
незламнiстю душi, й певпокоренiстю серця.
   Дитя народилося кволе, кричало  невгавно  вдень  i  вночi,  задихалося,
жалiбно кривило поморщене личко.  Так  нiби  вiдчувало  на  собi  залiзний
нашийник. Зачате  в  пониженнi,  у  рабствi,  в  безнадiї,  народжене  без
весiлля, без радощiв, у стривоженостi й очiкуваннi лиха  зусiбiч.  "Чи  ти
мене, моя мати, в церкву не  носила,  що_  ти  менi,  моя  мати,  долi  не
впросила?"
   Хуррем не дала дитяти мамкам. Мала досить молока в  грудях,  молоде  її
сiмнадцятилiтнє тiло повне було життя, хотiла те життя перелити й у  сина,
сама сповивала його, не пiдпускаючи близько служебок, виспiвувала над  ним
рiдних пiсень - хай чує цi слова, єдино, що зосталося невiдiбране  в  його
матерi. Дивно лунали цi  колисковi,  яких  тут  нiхто  не  мiг  зрозумiти:
"Закувала зозуленька на хатi, на розi, заплакала дiвчинонька  в  сiнях  на
порозi. Ой кувала зозуленька, тепер не чувати. Ой де я ся не родила,  мушу
привикати".
   Дитя кричало, нiби в ньому зiбралися усi болi свiту, а вона,  крадькома
ковтаючи сльози, вiдспiвувала над ним своє весiлля, якого не було й  школи
не буде. Спiвала за батька й за матiр, за молодого й  молоду,  за  бояр  i
дружок, за викуп i вiнчання, за розплiтання коси й за дiвочий вiночок.  I,
так спiваючи, знов  вiдчула  свою  силу,  своє  могуття,  своє  безсмертя.
Безсмертя її кричало в неї на руках, i вона цiлувала його й  смiялася  над
ним радiсно й з викликом.
   А тим часом  над  Стамбулом  висiла  густа,  мовби  липуча,  iмла,  вже
наставала  зима,  а  в  небi  зловiсне  вигримлювали   громи,   на   землi
розплодилася незвична многiсть гадiв, комах i хробацтва, у  водах  плавала
здохла риба, птахи вмирали на льоту, мiж людьми по  вулицях  мiста  понуро
вешталася  безмовна  смерть,  косила  тисячi  щодня.   Похмурi   чаушi   в
просякнутих дьогтем хирках носили  й  носили  в  чорних  табутах  нещасних
мерцiв на кладовища, тисячi псiв металися по спорожнiлих вулицях  столицi,
мов лихi вiсники загибелi, дармоїди iз  султанських  палацiв  зачаїлися  в
тривозi, гарем, _хоч  i  вiдокремлений  вiд  усього  свiту,  здавалося  б,
найнадiйнiше, теж жив очiкуванням лякливим i настороженим: чи проникне  за
його брами i мури невидима й нечутна смерть, чи вхопить i тут свої жертви,
i хто стане її жертвами, i  чи  забере  вона  це  немiчне  дитя,  вiднявши
водночас i могутнiсть у малої султаншi, бо ненависною була сама думка  про
те, що одна з них - i не найперша, не найпомiтнiша - зненацька стала вищою
за всiх.
   Хуррем не думала про смерть i не боялася її. Смерть не для неї i не для
її дитяти. То для iнших, найперше для чоловiкiв. Вони живуть з думкою  про
смерть, постiйною i невичерпною, для них вона буває пишна, або нiяка, а то
й ганебна. Жiнки не вмирають. Вони просто зникають, як  птахи,  квiти  або
хмаринки пiд сонцем. По собi полишають дiтей, життя,  цiлий  свiт.  Завжди
носять той свiт у собi, наповненi ним i переповненi,  тому  й  всемогутнi.
Але вiдкривається це тiльки небагатьом, i вiдкривається не само по собi, а
в муках, обмеженнях i нелюдському напруженнi. Хiба вона за  свої  муки  не
заслужила щастя?
   Вiд  султана  прийшов  урочистий   фiрман,   писаний   на   пурпуровому
самаркандському паперi золотим чорнилом з пiдвiшеною  золотою  печаттю.  У
фiрманi проголошувалася висока  воля  повелителя  про  те,  щоб  сина  вiд
коханої дружини Хуррем  було  названо  iменем  великого  Фатiха  Мехмедом,
Хуррем вiднинi мала  йменуватися  султаншею  Хасекi,  себто  найближчою  i
найдорожчого для _падишаха, милою його серцю. Прислано було також  дарунки
для _султаншi - коштовнi тканини й "озера любовi" з величезних  рожевих  i
пурпурових перлiв i золотi монети для новонародженого.
   Три тижнi несли для малого Мехмеда золотi  й  бiрюзовi  тацi  з  купами
золотих монет. "Йашi узун олса!" -  "Ах,  якби  його  життя  було  довге!"
Хасекi Хуррем згоджувалася: ах, якби ж, якби ж! Жила тепер мов богородиця,
до якої йдуть добрi волхви з дарами. А що дари  передавали  їй  чорношкiрi
євнухи, то це ще побiльшувало подiбнiсть до  тiєї  стародавньої  священної
iсторiї, вiд якої колись у малої Настасi перехоплювало горло.
   Вельможi, купцi,  посли  й  мандрiвники  вклонялися  молодiй  султаншi,
сподiваючись на увагу, прихильнiсть i, коли треба, захист. _Привезенi з-за
широких гiр, широких рiк i безмежних пустель тонкi шалi й ще тоншi  шовки,
що зберiгали дикий дух  незбагненних  просторiв  у  кожнiй  бганцi.  Нiжнi
соболi й небачене хутро морської видри, пiднесенi  руським  послом  Iваном
Морозовим, дихнули на неї снiгами й морозами  рiднизни.  Сипалися  на  неї
дорогi прикраси Сходу, найдорожчi тканини, посуд, оздоби мало  не  з  усiх
мiст Європи, пахощi, мазi, все потрiбне  для  пiдтримання  краси,  для  її
викохування, золотi клiтки з райськими птахами, ручнi гепарди й опудала  з
велетенських крокодилiв, килими й арфи iз  золотими  струнами  -  тепер  у
Хуррем мала бути своя  скарбниця  для  зберiгання  усiх  цих  багатств,  i
кизляр-ага повинен був визначити для неї хазнедар-уста, чесну стару жiнку,
яка б вела велике й непросте  господарство  першої  жони  султана,  першої
жiнки держави, коли не лiчити валiде.
   Коли мовчазний султан брав тiло малої рабинi, вона  щосили  захищала  й
оберiгала  свою  душу,  яку  прикривала  золотим  хрестиком.  Тепер   мала
поступитися i душею, принаймнi для очей стороннiх. "Де  мої  дiти,  там  i
душа",- сказала Хуррем султанськiй матерi, попросивши поставити  її  перед
кадiєм Стамбула в Айя-Софiї. Пiдняла вказiвний палець правої руки,  палець
визнання, i прийняла  iслам.  Бив  надворi  великий  султанський  барабан,
радiсно звiщаючи про прилучення до iсламу ще одної душi, Хасекi вклонилася
кадiєвi, i кадiй приклав стуленi човником долонi до грудей па знак високої
шани до /її величностi султаншi - так зустрiчала  вона  свого  повелителя,
який уже повертався з затяжливого кривавого походу, квапився  до  столицi,
знов без пишного почту,  без  трiумфу,  ледве  не  потай,  супроводжуваний
грiзним ремствуванням невдоволеного вiйська i зеленкуватими трупами, якими
встеляли йому шлях враженi страшною чумою його  воїни  вiд  Родосу  аж  до
Брами блаженства стамбульського сералю.
   А поперед султана летiло його велiння  приготувати  найбiльший  дарунок
улюбленiй Хасекi за сина - небачене плаття з золотої  парчi,  торочене  по
комiру, рукавах, подолу  й  переду  стiбками  дiамантовими  й  рубiновими,
оздоблене на мiсцi шийної  застiжки  величезним  смарагдом,  привезеним  з
Александрiї. Той смарагд на тридцять чотири дiргеми  мав  цiну  сорок  два
кесе - себто дев'ятсот вiсiмдесят селiмiв золотом,  або  вiсiмдесят  тисяч
дукатiв. А все плаття для Хасекi коштувало сто тисяч дукатiв, сума, яку  в
той час не  знати,  чи  й  знайшла  б  у  своїй  скарбницi  навiть  велика
європейська держава, але для  султана,  який  облiчував  свiй  прибуток  у
чотири з половиною мiльйони дукатiв,  вона  не  видавалася  аж  такою  вже
неймовiрною. Коли ж згадати, що пiд стiнами Родосу полягло саме сто  тисяч
воїнiв Сулейманових, то цiна плаття, якого ще  не  бачив  свiт,  знаходила
своє,  хай  i  криваве,  як  годиться  для   такого   великого   володаря,
виправдання.
   Для себе Сулейман склав невеличкий вiрш: "Повторював  я  безлiч  разiв:
"Пошийте моїй коханiй плаття. Зробiть iз сонця верх,  пiдкладкою  поставте
мiсяць, iз бiлих хмар наскубiть пуху, нитки зсукайте  з  морської  синяви,
пришийте гудзики з зiрок, а з мене петельки зробiте!"
   Хасекi в платтi,  яке  стерегли  всi  капiджiї  й  бостанджiї  великого
палацу, мала ждати султана в Тронному залi, стоячи бiля золотого  широкого
трону падишахiв за прозорою, тканою золотом запоною, вперше за всю iсторiю
Османiв султанська жона була допущена до трону (бодай постояти поряд!), ще
вчора  незнана  рабиня,  сьогоднi  всевладна  повелителька,  наближена   й
вознесена небувало, серед осудливих шепотiв,  нарiкань  i  затаєної  хули,
стояла, гордо пiднявши голiвку з  пишним  золотим  волоссям,  що  нiяк  не
хотiло ховатися пiд коштовним запиналом, з обличчям, закритим тонким бiлим
яшмаком, тiльки з двома прорiзами для очей, але й крiзь тi прорiзи  горiли
очi таким блиском, що затьмарювали велетенський  смарагд  на  її  казковiм
платтi.
   Султан з'явився в урочистих шатах, у золотому  кафтанi  чотирирукавному
(два рукави для рук, два для цiлування придворним, коли йшов до трону),  у
ще вищому, нiж звичайно, тюрбанi, iз золотою шаблею  при  боцi,  обсипаною
величезними дiамантами  й  рубiнами.  Хасекi  вклонилася  йому  до  землi,
поцiлувала його золотi сандалiї, але вiн дав  їй  поцiлувати  обидвi  свої
руки, тодi, зоставивши її  на  колiнах,  сам  сiв  на  трон  предкiв  i  в
недовгому часi зiйшов з нього i повiв султаншу до внутрiшнiх покоїв.  Знов
порушуючи звичай, пiшов до покою Хуррем i там дивився на сина i па те,  як
молода мати годує його, i припав  устами  до  її  нiжних  грудей,  налитих
молоком, життям i щастям.
   А вночi лежали вони мiцно притуленi одне до одного й смiялися вiд щастя
i страху, що могли бiльше не зустрiтися, i Хуррем  дорiкала  султановi  за
розлуку i скаржилася на нестерпнiсть самотностi.
   - Ви знов пiдете на свою вiйну?  -  допитувалася  вона.-  Невже  навiть
султани такi, як i всi чоловiки, що кидаються вiд вiйни до любовi  i  знов
од любовi до вiйни?
   - Султани, може, найнещаснiшi,- казав вiн,-  але  я  бiльше  не  залишу
тебе. Хочу бути з тобою i в раю, щоб завжди дивитися на_ тебе.
   - А що буде, коли я постарiю? Коли перестану бути жаданою. Коли довкола
мене запанує тиша. В Баб-ус-сааде така нестерпна тиша, що її не спроможний
розбити своїм криком навiть шах-заде Мехмед. Тiльки ви  можете  порятувати
мене вiд неї.
   Султан не мiг упiзнати свою маленьку роксоланку. Застав  зовсiм  не  ту
жiнку, яку покинув тут пiвроку тому.
   - Чого ти хочеш? Кажи, для тебе немає нiчого неможливого.
   - Ваша величнiсть, я задихаюся в клiтцi.
   - У клiтцi?
   - Я звикла до просторiв, вони гудуть у моїй кровi, як  брами  сералю  у
бурю.
   - До твоїх послуг найбiльшi простори на свiтi. Ти Хасекi. Держава, якої
не бачив свiт, коло твоїх нiг.
   - Що менi держава? Хiба людинi потрiбна держава?
   - А що ж їй потрiбно?
   - Звичайне щастя.
   - Звичайне. Що це?
   - Дихати, смiятися, йти куди хочеш, робити, що спаде па думку.
   Вiн стривожився, зазирнув їй у очi.
   - Що б ти хотiла робити? Куди йти? Вона смiялася.
   - Вiд вас - нiкуди, мiй повелителю.
   - Але кажеш такi речi,
   - Я так довго вас ждала.
   - Дiждалася.
   - Тепер хотiла б бути разом з вами весь час.
   - Ти зi мною.
   - Iнодi й там, де нiхто не сподiвається.
   - Ти зустрiчала мене в Троннiм залi.
   - Це надто врочисто. Жiнцi хочеться iнодi радощiв простих.
   - Сама годуєш сина. Яка радiсть може бути простiша?
   - Справдi. Але це теж радiсть висока. Вiн дивувався дужче й дужче.  Вiд
урочистого до простого, вiд високого... куди ж вiд високого? До низького?
   - Я прийняла iслам, але ще зберегла в  собi  спогади  про  свої  свята.
Щойно настав Новий рiк.
   - Для невiрних.
   - У вашiй столицi шануються всi вiри. Я знаю, що  флорентiйський  посол
влаштовував урочисту зустрiч Нового року  в  своєму  палацi.  Там  були  й
наближенi вашої величностi. В недiлю святкуватимуть венецiанцi.
   - Хай святкують.
   - Я б хотiла бути там з вашою величнiстю. Ця жiнка, яка  щойно  надягла
найдорожче в iсторiї людства плаття, замахувалася на ще бiльше!
   - Але те, що ти просиш, неможливе,- суворо сказав султан.- Моя любов до
тебе безмежна, але тiльки в моєму свiтi, а не в чужому.
   - Хiба ваша столиця - чужий свiт? .  -  Є  вимоги  влади,  перед  якими
безсилi й султани.
   - Ви п'є будете там султаном.
   - А ким же я буду?
   - Ну,-  вона  замислилась  лише  на  мить,-  ну...  морським  корсаром,
розбiйником, може, молодим зурначi - це вже як ви захочете.  Луїджi  Грiтi
влаштовує у своєму домi новорiчний маскарад, там усi будуть  перебранi,  з
обличчями, закритими масками, нiхто не знатиме, хто ви i хто я.
   - I ти б хотiла туди?
   - Хiба ви не хочете зробити маленьку радiсть  для  своєї  Хуррем?  Адже
сказано: "I аллах дав зустрiти їм блиск i радiсть".
   Сулейман поблажливо хмикнув. Ця жiнка має необережнiсть  посилатися  на
святу книгу.
   - Там сказано,- терпляче нагадав вiн: - "Терпи ж терпiнням хорошим".  I
ще сказано: "Воiстину вiн твердий в любовi до благ".
   Хуррем  тiльки  труснула  волоссям,  не  маючи  намiру  пiддаватися   в
змаганнi, в якому не мала нiяких надiй на перемогу з таким знавцем корану,
як султан. Але й султан ще не до кiнця знав, з ким має справу.
   - "А що дасть тобi  знати,  що  таке  вона?"  -  скоромовкою  поспитала
Хуррем.- "I що дасть тобi знати, що таке пiч  могутностi?  Нiч  могутностi
лiпша тисячi мiсяцiв".
   - "Це не слова поета. Мало ви вiруєте!" - суворо сказав Сулейман.
   - "I не слова вiщуна. Мало ви пригадуєте!"  -  негайно  вiдповiла  йому
Хуррем.
   Ця жiнка могла б викликати  захват  навiть  у  вмерлого!  Султан  довго
мовчав.
   - Менi треба подумати.
   Хуррем лащилася до свого повелителя, обiймала його шию  тонкими  своїми
руками, лоскотала вухо поцiлунками.
   - Я проникла до книгозбiрнi вашої величностi, розгорнула  всi  двадцять
хусток i  парчевих  платтiв  iз  "Мухаммедiє"  Язиджи-оглу,  прочитала  цю
скарбницю iсламу i бачила на однiй iз сторiнок слiди диму, що  виходив  iз
серця Язиджи-оглу вiд гарячої любовi до бога. Так я думала про  вас,  ваша
величнiсть, шукаючи витокiв вашої безмежностi в iсторiї. Коли ж ми з  вами
пiдемо на маскарад, я обiцяю прочитати там усю "Iллях-наме" великого суфiя
Аттара, бо чомусь хочеться вiрити менi, iдо ви любите мене  так  само,  як
Хоррем-шах любив свого маленького раба Джавiда.
   - Але я не хочу, щоб ти згорiла так, як  Джавiд,-  пробурмотiв  злякано
Сулейман, вiдчуваючи, що ця незбагненна жiнка веде його так само впевнено,
як маленький ефiоп веде величезного султанського слона.
   Так здiйснилася дивна забаганка Хуррем, i в недiлю вночi серед трьохсот
гостей  блискучою  Луїджi  Грiтi,  перебранi  в  найди-вовижнiшi  костюми,
з'явилися, пильнованi кiлькома десятками перевдягнених дiльсiзiв,  високий
широкогрудий корсар у широчезних  бiлих  шароварах,  в  синiй  сорочцi,  у
вузькiй безрукавцi, шитiй золотими крученими шнурами, у червонiй  чалмi  з
цiлим снопом пiр'я над нею, закритий страхiтливою маскою канiбала, а  бiля
нього маленька гнучка циганочка, вся в червоному, з  вузенькою  маскою  на
обличчi, що лишала не затуленими її виразистi  уста,  якi  щедро  дарували
усмiшки навсiбiч. Величезний зал у розкiшному домi Грiтi був витриманий  у
строго античному  стилi.  Нiчого  зайвого,  мармур,  бiлi  статуї,  низькi
рiзьбленi бiлi столи й ложа бiля них для гостей. Напої i наїдки подавано в
срiбному посудi дивного карбування. Навiть султан не  мав  такого  посуду.
З-за моря прибули на виклик Грiтi венецiанськi актори на  чолi  з  Анджело
Мадуном лиш для того, щоб показати в особах iсторiю любовi Амура i Псiхеї.
Грiтi, зодягнений товстим нашою, закритий червоною маскою, випустив  з-над
маски свої товстелезнi вуса, присипанi золотими блискiтками, переходив  од
гостя до гостя, припрошував, частував, розважав. У корсара спитав,  чи  не
змiг би той вiдступити йому свою циганочку, але вiдповiла сама  циганочка,
заявивши, що свого корсара вона не промiняє навiть на райськi брами. Любов
Амура й Псiхеї  змiнилася  танцями  молоденьких  туркень,  зодягнених  так
прозоро, що чоловiки забули навiть про мiцно вино, яке Грiтi лив  iз  суто
купецькою щедрiстю. Та все я? i за цим не забували гостi  навiдуватися  до
корсара в червонiй чалмi, щоб бодай натяком виказати йому свою повагу, так
нiби нi для кого не було таємницею, хто саме ховається в цьому  вбраннi  i
хто  його  супутниця,  перебрана  циганочкою.  Кiлька  разiв  пiдходив   i
улюбленець султанiв Iбрагiм, виряджений молоденьким хафiзом,  у  скромному
зеленому  вбраннi,  iз  зеленою  вузькою  маскою  на  очах,  бiлозубий   i
червоногубий. Вiн обачливо тримався вiддаля вiд циганочки, не  зачiпав  її
нi словом, нi поглядом, обминав сторожко, аж Сулейман помiтив  це  не  без
вдоволення i жартома прочитав газель Хамдi Челебi  про  красуню  i  ходжу:
"Впiймала вона ходжу-заде в капкан, сказала: "О ти, що запалює  вогонь  на
току душ, о друже, ти захопив мене  й  скрутив,  як  джгут,  о  друже,  ти
збожеволiв од нiчної чорноти мого волосся, навiть без крил  серце  летить,
мов птах, ти схитрував i любов випустив, i попала вона в пастку".
   Тодi циганочка вискочила на стiл мiж рiдкiсний срiбний посуд i дзвiнким
голосом стала читати "Iллях-наме" перського суфiя Аттара. Про  те,  як  на
грандiозному банкетi при дворi  шаха  гурганського  Хоррем-шаха  славетний
поет Фахр, автор поеми "Вiс i Рамiн",  прочитав  свої  прекраснi  вiршi  i
сп'янiлий шах подарував йому улюбленого раба-хлопчика  на  ймення  Джавiд.
Але Фахр знав, що вранцi, протверезившись, шах пошкодує про такий дарунок.
Тому вiн, бажаючи зберегти раба для шаха, замикає хлопчика в погрiб,  куди
є тiльки єдиний вхiд крiзь дверi в пiдлозi,  бiля  трону.  Ключ  при  двох
свiдках вiддає придворному вельможi. Вранцi  Хоррем-шах,  довiдавшись  про
вчинок поета, хвалить його за великодушнiсть. Вiн бере ключ, iде в  погрiб
i знаходить  там  тiльки  купку  попелу.  Вночi  впала  свiчка,  спалахнув
матрацик, на якому спав Джавiд, i все згорiло.
   Хоррем-шах у вiдчаї замикається  у  погребi  й  проводить  весь  час  у
молитвах, а поет Фахр, вжахнувшись того, що сталося, йде  в  пустелю,  де,
блукаючи, складає ще прекраснiшi вiршi.
   Перська мова циганочки була занадто спiвуча, не вчувалося в нiй  сухого
шереху пустельних вiтрiв, що надає неповторної жаги солодкомовним  поетам,
але   ця   спiвучiсть   обернулася   несподiваною   чарiвнiстю,   яка   ще
побiльшувалася вiд чарiвностi самої циганочки. її грiзний корсар вдоволено
муркотiв, коли вона стрибнула зi столу знов до нього, та  тут,  осмiлiвши,
з'явився бiля них бiлозубий хафiз у зеленому i спитав  у  корсара  дозволу
потанцювати з його циганочкою.
   - А хто танцюватиме, ти чи вона? - поспитав корсар, втiшаючись  наперед
розгубленiстю хафiза.
   -  Хай  вiн   стає   з   барабаном,   як   євнух,   а   я   танцюватиму
довкола,нахилилася до вуха корсаровi циганочка.
   - Ти так хочеш? - не повiрив вiн, бо й чому б  мала  Хуррем  ще  й  тут
повертатися пам'яттю до гаремних танцiв? - Коли так,  то  хай  вiн  вiзьме
барабан.
   - Але ж я не знаю, що вибивати! - злякався хафiз.
   - Те,  що  я  танцюватиму!  -  гукнула  циганочка.  Величезний  барабан
притягнув для хафiза сам Грiтi, вдарив для проби калатушкою,  надув  щоки,
вдарив ще, зареготав. Хафiз  Iбрагiм  став  на  одне  колiно,  замахнувся,
циганочка пiшла довкола нього, вигинисте  й  легко,  закружляла  швидше  й
швидше, ближче й ближче до невдалого дюмбекчi, звiдкись  взявся  у  неї  в
руках шматок прозорого муслiну, вона грайливо вимахувала  цiєю  хусточкою,
ледве не зачiпаючи  спiтнiлого  хафiза,  навiть  Iбрагiм  при  всiй  своїй
зухвалостi й нахабностi збагнув, що  дiється  щось  надто  загрозливе  для
нього, i коли султан ще й досi не знає про те, як потрапила до його гарему
Хуррем, то  ще  сьогоднi  може  дiзнатися  -  надто  лиховiсне  поводилася
султанша, тiснiше й тiснiше затягувала довкола  нього  зашморг,  починаючи
вiд тої  поеми-натяку,  кiнчаючи  оцим  танком,  на  який  вiн  здуру  сам
напросився.
   - Ваша величнiсть,- шепотiв, намагаючись бути непомiченим, Iбрагiм,ваша
величнiсть,  ви  впiзнали  мене?  Я  Iбрагiм.  Ви  впiзнали   мене,   ваша
величнiсть?
   Вона ще захопленiше вимахувала своєю хустинкою, вiдкинулася в  екстазi,
вигнулася спиною,  мов  змiя,  зронила  крiзь  розтуленi  уста  чи  то  до
Iбрагiма, чи й до кого:
   - Я не знаю вас!
   - Це я подарував вас султановi, ваша  величнiсть!  -  вiдчаєно  шепотiв
Iбрагiм.Простiть мене, ваша величнiсть...
   - Не знаю я вас... Не знаю...
   - Я Iбрагiм... Задля вiдданостi падишаху...
   - Нiколи не знала...
   - Тiльки заради вiдданостi...
   - Не хочу знати...
   Барабан замовк.  Циганочка  легко  пурхнула  до  корсара,  подала  йому
шанобливо прозору хустинку, той обв'язав нею свою довгу шию. Не приховував
^вдоволення. Та чи й приховаєш  велич  влади,  хоч  би  в  якi  шати  вона
вирядилася?

   ВЛАДА

   Що лiпше для володаря - вселяти страх чи любов? Що кориснiше для  нього
- щоб його любили чи боялися? Досягнути водночас того й  другого  незмога,
тому доводиться вибирати друге - вигiднiше тримати  пiдданих  у  страховi.
Коли йдеться про вiрнiсть i єднiсть пiдданих, володар не  повинен  боятися
прославитися жорстоким. Вдаючись у  поодиноких  випадках  до  жорстокостi,
володар чинить милосерднiше, нiж  тодi,  коли  вiд  надмiру  поблажливостi
допускає безлад, який охоплює цiлу державу,  коли  кара  падає  тiльки  па
окремих осiб. Володар не повинен бути великодушним i щедрим аж так, щоб ця
щедрiсть йому зашкодила. Вiн не повинен боятися осуду за  тi  пороки,  без
яких неможливо зберегти свою владу, бо є  пороки,  завдяки  яким  володарi
можуть  досягнути  безпеки  i  благополуччя.  Примушуючи  всiх,  щоб  його
боялися, володар не повинен проти себе викликати ненавистi. Вселяти страх,
не викликаючи ненавистi, досить легко, якщо не зазiхати на манiю пiдданих.
Люди прощають i забувають навiть смерть своїх найближчих  рiдних,  але  не
втрату майна. Зневажають лише тих володарiв, якi  виявляються  нерiшучими,
непослiдовними, малодушними i легковажними. Люди мстяться лиш за  незначнi
образи, жорстоке пригнiчення позбавляє  їх  можливостi  помсти.  Тому  всi
необхiднi жорстокостi повиннi бути рiшучими й  швидкими,  а  благодiйнiсть
повинна робитися повiльно, щоб пiдданi мали можливiсть  i  час  вдячно  її
оцiнити. Iснує два способи дiй для досягнення вищої мети:  шлях  закону  й
шлях насильства. Перший спосiб - людський, другий - диких звiрiв. Володарi
повиннi вмiти користуватися обома способами, на що вказують нам ще древнi.
Ахiллес  та  iншi  герої  древностi  навчалися  i  виховувалися  кентавром
Хiроном, наполовину чоловiком,  наполовину  конем,  себто  вже  в  процесi
виховання у них закладалися два  начала:  людське  й  тваринне,  без  яких
володаря уявити несила так само, як добродушного розбiйника.
   Так писав флорентiйський секретар Пiкколо Макiавеллi, сучасник Леонарде
да Вiнчi, Мiкеланджело, Рафаеля, Тiцiана, Лютера, Томаса  Мора,  Дюрера  i
Томаса  Мюнцера,  чоловiк,  який  бачив  пiдступнiсть  i  жорстокiсть  пап
Александра Борджiа i Юлiя Другого, християнських володарiв Карла П'ятого й
Францiска Першого,  султанiв  Селiма  й  Сулеймана,  чув  дим  вiд  вогнищ
страшного Торквемади i сумне дзвенiння ланцюгiв, в якi заковувано рабiв  у
тих землях, де  розквiтали  мистецтва,  споруджувалися  розкiшнi  будiвлi,
писалися великi закони.
   Чотириста  рокiв  згодом  звинувачуватимуть   Макiавеллi   в   цинiзмi,
забуваючи про те, що вiн був тiльки спостережливим секретарем свого часу i
чесно розповiв про його цинiзм нащадкам.

   ВIЗИР

   Роксолани. Слово, яке для Європи ще вчора  нiчого  не  значило.  Якийсь
народ, народець, плем'я? Десь на  Сходi?  Загубленi  в  безмежних  степах.
Колись там були скiфи, сармати, кiммерiйцi, алани.
   Вiзантiйцi писали про тавроскiфiв. Тодi  прогримiли  над  свiтом  слова
"Київ" i "Русь". Але роксолани, українцi?
   Кинуте  знiчев'я  два  роки  тому  на  Бедестанi  Луїджi  Грiтi   слово
"Роксолана"  майже  забулося,  зникло  разом  iз   маленькою   золотокосою
дiвчинкою. Та ось вона явилася свiтовi новою султаншею, явилася зненацька,
у владi чи й чуванiй будь-коли, i свiт захотiв знати, хто вола i звiдки.
   Венецiанський баїло в Стамбулi П'єтро  Дзено  належав  до  людей,  яких
важко будь-чим здивувати. Ще вiд свого батька начувся про  чудеса  Персiї,
сам багато рокiв був провiдуром Венецiї то в Дамаску, то в Александрiї, то
в городах Пелопоннесу, то  в  Которi,  цьому  чудi  Адрiатики,  яке  своєю
незвичайнiстю могло змагатися з самою Венецiєю. За довге епос життя П'єтро
Дзено, здавалося, надивився уже всього, та навiть йому не доводилося бодай
чути, щоб жона схiдного володаря стояла бiля його трону в час  урочистостi
або (що вже переходить усi межi ймовiрного) бавилася цiлу нiч на карнавалi
серед "невiрних".
   - Хто ця султанша? Звiдки вона? Чому має таку  владу  над  султаном?  -
засипав посол запитаннями Луїджi Грiтi. Грiтi вдоволено прискалив око.
   - Можете доповiсти Радi десятьох, дорогий Дзено, що це саме я купив  ЇЇ
для султана.
   - Ви? Неймовiрно! Як це могло бути?
   - Точнiше кажучи, я купував її  не  для  Сулеймана.  I  не  ЇЇ,  не  цю
дiвчину, а просто  гарну  роксолану.  Тодi  поступився  дiвчиськом  своєму
друговi Iбрагiму. Пiсля султана це другий чоловiк в iмперiї.
   - Коли не лiчити султаншi.
   - Це ще побачимо. Я продав цю дiвчину Iбрагiмовi, а вiн, не  впоравшись
з нею, не вигадав нiчого лiпшого, як подарувати ЇЇ в гарем султановi.
   - I той знає про це?
   - Здається, нi.
   - А коли довiдається?
   - Пiзно! Окрiм того: навiщо йому довiдуватися?
   - Ви розповiдаєте про неймовiрнi речi.
   - Хiба може бути щось  неймовiрне  в  цiй  неймовiрнiй  країнi?  Пишiть
мерщiй дожевi, що ви перший довiдалися про походження загадкової султаншi,
яка може в майбутньому мати досить загадковий вплив па Сулеймана, i що  її
справжнє iм'я - Роксолана.
   - Роксолана? Чому Роксолана? Вона ж Хасекi!
   - В гаремi її що звуть Хуррем, тобто розвеселена. Iнодi  -  Рушен,  або
сяйлива. А Хасекi - це титул. Навiть яничарським агам дають  таке  звання.
Щоб показати, що чоловiк стоїть найближче до султана, належить  султановi,
як його власна душа. Для Європи хай буде Роксолана. Одне ваше донесення  у
Венецiю - i свiт довiдається ще про одну могутню жiнку.
   - А як же з вашим правом хрещеного батька?
   - Поступаюся ним на користь Пресвiтлої Республiки,- засмiявся Грiтi.- Я
великодушний, як усi купцi там, де не йдеться про зиск.
   - Неможливо ще передбачити всi зиски, якi можна отримати , завдяки  цiй
жiнцi,пробурмотiв Дзено.
   - Додайте: i всю ймовiрну шкоду! - вигукнув Грiтi.- Ми а вами  присутнi
при народженнi величi, запам'ятайте мої слова?
   Вiзьмiть навiть легенди - що вони вам дають? Жiнка народжується з ребра
чоловiкового, одна богиня з голови Зевсової, друга - з  пiни  морської.  А
яка народжувалася з рабства, долаючи рабство i  досягаючи  найвищих  висот
влади? Радив би вам подбати про увагу до цiєї жiнки. Щоправда, ще нiхто не
знає, що вона любить, яким дарункам  надає  перевагу,  окрiм  того,  тяжко
змагатися з щедрiстю Сулеймана. Ви чули про плаття за сто тисяч дукатiв?
   - Не тiльки чув, а навiть бачив це плаття пiд час урочистого прийому  в
Топкапи.
   - Тодi менi вже нема що вам бiльше казати,
   Не знати як, але чутки  про  незбагненний  вплив  Хасекi  Хур-рем,  або
Роксолани, на султана майже вмить поширилися у столицi. Руський посол Iван
Морозов, який привiз вiд великого  московського  князя  слова  про  мир  i
дружбу, був прийнятий Пiрi Мехмедом-пашою хоч i  з  належною  урочистiстю,
але без обiцянок.
   - Усе залежить вiд милостi й волi  його  величностi  падишаха,-  сказав
великий вiзир.
   Але хтось натякнув, що годилося б пiднести дарунки не тiльки султановi,
а й султаншi, i Морозов одiбрав для Хасекi  найкоштовнiших  червоно-чорних
соболiв.

   Пiсля Родосу погiршали взаємини  мiж  Портою  i  купецькою  республiкою
Дубровником. Султан не мiг простити дубровчанам, що бiйськовi  кораблi  не
допомагали йому перевозити вiйська на острiв. Окрiм того, серед захоплених
у полон оборонцiв твердинi виявилося кiлька людей, якi назвалися купцями з
Дубровнику. Цього вже було  задосить,  щоб  па  дубровницькi  товари  було
негайно збiльшено мито, кораблi Дубровнику  в  турецьких  водах  безжально
переслiдувалися, грабовано товари, брано людей  у  рабство.  З  Дубровнику
прибуло до Стамбула посольство, але його нiхто не хотiв приймати. I  знову
хтось пiдказав: скласти дарунки з коштовних тканин для  молодої  султаншi,
може, це злагiднить суворого султана.
   Хуррем знов була в надiї. Син Мехмед такий кволий, що всi ждали: коли й
не вмре через свою кволiсть,  то  вже  чума  прибере  його  неодмiнно.  Та
холоднi вiтри поволi вiдганяли гнилий дух вiд Стамбула,  чума  вiдступала,
малий Мехмед, хоч i кричав од незнаних болiв, уперто тримався за життя,  а
маленька Хуррем, мовби для того, щоб остаточно змiцнитися i подолати  всiх
своїх заздрiсникiв i недругiв, зготовлялася подарувати султановi ще одного
сина.
   Знов султан не хотiв бачити нiкого, крiм своєї Хуррем, ночi проводив  з
нею, а днi вiддавав турботам про справедливiсть, радився з  мудрецями  про
полiпшення й утвердження законiв, про вiйну й не згадував бiльше, так нiби
забув, що його величезне вiйсько, яке надається лише  для  нових  i  нових
загарбницьких походiв,  негайно  розпадеться,  щойно  зупиниться  у  своїх
грабунках. Коли на диванi широкопузий Ахмед-паша, який,  потоптуючи  всiх,
рвався до звання великого вiзира, кричав, що час вирушати в  новий  похiд,
султан спокiйно вiдповiдав:
   - Хай спаде пил.
   - Який пил? - поблимкував Ахмед-паша на членiв дивану.
   - Вiд великих походiв Повелителя Вiку,- спокiйно всмiхався старий  Пiрi
Мехмед-паша.
   - Хiба новий караван має ждати, поки  засохне  верблюдяче  лайно  пiсля
каравану старого? - не вгамовувався войовничий Ахмед-паша.
   Султан похмуро осмикнув нетерплячого вiзира:
   - Трава, яка занадто швидко росте, никне вiд власної ваги. Коли  безлад
запанував навiть у диванi, про який же лад  могла  бути  мова  в  державi?
Схiднi  провiнцiї,  де  звiролютий  Ферхад-паша,  винищуючи   бунтiвникiв,
повирубував навiть немовлят, бунтували безупинно, горнучись до кизилбашiв.
З Єгипту довелося повернути до Стамбула Мустафу-пашу, за  якого  набридала
своїми проханнями Сулейманова сестра Хафiза, i тепер там  знову  зродилася
мамелюцька загроза. Великий вiзир  Пiрi  Мехмед  усi  сподiвання  покладав
тiльки на закон, а потрiбна була ще її сила. Державну печать  має  тримати
рука, що так само вмiло тримає меч. Але де та руда? Пiрi Мехмед, прибравши
собi  тахаллус[47]  Ремзi,  тобто  Загадковий,  складав  мiстичнi  поезiї,
знаходячи в них рятунок для своєї  стомленої  душi.  На  диванi  поряд  iз
молодим султаном i повними сил сорокалiтнiми вiзирами виглядав вичерпаним,
збайдужiлим, старим. Щоразу Сулейман ставав свiдком запеклих  сутичок  мiж
Ахмедом-пашою i великим  вiзиром.  Два  султанських  зятi  Мустафа-паша  i
Ферхад-паша вичiкували, чим усе те скiнчиться, хоч  кожен  в  них  готовий
був, влучивши мить, стрибнути i вирвати державну печать  iз  старечих  рук
Пiрi Мехмеда. Сорок рокiв - рубiж для мужчини. Коли  нiчого  не  досягнув,
уже й не досягне, бо здобувається усе в життi  шаблею,  яку  рука  тримає,
лише поки мiцна.
   - Хто зрiвнює гниле високе дерево з деревом, укритим густим  гiллям?  -
гукав Ахмед-паша, запихаючи  собi  за  широченну  спину  ледь  не  десяток
парчевих султанських подушок.- Коли в чоловiка меч уже не може бути мокрий
нi вiд кровi, нi навiть вiд поту, як може такий  чоловiк  тримати  в  руцi
державну печать?
   - Я повiд, якого слухається  верблюд  i  скакун,-  спокiйно  вiдповiдав
великий вiзир.А хто ти?
   - А я той, хто розрубує повiддя i позбавляє тебе сну!
   - Де  ти  лишив  свиней  своєї  матерi?  -  натякаючи  на  християнське
походження цього чужака, в'їдливо питав Пiрi Мехмед.
   - Вони пасуться з ослами твоєї матерi, i коли ми пiдемо на  пасовисько,
то побачимо тебе серед них.
   Iбрагiм, який супроводжував султана повсюди, на диванi не  втручався  у
суперечки, був стриманий i уважливий з усiма, сидiв тихо,  тiльки  слухав,
чемно всмiхався, щосили виказував незацкавленiсть. А сам тривожився бiльше
й бiльше, вiдчуваючи, що незабаром має щось статися важливе, але де й що -
не знав навiть вiн, бо Сулейман не дiлився своїми намiрами нi з ким. Може,
з Хуррем? Але вона вiдтрутила Iбрагiма брутально i  безжально.  З  валiде?
Чутки суперечили цьому припущенню. Пiсля Родосу Сулейман зробив для валiде
єдину поступку: повернув до Стамбула Чобана Мустафу-пашу. Та однаково слiд
було заручитися пiдтримкою султанової  матерi,  бо  ж  тiльки  вона  знала
таємницю Хуррем i так само, як i молода султанша, тримала долю султанового
улюбленця в своїх руках.
   Iбрагiм попросився через кизляр-агу на розмову до валiде,  i  султанова
мати прийняла його вже наступного дня, та,  коли  вiн  почав  про  те,  як
подарував  колись  для  Баб-ус-сааде  рабиню-українку,  глянула  на  нього
подивовано, ворухнула темними устами майже презирливо:
   - Я не пам'ятаю цього.
   Iбрагiма зрадила його витримка. Вiн мало не крикнув:
   - Ваша величнiсть! Як ви могли забути? Я запропонував вам. Порадився  з
вами. I ви...
   - Не пам'ятаю я цього,- холодно повторила  валiде,  закриваючи  обличчя
бiлим яшмаком i мовби вiдгороджуючись вiд грека.
   Iбрагiм розумiв, що  не  може  так  пiти  вiд  цiєї  загадкової  жiнки.
Вхопився, як за порятунок, за слова з корану.
   - Сказано: "Коли в них немає свiдкiв, крiм  самих  себе,  то  свiдчення
кожного з них - чотири свiдчення аллахом, що вiн правдивий".
   - "А п'яте,- словами з корану вiдповiла валiде,- що прокляття аллаха на
нiм, коли вiн брехун".
   - Ваша величнiсть, мною керувала любов i вiдданiсть до падишаха.
   - Цього я не пам'ятаю,- уперто  повторила  темногуба  жiнка,  не  даючи
Iбрагiму наблизитися до неї у своїй щиростi пi на п'ядь.
   - Тiльки  любов  i  вiдданiсть,  ваша  величнiсть  тiльки  любов...  Пi
обiцянки, нi запоруки, як i вiд Хуррем. Обидвi  виявилися  хитрiшими,  нiж
передбачав грек. Мали його в руках  i  не  хотiли  випускати  без  слушної
нагоди. Але й не видавали султановi. Тим часом не видавали, i  треба  було
користатися цим.
   Бесiди, вечерi, прогулянки  iз  султаном-тут  Iбрагiм  мав,  ясна  рiч,
перевагу над усiма наближеними. Та однаково бачив:
   душа Сулейманова лишається для нього таємничою i закритою так само,  як
i для всiх iнших. Нiхто не знав, що  скаже  султан  сьогоднi,  що  звелить
завтра, кого возвисить, кого покарає. Вiн смiявся,  коли  Iбрагiм  знайшов
трьох череватих карликiв, пiдстриг їм бороди, як в  Ахмеда-пашi,  зодягнув
їх у блазенськi "вiзирськi" халати, дав дерев'янi шаблi й примусив  битися
ними перед Сулейманом, супроводжуючи султана до приморських садiв. А що  з
того? Ахмед-паша й далi ображав усiх  на  диванi,  а  Iбрагiм  мав  сидiти
мовчки, бо був тiльки головним сокольником, та й годi.  До  того  ж  ще  й
належав до еджиємi-чужакiв, як зневажливо  називав  їх  Пiрi  Мехмед-паша,
який одного дня несподiвано  виявив,  що  в  диванi  лишилося  тiльки  два
чистокровнi османцi: сам султан та вiн, його великий  вiзир.  Досi  ще  не
було випадку, щоб у султанiв великими  вiзирами  були  люди  чужої  кровi.
Тенор така загроза нависла невiдворотно, i значною мiрою спровинений був у
цьому сам Пiрi Мехмед. Бо хiба ж не вiн колись добився у  султана  Селiма,
щоб Мустафа-паша став вiзиром? I хiба не  вiй  першим  помiтив  хоробрiсть
Ферхада-пашi  i  не  за  його   порядок"   Ахмеда-пашу   поставлено   було
румелiйським беглербегом? Сулейман успадкував цих чужакiв од свого  батька
разом iз Пiрi Мехмедом. Османець Касим-паша  запав  у  глибокi  старощi  й
вимушений був полишити диван, тепер пiде на спочинок i вiн, Мехмед-паша, i
запанують тут цi босняки чи  болгари,  потурченi  християни,  вiроломнi  й
пiдозрiлi в своїй ненажерливостi. Не жди вiрностi вiд того,  хто  вже  раз
зрадив. Цi люди тiльки метушаться бiля пiднiжжя могутньої кам'яної  стiни,
зведеної Османами. Пiднятися не дано нiкому з  них.  Б'ються  за  те,  хто
стане найближче,- ото й усього. Султан теж це знає, тому з такого  нудьгою
на обличчi вслухається у гризню па диванi.
   I нiхто по знав, що Сулейман мав сповiрницю у своїх державних  справах,
якiй щоразу переповiдав про сутички на диванi  i  про  невдоволення  серед
яничарiв, котрi не можуть вгамуватися пiсля Родосу, бо  для  них  перемога
без здобичi гiрша за  поразку,  i  про  свої  клопоти  з  владою,  яка  що
безмежнiша, то безмежнiша залежнiсть вiд неї того, хто  нею  користується.
Механiзм влади ускладнюється i розбудовується навiть тодi, коли  здається,
нiби ти нiчим цьому  не  сприяєш.  Двi  тисячi  лавашiв  у  самому  тiльки
султанському палацi Топкапи. Сорок тисяч вiйськ капу-кули - тридцять тисяч
яничарської пiхоти  i  десять  тисяч:  кiнних  спахiїв.  Десятки  головних
писарiв-перване i  сотнi  писарiв  звичайних  -  муншi  i  язиджi,  безлiч
дефтердарiв тiльки в самому Стамбулi, бо, крiм чотирьох головних податкiв,
треба ще збирати дев'яносто три податки й повинностi. Iснує навiть посада,
реїс-ус-савахiль-наглядач  держави,  себто  глава  всiх  улакiв-донощикiв.
Повсюди  потрiбнi  мудрi  люди.  Для  державi!  не  досить  самих  воїнiв.
Завойована земля тiльки тодi дає користь, коли приносить  прибуток.  Узяти
його можна тiльки розумом. Де набрати стiльки мудрих людей?
   - Ваш розум, ваша величнiсть, облягає землю, як хмара iз золотим  дощем
поля i сади,- зазирала йому в  суворi  очi  Хуррем.  Маленька  її  голiвка
гнулася на довгiй шиї пiд тягарем  червоних  кiс.  У  прорiзах  просторого
шовкового халата рожевiли панчохи з золотою  каймою,  загадково  свiтилися
аметистовi застiбки на червоних  пiдв'язках.  Шовки,  парча,  венецiанськi
флакони, iндiйськi дрiбнички, круглi  рiзнобарвнi  подушки,  бiлi  дивани,
бiлi .Й; шкiри, прянощi, вмерлий дух квiтiв, повiтря, мов  у  теплицi,  -Ж
дияволи ховаються в кожному щiлинi, в кожному завитку  лiтер  тарiхiв[48],
виписаних  на  склi.  Вузька  бiла  рука,  мовби  захищаючись,  пустотливо
наставлена на Сулеимана, молоде прекрасно  тiло  вигнуте  рухом  змiї,  що
помiтила небезпеку.
   - Ваша величнiсть, вашою мудрiстю повинна вдовольнитися уся держава!
   - А вiдданiсть? Коли голяр голить голову султана,  його  стережуть  два
капiджiї з оголеними шаблями. Капiджiїв стережуть чотири вiрних  дiльсiзи.
За  дiльсiзами  стежать  шiстнадцять  ще  вiрнiших  акинджiїв.  Де  кiнець
пiдозрам? Кому вiрити? Те саме на султанськiй кухнi. Те саме в  гаремi.  В
цiлiй державi. Вiд Белграда незмога знайти  замiну  старому  Мехмеду-пашi.
Кого ставити?
   - Поставте вашого улюбленця, ваша величнiсть.
   - Iбрагiма?
   - Вiн найвiдданiший.
   - Звiдки вам вiдомо, моя Хасекi?
   - Деякi речi вiдкриваються жiнкам самi по собi. Окрiм того, хiба  я  не
жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цiй державi. Погляньте на
тi хутра, мiй повелителю. Це соболi. Погляньте, вони нiби й не вбитi, нiби
живi, дихають морозами, волею, лiсовим духом, у  кожнiй  ворсинцi  трiпоче
життя. Це дарунок московського посла.
   - Знаю.
   - А чи знаєте, що перш нiж вклонитися вашiй величностi дарами  великого
московського князя i пiднести вашiй рабинi цi рiдкiснi  хутра,  посол  мав
роздавати дарунки чаушам, якi привiтали  його  з  прибуттям;  слугам,  якi
принесли  для  нього  вiд  вашої  величностi  й  великого  вiзира   харчi;
прибрамним i слугам великого вiзира; охоронцям, посланцям, стайничим; усiм
драгоманам - Юпус-бею, Махмуд-бею, Мурад-бею, Мехмед-бею.
   - Так велить звичай.
   -Коли занадто багато звичаїв, тодi виникають зловживання.
   - Послiв треба стримувати. Шах кизилбашiв прислав до нас  посла,  якого
супроводжує п'ятсот вершникiв. Цiле вiйсько! Я впустив  його  до  Стамбула
лише з двома десятками слуг, а iнших лишив на тому березi Богазiчi. Досить
з нас власної величi.
   - Для вашої величi потрiбнi найвiдданiшi, мiй повелителю.
   - Iбрагiм еджнемi. Вiн не османець. Грек.
   - Як ви ставитесь до великого Джеляледдiна Румi, свiтлий повелителю?
   - Це був улюблений поет Мехмеда Фатiха i султана Селiма.
   - Я насмiлююся вiдвiдувати книгозбiрнi Фатiха i вашу, мiй повелителю. I
хоч ще не вмiю як  слiд  розбирати  дорогоцiннi  письмена,  але  дещо  вже
розумiю. Якось я прочитала таке. Одного разу шейх  Салахеддiн  найняв  для
возведення садової стiни майстрiв-туркiв. Румi  сказав,  що  тут  потрiбнi
майстри-греки. Туркiв треба кликати для руйнування.
   - Гiркi слова Румi не можна застосовувати до всiх османцiв.
   - Так само й до всiх грекiв, ваша величнiсть. Але гiдностi Iбрагiма вам
вiдомi найлiпше. Може, про таких i мовив великий поет.
   Несподiване заступництво Хуррем за Iбрагiма  наштовхнуло  Сулеймана  на
думку порадитися з валiде.  Щоб  виявити  матерi  особливу  честь,  султан
вiдвiдав її у власнiм її покої, де все було  йому  знайоме:  бiлi  килими,
низенькi столики, сури корану,  виписанi  золотом  на  кольорових  шибках,
курильницi  й  свiтильники.  Коран  на  коштовнiй  пiдставцi,   мармуровий
водограй. Коло водограю, недбало кинута на  пiдлогу,  лежала  велика  бiла
шкура незнаного звiра.
   - Що це? - поспитав султан.
   - Дарунок руського посла. Бiлий ведмiдь.
   - Хiба є бiлi ведмедi?
   - Вони живуть мiж льодiв. Це рiдкiсний звiр. Вiн безцiнний.
   - Посли щедро  наповнюють  покої  мого  гарему.  А  хто  наповнить  мою
скарбницю?
   - Не можу бути вашою порадницею, мiй державний сину,- подаючи йому чашу
з  шербетом,  мовила  валiде,-  ви  ж  знаєте,  що  жiнки  вмiють   тiльки
розтринькувати грошi, а не збирати їх. Ваша Хуррем це показує щодня.
   - Ви не любите Хасекi. Це наповнює менi серце болем.
   - Я любила жону ваших перших дiтей. Хасекi я вимушена поважати,  бо  ви
назвали її баш-кадуною.
   Вони довго сидiли й мовчали, як вороги. Змагалися у мовчаннi,  i  нiхто
не хотiв поступатися. Але султан прийшов за порадою, до того ж  був  сином
цiєї владної жiнки.
   -  Ваша  величнiсть,-  ледь  схилив  вiн  свiй  високий  тюрбан   перед
валiде,кого б ви назвали з моїх близьких найвiдданiшим?
   Вона довго не вiдповiдала, тiшачись бодай короткочасною  залежнiстю,  в
яку султан добровiльно потрапив до неї. А  може,  ждала,  що  Сулейман  не
витримав i повторить своє запитання. Однак той теж був сином своєї  матерi
i, раз пiддавшись, бiльше не мав намiру цього робити. Нарештi  темнi  уста
розтулилися, i з них злетiло одне-едине слово:
   - Iбрагiм.
   Не змовляючись (бо як могли змовитися цi двi жiнки!), валiде  й  Хуррем
назвали того самого чоловiка, про якого  вже  стiльки  часу  вперто  думав
Сулейман.
   З  Венецiї  прийшла  вiсть,  що  дожем  Пресвiтлої  Республiки   обрано
старезного Андреа Грiтi, батька  Луїджi.  В  один  день  той  iз  простого
стамбульського купця став сином дожа.  До  багатства  й  розкошi  додалося
становище, якого досi не мiг купити нi. за якi грошi. За порадою  Iбрагiма
султан прийняв Луїджi в своїх приморських садах, де були тiльки  вишколенi
слуги та кiлька придуркiв для розвеселеная султанських гостей, але  й  тих
(вони показали, як  Ахмед-паша  розмахує  шаблею  i  пiниться  на  диванi,
домагаючись державної печатi) було прогнано,  i  нiч  Сулейман  провiв  за
вином прозорим, як пiвняче  око,  з  найбагатшим,  окрiм  самого  султана,
чоловiком Стамбула.  Султана  не  дуже  здивували  розлогi  знання  Грiтi:
чоловiк  стоїть  розполовинений  мiж  двома  стiнами,  одною  ногою  серед
мусульман, другою - серед християн, тут, коли ти не лiнивий  (а  той,  хто
хоче мати зиски, не може бути лiнивий), можеш черпати повними пригорщами й
звiдти,  й  звiдти,  мов  слухняне  ягня,  яке  ссе  одразу  двох   овець.
Приголомшило султана iнше. Обiзнанiсть  Луїджi  Грiтi  з  становищем  його
iмперiї, з найдальшими землями.
   - Звiдки у вас такi вiдомостi? - не стерпiв Сулейман.
   - Я купець.
   - Але ж я султан.
   - Султан не завжди сидить  на  мiсцi,  вiн  вимушений  ще  й  ходити  в
завойовницькi походи. А купець сидить на мiсцi, до нього йдуть  товари,  а
слiдом за товарами - вiстi. Вiстi - це теж товар. їх можна пускати в  обiг
одразу, iнодi доводиться складати в караван-сараях до слушної нагоди,  але
нехтувати ними справжнiй купець нiколи не буде. Моє становище особливе.  Я
народився в  Стамбулi,  тому  маю  пiдстави  значною  мiрою  вважати  себе
османцем. Iншої вiри - так. Але ця земля  менi  дорога.  Тому  не  байдуже
менi, чи в  багатствi  ця  земля  буде,  чи  залишатиметься  пустошньою  й
витоптаною, як витоптали її ще сельджуки, а тодi Тiмур, а тодi... На жаль,
щоразу збувається давня приказка: "Де ступить кiнь турка, там уже не росте
трава". Фатiх завоював Константинополь. Селiм Явуз здобув Сiрiю, Єгипет  i
Хiджаз. Нога вашої величностi ступила на берег Дунаю  i  на  Родос.  А  чи
збiльшилися державнi прибутки? Чи  дали  щось  новi  землi  для  скарбницi
Едi-куле? Кому вони розданi? I ким розданi?
   - Дирлики роздаються за заслуги моїми бейлербегами,- сказав Сулейман.Чи
ви хотiли повiдомити менi щось нове про це?
   Грiтi приклав до грудей руки, обнизанi перснями з коштовним камiнням.
   - Воiстину, як сказано у вашiй священнiй книзi, не побiльшуй у  тиранiв
нiчого, крiм хибних думок. Але хто роздає тiмари й зеамати, той найперше i
має з них зиск. Жодна держава в Європi не має  стiльки  землi,  як  Висока
Порта, чому ж вона не роздає цi землi сама, а довiряє бейлербегам? Змiнiть
цей порядок, ваша величнiсть, i ви матимете  удвiчi  бiльшi  прибутки  вiд
самих державних земель.
   - Над цим, мабуть, варто подумати,- згодився Сулейман.
   - Державнi справи полишенi без  належного  нагляду,-  вiв  далi  Грiтi,
незважаючи на розпачливi жести Iбрагiма, який  боявся  султанового  гнiву,
що, на випадок чого, вилився  б,  ясна  рiч,  на  нього,  а  не  на  цього
самовпевненого купця, за  яким  тепер  ще  й  стояло  високе  заступництво
венецiанського дожа.- Ви обмежуєтеся нинi прибутком усього лиш  в  якихось
три  мiльйони  дукатiв.  А  тим  часом  навiть  найповерховiшi  пiдрахунки
збiльшують цю  суму  до  семи  чи  й  восьми  мiльйонiв.  Погляньмо,  ваша
величнiсть. Харадж iз християн i по  дукату  з  голови  євреїв  -  пiвтора
мiльйона.  Плата  за  привiлеї  -  сто  тисяч.  Майно  тих,  що   вмирають
бездiтними,- триста тисяч. Податок з аргоських грекiв, якi платять  по  по
дукату з голови, а по дукату з диму,- двiстi  тиск  ''.  Єгипет  i  Хiджаз
можуть давати мiльйон вiсiмсот тисяч, дев'ятсот тисяч пiдуть на  утримання
мiсцевого  вiйська,  дев'ятсот  тисяч  для  Едi-куле.  З  шестисот   тисяч
сiрiйських дукатiв триста тисяч так само йде на вiйсько, триста тисяч  має
прибувати до Стамбула. З копалень золотих, срiбних,  залiзних,  соляних  -
пiвтора мiльйона. Торговi мита, якi сплачував  iнодi  навiть  я,-  мiльйон
двiстi тисяч. Десятина вiд польового збiжжя й садовини -  вiсiмсот  тисяч.
Податок з худоби - по пiвтора дуката з  голови  -  два  мiльйони  дукатiв.
Податок iз щойно завойованих  земель,  з  яких  ви  ще  не  маєте  жодного
дуката,-на  перший   випадок   десь   понад   двiстi   тисяч.   Мiй   друг
Скендер-челебiя знає, як видобувати податки.  Але  для  цього  треба,  щоб
дефтердари йшли слiдом за вiйськом i заносили в  книги  все  живе,  кожний
дим, кожний курiнь. Тим часом Єгипет, завойований майже десять рокiв  тому
доблесним  османським  вiйськом,  досi  ще  не  охоплений  дефтером.  Ваша
величнiсть!  Тiльки  незрiвнянна  могутнiсть  вашої  iмперiї  не  дає   їй
розпастися i поруйнуватися вiд безладу.
   Сулейман мовчав довго й тяжко. Iбрагiм пiдлив йому в золоту чашу  вина,
але султан не доторкнувся до нього.
   - Я  призначу  вас  своїм  фiнансовим  радником,-  нарештi  сказав  вiн
венецiанцевi.
   - Але ж я християнин! - вигукнув Грiтi. ^ - Нам служать i невiрнi.
   - А що скаже ваш диван? - У диванi стануться змiни. -  Однак  не  такi,
щоб там вiтали гяура.
   - Там вiтатимуть  усiх  мудрих  людей.  Нам  потрiбнi  мудрi  люди.  Ви
належите до них. Грiтi схилився у поклонi.
   Тодi навперемiн читали поезiї Абу Нуваса про вино i славетну
   "Мюреббу" Месiхi. Хто знає: хто буде живий, а  хто  вмре  до  наступної
весни? Веселися i пий, не лишиться, мине ця пора весняна!
   Про Iбрагiма мови не було. Якби вiн знав, що  за  нього  клопотали  двi
наймогутнiшi жiнки в iмперiї, вiн би вжахнувся, та його рятувало незнання.
Тому зазнав найбiльшої радостi в життi, коли на диванi  султан,  сiвши  на
тронi й почекавши, поки дiльсiзи попiдтикають вiзирам i вельможам пiд боки
парчевi подушки, сказав великому вiзировi Пiрi Мехмеду-пашi:
   -  Шановний  Мехмед-паша,  ми  велимо  вам  передати  державну   печать
Iбрагiму-пашi.
   Це була несподiванка для всiх, для Iбрагiма - найбiльша. Вiн навiть  не
повiрив, що йдеться про нього, а Пiрi Мехмед нiяк не мiг  збагнути,  де  ж
той Iбрагiм-паша, котрому вiн має  передати  золоту  круглу  печать,  яку,
загорнуту в парчеву хустинку, вiн дiстав з-за пазухи. Iбрагiму годилося  б
мерщiй пiдвестися, щоб уклонитися султановi  до  землi,  поцiлувати  слiди
його нiг, а тодi вже взяти до рук ознаку найвищої влади, але  вiн  не  мiг
зворухнутися, сидiв заклякло так само, як i старий Мехмед-паша, що  тiльки
поблимкував сивими очима, шукаючи й  нiяк  не  знаходячи  того  таємничого
Iбрагiма-пашу. Зате скочив на рiвнi ноги опасистий Ахмед-паша i виряченими
очима  втупився  у  державну  печать,  хотiв  кинутися  до  неї,  але   не
насмiлився,  тiльки  подався  всiм  своїм  важким  тiлом,  перехилився  до
Мехмеда-пашi, так нiби ждав, що той вкладе печать у  руку  Iбрагiмовi  лиш
для того, щоб Iбрагiм передав її йому, Ахмедовi-пашi, бо хто ж ще був  тут
гiдний цiєї найвищої султанської милостi?
   - Наймудрiший з моїх вiзирiв заслужив  решту  свого  життя  провести  в
мирi, полишивши всi справи,- мовби нiчого  не  помiчаючи,  спокiйно  мовив
султан.- Ми не забудемо його своїми  милостями  i  вдаватимемося  до  його
порад. Його мiсце за нашим  велiнням  займе  Iбрагiм-паша,  якому  надаємо
також звання румелiйського беглербега з належними прибутками. Ми просили б
шановного  Пiрi  Мехмеда-пашу  сказати  свою  думку  про  великого  вiзира
Iбрагiма-пашу.
   Тiльки  тодi  Пiрi  Мехмед  пiдвiвся,  низько  вклонився  султановi  i,
передаючи печать Iбрагiмовi, хрипко промовив:
   - Вашому рабовi личить честь великого вiзира. I не збагнути:  схвалював
султанський вибiр чи смiявся з нього? Iбрагiм узяв печать,  поцiлував  її,
знову загорнув у парчеву шматину й заховав собi за пазуху.
   Вперше при  Османах  великим  вiзиром  ставав  не  вроджений  турок,  а
чужинець, потурчений гяур та ще й раб на додачу. На старому Пiрi Мехмедовi
уривалася велика й славна iсторiя.  Починалася  iсторiя  нова.  Якою  вона
буде?
   Ахмед-паша готовий був луснути вiд гнiву. Якби не дiльсiзи, що  стежили
за кожним його рухом, видно, заздалегiдь попередженi своїми чаушами,  вiн,
може,  вихопив  би  навiть  шаблю.  Хотiв  бодай  крикнути  щось   гнiвне,
образливе, зрозпачене, але з горла йому  видобувся  самий  клекiт.  Врештi
султан звернув на нього увагу. Прихмурено зиркнув з-пiд грiзного  тюрбана,
мовби дивуючись, як потрапив цей розшарпаний черевань у  шановне  зiбрання
високого дивану. Тiльки тодi Ахмед-паша схаменувся,  з  його  темнiй  душi
нахабство вмить поступилося мiсцем  переляку,  вiн  звалився  на  килим  i
поповз до султанових нiг, приминаючи ворс своїм важким тiлом, скiмлячи:
   - О мiй великий повелителю,  пролийте  дощ  своїх  милостей  на  вашого
раба... Пошлiть його  вашою  вiрною  шаблею  до  Єгипту...  Султан  кивнув
милостиво.
   - Ми подумаємо,- сказав спокiйно.- Чоловiк прикликує зло так  само,  як
прикликує добро, адже чоловiк квапливий.
   Ахмед-паша цiлував полу Сулейманового  одягу,  а  Iбрагiм  з-пiд  брови
позирав па нього одним оком i думав, чи довго утримуватиметься вiд спокуси
цей дурний паша i чи взагалi зможе втриматися? В Єгиптi,  де  в  пiсках  i
болотах за тисячолiття без кiнця щезали не тiльки люди,  а  цiлi  царства,
вiрування i боги, не могла б уцiлiти й найтвердiша душа. З  темних  глибин
Африки невпинно пливли в ту землю  раби,  золото,  слонова  кiстка,  шкiри
крокодилiв, пахощi й прянощi, дороге дерево, рiдкiснi плоди й звiрi,  хлiб
i тканини, i вiд цих багатств наморочилися наймiцнiшi  голови,  грабiжники
хотiли стати богами,  учорашнi  розбiйники  проголошували  себе  царями  й
султанами.
   Може, Ахмед-паша намiрився зрадити Сулеймана вже тодi, коли  повзав  по
султанському килиму, мнучи високий ворс, мов траву, в якiй шукають  золоту
монету, а може, налилися йому очi кров'ю влади, коли  побачив  неприступнi
круглi вежi Каїра,- хоч як там було, але непокiрливий паша вже  за  кiлька
мiсяцiв перебив у Каїрi вiрних  Сулеймановi  яничарiв  i  проголосив  себе
незалежним султаном Єгипту. Його назвали Хаїн, тобто зрадник, але  "титул"
цей Ахмедовi-пашi не  вдалося  поносити  й  пiвроку,  бо  в  зрадника  теж
знайдеться свiй зрадник, який видасть його самого. Iз трьох вiзирiв,  яких
Ахмед-паша призначив для свого "дивану",  пише  Мухаммед-бег  вирiшив,  що
вигiднiше буде зберегти вiрнiсть справжньому  султановi  в  Стамбулi,  нiж
служити самозванцевi, i спробував схопити Ахмеда-пашу, коли той  раював  у
хамамi. Ахмед-паша, з наполовину поголеною бородою, загорнувшись у зелений
пештемал, вискочив на покрiвлю хамаму, звiдти  -  на  коня  i  сховався  в
цитаделi. Але цитаделi нiхто не хотiв обороняти, натовпи проникли туди  i,
поки грабували скарбницю, новоявлений султан утiк у пустелю, де ховався  у
племенi Бенi-Бакр. За тиждень шейх племенi  видав  зв'язаного  Ахмеда-пашу
Мухаммеду-беговi, i голова завойовника Белграда й Родосу, набита  клоччям,
помандрувала до Стамбула, щоб бути пiднесеною султановi.
   - Ваша величнiсть,- сказав великий вiзир Iбрагiм,  пiдносячи  султановi
голову Хаїна,- як часто казали ви рабовi вашому,  що  розумнi  не  бувають
вiрними. Але чи ж бувають вiрними дурнi?
   - Вiрнi тiльки праведнi,- вiдповiв  Сулейман  з  гiркотою,  дивною  для
тридцятилiтнього чоловiка та ще й надiленого такою необмеженою владою.-  I
додав би я словами пророка: "О народе мiй! Чому я кличу вас до спасiння, а
ви кличете мене в огонь?"
   Вiн звелiв Iбрагiму повечеряти з ним, але  не  як  великому  вi-зиревi,
який мав їсти на низенькому столику осторонь вiд султана,  а  як  давньому
Iбрагiмовi в улюблених покоях Фатiха. Щоправда, цього разу  вони  були  не
вдвох, а втрьох. Третiй був малий син Сулеймана Мустафа.
   Пiсля вигнання Махiдевран за її  розправу  з  Хуррем  iз  султан-рького
сералю Мустафа з матiр'ю жив окремим двором, Махiдевран  не  допускали  до
Топкапи,  а  малий  паша,  якого  султан  от-от  мав   проголосити   своїм
спадкоємцем, часто приїздив до сералю, вдягнений яничаром,  на  маленькому
понi, виїздив на Ат-Мейдан, щоб дивитися на вiйськовi вправи  яничарiв,  i
цi бездомнi, безрiднi, бездiтнi суворi воїни полюбили бiлолице,  великооке
хлоп'я, щоразу дарували йому iграшкову зброю, брали, як рiвного, до  своїх
орт, учили метати стрiли, кидати спис, рубатися ятаганом. В малому  кипiла
дика сумiш кровi Османiв i войовничих черкесiв, уже п'ятилiтнiм вiн уявляв
себе воїном i султаном, вiд матерi засвоїв  владнi  жести  й  пихатiсть  у
поведiнцi,  вiд  батька  передалися  йому  допитливiсть  i  вдумливiсть  -
заповiдалося на те, що з Мустафи справдi виросте з часом гiдний  наступник
трону. Але тут вiд нової жони султанської народився Мехмед, i тепер  нiхто
не мiг вгадати, якою  буде  воля  султанова,  у  малого  ж  Мустафи  поява
суперника ще бiльше загострила пиху, i саме в цей час випадковi треба було
звести малого пашу з новим великим вiзиром.
   Заради малого на вечерю було зварено чорбу [49]. Сулейман звелiв подати
три дерев'янi ложки, першу дав Iбрагiмовi, другу -  синовi,  третьою  став
їсти сам. Але побачив: син не їсть.
   - Паша Мустафа,- ласкаво сказав султан,- прошу вас, їжте. Тодi  хлопець
з перекошеним вiд ненавистi обличчям, ледь не
   плачучи, вдарив своєю ложкою об колiно, переламав її навпiл,
   кинув цурпалки, вискочив я-за столу.
   Сулейман подивовано вiдклав свою ложку.
   - Що з вами, паша Мустафа?
   Iбрагiм вмить збагнув причину гнiву султанського сина.
   - Володарю Мустафа,- сказав вiн iз спокiйною твердiстю,- ви зробили  це
тому, що султан першому менi дав ложку. Хiба не знаєте, що я раб i його  i
ваш?
   - Я не знаю, хто тут раб! - крикнув хлопець.- Бо ти той, хто щодня  тут
їсть з моїм отцем i кому вiн ложку дає поперед мене, а я вперше  допущений
до султанської трапези.
   Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку.
   - Ти повинен полюбити Iбрагiма-пашу  так,  як  люблю  його  я.  Бо  вiн
найвiрнiший менi.
   - А я? - ревниво спитав малий.
   - Пiсля вас, володарю Мустафа,- поквапливо мовив Iбрагiм,- пiсля вас.
   Знав, що треба завойовувати навiть дитячi серця, коли хочеш  утриматися
на тих височинах, на якi тебе закинула доля.

   ВЕСIЛЛЯ

   Друга дитина прийшла на свiт передчасно. Метушилися мовчазнi, мов тiнi,
повитухи-ебе, гаремний ходжа мерщiй виписав на фiалковому паперi  вiршi  з
корану: "Нема, крiм нього, живого, сущого, не оволодiває ним  нi  дрiмота,
нi сон, йому належить те, що в  небесах  i  на  землi".  Поки  не  висохло
чорнило, папiрець кинуто  в  скляну  венецiанську  чашу,  залито  водою  i
потовчено, ходжа тричi прочитав над водою, тодi дали султаншi випити,  щоб
пологи пройшли легко й щасливо.
   А Хуррем не вiдчувала нi болю,  нi  страху,  бив  її  невтримний  дрож,
горiла вся в лихоманцi, а самiй здавалося, що вся в холодi, ще  й  благала
когось: "Пустiть мене в дощi та в снiги! Ой пустiть мене назад, хай  миють
дощi  й  засипають  снiги!"  Лежала  в  своїх  розкiшних  покоях,  оточена
метушнею, шепотом, переляком i зловтiхою, а  здавалося  їй,  що  блукає  в
батькiвському домi в Рогатинi, бачила його весь перед собою  виразно:  два
ганки високi, з'єднанi просторими сiньми, у сiнях двi  печi  в  кахлях  зi
стрiльцями й дикими звiрами, дубовi дверi ведуть до свiтлицi,  у  свiтлицi
вздовж стiн  липовi  лави,  вкритi  полавниками  з  червоного  сукна,  пiд
образами великий стiл  флядровий,  зроблений  iз  шматочкiв  рiзнобарвного
дерева, коло столу - липовi ослони, у свiтлицi замiсть ослонiв - дерев'янi
дзиглi, тут посуд дорогий, ще далi - покiй, спальня  господарiв  -  дубове
лiжко, скринi, кутi залiзом, скриньки з коштовними книгами. Слуг  панотець
Лiсовський довго не тримав, хоч i мав для них на  другiй  половинi  велику
хату й комору. "Корми тлусте,- вигукував зневажливо,- а служби  не  питай,
бо, тiльки вбравшись, на високих пiдкiвках до дiвок дибле. Ти за борщик, а
вiн за штуку  м'яса,  ти  за  пляшку,  а  вiн  за  другу".  Батькiв  голос
змiшувався iз спiванками, спiвали подруги, спiвала мама Лександра, спiвала
й вона сама. Ось таке: "Сьогоднi Купала, срiбна роса впала, стороною дощик
iде! Стороною та й на мою ружечку червоную..."
   Стороною дощик iде, усе стороною та стороною,.. В руки твої передаю дух
мiй, у руки твої...
   Не чула й не знала, що народилося дитя, не син, жданий  нею,  може,  ще
нетерплячiше, нiж перший, а донька, донечка, маленьке  створiння,  бiле  й
кволе, як кошеня, сестричка малому Мехмедовi. Чи чув вiн, як запищала його
сестричка, народившись? Любив брати кволими своїми рученятами в матерi  зi
столика рожеву морську мушлю, тулив до вуха.  Що  воно  там  чуло?  Якийсь
невиразний гомiн, шум моря, шепоти свiту. Чи чуло про мамину долю?
   Султан ждав, коли вдарить барабан. Барабан його  безсмертя!  Його  син,
його Хуррем, його  вiчнiсть!  Хай  б'є  урочисто  й  грiзно  барабан,  хай
розлунюється його гук на весь свiт.
   Але барабан не бив. Мовчав. Кизляр-ага  не  насмiлювався  приходити  до
султана з вiстю про те, що народилася донька.  Бо  це  було  однаково,  що
принести  вiсть  про  нещастя.  Не  насмiлювався  нiхто.  Тiльки   валiде,
пiдiбгавши темнi свої губи, загорнувшись у темний одяг, мов на знак жалоби
по своєму нерозумному синовi, спокiйно пiшла до Сулеймапа,  поки  повитухи
натирали мале дитя сiллю, щоб воно було мiцнiше й здоровiше, i  перерiзали
йому пувовину, вiд'єднуючи вiд тiєї, що носила в своєму лонi.
   - Ця нiкчемна рабиня привела тобi доньку, мiй державний сину,роздуваючи
гнiвливо нiздрi, повiдомила валiде.- Ця дитина буде ще немiчнiша за першу.
Ти марно сподiвався вiд неї другого сина. Вона нездатна.
   - Здається, ви теж народили тiльки одного сина,-  нагадав  їй  Сулейман
без особливої привiтностi в голосi.
   - Я ханська донька, а вона рабиня, куплена на Бедестанi! Поки  я  жива,
твої сестри не служитимуть рабинi без роду й пломенi. Вони дочки падишаха,
а хто вона?
   - Здається, ви казали менi, що вона королiвна.
   - Султан не повинен вiрити дурним вигадкам!
   - Але султан вiрить  своєму  розуму  i  своєму  серцю.  Дозвольте,  моя
царствена валiде, хай кизляр-ага проведе вас у вашi покої.
   Пiсля цього Сулейман замкнувся на кiлька днiв, не пiдпускаючи  до  себе
нiкого. Постився i молився,  молився  i  пестився,  прагнув  почути  голос
аллаха, а чув голос зеленоокої, золотоволосої, свiтлотiлої, яснотiлої,  її
голос! "
   Через три днi звелiв писати фiрман про народження доньки падишаха i про
надання їй iменi Мiхрiмах. Ще й не бачивши її,  вже  назвав  Мiхрiмах,  що
означало: нiжна, як мiсяць. Бо називав i не доньку,  а  її  матiр,  Хасекi
Хуррем,  для  якої  готовий  був  вiддати  всi  жiночi  iмена:  Махвеш   -
мiсяцелика, Ельмас - алмаз, Кеклiк - курiпка, Гюнеш - сонце.
   Мале дитя прив'язали до вузької чорної дощечки, сповили його мiцно, щоб
не дихало занадто жадiбно i не п'янiло вiд повiтря,  яке  могло  б  тiльки
зашкодити такому кволенькому  тiльцевi.  Матiр  обливали  солодкою  водою,
натирали бальзамами й мускусом, щоб вигнати їй з тiла жар.  Султан  послав
до Хуррем свого лiкаря Рамадана, але той не смiв бачити  султаншу,  стояв,
пильнований гаремним  лiкарем-євнухом,  за  шовковою  запоною,  крiзь  яку
недужа подала йому свою нiжну прозору руку,  де  iмлисто  синiли  тоненькi
жили, нiби далекi рiки її втраченої навiки вiтчизни.
   - Ваша величнiсть,- прошепотiв крiзь золотий шовк хитрий араб,- падишах
молиться аллаху за ваше швидке одужання. Вiн бажає вам швидкого одужання.
   I вона здолала недугу так швидко, що це теж приписано було чарам, як її
незбагненна влада над Сулейманом.
   Нетерпiння султанове побачити коло себе свою Хуррем було  таке  велике,
що вiн не став очiкувати, поки минуть тi сорок заповiданих днiв,  протягом
яких жiнка має очищатися пiсля народження  дитини,  i  вже  знов  маленька
Хуррем проростала, мов зелена трава, на  зелених  покривалах  султанського
ложа.
   Те,  що  мало  бути  її  поразкою,  оберталося  на  перемогу.   Замiсть
сподiваного пониження, мало настати ще бiльше возвишення, i мовби в подяку
за це в невситимому маленькому тiлi Хуррем  знов  зародилося  нове  життя,
вона знов була в надiї i вже чомусь переконана, що  цього  разу  неодмiнно
буде син, i султан так само вiрив  у  те,  що  тiльки  вiн  може  принести
справедливiсть свiтовi, а бiльше нiхто.
   Поки Хуррем була мiж життям i смертю i поки гарем та  двiр  султанський
причаєно,  у  зловтiсi  ждали  неминучого  падiння  скороспiлої  султаншi,
валiде, вдавшись за порадою до  великого  муфтiя,  обрала  вихователя  для
малого Мехмеда.
   Хлопчик, мовби вичуваючи свою вроджену кволiсть, щосили боровся з  нею,
вже дев'ятимiсячним майже без нiчиєї допомоги зiп'явся на ноги,  кричав  i
вiдбивався, коли йому пробували помагати  вчитися  ходити,  вiд  гнiву  аж
заходився i весь синiв, так що навiть валiде, яка в  душi  просила  аллаха
прибрати з землi це недолуге  життя,  захоплено  дивилася  на  царевича  i
чорногубо бурмотiла:
   - Ось росте падишах.
   Хуррем любила  Мехмеда  болiсною  любов'ю,  вiн  був  для  неї  надiєю,
вибавленням, силою i волею. Нiкому  не  давала  дитини,  не  вiрила  й  не
довiряла, тож  як  була  здивована  й  обурена,  коли  виявила  тепер,  що
приставляють до Мехмеда якогось чоловiка, не спитавши в неї,  не  сказавши
їй, вiдбираючи в неї дитину, так нiби знов кинуто її у безнадiйне рабство.
Вона  зажадала  випробувати  вихователя,  покликала  його  до  султанської
книгозбiрнi, може, сподiвалася, що розтлумачить вiн їй якесь темне мiсце в
старовинних рукописах, викаже  щедроти  свого  розуму,  з  якого,  мов  iз
глибокої криницi, питиме малий  царевич.  Та  коли  побачила  перед  собою
червоноокого, зашмарканого клема з рiденькою борiдкою,  коли  почула  його
плаксивий голос, коли переконалася, що цей баранячий лоб  напханий  тiльки
сушами корану та безнадiйною дурiстю, обурилася  i  запалала  гнiвом.  Хто
сказав, хто пiдказав, хто порадив?
   - Розкажiть менi, о шановний,- попросила вона, притискуючи долонями  до
щiк яшмак i ледь не задихаючись пiд тонким шовком вiд  шалу,-розкажiть,  з
чого ви почнете навчання царевича?
   - З корану, моя султаншо, з корану,- проплакав Шемсi-ефендi - так звали
цього некликаного вихователя.
   - Але ж царевич ще занадто малий.
   - Не буває чоловiк малий i не буває старий, щоб учити цю  велику  книгу
книг, це єдине джерело знань, цю...
   Вона пiдняла руку, уриваючи потiк його пустослiв'я.
   - А коли царевич вивчить коран?
   - Тодi ми будемо тлумачити книгу книг.  Iснує  сто  двадцять  тлумачень
корану, i ми всi пройдемо, розберемо i засвоїмо.
   - На це не вистачить життя!
   - А навiщо ще потрiбне життя правовiрному?
   - Аллах покликав його на свiт, щоб  володарювати.  Шемсi-ефендi  грiзно
наставив на султаншу рештки своєї борiдки.
   - "Скажи: "Вiн - той, хто виростив вас i дарував вам  слух,  i  зiр,  i
серце. Мало ви дякуєте!" Благословен той, який сотворив  смерть  i  життя,
щоб випробувати вас, хто з вас лiпший по дiяннях, який створив  сiм  небес
рядами..."
   Вона знов урчала  ного  мудрослiв'я,  пiднесла  застережно  руку,  але,
переконавшись у марностi зусиль, уже не стала звертатися до його здорового
глузду, збагнувши: Шемсi-ефендi давно вже забув, що таке здоровий глузд, а
намiрилася посмiятися з цього пихатого дурня.
   - Скажiть, о шановний, як можна  витлумачити  i  чи  можна  витлумачити
велику пригоду пророка, коли вiн на Бюраку [50] залетiв до сьомого неба, i
пролетiв далi крiзь сто тисяч запон свiтла й мороку, i досягнув мiсця,  де
немає нi шести властивостей, нi чотирьох елементiв матерiї, де не  iснують
нi земля, нi небо, немає нi верху, нi низу, нi початку, нi кiнця, нi слiду
мови, нi слуху, нi понять, нi розуму i навiть щонайменшого розумiння?
   Шемсi-ефендi  поглянув  на  султаншу  з  неприхованою  ненавистю,   але
стримався i тiльки пробурмотiв невиразно:
   - "Скажи: "Знання - в аллаха, я - тiльки умовляч, що ясно викладає".
   Дяка боговi, що  її  уста  закривав  яшмак,  i  Шемсi-ефендi  не  бачив
посмiшки Хуррем. Але смiялися її очi в прорiзах яшмака, смiх бив тепер  iз
кожного нового запитання цiєї незвичайної султаншi-гяурки.
   - Вашi руки, о шановний, як i ваш розум, не мають спочинку, перебираючи
зеленi зерна чоток. Чому ця низка роздiлена  на  три  рiвнi  частини,  якi
значаться червоними зернами?
   Шемсi-ефендi пожвавiшав, дiставши нагоду виказати своє знання.
   - Пiд час битви при Бедерi, о моя султаншо, пророковi, хай завжди  буде
над ним благословення аллахове, вибили зуб. Тодi  пастух  з  Йємену  Увейс
Каранi, палаючи ревнiстю у вiрi, став висмикувати один за одним свої зуби.
Тридцять два зуби Увейса Каранi i один зуб  пророка  склали  основне  ядро
мусульманських  чоток-теспiх.  Друга   частина   зветься   тахмiт,   себто
"нанизана", третя такбiр, вiд "аллах акбар" - бог великий.
   Хуррем насилу втрималася, щоб не спитати, чи "тахмiт" не  походить  вiд
"ахмак", себто дурень.
   - А скажiть менi, о ефендi, яку жону порадите  ви  з  часом  для  свого
царственого вихованця? - поспитала вона.
   - Вiдповiдь на ваше запитання, о моя султаншо, ми знайдемо в  одному  з
наших сказань. Нух [51] мав одну  дочку,  а  женихiв  прийшло  три.  А  що
приходили вони один за одним, то Нух  усiм  пообiцяв.  Тодi  звернувся  до
аллаха: що робити? Аллах звелiв узяти кiшку й ослицю i замкнути їх на  нiч
з дочкою. Коли вранцi Нух пiшов туди, то побачив трьох  однакових  дiвчат.
Яка з них його донька - не  мiг  виявити.  Тодi  взяв  мушту,  якою  шевцi
вигладжують шкуру, i спитав, з чого вона зроблена. Одна дiвчина сказала: з
залiза. Друга сказала: з мiдi. Тiльки третя, перш нiж вiдповiсти, вимовила
iм'я аллаха. Так Нух  здогадався,  що  це  його  донька.  Ось  чому  жiнки
неоднаковi. То впертi, як ослицi, то хитрi, як кiшки, тiльки деякi  -  хай
буде над ними привiт бога! - тихi й слухнянi,  як  донька  Нуха.  Женитися
треба iз слiпою, глухою, безрукою i кульгавою - це означає,  що  йде  вона
праведним шляхом, нiколи не вiдхиляється, не бачить i не  чує  нiчого,  що
супротивне шарiату, i не простягає руки до того, що заборонено законом.
   - Дякую вам, о шановний,- вiдпускаючи Шемсi-ефендi, чемно мовила Хуррем
i  ще  довго  потiм  сидiла  в  книгозбiрнi,  не  знаючи,  дивуватися  їй,
обурюватися чи заридати вiд безнадiї i вiдчаю.
   Проклятий свiт! Прокляте життя! Нi спiльника,  нi  помiчника,  нi  душi
спiвчутливої, вимушена зоставатися сама, нiкого не знайдеш, не вибереш, не
наблизиш, не зробиш сповїрником, бо ще  й  досi  становище  твоє  непевне,
нез'ясовна захопленiсть султанова може  зникнути  так  само  нез'ясовне  й
несподiвано, а  довкола  самi  вороги,  пiдступи,  зловтiшне  вичiкування,
євнухи, якi сьогоднi повзають бiля твоїх  нiг,  завтра  залюбки  зав'яжуть
тебе в шкiряний мiх i вкинуть тайкома в  Босфор,  кизляр-ага,  що  поштиво
вклоняється ще здалеку, стежить за кожним твоїм кроком i мерщiй  доповiдає
чорногубiй валiде, султанська мати, одною рукою даруючи  Хуррем  шовки,  у
другiй тримає шовковий зашморг, щоб при нагодi  затягнути  його  на  твоїй
шиї, султанська сестра Хатiджа,  зла  на  весь  свiт  за  своє  безнадiйне
сидiння у дiвках, готова зiгнати зло на своїй невiстцi без нiчиєї спонуки.
Матусю рiдна, порятуй мене вiд цих нелюдiв!
   Але знала, що вiдступати вже не можна, що  вперте  її  просування  може
обернутися або ж шляхом до вершин, або страхiтливим  падiнням;  чiпляючись
надiями за нову дитину,  за  нового  сина  для  падишаха,  при  першiй  же
зустрiчi з Сулейманом пiсля своєї розмови з Шемсi-ефендi спитала султана:
   - Ваша величнiсть, ви знаєте,  кого  поставлено  вихователем  царського
сина?
   - Без моєї згоди цього нiхто б не зробив.
   - Зате нiхто не спитав моєї згоди.
   - Шемсi-ефендi достойний чоловiк. Його порадив менi сам великий муфтiй.
   - Вiн же дурний, ваша величнiсть!
   -А хто це сказав?
   - Я кажу.
   - Чим можна вимiряти розум?
   - Знаннями, якi дають користь.
   - А що дає користь? I кому? Хуррем гiрко засмiялася.
   - Ми з вами можемо стати  схожими  па  Шемсi-ефендi  в  цiй  суперечцi.
Благаю  вас,  ваша  величнiсть,  не  пiдпускайте  цього  мiха,   напханого
пустослiв'ям i дурiстю, до вашого царственого сина! Гаразд, я подумаю  над
цим.
   - О мiй повелителю, не думайте довго, зробiть це  для  вашої  маленької
Хуррем! Для щастя i мудростi нашого сина, благаю вас!
   Сулейман скупо усмiхнувся.
   - Коли вiн тобi не до вподоби... Згода. Ми усунемо його.
   Хуррем поцiлувала свого повелителя в щоку,  тодi  в  чоло,  припала  до
нього всiм своїм тiлом. Вiн охоче приймав її лащення. Була єдиною людиною,
якiй  дано  пробудити  в  султановi  людське,  наближаючись  до  нього  на
вiдстань, яка для всiх iнших  була  загрозливою  i  небезпечною.  Iншi  як
найвищу милiсть сприймали право цiлувати полу його одягу або рукав, тiльки
великий муфтiй був удостоєний честi цiлувати комiр падишаха.
   Мехмед Зембiллi був великим муфтiєм ще за султана  Баязида,  для  якого
вiн уклав книгу законiв "Злиття морiв",- вона вважалася неперевершеною, бо
сказано було в тiй книзi, що особа султана є  мiсцем  злиття  двох  морiв:
царства  i  знання,  а  також  мiсцем  сходу  двох  свiтил:  смiливостi  й
смиренностi. Високої поваги заслужив i в султана Селiма.  Розгнiваний  раз
неправедним судом султана, муфтiй узяв  корзину,  склав  у  неї  всi  свої
книжки i, прийшовши до Селiма, твердо вказав  йому  на  незаконнiсть  його
вчинку. За це муфтiя прозвано Зембiллi - Кошик. Якось  Селiм,  проїжджаючи
вулицями Стамбула, пропустив поперед себе муфтiя, i  кiнь  Зембiллi  кидав
копитами багнюку й забризкав джюббе султанове. Селiм заповiв, щоб на  його
гробницю поклали одяг, освячений багнюкою муфтi свого коня.  Ще  заповiдав
вiн покласти йому в голови скриньку з фетвами[52] муфтiя, який  скеровував
його вчинки, а в ногах -  скриньку  з  шахами  й  нардами  перського  шаха
Iсмаїла: мовляв, топтатиму, воскресши, всi мирськi втiхи.
   Можна б сказати, що Зембiллi перейшов у  спадок  Сулеймановi  вiд  його
дiда та батька, i цим спадком молодий султан  дорожив  неабияк,  у  всьому
прислухаючись до порад старого мудреця.  Тому  коли  муфтiй  при  великому
вiзирi Iбрагiмовi попросив султана вислухати його, Сулейман кивнув поштиво
i не прикрив очi повiками, як то звик  робити,  а  шанобливо  поглянув  на
Зембiллi. Муфтiй любив висловлювання пишнi й заплутанi,  але  тут  уже  не
було ради, доводилося слухати терпляче й до кiнця, i вже коли мiг  слухати
сам султан, то його великому вiзировi, хоч як насмiшкувато вiн позирав  на
Зємбiллi, теж доводилося удавати уважнiсть i навiть захопленiсть.
   - Велике левеня,- поважно мовив муфтiй,  смакуючи  кожне  слово,-  перл
вiнця царства й могуття, перлина небосхилу величi  й  панування,  господар
колиски величi, спадкоємець султанської величi  i  благополуччя,  великий,
могутнiй Мехмед, який є  молодшим  iз  славетних  синiв  його  султанської
величностi, могутньої, як доля...
   Iбрагiм з цiкавiстю дивився на довгу, жилаву шию старого Зембiллi,  так
нiби хотiв простежити, як видобуваються з неї цi пишнi слова. А муфтiй тим
часом, захоплений власним красномовством, невтомно плiв химерну сiть свого
пишнослiв'я далi:
   - Нинi вiн немовля,  правитель  престолу  колиски  щастя  i  має  честь
перебувати в пишнiй недоступностi славного гарему, i в силу долi вiн скаче
на жвавому конi по  полю  блаженства  й  невiдання,  хай  подовжить  аллах
Всевишнiй навiки тiнь його. I щоб  дорогоцiнний  час  був  розподiлений  i
жодної хвилини не було втрачено з того, що подобає такiй  величнiй  особi,
ми послали для спадкоємця султанської  величi  нашого  раба  Шемсi-ефендi,
мудрого улема, бiдного чалмоносця, обраного  священною  матiр'ю  падишаха,
Високою Колискою, бо, як сказано в хадiсi: "Рай пiд стопами  матерiв".  Ще
сказано: ми розподiлили, i як прекраснi тi, хто розподiлює. Та очi  нашого
розуму були враженi, коли дiйшла до нас вiсть про виведення  Шемсi-ефендi.
Як сказано: i вивели ми їх з садiв, i джерел, i  скарбiв,  i  благородного
становища. Та поки не з'явилось те, що не з'явилось, i не вийшло те, що не
виходило, я  кинувся  до  всемогутнього  султана,  бо  сказано:  коли  хто
застудиться добрим заступництвом, ми ж ближче до султана, нiж  його  шийна
артерiя, хай продовжить аллах знання султана й щедрiсть.
   Сулейман дослухав муфтiя, не уриваючи,  тодi  довго  мовчав,  перш  нiж
промовив:
   - Ми подумали й вирiшили усунути Шемсi-ефендi, бо для султанського сина
личить iнший наставник. Молодший i вправнiший у знаннях.
   - Коли маєш зухвальство до царiв,  потужи,  бачачи  ображуваних,-  звiв
руки догори Зембiллi.- Ми прийшли до вас з iстиною, але бiльшiсть  iз  вас
ненавидять iстину. Ми дали вам наставника возвишено мислячого,  сповненого
похвальних властивостей i доброчинства, i хто винiс ногу  неправосуддя  за
межi свого килима, то слiд придивитися пильно, чи не  хоче  вiн  розметати
основу будiвлi вашої пишноти по вiтру небуття i чи не бажає вивести вас iз
вашої землi своїм чарiвництвом.
   Обличчя  султана  потьмарилося.  За   натяками   муфтiя   стояла   така
непробивно-темна сила,  що  проти  неї  не  наважувався  виступити  навiть
всемогутнiй володар, надто що й причин для суперечки з  муфтiєм  не  було,
зрештою, цього Шемсi-ефендi можна випробувати в присутностi муфтiя i, коли
той наставник справдi дурний i обмежений,  показати  це  самому  Зембiллi,
коли ж Хуррем помилилася, спробувати переконати її вiдступитися вiд намiру
конче замiнити вихователя для малого Мехмеда.
   - Над цим треба подумати,- спокiйно промовив Сулейман.  Муфтiй  виходив
iз султанових покоїв  з  високо  пiднятою  головою,  випростаний,  гордий.
Султан дивився услiд муфтiєвi довго й  тяжко.  В  пам'ятi  чомусь  спливли
слова: "Коли вода ваша опиниться у глибинi, хто  прийде  до  вас  з  водою
джерельною?" Хто прийде до вас з водою джерельною?
   Слова цi вiн повторив, коли прийшов до  Хуррем,  проведений  до  гарему
незворушним мовчазним кизляр-агою, цим  загадковим  чоловiком,  що  служив
водночас i султановi й валiде, але нiкому зосiбна, так нiби  керувала  ним
ще якась вища таємна сила, незнана й незбагненна, сила, що  її  покликаний
був розгадати султан та чи й розгадає будь-коли.
   Султан був у гаремi, нiби в чужому густому  лiсi.  Не  знав  тут  майже
нiчого. Кiлька разiв навiдував валiде, раз чи двiчi був у сестер, коли  тi
хотiли йому подарувати сорочки, якi шили для нього як вияв любовi до свого
царственого брата. Всi цi  численнi  переходи,  галереї,  тупики,  пастки,
решiтки, дверi, якi нiкуди не ведуть, фальшивi вiкна, важкi  запони  й  ще
важчi засуви, поєднання й роз'єднання - все незнайоме, таємниче, чуже.
   Топкапи спорудив Фатiх неподалiк  руїн  Великого  палацу  вiзантiйських
iмператорiв, султани  Баязид  i  Селiм  теж  щось  добудовували  до  цього
лабiринту, за три роки Сулейманового володарювання, здається, тут теж щось
добудовувалося до цього заплутаного страховиська, де жили  люди,  привиди,
дикi звiрi й хижi птахи, де плодилися, кублилися, злобствували, плазували,
ненавидiли,  трiумфували  й  зiтхали.  Гарем,  хоч  замкнений  i  жорстоко
обмежений сутнiстю свого призначення й побутування,  як  Баб-ус-сааде,  не
мав, власне, кiнця. Нiхто б не  сказав,  де  тут  край,  де  середина,  де
початок, що головне її визначальне, а що несуттєве, усе було округле,  мов
скручений дракон,  який  пожирає  свiй  хвiст,  намагаючись  добратися  до
голови, безвихiдь i безнадiйний стиск кола панували над усiма,  закинутими
сюди. Тут не знали любовi, а тiльки ненависть  до  могили,  тут  навiть  з
найбiльшого пониження зазiхали на все найсвятiше, готовi були на  будь-яку
пiдлiсть, щоб повалити найбiльше, помсту плекали в  душах,  мов  екзотичнi
рослини в садах або райських  пташок  у  золотих  клiтках.  Таємничий  для
свiту, гарем не мiг мати власних таємниць, бо скрiзь  тут  були  розсипанi
недремнi очi євнухiв, незчисленнi, як галька на морському березi, холоднi,
як очi плазунiв, немилосерднi  до  всiх  без  винятку,  навiть  до  самого
султана, за яким приховано стежили, щойно вiн  з'являвся  у  Баб-ус-сааде.
Для держави, для свiту, навiть для самого бога Сулейман був недоступний  у
покоях своєї улюбленої жони  -  та  тiльки  не  для  євнухiв.  Який  глум!
Вважався повелителем усього живого й неживого, а тут  ставав  рабом  своїх
рабiв. Покалiчив євнухам тiла - вони перекалiчували його  iснування,  його
захвати i найпотаємнiшi зiтхання. I не було ради, не було рятунку.
   Хуррем, попереджена євнухами, зустрiла султана коло дверей свого покою,
низько вклонилася,  готова  була  припасти  до  нiг  повелителя,  але  вiн
милостиво пiдвiв її з килима, притиснув до  свого  плеча,  схилив  на  неї
високий свiй тюрбан, що мало б свiдчити про його розчулення. Мала Мiхрiмах
спала в срiбнiй колисочцi пiд високим вiкном, на  барвистих  шибках  якого
було виписано тарiх, складений придворним поетом Затi,- три бейти, в яких,
використовуючи  ту  обставину,  що  арабськi  лiтери  мали  також  числове
значення, було зашифровано дату народження султанської доньки. На  другому
вiкнi виписаний був тарiх на честь народження малого Мехмеда.  Султанський
син, зодягнений маленьким пашою, у смiшному високому, як i  у  вельможного
батька, тюрбанi, вiдбиваючись вiд служебок i щодуху репетуючи,  придибуляв
до султана, i той дозволив повести сина до садiв на  прогулянку,  водночас
подивувавшись, що султанша тримає  обох  дiтей  коло  себе,  тодi  як  для
кожного з них мали бути видiленi окремий покiй для спання, а також кiмнати
для iгор i навчань, коли пiдростуть.
   Хуррем мовчки всмiхнулася  на  тi  слова  падишаха  i  повела  його  до
фонтана, подаючи подушки пiд боки й чашу з шербетом. Не хотiла казати,  що
не вiрить жоднiй людинi в цьому страшному гаремi, що волiє мати дiтей бiля
себе, бо то її дiти, її порятунок i надiя. Вигодовувала  власним  молоком,
бо й молоко, коли воно чуже, могло бути отруйним для її Мемiша  i  для  її
Мiхрi.
   Сiла навпроти султана, дивилася на нього своїми зеленими очима, пестила
поглядом i обпiкала поглядом, так нiби десь глибоко й очах  горiли  в  неї
зеленi вогнi, далекi, як у нiчного степового звiра.
   - Цей покiй замалий для тебе,- зауважив султан.
   - Ваша величнiсть,- стрепенулася Хуррем,- це ви зробили мене  завеликою
для цього розкiшного покою!
   Вона тонко вичувала хвилину, коли треба бути покiрливою,  i  саме  тодi
бувала покiрливою, а нинi Сулеймановi потрiбне було саме це її  вмiння,  i
вiн весь сповнився тихою вдячнiстю до Хуррем за те,  що  вона  полегшувала
йому неприємну розмову, задля якої прийшов  сюди.  А  може,  прийшов,  щоб
подивитися на цю дивну жiнку, па цю незбагненну iстоту, почути її глибокий
голос, вдихнути пахощi  її  тiла,  вiдчути  її  ласкаве  тепло,  яке  вона
випромiнювала невпинно, мов маленьке сонце, що закотилося  з  неба  на  цю
благословенну землю? Його вражало її умiння сидiти. Стелилася по  килимах,
серед подушок, низеньких широких диванiв, нiби  небачено  барвистий  плющ.
Любила червоне, жовте, чорне.  Недбальство  у  всiй  постатi,  але  ж  яке
пожадане! Кожна бганка тканини, кожне зближення, розстелений вiялом  подiл
плаття,  шовковi  хвилi  шароварiв  -  усе  вабило,  приковувало   погляд,
сповнювало його вiчно похмуру душу ледь не  хлоп'ячим  пiднесенням.  Iнодi
було в нiй щось вiд пiдбитої пташки, зламаного дерева, вмираючого звуку, а
тодi зненацька ворухнеться, стрепенеться, живе, грає  всiма  жилочками,  а
буйне волосся так i ллється i заливає його хвилею такого щастя, вiд  якого
вiн готовий умерти.
   Як мiг такiй жiнцi говорити  прикростi?  А  прийшов  сюди  саме  заради
цього. Власне, з нею почувався легко навiть тодi, коли мав  повiдомити  їй
щось неприємне. Вона мовби йшла  йому  назустрiч,  завжди  виявляла  дивне
розумiння його  становища,  нiколи  не  забувала  передовсiм  визнавати  й
шанувати в ньому володаря й повелителя, жодного натяку на їхню близькiсть,
на почуття, якi шматували груди. Називала себе: найменша  служка  i  вiчна
невiльниця. Полонила його  полохливою  своєю  наготою,  тодi  сяйнув  йому
дивний її розум, тепер уже й сам не знав, що бiльше зачаровує у  маленькiй
Хуррем; тому щонайменший бiль, завданий їй,  мав  вiдбитися  стократним  i
тисячократним болем у самому Сулеймановi. Нiхто не буде  зобиджений  i  на
борозенку на фiнiковiй кiсточцi - так заповiдано було, а для кого й кому?
   Султан  довго  мовчав.  Прокинулася  Мiхрiмах,  заскiмлила,   вимагаючи
молочка, Хуррем попросила дозволу погодувати  дитя,  i  Сулейман  мимоволi
став свiдком тайнощiв  життя,  майже  неприступних  падишаховi,  який  був
набагато ближчий до смертi, нiж до життя, ближчий до пролиття кровi,  анiж
до теплих вибризкiв материнського молока.
   Може, це й дало йому  силу  наважитися  повiдомити  Хуррем  про  вимогу
муфтiя повернути знов Шемсi-ефендi на посаду вихователя малого Мехмеда. г:
   На його подив, Хуррем сприйняла цю тяжку для неї звiстку спокiйно.
   - Ви не сказали муфтiєвi, що це моє прохання - усунути Шемсi-ефендi?  -
спитала вона, як здалося Сулеймановi, стривожено.
   - Це була моя воля.
   - Жiнка створена для клiтки,- невесело усмiхнулася Хуррем.
   - Жiнка, але не султанша Хасекi! - з не властивим йому запалом вигукнув
султан.
   - Але з муфтiєм не може змагатися  не  те  що  слаба  жiнка,  а  навiть
всемогутнiй   султан.   I    тисячоверблюжий    караван    залежить    вiд
одного-однiсiнького осла, який iде попереду.
   Вона знущалася тепер уже з  самого  султана,  але  вiн  простив  їй  це
знущання, бо почувався винним перед Хуррем, а найбiльше  -  перед  власною
слабiстю, яку виявив перед муфтiєм.
   Хуррем похилила до нього голову, мов зiв'ялу квiтку, так нiби вiддавала
йому себе й своє життя, несподiвано попросила:
   - Мiй повелителю, зробiть так, щоб валiде була милостивiша до мене.
   - Але хiба  моя  державна  мати  не  тримає  весь  гарем  пiд  захистом
благополуччя?
   Вона ще нижче схилила до нього свою беззахисну голiвку.
   - Хай вона буде милостивiша до мене!
   Нез'ясовна впертiсть, незбагненне бажання! Вiн не знав, що Хуррем тепер
легко дратувалася, часто плакала, може, з жалю до себе, а може, вiд  гнiву
на iнших. Для нього залишалася незмiнною, волiв  бачити  її  розвеселеною,
розсмiяною, безтурботною, безжурною, навiть у розумi  її  подобалася  йому
якась  безжурнiсть  i  зухвалiсть,  бо   впертої   понуростi,   якою   був
переповнений, не терпiв нi в кому, надто в людях близьких.
   - Я не розумiю твого бажання,- майже вiдчужено мовив Сулейман.
   Хуррем блиснула на нього зеленим вогнем, але  одразу  й  пригасила  той
вогонь, притрусила його шовковистим попелом покiрливостi.
   - Влаштуйте весiлля, ваша величнiсть!
   - Весiлля?
   Ця жiнка  могла  подивувати  самого  аллаха,  для  якого  немає  нiчого
прихованого нi на землi, нi на небi.
   - Яке весiлля?
   - Не для мене, а заради мене, мiй повелителю.
   Султан погладив її волосся, поблажливо поплескав по щоцi.
   - Якби сказали, що на небi вiдбувається  весiлля,  жiнка  приставила  б
драбину навiть туди. Але ж про чиє весiлля ти клопочешся?
   - Султанської сестри Хатiджи.  Коли  ви  дасте  їй  мужа,  валiде  буде
милостивiша до мене. Обидвi  будуть  -  валiде  i  ваша  царствена  сестра
Хатiджа. Переконалася уже в цьому, коли видали ви свою  сестру  Хафiзу  за
Мустафу-пашу. Сельджук-султанiя, видана за Ферхада-пашу, нiколи не  чинила
менi прикростей..,
   - Я не думав над цим,- сказав Сулейман,- для  моєї  наймолодшої  сестри
потрiбен чоловiк, гiдний її становища i рiдкiсної вроди.
   - А ваш великий вiзир, ваша величнiсть?
   Султан майже вiдхитнувся вiд неї. її слова межували з чарами.
   - Те саме казала вже менi моя царствена мати. Чи ви змовлялися?
   Вона його не слухала, правила своє:
   - Я ж кажу вам: тодi валiде буде милостивiша  до  мене.  Кутлу  мюбарек
олсун - хай буде весiлля щасливе й благословенне.
   Останнi слова вона  проспiвала,  схопившись  i  вiйнувши  на  Сулеймана
молодим вiтром свого тiла, а вiн сидiв, знеможено вiдкинувшись на  парчевi
подушки, знетямлений цiєю невичерпного в своїх несподiванках  жiнкою,  яка
вмiє вгадувати найпотаемнiшi  намiри,  чути  слова,  мовленi  не  до  неї,
перекладати свої думки в твою голову так, що ти вважаєш їх своїми, вiриш у
це, не маєш вiяних сумнiвiв.
   - Над цим треба подумати,- сказав султан, який добре знав, що нiколи не
слiд квапитися, хiба що тодi, коли вiддаєш людину на смерть, бо з  ворогом
треба розправлятися нещадно i якомога скорiше, поки вiн не схаменувся i не
кинувся на тебе.
   Можна було б, щоправда, ще  спитати  Хуррем,  чому  вона  впевнена,  що
Iбрагiм буде найкращим мужем для Хатiджi. Та чи годиться  питати?  Султани
не дивуються i не питають. Для них вiдкрите все, що для простих смертних -
за сiмома печатями. Окрiм того, що може сказати жiнка?  Валiде,  коли  вiн
поцiкавився, чому б вона хотiла мати зятем Iбрагiма, послалася на  те,  що
великий вiзир - улюбленець не  тiльки  султанiв,  а  й  усiєї  султанської
родини, так  нiби  цього  було  досить.  Улюбленим  може  бути  i  блазень
придворний, у Сулеймана є улюблений капiджi,  який  завжди  вiтає  султана
бiля Баб-i-Гумаюн, але не станеш же вiддавати царську сестру за цих людей!
   Вiн усе ж не стерпiв i спитав Хуррем:
   -  Чому  ти  вважаєш,  що  ми  могли  б  видати  красуню   Хатiджу   за
Iбрагiма-пашу?
   - О мiй повелителю! - вигукнула султанша.- А  за  кого  ж  ви  могли  б
видати свою сестру? Ви вважаєте її найбiльшим скарбом султанської  родини,
коли ще й досi тримаєте в недоступностi гарему, отож гiдним  Хатiджi  може
бути в усьому свiтi тiльки чоловiк, що займає друге мiсце пiсля Повелителя
Вiку! А хто може вважатися сьогоднi другим пiсля того, хто є тiнню  аллаха
па землi? Королi припадають до стоп вашої величностi,  iмператор  налякано
вистежує  кожен  порух  могутнього  iсламського  вiйська,  шах  кизилбашiв
тремтить за своїми горами, якi колись вважалися неприступними,  але  пiсля
султана Селiма, вашого отця, навiки втратили цю свою грiзну  славу,  халiф
схилив свою  голову  перед  вами,  передавши  вам  своє  священне  звання,
кримський хан - ваш слухняний данник. Хто ж iще? Я не бачу в  цьому  свiтi
нiкого, хто мiг би стати бiля Повелителя Вiку, окрiм того,  кого  вiн  сам
поставить у своїх безмежних милостях. Рiвним султановi  на  цiм  свiтi  не
може бути нiхто. Подiбним? Так. Коли цього  захоче  султан.  Ви  поставили
Iбрагiма-пашу, хiба цього не досить, щоб визнати цього чоловiка  другим  у
свiтi, а коли так,- гiдним вашої царственої сестри, прекрасної Хатiджi?
   - Ми подумаємо над  цим,-  хрипко  промовив  Сулепман,  знову  й  знову
радiючи в душi вiд щедростi долi, яка послала йому цю  жiнку,  i  водночас
лякаючись, щоб не втратити її через якийсь безглуздий випадок, бо  хiба  ж
не випадково здобув її, спiзнав, упiзнав? А чи спiзнав до кiнця?  Враження
таке, що вона про тебе знає все, навiть те,  що  лишається  таємницею  для
тебе самого, ти ж про неї - нiчого,  судилося  тобi  тiльки  дивуватися  й
захоплюватися нею щоразу.
   А  Хуррем  навiть  не  замислювалася  над  тим,  щоб  вразити  султана.
Лишаючись сама, плакала безслiзно й невтiшно над своєю долею, уже й ставши
султаншею, бо ж однаково пiднялася до цього високого звання не з  радощiв,
не з весiльних пiсень, а з рабського пониження, ледь не з того свiту, i не
переставала вiдчувати на саоїй нiжнiй шиї холодний дотик залiза.  Султанша
в залiзному нашийнику! Може, несвiдомо намагалася позбутися  найближчих  i
иайнебезпечнiших   ворогiв,   серед   яких   валiде   й    Хатiджа    були
найзагрозливiшi, може,  так  само  несвiдомо  хотiла  поєднати  Хатiджу  й
Iбрагiма, не лякаючись навiть того, що поєднанi вороги стануть ще  дужчими
й страшнiшими. Хай! Уже навiть за своє коротке життя встигла переконатися,
що найближчi друзi виявляються безсилими, часто i забувають тебе, щойно ти
щезла з очей, зате вороги пам'ятають про тебе завжди i знайдуть навiть  на
тiм свiтi. Тому не слiд боятися ворогiв i  їхнього  поєднання.  Що  дужчай
ворог, то бiльшою може бути перемога  над  ним,  а  що  їх  менше  (хай  i
могутнiших), то легше з ними розправлятися за одним замахом. А не  здолаєш
їх, то лiпше одразу загинути, нiж терпiти муку.
   Деспоти нагадують дiтей: i тi й  другi  над  усе  люблять  урочистостi,
свята, забави. Поки  довкола  веселяться,  здається  їм,  нiби  весь  свiт
потопає у веселощах i все життя - суцiльне  свято.  Не  важить,  що  пiсля
кiлькох годин або днiв високих урочистостей настануть  похмурi  буднi,  що
пiсля короткочасного об'їдання та обпивання прийдуть голод i  нужда,-  хай
собi! Окрiм того, для володаря завжди простiше i приємнiше вдовольнити  на
кiлька  днiв  натовпи  столичних  дармоїдiв,  слухаючи  їхню  хвалу,   нiж
прогодувати цiлий народ, якого однаково нiколи не вдовольниш i  вiд  якого
чуєш тiльки хулу.
   Сулейман охоче пристав на раду своєї матерi й улюбленої  жони  справити
гучне весiлля своїй наймолодшiй сестрi. Сподiвався  вiн,  що  у  весiльних
урочистостях потонуть невдоволення  вiйська  малою  здобиччю  i  страшними
втратами пiд Родосом, похмурi шепоти  Стамбула,  незгоди  в  диванi,  лихi
вiстi iз схiдних провiнцiй i з Єгипту, ворожiсть, яка запанувала в  гаремi
з часу вигнання Махiдевран i наближення до султана Хуррем.  1523  рiк  був
тяжкий повсюди. В Європi очiкували нового потопу,  люди  втiкали  в  гори,
запасалися харчами, хто багатший, будував ковчеги, сподiваючись  переждати
в них лихо, i хоч астролог Паоло де Бурго переконував  папу  Климента,  що
небеснi констеляцiї не вказують на кiнець свiту, землю  й  далi  роздирали
вiйни, а на небесах лютували стихiї. 17 сiчня 1524 року в  соборi  святого
Петра пiд час вiдправи, яку вiв сам папа, вiдвалився  вiд  колони  великий
камiнь i впав до нiг римського первосвященика.  По  всiй  Європi  почалися
страхiтливi зливи.
   А над Стамбулом сяяло сонце, чума вiдступила. Луїджi Грiтi запропонував
султановi поповнити державну скарбницю  з  власних  коштiв,  не  вимагаючи
нiякого вiдшкодування,  що  розцiнено  було  не  лише  як  гречнiсть  сина
венецiанського дожа, а як вияв великої вiри в  блискуче  майбуття  Високої
Порти, бо довiр'я купця,  що  викладає  грошi,  завжди  важить  найбiльше.
Сулейман звелiв Коджа Сiнану поряд iз домом Iбрагiма  на  Iподромi  швидко
будувати розкiшний палац, який був би гiдний великого вiзира й султанської
сестри.
   Двадцять четвертого сiчня султан урочисто вiдкрив святкування  байраму.
Пiсля молитви в Айя-СофiЇ Сулейман  переїздив  площею  у  золотiй  каретi,
запряженiй бiлими  кiньми,  щоб  дiстатися  до  палацу.  На  чолi  кортежу
гарцювали на конях  вiзири  ,  йшли  яничарськi  аги,  за  ними  парами  -
султанський почет у величезних тюрбанах i слiпучо-бiлих кафтаиах.  Натовпи
кричали захоплено:
   - Падишах хим чек якшам! (Хай живе султан!)
   Три днi потопав Стамбул у тисячоголосому лементi,  у  горланнi,  виттi,
криках. Били барабани, дзвенiли сази, мекали зурни, жахали  землю  i  море
залий гармат. Зеленкуватий  Босфор  мiнився  чорними,  рожевими,  рудавими
барвами вiд вогню на пагорбах Стамбула.
   На площах i широких вулицях поставлено височезнi стовпи  для  гойдалок,
обплетено їх гiлками лаврiв, олив, помаранчiв,  накрито  зверху  яскравими
полотнищами, пiд якими чiпляно бастурму в перцi, баранячi ковбаски,  плоди
граната, рум'янi калачi. Найвiдважнiшi з гуляк, розгойдуючись, злiтали  аж
пiд покрiвлю i, вигинаючись, без допомоги рук,  намагалися  вiдкусити  вiд
граната, калача або вiд баранини.
   Iншi крутилися на величезних  колесах  то  вгору,  то  вниз,  захоплено
звискуючи, горланячи, мов яничари, що видобулися на  ворожi  мури.  Вулицi
повнi нероб, що тинялися туди й сюди, однi в пошуках розваг, другi пили  й
жерли,  третi  носили  флакони  з  ароматною  водою,   якою   обприскували
перехожих, вимагаючи за це по аспрi.
   А тодi протягом сорока  днiв  згiдно  з  обiтницею  намагалися  вершити
ранковi молитви в Айя-Софiї i в мечетi Фатiха, щоб сповнилися усi бажання.
Коли починалися квiтневi дощi, воду з третього дощу зливали  в  казан,  бо
цей дощ мав цiлющу силу.
   Для Хуррем цi кiлька мiсяцiв були, здається, найспокiйнiшi  за  час  її
перебування в Баб-ус-сааде.  Валiде  з  Хатiджею  готувалися  до  весiлля,
кизляр-ага був коло них вiд ранку до вечора. Одалiски нудьгували  в  садах
гарему, дивуючись, що султан геть забув про їхнi спiви й танцi  i  вже  не
тiшить своїх стомлених державними справами очей їхнiми молодими розкiшними
тiлами. Хуррем доглядала своїх дiтей,  прислухалася,  як  росте  в  нiй  i
б'ється третя дитина (може, син, може!), кликала до себе  мудрецiв,  днями
просиджувала в тишi султанських книгозбiрень.
   У травнi 1524 року Сулейман оголосив, що сестру свою Хатiджу, славну  в
усiх землях красою, розумом i  благородством,  видав  за  великого  вiзира
Iбрагiма-пашу.
   На .Iподромi розiпнуто шовковi просторi шатра, воздвигнуто престол  для
султана. Сiм днiв iшли туди  султанськi  гостi.  Дев'ять  тисяч  яничарiв,
спахiї,  султанська  челядь,  столичнi  дармоїди  пили,  їли,  веселилися,
славили султана i його рiд, бажали щастя  молодим,  стрiляли  з  мушкетiв,
били в барабани. На восьмий день у супроводi яничарiв  у  шатра,  де  було
навалено гори їства, прийшли вiзири, пашi, беги. Повiренi молодого  другий
вiзир Аяс-паша i старший яничарський ага  вiдвiдали  султана  i  розповiли
йому, як влаштовано весiльнi урочистостi. Султан щедро обдарував обох i за
звичаєм похвалив майбутнього зятя.
   На дев'ятий день молоду мали вивезти з Баб-ус-сааде й  передати  в  дiм
молодого. Перед цим у царському хамамi вiдбувався урочистий ритуал хни, на
якому були присутнi всi красунi гарему на чолi з валiде, тiльки Хуррем  не
могла спостерiгати, як фарбують хною волосся Хатiджi, як натирають  мазями
її тiло, бо вже з самого початку весiльних урочистостей султанша  почувала
себе недужою. Мовби якась сила поглумилася з  Хуррем  i  вiдiбрала  в  леї
навiть можливiсть помилуватися коли й не своїм, то чужим щастям.  Металася
тепер у своєму покої, дикий бiль шматував її маленьке тiло, нiхто  не  мiг
прийти на помiч, не помагали нiякi молитви, султан слав привiти,  але  сам
не йшов, бо його присутностi вимагало весiлля, окрiм того, не звик  бачити
свою Хуррем недужою i якось не вмiв уявити себе коло неї у такому станi.
   Тим часом очолював пишну  процесiю  перевезення  Хатiджi  з  сералю  до
Iбрагiмового палацу, їхав у золотiй каретi  вулицями  Стамбула,  нiби  мiж
двох стiн iз золота й шовку. За  ним  iшли  яничари,  мальовничо  вдягненi
придворнi, якi несли великi чашi з шербетом, вiдлитi  з  цукру  в  золотих
прикрасах замки, дерева,  казковi  тварини,  квiти.  Айнедари  [53]  несли
дзеркала, за ними - цiлi пальмовi дерева - символ  плодовитостi,  маленькi
кипариси. Лунали вiршi Саадi: "Будь плодовитий, як пальма, або ж принаймнi
вiльний i високий, як кипарис".
   Наречена-кинали, у парчевiй хирцi,  поверх  якої  накинуто  було  самур
кюркю - соболину шубу, в жовтих чобiтках - сар чезме, у низенькiй шапочцi,
схована за вуаллю-гюнлюк, їхала в  каретi  разом  iз  султаном.  Подарунки
падишаха прикрашали їй  чоло,  вуха,  шию,  руки  i  ноги.  Сiм  коштовних
подарункiв мали символiзувати сiм  сфер  життя,  в  яких  буде  перебувати
кинали.
   Друзi жениха й родичi ставали на охорону шлюбного покою вiд злих  духiв
i чарiвникiв, для  молодих  в  опочивальнi  приготовано  трапезу:  смажену
курку, тонкi млинцi з травами, фiнiк у плiвцi, який треба було з'їдати  по
половинi, що мало означати єднiсть.
   В Iбрагiмовому палацi султана чекали першi  вельможi  держави,  великий
муфтiй,  ученi  улеми.  Сулейман  сiв  у  залi  мiж  великим   муфтiєм   i
Шемсi-ефендi, вихователем свого сина Мехмеда, i  виявив  бажання  провести
вчену суперечку.
   - О вчителю,- звернувся вiн до Зембiллi,- що  ти  скажеш,  чи  є  якась
матерiя за межами небосхилу й зiрок?
   - Матерiєю,- вiдповiв поважно муфтiй,- умовилися називати лише  те,  що
перебуває пiд цим небесним склепiнням. Усе iнше - нi.
   - А як ти скажеш, о вчителю,- спитав тодi султан,- чи є за межами цього
склепiння що-небудь нематерiальне?
   - Неминуче,- вiдповiв Зембiллi.- Бо якщо видимий свiт  обмежений,  його
межею  умовились  вважати  склепiння  склепiнь.  Отож  доводиться  зробити
висновок, що щось, яке перебуває за  межею  небесного  склепiння,  повинне
якось вiдрiзнятися вiд того, що перебуває в його межах.
   - Але коли розум примушує визнати, що iснує щось матерiальне,- поспитав
султан,то чи є в нього теж межа? I коли є, то до яких  меж  простягається?
Коли ж немає, то яким чином безмежне може бути минущим?
   - Усе це надзвичайно бентежить мене,-  вимушений  був  визнати  великий
муфтiй.
   - А кого це не бентежило? - зауважив  Сулейман.-  Може,  нам  на  помiч
прийде шановний Шемсi-ефендi?
   Вознесений, усунутий i знов вознесений до висот вихователя султанського
сина, Шемсi-ефендi запрагнув виказати перед падишахом  усю  глибину  своїх
знань. I хоч не годилося брати слово пiсля того,  як  сам  великий  муфтiй
вiдступив перед мудрiстю Повелителя Вiку, вiн вiдкашлявся, прочистив  носа
i, напинаючи маслакуватими колiнами поли святкового халата, прорiк:
   - Аллах, якщо дасть повелiння, може всi  тварi,  якi  складають  i  цей
видимий свiт i iнший, небесний, зiбрати разом  i  вмiстити  їх  у  куточку
горiхової шкаралупи, не зменшуючи величини свiтiв i не  збiльшуючи  об'єму
горiха. Коли ми хочемо осягнути весь безмiр всесвiту, слiд  згадати  хадiс
пророка, що його наводить Iбн аль-Факих [54]: "Земля тримається  на  рогах
бика, бик - на рибi, риба - на водi, вода - на повiтрi,  а  повiтря  -  на
вологостi, на вологостi ж уривається знання знаючих".
   Далi на своє виправдання Шемсi-ефендi навiв цитати з корану про людську
недосконалiсть. Iз сури четвертої: "Адже створена людина слабою". Iз  сури
сiмдесятої: "Адже створена людина хитливою". Iз  сури  сiмнадцятої:  "Адже
людина покваплива". Муфтiй, улеми, всi присутнi  негайно  висловилися  про
цитати: "Точнi, правильнi, досконалi". Султан всемилостиво висловив  згоду
з одностайною думкою учених, i побоювання зникло iз сердець.  Шемсi-ефендi
розцвiв, а Сулейман думав про та, якою мудрою виявилася  султанша  Хасекi,
домагаючись усунення цього вченого дурня, що нагадував легендарну Манусу з
Тарса. Коли джини спитали її:
   "Де  аллах  був  до  того,  як  вiн  сотворив  небо?"  -   Мануса,   не
розгубившись, вiдповiла: "На свiтлосяйнiй рибi,  яка  плавала  у  свiтлi".
Шемсi-ефендi не губиться так само, як Мануса, та  чи  може  такий  чоловiк
навчити майбутнього Повелителя Вiку i чого вiн може навчити?
   На змiну вченим прийшли поети. Вченi  мають  знання,  тому  вони  часто
можуть виказувати незалежнiсть, пости ж володiють лише  словами,  тому  їм
потрiбне  покровительство.  А  за  покровительство  доводиться  змагатися.
Покликання учених - зберiгати знання, поети ж часто нагадують пiвнiв,  якi
кукурiкають навiть тодi, коли  ще  не  розвиднiлося,  їм  кортить  негайно
зазнайомити свiт iз першим-лiпшим словом, яке прийшло на язик. Запобiгаючи
ласки в султанiв, вони  намагалися  перевершити  один  одного  коли  й  не
майстернiстю, то заплутанiстю, незрозумiлiстю для простих смертних  або  ж
розмiрами  своїх  творiнь.  Один  iз  таких  поетiв  за  султана  Баязида,
вирiшивши  перевершити  "Шах-наме"  Фiрдоусi,   написав   "Сулейман-наме",
велетенську поему, в якiй зiбрав усi легенди й оповiдi про царя  Соломона,
виклав усi знанi тодi вiдомостi про свiтову iсторiю,  алгебру,  геометрiю,
астрономiю. Вийшло 360 томiв. Султан  проглянув  90  томiв,  решту  звелiв
спалити. Поета прозвали Узуп Фiрдоусi - Довгий Фiрдоусi.
   Сталося так, що всi великi поети померли за Баязида й Селiма.  Не  було
вже Неджатi, Ахмеда Пашi, Месiхi, Мiхрi-Хатун. Лише  мiсяця  не  дожив  до
весiлля Хатiджi славетнiй спiвець вина Iльяс Реванi. Це був чи  не  єдиний
поет, у якого слово  не  розходилося  з  дiлом,  отож  до  нього  нiяк  не
стосувалися слова кора ну про те, що поети не роблять самi  того,  про  що
говорять. Реванi писав вiршi про вино й радiсть, їх спiвав увесь  Стамбул,
а сам поет теж усi свої днi проводив у безконечних пиятиках з друзями,  не
соромлячись для цього запускати руку в султанську скарбницю. Ще при  дворi
султана Баязида, де вiн  сподобався  за  кiлька  лiричних  поезiй,  Реванi
отримав досить почесну посаду - його призначено начальником каравану, який
щороку возив до Мекки й Медiни грошi та подарунки для паломникiв. Поет  по
дорозi розтратив усi грошi, розпродав подарунки i, побоюючись  Баязидового
гнiву, втiк у Трабзон до двору шах-заде  Селiма,  який  тодi  ворогував  з
батьком. З Рованi  смiялися.  На  виправдання  вiн  склав  вiрш,  в  якому
намагався витлумачити свiй учинок причинамн мiстичного характеру.  В  тому
вiршi був бейт:
   Через губи твої менi що кажуть?
   Той, що тримає мед, облизує пальцi, кажуть.
   Селiм, який бавився поезiєю,  переробив  бейт,  бажаючи  пожартувати  з
поета:
   Ей, Реванi, поглянь, що сказали:
   Той, що тримає мед, облизує пальцi, сказали!
   Коли Селiм став султаном, вiн зробив поета матбах емiнi  -  начальником
султанської кухнi. Але  Реванi  незабаром  прокрався  й  там.  Переведений
завiдувати вакуфом [55] Айя-Софiї, прокрався знов. Тодi його вiдправили  в
почесне заслання: наглядати за Каплиджа - гарячими банями в Брусi.  Реванi
жив там на всю Губу. На казеннi грошi збудував у Стамбулi коло Кирк  Чешме
мечеть,  яку  за  звичаєм  назвали  iменем  того,  хто  давав   кошти   на
будiвництво, в дворi мечетi великий поет був похований, так i  не  встигши
погуляти на гучному весiллi, влаштованому  Сулейманом  для  своєї  сестри.
Тiльки вiршi Реванi з його поеми "Iшрет-наме" лунали  в  цi  днi  повсюди,
викликаючи заздрiсть у Сулеймапових придворних поетiв:
   Коли докупи на учту зберуться сахiбя,  То  хай  на  учтивiсть  зважають
найперше,  Вином  наливаються,  хто  скiльки  може,  Пiднявши  бокал,   не
базiкають довго, Бо чашу тримати невипиту довго негоже.
   Хай п'ють вони, щойно осадок до дна доторкнеться, Ковтком  якнайбiльшим
осушують милу посудину, Хто ж боїться наповнити чашу по  вiнця,  Схожий  з
тим, хто соромиться взяти в красунi цiлунок.
   Сулейман, який уже з перших крокiв свого володарювання  заповiдався  на
султана великого й славетного, мовби вбивав своїм сяйвом  усе  довкруж,  i
хоч при дворi в нього юрмилася сила-силенна  вчених,  музикантiв,  поетiв,
але жоден  з  них  не  спроможен  був  вийти  за  межi  пересiчностi,  хоч
найвiдомiшi з них i прибирали собi розкiшнi тахаллуси: Газалi -  той,  хто
пише газелi, Лямiї - сяйливий, Хаялi - мрiйник, Фезлi - досконалий, Затi -
неповторний. Насправдi ж виходило так, що Сяйливий  сяяв  лиш  для  самого
себе, Досконалий виказував  лиш  досконалу  нездарнiсть,  Мрiйник  усiляко
хитрував, аби  випередити  своїх  товаришiв  перед  султаном,  Неповторний
прославився  тим,  що  безсовiсно  обкрадав  молодих   невiдомих   поетiв,
включаючи їхнi поезiї у свiй диван, ще й обурюючись, коли  вони  пробували
скаржитися: "Ви повиннi пишатися такою честю:  потрапити  в  диван  самого
Затi! Хто б вас знав, коли б не я!"
   Нiхто не писав самостiйних поезiй, процвiтало  наслiдування  -  назiре.
Переписували   великого   Нiзамi,   переспiвували   неповторного    Навої,
перепаскуджували блискучого Хафiза i вишуканого Фiзулi. Спрняв  цьому  сам
султан, замовляючи поетам назiре тих чи iнших славетних спiвцiв.  Сулейман
забажав мати вiд поетiв назiре на поему Хамдi Челебi "Дар закоханих",  яку
той написав на честь узяття Фатiхом Константинополя.
   Поети прибули на весiлля у  широкому  бiлому  одязi,  на  поясi  був  у
кожного шкiряний мiх з його книгами, з чистим папером i чорнильницею,  щоб
кожному бажаючому негайно написати  свої  вiршi.  Читали  перед  султаном,
починаючи з  найстаршого  Затi.  Змагання  було  запекле,  тривало  довго,
гостями було багато випито шербету i з'їдено цiлi купи ласощiв тим  часом,
бо, коли не  може  втiшитися  вухо,  хай  ласує  хоч  язик.  Перемiг  усiх
хитренький  опецькуватий  Хаялi-Мрiйник,  який,  власне,  переписав  поему
Хамдi, тiльки замiнивши в нiй iмена героїв.
   Про Хатiджу там були такi рядки:
   Шербет її уст- цiлющий для душ,
   А кучерi будь-кого зведуть з ума.
   Про Iбрагiма в поемi була газель:
   Вогнем любовi загорiлася серця свiча,
   Душа й печiнка спалахнули в вогнi, мов метелики.
   Трояндове всмiхнувся свiт, дiждавшись весняного дня,
   Серце ж моє, нiби лал, обарвилось кров'ю.
   I далi все, як у Хамдi,  про  що  присутнi  поети  хотiли  з  обуренням
вказати хитрячковi Хаялi, але Сулейман уже пiдняв руку, проголошуючи  його
звитяжцем i визначаючи йому нагороду,- розкiшний  халат  i  чорнильницю  з
бiрюзи. Рештi поетiв, як i  всiм  iншим  гостям,  даровано  кошики,  повнi
рiдкiсних плодiв у цукрi, якi вони могли взяти собi додому.
   В цей час iз  султанського  сералю  прибув  гонець  з  радiсною  вiстю:
султанша  Хасекi  народила  Повелителевi   Вiку,   преславному   султановi
Сулейману ще одного сина! Було  двадцять  дев'яте  травня  -  день  узяття
Фатiхом Константинополя. Але Фатiховим iм'ям  султан  уже  назвав  першого
сина Хуррем, тому вiн урочисто проголосив перед гостями, що  другого  сина
Хасекi на честь свого славного отця вiн називає  Селiмом,  тут  же  звелiв
послати султаншi в дарунок великий рубiн - свiй улюблений камiнь, i золоту
драбинку, щоб сiдати на коня або верблюда. А дехто  з  присутнiх  подумав:
щоб зручнiше було дертися до вершин влади.
   А Хуррем не думала нi про владу, нi про  султана,  нi  про  саму  себе.
Лежала змучена, знекровлена, досi не вiрила, що так  несподiвано  народила
третє своє дитя, бо народилося воно, як i Мiхрi-мах, передчасно, так  нiби
рвалося до життя, нетерпеливилося з'явитися на цей свiт, тому навiть  мати
його не могла знати, що той  свiт  готує  йому,  як  i  чим  зустрiне,  як
повiтає. Хлопчик був жвавий,  крикливий,  мав  червонясте,  як  у  матерi,
волосся, повитухи бурмотiли, що вiн - викапана мати, а  коли  так  -  буде
щасливий у життi й неодмiнно буде султаном, бо яке ж щастя може  вважатися
вищим!
   Хуррем усмiхалася крiзь сльози, лежала мовчки. Коли  подавали  сина  до
грудей, не хотiла на нього й дивитися, чомусь сприкрився вiн їй уже  своїм
передчасним народженням. Що за дитя? Пiд якою зорею воно зачате,  лихо  чи
добро прийшло з ним у свiт? Радiсть чи горе принесе своїй матерi?
   Тим часом принесло прикрiсть. Бо те вимрiяне Роксоланою весiлля  вийшло
й не для неї i не заради неї, десь воно гуло й дзвенiло на  весь  Стамбул,
уже й кiнчалося, а вона не змогла поглянути на нього бодай краєчком ока.
   Султан був милостивий до своєї Хуррем. Знов не став ждати  сорока  днiв
очищення породiллi, не витерпiв i чотирьох днiв, уже  на  третiй  вiдвiдав
султаншу. В її покої, де було показано йому сина Селiма,  щедро  обдарував
вiн i матiр, i дитя, тодi спитав Хуррем, яке  в  неї  нинi  найзаповiтнiше
бажання.
   - Побачити весiлля вашої сестри,- кволо всмiхнулася султанша.
   - Але ж воно вже скiнчилося! - здивувався Сулейман.
   - Хiба може щось кiнчатися без вашого повелiння, мiй  володарю?  Ви  не
можете хiба що воскрешати вмерлих, бо то воля аллахова, все ж iнше на  цiй
землi  -  у  вашiй  волi,  i  за  вашим  високим  повелiнням  може  завжди
розпочатись навiть те, що вже давно вважалося закiнченим.
   - А ви, моя султаншо, хiба знайдете силу,  щоб  пiдвестися  так  швидко
пiсля ваших священних зусиль? - поспитав турботливо Сулейман.
   - Вважайте,  що  я  вже  пiдвелася  i  знов  стала  вашою  найвiрнiшою,
найменшою служкою, о мiй великодушний повелителю!
   Це було чудо. Народила дитя мало не семимiсячне, а воно було жвавiше за
Мехмеда. Вимучена  передчасними  пологами,  майже  вмираюча,  готова  була
пiдвестися з постелi вже через три-чотири днi, аби  лиш  вдовольнити  свою
цiкавiсть, споглядаючи на чуже щастя.
   Султан звелiв вiдновити урочистостi на Iподромi через шiсть  днiв.  Для
цього було спiшно поставлено дерев'яний кйошк, покритий оловом,  захищений
дерев'яними кафисами,  встелено  всерединi  килимами,  i  вiн  повiз  туди
султаншу, разом з нею засiв на цiлий  день,  спостерiгаючи  за  змаганнями
пехлеванiв, стрiльцiв, жонглерiв i акробатiв, милуючись з того, як новi  й
новi юрмища вливалися на Iподром, пили i їли,  славили  свого  повелителя,
одержували дарунки i знов славили щедрiсть султанову.
   Тодi в супроводi вельмож, порушуючи вiковiчнi  звичаї,  узяв  iз  собою
султаншу i вiдвiдав зятя й сестру  в  їхньому  палацi,  щоб  побачити,  чи
щасливо живуть, i вручити їм новi щедрi дари. Знов повернувся у  кйошк  на
Iподромi, дивився тепер, як частують його вiрних яничарiв  i  роздають  їм
грошi, радiв, що вiднинi в столицi, отже, й у всiй державi, запанують сила
й закон i що народ з такими веселощами стрiчає його iз султаншею.
   А Хуррем сидiла поруч iз султаном, довгi години дивилася  на  нестримнi
веселощi стамбульських дармоїдiв i думала про чуже щастя. Гiрко їй було на
серцi, але не виказувала того перед султаном, усмiхалася  йому  хоч  ще  й
кволо, але збадьорено, а в душi схлипувало щось темне i болiсне:  стороною
дощик iде, ой стороною, та й не на мою ружечку червоную...
   Султан же навiть у гадцi не мав, що цим бучним весiллям, ще не  баченим
у Стамбулi, породжує i змiцнює двi найбiльшi ворожi сили у своїй  державi,
якi рано чи пiзно мають зiткнутися, i одна з  них  неминуче  повинна  буде
загинути.
   Одну з цих  сил  вiн  необачно  показав  народовi  i  тим  поменшив  її
стократно, бо народ одразу її, так високо пiднесену, й зненавидiв, друга ж
сила тим часом лишалася прихованою i вiд того набагато дужчою.
   Силою явною був Iбрагiм, вiднинi не тiльки великий вiзир, а й  царський
зять. Силою прихованою - Роксолана, час якої ще не настав, але колись  мав
настати.

   ПОХМIЛЛЯ

   Жити серед звiрiв. Тут не приховували цього, навпаки - хизувалися  тим,
що вони звiрi. Iноземних послiв, перш  нiж  вони  потрапляли  до  Тронного
залу, щоб поцiлувати полу Сулейманового кафтана, проводили через двiр,  де
стояли гiгантськi султановi слони, а тодi -  помiж  клiтками  з  левами  й
леопардами i проходом таким вузьким, що послам щомитi могло видатися, нiби
крiзь пруття уже  просувається  страхiтлива  лапа  дикого  звiра,  унизана
пазурами, мiцними й гострими, мов ятагани.
   Вперто, невтомно, безсонно  перемiрювали  свої  клiтки  дикi  звiрi  на
пухнастих пружних лапах, хижо поклацуючи твердими, як сталь,  пазурами,  з
неклiпною кровожернiстю вистежуючи здобич, нiби заклятi душi-упирi. Навiть
у походи  султан  брав  свiй  звiринець,  i  часто  перед  входом  у  його
восьмигранний червоний намет, розiпнутий на товстих,  вiдлитих  iз  золота
тичках, прив'язувано хижих пантер i гепардiв, мовби для того щоб показати:
падишах повелiває навiть дикими звiрами.
   Та була сила, якої лякався сам султан. Покликана змiцнювати й пiдпирати
iмперiю, вона iнодi потрясала її так несподiвано й страшно, як жодна iнша.
Силою тiєю були яничари. Це султанське вiйсько, яке лякало Європу, Азiю  й
Африку  кiлька  вiкiв,  вигадав  брат  султана  Орхана  -   Алаеддiн,   що
добровiльно вiдмовився вiд права на престол i став у свого молодшого брата
великим вiзиром. Вiн  запровадив  на  покорених  землях  податок  кровi  -
девшiрме з християн. Кожнi п'ять  рокiв  спецiальнi  султанськi  чиновники
мали брати з кожних сорока  дворiв  по  одному  п'ятилiтньому  хлопчиковi,
причому  брали  найлiпших  i  найздоровiших.  Дiтей  забирали  навiки.  "З
печальними лицями гiрко плакали батьки, рiднi i їхнi брати й сестри, такий
зойк, такий стогiн лунав, що незмога передати людською  мовою;  надягнувши
траур i  волосяницi,  посипали  голову  попелом  бiднi  батьки  i  голосно
кричали, мертвим заздрили живi, коли дiтей  вiдривано  вiд  батькiв.  Було
багато горя, слiз i страждань". Стогiн цей проб'ється крiзь товщу столiть.
Випивали кров iз народу - брали найчистiшу, найневиннiшу. Позбавляли народ
майбутнього, вважаючи в самовпевнонiм заслiпленнi,  що  майбутнє  належить
тiльки їм. Алаеддiн казав: "Коли дiти будуть примусово iсламiзованi  i  як
воїни взятi на державну службу,  то  цим  досягнуто  буде  їхнє  тимчасове
визволення, бо слова корану проголошують,  що  в  кожному  новонародженому
закладено прагнення до iсламу. А  коли  це  прагнення  розповсюдиться  мiж
вiйськом iз християнських дiтей, тодi легко буде з їхньою помiччю залучати
до iсламу їхнiх спiввiтчизникiв, i таким  чином  дедалi  збiльшуватиметься
їхня кiлькiсть".
   Понад десять рокiв узятих у вiчну неволю дiтей учили в школi  джемiв  у
Сютлюдже чужої мови, вiри та  мистецтва  вбивати  людей,  тримаючи  кiлька
тисяч у величезнiй похмурiй будiвлi, в нужденнiй  тiснявi  й  жорстокостi,
тодi посилали найвправнiших  до  яничарських  орт,  iншi  йшли  пажами  до
султанського двору i до дворiв вельмож, навчалися далi, обираючи собi  той
чи iнший фах,  дехто  на  все  життя  лишався  у  прислужниках,  iншi,  як
славетний будiвничий Сiнан, виявляли обдарованiсть, ще iншi пробивалися  i
до найвищих посад у державi - i вже за Сулеймана ставали  навiть  великими
вiзирами, повсюди платячи свiтовi тою самою жорстокiстю, яку  вiн  виказав
до них i до їхнього дитинства. Молодих
   яничарiв учили ще й далi - до 25 i до ЗО рокiв, аж  поки  вони  нарештi
могли назватися воїнами, яких не знав  свiт.  Яничари  не  були  простими,
вульгарними зарiзяками,  як  уявлялося  тодi  невтаiмниченим.  Пiдлiсть  i
жорстокiсть побiльшуються вiд ученостi  -  так  вважали  наставники  цього
вiйська, тому невтомно вчили й учили яничарiв до самої смертi, домагаючись
найвищого вмiння й досконалостi. I вони  справджували  надiї.  Стрiляли  з
лукiв так, що потрапляли птаховi в  око  на  льоту,  ятаганами  не  тiльки
рубалися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловiка до стiни,
нiби метелика шпилькою, знали таємницi пiдведення порохових мiн  пiд  мури
обложених фортець, вдираючись крiзь проломи, безжально  падали  на  голови
захисникiв разом iз гуком вибуху; не питаючи нiчиїх  порад,  знали,  якого
ворога як зламати; не ждучи нiчиєї помочi, самi будували собi кораблi  при
потребi, виливали гармати, робили порох, наводили переправи через  рiки  й
трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людськi сльози, не сподiвалися  й
на чиєсь оплакування своїх загиблих, мовчки ховали  своїх  полеглих,  мали
своїх власних iмамiв, мудрецiв, поетiв, мали навiть святого, яким  вважали
веселого бiдного дервiша Хаджi  Бек-таша,  який  жив  ще  за  сельджуцьких
султанiв, а один iз послiдовникiв його Алi-баба вчив мудростi життя самого
Селiма Грiзного. Коли Селiм спитав Алi-бабу, в чому щастя  на  землi,  той
вiдповiв, знущаючись iз султана: "їсти, пити, випускати  з  себе  вiтри  i
спорожнятися". За таку образливу вiдповiдь султан звелiв кинути Алi-бабу в
пiдземелля Едi-куле. Та майже одразу й занедужав шлунком. Тодi  послав  за
зухвалим дервiшем  i  пообiцяв  тому,  що,  коли  той  поможе,  за  кожний
випущений вiтер даруватиме йому село. I як понесло ж султана! Аж його мати
налякано закричала: "Сину мiй! Перестань, а то в тебе нiчого не лишиться!"
   Мiцнi й здоровi юнаки, вiдiрванi вiд вiтчизни, вiд вiри й мови батькiв,
з поруйнованими навiки душами, вже не  мали  для  себе  нiякого  опертя  у
життi, крiм султана, який облудно звав їх своїми синами, i нiчого святого,
крiм платнi за свою криваву службу та грабункiв, якими щоразу  закiнчували
рiзанину. Вони  жили  у  величезних  казармах-кишласi  коло  Ат-Мейдану  й
Топкапи, нiби монахи, не мали права одружуватися, усе їхнє  майно  було  з
ними й на них, спали покотом на повстяних твердих пiдстилках,  як  собаки,
за найменше невдоволення карано їх смертю, не смiли нiкуди вiдлучатися  на
нiч, бо за це теж загрожувала смерть.  Iшли  в  похiд  за  султаном,  який
красувався на конi пiд золотою збруєю, покiрливi й мовчазнi, смаженi диким
сонцем, шмаганi дощами, потопаючи в багнюцi, у тяжкому  повстяному  одязi,
який мiсяцями не висихав од поту й води, прiв, гнив на людях, так що вже й
людське тiло пiд ним мовби прiло, i сморiд над яничарськими  ортами  стояв
такий тяжкий, нiби над табунами слонiв або над отарами баранiв, яких гнали
слiдом за вiйськом на зарiз. Приреченi бути  отарою  -  чи  були  вони  ще
людьми, чи зоставалися в них бодай крихти  розуму,  доброти,  шляхетностi?
Була тiльки слiпа вiдвага, але, дивлячись на них, можна було  сумнiватися,
що вiдвага справдi людська риса.
   Смертельно виснаженi в боях i в походах, або ж намучившись за день  вiд
безперервної вiйськової муштри, падали пiсля останньої молитви  на  кiлька
годин на свої твердi  пiдстилки,  мов  домашня  худоба.  Вважалися  опорою
султана й iмперiї, а спали мов бiднi ремiсники, що не  мали  куди  йти  зi
своїх нужденних майстерень, нiби кожум'яки,  якi  лягали  серед  чанiв  iз
смердючими заквашеними шкурами;  неначе  мiдники,  яким  i  вночi  снилося
безугавне дзвенiння у вухах; мов вуличнi голярi, що брали всього по  однiй
акча з чоловiка; наче упослiдженi вiрмени, якi з ночi мали топити пiдземнi
печi хамамiв i так i не виходили з-пiд землi на свiт божий; немов злиденнi
пiдмiтальники базарiв - феррашi, якi так  i  спали  на  своїх  мiтлах  пiд
купами смiття.
   Свiт був безжальний до цих нещасних i  не  давав  їм  нiяких  надiй  на
визволення iз свого стану. Коли їх гнали на вiйну, вони йшли без опору, бо
не мали куди бiльше йти; коли iншi молилися, їм теж хоч-не-хоч  доводилося
молитись; коли хтось обжирався,  вони  ковтали  слину  i  люто  скреготали
зубами вiд голоду, думаючи лиш про те,  щоб  вирвати  шматок  i  собi,  бо
наїдалися досхочу тiльки тодi, коли приходили до казанiв  з  пловом  пiсля
битви i живим припадала пайка своя i тих, що полягли трупом, їм до вподоби
були зухвальство i гiркий смiх їхнього святого - Бекташа. Як Бекташ,  вони
могли вважати на цiм свiтi своїм тiльки з'їдене - та й то ненадовго! Як  i
в Бекташа, у них завжди бурчало в животах вiд голоду, бо їли  вони  тiльки
пiсля битви, а в час мирний двiчi на день: пiсля ранкової молитви i  перед
сном. Якось голодний Бекташ зустрiв чоловiка, за яким  iшли  слуги,  гарно
зодягненi, вгодованi - як  не  трiснуть.  I  вигукнув  Бекташ:  "О  аллах,
поглянь на цього чоловiка i вiзьми з нього приклад,  як  треба  утримувати
своїх рабiв!" Один чоловiк сказав Бекташу:  "Коли  таке  буде  далi,  свiт
перевернеться, все стане догори дном".- "Що ж,- засмiявся  Бекташ,-  може,
дно саме й виявиться кращим!"
   Яничари оберiгали царство, але водночас були його найбiльшою  загрозою,
як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур i так  само
висадити в повiтря свого недбайливого й необережного хазяїна.
   Це почалося березневого ранку 1525 року,  через  десять  мiсяцiв  пiсля
бучного весiлля Хатiджi й Iбрагiма. За снiданком яничари перевернули  свої
мiднi миски з пловом, до якого не доторкнулися, i стали щосили бити в  них
ложками.
   - Казан калдирмак! [56] - ревiли вони.
   Вiсiм тисяч чоловiк щодуху били в мiднi миски, i  цим  страшним  звуком
сповнилися  похмурi  яничарськi  казарми,  простiр   довкола   Ат-Мейдану,
султанський палац Топкапи, весь Стамбул.
   Двiрська челядь  розбiгалася.  Капiджiї  утiкали  вiд  брам,  якi  мали
стерегти. В гаремi одалiски перелякано накривали  собi  голови  подушками,
щоб не чути того страхiтливого стукоту. Вмить спорожнiли вулицi. Купцi  на
базарах замикали свої крамницi,ремiсники залишали майстернi. I полохливий,
тривожний шепiт по всьому мiсту: "Казан калдирмак!" Як на вмируще,  завили
пси. А тодi з диким виттям викотилася з  казарм  жива  лиховiсна  хвиля  i
залила Стамбул по самi краї руйнуванням, грабунками,  нищенням,  вогнем  i
смертю. Кипiло на яничарському дворi Топкапи, рвалися у Браму  блаженства,
яку охороняли бiлi євнухи, кричали; "Доберемося й туди! Виволочимо за коси
кляту  вiдьму,  яка  зачарувала   нашого   султана!"   Бунтували   довкола
Iбрагiмового палацу, посилали  погрози  мерзенному  грецькому  виплодковi,
який нахабно заволодiв їхнiм батьком рiдним - падишахом. Тодi кинулися  по
Стамбулу, грабували базари, єврейську дiльницю Чiфутанi,  знов  поривалися
до розкiшно здобленої Брами блаженства, посилаючи  прокляття  гяурцi,  яка
народжує їхньому царственому повелителевi недоноскiв.
   Тиждень Стамбул був у  владi  розклекотаного  яничарства.  Джелаби,  що
постачали мiсту овець i корiв, боялися поткнутися в брами Стамбула.  Погас
вогонь пiд величезними мiдними казанами на султанських  кухнях.  Гаремницi
харчувалися самими солодощами з припасiв, якi знайшлися у коморах євнухiв.
Хуррем не виходила зi  свого  покою.  Не  побiгла  нi  до  валiде,  нi  до
кизляр-аги, не просила нiчиєї помочi, не благала нiкого, не виказувала  нi
страху, нi розпачу. Жорстоко  ганяла  служебок,  гримала  на  неповоротких
євнухiв, обiймала своїх дiток, брала на руки то одне, то друге,  цiлувала,
примовляла без слiв у душi: "Мої дiти -  султанськi  дiти.  Дiтоньки  мої,
дiтоньки! " Хатiджа вночi втекла iз свого палацу i насилу змогла пробитися
до лiтнього султанського сералю в Карагачi.
   Сулейман уже кiлька мiсяцiв перебував на ловах коло Едiрне. Почувши про
яничарський заколот, вiн припинив лови, але не повернувся до  Стамбула,  а
прибув до Сiлiврiї, сiв там на свою султанську барку iз  золотим  драконом
на носi й став прогулюватися по Дарданеллах, поглядаючи на гористi береги,
бурi,  понурi  й  пустельнi,  як  кладовища.  Яничари  попливли  султановi
назустрiч у великих галерах i стали кричати, що вiн винен їм платню за три
роки i свою батькiвську прихильнiсть, про  яку  давно  забув  через  цього
пiдлога грека Iбрагiма i  кляту  вiдьму,  що  губить  своїми  чарами  його
дорогоцiнне життя.
   Султан не захотiв розмовляти iз заколотниками. Звелiв ждати  повернення
великого вiзира з Єгипту, куди той поїхав за грошима.
   Тодi  яничари  кинулися  до  вiзира  Аяса-пашi,  сподiваючись,  що  вiн
заступиться з? них перед султаном. Але що мiг удiяти цей чоловiк, який  не
вмiв скласти докупи двох слiв, i єдине, що мiг  -  це  махати  шаблею  пiд
мурами ворожої твердинi. Яничари  пограбували  його  палац,  розгромили  й
спалили палац Iбрагiма, обдерли палац Скендер-челебiї, що пiшов до  Єгипту
з Iбрагiмом уже не як його тесть, а як султанський дефтердар.
   Тепер утихомирити їх уже не могла нiяка сила. Тремтiв од них цiлий свiт
- хай тремтить тепер Стамбул  i  сам  султан!  Називав  султан  їх  своїми
синами, братами, дiтьми, а тримав нiби голодних собак,- хай  тепер  прийде
до них у простому вбраннi, без пишного почту, прийде пiшки  i  поклониться
до самої землi, а вони сидiтимуть довкола казанiв iз  жирною  бараниною  й
кричатимуть: "Достур!" - "Бережись!"
   Три роки без платнi, без здобичi,  без  уваги  й  шаноби.  Були  завжди
єдиним тiлом могутнiм, єдиною душею  неподiльною  при  султанi,  тепер  їх
розривали, розокремлювали, розшматовували. Iбрагiм, з  небаченою  пишнотою
виряджений  султаном  давати  лад  у  Єгиптi,  вiдiбрав  яничарiв   тiльки
наймолодших, найпоставнiших, бо потрiбнi були йому не як воїни, а лиш  для
оздоби поряд з молодесенькими пажами у бiлому  шовку  i  кулястих  золотих
шапках.
   Слiдом за  великим  вiзиром  Сулейман  вирушив  на  лови  до  Едiрне  в
супроводi сорока тисяч вершникiв, а з яничарiв узяв лише  найвправнiших  у
ловецтвi, решту лишив у Стамбулi коло пiсного плову. А  тим  часом  навiть
титули в яничарiв свiдчили про те, що всi вони - передовсiм ловцi:  чи  то
людолови, чи то звiролови,сейбаїбашi, загарджибашi, самунджубашi - старший
над кiньми, вад псами, над хижими птахами.
   Хто пiшов до Єгипту  -  озолотиться,  хто  потрапив  на  лови  -  бодай
ласуватиме дичиною, а тi, що лишилися в Стамбулi,- нi милостей, нi грошей,
нi здобичi.
   Востаннє дав їм награбувати досхочу султанський зять Ферхад-паша.  Поки
Сулейман товкся зi своїми спахiями пiд мурами Родосу, яничари Ферхада-пашi
втихомирювали схiднi провiнцiї,  де  пiдняли  бунт  кизилбашi,  вiрмени  i
туркменськi  племена.  Обчистили  землю  вiд  людей  i  вiд  багатств  так
ретельно, що довго ще мала лежати вона пустошньою, а самi з  переповненими
шкiряними мiхами для здобичi прискочили iз  забiяцьким  Ферхадом-пашою  на
Родос, влучивши саме ту  хвилину,  коли  вiйсько  вже  входило  в  здобуту
твердиню i настав великий час грабування. Однак грабувати  не  було  чого!
Тiльки черстве камiння та безмовна чума.
   А тодi сiли на голодний плов у столицi, знов мали покiрливо ждати, кого
з  них  прибере  чорна  смерть,  i  заздрiсними  поглядами  супроводжували
щасливцiв, якi йшли за море а чи бодай пiд Едiрне.
   Пiзньої осенi прийшла жахлива вiсть про смерть  яничарського  улюбленця
Ферхада-пашi.
   Сулейман не простив своєму зятевi його грабувань в  Анатолiї  й  Сiрiї.
Щойно  возвисивши  Iбрагiма  до  звання  великого  вiзира,  вiн  вивiв  iз
вiзирського дивану Ферхада-пашу i послав його санджак-бегом у Смедерево  i
намiсником до Белграда. Це  було  неймовiрна  пониження!  Хоч  би  ж  тобi
румелiйським беглербегом,  а  то  санджакбегом,  нiби  простого  пашу!  Не
помогли  благання  Сельджук-султанiї,  заступництво  валiде,  не  злякався
султан i загрозливого бурчання яничарiв, схожого на муркiт диких звiрiв  у
клiтках.
   Ферхад-паша,   блискучий   воїн,   непереможний   полководець,    гроза
вiдступникiв  i  невiрних,  прибувши   до   Белграда,   вирiшив   показати
Сулеймановi, на що вiн здатний, i з п'ятнадцятьма тисячами вiйська вирушив
у Срем поколошкати там угорцiв. Переправившись через Саву й  залишивши  на
рiчцi з незначною охороною судна, пiшли з вогнем i  мечем  по  беззахиснiй
землi, плюндруючи виноградники, палячи недопалене, грабуючи недограбоване,
убиваючи все живе, що траплялося на шляху.  Тим  часом  вiдважнi  сербськi
човнярi,  пiдкравшись  до  турецьких  кораблiв,  попалили  їх,   перебивши
сторожу, а угорське вiйсько  зненацька  вдарило  по  розпорошених  загонах
Ферхада-пашi залiзним кулаком.  З  п'ятнадцяти  тисяч  вiсiм  було  вбито,
кiлька тисяч попало в полон, тi ж, що кинулися назад, не знайшовши  суден,
тонули в Савi, лише  одиницям  пощастило  переплисти  каламутну,  бурхливу
рiку, серед тих плавцiв був  i  Ферхад-паша.  Втрачено  було  все:  людей,
коней, зброю,  знамена.  Переможцi  послали  найкращих  коней,  знамена  i
полонених вельмож королевi в Буду, а зганьблений  Ферхад-паша  не  вигадав
нiчого лiпшого, як вирушити за кiлька мiсяцiв до столицi, сподiваючись, що
його жона i султанська мати зумiють заступитися за нього перед  Сулейманом
i знову повернуть його на становище вiзира.
   А  тим  часом  iз  схiдних  провiнцiй  iшли  новi  та  новi  скарги  на
султанського зятя.  Перебив  там  багато  вiрних  султановi  вельмож,  щоб
загарбати їхнi багатства. На Родос принiс Сулеймановi багатi дарунки,  але
собi взяв тисячократне бiльше. Намовляв яничарiв проти султана.
   Власне, цим Ферхад-паша мало рiзнився вiд iнших iсламських забiяк.  Але
провини свої побiльшив поразкою вiд угрiв i сербiв у походi, в  який  його
нiхто не посилав. Поразок султани не прощали нiкому. А  тут  ще  угорський
король зухвало вiдкинув пропозицiю Сулеймана про вiчний мир.
   Султан  затявся.  Не  хотiв  приймати  Ферхада-пашу,   посилаючись   на
зайнятiсть важливими державними справами.
   Довкола Топкапи зловтiшне шепотiли:
   - Якi державнi справи? Ця червонокоса вiдьма i мерзенний  грек?  А  для
справжнього воїна немає часу?
   Султан урочисто провiв Iбрагiма в Єгипет,  супроводжуючи  його  кораблi
(чого нiколи не бувало) на своїй роззолоченiй барцi до Принцових островiв.
Тодi (чого теж досi нiколи не бувало) зробив урочистий  виїзд  по  столицi
разом  iз  султаншею  Хасекi,  яка  сидiла  в  бiлiй  iз  золотом  каретi,
запряженiй бiлими кiньми, поруч iз  падишахом,  i  обоє  сяяли  золотом  i
коштовним камiнням.
   Пiсля того Сулейман вирушив на лови до Едiрне, звелiвши  Форхадовi-пашi
прибути туди для звiту про свої дiї у Белградi.
   - Нiщо не  схоже  так  на  вiйну,  як  лови.  Тому  султан  сам  очолює
полювання, сам жене звiра i стежить,  щоб  нiхто  не  ухилявся  вiд  своїх
обов'язкiв. Вставати рано, терпiти холод, спеку, дощ,  долати  бездорiжжя,
щомитi бути зготовленим не просто до вбивства, а часом i  до  сутички,  до
смертельного двобою, коли нажаханий або поранений звiр кидається на  тебе,
щоб твоїм знищенням здобути собi порятунок; їсти ячмiнний хлiб  i  те,  що
сам здобув на ловах, пити воду зi струмкiв або й багновищ.
   Найкоротший шлях насичення для людини - хлiб  i  м'ясо.  Так  i  життя.
Нiяких вiдхилень. Для султана хлiбом була влада, м'ясо  мав  здобувати  на
ловах або на  вiйнi.  Сорок  тисяч  спахiїв,  сотнi  вельмож,  три  тисячi
тiлохранителiв  i  добiрних  яничарiв  супроводжували  Сулеймана  в  лiсах
Фракiї. А на їхнi стрiли й списи  гнали  звiра  десятки  тисяч  загоничiв,
пiднятих з усiх сiл цього краю. Цi люди навiть сплачували меншi податки  в
султанську скарбницю за  те,  що  зобов'язанi  були  слугувати  на  ловах,
заготовляти сiно й конюшину для тисяч коней i  верблюдiв,  були  конюхами,
верблюжатниками, псарями, сокольниками, загоничами.
   Всi лiси  й  гори  сповнилися  людським  лементом,  кiнським  iржанням,
ревiнням верблюдiв, собачою  гавкотнею;  звiрi  рятувалися  вiд  смертi  й
нападали, рятуючись, на своїх убивць мовчки, оленi летiли, мов  вiтер,  не
зачiпаючи  жодної  галузки,  кабани   проламувалися   крiзь   гущавини   а
несамовитiстю смертi, ведмедi в передсмертному пострибi здивовано  ставали
на заднi лапи i навiть убитi  видавалися  грiзними  й  могутнiми,  так  що
Сулейман любив їздити помiж убитих звiрiв i розглядати їх  з  коня,  немов
повержених ворогiв на полi бою. Мав од того мовби юнацьку втiху  в  серцi,
щось кипiло в ньому, нуртувалося, знов вiдчував подих безмежних просторiв,
якi десь покiрливо ждуть, поки вiн прийде їх здобувати, i був  готовий  до
цього так само, як у перший день свого вступу на престол.
   Двiчi на тиждень вертався до  розкiшного  сераю  в  Едiрне  над  рiчкою
Мерiч, де скликав диван, приймав iноземних послiв, вислуховував  гонцiв  з
усiх країв свого безмежного царства.
   Сльотавого осiннього дня перед палац приведено  кiлькасот  болгарських,
сербських, грецьких i  македонських  дiтей,  узятих  на  податок  кровi  -
девшiрме. Пригнанi султанськими емiнами через кам'янистi гори, привезенi в
сiдельних тороках iз далекої  Боснiї,  з  берегiв  Струзького  озера  i  з
берегiв солодководих слов'янських  рiк,  обiдранi,  босi,  худi,  нещаснi,
збитi в безладний тремтячий натовп, обв'язанi грубим мiцним канатом,  дiти
стояли перед палацом, i тiльки великi чорнi очi свiтилися їм на  змарнiлих
лицях, очi ще й досi  повнi  слiз,  страху  i  глибокої,  навiки  затаєної
ненавистi до тих, що вiдiрвали їх вiд  рiдної  кровi.  А  султан  проїздив
перед ними на чорному конi, весь у золотi, в хутрах, у коштовнiй зброї,  i
кiнь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було  б
купити не тiльки натовп отаких маленьких рабiв, а цiлу державу.
   Втiшившись спогляданням майбутнiх захисникiв i опори  iсламу,  Сулейман
звелiв пустити до  нього  Ферхада-пашу,  який  вимушений  був,  лютуючи  й
скрегочучи зубами, ждати прийому й тут так само, як перед тим у Стамбулi.
   Султан, пiдiбгавши ноги, сидiв на  широкому  розкiшному  тронi,  пускав
погляд  поза  Ферхадом-пашею  кудись  у  розмальовану  арабесками   стелю,
безмовнi дiльсiзи кам'яними бовванами стовбичили коло  дверей  i  по  всiх
кутках величезного Тронного  заду,  i  жодного  вельможi,  жодного  свiдка
розмови,  хоч  би  вже  якогось  жалюгiдного   придворного   писаря.   Але
Ферхад-паша вдав,  що  не  зважає  нi  на  похмуре  никання  Сулейманового
погляду, нi на пiдозрiлу порожнечу Тронного залу, нi на небажаних  в  його
розмовi з султаном насторожених дiльсiзiв, яких було  занадто  багато  тут
сьогоднi. Вiн з'явився перед Сулейманом  у  розкiшному  вбраннi,  в  сяйвi
багатства, здоров'я, бадьоростi, дотепностi. Цiлуючи праву руку султановi,
пожартував, чи справдi така бiла, пещена рука  могла  втримати  меч,  який
розсiк мури Белграда й Родосу. Поклонився Сулеймановi сiрiйським ковчежцем
iз золота й кришталю, у неймовiрно дорогих самоцвiтах,  картаючи  себе  за
непростиму забудькуватiсть, бо мав би пiднести султановi цей  ковчежець  з
головою зрадника Джамбердi Газалi, вiд якого врятував престол чотири  роки
тому. Сулейман похмуро мовчав. Не вiдгукнувся па  жарт,  не  подякував  за
колишню послугу, яку зробив троновi його зять. Ферхад-паша не збентежився.
Ляснув у долонi, i його пажi внесли двоє чоловiчих i двоє  жiночих  убрань
iз золототканого шовку, шитих по-перськи.
   - Вклоняюся вашiй султанськiй величностi й прекраснiй султаншi Хасекi,-
пїднiс Ферхад-паша  дарунки  Сулеймановi.-  Пiсля  того,  як  мої  яничари
погуляли серед кизилбашiв, у тих пропала охота бунтувати, єдине,  до  чого
вони тепер здатнi: шити отакi вбрання.
   Сулейман  нарештi  вмилостивився.  Прийняв  дарунки.  Звелiв   обернути
Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотiй тацi купу дукатiв. Це
збадьорило Ферхада-пашу, i вiн, не гаючись, перейшов вiд поклонiв, дотепiв
i запобiгання до скарг.
   - Ви вiдторгли вiрного раба свого вiд свiтла ваших очей, мiй султане! -
вигукнув вiн iз неприхованим докором.
   - Вiрнiсть доводять дiлами,- зауважив султан.
   - Дiлами? - Ферхад-паша вмить забув, що перед ним  не  просто  сановний
родич, а  загадковий  всемогутнiй  повелитель.  Всi  образи,  призбируванi
протягом  кiлькох  рокiв,  пiдсиленi   гаремними   шопотами,   яничарським
обожнюванням свого здобичливого пашi, вмить закипiли в ньому, вихлюпнулися
нестримно й свавiльно.- Якими ж  дiлами,  мiй  султане?  Згадайте-но:  хто
бiльше гробив для вас iз дня вступу вашого на престол, як не  Ферхад-паша!
Чи сидiли б ви на цьому Золотому тронi, коли б  не  принiс  я  вам  голову
зрадника Джамбердi? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша  пiшов
на змову з тим же Джамбердi, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами?
А тепер вiд Ферхада-пашi вимагають ще якихось дiл?  Я  не  злазив  з  коня
цiлих двадцять лiт, я ходив з великим султаном Селiмом проти шаха i  проти
халiфа, я запекло бився з невiрними й зрадниками, зазнав ран  -  i  за  це
мене,  як  собаку,  вигнано  з  вiзирського  дивану,  послано   жалюгiдним
санджакбегом, а Сiрiя i Єгипет вiдданi тому, хто ще жодного разу не махнув
мечем!
   - Ти обдер нашi схiднi провiнцiї так, що вони досi нiчого не  дають  до
скарбницi,спокiйно сказав Сулейман. Ферхад-паша  мав  би  вичути  в  цьому
спокої загрозу  для  себе,  але,  захоплений  своїми  звинуваченнями,  вiн
утратив будь-яку обачнiсть.
   - Я обдер? Подивимось, що лишиться вiд Єгипту пiсля цього  грека,  який
вашою милiстю  їсть  i  спить  на  золотi!  А  коли  я  щось  брав  з  тих
бунтiвникiв, то тiльки для того, щоб нагодувати цих бiдних, вiчно голодних
ваших дiтей яничарiв! I за це мене з вiзирiв у санджакбеги?
   - Ти зганьбив навiть  звання  санджакбега.  Допустив,  щоб  п'ятнадцять
тисяч  славетного  iсламського  вiйська  були  побитi   п'ятьма   тисячами
невiрних. Зазнав ганебної поразки, а тодi ще й ганебно втiкав. Чесний воїн
повинен лишитися на полi бою. Як ти смiєш жити пiсля такої поразки?
   Аж тепер Ферхад-паша належно оцiнив султанову передбачливiсть. Справдi,
свiдки тут небажанi. Дiльсiзи не беруться до уваги. Вони нiмi, як  мертвi.
I все тут мертве, навiть цей султан, в якого не  зворухнеться  нiщо  нi  в
обличчi, нi в закам'янiлiй постатi. Але  ж  вiн,  великий  воїн,  царський
зять, улюбленець яничарiв  i  всього  вiйська,  яке  тримає  оцей  золотий
престол, вiн живий, i вiн хоче жити!
   - Менi не жити? А кому ж тодi жити? Ви, ваша султанська величнiсть, чом
же ви не вмирали зi своїми воїнами пiд  Родосом?  Моїх  п'ятнадцять  тисяч
побитi п'ятьма тисячами угрiв? А сто тисяч мертвих пiд мурами Родосу, який
обороняло пiвтисячi невiрних? Чому ж не лягли ви, мiй султане,  зi  своїми
вбитими?
   - Я здобув Родос, а що здобув ти?
   Просте запитання застало Ферхада-пашу  зненацька.  В  цьому  словесному
змаганнi  йому  й  так  не  судилося  перемогти,  бо  падишах  завжди  має
слушнiсть, а пiдлеглi можуть бути тiльки  спровиненi.  Та  сподiвався  хоч
сказати султановi все, що вiн думає про нього, нагадати про свої  заслуги,
яких не вiдбере в нього сам аллах. I ось  таке  просте  запитання:  "А  що
здобув ти?" - i  Ферхад-паша,  попри  все  своє  нахабство,  не  знав,  що
сказати. Взагалi коли ти стоїш, а твiй супротивник сидить, то вже цим вашi
ролi  визначено  наперед:  той,  хто  сидить,  звинувачує,  хто  стоїть  -
виправдовується. Щойно подумав про це Ферхад-паша,  як  уся  кров  ударила
йому в голову. Вiн має виправдовуватися? Перед ким i за що?
   - Я знаю, звiдки незлагода мiж нами!-вигукнув вiн.- Все це через  цього
солодкомовного негiдника Iбрагiма i цю сучку Роксолану!
   - Iди геть! - тихо, але вже не  приховуючи  погрози  в  голосi,  сказав
Сулейман.
   - Не пiду, поки не скажу всього! Поки не почуєш! Бо хто тобi скаже? Всi
бояться. Всi нiкчеми. А я  воїн!  Я  ходив  у  славнi  походи  з  султаном
Селiмом, коли ви ще обцiловувалися з своїм греком. Я...
   Султан  ворухнув  пальцем,  прокреслюючи  в  повiтрi  поперечну  риску,
дiльсiзи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його  за  руки,  але  вiн
вирвався, вихопив кинджал.
   - Геть, без'язикi! Понищу всiх тут! Не пiдступай!
   Вони оточили його мовчазною впертою стiною, вiдтручували, вiдпихали вiд
султанського трону, вiдганяли розсатанiлого пашу, який плутався в товстому
килимi, зачiпався  ногами  за  довгi  поли  свого  негнучкого  вiд  золота
кафтана. Не  дався  дiльсiзам  i  за  дверима.  Пройшов  усiма  палацовими
переходами, вигукуючи  образливi  слова  про  султана  й  султаншу,  тодi,
позбувшись переслiдувачiв,  не  покинув  палацового  двору,  а  всiвся  на
мармуровiй лавi, поставленiй ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидiти тут
i дивитися на великий водограй, i знов став  клясти  Сулеймана,  Iбрагiма,
найлютiше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря  так,  що  вiн
розганяє своїх найбiльших воїнiв.
   Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не  втихомирюється,  але
чаушi дiльсiзiв отримали велiння заткнути пельку  несамовитому  босняковi.
Знов кинулися нiмi на Ферхада-пашу, i знов вихопив вiн свого ножа  i  став
вiдмахуватися, але прибiгли ще новi  чаушi  з  довгими  важкими  киями,  i
хвальковитого воїна було вбито безславно й ганебно, мов скаженого  собаку.
Вже мертвому Ферхаду-пашi вiдтяли голову  його  власним  ножем,  i  згодом
пiшов поголос, що цим ножем паша хотiв зарiзати султана.
   Тiло Ферхада-пашi пролежало коло бiлої  мармурової  лави  в  палацовому
дворi три днi. Вiдрiзана голова мовби промовляла  до  всiх,  хто  йшов  на
прийом до султана: "Пощади не буде нiкому!"
   За десять днiв до  Едiрне  прибув  сумний  кортеж  iз  чотирьох  карет,
супроводжуваних охороною з євнухiв. Валiде Хафса i дружина вбитого, обидвi
в чорному, запрагли розмови з султаном, але Сулейман знов був на ловах,  i
їм довелося ждати його ще  цiлий  тиждень.  Коли  повернувся,  не  мiг  не
прийняти матерi, валiде ж привела з собою i султанську сестру.
   - Ти вбив мого мужа! - закричала ще вiд дверей Сельджук-султанiя.- Тiшу
своє серце надiєю незабаром носити отаке вбрання й по тобi!
   Султан нiчого не вiдповiв. З жiнками не  розправлявся.  Звелiв  вивести
сестру i нiколи бiльше не пускати до нього. Не спитав  про  неї  до  самої
смертi. Перед валiде спробував виправдатися. Не хотiв смертi Ферхада-пашi.
Звелiв його тiльки ув'язнити за  непокiрливiсть  i  самочинство.  Капiджiї
убили його в сутичцi, яка виникла з вини самого Ферхада-пашi. Але однаково
винних уже покарано. Султанськiй матерi можуть показати голови  страчених.
Хафса, бгаючи свої темнi губи, мовчала. Волiла б бачити iншi  голови.  Але
не сказала своєму царственому синовi про своє затаєне  бажання.  На  ранок
виїхала до Царгорода, а поперед неї полетiв султанський гонець з посланням
до Хасекi-султаншi, в якому Сулейман запрошував її вiдвiдати його  самотню
холодну оселю на Мерiчi й привезти з собою дiтей, за  якими  скучили  його
очi й серце. Кизляр-ага отримав повелiння влаштувати  поїздку  султаншi  з
належною урочистiстю i з усiма потрiбними зручностями. Не було сказано, чи
великий євнух особисто теж має  супроводжувати  Роксолану,  а  чи  повинен
лишатися з царственим гаремом, якого не смiв полишати без нагляду нi вдень
нi вночi,  а  тут  повернулася  вiд  султана  валiде  i,  довiдавшись  про
Сулейманову  примху,  поклала  край  ваганням  головного  стража   гарему,
заявивши, що кизляр-ага залишатиметься там, де перебуває вона,  султанська
мати, поки вона жива. Пiсля її смертi можуть робити що завгодно,  але  тим
часом вона виступає як хранителька звичаїв i обов'язок свiй перед  аллахом
сповнить до кiнця,  твердо,  не  пiддаючись  нiяким  слабостям  i  згубним
пристрастям,  бо  ж  недарма  застерiгав  пророк:  "Тi,  хто   слiдує   за
пристрастями, хочуть вiдхилити вас  великим  вiдхиленням".  Для  Хасекi  в
дорозi досить вiрної охорони з євнухiв  i  досвiдченого  мiхмандара  [57],
який щойно супроводжував її, султанську матiр.
   Уперше вiд того дня, коли, зiйшовши з  кадриги  Сiнам-аги,  ступила  на
царгородську землю, Роксолана виїжджала iз столицi. За  брами  сералю,  за
пощербленi мури й залитi холодними зимовими дощами рiки,  на  простiр,  на
волю! Якби могла, впала б на колiна в глизяву  холодну  глину  i  молилася
всiм богам на свiтi, її уста впивалися вiтром волi, серце рвалося з грудей
вiд щастя й захвату, лише тепер усвiдомила, яка вона молода -  всього  лиш
двадцять лiт!-i як багато щастя могла б зазнати в життi, якби мала те, чим
володiв безлiч людей на свiтi без нiяких зусиль,- волю й рiдну  землю.  Не
мала нi того, нi того, змушена була виборювати  собi  волю  по  крихтi,  а
замiсть землi рiдної вдовольнитися чужиною, лихою  i  жорстокою,  яка  вже
стала вiтчизною для її дiтей. Двадцятилiтньою мала вже троє дiтей! її дiти
- султанськi дiти! I вона коло них - султанша, володарка цiєї землi, в яку
приведено її рабинею. Порятунок, опора, надiя - тiльки в дiтях.  Корчилася
вiд самої думки про те, яких принижень зазнала в цiй землi, пригортала  до
себе дiтей, не вiдпускала й на мить. Рятуйте мене, порятуйте, вознесiть.
   Перед вiд'їздом зустрiлася з валiде.
   - Чи не затяжка дорога для недужого Мехмеда? - спитала султанська мати.
   Хотiла б  лишити  первонародженого  в  сералi,  вiддаючи  Роксоланi  її
недоноскiв!
   - Султан хоче бачити всiх своїх  дiтей,-  намагаючись  надати  голосовi
ласкавостi, вiдповiла Роксолана,-його величнiсть скучив за своїми дiтьми.
   - Надворi зима,- нагадала валiде.
   - Хiба воля його величностi має узгоджуватися з порами року?
   - Сини падишаха належать державi,- терпляче пояснила султанська мати.
   - А хiба  держава  не  там,  де  падишах?  -  знов  упертим  запитанням
вiдбилася вiд неї Роксолана.- Чи, може,  ми  з  вами  станемо  противитися
царственiй волi його величностi?
   Валiде промовчала. Вiдступилася.  Не  пробувала  навiть  посилатися  на
коран. Може, й про Мехмеда заговорила лиш для  годиться.  Все  ж  побажала
щасливої дороги i  застерегла  служебок,  щоб  не  простудили  султанських
дiтей.
   Чотириокий теж  проводжав.  Як  завжди,  мовчки,  тiльки  зирив  своїми
очиськами недовiрливо й вороже, але що та ворожiсть, коли вона лишалася за
брамами Баб-ус-сааде i за брамами Царгорода!
   Роксолана виїздила через Едiрне-капу. Попереду вже було послано  десять
великих повозiв,  запряжених  волами,  з  усiм  необхiдним  для  подорожi:
посудом i провiзiєю, килимами, постелями, баранами й курми  в  клiтках,  з
сiном i вiвсом для коней, навiть iз дровами, бо в ханах  i  караван-сараях
не було нiчого, крiм чотирьох стiн.  Схiднi  люди  гидували  користуватися
чужими речами, кожен вiз iз собою все своє,  до  того  ж  нужденний  побут
кочовикiв за тисячолiття навчив задовольнятися якнайменшим,  окрiм,  того,
коли б у караван-сараях зберiгалося своє начиння, килими, мiндери, довкола
них неминуче збирався б бруд,- цей розсадник страшної чуми,- а так  досить
було побризкати кам'яну пiдлогу та промести її  вiничком  -  i  мiсце  для
нiчлiгу готове.
   Воловi запряги  з  людьми  мiхмандара,  якi  мали  готувати  мiсця  для
вiдпочинку султаншi i її двору, вiдправлено за три днi поперед  урочистого
кортежу.
   Вдосвiта того  дня,  коли  Роксолана  мала  покинути  сераль,  вулицями
Стамбула вiд Айя-Софiї до Едiрне-капу промчали кiннi султанськi  капiджiї,
гучно ляскаючи канчуками i завиваючи дикими голосами: "Савул!  Достур!"  -
"Дорогу! Бережись!" Бо коли покотиться вулицями бiла, уся в золотi  карета
з баш-кадуною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати, як
собаку.
   Тому  Стамбул  проводжав  Роксолану  з  настороженiстю   i   прихованою
ненавистю. Султанша їхала вулицями столицi нiби уособлення  насильства,  i
нiхто не хотiв знати, яка далека вона була вiд самої думки про  щонайменше
насильство. Та хто б став її питати чи зазирати їй у душу, коли попереду й
з бокiв скакали на чорних конях зарiзяки й знай завивали: "Савул! Достур!
   У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був доволi просторий
екiпаж, щiльно оббитий зсередини червоною  в  золотих  вiзерунках  повстю,
вистелений волохатими хутрами й товстими килимами для тепла й затишку, хоч
для  тепла  євнухи  щоразу  вкладали  в  карету  пласкi  мiднi  жаровнi  з
розжареним вугiллям, прибираючи тi, якi вже вихолоди.
   За першою каретою їхала друга - теж шестикiнна, далi  два  чотирикiнних
кабрiолети i вiсiм парокiнних гарб.
   Роксолана мала коло себе Мiхрiмах i малесенького  Селiма,  помагала  їм
молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якiй багато  разiв  доводилося
перемiрювати цю дорогу,  скрашувала  султаншi  затяжливу  й  тяжку  зимову
подорож своїми мудрими бесiдами.
   В другiй  каретi  був  Мехмед  iз  своїм  вихователем  Шемсi-ефендi,  у
кабрiолетах хазнедар-уста везла вбрання i коштовностi Роксолани, їхали там
султаншинi служебки i няньки  Мiхрiмах  i  Селiма,  гарби  були  наповненi
всiляким добром, без якого такiй високiй особi не личило вирушати навiть в
одноденну подорож, а тут iшлося не тiльки про тиждень шляху, а й про побут
у султанському сераї в Едiрне, де, ясна рiч, усе потрiбне для  султаншi  i
її дiтей могло й знайтися, але їй могло б забракувати звичних речей, а  це
вже не годилося.
   Звичнi речi! Багатство! Розкiш! Чи  думала  вона  про  таке  ще  зовсiм
недавно? Тепер сидiла в цьому розкiшному повозi, до самих очей закутана  в
пухнастi червонi соболi, яким не було цiни,  семимiсячний  Селiм  лежав  у
золоченiй колисочцi, закушканий сiрою бiлячою ковдрочкою, Мiхрiмах, теж  у
дорогому хутряному вбраннi, дерлася до матерi на  руки,  лепетала:  "М-ма,
м-ма!" А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв новi й новi слова, мова
з нього  так  i  лилася  -  чужа  мова!  Тiльки  вночi,  без  пiдслухiв  i
пiдглядачiв, плачучи над першим своїм сином,  шепотiла  йому  рiднi  слова
"Синочку мiй! Дитино моя!" - а вголос боялася промовити бодай  слово,  щоб
не  сполохати  своє  нетривке  щастя,  не  вiдлякати   насторожену   долю.
Поневолено тiло її, поневолено й дух. Шлях до висот iз  цього  поневолення
пролягав через поневолення ще бiльше. Нiчим i нi  перед  ким  не  виказати
своєї туги за тим, що зосталося спогадам, нiкому не дозволити бодай  краєм
ока зазирнути туди, побачити її найбiльший скарб. Рiдний батькiвський  дiм
у Рогатинi. Вiн тепер iснував чи й не iснував. Жив у спогадах. Бачила його
на свiтанку, коли схилялася над заснулим  дитям,  i  довгими  днями,  коли
вiяли над садами гарему гнилi  пiвденнi  вiтри,  бачила  в  тяжкiй  чорнiй
темрявi з-поза стамбульської чуми й  при  свiтлi  мiсяця  i  зiрок  теплим
лiтом, вона бачила його з висоти,  з  рогатинського  валу,  i  знизу,  вiд
Львiвської  дороги,-  тодi  видавалася  сама  собi  зовсiм  маленькою,   а
батькiвський дiм розростався на пiвсвiту  i  свiтився  своїми  дерев'яними
стiнами, нiби сонце. Бачила його безсонними ночами i вдень, приходив у  її
сни, i тодi, прокинувшись, стогнала вiд розпачу i ридала, ридала за навiки
втраченим.
   А треба було жити.
   Коли носила в своєму  лонi  перше  дитя,  валiде  пустила  поголос,  що
родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем i Кiната, якi  вiд  заздрощiв
готовi були задушити маленьку Хуррем, прибiгали з удаваними спiвчуваннями,
налякано шепотiли про страшнi розмови, якими, нiби  павутиною,  обплутують
її, зiтхали й охкали, а самi зирили на кволе, нiкчемне  дiвчисько:  чи  не
кинеться у Босфор? Нi, не кинулась! Народила сина, тодi народила ще дитя i
ще. Ствердилася й утвердилася в дiтях - i  вже  не  мала  вiдступу.  Назад
дороги не було. На все життя була  прикута  до  цiєї  землi,  i  дiти  її,
вирiсши, вважатимуть її рiдною, а про її вiтчизну не захочуть  i  слухати.
Так само й про мову, бо що мова без вiтчизни? Хiба що згадають коли-небудь
пiснi, якi виспiвувала над їхнiми  колисками,  виспiвувала  тихенько,  щоб
нiхто не почув: "Коли турки воювали, бiлу челядь забирали:
   i в нашої попадоньки взяли вони три дiвоньки. Єдну  взяли  попри  конi,
попри конi на ременi, другу взяли попри возi, попри возi на мотузi,  третю
взяли в чорнi мажi. Що ю взяли попри конi,  попри  конi  на  ременi,  тота
плаче: "Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не мати  тя  розчесує,  возник
бичем розтрепує!" Що ю взяли попри возi, попри возi на мотузi, тота плаче,
тота кричить:
   "Ой боже ж мiй, ножки мої, ножки мої бiлесенькiї! Не мати  вас  умиває,
пiсок пальцi роз'їдав, кровця пуки [58] заливає Що ю взяли в  чорнi  мажi,
тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж мiй, очка мої, очка  мої  чорненькiї!
Только орсак [59] проходили, а бiлий свiт не видiли!"
   Хотiла б полинути на Вкраїну, покликати з собою дiток своїх. У нас гори
золотiї, у нас води медовiї, а травоньки  шовковiї,  у  нас  верби  грушки
родять, у нас дiвки в злотi ходять. Хотiла - i не смiла.
   Тепер везла своїх дiтей по їхнiй землi.  Вперше  для  них  i  для  себе
самої.
   Розбагнена дорога, старi оливи простягають до холодного неба  покорчене
чорне гiлля, мов безсилi рабинi. Вiтер iз слiпою жорстокiстю шарпає високi
свiчки  зелених  кипарисiв,  i  вони  загрозливо  розгойдуються  -   от-от
зламаються й упадуть. Проїхали селище Чумлiкой, валка розтяглася безмiрно,
кiннi євнухи, невдоволено покрикуючи, намагалися збити Її  докупи,  старий
товстий мiхман-дар часто пiд'їздив до Роксоланиної карети, хилив у поклонi
головешку, на якiй намотано було цiлу скирту тканини, щось бурмотiв: чи то
пробачення, чи просьби  -  не  розбереш.  Роксолана  вiдмахувалась:  дайте
спокiй, у мене дiти!
   Надвечiр усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п'ять ханiв
для подорожнiх, але для султаншi з дiтьми приготовано двi грецькi  хатини,
в яких пiсля господарiв лишилися тiльки старi, грубо  мальованi  iкони  на
стiнах та незгаснi лампади пiд  ними.  Вiд  тих  образiв  та  лампадок  аж
рiзонуло Роксолану по серцю. Не заснула до ранку, просидiла над колисочкою
малого Сєлiма, присвiчуючи собi мiдним каганчиком, читала  якусь  книгу  з
тих,, що везла у поклажi. Везла дiтей  i  книги  -  єдиний  порятунок  для
зраненої душi.
   На ранок було сонце, вiтер ущух, земля похило пiдiймалася  ,  до  неба,
тодi погорбилася, дорогу перетяло невисоке гiрське пасемце, а за ним  була
затишна долина, звана досить загрозливо:
   Харамiдере - долина розбiйникiв, i там мали ночувати. Поминули  великий
караван верблюдiв, що вже зупинився на нiчлiг. Верблюди  пiдломавши  ноги,
зготувалися спати.  Розташованi  були  великим  колом,  головами  назовнi.
Всерединi кола складено паки товару, купцi палили багаття.
   Роксолану знов влаштовано з малими  в  грецькiй  хатинi,  яка  належала
священиковi. Знов мала провести нiч iз своїми давнiми темноликими  богами,
якi скорботно позирали на неї з-над лампадки. Написала коротенького  листа
до султана, вiдiслала гонцем, трохи подрiмала.
   Далi шлях iшов на Сiлiврiю. Через селище контрабандистiв  Каракли-Кйой,
повз засипаний пiсками Кумбургас дорога вивела валку над море.  Скiнчилася
багнюка,  лишилося  позаду  непрохiддя,  шлях  стелився  твердим  каменем,
правобiч здiймалися пологi горби, по лiву руку шумiло море, таке вiльне  й
погiдне, що душа летiла на його простори, як птах,  i  мовчки  ридала  вiд
захвату. Обiд влаштовано в селищi Бургадос перед  ханом.  Далi  по  дорозi
зустрiлися величезнi табуни коней. На продаж до Стамбула. Незмога  уявити,
скiльки коней продається в столицi. На Аврет-базарi коней продають разом з
людьми. Гнали коней не турки й не болгари. Роксолана впiзнала цих людей  з
одного  погляду.  Маленькi,  жилавi,  бруднi,  великi  луки   за   спиною,
притороченi  до  сiдел,  аркани,  кошми,  турсуки  з  кумисом  -   татари!
Точнiсiнько такi самi, як i тi, що везли її з Рогатина й продавали
   на рабському торзi в Кафi. Рiдна кров султанської  матерi,  отже,  й  у
султана якась частка татарської кровi - i в  її  дiтях!  Горе,  горе!  Яке
страшне життя: убита змушена стати рiдною своєму вбивцi. Чи ж буде  колись
вiдомщення за содiяне i чи вичерпається довготерпiння людське й господнє?
   На конак стали в Сiлiврiї. Великий город. З одного боку гора, з другого
- скеля, пристань для султанської барки. З  чотирьох  ханiв  для  султаншi
люди мiхмандара вибрали той, у якому були двi жалюгiднi кiмнатки.  Бо  всi
iншi збудованi були за турецьким звичаєм так, що в них люди  й  худоба  не
роздiлялися, тiльки й того, що для людей мiж  колонами,  якi  пiдтримували
покрiвлю, були кам'янi пiдвищення, де можна було розкласти вогонь, зварити
їжу й сяк-так зiгрiтися. Дим, сморiд вiд верблюдiв,  їдкий  кiнський  пiт,
нечистоти - ось що таке хан.
   Кiмнатки для султаншi й султанських дiтей вистелено  килимами,  нагрiто
жаровнями, з курильниць струменiли мiцнi  аромати  аравiйських  бальзамiв,
якi очищали повiтря вiд смороду й вiд пошестей, Роксолана сама  погодувала
Мехмеда й Мiхрiмах, дала  груди  ненажерливому  Селiмовi,  який  щохвилини
ревiв, вимагаючи молока, тодi  звелiла  приготувати  їй  одяг  па  завтра,
вибрала собi на нiч книгу. То був трактат арабського фiлософа  Iбн  Рошда,
званого в Європi Аверроесом. Iбн Рошд писав, що нема нiчого  всеосяжнiшого
за матерiю i що бог - це i є вiчна природа. Вiн не хотiв визнати безсмертя
душi, вiдкидав мiф про потойбiчне життя i воскресiння. Коли так, тодi кому
ж молитися i па що сподiватися? Хiба вона не була вже  мертвою,  похованою
навiки i хiба не воскресає тепер, не возноситься  поволi,  несмiливо,  але
вперто й невпинно? Чи все це сон i мана? Нi, вона випручується з-пiд влади
темних сил, вона здобуває втрачену волю - i  ця  подорож  перше  свiдчення
цього,- та чи може повернутися до людини воля, коли в душi немає  вiри?  В
що мала вiрити? У бога? Але вiн покинув її  конати,  вiдмовився  вiд  неї,
вiддав боговi iншому, i тепер її душу терзала провина вiдступництва. Та чи
ж може бути спровиненою жертва, яку роздирають, не бажаючи помиритися  мiж
собою, два дикi звiрi?
   В любов? А хiба справжня любов може починатися  з  рабського  уярмлення
тiла? Султан увiйшов у неї не через душу, а через тiло -  i  вже  не  було
чистої любовi, а тiльки ганьба й гiркота.
   Може, у зорi, в небо, у сяйливi висоти? Може, може...
   Вона спала, як пташка на гойдливiй гiлцi. Ледь склепить повiки - i  вже
здригається вiд щонайменшого шереху. Сама дивувалася: де беруться сили, як
живе?
   Серед ночi в ханi зчинився переполох. Прибув царський гонець. Лист  вiд
султана для коханої Хуррем. Не годилося б будити султаншу так  пiзно,  але
воля падишаха вища за будь-чий спокiй. Власне, Роксолана вже й  не  спала.
Лист був короткий i не вимагав вiдповiдi. Султан виїжджав назустрiч  своїй
Хасекi. Вiйсько обставляло шлях вiд Сiлiврiї до Едiрне. Хай його  султанша
з царственими дiтьми подорожує спокiйно й щасливо.
   Iз Сiлiврiї дорога йшла на Чорлу. На горах виднiлися залишки  античного
муру, збудованого вiзантiйським iмператором  Анастасiєм  для  захисту  вiд
болгар. Тисячолiтнi уламки. Тут усе було старе, може, колись  славне,  усе
було iсторiєю. Сiлiврiя, про яку писали ще Геродот  i  Страбон.  Вимощений
пощербленими плитами шлях понад морем, де колись був убитий iмператор Марк
Аврелiй. Цей тисячолiтнiй мур. Назви, спогади, руїни.
   А що їй iсторiя, коли мала вже свою власну iсторiю, перед  якою  блiдне
все знане в людських дiях.
   Дорога повертала вiд моря, вiддалялася вiд вiльної стихiї,  губилася  в
погорбленостi материкового простору.  Прощайте,  морськi  води,  прощавай,
вiльний  вiтре,  гiркий  запах  розкутостi,  з  богом,  нереїди,  тритони,
дельфiни, боги та боженята!
   Обiдали в Канiклi. Невеличке село, але мало чотири хани  i  джамiю  для
правовiрних,  хоч  жили  тут  здебiльшого  греки.  Знов  назустрiч  табуни
татарських коней, якi переправлялися через рiчечки Ятiгiсу i  Бахулдересу.
На нiч прибули в Чорлу. Город ще бiльший за Сiлiврiю. Три джамiї,  грецька
й вiрменська церкви. Кiлька  ханiв  i  навiть  велике  медресе,  збудоване
великим вiзиром султана  Баязида  Чорлулу  Алi-пашою.  Був  родом  звiдси,
починав з простого вугляра,  тодi  опинився  у  султанському  гаремi,  вiд
простого євнуха дiйшов до звання кизляр-аги, згодом став великим  вiзиром.
Не принiс щастя своєму султановi.  Саме  на  рiвнинi  коло  Чорлу  вiйсько
Баязида було  розгромлене  його  сином  Селiмом,  i  султан  змушений  був
поступитися троном. Вiдплата не забарилася. Через  вiсiм  рокiв  Селiм  на
шляху з Едiрне до Царгорода помер у цьому ж таки Чорлу, де бився колись iз
рiдним батьком.
   Стрiчати султаншу вийшли мiсцевий кадiй i кехаята  -  староста.  Хилили
голови у важких тюрбанах, прикладали до грудей  стуленi  човником  долонi.
Все мовчки. Без слiв. Тiльки  метали  холоднi  стрiли  поглядiв.  Проклята
гяурка. Проклята, проклята!
   В наступнi два днi брезклий мiхмандар i його  ледачi  євнухи  не  могли
знайти примiщень для конаку нi в Карашаранi, нi в Бургасi. Не помагали  нi
грошi, нi погрози, нi просьби. Всi вперто твердили: чума. Нiхто  не  хотiв
брати па себе риск. Такi високi особистостi, а в  них  мор.  Довелося  двi
ночi  провести  в  повстяних  шатрах.   Дорога   була   жахлива.   Потоки,
багновиська, розламанi мiстки, баюри. I  це  шлях,  яким  має  їздити  сам
султан!
   За Бургасом, коло Мурад Тепесi, зустрiвся  караван  верблюдiв,  ведений
миршавим похнюпленим вiслюком. Везли деревне болгарське вугiлля у Царгород
джебеджеїтам [60], як для гарматного пороху потребували тiльки  вугiлля  з
родопських лiсiв.
   Вiслюк тюпачив, звiсивши велику голову, i довжелезний караван  слухняно
плентався слiдом за ним. Осел - повелитель. Тут усi повелителi. Повелителi
ослiв, верблюдiв,  буйволiв,  караванiв,  табунiв,  зграй.  I  над  людьми
повелителi, хоч люди й норовлять щоразу скинути цей тягар iз своїх плечей.
То тiльки худоба пасеться там, куди прижене  її  пастух.  Люди  -  нi.  Не
повиннi б.
   Перед Карклiсе, що лежало в передгiр'ї Родоп,  шлях  роздiлявся.  Лiвий
був на Едiрне й Угри, правий -  на  Молдавiю,  Польське  королiвство.  Ох,
повернути б на правий шлях та й поїхати через гори й рiки  i  опинитися  у
Рогатинi, в батькiвськiм домi, струснути з себе все, що  з  нею  було,  як
лихий сон, знов стати веселою, безжурною  Настасею,  побiгти  до  суворого
вiкарiя   Скарбського   i   слухняно   процитувати   вiрш   Горацiя    про
швидкоплиннiсть життя,  якого  Настася  нiяк  не  могла  збагнути  i  знай
смiялася над поетом, що оплакував  якогось  Постума  з  його  зморшками  й
старiстю!
   Але вже виїздив їй назустрiч з лiвої дороги сам  Сулейман  у  супроводi
цiлої тисячi блискучих вершникiв, насувався на неї, весь у золотi, в сяйвi
самоцвiтiв, заслiплював, спалював, нищив усi її зухвалi  думки,  намiри  й
забаганки. Знов ставала рабою, хоч i вельможною, знов падала в  пониження,
хоч i вознесена безмiрно над цим жорстоким свiтом.
   Простелено було просто посеред багнюки червоне сукно,  султан  злiз  iз
свого чорного коня, став  на  те  сукно,  пiшов  назустрiч  бiлiй  каретi,
дверцята вiдчинилися йому  назустрiч,  двi  бiлi  руки,  випростуючись  iз
пишних хутер, простяглися до нього, вiйсько кричало завчено: "Падишах  хим
чок!" Забулося все, горiв батькiвський дiм,  пристанище  її  невпокореного
духу, спалахували її мрiї - i звiдки ця пожежа?
   А вогонь загорався зовсiм не там, де б шукала його Роксолана або й  сам
султан.  Ще  тiльки  жеврiв,  кривавився  болючою   раною,   притаєний   i
прихований, загнаний у найнеприступнiшi глибини султанської  столицi,  але
вiд того ще страшнiший.
   Яничари, довiдавшись про смерть свого улюбленця Ферхада-пашi,  заридали
вiд горя й вiдчаю. Хто тепер поведе їх на здобич i з ким  пiдуть  i  чи  й
пiдуть коли-небудь, а чи мають скнiти отут, коло казанiв iз пiсним  пловом
довiку?
   Валiде сторожко приглядалася до того, що твориться в яничарських ортах.
Не квапилась. Мала тепер досить часу. Лишалася в столицi сама. Не мала  нi
суперникiв, нi ворогiв - самi тiльки спiльники в доброму й лихому. Коли  в
казанi  закипiло,  хай  довариться  чорба  до  кiнця!  Морю   треба   дати
розгойдатися, щоб вихлюпнуло високi хвилi на  суходiл.  Вона  сидiла  коло
яничарського моря i, пiдiбгавши свої темнi губи,  терпляче  ждала.  Ждала,
поки  Роксолана  розбагненими  зимовими  дорогами   просувалася   повiльно
назустрiч своєму повелителю. Ждала, поки поєднаються тi двоє i забудуть  в
обiймах увесь свiт. Ждала,  коли  зможе  завдати  удару  найболiснiшого  й
остаточного. Як сказано:
   "А коли сотворите велике побиття, то змiцнюйте узи".
   Лiпшої нагоди, щоб  знищити  ненависну  гяурку,  валiде  вже  не  могла
сподiватися.  Сама  була  винна,  що  пiдпустила  цю  українку  до   свого
царственого сина занадто близько, самiй треба було й спокутувати  провину.
Султан вийшов iз послуху, так нiби ця маленька роксоланка зачарувала його.
Валiде сама була  маленькою  жiночкою,  вiрила  в  силу  таких  жiнок,  та
водночас i кривдно їй  було,  що  не  змогла  заволодiти  колись  султаном
Селiмом так, як ця чужинка - її сином. Хiба можна таке стерпiти!
   Пробувала  посварити  султана  з  Хуррем  -  марно.  Непомiтно,   через
одалiсок, пхала Хуррем проти свого сина - та  не  пiддавалася,  виказувала
перед падишахом таку чарiвливу сумiш покори й  зухвалостi,  що  для  нього
весь свiт замкнувся у бiлотiлiй, золотокосiй рабинi. Чужинка лякала валiде
своєю майже хворобливою запеклiстю в  осяганнi  мов  i  знань.  Домагалася
нових i нових  учителiв,  сидiла  в  султанських  книгозбiрнях  -  навiщо?
Султанська мати задумала завдати удару цiй  дикiй  чужинцi  в  найболючiше
мiсце душi. Торiк намовила своїх кримських племiнникiв, якi нiяк не  могли
подiлити ханського трону пiсля смертi славного  Менглi-Гiрея,  напасти  на
українськi землi. Сорок тисяч татар пiшли на Волинь i  в  Галичину,  стали
кошем    пiд    Мостиськами,    розсипали    навсiбiч    летючi     загони
грабiжникiв-людоловiв, земля стала попелом. Забрано тисячi люду,  виведено
всю  худобу,  пограбовано  збiжжя,  нiчого  не  лишилося  там,  де  ступив
татарський кiнь, валiде ждала, коли Хуррем побiжить до султана, плакатиме,
клястиме й дорiкатиме, а та затялася - i нiкому нiчого.
   Валiде не стерпiла. Покликала до себе Хуррем, спитала, чи вона чула, що
вчинили в її землi татари.
   - А чи ваша величнiсть чули,  що  московський  великий  князь  завоював
Казанське ханство? - зухвало спитала Роксолана.
   - Ти радiєш?
   -  Повiдомляю  вам,  моя  валiде,  так  само,  як  ви  повiдомили   про
сплюндрування моєї нещасної землi.
   Окрiм розуму й зухвалостi, гяурка володiла ще незбагненною  хитрiстю  й
передбачливiстю. Це вона вгадала затаєну  думку  валiде  про  возвеличення
Iбрагiма до сану великого вiзира й одруження з Хатiджею  i  перша  сказала
про це султановi.  Хоч  i  знала,  що  валiде  щомитi  зможе  знищити  її,
розкривши падишаховi таємницю появи гяурки в його священному  гаремi,  але
не боялася нiчого! Та й султан, коли його мати якось натякала, що могла  б
розкрити йому очi на походження одної занадто дорогої  для  нього  людини,
недбало вiдмахнувся i не захотiв слухати. Волiв жити iз заплющеними очима,
слiпим, незрячим! Яка ганьба!
   Кiлька  тижнiв  валiде  з  неймовiрною  обережнiстю  вивiдувала   Через
кизляр-агу, хто може бути вiрним, на кого можна покластися, у чиєму  серцi
палав найчистiший вогонь вiри її боротьби за вiру.
   Прикликала до себе великого будiвничого Коджа Сiнана, довго й  докладно
викладала йому свiй намiр спорудити в Ускюдарi велику джамiю свого  iменi,
терпляче слухала мудрого художника, намагалася уявити собi,  як  росте  її
мечеть,- цеглина за цеглиною, камiнь за каменем, колона за колоною,  напис
за написом. Усе, що робиться на вiки, вимагає терпiння, упертостi й  часу.
Вона не шкодувала часу нi на що. Змалку звикла тримати себе в шорах, i хоч
як рвалися з неї темнi пристрастi, успадкованi вiд  цiлих  поколiнь  диких
предкiв, жорстоко заганяла  їх  назад,  i  тiльки  чорна  смага  на  губах
видавала її, виказувала, якi страхiтливi пожежi палають у нiй.
   Роксолана гостювала у падишаха цiлих  два  мiсяцi.  Приймала  разом  iз
султаном послiв, їздила на лови. Для цього довелося вчитися  триматись  на
конi, i їй придiлено було молодого султанського  конюха  Рустема,  який  з
понурою ввiчливiстю навчав цього мистецтва сановну вершницю. У тi ночi над
шумливим Мерiчем, серед пущ Румелiї, пiд хмарами, що  припливли,  може,  й
з-за Дунаю, зачатий був третiй син Роксолани, що мав стати  найбiльшою  її
любов'ю, найбiльшим болем, її смертю.
   Коли ж прискакали царськi гонцi до столицi й повiдомили,  що  царствена
султанша  з  августiйшими  дiтьми  має  намiр   повернутися   у   священну
неприступнiсть Баб-ус-сааде, султанська мати  звелiла  кизляр-азi  зiбрати
вночi  найдовiренiших.  Пташка  летiла  в  сiть.  Вiдiрвана  вiд  султана,
втрачала всю свою силу. Сулейман, не маючи бiля себе чарiвницi,  вимушений
буде пристати на всi умови.
   Сходилися у покої самого кизляр-аги.  Знехтували  найсуворiшi  приписи.
Порушили священну недоторканнiсть гарему. Грубi чоловiки, несучи  з  собою
сморiд немитого тiла, гiрких димiв, негоди, топтали товстi килими, по яких
ступали тiльки вузькi  бiлi  ноги  красунь,  що  їх  вели  до  султанської
опочивальнi. Але коли ж то було? Давно вже не водили до  ложницi  падишаха
наляканих  молоденьких  рабинь  -  ходила  тiльки  ненависна  гяурка,  зла
чарiвниця, пiдступна чужинка, вiд якої треба  було  порятувати  не  тiльки
султана, а й усе царство.
   Рятiвники прийшли глупої ночi. Затаєно, тихо, незграбно  протискувалися
до покою кизляр-аги, сiдали на червоних килимах, пiдкладали собi пiд  боки
шкiрянi й парчевi подушки-мiндери, брали грубими руками  коштовнi  чашi  з
шербетом, подаванi євнухами. Тут були мулли вiд великого муфтiя, кадiї вiд
головного кадiя Стамбула, яничарськi аги - суворi воїни, яничари  золотого
обруча, вознесенi ще султаном Селiмом, який був  справжнiм  батьком  цього
непереможного вiйська i вiв його вiд перемоги до перемоги  рукою  суворою,
але вмiлою i турботливою. На своїх повстяних шапках аги  мали  цiлi  снопи
рiзнобарвного пiр'я. Що старiший  i  заслуженiший  ага,  то  бiльший  снiп
пишного пiр'я прикрашав його шапку, так що воно вже й не трималося купи, i
доводилося те пiр'я чимось  зв'язувати.  Султан  Селiм  перший  здогадався
дарувати яничарам для цього золотi обручi. Так з'явилися яничари  золотого
обруча. Кiльком агам даровано було по два, а двоє  навiть  удостоєнi  були
трьох золотих обручiв, але тi воїни вже були такi старi i так  посiченi  в
битвах, що померли слiдом за грiзним султаном, i тепер тут, у  кизляр-аги,
найвищими були аги двох золотих обручiв. Не вiд Сулеймана, нi!
   Кизляр-ага  сидiв  пiд  стiною  на  довгастому   шкiряному   матрацику,
пiдiбгавши пiд себе ноги,  обгорнувшись  широким  теплим  халатом.  Мовчки
кивав прибулим. Показував євнухам, щоб давали  подушки  гостям,  пiдносили
чашi. Яничари розсiдалися на килимах, так само мовчки дивилися на  чорного
євнуха. Хто вiн i що?  Навiть  його  iменi  нiхто  не  знав.  Коли  треба,
називали:
   кизляр-агасi-ефендi. Ото й усе. А чи знав вiн сам щось про себе? Звiдки
вiн, з яких країв, де його рiдна земля, яка рiдна мова? Тут вiн був  ворог
усiм i всi були його ворогами. А з ворогами як? Доводиться бути  терплячим
до часу. Посилав кого треба i  куди  треба  -  мовчки.  Не  вiдав  почуття
прихильностi, осягнув умiння слухатися i виконувати велiння. В його  руках
часто опинялися долi найбiльших людей, аж до муфтiя i  великого  вiзира  -
вiн сприймав це як належне. Бо ж вiдав найбiльшим скарбом iмперiї: жiночим
тiлом. Життя людське в його очах не важило нiчого. Не змигнувши оком,  вiн
мiг вiддати велiння когось задушити, зарiзати, утопити в Босфорi.  Могутнi
мури Топкапи надiйно берегли всi таємницi.
   Навiть на цьому  зборищi  нечестивих  змовникiв  кизляр-ага  не  зрадив
своєму узвичаєнню. Тiльки ледь помiтна посмiшка прослизала по його устах -
погордлива i поблажлива.  Що  йому  всi  цi  люди.  Позбавлений  бажань  i
пристрастей, пiднятий над метушнею щоденностi,  байдужий  до  дрiб'язку  й
ницостi, хоч i був виконавцем волi султанської матерi, водночас думав  про
бiльше. Знав, що валiде, прийшовши сюди, намовлятиме цих розлючених воїнiв
лише протiї султаншi Хуррем, нi словом не згадавши свого зятя Iбрагiма,  а
вiн сам не мав нiчого супроти султанської жони, зате готовий був поставити
весь свiт проти пронозливого грека,  щоб,  може,  зайняти  мiсце  великого
вiзира. Але сьогоднi тут мав мовчати й ждати всемогутньої валiде.
   Вона прийшла, коли вже всiм нетерпеливилося. Уся в бiлих хутрах, метала
чорнi блискавицi з очей. Рiшуче зiрвала з обличчя яшмак, не  ховала  своєї
вроди, своїх темних рiзьблених уст, свого хтивого черкеського носа.
   - Хто ви? -крикнула  до  старих  яничарiв.-  Воїни  чи  мокрi  кури?  А
чалмоносцi? Чому мовчать ревнителi вiри?
   Дала змогу обдумати свої гнiвнi слова, далi кидала мовчазним  чоловiкам
тяжкi, зболенi звинувачення, мовчала, вичiкуючи, знов i знов  жбурляла  на
них страшне й незвичне.
   - Чи ви не бачите, що все гине?
   Доки будете терпiти?
   Гяурка труїть мого царственого сина!
   Народжує нашому падишаховi вiдьомських недоноскiв!
   А вiн нiчого не бачить, бо на нього наслано злi чари!
   Мехмед кволий плоттю i тiльки ганьбить царський рiд!
   Селiм червоноголовий, як кизилбаш, як ця вiдьма з України!
   Тiльки невiрна може навчитися такого чарiвництва!
   I тiльки ви можете порятувати султана вiд цього наврочення!
   Якийсь з людей, муфтiя, несмiливо вiдкашлявшись у  червонястiй  сутiнi,
прохрипiв:
   - Великий муфтiй - хай аллах подовжить  його  днi  -  заявив,  що  коли
преславний падишах вважає розлучення з цiєю гяуркою за грiх,  то  вiн  той
грiх розкладе на всiх правовiрних, i кожному припаде так мало, що аллах  i
не помiтить.
   - Нiщо не може противитись волi аллаха,- зауважив один з кадiїв.
   - Чуєте? -  вигукнула  валiде.-  Сказано  ж  бо:  "I  вбивайте  їх,  де
зустрiнете, i виганяйте їх звiдти, звiдки вони вигнали вас:  адже  спокуса
гiрша, нiж убивство!"
   Вона встала i швидко вийшла, не ждучи нiчиїх слiв,-  нi  запевнень,  нi
розпитувань. Була й нема. Пiсля неї  пiдвiвся  кизляр-ага.  Мовчки  махнув
довгими руками. Щоб розходилися так  само  потаємно,  як  i  збиралися.  I
думали над словами султанської матерi. А коли обдумають як слiд...
   Знак був даний, коли Хуррем з дiтьми  повернулася  до  столицi  i  знов
задомувала у своєму почесному ув'язненнi - рабиня i повелителька водночас.
Ще переживала неповторнi тижнi вiльної волi в лiсах i  горах  Румелiї,  ще
давала лад своєму розбентеженню, коли яничари вдарили вранцi в перевернутi
мiднi миски - i здригнувся Стамбул, здригнулася цiла iмперiя.
   Так неждано настало гiрке похмiлля пiсля весiлля, спорядженого султаном
для свого улюбленця Iбрагiма й сестри Хатiджi.
   I знов зласкавилася доля над малою Хуррем.  Те  весiлля,  а  ще  бiльше
Iбрагiм стояли яничарам бiльмом у оцi, i всю  свою  лють  вони  спрямували
передовсiм не проти молодої султаншi, як того  хотiлося  валiде,  а  проти
великого вiзира,  що  в  їх  очах  був  винуватцем  усiх  лих:  i  їхнього
нужденного становища, i смертi Ферхада-пашi, i неласки султана.
   I тiльки коли все пограбували, розбили, попалили, а зупинитися  вже  не
могли i мимоволi постало питання "що ж далi?", тiльки тодi  згадалося  про
гяурку-султаншу,  i  замiрилися  вони   вже   на   найнедоторканнiше:   на
неприступний гарем.
   А Сулейман ще  й  досi  плавав  на  своїй  золоченiй  барцi,  так  нiби
сподiвався, що  заколот  вляжеться  сам  по  собi,  як  влягається  вiтер,
нагасавшись досхочу. Спостерiгав здалеку, придивлявся - не  хотiв  ставати
супроти каламутi, яка заливала його столицю, чи боявся?
   Серед дня пiдпливла до  його  барки  гонецька  фуста,  вискочив  з  неї
високий, молодий,  щойно  засiялися  вуса,  яничар,  став  пробиватися  до
султана. Вигукував, що привiз негайну вiсть вiд султаншi Хасекi.
   Сулейман звелiв допустити  яничара.  Того  привели  капiджiї,  тримаючи
мiцно попiд руки. Вiн хотiв упасти на колiна, вони тримали його далi  так,
що вiн повис у них на руках.
   - Чого тобi? - суворо спитав султан.
   Яничар закрутив головою, показуючи, що не може говорити при всiх.
   - Пiдiйди,- звелiв Сулейман. Капiджiї пiдвели яничара до султана.
   - Ну? Говори.
   Гонець нахилився до султанового вуха, зашепотiв хапливо:
   - Мiй падишаху, сьогоднi  вночi  яничари  вдеруться  в  Баб-ус-сааде  й
уб'ють її величнiсть султаншу Хасекi.
   - Як звешся?
   - Коджа Гасан.
   - Який же ти коджа? Ще вусiв не маєш!
   - Так прозваний. Драгоманом у своїй ортi.
   - Будь зi мною!
   Султан звелiв пливти до причалу коло садiв  гарему.  В  такому  поспiху
нiхто його ще не бачив. Забувши про гiднiсть, майже стрибнув з  барки,  не
став ждати, поки подадуть коня, з найближчими тiлохранителями  подався  до
сералю. Там негайно звелiв поставити перед ним яничарських аг,  усiх  тих,
хто очолював непокiрливих. Гасановi ще раз повторив:
   - Будь тут з дiльсiзами.
   Певнi своєї сили  яничари  золотого  обруча,  опора  й  загроза  трону,
поважно  потрушуючи  своїм  пiр'ям,   ступили   до   приймального   покою,
сподiваючись, що падишах  кинеться  їм  назустрiч,  називатиме  синами  та
братами, сипатиме обiцянками, запобiгатиме перед ними й принижуватиметься.
Вiн справдi кинувся їм назустрiч i, вихопивши кинджал,  на  мiсцi  заколов
трьох найстарших, якi виступали попереду. I хоч несподiванка перевершувала
будь-що бачене навiть цими бувалими людьми,  заднi  не  розгубилися,  двоє
одразу кинулися на Сулеймана - один з оголеним ятаганом, другий з напнутим
луком, але ще швидше  стрибнув  мiж  них  i  султана  Гасан,  ухопив  обох
нападникiв за руки, крикнув:
   - Мiй султане, утiкайте!
   Тим часом дiльсiзи стали стiною мiж султаном i яничарами. Сулейман,  не
гаючись, сховався в сусiдньому  покої,  тiльки  там  згадав  про  молодого
яничара, який уже двiчi рятував його  честь  i  життя,  i  послав  негайно
привести Гасана до нього. Не сподiвався, що той ще живий, i  зрадiв,  коли
побачив яничара неушкодженого, сказав йому:
   - Пiди й оголоси, що ще сьогоднi  буде  роздано  всiм  яничарам  двiстi
тисяч дукатiв iз державної скарбницi.  Я  призначаю  тебе  агою  на  мiсце
вбитих. I хай негайно видадуть усiх призвiдцiв. - .;
   Одержавши  грошi,  яничари  спокiйно  спостерiгали,   як   катиджеллати
набивають  на  палi  їхнiх  товаришiв.  Нiхто  не  видав  нi  валiде,   нi
кизляр-аги. Вмирати звикли мовчки. Щоправда,  великий  муфтiй  прийшов  до
султана i довго й заплутано, посилаючись на  коран,  говорив  про  потребу
побиття нечестивих, про священну вiйну, яку заповiдав пророк,  але  султан
без належної поштивостi слухав шейх-уль-iслама i захотiв знати,  про  яких
невiрних мовить глава мусульман. Чи не про тих, якi тримали в своїх  руках
наймiцнiшi фортецi - Белград i Родос -  i  котрих  вiн  побив  i  понищив,
виконуючи  заповiт  своїх  предкiв?  Чи,  може,  йдеться  про   жалюгiдних
кизилбашiв, яких розгромив славний султан  Селiм,  i  вони  тепер  бояться
пiдняти голову, ждучи своєї черги?
   - Але ж мерзеннi кизилбашi, яких ще за  султана  Селiма  взято  служити
правовiрним, досi оскверняють нашу вiру i нашу землю! - вигукнув муфтiй.
   - Дайте фетву про їхнє  побиття  там,  де  їх  знайдуть,  мiй  духовний
наставнику,одразу поступився султан, не бажаючи сваритися з  цим  могутнiм
чоловiком пiсля погрому, вчиненого яничарами, i, розумiючи добре,  що  без
жертв однаково не обiйдешся, треба тiльки вибирати  найменш  болiснi.  Вiн
знав, що весь Стамбул повнився криками про ворожих еджнемi-чужинцiв, знав,
що малися на увазi передовсiм його найближчi люди: i  султанша  Хуррем,  i
великий вiзир Iбрагiм, вiзири Мустафа-паша i Аяс-паша  -  українка,  грек,
босняк, арбанас. Свiдомо чи випадково зiбрав їх Сулейман довкола себе, але
не мав намiру поступитися ними нi перед розклекотаним натовпом,  нi  перед
цим великим законником.
   - З вашого благословення, мiй учителю,- шанобливо мовив султан,- я нинi
ж  складу  листа  молодому  перському  шаховi  Тахмаспу,   такому   самому
вiровiдступниковi, як i його батько Iсмаїл. Вiн жде, щоб я привiтав його з
нагоди вступу на престол,- я скажу -йому все, що ми думаємо  про  нього  i
про його мерзенних кизилбашiв.
   Сулейман звелiв покликати писця i, повiльно смакуючи з  муфтiєм  шербет
iз коштовних чаш, став диктувати послання до молодого  шаха.  Нагадав  про
славнi походи свого непереможного  вiйська,  коли  горiв  камiнь  i  траву
вбивано назад у землю, i двi найбiльшi твердинi населеної частини землi  -
Белград i Родос - схилилися перед силою  османської  зброї,  так  що  доми
невiрницьких iдолiв перетворено на храми iсламу. Тепер настала його черга.
   - "Та перш нiж хвилi мого вiйська,- смакуючи з  солодким  напоєм  кожне
слово, промовляв неквапом султан,- високi, як гори,  заллють  твою  землю,
спустошать твою державу i вирвуть з коренем парость твого  порiддя,  скинь
iз голови корону i надягни, слiдом за своїми  предками,  ковпак,  щоб,  як
дервiш, змирився iз своєю долею, заховавшись у закутку покiрливостi.  Коли
прийдеш у мою Високу Порту i ради божої ласки попросиш шматок  хлiба,  дам
тобi. Нiчого не втратиш, окрiм своєї землi. Коли ж будеш упертим  у  своїй
фараонськiй пихатостi i  попростуєш  шляхом  хибним,  то  без  прогайки  з
брязкотом зброї, зi свистом стрiл i гримiнням гармат долине до мого  слуху
вiсть про твою погибель. Можеш сховатися, як мурашка, в землi або  злетiти
високо в небо, мов птах, я постараюся скрiзь знайти тебе i  очистити  свiт
вiд твоєї пiдлої присутностi".
   Цей лист згодом вмiстив у своїй iсторiї хронiст Сулеймана  Джелал-заде,
який ще був  з  Iбрагiмом  в  Єгиптi,  простежуючи  кожен  державний  крок
великого вiзира.
   Ненависть, як плiд: коли достигне, має впасти.  Султан  пiдставив  свою
всемогутню руку, захищаючи голови найближчих йому людей, але  повинен  був
пожертвувати iншими.
   Фетву великого муфтiя читано в усiх мечетях. Згiдно з кораном i  сунною
[61] дозволялося вбивство кизилбашiв, грабiж  їхнього  майна,  спалення  й
розорення полiв, будiвель, садiв. Без посилання на  коран  фетва  не  мала
законної сили, тому шейх-уль-iслам наводив слова цiєї  книги,  в  якiй  не
було жодної згадки про любов, зате мало не всi сури сповненi були закликiв
до ненавистi й ворожнечi: "Вiруючi! Воюйте з тими з невiрних, якi  близькi
до вас: хай знають вашу жорстокiсть. I вбивайте їх, де зустрiнете".
   Нещасних убивали сонними й у дорозi, старих i малих, на молитвi  й  при
трапезi, на базарах i в полi, убивали без жалю та без страху, бо  вбивство
за наказом - це не злочин i наказ про вбивство - теж  не  злочин,  винними
будуть тiльки вбитi - так хоче аллах.
   До  Хуррем  уночi  прибiгла  молоденька   одалiска   Шаммама-Ропавочка,
тулилася тремтячим тiлом до нiг молодої султаншi, нажахано схлипувала:
   -  Моя  султаншо,  вони  вб'ють  i  мене!  Вони  вбивають   усiх   моїх
єдиновiрцiв, у них немає жалю, вони прийдуть i сюди...
   - Заспокойся! Побудиш моїх дiтей,- майже суворо гримнула  на  персiянку
Хуррем.- Не треба боятися смертi. Вона наздоганяє того, хто її боїться.  А
сюди не прийдуть. Мали б прийти, щоб убити мене, але ж не прийшли! То чому
б приходили заради тебе?
   - Убити? Вас? Моя султаншо, хiба таке можливе?
   - Тут усе можливе.
   Поклала Шаммаму спати в своєму покої. Ще одна жива  душа  коло  дитячих
душ - i вже якось легше. Смертi для неї не могло  бути,  бо  смерть  -  це
тiло, а тiло вже давно  вiддано  було  в  жертву,  воно  не  iснувало,  не
належало їй. Коли розвалюється дiм, що робити в  нiм  хазяїновi?  Як  вона
жила в цi страшнi днi яничарськi? Очищалася жахом i жалiстю до себе. Страх
i жалiсть. Доки ж, доки?..
   А тим часом великий вiзир Iбрагiм, далекий  вiд  стамбульських  загроз,
порядкував у Єгиптi.
   Вiн покорив непокiрливих, випустив iз темниць боржникiв (бо,  сидячи  в
темницi, боргу свого не вiддадуть довiку),  вiдкрив  iмарети  для  бiдних,
обновив  джамiю  Халiфа  Омара,  за  наглядом  досвiдченого   в   здирствi
Скендер-челебiї переписано всю землю i її мешканцiв  i  на  все  накладено
податки, у цитаделi споруджено двi  новi  вежi  для  зберiгання  державних
грошей.
   На початку вересня Iбрагiм у неймовiрнiй, небаченiй пишнотi  повернувся
до  Стамбула.  Йому  назустрiч  на  чотири  днi   шляху   виїхали   вiзири
Мустафа-паша i Аяс-паша i передали дар султана: арабського скакуна в збруї
та двiстi тисяч цехiнiв. Iбрагiм подарував султановi  золоту  шапку  такої
самої цiни з дiамантом на нiй у п'ятдесят вiсiм каратiв. Iз собою  великий
вiзир привiз iз Єгипту й Сiрiї мiльйон дукатiв,  якi  помiг  йому  зiбрати
Скендер-челебiя, що лишився й далi найближчим порадником Iбрагiма, хоч той
пiсля одруження з султанською  сестрою  i  усунув  вiд  себе  його  доньку
Кiсайю, видавши її за дефтердарового помiчника Хусейна-челебiю.
   У Стамбулi смiялися:
   - Султан Селiм їв дерев'яною ложкою i ходив у яничарськiм джюббе,  зате
з Єгипту привiз три мiльйони, а грек приїхав увесь у  золотi  в  супроводi
тисячi пажiв у золотих шапках, а в Едi-куле лiг тiльки мiльйон.
   Сулейман бачив: вiйсько треба вивести iз Стамбула.  Бо  коли  не  ведеш
вiйсько на ворога, воно повертає свою силу проти тебе.
   За п'ять днiв до прибуття великого  вiзира  з  Єгипту  султанша  Хуррем
народила султановi третього сина. Хлопчик був смаглявий, схожий  на  свого
великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку  родимку
i зрадiло проголосили:
   "Буде великим чоловiком!" В Османiв, де трон  успадковував  старший  iз
чоловiчих нащадкiв, знищуючи всiх  iнших,  таке  вiщування  було  ледь  не
святотатством, але що могли  вдiяти  много-мудрi  повитухи,  бачачи  перст
божий?
   Названо хлопчика Баязидом - на честь Сулейманового дiда.

   ЖIНКА

   I коли, двадцятилiтньою, народила Сулей-мановi трьох  синiв  i  доньку,
коли перемогла всiх  суперниць  i  пiднялася  над  гаремом,  коли  здолала
перепони, зловорожу силу i навiть саму себе,- тодi з'явилася  у  Роксолани
думка про велич.
   їй випало жити у вiк титанiв. Мiкеланджело i Леонардо, Тiцiан i  Дюрер,
Лютер i Макiавеллi, Мюнцер i Мор, Рабле  i  Босх  вiдкривали  це  столiття
генiїв, а замкнути його мали Монтень i Челлiнi, Сервантес i  Шекспiр.  "Ми
постiйно  бачимо,-  писав  Базарi,-  як  пiд  дiянням   небесних   свiтил,
найчастiше природним, а то й надприродним шляхом, на людськi тiла звичайно
проливаються найвищi дари i що iнодi те  саме  тiло  буває  з  надмiрнiстю
надiлене красою, привабою i талантом, якi вступають одне в  одним  у  таку
сполуку, що хоч би куди звертався  такий  чоловiк,  кожна  його  дiя  така
божественна, що, полишаючи позаду всiх iнших людей, вiн являє  собою  щось
дароване нiби богом, а не здобуте людським мистецтвом..."
   Хто iз  смертних  мав  зухвалiсть  зрiвнятися  з  титанами  i  хто  мiг
зрiвнятися? I чи могла замахуватися на велич невiдома дiвчина  з  України,
жорстоко кинута в рабство, позбавлена свободи? Коли й  справдi  на  когось
проливалися небеснi дари, то їй судилися хiба що зневiра  i  вiдчай.  Коли
завдяки надприродному напруженню душi зумiла вона в рабствi  здобути  собi
свободу, то була це тим часом тiльки свобода в любовi.  Здавалось  би:  що
може бути вище для жiнки, нiж свобода в любовi? Але ж уся вона  тримається
на залежностi, знов повертаючи тебе до рабства,  щоправда,  добровiльного,
солодкого, та однаково ж рабства, а в рабствi не може бути величi.
   Тисячi разiв уявляла свою  смерть,  коли  за  брамами  сералю  шаленiли
яничари, тулила до грудей малих дiтей, умирала разом з ними, тiльки  тепер
зазнавши справжнього жаху.
   I коли вцiлiла, воскресла, народилася  заново,  то  народилася  вже  не
Хуррем, а тiльки Хасекi й Роксоланою. Мала знайти в своїх часах  мiсце  не
просте, а високе. Не лякаючись сяйва  генiїв.  Не  схиляючи  голови  перед
могутнiстю володарiв вiку, один з яких  хвалився,  що  в  його  володiннях
нiколи не заходить сонце, а другий, що його  мала  любити,  ненавидячи,  i
ненавидiти в любовi, прозваний був за  свої  великi  перемоги  над  свiтом
Пишним. А ще ж були в тих часах i жiнки, що спонукали до змагання  красою,
розумом,  незламнiстю  волi,   природним   даром.   Навiть   у   страшному
мусульманському свiтi промайнула незгасною зорею поетеса Мiхрi-Хатун,  яку
звали сонцем серед жiнок. Народилася i жила в Амасiї,  не  захотiла  стати
рабою у будь-чиєму гаремi, сповiдувала вiльну любов,  сама  вибирала  собi
коханцiв при дворi шах-заде Ахмеда, який  згодом  мав  загинути  вiд  руки
свого жорстокого брата  Селiма.  Дивна  жiнка!  Пiднялася  над  мiльйонами
рабинь, оспiвувала смiливу й вiльну любов, мрiяла про чоловiка,  який  мiг
би пожертвувати навiть життям заради кохання:
   Коли закоханий, то на шляху любовi Ти честь i сором де оберiгай. Вiддай
i душу на шляху любовi, Iнакше втратиш назавжди кохану.
   Поетеса не приховувала своїх захоплень. Iмена її коханцiв стали  вiдомi
всiм: законник Муайєд-заде, поет Гувахi, Iскандер Челебi.  Пристрасть  для
неї була над усе, жила пристрастю i заради  пристрастi.  Цiєї  незвичайної
жiнки лякалися навiть такi талановитi люди, як  поет  Iса  Неджатi.  Життя
царедворця навчило його обережностi й застережливостi у виборi друзiв i  у
виявленнi симпатiй, а тут зненацька  якась  несамовита  жiнка,  що  кинула
виклик усьому свiтовi iсламу, пише назiре на його поезiї! Образу й  злiсть
вiн вилив у звертаннi до Мiхрi-Хатун:
   О ти, що пишеш назiре на мої вiршi, Не сходь  з  шляху  пристойностi  й
цноти! Не говори, що в розмiрi i в римi Твої вiршi подiбнi Неджатi. Хоча з
трьох лiтер можуть буть два слова, Та не те саме здiбнiсть i порок.
   Чи могла зважати ця жiнка на чиїсь ляки? Пристрасть для  неї  була  над
усе, жила пристрастю i заради пристрастi. Коли Iскандер Челiебi кинув  її,
поетеса послала йому вслiд рядки:
   Затужу, Друже мiй, я в розлуцi тяжкiй - То здригнеться земля i небесний
зенiт. А заплачу, бува, за тобою в журбi - Мої сльози, як води,  затоплять
весь свiт.
   Мовби перегукуючись  з  Мiхрi-Хатун,  озивалася  з-за  моря  венецiанка
Гаспара Стампа, що передчасно померла  вiд  безнадiйної  любовi  до  графа
Коллальтiно дi Коллальто. Яка  стражденна  її  муза  поряд  з  бунтiвливою
Мiхрi: "Моє вразливе серце з тобою пiшло, сеньйоре. Амур  зробив  усе  це,
може, менi на горе. Пiдуть разом з тобою i щирi  зiтхання  -  сестри  мого
кохання. Йтимуть вони, як друзi,  в  щебетi,  у  стогонах,  тузi.  I  якщо
стихнуть раптом, згинуть, як чистi перла,- знай, що i я вже померла".
   Хуррем теж писала вiршi. Билися в її душi  тисячi  пiсень,  стояла  над
безоднею, зазираючи туди, тепер  могла  глянути  й  на  небо.  Для  Європи
вельможна жiнка-лiтератор була в тi часи  звичним  явищем.  Сестра  короля
Францiї Францiска Першого Маргарита Наваррська своїм "Гептамероном" навiки
увiйшла в лiтературу. Сповненi любовної пристрастi до свого коханця  графа
Босуелла вiршi шотландської королеви Марiї  Стюарт  використанi  були  для
звинувачення її у змовi  й  убивствi  законного  мужа.  Вiтторiя  Колонна,
донька великого коннетабля  Королiвства  Неаполiтанського,  завдяки  своїм
поезiям  зблизилася  з  самим  Мiкеланджело,  а  правителька   невеличкого
Корреджiо  Веронiка  Гамбара  завдяки  тонким  лестощам  у  своїх   вiршах
завоювала прихильнiсть папи Климента й iмператора Карпа. Але те  все  було
при європейських дворах, де жiнки коли й .не благоденствували ще,  то  вже
починали  панувати,  де  ставали  всемогутнiми  регентшами  престолу,   як
Катерина Медiчi у Францiї,  або  й  королевами,  як  донька  Генрiха  VIII
англiйського Єлизавета. У свiтi iсламу така жiнка могла  викликати  навiть
не подив, а осуд i прокляття. Може, Роксолана  була  першою  з  османських
султанш, яка наважилася писати поезiї? То й що ж?  Не  лякалася  нiчого  й
нiкого, несмiливi її вiршi, єдиним читачем яких мав  бути  тiльки  султан,
були мовби випробуванням для їхньої любовi. Посилала Сулеймановi в  Едiрне
щодня коротенькi листи, в яких скаржилася на розлуку й самотнiсть: "Я була
спiвбесiдницею нудьги i туги й полонянкою розпачу. Я запалювала смолоскипи
па всiх шляхах очiкування. Щодня птиця Рух лiтала  на  небесному  просторi
бажання, сподiваючись, що якийсь голуб принесе вiд вас вiсть або ж  хмарка
проллє благодатну краплину на долину спраглостi".
   Тодi складала вiршi про свого султана:
   Ти сизий сокiл з гiр
   У просторi безкраїм.
   В ущелинах гнiздо вiд поглядiв ховаєш.
   Летиш пiд небеса, самотнiй i лихий,
   I здобич на вершинах хижо роздираєш.
   Мiж безоднею  й  небесами  була  земля,  i  на  тiй  землi  треба  було
утвердитися. Спершу упевнена була: дiтьми! Народити султановi синiв,  дати
спадкоємцiв, стати їхньою матiр'ю, матiр'ю цього чужого й ворожого  трону.
Як королева Бона, що народила польському королевi Зигмунту  сина  Зигмунта
Августа, як Єлена Глинська, що дала московському великому князевi  Василiю
Iвановичу сина Iвана, який згодом став славетним царем Iваном Грозним.
   Єлену Глинську великий князь московський  Василiй  узяв  собi  в  жони,
проживши двадцять один рiк з бездiтною Соломiєю Сабуровою i вiдправивши її
нарештi в монастир. Молодша на 25 рокiв  за  Василiя,  донька  литовського
князя Василя Глинського Єлена швидко прибрала до рук старого  можновладця.
Примусила його, порушуючи звичаї, поголити бороду,  усувала  вiд  двору  й
ув'язнювала родовитих бояр, пiсля смертi Василiя, ставши правителькою  при
малолiтньому Iвановi, ганьбила царське ложе з боярином Овчиною,  молодшого
брата  Василiєвого  Андрiя  Старицького  звелiла   кинути   до   в'язницi,
надягнувши на нього залiзну шапку. Навiть дядька свого Михайла  Глинського
згноїла  в  темницi,  так  нiби  мстилася  за  потоптану  свою  молодiсть.
Здається, й померла невдовзi  не  своєю  смертю,  а  отруєна  пiдкупленими
людьми, як то  водилося  у  тi  часи,  принаймнi  такої  думки  був  посол
австрiйського iмператора Фердiнанда  Сигiзмунд  Герберштейн,  що  вiдвiдав
Стамбул пiсля того, як двiчi побував у Москвi.
   Королева Бона прибула до Польщi  тодi,  як  кримський  людолов  вiз  iз
Рогатина малу Настасю для продажу на рабський торг у Кафi. Викликала подив
i захват своїм золотистим волоссям i чорними  бровами,  а  ще  рiзьбленими
скринями-касоньє, в  яких  привезла  справдi  королiвський  посаг:  безлiч
сорочок  гаптованих,  чепцiв,  суконь,  незлiченну   кiлькiсть   ланцюгiв,
застiбок, низок перлiв, браслетiв i перснiв. Були там, ясна рiч,  дiаманти
- привiлеї володарiв, оправленi в золото смарагди, що мали додавати блиску
очам, сапфiри, що забезпечували нiжнiсть шкiри, бiлi коралi, якi зберiгали
зуби вiд псуття. Везла в скринях  Бона  i  книгу  своєї  близької  родички
Катерини Сфорци  "Як  стати  вродливою".  З  Кракова  Бона  листувалася  з
найелегантнiшою жiнкою Iталiї маркграфинею Мантуанською Iзабеллою  д'Есте,
котра присилала їй iталiйськi  вiршi,  описи  найновiших  танцiв,  фасонiв
одягу, а також косметику, яку виготовляли її придворнi майстри.
   Власне, сама Iзабелла д'Есте приваблювала найбiльше  поглядiв,  хоч  не
була нi королевою, нi великою володаркою, а тiльки  дружиною  дрiбненького
iталiйського  князька,  нiкчемного  чоловiка  Франческо  Гонзага.  Сяйлива
постать цiєї  жiнки  здiйнялася  над  злочиннiстю,  варварством,  дикiстю,
розпустою, цинiзмом, над потоками  пiдлостi  й  морями  кровi.  Не  будучи
вродливою, вiдзначалася особливою жiночнiстю, що розпромiнювала  натхнення
на художникiв,  поетiв,  музикантiв.  Знала  все,  що  дiялося  на  свiтi,
пильнувала кожної оказiї, де потрiбна була її помiч, писала безлiч  листiв
впливовим людям, захищаючи художникiв,  до  художникiв  зверталася  як  до
генiїв, не шкодувала похвал, випрошувала картини й малюнки, давала поради,
навiть дрiб'язковi вказiвки.  Генiальний  Леонардо  да  Вiнчi  малював  її
портрет, лишивши для нащадкiв образ цiєї дивної жiнки. Щоката, довгий нiс,
випнуте пiдборiддя, випуклi очi, склепiнчасте чоло, маленькi уста, в  яких
вичитується обiцянка, блиск в  очах,  що  свiдчить  про  неабиякий  розум.
Холодна, рiшуча, свiдома своїх цiлей i намiрiв - яка з жiнок не захотiла б
стати такою?
   Роксолана могла б перебирати славних жiнок, мов зеленi перли на  довгiй
низцi, що їй подарував Сулейман вiд пристрiту, та що з  того  перебирання?
Найславетнiшi розумом, цнотою, обдаруваннями все ж  завдячували  багато  в
славi своїй  i  становищi  передовсiм  походженню.  Були  вiльнi,  багатi,
необмеженi у своїх можливостях. А вона?  Незнана  донька  незнаного  попа,
тодi рабиня, нещасна й зрозпачена, тепер рабиня щаслива, бо як  же  iнакше
їй називатися? Принадами свого молодого тiла мала завоювати султана, тепер
мала втримати його коло себе, щоб завоювати  i  всю  його  iмперiю.  Iншої
зброї не мала. Найстрашнiше:
   не була надто вродливою. Нi  для  кого.  В  коранi  написано:  "Так!  I
сопрягли ми їх з  чорноокими,  великоокими".  Не  була  нi  чорноокою,  нi
великоокою. Iталiйський художник Фiренцуола виписував iдеал жiночої вроди:
"Волосся лагiдно-золоте з бронзовим вiдтiнком, густе  й  довге.  Чоло  має
бути удвiчi ширше за висоту. Шкiра слiпучо-ясна, але не  мертвої  бiлостi.
Брови темнi, шовковистi, найгустiшi посерединi, вужчi по краях. Бiлки очей
блакитнi, рогiвка темна. Саме око має  бути  велике  й  випукле,  найкращi
повiки бiлi, з майже невидимими рожевими прожилками. Вiї не занадто густi,
не занадто довгi i не занадто темнi.  Вухо  середньої  величини,  мiцне  й
гарної  форми.  Нiс,  який  визначає  красу  профiлю,  повинен  лагiдно  й
рiвномiрно звужуватися догори, коло насада хряща може  бути  трохи  вищий,
але не так, щоб мав рисунок орлиного, який жiнкам не  личить.  Уста  лiпше
малi, але анi випнутi, анi пласкi. Губи не дуже вузькi  i  гарно  стуленi.
Зуби мають бути не  занадто  дрiбнi,  гарно  розташованi,  барви  слонової
кiстки. Пiдборiддя округле, не стесане й не шпичасте. Шия бiла  й  кругла,
лiпше довга, нiж коротка".
   Розглядала  себе  в  дзеркалi  i  не  знаходила  нiчого,  що  могло   б
приваблювати. Чоло зависоке, майже чоловiче, щастя, що  може  ховати  його
пiд пишними  прикрасами.  Брови  шнурочком,  майже  непомiтнi,  пiдборiддя
гостре, нiс задертий зухвало. Щоправда, венецiанськi посли вже  розхвалили
той носик на всю Європу, i ввiйде вiн в iсторiю як "носик Роксолани",  але
хто ж стане милуватися ним у цiй землi, де жiнку сприймають одразу всю, як
рiку, як гору, як ниву. "Вашi жони - ниви для вас, ходiть  на  вашу  ниву,
коли забажаєте".
   Може, мала бодай тiло, як у тої афiнської гетери Фрiни, що її скульптор
Праксiтель врятував од  звинувачення  в  нечестивостi,  роздягнувши  перед
суворими суддями, якi простили Фрiну, враженi небаченою красою цього тiла?
Але яка краса в цiй майже хлоп'ячiй постатi, в  тонких  руках,  у  вузьких
стегнах? Доводилося тiльки дивуватися, що Сулейман знаходив у  цьому  тiлi
втiху, та ще й таку, що занедбав свiй гарем, майже зовсiм  вiдмовився  вiд
нього.
   Може, причарувала суворого султана добрiстю, що нею свiтилася вся, нiби
сонцем. Не показувала суму, не вiдлякувала суворiстю, неприступнiстю, була
якась  нiби  ручна,  зграбна,  ходила  вигинисте,  по-кошачому,  поглядами
стрiляла солодко, знадливо, вбивчо. Жiнка без  зальотностi  -  квiтка  без
запаху.

   Коли  народила  першого  сина,  вiдчула  силу,  несвiдомо  захотiла  її
випробувати. Вiддаля була вiддана Сулеймановi, писала щирi листи,  в  яких
виливала тугу й  розпач,  викликанi  розлукою,  а  при  зустрiчах  вдавала
млостi, напади невiдомих якихось хворощiв, жовкла лицем, ставала схожою на
безпомiчного хлопчика. Султановi ставало шкода її, вiн  вiдпускав  Хуррем,
тодi злостився, ненавидiв, а зустрiчав назавтра, бачив небесний її усмiх i
розумiв, що жити без неї не зможе нiколи.
   То заявляла, що не прийде до  нього,  що  все  покiнчено,  що  має  вiн
згадати про свiй гарем, а вона дала йому дiтей i просить звiльнити її  вiд
обов'язкiв ложа султанського. Тодi  вiн  благав  ледь  не  на  колiнах  не
полишати його - падишах, перед яким на колiна падав мало не цiлий свiт!
   I знов тяжко ненавидiв її, а тодi доторк її м'яких насмiшкуватих уст до
його шорсткої щоки - i небо вигравало стобарвними веселками. "Вони - втiха
для вас, а ви - втiха для них". I щоразу нагадував Хуррем слова корану про
те, що "не будете ви зобидженi й на фiнiкову плiву".
   - Ах, ваша величнiсть,- покiрливо  схиляла  голову  Хуррем,-  я  тiльки
жiнка, а жiнку може зобидити кожен.
   Тепер, пiсля яничарського заколоту, коли султан заради  неї  кинувся  з
ножем на призвiдцiв, може, вперше вiдчула себе жiнкою справжньою, якої  ще
не знав нiхто, про котру не здогадувалася й сама.

   ГАСАН

   А власне, що змiнилося? Довкола та сама ворожнеча, тi самi обличчя,  та
сама недовiра, тi самi холоднi очi гарему i лицемiрство, лицемiрство.  Так
нiби нiчого й не сталося, не було пожеж i руїн, не було вбивств, не ревiли
розсатанiлi  яничари  за  брамою  Баб-ус-сааде,  '  i  не   дрижали   бiлi
євпухи-капiджiї по цей бiк  брами,  готовi  втiкати  свiт  за  очi,  щойно
вдарить у браму всезмиваючий яничарський вал.
   Знов строкатими табунцями розбрелися по садах гарему безжурнi одалiски,
знову пасли їх очима з-поза кущiв i дерев невiдступнi євпухи, i, мовби  їм
на догоду, щосили виказували  нещиру  цноту  знудьгованi  гаремницi.  Коли
стрибала над водою  Хавузу  рибина,  мерщiй  запиналися  яшмаками:  чи  не
чоловiчого роду ця риба? Коли розстеляли  на  травi  служебки  скатерки  з
холодною  бараниною,  печеною  птицею,  солодощами,  знов  лунали  удавано
зляканi зойки i затулялися одалiски  то  широкими  фiговими  листками,  то
зiрваними трояндами, так що навiть печена птиця, здавалося,  смiється  вiд
того лицемiрства.
   Султанська мати не показувалася. Занедужала вiд горя. Оплакувала смерть
зятя Ферхада-пашi. Оплакувала нещастя, яке сталося з її донькою  Хатiджею,
що ледве порятувалася  вiд  озвiрiлих  тлумiв.  А  Роксолана  знала  iнше:
оплакує свою невдачу. Хотiла бачити спою повiстку мертву, а та - жива!  Не
було  мiж  ними  любовi  й  до  того,  тепер  мали  запанувати   ненависть
неприхована, ворожiсть вiдверта, зневага тяжка, як камiнь. Всi  знали  про
нiчне зборисько у кизляр-аги, знали, що приходила туди  й  валiде,  i  всi
мовчали, ховалися за машкарою удавання, несправжностi й лицемiрства. Може,
й валiде сподiвалася, що все так i лишиться невiдомим, надто що  призвiдцi
яничарськi вбитi без суду?  В  невiдомостi  завжди  є  надiя.  Невiдомiсть
нагадує темряву, пiтьму, а жiнки живуть  у  пiтьмi,  звикли  вершити  свою
владу в темрявi, у  прихованостi.  Валiде  щодня  слала  султановi  суворi
листи, в яких вимагала,  домагалася,  наполягала.  Простити  дiтей  своїх,
яничарiв,- вiн простив, i вони простили його, купленi золотом. Вiдбудувати
палац сестри Хатiджi - вiн уже звелiв  Коджа  Сiпану  спорудити  на  мiсцi
колишнього Iбрагiмового палацу ще  розкiшнiший,  i  вже  тягли  па  будову
вiзантiйський мармур з iмператорського Iподрому. Наблизити до  себе  вдову
Ферхада-пашi Сельджук-султанiю? Вiн звелiв не пiдпускати сестри  до  самої
смертi. Матерi своїй султан вiдписував коротенькими листами, в яких  бажав
одужання i жодним словом не вiдгукувався на її домагання, так нiби  нiчого
не було, не сталося i не сподiялося. Роксолана не могла знати  пi  про  тi
листи, нi про їхню суть, але нелюдське напруження, в  якому  перебувала  в
час заколоту i котре не спадало й  досi,  помагало  їй  вичувати  все,  що
дiялося навiть у  прихованостi,  здогадуватися  про  те,  що  трималося  у
найбiльшiй таємницi. Хiба могла забути  ту  страшну  березневу  нiч,  коли
вологий вiтер бився у брами сералю, коли за вiкнами  її  просторого  покою
лиховiсне хилиталися темпi кипариси, гнулися до самої землi,  нiби  падали
там убитi люди, падали й падали без кiнця i похмуро  тягнули  за  собою  i
Роксолану, щоб i вона  впала,  була  вбита,  потоптана,  знищена,  а  десь
далеко, бiля копаних залiзом, мiддю й срiблом брам, погрожували  роз'юшенi
вбивцi, якi хотiли її кровi i кровi її дiтей, i вона ледь утрималася (сама
не знали, де взяла силу втриматися), щоб не вхопити малих дiтей своїх i не
кинутися до тих брам смертi, по крикнути зрозпачено яничарам:  "Ось  вони,
мої дiти! Вбийте їх, а з ними й мене! Вбейте, бо  несила  жити,  коли  вже
вбита давно!"
   Дiти спали, нiчого не чули, нiчого не знали. Благословенне незнання!
   А тепер валiде, замкнувшись у своєму вистеленому бiлими килимами покої,
засунувшись на всi засуви на мiцних кедрових  дверях,  впускаючи  до  себе
лише найближчу служебку та вiрного  свого  пса  кизляр-агу,  пише  й  пише
султановi листи. Про що вона пише? Чого їй ще треба?
   Чим керувалася у тi днi Роксолана - розумом  чи  передчуттям?  Сама  не
знада. Коли  приходив  султан,  не  скаржилася,  не  нарiкала,  нiкого  не
звинувачувала,  не  вимагала  спiвчуття,  не  просила  жалощiв.   Навпаки:
заспокоювала його самого, бо ще й досi бив його дрож i серце сповнене було
такої лютi, що затопити могла б цiлий свiт.
   - Мiй повелителю,- лащилася до  нього  Роксолана,-  хiба  не  найбiльше
щастя для мене i для дiтей бачити вас знову в оцих священних стiнах?  Хiба
не свiтить сонце i не спiвають райськi птахи?
   Вона схожа була на ромашку вранцi пiсля дощу, коли квiтка вже  висохла,
а стебельце  ще  вологе.  Похмура  душа  Сулейманова  розпромiнювалася,  i
Роксолана радiсно всмiхалася, ховаючи  гримаси  болю,  брала  на  руки  то
Мiхрiмах,  то  Селiма,  цiлувала  дiток,  шептала  їм  (мовби  вони  могли
розумiти,), як дуже  їх  любить,  як  бракує  їй  часто  їхнього  тепла  i
безмежної довiри. Бо тiльки ж немовлята вiдданi матерям.
   Так тривало тиждень,  мiсяць,  уже  все  мовби  забулося  чи  принаймнi
забувалося,  i  тодi  Роксолана  вночi,  у   султановiй   ложницi,   пiсля
поцiлункiв, утiх, стогонiв i солодкого знесилення несподiвано спитала:
   - Чом вiв мене сюди кизляр-ага?
   - Не обурювалася, не гнiвалася,  тiльки  пiдняла  свої  тонкi  брови  в
незмiрному подивi.
   - Як то?  -  в  свою  чергу  здивувався  султан.-  А  хто  ж  тебе  має
супроводжувати?
   - Чом його досi не прибрали? - шорстко спитала Роксолана, зiстрибуючи з
постелi й  вiдбiгаючи  в  сутiнки  просторої  ложницi,  освiтлюваної  лише
мiсяцем, що лив крiзь високi барвистi вiкна своє мертве сяйво.  Стояла  за
тим сяйвом примарливо-переливчаста,  мов  струмiнь  джерельної  води,  мов
безплотний дух, аж  султан  злякався,  i,  спустивши  з  ложа  ноги,  став
намацувати пальцями свої м'якi ступанцi. Та в цей час "дух"  заговорив,  i
Сулейман трохи заспокоївся.
   - Хiба ви не  знаєте,  що  то  кизляр-ага  збирав  у  себе  призвiдцiв,
зрадивши вас, порушуючи недоторканнiсть  гарему?  -  допитувалася  здалеку
Роксолана.- Чи вам нiхто досi не сказав?
   - Я не питав.
   - Чому ж? - закричала вона i в один постриб дiсталася до широкого ложа,
до безмежного ложа її першої ганьби, її поля битви за своє  iснування,  її
перемоги й вознесiння. Зазирала  султановi  в  обличчя,  обпалювала  своїм
диханням, ледве не нагнiчувала його важкими своїми  грудьми.-  Чому  ж  не
питали нiкого? Чи не знали, що вони хотiли мене вбити? Мене й дiтей ваших.
I найбiльше хотiли - валiде i цей Чотириокий! Хай - мене. Бо хто я? Була й
нема. Як мала пташка, засипана снiгом. А вашi дiти? Кров ваша, серце ваше,
життя ваше? Чому ж не вiдомщенi досi? I хто це зробить? I коли?
   - Кизляр-ага виявив до тебе непокiрливiсть?
   - Що менi з його покiрливостi? Змiя мiняє шкiру, а не  норов!  Спитайте
його, де вiн був тої ночi, коли призвiдцi збиралися в  його  покої?  Може,
злiтав у небо i нiчого не бачив, не знав? Спитайте його, ваша  величнiсть!
А ще спитайте, як називав ваших дiтей. Ви не чули?  До  вашого  державного
вуха не долетiло це слово? Їх називали недоносками! Чуєте? Недоносками!
   Вiй посадовив  її  поруч  iз  собою,  обняв  за  плечi  якось  невмiло,
винувато. Вiрив кожному її слову. Бо кому ж i вiрити, як не їй.
   - Ти могла б сказати про це менi в перший день.
   - Султан повинен знати все сам.
   - А коли не знає?
   - Не знає тiльки тодi, коли не хоче.
   - Ми приберемо кизляр-агу. Але кого поставити великим  євнухом?  Ми  не
думали над цим нiколи.
   - Поставте Iбрагiма, начальника бiлих євнухiв.
   - В гаремi повиннi бути євнухи чорнi.
   Їй однаково було - бiлi чи чорнi, капiджiбашу Iбрагiма назвала лиш  для
того, щоб познущатися над великим  вiзиром,-  хай  простий  люд  смiється,
називаючи  вiзира  євнухом,  а  євнуха  -  вiзиром.  Але,  назвавши   iм'я
капiджiбашi бiлих євнухiв, уже не хотiла вiдступати.
   - Вiн захистив гарем вiд яничарiв. Не злякався,  вiдбивав  усi  напади.
Врятував ваших дiтей i вашу честь.
   - Усiх врятував молодий яничар, якого я зробив яничарським агою.
   - Ви досi не казали менi про це.
   - Мужнiй i чесний воїн - вiн гiдний нашого довiр'я.
   - Я б хотiла його бачити, мiй султане. Як його звати?
   - Вiн зветься тепер Гасан-ага.
   - I ви знов кинули його мiж яничарiв? Вiн там пропаде!
   - Я зробив його яничарським агою.
   - Ви кинули його мiж яничарiв - це однаково що на поталу хижим  звiрам!
Я читала в старих хронiках, як  сельджуцький  султан  винагородив  якогось
Кам'яра, що врятував його  вiд  змовникiв.  Султан  дав  Кам'яровi  тисячу
золотих,  п'ять  мулiв,  п'ять  копей  з  сiдлами  й   вуздечками,   шiсть
невiльниць, п'ятдесят слуг i округу з прибутком у сто тисяч акче.  Я  хочу
побачити цього Гасан-агу. Мiй повелителю, обiцяйте менi!
   Вiн погладив їй волосся.
   - I приберiть цього страшного Чотириокого!
   - Не вночi ж. Дiждемося ранку.
   - Нi, зараз, негайно! Я боюся, вiн уже все почув, що  я  говорила,  все
бачив i ще до ранку задушить мене!  Ваша  величнiсть,  врятуйте  мене  вiд
цього нелюда! Приберiть його, мiй повелителю!
   - У сералi негоже страчувати злочинцiв.
   - Хiба я домагаюся його смертi? Приберiть його звiдси.  Куди  завгодно,
аби тiльки не було його тут. Хай виженуть за брами, як пса, i не  пускають
назад. Виженуть i не впускають!
   Чаушi, якi  стерегли  недоторканнiсть  султанської  ложницi,  не  могли
переступати священного порога. Сулейман сам вийшов до них, i вони побачили
султана без тюрбана, в розхристаному халатi, гологрудого, у  ступанцях  на
босу ногу, якогось нiби винуватого й лагiдного.  Але  наказ,  вiдданий  їм
султаном, не був лагiдний. Лише два слова - i бiльше  нiчого.  I  мовчазна
покiрливiсть, а тодi мовчазне виконання. Всемогутнього  кизляр-агу  взяли,
як був, нiчого не питаючи, нiчого не кажучи, ще тої ночi  вiдпровадили  до
Едi-куле,  де  безсонний  сторож  пiдземель  перший  кат  держави   Джюзел
Мехмед-ага, зарослий шорстким чорним волоссям  до  самих  очей,  так  само
мовчки штовхнув колишнього великого євнуха туди, звiдки  не  повертаються,
i, шкiрячи великi жовтi зуби,  загримiв  залiзними  iржавими  засувами  на
оббитих iржавим залiзом дверях. Коли чоловiка приводять мовчки i пхають  у
пiдземелля, то  й  питати  нiчого  не  треба.  Слiдство  йтиме  за  мурами
Едi-куле. Невидиме, незнане, таємниче. Так само таємниче  вирiшуватиметься
доля в'язня. Або забудуть навiки, i заживо зогниє у темницi, або задушать.
Без нiяких пояснень. Тут не пояснюють нiчиєї  смертi.  Навiть  спадкоємцiв
трону i великих вiзирiв.
   Так i щез цей чоловiк без iменi, бо на ранок у  його  покої  вже  сидiв
повий кизляр-ага, похмурий, величезний боснiєць Iбрагiм, i євнухи  гнулися
перед ним так само, як i перед його попередником, коли ж пiшов  на  поклик
валiде i впав навколiшки на бiлий килим, султанська мати жодним порухом не
видала свого здивування чи обурення, не питала нового великого євнуха  про
iм'я, просто  називала  кизляр-агасi-ефендi  -  змирилася  з  поразкою  чи
зачаїлася?
   Роксолана ждала, поки допустять  до  неї  чоловiка,  який  врятував  їй
життя. Не мала покоїв поза гаремом,  тому  вимушена  була  скористатися  з
султанових. Уже знала, що саме  в  цих  розписаних  венецiанцем  Джеiнтiле
Беллiнi кiмнатках Сулейман любив усамотнюватися з Iбрагiмом, часто ночував
там, забуваючи про свою Хуррєм.
   Роксолану стерегли два  євнухи,  схованi  в  сусiдньому  покої,  ввести
I'асан-агу i пильнувати молодого яничара мав сам великий євнух Iбрагiм, бо
султанша була найбiльшою державною  цiннiстю.  "Державна  цiннiсть"  сумно
всмiхалася. Так нiби чоловiк, який рятував Їй життя, мiг замахнутися на це
життя. Безглуздя, безглуздя!..
   Сидiла па низенькому парчевому диванi вся в бiлому iз золотом,  широкий
одяг розметаний по дивану, мов золотi крила, крила для  краси,  а  не  для
польоту. Не злетиш уже, не полетиш звiдси, Настусю, ой не вiдлетиш!
   Кизляр-ага ввiв яничара нечутно й несподiвано. Яничар упав на  пiдлогу,
вклонився, цупкi йоли  його  хирки  заважали  йому.  Цей  молодий,  дужий,
гнучкий чоловiк одразу втратив усю свою зграбнiсть, дивитися на нього було
болiсно й тяжко.
   - Встань,- звелiла йому Роксолана. Не любила поклонiв. Не  вiрила  тим,
хто любить кланятися. Кланяється, а нiж за пазухою.
   Вiн пiдвiв голову, випростав спину, але зостався на колiнах. Кизляр-ага
стояв за ним,  як  стовп.  Тiльки  вклонився  султаншi  i  тепер  втiшався
приниженням яничара.
   -  Пiдведися,-  знов  наказала  Гасан-азi  Роксолана.   Вiн   несмiливо
пiдвiвся, був майже так само високий,  як  великий  євнух,  але  не  такий
грубий, гiнкий, мов тополя в  стеку,  з  гарними  сiрими  очима,  приємним
лицем, яке трохи псував переляк.
   -  Ти  не  повинен  мене  боятися,-  усмiхнулася  Роксолана.-  Я   хочу
подякувати тобi за велику послугу, яку ти зробив султановi.
   Яничар знов упав на колiна. Справдi дивний яничар. Зовсiм не схожий  на
тих зарiзяк, якi примушують самого султана злазити  з  коня,  йти  до  них
пiшки, ледь не вклонятися Їм, принижуватися i благати.
   - Встань! - уже суворо промовила вона.- Менi по подобається, що ти весь
час падаєш на колiна.
   Але яничар її не  слухав.  На  колiнах  трохи  наблизився  до  неї,  аж
зворухнувся загрозливо  кизляр-ага,  мовби  намiряючись  його  притримати,
приклав руки до грудей i несподiвано (боже, невже це їй не почулося, невже
справдi?) заговорив її рiдною мовою:
   - Ваша величнiсть, моя султаншо, правду мовлять, нiби ви з України?  Це
правда? Скажiть менi, ваша величнiсть, благаю вас усiм святим!
   Вона розгубилася так, що навiть не зумiла  вдати,  нiби  не  чує,  нiби
слова тi зверненi не до неї. Ледь не скочила йому назустрiч, не вхопила за
руки, не пiдвела з килима.
   - З України? Ваша величнiсть! Правду кажуть усi?
   - Я тепер думаю i говорю по-турецьки,- спокiйно промовила Роксолана.
   Тодi вiн повторив своє запитання по-турецьки, не дiждавшись вiдповiдi,-
ще й по-арабськi й по-перськи,  але  Роксолана  мовчала.  За  п'ять  рокiв
уперше стрiла людину з рiдної землi, i. збентеженiм, що її  охопило,  було
безмежне, розгублення - непередаване. Досi не шукала нiкого,  бо  не  мала
нiякої змоги, замкнена за брамами гарему, заклопотана  впертим  намаганням
утвердитися, перемогти, вивищитися  над  свiтом  приниження  i  безправ'я.
Вирвалася ледь не цiною власного життя i життя своїх дiтей - i ось дарунок
долi! Чоловiк з її рiдної землi! I очi сiрi, як  соколине  крило,  i  мова
лагiдна й спiвуча, i душа незгрубiла навiть  вiд  жорстокого  яничарського
побуту.Дивилася на Гасана, бачила  його  й  не  бачила.  Стояв  перед  нею
Рогатин, i батькiвський дiм стояв, i степи зеленiли шовками,  а  над  ними
сонце - нiде в свiтi немає такого лагiдного сонця! Була тут i не  була.  I
цей юнак тут чи й не тут?  Як  могли  опинитися  вони  серед  цих  дрiбних
грабiжникiв, якi тисячу рокiв тiльки те й знали, що  палити,  плюндрувати,
витоптувати кiньми все живе, перетворювати на порох навiть  камiнь?  А  за
нею i за оцим Гасаном (як його хоч звали  колись?)  стояли  цiлi  пiки.  В
їхнiх степах скiфи пасли своїх коней i припинали  їх  золотими  ланцюгами.
Київ мав золотоверху Софiю, коли Царгород сiрiв свинцем, а предки  Османiв
сельджуки йшли вiд трави до трави та згадували в  снах  своїх  пустелi,  з
яких з'явилися.
   - Як; тебе звали? - несподiвано спитала Роксолана яничара.
   - Василем.
   - Змдки взято тебе?
   - Не знаю. Був малий. Пам'ятаю степ, рiчку й верби. Бiльше нiчого.
   - Мову пам'ятаєш?
   - Уже й забув би, та серед аджемiв були  земляки,  серед  яничарiв  так
само. Але мало. Наших бiльше вбивають, нiж довозять аж сюди.
   - Ти мiг би вибрати кiлька вiрних товаришiв?
   - Товаришi завжди є. Без них пропадеш. Але не всi вони - земляки.
   - Не важить. Потрiбна тiльки вiрнiсть. Будете  менi  слугами  на  волi,
поза гаремом. Я повинна мати тут  своїх  людей.  Султан  дозволить.  Будеш
їхнiм агою.
   Вже не питала його згоди: бачила ту згоду  в  Гасанових  очах.  Махнула
йому  рукою,  йому  й  кизляр-азi,  заплющила  очi,  щоб  па  бачити,   як
виходитимуть обидва, не вслухалася в їхнi притишенi кроки -  вслухалася  в
свої зухвалi, божевiльно смiливi думки. Вирватися на волю, як ще нiхто  не
виривався! Мати вiрну тобi душу на волi, близьку, майже  рiдну  -  яке  це
щастя! Тiльки тепер згадала, що забула зняти  яшмак  i  показати  Гасановi
своє лице. Щоб побачив, запам'ятав, повiрив, що жива ще, що  воля  живе  в
кожнiй рисочцi цього обличчя. Тодi злякалася:  що  скаже  султановi  i  як
скаже? Старий кизляр-ага вже побiг би до валiде  й  нашептав  у  її  чорне
вухо, Iбрагiм що не мав такого сприту, не побiжить, i нiхто не знатимо про
її дивну розмову з молодим яничарським агою. Iз султаном  говоритиме  вона
сама.
   Розмова була нелегкою. Султан нiяк не мiг збагнути, чого хоче Хуррем.
   - Ти  хочеш  вiддячити  йому?  Винагородити  за  смiливiсть?  Вiн  твiй
єдинокровний i рятував тебе? Що ж, ми вмiємо платити за благородство.
   Вона вперто повторювала:
   - Менi потрiбен вiрний чоловiк поза гаремом.
   - Все до твоїх послуг i без того.
   - У стiнах Баб-ус-сааде? Я хочу вийти за межi цих стiн. Коли  не  сама,
то довiреними людьми.
   - Але це порушення звичаїв. Нiхто iз султанiв не дозволяв...
   - А хто iз  султанiв  брав  Белград  i  Родос?  Ви  найбiльший  з  усiх
султанiв, то чому маєте лише зберiгати звичаї, а не встановлювати свої?  Я
хочу, щоб цей чоловiк був моєю тiнню там, де я сама не зможу появлятися.
   - Для цього треба чоловiка випробувати.
   - Хiба, рятуючи нас вiд заколотникiв,  вiн  не  витримав  випробування?
Окрiм того, вiн буде завжди перед очима.  При  дворi  досить  дармоїдiв  i
нероб, щоб наглядати за Гасан-агою i його людьми.
   - У нього вже є люди?
   - Немає нiкого, але я сподiваюся, що ваша величнiсть  про  все  подбає.
Для мене i ваших дiтей.
   - Я подумаю,- без особливої охоти мовив  Сулейман,  i  Хуррем  огорнула
його теплим поглядом за цю скупу обiцянку.
   Гасан-ага не виявив нiяких зазiхань на двiрськi шовки  й  оксамити,  на
дорогi наїдки й палацовi аромати. При переговорах iз кизляр-агою  висловив
бажання лишити свiй  яничарський  одяг,  помiчникiв  собi  набрати  теж  з
яничарiв, жити всiм у придiленiм їм окремому примiщеннi в палацовому дворi
за воротами Баб-есселяму, щоб бути завжди пiд  рукою  у  великого  євнуха,
отже,  i  у  султаншi  Хасекi.  З  яшiчарiв  набрав  собi  самих  Гасанiв.
Нечисленнi  iмена  повторювалися  серед  яничарiв  сотнями.  По  кiлькасот
Гасанiв, Iбрагiмiв, Iсмаїлiв, Мехмедiв, Османiв. Щоб  не  було  плутанини,
вишивали в себе на грудях номери: Гасан  перший,  Гасан  сто  дванадцятий.
Жодна королiвська династiя не давала стiлькох  можновладцiв  з  однаковими
iменами. Щоб не плуталися з числами,  рятувалися  прiзвиськами.  Гасан-агу
звали Коджа за його вмiлiсть у мовах, якими вiн оволодiвав легко, з льоту,
мовби граючись. Iз собою вiн узяв Атеш Гасана, себто вогонь, Пене  Гасана,
тобто заїку, Делi Гасана, або ж божевiльного, Ийне Гасана, або  голку,  бо
був худий, як голка, Мелек Гасана, ангела, i  Налбанд  Гасана,  коваля.  З
усiма  був  пiд  Белградом  i  Родосом,  з'їв  з  усiма   безлiч   казанiв
султанського плову, вiрив їм, вони  вiрили  йому,  може,  не  вiдзначалися
розумом, може, були занадто самовпевненi й жадiбнi часом,  дбаючи  не  про
власну гiднiсть, а про здобич i бакшиш, але таке вже було їхнє життя i хто
б мiг звинуватити цих людей.  Випадок  помiг  вирватися  йому  па  волю  з
яничарського пекла, хотiв вивести за собою i своїх товаришiв,  знаючи,  що
може покластися на них i в добрi й у злi.
   Попервах нове їхнє  життя  навiть  налякало  Гасанiв.  Лежали  в  своїх
покоях, обжиралися  жирними  недоїдками  з  вiзирських  столiв,  обростали
салом, вiдчували, як їхнi молодi жилавi тiла втрачають сприт, аж  хотiлося
начхати на все i приєднатися до яничарських орт, якi  з  ранку  до  вечора
вправлялися на Ат-Мейданi, удосконалювалися в  мистецтвi  рiзати,  колоти,
розстрiлювати стрiлами й з мушкетiв, розрубувати  ворога  начетверо  й  на
дрiбнiшi шматки, ламати кiстки, видавлювати очi, душити, гризти зубами.
   - Ж-живiт н-наїв  -  додому  тягне,-  скаржився  Попе  Гасан.  З  нього
кепкували:

   - А до ж твiй дiм?
   - Чи хоч знаєш, у якiй сторонi?
   - Була в собаки хата, дощ пiшов - вона й згорiла.
   - То бакшишу вiд султана домагався, тепер додому закортiло.
   - Полеж ще з мiсяць - з тебе лiй топитимуть для султанських каганцiв.
   Нудьга їхня була б нестерпною, коли б не оточували їх  сотнi,  а  може,
цiлi  тисячi  придворних  дармоїдiв,  що  тинялися  без  дiла,  збирали  й
розносили плiтки, норовили урвати для себе бiльшi шматки, доносили один на
одного, лягали i вставали з думкою, яку б пiдлiсть зробити  ближньому.  Як
гусiнь на зеленому листi, усе це  повзало,  кублилося,  червилося,  жерло,
паскудило, i хоч щокроку розбризкувано бальзами,  але  здавалося  колишнiм
яничарам, що сморiд тут стоїть набагато  тяжчий,  нiж  у  їхнiх  иуждениих
кам'яницях, де тхне прiллю,  брудом  i  мiцною  чоловiчою  сечею.  Яничари
Гасан-аги незабаром освоїлися в цьому дивному побутi,  так  само  тинялися
знудьговано, скрiзь всовували свої  носи  -  створювалося  враження,  нiби
султанша понатикала своїх, людей повсюди.  їх  остерiгалися,  побоювалися,
обходили боком. Вельможi поглядали боязко,  султанськi  кухарi  пiдкладали
жирнiшi шматки, гаремнi євнухи давали дрiбнi дарунки про всяк випадок,  бо
чомусь думалося їм, нiби Хуррем наставила цих зарiзяк для  пiдглядин  саме
за ними тут, на волi.
   Чимось вирiзнитися з-помiж палацової  челядi  -  хавашiв,  коли  ти  не
займав тут найвищих становищ, мабуть, не вдавалося  ще  нiкому  й  нiколи.
Заслуги винагороджувалися  дарунками,  злочини  або  й  просте  нехлюйство
каралися смертю, одне вело за собою ненависть, друге - забуття. Та  й  уся
ця складна будiвля, звана султанськими палацами, виникла не для того,  щоб
тут хтось, крiм самого падишаха, мiг займати осiбне  мiсце,  а  тiльки  як
пiднiжжя величi можновладця - а хто ж звертає увагу  на  пiднiжжя?  Першим
османським емiрам, якi нахабно замахнулися на велич сельджуцьких султанiв,
навiть не спилася та розкiш, якою оточать себе  їхнi  нащадки.  Що  Фатiх,
входячи в повержеiний Константинополь, не мiг похвалитися пишним двором  i
тисячною челяддю. Але перед  очима  стояли  залишки  величi  царгородських
iмператорiв, у серцi  своєму  пронiс  Мехмед  Завойовник  дивну  любов  до
вiзантiйської принцеси, яку зробив своєю улюбленою жоною, заховавши її пiд
iменем  Гюльбахар,  i,  може,  ця  любов  спонукала  його  перейняти   вiд
iмператорiв, вiдповiдно  застосовуючи  й  змiнюючи  майже  весь  двiрський
церемонiал,  усю  надмiрнiсть  i  марноту  їхнього  побуту,  описаного  ще
iмператором Константином Багрянородним.
   Iмператорськi палаци були сплюндрованi яничарами Фатiха, султан не став
вiдновлювати руїн,  а  звелiв  поблизу  споруджувати  свiй  палац,  гiдний
великого завойовника цiєї столицi свiту. Мiсце було обране навпроти  одної
з брам Царгорода,  по  якiй  пiд  час  облоги  била  найбiльша  султанська
гармата. Браму назвали Топкапи, вiд неї назва перейшла й на палаци, їх так
i звали вiдтодi: Топкапи. Будував Фатiх,  тодi  його  син  Баязид,  султан
Селiм, Сулейман так само не  мав  намiру  вiдставати  вiд  своїх  предкiв,
Топкапи вже були й не просто будiвлями,  нагромадженням  розкiшних  залiв,
безконечних покоїв, заплутаних переходiв, мiцних мурiв  i  брам,-  то  був
цiлий свiт, химерний, складний, жорстокий i безжальний, свiт, в якому  мав
панувати один  чоловiк,  решта  гнiтилася,  принижувалася,  упослiджувана,
плазувала i жорстоко вiдплачувала за своє сите, позолочене  рабство  всiм,
хто лишався поза межами Топкапи. Священну особу султана оберiгали  гулями,
оглани, муфреди. Вiд них ховалася смерть, ангели,  що  допитують  чоловiка
пiсля смертi,  втiкали  вiд  цих  молодцiв-iноземцiв.  Вони  жахали  своїм
виглядом Мункара i дiями  Некiра  [62].  Пiд  час  селямликiв  есаул  їхав
поперед султанської  карети  i  розганяв  народ  криками  й  палицею.  Сто
двадцять огланiв, озброєних золотими  шаблями,  супроводжували  султана  i
безугавно ревiли "Хасса!" - "Сторонись!" Замикали похiд похмурi чубдари  й
дурбашi з довгими дубцями в руках, мовби втiлення покарань,  якi  щедро  й
невпинно роздає султанська влада. Близькiсть  до  особи  падишаха,  хоч  i
приховувала в собi  постiйну  небезпеку,  водночас  сповнювала  цих  людей
неймовiрною  пихою,  найостаннiший  писець-язиджi  з   Топкани   почувався
могутнiшим за якогось  санджакбега  з  далекої  провiнцiї,  а  який-небудь
охоронець. султанських пантофель, намотувач тюрбанiв  або  спальник-хаджiб
випромiнював всемогутнiсть мало не таку саму, як великий вiзир  або  члени
султанського дивану.
   Водночас у палацовiй iєрархiї не було нiяких таємниць, кожен знав  своє
мiсце, загадковим мiг бути для  чужакiв,  але  не  для  своїх,  ролi  було
розписано наперед, назавжди й навiки, i нiхто не мiг порушити усталеностi,
вiдступити вiд узвичаєнь бодай на крок, бо  порушникiв  карано  негайно  i
безжально.
   Люди Гасан-аги виявилися зовсiм чужими там, де  всi  мiсця  роздавалися
вищою  владою  i  волею.  Непрошенi,  незванi,  непередбачуванi,  попервах
зустрiнутi були вороже, зневажливо, погордливо, бо ж прийшли в Топкапи  не
за велiнням i згодою султана, якому тiльки й могло  належати  тут  найвище
право, а присланi силою iншою, невiдомою,  власне,  силою  неiснуючою,  бо
жiнка, навiть коли вона стає султаншею, для синiв iсламу  нiколи  не  може
слугувати законом.
   Гасан-ага зi своїми яничарами  сприймався  палацовою  челяддю  як  щось
нетривке, тимчасове, породжений примхою, мав так само  швидко  й  зникнути
завдяки новiй незбагненнiй примсi чарiвницi султаншi, якiй падишах  чомусь
догоджав, мов болячцi. Та минали днi й тижнi, а Гасан-ага не зникав,  його
люди тинялися по Топкапи, товклися на султанськiй кухнi, ловили  гав  коло
брам, набридали стайничим-iмрахорам, щоб тi вчили  їх  їздити  верхи,  так
нiби мали намiр iз простих  пiхтуряк-яничарiв  вискочити  одразу  в  пашi.
Згодом у їхнiх гаманах  задзвенiло  золото,  i  дзвенiло  воно  густiше  й
густiше, так нiби плачено їм за неробство, дотримуючись при  цьому  якоїсь
химерної  такси:  що  бiльше  неробство,  то  щедрiше  плачено.  Тимчасовi
набували сталостi, якiй позаздрити могли навiть тi, хто стояв  бiля  самої
особи  падишаха.  Були  просто  небажанi,   тепер   лякали   силою,   їхня
загадковiсть ставала щодень загрозливiшою, тому  кожен  про  всяк  випадок
запобiгав тепер перед цими людьми. Нещаснi безбатченки,  юнаки,  приреченi
стати кривавим м'ясом для султанських битв, ще вчора жорстокi вояки,  яким
судилося,  тiльки  знепавидження  повсюдне,   яничари   Гасан-аги   навiть
розгубилися  вiд  тiєї  запобiгливої  уважливостi,  з   якою   несподiвано
накинулася на  них  челядь  Топкапи.  Яничарська  звичка  до  примiтивного
насичення, до хапливих грабувань  i  короткочасних  утiх  штовхала  їх  до
неперебiрливостi, часом i до дрiб'язковостi. Вони вважали себе  щасливими,
отримавши зайвий шматок  жирпої  баранини,  бiлiшого  борошна  для  халви,
вибравши собi стрiл у султанськiй зброярнi, помiнявши розтоптане взуття на
нове в палацових сховищах. Але згодом,  вдовольнивши  найпершi  потреби  i
збагнувши, що для цього не треба затрачати будь-яких  зусиль,  вони  стали
пильнiше придивлятися до цього дивного свiту i завдяки  своєму  природному
розуму й вигостренiй  постiйними  небезпеками  спостережливостi  незабаром
збагнули, що найбiльша цiннiсть, якою володiють усi цi люди, не  наїдки  й
напої, не  одяг  i  зброя,  навiть  не  коштовностi,  а  знання  державних
таємниць, вiстi й новини. Вiстi  пливли  до  придворних  могутньою  рiкою,
пливли приховано, незбагненне. Тут знали все, що стане знане  всiм  завтра
або й через рiк, вiдомо було їм i те, що нiколи не вийде за брами Топкапи,
вiстi були тут скарбом, зброєю, товаром, знання про минуле тут  зневажливо
вiддавано мудрецям, бо нi мудрецi, нi минуле нiколи не загрожують  хлiбовi
щоденному, зате все, що торкалося дня нинiшнього i намiрiв  на  прийдешнє,
усi вiдомостi, пiдслухи, таємницi викраденi, купленi,  вирванi  жорстокими
тортурами,  народженi  слiпим  випадком  або   й   примхою   можновладцiв,
призбирувано хапливо, жадiбно, загребуще, пильновано жорстоко й  невтомно.
Та коли зажерливiсть i пiдозрiлiсть людська не мають меж, то .так само  не
має меж i людська марнота. Коли хто  має  щось,  вiн  не  втримається  вiд
спокуси похвалитися. Навiть  скупий,  який  ховає  золото  в  пiдземеллях,
хвалиться своєю скупiстю, то що ж казати тодi про тих, найбiльше багатство
яких складали знання, вiстi,  новини?  Знання  рвалися  з  цих  людей,  як
загадковi глибиннi сили, що викликають землетруси. Вiстi розлiталися,  мов
налякане птаство. Новини  старiли  скорiше  за  жiнок,  Топкапи  повнилися
шепотом, притишеними голосами, натяками. Часто досить було погляду, жесту,
кивання пальцем, щоб передати щось важливе. Вiдчиненi або зачиненi  дверi,
ледь вiдсунута запона,  тiнь  за  решiткою,  ледь  вловимий  запах,  чиясь
невловима присутнiсть або затяжлива вiдсутнiсть - усе могло  свiдчити  про
те чи про iнше, все слугувало знаком для втаємничених,  повiдомленням  для
довiрених, попередженням або застереженням для своїх.  Тому  й  намагалися
стати тут втаємниченими, довiреними, своїми. Яничари Гасан-аги, хоч i були
чужими для всiх хавашiв Топкапи, але опинилися завдяки  своїй  незвичностi
на перехрестях усiх таємничих вiстей, новин i знань, i  в  короткому  часi
стали володарями  найбiльших  скарбiв,  не  докладаючи,власне,  для  цього
нiяких зусиль.
   Дивно влаштована людина: з неймовiрною жадiбнiстю гребе  вона  до  себе
все на свiтi, безмiрно страждає, коли їй  чогось  не  дiстається,  але  ще
бiльше мучиться, коли не може в той чи  iнший  спосiб  позбутися  з  таким
трудом здобутого. Розтринькати  грошi,  перепаскудити  наїдки  й  напитки,
похвалитися таємницями, змарнувати все своє життя. Чи ж треба  дивуватися,
що  розледащiлi  натовпи   султанських   придворних,   рiзними   способами
здобуваючи вiстi й новини, мерщiй  намагалися  подiлитися  тими  новинами,
похвалитися своїм знанням, своєю втаємниченiстю, i часто виходило так,  що
уст для потаємних шепотiв було набагато бiльше,  нiж  пожадливих  вух  для
слухання, тож як мали зрадiти всi цi плiткарi й базiки,  зауваживши  появу
свiжих людей, ще не зiпсованих, не пересичених забороненим знанням, ще  не
заплутаних у неминучi iнтриги й пiдступи. На Гасанових людей валилося  все
пiдряд: хто вкрав барана, у чий гарем прокрався молодий ходжа, кого таємно
втоплено в Босфорi, який посол прибув, а який у дорозi,  скiльки  витратив
Коджа Сiнан на будiвництво  джамiї  Селiма  i  скiльки  ще  витратить,  де
збунтувалися кочовики-юрюки, який завбiльшки рубiн послала султановi  мати
французького короля Францiска, щоб Сулейман визволив  її  сина  з  полону.
Звиклi  до  послуху  своїм  агам,  яничари  несли  вiстi  Гасановi.   Той,
переповнений  ущерть  цим  несподiваним  добром,  iшов   до   султаншi   й
переповiдав усе Їй.  Не  розпещена  нiчиєю  увагою,  крiм  султанової,  не
призвичаєна до вислухування  такого  огрому  вiстей  за  цi  кiлька  рокiв
гаремного життя з його суворою замкненiстю, вiдвикла вiд тривог, величi  й
дрiб'язку свiту, Роксолана спочатку навiть розгубилася вiд такого  напливу
вiстей, серед яких були й такi, що про них не знав навiть султан,  а  тодi
вжахнулася  своєму  дотеперiшньому  незнанню,  своїй  байдужостi,   своєму
п'ятилiтньому забуттю. Забула про все на  свiтi,  жила  тiльки  для  себе,
дбала про власне визволення i вознесiння. Визволялася i  возносилася  -  i
однаково перебувала в  загрозливiй  близькостi  до  насильства  й  смертi,
незнаної, але вiчної небезпеки то  вiд  валiде,  то  вiд  великого  вiзира
Iбрагiма,  то   вiд   яничарiв,   то   вiд   великого   муфтiя,   то   вiд
найупослiдженiшого гаремного євнуха. Трьох речей прагне  найперше  людина.
Перше: жити. Завжди бодай на день чи годину довше  за  iншого,  але  жити,
жити! Друге: бути щасливою. Щастя можна знайти навiть у  стражданнi,  коли
це страждання вiд любовi або ненавистi, можна бути  щасливим  i  вмираючи,
але коли вмираєш, борючись, переборюючи,  перемагаючи.  Любов  може  стати
найбiльшим щастям, але ж як ще багато треба для  цього,  бо  самої  любовi
людинi нiколи не досить. Тому неминуче випливає третя передумова людського
iснування: знання. Навiть дитина не хоче  жити  в  незнаннi.  Жити  -  щоб
шукати iстину, i в цьому - щастя. Чи може бути iстина в любовi i чи досить
самої любовi для вдоволення невситимої людської жадоби знань? Тодi можна б
спитати iнакше: чи може одна хвиля бути морем?
   Гасан приходив, кланявся здалеку, пильнований невiдступним  кизляр-агою
Iбрагiмом, що нависав над ним, як втiлення пiдозри  й  недовiр'я,  мiшаючи
слова турецькi й українськi, переповiдав Роксоланi почуте.  Великий  вiзир
Iбрагiм послав з Єгипту корабель на  свiй  рiдний,  острiв  Паргу,  i  той
корабель привiз до Стамбула всю Iбрагiмову родину: двох  дорослих  братiв,
батька й матiр. Тепер вони ждуть  повернення  великого  вiзира  з  Єгипту.
Яничари перехоплюють отари баранiв, призначених для султанських кухонь,  i
перепродують їх коло Едiрне-капу.  Iмператор  Карл  розгромив  бiля  Павiї
французького короля Францiска i  взяв  його  в  полон.  Мати  французького
короля  Луїза  Савойська  таємно  вирядила  посла  до  султана  Сулеймана,
передавши ним величезний рубiн в дарунок султановi за те, що вiн  визволив
її  сина.  Але  посла  з  його  людьми  перехопив  боснiйський  санджакбег
Хусрев-бег, i немає нiяких чуток нi про посла, нi  про  рубiн.  Iбрагiм  з
Єгипту везе п'ятсот наложниць, яких хоче подарувати  султаншi  Хасекi  пiд
виглядом служебок. Прибув посол вiд польського короля. I сам посол  i  всi
його люди числом  до  шiстдесяти  зодягненi  в  коштовне  вбрання,  пошите
по-iталiйському,  бо  польський  король  узяв  собi  жону  з  Iталiї,   iз
славетного роду Сфорци. Зветься посол Ян з Тенчина.
   Коли почула Роксолана про  того  Яна  з  Тепчина,  ледь  не  закричала:
"Приведiть  його  сюди,  хочу  його  бачити,  хочу  почути  голос  звiдти,
звiдти..." Все в  нiй  стрепенулося,  здригнулося,  закривавилося.  Матуся
рiдна, батечко, Рогатин... Може, її немає нiкого й нiчого, а може, може...
Чи подумала про них, про всiх, кого знала, про  землю  свою  i  про  народ
свiй, що страждає, що змагається з дикими загарбниками,  вмирає  i  оживає
знов i знов i смiється, спiває пiсень своїх, може, найкращих у  свiтi!  її
охопила  нестерпна   туга:   довiдатися,   узнати,   полетiти,   полинути.
Спокутувати свiй грiх. Ще недавно почувалася жертвою, тепер  вважала  себе
грiшницею. Жiнки, якi люблять  деспотiв,-  найбiльшi  грiшницi  па  свiтi.
Пiтьма довкола них холодна i безмежна, безмежний вiдчай,  облуда  i  бiль,
яких завдають одне одному, i мовчання, мовчання... А  жiнка  ж  послана  в
свiт,   щоб   утверджувати   справедливiсть,   вона   знаряддя   i    мiра
справедливостi, але тiльки доти, поки виконує своє велике призначення.
   Лиш тепер згадалося те, чим змаловажила: вiсть про  Iбрагiмову  родину.
Хижий грек, утвердившись при дворi безмiрно, згадав i про рiдних i  мерщiй
перевiз їх до столицi. А вона? Чому вона  не  подумала  про  це,  чому  не
попросила султана помогти  їй?  Цього  посла,  незнаного  Яна  з  Тенчина,
дарувала їй сама доля. П'ять рокiв жила вона без жодної звiстки з  рiдного
краю, тепер не  могла  стерпiти  й  п'яти  днiв.  Негайно  послала  Гасана
розпитати, довiдатися, узнати. Мерщiй,  не  вiдкладаючи,  одна  нога  там,
друга - тут, перш нiж про посла буде сказано султановi,  перш  нiж  пущено
буде посла перед султанськi очi.
   Та  з  пiвдороги  й  завернула  Гасана.  I   коли,   подивований   цiєю
незбагненною перемiною її настрою, знов став  перед  нею  молодий  яничар,
вона, ламаючи собi вiд нетерплячки  пальцi,  кусаючи  рожевi  губи,  мовби
звертаючись до самої себе, шепотiла:
   - Нi, так не годиться! Ти навiть не маєш вiдповiдного одягу. Що  це  за
одяг! Ти мiй посланник. Особистий: посланник султаншi Хасекi.  Ти  повинен
мати вiдповiдний одяг,  щоб  перед  тобою  тремтiли.  Перед  багатством  i
могуттям. Що це за дрантя на  тобi?  Що  за  яничарське  убозтво?  В  тебе
повиннi бути шаровари найширшi в iмперiї!  Тюрбан  -  вищий  за  султанiв!
Тканини - найбагатшi а усiх знаних. Зброя - у самоцвiтах,  як  у  великого
вiзира. Тiльки тодi ти пiдеш до королiвського посла  i  спитаєш  його  про
все, про що я звелiла спитати. А тепер iди, а я подбаю про все для тебе. I
для твоїх людей так само.
   Гасай несмiливо зауважив, що його Гасани  навряд  чи  захочуть  змiняти
свiй. звичний яничарський одяг на будь-який iнший.  Роксолана  не  вловила
його сумнiву, вхопилася за iнше:
   - Ти сказав: "Гасани". Що це має означати?
   - Я взяв собi в помiчники тiльки тих, хто, як i я, має iм'я Гасан.
   Вiн перелiчив їй своїх Гасанiв з їхнiми прiзвиськами.
   - Чи є в тебе серед яничарiв вiрнi люди, що носять  iмення  Iбрагiм?  -
жваво спитала Роксолана.
   - Є з рiзними iменами, але я вибрав...
   - Вiдповiдай про те, про що я тебе питаю.
   - Так, ваша величнiсть, є  кiлька  Iбрагiмiв.  Iбрагiм  Дейюс,  Iбрагiм
Каллаш, Iбрагiм Iльгат, Iбрагiм Яйга. Роксолана  засмiялася,  заляскала  в
долонi.
   - Вiзьми їх усiх до себе! Вiзьми негайно всiх!
   - Ваша величнiсть, вони  добрi  яничари,  вiрнi  товаришi  в  бою  i  в
небезпецi, але в щоденному життi кожен  вiдповiдає  тому  прiзвиську,  яке
йому дане. Дейюс справдi негiдник, Каллаш -пияк, Iльгат -  нечестивець,  а
Яйга - базiка.
   - Ти маєш людей, позбавлених вад?
   - Байта величнiсть, чи ж менi судити про людей?
   - Коли питають - вiдповiдай.
   - Язик мiй нiмiє, уста завмирають, чи ж я смiю? Я в султанському палацi
перед найяснiшою султаншею...
   - Про султана ми не говоримо, можеш не говорити й про мене  (сама  знаю
себе досить), а про всiх iнших. Бачив ти людей, позбавлених вад?
   - Не доводилося. Життя ж таке страшне.
   - То що ж заважає тобi взяти  всiх  цих  Iбрагiмiв?  Гасан  схилився  в
поклонi.
   - Як буде звелено, ваша величнiсть.
   - Тепер iди, а я подбаю про ваш одяг  i  про  все  належне.  Знов  мала
просити в султана: i нових яничарiв, i нового одягу
   для всiх, i польського посла для себе на час, може, й невизначений.
   Сулейман був вражений чуттям Хуррем.
   - Ти хочеш затримати королiвського посла, не пускати його менi на очi?
   - Так. Я прошу його для себе.
   - Ти знаєш про мої намiри йти на угорського короля?
   - Про не знають усi пiдмiтальники стамбульських базарiв.
   - Ллє коли я не прийматиму посла, усi подумають, що я хочу  вдарити  не
на Угорщину,  а  на  Польщу!  I  тодi  розгубляться  навiть  пiдмiтальники
стамбульських базарiв.
   - Цiлком можливо.
   - I це пiдказали менi не мої вiзири, а саме ти, моя Хуррем, моя Хасекi.
   - Я не думала про це. Менi йшлося про iнше... Але султан уже не  слухав
її. Безмiрно був радий, що Хасекi стає його мудрою помiчницею i в  справах
державних. Якби мав перед ким похвалитися, негайно б зробив це, але єдиний
чоловiк, перед яким, розкривав свою душу,- Iбрагiм,-  був  ще  далеко  вiд
Стамбула, валiде вiд такої новини  не  зрадiє,  а  сповниться  ще  бiльшою
ненавистю до молодої султаншi, доводилося радiти самому без свiдкiв, маючи
єдину втiху в тому, щоб зробити радiсть i для Хуррем.
   - Коли ти скажеш, ми приймемо посла вiд польського короля  удвох,сказав
султан iз не властивою для  нього  розчуленiстю.-  Ти  сядеш  зi  мною  на
Золотий трон Османiв, будеш  першою  жiнкою,  яка  доторкнулася  до  цього
всемогутнього золота.
   - I останньою? - засмiялася Хуррем.
   - А хiба може бути iнакше?
   Вона поцiлувала його впертi  вилицi,  безжальнi  османськi  вилицi,  що
пiдпирали жадiбнi очi, якi загребуще зиркали на весь свiт.
   А в самої перед очима стояв батькiвський дiм, осяяний осiннiм золотавим
сонцем, весь у золотi листя, у золотiй тузi. I стану всемогутньою у свiтi,
i ляже тiнь вiд мене золота... Боже праведний, вiддала б усе золото  свiту
за те, щоб опинитися в батькiвському домi, сидiти бiля вiкна, дивитися  на
Львiвську дорогу, на далекий лiс над рiчкою,  на  небо  й  нi  про  що  не
думати. Ладна була б навiть перенести той дiм, складений iз колод медвяної
барви, сюди, хоч i за мури  гарему,  цього  проклятого  мiсця,  де  тужили
тисячi жiнок, для яких батькiвщина лишалася десь у далеких безвiстях,  але
не була тут i нiколи не могла стати. А їй закортiло перенести  сюди  бодай
щось рогатинське, бодай скiпочку -  i  вже  б  стала  щасливiшою.  Примхи?
Дурiсть? Та вже не могла без цього. Дивно, як могла жити досi. Як жили всi
султаншi? Всi отi Олiвери, Мари, Пурбани,  без  яких  Османи  не  могли  й
дихнути?
   Лихоманковi, божевiльнi думки. Вона всмiхалася їм  розгублено  й  трохи
налякано, а султан думав, що Хуррем усмiхається до нього, i готовий був за
ту м'яку, майже дитячу усмiшку вiддати їй пiвцарства, а то й усе  царство.
Бо тiльки вона єдина вмiла рятувати його вiд самотностi, цiєї  страшної  i
нестерпної кари, яку насилає небо на чоловiка, даруючи йому найвищу владу.
   А тим часом Гасан, нехтуючи велiнням султаншi, не  чекаючи,  поки  буде
споряджено  для  нього  небачене  своєю  пишнiстю  вбрання,  як   був,   у
яничарському своєму обладунку, пробрався до польського посла.
   Для  житла  придiлено  було   пословi   величезний   караван-сарай   на
Константиновому базарi. Гасан добре знав цю споруду, бо не  раз,  коли  ще
був яничаром, сторожував  тут  коло  ворiт  разом  з  чаушами.  Величезний
чотирикутник, зовнi обличкований  грубими  кам'яними  блоками,  iзсередини
пиляним туфом. У зовнiшнiх стiнах тулилися у кам'яних гнiздах ремiсники  i
золотники, за воротами димiли двi великi  кухнi,  в  нижнiх  склепiнчастих
примiщеннях стояли конi, а вздовж другого поверху тягнувся коридор,  позад
якого були невеличкi кам'янi келiйки, в  кожнiй  два  вiконця  -  одне  на
вулицю, друге в коридор. Посеред тiсного двору  був  колодязь  з  непитною
водою, стайня не мала нi  ясел,  нi  простих  решiток  для  сiна,  повсюди
панували запустiння, бруд. Величезна,  як  князiвський  палац  завбiльшки,
споруда  аж  кишiла  вiд  скорпiонiв,  ящiрок,  мишви  й  пацючнi,  єдиною
перевагою цього пристанища була його вiдокремленiсть вiд усього  Стамбула,
так що в чужинцiв складалося враження,  нiби  перебувають  вони  в  якiйсь
маленькiй незалежнiй державi, а деяким,  докладаючи,  щоправда,  неабияких
зусиль, вдавалося з часом навiть надати  цьому  похмурому  притулку  бодай
деякої подiбностi до звичного домашнього житла.
   Перед ворiтьми караван-сарая стояла почесна сторожа з  п'яти  чаушiв  i
чотирьох яничарiв. Мали оберiгати посольство  вiд  стамбульських  нероб  i
супроводжувати посла або його людей,  коли  тi  хотiли  пройтися  вулицями
столицi.
   Приворiтнi яничари знали Гасана, знали й те, що тепер вiн перейшов  вiд
простих пловоїдiв до розманiженої  палацової  челядi,  тож  це  дивно,  що
заступили йому i його людям дорогу - не так з намiром не впустити його  до
караван-сарая, як з бажання поговорити, повипитувати, як йому ведеться  на
султанських харчах та на м'яких пухових палацових постелях.
   - А що, Гасано,- спитав старий, весь у  шрамах  сивий  яничар,-  правду
кажуть, нiби ти лизав-лизав у султана, а тепер лижеш i в султаншi?
   - Ти б же тих i питав, хто каже,- огризнувся Гасан.
   - Чи в неї воно хоч напахчене амброю та  бальзамами?  -  вишкiрив  зуби
молодий яничар.
   - Хочеш, то пiди понюхай,- спокiйно порадив йому Гасан.
   - Ач, як мордяки понаїдали на султанських  пундиках,-  втрутився  ще  й
третiй яничар, похмурий здоровило, з вусами завтовшки з руку.
   - Тобi мало яничарського плову та тих крадених баранiв, що збуваєш коло
Едiрне-капу? - насуваючись на нього, гримнув Гасан.- Ану вiдступись! Iдемо
до посла за велiнням самого султана! З дороги, пловоїди вошивi, грабiжники
i зарiзяки стамбульськi!
   - Ми по  в  Стамбулi  рiжемо,-  пробурмотiв  старий  яничар,-  ми  поза
Стамбулом, а вже коли тут рiзонем, то потече юшка аж так!
   Вiн махнув своїм товаришам, i тi мовчки вiдступили, тiльки поблимкували
на Гасанових людей незичливо, бо хоч вони й носили ще яничарську одiж, але
вже були чужаками, до яких - нi любовi, нi поваги, нi спiвчуття, нi жалю.
   По  двору  швендяло  кiлька  безвусих   польських   пахолкiв,   справдi
зодягнених у вишуканi iталiйськi й кумеднi буфастi штанцi, але два радники
посла, якi зустрiли  Гасана  в  коридорi  другого  поверху  й  провели  до
просторої, хоч i голiсiнької трапезної, мали на собi єдвабнi бiлi  жупани,
довгi, з вузькими рукавами, застебнутi пiд саму шию  на  густо  поставленi
круглi срiбнi гудзики. Радники були  поважнi,  з  настовбурченими  пишними
вусами, з довгими шаблями при боцi, у химерних шапках, прикрашених пiр'ям.
Посол, який незабаром вийшов для зустрiчi з Гасаном, схожий був  на  своїх
радникiв, тiльки  жупан  мав  iз  золотистого  єдвабу.  Вуса  в  пана  Яна
стовбурчилися, мов щетина на вепрi, у зеленкувато-сiрих очах хлюпало  щось
несамовите. Гасан вклонився пословi, повiдомив, що  вiн  вiд  султана.  Не
казав "вiд султаншi", бо чомусь здавалося йому, що нiхто не може сприйняти
цього всерйоз, адже па цiй землi жiнка нiколи не  мала  й  не  могла  мати
нiякої влади, отже, й значення.
   - То, може, пан менi скаже, скiльки ще  я  маю  тут  сидiти  серед  цих
скорпiонiв i блiх, прошу пана! - зривистим голосом закричав посол.- Десять
днiв, як прибув я до Стамбула, а ще досi нiчого певного менi  не  сказано,
тiльки щодня йдуть то однi, то другi, i кожен вимагає бакшиш!
   - Я не вимагаю нiякого бакшишу,- спокiйно зауважив Гасан.
   - То пан нарештi повiдомить менi щось втiшне?
   - Все залежатиме вiд нашої  розмови.  Менi  доручено  поставити  пановi
послу кiлька запитань.
   - I що? I тодi султан прийме  моє  посольство  вiд  найяснiшого  короля
польського?
   - Все залежатиме вiд тих вiдповiдей, якi пан посол дасть менi  ось  тут
сьогоднi.
   - То хай пан - як папа звати? Гасан? То хай пан Гасан мерщiй питає,  що
йому там треба!
   - Я хотiв спитати про Рогатин.
   - Рогатин?
   - Так. Чи знає пан посол таке мiсто в королiвствi - Рогатин?
   - А чому це я маю знати якесь паршиве мiсто русинське, прошу пана?
   Гасановi аж свербiв язик зауважити, що й Тенчин, з якого  походить  пан
посол, не таке вже славетне  мiсто,  здається,  навiть  менш  вiдоме,  нiж
Рогатин. Але стримався. Спокiйно ствердив:
   - Отже, ви чули про таке мiсто.
   - Чув, чув, то й що з того?
   - Чи воно цiле, не спалене, не поруйноване?
   - А звiдки я знаю!
   - Погано,-  зiтхнув  Гасан,-  гiрше,  нiж  я  сподiвався.  Посол  трохи
стривожився. Намагаючись пригасити хоч трохи шал у своїх шляхетських  очах
i надати голосу доброзичливостi, спитав:
   - А чому пановi залежать на цьому триклятому Рогатинi?
   - Та тому, пане посол, що наша султанша, славетна Хасекi, перша дружина
всемогутнього Володаря Вiку Сулеймана, походить iз вашого Рогатина.
   - З Рогатина? - ударив об поли пан Ян.- Бути того по може!
   - I здасться, вона нешлюбна донька вашого короля.
   - А вже цього нiяк не може бути! - закричав посол i замахав  на  Гасана
руками, немов вiдганяючи його од себе.
   - Чому ж? Хiба ваш король нiколи не був  мужчиною  i  не  мав  любовних
пригод на ловах або па вiйнi?
   - О, наш король,- покрутив свого  пишного  вуса  пан  Ян,-  наш  король
розбив стiльки сердець!..
   - Вiн мiг розбити якесь серце й у Рогатинi.
   - А мiг, мiг...
   - Але нам не йдеться про це. Нiхто не забороняє королям мати  нешлюбних
дiтей, але нiхто не може стати на завадi цим  нешлюбним  дiтям  мати  свою
долю, часом i щасливу. Нам iдеться про самий Рогатий. Найдокладнiшi данi.
   - Звiдки ж я їх роздобуду? - розгублено пробелькотiв посол.
   - Далi,- шорстко мовив Гасан,- довiдатися про людей, якi мають прiзвище
Лiсовськi. Чи хтось iз них зберiгся. Коли зникли всi, то куди й коли. Чи є
якiсь слiди? Далi...
   Вiн  став  перелiчувати  прiзвища,  махнувши,  щоб  радники  посольськi
записували.
   - Але ж звiдки, звiдки  я  можу  знати  про  все  це?  -  кричав  майже
розпачливо пан Ян.
   - Коли не  знаєте,  пошлiть  своїх  людей  назад  до  королiвства,  хай
довiдаються про все й привезуть нам цi вiдомостi.
   - Дорога тiльки в один кiнець займе зо два мiсяцi. Та два мiсяцi назад.
Та мiсяць на всiлякi непередбачуванi пригоди. Менi доведеться  сидiти  тут
пiвроку! Рани господнi!
   - Тут сидiли й по три роки,- заспокоїв його Гасан.- I не  так  вигiдно,
як ви. Бувало, що й в пiдземеллях Едi-куле... Тому лiпше  подумайте,  кого
ви пошлете, що вам треба для дороги,  завтра  я  знову  прийду  сюди,  щоб
залагодити всi справи.
   Посол дивився на цього  дивного  чоловiка,  iдо  говорив  такою  гарною
слов'янщиною, але ж що говорив? Не до вiри! Послати людей  своїх  лиш  для
того, щоб вони подивилися на той клятий Рогатий  i  пошукали  там  якихось
Лiсовських,  Теребушкiв,  Скарбських?  Йому  сидiти  в   цьому   жахливому
караван-сараї, годувати блiх i ждати, поки його люди ще двiчi повторять ту
страшну  дорогу,  яку  вiн  щойно  вiдбув?  Гори,  урвища,  розливи   рiк,
клекотливi води, багнюка, чорториї,  потрощенi  колеса,  поламанi  кiнськi
ноги,   здохлi   воли,   арбаджiї   з   розбiйницькими   мордами,    соннi
мiхмандари-здирцi i їхнi слуги, викiнченi негiдники чохадари,  приграничнi
яничари-чорбаджiї, якi грабують тих, хто в'їздить в iмперiю,  i  тих,  хто
виїздить з неї, незважаючи нi на султанськi фiрмани, нi на шертнi грамоти,
нi на королiвськi листи; гiрська сторожа з барабанами,  яка  має  стерегти
подорожнiх вiд грабiжникiв, а насправдi  обдирає  всiх,  хто  має  нещастя
проїздити повз неї.
   - Пан жартує! - ще не вiрячи, вигукнув посол, але Гасан уже все  сказав
i не мав намiру далi розводити балачки,  вклонявся  перед  послом  i  його
вусатими радниками, мiв кам'яну  пiдлогу  снопом  пiр'я  на  своїй  шапцi,
задкував до дверей. Посол щось шепотiв навздогiн, мабуть, кляв стиха цього
яничара, а може, кляв i самого султана з його султаншею,  якiй  заманулося
народитися саме в Рогатинi, а не десь в iншому мiсцi.  До  проклять  Гасан
був звичний, але думалося йому нинi не  про  це.  Зрозумiв  зненацька,  що
вперше вiдтодi,  як  малого  його,  скрученого  сирицею,  кинуто  впоперек
татарського сiдла, вивезено з рiдної землi, вперше пiсля тоги чорного  дня
трапляється нагода знов повернутися пiд рiдне небо, побачити степ,  рiчку,
тополi. Бо й справдi: чому б не поїхати йому з постовими  людьми  до  того
Рогатина? Адже однаково хтось має їх супроводжувати з султанських людей.
   З цим намiром, не  вельми  переживаючи  за  послове  iгнорантство  щодо
Рогатина, став Гасан перед Роксоланою i мерщiй виклав їй своє бажання.
   - Нi, ти зостанешся тут,- твердо мовила Роксолана.- Звичайно, це було б
найкраще - поїхати тобi самому туди й довiдатися про все. Але не можу тебе
тепер вiдпустити. Згодом їздитимеш. Може,  й  далеко.  Сподiваюся  на  це.
Сьогоднi ще не час. Повинна мати вiрну менi людину там, де  сама  бути  не
можу. Ти потрiбен менi тут. Про полякiв подбаю. Простеж,  щоб  у  них  усе
було гаразд. I змiни свiй одяг. Не  можу  бiльше  бачити  цих  яничарських
дрехiв. Iди.
   Вiн знадобився султаншi ще скорiше,  нiж  гадалося.  З  Єгипту  нарештi
прибув у  сяйвi  й  розкошi  великий  вiзир  Iбрагiм,  привiз  золото  для
державної скарбницi, багатi дарунки для султана, тисячi  рабiв  i  рабинь,
привiз i особистi дарунки  для  султаншi  Хасекi.  До  того  велетенського
смарагда, що прикрашав подаровану Роксоланi султаном сукню  пiсля  Родосу,
Iбрагiм додавав  тепер  смарагдовi  сережки,  перстень  i  браслет.  Хотiв
вручити султаншi сам, не мiг довiрити нiкому такi коштовностi, Роксолана ж
розумiла,- хоче мати з нею розмову без  свiдкiв.  Тримала  його  в  руках,
щомитi могла видати султановi, розповiвши, як  купував  її,  як  ставив  у
своїй ложницi, як, уже вiддаючи в султанський гарем, зривав  з  неї  одiж,
щоб побачити те, що йому бiльше не належало. Поки був далеко вiд Стамбула,
може, вспокоївся, тепер знов мав тривожитися, ходити, мов по лезу  брнтви,
очiкуючи пайлпхiшого вiд цiєї незбагненної жiнки, надто ж  довiдавшись  од
вiрних йому людей про все, що сталося останнiм часом у  столицi.  Вона  не
захотiла бачити Iбрагiма. Кизляр-ага  тiльки  шанобливо  вклонився  на  її
вiдмову i нiчого не сказав, бо не смiв,  але  султан,  якому  поскаржився,
мабуть, сам великий вiзир,  при  побаченнi  з  Роксоланою  висловив  подив
такому її ставленню до свого улюбленця.
   - Вiн хотiв би сам поклонитися тобi. Дарунки треба приймати.
   - Хай передасть через кизляр-агу.
   - Але ж ти могла б допустити до  себе  великого  вiзира.  Йому  приємно
власноруч передати тобi такий-коштовний дарунок. Вiн  би  хотiв  завоювати
твою дружбу.
   - Дружби подарунками не купують.
   - Iбрагiм шанує тебе i хотiв би висловити це особисто.
   -Ви забули, що я народила вам сина. Жiнка пiсля народження  дитини  має
очиститися.
   - Хiба  моя  султанша  не  найчистiша  з  жiнок?  Я  згадую,  як  пiсля
народження Селiма  ти  вже  за  тиждень  захотiла  подивитися  па  весiлля
Iбрагiма й Хатiджi.
   - Вже забула про це.
   - Але великий вiзир не забув тої високої  честi.  Хоче  висловити  свою
вдячнiсть. Вiн чоловiк шанобливий.
   - Хай. Не хочу його бачити.
   - Але ж чому?
   - У мене болить голова.
   - Сьогоднi болить, а завтра?
   - Для нього - болiтиме завжди.
   Сулейман скупо посмiхнувся на цей, як  вiн  вважав,  дотеп  його  милої
Хуррем. Прощав їй усе. Заслiплений любов'ю, не помiчав, як  поволi  скидає
вона з  себе  кайдани  рабства,  випручується  з  мiцних  стискiв  гарему,
виривається на волю, якої ще не знала жодна  жiнка  при  Османах.  Усi  її
забаганки,  хоч  вони  й  рiзко  розходилися  з  приписами  шарiату,   вiн
вдовольняв охоче  й  беззаперечно  вважаючи  все  те  звичайними  жiночими
примхами i не помiчаючи, що поряд з ним  народжується  характер  могутнiй,
твердий, незламний, владний. Пiдказати йому нiхто не вмiв.  Зробила  б  це
валiде, але пiсля яничарського бунту син  не  слухав  матерi.  Те  саме  з
сестрами. Iбрагiм був надто обережний, коли йшлося про султаншу, нiколи не
почувався певним щодо цiєї загадкової жiнки, тепер мав просто боятися  її.
Може, великий муфтiй? Але той нiчого нового не сказав би султановi,  та  й
не мав права втручатися у справи гарему. Може,  й  сама  Роксолана  ще  не
вiдчувала  своєї  справжньої  сили,  так  само,  як  не  вмiла  вiдчути  й
розпiзнати всiєї  складностi  пiсля  п'ятирiчного  одповимiрного  життя  в
гаремi. Була схожа па людей приречених, зважаючи на характер своїх занять,
на усамотнений побут,-  на  художникiв,  фiлософiв,  схимникiв,  звичайних
в'язнiв, якi без належної пiдготовки й необхiдної  душевної  твердостi  та
загартованостi несподiвано опиняються у свiтi чужому, ворожому, створеному
не ними i не  для  них,  i  попервах  (а  то  й  назавжди)  розгублюються,
зламуються, скочуються до послужливостi. Але схожiсть така була в неї  лиш
зовнiшня, неусвiдомлена:
   свiдомiсть Роксолани бунтувалася проти будь-якої покори,  мала  лелечка
летiла в небо на твердих крилах, летiла ще й невисоко, але  замiрялася  на
полiт високий, може, й напвищий. Висоти вона не боялася нiколи. В Рогатинi
залiзала разом iз хлопцями на найвищi дерева дерти воронячi гнiзда.  Ще  й
розгойдувалася на гiллi, так що  гойдався  весь  довколишнiй  простiр,  аж
хотiлося вiд страху заплющити очi, але вона не заплющувала, привчала  себе
до страху, до небезпеки, до вiдчайдушностi. Тодi  була  попiвська  донька,
якiй усе прощалося, тепер стала султаншею - то чому б на  прощалося  їй  i
тут усе, що намiриться зробити? Одноманiтнiсть неволi губить людську душу.
Вона мала рятувати себе, не ждучи нiчиєї помочi,  не  сподiваючись  нi  па
пiдтримку, нi на спiвчуття. В якому розпачi, в якiй тривозi  жила  всi  цi
роки - хто про це знав, хто думав? Подолала все,  тепер  мала  вiрити,  що
нiхто її не здолає,- у цьому був порятунок i хоч  якесь  вiдшкодування  за
навiки  втрачену  домiвку.  Султан  стояв  коло  початкiв  її  найбiльшого
нещастя, порятунком вiд нещастя  мав  стати  теж  цей  чоловiк  з  темним,
вилицюватим обличчям, з нахмуреними бровами, понуро закорлюченим носом i з
байдужiстю, що доводила до розпуки. Султан знав тiльки  її  любов,  певно,
вважав, що в цiй маленькiй Хуррем iншого почуття не може бути, i  в  гадцi
не маючи, що ненависть виростала в її серцi набагато  пишнiша  i  буйнiша,
нiж любов. Бо  й  як  могло  бути  iнакше  в  цих  палацах,  де  ненависть
вирощували, мов квiти, збирали, як дощову воду в пустелi,  нагромаджували,
як хлiб у засiках?
   Роксолана мала кого ненавидiти. Навiть  тисячi  приятелiв  замало,  але
навiть один ворог -то вже  забагато,  говорилося  в  прислiв'ї.  А  в  неї
ворогiв було - аж чорнiло в очах. Зумiла  усунути  лише  одного  з  них  -
Чотириокого, кизляр-агу, але  нiчого  не  могла  вдiяти  нi  з  усесильною
валiде,  нi  з  султанськими  сестрами,  нi  з   Сулеймановим   улюбленцем
Iбрагiмом, якого тримала в руках, але й сама була в ного руках  так  само.
Може, тому ненавидiла пiдступного й  розумного  грека  найтяжче.  До  його
смарагдiв навiть не доторкнулася. Коли  кизляр-ага  Iбрагiм  принiс  їх  у
золотих, вистелених  бiлим  оксамитом  довгастих  скриньках,  вона  тiльки
повела гнiвно очима i, затискуючи  на  грудях  тонкi  свої  руки,  скинула
пiдборiддям: геть. Ще  не  привчений  до  її  мовчазної  мови,  величезний
боснiєць  незграбно  тупцявся  коло  дверей,  не   знаючи,   куди   подiти
коштовностi, поки Роксолана не гримнула на нього:
   - Забери все це й вiднеси назад великому вiзировi! Смарагди зблискували
у вiдкритих скриньках, як вовчi очi, зеленiли, як трава на могилах.
   - Ваша величнiсть, великий вiзир кланяється вам цими коштовностями i ще
просить прийняти вiд нього п'ятсот рабинь-служебок, яких  вiн  привiз  для
вас з Єгипту.
   - Для мене? З Єгипту? Де вони?
   - Великий вiзир жде вашого велiння, щоб передати їх вам.
   - П'ятсот служебок?
   - П'ятсот.
   - А скiльки в мене нинi?
   - Сто двадцять.
   - Сто двадцять  вiд  його  величностi  султана,  а  тепер  п'ятсот  вiд
великого вiзира? Вiддай  коштовностi  Гасан-азi,  скажи,  хай  поверне  їх
великому вiзировi i хай скаже йому, що я не прийму нiяких служебок. Нiяких
i нi вiд кого. Так скажи.
   Кизляр-ага вклонився кiлька разiв i позадкував з покою, де кричало нове
дитя султаншине i сама султанша теж  готова  була  зiрватися  на  крик  iз
причин, не знаних похмурому стражевi гарему.
   Гасан-ага мав неминуче зiткнутися з Iбрагiмом. Так двi  ворожi  галери,
повнi воїнiв, виходять у море  лиш  для  того,  щоб  знайти  одна  одну  й
зчепитися бортами для смертельного поєдинку, бо ж обидвi призначенi тiльки
для цього, а воїни на них  -  для  убивств  i  вмирання.  Поставленi  були
занадто високо, щоб не помiчати один одного.  Iбрагiм  у  безмежнiй  своїй
зарозумiлостi i знахабнiннi вважав себе неподiльним володарем  султанового
серця, Гасан виступав вiд iменi сили, може, й  меншої,  непомiтнiшої,  але
загадкової своєю невiдомiстю, та й як знати, хто здобуде бiльшу владу  над
душею Сулеймановою: його улюбленець грек Iбрагiм чи султанша  Хасекi?  Вiд
своїх людей Iбрагiм уже в Єгиптi знав про появу дивних яничарiв при дворi,
Гасан мимоволi стежив за великим вiзиром,  ще  коли  той  був  далеко  вiд
Стамбула. Один користувався для цього послугами платних  донощикiв-улакiв,
другому вiстi приходили самi, без нiяких зусиль. Великий вiзир, власне,  й
не знав нiчого про загадкових Гасановнх людей, окрiм того, що вони  нiчого
не роблять, тиняються по Топкапи  та  хiба  що  всiх  дражнять:  звiрiв  у
клiтках,  бiлих  євнухiв  коло  гаремних  брам,  палацових  писцiв-язиджi,
наглядачiв зброярень i султанських комор.
   Гасан знав, що Iбрагiм, щойно прибувши до Стамбула, покликав до столицi
боснiйського санджакбега Хусрева,  щоб  провести  слiдство  про  зникнення
французького посла з рубiном Луїзи Савойської.  Султановi  про  це  ще  не
доповiв, i Сулейман не знав нi про посла, нi про самоцвiт. Переселившись у
вiдбудований Коджа Сiнаном палац  па  Ат-Мейданi,  великий  вiзир  поробив
своїх голодраних.  братiв  управителями  двора,  матiр  перевiв  у  iслам,
батьковi дав санджак iз рiчним прибутком  па  кiлька  тисяч  дукатiв,  але
старий рибалка з острова Парги не  поїхав  урядувати  в  своєму  санджаку,
лишився в Стамбулi, тинявся по брудних таємних  корчмах,  п'яний  спав  на
вулицях, ганьблячи свого високопосадного сина. Про це султановi теж  нiхто
не доповiдав, та й навiщо? Валiде щотижня вiдвiдувала свого зятя й  доньку
Хатiджу в Їхньому розкiшному палацi, мабуть, охоче перебралася  б  до  них
назовсiм, але не  дозволяла  гiднiсть,  та  й  не  хотiла  втрачати  свого
законного становища повелительки гарему. Знав Гасан-ага й про те, що першi
три ночi пiсля прибуття з Єгипту Iбрагiм провiв не з жоною, а з  султаном,
якому привiз дорогi кандiйськi вина i приготував безлiч нових мелодiй, якi
сам грав на вiолi. Мелодiї збирав з усього свiту, для  цього  тримав  коло
себе  високоплатного  вчителя-перса,  щодня  удосконалювався  у  мистецтвi
грати, знаючи, яку втiху матиме вiд тої гри Сулейман.  Єдине,  чого  нiхто
нiколи не мiг знати,- це про нiчнi розмови  султана  з  своїм  улюбленцем.
Дiльсiзи мовчали. А хто ще мiг проникнути у святая святих?  Були  здогади,
що султан здебiльшого мовчить, слухаючи, як вертлявий грек награє на вiолi
та читав йому старовиннi книги. Коли мовчиш,  гарно  думається,  а  султан
любив подумати, це всiм було вiдомо. Про  що  говорить  Сулейман  у  своїй
ложницi з Роксоланою, так само нiхто не мiг нi знати, нi догадуватися, але
тут уже всi були впевненi, що султан не мовчить,  а  говорить,  бо  яка  ж
жiнка дасть помовчати чоловiковi, та ще в постелi?
   Не  були   таємницею   й   зустрiчi   Iбрагiма   з   Луїджi   Грiтi   i
Скендер-челебiєю.  Ця  трiйця  вершила  всi  фiнансовi   справи   iмперiї,
вишукувала для султана кошти на утримання армiї  i  стамбульського  двору,
для яких уже мало було  навiть  державних  прибуткiв.  "Вишукувати  кошти"
викликало недовiрливi посмiшки навiть у  людей  невтаємничених.  Як  можна
щось знайти там, де його немає i не може бути? Жити ставало гiрше й гiрше.
Пiднiмалися цiни на золото й срiбло. Росли цiни на одяг  i  продовольство.
Коли згiдно  з  древнiми  османськими  законами  iз  ста  дiрхемiв  срiбла
карбували чотириста акча грошей, то  тепер  карбували  вже  шiстсот  акча.
Надзвичайнi державнi податки виникали один за одним.  Готуючись  до  нової
вiйни, султан дозволив Iбрагiму здерти з усiх  жителiв  iмперiї  подвiйний
податок з голови. У кого не було грошей, продавали сестер, жон, матерiв. А
державi все було мало. Марнотратство на розваги й прикраси перевершило всi
межi. Сукно, атлас, шовковi та  бавовнянi  тканини,  тюрбани  й  покривала
продавалися неповним аршином. При дворi й  повсюди  в  iмперiї  спалахнула
пошесть хабарництва, без хабара пiд  виглядом  бакшишу,  тобто  звичайного
дарунка, не надавався жоден  пост,  жодне  мiсце,  а  придворнi,  наляканi
перешептами про новi та новi крутiйства Iбрагiмової  трiйцi,  всi  зусилля
свої спрямовували тепер на те, щоб зiбрати сякий-такий скарб,  мовляв,  на
чорний день завжди знадобиться бiла копiйка.
   Власне, Гасан ще й досi дивився на великого вiзира очима яничара, якому
при Iбрагiмовi стали платити  удвiчi  менше,  примушуючи  охороняти  життя
людей, що  почали  жити  удвiчi  розкiшнiше,  нiж  колись.  Завдати  бодай
незначної прикростi пихатому грековi - хто з  яничарiв  вiдмовився  б  вiд
такої спокуси? А Гасан знав, що вiн завдасть прикростi великої.
   Обдумав свiй похiд до великого вiзира ретельно й  дбайливо.  Попросився
на прийом заздалегiдь. Узяв iз собою  двох  Гасанiв  i  двох  Iбрагiмiв  -
Каллаша i Яйгу, себто пияка i базiку, щоб не самому нести золотi  скриньки
з коштовностями, сам доглянув, щоб його яничари вбралися у подарований  їм
Роксоланою новий розкiшний одяг, сподiваючись ще й цим вразити грека, який
кохався у розкошi, вигадував новi вбрання не тiльки  для  себе,  а  й  для
своїх слуг, для зброєносцiв i пажiв, викликаючи заздрощi та нарiкання  при
дворi.
   Великий вiзир справдi був вражений небаченою пишнотою Гасанового одягу.
Вiн навiть оббiг Гасана довкола, так само  оббiг  його  людей,  позиркуючи
своїми меткими очима й зблискуючи  гострими  зубами  з-пiд  чорного  вуса.
Гасан шанобливо, як i належало перед таким високим  сановником,  кланявся,
кланялися i яничари, хоч їм це й нелегко давалося,-  перше,  що  незвичнi,
окрiм того, заважали й цупкi, протканi золотом, мов дротом, шати.
   Врештi Iбрагiм, мовби вперше помiтивши в руках у Гасанових  людей  такi
знайомi йому золотi, садженi самоцвiтами скриньки, спитав:
   - Це що?
   - Звелено повернути,- сказав Гасан.
   - Рабе, як смiєш? - прискочив до нього Iбрагiм.
   - Обидва ми раби султановi,- спокiйно нагадав йому Гасан.
   - Знищу!
   - Це не так легко зробити.
   - Тiльки султан може менi...
   - А султанша?-глумливо поспитав Гасан.-Чи  слово  султаншi  Хасекi  для
тебе нiчого не важить? Вона звелiла вiднести тобi оце начиння i ще звелiла
передати, щоб своїх рабинь чи пiдложниць -  не  знаю  вже,  хто  там  вони
є,лишив при собi й не смiв посилати їй. Оце й усе.
   I вiн знов став кланятися нижче й нижче, до самих килимiв, а за  ним  i
його яничари, якi поставили  принесене  й  норовили  мерщiй  вислизнути  з
прийомного покою великого вiзира, щоб подалi вiд грiха, бо руки  їхнi  хоч
останнiм часом i вiдвикли тримати шаблю, але все ж свербiли й стискувалися
в кулаки при цьому чоловiковi.
   Iбрагiм дивився вслiд Гасановi i нiяк не мiг  збагнути,  хто  ж  завдав
йому бiльшої образи: Роксолана, ця  нiкчемна  рабиня,  яку  вiн  купив  на
Бедестанi й мiг би знищити колись одним помахом  пальця,  чи  цей  молодий
яничарський ага, що здобув султанську ласку лише завдяки тому,  що  в  цей
час не було в  столицi  його,  Iбрагiма,  який  би  розправився  з  пiдлим
яничарським смiттям без будь-яких зусиль, купивши найпродажнiших з них  ще
до того, як Ця смердюча наволоч надумала збунтуватися.
   -Вони ще мене не знають,- шепотiв Iбрагiм навздогiн Гасановi.- Ще нiхто
не знає мене, але взнають! Взнають!
   Мовчав про свою ганьбу. Нiчого не сказав султановi, бо  й  не  до  того
було: Сулейман збирався в похiд проти угорського короля,  приймав  послiв,
розсилав по всiх усюдах гонцiв з  повелiнням  санджакбегам  i  бейлербегам
пiднiмати спахiїв на священну вiйну проти невiрних. Це вимагало  скупчення
усiх державних зусиль, i не до дрiбних образ тепер було, хоч  би  ображенi
були найвищi особи в iмперiї.
   Посли вiд Венецiї i Дубровнику, гаразд вiдаючи, що  нова  вiйна  або  ж
принесе новi торговi  привiлеї  для  їхнiх  республiк,  або  ж  вiдбере  й
привiлеї давнi, не сидiли склавши руки,  а  нагадували  про  себе  щедрими
дарунками  султановi,   Роксоланi,   вельможам.   Посол   вiд   полоненого
французького короля благав, не вiдкладаючи, вдарити  на  iмператора  Карла
або ж  на  його  брата  Фердiнанда,  якому,  за  угодою  мiж  Габсбургами,
дiсталася Австрiя. Польський посол ждав, коли його пустять перед султановi
очi, щоб просити миру для  Польщi  й  Угорщини,  де  на  тронi  сидiв  син
Владислава Ягеллона Лайош, але Сулейман не хотiв бачити посла Яна,  допоки
той не вдовольнить забаганки султаншi Роксолани, посланi ж до  королiвства
люди барилися, бо дорога була далека, тяжка й небезпечна. Коли  ж  нарештi
пiсля багатьох мiсяцiв нетерплячого очiкування, змученi й  зрозпаченi,  нi
про що, власне, й не  довiдавшись,  посланцi  повернулися  до  Стамбула  i
Гасан-ага з'явився у караван-сараї па Константиновому базарi,  щоб  почути
вiд папа Яна про наслiдки їхньої виправи, королiвський посол забажав,  щоб
його допущено було до султаншi Роксолани, бо вiн сам має повiдомити їй те,
що має повiдомити, а також пiднести дарунки  вiд  iменi  короля  Зигмунда:
золоту троянду, ковану iталiйським майстром i ношення велике  з  польських
бурштинiв, i ланцюг золотий дротової роботи, ваги в якому сто сорок чотири
дукати.
   - Не в мене ж питати такого дозволу,- знизав плечима Гасан-ага.-  Та  й
звичаю такого немає, щоб султанша приймала послiв. Коли ж  прийде  дозвiл,
то чекати знов доведеться його довго.
   - Хай пан передасть, що маю вiстi для султаншi,- поважно  мовив  посол.
Не казав Гасановi, якi саме вiстi, та й не переймався  вельми  тим,  добрi
вони чи лихi. Мав вiстi - втiшався цим, бо хiба  ж  не  призначення  посла
.передавати  вiстi,  бути  приятелем  правди,  слугою  вiдвертостi,  рабом
щиростi?
   Навiть  Гасан  ще  не  знав  до  кiпця  розмiрiв  влади  Роксолани  над
Сулейманом. Щойно вiн переповiв  султаншi  свою  розмову  з  послом  Яном,
передавши його незвичне прохання, як за кiлька  днiв  владою  султанського
iменi брами Топкапи розчинилися перед польським послом i  його  поставлено
не перед самим султаном, не перед великим вiзиром, який за звичаєм приймав
послiв, а перед Роксоланою, яка милостиво  прийняла  дари  вiд  польського
короля i поклони вiд посла, а також вислухала пана Яна,  хоч  лiпше  й  не
слухала б. Дивилася, як  стовбурчаться  самовпевнено  вуса  пана  Яна,  як
поважно вимовляє вiн кожне слово, хизуючись добiрною польщизною, радий, що
його мову може належно поцiнувати така висока особа, жахалася почутому, не
могла повiрити, щоб чоловiк мiг так спокiйно, майже смакуючи, переповiдати
такi  жахливi  речi.  Рогатин  лежить  у  руїнах.  Церкви  попаленi,   усе
сплюндроване, люд понищений. Нi Лiсовських, нi Скарбських, нi  Теребушкiв,
нi Зебриновичiв, нiкого, нiкого, новi люди прийшли на  згарища,  починають
нове життя, яке так само щомитi  може  урватися  вiд  набiгу  дикої  орди.
Власне, посол i прибув до  султана,  щоб  просити  миру  для  всiєї  землi
Польської i спокою вiд Кримської орди для  її  схiдних  земель,  що  стали
пусткою.
   Роксолана вiдпустила посла, ще, здається, й мовила йому ласкавi  слова,
обiцяла, що султан незабаром допустить його  перед  свої  очi,  всмiхалася
владно, а в самої у душi кричав бiль: невже то все правда, невже, невже?
   Досi ще сподiвалася на  чудо.  Досi  здавалося,  нiби  все,  що  з  нею
Вiдбувається,- лиш сон, нiби спала вона п'ять нескiнченно довгих рокiв  на
своїй самотнiй постелi, далеко вiд дому, вiд рiдних, i роздiляли їх тiльки
простори, стихiї i загадковiсть. Тепер  мала  прокинутися,  i  пробудження
було жахливе. Простори стали бездонною  прiрвою,  стихiї  -  невiдворотною
смертю всiх рiдних i близьких,  загадковiсть  -  катiвською  визначенiстю.
Знов згадувала й не згадувала. Вiдчай ще бiльший, нiж тої ночi, коли палав
Рогатин i коли кинуто її у неволю,  охопив  Роксолану.  З  тугою  давилася
назад i довкола - якi ж  високi  мури  Топкапи  i  вежi  над  юши  i  якою
безнадiєю сповита ця земля i небо над нею. Батькiвський дiм, що жив  у  її
зболенiй уявi, зник назавжди, нiяких  надiй,  нема  за  що  зачепитися  нi
розумом, нi серцем. Навiть могил немає, щоб упасти перед ними  на  колiна,
плакати й цiлувати землю, поставити хрести, класти квiти - цю марну  надiю
вiдшкодувати  невiдшкодоване,  повєрнути  навiки  втрачене,  втiшитися   у
невтiшному горi. Горе, горе! Горе було в  цих  мурах  i  будiвлях,  у  цих
безконечних садах, у високих кипарисах, що  мовчазливо  вигойдувалися  пiд
вiтром, мов  темнi  мертвяки  в  неухильному  загрозливому  падiннi;  горе
прозирало крiзь плетиво химерних рослин, безглуздих у  своїх  буйнощах,  у
своїй  жадiбностi  й  склубоченостi;  горе  розбризкане  було  краплями  й
згустками кровi на трояндах, що червонiли, мов серця усiх невинно  убитих,
замучених,  понищених;  горе  свiтилося  з  безсоромно   голих   стовбурiв
платанiв. I не знайдеш винних, нiкому не поскаржишся, не заплачеш нi перед
ким. Матусю рiдна, чи бачиш ти свою нещасну дитину з  того  свiту?  А  ти,
отче? I де твiй бог всемогутнiй i милосердний, що не прийшов на  помiч  нi
тобi, нi твоїй єдинiй доньцi!
   Все ж знайшла в собi силу, щоб  попросити  Сулеймана  за  королiвського
посла, i Яновi з Тенчина було дано урочистий прийом султаном  i  султаншею
уперше в дiях Османської держави i  дано  також  вiдпуск  вiд  султанської
пресвiтлої особи з повною, щоправда,  неписаною  вiдповiддю  про  обiцянку
вiчного миру, й дарами для короля Зигмунта, i подякою за королiвськi  дари
султановi:
   плащ королiвський, золотом  протканий,  з  червоним  берегом  згiдно  з
польським  звичаєм,  зорями  золотистими  засiяний,  цiпок  бурштиновий  у
золотi, ланцюг золотий, шмельцьований в лицарськi вузли, вагою 364  дукати
i ланцюг золотий, кручений в пуклi, ваги 288 дукатiв. Ще  султан  поспитав
пана Яна, чи правда, що  п'ятсот  лiт  тому  iмператор  германський  Оттон
подарував першому польському королевi Болеславовi Хороброму  золотий  трон
Карла Великого з його гробу в Аквiзгранi, але посол не вмiв вiдповiсти, де
той трон нинi зберiгається i чи  вiн  ще  цiлий,  чи  вже  пропав  десь  у
безконечних вiйнах i королiвських чварах.
   Роксолана сидiла впродовж усього прийому  на  тронi  Османiв  поруч  iз
Сулейманом мовчки, з сухими очима, сановно усмiхалася пановi  Яну,  котрий
вдоволено стовбурчив свої котячi вуса,  а  в  самої  у  душi  лунали  такi
ридання, що вiд них мiг би здригнутися цiлий свiт. Але в Топкапи нiколи не
чують ридань, Топкапи великi. Тут не чують нi ридань, нi  дитячого  плачу,
нi зiтхань. Тут промовляє лише ненависть, та звiрi ревуть у пiдземеллях, i
над усiм .влада незрима, безiменна,  таємна,  саме  тому  i  безмежна,  бо
таємне не може мати обмежень.
   Тепер Роксолана знала: вона  не  має  нiчого,  крiм  влади,  i  повинна
мститися цьому жорстокому свiтовi тiльки владою.
   Послала Гасана навздогiн  польському  пословi,  щоб  передав  грошi  на
вiдбудову рогатинських церков. Щоб вiдбудували ще лiпшими, нiж вони  були,
з iконами й книгами, з оборонними мурами i вежами i щоб простежено за  тим
було з усiєю дбайливiстю i пильнiстю, бо вона й сама ще не раз припильнує,
хоч iменi її називати не треба i згадувати про дар не слiд, бо перед богом
усi безiменнi й грiшнi.
   Коли вже вiдпровадила Гасана  з  саквами,  повними  золота,  згадала  в
гiрких сльозах свого нещасного отця, згадала i його давнi вiршi,  якi  вiн
часто викрикував, бо чiплялася за його дивовижну пам'ять усяка всячина, iз
якої вони з матусею кепкували, маючи тисячi  пiсень  i  спiваночок,  таких
мелодiйних поряд iз кострубатими  словесами  отця  Лiсовського.  А  тепер,
повертаючись думкою в минуле, якого вже не повернеш, шепотiла цi незграбнi
батьковi вiршi, й заливалася слiзьми, i шкодувала, що не  може  вкласти  в
сакви iз золотом ще й золотих цих слiв: "Мужайся,  многоплеменний  росскiй
народе, да Христос начало крепости в тебе буде".
   Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й  для  рiдної  землi.
Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? I як?
   Коли Гасай повернувся i доповiв султаншi,  що  все  зроблено,  як  вона
велiла, не побачив на її обличчi нiяких слiдiв горя i розпачу, що  були  в
душi Роксолани. Нещастя навчило її приховувати найтяжчi  болi,  страждання
загартували душу.
   Дала доручення Гасановi знайти на Бедестанi  старого  купця  на  ймення
Сiнам-ага й поставити їй перед очi. Сама ще не знала, що  з  ним  зробить,
хотiла бачити  i  нетерпляче  перепитувала  Гасана,  де  той  купець,  але
Сiнам-аги не було в Бедестанi, не було й у Стамбулi, казали, що приправляє
з Кафи новий товар. Товар? Який товар? Людей? Живих людей на продаж!
   Нарештi купця приведено. Вiдiрвали вiд товару ще на пристанi в Золотому
Розi. Привели, як був. Брудного й зашмарканого. Мабуть, пошарпаного бурями
чорноморськими, бо море завжди неласкаве до людоловiв. Сiнам-ага  не  смiв
пiдвести очей на султаншу. Упав на колiна. Повзав по килиму, їв ворс.
   - Де був? - спитала Роксолана. Вiн белькотiв про товар.  Про  щедрiсть,
яка розоряє купця. Про аллаха.
   - Який товар? Людей? Ти, людопродавцю! Знаєш хоч, кого й куди продав?
   - Ваша величнiсть...
   Сiнам-ага плазував по килиму, шамрав беззубо,  клявся  аллахом  i  його
пророком, що  вiн  чесний  челебiя,  що  людьми  не  торгував,  а  коли  й
трапилося, то хiба що випадок, про який i згадати  лячно,  вiн  же  чесний
челебiя, все життя проплавав на  водах,  пiд  бурями,  дощами,  загрозами,
через море до дунайських  мунтянiв,  тодi  возами  через  Волощину  аж  до
королiвства, возив туди бурський чамлiт [63], багазiю [64] й мухаїр  [65],
килими, турецьку фарбу, кiнськi убори, брав звiдти бецькi чвалiнки й  ножi
чеськi, сукна лунськi, гданськi й фалендиш, шапки-магерки, горючий камiнь,
хутра. А в Кафi вiн i не був  нiколи,  бо  хiба  ж  там  купцi,  хiба  там
торгiвля?..
   Роксолана  чула  чи  й  не  чула  той  хапливий  перелiк,  те  безладне
белькотiння, але слово  "Кафа"  вдарило,  мов  ляпас.  Кафа  -  ця  огидна
ненаситна паща, що пожирала кров її народу, зжерла, проковтнула  її  саму,
її життя, її свободу. Один раз  вiдмовишся  вiд  свободи,  а  тодi  навiки
забудеш, що то таке.
   Вже  й  не  дивлячись,  гидливо   вiдчувала   поряд   з   собою   цього
людинопродавця. Боже  праведний!  Таке  нiкчемство,  така  ницiсть...  її,
молоду й зухвалу... I вона не вирвалася, не втекла, мимоволi зрiвнялася  з
цим старим покидьком, з цим недовiрком. Навiть знання власної  нiкчемностi
може зробити нас великими, пiдняти над  безмовнiстю  природи,  яка  нiколи
нiчого не знає. Роксолана мала  змогу  поглянути  тепер  на  своє  колишнє
життя, з висоти вознесiння побачити неймовiрнiсть пониження i не заплющити
очей; не заридати в розпуцi, а з мовчазною погордою вiдвернутися, мовби  й
не було нiчого, нiби не з нею самою, не з її  народом.  Бо  ж  вона  тепер
султанша. Всемогутня повелителька. Знає  собi  справжню  цiну,  нiколи  не
уподiбниться нi звiру без душi, нi ангелу без плотi.
   Вона мовчки погордливо вiдвернулася вiд Сiнам-аги. Той повзав, скiмлив,
благав хоч слова, хоч погляду, хоч поруху.
   Нiчого й нiзащо!
   Гасан-ага штовхнув купця чоботом, викинув за дверi, як стару ганчiрку.
   - Забирайся геть i моли аллаха, що несеш звiдси свою паршиву голову!

   МНОГОТРУДДЯ

   Сiвши на трон Османiв поруч  iз  Володарем  Вiку  султаном  Сулейманом,
опинившись серед титанiв, пiднявшись до небес, могла  нарештi  озирнутися,
поглянути на свiт, покiнчити назавжди з обмеженiстю й заслiпленням, на якi
приречена була в гаремi цi п'ять перших рокiв перебування у Стамбулi.
   Як вона радiла своїм дiтям, своїм синам, кожен з яких вiщував їй дедалi
бiльшу волю! Барабани  гримiли  пiсля  появи  на  свiт  кожного  її  сина,
барабани Мехмеда, Селiма, Баязида, барабани її торжества, сили й перемоги.
Могла б заспокоїтися i навiки залишитися за стiнами гарему, насолоджуючись
музикою султанських барабанiв, якi заколисували  османських  жон  ось  уже
скiльки вiкiв, бо ж голос барабанiв завжди мiж добром i  злом  посерединi,
як мiсяць серед ночi. Яка облуда! Як могла вона бодай на  мить  пiдпустити
до себе отруйну змiю вспокоєння й примирення!  А  та  мить  тривала  понад
п'ять рокiв! Колись її учили, що тiльки в день страшного суду, коли мертвi
пiдведуться з могил, дано буде людинi побачити все, що було i чого не було
й не буде нiколи. Тепер не хотiла ждати того дня, бо вже була в  могилi  й
пiдвелася з неї сама, без будь-чиєї помочi, без богiв i  дияволiв.  Хотiла
бачити i знати все i рвалася на простори знання всiма силами  своєї  душi.
Ще й не видобувшись на вершини, не здолавши й  не  усунувши  ворогiв,  вiд
яких аж кишiло довкола, вже зазнала непередаваного вiдчуття:  нiби  широко
вiдчинилися невидимi дверi й вiльний свiт огорнув  її  звiдусiль,  могутнє
життя нахлинуло на неї у борiннях, криках, стогонах, спалахах,  зiтханнях,
красi, величi, многотруддi. Подiї, знанi й незнанi, вгадуванi, почутi лише
згодом, ставали рядом, дивували, лякали, приголомшували, розтривожували.
   Папа римський послав Мартiновi Лютеру буллу  про  вiдлучення  його  вiд
церкви, Лютер спалив буллу. Лукас Крапах зробив портрет Лютера (гравюра на
мiдi), Дюрер намалював портрет Еразма  Роттердамського.  Магеллан  вiдкрив
Чiлi й протоку, названу його iм'ям, через яку потрапив до океану, що  його
найменував Тихим. Якийсь нiмець iз Нюрнберга працював над нарiзкою  ствола
вогнепальної зброї, щоб з неї влучнiше було стрiляти  в  людей.  В  Аахенi
короновано iмператора Карла П'ятого. Король  Францiск  заснував  у  Парижi
королiвську бiблiотеку, яка згодом стане Нацiональною. У Венецiї здiйснено
перше повне видання священної  книги  євреїв  -  талмуда.  Лютер  переклав
бiблiю нiмецькою мовою, Тиндаль - англiйською. Англiйський  король  Гснрiх
VIII написав "Золоту книгу" для спростування єретицьких iдей  Лютера,  хоч
згодом  сам  виступив  проти  римського  папи,  який  не   дозволив   йому
розлучатися з  черговою  жоною.  Кримська  орда  вже  вкотре  нападала  на
українськi землi i ходила навiть на Москву. Мiкеланджело почав роботу  над
каплицею Медiчi. Бiлорус Франциск  Скорина  органiзував  у  чеськiй  Празi
друкарню,  проклавши  тим  першу  стежку,  по  якiй   почало   розвиватися
книгодрукування схiдних  слов'ян.  Народився  Фiлiпп  де  Монс,  майбутнiй
великий композитор мадригалiв. Магеллана вбили тубiльцi на  Фiлiппiнах.  У
Францiї стали ткати  шовк.  Корабель  Магеллана  "Вiкторiя"  пiд  командою
Себастяна дель Кано  повернувся  до  Севiльї,  вперше  в  iсторiї  людства
здiйснивши кругосвiтнє плавання. Почали друкувати книги у Кембрiджi. Помер
папа Андрiан VI - останнiй папа неiталiєць. У Швецiї став  королем  Густав
Ваза, покiнчивши з датським пакуванням. Тiцiан  намалював  одну  iз  своїх
кращих картин "Похорон Христа". В Нiмеччинi вибухнула селянська  вiйна,  i
хоч повстанцi були запаленi  iдеями  реформацiї,  Лютер  зрадив  селян.  У
Швейцарiї почав реформацiю церкви Цвiнглi.  Розвивалися  науки  "тiлеснi",
себто природничi, й "знання серединнi", або абстрактнi.  Скалiгер  вiдкрив
метал, що не пiддавався плавленню.  Рудольф  запровадив  знак  квадратного
кореня  у  математицi.  Макiавелi  написав  "Iсторiю  Флоренцiї".   Вперше
надруковано  а  оригiналi  медичнi  працi   Галена.   Створено   пружинний
годинниковий механiзм, Францiск I потрапив у полон  до  iмператора  Карла.
Тим часом Перуджино малював  картину  "Поклонiння  волхвiв",  Корреджiо  -
"Нолi ме тангере",  Тiцiан  -  "Бахус  та  Арiадна".  Нарештi,  саме  тодi
з'явилися клавiкорди, мовби  для  того,  щоб  мелодiйно  пригравати  цьому
многотрудному немелодiйному столiттю, яке, незважаючи  на  вибух  людської
талановитостi  й  невпокiрливостi  людського  духу,  повнилося   стогонами
вмираючих,  криками  катованих,  гуркотом   недавно   винайдених   гармат,
моторошною  трiскотнявою   вогиищ   iнквiзицiї,   зловiсним   вигупуванням
османських барабанiв, що били  невтомно,  безугавно,  вiстуючи  про  кров,
смерть, потоптання усього живого.
   I хто б там почув за тими барабанами кволий голос жiнки, яка ще й  сама
не знала своєї справжньої сили?

   ТРЯСОВИНА

   "Душе моєї душi,  мiй  володарю!  Привiт  тому,  хто  здiймає  ранковий
вiтерець; молитва до того, хто дарує  солодкiсть  устам  закоханих;  хвала
тому, хто сповнює жаром голос улюблених; поважання тому, хто  палить,  мов
слова пристрастi;
   безмежна вiрнiсть тому, хто осяяний  пречистою  свiтлiстю,  як  лиця  й
глави вознесених; тому, хто є  гiацинтом  в  образi  тюльпана,  напахчений
ароматом вiрностi; слава тому, хто перед вiйськом тримає знамено перемоги;
тому, чий клич "аллах! аллах!"  почуто  на  небi;  його  величностi  моєму
падишаховi передаємо диво Найвищого Володаря i бесiди Вiчностi.
   Просвiтленiй совiстi, яка прикрашав мою свiдомiсть i є  скарбом  свiтла
мого щастя i моїх засмучених очей;  тому,  хто  знає  мої  найсокровеннiшi
таємницi; спокоєвi мого зболiлого  серця  й  умиротворiнню  моїх  зранених
грудей; тому, хто є султаном на  престолi  мого  серця  i  в  свiтлi  мого
щастя,- поклоняється його  довiчна  рабиня,  вiддана,  iз  стома  тисячами
опiкiв на душi. Якщо Ви, мiй володарю, моє найвище райське  дерево,  бодай
на крапелиночку зводите подумати або спитати про цю Вашу сиротину, знайте,
що всi, крiм неї, перебувають пiд шатром милостi Всемилостивого.  Бо  того
дня, коли зрадливе небо всеохватним болем учинило надi мною насильство i в
мою душу, незважаючи на цi бiднi сльози, встромила численнi мочi  розлуки,
того судного дня, коли в мене вiднято вiчнi пахощi райських  квiтiв,-  мiй
мир перетворився на розмир, моє здоров'я - на недугу, а  моє  життя  -  на
загибель. Вiд моїх безперервних зiтхань, ридань i болiсних крикiв,  що  по
вгавають нi  вдень  нi  вночi,  душi  людськi  виповнилися  вогнем.  Може,
змилується творець i, зглянувшись на мою  тугу,  знов  поверне  менi  Вас,
скарб мого життя, щоб порятувати мене вiд такого вiдчуження i забуття. Хай
же те станеться, о володарю мiй!
   День менi в нiч обернувся, о мiсяцю туги...
   Мiй володарю, свiтло мого ока, немає ночi, яка  б  не  спалювалася  вiд
моїх гарячих зiтхань, немає надвечiр'я, коли б не долiтали  до  небес  мої
голоснi ридання i моя туга за вашим сонячним лицем.
   День менi в нiч обернувся, о мiсяцю туги..."
   Невже не знала Роксолана, що пише  султановi,  який  пiсля  Белграда  й
Родосу задумав потопити в кровi землю угрiв? Чи була бодай крихта  щиростi
в цих дивних листах, чи тiльки обман i мертвота задавнених  умовностей?  А
може, й у цьому нещирому словоливствi хотiла перевершити всiх?
   Сулейман знов був у походi. Цього  разу  проти  Угорщини.  Виступав  iз
Стамбула в понедiлок 23 квiтня 1526 року в день Хизира, коли  поля  стають
зеленими, коней виводять на пашу, а султанський двiр переїжджає на лiто  в
Карагач.  Перед  цим  гонцi  розскакалися  по  всiй   iмперiї,   передаючи
султанський указ спахiям, якi  володiли  царськими  тiмарами,  вирушати  в
похiд на невiрних, маючи згiдно зi звичаєм потрiбний  обладунок,  помiчних
людей, харчiв i одягу на пiвроку вiд дня Хизира до дня Касима; йти кожному
своїм шляхом, щоб на початку липня зiбратися усiм коло Белграда. Готування
було в Стамбулi, по всiх усюдах  безмежної  Османської  iмперiї.  Натирали
воском i лоєм повiддя, сушили барабани, точили шаблi,  кували  наконечники
списiв, парили й склеювали дерево для лукiв,  виливали  гармати,  стругали
дерево для галер, вiдбирали  баранiв,  складали  в'ялене  м'ясо  в  сакви,
сушену садовину - в шкiрянi мiхи, шили знамена.
   У день Хизира правовiрнi кидають роботу i йдуть гуляти. Вагiтна  жiнка,
яка працює у цей день, народить виродка. Тому Роксолана, котра знову  була
в надiї, не вийшла того дня за стiни гарему проводжати  султана.  Прощання
вiдбулося вночi, у султанськiй ложницi, на безмежних зелених простирадлах,
па цих зелених луках, де народжувалася її любов i росла, як молода  трава,
i, може,  мала  колись  i  зiв'янути,  але  ще  не  в'янула,  розросталася
пагiнням, пазеленню, буйнощами!
   У квiтнi йдуть дощi,  якi  вважають  священними.  Дощовою  водою  поять
хворих. Дiвчата змивають голови, щоб пишно росли  коси.  Коли  дощi  йдуть
сорок днiв, у народi панує радiсть. Рiжуть баранiв, роздають м'ясо бiдним,
моляться в мечетях. В день Хизира, пiд дощем, саджають коло будинкiв плющ,
щоб усi хворощi з господарiв вийшли, як плющ обiв'ється довкола  дому.  Чи
саджала плющ Роксолана?
   Сулейман виходив iз Стамбула в пишнотi й блиску, яких не мiг затьмарити
навiть рясний  дощ.  Вiзири  Мустафа  i  Аяс,  у  тканому  золотом  одязi,
супроводжували султана. Великий вiзир Iбрагiм, весь у самоцвiтах i золотi,
їхав осiбно, мовби ще один султан.  Двiрський  супровiд,  воєводи,  улеми,
тодi яничари й кiнне вiйсько, розгорнувши  зеленi  знамена,  вирушали  пiд
гуркiт барабанiв, пiд завивання вiйськових  зурн,  що  невтомно  награвали
древнiй марш султана Санджара, з дикими викриками, що могли б заглушити  й
мертвого. Де ступить кiнь турка, там уже не росте трава. За вiйськом  iшли
верблюди iз скарбницею i святими книгами, слони в позолочених  навушниках,
конi й мули пiд в'юками. Тiльки на першiй ночiвлi було  розiпнуто  пiвтори
тисячi шатер. Iшли слухняно, радо, охоче, бо так надумав їхнiй султан. Вiн
не водив їх на штурм фортець, але в походи йшов разом з ними.  Був  завжди
мовби перевтомлений, голова пiд важким велетенським  тюрбаном  схилена  на
довгiй, нiби пташинiй шиї, очi, заглибленi в щось потойбiчне,  наче  й  не
помiчають нiчого довкола, а насправдi зiркi до дрiб'язковостi - нiчого  не
лишається для них непомiченого, вiд воїна до улема, вiд пашi до  арбаджiї,
лиховiсно пильнi очi загадкового володаря. Дивний султан. Брав тiльки  те,
чого не могли взяти його предки: Белград, Родос,  тепер  Угорщину.  Воював
тiльки з невiрними, хоч, може, й сам нiс у собi їхню  кров  i  найкоханiшу
жону взяв з них. Справдi дивний султан, але  хiба  можна  пояснити  вчинки
чоловiка, над яким не стоїть нiщо, крiм вiчностi й смертi?
   Хто знає своє  призначення?  Може,  оцi  походи:  через  гори  й  лiси,
повiльне, безупинне, уперте просування кудись i  є  життя?  Не  вiйна,  то
лови, коли десятки тисяч озброєних безжальних людей  вибивають  звiрiв  на
велетенських просторах, не лишаючи нiчого живого.
   Коли взимку творив лови в околицях  Едiрне,  то  погрожував  не  тiльки
безмовним звiрам, але й людськiй  чужiй  силi,  iмператоровi  Карлу,  папi
римському, всьому свiтовi, всiй землi, яка однаково  не  лякається  нiяких
погроз, хоч бийся об неї в розпачi та безсиллi  з  усiм  своїм  iсламським
воїнством.
   Земля розлегла, безмежна, прекрасна, потужна, всеплодюща i  всемогутня,
а ти перед нею крихкий, слабосилий, тимчасовий, i  єдине,  що  можеш,-  це
поєднатися з нею, вернутися в її лоно або ж смертним прахом, або ж зухвало
вистрибнувши, як той Емпедокл, що кинувся в жерло вулкана.
   Та коли  тобi  дана  небачена  сила,  коли  володiєш  половиною  свiту,
мимоволi виникає спокуса стати на  змагання  з  землею,  охопити  її  всю,
подолати, пiдкорити. Не людей на нiй, бо вони безсило падають пiд  ударами
меча, як скошена косою трава, а  саму  землю!  Нiму,  непорушну,  могутню!
Поєдинок сам на сам, помiчникiв бути не може, все слугує тiльки допомiжним
знаряддям, все,  що  заважає  цьому  божевiльному  намiровi,  прибирається
безжально й просто, як здмухуються з столу крихти хлiба.
   Понад  сто  тисяч  вiйська,  триста  гармат,  сотнi  галер  по   Дунаю,
безконечнi обози, отари баранiв на зарiз, верблюди, конi, мули, вiслюки  -
все це темними хмарами, у потоках безугавного дощу сунуло знов до  зелених
придунайських рiвнин, щоб убити на них усе живе, потоптати,  сплюндрувати,
понищити. Вирубували цiлi лiси для вогнищ,  випивали  рiки  води,  з'їдали
скирти м'яса й хлiба, лишили по собi гори нечистот;  орди  пацючнi,  хмари
стерв'ятникiв супроводжували вiйська  на  всiх  їхнiх  дорогах,  мор  iшов
слiдом невiдступне, як доля. Терзали нападникiв вiдважнi гiрськi ускоки  -
болгари, серби, волохи. Не лякалися нiчого, їхня земля,  їхнє  небо,  Їхнi
гори! Пiдкрадалися до самого ворога, хапали полонених,  убивали  тих,  хто
пробував опиратися, грабували обози. Не помагало нiщо:  нi  яничари,  яких
послано вперед для забезпечення вiд нападiв, нi жахливi  кари.  В  Родопах
зловлено п'ятьох болгарських ускокiв, двох повiшено, трьох набито на палi,
коло Крушеваца повiшено впiйманих сербiв, чотирьох посаджено на  палi,  ще
шiстьох набито на падi пiд горою Авала, вже перед самим Белградом. Дощ лив
безугавно сорок днiв i сорок ночей. Верблюди гибiли вiд вологостi. Воли  з
гарматами загрузали в багнюцi.  На  рiках  позносило  всi  мости.  Коли  в
Белградi султан влаштував огляд  вiйська,  виявилося,  що  багато  спахiїв
прийшло без належного обладунку i без харчiв.  У  них  вiдiбрано  земельнi
надiли, багатьох скарано смертю. Безжально карали смертю купцiв, якi  йшли
за вiйськом i,  порушуючи  встановленi  султаном  цiни  на  продовольство,
лупили з воїнiв цiни вищi. Султан, як завжди в походах,  поволi  наливався
холодною люттю, що росла в ньому, як води в Дунаї  й  Савi,  вiн  ждав  її
нетерпляче, стежив, як призбирується у ньому, накопичується,  заливає  усе
його єство. Лють була несвiдомим виправданням перед самим собою.  Нападала
щоразу, коли починав нову вiйну. Так було пiд Белградом, пiд Родосом,  так
мало бути й тепер. Його наближенi вважали, що султан лютиться  на  поганих
виконавцiв його наказiв, на вiйськовi невдачi й поразки, насправдi ж  було
зовсiм iнше, але про це не дано було  знати  нiкому,  та  й  сам  Сулейман
нiколи  б  не  зiзнався  перед  самим  собою  про  справжню  причину  його
немилосердного настрою.
   Виправдання.    Навiть    простий,    найпiдлiший    чоловiк    повинен
виправдовуватися за кожний свiй учинок перед людьми й перед богом, а що  ж
тодi казати про можновладцiв, якi вершать  долi  держав,  а  то  й  цiлого
свiту!  Для  кожного  свого  походу  Сулейман,  власне,  мав   по   кiлька
виправдань. Перед самим собою, перед своїм вiйськом i, нарештi, перед усiм
свiтом.
   Найлегше було з вiйськом. Саме з власним вiйськом, а не з  народом,  бо
про народ нiколи не говорив i не думав,  власне,  й  не  мав  так  званого
народу, а мав тiльки пiдлеглих, серед яких були воїни та ще оборонцi  вiри
й шарiату - iмами й улеми.  Саме  до  них  звертався  перед  кожним  новим
походом, вдаючись до виправдань найпростiших: iде захищати вiру, сповнюючи
заповiти своїх предкiв.
   Для широкого свiту було щось iнше, хоч теж щоразу те саме:
   покарання неслухняних. Белград мав бути  покараним  за  те,  що  виявив
непослух переможцям Косовської битви, порушив вiрнiсть османському мечу  й
перекинувся  пiд  оруду  угорського  короля.  Родоськi  рицарi  мали  бути
покаранi за розбiйництво на  морi.  Нарештi,  Угорщина  винна  була  перед
Високою Портою за готування хрестового походу проти iсламського свiту. Той
похiд задуманий ще папою Левом Десятим, коли султаном був  Селiм  Грiзний.
Папа розiслав легатiв по всiй Європi, по  всiх  державах  на  площах  i  в
церквах виставляли замкненi на три  замки  карнавки  для  пожертвувань  на
священну вiйну, шили хоругви,  з  одного  боку  яких  зображувано  папу  й
короля, а з другого - туркiв та iнших злобних язичникiв,  у  Римi  правили
молебнi за успiх хрестового походу, сам папа роздавав  милостиню  i  ходив
босий з непокритою головою до церкви Святих  апостолiв.  На  Лютеранському
соборi читано  лист  iмператора  Максiмiлiана,  який  висловлював  бажання
вiдновити iмперiю Константина й визволити Грецiю вiд варварiв-туркiв.  "Ми
охоче вжили б своєї влади, не пошкодували б навiть власної особи для цього
заходу, коли б iншi глави християнства  прийшли  нам  на  помiч".  Але  на
словах виступаючи проти  туркiв,  Максiмiлiан  насправдi  вiв  безперервнi
вiйни проти християнських володарiв.  Тому  нiхто  не  мiг  виставити  для
проголошеного  напою  хрестового  походу  жодного  воїна,  бо  воїни  були
потрiбнi кожному монарховi для захисту та збiльшення власних володiнь.  Не
могла об'єднати роз'єднану Європу навiть загроза з боку обагреного  кров'ю
власного батька й усього свого сiмейства жорстокого султана Селiма,  який,
щойно ставши на престол, пообiцяв своїм яничарам завоювання всього  свiту.
Королi й князi мовби  прислухалися  не  до  вiдчаєних  закликiв  римського
первосвященика, а до  глузливого  постулату  єретика  Лютера  про  те,  що
воювати проти туркiв означає противитись богу, котрий вживає  їх  як  лозу
для покарання нас за нашi грiхи. Тiльки угорський король  Уласло  II,  над
володiннями  якого  нависала  страшна   турецька   сила,   мерщiй   зiбрав
хрестоносне ополчення з селян i немаєтних дворян на  Ракоському  полi  пiд
Пештом, але не мав для нього нi зброї, нi воєвод.
   Коси, вила, дубцi, ланцюги - єдина зброя селян.  Iз  таким  обладунком,
покинутi всiм свiтом, мали виступати проти страшної османської сили  тодi,
як  магнати  i  єпископи,  поховавшись  у   своїх   володiннях,   спокiйно
спостерiгатимуть за їхньою безславною загибеллю. Зiбранi докупи,  вiдчувши
силу, перейнявшись гнiвом проти можних, ополченцi  обрали  своїм  ватажком
дрiбного дворянина Юрая Секельї i, проголосивши  його  селянським  королем
пiд iменем Дьєрдя Дожi, пiшли громити помiщикiв. Повстання прокотилося вiд
Дунаю до Тиси, тiльки пiд Темешваром семигородський воєвода Янош  Запойяї,
виступивши проти селян iз справжнiм  вiйськом,  розбив  їх.  Дьєрдь  Дожа,
поранений, потрапив у полон до Запойяї i зазнав страшної кари. За велiнням
Запойяї кати рвали тiло Дьєрдя розпеченими  клiщами,  тодi  посадовили  на
розпечений залiзний трон, надягнувши  йому  на  голову  розпечену  залiзну
корону, пiсля  чого  четвертували.  Повстанцiв  вiшали  на  грушах  цiлими
гiрляндами, i переможцi справляли пiд тими деревами смертi бучнi  бенкети.
Єпископ благословив усе це, король схвалив дiї Яноша  Запойяї,  дворянське
зiбрання у Пештi на вiчнi часи закрiпило селян за землями їхнiх володарiв,
вiдплативши вiчним рабством тим, хто виявив готовнiсть захищати свою землю
i цiлу Європу вiд рабства османського.
   Про той нездiйснений хрестовий похiд уже й забуто,  але  для  Сулеймана
вiн був тепер прекрасною нагодою виправдатися перед усiм свiтом  у  своєму
намiрi належно покарати Угорщину.
   Для себе мав iнше. В душi плекав задум стати  єдиним  володарем  свiту,
перемогти й усунути iмператора Карпа, покорити всiх володарiв i всi землi.
Для цього хотiв зiмкнути рубежi своєї iмперiї з усiма славними й могутнiми
державами, зiпертися па них, мовби шукаючи ослони,  i  водночас  нависнути
над ними, як невiдворотна загроза, наче меч вiри. Тому мав пробуджувати  в
собi гнiв i радiв, коли вiдчував, як той гнiв росте в ньому, як  заполонює
його, заливає, мов божевiльнi каламутнi води гiгантських рiк.
   Знов, як i шiсть рокiв тому, на початку свого володарювання, прийшов на
берег Дунаю, дивився на його розклекотанi, скаламученi ошалiлою Савою води
i думав про каламутний потiк свого вiйська. Сто тисяч спахiїв, сорок тисяч
яничарiв прокотяться по цiй принишклiй,  залитiй  дощами  землi  -  що  їх
зупинить? Але водночас iз захопленням цiєю iсламською силою виникало глухе
невдоволення, яке  поволi  переростало  в  лють.  На  нехлюїв-спахiїв,  що
прийшли" на вiйну, не дбаючи  про  славу  османської  зброї,  а  тiльки  з
намiром поживитися. На зрадникiв-купцiв, що порушували  султанськi  укази.
На невдалi дiї начальникiв, якi досi тупцяли на берегах Дунаю, не знищивши
благеньких заслонiв, що їх виставив угорський король. Дратувався султан ще
й тому, що його гонцi надто довго скакали до Стамбула й назад, i вiн  досi
не мав вiстей вiд Роксолани, вiд розлуки з котрою цього разу страждав,  як
нiколи досi. Що найвища влада, коли не можеш почути слова вiд єдиної жiнки
на свiтi?
   Не  хотiв  бачити  навiть  Iбрагiма.  З-пiд  Белграда  послав  великому
вiзировi велiння йти з вiйськом не на з'єднання з султаном, а  вдарити  на
Петроварадин,  де   сидiв   сам   головнокомандувач   угорського   вiйська
архiєпископ Пал Томорi. Єпископ, довiдавшись,  що  на  нього  йде  великий
вiзир, утiк iз  Петроварадина,  лишивши  там  тисячну  залогу  на  чолi  з
сербським воєводою Джорджi Алапичем. Але її та тисяча воїнiв виявила такий
опiр Iбрагiмовi, що вiн воював пiд Петроварадином цiлих два тижнi й нiчого
не мiг удiяти, Нарештi захопивши в  дунайських  плавнях  кiлька  полишених
противником куренiв, Iбрагiм мерщiй послав  до  султана  хабердара-вiсника
Баба-Джафера з радiсною вiстю: фортецю Петроварадин узято. Саме  тої  ночi
прискакав гонець  iз  Стамбула  i  привiз  нарештi  листа  вiд  Роксолани.
Сулейман втiшався листом i на радощах подарував тисячу  дукатiв  хабердару
вiд великого вiзира. За день довiдався, що Iбрагiм  збрехав.  Петроварадин
не пiддавався.  Сулейман  прислав  на  пiдмогу  великому  вiзировi  тисячу
найвiрнiших яничарiв. Уночi, ховаючись за потоками дощу,  яничари  пiдвели
пiд стiни Петроварадина двi величезнi пороховi мiни, в  утворенi  вибухами
проломи кинулися найвiдчайдушнiшi головорiзи, i тепер уже Iбрагiм  справдi
мiг похвалитися перед султаном першою своєю перемогою i на учтi переможцiв
поклав до нiг Сулейманових п'ятсот голiв захисникiв Петроварадина.
   Султан вiдходив душею. Почув слова  своєї  Хасекi.  Почалися  перемоги.
Найперший помiтив зникнення Сулейманової лютi Iбрагiм i, влучивши хвилину,
поскаржився своєму покровителевi  на  султаншу,  яка  так  зневажила  його
дарунками й щирою прихильнiстю, що вiн ще й досi не  може  оговтатися  вiд
завданого Удару.
   - Я подумаю над цим,- пообiцяв йому  Сулейман  i  в  першому  ж  своєму
листi, який написав у вiдповiдь на послання Роксолани, висловив  їй  докiр
за ставлення до великого вiзира. А щоб  надати  своїм  словам  ще  бiльшої
ваги, посилаючи дарунки султаншi, згадав  i  про  свою  одалiску  Гульфем:
передав їй флакон з iталiйськими пахощами й 60 золотих флоринiв.
   Знову велiв ставити собi зелений захисток вiд дощу, сидiв цiлими 'днями
на березi Дунаю, спостерiгав, як переправляються на Сремську рiвнину  його
незчисленнi вiйська. Вiдчував себе всемогутнiм творцем,  який  породив  цю
силу, що могла б сама себе  зжерти,  коли  б  не  мала  змоги  нищити  все
довкола. У сподiваннi здобичi для себе й слави для свого  султана  брудним
грiзним валом перекочувалося iсламське вiйсько в межирiччя Дунаю i  Драви,
на зеленi луки й поля Сремської  рiвнини.  Чи  давно  топтали  цю  рiвнину
турецькi конi, чи давно палено й плюндровано її, а ось вона  лежить  перед
завойовником мовби й не торкана його мечем i  не  понищена  копитами  його
коней. Знов стрепенулася, живе, родить зело, хлiб i овоч,  i  слава  знову
блукав по цiй рiвнинi - тiльки простягни  руку  й  зiрви  ЇЇ,  як  плiд  з
низького дерева, бо славi тут нема за що зачепитися, нiде заховатися, нема
чим заслонитися.
   На диванi було вирiшено йти вздовж Дунаю,  просто  на  Буду  -  столицю
Угорщини. Щоб перейти Драву, Сулейман звелiв будувати мiст. Нiчого так  не
любив, як мости через рiки. Знову сидiв бiля води й спостерiгав,  як  дика
стихiя пiдкоряється стихiї його вiйська, його власнiй силi, що не  має  нi
меж, нi впину. Тридцять тисяч люду споруджувало мiст  через  розбухлу  вiд
страшного дощу Драву. За п'ять днiв мiст був готовий. З 21  по  23  серпня
всi вiйська переправилися на той бiк,  i  Сулейман  звелiв  знищити  мiст.
Повернення без перемоги не було. А дощ лив, нiби настав  кiнець  свiту.  В
потоках вод губилися гармати, цiлi загони вiйська  блукали  в  розбагнених
дунайських плавнях,  люди  тонули  в  калабанях,  гнили  заживо,  тисячами
здихали верблюди, воли й конi, багато хто втiкав, але султанська сила була
така велика, що втрати майже й не помiчалися, вiдсталих довго  не  чекали,
втомленим не давали перепочинку, вiдчаених збадьорювали обiцянкою близької
перемоги, боягузiв i збунтованих жорстоко й швидко  карали.  Пiсля  кожної
сутички з поодинокими угорськими загонами пильно  додивлялися  до  воїнiв,
хто мав рани спереду, тому  шана  й  щедрi  султанськi  нагороди,  у  кого
виявлялися рани ззаду - тих саджано на  палi:  показував  гузно  вороговi,
покажи й боговi.
   Молодий король угрiв Лайош метався у  безсиллi  й  розпачi.  Народжений
семимiсячним, вiн i на свiт прийшов дочасно,  так  нiби  квапився  зазнати
якомога бiльше нещасть за найкоротший час. Десятилiтнiм був коронований на
царство без влади, яку розсмикали собi то могутнi магнати, то  єпископи  й
священики. Мовби на смiх названо його було Лайошем, хоч не мiг бути навiть
тiнню славетного угорського короля Лайоша,  за  якого  двiстi  рокiв  тому
Угорське королiвство, було, розкинулось на величезних просторах вiд Балкан
до Балтики i вiд Чорного моря до Неаполя.
   Чвари феодалiв, незгоди мiж духовенством, втручання Габсбургiв, якi  ще
за Максiмiлiана прагнули прибрати до рук угорську землю i одружили  Лайоша
з  внучкою  Максiмiлiана  Марiєю,  нiкчемнiсть  двадцятилiтнього   короля,
котрий,  попри  свою  природну  хворобливiсть,  був  нестримним  пияком  i
розпусником,- усе сприяло Сулеймановi. Коли й ставало що на завадi, то  це
небо, яке обрушило на султанське вiйсько справжнiй потоп,  та  земля,  яка
розверзла свої надра, мовби намагаючись проковтнути цю чужу й ворожу силу,
що прийшла на береги великих слов'янських рiк.
   Вiдчаєний король звелiв, вiдновлюючи давнiй угорський звичай, возити по
всiх селах i мiстах закривавлену шаблю як  знак  вiйни  та  небезпеки  для
вiтчизни. Вдалося зiбрати тiльки двадцять двi тисячi вiйська, та й те було
позбавлене досвiдчених воєвод, бо хорватський бан Франконан тiльки обiцяв,
що прийде допомагати королевi, а семигородський воєвода Янош Запойяї,  хоч
i зголосився  привести  двадцять  тисяч  свого  вiйська,  вiв  ного  надто
повiльно, так нiби очiкував, щоб султан розбив короля.
   Король був вимушений призначити  головнокомандуючим  архiєпископа  Пала
Томорi,  який  щойно  вийшов  iз  францисканського  монастиря,  щоб  стати
архiєпископом колотським. Папа римський Климент, який не мiг  випросити  в
Європi жодного воїна для допомоги угорському королевi, тiльки й зумiв,  що
послати своє благословення, i зрозпачений король був вимушений  довiритися
духiвництву, бо дворянство покинуло його, а може, дворянство покинуло його
тому, що вiн вiддався духiвництву. А що  влада  духiвництва  майже  завжди
виявлялася у зухвальствi, яке межує з нахабнiстю, то сталося i цього  разу
так, що двадцять двi тисячi  ненавченого,  сяк-так  озброєного  угорського
вiйська мали стати проти  ста  тисяч  султанських  зарiзяк,  якi  йшли  за
здобиччю.
   Томорi намовив короля вивести свої сили проти Сулеймана, зустрiти  його
на березi Дунаю коло мiстечка Мохач i там з божою помiччю розбити невiрних
на славу християнської зброї. I  король,  i  його  головнокомандувач  були
однаковими невiгласами у вiйськовiй справi, обидва, хоч  i  з  неоднакових
причин, знехтували заходами звичайної людської розсудливостi, так нiби  не
розумiли, що на випадок їхнього розгрому  буде  понищено  не  тiльки  їхнє
нещасне вiйсько, а й усю Угорщину, на яку з тривогою дивилася  Європа,  що
вважала Угорщину захисницею вiд Османiв, ще не  знаючи  свого  справжнього
рятiвника - Росiї.
   28 серпня Сулейман звелiв оголосити у своїх  вiйськах,  що  завтра  має
бути битва. Дощ лив що страшнiше, за стiною води вiд Мохача, що притулився
на рукавцi Дунаю, видно було тiльки  дзвiницi,  а  так:  багнюка,  болото,
поламанi дерева, загрузлi гармати,  перевернутi  шатра,  конаючi  тварини,
запацьоренi iсламськi воїни в жалюгiдних мокрих тюрбанах. Але вiдступу  не
було, треба було битися. -Так хоче аллах. Для султана  поставлено  червоне
iз золотою кулею нагорi шатро на пiщанiй косi - єдинiй латочцi  землi,  що
могла вважатися сухою. Сулейман  упав  на  колiна,  бив  чолом  об  землю,
молився ревно й затято:
   - Боже мiй, могуття й снага в тобi! Боже мiй, помiч i  захист  у  тобi!
Дай снагу, боже, народовi Мухаммедовому!
   Вночi гонець принiс листа вiд  Роксолани.  Впав  вiд  знесилення  перед
порогом султанського намету,  але  тiльки  тодi,  як  власноручно  передав
Сулеймановi дорогоцiнного листа.  Султан  звелiв  огорнути  гонця  золотим
кафтаном, докласти в сухому наметi й не тривожити, поки не виспиться.
   "Мiй володарю, мiй шаху, любий душею i серцем, життя моє,  єдина  надiє
на цiм i тiм свiтi! Нехай Той, що вiчно живий, вiддалить Вашу чесну  особу
вiд усiх болiв, а Ваше буття - вiд усiх хворощiв,  хай  наблизить  Вас  до
своїх безмежних милостей i вiддасть пiд опiку свого найбiльшого  улюбленця
Мухаммеда i пiд захист своїх угодникiв;  хай  поможе  Вам,  щоб  iз  своєю
щасливою  зiркою  i  царським  знаменом  здобували  завжди  перемоги   над
нiкчемними й злорадними невiрними  -  амiнь,  найбiльший  Помiчнику!  Нинi
мене, Вашу рабиню, приємним ставленням володаря, котре  викликає  безмежну
радiсть, i Вашим чесним листом, ароматним, як мускус,  пiднесли  з  пороху
забуття, бо зволили в своїм  царськiм  щасливiм  часi  подбати,  щоб  лист
дiйшов до мене i ущасливив мене. А якої  чистої  щедростi  його  сторiнки!
Голова увiнчана короною, а благословеннi стопи - бiсерними коштовностями й
рубiновими барвами. Витiснив ваш лист кривавi  сльози  з  моїх  заплаканих
очей, сповниши їх свiтлом, а в тужливе серце влив радiсть. Нехай Вам,  дню
мого щастя, сповняться всi  бажання  й  радощi  душi,  нехай  сади  Вашого
благополуччя  будуть  переповненi  прекрасними  жасминовими  квiтами  моєї
любовi, чарiвної, як Ваше лице пресвiтле, о мiй володарю, мiй султане, мiй
падишаху!"
   Хто б ще мiг знайти такi слова i в таку  хвилину  для  цього  похмурого
чоловiка? Султан читав i  перечитував  листа  вiд  Хур-рем,  шкодував,  що
завдав їй прикростi, написавши  про  Iбрагiма  й  пославши  подарунки  для
Гульфем, карався в душi за всi несправедливостi, яких допустився досi щодо
Хасекi, може, заприсягався надалi  нiколи  не  завдавати  їй  щонайменшого
болю, ясна рiч, за умови, що аллах не допустить його загибелi, дарує  йому
завтра перемогу, допоможе вцiлiти там, де нiхто не сподiвається вцiлiти.
   Як часто йдуть поряд любов i смерть, та тiльки чомусь судилося так,  що
однi втiшаються любов'ю, а iнших очiкує смерть, не знати за що, не знати й
чому.
   Король ждав султана перед Мохачем. Бугристе поле, по боках пiски, лози.
Чорнi хмари повзли по  самому  полю,  вивергаючи  потоки  води,  заливаючи
людей, коней,  гармати.  Церковнi  прелати  полум'яними  словами  надихали
воїнiв на битву з невiрними. Королiвський  канцлер  Стефан  Брдарич  радив
вiдступити. Сербськi воєводи Радич Божич i Павло Бакич,  якi  добре  знали
вiйськовий  поров  туркiв,  радили  обставитися  возами,  але  єпископи  й
угорськi бани волiли битися тiльки у вiдкритому полi, i нерозумний  король
послухав не досвiдчених воїнiв, а цих надутих крикунiв i хвалькiв. Вiйсько
було поставлено в два ряди. В першому - пiхота  пiд  захистом  вiсiмдесяти
(проти трьохсот турецьких!) гармат, у другому-надiя короля,  кiннота.  Сам
король  iз  тисячею  закутих  у  залiзо  вершникiв,  оточений   церковними
прелатами й вельможами, об'їжджав i пiдбадьорював своє вiйсько, тим  часом
як султан у  своєму  розкiшному  шатрi,  сидячи  на  Золотому  тронi,  вiв
останнiй перед битвою диван. На диван покликано  не  тiльки  воєвод,  а  й
найстарiших воїнiв з яничарiв. Сивi, як вiвцi, з вусами  до  пояса,  старi
яничари стали перед султанським троном, не схиляючи голiв, не  схиляли  їх
навiть перед смертю самою, не гнучись у  поклонах,  бо  вже  задубiли  вiд
старощiв так, що не зiгнулися б навiть вiд  пекельного  вогню.  Хусрев-бег
звернувся до найстаршого з них, якого звали Абдулла Тозлу, себто Старий.
   - Щасливий падишах хоче твоєї ради, Старий.
   - Яка йому ще бiльша рада,- вiдповiв яничар,- окрiм тої, щоб бився!
   I вiдвернувся i вiд Хусрев-бега, й вiд султана, простуючи з намету  пiд
зливу й погибель. За ним спокiйно посунули й iншi ветерани, так  нiби  вже
вважали всiх угрiв мертвими, а битву виграною.
   Сулейман спитав, що думає про битву Хусрев-бег. Той  сказав,  що  треба
передовсiм боятися угорської кiнноти. Удар  її  страхiтливий,  i  його  не
витримає нiяка сила на свiтi. Тому, коли вдарять угорськi вершники,  треба
вмить розступитися й пропустити Їх, а  тодi  оточити  залiзним  обручем  i
здавити. Iнакше - нема ради. Все iнше - у благословеннiй волi аллаха  i  в
руках його величностi султана.
   Вирiшено було пiсля загальної молитви  вдарити  на  невiрних,  пославши
поперед усього вiйська  чотири  тисячi  латникiв  на  чолi  з  безстрашним
Балi-бегом Ях'я-пашичем. Маленький, як  прищик,  Балi-бег  завжди  кидався
першим у найстрашнiшу битву, вiдаючи вельми добре, що смерть лiтає  угорi,
скошуючи все, що пiдноситься над землею занадто високо, а його  нiколи  не
зачiпає завдяки його мiзерному зросту. За Балi-бегом мали йти  румелiйськi
вiйська, очолюванi великим вiзиром Iбрагiмом (це мала бути перша  битва  у
життi хитрого грека), пiдтримуванi вогнем  ста  п'ятдесяти  гармат.  Третя
хвиля султанського вiйська - з анатолiйським беглербегом Бехрамом-пашою  i
так само сто п'ятдесят гармат.  Четверта  хвиля  -  яничарське  вiйсько  в
супроводi шести знамен кiнноти пiд командою  самого  Сулеймана,  оточеного
вiрними охоронцями. Султан, так само, як i його великий  вiзир,  уперше  в
життi брав участь у битвi, бо знав, що на цьому полi вирiшується доля його
iмперiї: коли його перемога, тодi може царювати далi, коли ж поразка, тодi
не варто й жити.  Вiрив  у  звитягу,  снаги  надавав  йому  останнiй  лист
улюбленої Хасекi, знов i знов просив допомоги в аллаха, i мовби саме  небо
прийшло йому  на  помiч,  затуливши  чорними  хмарами  все  його  вiйсько,
сховавши вiд ворога, заслiпивши того, обезвладнивши.
   Велетенською темною хмарою, з'єднавшись з хмарами  небесними,  посунуло
на  Мохацьке  поле  турецьке  вiйсько.  Завивали  бойовi  сурми,   гримiли
султанськi барабани, шкiру яких цiлу  нiч  сушили  на  вогнищах  вiйськовi
дюмбекчi. Гримiли гармати, свистiли стрiли, холодний вiтер iшов вiд  тисяч
шабель, що здiймалися у смертельних замахах, а над  усiм  панувала  злива,
якої ще не бачив свiт. Злива знетямлювала угорських воїнiв, вони слiпли  й
губилися в нiй, тодi як турки не зважали на неї, не  лякало  їх  нiщо,  бо
.заради цiєї битви, заради вбивства, грабувань i здобичi йшли сюди  кiлька
мiсяцiв з далекої далечi, тому безстрашно били вони в праве  крило  Франья
Бачаньї i Яноша Тахi, у крило лiве Петера  Переньї,  у  центр,  очолюваний
самим  Палом  Томорi.  Стогнала  земля  пiд   стотисячним   мусульманським
вiйськом. З почуттям тваринного безсмертя,  поза  усвiдомленням  загибелi,
слiпо лiзли iсламськi воїни пiд несамовите виття  iмамiв:  "Iллях,  Iллях,
Мухаммедум ресуллях!" Простромлювалися крiзь потоки небесних  вод  обвислi
зеленi  знамена,  коло  кожного  з  них  викрикувано  обiтницю  пророка  й
падишаха: "Хто помре в цей час, дiстане  в  раю  напої,  смачнi  страви  i
спатиме з пахуче вимитими гурiями! Пiсля розгрому ворога три  днi  даються
на грабунок, а найодважнiшим буде роздано у власнiсть  землю!"  Здавалося,
вже нiщо не стримає цiєї нелюдської  сили,  та  ось  за  зливою  непомiтно
вилетiли з-за угорської пiхоти вершники на  чолi  з  самим  королем.  Вони
сяяли залiзом, силою, несли сяйво на кiнцях своїх мечiв,  iшли  в  смерть,
мов променi  свiтла  в  темну  нiч.  Вiд  їхнього  страшного  удару  турки
розкололися на два крила, i  хоч  султанськi  гармати  вдарили  в  кiнноту
впритул i сам король був двiчi поранений, нестримна лавина не  зупинилася,
вдарила з розгону на анатолiйський булюк [66], а тридцять два найодважнiшi
угорськi воїни стали пробиватися до  того  мiсця,  де,  оточений  залiзним
непробивним ланцюгом охоронцiв, на вороному конi сидiв у золотому  панцирi
Сулейман. Тiльки три з них iз списами змогли добратися до самого  султана.
Сулеймана вiд  смертельних  ударiв  порятував  мiцний  панцир  та  широкий
ятаган, яким вiн в останню мить затулив обличчя, тим  часом  пiшi  яничари
миттю поперерубували сухожилля у коней угорських витязiв, i тi  впали  пiд
безжальнi шаблi.  Все  було  вирiшено.  Голову  архiєпископа  Пала  Томорi
пiднесено султановi на кiнцi  довгого  списа.  Король  Лайош,  вiд  ран  i
перестраху такий блiдий, що видно було навiть у дощових  сутiнках,  утiкав
слiдом за своїми недобитими воїнами, але втiкати можна було або ж у Дунай,
або ж  у  прибережнi  багна.  Кiнь  занiс  короля  у  бездонну  трясовину.
Поцiлений чи то турецькими  стрiлами,  чи  набоями  з  аркебузiв,  упав  у
багновисько, пригнiтив своїм тiлом короля. Лайош  спробував  вивiльнитися,
але трясовина всмоктувала його бiльше i бiльше,  а  копаючий  кiнь  тягнув
вершника глибше й глибше, поки той i захлинувся у чорнiй холоднiй багнюцi.
Безславно  й  ганебно  загiнув  сам,  затягуючи  в  трясовину  поразки   й
пригноблення мужнiй народ, який  нiколи  нiкому  не  скорявся,  котрий  ще
недавно мав вiдважних королiв, про одного з яких, Матьяша Корвiна, бо ж не
було пiсень про недолугого Лайоша, спiвано  й  на  Мохацькому  полi  перед
битвою:
   Наш Матьяш, король мiж королями,  Довго  й  славно  панував  над  нами,
Управляв вiн многими землями I гаразд справлявся з ворогами. Навiть  турки
пиху забували I до нiг Матьяшу припадали, Щоб полки його па них не ударяли
I пашам розгрому не вчиняли.
   Вже й пiсля розгрому пiд Мохачем,  пiсля  того,  як  вельможi  слухняно
пiднесли султановi ключi вiд столицi Угорщини  Буди,  в  древнiх  столицях
Вишеградi й Естергомi незламнi  воїни  билися  проти  туркiв  i  не  здали
фортець, а Беч на Тисi стояв так, що османцiв полягло пiд ним бiльше,  нiж
пiд Мохачем, та однаково вже доля землi була вирiшена.  Перед  султанським
червоним  шатром  було  потято  двi  тисячi  полонених  i  з  їхнiх  голiв
споруджено страхiтливу трiумфальну вежу. Сулейман сидiв на Золотому  тропi
й роздавав милостi. Найперше подарував великому вiзировi Iбрагiму  перо  з
коштовним дiамантом на тюрбан. Тодi велiв обгортати  кафтанами  всiх,  хто
вiдзначився у битвi. Поцiкавився, чи живий старий  яничар  Абдулла  Тозлу,
прикликав його до себе, спитав, що має робити тепер.
   - Мiй султане,- сказав яничар,- тепер дивись добре, щоб свиня  знов  не
опоросилася.
   Сулейман засмiявся i нагородив старого гаманом  золота.  Був  щедрий  i
добрий.  Привезено  було  до  шатра  сiм  голiв  угорських  прелатiв,  якi
очолювали вiйсько. Сулеймановi вельможi плювали на  них,  лаяли,  називали
iменами пап Лева, Андрiана, Климента, Александра, Юлiя, кепкували:
   - То що, хрестовий похiд проти туркiв?
   - Займемо Буду та вдаримо й на Рим!
   - Друга пiсля Царгорода столиця Європи в наших руках!
   - А ще буде третя й десята, хай пошле могуття своєму воїнству аллах!
   Принесено  й  голову  короля  Лайоша,  яку  Сулейман  звелiв  наповнити
мускусом  i  ватою,  оздобити  чорним  сандаловим  деревом  i  золотом   i
вiдправити, як найбiльший трофей, до Стамбула в султанську скарбницю,  тим
часом виголосивши над нею сумнi слова:
   -Нехай  аллах  змилується  над  цим  юнаком  i  хай  покарає  мерзенних
радникiв, якi зрадили його в його невмiннi. Я пiшов на нього  з  вiйськом,
але не мав намiру вкоротити його володарський 'вiк. Адже вiн ледве  зазнав
утiх життя й влади. Хай упокоїться його душа.
   Тої ж ночi зник султан, а народився знов засмучений, сором'язливий поет
Мухiббi, який вiд глибини серця бажав полинути до милої  Хуррем,  одурiлий
вiд любовi, хотiв би  сiттю  її  кучерiв  полонити  птаху  свого  серця  у
трояндовостi її  краси,  закликав  свою  Хасекi  прийти  й  прогулятися  у
кришталевому палацi його серця, писав:
   Не питай  Меджнуна  про  любов:  вiн  зачудований.  Не  сподiвайся,  що
таємницю вiдкриє тобi Ферхад: то тiльки казка. Питай мене про знаки любовi
- я розповiм тобi. Мила моя, станеш свiчею, я, твiй милий,- метеликом.
   I вона, не чуючи стогонiв i хрипiння конаючих на  Мохацькому  полi,  не
бачачи пiрамiди з  вiдрубаних  голiв  перед  шовковим  наметом  Сулеймана,
мерщiй пошле йому у вiдповiдь на цi вiршi свої вiршi, перейнятi любов'ю  i
тугою:
   Моєму пробитому серцю немає на свiтi лiкiв. Душа  моя  жалiбно  стогне,
мов дудка в устах у дервiша. I без лиця твого  милого  я  мов  Венера  без
сонця Або ж малий соловейко без троянди  нiчної.  Доки  читала  ваш  лист,
сльози текли вiд радостi. Може, вiд болю розлуки, а може, вiд вдячностi.
   Та цього листа Сулейман прочитає лише тодi,  коли,  поставивши  королем
Угорщини Яноша Запойяї, iтиме з вiйськом вiд Пешта до Сегеда по  голоднiй,
сплюндрованiй, розграбованiй дощенту землi, де за мiрку ячменю давали два,
а за мiрку борошна чотири золотi дукати, а тим  часом  султановi  вельможi
дiлили мiж собою награбованих овець, так  що  великому  вiзировi  Iбрагiму
дiсталося  п'ятдесят  тисяч,  а  його  незмiнному  фiнансовому   радниковi
Скендер-челебiї двадцять тисяч. У столицю Угорщини Буду, де Сулейман пiсля
походу спочивав в  оточеному  лiсом  королiвському  палацi,  прийшов  лист
Роксолани з гiркими словами докорiв за подарунки Гульфем.
   "Впав менi морок на очi,- писала Роксолана,- одразу вхопила  й  розбила
той Ваш флакон. Не знаю, якi й слова казала при тому. Довгий день по  тому
спала, мовби в непам'ятi, була вся розбита, забула й про дiтей i  про  все
на свiтi. Коли ж спам'яталася, то подумала собi: хто ж мене топче  ногами,
хто мене знищує? Ви -мене завжди ганьбили й нищили! Дасть бог,  поговоримо
про це, коли будемо разом. I про великого вiзира  теж  поговоримо,  i  як,
дасть бог, знову побачитися, то покiнчимо з суперечками".
   Всi тi днi весело грала музика довкола королiвських павiльйонiв.  Мiсто
горiло,  пограбоване,  обдерте  i  пригноблене.  Забрано  було  гармати  з
фортецi, вивезено всi коштовностi  з  королiвської  скарбницi  й  славетну
книгозбiрню Матьяша Корвiна. Три великi бронзовi  статуї,  що  зображували
Дiану, Аполлона й Геракла, Iбрагiм вiдправив до Стамбула, щоб поставити їх
згодом  на  Ат-Мейданi  перед  своїм  палацом.  Iбрагiм  усамотнювався   з
султаном, пригравав йому нових мелодiй на своїй  вiолi,  розважав  мудрими
бесiдами, пригощав  рiдкiсними  угорськими  винами,  якi  щедро  лив  Янош
Запойяї перед звитяжцями, виторговуючи собi корону;
   знайшов  у  палацi  портрет  покiйного  короля,  на  якому  Лайош   був
зображений на повний зрiст, у червоному  королiвському  одязi,  але  такий
блiдий i немiчний, нiби  передчував  свою  близьку  загибель.  Перед  тим.
портретом,  сп'янiлий  вiд  вина,  вiд  перемоги  i  безконечних  милостей
султанових, пiзньої ночi, присвiчуючи тьмавою свiчкою,  Iбрагiм  виголосив
блюзнiрську промову, намагаючись потiшити  Сулеймана,  який  що  далi,  то
дужче впадав у незрозумiлий сум.
   - О священна плоть,  бiла  перлина  стiлькох  каратiв,  скiльки  часток
рухається в сонячних променях перед моїм  зором,  возведена  всевишнiм  на
вершину почестей i  скiпетром  своїм  повелiваюча  ратями  могутностi!  Я,
жалюгiдний мурах з комори твоєї, черв'як з плоду  твого,  що  поселився  у
великому достатку  здобутих  тобою  крихт  i  такий  несхожий  з  тобою  в
нiкчемностi своїй, що ледь можу бути помiчений зором  твоїм,  прошу  тебе,
повелителю голови моєї, в iм'я зеленої луки, на якiй радiсно спочиває душа
твоя, вислухати опечаленим слухом своїм те, що викажуть тобi уста мої, щоб
отримав ти вдоволення за беззаконня, вчинене  тобою,  коли  ти  насмiлився
стати супроти Володаря Вiку, його величностi...
   - Не треба,- махнув йому рукою Сулейман,- замовкни. Грiх.
   Спритний Iбрагiм встигне  згодом  вигiдно  продати  портрет  угорського
короля, i вiн опиниться далеко на пiвночi, аж у  замку  шведського  короля
Густава Вази, який заповзявся зiбрати в  себе  зображення  усiх  володарiв
Європи, вельми пишаючись з  того,  що  й  сам  потрапив  у  таке  вишукане
товариство. Ще через кiлька столiть меткi гiди в похмурому залi шведського
замку Грiпсгольм показуватимуть знудьгованим туристам зображення нещасного
угорського короля, кепкуючи з  його  передчасного  народження  i  ганебної
смертi в трясовинi.
   Але Сулейман нiчого не знатиме нi про долю портрета, нi про  кепкування
нащадкiв. У глибокiй меланхолiї, викликанiй  незвичним  листом  Роксолани,
переправиться вiн через Дунай (знов був мiст, за спорудженням якого султан
спостерiгав без будь-якої радостi) i  повiльно  пiде  через  усю  угорську
землю, несучи пожежi, руйнування й смерть,  аж  поки  знов  не  прискочать
гонцi з Стамбула й не вручать йому нове послання вiд  Хуррем  iз  словами:
"Моєму пробитому серцю  немає  на  свiтi  лiкiв..."  I  знов  свiт  заграв
барвами, засяяло пiсля багатомiсячних  дощiв  сонце,  захотiлося  жити,  i
султан навiть змилостивився над переможеними, оголосивши, що  всi  невiрнi
можуть вiдкупитися вiд неволi й вiд смертi за визначену плату.
   Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина перейшов  Дунай,  iз
Стамбула прийшла вiсть, що Роксолана народила йому  четвертого  сина.  Вiн
послав щедрi дарунки султаншi й фiрман про надання  новонародженому  iменi
Абдаллах, себто угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже  за  кiлька  днiв
знов прискакали гонцi з сумним повiдомленням про  те,  що  малий  син,  не
проживши й трьох днiв на свiтi, вiдiйшов у вiчнiсть, а султанша Хасекi вiд
горя й розпачу тяжко занедужала. "Iстинно: те, що вам обiцяне, настане,  i
ви це неспроможнi послабити!"
   Султан залишив вiйсько, залишив усе на свiтi, без перепочинку  поскакав
до столицi, знов, як i  колись  пiсля  Белграда,  не  дбав  про  трiумф  i
величання, мерщiй квапився до Стамбула, тiльки тодi гнала його незрозумiла
туга, а тепер - пристрасть i тривога за життя найдорожчої iстоти на землi.

   ГАРЕМ

   Повiтря було задушливе й тяжке. Не  помагали  курiння  i  розбризкуванi
бальзами. Вiд них було ще тяжче. Запах тлiння й смертi. Малий Баязид, який
гойдався у срiбнiй колисочцi, втупився у султана чорними  оченятами,  тодi
злякано заревiв. Смаглявотiла нянька кинулася була до дитини, але  Хур-рем
кволо махнула рукою, щоб та не чiпала  Баязида.  Хай  поплаче.  Лежала  на
постелi зеленiй, як трава, уся в жовтому єдвабi:
   довга сорочка, широкi шаровари, сама теж жовта, нiби натерта  шафраном,
аж Сулейман злякався:
   - Хуррем, що з тобою? Ти недужа?
   - Навiщо ви прийшли?  -  спитала  вона  холодним  голосом.-  Я  вас  не
кликала.
   - Хасекi!
   - Нiяка я вам не Хасекi.
   - Хуррем!
   - I не Хуррем.
   Тепер i вiн розгнiвався. За ним внесли безлiч дарункiв,  порозставлявши
скринi, євнухи мерщiй забралися геть, а ця дивна жовта жiнка  мовби  хоче,
щоб забирався геть i вiн, падишах i повелитель усього сущого.
   - То хто ж ти така? - спитав вiн з загрозою у голосi.
   - Настася. Коли вмру, то стану знов Настасею, як була у рiдної матусi.
   - Я не вмiю вимовляти таких iмен.
   - Ах, ви не вмiєте! - Вона рвучко  звелася  на  лiкоть,  рiзонула  його
поглядом, провела по ньому очима з нiг до голови.- Не вмiєте? Це ж грецьке
iм'я. А ви iз своїм греком - умiєте? Умiєте?
   - Облиш його,- намагаючись заспокоїти недужу, сказав султан.
   - Облишити? А вашi гiркi слова через цього грека? А ваша  немилiсть  до
мене? I це облишити? Все в  менi  вмерло  вiд  тих  докорiв.  I  маленький
Абдаллах умер. Зазнав прикростi й горя ще в "моєму лонi. I вмер.
   Вона заплакала, крiзь сльози, крiзь схлипування виштовхувала  поодинокi
слова:
   - Це ви... Це все ви... з своїм... греком... з ним  усе...  Вiн  присiв
коло її ложа, спробував узяти руку Хуррем. Рука легка, вся у вогнi,  хотiв
поцiлувати ту руку, але Роксолана висмикнула.
   - Не чiпайте мене! Нещасне дитя... Може, ви  зможете  його  воскресити?
Може, хтось на свiтi зможе? I я теж помру! Не хочу жити бiльше,  не  хочу,
не хочу!
   Малий  Баязид,  почувши  материн  плач,  заревiв  ще  дужче.   Сулейман
спробував утихомирити сина, але Хуррем закричала на нього:
   - Не пiдходьте до нього! Ви хочете згубити ще й Баязида! Я знаю, я  все
знаю! Ви хотiли б бачити мертвими всiх моїх синiв, щоб лишився той  -  вiд
черкешенки, вiд тої товстої гуски...
   Це вже було понад усi сили. Сулейман гнiвно випростався. З  клекотом  у
горлi промовив:
   - Я так поспiшав до тебе, кинув усе. Тепер бачу: даремно. Видужуй, тодi
поговоримо. Тобi потрiбен спокiй. Коли почуватимешся краще, поклич мене  -
я прийду.
   - Покликати? - Вона засмiялася болiсно, зловтiшно.- Покликати вас? Чому
б мала вас кликати?
   Вiн тихо вийшов,  дивуючись  своєму  терпiнню.  Досi  вважав,  що  знав
Хуррем, як самого себе. Але жiнка  нiколи  не  може  бути  знана  занадто.
Чоловiк усе життя шукає чогось у жiнцi, заглиблюється в неї, i  нiколи  це
не набридає. Коли це жiнка. А коли отака жовта тигриця? Може, вона справдi
тяжко недужа?
   Сулейман прикликав кизляр-агу й спитав,  чи  оглядали  султаншу  Хасекi
досвiдченi лiкарi. Той сказав, що султанша нiкого не  пiдпускає  до  себе.
Звелiла не приходити навiть йому, кизляр-азi.  Жоден  з  євнухiв  не  смiє
поткнутися в її покiй. Тiльки мала нянька й темношкiра служебка Нур.
   - Ти вiдповiдаєш менi за життя султаншi,- спокiйно сказав султан.- Маєш
щодня, щогодини приносити менi вiстi про її здоров'я.
   - Вона не пускає мене в свiй покiй,- похмуро повторив кизляр-ага.
   - Як же вона це робить?
   - Сказала, що вб'є мене, коли я поткнуся.
   - I ти злякався?
   - А хто не злякається її величностi?
   - Гаразд. Iди й роби, як велено.
   Ефiопка Нур тим часом витирала Роксолану  губкою,  змоченою  в  оцтi  з
мускусом. Нур була зовсiм молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка,
в животi. Вона спала коло порога  Роксоланиного  покою,  носила  їй  їсти,
перевдягала, її маленькi дужi рученята робили все швидко, вмiло i вправно.
   - Я все чула,- тривожно шепотiла вона на вухо Роксоланi.- Навiщо ви так
iз султаном? Хiба можна гримати на самого падишаха?
   - А ти б не пiдслухувала.
   - Воно само пiдслухувалося.  Я  кружляла  бiля  дверей,  щоб  нiхто  не
пiдкрався, бо цi євнухи так i шастають, у кожнiй бганцi запон по євнуху, а
то й по два. Я не пiдпустила жодного, а сама все чула. Ви  так  на  нього,
так!.. А що, коли вiн розгнiвається? - Вона замовкла й почервонiла,  тобто
потемнiла лицем ще бiльше, це й було в неї почервонiнням.
   - Ну, що ти хотiла сказати? Кажи.
   - Я подумала... Про це страшно й подумати. Коли  падишах  за  цей  час,
поки ви... Вiзьме до себе якусь з одалiсок, i та народить йому сина...
   - I стане султаншею теж?
   - Я не наважуюсь промовити таких слiв, але що, коли...
   -- Ти думаєш, тут, у гаремi, хтось мiг би мене замiнити?
   - Ваша величнiсть, гарем повен одалiсок! I кожна мрiє про султана!  Всi
мрiють про султана, бо що їм ще лишається!
   - А ти? I ти мрiєш?
   - Чому б мала не мрiяти? Хiба ви не милуєтесь моїми грудьми? I хiба  не
втримають цi груди чоловiчої голови, яка ляже на них?
   - То ти хочеш моєї смертi?
   - Ваша величнiсть! Що ж я без вас?
   - Мовчи. Не ти, так iншi. Гарем напханий негiдниками й негiдвицями. Всi
тiльки й ждуть моєї смертi.  Тепер,  коли  я  прогнала  султана...  Ти  не
носитимеш вiд сьогоднi менi їжi.
   - Ваша величнiсть!
   - Гадаєш, я хочу вмерти голодною смертю? Нi, я житиму! Житиму  всiм  їм
на зло! Ти готуватимеш менi їжу тут. Для мене й  для  маленького  Баязида.
Вони можуть отруїти Мехмеда, Селiма й Мiхрiмах, але Баязида я не дам,  вiн
найменший, вiн ще коло мене, його я не дам нiкому... Вiн стане султаном  i
помститься за свою матiр!
   - Ваша величнiсть...
   - Ну, що ти хочеш сказати?
   Нур не могла пiдвести на неї очей.
   - Ваша величнiсть. Я знаю, якi страшнi бувають отрути. Треба або вiрити
в свою долю, або...
   - Або?
   - Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть прислати отруєне
м'ясо, рис i приправи.
   - Ти рiзатимеш баранiв i курей теж тут, перед моїми очима.
   - Вошi дадуть отруєнi ножi.
   - Я сама чиститиму й гостритиму ножi. Я все вмiю.
   - Вони пришлють отруєний посуд.
   - Ти пектимеш м'ясо на вогнi без посуду.
   - Вони зможуть отруїти й вогонь, бо можна отруїти дрова й вугiлля,  усе
на свiтi можна отруїти, ваша величнiсть! Мала ефiопка гiрко заплакала  вiд
безсилля i горя.
   - Не плач,- втiшила її Роксолана.- Мене  нiхто  не  отруїть.  Моє  тiло
вiдштовхне отруту. Хiба ти не бачиш: воно напнуте, як струна.  А  коли  не
тiло, то дух мiй вiдкине  все.  Хай  усi  знають  про  це!  Мiй  дух!  Мiй
незламний, мiй безсмертний дух!
   Але тiло її лишалося недужим. Якiсь хворощi точили й точили його,  воно
жовкло, втрачало силу,  повiтря  у  покої  ставало  тяжчим  i  тяжчим,  не
помагали  нi  бальзами,  нi  мускуси,  нi  пахощi.  Султан  звелiв  швидко
споруджувати в апельсиновому гаю великий блакитний кйошк для султаншi, але
вона, довiдавшись про це вiд Нур, кричала,  що  нiкуди  не  пiде  з  цього
покою, де  зазнала  найбiльшого  вознесiння  у  своєму  життi,  найбiльших
принижень i горя.
   Тим часом до Сулеймана прорвалася його сестра Хатiджа i здiйняла  крик,
чому вiн лишив її мужа з вiйськом,  покинув  його  самого  на  розтерзання
пiдступним яничарам, сам утiкши до Стамбула.
   - Вони зжеруть Iбрагiма! - ридала Хатiджа.- Цi ненаситнi  вашi  яничари
проковтнуть усе  на  свiтi  i  мого  мужа,  мого  мужа...  Сулейман  хотiв
перевести все на жарт.
   - Коли й проковтнуть, то твiй грек вислизне крiзь iнший отвiр,засмiявся
вiн.
   - Я знала, знала! - закричала Хатiджа.- Ви давно хочете його смертi! Ви
i ваша Хуррем! Я все знаю!
   Вiн прогнав  сестру,  але  вимушений  був  вислухати  валiде.  Та  була
спокiйна, як завжди, хоч спокiй їй давався нелегко, бачив це  Сулейман  по
зблiдлому ще бiльше її обличчю i стемнiлих, аж страшно було  дивитися,  її
гарно окреслених устах. Вона прийшла скаржитися. Не на  когось  -на  нього
самого, на свого сина. За те, що  не  пiдпускав  її  з  часу  яничарського
заколоту. Не радився. Не повiдомляв про свої  намiри.  Навiть  про  велику
перемогу пiд Мохачем не написав своїй матерi. Тепер  терпить  таку  наругу
вiд Хасекi. Ганьба для дому Османiв. Султан мав бути  повелителем  гарему.
Не вiн падає до нiг жiнцi - жiнки плазують коло його священних стоп.
   - Вона недужа,- нагадав Сулейман.
   - Недужу замiнять здоровi. Ви повиннi подбати про себе, мiй сину. Пiсля
такого тяжкого походу. Пiсля того, як смерть лiтала над  вашою  царственою
головою. Прийдiть до юних красунь, подивiться їхнi танцi, послухайте їхнiх
пiсень. Не слiд так занедбувати себе i все довкола.
   Вона шептала й  сичала,  як  стара  змiя.  Вiн  вiдмахувався  вiд  того
сичання, а сам наливався роздратованiстю проти Роксолани. Всьому  є  межа.
їй тяжко, вона недужа, у неї помер син, але ж то i його син!  I  йому  теж
було тяжко, та й зараз не легше! Був на  краю  загибелi.  Трясовина  могла
всмоктати його так само, як короля угрiв.  Хiба  не  має  права  втiшатися
життям?
   - Я подумаю,- пообiцяв вiн валiде.
   Послав довiдатися про здоров'я й настрiй Роксолани, спитати, чи не хоче
вона його бачити. Вона передала: не хоче, нiчого не хоче, нiчого й нiколи.
Затялася в своїй ненавистi - хай. Вiн вiдплатить тим самим.
   Пiшов увечерi в гаремний зал прийомiв, сидiв на бiлому гаремному тронi,
маючи по боках валiде й сестер Хатiджу i Хафiзу, дивився на танцi,  слухав
пiсень, тодi блукав серед одалiсок, вдихав запах  молодих,  здорових  тiл,
узяв .у кизляр-аги прозору хустинку, поклав її на кругле  плече  чарiвної,
як завжди, Гульфем, що вигравала соками життя, мов молоде весняне дерево.
   - Хай принесе менi хустку,-  звелiв  Iбрагiмовi.  Бiльше  не  ходив  до
одалiсок, але щоночi кликав до себе в ложницю Гульфем, а та  не  втерпiла,
прибiгла хвалитися своїм
   щастям до Роксолани.
   - Ох, Хуррем, якби ти знала, який султан, який  вiн!  Уже  не  називала
Роксолану "моя султанша", не зверталася на "ви",  тикала,  мовби  останнiй
служебцi,  i  тiльки  -  Хуррем  i  Хуррем.  А  де  та  колишня  Хуррем  -
розвеселена, де тi веселощi, коли вона  лежить  i,  може,  вмирає,  а  оцi
здоровеннi самицi нiяк не дiждуться її смертi.
   - А якi слова знає вiн! -  захлиналася  вiд  захвату  Гульфем.-  Ти  не
повiриш нiколи! Каже: я хотiв би вiдтягти свої очi вiд  твоєї  приваби,  а
вони не хочуть i притягуються до тебе, ланцюгами краси притягнутi.  Чи  ти
чула коли-небудь таке? А про мов тiло! Краса твого тiла, каже,  змагається
з  луговими  квiтами.  Цвiтом  нарциса  виблискує  лице,   каже,   троянди
розпускаються на твоїх щоках, каже, фiалками  сяють  променi  очей,  каже,
кучеряве волосся в'ється дужче, нiж плющ, каже. I не жiнка ти, а вогонь  у
його очищеному виглядi. Не знаю, чим i догодити,  чим  вiддячити  за  таку
ласку його величностi!
   - Ти ж вiддячуєш своїм тiлом,- насилу стримуючи вiдразу, тихо промовила
Роксолана.
   - Ох, що моє тiло! Вiн сказав: у тiлi може бути пiднесення,  але  немає
величi. Я хочу величi для нього.
   - Має велич без тебе.
   - Але я хочу подарувати теж. Уже домовилася з Коджа Сiнаном,  щоб  вiн,
не розголошуючи про це, розпочав ставити за  мої  грошi  велику  джамiю  в
Ускюдарi. Це буде найпрекраснiша джамiя у Стамбулi. Джамiя любовi. Я назву
її iм'ям падишаха, не кажучи йому. Щоб було несподiвано. Що ти  скажеш  на
це, Хуррем? Нiхто не додумався до такого. Я перша.
   - Це благочестиво,-  кволо  всмiхнулася  Роксолана.-  Хай  поможе  тобi
аллах. Але де ж ти вiзьмеш стiльки грошей?  Ти  знаєш,  скiльки  треба  на
джамiю?
   - Повелитель щедрий безмiрно! Вiн озолочує мене щоразу. Я збиратиму.  Я
хочу зiбрати...
   "Хочу зiбрати" - вiд цього хотiлось розреготатися.  Ця  дурна  одалiска
навiть не уявляє, який зашморг вона накидає собi на шию.  Де  зможе  взяти
стiльки грошей? Хiба що стане султаншею? Але й  то  потрiбнi  будуть  цiлi
роки. Бо скарбниця не вiдкривається навiть для султаншi.
   - Може, я скоро вмру,- сказала Роксолана  повiльно,-  але  я  хотiла  б
помогти тобi в цiм святiм дiлi. Приймеш вiд мене моє  приношення  на  твою
джамiю?
   - О ваша величнiсть! Хай аллах дарує вам здоров'я i радiсть для очей! Я
молитимусь за вас вдень i вночi! Ви така добра i щедра.
   Добра чи щедра? За грошi й за обiцянку незабаром померти  можна  купити
бодай нещиру пошану. I знов  називатимуть  тебе  султаншею  i  величнiстю.
Роксолана поглянула вслiд Гульфем з сумом i ненавистю. На кого  змiняв  її
султан? Здорова й дурна телиця - i бiльш нiчого. Проклятi самцi!
   За кiлька днiв прикликала до себе Кiнату. Не бачила одалiски давно, але
та не змiнилася. Так само  весела,  безтурботна,  молода  й  дурна,  як  i
Гульфем. Бiле, солодке, як халва, тiло аж стогнало без чоловiчих обiймiв.
   - Чула про Гульфем, Кiнато?
   - О боже,сплеснула руками та.-  Моя  султаншо,  ця  лахудра  намiрилася
замiнити вас не тiльки в султановiй постелi, а й на тронi! Чи чувано таке?
Похваляється, що падишах триматиме її коло  себе,  аж  вона  приведе  йому
спадкоємця, наплодить сипiв, як ви, ваша величнiсть!  А  ця  ж  товстозада
безплiдна, як трухлявий пень. Усi це знають, знав i вона,  тепер  молиться
аллаховi, щоб послав плодовитiсть її холодному лону, хоче будувати  мечеть
- а не поможе нiщо, нiщо й нiколи. Хал навiть вийде за браму  Баб-i-Гумаюн
i припаде до нiг безсоромного дiда Хiмет-деде, що сидить там пiд чинарою i
робить гидкi речi з усiма стамбульськими дiвчатами, якi хочуть понести.
   - Щастя, коли жiнка в усьому лишається жiнкою. Правда ж, Кiнато?
   - О боже!
   - Ти так само справжня жiнка, як i я, не те  що  ця  ледащиця  Гульфем.
Правда ж?
   - О боже, ваша величнiсть!..
   - А ти, Кiнато, хотiла б потрапити на священне ложе?
   - Я? О боже! Моя султаншо! Хто б же в гаремi не хотiв? Але як, як?  Про
це страшно й подумати...
   - А коли я подумаю за тебе?
   - Ви? О боже!
   - Купиш це право.
   - Куплю? В кого?
   - У Гульфем.
   - В Гульфем? Як? За що?
   - За грошi. Вона потребує тепер великих грошей, а тим часом їх не  має,
та й навряд чи матиме. Треба помогти їй. А вона хай  поможе  тобi.  Я  дам
тобi грошей, а ти запропонуй їх Гульфем за право пiти до султана.
   - О боже! Моя султаншо!
   Кiната  впала  коло  постелi,  вхопила  руку  Роксолани,  цiлувала  її,
обливала слiзьми розчулення i радостi.
   - Встань i вiдпусти мою руку, коли не хочеш її вiдiрвати. Бачиш, яка  я
слаба. Вiзьми там шкiряну торбинку з дукатами. Вистачить тобi вiдкупити  в
Гульфем не одну нiч.
   - А султан? Ваша величнiсть, що скаже султан?
   - Це вже залежить вiд тебе.
   - О боже!
   Коли якоїсь ночi мовчазний кизляр-ага  впустив  до  султанової  ложницi
бiлотiлу Кiнату, Сулейман ледь не кинувся на одалiску з ножем.
   - Як ти сюди потрапила? - похмуро запитав вiн, вiдступаючи  вiд  неї  у
темряву, так нiби справдi остерiгався сам себе. Кiната впала на килим.
   - Мiй султане, я вблагала Гульфем поступитися менi цiєю радiстю.
   - Як ти сюди потрапила, питаю?
   - Я купила цю нiч у Гульфем.
   - Купила? - Султан ляснув у долонi, кизляр-ага зродився у ложницi,  мов
дух.
   - Повтори, що сказала,- звелiв Сулейман Кiнатi.
   - Я купила цю нiч у Гульфем.
   - Чув? - пiдвiв очi султан на боснiйця.-  Твого  султана  продають,  як
мiшок вовни. Що роблять з тими, хто продає султана?
   Вiн вiдвернувся,  i  кизляр-ага  мерщiй  попровадив  iз  ложницi  дурну
одалiску.
   - Щастя твоє, що його величнiсть не згадав про тих, хто  купує,процiдив
вiн крiзь зуби, штовхаючи  Кiнату  поперед  себе  в  сутiнок  довжелезного
коридора.
   А вiд Гульфем не лишилося нiчого. Тiльки вiдчаєний крик посеред ночi  в
надрах гарему, але якi ж бездоннi  тi  надра,  щоб  вирвався  з  них  крик
назовнi! Може, й  грозилася  нещасна  одалiска,  може,  кликала  на  помiч
всемогутнього султана, але нiхто не чув,  а  євнухи,  якi  зашивали  її  у
шкiряний мiх i тягли через ' сади гарему до  Босфору,  були  глухi,  пiмi,
слiпi, бо надiленi тiльки єдиним даром: слухнянiстю.
   Роксоланi вiсть про смерть Гульфем принесла Кiната. Упала до  її  ложа,
тiпало її всю вiд ридань.
   - О боже, боже! Вбили! її вбили, о боже ж мiй! Довго не могла  видобути
з неї Роксолана, кого ж убили, хоч уже й здогадувалася. Коли ж почула,  то
сказала:
   - Бачить бог, не хотiла я її смертi.
   - I я теж не хотiла, о боже!
   - Та й хто хотiв? - сказала Роксолана  й  собi  заплакала.  Вони  довго
плакали обидвi, вже, мабуть, не так i за нерозумною Гульфем, як над  своєю
нещасною долею, бо хто в гаремi може  бути  щасливий.  Тодi  Кiната  крiзь
схлипування i здригання проговорила тяжко:
   - Це ж i мене... о боже... ваша величнiсть... вони й мене...
   - Не бiйся, тебе не зачеплять.
   - О боже, ваша величнiсть, захистiть мене, не дайте!
   - Кажу: не бiйся. Зоставайся  у  мене.  Спатимеш  тут.  Нiхто  тебе  не
зачепить.
   - Чи я посмiю, о боже! Ви ж така боляща.
   - Я вже здорова, Вже встаю. Не вiриш? Ось дивися  Справдi  пiдвелася  з
ложа, пройшлася по великому  своєму  покою,  м'яко  ступала  по  пухнастих
килимах, дослухалася до тихого дихання найменшого свого синочка, до тихого
дзюркоту води в мармуровому водограї, радiла, що вона  живе,  що  здоров'я
повертається до неї, без кiнця повторювала чиїсь вiршi:  "Чи  лев  ти,  чи
осел, орел, а чи ворона - кiнець у всiх один: землi холодне  лоно.  Впадеш
як стiй i не струснеш iз себе нi мишi, нi змiї, нi тлi, нi скорпiона". Хай
вмирає хто хоче, а вона житиме далi! Вона ляснула в долонi.
   - Одягатися! - крикнула до Нур, яка з'явилася у покої.- Одягатися!  Все
червоне! Викинь оцi жовтяки. Щоб я не бачила бiльше нiчого жовтого. Звiдки
воно тут понабиралося?
   - Ваша величнiсть, ви так хотiли,- несмiливо нагадала дiвчина.
   - Хотiла - тепер не хочу! Тiльки червоне! I бiльше нiчого, нi  прикрас,
нi золота, нiчого, нiчого! Червоний шовк, як кров, i я  в  ньому  червона,
мов ранкова троянда!
   Вона зривала з себе сорочку,  шаровари,  металася  гола  туди  й  сюди,
свiтила тугим зграбним тiлом, на якому  звабливо  круглiли  важкi  пiвкулi
грудей, аж важкотiла Кiната, забувши про свої страхи, замилувалася  нею  i
зiтхнула голосно, може, заздрячи цiй стрункостi й легкостi, яка не пропала
в Роксоланi навiть пiсля тяжкої недуги й пригнiченостi духу i, мабуть,  не
пропаде нiколи, бо такi тiла мовби не пiддаються нi часовi,  нi  старiнню,
нi самiй смертi. Роксолана почула те заздрiсне зiтхання, зупинилася  перед
Кiнатою, так нiби вперше її тут побачила, але вмить згадала, все  згадала,
засмiялася:
   - Ти й досi боїшся? Не бiйся нiчого! Це я тобi кажу! Чуєш?  Присiла  до
столика для писання, вхопила аркуш цупкого
   паперу, швидко мережила його змiїстими, буквочками, так само
   маленькими й зграбними, як уся вона:
   "Нi суму, нi печалей не збагне нiколи те серце, що  зросло  на  вiльнiй
волi. Хiба про пташку в клiтцi згадує хоч раз той, хто гарцює  на  конi  у
чистiм полi? Мiй володарю! Пишу Вам, i серце моє розривається вiд  туги  й
розпачу. Що я наробила, i чим стало  життя  моє  без  Вас,  володарю  мiй,
свiтло очей моїх, ароматне дихання моє, солодке биття серця мого? Хiба  не
нашi закоханi голоси розлунювалися ще недавно в пахучому повiтрi священних
палацiв i хiба не заздрили нашим  обiймам  навiть  безтiлеснi  привиди?  А
тепер любов наша задихається без повiтря,  умирає  вiд  спраги,  лежить  у
знемозi, її терзають хижi звiрi, i чорнi птицi смертi кружляють  над  нею.
Вiдженiть їх, мiй володарю, моя надiє, мiй найбiльший захиснику на  цiм  i
на тiм свiтi! Пожалiйте малу Хуррем, сховайте її у свої могутнi обiйми!"
   Склала  лист,  запечатала  воском,  притиснула  до  нього  перстень   з
печаткою, тицьнула Нур.
   - Миттю до кизляр-аги, нехай передасть його величностi падишаху!
   А Сулеймановi тої ночi  приснився  сон.  Нiби  Роксолана  уникає  його,
лукавить, зникає кудись iз молодим румелiйським  нашою,  знов  вертається,
смiється до султана: "Я ж його не цiлувала. Вiн мене, а не я його!"  Нiяке
могуття не могло порятувати вiд безсилостi перед  жiнкою.  Вiн  прокинувся
переповнений безсилою люттю. Знайти того пашу! Не знав, як його звати,  чи
є на свiтi той паша, але був 'переконаний: знайде й  знищить,  бо  володiє
найвищою владою, а влада коли й не завжди може творити й народжувати  щось
нове, то в нищеннi перешкод не мав нiколи. I люди вiдповiдно дiляться  ,на
катiв i на жертви, i це найсуворiша правда цього свiту. А  вiн?  Хто  вiн?
Кат чи жертва? Перед цiєю жiнкою не був нi  тим,  нi  тим.  Не  кат  i  не
жертва, а просто закоханий у жiнку - ось третя правда на  свiтi.  Святiсть
без бога, досконалiсть без вiри ,й надiї - ось  жiнка,  але  не  кожна,  а
тiльки така, як Хуррем Хасекi, а може, тiльки вона єдина.
   I коли вперше пiсля недуги й пiсля гiнких слiв, мовлених до нього, знов
побачив Роксолану, побачив, як iде вона до нього, уся в летючому червоному
шовку, зовсiм невагома, мовби й не доторкуючись до землi, то заплющив  очi
вiд страху, щоб вона не пропала, щоб не була маною. Знов розплющив  очi  -
вона йшла до нього. Йдучи, лишала золотi слiди. Таке враження вiд її нiг i
вiд усього її тiла. Плачучи й здригаючись худенькими плечиками, упала йому
в обiйми, i вiн не  знав,  що  сказати,  тiльки  дихав  голосно  й  часто,
збентежений i безпорадний.
   Ще була квола, ще не повернулися до неї щедрi її сили, тiльки дух горiв
у нiй i високе полум'я обпалювало  Сулеймана,  обiймало  паланням  i  його
сувору, 'тверду душу.
   - Мiй повелителю, мiй падишаху,-'стогнала Роксолана,  чому  так  багато
горя на свiтi, чому, чому?
   Вiн не знав, про що вона i що їй вiдповiдати, голубив її, гладив  щоки,
волосся.
   - Чому довкола вас убивства й убивства?! I вже смерть приходить i сюди,
у священну недоторканнiсть Баб-ус-сааде, чому, навiщо?
   - Яка смерть? Чия? Вiн не знав i не розумiв.
   - Це ж ви звелiли вбити Гульфем?
   - Гульфем? Я не велiв.
   - Але її вбито, мiй володарю.
   - Я не хотiв її смертi.
   - Безвинна її душа вже в садах аллаха, а ми на цiй землi i руки нашi  в
кровi по лiктi. Ваша величнiсть, Гульфем хотiла спорудити  на  вашу  честь
велику джамiю, поставити дар своєї любовi до  вас,  для  цього  й  збирала
грошi... Я, в тяжкiй недузi своїй, уже й не сподiваючись на одужання,  теж
дала свiй внесок на це благочестиве дiло, може, бог i помiг  менi  скинути
недугу, а Гульфем... Гульфем...
   Султан нiяк не мiг втишити її ридання.
   - Так кожну з нас можуть... Бо й хто ми i що ми... Немає нi правди,  нi
любовi, нi милосердя...
   -  Я  тiльки  спитав  кизляр-агу,  що  роблять  з  тими,   хто   продає
султана,виправдовувався Сулейман,- тiльки спитав, але не велiв нiчого...
   - Словами не можна гратися, ваша величнiсть... За кожним  вашим  словом
або людина, або й цiла держава. Менi страшно коло вас, i не можу без  вас,
о боже милосердний!..
   - Я звелю добудувати ту джамiю i назвати її  iм'ям  Гульфем,-  пообiцяв
вiн.
   - Убити, а тодi поставити коштовний пам'ятник? Боже милосердний!..
   Вона ще довго плакала, схлипувала,  засинала  на  грудях  у  Сулеймана,
прокидалася, знов скаржилася й  схлипувала,  голос  жебонiв,  як  дощик  у
молодому листi, здається, за вiкнами справдi йшов дощ, але не весняний, не
на молоде листя, а осiннiй,  холодний  i  набридливий,  хоч  у  султанську
ложницю його подихи й не дiставали, тут було сухе тепло вiд  жаровень,  що
поблимкували червоним  з  темних  далеких  куткiв,  i  тонкий  аромат  вiд
курильниць, та ще мелодiйний спiв  води  в  мармуровому  водограї,  вiчний
голос життя,  що  тече  з  безвiстi  у  безвiсть,  з  нiзвiдки  в  нiкуди,
незбагненний, як таємнича сутнiсть жiнки.
   На свiтанку Роксолана згадала про Кiнату, яка десь, мабуть, дрижить без
сну в її покої.
   - Мiй султане,- залащилася вона до Сулеймана,- пожалiйте Кiнату!
   Вiн не мiг пригадати, про кого йдеться.
   - Вона не  винна  в  смертi  Гульфем.  Вона  так  вас  любить,  тому  й
попросилася у Гульфем...
   - Ах, ти про цю... Вона схожа на гору халви, яку ось-ось  висиплють  на
чоловiка й загорнуть його тими солодощами навiки.
   - Вiддайте її кому-небудь в жони, ваша величнiсть.
   - У жони? Кому ж?
   Звичай такий справдi iснував, коли султан, розщедрившись,  давав  своїм
вельможам у жони ту чи iншу  одалiску  ,з  свого  гарему.  Траплялося,  що
вiддавав навiть своїх жон, якi  не  могли  народити  сина,  а  народжували
султановi самих дочок.
   - Я над цим нiколи не думав. Мiг би вiддати Кiпату, та кому?
   Хуррем, мабуть, теж не знала, а може, тiльки вдавала незнання.
   - А коли Гасан-азi?
   - Вiн яничар, а яничарам одружуватись заборонено.
   - Який же вiн тепер яничар? Вiн мiй довiрений.
   - Однаково янчар, а звичай велить...
   - Змiнiть звичай, мiй повелителю! Хiба ви не Володар Вiку i хiба  не  у
вашiй волi змiнити те, що  застарiло?  I  чому  яничарам  заборонено  мати
родини? Це ж варварський звичай! Може, тому  вони  так  часто  бунтуються,
повстаючи навiть проти султанiв?
   - Позбавленi .жiнок, вони служать тiльки  вiйнi  й  державi,  i  тiльки
завдяки цьому є пайдосконалiшими воїнами з усiх знаних досi.
   - А хiба жiнка руйнує державу?
   Вiн  хотiв  сказати,  що  жiнка  може  зруйнувати  все  на  свiтi,  але
стримався, згадавши про себе. Що вiн без жiнки? I що йому держава,  земля,
всi простори, коли не зорiють над ними цi прекраснi очi й не  чутно  цього
єдиного голосу?
   - Я подумаю над цим,- сказав вiн.
   Роксолана горнулася до нього, мовби шукала прихисту, ховалася вiд  усiх
нещасть i загроз, хоч i що б їй могло загрожувати бiля цього всемогутнього
чоловiка? Диван, .вiзири, кати, вiйсько, мулли, беї, пашi,  прислужники  -
все це тiльки виконавцi найвищої волi, а найвища воля - в її руках, i  все
вершиться у темнощах, у притишених шепотах, у схлипуваннi болю й зiтханнях
радостi, без свiдкiв, без помiчникiв i спiльникiв. Може, й  недугу  послав
їй Всевишнiй на користь i добро, аби ще мiцнiше покохав  її  цей  чоловiк,
щоб став її опорою у всьому, слухняним знаряддям, пiднiжжям її величi, яка
починається у нiй самiй, продовжується в  її  дiтях  i  не  матиме  нiколи
кiнця? Хто  може  зупинити  султана?  Валiде?.  Великий  муфтiй?  Iбрагiм?
Сулеймановi сестри?
   - Мiй султане, менi так страшно чогось,- горнулася вона до нього,-  так
страшно...
   Вiн гладив їй волосся, мовчки гладив, вкладаючи в свою  шорстку  долоню
усю .нiжнiсть, на яку тiльки був здатен.
   I мовби зглянулося на неї небо. Щойно повернулися з  угорського  походу
Сулеймановi вiзири i яничари, прийшли переможцi, грабiжники, убивцi,  i  в
мечетях мулли, завиваючи й закочуючи очi пiд лоба, стали прославляти  силу
iсламської  зброї,  помер   великий   муфтiй,   свiточ   вiри,   оборонець
благородного шарiату Зембiллi, який служив ще  султановi  Селiмовi,  якого
боявся сам грiзний батько Сулейманiв,  до  засторог  якого  вимушений  був
щоразу дослухатися i Сулейман.
   Султан iз своїми вiзирами поїхав до  палацу  шейх-уль-iслама  верхи  на
конях i доторкнувся до тiла вмерлого та до його обличчя,  тал  нiби  хотiв
перейняти вiд нього святiсть, яку муфтiй  не  мiг  понести  на  той  свiт.
Слiдом за султаном i його вiзири, всi вельможi так само  намагалися  бодай
пальцем доторкнутися до обличчя умерлого великого муфтiя, нiби  слiпi  або
малi дiти, i вiрили, мабуть,  як  малi  дiти,  що  перейде  до  них  бодай
краплина святостi вiд цього чоловiка, надiленого за життя  найвищим  даром
чи то вiд влади земної, чи то  вiд  небесної.  Потiм  вiзири  й  вельможi,
товплячись один поперед одного, скiльки вмiстилося  пiд  табутом,  пiдняли
тiло великого муфтiя високо на руках i так, передаюча однi одним,  понесли
до джамiї Мехмеда Фатiха, де вiдбулася урочиста  молитва  за  упокiй  душi
великого небiжчика.
   До гарему докотилося лиш вiдлуння того великого похорону. Гарем  завжди
лишався осторонь усiх  державних  подiй,  але  так  могло  видаватися  лиш
невтаємниченим.  Роксолана  вельми  добре  вiдала,   що   означає   смерть
шейх-уль-iслама Зембiллi. Завалився стовп, хоч i трухлявий,  але  ж  такий
зовнi мiцний, що нiхто б не наважився  занесли  на  нього  руку,  а  тепер
завалиться з ним усе ненависне i  вороже  їй.  Поки  назве  султан  нового
великого муфтiя, поки призвичаїться той, поки обросте прихильниками,  вона
матиме волю, якої досi не мала й не  могла  мати.  А  найголовнiше  ж:  не
матиме давньої сили ненависна валiде, яка у всьому спиралася  на  оборонця
шарiату, лякаючи ним свого владчого сина.
   Та валiде, нiби вичуваючи торжество в душi Роксолани, незвана з'явилася
несподiвано в її покої, стурбовано питала  про  здоров'я,  так  що  навiть
змогла розчулити молоду султаншу, й та стала частувати султанську матiр  i
.навзаєм  питати  про  ЇЇ  здоров'я,  але  доброзичливостi  їм   вистачило
ненадовго, бо валiде, бгаючи свої чорнi губи, повела, мову про iнше.
   - До мене дiйшли  (чутки,  що  ти  'вимагаєш  у  султана  роздати  всiх
одалiсок з гарему? Чи то правда?
   - А коли правда, то що? - шорстко спитала Роксолана.- Хiба не  записано
в пророка: "Нiколи не досягнете ви благочестя, поки  не  будете  витрачати
те, що любите"?
   - Ти, може, хотiла б закрити гарем? Такого ще нiколи ре  бувало.  Я  не
допущу ганьби падишаха.
   - Чому ж допустили власне  зганьблення,  .коли  султан  Селiм  занедбав
своїх жон i знаходив утiху з юнаками?
   - Ти! Як смiєш? Гяурка!
   - Я султанша i така сама мусульманка, як i ви, моя валiде.
   - Я виховувала свого великого сива.
   - А ви впевненi, що вiн - ваш син?
   Султанська мати вхопилася за груди. Такого ще їй не наважувався  казати
нiхто. Мала серце чи нi, але вхопилася саме за те мiсце, де воно б'ється у
всiх людей. Роксолана  (покликала  на  помiч.  Прибiгли  євнухи,  гаремний
лiкар. Валiде була блiда, як смерть, не могла .вхопити вiддиху, безпорадно
ворушила пальцями, нiби хотiла впiймати, затримати  життя,  що  вислизало,
вiдлiтало вiд неї. Врештi прийшла до тями, євнухи поклали  її  на  парчевi
ношi, обережно понесли до її покоїв. Роксолана спокiйно сидiла, взявши  на
руки малого Баязида, не провела валiде навiть поглядом,  не  бачила,  якою
ненавистю блискали очi султанської матерi, як здригалися  її  чорнi  губи,
нiби п'явки або змiї. Хай! Не  лякалася  тепер  нiкого.  Ще  недавно  була
-беззахисна i безпорадна. Тодi єдиною своєю зброєю мала своє тiло,  ще  не
знаючи його сили i не вiрячи в нього, бо  то  ж  тiло  стало  причиною  її
неволi, її прокляттям i  нещастям.  Згодом  стало  вибавленням,  знаряддям
свободи, зброєю. Тепер її зброєю  буде  султан.  Виставлятиме  його  перед
усiма. Захищатиметься ним i нападатиме теж ним. Ця мудрiсть вiдкрилася  їй
у 'тяжкi днi самотностi й  недуги,  в  хвилини,  коли  вже  здавалося,  що
вмирає. Ожила, щоб боротися й перемагати. Всiх!

   КУЧУК

   Стамбул поставав у всiй своїй обiдранiй,
   бруднiй, пересиченiй диким життям красi. Тiлеснi корчi  вулиць.  Голуби
коло мечетей. Неробство й сновигання тисяч людей. Гуляння замiсть смiху  й
плачу. Гуляння вiд голоду. Вiд розпачу.  Вiд  самотностi.  Найспесивiша  й
найзамурзанiша юрба  жебракiв,  яка  будь-коли  ходила  по  землi.  Шарiат
дозволяв  жебрати  старим,  бiдним,  слiпим,  паралiчним.  Кадi   Стамбула
призначав головного поводиря жебракiв - башбея, який  видавав  посвiдчення
на право збирати милостиню. Дозволялося жебрати в базарнi днi -  понедiлок
i четвер. Ходили по вулицях i площах iз знаменами, нiби i  воїни.  До  них
приєднувалися  бiднi  софти-хто  там  розбере,  де   i   жебраки,   а   де
мусульманськi учнi Їсти хочуть усi. Немає ненажерливiшої iстоти на  землi,
нiж людина, а Стамбул - найненажерливiша з столиць свiту.  Так  велося  ще
вiд  грецьких  iмператорiв,  недарма  ж  Фатiх  уже  й  пiсля   завоювання
Константинополя ,цiлих три роки не наважувався переносити туди  столицю  з
Едiрне. Султан Селiм, який провiв усе своє царювання в походах, не  вельми
переймався Стамбулом, не дбав про столицю, встановленi (Ще за Фатiха норми
постачання Стамбула не змiнювалися, а тим .часом  мiсто  росло,  кiлькiсть
нероб побiльшувалася щодня, зажерливостi столицi не було нi впину, нi меж,
i, коли Сулеймаи пiсля походiв на Белград i Родос на кiлька рокiв засiв  у
своїх  палацах,  вiн  вжахнувся  вiд  Стамбула,  який  постав  перед   ним
велетенським, вiчно роззявленим  ротом,  бездонною  горлянкою,  невситимим
шлунком. Столиця зжирала все надбане  провiнцiями  в  один  день,  ковтала
одним ковтком i знов була голодна,  невдоволена,  це  була  якась  прiрва,
готова поглинути цiлий свiт, "ненаситний молох,  який  вимагав  принесення
йому в жертву всього живого, жертя й питва, одягу й молитов, дров i  ходи,
посуду й прянощiв, зброї й квiтiв, солодощiв i  солi,  мудростi  й  вогню,
мечетей  i  базарiв,  коней  i  кiшок,  рабiв  i  розбiйникiв,  суддiв   i
пiдмiтальникiв вулиць. Вдень i вночi з усiх усюд везено до Стамбула  сушею
й морем хлiб i м'ясо, рис, мед, олiю - для страв i  для  освiтлення,  сир,
садовину й городину, прянощi, фарби, хутра, оздоби. З Румелiї  й  Анатолiї
йшли безконечнi отари овець, з Волощини й Молдавiї  воли,  з  Криму  конi,
продовольство прибувало до пристаней  Текфурдаг,  Гелiболу,  Гюмюль-дюйне,
Ун-капани.  Коли  великим  вiзиром   став   Iбрагiм,   вiй,   за   порадою
Скендер-челебiї, встановив по всiй iмперiї жорстокий облiк усього  живого,
всього, що виросло й могло  вирости,  провiнцiям,  санджакам  i  найменшим
казам встановлювалася кiлькiсть баранiв, якi мали бути вигодуванi. Стамбул
мав знати про кожну дiйну  вiвцю  в  найвiддаленiших  закутках  величезної
держави, точно вказувалися строки поставок  м'яса  для  столицi  i  навiть
породи овець. Отари мали прибувати до Стамбула не  пiзнiше  дня  Касiма  з
Румелiї  й  Анатолiї,   бейлербею   Дiярбекiру   велено   було   постачати
туркменських баранiв з Зулькадарли для  султанського  палацу,  встановлено
було цiни на овець: та, що котилася один раз - 20 акча, двiчi - 25,  тричi
- 28 акча. Стамбульський кадiй через призначених ним наглядачiв за ринками
-  мухтесiбiв  стежив,  щоб  не  порушувано  встановлених  цiн  i  порядку
торгiвлi.  Чужоземнi  купцi  мали  право   продавати   тiльки   оптом,   в
торговельних рядах стояли  купцi  стамбульськi.  Призначенi  кадiєм  емiни
стежили, щоб найперше закуповувалося все для  султанських  палацiв,  потiм
для двору великого вiзира, членiв дивану, великого муфтiя, дефтердара, для
яничарiв i челядi, лише тодi дозволялася вiльна торгiвля. З  вiдома  кадiя
мухтесiби встановлювали цiни на  хлiб,  м'ясо,  городину  i  садовину,  на
ячмiнь i пашу для коней. Городина й  садовина  мали  бути  свiжi,  конi  -
пiдкованi. Товари якiснi. Терези справнi. Аршини  не  вкороченi.  Мухтесiб
ходив по ринку, служки несли за ним фалаку - схожу на смичок товсту палицю
з мiцною вiрьовкою - символ влади й покарань. Спровиненого  купця  негайно
карано. Служки мухтесiба скручували йому ноги фалакою  i  давали  тридцять
дев'ять ударiв по п'ятах. Мухтесiб мiг проколоти  мочку  вуха  порушниковi
законiв  торгiвлi,  розiдрати  нiздрю,  вiдрiзати  вухо.  Двiчi   на   рiк
стамбульськi  базари  об'їздив,  переодягнувшись,   великий   вiзир,   щоб
простежити за тим, як несуть службу мухтесiби.
   У  своїй  безмежнiй  захланностi  Стамбул  султанський  замахнувся   на
освячений тисячолiттями звичай i привiлей Сходу - на вiльну  торгiвлю,  на
вiльнi зиски, на вiльних i незалежних купцiв.  Звиклi  до  загарбництва  й
грабувань, тут не покладалися на випадок, не  сподiвалися  на  каравани  з
товарами  й  продовольством,  вiрили  тiльки  в  примус,   жорстокiсть   i
насильство. Купцi-джелаби, звiльненi вiд податкiв, мали поставляти овець i
худобу для Стамбула, здаючи скот  примусово  по  низьких  цiнах.  На  всiх
джелабiв заведено було списки-iрсалi, i вже нi сховатися, нi втекти, бо  ж
однаково наздоженуть,  знайдуть  i  на  тому  свiтi,  примусять.  Джелаби,
пригнавши скот у столицю, вiддавши майже задарма все, належне  для  палацу
султана,  для  шах-заде,  вiзирiв,  бейлербеїв,  казиаскерiв,   капiджiїв,
нiшанджiїв,  дефтердарiв,  реїсiв  i  емiнiв,  за   встановленими   цiнами
продавали рештки м'ясникам-касабам. Касаби так само мали  збитки,  але  що
були вони  вже  стамбульцями,  а  для  столичного  жителя  не  можна  було
допускати ущербку,  то  їхнi  збитки  покривалися  за  рахунок  примусових
поборiв з ремiсницьких цехiв.
   Все було примусове: примусовi поставки, примусовi  торговцi,  примусовi
цiни. Хоч як пильнували султанськi  чиновники,  але  дорога  була  далека,
губилися в нiй цiлi отари овець, табуни худоби,  з  кожних  'сорока  отар,
призначених для Стамбула, коли й доходило до столицi десять - п'ятнадцять,
то й добре, решта десь пропадала по дорозi, розпродувалася,  розкрадалася,
i лисцi великого вiзира те й знали  що  записували:  не  прийшло  двадцять
тисяч баранiв, не прийшло сорок тисяч, шiстдесят  тисяч.  З  Стамбула  пiд
страхом   найтяжчих   покарань   заборонено   було    вивозити    будь-яке
продовольство: худобу, хлiб, борошно, олiю, навiть  сiль  i  квiти.  Бо  й
квiти  провiнцiя  теж  зобов'язана  була  постачати  для   султанських   i
вiзирських  палацiв:  п'ятдесят  тисяч   голубих   гiацинтiв   з   Мараги,
пiвмiльйона гiацинтiв з Азаха, чотириста кантар троянд червоних  i  триста
кантар особливих з Едiрне. Продовольство й товари  перехоплювалися  ще  за
Стамбулом, притримувалися, щоб пiдняти цiни,  не  допускалися  в  столицю,
коли ж потрапляли в Стамбул, то  й  тут  переполовинювалися,  щоб  тайкома
перепродувати, вивозити за мури столицi, щоб зiдрати  там  потрiйну  цiну.
Спекулювали придворнi, султанськi повари й чашнiгiри, слуги й воїни, писцi
i яничари,  вiзири  i  сам  великий  вiзир,  який,  загрiбаючи  неймовiрнi
прибутки,  не  гребував  i  дрiб'язком,  гаразд  вiдаючи,   що   багатство
починається з маленької  акча.  Не  помагали  суворi  султанськi  фiрмани,
показовi покарання, вночi на баржах i барках через  Босфор  переправлялося
десятки тисяч овець до найближчого порту на Мармарi -  Муданьї,  а  звiдти
викраденi з Стамбула  отари  або  ж  мандрували  до  обшарпаних,  голодних
провiнцiй, або ж поверталися назад до столицi, де казна знов викладала  за
них грошi, щоб вони знов тайкома були переправленi па азiатський  берег  i
ще раз були перепроданi.
   Навести лад у цьому безладдi неспроможна була нiяка влада. Весь Стамбул
роздiлено було на квартали, кожен з них на нiч вiдгороджувався вiд  iншого
брамою - махалi-капу, щоб кожен квартал вiдповiдав за  власнi  злодiйства,
але не помагали й махалi-капу,  нiякi  замки  й  засуви  неспроможнi  були
стримати сили мовчазної-iвсемогутньої -золота. - -- Iбрагiм,повернувшись з
угорського  походу  ,заповзялся  навести  лад  у  Столiцi,  сам  їздив  по
стамбульських  базарах,  особисто  допитував  упiйманих   з   контрабандою
власникiв босфорських барок - реїсiв, сам  стежив,  як  скручують  фалакою
ноги спровиненим i шмагають по  брудних  п'ятах  воловими  жилами,  кричав
катованим: "Скажеш, хто послав тебе? Скажеш?"
   Мотлох стамбульський проходив  перед  його  очима.  Дрiбнi  злодюжки  -
дайси, грабiжники й убивцi - каба дайи, нiчнi сторожi -  бекчi,  наглядачi
печей  у  банях  -  кюльханбеї,  пiдмiтальники  вулиць  -  феррашi,   люди
найупослiдженiшi, вiдчаєнi, зготовленi на все найлихiше, коли  б  грозився
хтось їм пеклом, то  й  тодi  б  вони,  мабуть,  передовсiм  поцiкавилися,
скiльки там платять.
   Провiвши кiлька годин у примiщеннi для допитiв, Iбрагiм  цiлий  тиждень
не мiг позбутися  враження,  що  вiн  весь  просмердiв  брудом,  нуждою  й
нiкчемнiстю.  Скаржився  своїм  друзям  Скендер-челебiї  й  Луїджi  Грiтi,
венецiанець розкотисте реготав,  слухаючи  цi  визнання.  'Скендер-челебiя
невтомно повчав Iбрагiма:
   - Навiть одна акча, вибита з дрiбного злодюжки, може скласти  пiдвалину
багатства цiлої держави. Сто акча дають аспру, сто аспр дають  дукат,  сто
дукатiв  -  це  вже  маєток,  тисяча  дукатiв  -  багатство,   мiльйон   -
всемогутнiсть.
   - Чому я повинен  збирати  цi  акча  для  всiєї  держави!  -  вигукував
Iбрагiм, гидливо витираючи руки.- Я не призначений для такої справи!
   -  А  яке  призначення   вище   за   збирання,   багатства?   -   питав
Скендер-челебiя.
   - Збирання мудростi, ось!
   - Хiба мудрiсть - це не багатство? Мудрiсть - то тiльки  ступiнь  перед
багатством справжнiм, перед достатком життєвим, перед золотом.
   - Золото? Я маю вже його задосить! - зневажливо кривився  Iбрагiм.Хвала
аллаху, я змiг повернути тобi твою  Кiсайю,  що  вся  тхнула  золотом,  як
викинута на сонце рибина дохлятиною, я  можу  насолоджуватися  життям  без
цього мертвого запаху.
   - Тобi дано султанську сестру, яка ще бiльше пахне золотом,-  усмiхався
в бороду Скендер-челебiя.- Тепер ти прикутий до цього металу навiки, i вже
не порятує тебе нiяка сила. Золото- найвища святiсть на цiм свiтi.
   -  Ти  чув?  -  обурено  сплескував  руками  Iбрагiм,  звертаючись   до
Грiтi.Коли б я видав дефтердара iмамам, вони звелiли б  юрмi  побити  його
камiнням. Золото - найвища святiсть! I хто це говорить?
   - Кожен вибирав собi святiсть де може i як може,- спробував помирити їх
Грiтi.Але я купець i вiрю лигає в  золото.  Бо  в  що  ж  вiрити  в  цьому
ошалiлому свiтi?
   Якось зимовою нiччю люди великого вiзира  затримали  в  Мармарi  велику
барку, повну овець найцiннiших порiд: кивирджик,  карамай,  курджак.  Такi
вiвцi призначалися для султанських кухонь  i  вкрадеш,  видно,  були  саме
звiдти. Реїс барки, щоб не датися до рук емiнiв, стрибнув у море й утонув,
нечисленна залога чи то викупилася, чи то пiшла слiдом  за  своїм  реїсом,
захоплено  разом  з  султанськими  баранами  тiльки   маленького,   багато
зодягненого молодого євнуха, в якого до того ж  знайдено  ще  й  чашу  для
шербету, па якiй виразно виднiлася  султанська  тогра  -  теж  украдено  з
Топкапи. Придворнi майже  не  попадалися  людям  великого  вiзира,  або  ж
обдурюючи тих, або ж вчасно вiдкупляючись, але цей малий  євнух  не  зумiв
зробити нi того, нi другого,  тому  про  нього  було  сказано  Iбрагiмовi.
Великий  вiзир  вирiшив  допитати  впiйманого  особисто.   Звелiв   одразу
поставити того в  примiщеннi  для  тортур,  щоб"  вiдбити  охоту  таїтися,
прийшов туди весь у  сяєвi  золота  й  коштовностей,  оточений  блискучими
пажами  й  тiлохранителями,  сiв  на  золотий  стiлець,  кивнув  волохатим
дурбашам, щоб пiдвели звинуваченого, впiвока глянув на мiзерну iстоту, що,
плутаючись у  широкому  одязi,  пробувала  дiстатися  до  його  золоченого
чобота, спитав через губу:
   - Ти хто такий?
   - Кучук,- пропищала нiкчема, тицяючись  у  пiдлогу  перед  Iбрагiмовими
чобiтьми, бо ближче його не пiдпускали дужi дурбашi.
   - Го-го! - реготнув великий вiзир, а за ним i його поплiчники.-  Таж  i
так видно, що ти кучук! Питаю, хто ти?
   - Кучук,- не знаючи, чого вiд нього  хочуть,  повторив  той,  круглооко
поблимкуючи на грiзного пашу i на його пiдручних катюг.- Так звусь змалку,
бо завжди був малий i не рiс нiколи.
   - Але ж вирiс злочинцем, га! Звiдки ти й хто? - тупнув ногою Iбрагiм.
   Кучук заплакав.  Розмазував  сльози  замурзаною  ручкою  по  маленькому
личку, ковтав їх разом з хапливими словами. Хiба ж вiн винен? Його  послав
начальник султанських кухонь сам матбах-емiнi, як посилав вiн  досi  iнших
поварiв  i  прислужникiв.  Вибрано  саме  його,  Кучука,   бо   маленький,
непомiтний, такий прослизне всюди, не попадеться. А вiн попався.  I  тепер
плаче не тому, що боїться, а вiд тривоги за плов, який  вiн  мав  назавтра
зготувати для її величностi султаншi  Хасекi,  бо  тiльки  вiн  один  умiє
пiдкладати дрова пiд казан, де готується той плов з солодощами, вiн  казав
про це й  матбаху-емiнi,  але  той  нагримав  на  нього  i  витурив  у  цю
небезпечну подорож, звелiвши до ранку повернутися, привезти йому грошi  за
баранiв i взятися за готування того плову.
   - Ти, гнидо! - закричав  на  Кучука  великий  вiзир,  штовхаючи  малого
поварчука своїм золоченим чоботом.-  Смiєш  називати  тут  найвищi  iмена?
Лайно собаче! Я тобi змiшаю день з пiччю! Звелю зiдрати з тебе шкiру, як з
барана, i здирати теж, як з барана, не ножем, а руками, щоб не  попсувати,
а тодi висушити й повiсити на пристанi Текфурдаг з написом:  "Так  буде  з
усiма, хто крастиме в Стамбулi баранiв".
   Але поки лютився, кричав i вигадував кари для  нiкчемного  злодюжки,  в
душi Iбрагiм розмiрковував холодно й спокiйно. Коли почув  iм'я  султаншi,
виникла непереборна спокуса використати пригоду з злочинницькою  баркою  i
цього покидька, щоб кинути бодай тiнь на  султанську  улюблену  жону.  Вже
уявляв собi, як поповзуть по столицi пошепти, що сама султанша, як i всi в
Стамбулi, порушує суворий султанський  фiрман,  пiддалася  жадобi  наживи,
краде й перепродує. Та одразу й вiдкинув це нерозумне бажання.  Був  надто
обачний, щоб слiпо рiвняти всiх  людей.  То  тiльки  цей  набитий  золотом
Скендер-челебiя не визнав нiчого поза  грошима,  навiть  тих  баранiв,  що
подарував  йому  султан  в  Угорщинi,  жадiбний  дефтердар   зумiв   тричi
перепродати для казни, намовивши зробити  те  саме  з  своїми  баранами  i
великого вiзира. Султаншу не намовиш, i  нiхто  б  не  спокусив  цю  жiнку
нiяким золотом. Не  належала  до  звичайних  жiнок  з  їхньою  примiтивною
жадiбнiстю й пристрастю до марнотратства. Може, тому й  лютилися  натовпи,
називаючи її чарiвницею й чаклункою,  що  неспроможнi  були  розгадати  її
душу, не знали, чого хоче ця дивна жiнка, до чого прагне. Бо  коли  людина
по хапає багатства, для здобуття якого їй досить  простягнути  руку,  вона
неминуче стає загадковою, бентежить i роздратовує простi уми.  А  втiм,  є
рiч, бiльша за багатство,-влада. Хто має багатство, той ще не мав  всього.
Зненацька з'являються бажання, яких не можна вдовольнити нi за яке золото.
Найперший приклад: його друг Луїджi Грiтi.  Здавалося  б,  чого  ще  треба
цьому чоловiковi? Але, пересичений усiм, запрагнув  недосяжного  навiть  у
його становищi:
   високої влади. Набридає Iбрагiмовi, вже  кiлька  разiв  натякав  самому
Сулеймаповi про те, що жде винагороди за свої фiнансовi поради й сприяння.
Хоче стати чимось мовби султанським  намiсником  в  Угорщинi,  до  того  ж
отримати звання єпископа.  Священний  сан,  припустимо,  вiн  легко  зможе
купити  у  папи.  Але  намiсництво?  При  живому  королевi,   наставленому
султаном, i намiсник? Та ще й гяур? Але Грiтi затявся i вiдступати не хоче
нi за яку цiну. А здавалося б: чоловiк має стiльки  золота,  що  вже  став
понад будь-якi бажання й примхи. Виходить, нi. Золото - ще не все.  Тiльки
влада може дати  цiлковите  вдоволення  всiх  людських  пристрастей.  Тому
Хасекi, не дбаючи цi про який дрiб'язок, замахнулася одразу на  найбiльше:
на владу, до того ж найвищу, над самим султаном. Може, ще й сама  не  знає
цього i  все  робить  несвiдомо?  Що  ж,  розумнi  люди  повиннi  збагнути
прихований напрямок її дiй. Вiн, Iбрагiм,  не  спускав  очей  з  султаншi.
Бачив, як  вона  поволi  заволодiває  Сулейманом,  вiдвойовуючи  в  нього,
Iбрагiма, новi й новi дiлянки падишахової душi, настане день, коли запанує
вона над можновладцем неподiльно, i коли виявить це, збагне розмiри й межi
своєї сили,  найперше  знищить  свого  найгрiзнiшого  суперника,  великого
вiзира,  заодно  помстившись  за  своє   короткочасне   рабство   (хай   i
короткочасне, але ж однаково  ганебне,  бо  для  ганьби  не  має  значення
тривалiсть у -i асi) i за приниження, бо  жiнки  можуть  прощати  все,  та
тiльки не рабство й приниження.
   Та хiба не досить йому тяжкої ворожостi султаншиної, щоб ще  обтяжувати
себе  спробою  обмовити  Роксолану,  звiвши  на  неї  наклеп  у   дрiбному
махлярствi? Ясна рiч, цей обрубок людський,  щоб  зберегти  свою  мерзенну
шкiру, пристав би на все i посвiдчив проти  самого  пророка  й  аллаха  на
небi, та хто ж стане користатися послугами покидька?
   Iбрагiм мав би непомiтно звелiти дурбашам, щоб  прибрали  з-перед  очей
Кучука, прибрали, може, й навiки, але сидiв якийсь час, мовби забувши  про
євнуха, хоч i втупившись у нього невидющим  поглядом  тяжких  своїх  очей.
Нiяк  не  мiг  вiдiгнати  спокуси  якось  поєднати  випадково   впiйманого
двiрського  поварчука  з  можновладицею  Топкапи.  Нарештi  махнув   рукою
дурбашам, але де рiзко, навкiс, що означало б смерть, а мляво, зневажливо,
згори вниз, себто: в пiдземелля. Хай посидить, погодує пацючню.
   Нiч для Iбрагiма була втрачена безнадiйно.  Вечiр  вiддав  на  державнi
клопоти, тепер мiг хiба що спати, та й то самотою,  бо  до  Хатiджi  такої
пiзньої пори не ввiйдеш: султанська сестра не любить, щоб її тривожили без
попереджень. До Грiтi далеко, та й не  вмовлялися  про  зустрiч.  Вiола  й
перс-музикант остогидли. Книги  валяться  з  рук.  Можна  б  проскакати  з
тiлохранителями вулицями Стамбула, виловлюючи  всiх,  хто  вештається  без
лiхтарiв у руках, але й це не приваблювало. Великий  вiзир  повернувся  до
своїх робочих покоїв, вислухав вiд старшого писця донесення  з  санджакiв,
вiддав розпорядження па завтра, тодi звелiв привести до нього Кучука.  Мав
би потримати того бодай до ранку в пiдземеллях коло  звiрiв,  щоб  нагнати
бiльшого страху, але не хотiлося  витрачати  на  цього  чоловiчка  аж  так
багато часу, та бiльше страху в його нiкчемному тiлi й не вмiститься.
   Кучук,  кинутий  на  розкiшнi  вiзирськi  килими,  мав  би   почуватися
приголомшеним вiд цiєї розкошi, та вiн чи й  помiчав  її.  Знов  плазував,
уткнувшись носом у пiдлогу, норовив по-собачому лизькати  чоботи  великого
вiзира, а той знай вiдтручував його гидливо,  махнув  тiлохранителям,  щоб
полишили його наодинцi з Кучуком, стрiпуючи пальцями, нiби хотiв скинути з
себе бруд, якого набрався вiд спiлкування з цим чоловiчком, процiдив крiзь
зуби:
   - Тепер розказуй менi про себе швидко  i  без  зайвих  слiв,  ти,  сину
шакала й свинi. Ну?
   -Ваша високiсть, мiй вiзирю,-белькотiв той,-я Кучук, Кучук.
   Iбрагiма пересмикнуло. Хоч який переляканий цей  мерзенний  прислужник,
все ж не забував, що вiн тiльки "високiсть", а не "величнiсть", як  султан
i султанша.
   - Який я тобi твiй вiзир? - заревiв грек.- Твої родичiв пеклi; та й  то
в найгидкiшiй його частинi. Кучук? Що це таке - Кучук?
   Євнух пiдвiв голову з-над килима, витрiщився на великого  вiзира.  Нiяк
не мiг 'збагнути, чого хоче вiд нього цей  всемогутнiй  чоловiк.  Ну,  вiн
справдi Кучук - тут уже нiчого не додаси.  I  названий  так  не  на  честь
найкоротшого зимового мiсяця, а тому, що змалку йому навiки вкорочено тiло
так, що вже нiчим не доточиш. Звiдси й iм'я. А яке  iм'я,  таке  й  життя.
Доводиться  жити  так,  як  живуть  довкола  тебе,   а   там:   метушнява,
марнослав'я, неправда й суцiльне зло.  Однi  пишаються  походженням,  iншi
становищем, ще iншi багатством, красою, силою, ти ж не маєш  нiчого  -  нi
сподiвань, нi страхiв, нi душi, нi тiла, тiльки  перелякана  ненависть  до
всього сущого, загнана в найдальшi закапелки душi.  Вiн  нiколи  не  шукав
своїх коренiв, бо не знав, де їх шукати, не мав нiякої  пам'ятi  про  свої
початки, так нiби вирiс отут, пiд стiнами гарему, як чорне зiлля  на  тому
мiсцi, куди виливають помиї. Звали Кучук, бо жив тут змалку,  так  нiби  й
народився в пеклi султанських кухонь, серед велетенських  мiдних  казанiв,
пiд якими вiчно гоготiло полум'я. Щойно ставши на ноги, вже  розносив  їжу
для гаремниць, поставивши на голову тяжкий  пiднос,  дибуляв  коротенькими
нiжками  по   довгих   мабейнах   гарему,   ставив   страви   па   полички
шафок-крутилок, вказуваних євнухами. Нiколи не бачив, кому вiн подає  їжу,
його теж не бачили. Шафочка крутилася в стiнi, пiднос зникав на тiм  боцi,
невидимi руки здiймали його з полички,  ставили  собi  на  колiна,  чи  на
столик, чи на подушку-мiндер, нiжнi уста доторкувалися до їжi,  принесеної
Кучуком, а вiн тим часом бiг назад до кухнi, брав  новий  пiднос,  бiг  до
iншого помешкання, євнух тицяв йому на порожню поличку... Знав чи не  знав
про тих гаремниць,  яким  носив  їжу?  На  це  не  може  бути  однозначної
вiдповiдi. Чув нiжнi голоси. Слова. Розмови. А хто чує, той уже знає.  Мав
справу з деревом, а  в  деревi  завжди  можна  зробити  непомiтний  отвiр.
Кольнути шилом стiнку круглої шафочки-крутилки - i вже тобi  вiдкриваються
нутрощi гарему. А хто бачить, той теж щось може знати. Може, воно й нi  до
чого для такого мiзерного служки, але хiба людина вiдає, що їй потрiбне, а
що нi. Тодi запрагнув пiднятися вище  в  палацовiй  iєрархiї,  з  простого
рознощика їжi стати поваром - ахчi. Хай не ахчi-уста, не великим  майстром
годування людей, до того ж таких вельможних, як султанськi жони, а простим
собi поварчуком, знову ж таки кучуком. Вiн вивчав мистецтво ахчi, хоч воно
й видавалося йому незбагненним, а старi ахчi-уста всiляко змiцнювали  його
в цьому переконаннi, вiн учився вперто, вiдчаєно, запекло, терпiв  посмiх,
биття, знущання. I чого ж досягнув? Тiльки  права  пiдкладати  пiд  казани
дрова. Навiть воду в казани заливали iншi, довiренiшi, до яких
   Кучук,  здавалося,  нiколи  не  зможе  дорости.  Брудний,   обшарпаний,
замазюканий сажею, мов стамбульський кюльбекчi,  вiн  тiльки  й  знав,  що
вислухувати зневажливi  слова"  старших  поварiв:  "Що?  Ти  хотiв  би  до
казанiв? Отакий нечупара й замазура? Та чи  знаєш  ти,  що  у  справжнього
повара повинен бути чистий не самий тiльки зад, як у кожного правовiрного,
але й руки, нiс, борода, шия i все iнше, щоб  нiяке  паскудство  не  могло
потрапити вiд тебе в казани!"
   I ось  щастя!  Його  зауважив  сам  матбах-емiнi,  сказав  йому  кiлька
прихильних слiв, згодом покликав до себе, пообiцяв приставити до готування
страв, звелiв видати Кучуку дорогий одяг, теплий халат i  шапку  i  послав
виконати надзвичайно важливе доручення.
   - Що ти знаєш про гарем? - спокiйно поспитав Кучука Iбрагiм.
   Той злякався ще бiльше. В бурмотiннi  про  своє  життя  на  султанських
кухнях якось мовби вiдiйшов од страху,  якого  наївся  перед  цим  грiзним
чоловiком, тепер усе починалося знову.
   - Клянусь аллахом милосердним i всепрощаючим i цим безпечним городом...
   - Ще ти менi поклянешся,- пообiцяв  йому  великий  вiзир,-  ще  я  тобi
випущу все, що маєш у кишках! Про гарем що знаєш?
   - Ваша високiсть,- заскiмлив Кучук,- але ж звiдки? Я  тiльки  дровонос.
Пiдкладаю пiд казани i пильную за вогнем. У  гарем  можуть  ходити  тiльки
хлопчики до дванадцяти рокiв. Навiть євнухiв з кухнi лише малих туди...
   - А тi - що вони знають?
   - Хiба ж я...
   - Кажи все!
   - Аллах часто милостивий навiть  до  безумних...  Вони  взнають  там  i
заборонене...
   - Ага, взнають. А тодi?
   - Хто що чує, хто бачить -  несе  й  розносить...  Але  ж  не  я,  ваша
високiсть, не я...
   - Тобi несуть?
   - Хто я? Нiкчемний дровонос.
   - А коли б став ахчi-уста?
   - Хiба про це може мрiяти простий смертний? Iбрагiм пiдвiвся з  дивана,
пiдiйшов до Кучука, згрiб його за манаття, пiдняв, труснув.
   - Поклянись, що нiде нiкому про те, що тут почуєш, ти, вишкрiбку...
   Не вiдпускав комiра  Кучукового,  ще  дужче  закручував,  так,  що  той
захрипiв, задихаючись i синiючи. Тодi трохи послабив стиск, гримнув:
   - Ну!
   -  Клянусь,-  забелькотiв  Кучук,  сам  не  знаючи,  про   що   ж   має
присягатися.-  Клянусь  небом,  прикрашеним  сузiр'ям   зодiаку   i   днем
передвiщеним, клянусь тим, що  свiдчить,  i  тим,  про  що  вiн  свiдчить.
Клянусь тими, що посилаються по черзi й мчать  швидко;  клянусь  тими,  що
показують ясно, розрiзняють вiрно, передають настановлення, i прощення,  i
погрозу. Iбрагiм кинув Кучука на килим, витер руки.
   - Ти добрий мусульманин.
   - Iстинно,-  пробурмотiв  Кучук,-  аллах  той,  що  дає  путь  зерну  й
кiсточцi.
   - Слухай обома вухами,- спокiйно промовив великий вiзир, всiдаючись  на
диванi й пiдкладаючи собi  пiд  спину  парчевi  подушки.-  Ти  прийдеш  до
матбаха-емiнi, принесеш йому грошi за баранiв. Грошi я тобi дам. Нiчого не
скажеш нi про барку, нi про  те,  де  ти  був  уночi.  Не  скажеш  нiкому,
iнакше... Ти поклявся святою книгою, але й  без  поклятьби  я  б  однаково
знайшов тебе навiть пiд землею... Скажи начальнику султанських кухонь,  що
виконаєш ще не одне його доручення. I виконуй,  поки  вiн  поставить  тебе
справжнiм ахчi. Мої люди сприятимуть тобi навiть у незаконних  дiлах,  щоб
ти законно здобув собi  мiсце,  про  яке  мрiєш  здавна.  Тим  часом  маєш
доповiдати менi i тiльки менi все, що довiдаєшся  про  султаншу  Хасекi  й
султанських одалiсок. Султан чоловiк i користується жонами для  вдоволення
своїх плотських утiх. Але жони зрадливi, в той чи iнший спосiб вони можуть
завдати великої образи його величностi падишаху, хай аллах продовжить його
тiнь на землi. Навiть самий задум такої образи -  уже  злочин.  Коли  щось
запримiтиш, почуєш, лиш здогадаєшся, негайно маєш  знайти  спосiб  сказати
про те менi...
   - Хай очi мої не бачать того, що примушує  думати  розум,-  пробурмотiв
Кучук.
   - Ну! - гримнув на нього Iбрагiм.- Я стежитиму за  тобою.  За  найменшу
провину з тебе здеруть шкiру найдосвiдченiшi кати-джеллати. А  тепер  геть
з-перед  очей!  Стривай,  скiльки   ти   повинен   принести   грошей   для
матбаха-емiнi?
   Отримавши грошi, Кучук позадкував вiд цього  страшного  чоловiка,  який
щомитi загрожував луснути вiд гнiву, випередивши строк,  призначений  йому
аллахом. Якби не був ще й досi такий переляканий, то посмiявся б вiд думки
про те, якою малою цiною викупив своє життя, за яке цiєї ночi нiхто не дав
би й щербатої акча. Пiдслухувати й пiдглядати за султаншею? Що могло  бути
простiше? Однаково ж  усi  вони  там,  на  кухнях,  тiльки  те  й  робили,
знаходячи в цьому своєрiдну розвагу i втiху i бодай незначне вiдшкодування
за своє вiчне  рабство.  Вони  бачили,  як  набивають  шлунки  розледащiлi
одалiски, самi ж  задовольнялися  пiдслухами,  пiдгляданням,  забороненими
тайнощами. Кожен чимось живиться на сiм свiтi.
   Вже коли вiдпустив євнуха, Iбрагiм пошкодував, що не звелiв  дати  тому
хльости бодай для годиться. Для бiльшого переляку. Донощикiв мав  задосить
i  без  цього  нiкчемного  Кучука.  Але  то  були   платнi   улаки,   їхня
запопадливiсть вимiрювалася кiлькiстю грошей,  якi  вони  одержували.  Цей
доноситиме  за  страх.  Щоразу  сподiватиметься,  що  позбувається   цього
страшного почуття, продаючи чиюсь душу (може, й Роксоланину), не вiдаючи в
своїй обмеженостi, що вiд страху порятуватися йому вже не  дано.  Але  щоб
чоловiк вiдчув що це лиховiсне почуття розростається в ньому, мов  могутнє
отруйне дерево, його треба iнодi бити  довго  й  тяжко.  Небитий  не  знає
страху. Вiд таких людей пуття не жди. Мабуть, i держава,  населена  самими
небитими  людьми,  довго  по  протримається  i   завалиться,   ще   й   не
розквiтнувши, як буйний папоротник, не закорiнений у землi.
   Iбрагiм мало не гукнув огланам, щоб наздогнали й завернули  Кучука  для
довершення розправи. Втiшив себе думкою, що євнух не мине його рук. Бо  як
подумати, то чи не однаково, коли чоловiк буде битий.

   БРАМА

   Вона часто думала (а може, то просто ввижалося, а  може,  снилося?):  а
що, коли поставити в полi, в пустелi, на просторi велику браму? На  спомин
душi,  як  ставлять  джамiї,  iмарети,  медресе,  дервiшськi  притулки   й
гробницi-тюрбе.  Колись  ходжа  Насреддiн  буцiмто  отримав  од  кривавого
Тiмурленга десять золотих на будування будинку. Вiн поставив у  полi  самi
дверi з засувом i замком. Пам'ять про  цi  дверi,  пояснив  мудрий  ходжа,
говоритиме  нащадкам  про  перемоги  Тiмура:  над  високими  трiумфальними
брамами  завойовника  стоятиме  невгавний  плач,  а  над  дверима  бiдного
Насреддiна - вiчний смiх.
   Жiнка стоїть, як брама, при входi й при виходi з цього свiту.
   А коли й жiнку кинуто за браму? Тодi по один  бiк  воля,  по  другий  -
завжди неволя, хоч би як високо була ти вознесена.
   Коли ж винести браму в пустелю, то зусiбiч воля, тiльки сама брама, мов
знак ув'язнення, наче божа сльоза над недосконалiстю свiту.
   Роксолана бачила ту браму. Самотня, могутня, непробивна;
   може, дерев'яна, iз страхiтливого колоддя,  обкована  мiддю,  взята  на
залiзнi шпуги; може, мармурова, а то й  бронзова,  в  сизiй  патинi  часу,
висока до самого  неба  -  хмари  зачiпаються  за  неї,  птахи  наполохано
облiтають її вiддаля, блискавицi жорстоко б'ють у неї,  i  дзвенить  вона,
стугонить, дуднить, самотня, як людина па свiтi, i темний плач стоїть  над
нею, i стогiн, i схлип.
   "Клянуться мною тi, що протiї мене лютують".

   ЧАРИ

   Ранки приходили з-за Босфору такi чистi, як дитяче личко. Навiть  тодi,
як дiти ще були малi, не давали спати  цiлими  ночами  й  Роксолана  спала
прихапцем,  уривками,  все  ж  зустрiчала  ранок  легкотiла,  у   радiснiй
летючостi духу, спiвала в нiй кожна жилочка, доторки повiтря до лиця й  до
всього тiла були мов шовк, i кожний день заповiдався, нiби  мала  йти  мiж
двох барвистих шовкових стiн. Так султан у час своїх селямликiв  проїздить
вулицями Стамбула, якi перетворюються на суцiльнi стiни з шовку й  квiтiв,
а ще з захоплених вигукiв столичних юрмовиськ. Та щойно проїздить падишах,
затоптанi в бруд квiти в'януть,  шовки  обдираються,  юрми,  яким  обiцяно
щедру плату за кричання на честь володаря, як  завжди,  обдурено,  i  вони
клянуть ошуканцiв, знов довкола убогiсть, обшарпанiсть,  гори  нечистот  i
нiкчемнiсть, нiкчемнiсть.
   А тi шовковi стiни, якi ввижалися Роксоланi ранками пiсля  пробудження?
Щодалi в глибину дня зступалися вони довкола неї, стискували, гнiтили, вже
мовби й не шовковi, а камiннi, тяжкi, як нещастя. Що  зрозумiлiше  ставало
їй життя  у  гаремних  стiнах,  то  безглуздiшим  воно  видавалося.  Часом
нападала така розпука, що не хотiлося жити.  Трималася  на  свiтi  дiтьми.
Колись народжувала їх одне за одним - аж страх брав  од  таких  неприродно
безперервних народжень,- щоб жити самiй, зачепитися за життя,  вкорiнитися
у ньому. Тепер мала жити заради дiтей.
   Колись  султан  був   тiльки   невiдомою   загрозою,   тодi   пожаданим
вибавленням, згодом найближчою, єдиною людиною, коханим чоловiком,  хоч  i
далi загадковим. Поволi здирала з нього загадковiсть,  уперто  'добиралася
до його сутностi, до його думок i серця. Не маючи Хуррем, любив вечеряти з
Iбрагiмом, тепер на долю грека припадали  хiба  що  вечерi  в  походах,  у
Стамбулi ж майже всi ночi належали Хуррем. Обiдав  султан  iз  вiзирами  i
великим муфтiєм iнодi. Вважалося, що пiд час тих обiдiв  говоритимуть  про
державнi справи, але Сулейман був завжди неприступне мовчазний, їв швидко,
недбало, обiд мав з чотирьох перемiн, так нiби квапився i берiг  себе  для
нiчних усамiтнень iз султаншею.
   Нiхто нiколи не знав, про що  думає  султан,  тiльки  ця  молода  жiнка
запрягла це знати й досягла успiху. Нiхто нiколи не розумiв  порухiв  його
серця, вона це робила щоразу i лякала  його  своїм  ясновидiнням,  так  що
iнодi й вiн з острахом поглядав на неї, згадуючи впертi пошепти про те, що
Хуррем - зла чарiвниця.
   У темнiй Сулеймановiй душi, заповненiй безмiрною любов'ю до Хуррем, все
ж знаходилися якiсь закутки, куди заповзала по-змiїному пiдозра,  зловiсно
сичала, бризкала пекучою отрутою. Тодi лютився не знати й  проти  кого  i,
мовби вичуваючи сум'яття в його душi, з'являлася  валiде,  яка  переконана
була, що дiм Османiв без неї давно б завалився, а  тому  мала  все  знати,
усiм порядкувати, за всiма вистежувати й  винюхувати;  вiддаючи  султановi
панування над тiлами, собi хотiла захопити володiння душами.
   - Чи ви чули, мiй царствений сину? - допитувалася вона в  Сулеймана,  i
вiн майже з жахом  дивився,  як  вигинаються  її  темнi  уста,  прекраснi,
досконалi й водночас отруйнi, мов змiюки.
   Або  ж  прискакувала  до  нього  сестра  Хатiджа,  яка  нiяк  не  могла
вгамуватися, навiть отримавши собi за чоловiка самого  великого  вiзира  й
улюбленця султанового, й кричала, що їй несила бiльше терпiти в Топкапи цю
чарiвницю, цю слов'янську вiдьму, цю...
   - Вгамуйся,- спокiйно казав їй Сулейман. А сам думав:
   "А може, справдi? Може, може..."
   Iбрагiм був обережнiший, але по-чоловiчому рiшучiший.
   -  Чи  не  дозволили  б  ви,  мiй  султане,  щоб  капiджiї  при   брамi
Баб-ус-сааде вiдкривали обличчя усiм жiнкам, якi проходять до  гарему?  Бо
ж, перебравшись жiнкою, туди можуть проникнути зловмиснi юнаки - й тодi...
   А чи не слiд, мiй султане, звелiти прибрамним євнухам  обшукувати  всiх
кравчинь i служебок, якi проходять до гарему з волi, щоб не проносили вони
забороненого або такого, що може...
   А чи не слiд було б поставити на султанськiй кухнi людей для нагляду за
стравами, якi готуються для султаншi Хасекi й для  мешканок  неприступного
гарему? Щоб не  допустити  нiякої  шкоди  для  дорогоцiнного  здоров'я  її
величностi.
   I чи не лiпше було б, якби...
   А також не погано б ще...
   Десь воно все народжувалося, сипалося й сипалося  з  мертвим  шурхотом,
мов крупа з неба, збиралося цiлими купами мотлоху, лихi  люди  султановими
руками вибудовували  з  тих  покидькiв  стiни  недовiр'я,  пiдозр,  обмов,
плiток, стеження i загроз довкола Роксолани,  i  вона  щодень  гострiше  i
болючiше вiдчувала, як зступаються тi стiни, так нiби ось-ось заваляться й
пiд своїми уламками навiки поховають i її саму, i її недорослих дiток.
   Ранки були ласкавi й радiснi, а  днi  -  нестерпнi  й  тяжкi.  Ночi  не
рятували. Попервах мовчала, не казала нiчого султановi, коли ж несила була
терпiти далi i вона поскаржилася Сулеймановi, вiн холодно кинув:
   - Я не можу думати про таке безглуздя.
   - А ви вважаєте, менi хочеться  думати  про  це?  -  закричала  вона  й
заплакала, i вiн не мiг погамувати її слiз, бо цього разу не знав  як,  не
вмiв, може, й не хотiв.
   Що про неї тiльки не казано тодi в Стамбулi!
   Нiби привезла з своєї України двi половинки яблук на  персах,  дала  тi
половинки з'їсти Сулеймановi, i падишах запалав любов'ю до неї.
   Нiби впiймано в Румелiї знахарок, що збирали для султаншi в  пущах  той
зарiст, що звисає з умираючих  дерев,  як  покошлана  чоловiча  борода,  i
зветься "Цiлуй мене". Мала вона тим заростом ще  бiльше  причаровувати  до
себе падишаха.
   Нiби затримано двох бабiв, якi несли в гарем кiсточки з гiєнячої морди.
Коли взято тих бабiв на тортури, призналися вони, що  несли  кiсточки  для
султаншi, бо то найбiльший любовний талiсман.
   Нiби пильнi євнухи кизляр-аги Iбрагiма знайшли зашитi  в  покривала  на
султанському  ложi  висушенi  заячi  лапки,  що  мали  зберiгати   кохання
Сулеймана i Хуррем.
   Нiби впiймано в Стамбулi зловорожу  єврейку  па  ймення  Тронкiлла,  що
варила любовне зiлля для султаншi.
   Нiби знайдено на султанськiй кухнi казан, у якому почав варитися  гусак
обскубаний, але не зарiзаний, нiхто не знав, де взявся  той  гусак  i  хто
поставив казан на вогонь, але вiдкрито  людьми  великого  вiзира,  що  тим
гусаком мали  нагодувати  султана,  щоб  вiн  навiки  прикипiв  серцем  до
Роксолани.
   Нiби виявлено в покої у самої султаншi Хасекi  чарiвницьке  дзеркало  в
чорнiй рамi, i хто зазирав у те дзеркало,  то  бачив  свою  смерть  i,  не
витримуючи такого видовища, вiддавав аллаховi душу.
   Нiби султанша, бавлячись iз своїми дiтьми в  садах  гарему,  робить  iз
сухого листя мишки, якi мають принести комусь смерть.
   Нiби  дияволи  товчуться   довкола   священних   палацiв   султанських,
неспроможнi пробитися туди крiзь частоколи молитов правовiрних, але  щойно
султанша виїздить за межi Стамбула, вони обступають її зусiбiч, беруть пiд
охорону i урочать кожного чесного мусульманина, який мав би  необережнiсть
наблизитися до вiдьми. Коли султанша  була  з  падишахом  на  ловах  .коло
Едiрне, диявол в оленячiй шкурi кинувся  до  султана,  але  той  застрелив
його, i на мiсцi оленя виявилася смердюча купа гною.
   Нiби пила султанша навари з сальвiї й петрушки" щоб плодовитiстю  своєю
перевищити Махiдевран i всiх султанських жон. а самому падишаховi насипала
в кишенi гвiздкiв, щоб зробити його мiцнiшим у постелi.
   А хто казав, хто бачив, хто пiдтвердить?
   Нема ворогiв, нема супротивникiв, тiльки  пошепти,  обмови,  шелест  та
шерех,  снування  тiней,  примар  i  привидiв,  i   ненажерливiсть   тисяч
султанських лакиз, так нiби їх треба годувати не самою чорбою та пловом, а
ще й забобонами, плiтками, брехнями й пiдозрами.
   I чиїсь язики, роздвоєнi й розтроєнi, жалили й жалили, i хтось вiддавав
велiння, i жирнi євнухи  коло  брам  гарему  перестрiвали  всiх  кравчинь,
гаптувальниць, неперевершених у вмiннi виготовляти пахощi й  мазi  арабок,
грубо здирали з їхнiх облич чарчафи, розвертаючи щелепи, реготали:
   - Не вмреш, як покажеш свою стару мордяку! Куди йдеш? Кому несеш?
   Невiрних до гарему не пускано, тому вiрменки, що, як нiхто, зналися  на
жiночих прикрасах, грекинi з рiдкiсними тканинами з островiв, венецiанки з
оксамитом i мереживами вимушенi були перебиратися мусульманками, але обман
брутально викривано i щоразу розповзалися чутки:  "Знов  упiймано  вiдьму,
яка несла щось для султаншi". Так, нiби у  величезному  Баб-ус-сааде  жила
сама Хуррем, не було нi валiде, нi одалiсок, нi безлiчi старих уста-хатун,
хазнедар-уста, служебок i багатих рабинь.
   Скаржитися? Кому? Шукати винних? Де?
   Все  це  нагадувало  дитячi  кошмари:  руки,  що  виростають  нiзвiдки,
пожадливо тягнуться до твого  горла,  ти  кричиш,  прокидаєшся  -  i  нiде
нiкого. Або не знати чий крик крiзь сон: "Настасю!" - i знов  прокидаєшся,
i тiльки нiч, мертве сяйво мiсяця i тиша, як на тiм свiтi.
   Ще нагадувало все це  моторошнi  малювання  мусульманських  художникiв,
яким коран забороняв зображувати людей i будь-якi живi iстоти: стрiли,  що
летять з лукiв, яких нiхто не натягує; нiким не керованi й не спрямовувачi
тарани, що розбивають мури;
   мечi, якi сiчуть, не знати чиїми руками триманi.
   Ще недавно Роксолана вважала, що нiчого тяжчого за рабство немає  i  не
може бути, тепер переконалася, що обмови, наклепи й пiдозри  ще  страшнiшi
за неволю.
   Мала подолати ще й це, не  ждучи  нiчиєї  помочi,  не  шукаючи  винних.
Султан не був нi її захистом, нi надiєю у цiм  безнадiйнiм  борюканнi,  бо
сам бiльше й глибше застрявав у трясовинi вiйни, яку розпочав у перший рiк
свого вступу на престол, i тепер, мабуть, нiколи  вже  не  мiг  закiнчити.
Вважав, що вдалося йому загнати в трясовину нерозумного угорського короля,
i не помiчав, що сам застряг у глибокому болотi i нема в ньому дна,  попав
па глибину.
   Знов пiшов  па  Угорщину,  яку  роздирали  чвари  мiж  Яношем  Запойяї,
наставленим Сулейманом, i братом Карла П'ятого  Фердiнандом  Австрiйським.
Народ же не хотiв нi семигородського воєводи-запроданця, нi Габсбурга;  як
за часiв Дьєрдя Дожi, знов iз своїх глибин висунув святого, пророка й царя
Йована Ненаду, .i той пiшов  проти  Яноша  Запойяї,  лякав  магнатiв,  якi
охрестили його  Чорним  Чоловiком,  проходив  по  Угорськiй  рiвнинi,  мов
народна кара всiм зрадникам i запроданцям.
   Iбрагiм натякав султановi, що  лад  у  тiй  неспокiйнiй  землi  мiг  би
навести хiба що вiн, змiнявши печать велiiкого вiзира на угорську  коропу,
або ж принаймнi їхнiй друг Луїджi Грiтi, посланий туди  намiсником  самого
Володаря Вiку. Однак Сулейман заявив, що сам пiде на Дунай,  щоб  покарати
Фердiнанда i втихомирити угрiв.
   Цiлими днями Гасан-ага приносив Роксоланi  лихi  вiстi  про  клекотняву
Стамбула довкола її iменi, а ночами кликав її султан, i її зеленi очi мали
свiтитися силою, волею, радiстю життя. Не бажала чути слiв нi  про  владу,
нi про золото, прибутки, скарбницю, усе це наводило на неї таку нудьгу, що
хотiлося плакати. Коли султан заводив мову про походи проти невiрних, вона
затуляла йому уста, вередливо кривилася:
   - Нiчого немає ворожiшого й ненависнiшого для жiнки, нiж вiйна.
   Могла б долучити до вiйни ще великого вiзира й валiде,  але  завбачливо
мовчала, сподiваючись, що всемогутнiй  час  усуне  Iбрагiма  й  султанську
матiр, та чи ж усуне вiн будь-коли цю прокляту вiйну?
   Не приховувала вiд султана своїх почуттiв, а вiн  збував  те  неувагою,
вважаючи все примхами мало не дитячими i, мовби дратуючи Хуррем, робив  їй
наперекiр. Великому євнуховi Iбрагiму нагадав, що має передовсiм слухатися
валiде, повертаючи таким чином султанськiй матерi владу над  гаремом,  яку
вона була втратила пiсля яничарського заколоту.
   Iбрагiма перед новим походом возведено в звання  головнокомандуючого  -
сераскера, на знак чого Сулейман дав йому свiй  фiрман:  "Цим  велимо,  що
вiднинi й довiку ти мiй великий вiзир i  сераскер,  якого  моя  величнiсть
ввела в цю честь для всiх моїх земель. Мої вiзири, беглербеги, казиаскери,
муфтiї,  кадiї,  сеїди,  шейхи,  двiрськi  достойники  i  опора   царства,
санджакбеги, начальники кiнноти й пiшцiв, алайбеги, субашi, церибашi,  всi
мої звитяжнi вiйська, великi й малi, люди високого й люди низького звання,
всi жителi моїх земель i окраїн, правовiрнi i райя, можнi  й  сiроми,  все
суще має визнавати мого великого вiзира  за  сераскера  i  в  тому  званнi
поважати й шанувати, бути йому помiччю й слухати  його  велiнь,  так  нiби
вони вийшли з моїх уст, з яких сиплеться бiсер..."
   I  пiсля  цього  фiрману  Сулейман  прийшов  для  прощальної  ночi   до
Роксолани, i та нiч минула посеред слiз та  поцiлункiв,  було  сумно-сумно
обом, нiби все вмерло на свiтi, i вони самi теж не знають, живуть  чи  нi.
Спали десь Роксоланинi дiти в своїх покоях, спали євнухи й одалiски, спали
пташки в клiтках  i  звiрi  в  пiдземеллях,  не  спала  тiльки  ненависть,
проростала з угноєної людськими трупами  жирної  стамбульської  землi,  як
отруйне зiлля, i чутно було, як проростає невпинно й зловiсно навiть крiзь
цю. нiч розставання. Невже султан був такий заслiплений жадобою просторiв,
що нiчого не помiчав, не чув i не знав?
   Роксолана взяла Сулейманову руку, приклала собi до грудей.
   - Чуєте, мiй падишаху?
   Серце стукало з того боку грудей нiби дитячим кулачком:
   стук-стук.
   - Я люблю це серце бiльше, нiж своє,- тихо сказав вiн.
   - Любов мала б вселяти жалiсть у вашу душу, мiй володарю. Чому ж свiтом
править жорстокiсть?
   - Свiт повинен пiдлягати закону,- вимовив вiн суворо.
   - Якому ж? Хто встановить той закон?
   - Закону правовiрних. А встановить його iсламський меч. Вона заплакала.
   - Ой, горе ж менi, горе. Бог iснує тiльки  в  людях.  Хiба  ж  не  грiх
убивати їх? Ваша величнiсть! Ви бачили коли-небудь таку квiточку  польову,
що зветься ромашка? У неї бiлi пелюстки й жовте осереддя. Бачили?
   Перехiд вiд долi свiту аж до маленької квiточки був такий несподiваний.
що султан аж вiдхитнувся вiд Роксолани. Не переставала  його  дивувати.  З
жiнки могла вмить знову стати дiвчинкою. Полохливе тiло, полохливi думки.
   - Бачили? - не вiдставала вона.
   Сулейман кивнув.
   - А спробуйте обiрвати на ромашцi бiлi пелюстки, щоб вона стала  тiльки
жовтою, що то буде - квiтка?
   - Нi, то вже не квiтка.
   - I не матиме тої краси, що їй дарована аллахом?
   - Не матиме.
   - А бачите, бачите! Аллах творить красу в неоднаковостi,  навiщо  ж  ви
хочете зробити однаковими всiх людей? I чи це можливо? I чи не  суперечить
волi аллаха?
   - Люди - не квiти,- коротко кинув султан.
   - Але я хочу бути квiткою! I щоб щедре сонце вашої прихильностi ласкаво
зiгрiвало мене своїм промiнням! Кожен день i кожну хвилину ждатиму вiд вас
ваших чесних листiв, i плакатиму, й ридатиму  над  ними  разом  iз  вашими
царственими дiтьми. Коли ж вкладатимете в  кожен  свiй  лист  волосинку  з
вашої бороди, обцiловуватиму ту волосинку, як  мого  падишаха,  як  свiтло
моїх очей i мою незатьмарену радiсть...
   - Я присилатиму тобi дарунки з кожного конаку, пiсля кожної перемоги, з
кожного дня дороги.
   - Коли згадуватимете мене, ото й буде найбiльший для  мене  дарунок,  а
бiльше менi й не треба нiчого...
   - Я хотiв, щоб моя царствена мати була тобi опорою й  захистом  на  час
моєї вiдсутностi i щоб ви однаковою мiрою користалися  неподiльною  владою
над гаремом.
   - Заради вас я готова дiлити навiть неподiльне!
   - Я назвав сераскером походу великого вiзира, щоб вивiльнити  собi  час
для думання над законами, бо закони повиннi народжуватися в  однiй  головi
так само, як дитя - у лонi одної матерi.
   - Хiба я маю щось проти великого вiзира?
   - Але ти мала б його полюбити.
   - Полюбити? - Вона вхопила Сулеймана за плечi, наблизила  своє  обличчя
впритул до його.- Полюбити Iбрагiма? Ваша величнiсть, якби ви тiльки знали
цього чоловiка. Я не вiрю йому й нiколи не повiрю!
   - Зате вiрю йому я.
   - Що  маю  дiяти?  Я  безсила  жiнка,  ваша  раба,  обставлена  зусiбiч
пiдслухачами Iбрагiмовими, обплетена сiттю недовiри й  пiдозри,  борсаюся,
рвуся, а все марно. Але марнi i його пiдступи. Хай полишить  павутину  для
павука. Скажiть йому про це,  мiй  володарю.  Маю  своїх  людей  на  волi,
простежують вони кожен вчинок Iбрагiмiв, коли ж хоч одного  з  моїх  людей
зачепить вiн бодай пальцем, хай остерiгається! Скажiть йому й про це,  мiй
повелителю! Гасан-ага лишиться в Стамбулi, щоб  берегти  мене  не  тут,  у
гаремi, а на волi, бо коли й загрожує щось менi й вашим дiтям, то  загроза
та напливає з волi, ваша величнiсть! Згадуйте про мене, благаю вас.
   Може, ще стала б домагатися, щоб  султан  усунув  Iбрагiма  з  найвищих
постiв, прогнав з-перед очей? Може, домагалася  б  i  смертi  Iбрагiмової,
погрожуючи Сулеймановi, що  сама  заколе  пiдступного  грека  кинджалом  у
присутностi його величностi?
   Нiколи в свiтi!
   Та пiке коли пускали про неї поголос, що вона вiдьма  й  чарiвниця,  що
вiд самого її  погляду  слабнуть  тятиви  в  турецьких  воякiв,  то  могла
вiдплатити  їм  бодай  прокляттями,  якi  посилала  в   душi   слiдом   за
грабiжницьким походом: нехай щезнуть, як вода розлита; коли пустять стрiли
свої, нехай вони їм отупiють; бодай би вони, як недорiд жiночий, нiколи не
бачили сонця!
   I стихiї, мовби почувши  голос  цiєї  всемогутньої  i  нещасної  жiнки,
переслiдували султана з його вiйськом вiд  дня  походу  з  Стамбула  й  до
самого повернення з такою жорстокiстю, що,  здавалося,  небо  провалилося,
земнi води пiшли на сушу, сама  земля  здригнулася  у  своїх  надрах,  щоб
струснути з себе грабiжницькi iсламськi орди. Дощ  стояв  стiною  упродовж
кiлькох мiсяцiв. Не видно було нi землi, нi неба. Рiки вийшли  з  берегiв,
зсувалися з мiльйоннолiтнiх своїх лож глинянi  гори,  болота  утворювалися
там, де споконвiку був самий камiнь, вiд потопiв  гинули  конi,  верблюди,
мули, вiвцi, люди рятувалися, залазячи на дерева i живучи там, нiби мавпи,
цiлими тижнями. Якийсь бег уночi коло" Едiрне вихопився на дерево, де було
повно дрiбненьких гадючок, якi миттю обсiли його,  лiзли  йому  в  очi,  в
уста, у вуха, мовби шукаючи  сховку  вiд  води,  i  вiн  боявся  до  ранку
поворухнутися, хоч усе в ньому дрижало i серце  мало  не  розривалося  вiд
огиди.
   Цiлi мiсяцi страждань, невдач, ганьби. Серасгер Iбрагiм  не  вмiв  дати
ради велетенському вiйську. Звик, щоб перед  ним  розчинялися  брами,  щоб
земля лягала  до  нiг,  а  вiн  топтав  її  золотими  чобiтьми,  садженими
самоцвiтами, i вiддавав своїм пiдручним Скендер-челебiї i Луїджi Грiтi.  В
Угорщинi Скендер-челебiя уже не мав  що  робити,  бо  земля  була  обдерта
дощенту,  зате  Грiтi  зголошувався  бути  добровiльним  посередником  мiж
угорськими магнатами й султаном,  десь  щось  вивiдував,  когось  купував,
когось продавав, нашiптував султановi про непевнiсть  Яноша  Запойяї,  про
намiри хранителя угорської корони Петера Переньї передати її  Фердiнандовi
Габсбургу або й присвоїти  собi.  Кiнчилося  усе  тим,  що  венецiанець  з
десятком головорiзiв викрав корону святого Стефана разом  з  її  охоронцем
Петером Переньї з Буди, привiз Iбрагiмовi,  i  той  показував  цю  святиню
вiзирам, пашам i бегам, а вночi у своєму наметi примiряв корону, i  Грiтi,
який був присутнiй при тому, визнав, що корона святого Стефана дуже личить
Iбрагiмовi, надто коли той пообiцяє зробити його, Грiтi,  архiєпископом  i
своєю правою рукою у цiй багатiй землi.
   Янош Запойяї був ще раз названий угорським королем, Сулейман  милостиво
дозволив йому поцiлувати султанську руку, але корони не вiддав,  замiнивши
її десятьма золотими кафтанами i трьома кiньми в золотих вуздечках.  Грiтi
за стараннiсть i пораднкцтво отримав iз султанської скарбницi  двi  тисячi
дукатiв й iменований  був  постiйним  представником  угорського  короля  у
Високiй Портi.
   З Угорщинi] повiльна, неповоротка, але вперта сила Сулейманова посунула
на Вiдень. Узяти цю твердиню Габсбургiв, найближчу до земель  Османiв,-  i
забудеться  ганьба  невдач,  нездарнiсть  сераскера  -  великого   вiзира,
грабiжництво акинджiїв, якi порозскакувалися по всiх  усюдах,  плюндруючи,
палячи, вбиваючи, оголюючи землю так, що ставала вона ще пустошнiшою,  нiж
у першi днi творення свiту.
   Тiльки на початку жовтня султанськi вiйська обступили  нарештi  Вiдень.
Лишалося якихось два десятки днiв до дня Касима, коли, за звичаєм, вiйська
вже  мають  повернутися  до  своїх  домiвок,  надто  загони  анатолiйських
спахiїв, незвиклi до холоднеч, а тим часом забралися вони в таку далеч, що
не дiстануться додому й за три мiсяцi. Тому думалося їм не так про  взяття
цього великого чужого мiста, обставленого хоч i старими,  але  ще  мiцними
мурами й вежами,  як  про  далеку  дорогу.  Зате  яничари,  зголоднiлi  за
здобиччю,  за  грабунками,  ласо  позирали  на   високi   вежi   Вiдня   i
заприсягалися не  пiти  звiдси,  не  побувавши  по  той  бiк  мурiв  i  не
вивернувши нутрощi всiх отих кам'яниць.
   Тридцять тисяч наметiв було розiпнуто пiд стiнами австрiйської столицi.
В улоговинi Зiммерiнга поставлено султанське шатро, велетенську споруду  з
найкоштовнiших  тканин  на  свiтi,  закрiплену  на   сотнях   дорогоцiнних
стовпцiв, прикрашену нагорi величезним яблуком iз щирого золота, всерединi
встелену в кiлька шарiв товстими килимами, на яких вигравали всi  барви  й
вiзерунки Сходу.  Всi  крила  султанського  намету  були  всiянi  золотими
зернами, вiд чого вiн весь сяяв так, нiби саме сонце спустилося  на  землю
з-за дощових хмар,  i  викликав  у  обложених  таке  'здивування  i  такий
шанобливий пострах, що ще й через сто рокiв показуватимуть вiденцi  мiсце,
на якому стояв намет султана Сулеймана.
   П'ятсот  бостанджiїв  удень  i  вночi   стерегло   султанський   намет.
Дванадцять тисяч яничарiв непробивним обручем охоплювали  свого  падишаха.
Лив дощ iз холодним вiтром, а в султанському наметi  було  сухо  й  тепло,
мiднi  жаровнi,  наповненi  розпеченим   родопським   деревним   вугiллям,
розпромiнювали приємне тепло, з курильниць лилися iндiйськi аромати, мовби
нагадуючи Сулеймановi про великого завойовника iндiйського  трону  Бабура,
якого вiн мав перевершити ось тут, пiд стiнами цього притулку  Габсбургiв.
Султан скликав диван,  слухав  повiдомлення  сораскера  про  перебiг  дiй.
Втiшного було мало. Нестримнi на незахiщених  мiсцевостях,  по  яких  вони
прокочувалися смертоносним валом, турецькi  вiйська  ставали  безпорадними
перед  щонайменшою  перешкодою.  Єдине,  що  вмiли,-  уперто  повзти,   як
надокучливi мухи, на мури й  вежi  обложених  твердинь,  як  мухи,  гинути
тисячами, i коли й здобували нарештi твердинi, як то було пiд Белградом  i
на Родосi, то здобували такою кривавою цiною, що страшно  було  мовiти.  В
Угорщинi Iбрагiм за два  походи  не  спромiгся  узяти  Жодної  щонайменшої
фортецi. Клав трупом тисячi, слав до султана гонцiв-хабердарiв  з  вiстями
про перемоги, а виходило:  брехня  за  брехнею.  Iнший  давно  б  позбувся
голови, у грека ж, на загальний подив, голова  ще  стримiла  на  в'язах  i
трималася, здається, доволi мiцно, бо пiсля кожної нової невдачi Сулейман,
який наливався дедалi бiльшою люттю i жорстоко карав кожного, хто  попадав
йому пiд руку, вертлявого грека обдаровував своїми ласками, чiпляв йому на
тюрбан нове перо з дiамантом, видавав iз скарбницi новi  та  новi  шкiрянi
гамани з дукатами.
   Пiд Вiдень Iбрагiм не привiз великих гармат, якими колись громили  мури
Белграда й Родосу, бо сподiвався на пiдведення порохових мiн пiд  стiни  й
утворення проломiв. Але всi пiдкопи, що їх пробували робити турки, негайно
викривали оборонцi, якi в пiдземеллях тримали посуд, ущерть налитий водою,
i великi барабани з насипаним  на  них  сухим  горохом.  Вiд  щонайменшого
здригання землi вода вихлюпувалася з посудин,горох торохтiв на  барабанах,
оборонцi ж миттю вели стрiчний пiдкоп i пiдривали iсламських воїнiв або  ж
робили несподiвану вилазку в тому мiсцi, де ведено  пiдкоп,  i  сiкли  там
туркiв своїми страшними мечами, на кожний з яких могли нанизувати  по  три
чоловiка.
   Одного разу сам Iбрагiм ледь не потрапив до рук вiденцiв, якi вискочили
з мiста, порубавши двiстi яничарiв. У той день Сулейман обiцяв  снiдати  у
Вiднi. Оборонцi  послали  до  нього  кiлькох  полонених,  щоб  тi  сказали
султановi, як шкодують вiденцi, що не  можуть  послати  йому  на  снiданок
нiчого iншого, крiм гарматних ядер.
   Переконавшись у неспроможностi сераскера здобути мiсто,  султан  звелiв
14 жовтня iти вiйськом на останнiй приступ, пообiцявши по двадцять дукатiв
кожному з тих, хто увiрветься за мури. У великий пролом, утворений вибухом
кiлькох мiн, якi все ж таки вдалося пiдвести пiд стiну,  кинулися  першими
яничари, не так заохоченi султанськими дукатами, як сподiваннями на здобич
у мiстi, але вiйсько сунуло за ними повiльно й неохоче. Вже не  молитви  й
обiтницi пророка й падишаха, не  зурни,  барабани  й  тулумбаси  пiдганяли
iсламське воїнство, а пашi й беги, якi  пустили  в  хiд  канчуки,  палицi,
шаблi, штовхали й штурляли своїх воїнiв  у  спину,  пхали  їх  уперед,  як
скотину на зарiз, а тi впиралися теж, як скотина, волiли гинути навiть вiд
рук своїх бегiв, нiж iти проти iспанських мушкетiв, якi  плювали  страшною
смертю з-за кожного каменя, i проти  нiмецьких  мечiв,  якими  ландскнехти
рiзали все живе й мертве, стоячи по колiна  в  кровi,  невразливi  нi  для
стрiл, нi для ядер, нi для божої  кари.  А  тут  ще  додало  ляку  видiння
двоголового рицаря, який наповнив серця вiруючих таким  жахом,  що  навiть
яничари  завернули  й  кинулися  навтiки,  затуляючи  очi.  А  двоголовий,
величезний, весь у  кровi,  непiдступний  i  недосяжний,  стояв  у  самому
проломi й рубався з такою несамовитiстю, нiби вже був i не чоловiк, а  сам
диявол, який спустився з неба чи прийшов  з  пекла  на  помiч  християнам.
Португалець,  який  втратив  лiву  руку,  i  нiмецький  найманець,   якому
вiдрубано праву руку, притулилися плечем до  плеча,  з'єдналися  в  одного
чоловiка,   може,   вмираючи,   стали   перед   ворогами   нiби   втiлення
неприступностi i безсмертя  цього  дунайського  великого  мiста,-  i  тупа
османська сила вiдринула.
   Султан, рятуючи вiд остаточного  поганьблення  честь  свого  сераскера,
звелiв вiдступати.
   Була середина жовтня. Дощ змiнився снiгом. Небо, мовби  змилостивившись
над невдалими нападниками, вкривало землю бiлим пухнастим саваном, ховаючи
пiд ним тi тридцять тисяч  iсламських  воїнiв,  якi  полягли  пiд  стiнами
Вiдня. Султан виплатив яничарам по п'ятдесят дукатiв  кожному,  Iбрагiмовi
дарував шаблю, всiяну самоцвiтами, чотири кафтани й шiсть  тисяч  дукатiв.
Жодного докору, жодного гнiвливого  погляду  на  великого  вiзира,  тiльки
ласка i розпромiненiсть, хоч i лунали Сулеймановi у вухах слова  з  листiв
Хуррем, якi вона слала йому з Стамбула щотижня, повторюючи в кожному, нiби
рядок вiрша: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!" Ганьба Iбрагiмова падала  й
на нього. Визнати її - визнати для обох.
   Яничари вили вiд лютi, що йдуть з-пiд  Вiдня,  по  дiставшись  до  його
домiв, не випустивши пуху з  перин  i  тельбухiв  iз,  животiв  вiденських
жителiв. Усе, що не  могли  нести  з  собою  в  далеку  дорогу,  валили  у
величезнi  купи,  пiдпалювали,  у  тi  страхiтливi  вогнища  кидали  своїх
полонених - хто слабiший, хто старiший i нiкчемнiший,рубали  їх  ятаганами
на шматки, набивали на палi для розваги. Сулейман не пробував їх зупиняти.
Лiпше  хай  зганяють  свою  лють  на  безневинних  чужинцях,   нiж   знову
бунтуватимуть проти нього й проти вiзирiв.
   Загони грабiжникiв розбрелися по всiй гiрськiй Австрiї, по угорськiй  i
сербськiй землi. Палили церкви  й  цiлi  села,  присвiчуючи  собi  дорогу,
втоптували в багнюку священнi книги, сплющували золотi й срiбнi чашi,  щоб
вмiстилися вони в сакви, хапали людей, а хто не мiг iти, вбивали на мiсцi.
Османський лiтописець смакував, зображуючи тi мерзеннi вчинки: "На базарах
продаванi красунi, якi мали чоло, мов жасмин, густi брови, високо пiднятi,
i стан, як у райських гурiй. Майно, рухоме  й  нерухоме,  люди  й  худоба,
iстоти словеснi i безсловеснi, все було пограбовано або попало пiд шаблю -
так сповнено заповiдь пророка, як чинити з невiрними".
   Ганебний вiдступ тривав цiлих два мiсяцi.  В  снiгу  й  холодних  дощах
борсалося  османське  вiйсько,  мов  велетенський  звiр,   що   грузне   в
трясовинах,  губить  один  за  одним   члени   свого   незграбного   тiла,
задихається, знемагаючи, конає вiд виснаження. Люди гинули вже  й  не  вiд
ворога, а вiд  стихiй  i  вiд  власного  знесилення.  Так  помер  головний
яничарський ага Касим. Коло Буди в снiгових завiях пропав цiлий караван iз
скарбом великого вiзира. На Угорськiй рiвнинi,  сплюндрованiй  турками  ще
три роки тому, ждав султанськi орди голод.  Знов  розливалися  рiки,  знов
придунайськi трясовини всмоктували в себе тисячi людей.  Коли  па  початку
грудня султан з вiйськом прибився  до  Едiрне,  у  мiстi  пiсля  вечiрньої
молитви стався землетрус, земля хвилями ходила пiд ногами у завойовникiв i
в самого Сулоймана, так  нiби  до  сил  небесних  у  їхнiй  зненавистi  до
iсламського вiйська долучилися ще й сили земнi. А султановi все  лунали  й
лунали слова його Хасекi: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!"
   Лише тепер  Сулейман  зрозумiв,  чому  пiсля  всiх  своїх  походiв  вiн
повертався до Стамбула без пишнот i урочистостей, а крадькома,  ховаючись,
мов злодiй. Вiн боявся, сам не вiдаючи чого. Чи то стамбульських натовпiв,
чи невисловленого гнiву своїх предкiв, чи божої кари, чи голосiв  мертвих,
поз оставлених ним на бойовищах, бо голоси тi  переслiдували  його  щоразу
довго-довго, плакали, стогнали, благали  й  проклинали.  Кого  проклинали?
Винуватця їхньої смертi? А винуватцем завжди був тiльки вiн.
   Цього разу вiдкрилося йому, що лякається зустрiчi з Хуррем. Уже не була
маленьким золотоволосим дiвчиськом з полохливим  тiлом  i  зiщуленою,  мов
маленьке пташеня, душею. Двадцятип'ятилiтня розквiтла жiнка  (хоч  тiло  в
неї лишалося так само полохливе), султанша, якiй вiн дав славу й  могуття,
мати його дiтей, мудра, досвiдчена, тверда,  коли  треба,  i  ласкава,  як
сонячний усмiх. Бачив її оточену дiтьми, добру  й  дбайливу,  схилену  над
книгами або ж над  листами,  якi  лише  йому  в  його  безконечнi  походи,
сповнювала йому серце такою любов'ю, що вiн iнодi боявся за себе, за  свою
малiсть, нездатнiсть вмiстити в собi те безмiрне  почуття,  яке  вона  так
щедро йому дарувала. I завжди була доброю до нього, не вимагала  -  тiльки
просила, не лютувала - тiльки скаржилася, не втручалася в його  клопоти  -
тiльки спiвчувала своєму султановi, над  яким  безжально  нависла  панiвна
сваволя держави.
   Щоразу, повертаючись до столицi, радiв, що  застане  там  свою  Хуррем,
посилав  молитви  вдячностi  пророковi  й  своїм  предкам,  що  так  мудро
влаштували з жонами, оберiгаючи їх, пильнуючи, примушуючи ждати  покiрливо
й радiсно. Як сказано: "Iстинно богобоязливi -  в  мiсцi  надiйнiм,  серед
садiв i струмкiв, зодягаються вони в атлас i парчу одна проти одної..."
   Тепер боявся Роксолани. Що вона ще йому скаже  пiсля  тих  гiрких  слiв
докору, якi лупали в її листах? I що вiн вiдповiсть  їй?  Видавалася  йому
єдиною щирою душею на свiтi.  Все  довкола  вдаване,  хитре,  сплюгавлене,
брехливе - i ось засвiтилося зненацька, засяяло, мов розступилися небеса i
впало манною, пролилося нектаром, злетiло ласкою самого аллаха з  райських
садiв. Десять рокiв була з ним i бiля нього, стояла коло найвищої влади на
землi, але досi була цiлковито байдужа до тої влади, любила  Сулоймана  як
мужа, як чоловiка, як людину, i це сповнювало його похмуру  Душу  гордiстю
незнаною i безмiрною вдячнiстю до цiєї жiнки.
   Як мав приступитися до неї пiсля ганебного цього походу?
   Шiсть днiв сидiв Сулейман  в  Едiрне,  нiкого  не  пiдпускав  до  себе,
замкнувшись у палацi, думав над тим, як увiйти до Стамбула.
   Коли немає перемоги, її слiд чимось замiнити. Яничарам вiн роздав майже
триста тисяч дукатiв - не знати, чи й дiсталася б їм така здобич по взяттю
Вiдня. Тому вони врештi втихомирилися. А чим заткне пельку всiм крикунам у
Стамбулi й у всьому свiтi?
   Вiд  крику  можна   врятуватися   тiльки   криком.   Поразку   прикрити
трiумфальним  поверненням  i  пишними   урочистостями   в   столицi,   якi
перевершували б будь-що знане. Ось мудрiсть влади!
   Знаючи, що нiхто  з  володарiв  нiколи  не  слухав  виправдань,  усе  ж
розiслав у всi заприязненi землi листи, де писав, що пiшов па Вiдень,  щоб
побачитися й поговорити про справи Угорщини з королем Фердiнандом, але той
утiк до чехiв - i нi духу нi слуху.
   Для своїх  пiдданих  видав  фiрман,  в  якому  хвалився,  що  помилував
обложене мiсто у безмiрному своєму милосердi,  вiдхиливши  пропозицiю  про
здачу, i так повернувся з  трiумфом  i  чистим  сумлiнням.  Мабуть,  перед
зустрiччю з Стамбулом i з коханою султаншею, згадуючи її пречистi очi, сам
хотiв очиститися  бодай  у  писаннях  своїх  султанських  i  хоч  на  мить
повiрити, що можна зберегти чисте сумлiння, коли  твої  руки  по  лiктi  в
кровi. Але, згадуючи Хуррем, нетерпеливлячись  перед  близькою  зустрiччю,
.уже  не  був  султаном,  ставав  задумливим  поетом  Мухiббi,   закоханим
Меджнуном, а в закоханих у кровi тiльки серце.
   Вдень i  вночi  йшли  великi  готування.  Сушили  барабани  й  знамена,
перемотували тюрбани, чистили коней, поправляли пояси, дiставали прихованi
коштовностi, навiшували на себе дорогу  зброю,  прикрашалися,  чепурилися,
оздоблювалися. У Стамбулi лопотiли шовки, напнутi обабiч вулиць,  по  яких
мав проїхати султан, пiд копита його коней кидали квiти й стелили  килими,
в мечетях молилися-на славу iсламської зброї, били гармати  над  Босфором,
коли переможне вiйсько вступало в брами столицi, гримiли мiднi  яничарськi
тулумбаси, грюкотiли барабани, кричали натовпи - вперше  Сулейман  в'їздив
до Стамбула з такою пишнотою, приголомшував не перемогою, а сяйвом i силою
влади, неприступнiстю, величчю.
   Вiн i до садiв гарему в'їхав верхи, тiльки супроводжували вже  його  не
блискучi вiзири й воєначальники, а пiшi євнухи, i  назустрiч  виходили  не
сановнi чоловiки й мудрi служителi бога, а  валiде  й  султанша  Хасекi  в
хутрах - одна в бiлих, друга в червоних руських  соболях,  i  хоч  зимовий
стамбульський день був похмурий i глиняна земля  у  садах  розбагнена  вiд
дощiв, просто в ту багнюку постелено довгий сувiй бiлого лiонського сукна,
присланого королем Францiском, i султан, зiйшовши з  коня,  ступив  на  те
сукно з одного боку, а з другого йому назустрiч пiшли валiде i перша  жона
Хуррем Хасекi, i сказанi були урочистi слова привiтання, а бiльше  нiчого,
б" довкола роїлося вiд євнухiв i служебок, i кожне мовлене тут  слово  вже
сьогоднi розлетiлося б по всьому Стамбулу.
   Хоч, за звичаєм, султан обiдав або ж  самотнiм,  або  ж  з  вiзирами  й
великим муфтiєм, того дня вiн виявив бажання обiдати з валiде й Хуррем,  i
знов не було сказано нiчого зайвого, валiде вперто затискувала свої  темнi
уста, неохоче випускаючи з них по кiлька  слiв,  султанша  не  вiдлякувала
Сулеймана шорсткiстю, якої вiн так боявся, сидiла мила й привiтна.  Кидала
на султана ледь вловимi швидкi погляди спiдлоба, схиляючись  над  стравою,
аж валiде що дужче  затискувала  свої  рiзьбленi  губи,  так  нiби  хотiла
сказати своєму синовi, що немає в цiй жiнцi нiяких цнот, а коли i були, то
давно вже поплямованi безсоромнiстю.
   Сулейман  не  мiг  дочекатися,  коли  зможе  лишитися  з  самою  тiльки
Роксоланою, i водночас боявся  тiєї  хвилини,  бо  вона  була  тут  єдиною
людиною, вiд якої мiг почути тяжкi докори i за свiй невдалий похiд,  i  за
все, вчинене в тих землях, де пройшов його кiнь, i найперше - за Iбрагiма.
Хто знає, що таке влада, той знає також, i що таке страх.
   I знов страхи його виявилися марними, бо Роксолана, як завжди,  вгадала
його думки й ляки, торохтiла про дiтей, про спеку в Стамбулi, про  те,  як
ждала його й не могла дiждатися, її молоде тiло зголоднiло  за  чоловiчими
пестощами, нестерпно довгi мiсяцi чекала його з цього безконечного походу,
iнодi впадала навiть у дивацтва,  ходила  нагою  по  садах,  замикалася  в
темному покої, нiкого  не  пiдпускаючи  до  себе.  I  ждала,  ждала  свого
султана. Хоч що вона каже - хiба можна так казати?
   - Чому ж не можна? - сповнений вдячностi за її доброту, привiтно  мовив
Сулейман.Я твiй, твiй. Султан i муж. Так само, як ти моя Хасекi, султанша,
Хуррем. I я кохаю тебе  найбiльше  в  свiтi.  Закоханий,  як  Меджнун,  як
Фархад. А ти? Чи ти й досi закохана в мене?
   - В султанiв закохуються не жiнки,- злякано  наставила  вона  на  нього
руки,- в них закохується тiльки вiчнiсть!
   - Я приготував тобi дарунок, гiдний вiчностi,- поважно сказав вiн.
   - Чи ще мало в мене безцiнних дарункiв, мiй повелителю?
   - Такого ще не було. I нiхто не знав  нiчого  подiбного.  Ми  влаштуємо
урочистий сюннет [67] для наших синiв. Весь Стамбул прийде  на  це  велике
свято. Посли iноземних володарiв. Весь свiт османства.
   - Баязид ще замалий для обрiзання, ваша величнiсть.
   - Вiзьмемо Мустафу, Мехмеда й Селiма.
   - I Мустафу?
   - Вiн мiй найстарший син.
   - I ви проголосите його спадкоємцем престолу? А моїх дiтей задушать, як
кошенят? Тодi лiпше б я їх задушила в колисцi, нiж тепер отак мучитися!
   Вона заплакала, але султан посмiявся з її слiз.
   - Нiхто не посмiє зачепити бодай одного з моїх синiв  до  моєї  смертi.
Всi шахзаде житимуть довго й щасливо i зазнають  усiх  втiх  цього  свiту,
поки я султан. До того ж я ще не маю  намiру  називати  свого  спадкоємця.
Коли Фатiх заповiдав для користi держави передавати владу найдостойнiшому,
вiн не мав на увазi найстаршого. Найдостойнiшим може бути  й  наймолодший.
Тому хай ростуть спокiйно, не знаючи суперництва, не обтяженi  думкою  про
тяжку будучину й неминучiсть.
   Але Роксолана не заспокоїлась.
   - Ну так. Але ви покличете на сюннет i  цю  черкешенку,  бо  вона  мати
Мустафи?
   - її прибрано з-перед моїх очей, i  назавжди.  На  цей  славний  сюннет
будуть допущенi тiльки султанша, султанська мати i султанськi сестри.
   - Мiй володарю, ми стiльки не бачилися i тепер говоримо не про любов, а
про справи! Це можна простити чоловiковi, але жiнцi - нiколи!
   Вiн був вдячний їй за цi слова, але не стримався, щоб додати:
   - Готування до великого свята розпочнеться вже завтра.
   Пiвроку в Стамбулi тiльки й мови та крикiв було про  наступний  сюннет.
Галас,  молитви,  запрошення  iноземних  послiв,   будування,   готування.
Забулася ганьба Вiдня, не згадувалися вбитi, не було  мови  про  голодних,
убогих i нещасних. Стамбул iшов назустрiч сюннету!  Султан  визначив  день
сюннету: в другому мiсяцi джемадi, рiвно через тридцять днiв пiсля першого
джемадi - дня взяття Фатiхом Константинополя.
   Шiсть мiсяцiв минули пiд знаком сюннету султанських синiв. Власне,  про
самих синiв i не думав нiхто, про них забуто одразу, кожен  примiрявся  до
того, яке мiсце займе вiн в урочистостях, як йому просунутися, пропхатися,
пролiзти, зачепитися бодай мiзинцем. Султан скликав диван, радився,  давав
настанови, сам стежив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано  послiв.
Скендер-челебiя разом з Грiтi й Iбрагiмом вигадували й  здирали  додатковi
податки на  сюннет.  На  базарах  кричали  щодня  про  наближення  сюннету
глашатаї-телляли. По домах ходили жiнки-окуюджу, кликали  на  урочистiсть.
Астрологи-мюнеджiми запевняли, що  констеляцiї  зiрок  сприяють  успiшному
проведенню великого свята. Поети  заздалегiдь  писали  касиди  й  складали
назiре на  поеми  славетних  своїх  попередникiв.  Невтомнi  пiдлабузники,
зажерливi хапуги, пройдисвiти й горлорiзи крутилися  довкола  султанського
трону, маючи хiба ж таку нагоду,  щоб  втертися  в  довiр'я  до  падишаха,
прославляючи його мудрiсть, великодушнiсть, щедрiсть  i  державний  розум.
Стамбульськi натовпи, завчасно смакуючи щедрими частуваннями, якi матимуть
вони в днi сюннету, прославляли  Сулеймана,  кричали  про  свою  любов  до
султана, дякували йому за турботливiсть i  увагу  до  простого  люду,  хоч
потiм  вони  ж  лiчитимуть  витрати,  як   пiсля   весiлля   Iбрагiма,   i
проклинатимуть марнотратство i безглузду розкiш.
   Неймовiрний розмах, щось  мовби  вiд  буйнощiв  природи,  вiд  безмежжя
степового роздолля, нiчого спiльного з убогим побутом  кочовикiв,  високий
смак i водночас дикiсть, блиск i розкiш  iталiйських  мiст  i  тисячолiтня
вишуканiсть Царгорода, а до цього схiднi барви й звуки, нестримнiсть - усе
це зливалося в не бачену ще свiтом урочистiсть, готуванням  до  якої  були
зайнятi державнi люди й лизоблюди,  iноземнi  майстри  й  служителi  бога,
славетнi будiвничi  й  простi  чорнороби,  найманi  крикуни  й  примiтивнi
дармоїди.
   На Iподромi Коджа Сiнан споруджував султанський  трон,  поставлений  на
лазуритових стовпах, привезених з Єгипту. Над престолом мав бути  напнутий
золотий балдахiн, стiни з найдорожчих у  свiтi  тканин,  пiдлога  встелена
найтоншими в свiтi килимами. Сулейман кiлька  разiв  їздив  на  Ат-Мейдан,
беручи з собою Роксолану, показував їй, як iде будування,  розповiдав,  як
бiля пiднiжжя його престолу на  всю  широчiнь  Ат-Мейдану  буде  розiпнуто
безлiч рiзнобарвних шовкових наметiв для найвищих осiб  царства,  i  серед
них, найближче до престолу,- золотi намети  для  неї,  для  валiде  й  для
султанських сестер, бо вiн  намiрився  поламати  звичай,  за  яким  жiнкам
заборонено бути на сюннетi разом з чоловiками, i хоче зробити так, щоб  ця
урочистiсть принесла радiсть передовсiм їй, Хуррем.
   - Вже визначено на диванi, що це триватиме рiвно двадцять днiв,- сказав
вiн.- Весь Стамбул готується з радiстю i вдячнiстю. Навiть  звiрi  з  мого
звiринця готуються до сюннету. Ми  пообiцяли  вiдпустити  на  волю  одного
взятого в рабство нiмця, який хоче вразити  нас  небаченим  видовищем  бою
левiв з диким вепром. Ти  маєш  постати  на  сюннетi  в  усьому  блиску  й
розкошi, якi може дати тобi твоє найвище становище в державi.
   - Може, виступити разом з дикими звiрами? - засмiялася Роксолана.
   - Жiнки передовсiм мають дбати про вiдповiдне вбрання. Султанша повинна
з'являтися очам натовпу щоразу в новому вбраннi перед кожною молитвою.
   - П'ять молитов на день i двадцять  днiв  сюннету  -  отже,  сто  нових
убрань лиш для цiєї урочистостi? Ваша щедрiсть не має меж, мiй повелителю.
Я мала б радiти й смiятися у час сюннету, але боюсь -  плакатиму,  думаючи
про своїх дiтей, про те, як їм буде боляче.
   - Це робиться в iм'я аллаха.
   - Але чому все, що твориться в iм'я аллаха, має супроводжуватися болем?
   - А що таке бiль? Може, це i є життя.
   - Тодi як пояснити плач i стогони,  якi  почув  пророк,  пiднявшись  на
сьоме небо? Хiба то не людський плач? I чому люди, замiсть  радiти  життю,
оплакують його?
   - То плач ангелiв, якi вимолюють iз сльозами в аллаха  прощення  грiхiв
для правовiрних. У час сюннету  ми  влаштуємо  вчену  !  суперечку  мудрих
улемiв, щоб розкрити всю велич цього обряду, , який залишає на  чоловiковi
знак належностi до iстинної вiри, до ' обранцiв аллаха.
   Роксолана зiтхнула. Як усе просто. Кожний негiдник може стати  обранцем
аллаха, пожертвувавши для цього такою малiстю!
   - Я з нетерпiнням ждатиму цього високого торжества,- сказала вона.
   - Не маю сумнiву, що ти будеш захоплена небаченим видовищем,-  пообiцяв
султан.
   Видовище справдi видалося неймовiрне.
   З ранку визначеного дня Сулейман iз  султаншею  i  валiде  в  супроводi
всього   двору   прибув   на    Ат-Мейдан,    де    поблизу    яничарської
казарми-мохтерхане вже височiв його розкiшний престол, а перед ним, на всю
широчiнь колишнього царгородського Iподрому, вигравали  яскравими  барвами
пишнi намети для наближених, вельмож i  прислужникiв.  Навстрiч  султановi
вийшли другий i третiй вiзири Аяс-паша i Касим-паша, великий вiзир Iбрагiм
ждав падишаха осiбно  посеред  Iподрому,  оточений  яничарськими  агами  i
вельможами. Всi були пiшi, тiльки  султан  -  на  конi,  якого  за  золоте
повiддя тримали, йдучи по боках, iмрахор султанських стаєнь Рустем-паша  i
його помiчник. До престолу Сулеймана супроводжувало  двадцять  переможених
володарiв,  яких  поставлено  згодом  бiля  античних   статуй,   вивезених
Iбрагiмом з Буди.
   Настав  великий  обряд  цiлування  султанової   руки.   Допущенi   були
найвiрнiшi: вiзири, вельможi, вiйськовi старшини, мудрi улеми. Ревiли  вiд
захвату натовпи, їхнiй крик вiдлунювався ричанням звiрiв  iз  султанського
звiринця.  Леви,  рисi,  леопарди,  пантери,  ведмедi,  слони  мовби   теж
нетерпеливилися  прилучитися  й  собi  до  того,  що  з  такого   буйнiстю
розпочиналося на Iподромi. Грали вiйськовi оркестри, невтомно i  безугавно
били гармати над Босфором i бiля всiх брам Стамбула. За тим ревищем, риком
i грюкотом якось i не помiчено  було,  що  султанська  сестра  Хатiджа  не
з'явилася на урочистiсть, хоч усе вiдбувалося ледь не  перед  її  палацом.
Iбрагiмовi сказала: "Не хочу бачити недоноскiв цiєї вiдьми!" Султановi про
Хатiджу нiхто не наважився доповiсти, вiн же чи й зауважив  у  першi  днi,
цiлковито поглинутий своїми високими обов'язками повелителя торжеств.
   Другого  дня  поклонялися  падишаховi  старi  вiзири,  пашi,   мудрецi,
третього - санджакбеги, емiри азiатських  племен,  iноземнi  посли.  Одних
приймано мовчки, iншим  султан  прихильно  кивав,  ще  до  iнших  озивався
ласкавим словом, з своїм колишнiм вiзиром
   Пiрi Мехмедом навiть  обмiнявся  вiршами,  бо  обидва  ж  вважали  себе
передовсiм поетами, а вже потiм усiм iншим.
   Всi, хто йшов уклонитися султановi, несли  дарунки.  Дамаськi  шовки  i
єгипетськi полотна, iндiйськi шалi й муслiн, грецьку бязь  i  венецiанськi
мережива, золото й срiбло, посудини, повнi коштовностей,  сапфiровi  чашi,
кришталевi кубки, китайська порцеляна,  руськi  хутра,  арабськi  скакуни,
турецькi й мамелюцькi конi, грецькi хлопчики, угорськi й ефiопськi раби  -
не було кiнця щедрим дарункам, кожен намагався перевершити iнших щедрiстю,
вигадливiстю, вразити чимось небаченим, рiдкiсним, виказати широчiнь своєї
душi. Лише подарунки великого вiзира Iбрагiма складали  загальну  вартiсть
на п'ятдесят тисяч дукатiв. Враження було  таке,  що  до  нiг  Сулеймановi
кинуто в цi днi ще одне царство.  Султан  у  своїй  щедростi  роздав  його
багатьом, тепер усе призбирано й повернуто законному володаревi.
   На четвертий день Сулеймана  оточували  улеми,  його  колишнi  вчителi,
наставники його синiв. Султан частував їх коржиками, садовиною,  шербетом.
Жонглери й  акробати  розважали  присутнiх.  Танцювали  кечеки-хлопчики  в
жiночому вбраннi. Блазнi веселили люд. Меддахи розповiдали смiшнi iсторiї.
Кара-гйозники показували свої вистави про пригоди витiвника  Кара-Г'йоз  i
його поваж-його друга Хаджi Ейвада. Борцi-пехлевани показували свою  силу.
Мамелюки влаштовували кiннi  iгрища.  Увечерi  засяяли  вогнями  пiвтисячi
стамбульських джамiй. На Ат-Мейданi горiли зробленi з  дерева  три  ворожi
крiпостi, кожну з яких обороняло по сто витязiв. Пiсля взяття крiпостей  з
них виведено багато прекрасних рабiв - хлопчикiв i дiвчаток.
   Аж на сьомий день припинено розваги, i яничари пiшли в обрядовий  похiд
з пальмовим гiллям, запаленими свiчами,  квiтами  й  плодами,  з  фiгурами
птахiв i тварин, що мали символiзувати чоловiчу снагу.
   Далi аж до тринадцятого  дня  знов  тривало  змагання  у  вигадливостi,
вмiлостi й, сказати б, розбещеностi.
   Змагалися музиканти - хто кого переграє, пехлевани, перетягуючи канатом
однi одних, моряки i яничари, видираючись на  гладенькi  стовпи,  намащенi
лоєм або намиленi, акробати,  що  стрибали  через  єгипетський  обелiск  i
кам'янi  стовпи.  Знову  вешталися  повсюди  меддахи  i  брехуни,   лунали
соромiцькi приспiвки й урочистi касиди, танцюристiв замiняли  поети,  всiм
даровано золотi й срiбнi  монети,  якi  кидали  в  шапку  переможцевi  або
налiплювали па чоло, щоб усiм було видно вiдзначених.
   Загадковий нiмець виконав свою обiцянку щодо розваги з дикими  звiрами.
Привезено велику клiтку з трьома левами i в неї кинуто гiгантського вепра,
всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на  левiв  свої  страшнi  iкла,
бився за життя уперто й жорстоко,  але  зрештою  був  розтерзаний  меткими
хижаками пiд ревище натовпiв.
   Нiмцевi було даровано свободу й гаман з дукатами.
   Тим часом головних винуватцiв торжества повезли в хамам для  урочистого
омовення. Попереду йшли хафiзи, читаючи коран,  стамбульська  малеча,  яка
супроводжувала похiд, кричала "Амiн-дерiн!"
   Наступного дня першi люди держави, уповноваженi на те падишахом,  пiшли
до Топкапи i привели звiдти одягнених у золотi вбрання  трьох  султанських
синiв.  На  Iподромi  Мустафу,  Мехмеда  й  Селiма   ждали   вiзири,   щоб
супроводжувати  їх  до  султанського  трону.   Дванадцятилiтнiй   Мустафа,
бiлотiлий, високий, дужий, бистроокий, як його  мати-черкешенка,  тримався
гордо,  милостиво  ?  змахував  рукою  яничарам,  якi  захоплено   ревiли,
побачивши його, до султана пiдiйшов поважно, уклонився  з  гiднiстю,  руку
падишаха поцiлував, ледь доторкнувшись  до  неї  устами,  мовби  сповнював
обряд, а не виказував шанобу. Дев'ятилiтнiй  Мехмед  був  нiби  поменшений
султан. Так само довгошиїй, нахмурений, тонкогубий, з уважним поглядом,  з
передчасною задумливiстю на смаглявому обличчi.  I  коли  при  поглядi  на
гордого Мустафу мимоволi хотiлося вигукнути: "Ось iде майбутнiй султан!" -
то малий i Мехмед своєю подiбнiстю з Сулейманом викликав холодний дрож | i
трепет серед придворних, i вiд нього хапливо вiдвертали погляди. Селiм був
найменший з братiв. Мав лише п'ять рокiв. Сповнений  дитячої  безжурностi,
йшов усмiхнений, роззирався довкола цiкавим оком, не схожий  був  на  всiх
цих людей, що святково юрмилися довкола, нiби чужий  для  них,  випадковий
гiсть на цих високих урочистостях. Вражало його  волосся  барви  червоного
золота, вогнисте, нiби обпалене полум'ям пекла, i, коли  запримiчувано  те
волосся, втихали крики, шепоти повзли слiдом за малим  султанським  сином,
супроводжували його до самого трону, на якому  сидiв  Сулейман.  Бо  Селiм
схожий був -на свою матiр Роксолану, на гяурку, вiдьму  й  чарiвницю.  Але
саме тому, що Селiм був такий схожий на  його  улюблену  Хуррем,  Сулейман
посадив малого собi на колiна, обiйняв i поцiлував, i вiд  цього  видовища
занiмiли натовпи, а тодi зiтхання пролетiло над усiм  Стамбулом,  тяжке  й
ненависне, нiби злий вiтер з далеких диких просторiв.
   Але знов заграла музика, кидано золото в  юрмища  дармоїдiв,  розпалено
вогнища,  на  яких  пекли  баранiв  i  бикiв  для   частувань,-   i   знов
розкручувалося велетенське колесо  веселощiв,  гульнi,  неробства,  пустих
величань, аж поки на вiсiмнадцятий день  у  прийомному  залi  Iбрагiмового
палацу  вiдбувся  нарештi  сам  обряд  обрiзання,  яке   перенесено   було
султанськими синами з належною гiднiстю, без крикiв i слiз, хiба що  гiрко
скривився вiд болю малий Селiм та ще бiльше нахмурив чоло Мехмед.  Мустафа
ж перенiс це  маленьке  (але  таке  важливе!)  випробування  як  справжнiй
мужчина, гордо i мовби аж з радiстю. Мабуть, сподiвався, що  тепер  султан
нарештi назве його спадкоємцем престолу i пошле в  Манiсу,  вiддавши  йому
пiд управлiння провiнцiю Сарухан, як те зробив колись  з  ним  самим  його
батько султан Селiм.
   На двадцятий день  Сулейман,  прикликавши  до  себе  султаншу,  валiде,
сестру Хафiзу i великого вiзира, спитав Iбрагiма:
   - Що думаєш, Iбрагiме, яка урочистiсть була сяйливiша:
   твоє весiлля з нашою сестрою чи сюннет моїх синiв?
   - Весiлля таке, як було в мене, не бачене, вiдколи свiт  стоїть  i  вже
нiколи не повториться, мiй султане.
   - А чому?
   - Тому, що ваша величнiсть не може похвалитися таким гостем, якого  мав
я. Адже моє вiнчання прикрашене було присутнiстю падишаха Мекки i  Медiни,
Соломона нашого часу, Повелителя Вiку.
   Валiде схвально похитувала головою на такi мудрi слова свого улюбленого
зятя. Сулейман милостиво кивнув Iбрагiмовi.
   А коли їхав з Iподрому в роззолоченiй каретi до свого палацу,  маючи  з
собою валiде й султаншу, Роксолана, нiби щось згадавши, сказала:
   - Ваша величнiсть, ви забули здiйснити важливий акт.
   - Який же?
   - Ви мали подякувати п'ять тисяч  разiв  своєму  великому  вiзировi  за
неперевершенi лестощi.
   Так Сулейман переконався, що жiнка не забуває нiчого. Нi добра, нi зла.

   ПОКЛИК

   Роксолана прив'язала коня до розлогого куща лiщини, розминаючи затерплi
ноги,  пiшла  поволi  по  галявинi,  спираючись  на   коштовний,   власне,
iграшковий спис iз позолоченим наконечником. Султан десь затримався, кiннi
євнухи, якi мали її супроводжувати, безнадiйно вiдстали, бо металася  вона
в  цих  горах  так,  що  неспроможнi  буди  втриматися  коло  неї   навiть
найдосвiдченiшi вершники. Домоглася у султана, щоб  узяв  її  на  лови  до
Едiрне,- i не в гостi, не на короткий час, а  поки  й  сам  тут  буде.  Не
хотiла бiльше лишатися в Стамбулi, бо не  мала  з  ким.  Колись  були  хоч
вороги, тепер i ворогiв  не  стало.  Пошкодувала,  що  не  взяла  з  собою
сьогоднi Гасана з його вiдчайдухами. Пiдганяли б неповоротких  євнухiв,  i
вона не лишилася б без охорони й захисту.  Самотнiсть  серед  цих  вкритих
правiчними пущами гiр була хоч i приємна, але страшна. Галявину  обступали
темнi гущавини, на якi Роксолана не могла тепер i поглянути  без  ляку.  А
щойно ж пробилася крiзь них, проринула з своїм конем, який тепер  спокiйно
подзвякував вуздечкою десь за спиною, вона нiяк  не  могла  стямитися  вiд
своєї зухвалостi, вiд розкошiв самотностi  й  водночас  вiд  незбагненного
страху, який обiймав її дедалi мiцнiше й дужче. Хоч i  те  подумати:  кого
мала боятися?
   Тиша лежала  довкола  неторкана,  нерушима,  може,  й  справiку.  М'яке
дерниння, по якому ступала, поглинало  навiть  найменший  шерех.  Враження
було: нiби ступає у порожнечу, зависла в просторi, пильнованому з чотирьох
країв ангелами, якi держать чотири вiтри земнi, щоб не вiяли  вони  нi  па
суходiл, нi на води, нi на деревину. Як мрiялося усi  цi  нестерпно  довгi
роки вивiльнитися вiд безсонного  нагляду  проклятих  стамбульських  очей,
сховатися чи на небi, чи  пiд  землею,  бодай  на  мить  вiдчути  свободу,
позбутися нагляду, а тепер була сама в цiлому свiтi й не могла звiльнитися
вiд невиразного страху.
   Якби ж то хоч вiйнув вiтерець!  Трiснула  б,  падаючи  з  дерева,  суха
галузка, крикнула десь у верховiттях пташка, заiржав її кiнь. Нiде нiчого.
Завмерло,  принишкло,  насторожилося,  причаїлося.   Навiть   кiнь   мовби
закам'янiв i вже не пирхав,  не  подзвонював  вуздечкою,  а  вона  боялася
озирнутися назад: а що, коли провалився  крiзь  мохи  або  поглинули  його
гущавини? А саму теж нездоланна сила притягувала до  густої  стiни  дерев,
так нiби хотiла заблукати там, як колись Настка Чагрова на  мiсцi  їхнього
Рогатина, але ту вивiв рогатий олень, а хто виведе тебе, Настасю,  Хуррем,
Роксолано?
   Iшла тепер, мов сновида, безпорадно виставляючи поперед  себе  руки,  в
однiй з яких тримала непотрiбний розцяцькований спис, перетинала галявину,
наближалася до найщiльнiших, найчорнiших гущавин, i, коли вже пiдiйшла  до
них мало не впритул, вони безшелесне розсунулися  (а  може,  то  тiльки  в
зболенiй тривожнiй її уявi вiдбувалося те все?), вилетiв звiдти страшний (
велетенський звiр,  неначе  з  апокалiпсиса,  яким  лякав  колись  усiх  у
Рогатинi отець Лiсовський, подiбний до рисi звiр, з ногами, як у  ведмедя,
з пащею, як у лева, семиголовий i десятирогий, i мовби стрибнув  той  звiр
на неї, а вона не мала куди подiтися,  не  вмiла  порятуватися,  а  тiльки
наставила на нього свого списика, вхопивши його обiруч, а тодi замахнулася
ним, як простою палицею, тупнула на звiра й закричала вiдчаєно:
   - Ти куд-и!
   I звiр вiдвернув. Десятирогий i десятиокий, не  лишив  по  собi  нiяких
слiдiв, i нiчого не лишилося, навiть  страху  в  душi,  тiльки  чула  свiй
голос, який кричав: "Ти куд-и!" - голос, який лунав "  невгавно,  i  хтось
нiби питав її стурбовано  й  стривожено:  що  сталося,  що  вiдбулося,  що
закiнчилося, що почалося? Лихо чи щастя, торжество чи катастрофа?
   Озирнулася: кiнь пасся коло лiщинового куща, де вона  його  прив'язала.
Видовжуючи м'яку верхню губу,  хапав  траву,  жував  її  великими  мiцними
зубами, зелена пiна скапувала  йому  з  вудил.  Забула  розгнуздати  коня.
Султаншi  не  розгнуздують  коней.  I  нiкого  не   розгнуздують.   Тiльки
загнуздують.
   Чи була султаншею тут, на цiй галявинi, у мертвiй самотинi й моторошнiй
тишi, з якої хтось вичистив життя, нiби  плiд  з  утроби  матерi?  Привиди
тепер обступали її звiдусiль, зрадiло заповнюючи порожнечу  тишi,  творячи
стiну ще щiльнiшу,  нiж  чорнi  гущавини,  з  яких  на  неї  стрибав  звiр
мiстичного перестраху. Заплющила очi - привидiв ще побiльшало.  Впiзнавала
їх усiх, одних знала давно, iнших  недавно,  стояли  невiдступне,  уперто,
навiки. Колись були тiльки привиди рiднi. Чи бувають рiднi привиди?  А  як
бути з матусею i отцем рiдним, куди їх поставити,  де  знайти  притулок  у
душi? Тепер насувалися ще й привиди чужi, ворожi, лихi, ставало їх  бiльше
i бiльше, намножувалися, як листя на деревах,  як  трава  пiд  ногами,  як
пiсок на березi моря. Втiлення своєкорисливостi, нещасть  i  ворожостi  до
всього сущого. Де порятунок вiд них? Шукала рятунку вiд живих, тепер  мала
рятуватися й вiд мертвих. А може, вони всi живi? I нагадують про себе,  як
живi? Бо  не  бачила  ж  нiкого  мертвого.  Нi  валiде,  нi  Iбрагiма,  нi
венецiанця Грiтi, нi того проклятого купця, що купував i  продавав  її  на
рабських торгах. Падали одне  за  одним,  як  колоски  пiд  серпом.  Жнива
жорстокi, безжальнi, невпиннi. Як не скосило її саму - досi не збагне.
   Дико перекривлене блiде лице Iбрагiма.  Чорний  стиск  уст  султанської
матерi. Зажерливо вибалушенi очi  Грiтi.  Зiгнутий,  як  iржавий  гвiздок,
Сiнам-ага. Невже приречена вона жити серед нещасть, жорстокостi,  убивств,
втрат, часто безглуздих, нiби насланих за якiсь невiдомi прокляття?
   А може, людина приречена бути жертвою темних сил? Несеш на  собi  тягар
злочинiв не тiльки своїх, а й чужих, цiлих поколiнь твоїх i чужих предкiв,
чуєш їхнiй голос у своїй кровi, вiчний поклик - куди, до чого?
   Вирвалася вона пiсля багатьох рокiв нидiння, боротьби й напруження усiх
сил душi на волю, але що воля, коли в душi  немає  вiри?  Свою  вiдкинула,
чужої не прийме нiколи,  так  i  буде  розполовинена  мiж  двома  свiтами,
нещасна iстота, фальшива велич. Хотiла поєднати непоєднуване, доконати те,
чого не  могли  зробити  навiть  всемогутнi  боги.  А  може,  боги  тiльки
роз'єднують людей? I коли й шукати свою вiру, то  не  ширяти  в  захмарних
висотах, а спуститися на землю, знайти її у втiхах простих, серед людей, у
зустрiчах з  ними,  в  розмовах,  у  любовi  й  щастi.  Ходити  по  землi,
мандрувати, перепливати через рiки, дертися на найвищi гори.
   Гори! В дитинствi багато чула про них, були вони  зовсiм  недалеко  вiд
Рогатина, пiдступали  мовби  до  самих  його  валiв  i  водночас  лишалися
невидимi й недосяжнi, як казка.Для матусi гори  були  суцiльним  захватом.
Народилася коло їхнього пiднiжжя, мала у кровi їхню гордiсть, до  Рогатина
дiсталася якимсь чудом, бо Гаврило Лiсовський  вихопив  свою  Лександру  з
самого вировиння тисячного селянського вiйська Iвана  Мухи,  що  вийшов  з
гiр, вiв звiдти найодважнiших i найзухвалiших, бив усе, що паном  зветься,
так що королю ледь не  самому  довелося  виступати  цiлим  вiйськом  проти
гiрських опришкiв, i не були вони, власне, нiким поконанi, а знов пiшли  в
свої гори i понесли з собою свою гордiсть i ненависть до можних. Настасине
лiточислення  починалося  вiд  Мухи.  Всi  рогатинськi   подiї   неодмiнно
зiставлялися й узгоджувалися з  роками  Мухи:  "Тодi,  як  iшов  Муха  вiд
Волощини...", "Того лiта,  як  з'явився  Муха...",  "Там,  де  Муха  побив
воєвод..."/Може, й непокiрливiсть передала їй матуся, вдихнувши  вiд  того
Мухи, якого й не бачила нiколи, який з  часом  уже  й  не  уявлявся  живою
людиною, з плотi й кровi, а чимсь мовби духом гiр, нiби  втiленням  вiчної
людської неприборканостi й устремлiння до найвищих висот, на яких тiльки й
можна вiдчути справжнiй вiтер волi. Горн були в спогадах матусиних,  у  її
розповiдях, у її мрiяннях  i  надiях.  Обiцяла  повести  Настасю  в  гори,
збиралася повести - не зiбралася.
   ...Крики й трiскотнява, тупотiння  коней,  пострiли  -  тепер  уже  все
справжнє - налетiли звiдусiль, оточили галявину, чорний  вершник,  весь  у
золотi, вискочив з тих самих хащiв, звiдки мовби вискакував апокалiптичний
звiр, натягнув повiддя, аж кiнь урився копитами  в  м'яке  дерниння  перед
самою Хуррем.
   - Моя  султаншо!  Немає  меж  моїй  стривоженостi!  Тiльки  тепер  вона
спам'яталася. Поглянула на султана майже розвеселено.
   - Але ж я перед вами.
   - Виннi будуть суворо покаранi за недогляд.
   - Прошу вас, мiй повелителю, не карайте нiкого. Я втекла вiд  усiх,  бо
хотiла втекти. Бодай раз у життi.
   - Втекти? - Вiн не мiг збагнути, про що вона мовить.- Як то втекти? Вiд
кого?
   - Вiд долi.
   їй пiдвели коня, шанобливо пiдсаджували в сiдло. Султан  пiд'їхав  так,
щоб вона була коло його правого стремена. На мiсцi Iбрагiмовiм.
   - Моя султаншо, вiд долi не втiкають - їй iдуть назустрiч. Усе життя.
   - Я знаю.  I  теж  iду.  Бо  коли  не  йдеш,  то  тебе  ведуть,-  сумно
усмiхнулася вона.Але iнодi хочеться  втекти.  Поки  молода.  Поки  є  щось
дитяче в душi. Ось менi сьогоднi закортiло це зробити  -  виходить,  я  ще
молода. Радiйте, ваша величнiсть, що ваша баш-кадуна ще молода!
   - Хiба в цьому хтось сумнiвається?
   - Власне, я тiльки тепер збагнула, чому поїхала сюди. Он там, за лiсом,
височiє бiла гостра гора, схожа на похилий рiг. Менi  чомусь  здалося,  що
вона зовсiм близько. Закортiло доїхати до неї, а тодi добратися  до  самої
вершини. Це було б прекрасно, мiй падишаху!
   - Ти султанша й жiнка, а не коза, щоб видряпуватися па такi стрiмчаки,-
невдоволено промовив Сулейман.
   Але вона не слухала його слiв, не хотiла помiчати невдоволення  в  його
приглухлому голосi.
   - Я така рада, що ви мене наздогнали. Тепер ми пiднiмемося на  ту  гору
разом!
   - Султани не пiднiмаються на гори,- сказав вiн ще невдо-воленiше.
   - А хто ж на них пiднiмається? - вигукнула вона й  пустила  свого  коня
вскач.  Сулейман  махнув  рукою  супроводу,  щоб  проскочили   наперед   i
притримали  султаншиного  коня,   наздогнав   Роксолану   i,   намагаючись
заспокоїти її, промовив примирливо:
   - Не треба так гнати свого коня, Хуррем, я  не  люблю  занадто  швидкої
їзди.
   - Я це знаю, ваша величнiсть. I не  вiд  вас,  а  вiд  чоловiка  зовсiм
стороннього.
   - Вiд кого ж?
   - Вiд того венецiанця, що його привозив iз собою посол Лудовiзiо.
   - Це той, що прибув вiд iспанського короля, щоб  побачити  наш  двiр  i
нашу столицю? Вiн хотiв зустрiтися зi мною, але я не мав часу для цього.
   - Ви поспiшали навздогiн своєму Iбрагiмовi, мiй повелителю, знаючи,  що
сам вiн не завоює для вас навiть каменя, кинутого серед дороги.
   - Iбрагiм мертвий.
   - Тому я й говорю про нього так  спокiйно.  А  цей  венецiанець,  якого
звали Рамбертi, написав про вас, що ви  не  любите  i  навiть  буцiмто  не
вмiєте їздити верхи на коневi.
   - Писання завжди брехливi,-кинув Сулейман,- правдивi тiльки дiяння.
   - Я сказала йому про це.
   Султан промовчав.  Не  здивувався,  що  вона  приймала  венецiанця,  не
перепитував, про що була в неї з ним розмова,- видно, знав усе й  так  вiд
своїх таємних донощикiв i навiть не вмiв тепер цього приховати.  То  гiрше
для нього ж! Вона вперто тримала напрямок  на  ту  бiлу  гостру  гору,  що
здiймалася над лiсом, пiдганяла свого коня, пускаючи його вскач.  Назавжди
вiдiйшли, минули безповоротно тi жахливi днi, мiсяцi й роки, коли  її  час
повз нестерпно, по-слимачому, без подiй, без перемiн, без надiй. Тодi  вiн
трюхикав, як стара, слiпа шкапа, що блукає мiж трьох дерев, натикається на
них, не може знайти виходу. Але тепер  немає  перепон,  нiхто  i  нiщо  не
стоїть на  завадi,  i  час  її  мчить  уперед  велетенськими  перескоками,
гiгантськими  пострибами,  i  нiяка  сила  не  примусить  її   зупинитися,
озирнутися  назад,  пошкодувати  за  вчиненим.  Те,  що  минуло,  вiдiйшло
назавжди i хай вiхоли не  повторюється!  А  все  було  нiби  вчора  -  лиш
простягнути руку. I цей тридцятилiтнiй окатий венецiанець, якого привiв до
неї Гасан-ага. Вона не показала йому  свого  обличчя.  Закрилася  яшмаком,
бачив Рамбертi лише її  очi,  з  яких  бив  живий  розум,  чув  її  голос,
страшенно здивувався її знанню iталiйської.
   -  Iталiя  славна  великими  жiнками,   я   хотiла   знати,   як   вони
думають,засмiялася Роксолана.
   -  Менi  все  ж  здавалося,  що  Iталiя  бiльше   прославилася   своїми
чоловiками,- обережно зауважив Рамбертi.
   - Ви не робите великого вiдкриття. Та чи й  слiд  вiд  чоловiка  чекати
чогось iншого? Сподiваюся, що й у Стамбулi ви помiтили тiльки чоловiкiв?
   - Тут нiчого iншого й не помiтиш.  Менi  здається,  що  навiть  коли  б
спустився на землю аллах i став ходити по домах правовiрних, то  щоразу  б
чув: "Тут у нас жiнки, сюди заборонено". Я  не  аллах,  а  тiльки  простий
мандрiвник, що цiкавиться античними руїнами, яких так багато на цiй землi,
окрiм того, мене заслiпив блиск султанського двору i сам султан  Сулейман.
Я написав про султана i коли б смiв попросити вашої ласкавої уваги...
   Вiн подав дрiбно списанi аркушики арабського паперу джафарi.
   - Може,  дозволите,  я  прочитаю  вголос?  Не  насмiлююсь  завдати  вам
клопоту.
   - Я звикла розбирати й не таке письмо. Тiльки й того, що в  султанських
книгозбiрнях кращий папiр: або ж самаркандський, або шовковий - харiрi.
   Вона уважно проглянула аркушики. Рамбертi писав:
   "Султан на зрiст вищий од бiльшостi iнших, худорлявий  i  дрiбнокостий.
Шкiра в нього смаглява, нiби прокопчена димом. Голову  голить,  як  i  всi
турки, щоб щiльнiше надягти тюрбан. Має широке i ледь  випукле  чоло,  очi
великi й чорнi. Коли погляне, вираз має бiльш милостивий,  нiж  жорстокий.
Його орлиний нiс трохи завеликий для його обличчя.  Бороду  не  голить,  а
тiльки  коротко  пiдстригає  ножицями,  вуса  має  довгi   й   рудi.   Шия
продовгувата i дуже тонка,  як  i  iншi  частини  його  тiла  невiдповiдне
видовженi, незграбнi й погано допасованi. За душевним складом вiн  великий
меланхолiк i нiколи б не розмовляв i не всмiхнувся б до близьких,  коли  б
не жував траву, яку турки звуть афiон, а древнi звали опiй i вiд якої  вiн
розвеселюється, якщо й не п'янiє. Стверджував менi чоловiк, який те  добре
знає, що султан, попри свою меланхолiю, понад  усяку  мiру  запальний.  Не
вельми вмiлий i жвавий у володiннi конем, щоб на ньому скакати, але  охоче
вправляється в стрiляннi й iнших вiйськових iграх. Серця,  кажуть,  вельми
доброго. В усьому стриманий i скромний, але дужче за iнших  прихильний  до
своєї вiри. Можливо, це йде вiд нерiшучостi й уповiльненостi його  натури,
а не вiд бажання нав'язати свою волю й переконання. Жоден з  його  предкiв
не любив так дозвiлля i спокiй. З цього погляду його не  вважають  ворогом
християн i хвалять за те, що уважно ставиться до чужих  поглядiв  i  вiри.
Про нього йде слава як  про  милостивого  й  людяного,  вiн  легко  прощає
провину. Розповiдають, що любить книги й  особливо  охоче  звертається  до
праць Арiстотеля, якi читає  зi  своїми  тлумачами  по-арабськи.  Невтомно
вивчає мусульманськi релiгiйнi закони i сповiдує їх  iз  своїми  муфтiями.
Має сорок три  роки.  Великедушнiший  за  свого  вiтця  й  iнших  предкiв.
Дозволяє, щоб ним i керували улюбленцi, як  то  чинить  Iбрагiм,  водночас
упертий i коли надумав щось зробити, то досягне свого, хоч як було б тяжко
й незвично. Раз або двiчi на тиждень читають йому iсторiю про славнi  дiла
його предкiв i про те, як вони пiдняли царство до  вершин,  на  яких  воно
нинi перебуває. Вiн вiрить у пророковi слова: як єдиний бог володiє  небом
i небесними дiлами, так божою волею визначено, щоб єдиний володар управляв
землею i земними справами, i то має  бути  член  Османової  династiї.  Але
через те,  що  тi,  хто  описував  вчинки  й  перемоги  Османовичiв,  були
обманщики й пiдлабузники, якi  заробляли,  одурманюючи  народ,  султан  не
любить їхнiх писань, а тiльки переглядає в  iсторичних  архiвах  документи
про те, як його династiя воювала й мирилася з iноземними  державами.  Його
секретарi доглядають за книгами цих документiв так вiрно й пильно,  як  за
святинями. Султановi iнодi з них читають, i це не пропадає даремно,  бо  з
доброго розумiння iсторiї можна зробити висновки, скориставшись для  справ
нинiшнiх, якi часто  мало  рiзняться  вiд  справ  минулих.  Саме  тому  ця
династiя так довго оберiгала тi звичаї, якi вiд самого початку помогли  їй
розповсюдити свою владу. Мудрi люди вбачають у цьому одну з  найголовнiших
причин  довготривалого  могуття  володарiв  i  держав.  Немає   на   свiтi
небезпечнiшої справи, нiж часта змiна керiвництва".
   Роксолана вiддала венецiанцю його аркушики.
   - Вашi писання можуть бути вельми повчальними i чимало прислужитися для
розумiння цiєї великої землi в особi її славного володаря.
   -  Ви  так  вважаєте,  ваша  величнiсть?  -   зрадiв   Рамбертi.   Вона
застережливо пiднесла тонку свою руку.
   - Але писати тiльки для заспокоєння чиєїсь цiкавостi - чи варто?
   - Ваша величнiсть, а хiба наше життя - це не вiчне  заспокоєння  голоду
цiкавостi?
   - Може, й так. Але тiльки тодi, коли людям дають правду. Коли ж годують
плiтками,то це лиш для убогих духом. Ви пишете про траву,  яка  одурманює.
Навiщо це? Тому, хто має найвищу владу, не  треба  одурманюватися.  Або  з
конем. Султан  Сулейман  завоював  пiвсвiту  верхи  на  конi.  Як  великий
Iскандер або Тiмурленг.  Я  не  бачу  тут  живого  султана.  Постать  нiби
сплющена. Хоч перо у вас точне, гостре, проникливе. Скажiмо, у вас  досить
цiкава думка щодо небажаностi змiн в управлiннi державою. Та хоч як  iнодi
не хочеться їх робити, життя примушує. I люди  завжди  живуть  сподiванням
змiн. Навiть я живу цими сподiваннями, коли хочете.
   - Ваша величнiсть, ви радите менi викинути все це?
   - Хiба ви мене послухаєте? Думки свої ви  можете  мати  про  будь-кого.
Надто про людей, вiдкритих усiм поглядам. Життя султана вiдоме  мiльйонам,
вiн належить усiм, i кожен може говорити про нього, що захоче,-  тут  нема
ради. Хотiла б просити вас  про  iнше.  Ви  можете  скористатися  з  нашої
розмови i написати й про мене. Бо я перша султанша, яка допустила до  себе
чужинця, а ви перший європеєць, який розмовляв iз султаншею. Однак, хоч ви
й говорили зi мною, ви нiчого про мене не знаєте. I нiхто не знав. Вигадки
ж можуть принизити мене i  завдати  менi  болю.  Тому  просила  б  вас  не
згадувати про мене в своїй книжцi. Я оточена своїми дiтьми, хотiла б,  щоб
кожне з них мало життя, гiдне людини. Бiльше нiчого. Все  iнше  вам  скаже
мiй довiрений Гасан-ага. Раджу вам прислухатися до його слiв.
   Знала, що Гасан  може  прошепотiти  на  вухо  чоловiковi  кiлька  таких
яничарських погроз, що вiд них здригнулхiся б усi дияволи в пеклi.
   Розумного завжди легше застерегти або й налякати, нiж дурня. Але  ж  не
могла Роксолана щоразу напускати Гасан-агу на iноземних  послiв,  надто  ж
венецiанських, якi сидiли  в  Стамбулi  постiйно,  змiнюючи  один  одного,
переповiдаючи плiтки  про  її  чарiвництво,  якими  їх  годували  Грiтi  й
Iбрагiм. Не було гидот, яких би не розносили по всiй  Європi  цi  надiленi
високими повноваженнями чоловiки про нещасну  молоду  жiнку.  А  що  вона?
Змушена була до покiрливостi, хоч мала дух невпокорений, ждала свого часу,
вiрила, що вiн настане. Коли з iноземцями була безсила,  то  своїм  давала
вiдсiч де тiльки могла. Так було з Хатiджею, яка злостилася, що  довго  не
мала дiтей вiд Iбрагiма. Коли ж нарештi понесла вiд свого  грека,  у  злiй
гординi стала знущатися з Роксолани: мовляв, її паршиве тiло вже не матиме
бiльше  плоду,  бо  той  живiт  запечатав  диявол.  Плiткарi  стамбульськi
пiдхопили тi слова, сама валiде чорногубо  всмiхалася  пророкуванню  своєї
доньки. I це все про неї, яка народила султановi  одне  за  одним  п'ятеро
дiтей! Хай Абдаллах умер на третiй день, але ж вона його народила, вона! I
на зло їм усiм знов зайшла в тяж i народила Сулеймановi ще одного сина,  i
султан назвав його Джихан-гiром -  покорителем  свiту,  як  назвав  колись
свого старшого сина великий Тiмур.
   I коли Сулейман за рiк знов зiбрався у похiд на Вiдень,  вона  запрагла
йти разом з ним, узявши всiх своїх дiтей, не бажаючи бiльше  залишатися  в
столицi за мурами гарему, коло чорногубої валiде.
   Забрано в похiд великого євнуха Iбрагiма, бiльшу половину євнухiв i двi
сотнi служебок, валiде лишилася з обскубаним  гаремом,  де  доживали  вiку
старi одалiски - спадок вiд попереднiх султанiв, та кiльканадцять  рабинь,
яких Сулейман ще не повидавав за своїх  наближених.  Нiхто  не  переймався
почуваннями султанської матерi, бо йшлося ж  про  набагато  бiльше  -  про
велику державну полiтику: султан вирушав, може, у найбiльший свiй похiд, в
похiд цiлого свого життя, що засвiдчував не тiльки посланнями до iноземних
володарiв, а й тим, що брав iз собою улюблену жону i всiх (коли не  лiчити
Мустафи) синiв, кожен з яких мiг вважатися ймовiрним спадкоємцем трону.
   Тепер не було мови про  Угорщину  i  навiть  Фердiнанда  Австрiйського,
якого султан називав уже й  не  королем,  а  тiльки  комендантом  Вiдня  й
намiсником iспанського короля у Нiмеччинi. Iспанським же королем  Сулейман
уперто величав Карла П'ятого, не визнаючи за ним  титулу  iмператора.  Вiн
вважав, що Карл просто самозванець, i йшов, щоб покарати його й  показати,
що на землi може бути тiльки один цар, так само, як єдиний  бог  на  небi.
Фердiнандовi Сулейман писав: "Знай, що йду не на тебе,  а  на  iспанського
короля. Перш нiж дiйду до нiмецького кордону, хай вийде менi назустрiч, бо
не личить йому лишати свою землю ї втiкати. Iспанський  король  давно  вже
нахваляється, що хоче на мене вдарити, ну то ось я на чолi свого  вiйська.
Коли вiн хоробрий муж, хай дочекається мене i хай буде, що бог хоче.  Коли
ж мене не смiє дочекатися, хай шле данину моїй царськiй величностi".
   Сполошилася уся Європа. Таємний посол французького короля Рiнкон, якого
Сулейман приймав на Земунськiм полi пiд Белградом, рознiс чутку, що султан
веде п'ятсот тисяч  вiйська,  з  якого  цiлих  триста  тисяч  вершникiв  i
двадцять п'ять тисяч яничарiв з аркебузами. Фердiнанд ще перед цим  вислав
назустрiч султановi посольство на чолi з  Леонардом  Ногаролом  i  Йосипом
Ламбертом. Посли доїздили до Нiша, а Сулейман був уже пiд Софiєю.  У  Нiшi
вiн три днi не приймав їх, бо купався з Роксоланою у теплих джерелах,  якi
полюбив ще з першого свого походу на Белград. Коли ж нарештi допущенi були
посли, щоб поцiлувати  край  султанського  вiдпашного  рукава,  i  великий
драгоман Юнус-бег переповiв прохання Фердiнанда не йти на  Угорщину  й  на
його землю, їм було сказано: "Похiд почався, його вже не зупиниш. Турецькi
конi пiшли по травi, вони не повернуться, поки не витопчуть її".
   Нiяка сила не могла зупинити Сулеймана. Пiсля  битви  пiд  Мохачем  вiн
вiдiбрав Румелiю в Iбрагiма й передав її Бехрамовi-пашi, який до того  був
анатолiйським беглербегом  i  в  тiй  страшнiй  битвi  зумiв  вiдзначитися
бiльше, нiж сам  великий  вiзир.  Перед  самим  цим  походом  Бехрама-пашу
розшматували  озвiрiлi  верблюди.  Султан  звелiв  набити  на  палi   всiх
погоничiв беглербегових верблюдiв, Румелiю знов вiддав Iбрагiмовi, так  що
той став тепер володарем майже половини царства, мовби другим  султаном  i
вже мав би виказати всю свою запопадливiсть у вiйнi проти невiрних.
   В Едiрне султан,  завдяки  донесенням  вiрних  улакiв,  розкрив  кедикi
зловживання дефтердарiв Румелiї, перших  помiчникiв  головного  дефтердара
Скендер-челебiї.  Той  кинувся  до  великого  вiзира,  обiцяв   i   навiть
погрожував, але Iбрагiм  знав:  кожна  нова  смерть  тiльки  змiцнює  його
становище. Двадцять дев'ять дефтердарiв, розкiшне одягнених  в  оксамит  i
соболi, оточених пажами, у парчевих халатах, лямованих  коштовним  хутром,
поставлено перед султанським диваном,  у  всiх  одiбрано  майно  i  рабiв,
чотирьох прив'язано до кiнських  хвостiв  i  розшарпано  на  шмаття,  двох
повiшено, двом вiдрубано  руки,  чотирьом  -  голови,  решту,  як  дрiбних
злодюжок, шмагано по п'ятах воловими жилами. Султан нiс  справедливiсть  в
усi землi i утверджував її також у своїй землi.
   А Європа зготовлялася до вiдсiчi османськiй силi.
   Пiд Вiдень спiшно стягувалися вiйська з усiєї  iмперiї  Карла  П'ятого.
Навiть французький король Францiск,  щоб  не  викликати  нарiкань  з  боку
християнських  володарiв,  виявив   готовнiсть   послати   свою   допомогу
Фердiнандовi, хоч потай  намовляв  Сулеймана  обминути  Вiдень  i  вдарити
одразу на Iталiю, щоб завдати Кардовi найдошкульнiшого удару.
   Папа римський Климент, який уже помирився а iмператором, простивши тому
розгром Рима й ганебне .своє полонення, прислав Фердiнандовi двi  освяченi
хоругви, якi б помогли розгромити невiрних.
   Навiть Лютер, який колись висмiював тих,  хто  намагається  боротися  з
турками, тепер звернувся iз закликом до всiх  володарiв  об'єднатися,  щоб
назавжди покiнчити  зi  страшною  османською  загрозою:  "Турки  не  мають
нiякого права затiвати вiйну й пiдкорювати землi, якi їм не належать, їхнi
вiйни суть тiльки злочини й розбiй, якими бог карає свiт. Вони воюють не з
необхiдностi,  не  для  забезпечення  миру  своїй  вiтчизнi,  як   держави
впорядкованi, але тiльки для того, щоб шарпати й грабувати народи, якi  не
вчинили їм нiякого зла. Отже, вони суть лоза божа i служителi диявола".
   Весь свiт пiдiймався проти Османiв. А Османи йшли проти всього свiту, i
Роксолана, їхня султанша, теж, виходило, ставала проти всього свiту.
   Посли навперебiй доносили iз Стамбула своїм  урядам  про  всемогутнiсть
молодої султаншi, а нiхто не знав, яка вона ще й тодi  була  безпорадна  i
безпомiчна. Колись жила єдиним намiром ' вирватися  з  рабства,  вирватися
будь-якою цiною, народити султановi синiв, змiцнитися й вознестися.  Тепер
втiшала себе думкою: "Ось  повиростають  дiти,  ось  повиростають,  а  вже
тодi..." Що тодi -не знала й сама.
   Пiшла в той похiд, може, лише для того, щоб виказати  свою  силу  перед
валiде i перед Хатiджею i щоб  не  пiдпускати  близько  до  султана  цього
пiдлого грека Iбрагiма, гнати його поперед вiйська,  гнати  й  гнати,  щоб
ставив мости, розчищав путь, влаштовував урочистi  зустрiчi  падишаховi  i
всемогутнiй султаншi Хасекi? Може, може...
   У  Нiшi,  поки  вони  розкошували  iз  султаном  у  зручних  купальнях,
поставлених для них на гарячих джерелах, тяжко занедужав малий  Джихангiр.
Вiн i народився найхирлявiшим з усiх  своїх  братiв,  слабiшим  навiть  за
Мехмеда. Болiло щось йому в його маленькому тiльцi, вiн  корчився,  темнiв
личком, не мав сили й кричати, тiльки дивився на  матiр  великими,  як  на
iконi, очима, так нiби хотiв сказати їй, що вiдчуває i  розумiє  усе  лихо
цього свiту й шкодує, що вона привела його сюди.
   Так  само  несподiвано,  як  вирушила  в  похiд,,  Роксолана  з  дiтьми
повернулася до Стамбула. Розставання з Сулейманом було  тяжке  i  болiсне,
але султанша квапилася, вже шкодувала, що вчинила так нерозумно, наражаючи
малих дiтей на "невигоди й жорстокостi похiдного життя.
   Втiкала вiд Стамбула, вiд його зловорожих очей, вiд отруйних  язикiв  i
пiдшептiв, металася, шукаючи порятунку й притулку. А де могла знайти їх  у
тiм свiтi, що про нього з такою гiркотою писав Лютер: "Хоч у який  бiк  ми
повернемося, повсюди диявол звиває собi гнiздо;  чи  пiдемо  до  туркiв  -
зустрiчаємо диявола; чи лишаємося там, де володарює папа,- пекло неминуче,
з обох бокiв i повсюди самi лиш дияволи. Так по  нещастю  йде  нинi  свiт.
Немає дня, немає години, в якi ти був би прикритий од смертi.  Вiднинi  не
можна ждати нiчого доброго. Посудина розбита, i юшка розлита".
   Султан стояв на Земунськiм полi, не рушаючи далi, поки не отримає вiстi
про те, що Роксолана щасливо повернулася  до  столицi  й  разом  з  дiтьми
перебуває у священнiй неприступностi гарему. Тодi швидко пiшов  до  Драви,
звелiв переправлятися одразу в дванадцяти мiсцях, щоб без затримки йти  на
Вiдень.
   Ще не знав, що йде, може, до своєї найбiльшої ганьби. Роксолана  вчасно
вернулася. А то ганьба впала б i на її  голову.  Вороги  ще  й  пустили  б
поголос, що то вона намовила Сулеймана вирушати проти  Вiдня,  щоб  султан
поклав їй до нiг одну з найславнiших столиць Європи.
   А султан, переправившись через Драву, власне, й закiнчив свiй похiд  на
Вiдень. Мав би вже давно збагнути, що з таким сераскером, як його Iбрагiм,
може вигравати тiльки змагання у  грабiжництвi,  але  не  справжнi  вiйни.
Великий вiзир, iдучи поперед султана, порозпускав  по  всiй  землi  загони
хижих акинджiїв, i тi знов  плюндрували  все  довкола,  тим  часом  Луїджi
Грiтi, для якого Iбрагiм випросив у султана титул верховного  намiсника  й
графа Мармароша,  безчинствував  в  Угорщинi.  Вiн  вигнав  iз  Буди  всiх
християн, понаставляв  повсюди  османцiв,  довiв  до  слiз  навiть  такого
твердого в злочинах чоловiка,  як  Янош  Запойяї.  Коли  охоронець  корони
святого Стефана Петер Переньї кинувся до султана за помiччю й захистом вiд
Грiтi, його перехопив великий вiзир, перебив охорону i, погрожуючи  вiчним
рабством, примусив Переньї вiддати  заложником  свого  семилiтнього  сина.
Дитя було обрiзане, вiдведене до Стамбула i вже бiльше нiколи не бачило  ,
свого рiдного батька.
   Дивно було, звiдки в цього Iбрагiма, який  змалку  зазнав  i  нужди,  i
рабства,  така  нестримна  жадоба  до  розкошi  i  така   жорстокiсть   до
людей.Може, тому, що для цього не  треба  нiякого  вмiння,  а  багатолiтнє
прислужництво й запобiгання перед  Сулейманом  розвинули  в  ньому  тiльки
низькi якостi душi, не даючи змоги зосередитися на вищому i благороднiшому
.Все в  ньому  було  -  поверхове,  несправжнє,  показне:  i  його  вмiння
розважати султана грою па вiолi, i його нiбито вченiсть, i його  фiнансовi
й державнi таланти, навiть його буцiмто  високий  смак.  Грати  його  вчив
досвiдчений перс, який до того ж  вважав  Iбрагiма  тупим  учнем:  обривки
знань хапав у розмовах з мудрецями, яких нiколи не бракувало пi при  дворi
шах-заде в Манiсi, пi при султанському  дворi;  фiнансовими  й  державними
радниками в нього були Скендер-челебiя i  хитрий  Луїджi  Грiтi;  смак  до
розкошi так само переймав вiн  iз  жадiбнiстю  губки  вiд  Грiтi,  ревниво
стежачи за тим,  щоб  той  не  перевершив  його  нi  в  чому.  Власного  в
Iбрагiмовi було хiба що пiдлiсть та ще нездарнiсть, надто ж  у  вiйськовiй
справi.
   Вiн не виграв жодної битви за  весь  час,  як  був  великим  вiзиром  i
сераскером, не взяв самостiйно  жодного,  навiть  щонайменшого,  мiста,  i
старi яничари насмiхалися з Сулеймана:
   - Султан Селiм за вiсiм рокiв убив вiсiм своїх великих вiзирiв,  а  цей
не може позбутися одного паршивого грека!
   Цього разу, ведучи величезне вiйсько  на  Вiдень,  Iбрагiм  несподiвано
зупинився коло маленького угорського мiста Кесега. В  Кесегу  було  всього
лиш п'ятдесят воїнiв на чолi з хорватом Николою Юришичем,  який  два  роки
тому був у Стамбулi послом  вiд  Фердiнанда.  Розумiючи  всю  безглуздiсть
опору  перед  незлiченною  османською  силою,  Юришич  хотiв   iз   своїми
вершниками податися до Вiдня, але з навколишнiх сiл збiглися селяни, старi
жiнки, дiти i вмовили його захищати їх. Стiни Кесега були старi. Харчiв  у
фортецi обмаль. Амунiцiю Юришич закупив за  власнi  грошi,  а  що  не  був
багатим, то пороху могло вистачити лиш на кiлька днiв.  I  все  ж  Юришич,
якого нещаснi люди ласкаво називали Мiкулицею, став на безнадiйну боротьбу
з величезним ворожим вiйськом.
   Здавалося, могутня хвиля османська заллє маленький Кесег i  знищить  за
кiлька годин, не лишивши вiд нього й слiду. Iбрагiм уже послав, як завжди,
хабердара назустрiч Сулеймановi, який приглядався до дiй  свого  сераскера
здаля, ждав його перемог i думав собi про  велич  i  вiчнi  закони.  Однак
Кесег стояв незрушно, не пiддався, i - о диво! - османська сила зупинилася
перед ним безпорадна.
   Iбрагiм послав проти мiста самих тiльки вершникiв  i  маленькi  польовi
гармати, що кидали ядра не бiльшi за гусяче яйце. Гармати не могли завдати
нiякої шкоди стiнам Кесега, а наскоки вершникiв оборонцi легко  вiдбивали.
Коли пiдiйшли яничари i  великий  вiзир  кинув  на  приступ  їх,  оборонцi
вистояли й проти яничарiв.
   Знов провалилося небо, страхiтливi зливи обрушувалися па землю, гримiли
громи,  блискавицi  криваво  присвiтлювали  чорному  дiлу,  яке  творилося
довкола маленького  Кесега,  османцi  кляли  й  погрожували  непоступливим
оборонцям, знов приповзла слiдом за ними  чума,  косила  їх  тисячами;  не
маючи чим поживитися у дощенту  пограбованих  околицях,  вояки  обжиралися
зеленим ще виноградом i цiлими ночами, тримаючись за животи,  просиджували
довкола наметiв.
   Три тижнi товклося величезне вiйсько довкола Кесега, обложенi витримали
дванадцять приступiв, половина оборонцiв була вбита, пороху не лишалося  й
пучки, скiнчилися харчi, але вдосталь було води, яка щедро лилася з  неба,
i Юришич не здавався. Iбрагiм послав до нього  послiв,  обiцяючи,  що  вiн
вiдiйде вiд мiста, коли Юришич заплатить йому викуп. Мiкулиця вiдповiв, що
не має намiру платити  викуп  чужинцевi  за  власне  мiсто.  Тодi  Iбрагiм
запропонував заплатити лише двi тисячi дукатiв яничарським  агам  за  їхнi
клопоти. Юришич вiдповiв, що не має таких грошей, та й платити теж не  має
намiру.
   Iбрагiм кинув яничарiв на останнiй приступ. Крiзь проломи в  благеньких
стiнах вони з рiзних бокiв вдерлися у мiсто, де лишалися  вже  майже  самi
старi та жiнки з дiтьми. Никола Юришич  був  двiчi  поранений.  Здавалося:
кiнець. I тодi старi, жiнки  й  дiти,  вiдчуваючи  свою  смерть,  збiглися
докупи й закричали так розпачливо й страшно, що турки, якi нiколи"  такого
не чули, перелякалися й стали втiкати з цiєї проклятої фортецi. Згодом  на
своє виправдання яничари  вигадали,  нiби  з'явився  перед  ними  небесний
вершник iз вогненним мечем у руцi, який вигнав їх iз Кесега.
   Iбрагiм умовив Юришича згодитися на почесну  здачу.  Заборонив  грабiж.
Усiх, хто лишився живий, вiдпущено на  волю.  Юришичу  подаровано  золотий
султанський кафтан i срiбний посуд. Сам великий  вiзир  добув  од  султана
почесну одiж i, як пiсля кожного походу, перо з дiамантом на тюрбан.
   Але час був втрачений безповоротно. Пiд Кесегом Iбрагiм протовкся цiлий
мiсяць, починався уже вересень, повертатися  додому  було  далеко,  султан
знав, як небезпечно затримуватися до холодiв, тому  розпустив  вiйсько  по
Штiрiї для грабувань i оголосив, що на цьому похiд закiнчено.
   Це вже був не вiдступ, а  втеча.  Австрiйцi,  хорвати,  угорцi  шарпали
османськi загони, вибивали їх на пень, гнали зi своєї  землi  так,  що  тi
насилу встигали ставити мости на рiках або переправлятися  вплав,  тонучи,
гублячи все награбоване. Мiст  коло  Марiбора  мало  не  завалили,  навiть
супровiд Сулейманiв насилу пробив собi дорогу  до  переправи,  i  великому
вiзировi довелося з ранку до самої темряви, не злазячи з  коня,  простояти
на березi, поки перейде на той бiк Сулейман.  За  це  Iбрагiм  одержав  од
султана коня у коштовнiй збруї та грошi на повiтання.
   Вже знаючи, як рятуватися перед Стамбулом вiд найбiльшої ганьби, султан
вступив наприкiнцi листопада до столицi ще з бiльшим трiумфом,  нiж  пiсля
першої невдачi пiд Вiднем. П'ять днiв столиця з Єюбом, Галатою й Ускюдаром
сяяла вогнями. Базари й крамницi були вiдкритi вдень i  вночi.  На  площах
роздавано чорбу й плов для бiдних i  дармоїдiв.  На  базарах  розпродувано
награбоване й рабiв, приведених  вiйськом.  Сам  султан,  перевдягнувшись,
об'їздив базари; на третiй день, довiдавшись вiд Гасан-аги,  що  твориться
на базарах, до Сулеймана прилучилася Роксолана  i  випрошувала  в  султана
дiтей i молодих жiнок, даруючи їм волю.
   Купцям плачено з державної  скарбницi,  бо  згiдно  з  шарiатом  навiть
султан не мав  права  завдавати  купцям  збиткiв,  про  султаншу  ж  пiшов
поголос, що вона грабує правовiрних.  Чи  їй  звикати  було  до  плiток  i
поголосу! А коли продааано її-де вони були, отi правовiрнi?
   Вулицями Стамбула, розпанахуючи халати, здiймаючи руки, гасали  ошалiлi
фанатики, проклинали гяурку-чарiвницю, яка засiла в Топкапи,репетували:
   - О шарiат! О вiра!
   Тяжко занедужала серцем валiде. Злягла ще  повеснi,  не  знiсши  тяжкої
образи, завданої їй султаном i султаншею, i  тепер  не  пiдводилася.  Знов
звинувачувано  Роксолану.  Мовляв,  отруїла  султанську  матiр   повiльною
отрутою, i тепер валiде вмирала i нiхто не мiг її порятувати.
   А султанська мати вмирала вiд власної ж злостi. Пускала її  всю  тiльки
проти Роксолани, а що всю злiсть. нiколи не зможеш вилити лиш проти  одної
людини, то тепер сама знищувалася нею,  точило  її  це  ненависне  почуття
зсередини, як черв'як соковите яблуко, i не було ради.
   Роксолана тiльки посмiхалася. Кажуть, що  звинувачуватимуть  знову  її?
Хай.
   Могли б ще звинуватити, нiби вона отруїла i колишнього великого  вiзира
старого Пiрi Мехмеда, який помер  вiд  загадкових  хворощiв,  поки  султан
ходив у свою безславну виправу.
   Ще перед походом прислав Сулеймановi великий московський князь  Василiй
Iванович гнiвливого листа про загадкове  зникнення  його  посольства,  яке
мало вiтати .султана пiд Белградом у 1521 роцi.  Те  посольство  безслiдно
щезло, па Русь не вернулося, хоч вiдомо було, що добралося пiд  Белград  i
було  прийняте  в  султанському  таборi.   "Через   то,-   писав   Василiй
Iванович,моя корона потемнiла, а лиця моїх бояр почорнiли". Великий  князь
обiцяв за завданий йому  сором  вiдплатити  вогнем  i  мечем.  Тiльки  два
чоловiки знали про  те  посольство:  колишнiй  вiзир  Пiрi  Мехмод-паша  i
султанський улюбленець Iбрагiм. Пiрi Мехмед прийняв московських послiв,  а
Iбрагiм перехопив їх, бо стояв мiж султаном i великим вiзиром.  Куди  вони
зникли i де подiлися багатi дарунки,  якi  привезли  султановi  з  далекої
Москви, про те мiг сказати лише грек. Але султан тодi не  питав.  А  тепер
хоч би й спитав, то не отримав би вiдповiдi, бо Пiрi Мехмеда вже  не  було
на цiм свiтi.
   Знав Гасан-ага, як знало  пiв-Стамбула,  але  хто  б  же  внiс  у  вуха
султановi те, про що падишах не питає?
   Гасан-ага, мов невтомна бджола, нiс i нiс  Роксоланi  вiстi,  пiдслухи,
чутки про всiх її ворогiв i про недругiв султанових.  Коли  довiдався  про
московських послiв, упав па колiна перед  нею,  незважаючи  на  кизляр-агу
Iбрагiма, не остерiгаючись, що той може передати все  або  валiде,  або  й
самому великому вiзировi:
   - Ваша величнiсть, моя султаншо! Доки ж, доки цей мерзенний  грек  буде
панувати? На вас усi надiї! Тiльки ви можете сказати все султановi! I  про
московських послiв, i про посла вiд матерi  французького  короля,  убитого
Хусрев-бегом.  Iбрагiм  усiм   iноземцям   показує   велетенський   рубiн,
вiдiбраний у того таємничого посла, i хвалиться, що це найбiльший рубiн  у
свiтi. Одного вашого слова, ваша величнiсть, було б досить.
   - А навiщо? - спитала вона його.- Що вiд цього  змiниться?  Султан  сам
прибирає те,  що  вiн  наставив.  Не  треба  йому  заважати.  Все  прибере
всемогутнiй i безжальний час.
   - Але ж життя людське не безмежне, моя султаншо!
   - Зате безмежне моє терпiння!
   Пiсля першого походу Сулейманового на  Вiдень  вона  докоряла  йому  за
нездару грека, вписуючи в листи свої мiж рядками любовi гiркi слова: "Я  ж
вам казала, я ж вам казала!" Тепер мовчала. Не згадувала про грека  жодним
словом, хоч могла б знищити його, вiдкривши Сулеймановi  найстрашнiше  для
нього: що була в гаремi Iбрагiмовому, приводили її  на  його  ложе,  хотiв
оволодiти нею, бачив її нагою, зривав з неї одяг уже тодi, коли  передавав
до падишахового гарему, а згодом хотiв мати її жiночу  прихильнiсть  i  не
полишив тих намагань досi.
   Нi! Вона б не сказала про це нiколи й нiкому!  Мала  не  тiльки  власну
гордiсть -цiлi поколiння незламних людей стояли за нею, неприступних,  мов
гiрськi вершини, з душами бунтiвливими, як у  того  легендарного  Мухи,  з
серцями пiднесеними, мов у її рiдної матусi, з красою  безмежною,  нiби  в
того самого витязя давньокиївського Чурила Пленковича, що був на  устах  у
всiх ще й через пiвтисячi рокiв пiсля того, як про нього складено пiснi.
   До того ж збагнула велику гру, яку  несвiдомо  вiв  Сулейман  iз  своїм
найнаближенiшим чоловiком.
   Всунути ноги в султанськi пантофлi нiхто б не посмiв. Цi  ноги  були  б
негайно вiдрубанi, хоч би кому належали. Але поставити цi  пантофлi  перед
жадiбними поглядами i  нацьковувати  всiх  один  на  одного,  зiштовхувати
лобами  бiля  тої  недосяжної  принади  -  хiба  не  в  цьому  сенс  самої
султанської влади? Надто що люд оплатить  усi  химери  свого  володаря.  У
запеклiй боротьбi за найвищу прихильнiсть нiколи немає однодумцiв,  нiколи
нiхто нiкому не помагає. Коли вибирають iз тисяч одного - на  нього  падає
найтяжча ненависть заздрiсникiв. Сулейман вибрав Iбрагiма, чоловiка, який,
може, найменше вдавався  до  становища,  яке  йому  припало.  Для  султана
Iбрагiм потрiбен був як двiйник, тiнь, на яку все падає: блиск i  лихо.  А
султан стояв осторонь, у спокої i шанобi незатьмаренiй.  I  всi  побачили:
грек нiкчемний, i всi будуть нiкчемнi на його мiсцi, а султан незамiнимий.
   Чи ж варто було завалювати Iбрагiма передчасно,  коли  вiн  i  так  має
завалитися  пiд  тягарем  своєї  нiкчемностi,  мiру  i  розмiри  якої  мiг
визначити лише султан? Будь-чиї спроби втрутитися в цi його Права Сулейман
трактував би як замах на  його  велич  i  не  простив  би  нiкому,  навiть
найближчим людям. Тому треба було набратися терпiння i ждати.
   Ах, якби жити вiчно, скiльки б можна  перегризати  зла,  нiкчемностi  й
людської марноти!
   Щоб не дратувати звiра в клiтцi, Фердiнанд прислав до  Сулеймана  своїх
людей для переговорiв про мир.
   Посланник Корнелiй Дуплiцiй Шепер мав найвищi повноваження  вiд  самого
iмператора Карла, вiд короля  Фердiнанда  i  вiд  Марiї,  удови  покiйного
угорського короля Лайоша. Вiн привiз Сулеймановi  ключi  вiд  стародавньої
угорської столицi Естергома, лист вiд iмператора Карла, в якому той обiцяв
султановi мир, коли Сулейман вiддасть Угорщину його братовi, а також  лист
вiд Фердiнанда iз запевненнями синiвської вiдданостi Сулеймановi, коли той
пiднесе йому в дар угорську  землю.  Шепер  сподiвався,  що  буде  негайно
прийнятий самим султаном, але Iбрагiм розпорядився iнакше. Мовляв,  султан
передав усю владу в його руки, тому все, що посол має сказати, вiн повинен
сказати йому, тобто великому вiзировi. Прийнятий був Шепер в  Iбрагiмовому
палацi  на  Ат-Мейданi.  Великий  вiзир  приголомшив  посланника   золотим
доломаном, що мав на собi, величезним дiамантом на однiй руцi й ще бiльшим
рубiном па другiй. Луїджi Грiтi,  з  пальцями,  обнизаними  коштовностями,
пещений i нахабний, виступав, як уповноважений радник у справах  Угорщини.
Великий драгоман Юнус-бег, гiгантський  похмурий  турок,  про  якого  йшли
чутки  як  про  найдовiренiшого  султанського  дипломата,  покликаний  був
Iбрагiмом лиш як перекладач, а начальник його особистої канцелярiї хронiст
Мустафа Джелал-заде зготовився записувати кожне мовлене слово.
   Шепер поцiлував полу Iбрагiмового доломана, так нiби мав у перед  собою
самого султана, але великий вiзир сприйняв те як належне i повiв мову  про
свою необмежену владу в цiй державi, про всемогуття османського вiйська  i
про благородство туркiв.
   - Ще недавно,- казав вiн,- султани платили  яничарам  по  пiв-аспри  на
день, сьогоднi ми вже платимо їм по цiлих п'ять аспр,  можемо  виплачувати
аж до восьми  аспр  на  день.  Для  доблесного  флоту  взагалi  грошей  не
шкодуємо, скажiмо, нещодавно я  видав  для  озброєння  свого  флоту  проти
Iталiї два мiльйони цехiнiв, але  те  нiяк  не  позначилося  на  державнiй
скарбницi - така нона багата. Османське вiйсько непереможне, у цьому  мали
нагоду переконатися вже повсюди, але ми можемо навiть не  пiдiймати  всiєї
своєї сили, бо самих  тiльки  п'ятдесят  тисяч  кримських  татар  могли  б
спустошити цiлий свiт. Двiчi водив вiйсько проти Вiдня,  але  обидва  рази
пощадив це славне мiсто, при наступi багато тисяч жiнок i  дiтей  ховав  у
лiсах, щоб їх не захопили в рабство. Так чинив не тiльки  я,  а  й  багато
iнших добрих туркiв, бо не всi вони варвари, нелюди й хижi  звiрi,  як  їх
називають християни.
   Шiсть  годин  вихвалявся  Iбрагiм  перед  посланником   Шепером.   Пажi
приносили частування. Поряд iз схiдними ласощами лилося  вино,  заборонене
для всiх мусульман, але не для Iбрагiма, для якого не iснувало в цiй землi
нiяких заборон.
   - Усе, що я роблю,  вважається  найлiпше  зроблене,-  хвалився  великий
вiзир.Звичайного конюха можу поставити  нашою.  Можу,  як  захочу,  дiлити
землi й королiвства, i мiй володар не перечитиме. Коли вiн щось велить,  а
я не згоден з тим, то не стану викопувати його  велiння.  Коли  ж  я  щось
надумаю, а вiй буде не згоден, то станеться по моїй, а не  по  його  волi.
Мир i вiйна в моїх руках. Перемоги османської зброї  залежать  тiльки  вiд
мене. Це я перемiг угрiв. Падишах не брав участi в бою  пiд  Мохачем.  Вiн
тiльки сiв на коня та прискакав на помiч, коли я  послав  йому  вiсть  про
звитягу. Всi блага роздiляю тiльки я. Султан навiть не одягається краще за
мене, а лиш так, як я. Половина коштовностей, якi  мають  падишах  i  його
жона, колишня рабиня Роксолана, подарованi мною. Ось цей  дiамант  був  на
тiарi римського папи. Я купив його за шiстдесят тисяч дукатiв. А погляньте
на цей рубiн. Вiн був на пальцi у французького короля, коли  той  попав  у
полон до iмператора Карпа. Iмператор не змiг купити цей рубiн, а я  купив.
I не трачу нi на що жодної акча, бо  все  платить  за  мене  султан.  Його
земля, державна скарбниця, все,  вiд  найбiльшого  до  найупослiдженiшого,
довiрено менi. Я порядкую усiм, як хочу. З султаном  росли  вкупi  змалку.
Навiть народженi з ним у  той  самий  день.  Що  таке  володар?  Це  мовби
кровожерний лев. Люди приборкують лева не  тiльки  силою,  а  й  мудрiстю,
харчем, який приносить йому доглядач,  i  покриками.  Доглядач  носить  iз
собою палицю, щоб лякати лева, але нiхто, крiм нього, не може  подати  їжу
левовi. Володар- це лев, його доглядачi - радники й мiнiстри, а  палиця  -
iстина й правда, якими треба керувати  володарем.  Так  i  я  приборкав  i
упокорив свого повелителя, великого султана палицею iстини й правди.
   Iбрагiм прийняв од Шепера листи iмператора й Фердiнанда, лист вiд Карла
П'ятого вiн  поцiлував,  притиснув  до  чола,  поглянув  на  iмператорську
печать, хвастовите сказав:
   - Мiй володар має двi печатi. Одну тримає у себе,  другу  вiддав  менi.
Вiн не хоче, щоб мiж нами була будь-яка рiзниця.
   Луїджi Грiтi пiдтакував Iбрагiмовi, Джелал-заде  незворушно  записував,
великий драгоман Юнус-бег перекладав, намагаючись бути спокiйним, хоч  усе
в ньому кипiло вiд обурення до цього нахабного грека. Куди дивиться  їхнiй
султан? У чиї руки вiддав вiн iмперiю? I як  це  можуть  терпiти  справжнi
османцi?
   I знов, хоч як це дивно, усi сподiвання свої  мали  покладати  справжнi
османцi на ту, яку ще вчора називали вiдьмою й чарiвницею i  насилали  всi
нещастя на її голову.  Бо  хто  ж,  крiм  Роксолани,  мiг  внести  у  вуха
султановi правду про знахабнiння великого вiзира i кому б ще мiг  повiрити
Сулейман так, як своїй улюбленiй жонi? Мiж  двома  найулюбленiшими  людьми
мав би вибрати когось одного, а що жiнка завжди ближча серцю чоловiка,  то
вже нiхто не сумнiвався у перемозi султаншi.
   Гасан-ага, з яким Юнус-бег мав кiлька потаємних розмов,  мерщiй  прибiг
до султаншi,  переповiв  їй  усе,  що  довiдався  про  грека,  дивився  на
Роксолану вiддано, захоплено, з нетерпiнням у поглядi.
   - Гаразд, iди,- сказала йому спокiйно.
   - Ваша величнiсть, а як же?..
   - Iди,- повторила вона що спокiйнiше й холоднiше.
   Не втручатися! Стерпiти, не  пробувати  прискорювати  подiй,  чекати  й
чекати, поки цей грек сам ускочить у ластки, якi розставляє для iнших.  Бо
хiба ж не пробувала вже вiдкрити очi султановi на його улюбленця  -  i  що
мала за те? Iбрагiм  разом  iз  валiде  створили  їй  нестерпне  життя,  а
Сулейман не поворухнув i пальцем, щоб її захистити. Сказав тодi: "Я не маю
часу думати  над  цим".  I  вона  мала  стерпiти  все,  тимчасом  як  грек
вивищувався щодень. Уже звертався до Сулеймана "брате", а позаочi звав:
   "Отой турок!" Валiде називав "панiматка" або "стара мати",  султанських
сестер - "сестрами". Хатiджа народила йому сина, i тепер  тiльки  її  мови
було, що про того  малого  Мехмеда,  нiби  вiн  мав  успадкувати  престол.
Роксоланi належали ночi Сулеймановi, зрiдка днi, але все те  залежало  вiд
його настрою i незбагненних примх, найчастiше ж вiд волi великого  вiзира,
з якою вимушена була миритися, переконавшись у безплiдностi опору.  Тiльки
ждати, сподiваючись на всемогутнiй час! Ясна рiч. могла б  щоразу  турчати
султановi на вухо про великого вiзира. Крапля  довбе  камiнь.  Та  вже  не
хотiла бути краплею, вважала те для себе принизливим, ждала,  поки  краплi
зiллються в потiк, у рiку, в море i затоплять грека навiки!
   А султан, чи то вже так вiддавшись душею своєму улюбленцевi, чи,  може,
потай пiдштовхуючи того  до  неминучої  загибелi,  проголосив  несподiвано
великий похiд на кизилбашiв i очолити той похiд  доручив  своєму  великому
вiзировi. Вiн  звелiв  пiдкорятися  фiрманам  сераскера  так,  як  i  його
власним, назвав Iбрагiма -  "прикраса  держави  й  цього  свiту,  захисник
царства i верховний сераскер". Iбрагiм, вирушивши в похiд,  стал  видавати
фiрмани,  пiдписуючись  нечуваним  титулом  "сераскер   султан".   Фортецi
вiдчиняли перед ним брами, як перед справжнiм султаном. Пашi, беги,  вождi
племен виходили назустрiч  iз  багатими  дарунками.  Двiр  Iбрагiма  своєю
пишнiстю   уже   перевершував   навiть   султанськiм.   Стривожився    сам
Скендер-челебiя, який, за звичаєм,  супроводжував  Iбрагiма,  забезпечуючи
його похiд. Скендер-челебiя  став  висмiювати  вигаданий  великим  вiзиром
титул "сераскер султан", серед своїх наближених вiв  розмови  про  те,  що
грек намiряється скинути Сулеймана з престолу  й  захопити  владу  в  свої
руки. Тi  розмови  дiйшли  до  Iбрагiма,  i  вперше  за  своє  багатолiтнє
знайомство цi два спiльники тяжко посварилися, хоч хитрий грек  звинуватив
Скендер-челебiю не в розповсюджениi чуток, а  в  тому,  що  той  намагався
зодягатися багатше за сераскера i мав бiльше пажiв довкола себе.
   Вiстi про цi незгоди дiйшли до султана в Стамбул,  але  султан  мовчав,
так нiби ждав, коли Iбрагiм сам понищить опори, на якихдосi тримався.  Тим
часом другу опору Iбрагiмову - Луїджi Грiтi - з трьома  тисячами  яничарiв
султан послав в Угорщину, щоб той простежив,  як  там  шанують  султанськi
права. Навздогiн Грiтi було послано звiдомлення  султанського  дивану  про
те, що венецiанець винен у державну казну двiстi тисяч дукатiв за  вiдкупи
i двi  п'ятих  цiєї  суми  має  негайно  заплатити.  Грiтi  вимушений  був
продавати свiй золотий i срiбний посуд, знаючи, що за не-сплаченi борги  в
цiй землi не щадять нiкого, а сам тим часом  кинувся  грабувати  Угорщину.
Жах супроводжував його кривавий похiд.  Янош  Запойяї  прислав  Грiтi  200
тисяч дукатiв, щоб порятувати землю вiд розорення, але не  помогло  й  це.
Венецiанець перевершував жорстокiстю усе  досi  чуване.  Не  зупинявся  нi
перед якими злочинами. Та коли вбив  старого  петроварадинського  єпископа
Iмре Джибака,  його  покинули  навiть  найближчi  помiчники  й  спiльники.
Трансiльванський воєвода Стефан  Майлат  пiдняв  народне  повстання  проти
Грiтi. Покинутий усiма, венецiанець з двома своїми синами,  перевдягнений,
утiк до молдавського господаря Петра Рареша.  Рареш  негайно  видав  Грiтi
уграм. Ненависному султанському посiпацi вiдрубано  голову,  а  його  тiло
кинуто i [сам.
   Кишенi  в  Грiтi  були  набитi  коштовним  камiнням,  яке  розграбували
угорськi вельможi.  Три  вози  коштовностей  посланi  були  в  Буду  Яношу
Запойяї. Синiв Грiтi задушили при дворi Рареша.
   Вiсть про смерть Грiтi наздогнала Сулеймана  уже  в  Персiї,  куди  вiн
пiшов, стривожений тим, що шах Тахлiасп ухиляється вiд боїв  з  Iбрагiмом,
здає йому мiсто за мiстом, тим часом ховаючи  десь  у  горах  своє  грiзне
вiйсько.
   Але ще перед тим  у  Стамбулi  мав  пережити  втрату,  може,  найтяжчу.
Зруйнована, задушена власною злiстю,  умерла  вночi  в  своєму  розкiшному
гаремному покої валiде Хафса, умерла мовчки, не вимовивши своєї  останньої
волi, не прикликавши до себе в останню хвилину жодної живої душi,  i  коли
наляканий євнух прибiг до кизляр-аги Iбрагiма з цiєю страшною  вiстю,  той
теж злякався : i розгубився, не знаючи, як повiдомити  султана.  Звернувся
за порадою до великого муфтiя  Кемаль-пашi-заде,  i  хоч  той  теж  тяжко.
нездужав, але пiдвiвся з постелi й пiшов до султана, щоб донести  до  його
царственого слуху цю печальну вiсть.
   Сулейман, вислухавши великого муфтiя, схилив голову i вимовив слова про
повернення:
   - Iнна лiлахi ау iнна iлайхi раджi уна - воiстину ми  належимо  богу  i
повертаємося до нього.
   Тодi  звелiв,  щоб  останки  величної   господинi,   Високої   Колиски,
царственої валiде поклали на ношi почестi,  накрили  коштовним  покривалом
поваги i щоб улеми, вельможi, знатнi люди  Стамбула,  вийшовши  назустрiч,
поховали благословеннi останки в скарбницi  могили  бiля  пiднiжжя  могили
султана Селiма, як скриню з коштовностями, i щоб  пом'янули  благословенну
душу її величностi молитвами та величанням i  дотрималися  добрих  звичаїв
оплакування у такому виглядi, щоб вони вiдповiдали законам шарiату й суни.
   Сам же чи й зронив бодай  сльозину  i  на  небiжчицю  навiть  не  пiшов
глянути. Хоч яка ненависна була ця жiнка  для  Роксолани,  але  навiть  її
вразила поведiнка Сулеймана. Не кинути останнього погляду на рiдну  матiр!
Не закрити її очей! Боже! Що це за свiт, що за люди, що за жорстокiсть?
   Та простила султановi його дивну холоднiсть, коли за мiсяць  по  смертi
валiде вiн повiв її в Айя-Софiю,  де  вже  чекав  на  них  головний  кадiй
Стамбула. I перед тим суворим  чоловiком,  без  свiдкiв,  але  з  належною
урочистiстю заявив:
   - Я беру цю жiнку собi в жони.
   Кадiй уклонився султановi й султаншi - так було  скрiплено  цей  дивний
шлюб. Роксолану про згоду нiхто не спитав, бо для шарiату голос  жiнки  не
має нiякого ваги, усе сталося так  несподiвано,  що  вона  й  не  збагнула
величi тої подiї, i тiльки згодом, коли султан вирушив до Персiї,  а  вона
лишилася  сама  в  Стамбулi,  коли  люд  прокричав  її  султаншею  i   вже
супроводжував її iм'я  не  прокляттями,  а  хвалою  i  славою,  усвiдомила
нарештi, що сталося неймовiрне. Хай не було  весiлля,  не  супроводжувався
їхнiй шлюб урочистостями, навпаки, вражав буденнiстю майже обурливою,  але
був  же   то   шлюб,   освячений   шарiатом,   пiднесений   до   найвищого
мусульманського законе- i вона тепер вознесена, возвеличена!  I  до  цього
османськi султани  брали  шлюб  iз  чужинками,  серед  яких  траплялися  й
слов'янки, але все то були доньки володарiв, князiв i королiв,  а  вона  ж
тiльки рабиня, куплена й продана, безрiдна, незнана, мала  й  упослiджена!
Хто тепер  посмiє  назвати  її  рабинею?  Хто  пiднесе  голос  проти  неї,
замахнеться на неї, на її рiд i походження? Вiдчувала з собi  голос  кровi
легендарних амазонок i нескорених скiфiв, знала, що не  втримає  тепер  її
нiхто й нiщо, не буде бiльше нi супротивникiв, нi перепон. I  всi  колишнi
страхи й нещастя видавалися такими  змiзернiлими,  такими  нiкчемними,  що
хотiлося смiятися.
   Навiть султанська сестра  Хатiджа  схилила  голову  перед  султаншею  i
прийшла до неї скаржитися на свого мужа. Iбрагiм, поки зимував  у  Халебi,
завiв собi пiдлу наложницю, якусь Мухсiну, тодi вiдправив її до  Стамбула,
де спорядив для неї тайкома дiм, i ця хвойда писала йому навздогiн любовнi
послання. Тiльки послухати, що вона мала нахабство виписувати: "Доки плачу
й тужу, зболена й засмучена, несподiвано  пролунав  милий  звук  ранкового
вiтру й донiс дорогу серцю мову вашого чарiвного  тiла  i  солодких  уст".
Хвала аллаховi, що султанськi улаки перехопили цей лист i принесли їй.  Як
смiв цей мерзенний чоловiк протиставити султанськiй сестрi якусь повiю!  I
якої кари заслуговує вiн за свою зрадливiсть?
   Роксолана мовчала. Що  їй  Iбрагiм,  що  їй  усе?  Що  має  завалитися,
завалиться тепер само. А вона  має  ще  бiльше  змiцнювати  будiвлю  свого
життя, змiцнювати сама, дякувати тому, хто возвисив її вознiс,  поставивши
поруч iз собою, може, й над усiм свiтом. Матусю рiдна, бачила  б  ти  свою
дитину!
   I знов летiли слiдом за Сулейманом її  листи  до  нього.  "Мiй  великий
володарю! Припадаю лицем до землi i цiлую порох вiд  Ваших  нiг,  притулку
щастя. О сонце моєї снаги i благо мого щастя, мiй повелителю, коли питаєте
про  Вашу  послушницю,  що  їй  через  Ваш  вiд'їзд  печiнка,  як  дерево,
звуглилася, груди стали руїною, очi - як висхлi джерела; коли питаєте  про
сироту-утопленицю в морi туги,  яка  не  розрiзняє  дня  вiд  ночi,  котра
страждає вiд любовi до Вас, яка збожеволiла дужче за Фархада  i  Меджнуна,
вiдколи розлучена з своїм володарем,-  то  тепер  зiтхаю,  немов  соловей,
ридаю безперервно i пiсля Вашого вiд'їзду перебуваю у такому станi,  якого
не дай боже навiть Вашим невiрницьким рабам".
   Султан вiдписував їй, повiдомляючи, як брав  кизилбашськi  фортецi,  як
увiйшов у столицю шахову Тебрiз, як рушив далi шляхами,  якими  ходив  сам
Iскандер, як пережив страшну нiч коло полишеного древнього мiста  Султани.
Кiлька днiв iшло вiйсько в холоднiй iмлi й чорних туманах, тодi  опинилося
у темнiй гiрськiй ущелинi, i втомленi воїни поснули в наметах,  мiж  якими
запалено тисячi вогнищ. Зненацька перед пiвнiччю  над  табором  закрутився
джинiвський смерч. Мовби величезна повiтряна п'явка всмокталася  в  землю,
усi намети, крiм султанового, були вмить розшарпанi й рознесенi  навсiбiч,
смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося  на  його
шляху. Коли ж  промчав  над  ущелиною,  то  за  ним  зринули  туди  потоки
крижаного повiтря, град i лiд. З надр гiр долинув зловiсний рик, нiби  там
прокинулися всi демони пекла, i гук пройшов мiж людьми, вiщуючи загрозу  i
несучи жах.
   Люди замерзали на смерть. Гинули, жалiбно  ревучи,  верблюди.  Снiг  не
падав, а засипав воїнiв, коней,  мулiв  i  все  довкола.  Люди  перелякано
тулилися одне до одного i просили в аллаха порятунку вiд гiрських демонiв,
пробуджених кизилбашами. Сам султан перелякано щулився у своєму розкiшному
наметi, думаючи, що вперше в боротьбi за чисту вiру небо подає йому  такий
зловорожий знак. Коли  на  ранок  встало  сонце,  всi  побачили,  що  снiг
червоний, нiби политий кров'ю, i вцiлiлi кинулися утiкати з  тої  страшної
ущелини. Йшли непрохiддям, бачили бiльше змiй, нiж рослин, з гiр потрапили
на трясовини Євфрату, тонули в них, гинули тисячами.
   Великий вiзир звинуватив у всьому Скепдер-челебiю, хоч  хто  б  же  мiг
боротися iз стихiями?
   Султан не став на захист великого дефтердара. Коли перед ним без  опору
розчинив брами великий Багдад i на  першому  диванi  Iбрагiм  виступив  iз
вимогою стратити Скендер-челебiю за зраду, Сулейман не став слухати  думку
вiзирiв Аяса-пашi й Касима-пашi i пiдтримав свого сераскера.
   Скендер-челебiю i його зятя Гусейна-челебiю  повiшено  на  багдадському
Ат-Мейданi, сiм тисяч їхнiх рабiв  пущено  на  продаж,  пажiв  дефтердара,
зодягнутих у золото, забрано до султанського двору, i згодом семеро з  них
стали вiзирами у Сулеймана, а двоє навiть великими вiзирами: Ахмед-арбанас
i Мехмед з боснiйського роду Соколовичiв, званий Узун - Високий.
   Уночi, пiсля страти, Скендер-челебiя приснився Сулеймановi. Нiби  душив
його хусткою,  допитувався:  "За  вiщо  мене  повiсив  невинного?"  Султан
прокинувся, перестрашений у темрявi й  самотинi,  прокляв  свого  великого
вiзира: "Бог дасть, Iбрагiме, незабаром i ти так само закiнчиш!"
   Знаходив порятунок i втiху лише в листах Роксолани, яка писала  йому  в
Багдад:
   "Всевишньому i його вiвтарю тисячократну хвалу возносячи,  радуймося  й
веселiмося! Весь свiт вийшов iз пiтьми,  залитий  свiтлом  милостi  божої.
Хвала господу за доброту, хвала Водителю! Нехай мiй володар, мiн  падишах,
мiй високий порiг до Повелителя цього й  того  свiту,  благо  свiтла  моїх
очей, якими дивлюся на цей свiт, нехай мiй шах i мiй  султан  завжди  веде
святу вiйну, нищить своїх ворогiв i здобуває землi, нехай  заполонить  усi
сiм сфер Джемшида, чоловiк i джин хай упокоряться нашим велiнням, хай  бог
боронить Вас вiд щонайменших нещасть i помилок, нехай  поможе  здiйснитися
усiм надiям, якi зродяться у Вашiм благословеннiм серцi, хай  будете  менi
Хизиром, хай бережуть Вас усi пророки й святителi, цiлий свiт хай весело й
щасливо проводить свiй час у Вашiм  щасливiм  затiнку.  I  коли  Всевишнiй
дозволить, о володарю свiтiв! - знову благаю його, щоб  дав  можливiсть  i
долю для Вашого щасливого повернення, щоб знов побачила Ваше благословенне
лице i занурилася своїм обличчям у порох бiля Ваших нiг!
   Нiби сонце саме, проходиш i сяєш!"
   У Стамбулi знов лютувала чума. Роксолана тулила до серця  своїх  дiток,
слала до султана гонцiв з  листами:  "Аллах  змилується,  i  мор  мине  до
прибуття мого володаря. Нашi богоугодники кажуть, що смерть  має  щезнути,
коли опаде осiннє листя".
   I знов уписувала в листи  рядок  iз  свого  вiрша:  "Нiби  сонце  саме,
проходиш i сяєш!"
   Султан повертався через Бiтлiс,  Халеб,  Антiохiю,  Адану,Конью.  Цiлих
п'ять мiсяцiв iшов вiд Багдада до  Стамбула,  оглядав  усе  своє  царство,
творив суди, нагороджував усiх, хто вiдзначився,  карав  винних.  Нiщо  не
вказувало на змiну його ставлення до Iбрагiма,  його  тепер  звали  тiльки
"сераскер султан", на долю Сулеймана лишався самий титул  падишаха.  Пiсля
повернення до  столицi  султан  доручив  Iбрагiмовi  вести  переговори  iз
секретарем  французького  короля  Жаном  де  ля  Форс  i  дати   Францiску
капiтуляцiї па право торгiвлi й дипломатичнi привiлеї.
   Тим  часом,  пiдкупивши  двiрських,   до   султана   прорвався   якийсь
знавiснiлий старий купець-мусульманин  i  став  домагатися,  щоб  Сулейман
повернув йому якусь рабиню, куплену в нього  Iбрагiмом  за  посередництвом
венецiанця Луїджi Грiтi. Згiдно з шарiатом це був  продаж,  який  пiдлягав
затвердженню третьої особи,  що  була  справжнiм  власником  рабинi.  Цiєю
особою був Грiтi. Але тепер Грiтi помер, тому його затвердження вважається
недiйсним, надто що рабиня вже  перестала  бути  рабинею,  а  возведена  в
султанському гаремi в нову якiсть так само, як, скажiмо, зерно  може  бути
перемелене на борошно, а виноград перероблений на оцет.  Тому  рабиня  має
бути повернена  купцевi,  який  її  продавав,  бо  продаж  її  тепер  став
нiкчемним.
   Султан похмуро вислухав шаленця i мовчки махнув  своїм  дiльсiзам,  щоб
вони заткнули пельку цьому нахабi.
   А ввечерi покликав до себе Iбрагiма, щоб  провести  з  ним,  як  бувало
колись, цiлу нiч у покоях Фатiха, розписаних iталiйцем  Джентiле  Беллiнi,
за грою, бесiдою, вином i спокiйними роздумами.
   Уперше Iбрагiм прийшов до султана без своєї вiоли.
   - Хотiв би почути твою гру,- спокiйно сказав Сулейман.
   - Настогидло! - недбало кинув Iбрагiм.- Лiпше давай вип'ємо!
   Не було вже поваги в його  голосi,  не  запобiгав  перед  султаном,  не
пiдлещувався, бо й навiщо? Сам був султан сераскер, рiвний з падишахом,  а
то й вищий за нього в усьому.
   Султан мовчки попивав вино, дивився спiдлоба  на  чоловiка,  якого  вiн
возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе. Знав про  нього  все.
Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу своєї Хуррем, яка тепер
ухилялася вiд будь-яких розмов про Iбрагiма,  ухилялася  вперто,  так,  що
навiть на його вiдвертiсть вiдповiла невизначенс:
   - Я не можу нiчого додати  до  сказаного  колись,  щоб  не  скаламутити
священного спокою вашої величностi.
   А як можна не скаламутити те, що вже й  без  того  скаламучене?  Султан
знав  усi  звинувачення,  якi  висували  проти  Iбрагiма  його  вiзири   й
наближенi. Двiчi водив вiйсько на Вiдень i обидва рази невдало.  Без  волi
султана обiцяв мир Фердiнанду, тодi  як  будь-яке  перемир'я  з  невiрними
суперечить   волi   аллаха.   В   перському   походi   втратив    половину
мусульманського вiйська через свою нездарнiсть,  а  в  шаха  Тахмаспа  тим
часом не загинув жоден вояк. I вийшло  так,  що  турецьке  вiйсько  тiльки
приминало траву, а не витоптувало її,  щоб  бiльше  нiколи  не  пiдвелася.
Великий вiзир показав себе нiкчемним мусульманином. Колись  кожний  коран,
який потрапляв йому до рук, цiлував i прикладав до чола на знак найглибшої
шани, тепер дратується,  коли  хтось  дарує  йому  цю  священну  книгу,  i
кричить, що має задосить цього добра. Без суду, увiвши  в  оману  султана,
добився страти чесного мусульманина Скендер-челебiї, тодi як  гяура-здирцю
Грiтi всiляко пiдтримував.  Вiв  зрадливу  полiтику  в  переговорах.  Вбив
руських  послiв,  загарбавши  їхнє  майно.  Покрив   злочин   Хусрев-бега,
вiдiбравши  в  нього  рубiн,  заради  якого  боснiйський  санджакбег  убив
таємного посла матерi французького короля, зраджує своїй жонi, султанськiй
сестрi Хатiджi, завiвши собi  пiдложницю.  Бунтував  стамбульський  мотлох
протiї самої султаншi, намiряючись, може, й знищити її.
   Кожного з цих звинувачень  досить  було  для  Iбрагiмової  смертi,  але
жодного з них султан не згадав тої ночi. Вiн пив вино, хмурився  бiльше  i
бiльше, впiвока стежачи за своїм знахабнiлим  улюбленцем.  Тодi  зненацька
сказав:
   - До мене пробився якийсь купець. Кричав  про  рабиню,  куплену  тобою,
тодi про мiй гарєм. Я нiчого не мiг зрозумiти. Iбрагiм п'яно зареготав:
   - Як же ти мiг зрозумiти, коли ти турок!
   - Купця страчено, тепер тiльки ти можеш менi сказати...
   - А що казати? - недбало вiдмахнувся грек, доливаючи Сулеймановi вина.-
Що казати? Було й нема. Всi мертвi. Жодного свiдка. Нi валiде,  нi  Грiтi,
нi  цього  старого  ошуканця.  Його  звали  Сiнам-ага.  Я  заплатив   тому
негiдниковi дикi грошi. Тепер бачу - недаремно. Рабиня стала султаншею.
   - Яка рабиня? - блiднучи, спитав Сулейман.- Про кого ти мовиш?
   - Про султаншу Хасекi. Про Роксолану. Це ми з Грiтi так її назвали -  i
покотилося по всьому свiтi. Я хотiв її собi, але глянув i не змiг покласти
в постiль. Самi ребра. Щоб не пропадали грошi, вирiшив подарувати  в  твiй
гарем. Валiде прийняла. Була мудрою жiнкою.
   Султан  звiвся  на  ноги,  став  перед  Iбрагiмом,  стемнiв  лицем  так
загрозливо, що той мав би схаменутися, але сп'янiння, а ще бiльше, мабуть,
знахабнiння зробило його слiпим.
   -  Як  смiєш  ти  так  про  султаншу?  -  повiльно  вимовив   Сулейман,
насуваючись на Iбрагiма, який недбало розлiгся  на  подушках.-  Вона  мати
моїх дiтей, i її добре iм'я  важить  незрiвнянно  бiльше,  нiж  смерть  не
тiльки твоя, а й моя власна.
   - Ти, турку! - засмiявся Iбрагiм.- Хочеш вмирати за цю нiкчемну рабиню,
за цю вiдьму? Чи вже зовсiм з'їхав з глузду? Аби ж хоч було  заради  чого!
Бачив її голою - не пробудила в менi нiчого чоловiчого. А ти...
   Не договорив. Султан сплеснув у долонi, миттю вскочило в  покiй  кiлька
дiльсiзiв. Iбрагiм, знаючи, якi скорi на розправу нiмi,  теж  пiдскочив  з
свого  мiсця,  ховаючись  за  султана,  блiднучи  бiльше,  нiж   звичайно,
зашепотiв:
   - Ваша величнiсть, мiй падишаху, то ж був тiльки жарт, то ж...
   - Взяти його! - гукнув султан, вiдсторонюючись од свого улюбленця.
   - А-а, мене взяти? -скреготнув гострими своїми зубами  Iбрагiм.-  Мене,
великого вiзира? Не смiєте! Нiхто не смiє!
   Дiльсiзи мовчки йшли на нього. Вiн вiдбiг до стiни, притиснувся  спиною
до малювань Беллiнi, змахнув своїм коштовним кинджалом.
   - Султане, схаменися! Мiй повелителю! Я ж ваш макбул, ваш  мергуб,  ваш
махбуб!- Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюблений!
   - Будеш мактул! [68]крикнув перекривлений од лютi Сулейман.- Кiнчайте з
цим зрадником!
   - Не пiдходь! - засичав грек до нiмих.- Порiжу всiх! З  вашим  султаном
порiжу!
   Один  iз  дiльсiзiв,  чорний  жилавий  велетень,   вмiло   замахнувшись
ятаганом, кинув його i пришпилив Iбрагiма до стiни, мов метелика шпилькою.
Кинджал випав iз грекових рук.
   Вiн поглянув на стiну, нiби ще не вiрив, що то його  кров  бризнула  на
малювання iталiйця,прошепотiв:
   - Сулсймане, я вмираю. Кров моя...
   Нiмi накинулися на нього, вiдiрвали вiд стiни, шовковий  шнурок  здавив
йому шию.
   Султан  мовчки  вийшов  з  покою.  Розбудив  Роксолану,   не   дозволив
запалювати свiтла, сiв на подушки так, щоб сяйво березневої ночi не падало
крiзь барвистi шибки йому на обличчя, глухо промовив:
   - Убитий Iбрагiм. Вона злякалася.
   - Як? Де? Ким?
   - Мною.
   Їй стало страшно й легко.
   - Що ж тепер буде?
   - Нiчого. Хiба ти не зi мною?
   їй чомусь згадалися давно читанi слова. Ще з дитинства: "Хто  побiдить,
не матиме кривди вiд другої смертi". Але не сказала їх султановi. Мовчала.
Вiн попросив:
   - Iди до мене.
   I вона пiшла. Бо й до кого б мала йти на цiм свiтi?
   Iбрагiмове тiло закопане було в дворi дервiшської текiє на  Галатi.  На
могилi не було нiякого знаку, окрiм дерева, що росло поблизу.
   Двiр колишнього великого вiзира на Ат-Мейданi перетворено на школу  для
молодих яничарiв. Його сади  на  Золотiм  Розi  стали  мiсцем  для  гулянь
стамбульцiв. Майно передано державi. Спадок вiд захланного грека  зостався
величезний. Понад вiсiмсот сiльських садиб  i  будинкiв,  майже  пiвтисячi
водяних млинiв, два мiльйони дукатiв, не лiчачи золотих i срiбних злиткiв,
тридцять  два  великi  дiаманти  на  одинадцять  мiльйонiв  аспр,   безлiч
самоцвiтiв, п'ять тисяч багато гаптованих кафтанiв, вiсiм тисяч  тюрбанiв,
тисяча сто шапок, прикрашених  щирим  золотом,  двi  тисячi  кольчуг,  двi
тисячi  позолочених  панцирiв,  тисяча  сто  кiнських  сiдел  у  золотi  й
коштовних каменях, двi тисячi шоломiв, сто тридцять пар острогiв  золотих,
сiмсот шiстдесят  шабель  у  коштовних  пiхвах,  тисяча  списiв,  вiсiмсот
золотом оправлених i дiамантами й  самоцвiтами  саджених  коранiв,  тисяча
сiмсот рабiв i рабинь, двi тисячi коней, тисяча сто верблюдiв.
   Хатiджу  султан  видав  за  молодого  Лютфi-пашу,  який  вiдзначився  у
перському походi, бо не годилося, щоб така молода вдова жила сама.
   Великим вiзиром став арбанас Аяс-паша, чоловiк  мужнiй,  але  дурний  i
обмежений, байдужий до всього, крiм власної влади.
   Стамбул завмер, упокорений i приборканий, лягав до нiг  Роксолани,  усе
тепер тут стелилося їй до нiг,  але  не  було  радостi  в  душi,  не  мала
торжества в серцi, хотiлося вирватися звiдси,  втiкати,  втiкати  свiт  за
очi, покинути Стамбул, щоб, може, й не повертатися сюди нiколи.
   Коли сказала про своє бажання султановi, той здивувався:
   - Але ж ти в цьому мiстi здобула велич!
   - Велич? - Вона засмiялася.- А що я тут бачила? Мури Топкапи,  замкненi
покої, нагляд євнухiв, сади гарему та небо над ними? I весь свiт  -  крiзь
кафису ,хiба що для султаншi пороблено на вiкнах  коштовнi  мушараби.  Мiй
повелителю, повезiть мене куди-небудь! Поїдьмо далеко-далеко!
   - Куди ж? - не зрозумiв султан.
   - Хiба я знаю? Аби лиш далi вiд Стамбула.
   - Султани можуть їздити тiльки на вiйну i на лови.
   - О прокляття влади! Повезiть мене хоч  на  лови!  В  лiси  й  у  гори!
Повезiть, мiй султане!
   ...А  тепер  скакала  у  глибину  лiсу,  маючи  перед  очима  ту  дивну
стрiмчасту вершину, схожу на високий бiлий  рiг.  Суркая.  Рiг-скеля.  Але
по-турецьки "суп" означає не тiльки "рiг", а  й  "весiлля".  Хай  буде  ця
скеля мовби її весiльним дарунком.
   - Мiй султане, я хочу, щоб ми з вами зiйшли на цю вершину! Примха  дика
й незбагненна, але султанша дивилася на Сулеймана так благальне,  мало  не
жебруючи, що вiн слухняно злiз з коня  i,  плутаючись  у  своєму  широкому
коштовному одязi, пiшов слiдом за цiєю жiнкою, яка  не  втомлювалася  його
дивувати. Скеля здiймалася полого, так  що  йти  на  неї  можна  було  без
особливих зусиль, та  однаково  султан  не  встигав  за  Роксоланою,  вона
випередила його, ледь не бiгцем подолала  останнiй  стрiмчак,  ступила  па
гостру бiлу вершину, тiльки  тодi  озирнулася  на  Сулеймана,  який  тяжко
чалапкав позаду.
   Стояла над безмежними лiсами, над  царством  гiр,  вознесена  пiд  саме
небо, i дивилася в той бiк,  де  мала  лежати  її  рiдна  земля.  У  дикiй
пустельностi цiєї вершини мовби щось промовляло до Роксолани,  щось  живе,
народжене безмiром просторiв,  що  розляглися  внизу,  таємною  могутнiстю
землi, поклик якої вона сприймала всiм своїм єством, i поклик той був нiби
втiленням i природою її душi,  жадобою  нових  звершень  i  добра,  яке  є
iстиною. А серце стискувалося вiд  незбагненного  нетерпiння,  i  та  сама
безмежна туга, що була в ньому з першого дня неволi, залягала там тяжко  i
безнадiйно.
   Зiтхнувши, Роксолана перевела погляд униз, навстрiч  Сулеймановi,  який
дерся на вершину повiльно, втомлено, але вперто. Пiт струмками стiкав йому
з-пiд високого тюрбана, заливав очi, скапував iз прибитих сивизною  довгих
вусiв, звивистими патьоками проорював слiди  свої  у  бородi,  як  дощ  на
глиняних гiрських схилах. Вона бачила султанове обличчя, його  хижий  нiс,
жадiбно розтуленi уста, гострi зуби. Йшов  до  неї,  дерся  вище  й  вище,
насувався на вершину, де вона стояла, вслухаючись у невiдомий поклик.
   I тiльки тодi, глянувши собi пiд ноги, побачила Роксолана, що на бiлому
гостряковi вершини вистачає мiсця лише для одної людини

   Книга друга

   СТРАСТI КРОВ

   Вiд Iбрагiма не лишилося навiть  його  улюблених  дзеркал.  Хатiджа  не
захотiла взяти жодного,  бо  кожне  з  них  ще  мовби  зберiгало  в  своїх
таємничих глибинах блiде вiдбиття того,  хто  зганьбив  її  царський  рiд.
Султанськi емiни, яким звелено  було  забрати  майно  колишнього  великого
вiзира до державної скарбницi, зацiкавилася  тiльки  коштовними  оправами.
Навiть яничари, якi загосподарювали в Iбрагiмовiм палацi, всупереч  своєму
узвичаєнню,  не  стали  трощити  дзеркал,  щоправда,  не  вiд  забобонного
побоювання лиха, а скорше вiд тверезого розрахунку, бо все це добро  можна
було вiдправити на Бедестан i розпродати там  хоч  i  за  пiвцiни,  але  ж
однаково мати зиск бiльший, нiж вiд потовченого скла.
   Несподiвано з-за моря припливло ще одне дзеркало для Iбра-гiма. Вже для
мертвого. Коло  стамбульських  причалiв  завжди  повно  було  роззяв,  якi
зустрiчали кожне судно, так нiби сподiвалися,  що  привезе  воно  для  них
щасливу долю. Посилав туди своїх людей i Гасан-ага, волiючи  без  прогайки
мати вiстi, якi линуть з морськими вiтрами. Ось так один з його Гасанiв  i
довiдався, що на щойно прибулiй венецiанськiй барцi  привезено  в  дарунок
Iбрагiмовi величезне дзеркало. Баркою тою  приплив  до  Стамбула  посланий
самим дожем Венецiї Андреа Грiтi славетний художник  Вечеллiо  з  кiлькома
своїми учнями. Дож прислав свого улюбленого  художника  на  прохання  сина
Луїджi Грiтi, ще не знаючи, що син уже мертвий, так само, як не  знав  про
смерть великого вiзира Iбрагiма той, хто посилав йому в  дарунок  рiдкiсне
дзеркало.
   Власне, про те дзеркало i про  художника  Гасан-ага  негайно  повiдомив
свою   повелительку,   випереджаючи    навiть    всюдисущих    султанських
улакiв-донощикiв. Вiн переслав Роксоланi  коротенького  листа  i  ще  того
самого дня одержав от  султаншi  повелiння  забрати  з  барки  дзеркало  i
передати  гаремним  євнухам,  якi  поставлять  його  в  кйошку   Гюльхане,
оновленому Сулейманом  для  улюбленої  своєї  жони  пiд  час  її  останнiх
хворощiв. Про художника Роксолана не згадала, не  цiкавилася  й  тим,  хто
прислав Iбрагiмовi дзеркало, але Гасан-ага однаково ж знав, що колись вона
може спитати й поцiкавитись, бо була не  тiльки  султаншею,  а  передовсiм
жiнкою - примхливою, незбагненною i загадковою. Тому мав збирати вiдомостi
й про це.
   Дзеркало було розкiшне. Величезне,  на  пiвстiни,  у  важкiй  золоченiй
рамi, що  вгорi  мала  вигляд  стрiлчатої  арки,  над  якою  зависли  двоє
усмiхнених золотих янголят з оливковими гiлочками в руках. Кому  принесуть
вони жаданий мир i чи принесуть?
   Дзеркало прикрасило зал прийомiв у Гюльхане,  воно  сподобалося  самому
султановi,  але  й  Сулейман  виказав  стриманiсть,  гiдну  володаря,   не
спитавши, звiдки воно. Роксолана сказала йому  про  художника,  присланого
дожем Венецiї.
   - Я вже знаю. Це Луїджi Грiтi попросив свого батька. Хотiв,  щоб  було,
як за великого Мехмеда Фатiха, коли  Венецiя  теж  присилала  до  Стамбула
свого найкращого художника. Навiть мервий. Грiтi робить  менi  послуги.  Я
повинен вiдомстити за його  смерть,  належно  покаравши  угорцiв  i  цього
зрадливого молдавського воєводу Рареша.
   - Ви знову пiдете  в  похiд,  мiй  падишаху?  Заради  якогось  мертвого
купця-iновiрця?
   - Вiн був моїм другом.
   - Здається, вiн був ще бiльшим другом Iбрагiма.
   - Грiтi вбито, коли вiн виконував нашу високу волю. Цей злочин не  може
лишатися безкарним.
   - Знов кари i знову кров? Мiй повелителю, менi  страшно.  Чи  не  впаде
колись ця кров на наших дiтей?
   - Це кров невiрних.
   - Але ж однаково вона червона. Людська кров. Скiльки її вже пролито  на
землi? Моря цiлi. А все мало? I тiльки й думок:
   як пролити ще бiльше? Ваша величнiсть, не лишайте мене саму в Стамбулi!
Зупинiть свiй похiд. Вiзьмiть квiтку в руки, як колись Фатiх,  i  хай  той
венецiанець намалює вас, як намалював колись Фатiха його попередник.
   - Звичай забороняє зображувати живi iстоти,- нагадав султан.
   - Змiнiть звичай, мiй повелителю! Заборонити живе -  чи  не  це  робить
людей кровожерними, злочинно байдужими до живого життя?
   - Чого варте людське життя, коли маєш намiр змiнити  свiт?  -  урочисто
мовив Сулейман.- Винен не той,  хто  вбиває,  а  той,  хто  вмирає.  Ворог
вороговi не читає коран.
   Роксолана дивилася на цього загадкового чоловiка, не знаючи, любити  чи
ненавидiти його за цю впертiсть, а вiн втомлено опускав повiки,  лякаючись
очей своєї Хасекi, очей кольору такого неосяжного i недосяжного, як  i  її
серце.
   - Прийми цього живописця,- милостиво всмiхнувся вiн,- для нього це буде
неймовiрно висока честь.
   - Вiн малював римського папу, iмператора, королiв.
   - Але нiколи не мав честi говорити iз всемогутньою султаншею.
   Роксолана засмiялася.
   - Мiй султане, ця поважнiсть мене просто вбиває! Я б радше волiла  бути
безжурним дiвчиськом, нiж всемогутньою султаншею.
   Вiн теж спробував скинути з себе надмiрну  поважнiсть,  що  межувала  з
загрозою скам'янiння.
   - I моєму серцю наймилiша завжди Хуррем розсмiяна i розспiвана. Чому  б
не мала ти смiятися й спiвати тепер? Нi перепон, нi перешкод.
   - А може, тiльки й смiєшся та спiваєш, коли  є  перепони  й  перешкоди?
Хочеш їх пересмiяти й переспiвати, бо як  ще  iнакше  їх  усунеш?  Радiстю
збороти лихе.
   - Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радiсть.  Щоб  ти  користувалася
радiстю, як даром аллаха. I нiхто не смiв  стати  па  завадi.  Ти  приймеш
венецiйського живописця, може, приймеш i посла Пресвiтлої Республiки,  хай
побачать, у якому щастi й багатствi ти живеш.
   - Баїли пишуть про це вже  десять  рокiв.  Скiльки  їх  присилала  сюди
Венецiя, а всi однаковi. Живуть плiтками, як жiнки в гаремi.
   - Ти належиш тепер до свiту чоловiчого,- вдоволено зауважив Сулейман.
   - Мала втiха,- гiрко усмiхнулася Роксолана.-  В  цьому  суворому  свiтi
немає щастя, а тiльки його марнi замiнники: слава,  багатство,  становище,
влада.
   Вiн спохмурнiв: "А велич?"
   Вона згадала слова: "I вiн упав,  i  падiння  його  було  велике",  але
промовчала. Тiльки подивувалася, що султан забув посилатися  на  спасенний
коран, як то робив щоразу.
   - Згадай, як ми приймали польського посла,- сказав  Сулейман,-  i  який
вражений вiн був, побачивши тебе поряд зi мною на  тронi,  а  ще  коли  ти
звернулася до нього по-латинi й по-польськи.
   Роксолана засмiялася, згадавши збаранiння пана Опалiнського.
   - Я передав польському королевi листа, де було сказано:
   "В якому щастi бачив твiй посол Опалiпський Твою сестру, а мою дружину,
нехай сам Тобi скаже..."
   - Немає меж моєї вдячностi,- прошепотiла Роксолана.
   - I моєї любовi до тебе,- глухо промовив султан.- Кожен спогад про тебе
свiтиться менi в найгустiшiй пiтьмi, мов золота зоря. Я пришлю  тобi  свої
вiршi про це.
   - То буде безцiнний дарунок,- огорнула вона його шепотом, як шовком.
   Перш нiж зустрiтися з венецiанцем, покликала до себе Гасана. Попри своє
видиме могуття, не мала iншого мiсця для  таких  зустрiчей,  окрiм  покоїв
Фатiха у Великому палацi, затiсних серед довколишньої розкошi, а тепер  ще
й обтяжених лихою славою пiсля тої ночi таємничого вбивства Iбрагiма,  яке
сталося тут.
   Щоправда, було в тих покоях i  те,  що  приваблювало  Роксолану,  мовби
повертаючи в навiки втрачений свiт. Малювання Джентiле Беллiнi на  стiнах.
Обриси  далеких  мiст,  людськi  постатi,  бар-вистий  одяг,  голi   тiла,
невиннiсть i грiховнiсть, розкiш i марнота. В малюваннях  венецiанця  було
вiдбито все людське життя з його долею й недолею. Чудо народження,  перший
погляд на свiт, перший крик i перший  крок,  несмiливiсть  i  зухвальство,
радiсть i вiдчай, нудьга щоденностi й шепоти захвату, а  тодi  несподiване
лихо, падiння, майже загибель, i все починається  заново,  ти  хочеш  знов
прийти на свiт, який тебе жорстоко  вiдкинув,  але  не  просто  прийти,  а
перемогти, подолати, пiдкорити, запанувати;
   тепер перешкоди вже не дрiб'язковi й нiкчемнi, ти кидаєш  виклик  самiй
долi, доля покiрливо стелиться тобi до нiг, возносить тебе до  вершин,  до
небес - i все лиш для того, щоб побачила ти з  височин  падоли  й  урвища,
темнi безоднi неминучої загибелi, яка судилася тобi вiд народження, почула
прокляття, що темним хором супроводжують кожен твiй вчинок. I захват твiй,
виходить, не справжнiй, а вдаваний, i свiт, яким ти заволодiла, попри  всю
його видиму барвистiсть,насправдi сiрий i безбарвний,  i  довкола  пiтьма,
пастки i вiчна безвихiдь. Як сказано: "Хоч де  б  ви  були,  захопить  вас
смерть, коли б ви були навiть у вознесених баштах".
   Але то було в днi, коли вона ще задихалася од вiдчаю,  коли  безнадiйна
самотнiсть i сирiтство терзали її душу, i вона гарячково  придивлялася  до
цих малювань, неначе до власної долi, i, може, бачила  в  них  навiть  те,
чого там не було,  i  тiльки  її  зболена  уява  населяла  барвистий  свiт
безжурного венецiанця химерами й жахами.
   Тепер проходила повз них, не повертаючи голови.  Могла  дозволити  собi
розкiш неуваги, величавої знудьгованостi, вже не  було  лякливо  розкритих
очей, нависали над  ними  повiки  обважнiлi,  перлисто-твердi,  султаншинi
повiки над султаншиними  очима.  Все  однаково  безвартiсне,  крiм  самого
життя.
   Сидiла на шовковому диванчику, пiдiбгавши пiд  себе  ноги,  з  недбалою
вишуканiстю обстелившись широким яскравим вбранням, терпляче  ждала,  поки
служебки розставляли на восьмигранних столиках солодощi й  плоди,  впiвока
стежила за навмисним швендянням євнухiв, на яких могла  б  нагримати,  щоб
щезли з-перед очей, але однаково ж знала, що позачаюготься довкола  покоїв
Фатiха, щоб стерегти її, пильнувати, наглядати,  не  довiряти.  Принизлива
очевиднiсть рабства, хай i позолоченого. I Гавана,  як  i  завжди,  привiв
велетенський кизляр-ага, вклонявся перед  султаншею  до  самої  землi,  не
зводив з неї рабського погляду, а з покою не йшов, стовбичив коло  дверей,
хоч i знав, що, як  завжди,  буде  ганебно  вигнаний  самим  лиш  киванням
пальчика  Роксоланиного.  Але  сьогоднi  Роксолана  була  милостивiшою  до
боснiйця, подарувала йому навiть два слова.
   - Iди геть,сказала йому ласкаво.  Iбрагiм,  кланяючись,  позадкував  за
дверi, щоб зачаїтися там з усiма своїми  обшкрiбками,  яких  час  од  часу
впихатиме до  покою,  щоб  швендяли  туди-сюди,  нагадували  про  невтомне
стеження, про неволю в золотiй клiтцi.
   - Що на свiтi? - спитала Роксолана свого сповiреного, киваючи Гасановi,
щоб сiв i пригощався султанськими присмаками.
   - Метушаться смертнi,- безжурно мовив Гасан.
   - Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не  бачу.  Ще  не  хотiла
говорити пi про якi справи, шукала спочинку  в  бесiдi,  гралася  голосом,
примхливiстю, безжурнiстю.
   - Чом же мовчиш? - подивувалася, не почувши Гасанової мови.
   Хоч був найближчим для  неї  пiсля  султана  (а  може,  ще  й  ближчим,
рiднiшим!), але нiколи це забував, що вона повелителька, а  вiн  -  тiльки
слуга, тому його мовчання не так подивувало, як стривожило Роксолану.
   - Гасан-ага, що з вами? Чом не вiдповiдаєте?
   А вiн i далi мовчав i дивився їй за спину,  дивився  вперто,  неклiпно,
стривожено чи збентежено, дивився, забувши про поштивiсть, зухвало, нiби й
далi лишався нахабним яничаром,  а  не  був  найдовiронiшою  людиною  цiєї
володарки.
   Найпростiше  було  б,  простеживши   напрямок   його   погляду,   самiй
озирнутися,  побачити  те,  що  збентежило  Гасана,  посмiятися  з  нього,
покепкувати. Але простi  вчинки  вже  не  належали  Роксоланi.  Якби  була
Настасею, тодi б... Але Настасi не було.  Зникла,  полетiла  з  птахами  у
вирiй i не вернулася й нiколи не  вернеться.  О  матуся  не  вернеться,  i
рiдний панотець, i батькiвський дiм на  рогатинському  пагорбi.  Закричали
янголи на небi, iзбудили батечка во гробi. Вставай, вставай,  батечку,  до
суду, ведуть твоє дитятко до шлюбу]
   Озирнутися - не озирнутися? Нi! Сидiла закам'янiло,  на  устах  владний
усмiх, а в душi жах.
   - Гасане!
   - Ваша величнiсть,- прошепотiв вiн,- кров... На стiнi кров.
   - Хiба яничара збентежиш видовищем кровi?
   - Це Iбрагiмова кров, ваша величнiсть.
   - Лякаєшся, що ця кров упаде па мене? Але ж сказано: "Не ви їх убивали,
але аллах убивав їх".
   - Вони навмисне посадовили вас пiд цiєю стiною,- сказав Гасан.
   - Хто вони?
   Вiн вкрай розгубився.
   - Хiба я знаю. Вошi все хочуть, звалити  на  вас,  ваша  величнiсть.  I
смерть валiде, i вбивство Iбрагiма, i смерть великого муфтiя  Кемаль-заде.
Ви вже чули про його смерть?
   Вона знов навела слова з коралу -  не  знати,  чи  всерйоз,  чи  хотiла
вiдбутися жартом:
   - "Щоб загинув той, хто загинув при повнiй ясностi, i щоб жив той,  хто
жив при повнiй ясностi".
   А сама чула, як у душi щось скiмлить жалiбно й вiдразливо.  Все  тут  у
кровi: руки, стiни, серця, мислi.
   - Iбрагiм мав убити султана, султан його випередив, а тепер вони хочуть
звалити все на вас, ваша величнiсть,- уперто вiв Гасан-ага.
   - Менi набридли гаремнi плiтки.
   - Навiть смерть Грiтi...
   - Ще й Грiтi? I цього теж убила я?
   - Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша  поставили  ви,  а  вже
Рареш...
   - Видав угорцям Грiтi, сповнюючи мою волю? Всi тiльки те й роблять,  що
сповнюють мою волю. I Петро Рареш так само. Цей байстрюк Стефана Великого.
Вiн прислав дарунок для моєї  доньки  Мiхрiмах,  для  султанської  доньки!
Коштовну дрiбничку, на яку  тiльки  й  спроможний  був  один  з  численних
байстрюкiв великого господаря. А чи  знає  хто,  що  цей  господар  Стефан
колись був у моєму рiдному Рогатинi з вiйськом i  пограбував  церкву  мого
панотця? I чи мiг би хтось у цiй землi сказати менi, де моя матуся,  i  де
мiй отець, i де мiй дiм, i де моє дитинство? I на чиїх руках їхня кров!
   Гасан мовчав. Переймався її мукою, весь напружившись, страждаючи душею,
готовий був перебрати на себе весь Роксоланин розпач,  всю  її  тугу,  так
хотiв би запомогти їй чимось. Але чим i як?
   - Ваша величнiсть, я зi своїми людьми роблю все, щоб...
   - Навiщо! Мої руки чистi! Пiди й скажи про це всiм. Я сама скажу. Ось!
   Вона скочила на рiвнi, заметалася по килимах, Гасан теж мерщiй схопився
з  мiсця,  притулився  до  стiни,  здається,  в   напiвпричинених   дверях
промайнула  важка  постать  кизляр-аги.  Повiяло  кислим  духом   євнухiв,
невидимих,, але вiдчутних i присутнiх,  Роксолана  вiдбiгла  вiд  стiни  з
плямами Iбрагiмової кровi, стала, дивилася на  тi  брунатнi  слiди  смертi
ненависного чоловiка,  вiдчувала,  як  примари  обступають  її  звiдусюди,
непорушнi, мов закам'янiлi символи користолюбства i нещасть:  валiде  -  з
темними рiзьбленими устами; два великих муфтiї - з пiсними лицями й  очима
фанатикiв; буйнотiла Гульфем, напхана дурiстю навiть пiсля смертi;  Грiтi,
який ще й мертвими руками гребе до себе  коштовне  камiння;  Iбрагiм,  що,
шкiрячи гострi зуби, гостро шепоче до неї: "А що ти казала  султановi?  Що
ти казала?" Падав тiнь на тебе, хоч ти й  безвинна.  Досягла  величi  -  i
тепер падає тiнь.
   - Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Iбрагiмовi,несподiвано
сказав Гасан-ага.
   Простi  слова  повернули  Роксоланi  притомнiсть.  Примари  вiдступили,
кривавi плями на малюваннях Джентiле Беллiнi  втратили  свою  зловiснiсть,
видавалися плодом недбальства  художникового,  випадковим  мазком  сонного
пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п'яного венецiанця.
   - Дзеркало? - Вона з радiстю вхопилася за цей порятунок вiд примар,  що
терзали її й на  вершиш  величi  ще  з  бiльшою  люттю,  нiж  у  рабському
пониженнi, якого зазнала колись, приведена вночi в султанський гарем.- Хто
ж той благодiйник?
   Вспокоєна, вона  повернулася  до  свого  шовкового  диванчика,  вигiдно
всiлася, навiть простягнула руку, щоб  налити  собi  шербету  зi  срiбного
глечика. Мовби виступивши iз стiни, з'явилася  '  не  знати  як  i  звiдки
служебка в прозорiм одязi, а за нею тiнями прокрадалися євнухи, i  справдi
були б тiнями, якби не мали брудних, липучих  од  солодощiв  пальцiв,  якi
мерщiй намагалися витерти - один об шаровари, другий об тюрбан.
   - Забирайтесь геть! - гримнула на  них  султанша.  Служебку  спровадила
непомiтним  скиненням  брови,  аж  навiть  Гасан-ага  подивувався   такому
високому вмiнню.
   - Якраз не належить до благодiйникiв,- сказав  Гасан,  вiдповiдаючи  па
Роксоланине запитання.- Це скорше улюбленець. Так само,  як  Iбрагiм,  був
душею й серцем свого повелителя.
   - Ти кажеш: був? Невже його теж  немає,  як  i  нашого  грека?  Мертвий
послав дзеркало мертвому, а я опинилася мiж ними. Звелю  прибрати  його  з
Гюльхане.
   - Ваша величнiсть, цей чоловiк живий.  I,  здається,  пливе  сюди,  щоб
знайти притулок, обiцяний йому Iбрагiмом.
   - Поясни,втомлено вiдкинулася вона на подушки.
   - Його звуть Лоренцано. Вiн з роду Медiчi, але не тих, що мають вплив i
владу в Iталiї, а з безвартiсних.  Став  душею  й  серцем  флорентiйського
правителя  Алессандро  Медiчi.  Почув,  яку  владу  обiйняв  Iбрагiм   над
султаном, став листуватися з греком, питав порад, виявився здiбним  учнем.
Далi  вони  вже  змагалися  -  хто  досягне  бiльшої   влади   над   своїм
благодiйником.  Тодi  стали  вистежувати:  хто  перший  позбудеться  свого
благодiйника, бо улюбленцями стають лиш для того, щоб  покiнчити  рано  чи
пiзно з покровителями, усунути їх i зайняти їхнє мiсце. На випадок невдачi
вони домовилися: рятувати один  одного.  Коли  ж  захоплять  владу  -  теж
спiльнiсть у всьому, поки й пiдкориться  їм  увесь  знаний  свiт,-  одному
iсламський, другому християнський.
   - Говориш страшне. Як мiг про це довiдатися?
   - Ваша величнiсть, листи. Я купив усi листи, якi  писав  цей  Лоренцано
Iбрагiмовi. Грек не знав по-iталiйському, давав читати своєму драгомановi,
тодi наказував нищити  листи.  А  той  продавав  їх  великому  драгомановi
Юнус-беговi, бо Юнус-бег заповзявся  звалити  Iбрагiма.  Може,  то  вiн  i
вiдкрив очi султановi. Тепер Iбрагiм мертвий, i  Юнус-бег  залюбки  продав
менi листи. В  останньому  з  них  Лоренцано  повiдомляє,  що  вбив  свого
благодiйника пiд час ловiв, але з Флоренцiї вимушений  утiкати,  бо  влади
захопити не зумiв. Сподiвається на притулок у Стамбулi.  Ще  не  знає,  що
Iбрагiм мертвий.
   - Де цi листи?
   Вiн передав їй тоненький згорток у шовковiй хустинi.
   - Так мало?
   - Ваша величнiсть, хiба величина пiдлоти залежить од кiлькостi слiв?
   - Прийми цього Лорепцано, i хай живе тут, скiльки йому треба.
   - Його можуть убити флорентiйцi.
   - Сховай од них. А тих венецiанцiв, якi прибули до  Грiтi,  приведи  до
мене. Я прийму художника. Де вiн мешкає? В палацi Грiтi?
   - Все майно Грiтi забрано державою.
   - А хiба держава - це не я? Хай вiдкриють для  художника  дiм  Грiтi  i
забезпечать усiм необхiдним. Скажи, що це повелiння падишаха.
   - Ваша величнiсть, ви приймете венецiанця тут?
   - Не маю для цього iншого мiсця. Гасан знов мовчки дивився їй за спину.
   - Лякаєшся цiєї кровi? Мертвих  ворогiв  не  треба  боятися.  їх  треба
любити i всiляко возвеличувати, бо тодi нашi перемоги над  ними  набувають
бiльшої ваги. Хай побачить  той  заморський  художиик  кров.  У  кривавого
султана - султанша теж повинна бути кривава!
   - Ваша величнiсть, навiщо ви це робите? Свiт жорстокий, вiн  не  прощає
нiчого.
   - А чим маю платити цьому свiтовi? Смiхом i пiснями? Чи не досить?  Вже
втомилася.Полетiла б туди, де народилася моя душа. Але  де  крила?  Султан
збирається в похiд на молдавського господаря,  пiди  з  ним.  I  дiйди  до
Рогатина. Подивись i розповiси. Бо я вже туди попаду хiба що мертва або  в
чутках. Султаншею не можу. Султанша ступає тiльки по своїй  землi.  А  моя
земля тепер там, де мої дiти.
   - Ваша величнiсть, повiрте, що моє серце  крається  вiд  горя  при  цих
словах.
   - Гаразд. Забагато чуєш од мене слiв. Iди.
   Пробула в покоях  Фатiха  до  смерку.  Звелiла  принести  туди  вечерю.
Вечеряла  з  жахами  й  кров'ю.  Здригалася  вiд  несвiдомого  передчуття.
Плакала, не приховуючи слiз. Лишаю слiдоньки  по  двору,  а  слiзоньки  по
столу.  Вслухалася  в  голоси  недовiдомi,  незримi,  безмовнi,  таємничi,
далекi, то ледь чутнi, як шелест кровi в жилах,  то  загрозливi,  як  кара
небесна. Ждала вiдомщення за грiхопадiння, за пагубу, за чиїсь страждання,
бо її страждань тепер  уже  нiхто  не  помiтить,  вони  зникли,  забулися,
довкола запанували заздрiсть i ненависть, i нiкому немає дiла до того,  як
болiсно-оголена її душа, голоси з лютою жорстокiстю домагаються  помсти  i
кари, так нiби то з її вини рушаться царства i гидь
   розповзається по землi, заливає простори,  вогнем  i  кров'ю  значаться
часи.
   А хiба то не вона возсiдає в центрi цiєї злочинної свiтобудови  i  хiба
не падає  на  неї  кривава  тiнь  пишного  султана,  па  ложi  якого  вона
проростала, мов молода безжурна трава?
   Хотiла б ще того дня, тої ночi, не  ждучи  ранку,  привести  сюди  того
художника, вхопити його за руку,  притягнути  до  цiєї  стiни  зi  слiдами
вбивства, показувати кров, кричати: "На кровi намалюй  султана  Сулеймана,
намалюй його на кровi! Моїй, моїх дiтей i мого народу!"
   А зустрiла  назавтра  художника  стримано,  у  величавому  спокої,  вся
обнизана коштовностями,  оточена  служебками,  євнухами,  що  не  могли  й
потовпитися в тiсних покоях Фатiха.
   Художник був  старий,  утомлений  i  якийсь  мовби  аж  байдужий.  Нiби
неприсутнiй при дiях свiту. Нiякої цiкавостi нi в очах, нi в голосi, нi  в
постатi. Чи вже весь перелився в свої картини i нiчого не  позоставив  для
себе?
   Роксолана, смiливо  йдучи  на  злочинне  порушення  звичаю,  вiдслонила
тонкий яшмак, щоб показати венецiанцевi обличчя, але й це  не  подiяло  на
художника, не скаламутило його спокою. Тодi вона знов спустила на  обличчя
яшмак i сказала майже зло-втiшно:
   - Я не бачила ваших картин. Нiчого не  бачила.  Не  чула  також  вашого
iменi, хоч менi й сказано, що ви майже славетний художник. Але  наша  вiра
забороняє зображення живих iстот, тому ваша слава в цiй землi не iснує.
   Вiн  спокiйно  вислухав  цi  жорстоко-зневажливi  слова.  Здається,  нi
зворушений, нi подивований був несподiваним знанням султаншею його  рiдної
мови.
   Роксолана надто пiзно збагнула, що  припустилася  помилки.  Коли  хочеш
принизити художника, не звертайся до  нього  його  рiдною  мовою.  Мала  б
звертатися до венецiанця по-турецьки, вдаючись до послуг драгомана-євнуха.
Але вже сталося. Та чи й . треба  було  принижувати  цього  чоловiка?  Вже
придивилася  до  його  очей  i  побачила:  те,  що  здавалося  байдужiстю,
насправдi було мудрiстю i глибоко захованим стражданням.  Може,  художники
найгострiше вiдчувають усю недосконалiсть  свiту  i  через  те  страждають
найбiльше?
   - Я сказала вам неправду,- зненацька промовила Роксолана,- я  знаю  про
вас багато, хоч i не бачила ваших картин, бо свiт, у  якому  живу,  їх  не
може нi прийняти, нi спийняти. Найбiльше  мене  зацiкавило  ваше  славетне
"Вознесiная". Чомусь уявляється воно менi все в золотому  сяйвi,  i  Марiя
возноситься на небо в золотiй радостi.
   - На жаль, поряд з радiстю завжди йде смуток,- зауважив художник.
   - Це я знаю. В церквi мого отця iкони "Вознесiння" й  "Страстi"  висiли
поряд.  Тодi  я  ще  була  надто  мала,  щоб  збагнути  неминучiсть  цього
поєднання.
   - Шiсть рокiв тому померла моя  кохана  дружина  Чечiлiя,-  несподiвано
сказав художник,- i тепер я не можу вспокоїти своє  старе  серце.  Малював
дожiв, пап, iмператора, святих, працював тяжко, запекло, шукав порятунку й
розради, шукав того, що перевищує всi пристрастi, шукав вiчного.
   - А що вiчне? Душа, мисль?
   - Це субстанцiї невловимi. Я звик бачити все втiленим. Вiчним усе  стає
лише тодi, коли зодягається в красу.
   - А бог? - майже злякано  поспитала  Роксолана.  I  додала  тихо:  -  А
дияволи?
   - Нi боги, нi дияволи не вiчнi, вiчна тiльки людина на землi, хоч  вона
й смертна,- спокiйно мовив художник. Сказав без страху, так нiби  прозирав
крiзь роки i знав, що переживе всiх:
   кiлькох венецiанських дожiв i римських пап, iмператора Карла i чотирьох
французьких королiв, п'ятьох турецьких султанiв  i  цю  молоду,  схожу  на
тоненьке дiвчисько султаншу, бо сам помре тiльки в день свого  столiтнього
ювiлею, полишивши по собi безлiч безсмертних творiнь.
   - Вашi слова суперечливi. Як може бути вiчним те, що вмирає?
   - Вмирає людина, але живо краса.  Краса  природи.  Краса  жiнки.  Краса
творення. Якщо вiд мене лишиться для потомних бодай один  удар  пензля  об
полотно, то буде вiн присвячений жiночiй красi.
   Уперше за всю їхню розмову  загорiвся  погляд  у  старого  чоловiка,  i
вогонь з його очей був такий, що обпалював усю душу Роксоланi.
   - Але сюди ви прибули, щоб намалювати султана.
   - I султаншу,- всмiхнувся художник.
   - Я ще не думала над цим. Моя вiчнiсть - не в менi, а в моїх дiтях.
   - Я проситиму дозволу написати також вашу доньку.
   - Тiльки Мiхрiмах? А синiв?
   Художник не вiдповiв. Знов заховався за спокiйну байдужiсть.  Роксоланi
чомусь захотiлося повiрити в той спокiй. Може, справдi дарує  цей  чоловiк
велич i вiчнiсть бодай па той час, поки буде тут  присутнiй  i  малюватиме
султана, її саму й малу Мiхрiмах?
   Венецiанець писав портрет Сулеймана в  Тронному  залi.  Султан  позував
художниковi весь у золотi на тлi важезних оксамитових запон,  а  Роксоланi
хотiлося б заштовхати Сулеймана в тiсний покiйчик, розмальований  холодною
рукою Беллiнi, який дивився на свiт мовби крiзь яснi  хвiлi  Адрiатики,  i
поставити коло стiни, заляпаної кров'ю."На кровi намалюйте  його!  -  знов
хотiлося кричати Роксоланi.- На кровi! Моїй, i моїх дiтей, i мого народу!"
-i
   I  венецiанець,  мовби  почувши  той  безмовний  крик  загадково-мудрої
султаншi, писав султана  не  в  золотiй  лусцi,  як  робив  те  iсламський
мiнiатюрист,  якого  посаджено  поруч  з  невiрним,   щоб   не   допустити
осквернення священної особи падишаха джавуром, а  всього  в  темнiй  барвi
кровi, в її страшному палахкотiннi:  тонкий  шовковий  кафтан,  оксамитова
безрукавка, гострий рiг ковпака - все  криваво-червоне,  i  вiдблиски  тої
кривавостi лягали на гостре обличчя султанове, на праву руку,  що  тримала
парчеву хустину, на високий бiлий тюрбан, навiть на ряд  золотих  гудзикiв
на кафтанi. Постать  султанова  чiтко  рiзьбилася  на  темно-зеленому  тлi
важких запон, вона стояла мовби осiбно, вiдходячи  вiд  того  тла,  вся  в
кривавостi, хижа й гостра,  як  iсламський  меч,  i  Сулейман  був  вельми
задоволений художником.
   Творення портрета султанового належало до  урочистих  державних  актiв,
тому в Тронному залi впродовж усього часу,  який  знадобився  венецiанцевi
для його роботи, присутнi були Роксолана, новий великий  вiзир,  безмовний
Аяс-паша, члени дивану, вельможi, нiшанджiї, хавашi, чухраї й дiльсiзи.
   Коли ж художник мав приступати до малювання султаншi, то за його спиною
не стовбичив навiть  кизляр-ага,  тiльки  безупинно  швендяли  євнухи,  то
приносячи щось, то виносячи, аж Роксоланi кортiло кишкати на  них,  як  на
курей, вiдганяючи, як мух, набридливих i нахабних.  Знала,  що  це  марно.
Євнухи завжди трiумфують. Обкарнанi жорстоко самi, обкарнують  чуже  життя
немилосердно i невтримно.
   Мов розумiючи душевний стан, султаншi, художник  накреслив  на  полотнi
обрис її обличчя. Кiлька ледь помiтних доторкiв вуглиною до туго напнутого
полотна - i вже прозирнуло з бiлого поля примхливе личко,  наставляючи  на
всiх зухвало пiдборiддя, обдаровуючи свiт загадковим химерним  усмiхом,  в
якому обiцянка й загроза, хвала й прокляття, i не знаєш:  радiти  йому  чи
боятися його.
   Цей малюнок  став  нiби  свiдченням  якоїсь  спiльноти  мiж  ними.  Вiн
з'єднував, хоч i не  знати  чим.  Ще  не  усвiдомлювали  вони  цього,  але
вiдчували, що поєднує  цей  малюнок  назавжди  молоду  всевладну  жiнку  i
лiтнього художника, з очима, повними уважливостi й прихованого смутку.
   Султан висловив волю, щоб Роксолана зодяглася в  подароване  ним  пiсля
Родосу плаття i мала на собi всi коштовностi. Може, несвiдомо  вiдчув,  що
венецiанець змалював його не у вiдблисках вогнiв  слави  й  перемог,  а  в
тяжкому паланнi кровi, i тепер хотiв  вiдомстити  художниковi,  примусивши
його зображувати не живу султаншу,  а  її  коштовностi,  сяйво  дiамантiв,
кривавiсть рубiнiв, зелений смуток смарагдiв i рожеву бiлiсть перлiв?  Вiн
i доньку Мiхрiмах теж звелiв обнизати  коштовностями  так,  що  вони  геть
затьмарювали її тендiтне личко. Незмiрне  багатство  чи  безглузда  примха
загадкового -деспота? Але художник був надто досвiдчений, щоб розгубитися.
Генiй,  як  iстина,  дужчий  за  деспотiв.  Художник  пробився  крiзь   тi
коштовностi, вiн знайшов  за  ними  Роксоланине  обличчя,  проник  у  його
таємницi, викрив у ньому  глибоко  затаєнi  страждання,  гiркоту,  бiль  i
показав усе в її усмiховi, в рожевому свiтiннi щiк, у трепетаннi  прозорих
нiздрiв, в упертому пiдборiддi. Прозирали з того маленького лиця  жорстока
нещаднiсть нинiшностi, сором'язлива нерiшучiсть майбуття, гiркий  бiль  за
навiки втраченим минулим, яке не вернеться  нiколи,  нiколи  i  тому  таке
болюче й прекрасне! Сказав-бо поет: "Брову намалював художник i завмер..."
   Так i прийде Роксолана до далеких нащадкiв зi своїм гiрким усмiхом, але
не з картини славетного венецiанця,  iснування  якої  засвiдчить  у  своїх
"Життєписах"  лише  Базарi,  а  з  гравюри  невiдомого   художника,   який
завбачливо зробив її з тої картини. Портрет Мiхрiмах загубиться навiки,  а
портрет  Сулеймана  опиниться  в  Будапештськiй  нацiональнiй   портретнiй
галереї пiд iнвентарним  номером  438,  так  нiби  султан  уже  по  смертi
запрагнув притулку в тiй землi, якiй завдав за життя найбiльше лиха.

   БАРАБАНИ

   Султан знов був далеко вiд неї зi своїми  дикими  вояками,  розшалiлими
кiньми, смердючими верблюдами, з барабанами й знаменами.
   Грюкiт барабанiв заглушував живi голоси. Грюкiт холодний i мертвий,  як
залiзо. Ляскуча луна вiд червоних султанських барабанiв стояла над свiтом,
вона всотувалася в землю, входила у її могутнє  тiло,  щоб  знов  i  знову
виходити гiрким туманом невинно  розлитої  кровi,  червоною  iмлою  пожеж,
снуванням зловiсних тiней убивць i  загарбникiв.  В  людину  цей  звук  не
проникав нiколи, людським теж не ставав нiколи - удари  зовнi,  катування,
катування без надiї на порятунок.
   А барабани, може, єдинi в тому свiтi почувалися щасливими. Безстрашно i
бадьоро кидали вони заклики людям i вiкам, не знали старощiв i втоми. Вони
гримiли в темрявi i при сонцi, не маючи жалю нi до кого, не  маючи  страху
нi перед ким i самi без страху йдучи на спiткання зi смертю.
   Вмерти перемагаючи! Вперед! Вперед! Вперед!
   Геройством можна перевершити все на  свiтi.  Ось  найвищий  приклад  не
шкодувати себе. Почуття самозахисту чуже й вороже для мене.  Бо  я  тiльки
барабан. Бий мене безжально, бий щосили, бий люто! Що дужче мене б'єш,  то
бiльше я живу. Те, що мало вмерти, вже вмерло,  i  я  зродився  зi  смертi
тварини, з якої здерто шкiру, щоб я став духом  безстрашностi  й  звитяги.
Провiщаю "чиюсь смерть, безлiч смертей, темний мiй  голос  не  знав  жалю,
йому чужi вагання, урочисто й зловiсне, понуро й  страшно  хай  лунає  мiй
голос, гучить i гримить моя душа!
   Роксоланi хотiлося  кричати  iз  стамбульських  пагорбiв  у  тi  далекi
далечi, куди знов пiшов султан, цього разу взявши з собою синiв -  Мехмеда
й Селiма: "Не вiрте барабанам i знаменам!  Не  слухайте  їхнього  мертвого
голосу! їхнiй поклiн" - це кров i пожежi!"
   Султан пiшов через Едiрне й Скопле аж до узбережжя  Адрiатичного  моря,
щоб налякати Венецiю. Хоч як повiльно  розповсюджувалися  тодi  вiстi,  та
лиха  вiсть  про  вбивство  Луїджi  Грiтi  все   ж   дiйшла   нарештi   до
венецiанського дожа Андреа Грiтi, той негайно вiдкликав iз Стамбула  свого
художника, не давши тому змоги змалювати  султанських  синiв,  а  тепер  з
почуття помсти  Сулеймановi  мав  намiр  приєднатися  до  Священної  лiги,
очолюваної iмператором Карлом, найзапеклiшим ворогом турецького  падишаха.
Менших синiв Баязида й Джихангiра Роксолана не пустила  в  похiд.  Змiнила
вихователя для Баязида - зробила ним  Гасан-агу.  Може,  не  без  затаєної
думки про те, щоб хоч один її  сип  перейняв  щось  дороге  її  серцю.  Бо
помiтила, що прислухається вiн бiльше до її  пiсень,  нiж  до  султанських
барабанiв. Та чи були тi барабани тiльки  султанськими?  Ще  недавно  вони
похмуро мовчали при появi Роксолани; тодi, кола вознеслася над  гаремом  i
народила Сулеймановi чотирьох синiв, барабани  гримiли  їй  навстрiч,  але
барабанщики-дюмбекчi вперто тримали калатушки лиш у лiвiй руцi,  так  нiби
пiдкреслювали  несправжнiсть  i  неповноцiннiсть  султаншi.  Тепер   стала
всемогутньою i єдиною, без суперникiв  i  ворогiв,  дюмбекчi  й  тамбурджi
гатили в барабани обома руками, натовпи стамбульськi  ревли  вiд  захвату,
забачивши  роззолочену  карету  Роксоланину,  запряжену  бiлими  могутнiми
золоторогими волами. То чиї ж нинi барабани - невже тiльки султановi, а не
її теж?
   I чи мають прислухатися до тих барабанiв її дiти?

   П'ЯТЕРИЦЯ

   Самотностi ще не було, вона лиш  маячiла  на  обрiях  снiв,  ще  тiльки
загрозливо, по-тигрячому пiдкрадалась : до молодої жiнки, раз по раз  хижо
шкiрячись, коли одбирано й
   Роксолани синiв, щоб передавати їх  наставленим  султаном  вихователям.
Попервах  не  знала  самотностi  навiть   пiд   час   затяжливих   походiв
Сулейманових, не помiчала  її  за  клопотами  з  дiтьми.  Та  дiти  росли,
вiдходили вiд неї далi й далi, як вiддаляється  пагiлля  вiд  стовбура,  i
вона знала, що не може запобiгти цьому, як не могла б,  скажiмо,  зупинити
рiст дерев. Бо ж i деревам
   боляче. Бачила, як у садах Топкапи садiвники-євнухи пiдстригали кущi  й
дерева, як вовтузилися серед зелених буйнощiв незграбнi й неповороткi, мов
старi велетенськi птахи, клацали безжальним залiзом  з  байдужим  залассям
(яке незбагненне зiставлення!), з похмурою радiстю вiд того, що коли й  не
вбивають життя зовсiм, то  бодай  вкорочують  його  до  тiльки  змога.  Чи
пiдстригають дерева в райських садах? I чи є справдi десь рай?  Коли  пома
його, то треба вигадати, iнакше не знесеш тягаря цього  проклятого  життя.
Та коли буде рай, то  конче  потрiбне  й  пекло.  Для  порiвняння.  I  для
сперечання. Бо все на свiтi має свою  протилежнiсть.  Коли  є  повелителi,
мають бути пiдлеглi. Поряд з володарями повиннi жити злидарi. А вона  була
i володаркою i злидаркою  водночас.  Бо  ж  чим  заволодiла  неподiльно  й
упевнено?  Хiба  що  неволею  та  цими  садами  над  Босфором,   оточеними
непробивними мурами, пильнованими безсонними бостанджiями.
   Султан знову був у походi, а вона нудьгувала в садах гарему, в  очах  у
неї залягала тяжка туга бездомностi, жив у них вiдчай людини,  кинутої  на
безлюдний острiв. Але хто ж мiг зазирнути в  тi  очi?  Покiрливi  служебки
вловлювали трiпотiння вiй, скинення бровою,  посмикування  кутикiв  уст  -
все, як колись всемогутньої Махiдевран, все сталося,  як  мрiялося  колись
маленькiй рабинi Хуррем, всi бажання здiйснювалися, навiть найзухвалiшi. А
чи стала вона щасливiшою i вiльнiшою?
   Птахи трiпотiли на гiллi й перелiтали в  повiтрi  барвистими  клаптями,
метелики, легкi й нiжнi, як муслiновi хустинки, випущенi  з  недбалих  рук
падишахових,  тiшили  око  володарки,  червонi  мурахи  метушилися,   нiби
султанське вiйсько  перед  ворожою  крiпостю,  ящiрки  грiлися  на  сонцi,
вигинаючись, мов молодi одалiски,- для неї те все чи  для  євнухiв?  Бо  ж
повсюди,  хоч  куди  глянь,  євнухи,  євнухи,   євнухи:   лагодять   мури,
пiдстригають дерева, чистять чешми,  посипають  пiском  дорiжки,  зрiзають
троянди. Поки дiти були малi,  здавалося  Роксоланi,  що  довкола  справдi
райськi сади, бо ж  їхня  краса  приносила  стiльки  втiхи  цим  нiжним  i
беззахисним iстотам. Але дiти виростали i,  здається,  навiть  переростали
свою матiр, полишали її в цих садах, а самi рвалися на простiр,  тягнулися
до небес, до чужих для неї, але ж рiдних для них османських  небес.  Чи  й
справдi небо роздiлене мiж державами, як i земля, i  є  небо  рiдне,  а  є
чуже? I кожне має своє сонце, свiй мiсяць, свої зорi, хмари, дощi,  тумани
й вiтри? Дiти вiдгороджували її  вiд  минулого  назавжди,  навiки.  I  вже
нiколи не вернеться вона  додому,  не  зможе  проникнути  туди  навiть  її
незгасна любов до матусi й  жаль  до  вiтця,  нiщо,  нiщо,  лишиться  вона
розп'ята мiж тугою i вiдчаєм,  |  мiж  суттю  й  виявом,  мiж  вiчнiстю  й
щоденнiстю. Коли безпомiчною рабинею потрапила в страшний  гарем,  мала  в
собi безмежнi запаси мужностi, але не володiла силою. Тепер мала силу, але
мужнiсть вiдiбрано дiтьми. Дрижала за  них  майже  по-звiрячому,  затуляла
собою, своїм майбутнiм, своїм життям, пожертвувала для них душу,  помiняла
богiв - одного вiддала й забула, другого взяла, намагаючись зробити  своїм
(чи ж зробила й чи зробить?) - i все заради дiтей. Дiти  народжувалися,  i
перше, що бачили,- це небо i море. Земля приходила до них згодом,  i  була
вона безкрая. А життя? Чи й воно для них безкрає?
   А якi ж дiти! Сини гiнкi, мов кипариси, Мiхрiмах у дванадцять рокiв уже
така заввишки, як її мати, найстарший Мехмед - майже султан,  перейняв  од
свого  'батька  всю  маестатич-нiсть,  всю   владчiсть,   закам'янiння   й
забронзовiння, так нiби вже з колиски готувався до влади. До влади  чи  до
смертi? Поки живе Мустафа, найстарший Сулейманiв син  ще  вiд  тiєї  хижої
черкешенки, над Роксоланиними синами нависав загроза  понищення.  Султаном
стає найстарший, а всi молодшi... Вiд жорстокого  закону  Фатiха  не  було
рятунку. Може, й дiти вiдчували це вже мало не  вiд  колиски  i  дитинство
їхнє кiнчалося в  покої  матерi  їхньої,  бо  щойно  переходили  до  своїх
вихователiв, ставали мовби маленькими султанами, вчилися урочистих жестiв,
поважної  ходи  й  слiв,  зарозумiлостi  й  пихи.  Не  знали   справжнього
дитинства, дитячих iгор, друзiв. Не  могли  погратися  в  ховачка  -  гйоз
юмуджу, в херле-терле з дерев'яною цурочкою, в довгого осла -  узун  ешек,
не   знали   жартiвливих   примовлянь   "калач-малач",    "кiшмiш-мiшмiш",
"чатал-матал". Всi довкола них були тiльки пiдданими й слугами, тому малий
Селiм нiяк не мiг повiрити, що в нього, як i в звичайного простого хлопця,
десять пальцiв на руках, а для Мехмеда його вихователь Шемсi-ефендi наймав
за одну акча бiдних хлопчикiв, щоб султанський син бив  їх,  розвиваючи  в
собi силу, мужнiсть i ненависть  до  ворога.  Для  матерi  всi  вони  були
неоднаковi, як i роки їхнiх  народжень.  У  Мехмеда  пiсля  народження  на
лобику висiялося волосся - прикмети вказували, що буде з норовом, як кiнь,
i чiплятиметься i до людей. У Селiма були жовтуватi очi - мав бути хитрий,
як шайтан. У Баязида родимка над пупиком вказувала на  велике  1  майбуття
хлопчика.  Джихангiр  народився  великоголовим,  що  вказувало  на  розум.
Мiхрiмах смiялася ввi снi - видно, бачила | себе в раю,  а  Баязид  ночами
плакав, може, бачачи когось iз близьких у пеклi.
   П'ятеро дiтей.  Шостого  Абдаллаха  прибрали  вищi  сили  одразу  пiсля
народження, може, саме для того, щоб  ствердилося  велике  число  "п'ять":
Мехмед, Селiм, Баязид, Джихангiр, Мiхрiмах. П'ятеро дiтей, як  п'ять  сил,
що спрямовують людське життя: володар i народ  -  себто  влада  й  покора;
отець i син - тобто батьки й дiти; муж i  жона,  тобто  чоловiк  i  жiнка;
старшi i молодшi брати, тобто поколiння людськi; нарештi  -  друзi,  себто
люди як такi. В числi "п'ять" найповнiше втiлена iдея цiльностi, як вищого
вияву рiзнорiдностi. Все розпадається на частини, та над ним - злиття  рiк
i морiв - людське життя єдине i неповторне.
   Але бачила вона, що дiти її ростуть  без  друзiв,  i  нiчого  не  могла
вдiяти. Помiчала, що немає мiж ними братської любовi, а тiльки суперництво
й ворожнеча, за  якими  маячила  смерть  насильницька,  i  не  могла  тому
запобiгти. Бо хiба й сама не жила в цьому непевному  свiтi,  де  все  було
примарне, загадкове  й  загрозливе:  пишнi  урочистостi,  впертi  молiння,
розкiш, золото, коран, крики муедзинiв, грюкiт гармат, яничарський лемент,
страхи, брязкiт ланцюгiв, ревiння звiрiв, пошепти, метушнява  й  тупотнява
євнухiв,  загадковi   слова,   пiдслухи,   наклепи,   затаєна   ворожнеча,
зрадливiсть i насильство, насильство. Чи не тому у  великого  Навої  перша
поема з його "П'ятерицi" зветься "Сум'яття праведних" i є  там  слова:  "О
ти, чию руку змiцнює влада, адже путь твоя веде до насильства,  насильство
твоє над людьми не поменшується, але ти твориш його й над собою самим". Як
це гiрко i як справедливо.
   П'ять, десять, п'ятнадцять рокiв життя в  гаремi.  Змагалася  за  себе,
тодi думала тiльки про маленьких  дiточок  своїх,  днi  й  ночi  з'їдалися
безсонням i клопотами, час її знищувався без остачi, тепер  нарештi  могла
озирнутися, розпростатися, зiтхнути вiльнiше, подумати про майбуття своє й
своїх дiтей, знову мала час для досконалення свого розуму, час  для  книг,
може, й для величi. Мала час? Здивуванню її не було меж, коли виявила,  що
тепер часу ще менше, нiж тодi, коли  клопоталася  з  малими  дiтьми.  Тодi
подiї наглили, вiтри пiдганяли,  якiсь  незримi  сили  штовхали  вперед  i
вперед, i мовби самi  дияволи  пiдхльостували  тебе,  заповзявшись  або  ж
покiнчити з тобою, або стати свiдками твого вознесiння над душами ницими й
нiкчемними. Мабуть,  час  має  здатнiсть  ущiльнюватися  в  найнапруженiшi
перiоди твого життя, коли ж настає розслаблення, тодi та невидима  пружина
(а може, рука бога-тiльки ж  якого  бога!),  яка  з  розумною  жорстокiстю
стискувала все: i час, i подiї, i життя довкола, теж розслаблюється, i вже
не дмуть вiтри, не наглять подiї, вгамовуються  навiть  дияволи  неспокою,
настає тиша, лiнива розманiженiсть, нiкчемнiсть, мало не вмирання. А  тому
для  справжньої  людини  порятунок  тiльки   в   напруженнi,   у   вiчному
невдоволеннi досягнутим i зробленим.
   П'ятнадцять рокiв оддала своїм дiтям, а чого досягла, чого добилася для
них? Страх i непевнiсть супроводжували народження кожного з них,  страх  i
непевнiсть i  далi  нависали  над  ними.  Поки  над  Роксоланиними  синами
вивищувався їхнiй старший брат вiд черкешенки Мустафа, Роксолана не  могла
мати спокою. В степи брестиму, як голубка  густиму.  Ой  горе  тiй  чайцi,
чаєчцi-небозi, що вивела чаєняток при битiй дорозi...
   Султан не виявляв своєї волi. Тримав усiх своїх  синiв  у  столицi,  не
посилав нiкого в провiнцiї на  самостiйне  управлiння,  не  називав  свого
спадкоємця, хоч вiд нього ждали цього вирiшення щодня  й  щогодини.  Ждала
валiде, ждав великий  муфтiй,  ждали  яничари,  ждали  вiзири,  ждала  вся
iмперiя i  передовсiм  ждали  двi  жони:  колишня  улюблениця  Махiдевран,
зiпхнута в невiдомiсть  i  пониження,  i  нинiшня  володарка  Хасекi,  яка
заволодiла серцем Сулеймана, але виразно бачила  своє  цiлковите  безсилля
перед жорстокою долею. Що принесе доля її дiтям?
   Перед смертю валiде вирвала в Сулеймана обiцянку послати свого старшого
сина в Манiсу, в ту саму провiнцiю Сарухан, куди колись послав його самого
султан Селiм, що був хоч i жорстокий, але, бач, справедливий,  бо  полишив
для свого сина трон. Манiса вiдтодi стала  першим  схiдцем  до  трону  для
майбутнього  падишаха.  Провiнцiя  Сарухан  не  пiдлягала   анатолiйському
беглербогу, вона вважалася мовби часткою  султанського  двору  доти,  поки
сяде в нiй майбутнiй наступник найвищої влад її.
   Сулейман пообiцяв  матерi  послати  Мустафу  в  Манiсу,  але  не  встиг
виконати свою обiцянку, валiде вмерла, Мустафа сидiв у Стамбулi, Роксолана
молила всiх богiв, щоб султан змiсив своє рiшення,  та  втрутився  великий
муфтiй Ксмаль-паша-задо, який теж був при смертi, вiн домiгся,  що  султан
заприсягнувся на коранi виконати свою обiтницю перед покiйною  матiр'ю.  I
сталося: Мустафа зi своїми яничарами, з невеличким гаремом, з матiр'ю, яка
вже, мабуть, смакувала в душi, як стане вона колись  всемогутньою  валiде,
урочисто виїхав iз Стамбула,  щоб  сiсти  в  Манiсi,  звiдки  батько  його
вирушав колись до Золотого султанського трону, бо ж звiдки прийшли Османи,
туди посилають своїх спадкоємцiв, щоб знов приходили тiльки звiдти.  Сорок
тисяч дукатiв рiчного прибутку, самостiйнiсть i сподiвання  на  престол  -
ось що вивозив iз Стамбула Мустафа, розкiшний i  пихатий,  як  його  мати,
довгошиїй i поважний, як великий його батько. Коли  б  це  сталося  ще  за
життя валiде, не знати, що було б з Роксоланою, як перенесла б вона  це  i
чи й пережила б, попри всю її  твердiсть.  Але  тепер  над  Сулейманом  не
тяжiла незбагненна влада султанської матерi, був вiльний  у  вчинках,  мiг
дозволити собi все, що може дозволити можновладець, то ж i повiв вiн  свою
Хуррем Хасекi до стамбульського кадiя в Айя-Софiю i урочисто проголосив її
своєю  законною  дружиною.  Старшого  сина  Роксоланиного  Мехмеда   майже
водночас з Мустафою було послано султанським намiсником в  Едiрне,  що  не
могло,  ясна  рiч,  дорiвнюватися  самостiйному  правлiнню  в  Манiсi,  та
водночас i по позбавляло Мехмеда великих надiй, надто що султан так  i  не
назвав досi  свого  наступника.  Чи  вичiкував,  який  з  синiв  виявиться
спритнiшим i смiливiшим? Бо ж тiльки такi пробиваються до  влади.  Хоч  як
там було, Роксолана лише тепер збагнула, що найбiльшi її страхи й терзання
тiльки  починаються.  Могла  б  заспокоїтися  хiба  що  тодi,  коли  б  її
первiсток, її улюбленець, її Мемiш, який принiс  колись  їй  визволення  з
рабства,  спокiйно  сiв  у  Манiсi  замiсть  Мустафи,  хай   не   названий
наступником тропу,  хай  не  возвеличений  перед  усiєю  iмперiєю,  але  ж
однаково в сподiваннi найвищого, бо тiльки з того далекого  й  загадкового
города, в якому нiколи не була, чомусь ждала щастя для себе  й  для  свого
сина. Але в Манiсi тим часом сидiв Мустафа, а щоб усунути  його,  потрiбна
цiла вiчнiсть, бо в цiй величезнiй державi все робилося всупереч здоровому
глузду:
   Те, що треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а  те,
що могло бути навiть злочинним, сповнювалося негайно.
   П'ятеро дiтей привела вона Сулеймановi. П'ятериця. Мов п'ять  зовнiшнiх
чуттiв людських: зiр, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять почуттiв душевних:
радiсть,  гнiв,  бажання,  страх,  горе;  мов  п'ять  призначень  держави:
законодавство, виконання, суд, виховання, перевiрка.
   А чи буде щастя для її дiтей? I чи стала б щасливiшою, коли б  народила
султановi  десять  або  й  п'ятнадцять  дiтей  -  по  дитинi  щороку?  Он,
розповiдають, у Адiльджовазi одна курдка одразу  народила  сорок  дiтей  -
двадцять хлопчикiв i двадцять дiвчаток, султан навiть  звелiв  занести  цю
вигадану подiю в лiтопис свого царства. Та коли б навiть таке  могло  бути
правдою, то хiба щастя залежить вiд кiлькостi?
   Знову й знову поставав перед очима в Роксолани гостряк  тої  вершини  в
Родопах, на яку вони дерлися з султаном i на якiй не виявилося  мiсця  для
двох.
   Лише тепер спiзнала Роксолана, що таке справжнiй розпач. Не мала з  ким
порадитися, не знала, в кого просити помочi. Поки була маленькою рабинею в
гаремi, їй могли й спiвчувати, тепер  -  хiба  що  ненавидiти.  Досягнувши
найвищої влади, побачила, що досягнула лише вершин  безсилля.  Призначення
людини на землi - дати  продовження  своєму  роду.  Все  iнше  -  суєта  й
вигадки.  А  вона  тiльки  й  досягнула,  що  поставила  своїх  дiтей  Пiд
смертельну загрозу, i що вище пiдiймалася, то бiльшою була загроза для  її
дiтей, бо на тих висотах лишалася тiльки влада, а влада не знає жалю.
   Справжнього жаху зазнала Роксолана, довiдавшись про  те,  що  Сулеймана
мало не вбито в походi. У Балонi на березi моря, куди  прийшов  султан  iз
своїм вiйськом (а йшов туди лиш для того, щоб випробувати сераскером свого
нового зятя, мужа ненависної Хатiджi Лютфi-пашу!),  вночi  до  османського
табору прокрався сербський гайдук Дам'ян, який хотiв убити султана в  його
шатрi. Гайдука видав трiск сухої галузки, на яку необачно наступив.  Серба
посiкли яничари, султан уцiлiв, уцiлiла й Роксолана з своїми дiтьми, бо  ж
iнакше Мустафа першим прискочив би з Манiси до Стамбула, сiв би на трон, i
тодi - закон Фатiха й помста розсатанiлої черкешенки i її торжество. А яка
жiнка знесе торжество суперницi? Вже лiпше смерть!
   Мерщiй написала Сулеiiмановi розпачливу газель, яку  хотiла  б  послати
вже й не з гонцем, а з перелiтними птахами, як Меджнун  до  своєї  коханої
Лейли:
   Уже й не вiрю, що ти вернешся колись.
   Рятунку!

   Чи ж дочекаюсь, щоб почути голос твiй?
   Рятунку!
   Шукаючи до тебе путь, здолать змогла б я
   Не тiльки простiр, а й безжальнiсть душ.
   Рятунку!
   Нiмi свiти в мiй сон тривожний рвуться,
   I я, прокинувшись, розпачливо кричу:
   "Рятунку!"
   Нiхто, крiм вранiшнього вiтру, вже не стукне
   В мої забутi дверi, я стогну:
   "Рятунку!"
   Коли ж вiддасть менi тебе вiйна ревнива,
   Прекрасного, неначе свiтло й тiнь?
   Рятунку!
   Терплячою хiба що стати, нiби камiнь
   Або кора старих дерев?
   Рятунку!
   Несила Хасекi чекати довше,
   В розпуцi кличучи тебе, султане мiй,-
   Рятунку!
   Страх не за себе, а за дiтей своїх водив її рукою, коли вночi  складала
цю газель для султана. Любила чи ненавидiла того чоловiка  -  не  знала  й
сама, але молила всiх богiв, щоб дарували йому життя, щоб був вiн  живий,i
не так для неї, як для її дiтей.
   Iстинно: "Зпайте, що вашi багатства i вашi дiти - випробування".

   СТОВПИ

   Будiвлi тримаються на стовпах, царства - па  вiрних  людях.  В  Османiв
нiхто не знав, ким буде, яка висока (або й нiкчемна) доля його жде,-  i  в
цьому була вся принаднiсть життя, його вiдкритiсть i приступнiсть. Може, й
ця  держава  стала  такою  могутньою   завдяки   незнанню   людьми   свого
призначення. Бо в кожного - необмеженi можливостi, кожен мiг дiйти  навiть
до звання великого вiзира, аби лиш зумiв першим крикнути "Аллах великий!",
першим змахнути шаблею i  опинитися  на  мурi  ворожої  фортецi.  Надiя  i
вiдчай, насолода успiху й передчуття катастрофи, голос здорового глузду  i
дикий шал пристрастей, тверезий розум i химернi  примхи  долi  -  все  це,
здавалося, було незнане й .чуже  османцям,  якi  жили  тiльки  вiйною,  не
вiдаючи нiяких вiдхилень, жодного кроку за її межi, так нiби мали шори вже
й не на очах, а в свiдомостi. Про вiйну згадували, жили  нею,  наповнювала
вона все їхнє iснування, їхнi думи,  розмови,  спогади,  сни  i  безсоння.
Знали,  що  для  вiйни  найперше   потрiбна   нестримнiсть,   вiдчайдушна,
божевiльна хоробрiсть, i щоразу виказували її з  такою  несамовитiстю,  що
могло  видатися,  нiби  це  вже  й  не   людська   мужнiсть,   а   звiряче
безрозсудство.
   Але знали, що завжди над ними  стоїть  султан  i  все  бачить  i  гiдно
винагородить хоробрiсть, поставивши заслуженiших на мiсце лiнивих, бо всiх
можна замiнити,  крiм  самого  себе.  До  влади  пробиралися  не  вмiлi  й
досвiдченi i навiть не багатi, а смiливi, спритнi й нахабнi.
   Пiсля  Iбрагiма  великим  вiзиром  названо  було  арбанаса   Аяса-пашу,
чоловiка, який не мiг стулити двох слiв, зате в битвах був завжди  перший,
пайголоснiше вигукував "Аллах великий!", а шаблею  мiг  перерубати  навпiл
коня з вершником на ньому i найтовщу пухову перину. Цей чоловiк складався,
власне, з самого тулуба. Враження ще посилювалося вiд  того,  що  Аяс-паша
носив широчезнi шаровари, в яких геть потопали його  коротенькi  нiжки.  В
потужному, як кам'яний стовп, тулубi Аяса-пашi було стiльки звiрячої сили,
що вiн розтрачував її навсiбiч з невтомнiстю просто лиховiсною: в  походах
не злазив з коня, в битвах не знав  перепочинку,  в  диванi  мiг  засiдати
мiсяцями, так нiби не їв, не спав, гарем мав найбiльший в iмперiї i  дiтей
з наложницями й жонами сплодив понад сотню. Ставши  великим  вiзиром,  вiн
попросився па прийом до султаншi, i вона милостиво прийняла його в  кйошку
Гюльхане на  бiлих  килимах,  всадовила  великого  вiзира  навпроти  себе,
звелiла принести навiть вина. Сiвши, Аяс-паша майже не  поменшав,  стирчав
перед нею стовпом, дивився дурнооко, щось говорив, але що саме,  Роксолана
не могла збагнути.
   Вона  сказала  Аясу-пашi  щось   ласкаве,   попросила   його   говорити
спокiйнiше, але вiн забелькотiв ще нерозбiрливiше, i тодi султанша звелiла
служебкам принести письмове приладдя для великого вiзира. Хай  вiн  напише
все, що хотiв сказати, щоб вона могла  прочитати  й  не  сама,  а  з  його
величнiстю падишахом, хай продовжить аллах його тiнь на землi.
   Арбанас вхопив перо i, розбризкуючи блакитний атрамент,  рвучи  дорогий
шовковий папiр, став  карлякати  так  само  швидко,  як  говорив,  i  коли
простягнув аркуш султаншi, то вона не побачила там нiяких лiтер i  нiякого
письма,  а  тiльки  звивистi  гадючки,  якi  повзли  навкiс  по  аркушевi,
чiплялися одна за одну, намагалися проковтнути одна одну або хоч вiдкусити
хвоста.
   - Гаразд,усмiхнулася Роксолана до збаранiлого Аяса-пашi,- ми прочитаємо
це з його величнiстю.  Як  сказано:  "Аллах  дає  знати  чоловiковi  через
тростину для писання те, чого вiн не знав".
   Коли розповiдала  Сулеймановi  про  великого  вiзира  й  показала  його
марлякання, султан сказав:
   - Я знаю про нього все.  Може,  такий  чоловiк  саме  й  потрiбний  для
царства. Вiн справдi дурень, зате вiрний i  непiдкупний.  А  сказати  тобi
хотiв, що саме вiн  з  великим  драгоманом  Юнус-бегом  завалив  Iбрагiма,
викривши його пiдле нутро.
   - Хiба то не ви, мiй повелителю, без будь-чиєї помочi  вчасно  розкрили
злочиннi замiри Iбрагiма?
   - На мене найшло заслiплення. Але менi вiдкрили очi.
   - Ви просто занадто довго терпiли поряд з своєю справедливою i  свiтлою
особою цього темного чоловiка, що  нагадував  фракiйського  царя  Дiомеда,
який годував коней людським  м'ясом.  Аяс-паша  не  має  нiяких  особливих
заслуг. Хiба можна в державi, де  повно  розумних  людей,  допускати,  щоб
великими вiзирами ставали або негiдники або дурнi?
   -  А  як  знайти  розумних,  як?  -  понуро  поспитав  султан.  Старого
Касима-пашу султан нарештi вiдпустив на вiдпочинок, а другим вiзиром  взяв
румелiйського беглербега Лютфi-пашу, якого одружив з сестрою Хатiджею, щоб
не дати їй сумувати за Iбрагiмом. Лютфi-паша, в противагу  Аясу-пашi,  був
чоловiк обiзнаний, воїн i дипломат, мав нестримний норов як у битвах,  так
i в пороках, любив хлопчикiв, ненавидiв жiнок, коли  згодом  став  великим
вiзиром (Аяс-паша вмер од мору), велiв виловлювати  в  Стамбулi  зрадливих
жiнок i вирiзати їм бритвою  такi  частини  тiла,  що  соромно  й  казати.
Хатiджа назвала чоловiка безстидником, вiн побив її, султан довiдався  про
все те, i Лютфi-пашу голим  посаджено  на  вiслюка  й  вивезено  за  брами
Стамбула. Ще багато лiт  проведе  вiн  у  засланнi  в  приморському  мiстi
Дiмотицi й напише там Османську iсторiю i "Асаф-наме" - книгу  про  посаду
великого вiзира.
   Мiсце Лютфi-пашi займе євнух Сулейман-паша,  якого  султан  прикличе  з
Єгипту. Сулейман-паша на той час мав уже вiсiмдесят рокiв,  був  малий  на
зрiст, але великої хоробростi й ще бiльшої грубостi. Був такий товстий, що
не  мiг  сам  пiдвестися  з  постелi,  i  його   знiмали   четверо   слуг.
Сулейман-паша був лютий, як  усi  євнухи,  з  його  появою  в  диванi  там
завирувало й заклекотiло, мов у казанi з чорбою, євнух обгризався з  усiма
вiзирами,  мало  не  гримав  i  на  самого  султана.  Сулейман   загадково
усмiхався, слухаючи колотнечу в диванi. Доповнював своїми вiзирами себе  у
всьому, чого був позбавлений вiд природи. Вважав, що надiлений тiльки всiм
високим, а позбавлений - низького.  Був  головою  царства,  яка  завжди  в
небесах i в хмарах. Вiзири ж мали бути ногами,  якi  глибоко  вгрузають  в
бруд щоденностi. Вже спробував пiднести одного з них до своєї висоти. А що
з того вийшло? Iбрагiм замахнувся на  найвищу  владу  -  i  його  довелося
усунути. З Iбрагiмом боялися сперечатись,  тому  всi  справи  вирiшувалися
iнодi з зайвою поквапливiстю, вiд чого поволi зникав необхiдний  спокiй  у
державi й над усiм нависала якась незбагненна  загроза.  Iбрагiм  набрався
нахабства говорити й писати: "Я сказав", "Я вирiшив", "Я вважаю",- тодi як
таке право мав тiльки султан, бо ж лише  вiн  надiлений  особистiстю,  всi
iншi - безликий натовп,  пiдлеглi,  пiдданi,  раби.  Нiхто  не  має  права
казати: "Моя думка", "Я вимагаю", "Я прошу", "Менi потрiбно". Треба казати
тiльки: "Є думка", "Ми просимо", "Потрiбно". Лише тодi  людина  може  бути
спокiйною, бо її нiхто не звинуватить на  випадок  невдачi.  Виннi  будуть
усi, отже, нiхто. Також нiколи не треба квапитися з рiшеннями, i що бiльше
гризуться в диванi вiзири, то лiпше для  iмперiї,  бо  все  має,  зрештою,
залежати вiд султана. Рiшучiсть потрiбна лише при штурмi ворожих крiпостей
i могильникам, якi мають точно знати,  де  копати  вашi  могили,  бо  й  у
могильникiв i в тих, хто проливає кров, єдиний покровитель - Каїн, що,  як
вiдомо, без  вагань  убив  рiдного  брата,  приревнувавши  його  до  своєї
дiвчини.
   З життя була усунена будь-яка можливiсть особистого iснування.  Iмперiя
- мов Топкапи, i Топкапи - мов iмперiя, а  над  ними  султан  з  безмежною
владою, яка унеможливлювала навiть саму думку про приватне життя пiдданих.
Нiхто не належав собi нi в постелi, нi  в  могилi.  Султанський  диван  не
становив винятку, бо ж вiзири були пiднятi лише над простим народом, а  не
вад султаном, були стовпами,  на  яких  тримався  Золотий  трон  падишаха,
мертвим деревом i мертвим каменем, та  й  усе.  Лiнощi,  дурiсть  i  страх
наповнювали душi вiзирiв, i вони  трепетали  перед  султаном.  Але  ж  мiг
султан узяти собi й розумного помiчника, щоб ще бiльше налякати дурнiв?
   Нiхто ще про те не знав.

   РУЇНИ

   Сулейман знов  перемiрював  простори  з  своїм  велетенським  вiйськом,
наповнював надра небес грюкотом барабанiв,  слави  i  влади,  страхiтливою
величчю своєю жбурляв прах жаху в очi ворогам i  самому  Марсу.  Вiн  брав
простори, як  жiнку,  вiн  гвалтував  їх,  весь  свiт  довкола  нього  мав
слугувати лиш знаряддям кари або ж насолод. Жiнки  не  становили  винятку.
"Дай нам од наших жон i нащадкiв прохолоду очей".
   Мала Хуррем була така сильна особистiсть, що вiн мимоволi вимушений був
визнати iснування поряд з собою ще когось. Перше  бажання  було:  усунути,
знищити. Пiсля першої ночi з малою рабинею спробував не  думати  про  неї,
забути, але з жахом, а тодi з солодким вдоволенням переконався  в  марнотi
своїх  зусиль,  пронiсши  голос  дивної  дiвчини  по  безмежних  просторах
слов'янських земель, якi вiднинi мали стати османськими. Тепер уже не  був
єдиний i самотнiй на цьому свiтi, де все  мало  слугувати  лиш  вдоволенню
його примх, бажань i надiй. Була ще людина - це  приголомшило,  здивувало,
роздратувало, а тодi настала якась розслабленiсть i  навiть  розчуленiсть,
так нiби вiднинi вiн  теж  належав  не  до  захмарних  небожителiв,  а  до
звичайних людей. Люди ще не  народжуються  справжнiми  людьми,  ними  вони
можуть або не можуть стати. Це велика наука, осягнути яку вдається  далеко
не всiм. Якби Сулеймановi хтось сказав, що ця жiнка змiнила його  бодай  у
дрiбницях, султан би тiльки похмуро всмiхнувся. Змiнювати свiт i людей мiг
тiльки вiн, сам уперто триваючи в своїй  високiй  неприступностi.  В  його
кровi жив голос  сельджукiв,  споконвiчних  кочовикiв,  якi  перемiряли  з
своїми отарами й табунами пiвсвiту, i той голос кровi  гнав  його  далi  й
далi, i вiн не мiг усидiти навiть у своїй велетенськiй столицi,  в  своєму
розкiшному палацi, коло жiнки, яка стала найдорожчою iстотою на свiтi,  бо
внесла в його життя те, чого вiн сам не мав,- серце,  душу,  пристрасть  i
навiть - страшно й дивно мовити - любов. Вiн, що знав тiльки силу, спiзнав
теплу глибину любовi, i не  того  тваринного  почуття,  що  замикається  в
темних океанах плотi, а невловимого й незримого, нiби зiтканого з небесних
золотих нитей, якi навiки прив'язали його до цiєї загадкової жiнки, до  її
голосу, до її очей, до її рубiнового усмiху. Коли  пiсля  замаху  на  його
життя одержав вiд Хуррем  сповнену  розтривоженостi  газель,  склав  їй  у
вiдповiдь свою газель, яка починалася словами: "Нехай рубiн твiй  од  всiх
лих мене рятує". Мав на гадцi не той рубiн, що носив на своєму тюрбанi,  а
рубiн її безсмертного усмiху. Вiрив, що житиме, поки живе на її устах  той
загадковий усмiх. Ще писав своїй султаншi:  "Не  дочекаюся,  щоб  побачити
тебе, прекрасну, як божа мудрiсть".
   Але сам був тим часом далеко i повернувся з вiйськом, так нiчого  й  не
завоювавши, вже пiзньої осенi, щоб одразу ж заповiсти  новий  похiд  проти
молдавського господаря Петра Рареша. Куди, навiщо? Знов лелеки в болотах i
вiйсько  на  дорогах?  Що  бiльше  загарбував  султан  земель,  то  бiльше
виснажував державу, бо вiйна завжди коштує дорожче, нiж  сподiвана  здобич
вiд неї. Його слух повнився лихими вiстями,  яким  не  було  нi  лiку,  нi
кiнця: то засуха, то зливи, то чума, то недорiд, то падiж скоту, то  хтось
убитий, то десь заколот, повстали племена, зрадив якийсь паша. Але яке  до
всього того дiло султановi, над яким - цiла держава! I  вiн  знов  i  знов
вирушав у походи, рятувався в тих походах од усiх ймовiрних лих,  страждав
щоразу од розлук з Хуррем, але водночас  мав  од  того  якусь  незбагненну
втiху,  бо  розлуки  були  мов  гiркий  дим  од  опiю,  вони   баламутили,
одурманювали i щоразу обiцяли незбагненну солодкiсть зустрiчi, коли Хуррем
iшла до нього, граючи своїм рубiновим усмiхом,  а  пiд  тонким  шовком  її
сорочки круглилися  груди,  мов  двоє  великих  теплих  голубiв.  Ось  так
починався колись свiт, i так починатиметься вiн вiчно!
   Роксолана знала, що султан знов i знов iтиме в походи,  бо  не  належав
сам собi, а тiльки якiйсь темнiй i  дикiй  силi,  яка  звалася  османською
державою, але щоб так швидко вирушав iз столицi, щойно повернувшись  туди?
Затримати  його  не  могла,  безсилими  були  тут  усi  газелi,   складенi
найбiльшими поетами, тому заспiвала султановi, коли вночi  лишилися  самi,
своєї пiснi, хай розумiє чи не розумiє,  зате  почує:  "Привикайте,  чорнi
очi, самi ночувати: нема ж мого миленького, нi з ким  розмовляти.  Нема  ж
мого миленького, рожевого цвiту,  ой  нема  з  ким  розмовляти  до  бiлого
свiту".
   Чомусь вiн вважав, що спiв її зостався десь позаду, в тих перших  їхнiх
ночах, до яких тепер не мiг пробитися навiть спогадом. А вона  несподiвано
вiдродилася так само юною, як тодi,  коли  спiвала  йому  й  приспiвувала,
обплiтала його  поглядами,  словами,  обiцянками,  крутiйством,  нiжнiстю,
зiтханнями, притишеним голосом. Час був безсилий проти неї. Маленькi жiнки
нiби й не старiють, час i стихiї їх  обминають.  Маленька  пiщинка  завжди
залишається пiщинкою, тодi як навiть  могутнi  гори  руйнуються  пiд  дiєю
стихiй, i що вищi вони, то тяжчi й  страхiтливiшi  руйнування  на  їхньому
велетенському тiлi.
   - Ти, як грiх, що нiколи не має вiку,- шенотiв їй Сулейман.
   - За грiхи доводиться розплачуватися,- так само пошепки вiдповiла  йому
Роксолана.
   - Я готовий заплатити найвищу цiну. Я кину тобi до нiг весь свiт.
   Вона промовчала. Що їй свiт, що їй рай i пекло?  Була  для  себе  цiлим
свiтом, рай i пекло носила в  своїй  душi.  Народилася  доброю,  тепер  її
хотiли зробити злою. Кров цього чоловiка падала на неї i на її дiтей, i не
було рятунку.
   Роксолана тяжко застогнала. Сулейман стривожено обняв  її.  Незбагненна
жiнка - зiткана зi спiвiв i стогонiв.
   - Що тобi? Ти недужа? Чому не сказала?
   - У мене зранена душа.
   - Назви менi винних. Вони будуть негайно покарани.
   - А коли винних нема?
   - Такого не може бути.
   - Менi страшно за своїх дiтей.
   - Поки я живий, вони всi будуть щасливi.
   - Я молитиму аллаха, щоб ви жили вiчно, мiй повелителю.
   - Але тiльки разом з тобою.
   - А ви знов пiдете в похiд. I там, де рiс хлiб, здiйматиметься лиш  пил
вiд султанських вiйськ.
   - Щедрi плоди й хоробрi воїни не народжуються в тiй самiй землi.
   - Мала втiха. Менi страшно жити серед руїн, ваша величнiсть.
   - Серед руїн?  Моя  Хасекi!  Ти  живеш  у  найпишнiшiй  столицi  свiту!
Найбiльший зодчий усiх часiв Коджа Сiнан споруджує джамiї, що перевершують
усе знане, будує медресе, якi змагаються  своїми  склепiннями  з  небесною
банею, ставить мiнарети, стрункi, як  божа  мисль.  А  нашi  чаршiї,  пашi
палаци, нашi мости - де ще в свiтi є щось подiбне?
   - Але й руїн таких, як тут, мабуть, немає нiде в свiтi.  Без  вас  менi
було тоскно й тяжко, я часто виїздила  за  мури  Топ-капи  i  дивилася  на
Стамбул. I що ж я там бачила найчастiше?
   - - Тебе хтось образив? Принизив твою султанську  гiднiсть?  Вона  тихо
засмiялася. Аби ж то! Яка то дрiбниця - образа  гiдностi  чи  маєстату.  А
коли iнше? Коли перед твоїми  очима  порушується  таємнича  рiвновага  мiж
духом i матерiальними масами, сили природи  визволяються  i  в  нестримних
буйнощах своїх хоронять усi марнi зусилля людськi? Природа  нiби  мститься
за насильство духу, який закував її в свої форми краси й  доцiльностi,-  i
ворожнеча, ворожнеча повсюди, мов прiрва бездонна. Так, вона бачила все: i
мечетi, й медресе, i фонтани та  акведуки,  палаци  й  античнi  мури.  Але
бачила водночас i бездомних, якi туляться попiд мурами, i здавалося їй, що
й сама вона живе на руїнах, бо має зруйновану душу.
   - Хто насмiлився зробити це? - знов  не  витерпiв  султан,  хоч  уже  й
розумiв усю безглуздiсть своїх запитань.
   Чом би мала вона йому вiдповiдати? Говорила про своє, не дбаючи, слухає
її Сулейман чи нi, мовби говорила до самої себе, прислухаючись до  власних
слiв, може, й не згоджуючись з ними.
   Безглузда випадковiсть руїн  i  всього  її  життя.  Тiльки  творення  -
людська рiч, руйнування - це злi сили дияволiчнi. Одне позноситься  ввись,
друге тяжiє донизу i неминуче веде до приниження духу. Свiт уже нiколи  не
зацвiте бiльше в  руїнах  -  там  тiльки  диявольськi  гримаси  ув'язнених
демонiв природи, царство духiв, нетривке, безплотне, без  м'яких  покровiв
краси, жорстоко оголене в мертвих зламах. Але, з другого боку, може, руїни
потрiбнi для гострiшого вiдчуття сили  i  безсмертя  життя?  Бо,  зрештою,
всяке буття має занепасти, щоб стати доступним тим силам, якi здатнi  його
вiдродити. I, власне, вся принаднiсть життя зосереджена в тiй митi  вiдчаю
i болю, пiсля якої має настати нове народження.  Тому,  може,  вiчний  мир
тiльки  в  руїнах,  i  їхня  спокiйна  цiльнiсть  змирила  її  з  рабським
становищем...
   Вiн знов не стерпiв i майже грубо нагадав їй,  що  вона  вже  давно  не
рабиня, а всемогутня султанша.
   - Султанша над чим? Володарка чого? Розбитих  дзеркал  Iбрагiмових?  Чи
садiв гарему, пiдстрижених євнухами ще з  бiльшою  жорстокiстю,  нiж  вони
самi були покалiченi життям? Менi здається,що щастя людини - тiльки  в  її
дитинствi. Повернутися  !  туди  бодай  краєчком  душi  -  i  вже  був  би
найщасливiший на свiтi. ? '
   - На жаль, це неможливо,- глухо  промовив  Сулейман.-  Нiхто  цього  не
зможе зробити, i що вище стоїть людина, то менше в неї такої змоги.
   - Боже, я знаю про це. А дитинство сниться золотими снами,  пiсля  яких
прокидаєшся в холодi й страховi, i в душi якiсь трепети. Ваша  величнiсть,
помочiть менi, порятуйте мене!
   Вiн тяжко й незграбно зворухнувся коло неї на широкому  ложi,  погладив
її волосся, гладив довго й нiжно, аж диво брало, де стiльки нiжностi могло
взятися в цього похмурого чоловiка.  Не  пам'ятала,  щоб  бодай  один  раз
погладив голову комусь з синiв. Коли  вмерла  валiде,  не  пiшов  востаннє
поглянути на матiр, закрити їй очi, поцiлувати в чоло, звелiв  поховати  з
належною урочистiстю - i все. Роксолана тодi вжахнулася. Невже вона  могла
любити цього нелюда? Держава, закон, вiйна. А життя? Чи берiг усю нiжнiсть
тiльки для своєї Хасекi?Грiх було б не скористатися з цього, надто що й не
для себе, а для добра своєї землi.
   - Ваша величнiсть, я хотiла б попросити вас.
   - Немає нiчого, що б я не зробив для тебе, коли бог буде милосердним до
пас.
   - Коли пiдете на Молдавiю, вiзьмiть з собою малого Ваязида.
   - Я готовий узяти всiх своїх синiв, щоб  вони  вчилися  великої  справи
вiйни.
   - Нi, самого лиш Баязида з його вихователем Гасан-агою, i дозвольте  їм
обом поїхати i побувати в моєму рiдному Рогатинi.
   - В Рогатинi? А що це таке?
   - Ваша величнiсть! Це мiсто, де я народилася.
   - Ти досi його не забула?
   - Як можна забути? В мене рветься душа вiд самого тiльки  цього  слова.
Але я султанша i не можу нiкуди виїхати з цiєї землi. Хай поїде  мiй  син.
Ви дасте йому супровiд для захисту. Там зовсiм недалеко вiд Сучави. Два чи
три кiннi переходи.А яка там земля! Вся зелена, зелена, як прапор пророка,
i потоки течуть чистi, як благословення, i лiси шумлять, як небеснi вiтри.
Коли б могла, то спала б, як тi лiси, i жила б, як тi лiси.  Хай  наш  син
побачить ту землю, ваша величнiсть.

   Вiн хотiв спитати, чому саме Баязид, а не найстарший їхнiй  син  Мехмед
або не  Селiм,  найжвавiший  з  усiх  дiтей,  але  вирiшив,  що  це  нижче
султанської гiдностi. Сказав тiльки: "Я  подумаю  над  цим"  -  i  жадiбно
вдихнув запах її тiла. Це тiло осявало темний круг його життя, i  хоч  вiн
щоразу вперто втiкав од Хур-рем, але, мабуть, робив те лиш для  того,  щоб
повертатися до неї знов i знов, зазнаючи дедалi бiльшого щастя спiткання й
пiзнання, окрiм того, вiдстань мiж ними давала змогу для  високих  насолод
духу, а тут уже не було духу - сама плоть, палюча, запаморочлива, солодка,
як смерть.
   Падала в його чiпкi, пожадливi обiйми нага, як  плiд  у  сонних  садах,
вiддавала тiло майже без жалю, а  душу  ховала,  як  правду  вiд  тиранiв.
Справжня правда нiколи до кiнця не буває висловлена мiж людьми, надто  мiж
чоловiком i жiнкою. Чи хотiла б вона стати  чоловiком?  Нiколи  й  нiзащо!
Може, справдi зазнавала понижень вiд цього чоловiка,  випрошуючи  в  нього
все в постелi i тiльки в постелi (те, що вдень трудне, вночi стає  легке),
зате вiдчувала перевагу над похмурим чоловiчим свiтом, який не знає  щастя
нiжностi, якому чуже доброчинство терплячостi.  Чомусь  думала,  що  жiнки
розпромiнюють свiтло, а чоловiки тiльки поглинають його, вони темнi  самi,
й темрява панує довкола них, i жiнки осявають їх, нiби лампадки. Чи  могла
вона осявати  цього  великого  султана  i  чи  справдi  була  теж  великою
султаншею, а чи зiтканою з болючих снiв маленькою дiвчинкою,  яка  оплакує
свою матусю, простягає в безнадiї  руки  до  свого  дитинства  i  не  може
дiткнутися?!  Саме  тiльки  слово  "Рогатин"  терзає  серце.   Як   колись
проклинала  порання  коло  свиней,  науку  у  вiкарiя  Скарбського,  п'янi
вихвалки отця Лiсовського, а тепер усе це згадувалося  мов  утрачений  рай
Свiт нагадував перерiзане яблуко: випуклий, об'ємний тiльки згодного боку,
а з другого - неiснуючий. I хоч султан ходив iз своїм жахливим вiйськом  i
на той другий бiк, але їй здавалося, нiби провалюється щоразу  в  небуття.
Бо життя iснувало лиш там, де колись була вона, звiдки прикипiла сюди. Там
життя, пам'ять, майбуття, туди летiла душа. Ой пиймо ми мед-горiлку, а ви,
гуси,- воду, плиньте, плиньте, бiлi гуси, до  мойого  роду.Ой  не  кажiть,
бiлi гуси, що я тут зли-дую, ой не кажiть, бiлi гуси, що я  розкошую!  Або
пошлю бiлу утку по Дунаю хутко: "Пливи, пливи, бiла утко, до родини хутко!
Ой не кажи, сива утко, що я тут горюю, ой не кажи, сива  утко,  що  я  тут
паную!"
   Чи й малого свого сина посилала в  рiдну  землю,  щоб  сказав  там,  як
розкошує його мати? Хiба вона знала?  Для  тринадцятилiтнього  Баязида  то
видавалося   безжурною    прогулянкою    обiч    великого    золотосяйного
батька-султана. Гасан-агу  нiхто  не  питав  про  його  почуття,  вiн  мав
виконати велiння султана  й  султаншi,  поїхати  й  вернутися  i  привезти
неушкодженим малого шах-заде. Ох, як то все просто! А Роксолана  не  смiла
навiть заплакати за сином чи за своїм дитинством, бо  судилася  їй  тiльки
урочиста поважнiсть, приречена була на скам'янiлiсть  i  маєстатичнiсть  i
тим платити за своє так зване щастя зватися султаншею.  Тепер  уже  твердо
знала, що щасливим можна бути лише за чийсь рахунок. Сума щастя  на  землi
так само постiйна, як кiлькiсть повiтря  або  води.  Коли  тобi  дiсталося
бiльше, так i знай: когось обдiлено, скривджено, обкарнано й покарано.
   - Хай буде над  тобою  благословення  аллаха,-  прошепотiла  Роксолана,
прощаючись з Баязидом, який знетерпеливлено  рвався  вiд  матерi,  бо  вже
вiдчував себе не дитиною, а воїном, мужчиною, може, й майбутнiм султаном.
   Вона тiльки зiтхнула. Який дивний свiт! В ньому можливий навiть аллах.
   Султан пiшов iз  своїм  залiзним  вiйськом,  з  своїми  дикими  кiньми,
слонами й верблюдами, з  ревучими  гарматами  на  маленьку  Молдавiю,  щоб
покарати Петра Рареша, якого сам же наставив господарем i який ще  недавно
вдавав вiрного васала, щороку посилаючи в  Стамбул  десять  тисяч  дукатiв
податку i  дарунки  золотом,  хутрами,  кiньми  й  соколами.  За  вiрнiсть
Сулейман двiчi  винагороджував  Рареша  тугами  -  бунчуками  з  кiнського
хвоста, якi давалися тiльки беглербегам.
   I ось - зрада. Маленька Молдавiя насмiлилася повстати  проти  могутньої
iмперiї. Рареш видав повсталим угорцям султанського посланця Луїджi Грiтi,
чим  розсварив  Сулеймана  з  Венецiєю,  тепер  уклав   таємну   угоду   з
австрiйським королем Фердiпандом, вiв перемови навiть з  далекою  Москвою,
шукаючи пiдтримки й опертя на випадок вiйни  з  Османами.  Хоч  Рареш  був
тiльки незаконний син Стефана Великого, славного господаря Молдавiї, якого
колись боялися всi вороги, народ любив Петра, i па його заклик з усiх усюд
збиралися всi, хто  мiг  носити  будь-яку  зброю  (здебiльшого,  щоправда,
саморобну), пiд державний прапор цiєї гордої землi:  на  полотнищi  голова
зубра й зiрка з одного ,боку i хрест - з другого. Захистити  три  святинi,
проголошенi що Стефаном Великим,- хрест, батькiвщину i прапор.  Хотинський
пиркелаб привiв свiй лiпканський корпус, з Орхея прибули вершники,  з  гiр
спустилися лiсоруби з своїми сокирами на довгих держаках, дрiбнi дворяни i
знатнi бояри виступали з добре озброєними власними дружинами, а до  всього
додавалося цiле море селянського вiйська,  що  налiчувало  понад  двадцять
тисяч, i особиста гвардiя господаря - найманцi, боярськi сини i пажi,- всi
верхи, в кольчугах, з дорогою зброєю, в  бархатних  кафтанах  iз  срiбними
гудзами, в капелюхах з дорогим пiр'ям.
   В Буджацьких степах вiдбулася коротка й кривава битва. З грiзним криком
"Убий! Убий!", мов древнi римляни,  що,  йдучи  в  атаку,  кричали  "Ферi!
Ферi!", кинулися молдавани на  залiзну  стiну  султанського  вiйська,  але
надто нерiвнi були сили, i мужнiсть розбилася об численнiсть, бо  Сулейман
привiв  триста  тисяч  спахiїв,  так  що  на  кожного  молдавського  воїна
припадало мало не по сотнi нападникiв. Лишивши казну спустошеною,  вiйсько
розбитим, землю почленованою, народ знеможеним, Рареш вимушений був утекти
в Ердель, де  його  сховали  угорцi.  Сулейман  зайняв  Акерман  i  Кiлiю,
перетворивши Чорне море на османське озеро.  Кримському  хану  Сахiб-Гiрею
вiн звелiв привести татар в Ясси, i У вересня султан i хан зустрiлися там.
Город розорено i спалено. За тиждень султан без опору ввiйшов у молдавську
столицю Сучаву. Поставив воєводою Рарешевого брата Стефана з умовою  двiчi
на рiк особисто привозити в Стамбул харадж. Славетну крiпость  на  Днiстрi
Хотин, яку буцiмто засновано ще за життя Iсуса Христа, перед  тим  захопив
польський король Зигмунт, умовившись таємно з Рарешем, i Сулейман не  став
вiдвойовувати Хотин у сприязненого з ним короля, перейшов Прут i в славi й
величаннях став спускатися по Днiстру. Часто зупинявся, ходив по табору  в
супроводi вiзирiв i яничарiв, бесiдував  з  воїнами,  попиваючи  шербет  з
їхнiх  бард,  прощаючись,  щоразу  казав:  "До  зустрiчi  в   Кизил-Єлмi".
Кизил-Єлмом, себто Червоним Яблуком, називали  Османи  Рим,  про  здобуття
якого мрiяв кожен - вiд султана до найупослiдженiшого воїна. Бо  на  свiтi
повинна панувати лише одна вiра, простiше кажучи, двом завжди тiсно хоч  i
в найпросторiшому палацi.
   В  Сороках  султан  оглянув  крiпость,  поставлену  колись  генуезькими
купцями, лишив там залогу, пiшов далi  по  горбистiй  молдавськiй  рiвнинi
понад Днiстром.
   Коло Тягина знов зупинився. Роздавав кафтани, коней, золото  й  чiфлiки
вельможам, тодi видав фiрман про розбудову крiпостi.
   Днiстер у тому мiсцi робив  закрут,  насипав  широку  пiщану  косу  пiд
крутим правим берегом, що полегшувало переправу через примхливу рiчку.  Ще
з далекої давнини, коли жили в цих краях тиверцi й уличi, вже iснував  тут
город, коло якого перетягалися через Днiстер. Город так i  звався:  Тягин.
Згодом генуезцi, осiдаючи на торговельних  шляхах,  якi  вели  в  безмежнi
землi над Чорним морем, поставили в Тягинi восьмибаштову кам'яну крiпость,
що замикала дорогу з Сучави через Ясси i Лапушну на Очакiв.
   Слухаючи  яничарських  поетiв,  якi   виспiвували   касиди   на   честь
переможного походу, попиваючи з срiбних чаш одобештське й котнарське вино,
Сулеймаїї повiльно проказував нiшанджiю  слова  фiрману  про  перетворення
Тягина i вiсiмнадцяти  довколишнiх  сiл  на  османський  санджак,  що  мав
утверджувати тут мiць великої iмперiї так само, як очакiвський санджак  на
Днiпрi. Крiпость звелено було розширити удвiчi, продовживши мури,  додавши
до восьми генуезьких башт ще вiсiм, спустивши крило вниз, до  самої  рiки,
де влаштовано водянi ворота для залоги, оточивши крiпость високими  валами
з глибоким ровом перед ними, обкладеним каменем, щоб  не  обсипався  i  не
замулювався.
   Через сто рокiв славетний турецький мандрiвник Евлiя Челебi напише  про
спорудження  крiпостi  Бендери:  "Коли  головний   зодчий   Сулеймана-хана
Сiнан-ага iбн Абдульменнан-ага будував цю фортецю, вiн застосував усе своє
мистецтво. У вiдповiдностi з рiзними законами геометрiї вiн спорудив  такi
продуманi бастiони, хитромудрi кутовi башти й  стiни,  що  в  описi  їхнiх
якостей мова безсила".
   Все це вимагало часу, але султан не квапився  назад  до  Стамбула,  так
нiби ждав чогось, влаштовував полювання в довколишнiх лiсах,  нагороджував
кафтанами, золотом i кiньми своїх воєвод, розсилав гонцiв, складав поезiї,
вiдсилав султаншi до столицi дарунки. Син Мехмед, якого лишив  у  Стамбулi
своїм намiсником на час походу, писав батьковi: "Коли  Ви  зводите  питати
про мою матусю, то вона зовнi мовби й гаразд, але всерединi, через розлуку
з Вами, немає в нiй живого мiсця. Заполонена тугою за Вами, зiтхає вдень i
вночi i стоїть на краю загибелi".
   Але й цей розпачливий лист не зрушив султана з мiсця, бо Сулейман знав,
що Хасекi тривожиться не так за нього, як  за  малого  сина,  якого  вони,
порушуючи всi вiдомi звичаї, вiдпустили за межi своєї землi, не знаючи, що
з того вийде. Тепер султан карався в душi, що так легко вдовольнив  примху
коханої жiнки, але вже сталося, нiхто про те  не  знав  i  не  мав  знати,
Баязид з Гасан-агою в супроводi загону вiдчайдухiв  з  Сучави  поскакав  у
невiдомiсть, з якої мiг i не вернутися, зарадити вже нiчим не  мiг  навiть
вiн з усiм своїм могуттям, тому треба було терпляче й  спокiйно  ждати  на
цiй чужiй примхливiй рiчцi, тим часом надiйно закувавши  її  в  османський
камiнь.
   Гнано звiдусюди люд на спорудження  небаченої  в  цих  краях  твердинi,
ламали й везли камiнь - з крiковських  кар'єрiв,  з  Мi-лешт  i  Мiкауцiв,
пиляли дерево в кодрах, люди волоського воєводи  Влада,  який  добровiльно
пiдкорився султановi, везли на  будiвництво  харчi,  прокладали  дороги  й
мости.
   Похмуре будування викiнчено було мало  не  того  дня,  коли  з  таємних
мандрiв  по  слов'янських  землях  повернувся  султанський   син   Баязид,
повернувся вночi, втомлений i трохи подивований, бо не  знайшов  нiчого  з
тих див, про якi йому ще мало  не  з  колиски  нашiптувала  й  наспiвувала
матуся-султанша,  немало  зрадiв,  добравшись   нарештi   до   величезного
султанського  табору,  ще  бiльше  зрадiв,  коли  через  великого   вiзира
Аяса-пашу прислано йому султанське запрошення бути завтра  на  урочистостi
вiдкриття крiпостi Бендери, що значило: портове  мiсто.  Мабуть,  жодна  з
твердинь османських не будувалася в такий короткий час нi  в  Болгарiї  та
Македонiї, нi в Сербiї та Боснiї, що,  ясна  рiч,  не  позначилося  нi  на
похмуростi, нi на неприступностi крiпостi,  яка  вiдлякувала  своїм  сiрим
каменем (Евлiя Челебi писатиме: "Кожний камiнь її  стiни  -  завбiльшки  з
тiло менглуського слона, а шматки мармуру мають розмiри шлунка корови  або
коняки"), непробивними мурами, зловiсними, тяжкими, як прокляття, баштами.
Але Сулеймановi було замало швидкостi, з якою вiн  спорудив  цю  твердиню,
звелiв вибити на її стiнi пам'ятний напис - тарiх, що пишнотою  своєю  мiг
змагатися навiть з написами древнiх перських царiв: "Я раб  божий,  султан
цiєї землi, милiстю  божою  глава  Мухаммедової  общини,  боже  могуття  й
Мухаммедовi чудеса мої спiльники, помiчники й соратники.  Я  Сулейман,  на
честь якого читають хутбу в Меццi й Медiнi, шах у Багдадi, цар у Вiзантiї,
султан у Єгиптi, шлю свої кораблi на Європейськi моря, в Магрiб та  Iндiю,
султан, який  заволодiв  короною  й  престолом  Угорщини,  а  її  пiдданих
перетворив  на  понижених  рабiв.  Воєвода  Петро  Рареш   мав   нахабство
збунтуватися, то я сам  копитами  свого  коня  затоптав  його  в  порох  i
заволодiв його землею Молдавiєю".
   Новий великий муфтiй Абусууд виголосив коротку молитву, вигукнув "Аллах
великий!", провiв долонями по обличчю, i всi разом  з  султаном  упали  на
розстеленi просто на холоднiй землi килими i надовго заклякли,  уткнувшись
лобами в той бiк, де мала  бути  Мекка.  Тiльки  малi  грабiжники  бувають
безбожними. Великi завжди богомiльнi.
   До  столицi  султан  не  повернувся.  На  цiлу  зиму  залiг  у  Едiрне,
влаштовував  лови,  замикався  в  палацових  покоях  з   великим   муфтiєм
Абусуудом, думав над законами для своєї безмежної  iмперiї.  Сина  Баязида
вiдiслав до Роксолани ще з Бендер, мовби на знак того,  що  вдовольнив  її
примху, але невдоволеннi! тим, що вимушений  був  порушувати  споконвiчний
звичай, висилаючи малого шах-заде за межi держави та  ще  й  гаючи  згодом
свiй дорогоцiнний час на ждання над чужою рiкою. Може, вперше за всi  роки
любовi до Хасекi в серце Сулеймана пробрався гнiв на цю дивну жiнку, тому,
щоб погамувати той нежданий гнiв, султан утримався  вiд  спокуси  привезти
Баязида до Стамбула самому i першим побачити, як сяятимуть очi Хуррем. Хай
час i  вiдстань  вилiкують  його  вiд  гнiву,  а  султаншу  -  вiд  примх.
Сказано-бо:
   "Насолоди свiту минають, майбутнє життя є iстинне благо  для  тих,  хто
боїться бога".
   Коли Роксолана побачила Баязида, вона не витримала, розплакалася. Стояв
перед нею в дорогому вбраннi, гiнкий, смаглявий, хижолиций, як  султан,  а
очима грав, як вона, i усмiх був її власний, може, й душу мав  таку  саму,
як у матерi. Вернувся звiдти,  де  було  її  серце.  Що  там  бачив,  чого
навчився, що скаже матерi своїй владчiй i чому мовчить?  Спитати?  Але  не
знала, що питати. Навiщо посилала його в Рогатин? Тодi й  сама  не  знала.
Лиш тепер, побачивши малого сипа  перед  собою,  мало  не  крикнула:  "Чом
вернувся? Чом не зостався там? Чом? Злякано затулила  собi  уста  долонею,
щоб не вирвався той крик,  щоб  не  зрадив  її  найзатаєнiшого.  Несвiдомо
хотiла порятувати бодай одного з синiв. Бо ж усi неминуче мають  загинути,
крiм того, хто  стане  колись  султаном.  Всiх  задушать  разом  з  їхнiми
власними дiтьми, коли тi народяться в них. А цей би уникнув  насильницької
смертi. Чому саме Баязид, а не Мемiш, Селiм або Джихан-гiр? Сама не знала.
Про Мехмеда ще зберiгалася надiя, що стане  султаном,  усунувши  в  якийсь
спосiб Мустафу. А Селiм i Джихангiр? Хiба вона знала? Може, Баязид  згодом
порятував би й цих двох.
   Всадовила Баязида поруч з собою,  Гасана  -  навпроти,  довго  мовчала,
борючись з безумством, яке кипiло в неї в мозку,  тодi  спитала,  сама  не
знаючи про що:
   - Доїхали?
   I не знати, куди: чи то до Рогатина, чи назад, до Стамбула.
   Баязид по-дорослому стенув кiстлявим плечем:
   - А що? З коня на коня перескакуючи, з сiдла в сiдло переметуючись...
   - Бачив Рогатин? Був там? Все побачив?
   - А чи я там знаю! Он Гасан-ага хай скаже.
   - Довго їхали,- сказав Гасан,- довго й далеко, ваша величнiсть.
   Так нiби вона й сама не знала. По торiшньому чатинню, по старих  мохах,
по молодiй травi, пiд смереками i яворами, перебрiдаючи потоки,  поминаючи
рiки й тумани, топчучи роси й квiти, їхали вони туди, куди вона вже нiколи
не повернеться, не долетить пi  думкою,  нi  спогадом,  де  хмiль  лугами,
пшениченька ланами....

   - I що  там  бачили?  Який  тепер  Рогатин?  -  мало  не  гукнула  вона
знетерпеливлено, забувши про султанську поважнiсть.
   - А нiякий,похнюпився  Гасан-ага,-  суцiльне  погарище  i  руїна.  Нема
нiчого.
   - Як то нiчого? А мури, брами, башти?
   - Все в проломах, пощербинах, позаростало лопушнею.
   - А церкви?
   - Обiдранi й поруйнованi. Одна обгороджена  оборонною  стiною,  але  не
врятувала її й стiна.
   - Попiл тобi на уста! А моє золото? Хiба не вiдбудували церкви i  город
на золото, яке я передала королiвським послом?
   - Ваша величнiсть, золото треба посилати  з  вiйськом,  щоб  воно  його
оберiгало.
   - Хiба вiйсько може будь-що оберiгати? Воно ж тiльки грабує.
   - Ото ж. То не треба нi золота, пi вiйська. Люди якось проживуть i так.
Пробували вiдбудувати Рогатин, i його церкви, i доми, й мури та  брами,  а
налетiли татари - та й знов сплюндрували. Там  уся  земля  сплюндрована  й
розшарпана, аж страшно по нiй їхати.
   - Чому ж я нiчого не знаю? Чому не казав менi про це досi нiчого?
   - Ваша величнiсть, ви не  питали.  Вiн  вправно  висмикнув  з  широкого
рукава вузьку смужку паперу, став читати:
   - "Року п'ятсот двадцять першого татари Белзьку, Любельську, Холминську
землi звоювали, розбили полякiв пiд Сокалем, вивели полон незлiчений. Року
п'ятсот двадцять третього турки  й  татари  Львовську,  Слуцьку,  Белзьку,
Подiльську землi жорстоко сплюндрували, з  великим  полоном  пiшли  назад.
Року п'ятсот двадцять шостого, за велiнням  султана  Сулеймана,  зайнятого
вiйною а уграми, спустошили Волинь, Белзьку  i  Любельську  землi.  Взимку
двадцять сьомого року знов кинулися на Україну, пiшли  на  Полiсся  аж  до
Пiнська по замерзлих рiках i  болотах,  сягаючи  мiсць  найнеприступнiших,
вивели  вiсiмдесят  тисяч  бранцiв,  але  при  поверненнi  пiд  Ольшаницею
наздогнав  їх  великий  гетьман  литовський  князь   київський   Костянтин
Острозький, побив татар двадцять чотири тисячi, серед  них  туркiв  десять
тисяч, два литвини впiймали татарського  мурзу  Малая,  Острозький  звелiв
повiсити царевича на  соснi  й  нашпикувати  стрiлами.  Але  року  п'ятсот
двадцять восьмого знов ускочили татари на Подiлля  й  забрали  ясир.  Року
п'ятсот тридцятого дiйшли кримчаки аж до Вiльно й спалили його. Року..."
   Роксолана пiдняла руку. Досить. Вiд цього  моторошного  перелiку  можна
збожеволiти. Поки  вона  тут  народжувала  султановi  синiв  та  примiряла
коштовностi, за якi можна купити пiвсвiту, її земля  стогнала  й  спливала
кров'ю. Чи знала вона? Хiба не казала їй про це, зловтiшаючись,  чорногуба
валiде, хiба сам Сулейман не згадував про свою провину перед  нею  за  дiї
кримських ханiв? Усе знала, але була заклопотана  тiльки  собою.  Рятувала
власне життя. Тодi  взялася  рятувати  душу,  боролася,  щоб  не  втратити
людської подоби, зберегти свою особистiсть. Тодi захотiлося вознесiння над
усiєю ницiстю цього свiту, над пiднiжками султанського трону, може, i  над
самим султаном, бо нiхто й  нiщо  не  спiвмiрне  тут  з  ним,  окрiм  неї.
Попервах, може,  хто  й  спiвчував  їй,  може,  жалiли  її,  тепер  тiльки
дивуються, заздрять i ненавидять. Хай подивуються!  ^.Але  як  могла  вона
забути про рiдну землю? Пам'ятала тiльки  своє  власне,  батькiвський  дiм
стояв перед очима в сонячнiм сяйвi, мов  золотий  сон,  та  матусин  голос
виспiвував їй дитячих i колисанок i цiнькала з густих  батькiвських  вiльх
маленька пташка, звана "прилинь", а вся її велика  земля  мовби  забулася,
пойнялася туманом, вiдiйшла кудись у небуття, згинула, пропала для  i  неї
навiки, навiки:

   - I що там - не зосталося вже й людей? - тихо спитала Роксолана  чи  то
Баязида чи Гасана. Тодi повернулася все ж до сина:- Чув ти бодай одну нашу
пiсню там?
   Баязид стенув плечем.
   - Гасан-ага скаже. Вiн усе бачив.
   - Люд тулиться до городiв, там  його  й  загрiбають  кримчаки,-  сказав
Гасан,- а справжнi козаки йдуть у степи, пiдстерiгають ворога там, щоб при
нагодi улузати.
   - Козаки? Що це за люди?
   - Невпокоренi. Вiльнi, як вiтер. Лицарi. Бувають  над  ними  й  воєводи
часом, як той же князь Острозький чи воєвода Претвич або якийсь  Дашкевич,
що сам, кажуть, схожий на татарина, i знає  мову  татарську  й  османську,
день тут, день там, невловимий,  як  характерник.  Та  здебiльшого  козаки
збираються в невеликi ватаги з безiменними ватажками. Кожен сам собi  пан,
сам собi свиня. Добираються вже й сюди. Палили не раз Сiноп. Доскакували й
до Стамбула.
   - Чом же я не знала нiчого?
   - Ваша величнiсть, ви не питали, я не казав.
   - I ви бачили тих... козакiв?
   - Бачити не бачили, а чути чули. Нас теж вважали за козакiв. Бо  якi  б
це османцi наважилися так вглибитися в чужу землю?
   - Хiба вас було мало?
   - Два десятки - та й уже!
   - Боже милостивий! Баязиде, i ти не боявся? Шах-заде гмикнув. Ще б йому
боятися, коли вiн султанський син!
   - Що ж я можу зробити для своєї землi, Гасане? - забiдкалася Роксолана,
геть розгубившись вiд лихих вiстей, якi так несподiвано звалилися на неї.-
Чим тут зарадити?
   - А що можна зробити? Полишити в спокої - ото було б найлiпше. Та хто ж
на цiм  свiтi  дасть  спокiй  землi  або  людинi?  Ваша  величнiсть  питає
царевича, чи чув вiн пiснi на Українi. Може, мало ми там були, може, надто
швидко скакали, що не почули пiсень, але почути їх можна й тут, навiть ми,
яничари, складали кожен свою пiсню, хоч то пiснi  такi,  що  їх  негоже  й
повторювати. А невiльники? Ви чули їхнi пiснi, ваша величнiсть?
   Вона хотiла сказати: "Я сама невiльниця i сама тужу й спiваю, спiваю її
тужу". Але промовчала, тiльки заохотила самим поглядом Гасана: ну ж бо, що
то за пiснi, хочу їх чути й знати, хай i син мiй  почує,  може,  згодяться
йому па майбутнє. Глянула  впiвока  на  Баязида,  той  знудьговано  вивчав
саджену  коштовними  самоцвiтами  рукоять  кинджала,   подарованого   йому
султаном. Гасан вiдпив трохи з чашi, кашлянув,  прочищаючи  горло,  сумною
скоромовкою став переказувати страшну пiсню невольникiв: "Не  ясний  сокiл
квилить-проквиляє, як син до батька, до матерi з тяжкої  неволi  в  городи
християнськi поклон посидае,  сокола  ясненького  рiдним  братом  називає:
"Соколе  ясний,  брате  мiй  рiдний!  Ти  високо  лiтаєш,  чому   в   мого
батька-у-матерi нiколи в гостях не буваєш? Полинь ти, соколе ясний,  брате
мiй рiдний, у городи, християнськi, сядь-пади у мого батька й матерi перед
воротьми, жалобненько проквили, ще моєму батьковi й матерi  бiльшого  жалю
завдай. Та нехай мiй батько добре  дбає,  грунти,  великi  маєтки  збуває,
скарби збiрає, хай синiв своїх з  тяжкої  неволi  турецької  викупає!"  То
брат-товариш теє зачуває, до брата-товариша  промовляє:  "Товаришу,  брате
мiй рiдний! Та не треба нам в городи християнськi поклони посилати, своєму
батьковi й матцi бiльшого жалю завдавати: бо хотя наш батько й мати будуть
добре дбати,  грунти,  великi  маєтки  збувати,  скарби  збiрати,-  та  не
знатимуть, де, в якi тяжкi неволi синiв своїх шукати;  що  сюди  нiхто  не
захожає, i люд хрещений не заїжджає, тiльки соколи  ясненькi  лiтають,  на
темницi  сiдають,  жалiбненько  квилять,  проквиляють,  нас  всiх   бiдних
невольникiв у тяжкi неволi турецькi добрим здоровiєм навiщають".
   Роксолана знов поглянула на сина. Чи  збагнув  бодай  слово?  Той  далi
грався коштовною зброєю, а  їй  здалося:  грається  її  серцем.  Знесилено
прикрила очi повiками. Вiдпускала обох. У дверях  одразу  виникла  могутня
постать кизляр-аги  Iбрагiма,  промайнули  сполоханi  тiнi  євнухiв,  вона
гнiвно метнула бровами: геть!
   Iбрагiм тупцявся в дверях, не зникав.
   - Чого тобi? - непривiтно поспитала Роксолана.
   - Ваша величнiсть, до вас посланець з-за моря. З листом.
   - Хай жде! Завтра або за тиждень, може,  за  мiсяць.  Скiльки  там  тих
посланцiв ще!
   Кизляр-ага схилився в мовчазному поклонi.
   - I поклич Гасан-агу. Мерщiй!
   Гасана завернули, що вiн не встиг вийти з довгого палацового  переходу.
Роксолана ждала його, стоячи посеред покою.
   - Вiзьмеш золота скiльки буде треба,- сказала похапцем,- i викуповуй  з
неволi всiх наших людей, яких знайдеш  у  Стамбулi.  Знайди  всiх  i  всiх
вiдпусти на волю.
   Вiн мовчки кивнув.
   - Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвалиться, що  його
рiчний прибуток складає цiлих шiстдесят бочок золота. Не збiднiє. I нiкому
нiчого не кажи. Менi теж.
   - Ваша величнiсть, вони вiдпускають невiльникiв, а тодi  знов  ловлять,
не даючи їм дiстатися додому.
   - Подбай про охороннi грамоти. В диванi треба мати розумного вiзира для
цього. Там зараз самi дурнi. Подумаю й про це.
   Там ще якийсь заморський посланець. Довiдайся, чого йому треба. А тепер
iди.
   Згадалися слова з книги, яка тепер переслiдувала її щокроку  й  щомитi:
"Але той, хто давав i страшився i вважає iстиною нанирокраснiше,  тому  ми
полегшимо до найлегшого".
   Мала пережити самотню зиму. Чорний вiтер караєль прилiтатиме з  Балкан,
битиме в брами Топкапи, може заморозити навiть Босфор, морозитиме їй душу,
хоч який холод може бути бiльший за холод самотностi? Блукала  по  гарему.
Холод, протяги, сирiсть. Вiкна заскленi тiльки в покоях  валiде  та  в  її
власних, а в невiльниць-джарiє затуленi сяк-так, i нещаснi  дiвчата  марно
намагаються зiгрiтись коло мангалiв з вугiллям.  Пригнiченiсть,  заздрощi,
ненависть, плiтки, темна хтивiсть, збочення.  Тiльки  тепер  збагнула  всю
ницiсть  i  бруд  гарему,  збагнула,  вжахнулася,   сповнилася   вiдразою.
Рятувалася  в  султанських  книгозбiрнях,  але  однаково   ж   мала   знов
повертатися до гаремлику, до велетенської проклятої клiтки для  людей,  до
в'язницi довiчної навiть для неї, для султаншi, бо вона жона  падишаха,  а
чоловiк, як сказано в священних iсламських настановах, повинен  утримувати
жону так само, як держава утримує  злочинцiв  у  в'язницi.  Мабуть,  жiнок
замикають тут у гареми так само, як  по  всьому  свiту  замикають  правду,
ховають i приховують. Випустити  на  волю  жiнку  однаково,  що  випустити
правду. I ту й ту ув'язнюють,  лякаючись  їхньої  руйнiвної  сили,  їхньої
невтоленої жадоби до волi. Як сказано: страх охороняє виноградники.  Може,
й Сулейман уперто втiкає од неї, наближаючись лиш  на  короткий  час,  щоб
менше чути тяжкої правди, менше прохань i примх, прилiтає, мов  бджола  до
квiтки, щоб випити нектар, i мерщiй летить далi  й  далi.  Вiн  нiколи  не
пробував зрозумiти її, подумати про неї, як про  рiвноцiнну  йому  людину,
думав тiльки про себе, брав од неї все, що  хотiв,  користувався  нею,  як
рiччю, як знаряддям, навiть до  свого  бойового  коня  ставився  уважнiше.
Тяжко бути людиною, а жiнкою що тяжче. А вона  що  далi  йшла  i  що  вище
пiдiймалася, то бiльше вiдчувала себе жiнкою. Не вiддай звiринi душi своєї
горлицi. Шукати порятунку в любовi? Чи хотiла вона, щоб її любили?  А  хто
цього не хоче? Та чого варта любов хай навiть найвсемогутнiшого  чоловiка,
коли довкола панує суцiльна ненависть i ллється кров рiками й морями. Кров
не може бути прощена нiколи, а тiльки вiдплачена або спокутувана. Чим вона
спокутує всi кривди, яких зазнає її рiдна земля? Крижаною купiллю сповiдi,
каяттям i муками? Як прекрасно було б не знати душевного  сум'яття  i  мук
майже пекельних. Але праведним судилося сум'яття.  Хiба  ми  не  тимчасовi
гостi на цiм свiтi? I хiба не лякаємося  минулого  лише  тодi,  коли  воно
загрожує нашому майбуттю? Навiть сплативши данини всiм пеклам, не здобудеш
миру. Спокута, спокута. А в неї  дiти,  i  в  них  -  майбуття,  iстина  й
вiчнiсть.

   ЧУЖИНЦI

   Великий ввнух Iбрагiм знов набридав Роксо-ланi. Тепер уже клопотався не
за венецiанського посланця з листом, а за Єронiма Ласького.  Супроводжував
султаншу до медресе для її синiв. Хотiла переконатися, що там не  холодно.
Швидко йшла довгим  темним  коридором,  що  вiв  од  встеленого  червоними
килимами  помешкання  кизляр-аги  до  медресе  для  шах-заде.  На  широких
мармурових сходах велетенський Iбрагiм мiг би наздогнати закутану в  м'якi
хутра  султаншу,  але  не  наважувався,  плентався   позаду,   великий   i
незграбний, за спиною показував євнухам, щоб подбали про лад  у  залi  для
навчань, хоч було вже й пiзно  щось  зробити.  Роксолана  швидко  оглянула
кiлька крихiтних примiщень, призначених для усамотнення вельможних  учнiв,
тодi перейшла до залу навчань, що являв собою велике просторе помешкання у
формi кiлькох широких терас.  Стiни  його  оздобленi  були  жовто-золотими
фаянсами з зображенням квiтучих дерев, навпроти  входу  картина:  Мекка  з
чорним каменем  Кааби  i  стрункими  бiлими  мiнаретами.  Посерединi  залу
лискуча черевата жаровня, що пашiла теплом, величезний свiтильник у  формi
зорi, на ньому скринька, в яку ховали коран пiсля читання. Скрiзь  перськi
столики, довгi низькi дивани, обтягненi шовком, на столиках синi глечики з
квiтами, високi вiкна в рiзнобарвних шибках  з  зображеннями  пiвмiсяця  й
зiрок.
   - Тут тепло й затишно,- милостиво мовила до Iбрагiма султанша.  Тут  її
сини осягали найпершу мудрiсть мусульманську - коран, найпершу i, на думку
улемiв, найголовнiшу, тут вивчали лiтери, починаючи з  елiфа,  схожого  на
тонкий довгий дубець, а дубець, як вiдомо, прийшов з раю. Кожна лiтера, як
людина, мала свiй норов i свiй вигляд: у "ба" запали здухвини,  "сад"  мав
губи, як у верблюда, у "та" вуха,  як  у  зайця.  Сури  корану  мали  своє
особливе значення й призначення. Перша сура Фатiха читалася перед початком
кожного важливого дiла, також на упокiй душi.  Тридцять  шосту  суру  Ясин
читано на всi випадки, коли в медресе учнi  доходили  до  Ясин,  то  хором
кричали:
   "Ясин-ягли бєрек гелсин!"-"Ясин, масляний коржик неси!" Великим  святом
було, коли доходили до сiмдесятого вiрша  вiсiмнадцятої  сури  -  половини
корану, але найбiльше розчарування ждало  малих  у  кiнцi  навчання,  коли
ходжа казав їм, що передостання сто дванадцята  сура  Iхляс  варта  всього
корану. Коли так, тодi навiщо було вчити цю величезну заплутану книгу,адже
варто було запам'ятати лише кiлька вiршiв Iхляса?
   Її сини вчили коран з п'ятирiчного вiку. Вже навiть найменший Джихангiр
докiнчував цю тяжку й  невдячну  науку,  щоб  вивiльнити  час  для  знань,
потрiбних володаревi, хоч i не було нiяких  надiй  на  те,  щоб  вiн  став
султаном: адже над ним стояли за  правом  первородства  аж  чотири  брати.
Навiть Селiм, другий пiсля Мехмеда, не  покладав  особливих  сподiвань  на
престол, вчитися не  хотiв  уперто,  майже  войовничо,  на  докори  матерi
зухвало вiдповiдав:
   - Хай навчається всiх премудростей той, хто стане султаном! А  нам  аби
жити! Не сушити голову, не нидiти за книгами, бути на волi,  пiд  небом  i
вiтрами, з кiньми, псами, соколами, бити  звiра,  роздирати  тепле  м'ясо,
пити свiжу кров!
   Коли викричав їй це в обличчя Селiм, червоноволосий  i  зеленоокий,  як
вона сама, Роксолана нiчим не видала себе, тiльки знерухомiло її обличчя i
зблiдли уста. Селiма зненавидiла вiдтодi i вже  не  могла  прихилитися  до
нього серцем, хоч зовнi цього й не виказувала нiколи.  Не  могла  простити
йому завчасного пророкування страшної долi власної i його молодших  братiв
i часто ловила себе на тому, що й сама думає так само. Може,  й  до  свого
наймолодшого ставилася з дивною байдужiстю, не вiрячи в його  майбутнє,  а
Джихангiр, мовби вичуваючи материну нехiть до нього, набридав їй, просився
спати в її покої, канючив солодощi, iграшки, вбрання, не давав спочинку нi
вдень нi вночi, так нiби  мати  була  його  рабинею.  З  рабами  й  дiтьми
говорять однозначно: пiди, стань, принеси, дай,  не  чiпай.  Джихангiр  не
визнавав такого  способу  мовлення,  вiн  домагався  в  матерi,  щоб  вона
розповiдала йому казки й поеми, щоб не  вмовкала  нi  на  мить.  Вiн  рано
осягнув таємницi людської поведiнки, ще не спроможний  усвiдомити,  все  ж
якось зумiв вiдчути, що Роксолана має винагородити свого останнього  сина,
цю жертву долi, вiдплати чи прокляття  за  все  зло,  зiбране  в  Османах,
вiдплатити коли й не нiжнiстю, то увагою i покiрливiстю, i  завдяки  цьому
зумiв захопити владу над матiр'ю й став справжнiм  деспотом.  А  маленький
деспот набагато страшнiший вiд великого, бо  вiн  дрiб'язковий  i  не  дає
вiдпочинку нi на мить, вiд нього не сховаєшся, його не позбудешся.
   Та хоч як там було, Джихангiр дорогий її серцю  так  само,  як  Мехмед,
Селiм, Баязид i Мiхрiмах, i сьогоднi вранцi вона подумала,  що  йому  тут,
може, холодно, як холодно повсюди у велетенському незатишному султанському
палацi, й прийшла сюди, щоб розвiяти свої побоювання.
   - Гаразд,сказала вона кизляр-азi.- Менi тут подобається.
   - Може, покликати шах-заде Джихангiра, ваша величнiсть?
   - Не треба. Ти вiльний. Тодi Iбрагiм i сказав про Єронiма Ласького.
   -  Вiд  кого  вiн  цього  разу?  -  всмiхнулася   Роксолана,   згадавши
тихомовного, улесливого дипломата, про якого французький  король  Францiск
сказав: "Нiколи не  служить  одному,  не  обслуговуючи  водночас  iншого".
Багатий кракiвський вельможа,  прекрасно  освiчений  i  вихований,  Єронiм
Ласький вiд служби в польського короля переметнувся до короля  угорського,
тодi перейшов до Яноша Запойяї, робив безкiнечнi послуги iмператору Карлу,
королю Францiску, Фердiнанду Австрiйському. Зрадливий i продажний, вiн без
вагань перекидався на бiк того,  хто  платив  бiльше.  Найдивнiше  ж:  мав
вiдвагу з'являтися в Стамбулi щоразу вiд iншого європейського володаря, не
лякаючись гнiву султанського або й розправи за невiрнiсть.
   - То вiд кого вiн? - перепитала Роксолана.
   - Не знаю. Вiн хотiв до його величностi султана, але Аяс-паша взяв його
пiд охорону в караван-сараї на Аврет-базарi, i тепер вiн проситься до  вас
на прийом.
   - Як же я можу його прийняти, коли його не випускають з  караван-сарая?
Не можу ж я поїхати до цього сама.
   - За нього просить Юнус-бег. Ласького можна  привезти  до  Топкапи  пiд
охороною.
   Великому драгомановi Юнус-беговi вона не могла  вiдмовити.  Вiрила,  що
завдяки йому повалено Iбрагiма. Нiколи не говорила  з  цим  чоловiком,  не
знала, як ставиться вiн до неї (може, й ненавидить, як ненавидiв  Iбрагiма
й усiх чужинцiв), але була вдячна йому  за  те,  що  став  мимовiльним  її
спiльником, помiг у її змаганнi за волю.
   - Гаразд. Привезiть цього чоловiка,- сказала вона великому євнуху.
   Прийняла Ласького там, де й усiх. Пан Єронiм, високий, виструнчений,  у
дорогих хутрах i яскравих сукнах, задерши пишну бiляву  бороду,  обдарував
султаншу вишуканим усмiхом, тодi припав перед нею на одне колiно, розкинув
руки.
   - Ваша величнiсть, недостойний слуга ваш припадає до ваших нiг!
   - Пiдведiться з колiн i сядьте.
   - Я безмежно вдячний вам, ваша величнiсть, за високу милiсть бачити вас
i чути ваш ангельський голос.
   - Коли ви доведете, що ангели володiли також i мудрiстю, тодi я  згодна
й на таке визначення,- засмiялася Роксолана.
   - Ваша величнiсть, ангели - це небесна краса! А що може  бути  мудрiшим
за красу?
   - Переконали. Тепер я милостиво схиляю вухо уваги до ваших прохань. Але
передовсiм хотiла б знати, вiд кого ви прибули цього разу.
   - Ваша величнiсть! Хiба ви забули, що я прибував до  Стамбула  мало  не
щоразу, як  ви  дарували  його  величностi  султану  прекрасних  дiток?  Я
щасливий, що мав щастя пiдносити свої скромнi дарунки на честь  народження
принцеси Мiхрiмах, шах-заде Абдаллаха i Джихангiра.
   - I щоразу вiд iнших королiв?
   - Ваша величнiсть! Я тiльки простий чоловiк - що  я  можу?  Я  пробував
вiрно .служити своєму королю Зигмунту. Це благородний  король,  вiн  мудро
править державою, вiдзначається великою  вiротерпимiстю,  покровительствуе
мистецтвам  i  наукам,  але  вiн  страшенно  нерiшучий  i  боязкий,   ваша
величнiсть. Вiн боїться султана,  московського  князя,  татарського  хана.
Коли боїться король, тодi пiдданi не бояться короля. А  це  погано.  Страх
зв'язує набагато мiцнiше, нiж любов. Ви тiльки погляньте, до чого доводить
брак страху перед володарем. За рiк  до  походу  його  величностi  султана
Сулеймана проти Петра Рареша король Зиг-мунт скликав шляхту,  щоб  i  собi
вдарити на молдавського господаря, засвiдчуючи  вiрнiсть  своєму  великому
союзнику падишаху. Але згромаджена пiд Львовом i  Глипянами  шляхта  стала
колотитися i сеймикувати, а челядь  її  тим  часом  виловлювала  курей  по
селах, через що виправу цю так  i  названо  "курячою  вiйною".  Що  то  за
король, який не вмiє впоратися з своїми пiдлеглими? I чи мiг  я  з  своїми
здiбностями, якi визнала вся Європа, вiддати своє життя такому  нерiшучому
володаревi? Риба шукає, де глибше, птах - де вище, а чоловiк - де лiпше.
   - Ми обоє з вами зрадники своїх народiв,- втiшила його Роксолана.
   - Але ви на волi, ваша величнiсть, я ж ув'язнений.
   - Ще й не знати, хто на волi, а хто ув'язнений.
   - Я б не вiдмовився помiнятися з вами, ваша величнiсть.
   - Для цього вам треба спершу стати жiнкою.
   - Даруйте, я забув про це.
   - Ви хотiли мене про щось просити,- нагадала йому Роксолана.
   - Так, ваша величнiсть.  У  мене  важливi  вiстi  для  його  величностi
султана, а великий вiзир замкнув мене в караван-сараї  i  не  випускає.  Я
повинен негайно добратися до Едiрне й стати  перед  його  величнiстю.  Вся
надiя на вас.
   - Але що я можу?
   - Ваша величнiсть, ви можете все! Хiба Європа не знає  про  це?  Султан
панує над iмперiєю, ви - над султаном.
   - Перебiльшення. Але менше про це. Коли вже просити, то  я  маю  знати,
про що йдеться.
   - Йдеться про Угорщину, ваша величнiсть.
   - То ви знов од Яноша Запойяї?
   - Власне, я звiдти, але, коли бути точним, то цього разу  я  мовби  сам
вiд себе, хоча цiлком iмовiрно, що до деякої мiри i вiд короля Фердiнанда,
але  тiльки  в  iнтересах  його  величностi  султана.  Хотiв   попередити.
Надзвичайно важлива вiсть.  Ще  нiколи  нi  до  кого  менi  не  доводилося
прибувати з вiстю такої надзвичайної ваги.
   - Що ж то за вiсть? Коли менi клопотатися за вас перед його  величнiстю
падишахом, то я повинна знати. Чи як ви вважаєте?
   - Ваша величнiсть! Якi можуть  бути  таємницi  вiд  вас!  Саме  тому  я
просився до вас. Не можу ж я переповiдати новини свiтового значення  цьому
без'язикому Аясу-пашi, який, як на мою гадку, iснує на свiтi лиш для того,
щоб тут не переводилися дурнi. Справа в тому, що король польський  Зигмунт
збирається видати за Яноша Запойяї доньку Iзабеллу.
   - Але ж Запойяї безнадiйно старий! Скiльки йому рокiв? Може, шiстдесят?
Старий i товстий.
   - Ваша величнiсть, королi не мають вiку,  а  Запойяї  король.  Iзабелла
залюбки пiде за нього, щоб стати королевою. Яка б  жiнка  вiдмовилася  вiд
такої честi! Але в мене є перевiренi вiдомостi, що  австрiйський  двiр  не
визнає за Iзабеллою прав на угорську  корону,  бо  вона  дитина  неправого
ложа: народилася всього лиш через шiсть мiсяцiв пiсля шлюбу Бони Сфорци  з
королем  Зигмунтом.  Простiше  кажучи,  ваша  величнiсть,  королева   Бона
приїхала з Iталiї до свого мужа  непорожньою.  Золота  корона  покрила  її
грiх. Власне, нiкому до цього б не було дiла,  якби  не  коропа  Угорщини.
Фердiнанд охоче вiддав би  за  Яноша  Запойяї  одну  з  своїх  доньок.  Як
сказано: хай iншi ведуть вiйни, ти ж, Австрiє щаслива, укладай шлюби.
   - Ми захистимо бiдну Iзабеллу,- поважно мовила Роксолана..
   - Я вiрив у ваше велике серце, ваша  величнiсть!  -  вигукнув  Ласький,
схоплюючись з диванчика i припадаючи на колiно.- Тiльки  ви,  тiльки  ваше
благородство!
   - Гаразд, я напишу султановi й попрошу за вас.
   - Як я шкодую,  ваша  величнiсть,  що  не  маю  дарунка,  рiвного  моїй
вдячностi. Я поспiшав з цiєю вiстю до падишаха, i моя посольська ноша була
занадто легка.
   - Немає лiпшої ношi в дорогу, нiж достатнiй розум, правда ж?
   - О, так, ваша величнiсть, стократно так!
   Пригода з Лаським трохи розважила Роксолану. Передала  кизляр-азi,  щоб
назавтра поставив перед нею посланця з  Венецiї.  Однаково  ж  Iбрагiм  не
вiдступиться, нагадуватиме про посланця,  бо  той  уже,  мабуть,  пiдкупив
великого євнуха, сподiваючись мати вiд султаншi щось бiльше. А що вiн  мiг
вiд неї мати? I вiд кого посланець? I чому такий таємничий?
   Коли  побачила  венецiанця,  вiдкинула  будь-якi  припущення  про  його
таємничiсть.  Бо  таємничiсть  аж  нiяк   не   пасувала   цьому   грубому,
велетенському чоловiковi з чорною  розбiйницькою  бородою,  з  забiяцькими
очима, з  громоподiбним  голосом,  який  вiн  марно  намагався  притишити,
вiдповiдаючи на запитання султаншi.
   Сiдати вiн не наважився, лишився стояти коло дверей, де  його  пiдпирав
так само  здоровенний  кизляр-ага  Iбрагiм,  послання  вiд  свого  хазяїна
передав  Роксоланi  через  служебку,  яку  султанша  викликала   клацанням
пальцiв, вклонявся незграбно  й  смiшно,  але  колiна  не  прихилив  перед
володаркою, хоч як гнув йому шию Iбрагiм.
   - Ваша величнiсть,- гудiв венецiанець,- я посланий до вас  славетним  i
можновладним королем усiх поетiв, володарем золотого й  дiамантового  пера
сеньйором П'етро Аретiно, званим оракулом iстини й секретарем свiту.
   - Не чула про такого,- простодушно визнала Роксолана.- Як  звати  твого
повелителя?
   - П'єтро Аретiно, ваша величнiсть. Його знає  весь  свiт,  i  мармуровi
сходи його дому в Венецiї стертi бiльше, нiж брукiвка  Капiтолiю  колесами
трiумфальних колiсниць.
   - I чого ж хоче цей славний чоловiк вiд мене?
   - Вiн передав вам послання, ваша величнiсть.
   - Ти можеш запевнити, що в ньому немає нiчого образливого  для  мене  й
для його величностi султана?
   - Менi велено ждати вiдповiдi, отже, там не може бути нiчого  поганого,
ваша величнiсть.
   Тодi  Роксолана  клацнула  пальцями,  зродилася  в   покої   молоденька
служебка, пiдлетiла до велетня, той  з  складок  свого  широченного  одягу
видобув срiбний, весь у мистецькому  карбуваннi  футляр  з  привiшеною  до
нього великою золотою медаллю i, поцiлувавши медаль, передав дiвчинi.
   Роксолана взяла футляр, якийсь час розглядала рельєфи на ньому на  тему
про Дiану й необачного пастуха Актеона, який задивився на сплячу богиню  i
за це був перетворений нею на оленя й зацькований її  псами.  Робота  була
справдi мистецька. Венецiанець помiтив,  що  футляр  султаншi  сподобався,
пробубонiв:
   - Це робота неперевершеного Бенвенуто Челлiнi. Медаль так само.
   - Наш  друг  Луїджi  Грiтi  замовляв  у  маестро  Челлiнi  монети  його
величностi  Сулеймана,сказала  Роксолана,-  вже  тодi  ми  переконалися  в
неперевершенiй  його  майстерностi.  Тепер,  бачу,  його  рука  стала   ще
впевненiша, а око гострiше.
   На медалi був зображений бородатий, носатий чоловiк,  чимсь  схожий  на
посланця. Вiн сидiв з книгою в руках на рiзьбленому дзиглi,  а  перед  ним
стояв озброєний чоловiк у супроводi слуг i подавав йому коштовну  посудину
з круговим написом: "Володарi, що збирають  данину  з  народiв,  приносять
данину своєму слузi".
   - Хто цей бородатий? - поцiкавилася Роксолана.- Це, мабуть, i є сеньйор
П'єтро Аретiно?
   - Так, ваша величнiсть,  це  сам  маестро.  Таку  саму  медаль,  тiльки
бронзову,  а  не  золоту,  вiн  посилав   адмiраловi   султана   Сулеймана
страховиську всiх морiв Хайреддiну  Барбаросi,  i  той  вiдплатив  щедрими
дарунками.
   Роксолана вiдкрила футляр, дiстала звiдти шовковий  звоєць,  розгорнула
його. Написано було по-iталiйськи. Стала читати й не змогла втриматися вiд
усмiшки.
   Аретiно  писав:  "Я  почав  видавати  свої  листи   до   найславетнiших
особистостей свiту, вже видав один том,, але з великою душевною  скорботою
виявив, що досi не написав листа Вам, незрiвнянна султаншо Роксолано. Коли
б я не  лякався  збентежити  повiтря  Вашої  скромностi  золотими  хмарами
почестей, якi Вам належать, я не  мiг  би  втриматися  вiд  того,  щоб  не
розповсюдити на вiкнах будiвлi слави тих свiтових шат,  якими  рука  хвали
прикрашає спину  iмен,  дарованих  поговором  прекрасним  створiнням.  Ваш
непереможний дух приваблює мене безмiрно, бо, як i Ви, я пишаюся  з  того,
що всiм, чого досягнув у життi, я зобов'язаний самому собi i нi в чому  не
можу вважатися чиїмось боржником. Я писав iмператоровi Карпу й iмператрицi
Iзабеллi, королям Францiску й Генрiху Англiйському, про мене говорять  при
дворi перського шаха, мене називають, божественним i  дивовижним  i  бичем
володарiв.  Джованнi  Медiчi  звав  мене  чудом  природи,  Мiкеланджело  -
сеньйором братання, герцоги Мантуї, Флоренцiї й Урбiно - сердечним другом.
Мої твори потрiбнiшi для життя бiльше за проповiдi, бо проповiдi приводять
на путь праведну людей простих, а мої твори - людей  високопоставлених.  Я
принiс правду в палаци володарiв, наповнив нею їхнiй слух, попри лестощi i
всупереч лжi. Моє перо, озброєне  налякуваннями,  досягло  того,  що  люди
могутнi змирилися, а дотепники визнали його з вимушеною  ввiчливiстю,  яку
вони ненавидять бiльше, нiж невигоди.  Тому  простi  люди  повиннi  любити
мене, бо я завжди цiною кровi воював за мужнiсть, i лиш завдяки цьому вона
нинi зодягнена в парчу, п'є з  золотих  бокалiв,  прикрашається  коштовним
камiнням,  має  грошi,  виїздить,  як  королева,   оточена   слугами,   як
iмператриця, i пошаною, як богиня".
   Роксолана поглянула на венецiанця. Той навiть не стежив за  виразом  її
обличчя - такий упевнений був у дiї послання. Мабуть, уже не вперше  возив
отакi  шовковi  звойцi,  повертаючись,  обтяжений   коштовними   царськими
дарунками. Але ж вона не цариця! Чому цей Аретiно не писав їй  тодi,  коли
вона ще пропадала в безвiстi султанського гарему? Не знав про неї,  бо  не
знав  i  весь  свiт?  Тодi  навiщо  ж   хвалиться   своєю   неперевершеною
проникливiстю розуму?
   Аретiно писав:
   "Якi колоси з срiбла й золота, вже не кажучи про колосiв,  зроблених  з
бронзи й мармуру, можуть зрiвнятися з тими статуями, якi  я  воздвиг  папi
Юлiю, iмператору Карлу, королевi Катеринi, герцогу Франческо? Вони  вiчнi,
як сонце.
   Вершина радостi iснування - любов. Ви жриця любовi, i я вiтаю  Вас  так
само, як найрозкiшнiших красунь землi й неба  i  як  дiвчаток-массаре,  що
вдовольняють усi мої бажання.
   Я живу потом  чорнила,  свiтло  якого  не  може  бути  погашене  вiтром
злостивостi, не може бути затемнене хмарою  заздрощiв.  До  пiднiжжя  мого
трону  найбiльшi  володарi  складають  золото,  ланцюги,  чашi,   розкiшнi
тканини, багатий одяг для мене й прикраси для  моїх  аретiнянок,  вишуканi
вина й райськi плоди, все, чим багата щедрiсть. Але -для мого  нестримного
марнотратства не вистачило б монет усього свiту. Коли б навiть  єгипетськi
пiрамiди слугували менi рентою, я пустив би їх в обiг. Отже, аби нам жити,
а все iнше жарт.
   Я в захопленнi вiд вашого непереможного духу..."
   Роксолана згорнула шовк, вiддала служебцi, кивнула посланцевi:
   - Вiдповiдь передасть вам Iбрагiм.
   Венецiанець позадкував з покою, а вона дивилася на його  Широку  чорну,
як у Аретiно па медалi,  бороду  й  смiялася  в  душi.  Вже  вигадала,  як
помститися хвалькуватому венецiанцевi i його посланнику. Смiються  з  усiх
можних Європи, а вона посмiється з них. Ще могла б  зрозумiти  й  простити
лестощi,  викликанi  страхом,  але  за  плату?!   Бач,   навiть   султанiв
капудан-паша  Хайреддiн  спокусився   на   лестощi   й   обдарував   цього
словохвальця награбованим золотом. Вона  нiкого  не  грабувала  й  не  має
намiру цього робити. Даремнi  сподiвання.  I  даремно  витрачав  грошi  на
пiдкуп кизляр-аги слухняний посланець Аретiно.
   Чомусь згадався Роксоланi колишнiй султанський iмрахор  Рустем  з  його
похмурими дотепами. Той би сказав: "Ще рiчки не видно,  а  вiн  уже  штани
пiдкачав". Рустем з малого, привезеного з Боснiї раба дiйшов до начальника
султанських стаєнь, тодi даровано йому титул  пашi,  i  вже  був  би  вiн,
напевне, вiзиром, якби Iбрагiм пiд час  перського  походу  не  згадав  про
нього,- згадав, як  любив  Рустема  султан  за  його  безжальний  гумор  i
нещадний язик, i мерщiй дав Рустемовi санджак на крайньому сходi  iмперiї,
десь коло Вiрменiї, в диких горах, серед камiння й снiгiв. Хитрий  Iбрагiм
усував усiх улюбленцiв султанових, щоб самому  неподiльно  володiти  душею
падишаха. Коли б сила та воля, вiн i її усунув би й знищив.  Але  як  вона
могла забути про Рустема? Ось чоловiк, народжений для султанського дивану!
Гасана вже недосить, їй потрiбнi  помiчники  впливовiшi  й  могутнiшi,  бо
тепер її помiчники - це помiчники султановi.
   Поки не забула, мерщiй написала султановi в  Едiрне  про  Рустема-пашу,
приклавши до листа пасмо свого  волосся.  Тодi  сiла  за  лист  до  П'єтро
Аретiно.
   "Ми доводимо до вiдома сеньйора Аретiно,- писала  вона,-  що  посланець
Ваш прибув до нашої золотосяйної столицi i вручив  нам  Ваше  послання,  i
Всевишнiй свiдок тому, скiльки радощiв i втiхи принесло нашому серцю  Ваше
полум'яне слово. Ми уважно вивчили Ваш лист i сповнилися повагою до  Ваших
здiбностей i до Вашої мужностi, за яку Ви так доблесно  змагаєтесь.  Отож,
це воля бога, якiй Ви маєте  скоритися  i  згодитися  з  його  присудом  i
велiннями. Ось тому ми написали Вам цього  дружнього  листа  i  надсилаємо
його до пiднiжжя золотого трону  Вашої  слави  через  слугу  Вашого,  який
прибув до нас з божою помiччю i вiдбуде з божим покровительством  здоровий
i неушкоджений. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б
таємницю для Вашого високого розуму. На знак дружби i для  того,  щоб  цей
лист не виявився пустим, що принесло б Вам душевну незлагоду,  я  надсилаю
Вам  днi  пари  штанiв,  гаптованих  золотом  ззаду  й  спереду,  i  шiсть
носовичкiв з найтоншого шовку, а також рушник, все в одному згортку.
   На цьому бажаю вам здоров'я i  розквiту  Вашого  незвичайного  таланту.
Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша".
   Вiдiслала з Iбрагiмом листа й пакунок для П'єтро  Аретiно,  смiючись  у
душi над "секретарем свiту" i уявляючи,  як  з'явиться  вiн  перед  своїми
мессаре  в  гаптованих  золотом  у  мiсцях  найнепризвоїтiших   османських
шароварах. Посмiятися над своєю вигадкою не мала з ким. От коли б  справдi
був тут Рустем-паша, той би сказав: "Хай носить  на  здоров'я.  Благочестя
ховається в шароварах". Той чоловiк насмiхався  над  усiм  свiтом.  Платив
свiтовi ненавистю за те, що його малим запхнув у сiдельну суму  османський
емiн i привiз до Стамбула, кинув на стайню мiж коней, де хлопець мав  жити
або вмерти, де вiн рiс, позбавлений усього людського. Вирiс  такий  лютий,
що, коли його вкусив султанський  кiнь,  вiн  укусив  коня!  Здавалося,  з
повагою ставився хiба що до падишаха та до Роксолани, i то  не  за  те,-що
вона султанша, а завдяки її походженню.  Сам  запропонував  султановi,  що
навчить Роксолану їздити верхи. Ще коли  вона  не  мала  влади,  за  життя
валiде й Iбрагiма. Який галас здiйнявся тодi  при  дворi!  Навiть  великий
муфтiй  зауважив  султановi,  що  такий   вчинок   султанської   жони   не
узгоджується з шарiатом. А що їй до їхнiх законiв? Може, в  леї  в  iгровi
дикий шал скiфiв i мужнiсть амазонок? Може, народилася вона,  щоб  скакати
на конi по степах, а не нидiти за дерев'яними  решiтками  Топкапи,  хай  i
позолоченими?
   Рустем тодi сказав: "Звичай усiх  злочинцiв  -  не  питати  людину  про
майбутнє i нiколи не  зважати  на  минуле.  А  що  чоловiк  без  минулого?
Обiдраний i голий, мов жебрак бiля мечетi".
   Вiн мав приїхати й навчити їздити на коневi Мiхрiмах. Вiд спiлкування з
такими людьми, як Рустем, вiдчутнiшим стає сама суть життя. Як вона  могла
забути про нього, як могла?

   РУСТЕМ

   Так нiби вiн не звик до того, що його завжди забували. З  ким  був,  тi
пам'ятали, бо ненавидiли. Щезав з очей - викидали з пам'ятi.  З  ненавистю
так само, як i з любов'ю. Тiльки й того, що одну викидають  з  пам'ятi,  а
другу - з серця. Далекий боснiйський рiд Опуковичiв, з якого вiн  походив,
мабуть, просто забув того окатого п'ятирiчного  хлопчика,  якого  тридцять
рокiв тому вхопив султанський емiн, видерши з  рук  нещасної  матерi.  Там
коли хто й пам'ятав його, то хiба що рiдна мати Iвiца. Коли не вмерла  вiд
горя. А так - сам па свiтi, як мiсяць у небi.
   Мабуть, йому пощастило, що кинуто  було  його  до  етапнi.  Згодом  вiн
навiть у згадках  не  хотiв  вживати  цього  брутального  слова  "кинуто",
замiнивши його почесним "придiлено".
   Там, серед тугих запахiв султанської стайнi,  серед  пирхання  коней  i
лайок старших стайничих,  минало  його  дитинство,  i,  здається,  мало  б
проминути i все його життя. Поволi вiн звик до теплого, нудотного  дихання
стайнi. Позбавлений волi i бажань, просякнутий власним i  кiнським  потом,
прикутий до цих чотириногих загадкових створiнь,  пiдпорядкований  їхньому
норову. Стайня пригнiчувала, не даючи  нiколи  спочинку,  але  водночас  i
визволяла вiд загрозливої  влади  величезного  свiту,  який  лежав  за  її
цегляними порогами, вiдлякуючи боснiйського хлопця своєю незбагненнiстю  й
жорстокiстю. У стайнi тiльки ти й конi, i ти мовби дужчий за iнших  людей,
завдяки дикiй силi коней, i нiчого людського вже тобi не зосталося. Стайня
накидала свої обов'язки, але водночас  звiльняла  вiд  усього,  що  людину
переслiдувало,  дратувало  й  мучило.  Конi  були  завжди  тiльки  кiньми,
натомiсть люди, як вiдомо, стають усiм на свiтi, i нiколи не  знаєш,  чого
вiд них ждати.
   Малий Рустем (бо  так  названо  його,  вiдiбравши  батькiвську  вiру  i
материнське  iм'я  Драган)  зовнi  незграбний,   ведмедкуватий,   як   усi
боснiйськi хлопцi, коло коней мовби перероджувався, ставав меткий, вмiлий,
нiхто на стайнi не мiг з ним зрiвнятися, i конi, здається, вiдчули це його
вмiння, а султан Сулейман, який, згадуючи свою молодiсть,  Часом  приходив
на стайню кувати коней, похваляючись, що заробляє собi на хлiб, помiтив  i
виокремив  Рустема,  i  незабаром  того  придiлено  (тепер   уже   справдi
придiлено) для догляду за султанським вороним конем. I вже  нiхто  так  не
вмiв одтодi догодити Сулеймановi, нiхто не вмiв так вичистити й  засiдлати
султанського коня i  так  пiдвести  його  повелителевi,  як  цей  похмурий
боснiєць, i Рустема зненавидiла стайня, тодi зненавидiв султанський  двiр,
зненависть, як вогонь по сухiй травi, перекинулася на вiйсько, мало не  на
весь видимий свiт, бо свiт нiколи не прощає успiху.
   Попервах Рустем нiчого не помiчав. Жив  серед  .коней,  пильнував,  щоб
вони були  вчасно  розсiдланi,  вищiткуванi  й  витертi  до  блиску,  мали
звiльглий овес у жолобах i свiже  сiно,  виводив  разом  з  iншими  своїми
товаришами коней на проводку, а ночами, коли нiхто не  бачив,  ганяли  їх,
щоб не застоювалися. Конi лякалися темряви, надимали животи пiд попругами,
дрiбно тремтiли, стригли вухами, шкiрили великi жовтi зуби, переступали  з
ноги на ногу, щулилися. Коли ж  виривалися  з  задухи  стайнi,  голосно  й
радiсно iржали i несли своїх вершникiв у темряву, в безмежний  простiр,  а
тi сидiли на конях настороженi, чуйнi, дикi вiд волi, вже й забувши,  коли
були людьми (бо позоставалися ними лише ввi снi), i здавалося їм, що життя
-це тiльки отаке несамовите скакання на конi,  а  все  iнше  -  набридливi
обов'язки, нудьга i нiкчемнiсть.  Конi  були  слухнянi,  незрадливi,  вони
мчали у безвiсть, у темрявi й у мiсячному сяйвi, тугий вiтер бив у обличчя
вершникам, i вiтер той мовби теж мав масть цих коней - вороний,  як  крило
нiчного птаха, жовтий, як лисячий  хвiст,  гарячий  i  смердючий.  Кiнськi
копита били в землю глухо й понуро,  пiд  такий  перестук  копит  цi  конi
мчатимуть своїх  вершникiв  i  в  смерть.  Рустемовi  часто  вчувався  той
перестук навiть крiзь сон, але вiн  не  лякався,  не  прокидався,  облитий
холодним потом, спав далi, а коли й пробуджувався, то лиш  для  того,  щоб
навести лад у стайнi. Iнодi конi не знати  чого  лякалися  вночi  в  своїх
стiйлах, i тодi вгамувати їх можна було лише нелюдським криком,  кинувшись
безстрашно мiж них, завдаючи навсiбiч ударiв з жорстокiстю,  яка  панувала
лише мiж людьми. Конi втихали вмить i вже не тривожилися.
   В султанськiй стайнi Рустем найлiпше вмiв погамувати розшалiлих коней i
виявляв при цьому стiльки жорстокостi, що його мимоволi  остерiгалися  всi
iншi стайничi, хоч нiхто з них не належав далебi  до  ангелiв,  були  люди
шорсткi, клятi, ненависнi. Серед цих самотнiх, мовчазних людей Рустом  рiс
ще самотнiшим i мовчазнiшим за них. Високий, понурий, кривоногий, з якимсь
заснядiлим обличчям, схованим  у  цупких  чорних  заростах,  'цей  чоловiк
користувався такою загальною зневагою  й  нелюбов'ю,  що  прихильностi  до
нього султанової нiхто не мiг нi витлумачити, нi просто  збагнути.  Рустем
бачив, якою ненавистю оточений, але не запобiгав нi перед ким, не  лякався
ворожостi довколишнього свiту.  В  його  непокiрливiй  боснiйськiй  головi
зродилася думка не тiльки помсти цьому  свiтовi,  а  навiть  його  нищення
всiма доступними засобами. Але чим вiн мiг помститися? Зневагою,  яку  мiг
виказувати,  вивищившись  над  усiма  завдяки  незбагненнiй   прихильностi
Сулеймана?  Та  чи  досить  мовчазної  зневаги,  коли  довкола  торжествує
жорстокiсть? До того ж прихильнiсть i милiсть падишаха можуть  минути  так
само несподiвано й  незбагненне,  як  i  зродилися,-  i  тодi  ти  лишишся
безпомiчний, вiдданий на  роздертя  й  пожертя,  безсилий  i  беззбройний.
Людина в цьому свiтi повинна мати свою зброю. Як хижак - iкла й пазурi, як
змiя - отруту, як бог - громи й блискавицi, як жiнка - красу й  поваб.  Не
треба  думати,  що  Рустем  прийшов  до  такого  висновку  свiдомо.   Опiр
народжувався в ньому мовби сам по собi, викликаний самим життям, неволею й
недолею, надто ж довколишньою жорстокiстю. Так само, як безстрашно кидався
вiн помiж ошалiлих коней, став Рустем встрявати в  людську  мову,  кидаючи
туди зрiдка злi, насмiшкуватi  слова,  коротку  лайку,  знущальнi  вигуки.
Згодом вiдчув у собi справжнiй дар лайки. Вiн лаявся  майже  з  генiальною
грубiстю. Тi, кого вiн лаяв, не могли йому  цього  простити  i  ненавидiли
Рустема ще тяжче, а вiн запалювався вiд того ще дужче, творив свої лайливi
слова невтомно й щедро, викликаючи захват у стороннiх слухачiв i ненависть
у тих, кого лаяв.
   - Аллах проти всiх, i я теж  проти  всiх.  А  всi  проти  мене,-  казав
Рустем.
   Вiн був самотнiй, як аллах.
   Може, вiдчув те султан  Сулейман,  який,  власне,  теж  був  безнадiйно
самотнiй  на  цiм  свiтi,  i  возвисив  Рустема,  зробивши   його   згодом
начальником султанських стаєнь - iмрахором.  Здається,  було  тiльки  троє
людей у безмежнiй iмперiї, з  якими  падишах  любив  розмовляти:  улюблена
дружина  його  Хасекi,  всемогутнiй  Iбрагiм  i  цей  похмурий   боснiєць,
просякнутий гострими запахами кiнського поту й  кiнської  сечi.  Султановi
подобався похмурий Рустемiв гумор i нещадний його  язик.  Сам  належав  до
людей похмурих, але вимушений був ту похмурiсть поєднувати з  величчю,  бо
того вимагало його становище. Тому залюбки слухав чоловiка, не скутого  нi
обов'язком, нi становищем, чоловiка коли й  не  вiльного  до  кiнця,  зате
свавiльного. Тридцятирiчним Рустем уже мав звання пашi, хоч не вiдзначився
нi в битвах, нi в чомусь iншому, а вмiв тiльки  доглядати  коней,  сiдлати
їх, скакати на них i жити з ними.
   Iбрагiм, який ревниво прибирав усiх, хто норовив зайняти бодай найменше
мiсце в султановому серцi, зоставався безсилий  лише  перед  двома:  перед
Роксоланою, чари якої перевищували його хитрощi, i перед  Рустемом,  може,
єдиним чоловiком в iмперiї, який говорив усе, що думає,  i  просто  вбивав
своїми словами. Про Iбрагiма, коли той став всемогутнiм великим вiзиром, а
тодi  вже  й  називався  другим   султаном,   безжально   винищуючи   всiх
супротивникiв, Рустем сказав: "Якби сам аллах прийшов на землю, то i  йому
б Iбрагiм звелiв накинути па шию чорний шнурок".
   Iбрагiм вiдплатив iмрахору, вирушивши в  похiд  проти  перського  шаха.
Коли зимував у Халебi, прислав Рустемовi в Стамбул фiрман, яким давав йому
санджак Дiярбекiр, на самому  краю  iмперiї,  коло  кизилбашiв.  Височезнi
гори, вiчнi снiги, пустельнiсть, свавiльнi рiки, що метаються по  рiвнинi,
мiняючи свої русла, дикi племена, якi нiколи не вгамовуються. Але  названо
тебе нашою - їдь на врядування. Рустем попросив султана, щоб його залишили
в Стамбулi коло стаєнь, та Сулейман не  захотiв  втручатися  в  дiї  свого
всемогутнього улюбленця.
   "Ось приїде Iбрагiм з походу, тодi скажу, щоб тебе повернув назад".
   Та, мабуть, забув, а може, й сказав, але Iбрагiма  незабаром  убито,  i
нiкому  було  виконувати  султанове  повелiння,-  так  Рустем  зостався  в
Дiярбекiрi. Знав, що прихвоснiв при дворi цiлi хмари, тож продертися крiзь
них, щоб дiстатися до султана, годi й думати. Хоч  тепер,  як  санджакбег,
Рустем вимушений був мати справу з людьми, але однаково не  мiг  позбутися
вiдчуття самотностi, про яку забував лише тодi, коли зоставався з  кiньми,
коли йшов до стайнi, де було чисто, як у мечетi, а тяжкий  запах  кiнської
сечi й гною мовби вiдгороджував його вiд метушняви й нудьги свiту.
   Знов, як i колись, любив Рустем (тепер уже паша  з  пишним  супроводом)
їздити верхи на копi ночами, скакати по бездорiжжю пiд чужими  зорями,  не
знати куди, не знати навiщо.
   Самотнiй, як чужа зоря на вечiрньому небi.
   На все життя запам'ятав  останню  свою  нiч  в  Дiярбекiрi.  Як  скакав
увечерi на конi, а мiж деревами гнався  за  ним  вузенький,  мов  ниточка,
золотий серпик мiсяця-молодика, ковзав  по  небу  нечутно,  загадково,  не
вiдставав i не переганяв, але от дорога зробила закрут, i мiсяць  опинився
далеко попереду, i тепер уже вiн утiкав, а Рустем доганяв його  i  не  мiг
догнати. Тодi дорога вистрибнула зненацька на темну округлу вершину, всю в
високих деревах, i мiсяць упав униз i тепер  проковзував  мiж  стовбурами,
мало не коло корiння, але тут дорога знову пiшла в долину (Рустем вiдчував
це, зсовуючись пiд вагою власного тiла на передню луку  сiдла),  кiнь  нiс
вершника вниз, нижче й нижче, земля пiд копитами вже не  видавала  повного
звуку, як на вершинi, а м'який, приглухлий, копита  не  стукали,  а  мовби
чалапкали, дерева розступалися ширше й ширше, внизу  розлягалася  безмежна
тьмаво-голубувата   рiвнина   i   над   нею   -   величезне,   так    само
тьмаво-голубувате небо, i десь на страшнiй висотi,  над  самою  Рустемовою
головою, висiв серпик молодика. Тепер мiсяць висiв непорушне, але  хоч  як
Рустем гнав коня - далеке мертве свiтило не наближалося,  було  недосяжне,
як доля.
   Рустем притримав коня, пустив його ступою, довго так їхав, як  чоловiк,
що не має куди поспiшати.  I  тут,  посеред  ночi,  на  незнайомiй  дорозi
наздогнав його султанський гонець iз Стамбула i вручив  фiрман  од  самого
падишаха. Гонець з дев'ятьма охоронцями мав скакати  з  Стамбула  вдень  i
вночi, роблячи лиш необхiднi перепочинки в  караван-сараях  i  ханах,  щоб
вручити султанський фiрман пашi там, де й коли його знайде, i  фiрман  мав
бути прочитаний негайно, i так  само  негайно  мало  виконуватися  велiння
падишаха.
   Чаушi присвiчували Рустемовi запаленими  сухими  гiллячками,  поки  той
ламав печатi на дорогоцiнному посланнi й, голосно дихаючи, повiльно  читав
фiрман. Султан кликав його до столицi, давав високе звання вiзира,  вводив
у свiй диван i велiв, кинувши все, прибути якомога швидше до пiднiжжя його
трону.
   Галузка згасла, i нiхто не бачив виразу обличчя  похмурого  пашi  пiсля
прочитання фiрману. Рустем зiтхнув, подумав сам собi: "Назовуть вiзиром  -
однаково, що дадуть змiю  в  руки:  втримати  не  зможеш,  бо  слизька,  а
випустиш - зiтнуть голову".  Але  змовчав,  поклав  на  знак  покiрливостi
фiрман собi на голову, тодi  поцiлував  султанську  тогру,  гукнув  своєму
супроводу майже жваво:
   - На Стамбул!
   З ненавистю згадував згаянi на краю землi кiлька рокiв свого життя. Лиш
тепер одкрилося, що для його безпощадного ума немає належної  поживи  там,
де самi пiдлеглi, де всi його слова сприймаються з рабською  покiрливiстю.
Земля i люди були тут у його неподiльному володарюваннi,  вперше  в  життi
своєму мав пiд орудою не самих тiльки коней, але, хоч як це  дивно,  втiхи
це не приносило нiякої,  нудьга  заповнювала  всi  Рустемовi  днi,  нудьга
незбагненна i безпричинна, i лиш  тепер,  прочитавши  султанський  фiрман,
яким кликано його до Стамбула, збагнув:
   народжений,  щоб  насмiхатися  не  з  тих,  хто  нижче,  дошкуляти   не
дрiб'язковi й безсилостi, а  тiльки  силi  найбiльшiй,  найгрiзнiшiй.  Там
справжнє життя, бо там небезпека, гра з  вогнем,  i  навiть  коли  загинеш
через свiй нестримний язик, то й тодi буде радiснiше, нiж нидiння  отут  у
чорта за пазухою, бо згинеш не остаточно, не  безнадiйно,  зостанеться  по
тобi пам'ять, зостануться слова - злi, правдивi, неповторнi.
   I найжахливiша доля може  обернутися  несподiваним  торжеством.  Рустем
повертався до Стамбула сповнений похмурої гордостi. Згадали! Його згадали!
Коневi за всi його страждання й терплячiсть  у  походах  кидають  оберемок
сiна, а чоловiковi що? Коневi - пашi, а чоловiковi - пашу?
   Вiн вирушив до Стамбула, не гаючись, без жалю й спогадiв  покинув  свiй
санджак, не злазив з  коня  так  довго,  що  змучилися  навiть  звичнi  до
переходiв султанськi гонцi, а Рустем смiявся:
   "Кого там за що роблять пашами, а мене зробили за те, що люблю на конях
їздити!"
   В Копьї його ждав султанський  дарунок:  породистий  кiнь  У  коштовнiй
збруї i перо з дiамантом на тюрбан.
   "Раю без мого султана я не знаю!" - сказав Рустем, але обличчя мав таке
похмуре, що нiхто йому не повiрив.
   У  величезному  караван-сараї  Султан-хан  за  Коньєю  Рустема  зустрiв
великий кiнний  загiн,  посланий  Сулейманом,  бо  султанський  вiзир  мав
подорожувати  не  самотою,  а  з  вiйськом.  Рустем   розумiв,   що   його
випробовують на вiдстанi, ще й не пiдпускаючи до столицi  та  до  пiднiжжя
трону. Вимушений був прикусити свого злого язика  i  проголошувати  слова,
геть невластивi для нього.
   -  Хай  продовжить  аллах  тiнь  на  землi  нашого   великого   султана
Сулеймана,- звертаючись до вершникiв, промимрив Рустем.- Вiсiм лiтер  його
iменi - мов кривавi  зорi,  що  посилають  свої  променi  до  самих  країв
всесвiту.
   Легше було б проскакати, не злазячи з коня, мiсяць або й три, нiж  таке
сказати, але не було ради. "Ось  засяду  в  султанському  диванi,-  понуро
думав Рустем,- там уже скажу їм  усiм.  А  поки  туди  пробираєшся,  треба
наступати собi па хвiст. Переходячи через мiст, i ведмедя дядьком  назвеш,
а свиню тiткою".
   Вiн глав i гнав коня, не даючи перепочинку своєму вiзирському  вiйську,
їхав   через   Iлгин,   Акшехiр,   Чай,   Кютах'ю,   переважну   бiльшiсть
караван-сараїв поминав, не зупиняючись, кепкував з  тих,  хто  ласим  оком
позирав на притулки для подорожнiх: "Понатикано  тут  цих  караван-сараїв,
мов грiхiв людських. Але то  все  для  верблюдiв,  а  не  для  благородних
коней!"
   Ще раз виїхали йому навстрiч султанськi посланцi з дарами. Султан жалує
з пречистого i чесного свого тiла шаровари непорочностi, халат доблестi  i
футуввет-наме  -  грамоту  на  владу.   Рустем   поцiлував   копито   коня
султанського посланця.
   Змучився сам, змучив людей i коней, прискочив до Стамбула в сподiваннi,
що його одразу прийме сам султан i урочисто введе в диван, натомiсть  йому
звелено ждати в тому самому домi, який займав, ще коли  був  iмрахором,  а
тодi з'явився колишнiй  яничар  Гасан-ага  i  повiв  Рустема  до  султаншi
Роксолани.
   Роксолану колись султанський iмрахор учив їздити верхи па коневi. Наука
була недовга, бо учениця виявилася тямущою, Рустем,здається, лиш один  раз
пiдсадив султанську жону в сiдло, нiякого спогаду в ньому вiд  доторку  до
цiєї вельможної жiнки не зосталося, бо жiнки взагалi в ньому не лишали  нi
спогадiв, нi враження. Тепер не знав: дивуватися  чи  лютувати  вiд  такої
химерної зустрiчi, бо ж замiсть султана - тiльки  султанша.  I  для  цього
чоловiк проскакав на конi через  усю  iмперiю?  Може,  щоб  подивитися  на
султаншу? Але що в неї побачиш? У жiнки, як i в коня, найголовнiше -  шия,
колiна й копита (цi останнi Щоб не  кришилися  i  були  високi).  Проте  в
коняки все це вiдкрите, в султаншi ж - закрите навiки вiд  усiх  стороннiх
поглядiв.
   Все ж вiн трохи втiшився вiд  своїх  думок  i  йшов  за  Гасан-агою  по
заплутаних переходах Топкапи, звеселяючи себе посмiхом: "Ось поглянемо  на
султапшинi копита".
   Роксолана вразила його такою ласкавою неприступнiстю, що вiн  остовпiв,
насилу зiгнувся в поклонi, а рота розтулити так i не змiг.
   - Рада  бачити  тебе,  вiзире,-  лагiдно  мовила  султанша.  Незграбний
боснiєць хитнув головою, але на слово не здобувся.
   - Ми з його величнiстю султаном хочемо просити тебе... Просити? Коли це
султани когось просили?
   - Просити, щоб ти взявся навчити їздити на конi нашу нiжну Мiхрiмах.
   Рустем закляк. Названо його вiзиром лиш для того, щоб учив їздити верхи
вельможну шмаркачку? Ну, скажiмо, це вже не рабиня, як то було колись з її
матiр'ю, а високородна принцеса, i  пiдсаджуватиме  вiн  у  сiдло  вже  не
рабське м'ясо, а благородну султанську  плоть,  але  що  ж  змiнилося  для
нього? Був простий раб, стайничий, начальник султанських  стаєнь,  паша  i
санджак-бег (дикi племена мали тремтiти вiд самої згадки його  iменi,  але
щось вiн там не помiтив того тремтiння), тепер має найвище звання  вiзира,
а лишається й надалi простим конюхом. Може, ця маленька загадкова  жiночка
жартує? Вона слов'янка, а вреднiших за слов'янок у поводженнi з чоловiками
чи й знайдеш на свiтi. Учити принцесу Мiхрiмах їздити  верхи?  А  кого  ще
вчити? I де ж диван, у якому мав засiсти вiзир Рустем-паша?
   Вiн стояв так довго  i  з  таким  збаранiлим  виразом  на  обличчi,  що
Роксолана засмiялася й махнула рукою:
   - Бачу, яка це для тебе радiсть,  вiзире.  Я  передай  його  величностi
султану. А тепер можеш iти. Гасан-ага скаже тобi, коли маєш приступити.
   Знову вiв його Гасан-ага палацовими переходами, але  тепер  уже  Рустом
кепкував у душi з самого себе. Згадував, як у коранi  сказано  про  коней:
завжди  тiльки  благороднi.  А  вершники  -  тiльки  вiрнi.   Благородство
вершникам i не снилося. Отак i йому. Навiть до  конячого  благородства  не
доросте нiколи. Завжди i вiчно лишатиметься вiрним.
   Згадав, як їздив тодi з султаншею. Попервах бiг поряд з  її  конем,  не
наважуючись триматися  навiть  за  стремено.  Тодi  вона  запрагнула  їзди
справжньої, вiн вимушений був теж сiдати верхи, проте мав триматися завжди
тiльки позаду, так що кiм'яхи землi з-пiд копит Роксоланиного коня  летiли
на нього, били йому в обличчя, залiплювали уста й  очi,  але  пахли  такою
надiєю, що Рустем смiявся в душi. Тепер його названо  вiзиром,  а  кiм'яхи
землi з-пiд  копит  коня  султанської  доньки  знов  залiплюватимуть  йому
обличчя. Що ж змiнилося? Як подумати, то мала  втiха  стати  пашою  або  й
вiзиром. За що тут стають тим або тим? Один став  пашою  за  те,  що  вмiв
свистiти по-пташиному, iнший готував, як нiхто, чорну  квасолю,  ще  iнший
читав султановi перських  поетiв  перед  сном  так  занудливо,  що  султан
засинав пiсля першого бейта, нiколи, власне, й не чуючи читання. А вiн сам
став пашою за те, що вмiв  розсмiшити  похмурого  Сулеймана.  Окрiм  того,
нiколи нiчого не просив у султана нi для себе, нi для будь-кого, нi  в  що
не втручався i не викликав заздрощiв.  Не  викликав,  поки  не  вилазив  з
конячих стiйл. А став пашою, назвали його  вiзиром  -  i  вже  все  тут  у
столицi сколотилося, i, поки вiн доскакав од свого Дiярбекiра, вже йому не
диван, а самi кiм'яхи з-пiд копит коня султанської доньки.  Вiд  кого  тут
залежить твоя добра слава? Вiд людей, якi самi нею нiколи не вiдзначалися?

   ПОЖЕЖА

   Про столицю казали: "Якби Стамбул не горiв, усi пороги в ньому  були  б
золотi". Або ще: "В Стамбулi пожеж хоч одбавляй, а в Анатолiї податкiв хоч
одбавляй".
   Рустем-паша  вранцi  був  з  своєю  сановною  ученицею  на  Ат-Мейданi.
Мiхрiмах не схожа була на свою матiр. Та одразу  збагнула  науку  молодого
стайничого, а ця манiжилася й дурила голову новоспеченому вiзиру, так нiби
заповзялася  вивести  його  з  терпцю.  Марнi  сподiвання!  Рустем  тихцем
спльовував у жорству пiд ноги коневi, терпляче вихекував, тюпаючи поряд  з
занудливою вершницею, тепер уже твердо знаючи, що в диван вiн в'їде коли й
не на власному коневi, то слiдом за конем, який  везе  на  собi  Мiхрiмах.
Коли пiдсаджував на коня султанську доньку й вiдчував  пiд  твердою  рукою
своєю м'яку вельможну плоть, мовби аж здригалося щось у ньому. Дивувався й
ненавидiв себе. Помiчати чиєсь тiло означало помiчати й тiло власне. А вiн
досi, здається, й не зауважував його, вигострюючи на бруску ненавистi свiй
непокiрний дух. Вiн сердито сплюнув вiд неприємного вiдкриття i зробив  це
так одверто, що Мiхрiмах помiтила й стала вередувати ще дужче, нiж завжди.
На щастя, Рустема порятувала того ранку пожежа.
   Загорiлося далеко, аж по той бiк Халiджi  на  корабельних  верфях  i  в
єврейськiй дiльницi Хаскйой, але вогонь одразу перекинувся через затоку, а
ще швидше полинув  по  Стамбулу  розпачливий  крик:  "Янгуйн!  Янгуйн!"  -
"Пожежа! Пожежа!" - i все живе бiгло в той бiк, де панувало полум'я,  однi
бiгли з обов'язку, другi - з цiкавостi,  третi  -  позловтiшатися.  Гасити
пожежу мали право тiльки яничари. Хоч коло  кожного  дому  повинна  стояти
велика дiжка з водою i хазяїн зобов'язаний був тримати драбину заввишки  з
свiй дiм, що згiдно з приписами не мiг перевищувати двох поверхiв, лити ту
воду на вогонь могли тiльки яничари, що наглядали  за  мiською  дiльницею.
Вони прискакували на пожежу першi, оточували палаючий будинок,  вiдганяючи
шаблями навiть господарiв, коли бачили, що в домi  є  щось  цiнне,  мерщiй
тягнули з вогню, а так ждали, поки згорить, знаючи,  що  срiбло  й  золото
перетвориться на зливки, якi легко знайти в попелi, а все iнше не мало для
них вартостi.
   Щойно зачувши крики про пожежу, Рустем збагнув, що може  вiдкараскатися
вiд примхливої принцеси, i смiливо притримав коня Мiхрiмах.
   - Ваша високiсть...
   - Що тобi?
   - Дозвольте сьогоднi припинити нашу науку. Мiхрiмах зиркнула  на  нього
поверх яшмака своїми очиськами, в яких зiбрано було все  найлихiше  i  вiд
султана i вiд  султаншi.  В  Рустема  засмоктало  пiд  ложечкою  вiд  того
погляду, на язиковi йому так i крутилися  слова  тяжкi,  як  камiння,  але
загнав тi слова в такi глибини, звiдки не  могли  видобутися.  Намагаючись
надати покiрливостi своєму грубому голосу, понуро сказав:
   - Пожежа.
   Гадав, що цим пояснив усе. Але Мiхрiмах була iншої думки:
   - Пожежа? То й що? Погорить i перестане.
   - У себе в Дiярбекiрi я звик...
   - Тут Стамбул. А в Стамбулi є кадiй, який за все вiдповiдає. Рустем  не
стерпiв:
   - Ваша високiсть! Ви не знаєте цього старого ошуканця? Йому хай згорить
хоч i весь Стамбул, вiн дутиме в одiту дудку:
   "Нiчого не бачив. Нiчого не знаю".
   Їй усе було байдуже. Як то сказано: i кашi не хоче i по воду не йде.
   - Згорить, то хай i згорить.
   - Ваша високiсть, а хасси!
   - А що це таке?
   - Дiльницi Стамбула, якi належать султановi й султанськiй родинi.
   Вона задумалася на короткий час.
   - Належать? А що належить менi - ти можеш сказати? Ну, гаразд. Тобi так
кортить на ту пожежу?
   - Я взяв би своїх людей. Все ж я вiзир його величностi.
   - Там є ще кiлька вiзирiв. Та коли вже так хочеш... Вiдпровадь мене  до
Топкапи.
   Так Рустем здобув собi волю.
   З пожежею було тяжче, нiж з султанською донькою. Перше, що  в  Стамбулi
стояла страшенна липнева спека. А друге: видати з усього, не обiйшлося без
зловмисникiв. Бо як би iнакше  пожежа  переметнулася  через  Золотий  Рiг,
гiгантськими перескоками  помчала  по  столицi,  захоплюючи  новi  й  новi
дiльницi? Кiлька дiльниць вигорiло на попiл, пожежа знищила поставлений ще
Фатiхом палац Ескi-Серай, згорiв наповнений в'язнями зiндан,  пiшов  димом
великий дерев'яний базар, загинула бiблiотека  Матьяша  Корвiна,  вивезена
Сулейманом з  угорської  столицi,  вогонь  добрався  навiть  до  кам'яного
Бедестану, на якому розтопилася олов'яна покрiвля.
   Слiдом за пожежею, нiби принесений таємничими  злими  силами,  вповз  у
столицю чорний мор, i смерть косила людей тисячами, не спинялася  й  перед
порогами палацiв - так помер великий вiзир Аяс-паша,  зоставивши  гарем  з
ста двадцятьма дiтьми i згадку про себе, як про найдурнiшого з усiх знаних
вiзирiв. А що дурнi  завжди  мстивi,  то  багато  хто  зiтхлув  полегшено,
почувши про смерть Аяса-пашi. Навiть Роксолана не стримала  своєї  радостi
перед Сулейманом, хоч i знала, що грiх радiти чужiй смертi.
   - Може, й лiпше, що мор прибрав Аяса-пашу, мiй султане.
   - Вiн був вiрний мiй слуга,- зауважив Сулейман.
   - Та й того! Слугувати можуть i речi неживi. А  паша  i  за  життя  був
мовби мертвий, бо не мав у собi слова. Людина ж, позбавлена слова,-  гiрша
за звiра. Нащо їй жити?
   - Своєю шаблею вiн показав, що живiший за живих.
   - Кому ж показав? Убитим?
   - Коли приходив до тебе, то хотiв сказати, що то вiн розкрив  менi  очi
на зрадливiсть Iбрагiма. Хотiв, але не вмiв сказати.
   - То й лiпше. Однаково  б  я  не  повiрила.  Хiба  то  не  сам  падишах
розпiзнав мерзенного грека? А цей нещасний Аяс-паша нiби належав  до  тих,
кому доручено, щоб дурiсть не вичерпувалася на сiм свiтi. Хоч, може, дурнi
теж потрiбнi, щоб  видно  було  розумних.  Кого  тепер  поставите  великим
вiзиром, мiй повелителю?
   - Найрозумнiшого. Лютфi-пашу.
   - А хiба Рустем не розумнiший?
   - Ще молодий. Має час.
   - Ви досi не ввели його в диван.
   - Не було нагоди. Смерть Аяса-пашi дала нагоду.
   - Ще й пожежа,- нагадала Роксолана.
   - Менi передали, що  Рустем-паша  виловлює  зловмисникiв.  Вiн  не  мав
можливостi вiдзначитися на вiйнi, хай спробує зробити це на пожежi.
   - Хiба не можна погасити?
   - На все воля аллаха. Що горить - має згорiти.
   - А коли весь Стамбул?
   - Тодi аллах подарує нам ще кращий Стамбул. Як сказано:  "Бог  купив  у
вiруючих життя i їхнє майно, платячи їм за них раєм".
   Диван  коли  й  не  налякав  Рустема,  то  геть   розчарував.   Здалеку
загадковий, таємничий, загрозливий i неприступний, зсередини диван видався
Рустемовi зiбранням набундючених баранiв. Аяса-пашi вже не  було,  але  ще
мовби жив його  дух  серед  цих  килимiв,  притишених  голосiв,  гнiтючого
мовчання. Султан мовчки споглядав кам'яними очима на своїх вiзирiв, нiкого
не впiзнаючи, нiкого не допускаючи нi до мови, нi до думання,  i  пiд  тим
поглядом чоловiк почував себе нiби бараном,  чи  що.  Не  диван,  а  купка
баранiв. Аяс-паша був дурний, як баран.  Лютфi-паша  впертий,  мов  баран.
Євнух Сулейман-паша жирний, як баран. А вiн сам, Рустем, хлялий, мов баран
пiсля снiжної зими. Щастя, що в Стамбулi  лютувала  пожежа,  i  вiн  знову
кинувся туди, захопивши з собою яничарiв, метався  серед  попелищ,  когось
ловив, кидав у зiндани, за кимсь ганявся, когось переслiдував,  падаючи  з
нiг вiд утоми й запопадливостi, весь закiптюжений, мов кюльханбей, з якого
глузує дiтлашня. Тепер уже не мав часу на свої  глузи,  зате  глузували  з
нього стамбульськi нероби-левенди:  "Старається,  нiби  хоче  понести  два
кавуни пiд пахвою".
   А пожежа, мов лютий небачений звiр, вгамувавшись у  великому  Стамбулi,
несподiвано перелетiла вночi через Босфор, запалав Ускюдар, здiйнялася там
безладна стрiлянина, так нiби ввiрвався туди ворог, хоч звiдки б  мiг  вiн
узятися в самому серцi грiзної iмперiї.
   Рустем з яничарами i кiнними чаушами негайно переправився на той  берег
i пропав на кiлька днiв, мовби загинув у  вогнi,  але  зродився  з  попелу
живий i здоровий,  тiльки  ще  закiптюженiший  i  геть  захриплий.  Пожежа
нарештi вiдступила, тепер тiльки дотлiвало те, що  не  згорiло  остаточно,
погорiльцi розгрiбали попелища, мостилися ставити  новi  доми,  кожен  при
цьому мрiючи захопити дiлянку бiльшу, нiж мав, або ж присунутися ближче до
головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме.
   Рустем  з'явився  перед  Мiхрiмах  так  само  слухняний,  як  i   досi,
притримував повiддя її коня, тюпачив слiдом, коли султанська донька  їхала
скоком.
   - То як, загасив пожежу? - поцiкавилася вона.
   - Само погасло.
   - Чому ж гибiв там стiльки?
   - Ловив палiїв.
   - I впiймав?
   - Трохи.
   - Хто ж вони?
   - Козаки.
   - А що це таке?
   - Нiхто не знає. Звуться так,  ось  i  все.  Прискочили  з-за  моря  на
човнах. У Сiнопi попалили все, пограбували, захопили коней - i сюди.
   - Не злякалися Стамбула? ' - А чого їм боятися?
   Мiхрiмах  зупинила  коня,  довго  дивилася  на  вiзира.  Бачила  багато
спокiйних людей, серед них найспокiйнiший - батько її султан Сулейман, але
такого чоловiка, як цей колишнiй султанський конюх, чи  й  знайдеш  ще  на
свiтi.
   - Чом же не розповiси про них?
   - А що розповiдати? Вони доскочили до Ускюдару, а я  наскочив  на  них.
Нас було бiльше - ми й зверху. Сiмдесят i двох одвiз в  Едi-куле.  Ватажка
їхнього теж. Тепер гризе свої кайдани.
   - Як то гризе?
   - Зубами. Лютий чоловiк i  силу  має  несамовиту.  Мiхрiмах  вдарило  в
голову: це з України, з материної землi! Розповiсти  їй!  Негайно!  Але  ж
була не просто дiвчиною, а султанською донькою, настрої мiнялися в  неї  з
такою швидкiстю, що й сама не  встигала  дивуватися.  Вже  наступної  митi
загукала:
   - Поведи мене туди!
   - Куди, ваша високiсть?
   - О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити!
   - Козак - поки на волi. А в Едi-куле нi козака, нi чоловiка.
   - Хочу його бачити!
   - Ваша високiсть, навiть iмам не поможе повiшеному.
   - Сказано тобi! Пiди скажи моїм євнухам - вони  проведуть  мене  й  без
тебе.
   Євнухи стовбичили на Ат-Мейданi, не  спускаючи  з  ока  Рустема-пашу  й
Мiхрiмах, так нiби вiзир був кiт, а принцеса - пташка або миша.
   - Цi проведуть,- промурмотiв Рустем.- Цi проведуть i заведуть куди хоч.
А вам би, ваша високiсть, не треба в те паскудне , мiсце.
   - Не твоє дiло!
   - Я тiльки до того, що коли вiз розбився, то  завжди  знайдуться  охочi
вказати дорогу, та тiльки ж  їхати  нема  на  чому.  |  У  Мiхрiмах  знову
змiнився настрiй:
   - Не хочу я туди їхати. Це, мабуть, так страшно. I цей козак... Як його
звати?
   - Козак та й усе.
   - Iм'я!?
   - Що iм'я? Для мертвих - все однаково. Сьогоднi його ще звуть Байдою. А
звелить його величнiсть султан - i...
   - Байда? Що це?
   - А хто може знати? Мабуть, чоловiк, який любить пити та гуляти,  ну  й
знiчев'я помахує шабелькою.
   - Я пошлю йому ласощiв.
   - Ваша високiсть, якi ж ласощi для чоловiка, що йому завтра  вiдрубають
голову? Вже коли посилати, то меду та горiлки.
   - Що це таке?
   - Напої, якi вживають християни, щоб пiднести дух.
   - Хiба не пiдносить духу молитва?
   - Молитва - для правовiрних. Вiд неї вони навiть п'янiють так само,  як
вiд кровi.
   - Як ти смiєш? Правовiрнi п'ють тiльки воду.
   - Ваша високiсть, водою вони вже запивають. А п'ють  кров.  Вiд  неї  й
п'янi. Як сказано: "Купайтеся в кровi їхнiй".
   - Пошли тому козаковi все, що треба. I скажеш менi завтра.  А  в  самiй
знов  колотилася  думка:  "Розповiсти  її  величностi  султаншi!   Негайно
розповiсти матерi! Бо це ж з її землi! Чи всi там такi?"
   А до Рустема знов прискiпливо:
   - Хiба нiколи не було бiльше козакiв у Едi-куле? Чом я не знала?
   Вiн був спокiйний:
   - Ваша високiсть, вони не добиралися до Едi-куле. Занадто далеко. А цей
добрався. Забув про мудрiсть: перш нiж украсти мiнарет, приготуй для нього
сховок.

   БАЙДА

   Що починається нещастям, кiнчається тож нещастям. Завжди довiдуєшся про
найважливiше занадто пiзно. I хоч вiсть  про  козакiв  у  Едi-куле,  мовби
змагаючись, принесли їй Гасан-ага, Мiхрiмах, навiть сам султан,  Роксолана
знала, що вже пiзно, що нiчим не зарадиш,  та  ще  й  цей  неповороткий  i
незграбний Рустем цього разу виказав недоречну меткiсть i дав Су-леймановi
прекрасну нагоду виставити перед усiм  Стамбулом  винуватцiв  страхiтливої
пожежi, яка зжерла мало не половину столицi, звинуватити цих нещасних,  не
питаючи їхньої провини, бо переможений завжди спровинений i завжди платить
найвищу цiну. Гасан приходив до неї щодня, вона допитувалася:
   - Як вони там? Що робить той, якого ти називаєш Байдою?
   - Ваша величнiсть, вiн спiває.
   - О боже! Що ж вiн спiває?
   - Пiснi. Складає собi сам. Остання така: "Ой п'є  Байда  мед-горiлочку,
та не день, не нiчку, та й не в одиночку!.."
   - Це Мiхрiмах послала йому їсти й пити. Моя дитина!
   Гасан-ага сумно всмiхався  самими  очима.  Якби  ж  то  султанша  могла
бачити, як їсть i п'є Байда в пiдземеллях першого ката iмперiї Джюзел-аги.
   Та жiнцi не завжди треба знати, бачити  -  вона  надiлена  незбагненним
умiнням вiдчувати. Несподiвано весь свiт для Роксолани замкнувся  на  тому
дивному Байдi з  його  товаришами,  жила  тепер  у  якомусь  лихоманковому
напруженнi, ждала щодень вiстей з  Едi-куле,  ганяла  туди  Гасана,  двiчi
кликала до себе Рустема-пашу i обидва рази проганяла з невластивою для неї
злiстю, бо нiчого iншого не мiг викликати  в  нiй  цей  незграбний  i  так
по-дурному  запопадливий   босняк,   який   запрагнув   перевершити   всiх
султанських вiзирiв на чужому лиховi. I це ж вона повернула цього нелюда з
забуття, прикликала до столицi!
   Роздиралася  вiд  затаєних  думок,  лякливих  домагань,   невисловлених
просьб, якi готувала для султана. Що вигадати, як пiдiйти до Сулеймана, що
просити? Чомусь здавалося їй, що не зможе жити  в  цих  палацах,  коли  не
скористається цього разу своєю владою, щоб помогти  людям,  у  жилах  яких
тече рiдна кров, голоси яких стогнуть десь  у  пiдземеллях  так  само,  як
стогнав тут у рабствi її голос, в очах у яких тi самi вишневi зорi, що i в
її очах.
   Султан, нiби вичувши посягання на свою владу, в цi тривожнi днi  уникав
Роксолани. Може, стривожився, коли побачив, як заблищали  в  неї  очi  вiд
звiстки про ув'язнених козакiв, може, донесено йому, що Мiхрiмах  посилала
тим розбишакам напої i їжу,вiн допустив до себе Рустема-пашу,  розпитував,
як той упорався з такими зухвалими нападниками, обдарував його  кафтанами,
тодi ввiв у диван i  звелiв  переповiсти  про  своє  геройство  на  пожежi
вiзирам, щоб тi змогли належно поцiнувати його  вiрнiсть  султановi,  якої
самi не зумiли виказати в такий каламутний час. Вiзири зненавидiли Рустема
одразу й дружно, але вiн тим не  вельми  переймався,  посмiюючись  собi  в
шорсткий вус: "Хто має цiлi штани, сiдає де  хоче".  Вважав,  що  сумлiння
його чисте, бо виконав свiй обов'язок перед султаном. Сказали б  йому,  що
султаном названо вороного жеребця з його стайнi, вiн так само старався б i
для жеребця. Бо як подумати,  то  жеребець  так  само  правовiрний,  як  i
султан.
   Трохи  турбувала  Рустема  султанша,  але   вважав,   що   тут   справа
залагодиться сама собою, бо мав у руках принцесу Мiхрiмах, з якою  щоденно
вправлявся в кiннiй їздi на Ат-Мейданi, вдовольняючи її  лiниву  цiкавiсть
щодо бранцiв у Едi-куле. Коли вже чоловiка вирвали в чорта  з  зубiв  i  з
краю свiту прикликали до столицi, то навiщось вiн тут знадобиться. Головне
тут:  встряти  в  гурт,  прилаштуватися   де-небудь,   бодай   з   краєчка
велетенського придворного колеса, а вже воно само тебе закрутить i  кудись
викрутить, колесо крутилося невпинно,  розмiрене,  незважаючи  нi  на  що.
Султан молився в мечетi, засiдав з вiзирами  в  диванi,  разом  з  великим
муфтiєм Абусуудом, схожим на  вченого  чижа,  щодня  думав  над  законами,
молився в  мечетi,  султанша  десь  нидiла  в  глибинах  гарему,  принцеса
Мiхрiмах  училася  їздити  верхи,  українськi  бранцi  надiйно  сидiли   в
пiдземеллях  Едi-куле,  євнухи  плiткували  по  всiх  закапелках  Топкапи,
намагаючись замiнити свою чоловiчу неповноцiннiсть  бодай  язиками,  якими
вони володiли так само вмiло, як яничари зброєю.
   Єдине, що змiнилося в цi днi у великому палацi, але чого  Рустем  через
свою недосвiдченiсть ще не вмiв помiтити,- це те, що султан не  кликав  до
себе Роксолани, а вона не озивалася до нього, не  просилася,  не  посилала
листiв через  кизляр-агу  Iбрагiма,  сховалася  в  глибинах  палацу,  нiби
вмерла.
   Топкапи повнилися настороженiстю, очiкуванням,  пересудами,  пiдозрами.
Може, впаде  всемогутня  султанша  або  хоч  захитається.  Мовляв,  султан
розгнiвався на свою жону, всi пiдземелля  Едi-куле  забитi  зловмисниками,
яких султанша прикликала з своїх загадкових  степiв  з-за  моря,  провела,
сприяла, намовляла, помагала, мало не сама палила з ними Стамбул. I  тепер
буде розплата й вiдплата. I не минути кари й самiй Роксоланi.
   Чорнi чутки вирували довколо Роксолани, лизоблюди, дармоїди,  лакизи  й
ошуканцi купалися в тих чутках, як  у  райських  рiках  задоволення,  сама
тiльки султанша нiчого того не чула й не знала, забула й про  султана,  .i
про пiдступну челядь, i про своє. Про бiль свiй душевний, про свою недолю,
про свiй народ. Не бачила тих козакiв,  що  мучилися  десь  у  пiдземеллях
Едi-куле, не уявляла їх живими, не чула їхнiх голосiв, навiть пiсня  отого
дивного Байди не розлунювалася в нiй, бо слух її  наповнений  був  пiснями
власними, болiсними згадуваннями про свої початки, недосяжнi тепер нi  для
пам'ятi, нi навiть для рдзпуки. Ой летить ворон з чужих сторон,  та  ножки
пiдiбгавши. Ой тяжко ж менi та на чужбинi, родиноньки не мавши.  Тi  першi
п'ятнадцять лiт її життя на волi в рiднiй землi розросталися  в  нiй,  мов
казкова папороть, дедалi буйнiше, мабуть, мала бути на них i  ота  чарiвна
квiтка, якої нiхто нiколи не бачив, але  вiра  в  яку  тримала  людину  на
землi. О квiте папоротi, народе мiй.!
   Думала про свiй народ. Тисячi лiт жив вiн на плодючiй прекраснiй землi.
Розметаний  по  широких  степах,  мiж  велетенськими  рiками   й   лiсами,
розiрваний мiж нападниками, загарбниками, володарями, без мiри, без пуття,
без вiри, але єдиний,  дужий  i  добрий  до  всього  живого,  ростучого  й
текучого, до сонця, зiрок, вiтрiв i роси. Скiльки було заздрiсних, охочих,
ворожих, якi хотiли зiпхнути цей народ з його землi,  погнобити,  зiгнати,
знищити. Здавався вiн усiм чужинцям таким добрим, лагiдним i  безпомiчним,
що сам упаде в руки, як перестиглий плiд. А вiн стояв  непохитно,  вперто,
тисячолiтньо, вороги ж гинули безслiдно, аки обри, i над  їхнiми  могилами
лунали не прокляття, бо народ її не вмiв  ненавидiти,  i  не  молитви,  бо
вiрили там не в богiв, а в жито-пшеницю, в мед i бджолу,- линула до самого
неба пiсня:
   "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.."  Довколишнi  забiяки  лiчили  свої
перемоги, а її народ мiг лiчити хiба що кривди, завдаванi йому то тим,  то
тим, але не скаржився, терпляче переносив горе i бiду, ще  й  посмiювався:
"Чорт не вхопить, свиня не з'їсть".
   Майже двадцять лiт нидiла Роксолана в стамбульському гаремi,  не  гаяла
часу  марно,  перегорнула  цiлi  гори  зжовклих  рукописiв  у  султанських
книгозбiрнях, читала поеми, хронiки,  описи  сурнаме  [69],  похваляння  й
вихваляння - i скрiзь тiльки звитяжнi походи, дзвiн мечiв, посвист  стрiл,
стогiн конаючих, кров озерами, страхiтливi круки  над  тiлами  повержених,
черепи, як камiння, мурашва, черва, гаддя. Сурнаме були мовби продовженням
вiйни, тут  теж  убивано  простий  люд,  але  не  мечами  й  гарматами,  а
недоступною  для  убогих   пишнотою,   незносною   урочистiстю,   галасом,
тупотнявою, топтанням, тiснявою.
   Розгнузданi в  убивствах  i  загарбаннi,  водночас  незрушно  трималися
установлень, винесених ще їхнiми предками,  може,  й  з  далекого  Турана,
записаних огузькими ханами:
   "Отець огуэ-ханiв проголосив i визначив тюре  -  путi  й  настановлення
його синам. Вiн сказав: зважаючи на те, що ханом згодом  стане  Кайї,  хай
проголошений  вiн  буде  бейлербеєм  правого  крила.  Але  згiдно  з  тюре
бейлербей повинен бути також у лiвого крила. Хай буде ним  Байiндир.  Тюре
частування теж повинно мати такий порядок, о брате мiй: спершу має  сидiти
Кайї, тодi Байяи, тодi Алкаєвлi i Караєвлi, пiсля них хай сiдає Язир, а за
ним Дюкер, а вже тодi, ясна рiч, Тудирга, Япурлу, Явшар, Кизик, Бек-делi i
найостаннiший на правiм крилi Каргин.
   Ось у такому порядку треба сiдати, i Перед ними мають класти подарунки,
ставити кумис i кумран. I як п'ються згiдно з старшинством кумис i кумран,
так хай роздаються посади й звання беїв мiж колiнами й родами, а коли щось
залишиться, можуть скористатися i? iншi".
   I все те: дикiсть, безглуздi звичаї, обожнювання кожної  лiтери  тiльки
за те, що записана вона  предками,-  зливається  в  цих  людей  у  поняття
батькiвщини. З сльозами на очах вони вигукують: "О  ватан,  ватан!"  -  "О
батькiвщино, батькiвщино!"
   А що винiс її народ iз сивої своєї давнини, з золотого Києва, з пишноти
й слави, яка вмерла мiж уламками соборiв, поруйнованих ордами диких ханiв?
Таємнi письмена, захованi  за  монастирськими  мурами,  тужливi  пiснi  та
барвистi думи про немiряне багатство Дюка Степановича  та  небачену  красу
Чурила  Пленковича.  Не  похвалявся  i  не   скаржився,   пересмiював   та
переспiвував усi свої кривди й свою недолю, нiс у своїй кровi сум  степiв,
а в пам'ятi красу й невмирущiсть золотого Києва, оберiгав свою  душу  -  i
так перетривав вiки.
   А вона? Чи вберегла душу свою? Не вiддай звiринi душi своєї горлицi, не
вiддай. Вона вiддала, бо була безсила, власне, мертва. Але ж  воскресла  i
здобула  силу.  А  чи  згадала  про  свiй  народ  на  захмарних   вершинах
султанського могуття, чи  ворухнула  бодай  пальцем,  щоб  поменшити  ного
кривди, завдаванi османськими розбишаками? Тепер вони впiймали її братiв i
називають розбишаками їх лиш за те, що тi хотiли вiдомстити бодай  крихту.
А що вона, можновладна султанша? Що вдiє тепер, що робила  досi?  Посилала
грошi в Рогатин, посилала недорослого сина в Рогатин, ще б сама поїхала  в
роззолоченiй каретi до Рогатина, щоб вiдродити в пам'ятi батькiвський  дiм
на узгiр'ї, росянi ранки й зозулю на вiльшинi! Народе мiй, чом  не  зумiла
зробити тобi добра?
   Знеможена вiд дум, розгублена, безпорадна, як нiколи досi,  з  раннього
ранку Роксолана йшла в  сади  гарему,  блукала  там,  уникаючи  зустрiчей,
проганяючи з-перед очей набридливих євнухiв i слухняних служебок,  слухала
голоси птахiв  i  дзюркотiння  води  у  водограях,  шукала  заспокоєння  в
голубому сяяннi моря, в перешiптуваннi дерев, у зойках i спалахах яскравих
квiтiв, але не було рятунку  i  там,  хотiлося  живого  слова,  спiвчуття,
поради, заохочення, та тiльки де ти його знайдеш, де почуєш, коли  довкола
все мовчить, убите рабством, знищене страхом, задушене насильством.
   Несподiвано в якийсь там день її мук пролунав у помаранчевому гаю, коло
якого спинилася султанша, молодий дiвочий голос.  Євнухи  метнулися  туди,
щоб заткнути рота порушницi спокою, але Роксолана порухом руки спинила їх,
прогнала  геть,  а  сама  стала  заклякло  й  слухала,   слухала.   Молода
болгарка-рабиня тужливо спiвала, як iз бiлого моря виросло дерево, вершина
якого сягала неба, гiлля стелилося по землi, цвiт на  нiм  срiбний,  плоди
перловi, а маленька пташка соловейко сидiла на деревi, плакала, вищипувала
на собi пiр'я i кидала в море. Проходив цар Костянтин, спитав пташку,  чом
вона так тяжко тужить. I вiдповiла пташка:
   Царю-ле, царь Костадине!
   Тебе са царско свьршило,
   Земя ште турска да стане,
   Та ми е бiлко й жалко,
   Вiв турски рiце шта падне.
   Султанша швидко пройшла попiд помаранчевими деревами,  так  швидко,  що
чорнява тоненька рабиня-дiвча не встигла не те що втекти, а  й  злякатися,
наблизилася до болгарки, обняла її, поцiлувала, заплакала, сказала: "Будеш
вiльною", i так само несподiвано зникла,  дивуючи  навiть  збайдужiлих  до
всього на свiтi євнухiв.
   I вже не знати, хто кого просив, хто кому простив,  а  знов  були  один
коло одного  Сулейман  i  Роксолана,  i  Топкапи  завмирали  вiд  райських
захватiв,  забувши  про  всi  свої  пророкування,   вiдкинувши   недоречнi
побоювання, сховавши якомога глибше зловтiху.
   Роксолана попросилася до султана, прийшла в його пiч, а  йому  здалося,
що то вiн нарештi прийшов до неї, як обезвладнений раб, як покопаний воїн,
як вигнанець i жебрак. I коли подала  йому  милостиню,  коли  приголомшила
його поцiлунком, поглядом i мовчанням,  розхил  її  єдиних  на  свiтi  уст
видався  йому  дорожчим  за  всi  його  перемоги,  за   безмiр   покорених
просторiв", могутнiшим за велетенську державу.  Здолати  мiг  найгрiзнiших
ворогiв, та тiльки не самого себе, не своє поклонiння перед цiєю жiнкою.
   Вiн щось говорив їй розгублено  й  недоладно,  здається,  посилався  на
державнi справи i державнi вимоги, а вона мовчала  покiрливо,  як  колишня
маленька рабиня, так само маленька я тоненька, мов дiвчисько, мов билинка,
аж страшно ставало: ну ж  зламається  в  його  важких  i  чiпких  обiймах,
султанських обiймах. Обiймав увесь свiт, а перед очима стояла ця загадкова
жiнка. Що в нiй? I нащо, i чому, i доки? Споконвiку рабинь  своїх  султани
обдаровували коштовностями,  щоб  сяяли  золото  й  самоцвiти  в  сутiнках
султанських ложниць, нагадуючи про багатство, пиху й могуття. А  в  Хуррем
сяяло тiло. I як же слiпучо!
   - Ваша величнiсть,- прошепотiла Роксолана так тихо, що вiн чи й почув.-
Чом ви мене покинули? Чом  забули?  Може,  я  немила  вашому  султанському
серцю? Але ж  коли  жiнка  набридла,  досить  вимовити  тричi  по-арабськи
ритуальне "Талак, талак, талак!" - "Ти вiльна, ти вiльна, ти вiльна!" -  i
вже по всьому, мене не буде, я зникну, умру, полечу, як маленька лелечка у
вирiй.
   Вiн усмiхнувся майже болiсно.
   - Вiльна? Я згоден. Ти справдi вiльна, найвiльнiща з усiх. Але  не  вiд
мене, а для мене. Вiльна для мене.
   - У вас iмперiя, держава.
   - Вона не тiльки моя, а й твоя.
   - Нащо жiнцi держава? Держава - це тiльки  слово,  а  жiнцi  не  досить
слiв. Вона все хоче перетворити  на  вчинки,  бо  належить  свiтовi  речей
дотикальних: носить воду й дрова, розпалює вогонь, щоб 'зiгрiвати житло  i
варити їжу,- це для неї дiм i родина. Держава для неї не вигаданi  закони,
якi нiколи не застосовуються, не безлiч безiменних людей, а народженi  нею
дiти, воїни ж, якi вмирають у битвах, не просто безстрашнi борцi, а теж її
рiднi дiти. Жiнка створена, щоб давати життя i оберiгати його,  а  це  так
тяжко  в  цьому  свiтi,  де  її  усувають  i  вiдсторонюють  вiд   усього,
вiдмовляють їй навiть у звичайному людському розумi,  вже  не  кажучи  про
свободу. Але ж однаково мав вона сповнити своє  призначення,  подбати  про
лад у безладi й
   насильствi держави, видобути вигоду з влади,  якою  заволодiв  чоловiк,
дорiвнятися з ним у розумi, коли їй заборонено перевищувати чоловiка. Ваша
величнiсть, я хотiла б бути жiнкою!
   - Але ж ти жiнка над жiнками! Ти султанша.
   - А що  султанша?  їй  судилися  урочистiсть  або  любострастя.  Султан
поблажливо погладив її золотисте волосся.
   - Ти забула про святiсть.
   - Святiсть? Для кого ж? Для натовпiв, якi нiколи мене й не бачили?
   - Для мене. Навiть коли я в походах, коли я далеко вiд твого голосу, ти
лишаєшся коло мене, твоє серце поруч зi мною,  твiй  розум  теж  поруч  зi
мною.
   - А я, навiть вiдчуваючи вашу руку на  своїх  грудях,  не  забуваю  про
вiдстань, яка нас завжди роз'єднує.
   Сулейман  зсунувся  з  ложа,  обгортаючись  широким  шовковим  халатом,
пройшов  до  водограю  посеред  ложницi,  присiв  над  водою,  пригорблено
вдивлявся поперед себе. Спитав, не приховуючи роздратованостi:
   - Що треба зробити, щоб знищити вiдстань, яка тобi докучає?
   - Ваша величнiсть, пожалiйте мою тривогу. Вiн затаївся десь у  глибинах
покою,  не  долинав  звiдти  шерех,  тiльки  вода  жебонiла  безжурно,   з
байдужiстю вiчностi.
   - Мiй султане, ви знаєте, за ким я тривожуся! Приймiть  цих  заблуканих
дiтей волi пiд покровительство своєї iстини. Сулейман  пошелестiв  шовком,
зiтхнув гнiвливо:
   - Що спiльного у великої султаншi з цими невiрними?
   - В моїх жилах тече така сама кров, як i в їхнiх.
   - Важить не кров, а вiра. Хiба султани дивляться, яка кров тече в жилах
їхнiх героїв?
   - Але ж, ваша величнiсть, цi люди - герої над героями!  Рустем-паша  не
змiг їх поконати,  навiть  маючи  вдесятеро  бiльше  людей.  Вiн  узяв  їх
пiдступнiстю,  i  вони  повiрили  його  слов'янськiй   мовi.   Мiй   народ
довiрливий.
   Султан уперто тримався на вiддалi, так  нiби  сподiвався  на  пiдтримку
темряви. Поки не бачив Роксолани зблизька, мiг опиратися їй.
   - Вони зазнають належної кари. Це розбiйники  i  палiї.  Я  накинув  би
зашморг навiть на шию власного сина, якби вiн став палити Стамбул.
   - Фатiх починав з цього, мiй повелителю. Вiн спалив Царгород на  попiл,
щоб вiдродити його ще прекраснiшим. Султан навiть пiдвiвся вiд обурення.
   - Зрiвняти великого Фатiха з безiменними розбишаками? Фатiх був воїн!
   - Вони теж воїни, а не палiї, ваша  величнiсть!  Пожежа  тривала  цiлий
мiсяць перед їхньою появою в Ускюдарi.
   - Вони запалили Ускюдар!
   - Але ж, ваша величнiсть, вони хотiли присвiтити собi.
   --Присвiтити для грабування?
   - Вони надто благороднi, щоб уживати таке  грубе  слово.  Вони  кажуть:
"Доскочити".
   Султан уже був коло  неї.  Ця  жiнка  приголомшувала  його,  як  спалах
блискавицi. Єдиний порятунок: утiкати вiд неї.
   - А що це таке - доскочити?
   Вона засмiялася тихо, приховуючи глумливiсть:
   - Це означає: наблизитись до чогось так, що воно стає твоїм.
   Вiн простягнув руку. Рука була важка i пожадлива. Ще й не  знаючи,  якi
будуть слова Хасекi, якi прохання, готовий був на  все  вiдповiсти:  "Так!
так! так!" Аби лиш мати пiд рукою це  полохливе  тiло.  Може,  полюбив  її
колись саме за те, що нiчого не просила, не вимагала, не виказувала примх,
була легка в поводженнi, як i її  тiло,  а  тодi  навiть  не  помiтив,  як
ставала схожою на iнших жiнок, що набридають  у  своїх  домаганнях,  бо  ж
однаково не могла уподiбнитися нiкому на сiм  свiтi,  була  єдина,  єдина,
єдина!
   -  Нiхто  не  уникне  своєї  долi  на  сiм  свiтi,  навiть  аллах,-  ще
пробурмотiв Сулейман, мовби намагаючись виправдати  свою  непоступливiсть.
Але Роксолана вже знала, що султан  готовий  сказати  "я  подумаю",  треба
тiльки дати йому час для вiдступу з належною честю. Вона довго лащилася до
суворого володаря, вмiло чергувала чари  своєї  душi  i  свого  легкого  й
слухняного тiла,  аж  тодi  прошепотiла  йому  в  тверде  вухо,  так  нiби
лякалася, щоб хтось не пiдслухав:
   - Мiй  повелителю,  повезiть  мене  в  Едi-куле,  щоб  я  побачила  цих
загадкових лицарiв!
   Вiн ще пручався, спробував одсторонитися вiд неї,  вiдслонитися,  бодай
одхилитися, але вона не пустила, руки, хоч i тоненькi, були дужi, обiймали
Сулеймана з такою силою, що вiн  здався  i  притиснувся  до  Роксолани  ще
мiцнiше.
   - Мене i наших дiтей Баязида i Мiхрiмах, ваша величнiсть. Султан все  ж
зробив останню спробу опору:
   -- Мiхрiмах? А навiщо їй це видовище?
   - Вона вже чула про козакiв. Навiть  посилає  їхньому  ватажковi  Байдi
їжу. В неї добре серце.
   - Негоже для доньки султана.
   - В такому вiцi я подарувала вам сина Мехмеда, мiй падишаху. Але Мехмед
в Едiрне, Селiм в Кютах'ї. Джихангiр занадто малий для таких видовищ. Тому
й прошу вас, щоб з нами поїхали Баязид i Мiхрiмах.
   Що може дати любов, крiм клопотiв?
   - Я подумаю,- сказав султан.
   Кожний виїзд султана з Топкапи - державна подiя. Чи то виїздить вiн  на
молитву, топчучи конем широкi малиновi сукна, якi  простеляють  вiд  брами
Баб-i-Гумаюн до Айя-Софiї, чи то їде на вiйну, чи на столичнi  урочистостi
сурнаме - щоразу розставляються вiд самих брам Топкапи уздовж усього шляху
султанового найманi крикуни, якi ревуть щосили: "Падишах  хим!"  -  "Слава
султановi!" Юрба, рада видовиську, гуде й клекоче: "Гу,  гу,  гу!"  Бiжать
дурбашi, готовi вбити кожного, хто трапиться на дорозi, дзвенить  коштовна
збруя на конях, стукають мiднi золоченi колеса султанської карети, в  якiй
Сулейман сидить з султаншею Хасекi, ховаючись за  шовковими  завiсками,  i
чиясь легка рука  щоразу  ледь  пiднiмає  завiску,  i  натовпи  ревуть  що
натхненнiше, здогадуючись, що то рука чаклунки Хуррем, яка навiки впiймала
серце їхнього падишаха в тугий зашморг свого бурштинового волосся.
   Як прекрасно вiдчувати любов свого народу за таку невисоку цiну!
   Слiпучо-бiле, мов жiноче тiло, повiтря,  буйнi  барви  витанцьовують  i
несамовитiють на домах, мiнаретах i деревах, велетенськi  житла  аллаха  -
джамiї, гробницi-тюрбе, де в мовчазнiй величi пiд розкiшними  мармурами  й
тканинами сплять султани Фатiх, Баязид, Селiм, палаци  вельмож,  дерев'янi
халупи бiдноти, хамами, водограї-чешме, критi  базари,  вузькi  вулички  i
бруднi площi - а над усiм велетенське сонце, мов вогняна куля.
   За султаном їхали його дiти - Мiхрiмах  у  закритiй  каретi,  Баязид  з
Гасан-агою i збройним супроводом, їхав великий муфтiй з  iмамами,  великий
вiзир з вiзирами, кадi Стамбула зi своїми ясакчi, мухзiрами, дiдобанами  й
шехiр-емiнами, iшли охоронцi, музиканти, яничари, тодi  придворна  челядь,
чашнiгiри, шербетчi й хельваджi з солодощами для султана i його супроводу,
меткi мiскчiбашi розбризкували навсiбiч  мускус  i  бальзами,  щоб  сморiд
натовпiв не турбував священнi нiздрi падишаха i його великої  султаншi.  I
все це сяяло золотом, коштовним камiнням, одяг на вельможах, на воїнах, на
челядi вигравав  такими  дикими  барвами,  що  хотiлося  затулити  очi,  i
Роксолана  опускала  завiску,  вiдкидалася  на  шорсткi  парчевi  подушки,
крадькома зиркала на закам'янiлого в султанськiй величi Сулеймана.  Нiчого
страшнiшого немає на свiтi, нiж завойовники. Тепер  готовi  рубати  голови
кому попало за те, що згорiло десяток нужденних халуп, а  самi  ж  спалили
пiвсвiту! Фатiх, захопивши Царгород, не пощадив нi притулкiв людських,  нi
домiв божих. Лiтописець, здригаючись серцем, писав: "Пожжьен бысть град  й
церкви несказ'ьны лепотой, им же не може число сьповедати.
   Православного патрiарха вигнано з Софiї i накладено на нього  пешкеш  у
три тисячi дукатiв,  а  собор  перетворено  на  джамiю,  забiливши  вапном
безцiннi  мозаїки.  Поруйновано  найславетнiшi  будiвлi  Царгорода  i  там
поставлено джамiї на честь султанiв.  Джамiю  Фатiха  -  на  мiсцi  церкви
Апостолiв, джамiю Баязида -  де  була  церква  Божої  матерi  Халконстант,
джамiю Селiма - де стояв монастир Спасителя.  З  церкви  Iоанна  Богослова
зробили звiринець. Нескоримий воїн християнський Юрiй Побiдоносець  щоночi
з'являється в Айя-Софiї i веде невидиму вiйну. Вранцi на  стiнi  знаходять
слiди кровi. Мусульмани витирають кров, але плями проступають знов i знов.
   Чи знала вона про все це? Знала! Про все знала!  Чом  же  не  стала  на
помiч Юрiю Побiдоносцю?
   Iновiрцям заборонено будувати новi церкви, ставити  будинки,  вищi  вiд
мусульманських, заборонено носити яскраве вбрання, зодягатися в  хутра,  в
атлас, франкську камку i шовк. Завойовники знущалися з них: "Заплатiть  за
дозвiл носити голову на плечах!"
   Християни приреченi були на найтяжчу, найбруднiшу роботу.  Вони  топили
пiдземнi печi хамамiв, били  камiнь  i  лагодили  брукiвку,  пiд  наглядом
чюплюкбашi вивозили  смiття  з  Ат-Мейдану,  яничарських  кишласi,  критих
базарiв.
   I про те вона знала! Але не  пробувала  будь-що  змiнити,  бо  що  може
навiть всемогутня жiнка супроти задавнених звичаїв, якi обступають людину,
мов непробивнi мури Стамбула. На боцi того, хто  хоче  бути  самим  собою,
лише нещаслива свiдомiсть, на боцi загалу - мiць, сила. Там - мисль, а там
- слiпа вiра. Мисль у зiткненнi з вiрою завжди програє. I сьогоднi, хоч  i
виблагала у султана цей незвичайний виїзд, цю подорож до найнижчих надолiв
людського горя, так i не знала, що це їй принесе, па що сподiватися,  чого
дожидати.
   Нiхто, за винятком найвтаємниченiших, не знав, куди їде султан, а  коли
й здогадувалися, що їде до Ссмибаштового замку, то  нiхто  не  знав,  чого
саме. Бо Едi-куле для розледащiлих стамбульських натовпiв - це  передовсiм
державна скарбниця, це сiм неприступних кам'яних веж, набитих багатствами,
яким заздрить увесь свiт. Там золото нетлiнне i ясне, як сонце на небi, як
лани заколошенi й лани скошенi. Там срiбло зсленкувато-сизе,  як  соколине
крило, темне, як земля,  стоптана  вiйськом,  нiби  засмаглi  воїни  пiсля
походу. Там золото фараонiв, iмператорiв, шахiв i царiв. Срiбло фiнiкiйцiв
i вавiлонян - людей, яких уже немає i нiколи не буде. Там коштовне камiння
Iндiї,  Персiї,  Хiджазу.  Там  тканини  з  загадкових  мiст  i  хутра  ще
загадковiших звiрiв. Там слонова кiстка i  горючий  камiнь  латир,  перли,
небачених розмiрiв i кольорiв, пахучi смоли, шкiри крокодилiв i бегемотiв,
пiр'я страусiв i райських птахiв. I все те належить султановi, отже, мовби
їм усiм теж.
   - Падишах хим! Хим!..
   А урочистий похiд вглиблювався  в  надра  Стамбула.  Побiля  городських
мурiв уздовж Мармари, на пiвдень, до  Золотої  брами  Царгорода,  па  якiй
колись прибив свiй щит київський князь Олег, що за пiвтисячi лiт до Фатiха
перевiз свої кораблi по сушi i зненацька вдарив на  iмператора.  Князь  iз
золотого Києва, i ворота названо Золотими, ще з тих часiв.
   Та нi золото у вежах Едi-куле, нi Золота брама, нi  спогади  про  давню
велич не могли порятувати Роксолану вiд думок про  те  страшне  мiсце,  до
якого вона їхала хоч i добровiльно, але з вiдчаєм у душi.
   Чорна тужлива зелень кипарисiв, пекуча кропива в глибоких ровах,  темна
заслона моря в проломах i пощербинах старих  мурiв,  яскраво-рожевi  квiти
юдиного дерева, спокiйна громада Семибаштового замку, де їх  ждали  зовсiм
не там, куди вони мали намiр зазирнути, ждали вгорi, а не  в  пiдземеллях,
затiнок пiд арками з винограду й глiцинiй, обтяжених  фiолетовими  гронами
квiтiв,- не вiрилося, що тут поряд, лиш  ступнути  кiлька  разiв,-  i  вже
людськi падоли, недоля, безнадiя i вмирання.
   Султан зупинився в затiнку  глiцинiй,  не  виходячи  з  карети,  звелiв
великому вiзиру Лютфi-пашi привести до себе головного наглядача  пiдземель
Едi-куле Джюзел-агу.
   Той прибiг задиханий, весь у  липучому  спiтнiннi,  бив  поклони  перед
каретою, стукався замотаною в брудний тюрбан головешкою об  тверду  землю,
крутив вирлами, намагаючись  прозирнути  за  шовковi  завiски  султанської
карети, але нiчого не бачив i вiд цього впадав ще в бiльший  вiдчай  i  ще
дужче стукався головешкою об землю, аж Роксоланi стало гидко  дивитися  на
це блазнювання, i вона скривилася.
   Джюзел-ага був товстий, брудний, весь у густому колючому заростi, шкiра
на обличчi в нього була нiби  заснядiле  молоко  -  шкiра  чоловiка,  який
нiколи не бачить сонця. Такого б навiть пожалiв, коли б  не  знав,  що  це
перший кат держави.
   Султан помiтив, який неприємний для Хасекi Джюзел-ага, i повiв  бровою,
пiдкликаючи Рустема-пашу. Той вмить опинився коло стража пiдземель, доволi
брутально пiдхопив його за комiр i  поставив  на  ноги  (Роксолана  тiльки
тепер помiтила, що в Рустема шкiра на обличчi має барву так  само  мертву,
як у Джюзел-ага, i безмiрно здивувалася цьому).
   - Маєш випустити козака Байду! - гримнув на ката Рустем-паша.
   Той, навiть забувши про султана, роззявив подивовано чорного рота.
   - Випустити? О аллах! Навiщо ж? Хiба йому тут не надiйнiше?  Якби  мене
так оберiгали, о аллах!
   - Ваша величнiсть, - несподiвано промовила Роксолана, - хiба не було  б
виявом найвищої милостi повелителя,  якби  вiн  сам  поглянув  на  головнi
пiдземелля столицi столиць?
   Султан заворушився, готуючись заперечити, але вона вже вчепилася йому в
руку, гладила ту руку, гладила плече в шорсткiй  золотiй  лусцi,  обпiкала
диханням його обвiтрену щоку!
   - Мiй повелителю, свiтло очей моїх!
   Сулейман дав знак, заметушилися придворнi,  звiдкись  узялися  золоченi
ношi для султана i султаншi, дванадцять здоровил  умить  перенесли  високе
подружжя з карети до володiнь Джюзел-аги, який бiг збоку,  не  наважуючись
нi випередити носiїв, нi вiдстати, завивав, нiби  аж  скiмлив  од  страху,
захвату й несподiванки, ще й досi не вiрячи, що сподобився такої небувалої
честi вiн єдиний у дiях Османської iмперiї, хай  великий  аллах  дарує  їй
вiчнiсть i процвiтання!
   Не знав, куди попровадити султана з  султаншею,  його  метанням  поклав
край Рустем-паша, буркнувши коротко й жорстко:
   "Показуй Байду!"
   За султаном iшли його дiти й члени дивану,  великий  муфтiй  з  iмамами
вiдстав, мабуть, вважаючи  за  лiпше  триматися  осторонь  вiд  мiсця,  де
ув'язнено невiрних, бо не iмам повинен iти до невiрних, а вони  до  iмама,
коли хочуть порятуватися й очиститися у вiрi єдино справжнiй i прекраснiй.
   Величезне похмуре примiщення  з  дикого  каменю,  в  яке  привiв  своїх
високих гостей Джюзел-ага, не мало в собi нiчого людського, в  найдальшому
кiнцi воно перегороджувалося  брудною  запоною,  яку  на  знак  Джюзел-аги
поквапливо вiддерли  набiк  його  помiчники,  так  само  засмальцьованi  й
обважнiлi вiд неробства, як i їхнiй ага. Вiдкрився дощаний щит,  замшiлий,
весь в iржавому залiзi. Щит теж умить був чи то пiднятий, чи то  опущений,
чи вiдсунений набiк, зник, мовби його й не  було,  а  за  ним  клубочилася
брудна холодна iмла, страшний морок, мовби жила  там  смерть  сама.  Чаушi
метнулися вперед, не наважуючись ступити в глибини мороку, присвiтили туди
смолоскипами, червоне свiтло впало  па  камiння  в  зеленiй  плiснявi,  па
глиняне  мiсиво  внизу,  на  людськi  кiстки,  черепи,  гапчiр'я,  шмаття,
шкураття. Смолоскипи здригалися в руках звичних до всього  лихого  чаушiв,
якi злякано щулилися на краю падолу смертi. Пiдеш - не вернешся. Попадеш -
не випустять.
   Найжахливiше ж було те, що помiж отих кiсток,  черепiв,  заплiснявiлого
камiння, помiж безнадiйного мороку смертi  жили  люди!  Жили  чи  вмирали,
нидiли, мучилися, проклинали всiх, хто нагорi, на поверхнi, пiд  сонцем  i
вiтром, не мали нi змоги, нi надiї визволитися, але жили далi! Жах i  чудо
людського буття. Невичерпнiсть i незламнiсть людська,  що  дається  взнаки
тут яскравiше й виразнiше, нiж будь-де: на полi бою, в державних  дiях,  в
думаннях мудрецiв i в спалахах обдарованостi найславетнiших спiвцiв.
   Найближче до краю пiдземелля був могутнiй, оголений до пояса чоловiк  у
широких, здається, з м'якого, але мiцного сап'яну шароварах, весь у тяжких
ланцюгах, з кайданами на руках i  на  ногах.  Перед  ним  поставлений  був
посеред покидькiв довгий стiл, збитий з неструганих обаполiв, а на столi в
срiбному й золотому посудi повно було присмакiв  iз  султанського  палацу:
громадилися смаженi на рум'яне  ягнята,  курiпки  й  курчата,  вабили  зiр
волотистi плоди, стояли прозорi карафи з чистими, як сльоза, напоями.
   Та чоловiк не мiг узяти з столу навiть крихти, бо прикований ланцюгам й
до кам'яної стiни був так, щоб  тiльки  дивився  на  всю  ту  розкiш,  але
дiстатися до неї не мiг нiколи й нiзащо. Ось як зумiв скористатися  дарами
султанської доньки Джюзел-ага.
   Роксолана вмить упiзнала чоловiка, хоч нiколи його  не  бачила.  Байда!
Ватажок зухвальцiв, казкових лицарiв, брат їй по кровi, та тiльки чи  вона
йому сестра тепер, чи сестра? Iржавi кайдани i  страшнi  ланцюги,  а  тiло
молоде, гнучке, потужне, прекрасне й вiльне, як  вiтри  над  степами!  Ось
який цей Байда, ось якi козаки! Кас ' - недовiрливий, сторожкий,  пильний,
з вигостреним оком. Сак - твердий, невпокорений, вiльний i до смертi  i  в
самiй смертi. Два тюркськi слова злилися в одне, задзвенiли голоснiше, нiж
у своїй первоосновi,- козак, козак, козаки! Люди,  що  не  бояться  самого
чорта. Якi поклялися  один  одному  вмерти,  але  стояти  за  свою  землю,
оберiгаючи її вiд загарбникiв. А того, хто порушить клятву, хай  покарають
земля, вогонь, вода, вiтер, хлiб, горiлка, шабля, бог i мати божа.
   Вперше в життi пошкодувала, що народилася дiвчиною.  Нiколи  не  хотiла
стати  чоловiком,  а  тут  закортiло  мало  не  до  крику.  Поглянула   на
Рустема-пашу з такою суворiстю, що той аж клацнув зубами до Джюзел-аги:
   - Розбий  ланцюги,  ти,  сину  пекла!  Незграбнi  постатi  заметушилися
довкола Байди, дзвенiло глухо залiзо, йшла тяжка луна в пiдземеллях, хтось
подав козаковi бараняче стегно, але той вiдiпхнув, ухопив  глек  з  вином,
пив довго й смачно, витер вус брудною рукою, проспiвав молодим басом:
   Ой п'є Байда мед-горiлочку, Та не день, не нiчку, та й не її одиночку.
   Побачив Джюзел-агу, зареготав:
   - Хоч би з цього барана натопили лою та намастили мої кайдани,  щоб  не
iржавiли. Добро ж  султанське  пропадає!  А  де  мої  товаришi?  Коли  вже
розкували мене, то розкуйте їх.
   Вiн ступнув нагору, заточився, прикрив очi долонею, побачив  вельможний
натовп, чи то здогадався, хто перед ним, чи то  щоб  позбиткуватися,  знов
затягнув хрипко:
   Гей, у синiм залiзячку Та й у бiлiм ремiнячку.
   Султан закам'янiло сидiв у критих ношах. Мабуть,  карався  в  душi,  що
пристав на вмовляння Хасекi й прибув сюди, сам  не  вiдаючи  навiщо.  Зате
Роксолана вже не могла бiльше сидiти коло Сулеймана, виступила з  лектики,
сяйнула коштовностями, тонкi шовки лякливо  затрiпотiли  на  її  зграбному
тiлi, легка постать гнучко схитнулася, мов рiдкiсна рослина, що  не  знати
як попала з казкових садiв у це понуре примiщення, безстрашний козак гучно
ляснув себе по ремiнних шароварах, з удаваним переляком у голосi вигукнув:
   - Така фурiя, ще й  гостi  несподiванi  й  недискретнi!  Шана!  I  ледь
вклонився, виграючи м'язами шиї й спини.
   Етимологiя казахського письменника Ануара Алiмжанова.
   Роксолана поглянула на критi ношi, де вперто зоставався султан. Тодi на
Баязида й Мiхрiмах, якi стояли поперед усiх  вельмож.  Баязид  дивився  па
козака з неприхованою хлоп'ячою цiкавiстю. Мiхрiмах  переблискувала  з-над
бiлого шовкового яшмака великими, чорними, як у  Сулеймана,  очима,  i  не
знати, що творилося в її душi. Зате добре знала Роксолана, що дiється у її
власнiй душi. Намiр несподiваний, як одкровення, ударив їй у серце, вона в
безсиллi пiднесла руки до грудей, але не притиснула їх безпорадно,  вчасно
оговталася, показала обома руками Рустему-пашi,  щоб  вiн  вивiв  Байду  з
падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в пiдземелля,  сам
мав видобути.
   Дивилася, як легко ступає, наближаючись до  неї,  Байда.  Щойно  був  у
ланцюгах, ще й досi вони мовби дзвенiли на його  потужному  тiлi,  але  не
став рабом i на мить, дух його не погнобився, не зламався, не  впокорився.
А вона колись не мала в собi такої сили. Вона не боролася,  не  змагалася,
її продавали на рабських базарах, вiдбираючи в неї все людське, кидаючи  в
свiт тваринний. Раб, якого продають i купують,  не  має  вибору.  Але  має
пам'ять i  глибоко  заховано  прагнення  помсти.  Воно  приголомшує,  воно
вбиває, нiби знищує, а тодi народжує тебе заново i гримить у твоєму серцi,
як мiднi дзвони на сполох.
   Роксолана знов поглянула на Мiхрiмах. Сини - для  султана,  для  влади,
для боротьби за владу, а донька - для неї. Вона вiдомстить своєю  донькою!
Сама вже не могла повернутися назад, зате могла  вернути  народовi  своєму
доньку. Сама не зiгрiється нiколи чужим сонцем i чужим щастям -  знала  це
напевне, вiдстанi мiж втратами щодалi зменшуватимуться для неї, байдужiсть
заливатиме душу, тож треба долати байдужiсть, поки ще  є  сила.  Помста  i
милосердя, милосердя i помста!
   Рустем-паша пiдштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому.
   - Овва! - подивувався козак.- Сам султан турецький? Прийшов  подивитися
й почути? А ось я! Козак Байда, а там мої товаришi! Збили кайдани з  мене,
то збивайте й з них. Бо де я мiрю, там я вцiлю, а де важу, там я вражу. Та
тiльки не випускай нас живими, султане, бо й  матiр  твою  я  убив  би,  i
батька рiдного б спалив, i брата твого б зарiзав, i доньку твою б украв, i
над сестрою надругався б!
   Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде  з  лектики,  щоб
образливi слова козака не вразили його високої гiдностi. Так було лiпше  й
для неї. Сулейман мовчки  вiддавав  Байду  їй.  Великий  вiзир  Лютфi-паша
зворухнувся був, щоб пiдiйти до неї, вона  спинила  його  порухом  голови.
Рустема-пашу вiдiгнала вiд козака суворим поглядом. Стояла перед  оголеним
до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендiтнiй постатi, сказала йому
неголосно своєю (i його!) рiдною мовою:
   - Пiдiйди.
   Вiн удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався?
   - Кажу, пiдiйди ближче. Вiн ступнув до неї.
   - Я султанша сеї землi.
   - Даруй, жiнко, за мою обшарпанiсть. Козак душа правдива -  сорочки  не
має. Вона повторила:
   - Я султанша  сеї  землi.  Турецької  землi.  Це  вiн  почув.  З  жалем
промовив:
   - Струснути б її всю нещадно.  Шкода  -  не  вийшло.  Роксолана  вперто
пробивалася до його свiдомостi.
   - Я - султанша.
   Лиш тепер вiн схаменувся:
   - О! Шана! Шана й ганьба!
   - Але в моїх жилах тече кров така, як i в твоїх.
   - Чорт тобi брат, а люципер - дядько, вельможна жiнко!
   - Я не слухатиму твоїх образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене.  Ти
бачиш: сюди  прибув  сам  великий  султан  Сулейман,  перед  яким  дрижить
пiвсвiту.
   - А я з тої половини, яка не дрижить!
   - З нами наш син Баязид i паша донька Мiхрiмах.
   - Оте мале та погане?
   - Ми з великим султаном даємо тобi свою доньку в жони.
   - З кайданiв та в родичання? Чорт йому й рад!
   - Не перебивай, коли говорить жiнка.
   - Аби ж то!
   - Тебе зроблять нашою.
   - А що воно таке?
   - Дадуть тобi санджак окраїнний на Днiпрi чи на Днiстрi. В Очаковi чи в
Акерманi.
   - Запалися б вони вам усi в сиру землю!
   - Дамо тобi воїнiв. Велику силу матимеш. I за все це - захищатимеш нашу
землю вiд кримчакiв. Байда насторожився.
   - Яку землю? Чию?
   - Нашу. Вкраїнську.
   - Та вона ж не ваша i нiколи вашою не буде!
   - Моя земля. Така, як i твоя. Сказала вже тобi, що я - з України.
   - Чом же не захистила  досi  України,  коли  так?  Чом  допустила,  щоб
витоптувала орда маленькiї дiти?
   - Не вмiла. Не мала змоги. Боролася за себе.
   - За себе? Ну!
   - От вигадала з тобою.
   - А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив?
   - Тодi й не знаю.
   - I ото ж так уже штучно, матерi його ковiнька: i султанська донька,  i
паша, i вiйсько, а ти лиш стiй та бережи свою землю.  Що  ж  мушу  за  це?
Сорочку останню? Так уже  здерли!  Шаровари  цi  ремiннi,  так  i  вони  ж
турецькi, бо доскочив Їх на турецькому ж господаревi галери. Тодi що?
   - Повинен ти змiнити вiру.
   - Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме!
   - Я прошу тебе, лицарю, iменем нашої землi прошу! Байда рвучко  ступнув
на маленьку Роксолану, мовби хотiв задушити цю кволу жiнку.
   - На вiру твоїй поганую, на всiх вас! - I плюнув  їй  пiд  ноги  раз  i
вдруге.
   Роксолана зойкнула i вiдсахнулася. Але не вiд розсатанiлого  козака,  а
вiд холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завiсок султанської
лектики: "Емiр батишахум! Ченгеллемек!"
   Велiння  султановi  виконувалися  негайно.  "Емiр  батишахум!"-"В'яжiть
його!"-i довкола Байди вмить завирувало. Навiть iмами  пiдступили  ближче,
повторюючи вдоволено султановi слова, бо ж вони  були  мовби  прочитанi  з
книги книг - корану: "Вiзьмiть його i зв'яжiте! Бо вiн не вiрив  у  аллаха
великого".
   Та не вiд цих слiв зойкнула Роксолана. Не вони були страшнi. Зв'язаного
можна розв'язати. Ув'язненого -  визволити.  Але  мертвого  не  воскресиш.
Нiколи, нiколи.
   А "Ченгеллемек!" означало: "Повiсьте на  гаку!"  I  нема  рятунку.  Вже
Байду сповили сирицею i потягнули геть. I мерщiй  вiдвезуть  на  Галату  й
кинуть з високої вежi, в стiнах якої стирчать величезнi iржавi гаки, i вiн
конатиме на одному з них день, i два, i три, i вже не знiмеш його  звiдти,
бо ж однаково вмре, загине, кiнець. Боже, боже, нащо вiн так, нащо  плюнув
їй пiд ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона  для  того  ще  i
яшмак вiдслонила б. Так їй i треба, так їй i треба.
   Роксолана знесилено похитнулася, мовби  зламалась.  Здоровеннi  євнухи,
якi  несли  лектику,  пiдхопили  султаншу,  помогли  їй  сiсти   поряд   з
Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки.  Не  озивався
до Хасекi жодним звуком. Вона до  нього  теж.  Не  благала  милосердя  для
нерозумного козака, не благала i не вимагала нiчого. В постелi, в обiймах,
на самотi з зорями й темрявою могла просити  у  султана  хоч  цiлий  свiт,
обiймаючи  Сулеймана  руками  ласкавими,  як   шовк,   знетямлюючи   його,
перетворюючи з володаря на раба. Але все те  затаєно,  в  прихованостi,  у
своїх жiночих володiннях на ложi своєї любовi й ганьби, а не прилюдно,  не
при вiзирах, при муфтiєвi, при iмамах i яничарах. Тут султан мав  бути  не
приступним навiть для неї, тут всемогутнiй повелитель тiльки вiн єдиний  i
завжди, i хай вiрять у це всi i передовсiм вiн сам. А вона? Мала б  упасти
перед  ним  на  колiна,  ридати,  битися  об  брудний  камiнь,  вимолювати
помилування для того лицаря, для себе самої,  для  свого  народу  -  i  не
могла. Народе мiй, прости мене, хоч i не  можеш!  Бо  вже  я  потурчилась,
побусурманилась для розкошi турецької, для лакомства нещасного!
   Все ж мала заплакати бодай у каретi, де  нiхто  не  мiг  побачити.  Але
сидiла з сухими очима. Випрямлена, закостенiла, нiби й не дихала. Султаншi
не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синiв. Не стримаєш  слiз
- наплачеш лиха на себе.
   Сулейман читав суру Аль-iхляс з корану. Очищення вiри. Повторював вiршi
сури кiльканадцять разiв. Тодi глухо промовив:
   - Я звелю вiдпустити всiх, хто був з ним. Цього вже не вернути, а  вони
хай iдуть у свою землю. Роксолана гiрко зiтхнула.
   - Що ж понесуть iз собою? Хiба що пiсню  про  мужнього  Байду?  Ой  п'є
Байда мед-горiлочку, та не день, не нiчку, та й не в одиночку. Прийшов  до
нього сам цар турецький: "Що ти робиш, Байдо,  Байдо  молодецький?  Кидай,
Байдо, Байдо, байдувати, бери мою дочку, та йди царювати".
   У давнiх грекiв було: тим, хто пропав безвiсти, кого проковтнули  хвилi
океану або вогнедишнi вулкани, розiрвали дикi звiрi, склювали хижi  птахи,
всiм цим нещасним споруджували кенотафи, могили без тiла,  бо  тiло  -  це
вогонь, земля або вода, а душа -  це  альфа  i  омега  життя,  i  їй  слiд
возвести  святилище.  Хай  буде  святилищем  безстрашному   Байдi   пiсня,
розпочата ним самим, продовжена, може, й нею, докiнчена її  народом,  який
навiки збереже мужнього козака в своїй пам'ятi. Так дух убитих воскресає i
перемагав убивць. Тiло куди попхнеш, туди й похилиться,  а  дух  вистоїть.
Ось сила i безсмертя духу! А той,  хто  вбиває  iнших,  убивав  передовсiм
себе. Повiльно, жорстоко, неминуче.
   Султан i в гадцi не мав, що  в  Роксоланинiй  головi  клубочаться  такi
безжальнi думки. Розбундючений вiд самовдоволення, упивався своєю  владою,
своїм могуттям, мабуть, шкодував, що тим часом може виказувати все це  лиш
перед одною жiнкою, хай i найдорожчою, найвище пiднятою.
   -  Хай  цi  люди  повернуться  в  свої  степи  i  розкажуть  усiм,  яка
недоторканна священна особа султаншi.
   - Моїй особi нiчого не загрожувало, мiй султане.
   - Я повинен був захистити твою гiднiсть.
   - Але ж не цiною чийогось життя! Хiба я просила  коли-небудь  аж  такої
цiни, ваша величнiсть? Вiн не слухав її.
   - Ти хотiла просити за Мiхрiмах.
   - Менi здається, що це було тисячi лiт тому. I вже минули всi  часи.  I
тепер пiзно i безнадiйно.
   - Але ти хотiла, щоб ми видали її за слов'янина. Здригнись - i не стане
мрiї.  Все  життя  в  здриганнях.  Як  вона  ненавидiла  цього   чоловiка!
Нопередавано i безмежно ненавидiла i водночас прикута була до нього навiки
золотим ланцюгом. Як у легендi про початий свiту -  боги  звiсили  з  неба
золотий ланцюг, здоб поєднати навiки небо i землю. Так поєднанi й  чоловiк
iз жiнкою. Золотий ланцюг хтивостi, продовження роду, вiчностi.  Любити  й
мовчати - як це тяжко. Та стократно тяжче ненавидiти й не мати  змоги,  не
смiти виказати свою ненависть!
   Все ж сьогоднi вона не могла стриматися. Хоч почуття усунено,  може,  й
назавжди, ще лишилося мiсце для слiв.  Словами  не  своїми,  а  взятими  з
священної книги вiдповiла Сулеймановi, не приховуючи гiркоти в серцi:
   - "А коли хто з вас бере їх собi в друзi, той i сам з них".  Стояло  за
цими словами все: i її походження, i дика туга за минулим,  за  рiднизною,
за народом своїм, але водночас i  натяк  на  темнi  чутки  про  походження
Сулейманове вiд сербкинi,  на  його  османську  неповноцiннiсть  i  навiть
випадковiсть на тронi.
   Однак султан удав, що не зрозумiв  натяку.  Вiн  був  упертий  у  своїх
намiрах, не звик  слухати  нi  порад,  нi  заперечень,  щось  почавши,  не
зупинявся, поки й не закiнчував, тож, завiвши мову про  Мiхрiмах  i  давши
Роксоланi зрозумiти, що прислухався до її слiв, коли  зверталася  вона  до
Байди, прислухався i не пропустив жодного слова i все збагнув,- тепер  мав
договорити своє.
   - Я подумав,- твердо мовив Сулейман.- Хай це буде Рустем-наша.
   Роксолана задихнулася.
   Ой доненько ж моя! Як ти пригнула мене к землi! Ти ж то  й  занапастила
мiй супокiй! Хотiла вiдомстити тобою за своє рабство i неволю  довiчну,  а
вiдомщено менi. Чи ж так буде завжди?
   Роксолана нiколи не ждала  вiд  султана  такої,  сказати  б,  невгадної
поквапливостi,  ще  менше  сподiвалася  вона   почути   iм'я   вчорашнього
султанського iмрахора, цього чоловiка, що тiльки й здатен навчити її та її
доньку їздити верхи на конях i генiально  лаятися.  Сама  ж  подала  думку
султановi про те, щоб повернув Рустема до столицi, сама  й  каялася,  коли
побачила,  як  незграбний  босняк  щосили  виявляє   запопадливiсть,   щоб
пробратися в диван, розштовхуючи лiктями вiзирiв. I  смерть  Байди,  цього
святого лицаря,- хiба не на  сумлiннi  Рустемовiм?  А  тепер  султан  хоче
зробити його своїм зятем.
   - Ваша величнiсть, але ж вiн недужий!
   - Недужий? Нiхто менi цього не казав.
   - Згадайте, яке в нього обличчя. Вiн схожий на мерця. На утопленика.
   -  Хто  придивляється  до  чоловiкового  обличчя?  Адже  сказано:   "Що
приховують їхнi  груди  i  що  виявляють".  Рустем-паша  вiрний.  Може,  є
здiбнiшi, але  високi  здiбностi  не  ходять  у  парi  з  послушливiстю  й
вiрнiстю.
   - Жiноче чуття пiдказує менi, що Рустем-паша безнадiйно хворий. Може, в
нього невигойна виразка i вiн стiкає кров'ю.
   Щодень вiн стає блiдiший, аж синiй, так нiби з нього ночами висмоктують
кров якiсь страшнi потвори.
   - Я звелю перевiрити,- сказав султан,  наче  цим  i  вичерпувалася  вся
справа. Думки Роксоланиної не питав, нiби Мiхрiмах i не її донька  i  сама
вона - не його жона, не султанша. Та пiсля того, як не  змогла  порятувати
Байду, якого, може, сама й занапастила своїм вiдчаєм, Роксолана збайдужiла
до всього, навiть до власних дiтей. Хiба не однаково? Рустем, то й Рустем.
Принаймнi чоловiк не  криводушний,  вiдвертий  iнодi  аж  до  дуростi,  не
приховує, що вiрить у хитрiсть, силу й жорстокiсть i в те, що все  новинен
робити сам. Цей укусить i ще пальцем тицьне в те мiсце, де  вкусив,  а  не
лащитиметься, як потайний собачка, з такими легше.
   Кiлька днiв по тому Сулейман сказав Роксоланi, що в Рустемовiй  постелi
слуги знайшли вошку. Вiд безнадiйно хворих  людей  вошка  втiкає,  отож...
Султанша гидливо скривилася. Не хотiла бiльше слухати  про  цей  бруд.  Та
султан, видно, заповзявшись вiдомстити їй до кiнця за пригоду з  козаками,
безжально промовив:
   - Буде лiпше, коли про нашу волю повiдомиш Рустима-пашу ти, моя Хасекi.
   - Але ж це ваша воля, мiй повелителю.
   - Наша,- з притиском сказав Сулейман.- Так само як принцеса Мiхрiмах  -
паша донька.
   - її прийму Рустома-пашу,- схилила голову Роксолана.
   Для бiльшого приниження босняка вона зволiла кизляр-азi Iбрагiму i всiм
прибiчним своїм євнухам не вiдходити вiд  неї  упродовж  усiєї  розмови  з
молодшим вiзиром. Прийняла того холодно,  не  приховуючи  насмiшки,  довго
розглядала його високий вiзирський тюрбан з  дiамантовим  пером,  навмисно
принюхувалася до напахчених Рустемових  шат,  навiть  поцiкавилася,  якими
бальзамами вдається йому забивати гострий дух стайнi, але  понурий  босняк
не зважав нi на якi глузи,  спокiйно  сидiв  навпроти  султаншi,  запускав
мiцнi пальцi в золотi блюда з плодами, смачно плямкав, облизував вуса.
   Роксолана пiдвелася. Скочив на ноги  вiзир.  Владним  голосом  султанша
повiдомила йому про високу волю падишаха.
   Рустем упав па колiна. Промовив чи то схвильовано, чи й глузуючи:
   - Менi сьогоднi спилися аромати,  ваша  величнiсть.  Тепер  я  опинився
серед них. Хай продовжить аллах вашi днi i днi великого султана i хай  над
вашими днями завжди свiтить сонце. Несправедливiсть i зло, якi  я  содiяв,
ви замiнили добром. Молюся на вас i навiки раб ваш, ваша величнiсть.
   - "Намаз ягана  чикмаз".-  "Лицем  до  пустинi  не  моляться",-  кинула
Роксолана.
   - Хiба ви пустиня? Що може бути паповненiше всiм найдорожчим,  нiж  ви,
моя султанша!
   - Буду рада, коли даси  пiдтвердження  своїм  словам.  Його  величнiсть
султан за мiсяць влаштовує урочистий сюннет шах-заде Баязиду i Джихангiру,
в час сюннету вiдбудеться також ваше  весiлля  з  принцесою  Мiхрiмах.  Ми
подбаємо, щоб це сурнаме перевершило все вiдоме досi.
   Рустем зрозумiв: доля зв'язує його з молодшими султанськими синами. Хто
з них буде султаном:  Баязид  чи  Джихангiр?  Кому  починати  служити  вже
сьогоднi? Пiдвiв вiд килима  напружене  своє,  безрадiсне  навiть  у  таку
хвилину обличчя, глянув на Роксолану i гострим своїм розумом збагнув: їй!

   ЗАКОНИ

   Ще нiколи  Османська  iмперiя  не  була  такою  безмежною.  Сулеймановi
дiсталися в спадок Анатолiя i Румелiя, Сiрiя i Єгипет, Мекка з  Медiною  i
Грецiя, тепер став  вiн  володарем  Угорщини  i  Паннонiї,  Чорного  моря,
Вiрменiї, Грузiї, Iраку, Йємену, всiєї Пiвнiчної  Африки  аж  до  Марокко,
його царство охоплювало майже все Середземне море, сягало Каспiю, Перської
затоки i Червоного моря. Необмежена влада, яку мав  султан  над  вiйськом,
помагала йому долати всiх своїх ворогiв, тримати в послуху народ власний i
всi завойованi землi. В однiй руцi шабля, в другiй - закон.  Сулейман  був
переконаний, що iстина - тiльки одна i вiн її пророк, свiт - розпутний,  i
його обов'язок оновити, очистити й порятувати його.  Недарма  ж  у  коранi
записано, що весь свiт роздiлено на дар аль-iслам - країни iсламу,  i  дар
аль-харб - країни вiйни. Неспинно й невтомно мали йти сини iсламу в країни
вiйни, завойовувати i пiдкоряти їх i наводити там лад. А лад - це  закони,
це звичаї й настанови, яких нiхто  не  може  уникнути.  Залiзний  порядок,
вироблений протягом цiлих столiть володарювання, та  ще  й  помножений  на
тисячолiтнiй досвiд кочових орд, де все  було  доцiльно,  де  утримувалося
лише корисне й потрiбне, а все несуттєве, обтяжливе, шкiдливе  вiдкидалося
послiдовно й жорстоко,  неминуче  має  призвести  до  того,  що  османська
держава своєю мiцнiстю перевершуватиме все знане в дiях людства. Все  мало
вiдповiдати  своєму  призначенню   в   цiй   державi.   Вiд   султана   до
найостаннiшого  раба,  до  найнiкудишпiшого  пса,  який   плентається   за
караваном.
   Система провин i визнання  була  така  заплутана,  що  людськi  iстоти,
наляканi й знеособленi, почувалися знiкчемнiлими й безсилими,  як  муха  в
павутиннi. Тут дiяла доктрина,  яку  проголосив  колись  ще  Платон,-  про
необхiднiсть у державi гонiнь i знущань.  Окрема  людина  не  являє  собою
нiякої цiнностi. Головне -  держава,  якiй  має  пiдкорятися  все  живе  й
неживе. Народжуються дiти, будуються городи, гинуть  герої,  рiки  течуть,
лiси шумлять,  трави  зеленiють,  збiжжя  колоситься,  сонце  сяє,  мiсяць
свiтить - усе для держави.
   Султан  вiв  своє  вiйсько  на  захiд,  пiвдень,  на   схiд,   урочисто
проголошуючи  при  цьому,  що  несе  новим  землям,  якi  лежать  мовби  в
зацiпенiннi, закони, закони й закони. Чи випливає вiйна з якогось права-це
нiколи його  не  обходило.  Вiйна  просто  розпочинається  -  ось  i  все.
Справедливiсть повинна опиратися на силу. Безсилi  мають  приймати  закони
великих iз вдячнiстю й покорою. Кожнiй землi, краю, провiнцiї, мiсцевостi,
кожнiй групi вiруючих, племенi, ремiсникам i  землеробам  -  свiй  окремий
закон, званий рiшучим словом "канун".
   Ще  на  початку  царювання  Сулейманового  нiшанджiя  Сейдi-бег   склав
"Канун-наме султана  Сулеймана",  майже  цiлком  переписавши  цю  книгу  з
"Капун-наме" Мехмеда Фатiха, завойовника Царгорода, найвищого  взiрця  для
Сулеймана. Згодом великi муфтiї Алi Джемалi й Кемаль-паша-заде поповнювали
Сулейманову книгу законiв, а його останнiй великий муфтiй Мехмед  Абусууд,
який утримався  при  султановi  до  самої  його  смертi,  разом  iз  своїм
падишахом невтомно доповнював i уточнював "Канун-наме",  так  що  Сулейман
увiйшов у iсторiю пiд iменем Канунi, тобто Законодавець.
   Майже  тисячолiтня  мудрiсть  зiбрана  була  в  правi,   утверджуваному
Сулейманом. Мудрi пояснення  правил  шарiату  iмама  Абу-Ханiфа,  гробницю
якого вiдшукав i вiдбудував  Сулейман  у  час  завоювання  Багдада;  учнiв
Абу-Ханiфа Абу Юсофа i Шейбанi;
   "Мохтасар"  багдадця  Кодурi,  "Хiдайє"   Бурханеддiна   Марагiнського,
"Мольтан аль-абхор" Iбн-Iбрагiма  Халебського  -  на  цi  великi  й  мудрi
зiбрання опирався султан, у кожному своєму фiр-манi неодмiнно  зазначаючи,
що фiрман узгоджений з шарiатом i давнiше  усталеними  канунами.  Водночас
вiн розумiв, що людей слiд заспокоювати не так справедливими законами,  як
обiцянками  створити  цi  закони,  бо  обiцянки  завжди  привабливiшi   за
дiйснiсть. Для бiдних закон - це втiха в тих лихах, якi виникають вiд сили
й  гнiту.  Для  завойованих  -  це  обiцянка,  що  новi  володарi   будуть
милостивiшi за попереднiх.
   В законi - або ж божество, тобто  забобони,  або  ж  насильство,  тобто
завоювання народiв вогнем i мечем. Царство аллаха  досягається  терпiнням,
земнi царства завойовуються  силою.  Вмiло  пов'язати  потрiбнi  султановi
закони зi звичаями, корисними для життя людей,- це дає  оманливе  вiдчуття
справедливостi, як мовиться в приказцi: "Обiцяти свiчi всiм угодникам, щоб
позбутися напастей". Звичаї лишалися незмiнними, кануни множилися.  Султан
не  вiдмiняв  попереднiх  законiв,  а  невтомно  вигадував   новi,   мовби
намагаючись ствердити iстину, що, коли невiгластво панує в суспiльствi,  а
безлад - в умах, тодi закони плодяться з такою силою,  що  їх  незмога  не
тiльки застосовувати й виконувати, а навiть прочитувати. Тiльки чорний люд
i дрiбнi власники пiдкоряються закону. Багатi керуються власними вигодами,
а не законами.
   Держава слабне  через  тривалiсть  зла.  Люди  попервах  вважають  його
безкiнечним, та досить їм один  раз  знайти  вихiд  -  i  вже  незмога  їх
зупинити.  Держава,  безмежно  розростаючись,  водночас  ослаблюється.   А
людина? Будь-яка велич вiдносна. Хто захоплює лев'ячу частку,  оздоблює  й
озброює проти себе всiх iнших.
   I тут запановує сила, вища за всi закони, i зветься вона:
   страх.  Вiн  найперший  спiльник   султанської   влади.   Страх   перед
султанським всевладдям тримає в  покорi  всiх  -  од  великого  вiзира  до
спахiїв. Але й влада падишаха завжди  обмежена  страхом  перед  можливiстю
двiрпевого перевороту, яничарського бунту i тими межами, до яких  доходить
готовнiсть пiдданих покорятися й платити податки.
   Сулейман щосили вдавав  справедливого  султана,  охоче  посилаючись  на
приклад  великого  Фатiха.  Мехмед  Завойовник  нiколи   не   звинувачував
неправедних суддiв, а просто велiв здирати з них  шкiру,  говорячи:  "Якщо
обростуть знову шкiрою, то проститься їм  їхня  провина".  А  шкiри  велiв
вичиняти, набивши ватою, прибивати гвiздками в судах i писати на них: "Без
такої суворостi правду в царствi ввести неможливо. Як кiнь пiд  царем  без
узди, так царство без грози".
   Фатiх ввiв правило винним пити шербет, перехилившись через гострий меч,
наставлений на горло. Жадiбному меч горло перетне, а праведний доведе свою
мову до кiнця. Нагих злочинцiв кидали в темницю, де схована  була  бритва.
Хто знайде бритву й зарiже iншого, той i правий, так захотiв аллах.
   I син Фатiха султан Баязид так само був  безжальний  у  справедливостi.
Одна з його дочок Феррахшах, яка вiдзначалася великою побожнiстю, володiла
поетичним талантом, була  першою  серед  красунь,  виказала  раз  небачену
жорстокiсть, її чоловiк якось  замилувався  бiлими  руками  служебки,  яка
подавала страви до столу. Феррахшах з ревнощiв звелiла вiдрубати  служницi
руки, а саму кинула  в  Босфор.  З  тих  рук  приготовано  їжу.  По  обiдi
Феррахшах спитала чоловiка, чи сподобалася йому страва. Чоловiк  вiдповiв,
що сподобалася. Ще б пак, сказала Феррахшах, це ж руки служницi, вiд  яких
ти не мiг вiдiрвати очей. Чоловiк вжахнувся i кинувся до султана  Баязида.
Падишах, довiдавшись про жорстокiсть доньки, негайно послав ката, щоб  той
вiдрубав їй голову, хоч де  б  знайшов.  Феррахшах  їхала  на  молiння  до
дервiшiв Мевляна. Кат наздогнав її й виконав повелiння султана,  щоправда,
давши  принцесi  скласти  перед  смертю  вiршi  про  справедливiсть,   яка
наздоганяє навiть на небi. Все це переповiдалося, мов казки  Шехрезади,  i
найохочiше тими, хто першим порушував закони.
   Вельможi гризлися за власнiсть  i  розкiш,  нехтуючи  навiть  свободою,
плазуючи перед султаном i вiзирами.  Жити  з  честю  означало  платити  за
розкiш, а платити можна було  лиш  крадучи.  Крадiжки  набули  неймовiрних
розмiрiв. Що вищi особистостi, то бiльше крали. Султан знав  про  це,  але
запобiгти не мiг. Ловили  дрiбних  злодiїв,  жорстоко  карали.  Робили  це
злодiї великi, в душi  жорстоко  примовляючи:  "Не  попадайся!"  Багатство
несумiсне з милосердям.
   Самi тiльки Топкапи з'їдали за рiк на 70 тисяч  дукатiв  м'яса,  на  ЗО
тисяч дукатiв риби, спалювали на 20 тисяч дукатiв олiї в свiтильниках. Яка
держава могла витримати такi видатки?
   Майже всi вважали своє становище занадто низьким для  себе,  тому,  мов
отруйне зiлля, розросталося доносительство, бо кожен хотiв зiпхнути  того,
хто вище, i посiсти його мiсце.
   Всi посади продавалися. Продавали всi, починаючи вiд  великого  вiзира.
Султан теж продавав би, але в нього боялися купувати.
   За все мали розплачуватися завойованi!
   Коли Сулейман пiсля смертi Яноша Запойяї  знову  прийшов  до  Угорщини,
щоб, нарештi, захопити пiд свою владу всю цю багату  землю  мiж  Дунаєм  i
Тисою, вiн спитав свого великого муфтiя:
   - Хто найбiльший доброчинець на цiм свiтi?
   - Його величнiсть падишах,- вiдповiв мудрий Абусууд.
   - Нi, найбiльший доброчинець на сiм свiтi - райя, яка сiє i жне i  всiх
нас годує плодами свого труда.
   За вказiвкою султана Абусууд негайно склав фiрман про народ Угорщини:
   "В iм'я бога, володаря небес i землi i всього, що  є  на  них,-  а  вiн
всемогутнiй-їхня  Величнiсть,  володар  лиця   Землi,   халiф   посланника
господнього  всiх  свiтiв,  розповсюдник  правил  ясного  божого   закону,
утверджувач основ iстинної  вiри,  проголошувач  найвищих  слiв,  той,  що
пiднiс знамення iсламської вiри до найвищих вершин, володар  держав  сього
свiту, тiнява тiнь божа над усiма  народами,  завойовник  земель  Сходу  i
Заходу, переможець з помiччю безцiнного бога, носiй звання великого  iмама
i  пресвiтлий  повелитель,  садiвник  великого  халiфату,  найстарший  мiж
найстаршими, найсправедливiший мiж законодавцями, десятий мiж  османськими
султанами, караючий меч в руках тих, хто карає, володар арабiв,  персiв  i
ромеїв, могутнiй захисник шановних двох  святинь,  возвишених  i  сяйливих
Двох Мiст - Мекки i Медiни, султан син султана, султан  Сулейман-хан,  син
султана Селiма-хана - нехай протриває  його  володарська  парость  до  дня
воскресiння i хай користується його справедливими законами по всiх країнах
населення чвертi Землi!
   З божою помiччю зволили завоювати область Буди. I коли настала  потреба
виявити  справедливiсть,  проголошено  цю  блискучу  заповiдь   i   фiрман
прекрасних наслiдкiв для всiєї райї i всiєї берайї.
   Всi жителi названої областi залишаються на своїх мiсцях. В їхнє життя i
челядь нiхто хай не втручається. I рухоме майно, яке в їхнiх руках, i їхнi
доми, крамницi й iншi будiвлi, якi є в городах i селах, i виноградники,  й
сади, якi вони розвели,- є їхнiй мульк (приватна власнiсть). Можуть чинити
з ними що завгодно: продають, дарують, вiдчужують iншим чином.  Усе  це  в
їхнiх руках. А коли вони помруть, все  переходить  у  мульк  їхнiм  синам.
Згаданого майна хай  нiхто  не  чiпає,  окрiм  законної  данини  од  їхнiх
виноградникiв i садiв.
   I ниви, якi вони орють i сiють, також хай лишаються в їхнiх руках.  Але
вони не є їхнiй мульк, як згадане майно. Вони поряд  з  iншими  державними
землями  в  богоспасеннiй   iмперiї,   вiдомими   пiд   назвою   мiрiйська
(оподаткована)  земля,  перебувають   пiд   верховною   владою   державної
мусульманської казни. В володiннi райї земля перебуває у  виглядi  позички
(оренди). Вони з рiзних злакiв сiють i жнуть усе, що хочуть, дають з  того
харадж, званий десятиною, та iншi данини, а самi використовують  землю  як
завгодно. I щоб земля не стала пустошньою, хай орють, сiють i обробляють i
справно платять данину, i нiхто їм хай не заважає i не чiпає їх. I так хай
триває до їхньої смертi, а коли помруть, на їхнє мiсце стають їхнi сини  й
утримують землю, як сказано вище,- а Всевишнiй бог знав найбiльше  i  його
настанови найстарiшi".
   Була, мабуть, лиш одна-єдина людина в цiй величезнiй iмперiї,  якої  не
зачiпали Сулеймановi закони, були для неї мов марево в пустелi, нiби морок
над морською пучиною, нiби хвиля над мороком, а над нею хмари  або  птахи,
що летять рядами, недосяжнi, незлiченнi й невловимi, як прах розвiяний.
   Роксолана. Велика султанша Хасекi.
   Що їй усi Сулеймановi кануни, коли  не  можна  знищити  найстрашнiшого,
зоставленого Фатiхом: хай владу успадкує  найдостойнiший,  для  збереження
єдностi, порядку i миру в  державi  убивши  всiх  своїх  братiв  з  їхнiми
дiтьми, онуками й правнуками чоловiчої  статi.  А  найдостойнiшим,  мов  у
давнiх євреїв з бiблiї, неодмiнно  вважався  первонароджений,  найстарший.
Мустафа. її ж сини мали бути вбитi. I нi знищити, нi  забути,  нi  змiнити
закон Фатiха, бо вiн став уже звичаєм, а за звичаєм - давнiсть i найбiльша
сила.
   Роксолана ждала, коли зможе переважити навiть ту  страшну  силу.  Iнодi
ловила себе на думцi, що стає схожою на валiде. Згiрклий усмiх  на  устах,
смага, майже чорногубiсть. А в душi? Темрява клубочиться дедалi  бiльше  й
густiше. Невже султан не бачить її тривоги?
   А Сулейман уперто не хотiв навiть слухати про будь-якi змiни  в  законi
Фатiха, але й не проголошував спадкоємця трону. Час од часу  вiв  обережнi
бесiди з великим муфтiєм, ждав, щоб  той  дав  якусь  пораду,  виходячи  з
очевидностi i дiйсного стану справ. Мустафа первонароджений, але й тiльки.
Вiдколовся вiд свого отця, тримає коло себе свою матiр, мовби хоче зробити
виклик падишаховi, виказати перед усiма свою незгоду з його  дiями.  Своєю
поведiнкою вiн сам позбавив себе будь-якого права на спадок. Право на трон
мають сини Хасекi, яка стала душею i серцем  султана.  Вiн  не  хоче  бути
схожим на того грецького бога, який пожирав своїх синiв, але  водночас  не
може знехтувати заковом великого Фатiха. Де вихiд?  Як  узгодити  закон  з
очевиднiстю?
   Абусууд  так  само  обережно,  натяками,  притчами,   давав   зрозумiти
султановi, що право все ж за Мустафою. Закони несумiснi з серцем. Вони  не
мають серця. Вони вищi за все, навiть за державу, яка iснує тiльки завдяки
iснуванню законiв. Мустафу  вже  знають  усi  правовiрнi,  всi  бейлербеї,
бейлербеги, пашi, яничари, доблесне мусульманське  вiйсько.  Не  саме  лиш
первородство, але й особистi гiдностi промовляють за шах-заде  Мустафу.  З
трьох рокiв - у занедбаностi й пониженнi, у вiдокремленостi вiд  Топ-капи,
власне, вигнанець разом iз своєю матiр'ю, але став вiдомий своїм  розумом,
поводженням, благородством, здобув повагу вельмож, яничарiв, вiйська, всiх
чесних мусульман.
   Султан не заперечував високих гiдностей свого найстаршого сина,  навiть
пишався ним  (його  кров,  кров  Османiв!),  але  водночас  не  переставав
сподiватися, що в  Мустафi  озоветься  гiднiсть  вайвища:  благородство  й
самопожертва,- i вiн добровiльно вiдмовиться вiд трону  на  користь  синiв
Хасекi.
   Але Мустафа затявся. За нього стояв закон, i хто хоче скривдити його  -
хай змiнить закон, а там ще видно буде, що  з  того  вийде.  Мiж  сином  i
батьком наростала тяжка ворожнеча, за якою , з страхом стежили двi жiнки -
Роксолана i черкешенка Махi-девран,- i обидвi не  наважувалися  втрутитися
нi дiєю, нi словом, одна проклинаючи в душi закон,  а  друга  всiєю  душею
по-кладаючи на той самий закон усi надiї.
   Та коли непоступливим був Мустафа, то Сулейман теж  виявляв  твердiсть,
притаманну  Османам.  Вiн  уперто  не  називав   спадкоємця   трону,   хоч
шейх-уль-iслам i натякав, що це треба б зробити для спокою в державi.
   Роксолана мовчала. Непевнiсть роздирала їй серце, та лiпше  непевнiсть,
у якiй ще зберiгається крихта надiї, нiж безнадiйнiсть, нiж приреченiсть.
   Бiль, жалiсть, жах i почуття тяжкої провини. Нащо привела  синiв  своїх
на свiт, щоб тепер так каратися? Рятувала себе, своє життя, сини були  для
неї нiби щаблi золотої драбини, по яких видобулася з безоднi потойбiччя.
   А що тепер? Що? Будь проклятi всi закони, встановленi цими  мiднолицими
султанами!

   ДАМАТ

   Де знайти вiрного i  водночас  здiбного?  Сулейман  першим  з  султанiв
пiдняв посаду великого вiзира на  височiнь  мало  не  султанського  трону,
сподiваючись, що цим возвеличить владу падишаха, мовби побiльшуючи її.  Як
на небi сонце i мiсяць ходять у парi, так i  на  землi  коло  султана  мав
ходити чоловiк, що вiдбивав би сяйво свого володаря, не даючи  йому  марно
розсiюватися в просторi. Здавалося,  що  вiрний  Iбрагiм  буде  незамiнним
супутником на все життя, але тому закортiло самому стати  сонцем,  мiсяцем
бути набридло, вважав те принизливим i нижчим своєї  гiдностi  -  Iбрагiма
довелося прибрати. А де взяти мiсяця  для  свого  султанського  неба,  чим
заповнити порожнечу, яку сам утворив i яку всiм  видно?  Аяс-паша  не  був
свiтилом. Якийсь темний клубок на небосхилi влади, без сяйва, без  розуму,
сама тiльки вiрнiсть. Чи вiрнiсть завжди темна?
   Пiсля смертi  Аяса-пашi  великим  вiзиром  став  Лютфi-паша.  Справжнiй
османець,  до  того  ж  султанський  зять,  вiн   мав   перевагу   i   над
вiсiмдесятилiтнiм євнухом Сулейманом-пашою, i над свiжоспеченими  вiзирами
Рустемом-пашою i Хусревом-пашою, вчорашнiм румелiйським беглербегом.  Усi,
крiм  Лютфi-пашi,  були  рабами,  чужинцi-еджнемi,  люди  неповновартiснi,
випадковi, i вiн,  презирливо  кривлячись,  назвав  зал  засiдань  вiзирiв
Куббеалти невiльничим ринком. Не лякаючись присутностi  самого  Сулеймана,
великий вiзир нi з того нi з сього процитував  слова  сина  Румi,  Султана
Веледа: "Безрiднi будуть великими, а посади найзначнiшi дiстануться  людям
нiкчемним". Султан за своєю звичкою удав, що не чує, вiзири вимушенi  були
змовчати. Тiльки Рустем пробубонiв собi пiд нiс:
   "I я б був такий розумний, їздячи на султанськiй сестрi,  як  на  лисiй
кобилi".
   I зненацька - весiлля Рустема-пашi з султанською донькою Мiхрiмах, i  в
диванi стало одразу два царськi зятi.
   Лютфi-паша, чи то пiддавшись намовлянням жони своєї Хатiджi, чи то  без
нiчиїх намовлянь, попри  свiй  доволi  гострий  розум,  запалився  намiром
перевершити Рустема-пашу, який, щойно приїхавши з далекого  Дiярбекiра,  з
такою рiшучiстю пiрнув у надра Стамбула, пiрнув з  голими  руками,  а  вже
виринув, маючи в руках султанську доньку.
   Лютфi-паша  приписував  Рустемовi  якостi,  яких  той  нiколи  не  мав.
Попервах той керувався зовсiм не намiром  будь-що  вислужитися,  вискочити
нагору,  а  просто  пiддався  звичцi,  що  виробилася  в  ньому  пiд   час
кiлькарiчного сидiння в далекому санджаку, повному непокiрних племен.  Там
завжди  щось  колотилося,  горiло,  бунтувалось,  повставало.  I   молодий
санджакбег, проклинаючи все на свiтi, хапав своїх  головорiзiв  i  кидався
туди, де були найбiльший вогонь, найбiльший  гамiр,  найбiльша  колотнеча.
Коли прибув до Стамбула i побачив пожежу, не роздумуючи, кинувся туди,  ще
й не сподiваючись, що видобуде з вогню  й  полум'я  не  тiльки  султанську
хвалу, але й султанську доньку.  Сам  дивувався  своєму  везiнню,  похмуро
кепкував з самого себе: "Молодець прагне туди, де родився, собака -  туди,
де ситий". Про Лютфi-пашу вiн сказав, щойно засiвши в диванi  помiж  трьох
iнших вiзирiв, за кожним з яких стояли цiлi кладовища i текли рiки  кровi:
"Крiзь збiльшувальне скло вiн мiг би видатися навiть  величним".  Кожен  з
вiзирiв вимахував шаблею мало  не  з  дитинства  i  от  домахалися  аж  до
султанського дивану, а цей маслакуватий босняк тiльки  й  заслуг  мав,  що
вмiв догодити Сулеймановi, сiдлаючи його коня, та тепер  вчасно  прискочив
на стамбульську пожежу,  щоб  вихопити  з  жару  й  попелу  доньку  самого
падишаха.
   Великий вiзир Лютфi-паша з усiєю нестримнiстю, що була йому властива  в
справах розумних i в дiлах дурних,  занурився  в  темнi  глибини  столицi,
вiдтручуючи i головного кадiя Стамбула, який наглядав за порядком у мiстi,
i ефендi румелiйського беглербега, поставленого  для  нагляду  за  кадiєм.
Мусульманська душа великого вiзира вжахнулася вiд  видовища  стамбульських
пекел. На диванi Лютфi-паша, здiймаючи руки, вигукував:
   - О шарiат! О вiра!
   Вiн виявив, що  шарiат  порушується  постiйно,  повсюдно,  злочинне.  В
дiльницi Коджа Нiшаджi варили бузу, якою впивалися правовiрнi. В  Псаматьї
була цiла вулиця Шарап Сокаї, де непристойнi танцiвники  кйоребе  затягали
правовiрних у бузнi, там же таємно продавали п'янливу гамiз ве арак, i мiж
п'яницями - о аллах! - з ранку до пiзньої  нонi  вешталися  гулящi  жiнки!
Субашi, який мав наглядати за порядком, коло мечетi  Еюба  ховав  злодiїв,
повiй, там теж - безчинства, вино, розпуста.
   Сулейман-паша i Хусрев-паша  мовчки  прикривали  повiками  очi,  чи  то
подiляючи обурення великого вiзира, чи то пускаючи його слова поза увагою,
Рустем неприховане насмiхався з такої запопадливостi. Треба бути  останнiм
дурнем, щоб повчати самого султана тiльки тому, що  ти  одружений  з  його
сестрою. Мiж султанами немає родичання. Май голову на плечах.  Усi  знали,
що бузу варять споконвiку,  тому  бузнi  були  дозволенi  султаном  i  для
нагляду над ними придiлений шехiр субашi. Знали, що по Стамбулу  розвозять
у бурдюках вино, яке мали право пити  її  продавати  тiльки  iновiрцi,  що
платили султановi особливий податок. А вже коли чоловiк платить податок  i
змiцнює державу, то користi вiд нього бiльше, нiж  вiд  вiзира,  що  рубає
гiлку, на якiй сидить. Рустем навiв хадiс: "Бог стримує бiльше число людей
завдяки султановi, нiж завдяки корановi". Але цим розлютив  Лютфi-пашу  ще
бiльше.
   - Думаєш, коли спиш з султанською дочкою, то дозволено тобi топтати все
святе? - кричав великий вiзир.
   - Та яке там спання? - невесело вiджартовувався Рустем.- В час  весiлля
гашник так закрутив менi шаровари, що я цiлий мiсяць не. мiг нiчого мати з
своєю молодою жоною.
   - Я не дозволю смiятися в  диванi!  -  насувався  на  нього  розлючений
Лютфi-паша.
   - Та хiба я не знаю, що це грiх? Туркам нiколи смiятися - вони воюють.
   Лютфi-паша лютував не тiльки в диванi.  В  Стамбулi  почалося  справжнє
пекло. Судна, що привозили вино з Мореї i Кандiї, палили разом з  залогою.
П'яницям заливали горлянки  розтопленим  свинцем.  Зрадливих  жон  кидали,
зашитих у шкiрянi мiхи, в  Босфор.  Чоловiкiв,  упiйманих  на  чужолозтвi,
страчували без суду. Виловлювали повiй i дико знущалися  з  них,  прилюдно
вирiзуючи в них таке, що соромно  й  мовити.  Лютфi-паша  дiйшов  у  своїй
запопадливостi до того, що склав список найславетнiших  повiй  Стамбула  i
передав його султановi. Сулейман не вiрив власним очам. Араб Фатi,  Нарiн,
Карат, Нефесе, Етлi Асес, Маруфе Камар, Бататлу Гiнiч. Як смiє цей чоловiк
втомлювати пресвiтлi очi  падишаха  якимись  пiдлими  iменами?  Може,  вiн
переплутав султанський диван з театром Кара-Гйоз, де iмам, ха-тiб, муедзин
i бекчi завжди збираються докупи,  щоб  упiймати  зрадливу  жону?  Гнiв  i
зневага султановi були такi безмiрнi,  що  вiн  не  схотiв  навiть  бачити
великого вiзира, а передав Хатiджi, щоб вона вгамувала свого чоловiка. Ось
тодi Лютфi-паша й кинувся з кулаками на султанську  сестру,  так  що  його
насилу вiдтягнули євнухи.
   На диванi державну  печать  у  Лютфi-пашi  було  вiдiбрано  i  передано
євнуховi Сулейману-пашi.  Рустем  став  другим  вiзиром.  Лютфi  поїхав  у
довiчне заслання. Хатiджа знову була чи то вдовою, чи розлученою.
   Так у диванi лишився тiльки один султанський зять, i вiдтодi вже  нiхто
позаочi не  звав  Рустема-пашу  iнакше,  як  тiльки  дамат  -  зять.  Його
зненавидiли  вельможi,  яничари,  простий  люд,   як   колись   ненавидiли
Роксолану,  приписуючи  їй  чари.  Тепер  злим  чарiвником  вважали  цього
вчорашнього конюха. Казали: спить  на  конюшнi,  а  ввi  снi  бачить  себе
великим муфтiєм. До нього  все  це  доходило,  вiн  смiявся:  "Не  великим
муфтiєм, а великим вiзиром. Переробимо туркам приказку. Бо хiба в  них  не
починається все з коня та з конюшнi? Кiнь завжди поперед  воза,  султан  -
поперед люду, отож султан як кiнь, а конюх коли й не поперед  султана,  то
вже поряд". Поети писали й розповсюджували на нього  в'їдливi  епiграми  й
сатири. Рустем навiки зненавидiв поетiв i будь-яке  письмо  з  укороченими
рядками. "Пустi слова черева не наповнять",- зневажливо  цiдив  вiн  крiзь
зуби. Його не любили, але боялися, бо нiкого не щадив, i горе  було  тому,
хто попадав Рустемовi на язик. Цей  чоловiк  не  знав  доброти,  не  вiдав
жалостi, не вiрив у красу або, може, й у самого бога,  знаючись  тiльки  з
шайтанами.
   Султан колись обiдав здебiльшого тiльки з Iбрагiмом та вiзирами, тодi з
Хасекi, тепер став влаштовувати обiди з султаншею, на  якi  щоразу  кликав
когось з  найнаближенiших.  Для  цього  всi  придворнi  мали  збиратися  у
великому  залi  прийомiв,  найвищi  державнi  мужi  товпилися  у  вузькому
переходi,  наступаючи  один  одному  на  ноги,  сопучи,   стиха   лаючись,
обливаючись холодним потом страху. Кизляр-ага викрикував iмена тих або тих
щасливцiв, тодi з грюкотом зачиняв  дверi  перед  носом  у  решти.  Навiть
вiзирiв не всiх кликали, зоставляючи перед дверима то того, то iншого.
   - Ну, кого сьогоднi забудуть? - потирав  руки  Рустем,  про-товплюючись
наперед, бо знав, що без його дотепiв султановi й ложка в рот не полiзе.
   На обiдах присутнi були шах-заде Баязид i  Джихангiр,  яких  султан  ще
тримав при собi. Iнодi приїздив з Едiрне Мехмед,  улюбленець  Роксолани  й
Сулеймана, сiдав коло падишаха, тонкий вогненноокий, нервовий.  Зиркав  на
всiх так гостро, що вмовкав навiть Рустем.  Селiм  i  Мустафа  приїхали  з
своїх провiнцiй пiд новруз. Селiм скрiзь  возив  з  собою  Мехмета,  якого
взято в Топкапи ще малим,  щоб  бити,  коли  шах-заде  Селiм  лiнувався  у
вивченнi корану. Так той Мехмет i жив коло  султанського  сина,  отримавши
прiзвисько "Мехмет для биття". За обiдом його саджали навпроти Селiма, той
кидав у обличчя Мехметовi кiстки, жбурляв посуд, реготав,  кричав  слугам:
"Приберiть з-перед очей цю мармизу!"
   Мустафа був поважний, пещений,  бiлотiлий,  тримався,  нiби  султан,  i
Рустем одразу пустив шпильку: "Головне не в тiм, що вiн каже, а в тiм,  що
дуже гарно ворушить губами, коли говорить".
   Султанський  зять  мовби  намiрився  перевершити  в  своїй  безкарностi
улюбленого Сулейманового блазня Iнджiрлi-чауша, який дiйшов  до  того,  що
якось, пiдстерiгши султана в темних палацових переходах, кинувся  обiймати
й цiлувати його, а коли той обурився, сказав на виправдання: "Даруйте, мiй
падишаху, я думав - це султанша Хасекi!"
   Але то ж простий собi блазень, а це вiзир Високої Порти. Та що а  нього
взяти, коли  вiн  -  зять?  Одним  словом  -  дамат.  Ненавидiли  позавiч,
ненавидiли й у очi, але охоче смiялися  з  його  нещадних  дотепiв.  Лiпше
смiятися ще до того, поки вiн щось скаже, бо опiсля смiятися, може,  й  не
захочеться.
   Всi сподiвалися, що Рустем зламає собi шию в першому ж серйозному дiлi,
бо ламалися й не  такi  шиї.  А  що  найсерйознiшою  рiччю  вважалася  для
османцiв передовсiм вiйна, то й очiкувано з  нетерпiнням,  коли  ж  султан
знову вирушить у новий похiд з своїми новими вiзирами.
   Поки султан сидiв у столицi, його санджакбеги i  великий  капудан-паша,
пострах морiв Хайреддiн Барбароса вели невпиннi вiйни в Сербiї,  Славонiї,
Боснiї, проти Алжiру, Провансу, Венецiї,  Португалiї  й  Iспанiї.  Замiсть
одної  великої  вiйни  Сулейман  оточував  свою  iмперiю  вогнищами   вiйн
маленьких, щоб його вiрнi акинджiї мали де погрiти свої загребущi  руки  i
не обростали жиром зледащiння.
   Мчали до Стамбула гонцi з радiсними вiстями про звитяги, пливла здобич,
тисячi рабiв  наповнювали  невiльницькi  ринки,  розросталася  безмежно  i
безмiрно iмперiя, але похмурий
   погляд султанiв уперто зосереджений був  тiльки  на  однiй  землi,  яка
притягувала його, засмоктувала, мов та дунайська трясовина пiд Мохачем, де
вiн потопив угорське вiйсько з його недолугим королем.  Земля  та  була  -
Угорщина. Нацiлена в саме  серце  Європи,  здавалася  Сулеймановi  золотим
ключем, яким вiдiмкне  вiн  нарештi  таємничий  замок  володiння  над  цим
континентом, i тодi хвиля османська заллє всi його пiднебеснi гори, родючi
долини, багатi городи, над якими плавають тисячолiття слави,  багатства  i
краси.  Повторював  у  думцi  вигаданий  Султаном  Веледом  (але  ж   який
грiзно-привабливий!) хадiс: "У мене є вiйсько, яке я поставив на  сходi  i
назвав турками. Я вклав у них мiй гнiв i лють, i скрiзь, де якийсь чоловiк
або народ порушить мої закони, я напускаю на нього туркiв - i це буде  моя
помста..."
   Вся провина угорцiв була в тому, що вони зайняли таку серцевину землi i
зробили це задовго до туркiв, хоч, як свiдчили перекази,  в  сиву  давнину
разом з турками вийшли з Турану в пошуках щастя i просторiв.
   Наставлений над Угорщиною Сулейманiв король Янош За-пойяї так i не змiг
навести ладу в цiй почленованiй, розтерзанiй землi. Все своє життя згаявши
на вперте просування до найвищої влади, Запойяї навiть одружитися не встиг
за свої шiстдесят рокiв, i тепер несподiвано  став  одним  з  найжаданiших
женихiв. Австрiйський король Фердiнанд норовив видати за  старого  Запойяї
одну з своїх численних принцес, щоб прибрати до  рук  всю  Угорщину,  а  з
другого боку пильно стежив за Австрiєю мудрий i обережний польський король
Зигмунт, який встиг випередити Фердiнанда  i  вiддав  Яношу  Запойяї  свою
доньку Iзабеллу, сподiваючись зласкавити  цим  султана  i  укласти  з  ним
вiчний мир.
   Проти Запойяї збунтувався ердельський воєвода Стефан  Майлат,  який  не
побоявся самого Сулеймана, давши два роки тому притулок розбитому султаном
молдавському  господарю  Петровi  Рарешу.  По  дорозi  на  Ердель  Запойяї
смертельно занедужав. Напiвмертвий, довiдався вiн  од  гонця,  що  в  Будi
королева Iзабелла народила йому сина. Ще встиг  невдалий  король  звелiти,
щоб назвали сина Яношем Сигiзмундом, i послав канцлера Стефана Вербецi  до
Стамбула просити султана взяти пiд свою високу руку малого короля.
   Сулейман прийняв Вербецi, всупереч своєму звичаю, не гаючись, бо гонцi,
випередивши угорського канцлера, вже принесли вiсть  про  смерть  Запойяї.
Вiн сказав, що визнає за сином Iзабелли всi права, якi  мав  його  батько,
коли впевниться, що той справдi народився, а не вигаданий уграми.  Послано
було султанського чауша до  Буди,  який  вiдвiдав  королеву,  i  королева,
заливаючись слiзьми, подала османцевi  загорненого  в  шовковi  пелюшки  i
горностаєвi хутра сирiтку-короля. Турчин приклав руку до грудей,  упав  па
колiна, поцiлував дитятi ногу i в iм'я великого султана заприсягнувся,  що
нiхто iнший, крiм сина короля Яноша, нiколи не  володiтиме  Угорщиною,  бо
так хоче аллах.
   Султан збирав вiйсько для  походу  в  Угорщину.  Розскочилися  навсiбiч
гонцi, звiдомляючи спахiїв, у султанських  зброярнях  виливали  гармати  i
ядра до них, яничари наточували шаблi, дюмбекчi  сушили  барабани,  шилися
тисячi нових зелених i червоних знамен. Нiщо не  могло  зупинити  страшної
сили, яку Сулейман мав намiр знов посунути на зеленi поля Угорщини, на  її
сади й виноградники. Але тут iз сходу стали напливати тривожнi  вiстi  про
неспокiй серед кочових племен. Плем'я гермiян коло Ладика зайняло прохiд у
горах  i  грабувало  каравани  й  усiх  подорожнiх.  Туркменськi  кочовики
набралися такого нахабства, що викрали коней пiд Манiсою у принца Мустафи,
коли той виїхав iз своїм двором на лови. В Дiярбекiрi збунтувалися племена
курдiв, цих  дивних  людей,  що,  попри  свою  бiднiсть,  яка  межувала  з
убогiстю, нiкому не пiдкорялися, вперто домагаючись незалежностi.
   Виходило так,  що  в  Дiярбекiр  для  приборкання  повстання  джiмрi  -
мерзенного зборища дикого люду, мав вирушити один з султанських вiзирiв, а
що Рустем-паша ще недавно був там  санджакбегом  i,  як  видно,  не  зумiв
приборкати курдiв, то найостаннiшому дурневi було ясно: дамат  повернеться
туди, звiдки прибув!
   Неприхована радiсть запанувала навiть серед тих, хто нiколи  в  очi  не
бачив Рустема. На диванi байдужий до  всього  Хусрев-паша,  який  страждав
якоюсь  невилiковною  хворобою,  мляво  спитав  Рустема:   "Тебе   справдi
посилають в Дiярбекiр?"  А  великий  вiзир  Сулейман-паша,  помiтивши,  як
Рустем поглядом шукає лускач, щоб роздавити грецький горiх,  вхопив  повну
жменю  горiхiв,  набив  ними  рот,  став  трощити  зубами,  примовляючи  з
виряченими вiд задоволення очима: "Ось  як  треба!  Ось  як!"  Рустем  мав
тридцять п'ять рокiв, Сулейман-паша вiсiмдесят. Але дамат не збентежився.
   - У мене маслаччя мiцнiше за горiхову  шкаралущу,-  понуро  посмiхнувся
вiн.
   А сам, власне, був зготовлений на добре  i  зле.  Спиш  iз  султанською
донькою - так i знай, що  доведеться  за  це  розплачуватися.  З  насолоди
виникає обов'язок. Та ще й не знати, де воно лiпше: при  боцi  в  султана,
який щедрий на милостi, але ще, мабуть, щедрiший на кари, а  чи  в  самого
чорта в зубах.
   Вирушаючи в походи,  Сулейман  нiколи  не  брав  на  себе  командування
вiйськом, призначаючи сераскером великого вiзира. Це було  доволi  зручно,
бо всi невдачi падали на сераскера, успiхи належали султановi. З Iбрагiмом
вiн зазнав бiльше невдач, нiж перемог, Аяс-паша так i  не  очолив  вiйська
жодного разу, Лютфi-паша, готуючись до звання  великого  вiзира,  пробував
виказати свої здiбностi в походi проти острова Корфу, але, крiм ганьби, не
здобув нiчого. Тепер, з усього видати, сераскером мав iти  проти  Угорщини
старезний євнух Сулейман-паша, який  усе  своє  довге  й  каламутне  Життя
провiв на Сходi, знав пiдступи, хижiсть, кровожерство, але ще жодного разу
не стикався з лицарством, вiдвертим  аж  до  самозабуття,  i  вiдвагою  не
слiпою, не фанатичною, а просвiтленою розумом i любов'ю до рiдної землi. I
хоч нiхто не вiрив у таланти старого товстого євнуха, але  говорилося  про
нього  спiвчутливо,  навiть  з  повагою,  бо  вiн  своєю  грубезною  тушею
заступив, вiдiпхнув ненависного дамата, i тому вже не було мiсця  поряд  з
падишахом, тож хай їде, звiдки приїхав, хай згине в голих курдських горах,
серед гострого  кремiння  й  чорториїв,  де  витанцьовують  його  брати  -
шайтани.
   Ось тодi покликала Рустема до себе султанша Роксолана.
   Як став  султанським  зятем  -  даматом,  ще  по  лишався  вiчна-вiч  з
всемогутньою султаншею жодного разу, хоч i думав  про  це,  бо  була  тут,
здається, єдиною людиною, якої побоювався, надто пам'ятаючи свою незграбну
запопадливiсть на пожежi. Через нього загинув тодi цей молодецький  Байда,
i Рустем знав, що Роксолана не простить йому тої смертi нiколи. Все  можна
вiдшкодувати, але смерть - чим ти її  вiдшкодуєш?  Хоч  i  сказано,  що  в
мертвих - нi друзiв, нi товаришiв, та з усього видно, що султанша назавжди
взяла в своє серце того Байду, не питаючи навiть його згоди, бо ж був  для
неї живим втiленням навiки втраченої батькiвщини. Соловейко  зiтхатиме  за
вiтчизною навiть у золотiй клiтцi. Це вiн, Рустем, мiг забути i рiд  свiй,
i землю, промiнявши все не знати й на якi вигоди, вспокоївшись лiниво  вiд
думки, що двох баранячих голiв не зготуєш  в  одному  горщику.  Але  ж  не
зрiвнятися йому з цiєю вельможною жiнкою, загадково-неприступною для всiх,
всемогутньою, як сам султан, але водночас нiжною, як сонячний  промiнь,  i
вразливою, як закоханий соловейко.
   Незграбно, боком, чiпляючись за  одвiрки  своїм  шорстким  од  золотого
шиття вiзирським халатом, мало не  вiдштовхуючи  невiдступного  кизляр-агу
Iбрагiма, всунувся Рустем у  маленький  покiй  Фатiха,  майже  задихнувся,
побачивши на бiлiм атласнiм  диванчику  Роксолану,  обстелену  розметаними
барвистими шовками, лякаючись, що нiжна її шия зламається вiд ваги пишного
червоного волосся i коштовних прикрас на ньому. Мерщiй упав  на  колiна  i
так поповз по килимах, коли ж пiдвiв перед султаншею голову,  то  побачив,
що тут є ще хтось. Поряд з ним був ще чоловiк у химерних, визивно  багатих
шатах, так само молодий, як Рустем, але  набагато  зграбнiший,  з  пишними
яничарськими вусами, гарнолиций, гостроокий.
   - Знаєш Гасан-агу? - спитала султанша.
   Рустем нахилив уперту  голову.  Ще  б  пак  не  знати!  Простий  яничар
врятував султаншу пiд час заколоту, в нагороду отримав звання яничарського
аги, яке дається тiльки цiною  великої  кровi,  тодi  вигадано  для  нього
химерне  звання  особистого  посланця  султаншиного,   став   аталиком   -
вихователем шах-заде Баязида. З султанського ложа подаровано йому  в  жони
бiлотiлу одалiску,- вже не така й радiсть, як на Рустема, бо це  однаково,
що оженитися на бiлiй коровi. Якби це не  при  султаншi,  вiзир  неодмiнно
прискалив би око й познущався з цього яничарика:
   "То що, вже отелилася твоя бiла корова?"
   Але тут мав мовчати i щосили виказувати увагу й слухнянiсть.
   -  Гасане,спокiйно  мовила  Роксолана,-  подай  йому   оте.   Гасан-ага
неквапливо взяв з низенького  столика  невеличкий  згорток,  замотаний  .у
зелену шовкову хустку, подав Рустемовi.  З  належною  шанобливiстю,  треба
сказати, але до кого - до вiзира чи до султаншi найперше?
   Рустем тримав згорток i не знав, що з ним робити.
   - Розгорни,звелiла Роксолана.
   Вiн довго  розмотував  хустку,  плутаючись  кiстлявими  своїми,  бiльше
звиклими до ремiняччя пальцями у тонкому шовку. Розмотав -  напери.  Якiсь
послання, грамоти. Дорогий папiр, дороге чорнило, печатi. Мовчки глянув на
султаншу. Що воно?
   - Почитай,звелiла вона.
   Рустем полопотiв одною грамотою, другою,  третьою.  На  всiх  -  печатi
царевича Мустафи. Листи до санджакбегiв Сiвасу, Дiярбекiру,  Болi,  Коньї.
Всуцiль iз запитань. Якi змiни вiтали б ви в iмперiї? Як ви  ставитесь  до
мене? Чи будете менi вiрнi? Проти  кого  найперше  треба  спрямувати  силу
iсламського вiйська? Що ви думаєте про чужинцiв у Стамбулi?
   Все це важко було втямити навiть Рустемовi з його метким  розумом.  Вiн
розгублено поглянув на султаншу.
   - Читай ще,звелiла вона.
   Вiн читав далi.  Мустафа  питав  у  начальникiв  племен  мiн-башi,  яка
потрiбна  їм  зброя.  Писав  яничарам  до  Стамбула,   називаючи   iмперiю
оскопленою (натяк на великого вiзира-євнуха), i питав, чи довго вони  таке
терпiтимуть.
   Зухвалi листи, за якими вчувався брязкiт зброї. Коли  це  не  пiдробка,
тодi що ж?
   - Страшно, вiзире? - шорстко спитала Роксолана.- Ти зблiд,  читаючи  цi
послання? А що ж робити менi? В мене  зблiдла  душа!  Мої  сини  не  ждуть
смертi   великого   султана,   вони   насолоджуються   життям   пiд   його
благословенною тiнню, а син цiєї черкещенки  вже  змалечку  очiкує  смертi
свого батька i всiх братiв, бо тiльки ця смерть  вiдкриває  йому  шлях  до
престолу, а його матерi дає змогу повернутися в Топкапи  i  зайняти  покої
валiде. Син черкешенки  втратив  терпець,  вiн  почав  вiрити,  що  султан
Сулейман не помре нiколи,  i  вiн  не  помилився,  бо  так  воно  й  буде,
принаймнi для самого Мустафи! I ця нiкчемна Махiдевран нiколи  не  ступить
за  брама  великого  палацу,  бо  вигнанi  султаншi  не  повертаються,  не
повертаються! Але де ж були  ви,  вiзири,  опора  трону,  найвiрнiшi  люди
падишаховi? Чом не впiймали злочинної руки, чом не помiтили,  не  викрили,
не перехопили, не захистили? Чом?
   Рустем не звик, щоб на нього нападали. Захищатися не вмiв, не любив,  а
тут i захищатися не виходило. Завжди вважав усiх довкола дурнями, тепер не
вадило удати дурника  й  самому.  Та  й  було  перед  ким  -  перед  самою
султаншею.
   - Ваша величнiсть! Ну якi ж з нас вiзири? Сулеймана-пашу  слуги  пiвдня
пiдводять з постелi, а Другу  половину  дня  вiн  думає  лиш  про  те,  як
влягатиметься в постiль своєю тушею. Хусрев-паша не встигав з'їсти  якийсь
шматок, як воно з нього виходить, не затримуючись  i  не  лишаючи  нiякого
поживку. Вiн жде, коли вже вмре вiд голоду, а ми ждемо,  коли  вiн  помре,
щоб звiльнив мiсце для когось iншого. Четвертого вiзира султан називати не
хоче, вагаючись мiж двома молодими пройдисвiтами, яких узято  ще  з  пажiв
покiйного Скендер-челебiї пiсля його страти в Багдадi: мiж Ахмедом-пашою i
Мехмедом-пашою Соколлу. А я - погляньте на мене, ваша величнiсть. Хоч я  й
зять ваш, але голова в мене з самих кiсток, як у коняки, тiльки в коняки й
кiстки розумнiшi, бо вона вмiє пiдставляти спину, я ж не вмiю й того.
   - Не вмiєш пiдставляти спину, то доведеться пiдставити голову,- жорстко
мовила Роксолана, не пiддаючись на Рустемовi похмурi жарти.- Як це так, що
при дворi тисячi дармоїдiв, а рятувати султанську  владу  вiд  загроз  має
один Гасан-ага?
   - Гасан-ага? - Рустем лиш тепер  згадав  про  султаншивого  довiреного.
Виходить, цей чоловiк тут не для того тiльки, щоб подати  йому  згорток  з
листами Мустафи. Подає те, що сам i роздобув.
   - Як же Гасан-ага роздобув усе це добро, ваша величнiсть?  Вона  кинула
на Рустема погляд, вiд якого холоне в серцi.
   - Як? А ти не знаєш? За золото, яке ви гребете з султанської  скарбницi
i все ховаєте пiд себе. А його треба пускати на справи  державнi.  Платити
там, де треба. Все купується i продасться. Продаються навiть  оракули,  що
довели колись лiдiйськi царi Мемнади, пiдкупаючи дельфiйську пiфiю.
   Що це за дельфiйська пiфiя, Рустем, ясна  рiч,  не  знав.  Знав  коран,
якого його вчили ще малим  хлопчиком,  вбиваючи  в  його  стрижену  голову
вiрнiсть iсламовi й новим хазяям, знав зброя", жорстокiсть, неволю, тверде
життя i коней. Щоправда, Пiфiєю звали кобилу,  на  якiй  вiн  колись  учив
султаншу їздити верхи. Кобилу  назвала  так  султанша,  а  вибирав  її  ще
лошицею вiя. Знався на цьому досконало. Гарну коняку бачив  з  льоту.  Очi
поставлено близько, лоб округлий, як склепiння  в  мечетi,  погляд  ясний,
вогнистий. Вузькi храпи, довгастi рожевi нiздрi, мов у  породистої  жiнки,
лебедина шия, сухорлява морда, шовковиста грива, коротка  лиснюча  шерсть,
довгий хвiст, а груди, груди? Як у султаншi, що  рвуть  усi  найпросторiшi
шовки. I ця жiнка - його теща? Чи надовго? На щастя чи на безголiв'я?
   - Гаразд,зiтхнула Роксолана,-хто чого не вмiє, того вже й не навчиться.
Не для того тебе покликала. Хочу, щоб ти цi листи передав його  величностi
султану.
   - Я? Султану? Але ж не я їх роздобув.
   -  I  скажеш,  що  роздобув  їх  ти,  бо   знаєш   усiх   анатолiйських
санджакбегiв, жив мiж  тими  дикими  племенами,  вмiєш  знаходити  з  ними
спiльну мову, ось тому й потрапили всi цi листи до твоїх рук.
   Тепер Рустем уже не мав сумнiву, що його таки вiдiшлють  назад  у  дикi
гори,- хай далi знаходить спiльну  мову  з  непокiрливими  племенами.  Але
перед султаншею не станеш нi  зiтхати,  нi  скаржитися.  Вiн  схилив  свою
маслакувату голову в поклонi, дочекався, поки Роксолана милостиво  кивнула
їм обом з Гасаном,  мерщiй  позадкував  до  дверей,  пропихаючись  поперед
султаншиного довiреного, якого б з великою  охотою  роздер  на  Дрiбненькi
шматочки за його небачену здобичливiсть.
   I ще не знати, як прийме цi клятi листи султан!
   - Хоч розкажи, щоб я знав, як ти їх добував! - кинув Рустем  Гасан-азi,
коли вони вийшли вiд султаншi.
   - Розповiсти легше, нiж добути,- усмiхнувся той.
   Чи просила Роксолана падишаха за Рустема, чи Сулейман i сам не  захотiв
наражати зятя на людський осуд,  вiн  прийняв  рiшення  несподiване,  але,
може, єдино правильне. Мустафi  в  Манiсу  негайно  посланий  був  фiрман,
згiдно з яким шах-заде переводився  в  далеку  Амасiю,  а  на  його  мiсце
володарем провiнцiї Сарухан ставав Мехмед,  найстарший  син  Роксолани  i,
виходило тепер, не названий, але ймовiрний спадкоємець трону.  Фiрман  про
вигнання Мустафи з Манiси повiз сам великий вiзир Сулейман-паша, який iшов
з вiйськом проти повсталих курдiв i водночас мав наглядати за шах-заде.
   Рустем посмiювався собi у вус: "Мене з  Дiярбекiру  висмикнули,  євнуха
посадили туди, як рiпу. Та хiба рiпа виросте на каменi?"
   Самого Рустема названо було сераскером походу на Угорщину, i тепер  уже
над ним насмiхалися яничари: "Все вже було, але конюх ще нiколи  не  водив
нас на вiйну!"
   Вiйни, власне, нiякої не було. Австрiйцi, що  кинулись  були  па  Буду,
злякалися  османської  сили  i  вiдкотилися.  Заколотника  Майлата  видали
султановi нiкопольський санджакбег Ахмед i Петро  Рареш,  який  сподiвався
знов завоювати Сулейманову прихильнiсть. Закованого в ланцюги ердельського
воєводу вiдправлено до Стамбула, де його  поглинули  пiдземелля  Едi-куле.
Тим часом велетенське османське вiйсько обступило Буду, i Сулейман  послав
до Iзабелли гонцiв, яким звелено було передати. що мусульманський закон не
дозволяє султановi вiдвiдати ЇЇ особисто, тому хай пришле до нього сина  в
супроводi вельмож, якi хоробро обороняли столицю вiд австрiйцiв.
   Iзабелла  пережила  страшну  пiч.  Сльози,  метання,  хапливi   наради.
Наставав день п'ятнадцятої рiчницi битви пiд Мохачем. Що вiн  принесе  для
малого короля, для цього невинного дитяти? Врештi вирiшено  було  виконати
султанову вимогу. Дворiчного Яноша Сигiзмунда в  золоченiй  колисочцi  двi
няньки в супроводi перших людей королiвства - Стефана  Вербецi,  Валентина
Терека, Джордже Утєшеновича - привезли до розкiшного  султанського  шатра.
Малий король ревiв щосили. Сулейман сказав  шах-заде  Баязидовi,  щоб  той
поцiлував короля. Рустем-паша шанобливо пiдтримував султанського сина.  Як
знати: може, пiдтримуєш майбутнього султана? Сьогоднi двоє дiтей - одне ще
немовля, друге, хоч i бiльше, а теж дитя, а взавтра один король, а  другий
падишах. Чи не був i вiн колись отаким шмаркачем (тiльки  не  в  золоченiй
колисочцi i не в шовковому шатрi), а сьогоднi вiзир,  сераскер,  державний
муж, i вiд його слова залежить доля цiєї землi. Диво!
   Не кажучи й слова, Сулейман дав знак забрати малого i вернути матерi.
   На диванi прийнято думку Рустема-пашi:  Угорщина  мiж  Дунаєм  i  Тисою
лишається турецькою землею (великий муфтiй Мехмед  Абусууд  негайно  почав
складати султанський фiрман про долю угорського райя), а Угорщина на  схiд
вiд Тиси з Ерделем передається пiд владу Яноша Сигiзмунда, як  султанового
ленника з щорiчною даниною  в  десять  тисяч  дукатiв.  Великий  нiшанджiя
Мустафа-челебiя Джелал-заде написав блакитним i золотим  чорнилом  фiрман,
який був вручений малому  королевi.  Султан  присягався  пророком,  своїми
предками i  своєю  шаблею,  що  триматиме  Буду,  охороняючи  малолiтнього
короля, i вiддасть  столицю,  щойно  настане  вiдповiдний  час.  Коли  мав
настати той  загадковий  час,  нiхто  не  знав,  а  допитуватися  боялись.
Обiцянок Османи не дотримували нiколи, завжди сповнювали  тiльки  погрози.
Тим часом Iзабеллу з сином вмiщено в  Липi  над  Марошею:  безпечнiше  для
всiх.
   В табiр до Сулеймана прибули посли вiд короля Австрiї  Фердiнанда:  син
захисника Вiдня Нiкола Сальм i прославлений посол  Сигiзмунд  Герберштейн,
який об'їздив усю Європу, двiчi добрався аж  до  далекої  Москви,  про  що
написав велику книгу.
   Султан сидiв пiд золотим чадором, щит, булава, лук i стрiли лежали коло
його нiг, як символи могуття, вельможi пiвколом стояли  з  одного  боку  -
Рустем попереду, з  другого  боку  -  iмами  на  чолi  з  великим  муфтiєм
Абусуудом.
   Молодий   Сальм   шанобливо   пропустив   наперед   старого   поважного
Герберштейна, той опустився  на  колiна  перед  султаном,  нагинався,  щоб
поцiлувати золоту полу падишахового кафтана, але нiяк не мiг  дотягнутися,
скосив налитi кров'ю очi на купу вельмож, наставив свою широку сиву бороду
на Рустема, прокректав:
   - Та поможи ж, ради бога!
   Султан, який розумiв по-слов'янськи, ледь помiтно усмiхнувся, нахилився
над послом i простягнув йому для поцiлунку руку.
   Герберштейн, який хвалився тим, що всi його посольства були  успiшними,
подумав вдоволено, що й цього разу вiй вийде  переможцем,  хоч  ще  нiкому
цього не вдавалося з упертим турком.
   Дванадцять  слуг  на  увитих  позолоченими  гiрляндами  ношах  пiднесли
султановi великий годинник, зроблений за  накресленнями  самого  покiйного
iмператора  Максiмiлiана.  Вчений  майстер  показав,  як  треба   заводити
годинник  i  доглядати  механiзм.  Про  це  ж  говорилося  i  в  книжечцi,
прикладенiй до подарунка. Годинник показував години,  днi,  мiсяцi  i  рух
небесних тiл. Подарунок справдi був рiдкiсний  i  цiнний,  але  все  ж  не
вартий аж цiлої Угорщини,  яку  взялися  виторговувати  у  султана  посли,
обiцяючи виплачувати щорiчну данину в сто тисяч дукатiв.
   Сулейман пiдкликав Рустема, звелiв йому:
   - Скажи їм, що, коли прийшли тiльки для цього, хай  iдуть  геть.  А  не
пiдуть - прожени.
   - Ти  ж  слов'янин,  соромився  б!  -  спробував  докорити  Герберштейн
Рустемовi, коли той, додаючи ще дещо вiд себе, переказав послам падишахове
велiння.
   - Ти теж слов'янин, а кому служиш!  -  огризнувся  Рустем.-  Обидва  ми
зрадники, тiльки ти зраджуєш за платню, а я-за грiхи свої, бо я не  просто
вiзир i сераскер, а дамат, царський зять!
   Сам не вiдаючи про те, Рустем майже повторював слова  султаншi  Хасекi,
сказанi колись австрiйському пословi Лаському. А може, розповiв  йому  про
ту розмову Ласький, якого султан вiз iз  собою  до  самої  Буди  i  тiльки
звiдти, старого, змученого, хворого, вiдпустив помирати в  рiдний  Кракiв,
проявивши  неочiкуване  милосердя.  Нiхто  не  змiг   витлумачити   такого
султанового  вчинку,  надто  що  французький   король   домагався   видачi
пiдступного  посланника  для  розправи.  Тiльки  Рустем-паша  знав,   чому
Сулейман так розм'як душею. Вночi пiсля того, як прогнанi були австрiйськi
посли, гонець привiз iз Стамбула два листи. Один- вiд султаншi,  другий  -
вiд її найстаршого сипа Мехмеда.

   МЕХМЕД

   Уже змалку уява вела його на широкi  простори.  Вiн  -  у  трiумфальнiй
золотiй колiсницi (або на чорному конi, а кiнь весь у золотi  й  рубiнах).
Барабани   б'ють:    там-там-та-та-та.    Велетенське    блакитне    небо.
Там-там-та-та-та.  I  недосяжнi  гiрськi  вершини  в   пречистих   снiгах.
Тум-тум-тум. По дикiй пустелi - тисячi вершникiв, тисячi верблюдiв,  чорнi
слони  в  золотих  попонах.  Трум-трум-трум.  Мармуровий  палац  (червоний
мармур) па краю пустелi, дзюркiт води, гнучкi одалiски. Там-там-та-та!
   Вiд  свого  вихователя  занудливого  Шемсi-офендi  вiдмахнувся,   щойно
вилетiв на волю з клiтки гарему, з-за брам Топкапи i переїхав  до  Едiрне,
де був всевладним валi - намiсником самого  султана.  Султановi  Сулейману
пощастило вiд народження. Був єдиний син у Селiм-хана, мав мiцне здоров'я,
вихователя придiлено йому було ще султаном Баязидом - мудрого Касима-пашу,
який  згодом  став  навiть  вiзиром,  утримавшись  у  диванi  до  глибоких
старощiв.
   Кожному з шах-заде, коли вони покидали Топкапи i вирушали до визначених
їм султаном провiнцiй, одразу давався  свiй  власний  двiр:  вiзир,  iмам,
дефтердар, нiшанджiя, поет, астролог-мюнеджiм, хавашi, яничари i, звичайно
ж, гарем, одалiсок до якого  добирала  сама  султанша.  Все,  нiби  воїнам
суджук у похiд. Вiзиром у Мехмеда став один з  колишнiх  пажiв  блискучого
дефтердара Скендер-челебiї теж Мехмед, названий Узун,  тобто  Довгий.  Вiн
вiдзначився разом iз своїм товаришем  Ахмедом  пiд  час  сюннету  Мустафи,
Мехмеда i Селiма, коли цi пронозистi вихованцi Скендер-челебiї  влаштували
на Ат-Мейданi небачене вогняне свято. Тодi  султан  помiтив  обох  здiбних
юнакiв, дарував їм титули беїв, пiсля того вже не вiдпускав  їх  од  себе,
мав нагоду переконатися в їхнiй мужностi й жорстокостi,  яку  виявляли  до
ворогiв у битвах, i, коли треба було дати  для  Мехмеда  вiзира,  покликав
сина i спитав, кого  б  вiн  хотiв  узяти:  Мехмеда-пашу  чи  Ахмеда-пашу.
Шах-заде вибрав Мехмеда. Ахмед-паша був обережний,  хитрий,  може,  навiть
пiдступний, як вода  пiд  тонкого  кригою.  А  Мехмед  Довгий  брутальний,
рiшучий, неприховано-жорстокий, кровожерний, мов хижий звiр, i  розум  мав
гострий, несхибний, точний - усе, про  що  мрiяв  би  для  себе  шах-заде.
Довгий не приховував нi вiд кого свого узвичаєння. Не для  того  вчився  в
школi  молодих  яничарiв,  не  для  того  проходив  науку  жорстокостi   й
пiдступностi у Скендер-челебiї. Топтати, рвати, метати i  вперед,  вперед,
проламуватися крiзь хащi, крiзь живих людей, не  зважати  нi  на  що,  хай
летять голови, хай ллється кров,  хай  крики  й  стогони  -  не  озирайся,
вперед, вперед, життя належить  вiдважним,  безжальним  i  не  тупоголовим
зарiзякам, а мудрим i мужнiм. Щастя тодi, коли життя в твоїх  руках,  коли
тримаєш повiддя натягнутим. Над самим краєм Прiрви не  заплющуй  очей,  не
зупиняйся, нi хвилi вагань i перепочинку, зiрке око, тверда рука, незламна
воля.
   Маломовний, грiзно насупленi брови, гучний голос, жилаве тiло,  яке  не
знає утоми,  доведене  до  меж  неймовiрностi  вмiння  володiти  будь-якою
зброєю, витривалiсть у  походах,  в  обжираннi,  в  пиятиках,  подвиги  на
любовному ложi, де красунi заламували руки вiд розпачу, що нiч  не  триває
пiвроку,- здавалося б, Мехмед Довгий мав пишатися тим, що  був  своєрiдним
взiрцем османської доблестi, а тим часом вiн зневажав  людську  природу  й
породу так вiдверто, нiби ту зневагу поширював i на самого себе.
   Ясна рiч,  до  шах-заде  Мехмеда  молодий  вiзир  ставився  з  належною
поштивiстю, був його тiнню, твердим  намiром,  оголеною  шаблею,  караючою
рукою.
   Обидва звалися Мехмедами - шах-заде  i  його  вiзир.  Один  повелитель,
другий - його слуга. Та хоч Довгий вважався слугою султанського сина,  той
незабаром  став  мовби  його  вiдлунням,  блiдим   повторенням,   безсилим
наслiдувачем, гнався за своїм вiзиром i  нiколи  не  мiг  наздогнати,  мав
перед Довгим переваги народження i становища, але бракувало йому звичайних
можливостей, якi може дати чоловiковi тiльки природа i яких не придбаєш нi
за якi скарби.
   Над Мехмедом вiд народження  тяжiло  переконання,  що  вiн  спадкоємець
трону i тому мав вирости грiзним  i  могутнiм,  як  султан  Сулейман.  Про
Мустафу не думав, сподiвався, що якiсь сили - небеснi чи земнi - неодмiнно
усунуть, приберуть того, звiльнять i очистять  дорогу  до  престолу  йому,
Мехмеду, бо вiн  -  спадкоємець.  Раб  спадкоємства  з  самого  дитинства.
Зачатий у насильствi, народився кволий, нiкчемний тiлом, не тiло, а схлип.
Рiс улюбленцем султана й султаншi, про синiв казано:  "Синiв  називано  по
iменах, тiльки Мехмеда завжди - "наш Мемiш".  За  ним  був  найпалкiший  i
найдбайливiший догляд. Учителi,  лiкарi,  iмами,  порадники,  астрологи  й
знахарi оточували малого Мехмеда, та однаково шах-заде рiс  кволий  i  хоч
схожий був на Сулеймана обличчям i постаттю,  але  було  то  лиш  блiде  i
жалюгiдне  вiдбиття  султанове,  який  теж,  як  вiдомо,  не   вiдзначався
надмiрною мiцнiстю.
   Характер у Мехмеда так  само  був  далекий  вiд  досконалостi,  настрої
змiнювалися в  ньому  незбагненними  перескоками,  мiг  бути  то  надмiрно
добрим, то злим до жорстокостi, хвилини прозрiнь поступалися мiсцем  цiлим
дням тяжкого душевного занепаду. Та  найбiльше  докучали  Мехмеду  тiлеснi
немочi, так нiби справджувалася саме на ньому  гiрка  iстина,  що  диявол,
обравши собi жертву, забирає в неї не саму душу, а й тiло,  знаючи,  що  з
тiлом забирає все.
   Але в цьому кволому тiлi жив залiзний/ дух Османiв. Мехмед вiдчував, як
близько до смертi вже вiд народження вiн i  його  брати  тiльки  тому,  що
належали до паростi Османiв, над якою  нависав  нелюдський  закон  Фатiха.
Окрiм того, йому дiсталося ще немiчне тiло. Порятунок бачив тiльки у втечi
вiд  своєї  немочi,  в  знущаннi  над  плоттю,  в  загартуваннi  тiла,   в
непокiрливостi долi, в подоланнi слабостi.  Не  давати  собi  перепочинку,
мчати вперед i вперед, задихаючись, викрешуючи  iскри,  як  конi  пророка:
присягаюся тими, що  мчаться,  задихаючись,  i  викрешують  iскри.  Вiн  -
спадкоємець. Iмперiю буде вiддано йому, людськi долi й життя, то хiба ж не
владен вiн над життям власним?
   Зрадiв  безмiрно,  отримавши  собi  помiчника,  прибiчника,   слугу   й
повiрника  в  особi  Мехмеда  Соколлу.  Жили,  як  звiрi,  як  хижаки,  як
розбiйники i грабiжники. Шах-заде рвався на вiйну, але вiйни для нього  не
було, зате мiг замiнити  її  ловами.  Однаково  вбивство,  кров,  гонитви,
переслiдування, знемога, безмежжя просторiв. Нiяких зручностей,  простота,
груба їжа, спати на камiннi,  пiдклавши  долоню  пiд  щоку,  грiтися  коло
вогнищ, просмердiтися власними нечистотами, чути довкола прокльони й лайки
i самому лаятися й проклинати, бачити зелену зорю над головою, мокнути пiд
доїдливими  дощами  -  ось  твоє  життя,  бо  ти  спадкоємець  трону,   ти
спадкоємець!
   В палацi не знав гарему, весь час згаював  серед  соколiв  i  беркутiв,
любив обiдати з яничарами, шанобливо вклоняючись  казановi  з  пловом,  бо
казан у яничарiв вважався найвищим божеством.
   Ще хотiв, щоб його боялися. П'ять синiв росло у  султана,  i  всi  були
неоднаковi i мали неоднаковi бажання. Мустафа хотiв, щоб його  обожнювали.
Мехмед - щоб боялися. Селiмовi  було  все  однаково.  Був  то  гордий,  то
привiтний, то марнославний, то ледар, а найбiльше -  п'яниця  i  розпусник
уже  з  чотирнадцяти  рокiв.  Баязид  був  просто   добрий   i   страшенно
непосидючий. Джихангiр усе б вiддав, щоб його тiльки  не  тривожили  i  не
заважали мрiяти.
   Мехмед знав, що султана повиннi боятися. А вiн  спадкоємець,  тому  має
подбати, щоб усi боялися також i його. Але не мав на те часу, заклопотаний
змаганням з тiлесною немiччю,  i  тому  все  вiдкладав  свiй  намiр  стати
жорстоким, як султан Селiм, як великий Фатiх або  хоча  б  як  його  вiзир
Мехмед-паша Соколлу. До того ж хоч  i  вважав  себе  спадкоємцем,  починав
тривожитися впертим мовчанням султана Сулеймана,  який  не  називав  свого
наступника.
   I тiльки того  дня,  коли  в  Едiрне  прийшов  султанський  фiрман  про
переведення шах-заде Мехмеда з  його  двором  до  Манiси,  найстарший  син
Роксолани зрозумiв: сталося!
   Тепер мав пiд своєю  владою  цiлу  провiнцiю  Сарухан,  мовби  маленьку
iмперiю. Стамбул лежав за  кiлька  днiв  кiнної  їзди,  тiльки  приготуйся
належно, будь твердий духом  i  тiлом,  передовсiм  тiлом,  бо  воно  твiй
найбiльший ворог, а ти ж - спадкоємець!
   Слав гонцiв до султаншi-матерi. Хотiв знати  про  кожний  прожитий  нею
день.  Бачив  уже  себе  султаном,  а  матiр  свою,  роз-смiяну  i   мудру
Хасекi,всевладною  валiде,  повелителькою   Топ-капи,   найпершою   опорою
молодого падишаха. Любив її так само щиро  й  гаряче,  як  ненавидiв  своє
нiкчемне  тiло.  Оточував  себе  дервiшами,  святими  людьми,   знахарями,
ошуканцями. Йшли звiдусiль, напливали,  мов  темнi  хмари  на  ясне  небо,
зроджувалися з загадкових велетенських просторiв Азiї, з Персiї й Iндiї, з
Єгипту й Сiрiї, виникали нiзвiдки. Продавали зрозпаченому  шах-заде  лiки,
амулети, давали поради, чаклували, провiщали його долю. Однi  казали  пити
вино, другi забороняли, однi радили їсти баранину,  iншi  -  лише  дичину.
Були такi, хто геть вiдкидав природу,  вбачаючи  порятунок  у  дiяннi  сил
окультних, таємничих i всемогутнiх. Мовляв, той, хто не лякається розлиття
людської кровi, здатен з допомогою окультних сил досягти розмiрiв слона  i
розтоптати людей, як билинки.
   Мехмед не вiрив нiкому, але  нiкого  й  не  мав  спитати,  окрiм  свого
вiзира, який навiть  спав  пiд  порогом  свого  шах-заде.  Соколлу  тiльки
лаявся:
   - Шкiра цих негiдникiв не годиться навiть на барабани, ваша  високiсть!
Чоловiк живий, поки вiдчуває в руках шаблю та мiж ногами боки свого  коня.
Все iнше - не варте й згадування. Як на мене, то до жирної баранини  кисле
молоко, тiльки сквашене по-болгарськи,- i  все  буде:  довголiття,  тверда
рука, чоловiча сила!
   Возив те молоко в бурдюках вовною всередину повсюди, поїв  ним  Мехмеда
замiсть води й вина, але не помагало й воно.
   I коли писав шах-заде Сулеймановi про свою матiр Хасекi,  що  вона  вся
зчорнiла в душi вiд розлуки з султаном, то сам уже давно  звуглився  i  не
горiв, а дотлiвав, смерть жила в ньому, розросталася, розпростувалася, але
вiн не хотiв того помiчати, не вiрив, приховував од усiх. Ще зовсiм  малим
отримав од султана в подарунок коштовний ятаган, спав з ним  у  колисочцi,
пiдкладав його пiд подушку й пiдрiсши, тепер теж тримав у  постелi,  мовби
сподiваючись, що вiдiб'ється вiд смертi коли не здоров'ям, то зброєю.
   Однак не вiдбився.
   Довiдавшись  про  смiливi   перемоги   султана   в   Угорщинi,   звелiв
Мехмедовi-пашi готувати пишний бенкет. У палацових садах, пiд  обважнiлими
вiд соковитих плодiв деревами, над басейнами з прозорою водою  з  гiрських
джерел, покладено на траву шовковистi килими, на  них  парчевi  покривала,
поверх  яких  постелено  скатертi  з  єгипетського  полотна.  Рої  хавашiв
закружляли по саду, носячи на простягнутих руках дерев'янi тарелi,  срiбне
й золоте начиння, дороге скло, наїдки, напої, солодощi, наставляючи все те
вже не рядами, а стосами, одне на одне,  так  що  перед  шах-заде  i  його
спiвтрапезниками громадилися цiлi гори ласощiв. По праву руку  в  шах-заде
сидiв його вiзир Соколлу, по лiву руку - iмам  i  поет.  Iмам  благословив
трапезу, Мехмед дав знак, ударили  барабани,  заграли  зурначi,  забринiли
струни сазiв, полилося вино, хоч i не дозволене пророком, але незамiнне  в
час великого торжества iсламської зброї й  прославляння  великого  султана
Сулеймана, хай продовжить аллах тiнь його величi, поки  змiнюються  днi  й
ночi. З цiєї ж Манiси колись вийшов султан Сулейман. Манiса для нього - це
молодiсть, але й вигнання, очiкування престолу, але й  щоденний  страх  за
життя. Для шах-заде Мехмеда  -  це  останнiй  схiдець  до  трону,  золотий
схiдець, над яким, як у раю, нависають золотi яблука щастя й надiї,  бо  ж
вiн спадкоємець!
   Змагалися у вихваляти, в славленнi, у величаннi, учтi  не  було  кiнця,
тривала цiлий день, продовжувалася увечерi, вночi хавашi запалили лiхтарi,
свiтильники, смолоскипи, далi лилося вино, обгризалися  баранячi  реберця,
тiк по бородах солодкий сiк пiд плодiв, нiхто не  наважувався  пiдвестися,
хто встане  -  той  навiки  втрачений  для  шах-заде  Мехмеда,  доводилося
терпiти, трiщали шлунки, мало не лопалися сечовi мiхури, з'їдене й  випите
пiдступало до горла, а вiзир Мехмед-паша вигукував новi та новi  слова  на
честь великого султана i його високогiдного спадкоємця,  Соколлу  не  знав
утоми, як не знав утоми i  вутлий  тiлом,  але  залiзний  духом  шах-заде,
музиканти рвали струни на сазах од запопадливостi, придворний  поет  читав
безкiнечну "Iшрет-наме" славетного Iльяса Реванi,  тут  лилося  вино,  там
розповiдалося, як виноградна лоза потрапила в цю благословенну землю. Один
арабський вождь побачив якось, що змiя  хоче  з'їсти  голуба.  Вождь  убив
змiю, на знак вдячностi голуб принiс своєму  рятiвниковi  лозу  i  порадив
давити ягоди i пити сiк. Кола надавили соку i дали вмираючому, той одужав.
Вiн розповiв, що пiсля першої чашi вiдчув,  як  веселощi  входять  йому  в
душу, а пiсля другої зрозумiв, що став падишахом.
   Мехмед пив i пив, мовби передчасно прагнучи вiдчути себе падишахом,  не
п'янiв, тiльки йшло йому все  перед  очима  перекидом,  вже  не  впiзнавав
нiкого, не вiдчував свого тiла, не знав  навiть,  де  вiн,  чи  живий,  чи
мертвий. Звик до поганого самопочуття, але так погано ще не почував  себе,
мабуть, жодного разу за всi двадцять два роки життя,  i  все  ж  тримався,
сидiв рiвно,  не  хилився,  не  кликав  на  помiч,  так  що  навiть  вiчно
насторожений, як дикий звiр, вiзир Соколлу не вiдчув нiчого i  стривожився
тiльки тодi, колiї помiтив, як Мехмедова рука слiпо шукає щось у  повiтрi,
не може знайти, мертво падає, знов хоче здiйнятися, ледь здригається i...
   - Ваша високiсть,- нахилився Соколлу  до  шах-заде,-  мiй  принце,  мiй
повелителю!..
   Мехмед ще сидiв, i очi ще мав розплющенi, але  невидющi.  Та  й  сам  -
живий чи вже мертвий.
   Вiзир, попри всю свою безстрашнiсть,  не  наважувався  доторкнутися  до
шах-заде. Доторкнешся - впаде i вже не пiдведеться.
   -  Ваша  високiсть,-  гостро   зашепотiв   Соколлу,-   ваша...   Мехмед
несподiвано  заговорив.  Так  само  з  мертвими   очима,   в   загрозливiй
непорушностi, вiн повiльно промовив:
   - Коли Iскандер вiдчув, що вмирає, а мати його плакала,  вiн,  втiшаючи
її, сказав: "Подеколи буває радiсть, iнодi печаль.  Так  повелося,  так  i
буде" - "Гяхi сюрур гяхi недер, бйойле гельмiш бйойле гiдор".
   Сказавши це, вiн став хилитися на вiзира, i  вже  нiщо  не  могло  його
втримати на цiм свiтi.
   Лiкарi були безсилi. Мехмед помер, не встаючи вiд учти.  Iмам  прочитав
суру Фатiха за  упокiй  душi  шах-заде.  Мехмед  Соколлу,  цей  жорстокий,
безжальний чоловiк, заплакав, мабуть, уперше в своєму життi i став тертися
обличчям об ногу небiжчика. Тодi згадав, що колись чув, як слов'яни,  коли
хочуть зберегти тiло небiжчика, кладуть його в  мед,  а  був  усе  ж  таки
слов'янином  бодай  за  походженням,  бодай  у   щонайглибших   закапелках
жорстокої  своєї  душi,-  отож  негайно  звелiв  роздобути  велику  бочку,
наповнити її медом анатолiйських бджiл, який так любив  шах-заде,  бо  мед
той викликав гарячку в його холоднiй кровi i сни про вогонь; тiло вмерлого
поклали в мед, i сам Соколлу повiз його до Стамбула.
   Жовтий вiтер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипiла в змiях  на
розпеченому камiннi Анатолiї, сумний караван був нiби доля самого Соколлу,
мов згусток його далекого боснiйського дитинства, мов його  шорстка  душа,
що зачерствiла в цiй землi, повнiй камiння, розпачу i мук. Вмирають навiть
султани, вмирають їхнi сини i найнiжнiшi красунi, а муку лишають на землi,
i не меншає її, а щодалi бiльшає, i падає вона на  плечi  отаких  колишнiх
хлопчикiв, взятих у рабство за податок  кровi,  i  душi  в  цих  хлопчикiв
стають камiнними, i в них кипить отрута, як в анатолiйських змiях. Яке  їм
дiло, чи згорить земля вiд вогню, чи згине трава вiд вола.
   Соколлу жорстоко гнав свiй караван, кваплячись до  Стамбула,  так  нiби
вiз радiсну вiсть, не знав, що чекає його самого в столицi, може, й смерть
за те, що недогледiв шах-заде, злостиво  кривлячи  твердi  свої  губи  пiд
чорними  вусами,  шепотiв  сам  собi:  "Присягаюся   тими,   що   мчаться,
задихаючись, i викрешують iскри".
   Вiсть прилетiла в Стамбул  поперед  страшного  каравану.  Роксолана  не
повiрила гонцевi, а сама вже знала, що то правда. Султан був далеко,  бiля
неї тiльки Мiхрiмах та дванадцятилiтнiй, так само кволий, як  був  Мехмед,
Джихангiр, чорна вiсть припадала їй самiй. Чорна вiсть i чорний  бiль.  Ще
не ховала своїх синiв. Абдаллах помер, щойно народившись, маленького  його
табута вона тодi й не бачила, а тепер приречена була вдивлятися  в  мертве
лице  обмитого,  набальзамованого,  спокiйно-прекрасного,   але   мертвого
Мехмеда, i свiт повивався для неї непробивним туманом. Сама  колись  учила
Мехмеда дитячої приспiвки, коли наповзала з Мармари на сади Топкапи  густа
iмла:  "Аламин  iлькиїм,  караджа  iлькиїм,  килинан  боарим,   килиджинан
кесерим!  Вар,  гiт,  кйор,  дурман!"  -  "Я  первенець  своєї  матерi,  я
темно-бурий лис, я задушу туман волосиною, порубаю мечем! Геть  забирайся,
проклятий тумане!"
   Хто тепер поспiває, проганяючи страшний туман смертi?
   Болiсний стогiн рвався з неї, як у вiвцi, яку кусає ягня, коли ссе,  бо
воно єдине з усiх ссавцiв народжується з зубами, так  само  як  народилися
зубатими всi її сини, щоб мати чим гризтися за владу, яка  для  кожного  з
них була життям. Щасливi люди, якi можуть жити без влади.
   Темрява вповзала Роксоланi в душу, заливала душу безнадiйно. "Серце моє
обгорiло i всохло. I стала я, мов сова на руїнах, мов одинока  пташина  на
крижi". Порушилося велике число "п'ять", вирвано з нього найдорожчу ланку,
розсипалося воно крихтами на вiтрi. Крихти хiба що кинути птахам, щоб жили
хоч вони, бо вже люди тут усi мертвi, а може, мертвi й ангели, Людиною тут
бути не варто, ангелом бути не варто, треба бути богом або нiчим.
   Вся в чорному, пiд чорним чарчафом, тоненька  й  квола,  мов  дiвчинка,
стояла тридцятивосьмилiтня султанша над тiлом свого найстаршого сина,  над
своєю вмерлою найпершою надiєю, i нi звуку вiд неї, нi зiтхань, нi поруху,
тiльки падав на неї небесний вiтер, тяжкий i мертвий,  мов  тiло  мертвого
сина,- нi трiпотiння ластiв'ячих крил, нi дрожу вiд  доторкiв  долонь,  нi
буйних вод, якi зносять i заносять безвiсти. Вмирають найкращi. Сину  мiй,
моя ж ти дитино, чи м'яка твоя дерев'яна постiль, чи м'який бiлий камiнь в
узголов'ї?
   Була мати - самотня i безсила, але була й султанша,  i  вiд  неї  ждали
повелiнь.
   Покликала великого будiвничого Коджа Мiмар Сiнана,  який  уже  докiнчив
джамiю султана Селiма i тепер споруджував найбiльшу з османських мечетей -
Сулейманiє,  дивуючи  всiх  величчю  будiвлi,  а  ще  бiльше   -   впертою
повiльнiстю в роботi.
   Сiнан прибув до султаншi без пишноти, в простому робочому одязi,  мовби
на знак жалоби по вмерлому шах-заде. Був старий, як  завжди  втомлений,  з
байдужими, мов у венецiанського художника, очима. Роксолана прийняла  його
ласкаво, попросила сiдати, почастувала  солодощами,  помовчавши,  спокiйно
сказала:
   - Треба поставити тюрбе для тiла шах-заде Мехмеда.
   - Я раб ваших велiнь, ваша величнiсть,- вклонився Сiнан-паша.
   - Зробити це без загайки. Я стежитиму за роботою сама.
   - Буду там удень i вночi, моя султаншо.
   Сiнан не питав, де ставити тюрбе, бо це належало султану, а Сулеймана в
Стамбулi немає. Але Роксолана, дивуючи досвiдченого будiвничого, сказала:
   - Ставитимеш коло старих яничарських  кишласi,  де  нещодавно  знайдено
могилу барабанщика великого Фатiха - Мустафи.  Хай  нашого  сина  й  пiсля
смертi надихає гримiння переможних барабанiв Мустафи.
   Сiнан мiг би подумати,  що  султанша  вибрала  те  мiсце  в  надiї,  що
незабаром ляже там ще один Мустафа - найперший  сети  Сулейманiв,  та  був
надто обережним у поводженнi з  володарями,  щоб  пускати  в  голову  такi
думки. Мовчки вклонився, i султанша вiдпустила його.
   В темному вiзку щоранку приїздила Роксолана на сумну  будiвлю,  сидiла,
затулена щiльними запонами, зрiдка позираючи назовнi. Стежачи за  тим,  як
везуть i перетягають камiнь, готують розчин, добирають барвистi  iзнiкськi
плитки для оздоблення стiн, думала, сама не знаючи про що, бо не могла  нi
вловити, нi затримати жодної думки. Iнодi  кликала  до  себе  Сiнана-пашу,
який трудився нарiвнi з своїми помiчниками i простими рабами, допитувалася
не питаючи: "Як жити далi? Де порятунок? Де?"
   Сiнан розумiв безмовнi запитання молодої  зрозпаченої  жiнки,  обережно
розповiдав їй про свої будiвлi, про таємницi свiту, якi вiдкриваються його
очам нез'ясовне,  як  осяяння.  Сам  у  молодостi  немало  потрудився  для
розширення меж османської держави,  тодi  несподiвано  видалася  йому  вся
iмперiя схожою на коня: переднi ноги вiдiрвалася вiд землi, але нiкуди  не
дострибнули, а заднi навiки прикутi до каменя, не вiдiрвуться, не ввiйдуть
у той камiнь, самi ставши каменем, пiднесеним над свiтом  у  вiдчайдушному
замаху.  Так  вiн   збагнув   своє   призначення:   камiнь.   Але   камiнь
прямолiнiйний, як нудьга походiв, вiн кiнечний, в  ньому  не  вiдчувається
простiр, який наповнює душу людини  вiдчуттям  безконечностi  й  вiчностi.
Тодi де ж вiчнiсть? У подоланнi просторiв, в їх пiдкореннi? Простiр  можна
пiдкорювати мечем, але це омана. Є  спосiб  надiйнiший.  Людський  талант,
талант будiвничого. Людство завжди лишало по собi  храми,  палаци,  великi
мiста, гробницi, колони, обелiски. Вiчнiсть можна  вловити  лише  людським
талантом. Вона летить над землею, як  небесне  сяйво,  а  чоловiк  повинен
залишати її на землi. Що бiльше залишить, то бiльша його заслуга. Вiчнiсть
уярмлена, закута, зодягнена у  форми  нашої  сутностi  душевної.  Бо  сама
вiчнiсть не має форми, вона всемогутня й  жахлива,  як  морок  i  хаос,  i
тiльки ми надаємо їй форми й сутi.
   Ще нiколи не мав такої уважної слухачки мудрий Коджа  Сiнан,  ще  нiхто
так не розумiв його думок, але, мабуть, нiхто й не прозирав у глибини його
задумiв, корiння яких ховалося й вiд самого будiвничого.
   Слухала про закутий у камiнь простiр, а самiй перед очима  розстелялися
незмiрнi бiрюзово-голубi простори i над ними мiсяць кривавий, як рубiн  на
Сулеймановiм тюрбанi, безконечно намножувалися  кам'янi  соти  в  навершях
колон, меншi й меншi, малi куполи  довкола  великих,  знесених  над  ними,
клубочилися, мов дим пекельний, що розповзається по землi дедалi бiльше  i
бiлбше. А може, то закам'янiлi хвилi хмар? Лягли на  землю  i  рвуться  до
неба тiльки гостряками мiнаретiв  i  зойками  замучених,  вмираючих  i  її
безмовним зойком, вiд якого несила звiльнити душу, бо ти - султанша.
   Тюрбе для Мехмеда було закiнчене ще до повернення Сулеймана з походу.
   Султан  був  невтiшний.  Звелiв  коло  тюрбе  спорудити  велику  мечеть
Шах-заде, їздив разом з  Роксоланою  дивитися,  як  пiд  старими  горiхами
Сiнан-паша закладав камiнь у пiдвалини будiвлi, яка має  слугувати  вiчнiй
пам'ятi їхнього сина.
   В Топкапи все завмерло.  Не  скликався  диван.  Не  приймано  iноземних
послiв. На султанськi обiди не допускався  нiхто,  крiм  Хасекi.  Сулейман
розiгнав усiх поетiв i спiвцiв, звелiв спалити величезне зiбрання  дорогих
музичних iнструментiв. Не було мови нi про веселощi, нi про вiйну, i майже
п'ять  рокiв  султан  не  ходив   у   походи.   Єдине,   що   зробив,   не
вiдкладаючи,послав у Манiсу на мiсце  його  вмерлого  брата  другого  сина
Роксоланиного - Селiма, схожого обличчям, волоссям, очима, усмiхом па свою
матiр так, що Сулейман не мiг без солодкого здригання дивитися на нього  i
не надавав йому  переваги  за  життя  Мехмеда  тiльки  тому,  що  той  був
первородний.
   Але життя брало своє. Треба було годувати Стамбул,  збирати  податки  в
розкиданих на величезних вiдстанях  землях  iмперiї,  карати  й  милувати.
Мехмеда  Соколлу  вiдправлено  до  старого  Хайреддiна  Барбароси  -   хай
послужить на морi, коли на сушi не встерiг султанського  сина.  Мовби  щоб
показати Соколлу, як багато вiн утратив, вiзиром названо  його  колишнього
товариша, обережного й хитрого Ахмеда-пашу,  якого  Рустем  одразу  назвав
"намиленим"  i  зненавидiв  неприховане,  чого  Ахмед-паша  не  мiг   собi
дозволити, ненавидячи султанського зятя потай,  що,  як  вiдомо,  набагато
небезпечнiше. В диванi  вiзири  лаялися,  здирали  один  з  одного  чалми,
великий вiзир, не стерпiвши глузувань Рустема-пашi,  кинувся  на  нього  з
кулаками. Рустем вихопив шаблю, але замахуватися нею не  став,  зневажливо
заявивши, що вiн би вiдкабетував великому вiзиру все найцiннiше для нього,
але, на жаль, воно вже давно вiдрiзане, а голова старого євнуха  на  являв
нiякої цiнностi.
   - Ти, рабе слов'янський,- харчав i  пiнився  череватий  євнух,-  покажу
тобi, як я володiю шаблею! Одпанахаю тобi все зайве на пицi, обчищу її, як
помаранчу.
   - Мов лице - вхiд до раю, крiзь який увiйде  лиш  моя  душа,  нiкчемний
обрубку,- реготав Рустем. - Твоя ж шпетна морда  -  вхiд  до  нужника.  Ти
здихатимеш у такiй смердючiй ямi, що навiть сколопендри  й  жуки-гнойовики
не кинуться на твiй труп!
   Великий вiзир, розлючений, кинувся до султана i став  кричати,  що  вiн
вiддає державну печать i хай його величнiсть вибирає: вiн або цей босняк!
   Султан вибрав Рустема.  Сулеймана-пашу  зiслано  в  Гелiболу,  де  вiн,
лютуючи вiд  безсилля,  дожив  до  дев'яноста  рокiв  i  помер  смертю  не
насильницькою,  що  могло  вважатися  неабияким   щастям.   Другий   вiзир
Хусрев-паша  незабаром  помер  голодною  смертю  вiд  своїх   невилiковних
хворощiв. Помер i великий Хайреддiн, звiльнивши мiсце для Мехмеда Соколлу,
який несподiвано для себе став капудан-пашою. Султан  обставлявся  людьми,
мало не вдвiчi молодшими за нього, i вже не мiг далi сидiти в столицi.
   На схiдних окраїнах  iмперiї  бунтували  племена,  мабуть,  пiдбурюванi
кизилбашами, була прекрасна  нагода  дати  змогу  новому  великому  вiзиру
Рустему-пашi виказати свої полководськi здiбностi, надто що  вiн  знав  тi
краї досить добре, тим часом шах-заде Селiм замiнив би султана в Стамбулi,
призвичаюючись потроху до непростого мистецтва володарювання, бо  ж  тепер
вiн - спадкоємець, хоч i не названий.
   Так  Сулейман,  оточений  хмарами  свого  непереможного  вiйська,  знов
вирушив у великий похiд, бо султан найбiльше думає про землю, найбiльше за
неї терпить, найбiльше для неї трудиться i найбiльше може для неї зробити,
бо все зло свiту перемагається й знищується священною  особою  султана.  I
кожна вiйна, яку веде падишах, теж  священна,  бо  знищення  всiх  ворожих
султановi людей однаково, що дощ на спраглу землю. Як  сказано:  "Iстинно,
неправеднi не будуть щасливi".
   А як же султанша - праведна чи нi? I для кого й перед ким?

   КОЛО

   Коли стояла над мертвим сином, вiдчула,  що  розверзається  в  неї  пiд
ногами безодня, яка лягла  зяянням  мiж  її  дотеперiшнiм  життям  i  днем
завтрашнiм! I не загатити, не заповнити, не подолати цiєї прiрви,  бо  нею
стало все її життя.
   Коли босу ввiв її колись чорний кизляр-ага до  султанської  ложницi,  а
тодi гинула вона на зелених султанських простирадлах, була безодня  плотi,
глибша, нiж морська. Тепер,  у  сорокалiтньої,  на  вершинi  могутностi  й
розпачу, розверзлася перед  нею  безодня  духу,  глибша,  нiж  усi  пекла,
обiцянi в погрозах вгорьованим людям, i протяжнiсть  її  вже  не  вниз,  а
вгору; перевернута, вона сягає зiрок.
   Безодня була вже й  не  коло  нiг,  не  пiд  ногами  -  вона  оточувала
звiдусiль,  брала  в  мертвий  зашморг,  як  оте  коло,  зображення  якого
переслiдувало Роксолану, хоч де б ступнула: в хамамах i мечетях, на  арках
i на вiкнах гарему i султанських покоїв,  на  свiтильниках  i  дощечках  з
сурами корану, на дерев'яних решiтках  i  камiнних  плитах,  на  барвистих
настiнних панно i ручках дверей.
   З дитинства лишився спогад: коли гримiв грiм i блискавицi краяли  небо,
вдаряючи в лiси поза Гнилою Липою, душа в неї  злякано  щулилася,  а  тодi
вiдкривалася з вiльною радiстю, бо блискавицi вражають завжди когось, а не
тебе, не тебе.  Тепер  усi  блискавицi  били  тiльки  в  неї,  несхибно  й
жорстоко, а вона була замкнена в колi свого найвищого в iмперiї (а може, й
у всьому свiтi?) становища, самотня, покинута,  i  не  так  через  людську
жорстокiсть i байдужiсть, як через свою неприступнiсть.  Приступна  тiльки
для страждань i для величi, од якої страждання стають геть нестерпними.
   Хотiла залишити коло себе Баязида, але  султан  вирiшив  узяти  його  з
собою в похiд. Узяв також i Джихангiра, щоб показати молодшим синам безмiр
споконвiчних османських земель. Коло султаншi був тепер  Селiм  та  ще  її
довiрений Гасан-ага, який мав оберiгати її спокiй або ж,  як  вважали  всi
придворнi, виконувати всi забаганки, iнодi  найдивнiшi,  надто  що  завжди
таємнi.
   Нiхто не знав, чим наповненi днi султаншi. Сип Селiм? Такий  схожий  на
матiр, з такою самою невпокоренiстю в зеленкуватих  очах,  може,  й  душею
однаковий? Не єднало їх нiщо. Якби можна було забути голос кровi, то охоче
забула б i  це.  Селiм  марнував  днi  в  учтах,  на  ловах,  в  розпустi.
Наставлений при ньому вiзиром Мехмед Соколлу  був  гiдним  напарником  для
шах-заде в усьому лихому, бо доброго вiд них не ждав нiхто,  а  самi  вони
давно вже про нього  не  згадували.  Топкапи  схожi  були  на  якесь  дике
пристанище ловцiв. Скрiзь порозкидана зброя, десь  виють  мисливськi  пси,
валяються свiжозiдранi шкури оленiв i  вепрiв.  В  палацових  садах  серед
мiдно-червоних скель  Селiм  влаштував  собi  розвагу.  В  кам'янiй  стiнi
видовбали заглибини, закрили їх мiцними дерев'яними решiтками й посадовили
в тi сховки диких орлiв. Пiд кожним з  орлiв  -  пiдпис.  Названо  хижакiв
iменами ворогiв  султанових  -  iмператора  Карла,  римського  папи,  шаха
Тахмаспа, короля Фердiнанда, дожа Венецiї. Селiм любив приходити з  своїми
гуляй-братами вночi до орлiв, з п'яним реготом вицiлювався з мушкета,  бив
пiд низ їхнiх клiток, гримiв  пострiл,  розбризкувався  камiнь,  величезнi
птахи з клекотливим злобним  криком  хижо  зривалися  з  мiсця,  пробували
вдарити крильми, але в заглибинах було  занадто  тiсно  для  цього,  крила
зоставалися згорнутими, тiльки кресали об камiнь, аж летiло пiр'я. А Селiм
торжествував:
   - А що, iмператоре, як тобi, негiднику! А ти,  папо,  чом  репетуєш?  А
шах? Чи заснув? Ну ж бо, Мехмеде, подай менi мушкета!
   В кiнцi лiта знудьгована султанша заблукала  до  тої  скелi  з  орлами,
довго стояла, дивилася на ув'язнених велетенських птахiв. Позирали на  неї
з вбивчою байдужiстю, мовби її вже давно не було на свiтi. Не iснувало для
них нiчого, крiм жертв, а тепер самi стали жертвами людської  пiдступностi
й хижостi, тому мали всi пiдстави дивитися на людей зi  злобною  зневагою.
Пригорбленi, чорнокрилi, якiсь бруднi, мовби вмерлi, смерть у всьому  -  в
сталевих пазурах, у кам'яному дзьобi, в осклiлих очах, у барвi пiр'я, нiби
посипаного перстю. Сидять, дрiмають, нiчого не хочуть  знати,  тiльки  сни
про польоти, про висоту, про волю.
   Тодi вона, сама не знаючи  навiщо,  стала  вiдчиняти  клiтки,  одну  за
одною, йдучи вздовж кам'яної стiни, вiдчинила  всi,  вiдступила,  змахнула
руками, неначе на курей: а киш, киш!  Орли  сидiли  непорушио.  Чи  то  не
вiрили, чи не бажали отримувати волю вiд цiєї  слабої  iстоти,  чи  то  не
хотiли покидати її в самотинi? Однак жалiсть була все ж чужа їм. Один,  за
ним другий, третiй, важко  вибиралися  вони  з  своїх  темниць,  незграбно
злiтали на вершки дерев, мовби очiкуючи всiх iнших, а чи  впевнюючись,  що
тут не приховується якась пiдступнiсть. Тiльки пiсля того вдарилися вони у
височiнь, усi врiзнобiч, але всi вгору, вгору, аж поки й зникли з очей.
   Роксолана сiла на траву, тихо заплакала. Така  пустота  в  душi,  такий
вiдчай.
   Згадалося, як вивозила синiв, коли ще були малими, за Едiрне-капу,  щоб
по першому снiгу ловити на  пустельних  глиняних  полях  курiпок,-  у  тих
пiдмокали крила, й вони не могли лiтати.  Годували  курiпок  цiлу  зиму  в
золотих клiтках, а пiсля новруза знов виїхали за Едiрне-капу, де  все  вже
зеленiло й цвiло. I кожен з малих її синiв  випускав  пташку,  приказуючи:
"Азат, бузат, дженнетi гйозет!" - "Ось ти вiльна, то стережи рай!"
   А її нiхто нiколи не випустить з велетенської  золотої  клiтки,  званої
життям, султаншi, матерi султанських синiв, i мав вона до смертi  стерегти
тут рай, але не для себе.
   I нiзвiдки ждати рятунку,  треба  жити,  вдовольняючись  доброчинством,
милiстю й величчю,  їздила  по  Стамбулу.  Супроводжували  її  цiлi  хмари
двiрських лакиз, вона пiдкликала до  себе  тiльки  старого  Коджа  Сiнана.
Пояснював, як просувається будiвництво мечетей Сулейманiє i Шах-заде. Вона
знов кружляла й кружляла заплутаними вулицями  величезного  мiста,  минала
мусульманськi базари, вiзантiйськi площi,  акведуки,  цистерни,  не  могла
зупинитися, чогось шукала й не могла знайти. Кiлька разiв  поверталася  до
маленького невiльницького базару мiж форумами  Константина  i  Тавра.  Яке
глумлення над людьми! На однiм форумi вiзантiйськi iмператори з'являлися в
усiй своїй пишнотi, на другому - iмператорськi кати випiкали очi полоненим
болгарам. А тепер  мiж  цими  пам'ятками  християнської  жорстокої  величi
мусульмани продають людей у  рабство,  бо  ж,  мовляв,  у  хадiсi  пророка
сказано: "Узи рабства продовжують життя".
   Врештi зупинилася на Аврет-базарi, де був найбiльший невiльничий  ринок
Стамбула. Висiла з карети, обiйшла весь базар, де вже  було  повно  рабiв,
захоплених султаном у кизилбашiв, мусульмани  продавали  тепер  мусульман,
але ж однаково люди i однакова ганьба!
   Будiвничий Сiнан, якого султанша тримала коло себе, байдуже спостерiгав
те, що дiялося на невiльницькому ринку.  Вже  давно  перестав  перейматися
метушнею  свiту,  зосередившись  на  своїх   задумах,   що   перевершували
можливостi людської природи. Роксолана iнодi поглядала на будiвничого,  не
приховуючи цiкавостi в очах. Хотiла б проникнути йому в душу, розгадати її
незвичайну будову. Ось  чоловiк!  Прийшов  на  свiт  i  пiшов,  а  будiвлi
стоятимуть цiлi вiки, величнi, як його душа. Але,  й  вони  не  передадуть
глибинної сутi. Стануть тiльки оболонкою його душi. А чим була  наповнена?
Нiхто нiколи не довiдається. Горе, страждання, захват? Невже пристрастi не
зникають, не розвiюються, як пилини в полi, а можуть набрати  закам'янiлих
форм i стати красою навiки? Сiнану сказала:
   - Хочу, щоб на мiсцi цього ринку була поставлена  мечеть,  коло  неї  -
велике медресе, притулок для бiдних i лiкарня.
   - Слухаю ваших велiнь вухам уваги, моя повелителько,-  слухняно  схилив
голову будiвничий.
   - Я хотiла б розпочати це не вiдкладаючи. До повернення його величностi
падишаха всього, ясна рiч, не зробити, але й затягувати на довгi роки чи ж
слiд? Так не встигнеш нiчого й докiнчити 'за життя.
   - Життя довге, ваша величнiсть. Добрi дiла  завжди  доходять  до  кiнця
навiть самi собою. Як сказано: поки дiм будується, хазяїн не вмре.
   - Тодi я побажаю вам прожити сто лiт,- усмiхнулася Роксолана.
   - Хай аллах продовжить днi вашi, моя султаншо.
   Тими  будiвлями  на  Аврет-базарi  султанша  Хасекi  полишила  по  собi
пам'ять. I вся дiльниця Стамбула  мiж  Аксараєм  i  Фатiхом  названа  була
Хасекi, й назва та збереглася на цiлi вiки, назавжди.
   Чи думала про те Роксолана, стоячи осiннiм ранком на  Аврет-базарi,  де
продавали в рабство бранцiв Сулейманового походу,  i  радячись  з  великим
Сiнаном про споруди, якими хотiла  виявити  милосердя  до  простого  люду,
сподiваючись на милосердя до самої себе?
   Султановi писала в далекi далечi:
   "Моє щастя,  мiй  повелителю,  як  Ваше  благочестиве  i  благословенне
самопочуття, як Ваша доброзичлива глава i як Вашi благословеннi  ноги?  Чи
не болять вiд далекої дороги, чи не  занадто  далеко  вiдiйшли  вiд  своєї
раби? Мiй володарю, очi мої, обiцяйте, що повернетеся в скорiм часi.
   А ще, моє щастя, якому пожертвувала обоє очей своїх, пам'ятайте, що Ваш
раб Рустем-паша - то найвiрнiший з рабiв Ваших, не  вiдтручуйте  його  вiд
свого чесного погляду, моє щастя, не слухайте  бiльше  нiчиїх  порад,  мiй
падишаху, ради Вашої святої глави, ради мене, Вашої рабинi,  мiй  щасливий
падишаху..."
   Угорська королева Iзабелла спробувала була перед тим визволитися  з-пiд
Сулейманової опiки, уклала таємну  угоду  з  Фердiнандом,  згiдно  з  якою
зрiкалася  сану,  отримувала  для  себе  Себежське  князiвство,  а   Яноша
Сигiзмунда обiцяла одружити  з  одною  з  Фердiнандових  дочок.  Хай  iншi
воюють, а ти, Австрiє щаслива, знай укладай вигiднi  шлюби!  Рiк  товклося
понад  п'ятдесят  тисяч  австрiйцiв  пiд  Будою,  але  вали  її   лишилися
неприступнi, Сулейман iз своїм зятем ще раз пройшов  по  Угорщинi,  розбив
австрiйцiв, покарав угорських старшин, багато з них одвезено до Стамбула й
кинуто в темницi. Мабуть, не було каменя в  пiдземеллях  Стамбула,  де  не
лишилося б угорської кровi, угорського стогону й  прокляття.  Тiльки  слiз
там нiхто б не знайшов, бо угорцi нiколи не плакали.
   Королева Iзабелла звернулася до султаншi Хасекi з проханням  помилувати
бодай тих угорських витязiв, якi ще лишилися живi.
   Гасан-ага сам обстежив усi зiндани, пройшов катiвнi, зазирнув до пекел,
вивiв на свiт божий уцiлiлих, перелiчив до одного,  пригрозив  наглядачам,
щоб не впала з полонених i волосина, доповiв султаншi. Роксолана  зажадала
у Селiма фiрман про звiльнення угорцiв i забезпечення  їхнього  повернення
додому. Шах-заде махнув рукою:
   - Хай Мехмед-паша подбає! Вiн усе вмiє. Щоправда, йому бiльше до  смаку
ловити, нiж вiдпускати. Але  коли  така  воля  великої  султаншi,  то  вiн
зробить!
   Роксолана звернулася з листом до Iзабелли. "Ваша величнiсть,  -  писала
вона,- найдорожча дочко, обидвi ми  народилися  вiд  тої  самої  матерi  -
Єви..."
   Дивна рiч, що  бiльше  поширювалося  коло  її  обов'язкiв,  то  тiснiше
стискувалося коло iнше - безвиходi, якоїсь занедбаностi,  забутостi.  Свiт
знав її дедалi бiльше i бiльше, а для  тої  землi,  з  якої  вирвано  було
Роксолану майже тридцять рокiв тому, ставала невiдомiшою й невiдомiшою, не
було там живої душi, яка б її пам'ятала, нiхто не линув до неї думкою,  не
озивався словом, i не поможе нiхто й нiщо - нi султан з своїм смертоносним
вiйськом, нi її сльози й благання, нi молитви i найбiльшi чудеса на свiтi.
   I вiдходила вiд неї рiдна  земля,  вiдходила  далi  й  далi,  вiдлiтала
нестримно, як дитинство, як молодiсть, i вже ледь мрiв дiм батькiвський за
чужою зорею, i забувала, як сивiють жита за Чортовою горою, як порощить  у
шибки сухий снiг, як пахне торiшнє листя i весняна земля пiд ним,  хоч  до
самої смертi знатиме, що так не пахне земля нiде в свiтi. Ой заiржали копi
воронi на станi. Ой забринiли кованi вози на дворi...
   Прийшли вiстi про смерть польського короля Зигмунта. Королем став  його
син Зигмунт Август, народжений, здається, того самого року, що її покiйний
Мемiш. Отож годилася  королевi  в  матерi.  Ще  знала  про  шлюб  Зигмунта
Августа. Перша його жона, австрiйська принцеса,  вмерла,  вiн  обрав  собi
жону по любовi, взяв дiвчину не з  королiвського  роду,  литвинку  Барбару
Радзi-вiлл, усi магнати повстали проти короля, погрожували позбавити  його
трону, коли не прожене вiн цю спокусницю. Лiчили, скiльки  до  шлюбу  мала
Барбара коханцiв. Канонiк кракiвський Владислав Гурський називав  королеву
"виборною курвою". Воєвода сандомирський Ян Тенчинський, той самий,  якого
Роксолана колись ганяла з Стамбула до Рогатина, казав, що охочiше бачив би
в Краковi турка Сулеймана, нiж мати в Польщi таку  королеву.  В  Нiмеччинi
розповсюджували соромiцькi малюнки Барбари, у якої рамена й  шия,  замiсть
улюблених нею перлiв, здобленi були чоловiчими соромними тiлами.
   Такого не зазнала навiть Роксолана, бо ж  принесла  з  собою  чистiсть,
перед якою вмовкали найбiльшi злорiки.
   Покликала до себе Гасан-агу.
   - Збирайся  в  далеку  дорогу.  Вiн  вклонився.  Знав:  нi  питати,  нi
вiдмовляти не слiд.
   - Повезеш моє послання польському королевi. Не передавай нiким, добийся
прийому i вручи самому королевi. I скажи йому те, про що в листi писати не
можу. Вiн не питатиме тебе, скажеш йому сам. Що ми вiтаємо його  шлюб.  Що
стежимо за ним хоч i здалека, але уважно i  доброзичливо.  Що  годилося  б
йому, як i його батьковi, клопотатися перед султаном про укладення вiчного
миру. Що я обiцяю полагодити через султана всi спiрнi й заплутанi  справи.
Що миру хай жадає не для частини своїх земель, а для  всього  королiвства,
бо досi Ягеллони схiднi землi українськi приносили в жертву,  заслоняючись
ними вiд Кримської орди, яку напускали  на  них  султани,  щоб  тримати  у
вiчному страховi. Хай домагається у султана, щоб той приборкав  кримського
хана. Я помагатиму королевi. Без нього менi тяжко, без мене вiн  так  само
безсилий, але хай знає, що я - його помiчниця в цiм дiлi. Скажи  йому  все
це i повертайся.
   Про свiй рiдний Рогатин не сказала нiчого. Що казати? Тепер  могла  вже
охопити уявою всю свою покинуту землю. I вжахнутися: нещасний мiй народе!
   Але в посланнi до короля Зигмунта Августа не зрадила себе бодай словом.
Було витримане в тонi урочисто-холодному, як  i  годилося  в  її  високому
становищi.
   "Ми доводимо до вiдома Його Королiвської Величностi, що, дiзнавшись про
Ваш вступ на королiвський престол пiсля смертi  Вашого  отця.  Ми  вiтаємо
Вас, i всевишнiй свiдок  тому,  скiльки  радощiв  i  задоволення  принесла
нашому серцю ця приємна вiсть. Отож, це воля бога, якiй Ви маєте скоритися
i згодитися з його присудом i велiнням. Ось тому  Ми  написали  Вам  цього
дружнього листа i надiслали його до пiднiжжя трону Вашої Величностi  через
нашого слугу Гасан-агу, який прибув з помiччю бога;
   i тому Ми настiйно просимо Вас до всього того, що  вiн  висловить  усно
Вашiй Величностi, поставитися з повною вiрою i довiр'ям, як до такого,  що
безпосередньо передано нашому представниковi. Зрештою, я не знаю,  що  Вам
ще  сказати  таке,  що  становило  б  таємницю   для   Вашої   Величностi.
Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша".
   Прилетiли гонцi з вiстю про те,  що  доблесний  i  благородно  мислячий
султан  Сулейман  пiд  захистом  благополуччя  прибуває  до   раєподiбного
Стамбула.
   Роксолана мерщiй послала  назустрiч  падишаховi  коротке  вiтання:  "Я,
нiкчемна, завдяки буйному саду  потойбiчної  щедростi  удостоїлася  квiтки
блаженства - великої вiстi про повернення його величностi, притулку влади,
знаряддя правосуддя, володаря й повелителя раю на землi..."
   А вона стерегла той рай. Не випущена з клiтки, в темному колi  довiчної
муки й неволi, стерегла рай!
   Сулейман за два роки, якi  провiв  у  походi,  завоював  тридцять  один
ворожий город,  розорив  тринадцять  провiнцiй,  спорудив  двадцять  вiсiм
крiпостей. Вiн був вдоволений своїм зятем, сераскером Рустемом-пашою,  син
Баязид учився в свого великого батька долати  безмежнi  простори,  а  сина
Джихангiра, щоб не наражати на небезпеку  його  слабке  здоров'я,  падишах
зоставив намiсником на березi  моря  в  Трабзонi,  щоб  був  неподалiк  од
Амасiї, де сидiв шах-заде Мустафа,- так  наймолодший  син  наглядатиме  за
найстаршим i таким чином мир у державi буде ще мiцнiший.
   Султан  повернувся  постарiлий,   утомлений,   хворий.   Увесь   зжовк,
скам'янiв, став ще маломовнiший i загадковiший,  нiж  давнiше.  В'їздив  у
столицю верхи, а коня пiд собою майже не вiдчував.  Закам'янiла  поясниця,
задерев'янiлi крижi, онiмiлi руки, пiд грудьми порожнеча й тоска безмежна,
як простори, що їх полишив позаду. Що йому простори, що  землi  впокоренi,
сплюндрованi, знищенi? Сплюндрованiсть землi веде за собою сплюндрованiсть
душi. Хто нищить землю, нищить також i себе. I не поможе нiщо: нi коштовнi
прикраси, нi пишнi будування, нi марнота величi. Вiн  вважав,  що  добував
велич мечем, а тепер переконався, що мечем усе  тiльки  нищиться.  Був  на
неосяжнiй височинi, а дрiбнi страхи обсiдали його, як  малi  пташки  старе
дерево. Старiсть розсипалася по жилах, мов сухий пiсок. Пiсковий  годинник
часу, вiку, вмирання. А свiт тим часом жив, не мав намiру зменшуватися, не
хотiв умирати.
   Витоптуючи  своїм  залiзним  вiйськом  пiвсвiту,  сам   султан   завжди
керувався неписаним правом збереження життя, незнищенною силою  iнстинкту,
пожадання тiлесного, яке, зрештою, веде до  продовження  роду.  В  походах
приводили йому молодих рабинь, i вiн  радiв,  коли  випадок  посилав  йому
iстоту, яка нагадувала зоставлену в Стамбулi кохану жiнку, що  уособлювала
для нього красу й привабу життя. Обсипав ласкою й  щедротами  таку  жiнку,
одружував з нею якогось iз своїх наближених, а сам знов i знов  марив  про
Хуррем.
   Якою  ж  мала  бути  ця  жiнка,  коли  заслонила  такому  всемогутньому
чоловiковi всi скарби й розкошi земнi й небеснi? Поєднувала в собi все, що
жiнку досконалою  i  милою  могло  зробити:  чулiсть  серця,  велич  душi,
солодкiсть у спiлкуваннi, оздобний розум, чарiвливу поставу.
   I в цьому походi Сулейману  привели  молоденьку  рабиню  -  кизилбашку.
Тоненьке дiвча, тонше за султанову брову.  Але  вразило  i  вжахнуло  його
своєю невичерпною життєвiстю. Танцювала цiлу нiч,  побувала  в  султановiй
постелi,  знов  танцювала.  Вiн  хотiв  бути  великодушним,  дарувати   їй
спочинок, вона здивувалася:
   - Спочинок? Утома? Вiд чого ж? Я ще й не натанцювалася!
   Тодi лиш збагнув, що для нього Хасекi. Волiв би втратити  iмперiю,  все
на свiтi, нiж свою загадкову Хуррем Хасекi. Досi не знав, чи  любить  вона
його, чи любила, згоден був на все, лиш би вона була коло нього. Не важили
душа, почуття, настрої, все, що  сховано  вiд  поглядiв,-  батин,  лиш  її
зовнiшнiсть - захiр, тiло, голос, погляди, вiчне лукавство i ще щось,  для
чого ще не знайдено слiв. Iнодi це було  саме  тiло,  iнодi  тiльки  душа,
метався мiж цими  загадковими  сутностями  загадкової  жiнки  i  знав,  що
визволення йому не буде нiколи.
   Ще нiколи так довго не був у походi султан. Може, востаннє випробовував
своє почуття до Хасекi, сподiвався на визволення з-пiд її  владi!,  поволi
позбуваючись бажань? Бо найнебезпечнiшою з пристрастей, не  лiчачи  страху
перед богами i перед  смертю,  є  любов  до  жiнки.  Статева  потреба  для
Сулеймана була так само природною, як лiтання для птаха, плетiння павутини
для павука, линяння шкiри для змiї. Але перед полохливим тiлом  Роксолани,
яке лишалося незмiнним упродовж десятилiть, мовби  зачароване,  нiколи  не
почувався владним самцем, а мав у собi щось нiби аж рабське. I не  зникало
воно, не  знищувалося  нi  вiдстанями,  нi  часом,  нi  його  старiнням  i
знесиленiстю.
   Повертався до Стамбула i  думав  лише  про  Хасекi.  Послав  їй  багатi
дарунки. Тодi виїхали наперед, всупереч усiм  вiдомим  звичаям,  вiзири  й
iмами, щоб вклонитися великiй султаншi вiд iменi  падишаха.  I  вона,  теж
всупереч дотеперiшнiм установленням, виїхала з брам Топкапи  до  Айя-Софiї
разом iз шах-заде Селiмом, звелiла простелити навстрiч султанському коневi
червонi сукна i радiснi килими повiтання,  i  так  вони  зустрiлися  пiсля
дворiчної розлуки. Обiч султана тримався син Баязид, усмiхався  матерi  ще
здалеку, не дбаючи про вимоги султанської поважностi. Був такий схожий  на
султана, що здалося Роксоланi: молодий Сулейман повертається з  походу  па
Белград, на Родос чи ще там куди. Здригнулася - i зникло видiння. Два їхнi
сини були з ними й мiж ними, ще третiй десь зоставлений був обiч  Мустафи,
свого i своїх братiв смертельного ворога. Як то воно  буде?  Страшне  коло
звужувалося,  обхоплювало  її  горло,  незмога  була   дихати,   ноги   їй
пiдламувалися, ось упаде й не житиме, але не впала, жила далi, твердо йшла
назустрiч  султановi,  гордо  пiднiсши  маленьку  свою   голiвку,   легка,
тоненька,  струнка,  мов  та  п'ятнадцятилiтня  Хуррем  по  бiлих  килимах
чорногубої валiде.
   Доторкнувшись до величi, вона не злякалася, не втекла, не  загинула,  а
сама пiшла шляхом величi i навiть досягла неможливого: подолала велич.
   Султан знову сiв у столицi, але султанша i  далi  їздила  по  Стамбулу,
наглядала за будовами, приймала послiв, писала листи володарям Європи.
   Гасан-ага привiз послання вiд польського короля. Зигмунт Август прислав
султановi бурштиновий цiпок з золотою голiвкою,  а  Роксоланi  хутра  такi
пишнi й теплi, що вона не знала, коли й носитиме їх у беззимному Стамбулi.
   Гасан був утомлений дорогою, але вдоволений, бадьорий,  готовий  хоч  i
знов вирушати в землю, куди султаншi не було вороття.
   - Мав бесiду з королем? - спитала вона його.
   - Як було  звелено,  моя  султаншо.  Розпитували  мене  без  кiнця  про
Стамбул, про султана, про вашу величнiсть.
   - Все там сказав?
   - Все, ваша величнiсть. Ще й од себе додавав, коли виникала потреба.
   - I що ж король?
   - Дякував за вашу доброту i приязнь.
   - Просив щось?
   - Про мир говорив. Обiцяв написати.
   - Написав. Та не так, як я казала. Може, не збагнув твоєї мови?
   - Ваша величнiсть! Усе вiн збагнув.  Але  боїться.  Затулялися  давнiше
Україною вiд орди, затулятиметься й вiн. Так спокiйнiше. Та й що вiн може,
коли шляхта йому кожне слово з рота виймає i назад укладає.
   - Але ж вiн король!
   - Король - не султан. То  тiльки  султан  не  боїться  нiкого,  а  його
бояться всi. Дрож їх проймає вiд самого слова "Стамбул".  Вже  я  наздогад
бурякiв, що султан тепер далi вiд Стамбула, нiж вони самi,- вiрять чи й не
вiрять. Тодi я вже  їм  навпростець.  Мовляв,  усi  iсламськi  воїни,  якi
вiддаленiсть вiд його величностi падишаха вважають жахливими тортурами,  а
розлуку з вiйною - джерелом всiляких страждань i неприємностей, слiдом  за
ангустiйшим стременом вирушили в безконечну путь. Нема, кажу,  в  Стамбулi
нi вiйська, нi султана, i можете полякати Крим, нiхто йому  не  поможе.  А
вони  менi:  а  султанша?  I  поки  я  там  з  ними  розбалакував,  татари
перекопськi вторглися, набрали безлiч люду  й  завели  до  своєї  землi  в
рабство. Казали, якогось князя їхнього Вишневецького теж поiмали й  завели
з собою.
   Роксолана заломила руки.
   - Поїдеш до короля ще  раз.  Поговорю  з  султаном  -  i  поїдеш  знов.
Розкажеш там усе. Бо нiхто ж нiчого не знає.
   - Там ще цi посли понабрiхували,- зiтхнув Гасан.- Шкода й мови!  Я  їм,
мовляв, у нас тут усе належить султановi,  окрiм  душi,  яка  -  власнiсть
аллахова. А вони менi: а султанша? Хiба султан не належить їй? А коли так,
то хто ж у  вас  вище?  їй  зринув  на  пам'ять  улюблений  отцiв  псалом:
"Окропити мя иссопом, й очищуся, омыеша мя, й паче снега убелюся". Останнi
слова мало не повторила вголос. "Й паче  снега  убелюся".  Очиститися?  Як
очиститися, захистити своє добре iм'я, свою неспровиненiсть?  I  де  взяти
сил, коли треба ще їй захищати синiв своїх, з якими не знати що й буде.
   - Повезеш послання до короля,- сказала Гасановi твердо.
   Знов писала вiд свого iменi:
   "Хай Всевишнiй оберiгав Його Королiвську Величнiсть i дарує Йому  довгi
роки життя. Найпокiрнiша слуга  цим  повiдомляє,  що  Ми  отримали  Вашого
дружнього листа, який принiс нам надзвичайну радiсть i задоволення, якi нi
з чим неможливо зрiвняти, щоб описати  його.  Отже,  зi  змiсту  листа  Ми
довiдалися, що Ви в доброму здоров'ї i прагнете дружби, яку Ви засвiдчуєте
Вашiй  щирiй  подрузi,  так  само  засвiдчуєте  i  Вашу  щиру   дружбу   i
прихильнiсть до Його Величностi Падишаха, який б опорою свiту,- як бачите,
я неспроможна зрiвнятися з Вами у висловах. Хай бог Вас оберiгає i щоб  Ви
завжди були радiснi й задоволенi. Як свiдчить Ваш величний лист,  а  також
донесення, зроблене моїм слугою Гасаном, прояви дружби, якi виказала  йому
Ваша Величнiсть, зобов'язують моє серце до вдячностi. Я повiдомила про все
Його Величнiсть Султана, i це принесло йому вiдчутне  задоволення,  яке  я
неспроможна Вам висловити. I вiн сказав: "Ми зi старим  королем  жили,  як
два брати, i, якщо угодно всемилостивому богу, ми житимемо з цим  королем,
як батько й син". Ось що вiн  сказав  i  з  радiстю  звелiв  написати  цей
султанський лист i надiслати його до пiднiжжя Вашого трону з  моїм  слугою
Гасаном. Отже, хай Ваша Величнiсть вiдає про те, що будь-якою справою, яку
Вона матиме до Його Величностi Падишаха, я зацiкавлюся i скажу своє  слово
хоч  i  десять  разiв  на  добро  i  прихильнiсть  до  Вашої   Величностi,
зобов'язуючи себе в цьому вдячнiстю моєї душi.
   На знак дружби i з тим, щоб лист цей не виявився пустим, я надсилаю Вам
двi пари сорочок i штанiв з поясами, шiсть хусточок i рушник, усе в одному
згортку. I хай Ваша Величнiсть дарує менi, що я надсилаю Вам цi рядки, якi
не заслуговують Вашої уваги,  та,  коли  угодно  боговi,  я  i  далi  хочу
надсилати їх Вашiй Величностi.
   На цьому бажаю Вам  здоров'я  i  розквiту  пiд  час  Вашого  правлiння.
Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша".
   Знову з'явилися в Стамбулi баїли  Пресвiтлої  Венецiанської  Республiки
Бернардо Наваджеро, Доменiко Тревiзано, доносили своєму сенату  про  силу,
якої набрала в Стамбулi Роксолана, про її владу над Сулейманом. I довго ще
переповiдатимуть це донесення i, повiривши в необмежене могуття Роксолани,
в  галереї  Пiттi  у  Флоренцiї  вмiстять  її  портрет,  серед   зображень
османських султанiв - єдина жiнка мiж цих вусатих чалмоносцiв! - та чи мiг
хто-небудь  зазирнути  в  душу  султана  й  султаншi,   цих   двох   таких
неоднакових, власне, ворожих одне одному людей, якi водночас не могли жити
одне без одного. I хто знає, кому було бiльше радостi в тi  найнапруженiшi
роки їхнього спiвжиття: Роксоланi вiд перемог над султаном чи  Сулеймановi
од поразок перед цiєю незамiнною жiнкою?
   Вона  поєднала  в  собi  лагiднiсть  звичаїв  цивiлiзованих   країн   з
гостиннiстю первiсних народiв. Полонила всiх своєю  ввiчливiстю,  щирiстю,
чарiвливiстю в бесiдi, даровитiстю, щедрiстю, любов'ю до наук, мистецтва й
розкошi, добротою, чуттєвiстю i вдячливiстю. Iшла до цього довго й  тяжко,
звiдусiль оточена ворогами, беззахисна проти загроз i  спокус,  позбавлена
будь-якої опори, крiм власної душi та ще рiдних пiсень; якi нагадували пре
минуле,  про  її  коренi,  про  народження  я   походження,   ними   мовби
вилiковувала киплячий свiй мозок, на який наповзав безум.
   Султан полюбив її  -  уярмлену,  понижену,  пригнiчену.  Спiвбесiдниця,
сповiрниця,  знаряддя  насолоди,  iграшка.  Страждала,  рвалася   я   того
приниження i тим жила i, виходить, була щаслива.
   Поки була пригнiчена - жила надiями. Перемогла - i стала  нещасною,  бо
побачила, що нiчого не досягла, а тiльки стала над прiрвою,  а  на  шиї  -
волосяний  аркан.  Як  у  нашого  свата  на  петрушцi  хата.  Як  петрушка
пiдогнила, хата ся завалила.
   В  молодостi  криводушила,  нещиро  запобiгала  перед  султаном  заради
власного збереження, тепер - заради своїх синiв. I не було кiнця, а душа ж
не беадонна. Не можна щодня спiвати хвалу султановi, присягатися в  любовi
й вiрностi,  бо  тодi  вiдлiтав  щось  з  душi,  мов  листя  з  дерева,  i
запановують у тобi  оголенiсть,  пустота  й  мертвота,  а  тодi  приходять
зневага й ненависть.
   З примусової любовi виростає тiльки ненависть.
   Усi люди рiвнi в нещастi й смертi, та  тiльки  не  султани  й  не  сини
султанськi. Адже навiть у апокалiпсисi за кiнцем свiту  спостерiгають  сто
десять тисяч попечатаних - i кiнець  свiту  не  для  всiх.  її  сини  були
Османами, але мовби  несправжнiми,  бо  запiзнилися  прийти  на  свiт,  їх
випередив Мустафа так само, як Роксолану випередила в  гаремi  черкешенка.
Так нiби хтось рвався у той проклятий гарем! Але вже сталося, i тепер вона
має спокутувати не знати й чиї провини. Вона i її  дiти.  Всемогутня  -  i
безсила до розпачу. Ненавидiла султана все життя i мав благати всiх богiв,
щоб продовжили його життя, бо то життя її синiв, над якими висить  жахлива
загроза, iм'я ж тої загрози - Мустафа.
   Якби вона була пiдступною й  кровожерною,  як  зображують  її  в  своїх
плiтках посли й мандрiвники, хiба б не прибрала вже давно, не усунула  всi
перешкоди для своїх синiв? Хiба б не змiнила свою стать, не  розтоптала  б
природний жаль, не затулила для жалощiв усiх входiв  i  отворiв  душi,  не
розбудила б усiх демонiв убивства,  якi  чутливо  дрiмають  у  султанських
палацах? Чи є в них доля влади, i тодi вони не дадуть людям i борозенки на
фiшковiй кiсточцi?
   Але була  жiнкою-слов'янкою,  не  оголювала  своїх  ран,  а  ховала  їх
дбайливо й чуло. То тiльки султани встеляють землю трупами,  вважаючи,  що
невиннi тiльки мертвi. Для неї ж  невиннi  -  всi  живi.  Навiть  Мустафа.
Навiть вiн.

   МУСТАФА

   Смерть прибрала його братiв. Був  наймолодшим  сином  Махiдевран,  став
найстаршим. Але був тодi ще занадто малий, щоб радiти,  так  само,  як  не
знав нi страху, нi суму, коли  матiр  його  вигнано  з  Топкапи.  Незнання
врятувало його вiд зроапачення, яке могло б неминуче настати з часом.
   Коли верблюдиця зiтхає, верблюденя ричить.  Махiдевран  не  приховувала
вiд сина своєї ненавистi до султана, i Мустафа, щойно зiп'явшись на  ноги,
вже знав: султан не такий, як треба. Справжнiм султаном буде  тiльки  вiн.
Не ховався нi вiд кого з цим, охоче повторював  слова,  за  якi  будь-кого
задушили б без суду: адже вiн був султанський син i  син  первонароджений!
Його  нiхто  не  смiв  зачепити,  до  слiв  дитини  ставилися  поблажливо,
посмiювалися, вдавали, що не чують. Бо  винним  може  стати  не  той,  хто
говорить, а той, хто слухає.
   Вихователя Мустафi вибирала валiде. Взяла  не  улема,  не  мудреця,  не
юнака й не вельможу, а старого яничарського агу  Керiма,  для  якого  весь
свiт зосередився в  яничарських  казармах,  а  вся  мудрiсть  -  в  умiннi
володiти шаблею. Керiм-ага повiв малого Мустафу до своїх  колишнiх  братiв
раз i вдруге, жорстокi цi люди, якi не знали нi родини, нi дiтей, прийняли
шах-заде, мов свого сина, можна б сказати, навiть  полюбили  це  вельможне
хлоп'я, коли б слово "любов" вiдоме була  їхнiм  зачерствiлим  од  убивств
душам.
   Так Мустафа  i  вирiс  серед  яничарiв.  Сам  нiби  яничар  i  водночас
маленький падишах. Оволодiв усiм жорстоким умiнням яничарiв  вести  вiйну,
але оберегли вони його вiд свого бруду. Тiльки простi люди здатнi на таке.
I коли збунтувалися  проти  самого  султана  i  проти  його  улюбленцiв  -
Iбрагiма й Роксолани,- то нiхто не згадав iменi Мустафи, хоч було  воно  у
всiх на гадцi:
   лякалися бодай словом накликати небезпеку  на  свого  юного  улюбленця,
хотiли оберегти його од усiх лих, бо бачили вже незабаром своїм  султаном.
А валiде Хафса, намовляючи яничарiв до кривавого заколоту, теж мовчала про
Мустафу, бо хотiла й  далi  бачити  Сулеймана  па  тронi,  лише  прибравши
Роксолану i змiцнившись, у своїй владi. Кожен дбав про своє  -  i  Мустафа
знов опинявся мiж суперниками, мав стояти, дивитися, ждати. Так  i  минало
його життя.
   Коли  нарештi  валiде,  вже  вмираючи,  все   ж   примусила   Сулеймана
заприсягнутися, що пошле вiн Мустафу намiсником у Манiсу,  де  сам  колись
ждав  престолу,  i  Махiдевран  з  своїм  єдиним  сином  нарештi  покинула
злиденний старий палац i опинилася серед багатства i розкошiв, вона вже не
мала нiяких сумнiвiв, що поряд з нею  -  справжнiй  i  єдиний  спадкоємець
султанського трону.
   Шiстнадцятилiтнiй Мустафа вже мав у собi все вiд справжнього мужа.  Все
осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тiло, точний розум,  що
виявлявся в ще точнiшому висловi, безмежно мужнiй i  граничне  зжiночений,
вiн пiдхоплював усiх, мов рiка, i нiс  за  собою  нестримно  й  свавiльно.
Вражав усiх величчю, якої досягнув не за правом  народження  й  спадку,  а
власними здiбностями,  якi  означали,  що  його  обрав  сам  аллах.  Єдина
вершина, на яку ще не ступив,- султанська влада, але  стояв  перед  нею  з
гордо пiднесеною головою, не приниженим прохачем, а законним спадкоємцем -
або досягне, або загине. Любив повторювати слова римлянина  Помпея:  треба
перемогти, а не жити! Говорив це часто й  охоче,  мовби  знав,  що  смерть
призначена для iнших, а не для нього, дотримувався думки, що смерть, як  i
все на свiтi, треба було  заробити.  Сулейман  не  був  схожий  на  давнiх
султанiв, якi  з  однаковою  жорстокiстю  розправлялися  з  ворогами  i  з
наближеними людьми. Жодного з великих вiзирiв вiн не стратив, а  вiдпускав
з миром, як Пiрi Мехмеда, або  ж  висилав  iз  столицi,  як  Лютфi-пашу  i
старого євнуха Сулеймана. Не було при цьому султановi  таємних  убивств  у
гаремах. Навiть яничарський бунт Сулейман не  подавив  великою  кров'ю,  а
купив покору за  золото.  Водночас  жоден  з  султанiв  не  поклав  трупом
стiлькох невiрних,  як  Сулейман.  Вiн  вибудовував  своє  життя  з  чужих
смертей. I що бiльше було тих смертей, то пишнiше розросталося дерево його
життя,  i  самого  султана  повсюди  прозвали  Пишним.   Мустафа   прагнув
дорiвнятися султановi в пишнотi, а то й перевершити його, i  коли  в  є  в
пишнотi зовнiшнiй, для якої не мав таких можливостей, як  Сулейман,  то  в
поведiнцi, у способi мислення, в почуваннях.
   В Манiсi мав для урочистостей золотий кафтан, як у Мехмеда Фатiха, одяг
носив з шовкiв, тканих  у  Брусi,  Манiсi,  Анкарi,  Дiярбекiрi.  За  його
одягом, як i в султана, стежив  хаваш,  що  мав  плату  в  шiстдесят  акча
золотом  i  п'ять  облачень  на  рiк.  Взятий   з   яничарських   аджемiв,
Тулбент-агасi мав обов'язок доглядати за тюрбанами шах-заде  i  намотувати
їх йому на голову.
   Все мало слугувати пишнотi й величанню. Одяг, постава,  слова,  вчинки.
Голову тримав Мустафа, мов коштовний  сосуд,  повертав  до  спiвбесiдника,
нiби дар небесний. Враження складалося таке,  нiби  тiльки  довкола  нього
можливе справжнє життя, а  поза  ним  -  нудьга,  безглуздя,  нiкчемнiсть.
Наслiдуючи султана  Селiма,  який  любив  зеленi  каменi,  носив  на  руцi
перстень з великим дiамантом кольору морської  трави.  Знав  тiльки  одне:
пiднестися над свiтом диханням потужностi. Гнався за пишнотою, за  славою,
за владою, летiв у вiдчайдушний риск, вiрячи в любов до нього яничарiв,  в
їхнiй захват ним, у прославляння й обожнювання. Легко  обiцяв  усiм  своїм
прихильникам владу й добро, не дбаючи про наслiдки. Може, став  би  другим
Iскандером - дай тiльки йому трон. Тим  часом  не  шкодував  обiцянок.  Не
шкодував слiв, бо мав тiльки слова,  а  що  не  володiв  бiльшим,  в  тому
провина султана Сулеймана.
   Розпорядник держави повинен бути один, бо незгода в думках  порушила  б
лад. Але для збереження порядку потрiбно багатьох. Володарi мають  творити
закони й установи, а люд - зберiгати їх, бо люд розумнiший i постiйнiший у
звичках,  нiж  один  чоловiк.  Султан  Сулейман  занадто  дрiб'язковий   в
управлiннi. Вирiшує все сам, нiкому не вiрить, тому щодня вигадуються новi
й новi закони, щоб зв'язати всiм руки, щоб нiхто нi ворухнувся, нi писнув.
Мустафа не знав, яким султаном буде вiн. Знав тiльки,  що  Сулейман  -  не
такий, як треба, i невтомно повторював  це,  а  слухачiв  йому  нiколи  не
бракувало.  Сам  Iбрагiм,  який  дiйшов  навiть  до  того,   що   нехтував
Сулейманом, пiдпав пiд чари Мустафи  i  з  останнього  свого  походу  слав
шах-заде в Манiсу листи з запевненнями у вiдданостi, так нiби той уже  був
султаном. Чи стали вiдомi тi листи Сулеймановi, чи перехопили  його  улаки
вiдповiдi Мустафи, якi вiн посилав Iбрагiмовi в  Халеб  i  Багдад,-  нiхто
нiколи про те не довiдався, все вмерло разом з Iбрагiмом,  а  султанського
сина не зачеплено було навiть пiдозрою.
   Не вiдбилася на  становищi  Мустафи  й  неждана  смерть  валiде  Хафси,
смерть,  про  яку  з  таким  сумом  писав   йому   тодi   великий   муфтiй
Кемаль-паша-заде:
   "Суть цього ходу мови - обпалююча душу, переповнена печаллю подiя з  її
величнiстю, Високою Колискою, великою  господинею  валiде,  хай  вспокоїть
аллах її душу i розсипле по царству небесному її  милостиню,  бо  ж  вона,
розпрощавшись  iз  земною  обителлю,  вспокоїлася  в   мiсцi   перебування
божественного милосердя i  притулку  господнього  благоволiння.  Преславне
єстество її сотворене було для вищої благосклонностi  й  турботливостi  до
всiх створiнь людських. Якщо хтось виносив ногу несправедливостi  за  межi
свого килима, тому вона  сковувала  ноги  насильства  ланцюгом  покарання,
кожного, хто шанував її, вона саджала на подушку почестi й поваги".
   Незабаром помер i сам  Кемаль-паша-заде,  здавалося,  вмерли  всi,  хто
клопотався про долю Мустафи, але в життi шах-заде не ставалося нiяких змiн
на гiрше, вiн i далi мав змогу й час досконалити своє тiло i свiй дух  для
найвищої влади, i єдине, на що мiг поскаржитися,- так це на те,  що  влада
чомусь барилася.
   Iнший  на  його  мiсцi  давно  втратив  би  терпiння  -   Мустафа   був
незворушний, нiби закам'янiв у своїй пишнотi. Про султана говорив охоче  i
багато, про султаншу Хасекi i її синiв - нiколи, так нiби не  було  їх  на
свiтi. Вiн первонароджений, вiн спадкоємець,  вiн  майбутнiй  султан,  про
жiнок вiн не говорить, вiн бере їх на ложi, де лежать вони перед ним,  мов
гади неторканi, дрижать, напруженi, нiби туго напнутi тятиви  лукiв,  коли
вiн виймав з зелених шовкiв своє дивовижне тiло, як меч з пiхов.
   Звиклий до безкарностi, Мустафа  став  розсилати  санджакбе-гам  таємнi
послання, вiрячи, що, коли заходить сонце, люди вiдвертають од нього  очi,
всi погляди спрямовуючи в той бiк, звiдки має з'явитися  сонце  нове.  Над
Сулейманом уже спускалося смеркання, тридцятирiчний Мустафа мав зiйти,  як
повноликий мiсяць, як молоде ранкове сонце!
   Однак чиясь невидима рука перехопила всi листи шах-заде  i  поклала  їх
перед очi султановi, i Мустафа з своїм пишним двором,  з  постарiлою,  але
повною надiй на  повернення  в  Топка-пи  матiр'ю  Махiдевран  опинився  в
далекiй Амасiї. Там уперше пролунало iм'я султанського дамата Рустема, але
вирвалося воно з  спопелiлих  од  ненавистi  уст  Махiдевран,  Мустафа  не
опустився з своїх висот до дрiб'язку пiдступностi. Втiшав себе тим,  що  в
Амасiї народився його  грiзний  дiд  султан  Селiм.  Добрий  знак  побачив
Мустафа й у тому, що султан посадовив  неподалiк  вiд  нього  наймолодшого
свого сина Джихангiра. Колись султан Баязид так само посадовив  тут  свого
сина Селiма i онука Сулеймана - i що з  того  вийшло?  Влада  опинилася  в
руках старшого  з  них  -  Селiма,  а  старий  султан  умер  вiд  розпачу,
викликаного синовою зрадливiстю.
   Дочекавшись, коли Сулейман повернувся  до  Стамбула,  Мустафа  запросив
Джихангiра в Амасiю.  Махiдевран  у  всьому  вбачала  пiдступи  ненависної
Хуррем. То ж така жiнка, що дрiт пряде i пальцiв  не  слинить.  Джихангiра
теж вважала улаком своєї матерi, та  коли  їй  розповiли  про  цього  сина
неправедного ложа, навiть вона вспокоїлася.
   Джихангiр, попри свої дев'ятнадцять лiт, видавався хлопчиком, хирлявий,
зсутулений,  з  свинцевим   обличчям,   з   очима   зболеними,   благальне
розплющеними, так нiби хотiв через них передати свiтовi  свої  страждання.
Запiзнiлий  плiд  похмурого  Сулейманового  любострастя,  останнiй  сплеск
невичерпної, здавалося б, життєвостi ненависної  всiм  чесним  мусульманам
слов'янки, Джихангiр мовби зiбрав у своєму слабому  тiлi  всю  злобу,  всю
ненависть, яка напливала звiдусiль на Топкапи, рiс без любовi, занедбаний,
приречений на загибель уже самим своїм народженням, бо ж був  останнiй,  а
над  ним  вивищувалися,  громадилися  брати  старшi  -  сильнi,   вправнi,
доблеснi, справжнi спадкоємцi.
   Нiхто не зважав на Джихангiра, покинутий  усiма,  поринув  у  книги,  в
мудрослiв'я, намагався проникнути в таємничу  суть  давнiх  поетiв,  часто
бував у розпачi, що не мав  а  ким  подiлитися  нi  своїми  сумнiвами,  нi
знаннями, нi припущеннями. Мати, хоч мала б, здавалося, вкласти всю  любов
i все дбання в свого найостаннiшого, до того ж найслабшого сина, вiдходила
вiд Джихангiра з  кожним  роком,  замикаючись  у  своїй  незбагненностi  й
неприступностi.  Рiднi  брати  зневажали  його,  мабуть,   з   огляду   на
приреченiсть Джихангiра в жорстокiй боротьбi за трон.  Навiщо  прийшов  на
свiт? Кому тут потрiбен?
   Тож як мав схвилюватися Джихангiр, коли  в  мiсце  його  довiчного,  як
вважав, вигнання, в Трабзон,  прибули  посланцi  вiд  шах-заде  Мустафи  з
припросинами вiдвiдати Амасiю. Джихангiр здригнувся вже вiд  самого  слова
Амасiя. Знав той город, ще й не бачивши  його  нiколи.  Стояв  йому  перед
очима на високiй горi, оточений  п'ятьма  рядами  мурiв.  Славетнi  печери
Амасiї, в  яких  жили  ще  християнськi  угодники,  тодi  -  мусульманськi
дервiшi. Довкола города - тутовi плантацiї, сади, в городi безлiч медресе,
а в них тисячi софта. В Амасiї колись  жив  син  султана  Баязида  Коркуд,
поет, мудрець, може, в чомусь  схожий  з  ним,  Джихангiром,  при  Коркудi
прославилася там велика поетеса османського народу Мiхрi-Хатун, або, як її
тут називали, Мiхрун-Нiса, тобто Сонце серед жiнок.  Вона  писала  колись:
"Що це, чи сповнилася доля моя чи моє призначення,  що  я  на  ложi  своїм
побачила народженого нiччю Меркурiя?"
   Мустафа постав перед упослiдженим Джихангiром справдi як бог  з  давнiх
часiв, як Марс i Меркурiй,-розкiшний,  великодушний,  блискучий,  оточений
так само блискучими людьми, в яких тяжко було впiзнати пiдданих, а  скорше
видавалися вони друзями шах-заде. I  Джихангiровi  Мустафа  сказав,  щойно
вони сiли на килим гостинностi:
   - Сподiваюся, ми станемо справжнiми друзями, бо байдужi один до одного,
i нiхто не жде нiчого вiд iншого, а кожен жде своєї години.
   Сказав це з спокiйною впевненiстю, так нiби вже давно  забув,  що  йому
судилася година найвища.
   Мустафа був сповнений захвату власною особою,  але  саме  це  найбiльше
подобалося Джихангiру, який звик взагалi  не  помiчати  себе  i  не  знав,
власне, живе вiн чи нi, iснує на свiтi чи  взагалi  не  народжувався.  Вiн
завжди лякався самотностi й прагнув самотностi, а довкола Мустафи вирувало
бурхливе життя, крутилося безлiч людей, i всi були  закоханi  в  шах-заде,
всi змагалися за його увагу, з ранку до вечора повторюючи: "Привiт тому, в
кого дiамантова душа", "Хай дарує аллах благоденство  тiлу,  мовi,  розуму
нашого шах-заде".
   Мустафа без кiнця дивував Джихангiра, водночас не було нiчого, що могло
б здивувати його самого. Коли Джихангiр  завiв  мову  про  книги,  Мустафа
засмiявся: "Гарна книга - щирий друг. Коли вона  тобi  набридла,  вона  не
гнiвається, як жiнка. I коли ти їй вiриш, вона не обдурює тебе як  жiнка".
Запросив читцiв i  цiлий  вечiр  двом  шах-заде  читали  з  "Казок  сорока
вiзирiв" i з "Гумаюн-наме" Бiдпада. Джихангiр згадав  поетiв,  сказав,  що
вiн, як i  дiд  їхнiй  султан  Селiм,  прихильник  великих  мусульманських
мiстикiв Iбн аль Арабi i  Джеляледдiна  Румi,  як  тут  же  виявилося,  що
Мустафа теж у захопленнi саме вiд цих поетiв, сам написав уже  три  дивани
поезiй пiд тахаллусом Мухлiсi, себто Вiдданий. Далi вiн спитав Джихангiра,
чи той уже читав "Мантiг ат-Тахр"  -  "Розмову  птахiв"  -  Ферiд  ед-Дiна
Аттара, переспiвану вiршами  великим  Мiр-Алi-Шир  Неваї  ',  який  жив  у
Самаркандi й Мешхедi, помер у Гератi, але слово якого розiйшлося по всьому
мусульманському свiтi. Вiн прочитав уривок з "Розмови птахiв". Як  шукають
птахи свого царя, мандрують через сiм долин i сiм морiв до гори  Каф,  яка
оточує землю. Не всi витримують труднощi путi, залишається тiльки тридцять
птахiв, i тут виявляється, що iм'я їхнього царя - Тридцять  Птахiв,  отже,
кожен з них є царем i всi вони разом узятi - цар Сiмург. Чи не наводить це
на деякi роздуми? Як сказав пророк: "Слава тому, хто прочитав".
   Для Джихангiра без кiнця влаштовувано учти, а що вина вiн не пив  через
слабiсть своєї натури, вiд солодощiв його нудило, то Мустафа для змiцнення
його природи велiв готувати  для  молодого  шах-заде  кульки  з  товченого
конопляного листя й меду, пiдставляв йому  замiсть  ласощiв  пiдсмажене  й
посолене конопляне сiм'я, пив разом з ним пiдiгрiту джерельну воду, в якiй
розчиняно зеленкуватi кульки з макового соку.
   Джихангiр не впiзнавав себе й свого тiла.  Звичне,  вiдоме  йому  марне
тiло було й далi з ним, але  позбулося  набридливої  земної  обтяжливостi,
ставало легким, дужим, i хоч над  розумом  мовби  нависала  i  згущувалася
щiльною запоною пiтьма, тiло проривало її, лишаючи розум борсатися по  той
бiк запони, б'ючись над загаданим Мустафою завданням:  що  таке  тридцять,
кому тридцять рокiв минуло, а кому ще буде - Мустафi, Селiму,  Баязиду  чи
йому, Джихангiру?
   Так минали днi за днями. Султанськi посланцi, не знаходячи Джихангiра в
Трабзонi, добралися вже й до Амасiї, але молодий шах-заде нiкого не  хотiв
бачити, нiчого не пам'ятав, забував, що вiн султанський син,  взагалi  був
непам'яттю, небуттям, димом, iмлою, примарнiстю. Тiльки б мати  коло  себе
величного, велемудрого Мустафу, тiшити свiй розум неквапливими бесiдами  з
ним, ковтаючи зеленкуватi кульки, якi приносять  блаженство.  Як  сказано:
"Полиш же їх занурюватися i втiшатися, поки  зустрiнуть  вони  свiй  день,
який їм обiцяний".
   Чи стривожився султан, довiдавшись про  дивну,  протиприродну  приязнь,
яка запанувала  мiж  Мустафою  i  Джихангiром?  Чи,  може,  намовила  його
султанша Хасекi негайно послати вiйсько з Рустемом у тi краї i покликати в
похiд також Мустафу, щоб
   одiрвати його вiд наймолодшого їхнього сина? Хто ж  то  знає?  Мустафа,
дотримуючись свого призвичаєння, жодним словом не згадував про Хасекi, так
нiби її зовсiм не було на свiтi, а про султана зронював недбало: "Той, хто
лежить пiд жiнкою, вже не мужчина". Джихангiр чув i  не  чув.  Одурманений
опiєм, бурмотiв вiршi корану, якi всi були написанi чи то  про  нього,  чи
про Мустафу. "Ви свої блага провели в життi близькiм i  отримали  насолоду
вiд них, а сьогоднi  будете  винагородженi  карою  приниження  за  те,  що
возносилися на землi без права... Адже людина створена для вагань".
   Щойно спам'ятавшись, Джихангiр знову хотiв повернутися в непам'ять i  в
незнання, бо вийти на денне свiтло, де знов одкриється твоя немiч,  бракло
сили й волi. Прагнув зануритися  в  забуття  так  глибоко,  щоб  опинитися
навiть нижче вiд власної свiдомостi, провалитися в прiрву небуття.
   Iнодi переслiдували його видiння, зодягненi  в  машкару  неймовiрностi.
Повертався йому  зiр,  гостро  працювала  свiдомiсть,  бачив  перед  собою
Мустафу, майже з плачем благав його:
   - Скажи, що ти дав менi? Чим причарував?  Чом  так  послужливо  вiдкрив
менi цей шовковий спокiй, у який занурюється мiй дух?
   Усмiшка, як судома, перебiгла по пещеному лицю Мустафи.
   - Я не давав тобi нiчого, крiм чашi шербету. То, може, мiй двiйник.
   - Двiйник? Який двiйник? Я нiкого не знаю, крiм тебе.
   - Ми схожi так, що навiть я не розрiзняю, де я сам, а де мiй двiйник.
   - Навiщо тобi це? - дивувався Джихангiр.
   - У всiх султанiв завжди безлiч двiйникiв. Щоб збити з пуття  людей,  а
може, й саму смерть. Тiльки аллах знає, де справжнiй султан.  Може,  й  ти
нiколи не бачив султана Сулеймана, а тiльки його нiкчемнi повторення.
   Пiсля таких страшних розмов Джихангiр i сам уже не знав, чи то вiн,  чи
хтось iнший. Був i не був. Тут i не тут. Жив i не жив.  Мов  на  пекельнiй
гойдалцi мiж цим свiтом i потойбiчним.
   Коли через багата днiв у коротку хвилину прозрiння знов  побачив  перед
собою Мустафу i спробував заговорити з ним  про  "Мантiг  ат-Тахр"  i  про
загадкове число "тридцять", той засмiявся:
   - А що це таке?
   - Як то? - здивувався Джихангiр.- Ти ж сам розповiдав менi.
   - То не я.
   - А хто ж?
   - Шах-заде Мустафа.
   - Мустафа? Тодi хто ж ти?
   - Я його двiйник. А шах-заде в Аксараї коло  Коньї  готує  вiйсько  для
походу проти кизилбашiв.
   Джихангiр налякало здiйняв руки. Хотiв одгородитися вiд свiту,  щоб  не
знати нiчого, нiчого, поринути в пiтьму сновидiнь,  неземного  блаженства.
Знов вибухали сонця пiд його повiками, вогненнi кулi лопалися  й  металися
темнi тiнi, погрожуючи йому, порожнеча давила на вуха, а тiло скакало  вiд
радостi, що ще iснує. А тодi почав бити барабан, бив довго, жорстоко,  так
нiби заповзявся загнати Джихангiра в землю.
   Хтось пробивався до  його  свiдомостi,  брутально  i  безжально,  морив
голодом, мучив спрагою, не давав заспокiйливих кульок опiю, темно застував
сонце й увесь свiт, уперто повторював: "Султан кличе  вас  до  себе,  ваша
високiсть! Його величнiсть жде вас, мiй шах-заде!  Благословенний  падишах
стурбований!  Опора  свiту  вимагає!   Повелитель   трьох   сторiн   свiту
гнiвається!"
   Джихангiр вирушив, сам не знаючи куди  й  навiщо.  Кудись  його  везли,
давали для заспокоєння те,  що  вимагав,  щось  обiцяли.  Що  мав  знайти,
побачити й спiзнати? Не знайшов нiчого. Не застав. Запiзнився навiки.
   Шах Тахмасп розпочав проти султана вiйну, щоб повернути назад  втраченi
три роки тому землi. Коли в Стамбулi стало вiдомо про  це,  султан  послав
фiрман Мустафi, звелiвши готувати вiйсько в Коньї для вiдсiчi шаховi, поки
прийде з столицi вiн сам. Це був уже дванадцятий похiд,  у  який  збирався
Сулейман. Шiстдесятилiтнiй султан  часто  страждав  ногами,  в  останньому
походi три мiсяцi не мiг нi ходити, нi сидiти на коневi, i тодi його несли
на ношах. Коли ходив у Європу, то  хоч  повертався  того  самого  року,  а
походи в Азiю щоразу розтягувалися на два роки,  бо  дороги  були  далекi,
тяжкi й небезпечнi. Роксолана вмовила султана послати вiйсько  на  чолi  з
Рустемом, а самому лишатися в Стамбулi.
   Рустем дiйшов до Аксарая i став там  на  зиму.  В  поблизькiй  Коньї  з
своїми яничарами i малоазiйськими спахiями стояв Мустафа.  Рустема  султан
призначив сераскером, отже, Мустафа мав  пiдкорятися  головнокомандуючому,
але шах-заде виявив упертiсть,  гiдну  султанського  сина,  i  не  захотiв
уклонятися вчорашньому рабу i джавуру. Рустем досить  спокiйно  поставився
до непокори шах-заде, але тут уже виходило, що Мустафа пiднiмає руку й  на
султана! А що султан далеко, то все окошилося на його зятевi. Гостроязикий
босняк не втерпiв, щоб не сказати про Мустафу: "Хто не  має  сили  вдарити
верблюда, б'є його сiдло".
   Вiн послав фiрман Мустафi про те,  як  i  куди  той  має  йти  з  своїм
вiйськом, але якимсь чином фiрман був  прочитаний  серед  яничарiв,  i  тi
заколотилися: султанський дамат хоче потоптати їхнього улюбленця!  Кричали
про те, що султан уже старий i нiкчемний, трава поросла йому з  кiсток,  з
очей вилiтають мухи, у вухах засiла  погана  овеча  хвороба  -  що  це  за
султан! Ось Мустафа - це справжнiй султан, вiд бога даний,  час  уже,  щоб
Мустафа зайняв трон. Мустафу - султаном!
   До Рустема прискакав переляканий спахiйський ага Шемсi Ахмед, переповiв
усе, що чув у Коньї, але  великий  вiзир  i  тут  не  стривожився,  тiльки
посмiхнувся:
   - Не все  те  горiх,  що  кругле.  -  Знав,  що  жоден  з  шах-заде  не
проголошений спадкоємцем  престолу.  То  чом  би  мав  клопотатися?  А  на
тридцять тисяч яничарiв мав триста  тисяч  спахiїв,  вiрних  султановi  до
смертi, бо не Мустафа давав їм дирлики, а Сулейман. А сказано ж, що сокира
не врубає свого сокирища. I ослiпне той кiт, що з'їдає свiчки в мечетi.
   Ахмед-ага, окрiм свого високого вiйськового становища, був ще,  як  усi
тi, хто намагався стати якомога ближче до Сулейманового трону, поетом. Вiн
походив з тої самої мiсцевостi, що й прославлений  поет  Ахмедi,  i  потай
мрiяв досягнути такого становища, як колись його предок. Ахмедi  в  Амасiї
пiднiс колись великому Тiмуру хвалебну касиду, написану так  вишукано,  що
Повелитель Свiту зробив Ахмедi  своїм  недимом  [70],  в  обов'язки  якого
входило розважати повелителя  дотепними  бесiдами.  Власне,  дотепнiсть  i
позбавила Ахмедi всiх тих високих милостей, яких досягнув  завдяки  своєму
поетичному таланту.  В  лазнi  Тiмуровi  прислужували  два  хлопчики-раби.
"Подобаються тобi?" - спитав Тiмур свого недима. "О повелителю!" - приклав
до грудей руки Ахмедi.  "Чого  вони  вартi,  по-твоєму?"  -  "Один  вартий
Єгипту, а другий - усiх скарбiв свiту! " - вигукнув Ахмедi. "Дорого  ж  ти
цiнуєш моїх рабiв. Тодi чого ж вартий я?" - спитав Тiмур. "Ви, повелителю?
Ви - вiсiмдесят акча". Тiмур мало не задихнувся од  таких  зухвалих  слiв.
"Вiсiмдесят акча? - закричав вiн.- Та в мене мейзар [71] на  стегнах  -  i
той вартий вiсiмдесят акча!"- "Ось я мейзар i оцiнив,-  спокiйно  промовив
Ахмедi.- А ви самi, о падишах, не вартi нiчого".
   Вiд гнiву Тiмура Ахмедi довелося втiкати аж до Едiрне, де його  прийняв
син розбитого  кульгавим  кочовиком  Баязида  Йил-дирима  Сулейман.  Через
пiвтораста рокiв те саме повторилося з Ахмед-агою. Вiн написав  сатиру  на
Рустема-пашу, в якiй висмiював його товсту шкiру, що її не може  прокусити
нiякий гедзь, i коли сатира дiйшла до великого вiзира, то  розлютило  його
не те, що в нiй написано, а те, що спахiйський ага виявився поетом,  тобто
представником того племенi, яке сераскер ненавидiв найбiльше на свiтi. Вiн
заприсягнувся вiдтяти голову Ахмед-азi, щойно той попадеться йому в  руки,
i невдалий  поет  вимушений  був  навiть  в  утечi  повторити  долю  свого
попередника: вiн кинувся в Стамбул до султана Сулеймана.
   Там допросився до  самого  падишаха  i  заявив,  що  яничари  в  таборi
шах-заде i в таборi самого сераскера колотяться мало не  щодня,  називають
своїм султаном Мустафу, бо, мовляв, падишах Сулейман занадто  старий,  щоб
водити вiйсько проти ворогiв. На престол має сiсти законний спадкоємець, з
чим усi згоднi, а  противиться  єдиний  Рустем-паша.  Тому  слiд  великому
вiзиру зняти голову, а старого султана послати  в  Дiмотику  на  спочинок.
Шах-заде Мустафа, замiсть утихомирювати крикунiв, з'являється перед ними в
золотому кафтанi, називає  яничарiв  братами  й  синами,  щедро  обдаровує
золотом iз султанської казни, а сам таємно зноситься  з  шахом  Тахмаспом.
Єдиний Рустем-паша зберiгає вiрнiсть престолу й  кличе  султана,  щоб  той
прийшов i взяв вiйсько в свої руки, поки не пiзно.
   Що старiший чоловiк, то вiн повiльнiший, тiльки не в ненавистi.  Султан
одразу кинувся до Коньї. З  Роксоланою  попрощався  похапцем,  вона  й  не
пробувала затримувати його, вiдчуваючи, що нинi має щось вирiшитися.
   Сулейман узяв з  собою  синiв  Селiма  i  Баязида,  послано  гонцiв  до
Джихангiра, щоб теж прибув до султанського табору. Але  наймолодшого  сина
довго не могли знайти, тодi ще довго везли, i вiн запiзнився,  до  того  ж
був у такому станi, що не розумiв, де вiд i що дiється навколо.
   Султан зупинився на  конак  у  Актепе  коло  города  Ергелi  на  осiннє
рiвнодення. Два тижнi Сулейман вiдпочивав у своєму  величезному  шовковому
шатрi, тодi покликав до себе Мустафу. Весь у золотiй лусцi сидiв на  тронi
в найдальших глибинах намету, роздiленого прозорими  муслiновими  запонами
на кiлька примiщень. Мустафа приїхав на бiлому конi, одягнений був  у  все
бiле, мовби хотiв показати чистоту своїх намiрiв i незацiкавленiсть у  тiй
метушнявi, яка вiдбувається довкола  трону.  Збираючись  до  султана,  мив
руки. Впав у нього перстень з зеленим дiамантом i не втонув -  лишився  на
поверхнi. Шах-заде зрозумiв, що це йому знак: щастя його досягло  найвищої
точки, i тепер може настати падiння.
   Але коли вже їхав, закаркала назустрiч ворона, i сидiла вона на схiд од
нього - знак, що твої бажання сповняться.
   Тому спокiйно увiйшов у султанське шатро,  сам,  без  супроводу,  бо  й
султан ждав його без нiкого, щоб поговорити, як батько  з  сином.  Мустафа
виступав  гордовито,  поважно,  високий,  крутоплечий,  величний,  пройшов
передпокiй, де не було жодної живої душi, вiдгорнув завiсу.  Плутаючись  у
м'якiй пiдступнiй тканинi, ступнув у глибину намету, став здивований, бо й
тут  не  було  нiкого,  тiльки  зiвсiбiч  звисали  муслiновi  завiси,  мов
примарливi сiтi, в якi мала вловитися чиясь заблукана душа. I поки Мустафа
стояв i дивувався, з-пiд нагромаджень i складок м'яких прозорих тканин,  з
найтемнiших закуткiв кинулися на нього величезнi чорнi дiльсiзи.  Шах-заде
миттю оголив шаблю, махнув нею, вiдганяючи нiмих шайтанiв,  струснув  двох
чи трьох з плечей. Лише тодi в глибинах шатра за двома чи трьома прозорими
завiсами помiтив султана, що сяяв тьмавим золотом,  застиглий  у  безруху,
мовби вмерлий.
   - Батьку, султане, поможiть! - гукнув Мустафа,  може,  вперше  в  життi
звертаючись з проханням, та й не до когось, а до  чоловiка,  смертi  якого
ждав мало не вiд свого народження, якого зневажав i не любив.- Ваша вел...
   Готовий був кинутися пiд захист султанської руки,  впасти  до  пiднiжжя
трону, на якому так часто бачив себе вже й не в мареннях, а  наяву,  та  в
цей  час  ззаду,  з-поза  спин  велетенських  султанських   тiлохранителiв
пiдкрався  до  Мустафи  придворний  вельможа  Зал  Мухаммед-паша,  вправно
накинув шах-заде на шию тонкий шовковий шнурок,  щосили  стягнув  його,  i
султанський син упав на килими.
   Сулейман не зворухнувся. Дивився, як загортали тiло Мустафи в килим, як
виносили з  шатра.  Тодi  звелiв  покликати  вiзирiв,  великого  муфтiя  i
великого  нiшанджiю.  Сказав  писати  фiрман  про   спадкоємця   престолу.
Спадкоємцем проголошувався найстарший син султанський шах-заде Селiм.
   У справi вибору спадкоємця Сулейман не мав з ким радитися. Хасекi  була
далеко, та вiн i так знав  її  думку:  схилялася  серцем  до  Баязида,  бо
нагадував їй самого султана, єдиного чоловiка, якого мала любити.  Власне,
вибирати й не мав з кого. Було  п'ять  синiв,  зосталося  два.  За  Селiма
промовляло старшинство.  Окрiм  того,  в  ньому  в  необхiдна  поважнiсть,
сказати  б,  султанська  обважнiлiсть,  Баязид  занадто  легкий,   меткий,
здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжнiй воїн  i  зовнi
навiть схожий на свого батька в молодостi, але  не  успадкував  у  султана
глибоко захованої непорушностi, здатностi до впертого думання. Хто не вмiє
сидiти на мiсцi - не вмiє думати. Мудрiсть  -  у  непорушностi,  у  вмiннi
зосередитися. Вiн, Сулейман, умiв це робити навiть у  походах.  Баязид  не
здатен до цього, навiть коли затримується на якийсь час на  одному  мiсцi.
Все в нього врозкид: думки, настрої, зацiкавлення. Навiть гарем  свiй  вiн
якось примудряється розкидати так, що частина одалiсок  завжди  опиняється
там, де вiн виринає: то в Стамбулi, то в Брусi,  то  в  Коньї.  Вже  встиг
сплодити чотирьох синiв з своїми жонами, жде, здається, п'ятого  в  Брусi.
Навiть у цьому мовби схожий  з  султаном,  але  водночас  i  одмiнний,  бо
Сулейман тримав свiй гарем (допоки тримав)  у  непорушностi  й  царственiй
неторканностi, як i належить для двору падишаха, а цей розвозить  по  всiй
iмперiї.
   Селiм не такий. Щоправда, не переймається  державними  справами,  згаює
час у ловах та пиятиках, пропадає в гаремi, знай вкладаючи  свiй  виноград
до кошикiв улюблениць, але зате завжди на мiсцi, не метається,  знаєш,  де
його знайти, є в ньому внутрiшня  непорушнiсть,  така  мила  Сулеймановому
серцю,  ще  ж  милiша  зовнiшнiсть  Селiмова,  який  мовби  повторив  свою
неповторну матiр лицем, волоссям, слiпучiстю шкiри.
   А  спадкоємцями  володарi  завжди  проголошували  тих,  хто  наймилiший
їхньому серцю. Так Чiнгiсхан назвав  своїм  наступником  Угедея,  Тiмур  -
Улугбека.
   Вiйсько довiдалося про смерть Мустафи ще тої самої ночi.  Крик  i  зойк
стояв  над  табором  до  ранку.  Яничари  кричали,  що  все  це   пiдступи
султанського зятя, i домагалися в султана Рустемової голови. Рустем i  тут
зостався вiрний своєму похмурому гумору. "Миша, народжена в  млинi,  грому
не боїться",- спльовуючи собi пiд ноги, посмiявся вiв на диванi.
   Сулейман надто добре знав своїх  яничарiв,  щоб  не  вдовольнити  їхнiх
вимагань.  Все  життя  супроводжували  вони  його,  були  найвiрнiшi,  але
водночас i найнепокiрливiшi, завжди невдоволенi, завжди чогось вимагали, i
вiн давав їм щоразу не  те,  чого  хотiли,  щоразу  обдурюючи,  але  вмiло
вдовольняючи найбiльших крикунiв то ласкою,  то  пiдкупом,  то  обiцянкою.
Обдурив i цього разу. На диванi вiдiбрав державну печать  у  Рустема-пашi,
звелiв йому негайно повертатися до  Стамбула,  а  великим  вiзиром  назвав
хитрого Ахмеда-пашу, хоч усi думали, що вже цього разу печать опиниться за
пазухою в Мехмеда Соколлу, який стiльки рокiв  догоджав  шах-заде  Селiму.
Але султан розумiв, що вiйсько не прийме  взамiн  шорсткого  Рустема-пашi,
може, ще брутальнiшого Соколлу. Вони могли  вдовольнитися  лише  чоловiком
м'яким, а саме такий був Ахмед-паша.
   Пiсля цього султан пiшов у Халеб, де мав намiр провести зиму, щоб  рано
повеснi  вдарити  на  шаха  кизилбашiв.  Сини  Селiм,  Баязид  i  немiчний
Джихангiр їхали слiдом за султаном. З Амасiї вивезено гарем Мустафи i саму
Махiдевран, вони мандрували два мiсяцi до  Бруси,  де  кизляр-ага  Iбрагiм
задушив єдиного сина Мустафи семирiчного Мехмеда. Колишня Володарка  Вiку,
Весняна Троянда Махiдевран ще дванадцять рокiв оплакувала  сина  й  онука,
жила всiма забута, мало не жебруючи, зате все  ж  дiждалася  смертi  своєї
суперницi й ворогинi i цим мала вдовольнитися.
   Роксолану ж згодом звинуватять у смертi Мустафи  тi,  хто  був  занадто
далеко вiд тих подiй, хоч  керуватимуться  у  своїх  звинуваченнях  тiльки
здогадами та вигадками, звалюючи на худенькi плечi цiєї згорьованої  жiнки
ще й тягар смертi сина чужого, так нiби не заламувалася й  не  зламувалася
вона вiд смертей синiв власних.
   Степами йтиму, як голубка густиму.

   ДЖИХАНГIР

   Вузькоплечий, як птах, безсилий i безрадний, виявляв дивну ворожiсть до
людей i до речей. Не терпiв коло себе  нiчого,  крiм  килима  на  пiдлозi,
навiть подушки викидав геть, метався, горiв, падав у непам'ять, повертався
до свiдомостi лиш на короткий час, але нiчого не розумiв, не хотiв  знати,
не чув, не лякався навiть грiзного iменi султанового. Що йому султан? Йому
сказали, що Мустафа вбитий. Вiн не -повiрив, тодi забув про Мустафу,  коли
ж згадав, то засмiявся вiд власної мудростi. Бо хiба ж  не  говорило  йому
передчуття, що найстарший брат  буде  вбитий?  Про  це  сказано  навiть  у
коранi: "А бути йому вбитим! Як вiн передбачив! А бути йому вбитим! Як вiн
передбачив!  Тодi  вiн  подивився!  Тодi  спохмурнiв  i  насупився!   Тодi
вiдвернувся i возвеличився!"
   Все записано в книзi книг. I про нього, Джихангiра, так само. I  вб'ють
його, бо не жорстокий, а ще тому, що сам - не вбивця. Тужу за тобою, брате
мiй, Мустафа. Був ти добрий менi, любов твоя для мене  перевищувала  любов
жiночу. Якщо бездонна пустка приховується пiд усiм, то чим же є життя,  як
не розпачем? Коли  немає  нiяких  святих  уз,  що  з'єднують  людей,  коли
поколiння за поколiнням щезає, мов листя в пущах, коли людина  зникає,  як
спiв птаха у лiсi, як корабель у морi, як  вихор  у  пустелi,  коли  вiчне
забуття чигає на свою здобич, то навiщо жити?
   Щастя не є  людською  прикметою,  тому  глибоко-глибоко,  в  найдальших
закутках цього щастя неодмiнно живуть розпач i  страх  перед  нiчим.  Тому
глухий неспокiй жив у його душi ще змалку, нiщо не подобалося, нi на  чому
не мiг зосередитися, зненацька накочувалася дика туга, i вiн,  знемагаючи,
метався туди й сюди... Якiсь дивнi видiння майорiли  перед  очима,  срiбло
дзвенiло в душi, тодi наповзала туди густа нетеч, тодi...  Кольори  пливли
крiзь нього,  крiзь  барвистi  вiкна  Топкапи.  Синє,  зелене,  найчастiше
червоне, як сiк граната, як кров, як барва життя. Тепло i захват.  Бiль  i
пожежi в душi. Може, горiло в ньому все не допалене султанами? I коли  дав
йому Мустафа вiд доброти великої зеленкуватих  кульок  забуття,  Джихангiр
упiзнав стан, в якому опинився, мов у знайомiм домi, де жив давно,  тiльки
не знав, що живе там. I завжди чув там веселу пiсеньку: дем демi - хайдер,
сахiбi - календер, мюккiре - некiр [72]. Не знав тiльки,  що  таке  "дем",
хоч i чув, що навiть сам падишах вживає його для  звеселення  духу.  "Дем"
[73]сумно-зелений, як свiт iсламу. Напружена барва.  Велетенськi  рiвнини,
могутнi гори, палаючi небеса, блискавицi, бурi всесвiтнi.  А  що  чоловiк?
Бездонними ночами мчать його вогненнi конi. А куди?  В  країну  срiблястих
хмар, тонконогих скакунiв i тонкостанних дiв? А пил на дорогах - до  неба.
На яких дорогах вiн загубив себе? В якiм маячiннi загубив i згубив?  I  де
його улюблений брат Мустафа, який має дати йому пучку дему, щоб  усерединi
все гуло й горiло, i земля тодi теж загуде,  як  орган  грецький.  I  тодi
жорстокi синi звiрi, якi терзають його серце,  стануть  рожевими,  i  весь
свiт сповниться тонами рожево-прозорими, тепло-жовтими, м'яко-зеленими...
   У Тiмура був улюблений син Джихангiр. Помер молодим. Чи всi  Джихангiри
мають умирати молодими? I вб'ють його, бо не жорстокий, бо  не  жорстокий,
бо... Все довкола - зло. Перемогти його  несила.  Нiхто  не  може  змiнити
своєї долi. Чоловiк нiчого не знає. Живе в порожнечi. Накинуть тобi на шию
чорний шнурок, не ширший за лезо ножа. Слава й пiтьма  -  все  сплелося  в
химерних  бганках  османських   тюрбанiв.   Слава   виблискує   коштовними
самоцвiтами, а  пiтьма  ховається  в  безлiчi  складок,  виповзає  з  них,
наповзає, як пекельний дим. Колись сидiв вiн у золотiй  колисцi  й  грався
золотими яблуками, а тепер топтали душу конi. Дикi  конi,  дикi  конi,  не
грайтесь душею, о не грайтесь! Далга, амма гечйорсун! [74]  I  знов  птахи
лiтали в ньому, i шумiли вiтри насолоди в його невагомому  тiлi.  В  станi
одурманення вже нiчого не помiчав, бачив тiльки власнi руки в  безупинному
русi. Дивувався, чому їх так багато i чому вони весь час  рухаються.  Руки
здiймалися, ламались, кричали й плакали.  Це  було  нестерпно.  Якби  став
султаном, звелiв би пообрубувати всiм руки й  ноги.  Ноги,  щоб  до  нього
нiхто бiльше не прийшов. А то прийшли i сказали,  що  султан  Сулейман  не
дозволив давати Джихангiру нi крихти дему. Джихангiр  тихо  засмiявся.  Що
йому султан? Туди, де вiн був, уже не проникнуть нiякi султани. I  сказано
тиранам: "Спожийте те, що ви придбали". "I вранцi  спiткала  їх  кара,  що
стверджена". Проказував чи тiльки хотiв проказувати, а насправдi тiльки  в
думцi кволо перебирав вiршi корану, так само як  перебирав  пальцями  нiг.
Взуття мав з такого  тонкого  сап'яну,  що  видно  було  крiзь  шкiру,  як
ворушить пальцями нiг. Взуття таке саме, як у Мустафи. I  халат  на  ньому
теж з таких самих бруських шовкiв, i шаровари, й тюрбан.
   I тодi прийшов до нього сам  Мустафа.  Сiв  коло  узголiв'я,  задумливо
дивився в простiр, був величний i неприступний.
   - Це ти? - поспитав Джихангiр.
   - Я,вiдповiв Мустафа.
   - Але ж тебе вбито?
   - Вбили не мене - iншого Мустафу.
   - Звiдки знаєш, що вбили не тебе, а iншого?
   - Цього незмога пояснити. Знання дається вiд народження.
   - Як це прекрасно! - прошепотiв  Джихангiр.  А  Мустафа  вiдповiв  йому
рядками з корану:
   - "Губить нас тiльки час".
   - А ненависть? - спитав Джихангiр.
   - Що ненависть? Любов дужче за  неї  стократ.  Ось  я  полюбив  тебе  i
прийшов, щоб допомогти.
   - I ти поможеш?
   - Поможу.
   I дав Джихангiровi дему.  I  шовкова  тиша  обступила  його  звiдусiль,
наповнила йому душу, i аромати забуття заволодiли ним, вiн був нiби ангел,
не розбирав, де живе, а де мертве, i Мустафу бачив  чи  й  не  бачив,  той
вiдпливав вiд нього, зникав нечутно, м'яко, тихо й повiльно, поки  й  щез.
Лишилося iм'я. Але що iм'я?  Навiть  воно  розтануло  з  димом.  Тiльки  в
невидимому - найвищий ступiнь реальностi.
   I ще безлiч разiв приходив до Джихангiра Мустафа, сiдав коло  нього,  i
вони цiлими годинами вели неквапливi  бесiди.  Приставленi  султаном  люди
метушилися довкола, прислухалися до голосiв, що лунали  нiзвiдки,  але  не
бачили Мустафи, не володiли  даром  проникнення  в  невидимiсть.  Нещаснi,
жалюгiднi люди!
   Вiдходячи, Мустафа щоразу подавав на прощання Джихангi-ру  свою  сильну
бiлу руку i непомiтно  вкладав  недужому  в  долоню  галька  кульок  дему.
"Пам'ятай мою любов до тебе, брате",-  казав  тихо.  Джихангiр  плакав  од
розчуленостi, так на  сльозах  i  запливав  у  свiт,  де  червоними  снами
розцвiтали маки,  палали  бахромчатими  вогнями  в  солодко-обезвладнюючих
мареннях, по-слушливо вiдкривали перед Джихангiром  безмiри  безодень,  де
клубочiли ядучi випари небуття, а над ними розлунював роззухва-лений  спiв
бюль-бюля.
   Вже не повертався до свiдомостi.
   Султанськi прибiчнi лiкарi були безсилi. Все в Джихангiрi отруєне. Якби
змога замiнити його кров i його тiло, тодi хiба повернувся б до життя.  Не
шах-заде, а тiльки його душа. Сулейман тяжко мовчав. Нiхто не може змiнити
даного аллахом. "Нема зернятка на землi, яке б не було  записане  в  книзi
очевидностi". Тiла вiддаємо землi. Душу забирає аллах.
   Тепер для Джихангiра не було зупинки. Мiсячне сяйво  мертво  лилося  на
його путi, плоскогiр'я, потоки, рiки, камiння, бiлий порох,-  i  вiн,  мов
вiчний паломник, бо все говорило про вiчнiсть, так нiби на землi  не  було
смертi.
   А тодi з найглибших надр землi зринуло потрясiння,  i  дрож  став  бити
знищене тiло Джихангiра, дрож вiд страху перед неви-значеним, що наповзало
на  нього  iз  склубоченої  пiтьми,  з  хаосу,  з  жаху.   Вiн   спробував
вiдмахуватися вiд того жаху, замiрився, здiйняв ламливi, як у його матерi,
руки - i так умер.
   Як десять рокiв тому Мехмеда, Джихангiра покладено в посудину з  медом,
i Сулейман звелiв везти синове тiло до  Стамбула,  щоб  поховати  поряд  з
братом коло мечетi Шах-заде.
   Довго  думав,  кого  послати  супроводжувати  тiло  Джихангiра.  Врештi
сказав: "Хай їде Баязид". Сподiвався бодай  цим  поменшити  горе  султаншi
Хасекi, якiй судилося оплакувати вже третього свого сина. Послав їй листа,
сповненого чулостi й гiркого болю, але не безсонними гонцями,  а  разом  з
Баязидом. Щоб не поспiшати з лихою вiстю, а привезти її  водночас  з  його
султанським утiшанням.
   А сам сподiвався втiшитись у перемозi над ворогом.
   Вiн вторгся в землi шаха Тахмаспа, нищачи все на своїй путi, Повелитель
Вiку,  кара  i  меч  трьох  сторiн  свiту.  Його  страхiтливе  вiйсько  не
зустрiчало нiякого опору, бо хитрий шах мерщiй заховався  за  свої  високi
гори, тодi дика, слiпа сила вдарила на простий люд, на  тих,  хто  жив  на
своїй землi тисячi рокiв, розводячи сади, будуючи храми i пишучи  книги,на
вiрменiв, азербайджанцiв,. грузинiв - i кривава iмла затулила сонце.
   Схований  у  неприступному  гiрському  монастирi,  вiрменський  хронiст
Ованес Царецi писав про прихiд султана-хондкара в його  рiдну  землю:  "Я,
грiшний Ованес, бачив цi гiркi днi своїми  очима.  О,  душо  моя!  Скiльки
людей вмерло вiд мечiв, вiд гармат i рушниць, вiд  голоду,  вiд  боязнi  й
дрожу. Деяких убивали мечами, деяким вiдрiзали руки,  носи,  вуха,  бо  їм
нiкуди було сховатися, i люди країни  розбрелися  в  рiзнi  боки,  а  iншi
вночi, пойнятi жахом, переляком i трепетом, згорьованi  серцем,  у  гiрких
сльозах, зiтхаючи, вiдривалися  одне  вiд  одного,  i  рiднi  й  любимi  з
жалiбними стогонами, а решта втiкала, i країна стала  безлюдною  на  цiлий
рiк, i все те сталося  з  нами  через  нашi  грiхи,  i  вимушенi  ми  були
змандрувати на чужину, i стали жалюгiдними i згорьованими".
   А  Сулейманiв  дiєписець  Печевi,  вихваляючи  перемоги  падишаха   над
невiрними i кизилбашами,  перелiчує  здобич,  особливо  смакуючи  тим,  що
"дiсталися османським  воїнам  також  юнаки-коханцi,  якi  мали  тiло,  як
срiбло, молодi й нiжнi дiвчата з трояндовими лицями, незрiвняннi й чудеснi
невiсти, кiлькiсть яких перо нездатне висловити. Не було  жодного  намету,
де число коханцiв i коханок налiчувало менше трьох, а тим, що  мали  понад
п'ять i десять, не було й лiку".
   Зруйнованi були древнi вiрменськi мiста Єреван i Нахiчевань, зрiвняна з
землею тисячолiтня Гянджа, дика лавина посунула двома потоками -  один  на
Грузiю, другий на Курдистап. Сулейман мовби  хотiв  жорстокiстю  заглушити
сум'яття в похмурiй своїй  душi,  викликане  смертями  двох  своїх  синiв,
найстаршого i наймолодшого, бо тi смертi  звузили  його  власне  життя  до
тоненького струмочка, який ледь жебонiв серед нагромаджень часу  i  щомитi
загрожував перерватися. Не жалко йому було нi вбитих ворогiв,  нi  власних
воїнiв, що гинули не так у битвах, як од виснаження, вiд холоду й  голоду,
вiн небезпек тяжкої путi й суворих  країв,  у  якi  заглиблювався  султан.
Непотрiбнi люди мають бути знищенi. Коли  при  цьому  загине  якесь  число
воїнiв - така воля аллаха. Хто загинув - теж не потрiбен. Бо коли вмирають
навiть сини падишаха, то чому не мають вмирати простi люди, якi заповнюють
такi манливi для нього простори. Найпорожнiший, на перший погляд,  простiр
завжди виявляється заповненим, i  доводиться  його  завойовувати,  платячи
кров'ю воїнiв i власним терпiнням. Колись вiн вiрив,  що  простiр  вимагає
терплячостi й терпiння ще бiльшого, нiж вимагає час. Бо час долається  сам
собою, вiн тече, як рiка, обтiкає тебе, мов  вода  камiнь,  без  уваги  на
тебе, а простiр можна покорити, лише вирушаючи щоразу в походи.
   Але тепер, коли старий Сулейман  зрозумiв  нарештi,  що  йому  потрiбен
тiльки час, то побачив, що здобути його вже пiде не зможе: нi  завоює,  нi
купить, нi вiднiме, нi вкраде.
   З цим гiрким усвiдоленням безсилля повернеться. вiн через три  роки  до
Стамбула, щоб уже бiльше не вирушати в походи до  смертi  своєї  улюбленої
Хасекi, а коли нарештi вирушить, то у власну смерть.

   БАЯЗИД

   Один  їхав  по  землi,  другий  плив  над  землею  в  океанi  холодного
бурштинового свiтла, i днi; стелилася перед ними,  мов  безберега,  хистка
пустеля, то збрижена мертвими горбами, то перегороджена кам'яними  пасмами
гiр, а то несподiвано оздоблена зеленими оазами мiст, оточених  садами,  в
дзюркотiннi й райському хлюпостаннi пречистих  джерельних  вод.  Так  нiби
справдi здiйснювалася обiтниця про те, що праведнi будуть введенi в  сади,
де течуть рiки, де вiчний затiнок, чистi гурiї i благосклоннiсть господа.
   Тодi той, хто їхав по землi, давав знак утомленим носiям, вони спускали
на землю тяжкi бiлi ношi, вкритi бiлим  килимом  i  коштовними  перлистими
шалями, i на кiлька днiв наставав спочинок для живих i для мертвого.
   Баязид перепроваджував до Стамбула тiло вмерлого Джихангiра.
   Султан велiв одвезти. Баязид вирiшив нести на  руках.  Бiльше  шани  до
небiжчика i повiльнiше просування до мiсця вiчного братового вспокоєння. В
столицi їхня мати, вона жде всiх синiв живими, отож з  мертвим  до  матерi
треба йти якомога повiльнiше. Якби й не дiйти туди  нiколи,  Баязид  охоче
пристав би й на це. Несли бiлi ношi з тiлом Джихангiра тяжко  й  повiльно,
часто змiнювали носiїв, прикликаючи їх з людських поселень,  якi  були  на
їхньому шляху, iз стоянок юрюкiв, беручи людей на помiч навiть з купецьких
караванiв, бо ж умер син великого султана Сулеймана.
   Днi, тижнi, мiсяцi. Повiльне просування,  тривалi  зупинки,  вiдпочинок
для людей i коней, лови в горах, небезпечнi виправи на ведмедiв i  пантер,
дика гонитва за оленями i газелями. В такi днi  Баязид  забував  про  тiло
Джихангiра, зоставлене десь у ханi або в  караван-сараї,  вглиблювався  iз
своїм супроводом у дикi гори або й розлеглi рiвнини далi  й  далi,  тiльки
кiнська грива серед очима, гостро нашорошенi кiнськi вуха, стукiт копит  -
туп-туп-туп - далi, далi, пил дорiг, холод i спека, вiтер i дощ,  кiнський
пiт i пiт людський, мiцний запах молодих немитих тiл,  млость  вiд  свiжої
кровi вбитих звiрiв, насолода вiд убивання, смакування смертями тварин, бо
ж ти сам зоставався безсмертний, поки володiв життям i смертю цих дорiг.
   Занурювався в розбурхане море  анатолiйських  племен  кочовикiв-юрюкiв,
дивуючись їхнiй численностi й рiзноманiтностi,, од  якої  рябiло  в  очах.
Калач, кангли, кайї, баят, алкаєвлi, язир, дудурга, афшар, кизик, бейдiлi,
каргин, байiндир, печенiг, чавун-дур,  бюгдюз,  каник,  ще  далi  -  тава,
чапнi, салор, караєвлi - безземельнi,  бездомнi  люди,  яким  заборонялося
зупинятися довше, як на три днi, займати ущелини й гiрськi проходи, їздити
верхи, оперiзуватися мечем,  мати  вогнепальну  зброю,  їх  переслiдували,
примушували працювати  в  рудниках,  на  спорудженнi  святинь  Стамбула  й
Едiрне, на будуваннi й лагодженнi укрiплень. Юрюк завжди вважався дармовою
робочою силою, його навiть не  годували,  бо  повинен  був  брати  власних
харчiв на пiвроку, лиш  iнодi  видiляли  їм  по  двi  перепiчки  на  день.
Непокiрних убивали, великий муфтiй давав  фетви,  якi  дозволяли  вбивства
юрюкiв так само, як i невiрних, не вважалося богоугодним дiлом на цiм i на
тiм свiтi. Вождiв збунтованих племен засилали на острови, де вони  вмирали
вiд туги за вiльними степами, верблюдами, кiньми, вiвцями.
   Вiчно голоднi, юрюки охоче йшли з султаном па пiдбiй  свiту,  бо  перед
смертю хоч наїдалися. Тодi знов певерталися в свої кам'янi пустелi,  iнодi
несучи в  шкiряних  хурджинах  награбоване  золото,  частiше  з  порожнiми
руками, i знов перемiрювали безконечнi шляхи, ковтаючи  бiлий  пил  дорiг,
який стояв над ними вже цiлi тисячолiття. Вони  вийшли  з  бiлих  пустель,
яких нiколи не могли забути, i смерть для них назавжди  залишилася  бiлою,
як далекi пустелi їхнього минулого. Була смерть на бiлих дорогах, мов  отi
сумнi ношi з  останками  шах-заде  Джихангiра,  якi  з  мовчазною  шанобою
передавав один юрюцький оджак [75] другому, одне плем'я - iншому.
   Стародавнi вiвчарнi, рештки кам'яних загонiв,  колючi  чагарi,  корiння
спечених сонцем трав, розтрiскане камiння  -  i  над  усiм  вiтри,  що  не
втихають тут, мабуть вiд дня сотворiння свiту.
   Для Баязида напинали шатро, але шах-заде хотiв поглянути на житло юрюка
i осiлого селянина.
   Знiженi, майже зжiноченi  стамбульськi  сановники,  якi  супроводжували
шах-заде, запобiгливо сповнюючи всi  його  забаганки,  гидливо  зупинялися
перед брудними купами з саману, не наважувалися навiть зазирнути в  отвiр,
звiдки бив гострий запах тварин або ж смердючий  кiзяковий  дим.  Бризкали
бальзамами, вiдвертали носи,  невдоволено  перешiптувалися.  А  Баязид  не
лякався нiчого, поринав у пiтьму цього первiсного житла,  слухав  гостинне
вiтання господаря, мова якого,  здавалося,  не  мала  нiчого  спiльного  з
стамбульською, зберiгала ще первiсну свою  незайманiсть  i  грубiсть,  при
якiй слова наштовхуються одне на одне, мов камiння в гiрському потоцi,  не
втратила ще своєї жорстокої повiльностi, яка так пасувала  до  цих  мiцних
кiстлявих  людей,  незграбних,  неоковирних,  але   надiйних,   як   їхнiй
примiтивний побут. Тут не було нiчого зайвого. Халупа з  саману.  Внизу  -
люди i кози, вгорi - комiрчина  для  припасiв.  Два  отвори.  Один  слугує
дверима,  другий  -  вiкном.  Вогнище  посерединi,  дим  може  виходити  в
будь-який отвiр, може  лишатися  всерединi  -  так  теплiше.  На  землянiй
долiвцi солом'яна мата, пiд стiною на дерев'янiм полу  вовнянi  матраци  i
ватянi  ковдри,  нефарбована  дерев'яна  скриня,  кiлька  мiдних  посудин,
кам'яний кухоль для води  -  ось  i  весь  набуток.  А  що  треба  людинi?
Пiдтримувати вогонь у вогнищi, мати воду й нiчлiг, затишок i прихисток,  о
аллах!
   Кладовища поряд, їх видко  вiд  кожної  халупи,-  мов  нагадування  про
неминучiсть. Каменi, поставленi в головах i в ногах  небiжчикiв,  стерлися
вiд негоди - це чи свiдчення марноти марнот, чи байдужiсть перед долею, чи
великий спокiй життя, яке вивiряв i  вимiрює  свою  силу  єдиною  мiрою  -
смертю?
   Смуток тут починається  вiд  дня  народження.  Може,  тому  так  багато
чорного в одязi, i  лиш  червоне,  мов  удари  кровi,  пробивається  крiзь
суцiльну чорноту i цвiте вiчним цвiтом життя й  нескореностi.  Ритм  життя
визначається тут змiнами пiр року, погодою, стихiями, вiдлiк часу ведеться
вiд одної подiї до другої:
   лавина, розлив рiки, загибель скота, укус  змiї,  напад  грабiжникiв  i
вiйна, вiйна, вiйна.
   На сонце тут не  дивляться,  бо  воно  заслiплює,  пече,  палить,  зате
люблять  мiсяць  i  його  срiблисте  прохолодне  сяйво,  живуть  пiд  ним,
зiтхають, складають пiснi, моляться. Як мало треба людинi, щоб жити, i  як
безмежно багато треба для цiлого життя! Живуть тут пiд мiсяцем  i  вiтром,
серед овець, самотностi й нужди такої, перед якою безсила людська уява.
   У своїх безладних мандрах i метушнявi Баязид натрапляв  i  на  стiйбища
юрюкiв. Йому назустрiч виїздили старiйшини племен -  iхтiяри,  вклонялися,
пiдносили чашi з верблюдячим молоком. I кожне плем'я мало свiй одяг,  свою
мову, навiть чашi неоднаковi - то дерев'янi, то з  коштовного  металу,  то
череп'янi, то видовбанi з каменя. Дивно, як могли  Османи  об'єднати  всiх
цих людей, усi цi землi, звичаї й звички? Баязид  ще  мiг  зрозумiти  силу
меча, яким завойовують землi. Але що втримує їх, яка  сила?  Єднiсть,  про
яку вперто говорить султан, а за ним повторюють iмами? Але  ж  хiба  можна
єднiсть плутати  з  одноманiтнiстю,  на  яку  людська  природа  нiколи  не
пристане? Коли й було тут щось справдi однакове, то це убогiсть i нужда.
   I житла юрюкiв, здається, схожi були саме завдяки їхнiй  убогостi.  Три
стовпи, на них натягнуто рiдку чорну  попону  з  козячої  шерстi.  Тканина
сягає землi тiльки з двох сторiн - з пiвдня й заходу. З пiвночi  й  сходу,
замiсть стiн, невисока загорожа з циновок, покрiвля пiднята  й  вiдтягнута
довгими вiрьовками, закрiпленими вiддаля за камiння. Циновками встелено  й
долiвку, залишено незакритий шматок для вогнища. Глинянi глеки  для  води,
мiдний таганок, коло входу попони, збруя для вiслюкiв  або  верблюдiв,  за
наметом купка сухого верблюдячого кiзяка для палива.
   I так усе життя, столiття, тисячi рокiв, усю  iсторiю!  Чи  можна  таке
бодай уявити? А люди мають жити.
   Найдивнiше для Баязида було, що люди цi не зачерствiли душею,  не  мали
злоби, вiдзначалися добродушнiстю, вражали до слiз  своєю  гостиннiстю,  а
наївнiстю перевищували, мабуть, i дiтей.  Самi  ж  i  смiялися  над  своєю
наївнiстю, переповiдаючи султанському синовi химернi пригоди кочовикiв. Як
iшли два юрюки, а назустрiч вельможа з самого Стамбула. Вклонився їм  -  i
поїхав собi. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився  менi,  той  -
менi. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефендi? Той каже:  забув.  Тодi
кинулися до кадi. Суддя вислухав їх, подумав, сказав:
   хто з вас дурнiший, тому й уклонився.
   Або йшли якось два юрюки i знайшли кавун. Стали думати, що  воно  таке.
Вирiшили: пташине яйце. Покотили його  поперед  себе,  кавун  ударився  об
дерево, за яким  сидiв  заєць,  i  розбився.  Заєць  вiд  страху  дременув
навтьоки. Юрюки вигукнули: "Ах, коли б знали, що в тiм яйцi заєць, то самi
б його розбили!"
   Баязидовi показали колодязь, з якого Ходжа Насреддiн витягав мiсяць  i,
не витягнувши, заповiдав вичерпувати воду, поки у вiдрi  в  когось  все  ж
опиниться небесне свiтило. Так юрюки й досi черпають звiдти воду для своїх
овець та верблюдiв.
   Нiчого не здобуваючи, крiм найпростiших засобiв для пiдтримання  життя,
юрюки водночас i не розгублювали нiчого  з  того,  що  мали,  жили  мiцною
пам'яттю, передавали  з  поколiння  в  поколiння  тяжко  здобутий  досвiд,
призбирували по крихтi мудрiсть, якою пишалися не менше, нiж своєю волею.
   Iхтiяри племенi караєвлi - чорнодомних, мабуть, найбiднiшого з  бачених
Баязидом, погладжуючи сивi бороди, розповiдали шах-заде  про  юрюка,  який
перевершив усiх вельмож Стамбула. Зiбрав,  мовляв,  їх  султан  i  загадав
загадку: в двадцять - тигр, у тридцять -  лев,  у  сiмдесят  -  корова,  у
вiсiмдесят - курка, а в дев'яносто - яйце. Нiхто не мiг вiдгадати. А  юрюк
з-пiд Коньї, почувши про султанську загадку, приїхав до Стамбула, з'явився
в палац до падишаха i  пояснив,  що  його  величнiсть  султан,  зображаючи
перебiг людського життя, натякає на свої старощi. Султан обiйняв  юрюка  i
зробив його великим вiзиром.
   Баязид не без затаєної думки переповiв iхтiярам хадiс  пророка.  Спитав
пророк правовiрних ось так, як спитав би вiн їх: як ви будете  вести  себе
тодi, коли емiр буде як лев, суддя як облiз-лий вовк, купець як  гарчливий
пес, а правовiрний мiж ними як налякана вiвця в  отарi,  що  не  знаходить
собi нiде притулку? Що має робити вiвця мiж левом, вовком i псом?
   Iхтiяри мовчали. Тодi  прикликали  бiдного  чабана,  сказали  йому  про
Баязида i спитали, що б вiн мiг повiдати султанському синовi. У чабана  не
було з собою нiякого майна, опрiч герлиги. Вiн притиснув її  до  грудей  i
заспiвав: "Ох герлиго, герлиго, сумно нам з тобою.  Сорок  трав  i  квiтiв
зiрвав я по горах, я шукав медоноснi квiти, на якi сiдають бджоли, я шукав
трави, з яких Лукман [76] Хекiм виготовляв  цiлющi  лiки.  Я  хотiв  тебе,
овечко, нагодувати, як невiсту, я так трудився - а що заробив? Не овець, а
вошей".
   Тодi iхтiяри спитали шах-заде, чи  вiдомо  йому,  що  османцi  вважають
найгiршим мiж людьми,  плодами  й  тваринами.  Юрюк,  ярiк  i  каз,  тобто
кочовика, сливу й гусака.
   Баязид посмiявся й сказав, що саме про це вiн i веде мову. Хiба  правда
на цiм свiтi неминуче має злидувати? Навiть верблюд смердить i реве,  коли
його довго не годують i не поять.
   Iхтiяри мудро погладжували бороди. Цей шах-заде справдi  не  схожий  на
всiх тих, хто будь-коли забивався у цi  забутi  аллахом  землi  з  пишного
Стамбула. Вiн не прагне, щоб його боялися й ненавидiли, вiн хоче, щоб його
любили. Але вiн син володаря i сам колись може стати володарем, отож добре
знає, що верблюда, коли вiн реве або не слухається, б'ють завжди  по  шиї,
бо то мiсце найвразливiше. А бiднякiв, коли  вони  збунтуються,  б'ють  по
головi. Хiба не приходили до  бiдних  юрюкiв  святi  люди,  кожен  з  яких
об'являв, що вiн пророк Махдi, цар, який  ховався  i  тепер  повертається?
їхнi iмена збереженi в пам'ятi  простого  люду  назавжди.  Нур  Алi,  шейх
Джеляль, Баба Зюннун, Донуз-оглан, Велi-Халiфе,  Календер-шах,  Шюглюноглу
Коджа. Багато їх було, а де вони? Повiшенi в Сiвасi, в Токатi, в  Коньї  i
Кайсерi. Тому юрюки кажуть:
   "Лiпше  нападати  на  караван,  нiж  бунтуватися  проти  султана".  Вiн
султанський  син,  їхнiй  почесний  гiсть,  вони  нiчого  не  мають,   щоб
пошанувати  його  належно,  тому  хотiли  б  пiднести  йому  дарунок,  щоб
запевнити у своїй вiдданостi великому падишаху, хай продовжить аллах  його
днi на землi.
   Баязид поцiкавився, що вони хочуть йому пiднести.
   Iхтiяри сказали, що в них є гарам-заде,  себто  пройдисвiт,  ошуканець,
якого вони купили всього лиш кiлька днiв тому в племенi тава, бо  тава  на
дзвiн золота повертаються, нiби там Мекка. Цей гарам-заде хотiв  сколотити
племена -проти всемогутнього султана, вiн пробував це робити  навiть  тут,
уже  куплений  за  гаман  старого  срiбла,  мабуть,  то  дуже  небезпечний
злочинець.
   Баязида повели  до  овечої  загороди,  i  там  у  кутку,  серед  овечих
бубуришкiв, у холоднiй багнюцi вiн побачив  сповитого  брудним  ремiняччям
чоловiка, мов двi краплi води схожого з убитим шах-заде  Мустафою.  Навiть
повержений у бруд, сповитий сирицею,  в  подертому,  але  ще  з  залишками
багатства одязi, вiн був  величний,  по-своєму  пишний,  i  не  знати,  як
здiйнялася рука в цих убогих людей на таку позiрну могутнiсть.
   - Чом же ви його так, мiж вiвцi? - спитав Баязид.
   - А де берегти? - вiдказали iхтiяри.- Плем'я завжди в путi. Зiнданiв  у
нас немає.
   - В Токатi в'язниця для державних злочинцiв. Можна б послати його туди.
   - До Токата далеко. Та й не вiддамо його нiкому, бо вiн наш. Сказано ж,
що купили у тава.
   Баязид обiйшов загiн, наблизився до зв'язаного.
   - Хто ти? - спитав Баязид.
   - Мустафа,вiдповiв той.
   - Мустафа мертвий.
   - А хто бачив його мертвим?
   Справдi, крiм султана, дiльсiзiв i Зал Мухаммеда-пашi, нiхто не  бачив.
Нiхто навiть  не  знає,  де  похованi  останки  шах-заде,  iнакше  яничари
викопали б тiло й зробили своїм султаном мертвого.
   - Не знаю, хто ти  й  звiдки,  але  дiло  ти  затiяв  дурне,-  спокiйно
промовив Баязид.
   - А я знаю, що ти шах-заде Баязид, i дивуюся, як можеш допустити, щоб я
лежав перед тобою в цьому брудi та ще й зв'язаний.
   - Якби я сюди не заїхав, ти лежав би, мабуть, ще довше.
   - Але ти заїхав i стоїш надi мною.
   Баязид повернувся до iхтiярiв i сказав, щоб розв'язали  гарам-заде.  Тi
вiдповiли, що розв'язати, ясна рiч, можна, чом би й  не  розв'язати,  коли
велить сам шах-заде, хай благословить аллах його добре  серце  i  хай  очi
його нiколи не бачать людської неволi i людських страждань, бо  хiба  ж  i
так не прийдуть до кожного пiсля смертi чорнi ангели Мункiр i Накiр  i  не
стануть катувати, допитуватись про грiхи. Та й для них  самих  споглядання
чоловiка, позбавленого змоги й здатностi  вiльно  пересуватися,  чоловiка,
так тяжко поневоленого й знедоленого,- хiба не найтяжча  кара?  Для  їхнiх
очей це така сама мука, як побачити той  день,  коли  небо  розколеться  i
стане жовтим, як шкiра, i коли гори зсунуться i стануть, як вовна, а  тодi
розвiються i стануть маревом. Але ж вони добре  знають,  якi  вчинки  слiд
вважати дозволеними людинi, себто халал, а якi забороненими - харам, або й
негiдними  -  мак-рух.  Цей  чоловiк  хотiв  пiдняти  племена  проти  його
величностi султана, хай аллах дарує  йому  многолiття  i  благополуччя.  I
колiї ж? Коли могутнiй падишах iз своїм непереможним вiйськом стоїть поряд
i його караюча рука нависає над усiма синами дорiг i мандрiв,  хай  нiколи
не вкорочується ця рука i хай захистить нас од страху.  Тому  цей  чоловiк
перебуває в станi законному, а розв'язати його буде беззаконням.
   - Гаразд,сказав Баязид, терпляче вислухавши хитрих аксакалiв,- я  куплю
його у вас. Ви заплатили за нього гаман срiбла. Я даю гаман золота.
   Старi пожвавiшали. Адже сказано: "Чи знаєш, що є вершина  доброчинства?
Викупити полоненого, нагодувати в днi голоду сироту  ближнього  i  жебрака
безвiсного".
   Баязид узяв у свого хазнедара шкiряний кисет з золотом, кинув iхтiярам.
Кисет зник десь у таємничих складках широких брудних халатiв, але нiхто не
кинувся розв'язувати гарам-заде.
   Баязид уже не радий був цiй пригодi. Десь далеко звiдси в караван-сараї
при дорозi лежить мертвий Джихангiр, якому тепер уже все байдуже,  а  його
цiкавiсть загнала аж так далеко, що не знав тепер, як i виплутатися. Хитрi
юрюки мовби навмисне пiдклали йому на  путi  цього  загадкового  ошуканця,
який видає себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син
не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з  собою  або  ж  звелить
негайно вбити. Загалом кажучи, останнє було б найлiпшим виходом для  всiх,
крiм самого гарам-заде. Але Баязид не  вiдчував  у  собi  такої  жорстокої
рiшучостi, до того ж  стояли  обабiч  двi  смертi  його  братiв  -  чи  не
задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюкiв теж не мiг.  Щастя,  що  вони
показали цього Лжемуста-фу йому, а не вiдвезли тихцем яничарам.  Ось  тодi
було б справжнє лихо.
   - Ну,знетерпеливився Баязид,- чом же  досi  нiхто  не  розв'язав  цього
чоловiка?
   Iхтiяри караєвлi пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в
такому виглядi й станi, як придбали у племенi тава, тобто зв'язаним, а вже
справа його високостi султанського сина, чи звелiти розв'язати гарам-заде,
чи забрати зв'язаним.
   Баязид звелiв своїм огланам звiльнити вiд пут гарам-заде.  I  коли  той
став перед ним, сказав йому:
   - Тобi дадуть iнший одяг. Простого оглана. I поїдеш зi мною.
   - До Стамбула? - спитав той.
   - Там видно буде. I забудь  про  те  iм'я,  що  ти  ним  мав  нахабство
називатися.
   - А коли я справдi Мустафа? Скiльки разiв ти бачив мене  в  Стамбулi  i
нiколи не мав сумнiву в моїй справжностi. Чом же тепер не вiриш?
   - Хто ти? - вже тривожачись, тихо спитав його Баязид.- Я мав  би  вбити
тебе ще там, у овечiм загонi.
   - Але ти розв'язав мене i зробив добре дiло. Бо коли я справдi шах-заде
Мустафа...
   - Хто ти? - знов перепитав Баязид.- Мустафа вбитий. Я  сам  бачив  його
тiло.
   - А коли вбили не того Мустафу? Хто може  знати,  де  справжнiй,  а  де
несправжнiй!
   - До султана прийшов справжнiй. Мав прийти. Чоловiк  засмiявся.  Голос,
смiх - усе, як" у Мустафи.
   - Ти кажеш: мав прийти. А коли цього  разу  сталося  iнакше?  Нiхто  не
знає, що навiть у свiй гарем Мустафа ходив не завжди сам, часто  посилаючи
свого двiйника, може, тому сплодив тiльки одного сина.
   Баязид зрадiв. Нарештi впало це слово: двiйник!
   - То ти був двiйником Мустафи?
   - Хто це може знати? А може, вбитий був моїм двiйником? Але Баязид  уже
не вiдступався.
   - Як твоє справжнє iм'я?
   - Мустафа.
   - А до цього?
   - А до цього - не знаю. Забув.
   - Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай.
   - Димитр.
   - Ти християнин?
   - Так само правовiрний, як i ти.
   - Народився християнином? Де народився?
   - Це було давно.
   - Не так уже й давно, щоб забути. Де?
   - Пiд Серезом.
   - Грек?
   - Болгарин. Названий iменем святого Димитра з Солуня.
   - Хто тебе знайшов?
   - Взяли в девшiрме.
   - А далi?
   - В Бейоглу серед аджемiв побачив мене кизляр-ага.
   - Iбрагiм?
   - Нi, чорний. Привiв до валiде, показав їй. Тодi вночi вiдвезли мене  в
Ескi-серай, вiддали Махiдевран.
   - Рiс з Мустафою? Усi останнi тридцять рокiв?
   - Так.
   - Всього навчився разом з ним?
   - Мав час. Часто  жартували  ми  з  ним.  З'являвся  я  замiсть  нього.
Обдурювали всiх.  Тебе,  шах-заде,  так  само  кiлька  разiв.  Мустафа  не
наважувався обдурювати лише султана.
   - Смертi теж не обдурив.
   - Нiхто того не знає. Навiть я не знаю, кого вбито насправдi:  мене  чи
Мустафу? А хто ще може сказати па цiм свiтi?
   - Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити.
   - А я хочу тебе розiзлити, щоб довiдатися про твої  намiри  щодо  мене.
Тiльки в злi ми щирi, а не в добрi. Переконався ще раз у цьому з  юрюками.
Хотiв сколотити їх проти султана -  менi  не  повiрили.  Та  й,  видати  з
усього, Мустафа їм не потрiбен. Голодранцi вiрять тiльки голодранцям.
   - Мав би знати, кому ти потрiбний,- обережно натякнув Баязид.
   - Яничарам? Боюся їх. Вони однаково легко люблять i вбивають. До того ж
володiють звiрячим чуттям. Завжди вiдчували,  що  я  не  Мустафа.  Мовчали
сторожко, загрозливо? i я знав, що чужий для них. Для  юрюкiв  теж  чужий.
Показали менi це досить одверто й щиро.
   - Для кого ж мiг би стати своїм?
   - Хiба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть, слiд  було  б
утiкати туди одразу.
   - Тепер пiзно,- сказав Баязид.- Якби я на тебе не  натрапив,  тодi  все
могло бути iнакше. А так - не можу тебе вiдпустити. Доведеться везти  тебе
до Стамбула i повiдомити султана.
   - А чи й не вiдпускай - просто дай менi змогу втекти. Знаю тебе:  ти  з
синiв Хасекi найдобрiший.
   - Доброта тут нi до чого. Ти державний  злочинець,  я  повинен  одвезти
тебе в Едi-куле.
   - Здасться, ти везеш до Стамбула свого  мертвого  брата?  Як  же  можна
везти мертвого i злочинця водночас? Хiба не великий грiх? Найлiпше  все  ж
дати менi змогу втекти. Буде спокiйнiше для всiх - i для  мертвих,  i  для
живих.
   - Сказав тобi: не можу.
   - Я втечу без допомоги,  сам.  Ти  тiльки  не  помiчай  цього.  А  коли
помiтиш, пошли погоню назад, бо нiхто  ж  не  повiрить,  що  я  побiжу  до
Стамбула.
   - Що ти робитимеш, добравшись до рiдних мiсць? - спитав Баязид.
   - А що маю робити? Спробую жити, хоч це й  тяжко.  Досi  був  не  самим
собою, мовби й не живим чоловiком, а тiльки чужою тiнню. Не знаю, чи  менi
вдасться жити, як усi люди. Коли ж справдi вдасться, то, може, ще стану  в
пригодi й тобi, шах-заде.
   - Ну, навряд.
   Так вони поїхали далi, i Димитр був серед Баязидових огла-нiв,  двом  з
яких шах-заде звелiв пильнувати за ним, але пiд час ловiв коло Iсхаклу той
зник  разом  iз  своїми  охоронцями.  Ганяючись   за   джейранами,   ловцi
порозскакувалися па великi вiдстанi, довго збиралися докупи, так що  втечу
виявлено тiльки наступного дня. Чи  то  Димитр  пiдмовив  молодих  огланiв
тiкати разом з ним, чи знищив, чи купив свою волю за грошi, якi потай  дав
йому Баязид,- нiхто того не знав. Баязид  послав  погоню,  спрямувавши  її
назад, але погоня вернулася за тиждень, нiде не натрапивши на  слiд.  Тодi
шах-заде вiдправив до султана Сулеймана i гонця з листом, у  якому  описав
пригоду з Лжемустафою, змовчавши  про  свої  розмови  з  ним  i  про  його
походження. Робив це несвiдомо свiдомо, як багато чого в своєму життi,  бо
повнiстю  успадкував  характер  своєї  матерi:  був   добродушний,   трохи
легковажний, веселий, як його мати в  молодостi,  наївнiсть  i  недбалiсть
завжди переважали в нього над почуттям вiдповiдальностi  й  завбачливостi.
Чом би мав клопотатися тим дивним чоловiком? Забув про нього одразу, щойно
написав султановi, лише згодом, прибувши до Стамбула, згадав  випадково  i
переповiв про двiйника Мустафи своїй матерi.

   ДИЯВОЛИ

   Цього разу султан забарився в походi найдовше за всi роки. Мовби  хотiв
дати своїй улюбленiй Хуррем якомога бiльше часу для втiшання  незалежнiстю
й волею. Мабуть, i всi тi,  хто  оточував  султаншу,  дотримувалися  такої
думки, однi чимдуж догоджаючи їй, iншi заздрячи, ще iншi тяжко ненавидячи.
її або й зневажаючи. Бо де це бачено, щоб жiнцi, та ще й  чужинцi,  давати
таку необмежену владу, таку силу i волю, од яких вона неминуче зледащiла б
i розбестилася, навiть будучи святою.
   I нiхто не вмiв побачити того, що було приховане  i  навiки  мало  бути
приховане вiд усього свiту: коли й справдi мале Роксолана волю, то  тiльки
для страждань, i що бiльшою волею могла користатися (i  втiшатися?  -  яке
глумлiння!), то бiльшi страждання очiкували її в кожному днi  прожитому  i
ще не прожитому.
   Щастя теж буває тягарем незносним.
   Налякана поштивiсть оточувала Роксолану повсюди, але не було нi любовi,
нi поваги, нi спiвчуття, її нiколи тут нiхто не любив, попервах  тому,  що
була всiм чужа, тодi через те, що всi були чужi їй,- ось так i  мала  жити
серед страждань i невпоко-реностi, ненавистi й невдоволення, без любовi  й
милосердя, завжди самотня, наодинцi зi своєю долею. Сама у всьому свiтi  -
цього незмога уявити! Кинута мiж диких звiрiв, як Данило в рiв  з  левами.
Що врятувало її? Доля? Але навiть доля губить  свою  слiпу  силу  там,  де
гримлять гармати i ллється кров. Вже понад тридцять рокiв  Роксолана  була
свiдком  найбiльших  злочинiв  па  землi,  їхньою  жертвою,   а   натовпам
видавалося, що вона причина тих злочинiв. Темний поговiр ставив Хуррем над
самим  султаном,  царство  Сулеймапа  звали  "царством  жiнки".  Османськi
хронiсти писали про Хасекi:  "Стала  всемогутньою,  а  султан  всього  лиш
звичайна лялька в її руках".  I  нiхто  не  знав,  як  хотiлося  Роксоланi
вiдмити руки вiд пролитої султаном кровi, в якому розпачi  була  вона  вiд
тих незмивних слiдiв.
   Стояла, знесена над свiтом, самотня,  мов  храм  на  площi,  як  велика
джамiя, вiдкрита всiм поглядам,  беззахисна,  безборонна,-  видно  з  усiх
бокiв i всiм треба  подобатися,  приваблювати,  впокорювати  й  перемагати
своїм iснуванням. Може, тому любила ходити до Айя-Софiї, вибираючи час мiж
двома  денними  молитвами,  коли  велетенський  храм  стояв   порожнiй   i
таємничий, як вiки, як iсторiя, як усе життя.
   Не для зцiлення душi ходила до Софiї, нi! Не почувала  себе  винною  нi
перед людьми, нi перед богом, а коли вже й мала б що зцiлювати, то хiба що
своє тiло. Бо тiло щодалi вимагало бiльшої уваги й дбання. Зовнi  мовби  й
не змiнювалося нiщо: була так само тоненька,  зграбна,  легка,  як  i  тої
ночi, коли приведено її з Iбрагiмового дому до султанського гарему. Коли б
збереглося вбрання, в якому тодi була, то вiльно надягла б його на себе ще
й сьогоднi. Та. то тiльки зовнi, для ока стороннього лишалася такою, як  i
тридцять п'ять рокiв тому. Сама ж вiдчувала, як руйнується її тiло десь  у
глибинах,  непомiтно,  повiльно,  але  невпинно,  i  нiяка  сила  не  може
запобiгти тому жахливому руйнуванню. До тридцяти рокiв не  помiчала  вiку,
навiть не задумувалася над його iснуванням. Народила шестеро дiтей, а сама
в  душi  ще  лишалася  дитиною  теж.  Сорок  рокiв  зустрiла  з  острахом,
сприйняла,  як  перехiд  в  iнше  життя,   сповнене   загроз   прихованих,
таємничо-незбагненних i тому стократно небезпечнiших, нiж загрози явнi, бо
з тими бодай знаєш, як боротися. П'ятдесят рокiв налетiли на неї мов  орда
- вгинається степ, дрижить небо, стогне простiр  i  немає  рятунку,  немає
втечища. П'ятдесятилiтня жiнка нагадує зiв'яле осiннє листя:  ще  зберiгає
воно форму, пахне ще пронизливiше, нiж молоде, ще живе i  хоче  жити,  але
вже нiколи яв вернеться до нього весна, як рiчка не поверне своєї води, що
витекла в море; як дощi не здiймуться бiльше в хмари, впавши на землю;  як
мiсяць не опуститься на землю, навiки вознесений па небо.
   Тому мало не половину її часу  поглинало  в  Роксолани  тiло.  Годинами
цiлими могла сидiти в мармурових своїх купальнях, розглядала себе  зусiбiч
у  венецiанських  дзеркалах,  натиралася  мазями,  бальзамами,   пробувала
купелi,  яких  вживали  колись  єгипетськi   царицi,   iмператрицi   Риму,
вавiлонськi  богинi;  служителi  таємничих  схiдних   культiв,   китайськi
iмператори. Рятувалася вiд старiння, хапалася чимдуж за молодiсть,  хотiла
втримати її коло себе, не пiддавалася рокам,  всю  владу  свою  кидала  па
вiдвойовування у жорстокого часу своєї молодостi i,  знесилена,  вичерпана
марною боротьбою, вимушена була визнавати себе переможеною  i  вiдступати.
Як кораблi, що не припливають, як квiти, що не розквiтають, як губи, що не
поцiлують, як дiти,  що  нiколи  не  виростуть,-  ось  чим  ставала  тепер
молодiсть для Роксолани. I не заплачеш, не поскаржишся нiкому - нi  людям,
пi боговi.
   Йшла до Софiї, коли знесилювалася в борiннях з часом i з свiтом, i йшла
не за милiстю й милосердям, а щоб вiдчути велич i з новою силою  стати  на
змагання з долею.
   Велич починалася там уже з майдану  перед  святинею,  з  майдану,  який
своєю безмежнiстю просто  пригнiчував  людину.  Жовтогаряча  брила  собору
могутньо здiймалася до самого  неба,  заповнювала  весь  простiр.  Дев'ять
монументальних дверей, чудово роздiлених заокругленнями стiн, провадили до
нутра  святинi.  Безконечний  випуклий  карниз  поєднував  усi   входи   в
гармонiйну спокiйну  цiлiсть,  i  тiльки  величезнi  iмператорськi  дверi,
закритi шкiряною пурпуровою запоною, були мов виклик  i  загроза  простому
смертному. Султани, надаючи перевагу  величi,  сказати  б,  таємничiй,  не
стали  користуватися  великими  дверима,  якими  входили  до   Софiї   всi
вiзантiйськi iмператори, починаючи вiд  Юстiнiана,  при  якому  споруджено
собор, i вiд Феодосiя, що поклав широкi  мармуровi  сходи  перед  головним
входом,  аж  до  останнього  з  них   нещасного   Констаитина   Палеолога,
затоптаного розшалiлими кiньми Фатiхових зарiзяк. У  схiднiй  стiнi  Софiї
навпроти брами Великого палацу Фатiх звелiв пробити вхiд для  султанiв,  а
всерединi  святинi  поставлено  для  них  коло  стiни  мiхрабу   мармурове
пiдвищення на колонах, де й  творили  намази  сам  Фатiх  i  всi  тi,  хто
успадковував його трон,- Баязид, Селiм, Сулейман.
   Роксолана  любила  входити  до  собору  крiзь  iмператорськi   дверi.Не
затаювалася, не ховалася,  йшла  вiдкрито  й  вiльно,  легко  ступаючи  по
високих мармурових сходах. Хай затаюються мерзеннi євнухи, що  простежують
кожен її крок, самi намагаючись не попадати на очi султаншi, заскакуючи до
Софiї поперед неї, зачаюючись там за стовпами й колонами. Кого  стережуть?
її вiд свiту чи свiт вiд неї?
   Того сонячного ранку вона  приїхала  на  подвiр'я  Софiї  i,  за  своїм
звичаєм, махнувши рукою супроводу, щоб нiхто не  смiв  iти  за  нею,  тихо
пiшла по кам'яних плитах. Дзюркотiла заспокiйливо вода у великому круглому
басейнi з кам'яними лавками, на якi сiдали правовiрнi  для  омовень  перед
молитвою. Вiд бiчних дверей служка, здiймаючи  руки  так,  що  оголювалися
води  щоразу  з  широких  рукавiв  темного  халата,  вiдгадав  набридливих
голубiй. Старий ходжа чистив вiничком червоний  килим,  простелений  перед
головним входом. Голуби трiпотiли крильми бiля самого обличчя у Роксолани,
обвiвали її хапливим вiтром, смiливо падали до  нiг,  визбируючи  невидимi
крихти.
   Османи, завоювавши Царгород, знищили не тiльки його люд i  святиш,  але
навiть легенди, понавигадувавши легенд власних. Так виникла й легенда  про
голубiв коло мечетей. Мовляв, султан Баязид  купив  у  бiдної  вдови  пару
голубiв  i  пустив  їх  у  дворi  своєї  мечетi,   спорудженої   славетним
Хайреддiном, який уперше  застосував  для  прикрашення  капiтелей  кам'янi
сталактити i щiльники. Вiдтодi,  мовляв,  голуби  розплодилися  бiля  всiх
мечетей Стамбула. Так нiби до султанiв  не  iснувало  нi  цих  птахiв,  нi
оцього трiпотiння крил у кам'яному затишку нагрiтих сонцем  дворiв  i  над
дзюркiтливою водою, проведеною  в  мiсто  з  довколишнiх  гiр  по  древнiх
акведуках.
   Служка, здiйнявши руки, щоб проганяти далi голубiв,  закляк,  забачивши
султаншу, ходжа мерщiй заховав вiничок за спину i низько  вклонявся,  поки
Роксолана проходила повз нього. Цi люди  не  заважали  їй  -  зливалися  з
мовчазною  гармонiйнiстю  святинi,  з  голубами,  з  небом  i  сонцем.   З
шанобливою   поштивiстю,   не   наважуючись   навiть   доглянути    вслiд,
супроводжували султаншу покiрливими поклонами, i вона на якусь  мить  нiби
аж повiрила, що ввiйде до Софiї сама, без нiкого, i заховається там  бодай
на короткий час од всевидячих очей, загубиться в огромi мечетi так, що  не
знайде її навiть лиха доля. Переживала це вiдчуття щоразу, хоч i знала, що
воно оманливе, що розiб'ється воно на друзки, щойно помине вона  схиленого
в поклонi ходжу, наблизиться до велетенського порталу - маленька пiщинка в
хаосi свiтобудови перед цими кам'яними  масами,  об  якi  вже  тисячi  лiт
б'ються крики й шепоти перед цим  велетенським  кам'яним  вухом  бога,  що
слухає молитви, благання, скарги й прокльони i нiчого не чує.
   Думала не про бога. I не про тих, вiд кого хотiла сховатися за товстими
стiнами Софiї. Що  вони  їй?  Навiть  найчистiшi  її  намiри  витлумачують
по-своєму, щоразу вишукуючи в них щось затаєне,  мало  не  злочинне.  Коли
вiддавала Сiнану свої коштовностi для забудови дiльницi Аврет-базару, весь
Стамбул загудiв, що  зробила  те  навмисне,  щоб  перешкодити  Сулеймановi
вiдновити Фатiхiв  Ескi-серай,  який  згорiв  пiд  час  останньої  великої
пожежi. Мовляв, Сулейман, вбачаючи в тiй пожежi руку бога, хотiв вiдновити
перший палац Завойовника i переселити туди весь гарем на  чолi  з  Хуррем,
замкнути її за височезними Фатiховими стiнами, за якi по  зазирає  -навiть
сонце, а самому сховатися в Топкапи вiд її чарiв.
   Коли й цього видалося замало, зродилися  новi  чутки.  Нiбито  Сулейман
хотiв вибудувати для себе у Топкапи окремi покої, куди заборонено  було  б
входити  навiть  Хуррем,  але  вона  намовила  його  взятися  нарештi   за
спорудження його мечетi Сулейманiє, i тепер Сiнан вкладає в ту будову  всi
державнi  прибутки,  а  сам  султан  для  поповнення  державної  скарбницi
вимушений ось уже третiй рiк гибiти десь у кизилбашських землях.
   Вiрний Гасан, хоч як страждав,  дбайливо  зносив  їй  усi  чутки,  вона
приймала все добре й лихе зовнi незворушно, iнодi  навiть  розвеселено,  а
сама поволi наливалася отрутою i гiркотою. Не було нiчого святого  на  сiм
свiтi i не вiдчувала нiяких святощiв, входячи навiть до цього  найбiльшого
храму, в якому поселився суворий аллах. Але поряд з ним i далi  жили  боги
християнськi, i, коли пильно вдивитися в глибоку  пiвсферу  абсиди,  видно
нiби крiзь жовтогарячий туман постать  з  розпростертими  руками,  постать
Оранти, Панагiї, покровительки Царгорода, яка  й  далi  живе,  захована  в
тайниках великої церкви, i молиться за рiд людський, як той  священик,  що
увiйшов у стiну, коли турки вдерлися до святинi, i має вийти  колись,  щоб
вiдправити службу за всiх настражданих.
   Роксолана знала, що за неї нiхто не молиться. I сама, здається, теж  не
молилася в душi. Хiба що била поклони та промовляла слова корану,  але  то
не для себе, а  для  iнших,  для  тих,  що  стежать  за  нею,  наглядають,
вивчають, вичiкують: ану ж не так ступне, ану  ж  викаже  себе,  ану  ж...
Входила до цiєї найбiльшої в iмперiї мечетi, до  цього  житла  аллахового,
прикривала повiками очi, так нiби вiдчувала трепет побожностi, а  в  самiй
розлунювалися слова найбiльшого мусульманського богохульника Насимi, якого
фанатики колись безжально вбили, може, саме за цi вiршi: "Чи  входжу  я  в
мечеть, чи йду побiля храму, чи вбiк я заверну, чи йду  смiливо  прямо,  я
думаю завжди, я вiрю в те завжди, що бог - це  кожен  з  нас,  синiв  отця
Адама".
   Про Насимi довiдалася десять  рокiв  тому,  на  перший  погляд,  цiлком
випадково, але коли згодом думала про цього  поета  i  про  випадок,  який
одкрив їй iснування великого богоборця, зрозумiла, що це просто одна з тих
подiй, якi неминуче мали статися. : Вже багато рокiв лякала Роксолану  ї)ї
здатнiсть всезнання, мало , не ясновидiння. Знання про все, що  дiялося  в
свiтi, про науки, мистецтва, таємнi культи, про  генiїв  i  єретикiв,  про
вознесiння , й переслiдування, падiння й кари,- все входило  в  неї  мовби
само по собi, промовляло таємничою мовою, якої вона нiколи не  знала,  але
розумiла в якийсь  незбагненний  спосiб,  так  нiби  приходили  до  неї  з
незнаних земель i незмiримих вiдстаней щоразу новi вiсники i  помагали  не
тiльки -все розумiти й знати, а ще й жити разом з усiм. свiтом - бачити тi
самi сни, радiти й  плакати,  народжуватися  щоразу  й  страждати,  долати
перешкоди й гинути, заламувати руки у вiдчаї i виявляти незламну  волю  до
життя.
   Воля до життя. Десять рокiв тому султан звелiв старому тезкiристу  [77]
Лятифi зiбрати для нього все найлiпше з османської поезiї за всi вiки.
   Лятифi на кiлька мiсяцiв засiв у старiй  книгозбiрнi  султана  Баязида,
перегортав рукописи, шарудiв папером, рипiв каламом, бризкав чорнилом сам,
гримав на пiдлеглих-язиджi, придiлених йому для переписування. Невтiшна  в
материнському горi пiсля  смертi  Мехмеда,  Роксолана  металася  тодi,  не
знаходячи собi мiсця вiд розпуки,  нiхто  нiколи  не  знав,  чого  забажає
султанша, куди захоче пiти або поїхати,- так опинилася вона в  книгозбiрнi
Баязида, не давши нi часу, нi змоги  наляканому  Лятифi  зникнути  з-перед
очей.
   Розсипаючи рукописи, загортаючись у свiй широкий темний  халат,  старий
схиляв негнучке кiстляве тiло  в  низькому  поклонi,  намагався  непомiтно
просунутися до виходу, вислизнути з примiщення, щоб не накликати  на  себе
високого гнiву, але Роксолана показала йому  рукою  на  його  мiсце,  сама
пiдiйшла до старого, ласкаво привiталася, спитала,  як  просувається  його
робота.
   - Я знаю,  що  його  величнiсть  султан  доручив  вам  укласти  тезкiре
славетних османських поетiв "Мешахiр-уш шуара",- сказала вона,- i мене теж
цiкавить ваша благословенна робота.
   Лятифi приклав пальця собi до  ока  -  жест,  що  мав  означати:  "Вашi
бажання для мене дорожчi вiд мого ока".  Тодi  став  перелiчувати  поетiв,
яких вiн уже внiс у свою тезкiре,- Румi, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман
Челебiя, автор божественного "Мевлюда"...
   - Але я, нiкчемний раб Всевишнього,  зiткнувся  з  деякими  труднощами,
ваша величнiсть, хай дарує аллах вам щасливi й довгi днi.
   Роксолана усмiхнулася.
   - Я думала, труднощi бувають тiльки в поетiв, коли вони складають  свої
пiснi,- сказала вона.
   - Моя султаншо,- вклонився Лятифi,- над поетами тiльки бог, а надi мною
великий султан, хай подовжаться його днi i хай його могуття розiллється на
всi чотири сторони  свiту.  Султан  же  заклопотаний  високими  державними
справами й законами. Чи ж смiю я турбувати його своїми дрiбними клопотами?
   Вона хотiла сказати: можеш спитати в мене,  я  передам  султановi.  Але
суто жiноча цiкавiсть  штовхнула  її  поговорити  з  цим  старим  мудрецем
докладнiше. Звелiвши принести солодощi й напої, Роксолана примусила Лятифi
сiсти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже  переписанi  роздiли
тезкiре, тодi ласкаво спитала:
   - То в чому ж вашi труднощi, шановний i предмудрий Лятифi?
   - Ваша величнiсть,- сполошився старий,- чи ж смiю?
   - Коли султанша питає, треба вiдповiдати,- грайливо погрозила вона йому
пальчиком. Лятифi зiтхнув.
   - Коли я брався за цю справу, то все  здавалося  таким  простим.  Тепер
сумнiви шматують  мою  старечу  душу,  розум  скаламутився,  розгубленiсть
запанувала в серцi, вiд  першого  й  до  останнього  намазу,  бесiдуючи  з
аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкiре, кого вписувати для
найяснiших очей великого  султана,  кого  вибирати,  допитуюсь  i  не  маю
вiдповiдi.
   Роксолана навiть не здивувалася.
   - Кого включати? Хiба не ясно? Всiх великих!
   - Моя султаншо,- молитовне  склав  худi  свої  долонi  Лятифi,-  а  хто
великий?
   - Той, хто славний.
   Тодi старий тезкiрист i назвав iм'я Насимi.
   - Хто це? - спитала Роксолана.- Я нiколи не чула його iменi.
   - Я вчинив грiх, потривоживши  ваш  царствений  слух  цим  iменем.  Цей
чоловiк був боговiдступник.
   - Тодi навiщо ж?..
   - Але й великий поет,- квапливо додав Лятифi.
   - В чому його боговiдступництво?
   - Вiн ставив людину вище вiд бога.
   - А в чому його велич?
   - В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезiях. У нього  є  такi
вiршi:
   О ти, хто називає каменi й землю перлами,
   Хiба людина в своїй привабливостi - не перлина?
   О ти, що прагнеш досконалостi, дбай про душевну красу.
   Душевна досконалiсть в людинi - хiба не перлина?
   I ще багато подiбних вiршiв.
   - Чому я нiде не зустрiчала його поезiй? - поспитала Роксолана.
   - Вони не проникають у палаци,  хоч  увесь  простiр  наповнений  їхньою
музикою.
   - Десь вони є записанi?
   - Так, ваша величнiсть. При султанi Баязидi Ахмед Харавi почерком талiк
переписав увесь диван Насимi. Я знайшов рукопис у цiй книгозбiрнi.
   - Чому ж нiколи не давали менi тут читати цих поезiй?  Менi  здавалося,
що я перечитала всiх поетiв.
   - Моя султаншо, вам давали тiльки рукописи,  загорнутi  в  шовк,  себто
найцiннiшi. Диван Насимi зберiгався незагорнений, як усе безвартiсне.
   - Але ж ви стверджуєте, що вiн великий поет?
   - Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли  дозволите  вашому
рабовi Лятифi прочитати бодай один вiрш Насимi вiд початку до кiнця.
   - Читайте,звелiла вона.
   Старий став читати таке, вiд чого здригнулася Роксоланина душа.  Нiколи
не чула вона таких вiршiв i  навiть  у  гадцi  не  мала,  що  людина  може
написати щось подiбне:
   В менi живуть обидва свiти, та я в свiтах цих не вмiщусь.  Я  суть,  та
мiсця я не маю i в сутностi я не вмiщусь. Все те, що є,  було  i  буде,  в
менi вже втiлилось давно. Не жди пояснень, йди за мною,- в поясненнях я не
вмiщусь. Для мене всесвiт - передвiсник, твого життя  -  початок  я.  Мене
впiзнаєш ти в цих знаках, та я i в  знаках  не  вмiщусь.  Нi  сумнiв,  анi
здогад iстин нiкому ще не принесли. Хто ж iстину вiдкрив, той знає,  що  в
здогадах я не вмiщусь. Ти вглянься в образ мiй i спробуй збагнути  тайнощi
мої. Хоч поєднав я душу з тiлом - в душi i  в  тiлi  не  вмiщусь.  Я  перл
безцiнний, мiст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що
з  моїм  багатством  я  i  в  раю  вже  не  вмiщусь.  Усiх  скарбiв  скарб
найдорожчий, я очевиднiсть всiх свiтiв. Я джерело багатств  найбiльших,  в
морях i надрах не вмiщусь. В безмежнiй величi лишаюсь людиною,  Адамом  я.
Усiх свiтiв я сотворiння, хоч в сотворiннi не вмiщусь. Усi часи в  менi  й
столiття, душа i свiт - усе це я. Та чи не дивно всiм вам буде, що  навiть
в них я не вмiщусь. Я дерево в вогнi, я камiнь, що досягнув аж  до  небес.
Ти полум'ям моїм милуйся, бо в полум'ї  я  по  вмiщусь.  Солодкий  сон  я,
мiсяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навiть в диханнi  солодкiм  цiлком
нiколи не вмiщусь. Я атом речовин, я сонце, я  шiсть  сторiн  землi  всiї.
Мерщiй поглянь на мою яснiсть, бо в ясностi я не вмiщусь. Старий  i  вiчно
молодий я, я туго напнутий, як  лук.  Я  влада,  вiчностi  принада,  та  в
вiчностi я не вмiщусь. Хоча сьогоднi Насимi я, я хасимiт i корейшит ', Вiд
власної я менший слави, та я i в славi не вмiщусь.
   Лятифi задихався, поки читав вiрш.  Роксолана  пiдсунула  йому  чашу  з
шербетом.
   - Яка доля Насимi?
   - Його вбито за вiровiдступництво, ваша величнiсть.
   - Коли i як?
   -Сто тридцять рокiв тому в Халебi. Про смерть Насимi  розповiдається  в
арабському  джерелi  "Кунуз-аз-захаб".  Там  говориться,  що  Насимi   був
страчений в часи правителя Халеба Яшбека. В той рiк  у  Дар-уль-адлi  -  в
палацi правосуддя, в присутностi шейха Iбн Хатiба  ал-Насирi  i  намiсника
верховного кадiя шейха Iзуддiна аль-Ханбалi розглядалася  справа  про  Алi
аль-Насимi, який збив з путi iстини деяких безумцiв,  i  вони  в  єресi  i
безбожностi пiдкорилися йому. Про це повiдомив кадiям
   I богословам  города  якийсь  Iбн  аль-Шангаш  Алханафi.  Суддя  сказав
донощику: "Коли це брехня, ти заслуговуєш смертi. Доведи, що сказане тобою
про Насимi правда, i я не страчу тебе".
   Насимi промовив: "Келме-i-шахадет", себто  заприсягнувся,  що  мовитиме
правду, i заперечив усе те, що про нього казали. Але в  цей  час  з'явився
шейх Шихабуддiн Iбн Хiлал. Зайнявши почесне мiсце в меджлiсi, вiн  заявив:
"Насимi безбожник i повинен бути страчений, навiть коли захоче покаятися".
I опитав:
   "Чому ж не страчуєте?" Аль-Малiкi вiдповiв запитанням:  "А  ти  напишеш
вирок власноручно?" Той вiдповiв: "Так". I негайно написав вирок,  з  яким
тут i ознайомив присутнiх.  Але  вони  з  ним  не  погодилися.  Аль-Малiкi
заперечив: "Кадiї i богослови не згоднi з тобою. Як я можу  його  стратити
тiльки на пiдставi твоїх слiв?" Яшбек сказав: "Я його не  страчу..  Султан
звелiв ознайомити його з цiєю справою. Почекаємо наказу султана".
   Так меджлiс розiйшовся, а Насимi лишився в темницi. Про  справу  Насимi
доповiли султану Єгипту Муайяду, вiд якого прийшов наказ  ще  жорстокiший,
нiж очiкували суддi. Султан звелiв зiдрати з  Насимi  шкiру  i  його  тiло
виставити на сiм днiв у Халебi, окрiм того, вiдрубати йому руки й  ноги  i
вiдiслати Алiбеку Iбн Зульгадару i його братовi  Насруддiну,  яких  Насимi
теж збив з пуття своїми вiршами. Так  i  зроблено.  Автор  "Кунузаз-захаб"
пише, що хоч Насимi був гяуром i  боговiдступником-муехiдом,  але,  боронь
боже, кажуть, що в нього були тонкi вiршi.
   - Отже, навiть його кати не мали сумнiву в його величi?
   - В цьому немає сумнiву,  моя  султаншо.  Але  чи  можна  вважати  його
османцем? Вiн походив з Шемахи. Це азербайджанська земля, i люди,  якi  на
нiй живуть, називають її "вогняною", бо  там  у  багатьох  мiсцях  з  надр
пробивається на  поверхню  вогонь,  i  нiхто  не  може  сказати,  коли  це
почалося, чому так дiється i коли буде цьому кiнець.  В  долинах  мiж  гiр
ряснi сади й виноградники, гранатовi  'й  горiховi  гаї,  а  мiста  завжди
славилися ремiсниками такими вмiлими, що з ними не могли зрiвнятися навiть
мудрi вiрмени. В тiй землi  народився  незрiвнянний  Нiзамi  i  ще  безлiч
поетiв. Може, народжувалися вони для того, щоб славити багатство  й  красу
своєї землi, а може,  щоб  плакати  над  її  долею,  бо  багатство  завжди
приваблює нападникiв. Так сталося й з Азербайджаном. У  часи  Насимi  його
земля стала здобиччю жорстокого  Тiмура.  Все  зламав  i  понищив  володар
свiту, але дух людський виявився дужчим за силу зброї. Тебрiзький  поет  i
фiлософ Фазлулах Наїмi, мовби заперечуючи Ненависть, яка  панує  в  свiтi,
написав  кiлька  книг  про  велич   людини,   серед   них   книгу   любовi
"Махаббат-наме", де ставив людину на мiсце бога. Учнi Фазлулаха звали себе
хуруфiтами.
   - Я чула про хуруфiтiв,- зауважила Роксолана.
   - Хуруфiтом став i Насимi. Вiн звався Iмадеддiном, а взяв  собi  ймення
Насимi, по-арабськи "душа", "нiжний вiтерець".  Означати  мало  -  чоловiк
сердечний, душевний. Фазлулаха за наказом Мiраншаха, Тiмурового сина, було
страчено,  його  учнi  розiйшлися  по  свiту  переслiдуванi.  Насимi   теж
вимушений був .утiкати з рiдних мiсць. Багато  рокiв,  пiд  чужим  iменем,
вдаючи з себе то погонича верблюдiв у караванi, то купця, мандрував вiн по
османських городах, був у Iраку, Сiрiї, бiдував тяжко, не мав  притулку  й
спокою, але скрiзь нiс  своє  слово,  яким  прославляв  людину.  В  Халебi
спостигла його нелюдська смерть, але й умираючи,  вiн  уперто  повторював:
"Аналхагг!" - "Я iстина, я бог!"
   Багато легенд складено про цього поета. В однiй з них,  зiтканiй  мовби
iз слiз, любовi й горя, розповiдається, нiби Насимi на ранок пiсля  страти
вийшов живий з усiх семи брам Халеба, з зiдраною з нього шкiрою  в  руках,
промовляючи: "Дивись на нещасного ашика[78]: з нього шкiру здирають, а вiн
не пличе!"
   - Хiба така мужнiсть не  може  запалювати  османський  дух?  -  спитала
султанша.
   - Стало вже звичаєм не вимовляти його  iменi  серед  правовiрних,  ваша
величнiсть.
   - Хiба нiхто з правовiрних не захоплювався поезiями Насимi?
   - Вiд них був у захватi великий Алi-Шир Неваї, а  незрiвнянний  Фiзулi,
якому падишах Сулейман, вступивши в Багдад,  дарував  берат  [79],  навiть
наважується писати назiре  на  газелi  Насимi.  В  поезiях  самого  Насимi
зустрiчаються iмена великих поетiв i вчених Сходу - Алi Iбн Сiни,  Хаганi,
Нiзамi,  Фелекi,  Халладж  Мансура,  Шейха   Махмуда   Шабустарi,   Овхадi
Марагiнського.
   I вiн знов прочитав вiршi:
   Я - той, що прямує до висот захмарних, Мiй посох  там,  де  сяє  зоряна
колiя. Ти, о розумнику, не блукай у вiках. Я суть минулого й майбутнього i
його суддя.
   - Син Сходу має належати Сходу,- промовила роздумливо  султанша.-  Хiба
не можна змiнити звичай, коли вiн застарiв?
   - А що скаже великий султан на мою зухвалiсть? - боязко спитав Лятифi.
   - Ви пiднесете своє тезкiре менi, а вже я пiднесу його падишаху.
   Так  найбiльший  єретик  iсламу  знайшов  своє   прощення   в   царствi
найвеличнiшого з султанiв лиш завдяки зусиллям i смiливостi слабої  жiнки,
бо жiнка ця намагалася служити iстинi, а хiба  ж  iстина  -  не  бог  усiх
єретикiв?
   Тепер, пишучи листи своїй Хуррем з надто затяжного  походу  проти  шаха
Тахмаспа,  Сулейман  щоразу  пересипав  їх  рядками,,   якi   вона   легко
впiзнавала: "З вiтром шли пахощi свого волосся щоранку", "Вiтер од пахощiв
твого волосся став запашним". I вона теж вiдповiдала йому словами  Насимi:
"Жадаю зустрiчi, о живе джерело, прийди! Не спалюй мене в розлуцi, прийди,
душе моя, прийди!"
   Писала, ще не знаючи, що тiло її наймолодшого  сина  в  сумному  походi
наближається до Стамбула.
   Баязид нiс  брата  повiльно,  метався  десь  серед  мертвих  пустельних
анатолiйських пагорбiв i падолiв, заточував дивнi кола, всiляко вiдтягуючи
жахливу мить, коли його мати, султанша Хуррем Хасекi,  побачить,  нарештi,
те, що має побачити, i заломить тонкi руки над мертвим сином своїм,  тепер
уже третiм.
   Вона повинна була коли  й  не  забачити  здаля  той  розпачливий  похiд
Баязида з тiлом Джихангiра, то бодай вiдчути на  вiдстанi,  ще  того  дня,
коли найменший син її востаннє розпачливо скинув догори свої тонкi, як i в
матерi, руки i червоно-синi звiрi проковтнули його серце.
   Не вiдчула нiчого, мабуть, тому, що вже й у самої почало вмирати серце,
з кожною смертю вмирала й частка її самої, вмирала разом iз своїми синами,
а лiпше б вiдмирала частками ця  нелюдська  iмперiя,  в  якiй  вона  стала
султаншею.
   Сулеймановi написала: "Аллах  покарав  нас  за  те,  що  ми  не  любили
Джихангiра. Рiс  забутий  нами,  мало  не  зневажений,  а  коли  вмер,  то
виявилося, що вiн найдорожчий".
   Вiн знав, що втiшити Хуррем не зможе нiчим, але вперто допитувався,  що
б мiг для неї зробити. Iшов далi й далi в землю шаха Тахмаспа, полишав  по
собi руїни й смерть. В листах про це  не  писав.  Коли  й  згадував  узятi
городи й мiсцевостi, то виходило щоразу так, нiби прийшов  туди  лише  щоб
уклонитися пам'ятi того чи iншого великого поета, якими так  славнi  землi
кизилбашiв.  Назвати  це  блюзнiрством  нiхто  не  мiг,  навiть  Роксолана
удавала, що  вiрить  султановi,  надто  що  час  i  вiдстанi  помагали  їй
приховувати справжнi почуття.
   А султан, сплюндрувавши Вiрменiю, яку перед тим  три  роки  витоптували
вiйська шаха Тахмаспа, перейшов через гори, прямуючи  в  долину  Кури,  де
серед широкої рiвнини стояв тисячолiтнiй город Гянджа. Те, що лишилося  за
гiрськими хребтами, Сулеймана не цiкавило. Не чув стогонiв, не бачив слiз,
дим пожеж, не проникав у його розкiшний шовковий намет, його старi очi  не
вчитувалися в гiркi рядки вiрменських iштакаранiв [80], в  яких  писалося:
"Цього лiта написано святу книгу в гiркий i тяжкий час,  бо  в  гiркоту  й
печаль повержений багатостраждальний вiрменський народ. Щороку новi й новi
бiди  падають  на  вiрменський  народ:  голод,  меч,  полонення,   смерть,
землетруси".
   Сулейман стояв перед Гянджею, дивився на її високi червонястi стiни, на
неприступнi башти, на гiгантськi чинари, що здiймалися над мурами, баштами
й домами города, мов зеленi донебеснi шатра, i вельми  дивувався,  що  цей
город досi цiлий, що  не  став  вiн  здобиччю  нi  шахського  вiйська,  нi
безжальної османської сили.
   Безмежнi виноградники довкола Гянджi й поля, що родили сам-сiмсот, були
витоптанi  султанським  вiйськом  в  один  день,  вiковi  горiховi  дерева
порубано для вогнищ, на яких готувався плов для яничарiв, рiчку Гянджа-чай
перегороджено,  щоб  лишити  оточений  город  без  води.  Сулейман  послав
глашатаїв до стiн Гянджi з вимогою впустити його в мiсто без спротиву,  бо
вiн прийшов, щоб вклонитися пам'ятi великого Нiзамi, який прожив усе життя
в Гянджi й там був похований.
   Гянджинцi не вiдчинили ворiт перед султаном. Не вiрили в таке  злочинне
поклонiння їхньому генiєвi, бо хто  ж  приходить  до  Нiзамi  з  тисячними
ордами, якi витоптують усе живе довкола? Не пробували вiдкупитися шовками,
якими славилися їхнi ремiсники, бо вже робили те колись при монголах,  але
однаково не порятували свого прекрасного мiста.
   Султан скликав диван, i на диванi йому  розповiли  про  те,  як  Гянджа
захищалася колись вiд Тiмура. Воїни вийшли з города  i  стали  перед  його
стiнами. Билися, поки за ними не впали стiни. Тодi вони перейшли до  своїх
домiв, сховали в них жiнок, дiтей i старих i все запалили.  Самi  ж  упали
мертвими коло рiдних порогiв, нiкого не давши  в  руки  ворогу.  Тодi  над
понищеною Гянджею височiв тiльки мавзолей Нiзамi та здiймалася на далекому
обрiї пощерблена гора Алхарак, вершина якої  колись  вiдкололася  пiд  час
землетрусу й, загородивши ущелину, дала початок перлинi цих мiсць -  озеру
Гей-Гйоль. Вiдтодi гянджинцi не перестають  повторювати:  "Навiть  мертвим
нам належить Нiзамi неподiльно".
   Коли Сулейману розповiли цю легенду, вiн проказав рядки з Нiзамi:
   Хто наважиться стояти перед генiєм твоїм? Хай ослiпне  той  пiд  сяєвом
твоїм!
   I похмуро махнув рукою над рiвниною, на якiй лежала прекрасна Гянджа  з
її мечетями,  медресе,  ринками,  славетними  рядами  ремiсникiв,  буйними
чинарами, подiбних до яких, мабуть, не було нiде в свiтi, з  горiховими  й
гранатовими садами, тихими вуличками i дзюркотом прозорої води. I город за
три днi був зметений з  лиця  землi,  спалений,  поруйнований,  потоптаний
султанськими слонами.
   Тiльки округло здiймався над руйновищами мавзолей Нiзамi, мов  кам'яний
палець долi, що вперто вказує на небо,  але  нiколи  не  вiдривається  вiд
землi, з якої вирiс.
   Султан поїхав до мавзолею. Там уже поставлено було для  нього  похiдний
шовковий намет, устелено землю килимами,  коло  яких,  не  смiючи  ступати
туди, зiбралися вельможi, iмами, улеми, поети, мудрецi.
   - Хай лунають тут тiльки вiршi великого Нiзамi,-  сказав  Сулейман.-  I
хай вiднинi завжди буде так.  Тут  нiщо  не  може  iснувати,  крiм  величi
Нiзамi.
   Для султана й гостей було розiграно "Сказання  слов'янської  княжни"  з
"Семи красунь" Нiзамi, i Сулейман вельми  втiшився  цим,  щедро  обдарував
читцiв i побажав провести нiч коло Нiзамi. I тої ночi написав  Хуррем  про
все це, навiвши в листi рядки з Нiзамi про слов'янську княжну:
   Бо вона в усiх  науках  господинею  була,  Розумом  крилатим  здивувати
будь-кого могла. Всi глибини руху тiл небесних осягла, Таїну таїн  арканом
думки сповила.
   "Хiба я? то не про мою безцiнну Хуррем сказано у  великого  Нiзамi!"  -
вигукував султан.
   Удосвiта, коли вiн вийшов з намету,  щоб  дихнути  росою,  його  спокiй
порушила якась колотнеча серед бостанджiїв. Султан спитав, що там сталося.
Чауш доповiв: затримано якогось  обiдранця,  що  не  знати  як  проник  на
вiслюковi крiзь усi рубежi охорони й опинився мало  не  коло  намету  його
величностi.
   - Приведiть його сюди,- звелiв Сулейман.
   Бостанджiї поставили перед султаном  невисокого  гологрудого  чоловiка,
досить пошарпаного, з  наполовину  вискубаною  борiдкою,  в  пошматованому
одязi, але з очима роззухваленими й непокiрними.
   - Хто ти? - спитав султан.
   Чоловiк мав би впасти на колiна i їсти землю, благаючи пощади, але  вiн
стояв i смiливо дивився завойовниковi у вiчi. Вiдповiдати теж не квапився.
А коли вiдповiв, то коротко, одним словом:
   - Каймакчi.
   - Як смiв  сюди  проникнути?  -  знов  спитав  Сулейман.  Тодi  чоловiк
заговорив гаряче, швидко, майже сердито. Вiн каймакчi.  Хто  знає,  що  це
таке, той знає, а хто не знає, той нiколи й не знатиме, бо тiльки в Гянджi
вмiють робити справжнiй каймак i тiльки тут його належно цiнують. Цiлу нiч
вiн кип'ятить буйволяче молоко, знiмає з нього жирнi  шкуринки,  розстеляє
їх, накладає одна на одну, щоб удосвiта в  особливому  посудi  привезти  в
город, де в нього є постiйнi покупцi, як вони є  в  кожного  гянджинського
каймакчi, бо гянджинцi ось уже тисячу рокiв щоранку пiсля  першого  намазу
споживають свiй неповторний каймак, i нiяка сила не завадить їм це робити.
   - Але ж немає  нi  Гянджi,  нi  гянджинцiв!  -  мимоволi  озирнувся  на
поруйнований город султан. Чоловiк не збентежився анiтрохи.
   - Коли є мiй каймак, будуть i гянджинцi,- твердо мовив вiн.
   Султанськi дурбашi покiрливо поглядали на Сулеймана, ждучи його поруху,
щоб умить обезглавити цього нахабного  чоловiка.  Але  султан  несподiвано
сказав:
   - Вiдпустiть його.
   I дописав у своєму листi до Хуррем про те,  як  помилував  вiн  дивного
каймакчi.
   Її серця не зворушив той лист.  Нi  похвала  її  гiдностям,  висловлена
рядками з Нiзамi, нi султанське милосердя.
   Якби вiн був так само милосердний до її синiв i до  неї  самої!  Вiн  i
його бог.
   То  хто  ж  панував  над  її  долею?  Бог?  Але  чом  вiн   був   такий
немилосердний? Диявол? Але  навiщо  вiн  дав  їй  вознестися?  Люди?  Вони
заважали всiм силам добрим i  злим  i  робили  це  нерозумно  й  злочинно.
Ангели? їх вона нiколи не бачила i  не  вiрила,  що  iснують.  Тодi  що  ж
лишалося? Випадок? Нi, вона сама, її воля, її вiдчай. Примха долi?  Султан
iшов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дiтей
i могили свого народу. Неминучiсть, вiд  якої  вона  хотiла  порятуватися,
навiть помiнявши вiру, нiби султанський одяг i прикраси, якi вона мiняє по
п'ять i по десять разiв на день. А чого досягла? Нiкуди не  подiнешся,  не
втечеш од своїх початкiв, вiд витокiв, бо людина починається, як рiка, але
вiд води рiзниться тим, що мав пам'ять -  цю  найбiльшу  насолоду,  але  й
найтяжчу муку водночас.
   'Може, й до Софiї ходила,  щоб  порятуватися  вiд  спогадiв,  сховатися
серед величi й святощiв. Iшла сюди вперто, несла свою  самотнiсть,  хоч  i
знала, що Софiя не ховає вiд просторiв землi й неба, вiд вiтру й хмар, вiд
дзюркоту вод i людських голосiв, вiд клекотання кровi й тихих  смертей,тут
усе нiби продовжується, згущається, набуває ще бiльшої сили,  але  все  це
для тiла, а не для душi; бо  душа  все  ж  знаходить  тут  бодай  короткий
опочинок i ремствує, коли її знов пробують вiдкинути в пережите,  не  хоче
безумного повернення в минуле, де юрмляться примари й  переборенi  страхи,
безтiлеснi,  з'їденi  iржею  часу,  але  однаково  й   досi   жадiбнi,   з
роззявленими зажерливо пащеками в очiкуваннi нових жертв. Вона  не  хотiла
давати бiльше жертв i знала, що доведеться їх давати знову й знову, бо  що
таке все її життя, як не суцiльна жертва?
   Могутнi променi свiтла текли скiсно  на  велетенський  червоний  килим,
простелений  у  мечетi.  На  мiхрабi  сяяли  зеленим,  жовтим,  блакитним,
рожевим, бiрюзовим вiтражi. Все тут було знайоме i  все  таке  незвичайне,
нiби бачила вперше.
   Безмежний простiр всерединi святинi. Чотири  головнi  стовпи  утворюють
славетний чотирикутник, на який покладено вгорi  арки  з  критими  кутами.
Купол тримається на тих арках, нависає над  мечеттю  божественною  сферою.
Ритм заокруглень пiдноситься вище  й  вище,  охоплює  тебе  непереможно  й
пiднiмав в центральну сферу,  широку,  як  баня  зоряного  неба,  як  саме
творiння.  Бiчнi  нави  й  абсиди  вiддiленi  вiд  центрального   простору
шiстнадцятьма колонами з зеленого крапчастого мармуру. На однiй  з  них  -
слiд вiд копита Фатiхового коня високо над пiдлогою,  ще  вище,  майже  на
недосяжнiй височинi, слiд вiд руки Завойовника i косий шрам на колонi,  як
стверджують iмами, слiд вiд удару Фатiхової шаблi. Що то за кiнь  був,  що
лишив слiд вiд свого копита на мармурi, i що за рука i з якої сталi  шабля
- чи правда, чи вигадка, хiба не однаково? Може, церква була так  завалена
трупами, що Фатiх їхав по них мало не  попiд  склепiнням,  а  жорстокий  i
немилосердний до всього сущого був такий, що рубав навiть камiнь?  Яке  їй
тепер до всього того дiло?
   Поволi йшла по червоному, як кров, безмежному килиму,  щулилася  боязко
вiд лавин свiтла, що падали згори з такою силою, нiби заповзялися  знищити
i все живе в храмi й самий храм, блукала  навмання,  майже  з  заплющеними
очима, натикалася на могутнi  чотириграннi  стовпи,  йшла  далi,  обходила
зеленi колони й поставленi в глибинi абсид червонi порфiровi.  Якої  барви
її  спогади?  Коли  Гасан  повернувся  пiсля  своєї  другої  подорожi   до
польського короля, вiн говорив тiльки про барви. Так нiби наслано було  на
чоловiка. Султанша ждала, що скаже її посланник про перемови  з  Зигмунтом
Августом, а Гасан бурмотiв про якiсь сапфiри, якi мiняють свiй  колiр  при
заходi сонця, про дiаманти й смарагди, що  сяють  навiть  у  темрявi,  про
барву золота i свiтiння срiбла в королiвському скарбцi.
   - До чого це ти? - перебила Гасана Хасекi. Але вiн уперто повертався до
того, як  сам  каштелян  кракiвський  за  велiнням  короля  цiлий  тиждень
показував йому замки, обставу, гобелени й клейноти короннi, i справдi було
там на що поглянути, бачив  вiн  усi  п'ять  золотих  королiвських  корон,
яблука, берла,  шати  коронацiйнi,  трони,  безлiч  хрестiв,  аксельбантiв
коштовних, ланцюгiв, ношень дорогоцiнних, перснiв, мечiв,  щабель,  пасiв,
збруї, шишакiв, штурмакiв, стилетiв, пугiналiв, пуклерiв, шкатул, тарелiв,
злотогловiв, коберцiв.
   Вона все ж урвала той безглуздий  перелiк  i  спитала,  чи  сказав  вiн
королевi все те, що вона велiла.
   - Моя султаншо,- сказав Гасан,- король показував менi всi свої скарби.
   Вона гнiвно змружила очi.
   - I все?
   - Ваша величнiсть, король убитий горем.
   - Горем? Яким? Вiд чого?
   -  Вмерла  його  кохана  жона  королева  Барбара,  i  свiт  для   нього
потьмарився.
   - Вiд чого ж вона вмерла? - тихо спитала Роксолана, в якiй  ця  звiстка
вiдбилася болем, так нiби йшлося про її власну смерть.  Бо  ж  так  багато
спiльного було в неї з тою Барбарою Радзiвiлл, хiба що бiльше мук i бiльше
величi, сумнiвнiсть якої знана тiльки їй самiй. А Барбара вмерла,  власне,
й не зазнавши справжньої величi, не маючи для того достатньо часу, бо  для
всього, виявляється, потрiбен час.
   - Якась загадкова хвороба. Нiхто й не  знає.  Хоч  злорiки  сичать,  що
вмерла вiд того, чим грiшила. Король не вiдходив вiд неї  кiлька  мiсяцiв,
на руках у нього й померла. Тепер невтiшний у  своєму  горi.  Хотiв  бодай
менi дати якусь розраду i ото велiв показувати клейноти та добра свої.  Ще
в нього тепер сила на пiвночi появилася. Великий  князь  московський  Iван
назвався царем i домагається, щоб король визнав за ним той сан,  а  король
затявся. Шлють послiв один до одного, борюкаються за  те  слово,  як  малi
дiти, так нiби неоднаково, хто як називається. Важить не  назва,  а  сила.
Сила ж у московського царя, кажуть, зродилася така, як грiзний  вiтер,-усе
змiтає. Шах Тахмасп послав Iвановi в дарунок  слона,  i  коли  ту  тварюку
поставили перед троном молодого царя, то цар запрагнув, щоб слон вклонився
йому, а слон як стояв, так i стояв. То цар, розпалившись, звелiв  порубати
звiрину на дрiбненькi кавалки i розкидати навсiбiч. Ось тепер  королевi  й
поподумай. З одного боку, султан, а з другого,- цар. А вiн посерединi,  та
ще й У горi.
   Вона не спитала навiть Гасана, чи не заїхав вiн по дорозi до  Рогатина.
Кволо махнула  йому  рукою,  вiдпускаючи,  хотiла  зостатися  наодинцi  зi
спогадами, якi зродилися вiд самого вигляду Гасанового, вiд його  мови,  а
може, вiд тих вiтрiв, якi принiс у складках свого одягу.  Згадувалося  все
тiльки велике: великi дощi, великi  вiтри,  великi  снiги.  Тiльки  спеки,
здається, нiколи великої не було в її дитинствi. А ще цiлi хмари  птаства,
журавлi над весняною хатою i лелеки, якi прилiтали з-пiд сонця,  вибираючи
найтеплiшi днi весни. Гнiздилися на хатi в Теребушкiв. I яке ж те все було
болючо-близьке й незабутнє: i клекотнява лелек на  хатi  в  Теребушкiв,  i
синi блискавицi ластiвок у надвечiр'ї, i скрип журавля  над  колодязем,  i
золотий пил вiд череди,  що  повертається  з  пасовиська  через  Львiвську
браму, i лiниве бомкання дзвонiв у  церквах  Богородицi  й  Святого  духа.
Чомусь згадалося ще, як повiсився Савка з ринку. Качав  у  склепах  бочки,
скiльки його й знали, все тягав тi бочки, а тодi  взяв  i  повiсився.  Вiд
образи. Хазяїн нагримав на нього, обiзвав бидлом, i горда душа Савчина  не
витримала. Взяв шматок сирицi, пiшов уночi в лiс, довго блукав  там,  поки
вибрав розлогого дуба на узлiссi, й на нижнiй гiлцi повiсився.  Тодi  було
страшно, жалiла  нещасного  Савку,  а  тепер  згадала  i  позаздрила  його
твердостi. Смертю  власною  змiг  перемогти  кривду.  А  вона  живе  серед
переможцiв, якi розплачуються за свої  перемоги  тiльки  смертями  чужими.
Нагадують тих могильникiв, що  живуть  на  Еюбi.  За  пiвгодини  викопують
могилу, летить сухе жовте груддя, камiння, i вже  чоловiка  немає,  тiльки
камiнь в узголiв'ї,  а  вбивцi  живуть  далi,  величаються  й  красуються,
прекраснi для самих себе i зловiснi для всього свiту. Падає тiнь  вiд  них
тяжка, як свинець, накриває i її, i люди проходять повз неї, як тiнi,-  нi
запам'ятовуються, нi згадуються, i  забуваються  навiть  тi,  яких  бачила
вчора або й годину тому. I навiть дивно стає, як може ще в нiй зберiгатися
якась пам'ять, як може вона бути обтяжена життям дотеперiшнiм i сягати  аж
у дитинство.
   Нагадувала сама собi казкового птаха  шебавiза,  що  вночi,  звiсившись
униз головою, стогне, тужачи по дню, а вдень не може дочекатися ночi,  щоб
знову вiддатися своїй тузi. Рвалася душею до минулого, а сама  вгрузла  по
саму шию в цьому  життi,  ранила  своє  тiло.  Свiт  понурого  султанства.
Суцiльнi  гостряки  вершив,  бездоннi  урвища,  пишнi  ями  нiчного   зла.
Слугувала нiчному злу, була його полонянкою, рабинею, хоч здавалося iнодi,
що служить красi, стоїть над нею так само, як  султан  стоїть  над  своїми
яничарами й гарматами. Що її зв'язувало з Сулейманом?  Страх,  залежнiсть,
доля, бог? Чи тiльки сини? Людей об'єднують забобони,  а  хвилюють  тiльки
пристрастi, її пристрастю були її дiти, її  сини.  Тепер  уже  три  з  них
лежать у глинянiй стамбульськiй землi,  покояться  в  розкiшних  гробницях
коло розкiшної мечетi, поставленої в пам'ять про них, може, лiпше  було  i
їй лягти з ними i не мучитися бiльше? Однаково ж минулого вже не повернеш,
а  майбутнє  вiд  тебе  не  залежить.  В  минулому  горе,  таємничiсть   i
незбагненнiсть, а в майбутньому - ще бiльша таємничiсть  i  загрозливiсть,
якої не здолає i щонайбiльший розум. Розум тiльки тодi стає твоєю  зброєю,
коли знаєш ворога, якого маєш здолати, бо й життя, власне, це не що  iнше,
як умiння розпiзнати ворога i перемогти  його,  знищити,  запанувавши  над
ним. Але смерть не той ворог, якого можна перемогти. Шiсть разiв  нахиляла
Роксолана будучину до своїх дiтей, мов гiлку дерева  життя,  а  вже  тричi
виприсала та гiлка, i лишалася молода вельможна  жiнка,  мов  жебрачка  на
папертi в лахмiттi марних  надiй  i  невисловлених  скарг,  приречена  лиш
споглядати i ждати нових смертей.  Iмами  вчать,  що  страждання  -  вищий
дарунок аллаха. Люди, якi жертвують усiм для iнших, творять святу  справу.
А тi, хто приймав цi жертви, чи творять вони щось святе? I хто вона  пiсля
всього того, що сталося з нею в життi, i що  зробила  вона  незалежно  вiд
своєї волi, а що зробила свiдомо, з намiрами обдуманими? Султан  поводився
з нею, як з рабинею, як з коханкою, тодi - як з султаншею, тепер уже мовби
iз святою, бо нещирiсть у їхнiх взаєминах, в  розлуках  i  листах  сягнула
крайнiх меж. Вiн перелiчував їй своїх  вигаданих  ворогiв,  нищачи  мирний
люд, а вона вдавала, що вiрить кожному його слову, i  писала  Сулеймановi:
"Що бiльше буде ворогiв, мiй падишаху, то  бiльше  їх  стане  поживою  для
мусульманського меча. Присягаюся золотими сандалiями, що так само радiтиму
Вашим великим перемогам, якi даруватиме Вам аллах, як зрадiла  тодi,  коли
Ви, сяйво моїх очей, з раби  зробили  мене  своєю  жоною".  Раби  найбiльш
ображаються,  коли  нагадують  їм  про  їхнє  рабство.  Волiють   жити   в
самозаслiпленнi i готовi навiть знищити того, хто захоче їм вiдкрити  очi.
В нiй жили двi сили - одна рвала дух до водi й самопожертви в iм'я  чогось
великого,  а  Друга  пригинала  до  землi,  до  нiкчемностi  й   рабського
пониження, i та друга весь час зраджувала першу, i Роксолана ненавидiла ту
силу i саму себе за те, Що дає притулок у своїй душi  почуттям  низьким  i
пiдлим. Земля встелена людськими трупами, а  вона  пишається  з  того,  що
сидить на тронi поряд з найбiльшим убивцею i ще й припадає йому до нiг.. А
мала б поєднати свiй  голос  з  голосами  замучених,  знедолених,  убитих,
кинутих мiж ворогiв, разом з ними кинути в обличчя свiтовi страшну  скаргу
болю, i хай би свiт здригнувся вiд тої скарги i вжахнувся вiд проклять! На
чужинi, без вiтчизни, гнобленi й уярмленi, блукаємо  й  поневiряємося,  не
маючи нiякої утiхи, крiм надiї, нiякої покрепи  для  душi,  крiм  гнiву  й
болю, нiяких сподiвань, крiм жадоби вiдплати. Зiйдемо до могил, наповнених
кiстьми замучених, струснемо  ними,  розбудимо  великих  мерцiв  i  малих,
поставимо їх перед свiтом нiмими свiдками наших  нещасть,  нашого  горя  i
наших терпiнь.
   . А вона прислухалася лиш до власних терпiнь, чула тiльки  свiй  голос,
виборювала волю для самої себе, а коли вознеслася, то розпочала  безглузду
змаганину з часом, намагаючись затримати свою молодiсть, вiрячи, що тiльки
там - чистота й незатьмаренiсть. I лиш  коли  зрозумiла,  що  не  затримає
свого  вiку,  що  час  безжально  руйнуватиме  її   далi,   що   вiд   неї
вимагатиметься бiльше i бiльше жертв, знову  вчепилася  серцем  за  далеку
рiднизну, за свою землю, яка лежала молода й зелена, i  єдино  вона  могла
дарувати їй i вiчнiсть, i вспокоєння вiд усiх пiдступiв i злочинiв.
   Як помогти своїй землi й чим?
   Iнодi зринала божевiльна думка, що земля її мала б мир i  спокiй,  якби
загорнув її султан у свої володiння, взяв пiд свою тяжку руку i хоч  би  й
погнобив, але захистив би  вiд  шарпання  i  плюндрувань,  яких  зазнавала
протягом усiєї своєї iсторiї. Кликала Гасана, допитувалася:
   - Чому султани досi не захопили нашої землi? Чом? Шарпають  кримчаками,
плюндрують, витоптують, хапають людей у ясир, продають у рабство, а в свою
iмперiю не беруть. Чом?
   - Ваша величнiсть,-уникав  її  погляду  Гасан,-хiба  ж  я  знаю?  Може,
занадто пiсна земля наша для султанiв?
   - Що ти мовиш таке, попiл тобi на уста! Хiба ж наша земля не найжирнiша
в свiтi? Де ти бачив такi степи i такi чорноземи, такi пшеницi й трави,  i
стiльки птаства, й звiра, i риби у водах, i сонця над головою?
   - А може, заважка вона для них? Бояться, що не втримають у руках?
   - Жадiбнiсть i зажерливiсть нiколи не знають мiри.
   - Тодi й не знаю вже, моя султаншо.
   - Ти ж їздив туди i раз, i вдруге, й утретє. Посилала тебе. Бачив  усе.
Розпитував. Мене вивезено  звiдти  дитиною.  Що  я  могла  знати?  А  тебе
посилала, щоб про все довiдався. Маєш казати, коли тебе питає султанша.
   - Сказати не штука, моя султаншо. А чи воно гак буде сказано як слiд?
   - Кажи, як думаєш.
   - Коли подумати, то виходить, що не народила, дякувати богу, наша земля
чоловiка,  який  би  продався  султанам,  побусурманився,  став  пiднiжком
стамбульського трону i занапастив свою землю.
   - Ну, гаразд. Але ж могли султани послати своїх  санджак-бегiв  у  нашi
степи?
   - А коли нiхто не хоче туди їхати?
   - Чому ж не хочуть?
   - Бояться.
   - Чому ж не бояться йти в iншi землi?
   - Цього вже я не знаю, ваша величнiсть. Може,  для  того  й  землi  всi
неоднаковi, i мова в людей рiзна, i норов теж, щоб одних ворог не лякався,
а других обходив десятою стороною.
   Вона втомлено махала рукою Гасановi, вiдпускаючи його, а  сама  знов  i
знов думала про кривди своєї землi, i здавалося їй, що навiть загарбаною й
погнобленою мала б вона життя спокiйнiше, нiж нинi. Але тут усе кричало  в
Роксоланi: що спокiй, коли немає волi? Хiба ж не зазнала  вже  сама  цього
оманливого спокою, хiба не переконалася? Душа  кричала,  а  впертий  розум
гнув своє, i  вона  набридала  Гасановi,  аж  той,  мовби  не  витерпiвши,
з'явився недавно перед султаншею i повiдомив:
   - Ваша величнiсть, знайшовся чоловiк.
   - Який чоловiк? - не зрозумiла Роксолана.
   - Та такий, що нiби й готовий прислужитися султановi.
   - Де ж ти його взяв?
   - А вiн сам прибився до Стамбула. Хотiв до  султана,  та  султан  же  в
походi. То я подумав: може, хай стане перед вами, моя султаншо?
   - Хто вiн?
   - Каже, князь. Князь мовби литовський, пiдданий  короля  польського,  а
походженням то нiби й з нашого народу. Така мiшанина в одному  чоловiковi,
що й сам нечистий не збагне, що воно й до чого. Ще коли я вперше їздив  до
короля, то чув про цього князя.  Вiн  там  усе  судився  за  образи,  яких
завдавав кому попадя. Страшенно меткий i зухвалий князьок.
   - Як зветься?
   - Вишневецький.
   - Здається, iм'я вiдоме.
   - А що йому iм'я?  Князевi  самого  iменi  не  досить.  Йому  ще  добра
потрiбнi та влада. До своїх  маєтностей  хотiв  додати  багатства  Гальшки
Острозької, яка має, здається,  найбiльший  посаг  у  королiвствi,  та  на
додачу ще домагався у короля  староства  Канiвського  й  Черкаського,  щоб
прибрати до рук, може, й половину України. А коли  нi  того,  нi  того  не
отримав, то прибiг в Акерман до пашi й зголосився служити його  величностi
султану. Мої люди й припровадили його до Стамбула.
   - Приведеш його до мопс,- звелiла Роксолана.
   - Ваша величнiсть, може, я потримаю цього князя, як рибу в розсолi?  Бо
це ж йому така честь: не встиг ускочити в  Стамбул  -  i  вже  перед  вашi
свiтлi очi? Хто б то не мрiяв отак одразу потрапити до Топкапи,  та  ще  й
стати перед великою султаншею, спiзнавши за одним замахом усi  таємницi  й
легенди!
   - Додай сюди ще жахи,- усмiхнулася Роксолана.- Гаразд,  потримай  трохи
князя, щоб мав час подумати, на що зважується, а тодi приведеш його  сюди,
але  проведи  крiзь  усi  брами  Топкапи  поволi,  щоб  наївся  страху,  а
розмовлятиму з ним у султайськiй Диван-хане, i хай  євнухи  тримають  його
мiцно попiд руки, як то роблять перед султаном, тiльки не  пiдпускають  до
мого вуха, бо я ж тiльки султанша та й не люблю шепотiв, а надаю  перевагу
звичайному людському голосу.
   Гасан протримав Вишневецького в повному блiх брудному караван-сараї  на
Довгiй вулицi. Коли ж привiз до Топкапи, то справдi вiв  князя  з  вбивчою
повiльнiстю, перепускаючи його крiзь усi три страхiтливi брами, обставленi
зарiзяками, готовими зiтнути чоловiковi голову  на  одне  змигнення  брови
своїх чаушiв, щоразу зупиняючись, щоб розповiсти, де  збираються  яничари,
де, султан годує своїх придворних i гостей, де живуть придворнi мудрецi, а
де кати, якi  рубають  голови.  Лiворуч  вiд  других  ворiт  Баб-i-Кулелi,
названих так завдяки двом баштам обабiч, була гарна  мармурова  чешма,  до
якої Гасан пiдвiв князя, сказавши, що тут миють голови злочинцям, перш нiж
вiдрубувати тi голови. Тому й ворота iнодi звуть Соук-чешме.
   Князь вiдступив вiд дзюркiтливої води, бридливо кривлячись.
   - А ось з другого боку Баб-i-Кулелi,-  спокiйно  мовив  Гасан,-  лежить
широкий бiлий камiнь, на якому виставляють голови  страчених  за  зраду  й
злочини. Сьогоднi камiнь  порожнiй,  бо  султана  немає  в  Стамбулi,  хоч
вiдрубати голову можуть i без султана.
   - Нащо пан менi це розказує? - обурився князь.
   - А може, пригодиться,- безжурно кинув Гасан.  Перед  другою  брамою  в
князя вiдiбрали шаблю й лук, два чорнi велетнi взяли його мiцно попiд руки
й повели в двiр з чинарами  й  кипарисами,  наповнений  смачним  димом  iз
султанських кухонь i дикою музикою, яка лунала весь час, поки князь з його
не вельми поштивим супроводом iшов до третьої  брами  Баб-ус-сааде,  Брами
блаженства, за яку нiхто, крiм султана i його наближених, не ступав.
   Зал прийомiв був одразу за третьою брамою, князя майже внесли туди, вiн
опинився в якихось золотих сутiнках перед  широким  троном,  що  нагадував
канапу, теж у тьмавому сяяннi золота,  над  троном  пiд  склепiнчастою,  в
чудернацьких арабесках стелею був червоно-золотий  балдахiн,  з-пiд  якого
звiшувався на крученому золотому шнурку величезний криваво-червоний рубiн,
що зблискував з хижою ворожiстю, мов жива iстота, а пiд  тим  рубiном,  на
широкому тронi, зграбно й вишукано обгорнувшись дорогими тканинами, облита
потоками дiамантiв, уся  в  зеленому  сяєвi  небачених  смарагдiв,  сидiла
маленька жiночка з ласкавим усмiхом на милому личку i  з  такою  добротою,
розлитою по всiй її постатi, що здобичливий князь навiть засумнiвався,  чи
туди його приведено, i мовби аж смикнувся, щоб iти кудись  далi,  але  був
досить брутально поставлений там, де мав  стояти,  а  тодi  ще  й  негайно
нахилений у такому глибокому поклонi, що тiльки й мiг бачити свої  червонi
сап'янцi, якими хiба ж так пишався, а  тепер  мав  би  їх  проклинати.  Та
навiть на свої чоботи не дано йому надивитися, а поставлено  одразу  ж  па
колiна й пригнуто голову до самого килима, так нiби  цi  мовчазнi  велетнi
хотiли примусити його їсти вовняний ворс коло пiднiжжя трону.
   Роксолана мимоволi здригнулася, побачивши цього чоловiка, в  чорному  з
золотими гудзами кунтушi, з пещеним лицем, з вогнистими очима. Байда! Отой
козак нерозумний, що  десять  рокiв  тому  загинув  через  її  ще  бiльший
нерозум. Яка подiбнiсть! Тiльки цей старiший, в аж занадто багатому одязi,
i з поглядом i виглядом якимсь пронозливим -  навiть  неприємно  дивитися.
Тому, поборовши перше здригання свого  серця,  султанша  вже  не  заважала
своїм євнухам збиткуватися над ясновельможним  зайдою,  даючи  тому  змогу
випити всю чашу принижень i ганьби, якi ждуть кожного запроданця.
   Однак князь, видно, не вельми збентежився принизливою церемонiєю,  якiй
був пiдданий, i, щойно зiперся  на  колiна,  мерщiй  метнув  погляд  своїх
чорних, блискучих, як у собаки, очей i соковитим голосом мовив:
   - Припадаю до нiг великої султаншi!
   Вона не мала  звички  тримати  людей  перед  собою  на  колiнах  i  вже
розтулила була уста, щоб звелiти  йому  пiдвестися  i  стати  вiльно,  але
сказала зовсiм iнше:
   - Хто ви? Скажiть про себе.
   - Єстем Димитр Корибут князь Вишневецький. Рiд мiй  веде  свої  початки
вiд самого святого Володимира, що охрестив Русь, ваша величнiсть.
   - Так далеко? - подивувалася Роксолана.-  Хiба  можна  простежити  свої
коренi аж у таку далеч?
   Князь смикнувся плечима, всiєю постаттю.
   - Ваша величнiсть, цього не дано людям пiдлого стану, але люди шляхетнi
прозирають назад крiзь цiлi вiки!
   - Назад - не наперед,- зауважила  лагiдно  султанша.-  Бо  й  хто  може
знати, що жде його завтра або ще й сьогоднi до заходу сонця.
   Натяк був досить похмурий, коли згадати оту Соук-чешме,  в  якiй  миють
голови перед тим, як їх вiдрубати, i плаский камiнь, на  якому  тi  голови
виставляють, мов глечики для сушiння. Та султанша одразу перевела мову  на
iнше, щоб князь не вловив у її словах нiяких погроз, од яких  вона  завжди
була безмежно далека.
   - Чи вас гаразд утримують у нашiй столицi? - поспитала вона.
   - Дяка, ваша величнiсть,- схитнув круглою головою князь.- Я знав  ласку
i вiд хана кримського, ленника великого султана, i  обдарований  датком  у
вашiй  преславнiй  столицi,  де  маю  свiй  двiр,  своїх  вiрних  людей  i
помiчникiв i все, потрiбне для пiдтримки мого маєстату.
   - Менi сказано, що ви проситеся в службу до великого султана?
   - Так, моя султаншо.
   - Хiба вважаєте, що султан мав замало вiрних  слуг?  Вишневецький  знов
стрiпнувся, випнув груди.
   - Але не таких, як я, ваша величнiсть!
   - Можете пояснити? - поцiкавилася вона.
   - Мене високо ставлять i сам король польський  Зигмунт  Август,  i  цар
московський Iван, ваша величнiсть.
   - Чи ж цього досить, щоб стати перед великим падишахом?
   - А ще я маю те, чого не має нинi нiхто, моя султаншо.
   - Що ж має таке свiтлий князь?
   - Маю всю Україну в цiй руцi!
   I вiн трiпнув правицею, i Роксолана зауважила, що  рукав  його  кунтуша
обнизаний на кiнцi великими перлами. Нiби в жiнки.
   - Здається менi, ця рука порожня тим часом,- всмiхнулася султанша.
   - Але вона вмiє тримати меч!
   - Що ж то за меч, що його злякатися може цiла земля?
   - Ваша величнiсть! Меч - у вiрнiй руцi! Султан Сулейман  мав  би  давно
вже забрати всю вкраїнську землю в своє  володiння,  щоб  не  лежала  вона
пустошньою, але не робить цього. Чому ж? Усi  питають,  а  нiхто  не  може
вiдповiсти. Тодi скажу я. Султан не бере моєї землi,  бо  немає  чоловiка,
який сповняв би там його волю. А таким  чоловiком  можу  стати  я,  Димитр
Корибут князь Вишневецький. Diхi [81]
   Ясновельможний волоцюга виказував  ще  й  свою  латинську  освiченiсть,
мовби хизуючись перед султаншею i натякаючи на її занадто просте,  як  для
її нинiшнього неймовiрного становища, походження. Ясна рiч, вона  могла  б
належно вiдповiсти на ту куцу князiвську освiченiсть,-  але  не  цим  була
заклопотана цiєї митi - вжахнулася збiговi  думок  своїх  i  цього  зайди,
майже повторених ним у словах, якi ще недавно мовилися мiж нею i  Гасаном.
Тому мерщiй самими очима спитала вiрного свого  Гасан-агу:  невже  передав
князевi її думки,  прикликавши  того  до  Стамбула?  Той  так  само  очима
безмовно вiдповiв: нi, не казав нiчого нiкому,  а  цього  не  кликано,  не
приманювано - сам прибiг, як бездомний пес.
   Та це не заспокоїло Роксолану.  Мабуть,  є  речi,  про  якi  заборонено
думати. Бо подумаєш ти - прийде до цього i  хтось  iнший.  Жорстоке  життя
навчило її нiкому не вiрити. Навiть боговi, хоч до цього привчена була вiд
народження. Люди гинуть найчастiше не через слабiсть, не за браком сил,  а
через надмiрну довiрливiсть. Вона вчинила непростимий грiх,  довiривши  тi
небезпечно-вогнепальнi думки про свою  землю  навiть  самiй  собi.  I  ось
розплата! Вони вже перестали бути її власнiстю, право на них  заявляє  цей
зайда.
   Хотiла  все  ж  виказувати  найвищу  справедливiсть  навiть  до  такого
чоловiка, тому ледь помiтним порухом показала євнухам, щоб пiдвели князя з
колiн i поставили перед нею, як рiвного.
   Вишневецький  витлумачив  це  як  заохочення  i  став  розправлятися  й
пиндючитися в межах дозволеної дужими його стражами свободи, а Роксолана з
безнадiйною цiкавiстю, змiшаною зi  страхом,  розглядала  цей  загрозливий
примiрник людської породи, який зовнi мiг видаватися мало  не  досконалим,
хоч у душi в нього клубочилася пiтьма майже пекельна. Такими пройдисвiтами
наповненi нинi, либонь, усi землi. Коли в них в  ще  сякi-такi  здiбностi,
тодi вони можуть прославитися i навiть замахуються на те, щоб зрiвнятися з
генiями й титанами, але  не  пiдiймаючись  до  їхнiх  висот,  а  пiдступно
стягуючи генiїв до своєї нiкчемностi. Де  вони  беруться,  якi  матерi  їх
народжують, i чому вона має стати жертвою одного з  таких  пройдисвiтiв  з
темною душею?
   Але нiхто не мав знати, як кипить її розум. Спокiйна,  ледь  усмiхнена,
сидiла на пишному тронi, майже ласкаво позирала на Вишневецького, вiд чого
той бадьорився бiльше i бiльше, трохи  подумавши,  спитала,  як  же  князь
зможе виконувати султанську волю в такiй великiй i, наскiльки  їй  вiдомо,
непокiрнiй землi. Князь з бадьорим нахабством заговорив одразу про Днiпро.
Мовляв, до всього на свiтi є ключ. Треба його тiльки знайти, добрати. Ключ
до всiєї України - Днiпро. Ним вона витiкає в широкий свiт, а широкий свiт
нинi - це Османська iмперiя. Отож, хто стане  на  цiй  великiй  рiцi,  той
матиме в руках усю землю, наглядатиме за нею, мов сам господь бог. Думка в
нього яка? Стати на Днiпрi, укрiпитися на низу рiки,  вхопити  Україну  за
горло - i ось так захистити вiд козакiв Крим i Стамбул.
   Так само спокiйно султанша урвала князiвськi вихваляння i спитала, кого
й вiд кого вiн хоче захистити.
   Вишневецький знов повторив: iмперiю вiд козакiв. Ага, сказала вона,  як
їй тут намагаються довести, Україна нападає  на  османцiв  i  на  кримцiв?
Може, князь ще не знав, що вона, султанша, теж походить з України. Досi  в
неї було трохи iнше уявлення про стан речей.  Тепер  ясновельможний  князь
пробує вiдкрити їй очi. Мовляв, нападає її народ, а не на нього  нападають
людолови й грабiжники. А як же тодi з отою пiснею?
   Зажурилась Україна,  що  нiгде  прожити,  Гей,  витоптала  орда  кiньми
маленькiї дiти, Он,  маленьких  витоптала,  великих  забрала,  Назад  руки
постягала, пiд хана погнала.
   Може, тодi й вона колись малою нападала на орду, а не  орда  на  неї  в
рiдному Рогатинi?
   Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, вiд якої iншому
зацiпило б. Мерщiй кинувся виправдовуватися. Падав то на одне, то на друге
колiно перед великою  султаншею,  просив  милостиво  дарувати  йому  надто
запальнi висловлювання. Завжди  стає  вiн  жертвою  своєї  натури.  Назвав
козакiв, а мав на гадцi не цих лицарiв свободи, з якими, власне,  й  хотiв
би послужити великому султановi, а отой людський мотлох, що  труїть  життя
всiм достойним людям.  Хiба  б  вiн  i  сам  не  сидiв  спокiйно  в  своїх
маєтностях, коли б  той  мотлох  не  колотився  безупинно  i,  сказати  б,
обурливо-злочинно?
   Роксолана мовби тiльки й ждала цих слiв. Князь має намiр оберiгати  вiд
мотлоху великого султана? - спитала вона. Але як же може зробити  це  той,
хто не вмiв оберегти самого себе?
   I коли князь, смикнувшись,  розтулив  рота  для  нових  пояснень,  вона
втомлено сказала, що вже не хоче знати бiльше, нiж  знав  вiд  нього.  Хай
князь спокiйно жде в їхнiй преславнiй столицi, а вона  тим  часом  звелить
написати про нього падишаховi, якому, єдиному, належать тут усi вирiшення.
   Руки поцiлувати князевi не дала. Сховала руки пiд  себе,  як  то  вмiла
колись робити валiде Хафса, сiпнувши  бровою,  показала  бостанджiям,  щоб
вивели цього чоловiка. Вишневецькому ледь кивнула головою, а може,  тiльки
вдала, що кивнула, а  в  того  хитнувся  свiт  у  очах.  Але  був  занадто
впевнений, щоб вiдчути свою поразку й загрозливiсть у поведiнцi  султаншi.
Загрозливiсть була хiба що в отому велетенському рубiновi, який висiв  над
троном i нагадував згусток тигрячої кровi. Та  й  то  ще  не  знати,  кому
загрожує той кривавий камiнь.
   Вишневецький виходив з Баб-ус-сааде роззухвалений i сповнений пихи.  Не
мав сумнiву, що зачарував цю славетну султаншу,  перед  якою  дрижить  уся
Європа. Ось так кинувся вiд свого короля, порвав з  ним,  прибув  до  цiєї
чужої столицi, став перед владчою жiнкою, приголомшив, знетямив.
   Тiльки опинившись за другою брамою на величезному  яничарському  дворi,
до вже нiби й не вiдчувалися  мури  Топкапи,  а  вцiлiла  вiд  вiзантiйцiв
церква  святої  Iрини  свiтилася  таким  заспокiйливим   рожевим   сяйвом,
Вишневецький згадав про те, що забув поскаржитися  султаншi  на  нестерпнi
умови свого життя в Стамбулi. Йому мали  б  негайно  подарувати  розкiшний
палац над Босфором, а тим часом вiн, Димитр  Корибут  князь  Вишневецький,
нидiє  в   пiдчерев'ї   брудного   стамбульського   ринку.   В   жахливому
караван-сараї, бiля ворiт якого дрiбнi  злодiї  продають  крадене  взуття,
розпатланi циганки з ранку до вечора викрикують непристойностi, в мангалах
безперервно смажать смердючу жирну баранину, гамiр не втихає нi вдень,  нi
вночi, а довкола ще ж бруд, сморiд, нечистоти. Та ще й  нудьга  очiкування
султанського слова, якого не знати коли й дочекаєшся i чи й дiждешся.
   Все  це  князь  мерщiй  викричав   у   обличчя   Гасановi,   який   мав
супроводжувати його аж  до  караван-сарая  на  Довгiй  вулицi,  але  Гасан
вислухав те незворушно.
   - Де звелено, там князя й помiстили,- сказав спокiйно.
   - Образа маєстату! - закричав Вишневецький.- Я мав би сказати султаншi,
i все б змiнилося, як належиться моїй гiдностi.
   - Треба ж було й сказати. Сказаного не вернеш, але несказаного  теж  не
вернеш,- зауважив Гасан.
   - Нехай пан довiрений передасть султаншi про моє  обурення,-  домагався
князь.
   - Султанша слухає лиш те, що хоче почути,- пояснив йому, майже вiдверто
знущаючись,  Гасан.Тепер  ясновельможному  князевi,  коли  хоче  дiждатися
султанського слова, треба сидiти смирно там, де сидить,  бо  тут  дуже  не
люблять, коли чоловiк  крутиться,  нiби  на  нього  напала  овеча  хвороба
крутець.
   Князь не довго й витерпiв. Сидiв уже в Стамбулi кiлька мiсяцiв, до того
ж в умовах обурливих i принизливих, тепер мав сидiти в умовах не кращих ще
стiльки, а то й довше, бо коли ще напише султанша про  нього  Сулеймановi,
скiльки йтиме той лист i чи буде на нього вiдповiдь i коли.
   Вишневецький покрутився ще мiсяць .чи два i звiявся. Гасан  прийшов  до
Роксолани i повiдомив майже радiсно: "Як прибiг сюди князь,  так  i  побiг
собi. Як приблудний пес".~
   I вона теж зрадiла в душi, нiби позбулася смертельної небезпеки. Думала
вперто про улюбленого сина свого Баязида. Згадувала, як проводжала  колись
його до Рогатина, а тодi розпачливо зустрiчала,  дивуючись,  чому  вiн  не
зостався там, не сховався в степах чи лiсах; щоб не знайшла його османська
смерть. Тепер був коло неї, життя й далi мав  загрожене  кривавим  законом
Фатiха, а вона без надiї сподiвалася, що якось  воно  станеться  так,  щоб
саме Баязид сiв на султанському тронi i мав би  вiн  серце  таке  добре  й
щедре, що захистив би її Україну, нiкому б не дозволив кривдити. Вона була
б валiде при своєму синовi i пiдказала б йому,  а  вiн  прихилив  би  вухо
уваги. Стане султаном Селiм - вона однаково буде  при  ньому  валiде,  але
Селiм знiкчемнiлий вiд пиятики й розпусти, вiн не захистить нiкого, ним не
покеруєш, бо вiн мов мертвий. Баязид, тiльки Баязид має;  стати  султаном,
прийти й сiсти на Золотий троп!
   А вiн прийшов не султаном,  а  з  тiлом  наймолодшого  брата.  Попереду
прибiг зять Рустем, бився до султаншi, щоб повiдомити про смерть  Мустафи,
але вона вже й так про це довiдалася, Рустема ж перед очi не пустила. Йшов
у похiд садразамом [82], тепер прибiг простим вiзиром? I це пiсля того, як
вона десять рокiв захищала  його  перед  султаном?  За  Рустема  пробувала
просити Мiхрiмах, але Роксолана була впертою. Лагiдна впертiсть, якої  всi
боялися бiльше, нiж султанського гнiву. Бо гнiв швидко  минає,  а  лагiдна
зневага може тривати роки й десятилiття. I тодi тебе мовби й немає.
   Що принiс їй Рустем?  Вiсть  про  смерть  Мустафи  i  про  своє  власне
падiння? Вжахнулася тiй смертi, хоч у глибинi душi, може, й ждала  її  вже
багато рокiв, сподiваючись на вибавлення  своїх  синiв.  Порятувати  дiтей
своїх - для цього жила. Але ж не цiною чийогось життя! Не смертю чужою!  А
тепер виходило так, що ця смерть пов'язана з її iменем, раз пiдозра  впала
на Рустема, її зятя i улюбленця.
   Замкнулася в собi, в своєму власному свiтi, в  який  нiкого  не  хотiла
впускати, так нiби сподiвалася  вiдгородитися  вiд  безмежних  довколишнiх
свiтiв, повних горя, страждань i нещасть. I не  вiдгородилася.  За  кiлька
мiсяцiв слiдом за  Рустемом  прибув  до  Стамбула  син  Баязид  з  мертвим
Джихангiром. Як же так могло статися? Чому мовчало її серце - нi знаку, нi
поштовху, нi скрику? Тепер коло неї були i Баязид, i Рустем,  i  Мiхрiмах,
нiкого не вiдганяла, нiкого й не впiзнавала. Якийсь з iмамiв  (чий  вiн  -
Джихангiрiв, Баязидiв чи котрийсь iз стамбульських?) бурмотiв про вмерлого
її сина: "Ще до повного розквiту весни молодостi вiтер наперед  визначеної
смертi розвiяв пелюстки буття його високостi шах-заде з  трояндового  куща
його часу". Наперед визначена смерть. Усе наперед визначене. Приреченiсть.
Усi приреченi. Вона i її сини. Мов спалахи на чорних хмарах над  Босфором,
з'явилися i щезли її сини один за одним - Абдуллах, Мехмед, Джихангiр -  i
не зазолотилося повiтря, i свiт не став барвистiший, як  колись  здавалося
їй пiсля кожних народин, тiльки зступався свiт  високими  стiнами  довкола
неї i гримiв султанським залiзом, яке несло смерть усьому живому. Завжди є
нещаснi, беззахиснi землi, якi всi приносять у  жертву,  так  само,  як  i
люди. Вона принесена в жертву ще вiд свого народження -  i  вже  нiчим  не
зарадиш. Слухала Баязида, а  сама  думала  про  свою  приреченiсть.  Сумно
усмiхалася, а сама думала про те, що треба вмiти плакати i мати  змогу  це
робити.
   Несподiвано спитала Баязида:
   - А де Селiм?
   - Селiм коло падишаха. Тепер вiн старший.
   - Старший? - здивувалася вона.- Але ж не для правди й  не  для  iстини?
Який його колiр?
   Тепер настала черга дивуватися Баязидовi:
   - Колiр? Не розумiю вашої величностi.
   Вона й сама не розумiла. Коли її  сини  були  ще  зовсiм  малими,  вони
виспiвували, побачивши в небi над Стамбулом барвисту райдугу: "Али - бана,
єшiль - тарлалара!" - "Червоний колiр-менi, зелений-полям!" А Селiм  бiгав
i, дратуючи братiв, вигукував: "А менi чорний! А менi чорний!"  Уже  всiма
забулося, а вона пам'ятає. I орли в нього в клiтках були чорнi. Нащо  вона
випустила їх? Чорних орлiв на бiлих лелечок.
   Iмам бурмотiв молитву: "Цуганляї,  цуганляї,  гоммiлер,  iкманляї".  Де
кiнчається марення й починається дiйснiсть?  Баязид  щось  розповiдав  про
роздвоєного Мустафу, який роздвоювався попервах для Джихангiра, тодi вже й
для нього самого. Про що вiн i чого хоче? Щоб  вона  з'єдналася  з  синами
живими  й  мертвими  навiть  у  їхнiх  мареннях?  Одному  синовi   Мустафа
роздвоювався в покаламученiй свiдомостi,  другому  -  завдяки  його  надто
гострому розуму.
   - То де ж той Мустафа? - спитала вона майже роздратовано, хоч нiколи не
вмiла до пуття дратуватися.
   - Той утiк.
   - А хто вбитий?
   - Мустафа.
   - Тодi хто ж утiк?
   - Виходить, теж Мустафа, але не справжнiй. Двiйник.
   - Двiйник? А навiщо це? Хто вигадав? .  Аж  тодi  зринуло  iм'я  валiде
Хафси. Зоставалася мудро-пiдступною  навiть  по  смертi.  Все  передбачила
наперед. Ага, наперед визначила. I смерть її синiв теж  наперед  визначила
валiде? А для Мустафи вигадала  двiйника,  щоб  заплутати  всiх,  може,  й
самого аллаха. Божевiльна думка струснула Роксолану. Знайти  двiйника  для
Баязида i порятувати свого  улюбленого  сина!  Негайно  знайти  для  нього
двiйника! Валiде, бач,  здогадалася  зробити  по  для  Мустафи.  Генiальна
злочиннiсть. Чом же вона не  зумiла?  Покликати  Гасана  i  звелiти  йому?
Пiзно, пiзно! Треба було з дитинства,  як  для  Мустафи.  Тепер  нiхто  не
захоче роздiлити свою долю з долею її сина. А той другий Мустафа - де вiн?
   - Де вiн? -  перепитала  вона  вголос.  I  Баязид  зрозумiв,  про  кого
йдеться, вiдповiв майже безжурно:
   - Вiдпустив його.
   - Як же ти мiг це зробити? Цей чоловiк ще страшнiший i загрозливiший за
справжнього Мустафу.  Вiн  оволодiв  усiм  тим,  що  й  Мустафа,  але  вiн
скривджений своїм походженням i тепер спробує все вiдшкодувати.
   - Чом же не спробував одразу?
   - Бо занадто близько був султан з вiйськом. А яничари б одразу  вiдчули
несправжнього Мустафу. Вiн, мабуть, нiколи до них i не ходив.
   - Казав,  що  ходив  iнодi,  але  вони  завжди  чомусь  мовчали.  Може,
вiдчували, що то не Мустафа, i вперто мовчали. I нiчого страшнiшого за  ту
мовчанку той чоловiк нiколи не чув.
   - Тож-бо. Чоловiк той мав розум i  тонке  чуття.  Ще  небезпечнiший  за
справжнього Мустафу.
   Десь за пiвроку її слова ствердилися. Баязид прийшов до  матерi  блiдий
вiд розгубленостi.
   - Ваша величнiсть, вiн об'явився!
   - Хто?
   - Лжемустафа. Виринув аж коло Сереза в Румелiї. Здається, звiдти родом.
Румелiйський беглербег повiдомляє про заколотникiв у тих мiсцях.
   - Як же знаєш, що то самозванець?
   - Прислав до мене чоловiка.
   - Де той чоловiк?
   - Вiдпустив його.
   - Знов вiдпустив?
   - То був купець. Нiчого не знав.
   - На сiм свiтi немає таких людей. Чом той самозванець пише тобi?
   - Дякує за те, що я дарував йому життя. Тепер хоче вiддячити тим самим.
Має намiр пiдняти всю iмперiю проти султана, але згоден подiлитися  владою
зi мною. Собi хоче Румелiю, менi вiддає Анатолiю.
   - Вiддав - ще не маючи?
   - Має певнiсть, що матиме. Пише так: "Я  скажу  всьому  свiтовi,  що  я
думаю про їхнiх богiв, ангелiв, про їхню справедливiсть i тугу за свободою
в душах людей, позбавлених майбутнього,  людей,  єдине  багатство  яких  -
ненависть".
   Роксолана вимушена була визнати, що Лжемустафа не позбавлений  гострого
розуму.
   - Ти не вiдповiв йому?
   - Чому б мав вiдповiдати заколотниковi?
   - Треба подати йому якийсь знак.
   - Ваша величнiсть!
   - Слухай мене  уважно.  Силою  цього  чоловiка  не  слiд  нехтувати.  Я
повiдомлю про самозванця падишаха, а ти подай вiсть  заколотникам.  Знайди
спосiб.
   Згодом, нiкому не кажучи,  спорядила  Гасана  з  його  людьми  знов  до
польського  короля.  Велiла  будь-що  схилити  короля  вдарити  на   орду,
поставити свої заслони, може, й коло Очакова та  перед  Акерманом.  Султан
далеко, в  Румелiї  колотиться  самозванець,  величезна  iмперiя  може  не
сьогоднi-завтра розвалитися. Коли ще буде краща нагода?
   - А коли король знов злякається, ваша величнiсть? - спитав Гасан.
   - Подайся до московського  царя,  кинься  до  тих  невловимих  козакiв,
знайди вiдважних людей, але не вертайся до мене з порожнiми руками!
   I лишилася сама, вже й без вiрного свого Гасана.
   Вiдтодi душа її замерзла. Так нiби вiйнуло на неї з  аз-Замхарiа,  того
вiддiлення  пекла,  де  панує  такий  холод,  що,  коли  Випустити   бодай
краплиночку, все живе на землi загинуло б. Вона овiяна  пекельним  холодом
аз-Замхарiа. Туга обiймала її така безнадiйна,  що  не  помогли  б  навiть
найдорожчi на свiтi султанськi лiки - розтертi на порошок коштовнi каменi,
за кожен з яких можна купити цiлий  багатолюдний  город,  її  знерухомлено
серце кривавилося вiд болю за синiв. Шалена її душа закам'янiла вiд  туги.
Думала про своїх дiтей. Малими прив'язувано  їх  до  чорної,  як  нещастя,
дощечки. Щоб не дихали занадто жадiбно й не захлинулися  повiтрям.  А  вже
обступали їх демони смертi, якi ждали, коли захлинуться  її  сини  власною
кров'ю. Який жах! Усе, що вона цiною свого життя вiдвойовувала у  демонiв,
ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою послiдовнiстю
в неї перед очима, i не було рятунку. Може, i султан тому так часто втiкав
од неї в походи, вiдаючи, що нiчим їй не поможе? Поїхати  -  однаково,  що
вмерти. Вiн умирав для неї бiльше i бiльше, але вертався все  ж  живий,  а
синiв приносили на ношах смертi.
   То хто ж панував над її життям?
   Сонце затоплювало безмежний простiр Софiї, снопи свiтла  падали  згори,
щосили ударяли в червоний килим, i мовби червоний дим здiймався в  соборi,
все  тут  клубочiло,  рухалося,  оберталося,  йшло   хвилями,   вiд   яких
наморочилося в головi.
   Роксолана, ховаючись вiд того несамовитого обертання, зайшла за один  з
чотиригранних  велетенських  стовпiв,  спробувала  знайти  заспокоєння   в
холодних мармурових площинах, розпачливо вчепилася поглядом  за  мармуровi
плити, якими обкладений був стовп па всю свою височiнь.  Червонястi  плити
були в якихось химерних вiзерунках.  Мов  забутi  письмена  давнини,  нiби
послання  до  потомних  вiд  тих  генiїв,  що  споруджували  цю   святиню.
Безконечнiсть простору мовби повторювалася в примхливих вiзерунках каменя,
що довгi-довгi вiки промовляв до кожної заблуканої  душi  своїм  барвистим
голосом, заплутанiстю, причаєнiстю. А може, це тiльки гра її зболеної уяви
або ж торжество  злих  сил,  якi  навiть  чисту  поверхню  мармуру  зумiли
скаламутити, нiби невидющi очi долi? Блукала  по  килимах  поза  стовпами,
стривожено розглядала вiзерунки. Зненацька на лiвому  стовпi  виступила  з
мармуру вiдразлива машкара. Нiби дельфiйський iдол  з  гнiвливим,  молодим
ликом, повним жахливої гордостi i  неземної  сили.  Гамуючи  стогiн,  який
рвався їй з грудей, Роксолана вiдхитнулася в сутiнки бiчних нав, пiшла  до
другого стовпа, але назустрiч їй з древнього мармуру  вже  виступав  новий
передвiсник  пекла  -  женоподiбний,  любострасний,  чарiвливий  у   своїй
пiдступностi, грiховно-привабливий. Далi, далi вiд спокус!  Вона  мало  не
бiгцем кинулася до третього стовпа, долаючи безмежне поле червоного килима
центральної  пави,  тодi  до  четвертого,  металася  зацьковано  мiж  цими
могутнiми стовпами, що тримали на собi  найбiльше  склепiння  в  свiтi,  i
повсюди  зустрiчали  її  червонястi  потвори  дияволiв,  на  всiх   плитах
пробивалися крiзь мармур страхiтливi машкари, похмурi  й  вiдлякуючi.  Там
сухий  костистий  чорт  з  жорстоким  поглядом,  з  бровами,  мов   ламанi
блискавицi, там геть звiряча голова: щось булькате, широкоморде,  волохате
таке, що ледь стирчать з заросту коротенькi рiжки сатанинськi. Ще  далi  -
справжнiй люцифер з рогатинської iкони  страстей  господнiх:  з  розкритої
пащi витикаються бiлi гострi iкла, вогнистi очi пронизують до кiсток. Злий
дух, символ всiлякої жорстокостi й кривавих злочинiв.
   Зграйка голоногої, замурзаної дiтлашнi випорскує з-за одного з стовпiв,
оточує султаншу, з подивом  зупиняється,  ловить  погляд  цiєї  вельможної
жiнки, втуплюється й собi в мармур.
   - Що це? Що це? Самi ж вiдповiдають:
   - Шайтан! Шайтан!
   Махають руками, смiються, кричать, витанцьовують. Що їм шайтани, що  їм
дияволи? Вiд головного входу  бiжить  ходжа  в  зеленому  широкому  одязi,
тримаючи черевики в руках, замахується тими черевиками  на  дiтей:  "Геть!
Геть!"  Дiти  ховаються  за  стовпами,  дражнять  ходжу  звiдти,  але  вiн
натикається на султаншу й заклякає в поклонi. Вiд погляду на її султанську
величнiсть у слуги божого посковзнулася нога  витривалостi  й  здригнулася
рука смiливостi.
   Роксолана чи й помiтила ходжу. Пiшла просто на  нього,  i,  коли  б  не
усунувся їй з дороги, може, так i  наступила  б  на  слугу  божого.  Майже
вибiгла в притвор, мерщiй звiдси, до виходу, на вiльне повiтря!  Але  й  у
притворi на всю широчiнь зовнiшньої стiни - знов кипiння чортячих  машкар,
дияволи злобнi, хтивi, чорно-багрянi, зажерливi, як i отi двоногi дияволи,
сiм'ятечивi самцi, зарiзяки й кахиперди стамбульськi.
   Боже, хто ж панував над її життям?
   Коли вискочила  з  головних  дверей,  вдарило  їй  у  обличчя  потоками
голубого вiтру, задихнулася вiд безмежностi  простору,  i  сонячний  блиск
летiв понад свiтом  такий,  що  мала  б  забути  щойно  пережитий  кошмар,
згадати, що  вона  всемогутня  султанша,  повелителька  землi,  народiв  i
стихiй. Гордо смикнула головою, примружилася, пустила на уста свiй звичний
усмiх, ступнула па широкi сходи, вкритi килимом, i  тiльки  тодi  побачила
внизу коло сходiв,  де  вже  кiнчався  килим,  на  бiлих  кам'яних  плитах
розпластаного,  як  той  ходжа  в  Софiї,  чоловiка.  На  чоловiковi   був
забруднений, понищений одяг. Обнизаний  був  чоловiк  суворою  зброєю.  Ще
кiлька таких самих, так само озброєних, тримали вiддаля коней з  витертими
сiдлами, змучених, спiтнiлих. А той, що розпластався коло сходiв, пiднiмав
на витягнутих руках над головою шовковий згорток з  золотими  султанськими
печатями.
   Фiрман вiд великого султана Сулеймана. її  величностi  султаншi  Хасекi
вiд повелителя трьох сторiн свiту, захисника вiри, меча правосуддя.
   Султан заповiдав своє повернення. Уклав у Амасiї мир з шахом Тахмаспом.
Два роки виснажували  султан  i  шах  землю  i  вiйська,  цiлий  рiк  вели
переговори, тим часом далi плюндруючи  нещасну  землю.  Султан  поступався
Схiдною Вiрменiєю, Схiдною Грузiєю  i  всiм  Азербайджаном,  лишивши  собi
Захiдну Вiрменiю i пiвденнi городи її Ван, Муш, Бiтлiс.  У  договорi  було
передбачено, що  мiж  османськими  й  кизилбашськими  володiннями  область
города Карса зоставалася безлюдною i в запустiннi, нiби нагадування про цю
страхiтливу i безглузду вiйну. Може,  султанськi  нiшанджiї  напишуть,  що
Сулейман плакав, молячись у мечетi пiсля пiдписання миру?  Бiльше  пiдстав
для плачу мали вбитi, але вбитi не плачуть.
   Тепер султан повертався i за кiлька мiсяцiв мав бути в  своїй  столицi.
Слав про це вiсть своїй Хуррем i  цiлував  повiтря,  цiлував  простiр  вiд
радостi, наближаючись до неї. Яке лицемiрство!
   ЗУСТРIЧ
   Вимушена була покликати до себе Рустема. Але не як зятя, не як  дамата,
а вiзира. Був у Стамбулi єдиний з вiзирiв його  величностi  падишаха,  тож
мав подбати про належну зустрiч переможного вiйська, вiд чисельностi якого
в повiтрi з'являється задушливiсть, землю охоплює страх землетрусу, а небо
- небезпека плачливого зойку.
   - Маєш нагоду повернути собi султанськi  милостi,-  шорстко  мовила  до
Рустема.- Влаштуй його величностi зустрiч, якої ще не знав Стамбул.
   Рустем мовчки схилив голову. Хочеш,  гнiдку,  жити,  їж  зелену  траву.
Перед володарями вiдкривай вуха, а не уста.
   Два роки сидiв у Стамбулi, як той кiт iз дзвiнком па шиї  серед  мишей.
Вiзир без влади, султанський зять без султанської милостi. Багатства, яких
нагрiб за час, поки був великим вiзиром, могли втiшати хiба  що  Мiхрiмах,
сам Рустем був до них майже байдужий. Несподiвано згадав  своє  дитинство,
далекi гори Боснiї, бiлий пил на дорогах,  шумкi  рiки,  густi  лiси.  Дав
грошей i послав людей, щоб спорудили в Сараєво велику чаршiю  коло  Мечетi
Хусрев-бега, i мiст через рiчку його дитинства, i караван-сараї на  шляхах
його слави i його минулого. Сам не знав, що то - благочестя чи  сподiвання
повернутися знов до слави i Влади. В Стамбулi  примусив  Сiнана  поставити
джамiю свого iменi, вибравши мiсце коло Золотого Рогу,  нижче  вiд  мечетi
самого Сулеймана. Поки Сулейманiє ще будувалася, поки сама велика султанша
забудовувала дiльницю Аврет-базару, джамiя Рустема-пашi вже здiйнялася над
кривулястими  торговельними  вуличками  столицi,  вражала  око   небаченою
яскравiстю  iзнiкських  i  кютах'ївських  плиток,  якими   великий   Сiнан
прикрасив її зсередини.  Випередив  у  своїх  будуваннях  самого  султана,
перекрив султаншу, а все було йому мало,  намовив  Мiхрiмах,  щоб  i  вона
покликала Сiнана й звелiла будувати джамiю її iменi коло Едiрне-капу, i її
мечеть була споруджена швидше за мечеть самої Хасекi, хоч,  щоправда,  так
само невеличка, з одним мiнаретом, власне, й не мечеть, а  мовби  месджiд,
нi мати, нi донька, здається, не змагалися в благочестi,  вiдкупалися  вiд
суворого аллаха незначною  подачкою,  як  на  султанськi  розкошi,  просто
мiзерiєю. Але хiба пожертвування мали вимiрюватися  кiлькiстю?  Це  тiльки
люди, якi мали нечисте сумлiння, намагалися задобрити бога своєю щедрiстю,
i виходило так, що Рустем теж попав в їхнє число, хоч i не знав,  що  таке
сумлiння. Зате знав, що таке неласка  султаншi,  його  великої  матерi,  i
тепер мав би зрадiти, отримавши можливiсть заслужити прощення. Коли  несеш
мед, облизуй собi пальцi.
   Вiн  кинувся  по  Стамбулу.  Оточений  вiрними  чаушами,  об'їздив  усi
дiльницi, метався по столицi вдень i вночi, придивлявся,  чим  i  як  вона
живе, вперто думав,  чим  мiг  би  здивувати  й  вразити  самого  султана,
чоловiка,  який  побачив  пiвсвiту  й  заволодiв  тiєю  половиною   свiту,
володаря,  що  тримав  у  руцi  всi  багатства  й  дива  земнi.  Здивувати
Стамбулом, цим безладним велетенським мiстом, цими тисячними натовпами, де
немає жодного свiтлого  ума,  жодної  доброї  душi,  тiльки  тисячнi  орди
дармоїдiв, гультяїв, якi все запаскуджують, перетоптують,  запльовують?  З
собачого хвоста шовкового сита не зробиш. Та  що  далi  їздив  вулицями  й
провулками столицi Рустем-паша, то пильнiше придивлявся  вiн  до  Стамбула
незнаного, схованого  вiд  невтаємничених,  поглинутого  своїми  щоденними
клопотами, тяжкою мозольною працею. Що,  коли  вiн  покаже  султановi  цей
Стамбул? Чого чоловiк не знає, того не любить. Султан знав молитви  iмамiв
на повiтання, пострiли гармат iз стамбульських мурiв,  барабани  й  зурни,
залiзну ходу свого вiйська. Але чи бачив  вiн  коли-небудь  увесь  Стамбул
перед собою? Та й увесь свiт -  чи  бачив  коли  i  чи  має  уявлення  про
справжнiй Стамбул?
   I того серпневого дня, коли  султан,  переправившись  з  анатолiйського
берега Босфору,  в  пишнотi  й  грюкотi  барабанiв  проїхав  крiзь  ворота
Топкапу, коли ревнули йому назустрiч з мурiв  Стамбула  гармати,  коли  по
обставлених з обох  бокiв  тiсними  шерегами  звiролютих  яничарiв  крутих
вуличках пiднявся на своєму чорному конi не до садiв Топкапи, де вiн волiв
би знайти спочинок пiсля виснажливого, найтривалiшого свого походу,  а  до
Софiї, де був зустрiнутий самою султаншею з сипом Баязидом i з вельможами,
а тодi далi до Iподрому, де ждала його вiдкрита навсiбiч  золота  альтана,
встелена килимами,- ось цього серпневого дня й вiдбулося те, що мало або ж
прославити Рустема-пашу на вiки, або ж назавжди засипати порохом забуття.
   Сулейман, якого пiсля цього  походу  названо  Мухтешем,  себто  Пишним,
попри всю свою пишноту i своє могуття, не мiг почуватися вiльним, ступивши
в свою столицю, навпаки,став мовби полоненим Стамбула, рабом  тих  високих
умовностей, задля яких жив, якi невтомно вигадував протягом  усього  свого
володарювання. Тому мав покiрливо зсiдати з коня i  разом  з  султаншею  в
супроводi великого вiзира  Ахмеда-пашi  i  великого  муфтiя  Абу-сууда,  з
синами Селiмом i Баязидом пройти до золотої  альтани,  де  його  з  Хасекi
зустрiли музиканти й слуги з золотими блюдами, повними плодiв i солодощiв,
тодi як придворнi поети,  перекрикуючи  один  одного,  читали  привiтальнi
касиди на честь падишаха i його переможного вiйська, а  iмами  завивали  в
молитовному екстазi, прославляючи вершителя божої волi на землi,  посланця
справедливостi й порядку.
   Сулейман був старий i втомлений. Роксолана  -  змучена  смертями  синiв
своїх i страшним вiдчуттям повiльного вмирання власного.  Вони  зустрiлися
ще коло Софiї - вiн па султанськiм  конi,  вона  -  в  роззолоченiй  бiлiй
султанськiй каретi, i так поїхали поряд до Ат-Мейдану, до поставленої  там
Рустемом золотої альтани, мов двоє чужих байдужих людей, безмежно  далеких
одне одному, мало не ворожих.  Сiли  в  альтанi,  серед  золота,  килимiв,
розкошi, сiли поряд, глянули одне одному в очi, i в  очах  їхнiх  не  було
жаги, вперше за їхнє спiльне життя не  було.  У  султана  очi  вилинялi  i
байдужi, в султаншi  -  стражденно-мученицькi.  Як  прекрасно,  що  людинi
посланий дар любовi, але чому вiн отруєний лжею? Душа  Роксоланина,  може,
ще й була близька душi цього всемогутнього чоловiка, що  сидiв  коло  неї,
але серце вже було далеко-далеко. Щоразу при поверненнi його з походiв при
зустрiчах вона цiлувала йому руку вiд вдячностi за все, що вiн зробив  для
неї, цiлувала й тепер, легко схиляючись до закостенiлого  вiд  старощiв  i
маєстатичностi Сулеймана, i зненацька вiдчула, що рука султанова  холодна,
як лiд. Чи завжди були в нього такi холоднi руки?  Тодi  чому  ж  вона  не
помiчала? Може, це й не  близький  їй  чоловiк,  не  батько  її  синiв,  а
найлютiший  її  ворог?  Холоднорукий.  Пiдвела  очi  на  Сулеймана.  Сидiв
непорушний i закам'янiлий. В носi, у вухах пучки сивого волосся,  посивiлi
брови, нiс загострився, мов османський меч. Меч справедливостi й  порядку.
Невтомно йшов у походи проти християнського свiту, проти  болгар,  сербiв,
угорцiв,  молдаван,  вважаючи,  що  має  справу  в  людьми  злочинними,  з
фiлософiєю нiкчемною, з державнiстю пiдривною i мораллю мерзенною. Мiрявся
очистити свiт деспотизмом. Тiльки сильний вiтер змiтає все  смiття.  I  не
вiн перший. Колись так .само заповiдали  всезагальне  очищення  безстрашно
молодий Iскандер, таємничо-похмурий Чiнгiсхан, кривавий Тiмур,  слiдом  за
ними  османськi  султани,  iмперагор  Карл.  Щоправда,  Карл,   вичерпаний
тривалою боротьбою, поступився престолом  своєму  синовi  Фiлiппу,  а  сам
пiшов у монастир. Чи мiг би так вчинити Сулейман?
   Султан,  мовби  вiдчувши  терзання  Роксоланиної   душi,   зворухнувся,
намагаючись виказати ласкавiсть  до  султаншi,  повторив  слова  iз  свого
останнього листа до неї:
   - Я цiлую повiтря довкола тебе, Хуррем!
   Молодий поет Баки, пробившись крiзь щiльну стiну вiршописцiв  увiнчаних
i шанованих, викрикував вiтальну касиду на честь Сулеймана:
   Промiння сонячне з небес встелило  свiт  шовками,  Весну  проголосивши,
немов свого султана.
   Сулейман, нiби змагаючись з пишнослiв'ям Баки, промовляв до Роксолани:
   - Нарештi з'єднаємося душею, думкою, уявою, волею, серцем, усiм,  що  я
покинув свого в тобi i взяв з собою твого, о моя єдина любов!..
   Їй хотiлося вигукнути: "Ваша любов? Поговоримо про неї. Я вмiю  любити,
i я це довела. А ви?.." Але сказала iнше:
   - Ваш вiзир Рустем приготував вам зустрiч, мiй падишаху.  Стамбул  хоче
показати своєму великому султановi все, що вiн робить, чим живе пiд  вашою
благословенною владою.
   Султан не спитав, де Рустем, чому не вийшов його вiтати, знов закляк  у
своїй золотiй непорушностi, вилиняло став дивитися на  безконечнi  людськi
потоки, що обтiкали зусiбiч золоту альтану,  зминаючи  навiть  султанських
охоронцiв, наближаючись до падишаха на вiдстань небажану й загрозливу.
   Рустема нiхто не бачив, нiхто не знав, де вiн, але в усьому вiдчувалася
його рука, султанський зять невидимо спрямовував усi  цi  могутнi  потоки,
якi йшли десь уздовж акведука Валента, повз  мечетi  Шах-заде  i  Баязида,
вулицею Яничарiв i вулицею Дивану, проходили по  Ат-Мейдану  i  зникали  у
вузьких спадистих  вуличках,  що  вели  до  Золотого  Рогу.  Понад  тисячу
стамбульських  цехiв  i  гiльдiй  iшли  повз  свого  султана,  намагаючись
показати все, що вони вмiють  робити,  прагнучи  перевершити  один  одного
вбранням, вигадкою, чисельнiстю, зухвалiстю. Всi цехи й гiльдiї iшли пiшки
або ж їх везли на просторих платформах, де  вони  розташувалися  iз  своїм
знаряддям i з  великим  галасом  виконували  свою  роботу.  Теслi  ставили
дерев'янi будинки. Будiвельники викладали кам'янi стiни.  Дроворуби  тягли
цiлi дерева. Пилярi пиляли їх. Малярi розводили вапно  й  вибiлювали  собi
лиця. Майстри iграшок з Еюба показували тисячi цяцьок для дiтей.  У  їхнiй
процесiї безлiч бородатих чоловiкiв  були  одягненi  то  як  дiти,  то  як
няньки. Бородатi  дiти  плакали,  вимагаючи  iграшок,  або  ж  забавлялися
свищиками.
   Грецькi кушнiри утворили окрему процесiю. Вони були одягненi в  хутрянi
шапки, у ведмежi хутра й  хутрянi  штани.  Iншi  вкрилися  шкурами  левiв,
леопардiв, вовкiв, мали на головах соболевi ковпаки.  Деякi  одяглися  мов
дикуни i мали жахливий; вигляд. Кожного дикуна, закованого в ланцюги, вело
по шiсть-сiм .чоловiк. Iншi зображали дивних iстот,  у  яких  замiсть  рук
були йоги i навпаки.
   Пекарi  проходили,  випiкаючи  хлiб  i  кидаючи  в   натовп   невеличкi
"перепiчки.  Вони  наготували  величезнi  короваї  завбiльшки  з   куполи,
мечетей, обсипали їх зверху кунжутовим  насiнням  i  солодким  кропом.  Цi
короваї тягли на возах, запряжених буйволами. Б жоднiй печi  не  вмiщалися
такi короваї, i їх пекли десь у великих ямах, викопаних для  цiєї  нагоди.
Верх короваїв покривали вугiллям, а з чотирьох бокiв  розводили  повiльний
вогонь.
   Усi цi гiльдiї проходили  перед  альтаною  султана,  показуючи  ,тисячi
хитромудрих винаходiв, якi незмога описати. За ними  йшли  їхнi  шейхи  iз
слугами, що грали турецькi мелодiї. Били барабани, мекали зурни,  свистiли
флейти, дзвенiли сази, вимотував  кишки  тягучий  марш  Санжара.  Крики  i
зойки, безконечнi  потоки  одурiлого  вiд  стиску  й  жароти  люду,  лайка
погоничiв, сморiд тварин, конi, воли, буйволи,  верблюди,  вiслюки,  мули,
бруд, поквап, озвiрiння. Вiрнi яничари i особиста охорона  султана  насилу
справлялися з натовпами, намагаючись не  пiдпускати  близько  до  падишаха
цього  ошалiлого  люду,  який  вiд  палкої  любовi  мiг   задушити   свого
повелителя. Роксолана з вiдразою дивилася на тих, хто щiльно оточував їхню
альтану,  на  одурiлих  вiд  спеки  й  вiд  пишного  вбрання   султанських
наближених. Обличчя вiзирiв, вельмож, iмамiв  мали  на  собi  неприхований
вiдбиток угодництва перед султаном i звiрячостi до всiх, хто  нижче.  Тупа
звiрячiсть i собачий блиск покiрливостi  в  очах  водночас.  Як  це  могло
поєднуватися в тих самих людях i ким  поєднувалося?  Невже  все  султаном,
невже вiн винен був у всьому довкруж, а не тiльки в нещастях  пригноблених
народiв i в її власних нещастях?
   Тим часом помiж стамбульських цехiв, якi ще тiльки наближалися десь  до
Ат-Мейдану, виникли суперечки, кому першим проходити  перед  султаном.  Не
мiг навести ладу навiть Рустем iз  своїми  людьми,  посланцi  вiд  гiльдiй
пробилися до самого султана,  стамбульськi  м'ясники  хотiли  йти  поперед
капiтанiв Середземного моря, а  тi  домагалися  першого  мiсця  для  себе.
Султан спитав Роксолану, як би вирiшила вона.
   -  Не  надавайте  переваги   м'ясникам,   ваша   величнiсть,-   сказала
вона.Пускайте першим будь-кого, тiльки не м'ясникiв.
   Султан милостиво змахнув рукою в бiк посланцiв од  морякiв,  промовивши
поважно:
   - Справдi, вони постачають столицi харчi, i їхнiй покровитель - Нух. Це
поважна гiльдiя людей, якi борються проти невiрних i обiзнанi  з  багатьма
науками.
   Капiтани каравел, галеонiв i iнших суден, давши  потрiйний  салют  коло
палацового мису, де висадився перед тим сам  Сулейман,  витягли  на  берег
сотнi маленьких суден i човнiв, вигукуючи: "Ая Мола!" Хлопчики, одягненi в
золото, слугували  хазяїнам  суден  i  розносили  напої.  Музиканти  грали
зусiбiч. Щогли й весла були прикрашенi  перлами  й  коштовностями.  Паруси
зробили з дорогої тканини й гаптованого муслiну. А на верху  кожної  щогли
сидiло двоє хлопчикiв, якi насвистували мелодiї Сiлiстрiї, Наблизившись до
султанської  альтани,  капiтани  зустрiли  кiлька  кораблiв  "невiрних"  i
вступили з ними в бiй. Вiд пострiлiв  гармат  дим  заволiкав  небо  й  усе
довкола.  Нарештi  мусульмани  перемогли.   Вони   вдерлися   на   кораблi
"невiрних", захопили здобич - прекрасних франкських хлопчикiв -  i  повели
їх вiд бородатих гяурiв, яких закували в ланцюги. Тодi спустили прапори  з
хрестами на суднах "невiрних" i потягли захопленi кораблi за кормою  своїх
власних.
   Мехмед Соколлу, великий вiзир шах-заде Селiма, голосно, щоб почув  його
султан, вигукнув:
   - Могуття великого падишаха таке, що ми можемо всi свої кораблi  робити
з золота й дiамантiв, а паруси на них - з парчi й атласу!
   Великий вiзир Ахмед-паша недобрим оком  позирнув  на  свого  колишнього
товариша, осудливо заворушилися вельможi,  невдо-воленi  цим  вискочкою  i
водночас  заздрячи  його   нахабству.   Зате   султан   милостиво   кивнув
винахiдливому Соколлу i знов вiдтрутив  м'ясникiв,  якi  просилися  пройти
перед ним, надавши перевагу купцям з Єгиту, що показали в  своїй  процесiї
золото й коштовнi каменi, чорних рабiв i чорне дерево,  слонову  кiстку  й
дивнi плоди, провели  велетенських  слонiв  у  дорогих  попонах,  везли  в
дерев'янiй клiтцi двох страхiтливих  бегемотiв,  тягли  довжелезнi  шкури,
зiдранi з крокодилiв.
   Нарештi опинилися на Ат-Мейданi м'ясники. Вони пройшли поперед рiзникiв
i дрiбних єврейських торговцiв м'ясом.  М'ясни-ки-касаби  майже  всi  були
яничарами. На платформах, якi  тягнули  воли,  вибудуванi  були  крамницi,
прикрашенi квiтами, повнi  туш  жирних  овець.  Касаби  пофарбували  м'ясо
шафраном i позолотили роги. Вони рубали м'ясо величезними ножаками, важили
на терезах жовтого кольору, вигукували: "Вiзьмiть одну окку за одну аспру!
Це прекрасне м'ясо!"
   За м'ясниками йшли тi, що виготовляють солодощi. Вони  прикрасили  свої
крамнички, встановленi на ношах, безлiччю таких речей, вiд самого  погляду
на якi текла слина не тiльки у малечi, а й  у  дорослих.  Вони  обкурювали
роззяв ароматом амбри й  показували  цiлi  дерева,  зробленi  з  цукру,  з
солодощами, якi прикрашали  гiлля.  Слiдом  iшли  султанськi  хельведжi  й
шербетчi, а за ними їхнi пiдмайстри, виграючи на зурнах i сазах.
   Люд iшов i йшов, процесiї обтiкали  султанську  альтану,  як  звированi
води, десь поза натовпами, в надрах  велетенського  мiста,  вже  займалися
пожежi, зчинялися сутички, розгорялися бунти. Вперше за тисячу  лiт  свого
iснування великий город зрушений  був  з  мiсця,  вийшов  з  берегiв,  мов
свавiльна весняна рiка,  погрожував  затопити  все  довкола.  I  де  могла
знайтися сила, що вгамувала б його розклекотанi води?
   Мовби натякаючи на те, що може статися з кожним  невдовзi,  хоч  би  як
високо вiн був  вознесений  над  натовпами,  п'ятсот  могильникiв  з  Еюба
пройшли повз султанську альтану iз своїми лопатами  й  мотиками  в  руках,
допитуючись у вельмож, де копати для них  могили.  Це  було  нiби  похмуре
попередження для багатьох. Могильники вважали  своїм  покровителем  Каїна,
Адамового сина, який убив свого брата Авеля  через  дiвчину.  Вiн  поховав
Авеля на горi Арарат, на тiм мiсцi, де стояла Адамова кухня. Вiдтодi  Каїн
став покровителем усiх, хто проливає кров i копає  могили,  а  також  усiх
ревнивцiв.
   Навiть  божевiльних  вивели  показати  султановi.   Триста   хранителiв
божевiлень проходили в  цiй  процесiї.  Вони  вели  кiлькасот  шаленцiв  у
золотих i срiбних ланцюгах. Деякi  сторожi  несли  пляшки,  з  яких  поїли
лiками божевiльних, i штурляли їх, щоб навести лад.  Деякi  з  божевiльних
iшли  голi.  Вони  кричали,  реготали,  лаялися,  нападали  на  охоронцiв,
наводили страх на глядачiв.
   Корпорацiя стамбульських  жебракiв,  яка  налiчувала  понад  сiм  тисяч
чоловiк, пройшла на чолi з своїм шейхом.  Натовп  дивовижних  постатей,  у
смердючому вовняному одязi, в тюрбанах з пальмового листя,  вигукував:  "О
милосердний!" Серед них були слiпi, кривi, безрукi,  безногi,  деякi  босi
або голi, деякi верхи на вiслюках. Вони  несли  свого  шейха  на  золотому
тронi, мов султана, i вигукували: "Аллах!  Аллах!  Амiнь!"  Крик  iз  семи
тисяч горлянок здiймався до самого неба.  Коло  альтани  вони  проголосили
молитву за здоров'я падишаха i отримали багату милостиню. Сморiд  вiд  них
бив такою густою хмарою, що  не  помагали  нiякi  бальзами,  розбризкуванi
довкола султана й султаншi, i Сулейман уперше за весь  день  мовби  зблiд,
але того не помiтив нiхто, крiм Роксолани.
   А тим часом повз султанську альтану йшли злодiї й грабiжники з  великих
дорiг, ошуканцi й пройдисвiти, за ними - стамбульськi  блазнi  й  фiглярi,
якi випили сiмдесят чаш життєвої  отрути  i  негiдної  поведiнки.  Остання
гiльдiя  складалася  з  власникiв  закладiв  розпусти  i   пиятики,   яких
налiчувалося  в  столицi  понад  тисячу.  Вони  не  наважувалися  показати
повелителевi правовiрних, як виготовляється вино, але показували, як  воно
п'ється. Хазяїни таверн з Бейоглу були одягненi в лати.  Хлопчики,  служки
таверен, усi безсоромнi п'яницi, йшли, виспiвуюча гультяйських пiсень.
   Рустем  перестарався.  Чи  слiд  втомлювати  великого   султана   таким
неподобством? Навiть Роксолана стривожилася й поглянула на Сулеймана  мало
не винувато.
   Султан сидiв закам'янiло, i блiдiсть на його завжди смаглявому  обличчi
розливалася така, що Роксоланi стало страшно. Обличчя мерця.
   - Ваша величнiсть! - тихо скрикнула  вона.-  Мiй  падишаху!  Султан  не
зворухнувся. Дивився на неї i не бачив нiчого. Може мертвий?
   - Ваша величнiсть! - гукнула вона розпачливо i вхопила  його  за  руку.
Рука була холодна й мертва. Невже його мiг убити сморiд  натовпiв?  Чи  не
знiс надмiрної любовi Стамбула?
   - Мiй султане!
   їй стало по-справжньому страшно. Зоставалася сама на цiлiм  свiтi.  Все
своє життя ховалася за цього чоловiка,  а  тепер  вiн  позоставив  ЇЇ  без
захисту, на розтерзання цим натовпам, чужим, ворожим,  немилосердним.  Все
життя вiн утiкав вiд неї, йшов i йшов у свої безглуздi походи, але  щоразу
вертався, заприсягаючись бiльше не кидати її саму. Цього разу пiшов у свiй
найбiльший похiд, прислав їй вiсть про смерть  суперника  її  синiв,  тодi
прислав тiло одного з її синiв, тепер вернувся й сам, але мертвий.
   Прискочили вiзири, меткий Баязид, розштовхавши всiх, кинувся мерщiй  не
до мертвого батька, а до матерi, так нiби хотiв захистити її вiд iмовiрних
нападникiв, десь мляво майнули червоняста борода сина Селiма,  його  блiде
одутлувате вiд пиятики обличчя, але й зникли. Селiм був  спокiйний,  знав:
його прокричать султаном, щойно лiкарi переконаються в тому,  що  Сулейман
не живе. Особистi лiкарi падишаха араб Рамадан i грек  Фасиль  клопоталися
коло недужого (чи мертвого), щось пiвголосом говорили до султаншi. Чи вона
їх чула? Чи могла розiбрати бодай слово?
   Сiдала в роззолочену султанську карету, коло якої на конях гарцювали її
сини Селiм i Баязид, один завтрашнiй султан, а  другий  -жертва  кривавого
закону Фатiха, неминуча жертва жорстокої султанської  долi,  а  тим  часом
непритомного султана в золотих ношах  велетнi-дiльсiзи  бiгцем  понесли  в
Топкапи. У смерть чи в воскресiння?

   ЗМОВА

   Коли проходила вночi темним безконечним мабейном, здалося, що наступила
на жабу. В старих покоях валiде пiд килимами кублилися  гадюки.  У  вибитi
шибки влiтали кажани й  сови,  по  запустiлих  примiщеннях  гарему  никали
голоднi дикi звiрi, що повтiкали з клiток.
   I вона - як зранений звiр.
   Стогiн i плач вмерлих синiв був у неї  в  душi,  не  вгавав,  не  давав
спочинку, до нiчного зеленкуватого неба возносила вона  свою  пам'ять  про
своїх дiтей i прокляття  до  мiсяця,  до  його  сяйва,  що  снувало  тонку
примарливу сiть, яка навiки поєднує мертвих i живих,  безнадiю  небуття  i
всемогутню вiчнiсть сущого.
   Султан помер передчасно, i вмерли всi її надiї,  i  пустота  жахлива  й
повсюдна запанувала тепер, а посерединi, мов клубок золотого диму,  плавав
вiтцiвський дiм - недосяжний, навiки втрачений не тiльки  нею,  а  й  усiм
людством, пам'яттю, iсторiєю, вiками. Ось де жах!
   Може, i все її життя - суцiльне зло. Тiльки в  злi  ми  щирi,  а  не  в
добрi. Вiдкрилося їй тепер, коли  вiдчула  султанову  смерть.  Востаннє  в
життi  була  вона  прекрасна  i  єдина  в  тiй  золотiй  альтанi  поряд  з
неприступним падишахом, востаннє для самої себе, а для нього  -  назавжди.
Коли  вiчна  жiноча  любов,  то  ненависть  теж  вiчна.  Тепер  ненавидiла
Сулеймана, як нiколи досi. Не могла простити йому, що покинув  її  в  таку
хвилину. Хай би вже сам доводив  до  кiнця  смертельнi  чвари  мiж  своїми
синами. Але скинути це на неї? За що така кара? Стояла перед  султанськими
покоями безпорадна i безпомiчна. Мов  младенець  безмовний,  мов  стрiлець
невидющий. Коли чоловiк мiж життям i смертю, жiнцi нема там  чого  робити.
Навiть султаншi, навiть найвсемогутнiшiй. Куди їй подiтися, де  сховатися,
де шукати рятунку? Чи, може, й правда,  що  для  жiнки  завжди  знайдеться
мiсце i в раю, i в пеклi, i там, де живуть ангели, i там, де ховаються злi
духи? Де її рай, де її пекла нинi! Ненависть  пожирала  її.  Ненависть  до
чоловiка, який її возвеличив пiдняв, поставив над усiм  свiтом.  Поставив?
Втоптавши в бруд i кров? Кинувши в рабство, щоб згодом пiднести до  небес?
Але навiть мить рабства не забудеться нi  на  яких  висотах  i  нiколи  не
проститься.
   Нiч над садами Топкапи, над  пагорбами  й  падолами,  над  водами,  над
Стамбулом, над  свiтом,  падають  зорi,  кажани  в  темному  теплому  небi
лiтають, нiби  загадково-тужливi  езани  муедзинiв  з  високих  мiнаретiв.
Муедзини, викрикуючи молитву, затикають собi вуха пальцями. Заткни  й  ти,
щоб не чути голосiв свiту i суворого голосу долi. У цих палацах  правдi  й
чулостi нiколи не було мiсця. Всi Сулеймановi спроби чулостi до  неї  були
незграбнi й нещирi, її веселощi, пiснi й  танки  -  теж  були  несправжнi,
удаванi, оманливi. Бо хiба людина може проспiвати все життя, нiби безжурна
пташка?  Пристанище   звiрiв,   сховище   катiв,   притулок   розпусникiв,
кровожерних упирiв, молодих i старих вiдьом - ось що таке Топкапи. Султан,
замотаний у свiй величезний тюрбан, був захований вiд людей i  вiд  самого
себе, а вона була мов його невiдкрита душа i все життя намагалася  творити
добро, а тепер втомилася вiд доброчинств.
   Темнi постатi перестрiвали султаншу в поплутаностi гарему, просили  йти
на спочинок, намагалися втiшити,  але  про  султана  мовчали,  про  смерть
казати боялися, iнших же вiстей не мали.
   Вона виходила в мощенi  бiлим  мармуром  двори,  вслухалася  в  дзюркiт
фонтанiв, ставала пiд деревами, вдивлялася в  летючий  серпанок  блакитної
нiчної iмли, ввижався їй примарливий танон заблуканих  душ,  якi  прагнули
тихого притулку серед цього непевного, оманливого, золотистого мерехтiння,
не вiдаючи того, що тут нiхто нiколи нiчого не мiг знайти,  а  всi  тiльки
губили/ втрачали навiки. Мiсце вiчних втрат, прокляття, прокляття!
   Нiч неждано складалася в дивнi вiршi.
   Серпень. Падали зорi.
   До мене звертались степи неозорi:
   "Коли ми iшли, долаючи орди,
   Пошестi, зло,- тебе з нами не було!"
   Не вiрю. Стрiла вилiтає з лука.
   Дорога - з порога. Людина - з печери.
   Я все пам'ятаю.
   Усi вашi муки. Усi вашi лаври. Усi вашi терни.
   Я все пам'ятаю.
   Хай час замiтає слiди ваших мук i плоди ваших рук.
   Я з вас виростаю.
   Я все пам'ятаю.
   Я все iз собою в дорогу беру.
   Я все пам'ятаю.
   Напругу хребта, коли, розiгнувшись, високою стала
   I в душу менi пролилась висота безмежного неба.
   Я все пам'ятаю.
   Найперше безсилля своє перед небом,
   Найперше зусилля дивитися в себе.
   Я все пам'ятаю.
   Свiтанок сумлiння. Свiтанок любовi в жорстоких очах.
   Коли виминав менi мозок, мов глину, безжалiсний час.
   Я все пам'ятаю.
   Степiв первозданнiсть. Орлiв клекотання.
   Задушне страждання - коли повернувся мiй владар,
   Мiй воїн, султан на щитi бойовому.
   I з ним мене, молоду, поховали живою.
   Боги не вступились. Мовчали сини.
   Я все пам'ятаю.
   Султанськi гареми. Громи нестихаючi дум кобзаревих.
   Ревiння i стогiн днiпровських порогiв.
   Гаки мiж ребер. I чашi калин -
   Так щедро налитих козацькою кров'ю,
   Що вже нi краплини не можна долить.
   Я все пам'ятаю,
   Я з вами була. А доля не шовком торкалася тiла.
   На цiле життя - тiльки рабський халат, шорсткий i смердючий.
   Бо я так схотiла! Не треба нi щастя, нi втiхи менi.
   Для них, для синiв моїх - всi мої днi.
   Я все пам'ятаю.
   I те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали.
   Моя рiдна земле, тебе не зреклося тоненьке дiвчисько золотоволосе.
   Лиш мамi моїй не кажи, пожалiй...
   Минають роки, я живу, я розкута.
   Та не заростають у серцi моїм спливаючi кров'ю рани спокути.
   Серпень. Десь давно вже вiдцвiли черешнi.
   Кажуть менi прийдешнi:
   "Коли ми iтимем, долаючи нашi шляхи в майбутнє,-
   Тебе iз нами не буде..." Не вiрю.
   Стрiла долетить до цiлi.
   Не можна їй впасти. Не можна звернути.
   Я з вами iтиму, я вiрна i сильна.
   Я вам поможу у печалi i скрутi.
   Що знала я, дiти, про вашi шляхи?
   Та серце говорить (а серце правдиве),
   Що доля судилась вам, дiти, предивна.
   I буде щасливим великий похiд.
   Я з вами - крiзь терни до зiр золотих -
   Iтиму повiк, бо не зможу не йти.
   Дiйдемо - так серце менi промовляє.
   А серце все знає .
   Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний
лiкар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу  казати  страшну  правду.
Роксолана пiшла в примiщення Куббеалти, покликала туди великого  вiзира  i
Баязида. Кизляр-азi Iбрагiмовi, щоб не стовбичив коло  входу  за  звичкою,
велiла приносити їм вiстi про султана. Баязид рвався поглянути на  батька,
вона не вiдпускала його  вiд  себе.  Здавалося:  вiдпустить  -  i  вже  не
побачить живим.
   Сидiли до самого досвiтку, мовчали, ждали. Чого?
   - Може, скликати диван? - несмiливо спитав обережний Ахмед-паша.
   - Навiщо? - холодно поглянула па нього Роксолана.- Це  зробить  султан.
Може, новий.
   -   Хай   всемогутнiй   аллах   дарує    життя    великому    султановi
Сулейману,пробурмотiв садразам.
   - А коли його величнiсть падишах поставить  престол  свого  царственого
iснування в просторах вiчного раю? - жорстоко мовила  Роксолана.-  I  коли
султаном стане шах-заде  Селiм,  а  його  великим  вiзиром  названий  буде
мерзенний Мехмед Соколлу, цей убивця мого сина Мехмеда, призвiдця  безлiчi
чвар, грабiжник i вiдступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша?
   -  Ваша   величнiсть,-   озираючись   злякано,   прошепотiв   обережний
царедворець,- що я маю зробити? Ви радите усунути цього босняка?
   У вiдповiдь вона прочитала з вiрша Муханнаббi:
   Коли задумуєш якесь дiло. Не шукай малого, бо для мужа В дiлi нiкчемнiм
- страх смертi, I в дiлi великiм - смак смертi!
   Ранок не принiс їм нiчого, день так само. Вони  виходили  з  Куббеалти,
тiльки щоб справити природну потребу, про сон забули,  їсти  їм  носили  з
султанських кухонь просто в залу засiдань  дивану.  Вiстi  були  невтiшнi.
Султан був мовби й живий, але до притомностi не повертався, отже,  iснував
i не iснував. Ця непевнiсть не давала змоги вдатися до  рiшучих  дiй,  тим
часом Роксолана мала  зламати  нерiшучiсть  Ахмеда-пашi.  Не  героїзм,  не
благородство i не пiдступнiсть, а тiльки вiдчай штовхав її на змову  проти
султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном стане  Селiм,  а  не  її
улюблений Баязид. Селiм байдужий, а всi байдужi - жорстокi.  Вiн  сповнить
кривавий закон Фатiха, уб'є свого брата i всiх його маленьких синiв,  i  в
нього не здригнеться серце. А Баязид послухає свою нещасну матiр.  Вiн  би
не вбивав свого брата, навiть ставши  султаном.  Адже  вiн  такий  добрий.
Навiть собаки вiдчувають його доброту  i  завжди  бiжать  за  ним  цiлими,
зграями, варто йому виїхати на вулицi Стамбула.
   Ахмед-паша лякливо шепотiв:
   - А воля великого султана?
   - Вона могла б ще змiнитися, якби не така нагла смерть його величностi.
Ця смерть може принести незлiченнi страждання для всiх. Я вже  бачу  кров,
яка тече мiж тюрбанами й бородами. I вашу, садразам, кров теж. Чи вона вас
не лякає?
   Але Ахмед-паша вагався,  допитувався,  канючив.  Коли  шах-заде  Баязид
стане султаном, то що ж  тодi  буде  з  шах-заде  Селiмом?  Вона  глузливо
пiдводила брови на  цього  чоловiка,  терпляче  пояснювала  йому.  Йдеться
найперше про нього. Про те, щоб вiн зоставався i далi великим вiзиром.  Це
можливо тiльки тодi, коли буде усунений назавжди  Соколлу  i  коли  Баязид
стане султаном, Шах-заде  Селiма  тим  часом  треба  буде  вiдправити  пiд
надiйною схороною (щоб йому нiхто не завдав  лиха)  в  лiтнiй  султанський
палац на Босфорi. Рустем-паша? Вiн дамат, цього досить. Вiднинi  вона  вже
не султанша, а валiде. I не султан над нею,  як  було  досi,  а  вона  над
султаном, бо вiн її син, а вона його мати. Влада  iй  байдужа,  але  добро
держави i всiх земель та люду в них - вад усе.
   Так минули ще день i нiч. А на ранок прийшов головний султанський лiкар
Рамадан i повiдомив:
   - Великий падишах повернувся до життя!
   - Неправда,тихо промовила  Роксолана,вiдчуваючи,як  свiти  валяться  на
неї, хоронячи її маленьке тiло пiд своїми уламками.- Цього не може бути!
   - Султан попросив пити i спитав про вас, ваша  величнiсть,  Вона  довго
сидiла зацiпенiло, тодi сказала:
   - Султан уже не може повертатися до життя.  Чуєте?  Слiд  вважати  його
мертвим!
   Пiдвелася i пiшла з Куббеалти. На порозi зупинилася, прикликала до себе
Баязида, гостро зашепотiла йому в обличчя:
   - Бери своїх людей i мчи  до  того  самозванця.  Привезеш  його  голову
султановi - будеш помилуваний. Не гайся, поки  ще  можеш  вийти  за  брами
Топкапи i Стамбула. О, коли б у тебе теж був двiйник! Послати двiйника  до
двiйника - i хай б'ються. Але нема ради - маєш їхати сам.
   - А ви, ваша величнiсть? - злякався вiн за неї.
   - Зостануся тут. Захищати твоє життя. I своє. Вiн ухопив матiр за руки.
   - Як же? Як?
   - Так, як робила це досi. Бо потрiбна дiтям тiльки в муках моїх.
   Ахмед-паша геть розгубився. Спробував  затримати  коло  себе  Рамадана,
мовби розпитував про стан здоров'я падишаха,  а  сам  сподiвався,  що  без
мудрого араба там усе зробиться  само  собою  i  султан  покине  цей  свiт
остаточно. Однак  i  затримувати  довго  лiкаря  не  наважувався,  щоб  не
здогадалися про його злочинний намiр, надто  що  велетенський  кизляр-ага,
провiвши  султаншу  до  її  покоїв,  зирив  на  садразама  без   особливої
доброзичливостi в босняцьких вирлах.  Такий  самий  босняк,  як  i  Мехмед
Соколлу, Вiд цих людей не жди милосердя.
   Нарештi великий  вiзир  прийняв  рiшення  самому  пiти  до  султанських
покоїв, щоб привiтати, коли надається така змога, його величнiсть падишаха
з одужанням i негайно розiслати гонцiв по столицi з благою вiстю.
   Його нiхто  не  затримував,  а  вiн  не  затримував  бiльше  коло  себе
султанського лiкаря.
   I ще минуло три днi й три ночi пiсля того, як султан розклепив повiки i
спитав про Хасекi. Вона не прйшла до нього, i вiн  бiльше  не  кликав  її,
хоча смерть i вiдступила вiд нього остаточно. Чи був ще занадто  немiчний,
чи вже вичув її зраду? Може, тепер думає над тим, як  покарати  її?  Однак
легко судити зраду державну. А як судити зраду людську? I хто б  мiг  йому
розкрити її невiрнiсть?
   Шкодувала, що немає коло неї вiрного  Гасана.  Той  принiс  би  їй  усi
вiстi, добрi й лихi, а при потребi захистив  би  її  вiд  загроз,  коли  б
виявився i вiн  безсилий,  то  бодай  вчасно  попередив.  Але  тепер  мала
покладатися тiльки на власнi сили та на щасливу долю.

   ВИПАДКОВОСТI

   Нiщо в свiтi не може загубитися, тiльки iнодi буває тяжко його знайти.
   Ось так зберiгся в людському сум'яттi Топкапи євнух  Кучук,  той  самий
нiкчемний поварчук, якого  двадцять  рокiв  тому  впiймано  на  Босфорi  з
краденими баранами й  поставлено  вночi  перед  нещадними  очима  великого
вiзира Iбрагiма. Давно вже зникла навiть пам'ять про всемогутнього  колись
грека - скiльки загинуло людей прекрасних, цiнних,  благородних,  рушилися
мiста, поневолювалися цiлi землi, знищувалися держави великi й малi, а цей
жалюгiдний людський огризок не загубився й не згубився, не щезнув, не став
жертвою  жорстокостi,  яка  панувала  повсюдно,  а  жив  далi   в   надрах
султанського палацу, перетривав усе, вижив, як черв'як у яблуцi,  тримався
мiцно, наче клiщ у овечiй вовнi. Сказати, що  Кучук  вижив  -  не  сказати
нiчого. Якби воскрес Iбрагiм, свiдок найбiльшого  Кучукового  пониження  й
приниження, вiн нiколи б не впiзнав того маленького зашмарканого євнуха  в
нинiшньому  поваровi  великого  вiзира,  пещеному,  загорнутому  в  шовки,
вичищеному й напахченому, нiби султанська  одалiска.  Тепер  у  заплутанiй
iєрархiї султанських кухонь над Кучуком стояли тiльки мюшерiфи - вельможнi
наглядачi цих солодких пекел i доглядачi падишахового здоров'я.  Все  iнше
було нижче Кучука, пiдкорялося йому, слугувало, слухняно  виконувало  його
велiння, примхи й забаганки. Мов справжнiй паша, поважно ходив  Кучук  мiж
своїми пiдлеглими, повчав, якими мають бути тi, хто готує їжу для найвищих
осiб iмперiї,- чистi й охайнi, з  головами  виголеними,  руками  вимитими,
нiгтями обстриженими, тверезi, не сварливi, покiрнi, меткi, беручкi,  смак
гаразд розумiти, потреби до потрав добре знати, вмiти слугувати всiм,  хто
вище. їжа для людини те саме, що й мова. Словом  можеш  проломитися  крiзь
наймiцнiшi мури, куди не проб'ється нiяке вiйсько, так само  через  шлунок
можна добратися до серця навiть такого чоловiка, який i сам не знає, що  в
нього в те серце. Коржик з медом зробить лагiдним  навiть  яничара.  Кучук
дякував випадковi, який привiв його на султанськi кухнi й там зоставив,  а
ще вдячний вiн був тiй випадковiй ночi,  яка  почалася  колись  для  нього
смертельним жахом, але обернулася несподiваною таємною владою над усiм, що
бачив i чув.
   Тодi вiн перелякався несамовитостi Iбрагiмової. Коли ж його  вiдпущено,
коли роззирнувся вiн довкола, а пiсля смертi великого  вiзира  роззирнувся
ще раз, то збагнув, що в цьому жорстокому  свiтi  можуть  вижити,  вцiлiти
тiльки люди несамовитi. Повсюди точиться запекла, смертельна боротьба: мiж
богом i дияволом, мiж чоловiком i жiнкою, мiж володарями i пiдлеглими, мiж
благородним i пiдлим,- i скрiзь поконанi, поверженi, знищенi,  розтоптанi,
а над ними тi, хто вмiє рвати собi,  кусатися,  бити  й  трощити,  йти  по
трупах, торжествувати перемогу.
   Кучук розумiв, що нiколи не зможе бути переможцем. Але жертвою  теж  не
хотiв бути, надто що видавалося йому, нiби  стоїть  бiля  початкiв  життя,
коли вважати, що життя справдi починається коло казанiв, у  яких  вариться
плов.
   То що ж зоставалося цьому нiкчемному чоловiковi? Знов прийшов па  помiч
випадок, який пiдказав: триматися середини, бути  нi  тим  нi  сим,  стати
пильним спостерiгачем запеклої боротьби, яка триває довкола, прислухатися,
вистежувати,  вловлювати  найзатаєнiше,  уперто  призбирувати,  як  бджола
нектар, i нести своєму повелителевi.  Великий  вiзир  Iбрагiм  сказав  тої
ночi: вистежувати султанську улюбленицю Хуррем i все  про  неї  -  в  його
власнi вуха.
   У Кучука тої ночi не було вибору. Або згоджуйся, або  смерть.  Якби  не
той  нещасний  випадок,  який  поставив  малого  раба  перед   всемогутнiм
садразамом, Кучук так i прожив би в своїй рабськiй непомiтностi, нiкому не
чинячи нi добра, нi зла. Але йшлося про його власне життя. Нiкому не можна
дорiкати нелюбовi до шибеницi. У таких, як Кучук, в життi  не  було  iншої
мети, крiм самозбереження. Тому вони легко прощають  тим,  хто  чинить  їм
кривду, так само, як забувають  доброчинство.  Такi  раби  не  бувають  нi
мстивi, нi вдячнi. Вони байдужi, нiякi. Коли б Кучука спитали,  чи  любить
вiн султана i султаншу, вiн заприсягнувся б аллахом, що любить їх  бiльше,
нiж усiх iнших людей i навiть увесь свiт.  Водночас  власний  мiзинець  на
нозi Кучук любив бiльше,  нiж  усiх  султанiв  колишнiх  i  майбутнiх.  Чи
ненавидiв вiн Роксолану? Смiшне запитання. Чом би мав її ненавидiти, надто
що була тодi ще майже такою самою рабинею, як i вiн. Ну, щоправда,  стояла
ближче до султана. Може, пам'ятала своє походження лiпше, нiж Кучук,  який
не знав про себе нiчого, окрiм невиразних спогадiв про якусь далеку землю,
i про овець у горах, i про дзвiночки в овечiй отарi "тронь-тронь",  аж  за
душу бере, i море б'є в скелi, лупає береги, i сиплеться  камiння,  i  пил
стоїть водяний i кам'яний. Ото  й  усе.  Ще  пам'ятав  бiль.  Од  болю  як
стиснулося серце, то вже й не вiдпускало. Але до  чого  тут  Роксолана?  В
його нещастi її вини не було нiякої.
   Однак випадок  вказав  йому  саме  на  Роксолану.  I  Кучук  пiдкорився
випадковостi. Непомiтно збирав про Хуррем усе, що мiг вивiдати.  Пiдкладав
євнухам жирнiшi шматки, пiдохочував до жартiв, до плiток, до пересудiв, до
злобствування. Готовий був бiгти до того казкового колодязя, де сидять два
ув'язненi злi ангели Харут i Марут i навчають людей магiї й  чар.  Звалити
на худенькi плечi султанської улюбленицi всi чари, все загадкове, все лихе
й незбагненне! Звинуватити її у всiх  грiхах,  i  що  бiльше  вiн  принесе
Iбрагiмовi таких звинувачень, то вiльнiше почуватиме  себе,  розкутiшим  i
владнiшим. Смак влади. Навiть таємнича влада все ж вабить.  Коли  в  свiтi
панують несамовитi - а вiн не може виявити несамовитостi вiдверто - що  ж,
вiн обере несамовитiсть тиху, приховану, затаєну, i ще  й  не  знати,  чия
виявиться бiльшою.
   Але знов випадок, дикий, безглуздий, страшний: великого вiзира Iбрагiма
вбито, нi згадки про  нього,  нi  пам'ятi,  а  Кучук  лишився  сам  -  без
повелителя i покровителя - i тепер не знав, чи й далi мав вести своє пiдле
стеження за Роксоланою, чи тихенько зачаїтися  мiж  велетенськими  мiдними
казанами султанської кухнi i жити так, як жив до тої ночi, коли  приведено
його до  садразама.  Згадував  те  своє  давнє  життя  й  зiтхав.  Як  усi
придворнi,  намагався  тодi  втриматися  мiж  живими  i  мертвими,  i  був
щасливий. Але тодi що не знав смаку влади -  тепер  уже  був  отруєний  її
чарiвним зiллям i з жахом вiдчував: назавжди, навiки.  Щоправда,  попервах
по смертi Iбрагiма жив не так вiдчуттям таємної влади над  життям  Хуррем,
як страхом: ану ж великий вiзир  ще  комусь  звелiв  приймати  звiдомлення
малого  султанського  кухарчука,  i  той  невiдомий  у  першу-лiпшу   мить
з'явиться й гримне: "Викладай-но що маєш, паскудний обшкрiбку, сину  свинi
й собаки!" Як сказано: "Iстинно, господь твiй скорий у покараннi".
   I ось так, щодня й щогодини очiкуючи того, кому  Iбрагiм  передав  його
куцу душу, Кучук далi вистежував i винюхував, збирав по крихтi все, що мiг
зiбрати про Роксолану,- що їла,  як  спала,  що  сказала,  як  ходила,  як
зодягалася, з ким говорила, кому всмiхалася, що подумала  i  що  надумала.
Вiкна  в  гаремi  були  подвiйнi  i  з  такими  широкими  промiжками   мiж
кольоровими  шибками,  що  там  могли  залягати  євнухи,   пiдглядаючи   й
пiдслуховуючи, самi невидимi  й  незнанi.  Всю  свою  здобич  євнухи  мали
вiдносити до свого повелителя кизляр-аги. Але хто  ж  мiг  знати,  чи  все
принесено, чи все сказано, тому Кучук за  ласий  шматок  завжди  мiг  собi
купити затаєне вiд кизляр-аги, вiд  самого  султана,  i  розкошував  своїм
знанням, своєю безкарнiстю i прихованою владою.
   Живучи  мiж  постiйним  страхом  i  усвiдомленням  таємної  влади   над
султаншею, очiкуючи i нiяк не можучи дочекатися загрозливого посланця  вiд
мертвого Iбрагiма, Кучук поволi  починав  ненавидiти  Хуррем.  Першi  свої
доноси на неї робив байдуже, не маючи нiяких почуттiв до султаншi,  навiть
не заздрячи  їй,  як  iншi,  сам  не  вiрячи  нi  в  її  чаклунство  нi  в
пiдступнiсть. Але що далi, то бiльше переймався тупою i тяжкою  зненавистю
до тiєї неприступної жiнки, вважаючи, що всi його нещастя  почалися  з  її
вини i нинiшнiй його загрозливий стан - це теж її вина. Холодна й терпляча
ненависть переживає будь-яку iншу пристрасть. Вже давно збагнув Кучук,  що
нiхто не прийде по його душу, бо Iбрагiм,  видати  по  всьому,  нiкому  не
сказав про свого особистого донощика з султанських  кухонь,  вже  змiнився
пiсля грека i один великий вiзир, i другий, i третiй, i, як почалося це ще
за Iбрагiма. Кучук готував для них їжу i  сам  простежував,  як  подається
вона  садразамовi,  вже  смiявся  з  колишнi?  своїх  страхiв   i   часто,
замкнувшись у своїм закутку,  клав  перед  собою  бiлий  баранячий  череп,
глузливо промовляв до нього: "Ох, Iбрагiме, Iбрагiме, минулося твоє м'ясо!
Очi тобi вискочили, вуха твої одкабетовано, зосталася сама кiстка!" Мав би
ще додати:
   "Колись i з нами таке буде!" - але вчасно уривав свою мову. Хай  вмирає
хто завгодно, а вiн житиме, вiн хоче жити! Повнився пiдслухами,  плiтками,
знанням, обмовами, з роками набув хiба ж такого сприту в своєму проклятому
ремеслi стеження, збирання, накопичення таємниць, iнодi почував себе  мало
не всемогутнiм, який  знає  про  всiх  приховане  й  вiдкрите,  без  кiнця
повторював сам собi 59-й вiрш з шостої  сури  корану:  "У  нього  -  ключi
тайного; знає їх тiльки вiн. Знає вiн, що на сушi i на  морi,  лист  падає
тiльки з його вiдома, i немає зерна в мороку  землi,  немає  вологого  або
сухого, чого не було б у книзi яснiй".
   Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням  з  людьми  Гасан-аги,
якi збирали звiдусюди вiстi, щоб нести їх султаншi, не вiдаючи, що живе  у
величезних Топкапи маленький непомiтний ахчi-уста, який тихо,  але  вперто
збирає вiстi про султаншу. Навiщо, для кого, для якої потреби?  Тепер  уже
не знав i сам. Насолоджувався  своїм  знанням,  тодi  вiдчув  якийсь  нiби
неспокiй, тодi настала розбентеженiсть, а згодом прийшли справжнi хворощi.
Все, що потрапляє в людину, повинно перетворюватися, засвоюватися,  лишати
по собi поживу, а непотрiб має видалятися, iнакше смерть.
   Кучук з жахом усвiдомив, що вiн тiльки збирає, ховаючи в  собi,  збирає
вже довгi роки, нi з ким не дiлячись, нагромаджує в  своїй  пам'ятi  мовби
для самого себе, для власної втiхи, у безмежнiй гординi  своїй  порiвнюючи
себе з самим аллахом: "Не осягають його погляди, а  вiн  осягає  погляди".
Багато  рокiв  нерозумно  пишався  вiн  тим,  що   вистежує   кожен   крок
наймогутнiшої жiнки в iмперiї, розкошував од думки про свою  винятковiсть,
несхожiсть з усiма, хто його оточує, про  свою  вищiсть.  Живився  вiстями
рiдкiсними, особливими, вiдкидаючи загальнодоступне, так само, як султан i
вельможi дозволяють собi їсти м'ясо, смажене на вогнi, бо  воно  має  смак
нещоденний, ход I втрачає половину своєї цiнностi вiд того вогню. А варене
м'ясо, хоч i зберiгає в собi всю  свою  поживнiсть,  споконвiку  вважалося
їжею рабiв i чорного люду - тож вiн надавав перевагу смаженому, обпаленому
диким вогнем м'ясовi таємних знань i жадiбно горнув їх до себе, не  знаючи
нi мiри, нi впину.
   Але нiщо не виходило з Кучука, не видiлялося й не видалялося, осiдало в
ньому, як  камiнь,  як  свинець,  труїло,  душило,  смердiло  нечистотами,
чадiло, клубочилося пекельним димом, Накопиченi в ньому  пiдслухи  рвалися
назовнi, як рветься а людини вся зайвина i непотрiб. Уже й не почував себе
живим чоловiком, а  якимсь  мертвим  чи  що.  З  тугою  позирав  на  своїх
помiчникiв по кухнi, заздрив їхньому спокою i безтурботностi. Зовнi  мовби
нудьга обов'язкiв, остогидла щоденна робота, а  насправдi  яке  ж  це  все
благороднiше порiвняно з тим, що було у нього в душi!
   Може, так i кiнчився б цей чоловiк, власне, й не почавшись для життя  i
свiту в своїй безглуздiй затаєностi й безцiльнiй злочинностi,  коли  б  не
випадок з султаном Сулейманом в час пишної  зустрiчi,  пiдготовленої  йому
султаншею i зятем їхнiм Рустемом-пашою.
   Султан лежав непритомний у своїх покоях, може, навiть мертвий, султанша
з сином Баязидом i великим вiзиром Ахмедом-пашою замкнулася в Куббеалти  i
нiкого туди не впускала, хоч  усi  здогадувалися  -  радиться  з  сином  i
садразамом, як захопити владу, кого усунути, кому стяти  голову,  на  кого
покластися, кому не вiрити.
   Та хоч якi б таємницi були  в  людей  i  хоч  якими  високими  справами
заклопотанi тi люди, вiчно не сидiтимуть вони  без  їжi,  вимушенi  будуть
допустити до себе тих, хто  має  їх  нагодувати,-  так  Кучук,  за  правом
ахчi-уста великого вiзира, все ж пробрався в Куббеалти з носiями наїдкiв i
напоїв, порядкував там, гримав на своїх помiчникiв,  виказував  поштивiсть
до високих осiб, перед якими став, i хоч був раз i вдруге ганебно вигнаний
Баязидом, все ж вловлював то слово, то  погляд,  то  навiть  мовчанку,  i,
додаючи iз своїх безмежних запасiв таємного знання, пiдозр i  пiдлот,  уже
не мав сумнiву: "Змова". Власне, вiн не  чув  жодного  слова.  I  нiхто  з
євнухiв не мiг прийти йому на помiч. Понюхтiв носом в Куббеалти  -  ото  й
усього знання. Але хiба диявол не знає про бога стократно бiльше, нiж  усi
святi? Кучуковi вже вчувалися слова навiть не мовленi, з  простої  розмови
Роксолани i Ахмеда-пашi  про  сади  Топкапи  самi  собою  стелилися  слова
загрозливо-злочиннi: "Треба звалити старе дерево i посадити нове".  Змова,
змова! Нiщо не iснує, поки  воно  не  назване.  Кучук  був  упевнений,  що
султанша чинить змову проти падишаха, спiльникiв не треба й  шукати,  вони
коло неї,  тепер  слiд  тiльки  назвати  це,  розкрити,  донести  до  його
величностi - i роздвоєне життя Кучукове знайде своє виправдання так  само,
як виннi знайдуть нарештi своє покарання. Адже сказано: "Зазнайте ж кари!"
   Ще нiчого не знаючи, Кучук уже мав певнiсть, що  розкрив  змову.  Тепер
належало негайно повiдомити про це. Але кого?  Султана?  Султан  лежав  чи
живий, чи мертвий, жодну живу душу до нього не пiдпускали.  Тодi  кого  ж?
Куди кинутися? До великого муфтiя? У того тiльки молитви та  прокляття,  а
тут треба сили. До шах-заде Селiма? Але чи ж проб'єшся до нього i чи стане
вiн тебе слухати, надто коли йдеться про його рiдну матiр.
   Кучук метався в мовчазному нетерпiннi, нi з ким порадитися, нi  в  кого
попросити помочi, а час летить, кожна хвилина несе йому або ж поразку, або
ж перемогу, а вiн волiв тiльки перемагати. Iнакше навiщо всi його мало  не
двадцятилiтнi страждання!
   В розпачi й безвиходi Кучук кинувся до султанського зятя  Рустема-пашi.
Слугував  йому  цiлих  десять  лiт,  знав,  який  лихий  тепер  дамат   на
Ахмеда-пашу, що забрав у нього державну печать, вирiшив  сказати  вiзировi
не всю правду, а тiльки половину - про  Ахмеда-пашу,  а  вже  там  хай  як
знають. Коли все закiнчиться лише тим, що дамат зiпхне Ахмеда-пашу i знову
стане садразамом, то й тодi вiн, Кучук,  матиме  свою  вигоду,  бо,  може,
вважатиметься найдовiренiшим чоловiком у султанського зятя.
   Рустема-пашу Кучук знайшов одразу. З iншими  вiзирами  той  тинявся  по
Топкапи, сподiваючись, що буде допущений у Куббеадти, тому, коли зiткнувся
в другому дворi з куцим своїм ахчi-уста, мало й подивувався.
   Кучук вклонявся до самої землi, мало не плазував перед Рустемом-пашою.
   - Тобi чого? - похмуро спитав той.
   - Хочу внести в преславнi вуха вiсть.
   - Вiсть? - здивувався Рустем-паша.- Таких, як ти, вештається тут  знаєш
скiльки!
   - Вiсть про державну зраду,- прошепотiв Кучук. Рустем  ухопив  його  за
комiр, пiдняв, стукнув об землю.
   - Про що, про що? Ану кажи до кiнця.  Та  коли  брешеш,  то  найбiльшим
шматком од тебе лишаться вуха.
   Кучук зашепотiв йому про Ахмеда-пашу. Про вбивства, якi мають бути. Про
загрозу життю султана. Про...
   Султанський зять загорнув своєю могутньою  рукою  нiкчемного  євнуха  i
поволiк за собою.
   - Будеш зi мною,- бурмотiв Рустем,-  будеш,  де  я.  Не  шукай  мертвих
коней, щоб зняти з них пiдкови. Всякий птах од язика гине.
   Тодi несподiвано гримнув своїм людям, якi його супроводжували:
   - Взяти цього  обшкрiбка  i  вирвати  йому  язик!  Так  зiмкнулися  над
нiкчемним чоловiком усi випадки, якi були й мали бути, i поховали його пiд
своїми уламками. Бо в цьому життi немає нiчого ймовiрнiшого за смерть.

   ВIДОМЩЕННЯ

   Оточила себе жiноцтвом  -  старими,  молодими,  поважними,  владчими  й
просто без нiякого  значення.  Ховалася  мiж  ними,  оточилася  ними,  мов
хмарою, стояла в нетривкiй цiй хмарi,  а  мала  б  стояти  на  хмарi,  мов
вседержитель.
   Але султан ожив, уся сила стiкалася до нього, свiт  лежав  зачаєний  на
його долонi, i знов та долоня мала обернутися для Роксолани долонею долi.
   Цiлий день провела в садах Топкапи. Тi, що  пiд  гаремом,  дивилися  на
Золотий Рiг, на Стамбул. Рожево-синє мiсто i попелястi  купи  мечетей  над
ним - Баязид, Фатiх, Селiм, а мiж Баязидом i  Фатiхом  горб  Сулейманiє  -
найбiльшої  з  усiх  джамiй,  яка  мовби  здiймається,  розкрилюється  над
Стамбулом, злiтав в  небо,  i  цей  велетенський  город,  попелясто-синiй,
горбистий, мов спина дракона,  теж  летить  нiзвiдки  й  нiкуди,  i  вона,
всiвшись на шорсткiй спинi,  що  круглиться  куполами  мечетей,  їжачиться
шпичаками мiнаретiв то рожевих, мов дитяче личко, то незвичайно бiлих, мов
примари, теж летить, але падає й падає в сади  гарему,  мiж  кипарисами  й
платанами, мiж залiзним i юдиним деревом, деревом для  туги,  для  ридань,
для розпачу.
   День не принiс їй нiчого. Султан  ожив  i  молився  в  мечетi  за  своє
спасiння. Чи молилася й вона? Тiльки вiтцiвською молитвою:
   ущедри зовущую со страхом. Ущедри...
   Султан не кликав її, може, й не згадував, може, забув.  I  всi  забули.
Навiть кизляр-ага Iбрагiм десь щез, пропали всi євнухи, не пильнували,  не
стежили, усунулися всi враз, так нiби казали:
   "Втiкай! Виривайся па волю!" А де її воля, за якими мурами,  просторами
i безмежжям часу?
   Сидiла в своїх мармурових роззолочених покоях, не спала  до  ранку,  не
склепила  навiть  повiк,  мимоволi  прислухалася  до  кожного  шереху,  до
шарудiння води у водограї, до зойкiв свого вистражданого  серця,  втомлено
споглядала на розметанi в чорних настiнних колах золотi  лiтери  священних
написiв, що трiпотiли, як птахи у вiкнах. I серце їй  у  грудях  трiпотiло
так само в очiкуваннi неминучого.
   Чому нiхто до неї не йшов? Десь щез великий  вiзир  Ахмед-паша,  пропав
кизляр-ага, i мовчить, тяжко мовчить Сулейман. Уже  довiдався,  що  хотiла
його смертi? Але ж бачить бог: не вбивала його i не посилала вбивць, бо  ж
лежав мертвий. А хiба можна хотiти смертi для мертвого?
   Вдосвiта негадане прийшов зять  Рустем.  Шкрябався  в  дверi,  як  пес,
вигнаний хазяїном, всунувся  на  бiлi  килими  прийомного  покою  султаншi
похнюпленiший, нiж завжди, обличчя пiд чорним заростом було синюшне,  нiби
в утопленика.
   - Що з тобою? - мляво поцiкавилася Роксолана.
   - Ваша величнiсть, я знов великий вiзир.
   - I так рано прибiг похвалитися?
   - Ваша величнiсть...
   - Якою ж цiною? Когось убив?
   - Якби ж то...
   Вона поглянула на нього уважнiше. Надто добре знала цього чоловiка,  до
якого колись була прихильна, тодi зненавидiла його, згодом  знов  вимушена
була йому покровительствувати, щоб знову збайдужiти, може, й назавжди.
   - Ага,сказала, не приховуючи зловтiхи.- Вже знаю:  маєш  когось  убити.
Може, мене? Тому й прибiг удосвiта. Не мiг дiждатися ранку.
   Рустем упав на колiна, тупо мукаючи, поповз до неї по килиму.
   - Ваша величнiсть! Мамо!
   Роксолана гидливо вiдсунулася вiд свого зятя.
   - Яка я тобi мати! Хочеш нагадати, що вiддала тобi свою доньку? То знай
же: не я вiддала Мiхрiмах, а султан. Убивця хотiв  мати  своїм  зятем  теж
убивцю. Хiба не ти вбив Байду? А  я  коли  й  мала  ще  пiсля  того  якiсь
сподiвання на твоє очищення, то тiльки тому, що маєш слов'янську душу.  Та
тепер уже знаю: чоловiк може говорити тою самою мовою, що  й  ти,  а  бути
найбiльшим негiдником. Мова не важить. А душа? Хiба ж побачиш її в людинi?
Була слiпою i тепер маю розплачуватися. То за чим прийшов -  хвалитися  чи
вбивати?
   - Ваша величнiсть, благаю вас, вислухайте свого раба!... Справдi раб, i
всi тут раби, може, й сам султан  теж  раб,  тiльки  вона  вiльна,  бо  не
пiддавалася нiкому й нiчому i не пiддалася. Не лякалася  нiяких  погроз  i
передвiщень. Коли сонце буде скручене, i коли зорi облетять, i  коли  моря
переллються, i коли зариту живцем спитають, за який грiх вона була вбита,-
може, лиш тодi довiдається душа її, що приготовано їй на цiм свiтi. Але  ж
нi! Клянусь тими, що рухаються назад, течуть i ховаються,  i  нiччю,  коли
вона темнiв, i зорею, коли вона дихає,- змагатимуся  навiть  з  безнадiєю,
щоб самiй смертi нав'язати високий сенс життя, як зерно, яке  вмирає,  щоб
жити знову й знову, незнищенно, вiчно.;
   - Кров на тебе й на твого султана падає, як листя на землю! Сказала  це
чи тiльки подумала? Хоч як там було, Рустем завовтузився незграбно,  ладен
був би зiщулитися вiд її погляду i
   Її слiв.
   - Ваша величнiсть! Чи ж моя вина? Слiпим дзеркал не  продають.  Прийшов
чоловiк, сказав, донiс.
   - До кого прийшов?
   - До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без провожатого
не дiйдеш навiть до пекла.
   - Вибрав тебе в провожатi?
   - Мерзенний євнух з кухонь. Я вiдпровадив його до пекла. Але вiсть  уже
була в менi. Що я мiг, ваша величнiсть? Такий злочин. Зрада. Я був вдячний
аллаху, що вiн вибрав мене знаряддям. Аби ж то знаття. Серце,  як  скляний
палац: лопне - вже не стулиш.
   Вона скривилася.
   - Мiг би не згадувати про своє серце.
   Але Рустем мав виговоритися, так нiби сподiвався очистити Душу.
   - Коли стоїть велика мечеть, не треба молитися в малiй.  Я  кинувся  до
його величностi султана. Бо той пiдлий  донощик  сказав,  що  змову  проти
падишаха затiяв Ахмед-паша.
   Змова проти падишаха. Змова, змова, змова... Не  треба  було  брати  їй
Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обiпрешся.
   - I що ж? - мимоволi спитала зятя.
   - Ахмед-паша спробував хитрувати й  тут.  Поставлений  перед  султаном,
узяв усю вину на себе,  впав  на  колiна,  благав  покарання  й  прощення.
Мерзеннi хитрощi, як завжди, в цього чоловiка. Та  коли  спустили  його  в
пiдземелля Топкапи, прийшов туди  сам  падишах,  та  стали  трощити  цьому
крутiєвi кiстки, Ахмед-паша виказав...
   Рустем-паша вмовк i став витирати пiт на обличчi.
   - Кого ж виказав?  Мене?  -  спокiйно  спитала  Роксолана.  Рустем-паша
мовчав.
   - Кого ще? - жорстоко допитувалася вона.
   - Шах-заде Баязида,- пошепки вiдповiв дамат. /
   - Бiльше нiкого?
   - Бiльш нiкого, ваша величнiсть.
   - I тебе прислано мене вбити?
   - Я прибiг сам.
   - Убити?
   - Ваша величнiсть, сказати!
   - Не злякався, що будеш покараний? Вiн мовчав i корчився па килимi.
   - Про Баязида що знаєш? Не було нiяких велiнь?
   - Не було.
   - Гаразд. Бережи Мiхрiмах. Може, хоч моя смерть поможе тобi.
   - Ваша величнiсть, я поможу вам!
   - Iди геть! Сама зустрiну султана i його вбивць.
   - Ваша величнiсть!
   - Iди!
   Аж тепер нарештi могла визнати, що лишилася  сама  в  цiлiм  свiтi.  Ще
день-два тому здавалося їй, що може стати всемогутньою  i  здiйснити  все,
про що думалося й не думалося,  i  нiщо  вже  не  стояло  па  завадi,  але
нiзвiдки не було й помочi. Два сини,  якi  зосталися  в  неї,  вже  їй  не
належали. Один мав рятуватися вiд  гнiву  падишаха,  другий  байдуже  ждав
трону. Вона кликала своїх мертвих синiв, а вони вiдповiдали їй  мовчанням.
Ще вчора вiрила, що вона єдина зряча i розумна iстота серед  довколишнього
озвiрiння, не пiдвладного розуму, заполоненого злочинними iнстинктами, але
- о жах! - тепер мала переконатися, що її  теж  якась  незнана  сила  жене
разом з цими звiрами до загибелi - видовище жалюгiдне й принизливе.
   Перебирала роки, згаянi в неволi, в золотiй клiтцi султанського палацу,
бачила  себе  зрозпаченим  дiвчиськом,  яке  намагалося   вiдспiватися   й
вiдтанцюватися  вiд  жахiв  життя  i  покорило  молодого  султана  грою  i
принадливiстю.  Тодi  стала  взiрцевою  самицею,   яка   щороку   дарувала
падишаховi по синовi i стелилася на зелених  покривалах  його  ложа  немов
молода трава, яку топчуть з безжальною насолодою.  Нарештi  мудрiсть,  яка
була завжди з нею, винесена ще з вiтцiвського  дому,  запанувала  i  стала
давати щедрi плоди, а плоди мудростi бувають i солодкi й гiркi. їй  випало
випити до дна чашу гiркоти. Що ж, вона не  злякається,  не  вiдступить.  В
ночах ми блукаємо  по  колу  i  згораємо  у  власнiм  полум'ї.  Проклинати
ворогiв? Нехай щезнуть, як вода розлита, бодай стали немов той слимак,  що
в своїй слизотi розпускається, бодай би вони, як недорiд  жiночий,  нiколи
не бачили сонця. А що прокляття? Вiтер, який летить i не вертається.  Вона
ж сама тепер, як трепетання вiтру, як переблиск думки в пiтьмi небуття, не
стане її,  а  думка  житиме,  битиметься,  злiтатиме  над  усiм  сущим  на
невидимих крилах її страждань i чутливостi її серця.
   Несподiвано для самої себе Роксолана ляснула в долонi i  служебцi,  яка
виникла в покої, звелiла принести приладдя для письма.  Тодi  геть  забула
про своє велiння, довго купалася в теплiй  трояндовiй  водi,  вигладжувала
перед дзеркалами ледь помiтнi зморшки в куточках очей, повiльно  проводила
долонями  по  своїх  шовковистих  стегнах,  милувалася  стрункими  мiцними
ногами. Постарайся обрести ноги, якi помогли б тобi  порятуватися  в  день
страшного суду. Смiх i грiх! Невже вона  має  вмерти  ще  сьогоднi?  I  не
житиме бiльше це тiло, мов гiацинт iз  самотнiх  султанських  снiв;  i  це
лоно, мов топаз вогненний; i цi очi, мов сапфiри  немочi  та  болю;  i  цi
уста, мов холодний рубiн?  Зате  визволиться  її  душа,  вознесеться,  мов
дiамант, що був кинутий у бруд вулиць i  дорiг,  а  тодi  пiднятий  звiдти
рукою  найвищою.  Чуєш,  султане?  Запалюй  вогнища,  щоб  висушити   свої
барабани, промоклi вiд слiз, пролитих за вбитими  тобою,  слiз  жiночих  i
дитячих, слiз землi, неба i самого бога! I я теж згорю па тих вогнищах,  i
тiльки наша любов, переживши всi твої злочини, вiдвiдає нас у пiтьмi наших
могил!
   Гiрко всмiхаючись, шепотiла Роксолана слова давнього арабського  поета:
"О друзi! Чи бачили ви коли-небудь в життi жертву, яка плакала б од любовi
до вбивцi? Ми обоє плакали або готовi були заплакати вiд  любовi  одне  до
одного, i її сльоза скотилася перш, нiж моя".
   Аж тепер згадала про свiй намiр написати султановi i злякалася,  що  не
встигне. Розбризкуючи воду, лишаючи  на  мармуровiй  рiзнобарвнiй  пiдлозi
мокрi слiди маленьких вузьких нiг, вiдтручуючи служебок, якi  кинулися  її
витирати, нага вискочила в  купальнi,  скулилася  па  диванчику  в  своєму
обновленому  будiвничим  Сiнаном  покої  (перед  смертю,  перед  смертю!),
вкида-ючи вiльною лiвою рукою собi до рота солодкi горiшки, стала  хапливо
писати, не дбаючи  про  склад  i  лад,  аби  лиш  сказати  тому  похмурому
чоловiковi в золотiй лусцi, що вона хоче йому  сказати.  Виливався  в  тих
словах увесь  її  дух,  що  витончувався,  загострювався  i  гартувався  в
протиборствi з найбiльшим ворогом її життя, з ворогом,  якого  слiпа  рука
долi зробила її найближчою людиною:
   Мiй вiдчаю, мiй тяжкоокий  вороже!  Твiй  дух  отруйний,  сила  згубна.
Диявол а чи бог твої помiчники - Та будь-чия потуга ламлеться об тебе.  Ти
грiзний, дужий, бажаний  i  званий  Однаково  в  ненавистi  й  любовi,  На
вiдстанi руки чи в дальнiх мандрах Мене тримаєш, наче змiй нещасну здобич.
Знаєш про мене бiльше, нiж всi боги свiту, Бо оточив мене очима всюди.  Не
приховаю анi слова, нi зiтхання, Нi погляду,  нi  туги,  нi  розчарування.
Знаєш мої ночi i чекання, Знаєш стежки в  садах  i  сни  над  морем,  Але,
заслiплений могутнiстю, не бачив Яка ненависть розрослася  в  моїм  серцi.
Злочинцю, вбивцю, фальшивий законнику! Неправедно збираєш славу  i  данину
моїх зiтхань. Твої спахiї йдуть пiд грюкiт барабанiв, I валиться свiт,  як
зруйнованi гори. Смiєшся з мого бога, з моїх пiсень i чулостей,  Зневажаєш
землю i все живе, крiм себе, I  не  бачиш  гострого  списа  в  моїй  руцi,
Занесеного над тобою безжально й грiзно. О вороже любий! Не можу без тебе!
Глухi будуть ночi без твого зiтхання, Нiмi й  посивiлi  дороги  без  твоїх
крокiв, Небо й води темнi без твоїх очей.
   Довго сидiла, втупившись в аркуш  фiалкового  паперу,  по-мережений  її
почерком. I оце її вiдомщення? За кривди  власнi,  землi  своєї  i  всього
свiту? А що їй до свiту i що свiтовi до неї?  Була  жiнкою,  а  жiнцi  для
повного вiдчуття щастя треба бодай iнодi вiдчути слабiсть i беззахиснiсть.
Бодай перед  лицем  смертi.  Вхопила  калам,  дописала  внизу:  "Я  хотiла
сховатися вiд сонця в затiнку золотої хмари, але холодний  вiтер  вiдiгнав
хмару. Ваша нещасна Хуррем Хасекi".
   Як була, гола, побiгла до дверей. Мертвi сорому не мають.
   - Iбрагiме!
   Кизляр-ага стояв там. Уже стерiг султаншу, щоб нiкуди  не  зникла.  Хай
проковтнуть шербет помсти з чашi нашого могуття.
   -  Ввiйди!  -  звелiла  кизляр-азi  султанша.  Навiть  головний   євнух
вимушений був заплющитися  вiд  слiпучого  сяйва  Роксоланиного  тiла.  Не
насмiлювався поглянути на те, на що нiхто не омiв поглянути,  не  рискуючи
втратити голову.
   Вона запечатала лист своєю печаттю, вклала в руку кизляр-аги.
   - Вiднесеш його величностi падишаху! Але квапся! Я хочу бути ще  живою,
поки султан читатиме це.
   Iбрагiм мовчки вклонився. Мовби не почув її  останнiх  слiв  або  ж  не
хотiв запевняти султаншу, що їй нiчого не загрожує. Метучи  килим  широким
своїм одягом, посунув з покою.
   Вона заклякло стояла на тому мiсцi, де вiддала  Iбрагiмовi  свiй  лист.
Вiддала все, що мала. Свiт кiнчався для неї. Ось так кiнчається  свiт.  Як
молився її отець у великий четвер на страснiм  тижнi?  "Да  молчит  всякая
плоть человечья, й да стоит со страхом й трепетом, й ничтоже земное в себе
да помышляет".
   А сонце, здiйнявшись над Босфором, розсипало золотi бризки по  той  бiк
рiзнобарвних вiкон, i Роксолана  мимоволi  повернулася  обличчям  туди,  i
далекий, ще з дитинства, усмiх з'явився на ЇЇ  зблiдлих  устах.  Зненацька
батькова церква припливла до неї з  далекої  далечi,  i  смiх  пройшов  по
церквi,  i  задрижала  золота  павутина  в  далеких  кутках,   куди   ледь
доблискують кволi вогники свiчок, i серце їй рвонулося з  грудей  -  жити!
Серце, як дитина, хоче всього, що бачить,  а  бачить  воно  життя.  Сонце,
небо, дерева й пташки на гiллi, навiть цей холодний мармур - усе це життя.
Невже ж не для неї i чому не для неї?
   А до життя був лиш короткий палацовий перехiд. Вiд покоїв Роксолани  до
пишних покоїв Сулеймана.
   Султан сидiв у своєму просторому примiщеннi, вслухався в дзюркiт води в
мармуровому мереживi триступiнчатого водограю,  дивився  на  покладенi  на
колiна свої старi великi долонi, дивуючись i жахаючись водночас, якi  вони
безнадiйно  порожнi.  Здобув  стiльки  земель,  а  єдиної  жiнки  не  змiг
утримати. Простяглася йому перед очима зелена й холодна земля без вiтрiв i
без сонця, мiсячне сяйво, спалахи зiрниць, грози, ранковi роси  -  все  це
вiн пам'ятав, як пам'ятав каламутнi  лiнивi  слов'янськi  рiки,  болота  й
острови, завжди завузькi  мости,  зайця,  що  перебiг  йому  дорогу  перед
переправою, безконечнi дощi. Якi  дощi  вiн  витерпiв!  Потоки  й  потопи,
кiнець свiту, захлинався  в  тих  дощах,  як  мала  дитина  в  купелi,  як
захлинаються словами нещиростi недорiкуватi придворнi поети, здригався вiд
холодних доторкiв води, але щоразу зiгрiвався думкою про жiнку, яка  чекає
його десь  у  столицi,  мрiяв  покласти  свою  голову  їй  мiж  груди,  що
нагадували йому двох теплих бiлих голубiв.
   Тепер, одержимий первозданним вiдчуттям необмеженої  своєї  влади,  мав
метатися мiж величчю i безумством, вiдкинувши свою  любов  до  тої  жiнки,
забувши про почуття, якi вже давно не подають голосу i не освiтлюють  йому
темної путi, яку належить пройти. Путь до життя чи до смертi?
   Вiн нiколи не давав життя, а тiльки смерть, звикнув робити це спокiйно,
байдуже, йому здавалося, що вдосконалює  життя  смертями,  очищає  його  i
визволяє для вищих цiлей, бо  ж  лiпше  мати  своїми  пiдданими  покiрливi
трупи, нiж живих невiрних. Тепер мав вибирати мiж життям i смертю,  тримав
у руках меч i закон i не бачив порятунку. Меч  i  закон.  Зрада  карається
мечем. Вiдрубати голову i виставити її перед Баб-i-Кулелi. А тiло  пустити
кам'яним колодязем до Босфору, до пекла. Бо за спробу напасти на  султана,
позбавити його життя - тiльки закон i меч. Сина вiн стратити не  може,  це
зробить його брат, коли стане султаном i  виконає  закон  Фатiха.  Але  цю
жiнку, що прожила, як обраниця долi, не маючи на  те  нiяких  заслуг,  вiн
повинен покарати, бо вона замахнулася на престол.
   Коли з уст мерзенного зрадника Ахмеда-пашi впало iм'я Хуррем,  Сулейман
не повiрив, а тодi зрадiв i мерщiй показав  своїм  дiльсiзам,  щоб  навiки
заткнули пельку тому нiкчемному викажчику. Ану ж передумав  i  вiдмовиться
вiд своїх слiв! I зiпсує султановi радiсть вiд того, що нарештi має  перед
собою справжнього ворога. Бо де ж тi вороги? Шах уникав сутичок, ховаючись
у своїх горах. Папи вмирали один  за  одним  i  тiльки  потрясали  повiтря
прокльонами, якi не долiтали до султана. Iмператор  Карл,  знесилившись  у
змаганнi з падишахом,  вiддав  Iспанiю  синовi  Фiлiппу,  а  iмператорську
корону дрiб'язковому Фердiнанду.  Польський  король  лякливо  щулився  вiд
самого iменi Сулейманового. Цар московський Iван?  Був  надто  далеко.  До
кiнця життя не дiйде сюди, хоч би й захотiв.  Без  ворогiв  же  людинi  не
жити, а могутньому володаревi - й  поготiв.  Та  нарештi  вiн  мав  ворога
справжнього, вiдданого, такого близького, що не роздiляв їх навiть подих.
   Його Хуррем, його Хасекi -  ворогиня.  Зрадниця.  Замахнулася  на  його
життя. Хотiла його смертi.
   За смерть - тiльки смерть. Вона буде  страчена  отут  на  чотирикутному
шкiряному  килимку,  розстеленому  на   розкiшних   султанських   килимах.
Найвправнiший кат  iмперiї  зiтне  їй  голову  швидко,  вмiло,  без  болю,
таємницi буде дотримано,  нiхто  не  бачитиме  i  не  знатиме,  голову  не
виставлять перед брамою Соук-чешме, тiло вiддадуть землi - не опалять,  не
кинуть стерв'ятникам. Так запанують закон i меч.
   Спокiйно, з холодним серцем Сулейман обдумував  усе,  що  має  зробити.
Користався султанським правом i привiлеєм роздумувати  навiть  тодi,  коли
рiшення вже прийнято. Так, вiн удовольнить закон i меч. А що ж  залишиться
йому? Перебирати  свої  самотнi  старечi  сни,  лiчити  краплi  кровi,  що
витiкають йому ночами з носа, слухати крик сови  десь  за  вiкнами?  I  не
засяє нiколи йому безсмертний усмiх Хуррем, не задзвенить її єдиний голос,
не задзвенить, не продзвенить. Машалла[83]! Нi меч, нi закон  не  замiнять
любовi. I нiщо не замiнить. Хто сказав, що вiн має стратити  єдину  дорогу
людину на землi? Хто сказав, що вона винна? Може, то вiн сам  винен?  Поки
ти султан, маєш жити. Вмирають хай iншi. Помер сам -  зрiвнявся  з  усiма.
Вмирати султани не мають права. До того ж вiн не вiрив у  злочиннi  намiри
Хуррем. Мiг дозволити собi розкiш вiрити тiльки в те, що хотiв. Надто,  що
тут усе було таке хистке й непевне. Замах на  його  життя?  Але  як  можна
замахуватися на життя мертвого? Адже вiн лежав мертвий день i два  й  три.
Чули про змову Хуррем i його наймолодшого сина? Хто  ж?  Коли  й  мiг  хто
чути, то єдиний аллах, всемогутнiй, милостивий i милосердний. А сказано  ж
у книзi книг: "О ви, якi увiрували! Iстинно  з-помiж  ваших  жон  i  ваших
дiтей є вороги вам, бережiться  ж  їх!  А  коли  пропустите,  пробачите  й
простите, то аллах - прощаючий, милосердний!"
   Вчора, молячись у Айя-Софiї за своє воскресiння, султан ще не знав  про
зраду Хуррем, тому не мiг порадитися з великим муфтiєм Абусуудом. А коли б
порадився? Цей учений нащадок ассiрiйцiв був упертий, як п'ять  тисячолiть
iсторiї. Вiн чухав би свою бороду i вперто виставляв поперед себе  шарiат.
А шарiат - це справедливiсть, яка не знає нi  милосердя,  нi  пощади.  Для
спокою в державi зрадники повиннi бути знищенi - так  твердить  шарiат.  I
муфтiй повторюватиме цi слова, бо над ним -  аллах.  Але  ж  аллах  i  над
султаном? А що  каже  аллах?  "Ми  не  возлагаємо  на  душу  нiчого,  крiм
можливого для неї". Для його душi неможливо вбити  Хуррем.  Що  це  дасть?
Спокiй у державi? Але закон не забезпечує спокою,  бо  вiн  не  здатен  до
роздумiв. Муфтiй, як i закон, захоче тiльки  султанової  ганьби.  Стратити
таку жiнку - ганьба довiчна,  її  знав  увесь  свiт:  королi  й  королеви,
славетнi художники й ученi, посли й мандрiвники, воїни  i  простий  люд  -
хiба можна вбити таку жiнку? Перед нею має схилитися навiть  закон.  Його,
Сулеймана, назвали Канунi, себто Законником, бо вiн уперто  давав  свiтовi
новi й новi закони, не сподiваючись, що може колись стати їхньою  жертвою.
Вiн здобув велич своїми походами i  своїм  розумом  i  знав,  що  найперша
ознака величi - пiдкорятися закону, як простий смертний, хоч i  знаєш,  що
закон не дає вибору. Але як султан, вiн мав ще меч, а меч давав вибiр. Вiн
або ж карає, або ж покоїться в пiхвах. Хто завадить йому лишити свiй меч у
пiхвах? Велич можна здобути i . в любовi. Недарма ж славетний  iталiйський
художник сказав про нього: "У великого чоловiка i любов бував велика, коли
його серцем заволодiє незвичайна жiнка".
   Вiн був несправедливий до своєї Хуррем i жорстокий. На довгi роки лишав
її в холодних стiнах гарему. Байдуже споглядав на смерть її синiв,  тiшачи
себе думкою, що  спадкоємцiв  для  трону  ще  задосить.  Не  запобiгав  її
старiнню,  хоч  i  помiчав,  як  змiнювалося  її  обличчя  з  роками.  Там
зжовклiсть, там плямочка, там пересохла шкiра,  там  зморшка.  Зморшку  на
обличчi коханої жiнки не  розгладить  своїми  поцiлунками  навiть  мiльйон
ангелiв. Роки полишали в нiй жорстокi свої слiди, але вiн втiшався тим, що
Хуррем стає для нього ще дорожчою, а її тiло - мовби ще нiжнiшим, у  ньому
зникали дикiсть i недосконалiсть, i було воно  мов  райський  дарунок.  Чи
казав їй про це, чи вмiв сказати в своїй султанськiй закостенiлостi?
   Все вiддавав своїм законам i своїм воїнам. А його закони i  його  воїни
жили тiльки тим, що ждали вiйни,  ждали  смертей.  Пил  па  обличчях  його
воїнiв, на їхнiй зброї, в їхнiх очах, в їхнiх  душах.  Сiрий  пил  смертi,
яким вiн хотiв засипати увесь свiт.
   I його Хуррем, єдина жива iстота в цiм царствi вмирання,- невже й  вона
повинна вiддати своє життя?
   Пробував уявити її. Чи знає про його знання i про його вагання  мiж  її
життям i смертю? Випливало з золотої сутiнi її обличчя, але було замкнене,
не промовляло до нього жодною рисочкою, не озивалося, не вiдгукувалося. Як
фортеця, що її ти хочеш  узяти  приступом,  обличчя  замкнуло  всi  брами,
прибрало мости, виставило незламних захисникiв - твердiсть, несхитнiсть, i
не зазирнеш за вали, палiсади й мури.
   Чомусь згадався султановi  каймакчi  з  Гянджi.  Чому  не  вiддав  того
досвiтку свiй каймак султановi, який дарував йому життя? Повiз каймак  вiд
переможця i повелителя, а куди, кому?  Невдячнiсть.  Усi  невдячнi,  може,
тому так мало милосердя на свiтi.
   Ох, як хотiлося йому впокорити Хуррем! Щоб прийшла сюди, впала йому  до
нiг, плакала  i  благала,  благала  й  плакала,  а  вiн  виказав  би  свою
великодушнiсть,  вiдомстив   би   за   зраду   великодушнiстю,   лишаючись
здеров'янiло-непрiтступним, хоча i без звичного самовдоволення, яке завжди
вiдчував од свого високого становища. До кiнця вдоволений  був  лиш  тодi,
коли  покiрливiсть  виказувано  йому  з  якнайбiльшою   стараннiстю,   без
будь-якої винахiдливостi й, сказати б,  вишуканостi,  а  грубо,  крикливо,
майже нахабно. Жив серед нахабної покiрливостi i тепер дивувався, чому  та
жiнка затялася i замкнулася перед ним, як неприступна  фортеця.  Чому?  Як
смiє? Чи не розумiє, перед яким страшним вибором стоїть вiн, її повелитель
i її раб?
   I не знав, що фортеця розчинила брами i випустила вершникiв  "на  бiлих
конях, i золотi  сурми,  блиснувши  проти  сонця,  заграли  радiсний  марш
прощення й прокляття, прокляття й прощення.
   Велетенський  кизляр-ага,  всунувшись  боком  у  просторий  султанський
покiй, поставив на восьмигранний столик перед падишахом  золоте  блюдо  зi
згортком фiалкового паперу, попечатаного печатями  Роксолани,  i  щез,  як
дух. Нiч змiшалася з днем, а день - з нiччю. Скiльки днiв минуло  вiдтодi,
як вiн замкнувся в своїй самотинi?
   Сулейман простягнув до згортка руку i налякано вiдсмикнув. Знов  попхав
її до столика, але рука налилася свинцем i не слухалася. Тодi вiн  подався
наперед усiм тiлом, притиснувся до столика грудьми, насилу пiдносячи руки,
тремтячими пальцями зламав багрянi печатi й задихнувся, побачивши  знайоме
письмо. Квапливий, гнучкий, сповнений чуттєвостi почерк, де  кожна  лiтера
здавалася йому завжди вiдбиттям її чарiвливої, покiрної i вiчно невловимої
душi. Вiн долав безмежнi простори, i не було з  ним  нiколи  нiкого,  крiм
бога, меча i скакуна,  а  тодi  прилiтали  оцi  листи,  написанi  гнучким,
квапливим почерком, i ставав вiн найбагатшим чоловiком на свiтi,  i  щастя
його не мало меж. I тепер, коли сидiв i карався своєю жорстокою  старiстю,
як суха тополя, що вiд неї нi затiнку, нi плоду, i вже  не  ждав  нiзвiдки
порятунку,  прилетiв  цей  лист  з  найдорожчим  письмом,  i  смак   життя
повернувся до нього, хоч здавалося щойно, що вже  не  повернеться  нiколи.
Невже вiн любив те, що вона писала, бiльше, нiж її саму? Може,  це  тiльки
старiсть, коли вже не побачиш бiльше нiжних  згинiв  i  заглибин  на  тiлi
коханої жiнки, i забута жага не з'явиться в тобi, не  прилине  з  минулого
солодка сила, не приголомшить, як  удар  барабана,  не  заяскрiє  в  мозку
темною зорею жадоби. Бо вже й мечеть завалилася, i мiхраб у нiй не  стоїть
[84].
   Кинув погляд на перший рядок листа, i чи  то  стогiн,  чи  то  гарчання
вирвалося йому з грудей.
   Мiй вiдчаю, мiй тяжкоокий вороже...
   Обпалювало  його  свiтло  вiд  неї,  тепер  обпалила  ненависть.   Вони
забиралися на гору любовi разом, але коли  досягли  вершини,  вiн  лишився
стояти там непорушне, а вона зслизнула донизу.
   Твiй дух отруйний, сила згубна...
   Чи лишала вона йому надiю в своїх  словах?  У  вiдчаї  й  стогонах  вiн
уперто пробивався крiзь жорстокi рядки,  сподiваючись  на  зблиск  свiтла,
вiрячи у великодушнiсть Хуррем бiльше, нiж у свою власну.
   I  був  винагороджений  за  вiру  й  терпiння,  знов  сяйнула  йому  її
безсмертна душа, її доброта й милосердя:
   О вороже любий! Не можу без тебе!
   Валилися стiни палацу, тряслася земля, море  поглинало  суходiл,  холод
уже давно заливав султана крижаними хвилями, а тут ударило рiзуче  свiтло,
впала на нього яскрава зiрка, прокотилася в ньому й покотилася, заслiпила,
приголомшила та водночас i  висвiтила  в  ньому  останнє  зернятко  живого
життя, яке ще могло прорости над неминучiстю й часом  i  з'єднати  небо  i
землю, як райдуга.
   Тяжко звiвшись на ноги, загортаючись у  широкий  свiй  шовковий  халат,
навiть не всунувши нiг у сап'янцi, босий пiшов по короткому переходу, який
вiв до нових покоїв Хасекi.
   Нiхто не зустрiвся -йому, все зникло, завмерло, зачаїлося, дрижало  вiд
нетерплячки й розчарування. Султан iшов до  султаншi  сам,  без  суддiв  i
катiв, нiкого не кликав на помiч, навiть не взяв  з  собою  меча  або  хоч
ножа. Чи хотiв задушити її голими руками?
   Мабуть,  i  Роксолана  подумала  те  саме,  бо,  побачивши  султана   з
лихоманковим  блиском  у  очах,  схитнулася  йому  назустрiч,   так   нiби
пiдставляла пiд його чiпкi холоднi пальцi свою нiжну шию.
   А вiн, знов чи то застогнавши, чи то загарчавши, тяжко впав  перед  нею
на колiна, аж вона вiдступила перелякано, i навiть євнухи, що позалягали в
своїх сховищах за вiкнами Роксолани, нажахано заплющували очi, щоб не бути
свiдками видовища, за яке кожен мав би поплатитися головою.  Нiхто  нiчого
не бачив, не чув, не знав.
   Роксолана дивилася на  султана,  бачила  його  жилаву  засмаглу  шию  в
широкому комiрi халата, чомусь  на  могла  вiдiрвати  погляду  вiд  однiєї
жилки, горбатої, мов вершник на конi, що у вiчному поквапi бiжить, бiжить,
не знаючи куди. Чомусь видалося зненацька, що жилка  та  стала  крихкою  -
ось-ось зламається, розсиплеться прахом i  нарештi  зупинить  свiй  вiчний
бiг.
   I несподiвано їй стало жалко цього старого чоловiка, i щось заплакало в
нiй, подало голос милосердя й надiї. Як  зозуля,  що  кує  над  лiщиною  в
сережках.
   Захлинаючись од ридань, упала Роксолана назустрiч  Сулеймановi,  а  вiн
обережно гладив її тепле волосся i глухо бурмотiв вiрш Румi:
   Хiба я не казав тобi, що я - море, А ти риба - хiба я  не  казав  тобi?
Хiба я не казав тобi: не ходи в ту пустелю? Твоє чисте море - це я, хiба я
не казав тобi?

   СЕЛIМ

   Днi були переповненi пустими й  дрiб'язковими  церемонiями.  Молiння  в
Айя-Софiї. Вiдвiдини султаном  i  султаншею  джамiї  Сулейманiє,  яку  вже
докiнчував Коджа Сiнан. Малi й великi переїзди  султанського  двору  то  в
лiтнiй палац на Босфорi, то назад до Топкапи. Придворнi мали зголошуватися
в супровiд Сулеймана, тодi султан сам переглядав списки i вибирав лиш тих,
кого хотiв узяти з собою. I скрiзь мала бути з ним Хуррем. Вiн мовби хотiв
показати,  як  високо  ставить  свою  Хасекi,  як  мiцно  пов'язанi   вони
обов'язком, любов'ю, майбуттям. Нiчого не сталося,  нiчого  не  було,  все
вмерло в таємничiй  неприступностi  Топкапи.  Цiлi  хмари  дармоїдiв,  якi
оточували султана, мали перекопатися  в  непорушностi  трону,  в  сталостi
почуттiв падишаха, в твердостi його намiрiв  завжди  захищати  добре  iм'я
султаншi, яка стала мовби його другою суттю.  Була  з  ним  повсюди.  Мала
виказувати поважнiсть, нудьгувала в час  безконечних  церемонiй,  смiялася
разом з султаном на вiдкритих вечерях у Топкапи,  якi  влаштовувано  пiсля
вечiрньої молитви Сулеймана в Айя-Софiї. Коли султан приїздив  з  молитви,
дверi до залiв пiд куполами вiдчинялися i всi  придворнi,  аж  до  євнухiв
гарему,  вiдштовхуючи  один  одного,  наввипередки  бiгли   до   низеньких
столикiв, щоб зайняти мiсце  та  ще  й  проштовхатися  якомога  ближче  до
падишаха. Сулейман з Роксоланою вже сидiли за  своїм  столиком  i  не  без
насмiшкуватого вдоволення спостерiгали за цiєю марнотою.
   Тi, хто ждав Роксоланиної загибелi, найпершi повiрили в нове вознесiння
султаншi i мерщiй запобiгали її милостi, звертаючись  до  неї  з  безлiччю
дрiб'язкових  прохань,  i  вона  вдовольняла  їх,  мовби  для  того,   щоб
переконатися в своїй силi. I робила це щоразу через султана,  випробовуючи
його терпiння, до Рустема-пашi не звернулася жодного разу,  бо  зять  став
бридкий для неї, може, й назавжди.
   Щолiта Стамбул задихався без води. З дванадцяти  сiл  iшла  до  столицi
вода - i все було мало. Коло чешм завжди юрмилися водовози, якi  постачали
воду тим, хто їм  платив.  Бiдноту  вiдтручували  i  вiдганяли  султанськi
суйолджi. Воду перепродували, її крали, тихцем вiдводили в  свої  сади,  в
городи, ставили фонтани для пиття,  тягли  до  власних  хамамiв,  нехтуючи
законом, за яким  для  приєднання  до  головного  стамбульського  водоводу
Кирк-чешме  потрiбен  був  дозвiл  самого  султана.   Стамбульськi   купцi
поскаржилися Роксоланi на великого  вiзира  Рустема-пашу,  бо  той  забрав
майже всю воду з Бедестану i тайкома провiв її в сади свого  палацу,  який
поставив на краю Ат-Мейдану.
   Вона пiшла до султана i домоглася, щоб той наклав на дамата  сто  тисяч
акча виплати за вкрадену воду.
   Стамбул заговорив про справедливiсть Хасекi.
   Два сiрiйських купцi привезли  в  Стамбул  брунатнi  зернятка,  з  яких
варили напiй, що мав барву i гарячий дух тiла чорних невiльниць.  Зернятка
звалися кахве. Сiрiйцi вiдкрили в Тахтакої  кахве-хану,  i  народ  повалив
туди валом, так що мулли перелякалися i  мерщiй  кинулися  зi  скаргою  до
шейх-уль-iслама. Абусууд видав фетву про заборону нового  напою.  Сiрiйцi,
за порадою мудрих людей,  написали  скаргу  султаншi,  додавши  до  скарги
торбинку з кахве. Роксолана запросила до себе Сулеймана i почастувала його
сiрiйською кахве.
   - Що це? - спитав султан.- Я нiколи не пив такого.
   - А хто пив? - засмiялася Роксолана.
   - Цей напiй повертає людинi молодiсть.
   - Я рада, що ваша  величнiсть  так  думає.  .На  жаль,  великий  муфтiй
заборонив цей напiй.
   - Заборонив? Чому ж я нiчого не чув i не знаю?
   - Вам нiхто не сказав. Шейх-уль-iслам  у  своїй  фетвi  посилається  на
коран. Але в коранi немає жодного слова про цей напiй.
   - Як вiн зветься?
   - Кахве?
   - Аз чого виготовляється?
   - Звичайнi зернята з деревця, яке росте в Аравiї. Розмеленi, варяться з
водою. Що тут недозволеного?
   - Справдi. Я подумаю.
   Султан примусив великого  муфтiя  вiдмiнити  фетву.  Кахвехане  охопили
пiв-Стамбула, мов  пожежа.  Незабаром  їх  було  вже  близько  пiвсотнi  в
Бейоглу, в Бешiкташi i навiть у султанському Стамбулi, по цей бiк Золотого
Рогу.
   Вiд  Фердiнанда,  який  пiсля   добровiльного   зречення   Карла   став
iмператором, прибув посланник,  молодий  фламандець  Ож'є  Гiзлен  Бусбек.
Привiз багатi дарунки  султановi  й  султаншi,  а  ще  сподiвався  вразити
таємничого схiдного володаря не так  дарунками,  як  своїми  знаннями,  бо
вчився  в  кращих  унiверситетах  Європи,   багато   подорожував,   збирав
старожитностi, кохався  в  iсторiї,  мистецтвах,  у  всьому  рiдкiсному  й
незвичайному.
   Сулейман влаштував пишний прийом iмператорському  послу.  Перед  брамою
Соук-чешме на велетенському зеленому  килимi  поставлено  Золотий  трон  з
Диван-хане,  i  на  тронi  сидiв  падишах  у  червоно-золотому  кафтанi  з
вiдпашними рукавами для цiлування, що звисали до самого килима, а поряд  з
ним султанша Хасекi - блакитне атласове плаття в золотiй сiтцi, шия, руки,
голова залитi потоками дiамантiв i смарагдiв, i очi в причаєнiй зеленостi,
мов усе її життя.
   По праву руку вiд султана у бiлому з зеленим широчезному  халатi  стояв
великий муфтiй Абусууд, коло нього, в зеленому, три головнi iмами iмперiї.
По лiву руку, де сидiла Роксолана,- у багряному з золотом кафтанi  великий
вiзир Рустем-паша i три вiзири дивану. За троном - серед семи  султанських
тiлохранителiв - великий драгоман iмперiї Юнус-бег, лiвобiч i правобiч пiд
аркадами - темнолицi яничари, а  ближче  до  султанського  килима  -  ряди
дiльсiзiв у золотих латах i золотих високих шапках. Весь палацовий двiр  з
трьох бокiв обставлений був вельможами  у  високих  тюрбанах,  у  золотих,
червоних, зелених, синiх, залежно вiд становища, кафтанах, а позад вельмож
непорушно стовбичили на бiлих конях вершники з султанської охорони, готовi
знести голову кожному, хто переступить дозволену межу.
   Посла, зодягненого в ритi оксамити, буфастi коротенькi штани, в  якийсь
чудернацький  берет  з  пером  (усе  безвартiсне,  порiвнюючи   з   тяжкою
султанською розкiшшю), пiдвели до трону вельможi  з  золотими  цiпками,  i
щойно Бусбек ступив на зелений  килим,  два  велетенських  дiльсiзи  мiцно
вхопили його попiд руки i майже пiднесли до трону, не давши  мовити  бодай
слово, нахилили до султанського рукава, щоб поцiлував.
   Жилавий фламандець спробував був пручатися, але його ткнули обличчям  у
шорстку, проткану сутим золотом тканину i потягнули назад, так що  вiн  не
встиг навiть здивуватися.
   Згодом Бусбек,  проживши  цiлих  сiм  рокiв  у  Стамбулi,  напише  свої
"Legationis  turcicae  ehistolае",  в  яких  спробує   розвiяти   уявлення
європейцiв про жахи, що нiбито панують в Османськiй iмперiї. Але про  свiй
перший  прийом,  найпишнiший  i  водночас   найгалебнiший   для   гiдностi
посланника самого iмператора, вiн не скаже всiєї правди, зазначивши:  "Вiв
переговори з Сулейманом".
   Зате мав щастя, може, єдиний з iноземцiв бачити, в  якiй  пишнотi  живе
султанша Хасекi, а згодом був допущений до неї в покої, тепер уже не з  її
примхи або просьби, а з велiння самого падишаха. Сулейман хотiв, щоб увесь
свiт бачив, у якiй злагодi живе вiн з цiєю мудрою  i  незвичайною  жiнкою,
заради якої зламав уже не один усталений звичай i готовий був зламати все,
що стане на завадi в його любовi до Хуррем.
   Роксолана прийняла Бусбека в покоях валiде,  якi  найбiльше  надавалися
для цього,- перше, що були одразу за неприступною брамою гарему, а друге -
вважала, що європейцевi  приємнi  будуть  малювання  Джентiле  Беллiнi  на
стiнах прийомної зали.
   Посол уже не викрасовувався в своїх фламандських штанцях, мав  на  собi
широкий, схожий на османський, одяг, але вклонявся  не  по-османськи,  без
рабського плазування по килимах, а легко, грацiозно, мовби потанцьовуючи.
   Роксолана всадовила його на  подушки,  запросила  пригощатися  плодами.
Шкодувала, що не мав коло себе Гасана.  Знов  обставлена  була  прокислими
євнухами,  яких  соромно  було  показувати  сторонньому  чоловiковi,  знов
вiдчувала на собi гнiт рабства i ганьби. Всмiхалася пословi хоч i  владно,
але водночас якось болiсно. Добре, що той не помiтив цього,  приголомшений
несподiваним щастям бесiдувати iз всемогутньою султаншею  в  неприступному
гаремi.
   Вони  обмiнялися  словами  без  значення,  говорили   по-латинi,   тодi
Роксолана перейшла на нiмецьку, здивувавши посла,  який  не  дуже  вправно
володiв цiєю мовою.
   - Здивуванню моєму немає меж, ваша величнiсть! - вигукнув  Бусбек.-  Ви
знаєте стiльки мов.
   - Що ж тут дивного?
   - Ви велика султанша великої iмперiї.  А  iмперiї  нiколи  не  визнають
нiяких iнших мов, окрiм своєї власної.
   -  А  вам  вiдоме  таке  поняття,   як   велика   душа?   -   поспитала
Роксолана.Здається менi, що велич душi не має нiчого спiльного з розмiрами
держави.
   - Ви дали менi належний  урок,  ваша  величнiсть.  Але  повiрте,  що  я
сумлiнний учень. Власне, все моє життя - це навчання. Дипломат? Це недавно
i не головне для мене. Приваблюй  мене  iсторiя,  її  свiдчення,  пам'ятки
людського вмiння i генiя. Може, задля цього i рвався до Стамбула.
   Роксолана втомлено опустила руки на диванчик.
   - Сюди всi рвуться задля цього.
   - Я готовий був одразу кинутися збирати  старовиннi  речi!  -  вигукнув
Бусбек.- Мало не в перший день  свого  прибуття  я  вже  знайшов  рiдкiсну
грецьку монету! А якi манускрипти продаються пiд руїнами акведука Валента.
Я дивився й не вiрив власним очам.
   - Що ж, книги живуть довше за камiнь. Про людей уже й не кажу.
   - Але книги - це люди! Це пам'ять, яка перетривала тисячолiття.
   - Ви гадаєте,  що  жiнку  можуть  обходити  тисячолiття?  -  засмiялася
Роксолана.- Для жiнок дорога тiльки молодiсть. I бiльше нiчого. Але  я  не
жiнка, а султанша, тому  залюбки  познайомлюся  з  усiм  цiкавим,  що  вам
удасться знайти в Стамбулi. Я теж люблю старовиннi  рукописи.  Але  тiльки
мусульманськi. Iнших у султанських бiблiотеках це тримають.
   - Ваша величнiсть, у ваших руках цiлий  свiт!  При  вашiй  освiченостi,
ваших знаннях...
   - Що спiльного мiж моїми знаннями i тими багатствами Стамбула, про  якi
ви говорите?
   - Але ж, ваша величнiсть, ви вже давно могли б стати власницею зiбрань,
яких не знав свiт!
   - Не думала про це.
   - Але чому ж? Дозвольте зауважити, що це... У  ваших  руках  -  найвища
влада...
   - Влада не завжди спрямовується так, як це може видаватися  сторонньому
оку.
   - Про вас говорять: всемогутня, як султан!
   - Цiлком можливо, цiлком.  Але  у  визначених  межах,  у  визначених  i
означених. Хай вас це не дивує.
   - Мене все тут дивує, коли не сказати бiльше! Пiд час прийому ви сидiли
на тронi поряд з султаном. Перша жiнка в iсторiї цiєї велетенської iмперiї
i, здається, всього мусульманського свiту.  Я  щасливий,  що  був  свiдком
такого видовища. А якою щасливою маєте почуватися ви, ваша величнiсть!
   - Ви тiльки чоловiк, i вам нiколи не зрозумiти жiнку.
   - Даруйте, ваша величнiсть. Я знаю, що ви не  тiльки  султанша,  але  й
мати. Я чув про ваших синiв - це наповнює моє серце  спiвчуттям  i  сумом.
Дозвольте сказати, що мене трохи подивувала вiдсутнiсть  пiд  час  прийому
шах-заде Селiма. Адже вiн проголошений спадкоємцем трону. I  кажуть,  нинi
перебуває у Стамбулi. При дворах європейських володарiв принци...
   -  Шах-заде  Селiм  зайнятий  державними  справами,-   швидко   сказала
Роксолана.- Так само, як i шах-заде Баязид. Держава вимагає...
   Не могла пiдшукати належного слова, дивуючись iз  своєї  безпомiчностi,
крадькома позирнула на посла - чи помiтив вiн її збентеження? Навряд.  Був
надто молодий i  недосвiдчений,  до  того  ж  нiяк  не  мiг  повiрити,  що
розмовляє з самою султаншею.
   - Ваша величнiсть, даруйте за зухвалiсть, але мушу вам сказати, що я не
вiрю... Не можу повiрити, що у вас дорослi сини.  Менi  здається,  нiби  я
старiший за вас. Ви така молода. Таємниця Сходу?
   - А що таке старiсть? Може, її й немає зовсiм, а  є  тiльки  зношенiсть
душi. В одних душi зношенi вже замолоду, в iнших -  незайманi  до  високих
лiт. Що ж до моїх синiв... Мiй найстарший Мехмед був  би  нинi  такий,  як
ви... А Селiм тiльки на рiк молодший.
   - То це вже зрiлий мужчина!
   - Так, зрiлий.
   Могла б ще сказати тодi: перезрiлий. I не тiльки для трону - для життя.
Чому султан обрав його спадкоємцем? Тому, що був старший  за  Баязида?  Чи
через його дивну зовнiшню схожiсть на неї?  Хоч  нiщо  не  єднало  його  з
матiр'ю, крiм народження. Байдужий до всього на  свiтi,  окрiм  пиятики  i
розпусти, а тупим, одутлуватим обличчям,  цей  червонобородий  чоловiк  не
викликав у нiй нiчого, крiм страху й вiдрази. З усiх вiдомих їй бiд тiльки
ненависть була гiршою за байдужiсть, але  Селiм,  здається,  нiколи  б  не
зумiв розрiзнити цих почуттiв, хiба що спромiгся б покликати свого вiрного
Мехмеда Соколлу i сказати:
   "А глянь-но, що воно  там".  Коли  його  дiд  султан  Явуз  сам  зрiзав
коштовнi каменi  в  тюрбанiв  убитих  ворогiв,  а  султан  Сулейман  бодай
дивився, як це роблять для нього яничари, то Селiм  хiба  що  спромiгся  б
послати когось i сказати:  "Пiди  лишень  принеси  сюди  оте".  А  сам  не
зворухнув би й пальцем.
   Про Селiма розповiдали байку, як почав пити.  Роксолана  й  сама  ладна
була повiрити в ту байку, бо й  звiдки  ж  на  нього  найшло?  Мовляв,  ще
недорослим прогулювався по столицi з  своїм  почтом  i  зустрiв  на  однiй
вулицi молодого османця, який повiвся з ним дуже зухвало.
   - Ти знаєш, що я шах-заде? - закричав Селiм.
   - А ти знаєш, що я Берi[85] Мустафа? - не  зляпався  той.-  Коли  хочеш
продати Стамбул, я куплю. Тодi ти станеш Мустафою, а я шах-заде.
   - Та за що ти, нещасний, купиш Стамбул?
   - За що? А тобi яке дiло? А багато розбазiкуватимеш, то куплю  й  тебе,
бо хто ти, як не син рабинi, себто раб, а раб - це й не чоловiк, а  проста
рiч, яку слiд продавати на торгах.
   П'яного замкнули в зiндан, а на ранок поставили перед лихим Селiмом.  I
той затупотiв на Берi Мустафу:
   - Як посмiв ти, сину шайтана i свинi!
   - О сину володаря всемогутнього,- впав на колiна Берi  Мустафа.Якби  ти
опинився в станi, в якому я перебував учора, то вiддав би за це  панування
над усiм свiтом.
   Селiм спробував i залишив коло  себе  Берi  Мустафу,  щоб  пити  вдвох.
Змiнив йому iм'я, згодом оточив себе ще гiршими харцизяками i згаював  час
у гульбищах, в пиятиках, в ловах, пропадав у своєму гаремi, не дбав нi про
що, окрiм  задоволень.  Потрапляючи  на  урочистостi  султана,  Селiм  або
говорив дурницi, або варнякав щось на ловецькому жаргонi, їв, як ненажера.
На ловах бiг поперед  собак.  Проголошений  спадкоємцем  трону,  влаштував
учену  суперечку  з  улемами  i  шпурляв  чоботом  у  обличчя  тому,   хто
наважувався з ним не згоджуватися. Найбiльше любив перегони  вершникiв  на
вiслюках, переможцям вручав золотий прут. Нiчим не клопотався, нi  про  що
не думав, у всьому покладався на Мехмеда Соколлу, який до свого природного
сприту вмiло i дбайливо додавав уперте навчання всюди, де був, i з  роками
вирiс на царедворця, воїна i державного мужа,  що  мiг  би  вдовольнити  i
найвимогливiшого володаря, а не  тiльки  цього  байдужого,  отупiлого  вiд
влади i багатства спадкоємця трону.
   Може, все змiнилося б, якби вдалося прибрати цього лиховiсного Соколлу,
але вiн мовби володiв звiрячим передчуттям небезпеки i щоразу  виприсав  з
пасток, якi наставляно на нього. Врятувався навiть  пiд  час  Роксоланиної
змови. Ахмед-паша послав тодi своїх людей, щоб привели Соколлу до нього  й
по дорозi вбили за непослух, бо марно було сподiватися, щоб  той  iшов  до
садразама, як овечка. Але Соколлу в столицi не знайшли - разом з  шах-заде
Селiмом вiн вирушив на лови не знати й куди. На лови в той час, як  султан
лежав мертвий! На це здатний був тiльки Селiм, а Соколлу навiть не  зробив
спроби вiдраяти шах-заде, нагадати йому на неприпустимiсть такого  вчинку.
Хоч як там було, але вже сталося. Соколлу вцiлiв,  а  султан,  довiдавшись
про Селiмiв учинок, мовчки  похвалив  сина  за  те,  що  вчасно  втiк  вiд
змовникiв, щоб не  встрявати  в  цю  богопротивну  справу,  i  вiдтодi  ще
впертiше виказував свою прихильнiсть до нього, не помiчаючи розбещеностi й
зiпсуття свого спадкоємця.
   Роксоланi здавалося, що тiльки душа Баязида, єдиного  з  її  синiв,  не
пiддавалася розтлiнню  нi  владою,  нi  пристрастями,  нi  насолодами,  нi
пожадливiстю. Чому ж не помiчав i не мiг зрозумiти цього султан?
   Навiть тепер, коли над iмперiєю нависла загроза  вiд  бунтiвника,  який
проголосив себе султанським сином Мустафою, i  коли  саме  Баязид  кинувся
рятувати трон, а Селiм  i  далi  пиячив  у  лiтньому  палацi  на  Босфорi,
Сулейман не змiнив свого ставлення до синiв.
   Стара хазнедар-уста якось сказала султаншi, що  для  гарему  куплена  в
адмiрала Пiяли-пашi молода невiльниця.
   - Хiба я не велiла  не  купувати  людей!  -  суворо  поглянула  на  неї
Роксолана.
   - Ми просили Пiялу-пашу, щоб вiн  подарував  дiвчину,  та  капудан-паша
затявся. Привiз її тiльки для гарему його  величностi,  але  неодмiнно  за
золото, бо те, що куплене, завжди цiнується вище, а дiвчина варта того, бо
обдарована неземною красою.
   - Ти смiєш говорити це менi?
   Роксолана нiколи не виставляла своєї вроди, не хвалилася нею, нiкого не
примушувала захоплюватися своїми жiночими гiдностями, бо  належали  тiльки
їй, але ж у цих палацах панувало неписане правило:  нiколи  не  восхваляти
при султаншi iнших жiнок - чому ж його мали порушувати саме при нiй?
   - Ти вихваляєш вроду якогось дiвчиська? - повторила Хуррем.
   - Ваша величнiсть,- схилилася в поклонi стара  туркеня,-  це  створiння
належить до див, на якi спроможний тiльки всемогутнiй аллах.
   - Вона мусульманка?
   - Так, вона прийняла справжню вiру. В гаремi її прозвали Нурбана.
   - Отже, ця володарка свiту народилася не в царствi аллаха?
   - Аллах всемогутнiй i всюдисущий.
   - Тому ви мерщiй нарекли її володаркою свiту?
   - Ваша величнiсть, кизляр-ага хоче показати її падишаховi.
   - Гаразд. Покажеш її менi.
   Коли Нурбану поставили перед нею, Роксолана мимоволi пiднесла  руку  до
очей. Дiвчина заслiплювала своєю неземною красою, своїм небаченої нiжностi
лицем, величезними синiми очима, якимсь сяйвом, що струменiло вiд неї, мов
загадкове зодiакальне свiтло.
   Ще дужче  вражена  була  Роксолана,  коли  довiдалася  про  життя  цiєї
шiстнадцятилiтньої  дiвчини.  Вона  була  марранка,  належала  до  народу,
гнаного з Iспанiї упродовж цiлих вiкiв. Рештки марранiв вигнав  Фiлiпп,  а
тих, хто не хотiв кидати своєї оселi,  хапала  в  свої  немилосерднi  руки
iнквiзицiя. Батьки Нурбани разом з  кiлькома  сотнями  родин  таких  самих
вигнанцiв осiли на Сiцiлiї, але мiсцевi фанатики прогнали їх i звiдти.  На
старенькому   паруснику   нещаснi   попливли   на    схiд,    сподiваючись
порятуватися-о диво!-у володiннях султана Сулеймана. Але на морi їх  узяли
в рабство венецiанцi й продали на  Мальтi.  Звiдти  хазяї  повезли  їх  до
Францiї, але по дорозi жахлива буря розтрощила  корабель,  i  всi  маррани
знайшли свою смерть  на  морському  днi.  Нурбана,  єдина  з  усiх,  чудом
врятувалася,  вхопившись  за  уламок  корабля.  Непритомну,  її   виловили
турецькi корсари i, враженi її красою, привезли до Стамбула.
   Роксолана тримала дiвчину в гаремi два роки. Вчила  її  мови,  спiву  й
танцю, обходження, готувала для Баязида. Через кiлька мiсяцiв пiсля  того,
як привiз вiн до Стамбула тiло  Джихангiра,  показала  йому  Нурбану.  Але
Баязид тiльки посмiявся на материне захоплення.
   - Це не для мене!
   - Але чому?
   - Занадто вродлива. Нiби й несправжня. Мов  намальована  гяуром.  Такiй
потрiбнi раби, а я люблю волю.
   Роксолана спробувала його вмовляти, а сама торжествувала в душi: i  тут
вiн виявився справжнiм її сином, не  поклонявся  видимостi  краси,  одразу
прозирав у сутнiсть. А що можна побачити в цiй заслiплюючiй дiвчинi, окрiм
обiцянки поневолення її вродою?
   Але тепер, як гадала султанша, саме настав слушний час  нарешi  вiддати
Нурбану одному з її синiв, та не Баязидовi, а Селiмовi - хай  втупиться  в
цю небачену красу i забуде  про  все  на  свiтi.  Може,  хоч  тодi  султан
зрозумiє, кому слiд передати троп у спадок.
   Вона послала Нурбану з євнухами й старою хазнедар-уста в  лiтнiй  палац
на Босфорi, де вперто сидiв Селiм, не їдучи навiть у свою Манiсу, передала
синовi й листа. Писала: "Вродливiшої  дiвчини  ще  не  бачено  в  Топкапи.
Синку, прийми її в свiй гарем. Не будеш каятися".
   Нурбану приведено саме тодi, коли п'яний Селiм насолоджувався спiвом  i
танцями своїх одалiсок. Кiльканадцять геть голих дiвчат пiд звуки бубна  i
тарбук кружляло довкола шах-заде, який мляво  покивував  головою  i  водив
пальцем згори-вниз, згори-вниз, хитаючись, мов  ганчiр'яний  божок.  Листа
вiд султаншi читати не став, кинув  його  набiк,  як  це  робив  навiть  з
фiрманами самого султана. В гаремi не мав коло  себе  свого  сповiрника  й
порадника Мехмеда Соколлу, тому робив що  хотiв.  Але  хазнедар-уста  мала
велiння передати Нурбану в руки самого шах-заде,  тож,  хоч  як  упиралася
дiвчина, незвична до таких видовищ, стара все ж проштовхалася з нею  крiзь
вервечку голих танцiвниць i пiдвела до Селiма. Той  клiпнув  почервонiлими
очима на дивну дiвчину, загорнуту в шовк, тодi як усi тут були нагi.
   - Хто ти, красуне? - спитав непевно.  Хазнедар-уста  вiдповiла  замiсть
Нурбани:
   - Це рабиня, яку прислала вам мати-султанша, мiй шах-заде.
   - Коли прислала султанша, то я  беру  тебе,-  сказав  Селiм  i  показав
дiвчинi,  щоб  сiла  поряд  з  ним.-  Вмiєш  танцювати?  Дiвчина   злякано
озирнулася.
   - Хiба в коранi не записано, що правовiрнi не смiють  оголюватися  один
перед одним? - прошепотiла вона.
   - То ж правовiрнi, а ти рабиня! - п'яно зареготав Селiм i шарпнув з неї
шовкове покривало.- Скидай це ганчiр'я! Миттю!
   Вона скочила на ноги, мовби для того,  щоб  виконати  його  велiння,  а
сама, затуляючись вiд сорому й обурення, вибiгла з залу, Розлючений  Селiм
став жбурляти в голих танцiвниць чашi з вином i шербетом, гукаючи:
   - Геть звiдси, паскуднi шлюхи!  Всi  забирайтесь!  До  єдиної!  Вранцi,
протверезившись i прочитавши материн лист, Селiм звелiв привести до  нього
Нурбану.
   Вона ввiйшла, вклонилася, сяйнула на нього величезними своїми  очима  з
нiмим докором, аж Селiм вiдчув щось мовби нiяковiсть, хоч i не  вiдав,  що
то таке. Дивуючись сам собi, ласкаво припросив дiвчину:
   - Пiдiйди ближче, Нурбана!
   Поки  вона  йшла,  в  нього  було  таке  враження,  що  земля  пiд  ним
розступається i вiн зависає на хмарi блаженства.
   - Сядь! - майже крикнув їй, а тодi заплющив  очi  й  простогнав:  -  Ти
справдi жива чи, може, мана?
   - Мабуть, жива,- тихо вiдповiла дiвчина.
   - Тодi тебе не можна показувати нiкому iз смертних,  бо  ти  найбiльший
скарб на цьому свiтi.
   - Мiй володарю, я не згодна з вами,- заперечила Нурбана.
   - Ти не згодна? Гаразд. Коли так, то найдорожче на свiтi - моя любов до
тебе! - палко вигукнув Селiм i простягнув до неї руку.
   Нурбана ледь помiтно вiдсунулася, ухиляючись вiд його доторку,  i  тихо
промовила:
   - Справдi, твоя любов, мiй володарю, буде для мене найбiльшим  скарбом,
якщо лишиться тривалою i коли очi твої не спочиватимуть на iнших красунях.
   - Не май клопоту,- засмiявся Селiм.- Не знайдеться красунi нi  на  цiм,
нi на тiм свiтi, яка б змогла вiдiрвати мене вiд тебе!
   Чи знала Роксолана, що послала Селiмовi дiвчину, яка стане  колись  так
само всемогутньою султаншею, як i вона сама? Коли б знала, мабуть,  нiколи
б не зробила цього. Сподiвалася, що Селiм геть одурiє коло  Нурбани,  а  в
нього мовби влилася нечувана сила, яка  заволодiла  ним  так,  що  вже  не
випустить до самої смертi. Селiм прикликав свого вiрного Соколлу, нагримав
на того, чом бариться в Стамбулi,  тодi  кинувся  до  султана,  попросився
вiдпустити його до Манiси, на що Сулейман вiдповiв коротко:
   - Ми вважали, що ти вже давно там.
   А Баязидовi припала проклята Амасiя, мiсто вигнання й смертей.  Прислав
султановi голову Лжемустафи в шкiряному мiшку, але йому назустрiч  полетiв
фiрман не з запрошенням  до  столицi,  не  з  помилуванням,  а  з  суворим
велiнням: їхати до Амасiї, минаючи Стамбул.
   I це пiсля тої смертельної  небезпеки,  на  яку  вiн  наражався  заради
спокою в iмперiї.
   Батьковi послав голову смертельного ворога, матерi писав листи. Про всi
темнi години й днi його путi. Як скакав на конi iз своїми  вiрними  людьми
(а бiля нього завжди тримаються бездомнi люди i бездомнi собаки, вичуваючи
його вiльну й добру душу). Як cтруменiв час у долинах рiк i над  гiрськими
вершинами. Як розлякували вони все стрiчне, а тодi вiдчули, що  вже  нiхто
їх  не  лякається,  бо  цiлий  гiрський  край  перед  Серезом  був  повний
заколотникiв. До Мустафи зiбралися, мабуть, найбiднiшi люди з  усiх  усюд.
Бруднi, немитi, вiдчаєвi, в драних кожухах,  з  нечесаними  бородами,  без
зброї, з самими кiлками  та  камiнюччям,  iшли  до  нього,  так  нiби  був
спаситель Махдi, якого ждуть у  тисячному  роцi  хиджри.  Пекли  на  вогнi
баранiв, шматували м'ясо, пили кисле  Вино  або  просто  воду  з  гiрських
струмкiв, гомонiли глухо, загрозливо, численнiсть давала Їм силу, вважали,
що злякають султана самим лиш своїм виглядом, бо хiба ж  не  злякався  той
всемогутнiй султан колись на Дунаї  простої  жаби,  яка  вистрибнула  йому
з-пiд нiг, i не перенiс переправи на iнше мiсце?
   Мали вже свою грiзну  молитву:  "Отче  наш,  iже  в  Стамбулi  єси,  не
святиться iм'я твоє, воля твоя не сповнюється нi на небесi, нi  на  землi,
трон твiй хитається i падає. Дай нам хлiб наш насущний, тобою вiднятий, не
вводь себе в спокусу привабами Хасекi, але  позбав  нас  од  твоїх  клятих
посiпак. Амiнь".
   Пам'ять людська була глибшою за книги. Бо в книги не завжди  зазирають,
а пам'ять з людиною нерозлучно. Сидячи коло  вогнищ,  повстанцi  згадували
шейха Бедреддiна, який сто рокiв тому в цих самих мiсцях пiдняв бiдний люд
проти султана Мехмеда Челебi, обiцяючи вiдiбрати у вельмож i роздiлити мiж
тими, хто нiчого не має, їжу, одяг, скот, майно i навiть  землю.  У  шейха
було слово, але не було нiякої зброї.  Його  схопили  султанськi  воїни  i
привели до мевляни Хайдара. Той, натякаючи на хадiс пророка, спитав: "Чого
заслуговує чоловiк, який прагне розколоти мусульманську общину, згуртовану
довкола чоловiка достойнiшого?" Бедреддiн твердо вiдповiв: "Меч очищає всi
грiхи!" Султан Мехмед помилував  Бедреддiна.  Йому  не  стали  вiдрубувати
голову, бо немає гiршої кари для мусульманина, нiж  позбавляти  його  тiло
цiлостi, дарованої аллахом. Шейха повiсили  на  деревi  в  Серезi.  Мюриди
таємно зняли й поховали його,  а  згодом  поставили  тюрбе.  I  ось  тепер
простий люд згадав Бедреддiна, i його iм'я було у всiх на устах.
   Баязид iз своїми людьми  вимушений  був  перебратися  в  простий  одяг.
Сховав свiй золочений панцир пiд темним  брудним  халатом,  не  розчiсував
бороди, не вмивався, обдимiвся бiля вогнищ,  забув  про  все,  що  позаду,
вглиблювався  у  безмежний  край  повстанський,  прагнучи   добратися   до
самозванця. Той був невловимий. Його берегли, десь ховали,  не  пiдпускали
нiкого чужого. Треба було стати своїм для цих людей, добра слава для  яких
лiпше вiд золотого пояса. Таємно зносячись з румелiйським беглербегом, вiн
домовився, щоб той вислав проти повстанцiв незначну силу,  а  сам,  знаючи
про це, пiдняв тих беззбройних i розбив султанське вiйсько. Стаз своїм для
тих людей. Вони допитувалися: "Хто ти?" I хоч не мав доволi часу, все ж не
квапився, уникав прямої вiдповiдi, вiджартовувався: "Той, що свинi дядьком
не називає".
   I ще вчив їх, що, коли хочуть поменшити якийсь злочин, слiд його тiльки
вдало  назвати.  Не  рiзанина,  а  сутичка.  Не  втiкати  вiд  погонi,   а
збунтуватися проти переслiдування. Так i султановi мiг би сказати,  що  не
замахувався на його життя, а тiльки  страждав  вiд  несумiсностi  кровi  з
Селiмом вiдтодi, як того названо спадкоємцем трону.
   Самозванець почув про Баязида i прислав спитати, хто такий. Як вiн  мiг
себе назвати? Сказати: шах-заде, султанський син? Був  би  негайно  вбитий
повстанцями, якi визнавали тiльки одного  султанського  сина  -  того,  що
називався Мустафою.
   Вiн сказав: "Товариш вашого Мустафи з овечого загону". Цим  людям,  якi
все життя пасли овець, сподобалися такi слова. Вони переказали їх Мустафi,
а той теж згадав овечий  загiн  i  зрозумiв,  хто  до  нього  прибув.  Вiн
покликав Баязида  до  себе  i  влаштував  йому  пишну  зустрiч,  для  якої
засмажено було цiлого оленя, впольованого  в  горах.  Оленя  принесено  на
сплетених з бiлої лози ношах, в його  спинi  стирчав  гострий  мисливський
нiж. Самозванець показав на той нiж Баязидовi i  промовив  привiтно:  "Хай
шановний гiсть перший почне учту". Жодного з своїх  людей  Баязид  не  мав
коло себе. Був сам серед найвiрнiших прибiчникiв Лжемустафи. Але  що  таке
вiрнiсть? Хiба вона не має меж? Вона кiнчається на березi тих рiк, в  яких
тече кров, не вмiючи споруджувати мостiв. До того ж i  сам  Лжемустафа  не
покладався навiть на своїх найнаближенiших. З нiг до голови був у сталевих
кольчугах, на головi мав сталевий шолом, сталевими пластинками закрив собi
вуха, шию, на колiнах, на лiктях, на плечах мав товстi мiднi  мiсюрки,  не
було видно нiде жодної смужки шкiри, жодної  щiлини,  крiзь  яку  можна  б
прорубатися мечем. Кому ж вiрив цей чоловiк?
   - Ти так i спиш? - спитав Баязид.
   - А що? - спокiйно вiдмовив той.- Пересторога,  поки  сяду  на  трон  у
Стамбулi.
   - Хотiв же роздiлити зi мною царство.
   - Хотiв.
   - Тодi як же Стамбул?
   - Стамбул зостанеться  столицею  Румелiї.  Тобi  все,  що  по  той  бiк
Босфору.
   Баязид засмiявся.
   - Менi Стамбул нi до чого. Люблю Бурсу. Єшiль Бурса. Що може бути краще
на свiтi?
   Баязид примiрявся до оленя. Вибирав  найсоковитiший  шматок.  Здається,
там, де бугряться шийнi м'язи.  Взявся  за  вичовгану  ручку  мисливського
ножа, спробував лезо. Гостре, як мiст, по  якому  душi  правовiрних  мають
потрапляти в рай. Впiвока глянув  на  самозванця,  i  при  свiтлi  вогнища
блиснула в того вузька  смужка  шкiри  пiд  пiдборiддям  мiж  кольчугою  i
захисною сiткою шолома.
   - А чи ти чув,- примiряючись до оленячого сiдла, поволi мовив Баязид,чи
чув ти, як колись Пiр Султан Абдал пiдняв повстання селян  проти  падишаха
Сулеймана, об'єднавшись з кизил башами, i за це був  повiшений  у  Сiвасi?
Або про те, як давно-давно самозваний син сельджуцького султана Кей Кавуса
Лжесiявуш пiдняв бунт у Мунке?
   - До чого тут Лжесiявуш? - невдоволено спитав самозванець.
   - Його впiймали, зiдрали з нього живцем шкiру, набили соломою i  возили
по городах для страху. Так буває з усiма самозванцями.
   Кажучи це, ввiгнав Лжемустафi ножа в горло, i той захрипiв,  заклекотiв
кров'ю, став валитися просто у вогнище.
   - Я султанський  син  Баязид!  -  крикнув  шах-заде.-  А  це  мерзенний
самозванець, який ошукував усiх вас!
   I рвонув свiй  халат  i  показав  їм  золотий  панцир.  Але  золото  не
заслiпило тих людей, їх вразила  смерть  того,  за  ким  вони  йшли,  кому
вiрили. Тепер вiн був мертвий, i вони стали безпораднi, мов дiти.
   Мовчки розходилися по  своїх  горах,  а  Баязид,  вiдiславши  султановi
голову самозванця, поїхав до Едiрне ждати помилування з Стамбула.
   Замiсть помилування йому визначено Амасiю.
   Щоб  хоч  трохи  втiшити  улюбленого  свого  сина,  Роксолана  написала
Баязидовi, що Амасiя славиться своїми  яблуками.  Могла  б  ще  додати:  i
смертями.
   Згадувала назву того далекого мiста iз здриганням.  Чому  не  залишився
Баязид у Рогатинi, коли посилала його туди ще"малим?  I  чому  не  послала
його з Гасаном знов у свою землю? Може б, загубився  там,  як  Гасан,  про
якого немає нiяких вiстей уже три лiта.

   ДНIПРО

   А Гасан  лежав  край  днiпровського  берега  (може,  край  днiпровської
води?), i червоне сонце, яке сiдало над очеретами, сумно свiтило  на  його
обличчя i його кров.
   Днiпро тiк повз нього до моря, не витiкаючи, пливла вода, пливла земля,
i Гасан теж плив повiльно й невпинно, i здавалося, що сидить поряд з дяком
Матвiєм Iвановичем на лавцi,  прикритiй  червоним  московським  сукном,  а
тяжара їхня випливав на вiльнi води, i весла грають  до  сонця,  i  молодi
веслярi, поскидавши свої стебнованi  ватянi  кафтани,  лишившись  у  самих
сорочках, дружно виспiвують:
   Пойду, пойду,
   Под Царь-город подойду,
   Вышибу, вышибу,
   Копьем стенку вышибу!
   Выкачу, выкачу,
   С казной бочку выкачу!
   Вынесу, вынесу,
   Лисью шубу вынесу!
   Земле рiдна! Бачу тебе щедру i заквiтчану, бачу  степи  твої  широкi  i
рiки, повнi спокою й смугку, i лебедiння ранкiв над  ночами,  i  лiси,  що
трiпочуть, мов пташинi крила, i небо високе, мов усмiх моєї матерi, якої я
не знаю.
   Згубив лiк дням i мiсяцям то в короля  польського,  то  в  московського
царя, серед снiгiв i морозiв. Чи ще згадувала його  та  нещасна  вельможна
жiнка, яка послала його в цю безнадiйну виправу?
   У короля вiн так нiчого й не висидiв. Може, йому й вiрили, але  збували
всi його намовляння шанобливими усмiхами й неувагою. Султан уже  три  роки
воює з шахом i виснажений до краю? Всi народи зiтхнуть з полегкiстю. Чи не
хоче пан посол взяти участь у полюваннi на  зубра?  Це  ж  така  нещоденна
забава.  Iмперiя  ослаблена?  Стамбул  без  вiйська,   окраїннi   санджаки
розгубленi й наляканi? То було б вельми корисно для християнського  свiту.
А чи пан посол не хоче  здiйснити  невеличку  подорож  до  садиби  їхнього
першого архiбiскупа? Мав би що розповiсти в Стамбулi.
   Так з ним поводились. Могли  тримати  хоч  i  до  кiнця  свiту,  а  вiн
терзався душею i з страхом думав: що ж  привезе  тiй,  яка  його  послала.
Волiв би й не повертатися нiколи, нiж знову стати перед  нею  з  порожнiми
руками i пустими словами.
   Вiдчаявшись,  метнувся  до  московського  царя.  Пристав   до   їхнього
посольства, яке привезло королевi вже не перше послання свого  загадкового
володаря, що домагався визнати за ним царський титул,  не  знав,  як  себе
назвати, махнув рукою: якось воно обiйдеться. "Послом називатися в  Москвi
не мiг,  бо  не  мав  нi  листiв  до  Iвана  Васильовича,  нi  грамот,  нi
повноважень. Розпачливi слова Роксолани про те, щоб намовив чи то  короля,
чи то царя пошарпати султанських  васалiв  i  санджаки  на  Днiпрi  та  на
Днiстрi? Але що слова? Хто їх стане слухати, хто повiрить? Порадившись  iз
своїми Гасанами i з московськими послами, вирiшив  сказати  все,  як  воно
було  насправдi.  Вiн  султанський  посол  до   короля,   але   походження
християнського,  тобто  полонений.  Тепер   вiдбiгає   од   султана,   щоб
повернутися до свого народу, i має для московського царя важливi вiстi про
самого султана i його васала - хана кримського.
   Посли в тi часи мiняли своїх володарiв,  як  приблуднi  пси  -  хазяїв.
Бiгали вiд  одного  до  другого,  вибирали,  який  бiльше  платить,  iнодi
слугували одразу двом або й  кiльком  можновладцям,  як  то  робив  Єронiм
Ласький, нiхто й не дивувався тому, а  коли  хто  страждав  од  цього,  то
найперше самi ж посли, якi важили власним життям, надто коли  вирушали  до
якого-небудь деспота.  Селiм  Явуз,  батько  Сулейманiв,  стратив  кiлькох
iноземних послiв, а коли великий муфтiй зауважив йому, що шарiат не велить
убивати посла не в його землi, султан вiдповiв: "Тодi хай повiсять його на
вiрьовцi, сплетенiй у його ж землi,- i ми дотримаємося шарiату!"
   В Москвi Гасановi придiлено було за плату дiм з приставом, який  стерiг
турецьких людей вiд усiх охочих. Дано було їм ще писаря, що дбав про їжу i
все необхiдне, а також помагав  зноситися  з  великими  людьми,  як  звано
царських вельмож i дякiв з приказiв. До царя Гасан пробитися не мiг,  йому
сказано про це твердо й недвозначно. Бо й хто вiн? Утiкач i зрадник? Вибiг
од турецького султана - ось i все. Має щось сказати  важливе?  Хай  скаже.
Має просити  милостi  в  царя,  але  боронь  боже  набридати  йому  своїми
домаганнями. Чи заявив про свої товари, якi ввiз у Москву,  i  чи  сплатив
мито? Не має товарiв, а тiльки золото для прохарчування? Золото теж товар.
З рубля сплатити по сiм дєнєг мита.
   Люди Гасановi мерзли серед снiгiв i вмирали вiд  нудьги  й  непорушного
сидiння. Вiн писав i писав до царя, знаючи, що далi дякiв його писання  не
йдуть,  але  не  мав  iншого  виходу.  Погрожував,  що  султан   незабаром
повернеться до Стамбула, i тодi хан,  який  нишкнув  у  Криму,  поки  його
високий покровитель бився з шахом, знов почне шарпати окраїни  Московської
держави i спробує вдарити й на саму Москву. В своїх листах Гасан посилався
на власний досвiд служiння при султанському дворi i знання узвичаєнь  усiх
окраїнних  санджакiв  Османської  iмперiї.  На  султаншу   посилатися   не
наважувався, брав усе на себе, давно змирившись з думкою, що принесений  у
жертву справi набагато вищiй, нiж його власне життя.
   Врештi царевi сказано про Гасана i про тривожнi вiстi, якi вiн  принiс,
на щастя, провiдчики, посланi вниз по Дону,  теж  принесли  вiдомостi  про
лихi намiри кримчакiв,- i нарештi сталося:  Iван  Васильович  послав  дяка
Ржевського з людьми далеко за московськi застави на Оцi й на  Дону  аж  до
Путивля, щоб наготував там за зиму стругiв i спустився по Пслу, а тодi  по
Днiпру на низ аж попiд улуси кримськi для провiдництва i взяття  "язикiв",
тобто полонених. Так далеко на пiвдень московське  вiйсько  ще  нiколи  не
ходило, люди Ржевського наражалися на небезпеки незнанi й великi, тому  за
провiдника визначено було їм Гасана, але  всiх  його  людей  зоставлено  в
Москвi як заложникiв, та й  самого  звелено  всiляко  пильнувати  впродовж
усього походу, щоб не допустити до зради, не дати йому втягнути вiйсько  в
заготовлену пастку.
   Хто вiн був? Без роду, без племенi, без спогаду,  без  iсторiї,  навiть
iм'я чуже.  В  лiтописi  лишиться  згадка:  "Вибiг  з  Криму  полонений  i
сказав..." Немає iменi, i не всю правду  сказано  -  так  поплутанi  шляхи
людськi.
   Цiлу зиму нудьгував у  хатинi  коло  дяка  Матвiя  Iвановича,  пробував
помагати його людям збивати струги, але не вмiв,  тiльки  заважав.  Єдине,
чого мiг навчати,- рубатися на шаблях та стрiляти з  мушкетiв,  якi  звано
тут пищалями. Тут вiн був неперевершений, а що вогненного припасу  в  дяка
було бiльше, нiж харчiв для вiйська, то  Гасан  мав  змогу  передати  своє
яничарське дивовижне вмiння i здобув хiба ж таку пошану  навiть  у  самого
Матвiя Iвановича.
   Той по-своєму жалiв безрiдного цього вусатого чоловiка, ночами,  сидячи
в  темрявi  коло  затухаючого  вогню,  розiпрiвши  вiд  пiдiгрiтих   медiв
трав'яних, хвалився дяк своїм родоводом, що сягав у найглибшi  часи,  мало
не до початкiв держави Київської.  Походив  од  князiв  Смоленських.  Його
предок Федiр Федорович був удiльним князем города Ржева. Ще й досi частина
Ржева  на  правiм  березi  Волги  так  i  зветься   -   Князь-Федорiвська.
Найщасливiший  з  князiв  Ржевський  Родiон  Федорович  убитий   в   битвi
Куликовськiй.  Стояв,  захищаючи  плече  Дмитрiя  Донського,   полiг,   не
вiдступивши, бо то було поле честi всiєї  землi  Руської.  I  пiсля  битви
Куликовської татари вiдкотилися аж за Перекоп.
   - Щоб шарпати Україну,- зауважив Гасан.
   - А ось ми їх шарпнемо аж ну! - ляснув  його  по  плечу  дяк.  За  зиму
наготували з сотню стругiв. Дерево  було  сире,  Гасан  не  вiрив,  що  цi
посудини триматимуться на водi, але набивалося в струги по двадцять  i  по
тридцять воїнiв, i вони пливли. Вiйсько не викликало особливого захвату  в
колишнього яничара. Зброя: луки, списи, сокири та басалики, пищаль одна на
десятьох, щоправда, вогненного припасу достатньо. Шаблi - тiльки в дяка та
в боярських дiтей, у них же  -  стальнi  лати  й  кольчуги,  а  то  все  -
стебнованi ватянi кафтани,  якi  чи  й  захистять  вiд  татарських  стрiл.
Вражала Гасана нужденна їжа цих людей. Хоч i сам,  скiльки  пам'ятав,  жив
упроголодь,  бо  яничари  наїдалися  лише  пiд  час  грабувань  захоплених
городiв, але все ж звик мати щодня жменю рису в казанку. Цi ж  люди  могли
не їсти день i два i  терпiли,  не  скаржилися,  ще  й  виспiвували  своїх
веселих пiсень:
   Ах ви, девки, девушки, Голубины гнездышки! Много  вас  посеяно,  Да  не
много выросло...
   Ловили рибу, били звiра, здобували де що могли  здобути,  iнодi  крали,
iнодi знаходили припаси на пасiках, розкиданих по  берегах  Псла;  на  той
випадок, коли вже нiде нiчого не змогли  б  улузати,  кожен  мав  торбинку
пшона й дрiбку солi, щоб зварити собi такого-сякого "хльобова" i  перебути
тяжкi днi. У боярських дiтей були з собою запаси солонини. В дяка до м'яса
малася навiть приправа - цибуля й перець.
   Гасана часто  розпитували  про  Стамбул,  про  султана,  про  палаци  й
багатства, вiн розповiдав, iнодi обережно згадуючи й про свої  зустрiчi  з
султаншею, його слухали  з  захватом,  i  нiхто  не  вiрив  тому,  що  вiн
розповiдає. Надто неспiвмiрним було їхнє життя з тим далеким i  недосяжним
свiтом заморським.
   Воїнам плачено по пiвтори дєньги щоденно, але нi купити нiде нiчого  не
могли, нi навiть показати кому-небудь те своє нужденне срiбло  -  хiба  що
один одному. Земля лежала принишкла, налякана ордою,  люди  порозбiгалися,
ховалися десь у крiпостях - у Києвi, в Кановi, в Черкасах, сюди спускалися
хiба що на лiтнi уходи, та й знов утiкали на зиму до сховку.
   Так i бачив Гасан, як  утiкають  навiть  цi  найвiдчайдушнiшi,  зачувши
страшну ходу орди, поперед якої летять хмари птаства, круки висять  у  тiй
сторонi, звiдки вона насувається, ночами тривожнi згуки дрижать у повiтрi,
i земля струшується вiд страху.
   Але тепер сила йшла на орду, i хоч невелика, але мiцно зiбрана в кулак,
тверда, найнесподiванiше ж: iшла плавним походом, чого тут  ще  нiколи  не
чувано.
   Сотня тяжар вiйськових розтягнулася на таку вiдстань, що  не  охопиш  i
оком, дяк Матвiй  Iванович,  прикладаючи  долонi  до  рота,  погукував  на
сусiднiй струг, щоб не вiдставали, перегук котився  далi  й  далi,  гримiв
весело й могутньо: "Гей-гей-ого-го-го!"
   Так випливли в Днiпро, поминули Келебердянську забору, рiка розливалася
могутня й безмежна, як небо, що  далi  пливли,  то  ширшали  води,  крутий
правий берег знову раз i вдруге  насунувся  на  рiку  кам'яними  замшiлими
скелями, а лiвий стелився полого аж до обрiю, зеленiв  молодими  лозами  i
вербами, чорнiв могутнiми дубами, якi ще не одяглися листям, хлюпостався у
водах велетенської рiки розлоге, вiльно, первозданне.
   Вода в Днiпрi була холодна й солодка. Може, саме цю воду  пив  Гасан  у
забутiм дитинствi? Хто ж то знає.
   Закидали сiтi, ловили велику рибу - осетрiв,  сомiв,  пудових  сазанiв.
Трiпотiла мiж ними стерлядь, тяжко сплескувала бiлорибиця. Качок падало на
воду стiльки, що їх ловили руками. Сторожкi гуси  не  пiдпускали  до  себе
людей, їх дiставали стрiлами.
   Пливли повiльно, часто зупинялися,  вибираючи  не  затопленi  весняними
водами  острови,  iнодi  приставали  й  до  берега.   Виставивши   дозори,
вiд'їдалися й вiдсипалися, щоб набратися  сили,  бо  дорога  була  далека,
небезпечна й тяжка.
   Гасан сказав дяковi Ржевському, що, здається, вiн має знати черкаського
старосту князя Вишневецького, то чи не послати до нього людей, щоб дав вiн
провiдникiв по Днiпру i перевощикiв на порогах. Але  тут  у  дяковi  ожили
пiдозри, вiн став випитувати в Гасана, звiдки та як вiн знає того князя, i
що то за чоловiк, i чому конче треба їм зноситися з ним оце  тепер.  Гасан
тiльки рукою махнув.
   - Ех, Матвiю Iвановичу, ти ж не в царському  приказi,  де  треба  морду
надувати та напускати на себе неприступнiсть! Ти чоловiк з поля та з  бою,
мав би бiльше вiрити людям, якi хочуть добра цiй землi. Звiдки я знаю того
князя Вишневецького? Живеш на свiтi, то й знаєш те чи се.  Прибiгав  князь
до Стамбула, хотiв служити султановi. Ну, султана не  застав,  а  султанша
стрiла його не  вельми  привiтно.  Потримали  ми  його  в  найпаскуднiшому
караван-сараї, погодував вiн блiх i не  витерпiв:  побiг  назад  до  свого
короля. Чув я, що вициганив собi староство Черкаське.
   - Коли то такий непевний чоловiк, що бiгає туди й сюди, то як же можемо
покладатися на нього?
   - Не на нього, а на козакiв. Попросити, щоб дав козакiв для  супроводу.
А сам князь - шкода й мови. Бiгав i бiгатиме ще. I навiть не вiд  слабшого
до дужчого, а до того, де побачить вигоду для себе. Ось почує, що  царське
вiйсько пройшло вже й по Днiпру,- ще й до царя прибiжить.
   Але дяк уперся на своєму:
   - Царське велiння було взяти для супроводу тебе, а бiльше нам не треба.
Нащо тобi  цi  козаки?  Маю  своїх  -  путивльських.  Теж  козаки,  вмiють
стрiляти, воюють i пiшо й кiнно. Чого ж iще?
   - Я  проведу  тебе,  Матвiю  Iвановичу,  на  бусурмана,  коли  ми  його
побачимо. Покажу, де, i як, i кому  стати,  щоб  дошкулити  найбiльше,  бо
знаюся на їхнiх вiйськових звичаях i хитрощах. Але  шляху  туди  знати  не
можу.
   - Днiпро й приведе.
   - Днiпро великий. Його треба знати. А я, вважай, уперше тут, як  i  ти,
дяче.
   - Сказав же: з Стамбула вибiг. Хiба не знав там дорiг?
   - Стамбул не Крим. Ти, коли б сидiв тiльки в Москвi, знав би всi дороги
на Сiверщинi чи на Дону?
   Та балачки тi не привели нi  до  чого.  Ржевський  твердо  дотримувався
царського  велiння:  йти  без  розголосу,  нi  з  ким  не  зноситися,   за
перекинчиком турецьким наглядати пильно, вiд себе  не  вiдпускати,  зайвої
довiри не виявляти.
   Пливли далi й далi, рiка  ширшала,  могутнiшала,  наливалася  весняними
водами, вночi соловейки били в лозах  своїми  пiснями,  аж  виляски  йшли,
сонце  свiтило  яснiше  i  яснiше,  пригрiвало  дужче  та  дужче,   гребцi
розстiбали свої товстi кафтани, тодi й геть їх скидали, лишалися  в  самих
сорочках, молодi, ясноволосi,- не  воїни,  а  добрi  мандрiвники  в  цьому
зеленому тихому краї.
   Вже перед порогами, не знаючи, як пробиратимуться далi, зупинилися коло
двох островiв посеред рiки. Дяк з Гасаном та боярськими дiтьми отаборилися
на меншому острiвцевi, струги пристали до великого довгастого острова,  що
був трохи вище по течiї.
   Ще й не розташувалися як  слiд  i  не  роззирнулися,  коли  до  меншого
острова, не знати й звiдки, пригреблося кiлька вутлих на вигляд  човникiв,
з  них  повистрибували  на  пiсок  високi  дебелi  чоловiки  з  шаблями  й
рушницями, в грубих бiлих сорочках i  киреях  наопаш,  у  високих  шапках,
вусатi, як Гасан, якiсь мовби надто суворi, але й добродушнi водночас.
   Дяковi люди вхопилися за пищалi, але прихiдцiв це не злякало, йшли собi
спокiйно, пiдходили ближче, один з них застережно пiднiс руку.
   - Хто такi? - гукнув дяк.
   - А козаки ж,- сказав той, що пiднiмав руку.
   - Звiдкiля? - допитувався Ржевський.
   - Та звiдсiля ж, бо й звiдки ще? Я отаман Мина, або  Млинський,  а  оце
отаман  Михайло,  або  Єськович.  Люди  нашi  там,  на  березi,  а  ми  це
перескочили до вас, щоб сказати про себе.
   Пищалi довелося опустити, бо козаки вже пiдiйшли впритул i люди були, з
усього видно, мирнi.
   - Як же не боялися сюди пливти? - нiяк не вiрив  дяк.-  Бачили,  яка  в
мене сила?
   - Та бачили,- сказав Мина,- якби бусурманська сила,  то  ми  б  її  вже
давно шарпнули. А так дивимось: богу моляться, говорять по-нашому,-  отож,
люди добрi, треба їм помогти.  Привели  ми  з  Михайлом  трохи  вам  своїх
козакiв. У мене сто та в Михайла двiстi, а тiльки в мене такi, що кожен за
сотню справиться, бо то козаки-перевощики, не знаю, чи й чули про таких.
   - Я чув,сказав Гасан,- та ти на мене не зважай.
   - Ти ж голомозий, хто на тебе зважатиме? - засмiявся  Ми-на.-  Бусурман
чи потурнак? Впiймали тебе чи сам прибiг? Та вже однаково,  коли  ти  тут.
Ну, то ось. Козаки нашi воюють з бусурманами не тiльки на  сушi,  а  й  на
морi. На море не всi йдуть, а  тiльки  вiдважнi  та  здатнi  зносити  його
запах. На човнах виходять у море, йдуть берегом вправо,  аж  до  турецьких
околиць, доскакують i до Царгорода. Коли натрапляють на  турецькi  галери,
вважають зовсiм за лiпше згинути, нiж  безсоромно  тiкати  або  пiддатися,
через те часто побiждають, попавши i в розпучливе положення. Човни  в  нас
хоч i невеликi - на двадцять чи на тридцять чоловiк,- та, щоб їх  зробити,
треба якийсь час, то, допоки довбають  було  козаки  чи  на  Томакiвському
островi,  чи  на  Чортомлицькому,  вже  кримчаки  й  пронюхають   i   коло
Кизи-Кермена виставляють сторожу i на берегах i на  водi,  бо  там  Днiпро
перегороджений залiзними ланцюгами, привезеними з Стамбула,  i  тримаються
тi ланцюги на поплавках, коли ж  ждуть  козакiв,  то  на  поплавках  ще  й
засiдає сторожа. Ну, то ми як? Стружемо свої човни деiнде ось тут, а  тодi
збираємося на отому островi, де вашi тяжари пристали, звемо його Становим,
а вже оцей ваш, де стоїте, можемо тепер назвати й Московським, бо чого  ж?
Вiд Станового ж i починаємо плавбу. I мої хлопцi-перевощики проводять,  як
то сказано, через пороги. Нiхто цього не вмiє, крiм них,  i  щоразу  ждуть
тут од козака або життя, або смертi. Воно можна й по сушi, хто  страх  має
перед водою, так  тяжко  ж  i  довго,  кримчаки  побачать,  i  тодi  чи  й
проберешся  до  моря  тайкома.  Опрiч  того,  хочеться  козаковi  з  долею
погратися ще перед турком.
   - I скiльки тут порогiв? - поспитав дяк.
   - Порогiв самих дев'ять, та ще  забори,  лави  та  каменi  крутьки[86],
бучки[87] i просто шипи,  є  ще  щiтки[88]  та  черенi[89],  є  упади[90],
одмiтi[91], прорви, ну та це не при  всякiй  водi.  Нинi  вода  велика  на
порогах обрiтається, i ще  вона  прибуватиме  помалу  до  святого  iєрарха
христового Миколая, а пiсля празника святого Миколая через недiлю  то  вже
ниспадати почне скорiше, нiжлi прибувати. У нас як кажеться: хочеш жить  -
не напийся.
   - А переправляєте ж як? - поцiкавився дяк.- 3 людьми чи порожняком?
   - Люди йдуть по берегу, а вже з стругами тiльки ми.  Хто  й  на  суднi,
iншi утримують його на косяках[92], другi спускаються у  воду,  пiднiмають
судно над гострим камiнням i обережно спускають  його  па  чисте.  Та  вже
побачите самi. Як то в нас спiвається:
   "Та гиля, гиля, сiрi гуси, до води, та дожилися нашi хлопцi до бiди. Та
гиля, гиля, сiрi гуси, не лiтать, доживуться козаченьки ще й не  так".  Ми
то своїх човнiв переправляємо скiльки? Ну, десять од сили. А щоб аж сотню,
та ще таких тяжких - то й не бувало. А спробувати треба.  Страху  наженемо
на самого султана, коли вправимось. Ось глянете на  пороги  -  то  й  самi
побачите.
   Вже перший порiг, до якого пiдiйшли назавтра, перегороджував усю  течiю
Днiпра кам'яним пощербленим гребенем, чорнi  похмурi  зубцi  стирчали  над
водою, поворонiла вода з диким шалом кидалася на  тi  зубцi,  клекотала  i
бучала, закручувалася в одмiтi, в несамовитому перестрибi мчала вниз,  так
нiби хотiла пробити кам'яне дно, провалитися на той свiт.
   Дяк мовчки перехрестився. Гасан тiльки свиснув. Навiть у його  багатому
на пригоди яничарському життi не траплялося такого.
   - Це ще й по порiг,- втiшив їх Мина.- Тут широчiнь,  є  куди  кинутися,
обiйти. А є й страшнiшi, Вовнiг, скажiмо,- то там з водою  таке  виробляє,
як вовна стає закучмлена. Над усiма ж Дiд стоїть, або Ненаситець,  то  вже
всiм порогам порiг. Вже як його перейдеш, то й  перехрестишся.  Ми  там  i
кашу останню  варимо  на  островi.  Хоч  скiльки  лишається  припасу,  все
вкидаємо в казан. Так i острiв звемо: Кашоварниця. А плав  оце  вiдсiля  й
починається. До Кам'янки-рiчки пiшов, балка Трояни остається влiво,  нижче
вп'ять камiнь Горбатий, бо в нас усе має назву. Хто став, того  й  камiнь.
Розбився козак на каменi - ось уже й зветься вiн  Родич.  Потайний  так  i
зветься Потайний. З горбом - Горбатий. Жеребець - як пiйма, то  ожеребишся
на ньому, хоч ти й не кобила. Ось хоч би й Кам'янецький порiг. Тут i рiчка
Кам'янка i острiв Кам'януватий. Воно нiби вiд того, що багато  камiння.  А
чому? Довкола пiсок, а тут камiнь. А було, кажуть,  так.  Впiймали  татари
козака-переправщика та й заставили переправити їх через порiг  уночi,  щоб
козаки не бачили. Козак повiв  човен  прямо  на  порiг,  потопив  ворогiв,
утонув i сам. А Днiпро повернув течiю i винiс шапку козакову до  нiг  його
дiвчини, яка його ждала. Дiвчина вiд  горя  скам'янiла.  Ото  й  рiчка  та
острiв. А сестра козакова, залившись слiзьми, стала рiчкою  Самарою.  Таке
воно буває. Ну, то ото пiсля Горбатого попадаємо в Кучерову яму,  а  пiсля
направляємо човни, щоб по ходу  йшли.  Далi  пiд  степом  -  привал  перед
Сурським порогом. Тодi Сурський порiг. При малiй водi треба йти в заход  -
це невеличкий порiг такий, як забора. Ну, тепер вода велика, пiдемо прямо.
Пiсля Сурського - Лоханський порiг. Коли з-пiд степу вiдпливаєш, накриваєш
Бабайошний вир, там на бабайках,  по-вашому  весла,  поробить  прийдеться.
Далi упад вiд Буцiвого каменя. А збоку з-пiд Лоханського порога -  хiд  на
Кулики. Пiд Богатирем привал знову. Легенда така. Наш силач кинув  камiнь,
а татарський не докинув. От i Богатир той камiнь.  У  Звонецький  iдемо  в
порiг, в канаву не ходимо. Як допливем до Кiзлевого острова, привалимо. Як
вода тиха, пускаємо який-небудь предмет: кошовку  чи  кусок  дерева,  куди
попливе - туди в пороги йти, бо так показує слог води.
   До рiвної води йшли так тяжко й довго, що Гасановi здавалося: нiколи не
дiйдуть, навiки зачепляться на цих  кам'яних  щiтках,  що  перегороджували
Днiпро, нiби наслання нечистої сили.
   Але людина забуває небезпеку, щойно полишає її позаду.  Дяк  Ржевський,
забачивши  неприступнi  скелi  Хортицi,  забажав  стати  там  i  розпочати
закладення крiпостi для царя московського, бо лiпшого мiсця не  знайдеш  у
цiлiй землi. Гасан кiлька разiв нагадував дяковi,  що  '  мають  вони  йти
далi, бо про крiпость мови не було, недвозначно натякали про дальший похiд
i козацькi  отамани  Млинський  та  Єськович,  якi  повели  своїх  козакiв
самочинно,  заохоченi  силою  Ржевського,  головне  ж  -  його   смiливими
намiрами.
   - Поки бусурмани не пронюхали нiчого, треба на них вдарити! - напосiдав
Мина-Млинський. Єськович мовчки крутив вус, але стояв завжди за  спиною  в
Млинського, так нiби пiдпирав його слова i своєю силою i мовчанням.
   Врештi дяк звелiв пливти далi.
   Що то була за плавба!
   До Iслам-Кермена доскочили зненацька, татари насилу  встигли  втекти  з
крiпостi на лiвий берег i звiялися до свого хана з розпачливою  вiстю  про
небачену силу на Днiпрi.
   Козаки зайняли татарських коней i худобу, частина дякових  людей  тепер
iшла верхи разом з козаками, тим  часом  струги,  майже  не  пристаючи  до
берега, швидко пливли на низ. Козаки з берега виспiвували:
   Як нас турки за Дунай загнали, Бiльш потопали, як виринали;
   А ти, мiй пан, i чобiтка не  вмочив,  Нi  чобiтка,  нi  стременочка  Нi
стрем'яночка, нi сiделечка, Нi поли жупана, нi чобiтка-сап'яна.
   Пiд Очакiв, де мав сидiти  турецький  санджакбег,  пiдпливли  так  само
несподiвано, як i пiд Iслам-Кермен. Турецький ага встиг  утекти,  оборонцi
замкнулися в острогу, але Гасан так  поставив  козакiв  i  московитiв,  що
крiпость взято одним приступом. Забравши багато  "язикiв"  i  "доскочивши"
чимало майна, попливли назад. Не  втiкали,  пливли,  як  переможцi,  бо  ж
заволодiли всiєю рiкою до самих її витокiв, i  ось  тут  їх  наздогнали  з
великим, понад десять тисяч, вiйськом санджаки з Очакова i Бендер.
   Козаки порадили не втiкати, а зробити засiдку в очеретах, якi були тут,
нїби море, i, коли вороги пiдiйшли, вдарено по них з  рушниць  ї  пищалей.
Стрiльба була страшна. Горiли очерети, гамiр, зойки, молитви й прокльони -
все це тривало цiлий день, покладено трупом чи не половину  туркiв,  решта
стала вiдходити. i ось тодi Гасана вдарило в груди. Вiн i не  збагнув,  що
поцiлений, ще вистрелив  сам  i  мав  силу  вiдгукнутися  на  заклик  дяка
Ржевського: "Доганяй, Гасане!" Аж тодi опустився на землю  i  тепер  лежав
боком край днiпровської води, споглядаючи на червоне сонце над очеретами.
   Очерети ламалися, трiщали далi й далi вiд нього, двi  сили  розходилися
врiзнобiч, одна з перемогою, друга розбита, а вiн лишався  посерединi,  на
нiчийнiй землi, сам нiчий, не приставши нi до чийого берега. Кров витiкала
з нього широким струмком, життя вiдлiтало, зоставалися смуток  i  жаль  за
всiм, чого не зробив або не зумiв  зробити,  надто  жалко  було  йому  оту
далеку зрозпачену жiнку, що б'ється в кам'яних стiнах султанського палацу,
прагнучи щось зробити для рiдної землi, i заламує руки вiд безсилля. Нiхто
нiколи не довiдається нi про її  намiри,  нi  про  її  душу.  Мав  би  вiн
розповiсти цим людям про Роксолану, та не встиг, все ждав слушного часу, а
час той не настав - прийшла смерть.
   Гасан заплющив очi i лежав довго-довго.  Сонце  вже  висiло  над  самим
краєм очеретiв, тиша огортала вмираючого, наче на тiм свiтi, i з тiєї тишi
зненацька зродилися для Гасана запах i  барви  Туреччини,  її  стоголосся,
гамiр  базарiв,  зойки  муедзинiв,  стрункi  чорнокосi  дiвчата,   червона
черепиця покрiвель, сади такi зеленi, що незмога передати словами, сонячна
чiткiсть краєвидiв, пахощi лавра i водянистий дух конюшини, табуни коней i
зоря над ними, золоторогий мiсяць у високому небi i бiлий пил на  дорогах,
бiлий пил, наче висiялися на землю всi небеснi зорi.
   I вiн збагнув, що вже нiколи не зможе жити без  тої  ворожої  й  рiдної
водночас землi, але знав також, що й повернутися туди не зможе нiколи,  бо
вмирає.
   Хто визначає, де тобi вмерти,- бог чи люди?

   ЧАС

   Нi  рокiв,  нi  мiсяцiв,  нi  днiв.  I  так  усе  життя.  Тiльки  першi
п'ятнадцять рокiв жила Роксолана, а тодi мовби вмерла i час зупинився  для
неї. Точка вiдлiку часу ув'язнена в гаремi разом з нею, пори року,  тижнi,
мiсяцi, роки вiдмiчаються тiльки залежно вiд  дрiбних  гаремних  подiй  та
змiн погоди. Так нiби стрiла часу,  не  маючи  нi  спрямування,  нi  сили,
зависла в просторi i для тебе настала якась непорушна  тривалiсть,  вiльна
вiд послiдовностi руху i вiд будь-якої змiнностi. Час зупинився для  тебе,
вiн не дає  нi  надiй,  нi  обiцянок,  вiн  розгалужується,  мов  гiлляста
блискавиця, над iншими й для iнших, але не  для  тебе,  бо  про  тебе  вiн
забув, збайдужiв до твого iснування, i  зникла  в  ньому  навiть  тривожна
небезпека повернення всього найгiршого, коли  зватиметься  вiн  уже  й  не
часом, а мiстичним перським словом "црван".
   Та хоч як непорушне сидiла Роксолана за  непробивними  мурами  Топкапи,
хоч яких обмежень зазнавала для тiла i духу, хоч  як  намагалися  невидимi
сили зупинити для неї час, вiдгородити її пiд нього,  кожна  прожита  мить
приносила усвiдомлення нерозривного злиття з усiм  сущим,  вiдчуття  своїх
початкiв i своєї конечностi, i  це  давало  сили  i  вiдбирало  сили.  Рух
зоряних тiл, обертання  землi,  течiя  рiк,  шум  лiсiв,  гамiр  натовпiв,
народження i вмирання, генiй i ницiсть, благородство й пiдступнiсть - хiба
це не час i не саме життя?
   Змiнилися королi в Францiї, Iспанiї,  Англiї,  Швецiї,  Данiї,  Польщi,
Угорщинi. Нiмеччина, Швецiя, Данiя, Швейцарiя, Англiя, Нiдерланди помiняли
вiру,  московський  цар  завоював   Казанське   царство,   Бабур   захопив
славнозвiсний дiамант Кох-i-Нур i  вивiз  його  з  Агри.  Парацельс  почав
по-новому лiкувати людей. Жан Нiкот привiз до Францiї зiлля, зване  людьми
тютюном,   поклавши   початок   повiльному   їхньому   труєнню.   Меркатор
сконструював  перший  глобус.  Леонардо  да  Вiнчi  винайшов  маховик  для
прядiння i мотання  шовку.  Пiсарро  розбишакував  у  Новому  Свiтi.  Один
землетрус знищив Лiсабон, iнший - найстрахiтливiший у  дiях  людства  -  в
китайськiй  провiнцiї  Шеньсi   викликав   загибель   830   тисяч   людей.
Мiкеланджело написав фреску "Страшний суд". Коперник опублiкував працю про
гелiоцентричну систему. Нострадамус почав  свої  пророкування  про  кiнець
свiту. Мусульмани ждали тисячного року хиджри. Християни,  не  дочекавшись
кiнця свiту, який мав настати в семитисячному роцi вiд  сотворiння  свiту,
стали малювати свого бога у восьмигранному нiмбi, сподiваючись  протривати
ще тисячу лiт. В Iталiї лунала  музика  Палестрiни.  Маргарита  Наваррська
написала "Гептамерон", Єлизавета, донька Генрiха вiд  страченої  ним  Анни
Болейн, стала англiйською королевою, в  Данiї  королевою  стала  Христина,
нещаснi Нiдерланди теж було  вiддано  пiд  регентство  жiнки  -  Маргарити
Пармської. Брейгель i Босх  лякали  своїми  химерними  видiннями,  i  їхнi
картини подобалися навiть iспанському королевi  Фiлiппу.  Московський  цар
Iван звинуватив своїх бояр у смертi улюбленої жони Анастасiї.
   Чи ж звинуватить когось у її смертi султан? Адже й вона - Анастасiя,  i
її день святкується 12 вересня, та тiльки хто ж його святкуватиме?
   У Францiї генiальний Рабле написав "Гаргантюа  й  IIантагрюель",  а  на
змiну безпутному Вiйону, який знущався  з  усiх  святинь,  прийшли  суворi
поети Плеяд.''Жоакен Дю Белле i П'єр Ронсар, i Ронсар писав: "О книго,  не
ридай! Судилось, певне, так, щоб у життi зазнав я вiд богiв лиш  кари.  Та
тiльки я помру - i зникнуть злi примари, дiстанеш ти вiнок, хвали почесний
знак. О книго, не сумуй! Поки живе людина, заслуг  не  визнають...  Та  як
вона загине - тодi по смертi нас вшанують, мов богiв. За все життя  у  нас
лише про кривду згадки. Та смерть зупинить глум пiдступних ворогiв, i шану
вiддадуть тобi в вiках нащадки".
   В Iспанiї прийшов на свiт Сервантес, незабаром мав з'явитися  в  Англiї
Шекспiр. Якi матерi народжували їх? Чи  й  для  їхнiх  убрань  награбовано
коштовностей з  усього  свiту,  платячи  за  них  сотнями  тисяч  людських
смертей?
   Падали на нещасну жiнку подiї, на якi не могла впливати, запитання,  на
якi не було вiдповiдей, пробувала боронитися, вiдстояти бодай  свою  душу,
захистити хоч своїх дiтей, i все валилося довкола неї, час гримiв над  нею
стосильне, як чорний вихор, який усе змiтає.
   Вiдчувала себе в самому центрi свiтобудови, бачила, яка недосконала  то
споруда, хистка, коли й  не  злочинна.  Розгородилися  кордонами,  богами,
ненавистю, а хто може вiдгородитися вiд часу?

   КАМIНЬ

   Баязид тодi їхав без поквапу, мовби вагався. Iнодi кiнь ставав, а  його
вершник сидiв закам'янiло, бездумно, пустооко дивився поперед  себе.  Куди
їхав, од чого втiкав?
   Тисячолiтнiй пил, руїни вiд землетрусiв, занесенi пилом i вiтром  люди,
убогi  селища,  мазар  невiдомого  святого  з  стрiчечками,  якi  чiпляють
неплiднi жiнки: червонi, хто хоче сина,  бiлi  -  на  дочку.  Бiлих  мало.
Залишки вiд давно вмерлих народiв.  Святинi  в  скелях.  Викутi  в  каменi
богинi врожаю з пухкими черевами, богинi любовi й материнства зi  звислими
грудьми, з розсунутими колiнами.
   Торкав коня стременами, їхав далi.
   Мати нахиляла його серце до своєї землi за  морем,  а  йому  люба  була
тiльки Анатолiя, не мiг без неї, без цих  просторiв,  без  суворих  гiр  i
глибоких долин, налитих сонцем, з їх всеплодющiстю, як  у  його  улюбленої
Хондi-хатун, яку завжди в час небезпеки полишав у Бурсi, а тодi забирав  з
собою у безконечнi свої мандри.
   В Бурсi ладен був  прожити  хоч  i  все  життя:  I  тодi,  коли  послав
султановi з-пiд Сереза голову самозванця i отримав велiння їхати в Амасiю,
завернув до Бурси. Переправився через Мармару до Муданьї, там  пiднявся  в
гори, проїхав над урвищами Улудагу, побiля виноградникiв i оливкових  гаїв
i задихнувся од видовища велетенської безмежної долини, в яку  скочувалися
з Улудагу прозорi потоки прохолодного  повiтря,  обвiваючи  високi  зеленi
чинари, вiковiчнi горiховi дерева i славетнi персиковi сади. Єшiль Бурса -
Зелена Бурса!
   Там у кам'яних  розкiшних  гробницях,  прикрашених  яшмою,  мармуром  i
мистецькими плитками з Iзнiка, Iзмiра й Кютах'ї, спочивають  шiсть  перших
султанiв з роду Османiв. Там у Челiк-Сераї над теплими джерелами  Каплиджа
Хондi-хатун доглядає його синiв Мехмеда, Баязида i Селiма. Може, слiд було
б називати синiв, починаючи з його батька Сулеймана, i тодi султан був  би
милостивiший до нього?
   Однак коли Хондi-хатун уже в Амасiї народила четвертого сина  i  Баязид
назвав його Сулейманом, султан однаково  ж  не  змилувався  i  не  перевiв
шах-заде навiть у Бурсу. Не помогла Баязидовi вельможна його мати.  Мрiяла
про якусь безмежну iмперiю для нього, де панувала б справедливiсть, мов на
небi, а тим часом не  могла  для  улюбленого  сина  випросити  в  суворого
султана бодай одного османського города.
   Що ж йому зоставалося? Сидiти, ждати, коли помре падишах i на трон сяде
брат Селiм, який пришле до нього вбивцiв i вб'є всiх його маленьких  синiв
i навiть Хондi-хатун, коли та буде вагiтною? Дев'ять безумств переслiдують
чоловiка: самохвальство, жага до чужої  жони,  вiдсутнiсть  жони  власної,
передавати владу жiнцi, прокляття доброзичливого, звичка позичати те, чого
не зможеш вiддати, нелюбов до своїх  братiв...  Його  брати  були  мертвi,
лишився один, i вже й не брат, а ворог, загроза його життю.  Щоб  зберегти
власне життя i життя своїх синiв, треба було усунути  загрозу.  Чи  важила
тут любов або нелюбов до брата? I чи було це безумством? Баязид нi  з  ким
не радився, нiкому не казав. Навiть його далека мати нiчого не  вiдала  нi
про його намiр, нi про те, що сталося незабаром.
   Якби не юрюки, Баязид, може, й сидiв би спокiйно в Амасiї, хоч як  вона
йому була не до вподоби. Але юрюки  їхали  i  їхали  до  нього  звiдусiль,
осiдали довкола нього, мов бджоли бiля матки, несли  свої  скарги  i  свою
нужду, так нiби вiн був султан або й аллах. А як вони жили? Крик  i  зойки
б'ють аж пiд небо, але нiякої  справедливостi  для  бiдного  i  надiй  теж
нiяких. Втiкали з селiтряних заводiв у Маррашi  i  з  рудникiв  Акдагу,  з
ливарень Бiледжика, де лили ядра для гармат, i з срiбних рудникiв  Ерганi.
їх, людей волi, султанськi субашi i лябашi заганяли  пiд  землю,  заливали
водою,  тримали  в  холодi  й  голодi,  загрожували  зсипати   на   кюрете
кашiла[93].
   Чому вони прийшли до нього? Бо  так  їм  сказали  софти  з  амасiйських
медресе, якi  розбiгаються  щовесни  по  всiй  державi,  щоб  знайти  собi
прохарчування, i ведуть  боротьбу  з  лихом.  Софти  знаються  на  високих
науках, i вони сказали, що  шах-заде  Баязид  iбн-ель-Гаїб  -  син  тайни.
Написана у безконечнiй вiчностi доля незмiнна, i боже призначення має бути
сповнене саме ним.
   Чи вони це справдi казали, чи вiн слухав лиш самого себе? З-пiд  Сереза
привiв з собою кiлькох вiдчайдухiв, якi перескочили до  нього,  коли  вбив
самозванця, тепер вони збирали для нього з усiх усюд всiх невдоволених,  а
їх у всi часи було задосить.
   Хмари люду прямували до Амасiї, Баязид з такими незлiченними  натовпами
мiг би йти хоч i на Стамбул, але не хотiв виступати проти султана,  послав
гонцiв у Манiсу до  Селiма,  кликав  того  зiйтися  пiд  Коньєю,  в  серцi
Анатолiї, i хай битва мiж ними вирiшить, кому зайняти трон,  коли  настане
вiдповiдний час.
   Мабуть, все ж тяжiло над Баязидом прокляття iменi, бо два султани,  якi
перед ним носили це iм'я, воювали з рiдними братами  i  обидва  вмерли  не
своєю смертю. Баязид Блискавичний на  Косовiм  полi  вбив  старшого  брата
Якуба, зайняв престол, царствував у  славi,  але  загинув  вiд  жорстокого
Тiмура, Баязид, прозваний Справедливим, довгi роки вiв неправедну вiйну  з
своїм братом Джемом, поки й добився його смертi, а сам загинув од власного
сина Селiма. Чи ж i йому судилося зазнати прокляття цього iменi?  Був  тут
безпорадний i беззахисний, як тебрiзький килим перед брудом.
   Пiшов до Коньї, перемiрюючи пiв-Анатолiї зi своїм  строкатим  вiйськом,
яке могло  налякати  когось  хiба  що  своєю  численнiстю,  та,  здається,
лякалося тiєї численностi й само.
   Селiм не  побачив  нi  Баязида,  нi  вiйська.  Був  надто  байдужий  до
метушняви свiту, щоб устрявати в таку дурну  справу.  Послав  до  Стамбула
свого великого вiзира Мехмеда Соколлу, той став перед самим султаном,  був
допущений до царственого вуха, нiхто не знав, що вiн  сказав  Сулеймановi,
нiхто не вiдав, куди вирушив Соколлу з столицi, одержавши вiд падишаха три
тисячi яничарiв i сорок гармат.
   Три тисячi пiших яничарiв проти незлiченної сили кiнних  юрюкiв,  проти
диких вершникiв, одчайдушних харцизяк,- що вони важили? Коли на  полi  пiд
Коньєю Баязид  побачив  тiсно  збитий  гурт  виснажених  тяжким  переходом
яничарiв, вiн засмiявся. Знав:
   махне рукою, пустить  своїх  диких  вершникiв  -  i  зметуть  вони  все
безслiдно, чи й знайде вiн бодай слiд якийсь од Селiма.
   А Мехмед Соколлу, розглядаючи безладнi  натовпи  Баязидово-го  вiйська,
став перед яничарами, вилаявся так, як умiв лаятися  тiльки  вiн,  а  тодi
виголосив коротку промову, бо вмiв промовляти до загрубiлих сердець.
   - Дiти мої! - сказав Соколлу.- Те, що ви бачите, недовго затулятиме вам
сонце. Нiхто там не знає про нашi гармати, якi ми зараз викотимо наперед i
влупимо їм у самi кишки, в тельбухи, в печiнку  i  в  серце.  А  вже  тодi
пiдете туди ви, i нiхто не смiє повертатися до  мене  без  голови  ворога,
коли хоче зносити свою власну. Не стачить вам, чоловiчих  голiв,  стинайте
жiночi або й дитячi, та тiльки приносьте їх менi поголеними, дiти мої!
   Вiрменський хронiст Вардан Багiшецi записав: "1559 року  сини  хондкара
Сулеймана Селiм та  Баязид  почали  вiйну  мiж  собою  бiля  Коньї.  Селiм
примусив брата до втечi аж до Ерзерума, звiдки той пiшов до шаха з  трьома
синами..."
   Баязид утiкав з-пiд Коньї, хоч за ним нiхто й не  гнався.  Не  гналися,
але поженуться, знав це напевне. Селiм примчить до Коньї, розiпне намет  з
атласу й шовку, роздаватиме дарунки на золотих  блюдах,  блаженствуватиме,
пожинаючи  плоди  перемоги,  вихвалятиме  свого  Соколлу,  називаючи  його
Iскандером. Бо хiба ж не погромив вiн незлiченнi  бруднi  орди  Баязидових
юрюкiв, як колись великий Iскандер з тридцятьма тисячами  розвiяв  порохом
триста тисяч воїнiв Дарiя.
   А тодi з Стамбула прийде  суворий  султанський  фiрман  про  погоню  за
зрадливим шах-заде.
   Тому Баязид хоч i вагаючись, все ж їхав далi й далi.
   Кiнь пiд ним у золотiй вуздечцi, сiдло золоте,  чепрак  i  нагрудник  у
бiрюзi, бо бiрюза захищав вершника: його не скидає кiнь  i  не  стягне  на
землю ворог. Окрiм того, бiрюза  приносить  щастя,  здоров'я,  береже  вiд
пошестi. Володiє чарiвною здатнiстю вбирати в себе нещастя й хворощi, тодi
блiдне,  мiняв  колiр,  i  її  викидають,  беручи  свiжу.  Баязид   пильно
придивлявся до своєї бiрюзи: чи не блiдне?
   Слiдом за ним сунули цiлi хмари нужденного, зрозпаченого  люду.  Позаду
не мали нiчого, крiм голоду i блукань, попереду ждала їх невiдомiсть, але,
раз повiривши цьому здобичливому шах-заде,  вони  вже  не  вiдставали  вiд
нього. Готовi супроводжувати хоч i на край землi, мандрувати  й  до  самої
смертi, бо що таке все їхнє життя, як не мандри,  туляння  i  поневiряння?
Родини  з  усiм  скарбом.  З  вiвцями,  вiслюками,  верблюдами.  Безладна,
безмежна валка, яка нi зупинитися, нi просуватися вперед як слiд не  може.
Нi вiдiгнати назад, нi попровадити вперед. Сунуться, сунуться, не вiйсько,
не помiчники, не спiльники - зайвий тягар i нещастя.
   Вночi розводили вогнища, доїли овець i  кiз,  жiнки  годували  дiтей  i
мостили їх спати, чоловiки знаходили розвагу в биятиках пiвнiв.
   Яким чудом зумiли зберегти пiвнiв, везти їх з собою, готувати  для  цих
чудернацьких бойовиськ? Пiвнiв було багато. Мало не кожен приносив  свого,
мало не всiм кортiло дiстатися в коло, тому обмежувався час  для  сутичок,
стояли в черзi, мов до стамбульських повiй, нетерпляче дихали один  одному
в потилицi, вiдпихали й вiдтручували переднiх, проштовхуючись  туди  самi.
Хто дочi-кувався своєї черги,  готував  перед  тим  пiвня.  Лизали  пiвням
дзьоби, плювали їм пiд крила, смикали за ноги, струшували одурiлих  птиць,
обкручували довкола себе, а тодi пускали в  коло  i  мовчки,  не  дихаючи,
стежили, як ошалiлi  бiйцi  залiзно  дзьобають  один  одного,  як  тече  з
гребенiв кров, вискубується пiр'я на шиї й на грудях, викльовуються очi.
   Найдивнiше: щодосвiта Баязида будили пiвнi.  Цi  закривавленi,  побитi,
напiвживi птицi ще спiвали!
   Чи заспiває ще вiн коли-небудь, як спiвала колись його мати  в  гаремi,
велика султанша Хасекi? Чом не спитав поради у матерi, перш нiж кинутися в
змагання з Селiмом? Вона б не допустила його згуби.
   Колись вважав: сонце над головою, здоров'я i життя - ось  i  все  щастя
для людини. Тепер збагнув: щастя тiльки там, де є надiї. В безнадiї людина
жити не може. Було в нього сонце над головою, але якесь  нiби  несправжнє.
Розстилався довкола безмежний свiт, але якийсь мертвий,  без  рослинностi,
без барв i звукiв, i тиша така лежала повсюди, що чутно було шурхiт  змiї,
яка проповзає по каменю. Так нiби ти давно вмер, вийняли з  тебе  душу,  i
тiльки твоя марна оболонка мандрує без пуття, без цiлi й надiї.
   Може, тому їхав вiн без поквапу, вагаючись, мовби хотiв повернути коня,
хоч i знав, що вороття немає. Тепер мав їхати далi  й  далi,  до  крайньої
межi великої iмперiї султана Сулеймана, не зупинятися й  там,  переступити
ту межу, поставити себе назавжди поза османським законом,  для  якого  вiн
тепер був утiкач, зрадник, запроданець, i вiдмiрювалося йому за це  єдиною
мiрою - смертю, i мав вiн бути убитий стiльки разiв,  скiльки  разiв  буде
впiйманий.
   Вiдступу не було, i Баязид попровадив свого  коня  вперед.  Вiн  провiв
багатотисячнi натовпи через гори, неприступними тропами попiд самим  небом
i нарештi  вивiв  на  схили,  звiдки  спускалися  тропи  в  схожу  на  рай
Араратську долину. Потоки нещасних вигнанцiв  ринули  в  безмежжя  долини.
Земля гудiла пiд їхнiми босими ногами, як барабан.
   Пiсля дикого холоду на заснiжених перевалах тут  саме  повiтря  кричало
вiд розпеченостi i аромати вiд плодiв лiтали, як птахи.
   Сорок днiв пробув Баязид гостем вiрменських князiв.  Нарештi  вiд  шаха
Тахмаспа прийшов дозвiл перейти йому  Аракс  i  прибути  до  Тебрiза,  але
тiльки з синами, полишивши весь свiй супровiд бажаний i небажаний там,  де
вiн є. Так вiн пiшов за Аракс, а тi розвiянi по свiту люди далi покотилися
за вiтром, не знати й куди, не знати  як  i  навiщо.  Не  мiг  сам  нiколи
зупинитися, i всi, хто йому мав нещастя довiритися, теж були приреченi  на
те саме.
   Через  Хой  Баязид  прибув  до  Тебрiза,  шах  зустрiв  його  привiтно,
надарував йому золота, одягу, худоби, безлiч речей i послав жити в  своєму
палацi в Казвiн, куди перенiс столицю ще покiйний шах Iсмаїл, прославлений
у народi, як поет Хатаї.
   Через Ардебiль i Султанiю Баязид їхав до Казвiна. Сто сiмдесят коней  i
дванадцять верблюдiв везли поклажу. Скелястi шляхи, гори  й  гори,  вузькi
проходи, долини бездонної глибини, далi кам'яниста рiвнина вiд Султанiї до
самого Казвiна. Султанiя була вся в руїнах  ще  з  часiв  Тiмура.  Залишки
царської крiпостi з чотиригранними вежами, страхiтливе камiння  повержене,
як життя Баязидове. Шах-заде занедужав, не мав  сили  триматися  на  конi,
його поклали на ношi, якi прилаштували мiж двома мулами,  так  продовжував
свою скорботну подорож. Його супроводжували шахськi слуги  i  слуги  ханiв
Тебрiза  й  Султанiї,  в  тигрових  шкурах  на   плечах,   мовчазнi,   але
запопадливi. А може, сторожкi? Вже пильнували, щоб не втiк?
   Перед Казвiном їх зустрiли молодi вершницi  в  рiзнобарвних  шовках,  з
золотими покривалами на волоссi, з вiдкритими вродливими лицями - найкращi
спiвачки столицi. Перед  ними  їхали  флейтисти,  зурначi  й  барабанщики.
Зустрiчали султанського сина  музикою  й  спiвами.  На  головному  майданi
Казвiна теж зустрiчали його музики i натовпи роззяв.
   Казвiн стояв на сухiм пiщанiм полi. Не мав  нi  стiн,  нi  сторожi,  нi
вiйська, бо до ворога ж однаково далеко. По широких вулицях котилися хмари
пилюги, щоб прибити  порох,  майдан  перед  шахським  палацом  цiлий  день
поливали водою.
   Шахськi палати схованi були серед садiв.  Ворота  й  стiни  в  плитках,
розписаних золотом, перед ними гармати й чотири воїни. Баязидовi  сказали,
що вночi кiлькiсть сторожi збiльшується до п'ятнадцяти,  а  бiля  шахських
покоїв - деке, де вiн житиме, щоночi чергуватиме тридцять ханських  синiв.
Сторожовий писар-кiшкiджi щовечора називатиме йому iмена його охоронцiв  i
знайомитиме його з багатствами i походженням їхнiх батькiв-ханiв.
   Праворуч од головної брами була ще одна брама, яка вела у великий сад з
баштою посерединi. Баязиду пояснили, що це Алла-капi - божi врата, втечище
для злочинцiв. Хто встигає сховатися там, той може  жити  там  доти,  доки
зможе себе утримувати.
   Знайомство з Аллакапi виявилося  пророчим.  На  новруз  шах  прибув  до
Казвiна,  пишно  приймав  Баязида  в  Табхане  i  в  Диван-хане,  а   тодi
несподiвано вночi султанського сина брутально  розбудив  один  з  ханських
синiв i сказав, що, коли вiн хоче зберегти життя своє i своїх синiв, то ще
до ранку має сховатися в Аллакапi, подбавши про припаси  i  запаси,  бо  ж
їхнiй звичай про втечище йому вже вiдомий.
   Баязида обмовив якийсь з вельмож - внiс у  вуха  шаховi  вiсть,  нiбито
Баязид разом з сестрою Тахмаспа задумали його вбити i зайняти трон Iрану.
   Це було  нiби  в  легендi  про  Сiявуша,  про  якого  розповiдається  в
"Шах-наме" i спiвається в пiснях. Сiявуш, син царя Кавуса, втiк  од  свого
батька до туранського царя Афрасiаба. Той дав йому  в  жони  свою  доньку,
тодi, повiривши наклеповi, стратив Сiявуша.
   Чи його теж спiткає така доля?
   Тим часом Баязида з синами посаджено в залiзну  клiтку,  пiдвiшену  пiд
високими деревами, так що до неї з землi незмога була й дiстати.
   Не знав Баязид, що султан  Сулейман  прислав  до  шаха  своїх  людей  з
вимогою видати втiкача.
   Тахмасп прийняв послiв у Диван-хане i на всi їхнi домагання вiдказував:
"На моїй землi його немає".
   Посли повернулися нi з чим, а шах  уночi  прийшов  у  Аллакапi,  звелiв
звiльнити Баязида, до ранку учтував з ним, смiючись з обдурених  послiв  i
запевняючи свого гостя, що з ним нiчого лихого не станеться.
   Дорога до  Стамбула  була  далека,  гонцi  скакали  довго,  але  султан
закам'янiв у своїй упертостi, гнав до шаха нових послiв i  знов  домагався
видачi бунтiвливого сина, погрожуючи новою вiйною за непослух.
   Шах любив сидiти з Баязидом у саду коло водограю в неквапливих бесiдах,
при плодах i винi, розважався музикантами й танцiвницями,  слухав  поезiї,
навперемiн  складали  з  шах-заде  свої  власнi  вiршi.   Якось   надвечiр
Тахмасповi видалося, нiби з басейну пiдскочила рибина, одкрила широко рот,
засмiялась голосно шаховi в очi та й сховалася. Баязид  не  бачив  нiчого.
Коли шах спитав мудрецiв, тi не змогли витлумачити цього чуда.  Тим  часом
од султана вже втрете прибули посли з вимогою  видати  Баязида.  Лиш  тодi
Тахмасповi одкрилося: навiть риба  смiється  з  того,  хто  захищає  цього
заколотника.
   Шах покликав султанських послiв i сказав, що завтра вранцi вiн  видасть
їм Баязида з синами, щоб сповнити волю великого султана.  Але  вiн  обiцяв
Баязидовi притулок i не може зламати своє  слово.  Тому  хай  вони  вб'ють
шах-заде i його синiв, щойно вiзьмуть їх  у  свої  руки,  одразу  ж  перед
Аллакапi,- так буде дотримано вiрностi султановi i шахської обiтницi.
   Коли озброєна сторожа прийшла вранцi в Аллакапi,  Баязид  зрозумiв,  що
настав кiнець. Йому пояснили, що його припаси вичерпалися, утримувати себе
тут вiн далi не може, тому повинен покинути притулок.
   Вiн iшов поперед своїх малих синiв, що трималися на поштивiй  вiдстанi,
як i належало, за брамою Баязид  не  побачив  нi  шахського  вiйська,  яке
обступило майдан, нi стамбульських  послiв,  що  очiкували  його  з  хижим
нетерпiнням, око його зачепилося на запилених каменярах, якi тесали камiнь
неподалiк од брами, не зважаючи на те,  що  дiється  довкола,  заклопотанi
своєю тяжкою роботою.
   їх було кiлька,  вже  немолодих,  виснажених  безнадiйним  змаганням  з
твердим, неподатливим каменем. Чоловiк  схилений  над  каменем,  мов  знак
безнадiйної самотностi. Хто з них безсилiший: камiнь  чи  людина?  Та  хоч
найтвердiший, камiнь однаково ж буде розколений, виймуть з нього  душу,  i
вмре вiн, ляже пiднiжком, розсиплеться на скалки, на порох. Може,  i  вiн,
Баязид, жив отак, носячи й переносячи камiнь, не знаючи, як його  розбити,
де покласти, i тiльки здiймав цiлi хмари пилюги? Пил  вляжеться,  i  стане
видно, що нiчого на цiм свiтi не зробив.
   I йому так захотiлося до тих каменярiв. Бути з  ними!  Жити,  щоб  бити
камiнь! Каменi будуть тобi подушкою, спатимеш на пiску й кремiннi, житимеш
у пiтьмi, i навiть  бог  перестане  бути  твоєю  надiєю.  Але  ж  однаково
житимеш! Жити!
   Тонкий чорний шнурок з лиховiсним посвистом обвив його шию. Баязид упав
i вже не бачив, як душили його малих синiв.
   Їхнi трупи повезено до Стамбула, щоб султан упевнився у виконаннi свого
жорстокого велiння, але Роксолана вже не побачила  тiла  свого  улюбленого
сина.
   Вирушила в мандрiвку до найтемнiшого сховища на людському шляху, i нiщо
не могло її зупинити.

   ЛАНЬ

   Кат, який плаче над своєю жертвою. Який жах!
   Сулейман прийшов до Роксолани вночi, весь залитий слiзьми.  Мокрi  очi,
мокрi вуса, мокрий слинявий старечий рот.
   Глухим, понурим голосом чи то розповiдав, чи то виправдовувався.
   Що вiн мiг? Закон стоїть вище. З загибеллю основного гине i все залежне
вiд нього. Баязид поставив себе поза життям, так  само  поставив  i  своїх
синiв. Вiн султан, i в днi його августiйшого правлiння виконання шарiату є
найвище його бажання. Тому вiн послав великого євнуха  Iбрагiма  в  Бурсу,
щоб той привiз найменшого сина Баязидового Сулеймана, i кизляр-ага поїхав,
i привiз, i поставив  трилiтнього  хлопчика  перед  ним,  i  маля  вказало
пальчиком на нього, дивуючись, але впало мертве, задушене Iбрагiмом, i так
нiколи й не дано йому  довiдатися,  що  з  ним  сталося.  Тому  вiн  такий
безутiшний i прийшов у час неурочний до Хуррем.
   Кат оплакував  свою  жертву.  Холоднi  сльози  над  ще  теплим  тiльцем
безневинного дитяти. Чому все валиться на її худенькi плечi  i  доки  вона
мав нести цю прокляту ношу? Стояла перед султаном зжовкла, як  шафран,  не
могла вхопити вiддиху, дивилася на нього такими очима, що вiн  здригнувся,
злякано вигукнув :
   - Хуррем! Хуррем!
   А вона й далi стояла зацiпенiло, замкнута в собi, мов кам'яний вiнок, i
вiдчувала, як пiдкотилося щось пiд груди, пiд серце, i тисне,  душить,  не
вiдпускає, i вже звала: не вiдпустить.
   Так почалося її вмирання.
   Життя вичерпалося. Свiтло  зникло  в  неї  з  душi  i  вже  не  обiцяло
повернутися.   Нарештi   настане   кiнець   її   вiчнiй   покинутостi    i
безпритульностi. Життя було занадто  коротке  для  її  душi,  ворожi  сили
завжди оточували її навiть у хвилини найвищих злетiв - хiба  пiддалася  їм
бодай раз, хiба  вiдступила,  злякалася?  Зберегла  себе  серед  стихiй  i
ворожнечi, але найдорожчого - дiтей своїх - захистити не  зумiла.  Бо  все
довкола так i лишилося чуже: чужа земля,  чуже  небо,  чужi  дерева,  чужi
дощi. Заснувати рiд свiй можна тiльки на рiднiй землi, заплiдненiй  трудом
предкiв твоїх. Не заснуєш роду на пустiм мiсцi.
   Лежала в постелi, нiби висiла над прiрвою. Нiчого  довкола.  Порожнеча.
Нiмi, безмовнi свiти валилися на неї,  i  темнi  пороги  здiймалися  перед
затуманеним її поглядом.
   Султанськi лiкарi  вiдступали  в  розпачi.  Сулейман  не  вiдходив  вiд
умираючої, готовий,  може,  й  цiною  життя  власного  затримати  життя  в
Роксоланi, але смерть не приймала обмiну.
   Завоював пiвсвiту, а втрачав найдорожчу людину i був безсилий запобiгти
смертi!
   Сидiв коло неї на низькому ложi, дивився на це дороге, єдино  тiло,  на
груди, плечi, колiна -  крiзь  тонку  сорочку,  гладив  волосся,  поглядом
пестив обличчя i примхливi уста, i кожен навiть  уявний  доторк  до  цього
шовковистого тiла викликав у ньому забутий дрож. I хоч не було  давно  вже
колишнього повного життя тiла, а тiльки марна оболонка, та ще лунав йому в
вухах її милий голос, i пам'ять його вперто вiдшукувала молоду пристрасть,
вiн згадував її обiйми, Її поцiлунки, її шепiт, її  уста,  запах  волосся,
доторки долонь i тяжко плакав.  "Ти  вознесешся  на  небо,  вознесешся!  -
гарячкове повторював вiн.- I я за тобою! Я знаю про це давно, вiрив i вiрю
нинi..."
   Вiн ще сподiвався на чудо, сподiвався,  що  це  неповторне  легке  тiло
вiдродиться, i чоло посвiтлiв, i уста примхливо усмiхнуться, i нiжнi  руки
знов ласкаво доторкнуться до його шорстких щiк, i йому  з  нею  знов  буде
легко, радiсно й прекрасно, мов на небi.
   А Роксолана хоч вiдчувала його присутнiсть, але була така  безсила,  що
не могла навiть сказати султановi про свою ненависть до нього. Радiла,  що
нарештi мiж  ними  настали  взаємини,  не  пiдвладнi  нiякому  насильству.
Визволяється з-пiд гнiту, нарештi була вiльна, нарештi! Нiкого  не  хотiла
пi бачити, нi чути. Просився Рустем. Мабуть, боявся, що зi  смертю  Хасекi
знов буде усунений з посади садразама. Не пустила. Хотiла вiдвiдати  матiр
Мiхрiмах - нi! Селiм ще, мабуть, не знав про материне вмирання, а  коли  й
знав би, то навряд чи ворухнувся б у своїй Манiсi. Хай сидить,  жде  свого
султанства! Прогнала б вiд себе й Сулеймана, якби мала силу,  але  берегла
її рештки для спогадiв i останнiх думок.
   Нарештi вона може нiкого не жалiти! Себе теж. Яке щастя i яка  свобода!
Як лине лань до водних потокiв, так лине  душа  моя...  Прикликає  безодня
безодню на гуркiт твоїх водоспадiв...
   Заплющила  востаннє  очi,  щоб  уже  не  дивитися  на  свiт,  вiддалася
останньому спогаду. Це був спогад про спогад, їх роздiляли вiдстань i час,
час струменiв мiж ними перлистим маревом, виблискував у просторi  слiпучим
сяйвом, i їй на мить видалося, що могла б утекти вiд смертi, обдурити  її,
тiльки б поїхати  звiдси  далеко-далеко,  щоб  не  зоставатися  серед  цих
звiрiв.  Лелеко-лелеко,  понеси  мене  далеко...  I  знала,  що  не  зможе
зворухнутися. Жила в Топкапи, як у мармуровiй корстi, тут мала  й  умерти,
тут умовкнуть її пiснi i пiснi для неї.  Задзвонили  срiбнi  ключi,  понад
морем б'ючи... Задзвонили та й вiддзвенiли. Впiзнавала  свої  спогади,  як
навiки втрачених людей, i дiм батькiвський приходив до неї  з-за  вишневої
зорi, може, розметала його буря, поточив шашiль, покрили мохи, а в пам'ятi
далi свiтився медом i золотом,- єдине мiсце для її безсмертя i вiчностi. I
коли вже не буде її власної пам'ятi i  її  спогадiв,  то  з'явиться  чиясь
пам'ять про неї i спогади про її спогади - i в цьому теж буде  запорука  й
обiцянка вiчностi, бо людина приходить на землю й  пiд  зорi,  щоб  навiки
полишити свiй слiд.
   Мулла читав над нею коран, а вона ще  жила,  ще  зринув  їй  у  пам'ятi
псалом з дитинства, i хоч не могла промовити й слова, згадувала  безмовно.
Там-бо захотiли вiд нас слова пiснi i радостi тi, що в неволю  нас  брали,
знущалися над нами. Як же нам пiсень господнiх на чужiй землi спiвати?
   Вмирала, знала, що вже кiнець  без  вороття,  але  воскресла,  ожила  в
стогонi, в зойку, в останньому вiдчаї: "Мамо, порятуй свою дитину!"
   Вона померла не вiд часу, а вiд страждань.
   Султан звелiв поховати Роксолану бiля мiхраба мечетi Сулейманiє  i  над
її могилою спорудив розкiшну гробницю. Кам'яна  восьмигранна  споруда  пiд
загостреною банею, яка опирається на колони з бiлого мармуру й порфiру. За
горiховою масивною балюстрадою посерединi мавзолею стоїть самотня  кам'яна
гробниця,  вкрита  бiлою  дорогою  шаллю.  Стiни   викладенi   мистецькими
фаянсами. Яснi кольори - синiй, червоний гранат, бiрюзовий, зелений, квiти
й листя на гнучких стеблах. Стебла чорнi, як розпач, а вгорi  пiд  куполом
алебастровi розети, бiлi, як безмежнiсть самотностi.
   Тiльки роси та дощi знаходитимуть дорогу до  захованої  пiд  iсламським
каменем цiєї дивної, тяжко самотньої й по смертi жiнки, яка не  загубилася
й не згубилася навiть у вiк титанiв.
   Київ - Стамбул,
   1978-1979

   ВТIШАННЯ IСТОРIЄЮ

   Авторське пiсляслово.
   Цей роман не мiг далi продовжуватися. Вiн вичерпався зi смертю головної
героїнi. Про що цей роман? Про час, страх i смерть? Цiлком можливо, але не
так безпредметно, бо автор не  фiлософ  i  навiть  не  iсторик,  а  тiльки
лiтератор. Щоправда, чимало авторiв iсторичних романiв часто  похваляються
своїми вiдкриттями,  якi  вони  буцiмто  зробили  вгадуванням  документiв,
знайдених уже пiсля їх опису в романах, знаходженням ланок, яких бракувало
для цiльностi тої чи iншої теорiї, проникненням  у  те,  що  лежало  перед
людством за сiмома замками й печатями.
   Автор цiєї книжки далекий вiд таких амбiцiй. Письменник - не вчений. Ми
повиннi щиро визнати, що наука дає лiтературi незмiрно бiльше, нiж може їй
дати лiтература.
   Письменниковi  слугує  все:  документи,  легенди,  хронiки,   випадковi
записи,  дослiдження,  речi,  навiть  нездiйсненi  задуми.  А   чим   може
прислужитися iсториковi сам письменник?  Спостереженнями  й  дослiдженнями
непередаваностi людського серця,  людських  почуттiв  i  пристрастей?  Але
iсторiя далека вiд пристрастей, вона позбавлена серця,  їй  чужi  почуття,
вона має "добру й злу внимать равнодушно", бо  над  нею  панує  неподiльно
сувора диктатура iстини.
   Єдине, що може письменник,- це створити iсториковi,  як  i  всiм  iншим
людям, той чи iнший настрiй, але й це, як менi видається,  не  так  уже  й
мало. Пишучи iсторичний роман, ти вихоплюєш з мороку забуття окремi слова,
жести, риси обличчя, постатi, образи людей або лиш їхнi тiнi, та й це  вже
так багато в нашому впертому i безнадiйному змаганнi з вiчнiстю.
   Людська пам'ять входить до iсторичного роману  таким  самим  неодмiнним
знаряддям, як елемент пiзнання до твору про сучаснiсть. Iсторiя в звичному
для нас розумiннi стала вiдомою стародавнiм грекам у творiннях  мiлетських
учених Анаксiмена i  Анак-сiмандра.  Осмислювати  iсторiю,  минуле  людина
стала  тiльки  тодi,  коли  усвiдомила  себе  iстотою  суспiльною,   себто
навчилася судити про те, що вiдбудеться в майбутньому.
   Питання про вiдношення минулого  й  сучасного  не  тiльки  актуальне  в
iдеологiчних битвах дня нинiшнього,- воно має величезне практичне значення
для тих способiв i масштабiв, з допомогою  яких  досвiд  i  культура  епох
минулих помагає нам творити сьогоднiшнє  життя.  Маркс  зазначає  з  цього
приводу: "Так званий iсторичний розвиток грунтується взагалi па  тому,  що
новiтня форма розглядає попереднi як ступенi до самої себе" (К. Маркс i Ф.
Енгельс, Твори, т. 12, й, 688). Ленiн  прямо  говорив:  "...тiльки  точним
знанням культури, створеної всiм розвитком людства,  тiльки  переробленням
її можна будувати пролетарську культуру"  (В.  I.  Ленiн,  Повне  зiбрання
творiв, т. 41, с. 290).
   Можуть спитати: а чому автор обрав саме XVI столiття  i  не  когось  iз
титанiв  Вiдродження,  а  слабу  жiнку?  Справдi:   Леонардо   да   Вiнчi,
Мiкеланджело, Тiцiан, Дюрер, Еразм Роттердамський, Лютер, Торквемада, Карл
V, Iван Грозний, Сулейман Пишний  -  скiльки  iмен  i  яких!  I  зненацька
проламується крiзь їхнi гущавини iм'я жiноче, стає  на  боротьбу  з  самою
Iсторiєю, отримує навiть деякi перемоги, стає  славним,  але  згодом  стає
здобиччю легенди, мiфа.
   П'ятнадцятилiтню  доньку  рогатинського   попа   Анастасiю   Лi-совську
захопила в полон татарська орда, дiвчину продали в рабство, вона потрапила
в гарем турецького султана  Сулеймана,  вже  за  рiк  вибилася  з  простих
рабинь-одалiсок в султанськi жони (їх  не  могло  бути  згiдно  з  кораном
бiльше чотирьох), стала улюбленою жоною султана, баш-кадуною, майже  сорок
рокiв потрясала безмежну Османську  iмперiю  i  всю  Європу.  Венецiанськi
посли-баїли в своїх донесеннях iз Стамбула називали її Роксоланою (бо  так
по-латинi звано тодi всiх руських людей), пiд цим iм'ям вона  зосталася  в
iсторiї. Але зосталася лише тiнню й легендою - то навiщо ж воскрешати тiнi
минулого? Хiба щоб поповнити пантеон  українського  народу  ще  й  жiночим
iменем? Мовляв, греки мали Таїс, римляни - Лукрецiю, єгиптяни - Клеопатру,
французи - Жанну д'Арк, руськi - бояриню Морозову, а  ми  -  Роксолану?  А
може, слiд, нарештi, поєднати iсторiю цiєї жiнки  з  iсторiєю  її  народу,
з'єднати те, що було так жорстоко й несправедливо роз'єднано,  бо  зведена
докупи доля окремої особи i цiлого народу набуває нового вимiру.
   Так багато  запитань,  так  багато  проблем,  i  все  ж  автор  вирiшив
замахнутися на ще значнiше. Досi  Роксолана  належала  переважно  легендi,
мiфологiї - в романi зроблено спробу повернути її психологiї.
   Досi  постать  Роксолани  була  безплотною,  часто   ставала   об'єктом
псевдопатрiотичних  захоплень,  використовувалася  деякими   авторами   як
своєрiдний рупор для їхнiх  розумувань,тут  вона,  як  принаймнi  здається
авторовi, вiднаходить  тi  необхiднi  вимiри  i  якостi,  якi  роблять  її
особистiстю. Власне, роман - це iсторiя боротьби нiкому не знаної  дiвчини
й жiнки за свою особистiсть, за те, щоб уцiлiти, зберегти i вберегти себе,
а тодi вознестися над оточенням, може, й над цiлим свiтом. Бо,  як  сказав
ще Гете: (Народи, раби й переможцi  завжди  визнавали,  що  найвище  благо
людини - її особистiсть).
   Буває  життя  таке  жорстоке,  що  не  лишається  жодної  хвилини   для
розмiрковувань над абстрактними проблемами,  воно  ставить  перед  людиною
тiльки найконкретнiшi питання, тiльки "так" чи "нi", тiльки "бути" чи  "не
бути". Таким  видалося  все  життя  Роксолани.  Навiть  у  каторжникiв  па
турецьких галерах, здається, було бiльше вiльного часу, нiж у цiєї  жiнки,
нестерпно  самотньої,  виснаженої  змаганням  за  своє  життя,   за   свою
iндивiдуальнiсть. Тим цiннiша й повчальнiша її перемога над  самою  собою.
Значення такої перемоги не втрачається i в наш час, на жаль, такий багатий
спробами  знищити   людську   особистiсть,   знiвелювати   її,   позбавити
неповторностi,  затоптати,  не  зупиняючись  для  цього  нi  перед   якими
засобами.
   I ось приходять з минулого великi тiнi й дають нам моральнi уроки.
   Невже ми станемо вiдмовлятися вiд них?
   Леонардо да Вiнчi казав: "Гарний живописець повинен писати двi  головнi
речi: людину i уявлення її душi".
   В цьому романi два протилежнi полюси - Роксолана i  Сулейман.  Як  вони
уявляються авторовi? Коли зняти  з  них  усi  нашарування,  всi  соцiальнi
оболонки,  вони  постають  перед  автором  просто   людьми,   але   людьми
неоднаковими, бо над  Роксоланою  тяжiє  археологiя  знання:  "Що  я  можу
знати?", а Сулейман перебуває пiд гнiтом генеалогiї влади: "На що  я  можу
сподiватися?" Тiльки третє запитання з вiдомої кантiвської трiади  поєднує
їх:
   "Що я маю робити?" Але й тут їхнi шляхи розходяться: Роксолана  йде  за
розумом, Сулейман - за силою.
   Вся наша гiднiсть i наш порятунок - у думцi, в  розумi.  Тiльки  думка,
мисль возвишає нас, а не простiр i час, яких нам нiколи  нi  подолати,  нi
заповнити. В цьому вiдношеннi Роксолана стоїть вище  вiд  Сулеймана,  який
змагався з простором i часом, тодi як вона змагалася тiльки з  стражданням
i єдину зброю мала для цього - мисль, розум!
   А як казав Паскаль, слiд схилятися i  перед  тими,  хто  шукає  iстину,
навiть зiтхаючи.
   Шiстнадцяте столiття для нас - це  Сiкстинська  капела  Мiкеланджело  i
"Монна Лiза" Леонардо да Вiнчi, Реформацiя i Селянська вiйна  в  Нiмеччинi
та "Утопiя" Томаса Мора, великi географiчнi вiдкриття i  безлiч  технiчних
винаходiв, якi знаменували настання ери прогресу. Однак не  забуваймо,  що
автора "Утопiї" англiйський король Генрiх VIII стратив за те, що той  став
на завадi в його черговому одруженнi, нiмецька реформацiя скiнчилася  тим,
що Лютер зрадив простий люд, вiдступившись вiд нього в рiшучу  хвилину,  а
поряд  з  могутнiми,  повними  життя  творiннями  Мiкеланджело,  Леонардо,
Тiцiана i Дюрера тодi ж таки з'явилися похмурi видiння Iєронiма Босха,  що
змогли розтривожити навiть черству душу Фiлiппа Iспанського,  а  Брейгель,
прозваний Мужицьким, у  своїх  дивовижних  картинах  вiдверто  знущався  з
безглуздої суєти  довколишнього  життя,  висмiював  нiкчемну  метушняву  i
дрiб'язок, та навiть цьому закорiненому в просте життя фламандцевi ставало
моторошно в тих жорстоких часах безвиходi й безнадiї,  i  тодi  вiн  писав
такi картини, як "Слiпцi", де в  кiлькох  зрозпачених  постатях  зображено
мовби все людство, яке  наослiп  мчить,  спотикаючись,  не  знати  куди  й
навiщо.
   Коли ми сьогоднi  говоримо,  що  шiстнадцяте  столiття  було  столiттям
титанiв, то вимушенi визнати, що  титанiзм  той  виявлявся,  на  жаль,  не
тiльки в звершеннях корисних i плiдних, але й у злочинах. Шекспiровi, який
своїм генiєм мав завершити епоху Вiдродження, не треба було вигадувати  нi
кривавих королiв, нi королев, якi не могли вiдмити рук од людської кровi,-
для цього досить було озирнутися довкола. Скажiмо, прототипом ледi  Макбет
могла  стати  будь-яка  з  тогочасних  королев  Англiї  або  Шотландiї   -
Єлизавета, Марiя Тюдор чи Марiя Стюарт.
   Сучасники, звиклi до  жорстокостi  й  пiдступностi  володарiв,  ставали
занадто легковiрними, коли йшлося про злочини й убивства. Не маючи  точних
свiдчень,  не  сподiваючись  на  встановлення  iстини,   iноземнi   посли,
мандрiвники, дiєписцi, полемiсти мерщiй  хапалися  за  першi-лiпшi  чутки,
ставали жертвами маловартiсних i не  вельми  ймовiрних  поголосок.  Так  з
непевностi, таємничостi, плiток i  наклепiв,  якими  щiльно  оточена  була
постать Роксолани в  час  її  життя,  вже  для  сучасникiв,  надто  ж  для
потомних, ця жiнка постала не тiльки всемогутньою, мудрою i незвичайною  в
своїй долi, але й незрiвнянно злочинною, такою собi ледi Макбет з України.
Цьому  сприяли  неперевiренi,  часом  вигаданi   донесення   з   Царгорода
венецiанських послiв Наваджеро  i  Тревiзано,  листи  австрiйського  посла
Бусбека, звiстки  французького  посла  у  Венецiї  де  Сельва,  позбавлена
будь-якого наукового значення компiляцiя  бургундця  Миколи  Моффанського,
видана у Франкфуртi-на-Майнi 1584 р., та iлюстрована праця Буасарда "Життя
й портрети турецьких султанiв" (Франкфурт-на-Майнi, 1596 р.).
   Ми не дивуємося османським iсторикам Алi-Челебi  (XVI  ст.),  Печевi  й
Солак-заде (XVII ст.), якi .вiльно й  розлого  переповiдають  неперевiренi
чутки  про  пiдступнiсть  Роксолани,  бо  не  в  традицiях  мусульманських
компiляторiв було дошукуватися iстини тодi, коли йшлося про жiнку, та ще й
чужинку. Вiдомо ж, що коли складається якась традицiя, то  ламати  її  вже
нiхто не хоче. Вже в 1979 р. в Стамбулi  вийшла  книжка  Зейнепа  Дурукана
"Гарем палацу Топкапи", де автор знову змальовує Роксолану-Хуррем як жiнку
пiдступну, злочинну i жорстоку, хоч, щоправда, й намагається  пояснити  цю
жорстокiсть прагненням порятувати себе i своїх дiтей.
   Європейськi письменники не вiдiйшли вiд цього  задавненого  погляду  на
Роксолану, i ще польський поет Самюель Твардовський  (1595-1661)  у  своїй
поемi "Велике посольство" повторив усi звинувачення проти  Роксолани,  хоч
мiг би спростувати бодай деякi з них, скориставшись своїм  перебуванням  у
Стамбулi.
   Про Роксолану написали романи  нiмецький  письменник  Йоганн  Тралоу  i
фiнський Мiкi Вальтарi. У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського
хана, яку захопили в полон запорозькi козаки, а вже вiд них вона потрапляє
в гарем турецького султана. Роман,  власне,  всуцiль  будується  на  таких
анахронiзмах i  дивних  вигадках  i  не  заслуговує  нi  на  яке  серйозне
прочитання.
   Вальтарi в своїх iсторичних писаннях взагалi полюбляє жахи, а ще бiльше
-   нехтування   навiть   вiдомими   iсторичними   джерелами.    Це    вiн
продемонстрував, скажiмо, в своєму iсторичному романi "Єгиптянин Сiнух", в
якому вiд вiдомого в науцi папiрусу Сiнуха не  зосталося  нi  слiду,  зате
панує невтримна i неконтрольована авторська  фантазiя.  Те  саме  Вальтарi
зробив i з Роксоланою, зобразивши  її  вже  й  не  просто  ледi  Макбет  з
України, а такою собi вiдьмою з Лисої гори.
   Не вельми прислужилися менi у встановленнi iстини й писання українських
авторiв рiзних часiв. Там теж панує незадокументована  вигадка,  щоправда,
характеру вже  всуцiль  апологетичного:  Роксолана  зображується  мало  не
святою, вона бореться за  свободу  рiдної  землi,  домагається  у  султана
припинення татарських нападiв на Україну (насправдi їх було понад тридцять
за час її панування), розбудовує й змiцнює Запорiзьку Сiч  (насправдi  Сiч
постає тiльки по смертi  Роксолани)  i  т.  д.  Все  це  принижує  i  саму
Роксолану i її невдалих славохвальцiв.
   Автор  цього  роману  вирiшив  пiти  шляхом  якнайточнiшого  дотримання
iсторичної iстини, використовуючи для цього  тiльки  вiрогiднi  джерела  i
документи i жорстоко вiдкидаючи все  непевне.  Мимоволi  виникала  спокуса
наповнити книжку якомога бiльшим  числом  документiв,  але  знаючи,  якими
обтяжливими стають документи у багатьох сучасних книжках, автор  намагався
утримуватися вiд цiєї спокуси, тiльки вряди-годи включаючи в текст  роману
автентичнi листи Роксолани (до Сулеймана i до польського  короля  Зигмунта
Августа), уривки з  деяких  її  вiршiв,  взiрцi  тогочасної  стилiстики  з
султанських фiрманiв, османських i вiрменських хронiстiв та ще, ясна  рiч,
зразки схiдної поезiї.
   Лише зрiдка автор, не сподiваючись мати потрiбний документ, iшов шляхом
логiчної вибудови, але й тут намагався пiдпирати свої  будування  фактами,
якi оточували б його  й  пiдтримували  так  само,  як  кам'янi  контрфорси
пiдтримують споруду готичного собору. Це можна було  б  проiлюструвати  на
прикладi роздiлу "Днiпро". Про експедицiю дяка Ржевського по Днiпру вiдомо
з росiйських  лiтописiв,  писали  про  неї  всi  iсторики,  починаючи  вiд
Карамзiна i Соловйова, але  нiде  не  знайдемо  пояснень  виникнення  цiєї
незвичайної експедицiї i майже не знаємо докладних  подробиць.  Є  непевна
згадка про полоненого, який "вибiг з Криму" i сказав  про  можливий  напад
кримцiв, хоч це не могло б стати причиною для спорядження такого  великого
походу. Хронологiчно експедицiя Ржевського припадає саме на  тi  каламутнi
часи, коли в Туреччинi сталося  повстання  Лжемустафи,  коли  боротьба  за
султанський престол була  в  розпалi,  коли  Сулейман  так  виснажив  свою
державу, що вимушений був укласти мир з  перським  шахом  i  вiдступити  з
порожнiми руками пiсля мало не трирiчної вiйни. Мабуть, Роксолана  саме  в
цей час слала й слала свого повiреного Гасан-агу (постать не вигадана,  бо
названа в листах Роксолани) до польського короля, намовляючи того  вдарити
по кримському васалу султана.  Цiлком  iмовiрно,  що,  знаючи  нерiшучiсть
Зигмунта Августа, могла Роксолана звелiти Гасановi в разi невдачi у короля
кинутися до молодого й забiяцького московського  царя  Iвана  Васильовича,
який уже завоював на той час Казанське царство i мiрився зробити те саме з
Астраханню. З iсторичних джерел вiдомо, що римськi папи, вже  починаючи  з
XV столiття, зав'язують тiснi дипломатичнi взаємини з Москвою, намагаючись
використати могутнiх  московських  князiв  у  своїй  нестихаючiй  вiйнi  з
османською Туреччиною. Флорентiйський собор, шлюб Софiї Палеолог з  Iваном
III-ось тi кроки (хай i невдалi), якi робило папство в цьому напрямку ще в
XV ст.
   В XVI ст. значення Московiї  як  полiтичної  сили  виросло  неймовiрно.
"Изумленная  Европа,  в  начале   царствования   Ивана   едва   замечавшая
существование  Московии,  стиснутой  между  татарами  й  литовцами,   была
поражена  внезапным  появлением  на  ее   восточных   границях   огромного
государстваа (Цитую за виданням: Академия  наук  СССР.  Институт  всеобщей
истории. Средние века. Сборник. Выпуск 34. М., "Наука", 1971, с. 206-207).
   Папа Лев Х намагався домовитися з росiйським урядом про церковну унiю i
спiльну боротьбу з турками. Хоч йому  це  не  вдалося,  папа  Климент  VII
продовжує полiтику перетягування Москви на свiй бiк. Вiдомий з  тих  часiв
великий  лист  астронома  й  теолога  Альберта  Пiттiуса,  що  писав   пiд
псевдонiмом Кампензе,- це фактично перша полiтична брошура про  Московську
державу.  Цiкавiсть  до  Московiї  була  така  велика,  що  на  замовлення
архiєпископа Казенського iталiєць Паоло  Джовiо  робить  опис  Московської
землi зi слiв Дмитрiя Герасимова, посла Василiя III до папи Климента  VII.
Вся  перша  половина  XVI  столiття   -   це   наростання   зацiкавленостi
католицького свiту своїм iмовiрнимспiльником у боротьбi проти поганих, про
що свiдчать досить вiдомi посольства в Москву Сигiзмунда  Герберштейна,  а
також його славетнi "Записки про Московськi справи", так само, як "Трактат
про двi Сарматiї" Матвiя Мiховського (Кракiв, 1517, 1521).
   Чи ж треба доводити, що в своїх пошуках сили,  яка  могла  б  виступити
проти султана, Роксолана, що прекрасно  знала  полiтичну  обстановку,  теж
могла б, зрештою, звернути свiй погляд па далеку Московiю,  надто  що  там
жили єдинокровнi  брати  її  нещасного  народу?  Таємний  посол  турецької
султаншi мiг бути саме  потрiбним  поштовхом  для  спорядження  експедицiї
Ржевського,  бо  без  цього  поштовху  ми  не  знайдемо  для  неї  нiякого
вiрогiдного пояснення. Iсторики й не пробували знайти це пояснення, бо  їм
бракувало  документiв.  Романiст  має  право   пiти   шляхом   припущення.
Лiтература  тим  i  приваблива,  що  в  нiй  все  можна  вигадати.   Окрiм
психологiї.
   Автор доволi скептично ставиться до своїх писань, сумнiви шарпали  його
серце i пiд час роботи над першою книгою Я не  можу  сказати,  що  написав
занадто багато, iсторичних романiв, зате  можу  з  усiєю  вiдповiдальнiстю
стверджувати, що списав уже досить багато паперу на цi книжки.
   I що ж?
   Головне в лiтературi - написати. Але написати так, щоб люди  прочитали,
поєднати людськi серця, примусити їх  здригнутися.  Бо  коли  немає  отого
здригання людського серця, немає й лiтератури, хоч що б там хто казав. Час
можна  приголомшити  на  якусь  коротку  мить,  але  пiдкорити,  примусити
схилятися перед фальшивими цiнностями - нiколи не вдавалося i не  вдасться
нiк "Роксолани". Втiшання iсторiєю? Якби ж то!  В  написанiй  п'ять  рокiв
тому "Євпраксiї" я згадував  книжку  вбитого  напiвписьменним  варварським
монархом Теодорiхом католицького фiлософа Боецiя "Соnsolatio рhilosophiае"
("Втiшання фiлософiєю"). В першiй книзi своєї працi Боецiй писав: "Якої  ж
свободи ми могли ще сподiватися? О, якби хоч яка-небудь була  можлива!"  Я
вiдчував дедалi  виразнiше,  що  "Роксолана",  коли  й  лишає  менi  якусь
свободу, то хiба що свободу для сумнiвiв i зневiри.
   I ось я в Стамбулi i стою коло пiвденної, поверненої  до  Мекки,  стiни
найбiльшої стамбульської мечетi Сулейманiє перед гробницею-тюрбе  жiнки  з
України. Роксолана, Хуррем, Хасекi- все це її iмена, пiд якими вона  знана
свiтовi. Турки ще й сьогоднi звуть її Хуррем.  У  Стамбулi  велика  мiська
дiльниця носить iм'я  Хасекi,  на  тiй  дiльницi  -  збудована  Роксоланою
мечеть, притулок для убогих, лiкарня - все це на  мiсцi  Аврет-базару,  на
якому колись продавали людей у  рабство.  А  тут,  коло  мечетi  Сулеймана
Пишного, поряд з його величезною восьмигранною гробницею,- теж  кам'яна  i
теж восьмигранна  усипальниця  його  жони  Роксолани,  єдиної  султаншi  в
тисячолiтнiй iсторiї могутньої Османської iмперiї, взагалi єдиної  в  усiй
iсторiї цiєї землi жiнки, яка удостоєна такої честi.
   Чотириста рокiв стоїть  ця  гробниця.  Всерединi  пiд  високим  куполом
Сулейман звелiв вирiзьбити алебастровi розети й  прикрасити  кожну  з  них
безцiнним смарагдом, улюбленим самоцвiтом Роксолани. Коли помер  Сулейман,
його гробницю гак само прикрасили смарагдами, забувши, що  його  улюбленим
каменем був рубiн.
   Де тi смарагди? Надто багато тяжких часiв було за цi  чотириста  рокiв,
щоб збереглися безцiннi коштовностi. Але гробницi стоять. I бiля узголiв'я
Роксоланиного кам'яного саркофага лежить на потемнiлiй вiд часу дерев'янiй
пiдставцi ветхий коран. Понад триста рокiв читав тут ходжа священну  книгу
мусульман. У нiй можна знайти чимало гiрких слiв  про  людське  життя.  "I
коли похована живою буде спитана: за який грiх вона вбита?" На жаль, таких
слiв тут нiколи не читали, а тiльки тi, де аллах великий i  всемогутнiй  i
де вiн грозиться простiй людинi, де невтомно закликає: "Бийте їх по  шиях,
бийте їх по всiх пальцях!"
   I ось там, стоячи коло Роксоланиної гробницi, автор чомусь подумав,  що
ця жiнка мав помогти йому в його  намiрах,  хоч  би  якi  зухвалi  (або  й
безнадiйнi!) вони не були.
   Взагалi коли починаєш писати роман (надто  ж  iсторичний),  створюється
враження, нiби все тобi йде до рук, з'являється безлiч  людей,  що  готовi
прийти на помiч, несподiвано виходять з друку потрiбнi  тобi  книжки,  хоч
досi вони могли лежати десь цiлi вiки, археологiї  викопують  те,  про  що
нiхто й не мрiяв, теоретики висувають теорiї, без яких твiй роман  був  би
неможливий. Чим це все пояснити? Мiстика, неприроднiсть? Може, це  те,  що
звуть осяянням? Ти вiдчув ту мить, коли можна братися за  те  чи  iнше,  i
тодi як винагорода за смiливiсть - злива несподiваних дарункiв.
   Ти син часiв своїх i маєш вiдчувати їхнiй голос, їхнiй поклик.
   Можна було б назвати безлiч людей, якi прийшли авторовi на  допомогу  в
його роботi над цим романом, чи то даючи поради,  чи  надсилаючи  рiдкiснi
книги, чи роблячи виписки з архiвiв i навiть таких славетних  книгосховищ,
як  єреванський  Матенадаран.  Можна  б  перелiчити  працi  великих  наших
тюркологiв Кримського й Гордлевського, австрiйського орiєнталiста  Хаммера
i югославського Самарджича. Можна б  описати  мандри  авторовi  в  усi  тi
землi, про якi йдеться в книжцi. Можна б просто укласти список джерел,  як
це водиться в учених публiкацiях.
   Але ж лiтература - не наука i автор - не дисертант.
   "Роксолана" - це тiльки роман. Автор зробив усе, що мiг. Тепер  настала
черга для читача. Може, йому буде часом тяжко над сторiнками цiєї  книжки.
Авторовi теж було нелегко. Iсторiєю не завжди  можна  втiшатися  -  в  неї
треба ще й учитися.





   [1] Кадрига- галера.

   [2] Миср -- давня назва Єгипту.

   [3] Д ж а м i я - велика (соборна) мечеть.

   [4] А с п р а - грошова одиниця.

   [5] У л е м - мусульманський вчений.

   [6] Бастурма- шашлик з яловичини.

   [7] Хамам - лазня.

   [8] Хафiз- чоловiк, який знає напам'ять коран.

   [9] Уртак - купець.

   [10] Бейефендi- вельмишановний (звертання)

   [11] Чарчаф- жiноче запинало для обличчя.

   [12] Л у т - мiра

   [13] Чи робила ти, як iншi жiнки, для вдоволення своєї хтивостi...

   [14] Бак - дивись.

   [15] Чухраї йаджеми - придворнi пажi.

   [16] Баб-ус-сааде- Брама блаженства в султанському палацi. Так називано
також султанський гарем.

   [17] Кадiй, кадi - мусульманський суддя.

   [18]  Абу  Ханiф,  Малiкi,  Несай-  найвiдомiшi  авторитети  в   галузi
мусульманського права - шарiату.

   [19] Суфiй- вчений. Послiдовник однiєї з мусульманських сект.

   [20] Бейт - двовiрш.

   [21] Чауш- нижчий  чин  в  армiї,  а  також  слуга,  що  виконує  рiзнi
доручення.

   [22] "Тасаввурат" - "Метафiзика" Арiстотеля в мусульманськiй обробцi.

   [23] Т о г р а - печать, в якiй зашифровано iм'я султана i його титул.

   [24] Санджак- область.

   [25] Диван- тут збiрка вiршiв.

   [26] Сераскер- головнокомандуючий.

   [27] Р а  й  я  -  феодально-залежне  сiльське  населення  в  Турецькiй
iмперiї.

   [28] Невбет- щоденне биття в барабани на знак  торжества  незалежностi.
Тут iронiя: сова кричить невбет - знак втрати незалежностi

   [29] П е р д е д а р - той, що вiдсуває запону, щоб впустити до  палацу
вiдвiдувачiв. Павук-пердедар - так само iронiя.

   [30] М i х р а б - частина мечетi типу вiвтаря в християнських храмах.

   [31] Девшiрме - так званий  "податок  кровi",  який  Османи  збирали  в
пiдкорених християнських країнах. Маленьких хлопчикiв силомiць забирали  в
батькiв, везли в Стамбул, де  вiддавали  в  школи  аджемiв,  якi  готували
майбутнiх яничарiв.

   [32] Кизилбашами звано тодi персiв.

   [33] Кехаї- сiльськi старости.

   [34] Азан - молитва.

   [35] Сiпехсалар- зброєносець.

   [36] Ю р ю к - кочовик.

   [37] Дурбашi - кати.

   [38] Фетх-наме- послання про перемогу.

   [39] Г у л я м п - сторожа.

   [40] Т а б у т - вiдкрита труна, в якiй переносять небiжчикiв.

   [41] Зiндан - пiдземна в'язниця.

   [42] На гiлцi двi черешнi. Одна червона, друга недоспiла. Я насолодився
вже смаглявкою. Та нiяк не мiг ще обняти бiлолицьої.

   [43] Каба тюркче-  вульгарний  турецький,  простонародний.  (Зневажлива
назва усної народної мови в устах панiвної верхiвки).

   [44] Х а д i с - перекази про вислови та вчинки Мухаммеда.

   [45] А н с а р - прибiчник, послiдовник пророка Мухаммеда.

   [46] Д и р л и к и- земельнi надiли. Те саме - тiмари, зеамати.

   [47] Т а х а л л у с- псевдонiм.

   [48] Т а р i х - iсторiя, лiтопис, напис.

   [49] Ч о р б а - юшка.

   [50] Б ю р а к - легендарний кiнь,  на  якому  нiбито  пророк  Мухаммед
здiйснив подорож на небо.

   [51] Н у х - мусульмансько iм'я Ноя.

   [52] Ф е т в а - послання глави мусульманської церкви.

   [53] А й н е д а р- носiй дзеркал.

   [54] I б н а л ь -Ф а к и х - власне iм'я (син знавця законiв  шарiату.
Факих - знавець шарiату.

   [55] В а к у ф - майно, записано на справи благодiйництва.

   [56] Буквально: перевертай  казани.  Перевернутi  казани  були  ознакою
яничарського невдоволення. Згодом цей  термiн  став  означати  яничарський
заколот.

   [57] М i х м а н д а р - церемонiймейстер, комендант кортежу.

   [58] П у к и- литки.

   [59] О р с а к- похiдна колона, обоз, кортеж.

   [60] Д ж е б е д ж е ї т - гармаш.

   [61] С у н н а - уснi мусульманськi перекази, що мають силу законiв.

   [62] М у н к а р i Н е к i р - ангели смертi у мусульман.

   [63] Ч а м л i т - коштовна тканина.

   [64] Б а г а з i я - тканина бавовняна

   [65] М у х а ї р- шовкова тканина.

   [66] Б  у  л  ю  к  -  великий  вiйськовий  загiн,  точнiше,  вiйськове
з'єднання.

   [67] С ю н н е т- мусульманський обряд обрiзання хлопчикiв.

   [68] М а к т у л- убитий.

   [69] С у р н а м е- урочистi подiї.

   [70] Н е д и м - спiвбесiдник.

   [71] М е й з а р (або - не так вульгарно - "изар")  -  вузька  запаска,
без якої мусульманин нiколи не миється в лазнi.

   [72] Пiсенька османських наркоманiв XVI ст.

   [73] Д е м - гашиш.

   [74]  Турецький  жаргонний  вислiв,  який  означає  одурманення  людини
гашишем.

   [75] О д ж а к- об'єднання кочовикiв з тридцяти родин

   [76] Л у к м а н (або Л о к м а н) - легендарний лiкар у мусульман.

   [77] Т е з к i р е- антологiя. Тут: укладач антологiї.

   [78] А ш и к - поет.

   [79] Б е р а т- тут: султанська грамота про призначення пенсiї.

   [80] I ш т а к а р а н - iсторик, лiтописець.

   [81] D i х i (лат.) - я сказав.

   [82] С а д р а з а м- титул великого вiзира.

   [83] Ритуальний мусульманський вигук.  Буквально  що  бажає  бог.  Тут:
гiркота, здивування - оце так!

   [84] Мається на увазi турецька приказка: "Мечеть завалилася,  а  мiхраб
стоїть" (про старих, але молодих душею людей).

   [85] Б е р i - вiльний, незалежний. Тут - прiзвисько: Вiльний Мустафа.

   [86] К р у т ь к о - гострий камiнь, довкола якого вир.

   [87] Б у ч о к-камiнь, через який перевалюється вода i реве, бучить.

   [88] Щ i т к а- мiсце скупчення каменiв.

   [89] Ч е р i н ь- суцiльне кам'яне дно.

   [90] У п а д - водопад.

   [91] О д м i т ь- вир навколо каменя або трохи а.

   [92] К о с я к- тонкий довгий канат.

   [93] К ю р е т е к а ш i л а - галери.

Популярность: 33, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT