------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
╢, ╓ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
╥, ╖ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Книга перша
ВОЗНЕСIННЯ
МОРЕ
О бiле камiння серце посiту...
П. Тичина_
Назвали його Чорним, бо чорна доля, i чорнi душi на ньому, i дiла теж
чорнi. Кара Денiз - Чорне море.
На Чорному морi на бiлому каменi Ясненький сокiл жалiбно
квилить-проквиля╓. Смутно себе ма╓, на Чорне море спильна погляда╓. Що на
Чорному морю недобре ся почина╓. Що на небi усi звiзди потьмарило,
Половину мiсяця в хмари вступило, А iз низу буйний вiтер повiва╓, А по
Чорному морю супротивна хвиля встава╓...
Не вставала злоспротивна хвиля проти турецько╖ кадриги[1], море було
тихе, вiтер починався щодня по заходi сонця, дув цiлу нiч з берега, але
вода лиш злегка брижилася вiд нього, на ранок залягала мертвота на водах i
в повiтрi, лиш по обiдi вiйне свiжий вiтерець, поверта╓ за сонцем, мовби
женеться за ним, i вмира╓ надвечiр разом iз сонцем.
Кадрига скрадалася уздовж берега, не вiдважуючись пускатися на широкий
простiр цього переповненого водою великих слов'янських рiк моря,
непроглядного у глибинах, та╓мничо-неприступного, чорного, як шайтан. Кара
Денiз...
Три вiтрила - одне червоне, два зеленi - ледь напиналися. Кадригу гнали
вперед сво╖ми веслами галерники. На двадцяти шести лавках по чотири
гребцi, голi до пояса, бритоголовi, забитi в кайдани, прикутi до
товстезного ланцюга, що лежав змiйовим валом уздовж дна кадриги. Нi
випростатися, нi змiнити мiсце. Спали i ╖ли позмiнне на сво╖х лавицях,
хвилi били в них, сонце пекло, вiтер рвав тiло, пiт заливав очi, уздовж
помосту, прокладеного над галерниками, бiгав з канчуком ╓внух-дотурнак -
ключник, схожий на старого вола, ╓внух, надiлений силою теж ледве не
волячою, у високiй чалмi, в розхристаному шовковому халатi,тряс жирними
грудьми, кричав, аж пiнився, пiдганяв гребцiв, а вони й самi за кожним
помахом весел, мовби кидаючи в прокляту воду не лише весла, а й усю свою
силу, видихали з себе дико, ненависно: "Г-гик! Р-рик! Г-гик! Р-рик!"
Хоча й би син╓╓ море розiграло, Хоча й би турецький корабель
розiрвало...
На деменi-кормi напнуто вiд сонця й негоди прихисток iз смугасто-бiлого
з синiм ╓гипетського полотна. Старий Сiнам-ага, страждаючи вiд хворощiв,
втомлено спогляда╓ шiстьох вродливих чорнооких молодих жiнок, скованих
докупи за ши╖. Всiх ╖х заполонено, викрадено, у двох одiбрано цицькових
дитяток, усiх продано на невiльничому торзi в Кафi, майже нагих кинуто на
кадригу (хай свiжий вiтер Кара Денiзу золотить ╖хнi молодi вабливi тiла),
скуто залiзом, щоб порятувати од вiдчаю i вiд нечестивих спроб заподiяти
собi смерть у хвилях. Кадрига скрада╓ться понад берегами, береться далi й
далi на пiвдень - до благословенних земель Анатолi╖, до Богазiчi-Босфору,
до священного Стамбула, де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких
гаремах. Сказано в поета:
"Бери частiше нову жону, щоб для тебе завжди тривала весна. Старий
календар не годиться для нового року". Спочивають втомленi метушнею i
недосконалiстю свiту старi очi Сiнам-аги на гнучких бiлих тiлах бранок. I
хоч негоже правовiрному споглядати жiночу грiховну наготу, та хай
втiшаться бодай очi старого Сiнам-аги подорожнiм видовищем слов'янських
рабинь, коли вже тiло немiчне. Сказано-бо: "Аллах хоче полегшити вам; адже
сотворений чоловiк слабим".
Були чи й не були шiсть бранок для старого Сiнам-аги, може, й узяв ╖х
на кадригу хiба що для спочинку очей сво╖х. Вiз же до Стамбула, на
славетний Бедестан, де продаються найдорожчi раби пiд мiсяцем, молоде
бiлотiле дiвча з волоссям у золотi червонiм, нiби у вогнi тогосвiтнiм,
п'ятнадцятилiтн╓, зухвале, невпокорене i - о всемогутнiсть аллаха ╓диного
й милосердного - розсмiяне та безжурне!
Дiвча не скуте залiзом, не прикуте нi до кадриги, нi до нещасних сво╖х
подруг, не свiтить воно нагим тiлом, а завинуте дбайливо в шовки, щоб тiло
його не втратило нiжностi, жилавий ╓внух-суданець, вта╓мничений у
незбагненне мистецтво давнього Мисру[2], натира╓ дiвча якимись пахощами,
намащу╓, розчiсу╓ його золотi коси, а воно то пустотливо пiдставля╓ться
пiд те чужинське пещення, то випручу╓ться i летить до облавка кадриги, так
нiби мiриться втонути, i Сiнам-ага, мiнячись од лютi, тупотить ногами,
тонко верещить на ╓внуха, насилаючи на нього найстрашнiшi кари земнi й
небеснi за недогляд, а дiвча вистрибу╓-витанцьову╓ понад облавком, ще
бiльше дратуючи старого агу, ще й приспiву╓ про свiй нiби намiр утопитися:
Нехай щуки ╖дять руки,
А плотицi - бiле лице,
Нехай нелюб не любу╓,
Бiле лице не цiлу╓.
Нехай пiсок очi точить,
Нехай нелюб не волочить...
- Настасю, не ятри душу! - стогнуть бранки.
Тодi золотокосе дiвча заводить тужливо╖, тако╖, що й Сiнам-ага, навiть
не розумiючи мови, схиля╓ голову на тонкiй зморшкуватiй ши╖ i задуму╓ться
тяжко про свою спровиненiсть перед аллахом.
Ой повiй, вiтроньку, да з-пiд ночi,
Да розкуй мо╖ да руки-нiженьки,
Ой повiй, вiтроньку, з-пiд темно╖ ночi
Да на мо╖ ж да на карi╖ очi Гори пiдступають до самого моря,
насторожено височать над водою. Море зазирав у темнi ущелини, в широкi
гирла рiчок i струмочкiв, у хащi й лiси на схилах. Тодi довго тягнеться
уздовж берега пласка рiвнина, утворена тисячолiтнiми виносами каламутних
рiк, на яких давнi греки шукали колись золоте руно. Тяжка путь кадриги
впира╓ться у суворi гори Анатолi╖, що здiймаються високо пiд небесами за
смугою круглих горбiв, пiщаних кiс i пасовиськ. На вузьких смужках землi
пасуться конi, росте якийсь хлiб, тодi гори пiдходять до самого моря,
гострi, скелястi, мертвi, за ними - безмежний снiговий хребет, холодний,
як безнадiя, холодом смертi вi╓ вiд тих снiгiв, крижанi вихори
зароджуються у пiднебессях, падають на тепле море, чорний дим хмар
клубочиться мiж горами й водами, пожадливо тягнеться до сонця, сонце
злякано втiка╓ вiд нього далi й далi, i на морi почина╓ дiятися щось
несамовите.
Нiби змiй з моторошно╖ дитячо╖ казки зродився десь над гiрським обрi╓м,
зiтканий з примарливого жовтого свiтла, припав до поверхнi моря, тодi
круто вдарився в небо, полетiв вище, вище, закрив сво╓ю кулястою
головешкою пiвнеба, став хлебтати з моря свiтло, жадiбно й хапливо гнав
свiтло по сво╓му довжезному тiлу в оту кулясту головешку. Безмежне змi╖не
тiло судомилося вiд напливу свiтла, головешка криваво кипiла вогнем, а
море темнiло, темнiло, чорнота насувалася на нього звiдусiль тяжка й
щiльна, тепер тiльки iнодi пробивалася несмiливим зблиском блакитно-зелена
хвиля i вмирала посеред суцiльно╖ чорноти, i море ставало, як чорна кров.
У той короткий промiжок, що запанував мiж настанням тривожного мороку й
неминучо╖ бурi, переляк охопив Сiнам-агу i його прислужникiв, затрепетали
скутi залiзом бранки, тiльки галерники викрикували за кожним змахом весел
ще дикiше й мовби аж зрадiло та п'ятнадцятирiчна Настася, оте золотокосе
дiвча, зухвало роззирнулася довкола i вперше, мабуть, за час плавби
подумала, що, може, й справдi б оце кинутися з кадриги i втопитися навiки!
Бо, мабуть, людинi iнодi лiпше втонути, нiж мучитися. Якби ж то вона
знала! А ще якби знала, що води приймуть ╖╖ тiло i вспокояться. Чи ж
вспокояться? I чи ж вихлюпнуть бодай краплю туги, якою виповнене це море
по найвищi береги?
А вже падала буря така тяжка, що здригнулося море до його найглибших
глибин, пiдняло дибки сво╖ води, заревло й загримiло.
"I ти побачиш,- бурмотiв Сiнам-ага,- що гори, якi ти вважав
нерухомими,- ось вони йдуть, як iде хмара".
Вiтрила на кадризi вже давно було зiрвано, тепер невiльники рубали всi
три щогли, якi, падаючи, роздушили тих, хто, прикутий залiзним ланцем, не
мiг порятуватися.
Щезло все, умерло навiки, вбите кам'яною силою донебесних водяних гiр,
чортячим вiтром, ошалiнням усього свiту, лиш якесь нiби жалiбне квилiння,
перемагаючи рев, свист i громи стихiй, тонкою ниткою несподiвано провисло
над нещасними душами, може, й народжуване лиш тими душами, квилiння,
почуте спершу самою тiльки п'ятнадцятилiтньою Настасею, тодi ╖╖
згорьованими товаришками, тодi галерниками, потурнаками-╓внухами i навiть
самим Сiнам-агою, бо ж усi, зрештою, були людьми, хоч i не однаково
вартiсними й милосердними, i вже коли мали загинути всi, коли кадриги не
могли порятувати нi залiзнорукi веслярi, нi молитви Сiнам-ага, нi
телесування потурнака-ключника, пi сльози бранок, нi роззухваленiсть
золотокосого дiвчати, нi сам аллах, злинуло звiдкись оте тонке квилiння,
народившись у душi Настасинiй, стало чутне всiм людям i стихiям, пiдхопило
кадригу, повело за собою, повело й провело крiзь стихiю, крiзь смерть i
нищення, i вивело туди, де ще свiтило сонце, зависаючи на вечiрнiм прузi,
де море, хоч i билося ще вiдча╓но, але вже не трощило всього на собi, де
було життя, хоч i гiрке для бранок, але ж життя, ох, життя, i вже не
квилiння було в душi золотокосого дiвчати, а спiв тонкий i високий,
розсяяний, наче золота нитка, i свiтився той спiв, як молода дiвоча душа,
i хотiлося кричати, смiятися i плакати, заламувати руки вiд нестримно╖
радостi й розпуки за щойно перенесене: "Жити, хочу жити!"
Сiнам-ага бурмотiв з корану: "Схiд i захiд належать аллаху". Кадрига
пливла цiлу нiч понад темними берегами, ранкове сонце висвiтило глибокi
зморшки в старезному тiлi гiр, за скелястими острiвцями море мовби
провалювалося, кам'янi гори простелили до води заокругленi зеленi горби,
судно опинилося мiж тими горбами, Сiнам-ага i його прислужники радiсно
закричали: "Богазiчi! Богазiчi!" - "Босфор! Босфор!" - аз широкого моря,
нiби радiючи порятованим людям, весело погнався за галерою цiлий табун
добрих дивних створiнь, вони охоплювали кадригу пiвколом, вистрибували з
хвиль, темноспиннi, бiлочеревнi, потужнi й красивi, зграбно прошивали
глибину, мов живi веретена, наближалися до кадриги в радiсних сплесках, у
веселiй грi, i щось, нiби спiв, линуло вiд них, аж нiби людське чи вiд
глибинних вищих сил живих. Дiвча золотоволосе кинулося до облавкiв, до
правого та лiвого,
Заплескало в долонi, закричало до тих дивних добрих створiнь, заспiвало
до них. Суданець-╓внух, для якого дельфiни не були нiякою дивиною, трохи
збентежено поглянув на Сiнам-агу, а той, якось зболено зiтхнувши,
простягнув руку, показуючи, щоб ╓внух подав йому довгу бронзову рушницю.
Пострiл прогримiв такий, що мав би самим сво╖м гуком скинути бiлотiле
дiвча в море, але дiвча, в чужих шовках, загрозливо чипiло над самим
облавком, падаючи й не падаючи в босфорську хвилю, натомiсть у табунi
добрих дельфiнiв один, вражений, може, й у саме серце, щезнув у глибинi,
його товаришi кинулися за ним, щоб порятувати, але, безсилi, знов виринули
i вiддалилися вiд кадриги так само швидко, як допiру наближалися до не╖, а
той, поцiлений, вражений, вбитий i ще не добитий, зненацька виринув майже
коло само╖ корми, зблиснув у прозорiй водi бiлим, темний хребет тяжко
перевалився через буруни, конаюча тварина аж припадала до дерев'яного тiла
кадриги, i гребцi занесли весла, тримали ╖х, не вмочаючи в воду, щоб не
зачепити дельфiна, за яким, нiби червоне руно, тягнулася багряна смуга
кровi. Дельфiн не встигав за хвилястим рухом води, висував спину, пiднiмав
у муцi голову, i тодi ставало видно, що ма╓ у собi щось нiби людське.
Конав, як людина. Безпомiчно, болiсно, тяжко. Ще раз зблиснув черевом,
перевернувся i навiки зник у темнiй глибинi i нiби кликав за собою й до
себе всiх, кому на поверхнi, пiд сонцем i небом, було тяжко, нестерпно i
безнадiйно, кликав i отих вiчних галерникiв з голеними головами й
зчорнiлими, як кора на старих деревах, тiлами, i жiнок-бранок, i оте
п'ятнадцятилiтн╓ золотокосе дiвча, яке Сiнам-ага, у сподiваннi високого
зиску, готував для життя солодкого й розкiшного - для кого ж, для кого?
"Не хочу! Не хочу!" - кричало в нiй, а вона давила той крик, заганяла його
в глиб душi, переповненими слiзьми очима дивилася вже й не на глибини, в
яких навiки зникла добра морська iстота, а на високi зеленi береги, на
птахiв, що вiльно ширяли над кадригою, на бiле камiння суворо╖ фортецi, що
переперiзувала тонку протоку, на товстi залiзнi ланцюги, якими замикалися
турецькi води, вiдгороджувалися вiд вiльного свiту моря. Веслярi неохоче й
спроквола вмочали довжезнi, важкi, як каменюки, весла у воду, але кадрига
пливла i без весел, вiльно й охоче, щодалi прискорюючи плав так, нiби
зрадiла сво╓му вiднайденому вмiнню вiдчувати рiдний берег, прибувати до
рiдного мiста, до свого дому. А вона? Навiщо вона тут, так далеко вiд
рiдно╖ домiвки, нащо, нащо, Настасю? Питала сама себе, питало чуже небо,
питали чужi дерева, питали чужi птахи, питали чужi води, увесь простiр
гучав коротким i безнадiйним:
"Нащо, нащо, Настасю?"
Востанн╓ чула сво╓ iм'я тут над морем, бо мало воно втонути в морi
назавжди, навiки.
...I назване було море Чорним.
IБРАГIМ
Дзеркала були як вода. Полиск глибинний i загадковий. Вiн любив
дзеркала i сво╓ вiдбиття в них. Як i в дитинствi. Тодi дивився у воду.
Вода оточувала острiв Паргу. Малий Георгiс щодня бiгав до берега виглядати
батька-рибалку з моря. Дивився па воду, бачив сво╓ вiдбиття. Малий,
зграбний, гостроокий. Занадто блiдолиций, як на острiв'ян, споконвiку
смаглявих. Перейняв вiд них жвавiсть i прогонистiсть. Блiдiсть, мабуть,
зродилася вiд отого задивляння на воду. Не переймався тим занадто.
Пiдсвистував собi й пiдспiвував, стрибаючи то на тiй, то на тiй нозi.
Залюбки свистiв на пищалках, грав на саморобних дудочках. У сусiдових
дочок була старенька цитра, незабаром Георгiс уже бренькав i на цитрi.
Батько пропадав у морi або ж був по самi очi залитий вином. Син? Окрiм
старшого, ростуть ще два. Виростуть помiчники. Здiбностi? Не знав такого
слова. Мати придбала в торговця, який скуповував по всьому побережжю
губки, невеличку вiолу. Припливаючи до Парги, той показував малому
Георгiсовi се або те. Не для засво╓ння - аби посмiятися з рибальського
сина. Коли припливав за мiсяць - малий уже грав почуте лиш раз. Так нiби
тут у нього сидiв на островi навчитель. Ходив на берег, виглядав батька,
грав i грав. Для морських хвиль, для нiмого камiння, для високого неба.
Часто засинав з вiолою у руках, спав проти сонця на гарячому камiннi, але
обличчя йому лишалося бiлим. Життя легке i привабливе. Навiть коли
пробував iнодi помагати батьковi, думав так само. Бо помагав тiльки носити
губки для того мандрiвного доброго торговця. Не було тодi видно нi батька,
нi сина. Рухаються двi округлi купи губок, а пiд ними дибуляють двi пари
нiг. Брунатнi, жилавi, потрiсканi, всi у виразках i шрамах - батьковi. I
смаглявi, стрункi й тонкi, як у цапка,- синовi. Грек великий i грек малий.
Той великий так i лишився греком. Десь ловить рибу, дiста╓ губки з
морського дна, висушу╓, прода╓ мандрiвним торговцям i пропива╓ все
зароблена. П'╓ нерозбавлене кисле вино, як дикий фракi╓ць. А малий вирiс i
вже давно не грек, а Iбрагiм-ефендi. Вiн вродливий, розумний, багатий i
майже всемогутнiй, як i султан Сулейман. Говорити про це зайве. У Стамбулi
розбазiкують лише дурнi. Справжнi люди мають мовчати. Робити сво╓ без
галасу. Людину взагалi не чують i не знають. Надто в такому мiстi, де
промовля╓ лише iсторiя. ╢диний спосiб, щоб тебе помiтили,- бити по очах.
Умiти жити, одягатися й надягатися, показувати, хто ти е. Iбрагiм не був
нi нашою, нi санд-жакбегом, нi бейлербегом, нi вiзиром, але могуття його
не мало меж. "Душа султанова, його серце i дух" - так звано Iбрагiма. З
Сулейманом прожив десять рокiв у Манiсi, де султан Селiм тримав свого
╓диного сина, спадко╓мця трону, лише зрiдка дозволяючи тому посидiти сво╖м
намiсником у Стамбулi, коли сам вирушав у далекi й тяжкi походи, як то
було шiсть рокiв тому в час пiдкорення ╢гипту. Султан Селiм не любив сина,
не любив i жони сво╓╖ Хафси, доньки хана кримського, тримав ╖х оддаля вiд
себе, байдужий був до звичних утiх, до гарему зазирав зрiдка, та й то лише
для того, щоб вiйсько не мало сумнiву в його мужських гiдностях, любив
тiльки вiйну, лови, вiрних сво╖х яничарiв. Про Iбрагiма Селiм знав, як
знав про все в сво╖й безмежнiй iмперi╖. Зненавидiв вертлявого грека.
Зненавидiв i сина за те, що той зробив сво╖м улюбленцем не во╖на, а
якогось фiрчика. Надто не терпiв пишноти в одязi, до яко╖ Iбрагiм
приохотив шах-заде Сулеймана. Було дивно, що султан прислав Сулеймановi з
Едiрне, куди вирушив на великi лови на початку рамадана, коштовну сорочку
з тонкого шовку. Валiде Хафса не дала синовi надягти сорочку. Покликала
одного з балтаджi╖в, який колись повiвся з нею нечемно, сказала, що прощав
йому i дару╓ на знак прощення коштовну сорочку. Така сорочка личила б i
самому султановi. Балтаджi надягнув сорочку й того самого дня сконав у
тяжких муках. Селiм прислав сво╓му синовi отру╓ну сорочку. Навiщо? Чи
думав жити вiчно, усуваючи ╓диного спадко╓мця? Чи не дбав про гiдне
продовження роду Османiв, могутньо╖ паростi Османiв? Шах-заде не спав тодi
цiлу нiч, усе допитувався в Iбрагiма. Iбрагiм перебирав приклади з
iсторi╖. Там можна було знайти ще й не таке. Але хто ж може заспоко╖тися
минулим?
У кiнцi рамадана помер султан Селiм. Помер вiд хвороби нирок на шляху
зi Стамбула до Едiрне, у тих самих мiсцях, звiдки вiсiм рокiв тому
виступив проти рiдного батька султана Баязида Справедливого. Може, носив
невилiковну хворобу в собi вже давно i, не маючи нi часу, нi сподiвань на
здобуття престолу, розчистив собi шлях до влади вбивствами сво╖х братiв,
╖хнiх дiтей, укороченням вiку самому султановi Баязиду. Носив у собi дикий
бiль, марно намагався затамувати його опi╓м. Може, власним болем мiг би
виправдати й свою нелюдську жорстокiсть? Жорстокiсть до ворогiв уже й не
дивувала нiкого: усi Османи були жорстокi. Але до рiдного i ╓диного сина?
Звiстку про смерть принiс у Манiсу Ферхад-паша, колишнiй раб родом з
Шибеника, грабiжник i вбивця, улюбленець Селiмiв , i... Сулейманiв. Одного
зачаровував сво╓ю звiролютiстю, другого- бистрим розумом, пiснями,
бесiдами. За нього видали Сулейманову сестру Сельджук-султанiю, принцесу,
горду сво╓ю красою, але й вона, так само, як i валiде, була в захопленнi
вiд колишнього раба.
Для Османiв походження нiколи не важило. Тiльки заслуги, вiрнiсть,
вiдданiсть i особистi гiдностi. Хто вмiв крикнути найголоснiше в час
штурму ворожо╖ крiпостi, замахнутися найдужче шаблею, потоптати найбiльше
ворогiв, розштовхати лiктями всiх довкола, лiзти наослiп, без сорому й
совiстi, аби лиш во славу аллаха i на користь та служiння султановi. Кожен
жебрак мiг стати великим вiзиром, вчорашнiй раб - стати царським зятем.
Адже сказано: "Чи ж у них драбина до неба?"
Паша, заганяючи до смертi коней, мчав з Едiрне, щоб принести в Манiсу
вiсть про султанову смерть, перш нiж про це довiдаються у Стамбулi. Вiн
наглив Сулеймана: швидше, швидше, мерщiй! До столицi, до султанського
палацу, поки не довiдалися яничари, поки стамбульський мотлох не вилився
на вулицi. Сулейман не вiрив. Султан мiг пiдмовити Ферхада-пашу. Заманити
Сулеймана в пастку i розправитися.
Ферхад-паша падав на колiна, цiлував слiди Сулеймановi:
"Сяйво очей мо╖х! Чи ж насмiлився б раб твiй?.." Сулейман кривив тонкi
уста в посмiшцi. Надто багато чорних тiней смугувало сяйво самого
Ферхада-пашi. В царськiй родинi хотiв панувати неподiльно, суперникiв не
терпiв. Коли перед шах-заде запобiгав, то Iбрагiма ненавидiв одверто.
Називав його iржею на блискучому мечi Османiв.
Тодi прибув новий гонець. Тепер уже вiд великого вiзира Пiрi
Мехмеда-пашi з Стамбула. Мудрий Пiрi Мехмед прислав Сулеймановi шовковий
згорток: "До мого високославного повелителя. Дня двадцять сьомого рамадана
почив у аллаху всесвiтлий султан Селiм. Смерть його прихована вiд вiйська.
Залишаюся для повелiнь мого високославного володаря".
Сулейман поцiлував згорток. Узяв iз собою Iбрагiма i Ферхада-пашу.
Iбрагiма - для себе. Пашу - для яничарiв. Коней мiняли через кожнi три
години. Ферхад-паша насмiхався з Iбрагiма: "Розсиплешся!" - "До твого
похорону доживу!" - "Подумай, кому це кажеш?" - "А вже подумав". Сулейман
не розбороняв двох улюбленцiв. Один - його власний, другий - цiло╖
султансько╖ родини. Може, ждав, хто кого?
На верху п'ятого з семи стамбульських пагорбiв Сулейман поклонився
покiйному султановi i перше, що звелiв: поставити на тiм мiсцi
тюрбе-гробницю, джамiю[3] i медресе на честь великого небiжчика. Тiльки
тодi вступив у палац Топкапи.
Яничари завили, почувши про Селiмову смерть. Султана звали Явуз -
Грiзний, з ним i вони були грiзнi, як нiколи досi. Позривали сво╖ гострi
шапки на знак скорботи, позгортали похiднi намети, позв'язували, кинули на
землю, вiдмовляючись служити новому султановi. Бо той служив тiльки сво╖м
книгам, шукаючи в них мудростi. А мудрiсть - на кiнцi ятагана. Хай собi
втiша╓ться книгами.
Сулейман терпляче перечiкував колотнечу придворного вiйська. Сподiвався
на Ферхада-пашу? Чи на старого мудрого Пiрi Мехмеда? Тодi звелiв одкрити
скарбницю i став щедро роздавати золото й срiбло. Яничари втихли.
Вiдпустив додому шiсть сотень убогих ╓гиптян, узятих у рабство Селiмом.
Перським купцям, у яких Селiм перед сво╖м походом проти шаха Iсма╖ла
забрав майно i товари, повернув усе i виплатив мiльйон аспр[4]
вiдшкодування. Для прикладу iншим i для остраху повiсив командуючого
флотом капудан-пашу Джафер-бега, прозваного Кровопивцем. Нiхто не знав, що
то перша Iбрагiмова помста. Та й сам повiшений капудан-паша не
здогадувався про справжню причину сво╓╖ смертi. Бо вже забув, як
п'ятнадцять рокiв тому привезено йому на баштарду худорляве грецьке
джавуреня з скрипочкою i як, насмiхаючись, почухуючи волохатi жирнi груди,
ховаючись у затiнку шовкового намету на деменi, поставив вiн пiд сонцем на
хисткiй палубi дитинча i звелiв грати. I воно грало. Може, думало, що й
ухопили його на березi лиш для того, аби втiшило грою капудан-пашу? I,
мабуть, сподiвалося, що його вiдпустять до тата й мами? "Гарно гра╓ш,
малий,- сказав Джафер-бег,- i як же шкода буде тебе продавати! Але що я,
бiдний раб всемогутнього й милосердного аллаха, можу вдiяти?" I вiн аж
заплакав од розчуленостi i безнадi╖. Сказано ж: кого вовк ухопить, того
вже в лiс не пустить.
Малого Георгiса Джафер-бег продав за п'ятдесят дукатiв багатiй вдовi
Феррох-хатун iз Манiси. Добра жiнка не тiльки заплатила шаленi грошi за
нiкчемне грецьке хлоп'я. Вона не шкодувала грошей для найдорожчих
учителiв, i за п'ять рокiв Iбрагiм (бо тепер вiн так звався) мовби заново
народився на свiт. Не впiзнав би його вже нiхто з маленького острова
Парги. Пощастило навiть у нещастi. Йому пощастило й ще раз. Шах-заде
Сулейман почув на манiськiй вулицi, як Iбрагiм грав на вiолi. Небесна гра.
Феррох-хатун плакала щирими слiзьми, розлучаючись iз сво╖м вихованцем.
Воля шах-заде для не╖ була вища за любов до Iбрагiма. Шiстнадцятилiтнiй
шах-заде купив собi сiмнадцятилiтнього раба рiдкiсних здiбностей, знань i
властивостей. Не мiг жити без Iбрагiма. Назвав його силяхтаром -
збро╓носцем. Iбрагiм платив Сулеймановi вiдданiстю, любов'ю i
обожнюванням. Не вдовольнився словами, поглядами, готовнiстю служити в
усьому. Доходив уже й до неймовiрного. Обтинав Сулеймановi нiгтi над
срiбною мисочкою i берiг те у трояндовiй водi, нiби найдорожчу релiквiю.
Сулейман складав вiршi про Iбрагiма. Називав його макбул - милий, мергуб -
бажаний, махбуб - улюблений. Часто й спав з ним у тiй самiй кiмнатi,
забуваючи про небагатьох красунь iз свого маленького гарему. Примусив
Iбрагiма завести власний гарем з рабинь. Жiнки теж любили Iбрагiма. Вiн
був коханець палкий i вишуканий, як усi греки. Греком залишався попри все.
З Сулейманом читали Арiстотеля по-грецьки. Сперечалися про Платона й
Сократа теж по-грецьки. Коли в Стамбулi Iбрагiм познайомився з багатим
венецiанським купцем Лу╖джi Грiтi, то перша ╖хня розмова велася теж
по-грецьки. Нешлюбний син венецiанського сенатора Андреа Грiтi, на десять
рокiв старший за Iбрагiма, чоловiк неймовiрного багатства, Лу╖джi повiвся
з Iбрагiмом, як з братом. За кiпрським вином повiльно розмовляли про
поезiю, про Александра Македонського й Ганнiбала, про iсламське
мудрослiв'я. Грiтi вчився в унiверситетах Вiдня i Паду╖. Iбрагiм - тiльки
в безiменних улемiв[5]. Один народився у розкошi, другий походив iз
споконвiчних голодранцiв. Але хто б побачив мiж ними рiзницю? Та ще й до
того ж старший, багатший, могутнiший, освiченiший господар дому поступився
молодшому, незнатному рабовi, зрештою, навiть мовою! Не дивувався тiльки
Iбрагiм. Бо знав те, що знав i Грiтi. Про смертельнi хворощi султана
Селiма. I про те, що Сулейман - ╓диний спадко╓мець престолу. А також про
те, що Iбрагiм - душа й серце Сулеймановi. Все-таки життя прекрасне i
легке. На третiй день пiсля проголошення Сулеймана султаном Iбрагiм
одержав звання наглядача султанових поко╖в i великого сокольничого. Йому
було визначено двiр на Ат-Мейданi, коло антично╖ цистерни Бiнбiрдiрек. Вiд
Ат-Мейдану через Iподром до Айя-Софi╖ i сераю Топкапи зовсiм близько.
Султан хотiв мати свого улюбленця поряд. На Ат-Мейданi вiдбувалися огляди
султанського вiйська. Там муштрувалися яничарськi орти. Через нього
пролягав шлях урочистих султанових ви╖здiв - селямликiв. Ат-Мейдан був
мовби дзеркалом султанського Стамбула. А Iбрагiм любив дзеркала.
Венецiанця не здиву╓ш таким подарунком, але Iбрагiм, поселившись на
Ат-Мейданi, часто посилав Лу╖джi Грiтi на Перу дзеркала то бронзовi, то
срiбнi, а то й золотi. У османцiв нема╓ предметiв без значення. Ведучи
походження вiд темних сельджукiв, вони не покладали великих сподiвань на
письменнiсть, обходилися за звича╓м сво╖х неосвiчених предкiв мовою речей.
Навiть цiлком неписьменний османець мiг скласти будь-яке послання.
Дзеркало означало: "Я всiм готовий жертвувати для вас". Грiтi приставав па
пропоновану Iбрагiмом гру. Присилав йому виноград, суво╖ синього й
голубого шовку, солодощi, гiлки алое. Це означало:
"Серце мо╓, я люблю вас! Страждання, яких я зазнаю вiд сво╓╖ любовi,
мало не зводять мене з розуму. Душа моя лине до вас з усi╓ю силою
пристрастi. Пролийте благотворний бальзам на мо╖ рани!" Iбрагiм вiдсилав
золоту монету. Себто: "Я любитиму вас ще дужче".
Минув другий мiсяць з дня проголошення Сулеймана султаном.
Переконавшись у щедростi й суворостi нового падишаха, Стамбул
втихомирився. I хоч велетенська iмперiя вибухала бунтами то тут, то там, у
столицi життя налагоджувалося. Найпершою ознакою було те, що купцi повезли
на Бедестан коштовнi товари i найдорожчих рабiв. Лу╖джi Грiтi через
посланця запросив Iбрагiма вiдвiдати разом з ним Бедестан, де мають бути
рiдкiснi молодi рабинi. Навiть черкешенки, якi цiняться найвище. Грiтi
натякав Iбрагiмовi, що вже забув про його рабство. Власне, у цiй землi всi
раби. Народ - раб султанiв, султан - раб аллаха. Щоб справити при╓мнiсть
Лу╖джi, Iбрагiм вирiшив зодягнутися венецiанським купцем. Кольоровi
мережива, чорний оксамит, золотий ланцюг на ши╖, перснi з великими
самоцвiтами, крислатий капелюх з коштовним плюмажем. Одягали його два
грецькi хлопчики. Вродливi й вишуканi, як сам Iбрагiм. Вiн оточував себе
тiльки гарним. Хотiв бачити себе в дзеркалах чужих життiв. Не любив
╓внухiв. Ненавидiв наругу над людською природою. Людину лiпше вбити, нiж
калiчити. Смерть слiд теж розглядати як один iз способiв полегшити людське
життя. I не тому, хто вбивав, а кого вбивають. Поки живий, можна було
втiшатися такими розмiрковуваннями. А вiн був живий i не мав намiру
вмирати. Може, й нiколи. Дивився на себе у венецiанське дзеркало,
подароване Лу╖джi Грiтi. Подобався собi, як завжди. Тонкий, нервовий,
вишуканий. На блiдому обличчi виразно окресленi губи, з-пiд тонких чорних
вусiв поблискують рiвнi гострi зуби, так щiльно поставленi, що зда╓ться:
╖х удвiчi бiльше, нiж треба. Однi розвивають тiло, вiн розвивав свiй дух.
Тiло пристосовувалося до духу, залежало вiд нього, а дух був вiльний,
розкований, мiльйонноликий. Тому й любив себе. Iбрагiм подво╓ного,
потро╓ного в дзеркалах. Там вiдбивався уже й не вiн з його зовнiшнiстю, а
його неповторний дух.
Лу╖джi Грiтi застав Iбрагiма коло дзеркал. Мовби на догоду Iбрагiмовi,
купець зодягнувся османцем. Багатий халат iз золотисто╖ парчi, гаптованi
золотом зеленi шаровари, бiлоснiжний шовковий тюрбан, пiд товстезними
смоляними бровами виблискують вогнем булькатi очi. Накривлений, як у
султана Мехмеда Фатiха, нiс, товстезнi пишнi вуса, чорнюща борода.
Чистiсiнький тобi паша! Вони довго смiялися, розглядаючи один одного.
Обнялися i поцiлували один одного в напахченi вуса. Навiть пахощi кожен
пiдiбрав вiдповiдно до одягу. У Лу╖джi - схiднi, в Iбрагiма - iталiйськi,
трохи зжiноченi, мало не вiд само╖ Катерини Сфорци, до порад яко╖
прислухалися усi найшляхетнiшi й найвельможнiшi особи ╢вропi╖.
- В ношах чи на конях? - спитав Iбрагiм.
- Тiльки верхи! - зареготав Грiтi, показуючи на криву шаблю в коштовних
пiхвах.
Супроводжувало ╖х з десяток бостанджi╖в, зготовлених на все лихе. ╖х не
подивував Iбрагiмiв вигляд. Бачили й не таке. Головами вiдповiдали за його
цiлiсть i недоторканнiсть перед самим султаном - ось i все. Грiтi про
охорону, здавалося, не дбав зовсiм. Його охороняли грошi. Мiг купити
пiв-Стамбула. Ще й не знати, де бiльше скарбiв: у Семибаштовому замку чи в
нього?
- Ми забули взяти ╓внухiв,- спохопився Грiтi. Iбрагiм пересмикнув
нервовими устами.
- Навiщо? Я не вважаю, що таке видовище прикрашав справжнього мужчину.
- Не прикраша╓, але слугу╓ першою прикметою мужчини. Iнакше кожному
правовiрному довелося б возити за собою цiлий гарем. Клопiтливо занадто,
чи не так?
- Невеличкий гарем лiпший за найпишiнiших евнухiв. Я б згодився возити
навiть гарем, тiльки не цих обрубкiв". Але мiй гарем iз самих рабинь. Це
нагадувало б менi щоразу про мо╓ власне становище.
-Чи не вважа╓те ви,мiй дорогий,що вже час вам змiнити сво╓ становище
бодай у гаремi? -прискалив око Лу╖джi.
-Я ще надто мало живу в Стамбулi.Всi,кого знав,лишилися у Манiсi.
-Зате вас знае весь Стамбул.
Iбрагiм засмiявся:
-Згодьтеся,дорогий Лу╖джi,що я не можу взяти собi кадунами одразу всiх
красунь Стамбула!Рабиньскiльки завгодно,законних жон -тiльки чотири! Так
повелiв пророк.
-Не треба всiх.Починати слiд завжди з одно╖. Мiй друг Скен-дер-челебiя
ма╓ юну доньку.
-Скендер-челебiя? Головний дефтердар? Вiн мiг би породича-тися з рабом?
-Не згадуйте зайвий раз про те,що для вас уже,власне,й не iсну╓. Що ж
до Скендер-челеб╓╖,то вiн хотiв би догодити новому султановi так само,як
умiв догоджати його покiйному батьковi. Одного слова султана Сулеймана
досить,щоб Кiсайя стала вашою кадуною.А вона-справжня квiтка з садiв
аллаха.
-Як можна судити про красу,не переконавшись у цьому на власнi очi?
-А хiба вас не перекону╓ майнове становище Скендер-челеб╓╖?
-Досi я намагався наповнювати не кiшенi,а голову й серце.
-Те,що не iсну╓,не може бути наповненим.
Що ви ма╓те на увазi?
-Чоловiк наймудрiйший може вмерти з голоду,коли в нього вiтер у
кишенях,-прокричав Грiтi так голосно,нiби кидав цi слова голодранцям,що
крутилися у вузьких вуличках,мало не пiдлазячи коням пiд ноги.-Я особисто
надаю перевагу наповненню усього без винятку.Може,дефтердару якраз не
вистача╓ вашо╖ голови.
-Досi вiн обходився влосною головою,i не без успiху.
-╢ межа,перед якою безсилi такi уми,як Скендер-челеб╓я. Торгiвля
нагаду╓ стамбульський Бедестан; тобi зда╓ться,нiби ти охопив ╖╖ всю,а тим
часом ти нагаду╓ш рибалку:що бiльше ловить вiн риби в морi, то бiльше
бачить невловленно╖.Однi впадають у розпач вiд такого вiдкриття,iншi
шукають способiв упiймати ще бiльше. Може,Скендер- челебi╖ браку╓ саме
вашого розуму i вашого впливу так само, як вам не вистача╓ вiльно╖ жони
для гарему.
-Я нiчого не говорив про гарем.Не переймався цим нiколи.Коли хочете,то
про мiй гарем,хоч казати про це смiшно й не годилося б, дбав Сулейман.
-Хай подба╓ ще.Тому,хто проводить iз султаном iнодi й ночi голова до
голови в безсонних бесiдах, неважко випросити таку дрiбницю. Одне слово
султанове - i Скендер-челебiя сам приведе свою прекрасну Кiсайю па
Ат-Мейдан...
Iбрагiм мовчки всмiхався пiд сво╖ми тонкими вусами. Цi два вовки,
Лу╖джi Грiтi й Скендер-челебiя, видно, уже неспроможнi проковтнути здобич,
яку хапають по всiй iмперi╖, ╖м потрiбен ще й третiй. Вибрали його, вiд
нього не вимага╓ться нiяких зусиль. Усе вони зроблять самi. А Сулейманове
слово вiн випросить легко. Тiльки натякне - i султан сам благатиме його,
щоб узяв у жони доньку дефтердара.
- Я пришлю вам рiдкiсне дзеркало персько╖ роботи,- сказав Iбрагiм.
- А в мене для вас ╓ ще рiдкiснiша золота монета, карбована
найславетнiшим iталiйським майстром,- тим самим вiдповiв Лу╖джi. Нiби
купцi, що з пропозицi╖-iджабу й згоди-кабуля укладають договiр-акд, вони
згоджувалися дiяти спiльно в справi вельми важливiй, хоч i зродилася вона,
як могло видатися, з випадково╖ й несутт╓во╖ балачки.
Саме пiд'╖здили до Бедестану - головного стамбульського базару, так
само старого, як i це мiсто, знищуваного й вiдроджуваного теж так само, як
i це мiсто, i, як Царгород, незнищенного, вiчного, безсмертного. За
вузькими вуличками, за купами смiття, бруду, потоками нечистот,
харчевнями, де дим, сморiд, пахощi, лайка, насичення i спорожнення; за
гамором i тiснявою, сонцем i вiтром - цiле мiсто, сховане вiд свiту пiд
високими кам'яними склепiннями, з десятками вуличок i переходiв, зi сво╖ми
майданами, водограями, струмками, навiть iз власною мечеттю. Тут нiколи не
подме вiтер, i повiтря зворухнеться хiба що вiд людських голосiв, брязкоту
збру╖, ревiння вiслюкiв i рикання диких звiрiв, котрих продають так само,
як i живих людей та мертвi товари.
Гул сто╖ть, нiби ти всерединi велетенсько╖ мушлi, звуки не мають куди
вирватися, вони живуть тут вiчно, у безчасi, для них, як i для всього
Бедестану, нема╓ нi дня, нi ночi, нi сонця, нi мiсяця, нi роси, нi спеки,
нi зими, нi лiта, тiльки блиск, чари, сон, марення, запахи. Мускус вiд
шкiр козячих, баранячих, волячих, солодкавий дух килимiв, п'янливi пахощi
цинамону, ладану, перцю, гвоздики, iмбиру, смоли, мускату, сандалового
дерева, сiрки, амбри.
Головний прохiд, по якому можна ╖хати верхи, навiть кiнськими запрягами
i куди заходять цiлi верблюдячi каравани, з високим синiм зоряним
склепiнням. У напiвтемрявi бiчнi крамнички, набитi товарами, якi лежать
там, може, i тисячу рокiв. Снопи свiтла падають крiзь вузькi вiкна згори.
Тут височiють гори лiлових i чорних фiг, висять баранячi тушi, розрубанi
начетверо, кавалки бринзи, посипано╖ чорними зернятками, тверда, мов
кiстка, продимлена бастурма[6], тут же арабський клей у "сльозах",
мастика, желатин, басма, хна, ароматнi мазi для брiв, гашиш, опiй, фарби
для вовни, схiднi коштовностi; непорушне сидять товстi купцi у високих
чалмах перед крамницями iз срiбними, мiдними й золотими виробами.
Ремiсники крають i шиють одяг, роблять мiшки, плетуть кошики, ╖дять кебаби
й солодощi, варять плов i шурпу, рiжуть баранiв, смажать м'ясо (Бедестан
з'╖да╓ за день самих тiльки верблюдiв до пiвтисячi, а баранiв без лiку),
жують, плямкають, вiдригують, спорожняються, моляться, кричать i плачуть,
клянуть i присягаються. Старi вiрмени спiвають тисячолiтнiх дивних пiсень,
торговцi збро╓ю, пiдiбгавши ноги, сидять на звiрячих шкурах, п'ють
шербети, погладжують бороди, вибурмочують вiршi корану, а довкола них купи
ятаганiв, рушниць, пiстолiв, дамаськi шаблi, курдськi кинджали, ки╖ i
палицi з кавказького залiзного дерева, барабани; ще далi - золотi ланцюги,
намисто, перли, перснi, рубiни, смарагди, дiаманти, купи бiрюзи, кiнська
збруя, чотки, курильницi, свiтильники, пласке начиння, сандалi з
розмальованого дерева, що ╖х жiнки взувають, iдучи в хамам[7],_ коробки з
черепах, з чорного дерева, iнкрустованi перламутром, старi дзеркала,
пiдставки для корану, солома, сiно, дрова, ячмiнь, тканини - усе змiшане,
перемiшане, звалене й навалене без пуття, без потреби, без видимого сенсу,
нiби знущання над довколишнiм свiтом, де споконвiку три сили намагаються
дати всьому iснуючому сякий-такий лад,- природа, чоловiк, боги, щоб
згодом, ставши перед хаосом Бедестану, переконатися у безплiдностi всiх
сво╖х намагань.
Над стихi╓ю Бедестану невладна була нiяка сила, окрiм хiба що стихi╖ ще
бiльшо╖. I такою стихi╓ю у Царгородi завжди була пожежа. Бедестан горiв за
iмператорiв, горiв за султанiв, починаючи вiд першого з них Мехмеда
Фатiха. Панування кожного султана знаменувалося не тiльки завойованими
землями, яничарськими бунтами, спорудженням нових мечетей, тюрбе й медресе
на майданах i узвишшях Стамбула, а й диким вигуком, од якого здригалася
уся столиця, котрий мiг пролунати вдень i вночi, в найбiльше свято i в час
найстрашнiшо╖ пошестi, у лiтню спеку i в сльотавий зимовий день: "Янгуйн
вар Бедестан!" - "Пожежа в Бедестанi!"
I тодi в цьому замкненому, загадковому свiтi починалося пекло. До вогню
незмога було доступитися, вiн панував неподiльно пiд вiчними склепiннями
базару, все, що було там живе, гинуло безслiдно i безiменне. Горiло все,
що могло згорiти, розтоплювалися метали, трiскалося камiння, висихали
водогра╖, чорне полум'я било з Бедестану, мов з пекла, випалюючи все
дощенту i в довколишнiх вуличках, тому цi вулички завжди лишалися
найнужденнiшими, найбруднiшими i найупослiдженiшими при всiх султанах.
Сулейман ще не пережив сво╓╖ пожежi в Бедестанi. Надто мало владарював
як для цього. Iбрагiм i Грiтi без страху занурилися у глибини Бедестану,
проникли в найдальшi його нетрi, поминувши гори товарiв, людську
клекотняву, ревiння тварин, сяйво коштовностей, мерву покидькiв, добралися
до майдану, на якому стояв золотий дим вiд потужних ударiв сонця крiзь
скiснi вiкна у високих сiро-чорних склепiннях. Широкi променi вдарялися об
кам'янi плити, курилися золотим димом, вiд чого здавалося, нiби все тут
пливе, руха╓ться, злiта╓ у просторi, зависа╓ над древнiми плитами, над
великим бiломармуровим водогра╓м посерединi майдану, над дерев'яними
помостами, то голими, вичовганими, то застеленими старими яскравими
килимами, залежно вiд того, кому належали помости i яко╖ цiнностi товар
виставлено на них i коло них.
Товаром тим на майданi, освiтленому найяскравiше в усьому Бедестанi,
були люди. Раби.
Приведенi з во╓нних походiв, захопленi корсарами, впiйманi, як дикi
звiрi, вкраденi, купленi, проданi й перепроданi. Юнаки рiдкiсних
обдарувань, хлопчики, позбавленi чоловiчо╖ статi, дiвчатка й молодицi для
чорно╖ роботи, красунi для втiхи синам iсламу, гаремне м'ясо, дивнi
витвори природи, з тiлами прекрасними й чистими, яких не наважився ще
торкнутися навiть сонячний промiнь.
Рабiв виводили поодинцi або й цiлими низками з бiчних темних переходiв,
дорожчий товар показували на помостах, дешевший продавався цiлими гуртами
внизу, продавцi-бай╖ викрикували цiну, вихваляли сво╖х рабiв, ╖хню силу,
молодiсть, незiпсованiсть, красу, вченiсть, умiлiсть. Поблизу в Бедестанi
на таких самих торговельних майданах, з таким самим галасом, штовханиною i
колотнечею продавано коней, птицю, вiслюкiв, овець, кiз, собак, не
продавали тiльки кiшок, бо це була улюблена тварина пророка. Кiшки,
вигинаючи спини, терлися об ноги купцiв, муркотiли й благоденствували, не
вiдаючи, що цi люди продавали й купували людей, мов тварин безсловесних,
щоразу посилаючись на аллаха i його пророка, який звелiв усiм правовiрним:
"╖жте ж те, що ви взяли в здобич дозволеним i благим..."_
Коран забороняв жiнкам оголюватися перед чоловiчими поглядами. Тут
жiнки були нагi. Бо рабинi на продаж. Однi стояли з виглядом покiрливих
тварин, другi, тi, що не змирилися з долею, мали печать шаленства на
лицях; однi плакали, iншi сухими очима гостро кололи сво╖х мучителiв -
мали б силу, то вбивали б поглядами.
- В Манiсi ви не могли мати такого вибору,- сказав Грiтi Iбрагiму, коли
вони наблизилися до Майдану рабiв.
- Я нiколи без здригання не можу спостерiгати цi╓╖ торгiвлi,- нервово
посiпуючи лицем, промовив Iбрагiм.- Завжди пам'ятатиму, як продавав мене
Джафер-бег, як тримали голого на отакому помостi... Тепер я сам прийняв
iслам i якось можу виправдати людей мо╓╖ вiри. ╖м судилося воювати з усiм
свiтом i тому мимоволi довелося стати жорстокими навiть у вiрi й звичаях.
Але ви християни, хiба ваш бог дозволя╓ рабство?
- У бога точно визначено тiльки заборони,- хмикнув Лу╖джi,- дозволене ж
завжди невизначене i непевне. Чоловiковi доводиться самому визначати як
саму суть дозволеного, так i його мiру.
Вiддавши повiддя коней слугам, вони зiйшли на землю, змiшалися з
натовпом багатих муштерi - покупцiв живого товару. Йшли неквапом,
зда╓ться, ╓динi тут, хто мiг поглянути на все, що дiялося на майданi, оком
неупередженим, незацiкавленим, майже байдужим. Нiби при╖хали сюди для
розваги, не маючи намiру купувати, а тiльки придивитися ближче до
ганебного торгу й по-розмiрковувати з висот сво╓╖ незалежностi.
- Не забувайте,- нагадав Iбрагiмовi Грiтi,- що я наполовину теж
мусульманин, i, коли менi треба, охоче повторюю слова Мухаммеда: "Бийте ╖х
по шиях, бийте ╖х по всiх пальцях".
- Але ж ви навчалися у кращих унiверситетах ╢вропи, виховувалися на
книгах найбiльших мудрецiв Грецi╖ i Риму, де говориться про людську
свободу i гiднiсть.
- Не забувайте, що я купець,- засмiявся Грiтi.- Коли ми з вами,
попиваючи кандiйське вино, обговорю╓мо дiалог Платона "Республiка" або
"Бенкет", я виступаю перед вами як носiй високих людських помислiв, коли ж
я опиняюся на Бедестанi, я вимушений згадувати й те, що навiть в
улюбленого вами Арiстотеля у його "Братах" в авабi вiсiмнадцятому
наводяться поради, як треба купувати рабiв i рабинь. Фiлософ радить
неодмiнно переглядати рабiв навпроти сонця або в мiсцi, добре освiтленому,
оглядати не тiльки ╖хнi видимi члени й усе тiло, а й потайнi частини тiла
аж до найсоромнiших.
- Я про це знаю.
- То коли навiть Арiстотель не соромився таких речей, чому ж ма╓мо ми з
вами соромитися? Чи не лiпше звiритися у всьому аллаховi? Сказано ж:
"Аллах потужен над усякою рiччю".
- Ви зна╓те коран, як справжнiй хафiз[8],похвалив його Iбрагiм.
- Менi до вподоби восьма сура, яка зветься "Здобич". Згодьтеся, що таке
слово для купецького серця - наймилiше. Купець не повелитель, який посила╓
сво╖х во╖нiв на завоювання земель, людей i багатств, але вiн може посилати
грошi, якi часто перевищують сво╓ю силою зброю i найжорстокiше насильство.
Скажiмо, тут повинен бути мiй уртак[9] Сiнам-ага, якому я замовив привезти
менi партiю полонянок iз слов'янських земель. Я навiть поставив умову:
товар повинен бути добiрний i, сказати б, нещоденний, особливий.
- Ви що, заплатили цьому Сiнам-азi? - навiть зупинився вiд здивування
Iбрагiм.
- Я дав йому завдаток. Iнакше кажучи, послав сво╖ грошi за море по
здобич.
- Це суперечить праву шарiату. Iслам дозволя╓ воювати з невiрними,
захоплювати здобич, мати рабiв, але купцi нашi суворо обмеженi законами
шарiату. Коли хочете, мусульманськi купцi, завдяки шарiату, найпоряднiшi в
сучасному свiтi. Щоб рiч могла бути проданою, нею треба заволодiти. Тiльки
тодi вона ста╓ "мутекавiм, себто нада╓ться до продажу на ринку.
Дозволенiстi може бути законною i звичайною. Наприклад, оцет, вживання
якого дозволено, ╓ "мутекавiм", але вино, вживання якого заборонене
пророком, не може бути "мутекавiм" для мусульманина, а тiльки для
християнина. А щоб продавати навiть дозволенi речi, треба неодмiнно ними
заволодiти, тобто стати ╖хнiм власником можна й тодi, коли ти заволодi╓ш
речами, якi нiкому не належать,- дикими травами, рослинами, звiрами,
рибою, птаством, коштовним камiнням. Продаж таких речей ще до того, як
заволодi╓ш ними, згiдно з шарiатом не вважа╓ться дiйсним.
- Але ж багатi люди можуть замовляти рибу рибалкам або дичину
мисливцям,- нагадав Грiтi.
- Такий звичай iсну╓, але вiн суперечить правилам. Нi рибалка, нi
мисливець не можуть дати запевнень, що вони впiймають саме те, що вам
хочеться, бо це вiд них не залежить.
- Ловити рибу або дичину - заняття справдi непевне,- пiдтримуючи
Iбрагiма пiд руку, нахилився до нього Грiтi,- але ж з людьми - рiч
набагато простiша. Я плачу Сiнам-азi, Сiнам-ага знаходить свого знайомого
кримського бея, платить йому i просить привезти з королiвсько╖ або з
московсько╖ землi таких i таких рабiв або рабинь. Ось i все. Тут мiг би
вдовольнитися навiть ваш суворий шарiат. Селям! - гукнув вiн зненацька
старому турковi, який сидiв на килимi, знесилено хилячи голову пiд важким
тюрбаном,- випадковий спостерiгач серед цього неправедного торгу, як i
Грiтi з Iбрагiмом. Але так могло видатися тiльки оку недосвiдченому. Бо
старий, мовби покунюючи, насправдi пильно приглядався до всього, що
вiдбувалося довкола, його вухо ловило кожне слово, його прикритi важкими
зiв'ялими повiками очi вихоплювали з людського вировиння все потрiбне
╖хньому господаревi. Грiтi вiн помiтив уже давно i тiльки вдав, нiби
купцеве привiтання вирвало його з дрiмоти. Лу╖джi, зда╓ться, i не зауважив
хитрощiв старого, вiд Iбрагiма ж те не приховалося, бо мав око вигострене,
надто на людську пiдступнiсть.
- Сiнам-ага? - спитав вiн неголосно у Лу╖джi.
- Хай тво╖м втечищем буде рай,- не даючи Грiтi часу на вiдповiдь,
мерщiй прохопився старий.
- Тебе давно не було на Бедестанi, шановний Сiнам-ага,- напiвзапитливо,
напiвосудливо зауважив Грiтi.
- Хiба насмiлився б я, нiкчемний раб, занести ногу на килими торгiвлi в
час смутку по смертi великого султана Селiма, хай насолоджу╓ться його душа
в садах аллаха, i поки мине належний час пiсля початку царствування
великого султана Сулеймана, якому хай воздасться найнижче поклонiння? -
заскiмлив Сiнам-ага.
- Ма╓ш товар для мене? - припиняючи його розбалакування, майже суворо
спитав Грiтi.
Сiнам-ага ляснув у долонi, i чорний ╓внух, який крутився поблизу, вмить
кинувся кудись убiк, щоб за хвилину виступити разом ще з кiлькома такими
самими безбородими на чолi вервечки закованих за ши╖ гарних чорнооких
дiвчат, зодягнених, попри осiнню холоднечу, досить скупенько.
- Та ти смi╓шся? - вигукнув розгнiвано Лу╖джi.- Смi╓ш пропонувати менi
те, до чого дотикалося залiзо?
- "Ми вмiстили на ши╖ в них кайдани, i вони вимушенi пiднести голови".
Я, недостойний, хотiв щось показати для твого друга ефендi,- пробурмотiв
злякано Сiнам-ага.
- Якби ти знав, хто мiй друг, пiд тобою б задрижала навiть
земля,вдоволено промовив Грiтi.- Ма╓ш щось путяще - то показуй, а не
видзвонюй залiзом. Хiба так дзвенить мо╓ золото?
Сiнам-ага, крекчучи, пiдвiвся з килима, пiдiбрав поли товстого халата,
вклоняючись тепер уже не так перед Грiтi, як перед Iбрагiмом, повiв ╖х у
бiчнi переходи, в темряву й плiсняву.
- Старий ошуканець,- бурмотiв гидливо Грiтi, спотикаючись у темрявi,
трапляючи в смердючi калюжi сво╖ми тонкими сап'янцями, з обуренням
вдихаючи запах плiсняви на стiнах.
З темряви ╖м назустрiч виступили якiсь двi постатi, ще чорнiшi за саму
пiтьму, впiзнали Сiнам-агу, щезли, тодi попереду заблимало кiлька
вогникiв.
- Валлахi, я виконував тво╓ повелiння з покiрною головою,
бейефендi[10],кректав Сiнам-ага.
- Ти навмисне завiв нас у таку темряву, де не побачиш навiть кiнчика
власного носа, старий пройдисвiте,- вилаявся Грiтi.
- О достойний,- сплеснув руками Сiнам-ага,- те, що вже продане i
зветься "сахiх", належить тому, хто купив, i зветься ёмюльк", i нiхто без
згоди господаря не смi╓ поглянути на його власнiсть. Так говорить право
шарiату. Чи ж мiг я не сховати те, що треба було сховати вiд усiх очей,
щоб соловей розуму не втратив спокою вiд свiжостi цi╓╖ рiдкiсно╖ квiтки
пiвнiчних степiв. Вона виросла там, де пану╓ жорстока зима i над
замерзлими рiками вiють крижанi вiтри. Там люди ховають сво╓ тiло пiд
м'якими хутрами, воно в них так само м'яке...
Вони вже були коло свiтильникiв, але не бачили нiчого.
- Де ж твоя квiтка? - знетерпеливився Грiтi.
- Вона перед тобою, о достойний.
Iбрагiм, який мав очi зiркiшi, уже побачив дiвчину. Вона сидiла по той
бiк двох свiтильникiв. Зда╓ться, пiд нею теж був килимок, а може, товста
циновка; уся загорнута в чорне, з чорним покривалом на головi i з
непроглядним чарчафом[11] на обличчi, дiвчина сприймалася як частина цього
темного, затхлого простору, якась закам'янiлiсть дивна, химерний темний
предмет без тепла, без руху, без щонайменшо╖ прикмети життя.
Сiнам-ага ступнув до темно╖ постатi i рвонув покривало. Буйно потекло
з-пiд чорного шовку слiпуче золото, вдарило таким несамовитим сяйвом, що
навiть досвiдчений Лу╖джi, якого важко було чимось здивувати, охнув i
вiдступив од дiвчини, натомiсть Iбрагiма незбагненна сила мовби кинула до
того дивного волосся, вiн аж похилився на дiвчину, вловив тонкi пахощi,
якi струменiли вiд не╖ (дбання досвiдченого Сiнам-аги), йому передалася
тривога чужинки, ╖╖ пригнiченiсть i - дивно, але справдi так - ╖╖
зненависть i до нього, i до Грiтi, i до Сiнам-аги, i до всього довкола тут
у затхлому мороцi Бедестану й за його стiнами, у всьому Стамбулi.
- Як ти звешся? - спитав вiн по-грецьки, забувши, що дiвчина не може
знати його мови.
- Вона зветься по-грецьки, ефендi,- мерщiй кинувся до нього Сiнам-ага.-
Зветься Анастасiя.
- Але ж у нiй нема╓ нiчого, що б приваблювало погляди,- розчаровано
промовив Грiтi, погамувавши свiй перший вiдрух.- Ти, старий ошуканцю,
навiть ступаючи одною ногою у пекло, не вiдмовишся вiд паскудно╖ звички
обдурювати сво╖х замовникiв.
- О достойний,- заскiмлив Сiнам-ага,- не треба дивитися на лице цi╓╖
гяурки. Бо й що в тiм лицi? Коли вона роздягнеться, то видасться тобi,
нiби зовсiм не ма╓ обличчя через красу того, що сховано одягом.
- То показуй те, що сховане у цi╓╖ доньки диких роксоланiв! Ти ж
роксолана? - звернувся вiн тепер уже до дiвчини i простягнув руку, щоб
узяти ╖╖ за пiдборiддя.
Дiвчина схопилася на ноги, вiдхилилася вiд Грiтi, але не злякалася
його, не скрикнула вiд несподiванки, а засмiялася. Може, смiшний був ╖й
оцей окатий турок з товстими вусами й густою бородою.
- Не треба ╖╖ роздягати,- несподiвано сказав Iбрагiм.
- Але ж ми повиннi глянути на цю роксоланку, щоб знати ╖╖ справжню
цiну! - промурмотiв Лу╖джi. Вiн ухопив один з свiтильникiв i пiднiс його
до обличчя бранки.
- Не треба. Я куплю ╖╖ так. Я хочу ╥╥ купити. Скiльки за не╖? Непомiтно
вiн заговорив по-iталiйськи, i чи то це дивне дiвча збагнуло, про що
йдеться, чи хотiло якось виказати сво╓ обурення отим нахабним
присвiчуванням, до якого вдався Грiтi, воно голосно, з викликом засмiялося
просто в обличчя Лу╖джi й дзвiнким, глибоким голосом кинуло йому фразу
мовою, яка видалася Iбрагiмовi знайомою, але яко╖ вiн не розумiв.
- Що вона каже? - спитав вiн Грiтi.
- Квод тiбi, мулiер? - не вiдповiдаючи, звернувся Лу╖джi до дiвчати тою
самою мовою, заточуючи iз сво╖м свiтильником пiвколо вiддаля од полонянки,
приглядаючись до не╖ тепер уже не тiльки з цiкавостi, а й з сумiшшю
подиву. Але дiвча, випаливши свою дивну фразу, знов засмiялося i вже не
говорило бiльше, з деякою навiть зневагою поморщило свiй гарненький носик
i наставило бiлу руку навпроти свiтильника, який Грiтi знов наблизив на
вiдстань занадто непри╓мну.
- Уявiть собi, вона говорить по-латинi! - вигукнув Грiтi, звертаючись
до Iбрагiма.
- Що ж тут дивного? Вона, мабуть, училася в себе вдома. Ми нiчого не
зна╓мо про не╖. Може, вона з багато╖ родини.
- Ви не зна╓те, що саме вона сказала!
- Що ж саме?
- Це одне з канонiчних запитань католицьких священикiв, якi сповiдають
жiнок. Доволi грубе i непристойне, як на такi нiжнi уста.
- А в устах ваших священикiв воно не вида╓ться занадто непристойним?
- Вони виконують свiй обов'язок. I вони - грубi чоловiки. А це нiжна
iстота. Ти, смердючий баришнику,- гукнув вiн до Сiнам-аги,- який товар
ма╓ш нахабство нам пiдсовувати? Де купив цю ледащицю? З-пiд якого
просмердiлого розпусника ╖╖ витяг?
- Валлахi! - приклав руки до грудей Сiнам-ага.- Ця дiвчина чиста, як
ранкова квiтка, скупана в росi. Вона так само цiла, як...
- Я купую ╖╖,- урвав його розбалакування Iбрагiм.
- Бейефендi вiрить старому, Сiнам-азi?
- Я купую цю дiвчину,- повторив Iбрагiм, уже нетерпеливлячись.- Скiльки
за не╖?
- П'ятсот дукатiв, бейефендi,- швидко промовив Сiнам-ага.
- Даю тисячу,- недбало кинув Iбрагiм.
- Бейефендi хоче назвати подвiйну цiну? Але це належить робити менi.
Купець повинен називати подвiйну цiну, щоб дiйти до справжньо╖ неквапом,
поторгувавшись усмак i досхочу. Iнакше як можна зберегти себе для служiння
справi, що нею трима╓ться свiт?
- Справдi,- втрутився трохи подивований таким перебiгом ╖хньо╖ пригоди
Грiтi,вона обiйшлася менi, як свiдчить Сiнам-ага,- всього лиш п'ятсот
дукатiв. Ясна рiч, старий негiдник обдурю╓ нас, як це вiн завжди робить,
бо за такi грошi можна б купити цiлих трьох черкешенок iз князiвського
роду, але хай уже буде так.
- Я хочу, щоб Сiнам-ага заробив, тому даю тисячу.- Iбрагiм затулив
собою дiвчину вiд Грiтi й турка, ступнув до не╖, вона засмiялася до нього
ще зухвалiше i з ще бiльшим викликом, нiж перед тим до Лу╖джi. Смiялася
йому в обличчя нестримно, вiдча╓но, безнадiйно, струшувала на нього хвилi
свого буйного волосся, що палало золотом не знати й яким - райським чи
пекельним, не вiдступала, не лякалася, випросталася, невисока, зграбна,
вiдкинула голову на довгiй нiжнiй ши╖, розсипала мiж холодними кам'яними
стiнами Бедестану дзвiнке срiбло прекрасного голосу: "Ха-ха-ха!"
Iбрагiм здригнувся вiд темного передчуття, але поборов той вiдрух душi,
примусив себе усмiхнутися у вiдповiдь на смiх загадково╖ чужинки, котра не
плакала, як усi рабинi, не стогнала, не ламала вiдча╓но рук, а смiялася,
нiби знущаючись не тiльки з нього самого, а з усього цього жорстокого
свiту, який хотiв скорити ╖╖, зламати й понищити. Iбрагiм заговорив до не╖
незграбною мiшаниною слов'янських слiв, яких навчився вiд султана
Сулеймана. Чи хотiла б вона до нього, саме до нього, а не до когось
iншого? Дiвчина вмовкла на мить. Нiби аж придивилася до Iбрагiма пильнiше.
Чи хотiла б? Ще хтось може питати в цiй землi, чи вона хотiла б? Ха-ха-ха.
Iбрагiм сухо звелiв Сiнам-азi привести рабиню до нього на Ат-Мейдан, ще
раз повторив, що заплатить за не╖ тисячу дукатiв, попередив, щоб ще
сьогоднi до вечора вона була в його домi i щоб не було завдано ╖й
щонайменшо╖ шкоди. Тодi подякував Грiтi:
- Я нiколи не забуду цi╓╖ вашо╖ послуги.
- Можу тiльки позаздрити вашому витонченому смаку! - вигукнув
венецiанець.- Ця Роксолана, як я ╖╖ називаю, мабуть, справдi щось таке...
Як досвiдчений купець, можу сказати вам, що товар набува╓ вартостi також
вiд цiни, яку за нього заплачено.
Iбрагiм мовчав. Швидко видобувався з темного переходу. Почувався так
само зганьбленим, як тодi, коли його, малого хлопчика, продано на
рабському торзi в Iзмiрi. Щоправда, тепер купував уже вiн, але хiба не
однаково? ╢ раби, якi купують, i раби, яких купують. А всi раби. I
порятунку нема╓ нiякого. Вiн пробував порятуватися вбранням, розкiшшю,
якою оточував себе завдяки Сулеймановiй щедростi, вважав, що цим полегшу╓
собi життя, уперто вмовляв себе, що життя, зрештою, й не може бути тяжким,
раз воно зветься життям. А навiщо? Хай той старий ошуканець Сiнам-ага
обдурю╓ людей, бо таке його покликання на цiй землi, хай купу╓ i прода╓
усе на свiтi Лу╖джi Грiтi, бо ж вiн купець, але навiщо ж тодi переконувати
себе в тому, в що нiколи не повiриш?
_
РОГАТИН
Дощем, як слiзьми, заливало весь видимий i невидимий свiт, i душа ╖╖
вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана
i проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i блiдим, як
холоднi очi стрiльцiв-лучникiв. Тут не було дощу, вiн лив, як сльози, в ╖╖
душi та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося
з грудей од розпачу, недосяжному, навiки втраченому Рогатинi.
Щось темне, велике й жахне - звiр пiднебесний, мара, паморока -
налетiло на не╖, насунулося, i голос дощу лунав у ╖╖ серцi як
невiдшкодована болiсна втрата. Нiчого й нiколи в життi не бачитимеш
кращого й милiшого, не зазна╓ш уже того, що зазнала колись.
Примари були тут, а позаду все тiльки справжн╓ - лиш простягни руку, а
тут омана й несправжнiсть падали пiд ноги, лiтали в повiтрi, виступали з
стiн, юрмилися у засмердiлих од нечистот вуличках, шастали нечутно, як
вовнянi клубки, а то проривалися диким нявчанням - чи то кошачим, чи й
диявольським. Але дияволами мали бути люди, а нявчали кiшки, тисячi кiшок
по всiх усю-дах, кiшок розпещених i розбещених, безкарних i неторканих, бо
кiшка була улюбленою твариною ╖хнього пророка.
А може, це неминуча кара за те, що лишилося там, за морем, за степом,
за рiками й лiсами? Може, й не за грiхи ╖╖ власнi, яких ще не встигла й
назбирати, а за грiхи давно вмерлих, нещасних, проклятих, заблуканих?
Безглуздя, безглуздя! Чи ж ще й тепер ма╓ лякати сама себе, як робив це
батько ╖╖ у Рогатинi. Отець Лiсовський лякав грiхами й грозив карами всiм
без винятку, вiн чiпляв грiхи до всього сущого, навiть до дерев i камiння,
не визнаючи ╖х лише за собою самим, бо не мiг розрiзнити у сво╖х вчинках
грiшного й праведного, приречений на постiйне сп'янiння коли й не вiд
молитов у церквi Святого духа, то вiд пива й горiлки рогатинських
броварникiв Квасницi, Якубовича й Роздольського.
Мала в сво╖й кровi батькову несамовитiсть i материн легкий норов.
Кублилося усе те в ╖╖ душi в такому безладi, що навiть суворий ╖╖ учитель
╢ронiм Скарбський, до якого посилав дочку Гаврило Лiсовський у сподiваннi
чудес од сво╓╖ ╓дино╖ доньки, не змiг навести в тiй душi бодай найменшого
ладу, а, навпаки,- ще бiльше розбурхав усе те, що до часу було приспане,
жило тiльки в зародку, ще й не прокльовуючись до життя. Жертва темних сил,
дочасна мучениця (так нiби для мук людинi неодмiнно ма╓ бути визначений
якийсь час!), позбавлена волi, пограбована й обдерта з волi, яку коли ще й
зберегла, то хiба що глибоко в серцi та в неприборканостi сво╖й. Щедро
обдарована волею до життя, не мала тепер навiть то╖ безпритульно╖ волi, що
мала найпаршивiша кiшка на вулицях Стамбула.
Пережила втрату матерi, яку чотири роки тому схопила орда так само, як
заполонила тепер ╖╖ саму, безслiдно зник для не╖ нещасний батько в
палаючому Рогатинi, пережила власну смерть чи якусь подобу смертi, щоб
тепер воскреснути, як на старенькiй iконi в батьковiй церквi Святого духа,
але не в та╓мничому сяйвi святощiв, не для поклонiнь розкричаних од
захвату, одурiлих од чуда натовпiв, а для iснування понурого, майже
тваринного. ╢дине, що могла,- це в думках повертатися без кiнця до рiдного
Рогатина, до крутих стежок iз лоскiтливим споришем обабiч, до густого
малинника за розлогою грушею, яка взимку сумно чорнiла серед снiгiв, а
влiтку накривала зеленим шатром мало не все обiйстя Лiсовських. I дiм свiй
бачила з крутих вулиць Стамбула, так нiби стояла перед ним, дiм з товстих
соснових колод, просторий, з вiкнами на високий вiльшаник, за яким унизу
бiжить Львiвська дорога, впираючись коло валу пiд горою у Львiвську браму
з старим перекидним мiстком через рiв, а в ровi буйнощi лопухiв, жаби
розкошують у вiчних дощових калюжах, гаддя намножу╓ться така сила, що
ось-ось поповзе на Рогатин.
Отець Гаврило Лiсовський передрiкав для Рогатина кару iншу, так само
тяжку, як для бiблiйних Содома й Гоморри, бо ж пiсля тих двох третiм
мiстом, яке бог хотiв прибрати з лиця землi, був, на його думку, саме
Рогатин, врятований випадково, але кари не позбавлений. Хоч як лякав сво╖х
прихожан п'яненький попик, приношень i пожертвувань на церкву було занадто
мало, щоб триматися панотцевi Лiсовському серед перших громадян Рогатина,
тож на обiйстi вiчно хрюкали величезнi свинi, хижi, як лiсовi вепри,
ненажерливi, верескливi. Мама Олександра з ранку до ночi пекла ячнi мала╖,
ламала ще гарячi, колотила в дерев'яних цебрах замiшки, носила,
надриваючись, до свинюшнi тим ненажерливим тварюкам, вони проковтували
принесене вмить, гризли цебра, прогризали дошки загорож, простромлювали
хижi рила, висолоплювали довгi тонкi рожевi язики, заходилися у
несамовитому висковi. Пекла, яким батько лякав усiх довкола, Настася не
боялася, щойно стала розумiти слова дорослих людей, бо ж бачила те пекло
щодня, жила в ньому разом iз сво╓ю нещасною матiр'ю.
Свиней Лiсовський продавав на славетному Рогатинському ярмарку, куди
зганяли тисячi худоби, овець, свиней, кiз, а купувати з'╖здився люд з
Галича, Львова, Сандомира, з само╖ Литви i мало не з Ки╓ва. Отця
Лiсовського жартома звав той торговий люд "отцем свинопаственим". Та хiба
мiг вiн лякатися якихось там слiв, коли сам умiв лякати людей словами
урочистими, загадковими, темними! Задирав борiдку, роздував нiздрi,
грозився сухеньким пальчиком, схожим на криву галузку: "Но своемненно паче
же рещи не зная сущаго положеннаго разума". Мати не вельми й переймалася
сво╓ю каторжною працею. Тоненька й маленька, тягала з печi чорнi казани,
мiсила колючi ячники, обпарювала руки по лiктi в окропi, та все те з
смiхом, у незбагненнiй радостi, з приспiвуванням то веселим, то й трохи
сумним, як оте: "Ой кувала зозуленька, тепер не чувати; ой де я ся не
родила, мушу привикати..." А отець Лiсовський усе грозився неминучiстю
кари для Рогатина й рогатинцiв, хоч його маленька Лександра й не була
рогатинкою, походила з-над Пруту, з села Княж-Двiр, де росли незнанi
рогатинцям тисячолiтнi тиси, дерева вiчнi i вiд того якiсь мовби похмурi й
нелюдськi в сво╖й мiцi й красi. А всi дiти, мовляв, народжувалися там
завжди вiд за╖жджих князiв, якi, творячи лови в довколишнiх пущах,
закохувалися у княж-двiрських дiвчат i полишали по собi солодкi спогади
тих короткочасних любощiв. Князiв уже давно й не було, а спогад зостався,
i Лександра, щоб дошкуляти сво╓му безрiдному попиковi, звала себе
князiвною, та й ще дратувала його тим, буцiм i Настася не його донька, бо
ж за дев'ять мiсяцiв до ╖╖ народження по зимовiй порошi наскочив на
рогатинськi лiси з ловецькою громадою сам король польський Зигмунт i
трапилася йому перед очi тодi вона, Лександра княж-двiрська, i вподобав ╖╖
король, i... "Королiвна! - радо галасував панотець Лiсовський, притискаючи
до себе маленьку доньку.- Моя донечка - королiвна, прошу я вас! Вона
вигойдувалася у мене в срiбнiй колисцi, а ╖здитиме в срiбному повозi!"
Срiбна колиска, по якiй пущено трави й квiти, iснувала лише в п'янiй уявi
Гаврила Лiсовського, старенька дерев'яна колисочка, що в нiй чеберяла
колись нiжками Настася, валялася серед мотлоху в темнiй комiрчинi, але ж
набагато веселiше й легше жити з легендою, надто в такому мiстi, як
Рогатин, що й сам постав з легенди. Розповiдалося, нiби колись ще
Галицький князь Ярослав Осмомисл полював тут у старезних пущах iз дружиною
во╖нiв сво╖х i коханкою Пасткою Чагровою, жiнкою вродливою i дико
свавiльною. Настка, погнавшись за якоюсь звiриною, заблукала в лiсi i, вже
не маючи сподiвань порятуватися, зненацька помiтила велетенського
оленя-рогача небачено╖ вогнисто╖ мастi. Олень струснув рогами, тупнув
ногою, мовби припрошуючи за собою жiнку, поволi побiг лiсом у найбiльшi
гущавини, тiльки високi роги значили його путь,- i Настка й собi погнала
за ним свого коня. Так i вивiв той олень ╖╖ до стiйбища Ярославового.
Впала вона, заплакана й змучена, в обiйми князевi, а олень щез, мов дух
святий. На тому мiсцi Ярослав звелiв закласти церкву Святого духа, а
згодом довкола церкви виникло й мiсто, яке названо Рогатином на честь того
рогатого рятiвника-оленя. Може, й доньку свою Лiсовський назвав Настусею
на спогад про ту далеку Настку, князiвську улюбленицю, хоч та Настка мала
щастя лише в легендi, а смерть прийняла мученицьку - на вогнищi, в яке
кинули ╖╖ жорстокi галицькi бояри. Ох, який безладний був отець Гаврило!
Безтямно любив свою маленьку дружиноньку i прирiк ╖╖ на вiчну каторгу з
ненажерливими свиньми. Пишався донькою, мрiяв навчити ╖╖ найвищих наук,
хоч сам ледве вмiв напам'ять прочитати двi молитви i не вмiв вiдрiзнити
псалтиря вiд требника; i ладен був навiть вiдмовитися вiд батькiвства на
користь чи не самого короля польського - аби знали, хто вироста╓ у домi
панотця Лiсовського i в цьому благословенному й проклятому Рогатинi! Та й
сам Рогатин, як i його безпутний син Гаврило Лiсовський, теж стояв над
столiттями свого походження й iснування якиiiсь нiби розполовинений: з
одного боку, розкiшна князiвська легенда про чудове врятування заблукано╖
душi, а з другого - майже содомська легенда про Чортову гору, яка височi╓
на схiд вiд Рогатина, нiби похмура купа землi, висипана нелюдською силою
на рiвнинi. Бо рогатинцi хоч i утворили сво╓ мiсто довкола церкви Святого
духа, але, видно, пам'ятаючи про грiховний зв'язок князя Осмомисла з
Насткою розпусною, самi вдалися у тi давнi часи до розпусти тако╖ тяжко╖,
що бог розгнiвався, покликав до себе чорта i звелiв тому засипати грiшне
мiсто землею, щоб i слiду нiякого не зосталося. Чорт набрав повну свою
чортячу торбу чорно╖-пречорно╖ землi й понiс до Рогатина. Чи то вiн
заблукав, чи, може, ледаченький був, але не донiс то╖ землi до Рогатина,
бо саме запiяв когут, нечистий злякався, кинув землю, де був, i щез, А на
тiм мiсцi виросла Чортова гора. I тепер щовесни дiтлашня бiгала туди рвати
горицвiт весняний, рутницю й синяк червоний, i хоч як уперто переорював
стежки Кузь Смикайло, що мав поле пiд Чортовою горою, але вони
протоптувалися знов i знов у тих самих мiсцях, де були споконвiку, i
зрозпачений Кузь, кленучи всю бiсiвську силу, щоосенi пробував виставляти
свiй грунт на лiцитацiю, але нiхто не хотiв купувати, бо як же ти купиш,
коли воно пiд самою Чортовою горою!
Гаврило Лiсовський був переконаний, що Рогатина не мине його доля.
"Чорт не донiс то╖ гори-бог донесе!-вигукував вiн на рогатинському ринку.-
Кара! Кара!"
У нього були вогнистi коси, вуса й борiдка палали полум'ям, шкiра на
обличчi й на руках була теж мовби червона, нiби вiн щойно вискочив з
пекла. Настася успадкувала вiд батька вогнисте волосся, а вiд матерi -
слiпучо-бiлу шкiру, нiжну й шовковисту не тiльки на дотик, а й на самий
вигляд. Врода материна не перейшла до Настусi, та дiвчина тим i не
переймалася, бо вже побачила, який клопiт з тою вродою в ╖╖ маленько╖
матусi. Хоч як виснажувалася Лександра з панотцевими свиньми на продаж, а
виходила в ярмарковi днi або на свята на рогатинський ринок, надягнувши
бiлий, розквiтчаний гаптуванням сардак, взувши червонi сап'янцi, виклавши
на високi, аж сорочку рвали, груди кiлька низок коралiв, то так i липли до
не╖ чоловiчi погляди, а хто нахабнiший та самовпевненiший, то й вiдверто
залицявся, пропонуючи вшетеченство. Надто набридали писар рогатинський
Шосткевич, багатий саф'яник Захарiалович та ще голодраний шляхтич з
Пiдвисокого Бжуховський, драб здоровенний, маслакуватий, iз сторч
поставленими пусами, з товстезними руками, що висовувалися з обтрiпаних
рукавiв кунтуша, в рудих од старостi чоботях, затiсних для його
гунодзистих лапищ. Лiсовський кинувся якось захищати свою жону од
настирного шляхтича, але той зневажливо вiдгорнув нiкчемного попика сво╓ю
ручищею, кинувши крiзь зуби: "Ти, попе, не крутись менi пiд ногами, бо
потопчу!" - "Такий вигляд ма╓ бути в диявола,- показуючи на Бжуховського,
закричав отець Гаврило до сво╓╖ маленько╖ донечки.- Достеменно такий,
Настасю! Знай i пам'ятай, моя дитино!"
Аби ж то. Тепер переконалася, що дияволи - тисячоликi. Часто й не
зна╓ш; де вони i якi. Бжуховський був занадто простацький чорт. Не вмiв нi
приховати свого забiяцтва, нi бодай притлумити. Згодом прибув до
сандомирського во╓води, старости земель руських, шляхтич Бобовський з
жовнiрами й став збирати в селах довкола Рогатина податки й довги вiд
хлопiв. Наскочили й на Бжуховського, який мав у Пiдвисокому мiстечку дiм,
а грунт уже давно пропив i жив то з полювання, то з грабунку, до якого
вдавався не криючись ще з двома чи трьома такими самими вiдчайдухами, як i
сам. Бобовський став домагатися вiд Бжуховського, щоб той сплатив податок,
якого не платив, зда╓ться, нiколи й нiкому, але то ще й не бiда, при цьому
шляхтич назвав Бжуховського Бруховським, себто прирiвняв його до
звичайного хлопа-русина. Цього вже стерпiти Бжуховський не змiг би навiть
пановi боговi. На нiчлiг Бобовський зупинився у господi на Пiдвисокому, i,
коли вже заснув, туди при╖хало ще якихось тро╓. Челядник Бобовською
сказав, що тут ночу╓ сам пан шляхтич. Один з тих, що при╖хали, забрав
шаблю й канчук Бобовського, вскочив до кiмнати, де тон спав, i став бити
сонного. "Вставай, скурвин сину!" Вбiгли ще дво╓, виволокли за чуприну
пана шляхтича до передпокою, били обухами, мушкетом його ж власним,
вiдливали водою, знову били. Бжуховський, який теж прибув на розправу,
кричав з сiней: "Бийте добре, тiльки не рабуйте! Хай зна╓, який його холоп
з Бжуховського!" Тодi один повернувся i вистрiлив у голову Бобовському.
Обмазали мертвому лице його ж власним лайном, передали господарю майно,
нiчого не забрали. "Скажи, пане-господарю, що вбили його за те, що пана
Бжуховського мав за холопа, а не за шляхтича. Аби всi знали i пам'ятали! "
- Мiг би й тебе, неню, отак вбити цей Бжуховський,- перелякано казала
Настася сво╓му батьковi,- за мамцю отак i вбив би!
- Мене бог боронить! - випинав груди панотець.- Божа ласка спочива╓ на
праведних, а всiх грiшникiв жде ге╓на вогненна! Бжуховського ж найперше!
Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й
трьох-чотирьох рокiв, як на мiсто нападали чорнi сили, палили його,
грабували, вбивали й полонили всiх, хто не встиг порятуватися в лiсах.
Панотець Лiсовський, попри сво╓ вiчне сп'янiння й безладне життя, якось
щоразу уникав разом iз сво╖ми домашнiми розгромiв, переховувалися у
дальньому лiсi аж над Гнилою Липою, куди виривалися крiзь Львiвську браму,
бо напасники чомусь завжди вдиралися у мiсто тiльки через брами Бабинецьку
або Галицьку. Мама Лександра, мовби застерiгаючи свою доньку, наспiвувала
╖й уже й не веселих та безтурботних, а пiсень так само страшних, як
чужинськi напади на ╖хн╓ поставлене на розпуттях нещасне мiсто: "За синiм
морем, над новим двором, Настася сорочку ши╓. Ши╓, вишива╓ i на двiр
погляда╓. Миколайку, братику, що там так синi╓? Ци рата╓ньки орють, ой ци
волики пасуть?" - "Ой Настасю, сестро, не рата╓ньки iдуть i не волики
пасуть, оно по тебе, Настасю, туроньки iдуть".- "Ой Миколайку, братику,
найми же ти кухароньку, а я сховаюся пiд дев'ятеро дверей, пiд десятий
замок". На╖хали туроньки, стали Настасю шукати... Настасина хустонька, но
не Настасина головка; Настасинi пацьори, но не Настасина шия; Настасина
суконька, но не Настася сама; Настасинi панчошки, но не Настасинi ножки;
Настасинi черевички, но не Настасин хiд. Стали дверi ламати, Настасю
добувати; дев'ятеро дверей зламали i Настасю достали..." I плакала мама з
цi╓ю пiснею, мовби передчуваючи долю i свою, i сво╓╖ дитини.
Десь у далеких свiтах жили страхи, мор падав на людей, потрясалася
земля. Сам султан турецький Баязид, лякаючись землетрусу, вийшов за мури
Царгорода, мешкав у наметi на полi, а в Царгородi три вежi впали,
завалився палац Константина Великого, трясло землю у Тракi╖, Боснi╖,
Далмацi╖ i навiть у поблизькiй Молдовi. Кара на людей, а за що?
Ще зовсiм малою була Настася, коли напали на Рогатин волохи. Палили й
грабували, як татари i турки, вивезли з Рогатина всi коштовностi, аж сам
польський король розгнiвався i примусив волоського во╓воду Стефана
повернути награбоване. З-помiж iншого було привезено також усе срiбло i
всi книги цiннi з церкви Святого духа, бо отець Лiсовський пам'ятав усе
так, що з його слiв було споряджено папiр, за яким волохи мали повернути
вкрадене. А було там три келихи позолоченi, три бiлi, всього келихiв
вiсiм, а в них срiбла шiстнадцять гривень i п'ять i пiвлута[12], а ще
хрести, кадильницi, лампи, офiри рiзнi - на сорок три гривнi й тринадцять
лутiв срiбла. Опрiч того, ╓вангелiй оправних три, служебникiв оправних
три, псалтир i часослов, трiодь цвiтна, окто╖х та ще чотири книги, назв
яких запам'ятати вiн неспроможен, бо велико╖ мудростi книги. Мав надiю, що
донька навчиться грамоти, осягне всi вiдомi й приступнi в Рогатинi науки i
тодi прочита╓ тi рiдкiснi книги, якi зiбралися в його церквi за багато
вiкiв.
У священика Iвана Теребушка вчилася Настася читати. Теребушкова наука
обiйшлася Лiсовському в цiлу свиню. "Свиню цiлу поклав на свою Настасю,
прошу я вас!" - гукав отець Гаврило. Вiн плакав вiд розчулення, дивлячись
на свою тепер уже вчену дитину. "Малжонка моя вiрно-милая уродила менi зi
мною сплоджену дочку панну Настасю першу в городi мо╖м, котра во всiм гiлi
сво╖м, тако в лицi, яко i в знаках, котрi в мене ╓, притрафила й уродила".
Але ж у п'яних хвастощах, топчучи власну гiднiсть, уперто величав доньку
королiвною, а чи ж досить для "королiвни" то╖ мiзерно╖ науки, почерпнуто╖
у Теребушка? Ще б мала набратися i добрих звича╖в та наук високих, а дати
все це в Рогатинi мiг ╓дино тiльки вiкарiй ╢ронiм Скарбський. Коли ж отець
Гаврило поткнувся до вiкарiя, той заломив цiну вже не в одну свиню, а в
цiлих шiсть. "Шiсть свинок за науку його латинську,- потрясав маленькими
кулачками отець Лiсовський.- За язик слов'янський свиню одну, а за латину
аж шiсть? А язик же слов'янський правдою божою основан, збудован i
огорожен ╓сть, у латинськiм же тiльки лжа, поганська хитрiсть i
фарисейство сидить, почива╓ i обпада╓!" Але хто ж ще в Рогатинi мiг
похвалитися тим, що поклав на всю науку для сво╓╖ дитини одну, а тодi аж
шiсть свиней вгодованих? I чи вберiгся б од спокуси вихвалятися згодом,
протягом цiлого свого життя, отець Гаврило Лiсовський? Та й виправдання
було пiд рукою. Бо хiба ж проживеш iз самим часословцем? Без латини плати
вини - не збагнеш нi суддi, нi стряпчого, нi ума, нi посла. I Настася
стала ходити до садиби вiкарiя Скарбського. Вiн приголомшив малу дiвчину
огромом сво╖х знань, суворiстю розуму. Його небуденнiсть вражала.
Зодягався, як нiхто, високий, тонкоши╖й, з сумними темними очима, з
приглухлим голосом, байдужий до втiх, далекий вiд дрiб'язку й метушняви,
вiн вразив Настасю у саме серце, i вона закохалася не так, як досi
закохувалася у шмаркатих хлопцiв, з якими босонiж гасала то на Чортову
гору, то до батьково╖ церкви розглядати химернi старезнi iкони з
бородатими святими. Мидзата Урсуля, донька снiсаря Блазея Зебриновича,
довiдавшись про ╖╖ закоханiсть, безжально висмiяла подругу:
- Таж той Скарбський нi до чого не вдатен!
- Як то? - обурилася Настася.
- Ще й голомордий!
- Сама голоморда.
- А бачиш, як вiн ходить? Чи мiг би хоч од татар утекти?
- Чому б мав утiкати? Вiн нi вiд кого не втiкатиме!
- То де ж вiн буде?
- А тут i буде!
- То б я подивилася!
- _Подивишся,_ копи хоч.
I немов накликали сво╖ми нерозважливими розмовами тяжке лихо. Писав
лiтописець про той рiк: "Татар сорок тисяч з чотирма цариками до Русi
вторгнули i положилися недалеко Бузьська кошем, а загони по всiх сторонах
розпустили, палячи, в'яжучи, стинаючи, в неволю беручи, i бiльш нiж
шiстдесят тисяч люду тогди забрали в неволю, кроме дiтей, а старих окрутне
стинали i, на миль сорок волостi вздолж i вшир огнем i мечем завоювавши,
додому вернулися в цiлостi".
Вхопили татари i Настасину маму, згинула вона навiки, а вiкарiй
Скарбський утiк найперший i найпрудкiше, бо мав завжди пару коней, готових
до запрягу, i людей вiрних, якi казали, звiдки налiта╓ орда. Отець
Лiсовський ви╖здив iз Рогатина хрестити дiтей на селах. Там i порятувався.
А Настасю з мамою налiт застав на обiй_стi. Мама лиш встигла штовхнути
малу до сажа iз свиньми. "Дитино моя, рятуйся!" А тодi темний тупiт,
гелготнява, свист стрiл, свинi металися, гинучи, спливаючи в кровi,
валилися тяжко на дiвчину - i темний тупiт, потемнiло все, лиш мамин крик,
i знов тупiт, i ╖дкий сморiд кiнського поту, а вона задихалася серед калюж
кровi - сво╓╖ власно╖ чи побитих тварин? Батько прибiг аж уночi. Упав на
колiна. Плакав, i молився, i проклинав. Зосталася без мами, порятована
мамою. Темнощi поселилися у Настасинiй душi вiд того дня, i хоч смiх знову
пробивався назовнi згодом, але вже був не такий безжурний i безтурботний.
Прокрадалися до костьолу святого Миколая, коли ксьондз Станiслав
Добровлянський сповiдував мiщанок рогатинських. Урсуля, Янечка й Настася
тулили вуха до дерев'яно╖ загородки, дослухалися до бубонiння пана
Станiслава: "Фецiстi квод кведам мулiерес фацере солент квандо лiбiдiнем
се вексантем екстiнгере волюнт..."[13] Чи думалось, чи гадалось у час тих
зухвалих забав, що доведеться приголомшити тим брудним запитанням з
католицького пенiтецiалiя пихатого Лу╖джi Грiтi на стамбульському
Бедестанi?
Розруха настала в мiстi, ляк i непевнiсть, мало не щоночi втiкали до
лiсiв, хапаючи що доведеться з майна. Мошка Га╖в, що мав кам'яницю зi
склепом на ринку, сховав у добрi пiд каменем грошi вiд татар, а Василь
Чуйчишин бачив i вкрав. Сказала про це Марунька Голод, що жила в халупi
коло гостинця Галицького. Однак на судi Марунька вiдмовилася вiд
свiдчення, через що Ша╖ва примусили перепросити Василя Чуйчишина такими
словами:
"Жаль менi, що то вчинив, такi слова з гнiвом сказав, коли про вас
нiчого злого не знав. Прошу вас, на пана бога, щоб це менi вiдпустили". I
однаково Ша╖ва посаджено на тиждень до вежi, де мав сидiти казнь за
наклеп.
Розпач вiд утрати матерi минав, свiт довкола - великий, зелений,
прекрасний. Зло вiдступало до найдальших обрi╖в уяви, треба було жити й
кохати, щоб не загинути, смiятися й приспiвувати до хлопцiв, збирати квiти
коло Липи й Свiржу, прислухатися до лiсових шелестiв, мов до власного
дихання, жити серед неприступних велетенських букiв, ласкавих лiщин,
прича╓них пiд листочками грибiв, яскравих твердих ягiд. Часто йшли дощi в
тi роки. Вона втiкала тодi з дому, блукала самотою у лiсах. Там був живий
вiддих буйного зела та вiдчуття нестримно╖ сили проростань, безмежностi й
летючостi духу i тiла. А може, то вона росла i ╖й хотiлося туди, де це
вiдчувалося найгострiше?
Колись була ╖жачком пiд кленовим листочком, мама звала ╖╖ сонечком,
батько - королiвною, приспiвувала собi спiваночки, пострибуючи на однiй
нозi, висовувала вiд насолоди язичок, показувала бiлому свiту: "Ось!"
Кортiло ╖й швидше вирости, рвалася з дитинства, як з тенет. Куди й чого?
Тепер вiдчувала себе дорослою, кров струмувала в ╖╖ дужому, гнучкому
тiлi, груди рвали сорочку, незбагненнi млостi нападали зненацька майже так
само, як настирливi брати Баб'яки, потайнi й лихi, як маленькi собачки: то
спалять штани на кравцевi Яновi Студеняку, то смикають за бороду самого
райцю Голосовського, то вкрадуть казана в лудильникiв-циган, то накiрчать
котрусь з дiвчат, ледве й поряту╓ться. Вiд Баб'якiв Настася втiкала так,
що й не вловили жодного разу, та хiба знала, вiд кого втiка╓? Певне,
настав такий для не╖ час, пора наспiла, коли штовхав тебе якась сила до
людей, а ти вибира╓ш самотнiсть.
Мабуть, i врятувалася завдяки сво╖й дивнiй звичцi втiкати з дому
поночi. Бо татари налетiли на Рогатин уночi, прокралися тихцем одразу
крiзь усi брами, забили всi вулицi, оточили всi доми, кам'яницi й церкви,
а тодi пiдпалили весь Рогатин, виганяючи людей з помешкань, бо звикли
вбивати й хапати на просторi. Дзвони в церквах Богородицi й Святого духа
вдарили й захлинулися, Рогатин запалав червоно i безнадiйно, Настася
побiгла спершу додому, тодi вниз, до батьково╖ церкви, побачила кiнний
запряг, але вже не судилося отцю Лiсовському вивезти запрягом тим
коштовностi церковнi, бо, коли бiг до повоза з важкою скринькою у руках,
став йому на путi чорний вершник, а перед Настасею - Другий, полум'я
вдарило звiдусюди, уже й не бачила вона, чи живий упав там нещасний i
самотнiй батько ╖╖, чи мертвий, чи спалили стару церкву з iконами й
ризами. Нiчого не бачила й не чула, спам'яталася на тому самому возi, але
вже котився вiн не палаючими вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тодi далi й
далi на Волоський шлях, прозваний татарами Золотим за незлiченну здобич,
яку мали на ньому. Тумани Днiстра й Пруту лишалися збоку, потоки й розтоки
зеленого краю, води бiлi й чорнi, дощi й пташиний щебет лiсовий - усе
лишалося позаду, назавжди, навiки. Тiльки тупiт копит i посвист стрiл у
степу, трави шорсткi й земля тверда, як розпука. Бiлим тiлом земля
зволочена, кров'ю столочена, копитами пiнськими зорана. "Iз-за гори-гори,
темненького лiсу татари iдуть, русиночку ведуть. У русиночки коса з
золотого волоса - щирий бiр освiтила, зелену дiброву i биту дорогу. А за
нею бiжить у погоню батенько ╖╖. Кивнула-махнула бiлою рукою: "Вернися,
батеньку, вернися, рiдненький, уже ж мене не однiмеш i сам, старенький,
загинеш. Занесеш голову на чужую сторону, занесеш очицi на турецькi
гряницi!" ╖╖ везли в батьковому возi, тодi в чорнiй мажi татарськiй,
одслонену вiд сонця, у дивному дбаннi й уважливостi, хоч поряд гнали
закутих у залiзо таких, як i вона, та й лiпших набагато за не╖. Тодi було
море - гори ворожо╖ води, тьма та╓мничих чужих просторiв, наповнених
загадковiстю, грiзно й вороже притулених до звичного свiту землi. Був
страшний невольничий ринок у Кафi, де ╖╖ продано Сiнам-азi, i знов Чорне
море, де б вона мала втонути, але не втонула - виринула, щоб жити далi.
Жити? Навiщо? Надi╖ умерли в нiй уже давно, молитви, якi знала змалку,
порозгублювала всi до ╓дино╖, iснувала тепер у суцiльному приниженнi, в
напiвмареннi, у пiдсвiдомостi, але десь у найдальших глибинах душi
вiдчуваючи, що живе далi, що не вмре, що жити треба, треба, треба! Тому
смiялася i спiвала на невольничiм ринку в Кафi, i на кадризi Сiнам-аги, i
навiть у темних нетрях Бедестану, коли ╖╖ продавали вдруге i, може,
назавжди.
_
ОТАРА
Мала вона в собi щось вабливе - чи то в неземному ся╓вi золото-червоних
кiс, чи то в зграбному, змi╖стому тiлi, коли той дикий татарський вершник
навiть уночi, лиш при маревному свiтлi пожежi, полонився нею аж так, що
виокремив ╖╖ з-помiж усiх iнших бранок i до само╖ Кафи вiз як
найкоштовнiший скарб. Та й суворий вiкарiй Скарбський, нiби вiдчуваючи
клекотняву вогнiв у ╖╖ серцi, часто заводив бесiди не про саме лиш
спасiння душi, а й про тiло, i вона з подивом вiдзначила, що й сам бог
визна╓ плоть - цей одяг душi - i що вона лiпша й досконалiша, то
вдоволенiшим ма╓ бути Всевишнiй такою людиною. "Плоть - значна частина
нашого ╓ства,- казав Скарбський.- Слiд звелiти нашому духовi, щоб вiн не
замикався у собi самому, не зневажав i не лишав самотньою нашу плоть, а
зливався з нею в тiсних обiймах". Вiд таких слiв Настася мимоволi
червонiла, а суворий вiкарiй, мовби не помiчаючи дiвчачого збентеження,
дивлячись ╖й поверх голови, вiв далi: "Правосуддя господн╓ передбача╓ це
╓днання й сплетiння тiла й душi таким тiсним, що й тiло разом з душею
прирiка╓ на вiчнi муки або вiчне блаженство".
Якби ╖й дано було вибирати, вона вибрала б тiльки вiчне блаженство,
iнакше навiщо жити!
"Тi, хто хоче вiдректися вiд свого тiла, намагаються вийти за межi
свого ╓ства i втекти вiд сво╓╖ людсько╖ природи,- це безумцi. Замiсть
обернутися в ангелiв, вони перетворюються на звiрiв, замiсть возвиситися -
вони принижують себе..."
"Я не вiдречусь, не вiдречусь нiколи! - присягалася собi в душi
Настася.- Не вiдречусь i не принижусь!"
Коли ж ступила на стамбульський берег, забула про все. Йшла за
вервечкою сво╖х закованих у залiзо нещасних подруг, йшла вiльно, мовби
туркеня, у шовкових широких шароварах, у довгiй сорочцi барвистого шовку,
в зеленому дiвочому чарчафi, який закривав ╖й обличчя i коси, у штудерних,
iз задертими носками ступаннях з позолоченого сап'яну. Мiсток гойдався на
зв'язаних бочках, кинутих у брудну воду, свiт гойдався в Настасi перед
очима, велетенське мiсто здiймалося перед нею округло, опукло, било
червiнню сонця з безлiчi шибок, сумно зеленiло свiчками кипарисiв,
наставляло на не╖ похмурi вежi старезних мурiв, мечетi з гостряками
мiнаретiв. Вона йшла вистрибцем по тому непевному мiстку, вигиналася
спиною, усi╓ю постаттю, молода, витка, жадiбна до життя, ступала на край
цi╓╖ чужо╖, страшно╖, ворожо╖ землi, тоскне квилiння знов, як недавно на
морi, народилося в ╖╖ душi, од розпачу, здавалося, навiть втрача╓ зiр, але
стрiпувала вперто головою, стрибала вперед, мовби рятуючись од шаркання
старечих нiг Сiнам-аги позаду: шарк, шарк! У водi затоки - цiлi покидища,
смiтники, затонулi гнилi дошки, зужитiсть, собаче стерво, шматки дерева,
обсипанi черепашками, сморiд. Край води розкопана земля, багниська, баюри,
болото, гнiй, затопленi згнилi човни. А затока звалася Золотий _Рiг._ Де
_ж те золото i що тут золоте? Хiба що сонце на небi, але як же воно
високо!
До Золотого Рогу бiжать спадистi вулички, переплетенi мiж собою у
мертвих обiймах, як утопленики. Старi дерев'янi доми, оздобленi густою
рiзьбою, криво нахиленi один до одного, ось-ось попадають. Вуличка
розiтнута навпiл сонцем - затiнок i спека аж шкварчать. Сiнам-ага звелiв
вести бранок затiнком. Може, шкодував, що не дочекався вечора на кадризi,
щоб не виставляти сво╓╖ здобичi перед очi вулицям? А вулицi були повнi
самих чоловiкiв. На маленьких площах, коло водогра╖в, у затiнку платанiв,
навiть да спецi, на кожнiм вiльнiм мiсцi чоловiки сидiли густо, як мухи,
непорушнi й чорнi. Тiльки вуличнi продавцi води, мигдалю, солодощiв,
смаженого м'яса вешталися помiж тими чорними постатями, щось вигукували
клекiтливе, нiби аж задихаючись, годували й по╖ли отi дивно непорушнi,
зовнi спокiйнi - нi ланки, нi бiйки, нi колотнечi, нi голосу, нi вiтру -
натовпи чоловiкiв. Та й не могли нi говорити, нi сперечатися, бо мали
пильну роботу: всi ╖ли, жували, ковтали, пили холодну воду, знов ╖ли.
Варенi в казанах кишки, вим'я, тельбухи, серця баранячi й волячi, жирнi
кебаби, якiсь овочi, iцо з них стiкав жир, видно було по шиях, як жадiбно
ковтають величезнi шматки. Хоч би котрийсь подавився! Спорожнялися,
недалеко й вiдходячи, у повiтрi висiв сморiд сечi, покидькiв, смоли, диму,
часнику, риби. Торговцi розносили ще й якiсь ╖стiвнi квiти, але де там
пахощi квiтiв серед цi╓╖ запаскудженостi, серед цього жування, ковтання й
спорожнення! ╖ли ненаситно, навстоячки, на ходу, як конi або верблюди, i
всi невiдривне дивилися на бiлих жiнок, яких гнали вулицями наглядачi
Сiнам-аги. Погляди бiгли за жiнками, ковзали по ногах, липучi, бруднi,
тяжкi. Чоловiки мурчали, як коти, хтивiсть била з ╖хнiх розледащених
постатей - о проклятi самцi, тварюки, пси! Ось де жiнка вiдчувала, яке
прокляття - ╖╖ тiло, ось де хотiла коли й не злетiти пташкою у небо, то
бодай провалитися в землю, хоч, мабуть, i в цiй землi не поряту╓шся вiд
отих поглядiв, вiд отих страшних очей.
Очi були - мов образ i дух цього велетенського мiста. Вiдверто-нахабнi
й схованi, невидимi, але вiдчувальнi погляди. Враження таке, нiби очi
невiдступне стежать за тобою i незмога вiд них сховатися нi пiд водою, нi
пiд землею. Очi на вулицях, у дерев'яних домах, за дерев'яними решiтками,
в листi дерев, у водограях, у написах на бiлих i сiрих плитах, на високих
мiнаретах i розлеглих пощерблених мурах, у повiтрi, як тiнi птахiв, хмар
або летючого листя. Погляди холоднi, як дотики змi╖, шорсткi, мов будьга,
вiчна мука нагляду, недовiр'я, пiдозрiливостi, мiсто, мов суцiльна страшна
в'язниця для жiнок. Настася намагалася не помiчати нi тих поглядiв, нi тих
очей. Аби тiльки не пiддатися розпачу, забути про тi очi. "Смiйся, дитино
моя!" - казала колись ╖й мама. Де ж ви, мамо?
Вiяв задушливий вiтер лодос - вiтер умерлих. Несамовитiло сонце, блiде
й страшне, як око слiпого. А вдома сонце завжди свiтило крiзь листя, крiзь
густе гiлля, лягало на землю мереживними блискiтками, кропило зеленим
сяйвом ╖хнiй дiм, стежку вiд ворiт, траву обабiч стежки, криницю з
замшiлим зрубом, березовi й дубовi дрова пiд високим пiддашшям. Кому тут
про це розкажеш?
Покинута всiм свiтом, нiби вчинила якiсь великi злочини. А вона ж
невинна й праведна, мов щойно народжене пташеня. Кому про це розкажеш? Iов
теж був справедливий, а зазнав найтяжчих нещасть. Чи вже воно так судилося
всiм невинним i справедливим? А отi, що зирять невiдступно й невiдчепно за
кожним ╖╖ кроком? Спитати б ╖х, скiльки злочинiв, грабувань, убивств на
╖хньому сумлiннi? Грiються на сонцi, смiються, жують, ковтають...
Круглоголовi дiтлахи-чоджуки шастають пiд ногами, щось кричать до бранок,
жбурляють камiнцi, сиплють порохом. ╢внухи лiниво вiдмахуються вiд ╖хньо╖
настирливостi, дорослi спостерiгачi пiдохочують i пiд'юджують хлопчакiв,
бо тут тiльки хлопчаки, жодно╖ дiвчинки, так само, як i жодно╖ доросло╖
жiнки на вулицях, окрiм цих нещасних, серед яких найнещаснiша вона -
Настася. Бо липучих, хтивих поглядiв на ╖╖ долю припада╓ найбiльше. Скутi
ланцюгом, у залiзних нашийниках для чоловiчо╖ юрби вже мовби й не жiнки,
погляди лиш ковзають по них i летять далi, пожадливо шукаючи собi ласiшо╖
поживи, i нею неминуче ма╓ стати Настася, зодягнена туркенею, маленька,
зграбна, витка, мов зелений плющ на старезних мурах Стамбула, для туркiв
вона теж туркеня, може, дружина старого Сiнам-аги, може, донька, це не
важить, головне - жiнка, молода, правовiрна, вiд чого розкiш для поглядiв
ще побiльшу╓ться, i тому вони летять на не╖, забивають ╖й вiддих так само,
як задушливий вiтер лодос.
Пробувала рятуватися, вiдвертаючи очi на мури Стамбула. Починалися вiд
Золотого Рогу. Темне камiння, циклопiчнi скелi, могутнi брили, зубчатi
корони веж то чотирикутних, то круглих, тесане камiння й червона плiнфа
мурiв, ру╖ни притулених до мурiв стародавнiх палацiв, глибочезнi рови,
наповненi вже й не водою, а уламками колишнiх святинь i жител, травою,
зiллям, стовбурами звалених дерев, хащами; десь за ровами широка дорога,
викладена бiлими плитами, мабуть, ще за грецьких iмператорiв, на схилах
ровiв - латки городiв, тодi знов дикi заростi, плющ, юдине дерево з
квiтами неприродно╖ барви, вигорiла на сонцi трава, вiслюки з червоними
в'юками на спинах, круглоголовi чоджуки.
Той мур сприймався мов величезне тiло цього загадкового мiста, а тут -
на вулицях - його нутрощi, тельбухи, бруд i покидища. Все життя
зосередилося в отих лабiринтах поглядiв, у пастках вогнистих очей
фанатикiв, у шаленствi хтивостi. I коли уявлялося колись життя, мов
╓вхаристiя, мов нестримний бiг затятих апостолiв до та╓мницi, то тепер
могла переконатися, що та╓мниць не iсну╓, що й на тих апостольських
вершинах, мабуть, можна знайти прокляття або й кiнець.
Щоб хоч трохи вспоко╖тися, Настася пробувала шукати схожiсть мiж
стамбульцями i навiки втраченими людьми з Рогатина, якi стояли ╖й перед
очима невiдступне й уперто, а може, то вона сама виставляла ╖х рядами в
сво╖й зболенiй уявi, чiпляючись за них мов за останнi рештки життя. Не
було нiчого спiльного. Хiба що кара╖м-пекар був трохи подiбний до оцих
чоловiкiв. Бо хiба ж такi були рогатинцi, добрi, лагiднi, якiсь
свiтлолицi, на╖внi, мов дiти? А цi всi осхлi, шорсткi, вив'яленi й
висушенi на сонцi i, видно, ледачi, як той Василь з Потока, що вперто
ставив свою халупу занадто близько вiд синагоги, i хоч правовiрнi ╓вре╖
щоразу розвалювали ╖╖, не даючи Василевi поставити покрiвлю, вiн знов i
знов уперто лiпив ╖╖, бо лiньки було вiдсунутися далi.
Згадавши того дурнуватого, упертого в лiнощах Василя, Настася трохи
розвеселилася i спромоглася навiть затiяти з собою химерну гру. Нiяка вона
не бранка, не продана, не куплена, не донька попа з Рогатина, а молода
туркеня, належить цьому мальовничому незвичайному свiтовi, а свiт належить
╖й. Вона безтурботне дiвчисько, вiльне, владне, ма╓тне. Може, й донька
Сiнам-аги. А то ii вище. Це не важить, головне - молода, приваблива,
правовiрна, вiд чого, бач, розкiш для поглядiв ще побiльшу╓ться, i тому
вони летять на не╖, минаючи бiдних ╖╖ подруг, забивають ╖й вiддих так
само, як задушливий вiтер сироко.
Йшла, ще бiльше вигинаючись усi╓ю постаттю, грали в нiй усi суглоби,
витанцьовував кожен м'яз, i тонкий шовк слухняно передавав усе те,
повторював i вiдтворював, аж нiби зiтхання захвату супроводжувало й
переслiдувало цю та╓мничу незвичайну дiвчину, котилося за нею, наростаючи,
побiльшуючись, намножуючись, змагаючись у могуттi з невпинним вiтром:
"Бак, бак, бак!"[14] '
Та гра урвалася несподiвано й жорстоко.
Вже й до того Настася зауважила, як багато тварин на стамбульських
вулицях. Нiби в Рогатинi в ярмарковi днi. Конi з вершниками i розсiдланi,
вiслюки з поклажею у сонному куняннi або в моторошному криковi, що
нагадував скрипiння сухого колеса:
"I-ах, i-ахi", собаки гризуться за голi баранячi кiстки або клацають
зубами, виловлюючи блiх у забейканих хвостах, розманiженi, гнучкоспиннi
кiшечки насолоджуються сво╓ю неторканiстю i безкарнiстю, туркочуть голуби
коло мечетей i водогра╖в, цвiрiнькають дрiбнi пташки, виспiвують у гiллi,
вицвiркочують у густому листi - свiт барвистий, лагiдний, зовсiм чужий
отому нелюдському лабiринту, вибудуваному iз слизьких, пожадливих поглядiв
i з ненависного дихання, що огорта╓ тебе смердючою хмарою, крiзь яку
несила продертися.
Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, i вони нiби
забули про його iснування так само, як поволi забували свого бога, що
покинув ╖х на самотi, вiдцурався, лишився за морем, пославши ╖х на чужину,
безпомiчних i слабих.
Та ось попереду сумно╖ валки бранок, не знати звiдки взявшись, мов
зродившись з пороху стамбульського, з'явилася отара сiрих, закудланих
овець. Вiвцi юрмилися тiсно й щiльно, налякано налiтали одна на одну,
штовхалися й турлялися, тицялися зослiпу то в той, то в той бiк. Чабани у
високих гостроверхих кучмастих шапках, у колись бiлому, а тепер безнадiйно
запацьореному одязi гiйкали на одурiлих тварин, збивали ╖х герлигами ще
тiснiше, гнали далi на продаж чи на зарiз, а попереду отари, поважний, мов
Сiнам-ага, виступав велетенський чорний цап з повiшеним на ши╖
дзвiнком-боталом iз позеленiло╖ мiдi, i та мiдь з кожним похитуванням
цапово╖ ши╖ дзвенiла глухо, глибоко болiсно, як Настасине серце.
Отара була мов ╖хня доля. Овець гнали, як людей, а людей - як овець.
Духом загибелi повiяло на нещасних жiнок од того видовиська, бив ╖м у
нiздрi сморiд ненавистi, чувся голос смертi.
- Гiй! Гiй! - кричали чабани-болгари голосами втомлено-тьмавими, а
Настасi вчувалося, нiби то глибоко в ╖╖ грудях луна╓ чиясь пересторога:
"Стiй! Стiй!"-i тiло ╖й мовби здерев'янiло, втратило гнучкiсть i
зграбнiсть, не могла ступнути ногою, не могла зворухнутися - отак би
впала, вдарилася об землю i вмерла тут, щоб не бачити цього чужого мiста,
не вiдчувати на собi повзання липучих, мов гусiнь, поглядiв, не знати
приниження i страху, зрiвнятися з отими вiвцями на зарiз.
Та й знову змилувалася над нею доля. ╢внухи звернули в провулок до
двоповерхового дерев'яного будинку, старого й розлiзлого, як i його хазя╖н
Сiнам-ага. Настася кра╓м свiдомостi зауважила густе рiзьблення, маленькi
вiконця з химерним плетивом дерев'яних решiток нагорi, мiцнi дверi з
товстим мiдним кiльцем, старе дерево перед домом, що хилилося на
стiну,ось-ось упаде.
З безмежного Стамбула, з його ненавистi й муки безкiнечно╖ кинутi тепер
були в тишу цього притулку, в тiсняву дерев'яно╖ клiтки-в'язницi, де волю
замiнено решiтками на вiкнах, старими килимами на пiдлогах,
подушками-мiндерами, безладно розкиданими мiж мiдним начинням,
курильницями, речами незнайомими, химерними, безглуздими й ворожими.
З жiнок знято залiзнi нашийники. Нарештi, нарештi! Показано, де вода,
де все, чого вимагають природнi потреби. Хоч i навiки, може, похованi в
цих чотирьох стiнах, але врятованi вiд пожадливих очей i живi, живi!
Сiнам-ага, приглядаючись, як спроваджувано бранок на жiночу половину й
мiцно замикано для певностi, бурмотiв молитву вдячностi: "Во iм'я аллаха
милостивого, милосердного. Вiд зла тих, що дмуть на вузли, вiд зла
заздрiсника, коли вiн заздрив! "_
Поволi почовгав на чоловiчу частину дому - селямлик. Тепер мiг терпляче
вичiкувати з сво╓ю здобиччю, поки настане час вигiдно продати ╖╖ на
Бедестанi. Ту червонокосу продасть венецiанцевi, який дав завдаток, тим
часом буде разом з усiма. Квапитися з нею не слiд, хоч вона й не його
наполовину. Вiддавати чуже нiколи не треба поспiшати. Бо коли дасте аллаху
гарну позичку, вiн подво╖ть вам i простить вас. Той, хто зна╓ сокровенне,
великий i мудрий.
_
ВАЛIДЕ
Про свою нову рабиню Iбрагiм забув. Принаймнi хотiв, щоб так думали.
Хто? Його ╓внухи, яких вимушений був тримати для догляду над гаремом? Чи
сама рабиня, занадто зухвала й неприборкана, як на ╖╖ становище?
Зухвалостi вiн не прощав нiкому. Навiть султан Сулейман нiколи б не
дозволив собi бути зухвалим з Iбрагiмом. Мiж ними ось уже десять рокiв
вза╓мини були ледь не братськi. Старшим братом, хоч як це дивно, був
Iбрагiм. Сулейман пiдкорявся Iбрагiмовi в усьому: у вигадництвi, в
примхах, у настроях, в суперечках, у кiнних змаганнях, в ловах. Iшов за
ним охоче, мовби аж радiсно, Iбрагiм випереджав Сулеймана в усьому, але
дотримувався розумно╖ мiри, не давав тому вiдчути нижчостi, меншо╖
обдарованостi, меншо╖ вправностi. Все це було, але все належало минулому.
Смерть султана Селiма змiнила все в один день. Iбрагiм був занадто
розумний чоловiк, щоб не знати, яка загрозлива рiч влада. Людина з владою
у руках вiдрiзня╓ться вiд звичайно╖ так само, як збройний вiд
беззбройного. Над султаном - лише небо i аллах на ньому. Аллах у всьому
присутнiй, але всi велiння належать султановi. Тепер Iбрагiм мав стерегти
Сулеймана, пильнувати його вдень i вночi, втримати його в тому станi й
настроях, що вiн був протягом десяти рокiв у Манiсi, ясна рiч, стосовно
себе, бо чому б мав дбати ще про когось у цьому жорстокому й невдячному
свiтi. Напруження майже нелюдське. Бути вiдчутним навiть тодi, коли ти
неприсутнiй. З'являтися, щойно султан подума╓ про тебе, i зумiти так
вплинути на султана, щоб вiн не забував про тебе нi на мить. У Манiсi
Iбрагiмовими суперниками були тiльки двi жiнки: Сулейманова мати валiде
Хафса i улюблена жона Махiдевран. Власне, остерiгатися мав тiльки валiде,
бо вона мала владу над сином та╓мничу й необмежену. В Стамбулi валiде
набувала сили ще бiльшо╖, але тут з'явилася суперниця найстрашнiша:
держава, iмперiя. Вона затягувала в себе Сулеймана, погрожувала
проковтнути, змагатися з iмперi╓ю було безглуздо, тому Iбрагiм мав тепер
дбати лише про одне: не вiдстати вiд Сулеймана, бути з ним спiльно в добрi
й злi, ясна рiч, для виду поступаючись першим мiсцем, хоч насправдi щосили
утримуючись на становищi, яке займав у Манiсi. Його звали хитрим греком,
не любив Iбрагiма при дворi нiхто, крiм Сулеймана та валiде, якiй до
вподоби було все, що миле синовому серцю, але Iбрагiм не переймався
чи╖мись почуттями, вiдаючи вельми добре, що кожен виплива╓ з моря самотою,
покладаючись лиш на власний сприт. Недарма ж народився й рiс на островi з
твердого бiлого каменю. Знав ще змалку: життя тверде, як камiнь, i оточене
глибоким безжальним морем. Дух острiв'янина жив в Iбрагiмовi завжди, хоч i
зата╓ний. Коли казати правду, то Iбрагiм глибоко зневажав людей з
суходолу, але зневагу свою умiло приховував, бо чисельна перевага була не
за островами, а за материком. Чисельна, та й тiльки. Силою душi переважав
усiх. Також султана. Знав це давно, нiкому iншому знати не належало. Тому
мав удавати запобiгливiсть i навiть принижуватися перед султаном. Дух
його, нездатен до принижень, страждав при цьому безмiрно, але вдiяти
Iбрагiм нiчого не мiг, хiба що караючи тим чи iншим способом сво╓ тiло.
Мiг вiдмовити собi в смачнiй ╖жi, коли Сулейман не хотiв нiчого ╖сти,
мiсяцями не навiдувався у свiй гарем, супроводжуючи Сулеймана в його
мандрах, ловах, у роздумах i нудьгуваннi, забував про прибутки,
вдовольняючись найпростiшими милостями свого високого покровителя:
усмiшкою, захопленим словом, прихильним поглядом чи простим кивком голови.
Часто Сулейман замикався з Iбрагiмом для вечерi вдвох, без прислужникiв i
без свiдкiв, ночi цiлi збували вони в бесiдах, у вза╓мному захопленнi,
пили густi кандiйськi вина, якi добував для Iбрагiма вiрний йому Грiтi.
Знеможений Сулейман засинав, але його спiвбесiдник не склепляв повiк.
Iбрагiм боявся постелi. Заснеш, то, може, й навiки. В цiй землi таке части
трапля╓ться. А може, десь глибоко в пам'ятi жив страшний спогад про те, як
заснув малим на теплому камiннi й став рабом Джафер-бега. Тепер приречений
був жити, як сова. I коли випадало йому провести нiч з жiнкою, то
вимучував ╖╖, не даючи заснути бодай на хвилину, жорстоко й невтомно
пiдганяв ╖╖ у любощах i пестощах: не сплю я, то й ти не смi╓ш спати.
Десь лякливо ждала першо╖ ночi з ним нова рабиня, за яку заплатив
шаленi грошi, пiддавшись нез'ясовному поруховi душi,- вiн не квапився.
Суть взяття жiнки не в здiйсненнi задуманого - суть у самому задумi, в
злiй насолодi влади над очiкуванням сво╖м i то╖ жiнки, над якою ти
нависа╓ш, як меч караючий, як доля, як час нищення. I це ти вибира╓ш
належну мить i береш жiнку не просто нагу, а оголену вiд усього сущого, i
нема╓ тодi з нею нi бога, нi людей, тiльки ╖╖ володар. З набагато бiльшою
охотою Iбрагiм кинув би собi до нiг щось бiльше, нiж жiнку, але тим часом
не мав того бiльшого, боявся навiть подумати про те, бо не приваблювало
його нiщо, крiм влади. Владу мав султан, Iбрагiмовi судилася покора,
особливо нестерпна через те, що ходив коло влади на вiдстанi небезпечнiй i
загрозливiй. Але вдовольнятися доводилося малим. Тому нарештi згадав про
свою золотоволосу рабиню i звелiв старшому ╓внуховi привести ╖╖ вночi до
ложницi.
Коло узголiв'я поблимував сiрiйський мiдний свiтильник, з мiдно╖
курильницi посеред великого червоного килима вився тонкий димок ледь
вловимих пахощiв, Iбрагiм лежав на зелених, як у султана, покривалах,
тримав перед очима стару арабську книгу. Вона була товста й тяжка, тримати
без дерев'яно╖ пiдставки та ще в постелi таку вагу було майже неможливо,
але йому чомусь хотiлося показатися перед тим дiвчиськом саме так:
поважним, ученим мужем, вразити ╖╖ так само, як хотiв, мабуть, вразити на
Бедестанi, не торгуючись, призначивши за не╖ цiну, вдвiчi бiльшу, нiж
просив той старий пройдисвiт Сiнам-ага. Як ╖╖ звати? Роксолана. Iм'я дав
╖й Лу╖джi Грiтi. Недбало, не думаючи, мимохiдь. Але хай буде. Можна б ще
назвати Рушен. Це теж нагадуватиме про ╖╖ походження, водночас
вiдповiдатиме османському духовi. Пiдштовхувана ╓внухом, дiвчина увiйшла
до просторо╖ ложницi i не без подиву зауважила на зеленому ложi того,
котрий купив ╖╖ на Бедестанi. Була вся в рожевому шовку, тонкому й
прозорому. Iбрагiм повернув до не╖ голову, стягнув до перенiсся брови.
- Ти будеш однинi Рушен,- сказав сво╓ю дивною слов'янщиною, од яко╖
Настасi захотiлося смiятися.
- Хiба ти турок? - забувши, навiщо ╖╖ сюди привели, простодушно спитала
вона.
- Рушен i Роксолана - так зватимешся,- не вiдповiдаючи, суворо пояснив
Iбрагiм.Пiдiйди ближче i скинь свiй одяг, вiн заважав менi роздивитися
тво╓ тiло,звелiв Iбрагiм.- Ти рабиня i ма╓ш робити все те, що я тобi
скажу.
- Рабиня? Раби мають працювати, а я сплю та ╖м.
- Ти рабиня для втiхи й насолод.
- Для насолод? Яких же?
- Мо╖х.
- Тво╖х? - Вона засмiялася.- Чи не занадто ти кволий для насолод?
Вiн образився. Блиснули гнiвно йому очi, сiпнулася щока. Пожбурив книгу
на килим, гукнув:
- Пiдiйди сюди!
Вона ступнула мовби й до ложа i нiби вбiк.
- Ще ближче.
- А коли не хочу?
- Ма╓ш слухатися мо╖х велiнь.
- Ти ж християнин? Бо не схожий на турка. Християнин? Це було так
несподiвано, що вiн розгубився.
- Хто тобi сказав, що я був християнином?
- А й так видно. Хiба неправда?
- Тепер це не ма╓ значення. Пiдiйди.
- Не пiдiйду, поки не знатиму.
- Що тобi ще?
- Повинен вiдповiсти менi.
- Ти нахабне дiвчисько! Пiдiйди!
- Нi, ти скажи менi. Чув про тих сiмох отрокiв, що заснули в Ефесi?
- В Ефесi? Ну то що?
- Вони досi сплять?
Iбрагiмовi починала вже подобатися ця дивна пригода у власнiй ложницi.
- Принаймнi я не чув, щоб вони прокидалися,- сказав вiн звеселено.Тепер
ти вдоволена?
- А той священик? - не вiдступалася вона.
- Який священик?
- У святiй Софi╖. Коли турки з ╖хнiм султаном вдерлися до Софi╖, там
правилася свята служба, всi стояли на колiнах i молилися. На амвонi стояв
священик, який вiв вiдправу. Тодi яничар з шаблею кинувся на священика i
вже замiрився, щоб розрубати його, але той затулився хрестом, позадкував
до стiни храму, i стiна розступилася i сховала священика. Вiн вийде з не╖,
коли буде кiнець невiрним. Ти мав би чути про це.
- Не чув, i нiхто тут не чув про таке. Це якась дика вигадка.
- Чому ж дика? Це знають усi поштивi люди. Настася зграбно ступнула
ближче до ложа, нахилилася над кинутою книгою, перегорнула сторiнки.
- Не знаюся на цьому письмi. Якесь дивне.
- Вмi╓ш письма?
- Чому б не вмiла? Всього вмiю.
- То йди до мене.
- Не пiду. Цього не вмiю й не хочу. З тобою не хочу.
- Примушу.
- Хiба що мертву.
- Ти дiвчина?
- Мав би побачити вже.
- Але ж ти не хочеш, щоб я на тебе подивився.- На Iбрагiма насувалася
незрозумiла нехiть. Думав уже не про втiху, а про те, як знайти почесний
для себе вiдступ i як поводитися з цим дивним дiвчам надалi. Казати
правду, Рушен як жiнка нiчим не приваблювала Iбрагiма. Жiнка ма╓ бути
безмовним знаряддям втiхи, а не вдарятися у високi розбалакування, щойно
ступивши до ложницi.
- Ти чия донька? - спитав вiн, щоб виграти час.
- Королiвська! - засмiялася Настася, зухвало стрiпнувши пишними сво╖ми
червонястими косами. Iбрагiм не зрозумiв. Або не повiрив.
- Чия, чия?
- Сказала ж: королiвська!
- Де тебе взято?
- У королiвствi.
- Де саме, питаю.
- Вже там нема, де була.
Вiн поглянув на не╖ уважнiше, прискiпливо, недовiрливо, навiть
зневажливо. Нiкчемна самозванка? Просто дурне дiвча? Але ж справдi дивне
на вигляд i вдачею. I поводиться вкрай химерно. Нiколи ще не чув вiн про
рабинь, якi б смiялися, щойно попавши в рабство.
Йому захотiлося подумати на самотi. Не знав самотностi, не мав часу на
не╖, але iнодi гостро вiдчував у собi якусь нез'ясовну тугу. i лише згодом
вiдкривалося: то туга за самотнiстю. Прагнемо того, чого позбавленi.
- Гаразд,- махнув вiн утомлено.- Iди сьогоднi. Покличу тебе згодом.
- Куди ж менi? - дивуючи його ще бiльше, спитало дiвча.- Знов туди -
╖сти й спати?
В нiй таки справдi було щось не таке, як в iнших людях.
- А чого б ти хотiла?
- Науки.
- Може, ти забула, хто ти?
- Рабиня. Але дорога.
- Ти все зна╓ш?
- Якби все, не хотiла б учитися.
- Тебе ж учать спiвати й танцювати?
- Вмiю без того. Можу заспiвати тобi, як мене куповано, Послухай-но.
Вона присiла на килим, згорнулася клубочком, ледь доторкуючись
пальчиками до грубо╖ арабсько╖ книги, глибоким, тужливим голосом завела:
"За саму Настасю дев'ять тисяч. За стан гнучкий десять тисяч. За бiле лице
одинадцять. За бiлу шию аж дванадцять. За синi очi та й довгi вi╖
тринадцять. За тонкi брови чотирнадцять. За косу злоту аж п'ятнадцять..."
Скочила на ноги, вiдбiгла до дверей.
- Ма╓ш пiсню. Досить з тебе?
- Iди. Дай менi час для думання. Вона ще не вiрила.
- Отак i йти? Я ж рабиня.
- Iди, йди. Ще тебе покличу.
- Мала втiха!
Вона вийшла вiд нього, смiючись, але вiн не хотiв чути того смiху,
хотiв думати.
А що думати - не знав. Порадитись? Про жiнку не радяться. Проти них
хiба що беруть свiдкiв, коли жiнка здiйснить паскудство. "А тi з ваших
жiнок, котрi здiйснюють паскудство,- вiзьмiть у свiдки проти них чотирьох
з вас. I коли вони засвiдчать, то тримайте ╖х у домах, поки впоко╖ть ╖х
смерть або аллах влашту╓ для них шлях". Був Грiтi, який стояв осторонь
iсламу. Але з Грiтi не хотiлося б розмовляти про цю дiвчину, бо ж при
зустрiчi вiн i так неодмiнно пiдморгне i спита╓ з брудною чоловiчою
вiдвертiстю: "Ну як засмакувала вам роксоланочка?"
Iбрагiм лежав i перебирав у пам'ятi вiршi четверто╖ сури корану
"Жiнки". Завжди знаходив у цiй книзi втiху, надто там, де згадувалося його
iм'я. Знав, що то пророк Iбрагiм, якого християни звуть Авраамом, але
однаково мав втiху, читаючи: "Адже ми дарували роду Iбрагiма писання й
мудрiсть". Може, й Феррох-хатун, пiдбираючи для малого свого раба
мусульманське iм'я, зупинилася на Iбрагiмi, щоб сповнити гордiстю його
дух? Бо про його дух вона дбала затято й запекло, тiло вiддаючи природi,
яка без нiчи╓╖ помочi вже чотирнадцятилiтнiм зробила Iбрагiма палким i
вiдданим коханцем його добро╖ господинi. Тепер вона десь сплива╓ у
невтiшних сльозах, а вiн ма╓ знайти розумний вихiд iз безвиходi, в яку
потрапив, купивши на Бедестанi дивну рабиню. "I нiколи ви не в станi бути
справедливими мiж жiнками, хоча б i хотiли цього. Не ухиляйтеся ж усiм
ухилянням, щоб лишити ╖╖ нiби висячою. А коли ви владна╓те i будете
богобоязливi, то воiстину аллах прощаючий, милосердний".
До ранку майже не заснув. ╢внуха, який поткнувся був, щоб спитати, чи
не привести улюбленицю Iбрагiмову Хюму, вигнав утришия. ╢внухи -
найнестерпнiшi. Завжди знають те, чого не слiд знати нiкому. Розпитати
Рушен не могли, бо вона нiкому не стане вiдповiдати (навiть йому, на
жаль), але здогадалися й так, раз вiдправив вiн рабиню дочасно й
передчасно. А може, саме вчасно?
I тут вiн злякався: а чи не виявив вiн слабостi, чи не пiддався
зата╓ним чарам цi╓╖ чужинки? Принаймнi мав би напо╖ти ╖╖ мiцним вином i
хай би тодi спробувала виказати свою варварську сумiш гострого, як бритва,
розуму i мало не дитячо╖ на╖вностi. Але ж вiн не зробив цього. Вiдпустив
Рушен, не доторкнувшись до ╖╖ тiла, i вiдпустив передчасно й дочасно. Не
iнакше - чари. Його ошукано. Вiн пiддався на╖внiй ба╓чцi про високе
походження i про чистоту мало не ангельську. Iбрагiме, Iбрагiме!..
Над Стамбулом нависала холодна зимова iмла, але султан виявив бажання
╖хати па Ок-Мейдан стрiляти з лука по гарбузовi. Бажання падишаха
священне. Iбрагiм супроводжував Сулеймана, тримаючись коло почесного
правого стремена. Вiн був сама поштивiсть i запобiгливiсть на цьому
почесному мiсцi право╖ сторони, що змiцню╓ небосхил, i потiшав султана,
описуючи ╖хнi вправи стилем придворних пишномовцiв-лакиз: "Коли високий
султан, сiвши верхи, з августiйшим кортежем поспiшив у путь досконалостi,
поштивостi й служiння i за звича╓м халiфiв у вiльний вiд державних турбот
день прибув на поле стрiляння по гарбузу, який уже чекав на мiсцi
проходження його величностi, чухра╖ й аджеми [15] вмить стали ганяти
гарбуз, пiднятий на двiстi гезiв над землею, i великий падишах, нiби лев,
створивши собi пазурi з стрiл i лука, став метати в гарбуз стрiли
випробування, заохочування i налякування згiдно з словами: "I приготуйте
для них, скiльки можете, сили i загонiв кiнних; або ви наляка╓те". Щаслива
права сторона прикрасилася стоянням головного наглядача царських поко╖в i
великого сокольничого Iбрагiма, який також метав стрiли в свiй гарбуз, i
високогiднi вельможi султанськi, заохочуючи один одного, метали стрiли
щастя в гарбузи, пiдставлюванi ╖м аджемами, та не могли зрiвнятися всi тi
гарбузи з гарбузом високого султана, жовтим, в червоних i чорних смугах,
нiби кров од стрiл i синцi од могутнiх ударiв його величностi. Що то був
за гарбуз! Глиба, нiби дерево без стовбура, або голова богатирського
во╖на, що взiрцево пiдставив ╖╖ пiд кам'янi удари стрiл. Вона схожа на
товстий сук самшитового дерева, що виставило себе на стрiльбище. Це гнiздо
голубiв, яких камiння стрiл змушу╓ злякано злiтати, або райська фiнiкова
пальма, яка пiдставля╓ себе його величностi, намiсниковi нашого часу".
Султан уперто вганяв стрiлу за стрiлою у величезний гарбуз, який бiгцем
проносили перед ним на високiй дерев'янiй тичцi схованi за земляним
насипом чухра╖. Слiдом за султанським гарбузом пересувалися гарбузи,
призначенi для Iбрагiма, для великого вiзира старого Пiрi Мехмеда-пашi,
для вiзирiв, яничарських аг, для вельмож, пiдлабузникiв i придуркiв.
Султанський гарбуз був найбiльший i найяскравiший, його стрiли теж мали
золоте оперення i сяяли навiть в iмлистому повiтрi, гарбузи для Iбрагiма й
вiзирiв були набагато меншi i всi бiлi, решта мала вдовольнятися кiлькома
сiруватими круглими гарбузиками, в якi вбивано одразу по кiльканадцять
злих стрiл. Сулейман оволодiв високим умiнням лучника в час свого
намiсництва в Криму, куди, ще малим, вiдсилав його дiд султан Баязид. I
хоч османськi султани вважали лук збро╓ю боягузiв, надаючи завжди перевагу
мечу, Сулейман пiсля Криму вже нiколи не мiг позбутися велико╖ спокуси
метати стрiли чи то в дикого звiра, чи в перелiтного птаха, чи й у такий
ось гарбуз.
Султан, за сво╖м звича╓м, мовчав, знаками показуючи сво╖м "без'язиким"
- дiльсiзам, щоб подавали стрiли або напо╖ - промочити горло ╖м з
Iбрагiмом. Iбрагiм намагався не вiдставати вiд Сулеймана, ретельно
вганяючи в свого гарбуза стрiлу за стрiлою, посмiювався з старого Пiрi
Мехмеда, який влучав рiдко, неспроможний як слiд напинати тятиву, через що
його стрiли не долiтали i безсило падали вниз. Несподiвано чиясь чужа
стрiла з хижим посвистом вп'ялася в султанський гарбуз, мало не пробивши
його наскрiзь. Навiть Iбрагiм, змертвiвши лицем, поглянув на свiй сагайдак
i на ту злочинну приблуду, так нiби хотiв упевнитись, що то не його стрiла
з синьо-бiлим оперенням, а справдi чужа, не знати чия i звiдки. Стримiла в
яскравому гарбузi чорна, з брудними пацьорками, поначiплюваними на нiй.
Чухра╖ й аджеми, враженi небаченим святотатством, завмерли в сво╓му
сховку, гарбузи похитувалися на високих тичках, так нiби ╖м теж передався
дрож перестраху, який опанував усiх придворних.
Учитель i вихователь султанiв сивоголовий вiзир Касим-паша, який знав
Сулеймана змалку, ╖здив з ним повсюди, жив усi роки в Манiсi, терпляче
передавав йому всi та╓мницi двiрських звича╖в, тепер з деякою
стривоженiстю стежив за Сулейманом. Сам аллах послав це випробування для
молодого султана. Ось нагода показати i свою владу, i норов свiй, i свiй
спокiй, якого вчив Сулеймана незворушний Касим-паша. "Без'язиких" Сулейман
привiз до Стамбула теж з Манiси. Мав сво╖х власних, не потребував
дiльсiзiв, якi служили султановi Селiму, Касим-паша пiдготував для свого
повелителя i цих мовчазних виконавцiв найнесподiванiших повелiнь, повелiнь
та╓мних, безмовних, передаваних жестом, порухом, доторком i поглядом, а
то, може, самим диханням султановим. Моргаючи почервонiлими вiд вiтру
старими сво╖ми очима, Касим-паша вдоволено спостерiгав, як умiло й
непомiтно вiдда╓ Сулейман накази, як метаються дiльсiзи, мовчки i негайно
сповнюючи його волю. Як же поведеться султан тепер, коли невiдома рука
злочинно замахнулася на його високу честь? Чужа стрiла в султановiй цiлi
однаково, що чоловiк у Баб-ус-сааде [16]. Кара мав бути негайна i
безжальна, але гiднiсть треба зберiгати також i в покараннi. Касим-паша не
брав участi в змаганнях, його не примушувано, з нього не насмiхався навiть
Iбрагiм, та коли старий вiзир не метав стрiл, то стурбованi погляди на
свого вихованця вiн метав ще частiше, нiж той стрiли, i тепер напружився
сво╖м старим жилавим тiлом, мов туго напнута тятива.
Султан не зрадив свого вiрного вихователя. Не вирвався йому з грудей
крик обурення, нiчого не спитав, тiльки гнiвно показав рукою на ту нахабну
стрiлу, i дiльсiзи миттю кинулися шукати винного i негайно поставили перед
султаном якогось старого бея, замотаного в товстi суво╖ тканини i хутер, у
величезнiй круглiй чалмi, розгубленого й одурiлого вiд вчиненого його
нетвердою рукою. Дiльсiзи, показавши султановi обличчя злочинця, накинули
тому на голову чорне запинало, зготовляючись вчинити неминучу кару, але
Сулейман порухом вказiвного пальця лiво╖ руки затримав ╖х.
- Де кадiй[17] Стамбула? - спитав спокiйно. Хотiв бути справедливим,
керуватися не гнiвом, а законами. Не цiкавився, як звуть злочинця i хто
вiн. Бо злочинець через свiй злочин став твариною, тварина ж не ма╓ iменi,
так само й становища. Тiльки смерть може знов зробити злочинця, який
замахнувся на султанську честь i завдав найвищо╖ образи падишаховi,
людиною, i тодi йому буде повернуто його iм'я, i родина може забрати його
тiло, щоб вiддати землi згiдно зi звича╓м.
Кадiй прибув i вклонився султановi.
- Воiстину Всевишнiй аллах любить людей високих помислiв i не любить
низьких,тонко проспiвав вiн, погладжуючи вiхтi сиво╖ бороди i надимаючи
побузковiлi вiд холоду щоки.- Адже господь твiй у засадi.
Пiсля цього кадiй змалював усю пiдступнiсть i тяжкiсть злочину
спровиненого i на потвердження навiв висловлювання Абу Ханiфа, Малiкi й
Несая [18]. Не могло бути злочину тяжчого, нiж посягання на честь
володаря, тi ж, хто вганяв сво╖ стрiли в гарбуз щастя його величностi,
втрачають право жити, бо пролив на них господь свiй бич кари. Воiстину ми
належимо богу i поверта╓мось до нього.
Султан i всi його вiзири визнали винятковiсть знань кадiя, красу його
мови i гарну побудову доказiв. Сулейман показав "без'язиким" пальцем, що
вони мають робити, тi вмить накинули нещасному на шию чорний шнурок,
вхопилися за кiнцi - i ось уже чоловiка нема, лежить труп з виряченими
очима, з прокушеним посинiлим язиком, i сам султан, Iбрагiм, вiзири,
вельможi пересвiдчуються в його смертi, проходячи повз задушеного i пильно
придивляючись до нього. Сулейман подарував кадi╓вi султанський халат i,
здобрiлий, сказав Iбрагiмовi, що хотiв би сьогоднi з ним вечеряти.
- Я звелю приготувати румелiйську дичину,- вклонився Iбрагiм.Солодкого
вистачить чотирьох перемiн.
- Сьогоднi холодно,- пересмикнув плечима Сулейман.- Не завадить
анатолiйський кебаб.
- Не завадить,- охоче згодився Iбрагiм.
- I чогось зеленого. Без солодощiв обiйдемося. Ми не жiнки.
- Справдi, ваша величнiсть, ми не жiнки. Вперше за день султан
усмiхнувся. Помiтити цю усмiшку пiд вусами вмiв тiльки Iбрагiм.
- Ми сьогоднi гарно пострiляли.
- Ваша величнiсть, ви воiстину метали сьогоднi стрiли щастя.
- Але ти не вiдставав од мене!
- Випереджати вас було б злочинне, вiдставати - ганебно.
- Сподiваюся, що наш великий вiзир складе газель про це
свято стрiльби.
- Чи не занадто старий Пiдi Мехмед, ваша величнiсть?
- Старий для стрiляння чи для газелей? Як сказано: i голова запалала
сивизною...
- Мехмед-паша суфiй[19], а суфi╖ засуджують усi втiхи. Я мiг би скласти
бейт[20] для великого вiзира.
- Навiщо ж вiдмовлятися вiд такого бажання? - Султан забрав повiддя
свого коня у чаушiв[21] , рушив ступою з Ок-Мейдану. Iбрагiм, тримаючись
бiля його правого стремена, ледь нахилився до Сулеймана, щоб тому було
лiпше чути, проскандував:
Ма╓ш звичай, о суфiю, засуджувати вино, заперечувати флейту Пий вино,
будь людиною, облиш цей дурний звичай, о суфiю!
- Це треба записати,- схвально мовив султан i пустив коня вскач.
Iбрагiм скакав поряд, мов його тiнь.
Вони вечеряли в покоях Мехмеда Фатiха, розписаних венецiанським
майстром Джентiле Беллiнi: бiлокосi жiнки, зеленi дерева, гяурськi
будiвлi, звiрi й птахи - все те, що заборонено кораном. Але пили вино так
само заборонене кораном, хоч i сказано: "Поять ╖х вином iз чашi
запечатано╖", зате з султана поволi сходила його звична похмурiсть, вiн
ставав ледве не тим шiстнадцятилiтнiм шах-заде з Манiси, який клявся
колись Iбрагiмовi в любовi й повазi на все життя. Хмiльний верблюд легше
несе свiй в'юк. Пили i ╖ли багато, але ще бiльше вiдкидали, бо челядi сюди
вступ був заборонений, прибирати не було кому.
- Що не з'╖да╓ться - викида╓ться! - недбало казав султан.- Сьогоднi
вечеря менi особливо смаку╓. А тобi?
- Менi так само.
Iбрагiм пiдливав Сулеймановi густого мускату, а самому не йшло з
голови: "Що не з'╖да╓ться - викида╓ться". А вiн не викидав би нiколи й
нiчого, бо ж був сином бiдних батькiв. Але тут, коло султана, вже не
з'╖дав усього, попри всю свою невситимiсть. От i Рушен не з'╖в. То що ж
тепер - викинути? А куди?
Дивився на Сулеймана, на його сумно схилену на довгiй тонкiй ши╖
голову, обтяжену височезним тюрбаном, пробував визначити справжнi сво╖
почуття до цього чоловiка - i не мiг. Не хотiв. Кривити душею перед самим
собою не звик, а визнавати правду?.. Хай буде, як було досi. Вiн живе не
для себе, а для темнолицього можновладця. I Рушен купив, платячи дурнi
грошi, дивуючи Грii, а тодi не зачепив i пальцем, коли ╓внух заштовхав
дiвчину до ложницi,- не для себе, а для султана, для його царственого
гарему, для Баб-ус-сааде в четвертому дворi палацу Топкапи за Золотою
брамою насолод. Що ним керувало? Любов, жалiсть, вдячнiсть за все, що
Сулейман зробив для нього? Хiба знав? Дiяв несвiдомо, сам до часу не
вiдаючи, що творить, лиш тепер збагнув i зрадiв невимовне, i закортiло
розповiсти султановi, який дивний дарунок приготував для нього, але вчасно
стримався. Мав звичку: зупиняти сво╖ захвати, мов коня на скаку. Зупинись
i подумай ще. Подумав, i сяйнуло йому: валiде! Треба порадитися з матiр'ю
султана валiде Хафсою, всемогутньою повелителькою падишахового гарему.
Пiсля вечерi Сулейман попросив почитати йому "Тасаввурат"[22], слухав,
куняючи, не перебивав i не перепитував, а Iбрагiм, незважаючи на читане,
забувши й про самого султана, крутив у головi тiльки одне слово: "Валiде,
валiде, валiде!" "Я знайшов жiнку, яка ними править, i даровано ╖й усе, i
в не╖ великий трон".
А тодi здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду, пов'язану
з венецiанцем Джентiпе Беллiнi, який розписував цi поко╖ для Мехмеда
Фатiха. Художник вельми подивував султана, привiзши йому в дарунок кiлька
сво╖х робiт, де були зображенi прекраснi жiнки, якi видалися Мехмеду
живiшими навiть за його одалiсок з гарему. Вiн не вiрив, що людська рука
здатна творити такi речi. Тодi художник намалював портрет самого Фатiха.
Кривий, наче ятаган, нiс, розбiйницьке обличчя у широкiй бородi,
звiруватий погляд з-пiд круглого тюрбана, у всьому панiвна барва -
стемнiла загусла кров. Султан був у захватi вiд умiння венецiанця. Але
коли той показав Мехмедовi картину усiкновення глави Iоанна-Хрестителя,
султан засмiявся з художницько╖ недосвiдченостi.
- Ця голова занадто жива! - вигукнув вiн.- Не видно, що вона мертва. На
вiдрубанiй головi шкiра стягу╓ться! Вона стягу╓ться, щойно голову
вiддiлено вiд тiла! Ви, невiрнi, не зна╓тесь па цьому!
I щоб не полишити нiяких сумнiвiв щодо свого знання, тут же звелiв
вiдтяти голову одному з чаушiв i примусив художника подивитися на ту
вмираючу голову, поки венецiанцевi стало видаватися, нiби вiн i сам
умира╓.
Не було нiчого неможливого для Османiв. Надто в жорстокостi. Чи не
накличе вiн на себе жорстокостi сво╖м дарунком? Вчинковi ма╓ передувати
розмова. А розмова - це ще не дарунок.
Хоч Iбрагiм вважався головним наглядачем султанських поко╖в i хоч
Баб-ус-сааде теж належала до його вiдання, але переступити за четверту
браму, пильновану бiлими ╓внухами, не ризикуючи втратити голови, вiн не
мiг так само, як будь-який iнший чоловiк, окрiм самого султана. ╢внухи не
бралися до уваги, бо ж ╓внух не може скористатися одалiсками, так само, як
неписьменний книгами. Але з висоти сво╓╖ посади Iбрагiм бачив, що дi╓ться
у гаремi, вiн мав задовольняти всi потреби цього маленького, але
всемогутнього свiту; щоранку до нього приходив головний ╓внух, який
передавав велiння валiде - велико╖ правительки Хафси, дорогоцiнний час
яко╖ не мiг витрачатися на речi низькi й пiдлi, для яких поставлений тут
був вiн, Iбрагiм, бо той час ощадливо роздiлювано на устремлiння
наблизитися до аллаха, на возвеличення улемiв, бiдних чалмоносцiв. Iбрагiм
терпляче слухав розбазiкування чорного кизляр-аги, вiдаючи вельми добре,
що ╖╖ величнiсть валiде, окрiм готування дарiв для мечетей i священних
тюрбе, шиття коштовних запон, гаптування та плетiння мережив, свiй час
здебiльшого витрача╓ на плiткарство, на вислухування доносiв ╓внухiв i
сво╖х вiрних одалiсок, на притлумлення чвар, а то й справжнiх заколотiв,
якими аж кипить гарем, i, ясна рiч, на вивiдування й стеження кожного
кроку султанового, його вiзирiв, усiх наближених, передовсiм Iбрагiма ж,
хоч до нього валiде й мала особливу прихильнiсть, про що не раз казала
вiдверто. I не просто прихильнiсть, а й любов, як до сина. Про це вiн теж
вiдверто чув з уст само╖ валiде. З царствених уст, що красою сво╓ю
затьмарювали будь-що бачене. Не соковитi, не буйно-червонi, не нiжнi тою
тонкою нiжнiстю, вiд яко╖ шалiють чоловiки, а скорiше суворi, темнi, мовби
вкритi смагою, якiсь нiби затвердiлi, але вирiзьбленi з такою високою
досконалiстю, що ждав з них уже й не просто слiв, а само╖ краси, чи що.
Лише небагатьом з чоловiкiв випало щастя бачити тi уста. Iбрагiм належав
до небагатьох.
- Передай валiде,- сказав вiн уранцi кизляр-азi,- що я просив би ╖╖
вислухати мене.
Кизляр-ага мовчки вклонився.
- Iди,- знов сказав Iбрагiм. ╢внух, вклоняючись, позадкував до дверей.
Був могутнiший за Iбрагiма, бо мав у сво╖х чорних страшно╖ сили руках i
весь гарем, i самого султана, але нiколи не виказував вiдверто сво╓╖
могутностi, бо позад нього стояли цiлi поколiння, таких самих ╓внухiв, якi
творили свою справу тайкома, накидали зашморг, пiдкрадаючись ззаду, а
перед очi запобiгливо вклонялися, принижувалися i пiдлабузнювались.
Людина, ставши на ноги i возвисившись над свiтом тварин, одразу мовби
подiлилася на двi частини: верхню, де дух i мисль, i нижню, яку тiлеснiсть
тягне до землi, до тваринностi, до первiсного бруду. Верхнiй слугують
мудрецi i боги, нижнiй - пiдлабузники. Вони з людських покидькiв -
найдревнiшi. Покiнчити з ними - незмога. ╢диний спосiб: знову стати рачки!
Iбрагiм нiколи не вважав себе пiдлабузником. Може, й уподобав його
Сулейман за те, що не прилучився вiн до юрмища лакиз, яке оточувало
шах-заде в Манiсi, а тепер, коли Сулейман став султаном, вiн, Iбрагiм, теж
не зламався, утримався на сво╖й людськiй висотi, пiднявся ще вище над
лакизами Високо╖ Порти, яким тут не було й лiку. Валiде Хафса попервах
насторожено придивлялася до жвавого грека, остерiгаючись, щоб вiн не
зашкодив ╖╖ синовi. Але, володiючи необхiдним терпiнням, яке б з
цiлковитим правом можна було назвати зцiлюючим, вона незабаром
переконалася, що мiж юнаками розпочалося щось нiби змагання гiдностей, i
це ╖й сподобалося. Тепер тiльки мала пильнувати, щоб Iбрагiм, лишаючись
напарником Сулеймана, не намiрився стати його суперником. Щонайменшi
натяки на суперництво валiде помiчала коли й не сама, то завдяки сво╖м
очам i вухам, передбачливо порозставлюваним повсюди, i вчасно усувала ╖х
непомiтно для Сулеймана, часто й для Iбрагiма.
Тепер в Iбрагiмовому проханнi валiде запiдозрила якийсь пiдступ,
мабуть, через те кiлька днiв не вiдповiдала, чи то хапливо збираючи про
нього все можливе, чи то належно готуючись до наступно╖ розмови.
Готуватися до розмови, не знаючи, про що та розмова? Дивно для всiх iнших
людей, але не для валiде. Бо коли чоловiк задумав щось лихе або й пiдле,
то вiн не витрима╓, викаже себе бодай натяком, якоюсь незначною дрiбницею,
хоча б у сонному мареннi або в сп'янiннi, коли вони iз Сулейманом
замикаються у джавурських покоях Фатiха,- i тодi вона негайно знатиме,
здогада╓ться про все i вiдповiдно пiдготу╓ться до вiдсiчi. Коли ж Iбрагiм
не ма╓ на гадцi нiчого лихого, навпаки, хоче справити ╖й при╓мнiсть, то й
тодi не слiд поспiшати, бо поквапливiсть личить тiльки людям пiдлим,
нiкчемним i безвартiсним. Велич людини - у споко╖, а спокiй - у
терпеливостi й повiльностi. Без прогайки треба розправлятися тiльки з
ворогами. Занесена шабля ма╓ падати, як вiтер.
Валiде Хафса походила з роду кримських Гiре╖в. У ╖╖ жилах не було кровi
Османiв. Але вознесена нинi на становище храни-тельки чеснот i гiдностей
цього царського роду, вона щосили намагалася увiбрати в себе його
багатовiковий дух. Велетенськi простори дихали в ╖╖ серцi, повiльнi, як
хода караванiв; ритми пiскiв i пустель пульсували в кровi, прогнанi з
небес великими вiтрами хмари стояли в ╖╖ сiрих, розiскрених очах, ╖╖
рiзьбленi губи зволожувалися дощами, якi падали i нiяк не могли впасти на
землю. Iмперiя була безмежним простором, простiр був нею, Хафсою, а сама
вона поволi ставала простором, мандруючи за велiнням султанiв Баязида
Справедливого i Селiма Грiзного (╖╖ мужа) зi сво╖м сином то в Амасiю, то в
батькiвський Крим, схований за високими хвилями суворого моря, то в
Едiрне, то в Стамбул, то в Манiсу, а тепер, з'╓днавши i об'╓днавши всi
простори тут, у царственому Стамбулi, в палацi Топкапи, де вспокоено сiла
вона на подушку почестi й поваги, ставши тогрою[23] на султанськiй грамотi
гiдностей найцнотливiших людей усього свiту.
Валiде покликала Iбрагiма тодi, коли в нього стало зникати бажання
подiлитися з нею сво╖м намiром. Намiр цiнний тодi, коли ще не потьмянiв,
коли йде вiд горiння душi i не ма╓ на собi вiдбиття холодного розуму. Та
звiдки ж було знати валiде про дивний намiр Iбрагiмiв?
Вона прийняла його у просторому поко╖ коло Тронного залу вночi, коли
султан або вже спав, або втiшався зi сво╓ю улюбленою жоною Махiдевран.
Лише неширокий перехiд i крутi сходи вiдокремлювали ╖х вiд того мiсця, де
був нинi Сулейман, i це мимоволi накладало на ╖хню розмову печать
недозволеностi, ледь не грiховностi.
Валiде сидiла на подушках, уся в бiлих хутрах, обличчя ╖╖ закривав
бiлий яшмак, над яким горiли ╖╖ величезнi, чорнi в напiвмороку очi. Лише
один свiтильник палав далеко в кутку, осяваючи обличчя валiде несмiливими
жовтуватими променями, але й вiд нього вона, мабуть, хотiла затулитися,
бо, щойно з'явився у поко╖ Iбрагiм, пiднесла свою легку руку, так що тiнь
упала ╖й на лице, але тiльки на мить, бо валiде вже прибрала руку, а в
руцi мала яшмак. Iбрагiм належав до чоловiкiв, якi вже бачили обличчя
валiде, тому вона не хотiла ховати його й сьогоднi, надто що мiж ними мала
вiдбутися розмова, а для розмови не досить самих очей, тут потрiбнi також
уста, та ще коли уста такi, як у не╖.
- Сiдайте,- запросила вона, показуючи Iбрагiмовi на подушки, якi мiг
пiдкласти собi пiд боки. Вiн привiтався i сiв на вiддалi, поштиво
напiвсхилившись туди, де потопала в бiлiй нiжностi хутер маленька постать,
яка навiть сидяча, вспокоена, непорушна, була вся мовби зiткана з
рухливостi, меткостi, бентежностi. Гостро зблискували чорно-сiрi чи то
вмiло пiдсурмленi, чи то в таких примхливих прорiзах очi, маленький рiвний
носик, здавалося, трепетав не самими тонкими нiздрями, а всiм сво╖м чiтким
обрисом, губи темно рiзьбилися на блiдому нервовому обличчi, i здавалося,
промовляють до тебе навiть мiцно стуленi. Подих часу ще не дiткнув цього
обличчя. Воно жило, дихало й надихало кожного, хто мав щастя на нього
глянути. Дивний був султан Селiм, який вiдiслав од себе таку жiнку i до
само╖ сво╓╖ смертi не хотiв бiльше бачити ╖╖. Може, правду переказують
пошепки один одному гаремнi стражi, нiби Сулейман народжений не Хафсою, а
улюбленою рабинею Селiмовою сербкинею родом зi Зворника в Боснi╖. А Хафса,
мовляв, то╖ само╖ ночi народила дiвчинку. Хiба могла вона стерпiти, що
спадко╓мець трону буде вiд рабинi? Сербкиню задушили ╓внухи ще до ранку, а
Сулейман став сином Хафси. Чи так воно було насправдi, i чи довiдався про
це Селiм, i чи зна╓ хтось напевне? Гарем навiки хоронить усi сво╖
та╓мницi, його брами зачиненi так само мiцно, як мiцно стуленi оцi
прекраснi уста, якi не хочуть промовити до Iбрагiма бодай слово, вiн же
перший говорити не смi╓.
Нарештi валiде вирiшила, що мовчанка затяглася.
- Ви хотiли зi мною поговорити. Про що? Я слухаю. ╖╖ спосiб мовлення
пасував до ╖╖ зовнiшностi: рвучкiсть, недбалiсть, слова налiтають одне на
одне, так нiби уста прагнуть якомога швидше виштовхнути ╖х на волю, щоб
знову замкнутися у мовчаннi довгому i впертому.
В запитаннi валiде Iбрагiм мiг вичути будь-що: невдоволення тим, що ╖╖
потривожено, гнiв на чоловiка такого низького, порiвнюючи з ╖╖ власним,
становища, звичайну байдужiсть. Не було там тiльки цiкавостi, справжнього
бажання довiдатися, що ж вiн ╖й скаже.
Iбрагiм намагався вловити бодай вiддалену схожiсть мiж валiде i
Сулеi╖маном. Не знаходив нiчого. Навiть зовсiм чужi люди, тривалий час
живучи разом, переймають одне вiд одного то якийсь порух, то усмiшку, то
скинення бровою, то слово якесь або простий вигук. Тут не було нiчого. Або
дво╓ геть чужих i ворожих людей, або вже такi сильнi особистостi, що не
можуть приймати нi вiд кого нi гiдностi, нi вад. Вiн вiдчув настороженiсть
валiде i зрозумiв, що вона зготовилася на випадок чого i до вiдсiчi, i до
помсти. Хоч зовнi була суцiльна доброзичливiсть. "Вони замишляли хитрiсть,
i ми замишляли хитрiсть, а вони й не знали". Жiнки не читають корану. Але
для жiнок можна читати коран, наводячи висловлювання з нього. Iбрагiм саме
вчасно, щоб його мовчання не перейшло в непоштивiсть, знайшов потрiбнi
слова:
- "Хто приходить з добрим, тому краще". А що валiде мовчала, чи то не
бажаючи вiдповiдати на слова корану, чи то вичiкуючи, що Iбрагiм скаже
далi, то вiн додав:
- "А хто приходить з лихим - лики тих повернутi у вогонь". Вона знов
мовчала, ще впертiше стискувала сво╖ темнi уста, кидала на Iбрагiма
погляди гострi, як стрiли, обстрiлювала його зусiбiч швидко, вмiло,
влучно.
- "Тiльки ви сво╖м дарам раду╓тесь",- знову вдався вiн до спасенних
слiв з книги книг iсламу.
- Так,- нарештi порушила вона нестерпну свою мовчанку.- Дарунок? Ти
хочеш мати якийсь дарунок? Який же?
- Не я, ваша величнiсть. Не для мене дарунок. Вiдчував незвичну
скутiсть. Простiше набагато було б тодi вночi сказати по-чоловiчому
Сулеймановi: "Придбав рiдкiсну рабиню. Хочу тобi подарувати. Не
вiдмовишся?" Як сам Сулейман ще в Манiсi подарував йому одну за одною двох
сво╖х одалiсок, досить вiдверто вихваляючи ╖хнi жiночi гiдностi.
- Для кого ж? - спитала валiде, i тепер уже не було нiякого вiдступу.
- Я хотiв порадитися з вами, ваша величнiсть. Чи мiг би я подарувати
для гарему найяснiшого султана, де ви володарю╓те, як левиця, удосто╓на
служiння леву влади й повелiнь, подарувати для цього втечища насолод
рiдкiсну рабиню, яку я придбав для цього в шановного челебi╖, що прибув
з-за моря.
- Рiдкiсну чим - вродою?
- Норовом сво╖м, усiм ╓ством.
- Такi дарунки - тiльки вiд довiрених.
- Я прийшов порадитися з вами, ваша величнiсть.
Вона не слухала його.
- Довiреними в справах гарему можуть бути тiльки ╓внухи. Вiн
пробурмотiв: "А коли ви ще не ввiйшли до них, то нема╓ грiха на вас". Вона
й далi не слухала його. А може, вдавала, що не слуха╓.
Зненацька впало запитання:
- Чому ти захотiв подарувати ╖╖ султановi?
- Вже сказав про ╖╖ рiдкiсну вдачу.
- Цього замало.
- ╢ чутки, що вона королiвська донька.
- Хто це сказав? Вона сама?
- Люди, яким я вiрю. I ╖╖ поведiнка.
- Яка може бути поведiнка в рабинi?
- Ваша величнiсть, це рабиня незвичайна! Вона була вперта в сво╖й
затятостi:
- Коли куплена рабиня? Iбрагiм знiтився.
- Недавно.
- Однаково ж я довiдаюсь.
- Негоже з Бедесгану вести рабиню у Баб-ус-сааде. Вона мав бути належно
зготовлена, щоб переступити цей високий порiг.
Вапiде довго мовчала. Не мав чого додати й Iбрагiм. Нарештi рiзьбленi
губи темно зворухнулися, щоб випустити два коротких слова:
- Вона цiла?
- Iнакше як би я посмiв, ваша величнiсть! "╖ вклади руку свою за
пазуху, вона вийде бiлою без будь-яко╖ шкоди".
Вона знов поринула в мовчання, тепер особливо довге й тяжке для
Iбрагiма. Нарештi стрепенулася i вперше за весь час глянула на Iбрагiма
лукаво, справдi по-жiночому.
- Ти не справився з нею? В Iбрагiма засiпалася щока.
- Вже купуючи, я купував ╖╖ для його величностi! Заплатив подвiйну цiну
проти то╖, яку просив челебiя. Шалену цiну! Нiхто б не повiрив, коли
назвати.
Вона його не слухала i вже смiялася з нього.
- Тобi треба для гарему стару досвiдчену жiнку. Iнакше там нiколи не
буде ладу. Помочi вiд ╓внухiв ти не хотiв, бо ненавидиш ╓внухiв. Я знаю.
Помовчала i несподiвано:
- Я пошлю перевiрити ╖╖ цiлiсть. Ти вiзьмеш iз собою ╓внухiв.
- Зараз?
- Вiдкладати не можна.
- Я мiг би попросити вас, ваша величнiсть?
- Ти вже попросив - я дала згоду.
- Поза тим. Щоб про це знали тiльки ми.
- А рабиня?
- Вона ще зовсiм дiвча.
Валiде норовисте смикнула головою. Пошкодувала за нестриманiсть, але
вже сталося. Може, згадала, що ╖╖ привезено в гарем шах-заде Селiма теж
дiвчиськом. Досi ще не схожа була на матiр султана Сулеймана. Скорiше,
старша сестра. Всього лиш шiстнадцять рокiв мiж матiр'ю i сином. У сорок
два роки вона вже валiде.
- Пам'ять почина╓ться у людинi набагато ранiше за всi радощi й нещастя,
яких вона зазнав.
Вона пiдвелася. Була така заввишки i так само тонка й зграбна, як
Рушен. Iбрагiм чомусь подумав, що вони мають сподобатися одна однiй.
Вклонився валiде, супроводжував ╖╖ до переходу у святая святих.
Волiкти за собою ╓внухiв було гидко, але довiрити цю справу нiкому не
смiв. Мовчки про╖хав iз сво╖м почтом крiзь Браму яничарiв, повз темне
громаддя Айя-Софi╖, бiля обелiскiв Iподрому. Вдома прогнав слуг, звiв
╓внухiв валiде зi сво╖ми, пiшов од них на чоловiчу половину, ждав
пронизливого дiвочого крику, зойкiв, ридання, але нагорi панувала тиша,
тодi не витерпiв, пiшов туди сам. Чорнi ╓внухи з одягом Рушен у руках
одурiло ганялися за нею по тiснiй напiвтемнiй кiмнатi, а дiвчина,
стрiпуючи довгими сво╖ми розпущеними недбало косами, втiкала вiд них,
вигинаючись спиною й стегнами, з грудей ╖й рвався чи то смiх, чи то схлип,
очi зелено палали, мовби хотiли спалити нечестивцiв пекельним вогнем,
нiздрi трiпотiли в знесиленнi й вiдча╖. Побачивши Iбрагiма, Рушен вказала
на нього пальцем, затряслася у нервовому смiху:
- I цей прийшов! Чого прийшов?
- Подивитися на тебе востанн╓,- спокiйно сказав Iбрагiм.
- Уперше!
- Так. Але й востанн╓.
- То дивись. Тi вже дивилися! Шукали в менi. Чого вони шукали? Звели
тепер задушити мене, як це у вас ведеться.
- Не вгадала. Прийшли взяти тебе в дарунок.
- Дарунок? Хiба я нежива?
- Май терпiння дослухати. Хочу тобi великого щастя.
- Щастя? Тут?
- Не тут. Тому й дарую тебе самому султановi. В гарем падишаха.
- В гарем султана? Ха-ха-ха! Тодi навiщо ж роздягав?
- Поглянути на тво╓ тiло.
- А що скаже султан?
- Ма╓ш мовчати про це. А тепер прощай. I одягнися. Вiн одвернувся i
попрямував до сходiв. "I поряднi жiнки - благоговiйнi, зберiгають тайне в
тiм, що хранить аллах".
_
КНИГА
Людинi заповiдано (i не наяву, а ввi снi, щоб мало вигляд
пророкування): читай!
Не вiдаючи що, не знаючи як i де i яким способом,- читай!
Призначення тво╓ на землi й у свiтi: читай!
Читай на землi слiди живi й мертвi, камiнь i пiсок, у листi дерев i в
травах, у сонячнiм маревi й у дощовiй iмлi, в течi╖ рiк, в очах дiтей i
жiнок, у бiговi оленя, в пострибi лева, у спiвi птахiв, у горiннi вогню, в
мерехтiннi зiрок, у безконечних просторах неба - читай!
Вогненнi лiтери випеченi в тво╖м серцi й у мозку, вийдуть з серця i
мозку, засяють яскравiше за всi самоцвiти землi, запалають яскравiше всiх
вогнiв небесних - читай!
У книзi буде про жiнку й трапезу, про тварин, серед яких житимеш, про
здобич i каяття, про громи небеснi й темнi ночi, про свiтло й бджолу, про
перепони й вiру, про мурашку й поколiння, про ангелiв i поетiв, про сади й
дим над багаттям, про вiчнi пiски й перемоги на болотах, про гори й зорю
над наметом, про мiсяць, i залiзо, i охоту до намноження, i вознесiння, й
падiння, i страстi, й смерть неминучу, i "знайте, що життя найближче -
забава, й гра, i красування, й похвальба серед вас, i змагання у множествi
майна й дiтей, подiбно до дощу, паростi вiд якого викликають захват у
невiрних; згодом вони в'януть, i ти бачиш ╖х зжовтiлими, тодi бувають вони
соломою, а в останнiй - дужча кара - i прощення вiд аллаха, i
благословення, а життя ближн╓ - тiльки користування оманливе".
Вченi ходжi читали коран коло султанських гробниць, поставлених на
пагорбах Стамбула, де колись стояли вiзантiйськi храми.
Венецiанськi ба╖ли-посли збирали по мiсту плiтки, щоб згодом
переповiдати ╖х для усi╓╖ ╢вропи.
Мудрий Кемаль-паша-заде вiв щоденник нового султана Су-пеймана.
Кемаль-паша-заде переказав для покiйного султана "Гулiстан" великого
Саадi. Написав поему про кохання Юсуфа i Зулейки, зробив безлiч тлумачень
корану i шарiатського права-меджелле. Приставлений до Сулеймана ще в
Манiсi, вiн по╖хав за новим султаном до Стамбула i супроводив його в усiх
походах, старанно нотуючи все добре й лихе, аж султан не стерпiв i спитав
свого найближчого словоскладача, чи заносить вiн у щоденник також про
султанських жон i дiтей.
- Ваша величнiсть,- вiдповiв Кемаль-паша-заде,- треба, щоб у вашiй
iсторi╖ було хоч щось людське, iнакше в не╖ нiхто не повiрить.
Перший запис про те, як Сулейман довiдався, що став султаном:
"Вираз сумнiву й пiдозри за хвилю згас вiд гострого сяйва царевичевого
погляду. Його випукле чоло наморщилося й нависло над орлиним носом; уста,
тонкi й немилостивi, самi собою розтягнулися пiд довгими вусами, мовби
прикриваючи передчуття зла; по обличчю, що мало барву потемнiло╖ бронзи,
пролинула каламутна хмарка; принц, який сво╓ю чеснiстю i вмiнням
дотримувати слова заперечував розповсюджену думку про турецьке
вiроломство, нiяк не мiг повiрити в принесену Ферхадом-пашою вiсть, що
вмер султан, названий Незламним".
_
СУЛЕЙМАН
В той день, коли став султаном, вiн вiдчув, що вiднинi час належить
йому. В певних межах, звичайно, поки час iсну╓ для нього, тобто поки вiн
сам живий. Але в цих межах належить йому неподiльно.
При народженнi час не сприяв Сулеймановi. Народився у цiлковитiй
безнадi╖. Його батько Селiм був наймолодшим серед синiй султана Баязида, а
через свiй забiяцький норов - ще й нелюбимий. По смертi Баязида влада мала
перейти коли не до старшого сина Коркуда, то до його брата Ахмеда,
наймилiшого серцю султана... А при переходi влади в руки спадко╓мця усе
чоловiче поколiння Османiв, окрiм родини нового султана, безжально
знищувалося. Так заповiдав завойовник Царгорода Мехмед Фатiх, Сулейманiв
прадiд: "Для загального добра кожний iз мо╖х славних сииiв або онукiв може
винищити всiх сво╖х братiв". Першим мав виконати цей нелюдський заповiт
Мехмедiв син Баязид. Але його брат Джем, якого вiн хотiв задушити,
виступив проти нього вiйною, домагаючись султанського трону для себе, коли
ж йому не вдалося, попросив притулку в рицарiв на Родосi, якi переправили
Джема до Францi╖, звiдки вiн потрапив до римського папи i вже лиш там
помер та╓мничою смертю, може, й отру╓ний за домаганнями Баязида, який
багато рокiв виплачував усiм, хто тримав у себе в почесному полонi Джема,
неймовiрнi грошi.
Отож приречений був наймолодший Баязидiв син Селiм, приреченим так само
мав почуватися уже вiд народження i Сулейман. Може, це наклало на нього
вiдбиток на все життя: був похмурий, задумливий, дивився на людей
недовiрливо, не любив базiк, задавак, схилявся тiльки перед мудрiстю i вже
змалку поринув у вивчення законiв, так нiби хотiв цим порятуватися вiд
видимо╖ несправедливостi й жорстокостi життя, бо ж у людства нема╓ iншо╖
справедливостi, окрiм тi╓╖, що записана в законах.
Його батько Селiм, навпаки, покладав сподiвання не на безлику
справедливiсть, а на силу. Вiн усвiдомлював, яка загроза нависа╓ над ним,
але не впадав у вiдчай, бо переконаний був, що справжнiм спадко╓мцем
султанського трону ма╓ бути саме вiн, а не його брати. Найстарший Коркуд
не мiг розлучитися з ╖хнiм .родинним гнiздом, далекою Амасi╓ю, оточив там
себе поетами, мудрецями, марними книго╖дами, сам складав вiршi, його рука
вмiла тримати тiльки перо, а не меч - чоловiк для влади пропащий навiки.
Середнiй брат Ахмед, хоч i сидiв пiд боком у старого султана i вважався
надi╓ю Туреччини, теж бiльше дбав про книги, мудрiсть i справедливiсть,
анiж про меч, його любив простий люд, але що таке простий люд там, де
йдеться про владу! Зате Селiм зумiв стати улюбленцем яничарських орт, i,
коли яничарськi аги, занепоко╓нi тим, що султан Баязид, виснаживши
здоров'я рiзними нездоровими надужиттями, вирiшив шукати заспоко╓ння в
одурманюваннi опi╓м, стали домагатися, аби Селiма було повернуто до
Стамбула, Ахмед пiдказав султановi, щоб той вiдiслав брата в далекий
Трабзон. Але згодом виявилося, що через недогляд поряд з батьком
намiсником у санджаку[24] Болi, сусiдньому з Трабзоном був Селiмiв син
Сулейман. Щоб не допустити ╖хнього об'╓днання проти Стамбула, султан
послав онука намiсником у Крим до Кафи. Там, сидячи за холодними хвилями
моря, шiстнадцятилiтнiй Сулейман мав би сповнитися ще бiльшо╖ безнадi╖ за
свою будучину. Але з ним була його мати Хафса, донька кримського хана
Менглi-Гiрея. Вона випросила у свого батька пiдмогу для Селiма. Татарськi
вершники, переправленi через море, вдарили з Селiмом на Стамбул,
пiдтриманi там яничарами, змусили до втечi Ахмеда, а султан Баязид,
старий, зруйнований i нiкчемний, мав поступитися владою сво╓му
наймолодшому синовi. За мiсяць вiн помер, отру╓ний за наказом сина на
шляху iз Стамбула до Едiрне, у мiстечку Чорлу (через вiсiм рокiв на тому
самому мiсцi помре Селiм). Селiм звелiв привести п'ятьох синiв сво╖х
ранiше померлих братiв i задушити в сера╖ перед сво╖ми очима. Так само
задушений був брат Коркуд, який пробував утiкати, але був упiйманий i
вiдданий до рук катiв. Брат Ахмед зiбрав вiйська i виступив проти Селiма,
але в битвi коло ╢нiшехер був розбитий, захоплений у полон, приведений
разом iз сво╖ми синами в намет до султана i там, перед очима в Селiма,
задушений.
Астролог, покликаний сказати про султанове майбуття, передрiк, що, коли
Селiм умре, на його тiлi буде стiльки кривавих знакiв, скiльки вбив вiн
сво╖х братiв i племiнникiв. "Зате найпри╓мнiше володарювати, не лякаючись
зазiхань сво╖х близьких",- вiдповiв Селiм i звелiв задушити астролога. За
першi три роки свого володарювання Селiм подво╖в iмперiю. Жив у походах, у
битвах, серед жорстокостей, кровi й страждань, ╖в i спав разом iз сво╖ми
вояками. Тiшили його погляд кривавi пожежi, насолоджувався слух зойками
вмираючих, мав високу втiху вiд споглядання того, як його яничари
розграбовують перськi й вiрменськi мiста, Дамаск, Апександрiю i Ка╖р, хоч
сам був байдужий до багатства й розкошiв, ╖в простою дерев'яною ложкою, не
терпiв вишуканих страв, нiжного м'яса, був байдужий i до жiнок. ╢дине, що
любив, окрiм вiйни та кровопролиття,- це хiба що грубi вояцькi пiснi та
темнi iсламськi мудрування. Хоч як дивно, любив поетiв, сам складав вiршi,
написав пiд псевдонiмом Бахшi, себто Милосердний, цiлий диван[25] - коли i
як? Його звали Грiзним, Жорстоким, Страшним, Незламним. Усе це
по╓днувалося коротким, замашним словом - Явуз. Не сплодив бiльше жодного
сина, не лишив по собi жодно╖ улюблено╖ жони, яка б стала суперницею
Хафси, за вiсiм рокiв убив сiм сво╖х великих вiзирiв, перед смертю
силомiць поставивши на цей найнебезпечнiший при ньому пост старого мудреця
i поета Пiрi Мехмеда-пашу, нездатного до чвар i боротьби за владу, цiлком
вiдданого тихiй мудростi й високiй поезi╖. В народi навiть народилася
приказка: "А бодай тобi бути вiзиром у султана Селiма!"
Такий спадок отримав Сулейман. Не було суперникiв, кордони iмперi╖
розсунуто до меж неосяжних, усе залякане й упокорене, повсюди пану╓ сила,
про справедливiсть забуто.
Чи лишив Селiм якийсь заповiт сво╓му синовi? Не тримав його коло себе,
не наближав, уперто вiдсилав то в Румелiю, то в Анатолiю, щоразу
вiдсилаючи разом iз ним матiр його Хафсу, цiлих два десятки рокiв до само╖
сво╓╖ смертi не пiдпускав ╖╖ до себе, чужий ╖╖ привабi й красi. Бо що таке
для нього була краса поряд з великими державними справами!
Жив мiж небом i пеклом, осво╖в владу й смерть, порiднив ╖х у сво╖й
злочиннiй величi. Бо коли посполитiсть штовха╓ людину до пiдлостей
мiзерних, то велич - до зла великого. Адже сказано:
"Тримайся ж того, що тобi даровано!"
Чого мiг очiкувати свiт од сина такого чоловiка?
Вже при вступi на престол Сулейман запобiгливими мудрецями, якi завжди
змагаються в отриманнi почестей вiд ново╖ влади, був названий Сахiб Кiран
- Володар Вiку, той, хто ма╓ найлiпше i з найбiльшим успiхом сповнити
число десять. Число ж десять вважа╓ться найдосконалiшим у мусульманському
свiтi, бо цим числом завершуються цикли лiчби, десять пальцiв на руках i
на ногах у чоловiка, людина ма╓ десять вiдчуттiв: п'ять зовнiшнiх i п'ять
внутрiшнiх, коран дiлиться на десять книг, у кожнiй з яких по десять сур.
Мухаммед мав десять учнiв. Вiйсько дiлиться за принципом десяткiв, сотень
i тисяч. Налiчу╓ться десять астрономiчних циклiв, i десять генi╖в розуму,
згiдно з прадавнiми схiдними символами, володiють цими циклами. "Боже
провидiння визначило, що Сулейман буде народжений у перший рiк десятого
вiку за хиджрою (901 рiк) i вступить на престол як десятий володар з
династi╖ Османiв",- писав учений рабин з Солуня Мойсей Алмозино.
Венецiанський ба╖ло. доносив сво╓му сенатовi про нового султана: "Вiн
справжнiй турок, в найвищiй мiрi поважа╓ закон, поблажливий до християн,
погано ставиться до ╓вре╖в, намножу╓ знання i все робить свiдомо, упертий
у сво╖х намiрах. Йому двадцять шiсть рокiв, вiд природи жвавий,
дратiвливий, обличчям смаглявий, тюрбан носить насунутий на очi, що нада╓
йому похмурого вигляду".
Тюрбан було помiчено чи не найперше. У Селiма тюрбан був круглий, як
великий м'яч, з-над нього високо вистромлювався гостряк шапки, пишне
павине перо пiдтримувалося величезним смарагдом, улюбленим каменем
султана. Селiм носив свiй тюрбан ледь не на макiвцi голови, намотаний
абияк, трохи аж зсунутий набакир, оголюючи чоло, нiби яничар-забiяка.
У Сулеймана тюрбан був намотаний до самого верха шапки, бiлоснiжна
тканина лягала рiвно, дбайливо, творячи вишукану споруду, величну й тяжку,
що аж наповзала на самi брови. Казали, що султан цим прикрива╓ свою вiчну
роздво╓нiсть, невпевненiсть, вагання перед прийняттям рiшень, внутрiшню
муку, що не да╓ йому нi пiдбадьорити будь-кого як слiд, нi налякати, як
годилося б у його становищi можновладця. Але ж був, мабуть, i рiшучий
по-сво╓му, коли вже з перших сво╖х крокiв у Стамбулi дав зрозумiти, що не
стане змiшувати силу з справедливiстю, а розокремить ╖х без щонайменших
вагань i очiкувань. Два павинi пера па сво╓му тюрбанi прикрасив великими
рубiнами, знову ж таки пiдкреслюючи, що не подiля╓ уподобань свого батька.
Селiмiв смарагд покладено було в скарбницю султанського сераю. Тримався
Сулейман холодно, був мовчазний, якийсь нiби чи то байдужий, чи сонний.
Вагався чи чогось очiкував? Провiнцi╖ безмежно╖ його iмперi╖ вклонилися
новому султановi. Лише сiрiйський намiсник Джамбердi Газалi пiдняв бунт i
проголосив себе султаном. Газалi, прозваний Слов'янином, прислужився
покiйному Селiмовi пiд час походу на ╢гипет. Тодi вiн переметнувся вiд
мамелюкiв до Османiв, тепер пiдняв повстання проти нового султана з
намiром скинути з Сiрi╖ османське ярмо. Почав з того, що перебив у Дамаску
п'ять тисяч яничарiв, тодi з п'ятнадцятьма тисячами вершникiв i тисячею
аркебузникiв пiшов на Стамбул. Недосвiдчений у вiйськовiй справi Сулейман
розгубився i навiть злякався. Вимушений був послати проти Газалi свого
зятя Ферхада-пашу, хоч мав би за звича╓м сво╖х предкiв сам повести
вiйсько, щоб скарати зрадника. Ферхад-паша наприкiнцi сiчня 1521 року
розбив Газалi пiд Дамаском. Бунтiвник, переодягнений дервiшем, спробував
утiкати, але був упiйманий його людьми, приведений до султанського
сераскера[26], де вже його ждав меч. Ферхад-паша привiз Сулеймановi голову
Джамбердi Газалi, i радiсть нового султана була така велика, що вiн одразу
хотiв був послати ту голову, як пiдтвердження свого несхитного могуття, у
дарунок венецiанському дожевi Лоредано. Ба╖ло Пресвiтло╖ Республiки в
Царгородi Марко Мiнi насилу вiдраяв молодого султана вiд такого
варварського вчинку. Сулейман схаменувся i пiсля того замкнувся в собi ще
дужче. Знав: свiт допильнову╓ кожного його поруху, прислухаеться до
кожного слова, яке злiтав з уст. У цьому радiсть, але й жах влади.
Все ж поволi звикав до влади. Не дозволяв тим часом собi нiяких
надмiрностей, нiяко╖ пишноти. Радився з вiзирами, ходив до мечетi, час вiд
часу вправлявся у стрiляннi з лука, майже щодня бував у султанських
стайнях, бо ту звичку мав ще замолоду. В Криму ще навчився вправно
пiдковувати коней i любив зайти до стайнi й заробити аспру, котра, як
казав сам, "не забруднена була потом i кров'ю рай╖[27]". З придворних
найближче до себе допускав тiльки Iбрагiма, поважав великого вiзира Пiрi
Мехмеда-пашу, свого вихователя Касима-пашу i дi╓писця мудрого
Кемаль-пашу-заде. Його характеру до кiнця, мабуть, не знав нiхто, навiть
найближчий до нього Iбрагiм, бо на розпитування Грiтi, як ставиться султан
до жiнок, той тiльки знизав плечима:
- Не можу сказати. Зда╓ться, вiн байдужий до цього. Вiн не мина╓
гарему, але й не пiдда╓ться чарам сво╖х рабинь. Зда╓ться, валiде Хафса
була цим вельми занепоко╓на, побоюючись, щоб син не вдався у свого батька
i не порвав iз жiночим свiтом зовсiм. По матерi вона черкешенка, тому
намiрилася розбудити в синовi мужчину, знайшовши для нього гiдну жону з
свого племенi. Жiнцi майже завжди вда╓ться зробити задумане. Останнi три
роки Сулейман поволi ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махiдевран.
- Я чув це iм'я,- погладжуючи бороду, мовив Грiтi з виглядом людини,
для яко╖ не iсну╓ та╓мниць.- Чув ще тодi, коли вона була в Манiсi. Я
купець, а купець повинен купувати також вiстi про все, що дi╓ться довкола.
Надто вiстi високi. Про цю Махiдевран можуть заговорити повсюди ще бiльше,
нiж про самого Сулеймана. Чи не зда╓ться вам, Iбрагiме?
Iбрагiм мовчки всмiхнувся. У глибинi душi вважаючи себе найрозумнiшим з
усiх людей, з якими стикався, не любив провидцiв, а ще знав напевне:
купити можна справдi все, навiть найбiльшi та╓мницi, але купити знання про
майбутн╓ ще нiкому не вдавалося i не вдасться нiколи.
- Побачимо,- ухильно вiдповiв вiн.- Сулейман щойно сiв на престол
Османiв.
- Але ж ви зна╓те султана, як нiхто! - вигукнув Грiтi.
- Я не знаю навiть власних снiв,- шорстко мовив грек i повторив: -
Навiть власних снiв.
_
МАХIДЕВРАН
Мабуть, знала до кiнця свого сина лише валiде Хафса. Знання те добула
гiрко. Вiддала Сулеимановi все життя, стемнiла устами вiд багатолiтньо╖
зневаги, яко╖ зазнавала вiд султана Селiма, що за прикладом дiда свого
Мехмеда Фатiха завiв собi цiлий гарем з гарненьких юнакiв, кинула всi сили
сво╓╖ душi на служiння ╓диному синовi, вибудовувала споруду його життя
вперто й дбайливо. Не було звичайно╖ любовi мiж матiр'ю й сином, з'╓днала
╖х неминучiсть, може, страх або навiть i ненависть, але роз'╓днатися уже
не могли: надто боялися одне одного, надто багато та╓мниць лежало мiж
ними, яких не повинен був знати свiт.
Жiнки не належали до та╓мниць. Недоступними теж не були для
султанського онука, а згодом - сина. Щойно почали висiватися у Сулеймана
вуса, як вiн уже мав свiй гарем, не кивнувши для того й пальцем. Сказано
ж: "Женiться з тими, що при╓мнi вам, жiнками,- i з двома, i трьома, i
чотирма. А коли бо╖теся, що не будете справедливi, то - з однi╓ю або з
тi╓ю, якими оволодiли вашi десницi".
Замолоду привчений до розпусти, Сулейман не кинувся у не╖ жадiбно i
безтямно, але й не зогидив жiнок, як його батько. Нуртували в ньому
марення й туга за переживаннями чистими, вишуканiшими i благороднiшими,
набридливих тупих жiнок-дiвчаток, розкiшних дурних одалiсок мав задосить,
хотiв тепер мати коло себе жiнку гарну й горду, повабну й мудру не самим
тiлом, а й серцем, жiнку, що могла б зрозумiти його i дорiвнятися йому
всюди i всюди зробити щасливим: за учтою i в бесiдi, у постелi й у
державних справах, якi судилися йому в майбуттi неминуче. Шукати тако╖
жiнки не мiг i не вмiв. Султани i ╖хнi сини не шукають жiнок. Це роблять
за них iншi. Часто все вирiшу╓ простий випадок. Валiде Хафса не могла
покладатися на випадок. Помiг ╖й, хоч як це неймовiрно, султан Селiм. У
нестримнiй жадобi завойовництва вiн замахнувся на землю, що величиною
сво╓ю дорiвнювалася його iмперi╖, а багатством i могуттям набагато
перевищувала,- на ╢гипет. В ╢гиптi ось уже ледве не цiлих сто рокiв
панували мамелюки з рiдного Хафсi племенi черкесiв. Колишнi бiднi
найманцi-во╖ни з далекого Кавказу захопили владу в цiй великiй державi й
поширили ╖╖ на всi довколишнi землi, iз святинями мусульманськими й
християнськими включно - Меккою i ╢русалимом. Селiм, роззухвалений легкою
перемогою над перським шахом, повiв сво╖х яничарiв на мамелюцького султана
Кансуха ал-Гурiя. Перед бо╓м пiд Халебом султан сказав сво╖м во╖нам: "Коли
нам судилося погинути - наше царство небесне; коли ж переможемо ворога -
наше буде царство земне". Зраджений намiсником Ха-леба Ха╖р-бегом,
вiсiмдесятилiтнiй султан Кансух ал-Гурiя був розгромлений пiд Халебом, а
нового мамелюцького султана Туман-бея зрадив його во╓вода Джамбердi
Газалi. Селiм щедро нагородив зрадникiв: Ха╖р-бега посадовив намiсником у
╢гиптi, а Джамбердi Газалi - в Дамаску, вiддавши йому всю Сiрiю. Селiмiв
великий вiзир Юнус-паша сказав султановi: "Половина iсламського вiйська
загинула в боях i лишилася в пiщаних пустелях, i ╓дина користь вiд цього
та, що ╢гипет перейшов у владу сво╖х зрадникiв". Селiм велiв задушити
вiзира за цi слова. Скористалася ж з розгрому мамелюцьких султанiв ╢гипту
цiлком неждано валiде Хафса. Щойно довiдавшись про першу перемогу Селiма
пiд Халебом i про смерть Кансуха ал-Гурiя, вона негайно спорядила сво╖х
довiрених гонцiв на далекий Кавказ до свого племенi i звелiла передати
старшинам: "Чого ви ще ждете в сво╖х горах? Всемогутнiй султан побив
черкеських мамелюкiв, незабаром прийде зi сво╖м iсламським вiйськом i на
Кавказ. Шлiть його синовi найкращу з сво╖х дiвчат, так само неперевершену
вродою i гiдностями, як неперевершена сила султанського вiйська!"
Гонцi ╖здили довго, бо дорога вiд Манiси далека, тяжка й сповнена
небезпек: пустелi, гiрськi пасма, бурхливе море й ще гори, чужi, суворi,
дико-неприступнi. Як знайти там маленьке плем'я черкесiв, як до нього
доступитися i приступитися? Коли ж повернулися, були з ними три
брати-черкеси, якi привезли загорнений у безмежну волохату бурку живий
пакунок. Духом далеких вiтрiв, нiчних вогнищ било вiд братiв i вiд того
схованого в чорнiй бурцi дарунка, i валiде, хоч нiколи не знала духу
черкеського племенi, хижо роздула нiздрi, бо ж голос кровi луна╓ у жiнцi й
через вiдстанi поколiнь.
Де та Манiса i що та Манiса - а от же долинув з не╖ голос султансько╖
жони до неприступного кам'яного Кавказу, почули його благороднi черкеси i
хоч нiколи нiкому не впокорялися, столiттями вели життя дике й криваве,
але вчули в цьому голосi щось, може, й близьке, вмить вiдгукнулися й
послали для невiдомого шах-заде, який сидiв у ще невiдомiшiй Манiсi,
найдорожчу перлину свого племенi.
Тiльки одне велике чорне око побачила валiде Хафса в покошланостi
бурки, зиркнуло на не╖ з холодною байдужiстю, а ╖╖ вдарило в саме серце
тим поглядом, вiдчула, як прокинулася в нiй кров диких предкiв, закипiла й
заграла, мов у танку кафенiр, пiд час якого черкеси освiдчуються в коханнi
╓дино дозволеним у них способом - стрiлянням перед обраницею.
Брати, клекiтливе перегукуючись, вправно розмотали бурку, витрусили на
землю одягнену у вузький шовковий бешмет окату тоненьку черкешенку, таку
нiжну, як пелюсток троянди, що зацвiта╓ повеснi, коли ще не в'ялить i не
обпалю╓ спека, i валiде, хоч привчена до жорстоко╖ стриманостi османсько╖,
не стерпiла, вигукнула:
- Гюльбахар!
Гюльбахар означало: весняна троянда. Може, жiнок завжди слiд було б
називати iменами квiтiв, але цю дiвчину iнакше нiхто б i не назвав. Так i
стала вона з то╖ першо╖ хвилини Весняною Трояндою - Гюльбахар.
Не чекаючи, поки дiвчину вимиють i натруть пахощами, щоб прогнати з не╖
дух просторiв, принесений iз довго╖ мандрiвки, одягнуть у гаремнi шовки i
навчать бодай привiтання турецького, валiде показала Гюльбахар
Сулеймановi. Побоювалася, що дiвчина збентежиться й розгубиться i
видасться ученому синовi занадто дикого, але збентежився i розгубився
Сулейман - так гордо повелася з ним юна черкешенка, так холодно поглянула
на нього сво╖ми розумними великими очима, на днi яких залягла
нескала-мучена, але вже несамовита хтивiсть.
У Гюльбахар не було вибору, ╖╖ привезено для втiхи цьому високому
понурому султанському синовi, нею горде ╖╖ плем'я вклонялося майбутньому
султановi, ╖╖ кинуто в бурхливу гiрську рiчку в сподiваннi, що вибереться
на берег без нiчи╓╖ помочi, послано в пащу левчуковi з вiрою в те, що не
дасть вона себе проковтнути, а стане левицею так само хижою. Мала вона
повестися тут гiдно, не почуваючись жертвою, вразити свого повелителя не
самою красою i незайманiстю, а й природним розумом, багатством душi, що
його, коли й не мала достатньо, повинна була здобути швидко, вмiло й
непомiтно. Знала на те ╓диний спосiб: гордiсть, ховаючись за яку, можна
досягти всього на свiтi.
Вона стала султаншею, перш нiж Сулейман - султаном. Така царська хода
була в не╖, такi погляди, такий голос. Валiде насилу стримувала дрож, який
пронизував усе ╖╖ тiло. Кров ╖╖ предкiв, ╖╖ власна кров пробудилася в цiй
гнучкiй дiвчинi, в ╖╖ оксамитових очах, у гострих твердих персах, в мiцних
стегнах, у рожевих пальчиках смаглявих нiг, якi та радо показувала всiм у
гаремi, ходячи босонiж, у широких шовкових шароварах i в довгих прозорих
сорочках з просторими рукавами. Смагляве тiло прозирало крiзь тонку
тканину черкесько╖ сорочки так солодко, що Сулейман геть забув про свою
стриманiсть i настороженiсть до всього, що так чи iнакше зазiхало на його
власну свободу, вiн не мiг одiрватися вiд Гюльбахар, забув навiть про
свого улюбленця Iбрагiма, про нiчнi сидiння з мудрими знавцями законiв i
солодкомовними поетами, про лови та кiннi гони, про стрiляння з лука й
пiдковування коней на стайнi.
Жiнка, прислана для любовi, повинна любити. А коли любить гаряче й
вiрно, ма╓ народжувати синiв. Кожна одалiска хотiла б народити сина для
шах-заде, щоб самiй стати законною жоною-кадуною, а там i султаншею. Але
сiм'я Османiв пада╓ тiльки в обране лоно! Чого не спромоглися
рабинi-одалiски, зробила вiльна черкешенка. За рiк народила Сулеймановi
сина Мехмеда, згодом ще одного сина, якого названо Мустафою, тодi третього
- Мурада. Пiсля друго╖ дитини з тоненько╖, крихко╖, майже прозоро╖ дiвчини
Гюльбахар несподiвано перетворилася на гладку, округлу, м'яку гаремну
улюбленицю, але не втратила чару для Сулеймана, далi народжувала йому
дiтей, i, коли, вже султаном, нетерпляче ждав прибуття з Манiси свого
гарему до столицi, вона була в близькiй надi╖ на четверте дитя - i це за
неповних чотири роки!
I тепер майже нiхто не згадував ╖╖ нiжного iменi Гюльбахар, звано
по-новому, вiдповiдно до становища, яке зайняла при дворi,- Махiдевран,
тобто Господиня Вiку.
Прибула до Стамбула повновладною султаншею, уже не було в нiй пам'ятi
про свiй далекий i, власне, убогий рiд, бо дала початок пишному родовi
султанському, не знала вона, що таке розум для не╖, бо могла замiнити його
всемогутньою державою; не дбала про душу, маючи неподiльну владу; була
чужа милосердю, заклопотана тiльки роздаванням повелiнь. Ходила-по гарему
вся облита повабом, солодка, мов халва. Обвiшана коштовностями, уся в
сутому золотi й самоцвiтах, що бугрилися на ╖╖ округлостях, мов гостре
кремiння на втоптанiй гiрськiй дорозi. Ходу мала царську. Непомiтно
вiддавала служебкам найдивнiшi повелiння й виказувала забаганки: подати
чашу з напо╓м, поправити одяг, пiдкласти подушку пiд ноги, погладити
волосся, почухати за вухом, ласкаво лоскотнути п'ятку.
I це мала побачити Настася, вночi приведена сюди чорними як нiч
╓внухами, запхнута в якусь довгу й непривiтну кiмнату, де покотом спало з
десяток або й бiльше розкудланих i злих (як виявилося вранцi) гаремних
пiдложниць, а тепер пущена в загальнi поко╖, де лiнькувато штовхалися
молодi, недбало зодягненi видри i де царювала вже зрання ця опецькувата
султанша. Якби Настася на власнi очi не побачила Махiдевран, вона б нiколи
не повiрила, що така жiнка може iснувати на свiтi. Але здивувавшись i
навiть злякавшись попервах, Настася, хоч якою нещасною i упослiдженою
почувалася того ранку, зухвало заприсяглася в душi: навчуся ще лiпше!
Одалiска-сербкиня сказала Настасi, що в Махiдевран тут сiмдесят
служебок.
- А в мене буде сто сiмдесят, а то й бiльше! - засмiялася Настася.
Махiдевран умить вiдзначила той невластивий гаремовi смiх, але не
поцiкавилася новою рабинею. Бо й навiщо! Хiба випросити ╖╖ у валiде для
найганебнiших сво╖х прислугувань? Та навiть цього не дозволила собi
Махiдевран. Бо помiтити - означало принизити себе, свою султанську
гордiсть, яка вже не мала нiчого спiльного з колишньою гордiстю дiвчини з
дикого гiрського племенi, а стала пихою i величанням.
Так бiднiй Настасi судилося зiткнутися з пихатою черкешенкою, перш нiж
побачила вона повелительку гарему валiде Хафсу i найвищого володаря усiх
цих заблуканих душ - султана Сулеймана. Поки не бачила ╖х - не вiрила до
кiнця в те, що з нею сталося. Пихата Махiдевран навiть розвеселила
дiвчину, i Настася ще довго, неспроможна вгамуватися, смiялася при згадцi
про черкешенку, i подивованi одалiски, якi ждали вiд новенько╖ зiтхань,
слiз i розпачу, а не веселощiв, назвали ╖╖ вже того першого дня Хуррем -
розвеселена.
З цим iменем мала вона стати незабаром перед всемогутньою валiде. Слово
Хуррем ще не вiщувало лиха нiкому: нi валiде Хаф-сi, нi султанським
сестрам, нi жилавому старшому ╓внуховi, чорношкiрому кизляр-азi, нi
всемогутнiй Махiдевран. А тим часом ховалася в ньому загроза, як у всьому
незвичному, бо незвичне лама╓ усталений лад, а це неминуче веде за собою
нещастя для когось, надто для жiнок, якi усе сво╓ життя витрачають на
вiдчайдушнi зусилля дати бодай якийсь лад тiй сумiшi хаосу й
випадковостей, з яких i склада╓ться, власне, життя, коли на нього
поглянути оком неупередженим i нечоловiчим.
_
ХУРРЕМ
Тiльки потрапивши за подвiйнi, кутi залiзом дверi султанського гарему,
Настася зрозумiла, яку нагоду втратила вона ще на морi, зрозумiла й
пошкодувала. Кинутись би з кадриги в розклекотанi води, понесло б та
понесло ╖╖, мов скiпку, як отого дельфiнчика, встреленого безжальним
Сiнам-агою, i не було б нi ганьби, нi мук, нi неволi. Згадувалася Марунька
Голодова з Рогатина, яку збезчестив гусар. Взимку пропала, i не могли
знайти, а повеснi, коли поламало кригу на ставковi коло млина
Пiдгородського, спливла вона у водяному шумовиннi, i довго ще Настасi
ставало лячно вiд згадки про Маруньку, болiла душа, коли думала, як
страшно було Маруньцi кидатися в ополонку, як рвалася, мабуть, з-пiд льоду
i вмирала, задихалася - нi крику, нi скарги, нi ридання останнього. А
тепер, може, й заздрила Маруньцi!
Вкинуто ╖╖ вночi за подвiйнi, кутi залiзом дверi, гримiли важкi залiзнi
засуви на тих дверях. Нiби в церковнiй ризницi або в багатих склепах на
рогатинському ринку. Заснула тiльки часинку пiд ранок, спробувала блукати
в нетрях гарему i вжахнулася. Цiлий свiт! Заплутаний, безконечний,
роздiлений, монотонний i страшний у сво╖й безвиходi. Довжезний мабейн -
коридор, освiтлений вiкнами з покрiвлi, обабiч безлiч кiмнат, в однiй
ночувала й вона разом з десятком таких самих дiвчат. Далi - примiщення для
служебок. Може, й вона служебка, хто ж то зна╓? Гарем розповзався не
тiльки по землi - вiн здiймався вище, до султанських поко╖в, до поко╖в
валiде й султанських жон i улюблениць, ╓внухи не пускали туди нiкого
зайвого, але Настася прослизнула слiдом за водоносами - i так побачила вже
першого свого гаремного ранку Махiдевран, вжахнулася ╖╖ владi, серце
стиснулося ще дужче вiд розпачу, але водночас душа ╖╖ стрепенулася i
запраглося життя - як нiколи.
╥╖ повели купатися. Якiсь старезнi вiдьми обмацували кожну ╖╖ кiсточку,
вищипували кожну волосинку на тiлi, вона хлюпалася у теплiй водi,
забризкала вiдьом, вони бурмотiли щось по-турецькому i трохи
по-слов'янському, бо в гаремi змiшалися мови турецька й слов'янська. Вiн
жив розполовинено, тут зiйшлося два свiти, ворожi, чужi, незмиримi, але
треба було знаходити порозумiння бодай словами, бо доводилося жити навiть
у ненавистi та безнадi╖.
Настася хлюпотiла водою, приспiвувала: "Ой на горi ставочок, на
ставочку млиночок, а в млиночку млинарка, мала ж вона три доньки. Одну
дала до татар, другу дала до турок, третю дала до волох. Котру дала до
татар, то тiй дала весь товар, котру дала до турок, то тiй дала сто курок,
котру дала до волох, то тiй дала сито блох". Може, коли вже не ма╓ш не
тiльки власно╖ сорочки на тiлi, а й надiй, то тодi ти найбезтурботнiша
людина на свiтi. В дитинствi часто хотiла здуру вмерти вiд щонайменшо╖
образи. Тепер несамовито хотiла жити, коли не мала нiчого, навiть змоги до
життя не мала. Всi люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось ма╓ статися,
якась подiя, якась змiна, злам у життi, щастя, чудо. I ради цього можна
стерпiти все: голод, холод, приниження, неславу, бiднiсть,
несправедливiсть, нудьгу. А неволю?
Жирний ╓внух всунувся у купальню, став коло дверей, нипав бульками по
голiй, у потоках води Настасi, слухав ╖╖ приспiвоч-ки - дивувався чи
обурювався? Хай!
Душа в нiй умерла, тiло живе, хоче жити. Ранкова зоря вста╓ десь над
лiсами, звiрi виходять до водопою, на полювання, i вона- теж звiр, теж
хижак, кровожера! Знищено все довкола не╖, знищено все в нiй, а вона -
жива й цiла! Чи не чудо! I свiт довкола теплий, як ця вода, великий,
барвистий, як отi дивнi гаремнi поко╖ нагорi, усi в золотi, в рiзьбленнi й
та╓мничiй красi. Не зважати нi на що, не очiкувати милосердя, жити, як оцi
людолови, розбишаки, звiрi, хижаки! Стерпiти все, пожертвувати всiм, але
тiльки не тiлом! Нема╓ тiла - нема╓ тебе.
Коли б сказав ╖й хтось у Рогатинi, що ╖╖ продадуть раз, i вдруге, i
втрет╓, вона б навiть не смiялася. А тепер це сталося. Жила в неволi лиш
кiлька мiсяцiв, а попереду не видно було кiнця. Мала призвичаюватися до
думки, що iншого життя тепер ╖й нiхто не дасть нiколи, i тому треба весь
свiй розпач, усю свою погорду виказувати вже тут, виказувати якнайщедрiше,
боротися, битися, штовхатися, кусатися, гризтися, щоб звiкувати життя хоч
i в приниженнi неминучiм, але не без деяких вiдшкодувань. Чи ╓
вiдшкодування для свободи? Чи iснують? I чи можуть iснувати? Але обмежене
життя людське, i людина так само обмежена. Тiльки небагатьом судилося
поламати й потрощити навiть темницi, стати над усiм i всiма, виказати
велич духу i полинути в безмежжя свободи. Це великi люди. Але жiнка
нездатна на це. Настася не чула про таких жiнок. Святi великомученицi?
Вони були жертвами, а вона жертвою бути не хотiла. Хоч i без надi╖ на
визволення, а треба жити. А на що надiятися? На випадок? На чудо? На бога?
На диявола?
Сподiвалася тiльки на себе, на свiй легкий норов, на добру душу, яка
мала тепер по╓днати в собi, може, й зло разом iз добром. Несвiдомо обрала
сво╖м захистом ясний смiх, запримiтивши, що цим диву╓ усiх довкола i мовби
прихиля╓ до себе найпохмурiшi серця. Можна дратувати людей, кидати ╖м злi
слова, дихати ненавистю, а можна радувати, звеселяти серця, сподiваючись
на добро, бо хто кида╓ злiсть - отриму╓ теж злiсть, хто показу╓ сльози, у
вiдповiдь побачить теж сльози, а хто дару╓ смiх, неминуче почу╓ у
вiдповiдь теж смiх, хоч, може, й прихований, затамований, загнаний у
глибини душi.
╢внух причалапав до Настасино╖ купелi, пiдбираючи поли широкого халата,
незграбно ухиляючись вiд свавiльних бризок води, потягнувся пожадливою
рукою до ши╖ дiвчини - мовби хотiв душити, чи що,- Настася злякано
вiдсахнулася, але чорнi мiцнi пальцi вже вчепилися у золотий ланцюжок, на
якому висiв золотий хрестик, смикнули хрестик раз i вдруге, рвали ланцюжок
- ось ось вiн не витрима╓ i розсиплеться дрiбненькими кiлечками, й не
позбира╓ш.
- Не чiпай! - гукнула Настася.- Ти його менi вiшав? Вхопилася за
хрестик, мов за свою душу. Вискочила з купелi, трiпнула довгими
червонястими косами, нiби аж обпалила ╓внуха, той позадкував, забувши про
хрестик, дбаючи лиш про те, щоб не замочити сво╖ штудернi позолоченi
сап'янцi.
- Одягайся мерщiй, тебе жде ╖╖ величнiсть валiде! - прокричав тонко.
Коли Настася побачила валiде Хафсу, ╖╖ стемнiлi уста i моторошно блiде
лице, зрозумiла, що ╓ люди, якi не смiються нiколи.
Валiде сидiла на товстому бiлому килимi, обкладена парчевими подушками,
вся в темному, як ╖╖ уста, шорстка й немилосердна. Настася роззирнулася по
великому покою. Високi вiкна з дерев'яними решiтками-кафисами внизу, над
ними - ще один ряд вiкон пiвкруглих, з барвистими шибками, на яких змi╖ i
черв'ячки чужих лiтер, мабуть, вiршi з ╖хнього корану. Жахливе малювання
стiп у холодних, як очi валiде, барвах. Безлiч низеньких столикiв,
шафочок, пiдставочок, усе вугласте, восьмигранне, оздоблене слоновою
кiсткою, перламутром, панциром черепахи, срiблом. Зроблене з дерева, було
колись деревом, живим, ростучим. Як йому болiло, коли калiчили його тiло,
з округлостей тесали цi кострубатi восьмигранники, в живу плоть врiзали
мертвi шматки кiстки, панцира i холодного металу. Цвiло, зеленiло, шумiло
колись, а тепер мертве, як ця закам'янiла у сво╖й неприступностi
султанська мати. А може, й вона нещасна, як усе тут довкола?
Пiсля купелi Настася почувалася нiби новонародженою. Омива╓тесь i
очища╓тесь у купелi, в ╖╖ свiтлих водах... Не могла згадати, як воно там.
Хiба що з книги Iова: "Нащо дано свiтло чоловiковi, якого путь закрита i
якого бог оточив пiтьмою". Лiпше не згадувати нiчого й нi про що. Забути б
про все й радiти життю! Але як ти забудеш, опинившись перед цi╓ю
кам'яно-мовчазною жiнкою з устами нiби iз старого мертвого дерева?
Валiде показала Настасi, щоб та сiла бiля одного iз столикiв. Тут
повсюдно панувала мова знакiв, мова зневаги й загрози. Але що вдi╓ш?
Настася зiбгалася в клубочок на килимi, ╖й було холодно пiсля купелi. Хоч
би спитала ця жiнка, чи вона не змерзла. Мерзнуть вони самi коли-небудь?
Чи так i сновигають по цих довжелезних напiвтемних переходах то босонiж,
то мало не голi? На столику - халва, обсипанi цукром якiсь, мовби в'яленi,
фрукти, довгошия мiдна карафа, низенькi широкi чашки. Нудило вiд самого
погляду на цi ласощi. Вранцi теж нiчого не могла ╖сти, тiльки випила води.
Настася вмощувалася вигiднiше, всмiхнулася чи то болiсно, чи гiрко.
- Менi сказали, що тебе звуть Хуррем? - швидко промовила валiде.
- Хiба я знаю?
- Ти любиш смiятися?
Настася знизала плечима. Хто ж не любить? - - Правда, що ти королiвська
донька?
Нiяка жiнка не може побороти цiкавостi, що сидить у нiй справiку.
Нi ствердження, нi заперечення. Смiх майже знущальний. Батько звав ╖╖
королiвною. А вона - себе. Хiба заборонено? ╢дина втiха - побути
королiвною бодай у думцi. Що ╖й ще лишилося? До того ж тут так холодно.
Боже, як вона змерзла! Щоб не цокотiли зуби - хiба що смiятися. ╢диний
порятунок. Султанська мати вся в темних хутрах, вона може сидiти тут
досхочу, а ╖й хочеться до грубки. Притулитися спиною до теплого,
вигнутися, потягнутися.
Валiде не помiчала чужих терпiнь. Знала тiльки власнi образи. Смiх
нахабного дiвчиська образив ╖╖. Вона сказала зневажливо:
- Смiх - рiч не гiдна людини. Це нижча ступiнь людсько╖ душi. Вiн iде
вiд дико╖ сваволi, а не вiд бога. Аллах не смi╓ться нiколи. Зна╓ш про це?
Настася знов знизала плечима. Засмiялася з викликом. Хiба вона зна╓?
Тут нiколи не смi╓ться аллах ╖хнiй, у не╖ вдома бог теж суворий,
обставився великомучениками, не смi╓ться нiколи. Батько повчав, що смiх од
пекла, а не вiд раю. А в раю - пiсне блаженство. Очi пiд лоб, голова
задерта, уста розтуленi - вiд захвату чи щоб вскочила в них благодать. А
╖й тепер усе байдуже. Благодатi не дiждеться нiзвiдки. ╢дине, що лишилося
╖й людського,- хiба що смiх.
Дивна жiнка несподiвано сказала:
- Смi╓шся - то добре. Iм'я тобi дали гарне. Будеш тут Хуррем.
Помовчала, уважно вивчаючи Настасю поглядом, тодi звелiла:
- Ма╓ш навчитися мови. Турецько╖ й арабсько╖. Настася стрiпнула
волоссям. Що там учитися! Хiба ╖╖ цим зляка╓ш? Мова приходить сама по
собi, непомiтно, як дихання. У Рогатинi, коли йшла до пекаря-кара╖ма
Чобаника, мала знати по-кара╖мськи, з рiзниками Гесемом Шулiмовичем i
Мошком Бережанським добре було перемовитися по-╓врейськи, з шевцями
братами Лукасянами - по-вiрменськи, вiкарiй Скарбський учив ╖╖ латини,
нiмецько╖, бо польську знала i без того: полячок-подруг було в не╖ бiльше,
нiж укра╖нок-русинок. Хiба зляка╓ться будь-яко╖ мови? Вивчить - нiхто й не
стямиться. А чи дасть хоч якась мова ╖й утрачену волю, чи зможе повернути?
- Умi╓ш спiвати й танцювати? - спитала валiде. Спитала б про це одразу,
щоб не гибiти вiд холоднечi, не гнутися й не Скоцюрблюватися на пiдлозi.
Скочила на ноги, закружляла, по килимку, виспiвуючи дзвiнку веснянку. А за
вiкнами була iмлиста зима, хоч дерева й зеленiли вiчною i вiд того нiби
мертвою зеленню, i валiде теж сидiла пiд темною стiною з темними устами,
вся у темних хутрах, мов зима,- жiнка без весен, назавжди й довiку!
- Пiдiйди до мене ближче, дiвчино,- покликала вона - голосом, очима,
киванням пальця, обнизаного перснями, садженими великими самоцвiтами.
Настася пiдiйшла, стала, груди ╖й здiймалися високо, рвали тiснi шовки,
волосся золотими хвилями лилося донизу, осяваючи живим блиском похмурий
покiй. Султанська мати розглядала Настасю довго, уважно й повiльно.
- Гм. Дивне волосся,- мовила мовби до само╖ себе.- Але нiчого поза тим.
Що ти вмi╓ш? Ах, не все розумi╓ш? Умi╓ш бодай похитати стегнами?
Здогаду╓шся, що роздивляюся тебе для самого падишаха? Кожна юна красуня
повинна додавати блиску до яскравого свiтла його радощiв. Ти не красуня,
але ма╓ш особливе тiло. Твоя нiжна плоть, мов довгасте озеро насолоди,
повинна зiгрiти його втому й наповнити душу гарячим струменем радостi.
Валiде говорила скоромовкою, виштовхувала з себе слова цiлими
оберемками, так що коли б Настася i розумiла все по-турецькому, то й тодi
б не розiбрала всього. Вловила кiлька вже знайомих слiв, стало ╖й смiшно,
не втерпiла, засмiялася з химерно╖ розмови нiмо╖ з глухою.
Валiде сплеснула в долонi, i в поко╖, не знати де взявшись, зродився
чорний кизляр-ага, знайомий Настасi з ночi. Звiряча зграбнiсть i
вкрадливiсть були в його потужному тiлi, а в обличчi пiд бiлими сувоями
тюрбана - щось благальне, нiби аж собаче. Лиш згодом Настася збагнула, що
то - очi. Не впiзнавала ╖х, поки вони запобiгливо ловили кожний порух
валiде, коли ж зупинилися на нiй, втупилися у не╖, прилипли, прикле╖лися
жорстоко й невiдступне, впiзнала вмить i ледве не крикнула вiд
несподiванки. Очi Стамбула, настороженi, недовiрливi, пiдозрiливi, гострi.
Очi стеження, пильнування, переслiдування, очi неволi. Вiд них не
схова╓шся, не визволишся, не втечеш, не поряту╓шся, мабуть, i в смертi.
- Хай натруть ╖й тiло олi╓ю геранi, мускусом i амброю, щоб прогнати з
нього дикий дух степiв,- сказала валiде.- Щоб воно було, мов сад, в якому
щебечуть птахи задоволення, з якого несила вийти. Треба також
подбати,спокiйно наставляла кизляр-агу валiде,- щоб Хуррем показалася
перед падишахом в умiлому спiвi й танку, не допускаючи варварсько╖
нечестивостi.
Кизляр-ага, прикладаючи руки до грудей, вклонявся ледве не пiсля
кожного слова, слухняно дивився на валiде i водночас якимсь незбагненним
чином встигав пильно стежити й за Настасею, так нiби мав чотири ока. Так
вона й прозвала його подумки Чотириоким, i таким вiн для не╖ залишився
назавжди. Вiдомстить ╖м тим самим, що й вони. Назвали ╖╖ Хуррем, щойно
ступила вона за кутi залiзом дверi, називатиме й вона ╖х як запрагнеться.
Коли валiде махнула ╖м рукою, щоб вони йшли, Чотириокий муркнув до
дiвчини калiченою слов'янщиною;
- Йди за мною.
Навчений усього. Ще не знала тодi, що й сам султан Сулеиман, окрiм
турецько╖, персько╖, арабсько╖, знав ще й сербську, i при дворi в нього
слов'янська мова лунала не рiдше за турецьку або арабську. Що спонукало
султана до цього? Державнi потреби чи його темне походження, голос кровi?
Хто ж то зна╓? Настасi ще не було нiякого дiла нi до державних потреб, нi
до чийогось походження. Забувала вже й сво╓ власне. Принаймнi довкола всi
дбали, щоб вона забула.
Взялися Настасю знову мити, парити, як рiпу, натирати пахучими мазями,
так, немовби ╖╖ мав проковтнути якийсь людо╖д з витонченим нюхом,
вищипували брови, вибiлювали i без того бiле лице, примiряли безлiч убрань
- широких, легких, прозорих, аж сама вже стала прозорою, наче свiтилася,
начiплювали на не╖ оздоби, тим часом маловартiснi, з важкого, карбованого
срiбла. Сережки, браслети на руки й ноги. I знов перемiрювали цiлi купи
тканин, загортали ╖╖ в них, не шкодували, були божевiльне щедрi - розкiш i
багатство султанського гарему не мали меж!
Тодi приставили ╖╖ до старого бовдура (усi ╓внухи тут були старi чи
видавалися ╖й старими) у синiх шароварах, у бiлих вовняних панчохах, у
трьох халатах, надягнутих один поверх одного, у велетенському синьому
тюрбанi. ╢внух витягнув на середину кiмнати величезний стоячий барабан,
узяв довгу калатушку, став коло барабана на колiно i заходився щосили
бухкати в напнуту волячу шкiру, показуючи Настасi, щоб вона кружляла
довкола нього з барабаном, пристосовуючись до вистукувань i вибухкувань
калатушки. А дзуськи! Коли хоче, хай пристосову╓ться сам! I Настася
вдарилася у такий шалений танок, заспiвала так дзвiнко й голосно, що ╓внух
попервах отетерiв од такого нечуваного нахабства, тодi в ньому прокинулася
фахова гордiсть, вiн спробував вибухкувати в такт Настасиному кружлянню i
╖╖ спiву, але не встигав, збивався, лаявся, пробував зупинити свавiльну
дiвчину, але тим ╖╖ розпалив ще дужче. ╢внух упрiв, з-пiд тюрбана тiк йому
на чорну мармизу широкими струмками пiт, вiн ковтав той пiт i, вже
втративши будь-яку надiю встигнути за цi╓ю козою, спльовував безсило й
грозив Настасi величезною сво╓ю калатушкою. Настася заходилася вiд смiху.
Ось вам i Хуррем! Ну, я ж вам покажу! Усiм покажу!
Гадала, що познущалася над самим лиш цим незграбним бовдуром, але
забула про всюдисущi очi гарему. А очi не пропускали нiчого, все помiчали,
усе бачили, побачено й те, що дiялося мiж Настасею i барабанщиком,
повiдомлено кизляр-агу, той повiдомив валiде, Хафса за звича╓м довго
думала, тодi сказала:
- От i гаразд. Хай такою i побачить ╖╖ його султанська величнiсть.
Валiде невтомно вiддавала повелiння. Удень i вночi, в буднi й у свята.
I завжди стояв перед нею кизляр-ага, притискував руки до грудей i
кланявся. Так само кланявся i перед султаном, але той не кликав головного
╓внуха, не квапився до гарему, коли й хотiв кого бачити, то тiльки свою
улюблену Махiдевран, яка пiсля того виказувала владу ще пишнiшу,
перевершуючи саму валiде.
Веснянi вiтри повiяли над Стамбулом, над садами сераю, над душами
щасливими й нещасними, коли султан запрагнув побувати у Баб-ус-сааде.
Настася опинилася у залi прийомiв уперше. Два ряди вiкон, галере╖ з
рiзьбленими решiтками, жовтогарячi фаянси в квiтах i травах, мереживо
рiзьбленого каменю й дерева, килими, столик з ласощами, курильницi,
посерединi пiдвищення для танцiв, поряд високий трон для султана, низенькi
стiльчики для валiде, султанських сестер i Махiдевран. ╢внухи збили до
гурту одалiсок, спiвачок, танцюристок, притишенi голоси, тамованi вiддихи,
нечутне ступання нiг, взутих у м'якi сап'янцi, прийшла Махiдевран,
пропливла до свого мiсця. Тодi валiде привела султанських сестер Хафiзу й
Хатiджу. Ждання було тяжке, напружене, нестерпне. Хоч надворi вже було
тепло, у залi натоплено високi печi. Стояла задуха. Аромати з курильниць,
мазi iз запахом квiтiв i заморських прянощiв - усе змiшалося, Настася
навiть зiтхнути боялася - куди вона потрапила! Тонкостаннi, стегнастi,
розкiшнi одалiски з мальованими лицями, в шовках, у бiлих, жовтих i чорних
перлах, iз зеленими, голубими, червоними самоцвiтами (за ночi любовi!), у
золотi, парчi, в серпанках, тонких шалях, усе прозоре, нiщо не сховане й
не приховане. Все ждало султана, тiльки його одного, усе готувалося для
нього, змагалося за нього. Який жах, яка ганьба i яке приниження!
Султан зродився у залi, як дух святий,- непомiтно, зненацька, у спосiб
ледве не надприродний. Настася нiяк не могла звикнути до того, що в гаремi
люди з'являються завжди несподiвано, нiзвiдки, мовби з нiчого. Для цього
влаштовано було тут безлiч потайних дверей, засiдок, важезних запон iз
щiльних тканин, пiднятих пiд самi стелi галерей i переходiв, звiдусюди
поблискували чи╖сь очi, вловлювалося чуже дихання, ворушилися стiни,
примари жили в кожнiй щiлинi, готовi щомитi стати плоттю ворожою i
ненависною. Чи можна коли-небудь звикнути до такого, не збожеволiвши?
Султана супроводжував Чотириокий. З'явився непомiчений i щез, вмить
опинився коло сво╖х ╓внухiв, якi стерегли одалiсок, розставляли ╖х так i
сяк, гострим шепотом передавали велiння валiде, кому, коли, де, i як, i що
робити, i як поводитися. А султан тим часом сiдав на свiй гаремний трон -
високий, весь у блиску золота, сам теж весь у золотi, в широчезних, до
само╖ землi, важких од золотого ткання халатах, у неймовiрно високому
тюрбанi, на якому криваво зблискували двi нитки рубiнiв, а ще один рубiн,
може найбiльший у свiтi, ярiв на пiдмiзинцi султановiм, нiби криваве око,
що втупилося у строкатий дiвочий натовп, понуро вишукуючи там нещасних
жертв.
Щойно Сулейман доторкнувся до свого сiдала, як валiде подала знак
кизляр-азi, той штовхнув найближчого ╓внуха, усе зарухалося,
захвилювалося, на пiдвищення випурхнуло кiльканадцятеро скупо зодягнених
дiвчаток, десь дрiбно вдарили барабани, гугняво заспiвала зурна, почався
танок.
Султан дивився чи й не дивився. Сидiв закам'янiло, тюрбан гнув йому
голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над свiтом, нiби все
османство з його жорстокiстю, невситимою жадiбнiстю. Вiн не зворухнувся i
тодi, коли безмовних танцюристок замiнили спiваючi i коли ╓внухи
навперемiну стали випускати одалiсок меншими табунцями, по три, по двi.
Вiн не приховував величi, мов немислима гора серед безмежно╖ рiвнини, мов
неспогадане одкровення. Був нiчий, холодний i забутий, як руки, пiднятi до
зiр, як дощ, що вiдiрвався вiд хмари й не впав на землю, як кволий листок,
занесений iз сумних, осiннiх садiв у розгойдане море. Настасi стало
моторошно вiд споглядання цього всемогутнього чоловiка. Навiщось пiдкладав
пiд себе праву руку, мов малий хлопчик. Грiв ╖╖, чи що? А може, ховав, щоб
не виказати себе дочасно нетерплячим жестом, змахом, якого не хотiв,
велiнням, до якого не був зготовлений? Настасi навiть жаль стало цього
чоловiка. Чимось нагадав ╖й вiкарiя Скарбського. Так само самотнiй тут у
сво╖х недоступних для усiх iнших знаннях, так само високий, задумливий,
суворий.
А тим часом лунали пiснi нуднi й тужливi, як неволя. Пiснi про чисте
кохання, якого нiколи не було в султанських палацах, тiльки дикий шал
самцiв i наруга. Настася не прислухалася до них, була байдужа й до того,
що випхають згодом на середину ╓внухи також ╖╖, i кружлятиме вона довкола
величезного барабана, в який гатитиме, спливаючи потом, отой старий бовдур
у бiлих вовняних панчохах.
Та тут вилетiла на пiдвищення одалiска Гульфем, перша сво╓ю красою у
гаремi, суперниця само╖ Махiдевран, та сама Гульфем, кожен порух яко╖
супроводжувано гарячими, заздрiсними пошептами, висока, яскрава, вся
вогонь i врода, вся краса - лицем, бровами, очима, жадiбним ротом,
перлистими зубами, хтивим носом, волоссям, мов запахуща нiч, тiлом, ще
жадiбнiшим за ╖╖ червонi уста. Вона ще й не спiвала, не кружляла в танку,
тiльки занесла над головою, видовживши до безмежностi гнучкi бiлi руки,
маленький бубон, ще й не доторкнулася до нього сво╖ми довгими, пещеними
пальчиками, не пролунало ще жодного звука, а непорушний досi султан
смикнув головою, смикнувся весь, пересунувся на тронi, пiдклав пiд себе
вже не одну руку, а обидвi, i лиш тепер у Настасi пробудився дух
суперництва, дух боротьби, гордостi й гiдностi. Що ╖й та Гульфем?
Вродлива, здорова, нахабна? Хай! I що ╖й тут усi? Що сам цей понурий
чоловiк iз замотаною, мов попiвське немовля, головою! Усiх перевершити,
перемогти, зневажити! Показати ╖м усiм! Щоб вони знали! Хуррем? Хай
знають, яка Хуррем i що вона може! Якби не ця Гульфем, якби Настасю
випхано поперед красунi одалiски, вона б спiвала сво╖ спiваночки без вогню
i без бажання, була б просто ще одною з цього натовпу,. ал╓ на щастя чина
нещастя, хтось (валiде - хто ж iще!) зробив так, що та Гульфем сво╖м
торжествуванням запалила в душi Настасинiй таке шалене полум'я, яке коли й
не спалить когось стороннього, то вже ╖╖ саму - напевне.
Вже й не чула, як спiвала Гульфем, не бачила, як безсоромно вигиналася
перед султаном, не помiтила й поруху султаново╖ руки, слiдом за яким бiля
повелителя умить опинився кизляр-ага й подав султановi легеньку хустку з
барвистого муслiну. Султан пересунувся на тронi, зготовлявся встати, чи
що, мабуть, щось хотiв зробити. Настася не знала, що саме, але й не
знаючи, злякалася так, що вистрибнула на пiдвищення, де млосно вигиналася
Гульфем, а ╓внух у бiлих вовняних панчохах, боячись вiдстати вiд Хуррем,
мерщiй поволiк за нею свiй барабан i наштовхнувся на розгнiвану Гульфем,
аж загуло в порожнявi його iнструмента, i для Гульфем усе пропало. Валiде
всмiхнулася ледь помiтно, Махiдевран засмiялася неприховане, султанськi
сестри перезирнулися з усмiхом в очах, Сулейман, хоч i не пiддався
смiховi, який запанував серед його наближених жiнок, але передумав
пiдводитись, зостався сидiти, вмостився ще вигiднiше й щiльнiше. I тут
Настася заспiвала голосом високим i сумним, барабан ударив, маленька витка
постать вигинисто пiшла колом, полинула, полетiла, мов промiнь, мов сяйво,
швидше, швидше, i вже летiв самий голос на золотiй хвилi. Нiхто не бачив
Настасi, тiльки чули ╖╖ глибокий голос, а вона не чула себе, не бачила
нiкого й нiчого, лиш себе всю, змi╖ червоного свiтла струменiли по ╖╖
волоссю, тiнi падали до нiг, мов суво╖ темного шовку, велетенський барабан
гудiв, як ╖╖ маленьке невтримне серце, широкi червонi шаровари лякливо
трiпотiли довкола ╖╖ нiг, а голос рвався з тих страхiв, забирався вище й
вище, нiби хотiв вирватися з величезно╖ клiтки гарему, полишивши на самому
його днi свою господиню i володарку. Та голос не вирвався. Настася не
хотiла його пускати, вiн мав бути з нею i в найбiльшому горi, як колись
був у всiх радощах. Ударило свiтло рiзке, галасливе, ╓внух у бiлих
вовняних панчохах мерщiй тягнув свiй барабан геть. Настася, сама не
вiдаючи, як i коли, опинилася у тяжкiй хмарi ароматiв, що ними дихали
напахченi тiла одалiсок, посеред залу знов кружляв табунець грацiйних
танцiвниць-грузинок. Султан сидiв на сво╓му тронi так само задумливий i
байдужий, i барвиста хустка, подана йому кизляр-агою, звисала з
пiдлокiтника трону. Довкола Настасi панувала настороженiсть, напружене
очiкування, лунали прита╓нi пошепти; збитi докупи тiсно й щiльно, мов
овеча отара, одалiски не зважувалися нi ворухнутися, нi дихнути вiльно,
тiльки сяюча Гульфем, виявивши, що Настася опинилася ближче до султана,
майже нахабно проштовхнулася туди i затулила ╖╖ сво╖м розкiшним тiлом,
виставляючись перед очi Сулеймана, не лякаючись спопеляючих поглядiв
Махiдевран, яка не терпiла суперниць навiть тимчасових i без значення.
Султан, нiби зачарований видовищем розквiтло╖ Гульфем, поволi пiдвiвся,
змахнув кволо рукою, мовби шукав у повiтрi чогось невидимого. Кизляр-ага,
який миттю опинився бiля Сулеймана, пiдхопив прозору барвисту хустину,
полишену султаном там, де вона лежала, i пiшов за сво╖м повелителем,
тримаючись поштиво за його правим плечем.
Танок не припинявся, тому султан якийсь час, стоячи, придивлявся до
тоненьких танцiвниць, але, мабуть, знудьгувався вiд нерозбiрливого
мелькання рук, нiг, облич, оголених грудей, пожадливо розкритих очей,
розтулених уст. Вiн повiльно пiшов до гурту одалiсок, iшов, мовби просто
на Гульфем i дивився, здавалося, тiльки на ╖╖ чорну густу гриву, але
несподiвано поминув одалiску, гурт розступився перед ним, як Червоне море
перед Мойсе╓м, султан вiдважно занурився у це море нiжностi, краси,
хтивостi, сподiвань i розпачу. Його тонкi уста пiд довгими вусами
непомiтно складалися в усмiшку, але кому призначалася та усмiшка, кого
очiкувало щастя, вознесення i вознесiння? Сулейман блукав серед
напiвоголених дiвочих тiл, мов слiпий, ледь не навпомацки, нiкого не
бачив, не помiчав, знов завернув .туди, де була Гульфем, i та гордовито
випнула сво╖ груди, цi пастки хтивостi, в якi неминуче мав потрапити
султан, але вiн не дiйшов до не╖, несподiвано змахнув правою рукою
навскоси знизу вгору, кизляр-ага, скинувшись на той помах, миттю вклав у
султанову руку серпанкову хустину, серпанок завис на короткий час у
просторi, всi очi летiли до хустинки i впали слiдом за нею, мов пiдбитi
безжальним стрiльцем, упали, щоб побачити... Пильно й суворо береже сво╖
та╓мницi гарем, але навiть за гаремнi мури проник погляд Сулейманового
особистого бiографа, який не змiг утриматися, щоб не описати подiю, вiд
яко╖ почалося вознесiння нiкому не вiдомо╖ рабинi з Укра╖ни:
"Якось, блукаючи байдуже мiж черкешенками i грузинками, дiвчатами, чия
врода в Царгородi вважалася класичною, султан зненацька зупинився перед
одним нiжним i милим лицем. Вiн опустив погляд на лице, пiдняте до нього,
лице без видимо╖ вроди, але iз спокусливим усмiхом, синi очi, затiненi
довгими вiями, промовляли до нього не тiльки пустотливо, а й зухвало. I
вiн, що бачив стiльки поглядiв, сповнених пристрастi, муки i приниження,
несподiвано пiддався отим розсмiяним очам дiвчини, яку в гаремi назвали
Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив на нiжнiм плечi то╖, яку
цiлий свiт незабаром зватиме Роксоланою".
Почути звук скрипок, коли поцiлу╓ тебе бiлозубий i чорночубий, i
засмiятися вiд радостi й захвату... Яка дiвчина не мрiяла про це? А тут
тяжке, як смерть, мовчання, i муслiнова хустка, що нечутно лягла тобi на
голе худеньке плече, i бiльше нiчого. Хiба що заздрiснi погляди, i
ненависть Гульфем, i ще бiльша ненависть Махiдевран, i неприхований подив
завжди незворушно╖ валiде. Невже звичайнiй хустинi тут надають такого
значення?
Султан вiдiйшов у величi й недоступностi. Пiдвелася валiде, пiдвелися
султанськi сестри i Махiдевран. ╢внухи погнали одалiсок до ╖хнiх
пристанищ, пiшла в гуртi й Настася-Хуррем. Нiчого не змiнилося, тiльки
була в не╖ на плечi прозора хустинка, до яко╖, як помiтила Настася, не
наважувалися доторкнутися нi одалiски, нi ╓внухи, нi навiть сама валiде,
яка кивнула дiвчинi милостиво, проходячи повз не╖. Невже така сила в
клаптi прозорого муслiну?
Кизляр-ага супроводжував султана до його ложницi. Там йому було
сказано: "Хочу, щоб менi сьогоднi повернули хустку". I хоч нiхто, окрiм
кизляр-аги, не чув тих слiв, але весь гарем знав, що вони будуть
вимовленi, тiльки Настася не вiдала нiчого й вельми здивувалася, коли сама
валiде прийшла до не╖ в кiмнату, супроводжувана старими жiнками,
досвiдченими в одяганнi й прибираннi одалiсок, i повела дiвчину за собою,
i сама приглядала, як розчiсують, перечiсують ╖й коси, як намащують i
натирають новими мазями, як перемiрюють широчезнi, безберегi, невагомi
тканини, забравши в Настасi навiть той благенький одяг, який був на нiй у
залi прийомiв i майже нiчого не закривав, що мало б бути закрите вiд
стороннiх поглядiв.
Прийшов Чотириокий i повiв Настасю угору рипучими дерев'яними сходами.
Вiн був босий, ступав по килимах нечутно, ледь не скрадаючись, боса була й
Настася. Куди ╖╖ вели - до щастя чи до злодiйства?
Коли народилася, мишка перебiгла через свiтлицю, i баба-повитуха
сказала, що то добрий знак.
Хоч iшла по килимах, але босi ноги мерзли, i все ╖╖ тiло бив нестримний
дрож, нiби ступала по льоду. Йшла, як на шибеницю. Як на зарiз. Iшла чи
вели?
Щовесни бiгали вони на Гнилу Липу, щоб не пропустити, як скресатиме
крига на рiчцi. Але рiчка визволялася з-пiд зимового панцира завжди вночi,
i на ранок тiльки брили темного льоду пливли в темнiй водi. I все довкола
було темне, чорне: земля, дерева, вода. Але чорнота якась м'яка, мовби
нiжна, аж серце стискалося i хотiлося плакати й смiятися. Цiнь-цiнь,
синичко!
Коли ввiв ╖╖ кизляр-ага у величезну, напiвтемну ложницю, усю в тяжких,
протканих золотом тканинах, у килимах, в запаморочливих ароматах, що
розпливалися з великих бронзових курильниць, вона засмiялася голосно,
зухвало. Це був смiх переляку й вiдчаю (ох, як же вона змерзла!), але
нiхто не вловив цього, бо для кизляр-аги смiх нечестиво╖ пролунав образою
його султансько╖ величностi, а Сулеймановi те срiбне дзвенiння наповнило
похмуру душу такою щедрiстю, що заповiдалося розлунюванням, може, й на
багато лiт, на вiдстанi немiрянi й непередбачуванi.
Вiн прочитав першу суру корану: "В iм'я аллаха, милостивого й
милосердного! Хвала аллаху, господу свiтiв милостивому, милосердному, царю
в день суду! Тобi ми поклоня╓мось i просимо помочi! Веди нас по дорозi
прямiй, по дорозi тих, яких ти облагодiяв,- не тих, якi перебувають пiд
гнiвом, i не заблуканих".
Кизляр-ага вправно й умiло зiсмикнув з Настасi всi отi широкi тканини й
на голi плечi накинув ╖й султанський прозорий серпанок, шепнувши суворо:
"Вiддай падишаховi його хустину!"
I щез, лишаючи дiвчину вiч-на-вiч з чужим для не╖ чоловiком.
Султан напiвлежав тепер на широчезному високому ложi, на трьох
матрацах, покладених один на один, два нижнi набитi ватою, верхнiй -
пухом, лежав на простирадлах з тонкого полотна, з безлiччю подушок,
пiдкладених пiд боки, пiд плечi й пiд голову, все в барвах зелених -
барвах Османiв. Спираючись на зеленi подушки i прекраснi килими, султан
дивився на голу Настасю (бо що той серпанок!) так невiдривне, що вона
помiчала тiльки його погляд i попервах навiть не збагнула, що на ньому
нема╓ його страхiтливого тюрбана.
- Пiдiйди! - звелiв вiн. Голос мав приглухлий, говорив з нехiттю.
Тiльки тепер вона помiтила, що на султановi нема╓ тюрбана. Голова
довгаста, мов диня. Настася ледве не засмiялася. Але ж було так холодно,
що не здобулася навiть на гримасу, тiльки дрижала всiм тiлом.
- Пiдiйди! - знов сказав султан.- Чого ж ти?
- Менi холодно,- вицокуючи зубами, вiдповiла вона. Вiн мовчки
перехилився на другий бiк ложа, простягнув униз сво╖ довгi руки, винiс
звiдти чашу, подав Настасi:
- Йди випий i зiгрiйся.
I вона пiшла. Сама не знала, чому послухалася його голосу. Килимовi не
було кiнця. Десь схованi в далеких кутках ложницi, палали свiтильники,
розсiваючи червонясте свiтло, вона брела в тому свiтлi, мов у власнiй
кровi, ступала непевно, всю ╖╖ хитало, i дрож бив дужче й дужче.
Наткнулася на мармуровий водограй посеред ложницi. Навiть не помiтила
його, коли ввiйшла. Не знала тепер, як обминути.
- Чого ж ти? - знов сказав султан так само безбарвно та байдуже.- Не
бiйся мене. Iди ближче. Смiливiше. Випий оце. "Скромноокi, до яких не
доторкнувся нi чоловiк, нi джин". Наослiп вона тицьнулася у берег ложа,
обома руками тримала важку чашу, пила, проливаючи собi на ноги, на килим.
Вiдчула на сво╓му незiм'ятому, лякливому тiлi суху теплу руку, не мала
сили опиратися тiй руцi, яка згорнула ╖╖ на край ложа, i султан теж вiдчув
полохливiсть ╖╖ тiла i не мiг стримувати свою пристрасть, не мiг ждати,
"коли впаде падаюче".
- Вiддай мою хустку,- сказав тихо до дiвчини, i вже не було мiж ними
нiчого, i лукавi лiнi╖ ╖╖ маленького тiла знищилися його тiлом, мiцним i
безжальним, i тiльки скрик i схлип, i небеса роз-верзлися, земля
розступилася - i зiтхання прошелестiло в просторi, в садах, у палацах,
повсюди зiтхання, ╖╖ зiтхання. Бурi, дощi, води, волога, страх,
первiснiсть, потоки й потопи i тиша, як на краю свiту,- вона вже жiнка.
Кинути дiвчину в постiль до чужого й ворожого, вбити в ╖╖ душi бога. Звiрi
ревли в пiдземеллях сералю, мовби нагадуючи, що не ступиш по цiй землi
кроку, щоб не наткнутися на потвору. Шалений вiтер бив у брами, дуднiв
тяжко й сумно, i плакало дерево, мiдь, залiзо, стогнали засуви й запори, а
в не╖ стогнала душа. Але Настася мовчала, нi стогону, нi слiз, не маючи
куди подiтися, тулилася до султана, i лежали вони довго-довго, притуленi
одне до одного так щiльно, що не зоставалося уже мiж ними мiсця нi для
страху, нi навiть для нещастя. Бо ж свiт однаково прекрасний навiть тодi,
коли життя сумне, тяжке i нестерпне. "I створили ми вас парами".
Любов, молитва i вiйна починаються завжди прекрасно. А кiнчаються?
Султан хотiв думати про цю дiвчину, яка лежала в його постелi, але не
мiг. Щось заважало, а що саме - не вмiв визначити. Може, ╖╖ мовчазнiсть?
Жiнки завжди нестерпно балакучi, вiн не терпiв ╖хнього торохтiння. Може,
тому, глибоко в душi будучи ледь не розпусником, щосили гамував себе i
виказував до жiнок холодну байдужiсть. Iдоли не розчаровують тiльки тому,
що вони безмовнi. Може, Й ця дiвчина - такий собi маленький iдол? Але вона
занадто маленька, щоб вознестися до його височин i правити за iдола. Була
й не була. Одна нiч ця для не╖ лишиться спогадом найбiльшого (бо
неприступне!) щастя, а для нього-просто одною нiччю, та й годi.
Султан не мiг дозволити, щоб жiнка бачила його сплячим. Пiсля утiх
кизляр-ага вiдпроваджував жiнок до ╖хнiх поко╖в. Так само вiдпровадив вiн
i Настасю, що стала вже тепер назавжди й навiки Хуррем. Не промовила до
султана й слова, чим подивувала його i трохи роздратувала. Але однаково
звелiв, щоб придiлено ╖й було окремий покiй i видано iз скарбницi великi
рубiновi сережки й рубiновий перстень - улюбленi каменi султановi. "I
нагородив ╖х за те, що вони витерпiли, садом i шовком".
Тепер кизляр-ага мав для Настасi теплу одiж, яку вправно накинув на
не╖, дав ╖й i взуття, але вона вiдштовхнула шитi бiсером сап'яновi
ступанцi, пiшла назад босонiж, бо вже не мерзли ╖й ноги, а палали, як i
все тiло, вогнем.
Нi в яких султанських щоденниках не писано про цю нiч. I сам Сулейман
забув про не╖ уже вранцi.
КОЛОНА
Хто мiг зазирнути в султанову душу? Навiть валiде й Iбрагiм - люди,
найближчi до Сулеймана, не могли сказати з певнiстю, як поведеться вiн на
високому тронi, якi найпершi кроки зробить, кого вiзьме взiрцем: покiйного
батька свого султана Селiма, когось iншого iз султанiв, залiзного Тiмура
чи славетного Iскандера.
А сам Сулейман тим часом мав перед очима тiльки Мехмеда Фатiха,
завойовника Царгорода, султана, який нiколи не впадав у вiдчай, який
навiть поразки вмiв перетворювати на перемоги, який не гаяв жодного дня,
жодно╖ хвилини i, коли не мав влади, дбав про власнi знання, коли
зготовлявся до найбiльшого вичину свого життя - взяття Царгорода, то сам
носив камiння для спорудження фортецi Румелiхiсар, i сам тесав дошки для
кораблiв, якi мали прийти через суходiл до столицi iмператорiв, сповнивши
серця Трекiв мiстичним жахом. Сулейман любив повторювати сам собi царський
вiрш, прочитаний Мехмедом Фатiхом, коли той увiйшов у повержений Царгород:
Сова кричить невбет [28] на могилi Афрасiаба, I павук несе службу
пердедара[29] в iмператорському палацi.
Все су╓та, окрiм содiяного Османом. Перше, що зробив Фатiх, увiйшовши в
Царгород,перетворив найбiльший храм нечестивих на мечеть Айя-Софiя. Не
зруйнував його лише тому, що склепiння у храмi нагадувало небесне. Зате
храм Апостолiв, який вiзантiйцi у безмежнiй сво╖й гординi вважали
втiленням краси й гармонi╖ (для Софi╖ полишали велич), звелiв негайно
зруйнувати й поставити на тому мiсцi мечеть Фатiха. Пiсля його смертi коло
мiхраба[30] мечетi поставлено тюрбе султана - його усипальницю. Колись у
церквi Апостолiв ховали вiзантiйських iмператорiв, тепер тут лежав
Завойовник.
Без пишноти, тiльки в супроводi вiрного Iбрагiма та прибiчно╖ охорони,
Сулейман часто ╖здив до тюрбе Фатiха. Велетенське мiсто вiдступало вiд
нього, затаювалося у сво╖й незбагненностi, залягало в нерухомостi, як
сонячний годинник. Тiльки тiнь пересува╓ться по колу. Безчас, мертвота.
Одноманiтнiсть мечетей, мiнаретiв, водогра╖в, дзюркотiння води й крики
муедзинiв викликали якесь дивне дрижання цього мiста, монотоннiсть,
порушувану надмiром, хаосом, мiшаниною, притлумленим вуличним галасом,
далеким клекотом строкато╖ юрби, шелестом дорогих тканин, шепотом
донощикiв, ударами чаушiв, смiхом повiй, стогоном невiльничих ринкiв,
любовних зiтхань, чавканням псiв i людей, вiршами кора ну.
У Стамбулi все примарливе, крiм самого Стамбула, гiдра й молох, рай i
пекло, мiсце тортур i розкошi. Як затримати час життя? Над цим б'ються
усi, вiд султана до жебрака, а зна╓ це тiльки сам Стамбул. Мехмед Фатiх
завоював це мiсто, але чи ж заволодiв ним до глибини? I хто заволодiв й
оволодi╓?
Сулейман годинами простоював у восьмиграннiй усипальницi Фатiха. Мовчки
ждав вiдповiдi на те, що краяло йому серце, чим не мiг подiлитися нi з ким
iз живих. Приходив до мертвого.
Гробниця, пiдвищена в широкiй сво╖й частинi, так нiби Фатiх мав от-от
звестися, вкрита бiлим кашемiром, зверху - невеликий килим i зелена шаль -
барва Османiв. У головах великi грубi лойовi свiчi у ставниках iз
ляпiс-лазурi, каменя ╓гипетських фараонiв. Тюрбан, нiби перевернутий
келих, висить угорi. На килимi кольору полуницi ходжа вдень i вночi чита╓
коран. "Скажи: "Вiн - аллах - ╓диний, аллах вiчний; не родив i не був
народжений i не був йому рiвний жоден!" Десять, сто, тисячу разiв ту саму
суру Очищення вiри" чита╓ ходжа, i так само повторю╓ за ним слова книги
султан, поки знудьгований Iбрагiм, терпляче стоячи поряд, розв'язу╓
нелегке завдання: чи може людина, без кiнця повторюючи тi самi слова, про
щось думати, взагалi, чи може виконувати сво╓ призначення на землi -
мислити, пiдносячись над свiтом живим i неживим, коли й не дорiвнюючись
боговi, то принаймнi наближаючись до нього?
До мечетi Фатiха Сулейман ╖здив i восени, i взимку, i повеснi; мабуть,
щоразу, наближаючись до Фатiха i повертаючись звiдти, бачив височезну
порфiрову колону Кизташi, що самотньо стояла неподалiк вiд мечетi, але
жодного разу не звернув на не╖ уваги, як не звертав видимо╖ уваги на все,
що траплялося йому на шляху. Чимало колон у Стамбулi, яких не загорнуло
османство у сво╖ священнi будiвлi, i тепер цi каменi нечестивих стримiли
повсюди: i обабiч дороги, якою ╖здив султан на Ок-Мейдан,- бiлi мармуровi
колони, що нiчого не пiдтримували; i колона iмператора Константина, звана
Чемберлi-таш - камiнь з обручами, бо обкована була залiзними обручами
пiсля того, як блискавкою вiдбито горiшню ╖╖ частину i як обпалило ╖╖
пожежею у час повстання Нiкi; i готська колона пiд мурами гарему -
витесана iз суцiльного гранiт -ного блока, колись на нiй нiбито стояла
статуя засновника мiста Бiзаса; i змi╖на колона - три переплетенi бронзовi
змi╖, що тримали колись на собi золоту чашу, чотири ступнi в поперечнику,
i вже втратили ╖╖, бо все су╓та i тимчасовiсть. Пурпурна, мов скипiла
кров, колона Кизташi мала колись на собi статую дiвоцтва, грецьку богиню
Афродiту. Володiла чарiвною здатнiстю вказувати в найбiльшому натовпi на
дiвчат, якi втратили цноту. Афродiта клала на них свою тiнь, i тi не могли
нi випручатися, нi втекти. Так була викрита невiстка iмператора Юстина, за
що натовп розшарпав ╖╖ коло пiднiжжя цi╓╖ ж колони. Цi дурнi байки не
затримувалися у Сулеймановiй головi. Може, тому i про╖здив безлiч разiв
повз колону цiлком байдуже. Помiтив ╖╖ тiльки того дня, коли вже мав у
душi точно визначений намiр вести iз Стамбула величезне, ще султаном
Селiмом зготовлене, а нинi розледащене й знетерпеливлене в жадобi здобичi
й грабувань вiйсько, вести не туди, куди з дивною упертiстю спрямовував
сво╖ удари його батько,- проти одновiрцiв, а, продовжуючи велику справу
Фатiха,проти свiту невiрних. Але не знав ще про це нiхто. Сам султан,
затявшись у впертiй мовчанцi, ждав слушно╖ митi, коли зможе об'явити про
свiй намiр, може, ждав якогось знаку, що йому подасть Фатiх, через те i
╖здив вклонятися його праху так часто й уперто.
I зненацька побачив цю колону. Вiн зупинився i довго дивився на не╖,
задерши голову так, що ледве не падав з не╖ його височезний бiлий тюрбан,
розглядав ╖╖, забувши про високу султанську гiднiсть, мов вуличний
босоногий чоджук, тiльки й того, що не роззявляв рота вiд подиву чи
захвату висотою, мiцнiстю i могутнiстю колони, ╖╖ кривавою барвою i ╖╖
самотнiстю, що була мов виклик.
Чи не знак, полишений для нього, четвертого султана вiд дня взяття
Царгорода, султаном першим, султаном Завойовником, великим Фатiхом? Саме
тут найперше руйнувалося, знищувалося усе вiзантiйське, щоб поставити
першу османську святу споруду, а колона залишена. Незруйнована,
недонищена, полишена не без зата╓но╖ думки, не без натяку, мов кам'яний
заповiт i вказiвник: донищ, доруйнуй, доконай недоконане.
Сулейман спинив свого чорного коня i спитав, чи в серед його супроводу
великий будiвничий Сiнан-бей, якому доручено було спорудження джамi╖ i
тюрбе султана Селiма на вершинi п'ятого пагорба Царгорода.
Iбрагiм сказав, що Сiнан-бея сьогоднi з ними нема╓.
- Покликати,- коротко звелiв султан, i в його голосi чулася
нетерплячка.
Негайно було послано гонця за Сiнан-бе╓м, хоч Iбрагiм не бачив потреби
в такiй поспiшностi.
Сiнан, як i Iбрагiм, був грек. Тiльки не острiвний, а з материка, з
Каппадокi╖. Починав теж, як Iбрагiм,- з рабства. Малим хлопчиком узято
його в девшiрме[31], вiддано в аджеми - яничарськi учнi, там вiн, окрiм
вiйськово╖ справи, обрав для себе вивчення архiтектури, вчився у великого
будiвничого султана Баязида Хайреддiна, але, перш нiж самому почати
будування, багато рокiв провiв у походах iз султаном Селiмом, ставив мости
для його вiйська, першим перебiгаючи по них, щоб занурити шаблю в нутрощi
супротивника, споруджував галери в час Ванського походу i сам очолював
яничарiв, посаджених на тi галери, щоб переправитися через озеро й
захопити зненацька кизилбашiв [32]. Перш нiж почати будування, вiн
руйнував i нищив, як i всi Османи. А може, й усi будування починалися вiд
нищень створеного попередниками? Затоптати кiстки предкiв, а з будiвель
узяти камiнь для сво╖х споруд.
Султан не став чекати Сiнан-бея бiля колони Кизташi - це було б не
гiдно його високого сану. Але ще того дня будiвничий став перед Сулейманом
i отримав велiння звалити колону, що сто╖ть коло мечетi Фатiха, i
використати ╖╖ на спорудження джамi╖ Селiма.
- Вона зависока для тих колон, якими я хотiв оточити подвiр'я
джамi╖,зауважив Сiнан-бей, котрий не любив, щоб у його справи втручалися
стороннi, навiть самi султани.
- Вкоротиш,- похмуро мовив Сулейман.- Вкорочують людей, не те що
камiнь.- I додав уже лагiднiше з корану: "Хiба ти не бачив, як повiвся
господь з Iрамом, володарем колон?"
Поки колону обплутувано мотузами, щоб звалити, султан по╖хав через
Золотий Рiг до Сютлюдже пострiляти на Ок-Мейданi.
Супроводжував його весь двiр, везли похiднi жаровнi смажити м'ясо
баранiв i верблюдiв, кошi з припасами, килими для розстеляння на травi.
Сулейман запрагнув пiсля стрiляння з лука учтувати на Ок-Мейданi. Фатiх у
першу п'ятницю по взяттю Царгорода влаштував тут банкет для переможцiв.
Був такий радий, що сам розносив на╖дки й солодощi сво╖м вiзирам,
повторюючи при цьому слова пророка: "Пан над народом - це той, хто служить
йому".
Пили i ╖ли до смерку. Новий султан, не маючи звитяг, не мав i радощiв,
тож не роздавав на╖дкiв сво╖м вiзирам, хоч Iбрагiм жартома й пiдбивав його
на це.
Зранку другого дня пiсля молитви в мечетi султан по╖хав дивитися, як
буде звалено на землю колону Кизташi.
Обплетена тисячею товстих мотузiв, колона схожа була на обезвладненого
раба, зготовленого чи то на продаж, чи на забiй. Тисячна юрма ворушилася
коло пiднiжжя колони, гологрудi, жилавi, у брудних чалмах, з диким шалом в
очах, готовi звалити будь-що на свiтi: колону, святиню чи й самого
султана. Мулли, ставши по краях юрмовиська, виспiвували молитви: "В iм'я
аллаха милостивого й милосердного! Коли впаде падаюче,- нема нiчого, що
заперечу╓ ╖╖ падiння! - понижуючи ╖╖ пiдносячи, коли потрясеться земля
потрясiнням, коли сокрушаться гори скрушенням".
Султан iз сво╖м пишним почтом стояв у загорожi з товстого дерев'яного
брусся. Чотири ряди яничарiв, готових рубати кожного, хто б насмiлився
кинутися через брусся, замикали широкий простiр, що вiдокремлював султана
вiд смороду й поту отих босих, жилавих, гологрудих.
Сiнан-бей ждав знака вiд султана. Сулейман ледь помiтно хитнув
тюрбаном. Сiнан-бей пiднiс руку. Вдарили барабани. Розставленi повсюди
помiчники Сiнан-бея викрикнули накази. Мулли завили слова про сотрясiння.
Гологрудi натягнули мотуззя. Розтулилася тисяча ротiв. Напнулися жили на
мiцних шиях. Дике виття перекрило всi звуки. Ув'язнена колона схитнулася
i, заточуючи моторошне величезне пiвколо, стала падати прямо на людей.
Виття перейшло в зойк. Ледь не змiтаючи султана з його супроводом,
юрмовисько кинулося врозтiч. Колону вже нiщо не могло нi втримати, нi
зупинити. Вона падала тяжко i болiсно. I коли вдарилася об землю, то мовби
стогiн пролунав у просторi, стогiн землi чи каменю - хто ж то розбере,
коли потрясеться земля потрясiнням.
Сiнан-бей спокiйно розповiдав султановi, як вiн хоче перевозити колону
на п'ятий пагорб Стамбула. Знов усю обплутати мотузками. Пiдкладати
дерев'янi котки. Тисяча людей ма╓ перетягати колону п'ядь за п'яддю далi й
вище. Довго й уперто. Але не-вiдступно. Бо хiба ж не так твориться усе на
свiтi?
Сулейман довго дивився на повержену колону. Мовчав. Не знати було,
слуха╓ Сiнан-бея чи й не слуха╓. Перед очима йому ще миготiли босi бруднi
ноги, щось гнiвне кричали чорнi розтуленi роти, било в нiс смородом нужди
i бiдностi. Хотiв спитати, що то за люд,- раби чи правовiрнi? Але не
спитав. Мовчав тяжко, затято. Тодi несподiвано сказав:
- Хай залиша╓ться тут.- I додав загадково, як завжди: - "Адже воiстину
з тяжкiстю легкiсть, воiстину з тяжкiстю легкiсть".
Пiзно вночi прибув до столицi гонець, який принiс вiсть про те, що в
Будимi угорський король убив султанського посла Бехрама.
_
РIКА
Вступивши на престол, Сулейман звернувся з посланнями до володарiв усiх
дружнiх i ворожих земель в Азi╖, ╢вропi й Африцi. Могутнiсть султана мала
виказуватися вже в пишних титулах, якими розпочиналося послання: "Я,
неоцiненною, безконечною благiстю Всевишнього i великими, сповненими
благословення чудесами Глави пророкiв (якому хай возда╓ться, найнижче
поклонiння, купно, як i його дому i його супутникам), Султан славних
Султанiв, Iмператор могутнiх Iмператорiв, роздаватель вiнцiв Хозроям, що
сидить на престолах, тiнь аллаха на землi, служитель славетних
Хоремейн-у-Шерифейн (Мекки i Медiни), мiсць божественних i священних, де
всi мусульмани проголошують обiтницi, покровитель i володар святого
╢русалима, повелитель трьох великих городiв Константинополя, Адрiанополя i
Бруси, а рiвно й Дамаска, запаху Раю; Трiполi й Сiрi╖; ╢гипту - рiдкостi
вiку i славного сво╖ми радощами; усi╓╖ Аравi╖, Алепа, Араба i Аджена,
Дiярбекiра, Зулькадрi╖, Ерзерума чудового, Себаста, Адани, Караманi╖,
Карса, Чилдира, Вана, островiв Моря Бiлого i Моря Чорного, кра╖н Натолi╖ i
королiвства Румелi╖, всього Курдистану, Грецi╖, Туркоманi╖, Татарi╖,
Черкеси, Кабарди, Грузi╖, благородних племен татарських i всiх iнших Орд,
вiд них залежних, Кафи й iнших сусiднiх мiст, усi╓╖ Боснi╖ iз залежними
вiд не╖ землями i укрiплених мiсць великих i малих в цих землях, володар,
нарештi, безлiчi городiв i крiпостей, яких зайве наводити й превозносити
iмена, я, Iмператор, втечище правосуддя i Цар Царiв, осереддя перемоги.
Султан, син султанiв - султана Селiм-хана, сина султана Мехмеда
Завойовника, я, по могутностi сво╖й, прикрашений титулом Iмператора обох
земель i для довершення величi мого Калiфатства прославлений титулом обох
морiв..."
Далi, залежно вiд того, кому призначалося послання, пропоновано
пiдкоритися, або ж обiцяно мир, або ж вимога миру, пiдтвердженням того
мала бути данина, негайно виплачена султанському пословi.
З такою саме вимогою по╖хав Сулейманiв посол Бехрам до угорського
короля Лайоша, але той, намовлений сво╖ми безстрашними й забiяцькими
графами, звелiв обезглавити Бехрама, султановi ж не вiдповiв нiчого. Та й
яка ще вiдповiдь могла бути пiсля такого мерзенного вчинку? Коли велика
держава вбива╓ послiв держави маленько╖, то це ще можна пояснити, бо
надмiр сили неминуче ма╓ виявитися бодай у ганебних дiях. Але кому може
поскаржитися маленька держава i де проситиме помочi? Натомiсть держава
велика ма╓ змогу належно покарати зрадливих порушникiв свiтового порядку,
провчивши i ╖х, i всiх тих, кому б запраглося наслiдувати нечестивцiв.
У Стамбулi вдарили гармати на знак вiйни. Яничари на Ат-Мейдапi
радiсними криками вiтали священну султанову волю. Сулейман не скликав
дивану, не радився, не казав, проти кого вiйна, але всi знали i без того:
проти невiрних, хоч як би там вони звалися!
Сам султан урочисто виводив вiйсько iз Стамбула, ╖хав на улюбленому
сво╓му чорному конi в золотiй збру╖, мав позад себе улюбленця свого
Iбрагiма, з яким тiльки й мiг перекинутися словом, далi ╖хали його чотири
вiзири, за ними бе╖, двiрськi прибiчнi пажi й капiджi╖ з двiрсько╖
сторожi, яничарськi старшини i самi яничари, що йшли за кiнними пiшо, в
сво╖х високих шапках i повстяних уборах. Султан дивував усiх сво╖м
тюрбаном, високим, як колона, з двома павиними перами у величезних
рубiнах. Чотири вiзири мали тюрбани низькi, широкi, iз золотими шнурками
довкола верхнього рубця. Бе╖ викрасовувалися у тюрбанах таких, як i в
падишаха, але набагато нижчих. Голови вчених улемiв прикрашалися округло
намотаними чалмами. Дiльсiзiв упiзнавано по гострих високих ковпаках iз
золототканого полотна, а капiджi╖в - по червоних шапках, заломлених так,
що вони звисали назад. Яничарськi старшини, на вiдмiну вiд рядових
яничарiв, прикрашали сво╖ повстянi ковпаки пучками пiр'я, скрiплюваними
коштовним камiнням.
Слiдом за розкiшним султанським почтом, за грiзним корпусом яничарiв
цiлий день iшло вулицями Стамбула триста тисяч во╖нiв, приведених сюди з
Унк'як ча╖рi, де вони нудьгували вже понад рiк; за вiйськом у хмарi
смороду пропливло шiсть тисяч верблюдiв, приведених iз Сiрi╖
Ферхадом-пашою, завантажених припасами, тодi пройшли, лякаючи вуличних
роззяв, могутнi слони, серед яких i султанський слон у золотiй збру╖, iз
сталевими мечами на iклах, чорний, як i Сулейманiв кiнь.
Дiялося це в суботу вiсiмнадцятого джемада (травня) 1521 року. Султан
поклав перший камiнь у мечеть батька свого Селiма на п'ятому пагорбi
Стамбула, вклонився праховi великого Мехмеда Завойовника i повiв сво╓
страхiтливе вiйсько на Едiрне, часто зупиняючись для перепочинку й для
ловiв у лiсах на Мерiчi.
Нiхто не знав, Проти кого спрямовано буде удар цi╓╖ сили, хто перший
стане жертвою султанського могуття. Може, не знав ще й сам султан?-
Десять днiв iшли до Едiрне. Вiдпочинки, лови, молитви, диспути вчених
улемiв. Тут при╓дналися до велетенського султанського вiйська загони
румелiйського беглербега Ахмеда-пашi, нащадка святого Сави. Про сво╓
високе слов'янське походження Ахмед-паша пам'ятав тiльки тодi, коли на
султанському диванi нахабно осмикував вiзирiв. Усiх вважав нiкчемами,
мрiяв стати вiзиром, а там замiнити й самого Пiрi Мехмеда.
Ще за десять днiв похiд досягнув Пловдива. З лiсiв i гiр гнано до
страхiтливого вiйська тисячi нових людей, вливалися у загрозливу хмару, не
вiдаючи, куди йдуть i що мають робити, бо в багатьох не було нiяко╖ збро╖,
окрiм звичайного загостреного кiлка або лiсорубсько╖ сокири.
Ще сiм днiв треба було, щоб султан дiйшов до Софi╖.
Болгарська земля стогнала вiд навали. Мов велетенський полiп,
присмоктувалося вiйсько тисячними присосками до мiст, сiл, полiв iз
снопами, до бджоли й худобини, до кожного диму, до кожно╖ криницi i
смоктало, смоктало, несло страх, пригноблення i спустошення. Од кожного
двору брано один дукат, двi вiвцi (одну з ягням) i барана. Двадцять дворiв
об'╓днувано в катун (лiтн╓ пасовисько). Вiд кожного катуну одне шатро,
один сир, три мотузи i шiсть обротьок, один бурдюк масла й одного барана.
Тiльки до Софi╖ звелено привезти десять тисяч возiв, повних провiанту для
вiйська. Окрiм того, вiд кожних п'яти дворiв один во╖н мав iти з
султанським походом. А з тих, хто зоставався, належало брати по дукату вiд
кожно╖ голови й десяту частину вiд урожаю султановi за те, що вiн оберiга╓
землю аллахову, четверту частину врожаю спахiям, по двi аспри вiд кожно╖
худоби, по двi аспри вiд кожного вулика, коня, криницi, диму з печi,
пашам, якi вирушають у путь, i пашам, якi прибувають, вiйську, коли воно
проходить, i вiйську, коли воно ма╓ поповнюватися. Але це податки
звичайнi, згiдно з законом шарiату,харадж, ушр i джизь╓. А там, де
проходило вiйсько, султанськi кеха╖ [33], ╖дучи попереду з загонами
яничарiв, починали збирати податки за звича╓м - урiфiй╓. Велися примусовi
роботи-аварiз: спорудження фортець, прокладання шляхiв, наведення мостiв.
Султанськi чиновники - збирачi продовольства, арпа-емiни - примусово,
удень i вночi, збирали сюрсат - продовольство для вiйни: ячмiнь, пшеницю,
борошно, м'ясо, дрова. Хто приховував запаси, пiдлягав негайному i
безпощадному знищенню - люди, селища, общини. Здавалося б, що могло
залишитися у щонайбагатшiй землi пiсля такого грабунку? Але вигадливостi
султанських дефтердарiв не було впину. Вигадувалися новi податки,
здиралися ще з бiльшою запопадливiстю i жорстокiстю: алаф-фураж для
султанських коней i тварин, iмдад-i-сеферiй╓ - помiч для потреб походу,
iмдад-i-дихадiй╓ - помiч для священно╖ вiйни, бедел-i-нюзюдль - податок на
постiй, навiть податок за труд, понесений зубами османцiв у з'╖даннi
християнських харчiв - дiш параси.
Коли б султан узяв у похiд свiй гарем, тодi збирано б ще й податок на
гарем, але Сулейман вiз iз собою тiльки Стамбульський звiринець: на
здоровенних мажах, запряжених волами, залiзнi клiтки з левами, тиграми,
пантерами, гi╓нами, вовками й ведмедями. Для звiрiв збирано свiже м'ясо.
Вiдбирали коней, буйволiв, вiслюкiв, кожне колесо, деревину, шматок
мотузки. Сiромашнi люди, вхопивши що могли або й з порожнiми руками.,
рятуючи бодай душу, втiкали в лiси й у гори, шукали плодючо╖ землi якомога
далi вiд шляхiв, там кидали зерно в землю, щоб вирiс якийсь колосок i
можна було прогодувати дiток, продовжити свiй рiд, не пiддатися понищенню.
Тiльки в Софi╖ на диванi Сулейман виклав свiй план походу. Iти на
Белград, щоб узяти цю крiпость, стати назавжди па Дуна╖, виконавши волю
предкiв. Замiр був зухвалий, але гiдний величi султансько╖ держави. Сам
Мехмед Завойовник не мiг узяти Белграда вже пiсля того, як прославився
взяттям Царгорода i коли здавалося, що нема╓ в свiтi сили, яка могла б
вистояти перед його могутнiстю. Сулейман питав у сво╖х вiзирiв поради, але
всiм було видно, що не вiдступиться вiд заповзятого намiру цей мовчазний,
загадковий володар, та й велiiчезне вiйсько, яке цiлий мiсяць витоптувало
болгарську землю, несила вже було повернути назад. Стрiла накладена па
лук, тятива напнута - нема ради.
Iз софiйського поля султан послав тисячу яничарiв з Хусрев-бегом, щоб
вони почали облогу Белграда i взяли Земун для лiпшого доступу до мiста,
яке очiкувало навали з пiвдня, вiд гори Авали. Сулейман пам'ятав, чим
печалився Мехмед Завойовник пiд Белградом. Той хотiв перевезти вiйсько
через Саву, розташувати коло Дунаю i там укрiпитися, щоб не дати угорцям
приходити з помiччю Белградовi. Але на диванi бе╖ вiдраяли його вiд цього
намiру: "Щасливий повелителю, не роби цього, бо в цьому нема╓ потреби".
Так берег Дунаю лишився оголений, i звiдти угорцi без перешкод посилали
обложеним iз сушi б╓лградцям потрiбну допомогу й припаси, i Завойовник так
i не змiг узяти цього слов'янського мiста.
Слiдом за яничарами пiд Белград послано було великого вiзира Пiрi
Мехмеда-пашу з двадцятьма тисячами вершникiв i пiвсотнею величезних гармат
для розбивання мурiв верхньо╖ фортецi.
Сам султан пiшов на Шабац, який звався тодi Бу╖рделен, але через чотири
днi його зустрiла вiсть: "Град Бу╖рделен упав, i сто невiрних стали
поживою осяйного мусульманського меча". Цi сто захисникiв убили сiмсот
туркiв, але довше вистояти не змогли. Султан увiйшов у твердиню крiзь
шпалери голiв, насаджених на кiлля. Звелiв укрiпити Шабац, провести крiзь
нього Саву. Сидiв на березi рiки в зеленому куренi, зробленому iз свiжого
гiлля, дивився на роботи, мовчав, думав. Тодi наказав будувати через Саву
мiст. Знову сидiв iз самого досвiту в зеленому куренi, не пiдпускав до
себе навiть Iбрагiма, дивився на рiку. Тiло рiки мiнилося сонячними
блискiтками, мов срiбно-скляна змiя, мов тiло жiнки, яка пливла повз
нього, крiзь нього, поза ним, минаючи, прослизаючи, далi й далi, невловиме
й неправдешньо, як сон i марення.
Вiзири, пашi, яничарськi аги пiдганяли людей палицями, люди працювали
iнодi по шию у водi, тягли колоддя, тяжкi човни, плоти, в'язали, стелили,
скрiплювали.
Султан не мiг вiдiрвати погляду вiд поверхнi рiки. Вона лежала перед
ним, як незаймана жiнка, як земля, як безмежний текучий простiр, що
поглина╓ усе на свiтi, уярмлю╓ i ув'язню╓ навiть час. Вiн пiдкорив собi
час, мав пiдкорити й простiр. Подолати, подавити, погнобити! Перейти через
цю рiку, не доторкуючись до не╖, з сухими пiдошвами, легко й летючо, дати
╖й вiдчути свою силу, владу, могуття, злiсть, уярмити, обезвладити,
зневажити, хай корчиться, стогне, мета╓ться, кричить!
Рiка була, мов та забута ним слов'янська дiвчина. Вона притягувала й
вiдштовхувала водночас - дивне по╓днання непо╓днуваного, вона пахла чужим
зiллям, незнаними травами й рослинами, пахла чужою волею, вiд яко╖
Сулейман п'янiв, нiби вiд кандiйських вин або запаморочливого опiю. Днями
цiлими непорушне сидячи в зеленому прихистку на березi велико╖
слов'янсько╖ рiки, каламутно╖ i норовисто╖, "вiн несподiвано для себе
(може, то вiд султансько╖ самотностi?) згадав те, чого не пам'ятав, не
хотiв пам'ятати, викинув iз душi вже на ранок пiсля то╖ ночi з маленькою
розсмiяною чужинкою. Трiпотiння птахiв на досвiтнiх деревах, зорi зодiаку,
велич небес i непробивнi гущавини листя, а крiзь усе це - бiлi пальцi на
важких пiвкулях грудей, слова без значення, незмога порозумiтися, вiн
замикав повiками очi, але вона проникала й пiд повiки, оживала в його очах
i в ньому самому, проходила крiзь нього без зусиль i без бажання, як дух
без бога, полишала в ньому невагому бiлiсть свого тiла i баламутну
тяжкiсть грудей, отих пiвкуль, розгублено прикриваних кошичками з тонких
пальцiв.
Вiн сидiв, дивився, як перескакують по не добудованому ще мосту на той
бiк спахi╖ Ахмеда-пашi i царгородськi яничари, а якiсь демони бажання, не
пiдвладнi йому, штовхали його знов до спогадiв, спокушали продертися
пам'яттю пiд шовковисту шкiру тi╓╖, що була, як вiтер, якого нiколи не
вгаму╓ш, як рiка, що ╖╖ нiколи не спиниш, як земля, що ╖╖ нiколи не
сходиш.
Султан сидiв один день i другий, наприкiнцi другого дня послав у
Стамбул дарунки для одалiски Гульфем. Чому для Гуль-фем - сам би не мiг
сказати, а питати нiхто не мав одваги. Оточували його велетенське шатро iз
золотою кулею нагорi тисячi людей, але з тих тисяч не пiдпускав до себе
нiкого, ждав пiдкорення рiки.
На третiй день почався дощ. Вiн iшов цiлий тиждень, розкле-котанi води
вдарили в мiст, вiдiрвали його вiд берегiв, понесли зниз за течi╓ю,
ламаючи й трощачи. Десять днiв тисячi людей, знемагаючи, гинучи, тонучи у
водах, будували мiст, десять днiв султан у спеку i в дощ сидiв на березi
пiд зеленим гiллям i невiдривне дивився на рiку, а тепер не зосталося
нiчого, Сава текла вiльно й свавiльно, i Сулеймановi здавалося, що вона
тече крiзь нього, крiзь його душу.
Вiн звелiв переправляти вiйсько i коней на той бiк галерами. Сам чотири
днi вiдпочивав, прикликавши до себе Iбрагiма. Це був дивний султан. Не
водив вiйська на приступ, не розмахував шаблею, не майорiли над ним зеленi
знамена, не гримiли султанськi барабани. Розпустив по всiй землi сво╖х
пашiв i бегiв, як кровожерних псiв, знав, що дiятиметься все i без нього
так, як дiялося за всiх Османiв: шпалери набитих на палi людей, пiрамiди з
вiдрубаних голiв, бiда людська, страх, кривава запона, зiткана з чужих
страждань, а за нею - вiдгороджений вiд усього султан, падишах, Сахiб
Кiран - Володар Вiку, тiнь бога на землi.
Незворушна рука прибiчного султанського словоскладача тим часом
записувала в похiдному щоденнику:
"Земля невiрних наповнилася бiженцями. В цiй переможнiй вiйнi акинджi╖
були роздiленi на два вiйська. Одне ╖хн╓ крило перейшло в землю волоську,
щоб захопити Ердель i Темешвар, друге крило йшло з царською ордою, цi
грабували довколишнi мiста й кра╖".
"I вiд Пiрi-пашi прибув гонець. Вiн принiс вiсть: град, на ймення
Земун, узятий! Били гармати, тривала тяжка боротьба, але нарештi милiстю
божою захоплений. Багато мусульман у боях полягло за вiру. Невiрнi, яких
захоплено в городi, стали поживою для меча. Жони й дiти взятi в рабство".
"Один родич сина татарського хана з татарами пiшов у Срем збирати харч
для вiйська. Прийшла вiсть, що ╖х на путi перестрiло багато невiрних,
спалахнув бiй, i в тiм бою многi татари з родичем ханового сина погинули".
"Боснiйський санджакбег Ях'я-пашич, проходячи по угорськiй землi з
шiстьма тисячами вiйська, взяв три мiста. Два з них узято з боями. Всiх
невiрних посiчено. Були грабунки".
"Мустафа-паша повернувся з грабувань. Привiв багато рабiв".
"Од Ях'я-пашича прибув чоловiк. Принiс п'ять голiв i привiв закованих у
залiзо шiсть невiрних. На диванi ╖х посiчено".
"Навалився Ях'я-пашич на одне мiсто. Багато невiрних посiк, 70 чи 80
невiрних послано султану. На диванi всi посiченi. Шестеро кинуто слону, i
вiн розшматував ╖х".
Сулейман спокiйно споглядав тi жорстокостi, так нiби вважав, що в
покараннях потрiбна не тiльки суворiсть, а й винахiдливiсть, сказати б,
витонченiсть. Не помiчав, що жорстокiсть ще винахiдливiша за мудрiсть. На
жаль, тiльки в злочинах i карах.
В останнiй день липня Сулейман уперше дивився на Белград iз земунського
берега. В Земунi кинуто диким звiрам братiв Михайла й Марка Скобличiв, якi
боронили мiсто вiд Хусрев-бега. Чи й це видовище втiшало султанськi очi?
На березi Дунаю навпроти Белграда знов поставлено великий зелений
курiнь для султана. Вiн при╖здив туди щодня, проводив короткий диван,
вiддавав накази i цiлими днями з-пiд свого зеленого прихистку мовчки
розглядав неприступний слов'янський город на високiм березi рiки.
Криваво-червоний од пожеж, пiднятий пiд саме небо, Белград нагадував оту
порфiрову колону, яку звалив Сулейман у Стамбулi. Звалити все, звалити,
кинути пiд ноги, погнобити й пригнобити, iнакше погноблений будеш сам.
Вiсiмдесят сiм тисяч во╖нiв оточили Белград i безперервно били в його
мури з гармат, поставлених в одинадцяти мiсцях. Нiхто не мiг допомогти
приреченому мiсту, Лайош, король угрiв i чехiв, якому належало мiсто на
Дуна╖, не мав сили, щоб виступити проти грiзного султана.
Iмператор Карл був заклопотаний боротьбою з нiмецьким монахом Лютером i
французьким королем Францiском, який напав на Iталiю. Австрiйський герцог
Фердiнанд не мав чим обороняти навiть власну землю. Папа римський Лев не
знав, як покiнчити з ╓рессю, що розколола його церкву. Венецiанцi не
хотiли сваритися з султаном.
Так якась пiвтисяча захисникiв Белграда, вiдрiзана вiд усього свiту,
полишена всiм свiтом, мала боронитися вiд всемогутньо╖ сили султансько╖.
Iз савського берега нападав з вiйськами великий вiзир Пiрi Мехмед-паша, з
дунайського навалювався другий вiзир Мустафа-паша, з яким були всi
стамбульськi яничари. Почався рамазан, велике свято мусульманське, i
вiйсько ще з бiльшою ревнiстю кинулося на неприступну фортецю. Султан
звелiв будувати бiля самого Белграда наплавний мiст через Саву. Знову
пiшов дощ. "I пролили ми на них дощ; лихий дощ тих, кого вмовляли!"
На диванi вирiшено було: зранку четвертого дня рамазана - перший
приступ. Оборонцi запалили нижню частину мiста й перебiгли у верхню
фортецю. Через тиждень скочила з мурiв фортецi жiнка. Приведена до Пiрi
Мехмеда сказала, що в фортецi вже нема╓ нi харчiв, нi вiйськових припасiв.
У п'ятницю наступного дня Сулейман пiдiйшов пiд стiни, звелiв поставити
собi затiнок, спочивав там якийсь час, тодi наказав iти на приступ. Хмари
вiйськ посунули пiд мури фортецi. Вона конала. Замовкла навiть башта серба
Утешеновича, вогонь з яко╖ був найспустошливiший усi цi днi. Над мурами
вивiшено бiлий прапор. Султан звелiв припинити вогонь. Оборонцi попросили
десять днiв, щоб пiдготувати мiсто до здачi, самi тим часом мерщiй
залатували пробо╖ни в мурах. Знову загримiли гармати.
Впiймано переодягненого яничаром посланця до угорського короля за
помiччю, поставлено перед султанським диваном, набито на палю.
Вiд останнього приступу вже не було рятунку. 26 рамазана 927 року
хиджри (або 29 серпня 1521) султанськi муедзини вперше проспiвали з
белградських висот азан[34]. "Пiрi-паша з дефтердаром увiйшли в башту, щоб
заволодiти скарбницею. Одразу пiсля них з'явився загiн Хусрев-бега,
смедеревського санджакбега. Музика грала. На високiм диванi тричi бито в
барабан, яким оголошуються радiснi вiстi. Яничарський жовто-червоний
прапор пiднято над городом. На честь цi╓╖ подi╖ грала музика. Настала
благословенна нiч Лейле-i-кадр, найсвятiша для мусульман, бо в цю нiч
Мухаммеду прийшло перше боже явлення".
Сто п'ятдесят угорцiв, якi разом з сербами боронили Белград, Сулейман
вiдпустив, щоб пливли Дуна╓м до свого короля i розповiли йому про
султанську силу. Двох полонених - Блажа i Моргая - поставлено перед
Iбрагiмом, який був тепер султановими очима, вухами i устами, був волею
султановою i його караючою десницею, усi це знали, окрiм полонених, а коли
знали й вони, то однаково вже нiчим не могли собi зарадити, бо переможений
може тiльки ждати. Чого? Милостi чи смертi?
Мабуть, вони вже вгадували свою смерть, тому дивилися на Iбрагiма з
понурою байдужiстю, вiн не розкошував од необмежено╖ влади над цими двома
безстрашними чоловiками, якi вже довели сво╖ми дiями, що не боялися
смертi, але якi мають злякатися то╖ смертi, яку вiн ╖м вигада╓, злякатися
i вжахнутися, та для жаху теж потрiбен вiдповiдний час, i вiн, Iбрагiм,
хотiв надати цим упертим дурням той час, для того й звелiв поставити ╥х
перед собою. Це були дивнi люди. Якби хотiв знайти таких двох неоднакових
людей серед тисяч i тисяч, то, мабуть, нiколи б не знайшов,- так рiзнилися
вони зовнi мiж собою. Блаж - високий, бiлявий, голубоокий, тонкий i
гнучкий, мов юнак, з красивими тонкими вусами, iз золотистою засмагою на
обличчi, весь у голубому, iз золотими позументами на одязi - стояв, гордо
вiдставивши ногу, опираючись правою рукою на рукiв'я уявно╖ шаблi (зброю в
них, ясна рiч, вiдiбрано), дивився поверх Iбрагiмово╖ голови кудись у
далеку далеч, бачив там тiльки те, що приступне було його оку, може,
оглядав з висоти сво╓╖ смертно╖ найдальше i найдивнiше з iсторi╖ свого
вiльного народу: чорноморськi степи, трави, табуни коней, прекрасних
вершникiв, вогнища пiд зорями, ластiвок у небi, широкий Днiпро, Карпати,
сонце над придунайською рiвниною.
Моргай - невисокий, чорний, як кипчак, стояв глевтякувате, невмiло,
розкарячивши звиклi охоплювати кiнськi боки ноги, пронизував блiдолицього
султанського сiпехсалара[35] гострим, як у юрюка[36], поглядом, зневажливо
кривив губи пiд чорною пiдковою 'вусiв, так, нiби хотiв сказати
Iбрагiмовi: не ти мене, а я тебе мав би судити, бо в менi кров так само
несамовита, як у цих родичiв мо╖х далеких предкiв-куманiв, а ти тiльки
iдололиций зрадник, та й годi.
Та це тiльки здавалося, що Моргай хотiв би промовляти до Iбрагiма таким
чином. Бо при всiй його зовнiшнiй несхожостi з Блажем мав вiн щось
невловиме й незбагненне в собi, що рiднило його з Блажем навiть бiльше,
нiж синiв то╖ само╖ матерi. Стояли - мов два крила свого народу, мов двi
його iпостасi, нiби двi гiлки могутнього дерева, нiби двi половинки
горiхового ядра, не розiрвати, не розколоти, не розчахнути, не розрубати,
жити - то жити обом, умерти - то теж разом!
Iбрагiм мав метке око i ще меткiший розум. Вiн миттю збагнув, що
залякати цих людей не дано нiкому, тому повiвся з ними, вдаючи спiвчуття.
- Як же так сталося, що ви не дотримали слова? Блаж так само гордовито
дивився поверх Iбрагiмово╖ голови, надто далеко вiдбiг вiн думкою вiд
свого безнадiйного мiсця, щоб повернутися сюди для вдоволення чийогось,
чи╓╖сь цiкавостi, зате Моргай обурено стрепенувся на Iбрагiмове запитання
i кинув тому у вiдповiдь коротко й твердо:
- Ми дотримали.
- Дозвольте нагадати, що це неправда,- усмiхнувся Iбрагiм.-Белград
викинув бiлий прапор на знак здачi, а тодi знов став боронитися. Що це як
не зрада? Всемогутнiй султан...
- Прапор пiдняли слабкодухi. Такi, на жаль, знаходяться завжди. Ми ж не
обiцяли здачi нiкому й нiколи. Ми дали слово боронити фортецю, i ми
боронили ╖╖ до останнього.
- Якась жалюгiдна тисяча оборонцiв проти всемогутнього iсламського
вiйська?
- Хiба хоробрiсть залежить вiд лiчби? - стрепенувся Блаж.- За нами
стояла вся наша земля.
- Ця земля турецька. Султан Баязид Йилдирим подарував цю землю
сербському деспотовi Стевану Лазаревичу, i той збудував тут фортецю.
Блаж терпляче пояснив:
- Цей берег Дунаю дав Стевановi угорський король. I вiдтодi угри
зобов'язалися помагати сво╖м сербським братам. Наш_ во╓вода Янош Хуньядi
прогнав звiдси самого султана Завойовника, перед яким схилився Царгород.
- Але вам не вдалося повторити подвигу Хуньядi? - засмiявся Iбрагiм.
- Зате ми не зрадили сво╓╖ землi,- уперто повторив Блаж, мовби
натякаючи на те, що вiн, Iбрагiм, попри його тимчасовi велич i владу над
╖хнiм життям, зрештою просто дрiбненький ренегат i бiльше нiчого.
Будь-кого це довело б до шалу, але Iбрагiм лишився холодним i спокiйним.
- Ви ма╓те якiсь бажання? - майже лагiдно поспитав вiн. Блаж не
вiдповiв, Моргай знизав широкими плечима. Якi ще бажання у людей, що до
кiнця виконали свiй обов'язок i мають цiлковите право вважати, що таким
чином сповнили сво╓ призначення на землi.
I це слово "земля" проголошувалося в образу й звинувачення вже самого
Iбрагiма, вiн це вiдчув i зрозумiв i в думцi подякував боговi (якому -
хiба не однаково), що затiяв цю гру з приреченими без високих свiдкiв -
без султана i його вiзирiв, мав би пошкодувати за свою недоречну
цiкавiсть, але не належав до людей, якi шкодують за вчиненим; граючись
золотою шаблею, яка лежала в нього на колiнах, недбало промовив:
- Хвалитеся, що дотримались вiрностi сво╖й землi? Така вiрнiсть вимага╓
нагороди. Султан доручив менi належно винагородити вас. Ви хотiли цi╓╖
землi - ми вам дамо ╖╖. Вас буде закопано в цю землю. Закопано живими. Яму
собi викопа╓те самi. Щоправда, землекопство у мусульман вважа╓ться
найганебнiшою справою, а копання могили для себе i вкрай ганебне, але що я
можу вдiяти? Та й ви не мусульмани.
- Так, ми християни,- твердо мовив Блаж.- I тому копати для себе могили
не станемо, хоч би з нас живцем здирали шкiру.
- Така можливiсть теж iсну╓,- усмiхнувся Iбрагiм,- але ви захотiли
землi...
I вiн, наслiдуючи султана, ледь вловимим порухом руки звелiв прибрати
приречених з-перед очей.
I цi люди для нього вже не iснували. Були давно мертвi. Вiн i говорив з
ними з просто╖ цiкавостi. Довiдатися, як говорять мертвi. Живi подобалися
йому бiльше. Були поштивiшi.
Блажа i Моргая закопали живими ще того дня мiж четвертою i п'ятою
молитвами. Свiдками нелюдсько╖ кари були всi угорцi, яким Сулейман дарував
свободу, i полоненi в Белградi серби.
Iбрагiм спостерiгав за карою iз свого чорного (як i в султана) коня у
золотiй збру╖. Обдертi з свого одягу, сповитi мiцними мотузками, кинутi на
дно глибочезно╖ вузько╖ ями, викопано╖ пiд високим берегом, на якому стояв
пошарпаний, закiптюжений, повержений Белград, Блаж i Моргай не благали про
помилування; нi стогону, нi зойку не пролунало з ями, коли з квапливих
лопат дурбашiв[37] посипалася на них безжальна земля. Iбрагiм уявив, як
земля засипа╓ живий красивий рот Блажа, глибоко й смачно втягнув у себе
ласкаве дунайське повiтря i по╖хав до султанського намету.
Сулейман уже розiслав усiм, кого треба було обрадувати або налякати,
фетх-наме [38] про те, що Белград у його руках. Тепер, сидячи в сво╓му
розкiшному наметi, складав сумнi вiршi, сповненi гiркоти, меланхолi╖ та
безнадi╖. Пили з Iбрагiмом вино, султан читав газелi про марноту
багатства, слави, могуття.
- Подобаються мо╖ газелi? - питав свого улюбленця.
- Для вашо╖ величностi нема╓ неможливого,-весело вiдповiдав нахабний
грек.- У вас виникло бажання скласти газелi, i ви його виконали. Хто може
стати на завадi?
- А власна невмiлiсть?
- А хто посмi╓ вказати на вашу невмiлiсть?
- Коли я складаю вiршi, я перестаю бути султаном Сулей-маном. Тодi я
поет, який зветься Мухiббi.
- А хто посмiв розокремити великого султана i сором'язливого,
задумливого Мухiббi?
Дванадцять днiв султан лишався у Земунi. Звiдти кораблем або по мосту
часто перебирався до Белграда, полював у довколишнiх лiсах, дивився, як
лагодять башти й мури, скликав диван, роздавав нагороди й подарунки.
Найпершим нагородив Ях'я-пашича Балi-бега, прикликавши його iз
Сланкаменя, за цiлковите сплюндрування Срему (той спалив i зрiвняв з
землею городи Купиник, Митровицю, Червеч, Iлок, знищив усе живе, створив
широкий пояс пусто╖ нiчийно╖ землi). Камiння сремських мiст везли тепер
для лагодження поруйнованого Белграда.
Двi тисячi полонених сербiв - жiнок, дiтей, старих - пiд яничарською
охороною султан наказав гнати пiшки до Царгорода. Гнали ╖х три мiсяцi.
Через Нiш, Софiю, Пловдив, Едiрне, через гори, рiки, болота. Кривавi ноги,
плач i зойк по горах i лiсах.
I тужлива пiсня йшла за ними, пiсня про тих сербських юнакiв, якi лягли
пiд Белградом i вже не встануть нiколи:
Пiд Белградом коник сто╖ть вороний.
А на тому конi,
Скровлений по скронi,
Сидить милий мiй.
Хочеш, мила, знати, що то за вiйна?
Тече з коня мого
I з мене самого
Кривава вода.
Хочеш, мила, знати, що в нас на обiд?
Ох, печеня кiнська
Та вода дунайська -
Такий в нас обiд.
Хочеш, мила, знати, де спочину я?
В широкому полi
На темнiм роздолi -
Могила моя.
Хочеш, мила, знати, хто в нас дзвонарi?
Кулi та булати,
Шаблi та гармати,
Сурми на зорi!
Несли з собою iкони й мощi святих. Люд виходив ╖м навстрiч, щоб
поклонитися святиням i ╖хньому стражданню, виносили хлiб i воду, вино й
м'ясо. Де ще могло воно взятися тут пiсля плюндрування султанськими
душогубами? Гнанi несли з собою мощi свято╖ П'ятницi, випрошенi колись у
хрестоносцiв iз Вiзантi╖ болгарським царем Йованом Асеном i перенесенi ним
у свою столицю Тирново. Перед турецьким нападом на Болгарiю мощi сховано у
Вiдинi, а тодi княгиня Мiлiца вблагала свого зятя султана Баязида, щоб вiн
╖х вiддав сербам. Вiдтодi Белград був мiсцем зберiгання тирновсько╖
П'ятницi. "Пришествием твоим сербская земля обогатится",проказувалося у
церковнiй службi свято╖ П'ятницi.
Ще несли з собою чудотворну руку царицi Феофано, жони Льва, царя
премудрого, а також iкону богородицi, мальовану ╓вангелiстом Лукою.
Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цiлувати iкони й мощi, але за
плату. Грошi мали йти в султанську скарбницю.
У Царгородi султан звелiв грецькому патрiарховi сплатити за релiквi╖
дванадцять тисяч дукатiв, коли той не хоче, щоб ╖х було кинуто в море.
Тодi Сулеймана ще не названо Канунi-Справедливим, але намагався
виказувати вiн свою жорстоку справедливiсть щокроку.
На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на злиття
Дунаю i Сави. Гулями[39] тримали над султаном велетенський чадор. Нiхто не
смiв ступати в просторе коло тiнi, утворювано╖ чадором. А сам султан мовби
ховався у тому колi, не насмiлюючись ступити за його межi. Маючи таку
iмперiю, обмежуватися клаптем тiнi пiд чадором? Така малiсть людини, бо й
що людина перед свiтом i стихiями! Двi велетенськi слов'янськi рiки текли
в нього пiд ногами, стелилися йому до нiг i не стелилися - норовистi,
невпокоренi, могутнi. Горiховi води Дунаю, глибокi й загадковi, пливли
спокiйно й потужно, а Сава котила з гiр вировиння глини, мулу, пiни,
вдарялася з розгону в пречисте тiло Дунаю, каламутила його глибокi води.
Дунай вiдтручував i вiдштовхував Саву, якийсь час вони мчали поряд двома
несамовитими потоками - один темний, горiховий, чистий, другий -
жовтоглиняний, не вода - якийсь суцiльний бруд; Дунай не давався,
пручався, сахався запацьорено╖ Сави, але жовтi патьоки розтiкалися ширше й
ширше, затягували в свою каламуть новi й новi свiтлi шари води - i велика
рiка здалася, дала себе полонити, борсаючись i здригаючись, нiби в
конвульсiях, пливла тепер до моря такою скаламученою, як душi людей,
охоплених нещастям, злочинами i невситимою жадобою володарювання. Чи не
така каламутна i в нього душа? Сулейман не мав сили вiдiрвати погляд вiд
злиття рiк.
До Стамбула повертався без вiйська, йшов швидко, з короткими ночiвлями
й перепочинками. Сiмдесят п'ять днiв треба було йому, щоб дiйти вiд
Стамбула до Белграда, тридцять днiв витратив на здобуття мiста i ще
тридцять один день повертався назад до столицi.
В одному сербському селi Сулеймана зустрiла вiсть про смерть його
найменшого сина Мурада. Тiльки старий Пiрi Мехмед наважився сказати
султановi про сумну новину. Будь-хто iнший за такi слова мiг поплатитися
головою, але яка ж рука пiднялася б на сивизну старого вiзира? Султан
сумно вiдповiв рядками з корану: "Коли б аллах бажав узяти для себе
дитину, то вiн вибрав би, що йому угодне, з того, що творить. Хвала йому!
Вiн - аллах, ╓диний, потужний!"
Два днi пiсля вiстi про смерть сина Сулейман перепочивав. Двiчi
присутнiй був на кiнних змаганнях, брав участь у ловах, розглядав з коня
стару сербську церковцю. Коли милувався кiньми па змаганнях, згадував
слова: "Ось представленi йому були увечерi легко стоячi, благороднi".
Вiрив, що вiчний бог i щастя володаря не полишать його, бо ж народився для
володарювання i _мав сповнити сво╓ призначення. "I вiддали ми йому пiд
оруду вiтер, який тече за його повелiнням, легким, куди вiн забажа╓, i
шайтанiв, усякого будiвника i водолаза, й iнших, з'╓днаних у кайданах".
Вирушив на Стамбул. Нiкого не хотiв бачити по дорозi, крiм Iбрагiма, Пiрi
Мехмеда й старого Касима-пашi. В Едiрне покликав до себе Ахмеда-пашу,
якого полюбив за хоробрiсть пiд стiнами Белграда. Не лякало його те, що в
Стамбулi лютувала чума, за якою йшла чорна вiспа, безжально нищачи
маленьких дiток.
Коли в Стамбулi французький посол через великого вiзира стане благати
султана, щоб вiн випустив його з охоплено╖ моровою пошестю столицi,
Сулейман гнiвливо й подивовано водночас вигукне: "Чого вiн хоче i куди
втiка╓? Чи вiн не зна╓, що чума - це божа стрiла, яка нiколи не б'╓ повз
цiль? Коли бог захоче його умертвити, нiяка втеча й щезання не поможуть.
Чоловiк завжди сто╖ть перед невiдомiстю. Чума увiйшла i в мiй палац, але я
не полишаю його".
До столицi Сулейман повернувся без пишноти, без трiумфу, непомiтно
перевiзся встеленою килимами султанською баркою вiд Сiлiврi╖, зiйшов на
берег у садах гарему, замкнувся в сво╖х покоях. За два днi вмерла його
маленька донька, яка не мала ще й iменi. Ще за вiсiм днiв чорна вiспа
забрала первородженого султанського сина Мехмеда. Три маленьких тiльця,
поставленi в табутах[40] до нiг покiйного султана Селiма, забрали з собою
любов Сулеймана до Махiдевран. Черкешенка одурiла вiд горя. Стiльки втiхи
давала сво╖м зграбним, округлим, пещеним тiлом i сво╖ми дiтьми, яких
народжувала легко, охоче й радiсно, а тепер усе втратила за кiлька днiв i,
хоч залишився живий трилiтнiй султанський син Мустафа, вiдчувала: короткi
роки ╖╖ величання скiнчилися без вороття.
Сулейман не хотiв бiльше бачити свою жону. Пiдстрелено горлицю - навiщо
лук?
_
ХАМАМ
Усе життя - в чотирьох стiнах. Ув'язненi, Живцем похованi. Тому з якою
радiстю виривалися раз на тиждень за мури й залiзнi брами Баб-ус-сааде в
день, вiдведений на хамам - турецьку лазню, розкiш i раювання Сходу,
розкiш для тiла й душi, надто коли душа ув'язнена ще бiльше, нiж тiло.
Хуррем не знала, що то за хамам, i попервах вiдмовлялася туди ходити,
вдовольняючись гаремною купiллю. "Чого я там не бачила?" - казала вона
кизляр-азi, коли той загадував вихiд у хамам. Гидко було подумати, що
гнатимуть тебе ╓внухи в отарi одалiсок, отарою ж цiлою будеш хлюпостатися
в тiй ╖хнiй лазнi, цiлий день сидiтимеш там, об'╖даючись, нудьгуючи, ждучи
темряви, бо в сутiнках ма╓ш покидати мури гарему, в сутiнках повертатися
туди, щоб жодне чужо чоловiче око не осквернило священно╖ власностi
падишаха.
Чому зрадила самiй собi i пiшла нарештi в хамам? Не знала й сама.
Блiдло небо по той бiк моря над сiро-синiми хвилястими горами Ускюдар, над
горою Бургурлю, на вершинi яко╖ чорт спокушав Христа, показуючи йому
чарiвну картину Стамбула. Тужливо туркотiла десь у деревах голубка,
кликала ╖╖ додому, додому, додому... А де твiй дiм, Настасю? Де твiй дiм?
I чи ти ще Настася, чи вже тiльки Хуррем? I кого тобi тепер слухати -
голубку чи власне серце? Любов, мудрiсть i птахи не знають вiтчизни. Вони
перелiтнi i всюдисущi, як туга й розпука. А ти хiба перелiтна? Навiщо й
чому ти тут, так далеко вiд Рогатина, вiд свого дому? А де ╖╖ дiм тепер?
Страшно подумати. Хотiла знайти на злинялому небi бодай одну зорю, зорю не
свою, та хоч для себе. В Рогатинi мала з дiвчатами забаву - шукати свою
зорю. Хотiлося найяснiшо╖. Щоб просвiтлювала всю душу, щоб смiх бризкав з
╖╖ алмазних променiв, щоб возносилася твоя гордiсть у недосяжнiсть i
безмежнiсть свiтiв, вище птахiв, вище хмар i самого неба. I тут небо теж
високе, як i вдома, i те саме сонце, i зорi мовби тi самi. Тiльки мiсяць
чужий. Якийсь перевернутий, мов човен, що пливе не знати куди, а з ним
вiдплива╓ твоя душа. Ой не свiти, мiсяченьку, не свiти нiкому! А тут поети
шукають у мiсяцевi розраду й порятунок од душевних мук: "Коли ста╓ сумно,
треба тобi подивитися, як по смарагдовому морю пливе золотий корабель".
Плутаючись у широких шароварах, ще соннi, мляво перемовляючись,
гаремницi виходили за брами Баб-ус-сааде, ╓внухи перегукувалися довкола
них, мов пастухи, служебки, мало не перериваючись, тягли важучi кошi з
на╖дками й пiттям на цiлий день, кожна з жiнок у великих вишитих сукняних
мiшках-бохча мала для себе простинi, мило, пахощi. Темне громаддя
Айя-Софi╖, де правовiрнi вже вершили свiй передсвiтнiй намаз, насунулося й
вiдсунулося, ще якiсь будiвлi - кам'янi чи дерев'янi, хiба розбереш, а
тодi замшiлi куполи присадкувато╖ химерно╖ споруди без вiкон, без дверей,
як у загадцi: "Без вiкон, без дверей - повна хата людей". Дверi знайшлися,
непомiтнi й присадкуватi, як i сама будiвля. I людей стала повна хата,
коли тепла хвиля гаремниць заповнила хамам. Всерединi ще панувала темрява,
бо все примiщення освiтлювалося тiльки крiзь невеличкi круглi прорiзи в
куполах. Жiнки гамiрливе, похапцем роздягалися мiж високими колонами, що
оточували круглий просторий зал, який пашiв при╓мнiм сухим теплом.
Складали свiй одяг, сво╖ бохча на рiзьблених дерев'яних лавах, обгорталися
яскравими простинями-пештемалами, розбрiдалися по лазнях, не стереженi, по
пильнованi, знаходячи тимчасову свободу бодай у цьому кам'яному втечищi
тепла, води й спокою. У круглiй залi роздягальнi посеред мармурово╖
пiдлоги бив водограй, вiд нього вiдходили уступами мармуровi чашi, щодалi
меншi. Вода тихо дзюркотiла, переливаючись з бiльших чаш у меншi, i, мовби
вторячи голосу води, безугавно спiвали жовтi канарки в клiточках,
прикрашених голубими бусами-бонджук. Вузькi дверi вели в_ теплий соуклук,
де на дерев'яних просторих лавах, пiдмощуючи пiд голови та пiд боки
маленькi подушечки, вже лежали, парячись, одалiски. Безлiч маленьких
дверей вели з соуклука до вбиралень i кiмнат для омовень, а через широкий
прохiд можна було потрапити до третього мармурового залу, де попiд стiнами
стояли мармуровi ванни-курни i над кожною з них бронзовi крани з гарячою i
холодною водою; в чотирьох кутках, вiдгородженi низенькими стiнками, були
купальнi для валiде, башкадушi Махiдевран i султанських сестер, а
посерединi просторе восьмикутне пiдвищення Гйойбек-таш (камiнь-пуп) для
тих, хто хотiв зазнати справжньо╖ насолоди хамаму.
Хуррем,_ .поблукавши по хамаму, вернулася до зали, де спiвали канарки,
вляглася ла тепле мармурове пiдвищення, що тяглося довкола зали попiд
колонами, не брала подушок, сховала _обличчя в зiгнутих руках, тiльки
_кра╓м ока спостерiгала, як поволi роз'ясню╓ться в залi вiд дедалi
потужнiших стовпчикiв свiтла, що спадало iз скляних ковпачкiв у високому
куполi. Довкола, давно вже поскидавши пештемали, розкошуючи вiльною
нагiстю, вилежувалися одалiски, грiлися на теплому мармурi, розпарювалися,
сходили потом i лiнощами. Тiло ставало як замазка. Не хотiлося нi
ворушитися, пi говорити, пi думати. Може, в цьому теж щастя?
Бiля Хуррем, непрошено порушуючи ╖╖ самотнiсть, примостилася бiлява,
тiлиста, як Гульфем, венецiанка Кiната. Рожева ╥╖ шкiра аж пашiла силою,
тепло входило в Кiнату й щедро виривалося з кожно╖ клiтини ╖╖ дужого тiла.
Поряд з цi╓ю_ могутньою самицею Хуррем видавалася навiть i не дiвчиною, а
хлопчиком - маленька, тонка, тiльки груди важкi й опуклi, але вона ховала
╖х пiд себе, лежала долiлиць, лиш позиркуючи туди чи сюди сво╖ми
сiро-синiми очима, з яких так i вибризкував смiх, бо й як ти не
смiятимешся вiд видовища цих голих ледащиць, розпарених, розiмлiлих, геть
одурiлих од тепла, хоч, як вона вже не раз пересвiдчувалася, не стали б
бони розумнiшими i на щонайбiльшому холодi, серед снiгiв та морозiв.
- Бачила, якi дарунки прислав султан для Гульфем з Белграда? - гаряче
зашепотiла Кiната.- Бiрюза в золотi, срiбне начиння для омовень.
Хурром вигiднiше простяглася на мармуровiй лавi.
- У хамам надягла свою бiрюзу,-не вiдставала Кiната.
Хуррем хмикнула:
- На верблюдицях бiрюзи ще бiльше.
- А що подарував султан тобi?
- Чому б мав менi дарувати?
- Ти ж була в нього?
- Коли була, то вже нема.
- Султани брали сво╖ гареми в походи. Сулейман не бере. Ти тiльки раз
була у султана?
- Тобi яке дiло?
- I я раз. Але ти новенька. Я ж у гаремi три роки. Ще з Ма-нiси. В
Манiсi ми гинули з нудьги. Там тiснота й убогiсть. Як ми ждали, коли помре
Селiм i султаном стане Сулеi╖ман! Як хотiлося розкошi й ситостi Царгорода!
- Зате вже годують вас тут, як свиней на зарiз! - засмiялася Хуррем.
- Не оскверняй уст нечистою твариною! - злякано замахала на не╖ руками
Кiната.Пророк заборонив i згадувати ╖╖.
- А що менi пророк?
- Ти досi не змiнила вiри? Ще носиш хрестик?
- Вiдчепися!
- Це ж так просто - потурчитися. Пiдняти палець перед кадi╓м i
повторювати слiдом за ╓внухом, який тобi пiдказу╓: "Визнаю, що ╓ тiльки
╓диний бог i Мухаммед його слуга. Визнаю, що переходжу вiд ложно╖ у
праведну вiру i вiдрiкаюся вiд попередньо╖ вiри i всiх ╖╖ символiв".
Цiлу╓ш руку кадi╓вi - i все. Чоловiкам ще треба терпiти це жахливе
обрiзання i носити потiм усе життя чалму, а нам - так просто.
- Може, тобi й просто, але не менi,- майже сердито сказала Хуррем.
Хотiла ще похвалитися, що вона дочка священика i тому вiру свою цiну╓
особливо високо, але промовчала. Хiба тепер важить, хто ти i що.
- Тебе вхопили татари, вони благороднi.
- Благороднi? - Хуррем засмiялася гiрко i болiсно.- Хто тобi сказав?
- Султан наш зветься повелителем татар благородних. Хiба не чула? Мене
ж викрали морськi розбiйники Хайреддiна Барбароси. Це страшний чоловiк.
Вiн хотiв мене згвалтувати, щойно побачив. Але вирiшив подарувати в
султанський гарем i не зачепив. Тут же звелiв прийняти ╖хню вiру. Iнакше
грозився кинути в море. Якби ти бачила цього червонобородого розбiйника!
- Може, лiпше було б тобi втонути?
- Що ти, що ти? Я так хочу жити! Це ви, роксолани, байдужi до життя i
вмира╓те легко й охоче.
- Вмирають усi тяжко.
- Я могла б привести султановi сина i стати баш-кадуною, як Махiдевран.
У мене тiло краще, нiж у Гульфем. Тiльки вона чорнява, а Сулеi╖мановi
подобаються чорнявi.
- Перефарбувалася б,- насмiшкувато порадила Хуррем.
- Тодi буду схожою на всiх. А я не хочу.
- То чого тобi треба?
Хуррем подивилася на Кiнату, не приховуючи зневаги. Та лежала поряд, як
гора молодого м'яса, як повержена бiла башта, як нахабне втiлення хтивостi
й низькостi. Тiльки уявити, що й вона була на султанських зелених
подушках. Проклятий свiт! Проклятий i заклятий!
Хуррем гидливо вiдсунулася вiд Кiнати, але та не хотiла вiд не╖
вiдчепитися, хоч ти ╖╖ рiж.
- Нам з тобою не пощастило, що ми такими народилися,- спiвчутливо
зiтхнула.
- Кому не пощастило, а кому, може, й пощастило.
- Кому ж? - вчепилася в не╖ Кiната.- Чи не тобi?
- А коли й менi?
- От уже нi,- впевнено мовила венецiанка.- У мене он яке тiло, та й то
не можу привабити повелителя, а ти... Ребра всi полiчити можна. Кiстки -
так i колються... Султан i хустку випадком опустив тобi на плече. Мiрився
на мене, а впала на тебе. Всi це _бачили...
I тепер уже вона вiдсунулася вiд Хуррем i зацокотiла з iншою одалiскою,
хвалилася, як провела нiч з султаном i як той сказав, що йому сподобалося
╖╖ тiло. Тут вона згадала, що не спитала у Хуррем найголовнiшого, i,
забувши про образу, яко╖ могли завдати останнi ╖╖ слова, знов переповзла
до не╖, ляскаючи по мармурових плитах важкими стегнами.
- А що тобi казав султан опiсля?
- Нiчого.
- Жодного словечка?
- Може, й жодного.
- Та ти що - забула?
- Може, й забула.
- Хiба можна забувати слова повелителя?
- А я не зрозумiла.
- Говориш он як жваво, а кажеш - не зрозумiла.
- Тодi ще не говорила, тепер говорю.
- Вже й тодi вмiла.
- Одчепися!
Хуррем пiдвелася i пiшла через соуклук туди, де шумiла й клекотiла
вода, та, коли ступила до залу Гйойбек-таш, вдарили ╖й у вуха ляскучi
жiночi голоси, переплiталися з хлюпотiнням води талалакання й
пасталакання, шепоти й плiтки, зiтхання й смiхи, Де тут схова╓шся, куди
подасися?
Вона попрямувала до Гйойбек-ташу, що весь спливав водою i мильною
пiною. Може, хоч там порятунок вiд цього галасливого одурiння. Щойно
простяглася на гарячому мармурi Гйойбек-ташу, як на не╖, не питаючи,
мовчки накинулася жилава вусата бабега з шорсткими, як у кожум'яки,
руками, вхопила голову Хуррем, стала безжально терти лоб, скронi, вилицi,
щелепи, тодi взялася за шию, за руки, ноги, пальцi, груди, живiт, стегна.
Била, лупцювала, розтягувала, стискала, викручувала руки й ноги, грала на
хребцях i на ребрах, як на цимбалах, упиралася колiнами в спину, гуцала,
кректала, мурчала, тодi стала витанцьовувати на Хуррем, топтала ╖╖ ногами.
Хуррем стогнала, охкала, зойкала i вже не знала, де бiль, де задоволення,
де життя, де смерть. Ось що таке хамам!
Тодi рукавицею з козячо╖ вовни бабега стала стирати з Хуррем лей,
омертвiлу шкiру, непотрiб, пiд ╖╖ безжальною рукою Хуррем линяла, як
змiя,, мовби заново народжувалася на свiт, а ╖╖ мучителька вже розпускала
у великому мiдному тазу мило, збивала його пальмовою мочалкою до пухко╖,
високо╖ пiни, напустила то╖ нiшi повну наволочку з мiцного полотна, ще й
надула ╖╖, i почала терти Хуррем тою наволочкою-пузирем, била, масажувала,
топила ╖╖ в мильнiй пiнi, тричi помила ╖╖ коси, змиваючи навперемiну то
теплою, то крижаною водою, довго витирала й загортала в сухi теплi
простинi, i тiльки тодi Хуррем помiтила, що за всiма цими солодкими
катуваннями пильно стежила валiде.
Закутана в червоно-зелений пештемал, маленька й легка, в дерев'яних
сандалях, оздоблених перламутром i бiрюзою, валiде стояла спокiйно,
мовчки, незворушно, так нiби не лилися довкола не╖ потоки води, не лiтали
цiлi хмари густо╖ мильно╖ пiни, не клекотiв увесь замкнений простiр
ляскучими жiночими голосами. Напiвприкритi повiки мовби свiдчили, що
валiде бачила все, навiть бiльше, нiж треба бачити стороннiй людинi, що
вона пересичена всiм тим, утомлена, може, й розчарована, бо ж сподiвалася
чогось бiльшого вiд цi╓╖ дивно╖ дiвчини, яку султан вирiзнив, щойно
угледiвши серед гаремниць, а тодi забув так само несподiвано, як i
вподобав.
Помiтивши, що Хуррем побачила ╖╖, валiде зробила ╖й знак очима, повела
за собою до соуклука, дала себе наздогнати, йшла поряд з Хуррем, як рiвна,
несподiвано спитала голосом, позбавленим цiкавостi, холодно i байдуже:
- Ти теж хотiла б народити султановi сина?
Хуррем могла б тiльки засмiятися у вiдповiдь, але ╖╖ рiзонуло маленьке
словечко "теж", в якому вчувалися зневага й погорда, тому вона майже
погордливо кинула на. валiде швидкий погляд, окинула зором султанську
матiр з голови до нiг, мовби бажаючи сказати: "Ти так само маленька, як i
я, а народила ж такого довготелесого султана". Але вчасно стрималася,
сказала iнше:
- Я не думала про це.
- Про що ж ти думала? - обурилася валiде.
- Ви звелiли менi вивчати мови, я це роблю. Турецьку - iз щоденних
розмов, арабську - з корану, перську - з поетiв. Валiде хмикнула:
- Може, ти хочеш стати вченим улемом? Жiнки в гаремi для того, щоб
народжувати дiтей султановi або ж не народжувати дiтей султановi. Затям це
собi, дiвчино. Ходи зi мною, тобi треба бiльше ╖сти. Ти геть нiкчемна
тiлом. "Не понесе носяща ношу iншо╖".
В соуклуку на широких дерев'яних диванах служебки вже розклали мезу,
таку собi закуску-перекуску - копчену рибу, морських слимакiв, печiнку,
холодний баранячий мозок, варенi молоденькi баранчики, патладжани,
тушкованi в оливковiй олi╖, бринзу iз шматочками солодко╖ динi, зелень,
фрукти, долму з перцю у виноградному листi, лукум i шербети, йогурт i
айран, затовчений часником.
Валiде посадовила Хуррем коло султанських сестер Хатiджi й Хафiзи, де
вже запихалися солодощами Гульфем, Кiната й ще кiлька тiлистих одалiсок,
якi любили попо╖сти. Хафiза, донька султана Селiма вiд першо╖ жони, видана
за двiрського капiджiбашу, якого _султан Селiм незабаром за якусь незначну
провину звелiв стратити, пригнiчена сво╖м вдiвством, вважалася в гаремi
милостивiшою за красуню Хатiджу, пихату й мстиву, улюбленицю сво╓╖
матерi-валiде, тому Хуррем сiла бiля Хафiзи, яка трохи посунулася, даючи
╖й мiсце, i навiть зобразила на обличчi якусь подобу ласкаво╖ усмiшки, хоч
султанським сестрам до одалiсок не личило виявляти нiчого, окрiм зневаги
та байдужостi.
╥ли пожадливо, безугавно плiткували, не мали сили сидiти, напiвлежали
на широких вигiдних диванах, насолоджувалися ситiстю, теплом, легкiстю в
тiлi, кейфували, навтiшалися, а найбiльшу втiху мали вiд безперервного
говорiння, розбалакування, хвастощiв, захватiв, переповiдання страхiв,
гидот, недозволеностей. I сама валiде, попри сво╓_ високе становище,
перетворилася на звичайну цiкаву жiнку, лежала посеред цих молодих
плiткарок i хоч не встрявала в розмову, але й не зупиняла нi Хафiзу, нi
Гульфем, нi Кiнату, в яких не затулялися роти,- торочили то про неприродну
хтивiсть, то про зрадливих жон, то про багатих купцiв-невiрних, якi не
шкодують нiчого за гарно вимиту, доглянуту, навчену всього гаремну жону.
Розповiдали про якусь багату стамбульську кадуну, що закохалася в
молоденьку дiвчинку i, перевдягнувшись чоловiком, спокусивши батька
дiвчини величезним калимом, навiть справила весiлля. Але першо╖ ж
"шлюбно╖" ночi обман було розкрито, дiвчина вирвалася вiд хтиво╖ баби,
здiйняла крик, ка-дуну поставлено перед стамбульським кадi╓м, i, коли той
став допитувати ╖╖, вона вигукнула: "Бачу з усього, чесний кадiю,
переконуюся, що ви не зна╓те, що може значити любов для нiжного серця. I
хай береже вас аллах, щоб вам нiколи не довелося вiдчути всi╓╖
жорстокостi, яко╖ зазнала я".
Надiй мало не вмер од смiху, слухаючи несамовиту бабу. Щоб вода
охолонула, наказав зашити ╖╖ в шкiряний мiх i вкинути в Богазiчi, що i
було зроблено.
За перелюб у Туреччинi нема╓ м'яких покарань. Коли нiчна сторожа
схопить десь перелюбникiв, ╖х кидають у зiндан[41], а на ранок ведуть до
субашi, той, за звича╓м, велить посадовити зрадливу жону на вiслюка, якому
до голови прив'язують оленячi роги, а ╖╖ полюбовник ма╓ взяти вiслюка за
повiд i провести через усе мiсто на загальне посмiховисько. Попереду йде
служник вiд субашi i дме в рiг, скликаючи люд, полюбовникiв закидають
гнилими помаранчами, камiнням, коли ж вони, зганьбленi, напiвживi,
повертаються додому, то жiнку ще примушують заплатити за вiслюка, так нiби
вона його наймала для тако╖ розваги, а чоловiковi дають сотню ки╖в по
п'ятах або ж беруть вiдкупного по аспрi за кожний удар.
- Хiба й Хуму возили на вiслюковi? - поспитала Кiната.
- Хума з царського дому,- пихато мовила Хатiджа,- а султанським дочкам
не належить те, що простолюдцям.
- Не треба про Хуму,- втрутилася валiде, скидаючи з себе сонливiсть, у
яку занурилася пiд монотонне жебонiння голосiв.
- А хай вони знають! - не послухалася Хафiза, яка, видно, не любила
валiде.- Ти ж не зна╓ш про Хуму? - спитала вона у Хуррем.
- Не знаю.
- I я не знаю! - кинулася до Хафiзи Кiната.- Чула, а знати не знаю.
- Балi-бег укрив себе несмертельною славою пiд Белградом,- сказала
валiде,- негоже про його жону ляпати язиками.
- Балi-бега назвуть Газi - найбiльшим войовником священно╖ вiйни! -
повернулася до не╖ Хафiза.- То й що з того? За шiстдесят рокiв свого життя
вiн назбирав стiльки титулiв i звань, що ╖х вистачило б на тисячу во╖нiв,
а кому з того зиск?
I вона, знущаючись, стала перелiчувати титули якогось незнаного Хуррем
Балi-бега: мiцний стовп, високе знамено, великий заповiдник над
заповiдниками, величний, як зоря Юпiтер, сяйливий, мов зоря ранкова,
палаюче вiстря гострого меча, занесена над ши╓ю божих супротивникiв i
ворогiв пророкових шабля, слава борцiв за вiру й подвижництво, нищитель
невiрних i многобожцiв, власник високих гiдностей i недосяжних ступенiв,
за доброту норову й щедрiсть вознесений до небес, вдячний господу за
дарованi йому доброчинства. Цей чоловiк кидав пiд копита свого коня цiлi
землi, нагортав гори трупiв позад себе, а виявився не здатен на те, па що
здатен найостаннiший бiдняк,- не втримав свою жону.
- Кажуть, вiн маленький, як прищик,- засмiялася Гульфем.- Його й звуть
Кучук Балi-бег. Як же вiн мiг утримати Хуму?
Балi-бег - син Ях'я-пашi, великого вiзира султана Баязида. Ях'я-паша
був одружений з султанською сестрою, яка народила йому сiм синiв, мiж ними
й Балi-бега. За Балi-бега султан Баязид кидав свою доньку Хуму. Хума була
так само далека вiд цнотливостi, як ╖╖ чоловiк од милосердя. Вона вперто
виривалася з гарему Балi-бега, посилаючись на сво╓ бажання повернутися до
султанського гарему в Стамбулi, але по дорозi щоразу зачiпалася за якогось
чоловiка, обманюючи або пiдкуповуючи сво╖х доглядачiв-╓внухiв, невситима в
любощах, жадiбна до нових та нових спiльникiв грiха. Нарештi в Стамбулi
вона вже по-справжньому закохалася в молодого читця корану в Айя-Софi╖
хафiза Делак-оглу i навiть привела вiд нього дiвчинку. Стамбульський
кадiй, не смiючи ставити перед себе Хуму, прогнав iз джамi╖ Делак-оглу, i
той помандрував до Едiрне. Але в Баба Ескi╖ вмер од чуми, i коли Хума
довiдалася про це, то кинула сераль, метнулася до ╢нi Хiсар, звiдки
тайкома пробралася до могили Делак-оглу, вiдкопала його тiло,
переконалася, що вiн справдi вмер, знову закопала, повернулася до Стамбула
i закрутила так само, як Делак-оглу, його молодшого брата, теж хафiза.
Коли ж молодий хафiз зрадив Хумi, вона плюнула йому в лице i звабила
двiрського мiсяцеликого конюха, тодi ще мала раба черкеса, ще одного раба
конюха, якогось чауша, прислужника джамi╖ султана Ахмеда -i все те не за
свого велику вроду, а за грошi, за дурнi, безмiрнi i великi грошi. А тодi
вже Балi-бег, не стерпiвши ганьби, поскаржився султановi Селiму, i той
сховав десь свою сестру на островах, далi вiд спокус.
Не знаючи, що й казати на такi дивнi розповiдi, Хуррем заспiвала
спiваночку: "Чи ти мене вчарувала, чи трутiвки дала, ой що ж бо ти менi
розум зовсiм вiдiбрала? Ходжу, нуджу, гукаючи, говорю з собою: "Чи ти
тужиш так за мною, як я за тобою?"
Спiв ╖╖ вiдлунив у гаморi й розманiженостi хамаму, знайшов вiдповiдь
там i там; були спiви тужливi i безнадiйнi, протяжливi й короткi, як
скрик, молодi голоси вдарялися у високi кам'янi склепiння, падали вниз,
мов зраненi, деякi лилися рiвно й несмiливо, iншi зухвало злiтали знов i
знов попiд самi куполи, мовби хотiли пробитися назовнi, крiзь отi склянi
ковпачки, що впускали до хамаму вузькi струменi яскравого сонячного
свiтла. Хуррем заспiвала ново╖: "Посiяла-м руту круту помiж берегами: ой
як тяжко менi жити помiж ворогами! Що ж я маю та й бiдненька з ними
учинити, кого ж бо я вiрно люблю, з сим менi не жити. А вже ж моя рута
крута береженьки поре, а вже ж мо╖ вороженьки попiд боки коле. Ой пiду ж я
рутi крутi верхи позриваю, вороженьки спати ляжуть, я си погуляю. Колом,
колом понад водою, там стеженьки в'ються, часом душа невинная, люде
набрешуться..."
В соуклуку з'явився кизляр-ага. Порушував недоторканнiсть хамаму, за що
негайно й заплатив, укрившись рясним потом. Чотириокий знайшов поглядом
валiде, пiшов до не╖. Нiхто навiть не затулявся вiд очей чорного диявола,
вiн i без того бачив кожну в них не раз i не двiчi голою, як мати
народила. Кизляр-ага давно вже сприймався ними не як живий чоловiк, а мов
якесь рухоме знаряддя султанове, тiльки й того, що знаряддями вони
користувалися або ж непомiтно, або ж навiть охоче, ставилися до них
прихильно, а цього прислужника султанського ненавидiли тяжко, люто.
Кизляр-ага вклонився валiде, притиснувши складенi човником руки до
грудей, сумно промовив:
- Помер син нашого високого повелителя Мурад.
Тiльки тепер Хуррем вгадала, що коло них нема╓ Махiдевран,
У Стамбул прийшла чума з чорною вiспою.
_
ДРАБИНА
Минуле, навiть вiдступаючи в людинi, не зника╓ безслiдно, воно
переплiта╓ться з сущим, iнодi лиш маячить на обрiях свiдомостi, зрина╓ у
болючому спогадi або ж приходить у снах.
Хто вона - Хуррем, чи Настася? Що в нiй переважить для не╖ само╖ i чи
довго втрима╓ться вона в неприроднiй сво╖й розполовиненостi, коли минуле
вiдiбрано ╖й навiки, а нинiшн╓ примарливе, непевне i тривожне?
То╖ ночi, коли султан висiв iз сво╓╖ барки в садах гарему, прийшли до
не╖ два страшних сни.
Перший був для Хуррем. Власне, й не сон, а страшна ява вимираючого
Стамбула. Мертвi доми, мертвi вулицi, величезнi чорнi вози вивозять трупи
за брами Стамбула, везуть ╖х назустрiч переможному вiйську, яке султан
десь веде з-пiд Белграда. Чорнi люди, у просмоленому чорному одязi,
витягають умерлих з будинкiв, пiдбирають на вулицях, у дворах мечетей, на
базарах. Закрито Бедестан, спорожнiли мечетi, не лунають iз високих
мiнаретiв дзвiнкi азанi муедзинiв, скрiзь тiльки слiди смертi, пожеж,
Грабувань, цi моторошнi вози, повнi трупiв. Чорнi вози, чорнi конi, чорнi
люди в чорному просмоленому одязi й чорнi вогнища за брамами Стамбула, де
палено трупи.
I ось вона йде по мертвому Стамбулу, i нiде нiчого живого, нi людського
голосу, нi пташиного спiву, нi звiрячого крику - тiльки мертвий сплеск
води в мармурових водограях, на плитах яких уперто повторюються слова
корану про те, що тiльки вода всьому дару╓ життя; iде по Стамбулу не
Настася, а Хуррем, султанська жона, баш-кадуна, а ╖й назустрiч крiзь
Едiрне-капу входить султан Сулеiiман, без супроводу, сам-один, i не на
конi, а пiшки, весь у золотi, сумний i нещасний, i простяга╓ до Хуррем
руки, благаючи чогось, i тодi вона бачить, що золото на ньому - так само
чорне, як усе в мертвому Стамбулi.
Нi прокинутись, нi застогнати вiд моторошного видовища смертi, бо
кинуто ╖╖ у безодню нового сну, тепер уже сну для кошмару, гетер уже для
Настасi, для то╖, що була десь i колись, але й для то╖, що ╓ тут
розполовинена мiж минулим i теперiшнiм, мiж життям i нидiнням,
нестерпнiшим i тяжчим за вмирання.
Нiби послала ╖╖ матуся Олександра в погрiб зiбрати iз стоянцiв сметану
в риночку, бо смажила для свого панотця пирiжечки з сиром, плескатi, на
сковорiдцi, змащенiй маслом, гарячi пирiжечки з холодною густою сметанкою
панотець дуже любив.
Погрiб був у дворi коло малинника, великий i глибокий, у погрiбнику
висiли попiд бантинами пучечки сухих трав, якi матуся збирала для вiдомих
тiльки ╖й самiй потреб, важка дубова ляда закривала отвiр так щiльно, що
пiдняти ╖╖ мiг хiба що дужий чоловiк, але Настася уже давно приловчилася
закладати у велике кiльце па лядi дрюк i вправно виважувала ╖╖, бо в
лiтнiй донь часом доводилося бiгати до погреба не раз i не двiчi, а помочi
вiд панотця годi було сподiватися жiноцтву Лiсовських. Тримаючись за
дерев'яний брус рами, Настася стала на верхнiй щабель драбини, намацала
ногою наступний щабель, перенесла вагу тiла на ту ногу i враз вiдчула, що
щабель вломився пiд нею. Насилу втримавшись за брус, вона шугнула всiм
тiлом униз, зачепилася за наступний щабель босими ступнями, обережно
посунула руки по стояках драбини, трималася, власне, бiльше руками, нiж на
отому щаблi, коли ж стала намацувати ногою наступний щабель, той, на якому
стояла, теж вломився, i вона сповзла вниз, ледве не закричавши з переляку,
неспроможна втриматися самими руками. Гой новий щабель, щойно вона
вдарилася об нього обома ногами, зламався так само нечутно i випав iз
стоякiв, як гнилий зуб. Настася по╖хала вниз тепер уже нестримно, руки ╖╖
безсило ковзали по холодних, слизьких стояках, щаблi виламувалися один за
одним, так нiби ╖х хтось попiдпилював а чи згнили вони всi разом i саме
сьогоднi мали всi повипадати, риночка для сметани, яку вона поставила на
.краю ляди i мала взяти, щойно стане мiцно на драбинi, так i лишилася там,
нагорi. Настася .зiрвалася з драбини, впала на холода╓ глиняне дно
погреба, боляче забилася, але майже не вiдчула того, вмить схопилася,
глянула вгору, побачила похилену до круто╖ стiни високу драбину з верхнiм
i двома нижнiми вцiлiлими щаблями, драбину, по якiй нiхто вже не зможе нi
спуститися сюди, нi вилiзти звiдси, у безсилому вiдча╖ поторсала те, що
зосталося вiд драбини, пiдстрибнула навiщось, хоч знала, що не дострибне
нiколи до того верхнього щабля, у нестримнiй несамовитостi застукотiла
кулачками в круту стiну погреба. Земля, жовта, холодна, слизька, байдуже
сприйняла тi безсилi удари маленьких кулачкiв, так само байдуже сприйняла
б вона й сльози Настасинi, та дiвчина й не збиралася плакати, вона
загукала щосили, голосом, ще сповненим надi╖, без розпачу й розгублення,
бо все нагадувало безглуздий жарт. Хтось же та почу╓!
Вона кричала довго i марно. Нiхто не приходив визволяти ╖╖, нiхто не
чув, не стурбувалася матуся ╖╖ зникненням. Але ж мають стурбуватися!
Вона знов закричала, може, ще голоснiше i ще з бiльшою надi╓ю, i
справдi помогло, хтось почув, хтось прибiг до погрiбника, зазирнув униз i
без роздумiв стрибнув до Настасi.
Але невiдомий не дбав про помiч Настасi. Мерщiй кинувся пiдбирати
щаблi, пожадливо згрiбав ╖х в оберемок, гнувся над ними, ледь не повзаючи
рачки по дну погреба, i вперто повертався до дiвчини спиною, так нiби
хотiв затулити свою непотрiбну здобич.
Настася пильнiше поглянула на того дивного чоловiка i з жахом вiдчула,
що вже вона нiяка не Настася, а... Хуррем, i не в Рогатинi вона, а не
знати й де, i чоловiк той не хтось невiдомий i кумедний у сво╖м
запопадливiм збираннi непотрiбних цурпалкiв дерева, а найнаближенiший
султанiв прислужник i улюбленець грек Iбрагiм, який купив ╖╖ па Бедестанi
й подарував Сулеймановi в гарем. Iбрагiм був зодягнений як прибiчний
султанiв дiльсiз. В адамашковому яскравому кафтанi, пiдперезаному в три
обхвати поясом iз крученого шовку, в тонких шовкових штанях, у високiй
шапцi, покритiй листком золоченого срiбла. Збоку за поясом був у нього
дорогий кинджал, прикрашений слоновою кiсткою. Усе це -_ шовк, золочене
срiбло, слонова кiстка, дивний одяг - так не пасувало до рогатинського
погреба, що Настася ледве не засмiялася в округлу Iбрагiмову спину. А вiн
тим часом, миттю розмотавши з себе тонкий пояс (цими поясами дiльсiзи за
султанськими велiннями душили людей), став зв'язувати зiбранi щаблi, ще
бiльше округлюючи спину i жадiбно пригорблюючись над сво╖м набутком, а
тодi вiдскочив у найдальший куток погреба i, поблискуючи густими гострими
зубами, засмiявся до Настасi (чи до Хуррем?) i крикнув по-грецьки:
- Ага, у мене ╓, а в тебе нема!
╥й навiть невтямки було, як розумi╓ вона по-грецьки,- так подивована й
налякана вона була несподiваною появою Iбрагiма i всi╓ю цi╓ю пригодою.
Щойно була нелякана, тепер стала налякана. Нелякана - налякана. Два слова
билися у нiй, мов пташка в клiтцi, наповнювали серце розпукою й безнадi╓ю.
Нелякана - налякана.
А Iбрагiм кружляв довкола не╖, пiдстрибував, не випускав з рук оберемка
щаблiв, обплутаних довжезним шовковим шнуром, i знай гукав сво╖ дурнуватi
слова рiзними мовами, яких Настася ще не могла знати, але якi - о диво й
жах! - розумiла!
Вiдступаючи вiд Iбрагiма, шукаючи опертя, вона вiдчула крiзь тонку
кофтину холодну слизькiсть стояка драбини, i тепер уже не вiдступала
звiдти, i стояла на днi глибочезного, як безнадiя, погреба, а Iбрагiм усе
стрибав, торжествуючи, але згодом -вгамувався, теж став, поглянув на
дiвчину пильнiше, i вона побачила в його очах такий самий переляк, який
вiдчувала i в сво╖х власних. Вiн усе зрозумiв. Мав щаблi, але без драбини.
Бо вона заволодiла драбиною, хоч i без щаблiв.
- Вiддай менi! - показав вiн рукою на високi стояки, скрiпленi лише
вгорi й унизу трьома поперечинами.
- 'Не вiддам! Вiддай ти!
- Не вiддам! Ти вiддай!
- Тобi? Нiколи!
- А я вiднiму!
- А я не дам!
Вiн кинувся був на не╖, але злякався, що справдi може втратити сво╓,
вихнувши спиною, вiдбiг подалi. А вона боялася вiдiрватися вiд свого,
вхопилася за стояки позад себе обома руками, випнула груди - спробуй,
пiдiйди!
Прокляття i безглуздя! Забула, що ма╓ гукати, кликати на помiч, забула,
де вона й хто, стежила тiльки за рухами свого супротивника, за його
пiдкраданнями, за пiдступною грою його очей i нервового обличчя, знала, що
ма╓ будь-що вiдiбрати в нього те, що вiн ма╓, i нi за яку цiну не вiддати
свого, але не бачила на те нiякого способу, хiба що знищити цього
чоловiка, убити його рiшучо i безжально, тодi поставити щаблi па мiсце й
видобутися на волю. Вона нiколи нiкого не вбивала? То й що? Поки була
Настасею, не вбивала i не стала б убивати нiколи. Але тепер вона Хуррем, а
хто зна╓, що це за жiнка? I чи сама вона зна╓ про себе що-небудь?
- Пiдiйди до мене,- холодно сказала вона Iбрагiмовi.- Пiдiйди, бо маю
тебе вбити! I вiд жаху прокинулася.
Лежала майже гола на сво╖й низькiй постелi, скоцюрблена чи то вiд
холоду, чи вiд страху, вже й скинувши з себе сон, не могла поворухнутися,
лиш думка болiсне билася в нiй, страхiтлива думка про те, що все життя
довкола не╖, власне, не що iнше, як глибочезна безвихiдь, на дно яко╖
закинуто безлiч нещасних людей, i однi з них мають стояки драбини, iншi. -
щаблi, кожен щосили боронить свою власнiсть, нiхто не хоче подiлитися з
iншим, помогти iншому, помiгши тим самим i собi, i так судилося всiм ╖м
лишатися на днi, в безвиходi, в безнадi╖, назавжди й навiки, бо це
неминуче, як доля, i нiхто не спроможний будь-що змiнити.
"Проклятий свiт,- шепотiли нечутно ╖╖ уста в темрявi,- проклятий,
заклятий! Матусю, порятуй мене!"
Моторошне тонке цокотiння наповнювало темряву покою, темрява була
суцiльним тоскним цокотом, так нiби мiрiади крихiтних залiзних жал летiли
звiдусiль, вдарялися одне об одне, розпечано клювали ╖╖ нiжну шкiру, все
тiло i цокотiли-цокотiли, сухо, тонко, якось нiби звискуючи. Хуррем
згадала, що звечора не закрилася муслiновою запоною вiд москiтiв. Може, й
сни вiд цих нестерпних москiтiв?
_
ЛЕЛЕЧКА
Мудра уста-хатун, стара туркеня, приставлена для навчання султанських
дочок i молоденьких одалiсок гарему, розповiдала Хуррем про османських
султанiв i про ╖хнiх предкiв-сельджукiв (кого вбили, кого задушили тятивою
лука, кого отру╖ли, хто вмер смертю та╓мничою i страшною), знання
переплелося в нiй з ╖╖ довгим-предовгим життям, власне, цiле ╖╖ жнття
стадо тепер суцiльним знанням. Темнолиця, вусата стара наповнена була
такою безлiччю iсторiй, що ╖х стачило б на тисячi таких жадiбних умiв, як
у молодо╖ бранки з Укра╖ни, i з тих iсторiй з особливою силою
запам'яталася Настасi розповiдь про анатолiйських орлiв i перелiтних
лелек.
Правда чи й вигадка, але ж яка моторошна.
Нiби щоразу ранньо╖ сосни, коли з ╢гипту летять на далеку Укра╖ну
табуни лелек, стрiчають ╖х у путi темпi згра╖ анатолiйських орлiв. Орли
збираються з найдальших гiр до узбережжя Еге Денiзу, i, коли стомленi
надморським перельотом лелеки пробують з Егейських островiв перебратися на
материк, над бiлими вiд сонячного жару горами мирних мандрiвникiв стрiчав
смерть. Споконвiку живуть пiд тим голубим внлинялим од спеки небом, серед
бiлого камiння могутнi орли, якi не пiдпускають нiкого, хто хоче
проникнути на материк з моря й островiв, повисають над безлюдними,
спеченими сонцем горами похмурою летючою стiною, б'ють на смерть усе живе
- усе йдуче, повзуче, бiжуче й летюче.
Лелеки знають, яка доля вготована ╖м над бiлими горами, але знають
також i те, що десь далеко-далеко ждуть ╖х велетенськi рiчки з солодкою
водою, ждуть безмежнi плавнi, озера й непрохiддя болiт, усi вони - вiд
могутнiх лелек-ватажкiв до молоденьких лелечок-перволiткiв - народилися у
тих далеких зелених краях i мають вертатися щоразу туди, вертатися знов i
знов, завжди й вiчно, бо ╖хн╓ лелече перелiтне життя в не що iнше, як
безупинне вертання i повертання до сво╖х народжень, до того, що назавжди
лиша╓ться найрiднiшим. Хоч дорога далека, тяжка й кривава, хоч багато з
них не долетить, не прилетить i не повернеться нiколи, але однаково треба
щоразу битися грудьми, крильми, через силу. У вiдча╓ному клекотi
прориватися i пробиватися до рiдно╖ рiднизни - i що там перешкоди,
перепони, небезпеки й чиясь зла воля!
Тисячi рокiв летять так лелеки, не змiнюючи сво╖х шляхiв, i тисячi
рокiв стрiчають ╖х над морем похмурi орлинi згра╖, якi намагаються скинути
лелек назад у море, вiдiгнати вiд свого материка, побити, пошматувати,
понищити, але не вiдступають лелеки, не лякаються, смiливо й вiдчайдушне
йдуть груди на груда, крила на крила, старi вожа╖ першими приймають удар,
iдучи на стiну старих орлiв. Дi╓ться усе те на неймовiрнiй височинi,
лелеки не бояться нi орлiв, нi висот, вони не лякаються падiнь i смертей,
бо я; однаково ╖м треба пробитися, це знання живе в ╖хнiй кровi так само,
як в орлинiй кровi живе знання того, що кожного, хто прилетiв з моря,
треба скинути назад у море або кров'ю його окропити бiле камiння материка,
потяти i╖ого на бiлому камiннi, ще гострiшому, нiж орлинi дзьоби й пазурi.
I поки старi лелеки-вожа╖ приймають на сво╖ нечутливi до болю тiла
перший удар, поки ╖м на пiдмогу напливають новi й новi хвилi лелечого
вiйська, молодi лелечки-перволiтки, ще не ствердiлi нi тiлом, нi духом,
вiдриваються вiд табунiв i, вигнувши крила, шугають до само╖ землi,
припадають ледь не до бiлого гострого камiння, у лякливому поглумi крил, в
лихоманковому поспiху вiддаляються вiд мiсця битви, заглиблюючись у
материк далi й далi, недосяжнi для орлiв, якi не вмiють лiтати при землi,
перемагаючи старих хижакiв коли й не силою та мiццю, то розумом i
спритнiстю, яко╖ навчили ╖х старi лелеки.
I так трива╓ уже тисячi лiт, лл╓ться кров, падають з висоти вбитi
велетенськi птахи, йде сила на силу затято, запекло й непоступливо, а
розум i спритнiсть часом рятують наймолодших, i щовесни знов прилiтають до
Дунаю, Днiпра й Днiстра лелеки, знаходять давнi гнiзда, ждуть сво╖х
суджених i дають початки життю новому й вiчному.
Тяжкi гаремнi ночi, а днi ще тяжчi, бо самотнiсть i безнадiя ще з
бiльшою гостротою вiдчуваються, коли оточена ти пiдгляданням,
пiдслухуванням, скрадливими кроками, та╓мничими шепотами, недовiрою i
ворожiстю. У такi хвилини весь османський свiт уявлявся Хуррем отими
кривавими орлами з бiлях анатолiйських гiр, а Слов'янщина, яку вони
терзали ось уже понад двiстi лiт, беззахисними мирними лелеками,
нещасними, приреченими навiки, але й непоступливо-упертими у сво╓му
триваннi, у постiйному вiдродженнi, в невiдворотному поверненнi до сво╖х
джерел, до рiднизни.
Перший, зда╓ться, почав син Орхана, внук Османа, султан Мурад. Побив на
Марiцi болгарське вiйсько, захопив Едiрне й перенiс туди з Бруси свою
столицю, приглядався до того, як б'ються мiж собою сини болгарського царя
Асена Шишлiан i Стратимир, ослаблюючи i без того знесилену свою державу,
що розпалася пiсля смертi Асеново╖ i тепер неминуче мала стати чи╓юсь
здобичтю" - чи угорського короля Уласло, чи сербського князя, чи й самого
папи римського, який хотiв покатоличити цi православнi багатi землi. Але
Мурад був найближче до ласого шмата, до того ж володiв силою найбiльшою.
Шишман, щоб задобрити свого грiзного сусiда, намiрився вiддати Мурадовi в
гарем рiдну сестру Тамару. Царська донька славилася небаченою красою.
П'ятнадцятилiтньою вiддано ╖╖ було в жони во╓водi Драгашевi Деяновичу, але
во╓вода полiг смертю хоробрих на полi битви, ще й не доторкнувшись до
сво╓╖ юно╖ жони, i тепер Тамара, маючи двадцять лiт, не вiдала достоту,
хто ж вона: молода вдовиця чи перезрiла дiвчина. Вся ╢вропа добивалася
Тамарино╖ руки, начувшись про ╖╖ красу, посилав до Шишмана сватiв сам
угорський король, але Шишман лякався покатоличення свого краю i все тримав
i тримав свою вродливу сестру коло себе, аж та вже готова була пiти б i в
монастир, але й туди ╖й не було дороги, бо мала в собi змiшану кров - вiд
батька християнина i матерi ╓врейки.
I ось царська донька мала йти рабинею у гарем до турка! Коли Шишман
сказав сестрi про свiй намiр, вона не стала дорiкати сво╓му зрадливому
братовi, тiльки зiтхнула й тихо промовила:
"Коли це твоя i божа воля, то хай буде так".
Шишмановi посли прибули до Едiрне з багатими дарами, поклонами i
царською донькою. Мурад захотiв подивитися на не╖, перш нiж послати до
гарему, де б мала поповнити число нещасних невiльниць. Коли ж побачив
прекрасну болгарку, то здригнулося навiть його шорстке серце, i заявив вiн
послам:
- Ця прекрасна дiвчина не може бути рабинею у мо╖м гаремi. Вона
достойна носити царську корону i буде мо╓ю жоною. Шишману прощаю його
грiхи. Вiд сьогоднi земля його пiд мо╖м захистом.
Забрав Тамару, забрав Шишманову землю, а через вiсiм рокiв на Косовiм
полi розбив i сербське вiйсько, пустивши османських коней до самого Дунаю.
На Косовiм полi загинув сербський князь Лазар, погинули всi його
найхоробрiшi юнаки. Султан Мурад, втiшаючись перемогою, ╖хав по полю
битви, кiнь його топтав полеглих, стогони вмираючих лунали музикою для
звитяжця, радiсно гримiли османськi барабани, звiщаючи весь свiт про
звитяжнiсть Мурадову, i нiхто з супроводу султанового, жоден з
найпильнiших тiлохранителiв падишаха не помiтив, як пiдвiвся з-помiж
умираючих сербських во╖нiв Милош Кобилич, став перед кiнним султаном i
вдарив його ножем прямо в печiнку.
Вiднесений до свого шовкового намету, султан незабаром сконав, молодший
син його Баязид, що закрив батьковi очi, прокричаний був яничарами новим
султаном. Коли ж до султанського намету повернувся старший син Мурадiв
Якуб, який переслiдував недобитих супротивникiв, Баязид звелiв задушити
брата перед сво╖ми очима, щоб не мати суперника на царствi.
I знов треба було задобрити хижого переможця, i знов молодим тiлом
слов'янки. Ще не захололо тiло князя Лазаря, а вже приведено до Баязида
його п'ятнадцятилiтню доньку Олiверу, i коли двадцятивосьмилiтнiй Баязид
побачив ╖╖ красу, то спалахнула в ньому така жага, що звелiв ставити
дiвчину у джамi╖ в Аладжахiсарi перед кадi╓м i муллою, якi б засвiдчили
його шлюб з князiвською донькою. Перед тим, окрiм безлiчi гаремниць, мав
уже двi жони-кадуни: Давлет-хатун, доньку турецького бея, i грецьку
принцесу. Але то були жони не для кохання, забув про них, щойно глянула на
нього сво╖ми великими очима Олiвера, щойно побачив ╖╖ золотистi коси, i
навiки заплутався в них сво╖м поглядом i всiма сво╖ми помислами. Зволiв
закрити ╖й лице шовковим чарчафом, щоб нiякi чоловiчi очi, крiм його
власних, не дивилися на таку красу, хотiв вiдправити Олiверу в гарем, щоб
трохи там пiдросла, але зрозумiв, що не може без не╖ жити бодай хвилину.
Названо було Олiверу Башкадуна Султанiя, виконувалися щонайменшi забаганки
Олiверинi, братiв ╖╖ Стевана й Вука султан приймав при дворi як наймилiших
гостей, уперше на османських учтах з'явилися грецькi вина i сербська
ракiя. Ще й не знати, чи не заволодiла б остаточно душею Баязидовою
прекрасна Олiвера, коли б не з'явився зненацька з глибин Азi╖ лютий
Тамерлан i не розбив звитяжного султана на полi Чубук коло Анкари,
захопивши в полон самого султана.
В залiзнiй клiтцi возили султана Баязида услiд за повстяними юртами
кульгавого кочовика. Може, бачив iз сво╓╖ клiтки Баязид, як палили й
грабували орди Тамерлановi першу столицю османську Брусу, як перетворили
па стайню найбiльшу святиню Бруси Ул-джамiю, як захопили його гарем i
полонили Олiверу з двома ╖╖ маленькими донечками.
Тамерлан влаштував учту для сво╖х нукерiв, сидiв на бiлому килимi,
пiдiбгавши пiд себе свою перебиту негнучку ногу, дивився, як пiдносять у
залiзни клiтцi полоненого султана Баязида, звелiв, щоб слугувала йому i
його гостям жона султанова Олiвера, зовсiм гола, тiльки в коштовних
оздобах i з прозорим серпанком на стегнах. Олiвера не боялася смертi, але
коли ╖й сказали, що за непослух будуть убитi ╖╖ доньки, мала упокоритися i
понести кривавому Тамерлановi золоту чашу з кумисом. Iшла мов гола по
снiгу, руки ╖й дрижали, кумис вихлюпувався на бiлi стегна, Тамерлан,
примружившись, спокiйно споглядав на вельможну бранку, його старi нукери
дивилися на Олiверу так само спокiйно, зате молодшi насилу гамували в собi
кипiння кровi, ладнi були скочити навстрiч цiй жiнцi, i коли б не було там
╖хнього повелителя, то й не знати, чим би все скiнчилося. Олiвера не
бачила нiкого й нiчого, бачила тiльки свiй сором, сво╓ падiння, свою
ганьбу, тому навiть не здивувалася, коли ледь не наткнулася на залiзну
клiтку, в якiй, вчепившись у пруття побiлiлими на кiсточках жилавими
пальцями, закусивши губи, щоб не закричати вiд болю i шалу, стояв ╖╖
повелитель, ╖╖ коханий муж.
Поцiлувати б ╖╖ лице, дорожче за цiлий свiт, обтерти порох в ╖╖ нiг i
прикласти до очей, як цiлющi лiки. Та тiльки стогiн i мука. Бо цi бiлi
ноги йшли не до нього i не для нього.
Олiвера ще мала силу, щоб пiдiйти впритул до клiтки i крiзь пруття
сказати Баязидовi:
- Роблю це, щоб врятувати мо╖х дiтей, мiй нещасний ув'язнений
повелителю!
Не сказала "наших дiтей", а тiльки "мо╖х". Хотiла нести чашу з кумисом
далi, але зомлiла i впала на землю.
Баязид цi╓╖ наруги вже не стерпiв. Проковтнув отруту, яку ховав у
сво╓му золотому перснi. I хоч як Тамерлан домагався, щоб його лiкарi
врятували султана, бо мав повезти того до Самарканда як найбiльшу здобич,
проти отрути виявилися безсилi будь-якi лiки.
Тiльки через десять рокiв пiсля смертi Баязида i розрухи, завдано╖
ордами Тамерлана, було вiдновлено Османське царство. Старший Баязидiв син
Мехмед помер вiд перенапруги в час ловiв на вепра, молодший син Мурад
довго боровся з названим братом Мустафою, врештi утвердився на престолi.
Знов османська грiзна сила нависла над слов'янським свiтом, i знов, щоб
задобрити султана, кинуто йому в жертву молоде жiноче життя. Сербський
деспот Георгiй Бранкович послав Мурадовi в жони свою доньку, племiнницю
Олiвери, принцесу Мару.
Мурад, навiть по глянувши на Мару, вiдiслав ╖╖ у Брусу до гарему, коли
ж_ пiсля походiв проти угорського короля прибув до столицi й поставлено
перед ним Мару, без нiчого, тiльки в прозорiй перев'язцi на грудях,
закохався в не╖ безтямно, негайно зробив ╖╖ жоною, а тодi - чого не бувало
нiколи мiж Османами - зрiкся престолу на користь свого тринадцятилiтнього
сина Мехмеда. На полi Мигалич коло Бруси, зiбравши сво╖х можних, заявив
╖м: "Досi багато воював, iшов од перемоги до перемоги, тепер хочу решту
життя провести мирно, далеко вiд чвар свiту. Вiдмовляюся вiд царського
престолу на користь мого сина Мехмеда, сам вiдбуваю у Манiсу вiдпочити".
Не було для Мурада вiдтодi нiчого милiшого на свiтi за Мару. Дивився б
невiдривне в ╖╖ зеленi очi, поклавши голову на буйнi ╖╖ груди, забувши про
всi клопоти, про державу, про саме життя.
У Манiсi розбудовував замок, оточував його садами, вибудовував
водогра╖, ставки з прозорою водою. В шелестi листя, у дзюркотiннi води, в
теплих вiтрах з-над недалекого моря - голос, i смiх, i зiтхання його любо╖
Мари, а бiльше нiчого.
Як у давнiй пiснi: "Випити б вина кольору твого рум'янцю - i сп'янiти.
Тво╖ груди - як аллахiв рай, ввiйти б туди i нарвати яблук. Лягти мiж
тво╖ми грудьми i заснути. А тодi вiддати душу ангелу смертi - хай прийде
по не╖".
Однак довелося на вимогу бе╖в знов стати на чолi вiйська, щоб перемогти
хрестоносцiв, якi йшли па iмперiю, пiсля чого знов оддав престол синовi
Мехмеду i повернувся до Манiси, де була Мара. Помер незабаром, хоч ще був
нестарий (мав сорок сiм рокiв). Казано, що вiд холери, але здогади були:
отру╓ний. Сина Мариного Ахмеда Мехмед велiв задушити, "щоб зберегти
╓днiсть, лад i мир у державi", саму Мару вiдiслав до Сербi╖, там не могли
╖╖ прийняти нi люди, нi сам бог, тому знов повернулася до Туреччини i
вмерла непомiтно, зайва й чужа для цi╓╖ чужо╖ землi i навiки вiдiрвана вiд
землi рiдно╖.
Навiть лелеки були щасливiшi за жiнок. Бо хоч як ╖х бито, знищувано i
кидано на тверду землю, хоч скiльки ╖х сходило кров'ю i розбивало серця о
бiле камiння, усе ж вони завжди перемагали, проривалися крiзь смерть i
летiли до рiдного краю, щоб дати початок новому життю.
Наслухавшись розповiдей про безжальних Османiв, Хуррем мимоволi ставила
себе не серед отих можних слов'янок - царських та князiвських доньок, а
помiж лелечок iз незмiцнiлими крилами, але з незгасною жадобою жити й
змагатися. Уже й не рада була, що слiдом за сво╖м безпутним i нещасним
батьком звала себе жартома королiвною. Не хотiла зрiвнюватися нi з
королiвнами, нi з князiвнами, нi з боярськими доньками. А бути лише
лелечкою, малою, прудкою, невловимою, смiливо ставати на бiй з османськими
безжальними орлами i перемагати ╖х.
Чи й вона, мала лелечка, зумi╓ перемогти османського орла, в хижi
пазурi якого ╖╖ кинуто?
КОЛОДЯЗЬ
А може, сяде вiн тут над водою i дивитиметься на ╖╖ безугавний рух, i
на снування тiней на днi пiд прозорою хвилею, i па палання осiннього
стамбульського сонця на лискучiй поверхнi моря? Може б, i вiн хотiв стати
таким чистим i незабрудненим, як ця вода, але держава заливала звiдусiль
тяжкою каламуттю, i душа його - вiдчував це щодалi гострiше,- безсила
змагатися, ставала каламутною так само, як ота велика слов'янська рiка, що
змiнювала пречистi сво╖ води пiд високим белградським берегом на глиняну
скаламученiсть сво╓╖ нахабно╖ притоки. Бруд завжди б'╓ в душу, в саме
серце, i порятуватися вiд нього незмога. Взявши одне - втрача╓ш щось iще,
може, й дорожче. Що бiльше знайдеш, то бiльше втратиш. Видобува╓шся на
захмарну височiнь чи не для того, щоб болючiше вiдчути весь жах надiння?
Вже рiк як вiн мав найвищу владу в сво╖й землi, а влада лишалася для
нього незбагненною i загадковою так само, як був загадковий вiн, султан,
для стороннiх очей. Влада стомлювала й пригнiчувала. Вiд не╖ незмога було
сховатися, спочити. Нависала над ним, як камiнь. Сидiти й ждати, поки
розчавить, не годилося, тому вимушений був щось робити, дiяти: пiшов на
Белград i одразу досягнув успiху, якого не мав жоден з Османiв. Чи
вдовольнився цим? I чи порадiло його похмуре серце? Не вмiв би вiдповiсти
навiть самому аллаховi. Невпевненiсть i розтривоженiсть виливав у поезiях,
якi не мав кому читати. ╢диний чоловiк, з яким дiлився усiм,-
Iбрагiм,навiть вiн не мiг збагнути розтривоженостi, котрою сповнена була
султанова душа. А що поезi╖ без читача? Переписанi найвправнiшим
калiграфом, ляжуть навiки в султанськiй книгозбiрнi так само, як диван
покiйного султана Селiма,- навiть жебруючi поети, якi блукають по базарах
з чорнильницямн за поясом, готовi за жалюгiдну акча переписати першому
охочому свiй найновiший вiрш, навiть вони, коли казати ло щиростi,
щасливiшi за найпишнiших султанiв, приречених па загадкове мовчання, вiд
якого нема╓ рятунку. Як заздрив Сулейман розгромленому його батьком
перському шаху Iсма╖лу, поезi╖ якого розлетiлися тисячоусте пiснями
кизилбашiв. А складав ╖х шах пiд iменем поета Хата╖, мабуть, так само в
години самотностi й утоми вiд всемогуття влади, без надi╖ на можливiсть
спiдкування з людьми, i - як знати! - коли б не розбив його вiйська султан
Селiм, залягли б тi вiршi теж непорушне шахським диваном, але нещастя дало
╖м крила, i розлетiлися вони - тепер не збереш, не втрима╓ш, не заборониш,
не понищиш! Сила бува╓ i в безсиллi. Вiн же володiв силою незламною, довiв
це щойно всьому свiтовi на берегах Дунаю, але та сила була нездатна
"обороти розтривоженiсть його душi, незбагненну для нього самого.
Вiн кинувся в чужу землю, у чужi простори, пiдкоряючись голосу предкiв
i голосу тих просторiв, i довго йому здавалося, що саме в цьому порятунок,
але згодом, уперто вдивляючись у могутню течiю слов" янських рiк, почув
голос iнший, жiночий чи дитячий. Той голос кликав його звiдти, кликав з
неба i на небо, голос незнаний, чув його коли-небудь чи й не чув, голос,
як сум i щем у серцi, все б вiддав за нього, за те, щоб наблизитися до
нього на простягнення руки, на погляд, на вiддих, а де його знайти?
Простори нiмували. Мовчали поруйнованi, спаленi мiста, мовчала
сплюндрована земля, мовчали вбитi люди - порубанi, посiченi, задушенi,
живцем закопанi в землю, мовчали, бо мали уста повнi землi, як тi два
угорцi, що ╖х закопав Iбрагiм уже по взяттю Белграда у невгасимiй
мстивостi й жорстокостi. Сам вигадав ту кару чи вигадали вони вдвох -
султан i його поплiчник? Яке це мало тепер значення? "Адже людина створена
для вагань, коли торкнеться ╖╖ зло - сумною, а коли торкнеться ╖╖ добро -
недоступною".
Вiд Белграда майже втiкав. Так нiби не хотiв мати нiчого спiльного з
тими, хто неушкоджено повертався з берегiв Дунаю убивцями, грабiжниками i
переможцями. До Стамбула прибув тайкома, залiг у неприступних нетрях
сералю, нiкого не пiдпускав до себе, не хотiв бачити навiть Iбрагiма,
вiдмовив у зустрiчi самiй валiде, тiльки чорний кизляр-ага поночi водив до
султана то Гульфем, то iнших одалiсок, привезених ще з манiським гаремом,
i тепер вони були ╓динi, хто мiг хвалитися i пишатися милостями й увагою
самого падишаха. Тодi споряджено було султанську барку, вистелено
килимами, посаджено арфiсток i одалiсок, i Сулейман довго плавав по
Богазiчi i Мармарi, i море розлунювалося музикою, спiвом i смiхом.
Султанськi дiти вмирали одне за одним, зрозпачена Махiдевран рвала на собi
волосся, билася од горя об землю, а Сулейман мовби й не помiчав нiчого,
вдарився у розпусту тяжку i бездонну, так нiби забув про велич, якiй
слугував перший рiк свого володарювання з запопадливiстю подиву гiдною.
Нiхто не знав про той та╓мничий жiночий голос, що переслiдував султана,
нiхто не чув того голосу, чув його тiльки Сулейман, усi спроби заглушити
його виявилися марними, голос кликав султана знов i знов - куди, звiдки?
Сулейман прикликав свого улюбленця. Замкнулися у покоях Фатiха, пили
цiлi ночi солодкi кандiйськi вина. Iбрагiм умовляв султана, щоб той
показався стамбульцям в урочистому ви╖здi - селямлику, як i годилося
переможцевi над невiрними, але султан не хотiв з'явитися навiть на
щотижневi ритуальнi прийоми в сера╖, де двiр ма╓ бачити свого султана, а
султан - крiзь прозору запону, що вiддiля╓ його трон вiд присутнiх,- сво╖х
придворних. Вiн нiчого не хотiв - тiльки б знати про той голос, який
кликав його невгамовно й уперто, але про який вiн не мiг сказати нiкому,
навiть Iбрагiмовi, бо нахабний грек посмiявся б з султана, а з султанiв не
смiються.
Сулейман хотiв бути добрим i щедрим. Одалiсок, яких водив йому
кизляр-ага, обдаровував, як нiхто нiколи. Звелiв спорудити в Стамбулi ще
кiлька iмаретiв - притулкiв для бiдних. Допитувався в Iбрагiма: "Чого тобi
хочеться? Що б я мiг для тебе зробити?"
- Все я маю,- говорив Iбрагiм.- Ваша величнiсть дала менi найвище щастя
- бути поряд, насолоджуватися близькiстю, про яку не смi╓ думати жоден
смертний. Що ж тут ще бажати?
- А все ж таки! - наполягав пiдпилий султан, виграючи похмурими
рум'янцями.- Все ж таки! Невже в тебе нема╓ нiяких мрiй? Потреб?
Iбрагiм заперечливо крутив головою. Робив те з навмисною повiльнiстю,
мовби насолоджуючись сво╓ю безкорисливiстю. Хай зна╓ султан, який вiрний
його Iбрагiм i яка чиста його прихильнiсть i любов! А сам тим часом, весь
напружившись, гарячкове думав, коли саме влучити належну хвилю, щоб
мимохiдь, недбало, як про дрiбничку, проронити перед султаном кiлька слiв
про Кiсайю. Про доньку дефтердара Скендер-челебi╖, про яку знову уперто
нагадував йому Лу╖джi Грiтi, щойно вiн повернувся з походу на Белград, i
вони зустрiлися в Iбрагiмовiм домi на Ат-Мейданi, в домi, перебудованiм
невпiзнанне знову ж таки завдяки старанням Грiтi. Хлiб, м'ясо, садовина,
шовки, якi пливли до Стамбула морем i доставлялися суходолом, проходили
через руки Грiтi й Скендер-челебi╖, а було тут усього так багато, що
потрiбен був спiльник, ще бодай один, третiй, i тим третiм хотiли вони
мати Iбрагiма в сподiваннi на його заступництво - коли виникне потреба -
перед самим султаном. Ця спiлка обiцяла Iбрагiмовi те, чого не мiг дати й
сам султан: багатство. Тим часом шлях до багатства лежав через шлюб з
донькою дефтердара. Iбрагiмовi вже й показано Кiсайю. Нiжна й чиста. Варта
грiха. Варта цiло╖ притчi. Iбрагiм осушив чашу з вином i спитав у султана
дозволу розповiсти притчу.
- Ти ж смi╓шся з поетiв,- згадав Сулейман.
- Свiт втратив би без них найлiпшi сво╖ барви,- поважно мовив Iбрагiм.
- Хiба я не казав того самого?
- Я тiльки повторюю слова вашо╖ величностi.
- Тож-бо. То яка твоя притча?
Iбрагiм продекламував пiднесено, палко:
Сокiл на червонiй прив'язi Вдень полював на пташок. Сидiла курiпочка.
Пiр'я - барвисте в очах - настороженiсть. Сказала курiпочка соколу:
"Не полюй на мене вдень, бо я не денна дичина, Полюй на мене темно╖
ночi".
Султан з-пiд брови метнув швидкий погляд. Де й подiлося сп'янiння. Не
було Сулеймана, не було поета Мухiббi, зневiреного в дiлах свiту,- сидiв
перед Iбрагiмом твердий повелитель, могутнiй, всевладний i жорстокий.
- То де побачив сокiл курiпочку? - спитав султан.
- Притча може бути i без значення.
- Не перед султаном i не для султана. Питав же тебе, чого хочеш, яко╖
помочi. Тепер кажи.
Iбрагiм щосили вдавав збентеженiсть.
- Я б не хотiв зловживати.
- Кажи.
- У Скендер-челебi╖ ╓ донька.
- У дефтердара?
- Так.
- Сам буду на вашому весiллi.
- Але ж, ваша величнiсть...
- Може, дефтердар вiдмовить султановi?
- Я не про те. Кiсайя з простого роду. Дефтердар чоловiк походження
нiкчемного, пiдлого. А вашiй величностi годиться бути на весiллi тiльки
тодi, коли дiвчина з роду царського...
- Не хочеш присутностi султаново╖?
- Але ж високi вимоги...
- Чи цю доньку дефтердара ще не ма╓ш намiру робити башкадуною?
- Час покаже, ваша величнiсть, тiльки час володi╓ всiм.
- Згода. Матимеш мiй дарунок. Скендер-челебi╖ передадуть мо╓ велiння ще
сьогоднi.
Iбрагiм мовчки вклонився. Хотiв поцiлувати рукав Сулейманiв, але султан
вiдтрутив його. Навiть крикнув розгнiвано на свого улюбленця. I не за його
рабський порух, в якому, власне, нiчого не було незвичайного, а вiд того,
що знов залунав над ним той загадковий жiночий голос, i так виразно, нiби
був тут, мiж ними, простягни руку - доторкнешся. Доторкнутися до голосу -
чи можливо таке?
- Iди,- сказав зненацька Iбрагiмовi,- iди й скажи Скендер-челебi╖ про
мою волю. А мене полиш. Хочу бути сам. Не хочу нiкого бачити.
Казав неправду. Хотiв би бачити той голос, вiрнiше, ту, кому вiн
належав. А чи належав комусь? Чи жив у просторi, як живуть там голоси
землi й неба, вiтрiв i дощiв, дня i ночi?
Просилася до султана розплакана Махiдевран - не захотiв бачити. Знов
спустився у сади гарему, але до моря не дiйшов, засiв у бiлому кйошку,
тодi захотiв послухати спiв одалiсок, побачити танцi, але не в примiщеннi,
а на травi, пiд деревами, коло текучо╖ води, на просторi з морськими
вiтрами. Без валiде, без султанських сестер, без Махiдевран з ╖╖ невтiшним
горем - самi одалiски, арфiстки й танцiвницi, вiрнi слуги втiхи, спочинок
втомлених очей володаря.
Розстелено на травi стамбульськi килими - як дим, як туман, як iмла над
Босфором. Ступили на них маленькi нiжки, закружляли в танку виткi постатi.
Султан, непомiтний за густим плетивом кйошка, самотньо спостерiгав за тим
святом краси, що призначалося тiльки йому одному й однаково не могло
вдовольнити його, заго╖ти його рану, зцiлити вiд несподiваних хворощiв,
насланих якоюсь злою силою, що розлунювалася голосом
загадково-незбагненним. Йому набридли танцi, i вiн махнув рукою
кизляр-азi, вимагаючи пiсень. Але й пiснi не принесли порятунку, i
Сулейман знов хотiв гнiвливо урвати забаву, аж зненацька вчулося йому щось
нiби знайоме, до голосу, який мучив його вже он який час, долучився голос
нiби схожий, вони злилися - вже й не розрiзниш, де який,- i повели пiсню
турецьку, i не з тих, що мають втiшити султанське вухо, а зухвалу, майже
грубу, з недозволеним натяком:
Бiр далда iкi кiре Бiрi ал, бiра бейаз, Есмерден арзум алдин, Сарамадим
бiр бейаз[42].
Спiвало оте слов'янське дiвча, яке колись вразило сво╖м спiвом султана
аж так, що вiн опустив йому на плече муслiнову хустину, але про яке забув,
щойно потримавши його в обiймах. Але ж спiвало тим самим голосом, який
мучив Сулеймана вдень i вночi повсюдно. Якесь непорозумiння. Мана. Вiн
порушив звичай i, пiдкликавши кизляр-агу, сказав похмуро:
- Хай ота замовкне!
Кизляр-ага метнувся виконувати велiння. Та коли повернувся, його ждало
велiння ще похмурiше й гнiвливiше:
- Чому вона замовкла? Хай спiва╓!
Тепер уже не розбирав слiв, слова не важили - слухав тiльки голос,
упiзнавав його, дивувався, не вiрив, водночас вiдчуваючи радiсть
порятунку. Вийшов з кйошка, з'явився перед очi одалiсок, узяв у кизляр-аги
прозору хустину, i повторилося те, що було повеснi, - хустина лягла на
худеньке плече золотокосо╖ Хуррем, i вiд розвеселеного маленького личка,
пiднятого до султана, мовби посвiтлiшало його похмуре обличчя.
I знов порушив звичай султан, сказавши при всiх: "Повернеш сьогоднi мою
хустку". I сказав не кизляр-азi, а Хуррем, так що Гульфем аж засичала вiд
заздрощiв, а Кiната зацокала язиком, нiби цикада.
Сулейман милостиво змахнув рукою. Вiдпускав усiх а чи гнав од себе? Тим
часом вiдпускав i Хуррем, яку мали зготовити для ночi, зготовити рабиню
для рабсько╖ ночi - мамо, пусти мене в дитинство, матусю рiдна! Стояв над
нею повелитель - у золотiй лусцi, здерев'янiло випрямлений, мов ударений
правцем. Коли водили йому в ложницю Гульфем, коли прогулювався у барцi з
одалiсками, тодi не кликав ╖╖, не згадував про не╖, не пам'ятав. А вона?
Ждала поклику, мов пес посвисту, чи проклинала сзо╓ ждання? Бо ж стала, як
усi. Вибратися з рабства через рабство ще бiльше, ще безнадiйнiше. Як усi?
Неправда! Ма╓ всiх перевершити i перемогти. Хiба не перевершила вже, лиш
двiчi з'явившись перед очi султановi й двiчi здобувши його прокляту
хустку?
Хуррем зiрвала хустку зi свого плеча, трiпнула нею i побiгла мiж
помаранчевими деревами, мiж пахощами i прохолодою. Зелений вiтер гнався за
нею з гущавини, обiймав зеленими обiймами, тасував зеленi тiнi па ╖╖
нiжнiй постатi (в бiлому, вся в бiлому!), i волосся ╖╖ ставало мов зелене
золото, i з очей било зеленiстю рiвнин. Колись поривалася в поле, як
красувалося жито. Збiжжя ляга╓ хвилею, жайворонки спiвають, ластiвки, як
синьо-бiлi стрiли, облiтують тебе довкола, кожна травка, кожна квiточка,
кожен колосочок нашiптують тобi про якусь велику та╓мницю, що така близька
людинi, всьому живому, деревам, сонцю, зорям, всесвiту.
Тепер у нiй душа кричала вiд само╖ згадки про те, що зосталося i нiколи
не повернеться. "I ось я з вами во всi днi до скончання вiку". Вiки
скiнчилися, зоставлена вона всiм сущим, покинута, богом зоставлена, нi
людина, нi собака. Сподiва╓ться на рятунок у мiсцi найтяжчо╖ ганьби. Як
вона ненавидiла тепер султана! Пiдлий владолюб, пекельна п'явка, двоногий
диявол, обрiзаний сатана! Хотiла б бути змi╓ю, але без отрути, собакою,
хоч нiкого не кусати, поганим пацюком, та без чумно╖ зарази, жабою,
ящiркою, сараною, будь-ким - тiльки не жiнкою! i водночас знала, що зможе
перемогти тiльки як жiнка, ╓диною збро╓ю, яку мала,- тiлом чистим,
незайманим, неповторно-╓диним.
Коли вiв ╖╖ уночi кизляр-ага до султансько╖ далеко╖ ложницi, не мерзла,
як повеснi, не здригалася вiд ляку, зцiплювала зуби, прочитувала в думках
молитви, не мусульманськi - сво╖, ще вiд батька - "Отче наш", "Богородице
дiво", "Достойно ╓сть". Боже, ╓диний, всюдисущий, всемилостивий! Поможи,
допоможи, пiдпоможи, спроможи, споможи! Обiцяно, що праведники
просвiтяться у царствi божiм, як сонце. А хiба ж вона не праведниця? Хiба
встигла завинити в сво╖ шiстнадцять лiт? Чому ма╓ йти до цього чоловiка,
такого темного душею, нiби вийшов iз пiдземелля? Чому,чому?
Султан ждав ╖╖ нетерпляче, якийсь нiби розгублений, знов, як i тодi,
сидiв на ложi, тiльки тепер був у тюрбанi, безпорадно мовчав, дивився на
Хуррем, яка заклякла - нага, тiльки з прозорою хусточкою на плечi - коло
дверей i теж мовчала, дивлячись на Сулеймана чи то злякано, чи з викликом.
- Чому ж ти мовчиш? - спитав вiн нарештi. Вона мовчала.
- Пiдiйди до мене.
В нiй так i закричало: "А коли не хочу? Коли не захочу?" Але не
випустила того крику, тiльки постояла з упертостi, а тодi все ж пiшла,
повiльно, заточуючись i перечiпаючись об килими, нiби п'яна або сновида.
Якби ж то вона знала, як ╖╖ голос мучив Сулеймана всi цi мiсяцi, терзав
його душу, не даючи спочинку нi вдень нi вночi! Як сказало в святому
письмi: "Поглянь на того, кого пронизали вони". Та не знала Хуррем про
свою владу над султаном, владу нез'ясовну, безпричинну, i тому ще тiльки
мрiяла про ту владу, прокрадалася до не╖ обережно, як до пташки, котру
бо╖шся злякати. Як караван не може йти швидше, нiж вiн iде (бо тодi тi, що
╖дуть на верблюдах, випередять душi сво╖ i порозгублюють ╖х у безмiрах
шляхiв), так i вона могла просуватися з швидкiстю, що залежала не вiд не╖,
а вiд нього, вiд чоловiка, якого ненавидiла найбiльше на свiтi i в якому
водночас тiльки й могла шукати для себе вибавлення i рятунок.
- Ну чого ж ти? Йди швидше! - мовби вгадав ╖╖ полохливу нерiшучiсть
Сулейман.- Ти ж не бо╖шся мене?
- Боюсь,- облизуючи пересохлi уста, пошепки вiдповiла Хуррем.
Сулейман спробував усмiхнутися.
- Хiба я страшний? Для тебе я нiколи не буду страшний. Ти, мене
розумi╓ш? Хочеш щось випити? Тут ╓ вино. Ти все розумi╓ш?
Мiшав слова турецькi з слов'янськими, був незвично пiднесений,
дивувався сам собi.
- Я мала доволi часу, щоб спiзнати i турецьку, й арабську,- сказала
Хуррем.- Та й перську. Султан не повiрив.
- Цього не може бути.
Вона промовчала. Сулейман налив ╖й вина.
- Випий i не мовчи.
Вона вiдпила вина. Може, то й не вино, а отрута? I треба хоч знати, як
вона дiятиме. Стояла перед ложем, сiдати вiдмовилася, затято мовчала.
- Ти гнiва╓шся на мене за те, що я повоював слов'янськi землi? -
спробував здогадатися султан.
Хуррем знизала плечима. Яке ╖й нинi дiло аж до цiлих земель?
- Чи, може, за те, що кримський хан, скориставшись мо╖м походом, напав
на твою землю? - не вiдставав султан, приховавши вiд Хуррем, що то вiн
звелiв хановi напасти на польського короля, щоб той не прийшов на помiч
сво╓му родичевi - королевi угорському.
Дiвчина вся стрепенулася болiсно, почувши про свою рiдну землю, та й
знов нiби заклякла.
- Я не можу почуватися винним перед тобою, бо султан нiколи не бува╓
винний, ти ма╓ш мене простити i заспiвати, щоб я почув твiй голос. Прошу
тебе.
Вона всмiхнулася. Вiдпила ще вина i усмiхнулася щедрiше. Нiби дратуючи
султана, посмикала за золотий хрестик, якого вперто не хотiла скидати.
Золою на грудях. А в грудях? Аби ж то лей чоловiк мiг зазирнути ╖й у
груди.
- Про що ж заспiвати?
- Про що хочеш.
Вона знов завела турецько╖. Про дiвчину i ╖╖ красу. Он бiрiнде майюзюне
бакилир - одинадцятилiтньою вже задивляються на ╖╖ мiсяцеликiсть; он
алтисинда петек бал олур - у шiстнадцятилiтньо╖ нулик наповню╓ться медом,
йирмiсiнде керван гечер, йор олур, йирмi бiрiнде бiр к'╓тюй╓ кул олур - у
двадцять один рiк ста╓ рабою якого-небудь негiдника. Пiсня була довга -
через усi роки вiд одинадцяти до двадцяти одного, i знов таки загруба як
для султанського вуха, але Сулейман слухав з величезною втiхою i радiстю,
зовсiм для нього не властивою.
- Ти справдi зна╓ш по-турецьки? - подивувався вiн. Хуррем вiдповiла
йому по-арабськи:
- Клянусь небом, яке пролива╓ дощi, клянусь землею, яка вирощу╓ трави.
- Цього не може бути! - не повiрив султан.
Тодi вона проспiвала йому одну з пiсень Хата╖, того самого шаха
Iсма╖ла, що йому вiн так заздрив у хвилини душевно╖ незлагоди, заспiвала
по-перськи, тодi по-азербайджанськи, аж диво брало. Вона спiвала i
приспiвувала, смiялася i присмiювалась, споглядаючи його знетямливiсть.
Так непомiтно наблизилася на вiдстань небезпечну i опинилася в обiймах
чоловiка, якого ненавидiла, але без якого не могла тут iснувати, i, коли
Сулейман доторкнувся до ╖╖ полохливого тiла, вiн наповнився по самi вiнця
отим голосом, що так довго i тяжко його мучив, i лиш тодi збагнув, що
вiднинi без цi╓╖ дiвчини йому не жити. Проникала у кожну точку тiла,
входила в нього, вливалася, вповзала ящiркою, змi╖но, тугою, щемом,
захватом, знемогою. Тодi вона знов приспiвувала йому рiзними мовами, уже й
рiдною, щось розповiдала, жебонiла, мов струмочок, лопотiла, мов листя пiд
вiтром, а вiн був далеко вiд ╖╖ хапливих слiв i несмiливого тiла, але
близько до ╖╖ голосу, тулився до того голосу, мов дитина, i радiв,
смiявся, зникала його суворiсть, навiть кров невинно вбитих мовби не
плямила йому рук, а злiтала в небеса i вкривала червонiстю мiсяць, зорi й
хмари над Босфором. На ранок стане вiн для всiх знов султаном,
жорстокосердним повелителем без милостi й жалю, i тiльки ╖й дано бачити
його iншим, тiльки вона змiнила його бодай на одну нiч, стала могутнiшою
за владу й за всю iмперiю. Ось сила жiнки! Ось ╖╖ влада!
Гарем усе помiтив, але не повiрив. Очi, вiд яких не схова╓шся, умiють
бачити, та й тiльки. Бачили, що Хуррем за смiхом хова╓ розбентеженiсть,
непевнiсть, а може, й вiдразу. Якби ж то! Помiчали, що кизляр-ага веде
розсмiяну рабиню до султанських поко╖в раз, i вдруге, i втрет╓. Такого не
знав ще нiхто, крiм Махiдевран,всемогутньо╖, незамiнно╖ i незрiвнянно╖.
Тепер мiж ботом i Хуррем були тiльки зорi й темрява. А може, темрява
стала для не╖ богом? Жiночим богом, бо жiнка пану╓ тiльки в темрявi,
творячи справжн╓ чудо, пробуджуючи в душi жорстокого деспота доброту,
нiжнiсть, розум, справедливiсть, простоту i захопленiсть.
Третьо╖ ночi Хуррем лишилася у султановiй ложницi до ранку. Але не
побачила, як спить султан, бо заснула сама, а вiн дивився на не╖, молився
аллаховi, плакав без слiз над сво╓ю самотнiстю, вiд яко╖ його порятувала
ця дивна дiвчина, був уже не султан, не завойовник, а простий мандрiвник,
поет, мислитель. Питав себе: що ╓ життя? Тiнь птаха на морськiй хвилi,
правiчний пил зодiаку над безмiром пустель, схлип часу в караванi
вiчностi, заблукане виття звiрiв у хащах, неминучiсть мандрiв до смертi?
Хуррем прокинулася i лежала тихо, прислухаючись,- коли ж повстане ╖╖
душа? Ждала, сподiвалася, нетерпеливилась. Хотiла плоду в собi, прагнула
його, але не як яблуня зав'язi, не як калина червоного кетяга з-пiд бiлого
цвiту, не як лiщина горiха з медвяно╖ бростi, а гiркого й ненависного. Хай
проросте, як кукiль на пшеницi, як рiжки на житi, як отруйний гриб у
лiсових хащах. У хащах ╖╖ тiла гiркий султанський плiд - i тодi вона
пiднiметься над усiма й над усiм. Нема╓ такого намiру, якого б вона не
виправдала. Раби хоч i нижчi за тиранiв, зате стоять на власних ногах, а
тирани - на глиняних. Вона переможе цього чоловiка, ма╓ перемогти будь-що!
Людинi не досить просто жити. Щоб жити, потрiбнi вiтчизна, свобода i
пiсня, ╖й з усього лишилася тiльки пiсня вiд матусi, пiснею утвердилася в
цьому жорстокому свiтi, пiснею мала й здолати його.
Тим часом настала пора для слiз.
Гарем не мiг простити Хуррем ╖╖ неочiкуваного, безпричинного вивищення
над усiма. Досить того, що всi, навiть всемогутня валiде, змирилися з
химерною вдачею цi╓╖ Рушен, з ╖╖ загадковим, протиприродним для цього
мiсця показно╖ стриманостi смiхом, що розлунювався у поплутаних просторах
гарему, наче звуки спокуси з найглибших пекел. Забагато було тих двох
султанських хустин, якi русинка в спосiб та╓мничо-чаклунський одержала з
рук падишаха, тiльки двiчi з'явившись перед всесвiтлi очi повелителя усiх
суходолiв i вод (бо небеса належать аллаховi всемогутньому, хай царю╓
вiчно й щасливо!). Але цiй доньцi шайтана виявилося i цього ще мало. Вона
зачарувала пресвiтлого султана, запаморочила його злим чаклунством аж так,
що вiн _не хотiв нiкого бачити й чути, тiльки цю Хуррем, тiльки ╖╖ ╓дину,
щоночi - i вже скiльки ночей пiдряд! - i не мiг вiдiрватися вiд сво╓╖
рабинi до ранку, iнодi велiв приводити ╖╖ навiть удень, чого ще нiколи не
бачено й не чуто. Чари, чари! Нiхто не бачив, малу укра╖нку не впiймано за
руку, доказiв мовби й не було, але ж_ була знетямливiсть султанова, отож
були i чари.
Гарем гомонiв прита╓но й загрозливо, вiн ждав кари, прагнув кари, вiн
нетерпеливився i дивувався з терплячостi валiде i заслiплення Махiдевран,
яка за смертю сво╖х трьох дiтей не бачила й не помiчала навiть загрози
загибелi для себе само╖. Спокiй зберiгала, мабуть, лише валiде. Стривожена
смертю двох султанських синiв, могла очiкувати (бо все в руках аллаха!),
що з дня на день чорна смерть забере i останнього з живих Сулейманових
синiв - Мустафу, тому мала негайно подбати про те, щоб трон Османiв не
зостався без наступника. Прийняла вiсть про несподiване зближення султана
з маленькою укра╖нкою вдоволено, з та╓мною втiхою: коли й неправда, що ця
дiвчина королiвського походження, то однаково ж несхожа вона нi на кого i
гiдна зайняти мiсце поряд з Махiдевран, цi╓ю двiчi одурiлою султанською
улюбленицею: спершу вiд влади, тепер вiд горя. Але все це валiде мала в
душi глибоко заховане, гаремовi ж виказувала заклопотанiсть тим, що
вiдбувалося у султанських покоях, i натякала, що тiльки вичiку╓ слушного
часу, викаже проти тих двох свою силу, "в той день, як свiдчитимуть проти
них ╖хнi язики, ╖хнi руки i ╖хнi ноги про те, що вони робили". I коли
вiдчула, що вже час втрутитися, покликала до себе Махiдевран, нагримала на
не╖ за безконечне рюмсання, вiдкрила ╖й очi на загрозу, розпалила в
черкешенцi дику лють i не стала стримувати башкадуну, коли та почала
кричати, що вона знайде джавурку навiть пiд султанськими зеленими
покривалами i задушить ось цими руками, не просячи нiчи╓╖ помочi, не
питаючи нiчийого дозволу, не лякаючись нiякого грiха.
Розметана й розшалiла, побiгла товста черкешенка туди, де мала бути ╖╖
зрадлива суперниця, не стала нi питати, нi переконуватися, бо й так усе
вiдкривалося ╖й, мов у день суду останнього: i нове, просторе помешкання
Хуррем, i служебки довкола не╖, i пишнота убранства ледь не така, як у не╖
само╖, головно╖ султансько╖ жони,- яка пiдступнiсть, яка ганьба i яке
злочинство! Всi╓ю тяжкiстю перегодованого свого тiла вдарила Махiдевран
знетямлену Хуррем, увiп'яла сво╖ гострi нiгтi ╖й в лице, вчепилася у
волосся.
- Зраднице! - вигукнула люто Махiдевран.- М'ясо, продане на базарi! Ти
зi мною посмiла змагатися!
Хуррем зодягали, щоб вести до султана. Чотириокий ось-ось мав прийти за
нею, мав би нагодитися саме вчасно, щоб захистити ╖╖, не допустити цього
приниження, яке було, власне, й султановим приниженням. Але кизляр-ага
завбачливо десь затримався або заховався. Служебки розприскалися на всi
боки, жодна не прийшла на помiч Хуррем, були тут очима й свiдками мстивого
гарему, хотiли першими побачити упослiдження тi╓╖, яка замахнулася на
найвище, засвiдчити ╖╖ ганьбу, побачити ╖╖ сльози.
Хуррем насилу вирвалася з чiпких рук мстиво╖ черкешенки. В кривавих
подряпинах, з косами, з яких повисмикувано цiлi пасма розкiшного ще мить
тому волосся, вiдскочила вiд Махiдевран, готова до вiдсiчi, до захисту, до
всього найлихiшого. Сльози? Слiз сво╖х не покаже тут нiкому i нiколи!
Крик? I крику ╖╖ не почують, хоч би й усi поглухли! Була безпомiчна,
приречено-покинута, наче перлина, нанизана на нитку, але тепер уже знала,
що, як перлина, зберiга╓ в собi красу й привабу. Була певна сво╓╖ приваби
й сили - i не для цих жiнок, не для гарему, а для то╖ вершини, до яко╖ усi
тут рвуться, а досягнути не дано нiкому, окрiм не╖.
Кизляр-ага, добре вiдаючи, що надмiрне вичiкування може призвести до
непоправного, з'явився у поко╖ Хуррем саме вчасно, щоб порятувати ╖╖ вiд
нового, ще лихiшого наступу роз'юшено╖, здичавiло╖, як тигриця,
Махiдевран; баш-кадуну силою витягли з покою чотири ╓внухи, що ╖х
Чотириокий нiби випустив з широких рукавiв свого золототканого халата,так
несподiвано сипнули вони з-поза нього на черкешенку, а до Хуррем головний
╓внух звернувся, мовби не помiчаючи, в якому вона станi, i нагадав, що
треба йти до султана.
- Не пiду! - коротко кинула Хуррем не так для кизляр-аги, як для
служебок, що не йшли, ждали, сподiвалися ще чогось, щоб мати що розповiсти
гарему, який десь аж не тямився вiд нетерпiння.
- Що ти сказала? - спитав кизляр-ага, для якого Хуррем була й далi
рабинею, хай i улюбленою на якийсь час для султана, але однаково ж
рабинею.- Як ти смiла менi таке сказати?
- Не пiду! - закричала Хуррем i навiть ногою тупнула.- Пiди й скажи
султановi, що я не гiдна стати перед ним, бо я звичайне продане м'ясо, а
не людина. Опрiч того, лице мо╓ таке подряпане i волосся таке порване, що
не смiю навернутися перед очi його величностi.
У Чотириокого не здригнулася жодна жилочка в лицi. Про спiвчуття тут не
могло бути й мови, принаймнi мав би усмiхнутися на такi слова, але не
дозволив собi й цього. Коли людина сама копа╓ собi могилу, що зоста╓ться?
Пiдштовхнути ╖╖ туди, пiдставивши плече,- ось i все. А що Хуррем живцем
закопувала себе, в цьому не могло бути нiяких сумнiвiв. Бо це вперше в
османських гаремах рабиня вiдмовля╓ться йти на поклик падишаха, та ще й
вимовляючи при цьому образливi, погордливi слова, хвалячись сво╖м
рабством, виставляючи його мов якусь найвищу цноту. Не могло бути бiльшого
торжества для всього гарему, нiж ще страхiтливе падiння тимчасово╖
улюбленицi, що запаморочила султана та╓мними чарами, i кизляр-ага, як
вiрний слуга Баб-ус-сааде, як найнеобхiднiша належнiсть гарему, мерщiй
кинувся до поко╖в падишаха, щоб принести звiдти велiння про кiнець
збунтовано╖ рабинi i про возвеличення усiх тих, хто ждав цього кiнця:
валiде, Махiдевран, султанських сестер, усього гарему, аж до
найупослiдженiших водоносiв i прибиральникiв нечистот.
Однак чари дiяли далi непередбачувано й зловiсно. Султан мовчки
вислухав головного ╓внуха, перепитав, чи справдi Хуррем завдано велико╖
шкоди й ущербку. Тодi сказав:
- Пiди до не╖ i попроси, щоб вона прийшла.
А коли отетерiлий вiд таких слiв кизляр-ага, замiсть миттю кинутися,
щоб виконати високе велiння, розтулив рота, мовби хотiв щось сказати,
султан повторив:
- Пiди й скажи, що я просив ╖╖ прийти.
Двiчi мовлене вже по вимагав потверджень. Кизляр-ага потюпав туди,
звiдки йшов з таким передчасним торжествуванням, був надто досвiдченим
гаремним слугою, щоб не збагнути, що йде вже й не до рабинi, а до
повелительки, хай ще незнано╖ i необ'явлено╖ усiм, але йому вже вiдкрито╖,
i щастя, що вiн перший про це довiду╓ться i вже не схибить у сво╖й
поведiнцi нiзащо. Був суцiльна поштивiсть перед Хуррем, вклонявся ╖й, нiби
султаншi, просив i за падишаха, i за себе. Вона трохи причепурилася, пiшла
до поко╖в Сулеймана, йшла з сухими очима, затято, сповнена ненавистi до
всього навкруг, а перед самою ложницею султанською зламалася, заскiмлило
╖й в душi, бризнули з очей ряснi сльози. Матусю рiдна, що вони зi мною
роблять! Пусти мене в дитинство, пусти в сво╖ пiснi, в казки, у свiй
дорогий голос, пусти в каяття, пусти хоч у смерть! Просилася у дитинство,
а була ж ще дитиною. Стала перед султаном уся в сльозах, закривавлена,
понищена. Сулейман, забувши про кизляр-агу, кинувся до Хуррем, цiлував ╖╖
сльози i рани, гладив волосся, питав, хто насмiлився занести на не╖ руку,
хто цей злочинець, хай скаже, хай тiльки назве iм'я.
Крiзь схлипування вона назвала iм'я Махiдевран, i султан коротко кивнув
кизляр-азi: привести. Не просив, не передавав, щоб прийшла, не став
витрачати бодай слово на свою башкадуну, на султаншу, на матiр сво╖х
дiтей, на ту, що дала йому наступника. Жорстокий кивок - i все.
Кизляр-ага слухняно пiшов у новий свiй похiд. Одну вже звiв на вершину,
тепер мав другу спустити до низин. Трохи побоювався знесамовитiло╖
черкешенки, лякався, що закомизиться i не захоче йти до свого повелителя,
але Махiдевран тiльки й чекала, коли стане перед очi Сулеймановi. Бо яка ж
жiнка знехту╓ нагодою виказати чоловiковi все, що вона про нього дума╓,- i
не важить при цьому, хто чоловiк, а хто жiнка,- чи найубогiший юрюк з
Анатолi╖, чи й сам великий султан.
Вбита горем од смертi сво╖х дiтей i вiд несправедливостi, яко╖ зазнала
з боку султана, Махiдевран стала перед Сулейманом розгнiвана, але й горда
з того, що не була колись продана йому в гарем, а привезена братами в
дарунок майбутньому наступниковi престолу на знак вiдданостi Османам, якi
завоювали весь видимий i знаний свiт. Не гамувала сво╓╖ розсатанiлостi, а
горла ╖й рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотiння, що
було б, може, навiть прекрасне, якби вимовлялися при цьому слова
справедливi й милостивi, а не пройнятi ненавистю.
Султан коротко спитав, чи то справдi вона допустилася насильства над
беззахисною Хуррем.
Черкешенка гортанне засмiялася i вигукнула, що то ще й не все. Бо вона,
Махiдевран, башкадуна, тiльки вона може бути найперiшою в услужiннi його
величностi, i всi жони, а найперше рабинi, повиннi ╖й поступатися i
вважати сво╓ю господинею.
Сулейман неблимно дивився на ту, яку звав Весняною Трояндою i
Повелителькою Вiку, яку ще зовсiм недавно ставив понад усе, без яко╖ не
мiг дихати. Дивився i не бачив iдола, якому поклонявся. Стояла перед ним
тупа, пихата, розгодована черкешенка, уся обвiшана коштовними
брязкальцями, якi щедро дарував вiн ╖й за кожен поцiлунок, за кожен порух
бровою, а поруч з нею - сповнена життя й iскристого розуму дiвчина, що
мовби вирвалася з пекла, яке обпалило ╖й волосся, зачепiло, може, й душу,
але випустило на волю, щоб потрапила вона в рай, бо рай тiльки для таких,
як вона. У гаремi була вона мов виклик усiм отим буйнотiлим, безмiрно╖
вроди одалiскам, звичайна начебто лицем, з дитячим, ледь задертим носиком,
така зграбна вся, що вмiстилася б на долонi свого безжального сторожа -
кизляр-аги, але мужня, зухвала, повна незбагненно╖ чарiвливостi й
неймовiрного розуму. Сулейман прекрасно знав, що таке нетрi гарему. Там
усе непевне, нетривке, стривожено-полохливе, усi мовби роздво╓нi, однi
пiддаються долi й пливуть па цьому проклятому кораблi тяжкого нидiння, що
везе ╖х до старостi й до смертi, другi (╖х зовсiм мало, одиницi) починають
запеклу боротьбу за султанську постiль, не задумуючись над тим, що зможе
принести ╖м ця постiль. А ця дiвчина не при╓дналася нi до одних, нi до
других, навiть у гадцi не мала, що випадком здобута султанська постiль
принесе ╖й геть неочiкуване: владу, яка нiкому й не снилася. Яка то для
нього несподiванка i радiсть водночас: зустрiти в гаремi, серед цього
зневаженого "м'яса для задоволень", серед отупiлих молодих самиць,
затурканих наложниць, заляканих знарядь утiхи й насолод, iстоту мислячу,
людину, _яки дорiвню╓ тобi впертiстю розуму й жадобою знань, а волею i
характером перевищу╓, бо за тобою, крiм походження, немас нiчого, а вона
видобулася з небуття, з рабства, з безнадiйного понищення на самий верх
тiльки завдяки власним силам., обдарованостi душi, мужностi й вiри у сво╓
призначення на землi.
Все це Сулейман вiдчував, хоч збагнути до кiнця не вмiв, та й не
намагався. Знав тiльки одне: бiльше не захоче бачити цю черкешенку, нiколи
й нiде. Спливли в пам'ятi слова: "А тих, непокiрливостi яких ви бо╖теся,
вмовляйте i покидайте ╖х на дожах i ударяйте ╖х".
- Iди геть, темна жiнко,- сказав вiн тихо, але твердо. Коли ж
Махiдевран гнiвно посунула на нього, вiн повторив уже з нетерпiнням у
голосi:
- Iди геть!
Залiзнi руки кизляр-аги вмить випровадили черкешенку з ложницi.
А тi дво╓ лишилися самi, глянули одне одному в очi, i, мабуть, обо╓
водночас зрозумiли: самi назавжди, до кiнця, нерозлучно. Сулейман втомлено
зрадiв од цього вiдкриття, а Хуррем злякалася. З жахом вiдчула, що
ненависть ╖╖ кудись пропала, щезла, а на ╖╖ мiсце виступали спокуси, i
демони заволодiли душею невблаганно й навiки, навiки! Хiба вона цього
хотiла, хiба до цього прагнула? Хотiла тiльки заспоко╖ти, приспати
вампiра, а тодi вдарити, здолати, перевищити! Щоб вiдомстити за все. За
матусю, i за батька, i за Рогатин, i за всю свою землю, що ╖╖ цi зайди, цi
грабiжники й людолови норовили закувати в залiзний нашийник, мов отих
нещасних дiвчат, що пливли з нею через море i проданi на рабському торзi в
Стамбулi у вiчну неволю. I хоч сама не зазнала нашийника, вiдчувала його
жорстоке залiзо на сво╖й нiжнiй ши╖. Той нашийник загрожував ╖й постiйно,
нависав над усiм ╖╖ життям, як предковiчне прокляття. Чи тiльки через те,
що народилася на такiй щедрiй i багатiй землi, що опинилася на роздорiжжях
племен i всi╓╖ iсторi╖?
Мала викохувати в собi ненависть до цього повелителя усiх найбiльших
грабiжникiв, вирощувати ╖╖ уперто й дбайливо, i робила це без сторонньо╖
спонуки, без нiчи╓╖ помочi i вже мала б зiрвати плiд, коли несподiвано
зламалася. I з жахом вiдчула в собi вже й не зненависть до цього високого
сумного чоловiка, схожого на вiкарiя Скарбського з Рогатина, а - страшно й
сказати - щось мовби початок прихильностi, може, й любовi! Вiтер гiрких
спогадiв ще досi нiс ╖╖ у рiднизну, а любов уже вiдгинала, як молоде
дерево, назад. I давно вже перестала бути Настасею, а стала Хуррем. I
тепер позосталася сама з цим чоловiком у цiлому свiтi. Ступнула до
Сулеймана, i вiн простягнув до не╖ руки. Впала йому на груди, здригалася у
риданнях. Хай твоя тiнь упаде на мене. Падала на всю землю, хай упаде й на
мене.
Ось коли завершилася богозоставленiсть ╖╖ душi ╖╖ три╓диним
християнським богом. Тут же, де грiшила, мала прийняти чужу вiру. Так
легко. Тiльки пiдняти вказiвний палець право╖ руки - шехадет пермагi -
палець сповiдання. Цнотлива блудниця. Поволi вповзали в душу порок за
пороком, пристрасть за пристрастю, а вона й не помiчала. Вглиблювалася у
плотське життя, поки й потонула в нiм. Якщо поклонишся менi, то все буде
тво╓... Яка облуда.
А образ матусi, дорогий образ, тьмарився i вже насилу пробивався крiзь
далеч часу, невиразний i гiркий, як нiчнi самотнi ридання. I тiльки
глибоко в душi тоскно лунала пiсня вiд матусi, все вiд матусi: "Ой
глибокий колодязю, боюсь, щоб не впала. Полюбила невiрного - тепер я
пропала..."
ОСТРIВ
Так що ж? Дияволи вже вселилися в не╖, i довкола вiд них аж кишiло.
Щоправда, останнiм часом вони поводилися сумирно, та однаково тепер уже
знала: вона в ╖хнiх руках i нема рятунку. Iшла до султана щоночi, вмирала
й народжувалася в його обiймах, а вiн, видати з усього, тiльки й життя
бачив, що в ╖╖ очах, у ╖╖ обличчi, в ╖╖ полохливо-знадливому тiлi,
дивувався тепер безмiрно, чому так довго не мiг вiдгадати (а хто пiдказав,
хто?) причину сво╓╖ душевно╖ скрухи, ще бiльше чудувався з того, як могло
видатися йому попервах негарним це ╓дине в свiтi личко з прекрасним,
уперто задертим носиком, з очима. Що зорiли йому в найгустiшiй пiтьмi, з
дивним сяйвом, од якого б розпромiнилася навiть найпохмурiша душа.
Воiстину: краса - в очах того, хто любить.
Султан ставав знову султаном. Скликав диван, радився з вiзирами, двiчi
на тиждень, сповнюючи неминучий ритуал, показувався придворним i послам,
щоп'ятницi молився в Айя-Софi╖, вряди-годи ╖здив на Ок-Мейдан метати
стрiли, приглядався до нових будувань у Стамбулi, обдаровував вельмож
золототканими кафтанами й землями, карав i милував i знов i знов вертався
до сво╓╖ Хуррем, без яко╖ не мiг i дихати, вертався у ночi ╖╖ голосу, ╖╖
пiсень, ╖╖ смiху i ╖╖ тiла, якого ще не знав свiт. Щоразу нове,
незбагненне, нез'ясовне, страшне в сво╖й привабливостi й невичерпностi, це
тiло обезвладнювало султана, у ньому все здригалося вiд самого лиш доторку
до Хуррем, i вiн з жахом думав про те, що вранцi треба залишати цю
дiвчину-жiнку заради жiнки iншо╖ - держави, владно╖ i немилосердно╖, а тим
часом це бiле дiвча буде вiддане на пiдглядiти, обмови й намови
безжального, заздрiсного гарему. Йому перед очима стояло щоразу те саме:
валiде з владчими устами, злi султанськi сестри, хижа Махiдевран,
зледащiлi одалiски, товстi пiдступнi ╓внухи, мовчазний кизляр-ага,
безнадiйно розполовинений мiж султаном i його матiр'ю, а серед усього
цього - вона, Хуррем, з хлоп'ячою постаттю, в якiй нiчого начебто
жiночого, тiльки пишне волосся i тугi пiвкулi грудей, так широко
розставленi, що мiж ними могла б лягти султанова голова.
Валiде теж бачила тi груди i теж знала, що мiж ними може влягтися
голова ╖╖ царственого сина, i лякалася цього, бо вже переконалася, що
рабиня з Укра╖ни найнебезпечнiша суперниця не тiльки всiм одалiскам, не
тiльки дурнiй Махiдевран з пещеним, солодким, як халва, тiлом, а навiть ╖й
- недосяжнiй у ╖╖ величi й владi повелительцi гарему i свого ╓диного сина.
Коли султан, повернувшись з великого походу, смутний i похмурий, кинувся у
розпусту, щоб розiгнати тугу, валiде радiла цьому темному спалаху
чоловiчностi в Сулейманi. Коли захопився малою укра╖нкою-роксоланкою,
повелителька гарему навiть потай сприяла цьому захопленню, сподiваючись,
може, й на поповнення паростi Османiв, бо ж дiти вiд Махiдевран виявилися
нетривкими, i ще й не знати, чи довго житиме ╓диний тепер ╖╖ син i
спадко╓мець трону Мустафа. Та й не можна було ставити пiд загрозу
всемогутнiй рiд Османiв, маючи лиш одного спадко╓мця, - знала це валiде з
власного гiркого досвiду, коли двадцять шiсть рокiв не мала спокiйно╖
хвилини, оберiгаючи життя свого сина, якому батько його не зумiв, не змiг
i не схотiв дати жодного брата. Валiде вiрила в дух i силу степiв, на краю
яких сама народилася, готова була вiтати народження сина цi╓ю роксоланкою,
ладна була б поставити ╖╖ па мiсце кума-хатун, себто друго╖ жони
султаново╖, але нiколи не на мiсце першо╖, баш-кадуни, не на мiсце
Махiдевран. Бо Махiдевран - це тiльки тiло, тупе й дурне, яке легко
попхати будь-куди, а Хуррем - це розум, невпокорений, свавiльний, як отi
безмежнi степи, з якими вже он скiльки вiкiв безнадiйно б'╓ться войовничий
народ само╖ Хафси. Ще коли нiчого не заповiдалося, коли Хуррем була
безмежно далека вiд царствено╖ уваги Сулеймана, валiде, пiдсвiдомо
вiдчуваючи загрозу, яка ховалася у маленькiй укра╖нцi, непомiтно, але
вперто керувала ╖╖ вихованням. За звича╓м, встановленим спервовiку,
гаремниць на цiлий день збивали до гурту, щоб мати ╖х усiх на оцi, не дати
сховатися думкою i настро╓м, не дозволити нiкому тако╖ пожадано╖
самотностi, бо в самотинi можна й надумати щось грiховне, а то й лихе, а
так - пустоголовiсть, зледащiння, вихваляння i змагання хiба що тiлесними
принадами i водночас ревниве допильновування, вза╓мне стеження, яке
живиться з невичерпних джерел заздростi, цього найстрашнiшого з людських
порокiв. Хуррем, мовби й пiдкоряючись заведеному звичаю, охоче виспiвуючи
й висмiюючись у гуртi одалiсок, водночас норовила вiдiрватися вiд гурту,
коли вiн набридав ╖й сво╓ю пустоголовiстю, вiдвойовувала для себе кожну
вiльну хвилинку, витрачаючи ╖╖ на збагачення свого розуму. Iншi
об'╖далися, спали, думали про коштовностi, про одяг i прикраси, мерщiй
хапалися за кожен новий спосiб зробити ще принадливiшим сво╓ тiло, а ця, з
майже хлоп'ячим тiлом, з диким духом степiв у сво╓му химерно-золотому
волоссi, дбала лише про свiй розум, розбудовувала його, як мiст, по якому
можна перейти найширшу рiку, як мечеть, де можна мовити найсокровеннiшi
слова, як небесне склепiння, пiд яким голос розлуню╓ться аж до слуху
самого аллаха. Для гарему така рабиня була небезпечна. Тому валiде
приставила до Хуррем стару мудру туркеню, яка могла навчити маленьку
укра╖нку простих знань, грубих пiсень, усього того, що лунало на пiдлому
каба тюркче[43], такому далекому, коли й не ворожому для султана
Сулеймана, вихованого на вишуканiй перськiй поезi╖, на арабському
мудрослiв╖. Валiде наперед здогадувалася, як рiзонуть отi простонароднi
пiсеньки, переданi Хуррем доброю уста-хатун, витончений слух повелителя,
що з дитинства писав наслiдування-назiре на блискучi касиди й газелi
Ахмеда Пашi, великого поета, який зумiв бути улюбленцем двох могутнiх
султанiв: Мехмеда Фатiха i Баязида Справедливого.
I всi ╖╖ хитрощi звелися нiнащо. Мала роксоланка зачарувала султана не
знати й чим. Одна нiч, навiть десять ночей з султаном - у цьому ще нiчого
не було загрозливого, всi ждали кiнця, валiде вiрила, що Сулеймановi,
зрештою, набридне мала рабиня в ╖╖ пiсеньками, ще непохитно вiрила валiде,
що пiсна плоть невмiло╖ у любощах укра╖нки не дасть розкошi султановi i
тол неминуче повернеться до сво╓╖ солодко╖ Махiдевран або до буйнотiлих
одалiсок. Вичерпу╓ться i найглибший колодязь. Хiба не вичерпалося ╖╖
власне тiло аж так, що султан Селiм назавжди вiдцурався вiд не╖, щойно
подарувала вона йому сина i доньку?
Так розмiрковувала мудра валiде, спокiйно спостерiгаючи тимчасове
захоплення свого сина малою укра╖нкою. Та мудростi ╖╖ завдано було удару
страшного й непередбачуваного. Спокiй розвiявся, як дим вiд степового
багаття, ╖╖ великий син, з його тонкою душею, з неперевершеною мудрiстю, з
непохитною волею, був зламаний, мов тонка очеретина бурею, переможений
пiдступнiстю, що перевищу╓ будь-яку мудрiсть, кинутий у пониження брудно╖
пристрастi, яка не щадить у чоловiковi нi вишуканостi, нi блиску, нi
звичайно╖ порядностi. Мала Хуррем вивищувалася над гаремом, над валiде,
над самим султаном, над цiлою iмперi╓ю, I нiхто цього ще не розумiв, окрiм
мудро╖ валiде, нiхто не мiг зарадити, розкрити очi султановi, вказати на
загрозу й порадити, як порятуватися.
Валiда покликала Махiдевран, одурiлу й заслiплену вiд смертi сво╖х
дiтей, i спокiйно повiдомила ╖й про те, що дi╓ться у гаремi. I цим ще
прискорила неминучiсть перемоги Хуррем.
Падiння Махiдевран було страхiтливе. Султан забув про свою любов до
не╖, забув про дiтей, яких вона з такою щедрiстю йому дарувала, не хотiв
згадувати, що вона султанша, мати маленького шах-заде Мустафи, ╓диного
спадко╓мця його престолу. Вiн прогнав Махiдевран з-перед очей, мов
найупослiдженiшу рабиню, вiн не хотiв бачити ╖╖ не тiльки в сво╖й ложницi,
а й у гаремi, i не тiльки в Баб-ус-сааде, а й у Стамбулi. Махiдевран
вiдiрвано вiд , ╖╖ сина, вiдвезено на острiв у Мармарi, в старий лiтнiй
сераль, у самотн╓ ув'язнення, у вiчне заслання. А ╖╖ покiй - найбiльший у
гаремi - на три вiкна, з мармуровим водогра╓м посерединi, весь у коштовних
килимах вiддано малiй Хуррем, не питаючи нi згоди, нi поради валiде, та ще
й передано всiх колишнiх служебок Махiдевран, так нiби ця роксоланка з ╖╖
марним тiлом уже стала султаншею, дала падишаховi нову парость його
всемогутнього роду!
Валiде рвалася до султана - вiн ╖╖ не приймав. Вона мучила сво╖м
розпачем маломовного кизляр-агу, чорний ╓внух спокiйно бурмотiв: "Не можна
вставляти палицю в колеса долi". Хуррем все ж лишалася у владi валiде.
Ночi належали султановi, днi - повелительцi гарему. Вона кликала Хуррем до
сво╖х поко╖в, си дiла, кутаючись у дорогi хутра, на бiлих килимах,
пробувала вивiдати, якими чарами мала укра╖нка заволодiла ╖╖ сином, а
дiвчина безжурно смiялася: "Якi чари? Хто заволодiв? Що ви, ваша
величнiсть!" Валiде тримала ╖╖ у себе годинами. Пригощала .. солодощами,
велiла приносити книги, щоб читати разом iз Хуррем, хотiла проникнути коли
не в ╖╖ душу, то бодай на закра╖нм сього чужого тiла: що йому смаку╓, що
воно любить - тепло, ласкавий дотик, гарне вбрання; чи бо╖ться холоду, чи
щулиться вiд вiтру, чи здрига╓ться вiд крику, грюкоту брам, ревiння диких
звiрiв у пiдземеллях сераю.
А Хуррем, смiючись, вiдбиваючись вiд настирливостi валiде, виставляла
наперед себе непробивну запону безжурностi, збувала цiкавiсть Хафси
пiснями й пiсеньками, була невловима, як дух, неприступна, наче скелястий
острiв посеред розбурханого моря. Так нiби цiй шiстнадцятилiтнiй дiвчинi
вже давно вiдкрилася мудрiсть людсько╖ неприступностi, завдяки якiй кожен
може жити на свiтi, зберiгаючи власну особистiсть. Ми iсну╓мо лише доти,
поки ми, з'╓днуючись невпинно з усiм, що нас оточу╓ водночас вiдокремленi
вiд цього оболонкою свого тiла i неповторнiстю духу. У цiй дiвчинi
нестримний смiх приховував у собi гiрку зневагу до всього. Ах, якби вмiв
побачити це заслiплений ╖╖ син! Непомiтно зiтхаючи, валiде вiдпускала
Хуррем. "Iди, дiвчино. Належно приготуйся для ночi. День належить
чоловiкам. Жiнкам належить нiч. Пам'ятай про це".
Хуррем iшла вiд валiде, щоб сховатися у сво╓му розкiшному поко╖ i до
ночi досхочу виплакатись. Плакала, щоб нiхто не бачив, щоб очi не
червонiли, щоб i сльози не котилися з очей. О, клята земле, де й поплакати
по-людськи не дадуть, бо всюдисущi очi помiтять, видивляться, донесуть
султановi, i той вiджене ╖╖ вiд себе, бо для втiхи йому потрiбна
розсмiяна, а не розплакана, тугу й смуток вiн лишав за порогом ложницi, а
тут хотiв лиш радiсно╖ безтурботностi, тих веселощiв духу, якi
найпростiших навiть людей пiдносять до рiвня безсмертних богiв.
А в Хуррем за видимою безтурботнiстю туга клекотiла щодалi дужче, хоч
душа, що майже була вмерла на невiльницьких ринках, поволi оживала,
вiдганяючи вiд себе привид смертi, поверталася до життя, до того
справжнього i великого життя, в якому людинi треба вiтчизни, свободи i
пiснi. Втративши свою вiтчизну, чи могла замiнити ╖╖ навiть цi╓ю неосяжною
iмперi╓ю, що розляглася на цiлих три материки? Вiдiбрано ╖й свободу - чи
зможе цей божий дарунок повернути всемогутнiй султан? Пiсня лишилася з
нею, у нiй був порятунок. Пiсня стала ╖╖ збро╓ю, знаряддям вибавлення,
щаблями порятунку до тi╓╖ драбини, що з'╓дну╓ землю i небо, волю i неволю,
буття i небуття.
Була ще плоть, але про не╖ Хуррем не думала й не дбала, зда╓ться,
навiть не помiчала свого тiла, його пониження. Бо що бiльше понижувалася
╖╖ плоть, то вище поривався i пiдносився дух. Жiнка вмi╓ розполовинюватися
на дух i плоть - це ╖╖ перевага над чоловiком, над усiм сущим.
Ночi йшли за ночами. Гнилий вiтер з Дарданелл, з голих берегiв Азi╖
змiнювався вiтром з пiвночi, вiтром йилдиз, який очищав повiтря Стамбула,
вiдгонив сморiд нечистот i гнило╖ води бiля пристаней. Сiрi гуси кричали у
високих темних небесах, нiби пригамований бiль i розпука Хуррем, хотiлося
╖й дня, а мала жити тiльки ночами, сподiваючись на визволення з пониження,
з пригнiченостi й нiкчемностi.
Належала до людей, що все життя йдуть за сонячним променем, по бiлому
дню й по бiлому свiтi, мабуть, ╖х бiльшiсть на землi, але ╓ й такi, що
йдуть вузькою мiсячною дорiжкою, серед мороку, темнощiв i тайнощiв,
зачарованi срiблястим полиском, очманiлi вiд небесного блиску, в очах у
них той блиск, а в душi темне клубочiння. Султан належав до таких людей, i
вона стала його жертвою. Скiльки рокiв слухала ще малою у сльозах
розчуленостi отцеву .проповiдь у церквi Святого духа, як солодко плакала
колись над словами ╓вангелiста Матфея: "Я ж вам глаголю: любiть ворогiв
ваших, благословляйте тих, хто вас проклина╓, творiть добро тим, хто
ненавидить вас, i молiться за тих, що кривдять вас i гонять вас".
Ось вона й полюбила ворога свого! Гнилi вiтри дули всю коротку
стамбульську зиму, i розпука вставала в душi вiд тих вiтрiв така неосяжна,
що хотiлося б навiть умерти, коли б не рвалася Хуррем з такою силою до
життя, i не просто життя, а до найвищих його вершин. Нудило вiд закислого
духу товстих килимiв, наморочилося в головi од мiцних ароматiв курильниць
i вiд сухого диму жаровень, вiд постiйного напруження у Хуррем часто
пересихало горло, вона коротко вiдкашлювалася, не без вдоволення
вiдзначаючи, що кожне те вiдкашлювання майже болiсно вiдда╓ться на
султановi, до уважливостi якого щоразу додавалася ще й стурбованiсть. То
що ж?
Щось давало ╖й силу йти далi й далi, не зупиняючись, не вдовольняючись
тим, що мала, виявляючи жадiбнiсть, але не до звично╖ марноти, не до
коштовностей, не до зримих доказiв султансько╖ захопленостi нею, а
передовсiм до того, що збагачувало й розвивало ╖╖ людську сутнiсть,
ставило ╖╖ над тим замкненим свiтом, який нагадував клiтку для звiрiв,
вiдшкодовувало бодай якоюсь мiрою втрату найдорожчих вартостей, яких
повернути вже не могла тепер для не╖ нiяка сила. Мабуть, деякi душi
потребують найжорстокiших ударiв долi, щоб виказати свою велич.
Малу Настасю продавали в Кафi на невiльницькому ринку голою. Так i
почувалася пiсля того - обiдраною з усього людського. Не везла з собою за
море нi дому, нi землi, нi неба, нi трав, нi квiтiв. Навiть Чортово╖ гори
рогатинсько╖ не прихопила. Покинута богом i людьми - кропива край дороги,
будяк з гострими колючками, нiжний звiр з отруйними пазурами - опинилася
серед таких самих, як i вона, вирваних з рiднизни, вiдiрваних вiд
походження, кинутих у клiтку,- нiяких надiй, нiяких зв'язкiв, нiяко╖ мiри
для них, а людина ж вимiрю╓ться не лише власною суттю, а й оточенням, усiм
набутком часу, мiсця, походження. Вiд минулого не зосталося навiть ╖╖
власного iменi. Тiльки в снах поставали перед нею рогатинське узвишшя,
вiтцева церква, i рiдний дiм за вiльшаником, i матуся на порозi, i золотi
хмари над нею, i ридання, ридання...
Суворостi й насупленостi свiту, в який потрапила, нiчим не могла
подолати, крiм удаваних (але ж i природних для не╖!) веселощiв, за якими
так зручно було сховати свою розгубленiсть i збентеження. Чи хто б
повiрив, що поряту╓ться вона смiхом i пiснею, що видобудеться з пониження,
з рабства, власне, з небуття? Рiд людський прекрасний. Вона доведе це
навiть ворогам. Хай спiзнають це чудо i хай здригнуться ╖хнi серця вiд
подиву й захвату нею.
Безмiрне горе i безнадiя одних ламають назавжди, для iнших несподiвано
стають шляхом до вершин духу. Коли переконалася Хуррем, що люди i бог
вiдцуралися вiд не╖, що свiт покинув ╖╖ напризволяще i вона вiддана лише
власним силам, несподiвано для не╖ само╖ вiдкрилася у нiй така невпинна
текучiсть духу, такi незнанi можливостi розуму, що навiть злякалася. Може,
так само лякала вона сво╖х гаремних сторожiв i саму валiде, зате султана
здивувала й зачудувала аж так, що не мiг уже вiдiрватися вiд споглядання
цi╓╖ дивовижно╖ дiвчини, в якiй вмiщувалося стiльки несподiванок, стiльки
щедрих знань, що, здавалося б, ╖х нездатна була витримати людська природа!
Тi два мiсяцi гнило╖ зими, два мiсяцi ╖хньо╖ нерозлучностi Хуррем була
ще й ученицею султановою. З ненастирливою терплячiстю Сулейман вiдвертав
Хуррем вiд грубих пiсеньок, обережно вводячи ╖╖ у храм справжньо╖ високо╖
поезi╖, де панував витончений дух, де вiд простацького каба тюркче
лишалося хiба що допомiжне дi╓слово, а натомiсть панували слова перськi й
арабськi, де цiлi строфи газелей можна було водночас, знаючи прихований
поетичний ключ, читати навперемiн то по-перськи, то по-арабськи, то й
по-турепьки. Вiн читав ╖й газелi Ахмеда Пашi, ╖си Неджатi, славетну
"Мюреббу" ╖си Месiхi, i вона вмить схоплювала не тiльки суть, але й високi
тонкощi поезi╖, пам'ять у не╖ була чiпка, як глiцинiя, Хуррем могла
повторювати цiлi газелi слiдом за Сулейманом, а то несподiвано через
кiлька днiв, коли вiн уже й забув, що читав ╖й, згадувала з Ахмеда Пашi:
"Прийди, але не втрапляй до шатра суперника, бо ти ж зна╓ш, що там, де
собака,- ангел не пройде, о друже..."
Або ж мило переiнакшувала вiрш Джеляледдiна Румi: "Коли вже й згадую
про когось, то згадую лише тебе. Коли вже розтуляю уста, то лиш для того,
щоб розповiсти про тебе. Коли менi добре, причиною лише ти. Коли менi
закортiло злукавити, то що вдi╓ш - цього навчив мене ти".
Мала гяурка, що вперто не скидала свого золотого хрестика з ши╖
(султановi була при╓мна ця упертiсть), наважилася навiть розпочати
богословську суперечку з сво╖м повелителем.
- Ваша величнiсть насолоджу╓ мiй слух прекрасними поезiями,- грайливо
випинаючи губки, говорила вона,- i ще ваша величнiсть розповiда╓ рабi
сво╖й, якi великодушнi були султани до поетiв, навiть найлегковажнiших з
них милуючи i щедро осипаючи ╖х нагородами. I за що ж - за слова, тiльки
за слова. А тим часом сам пророк ненавидiв поетiв, про що сказано в
коранi: "Вони вивергують пiдслухане, але бiльшiсть з них - брехуни. Такi
поети - за ними йдуть заблуканi. Хiба ти не бачиш, що вони по всiх долинах
бродять i що вони говорять те, чого не роблять". Як це узгодити i чи можна
взагалi узгодити?
- Ох, мала гуярко,-поблажливо зiтхав султан, гладячи ╖╖ щоку,- ще ти не
зна╓ш хадiса[44] , який переда╓ слова пророка:
"Чому б тим, хто захища╓ аллахового посланника iз збро╓ю у руках, не
захищати його також i сво╖м словом?" Пророк давав велiння сво╖м
ансарам[45] убивати поета, який висмiюватиме його вчення, але милостиво
ставився до тих, хто прославляв його, i навiть до тих, хто писав образливi
слова, а тодi покаявся. Така iсторiя поета Каба iбн Зухайра, який
заслуговував смертi за свiй злий вiрш проти пророка i був навiть поранений
у сутичцi з правовiрними, але згодом свiтло iсламу пролилося i на нього.
Вiн склав велику поему па честь пророка, з'явився на ранкову молитву в
медiнську мечеть i там став читати перед посланником свiй твiр, i, коли
дiйшов до слiв "посланник - це ярiючий меч з iндiйсько╖ сталi, оголений
самим аллахом", розчулений Мухаммед накинув на плечi поета власний плащ,
пiсля чого ця поема так i назива╓ться "Аль-Бурда" - "Плащ". I в цiй поемi
╓ слова, що написанi мовби про тебе, Хуррем. Ось вони: "Коли вона
всмiха╓ться, показуються ╖╖ вологi вiд слини переднi зубки, нiби вони -
джерело солодкого вина, до якого при╓мно припасти двiчi, вина, змiшаного з
холодною чистою водою, взятою з визмi╖ного по долинi потока, над яким
линуть пiвнiчнi вiтри". Я скажу тобi:
"О моя господине, ти змучила мене!"
Вона вiдповiла: "О боже! Муч тодi й ти мене!"
Через два мiсяцi Хуррем несмiливо сказала султановi, що вона-в надi╖.
Розчуленiсть його була така безмежна, що вiн несподiвано навiть для самого
себе став читати ╖й напiвзабутi вiршi давнiх суфiйських поетiв
Джеляледдiна Румi i Юнуса Емре, i вся нiч у них минула в зойках розкошi, в
радостi, у притишеному звучаннi та╓мничих слiв про злиття людських душ мiж
собою i з вищою сутнiстю.
В щасливу мить ми сидiли з тобою - ти i я, Двi форми й два лиця - з
душею одною, - ти i я. Дерев напiвтiнь i спiви птахiв дарували безсмертя
нам обом Тодi, як у сад ми спускались безмовний, - ти i я, Восходять на
небi зорi, щоб нас оглядати, З'явимось ми ╖м прекрасним мiсяцем - ти i я.
Нас двох уже нема╓,в екстазi в цю мить ми злилися. Юрбi забобоннiй i злiй
ненависнi - ти i я.
Тi╓╖ ночi султан хотiв бути особливо великодушним. Може, шкодував, що
пiзня нiч i що не може вiн негайно виказати всю велич сво╓╖ великодушностi
до Хуррем i вимушений чекати до ранку, щоб повiдомити валiде й кизляр-азi,
повiдомити всьому гарему, всьому Стамбулу й усьому свiтовi, яка дорога для
нього ця маленька дiвчинка, вiд яко╖ тепер вiн жде сина, спадко╓мця, яку
зробить султаншею, царицею сво╓╖ душi i царицею усiх душ його iмперi╖, але
до ранку було ще далеко, до сина - ще далi, тому мав задовольнитися самими
словами, i вiн щедро лив ╖х iз невичерпних джерел сво╓╖ пам'ятi, з якою
тим часом ще не могла змагатися навiть чiпка, як глiцинiя, пам'ять Хуррем.
"Однаково приходь, однаково будь тою, якою ти ╓, коли хочеш - будь
невiрною, вогнепоклонницею, iдолопоклонницею, коли хочеш, будь сто разiв
порушницею каяття, ця брама - не брама безнадiйностi, якою ти ╓, такою й
приходь".
Коли Хуррем заснула, вiн бурмотiв над сплячою, нiби колискову, з Юнуса
Емре, занадто простого, як для султанiв, поета, але такого доречного для
тако╖ митi:
Станемо ми обо╓, йдучи по тiй самiй путi, Прийди, о серце, пiдемо до
друга. Станемо ми обо╓ людьми то╖ само╖ долi, Прийди, о серце, пiдемо до
друга. Не розлучимося ми з тобою, Прийди, о серце, пiдемо до друга.
Спляча Хуррем видавалася йому безсмертною. Несмiливо доторкувався до ╖╖
шовковистих персiв i вiдчував це. Вона спала, мов човен па тихих водах,
повен життя, вогню i прихованого руху. Мов змiя, нiколи не пiтнiла, сухий
вогонь бив з не╖ навiть сплячо╖, обпалював Сулеймана, спалював на вугiль,
на попiл. Нарештi знайшов жiнку, яка переконала, що iсну╓ на свiтi щось
важливiше, цiннiше, вище за нього самого в його недосяжностi. Що ж? Вона
сама. Тiльки вона. Була для нього знаряддям розкошi, заспоко╓нням жадоби,
забуттям i воскресiнням, давала вiд усього визволення, схоже на солодку
смерть. Тодi забував навiть про самого себе, визволявся вiд себе, знав
тiльки одне: без цi╓╖ жiнки не зможе жити, без любовi до не╖, без ╖╖
любовi свiт втратить усю свою принадливiсть, усi барви сво╖, найстрашнiше
ж - загубить сво╓ майбуття. Бо любов, як мистецтво, охоплю╓ i те, що
справдi iсну╓, i те, що можливе, що ма╓ колись настати.
Кому про це розкажеш? Хуррем знала i без того, а бiльше нiхто не
зрозумi╓, нема з ким подiлитися. Хiба що з Iбрагiмом, з яким давно вже не
усамотнювався, сам захопившись ночами з Хуррем, а його полишивши для
насолод iз молодою жоною.
Мовби для того, щоб дати Хуррем повнiстю вiдчути високе щастя нести в
собi султанське сiм'я, Сулейман звелiв не чiпати ╖╖ нiкому в гаремi,
дарував ╖й спочинок i самотнiсть на кiлька днiв i ночей, сам вдавався з
запопадливiстю, що могла видатися надмiрною, до справ державних, тодi,
вiдновивши давнiй свiй звичай, зачинився у покоях Фатiха з сво╖м
улюбленцем Iбрагiмом. У них нечасто бували такi затяжливi розлуки, нова
зустрiч щоразу щедро зрошувалася вином, випивши ж першi чашi, вони
розiгрували на два голоси iляхi дервiшiв ордену руфа╖. Так було й цього
разу. Сулейман, лукаво позираючи на Iбрагiма з-за краю золото╖ чашi,
розпочав те, що належало в ╖хнiй грi йому:
- Упав мiй погляд, полюбив красунчика араба. Ох! Ох!
- Хоч i араб вiн, але дуже вишуканий,- вмить вiдповiв Iбрагiм.
Сулейман вiдставив чашу, притиснув руки до серця:
- Я сказав: "Хлопчику Шамуну, чи ти з Дамаска?" Ох! Ох! Iбрагiм,
усмiхаючись, повiльно покрутив головою:
"Нi! Нi! - заперечив вiн.- Родом я не з Дамаска, а з Халеба". Ох! Ох!
Один пита╓, другий вiдповiдав, обов'язки розподiлено давно i твердо,
розподiл цей ще бiльше змiцнився пiсля вступу Сулеймана на престол,
власне, Iбрагiм сво╖м становищем Сулейманового улюбленця й наперсника
завдячував саме тiй обставинi, що нiколи не давав волi сво╓му .природному
знахабнiнню, вмiв стримуватися, до того ж робив це непомiтно, завжди
поступаючись сво╓му повелителевi першим мiсцем i всiляко навертаючи того
до думки, нiби вони у всьому рiвнi i нiхто з них у цих нiчних бесiдах не
ма╓ нiяких переваг.
Пiсля дервiшсько╖ пiсеньки можна було б дочитати щось з соромiцько╖
поеми Джафара Челебi або в пияцьких поезiй Iльяса Реванi, але починати мав
султан, а коли й ,не починати, то бодай натяком показати Iбрагiму, чого
вiн вiд нього чека╓.
- Ти забув про мене,- докiрливо промовив Сулейман.
- Я швидше забув би власне iм'я, ваша величнiсть,- сплеснув у долонi
Iбрагiм, щиро ображений таким докором.
- Хiба може зрiвнятися нудний султан з солодкою Кiсай╓ю? - прискалив
око Сулейман, навертаючи Iбрагiма до простацько╖ грайливостi, в якiй
знаходив спочинок вiд постiйного напруження влади.
Iбрагiм одним з найперших при дворi узнав про несподiване захоплення
султана рабинею-роксоланкою i тривожився з приводу того захоплення, може,
навiть бiльше, нiж валiде, бо тут могло йтися не тiльки про його подальшу
долю, а й про його життя. Чи вже зна╓ султан про те, що Роксолана
подарована для його гарему саме ним, Iбрагiмом, а коли ще не зна╓, то
коли, вiд кого i як довiда╓ться? Добре, коли захоплення минеться так само
нез'ясовано, як i почалося, i Сулейман забуде про малу рабиню й не
дошукуватиметься, звiдки вона взялася у Баб-ус-сааде. А коли станеться
непередбачене? Коли цей незбагненний чоловiк наблизить Хуррем до себе
надовго, зробить ╖╖ кадуною? Досi Iбрагiм був у руках валiде, тепер
залежав i вiд Хуррем. Аж згадав вона, як куповано ╖╖ на Бедестанi, як
поставив вiн, Iбрагiм, ╖╖ у .сво╖й ложницi, як, уже вiддаючи до
султанського гарему, запрагнув поглянути на ╖╖ молоде, неторкане тiло?
Який Сулейман немилосердно заздрiсний щодо сво╖х жiнок, Iбрагiм знав ще з
Манiси. Якось, побачивши, що молодий мерин пробу╓ залiзти на кобилу,
шах-заде з подивом спитав у конюха, чи це випадок, чи кiнь справдi може
щось мати з кобилою.
Грубий конюх тiльки зареготав на таку на╖внiсть принца.
- Бува╓, кiнь справля╓ться лiпше за жеребця, а бува╓, i жеребець
нездатен у цьому дiлi замiнити коня.
- Але ж вiй позбавлений статi? - не вiдставав шах-заде.
- Та не позбавлений причандалля!
- А як же ╓внухи? - спитав тодi Сулейман Iбрагiма, нiби той мав знатися
на цих речах лiпше за природженого мусульманина.
Iбрагiм знизав плечима. Але в Сулеймана голова була влаштована так, що
коли вже в не╖ щось западало, то мiцно й надовго. Вiн став розпитувати
свого вихователя Касима-пашу, доскiпуватися, як валашили рабiв у Мисрi,
звiдки походив цей нелюдський звичай, при дворах перських шахiв,
сельджуцьких султанiв i його попередникiв з роду Османового, а тодi звелiв
передивитися всiх сво╖х ╓внухiв i безжально пообчищати ╖х вiд усього
чоловiчого, щоб не лишилося й слiду. Коли Касим-паша обережно натякнув, що
не всi витримають таке тяжке випробування, надто ж ╓внухи лiтнi, отже,
найдосвiдченiшi i найвiдданiшi, Сулейман тiльки скривився:
- Тим гiрше для них.
Те саме проробив i в Стамбулi, переполовинивши ╓внухiв, i в
Баб-ус-саадс, i при дворi. Не загрожували тепер султанським жонам нiчим,
навiть малу природну потребу не мали чим справляти i вимушенi були носити
в складках сво╖х тюрбанiв срiбнi трубочки для цi╓╖ мети.
Тож легко було уявити, що чекало Iбрагiма, коли б султан довiдався про
походження сво╓╖ улюбленицi i про ночi, якi вона провела в його домi на
Ат-Мейданi. Порятунок був хiба що в тiм, що рабиня набридне султановi,
перш нiж вiн стане цiкавитися ╖╖ походженням, або ж у тiм - i на це треба
було сподiватися найбiльше,- що Iбрагiма не видадуть нi валiде, нi сама
Хуррем: одна, щоб не бути спровипеною з греко'м, друга, щоб назавжди
лишитися перед султаном поза будь-якими пiдозрами. Та це все були самi лиш
сподiвання, а як буде насправдi, нiхто не може знати наперед, навiть сам
Iбрагiм, попри його пронозливiсть i меткiсть розуму. Втiшало тiльки те, що
султан не змiнив свого ставлення до улюбленця, отже, ще не знав нiчого.
Iнакше б не простив. I коли й не звелiв би, може, негайно знищити
зрадливого друга, то перед сво╖ царственi очi не пустив би нiколи нi за що
- це вже напевне.
Про молоду жону Iбрагiмову заговорив султан теж, очевидячки, неспроста.
Може, захопленiсть його малою Хуррем була такою, що кортiло будь-що
похвалитися ╖╖ красою i принадами, але султанське становище не дозволяло
зробити цього навiть перед Iбрагiмом, i Сулейман закликав до вiдвертостi
свого улюбленця: хай той вихваля╓ свою Кiсайю, i в тих вихваляннях
вiддзеркалиться захопленiсть султанова. Для цього досить було б Iбрагiмовi
прочитати рядки з Ахмеда Пашi: "Локон, що кокету╓ на тво╖й щоцi, о друже,
прекрасний павич, що розпуска╓ пiр'я, о друже..." Або з Iси Неджатi: "Вiд
муки, що кубок цiлу╓ твiй рот, вiдвертаючись, на вогнi ревнощiв
повертаючись, печiнка моя стала кебабом". Та Iбрагiм вагався. Примушувати
султана зрiвнювати свою кохану з коханкою його пiдданого (хай i
наближеного, хай i улюбленця!) - чи не буде це образливим для його високо╖
гiдностi, надто ж коли взяти до уваги Сулейманiв тяжкий характер? Султан
не потребу╓ свiдкiв для сво╖х любощiв, йому не потрiбнi сповiрники в його
чоловiчiй пристрастi, жiнка, яку вiн покохав навiть на кiлька днiв, сто╖ть
для нього вище за всiх жiнок на свiтi, отож про тих iнших коли вже й
говорити при ньому, то хiба що зневажливо або насмiшкувато.
Всi цi думки, побоювання i вагання пролинули в головi хитрого грека так
швидко, що вiдповiв вiн Сулеймановi майже без затримки, майже вмить, i
вiдповiв саме так, як хотiлося почути Сулеймановi.
- Кiсайя? - вигукнув Iбрагiм, розширюючи очi, так нiби безмiрно
дивуючись нагадуванню султановому про якусь там не варту його уваги
iстоту.- Ота донька набитого дукатами дефтердара Скендер-челебi╖? Але ж,
ваша величнiсть, ви не повiрите: вона пахне золотом!
- Золотом? -усмiхнувся султан.-Ти сказав: золотом? Я ще не чув нiколи
про таких жiнок. Може, амброю або мускусом?
- Та нi, саме золотом, ваша величнiсть! I якби ж то я був уже старий, а
вона так само стара i вiд не╖ пахло золотом, то я втiшився б принаймнi
думкою, що то запах благополуччя. Коли ж золотом пахне вiд молодо╖, так i
знай, що це вже не жiнка, а лише донька головного дефтердара. Щодня,
щогодини, щохвилини - тiльки донька дефтердара: це остогидне й
найтерплячiшому, а я не належу до терплячих, надто в любощах. До того ж
вона трима╓ мене в обiймах так мiцно, як трима╓ за одяг кредитор свого
боржника. Хiба це життя, ваша величнiсть?
- Мабуть, доведеться подумати про справжню жону для такого доблесного
чоловiка, як ти, мiй Iбрагiме,- сказав султан, з усього видати, вдоволений
Iбрагiмовою скрухою, i, мабуть, уже порiвнював потай незрiвнянну свою
Хуррем i сво╓ високе щастя з куцим щастям улюбленця.
- Але подума╓мо про це пiсля походу,- додав султан, не даючи Iбрагiмовi
змоги навiть подякувати, зате дивуючи свого наближеного, як умiв дивувати
тiльки цей загадковий повелитель.
- Пiсля походу? - вигукнув Iбрагiм.- Ваша величнiсть, але ж ми нiкуди
не вируша╓мо. Ми сидiмо в Стамбулi.
- Заповiти мо╖х предкiв вимагають, щоб я виконував ╖хню волю.
Iбрагiм мовчки дивився на Сулеймана. Вже хто, як не вiн, знав
необмежену зажерливiсть Османiв, щоб тепер пробувати вгадати, про який же
заповiт новому султановi йдеться.
Султан вiдпив з чашi, наповнено╖ Iбрагiмом, помовчав, тодi кинув
коротко:
- Острiв!
Пояснення були зайвi. Iбрагiм надто добре вiдав, що ненависним для
Османiв островом, який дратував ╖х i принаджував ще з часiв Мехмеда
Фатiха, був Родос, неприступна фортеця християнських рицарiв-iоаннiтiв,
якi розбудовували ╖╖ й змiцнювали вже двiстi рокiв, перетворивши острiв на
прихисток для всiх християнських кораблiв, на притулок корсарiв, якi
терзали узбережжя Османсько╖ iмперi╖, нападали на кораблi Порти,
захоплювали в рабство паломникiв, що пливли до Хiджазу на поклонiння
святим мiсцям, не гребували поживою, що дiставалася i з християнських
суден, надто з венецiанських, яких на морi було чи не найбiльше, так що
Пресвiтла Республiка, коли мова заходила про рицарiв Родосу, щоразу не
могла подолати вагань: вважати ╖х друзями чи ворогами, стати на ╖хньому
боцi чи при╓днатися до могутнiх султанiв.
Для Iбрагiма султановi слова про острiв були не тiльки несподiванi, а й
загрозливi. Замахуючись на острiв рицарiв святого Iоанна, султан мовби
нищив тi нiкчемнi залишки особисто╖ свободи, якi Iбрагiм зберiгав глибоко
в душi, згадуючи iнодi сво╓ дитинство i свiй маленький острiв бiля краю
Грецi╖ посеред теплого моря з дивовижно прозорою водою. Був рабом цих
споконвiчних синiв суходолу, жив 'серед них, пристосовувався до ╖хнiх
звича╖в i водночас почувався вищим ,за них, може, завдяки сво╓му
острiвному походженню. Коли ж залл╓ непереможний вал жилавих османських
тiл i острови, тодi кiнець його душевнiй незалежностi i не знати й у чому
шукати опори. Кожен чоловiк прагне бути островом, i володарi, мабуть,
виразно вiдчувають це i нi за яку цiну не хочуть дозволити людям тако╖
неприступностi й незалежностi.
- Ваша величнiсть,- вигукнув Iбрагiм,- я вiрю, що ви сповните заповiт
ваших великих предкiв!
- Iнакше не може бути,- спокiйно вiдповiв Сулейман, не вловлюючи
щонайменшо╖ нещиростi в Iбрагiмовому голосi,- i ми почнемо готуватися до
цього, коли не сьогоднi, то вже завтра. Ти перший, кому я звiрився у
заповiтному намiрi. Не знаю тiльки, чи вiдпустить тебе iз сво╖х чiпких
обiймiв Кiсайя, яка трима╓ тебе, мов кредитор боржника.
Вона довго смiялися iз Кiсай╖ й самого Iбрагiма i ту нiч закiнчили
читанням таких гидких вiршiв Джафара Челебi, що навiть одного рядка,
почутого султаном з чи╖хось iнших уст, було б досить, щоб той чоловiк
утратив голову. Та навiть великий султан мав право на спочинок вiд
державного напруження, i ╓диний, кому дано було про це знати, був Iбрагiм.
У походi проти Родосу вiн лишався великим сокольничим i наглядачем
поко╖в султанських палацiв, а також улюбленцем падишаха, чоловiком, який
мав честь ╖хати бiля правого султанського стремена. Вiн не став нi
вiзиром, нi порадником султановим, та й не домагався цього становища,
розумно поступаючись мiсцем уже вславленим во╖нам, надто ж тим, хто
виказав чудеса вiдваги на стiнах Белграда. Щоправда, породичавшись iз
Скендер-челебi╓ю i ставши ще бiльшим другом Лу╖джi Грiтi, Iбрагiм тепер
мiг вважати себе одним з найбагатших людей Високо╖ Порти i залюбки вкладав
i сво╖ кошти в готування до великого походу, сподiваючись коли й не на
негайнi прибутки, як звикли робити Скендер-челебiя i Грiтi, то вже на
змiцнення султаново╖ прихильностi напевне. Тож коли тесали дерево, плели
канати, ткали полотно для вiтрил, кували якорi, виливали гармати, робили
порох, в'ялили м'ясо, напинали бойовi барабани, шили зеленi й червонi
прапори, то робили все те не тiльки за кошти, виданi з султансько╖
скарбницi в Едi-куле, а й за кошти Iбрагiма-пашi. Був тепер бiля .султана
щодня. Належали йому не самi днi, а часто й ночi, зда╓ться, пристрасть
Сулейманова до роксоланки минала, Iбрагiм здобував чергову перемогу, а це
було варто навiть острова, усiх островiв його рiдного моря!
Несподiвано на диванi виступив проти походу на Родос великий вiзир Пiрi
Мехмед-паша. Вже й пiд Белградом вiн часто хворiв i усувався вiд
обов'язкiв сераскера, так що султан мимоволi вимушений був покладатися то
на другого вiзира Мустафу-пашу Чобана, то на таких славних сво╖х бегiв, як
Ахмед-паша або Балi-бег. Тепер старий Пiрi Мехмед не тiльки сам
вiдмовлявся йти на Родос, а ще й не радив цього робити султановi. Всi
ждали тяжкого гнiву султанського, але Сулейман був милостивий, вiн навiть
лишив Мехмеда-пашу великим вiзиром i назвав його сво╖м намiсником у
Стамбулi на час сво╓╖ вiдсутностi, а сераскером поставив Мустафу-пашу.
Вiзиром того зробив ще за Селiма не хто iнший, як Пiрi Мехмед. Веселий,
вродливий босняк, який до всього легко призвичаювався, за що й прозваний
був Чобаном, Мустафа був простим капiджi у Пiрi Мехмеда, тодi став
капiджiбашею i так припав до серця великому вiзировi, що той наважився
запропонувати султановi Селiму зробити його вiзиром. Селiм вiдповiв: "Ще я
не здурiв, щоб такого бевзя робити вiзиром, та коли хочеш мати в диванi ще
й дурносмiха, то бери". В ╓гипетському походi Мустафа-паша виказав чудеса
Хоробростi, пiсля повернення до Стамбула вибудував розкiшний Дiм над
морем, де часто приймав венецiанського ба╖ла Марко Мiнiо, Лу╖джi Грiтi й
самого Iбрагiма, поводився незалежно не тiльки через сво╓ багатство, а
також i тому, що знав, як любить його новий султан, бо пiд Белградом
Сулейман показав, що найвище ставить во╖нiв божевiльно╖, дико╖ хоробростi,
а Чобан був саме таким.
Призначивши Мустафу-пашу сераскером, Сулейман вiддав йому дружиною свою
сестру Хафiзу, вдовицю по двiрському капiджiбашi, убитому султаном
Селiмом. Для сорокарiчного пашi отримати в свiй гарем жiнку, яку вже хтось
мав у постелi, було б радiстю не вельми й великою, коли б ця жона не була
султанською сестрою i коли б не дав ╖╖ вам султан.
Ал╓, в-пускаючи безрiдного босняка в султанську родину, Сулейман давав
знати, що сераекерство для Мустафи-пашi рiч не випадкова, що в.
майбутньому йому заповiда╓ться й печать великого вiзира, i вже Чобан
зрiвнювався з хвалькуватим Ферхадом-пашою, який зневажав усiх членiв
дивану тiльки тому, що був одружений з султанською сестрою
'Сельджук-султанi╓ю, а румелiцяького беглербега Ахмеда-пашу, який щосили
рвався до найвищо╖ посади в диванi, просто знищував. Ахмед-наша замiнив
старого Касима-пашу, султанового вихователя, який попросився на спочинок i
ладен був поступитися мiсцем четвертого вiзира навiть такому зарiзяцi, як
румелiйський беглербег. Ахмед-паша пiд Белградом, зда╓ться, справдi
перевершив звитяжливiстю всiх, i Сулейман ще й по (путi в Стамбул осипав
ласками вiдважного беглербега, та водночас султан, який розумiвся на
людях, бачив, що Ахмед-паша служити для чужо╖ слави не вмiв. Введений до
дивану, вiн був грубий з iншими вiзирами, дозволяв собi зверхнiсть навiть
з старим Пiрi Мехмедом, розводив плiтки. Султан терпiв його тiльки тому,
що вважав великим во╖ном, а без таких людей - знав ще добре - нiякого
могуття не досягнеш.
Рiк тому Сулейман вирушав iз Стамбула не знати куди, вирушав з
неймовiрною пишнiстю, вiв величезне вiйсько, показуючи його столицi, але
не називаючи ворога, якому воно мало завдати удару. Тепер усi знали, куди
йде султан, але виходив вiн iз столицi без надмiрно╖ пишноти, i вiйська
нiхто не бачив, бо збиралося воно, мов краплi дощу у великiй темнiй хмарi,
звiдусiль, частина йшла суходолом, частина мала переправлятися морем - з
рiзних гаваней у рiзний час вийшло дев'яносто дев'ять легких i сiмдесят
важких галер, сорок палiндрей, п'ятдесят фуст i бригантин, усього понад
триста суден, i всi взяли курс до берегiв Лiкi╖, до Родосу, щоб прийти
туди саме тодi, коли зi сво╖ми спахiями й яничарами прийде ;сам султан.
Не одне серце стиснулося того дня, коли вирушав султан проти острова,
не однi очi заплакали потай або й вiдкрито, не ховала сво╓╖ печалi
султанська сестра Хафiза, вимушена розлучитися з коханим чоловiком, в
обiймах якого чи й встигла побувати, не смiла тiльки Хуррем заплакати за
сво╖м султаном, хоч без нього лишалася просто малою рабинею, поки не
народить падишаховi сина i возвеличитися тими народинами (а коли не сина,
а як не .народить?). "Бережiть себе, ваша величнiсть,- сказала вона в нiч
╖хнього розстання,-втрачаючи вас, я все втрачаю". Сплела з свого золотого
волосся тоненький .браслет i подарувала султановi. .Запорука '╖╖ любовi чи
його перемоги?
Ах, яка ж нетривка, хоч, може, мало що на цiм свiтi зрiвня╓ться у
тривкостi з волоссям кохано╖ жiнки. Та кому мiг розповiсти Сулейман про цю
жiнку, про ╖╖ слова i про дивний ╖╖ дарунок? Стривоженiсть i непевнiсть
супроводжували цей несподiваний похiд нового султана, i нiхто б не взявся
вгадати його наслiдкiв. Адже навiть великий Мехмед Фатiх не мiг узяти
Родос. Його во╖ни вже були видерлися на стiни фортецi, наче леви, що
зiрвалися з ланцюга, i вже хотiли кинутися грабувати неприступний город
рицарiв, коли на них грiзно гримнув сераскер Месiх-паша:
"Грабувати забороня╓ться! Усе, що ╓ на Родосi, мав пiти до султансько╖
скаржницi!" Це так знеохотило -во╖нiв, що християни змогли вiдбити ╖хнiй
штурм.
Грiзний Селiн, який завоював Сiрiю, ╢гипет i Аравiю, розпочав будувати
величезний флот, щоб напасти на заклятий острiв, але помер, не встигнувши
здiйснити свого намiру, так нiби якась зла сила справдi боронила
християнських рицарiв-розбiйникiв, якi засiли за бiлими кам'яними мурами i
вежами острова, двiстi рокiв тому прийшовши туди з Кiпру.
Коли з-пiд мурiв щойно здобутого славним iсламським вiйськом Белграда
Сулейман розсилав гордо-радiснi фетх-наме про свою велику перемогу, вiн
послав листа й гросмейстеровi родоського ордену Вiль╓ ╖ль-Адану. Старезний
гросмейстер у султанськiй похвальбi вловив погрозу, тому де зрадiв
Сулеймановiй перемозi, а вiдповiв йому посланням досить ворожим. Надто
певним почувався вiн за сво╖ми непробивними мурами, та ще й сподiваючись
на пiдтримку всiх християнських володарiв, для яких Родос був мечем,
спрямованим у саме серце нечестивих.
Вiсiмдесятилiтнiй гросмейстер мав пiд рукою якихось пiвтисячi рицарiв,
у молодого султана було, може, пiвсвiту! Мiсяцi, якi вiн провiв у столицi
пiсля белградського походу, султан витратив не тiльки на го╓ння сво╓╖
сердечно╖ рани, але й на уважливе стеження за тим, що дi╓ться довкола.
Новий iмператор iспанський Карл бився з королем Францi╖ Францiском за
Iталiю. Папа римський був заклопотаний розколом у сво╖й церквi, який внiс
нiмецький монах Лютер. Пресвiтла Венецiанська Республiка, вдовольнившись
привiлеями, якi дав ╖й султан в укладеному пiсля перемоги пiд Белградом
договорi, не пошле на захист Родосу жодного судна. Острiв неминуче мав
стати здобиччю iсламського вiйська, i статися це мало негайно.
Сулейман послав ╥ль-Адану лист iз пропозицi╓ю здати острiв добровiльне.
Заприсятався аллахом, творцем неба й землi, Мухаммедом, посланником
аллаха, всiма пророками i всiма святими книгами, що його i всiх його людей
вiдпустить з острова незачепленими, бо ж великий грiх проливати кров
мусульманських воiнiв, коли землю можна здобути без збро╖.
Гросмейстер не вiдповiв на лист, та султан i не сподiвався на
вiдповiдь.
Повiв бiльшу частину свого вiйська сушею. Iшли шiсть тижнiв пiд
розшалiлим сонцем, за день проходили стiльки, як звичайно б за два.
Султанськi бостанджi╖ випереджали похiд, розпинали для падишаха його
величезний намет iз золотою кулею над ним, i Сулейман, поки його во╖ни,
натомленi за день, спочивали для нового, ще тяжчого дня, вершив державнi
справи, радився з вiзирами й пашами, велiв сво╓му вiрному Джеляледдiновi
вiдписувати листи, карав i милував.
Проходили гiрськими ущелинами, голими, як черево дикого осла, минали
понурi рiвнини, всiянi мертвими, випаленими сонцем горбами. Десь тут бiг
колись Адам пiсля вигнання з раю i жахався цi╓╖ землi. Султан звелiв
прикликати до свого намету мудрецiв, якi супроводжували переможне вiйсько,
i зажадав од Них вiдповiдi, чим харчувався Адам у раю. Сивобородi нiяк не
могли дiйти згоди. Один стояв за кабачки, другий був прихильником селери.
- А хлiб? - спитав султан.- Хiба вiн не ╖в хлiба?
- Хлiб - це вже на землi,- вiдповiв найстарший з iмамiв.- У потi лиця.
В раю - самi плоди. Але не солодкi. За солодкий плiд його вигнано. А якi
несолодкi? Могли бути кабачки, могла бути селера, могло бути й ще щось.
- З чим вiн вийшов з раю? - поспитав султан. Нiхто не знав. Не думали
над цим.
- Бог затулив йому сором. Так? Iмами згоджувалися - затулив.
- Отже, дав йому пояс. Iмами не заперечували.
- За пояс вiн мiг би заткнути селеру з ╖╖ довгим листям. А в руках
нести кабачок. Iнакше звiдки б люди мали i селеру, i кабачок?
Iмами належно поцiнували високу мудрiсть падишаха. "Воiстину аллах той,
хто охоплю╓ i зна╓. Вiн дару╓ мудрiсть, кому побажав".
Султан щедро нагородив iмамiв. У такому тяжкому походi не зайвим буде,
коли мiж вiйськом пошириться чутка про вченi Суперечки в наметi
повелителя.
Коли вже дiсталися до голих, червонястих гiр Лiкi╖, на краю яких десь
купався у теплому бiлопiнному морi невпокорений Родос, приведено до
султана кенiйського кадiя, звинуваченого у зловживаннi ори розподiлi води
для зрошення садiв i полiв довкола Конi╖. Сулейман звелiв задушити кадiя
перед вiйськом, щоб показати простим во╖нам мiру султансько╖
справедливостi. Гонець iз Стамбула серед iнших листiв несподiвано принiс
султановi лист з гарему. Хитра Гульфем, не. маючи змоги пробитися до
повелителя в гаремi, пiдкупила стару хатун-уста, i та тремтячою рукою
накарлякала любовне послання до падишаха вiд його вiрно╖ одалiски. "Якби
слаба дiвоча природа, - писала рукою хатун-уста Гульфем,дозволила менi, не
заплямувавши сво╓╖ честi, полетiти звiдси до Вас, володарю мiй, щоб
побачити Ваше обличчя, тiло мо╓ з усi╓ю несамовитiстю зголоднiлого шулiки,
що отримав нарештi свободу, рвонулось би до Вас, щоб доторкнутися губами
до Ваших царствених ступ".
Султан посмiявся i звелiв послати Гульфем черепахову шкатулку,
оздоблену золотом, наповнену добiрними перлами.
Вже коли стояв пiд стiнами Родосу, знов принiс гонець листа з Стамбула,
написаного тi╓ю самою старечою рукою, але пiдписаного вже не Гульфем, а
його маленькою Хуррем, листа дивно короткого i не зовсiм зрозумiлого:
"Слова завмирають на мо╖х устах, i душа моя не може витримати тако╖ довго╖
розлуки. А перли Вашi розсипала, простiть менi, великий мiй володарю i
повелителю". Сулейман не терпiв жiнок покiрливих, як ягницi. З чоловiкiв
любив теж тiльки вiдчайдушних, зарiзяк, готових кинутися у вогонь i у
воду, i цим мовби доповнював свою власну стриманiсть i ма╓статичну
уповiльненiсть натури. На кiлька днiв пiсля коротенького листа Хуррем
султан запав у похмурий настрiй, нiкого не пiдпускав до себе, причину його
пригнiченостi не вмiв розгадати нiхто, навiть Iбрагiм i особистий лiкар
Сулейманiв, мудрий араб Рамадан.
Город рицарiв пiвколом оточував скелясту бухту острова, буз схожий на
великий бiлий пiвмiсяць, i вже тому мав стати здобиччю синiв iсламу,- в
цьому переконаний був султан, у це вiрив найостаннiший його во╖н.
Кораблями переправлювано силу з сушi, пiдвозили й встановлювали гармати,
лагодили драбини i бойовi рухомi вежi, облягали твердиню рицарiв
смертельним колом, якого не прорвати нiякiй силi. Та рицарi й не думали
прориватися. Всi надi╖ покладали на оборону. Флот свiй виставили в гаванi
так, що вiн не давав прорватися туди кораблям турецького корсара Курдоглу,
якому Сулейман надав адмiральський титул капудан-пашi. Вiсiм мов боронили
Родос: французи, нiмцi, англiйцi, iспанцi, португальцi, iталiйцi, рицарi з
Овернi й Провансу. Мов багато - людей мало: усього лише шiстсот рицарiв.
Старий Iль-Адан мав ще пiд рукою шiстсот крiтських найманцiв i п'ять тисяч
жителiв Родосу грекiв - от i вся надiя. Тим часом Сулейманiв сераскер
Мустафа-паша хвалився, що на кожен камiнь обложено╖ твердиш може виставити
по во╖ну.
Султан, як i пiд Белградом, звелiв спорудити собi захисток з гiлля та
листя, сiв самотою, дивився на бiлi мури й вежi рицарсько╖ твердинi, на
високий собор над мурами, на та╓мничий палац великого магiстра. Камiнь,
камiнь, слiпучо-бiлий на сонцi, жодного зеленого листочка, жодно╖ зелено╖
цяточки посеред того камiння, так нiби й люди, якi там заховалися, теж
мають камiннi душi й камiннi серця. Хто там зiбрався? Втiкачi, паломники,
купцi, рицарi, вiдчайдухи, пройдисвiти, люди а нечистими намiрами в серцях
i з молитвою на устах, морськi розбiйники, вiчна загроза османських
берегiв. Сорок рокiв тому великий магiстр ордену П'╓р д'Об'юсон дав
притулок на Родосi лжесултановi Джему, який двiчi зганьбив рiд Османiв,
виступивши проти свого брата Баязида в боротьбi за престол, а тодi
сховавшись у невiрних на цьому островi, переховуючись по всiй ╢вропi,
вдавшись пiд захист самого християнського папи, блудливою донькою якого
нарештi був отру╓ний, як пес. Теперiшнiй великий магiстр Iль-Адан мав тодi
вже за сорок рокiв, був шанованим рицарем ордену, змiнив д'Об'юсона пiсля
його смертi, отже, вiдповiдальний також i за випадок iз лжесултаном
Джемом. Султан мав вiдомостi, що нащадки Джема досi переховуються на
Родосi. А парость зрадника мала бути вирубана пiд корiнь! Уже тiльки задля
цього треба було взяти цю твердиню, щоб довершити вищу справедливiсть,
захищати яку покликаний султан.
Пiд розгорнутими знаменами, пiд гуркiт гармат i трiскотняву барабанiв,
спонукуванi вiйськовими iмамами, що ритмiчно викрикували сури корану,
во╖ни пiшли на перший приступ.
Султан дивився iз свого зеленого прихистку, сидячи на м'якому килимi,
розстебнувши шовковий халат, так що голi груди обвiвалися морським
вiтерцем. Ноги теж мав голi, тiльки звичний тюрбан гнiтив йому голову i
великi рубiни сяяли на ньому, наче яскрава кров, що вже лилася пiд
неприступними бiлими мурами Родосу.
Сулейман був спокiйний i байдужий. Знав, що вiйсько повинно битися,
умирати, перемагати. Iнакше розледащиться, розбеститься в пиятицi й
розпустi, розставить вуха на солодкi голоси мнимих пророкiв i бунтiвникiв,
стане знаряддям голодних натовпiв, запрагне втручатися у державнi справи.
Вiйсько мало йти в походи завойовувати землю, долати простори - i все це
для нього, для султана. Чи сидiв вiн у Стамбулi, чи на берегах Дунаю, чи
тут, пiд стiнами Родосу, Сулейман бачив тiльки безмежно велику землю i
себе на нiй. Народився i рiс iз думкою, що буде ╓диним володарем, без
суперникiв. Мандри по землi, яких зазнав уже в дитинствi, викликали
пiдсвiдому жадiбнiсть: захопити всю тiльки для себе. З цього почав вiн
сво╓ султанування, цим прагнув дорiвнятися де сво╖х великих попередникiв,
а може, й перевершити ╖х. Зненацька дика пристрасть до маленько╖
рабинi-роксолани впала на нього, як камiнь, придушила й пригнiтила, вiн
стогнав, корчився, пручався, а вивiльнитися не мiг - навпаки, мовби з
охотою пiдкорявся цьому солодкому тягарю. Пiшов з вiйськом сюди, на Родос,
покинувши Хуррем, бо хотiв довести всiм (а може, передовсiм самому собi),
що нiчого не сталося, що вiн не_ змiнився, що вiн i далi лиша╓ться великим
продовжувачем справи Фатiха i свого батька Селiма Явуза, покорителем
свiту, борцем за вiру, войовником благочестя й закону. Тепер сидiв пiд
мурами Родосу, лунали йому слова Хуррем, i вiн карався, що не може ╖й
вiдповiсти так, як хотiв би, бо для цього кiн повинен бачити ╖╖, мати коло
себе або ж самому бути там, коло не╖.
Вiйсько билося об мури, розбивалося об них, мов штормова хвиля, кривавi
бризки розлiталися довкола, досягаючи й султана, i йому здавалося iнодi,
що його прихисток од сонця ста╓ вже не зеленим, а криваво-червоним.
Бостанджi╖ вiдсовували курiнь далi, але це не помагало. Гинули тисячi.
Ангели вiдчиняли райськi врата ╖хнiм душам. Вбито головного топчi-башу.
Полiг яничарський ага. Султан щодня скликав диван, обсипав мялостинями
вiдважних, велiв обгортати ╖х золотими кафтанами, роздавав дирлики[46] .
Тодi покликав Iбрагiма i в супроводi охорони блискучих вершникiв по╖хав
оглядати античнi ру╖ни острова. Тут були фiнiкiйцi, греки, перси, був
великий Iскандер, вiзантiйцi, християни, усi лишали по собi слiди, усе
стало здобиччю часу, ру╖ною, покидищем - i тiльки вiтри, море та бiлi
хмари, а бiльше нiчого. Меланхолiя султанова ще поглибилася вiд
споглядання залишкiв древнього акрополя Лiндос на другому кiнцi острова.
Голi береги, жовтуватий дикий камiнь, гавань, оточена викладеною iз
тесаного каменю стiною, рель╓ф корабля на стiнi, мов високорогий турецький
пiвмiсяць. Кiлька бiлих мармурових колон, безконечнi сходи, що ведуть вiд
гаванi мовби до самого неба, широкi, пустельнi, втiлення простору й
порожнечi, невловимо╖ i певпокорено╖. Чи не нагаду╓ це простiр, який вiн
прагне подолати i котрий насправдi нiколи й нiким не може бути подоланий
так само, як i жiнка? Завойову╓ш каменi, а не простiр i не душi людськi.
Чи може вiн сказати, що завоював душу Хуррем? Тiло ╖╖ упокорив, заплiднив
насiнням Османiв, а душу? I що вiн зна╓ про цю маленьку загадкову дiвчину
з далеко╖ Укра╖ни?
- Занадто багато гине iсламських во╖нiв,- похмуро сказав султан
Iбрагiмовi.
- А хiба вони не народилися для того, щоб умирати? - безжурно вiдповiв
грек.
- Занадто багато гине,- уперто повторив султан. Нарештi гармати розбили
круглу башту святого Миколая - наймiцнiшу й найбiльшу в твердинi, у пролом
кинулися яничари, але на ╖хньому шляху стали плече до плеча рицарi - у
чорних плащах до колiна, з бiлими хрестами на грудях, з широкими мечами в
руках, i попереду - сивоголовий Iль-Адан, якого не брали нi меч, нi куля,
i яничари були вiдкинутi, а вночi пролом закладено мiцним камiнням, i
твердиня знов стояла мовби ще неприступнiша.
Не помогло те, що султан одягав на диванi сво╖х вiзирiв у золотi
кафтани.
Не помагали завивання вiйськових iмамiв: "Воюйте з тими, якi i; де
вiрують у бога, поки вони-не даватимуть викупу за сво╓ життя, знесиленi,
знищенi".
Не помагало заохочення башiв: "Захопленi каменi й земля припадуть
падишаху, а кров i добро - переможцям".
Минали тижнi за тижнями, а твердиня стояла. Жменька рицарiв не
пiддавалася сотням тисяч султанського вiйська. Вже проти кожного каменя
Мустафа-паша виставив не по одному во╖ну, а по двадцять, але фортеця не
пiддавалася. Величезний Сулейманiв флот не мiг пробитися в Родоську
гавань, найбiльшi султанськi гармати не могли розколоти каменiв твердинi,
хвилi пристукiв розбивалися кривавими бризками, вiйсько задихалося вiд
бруду й смiття, що виростало довкола нього цiлими горами, вiд палючого
сонця не рятував навiть морський бриз. Принесена якимсь кораблем iз
Стамбула чума щодня збирала ще страшнiший ужинок, нiж кривава смерть на
стiнах фортецi, тяжкий гнiв заволодiв Сулейманом, котрий бачив, що його
намiри закiнчаться тут так само безславно, як закiнчилися колись i для
великого Фатiха.
Султан усунув Мустафу-пашу з посади сераскера, замiнивши його
хвалькуватим Ахмедом-пашою. Мустафу-пашу поставлено на диванi з шаблею,
почепленою йому на ши╖. Адмiрала Курдоглу, зв'язаного, на палубi
вiдшмагано, як дрiбного злодюжку. Гнiв падишаха впав i на нового
румелiйського беглербега Аяса-пашу, чоловiка хороброго, але вельми
дурного, мало╖ пам'ятi, добре говорити не дала йому природа, читати й
писати до сорока рокiв не навчився, випадок винiс його перед очi й милiсть
султановi, випадок мало й не згубив пiд мурами Родосу. Сулейман усував з
посад найдовiренiших, найхоробрiших. Похмурий страх перед неприступнiстю
твердинi й перед безмовною пошестю, цi╓ю карою небес, здавалося, змусять
султана вiдступити. Але тут iз Стамбула прийшла вiсть про те, що Хуррем
народила падишаховi сина,- i все змiнилося в один день. Цiлу нiч пiд
мурами Родосу ярiли величезнi вогнi, били барабани, весело грали зурни,
виспiвували мулли й iмами. Султан скликав диван, дарував милостi,
оголосив, що сина свого назива╓ Мехмедом на честь великого Фатiха; забувши
про невдачi, вихваляв сво╖х во╖нiв, сказав, що стоятиме хоч i цiлу зиму
пiд мурами твердинi, аж поки вона впаде йому в руки, мов стиглий плiд з
дерева. "Греки обсiдали один город чотирнадцять рокiв через жону
непристойного поводження,- розвеселено заявив султан,- то хiба ж мо╖ во╖ни
не зможуть витримати одно╖ зими?"
Справдi довелося зазнати ╖м i осенi й зими, нескiнченних дощiв i навiть
мокрого снiгу, який випадав над Родосом, може, вперше за цiлi столiття.
Усе оберталося проти Сулеймана, але вiн затявся вистояти й перемогти,
iнакше не хотiв повертатися до Стамбула, до сво╓╖ Хуррем-султаншi й малого
Мехмеда.
Ще два мiсяцi, вмираючи вiд куль оборонцiв твердинi i вiд чуми, билося
Сулейманове вiйсько за Родос, i пише перед рiздвом 1522 року останнi
оборонцi виставили над ру╖нами бiлий прапор, i султан допустив до себе
великого магiстра Iль-Адана для переговорiв про здачу крiпостi. Пiвроку
тривала облога, сто тисяч iсламського вiйська лягло пiд мурами Родосу, з
них половина вiд чуми, i все те лиш для того, щоб султан сiв у тронному
залi города рицарiв пiд пурпуровим шовковим балдахiном, на золотому тронi,
а повз нього пройшли сумнi залишки родоських рицарiв iз великим магiстром
попереду, тодi спустилися до гаванi (яничари кляли ╖х i плювали на ╖хнi
слiди), сiли там на корабель i попливли шукати собi нового пристановища.
Вони прибилися до неаполiтанських берегiв неподалiк вiд тих мiсць, де
Вергiлiй колись виводив на берег бравого Енея з славетними залишками
троянцiв. Лиш через десять рокiв рицарi-розбiйники одержали вiд
iспанського iмператора Карла V скелi Мальти, де трималися наступнi двiстi
п'ятдесят рокiв, поки не знайшлася сила, яка ╖х зломила остаточно.
Та все те мало бути згодом, а тим часом ╖хнiй ╓диний корабель iз
чотирикутним латинським парусом виходив iз гаванi, а в тронному залi
ордену сидiв султан Сулейман.
Султан сидiв грiзний, загадковий, мовчазний, непереможний володар
суходолiв i морiв, i нiхто не мiг проникнути в його думи, його тяжкого
погляду не витримував нiхто з найближчого оточення. Iбрагiмовi сказав про
великого магiстра: "Жаль менi, що цього чесного старого вигнав з його дому
i з його святинi". Нетерплячим порухом руки вiдiгнав двiрського астролога,
який повiдомив, що довкола Родосу за цей час iсламським вiйськом здобуто
десять островiв i твердинь, число, яке ╓ знаком його щастя в життi.
Хто на цiм свiтi зна╓, що таке щастя?
Сулейман сидiв у холодному кам'яному залi i думав про те, як
повернеться до столицi. Чи й сподiвався повернутися? Не здобувши перемоги,
не мiг цього зробити. Сидiв серед твердого камiння, перебирав непомiтно
пальцями шовковий браслет iз волосся Хуррем, а в пам'ятi - слова Меджнуна,
зверненi до його кохано╖ Лейли: "Клянусь аллахом, я не забуду тебе, поки
вi╓ схiдний вiтер, поки птахи воркують у промiннi зорi, поки гомонять мiж
собою ночами летючi табуни курiпок-ката i кричать на свiтанку дикi
осли-онагри, поки сяють у небi зорi i поки на вiттi дерева, сумуючи,
стогне голубка, поки сонце вста╓ на сходi, поки вилива╓ться волога з
чистого джерела, поки на землю спуска╓ться нiчний морок, не покинуть мо╓
серце думи про тебе".
О, прокляття влади, яка розлуча╓ тебе навiть iз найдорожчими людьми,
розлуча╓ безжально й вiчно! Де взяти ту силу й вiру, яка потрiбна, щоб
вернутися назад, вернутися назавжди, полишивши за плечима тисячi смертей,
моря кровi, клекiт стогонiв i зойкiв, моторошнi поля страждань, куди
безсила проникнути навiть любов, де мужнiсть можна знайти лише в
твердостi, що перевищу╓ камiнь?
Вiйсько було невдоволене. На островi полягло сто тисяч, а здобич
нiкчемна. В Стамбулi чума косила ще страшнiше, нiж на Родосi. В диванi
почалися незгоди через Ахмеда-пашу, який будь-що домагався посади великого
вiзира, знахабнiвши пiсля перемоги i: на островi, яку приписав лише собi.
Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Нiхто не мiг проникнути в
його та╓мнi думи.
_
ПЛАТТЯ
Вiсiм мiсяцiв були як вiсiм вiкiв, як вiчнiсть. Хто став би на захист
слабо╖ жiнки в цьому жорстокому свiтi, де гiнуть цiлi землi, а люди i бог
одвертаються вiд них, мовби й не бачать?
Хiба недорослий король угрiв i його пишнi бани ворухнули бодай пальцем,
коли нiкчемний Балi-бег нищив Срем, палив його мiста, ставив шпалери з
голiв на палях, кидав нещасних пiд ноги Сулейманових слонiв? Або коли
знемагав Белград, а тодi тисячi сербiв, кривавлячи ноги на крем'янистих
шляхах, iшли в рабство до Стамбула?
А коли султанськi ревучi гармати громили твердинi Родосу - чи прийшли
на помiч християнським рицарям iмператор Карл, король Францiск, папа
римський або всемогутня Венецiя? До королiвських вух не докотився гуркiт
гармат, папа слав анафеми Лютеровi, пресвiтлi купцi вичiкували, ╖хнiй
провiдур на Крiтi Доменiко Тревiзано тримав сво╖ кораблi бiля схiдно╖
частини острова i ждав, чим закiнчиться все на Родосi. Кожен за себе -
такий був час, тож i вона, маленька Хуррем, мала стояти за саму себе.
Другий рiк була в султанському гаремi, все змiнилося для не╖ несподiвано
й, здавалося б, радiсно, а свобода була такою ж далекою й недосяжною, як i
першого дня, коли ступила на стамбульський берег слiдом за сво╖ми
подругами iз залiзними нашийниками на ╖хньому нiжному тiлi.
Колись ╖╖ оточувала байдужiсть, тепер густою хмарою оповивала
ворожнеча, хоч i прибрана в шати запобiгливостi. Запобiгали перед нею
одалiски, ╓внухи i ╖хнiй повелитель кизляр-ага, запобiгала сама валiде,
тiльки султанська сестра Хатiджа кривила губи, зустрiчаючи Хуррем, мабуть,
вiд тяжких заздрощiв. Бо маленька Хуррем носила в сво╓му лонi священний
плiд Османiв, а Хатiджа ходила порожня, як дiм без господаря, i не знала,
коли й кому дiстанеться, як розпорядиться нею вельможний брат, всемогутнiй
падишах.
Вагiтнiсть, яко╖ Хуррем не розумiла, до яко╖ не прагнула, котро╖, може,
й не хотiла, але прийняла покiрливо i з надi╓ю на вибавлення з рабства, не
принесла ╖й нiякого священного трепету i не додала до радостi життя нiчого
нового. Вiдiбрала щось? Так. Мимоволi здригалася, вiдчуваючи в собi злий
плiд Османiв, гiркий плiд неволi й насильства, але про те не повинен нiхто
був знати, тепер вона ждала сво╓╖ перемоги ще з бiльшим нетерпiнням, нiж
Сулейман пiд стiнами Родосу, ждала величання, вознесiння i повнилася
силою, пихою i вiдвагою, яко╖ ще й не знала в собi. Колись Хуррем ховала
за удаваними веселощами свою розгубленiсть i страх, тепер виказувала перед
усiма вiдвагу. Чого ╖й боятися? Ходила по гарему, в садах, серед ╓внухiв i
одалiсок ще пихатiша, нiж колись Махiдевран, лякливi служебки хмарою тiней
супроводжували ╖╖ повсюди, не смiючи поткнутися перед очi, але й не
вiддаляючись занадто, щоб на перший порух бровою маленько╖ Хур-рем вмить
опинитися коло не╖ i виконати щонайменшу забаганку. Скiльки було тут, у
густих садах, цих рiдкiсно╖ вроди, зiбраних з усього свiту молодих жiнок,
а тiльки в нiй дозрiвав священний плiд Османiв, тiльки вона зможе
вирватися з принизливого рабства i ще покаже, як це треба робити!
Любила зустрiчати ранки в садах. Рожеве небо приходило в Азi╖, з-за
Босфору, спускалося на Стамбул, на сади сералю, я, божий дарунок. Густi
сади ховали ╖╖ вiд свiту, вiдокремлювали й розокремлювали, пiднiмали над
землею i морем та водночас вiднiмали все доступне вiльним людям. Райськi
квiти й дерева, коштовнi кйошки, бiломармуровi водогра╖, басейни з
прозорою водою i золотими рибками в нiй - i густi дерев'янi решiтки,
високi ворота, важкi дверi й ще важчi очi безсонних ╓внухiв, цих
обшкрiбкiв людських, лютих, як дикi звiрi, що ревли в пiдземеллях Топкапи
все лiто, мов скаржились, що султан не взяв ╖х у похiд.
Нещаснi молодi жiнки цiлими днями блукали в садах, схованих вiд усього
свiту, i рухи ╖хнi, мов у божевiльних, були якiсь несправжнi, навмиснi й
непотрiбнi: то юрмилися вони слухняно довкола розквiтлого помаранчевого
дерева, то ставав хтось навколiшки посеред густо╖ чужо╖ трави й
сором'язливо прихилявся до не╖ щокою, то ранила котрась руку об колючки
троянд, i крапельки кровi зрошували бiле нiжне тiло. Мальованi бiлилами
обличчя, насурмленi очi, однаковi, як обман i облуда, ваблива плоть, що не
належить нiкому, стертi душi, знищенi серця, гаремне насiння, нидiння без
волi й надiй, мов пiд товщею води. Непомiтним нахилом спадали стежки з
пагорбiв, пiдвищень, схiдцiв, майданчикiв, галявин, розбiгалися навсiбiч,
мовби втiкали, i Хуррем теж хотiлося утiкати разом з ними до струмкiв, до
текучо╖ води, до гущавин, але сахалася тих гущавин вiдразливе, помiчаючи,
як повсюди в них ростуть очi вiчного нагляду (навiть за нею, навiть за
нею!), тодi ховалася сама за та╓мничi решiтки кйошка, сидiла там цiлий
день, вiдмовлялася вiд ╖жi, гнала вiд себе всiх. Приходила до не╖
стурбована валiде, пiдiбгавши чорнi губи, сiдала навпроти, брала за руку
(яка честь!), мовила поважно: "Аллах, поряд з яким на нижчому тронi сидить
пророк, бачить тебе, цiкавиться тобою, стежить за кожним учинком i думкою,
бо ж вiн визначив тобi таку особливу, благословенну участь - жити з
султаном, дати свiтовi султана нового". Тягар пристрастей, страждань,
пiдступiв i марноти ховався у кожному каменi, пiд кожним схiдцем, за
кожним вiчком решiтки, у кожнiй бганцi одягу.
Хуррем смiялася: "Я рада".
- Ти занадто багато займа╓шся науками, це може зашкодити священному
плодовi.
- Хiба може зашкодити кому-небудь надмiр розуму?
- Твiй розум не може передатися синовi.
- А кому ж вiн передасться? Та ще й не знати, чи син буде, та донька.
- В тебе високий живiт - це ознака, що буде син. Мусульманськi сини
стоять у материнському лонi на нiжках, бо вони во╖ни аллаха.
Мабуть, вони всi були переконанi, що в Хуррем буде син, бо годили ╖й,
як болячцi, аж ставало смiшно.
Зате незмiрного болю завдала Гульфем, яка, може, найбiльше страждала
вiд заздрощiв до Хуррем (про Махiдевран не було мови, бо й само╖
Махiдевран не було в Баб-ус-сааде) i в муках безсонних ночей виплоджувала
в душi помсту малiй роксоланцi, бо жiнки народженi для суперництва, а не
для дружби.
Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими ╓внухами
якусь глибокомудру суперечку.
- О аллах, ти зашкодиш сво╖й дитинi! - вигукнула одалiска.
- Вже чула про це,- спокiйно вiдповiла Хуррем.- Ти щось хотiла?
- Хотiла тобi показати одну незвичайну рiч.
- Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу.
- Це рiч вiд його величностi султана. Хуррем кивнула ╓внухам, щоб вони
вийшли. Глянула на Гульфем суворо й недовiрливо.
- Ти не дуриш? Справдi вiд його величностi? Для кого ж? Для мене?
- Не все й для тебе! Це вже для мене!
Стала розгортати з парчево╖ хустки щось маленьке, вугласте. Показала
черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.
- Поглянь, якi перли. Це дарунок султана. Вiн прислав менi з Родосу.
- Тобi? - Хуррем не могла стямитися. В очах ╖й потемнiло. Прокляття,
прокляття! - Чому ж саме тобi?
- Бо я написала його величностi листа про те, як кохаю i рвуся душею i
тiлом до його царствених слiдiв.
- Ти написала? Хiба ти вмi╓ш писати або читати? Ти ж не вмi╓ш нiчого!
- Я попросила уста-хатун, i вона написала. I тепер маю дарунок.
Поглянь, якi перли. Вони рожевi, як мо╖ перса.
Хуррем вдарила ╖╖ знизу по руцi, перли розсипалися по килиму. Гульфем
нажахано дивилася на порожню шкатулку.
- Що ти наробила. Як ти смiла! Дарунок падишаха!
Хуррем сплеснула в долонi, служебкам, якi виникли в дверях, показала на
килим:
- Вiзьмiть вiнички i пiдметiть. Повимiтайте все, що тут знайдете.
- Тебе покарають! - верещала Гульфем, падаючи навколiшки й похапцем
збираючи перли. - Тебе покарають тяжко й жорстоко!
- Вже покарана, - заспоко╖ла ╖╖ Хуррем, - покарана, i давно. Хiба ти
можеш зрозумiти?
Того ж дня, проклинаючи сво╓ невмiння писати i поклавши навчитися
якнайскорiше, попросила добру стару жiнку вiдiслати для султана кiлька ╖╖
слiв. Каралася i каялася. Щиро чи нi, то вже ╖╖ справа. Хай дума╓, як
хоче.
До валiде пiшла й попросила замiнити килими в поко╖. Може, на бiлi, як
у само╖ валiде. Султанська мати не могла поминути нагоди, щоб не нагадати
Хуррем про всемогутнього аллаха. Сiмдесят двi тисячi разiв на день
дивиться аллах в осереддя людина, в душу i в серце, чим вони переповненi,
чи не оскверненi.
- Будьте певнi,- заспокоювала ╖╖ Хуррем,- в мене душа чиста. Якби ви
тiльки знали, яка вона чиста!
Тепер ╖╖ доглядали та берегли вiд усього злого й навiть незбагненного.
Вiд кара-кура, злого духа, який навалю╓ться вночi увi снi й душить людину.
Помага╓ тiльки залiзо пiд подушкою, i сама валiде подарувала Хуррем
маленький ятаган, так обсипаний самоцвiтами, що вже й не був збро╓ю, а
тiльки коштовнiстю. Стару бабу-Ал, яка пiдстерiга╓ породiль, вирива╓ у них
з грудей легенi й кидав в море, можна було вiдiгнати, тримаючи коло
постелi голку i повторюючи сто тринадцяту суру корану про захист вiд зла
тих, що дмуть на вузли, вiд зла заздрiсника, коли вiн заздрить, i навiть
вiд зла того, що сто╖ть твердо.
Хуррем смiялася з тих страхiв, бо й що вони пiсля того, як ти спiзнала
рабство!
Вслухалася в себе i чула, як народжу╓ться в нiй нова iстотi". Те, що
було сумiшшю кровi й пiтьми, що було пристрастю i зойком, тепер ставало
душею, билося у нiй, рвалося на волю, так нiби хотiло ╖╖ темних стогонiв,
несло обiцянку муки та болю, але вона з радiстю чекала ╖х, бо знала, що
тiльки найбiльшi болi вивiльнять ╖╖ дух i дадуть вiдчуття цiлковито╖
незалежностi вiд усього. В тi митi залежатиме вона вiд природи, вiд
найпростiшого, майже тваринного буття, а не вiд людей, - i в цьому знайде
найвище блаженство й щастя, яких годi сподiватися в тому свiтi, де жiнка
народжу╓ться для клiтки, як упiйманий дикий звiр.
Тому Хуррем не лякалася наближення пологiв i в нiч, коли все почалося i
довкола не╖ заквоктали темнi постатi баб-повитух, була спокiйною i
радiсною, дикi спазми болю, якi нiби переривали ╖╖ тiло, приносили злу
втiху. Навiть у тi безконечнi години мук нiяк не могла пов'язати
нестерпний бiль з усвiдомленням велико╖ неминучостi нового життя, яке мала
дати свiтовi. Мов щось сторонн╓, чуже сприйняла кволий крик дитяти i
шанобливий шепiт повитух: "Еркечоджук" - хлопчик. У нiй все вмерло, зникло
╖╖ тiло, натомiсть запанувала бездонна порожнеча. Життя почало повертатися
лиш згодом, несмiливим дзюркотом перших талих вод повеснi. Десь зродилася
маленька, полохлива, як тiло мало╖ Настасi, крапелька, упала, лякливо
прислухалася, довго чекала, чи не станеться чого-небудь, тодi прикликала
до себе ще одну, трохи бiльшу, та стрибнула вниз уже вiдважнiше,
посмiялася з першо╖ i негайно покликала до себе третю. Краплинки
застрибали наввипередки, задзюркотiли тонюсiнькою цiвочкою, тодi
струмочком, потiчком. Життя! А що потiчок? Чи не пов'язанi мiж собою
невидиме й невловиме, не злитi в ╓диний потiк краплини так само, як злита
вона тепер iз сво╖м дитям, з первородком, з сином!
Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь народження спадко╓мця
тропу, вдарив гучно, радiсно, пiднесено, i прийшло знання ще одне -
пов'язана тепер, злита навiки iз Сулейманом. Дитя мiж ними, син - мов
краплинка життя, i вже не розiрвати, не вiдiрвати, не розлити злитого.
Барабан за Брамою блаженства бив гучно й радiсно, мов ╖╖ серце, вiн бив
переможно, бо це була ╖╖ перемога. Вона не просто вижила - вона перемогла!
Ти поневолив, османський орле, лелечку з Укра╖ни, але будеш переможений
нею, вже нереможенни!
I не тупою силою грубо╖ переваги, а безсмертною потужнiстю життя, i
незламнiстю душi, й певпокоренiстю серця.
Дитя народилося кволе, кричало невгавно вдень i вночi, задихалося,
жалiбно кривило поморщене личко. Так нiби вiдчувало на собi залiзний
нашийник. Зачате в пониженнi, у рабствi, в безнадi╖, народжене без
весiлля, без радощiв, у стривоженостi й очiкуваннi лиха зусiбiч. "Чи ти
мене, моя мати, в церкву не носила, що_ ти менi, моя мати, долi не
впросила?"
Хуррем не дала дитяти мамкам. Мала досить молока в грудях, молоде ╖╖
сiмнадцятилiтн╓ тiло повне було життя, хотiла те життя перелити й у сина,
сама сповивала його, не пiдпускаючи близько служебок, виспiвувала над ним
рiдних пiсень - хай чу╓ цi слова, ╓дино, що зосталося невiдiбране в його
матерi. Дивно лунали цi колисковi, яких тут нiхто не мiг зрозумiти:
"Закувала зозуленька на хатi, на розi, заплакала дiвчинонька в сiнях на
порозi. Ой кувала зозуленька, тепер не чувати. Ой де я ся не родила, мушу
привикати".
Дитя кричало, нiби в ньому зiбралися усi болi свiту, а вона, крадькома
ковтаючи сльози, вiдспiвувала над ним сво╓ весiлля, якого не було й школи
не буде. Спiвала за батька й за матiр, за молодого й молоду, за бояр i
дружок, за викуп i вiнчання, за розплiтання коси й за дiвочий вiночок. I,
так спiваючи, знов вiдчула свою силу, сво╓ могуття, сво╓ безсмертя.
Безсмертя ╖╖ кричало в не╖ на руках, i вона цiлувала його й смiялася над
ним радiсно й з викликом.
А тим часом над Стамбулом висiла густа, мовби липуча, iмла, вже
наставала зима, а в небi зловiсне вигримлювали громи, на землi
розплодилася незвична многiсть гадiв, комах i хробацтва, у водах плавала
здохла риба, птахи вмирали на льоту, мiж людьми по вулицях мiста понуро
вешталася безмовна смерть, косила тисячi щодня. Похмурi чаушi в
просякнутих дьогтем хирках носили й носили в чорних табутах нещасних
мерцiв на кладовища, тисячi псiв металися по спорожнiлих вулицях столицi,
мов лихi вiсники загибелi, дармо╖ди iз султанських палацiв зача╖лися в
тривозi, гарем, _хоч i вiдокремлений вiд усього свiту, здавалося б,
найнадiйнiше, теж жив очiкуванням лякливим i настороженим: чи проникне за
його брами i мури невидима й нечутна смерть, чи вхопить i тут сво╖ жертви,
i хто стане ╖╖ жертвами, i чи забере вона це немiчне дитя, вiднявши
водночас i могутнiсть у мало╖ султаншi, бо ненависною була сама думка про
те, що одна з них - i не найперша, не найпомiтнiша - зненацька стала вищою
за всiх.
Хуррем не думала про смерть i не боялася ╖╖. Смерть не для не╖ i не для
╖╖ дитяти. То для iнших, найперше для чоловiкiв. Вони живуть з думкою про
смерть, постiйною i невичерпною, для них вона бува╓ пишна, або нiяка, а то
й ганебна. Жiнки не вмирають. Вони просто зникають, як птахи, квiти або
хмаринки пiд сонцем. По собi полишають дiтей, життя, цiлий свiт. Завжди
носять той свiт у собi, наповненi ним i переповненi, тому й всемогутнi.
Але вiдкрива╓ться це тiльки небагатьом, i вiдкрива╓ться не само по собi, а
в муках, обмеженнях i нелюдському напруженнi. Хiба вона за сво╖ муки не
заслужила щастя?
Вiд султана прийшов урочистий фiрман, писаний на пурпуровому
самаркандському паперi золотим чорнилом з пiдвiшеною золотою печаттю. У
фiрманi проголошувалася висока воля повелителя про те, щоб сина вiд
кохано╖ дружини Хуррем було названо iменем великого Фатiха Мехмедом,
Хуррем вiднинi мала йменуватися султаншею Хасекi, себто найближчою i
найдорожчого для _падишаха, милою його серцю. Прислано було також дарунки
для _султаншi - коштовнi тканини й "озера любовi" з величезних рожевих i
пурпурових перлiв i золотi монети для новонародженого.
Три тижнi несли для малого Мехмеда золотi й бiрюзовi тацi з купами
золотих монет. "Йашi узун олса!" - "Ах, якби його життя було довге!"
Хасекi Хуррем згоджувалася: ах, якби ж, якби ж! Жила тепер мов богородиця,
до яко╖ йдуть добрi волхви з дарами. А що дари передавали ╖й чорношкiрi
╓внухи, то це ще побiльшувало подiбнiсть до тi╓╖ стародавньо╖ священно╖
iсторi╖, вiд яко╖ колись у мало╖ Настасi перехоплювало горло.
Вельможi, купцi, посли й мандрiвники вклонялися молодiй султаншi,
сподiваючись на увагу, прихильнiсть i, коли треба, захист. _Привезенi з-за
широких гiр, широких рiк i безмежних пустель тонкi шалi й ще тоншi шовки,
що зберiгали дикий дух незбагненних просторiв у кожнiй бганцi. Нiжнi
соболi й небачене хутро морсько╖ видри, пiднесенi руським послом Iваном
Морозовим, дихнули на не╖ снiгами й морозами рiднизни. Сипалися на не╖
дорогi прикраси Сходу, найдорожчi тканини, посуд, оздоби мало не з усiх
мiст ╢вропи, пахощi, мазi, все потрiбне для пiдтримання краси, для ╖╖
викохування, золотi клiтки з райськими птахами, ручнi гепарди й опудала з
велетенських крокодилiв, килими й арфи iз золотими струнами - тепер у
Хуррем мала бути своя скарбниця для зберiгання усiх цих багатств, i
кизляр-ага повинен був визначити для не╖ хазнедар-уста, чесну стару жiнку,
яка б вела велике й непросте господарство першо╖ жони султана, першо╖
жiнки держави, коли не лiчити валiде.
Коли мовчазний султан брав тiло мало╖ рабинi, вона щосили захищала й
оберiгала свою душу, яку прикривала золотим хрестиком. Тепер мала
поступитися i душею, принаймнi для очей стороннiх. "Де мо╖ дiти, там i
душа",- сказала Хуррем султанськiй матерi, попросивши поставити ╖╖ перед
кадi╓м Стамбула в Айя-Софi╖. Пiдняла вказiвний палець право╖ руки, палець
визнання, i прийняла iслам. Бив надворi великий султанський барабан,
радiсно звiщаючи про прилучення до iсламу ще одно╖ душi, Хасекi вклонилася
кадi╓вi, i кадiй приклав стуленi човником долонi до грудей па знак високо╖
шани до /╖╖ величностi султаншi - так зустрiчала вона свого повелителя,
який уже повертався з затяжливого кривавого походу, квапився до столицi,
знов без пишного почту, без трiумфу, ледве не потай, супроводжуваний
грiзним ремствуванням невдоволеного вiйська i зеленкуватими трупами, якими
встеляли йому шлях враженi страшною чумою його во╖ни вiд Родосу аж до
Брами блаженства стамбульського сералю.
А поперед султана летiло його велiння приготувати найбiльший дарунок
улюбленiй Хасекi за сина - небачене плаття з золото╖ парчi, торочене по
комiру, рукавах, подолу й переду стiбками дiамантовими й рубiновими,
оздоблене на мiсцi шийно╖ застiжки величезним смарагдом, привезеним з
Александрi╖. Той смарагд на тридцять чотири дiргеми мав цiну сорок два
кесе - себто дев'ятсот вiсiмдесят селiмiв золотом, або вiсiмдесят тисяч
дукатiв. А все плаття для Хасекi коштувало сто тисяч дукатiв, сума, яку в
той час не знати, чи й знайшла б у сво╖й скарбницi навiть велика
╓вропейська держава, але для султана, який облiчував свiй прибуток у
чотири з половиною мiльйони дукатiв, вона не видавалася аж такою вже
неймовiрною. Коли ж згадати, що пiд стiнами Родосу полягло саме сто тисяч
во╖нiв Сулейманових, то цiна плаття, якого ще не бачив свiт, знаходила
сво╓, хай i криваве, як годиться для такого великого володаря,
виправдання.
Для себе Сулейман склав невеличкий вiрш: "Повторював я безлiч разiв:
"Пошийте мо╖й коханiй плаття. Зробiть iз сонця верх, пiдкладкою поставте
мiсяць, iз бiлих хмар наскубiть пуху, нитки зсукайте з морсько╖ синяви,
пришийте гудзики з зiрок, а з мене петельки зробiте!"
Хасекi в платтi, яке стерегли всi капiджi╖ й бостанджi╖ великого
палацу, мала ждати султана в Тронному залi, стоячи бiля золотого широкого
трону падишахiв за прозорою, тканою золотом запоною, вперше за всю iсторiю
Османiв султанська жона була допущена до трону (бодай постояти поряд!), ще
вчора незнана рабиня, сьогоднi всевладна повелителька, наближена й
вознесена небувало, серед осудливих шепотiв, нарiкань i зата╓но╖ хули,
стояла, гордо пiднявши голiвку з пишним золотим волоссям, що нiяк не
хотiло ховатися пiд коштовним запиналом, з обличчям, закритим тонким бiлим
яшмаком, тiльки з двома прорiзами для очей, але й крiзь тi прорiзи горiли
очi таким блиском, що затьмарювали велетенський смарагд на ╖╖ казковiм
платтi.
Султан з'явився в урочистих шатах, у золотому кафтанi чотирирукавному
(два рукави для рук, два для цiлування придворним, коли йшов до трону), у
ще вищому, нiж звичайно, тюрбанi, iз золотою шаблею при боцi, обсипаною
величезними дiамантами й рубiнами. Хасекi вклонилася йому до землi,
поцiлувала його золотi сандалi╖, але вiн дав ╖й поцiлувати обидвi сво╖
руки, тодi, зоставивши ╖╖ на колiнах, сам сiв на трон предкiв i в
недовгому часi зiйшов з нього i повiв султаншу до внутрiшнiх поко╖в. Знов
порушуючи звичай, пiшов до покою Хуррем i там дивився на сина i па те, як
молода мати году╓ його, i припав устами до ╖╖ нiжних грудей, налитих
молоком, життям i щастям.
А вночi лежали вони мiцно притуленi одне до одного й смiялися вiд щастя
i страху, що могли бiльше не зустрiтися, i Хуррем дорiкала султановi за
розлуку i скаржилася на нестерпнiсть самотностi.
- Ви знов пiдете на свою вiйну? - допитувалася вона.- Невже навiть
султани такi, як i всi чоловiки, що кидаються вiд вiйни до любовi i знов
од любовi до вiйни?
- Султани, може, найнещаснiшi,- казав вiн,- але я бiльше не залишу
тебе. Хочу бути з тобою i в раю, щоб завжди дивитися на_ тебе.
- А що буде, коли я постарiю? Коли перестану бути жаданою. Коли довкола
мене запану╓ тиша. В Баб-ус-сааде така нестерпна тиша, що ╖╖ не спроможний
розбити сво╖м криком навiть шах-заде Мехмед. Тiльки ви можете порятувати
мене вiд не╖.
Султан не мiг упiзнати свою маленьку роксоланку. Застав зовсiм не ту
жiнку, яку покинув тут пiвроку тому.
- Чого ти хочеш? Кажи, для тебе нема╓ нiчого неможливого.
- Ваша величнiсть, я задихаюся в клiтцi.
- У клiтцi?
- Я звикла до просторiв, вони гудуть у мо╖й кровi, як брами сералю у
бурю.
- До тво╖х послуг найбiльшi простори на свiтi. Ти Хасекi. Держава, яко╖
не бачив свiт, коло тво╖х нiг.
- Що менi держава? Хiба людинi потрiбна держава?
- А що ж ╖й потрiбно?
- Звичайне щастя.
- Звичайне. Що це?
- Дихати, смiятися, йти куди хочеш, робити, що спаде па думку.
Вiн стривожився, зазирнув ╖й у очi.
- Що б ти хотiла робити? Куди йти? Вона смiялася.
- Вiд вас - нiкуди, мiй повелителю.
- Але кажеш такi речi,
- Я так довго вас ждала.
- Дiждалася.
- Тепер хотiла б бути разом з вами весь час.
- Ти зi мною.
- Iнодi й там, де нiхто не сподiва╓ться.
- Ти зустрiчала мене в Троннiм залi.
- Це надто врочисто. Жiнцi хочеться iнодi радощiв простих.
- Сама году╓ш сина. Яка радiсть може бути простiша?
- Справдi. Але це теж радiсть висока. Вiн дивувався дужче й дужче. Вiд
урочистого до простого, вiд високого... куди ж вiд високого? До низького?
- Я прийняла iслам, але ще зберегла в собi спогади про сво╖ свята.
Щойно настав Новий рiк.
- Для невiрних.
- У вашiй столицi шануються всi вiри. Я знаю, що флорентiйський посол
влаштовував урочисту зустрiч Нового року в сво╓му палацi. Там були й
наближенi вашо╖ величностi. В недiлю святкуватимуть венецiанцi.
- Хай святкують.
- Я б хотiла бути там з вашою величнiстю. Ця жiнка, яка щойно надягла
найдорожче в iсторi╖ людства плаття, замахувалася на ще бiльше!
- Але те, що ти просиш, неможливе,- суворо сказав султан.- Моя любов до
тебе безмежна, але тiльки в мо╓му свiтi, а не в чужому.
- Хiба ваша столиця - чужий свiт? . - ╢ вимоги влади, перед якими
безсилi й султани.
- Ви п'╓ будете там султаном.
- А ким же я буду?
- Ну,- вона замислилась лише на мить,- ну... морським корсаром,
розбiйником, може, молодим зурначi - це вже як ви захочете. Лу╖джi Грiтi
влаштову╓ у сво╓му домi новорiчний маскарад, там усi будуть перебранi, з
обличчями, закритими масками, нiхто не знатиме, хто ви i хто я.
- I ти б хотiла туди?
- Хiба ви не хочете зробити маленьку радiсть для сво╓╖ Хуррем? Адже
сказано: "I аллах дав зустрiти ╖м блиск i радiсть".
Сулейман поблажливо хмикнув. Ця жiнка ма╓ необережнiсть посилатися на
святу книгу.
- Там сказано,- терпляче нагадав вiн: - "Терпи ж терпiнням хорошим". I
ще сказано: "Воiстину вiн твердий в любовi до благ".
Хуррем тiльки труснула волоссям, не маючи намiру пiддаватися в
змаганнi, в якому не мала нiяких надiй на перемогу з таким знавцем корану,
як султан. Але й султан ще не до кiнця знав, з ким ма╓ справу.
- "А що дасть тобi знати, що таке вона?" - скоромовкою поспитала
Хуррем.- "I що дасть тобi знати, що таке пiч могутностi? Нiч могутностi
лiпша тисячi мiсяцiв".
- "Це не слова поета. Мало ви вiру╓те!" - суворо сказав Сулейман.
- "I не слова вiщуна. Мало ви пригаду╓те!" - негайно вiдповiла йому
Хуррем.
Ця жiнка могла б викликати захват навiть у вмерлого! Султан довго
мовчав.
- Менi треба подумати.
Хуррем лащилася до свого повелителя, обiймала його шию тонкими сво╖ми
руками, лоскотала вухо поцiлунками.
- Я проникла до книгозбiрнi вашо╖ величностi, розгорнула всi двадцять
хусток i парчевих платтiв iз "Мухаммедi╓" Язиджи-оглу, прочитала цю
скарбницю iсламу i бачила на однiй iз сторiнок слiди диму, що виходив iз
серця Язиджи-оглу вiд гарячо╖ любовi до бога. Так я думала про вас, ваша
величнiсть, шукаючи витокiв вашо╖ безмежностi в iсторi╖. Коли ж ми з вами
пiдемо на маскарад, я обiцяю прочитати там усю "Iллях-наме" великого суфiя
Аттара, бо чомусь хочеться вiрити менi, iдо ви любите мене так само, як
Хоррем-шах любив свого маленького раба Джавiда.
- Але я не хочу, щоб ти згорiла так, як Джавiд,- пробурмотiв злякано
Сулейман, вiдчуваючи, що ця незбагненна жiнка веде його так само впевнено,
як маленький ефiоп веде величезного султанського слона.
Так здiйснилася дивна забаганка Хуррем, i в недiлю вночi серед трьохсот
гостей блискучою Лу╖джi Грiтi, перебранi в найди-вовижнiшi костюми,
з'явилися, пильнованi кiлькома десятками перевдягнених дiльсiзiв, високий
широкогрудий корсар у широчезних бiлих шароварах, в синiй сорочцi, у
вузькiй безрукавцi, шитiй золотими крученими шнурами, у червонiй чалмi з
цiлим снопом пiр'я над нею, закритий страхiтливою маскою канiбала, а бiля
нього маленька гнучка циганочка, вся в червоному, з вузенькою маскою на
обличчi, що лишала не затуленими ╖╖ виразистi уста, якi щедро дарували
усмiшки навсiбiч. Величезний зал у розкiшному домi Грiтi був витриманий у
строго античному стилi. Нiчого зайвого, мармур, бiлi стату╖, низькi
рiзьбленi бiлi столи й ложа бiля них для гостей. Напо╖ i на╖дки подавано в
срiбному посудi дивного карбування. Навiть султан не мав такого посуду.
З-за моря прибули на виклик Грiтi венецiанськi актори на чолi з Анджело
Мадуном лиш для того, щоб показати в особах iсторiю любовi Амура i Псiхе╖.
Грiтi, зодягнений товстим нашою, закритий червоною маскою, випустив з-над
маски сво╖ товстелезнi вуса, присипанi золотими блискiтками, переходив од
гостя до гостя, припрошував, частував, розважав. У корсара спитав, чи не
змiг би той вiдступити йому свою циганочку, але вiдповiла сама циганочка,
заявивши, що свого корсара вона не промiня╓ навiть на райськi брами. Любов
Амура й Псiхе╖ змiнилася танцями молоденьких туркень, зодягнених так
прозоро, що чоловiки забули навiть про мiцно вино, яке Грiтi лив iз суто
купецькою щедрiстю. Та все я? i за цим не забували гостi навiдуватися до
корсара в червонiй чалмi, щоб бодай натяком виказати йому свою повагу, так
нiби нi для кого не було та╓мницею, хто саме хова╓ться в цьому вбраннi i
хто його супутниця, перебрана циганочкою. Кiлька разiв пiдходив i
улюбленець султанiв Iбрагiм, виряджений молоденьким хафiзом, у скромному
зеленому вбраннi, iз зеленою вузькою маскою на очах, бiлозубий i
червоногубий. Вiн обачливо тримався вiддаля вiд циганочки, не зачiпав ╖╖
нi словом, нi поглядом, обминав сторожко, аж Сулейман помiтив це не без
вдоволення i жартома прочитав газель Хамдi Челебi про красуню i ходжу:
"Впiймала вона ходжу-заде в капкан, сказала: "О ти, що запалю╓ вогонь на
току душ, о друже, ти захопив мене й скрутив, як джгут, о друже, ти
збожеволiв од нiчно╖ чорноти мого волосся, навiть без крил серце летить,
мов птах, ти схитрував i любов випустив, i попала вона в пастку".
Тодi циганочка вискочила на стiл мiж рiдкiсний срiбний посуд i дзвiнким
голосом стала читати "Iллях-наме" перського суфiя Аттара. Про те, як на
грандiозному банкетi при дворi шаха гурганського Хоррем-шаха славетний
поет Фахр, автор поеми "Вiс i Рамiн", прочитав сво╖ прекраснi вiршi i
сп'янiлий шах подарував йому улюбленого раба-хлопчика на ймення Джавiд.
Але Фахр знав, що вранцi, протверезившись, шах пошкоду╓ про такий дарунок.
Тому вiн, бажаючи зберегти раба для шаха, замика╓ хлопчика в погрiб, куди
╓ тiльки ╓диний вхiд крiзь дверi в пiдлозi, бiля трону. Ключ при двох
свiдках вiдда╓ придворному вельможi. Вранцi Хоррем-шах, довiдавшись про
вчинок поета, хвалить його за великодушнiсть. Вiн бере ключ, iде в погрiб
i знаходить там тiльки купку попелу. Вночi впала свiчка, спалахнув
матрацик, на якому спав Джавiд, i все згорiло.
Хоррем-шах у вiдча╖ замика╓ться у погребi й проводить весь час у
молитвах, а поет Фахр, вжахнувшись того, що сталося, йде в пустелю, де,
блукаючи, склада╓ ще прекраснiшi вiршi.
Перська мова циганочки була занадто спiвуча, не вчувалося в нiй сухого
шереху пустельних вiтрiв, що нада╓ неповторно╖ жаги солодкомовним поетам,
але ця спiвучiсть обернулася несподiваною чарiвнiстю, яка ще
побiльшувалася вiд чарiвностi само╖ циганочки. ╖╖ грiзний корсар вдоволено
муркотiв, коли вона стрибнула зi столу знов до нього, та тут, осмiлiвши,
з'явився бiля них бiлозубий хафiз у зеленому i спитав у корсара дозволу
потанцювати з його циганочкою.
- А хто танцюватиме, ти чи вона? - поспитав корсар, втiшаючись наперед
розгубленiстю хафiза.
- Хай вiн ста╓ з барабаном, як ╓внух, а я танцюватиму
довкола,нахилилася до вуха корсаровi циганочка.
- Ти так хочеш? - не повiрив вiн, бо й чому б мала Хуррем ще й тут
повертатися пам'яттю до гаремних танцiв? - Коли так, то хай вiн вiзьме
барабан.
- Але ж я не знаю, що вибивати! - злякався хафiз.
- Те, що я танцюватиму! - гукнула циганочка. Величезний барабан
притягнув для хафiза сам Грiтi, вдарив для проби калатушкою, надув щоки,
вдарив ще, зареготав. Хафiз Iбрагiм став на одне колiно, замахнувся,
циганочка пiшла довкола нього, вигинисте й легко, закружляла швидше й
швидше, ближче й ближче до невдалого дюмбекчi, звiдкись взявся у не╖ в
руках шматок прозорого муслiну, вона грайливо вимахувала цi╓ю хусточкою,
ледве не зачiпаючи спiтнiлого хафiза, навiть Iбрагiм при всiй сво╖й
зухвалостi й нахабностi збагнув, що дi╓ться щось надто загрозливе для
нього, i коли султан ще й досi не зна╓ про те, як потрапила до його гарему
Хуррем, то ще сьогоднi може дiзнатися - надто лиховiсне поводилася
султанша, тiснiше й тiснiше затягувала довкола нього зашморг, починаючи
вiд то╖ поеми-натяку, кiнчаючи оцим танком, на який вiн здуру сам
напросився.
- Ваша величнiсть,- шепотiв, намагаючись бути непомiченим, Iбрагiм,ваша
величнiсть, ви впiзнали мене? Я Iбрагiм. Ви впiзнали мене, ваша
величнiсть?
Вона ще захопленiше вимахувала сво╓ю хустинкою, вiдкинулася в екстазi,
вигнулася спиною, мов змiя, зронила крiзь розтуленi уста чи то до
Iбрагiма, чи й до кого:
- Я не знаю вас!
- Це я подарував вас султановi, ваша величнiсть! - вiдча╓но шепотiв
Iбрагiм.Простiть мене, ваша величнiсть...
- Не знаю я вас... Не знаю...
- Я Iбрагiм... Задля вiдданостi падишаху...
- Нiколи не знала...
- Тiльки заради вiдданостi...
- Не хочу знати...
Барабан замовк. Циганочка легко пурхнула до корсара, подала йому
шанобливо прозору хустинку, той обв'язав нею свою довгу шию. Не приховував
^вдоволення. Та чи й прихова╓ш велич влади, хоч би в якi шати вона
вирядилася?
ВЛАДА
Що лiпше для володаря - вселяти страх чи любов? Що кориснiше для нього
- щоб його любили чи боялися? Досягнути водночас того й другого незмога,
тому доводиться вибирати друге - вигiднiше тримати пiдданих у страховi.
Коли йдеться про вiрнiсть i ╓днiсть пiдданих, володар не повинен боятися
прославитися жорстоким. Вдаючись у поодиноких випадках до жорстокостi,
володар чинить милосерднiше, нiж тодi, коли вiд надмiру поблажливостi
допуска╓ безлад, який охоплю╓ цiлу державу, коли кара пада╓ тiльки па
окремих осiб. Володар не повинен бути великодушним i щедрим аж так, щоб ця
щедрiсть йому зашкодила. Вiн не повинен боятися осуду за тi пороки, без
яких неможливо зберегти свою владу, бо ╓ пороки, завдяки яким володарi
можуть досягнути безпеки i благополуччя. Примушуючи всiх, щоб його
боялися, володар не повинен проти себе викликати ненавистi. Вселяти страх,
не викликаючи ненавистi, досить легко, якщо не зазiхати на манiю пiдданих.
Люди прощають i забувають навiть смерть сво╖х найближчих рiдних, але не
втрату майна. Зневажають лише тих володарiв, якi виявляються нерiшучими,
непослiдовними, малодушними i легковажними. Люди мстяться лиш за незначнi
образи, жорстоке пригнiчення позбавля╓ ╖х можливостi помсти. Тому всi
необхiднi жорстокостi повиннi бути рiшучими й швидкими, а благодiйнiсть
повинна робитися повiльно, щоб пiдданi мали можливiсть i час вдячно ╖╖
оцiнити. Iсну╓ два способи дiй для досягнення вищо╖ мети: шлях закону й
шлях насильства. Перший спосiб - людський, другий - диких звiрiв. Володарi
повиннi вмiти користуватися обома способами, на що вказують нам ще древнi.
Ахiллес та iншi геро╖ древностi навчалися i виховувалися кентавром
Хiроном, наполовину чоловiком, наполовину конем, себто вже в процесi
виховання у них закладалися два начала: людське й тваринне, без яких
володаря уявити несила так само, як добродушного розбiйника.
Так писав флорентiйський секретар Пiкколо Макiавеллi, сучасник Леонарде
да Вiнчi, Мiкеланджело, Рафаеля, Тiцiана, Лютера, Томаса Мора, Дюрера i
Томаса Мюнцера, чоловiк, який бачив пiдступнiсть i жорстокiсть пап
Александра Борджiа i Юлiя Другого, християнських володарiв Карла П'ятого й
Францiска Першого, султанiв Селiма й Сулеймана, чув дим вiд вогнищ
страшного Торквемади i сумне дзвенiння ланцюгiв, в якi заковувано рабiв у
тих землях, де розквiтали мистецтва, споруджувалися розкiшнi будiвлi,
писалися великi закони.
Чотириста рокiв згодом звинувачуватимуть Макiавеллi в цинiзмi,
забуваючи про те, що вiн був тiльки спостережливим секретарем свого часу i
чесно розповiв про його цинiзм нащадкам.
ВIЗИР
Роксолани. Слово, яке для ╢вропи ще вчора нiчого не значило. Якийсь
народ, народець, плем'я? Десь на Сходi? Загубленi в безмежних степах.
Колись там були скiфи, сармати, кiммерiйцi, алани.
Вiзантiйцi писали про тавроскiфiв. Тодi прогримiли над свiтом слова
"Ки╖в" i "Русь". Але роксолани, укра╖нцi?
Кинуте знiчев'я два роки тому на Бедестанi Лу╖джi Грiтi слово
"Роксолана" майже забулося, зникло разом iз маленькою золотокосою
дiвчинкою. Та ось вона явилася свiтовi новою султаншею, явилася зненацька,
у владi чи й чуванiй будь-коли, i свiт захотiв знати, хто вола i звiдки.
Венецiанський ба╖ло в Стамбулi П'╓тро Дзено належав до людей, яких
важко будь-чим здивувати. Ще вiд свого батька начувся про чудеса Персi╖,
сам багато рокiв був провiдуром Венецi╖ то в Дамаску, то в Александрi╖, то
в городах Пелопоннесу, то в Которi, цьому чудi Адрiатики, яке сво╓ю
незвичайнiстю могло змагатися з самою Венецi╓ю. За довге епос життя П'╓тро
Дзено, здавалося, надивився уже всього, та навiть йому не доводилося бодай
чути, щоб жона схiдного володаря стояла бiля його трону в час урочистостi
або (що вже переходить усi межi ймовiрного) бавилася цiлу нiч на карнавалi
серед "невiрних".
- Хто ця султанша? Звiдки вона? Чому ма╓ таку владу над султаном? -
засипав посол запитаннями Лу╖джi Грiтi. Грiтi вдоволено прискалив око.
- Можете доповiсти Радi десятьох, дорогий Дзено, що це саме я купив ╥╥
для султана.
- Ви? Неймовiрно! Як це могло бути?
- Точнiше кажучи, я купував ╖╖ не для Сулеймана. I не ╥╥, не цю
дiвчину, а просто гарну роксолану. Тодi поступився дiвчиськом сво╓му
друговi Iбрагiму. Пiсля султана це другий чоловiк в iмперi╖.
- Коли не лiчити султаншi.
- Це ще побачимо. Я продав цю дiвчину Iбрагiмовi, а вiн, не впоравшись
з нею, не вигадав нiчого лiпшого, як подарувати ╥╥ в гарем султановi.
- I той зна╓ про це?
- Зда╓ться, нi.
- А коли довiда╓ться?
- Пiзно! Окрiм того: навiщо йому довiдуватися?
- Ви розповiда╓те про неймовiрнi речi.
- Хiба може бути щось неймовiрне в цiй неймовiрнiй кра╖нi? Пишiть
мерщiй дожевi, що ви перший довiдалися про походження загадково╖ султаншi,
яка може в майбутньому мати досить загадковий вплив па Сулеймана, i що ╖╖
справжн╓ iм'я - Роксолана.
- Роксолана? Чому Роксолана? Вона ж Хасекi!
- В гаремi ╖╖ що звуть Хуррем, тобто розвеселена. Iнодi - Рушен, або
сяйлива. А Хасекi - це титул. Навiть яничарським агам дають таке звання.
Щоб показати, що чоловiк сто╖ть найближче до султана, належить султановi,
як його власна душа. Для ╢вропи хай буде Роксолана. Одне ваше донесення у
Венецiю - i свiт довiда╓ться ще про одну могутню жiнку.
- А як же з вашим правом хрещеного батька?
- Поступаюся ним на користь Пресвiтло╖ Республiки,- засмiявся Грiтi.- Я
великодушний, як усi купцi там, де не йдеться про зиск.
- Неможливо ще передбачити всi зиски, якi можна отримати , завдяки цiй
жiнцi,пробурмотiв Дзено.
- Додайте: i всю ймовiрну шкоду! - вигукнув Грiтi.- Ми а вами присутнi
при народженнi величi, запам'ятайте мо╖ слова?
Вiзьмiть навiть легенди - що вони вам дають? Жiнка народжу╓ться з ребра
чоловiкового, одна богиня з голови Зевсово╖, друга - з пiни морсько╖. А
яка народжувалася з рабства, долаючи рабство i досягаючи найвищих висот
влади? Радив би вам подбати про увагу до цi╓╖ жiнки. Щоправда, ще нiхто не
зна╓, що вона любить, яким дарункам нада╓ перевагу, окрiм того, тяжко
змагатися з щедрiстю Сулеймана. Ви чули про плаття за сто тисяч дукатiв?
- Не тiльки чув, а навiть бачив це плаття пiд час урочистого прийому в
Топкапи.
- Тодi менi вже нема що вам бiльше казати,
Не знати як, але чутки про незбагненний вплив Хасекi Хур-рем, або
Роксолани, на султана майже вмить поширилися у столицi. Руський посол Iван
Морозов, який привiз вiд великого московського князя слова про мир i
дружбу, був прийнятий Пiрi Мехмедом-пашою хоч i з належною урочистiстю,
але без обiцянок.
- Усе залежить вiд милостi й волi його величностi падишаха,- сказав
великий вiзир.
Але хтось натякнув, що годилося б пiднести дарунки не тiльки султановi,
а й султаншi, i Морозов одiбрав для Хасекi найкоштовнiших червоно-чорних
соболiв.
Пiсля Родосу погiршали вза╓мини мiж Портою i купецькою республiкою
Дубровником. Султан не мiг простити дубровчанам, що бiйськовi кораблi не
допомагали йому перевозити вiйська на острiв. Окрiм того, серед захоплених
у полон оборонцiв твердинi виявилося кiлька людей, якi назвалися купцями з
Дубровнику. Цього вже було задосить, щоб па дубровницькi товари було
негайно збiльшено мито, кораблi Дубровнику в турецьких водах безжально
переслiдувалися, грабовано товари, брано людей у рабство. З Дубровнику
прибуло до Стамбула посольство, але його нiхто не хотiв приймати. I знову
хтось пiдказав: скласти дарунки з коштовних тканин для молодо╖ султаншi,
може, це злагiднить суворого султана.
Хуррем знов була в надi╖. Син Мехмед такий кволий, що всi ждали: коли й
не вмре через свою кволiсть, то вже чума прибере його неодмiнно. Та
холоднi вiтри поволi вiдганяли гнилий дух вiд Стамбула, чума вiдступала,
малий Мехмед, хоч i кричав од незнаних болiв, уперто тримався за життя, а
маленька Хуррем, мовби для того, щоб остаточно змiцнитися i подолати всiх
сво╖х заздрiсникiв i недругiв, зготовлялася подарувати султановi ще одного
сина.
Знов султан не хотiв бачити нiкого, крiм сво╓╖ Хуррем, ночi проводив з
нею, а днi вiддавав турботам про справедливiсть, радився з мудрецями про
полiпшення й утвердження законiв, про вiйну й не згадував бiльше, так нiби
забув, що його величезне вiйсько, яке нада╓ться лише для нових i нових
загарбницьких походiв, негайно розпадеться, щойно зупиниться у сво╖х
грабунках. Коли на диванi широкопузий Ахмед-паша, який, потоптуючи всiх,
рвався до звання великого вiзира, кричав, що час вирушати в новий похiд,
султан спокiйно вiдповiдав:
- Хай спаде пил.
- Який пил? - поблимкував Ахмед-паша на членiв дивану.
- Вiд великих походiв Повелителя Вiку,- спокiйно всмiхався старий Пiрi
Мехмед-паша.
- Хiба новий караван ма╓ ждати, поки засохне верблюдяче лайно пiсля
каравану старого? - не вгамовувався войовничий Ахмед-паша.
Султан похмуро осмикнув нетерплячого вiзира:
- Трава, яка занадто швидко росте, никне вiд власно╖ ваги. Коли безлад
запанував навiть у диванi, про який же лад могла бути мова в державi?
Схiднi провiнцi╖, де звiролютий Ферхад-паша, винищуючи бунтiвникiв,
повирубував навiть немовлят, бунтували безупинно, горнучись до кизилбашiв.
З ╢гипту довелося повернути до Стамбула Мустафу-пашу, за якого набридала
сво╖ми проханнями Сулейманова сестра Хафiза, i тепер там знову зродилася
мамелюцька загроза. Великий вiзир Пiрi Мехмед усi сподiвання покладав
тiльки на закон, а потрiбна була ще ╖╖ сила. Державну печать ма╓ тримати
рука, що так само вмiло трима╓ меч. Але де та руда? Пiрi Мехмед, прибравши
собi тахаллус[47] Ремзi, тобто Загадковий, складав мiстичнi поезi╖,
знаходячи в них рятунок для сво╓╖ стомлено╖ душi. На диванi поряд iз
молодим султаном i повними сил сорокалiтнiми вiзирами виглядав вичерпаним,
збайдужiлим, старим. Щоразу Сулейман ставав свiдком запеклих сутичок мiж
Ахмедом-пашою i великим вiзиром. Два султанських зятi Мустафа-паша i
Ферхад-паша вичiкували, чим усе те скiнчиться, хоч кожен в них готовий
був, влучивши мить, стрибнути i вирвати державну печать iз старечих рук
Пiрi Мехмеда. Сорок рокiв - рубiж для мужчини. Коли нiчого не досягнув,
уже й не досягне, бо здобува╓ться усе в життi шаблею, яку рука трима╓,
лише поки мiцна.
- Хто зрiвню╓ гниле високе дерево з деревом, укритим густим гiллям? -
гукав Ахмед-паша, запихаючи собi за широченну спину ледь не десяток
парчевих султанських подушок.- Коли в чоловiка меч уже не може бути мокрий
нi вiд кровi, нi навiть вiд поту, як може такий чоловiк тримати в руцi
державну печать?
- Я повiд, якого слуха╓ться верблюд i скакун,- спокiйно вiдповiдав
великий вiзир.А хто ти?
- А я той, хто розрубу╓ повiддя i позбавля╓ тебе сну!
- Де ти лишив свиней сво╓╖ матерi? - натякаючи на християнське
походження цього чужака, в'╖дливо питав Пiрi Мехмед.
- Вони пасуться з ослами тво╓╖ матерi, i коли ми пiдемо на пасовисько,
то побачимо тебе серед них.
Iбрагiм, який супроводжував султана повсюди, на диванi не втручався у
суперечки, був стриманий i уважливий з усiма, сидiв тихо, тiльки слухав,
чемно всмiхався, щосили виказував незацкавленiсть. А сам тривожився бiльше
й бiльше, вiдчуваючи, що незабаром ма╓ щось статися важливе, але де й що -
не знав навiть вiн, бо Сулейман не дiлився сво╖ми намiрами нi з ким. Може,
з Хуррем? Але вона вiдтрутила Iбрагiма брутально i безжально. З валiде?
Чутки суперечили цьому припущенню. Пiсля Родосу Сулейман зробив для валiде
╓дину поступку: повернув до Стамбула Чобана Мустафу-пашу. Та однаково слiд
було заручитися пiдтримкою султаново╖ матерi, бо ж тiльки вона знала
та╓мницю Хуррем i так само, як i молода султанша, тримала долю султанового
улюбленця в сво╖х руках.
Iбрагiм попросився через кизляр-агу на розмову до валiде, i султанова
мати прийняла його вже наступного дня, та, коли вiн почав про те, як
подарував колись для Баб-ус-сааде рабиню-укра╖нку, глянула на нього
подивовано, ворухнула темними устами майже презирливо:
- Я не пам'ятаю цього.
Iбрагiма зрадила його витримка. Вiн мало не крикнув:
- Ваша величнiсть! Як ви могли забути? Я запропонував вам. Порадився з
вами. I ви...
- Не пам'ятаю я цього,- холодно повторила валiде, закриваючи обличчя
бiлим яшмаком i мовби вiдгороджуючись вiд грека.
Iбрагiм розумiв, що не може так пiти вiд цi╓╖ загадково╖ жiнки.
Вхопився, як за порятунок, за слова з корану.
- Сказано: "Коли в них нема╓ свiдкiв, крiм самих себе, то свiдчення
кожного з них - чотири свiдчення аллахом, що вiн правдивий".
- "А п'яте,- словами з корану вiдповiла валiде,- що прокляття аллаха на
нiм, коли вiн брехун".
- Ваша величнiсть, мною керувала любов i вiдданiсть до падишаха.
- Цього я не пам'ятаю,- уперто повторила темногуба жiнка, не даючи
Iбрагiму наблизитися до не╖ у сво╖й щиростi пi на п'ядь.
- Тiльки любов i вiдданiсть, ваша величнiсть тiльки любов... Пi
обiцянки, нi запоруки, як i вiд Хуррем. Обидвi виявилися хитрiшими, нiж
передбачав грек. Мали його в руках i не хотiли випускати без слушно╖
нагоди. Але й не видавали султановi. Тим часом не видавали, i треба було
користатися цим.
Бесiди, вечерi, прогулянки iз султаном-тут Iбрагiм мав, ясна рiч,
перевагу над усiма наближеними. Та однаково бачив:
душа Сулейманова лиша╓ться для нього та╓мничою i закритою так само, як
i для всiх iнших. Нiхто не знав, що скаже султан сьогоднi, що звелить
завтра, кого возвисить, кого покара╓. Вiн смiявся, коли Iбрагiм знайшов
трьох череватих карликiв, пiдстриг ╖м бороди, як в Ахмеда-пашi, зодягнув
╖х у блазенськi "вiзирськi" халати, дав дерев'янi шаблi й примусив битися
ними перед Сулейманом, супроводжуючи султана до приморських садiв. А що з
того? Ахмед-паша й далi ображав усiх на диванi, а Iбрагiм мав сидiти
мовчки, бо був тiльки головним сокольником, та й годi. До того ж ще й
належав до еджи╓мi-чужакiв, як зневажливо називав ╖х Пiрi Мехмед-паша,
який одного дня несподiвано виявив, що в диванi лишилося тiльки два
чистокровнi османцi: сам султан та вiн, його великий вiзир. Досi ще не
було випадку, щоб у султанiв великими вiзирами були люди чужо╖ кровi.
Тенор така загроза нависла невiдворотно, i значною мiрою спровинений був у
цьому сам Пiрi Мехмед. Бо хiба ж не вiн колись добився у султана Селiма,
щоб Мустафа-паша став вiзиром? I хiба не вiй першим помiтив хоробрiсть
Ферхада-пашi i не за його порядок" Ахмеда-пашу поставлено було
румелiйським беглербегом? Сулейман успадкував цих чужакiв од свого батька
разом iз Пiрi Мехмедом. Османець Касим-паша запав у глибокi старощi й
вимушений був полишити диван, тепер пiде на спочинок i вiн, Мехмед-паша, i
запанують тут цi босняки чи болгари, потурченi християни, вiроломнi й
пiдозрiлi в сво╖й ненажерливостi. Не жди вiрностi вiд того, хто вже раз
зрадив. Цi люди тiльки метушаться бiля пiднiжжя могутньо╖ кам'яно╖ стiни,
зведено╖ Османами. Пiднятися не дано нiкому з них. Б'ються за те, хто
стане найближче,- ото й усього. Султан теж це зна╓, тому з такого нудьгою
на обличчi вслуха╓ться у гризню па диванi.
I нiхто по знав, що Сулейман мав сповiрницю у сво╖х державних справах,
якiй щоразу переповiдав про сутички на диванi i про невдоволення серед
яничарiв, котрi не можуть вгамуватися пiсля Родосу, бо для них перемога
без здобичi гiрша за поразку, i про сво╖ клопоти з владою, яка що
безмежнiша, то безмежнiша залежнiсть вiд не╖ того, хто нею користу╓ться.
Механiзм влади ускладню╓ться i розбудову╓ться навiть тодi, коли зда╓ться,
нiби ти нiчим цьому не сприя╓ш. Двi тисячi лавашiв у самому тiльки
султанському палацi Топкапи. Сорок тисяч вiйськ капу-кули - тридцять тисяч
яничарсько╖ пiхоти i десять тисяч: кiнних спахi╖в. Десятки головних
писарiв-перване i сотнi писарiв звичайних - муншi i язиджi, безлiч
дефтердарiв тiльки в самому Стамбулi, бо, крiм чотирьох головних податкiв,
треба ще збирати дев'яносто три податки й повинностi. Iсну╓ навiть посада,
ре╖с-ус-савахiль-наглядач держави, себто глава всiх улакiв-донощикiв.
Повсюди потрiбнi мудрi люди. Для державi! не досить самих во╖нiв.
Завойована земля тiльки тодi да╓ користь, коли приносить прибуток. Узяти
його можна тiльки розумом. Де набрати стiльки мудрих людей?
- Ваш розум, ваша величнiсть, обляга╓ землю, як хмара iз золотим дощем
поля i сади,- зазирала йому в суворi очi Хуррем. Маленька ╖╖ голiвка
гнулася на довгiй ши╖ пiд тягарем червоних кiс. У прорiзах просторого
шовкового халата рожевiли панчохи з золотою каймою, загадково свiтилися
аметистовi застiбки на червоних пiдв'язках. Шовки, парча, венецiанськi
флакони, iндiйськi дрiбнички, круглi рiзнобарвнi подушки, бiлi дивани,
бiлi .Й; шкiри, прянощi, вмерлий дух квiтiв, повiтря, мов у теплицi, -Ж
дияволи ховаються в кожному щiлинi, в кожному завитку лiтер тарiхiв[48],
виписаних на склi. Вузька бiла рука, мовби захищаючись, пустотливо
наставлена на Сулеимана, молоде прекрасно тiло вигнуте рухом змi╖, що
помiтила небезпеку.
- Ваша величнiсть, вашою мудрiстю повинна вдовольнитися уся держава!
- А вiдданiсть? Коли голяр голить голову султана, його стережуть два
капiджi╖ з оголеними шаблями. Капiджi╖в стережуть чотири вiрних дiльсiзи.
За дiльсiзами стежать шiстнадцять ще вiрнiших акинджi╖в. Де кiнець
пiдозрам? Кому вiрити? Те саме на султанськiй кухнi. Те саме в гаремi. В
цiлiй державi. Вiд Белграда незмога знайти замiну старому Мехмеду-пашi.
Кого ставити?
- Поставте вашого улюбленця, ваша величнiсть.
- Iбрагiма?
- Вiн найвiдданiший.
- Звiдки вам вiдомо, моя Хасекi?
- Деякi речi вiдкриваються жiнкам самi по собi. Окрiм того, хiба я не
жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цiй державi. Погляньте на
тi хутра, мiй повелителю. Це соболi. Погляньте, вони нiби й не вбитi, нiби
живi, дихають морозами, волею, лiсовим духом, у кожнiй ворсинцi трiпоче
життя. Це дарунок московського посла.
- Знаю.
- А чи зна╓те, що перш нiж вклонитися вашiй величностi дарами великого
московського князя i пiднести вашiй рабинi цi рiдкiснi хутра, посол мав
роздавати дарунки чаушам, якi привiтали його з прибуттям; слугам, якi
принесли для нього вiд вашо╖ величностi й великого вiзира харчi;
прибрамним i слугам великого вiзира; охоронцям, посланцям, стайничим; усiм
драгоманам - Юпус-бею, Махмуд-бею, Мурад-бею, Мехмед-бею.
- Так велить звичай.
-Коли занадто багато звича╖в, тодi виникають зловживання.
- Послiв треба стримувати. Шах кизилбашiв прислав до нас посла, якого
супроводжу╓ п'ятсот вершникiв. Цiле вiйсько! Я впустив його до Стамбула
лише з двома десятками слуг, а iнших лишив на тому березi Богазiчi. Досить
з нас власно╖ величi.
- Для вашо╖ величi потрiбнi найвiдданiшi, мiй повелителю.
- Iбрагiм еджнемi. Вiн не османець. Грек.
- Як ви ставитесь до великого Джеляледдiна Румi, свiтлий повелителю?
- Це був улюблений поет Мехмеда Фатiха i султана Селiма.
- Я насмiлююся вiдвiдувати книгозбiрнi Фатiха i вашу, мiй повелителю. I
хоч ще не вмiю як слiд розбирати дорогоцiннi письмена, але дещо вже
розумiю. Якось я прочитала таке. Одного разу шейх Салахеддiн найняв для
возведення садово╖ стiни майстрiв-туркiв. Румi сказав, що тут потрiбнi
майстри-греки. Туркiв треба кликати для руйнування.
- Гiркi слова Румi не можна застосовувати до всiх османцiв.
- Так само й до всiх грекiв, ваша величнiсть. Але гiдностi Iбрагiма вам
вiдомi найлiпше. Може, про таких i мовив великий поет.
Несподiване заступництво Хуррем за Iбрагiма наштовхнуло Сулеймана на
думку порадитися з валiде. Щоб виявити матерi особливу честь, султан
вiдвiдав ╖╖ у власнiм ╖╖ поко╖, де все було йому знайоме: бiлi килими,
низенькi столики, сури корану, виписанi золотом на кольорових шибках,
курильницi й свiтильники. Коран на коштовнiй пiдставцi, мармуровий
водограй. Коло водограю, недбало кинута на пiдлогу, лежала велика бiла
шкура незнаного звiра.
- Що це? - поспитав султан.
- Дарунок руського посла. Бiлий ведмiдь.
- Хiба ╓ бiлi ведмедi?
- Вони живуть мiж льодiв. Це рiдкiсний звiр. Вiн безцiнний.
- Посли щедро наповнюють поко╖ мого гарему. А хто наповнить мою
скарбницю?
- Не можу бути вашою порадницею, мiй державний сину,- подаючи йому чашу
з шербетом, мовила валiде,- ви ж зна╓те, що жiнки вмiють тiльки
розтринькувати грошi, а не збирати ╖х. Ваша Хуррем це показу╓ щодня.
- Ви не любите Хасекi. Це наповню╓ менi серце болем.
- Я любила жону ваших перших дiтей. Хасекi я вимушена поважати, бо ви
назвали ╖╖ баш-кадуною.
Вони довго сидiли й мовчали, як вороги. Змагалися у мовчаннi, i нiхто
не хотiв поступатися. Але султан прийшов за порадою, до того ж був сином
цi╓╖ владно╖ жiнки.
- Ваша величнiсть,- ледь схилив вiн свiй високий тюрбан перед
валiде,кого б ви назвали з мо╖х близьких найвiдданiшим?
Вона довго не вiдповiдала, тiшачись бодай короткочасною залежнiстю, в
яку султан добровiльно потрапив до не╖. А може, ждала, що Сулейман не
витримав i повторить сво╓ запитання. Однак той теж був сином сво╓╖ матерi
i, раз пiддавшись, бiльше не мав намiру цього робити. Нарештi темнi уста
розтулилися, i з них злетiло одне-едине слово:
- Iбрагiм.
Не змовляючись (бо як могли змовитися цi двi жiнки!), валiде й Хуррем
назвали того самого чоловiка, про якого вже стiльки часу вперто думав
Сулейман.
З Венецi╖ прийшла вiсть, що дожем Пресвiтло╖ Республiки обрано
старезного Андреа Грiтi, батька Лу╖джi. В один день той iз простого
стамбульського купця став сином дожа. До багатства й розкошi додалося
становище, якого досi не мiг купити нi. за якi грошi. За порадою Iбрагiма
султан прийняв Лу╖джi в сво╖х приморських садах, де були тiльки вишколенi
слуги та кiлька придуркiв для розвеселеная султанських гостей, але й тих
(вони показали, як Ахмед-паша розмаху╓ шаблею i пiниться на диванi,
домагаючись державно╖ печатi) було прогнано, i нiч Сулейман провiв за
вином прозорим, як пiвняче око, з найбагатшим, окрiм самого султана,
чоловiком Стамбула. Султана не дуже здивували розлогi знання Грiтi:
чоловiк сто╖ть розполовинений мiж двома стiнами, одною ногою серед
мусульман, другою - серед християн, тут, коли ти не лiнивий (а той, хто
хоче мати зиски, не може бути лiнивий), можеш черпати повними пригорщами й
звiдти, й звiдти, мов слухняне ягня, яке ссе одразу двох овець.
Приголомшило султана iнше. Обiзнанiсть Лу╖джi Грiтi з становищем його
iмперi╖, з найдальшими землями.
- Звiдки у вас такi вiдомостi? - не стерпiв Сулейман.
- Я купець.
- Але ж я султан.
- Султан не завжди сидить на мiсцi, вiн вимушений ще й ходити в
завойовницькi походи. А купець сидить на мiсцi, до нього йдуть товари, а
слiдом за товарами - вiстi. Вiстi - це теж товар. ╖х можна пускати в обiг
одразу, iнодi доводиться складати в караван-сараях до слушно╖ нагоди, але
нехтувати ними справжнiй купець нiколи не буде. Мо╓ становище особливе. Я
народився в Стамбулi, тому маю пiдстави значною мiрою вважати себе
османцем. Iншо╖ вiри - так. Але ця земля менi дорога. Тому не байдуже
менi, чи в багатствi ця земля буде, чи залишатиметься пустошньою й
витоптаною, як витоптали ╖╖ ще сельджуки, а тодi Тiмур, а тодi... На жаль,
щоразу збува╓ться давня приказка: "Де ступить кiнь турка, там уже не росте
трава". Фатiх завоював Константинополь. Селiм Явуз здобув Сiрiю, ╢гипет i
Хiджаз. Нога вашо╖ величностi ступила на берег Дунаю i на Родос. А чи
збiльшилися державнi прибутки? Чи дали щось новi землi для скарбницi
Едi-куле? Кому вони розданi? I ким розданi?
- Дирлики роздаються за заслуги мо╖ми бейлербегами,- сказав Сулейман.Чи
ви хотiли повiдомити менi щось нове про це?
Грiтi приклав до грудей руки, обнизанi перснями з коштовним камiнням.
- Воiстину, як сказано у вашiй священнiй книзi, не побiльшуй у тиранiв
нiчого, крiм хибних думок. Але хто розда╓ тiмари й зеамати, той найперше i
ма╓ з них зиск. Жодна держава в ╢вропi не ма╓ стiльки землi, як Висока
Порта, чому ж вона не розда╓ цi землi сама, а довiря╓ бейлербегам? Змiнiть
цей порядок, ваша величнiсть, i ви матимете удвiчi бiльшi прибутки вiд
самих державних земель.
- Над цим, мабуть, варто подумати,- згодився Сулейман.
- Державнi справи полишенi без належного нагляду,- вiв далi Грiтi,
незважаючи на розпачливi жести Iбрагiма, який боявся султанового гнiву,
що, на випадок чого, вилився б, ясна рiч, на нього, а не на цього
самовпевненого купця, за яким тепер ще й стояло високе заступництво
венецiанського дожа.- Ви обмежу╓теся нинi прибутком усього лиш в якихось
три мiльйони дукатiв. А тим часом навiть найповерховiшi пiдрахунки
збiльшують цю суму до семи чи й восьми мiльйонiв. Погляньмо, ваша
величнiсть. Харадж iз християн i по дукату з голови ╓вре╖в - пiвтора
мiльйона. Плата за привiле╖ - сто тисяч. Майно тих, що вмирають
бездiтними,- триста тисяч. Податок з аргоських грекiв, якi платять по по
дукату з голови, а по дукату з диму,- двiстi тиск ''. ╢гипет i Хiджаз
можуть давати мiльйон вiсiмсот тисяч, дев'ятсот тисяч пiдуть на утримання
мiсцевого вiйська, дев'ятсот тисяч для Едi-куле. З шестисот тисяч
сiрiйських дукатiв триста тисяч так само йде на вiйсько, триста тисяч ма╓
прибувати до Стамбула. З копалень золотих, срiбних, залiзних, соляних -
пiвтора мiльйона. Торговi мита, якi сплачував iнодi навiть я,- мiльйон
двiстi тисяч. Десятина вiд польового збiжжя й садовини - вiсiмсот тисяч.
Податок з худоби - по пiвтора дуката з голови - два мiльйони дукатiв.
Податок iз щойно завойованих земель, з яких ви ще не ма╓те жодного
дуката,-на перший випадок десь понад двiстi тисяч. Мiй друг
Скендер-челебiя зна╓, як видобувати податки. Але для цього треба, щоб
дефтердари йшли слiдом за вiйськом i заносили в книги все живе, кожний
дим, кожний курiнь. Тим часом ╢гипет, завойований майже десять рокiв тому
доблесним османським вiйськом, досi ще не охоплений дефтером. Ваша
величнiсть! Тiльки незрiвнянна могутнiсть вашо╖ iмперi╖ не да╓ ╖й
розпастися i поруйнуватися вiд безладу.
Сулейман мовчав довго й тяжко. Iбрагiм пiдлив йому в золоту чашу вина,
але султан не доторкнувся до нього.
- Я призначу вас сво╖м фiнансовим радником,- нарештi сказав вiн
венецiанцевi.
- Але ж я християнин! - вигукнув Грiтi. ^ - Нам служать i невiрнi.
- А що скаже ваш диван? - У диванi стануться змiни. - Однак не такi,
щоб там вiтали гяура.
- Там вiтатимуть усiх мудрих людей. Нам потрiбнi мудрi люди. Ви
належите до них. Грiтi схилився у поклонi.
Тодi навперемiн читали поезi╖ Абу Нуваса про вино i славетну
"Мюреббу" Месiхi. Хто зна╓: хто буде живий, а хто вмре до наступно╖
весни? Веселися i пий, не лишиться, мине ця пора весняна!
Про Iбрагiма мови не було. Якби вiн знав, що за нього клопотали двi
наймогутнiшi жiнки в iмперi╖, вiн би вжахнувся, та його рятувало незнання.
Тому зазнав найбiльшо╖ радостi в життi, коли на диванi султан, сiвши на
тронi й почекавши, поки дiльсiзи попiдтикають вiзирам i вельможам пiд боки
парчевi подушки, сказав великому вiзировi Пiрi Мехмеду-пашi:
- Шановний Мехмед-паша, ми велимо вам передати державну печать
Iбрагiму-пашi.
Це була несподiванка для всiх, для Iбрагiма - найбiльша. Вiн навiть не
повiрив, що йдеться про нього, а Пiрi Мехмед нiяк не мiг збагнути, де ж
той Iбрагiм-паша, котрому вiн ма╓ передати золоту круглу печать, яку,
загорнуту в парчеву хустинку, вiн дiстав з-за пазухи. Iбрагiму годилося б
мерщiй пiдвестися, щоб уклонитися султановi до землi, поцiлувати слiди
його нiг, а тодi вже взяти до рук ознаку найвищо╖ влади, але вiн не мiг
зворухнутися, сидiв заклякло так само, як i старий Мехмед-паша, що тiльки
поблимкував сивими очима, шукаючи й нiяк не знаходячи того та╓мничого
Iбрагiма-пашу. Зате скочив на рiвнi ноги опасистий Ахмед-паша i виряченими
очима втупився у державну печать, хотiв кинутися до не╖, але не
насмiлився, тiльки подався всiм сво╖м важким тiлом, перехилився до
Мехмеда-пашi, так нiби ждав, що той вкладе печать у руку Iбрагiмовi лиш
для того, щоб Iбрагiм передав ╖╖ йому, Ахмедовi-пашi, бо хто ж ще був тут
гiдний цi╓╖ найвищо╖ султансько╖ милостi?
- Наймудрiший з мо╖х вiзирiв заслужив решту свого життя провести в
мирi, полишивши всi справи,- мовби нiчого не помiчаючи, спокiйно мовив
султан.- Ми не забудемо його сво╖ми милостями i вдаватимемося до його
порад. Його мiсце за нашим велiнням займе Iбрагiм-паша, якому нада╓мо
також звання румелiйського беглербега з належними прибутками. Ми просили б
шановного Пiрi Мехмеда-пашу сказати свою думку про великого вiзира
Iбрагiма-пашу.
Тiльки тодi Пiрi Мехмед пiдвiвся, низько вклонився султановi i,
передаючи печать Iбрагiмовi, хрипко промовив:
- Вашому рабовi личить честь великого вiзира. I не збагнути: схвалював
султанський вибiр чи смiявся з нього? Iбрагiм узяв печать, поцiлував ╖╖,
знову загорнув у парчеву шматину й заховав собi за пазуху.
Вперше при Османах великим вiзиром ставав не вроджений турок, а
чужинець, потурчений гяур та ще й раб на додачу. На старому Пiрi Мехмедовi
уривалася велика й славна iсторiя. Починалася iсторiя нова. Якою вона
буде?
Ахмед-паша готовий був луснути вiд гнiву. Якби не дiльсiзи, що стежили
за кожним його рухом, видно, заздалегiдь попередженi сво╖ми чаушами, вiн,
може, вихопив би навiть шаблю. Хотiв бодай крикнути щось гнiвне,
образливе, зрозпачене, але з горла йому видобувся самий клекiт. Врештi
султан звернув на нього увагу. Прихмурено зиркнув з-пiд грiзного тюрбана,
мовби дивуючись, як потрапив цей розшарпаний черевань у шановне зiбрання
високого дивану. Тiльки тодi Ахмед-паша схаменувся, з його темнiй душi
нахабство вмить поступилося мiсцем переляку, вiн звалився на килим i
поповз до султанових нiг, приминаючи ворс сво╖м важким тiлом, скiмлячи:
- О мiй великий повелителю, пролийте дощ сво╖х милостей на вашого
раба... Пошлiть його вашою вiрною шаблею до ╢гипту... Султан кивнув
милостиво.
- Ми подума╓мо,- сказав спокiйно.- Чоловiк приклику╓ зло так само, як
приклику╓ добро, адже чоловiк квапливий.
Ахмед-паша цiлував полу Сулейманового одягу, а Iбрагiм з-пiд брови
позирав па нього одним оком i думав, чи довго утримуватиметься вiд спокуси
цей дурний паша i чи взагалi зможе втриматися? В ╢гиптi, де в пiсках i
болотах за тисячолiття без кiнця щезали не тiльки люди, а цiлi царства,
вiрування i боги, не могла б уцiлiти й найтвердiша душа. З темних глибин
Африки невпинно пливли в ту землю раби, золото, слонова кiстка, шкiри
крокодилiв, пахощi й прянощi, дороге дерево, рiдкiснi плоди й звiрi, хлiб
i тканини, i вiд цих багатств наморочилися наймiцнiшi голови, грабiжники
хотiли стати богами, учорашнi розбiйники проголошували себе царями й
султанами.
Може, Ахмед-паша намiрився зрадити Сулеймана вже тодi, коли повзав по
султанському килиму, мнучи високий ворс, мов траву, в якiй шукають золоту
монету, а може, налилися йому очi кров'ю влади, коли побачив неприступнi
круглi вежi Ка╖ра,- хоч як там було, але непокiрливий паша вже за кiлька
мiсяцiв перебив у Ка╖рi вiрних Сулеймановi яничарiв i проголосив себе
незалежним султаном ╢гипту. Його назвали Ха╖н, тобто зрадник, але "титул"
цей Ахмедовi-пашi не вдалося поносити й пiвроку, бо в зрадника теж
знайдеться свiй зрадник, який видасть його самого. Iз трьох вiзирiв, яких
Ахмед-паша призначив для свого "дивану", пише Мухаммед-бег вирiшив, що
вигiднiше буде зберегти вiрнiсть справжньому султановi в Стамбулi, нiж
служити самозванцевi, i спробував схопити Ахмеда-пашу, коли той раював у
хамамi. Ахмед-паша, з наполовину поголеною бородою, загорнувшись у зелений
пештемал, вискочив на покрiвлю хамаму, звiдти - на коня i сховався в
цитаделi. Але цитаделi нiхто не хотiв обороняти, натовпи проникли туди i,
поки грабували скарбницю, новоявлений султан утiк у пустелю, де ховався у
племенi Бенi-Бакр. За тиждень шейх племенi видав зв'язаного Ахмеда-пашу
Мухаммеду-беговi, i голова завойовника Белграда й Родосу, набита клоччям,
помандрувала до Стамбула, щоб бути пiднесеною султановi.
- Ваша величнiсть,- сказав великий вiзир Iбрагiм, пiдносячи султановi
голову Ха╖на,- як часто казали ви рабовi вашому, що розумнi не бувають
вiрними. Але чи ж бувають вiрними дурнi?
- Вiрнi тiльки праведнi,- вiдповiв Сулейман з гiркотою, дивною для
тридцятилiтнього чоловiка та ще й надiленого такою необмеженою владою.- I
додав би я словами пророка: "О народе мiй! Чому я кличу вас до спасiння, а
ви кличете мене в огонь?"
Вiн звелiв Iбрагiму повечеряти з ним, але не як великому вi-зиревi,
який мав ╖сти на низенькому столику осторонь вiд султана, а як давньому
Iбрагiмовi в улюблених покоях Фатiха. Щоправда, цього разу вони були не
вдвох, а втрьох. Третiй був малий син Сулеймана Мустафа.
Пiсля вигнання Махiдевран за ╖╖ розправу з Хуррем iз султан-рького
сералю Мустафа з матiр'ю жив окремим двором, Махiдевран не допускали до
Топкапи, а малий паша, якого султан от-от мав проголосити сво╖м
спадко╓мцем, часто при╖здив до сералю, вдягнений яничаром, на маленькому
понi, ви╖здив на Ат-Мейдан, щоб дивитися на вiйськовi вправи яничарiв, i
цi бездомнi, безрiднi, бездiтнi суворi во╖ни полюбили бiлолице, великооке
хлоп'я, щоразу дарували йому iграшкову зброю, брали, як рiвного, до сво╖х
орт, учили метати стрiли, кидати спис, рубатися ятаганом. В малому кипiла
дика сумiш кровi Османiв i войовничих черкесiв, уже п'ятилiтнiм вiн уявляв
себе во╖ном i султаном, вiд матерi засво╖в владнi жести й пихатiсть у
поведiнцi, вiд батька передалися йому допитливiсть i вдумливiсть -
заповiдалося на те, що з Мустафи справдi виросте з часом гiдний наступник
трону. Але тут вiд ново╖ жони султансько╖ народився Мехмед, i тепер нiхто
не мiг вгадати, якою буде воля султанова, у малого ж Мустафи поява
суперника ще бiльше загострила пиху, i саме в цей час випадковi треба було
звести малого пашу з новим великим вiзиром.
Заради малого на вечерю було зварено чорбу [49]. Сулейман звелiв подати
три дерев'янi ложки, першу дав Iбрагiмовi, другу - синовi, третьою став
╖сти сам. Але побачив: син не ╖сть.
- Паша Мустафа,- ласкаво сказав султан,- прошу вас, ╖жте. Тодi хлопець
з перекошеним вiд ненавистi обличчям, ледь не
плачучи, вдарив сво╓ю ложкою об колiно, переламав ╖╖ навпiл,
кинув цурпалки, вискочив я-за столу.
Сулейман подивовано вiдклав свою ложку.
- Що з вами, паша Мустафа?
Iбрагiм вмить збагнув причину гнiву султанського сина.
- Володарю Мустафа,- сказав вiн iз спокiйною твердiстю,- ви зробили це
тому, що султан першому менi дав ложку. Хiба не зна╓те, що я раб i його i
ваш?
- Я не знаю, хто тут раб! - крикнув хлопець.- Бо ти той, хто щодня тут
╖сть з мо╖м отцем i кому вiн ложку да╓ поперед мене, а я вперше допущений
до султансько╖ трапези.
Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку.
- Ти повинен полюбити Iбрагiма-пашу так, як люблю його я. Бо вiн
найвiрнiший менi.
- А я? - ревниво спитав малий.
- Пiсля вас, володарю Мустафа,- поквапливо мовив Iбрагiм,- пiсля вас.
Знав, що треба завойовувати навiть дитячi серця, коли хочеш утриматися
на тих височинах, на якi тебе закинула доля.
ВЕСIЛЛЯ
Друга дитина прийшла на свiт передчасно. Метушилися мовчазнi, мов тiнi,
повитухи-ебе, гаремний ходжа мерщiй виписав на фiалковому паперi вiршi з
корану: "Нема, крiм нього, живого, сущого, не оволодiва╓ ним нi дрiмота,
нi сон, йому належить те, що в небесах i на землi". Поки не висохло
чорнило, папiрець кинуто в скляну венецiанську чашу, залито водою i
потовчено, ходжа тричi прочитав над водою, тодi дали султаншi випити, щоб
пологи пройшли легко й щасливо.
А Хуррем не вiдчувала нi болю, нi страху, бив ╖╖ невтримний дрож,
горiла вся в лихоманцi, а самiй здавалося, що вся в холодi, ще й благала
когось: "Пустiть мене в дощi та в снiги! Ой пустiть мене назад, хай миють
дощi й засипають снiги!" Лежала в сво╖х розкiшних покоях, оточена
метушнею, шепотом, переляком i зловтiхою, а здавалося ╖й, що блука╓ в
батькiвському домi в Рогатинi, бачила його весь перед собою виразно: два
ганки високi, з'╓днанi просторими сiньми, у сiнях двi печi в кахлях зi
стрiльцями й дикими звiрами, дубовi дверi ведуть до свiтлицi, у свiтлицi
вздовж стiн липовi лави, вкритi полавниками з червоного сукна, пiд
образами великий стiл флядровий, зроблений iз шматочкiв рiзнобарвного
дерева, коло столу - липовi ослони, у свiтлицi замiсть ослонiв - дерев'янi
дзиглi, тут посуд дорогий, ще далi - покiй, спальня господарiв - дубове
лiжко, скринi, кутi залiзом, скриньки з коштовними книгами. Слуг панотець
Лiсовський довго не тримав, хоч i мав для них на другiй половинi велику
хату й комору. "Корми тлусте,- вигукував зневажливо,- а служби не питай,
бо, тiльки вбравшись, на високих пiдкiвках до дiвок дибле. Ти за борщик, а
вiн за штуку м'яса, ти за пляшку, а вiн за другу". Батькiв голос
змiшувався iз спiванками, спiвали подруги, спiвала мама Лександра, спiвала
й вона сама. Ось таке: "Сьогоднi Купала, срiбна роса впала, стороною дощик
iде! Стороною та й на мою ружечку червоную..."
Стороною дощик iде, усе стороною та стороною,.. В руки тво╖ передаю дух
мiй, у руки тво╖...
Не чула й не знала, що народилося дитя, не син, жданий нею, може, ще
нетерплячiше, нiж перший, а донька, донечка, маленьке створiння, бiле й
кволе, як кошеня, сестричка малому Мехмедовi. Чи чув вiн, як запищала його
сестричка, народившись? Любив брати кволими сво╖ми рученятами в матерi зi
столика рожеву морську мушлю, тулив до вуха. Що воно там чуло? Якийсь
невиразний гомiн, шум моря, шепоти свiту. Чи чуло про мамину долю?
Султан ждав, коли вдарить барабан. Барабан його безсмертя! Його син,
його Хуррем, його вiчнiсть! Хай б'╓ урочисто й грiзно барабан, хай
розлуню╓ться його гук на весь свiт.
Але барабан не бив. Мовчав. Кизляр-ага не насмiлювався приходити до
султана з вiстю про те, що народилася донька. Бо це було однаково, що
принести вiсть про нещастя. Не насмiлювався нiхто. Тiльки валiде,
пiдiбгавши темнi сво╖ губи, загорнувшись у темний одяг, мов на знак жалоби
по сво╓му нерозумному синовi, спокiйно пiшла до Сулеймапа, поки повитухи
натирали мале дитя сiллю, щоб воно було мiцнiше й здоровiше, i перерiзали
йому пувовину, вiд'╓днуючи вiд тi╓╖, що носила в сво╓му лонi.
- Ця нiкчемна рабиня привела тобi доньку, мiй державний сину,роздуваючи
гнiвливо нiздрi, повiдомила валiде.- Ця дитина буде ще немiчнiша за першу.
Ти марно сподiвався вiд не╖ другого сина. Вона нездатна.
- Зда╓ться, ви теж народили тiльки одного сина,- нагадав ╖й Сулейман
без особливо╖ привiтностi в голосi.
- Я ханська донька, а вона рабиня, куплена на Бедестанi! Поки я жива,
тво╖ сестри не служитимуть рабинi без роду й пломенi. Вони дочки падишаха,
а хто вона?
- Зда╓ться, ви казали менi, що вона королiвна.
- Султан не повинен вiрити дурним вигадкам!
- Але султан вiрить сво╓му розуму i сво╓му серцю. Дозвольте, моя
царствена валiде, хай кизляр-ага проведе вас у вашi поко╖.
Пiсля цього Сулейман замкнувся на кiлька днiв, не пiдпускаючи до себе
нiкого. Постився i молився, молився i пестився, прагнув почути голос
аллаха, а чув голос зеленооко╖, золотоволосо╖, свiтлотiло╖, яснотiло╖, ╖╖
голос! "
Через три днi звелiв писати фiрман про народження доньки падишаха i про
надання ╖й iменi Мiхрiмах. Ще й не бачивши ╖╖, вже назвав Мiхрiмах, що
означало: нiжна, як мiсяць. Бо називав i не доньку, а ╖╖ матiр, Хасекi
Хуррем, для яко╖ готовий був вiддати всi жiночi iмена: Махвеш -
мiсяцелика, Ельмас - алмаз, Кеклiк - курiпка, Гюнеш - сонце.
Мале дитя прив'язали до вузько╖ чорно╖ дощечки, сповили його мiцно, щоб
не дихало занадто жадiбно i не п'янiло вiд повiтря, яке могло б тiльки
зашкодити такому кволенькому тiльцевi. Матiр обливали солодкою водою,
натирали бальзамами й мускусом, щоб вигнати ╖й з тiла жар. Султан послав
до Хуррем свого лiкаря Рамадана, але той не смiв бачити султаншу, стояв,
пильнований гаремним лiкарем-╓внухом, за шовковою запоною, крiзь яку
недужа подала йому свою нiжну прозору руку, де iмлисто синiли тоненькi
жили, нiби далекi рiки ╖╖ втрачено╖ навiки вiтчизни.
- Ваша величнiсть,- прошепотiв крiзь золотий шовк хитрий араб,- падишах
молиться аллаху за ваше швидке одужання. Вiн бажа╓ вам швидкого одужання.
I вона здолала недугу так швидко, що це теж приписано було чарам, як ╖╖
незбагненна влада над Сулейманом.
Нетерпiння султанове побачити коло себе свою Хуррем було таке велике,
що вiн не став очiкувати, поки минуть тi сорок заповiданих днiв, протягом
яких жiнка ма╓ очищатися пiсля народження дитини, i вже знов маленька
Хуррем проростала, мов зелена трава, на зелених покривалах султанського
ложа.
Те, що мало бути ╖╖ поразкою, оберталося на перемогу. Замiсть
сподiваного пониження, мало настати ще бiльше возвишення, i мовби в подяку
за це в невситимому маленькому тiлi Хуррем знов зародилося нове життя,
вона знов була в надi╖ i вже чомусь переконана, що цього разу неодмiнно
буде син, i султан так само вiрив у те, що тiльки вiн може принести
справедливiсть свiтовi, а бiльше нiхто.
Поки Хуррем була мiж життям i смертю i поки гарем та двiр султанський
прича╓но, у зловтiсi ждали неминучого падiння скороспiло╖ султаншi,
валiде, вдавшись за порадою до великого муфтiя, обрала вихователя для
малого Мехмеда.
Хлопчик, мовби вичуваючи свою вроджену кволiсть, щосили боровся з нею,
вже дев'ятимiсячним майже без нiчи╓╖ допомоги зiп'явся на ноги, кричав i
вiдбивався, коли йому пробували помагати вчитися ходити, вiд гнiву аж
заходився i весь синiв, так що навiть валiде, яка в душi просила аллаха
прибрати з землi це недолуге життя, захоплено дивилася на царевича i
чорногубо бурмотiла:
- Ось росте падишах.
Хуррем любила Мехмеда болiсною любов'ю, вiн був для не╖ надi╓ю,
вибавленням, силою i волею. Нiкому не давала дитини, не вiрила й не
довiряла, тож як була здивована й обурена, коли виявила тепер, що
приставляють до Мехмеда якогось чоловiка, не спитавши в не╖, не сказавши
╖й, вiдбираючи в не╖ дитину, так нiби знов кинуто ╖╖ у безнадiйне рабство.
Вона зажадала випробувати вихователя, покликала його до султансько╖
книгозбiрнi, може, сподiвалася, що розтлумачить вiн ╖й якесь темне мiсце в
старовинних рукописах, викаже щедроти свого розуму, з якого, мов iз
глибоко╖ криницi, питиме малий царевич. Та коли побачила перед собою
червоноокого, зашмарканого клема з рiденькою борiдкою, коли почула його
плаксивий голос, коли переконалася, що цей баранячий лоб напханий тiльки
сушами корану та безнадiйною дурiстю, обурилася i запалала гнiвом. Хто
сказав, хто пiдказав, хто порадив?
- Розкажiть менi, о шановний,- попросила вона, притискуючи долонями до
щiк яшмак i ледь не задихаючись пiд тонким шовком вiд шалу,-розкажiть, з
чого ви почнете навчання царевича?
- З корану, моя султаншо, з корану,- проплакав Шемсi-ефендi - так звали
цього некликаного вихователя.
- Але ж царевич ще занадто малий.
- Не бува╓ чоловiк малий i не бува╓ старий, щоб учити цю велику книгу
книг, це ╓дине джерело знань, цю...
Вона пiдняла руку, уриваючи потiк його пустослiв'я.
- А коли царевич вивчить коран?
- Тодi ми будемо тлумачити книгу книг. Iсну╓ сто двадцять тлумачень
корану, i ми всi пройдемо, розберемо i засво╖мо.
- На це не вистачить життя!
- А навiщо ще потрiбне життя правовiрному?
- Аллах покликав його на свiт, щоб володарювати. Шемсi-ефендi грiзно
наставив на султаншу рештки сво╓╖ борiдки.
- "Скажи: "Вiн - той, хто виростив вас i дарував вам слух, i зiр, i
серце. Мало ви дяку╓те!" Благословен той, який сотворив смерть i життя,
щоб випробувати вас, хто з вас лiпший по дiяннях, який створив сiм небес
рядами..."
Вона знов урчала ного мудрослiв'я, пiднесла застережно руку, але,
переконавшись у марностi зусиль, уже не стала звертатися до його здорового
глузду, збагнувши: Шемсi-ефендi давно вже забув, що таке здоровий глузд, а
намiрилася посмiятися з цього пихатого дурня.
- Скажiть, о шановний, як можна витлумачити i чи можна витлумачити
велику пригоду пророка, коли вiн на Бюраку [50] залетiв до сьомого неба, i
пролетiв далi крiзь сто тисяч запон свiтла й мороку, i досягнув мiсця, де
нема╓ нi шести властивостей, нi чотирьох елементiв матерi╖, де не iснують
нi земля, нi небо, нема╓ нi верху, нi низу, нi початку, нi кiнця, нi слiду
мови, нi слуху, нi понять, нi розуму i навiть щонайменшого розумiння?
Шемсi-ефендi поглянув на султаншу з неприхованою ненавистю, але
стримався i тiльки пробурмотiв невиразно:
- "Скажи: "Знання - в аллаха, я - тiльки умовляч, що ясно виклада╓".
Дяка боговi, що ╖╖ уста закривав яшмак, i Шемсi-ефендi не бачив
посмiшки Хуррем. Але смiялися ╖╖ очi в прорiзах яшмака, смiх бив тепер iз
кожного нового запитання цi╓╖ незвичайно╖ султаншi-гяурки.
- Вашi руки, о шановний, як i ваш розум, не мають спочинку, перебираючи
зеленi зерна чоток. Чому ця низка роздiлена на три рiвнi частини, якi
значаться червоними зернами?
Шемсi-ефендi пожвавiшав, дiставши нагоду виказати сво╓ знання.
- Пiд час битви при Бедерi, о моя султаншо, пророковi, хай завжди буде
над ним благословення аллахове, вибили зуб. Тодi пастух з Й╓мену Увейс
Каранi, палаючи ревнiстю у вiрi, став висмикувати один за одним сво╖ зуби.
Тридцять два зуби Увейса Каранi i один зуб пророка склали основне ядро
мусульманських чоток-теспiх. Друга частина зветься тахмiт, себто
"нанизана", третя такбiр, вiд "аллах акбар" - бог великий.
Хуррем насилу втрималася, щоб не спитати, чи "тахмiт" не походить вiд
"ахмак", себто дурень.
- А скажiть менi, о ефендi, яку жону порадите ви з часом для свого
царственого вихованця? - поспитала вона.
- Вiдповiдь на ваше запитання, о моя султаншо, ми знайдемо в одному з
наших сказань. Нух [51] мав одну дочку, а женихiв прийшло три. А що
приходили вони один за одним, то Нух усiм пообiцяв. Тодi звернувся до
аллаха: що робити? Аллах звелiв узяти кiшку й ослицю i замкнути ╖х на нiч
з дочкою. Коли вранцi Нух пiшов туди, то побачив трьох однакових дiвчат.
Яка з них його донька - не мiг виявити. Тодi взяв мушту, якою шевцi
вигладжують шкуру, i спитав, з чого вона зроблена. Одна дiвчина сказала: з
залiза. Друга сказала: з мiдi. Тiльки третя, перш нiж вiдповiсти, вимовила
iм'я аллаха. Так Нух здогадався, що це його донька. Ось чому жiнки
неоднаковi. То впертi, як ослицi, то хитрi, як кiшки, тiльки деякi - хай
буде над ними привiт бога! - тихi й слухнянi, як донька Нуха. Женитися
треба iз слiпою, глухою, безрукою i кульгавою - це означа╓, що йде вона
праведним шляхом, нiколи не вiдхиля╓ться, не бачить i не чу╓ нiчого, що
супротивне шарiату, i не простяга╓ руки до того, що заборонено законом.
- Дякую вам, о шановний,- вiдпускаючи Шемсi-ефендi, чемно мовила Хуррем
i ще довго потiм сидiла в книгозбiрнi, не знаючи, дивуватися ╖й,
обурюватися чи заридати вiд безнадi╖ i вiдчаю.
Проклятий свiт! Прокляте життя! Нi спiльника, нi помiчника, нi душi
спiвчутливо╖, вимушена зоставатися сама, нiкого не знайдеш, не вибереш, не
наблизиш, не зробиш спов╖рником, бо ще й досi становище тво╓ непевне,
нез'ясовна захопленiсть султанова може зникнути так само нез'ясовне й
несподiвано, а довкола самi вороги, пiдступи, зловтiшне вичiкування,
╓внухи, якi сьогоднi повзають бiля тво╖х нiг, завтра залюбки зав'яжуть
тебе в шкiряний мiх i вкинуть тайкома в Босфор, кизляр-ага, що поштиво
вклоня╓ться ще здалеку, стежить за кожним тво╖м кроком i мерщiй доповiда╓
чорногубiй валiде, султанська мати, одною рукою даруючи Хуррем шовки, у
другiй трима╓ шовковий зашморг, щоб при нагодi затягнути його на тво╖й
ши╖, султанська сестра Хатiджа, зла на весь свiт за сво╓ безнадiйне
сидiння у дiвках, готова зiгнати зло на сво╖й невiстцi без нiчи╓╖ спонуки.
Матусю рiдна, порятуй мене вiд цих нелюдiв!
Але знала, що вiдступати вже не можна, що вперте ╖╖ просування може
обернутися або ж шляхом до вершин, або страхiтливим падiнням; чiпляючись
надiями за нову дитину, за нового сина для падишаха, при першiй же
зустрiчi з Сулейманом пiсля сво╓╖ розмови з Шемсi-ефендi спитала султана:
- Ваша величнiсть, ви зна╓те, кого поставлено вихователем царського
сина?
- Без мо╓╖ згоди цього нiхто б не зробив.
- Зате нiхто не спитав мо╓╖ згоди.
- Шемсi-ефендi достойний чоловiк. Його порадив менi сам великий муфтiй.
- Вiн же дурний, ваша величнiсть!
-А хто це сказав?
- Я кажу.
- Чим можна вимiряти розум?
- Знаннями, якi дають користь.
- А що да╓ користь? I кому? Хуррем гiрко засмiялася.
- Ми з вами можемо стати схожими па Шемсi-ефендi в цiй суперечцi.
Благаю вас, ваша величнiсть, не пiдпускайте цього мiха, напханого
пустослiв'ям i дурiстю, до вашого царственого сина! Гаразд, я подумаю над
цим.
- О мiй повелителю, не думайте довго, зробiть це для вашо╖ маленько╖
Хуррем! Для щастя i мудростi нашого сина, благаю вас!
Сулейман скупо усмiхнувся.
- Коли вiн тобi не до вподоби... Згода. Ми усунемо його.
Хуррем поцiлувала свого повелителя в щоку, тодi в чоло, припала до
нього всiм сво╖м тiлом. Вiн охоче приймав ╖╖ лащення. Була ╓диною людиною,
якiй дано пробудити в султановi людське, наближаючись до нього на
вiдстань, яка для всiх iнших була загрозливою i небезпечною. Iншi як
найвищу милiсть сприймали право цiлувати полу його одягу або рукав, тiльки
великий муфтiй був удосто╓ний честi цiлувати комiр падишаха.
Мехмед Зембiллi був великим муфтi╓м ще за султана Баязида, для якого
вiн уклав книгу законiв "Злиття морiв",- вона вважалася неперевершеною, бо
сказано було в тiй книзi, що особа султана ╓ мiсцем злиття двох морiв:
царства i знання, а також мiсцем сходу двох свiтил: смiливостi й
смиренностi. Високо╖ поваги заслужив i в султана Селiма. Розгнiваний раз
неправедним судом султана, муфтiй узяв корзину, склав у не╖ всi сво╖
книжки i, прийшовши до Селiма, твердо вказав йому на незаконнiсть його
вчинку. За це муфтiя прозвано Зембiллi - Кошик. Якось Селiм, про╖жджаючи
вулицями Стамбула, пропустив поперед себе муфтiя, i кiнь Зембiллi кидав
копитами багнюку й забризкав джюббе султанове. Селiм заповiв, щоб на його
гробницю поклали одяг, освячений багнюкою муфтi свого коня. Ще заповiдав
вiн покласти йому в голови скриньку з фетвами[52] муфтiя, який скеровував
його вчинки, а в ногах - скриньку з шахами й нардами перського шаха
Iсма╖ла: мовляв, топтатиму, воскресши, всi мирськi втiхи.
Можна б сказати, що Зембiллi перейшов у спадок Сулеймановi вiд його
дiда та батька, i цим спадком молодий султан дорожив неабияк, у всьому
прислухаючись до порад старого мудреця. Тому коли муфтiй при великому
вiзирi Iбрагiмовi попросив султана вислухати його, Сулейман кивнув поштиво
i не прикрив очi повiками, як то звик робити, а шанобливо поглянув на
Зембiллi. Муфтiй любив висловлювання пишнi й заплутанi, але тут уже не
було ради, доводилося слухати терпляче й до кiнця, i вже коли мiг слухати
сам султан, то його великому вiзировi, хоч як насмiшкувато вiн позирав на
З╓мбiллi, теж доводилося удавати уважнiсть i навiть захопленiсть.
- Велике левеня,- поважно мовив муфтiй, смакуючи кожне слово,- перл
вiнця царства й могуття, перлина небосхилу величi й панування, господар
колиски величi, спадко╓мець султансько╖ величi i благополуччя, великий,
могутнiй Мехмед, який ╓ молодшим iз славетних синiв його султансько╖
величностi, могутньо╖, як доля...
Iбрагiм з цiкавiстю дивився на довгу, жилаву шию старого Зембiллi, так
нiби хотiв простежити, як видобуваються з не╖ цi пишнi слова. А муфтiй тим
часом, захоплений власним красномовством, невтомно плiв химерну сiть свого
пишнослiв'я далi:
- Нинi вiн немовля, правитель престолу колиски щастя i ма╓ честь
перебувати в пишнiй недоступностi славного гарему, i в силу долi вiн скаче
на жвавому конi по полю блаженства й невiдання, хай подовжить аллах
Всевишнiй навiки тiнь його. I щоб дорогоцiнний час був розподiлений i
жодно╖ хвилини не було втрачено з того, що подоба╓ такiй величнiй особi,
ми послали для спадко╓мця султансько╖ величi нашого раба Шемсi-ефендi,
мудрого улема, бiдного чалмоносця, обраного священною матiр'ю падишаха,
Високою Колискою, бо, як сказано в хадiсi: "Рай пiд стопами матерiв". Ще
сказано: ми розподiлили, i як прекраснi тi, хто розподiлю╓. Та очi нашого
розуму були враженi, коли дiйшла до нас вiсть про виведення Шемсi-ефендi.
Як сказано: i вивели ми ╖х з садiв, i джерел, i скарбiв, i благородного
становища. Та поки не з'явилось те, що не з'явилось, i не вийшло те, що не
виходило, я кинувся до всемогутнього султана, бо сказано: коли хто
застудиться добрим заступництвом, ми ж ближче до султана, нiж його шийна
артерiя, хай продовжить аллах знання султана й щедрiсть.
Сулейман дослухав муфтiя, не уриваючи, тодi довго мовчав, перш нiж
промовив:
- Ми подумали й вирiшили усунути Шемсi-ефендi, бо для султанського сина
личить iнший наставник. Молодший i вправнiший у знаннях.
- Коли ма╓ш зухвальство до царiв, потужи, бачачи ображуваних,- звiв
руки догори Зембiллi.- Ми прийшли до вас з iстиною, але бiльшiсть iз вас
ненавидять iстину. Ми дали вам наставника возвишено мислячого, сповненого
похвальних властивостей i доброчинства, i хто винiс ногу неправосуддя за
межi свого килима, то слiд придивитися пильно, чи не хоче вiн розметати
основу будiвлi вашо╖ пишноти по вiтру небуття i чи не бажа╓ вивести вас iз
вашо╖ землi сво╖м чарiвництвом.
Обличчя султана потьмарилося. За натяками муфтiя стояла така
непробивно-темна сила, що проти не╖ не наважувався виступити навiть
всемогутнiй володар, надто що й причин для суперечки з муфтi╓м не було,
зрештою, цього Шемсi-ефендi можна випробувати в присутностi муфтiя i, коли
той наставник справдi дурний i обмежений, показати це самому Зембiллi,
коли ж Хуррем помилилася, спробувати переконати ╖╖ вiдступитися вiд намiру
конче замiнити вихователя для малого Мехмеда.
- Над цим треба подумати,- спокiйно промовив Сулейман. Муфтiй виходив
iз султанових поко╖в з високо пiднятою головою, випростаний, гордий.
Султан дивився услiд муфтi╓вi довго й тяжко. В пам'ятi чомусь спливли
слова: "Коли вода ваша опиниться у глибинi, хто прийде до вас з водою
джерельною?" Хто прийде до вас з водою джерельною?
Слова цi вiн повторив, коли прийшов до Хуррем, проведений до гарему
незворушним мовчазним кизляр-агою, цим загадковим чоловiком, що служив
водночас i султановi й валiде, але нiкому зосiбна, так нiби керувала ним
ще якась вища та╓мна сила, незнана й незбагненна, сила, що ╖╖ покликаний
був розгадати султан та чи й розгада╓ будь-коли.
Султан був у гаремi, нiби в чужому густому лiсi. Не знав тут майже
нiчого. Кiлька разiв навiдував валiде, раз чи двiчi був у сестер, коли тi
хотiли йому подарувати сорочки, якi шили для нього як вияв любовi до свого
царственого брата. Всi цi численнi переходи, галере╖, тупики, пастки,
решiтки, дверi, якi нiкуди не ведуть, фальшивi вiкна, важкi запони й ще
важчi засуви, по╓днання й роз'╓днання - все незнайоме, та╓мниче, чуже.
Топкапи спорудив Фатiх неподалiк ру╖н Великого палацу вiзантiйських
iмператорiв, султани Баязид i Селiм теж щось добудовували до цього
лабiринту, за три роки Сулейманового володарювання, зда╓ться, тут теж щось
добудовувалося до цього заплутаного страховиська, де жили люди, привиди,
дикi звiрi й хижi птахи, де плодилися, кублилися, злобствували, плазували,
ненавидiли, трiумфували й зiтхали. Гарем, хоч замкнений i жорстоко
обмежений сутнiстю свого призначення й побутування, як Баб-ус-сааде, не
мав, власне, кiнця. Нiхто б не сказав, де тут край, де середина, де
початок, що головне ╖╖ визначальне, а що несутт╓ве, усе було округле, мов
скручений дракон, який пожира╓ свiй хвiст, намагаючись добратися до
голови, безвихiдь i безнадiйний стиск кола панували над усiма, закинутими
сюди. Тут не знали любовi, а тiльки ненависть до могили, тут навiть з
найбiльшого пониження зазiхали на все найсвятiше, готовi були на будь-яку
пiдлiсть, щоб повалити найбiльше, помсту плекали в душах, мов екзотичнi
рослини в садах або райських пташок у золотих клiтках. Та╓мничий для
свiту, гарем не мiг мати власних та╓мниць, бо скрiзь тут були розсипанi
недремнi очi ╓внухiв, незчисленнi, як галька на морському березi, холоднi,
як очi плазунiв, немилосерднi до всiх без винятку, навiть до самого
султана, за яким приховано стежили, щойно вiн з'являвся у Баб-ус-сааде.
Для держави, для свiту, навiть для самого бога Сулейман був недоступний у
покоях сво╓╖ улюблено╖ жони - та тiльки не для ╓внухiв. Який глум!
Вважався повелителем усього живого й неживого, а тут ставав рабом сво╖х
рабiв. Покалiчив ╓внухам тiла - вони перекалiчували його iснування, його
захвати i найпота╓мнiшi зiтхання. I не було ради, не було рятунку.
Хуррем, попереджена ╓внухами, зустрiла султана коло дверей свого покою,
низько вклонилася, готова була припасти до нiг повелителя, але вiн
милостиво пiдвiв ╖╖ з килима, притиснув до свого плеча, схилив на не╖
високий свiй тюрбан, що мало б свiдчити про його розчулення. Мала Мiхрiмах
спала в срiбнiй колисочцi пiд високим вiкном, на барвистих шибках якого
було виписано тарiх, складений придворним поетом Затi,- три бейти, в яких,
використовуючи ту обставину, що арабськi лiтери мали також числове
значення, було зашифровано дату народження султансько╖ доньки. На другому
вiкнi виписаний був тарiх на честь народження малого Мехмеда. Султанський
син, зодягнений маленьким пашою, у смiшному високому, як i у вельможного
батька, тюрбанi, вiдбиваючись вiд служебок i щодуху репетуючи, придибуляв
до султана, i той дозволив повести сина до садiв на прогулянку, водночас
подивувавшись, що султанша трима╓ обох дiтей коло себе, тодi як для
кожного з них мали бути видiленi окремий покiй для спання, а також кiмнати
для iгор i навчань, коли пiдростуть.
Хуррем мовчки всмiхнулася на тi слова падишаха i повела його до
фонтана, подаючи подушки пiд боки й чашу з шербетом. Не хотiла казати, що
не вiрить жоднiй людинi в цьому страшному гаремi, що волi╓ мати дiтей бiля
себе, бо то ╖╖ дiти, ╖╖ порятунок i надiя. Вигодовувала власним молоком,
бо й молоко, коли воно чуже, могло бути отруйним для ╖╖ Мемiша i для ╖╖
Мiхрi.
Сiла навпроти султана, дивилася на нього сво╖ми зеленими очима, пестила
поглядом i обпiкала поглядом, так нiби десь глибоко й очах горiли в не╖
зеленi вогнi, далекi, як у нiчного степового звiра.
- Цей покiй замалий для тебе,- зауважив султан.
- Ваша величнiсть,- стрепенулася Хуррем,- це ви зробили мене завеликою
для цього розкiшного покою!
Вона тонко вичувала хвилину, коли треба бути покiрливою, i саме тодi
бувала покiрливою, а нинi Сулеймановi потрiбне було саме це ╖╖ вмiння, i
вiн весь сповнився тихою вдячнiстю до Хуррем за те, що вона полегшувала
йому непри╓мну розмову, задля яко╖ прийшов сюди. А може, прийшов, щоб
подивитися на цю дивну жiнку, па цю незбагненну iстоту, почути ╖╖ глибокий
голос, вдихнути пахощi ╖╖ тiла, вiдчути ╖╖ ласкаве тепло, яке вона
випромiнювала невпинно, мов маленьке сонце, що закотилося з неба на цю
благословенну землю? Його вражало ╖╖ умiння сидiти. Стелилася по килимах,
серед подушок, низеньких широких диванiв, нiби небачено барвистий плющ.
Любила червоне, жовте, чорне. Недбальство у всiй постатi, але ж яке
пожадане! Кожна бганка тканини, кожне зближення, розстелений вiялом подiл
плаття, шовковi хвилi шароварiв - усе вабило, приковувало погляд,
сповнювало його вiчно похмуру душу ледь не хлоп'ячим пiднесенням. Iнодi
було в нiй щось вiд пiдбито╖ пташки, зламаного дерева, вмираючого звуку, а
тодi зненацька ворухнеться, стрепенеться, живе, гра╓ всiма жилочками, а
буйне волосся так i лл╓ться i залива╓ його хвилею такого щастя, вiд якого
вiн готовий умерти.
Як мiг такiй жiнцi говорити прикростi? А прийшов сюди саме заради
цього. Власне, з нею почувався легко навiть тодi, коли мав повiдомити ╖й
щось непри╓мне. Вона мовби йшла йому назустрiч, завжди виявляла дивне
розумiння його становища, нiколи не забувала передовсiм визнавати й
шанувати в ньому володаря й повелителя, жодного натяку на ╖хню близькiсть,
на почуття, якi шматували груди. Називала себе: найменша служка i вiчна
невiльниця. Полонила його полохливою сво╓ю наготою, тодi сяйнув йому
дивний ╖╖ розум, тепер уже й сам не знав, що бiльше зачарову╓ у маленькiй
Хуррем; тому щонайменший бiль, завданий ╖й, мав вiдбитися стократним i
тисячократним болем у самому Сулеймановi. Нiхто не буде зобиджений i на
борозенку на фiнiковiй кiсточцi - так заповiдано було, а для кого й кому?
Султан довго мовчав. Прокинулася Мiхрiмах, заскiмлила, вимагаючи
молочка, Хуррем попросила дозволу погодувати дитя, i Сулейман мимоволi
став свiдком тайнощiв життя, майже неприступних падишаховi, який був
набагато ближчий до смертi, нiж до життя, ближчий до пролиття кровi, анiж
до теплих вибризкiв материнського молока.
Може, це й дало йому силу наважитися повiдомити Хуррем про вимогу
муфтiя повернути знов Шемсi-ефендi на посаду вихователя малого Мехмеда. г:
На його подив, Хуррем сприйняла цю тяжку для не╖ звiстку спокiйно.
- Ви не сказали муфтi╓вi, що це мо╓ прохання - усунути Шемсi-ефендi? -
спитала вона, як здалося Сулеймановi, стривожено.
- Це була моя воля.
- Жiнка створена для клiтки,- невесело усмiхнулася Хуррем.
- Жiнка, але не султанша Хасекi! - з не властивим йому запалом вигукнув
султан.
- Але з муфтi╓м не може змагатися не те що слаба жiнка, а навiть
всемогутнiй султан. I тисячоверблюжий караван залежить вiд
одного-однiсiнького осла, який iде попереду.
Вона знущалася тепер уже з самого султана, але вiн простив ╖й це
знущання, бо почувався винним перед Хуррем, а найбiльше - перед власною
слабiстю, яку виявив перед муфтi╓м.
Хуррем похилила до нього голову, мов зiв'ялу квiтку, так нiби вiддавала
йому себе й сво╓ життя, несподiвано попросила:
- Мiй повелителю, зробiть так, щоб валiде була милостивiша до мене.
- Але хiба моя державна мати не трима╓ весь гарем пiд захистом
благополуччя?
Вона ще нижче схилила до нього свою беззахисну голiвку.
- Хай вона буде милостивiша до мене!
Нез'ясовна впертiсть, незбагненне бажання! Вiн не знав, що Хуррем тепер
легко дратувалася, часто плакала, може, з жалю до себе, а може, вiд гнiву
на iнших. Для нього залишалася незмiнною, волiв бачити ╖╖ розвеселеною,
розсмiяною, безтурботною, безжурною, навiть у розумi ╖╖ подобалася йому
якась безжурнiсть i зухвалiсть, бо вперто╖ понуростi, якою був
переповнений, не терпiв нi в кому, надто в людях близьких.
- Я не розумiю твого бажання,- майже вiдчужено мовив Сулейман.
Хуррем блиснула на нього зеленим вогнем, але одразу й пригасила той
вогонь, притрусила його шовковистим попелом покiрливостi.
- Влаштуйте весiлля, ваша величнiсть!
- Весiлля?
Ця жiнка могла подивувати самого аллаха, для якого нема╓ нiчого
прихованого нi на землi, нi на небi.
- Яке весiлля?
- Не для мене, а заради мене, мiй повелителю.
Султан погладив ╖╖ волосся, поблажливо поплескав по щоцi.
- Якби сказали, що на небi вiдбува╓ться весiлля, жiнка приставила б
драбину навiть туди. Але ж про чи╓ весiлля ти клопочешся?
- Султансько╖ сестри Хатiджи. Коли ви дасте ╖й мужа, валiде буде
милостивiша до мене. Обидвi будуть - валiде i ваша царствена сестра
Хатiджа. Переконалася уже в цьому, коли видали ви свою сестру Хафiзу за
Мустафу-пашу. Сельджук-султанiя, видана за Ферхада-пашу, нiколи не чинила
менi прикростей..,
- Я не думав над цим,- сказав Сулейман,- для мо╓╖ наймолодшо╖ сестри
потрiбен чоловiк, гiдний ╖╖ становища i рiдкiсно╖ вроди.
- А ваш великий вiзир, ваша величнiсть?
Султан майже вiдхитнувся вiд не╖. ╖╖ слова межували з чарами.
- Те саме казала вже менi моя царствена мати. Чи ви змовлялися?
Вона його не слухала, правила сво╓:
- Я ж кажу вам: тодi валiде буде милостивiша до мене. Кутлу мюбарек
олсун - хай буде весiлля щасливе й благословенне.
Останнi слова вона проспiвала, схопившись i вiйнувши на Сулеймана
молодим вiтром свого тiла, а вiн сидiв, знеможено вiдкинувшись на парчевi
подушки, знетямлений цi╓ю невичерпного в сво╖х несподiванках жiнкою, яка
вмi╓ вгадувати найпотаемнiшi намiри, чути слова, мовленi не до не╖,
перекладати сво╖ думки в твою голову так, що ти вважа╓ш ╖х сво╖ми, вiриш у
це, не ма╓ш вiяних сумнiвiв.
- Над цим треба подумати,- сказав султан, який добре знав, що нiколи не
слiд квапитися, хiба що тодi, коли вiдда╓ш людину на смерть, бо з ворогом
треба розправлятися нещадно i якомога скорiше, поки вiн не схаменувся i не
кинувся на тебе.
Можна було б, щоправда, ще спитати Хуррем, чому вона впевнена, що
Iбрагiм буде найкращим мужем для Хатiджi. Та чи годиться питати? Султани
не дивуються i не питають. Для них вiдкрите все, що для простих смертних -
за сiмома печатями. Окрiм того, що може сказати жiнка? Валiде, коли вiн
поцiкавився, чому б вона хотiла мати зятем Iбрагiма, послалася на те, що
великий вiзир - улюбленець не тiльки султанiв, а й усi╓╖ султансько╖
родини, так нiби цього було досить. Улюбленим може бути i блазень
придворний, у Сулеймана ╓ улюблений капiджi, який завжди вiта╓ султана
бiля Баб-i-Гумаюн, але не станеш же вiддавати царську сестру за цих людей!
Вiн усе ж не стерпiв i спитав Хуррем:
- Чому ти вважа╓ш, що ми могли б видати красуню Хатiджу за
Iбрагiма-пашу?
- О мiй повелителю! - вигукнула султанша.- А за кого ж ви могли б
видати свою сестру? Ви вважа╓те ╖╖ найбiльшим скарбом султансько╖ родини,
коли ще й досi трима╓те в недоступностi гарему, отож гiдним Хатiджi може
бути в усьому свiтi тiльки чоловiк, що займа╓ друге мiсце пiсля Повелителя
Вiку! А хто може вважатися сьогоднi другим пiсля того, хто ╓ тiнню аллаха
па землi? Королi припадають до стоп вашо╖ величностi, iмператор налякано
вистежу╓ кожен порух могутнього iсламського вiйська, шах кизилбашiв
тремтить за сво╖ми горами, якi колись вважалися неприступними, але пiсля
султана Селiма, вашого отця, навiки втратили цю свою грiзну славу, халiф
схилив свою голову перед вами, передавши вам сво╓ священне звання,
кримський хан - ваш слухняний данник. Хто ж iще? Я не бачу в цьому свiтi
нiкого, хто мiг би стати бiля Повелителя Вiку, окрiм того, кого вiн сам
поставить у сво╖х безмежних милостях. Рiвним султановi на цiм свiтi не
може бути нiхто. Подiбним? Так. Коли цього захоче султан. Ви поставили
Iбрагiма-пашу, хiба цього не досить, щоб визнати цього чоловiка другим у
свiтi, а коли так,- гiдним вашо╖ царствено╖ сестри, прекрасно╖ Хатiджi?
- Ми подума╓мо над цим,- хрипко промовив Сулепман, знову й знову
радiючи в душi вiд щедростi долi, яка послала йому цю жiнку, i водночас
лякаючись, щоб не втратити ╖╖ через якийсь безглуздий випадок, бо хiба ж
не випадково здобув ╖╖, спiзнав, упiзнав? А чи спiзнав до кiнця? Враження
таке, що вона про тебе зна╓ все, навiть те, що лиша╓ться та╓мницею для
тебе самого, ти ж про не╖ - нiчого, судилося тобi тiльки дивуватися й
захоплюватися нею щоразу.
А Хуррем навiть не замислювалася над тим, щоб вразити султана.
Лишаючись сама, плакала безслiзно й невтiшно над сво╓ю долею, уже й ставши
султаншею, бо ж однаково пiднялася до цього високого звання не з радощiв,
не з весiльних пiсень, а з рабського пониження, ледь не з того свiту, i не
переставала вiдчувати на сао╖й нiжнiй ши╖ холодний дотик залiза. Султанша
в залiзному нашийнику! Може, несвiдомо намагалася позбутися найближчих i
иайнебезпечнiших ворогiв, серед яких валiде й Хатiджа були
найзагрозливiшi, може, так само несвiдомо хотiла по╓днати Хатiджу й
Iбрагiма, не лякаючись навiть того, що по╓днанi вороги стануть ще дужчими
й страшнiшими. Хай! Уже навiть за сво╓ коротке життя встигла переконатися,
що найближчi друзi виявляються безсилими, часто i забувають тебе, щойно ти
щезла з очей, зате вороги пам'ятають про тебе завжди i знайдуть навiть на
тiм свiтi. Тому не слiд боятися ворогiв i ╖хнього по╓днання. Що дужчай
ворог, то бiльшою може бути перемога над ним, а що ╖х менше (хай i
могутнiших), то легше з ними розправлятися за одним замахом. А не здола╓ш
╖х, то лiпше одразу загинути, нiж терпiти муку.
Деспоти нагадують дiтей: i тi й другi над усе люблять урочистостi,
свята, забави. Поки довкола веселяться, зда╓ться ╖м, нiби весь свiт
потопа╓ у веселощах i все життя - суцiльне свято. Не важить, що пiсля
кiлькох годин або днiв високих урочистостей настануть похмурi буднi, що
пiсля короткочасного об'╖дання та обпивання прийдуть голод i нужда,- хай
собi! Окрiм того, для володаря завжди простiше i при╓мнiше вдовольнити на
кiлька днiв натовпи столичних дармо╖дiв, слухаючи ╖хню хвалу, нiж
прогодувати цiлий народ, якого однаково нiколи не вдовольниш i вiд якого
чу╓ш тiльки хулу.
Сулейман охоче пристав на раду сво╓╖ матерi й улюблено╖ жони справити
гучне весiлля сво╖й наймолодшiй сестрi. Сподiвався вiн, що у весiльних
урочистостях потонуть невдоволення вiйська малою здобиччю i страшними
втратами пiд Родосом, похмурi шепоти Стамбула, незгоди в диванi, лихi
вiстi iз схiдних провiнцiй i з ╢гипту, ворожiсть, яка запанувала в гаремi
з часу вигнання Махiдевран i наближення до султана Хуррем. 1523 рiк був
тяжкий повсюди. В ╢вропi очiкували нового потопу, люди втiкали в гори,
запасалися харчами, хто багатший, будував ковчеги, сподiваючись переждати
в них лихо, i хоч астролог Паоло де Бурго переконував папу Климента, що
небеснi констеляцi╖ не вказують на кiнець свiту, землю й далi роздирали
вiйни, а на небесах лютували стихi╖. 17 сiчня 1524 року в соборi святого
Петра пiд час вiдправи, яку вiв сам папа, вiдвалився вiд колони великий
камiнь i впав до нiг римського первосвященика. По всiй ╢вропi почалися
страхiтливi зливи.
А над Стамбулом сяяло сонце, чума вiдступила. Лу╖джi Грiтi запропонував
султановi поповнити державну скарбницю з власних коштiв, не вимагаючи
нiякого вiдшкодування, що розцiнено було не лише як гречнiсть сина
венецiанського дожа, а як вияв велико╖ вiри в блискуче майбуття Високо╖
Порти, бо довiр'я купця, що виклада╓ грошi, завжди важить найбiльше.
Сулейман звелiв Коджа Сiнану поряд iз домом Iбрагiма на Iподромi швидко
будувати розкiшний палац, який був би гiдний великого вiзира й султансько╖
сестри.
Двадцять четвертого сiчня султан урочисто вiдкрив святкування байраму.
Пiсля молитви в Айя-Софi╥ Сулейман пере╖здив площею у золотiй каретi,
запряженiй бiлими кiньми, щоб дiстатися до палацу. На чолi кортежу
гарцювали на конях вiзири , йшли яничарськi аги, за ними парами -
султанський почет у величезних тюрбанах i слiпучо-бiлих кафтаиах. Натовпи
кричали захоплено:
- Падишах хим чек якшам! (Хай живе султан!)
Три днi потопав Стамбул у тисячоголосому лементi, у горланнi, виттi,
криках. Били барабани, дзвенiли сази, мекали зурни, жахали землю i море
залий гармат. Зеленкуватий Босфор мiнився чорними, рожевими, рудавими
барвами вiд вогню на пагорбах Стамбула.
На площах i широких вулицях поставлено височезнi стовпи для гойдалок,
обплетено ╖х гiлками лаврiв, олив, помаранчiв, накрито зверху яскравими
полотнищами, пiд якими чiпляно бастурму в перцi, баранячi ковбаски, плоди
граната, рум'янi калачi. Найвiдважнiшi з гуляк, розгойдуючись, злiтали аж
пiд покрiвлю i, вигинаючись, без допомоги рук, намагалися вiдкусити вiд
граната, калача або вiд баранини.
Iншi крутилися на величезних колесах то вгору, то вниз, захоплено
звискуючи, горланячи, мов яничари, що видобулися на ворожi мури. Вулицi
повнi нероб, що тинялися туди й сюди, однi в пошуках розваг, другi пили й
жерли, третi носили флакони з ароматною водою, якою обприскували
перехожих, вимагаючи за це по аспрi.
А тодi протягом сорока днiв згiдно з обiтницею намагалися вершити
ранковi молитви в Айя-Софi╖ i в мечетi Фатiха, щоб сповнилися усi бажання.
Коли починалися квiтневi дощi, воду з третього дощу зливали в казан, бо
цей дощ мав цiлющу силу.
Для Хуррем цi кiлька мiсяцiв були, зда╓ться, найспокiйнiшi за час ╖╖
перебування в Баб-ус-сааде. Валiде з Хатiджею готувалися до весiлля,
кизляр-ага був коло них вiд ранку до вечора. Одалiски нудьгували в садах
гарему, дивуючись, що султан геть забув про ╖хнi спiви й танцi i вже не
тiшить сво╖х стомлених державними справами очей ╖хнiми молодими розкiшними
тiлами. Хуррем доглядала сво╖х дiтей, прислухалася, як росте в нiй i
б'╓ться третя дитина (може, син, може!), кликала до себе мудрецiв, днями
просиджувала в тишi султанських книгозбiрень.
У травнi 1524 року Сулейман оголосив, що сестру свою Хатiджу, славну в
усiх землях красою, розумом i благородством, видав за великого вiзира
Iбрагiма-пашу.
На .Iподромi розiпнуто шовковi просторi шатра, воздвигнуто престол для
султана. Сiм днiв iшли туди султанськi гостi. Дев'ять тисяч яничарiв,
спахi╖, султанська челядь, столичнi дармо╖ди пили, ╖ли, веселилися,
славили султана i його рiд, бажали щастя молодим, стрiляли з мушкетiв,
били в барабани. На восьмий день у супроводi яничарiв у шатра, де було
навалено гори ╖ства, прийшли вiзири, пашi, беги. Повiренi молодого другий
вiзир Аяс-паша i старший яничарський ага вiдвiдали султана i розповiли
йому, як влаштовано весiльнi урочистостi. Султан щедро обдарував обох i за
звича╓м похвалив майбутнього зятя.
На дев'ятий день молоду мали вивезти з Баб-ус-сааде й передати в дiм
молодого. Перед цим у царському хамамi вiдбувався урочистий ритуал хни, на
якому були присутнi всi красунi гарему на чолi з валiде, тiльки Хуррем не
могла спостерiгати, як фарбують хною волосся Хатiджi, як натирають мазями
╖╖ тiло, бо вже з самого початку весiльних урочистостей султанша почувала
себе недужою. Мовби якась сила поглумилася з Хуррем i вiдiбрала в ле╖
навiть можливiсть помилуватися коли й не сво╖м, то чужим щастям. Металася
тепер у сво╓му поко╖, дикий бiль шматував ╖╖ маленьке тiло, нiхто не мiг
прийти на помiч, не помагали нiякi молитви, султан слав привiти, але сам
не йшов, бо його присутностi вимагало весiлля, окрiм того, не звик бачити
свою Хуррем недужою i якось не вмiв уявити себе коло не╖ у такому станi.
Тим часом очолював пишну процесiю перевезення Хатiджi з сералю до
Iбрагiмового палацу, ╖хав у золотiй каретi вулицями Стамбула, нiби мiж
двох стiн iз золота й шовку. За ним iшли яничари, мальовничо вдягненi
придворнi, якi несли великi чашi з шербетом, вiдлитi з цукру в золотих
прикрасах замки, дерева, казковi тварини, квiти. Айнедари [53] несли
дзеркала, за ними - цiлi пальмовi дерева - символ плодовитостi, маленькi
кипариси. Лунали вiршi Саадi: "Будь плодовитий, як пальма, або ж принаймнi
вiльний i високий, як кипарис".
Наречена-кинали, у парчевiй хирцi, поверх яко╖ накинуто було самур
кюркю - соболину шубу, в жовтих чобiтках - сар чезме, у низенькiй шапочцi,
схована за вуаллю-гюнлюк, ╖хала в каретi разом iз султаном. Подарунки
падишаха прикрашали ╖й чоло, вуха, шию, руки i ноги. Сiм коштовних
подарункiв мали символiзувати сiм сфер життя, в яких буде перебувати
кинали.
Друзi жениха й родичi ставали на охорону шлюбного покою вiд злих духiв
i чарiвникiв, для молодих в опочивальнi приготовано трапезу: смажену
курку, тонкi млинцi з травами, фiнiк у плiвцi, який треба було з'╖дати по
половинi, що мало означати ╓днiсть.
В Iбрагiмовому палацi султана чекали першi вельможi держави, великий
муфтiй, ученi улеми. Сулейман сiв у залi мiж великим муфтi╓м i
Шемсi-ефендi, вихователем свого сина Мехмеда, i виявив бажання провести
вчену суперечку.
- О вчителю,- звернувся вiн до Зембiллi,- що ти скажеш, чи ╓ якась
матерiя за межами небосхилу й зiрок?
- Матерi╓ю,- вiдповiв поважно муфтiй,- умовилися називати лише те, що
перебува╓ пiд цим небесним склепiнням. Усе iнше - нi.
- А як ти скажеш, о вчителю,- спитав тодi султан,- чи ╓ за межами цього
склепiння що-небудь нематерiальне?
- Неминуче,- вiдповiв Зембiллi.- Бо якщо видимий свiт обмежений, його
межею умовились вважати склепiння склепiнь. Отож доводиться зробити
висновок, що щось, яке перебува╓ за межею небесного склепiння, повинне
якось вiдрiзнятися вiд того, що перебува╓ в його межах.
- Але коли розум примушу╓ визнати, що iсну╓ щось матерiальне,- поспитав
султан,то чи ╓ в нього теж межа? I коли ╓, то до яких меж простяга╓ться?
Коли ж нема╓, то яким чином безмежне може бути минущим?
- Усе це надзвичайно бентежить мене,- вимушений був визнати великий
муфтiй.
- А кого це не бентежило? - зауважив Сулейман.- Може, нам на помiч
прийде шановний Шемсi-ефендi?
Вознесений, усунутий i знов вознесений до висот вихователя султанського
сина, Шемсi-ефендi запрагнув виказати перед падишахом усю глибину сво╖х
знань. I хоч не годилося брати слово пiсля того, як сам великий муфтiй
вiдступив перед мудрiстю Повелителя Вiку, вiн вiдкашлявся, прочистив носа
i, напинаючи маслакуватими колiнами поли святкового халата, прорiк:
- Аллах, якщо дасть повелiння, може всi тварi, якi складають i цей
видимий свiт i iнший, небесний, зiбрати разом i вмiстити ╖х у куточку
горiхово╖ шкаралупи, не зменшуючи величини свiтiв i не збiльшуючи об'╓му
горiха. Коли ми хочемо осягнути весь безмiр всесвiту, слiд згадати хадiс
пророка, що його наводить Iбн аль-Факих [54]: "Земля трима╓ться на рогах
бика, бик - на рибi, риба - на водi, вода - на повiтрi, а повiтря - на
вологостi, на вологостi ж урива╓ться знання знаючих".
Далi на сво╓ виправдання Шемсi-ефендi навiв цитати з корану про людську
недосконалiсть. Iз сури четверто╖: "Адже створена людина слабою". Iз сури
сiмдесято╖: "Адже створена людина хитливою". Iз сури сiмнадцято╖: "Адже
людина покваплива". Муфтiй, улеми, всi присутнi негайно висловилися про
цитати: "Точнi, правильнi, досконалi". Султан всемилостиво висловив згоду
з одностайною думкою учених, i побоювання зникло iз сердець. Шемсi-ефендi
розцвiв, а Сулейман думав про та, якою мудрою виявилася султанша Хасекi,
домагаючись усунення цього вченого дурня, що нагадував легендарну Манусу з
Тарса. Коли джини спитали ╖╖:
"Де аллах був до того, як вiн сотворив небо?" - Мануса, не
розгубившись, вiдповiла: "На свiтлосяйнiй рибi, яка плавала у свiтлi".
Шемсi-ефендi не губиться так само, як Мануса, та чи може такий чоловiк
навчити майбутнього Повелителя Вiку i чого вiн може навчити?
На змiну вченим прийшли поети. Вченi мають знання, тому вони часто
можуть виказувати незалежнiсть, пости ж володiють лише словами, тому ╖м
потрiбне покровительство. А за покровительство доводиться змагатися.
Покликання учених - зберiгати знання, поети ж часто нагадують пiвнiв, якi
кукурiкають навiть тодi, коли ще не розвиднiлося, ╖м кортить негайно
зазнайомити свiт iз першим-лiпшим словом, яке прийшло на язик. Запобiгаючи
ласки в султанiв, вони намагалися перевершити один одного коли й не
майстернiстю, то заплутанiстю, незрозумiлiстю для простих смертних або ж
розмiрами сво╖х творiнь. Один iз таких поетiв за султана Баязида,
вирiшивши перевершити "Шах-наме" Фiрдоусi, написав "Сулейман-наме",
велетенську поему, в якiй зiбрав усi легенди й оповiдi про царя Соломона,
виклав усi знанi тодi вiдомостi про свiтову iсторiю, алгебру, геометрiю,
астрономiю. Вийшло 360 томiв. Султан проглянув 90 томiв, решту звелiв
спалити. Поета прозвали Узуп Фiрдоусi - Довгий Фiрдоусi.
Сталося так, що всi великi поети померли за Баязида й Селiма. Не було
вже Неджатi, Ахмеда Пашi, Месiхi, Мiхрi-Хатун. Лише мiсяця не дожив до
весiлля Хатiджi славетнiй спiвець вина Iльяс Реванi. Це був чи не ╓диний
поет, у якого слово не розходилося з дiлом, отож до нього нiяк не
стосувалися слова кора ну про те, що поети не роблять самi того, про що
говорять. Реванi писав вiршi про вино й радiсть, ╖х спiвав увесь Стамбул,
а сам поет теж усi сво╖ днi проводив у безконечних пиятиках з друзями, не
соромлячись для цього запускати руку в султанську скарбницю. Ще при дворi
султана Баязида, де вiн сподобався за кiлька лiричних поезiй, Реванi
отримав досить почесну посаду - його призначено начальником каравану, який
щороку возив до Мекки й Медiни грошi та подарунки для паломникiв. Поет по
дорозi розтратив усi грошi, розпродав подарунки i, побоюючись Баязидового
гнiву, втiк у Трабзон до двору шах-заде Селiма, який тодi ворогував з
батьком. З Рованi смiялися. На виправдання вiн склав вiрш, в якому
намагався витлумачити свiй учинок причинамн мiстичного характеру. В тому
вiршi був бейт:
Через губи тво╖ менi що кажуть?
Той, що трима╓ мед, облизу╓ пальцi, кажуть.
Селiм, який бавився поезi╓ю, переробив бейт, бажаючи пожартувати з
поета:
Ей, Реванi, поглянь, що сказали:
Той, що трима╓ мед, облизу╓ пальцi, сказали!
Коли Селiм став султаном, вiн зробив поета матбах емiнi - начальником
султансько╖ кухнi. Але Реванi незабаром прокрався й там. Переведений
завiдувати вакуфом [55] Айя-Софi╖, прокрався знов. Тодi його вiдправили в
почесне заслання: наглядати за Каплиджа - гарячими банями в Брусi. Реванi
жив там на всю Губу. На казеннi грошi збудував у Стамбулi коло Кирк Чешме
мечеть, яку за звича╓м назвали iменем того, хто давав кошти на
будiвництво, в дворi мечетi великий поет був похований, так i не встигши
погуляти на гучному весiллi, влаштованому Сулейманом для сво╓╖ сестри.
Тiльки вiршi Реванi з його поеми "Iшрет-наме" лунали в цi днi повсюди,
викликаючи заздрiсть у Сулеймапових придворних поетiв:
Коли докупи на учту зберуться сахiбя, То хай на учтивiсть зважають
найперше, Вином наливаються, хто скiльки може, Пiднявши бокал, не
базiкають довго, Бо чашу тримати невипиту довго негоже.
Хай п'ють вони, щойно осадок до дна доторкнеться, Ковтком якнайбiльшим
осушують милу посудину, Хто ж бо╖ться наповнити чашу по вiнця, Схожий з
тим, хто соромиться взяти в красунi цiлунок.
Сулейман, який уже з перших крокiв свого володарювання заповiдався на
султана великого й славетного, мовби вбивав сво╖м сяйвом усе довкруж, i
хоч при дворi в нього юрмилася сила-силенна вчених, музикантiв, поетiв,
але жоден з них не спроможен був вийти за межi пересiчностi, хоч
найвiдомiшi з них i прибирали собi розкiшнi тахаллуси: Газалi - той, хто
пише газелi, Лямi╖ - сяйливий, Хаялi - мрiйник, Фезлi - досконалий, Затi -
неповторний. Насправдi ж виходило так, що Сяйливий сяяв лиш для самого
себе, Досконалий виказував лиш досконалу нездарнiсть, Мрiйник усiляко
хитрував, аби випередити сво╖х товаришiв перед султаном, Неповторний
прославився тим, що безсовiсно обкрадав молодих невiдомих поетiв,
включаючи ╖хнi поезi╖ у свiй диван, ще й обурюючись, коли вони пробували
скаржитися: "Ви повиннi пишатися такою честю: потрапити в диван самого
Затi! Хто б вас знав, коли б не я!"
Нiхто не писав самостiйних поезiй, процвiтало наслiдування - назiре.
Переписували великого Нiзамi, переспiвували неповторного Наво╖,
перепаскуджували блискучого Хафiза i вишуканого Фiзулi. Спрняв цьому сам
султан, замовляючи поетам назiре тих чи iнших славетних спiвцiв. Сулейман
забажав мати вiд поетiв назiре на поему Хамдi Челебi "Дар закоханих", яку
той написав на честь узяття Фатiхом Константинополя.
Поети прибули на весiлля у широкому бiлому одязi, на поясi був у
кожного шкiряний мiх з його книгами, з чистим папером i чорнильницею, щоб
кожному бажаючому негайно написати сво╖ вiршi. Читали перед султаном,
починаючи з найстаршого Затi. Змагання було запекле, тривало довго,
гостями було багато випито шербету i з'╖дено цiлi купи ласощiв тим часом,
бо, коли не може втiшитися вухо, хай ласу╓ хоч язик. Перемiг усiх
хитренький опецькуватий Хаялi-Мрiйник, який, власне, переписав поему
Хамдi, тiльки замiнивши в нiй iмена геро╖в.
Про Хатiджу там були такi рядки:
Шербет ╖╖ уст- цiлющий для душ,
А кучерi будь-кого зведуть з ума.
Про Iбрагiма в поемi була газель:
Вогнем любовi загорiлася серця свiча,
Душа й печiнка спалахнули в вогнi, мов метелики.
Трояндове всмiхнувся свiт, дiждавшись весняного дня,
Серце ж мо╓, нiби лал, обарвилось кров'ю.
I далi все, як у Хамдi, про що присутнi поети хотiли з обуренням
вказати хитрячковi Хаялi, але Сулейман уже пiдняв руку, проголошуючи його
звитяжцем i визначаючи йому нагороду,- розкiшний халат i чорнильницю з
бiрюзи. Рештi поетiв, як i всiм iншим гостям, даровано кошики, повнi
рiдкiсних плодiв у цукрi, якi вони могли взяти собi додому.
В цей час iз султанського сералю прибув гонець з радiсною вiстю:
султанша Хасекi народила Повелителевi Вiку, преславному султановi
Сулейману ще одного сина! Було двадцять дев'яте травня - день узяття
Фатiхом Константинополя. Але Фатiховим iм'ям султан уже назвав першого
сина Хуррем, тому вiн урочисто проголосив перед гостями, що другого сина
Хасекi на честь свого славного отця вiн назива╓ Селiмом, тут же звелiв
послати султаншi в дарунок великий рубiн - свiй улюблений камiнь, i золоту
драбинку, щоб сiдати на коня або верблюда. А дехто з присутнiх подумав:
щоб зручнiше було дертися до вершин влади.
А Хуррем не думала нi про владу, нi про султана, нi про саму себе.
Лежала змучена, знекровлена, досi не вiрила, що так несподiвано народила
трет╓ сво╓ дитя, бо народилося воно, як i Мiхрi-мах, передчасно, так нiби
рвалося до життя, нетерпеливилося з'явитися на цей свiт, тому навiть мати
його не могла знати, що той свiт готу╓ йому, як i чим зустрiне, як
повiта╓. Хлопчик був жвавий, крикливий, мав червонясте, як у матерi,
волосся, повитухи бурмотiли, що вiн - викапана мати, а коли так - буде
щасливий у життi й неодмiнно буде султаном, бо яке ж щастя може вважатися
вищим!
Хуррем усмiхалася крiзь сльози, лежала мовчки. Коли подавали сина до
грудей, не хотiла на нього й дивитися, чомусь сприкрився вiн ╖й уже сво╖м
передчасним народженням. Що за дитя? Пiд якою зорею воно зачате, лихо чи
добро прийшло з ним у свiт? Радiсть чи горе принесе сво╖й матерi?
Тим часом принесло прикрiсть. Бо те вимрiяне Роксоланою весiлля вийшло
й не для не╖ i не заради не╖, десь воно гуло й дзвенiло на весь Стамбул,
уже й кiнчалося, а вона не змогла поглянути на нього бодай кра╓чком ока.
Султан був милостивий до сво╓╖ Хуррем. Знов не став ждати сорока днiв
очищення породiллi, не витерпiв i чотирьох днiв, уже на третiй вiдвiдав
султаншу. В ╖╖ поко╖, де було показано йому сина Селiма, щедро обдарував
вiн i матiр, i дитя, тодi спитав Хуррем, яке в не╖ нинi найзаповiтнiше
бажання.
- Побачити весiлля вашо╖ сестри,- кволо всмiхнулася султанша.
- Але ж воно вже скiнчилося! - здивувався Сулейман.
- Хiба може щось кiнчатися без вашого повелiння, мiй володарю? Ви не
можете хiба що воскрешати вмерлих, бо то воля аллахова, все ж iнше на цiй
землi - у вашiй волi, i за вашим високим повелiнням може завжди
розпочатись навiть те, що вже давно вважалося закiнченим.
- А ви, моя султаншо, хiба знайдете силу, щоб пiдвестися так швидко
пiсля ваших священних зусиль? - поспитав турботливо Сулейман.
- Вважайте, що я вже пiдвелася i знов стала вашою найвiрнiшою,
найменшою служкою, о мiй великодушний повелителю!
Це було чудо. Народила дитя мало не семимiсячне, а воно було жвавiше за
Мехмеда. Вимучена передчасними пологами, майже вмираюча, готова була
пiдвестися з постелi вже через три-чотири днi, аби лиш вдовольнити свою
цiкавiсть, споглядаючи на чуже щастя.
Султан звелiв вiдновити урочистостi на Iподромi через шiсть днiв. Для
цього було спiшно поставлено дерев'яний кйошк, покритий оловом, захищений
дерев'яними кафисами, встелено всерединi килимами, i вiн повiз туди
султаншу, разом з нею засiв на цiлий день, спостерiгаючи за змаганнями
пехлеванiв, стрiльцiв, жонглерiв i акробатiв, милуючись з того, як новi й
новi юрмища вливалися на Iподром, пили i ╖ли, славили свого повелителя,
одержували дарунки i знов славили щедрiсть султанову.
Тодi в супроводi вельмож, порушуючи вiковiчнi звича╖, узяв iз собою
султаншу i вiдвiдав зятя й сестру в ╖хньому палацi, щоб побачити, чи
щасливо живуть, i вручити ╖м новi щедрi дари. Знов повернувся у кйошк на
Iподромi, дивився тепер, як частують його вiрних яничарiв i роздають ╖м
грошi, радiв, що вiднинi в столицi, отже, й у всiй державi, запанують сила
й закон i що народ з такими веселощами стрiча╓ його iз султаншею.
А Хуррем сидiла поруч iз султаном, довгi години дивилася на нестримнi
веселощi стамбульських дармо╖дiв i думала про чуже щастя. Гiрко ╖й було на
серцi, але не виказувала того перед султаном, усмiхалася йому хоч ще й
кволо, але збадьорено, а в душi схлипувало щось темне i болiсне: стороною
дощик iде, ой стороною, та й не на мою ружечку червоную...
Султан же навiть у гадцi не мав, що цим бучним весiллям, ще не баченим
у Стамбулi, породжу╓ i змiцню╓ двi найбiльшi ворожi сили у сво╖й державi,
якi рано чи пiзно мають зiткнутися, i одна з них неминуче повинна буде
загинути.
Одну з цих сил вiн необачно показав народовi i тим поменшив ╖╖
стократно, бо народ одразу ╖╖, так високо пiднесену, й зненавидiв, друга ж
сила тим часом лишалася прихованою i вiд того набагато дужчою.
Силою явною був Iбрагiм, вiднинi не тiльки великий вiзир, а й царський
зять. Силою прихованою - Роксолана, час яко╖ ще не настав, але колись мав
настати.
ПОХМIЛЛЯ
Жити серед звiрiв. Тут не приховували цього, навпаки - хизувалися тим,
що вони звiрi. Iноземних послiв, перш нiж вони потрапляли до Тронного
залу, щоб поцiлувати полу Сулейманового кафтана, проводили через двiр, де
стояли гiгантськi султановi слони, а тодi - помiж клiтками з левами й
леопардами i проходом таким вузьким, що послам щомитi могло видатися, нiби
крiзь пруття уже просува╓ться страхiтлива лапа дикого звiра, унизана
пазурами, мiцними й гострими, мов ятагани.
Вперто, невтомно, безсонно перемiрювали сво╖ клiтки дикi звiрi на
пухнастих пружних лапах, хижо поклацуючи твердими, як сталь, пазурами, з
неклiпною кровожернiстю вистежуючи здобич, нiби заклятi душi-упирi. Навiть
у походи султан брав свiй звiринець, i часто перед входом у його
восьмигранний червоний намет, розiпнутий на товстих, вiдлитих iз золота
тичках, прив'язувано хижих пантер i гепардiв, мовби для того щоб показати:
падишах повелiва╓ навiть дикими звiрами.
Та була сила, яко╖ лякався сам султан. Покликана змiцнювати й пiдпирати
iмперiю, вона iнодi потрясала ╖╖ так несподiвано й страшно, як жодна iнша.
Силою тi╓ю були яничари. Це султанське вiйсько, яке лякало ╢вропу, Азiю й
Африку кiлька вiкiв, вигадав брат султана Орхана - Алаеддiн, що
добровiльно вiдмовився вiд права на престол i став у свого молодшого брата
великим вiзиром. Вiн запровадив на покорених землях податок кровi -
девшiрме з християн. Кожнi п'ять рокiв спецiальнi султанськi чиновники
мали брати з кожних сорока дворiв по одному п'ятилiтньому хлопчиковi,
причому брали найлiпших i найздоровiших. Дiтей забирали навiки. "З
печальними лицями гiрко плакали батьки, рiднi i ╖хнi брати й сестри, такий
зойк, такий стогiн лунав, що незмога передати людською мовою; надягнувши
траур i волосяницi, посипали голову попелом бiднi батьки i голосно
кричали, мертвим заздрили живi, коли дiтей вiдривано вiд батькiв. Було
багато горя, слiз i страждань". Стогiн цей проб'╓ться крiзь товщу столiть.
Випивали кров iз народу - брали найчистiшу, найневиннiшу. Позбавляли народ
майбутнього, вважаючи в самовпевнонiм заслiпленнi, що майбутн╓ належить
тiльки ╖м. Алаеддiн казав: "Коли дiти будуть примусово iсламiзованi i як
во╖ни взятi на державну службу, то цим досягнуто буде ╖хн╓ тимчасове
визволення, бо слова корану проголошують, що в кожному новонародженому
закладено прагнення до iсламу. А коли це прагнення розповсюдиться мiж
вiйськом iз християнських дiтей, тодi легко буде з ╖хньою помiччю залучати
до iсламу ╖хнiх спiввiтчизникiв, i таким чином дедалi збiльшуватиметься
╖хня кiлькiсть".
Понад десять рокiв узятих у вiчну неволю дiтей учили в школi джемiв у
Сютлюдже чужо╖ мови, вiри та мистецтва вбивати людей, тримаючи кiлька
тисяч у величезнiй похмурiй будiвлi, в нужденнiй тiснявi й жорстокостi,
тодi посилали найвправнiших до яничарських орт, iншi йшли пажами до
султанського двору i до дворiв вельмож, навчалися далi, обираючи собi той
чи iнший фах, дехто на все життя лишався у прислужниках, iншi, як
славетний будiвничий Сiнан, виявляли обдарованiсть, ще iншi пробивалися i
до найвищих посад у державi - i вже за Сулеймана ставали навiть великими
вiзирами, повсюди платячи свiтовi тою самою жорстокiстю, яку вiн виказав
до них i до ╖хнього дитинства. Молодих
яничарiв учили ще й далi - до 25 i до ЗО рокiв, аж поки вони нарештi
могли назватися во╖нами, яких не знав свiт. Яничари не були простими,
вульгарними зарiзяками, як уявлялося тодi невтаiмниченим. Пiдлiсть i
жорстокiсть побiльшуються вiд ученостi - так вважали наставники цього
вiйська, тому невтомно вчили й учили яничарiв до само╖ смертi, домагаючись
найвищого вмiння й досконалостi. I вони справджували надi╖. Стрiляли з
лукiв так, що потрапляли птаховi в око на льоту, ятаганами не тiльки
рубалися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловiка до стiни,
нiби метелика шпилькою, знали та╓мницi пiдведення порохових мiн пiд мури
обложених фортець, вдираючись крiзь проломи, безжально падали на голови
захисникiв разом iз гуком вибуху; не питаючи нiчи╖х порад, знали, якого
ворога як зламати; не ждучи нiчи╓╖ помочi, самi будували собi кораблi при
потребi, виливали гармати, робили порох, наводили переправи через рiки й
трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людськi сльози, не сподiвалися й
на чи╓сь оплакування сво╖х загиблих, мовчки ховали сво╖х полеглих, мали
сво╖х власних iмамiв, мудрецiв, поетiв, мали навiть святого, яким вважали
веселого бiдного дервiша Хаджi Бек-таша, який жив ще за сельджуцьких
султанiв, а один iз послiдовникiв його Алi-баба вчив мудростi життя самого
Селiма Грiзного. Коли Селiм спитав Алi-бабу, в чому щастя на землi, той
вiдповiв, знущаючись iз султана: "╖сти, пити, випускати з себе вiтри i
спорожнятися". За таку образливу вiдповiдь султан звелiв кинути Алi-бабу в
пiдземелля Едi-куле. Та майже одразу й занедужав шлунком. Тодi послав за
зухвалим дервiшем i пообiцяв тому, що, коли той поможе, за кожний
випущений вiтер даруватиме йому село. I як понесло ж султана! Аж його мати
налякано закричала: "Сину мiй! Перестань, а то в тебе нiчого не лишиться!"
Мiцнi й здоровi юнаки, вiдiрванi вiд вiтчизни, вiд вiри й мови батькiв,
з поруйнованими навiки душами, вже не мали для себе нiякого опертя у
життi, крiм султана, який облудно звав ╖х сво╖ми синами, i нiчого святого,
крiм платнi за свою криваву службу та грабункiв, якими щоразу закiнчували
рiзанину. Вони жили у величезних казармах-кишласi коло Ат-Мейдану й
Топкапи, нiби монахи, не мали права одружуватися, усе ╖хн╓ майно було з
ними й на них, спали покотом на повстяних твердих пiдстилках, як собаки,
за найменше невдоволення карано ╖х смертю, не смiли нiкуди вiдлучатися на
нiч, бо за це теж загрожувала смерть. Iшли в похiд за султаном, який
красувався на конi пiд золотою збру╓ю, покiрливi й мовчазнi, смаженi диким
сонцем, шмаганi дощами, потопаючи в багнюцi, у тяжкому повстяному одязi,
який мiсяцями не висихав од поту й води, прiв, гнив на людях, так що вже й
людське тiло пiд ним мовби прiло, i сморiд над яничарськими ортами стояв
такий тяжкий, нiби над табунами слонiв або над отарами баранiв, яких гнали
слiдом за вiйськом на зарiз. Приреченi бути отарою - чи були вони ще
людьми, чи зоставалися в них бодай крихти розуму, доброти, шляхетностi?
Була тiльки слiпа вiдвага, але, дивлячись на них, можна було сумнiватися,
що вiдвага справдi людська риса.
Смертельно виснаженi в боях i в походах, або ж намучившись за день вiд
безперервно╖ вiйськово╖ муштри, падали пiсля останньо╖ молитви на кiлька
годин на сво╖ твердi пiдстилки, мов домашня худоба. Вважалися опорою
султана й iмперi╖, а спали мов бiднi ремiсники, що не мали куди йти зi
сво╖х нужденних майстерень, нiби кожум'яки, якi лягали серед чанiв iз
смердючими заквашеними шкурами; неначе мiдники, яким i вночi снилося
безугавне дзвенiння у вухах; мов вуличнi голярi, що брали всього по однiй
акча з чоловiка; наче упослiдженi вiрмени, якi з ночi мали топити пiдземнi
печi хамамiв i так i не виходили з-пiд землi на свiт божий; немов злиденнi
пiдмiтальники базарiв - феррашi, якi так i спали на сво╖х мiтлах пiд
купами смiття.
Свiт був безжальний до цих нещасних i не давав ╖м нiяких надiй на
визволення iз свого стану. Коли ╖х гнали на вiйну, вони йшли без опору, бо
не мали куди бiльше йти; коли iншi молилися, ╖м теж хоч-не-хоч доводилося
молитись; коли хтось обжирався, вони ковтали слину i люто скреготали
зубами вiд голоду, думаючи лиш про те, щоб вирвати шматок i собi, бо
на╖далися досхочу тiльки тодi, коли приходили до казанiв з пловом пiсля
битви i живим припадала пайка своя i тих, що полягли трупом, ╖м до вподоби
були зухвальство i гiркий смiх ╖хнього святого - Бекташа. Як Бекташ, вони
могли вважати на цiм свiтi сво╖м тiльки з'╖дене - та й то ненадовго! Як i
в Бекташа, у них завжди бурчало в животах вiд голоду, бо ╖ли вони тiльки
пiсля битви, а в час мирний двiчi на день: пiсля ранково╖ молитви i перед
сном. Якось голодний Бекташ зустрiв чоловiка, за яким iшли слуги, гарно
зодягненi, вгодованi - як не трiснуть. I вигукнув Бекташ: "О аллах,
поглянь на цього чоловiка i вiзьми з нього приклад, як треба утримувати
сво╖х рабiв!" Один чоловiк сказав Бекташу: "Коли таке буде далi, свiт
перевернеться, все стане догори дном".- "Що ж,- засмiявся Бекташ,- може,
дно саме й виявиться кращим!"
Яничари оберiгали царство, але водночас були його найбiльшою загрозою,
як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур i так само
висадити в повiтря свого недбайливого й необережного хазя╖на.
Це почалося березневого ранку 1525 року, через десять мiсяцiв пiсля
бучного весiлля Хатiджi й Iбрагiма. За снiданком яничари перевернули сво╖
мiднi миски з пловом, до якого не доторкнулися, i стали щосили бити в них
ложками.
- Казан калдирмак! [56] - ревiли вони.
Вiсiм тисяч чоловiк щодуху били в мiднi миски, i цим страшним звуком
сповнилися похмурi яничарськi казарми, простiр довкола Ат-Мейдану,
султанський палац Топкапи, весь Стамбул.
Двiрська челядь розбiгалася. Капiджi╖ утiкали вiд брам, якi мали
стерегти. В гаремi одалiски перелякано накривали собi голови подушками,
щоб не чути того страхiтливого стукоту. Вмить спорожнiли вулицi. Купцi на
базарах замикали сво╖ крамницi,ремiсники залишали майстернi. I полохливий,
тривожний шепiт по всьому мiсту: "Казан калдирмак!" Як на вмируще, завили
пси. А тодi з диким виттям викотилася з казарм жива лиховiсна хвиля i
залила Стамбул по самi кра╖ руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем i
смертю. Кипiло на яничарському дворi Топкапи, рвалися у Браму блаженства,
яку охороняли бiлi ╓внухи, кричали; "Доберемося й туди! Виволочимо за коси
кляту вiдьму, яка зачарувала нашого султана!" Бунтували довкола
Iбрагiмового палацу, посилали погрози мерзенному грецькому виплодковi,
який нахабно заволодiв ╖хнiм батьком рiдним - падишахом. Тодi кинулися по
Стамбулу, грабували базари, ╓врейську дiльницю Чiфутанi, знов поривалися
до розкiшно здоблено╖ Брами блаженства, посилаючи прокляття гяурцi, яка
народжу╓ ╖хньому царственому повелителевi недоноскiв.
Тиждень Стамбул був у владi розклекотаного яничарства. Джелаби, що
постачали мiсту овець i корiв, боялися поткнутися в брами Стамбула. Погас
вогонь пiд величезними мiдними казанами на султанських кухнях. Гаремницi
харчувалися самими солодощами з припасiв, якi знайшлися у коморах ╓внухiв.
Хуррем не виходила зi свого покою. Не побiгла нi до валiде, нi до
кизляр-аги, не просила нiчи╓╖ помочi, не благала нiкого, не виказувала нi
страху, нi розпачу. Жорстоко ганяла служебок, гримала на неповоротких
╓внухiв, обiймала сво╖х дiток, брала на руки то одне, то друге, цiлувала,
примовляла без слiв у душi: "Мо╖ дiти - султанськi дiти. Дiтоньки мо╖,
дiтоньки! " Хатiджа вночi втекла iз свого палацу i насилу змогла пробитися
до лiтнього султанського сералю в Карагачi.
Сулейман уже кiлька мiсяцiв перебував на ловах коло Едiрне. Почувши про
яничарський заколот, вiн припинив лови, але не повернувся до Стамбула, а
прибув до Сiлiврi╖, сiв там на свою султанську барку iз золотим драконом
на носi й став прогулюватися по Дарданеллах, поглядаючи на гористi береги,
бурi, понурi й пустельнi, як кладовища. Яничари попливли султановi
назустрiч у великих галерах i стали кричати, що вiн винен ╖м платню за три
роки i свою батькiвську прихильнiсть, про яку давно забув через цього
пiдлога грека Iбрагiма i кляту вiдьму, що губить сво╖ми чарами його
дорогоцiнне життя.
Султан не захотiв розмовляти iз заколотниками. Звелiв ждати повернення
великого вiзира з ╢гипту, куди той по╖хав за грошима.
Тодi яничари кинулися до вiзира Аяса-пашi, сподiваючись, що вiн
заступиться з? них перед султаном. Але що мiг удiяти цей чоловiк, який не
вмiв скласти докупи двох слiв, i ╓дине, що мiг - це махати шаблею пiд
мурами ворожо╖ твердинi. Яничари пограбували його палац, розгромили й
спалили палац Iбрагiма, обдерли палац Скендер-челебi╖, що пiшов до ╢гипту
з Iбрагiмом уже не як його тесть, а як султанський дефтердар.
Тепер утихомирити ╖х уже не могла нiяка сила. Тремтiв од них цiлий свiт
- хай тремтить тепер Стамбул i сам султан! Називав султан ╖х сво╖ми
синами, братами, дiтьми, а тримав нiби голодних собак,- хай тепер прийде
до них у простому вбраннi, без пишного почту, прийде пiшки i поклониться
до само╖ землi, а вони сидiтимуть довкола казанiв iз жирною бараниною й
кричатимуть: "Достур!" - "Бережись!"
Три роки без платнi, без здобичi, без уваги й шаноби. Були завжди
╓диним тiлом могутнiм, ╓диною душею неподiльною при султанi, тепер ╖х
розривали, розокремлювали, розшматовували. Iбрагiм, з небаченою пишнотою
виряджений султаном давати лад у ╢гиптi, вiдiбрав яничарiв тiльки
наймолодших, найпоставнiших, бо потрiбнi були йому не як во╖ни, а лиш для
оздоби поряд з молодесенькими пажами у бiлому шовку i кулястих золотих
шапках.
Слiдом за великим вiзиром Сулейман вирушив на лови до Едiрне в
супроводi сорока тисяч вершникiв, а з яничарiв узяв лише найвправнiших у
ловецтвi, решту лишив у Стамбулi коло пiсного плову. А тим часом навiть
титули в яничарiв свiдчили про те, що всi вони - передовсiм ловцi: чи то
людолови, чи то звiролови,сейба╖башi, загарджибашi, самунджубашi - старший
над кiньми, вад псами, над хижими птахами.
Хто пiшов до ╢гипту - озолотиться, хто потрапив на лови - бодай
ласуватиме дичиною, а тi, що лишилися в Стамбулi,- нi милостей, нi грошей,
нi здобичi.
Востанн╓ дав ╖м награбувати досхочу султанський зять Ферхад-паша. Поки
Сулейман товкся зi сво╖ми спахiями пiд мурами Родосу, яничари Ферхада-пашi
втихомирювали схiднi провiнцi╖, де пiдняли бунт кизилбашi, вiрмени i
туркменськi племена. Обчистили землю вiд людей i вiд багатств так
ретельно, що довго ще мала лежати вона пустошньою, а самi з переповненими
шкiряними мiхами для здобичi прискочили iз забiяцьким Ферхадом-пашою на
Родос, влучивши саме ту хвилину, коли вiйсько вже входило в здобуту
твердиню i настав великий час грабування. Однак грабувати не було чого!
Тiльки черстве камiння та безмовна чума.
А тодi сiли на голодний плов у столицi, знов мали покiрливо ждати, кого
з них прибере чорна смерть, i заздрiсними поглядами супроводжували
щасливцiв, якi йшли за море а чи бодай пiд Едiрне.
Пiзньо╖ осенi прийшла жахлива вiсть про смерть яничарського улюбленця
Ферхада-пашi.
Сулейман не простив сво╓му зятевi його грабувань в Анатолi╖ й Сiрi╖.
Щойно возвисивши Iбрагiма до звання великого вiзира, вiн вивiв iз
вiзирського дивану Ферхада-пашу i послав його санджак-бегом у Смедерево i
намiсником до Белграда. Це було неймовiрна пониження! Хоч би ж тобi
румелiйським беглербегом, а то санджакбегом, нiби простого пашу! Не
помогли благання Сельджук-султанi╖, заступництво валiде, не злякався
султан i загрозливого бурчання яничарiв, схожого на муркiт диких звiрiв у
клiтках.
Ферхад-паша, блискучий во╖н, непереможний полководець, гроза
вiдступникiв i невiрних, прибувши до Белграда, вирiшив показати
Сулеймановi, на що вiн здатний, i з п'ятнадцятьма тисячами вiйська вирушив
у Срем поколошкати там угорцiв. Переправившись через Саву й залишивши на
рiчцi з незначною охороною судна, пiшли з вогнем i мечем по беззахиснiй
землi, плюндруючи виноградники, палячи недопалене, грабуючи недограбоване,
убиваючи все живе, що траплялося на шляху. Тим часом вiдважнi сербськi
човнярi, пiдкравшись до турецьких кораблiв, попалили ╖х, перебивши
сторожу, а угорське вiйсько зненацька вдарило по розпорошених загонах
Ферхада-пашi залiзним кулаком. З п'ятнадцяти тисяч вiсiм було вбито,
кiлька тисяч попало в полон, тi ж, що кинулися назад, не знайшовши суден,
тонули в Савi, лише одиницям пощастило переплисти каламутну, бурхливу
рiку, серед тих плавцiв був i Ферхад-паша. Втрачено було все: людей,
коней, зброю, знамена. Переможцi послали найкращих коней, знамена i
полонених вельмож королевi в Буду, а зганьблений Ферхад-паша не вигадав
нiчого лiпшого, як вирушити за кiлька мiсяцiв до столицi, сподiваючись, що
його жона i султанська мати зумiють заступитися за нього перед Сулейманом
i знову повернуть його на становище вiзира.
А тим часом iз схiдних провiнцiй iшли новi та новi скарги на
султанського зятя. Перебив там багато вiрних султановi вельмож, щоб
загарбати ╖хнi багатства. На Родос принiс Сулеймановi багатi дарунки, але
собi взяв тисячократне бiльше. Намовляв яничарiв проти султана.
Власне, цим Ферхад-паша мало рiзнився вiд iнших iсламських забiяк. Але
провини сво╖ побiльшив поразкою вiд угрiв i сербiв у походi, в який його
нiхто не посилав. Поразок султани не прощали нiкому. А тут ще угорський
король зухвало вiдкинув пропозицiю Сулеймана про вiчний мир.
Султан затявся. Не хотiв приймати Ферхада-пашу, посилаючись на
зайнятiсть важливими державними справами.
Довкола Топкапи зловтiшне шепотiли:
- Якi державнi справи? Ця червонокоса вiдьма i мерзенний грек? А для
справжнього во╖на нема╓ часу?
Султан урочисто провiв Iбрагiма в ╢гипет, супроводжуючи його кораблi
(чого нiколи не бувало) на сво╖й роззолоченiй барцi до Принцових островiв.
Тодi (чого теж досi нiколи не бувало) зробив урочистий ви╖зд по столицi
разом iз султаншею Хасекi, яка сидiла в бiлiй iз золотом каретi,
запряженiй бiлими кiньми, поруч iз падишахом, i обо╓ сяяли золотом i
коштовним камiнням.
Пiсля того Сулейман вирушив на лови до Едiрне, звелiвши Форхадовi-пашi
прибути туди для звiту про сво╖ дi╖ у Белградi.
- Нiщо не схоже так на вiйну, як лови. Тому султан сам очолю╓
полювання, сам жене звiра i стежить, щоб нiхто не ухилявся вiд сво╖х
обов'язкiв. Вставати рано, терпiти холод, спеку, дощ, долати бездорiжжя,
щомитi бути зготовленим не просто до вбивства, а часом i до сутички, до
смертельного двобою, коли нажаханий або поранений звiр кида╓ться на тебе,
щоб тво╖м знищенням здобути собi порятунок; ╖сти ячмiнний хлiб i те, що
сам здобув на ловах, пити воду зi струмкiв або й багновищ.
Найкоротший шлях насичення для людини - хлiб i м'ясо. Так i життя.
Нiяких вiдхилень. Для султана хлiбом була влада, м'ясо мав здобувати на
ловах або на вiйнi. Сорок тисяч спахi╖в, сотнi вельмож, три тисячi
тiлохранителiв i добiрних яничарiв супроводжували Сулеймана в лiсах
Фракi╖. А на ╖хнi стрiли й списи гнали звiра десятки тисяч загоничiв,
пiднятих з усiх сiл цього краю. Цi люди навiть сплачували меншi податки в
султанську скарбницю за те, що зобов'язанi були слугувати на ловах,
заготовляти сiно й конюшину для тисяч коней i верблюдiв, були конюхами,
верблюжатниками, псарями, сокольниками, загоничами.
Всi лiси й гори сповнилися людським лементом, кiнським iржанням,
ревiнням верблюдiв, собачою гавкотнею; звiрi рятувалися вiд смертi й
нападали, рятуючись, на сво╖х убивць мовчки, оленi летiли, мов вiтер, не
зачiпаючи жодно╖ галузки, кабани проламувалися крiзь гущавини а
несамовитiстю смертi, ведмедi в передсмертному пострибi здивовано ставали
на заднi лапи i навiть убитi видавалися грiзними й могутнiми, так що
Сулейман любив ╖здити помiж убитих звiрiв i розглядати ╖х з коня, немов
повержених ворогiв на полi бою. Мав од того мовби юнацьку втiху в серцi,
щось кипiло в ньому, нуртувалося, знов вiдчував подих безмежних просторiв,
якi десь покiрливо ждуть, поки вiн прийде ╖х здобувати, i був готовий до
цього так само, як у перший день свого вступу на престол.
Двiчi на тиждень вертався до розкiшного сераю в Едiрне над рiчкою
Мерiч, де скликав диван, приймав iноземних послiв, вислуховував гонцiв з
усiх кра╖в свого безмежного царства.
Сльотавого осiннього дня перед палац приведено кiлькасот болгарських,
сербських, грецьких i македонських дiтей, узятих на податок кровi -
девшiрме. Пригнанi султанськими емiнами через кам'янистi гори, привезенi в
сiдельних тороках iз далеко╖ Боснi╖, з берегiв Струзького озера i з
берегiв солодководих слов'янських рiк, обiдранi, босi, худi, нещаснi,
збитi в безладний тремтячий натовп, обв'язанi грубим мiцним канатом, дiти
стояли перед палацом, i тiльки великi чорнi очi свiтилися ╖м на змарнiлих
лицях, очi ще й досi повнi слiз, страху i глибоко╖, навiки зата╓но╖
ненавистi до тих, що вiдiрвали ╖х вiд рiдно╖ кровi. А султан про╖здив
перед ними на чорному конi, весь у золотi, в хутрах, у коштовнiй збро╖, i
кiнь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було б
купити не тiльки натовп отаких маленьких рабiв, а цiлу державу.
Втiшившись спогляданням майбутнiх захисникiв i опори iсламу, Сулейман
звелiв пустити до нього Ферхада-пашу, який вимушений був, лютуючи й
скрегочучи зубами, ждати прийому й тут так само, як перед тим у Стамбулi.
Султан, пiдiбгавши ноги, сидiв на широкому розкiшному тронi, пускав
погляд поза Ферхадом-пашею кудись у розмальовану арабесками стелю,
безмовнi дiльсiзи кам'яними бовванами стовбичили коло дверей i по всiх
кутках величезного Тронного заду, i жодного вельможi, жодного свiдка
розмови, хоч би вже якогось жалюгiдного придворного писаря. Але
Ферхад-паша вдав, що не зважа╓ нi на похмуре никання Сулейманового
погляду, нi на пiдозрiлу порожнечу Тронного залу, нi на небажаних в його
розмовi з султаном насторожених дiльсiзiв, яких було занадто багато тут
сьогоднi. Вiн з'явився перед Сулейманом у розкiшному вбраннi, в сяйвi
багатства, здоров'я, бадьоростi, дотепностi. Цiлуючи праву руку султановi,
пожартував, чи справдi така бiла, пещена рука могла втримати меч, який
розсiк мури Белграда й Родосу. Поклонився Сулеймановi сiрiйським ковчежцем
iз золота й кришталю, у неймовiрно дорогих самоцвiтах, картаючи себе за
непростиму забудькуватiсть, бо мав би пiднести султановi цей ковчежець з
головою зрадника Джамбердi Газалi, вiд якого врятував престол чотири роки
тому. Сулейман похмуро мовчав. Не вiдгукнувся па жарт, не подякував за
колишню послугу, яку зробив троновi його зять. Ферхад-паша не збентежився.
Ляснув у долонi, i його пажi внесли дво╓ чоловiчих i дво╓ жiночих убрань
iз золототканого шовку, шитих по-перськи.
- Вклоняюся вашiй султанськiй величностi й прекраснiй султаншi Хасекi,-
п╖днiс Ферхад-паша дарунки Сулеймановi.- Пiсля того, як мо╖ яничари
погуляли серед кизилбашiв, у тих пропала охота бунтувати, ╓дине, до чого
вони тепер здатнi: шити отакi вбрання.
Сулейман нарештi вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелiв обернути
Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотiй тацi купу дукатiв. Це
збадьорило Ферхада-пашу, i вiн, не гаючись, перейшов вiд поклонiв, дотепiв
i запобiгання до скарг.
- Ви вiдторгли вiрного раба свого вiд свiтла ваших очей, мiй султане! -
вигукнув вiн iз неприхованим докором.
- Вiрнiсть доводять дiлами,- зауважив султан.
- Дiлами? - Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не просто сановний
родич, а загадковий всемогутнiй повелитель. Всi образи, призбируванi
протягом кiлькох рокiв, пiдсиленi гаремними шопотами, яничарським
обожнюванням свого здобичливого пашi, вмить закипiли в ньому, вихлюпнулися
нестримно й свавiльно.- Якими ж дiлами, мiй султане? Згадайте-но: хто
бiльше гробив для вас iз дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-паша!
Чи сидiли б ви на цьому Золотому тронi, коли б не принiс я вам голову
зрадника Джамбердi? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша пiшов
на змову з тим же Джамбердi, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами?
А тепер вiд Ферхада-пашi вимагають ще якихось дiл? Я не злазив з коня
цiлих двадцять лiт, я ходив з великим султаном Селiмом проти шаха i проти
халiфа, я запекло бився з невiрними й зрадниками, зазнав ран - i за це
мене, як собаку, вигнано з вiзирського дивану, послано жалюгiдним
санджакбегом, а Сiрiя i ╢гипет вiдданi тому, хто ще жодного разу не махнув
мечем!
- Ти обдер нашi схiднi провiнцi╖ так, що вони досi нiчого не дають до
скарбницi,спокiйно сказав Сулейман. Ферхад-паша мав би вичути в цьому
споко╖ загрозу для себе, але, захоплений сво╖ми звинуваченнями, вiн
утратив будь-яку обачнiсть.
- Я обдер? Подивимось, що лишиться вiд ╢гипту пiсля цього грека, який
вашою милiстю ╖сть i спить на золотi! А коли я щось брав з тих
бунтiвникiв, то тiльки для того, щоб нагодувати цих бiдних, вiчно голодних
ваших дiтей яничарiв! I за це мене з вiзирiв у санджакбеги?
- Ти зганьбив навiть звання санджакбега. Допустив, щоб п'ятнадцять
тисяч славетного iсламського вiйська були побитi п'ятьма тисячами
невiрних. Зазнав ганебно╖ поразки, а тодi ще й ганебно втiкав. Чесний во╖н
повинен лишитися на полi бою. Як ти смi╓ш жити пiсля тако╖ поразки?
Аж тепер Ферхад-паша належно оцiнив султанову передбачливiсть. Справдi,
свiдки тут небажанi. Дiльсiзи не беруться до уваги. Вони нiмi, як мертвi.
I все тут мертве, навiть цей султан, в якого не зворухнеться нiщо нi в
обличчi, нi в закам'янiлiй постатi. Але ж вiн, великий во╖н, царський
зять, улюбленець яничарiв i всього вiйська, яке трима╓ оцей золотий
престол, вiн живий, i вiн хоче жити!
- Менi не жити? А кому ж тодi жити? Ви, ваша султанська величнiсть, чом
же ви не вмирали зi сво╖ми во╖нами пiд Родосом? Мо╖х п'ятнадцять тисяч
побитi п'ятьма тисячами угрiв? А сто тисяч мертвих пiд мурами Родосу, який
обороняло пiвтисячi невiрних? Чому ж не лягли ви, мiй султане, зi сво╖ми
вбитими?
- Я здобув Родос, а що здобув ти?
Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному
змаганнi йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди ма╓
слушнiсть, а пiдлеглi можуть бути тiльки спровиненi. Та сподiвався хоч
сказати султановi все, що вiн дума╓ про нього, нагадати про сво╖ заслуги,
яких не вiдбере в нього сам аллах. I ось таке просте запитання: "А що
здобув ти?" - i Ферхад-паша, попри все сво╓ нахабство, не знав, що
сказати. Взагалi коли ти сто╖ш, а твiй супротивник сидить, то вже цим вашi
ролi визначено наперед: той, хто сидить, звинувачу╓, хто сто╖ть -
виправдову╓ться. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила
йому в голову. Вiн ма╓ виправдовуватися? Перед ким i за що?
- Я знаю, звiдки незлагода мiж нами!-вигукнув вiн.- Все це через цього
солодкомовного негiдника Iбрагiма i цю сучку Роксолану!
- Iди геть! - тихо, але вже не приховуючи погрози в голосi, сказав
Сулейман.
- Не пiду, поки не скажу всього! Поки не почу╓ш! Бо хто тобi скаже? Всi
бояться. Всi нiкчеми. А я во╖н! Я ходив у славнi походи з султаном
Селiмом, коли ви ще обцiловувалися з сво╖м греком. Я...
Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повiтрi поперечну риску,
дiльсiзи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але вiн
вирвався, вихопив кинджал.
- Геть, без'язикi! Понищу всiх тут! Не пiдступай!
Вони оточили його мовчазною впертою стiною, вiдтручували, вiдпихали вiд
султанського трону, вiдганяли розсатанiлого пашу, який плутався в товстому
килимi, зачiпався ногами за довгi поли свого негнучкого вiд золота
кафтана. Не дався дiльсiзам i за дверима. Пройшов усiма палацовими
переходами, вигукуючи образливi слова про султана й султаншу, тодi,
позбувшись переслiдувачiв, не покинув палацового двору, а всiвся на
мармуровiй лавi, поставленiй ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидiти тут
i дивитися на великий водограй, i знов став клясти Сулеймана, Iбрагiма,
найлютiше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що вiн
розганя╓ сво╖х найбiльших во╖нiв.
Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихомирю╓ться, але
чаушi дiльсiзiв отримали велiння заткнути пельку несамовитому босняковi.
Знов кинулися нiмi на Ферхада-пашу, i знов вихопив вiн свого ножа i став
вiдмахуватися, але прибiгли ще новi чаушi з довгими важкими киями, i
хвальковитого во╖на було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку.
Вже мертвому Ферхаду-пашi вiдтяли голову його власним ножем, i згодом
пiшов поголос, що цим ножем паша хотiв зарiзати султана.
Тiло Ферхада-пашi пролежало коло бiло╖ мармурово╖ лави в палацовому
дворi три днi. Вiдрiзана голова мовби промовляла до всiх, хто йшов на
прийом до султана: "Пощади не буде нiкому!"
За десять днiв до Едiрне прибув сумний кортеж iз чотирьох карет,
супроводжуваних охороною з ╓внухiв. Валiде Хафса i дружина вбитого, обидвi
в чорному, запрагли розмови з султаном, але Сулейман знов був на ловах, i
╖м довелося ждати його ще цiлий тиждень. Коли повернувся, не мiг не
прийняти матерi, валiде ж привела з собою i султанську сестру.
- Ти вбив мого мужа! - закричала ще вiд дверей Сельджук-султанiя.- Тiшу
сво╓ серце надi╓ю незабаром носити отаке вбрання й по тобi!
Султан нiчого не вiдповiв. З жiнками не розправлявся. Звелiв вивести
сестру i нiколи бiльше не пускати до нього. Не спитав про не╖ до само╖
смертi. Перед валiде спробував виправдатися. Не хотiв смертi Ферхада-пашi.
Звелiв його тiльки ув'язнити за непокiрливiсть i самочинство. Капiджi╖
убили його в сутичцi, яка виникла з вини самого Ферхада-пашi. Але однаково
винних уже покарано. Султанськiй матерi можуть показати голови страчених.
Хафса, бгаючи сво╖ темнi губи, мовчала. Волiла б бачити iншi голови. Але
не сказала сво╓му царственому синовi про сво╓ зата╓не бажання. На ранок
ви╖хала до Царгорода, а поперед не╖ полетiв султанський гонець з посланням
до Хасекi-султаншi, в якому Сулейман запрошував ╖╖ вiдвiдати його самотню
холодну оселю на Мерiчi й привезти з собою дiтей, за якими скучили його
очi й серце. Кизляр-ага отримав повелiння влаштувати по╖здку султаншi з
належною урочистiстю i з усiма потрiбними зручностями. Не було сказано, чи
великий ╓внух особисто теж ма╓ супроводжувати Роксолану, а чи повинен
лишатися з царственим гаремом, якого не смiв полишати без нагляду нi вдень
нi вночi, а тут повернулася вiд султана валiде i, довiдавшись про
Сулейманову примху, поклала край ваганням головного стража гарему,
заявивши, що кизляр-ага залишатиметься там, де перебува╓ вона, султанська
мати, поки вона жива. Пiсля ╖╖ смертi можуть робити що завгодно, але тим
часом вона виступа╓ як хранителька звича╖в i обов'язок свiй перед аллахом
сповнить до кiнця, твердо, не пiддаючись нiяким слабостям i згубним
пристрастям, бо ж недарма застерiгав пророк: "Тi, хто слiду╓ за
пристрастями, хочуть вiдхилити вас великим вiдхиленням". Для Хасекi в
дорозi досить вiрно╖ охорони з ╓внухiв i досвiдченого мiхмандара [57],
який щойно супроводжував ╖╖, султанську матiр.
Уперше вiд того дня, коли, зiйшовши з кадриги Сiнам-аги, ступила на
царгородську землю, Роксолана ви╖жджала iз столицi. За брами сералю, за
пощербленi мури й залитi холодними зимовими дощами рiки, на простiр, на
волю! Якби могла, впала б на колiна в глизяву холодну глину i молилася
всiм богам на свiтi, ╖╖ уста впивалися вiтром волi, серце рвалося з грудей
вiд щастя й захвату, лише тепер усвiдомила, яка вона молода - всього лиш
двадцять лiт!-i як багато щастя могла б зазнати в життi, якби мала те, чим
володiв безлiч людей на свiтi без нiяких зусиль,- волю й рiдну землю. Не
мала нi того, нi того, змушена була виборювати собi волю по крихтi, а
замiсть землi рiдно╖ вдовольнитися чужиною, лихою i жорстокою, яка вже
стала вiтчизною для ╖╖ дiтей. Двадцятилiтньою мала вже тро╓ дiтей! ╖╖ дiти
- султанськi дiти! I вона коло них - султанша, володарка цi╓╖ землi, в яку
приведено ╖╖ рабинею. Порятунок, опора, надiя - тiльки в дiтях. Корчилася
вiд само╖ думки про те, яких принижень зазнала в цiй землi, пригортала до
себе дiтей, не вiдпускала й на мить. Рятуйте мене, порятуйте, вознесiть.
Перед вiд'╖здом зустрiлася з валiде.
- Чи не затяжка дорога для недужого Мехмеда? - спитала султанська мати.
Хотiла б лишити первонародженого в сералi, вiддаючи Роксоланi ╖╖
недоноскiв!
- Султан хоче бачити всiх сво╖х дiтей,- намагаючись надати голосовi
ласкавостi, вiдповiла Роксолана,-його величнiсть скучив за сво╖ми дiтьми.
- Надворi зима,- нагадала валiде.
- Хiба воля його величностi ма╓ узгоджуватися з порами року?
- Сини падишаха належать державi,- терпляче пояснила султанська мати.
- А хiба держава не там, де падишах? - знов упертим запитанням
вiдбилася вiд не╖ Роксолана.- Чи, може, ми з вами станемо противитися
царственiй волi його величностi?
Валiде промовчала. Вiдступилася. Не пробувала навiть посилатися на
коран. Може, й про Мехмеда заговорила лиш для годиться. Все ж побажала
щасливо╖ дороги i застерегла служебок, щоб не простудили султанських
дiтей.
Чотириокий теж проводжав. Як завжди, мовчки, тiльки зирив сво╖ми
очиськами недовiрливо й вороже, але що та ворожiсть, коли вона лишалася за
брамами Баб-ус-сааде i за брамами Царгорода!
Роксолана ви╖здила через Едiрне-капу. Попереду вже було послано десять
великих повозiв, запряжених волами, з усiм необхiдним для подорожi:
посудом i провiзi╓ю, килимами, постелями, баранами й курми в клiтках, з
сiном i вiвсом для коней, навiть iз дровами, бо в ханах i караван-сараях
не було нiчого, крiм чотирьох стiн. Схiднi люди гидували користуватися
чужими речами, кожен вiз iз собою все сво╓, до того ж нужденний побут
кочовикiв за тисячолiття навчив задовольнятися якнайменшим, окрiм, того,
коли б у караван-сараях зберiгалося сво╓ начиння, килими, мiндери, довкола
них неминуче збирався б бруд,- цей розсадник страшно╖ чуми,- а так досить
було побризкати кам'яну пiдлогу та промести ╖╖ вiничком - i мiсце для
нiчлiгу готове.
Воловi запряги з людьми мiхмандара, якi мали готувати мiсця для
вiдпочинку султаншi i ╖╖ двору, вiдправлено за три днi поперед урочистого
кортежу.
Вдосвiта того дня, коли Роксолана мала покинути сераль, вулицями
Стамбула вiд Айя-Софi╖ до Едiрне-капу промчали кiннi султанськi капiджi╖,
гучно ляскаючи канчуками i завиваючи дикими голосами: "Савул! Достур!" -
"Дорогу! Бережись!" Бо коли покотиться вулицями бiла, уся в золотi карета
з баш-кадуною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати, як
собаку.
Тому Стамбул проводжав Роксолану з настороженiстю i прихованою
ненавистю. Султанша ╖хала вулицями столицi нiби уособлення насильства, i
нiхто не хотiв знати, яка далека вона була вiд само╖ думки про щонайменше
насильство. Та хто б став ╖╖ питати чи зазирати ╖й у душу, коли попереду й
з бокiв скакали на чорних конях зарiзяки й знай завивали: "Савул! Достур!
У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був доволi просторий
екiпаж, щiльно оббитий зсередини червоною в золотих вiзерунках повстю,
вистелений волохатими хутрами й товстими килимами для тепла й затишку, хоч
для тепла ╓внухи щоразу вкладали в карету пласкi мiднi жаровнi з
розжареним вугiллям, прибираючи тi, якi вже вихолоди.
За першою каретою ╖хала друга - теж шестикiнна, далi два чотирикiнних
кабрiолети i вiсiм парокiнних гарб.
Роксолана мала коло себе Мiхрiмах i малесенького Селiма, помагала ╖м
молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якiй багато разiв доводилося
перемiрювати цю дорогу, скрашувала султаншi затяжливу й тяжку зимову
подорож сво╖ми мудрими бесiдами.
В другiй каретi був Мехмед iз сво╖м вихователем Шемсi-ефендi, у
кабрiолетах хазнедар-уста везла вбрання i коштовностi Роксолани, ╖хали там
султаншинi служебки i няньки Мiхрiмах i Селiма, гарби були наповненi
всiляким добром, без якого такiй високiй особi не личило вирушати навiть в
одноденну подорож, а тут iшлося не тiльки про тиждень шляху, а й про побут
у султанському сера╖ в Едiрне, де, ясна рiч, усе потрiбне для султаншi i
╖╖ дiтей могло й знайтися, але ╖й могло б забракувати звичних речей, а це
вже не годилося.
Звичнi речi! Багатство! Розкiш! Чи думала вона про таке ще зовсiм
недавно? Тепер сидiла в цьому розкiшному повозi, до самих очей закутана в
пухнастi червонi соболi, яким не було цiни, семимiсячний Селiм лежав у
золоченiй колисочцi, закушканий сiрою бiлячою ковдрочкою, Мiхрiмах, теж у
дорогому хутряному вбраннi, дерлася до матерi на руки, лепетала: "М-ма,
м-ма!" А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв новi й новi слова, мова
з нього так i лилася - чужа мова! Тiльки вночi, без пiдслухiв i
пiдглядачiв, плачучи над першим сво╖м сином, шепотiла йому рiднi слова
"Синочку мiй! Дитино моя!" - а вголос боялася промовити бодай слово, щоб
не сполохати сво╓ нетривке щастя, не вiдлякати насторожену долю.
Поневолено тiло ╖╖, поневолено й дух. Шлях до висот iз цього поневолення
пролягав через поневолення ще бiльше. Нiчим i нi перед ким не виказати
сво╓╖ туги за тим, що зосталося спогадам, нiкому не дозволити бодай кра╓м
ока зазирнути туди, побачити ╖╖ найбiльший скарб. Рiдний батькiвський дiм
у Рогатинi. Вiн тепер iснував чи й не iснував. Жив у спогадах. Бачила його
на свiтанку, коли схилялася над заснулим дитям, i довгими днями, коли
вiяли над садами гарему гнилi пiвденнi вiтри, бачила в тяжкiй чорнiй
темрявi з-поза стамбульсько╖ чуми й при свiтлi мiсяця i зiрок теплим
лiтом, вона бачила його з висоти, з рогатинського валу, i знизу, вiд
Львiвсько╖ дороги,- тодi видавалася сама собi зовсiм маленькою, а
батькiвський дiм розростався на пiвсвiту i свiтився сво╖ми дерев'яними
стiнами, нiби сонце. Бачила його безсонними ночами i вдень, приходив у ╖╖
сни, i тодi, прокинувшись, стогнала вiд розпачу i ридала, ридала за навiки
втраченим.
А треба було жити.
Коли носила в сво╓му лонi перше дитя, валiде пустила поголос, що
родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем i Кiната, якi вiд заздрощiв
готовi були задушити маленьку Хуррем, прибiгали з удаваними спiвчуваннями,
налякано шепотiли про страшнi розмови, якими, нiби павутиною, обплутують
╖╖, зiтхали й охкали, а самi зирили на кволе, нiкчемне дiвчисько: чи не
кинеться у Босфор? Нi, не кинулась! Народила сина, тодi народила ще дитя i
ще. Ствердилася й утвердилася в дiтях - i вже не мала вiдступу. Назад
дороги не було. На все життя була прикута до цi╓╖ землi, i дiти ╖╖,
вирiсши, вважатимуть ╖╖ рiдною, а про ╖╖ вiтчизну не захочуть i слухати.
Так само й про мову, бо що мова без вiтчизни? Хiба що згадають коли-небудь
пiснi, якi виспiвувала над ╖хнiми колисками, виспiвувала тихенько, щоб
нiхто не почув: "Коли турки воювали, бiлу челядь забирали:
i в нашо╖ попадоньки взяли вони три дiвоньки. ╢дну взяли попри конi,
попри конi на ременi, другу взяли попри возi, попри возi на мотузi, третю
взяли в чорнi мажi. Що ю взяли попри конi, попри конi на ременi, тота
плаче: "Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не мати тя розчесу╓, возник
бичем розтрепу╓!" Що ю взяли попри возi, попри возi на мотузi, тота плаче,
тота кричить:
"Ой боже ж мiй, ножки мо╖, ножки мо╖ бiлесенькi╖! Не мати вас умива╓,
пiсок пальцi роз'╖дав, кровця пуки [58] залива╓ Що ю взяли в чорнi мажi,
тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж мiй, очка мо╖, очка мо╖ чорненькi╖!
Только орсак [59] проходили, а бiлий свiт не видiли!"
Хотiла б полинути на Вкра╖ну, покликати з собою дiток сво╖х. У нас гори
золотi╖, у нас води медовi╖, а травоньки шовковi╖, у нас верби грушки
родять, у нас дiвки в злотi ходять. Хотiла - i не смiла.
Тепер везла сво╖х дiтей по ╖хнiй землi. Вперше для них i для себе
само╖.
Розбагнена дорога, старi оливи простягають до холодного неба покорчене
чорне гiлля, мов безсилi рабинi. Вiтер iз слiпою жорстокiстю шарпа╓ високi
свiчки зелених кипарисiв, i вони загрозливо розгойдуються - от-от
зламаються й упадуть. Про╖хали селище Чумлiкой, валка розтяглася безмiрно,
кiннi ╓внухи, невдоволено покрикуючи, намагалися збити ╥╖ докупи, старий
товстий мiхман-дар часто пiд'╖здив до Роксоланино╖ карети, хилив у поклонi
головешку, на якiй намотано було цiлу скирту тканини, щось бурмотiв: чи то
пробачення, чи просьби - не розбереш. Роксолана вiдмахувалась: дайте
спокiй, у мене дiти!
Надвечiр усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п'ять ханiв
для подорожнiх, але для султаншi з дiтьми приготовано двi грецькi хатини,
в яких пiсля господарiв лишилися тiльки старi, грубо мальованi iкони на
стiнах та незгаснi лампади пiд ними. Вiд тих образiв та лампадок аж
рiзонуло Роксолану по серцю. Не заснула до ранку, просидiла над колисочкою
малого С╓лiма, присвiчуючи собi мiдним каганчиком, читала якусь книгу з
тих,, що везла у поклажi. Везла дiтей i книги - ╓диний порятунок для
зранено╖ душi.
На ранок було сонце, вiтер ущух, земля похило пiдiймалася , до неба,
тодi погорбилася, дорогу перетяло невисоке гiрське пасемце, а за ним була
затишна долина, звана досить загрозливо:
Харамiдере - долина розбiйникiв, i там мали ночувати. Поминули великий
караван верблюдiв, що вже зупинився на нiчлiг. Верблюди пiдломавши ноги,
зготувалися спати. Розташованi були великим колом, головами назовнi.
Всерединi кола складено паки товару, купцi палили багаття.
Роксолану знов влаштовано з малими в грецькiй хатинi, яка належала
священиковi. Знов мала провести нiч iз сво╖ми давнiми темноликими богами,
якi скорботно позирали на не╖ з-над лампадки. Написала коротенького листа
до султана, вiдiслала гонцем, трохи подрiмала.
Далi шлях iшов на Сiлiврiю. Через селище контрабандистiв Каракли-Кйой,
повз засипаний пiсками Кумбургас дорога вивела валку над море. Скiнчилася
багнюка, лишилося позаду непрохiддя, шлях стелився твердим каменем,
правобiч здiймалися пологi горби, по лiву руку шумiло море, таке вiльне й
погiдне, що душа летiла на його простори, як птах, i мовчки ридала вiд
захвату. Обiд влаштовано в селищi Бургадос перед ханом. Далi по дорозi
зустрiлися величезнi табуни коней. На продаж до Стамбула. Незмога уявити,
скiльки коней прода╓ться в столицi. На Аврет-базарi коней продають разом з
людьми. Гнали коней не турки й не болгари. Роксолана впiзнала цих людей з
одного погляду. Маленькi, жилавi, бруднi, великi луки за спиною,
притороченi до сiдел, аркани, кошми, турсуки з кумисом - татари!
Точнiсiнько такi самi, як i тi, що везли ╖╖ з Рогатина й продавали
на рабському торзi в Кафi. Рiдна кров султансько╖ матерi, отже, й у
султана якась частка татарсько╖ кровi - i в ╖╖ дiтях! Горе, горе! Яке
страшне життя: убита змушена стати рiдною сво╓му вбивцi. Чи ж буде колись
вiдомщення за содiяне i чи вичерпа╓ться довготерпiння людське й господн╓?
На конак стали в Сiлiврi╖. Великий город. З одного боку гора, з другого
- скеля, пристань для султансько╖ барки. З чотирьох ханiв для султаншi
люди мiхмандара вибрали той, у якому були двi жалюгiднi кiмнатки. Бо всi
iншi збудованi були за турецьким звича╓м так, що в них люди й худоба не
роздiлялися, тiльки й того, що для людей мiж колонами, якi пiдтримували
покрiвлю, були кам'янi пiдвищення, де можна було розкласти вогонь, зварити
╖жу й сяк-так зiгрiтися. Дим, сморiд вiд верблюдiв, ╖дкий кiнський пiт,
нечистоти - ось що таке хан.
Кiмнатки для султаншi й султанських дiтей вистелено килимами, нагрiто
жаровнями, з курильниць струменiли мiцнi аромати аравiйських бальзамiв,
якi очищали повiтря вiд смороду й вiд пошестей, Роксолана сама погодувала
Мехмеда й Мiхрiмах, дала груди ненажерливому Селiмовi, який щохвилини
ревiв, вимагаючи молока, тодi звелiла приготувати ╖й одяг па завтра,
вибрала собi на нiч книгу. То був трактат арабського фiлософа Iбн Рошда,
званого в ╢вропi Аверроесом. Iбн Рошд писав, що нема нiчого всеосяжнiшого
за матерiю i що бог - це i ╓ вiчна природа. Вiн не хотiв визнати безсмертя
душi, вiдкидав мiф про потойбiчне життя i воскресiння. Коли так, тодi кому
ж молитися i па що сподiватися? Хiба вона не була вже мертвою, похованою
навiки i хiба не воскреса╓ тепер, не возноситься поволi, несмiливо, але
вперто й невпинно? Чи все це сон i мана? Нi, вона випручу╓ться з-пiд влади
темних сил, вона здобува╓ втрачену волю - i ця подорож перше свiдчення
цього,- та чи може повернутися до людини воля, коли в душi нема╓ вiри? В
що мала вiрити? У бога? Але вiн покинув ╖╖ конати, вiдмовився вiд не╖,
вiддав боговi iншому, i тепер ╖╖ душу терзала провина вiдступництва. Та чи
ж може бути спровиненою жертва, яку роздирають, не бажаючи помиритися мiж
собою, два дикi звiрi?
В любов? А хiба справжня любов може починатися з рабського уярмлення
тiла? Султан увiйшов у не╖ не через душу, а через тiло - i вже не було
чисто╖ любовi, а тiльки ганьба й гiркота.
Може, у зорi, в небо, у сяйливi висоти? Може, може...
Вона спала, як пташка на гойдливiй гiлцi. Ледь склепить повiки - i вже
здрига╓ться вiд щонайменшого шереху. Сама дивувалася: де беруться сили, як
живе?
Серед ночi в ханi зчинився переполох. Прибув царський гонець. Лист вiд
султана для кохано╖ Хуррем. Не годилося б будити султаншу так пiзно, але
воля падишаха вища за будь-чий спокiй. Власне, Роксолана вже й не спала.
Лист був короткий i не вимагав вiдповiдi. Султан ви╖жджав назустрiч сво╖й
Хасекi. Вiйсько обставляло шлях вiд Сiлiврi╖ до Едiрне. Хай його султанша
з царственими дiтьми подорожу╓ спокiйно й щасливо.
Iз Сiлiврi╖ дорога йшла на Чорлу. На горах виднiлися залишки античного
муру, збудованого вiзантiйським iмператором Анастасi╓м для захисту вiд
болгар. Тисячолiтнi уламки. Тут усе було старе, може, колись славне, усе
було iсторi╓ю. Сiлiврiя, про яку писали ще Геродот i Страбон. Вимощений
пощербленими плитами шлях понад морем, де колись був убитий iмператор Марк
Аврелiй. Цей тисячолiтнiй мур. Назви, спогади, ру╖ни.
А що ╖й iсторiя, коли мала вже свою власну iсторiю, перед якою блiдне
все знане в людських дiях.
Дорога повертала вiд моря, вiддалялася вiд вiльно╖ стихi╖, губилася в
погорбленостi материкового простору. Прощайте, морськi води, прощавай,
вiльний вiтре, гiркий запах розкутостi, з богом, нере╖ди, тритони,
дельфiни, боги та боженята!
Обiдали в Канiклi. Невеличке село, але мало чотири хани i джамiю для
правовiрних, хоч жили тут здебiльшого греки. Знов назустрiч табуни
татарських коней, якi переправлялися через рiчечки Ятiгiсу i Бахулдересу.
На нiч прибули в Чорлу. Город ще бiльший за Сiлiврiю. Три джамi╖, грецька
й вiрменська церкви. Кiлька ханiв i навiть велике медресе, збудоване
великим вiзиром султана Баязида Чорлулу Алi-пашою. Був родом звiдси,
починав з простого вугляра, тодi опинився у султанському гаремi, вiд
простого ╓внуха дiйшов до звання кизляр-аги, згодом став великим вiзиром.
Не принiс щастя сво╓му султановi. Саме на рiвнинi коло Чорлу вiйсько
Баязида було розгромлене його сином Селiмом, i султан змушений був
поступитися троном. Вiдплата не забарилася. Через вiсiм рокiв Селiм на
шляху з Едiрне до Царгорода помер у цьому ж таки Чорлу, де бився колись iз
рiдним батьком.
Стрiчати султаншу вийшли мiсцевий кадiй i кехаята - староста. Хилили
голови у важких тюрбанах, прикладали до грудей стуленi човником долонi.
Все мовчки. Без слiв. Тiльки метали холоднi стрiли поглядiв. Проклята
гяурка. Проклята, проклята!
В наступнi два днi брезклий мiхмандар i його ледачi ╓внухи не могли
знайти примiщень для конаку нi в Карашаранi, нi в Бургасi. Не помагали нi
грошi, нi погрози, нi просьби. Всi вперто твердили: чума. Нiхто не хотiв
брати па себе риск. Такi високi особистостi, а в них мор. Довелося двi
ночi провести в повстяних шатрах. Дорога була жахлива. Потоки,
багновиська, розламанi мiстки, баюри. I це шлях, яким ма╓ ╖здити сам
султан!
За Бургасом, коло Мурад Тепесi, зустрiвся караван верблюдiв, ведений
миршавим похнюпленим вiслюком. Везли деревне болгарське вугiлля у Царгород
джебедже╖там [60], як для гарматного пороху потребували тiльки вугiлля з
родопських лiсiв.
Вiслюк тюпачив, звiсивши велику голову, i довжелезний караван слухняно
плентався слiдом за ним. Осел - повелитель. Тут усi повелителi. Повелителi
ослiв, верблюдiв, буйволiв, караванiв, табунiв, зграй. I над людьми
повелителi, хоч люди й норовлять щоразу скинути цей тягар iз сво╖х плечей.
То тiльки худоба пасеться там, куди прижене ╖╖ пастух. Люди - нi. Не
повиннi б.
Перед Карклiсе, що лежало в передгiр'╖ Родоп, шлях роздiлявся. Лiвий
був на Едiрне й Угри, правий - на Молдавiю, Польське королiвство. Ох,
повернути б на правий шлях та й по╖хати через гори й рiки i опинитися у
Рогатинi, в батькiвськiм домi, струснути з себе все, що з нею було, як
лихий сон, знов стати веселою, безжурною Настасею, побiгти до суворого
вiкарiя Скарбського i слухняно процитувати вiрш Горацiя про
швидкоплиннiсть життя, якого Настася нiяк не могла збагнути i знай
смiялася над поетом, що оплакував якогось Постума з його зморшками й
старiстю!
Але вже ви╖здив ╖й назустрiч з лiво╖ дороги сам Сулейман у супроводi
цiло╖ тисячi блискучих вершникiв, насувався на не╖, весь у золотi, в сяйвi
самоцвiтiв, заслiплював, спалював, нищив усi ╖╖ зухвалi думки, намiри й
забаганки. Знов ставала рабою, хоч i вельможною, знов падала в пониження,
хоч i вознесена безмiрно над цим жорстоким свiтом.
Простелено було просто посеред багнюки червоне сукно, султан злiз iз
свого чорного коня, став на те сукно, пiшов назустрiч бiлiй каретi,
дверцята вiдчинилися йому назустрiч, двi бiлi руки, випростуючись iз
пишних хутер, простяглися до нього, вiйсько кричало завчено: "Падишах хим
чок!" Забулося все, горiв батькiвський дiм, пристанище ╖╖ невпокореного
духу, спалахували ╖╖ мрi╖ - i звiдки ця пожежа?
А вогонь загорався зовсiм не там, де б шукала його Роксолана або й сам
султан. Ще тiльки жеврiв, кривавився болючою раною, прита╓ний i
прихований, загнаний у найнеприступнiшi глибини султансько╖ столицi, але
вiд того ще страшнiший.
Яничари, довiдавшись про смерть свого улюбленця Ферхада-пашi, заридали
вiд горя й вiдчаю. Хто тепер поведе ╖х на здобич i з ким пiдуть i чи й
пiдуть коли-небудь, а чи мають скнiти отут, коло казанiв iз пiсним пловом
довiку?
Валiде сторожко приглядалася до того, що твориться в яничарських ортах.
Не квапилась. Мала тепер досить часу. Лишалася в столицi сама. Не мала нi
суперникiв, нi ворогiв - самi тiльки спiльники в доброму й лихому. Коли в
казанi закипiло, хай довариться чорба до кiнця! Морю треба дати
розгойдатися, щоб вихлюпнуло високi хвилi на суходiл. Вона сидiла коло
яничарського моря i, пiдiбгавши сво╖ темнi губи, терпляче ждала. Ждала,
поки Роксолана розбагненими зимовими дорогами просувалася повiльно
назустрiч сво╓му повелителю. Ждала, поки по╓днаються тi дво╓ i забудуть в
обiймах увесь свiт. Ждала, коли зможе завдати удару найболiснiшого й
остаточного. Як сказано:
"А коли сотворите велике побиття, то змiцнюйте узи".
Лiпшо╖ нагоди, щоб знищити ненависну гяурку, валiде вже не могла
сподiватися. Сама була винна, що пiдпустила цю укра╖нку до свого
царственого сина занадто близько, самiй треба було й спокутувати провину.
Султан вийшов iз послуху, так нiби ця маленька роксоланка зачарувала його.
Валiде сама була маленькою жiночкою, вiрила в силу таких жiнок, та
водночас i кривдно ╖й було, що не змогла заволодiти колись султаном
Селiмом так, як ця чужинка - ╖╖ сином. Хiба можна таке стерпiти!
Пробувала посварити султана з Хуррем - марно. Непомiтно, через
одалiсок, пхала Хуррем проти свого сина - та не пiддавалася, виказувала
перед падишахом таку чарiвливу сумiш покори й зухвалостi, що для нього
весь свiт замкнувся у бiлотiлiй, золотокосiй рабинi. Чужинка лякала валiде
сво╓ю майже хворобливою запеклiстю в осяганнi мов i знань. Домагалася
нових i нових учителiв, сидiла в султанських книгозбiрнях - навiщо?
Султанська мати задумала завдати удару цiй дикiй чужинцi в найболючiше
мiсце душi. Торiк намовила сво╖х кримських племiнникiв, якi нiяк не могли
подiлити ханського трону пiсля смертi славного Менглi-Гiрея, напасти на
укра╖нськi землi. Сорок тисяч татар пiшли на Волинь i в Галичину, стали
кошем пiд Мостиськами, розсипали навсiбiч летючi загони
грабiжникiв-людоловiв, земля стала попелом. Забрано тисячi люду, виведено
всю худобу, пограбовано збiжжя, нiчого не лишилося там, де ступив
татарський кiнь, валiде ждала, коли Хуррем побiжить до султана, плакатиме,
клястиме й дорiкатиме, а та затялася - i нiкому нiчого.
Валiде не стерпiла. Покликала до себе Хуррем, спитала, чи вона чула, що
вчинили в ╖╖ землi татари.
- А чи ваша величнiсть чули, що московський великий князь завоював
Казанське ханство? - зухвало спитала Роксолана.
- Ти радi╓ш?
- Повiдомляю вам, моя валiде, так само, як ви повiдомили про
сплюндрування мо╓╖ нещасно╖ землi.
Окрiм розуму й зухвалостi, гяурка володiла ще незбагненною хитрiстю й
передбачливiстю. Це вона вгадала зата╓ну думку валiде про возвеличення
Iбрагiма до сану великого вiзира й одруження з Хатiджею i перша сказала
про це султановi. Хоч i знала, що валiде щомитi зможе знищити ╖╖,
розкривши падишаховi та╓мницю появи гяурки в його священному гаремi, але
не боялася нiчого! Та й султан, коли його мати якось натякала, що могла б
розкрити йому очi на походження одно╖ занадто дорого╖ для нього людини,
недбало вiдмахнувся i не захотiв слухати. Волiв жити iз заплющеними очима,
слiпим, незрячим! Яка ганьба!
Кiлька тижнiв валiде з неймовiрною обережнiстю вивiдувала Через
кизляр-агу, хто може бути вiрним, на кого можна покластися, у чи╓му серцi
палав найчистiший вогонь вiри ╖╖ боротьби за вiру.
Прикликала до себе великого будiвничого Коджа Сiнана, довго й докладно
викладала йому свiй намiр спорудити в Ускюдарi велику джамiю свого iменi,
терпляче слухала мудрого художника, намагалася уявити собi, як росте ╖╖
мечеть,- цеглина за цеглиною, камiнь за каменем, колона за колоною, напис
за написом. Усе, що робиться на вiки, вимага╓ терпiння, упертостi й часу.
Вона не шкодувала часу нi на що. Змалку звикла тримати себе в шорах, i хоч
як рвалися з не╖ темнi пристрастi, успадкованi вiд цiлих поколiнь диких
предкiв, жорстоко заганяла ╖х назад, i тiльки чорна смага на губах
видавала ╖╖, виказувала, якi страхiтливi пожежi палають у нiй.
Роксолана гостювала у падишаха цiлих два мiсяцi. Приймала разом iз
султаном послiв, ╖здила на лови. Для цього довелося вчитися триматись на
конi, i ╖й придiлено було молодого султанського конюха Рустема, який з
понурою ввiчливiстю навчав цього мистецтва сановну вершницю. У тi ночi над
шумливим Мерiчем, серед пущ Румелi╖, пiд хмарами, що припливли, може, й
з-за Дунаю, зачатий був третiй син Роксолани, що мав стати найбiльшою ╖╖
любов'ю, найбiльшим болем, ╖╖ смертю.
Коли ж прискакали царськi гонцi до столицi й повiдомили, що царствена
султанша з августiйшими дiтьми ма╓ намiр повернутися у священну
неприступнiсть Баб-ус-сааде, султанська мати звелiла кизляр-азi зiбрати
вночi найдовiренiших. Пташка летiла в сiть. Вiдiрвана вiд султана,
втрачала всю свою силу. Сулейман, не маючи бiля себе чарiвницi, вимушений
буде пристати на всi умови.
Сходилися у поко╖ самого кизляр-аги. Знехтували найсуворiшi приписи.
Порушили священну недоторканнiсть гарему. Грубi чоловiки, несучи з собою
сморiд немитого тiла, гiрких димiв, негоди, топтали товстi килими, по яких
ступали тiльки вузькi бiлi ноги красунь, що ╖х вели до султансько╖
опочивальнi. Але коли ж то було? Давно вже не водили до ложницi падишаха
наляканих молоденьких рабинь - ходила тiльки ненависна гяурка, зла
чарiвниця, пiдступна чужинка, вiд яко╖ треба було порятувати не тiльки
султана, а й усе царство.
Рятiвники прийшли глупо╖ ночi. Зата╓но, тихо, незграбно протискувалися
до покою кизляр-аги, сiдали на червоних килимах, пiдкладали собi пiд боки
шкiрянi й парчевi подушки-мiндери, брали грубими руками коштовнi чашi з
шербетом, подаванi ╓внухами. Тут були мулли вiд великого муфтiя, кадi╖ вiд
головного кадiя Стамбула, яничарськi аги - суворi во╖ни, яничари золотого
обруча, вознесенi ще султаном Селiмом, який був справжнiм батьком цього
непереможного вiйська i вiв його вiд перемоги до перемоги рукою суворою,
але вмiлою i турботливою. На сво╖х повстяних шапках аги мали цiлi снопи
рiзнобарвного пiр'я. Що старiший i заслуженiший ага, то бiльший снiп
пишного пiр'я прикрашав його шапку, так що воно вже й не трималося купи, i
доводилося те пiр'я чимось зв'язувати. Султан Селiм перший здогадався
дарувати яничарам для цього золотi обручi. Так з'явилися яничари золотого
обруча. Кiльком агам даровано було по два, а дво╓ навiть удосто╓нi були
трьох золотих обручiв, але тi во╖ни вже були такi старi i так посiченi в
битвах, що померли слiдом за грiзним султаном, i тепер тут, у кизляр-аги,
найвищими були аги двох золотих обручiв. Не вiд Сулеймана, нi!
Кизляр-ага сидiв пiд стiною на довгастому шкiряному матрацику,
пiдiбгавши пiд себе ноги, обгорнувшись широким теплим халатом. Мовчки
кивав прибулим. Показував ╓внухам, щоб давали подушки гостям, пiдносили
чашi. Яничари розсiдалися на килимах, так само мовчки дивилися на чорного
╓внуха. Хто вiн i що? Навiть його iменi нiхто не знав. Коли треба,
називали:
кизляр-агасi-ефендi. Ото й усе. А чи знав вiн сам щось про себе? Звiдки
вiн, з яких кра╖в, де його рiдна земля, яка рiдна мова? Тут вiн був ворог
усiм i всi були його ворогами. А з ворогами як? Доводиться бути терплячим
до часу. Посилав кого треба i куди треба - мовчки. Не вiдав почуття
прихильностi, осягнув умiння слухатися i виконувати велiння. В його руках
часто опинялися долi найбiльших людей, аж до муфтiя i великого вiзира -
вiн сприймав це як належне. Бо ж вiдав найбiльшим скарбом iмперi╖: жiночим
тiлом. Життя людське в його очах не важило нiчого. Не змигнувши оком, вiн
мiг вiддати велiння когось задушити, зарiзати, утопити в Босфорi. Могутнi
мури Топкапи надiйно берегли всi та╓мницi.
Навiть на цьому зборищi нечестивих змовникiв кизляр-ага не зрадив
сво╓му узвича╓нню. Тiльки ледь помiтна посмiшка прослизала по його устах -
погордлива i поблажлива. Що йому всi цi люди. Позбавлений бажань i
пристрастей, пiднятий над метушнею щоденностi, байдужий до дрiб'язку й
ницостi, хоч i був виконавцем волi султансько╖ матерi, водночас думав про
бiльше. Знав, що валiде, прийшовши сюди, намовлятиме цих розлючених во╖нiв
лише протi╖ султаншi Хуррем, нi словом не згадавши свого зятя Iбрагiма, а
вiн сам не мав нiчого супроти султансько╖ жони, зате готовий був поставити
весь свiт проти пронозливого грека, щоб, може, зайняти мiсце великого
вiзира. Але сьогоднi тут мав мовчати й ждати всемогутньо╖ валiде.
Вона прийшла, коли вже всiм нетерпеливилося. Уся в бiлих хутрах, метала
чорнi блискавицi з очей. Рiшуче зiрвала з обличчя яшмак, не ховала сво╓╖
вроди, сво╖х темних рiзьблених уст, свого хтивого черкеського носа.
- Хто ви? -крикнула до старих яничарiв.- Во╖ни чи мокрi кури? А
чалмоносцi? Чому мовчать ревнителi вiри?
Дала змогу обдумати сво╖ гнiвнi слова, далi кидала мовчазним чоловiкам
тяжкi, зболенi звинувачення, мовчала, вичiкуючи, знов i знов жбурляла на
них страшне й незвичне.
- Чи ви не бачите, що все гине?
Доки будете терпiти?
Гяурка тру╖ть мого царственого сина!
Народжу╓ нашому падишаховi вiдьомських недоноскiв!
А вiн нiчого не бачить, бо на нього наслано злi чари!
Мехмед кволий плоттю i тiльки ганьбить царський рiд!
Селiм червоноголовий, як кизилбаш, як ця вiдьма з Укра╖ни!
Тiльки невiрна може навчитися такого чарiвництва!
I тiльки ви можете порятувати султана вiд цього наврочення!
Якийсь з людей, муфтiя, несмiливо вiдкашлявшись у червонястiй сутiнi,
прохрипiв:
- Великий муфтiй - хай аллах подовжить його днi - заявив, що коли
преславний падишах вважа╓ розлучення з цi╓ю гяуркою за грiх, то вiн той
грiх розкладе на всiх правовiрних, i кожному припаде так мало, що аллах i
не помiтить.
- Нiщо не може противитись волi аллаха,- зауважив один з кадi╖в.
- Чу╓те? - вигукнула валiде.- Сказано ж бо: "I вбивайте ╖х, де
зустрiнете, i виганяйте ╖х звiдти, звiдки вони вигнали вас: адже спокуса
гiрша, нiж убивство!"
Вона встала i швидко вийшла, не ждучи нiчи╖х слiв,- нi запевнень, нi
розпитувань. Була й нема. Пiсля не╖ пiдвiвся кизляр-ага. Мовчки махнув
довгими руками. Щоб розходилися так само пота╓мно, як i збиралися. I
думали над словами султансько╖ матерi. А коли обдумають як слiд...
Знак був даний, коли Хуррем з дiтьми повернулася до столицi i знов
задомувала у сво╓му почесному ув'язненнi - рабиня i повелителька водночас.
Ще переживала неповторнi тижнi вiльно╖ волi в лiсах i горах Румелi╖, ще
давала лад сво╓му розбентеженню, коли яничари вдарили вранцi в перевернутi
мiднi миски - i здригнувся Стамбул, здригнулася цiла iмперiя.
Так неждано настало гiрке похмiлля пiсля весiлля, спорядженого султаном
для свого улюбленця Iбрагiма й сестри Хатiджi.
I знов зласкавилася доля над малою Хуррем. Те весiлля, а ще бiльше
Iбрагiм стояли яничарам бiльмом у оцi, i всю свою лють вони спрямували
передовсiм не проти молодо╖ султаншi, як того хотiлося валiде, а проти
великого вiзира, що в ╖х очах був винуватцем усiх лих: i ╖хнього
нужденного становища, i смертi Ферхада-пашi, i неласки султана.
I тiльки коли все пограбували, розбили, попалили, а зупинитися вже не
могли i мимоволi постало питання "що ж далi?", тiльки тодi згадалося про
гяурку-султаншу, i замiрилися вони вже на найнедоторканнiше: на
неприступний гарем.
А Сулейман ще й досi плавав на сво╖й золоченiй барцi, так нiби
сподiвався, що заколот вляжеться сам по собi, як вляга╓ться вiтер,
нагасавшись досхочу. Спостерiгав здалеку, придивлявся - не хотiв ставати
супроти каламутi, яка заливала його столицю, чи боявся?
Серед дня пiдпливла до його барки гонецька фуста, вискочив з не╖
високий, молодий, щойно засiялися вуса, яничар, став пробиватися до
султана. Вигукував, що привiз негайну вiсть вiд султаншi Хасекi.
Сулейман звелiв допустити яничара. Того привели капiджi╖, тримаючи
мiцно попiд руки. Вiн хотiв упасти на колiна, вони тримали його далi так,
що вiн повис у них на руках.
- Чого тобi? - суворо спитав султан.
Яничар закрутив головою, показуючи, що не може говорити при всiх.
- Пiдiйди,- звелiв Сулейман. Капiджi╖ пiдвели яничара до султана.
- Ну? Говори.
Гонець нахилився до султанового вуха, зашепотiв хапливо:
- Мiй падишаху, сьогоднi вночi яничари вдеруться в Баб-ус-сааде й
уб'ють ╖╖ величнiсть султаншу Хасекi.
- Як звешся?
- Коджа Гасан.
- Який же ти коджа? Ще вусiв не ма╓ш!
- Так прозваний. Драгоманом у сво╖й ортi.
- Будь зi мною!
Султан звелiв пливти до причалу коло садiв гарему. В такому поспiху
нiхто його ще не бачив. Забувши про гiднiсть, майже стрибнув з барки, не
став ждати, поки подадуть коня, з найближчими тiлохранителями подався до
сералю. Там негайно звелiв поставити перед ним яничарських аг, усiх тих,
хто очолював непокiрливих. Гасановi ще раз повторив:
- Будь тут з дiльсiзами.
Певнi сво╓╖ сили яничари золотого обруча, опора й загроза трону,
поважно потрушуючи сво╖м пiр'ям, ступили до приймального покою,
сподiваючись, що падишах кинеться ╖м назустрiч, називатиме синами та
братами, сипатиме обiцянками, запобiгатиме перед ними й принижуватиметься.
Вiн справдi кинувся ╖м назустрiч i, вихопивши кинджал, на мiсцi заколов
трьох найстарших, якi виступали попереду. I хоч несподiванка перевершувала
будь-що бачене навiть цими бувалими людьми, заднi не розгубилися, дво╓
одразу кинулися на Сулеймана - один з оголеним ятаганом, другий з напнутим
луком, але ще швидше стрибнув мiж них i султана Гасан, ухопив обох
нападникiв за руки, крикнув:
- Мiй султане, утiкайте!
Тим часом дiльсiзи стали стiною мiж султаном i яничарами. Сулейман, не
гаючись, сховався в сусiдньому поко╖, тiльки там згадав про молодого
яничара, який уже двiчi рятував його честь i життя, i послав негайно
привести Гасана до нього. Не сподiвався, що той ще живий, i зрадiв, коли
побачив яничара неушкодженого, сказав йому:
- Пiди й оголоси, що ще сьогоднi буде роздано всiм яничарам двiстi
тисяч дукатiв iз державно╖ скарбницi. Я призначаю тебе агою на мiсце
вбитих. I хай негайно видадуть усiх призвiдцiв. - .;
Одержавши грошi, яничари спокiйно спостерiгали, як катиджеллати
набивають на палi ╖хнiх товаришiв. Нiхто не видав нi валiде, нi
кизляр-аги. Вмирати звикли мовчки. Щоправда, великий муфтiй прийшов до
султана i довго й заплутано, посилаючись на коран, говорив про потребу
побиття нечестивих, про священну вiйну, яку заповiдав пророк, але султан
без належно╖ поштивостi слухав шейх-уль-iслама i захотiв знати, про яких
невiрних мовить глава мусульман. Чи не про тих, якi тримали в сво╖х руках
наймiцнiшi фортецi - Белград i Родос - i котрих вiн побив i понищив,
виконуючи заповiт сво╖х предкiв? Чи, може, йдеться про жалюгiдних
кизилбашiв, яких розгромив славний султан Селiм, i вони тепер бояться
пiдняти голову, ждучи сво╓╖ черги?
- Але ж мерзеннi кизилбашi, яких ще за султана Селiма взято служити
правовiрним, досi оскверняють нашу вiру i нашу землю! - вигукнув муфтiй.
- Дайте фетву про ╖хн╓ побиття там, де ╖х знайдуть, мiй духовний
наставнику,одразу поступився султан, не бажаючи сваритися з цим могутнiм
чоловiком пiсля погрому, вчиненого яничарами, i, розумiючи добре, що без
жертв однаково не обiйдешся, треба тiльки вибирати найменш болiснi. Вiн
знав, що весь Стамбул повнився криками про ворожих еджнемi-чужинцiв, знав,
що малися на увазi передовсiм його найближчi люди: i султанша Хуррем, i
великий вiзир Iбрагiм, вiзири Мустафа-паша i Аяс-паша - укра╖нка, грек,
босняк, арбанас. Свiдомо чи випадково зiбрав ╖х Сулейман довкола себе, але
не мав намiру поступитися ними нi перед розклекотаним натовпом, нi перед
цим великим законником.
- З вашого благословення, мiй учителю,- шанобливо мовив султан,- я нинi
ж складу листа молодому перському шаховi Тахмаспу, такому самому
вiровiдступниковi, як i його батько Iсма╖л. Вiн жде, щоб я привiтав його з
нагоди вступу на престол,- я скажу -йому все, що ми дума╓мо про нього i
про його мерзенних кизилбашiв.
Сулейман звелiв покликати писця i, повiльно смакуючи з муфтi╓м шербет
iз коштовних чаш, став диктувати послання до молодого шаха. Нагадав про
славнi походи свого непереможного вiйська, коли горiв камiнь i траву
вбивано назад у землю, i двi найбiльшi твердинi населено╖ частини землi -
Белград i Родос - схилилися перед силою османсько╖ збро╖, так що доми
невiрницьких iдолiв перетворено на храми iсламу. Тепер настала його черга.
- "Та перш нiж хвилi мого вiйська,- смакуючи з солодким напо╓м кожне
слово, промовляв неквапом султан,- високi, як гори, заллють твою землю,
спустошать твою державу i вирвуть з коренем парость твого порiддя, скинь
iз голови корону i надягни, слiдом за сво╖ми предками, ковпак, щоб, як
дервiш, змирився iз сво╓ю долею, заховавшись у закутку покiрливостi. Коли
прийдеш у мою Високу Порту i ради божо╖ ласки попросиш шматок хлiба, дам
тобi. Нiчого не втратиш, окрiм сво╓╖ землi. Коли ж будеш упертим у сво╖й
фараонськiй пихатостi i попросту╓ш шляхом хибним, то без прогайки з
брязкотом збро╖, зi свистом стрiл i гримiнням гармат долине до мого слуху
вiсть про твою погибель. Можеш сховатися, як мурашка, в землi або злетiти
високо в небо, мов птах, я постараюся скрiзь знайти тебе i очистити свiт
вiд тво╓╖ пiдло╖ присутностi".
Цей лист згодом вмiстив у сво╖й iсторi╖ хронiст Сулеймана Джелал-заде,
який ще був з Iбрагiмом в ╢гиптi, простежуючи кожен державний крок
великого вiзира.
Ненависть, як плiд: коли достигне, ма╓ впасти. Султан пiдставив свою
всемогутню руку, захищаючи голови найближчих йому людей, але повинен був
пожертвувати iншими.
Фетву великого муфтiя читано в усiх мечетях. Згiдно з кораном i сунною
[61] дозволялося вбивство кизилбашiв, грабiж ╖хнього майна, спалення й
розорення полiв, будiвель, садiв. Без посилання на коран фетва не мала
законно╖ сили, тому шейх-уль-iслам наводив слова цi╓╖ книги, в якiй не
було жодно╖ згадки про любов, зате мало не всi сури сповненi були закликiв
до ненавистi й ворожнечi: "Вiруючi! Воюйте з тими з невiрних, якi близькi
до вас: хай знають вашу жорстокiсть. I вбивайте ╖х, де зустрiнете".
Нещасних убивали сонними й у дорозi, старих i малих, на молитвi й при
трапезi, на базарах i в полi, убивали без жалю та без страху, бо вбивство
за наказом - це не злочин i наказ про вбивство - теж не злочин, винними
будуть тiльки вбитi - так хоче аллах.
До Хуррем уночi прибiгла молоденька одалiска Шаммама-Ропавочка,
тулилася тремтячим тiлом до нiг молодо╖ султаншi, нажахано схлипувала:
- Моя султаншо, вони вб'ють i мене! Вони вбивають усiх мо╖х
╓диновiрцiв, у них нема╓ жалю, вони прийдуть i сюди...
- Заспокойся! Побудиш мо╖х дiтей,- майже суворо гримнула на персiянку
Хуррем.- Не треба боятися смертi. Вона наздоганя╓ того, хто ╖╖ бо╖ться. А
сюди не прийдуть. Мали б прийти, щоб убити мене, але ж не прийшли! То чому
б приходили заради тебе?
- Убити? Вас? Моя султаншо, хiба таке можливе?
- Тут усе можливе.
Поклала Шаммаму спати в сво╓му поко╖. Ще одна жива душа коло дитячих
душ - i вже якось легше. Смертi для не╖ не могло бути, бо смерть - це
тiло, а тiло вже давно вiддано було в жертву, воно не iснувало, не
належало ╖й. Коли розвалю╓ться дiм, що робити в нiм хазя╖новi? Як вона
жила в цi страшнi днi яничарськi? Очищалася жахом i жалiстю до себе. Страх
i жалiсть. Доки ж, доки?..
А тим часом великий вiзир Iбрагiм, далекий вiд стамбульських загроз,
порядкував у ╢гиптi.
Вiн покорив непокiрливих, випустив iз темниць боржникiв (бо, сидячи в
темницi, боргу свого не вiддадуть довiку), вiдкрив iмарети для бiдних,
обновив джамiю Халiфа Омара, за наглядом досвiдченого в здирствi
Скендер-челебi╖ переписано всю землю i ╖╖ мешканцiв i на все накладено
податки, у цитаделi споруджено двi новi вежi для зберiгання державних
грошей.
На початку вересня Iбрагiм у неймовiрнiй, небаченiй пишнотi повернувся
до Стамбула. Йому назустрiч на чотири днi шляху ви╖хали вiзири
Мустафа-паша i Аяс-паша i передали дар султана: арабського скакуна в збру╖
та двiстi тисяч цехiнiв. Iбрагiм подарував султановi золоту шапку тако╖
само╖ цiни з дiамантом на нiй у п'ятдесят вiсiм каратiв. Iз собою великий
вiзир привiз iз ╢гипту й Сiрi╖ мiльйон дукатiв, якi помiг йому зiбрати
Скендер-челебiя, що лишився й далi найближчим порадником Iбрагiма, хоч той
пiсля одруження з султанською сестрою i усунув вiд себе його доньку
Кiсайю, видавши ╖╖ за дефтердарового помiчника Хусейна-челебiю.
У Стамбулi смiялися:
- Султан Селiм ╖в дерев'яною ложкою i ходив у яничарськiм джюббе, зате
з ╢гипту привiз три мiльйони, а грек при╖хав увесь у золотi в супроводi
тисячi пажiв у золотих шапках, а в Едi-куле лiг тiльки мiльйон.
Сулейман бачив: вiйсько треба вивести iз Стамбула. Бо коли не ведеш
вiйсько на ворога, воно поверта╓ свою силу проти тебе.
За п'ять днiв до прибуття великого вiзира з ╢гипту султанша Хуррем
народила султановi третього сина. Хлопчик був смаглявий, схожий на свого
великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку родимку
i зрадiло проголосили:
"Буде великим чоловiком!" В Османiв, де трон успадковував старший iз
чоловiчих нащадкiв, знищуючи всiх iнших, таке вiщування було ледь не
святотатством, але що могли вдiяти много-мудрi повитухи, бачачи перст
божий?
Названо хлопчика Баязидом - на честь Сулейманового дiда.
ЖIНКА
I коли, двадцятилiтньою, народила Сулей-мановi трьох синiв i доньку,
коли перемогла всiх суперниць i пiднялася над гаремом, коли здолала
перепони, зловорожу силу i навiть саму себе,- тодi з'явилася у Роксолани
думка про велич.
╖й випало жити у вiк титанiв. Мiкеланджело i Леонардо, Тiцiан i Дюрер,
Лютер i Макiавеллi, Мюнцер i Мор, Рабле i Босх вiдкривали це столiття
генi╖в, а замкнути його мали Монтень i Челлiнi, Сервантес i Шекспiр. "Ми
постiйно бачимо,- писав Базарi,- як пiд дiянням небесних свiтил,
найчастiше природним, а то й надприродним шляхом, на людськi тiла звичайно
проливаються найвищi дари i що iнодi те саме тiло бува╓ з надмiрнiстю
надiлене красою, привабою i талантом, якi вступають одне в одним у таку
сполуку, що хоч би куди звертався такий чоловiк, кожна його дiя така
божественна, що, полишаючи позаду всiх iнших людей, вiн явля╓ собою щось
дароване нiби богом, а не здобуте людським мистецтвом..."
Хто iз смертних мав зухвалiсть зрiвнятися з титанами i хто мiг
зрiвнятися? I чи могла замахуватися на велич невiдома дiвчина з Укра╖ни,
жорстоко кинута в рабство, позбавлена свободи? Коли й справдi на когось
проливалися небеснi дари, то ╖й судилися хiба що зневiра i вiдчай. Коли
завдяки надприродному напруженню душi зумiла вона в рабствi здобути собi
свободу, то була це тим часом тiльки свобода в любовi. Здавалось би: що
може бути вище для жiнки, нiж свобода в любовi? Але ж уся вона трима╓ться
на залежностi, знов повертаючи тебе до рабства, щоправда, добровiльного,
солодкого, та однаково ж рабства, а в рабствi не може бути величi.
Тисячi разiв уявляла свою смерть, коли за брамами сералю шаленiли
яничари, тулила до грудей малих дiтей, умирала разом з ними, тiльки тепер
зазнавши справжнього жаху.
I коли вцiлiла, воскресла, народилася заново, то народилася вже не
Хуррем, а тiльки Хасекi й Роксоланою. Мала знайти в сво╖х часах мiсце не
просте, а високе. Не лякаючись сяйва генi╖в. Не схиляючи голови перед
могутнiстю володарiв вiку, один з яких хвалився, що в його володiннях
нiколи не заходить сонце, а другий, що його мала любити, ненавидячи, i
ненавидiти в любовi, прозваний був за сво╖ великi перемоги над свiтом
Пишним. А ще ж були в тих часах i жiнки, що спонукали до змагання красою,
розумом, незламнiстю волi, природним даром. Навiть у страшному
мусульманському свiтi промайнула незгасною зорею поетеса Мiхрi-Хатун, яку
звали сонцем серед жiнок. Народилася i жила в Амасi╖, не захотiла стати
рабою у будь-чи╓му гаремi, сповiдувала вiльну любов, сама вибирала собi
коханцiв при дворi шах-заде Ахмеда, який згодом мав загинути вiд руки
свого жорстокого брата Селiма. Дивна жiнка! Пiднялася над мiльйонами
рабинь, оспiвувала смiливу й вiльну любов, мрiяла про чоловiка, який мiг
би пожертвувати навiть життям заради кохання:
Коли закоханий, то на шляху любовi Ти честь i сором де оберiгай. Вiддай
i душу на шляху любовi, Iнакше втратиш назавжди кохану.
Поетеса не приховувала сво╖х захоплень. Iмена ╖╖ коханцiв стали вiдомi
всiм: законник Муай╓д-заде, поет Гувахi, Iскандер Челебi. Пристрасть для
не╖ була над усе, жила пристрастю i заради пристрастi. Цi╓╖ незвичайно╖
жiнки лякалися навiть такi талановитi люди, як поет Iса Неджатi. Життя
царедворця навчило його обережностi й застережливостi у виборi друзiв i у
виявленнi симпатiй, а тут зненацька якась несамовита жiнка, що кинула
виклик усьому свiтовi iсламу, пише назiре на його поезi╖! Образу й злiсть
вiн вилив у звертаннi до Мiхрi-Хатун:
О ти, що пишеш назiре на мо╖ вiршi, Не сходь з шляху пристойностi й
цноти! Не говори, що в розмiрi i в римi Тво╖ вiршi подiбнi Неджатi. Хоча з
трьох лiтер можуть буть два слова, Та не те саме здiбнiсть i порок.
Чи могла зважати ця жiнка на чи╖сь ляки? Пристрасть для не╖ була над
усе, жила пристрастю i заради пристрастi. Коли Iскандер Челiебi кинув ╖╖,
поетеса послала йому вслiд рядки:
Затужу, Друже мiй, я в розлуцi тяжкiй - То здригнеться земля i небесний
зенiт. А заплачу, бува, за тобою в журбi - Мо╖ сльози, як води, затоплять
весь свiт.
Мовби перегукуючись з Мiхрi-Хатун, озивалася з-за моря венецiанка
Гаспара Стампа, що передчасно померла вiд безнадiйно╖ любовi до графа
Коллальтiно дi Коллальто. Яка стражденна ╖╖ муза поряд з бунтiвливою
Мiхрi: "Мо╓ вразливе серце з тобою пiшло, сеньйоре. Амур зробив усе це,
може, менi на горе. Пiдуть разом з тобою i щирi зiтхання - сестри мого
кохання. Йтимуть вони, як друзi, в щебетi, у стогонах, тузi. I якщо
стихнуть раптом, згинуть, як чистi перла,- знай, що i я вже померла".
Хуррем теж писала вiршi. Билися в ╖╖ душi тисячi пiсень, стояла над
безоднею, зазираючи туди, тепер могла глянути й на небо. Для ╢вропи
вельможна жiнка-лiтератор була в тi часи звичним явищем. Сестра короля
Францi╖ Францiска Першого Маргарита Наваррська сво╖м "Гептамероном" навiки
увiйшла в лiтературу. Сповненi любовно╖ пристрастi до свого коханця графа
Босуелла вiршi шотландсько╖ королеви Марi╖ Стюарт використанi були для
звинувачення ╖╖ у змовi й убивствi законного мужа. Вiтторiя Колонна,
донька великого коннетабля Королiвства Неаполiтанського, завдяки сво╖м
поезiям зблизилася з самим Мiкеланджело, а правителька невеличкого
Корреджiо Веронiка Гамбара завдяки тонким лестощам у сво╖х вiршах
завоювала прихильнiсть папи Климента й iмператора Карпа. Але те все було
при ╓вропейських дворах, де жiнки коли й .не благоденствували ще, то вже
починали панувати, де ставали всемогутнiми регентшами престолу, як
Катерина Медiчi у Францi╖, або й королевами, як донька Генрiха VIII
англiйського ╢лизавета. У свiтi iсламу така жiнка могла викликати навiть
не подив, а осуд i прокляття. Може, Роксолана була першою з османських
султанш, яка наважилася писати поезi╖? То й що ж? Не лякалася нiчого й
нiкого, несмiливi ╖╖ вiршi, ╓диним читачем яких мав бути тiльки султан,
були мовби випробуванням для ╖хньо╖ любовi. Посилала Сулеймановi в Едiрне
щодня коротенькi листи, в яких скаржилася на розлуку й самотнiсть: "Я була
спiвбесiдницею нудьги i туги й полонянкою розпачу. Я запалювала смолоскипи
па всiх шляхах очiкування. Щодня птиця Рух лiтала на небесному просторi
бажання, сподiваючись, що якийсь голуб принесе вiд вас вiсть або ж хмарка
пролл╓ благодатну краплину на долину спраглостi".
Тодi складала вiршi про свого султана:
Ти сизий сокiл з гiр
У просторi безкра╖м.
В ущелинах гнiздо вiд поглядiв хова╓ш.
Летиш пiд небеса, самотнiй i лихий,
I здобич на вершинах хижо роздира╓ш.
Мiж безоднею й небесами була земля, i на тiй землi треба було
утвердитися. Спершу упевнена була: дiтьми! Народити султановi синiв, дати
спадко╓мцiв, стати ╖хньою матiр'ю, матiр'ю цього чужого й ворожого трону.
Як королева Бона, що народила польському королевi Зигмунту сина Зигмунта
Августа, як ╢лена Глинська, що дала московському великому князевi Василiю
Iвановичу сина Iвана, який згодом став славетним царем Iваном Грозним.
╢лену Глинську великий князь московський Василiй узяв собi в жони,
проживши двадцять один рiк з бездiтною Соломi╓ю Сабуровою i вiдправивши ╖╖
нарештi в монастир. Молодша на 25 рокiв за Василiя, донька литовського
князя Василя Глинського ╢лена швидко прибрала до рук старого можновладця.
Примусила його, порушуючи звича╖, поголити бороду, усувала вiд двору й
ув'язнювала родовитих бояр, пiсля смертi Василiя, ставши правителькою при
малолiтньому Iвановi, ганьбила царське ложе з боярином Овчиною, молодшого
брата Василi╓вого Андрiя Старицького звелiла кинути до в'язницi,
надягнувши на нього залiзну шапку. Навiть дядька свого Михайла Глинського
згно╖ла в темницi, так нiби мстилася за потоптану свою молодiсть.
Зда╓ться, й померла невдовзi не сво╓ю смертю, а отру╓на пiдкупленими
людьми, як то водилося у тi часи, принаймнi тако╖ думки був посол
австрiйського iмператора Фердiнанда Сигiзмунд Герберштейн, що вiдвiдав
Стамбул пiсля того, як двiчi побував у Москвi.
Королева Бона прибула до Польщi тодi, як кримський людолов вiз iз
Рогатина малу Настасю для продажу на рабський торг у Кафi. Викликала подив
i захват сво╖м золотистим волоссям i чорними бровами, а ще рiзьбленими
скринями-касонь╓, в яких привезла справдi королiвський посаг: безлiч
сорочок гаптованих, чепцiв, суконь, незлiченну кiлькiсть ланцюгiв,
застiбок, низок перлiв, браслетiв i перснiв. Були там, ясна рiч, дiаманти
- привiле╖ володарiв, оправленi в золото смарагди, що мали додавати блиску
очам, сапфiри, що забезпечували нiжнiсть шкiри, бiлi коралi, якi зберiгали
зуби вiд псуття. Везла в скринях Бона i книгу сво╓╖ близько╖ родички
Катерини Сфорци "Як стати вродливою". З Кракова Бона листувалася з
найелегантнiшою жiнкою Iталi╖ маркграфинею Мантуанською Iзабеллою д'Есте,
котра присилала ╖й iталiйськi вiршi, описи найновiших танцiв, фасонiв
одягу, а також косметику, яку виготовляли ╖╖ придворнi майстри.
Власне, сама Iзабелла д'Есте приваблювала найбiльше поглядiв, хоч не
була нi королевою, нi великою володаркою, а тiльки дружиною дрiбненького
iталiйського князька, нiкчемного чоловiка Франческо Гонзага. Сяйлива
постать цi╓╖ жiнки здiйнялася над злочиннiстю, варварством, дикiстю,
розпустою, цинiзмом, над потоками пiдлостi й морями кровi. Не будучи
вродливою, вiдзначалася особливою жiночнiстю, що розпромiнювала натхнення
на художникiв, поетiв, музикантiв. Знала все, що дiялося на свiтi,
пильнувала кожно╖ оказi╖, де потрiбна була ╖╖ помiч, писала безлiч листiв
впливовим людям, захищаючи художникiв, до художникiв зверталася як до
генi╖в, не шкодувала похвал, випрошувала картини й малюнки, давала поради,
навiть дрiб'язковi вказiвки. Генiальний Леонардо да Вiнчi малював ╖╖
портрет, лишивши для нащадкiв образ цi╓╖ дивно╖ жiнки. Щоката, довгий нiс,
випнуте пiдборiддя, випуклi очi, склепiнчасте чоло, маленькi уста, в яких
вичиту╓ться обiцянка, блиск в очах, що свiдчить про неабиякий розум.
Холодна, рiшуча, свiдома сво╖х цiлей i намiрiв - яка з жiнок не захотiла б
стати такою?
Роксолана могла б перебирати славних жiнок, мов зеленi перли на довгiй
низцi, що ╖й подарував Сулейман вiд пристрiту, та що з того перебирання?
Найславетнiшi розумом, цнотою, обдаруваннями все ж завдячували багато в
славi сво╖й i становищi передовсiм походженню. Були вiльнi, багатi,
необмеженi у сво╖х можливостях. А вона? Незнана донька незнаного попа,
тодi рабиня, нещасна й зрозпачена, тепер рабиня щаслива, бо як же iнакше
╖й називатися? Принадами свого молодого тiла мала завоювати султана, тепер
мала втримати його коло себе, щоб завоювати i всю його iмперiю. Iншо╖
збро╖ не мала. Найстрашнiше:
не була надто вродливою. Нi для кого. В коранi написано: "Так! I
сопрягли ми ╖х з чорноокими, великоокими". Не була нi чорноокою, нi
великоокою. Iталiйський художник Фiренцуола виписував iдеал жiночо╖ вроди:
"Волосся лагiдно-золоте з бронзовим вiдтiнком, густе й довге. Чоло ма╓
бути удвiчi ширше за висоту. Шкiра слiпучо-ясна, але не мертво╖ бiлостi.
Брови темнi, шовковистi, найгустiшi посерединi, вужчi по краях. Бiлки очей
блакитнi, рогiвка темна. Саме око ма╓ бути велике й випукле, найкращi
повiки бiлi, з майже невидимими рожевими прожилками. Вi╖ не занадто густi,
не занадто довгi i не занадто темнi. Вухо середньо╖ величини, мiцне й
гарно╖ форми. Нiс, який визнача╓ красу профiлю, повинен лагiдно й
рiвномiрно звужуватися догори, коло насада хряща може бути трохи вищий,
але не так, щоб мав рисунок орлиного, який жiнкам не личить. Уста лiпше
малi, але анi випнутi, анi пласкi. Губи не дуже вузькi i гарно стуленi.
Зуби мають бути не занадто дрiбнi, гарно розташованi, барви слоново╖
кiстки. Пiдборiддя округле, не стесане й не шпичасте. Шия бiла й кругла,
лiпше довга, нiж коротка".
Розглядала себе в дзеркалi i не знаходила нiчого, що могло б
приваблювати. Чоло зависоке, майже чоловiче, щастя, що може ховати його
пiд пишними прикрасами. Брови шнурочком, майже непомiтнi, пiдборiддя
гостре, нiс задертий зухвало. Щоправда, венецiанськi посли вже розхвалили
той носик на всю ╢вропу, i ввiйде вiн в iсторiю як "носик Роксолани", але
хто ж стане милуватися ним у цiй землi, де жiнку сприймають одразу всю, як
рiку, як гору, як ниву. "Вашi жони - ниви для вас, ходiть на вашу ниву,
коли забажа╓те".
Може, мала бодай тiло, як у то╖ афiнсько╖ гетери Фрiни, що ╖╖ скульптор
Праксiтель врятував од звинувачення в нечестивостi, роздягнувши перед
суворими суддями, якi простили Фрiну, враженi небаченою красою цього тiла?
Але яка краса в цiй майже хлоп'ячiй постатi, в тонких руках, у вузьких
стегнах? Доводилося тiльки дивуватися, що Сулейман знаходив у цьому тiлi
втiху, та ще й таку, що занедбав свiй гарем, майже зовсiм вiдмовився вiд
нього.
Може, причарувала суворого султана добрiстю, що нею свiтилася вся, нiби
сонцем. Не показувала суму, не вiдлякувала суворiстю, неприступнiстю, була
якась нiби ручна, зграбна, ходила вигинисте, по-кошачому, поглядами
стрiляла солодко, знадливо, вбивчо. Жiнка без зальотностi - квiтка без
запаху.
Коли народила першого сина, вiдчула силу, несвiдомо захотiла ╖╖
випробувати. Вiддаля була вiддана Сулеймановi, писала щирi листи, в яких
виливала тугу й розпач, викликанi розлукою, а при зустрiчах вдавала
млостi, напади невiдомих якихось хворощiв, жовкла лицем, ставала схожою на
безпомiчного хлопчика. Султановi ставало шкода ╖╖, вiн вiдпускав Хуррем,
тодi злостився, ненавидiв, а зустрiчав назавтра, бачив небесний ╖╖ усмiх i
розумiв, що жити без не╖ не зможе нiколи.
То заявляла, що не прийде до нього, що все покiнчено, що ма╓ вiн
згадати про свiй гарем, а вона дала йому дiтей i просить звiльнити ╖╖ вiд
обов'язкiв ложа султанського. Тодi вiн благав ледь не на колiнах не
полишати його - падишах, перед яким на колiна падав мало не цiлий свiт!
I знов тяжко ненавидiв ╖╖, а тодi доторк ╖╖ м'яких насмiшкуватих уст до
його шорстко╖ щоки - i небо вигравало стобарвними веселками. "Вони - втiха
для вас, а ви - втiха для них". I щоразу нагадував Хуррем слова корану про
те, що "не будете ви зобидженi й на фiнiкову плiву".
- Ах, ваша величнiсть,- покiрливо схиляла голову Хуррем,- я тiльки
жiнка, а жiнку може зобидити кожен.
Тепер, пiсля яничарського заколоту, коли султан заради не╖ кинувся з
ножем на призвiдцiв, може, вперше вiдчула себе жiнкою справжньою, яко╖ ще
не знав нiхто, про котру не здогадувалася й сама.
ГАСАН
А власне, що змiнилося? Довкола та сама ворожнеча, тi самi обличчя, та
сама недовiра, тi самi холоднi очi гарему i лицемiрство, лицемiрство. Так
нiби нiчого й не сталося, не було пожеж i ру╖н, не було вбивств, не ревiли
розсатанiлi яничари за брамою Баб-ус-сааде, ' i не дрижали бiлi
╓впухи-капiджi╖ по цей бiк брами, готовi втiкати свiт за очi, щойно
вдарить у браму всезмиваючий яничарський вал.
Знов строкатими табунцями розбрелися по садах гарему безжурнi одалiски,
знову пасли ╖х очима з-поза кущiв i дерев невiдступнi ╓впухи, i, мовби ╖м
на догоду, щосили виказували нещиру цноту знудьгованi гаремницi. Коли
стрибала над водою Хавузу рибина, мерщiй запиналися яшмаками: чи не
чоловiчого роду ця риба? Коли розстеляли на травi служебки скатерки з
холодною бараниною, печеною птицею, солодощами, знов лунали удавано
зляканi зойки i затулялися одалiски то широкими фiговими листками, то
зiрваними трояндами, так що навiть печена птиця, здавалося, смi╓ться вiд
того лицемiрства.
Султанська мати не показувалася. Занедужала вiд горя. Оплакувала смерть
зятя Ферхада-пашi. Оплакувала нещастя, яке сталося з ╖╖ донькою Хатiджею,
що ледве порятувалася вiд озвiрiлих тлумiв. А Роксолана знала iнше:
оплаку╓ свою невдачу. Хотiла бачити спою повiстку мертву, а та - жива! Не
було мiж ними любовi й до того, тепер мали запанувати ненависть
неприхована, ворожiсть вiдверта, зневага тяжка, як камiнь. Всi знали про
нiчне зборисько у кизляр-аги, знали, що приходила туди й валiде, i всi
мовчали, ховалися за машкарою удавання, несправжностi й лицемiрства. Може,
й валiде сподiвалася, що все так i лишиться невiдомим, надто що призвiдцi
яничарськi вбитi без суду? В невiдомостi завжди ╓ надiя. Невiдомiсть
нагаду╓ темряву, пiтьму, а жiнки живуть у пiтьмi, звикли вершити свою
владу в темрявi, у прихованостi. Валiде щодня слала султановi суворi
листи, в яких вимагала, домагалася, наполягала. Простити дiтей сво╖х,
яничарiв,- вiн простив, i вони простили його, купленi золотом. Вiдбудувати
палац сестри Хатiджi - вiн уже звелiв Коджа Сiпану спорудити на мiсцi
колишнього Iбрагiмового палацу ще розкiшнiший, i вже тягли па будову
вiзантiйський мармур з iмператорського Iподрому. Наблизити до себе вдову
Ферхада-пашi Сельджук-султанiю? Вiн звелiв не пiдпускати сестри до само╖
смертi. Матерi сво╖й султан вiдписував коротенькими листами, в яких бажав
одужання i жодним словом не вiдгукувався на ╖╖ домагання, так нiби нiчого
не було, не сталося i не сподiялося. Роксолана не могла знати пi про тi
листи, нi про ╖хню суть, але нелюдське напруження, в якому перебувала в
час заколоту i котре не спадало й досi, помагало ╖й вичувати все, що
дiялося навiть у прихованостi, здогадуватися про те, що трималося у
найбiльшiй та╓мницi. Хiба могла забути ту страшну березневу нiч, коли
вологий вiтер бився у брами сералю, коли за вiкнами ╖╖ просторого покою
лиховiсне хилиталися темпi кипариси, гнулися до само╖ землi, нiби падали
там убитi люди, падали й падали без кiнця i похмуро тягнули за собою i
Роксолану, щоб i вона впала, була вбита, потоптана, знищена, а десь
далеко, бiля копаних залiзом, мiддю й срiблом брам, погрожували роз'юшенi
вбивцi, якi хотiли ╖╖ кровi i кровi ╖╖ дiтей, i вона ледь утрималася (сама
не знали, де взяла силу втриматися), щоб не вхопити малих дiтей сво╖х i не
кинутися до тих брам смертi, по крикнути зрозпачено яничарам: "Ось вони,
мо╖ дiти! Вбийте ╖х, а з ними й мене! Вбейте, бо несила жити, коли вже
вбита давно!"
Дiти спали, нiчого не чули, нiчого не знали. Благословенне незнання!
А тепер валiде, замкнувшись у сво╓му вистеленому бiлими килимами поко╖,
засунувшись на всi засуви на мiцних кедрових дверях, впускаючи до себе
лише найближчу служебку та вiрного свого пса кизляр-агу, пише й пише
султановi листи. Про що вона пише? Чого ╖й ще треба?
Чим керувалася у тi днi Роксолана - розумом чи передчуттям? Сама не
знада. Коли приходив султан, не скаржилася, не нарiкала, нiкого не
звинувачувала, не вимагала спiвчуття, не просила жалощiв. Навпаки:
заспокоювала його самого, бо ще й досi бив його дрож i серце сповнене було
тако╖ лютi, що затопити могла б цiлий свiт.
- Мiй повелителю,- лащилася до нього Роксолана,- хiба не найбiльше
щастя для мене i для дiтей бачити вас знову в оцих священних стiнах? Хiба
не свiтить сонце i не спiвають райськi птахи?
Вона схожа була на ромашку вранцi пiсля дощу, коли квiтка вже висохла,
а стебельце ще вологе. Похмура душа Сулейманова розпромiнювалася, i
Роксолана радiсно всмiхалася, ховаючи гримаси болю, брала на руки то
Мiхрiмах, то Селiма, цiлувала дiток, шептала ╖м (мовби вони могли
розумiти,), як дуже ╖х любить, як браку╓ ╖й часто ╖хнього тепла i
безмежно╖ довiри. Бо тiльки ж немовлята вiдданi матерям.
Так тривало тиждень, мiсяць, уже все мовби забулося чи принаймнi
забувалося, i тодi Роксолана вночi, у султановiй ложницi, пiсля
поцiлункiв, утiх, стогонiв i солодкого знесилення несподiвано спитала:
- Чом вiв мене сюди кизляр-ага?
- Не обурювалася, не гнiвалася, тiльки пiдняла сво╖ тонкi брови в
незмiрному подивi.
- Як то? - в свою чергу здивувався султан.- А хто ж тебе ма╓
супроводжувати?
- Чом його досi не прибрали? - шорстко спитала Роксолана, зiстрибуючи з
постелi й вiдбiгаючи в сутiнки просторо╖ ложницi, освiтлювано╖ лише
мiсяцем, що лив крiзь високi барвистi вiкна сво╓ мертве сяйво. Стояла за
тим сяйвом примарливо-переливчаста, мов струмiнь джерельно╖ води, мов
безплотний дух, аж султан злякався, i, спустивши з ложа ноги, став
намацувати пальцями сво╖ м'якi ступанцi. Та в цей час "дух" заговорив, i
Сулейман трохи заспоко╖вся.
- Хiба ви не зна╓те, що то кизляр-ага збирав у себе призвiдцiв,
зрадивши вас, порушуючи недоторканнiсть гарему? - допитувалася здалеку
Роксолана.- Чи вам нiхто досi не сказав?
- Я не питав.
- Чому ж? - закричала вона i в один постриб дiсталася до широкого ложа,
до безмежного ложа ╖╖ першо╖ ганьби, ╖╖ поля битви за сво╓ iснування, ╖╖
перемоги й вознесiння. Зазирала султановi в обличчя, обпалювала сво╖м
диханням, ледве не нагнiчувала його важкими сво╖ми грудьми.- Чому ж не
питали нiкого? Чи не знали, що вони хотiли мене вбити? Мене й дiтей ваших.
I найбiльше хотiли - валiде i цей Чотириокий! Хай - мене. Бо хто я? Була й
нема. Як мала пташка, засипана снiгом. А вашi дiти? Кров ваша, серце ваше,
життя ваше? Чому ж не вiдомщенi досi? I хто це зробить? I коли?
- Кизляр-ага виявив до тебе непокiрливiсть?
- Що менi з його покiрливостi? Змiя мiня╓ шкiру, а не норов! Спитайте
його, де вiн був то╖ ночi, коли призвiдцi збиралися в його поко╖? Може,
злiтав у небо i нiчого не бачив, не знав? Спитайте його, ваша величнiсть!
А ще спитайте, як називав ваших дiтей. Ви не чули? До вашого державного
вуха не долетiло це слово? ╥х називали недоносками! Чу╓те? Недоносками!
Вiй посадовив ╖╖ поруч iз собою, обняв за плечi якось невмiло,
винувато. Вiрив кожному ╖╖ слову. Бо кому ж i вiрити, як не ╖й.
- Ти могла б сказати про це менi в перший день.
- Султан повинен знати все сам.
- А коли не зна╓?
- Не зна╓ тiльки тодi, коли не хоче.
- Ми приберемо кизляр-агу. Але кого поставити великим ╓внухом? Ми не
думали над цим нiколи.
- Поставте Iбрагiма, начальника бiлих ╓внухiв.
- В гаремi повиннi бути ╓внухи чорнi.
╥й однаково було - бiлi чи чорнi, капiджiбашу Iбрагiма назвала лиш для
того, щоб познущатися над великим вiзиром,- хай простий люд смi╓ться,
називаючи вiзира ╓внухом, а ╓внуха - вiзиром. Але, назвавши iм'я
капiджiбашi бiлих ╓внухiв, уже не хотiла вiдступати.
- Вiн захистив гарем вiд яничарiв. Не злякався, вiдбивав усi напади.
Врятував ваших дiтей i вашу честь.
- Усiх врятував молодий яничар, якого я зробив яничарським агою.
- Ви досi не казали менi про це.
- Мужнiй i чесний во╖н - вiн гiдний нашого довiр'я.
- Я б хотiла його бачити, мiй султане. Як його звати?
- Вiн зветься тепер Гасан-ага.
- I ви знов кинули його мiж яничарiв? Вiн там пропаде!
- Я зробив його яничарським агою.
- Ви кинули його мiж яничарiв - це однаково що на поталу хижим звiрам!
Я читала в старих хронiках, як сельджуцький султан винагородив якогось
Кам'яра, що врятував його вiд змовникiв. Султан дав Кам'яровi тисячу
золотих, п'ять мулiв, п'ять копей з сiдлами й вуздечками, шiсть
невiльниць, п'ятдесят слуг i округу з прибутком у сто тисяч акче. Я хочу
побачити цього Гасан-агу. Мiй повелителю, обiцяйте менi!
Вiн погладив ╖й волосся.
- I приберiть цього страшного Чотириокого!
- Не вночi ж. Дiждемося ранку.
- Нi, зараз, негайно! Я боюся, вiн уже все почув, що я говорила, все
бачив i ще до ранку задушить мене! Ваша величнiсть, врятуйте мене вiд
цього нелюда! Приберiть його, мiй повелителю!
- У сералi негоже страчувати злочинцiв.
- Хiба я домагаюся його смертi? Приберiть його звiдси. Куди завгодно,
аби тiльки не було його тут. Хай виженуть за брами, як пса, i не пускають
назад. Виженуть i не впускають!
Чаушi, якi стерегли недоторканнiсть султансько╖ ложницi, не могли
переступати священного порога. Сулейман сам вийшов до них, i вони побачили
султана без тюрбана, в розхристаному халатi, гологрудого, у ступанцях на
босу ногу, якогось нiби винуватого й лагiдного. Але наказ, вiдданий ╖м
султаном, не був лагiдний. Лише два слова - i бiльше нiчого. I мовчазна
покiрливiсть, а тодi мовчазне виконання. Всемогутнього кизляр-агу взяли,
як був, нiчого не питаючи, нiчого не кажучи, ще то╖ ночi вiдпровадили до
Едi-куле, де безсонний сторож пiдземель перший кат держави Джюзел
Мехмед-ага, зарослий шорстким чорним волоссям до самих очей, так само
мовчки штовхнув колишнього великого ╓внуха туди, звiдки не повертаються,
i, шкiрячи великi жовтi зуби, загримiв залiзними iржавими засувами на
оббитих iржавим залiзом дверях. Коли чоловiка приводять мовчки i пхають у
пiдземелля, то й питати нiчого не треба. Слiдство йтиме за мурами
Едi-куле. Невидиме, незнане, та╓мниче. Так само та╓мниче вирiшуватиметься
доля в'язня. Або забудуть навiки, i заживо зогни╓ у темницi, або задушать.
Без нiяких пояснень. Тут не пояснюють нiчи╓╖ смертi. Навiть спадко╓мцiв
трону i великих вiзирiв.
Так i щез цей чоловiк без iменi, бо на ранок у його поко╖ вже сидiв
повий кизляр-ага, похмурий, величезний боснi╓ць Iбрагiм, i ╓внухи гнулися
перед ним так само, як i перед його попередником, коли ж пiшов на поклик
валiде i впав навколiшки на бiлий килим, султанська мати жодним порухом не
видала свого здивування чи обурення, не питала нового великого ╓внуха про
iм'я, просто називала кизляр-агасi-ефендi - змирилася з поразкою чи
зача╖лася?
Роксолана ждала, поки допустять до не╖ чоловiка, який врятував ╖й
життя. Не мала поко╖в поза гаремом, тому вимушена була скористатися з
султанових. Уже знала, що саме в цих розписаних венецiанцем Джеiнтiле
Беллiнi кiмнатках Сулейман любив усамотнюватися з Iбрагiмом, часто ночував
там, забуваючи про свою Хурр╓м.
Роксолану стерегли два ╓внухи, схованi в сусiдньому поко╖, ввести
I'асан-агу i пильнувати молодого яничара мав сам великий ╓внух Iбрагiм, бо
султанша була найбiльшою державною цiннiстю. "Державна цiннiсть" сумно
всмiхалася. Так нiби чоловiк, який рятував ╥й життя, мiг замахнутися на це
життя. Безглуздя, безглуздя!..
Сидiла па низенькому парчевому диванi вся в бiлому iз золотом, широкий
одяг розметаний по дивану, мов золотi крила, крила для краси, а не для
польоту. Не злетиш уже, не полетиш звiдси, Настусю, ой не вiдлетиш!
Кизляр-ага ввiв яничара нечутно й несподiвано. Яничар упав на пiдлогу,
вклонився, цупкi йоли його хирки заважали йому. Цей молодий, дужий,
гнучкий чоловiк одразу втратив усю свою зграбнiсть, дивитися на нього було
болiсно й тяжко.
- Встань,- звелiла йому Роксолана. Не любила поклонiв. Не вiрила тим,
хто любить кланятися. Кланя╓ться, а нiж за пазухою.
Вiн пiдвiв голову, випростав спину, але зостався на колiнах. Кизляр-ага
стояв за ним, як стовп. Тiльки вклонився султаншi i тепер втiшався
приниженням яничара.
- Пiдведися,- знов наказала Гасан-азi Роксолана. Вiн несмiливо
пiдвiвся, був майже так само високий, як великий ╓внух, але не такий
грубий, гiнкий, мов тополя в стеку, з гарними сiрими очима, при╓мним
лицем, яке трохи псував переляк.
- Ти не повинен мене боятися,- усмiхнулася Роксолана.- Я хочу
подякувати тобi за велику послугу, яку ти зробив султановi.
Яничар знов упав на колiна. Справдi дивний яничар. Зовсiм не схожий на
тих зарiзяк, якi примушують самого султана злазити з коня, йти до них
пiшки, ледь не вклонятися ╥м, принижуватися i благати.
- Встань! - уже суворо промовила вона.- Менi по подоба╓ться, що ти весь
час пада╓ш на колiна.
Але яничар ╖╖ не слухав. На колiнах трохи наблизився до не╖, аж
зворухнувся загрозливо кизляр-ага, мовби намiряючись його притримати,
приклав руки до грудей i несподiвано (боже, невже це ╖й не почулося, невже
справдi?) заговорив ╖╖ рiдною мовою:
- Ваша величнiсть, моя султаншо, правду мовлять, нiби ви з Укра╖ни? Це
правда? Скажiть менi, ваша величнiсть, благаю вас усiм святим!
Вона розгубилася так, що навiть не зумiла вдати, нiби не чу╓, нiби
слова тi зверненi не до не╖. Ледь не скочила йому назустрiч, не вхопила за
руки, не пiдвела з килима.
- З Укра╖ни? Ваша величнiсть! Правду кажуть усi?
- Я тепер думаю i говорю по-турецьки,- спокiйно промовила Роксолана.
Тодi вiн повторив сво╓ запитання по-турецьки, не дiждавшись вiдповiдi,-
ще й по-арабськi й по-перськи, але Роксолана мовчала. За п'ять рокiв
уперше стрiла людину з рiдно╖ землi, i. збентеженiм, що ╖╖ охопило, було
безмежне, розгублення - непередаване. Досi не шукала нiкого, бо не мала
нiяко╖ змоги, замкнена за брамами гарему, заклопотана впертим намаганням
утвердитися, перемогти, вивищитися над свiтом приниження i безправ'я.
Вирвалася ледь не цiною власного життя i життя сво╖х дiтей - i ось дарунок
долi! Чоловiк з ╖╖ рiдно╖ землi! I очi сiрi, як соколине крило, i мова
лагiдна й спiвуча, i душа незгрубiла навiть вiд жорстокого яничарського
побуту.Дивилася на Гасана, бачила його й не бачила. Стояв перед нею
Рогатин, i батькiвський дiм стояв, i степи зеленiли шовками, а над ними
сонце - нiде в свiтi нема╓ такого лагiдного сонця! Була тут i не була. I
цей юнак тут чи й не тут? Як могли опинитися вони серед цих дрiбних
грабiжникiв, якi тисячу рокiв тiльки те й знали, що палити, плюндрувати,
витоптувати кiньми все живе, перетворювати на порох навiть камiнь? А за
нею i за оцим Гасаном (як його хоч звали колись?) стояли цiлi пiки. В
╖хнiх степах скiфи пасли сво╖х коней i припинали ╖х золотими ланцюгами.
Ки╖в мав золотоверху Софiю, коли Царгород сiрiв свинцем, а предки Османiв
сельджуки йшли вiд трави до трави та згадували в снах сво╖х пустелi, з
яких з'явилися.
- Як; тебе звали? - несподiвано спитала Роксолана яничара.
- Василем.
- Змдки взято тебе?
- Не знаю. Був малий. Пам'ятаю степ, рiчку й верби. Бiльше нiчого.
- Мову пам'ята╓ш?
- Уже й забув би, та серед аджемiв були земляки, серед яничарiв так
само. Але мало. Наших бiльше вбивають, нiж довозять аж сюди.
- Ти мiг би вибрати кiлька вiрних товаришiв?
- Товаришi завжди ╓. Без них пропадеш. Але не всi вони - земляки.
- Не важить. Потрiбна тiльки вiрнiсть. Будете менi слугами на волi,
поза гаремом. Я повинна мати тут сво╖х людей. Султан дозволить. Будеш
╖хнiм агою.
Вже не питала його згоди: бачила ту згоду в Гасанових очах. Махнула
йому рукою, йому й кизляр-азi, заплющила очi, щоб па бачити, як
виходитимуть обидва, не вслухалася в ╖хнi притишенi кроки - вслухалася в
сво╖ зухвалi, божевiльно смiливi думки. Вирватися на волю, як ще нiхто не
виривався! Мати вiрну тобi душу на волi, близьку, майже рiдну - яке це
щастя! Тiльки тепер згадала, що забула зняти яшмак i показати Гасановi
сво╓ лице. Щоб побачив, запам'ятав, повiрив, що жива ще, що воля живе в
кожнiй рисочцi цього обличчя. Тодi злякалася: що скаже султановi i як
скаже? Старий кизляр-ага вже побiг би до валiде й нашептав у ╖╖ чорне
вухо, Iбрагiм що не мав такого сприту, не побiжить, i нiхто не знатимо про
╖╖ дивну розмову з молодим яничарським агою. Iз султаном говоритиме вона
сама.
Розмова була нелегкою. Султан нiяк не мiг збагнути, чого хоче Хуррем.
- Ти хочеш вiддячити йому? Винагородити за смiливiсть? Вiн твiй
╓динокровний i рятував тебе? Що ж, ми вмi╓мо платити за благородство.
Вона вперто повторювала:
- Менi потрiбен вiрний чоловiк поза гаремом.
- Все до тво╖х послуг i без того.
- У стiнах Баб-ус-сааде? Я хочу вийти за межi цих стiн. Коли не сама,
то довiреними людьми.
- Але це порушення звича╖в. Нiхто iз султанiв не дозволяв...
- А хто iз султанiв брав Белград i Родос? Ви найбiльший з усiх
султанiв, то чому ма╓те лише зберiгати звича╖, а не встановлювати сво╖? Я
хочу, щоб цей чоловiк був мо╓ю тiнню там, де я сама не зможу появлятися.
- Для цього треба чоловiка випробувати.
- Хiба, рятуючи нас вiд заколотникiв, вiн не витримав випробування?
Окрiм того, вiн буде завжди перед очима. При дворi досить дармо╖дiв i
нероб, щоб наглядати за Гасан-агою i його людьми.
- У нього вже ╓ люди?
- Нема╓ нiкого, але я сподiваюся, що ваша величнiсть про все подба╓.
Для мене i ваших дiтей.
- Я подумаю,- без особливо╖ охоти мовив Сулейман, i Хуррем огорнула
його теплим поглядом за цю скупу обiцянку.
Гасан-ага не виявив нiяких зазiхань на двiрськi шовки й оксамити, на
дорогi на╖дки й палацовi аромати. При переговорах iз кизляр-агою висловив
бажання лишити свiй яничарський одяг, помiчникiв собi набрати теж з
яничарiв, жити всiм у придiленiм ╖м окремому примiщеннi в палацовому дворi
за воротами Баб-есселяму, щоб бути завжди пiд рукою у великого ╓внуха,
отже, i у султаншi Хасекi. З яшiчарiв набрав собi самих Гасанiв.
Нечисленнi iмена повторювалися серед яничарiв сотнями. По кiлькасот
Гасанiв, Iбрагiмiв, Iсма╖лiв, Мехмедiв, Османiв. Щоб не було плутанини,
вишивали в себе на грудях номери: Гасан перший, Гасан сто дванадцятий.
Жодна королiвська династiя не давала стiлькох можновладцiв з однаковими
iменами. Щоб не плуталися з числами, рятувалися прiзвиськами. Гасан-агу
звали Коджа за його вмiлiсть у мовах, якими вiн оволодiвав легко, з льоту,
мовби граючись. Iз собою вiн узяв Атеш Гасана, себто вогонь, Пене Гасана,
тобто за╖ку, Делi Гасана, або ж божевiльного, Ийне Гасана, або голку, бо
був худий, як голка, Мелек Гасана, ангела, i Налбанд Гасана, коваля. З
усiма був пiд Белградом i Родосом, з'╖в з усiма безлiч казанiв
султанського плову, вiрив ╖м, вони вiрили йому, може, не вiдзначалися
розумом, може, були занадто самовпевненi й жадiбнi часом, дбаючи не про
власну гiднiсть, а про здобич i бакшиш, але таке вже було ╖хн╓ життя i хто
б мiг звинуватити цих людей. Випадок помiг вирватися йому па волю з
яничарського пекла, хотiв вивести за собою i сво╖х товаришiв, знаючи, що
може покластися на них i в добрi й у злi.
Попервах нове ╖хн╓ життя навiть налякало Гасанiв. Лежали в сво╖х
покоях, обжиралися жирними недо╖дками з вiзирських столiв, обростали
салом, вiдчували, як ╖хнi молодi жилавi тiла втрачають сприт, аж хотiлося
начхати на все i при╓днатися до яничарських орт, якi з ранку до вечора
вправлялися на Ат-Мейданi, удосконалювалися в мистецтвi рiзати, колоти,
розстрiлювати стрiлами й з мушкетiв, розрубувати ворога начетверо й на
дрiбнiшi шматки, ламати кiстки, видавлювати очi, душити, гризти зубами.
- Ж-живiт н-на╖в - додому тягне,- скаржився Попе Гасан. З нього
кепкували:
- А до ж твiй дiм?
- Чи хоч зна╓ш, у якiй сторонi?
- Була в собаки хата, дощ пiшов - вона й згорiла.
- То бакшишу вiд султана домагався, тепер додому закортiло.
- Полеж ще з мiсяць - з тебе лiй топитимуть для султанських каганцiв.
Нудьга ╖хня була б нестерпною, коли б не оточували ╖х сотнi, а може,
цiлi тисячi придворних дармо╖дiв, що тинялися без дiла, збирали й
розносили плiтки, норовили урвати для себе бiльшi шматки, доносили один на
одного, лягали i вставали з думкою, яку б пiдлiсть зробити ближньому. Як
гусiнь на зеленому листi, усе це повзало, кублилося, червилося, жерло,
паскудило, i хоч щокроку розбризкувано бальзами, але здавалося колишнiм
яничарам, що сморiд тут сто╖ть набагато тяжчий, нiж у ╖хнiх иуждениих
кам'яницях, де тхне прiллю, брудом i мiцною чоловiчою сечею. Яничари
Гасан-аги незабаром осво╖лися в цьому дивному побутi, так само тинялися
знудьговано, скрiзь всовували сво╖ носи - створювалося враження, нiби
султанша понатикала сво╖х, людей повсюди. ╖х остерiгалися, побоювалися,
обходили боком. Вельможi поглядали боязко, султанськi кухарi пiдкладали
жирнiшi шматки, гаремнi ╓внухи давали дрiбнi дарунки про всяк випадок, бо
чомусь думалося ╖м, нiби Хуррем наставила цих зарiзяк для пiдглядин саме
за ними тут, на волi.
Чимось вирiзнитися з-помiж палацово╖ челядi - хавашiв, коли ти не
займав тут найвищих становищ, мабуть, не вдавалося ще нiкому й нiколи.
Заслуги винагороджувалися дарунками, злочини або й просте нехлюйство
каралися смертю, одне вело за собою ненависть, друге - забуття. Та й уся
ця складна будiвля, звана султанськими палацами, виникла не для того, щоб
тут хтось, крiм самого падишаха, мiг займати осiбне мiсце, а тiльки як
пiднiжжя величi можновладця - а хто ж зверта╓ увагу на пiднiжжя? Першим
османським емiрам, якi нахабно замахнулися на велич сельджуцьких султанiв,
навiть не спилася та розкiш, якою оточать себе ╖хнi нащадки. Що Фатiх,
входячи в повержеiний Константинополь, не мiг похвалитися пишним двором i
тисячною челяддю. Але перед очима стояли залишки величi царгородських
iмператорiв, у серцi сво╓му пронiс Мехмед Завойовник дивну любов до
вiзантiйсько╖ принцеси, яку зробив сво╓ю улюбленою жоною, заховавши ╖╖ пiд
iменем Гюльбахар, i, може, ця любов спонукала його перейняти вiд
iмператорiв, вiдповiдно застосовуючи й змiнюючи майже весь двiрський
церемонiал, усю надмiрнiсть i марноту ╖хнього побуту, описаного ще
iмператором Константином Багрянородним.
Iмператорськi палаци були сплюндрованi яничарами Фатiха, султан не став
вiдновлювати ру╖н, а звелiв поблизу споруджувати свiй палац, гiдний
великого завойовника цi╓╖ столицi свiту. Мiсце було обране навпроти одно╖
з брам Царгорода, по якiй пiд час облоги била найбiльша султанська
гармата. Браму назвали Топкапи, вiд не╖ назва перейшла й на палаци, ╖х так
i звали вiдтодi: Топкапи. Будував Фатiх, тодi його син Баязид, султан
Селiм, Сулейман так само не мав намiру вiдставати вiд сво╖х предкiв,
Топкапи вже були й не просто будiвлями, нагромадженням розкiшних залiв,
безконечних поко╖в, заплутаних переходiв, мiцних мурiв i брам,- то був
цiлий свiт, химерний, складний, жорстокий i безжальний, свiт, в якому мав
панувати один чоловiк, решта гнiтилася, принижувалася, упослiджувана,
плазувала i жорстоко вiдплачувала за сво╓ сите, позолочене рабство всiм,
хто лишався поза межами Топкапи. Священну особу султана оберiгали гулями,
оглани, муфреди. Вiд них ховалася смерть, ангели, що допитують чоловiка
пiсля смертi, втiкали вiд цих молодцiв-iноземцiв. Вони жахали сво╖м
виглядом Мункара i дiями Некiра [62]. Пiд час селямликiв есаул ╖хав
поперед султансько╖ карети i розганяв народ криками й палицею. Сто
двадцять огланiв, озбро╓них золотими шаблями, супроводжували султана i
безугавно ревiли "Хасса!" - "Сторонись!" Замикали похiд похмурi чубдари й
дурбашi з довгими дубцями в руках, мовби втiлення покарань, якi щедро й
невпинно розда╓ султанська влада. Близькiсть до особи падишаха, хоч i
приховувала в собi постiйну небезпеку, водночас сповнювала цих людей
неймовiрною пихою, найостаннiший писець-язиджi з Топкани почувався
могутнiшим за якогось санджакбега з далеко╖ провiнцi╖, а який-небудь
охоронець. султанських пантофель, намотувач тюрбанiв або спальник-хаджiб
випромiнював всемогутнiсть мало не таку саму, як великий вiзир або члени
султанського дивану.
Водночас у палацовiй i╓рархi╖ не було нiяких та╓мниць, кожен знав сво╓
мiсце, загадковим мiг бути для чужакiв, але не для сво╖х, ролi було
розписано наперед, назавжди й навiки, i нiхто не мiг порушити усталеностi,
вiдступити вiд узвича╓нь бодай на крок, бо порушникiв карано негайно i
безжально.
Люди Гасан-аги виявилися зовсiм чужими там, де всi мiсця роздавалися
вищою владою i волею. Непрошенi, незванi, непередбачуванi, попервах
зустрiнутi були вороже, зневажливо, погордливо, бо ж прийшли в Топкапи не
за велiнням i згодою султана, якому тiльки й могло належати тут найвище
право, а присланi силою iншою, невiдомою, власне, силою неiснуючою, бо
жiнка, навiть коли вона ста╓ султаншею, для синiв iсламу нiколи не може
слугувати законом.
Гасан-ага зi сво╖ми яничарами сприймався палацовою челяддю як щось
нетривке, тимчасове, породжений примхою, мав так само швидко й зникнути
завдяки новiй незбагненнiй примсi чарiвницi султаншi, якiй падишах чомусь
догоджав, мов болячцi. Та минали днi й тижнi, а Гасан-ага не зникав, його
люди тинялися по Топкапи, товклися на султанськiй кухнi, ловили гав коло
брам, набридали стайничим-iмрахорам, щоб тi вчили ╖х ╖здити верхи, так
нiби мали намiр iз простих пiхтуряк-яничарiв вискочити одразу в пашi.
Згодом у ╖хнiх гаманах задзвенiло золото, i дзвенiло воно густiше й
густiше, так нiби плачено ╖м за неробство, дотримуючись при цьому яко╖сь
химерно╖ такси: що бiльше неробство, то щедрiше плачено. Тимчасовi
набували сталостi, якiй позаздрити могли навiть тi, хто стояв бiля само╖
особи падишаха. Були просто небажанi, тепер лякали силою, ╖хня
загадковiсть ставала щодень загрозливiшою, тому кожен про всяк випадок
запобiгав тепер перед цими людьми. Нещаснi безбатченки, юнаки, приреченi
стати кривавим м'ясом для султанських битв, ще вчора жорстокi вояки, яким
судилося, тiльки знепавидження повсюдне, яничари Гасан-аги навiть
розгубилися вiд тi╓╖ запобiгливо╖ уважливостi, з якою несподiвано
накинулася на них челядь Топкапи. Яничарська звичка до примiтивного
насичення, до хапливих грабувань i короткочасних утiх штовхала ╖х до
неперебiрливостi, часом i до дрiб'язковостi. Вони вважали себе щасливими,
отримавши зайвий шматок жирпо╖ баранини, бiлiшого борошна для халви,
вибравши собi стрiл у султанськiй зброярнi, помiнявши розтоптане взуття на
нове в палацових сховищах. Але згодом, вдовольнивши найпершi потреби i
збагнувши, що для цього не треба затрачати будь-яких зусиль, вони стали
пильнiше придивлятися до цього дивного свiту i завдяки сво╓му природному
розуму й вигостренiй постiйними небезпеками спостережливостi незабаром
збагнули, що найбiльша цiннiсть, якою володiють усi цi люди, не на╖дки й
напо╖, не одяг i зброя, навiть не коштовностi, а знання державних
та╓мниць, вiстi й новини. Вiстi пливли до придворних могутньою рiкою,
пливли приховано, незбагненне. Тут знали все, що стане знане всiм завтра
або й через рiк, вiдомо було ╖м i те, що нiколи не вийде за брами Топкапи,
вiстi були тут скарбом, збро╓ю, товаром, знання про минуле тут зневажливо
вiддавано мудрецям, бо нi мудрецi, нi минуле нiколи не загрожують хлiбовi
щоденному, зате все, що торкалося дня нинiшнього i намiрiв на прийдешн╓,
усi вiдомостi, пiдслухи, та╓мницi викраденi, купленi, вирванi жорстокими
тортурами, народженi слiпим випадком або й примхою можновладцiв,
призбирувано хапливо, жадiбно, загребуще, пильновано жорстоко й невтомно.
Та коли зажерливiсть i пiдозрiлiсть людська не мають меж, то .так само не
ма╓ меж i людська марнота. Коли хто ма╓ щось, вiн не втрима╓ться вiд
спокуси похвалитися. Навiть скупий, який хова╓ золото в пiдземеллях,
хвалиться сво╓ю скупiстю, то що ж казати тодi про тих, найбiльше багатство
яких складали знання, вiстi, новини? Знання рвалися з цих людей, як
загадковi глибиннi сили, що викликають землетруси. Вiстi розлiталися, мов
налякане птаство. Новини старiли скорiше за жiнок, Топкапи повнилися
шепотом, притишеними голосами, натяками. Часто досить було погляду, жесту,
кивання пальцем, щоб передати щось важливе. Вiдчиненi або зачиненi дверi,
ледь вiдсунута запона, тiнь за решiткою, ледь вловимий запах, чиясь
невловима присутнiсть або затяжлива вiдсутнiсть - усе могло свiдчити про
те чи про iнше, все слугувало знаком для вта╓мничених, повiдомленням для
довiрених, попередженням або застереженням для сво╖х. Тому й намагалися
стати тут вта╓мниченими, довiреними, сво╖ми. Яничари Гасан-аги, хоч i були
чужими для всiх хавашiв Топкапи, але опинилися завдяки сво╖й незвичностi
на перехрестях усiх та╓мничих вiстей, новин i знань, i в короткому часi
стали володарями найбiльших скарбiв, не докладаючи,власне, для цього
нiяких зусиль.
Дивно влаштована людина: з неймовiрною жадiбнiстю гребе вона до себе
все на свiтi, безмiрно стражда╓, коли ╖й чогось не дiста╓ться, але ще
бiльше мучиться, коли не може в той чи iнший спосiб позбутися з таким
трудом здобутого. Розтринькати грошi, перепаскудити на╖дки й напитки,
похвалитися та╓мницями, змарнувати все сво╓ життя. Чи ж треба дивуватися,
що розледащiлi натовпи султанських придворних, рiзними способами
здобуваючи вiстi й новини, мерщiй намагалися подiлитися тими новинами,
похвалитися сво╖м знанням, сво╓ю вта╓мниченiстю, i часто виходило так, що
уст для пота╓мних шепотiв було набагато бiльше, нiж пожадливих вух для
слухання, тож як мали зрадiти всi цi плiткарi й базiки, зауваживши появу
свiжих людей, ще не зiпсованих, не пересичених забороненим знанням, ще не
заплутаних у неминучi iнтриги й пiдступи. На Гасанових людей валилося все
пiдряд: хто вкрав барана, у чий гарем прокрався молодий ходжа, кого та╓мно
втоплено в Босфорi, який посол прибув, а який у дорозi, скiльки витратив
Коджа Сiнан на будiвництво джамi╖ Селiма i скiльки ще витратить, де
збунтувалися кочовики-юрюки, який завбiльшки рубiн послала султановi мати
французького короля Францiска, щоб Сулейман визволив ╖╖ сина з полону.
Звиклi до послуху сво╖м агам, яничари несли вiстi Гасановi. Той,
переповнений ущерть цим несподiваним добром, iшов до султаншi й
переповiдав усе ╥й. Не розпещена нiчи╓ю увагою, крiм султаново╖, не
призвича╓на до вислухування такого огрому вiстей за цi кiлька рокiв
гаремного життя з його суворою замкненiстю, вiдвикла вiд тривог, величi й
дрiб'язку свiту, Роксолана спочатку навiть розгубилася вiд такого напливу
вiстей, серед яких були й такi, що про них не знав навiть султан, а тодi
вжахнулася сво╓му дотеперiшньому незнанню, сво╖й байдужостi, сво╓му
п'ятилiтньому забуттю. Забула про все на свiтi, жила тiльки для себе,
дбала про власне визволення i вознесiння. Визволялася i возносилася - i
однаково перебувала в загрозливiй близькостi до насильства й смертi,
незнано╖, але вiчно╖ небезпеки то вiд валiде, то вiд великого вiзира
Iбрагiма, то вiд яничарiв, то вiд великого муфтiя, то вiд
найупослiдженiшого гаремного ╓внуха. Трьох речей прагне найперше людина.
Перше: жити. Завжди бодай на день чи годину довше за iншого, але жити,
жити! Друге: бути щасливою. Щастя можна знайти навiть у стражданнi, коли
це страждання вiд любовi або ненавистi, можна бути щасливим i вмираючи,
але коли вмира╓ш, борючись, переборюючи, перемагаючи. Любов може стати
найбiльшим щастям, але ж як ще багато треба для цього, бо само╖ любовi
людинi нiколи не досить. Тому неминуче виплива╓ третя передумова людського
iснування: знання. Навiть дитина не хоче жити в незнаннi. Жити - щоб
шукати iстину, i в цьому - щастя. Чи може бути iстина в любовi i чи досить
само╖ любовi для вдоволення невситимо╖ людсько╖ жадоби знань? Тодi можна б
спитати iнакше: чи може одна хвиля бути морем?
Гасан приходив, кланявся здалеку, пильнований невiдступним кизляр-агою
Iбрагiмом, що нависав над ним, як втiлення пiдозри й недовiр'я, мiшаючи
слова турецькi й укра╖нськi, переповiдав Роксоланi почуте. Великий вiзир
Iбрагiм послав з ╢гипту корабель на свiй рiдний, острiв Паргу, i той
корабель привiз до Стамбула всю Iбрагiмову родину: двох дорослих братiв,
батька й матiр. Тепер вони ждуть повернення великого вiзира з ╢гипту.
Яничари перехоплюють отари баранiв, призначених для султанських кухонь, i
перепродують ╖х коло Едiрне-капу. Iмператор Карл розгромив бiля Павi╖
французького короля Францiска i взяв його в полон. Мати французького
короля Лу╖за Савойська та╓мно вирядила посла до султана Сулеймана,
передавши ним величезний рубiн в дарунок султановi за те, що вiн визволив
╖╖ сина. Але посла з його людьми перехопив боснiйський санджакбег
Хусрев-бег, i нема╓ нiяких чуток нi про посла, нi про рубiн. Iбрагiм з
╢гипту везе п'ятсот наложниць, яких хоче подарувати султаншi Хасекi пiд
виглядом служебок. Прибув посол вiд польського короля. I сам посол i всi
його люди числом до шiстдесяти зодягненi в коштовне вбрання, пошите
по-iталiйському, бо польський король узяв собi жону з Iталi╖, iз
славетного роду Сфорци. Зветься посол Ян з Тенчина.
Коли почула Роксолана про того Яна з Тепчина, ледь не закричала:
"Приведiть його сюди, хочу його бачити, хочу почути голос звiдти,
звiдти..." Все в нiй стрепенулося, здригнулося, закривавилося. Матуся
рiдна, батечко, Рогатин... Може, ╖╖ нема╓ нiкого й нiчого, а може, може...
Чи подумала про них, про всiх, кого знала, про землю свою i про народ
свiй, що стражда╓, що змага╓ться з дикими загарбниками, вмира╓ i ожива╓
знов i знов i смi╓ться, спiва╓ пiсень сво╖х, може, найкращих у свiтi! ╖╖
охопила нестерпна туга: довiдатися, узнати, полетiти, полинути.
Спокутувати свiй грiх. Ще недавно почувалася жертвою, тепер вважала себе
грiшницею. Жiнки, якi люблять деспотiв,- найбiльшi грiшницi па свiтi.
Пiтьма довкола них холодна i безмежна, безмежний вiдчай, облуда i бiль,
яких завдають одне одному, i мовчання, мовчання... А жiнка ж послана в
свiт, щоб утверджувати справедливiсть, вона знаряддя i мiра
справедливостi, але тiльки доти, поки викону╓ сво╓ велике призначення.
Лиш тепер згадалося те, чим змаловажила: вiсть про Iбрагiмову родину.
Хижий грек, утвердившись при дворi безмiрно, згадав i про рiдних i мерщiй
перевiз ╖х до столицi. А вона? Чому вона не подумала про це, чому не
попросила султана помогти ╖й? Цього посла, незнаного Яна з Тенчина,
дарувала ╖й сама доля. П'ять рокiв жила вона без жодно╖ звiстки з рiдного
краю, тепер не могла стерпiти й п'яти днiв. Негайно послала Гасана
розпитати, довiдатися, узнати. Мерщiй, не вiдкладаючи, одна нога там,
друга - тут, перш нiж про посла буде сказано султановi, перш нiж пущено
буде посла перед султанськi очi.
Та з пiвдороги й завернула Гасана. I коли, подивований цi╓ю
незбагненною перемiною ╖╖ настрою, знов став перед нею молодий яничар,
вона, ламаючи собi вiд нетерплячки пальцi, кусаючи рожевi губи, мовби
звертаючись до само╖ себе, шепотiла:
- Нi, так не годиться! Ти навiть не ма╓ш вiдповiдного одягу. Що це за
одяг! Ти мiй посланник. Особистий: посланник султаншi Хасекi. Ти повинен
мати вiдповiдний одяг, щоб перед тобою тремтiли. Перед багатством i
могуттям. Що це за дрантя на тобi? Що за яничарське убозтво? В тебе
повиннi бути шаровари найширшi в iмперi╖! Тюрбан - вищий за султанiв!
Тканини - найбагатшi а усiх знаних. Зброя - у самоцвiтах, як у великого
вiзира. Тiльки тодi ти пiдеш до королiвського посла i спита╓ш його про
все, про що я звелiла спитати. А тепер iди, а я подбаю про все для тебе. I
для тво╖х людей так само.
Гасай несмiливо зауважив, що його Гасани навряд чи захочуть змiняти
свiй. звичний яничарський одяг на будь-який iнший. Роксолана не вловила
його сумнiву, вхопилася за iнше:
- Ти сказав: "Гасани". Що це ма╓ означати?
- Я взяв собi в помiчники тiльки тих, хто, як i я, ма╓ iм'я Гасан.
Вiн перелiчив ╖й сво╖х Гасанiв з ╖хнiми прiзвиськами.
- Чи ╓ в тебе серед яничарiв вiрнi люди, що носять iмення Iбрагiм? -
жваво спитала Роксолана.
- ╢ з рiзними iменами, але я вибрав...
- Вiдповiдай про те, про що я тебе питаю.
- Так, ваша величнiсть, ╓ кiлька Iбрагiмiв. Iбрагiм Дейюс, Iбрагiм
Каллаш, Iбрагiм Iльгат, Iбрагiм Яйга. Роксолана засмiялася, заляскала в
долонi.
- Вiзьми ╖х усiх до себе! Вiзьми негайно всiх!
- Ваша величнiсть, вони добрi яничари, вiрнi товаришi в бою i в
небезпецi, але в щоденному життi кожен вiдповiда╓ тому прiзвиську, яке
йому дане. Дейюс справдi негiдник, Каллаш -пияк, Iльгат - нечестивець, а
Яйга - базiка.
- Ти ма╓ш людей, позбавлених вад?
- Байта величнiсть, чи ж менi судити про людей?
- Коли питають - вiдповiдай.
- Язик мiй нiмi╓, уста завмирають, чи ж я смiю? Я в султанському палацi
перед найяснiшою султаншею...
- Про султана ми не говоримо, можеш не говорити й про мене (сама знаю
себе досить), а про всiх iнших. Бачив ти людей, позбавлених вад?
- Не доводилося. Життя ж таке страшне.
- То що ж заважа╓ тобi взяти всiх цих Iбрагiмiв? Гасан схилився в
поклонi.
- Як буде звелено, ваша величнiсть.
- Тепер iди, а я подбаю про ваш одяг i про все належне. Знов мала
просити в султана: i нових яничарiв, i нового одягу
для всiх, i польського посла для себе на час, може, й невизначений.
Сулейман був вражений чуттям Хуррем.
- Ти хочеш затримати королiвського посла, не пускати його менi на очi?
- Так. Я прошу його для себе.
- Ти зна╓ш про мо╖ намiри йти на угорського короля?
- Про не знають усi пiдмiтальники стамбульських базарiв.
- Лл╓ коли я не прийматиму посла, усi подумають, що я хочу вдарити не
на Угорщину, а на Польщу! I тодi розгубляться навiть пiдмiтальники
стамбульських базарiв.
- Цiлком можливо.
- I це пiдказали менi не мо╖ вiзири, а саме ти, моя Хуррем, моя Хасекi.
- Я не думала про це. Менi йшлося про iнше... Але султан уже не слухав
╖╖. Безмiрно був радий, що Хасекi ста╓ його мудрою помiчницею i в справах
державних. Якби мав перед ким похвалитися, негайно б зробив це, але ╓диний
чоловiк, перед яким, розкривав свою душу,- Iбрагiм,- був ще далеко вiд
Стамбула, валiде вiд тако╖ новини не зрадi╓, а сповниться ще бiльшою
ненавистю до молодо╖ султаншi, доводилося радiти самому без свiдкiв, маючи
╓дину втiху в тому, щоб зробити радiсть i для Хуррем.
- Коли ти скажеш, ми приймемо посла вiд польського короля удвох,сказав
султан iз не властивою для нього розчуленiстю.- Ти сядеш зi мною на
Золотий трон Османiв, будеш першою жiнкою, яка доторкнулася до цього
всемогутнього золота.
- I останньою? - засмiялася Хуррем.
- А хiба може бути iнакше?
Вона поцiлувала його впертi вилицi, безжальнi османськi вилицi, що
пiдпирали жадiбнi очi, якi загребуще зиркали на весь свiт.
А в само╖ перед очима стояв батькiвський дiм, осяяний осiннiм золотавим
сонцем, весь у золотi листя, у золотiй тузi. I стану всемогутньою у свiтi,
i ляже тiнь вiд мене золота... Боже праведний, вiддала б усе золото свiту
за те, щоб опинитися в батькiвському домi, сидiти бiля вiкна, дивитися на
Львiвську дорогу, на далекий лiс над рiчкою, на небо й нi про що не
думати. Ладна була б навiть перенести той дiм, складений iз колод медвяно╖
барви, сюди, хоч i за мури гарему, цього проклятого мiсця, де тужили
тисячi жiнок, для яких батькiвщина лишалася десь у далеких безвiстях, але
не була тут i нiколи не могла стати. А ╖й закортiло перенести сюди бодай
щось рогатинське, бодай скiпочку - i вже б стала щасливiшою. Примхи?
Дурiсть? Та вже не могла без цього. Дивно, як могла жити досi. Як жили всi
султаншi? Всi отi Олiвери, Мари, Пурбани, без яких Османи не могли й
дихнути?
Лихоманковi, божевiльнi думки. Вона всмiхалася ╖м розгублено й трохи
налякано, а султан думав, що Хуррем усмiха╓ться до нього, i готовий був за
ту м'яку, майже дитячу усмiшку вiддати ╖й пiвцарства, а то й усе царство.
Бо тiльки вона ╓дина вмiла рятувати його вiд самотностi, цi╓╖ страшно╖ i
нестерпно╖ кари, яку насила╓ небо на чоловiка, даруючи йому найвищу владу.
А тим часом Гасан, нехтуючи велiнням султаншi, не чекаючи, поки буде
споряджено для нього небачене сво╓ю пишнiстю вбрання, як був, у
яничарському сво╓му обладунку, пробрався до польського посла.
Для житла придiлено було пословi величезний караван-сарай на
Константиновому базарi. Гасан добре знав цю споруду, бо не раз, коли ще
був яничаром, сторожував тут коло ворiт разом з чаушами. Величезний
чотирикутник, зовнi обличкований грубими кам'яними блоками, iзсередини
пиляним туфом. У зовнiшнiх стiнах тулилися у кам'яних гнiздах ремiсники i
золотники, за воротами димiли двi великi кухнi, в нижнiх склепiнчастих
примiщеннях стояли конi, а вздовж другого поверху тягнувся коридор, позад
якого були невеличкi кам'янi келiйки, в кожнiй два вiконця - одне на
вулицю, друге в коридор. Посеред тiсного двору був колодязь з непитною
водою, стайня не мала нi ясел, нi простих решiток для сiна, повсюди
панували запустiння, бруд. Величезна, як князiвський палац завбiльшки,
споруда аж кишiла вiд скорпiонiв, ящiрок, мишви й пацючнi, ╓диною
перевагою цього пристанища була його вiдокремленiсть вiд усього Стамбула,
так що в чужинцiв складалося враження, нiби перебувають вони в якiйсь
маленькiй незалежнiй державi, а деяким, докладаючи, щоправда, неабияких
зусиль, вдавалося з часом навiть надати цьому похмурому притулку бодай
деяко╖ подiбностi до звичного домашнього житла.
Перед ворiтьми караван-сарая стояла почесна сторожа з п'яти чаушiв i
чотирьох яничарiв. Мали оберiгати посольство вiд стамбульських нероб i
супроводжувати посла або його людей, коли тi хотiли пройтися вулицями
столицi.
Приворiтнi яничари знали Гасана, знали й те, що тепер вiн перейшов вiд
простих плово╖дiв до розманiжено╖ палацово╖ челядi, тож це дивно, що
заступили йому i його людям дорогу - не так з намiром не впустити його до
караван-сарая, як з бажання поговорити, повипитувати, як йому ведеться на
султанських харчах та на м'яких пухових палацових постелях.
- А що, Гасано,- спитав старий, весь у шрамах сивий яничар,- правду
кажуть, нiби ти лизав-лизав у султана, а тепер лижеш i в султаншi?
- Ти б же тих i питав, хто каже,- огризнувся Гасан.
- Чи в не╖ воно хоч напахчене амброю та бальзамами? - вишкiрив зуби
молодий яничар.
- Хочеш, то пiди понюхай,- спокiйно порадив йому Гасан.
- Ач, як мордяки пона╖дали на султанських пундиках,- втрутився ще й
третiй яничар, похмурий здоровило, з вусами завтовшки з руку.
- Тобi мало яничарського плову та тих крадених баранiв, що збува╓ш коло
Едiрне-капу? - насуваючись на нього, гримнув Гасан.- Ану вiдступись! Iдемо
до посла за велiнням самого султана! З дороги, плово╖ди вошивi, грабiжники
i зарiзяки стамбульськi!
- Ми по в Стамбулi рiжемо,- пробурмотiв старий яничар,- ми поза
Стамбулом, а вже коли тут рiзонем, то потече юшка аж так!
Вiн махнув сво╖м товаришам, i тi мовчки вiдступили, тiльки поблимкували
на Гасанових людей незичливо, бо хоч вони й носили ще яничарську одiж, але
вже були чужаками, до яких - нi любовi, нi поваги, нi спiвчуття, нi жалю.
По двору швендяло кiлька безвусих польських пахолкiв, справдi
зодягнених у вишуканi iталiйськi й кумеднi буфастi штанцi, але два радники
посла, якi зустрiли Гасана в коридорi другого поверху й провели до
просторо╖, хоч i голiсiнько╖ трапезно╖, мали на собi ╓двабнi бiлi жупани,
довгi, з вузькими рукавами, застебнутi пiд саму шию на густо поставленi
круглi срiбнi гудзики. Радники були поважнi, з настовбурченими пишними
вусами, з довгими шаблями при боцi, у химерних шапках, прикрашених пiр'ям.
Посол, який незабаром вийшов для зустрiчi з Гасаном, схожий був на сво╖х
радникiв, тiльки жупан мав iз золотистого ╓двабу. Вуса в пана Яна
стовбурчилися, мов щетина на вепрi, у зеленкувато-сiрих очах хлюпало щось
несамовите. Гасан вклонився пословi, повiдомив, що вiн вiд султана. Не
казав "вiд султаншi", бо чомусь здавалося йому, що нiхто не може сприйняти
цього всерйоз, адже па цiй землi жiнка нiколи не мала й не могла мати
нiяко╖ влади, отже, й значення.
- То, може, пан менi скаже, скiльки ще я маю тут сидiти серед цих
скорпiонiв i блiх, прошу пана! - зривистим голосом закричав посол.- Десять
днiв, як прибув я до Стамбула, а ще досi нiчого певного менi не сказано,
тiльки щодня йдуть то однi, то другi, i кожен вимага╓ бакшиш!
- Я не вимагаю нiякого бакшишу,- спокiйно зауважив Гасан.
- То пан нарештi повiдомить менi щось втiшне?
- Все залежатиме вiд нашо╖ розмови. Менi доручено поставити пановi
послу кiлька запитань.
- I що? I тодi султан прийме мо╓ посольство вiд найяснiшого короля
польського?
- Все залежатиме вiд тих вiдповiдей, якi пан посол дасть менi ось тут
сьогоднi.
- То хай пан - як папа звати? Гасан? То хай пан Гасан мерщiй пита╓, що
йому там треба!
- Я хотiв спитати про Рогатин.
- Рогатин?
- Так. Чи зна╓ пан посол таке мiсто в королiвствi - Рогатин?
- А чому це я маю знати якесь паршиве мiсто русинське, прошу пана?
Гасановi аж свербiв язик зауважити, що й Тенчин, з якого походить пан
посол, не таке вже славетне мiсто, зда╓ться, навiть менш вiдоме, нiж
Рогатин. Але стримався. Спокiйно ствердив:
- Отже, ви чули про таке мiсто.
- Чув, чув, то й що з того?
- Чи воно цiле, не спалене, не поруйноване?
- А звiдки я знаю!
- Погано,- зiтхнув Гасан,- гiрше, нiж я сподiвався. Посол трохи
стривожився. Намагаючись пригасити хоч трохи шал у сво╖х шляхетських очах
i надати голосу доброзичливостi, спитав:
- А чому пановi залежать на цьому триклятому Рогатинi?
- Та тому, пане посол, що наша султанша, славетна Хасекi, перша дружина
всемогутнього Володаря Вiку Сулеймана, походить iз вашого Рогатина.
- З Рогатина? - ударив об поли пан Ян.- Бути того по може!
- I здасться, вона нешлюбна донька вашого короля.
- А вже цього нiяк не може бути! - закричав посол i замахав на Гасана
руками, немов вiдганяючи його од себе.
- Чому ж? Хiба ваш король нiколи не був мужчиною i не мав любовних
пригод на ловах або па вiйнi?
- О, наш король,- покрутив свого пишного вуса пан Ян,- наш король
розбив стiльки сердець!..
- Вiн мiг розбити якесь серце й у Рогатинi.
- А мiг, мiг...
- Але нам не йдеться про це. Нiхто не забороня╓ королям мати нешлюбних
дiтей, але нiхто не може стати на завадi цим нешлюбним дiтям мати свою
долю, часом i щасливу. Нам iдеться про самий Рогатий. Найдокладнiшi данi.
- Звiдки ж я ╖х роздобуду? - розгублено пробелькотiв посол.
- Далi,- шорстко мовив Гасан,- довiдатися про людей, якi мають прiзвище
Лiсовськi. Чи хтось iз них зберiгся. Коли зникли всi, то куди й коли. Чи ╓
якiсь слiди? Далi...
Вiн став перелiчувати прiзвища, махнувши, щоб радники посольськi
записували.
- Але ж звiдки, звiдки я можу знати про все це? - кричав майже
розпачливо пан Ян.
- Коли не зна╓те, пошлiть сво╖х людей назад до королiвства, хай
довiдаються про все й привезуть нам цi вiдомостi.
- Дорога тiльки в один кiнець займе зо два мiсяцi. Та два мiсяцi назад.
Та мiсяць на всiлякi непередбачуванi пригоди. Менi доведеться сидiти тут
пiвроку! Рани господнi!
- Тут сидiли й по три роки,- заспоко╖в його Гасан.- I не так вигiдно,
як ви. Бувало, що й в пiдземеллях Едi-куле... Тому лiпше подумайте, кого
ви пошлете, що вам треба для дороги, завтра я знову прийду сюди, щоб
залагодити всi справи.
Посол дивився на цього дивного чоловiка, iдо говорив такою гарною
слов'янщиною, але ж що говорив? Не до вiри! Послати людей сво╖х лиш для
того, щоб вони подивилися на той клятий Рогатий i пошукали там якихось
Лiсовських, Теребушкiв, Скарбських? Йому сидiти в цьому жахливому
караван-сара╖, годувати блiх i ждати, поки його люди ще двiчi повторять ту
страшну дорогу, яку вiн щойно вiдбув? Гори, урвища, розливи рiк,
клекотливi води, багнюка, чортори╖, потрощенi колеса, поламанi кiнськi
ноги, здохлi воли, арбаджi╖ з розбiйницькими мордами, соннi
мiхмандари-здирцi i ╖хнi слуги, викiнченi негiдники чохадари, приграничнi
яничари-чорбаджi╖, якi грабують тих, хто в'╖здить в iмперiю, i тих, хто
ви╖здить з не╖, незважаючи нi на султанськi фiрмани, нi на шертнi грамоти,
нi на королiвськi листи; гiрська сторожа з барабанами, яка ма╓ стерегти
подорожнiх вiд грабiжникiв, а насправдi обдира╓ всiх, хто ма╓ нещастя
про╖здити повз не╖.
- Пан жарту╓! - ще не вiрячи, вигукнув посол, але Гасан уже все сказав
i не мав намiру далi розводити балачки, вклонявся перед послом i його
вусатими радниками, мiв кам'яну пiдлогу снопом пiр'я на сво╖й шапцi,
задкував до дверей. Посол щось шепотiв навздогiн, мабуть, кляв стиха цього
яничара, а може, кляв i самого султана з його султаншею, якiй заманулося
народитися саме в Рогатинi, а не десь в iншому мiсцi. До проклять Гасан
був звичний, але думалося йому нинi не про це. Зрозумiв зненацька, що
вперше вiдтодi, як малого його, скрученого сирицею, кинуто впоперек
татарського сiдла, вивезено з рiдно╖ землi, вперше пiсля тоги чорного дня
трапля╓ться нагода знов повернутися пiд рiдне небо, побачити степ, рiчку,
тополi. Бо й справдi: чому б не по╖хати йому з постовими людьми до того
Рогатина? Адже однаково хтось ма╓ ╖х супроводжувати з султанських людей.
З цим намiром, не вельми переживаючи за послове iгнорантство щодо
Рогатина, став Гасан перед Роксоланою i мерщiй виклав ╖й сво╓ бажання.
- Нi, ти зостанешся тут,- твердо мовила Роксолана.- Звичайно, це було б
найкраще - по╖хати тобi самому туди й довiдатися про все. Але не можу тебе
тепер вiдпустити. Згодом ╖здитимеш. Може, й далеко. Сподiваюся на це.
Сьогоднi ще не час. Повинна мати вiрну менi людину там, де сама бути не
можу. Ти потрiбен менi тут. Про полякiв подбаю. Простеж, щоб у них усе
було гаразд. I змiни свiй одяг. Не можу бiльше бачити цих яничарських
дрехiв. Iди.
Вiн знадобився султаншi ще скорiше, нiж гадалося. З ╢гипту нарештi
прибув у сяйвi й розкошi великий вiзир Iбрагiм, привiз золото для
державно╖ скарбницi, багатi дарунки для султана, тисячi рабiв i рабинь,
привiз i особистi дарунки для султаншi Хасекi. До того велетенського
смарагда, що прикрашав подаровану Роксоланi султаном сукню пiсля Родосу,
Iбрагiм додавав тепер смарагдовi сережки, перстень i браслет. Хотiв
вручити султаншi сам, не мiг довiрити нiкому такi коштовностi, Роксолана ж
розумiла,- хоче мати з нею розмову без свiдкiв. Тримала його в руках,
щомитi могла видати султановi, розповiвши, як купував ╖╖, як ставив у
сво╖й ложницi, як, уже вiддаючи в султанський гарем, зривав з не╖ одiж,
щоб побачити те, що йому бiльше не належало. Поки був далеко вiд Стамбула,
може, вспоко╖вся, тепер знов мав тривожитися, ходити, мов по лезу брнтви,
очiкуючи пайлпхiшого вiд цi╓╖ незбагненно╖ жiнки, надто ж довiдавшись од
вiрних йому людей про все, що сталося останнiм часом у столицi. Вона не
захотiла бачити Iбрагiма. Кизляр-ага тiльки шанобливо вклонився на ╖╖
вiдмову i нiчого не сказав, бо не смiв, але султан, якому поскаржився,
мабуть, сам великий вiзир, при побаченнi з Роксоланою висловив подив
такому ╖╖ ставленню до свого улюбленця.
- Вiн хотiв би сам поклонитися тобi. Дарунки треба приймати.
- Хай передасть через кизляр-агу.
- Але ж ти могла б допустити до себе великого вiзира. Йому при╓мно
власноруч передати тобi такий-коштовний дарунок. Вiн би хотiв завоювати
твою дружбу.
- Дружби подарунками не купують.
- Iбрагiм шану╓ тебе i хотiв би висловити це особисто.
-Ви забули, що я народила вам сина. Жiнка пiсля народження дитини ма╓
очиститися.
- Хiба моя султанша не найчистiша з жiнок? Я згадую, як пiсля
народження Селiма ти вже за тиждень захотiла подивитися па весiлля
Iбрагiма й Хатiджi.
- Вже забула про це.
- Але великий вiзир не забув то╖ високо╖ честi. Хоче висловити свою
вдячнiсть. Вiн чоловiк шанобливий.
- Хай. Не хочу його бачити.
- Але ж чому?
- У мене болить голова.
- Сьогоднi болить, а завтра?
- Для нього - болiтиме завжди.
Сулейман скупо посмiхнувся на цей, як вiн вважав, дотеп його мило╖
Хуррем. Прощав ╖й усе. Заслiплений любов'ю, не помiчав, як поволi скида╓
вона з себе кайдани рабства, випручу╓ться з мiцних стискiв гарему,
вирива╓ться на волю, яко╖ ще не знала жодна жiнка при Османах. Усi ╖╖
забаганки, хоч вони й рiзко розходилися з приписами шарiату, вiн
вдовольняв охоче й беззаперечно вважаючи все те звичайними жiночими
примхами i не помiчаючи, що поряд з ним народжу╓ться характер могутнiй,
твердий, незламний, владний. Пiдказати йому нiхто не вмiв. Зробила б це
валiде, але пiсля яничарського бунту син не слухав матерi. Те саме з
сестрами. Iбрагiм був надто обережний, коли йшлося про султаншу, нiколи не
почувався певним щодо цi╓╖ загадково╖ жiнки, тепер мав просто боятися ╖╖.
Може, великий муфтiй? Але той нiчого нового не сказав би султановi, та й
не мав права втручатися у справи гарему. Може, й сама Роксолана ще не
вiдчувала сво╓╖ справжньо╖ сили, так само, як не вмiла вiдчути й
розпiзнати всi╓╖ складностi пiсля п'ятирiчного одповимiрного життя в
гаремi. Була схожа па людей приречених, зважаючи на характер сво╖х занять,
на усамотнений побут,- на художникiв, фiлософiв, схимникiв, звичайних
в'язнiв, якi без належно╖ пiдготовки й необхiдно╖ душевно╖ твердостi та
загартованостi несподiвано опиняються у свiтi чужому, ворожому, створеному
не ними i не для них, i попервах (а то й назавжди) розгублюються,
зламуються, скочуються до послужливостi. Але схожiсть така була в не╖ лиш
зовнiшня, неусвiдомлена:
свiдомiсть Роксолани бунтувалася проти будь-яко╖ покори, мала лелечка
летiла в небо на твердих крилах, летiла ще й невисоко, але замiрялася на
полiт високий, може, й напвищий. Висоти вона не боялася нiколи. В Рогатинi
залiзала разом iз хлопцями на найвищi дерева дерти воронячi гнiзда. Ще й
розгойдувалася на гiллi, так що гойдався весь довколишнiй простiр, аж
хотiлося вiд страху заплющити очi, але вона не заплющувала, привчала себе
до страху, до небезпеки, до вiдчайдушностi. Тодi була попiвська донька,
якiй усе прощалося, тепер стала султаншею - то чому б на прощалося ╖й i
тут усе, що намiриться зробити? Одноманiтнiсть неволi губить людську душу.
Вона мала рятувати себе, не ждучи нiчи╓╖ помочi, не сподiваючись нi па
пiдтримку, нi на спiвчуття. В якому розпачi, в якiй тривозi жила всi цi
роки - хто про це знав, хто думав? Подолала все, тепер мала вiрити, що
нiхто ╖╖ не здола╓,- у цьому був порятунок i хоч якесь вiдшкодування за
навiки втрачену домiвку. Султан стояв коло початкiв ╖╖ найбiльшого
нещастя, порятунком вiд нещастя мав стати теж цей чоловiк з темним,
вилицюватим обличчям, з нахмуреними бровами, понуро закорлюченим носом i з
байдужiстю, що доводила до розпуки. Султан знав тiльки ╖╖ любов, певно,
вважав, що в цiй маленькiй Хуррем iншого почуття не може бути, i в гадцi
не маючи, що ненависть виростала в ╖╖ серцi набагато пишнiша i буйнiша,
нiж любов. Бо й як могло бути iнакше в цих палацах, де ненависть
вирощували, мов квiти, збирали, як дощову воду в пустелi, нагромаджували,
як хлiб у засiках?
Роксолана мала кого ненавидiти. Навiть тисячi приятелiв замало, але
навiть один ворог -то вже забагато, говорилося в прислiв'╖. А в не╖
ворогiв було - аж чорнiло в очах. Зумiла усунути лише одного з них -
Чотириокого, кизляр-агу, але нiчого не могла вдiяти нi з усесильною
валiде, нi з султанськими сестрами, нi з Сулеймановим улюбленцем
Iбрагiмом, якого тримала в руках, але й сама була в ного руках так само.
Може, тому ненавидiла пiдступного й розумного грека найтяжче. До його
смарагдiв навiть не доторкнулася. Коли кизляр-ага Iбрагiм принiс ╖х у
золотих, вистелених бiлим оксамитом довгастих скриньках, вона тiльки
повела гнiвно очима i, затискуючи на грудях тонкi сво╖ руки, скинула
пiдборiддям: геть. Ще не привчений до ╖╖ мовчазно╖ мови, величезний
боснi╓ць незграбно тупцявся коло дверей, не знаючи, куди подiти
коштовностi, поки Роксолана не гримнула на нього:
- Забери все це й вiднеси назад великому вiзировi! Смарагди зблискували
у вiдкритих скриньках, як вовчi очi, зеленiли, як трава на могилах.
- Ваша величнiсть, великий вiзир кланя╓ться вам цими коштовностями i ще
просить прийняти вiд нього п'ятсот рабинь-служебок, яких вiн привiз для
вас з ╢гипту.
- Для мене? З ╢гипту? Де вони?
- Великий вiзир жде вашого велiння, щоб передати ╖х вам.
- П'ятсот служебок?
- П'ятсот.
- А скiльки в мене нинi?
- Сто двадцять.
- Сто двадцять вiд його величностi султана, а тепер п'ятсот вiд
великого вiзира? Вiддай коштовностi Гасан-азi, скажи, хай поверне ╖х
великому вiзировi i хай скаже йому, що я не прийму нiяких служебок. Нiяких
i нi вiд кого. Так скажи.
Кизляр-ага вклонився кiлька разiв i позадкував з покою, де кричало нове
дитя султаншине i сама султанша теж готова була зiрватися на крик iз
причин, не знаних похмурому стражевi гарему.
Гасан-ага мав неминуче зiткнутися з Iбрагiмом. Так двi ворожi галери,
повнi во╖нiв, виходять у море лиш для того, щоб знайти одна одну й
зчепитися бортами для смертельного по╓динку, бо ж обидвi призначенi тiльки
для цього, а во╖ни на них - для убивств i вмирання. Поставленi були
занадто високо, щоб не помiчати один одного. Iбрагiм у безмежнiй сво╖й
зарозумiлостi i знахабнiннi вважав себе неподiльним володарем султанового
серця, Гасан виступав вiд iменi сили, може, й меншо╖, непомiтнiшо╖, але
загадково╖ сво╓ю невiдомiстю, та й як знати, хто здобуде бiльшу владу над
душею Сулеймановою: його улюбленець грек Iбрагiм чи султанша Хасекi? Вiд
сво╖х людей Iбрагiм уже в ╢гиптi знав про появу дивних яничарiв при дворi,
Гасан мимоволi стежив за великим вiзиром, ще коли той був далеко вiд
Стамбула. Один користувався для цього послугами платних донощикiв-улакiв,
другому вiстi приходили самi, без нiяких зусиль. Великий вiзир, власне, й
не знав нiчого про загадкових Гасановнх людей, окрiм того, що вони нiчого
не роблять, тиняються по Топкапи та хiба що всiх дражнять: звiрiв у
клiтках, бiлих ╓внухiв коло гаремних брам, палацових писцiв-язиджi,
наглядачiв зброярень i султанських комор.
Гасан знав, що Iбрагiм, щойно прибувши до Стамбула, покликав до столицi
боснiйського санджакбега Хусрева, щоб провести слiдство про зникнення
французького посла з рубiном Лу╖зи Савойсько╖. Султановi про це ще не
доповiв, i Сулейман не знав нi про посла, нi про самоцвiт. Переселившись у
вiдбудований Коджа Сiнаном палац па Ат-Мейданi, великий вiзир поробив
сво╖х голодраних. братiв управителями двора, матiр перевiв у iслам,
батьковi дав санджак iз рiчним прибутком па кiлька тисяч дукатiв, але
старий рибалка з острова Парги не по╖хав урядувати в сво╓му санджаку,
лишився в Стамбулi, тинявся по брудних та╓мних корчмах, п'яний спав на
вулицях, ганьблячи свого високопосадного сина. Про це султановi теж нiхто
не доповiдав, та й навiщо? Валiде щотижня вiдвiдувала свого зятя й доньку
Хатiджу в ╥хньому розкiшному палацi, мабуть, охоче перебралася б до них
назовсiм, але не дозволяла гiднiсть, та й не хотiла втрачати свого
законного становища повелительки гарему. Знав Гасан-ага й про те, що першi
три ночi пiсля прибуття з ╢гипту Iбрагiм провiв не з жоною, а з султаном,
якому привiз дорогi кандiйськi вина i приготував безлiч нових мелодiй, якi
сам грав на вiолi. Мелодi╖ збирав з усього свiту, для цього тримав коло
себе високоплатного вчителя-перса, щодня удосконалювався у мистецтвi
грати, знаючи, яку втiху матиме вiд то╖ гри Сулейман. ╢дине, чого нiхто
нiколи не мiг знати,- це про нiчнi розмови султана з сво╖м улюбленцем.
Дiльсiзи мовчали. А хто ще мiг проникнути у святая святих? Були здогади,
що султан здебiльшого мовчить, слухаючи, як вертлявий грек награ╓ на вiолi
та читав йому старовиннi книги. Коли мовчиш, гарно дума╓ться, а султан
любив подумати, це всiм було вiдомо. Про що говорить Сулейман у сво╖й
ложницi з Роксоланою, так само нiхто не мiг нi знати, нi догадуватися, але
тут уже всi були впевненi, що султан не мовчить, а говорить, бо яка ж
жiнка дасть помовчати чоловiковi, та ще в постелi?
Не були та╓мницею й зустрiчi Iбрагiма з Лу╖джi Грiтi i
Скендер-челебi╓ю. Ця трiйця вершила всi фiнансовi справи iмперi╖,
вишукувала для султана кошти на утримання армi╖ i стамбульського двору,
для яких уже мало було навiть державних прибуткiв. "Вишукувати кошти"
викликало недовiрливi посмiшки навiть у людей невта╓мничених. Як можна
щось знайти там, де його нема╓ i не може бути? Жити ставало гiрше й гiрше.
Пiднiмалися цiни на золото й срiбло. Росли цiни на одяг i продовольство.
Коли згiдно з древнiми османськими законами iз ста дiрхемiв срiбла
карбували чотириста акча грошей, то тепер карбували вже шiстсот акча.
Надзвичайнi державнi податки виникали один за одним. Готуючись до ново╖
вiйни, султан дозволив Iбрагiму здерти з усiх жителiв iмперi╖ подвiйний
податок з голови. У кого не було грошей, продавали сестер, жон, матерiв. А
державi все було мало. Марнотратство на розваги й прикраси перевершило всi
межi. Сукно, атлас, шовковi та бавовнянi тканини, тюрбани й покривала
продавалися неповним аршином. При дворi й повсюди в iмперi╖ спалахнула
пошесть хабарництва, без хабара пiд виглядом бакшишу, тобто звичайного
дарунка, не надавався жоден пост, жодне мiсце, а придворнi, наляканi
перешептами про новi та новi крутiйства Iбрагiмово╖ трiйцi, всi зусилля
сво╖ спрямовували тепер на те, щоб зiбрати сякий-такий скарб, мовляв, на
чорний день завжди знадобиться бiла копiйка.
Власне, Гасан ще й досi дивився на великого вiзира очима яничара, якому
при Iбрагiмовi стали платити удвiчi менше, примушуючи охороняти життя
людей, що почали жити удвiчi розкiшнiше, нiж колись. Завдати бодай
незначно╖ прикростi пихатому грековi - хто з яничарiв вiдмовився б вiд
тако╖ спокуси? А Гасан знав, що вiн завдасть прикростi велико╖.
Обдумав свiй похiд до великого вiзира ретельно й дбайливо. Попросився
на прийом заздалегiдь. Узяв iз собою двох Гасанiв i двох Iбрагiмiв -
Каллаша i Яйгу, себто пияка i базiку, щоб не самому нести золотi скриньки
з коштовностями, сам доглянув, щоб його яничари вбралися у подарований ╖м
Роксоланою новий розкiшний одяг, сподiваючись ще й цим вразити грека, який
кохався у розкошi, вигадував новi вбрання не тiльки для себе, а й для
сво╖х слуг, для збро╓носцiв i пажiв, викликаючи заздрощi та нарiкання при
дворi.
Великий вiзир справдi був вражений небаченою пишнотою Гасанового одягу.
Вiн навiть оббiг Гасана довкола, так само оббiг його людей, позиркуючи
сво╖ми меткими очима й зблискуючи гострими зубами з-пiд чорного вуса.
Гасан шанобливо, як i належало перед таким високим сановником, кланявся,
кланялися i яничари, хоч ╖м це й нелегко давалося,- перше, що незвичнi,
окрiм того, заважали й цупкi, протканi золотом, мов дротом, шати.
Врештi Iбрагiм, мовби вперше помiтивши в руках у Гасанових людей такi
знайомi йому золотi, садженi самоцвiтами скриньки, спитав:
- Це що?
- Звелено повернути,- сказав Гасан.
- Рабе, як смi╓ш? - прискочив до нього Iбрагiм.
- Обидва ми раби султановi,- спокiйно нагадав йому Гасан.
- Знищу!
- Це не так легко зробити.
- Тiльки султан може менi...
- А султанша?-глумливо поспитав Гасан.-Чи слово султаншi Хасекi для
тебе нiчого не важить? Вона звелiла вiднести тобi оце начиння i ще звелiла
передати, щоб сво╖х рабинь чи пiдложниць - не знаю вже, хто там вони
╓,лишив при собi й не смiв посилати ╖й. Оце й усе.
I вiн знов став кланятися нижче й нижче, до самих килимiв, а за ним i
його яничари, якi поставили принесене й норовили мерщiй вислизнути з
прийомного покою великого вiзира, щоб подалi вiд грiха, бо руки ╖хнi хоч
останнiм часом i вiдвикли тримати шаблю, але все ж свербiли й стискувалися
в кулаки при цьому чоловiковi.
Iбрагiм дивився вслiд Гасановi i нiяк не мiг збагнути, хто ж завдав
йому бiльшо╖ образи: Роксолана, ця нiкчемна рабиня, яку вiн купив на
Бедестанi й мiг би знищити колись одним помахом пальця, чи цей молодий
яничарський ага, що здобув султанську ласку лише завдяки тому, що в цей
час не було в столицi його, Iбрагiма, який би розправився з пiдлим
яничарським смiттям без будь-яких зусиль, купивши найпродажнiших з них ще
до того, як Ця смердюча наволоч надумала збунтуватися.
-Вони ще мене не знають,- шепотiв Iбрагiм навздогiн Гасановi.- Ще нiхто
не зна╓ мене, але взнають! Взнають!
Мовчав про свою ганьбу. Нiчого не сказав султановi, бо й не до того
було: Сулейман збирався в похiд проти угорського короля, приймав послiв,
розсилав по всiх усюдах гонцiв з повелiнням санджакбегам i бейлербегам
пiднiмати спахi╖в на священну вiйну проти невiрних. Це вимагало скупчення
усiх державних зусиль, i не до дрiбних образ тепер було, хоч би ображенi
були найвищi особи в iмперi╖.
Посли вiд Венецi╖ i Дубровнику, гаразд вiдаючи, що нова вiйна або ж
принесе новi торговi привiле╖ для ╖хнiх республiк, або ж вiдбере й
привiле╖ давнi, не сидiли склавши руки, а нагадували про себе щедрими
дарунками султановi, Роксоланi, вельможам. Посол вiд полоненого
французького короля благав, не вiдкладаючи, вдарити на iмператора Карла
або ж на його брата Фердiнанда, якому, за угодою мiж Габсбургами,
дiсталася Австрiя. Польський посол ждав, коли його пустять перед султановi
очi, щоб просити миру для Польщi й Угорщини, де на тронi сидiв син
Владислава Ягеллона Лайош, але Сулейман не хотiв бачити посла Яна, допоки
той не вдовольнить забаганки султаншi Роксолани, посланi ж до королiвства
люди барилися, бо дорога була далека, тяжка й небезпечна. Коли ж нарештi
пiсля багатьох мiсяцiв нетерплячого очiкування, змученi й зрозпаченi, нi
про що, власне, й не довiдавшись, посланцi повернулися до Стамбула i
Гасан-ага з'явився у караван-сара╖ па Константиновому базарi, щоб почути
вiд папа Яна про наслiдки ╖хньо╖ виправи, королiвський посол забажав, щоб
його допущено було до султаншi Роксолани, бо вiн сам ма╓ повiдомити ╖й те,
що ма╓ повiдомити, а також пiднести дарунки вiд iменi короля Зигмунда:
золоту троянду, ковану iталiйським майстром i ношення велике з польських
бурштинiв, i ланцюг золотий дротово╖ роботи, ваги в якому сто сорок чотири
дукати.
- Не в мене ж питати такого дозволу,- знизав плечима Гасан-ага.- Та й
звичаю такого нема╓, щоб султанша приймала послiв. Коли ж прийде дозвiл,
то чекати знов доведеться його довго.
- Хай пан передасть, що маю вiстi для султаншi,- поважно мовив посол.
Не казав Гасановi, якi саме вiстi, та й не переймався вельми тим, добрi
вони чи лихi. Мав вiстi - втiшався цим, бо хiба ж не призначення посла
.передавати вiстi, бути приятелем правди, слугою вiдвертостi, рабом
щиростi?
Навiть Гасан ще не знав до кiпця розмiрiв влади Роксолани над
Сулейманом. Щойно вiн переповiв султаншi свою розмову з послом Яном,
передавши його незвичне прохання, як за кiлька днiв владою султанського
iменi брами Топкапи розчинилися перед польським послом i його поставлено
не перед самим султаном, не перед великим вiзиром, який за звича╓м приймав
послiв, а перед Роксоланою, яка милостиво прийняла дари вiд польського
короля i поклони вiд посла, а також вислухала пана Яна, хоч лiпше й не
слухала б. Дивилася, як стовбурчаться самовпевнено вуса пана Яна, як
поважно вимовля╓ вiн кожне слово, хизуючись добiрною польщизною, радий, що
його мову може належно поцiнувати така висока особа, жахалася почутому, не
могла повiрити, щоб чоловiк мiг так спокiйно, майже смакуючи, переповiдати
такi жахливi речi. Рогатин лежить у ру╖нах. Церкви попаленi, усе
сплюндроване, люд понищений. Нi Лiсовських, нi Скарбських, нi Теребушкiв,
нi Зебриновичiв, нiкого, нiкого, новi люди прийшли на згарища, починають
нове життя, яке так само щомитi може урватися вiд набiгу дико╖ орди.
Власне, посол i прибув до султана, щоб просити миру для всi╓╖ землi
Польсько╖ i спокою вiд Кримсько╖ орди для ╖╖ схiдних земель, що стали
пусткою.
Роксолана вiдпустила посла, ще, зда╓ться, й мовила йому ласкавi слова,
обiцяла, що султан незабаром допустить його перед сво╖ очi, всмiхалася
владно, а в само╖ у душi кричав бiль: невже то все правда, невже, невже?
Досi ще сподiвалася на чудо. Досi здавалося, нiби все, що з нею
Вiдбува╓ться,- лиш сон, нiби спала вона п'ять нескiнченно довгих рокiв на
сво╖й самотнiй постелi, далеко вiд дому, вiд рiдних, i роздiляли ╖х тiльки
простори, стихi╖ i загадковiсть. Тепер мала прокинутися, i пробудження
було жахливе. Простори стали бездонною прiрвою, стихi╖ - невiдворотною
смертю всiх рiдних i близьких, загадковiсть - катiвською визначенiстю.
Знов згадувала й не згадувала. Вiдчай ще бiльший, нiж то╖ ночi, коли палав
Рогатин i коли кинуто ╖╖ у неволю, охопив Роксолану. З тугою давилася
назад i довкола - якi ж високi мури Топкапи i вежi над юши i якою
безнадi╓ю сповита ця земля i небо над нею. Батькiвський дiм, що жив у ╖╖
зболенiй уявi, зник назавжди, нiяких надiй, нема за що зачепитися нi
розумом, нi серцем. Навiть могил нема╓, щоб упасти перед ними на колiна,
плакати й цiлувати землю, поставити хрести, класти квiти - цю марну надiю
вiдшкодувати невiдшкодоване, пов╓рнути навiки втрачене, втiшитися у
невтiшному горi. Горе, горе! Горе було в цих мурах i будiвлях, у цих
безконечних садах, у високих кипарисах, що мовчазливо вигойдувалися пiд
вiтром, мов темнi мертвяки в неухильному загрозливому падiннi; горе
прозирало крiзь плетиво химерних рослин, безглуздих у сво╖х буйнощах, у
сво╖й жадiбностi й склубоченостi; горе розбризкане було краплями й
згустками кровi на трояндах, що червонiли, мов серця усiх невинно убитих,
замучених, понищених; горе свiтилося з безсоромно голих стовбурiв
платанiв. I не знайдеш винних, нiкому не поскаржишся, не заплачеш нi перед
ким. Матусю рiдна, чи бачиш ти свою нещасну дитину з того свiту? А ти,
отче? I де твiй бог всемогутнiй i милосердний, що не прийшов на помiч нi
тобi, нi тво╖й ╓динiй доньцi!
Все ж знайшла в собi силу, щоб попросити Сулеймана за королiвського
посла, i Яновi з Тенчина було дано урочистий прийом султаном i султаншею
уперше в дiях Османсько╖ держави i дано також вiдпуск вiд султансько╖
пресвiтло╖ особи з повною, щоправда, неписаною вiдповiддю про обiцянку
вiчного миру, й дарами для короля Зигмунта, i подякою за королiвськi дари
султановi:
плащ королiвський, золотом протканий, з червоним берегом згiдно з
польським звича╓м, зорями золотистими засiяний, цiпок бурштиновий у
золотi, ланцюг золотий, шмельцьований в лицарськi вузли, вагою 364 дукати
i ланцюг золотий, кручений в пуклi, ваги 288 дукатiв. Ще султан поспитав
пана Яна, чи правда, що п'ятсот лiт тому iмператор германський Оттон
подарував першому польському королевi Болеславовi Хороброму золотий трон
Карла Великого з його гробу в Аквiзгранi, але посол не вмiв вiдповiсти, де
той трон нинi зберiга╓ться i чи вiн ще цiлий, чи вже пропав десь у
безконечних вiйнах i королiвських чварах.
Роксолана сидiла впродовж усього прийому на тронi Османiв поруч iз
Сулейманом мовчки, з сухими очима, сановно усмiхалася пановi Яну, котрий
вдоволено стовбурчив сво╖ котячi вуса, а в само╖ у душi лунали такi
ридання, що вiд них мiг би здригнутися цiлий свiт. Але в Топкапи нiколи не
чують ридань, Топкапи великi. Тут не чують нi ридань, нi дитячого плачу,
нi зiтхань. Тут промовля╓ лише ненависть, та звiрi ревуть у пiдземеллях, i
над усiм .влада незрима, безiменна, та╓мна, саме тому i безмежна, бо
та╓мне не може мати обмежень.
Тепер Роксолана знала: вона не ма╓ нiчого, крiм влади, i повинна
мститися цьому жорстокому свiтовi тiльки владою.
Послала Гасана навздогiн польському пословi, щоб передав грошi на
вiдбудову рогатинських церков. Щоб вiдбудували ще лiпшими, нiж вони були,
з iконами й книгами, з оборонними мурами i вежами i щоб простежено за тим
було з усi╓ю дбайливiстю i пильнiстю, бо вона й сама ще не раз припильну╓,
хоч iменi ╖╖ називати не треба i згадувати про дар не слiд, бо перед богом
усi безiменнi й грiшнi.
Коли вже вiдпровадила Гасана з саквами, повними золота, згадала в
гiрких сльозах свого нещасного отця, згадала i його давнi вiршi, якi вiн
часто викрикував, бо чiплялася за його дивовижну пам'ять усяка всячина, iз
яко╖ вони з матусею кепкували, маючи тисячi пiсень i спiваночок, таких
мелодiйних поряд iз кострубатими словесами отця Лiсовського. А тепер,
повертаючись думкою в минуле, якого вже не повернеш, шепотiла цi незграбнi
батьковi вiршi, й заливалася слiзьми, i шкодувала, що не може вкласти в
сакви iз золотом ще й золотих цих слiв: "Мужайся, многоплеменний росскiй
народе, да Христос начало крепости в тебе буде".
Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й для рiдно╖ землi.
Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? I як?
Коли Гасай повернувся i доповiв султаншi, що все зроблено, як вона
велiла, не побачив на ╖╖ обличчi нiяких слiдiв горя i розпачу, що були в
душi Роксолани. Нещастя навчило ╖╖ приховувати найтяжчi болi, страждання
загартували душу.
Дала доручення Гасановi знайти на Бедестанi старого купця на ймення
Сiнам-ага й поставити ╖й перед очi. Сама ще не знала, що з ним зробить,
хотiла бачити i нетерпляче перепитувала Гасана, де той купець, але
Сiнам-аги не було в Бедестанi, не було й у Стамбулi, казали, що приправля╓
з Кафи новий товар. Товар? Який товар? Людей? Живих людей на продаж!
Нарештi купця приведено. Вiдiрвали вiд товару ще на пристанi в Золотому
Розi. Привели, як був. Брудного й зашмарканого. Мабуть, пошарпаного бурями
чорноморськими, бо море завжди неласкаве до людоловiв. Сiнам-ага не смiв
пiдвести очей на султаншу. Упав на колiна. Повзав по килиму, ╖в ворс.
- Де був? - спитала Роксолана. Вiн белькотiв про товар. Про щедрiсть,
яка розоря╓ купця. Про аллаха.
- Який товар? Людей? Ти, людопродавцю! Зна╓ш хоч, кого й куди продав?
- Ваша величнiсть...
Сiнам-ага плазував по килиму, шамрав беззубо, клявся аллахом i його
пророком, що вiн чесний челебiя, що людьми не торгував, а коли й
трапилося, то хiба що випадок, про який i згадати лячно, вiн же чесний
челебiя, все життя проплавав на водах, пiд бурями, дощами, загрозами,
через море до дунайських мунтянiв, тодi возами через Волощину аж до
королiвства, возив туди бурський чамлiт [63], багазiю [64] й муха╖р [65],
килими, турецьку фарбу, кiнськi убори, брав звiдти бецькi чвалiнки й ножi
чеськi, сукна лунськi, гданськi й фалендиш, шапки-магерки, горючий камiнь,
хутра. А в Кафi вiн i не був нiколи, бо хiба ж там купцi, хiба там
торгiвля?..
Роксолана чула чи й не чула той хапливий перелiк, те безладне
белькотiння, але слово "Кафа" вдарило, мов ляпас. Кафа - ця огидна
ненаситна паща, що пожирала кров ╖╖ народу, зжерла, проковтнула ╖╖ саму,
╖╖ життя, ╖╖ свободу. Один раз вiдмовишся вiд свободи, а тодi навiки
забудеш, що то таке.
Вже й не дивлячись, гидливо вiдчувала поряд з собою цього
людинопродавця. Боже праведний! Таке нiкчемство, така ницiсть... ╖╖,
молоду й зухвалу... I вона не вирвалася, не втекла, мимоволi зрiвнялася з
цим старим покидьком, з цим недовiрком. Навiть знання власно╖ нiкчемностi
може зробити нас великими, пiдняти над безмовнiстю природи, яка нiколи
нiчого не зна╓. Роксолана мала змогу поглянути тепер на сво╓ колишн╓
життя, з висоти вознесiння побачити неймовiрнiсть пониження i не заплющити
очей; не заридати в розпуцi, а з мовчазною погордою вiдвернутися, мовби й
не було нiчого, нiби не з нею самою, не з ╖╖ народом. Бо ж вона тепер
султанша. Всемогутня повелителька. Зна╓ собi справжню цiну, нiколи не
уподiбниться нi звiру без душi, нi ангелу без плотi.
Вона мовчки погордливо вiдвернулася вiд Сiнам-аги. Той повзав, скiмлив,
благав хоч слова, хоч погляду, хоч поруху.
Нiчого й нiзащо!
Гасан-ага штовхнув купця чоботом, викинув за дверi, як стару ганчiрку.
- Забирайся геть i моли аллаха, що несеш звiдси свою паршиву голову!
МНОГОТРУДДЯ
Сiвши на трон Османiв поруч iз Володарем Вiку султаном Сулейманом,
опинившись серед титанiв, пiднявшись до небес, могла нарештi озирнутися,
поглянути на свiт, покiнчити назавжди з обмеженiстю й заслiпленням, на якi
приречена була в гаремi цi п'ять перших рокiв перебування у Стамбулi.
Як вона радiла сво╖м дiтям, сво╖м синам, кожен з яких вiщував ╖й дедалi
бiльшу волю! Барабани гримiли пiсля появи на свiт кожного ╖╖ сина,
барабани Мехмеда, Селiма, Баязида, барабани ╖╖ торжества, сили й перемоги.
Могла б заспоко╖тися i навiки залишитися за стiнами гарему, насолоджуючись
музикою султанських барабанiв, якi заколисували османських жон ось уже
скiльки вiкiв, бо ж голос барабанiв завжди мiж добром i злом посерединi,
як мiсяць серед ночi. Яка облуда! Як могла вона бодай на мить пiдпустити
до себе отруйну змiю вспоко╓ння й примирення! А та мить тривала понад
п'ять рокiв! Колись ╖╖ учили, що тiльки в день страшного суду, коли мертвi
пiдведуться з могил, дано буде людинi побачити все, що було i чого не було
й не буде нiколи. Тепер не хотiла ждати того дня, бо вже була в могилi й
пiдвелася з не╖ сама, без будь-чи╓╖ помочi, без богiв i дияволiв. Хотiла
бачити i знати все i рвалася на простори знання всiма силами сво╓╖ душi.
Ще й не видобувшись на вершини, не здолавши й не усунувши ворогiв, вiд
яких аж кишiло довкола, вже зазнала непередаваного вiдчуття: нiби широко
вiдчинилися невидимi дверi й вiльний свiт огорнув ╖╖ звiдусiль, могутн╓
життя нахлинуло на не╖ у борiннях, криках, стогонах, спалахах, зiтханнях,
красi, величi, многотруддi. Подi╖, знанi й незнанi, вгадуванi, почутi лише
згодом, ставали рядом, дивували, лякали, приголомшували, розтривожували.
Папа римський послав Мартiновi Лютеру буллу про вiдлучення його вiд
церкви, Лютер спалив буллу. Лукас Крапах зробив портрет Лютера (гравюра на
мiдi), Дюрер намалював портрет Еразма Роттердамського. Магеллан вiдкрив
Чiлi й протоку, названу його iм'ям, через яку потрапив до океану, що його
найменував Тихим. Якийсь нiмець iз Нюрнберга працював над нарiзкою ствола
вогнепально╖ збро╖, щоб з не╖ влучнiше було стрiляти в людей. В Аахенi
короновано iмператора Карла П'ятого. Король Францiск заснував у Парижi
королiвську бiблiотеку, яка згодом стане Нацiональною. У Венецi╖ здiйснено
перше повне видання священно╖ книги ╓вре╖в - талмуда. Лютер переклав
бiблiю нiмецькою мовою, Тиндаль - англiйською. Англiйський король Гснрiх
VIII написав "Золоту книгу" для спростування ╓ретицьких iдей Лютера, хоч
згодом сам виступив проти римського папи, який не дозволив йому
розлучатися з черговою жоною. Кримська орда вже вкотре нападала на
укра╖нськi землi i ходила навiть на Москву. Мiкеланджело почав роботу над
каплицею Медiчi. Бiлорус Франциск Скорина органiзував у чеськiй Празi
друкарню, проклавши тим першу стежку, по якiй почало розвиватися
книгодрукування схiдних слов'ян. Народився Фiлiпп де Монс, майбутнiй
великий композитор мадригалiв. Магеллана вбили тубiльцi на Фiлiппiнах. У
Францi╖ стали ткати шовк. Корабель Магеллана "Вiкторiя" пiд командою
Себастяна дель Кано повернувся до Севiль╖, вперше в iсторi╖ людства
здiйснивши кругосвiтн╓ плавання. Почали друкувати книги у Кембрiджi. Помер
папа Андрiан VI - останнiй папа неiталi╓ць. У Швецi╖ став королем Густав
Ваза, покiнчивши з датським пакуванням. Тiцiан намалював одну iз сво╖х
кращих картин "Похорон Христа". В Нiмеччинi вибухнула селянська вiйна, i
хоч повстанцi були запаленi iдеями реформацi╖, Лютер зрадив селян. У
Швейцарi╖ почав реформацiю церкви Цвiнглi. Розвивалися науки "тiлеснi",
себто природничi, й "знання серединнi", або абстрактнi. Скалiгер вiдкрив
метал, що не пiддавався плавленню. Рудольф запровадив знак квадратного
кореня у математицi. Макiавелi написав "Iсторiю Флоренцi╖". Вперше
надруковано а оригiналi медичнi працi Галена. Створено пружинний
годинниковий механiзм, Францiск I потрапив у полон до iмператора Карла.
Тим часом Перуджино малював картину "Поклонiння волхвiв", Корреджiо -
"Нолi ме тангере", Тiцiан - "Бахус та Арiадна". Нарештi, саме тодi
з'явилися клавiкорди, мовби для того, щоб мелодiйно пригравати цьому
многотрудному немелодiйному столiттю, яке, незважаючи на вибух людсько╖
талановитостi й невпокiрливостi людського духу, повнилося стогонами
вмираючих, криками катованих, гуркотом недавно винайдених гармат,
моторошною трiскотнявою вогиищ iнквiзицi╖, зловiсним вигупуванням
османських барабанiв, що били невтомно, безугавно, вiстуючи про кров,
смерть, потоптання усього живого.
I хто б там почув за тими барабанами кволий голос жiнки, яка ще й сама
не знала сво╓╖ справжньо╖ сили?
ТРЯСОВИНА
"Душе мо╓╖ душi, мiй володарю! Привiт тому, хто здiйма╓ ранковий
вiтерець; молитва до того, хто дару╓ солодкiсть устам закоханих; хвала
тому, хто сповню╓ жаром голос улюблених; поважання тому, хто палить, мов
слова пристрастi;
безмежна вiрнiсть тому, хто осяяний пречистою свiтлiстю, як лиця й
глави вознесених; тому, хто ╓ гiацинтом в образi тюльпана, напахчений
ароматом вiрностi; слава тому, хто перед вiйськом трима╓ знамено перемоги;
тому, чий клич "аллах! аллах!" почуто на небi; його величностi мо╓му
падишаховi переда╓мо диво Найвищого Володаря i бесiди Вiчностi.
Просвiтленiй совiстi, яка прикрашав мою свiдомiсть i ╓ скарбом свiтла
мого щастя i мо╖х засмучених очей; тому, хто зна╓ мо╖ найсокровеннiшi
та╓мницi; споко╓вi мого зболiлого серця й умиротворiнню мо╖х зранених
грудей; тому, хто ╓ султаном на престолi мого серця i в свiтлi мого
щастя,- поклоня╓ться його довiчна рабиня, вiддана, iз стома тисячами
опiкiв на душi. Якщо Ви, мiй володарю, мо╓ найвище райське дерево, бодай
на крапелиночку зводите подумати або спитати про цю Вашу сиротину, знайте,
що всi, крiм не╖, перебувають пiд шатром милостi Всемилостивого. Бо того
дня, коли зрадливе небо всеохватним болем учинило надi мною насильство i в
мою душу, незважаючи на цi бiднi сльози, встромила численнi мочi розлуки,
того судного дня, коли в мене вiднято вiчнi пахощi райських квiтiв,- мiй
мир перетворився на розмир, мо╓ здоров'я - на недугу, а мо╓ життя - на
загибель. Вiд мо╖х безперервних зiтхань, ридань i болiсних крикiв, що по
вгавають нi вдень нi вночi, душi людськi виповнилися вогнем. Може,
змилу╓ться творець i, зглянувшись на мою тугу, знов поверне менi Вас,
скарб мого життя, щоб порятувати мене вiд такого вiдчуження i забуття. Хай
же те станеться, о володарю мiй!
День менi в нiч обернувся, о мiсяцю туги...
Мiй володарю, свiтло мого ока, нема╓ ночi, яка б не спалювалася вiд
мо╖х гарячих зiтхань, нема╓ надвечiр'я, коли б не долiтали до небес мо╖
голоснi ридання i моя туга за вашим сонячним лицем.
День менi в нiч обернувся, о мiсяцю туги..."
Невже не знала Роксолана, що пише султановi, який пiсля Белграда й
Родосу задумав потопити в кровi землю угрiв? Чи була бодай крихта щиростi
в цих дивних листах, чи тiльки обман i мертвота задавнених умовностей? А
може, й у цьому нещирому словоливствi хотiла перевершити всiх?
Сулейман знов був у походi. Цього разу проти Угорщини. Виступав iз
Стамбула в понедiлок 23 квiтня 1526 року в день Хизира, коли поля стають
зеленими, коней виводять на пашу, а султанський двiр пере╖жджа╓ на лiто в
Карагач. Перед цим гонцi розскакалися по всiй iмперi╖, передаючи
султанський указ спахiям, якi володiли царськими тiмарами, вирушати в
похiд на невiрних, маючи згiдно зi звича╓м потрiбний обладунок, помiчних
людей, харчiв i одягу на пiвроку вiд дня Хизира до дня Касима; йти кожному
сво╖м шляхом, щоб на початку липня зiбратися усiм коло Белграда. Готування
було в Стамбулi, по всiх усюдах безмежно╖ Османсько╖ iмперi╖. Натирали
воском i ло╓м повiддя, сушили барабани, точили шаблi, кували наконечники
списiв, парили й склеювали дерево для лукiв, виливали гармати, стругали
дерево для галер, вiдбирали баранiв, складали в'ялене м'ясо в сакви,
сушену садовину - в шкiрянi мiхи, шили знамена.
У день Хизира правовiрнi кидають роботу i йдуть гуляти. Вагiтна жiнка,
яка працю╓ у цей день, народить виродка. Тому Роксолана, котра знову була
в надi╖, не вийшла того дня за стiни гарему проводжати султана. Прощання
вiдбулося вночi, у султанськiй ложницi, на безмежних зелених простирадлах,
па цих зелених луках, де народжувалася ╖╖ любов i росла, як молода трава,
i, може, мала колись i зiв'янути, але ще не в'янула, розросталася
пагiнням, пазеленню, буйнощами!
У квiтнi йдуть дощi, якi вважають священними. Дощовою водою поять
хворих. Дiвчата змивають голови, щоб пишно росли коси. Коли дощi йдуть
сорок днiв, у народi пану╓ радiсть. Рiжуть баранiв, роздають м'ясо бiдним,
моляться в мечетях. В день Хизира, пiд дощем, саджають коло будинкiв плющ,
щоб усi хворощi з господарiв вийшли, як плющ обiв'╓ться довкола дому. Чи
саджала плющ Роксолана?
Сулейман виходив iз Стамбула в пишнотi й блиску, яких не мiг затьмарити
навiть рясний дощ. Вiзири Мустафа i Аяс, у тканому золотом одязi,
супроводжували султана. Великий вiзир Iбрагiм, весь у самоцвiтах i золотi,
╖хав осiбно, мовби ще один султан. Двiрський супровiд, во╓води, улеми,
тодi яничари й кiнне вiйсько, розгорнувши зеленi знамена, вирушали пiд
гуркiт барабанiв, пiд завивання вiйськових зурн, що невтомно награвали
древнiй марш султана Санджара, з дикими викриками, що могли б заглушити й
мертвого. Де ступить кiнь турка, там уже не росте трава. За вiйськом iшли
верблюди iз скарбницею i святими книгами, слони в позолочених навушниках,
конi й мули пiд в'юками. Тiльки на першiй ночiвлi було розiпнуто пiвтори
тисячi шатер. Iшли слухняно, радо, охоче, бо так надумав ╖хнiй султан. Вiн
не водив ╖х на штурм фортець, але в походи йшов разом з ними. Був завжди
мовби перевтомлений, голова пiд важким велетенським тюрбаном схилена на
довгiй, нiби пташинiй ши╖, очi, заглибленi в щось потойбiчне, наче й не
помiчають нiчого довкола, а насправдi зiркi до дрiб'язковостi - нiчого не
лиша╓ться для них непомiченого, вiд во╖на до улема, вiд пашi до арбаджi╖,
лиховiсно пильнi очi загадкового володаря. Дивний султан. Брав тiльки те,
чого не могли взяти його предки: Белград, Родос, тепер Угорщину. Воював
тiльки з невiрними, хоч, може, й сам нiс у собi ╖хню кров i найкоханiшу
жону взяв з них. Справдi дивний султан, але хiба можна пояснити вчинки
чоловiка, над яким не сто╖ть нiщо, крiм вiчностi й смертi?
Хто зна╓ сво╓ призначення? Може, оцi походи: через гори й лiси,
повiльне, безупинне, уперте просування кудись i ╓ життя? Не вiйна, то
лови, коли десятки тисяч озбро╓них безжальних людей вибивають звiрiв на
велетенських просторах, не лишаючи нiчого живого.
Коли взимку творив лови в околицях Едiрне, то погрожував не тiльки
безмовним звiрам, але й людськiй чужiй силi, iмператоровi Карлу, папi
римському, всьому свiтовi, всiй землi, яка однаково не ляка╓ться нiяких
погроз, хоч бийся об не╖ в розпачi та безсиллi з усiм сво╖м iсламським
во╖нством.
Земля розлегла, безмежна, прекрасна, потужна, всеплодюща i всемогутня,
а ти перед нею крихкий, слабосилий, тимчасовий, i ╓дине, що можеш,- це
по╓днатися з нею, вернутися в ╖╖ лоно або ж смертним прахом, або ж зухвало
вистрибнувши, як той Емпедокл, що кинувся в жерло вулкана.
Та коли тобi дана небачена сила, коли володi╓ш половиною свiту,
мимоволi виника╓ спокуса стати на змагання з землею, охопити ╖╖ всю,
подолати, пiдкорити. Не людей на нiй, бо вони безсило падають пiд ударами
меча, як скошена косою трава, а саму землю! Нiму, непорушну, могутню!
По╓динок сам на сам, помiчникiв бути не може, все слугу╓ тiльки допомiжним
знаряддям, все, що заважа╓ цьому божевiльному намiровi, прибира╓ться
безжально й просто, як здмухуються з столу крихти хлiба.
Понад сто тисяч вiйська, триста гармат, сотнi галер по Дунаю,
безконечнi обози, отари баранiв на зарiз, верблюди, конi, мули, вiслюки -
все це темними хмарами, у потоках безугавного дощу сунуло знов до зелених
придунайських рiвнин, щоб убити на них усе живе, потоптати, сплюндрувати,
понищити. Вирубували цiлi лiси для вогнищ, випивали рiки води, з'╖дали
скирти м'яса й хлiба, лишили по собi гори нечистот; орди пацючнi, хмари
стерв'ятникiв супроводжували вiйська на всiх ╖хнiх дорогах, мор iшов
слiдом невiдступне, як доля. Терзали нападникiв вiдважнi гiрськi ускоки -
болгари, серби, волохи. Не лякалися нiчого, ╖хня земля, ╖хн╓ небо, ╥хнi
гори! Пiдкрадалися до самого ворога, хапали полонених, убивали тих, хто
пробував опиратися, грабували обози. Не помагало нiщо: нi яничари, яких
послано вперед для забезпечення вiд нападiв, нi жахливi кари. В Родопах
зловлено п'ятьох болгарських ускокiв, двох повiшено, трьох набито на палi,
коло Крушеваца повiшено впiйманих сербiв, чотирьох посаджено на палi, ще
шiстьох набито на падi пiд горою Авала, вже перед самим Белградом. Дощ лив
безугавно сорок днiв i сорок ночей. Верблюди гибiли вiд вологостi. Воли з
гарматами загрузали в багнюцi. На рiках позносило всi мости. Коли в
Белградi султан влаштував огляд вiйська, виявилося, що багато спахi╖в
прийшло без належного обладунку i без харчiв. У них вiдiбрано земельнi
надiли, багатьох скарано смертю. Безжально карали смертю купцiв, якi йшли
за вiйськом i, порушуючи встановленi султаном цiни на продовольство,
лупили з во╖нiв цiни вищi. Султан, як завжди в походах, поволi наливався
холодною люттю, що росла в ньому, як води в Дуна╖ й Савi, вiн ждав ╖╖
нетерпляче, стежив, як призбиру╓ться у ньому, накопичу╓ться, залива╓ усе
його ╓ство. Лють була несвiдомим виправданням перед самим собою. Нападала
щоразу, коли починав нову вiйну. Так було пiд Белградом, пiд Родосом, так
мало бути й тепер. Його наближенi вважали, що султан лютиться на поганих
виконавцiв його наказiв, на вiйськовi невдачi й поразки, насправдi ж було
зовсiм iнше, але про це не дано було знати нiкому, та й сам Сулейман
нiколи б не зiзнався перед самим собою про справжню причину його
немилосердного настрою.
Виправдання. Навiть простий, найпiдлiший чоловiк повинен
виправдовуватися за кожний свiй учинок перед людьми й перед богом, а що ж
тодi казати про можновладцiв, якi вершать долi держав, а то й цiлого
свiту! Для кожного свого походу Сулейман, власне, мав по кiлька
виправдань. Перед самим собою, перед сво╖м вiйськом i, нарештi, перед усiм
свiтом.
Найлегше було з вiйськом. Саме з власним вiйськом, а не з народом, бо
про народ нiколи не говорив i не думав, власне, й не мав так званого
народу, а мав тiльки пiдлеглих, серед яких були во╖ни та ще оборонцi вiри
й шарiату - iмами й улеми. Саме до них звертався перед кожним новим
походом, вдаючись до виправдань найпростiших: iде захищати вiру, сповнюючи
заповiти сво╖х предкiв.
Для широкого свiту було щось iнше, хоч теж щоразу те саме:
покарання неслухняних. Белград мав бути покараним за те, що виявив
непослух переможцям Косовсько╖ битви, порушив вiрнiсть османському мечу й
перекинувся пiд оруду угорського короля. Родоськi рицарi мали бути
покаранi за розбiйництво на морi. Нарештi, Угорщина винна була перед
Високою Портою за готування хрестового походу проти iсламського свiту. Той
похiд задуманий ще папою Левом Десятим, коли султаном був Селiм Грiзний.
Папа розiслав легатiв по всiй ╢вропi, по всiх державах на площах i в
церквах виставляли замкненi на три замки карнавки для пожертвувань на
священну вiйну, шили хоругви, з одного боку яких зображувано папу й
короля, а з другого - туркiв та iнших злобних язичникiв, у Римi правили
молебнi за успiх хрестового походу, сам папа роздавав милостиню i ходив
босий з непокритою головою до церкви Святих апостолiв. На Лютеранському
соборi читано лист iмператора Максiмiлiана, який висловлював бажання
вiдновити iмперiю Константина й визволити Грецiю вiд варварiв-туркiв. "Ми
охоче вжили б сво╓╖ влади, не пошкодували б навiть власно╖ особи для цього
заходу, коли б iншi глави християнства прийшли нам на помiч". Але на
словах виступаючи проти туркiв, Максiмiлiан насправдi вiв безперервнi
вiйни проти християнських володарiв. Тому нiхто не мiг виставити для
проголошеного напою хрестового походу жодного во╖на, бо во╖ни були
потрiбнi кожному монарховi для захисту та збiльшення власних володiнь. Не
могла об'╓днати роз'╓днану ╢вропу навiть загроза з боку обагреного кров'ю
власного батька й усього свого сiмейства жорстокого султана Селiма, який,
щойно ставши на престол, пообiцяв сво╖м яничарам завоювання всього свiту.
Королi й князi мовби прислухалися не до вiдча╓них закликiв римського
первосвященика, а до глузливого постулату ╓ретика Лютера про те, що
воювати проти туркiв означа╓ противитись богу, котрий вжива╓ ╖х як лозу
для покарання нас за нашi грiхи. Тiльки угорський король Уласло II, над
володiннями якого нависала страшна турецька сила, мерщiй зiбрав
хрестоносне ополчення з селян i нема╓тних дворян на Ракоському полi пiд
Пештом, але не мав для нього нi збро╖, нi во╓вод.
Коси, вила, дубцi, ланцюги - ╓дина зброя селян. Iз таким обладунком,
покинутi всiм свiтом, мали виступати проти страшно╖ османсько╖ сили тодi,
як магнати i ╓пископи, поховавшись у сво╖х володiннях, спокiйно
спостерiгатимуть за ╖хньою безславною загибеллю. Зiбранi докупи, вiдчувши
силу, перейнявшись гнiвом проти можних, ополченцi обрали сво╖м ватажком
дрiбного дворянина Юрая Секель╖ i, проголосивши його селянським королем
пiд iменем Дь╓рдя Дожi, пiшли громити помiщикiв. Повстання прокотилося вiд
Дунаю до Тиси, тiльки пiд Темешваром семигородський во╓вода Янош Запойя╖,
виступивши проти селян iз справжнiм вiйськом, розбив ╖х. Дь╓рдь Дожа,
поранений, потрапив у полон до Запойя╖ i зазнав страшно╖ кари. За велiнням
Запойя╖ кати рвали тiло Дь╓рдя розпеченими клiщами, тодi посадовили на
розпечений залiзний трон, надягнувши йому на голову розпечену залiзну
корону, пiсля чого четвертували. Повстанцiв вiшали на грушах цiлими
гiрляндами, i переможцi справляли пiд тими деревами смертi бучнi бенкети.
╢пископ благословив усе це, король схвалив дi╖ Яноша Запойя╖, дворянське
зiбрання у Пештi на вiчнi часи закрiпило селян за землями ╖хнiх володарiв,
вiдплативши вiчним рабством тим, хто виявив готовнiсть захищати свою землю
i цiлу ╢вропу вiд рабства османського.
Про той нездiйснений хрестовий похiд уже й забуто, але для Сулеймана
вiн був тепер прекрасною нагодою виправдатися перед усiм свiтом у сво╓му
намiрi належно покарати Угорщину.
Для себе мав iнше. В душi плекав задум стати ╓диним володарем свiту,
перемогти й усунути iмператора Карпа, покорити всiх володарiв i всi землi.
Для цього хотiв зiмкнути рубежi сво╓╖ iмперi╖ з усiма славними й могутнiми
державами, зiпертися па них, мовби шукаючи ослони, i водночас нависнути
над ними, як невiдворотна загроза, наче меч вiри. Тому мав пробуджувати в
собi гнiв i радiв, коли вiдчував, як той гнiв росте в ньому, як заполоню╓
його, залива╓, мов божевiльнi каламутнi води гiгантських рiк.
Знов, як i шiсть рокiв тому, на початку свого володарювання, прийшов на
берег Дунаю, дивився на його розклекотанi, скаламученi ошалiлою Савою води
i думав про каламутний потiк свого вiйська. Сто тисяч спахi╖в, сорок тисяч
яничарiв прокотяться по цiй принишклiй, залитiй дощами землi - що ╖х
зупинить? Але водночас iз захопленням цi╓ю iсламською силою виникало глухе
невдоволення, яке поволi переростало в лють. На нехлю╖в-спахi╖в, що
прийшли" на вiйну, не дбаючи про славу османсько╖ збро╖, а тiльки з
намiром поживитися. На зрадникiв-купцiв, що порушували султанськi укази.
На невдалi дi╖ начальникiв, якi досi тупцяли на берегах Дунаю, не знищивши
благеньких заслонiв, що ╖х виставив угорський король. Дратувався султан ще
й тому, що його гонцi надто довго скакали до Стамбула й назад, i вiн досi
не мав вiстей вiд Роксолани, вiд розлуки з котрою цього разу страждав, як
нiколи досi. Що найвища влада, коли не можеш почути слова вiд ╓дино╖ жiнки
на свiтi?
Не хотiв бачити навiть Iбрагiма. З-пiд Белграда послав великому
вiзировi велiння йти з вiйськом не на з'╓днання з султаном, а вдарити на
Петроварадин, де сидiв сам головнокомандувач угорського вiйська
архi╓пископ Пал Томорi. ╢пископ, довiдавшись, що на нього йде великий
вiзир, утiк iз Петроварадина, лишивши там тисячну залогу на чолi з
сербським во╓водою Джорджi Алапичем. Але ╖╖ та тисяча во╖нiв виявила такий
опiр Iбрагiмовi, що вiн воював пiд Петроварадином цiлих два тижнi й нiчого
не мiг удiяти, Нарештi захопивши в дунайських плавнях кiлька полишених
противником куренiв, Iбрагiм мерщiй послав до султана хабердара-вiсника
Баба-Джафера з радiсною вiстю: фортецю Петроварадин узято. Саме то╖ ночi
прискакав гонець iз Стамбула i привiз нарештi листа вiд Роксолани.
Сулейман втiшався листом i на радощах подарував тисячу дукатiв хабердару
вiд великого вiзира. За день довiдався, що Iбрагiм збрехав. Петроварадин
не пiддавався. Сулейман прислав на пiдмогу великому вiзировi тисячу
найвiрнiших яничарiв. Уночi, ховаючись за потоками дощу, яничари пiдвели
пiд стiни Петроварадина двi величезнi пороховi мiни, в утворенi вибухами
проломи кинулися найвiдчайдушнiшi головорiзи, i тепер уже Iбрагiм справдi
мiг похвалитися перед султаном першою сво╓ю перемогою i на учтi переможцiв
поклав до нiг Сулейманових п'ятсот голiв захисникiв Петроварадина.
Султан вiдходив душею. Почув слова сво╓╖ Хасекi. Почалися перемоги.
Найперший помiтив зникнення Сулейманово╖ лютi Iбрагiм i, влучивши хвилину,
поскаржився сво╓му покровителевi на султаншу, яка так зневажила його
дарунками й щирою прихильнiстю, що вiн ще й досi не може оговтатися вiд
завданого Удару.
- Я подумаю над цим,- пообiцяв йому Сулейман i в першому ж сво╓му
листi, який написав у вiдповiдь на послання Роксолани, висловив ╖й докiр
за ставлення до великого вiзира. А щоб надати сво╖м словам ще бiльшо╖
ваги, посилаючи дарунки султаншi, згадав i про свою одалiску Гульфем:
передав ╖й флакон з iталiйськими пахощами й 60 золотих флоринiв.
Знову велiв ставити собi зелений захисток вiд дощу, сидiв цiлими 'днями
на березi Дунаю, спостерiгав, як переправляються на Сремську рiвнину його
незчисленнi вiйська. Вiдчував себе всемогутнiм творцем, який породив цю
силу, що могла б сама себе зжерти, коли б не мала змоги нищити все
довкола. У сподiваннi здобичi для себе й слави для свого султана брудним
грiзним валом перекочувалося iсламське вiйсько в межирiччя Дунаю i Драви,
на зеленi луки й поля Сремсько╖ рiвнини. Чи давно топтали цю рiвнину
турецькi конi, чи давно палено й плюндровано ╖╖, а ось вона лежить перед
завойовником мовби й не торкана його мечем i не понищена копитами його
коней. Знов стрепенулася, живе, родить зело, хлiб i овоч, i слава знову
блукав по цiй рiвнинi - тiльки простягни руку й зiрви ╥╥, як плiд з
низького дерева, бо славi тут нема за що зачепитися, нiде заховатися, нема
чим заслонитися.
На диванi було вирiшено йти вздовж Дунаю, просто на Буду - столицю
Угорщини. Щоб перейти Драву, Сулейман звелiв будувати мiст. Нiчого так не
любив, як мости через рiки. Знову сидiв бiля води й спостерiгав, як дика
стихiя пiдкоря╓ться стихi╖ його вiйська, його власнiй силi, що не ма╓ нi
меж, нi впину. Тридцять тисяч люду споруджувало мiст через розбухлу вiд
страшного дощу Драву. За п'ять днiв мiст був готовий. З 21 по 23 серпня
всi вiйська переправилися на той бiк, i Сулейман звелiв знищити мiст.
Повернення без перемоги не було. А дощ лив, нiби настав кiнець свiту. В
потоках вод губилися гармати, цiлi загони вiйська блукали в розбагнених
дунайських плавнях, люди тонули в калабанях, гнили заживо, тисячами
здихали верблюди, воли й конi, багато хто втiкав, але султанська сила була
така велика, що втрати майже й не помiчалися, вiдсталих довго не чекали,
втомленим не давали перепочинку, вiдчаених збадьорювали обiцянкою близько╖
перемоги, боягузiв i збунтованих жорстоко й швидко карали. Пiсля кожно╖
сутички з поодинокими угорськими загонами пильно додивлялися до во╖нiв,
хто мав рани спереду, тому шана й щедрi султанськi нагороди, у кого
виявлялися рани ззаду - тих саджано на палi: показував гузно вороговi,
покажи й боговi.
Молодий король угрiв Лайош метався у безсиллi й розпачi. Народжений
семимiсячним, вiн i на свiт прийшов дочасно, так нiби квапився зазнати
якомога бiльше нещасть за найкоротший час. Десятилiтнiм був коронований на
царство без влади, яку розсмикали собi то могутнi магнати, то ╓пископи й
священики. Мовби на смiх названо його було Лайошем, хоч не мiг бути навiть
тiнню славетного угорського короля Лайоша, за якого двiстi рокiв тому
Угорське королiвство, було, розкинулось на величезних просторах вiд Балкан
до Балтики i вiд Чорного моря до Неаполя.
Чвари феодалiв, незгоди мiж духовенством, втручання Габсбургiв, якi ще
за Максiмiлiана прагнули прибрати до рук угорську землю i одружили Лайоша
з внучкою Максiмiлiана Марi╓ю, нiкчемнiсть двадцятилiтнього короля,
котрий, попри свою природну хворобливiсть, був нестримним пияком i
розпусником,- усе сприяло Сулеймановi. Коли й ставало що на завадi, то це
небо, яке обрушило на султанське вiйсько справжнiй потоп, та земля, яка
розверзла сво╖ надра, мовби намагаючись проковтнути цю чужу й ворожу силу,
що прийшла на береги великих слов'янських рiк.
Вiдча╓ний король звелiв, вiдновлюючи давнiй угорський звичай, возити по
всiх селах i мiстах закривавлену шаблю як знак вiйни та небезпеки для
вiтчизни. Вдалося зiбрати тiльки двадцять двi тисячi вiйська, та й те було
позбавлене досвiдчених во╓вод, бо хорватський бан Франконан тiльки обiцяв,
що прийде допомагати королевi, а семигородський во╓вода Янош Запойя╖, хоч
i зголосився привести двадцять тисяч свого вiйська, вiв ного надто
повiльно, так нiби очiкував, щоб султан розбив короля.
Король був вимушений призначити головнокомандуючим архi╓пископа Пала
Томорi, який щойно вийшов iз францисканського монастиря, щоб стати
архi╓пископом колотським. Папа римський Климент, який не мiг випросити в
╢вропi жодного во╖на для допомоги угорському королевi, тiльки й зумiв, що
послати сво╓ благословення, i зрозпачений король був вимушений довiритися
духiвництву, бо дворянство покинуло його, а може, дворянство покинуло його
тому, що вiн вiддався духiвництву. А що влада духiвництва майже завжди
виявлялася у зухвальствi, яке межу╓ з нахабнiстю, то сталося i цього разу
так, що двадцять двi тисячi ненавченого, сяк-так озбро╓ного угорського
вiйська мали стати проти ста тисяч султанських зарiзяк, якi йшли за
здобиччю.
Томорi намовив короля вивести сво╖ сили проти Сулеймана, зустрiти його
на березi Дунаю коло мiстечка Мохач i там з божою помiччю розбити невiрних
на славу християнсько╖ збро╖. I король, i його головнокомандувач були
однаковими невiгласами у вiйськовiй справi, обидва, хоч i з неоднакових
причин, знехтували заходами звичайно╖ людсько╖ розсудливостi, так нiби не
розумiли, що на випадок ╖хнього розгрому буде понищено не тiльки ╖хн╓
нещасне вiйсько, а й усю Угорщину, на яку з тривогою дивилася ╢вропа, що
вважала Угорщину захисницею вiд Османiв, ще не знаючи свого справжнього
рятiвника - Росi╖.
28 серпня Сулейман звелiв оголосити у сво╖х вiйськах, що завтра ма╓
бути битва. Дощ лив що страшнiше, за стiною води вiд Мохача, що притулився
на рукавцi Дунаю, видно було тiльки дзвiницi, а так: багнюка, болото,
поламанi дерева, загрузлi гармати, перевернутi шатра, конаючi тварини,
запацьоренi iсламськi во╖ни в жалюгiдних мокрих тюрбанах. Але вiдступу не
було, треба було битися. -Так хоче аллах. Для султана поставлено червоне
iз золотою кулею нагорi шатро на пiщанiй косi - ╓динiй латочцi землi, що
могла вважатися сухою. Сулейман упав на колiна, бив чолом об землю,
молився ревно й затято:
- Боже мiй, могуття й снага в тобi! Боже мiй, помiч i захист у тобi!
Дай снагу, боже, народовi Мухаммедовому!
Вночi гонець принiс листа вiд Роксолани. Впав вiд знесилення перед
порогом султанського намету, але тiльки тодi, як власноручно передав
Сулеймановi дорогоцiнного листа. Султан звелiв огорнути гонця золотим
кафтаном, докласти в сухому наметi й не тривожити, поки не виспиться.
"Мiй володарю, мiй шаху, любий душею i серцем, життя мо╓, ╓дина надi╓
на цiм i тiм свiтi! Нехай Той, що вiчно живий, вiддалить Вашу чесну особу
вiд усiх болiв, а Ваше буття - вiд усiх хворощiв, хай наблизить Вас до
сво╖х безмежних милостей i вiддасть пiд опiку свого найбiльшого улюбленця
Мухаммеда i пiд захист сво╖х угодникiв; хай поможе Вам, щоб iз сво╓ю
щасливою зiркою i царським знаменом здобували завжди перемоги над
нiкчемними й злорадними невiрними - амiнь, найбiльший Помiчнику! Нинi
мене, Вашу рабиню, при╓мним ставленням володаря, котре виклика╓ безмежну
радiсть, i Вашим чесним листом, ароматним, як мускус, пiднесли з пороху
забуття, бо зволили в сво╖м царськiм щасливiм часi подбати, щоб лист
дiйшов до мене i ущасливив мене. А яко╖ чисто╖ щедростi його сторiнки!
Голова увiнчана короною, а благословеннi стопи - бiсерними коштовностями й
рубiновими барвами. Витiснив ваш лист кривавi сльози з мо╖х заплаканих
очей, сповниши ╖х свiтлом, а в тужливе серце влив радiсть. Нехай Вам, дню
мого щастя, сповняться всi бажання й радощi душi, нехай сади Вашого
благополуччя будуть переповненi прекрасними жасминовими квiтами мо╓╖
любовi, чарiвно╖, як Ваше лице пресвiтле, о мiй володарю, мiй султане, мiй
падишаху!"
Хто б ще мiг знайти такi слова i в таку хвилину для цього похмурого
чоловiка? Султан читав i перечитував листа вiд Хур-рем, шкодував, що
завдав ╖й прикростi, написавши про Iбрагiма й пославши подарунки для
Гульфем, карався в душi за всi несправедливостi, яких допустився досi щодо
Хасекi, може, заприсягався надалi нiколи не завдавати ╖й щонайменшого
болю, ясна рiч, за умови, що аллах не допустить його загибелi, дару╓ йому
завтра перемогу, допоможе вцiлiти там, де нiхто не сподiва╓ться вцiлiти.
Як часто йдуть поряд любов i смерть, та тiльки чомусь судилося так, що
однi втiшаються любов'ю, а iнших очiку╓ смерть, не знати за що, не знати й
чому.
Король ждав султана перед Мохачем. Бугристе поле, по боках пiски, лози.
Чорнi хмари повзли по самому полю, вивергаючи потоки води, заливаючи
людей, коней, гармати. Церковнi прелати полум'яними словами надихали
во╖нiв на битву з невiрними. Королiвський канцлер Стефан Брдарич радив
вiдступити. Сербськi во╓води Радич Божич i Павло Бакич, якi добре знали
вiйськовий поров туркiв, радили обставитися возами, але ╓пископи й
угорськi бани волiли битися тiльки у вiдкритому полi, i нерозумний король
послухав не досвiдчених во╖нiв, а цих надутих крикунiв i хвалькiв. Вiйсько
було поставлено в два ряди. В першому - пiхота пiд захистом вiсiмдесяти
(проти трьохсот турецьких!) гармат, у другому-надiя короля, кiннота. Сам
король iз тисячею закутих у залiзо вершникiв, оточений церковними
прелатами й вельможами, об'╖жджав i пiдбадьорював сво╓ вiйсько, тим часом
як султан у сво╓му розкiшному шатрi, сидячи на Золотому тронi, вiв
останнiй перед битвою диван. На диван покликано не тiльки во╓вод, а й
найстарiших во╖нiв з яничарiв. Сивi, як вiвцi, з вусами до пояса, старi
яничари стали перед султанським троном, не схиляючи голiв, не схиляли ╖х
навiть перед смертю самою, не гнучись у поклонах, бо вже задубiли вiд
старощiв так, що не зiгнулися б навiть вiд пекельного вогню. Хусрев-бег
звернувся до найстаршого з них, якого звали Абдулла Тозлу, себто Старий.
- Щасливий падишах хоче тво╓╖ ради, Старий.
- Яка йому ще бiльша рада,- вiдповiв яничар,- окрiм то╖, щоб бився!
I вiдвернувся i вiд Хусрев-бега, й вiд султана, простуючи з намету пiд
зливу й погибель. За ним спокiйно посунули й iншi ветерани, так нiби вже
вважали всiх угрiв мертвими, а битву виграною.
Сулейман спитав, що дума╓ про битву Хусрев-бег. Той сказав, що треба
передовсiм боятися угорсько╖ кiнноти. Удар ╖╖ страхiтливий, i його не
витрима╓ нiяка сила на свiтi. Тому, коли вдарять угорськi вершники, треба
вмить розступитися й пропустити ╥х, а тодi оточити залiзним обручем i
здавити. Iнакше - нема ради. Все iнше - у благословеннiй волi аллаха i в
руках його величностi султана.
Вирiшено було пiсля загально╖ молитви вдарити на невiрних, пославши
поперед усього вiйська чотири тисячi латникiв на чолi з безстрашним
Балi-бегом Ях'я-пашичем. Маленький, як прищик, Балi-бег завжди кидався
першим у найстрашнiшу битву, вiдаючи вельми добре, що смерть лiта╓ угорi,
скошуючи все, що пiдноситься над землею занадто високо, а його нiколи не
зачiпа╓ завдяки його мiзерному зросту. За Балi-бегом мали йти румелiйськi
вiйська, очолюванi великим вiзиром Iбрагiмом (це мала бути перша битва у
життi хитрого грека), пiдтримуванi вогнем ста п'ятдесяти гармат. Третя
хвиля султанського вiйська - з анатолiйським беглербегом Бехрамом-пашою i
так само сто п'ятдесят гармат. Четверта хвиля - яничарське вiйсько в
супроводi шести знамен кiнноти пiд командою самого Сулеймана, оточеного
вiрними охоронцями. Султан, так само, як i його великий вiзир, уперше в
життi брав участь у битвi, бо знав, що на цьому полi вирiшу╓ться доля його
iмперi╖: коли його перемога, тодi може царювати далi, коли ж поразка, тодi
не варто й жити. Вiрив у звитягу, снаги надавав йому останнiй лист
улюблено╖ Хасекi, знов i знов просив допомоги в аллаха, i мовби саме небо
прийшло йому на помiч, затуливши чорними хмарами все його вiйсько,
сховавши вiд ворога, заслiпивши того, обезвладнивши.
Велетенською темною хмарою, з'╓днавшись з хмарами небесними, посунуло
на Мохацьке поле турецьке вiйсько. Завивали бойовi сурми, гримiли
султанськi барабани, шкiру яких цiлу нiч сушили на вогнищах вiйськовi
дюмбекчi. Гримiли гармати, свистiли стрiли, холодний вiтер iшов вiд тисяч
шабель, що здiймалися у смертельних замахах, а над усiм панувала злива,
яко╖ ще не бачив свiт. Злива знетямлювала угорських во╖нiв, вони слiпли й
губилися в нiй, тодi як турки не зважали на не╖, не лякало ╖х нiщо, бо
.заради цi╓╖ битви, заради вбивства, грабувань i здобичi йшли сюди кiлька
мiсяцiв з далеко╖ далечi, тому безстрашно били вони в праве крило Франья
Бачань╖ i Яноша Тахi, у крило лiве Петера Перень╖, у центр, очолюваний
самим Палом Томорi. Стогнала земля пiд стотисячним мусульманським
вiйськом. З почуттям тваринного безсмертя, поза усвiдомленням загибелi,
слiпо лiзли iсламськi во╖ни пiд несамовите виття iмамiв: "Iллях, Iллях,
Мухаммедум ресуллях!" Простромлювалися крiзь потоки небесних вод обвислi
зеленi знамена, коло кожного з них викрикувано обiтницю пророка й
падишаха: "Хто помре в цей час, дiстане в раю напо╖, смачнi страви i
спатиме з пахуче вимитими гурiями! Пiсля розгрому ворога три днi даються
на грабунок, а найодважнiшим буде роздано у власнiсть землю!" Здавалося,
вже нiщо не стрима╓ цi╓╖ нелюдсько╖ сили, та ось за зливою непомiтно
вилетiли з-за угорсько╖ пiхоти вершники на чолi з самим королем. Вони
сяяли залiзом, силою, несли сяйво на кiнцях сво╖х мечiв, iшли в смерть,
мов променi свiтла в темну нiч. Вiд ╖хнього страшного удару турки
розкололися на два крила, i хоч султанськi гармати вдарили в кiнноту
впритул i сам король був двiчi поранений, нестримна лавина не зупинилася,
вдарила з розгону на анатолiйський булюк [66], а тридцять два найодважнiшi
угорськi во╖ни стали пробиватися до того мiсця, де, оточений залiзним
непробивним ланцюгом охоронцiв, на вороному конi сидiв у золотому панцирi
Сулейман. Тiльки три з них iз списами змогли добратися до самого султана.
Сулеймана вiд смертельних ударiв порятував мiцний панцир та широкий
ятаган, яким вiн в останню мить затулив обличчя, тим часом пiшi яничари
миттю поперерубували сухожилля у коней угорських витязiв, i тi впали пiд
безжальнi шаблi. Все було вирiшено. Голову архi╓пископа Пала Томорi
пiднесено султановi на кiнцi довгого списа. Король Лайош, вiд ран i
перестраху такий блiдий, що видно було навiть у дощових сутiнках, утiкав
слiдом за сво╖ми недобитими во╖нами, але втiкати можна було або ж у Дунай,
або ж у прибережнi багна. Кiнь занiс короля у бездонну трясовину.
Поцiлений чи то турецькими стрiлами, чи набоями з аркебузiв, упав у
багновисько, пригнiтив сво╖м тiлом короля. Лайош спробував вивiльнитися,
але трясовина всмоктувала його бiльше i бiльше, а копаючий кiнь тягнув
вершника глибше й глибше, поки той i захлинувся у чорнiй холоднiй багнюцi.
Безславно й ганебно загiнув сам, затягуючи в трясовину поразки й
пригноблення мужнiй народ, який нiколи нiкому не скорявся, котрий ще
недавно мав вiдважних королiв, про одного з яких, Матьяша Корвiна, бо ж не
було пiсень про недолугого Лайоша, спiвано й на Мохацькому полi перед
битвою:
Наш Матьяш, король мiж королями, Довго й славно панував над нами,
Управляв вiн многими землями I гаразд справлявся з ворогами. Навiть турки
пиху забували I до нiг Матьяшу припадали, Щоб полки його па них не ударяли
I пашам розгрому не вчиняли.
Вже й пiсля розгрому пiд Мохачем, пiсля того, як вельможi слухняно
пiднесли султановi ключi вiд столицi Угорщини Буди, в древнiх столицях
Вишеградi й Естергомi незламнi во╖ни билися проти туркiв i не здали
фортець, а Беч на Тисi стояв так, що османцiв полягло пiд ним бiльше, нiж
пiд Мохачем, та однаково вже доля землi була вирiшена. Перед султанським
червоним шатром було потято двi тисячi полонених i з ╖хнiх голiв
споруджено страхiтливу трiумфальну вежу. Сулейман сидiв на Золотому тропi
й роздавав милостi. Найперше подарував великому вiзировi Iбрагiму перо з
коштовним дiамантом на тюрбан. Тодi велiв обгортати кафтанами всiх, хто
вiдзначився у битвi. Поцiкавився, чи живий старий яничар Абдулла Тозлу,
прикликав його до себе, спитав, що ма╓ робити тепер.
- Мiй султане,- сказав яничар,- тепер дивись добре, щоб свиня знов не
опоросилася.
Сулейман засмiявся i нагородив старого гаманом золота. Був щедрий i
добрий. Привезено було до шатра сiм голiв угорських прелатiв, якi
очолювали вiйсько. Сулеймановi вельможi плювали на них, лаяли, називали
iменами пап Лева, Андрiана, Климента, Александра, Юлiя, кепкували:
- То що, хрестовий похiд проти туркiв?
- Займемо Буду та вдаримо й на Рим!
- Друга пiсля Царгорода столиця ╢вропи в наших руках!
- А ще буде третя й десята, хай пошле могуття сво╓му во╖нству аллах!
Принесено й голову короля Лайоша, яку Сулейман звелiв наповнити
мускусом i ватою, оздобити чорним сандаловим деревом i золотом i
вiдправити, як найбiльший трофей, до Стамбула в султанську скарбницю, тим
часом виголосивши над нею сумнi слова:
-Нехай аллах змилу╓ться над цим юнаком i хай покара╓ мерзенних
радникiв, якi зрадили його в його невмiннi. Я пiшов на нього з вiйськом,
але не мав намiру вкоротити його володарський 'вiк. Адже вiн ледве зазнав
утiх життя й влади. Хай упоко╖ться його душа.
То╖ ж ночi зник султан, а народився знов засмучений, сором'язливий поет
Мухiббi, який вiд глибини серця бажав полинути до мило╖ Хуррем, одурiлий
вiд любовi, хотiв би сiттю ╖╖ кучерiв полонити птаху свого серця у
трояндовостi ╖╖ краси, закликав свою Хасекi прийти й прогулятися у
кришталевому палацi його серця, писав:
Не питай Меджнуна про любов: вiн зачудований. Не сподiвайся, що
та╓мницю вiдкри╓ тобi Ферхад: то тiльки казка. Питай мене про знаки любовi
- я розповiм тобi. Мила моя, станеш свiчею, я, твiй милий,- метеликом.
I вона, не чуючи стогонiв i хрипiння конаючих на Мохацькому полi, не
бачачи пiрамiди з вiдрубаних голiв перед шовковим наметом Сулеймана,
мерщiй пошле йому у вiдповiдь на цi вiршi сво╖ вiршi, перейнятi любов'ю i
тугою:
Мо╓му пробитому серцю нема╓ на свiтi лiкiв. Душа моя жалiбно стогне,
мов дудка в устах у дервiша. I без лиця твого милого я мов Венера без
сонця Або ж малий соловейко без троянди нiчно╖. Доки читала ваш лист,
сльози текли вiд радостi. Може, вiд болю розлуки, а може, вiд вдячностi.
Та цього листа Сулейман прочита╓ лише тодi, коли, поставивши королем
Угорщини Яноша Запойя╖, iтиме з вiйськом вiд Пешта до Сегеда по голоднiй,
сплюндрованiй, розграбованiй дощенту землi, де за мiрку ячменю давали два,
а за мiрку борошна чотири золотi дукати, а тим часом султановi вельможi
дiлили мiж собою награбованих овець, так що великому вiзировi Iбрагiму
дiсталося п'ятдесят тисяч, а його незмiнному фiнансовому радниковi
Скендер-челебi╖ двадцять тисяч. У столицю Угорщини Буду, де Сулейман пiсля
походу спочивав в оточеному лiсом королiвському палацi, прийшов лист
Роксолани з гiркими словами докорiв за подарунки Гульфем.
"Впав менi морок на очi,- писала Роксолана,- одразу вхопила й розбила
той Ваш флакон. Не знаю, якi й слова казала при тому. Довгий день по тому
спала, мовби в непам'ятi, була вся розбита, забула й про дiтей i про все
на свiтi. Коли ж спам'яталася, то подумала собi: хто ж мене топче ногами,
хто мене знищу╓? Ви -мене завжди ганьбили й нищили! Дасть бог, поговоримо
про це, коли будемо разом. I про великого вiзира теж поговоримо, i як,
дасть бог, знову побачитися, то покiнчимо з суперечками".
Всi тi днi весело грала музика довкола королiвських павiльйонiв. Мiсто
горiло, пограбоване, обдерте i пригноблене. Забрано було гармати з
фортецi, вивезено всi коштовностi з королiвсько╖ скарбницi й славетну
книгозбiрню Матьяша Корвiна. Три великi бронзовi стату╖, що зображували
Дiану, Аполлона й Геракла, Iбрагiм вiдправив до Стамбула, щоб поставити ╖х
згодом на Ат-Мейданi перед сво╖м палацом. Iбрагiм усамотнювався з
султаном, пригравав йому нових мелодiй на сво╖й вiолi, розважав мудрими
бесiдами, пригощав рiдкiсними угорськими винами, якi щедро лив Янош
Запойя╖ перед звитяжцями, виторговуючи собi корону;
знайшов у палацi портрет покiйного короля, на якому Лайош був
зображений на повний зрiст, у червоному королiвському одязi, але такий
блiдий i немiчний, нiби передчував свою близьку загибель. Перед тим.
портретом, сп'янiлий вiд вина, вiд перемоги i безконечних милостей
султанових, пiзньо╖ ночi, присвiчуючи тьмавою свiчкою, Iбрагiм виголосив
блюзнiрську промову, намагаючись потiшити Сулеймана, який що далi, то
дужче впадав у незрозумiлий сум.
- О священна плоть, бiла перлина стiлькох каратiв, скiльки часток
руха╓ться в сонячних променях перед мо╖м зором, возведена всевишнiм на
вершину почестей i скiпетром сво╖м повелiваюча ратями могутностi! Я,
жалюгiдний мурах з комори тво╓╖, черв'як з плоду твого, що поселився у
великому достатку здобутих тобою крихт i такий несхожий з тобою в
нiкчемностi сво╖й, що ледь можу бути помiчений зором тво╖м, прошу тебе,
повелителю голови мо╓╖, в iм'я зелено╖ луки, на якiй радiсно спочива╓ душа
твоя, вислухати опечаленим слухом сво╖м те, що викажуть тобi уста мо╖, щоб
отримав ти вдоволення за беззаконня, вчинене тобою, коли ти насмiлився
стати супроти Володаря Вiку, його величностi...
- Не треба,- махнув йому рукою Сулейман,- замовкни. Грiх.
Спритний Iбрагiм встигне згодом вигiдно продати портрет угорського
короля, i вiн опиниться далеко на пiвночi, аж у замку шведського короля
Густава Вази, який заповзявся зiбрати в себе зображення усiх володарiв
╢вропи, вельми пишаючись з того, що й сам потрапив у таке вишукане
товариство. Ще через кiлька столiть меткi гiди в похмурому залi шведського
замку Грiпсгольм показуватимуть знудьгованим туристам зображення нещасного
угорського короля, кепкуючи з його передчасного народження i ганебно╖
смертi в трясовинi.
Але Сулейман нiчого не знатиме нi про долю портрета, нi про кепкування
нащадкiв. У глибокiй меланхолi╖, викликанiй незвичним листом Роксолани,
переправиться вiн через Дунай (знов був мiст, за спорудженням якого султан
спостерiгав без будь-яко╖ радостi) i повiльно пiде через усю угорську
землю, несучи пожежi, руйнування й смерть, аж поки знов не прискочать
гонцi з Стамбула й не вручать йому нове послання вiд Хуррем iз словами:
"Мо╓му пробитому серцю нема╓ на свiтi лiкiв..." I знов свiт заграв
барвами, засяяло пiсля багатомiсячних дощiв сонце, захотiлося жити, i
султан навiть змилостивився над переможеними, оголосивши, що всi невiрнi
можуть вiдкупитися вiд неволi й вiд смертi за визначену плату.
Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина перейшов Дунай, iз
Стамбула прийшла вiсть, що Роксолана народила йому четвертого сина. Вiн
послав щедрi дарунки султаншi й фiрман про надання новонародженому iменi
Абдаллах, себто угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже за кiлька днiв
знов прискакали гонцi з сумним повiдомленням про те, що малий син, не
проживши й трьох днiв на свiтi, вiдiйшов у вiчнiсть, а султанша Хасекi вiд
горя й розпачу тяжко занедужала. "Iстинно: те, що вам обiцяне, настане, i
ви це неспроможнi послабити!"
Султан залишив вiйсько, залишив усе на свiтi, без перепочинку поскакав
до столицi, знов, як i колись пiсля Белграда, не дбав про трiумф i
величання, мерщiй квапився до Стамбула, тiльки тодi гнала його незрозумiла
туга, а тепер - пристрасть i тривога за життя найдорожчо╖ iстоти на землi.
ГАРЕМ
Повiтря було задушливе й тяжке. Не помагали курiння i розбризкуванi
бальзами. Вiд них було ще тяжче. Запах тлiння й смертi. Малий Баязид, який
гойдався у срiбнiй колисочцi, втупився у султана чорними оченятами, тодi
злякано заревiв. Смаглявотiла нянька кинулася була до дитини, але Хур-рем
кволо махнула рукою, щоб та не чiпала Баязида. Хай поплаче. Лежала на
постелi зеленiй, як трава, уся в жовтому ╓двабi:
довга сорочка, широкi шаровари, сама теж жовта, нiби натерта шафраном,
аж Сулейман злякався:
- Хуррем, що з тобою? Ти недужа?
- Навiщо ви прийшли? - спитала вона холодним голосом.- Я вас не
кликала.
- Хасекi!
- Нiяка я вам не Хасекi.
- Хуррем!
- I не Хуррем.
Тепер i вiн розгнiвався. За ним внесли безлiч дарункiв, порозставлявши
скринi, ╓внухи мерщiй забралися геть, а ця дивна жовта жiнка мовби хоче,
щоб забирався геть i вiн, падишах i повелитель усього сущого.
- То хто ж ти така? - спитав вiн з загрозою у голосi.
- Настася. Коли вмру, то стану знов Настасею, як була у рiдно╖ матусi.
- Я не вмiю вимовляти таких iмен.
- Ах, ви не вмi╓те! - Вона рвучко звелася на лiкоть, рiзонула його
поглядом, провела по ньому очима з нiг до голови.- Не вмi╓те? Це ж грецьке
iм'я. А ви iз сво╖м греком - умi╓те? Умi╓те?
- Облиш його,- намагаючись заспоко╖ти недужу, сказав султан.
- Облишити? А вашi гiркi слова через цього грека? А ваша немилiсть до
мене? I це облишити? Все в менi вмерло вiд тих докорiв. I маленький
Абдаллах умер. Зазнав прикростi й горя ще в "мо╓му лонi. I вмер.
Вона заплакала, крiзь сльози, крiзь схлипування виштовхувала поодинокi
слова:
- Це ви... Це все ви... з сво╖м... греком... з ним усе... Вiн присiв
коло ╖╖ ложа, спробував узяти руку Хуррем. Рука легка, вся у вогнi, хотiв
поцiлувати ту руку, але Роксолана висмикнула.
- Не чiпайте мене! Нещасне дитя... Може, ви зможете його воскресити?
Може, хтось на свiтi зможе? I я теж помру! Не хочу жити бiльше, не хочу,
не хочу!
Малий Баязид, почувши материн плач, заревiв ще дужче. Сулейман
спробував утихомирити сина, але Хуррем закричала на нього:
- Не пiдходьте до нього! Ви хочете згубити ще й Баязида! Я знаю, я все
знаю! Ви хотiли б бачити мертвими всiх мо╖х синiв, щоб лишився той - вiд
черкешенки, вiд то╖ товсто╖ гуски...
Це вже було понад усi сили. Сулейман гнiвно випростався. З клекотом у
горлi промовив:
- Я так поспiшав до тебе, кинув усе. Тепер бачу: даремно. Видужуй, тодi
поговоримо. Тобi потрiбен спокiй. Коли почуватимешся краще, поклич мене -
я прийду.
- Покликати? - Вона засмiялася болiсно, зловтiшно.- Покликати вас? Чому
б мала вас кликати?
Вiн тихо вийшов, дивуючись сво╓му терпiнню. Досi вважав, що знав
Хуррем, як самого себе. Але жiнка нiколи не може бути знана занадто.
Чоловiк усе життя шука╓ чогось у жiнцi, заглиблю╓ться в не╖, i нiколи це
не набрида╓. Коли це жiнка. А коли отака жовта тигриця? Може, вона справдi
тяжко недужа?
Сулейман прикликав кизляр-агу й спитав, чи оглядали султаншу Хасекi
досвiдченi лiкарi. Той сказав, що султанша нiкого не пiдпуска╓ до себе.
Звелiла не приходити навiть йому, кизляр-азi. Жоден з ╓внухiв не смi╓
поткнутися в ╖╖ покiй. Тiльки мала нянька й темношкiра служебка Нур.
- Ти вiдповiда╓ш менi за життя султаншi,- спокiйно сказав султан.- Ма╓ш
щодня, щогодини приносити менi вiстi про ╖╖ здоров'я.
- Вона не пуска╓ мене в свiй покiй,- похмуро повторив кизляр-ага.
- Як же вона це робить?
- Сказала, що вб'╓ мене, коли я поткнуся.
- I ти злякався?
- А хто не зляка╓ться ╖╖ величностi?
- Гаразд. Iди й роби, як велено.
Ефiопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоченою в оцтi з
мускусом. Нур була зовсiм молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка,
в животi. Вона спала коло порога Роксоланиного покою, носила ╖й ╖сти,
перевдягала, ╖╖ маленькi дужi рученята робили все швидко, вмiло i вправно.
- Я все чула,- тривожно шепотiла вона на вухо Роксоланi.- Навiщо ви так
iз султаном? Хiба можна гримати на самого падишаха?
- А ти б не пiдслухувала.
- Воно само пiдслухувалося. Я кружляла бiля дверей, щоб нiхто не
пiдкрався, бо цi ╓внухи так i шастають, у кожнiй бганцi запон по ╓внуху, а
то й по два. Я не пiдпустила жодного, а сама все чула. Ви так на нього,
так!.. А що, коли вiн розгнiва╓ться? - Вона замовкла й почервонiла, тобто
потемнiла лицем ще бiльше, це й було в не╖ почервонiнням.
- Ну, що ти хотiла сказати? Кажи.
- Я подумала... Про це страшно й подумати. Коли падишах за цей час,
поки ви... Вiзьме до себе якусь з одалiсок, i та народить йому сина...
- I стане султаншею теж?
- Я не наважуюсь промовити таких слiв, але що, коли...
-- Ти дума╓ш, тут, у гаремi, хтось мiг би мене замiнити?
- Ваша величнiсть, гарем повен одалiсок! I кожна мрi╓ про султана! Всi
мрiють про султана, бо що ╖м ще лиша╓ться!
- А ти? I ти мрi╓ш?
- Чому б мала не мрiяти? Хiба ви не милу╓тесь мо╖ми грудьми? I хiба не
втримають цi груди чоловiчо╖ голови, яка ляже на них?
- То ти хочеш мо╓╖ смертi?
- Ваша величнiсть! Що ж я без вас?
- Мовчи. Не ти, так iншi. Гарем напханий негiдниками й негiдвицями. Всi
тiльки й ждуть мо╓╖ смертi. Тепер, коли я прогнала султана... Ти не
носитимеш вiд сьогоднi менi ╖жi.
- Ваша величнiсть!
- Гада╓ш, я хочу вмерти голодною смертю? Нi, я житиму! Житиму всiм ╖м
на зло! Ти готуватимеш менi ╖жу тут. Для мене й для маленького Баязида.
Вони можуть отру╖ти Мехмеда, Селiма й Мiхрiмах, але Баязида я не дам, вiн
найменший, вiн ще коло мене, його я не дам нiкому... Вiн стане султаном i
помститься за свою матiр!
- Ваша величнiсть...
- Ну, що ти хочеш сказати?
Нур не могла пiдвести на не╖ очей.
- Ваша величнiсть. Я знаю, якi страшнi бувають отрути. Треба або вiрити
в свою долю, або...
- Або?
- Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть прислати отру╓не
м'ясо, рис i приправи.
- Ти рiзатимеш баранiв i курей теж тут, перед мо╖ми очима.
- Вошi дадуть отру╓нi ножi.
- Я сама чиститиму й гостритиму ножi. Я все вмiю.
- Вони пришлють отру╓ний посуд.
- Ти пектимеш м'ясо на вогнi без посуду.
- Вони зможуть отру╖ти й вогонь, бо можна отру╖ти дрова й вугiлля, усе
на свiтi можна отру╖ти, ваша величнiсть! Мала ефiопка гiрко заплакала вiд
безсилля i горя.
- Не плач,- втiшила ╖╖ Роксолана.- Мене нiхто не отру╖ть. Мо╓ тiло
вiдштовхне отруту. Хiба ти не бачиш: воно напнуте, як струна. А коли не
тiло, то дух мiй вiдкине все. Хай усi знають про це! Мiй дух! Мiй
незламний, мiй безсмертний дух!
Але тiло ╖╖ лишалося недужим. Якiсь хворощi точили й точили його, воно
жовкло, втрачало силу, повiтря у поко╖ ставало тяжчим i тяжчим, не
помагали нi бальзами, нi мускуси, нi пахощi. Султан звелiв швидко
споруджувати в апельсиновому гаю великий блакитний кйошк для султаншi, але
вона, довiдавшись про це вiд Нур, кричала, що нiкуди не пiде з цього
покою, де зазнала найбiльшого вознесiння у сво╓му життi, найбiльших
принижень i горя.
Тим часом до Сулеймана прорвалася його сестра Хатiджа i здiйняла крик,
чому вiн лишив ╖╖ мужа з вiйськом, покинув його самого на розтерзання
пiдступним яничарам, сам утiкши до Стамбула.
- Вони зжеруть Iбрагiма! - ридала Хатiджа.- Цi ненаситнi вашi яничари
проковтнуть усе на свiтi i мого мужа, мого мужа... Сулейман хотiв
перевести все на жарт.
- Коли й проковтнуть, то твiй грек вислизне крiзь iнший отвiр,засмiявся
вiн.
- Я знала, знала! - закричала Хатiджа.- Ви давно хочете його смертi! Ви
i ваша Хуррем! Я все знаю!
Вiн прогнав сестру, але вимушений був вислухати валiде. Та була
спокiйна, як завжди, хоч спокiй ╖й давався нелегко, бачив це Сулейман по
зблiдлому ще бiльше ╖╖ обличчю i стемнiлих, аж страшно було дивитися, ╖╖
гарно окреслених устах. Вона прийшла скаржитися. Не на когось -на нього
самого, на свого сина. За те, що не пiдпускав ╖╖ з часу яничарського
заколоту. Не радився. Не повiдомляв про сво╖ намiри. Навiть про велику
перемогу пiд Мохачем не написав сво╖й матерi. Тепер терпить таку наругу
вiд Хасекi. Ганьба для дому Османiв. Султан мав бути повелителем гарему.
Не вiн пада╓ до нiг жiнцi - жiнки плазують коло його священних стоп.
- Вона недужа,- нагадав Сулейман.
- Недужу замiнять здоровi. Ви повиннi подбати про себе, мiй сину. Пiсля
такого тяжкого походу. Пiсля того, як смерть лiтала над вашою царственою
головою. Прийдiть до юних красунь, подивiться ╖хнi танцi, послухайте ╖хнiх
пiсень. Не слiд так занедбувати себе i все довкола.
Вона шептала й сичала, як стара змiя. Вiн вiдмахувався вiд того
сичання, а сам наливався роздратованiстю проти Роксолани. Всьому ╓ межа.
╖й тяжко, вона недужа, у не╖ помер син, але ж то i його син! I йому теж
було тяжко, та й зараз не легше! Був на краю загибелi. Трясовина могла
всмоктати його так само, як короля угрiв. Хiба не ма╓ права втiшатися
життям?
- Я подумаю,- пообiцяв вiн валiде.
Послав довiдатися про здоров'я й настрiй Роксолани, спитати, чи не хоче
вона його бачити. Вона передала: не хоче, нiчого не хоче, нiчого й нiколи.
Затялася в сво╖й ненавистi - хай. Вiн вiдплатить тим самим.
Пiшов увечерi в гаремний зал прийомiв, сидiв на бiлому гаремному тронi,
маючи по боках валiде й сестер Хатiджу i Хафiзу, дивився на танцi, слухав
пiсень, тодi блукав серед одалiсок, вдихав запах молодих, здорових тiл,
узяв .у кизляр-аги прозору хустинку, поклав ╖╖ на кругле плече чарiвно╖,
як завжди, Гульфем, що вигравала соками життя, мов молоде весняне дерево.
- Хай принесе менi хустку,- звелiв Iбрагiмовi. Бiльше не ходив до
одалiсок, але щоночi кликав до себе в ложницю Гульфем, а та не втерпiла,
прибiгла хвалитися сво╖м
щастям до Роксолани.
- Ох, Хуррем, якби ти знала, який султан, який вiн! Уже не називала
Роксолану "моя султанша", не зверталася на "ви", тикала, мовби останнiй
служебцi, i тiльки - Хуррем i Хуррем. А де та колишня Хуррем -
розвеселена, де тi веселощi, коли вона лежить i, може, вмира╓, а оцi
здоровеннi самицi нiяк не дiждуться ╖╖ смертi.
- А якi слова зна╓ вiн! - захлиналася вiд захвату Гульфем.- Ти не
повiриш нiколи! Каже: я хотiв би вiдтягти сво╖ очi вiд тво╓╖ приваби, а
вони не хочуть i притягуються до тебе, ланцюгами краси притягнутi. Чи ти
чула коли-небудь таке? А про мов тiло! Краса твого тiла, каже, змага╓ться
з луговими квiтами. Цвiтом нарциса виблиску╓ лице, каже, троянди
розпускаються на тво╖х щоках, каже, фiалками сяють променi очей, каже,
кучеряве волосся в'╓ться дужче, нiж плющ, каже. I не жiнка ти, а вогонь у
його очищеному виглядi. Не знаю, чим i догодити, чим вiддячити за таку
ласку його величностi!
- Ти ж вiддячу╓ш сво╖м тiлом,- насилу стримуючи вiдразу, тихо промовила
Роксолана.
- Ох, що мо╓ тiло! Вiн сказав: у тiлi може бути пiднесення, але нема╓
величi. Я хочу величi для нього.
- Ма╓ велич без тебе.
- Але я хочу подарувати теж. Уже домовилася з Коджа Сiнаном, щоб вiн,
не розголошуючи про це, розпочав ставити за мо╖ грошi велику джамiю в
Ускюдарi. Це буде найпрекраснiша джамiя у Стамбулi. Джамiя любовi. Я назву
╖╖ iм'ям падишаха, не кажучи йому. Щоб було несподiвано. Що ти скажеш на
це, Хуррем? Нiхто не додумався до такого. Я перша.
- Це благочестиво,- кволо всмiхнулася Роксолана.- Хай поможе тобi
аллах. Але де ж ти вiзьмеш стiльки грошей? Ти зна╓ш, скiльки треба на
джамiю?
- Повелитель щедрий безмiрно! Вiн озолочу╓ мене щоразу. Я збиратиму. Я
хочу зiбрати...
"Хочу зiбрати" - вiд цього хотiлось розреготатися. Ця дурна одалiска
навiть не уявля╓, який зашморг вона накида╓ собi на шию. Де зможе взяти
стiльки грошей? Хiба що стане султаншею? Але й то потрiбнi будуть цiлi
роки. Бо скарбниця не вiдкрива╓ться навiть для султаншi.
- Може, я скоро вмру,- сказала Роксолана повiльно,- але я хотiла б
помогти тобi в цiм святiм дiлi. Приймеш вiд мене мо╓ приношення на твою
джамiю?
- О ваша величнiсть! Хай аллах дару╓ вам здоров'я i радiсть для очей! Я
молитимусь за вас вдень i вночi! Ви така добра i щедра.
Добра чи щедра? За грошi й за обiцянку незабаром померти можна купити
бодай нещиру пошану. I знов називатимуть тебе султаншею i величнiстю.
Роксолана поглянула вслiд Гульфем з сумом i ненавистю. На кого змiняв ╖╖
султан? Здорова й дурна телиця - i бiльш нiчого. Проклятi самцi!
За кiлька днiв прикликала до себе Кiнату. Не бачила одалiски давно, але
та не змiнилася. Так само весела, безтурботна, молода й дурна, як i
Гульфем. Бiле, солодке, як халва, тiло аж стогнало без чоловiчих обiймiв.
- Чула про Гульфем, Кiнато?
- О боже,сплеснула руками та.- Моя султаншо, ця лахудра намiрилася
замiнити вас не тiльки в султановiй постелi, а й на тронi! Чи чувано таке?
Похваля╓ться, що падишах триматиме ╖╖ коло себе, аж вона приведе йому
спадко╓мця, наплодить сипiв, як ви, ваша величнiсть! А ця ж товстозада
безплiдна, як трухлявий пень. Усi це знають, знав i вона, тепер молиться
аллаховi, щоб послав плодовитiсть ╖╖ холодному лону, хоче будувати мечеть
- а не поможе нiщо, нiщо й нiколи. Хал навiть вийде за браму Баб-i-Гумаюн
i припаде до нiг безсоромного дiда Хiмет-деде, що сидить там пiд чинарою i
робить гидкi речi з усiма стамбульськими дiвчатами, якi хочуть понести.
- Щастя, коли жiнка в усьому лиша╓ться жiнкою. Правда ж, Кiнато?
- О боже!
- Ти так само справжня жiнка, як i я, не те що ця ледащиця Гульфем.
Правда ж?
- О боже, ваша величнiсть!..
- А ти, Кiнато, хотiла б потрапити на священне ложе?
- Я? О боже! Моя султаншо! Хто б же в гаремi не хотiв? Але як, як? Про
це страшно й подумати...
- А коли я подумаю за тебе?
- Ви? О боже!
- Купиш це право.
- Куплю? В кого?
- У Гульфем.
- В Гульфем? Як? За що?
- За грошi. Вона потребу╓ тепер великих грошей, а тим часом ╖х не ма╓,
та й навряд чи матиме. Треба помогти ╖й. А вона хай поможе тобi. Я дам
тобi грошей, а ти запропонуй ╖х Гульфем за право пiти до султана.
- О боже! Моя султаншо!
Кiната впала коло постелi, вхопила руку Роксолани, цiлувала ╖╖,
обливала слiзьми розчулення i радостi.
- Встань i вiдпусти мою руку, коли не хочеш ╖╖ вiдiрвати. Бачиш, яка я
слаба. Вiзьми там шкiряну торбинку з дукатами. Вистачить тобi вiдкупити в
Гульфем не одну нiч.
- А султан? Ваша величнiсть, що скаже султан?
- Це вже залежить вiд тебе.
- О боже!
Коли яко╖сь ночi мовчазний кизляр-ага впустив до султаново╖ ложницi
бiлотiлу Кiнату, Сулейман ледь не кинувся на одалiску з ножем.
- Як ти сюди потрапила? - похмуро запитав вiн, вiдступаючи вiд не╖ у
темряву, так нiби справдi остерiгався сам себе. Кiната впала на килим.
- Мiй султане, я вблагала Гульфем поступитися менi цi╓ю радiстю.
- Як ти сюди потрапила, питаю?
- Я купила цю нiч у Гульфем.
- Купила? - Султан ляснув у долонi, кизляр-ага зродився у ложницi, мов
дух.
- Повтори, що сказала,- звелiв Сулейман Кiнатi.
- Я купила цю нiч у Гульфем.
- Чув? - пiдвiв очi султан на боснiйця.- Твого султана продають, як
мiшок вовни. Що роблять з тими, хто прода╓ султана?
Вiн вiдвернувся, i кизляр-ага мерщiй попровадив iз ложницi дурну
одалiску.
- Щастя тво╓, що його величнiсть не згадав про тих, хто купу╓,процiдив
вiн крiзь зуби, штовхаючи Кiнату поперед себе в сутiнок довжелезного
коридора.
А вiд Гульфем не лишилося нiчого. Тiльки вiдча╓ний крик посеред ночi в
надрах гарему, але якi ж бездоннi тi надра, щоб вирвався з них крик
назовнi! Може, й грозилася нещасна одалiска, може, кликала на помiч
всемогутнього султана, але нiхто не чув, а ╓внухи, якi зашивали ╖╖ у
шкiряний мiх i тягли через ' сади гарему до Босфору, були глухi, пiмi,
слiпi, бо надiленi тiльки ╓диним даром: слухнянiстю.
Роксоланi вiсть про смерть Гульфем принесла Кiната. Упала до ╖╖ ложа,
тiпало ╖╖ всю вiд ридань.
- О боже, боже! Вбили! ╖╖ вбили, о боже ж мiй! Довго не могла видобути
з не╖ Роксолана, кого ж убили, хоч уже й здогадувалася. Коли ж почула, то
сказала:
- Бачить бог, не хотiла я ╖╖ смертi.
- I я теж не хотiла, о боже!
- Та й хто хотiв? - сказала Роксолана й собi заплакала. Вони довго
плакали обидвi, вже, мабуть, не так i за нерозумною Гульфем, як над сво╓ю
нещасною долею, бо хто в гаремi може бути щасливий. Тодi Кiната крiзь
схлипування i здригання проговорила тяжко:
- Це ж i мене... о боже... ваша величнiсть... вони й мене...
- Не бiйся, тебе не зачеплять.
- О боже, ваша величнiсть, захистiть мене, не дайте!
- Кажу: не бiйся. Зоставайся у мене. Спатимеш тут. Нiхто тебе не
зачепить.
- Чи я посмiю, о боже! Ви ж така боляща.
- Я вже здорова, Вже встаю. Не вiриш? Ось дивися Справдi пiдвелася з
ложа, пройшлася по великому сво╓му покою, м'яко ступала по пухнастих
килимах, дослухалася до тихого дихання найменшого свого синочка, до тихого
дзюркоту води в мармуровому водогра╖, радiла, що вона живе, що здоров'я
поверта╓ться до не╖, без кiнця повторювала чи╖сь вiршi: "Чи лев ти, чи
осел, орел, а чи ворона - кiнець у всiх один: землi холодне лоно. Впадеш
як стiй i не струснеш iз себе нi мишi, нi змi╖, нi тлi, нi скорпiона". Хай
вмира╓ хто хоче, а вона житиме далi! Вона ляснула в долонi.
- Одягатися! - крикнула до Нур, яка з'явилася у поко╖.- Одягатися! Все
червоне! Викинь оцi жовтяки. Щоб я не бачила бiльше нiчого жовтого. Звiдки
воно тут понабиралося?
- Ваша величнiсть, ви так хотiли,- несмiливо нагадала дiвчина.
- Хотiла - тепер не хочу! Тiльки червоне! I бiльше нiчого, нi прикрас,
нi золота, нiчого, нiчого! Червоний шовк, як кров, i я в ньому червона,
мов ранкова троянда!
Вона зривала з себе сорочку, шаровари, металася гола туди й сюди,
свiтила тугим зграбним тiлом, на якому звабливо круглiли важкi пiвкулi
грудей, аж важкотiла Кiната, забувши про сво╖ страхи, замилувалася нею i
зiтхнула голосно, може, заздрячи цiй стрункостi й легкостi, яка не пропала
в Роксоланi навiть пiсля тяжко╖ недуги й пригнiченостi духу i, мабуть, не
пропаде нiколи, бо такi тiла мовби не пiддаються нi часовi, нi старiнню,
нi самiй смертi. Роксолана почула те заздрiсне зiтхання, зупинилася перед
Кiнатою, так нiби вперше ╖╖ тут побачила, але вмить згадала, все згадала,
засмiялася:
- Ти й досi бо╖шся? Не бiйся нiчого! Це я тобi кажу! Чу╓ш? Присiла до
столика для писання, вхопила аркуш цупкого
паперу, швидко мережила його змi╖стими, буквочками, так само
маленькими й зграбними, як уся вона:
"Нi суму, нi печалей не збагне нiколи те серце, що зросло на вiльнiй
волi. Хiба про пташку в клiтцi згаду╓ хоч раз той, хто гарцю╓ на конi у
чистiм полi? Мiй володарю! Пишу Вам, i серце мо╓ розрива╓ться вiд туги й
розпачу. Що я наробила, i чим стало життя мо╓ без Вас, володарю мiй,
свiтло очей мо╖х, ароматне дихання мо╓, солодке биття серця мого? Хiба не
нашi закоханi голоси розлунювалися ще недавно в пахучому повiтрi священних
палацiв i хiба не заздрили нашим обiймам навiть безтiлеснi привиди? А
тепер любов наша задиха╓ться без повiтря, умира╓ вiд спраги, лежить у
знемозi, ╖╖ терзають хижi звiрi, i чорнi птицi смертi кружляють над нею.
Вiдженiть ╖х, мiй володарю, моя надi╓, мiй найбiльший захиснику на цiм i
на тiм свiтi! Пожалiйте малу Хуррем, сховайте ╖╖ у сво╖ могутнi обiйми!"
Склала лист, запечатала воском, притиснула до нього перстень з
печаткою, тицьнула Нур.
- Миттю до кизляр-аги, нехай передасть його величностi падишаху!
А Сулеймановi то╖ ночi приснився сон. Нiби Роксолана уника╓ його,
лукавить, зника╓ кудись iз молодим румелiйським нашою, знов верта╓ться,
смi╓ться до султана: "Я ж його не цiлувала. Вiн мене, а не я його!" Нiяке
могуття не могло порятувати вiд безсилостi перед жiнкою. Вiн прокинувся
переповнений безсилою люттю. Знайти того пашу! Не знав, як його звати, чи
╓ на свiтi той паша, але був 'переконаний: знайде й знищить, бо володi╓
найвищою владою, а влада коли й не завжди може творити й народжувати щось
нове, то в нищеннi перешкод не мав нiколи. I люди вiдповiдно дiляться ,на
катiв i на жертви, i це найсуворiша правда цього свiту. А вiн? Хто вiн?
Кат чи жертва? Перед цi╓ю жiнкою не був нi тим, нi тим. Не кат i не
жертва, а просто закоханий у жiнку - ось третя правда на свiтi. Святiсть
без бога, досконалiсть без вiри ,й надi╖ - ось жiнка, але не кожна, а
тiльки така, як Хуррем Хасекi, а може, тiльки вона ╓дина.
I коли вперше пiсля недуги й пiсля гiнких слiв, мовлених до нього, знов
побачив Роксолану, побачив, як iде вона до нього, уся в летючому червоному
шовку, зовсiм невагома, мовби й не доторкуючись до землi, то заплющив очi
вiд страху, щоб вона не пропала, щоб не була маною. Знов розплющив очi -
вона йшла до нього. Йдучи, лишала золотi слiди. Таке враження вiд ╖╖ нiг i
вiд усього ╖╖ тiла. Плачучи й здригаючись худенькими плечиками, упала йому
в обiйми, i вiн не знав, що сказати, тiльки дихав голосно й часто,
збентежений i безпорадний.
Ще була квола, ще не повернулися до не╖ щедрi ╖╖ сили, тiльки дух горiв
у нiй i високе полум'я обпалювало Сулеймана, обiймало паланням i його
сувору, 'тверду душу.
- Мiй повелителю, мiй падишаху,-'стогнала Роксолана, чому так багато
горя на свiтi, чому, чому?
Вiн не знав, про що вона i що ╖й вiдповiдати, голубив ╖╖, гладив щоки,
волосся.
- Чому довкола вас убивства й убивства?! I вже смерть приходить i сюди,
у священну недоторканнiсть Баб-ус-сааде, чому, навiщо?
- Яка смерть? Чия? Вiн не знав i не розумiв.
- Це ж ви звелiли вбити Гульфем?
- Гульфем? Я не велiв.
- Але ╖╖ вбито, мiй володарю.
- Я не хотiв ╖╖ смертi.
- Безвинна ╖╖ душа вже в садах аллаха, а ми на цiй землi i руки нашi в
кровi по лiктi. Ваша величнiсть, Гульфем хотiла спорудити на вашу честь
велику джамiю, поставити дар сво╓╖ любовi до вас, для цього й збирала
грошi... Я, в тяжкiй недузi сво╖й, уже й не сподiваючись на одужання, теж
дала свiй внесок на це благочестиве дiло, може, бог i помiг менi скинути
недугу, а Гульфем... Гульфем...
Султан нiяк не мiг втишити ╖╖ ридання.
- Так кожну з нас можуть... Бо й хто ми i що ми... Нема╓ нi правди, нi
любовi, нi милосердя...
- Я тiльки спитав кизляр-агу, що роблять з тими, хто прода╓
султана,виправдовувався Сулейман,- тiльки спитав, але не велiв нiчого...
- Словами не можна гратися, ваша величнiсть... За кожним вашим словом
або людина, або й цiла держава. Менi страшно коло вас, i не можу без вас,
о боже милосердний!..
- Я звелю добудувати ту джамiю i назвати ╖╖ iм'ям Гульфем,- пообiцяв
вiн.
- Убити, а тодi поставити коштовний пам'ятник? Боже милосердний!..
Вона ще довго плакала, схлипувала, засинала на грудях у Сулеймана,
прокидалася, знов скаржилася й схлипувала, голос жебонiв, як дощик у
молодому листi, зда╓ться, за вiкнами справдi йшов дощ, але не весняний, не
на молоде листя, а осiннiй, холодний i набридливий, хоч у султанську
ложницю його подихи й не дiставали, тут було сухе тепло вiд жаровень, що
поблимкували червоним з темних далеких куткiв, i тонкий аромат вiд
курильниць, та ще мелодiйний спiв води в мармуровому водогра╖, вiчний
голос життя, що тече з безвiстi у безвiсть, з нiзвiдки в нiкуди,
незбагненний, як та╓мнича сутнiсть жiнки.
На свiтанку Роксолана згадала про Кiнату, яка десь, мабуть, дрижить без
сну в ╖╖ поко╖.
- Мiй султане,- залащилася вона до Сулеймана,- пожалiйте Кiнату!
Вiн не мiг пригадати, про кого йдеться.
- Вона не винна в смертi Гульфем. Вона так вас любить, тому й
попросилася у Гульфем...
- Ах, ти про цю... Вона схожа на гору халви, яку ось-ось висиплють на
чоловiка й загорнуть його тими солодощами навiки.
- Вiддайте ╖╖ кому-небудь в жони, ваша величнiсть.
- У жони? Кому ж?
Звичай такий справдi iснував, коли султан, розщедрившись, давав сво╖м
вельможам у жони ту чи iншу одалiску ,з свого гарему. Траплялося, що
вiддавав навiть сво╖х жон, якi не могли народити сина, а народжували
султановi самих дочок.
- Я над цим нiколи не думав. Мiг би вiддати Кiпату, та кому?
Хуррем, мабуть, теж не знала, а може, тiльки вдавала незнання.
- А коли Гасан-азi?
- Вiн яничар, а яничарам одружуватись заборонено.
- Який же вiн тепер яничар? Вiн мiй довiрений.
- Однаково янчар, а звичай велить...
- Змiнiть звичай, мiй повелителю! Хiба ви не Володар Вiку i хiба не у
вашiй волi змiнити те, що застарiло? I чому яничарам заборонено мати
родини? Це ж варварський звичай! Може, тому вони так часто бунтуються,
повстаючи навiть проти султанiв?
- Позбавленi .жiнок, вони служать тiльки вiйнi й державi, i тiльки
завдяки цьому ╓ пайдосконалiшими во╖нами з усiх знаних досi.
- А хiба жiнка руйну╓ державу?
Вiн хотiв сказати, що жiнка може зруйнувати все на свiтi, але
стримався, згадавши про себе. Що вiн без жiнки? I що йому держава, земля,
всi простори, коли не зорiють над ними цi прекраснi очi й не чутно цього
╓диного голосу?
- Я подумаю над цим,- сказав вiн.
Роксолана горнулася до нього, мовби шукала прихисту, ховалася вiд усiх
нещасть i загроз, хоч i що б ╖й могло загрожувати бiля цього всемогутнього
чоловiка? Диван, .вiзири, кати, вiйсько, мулли, бе╖, пашi, прислужники -
все це тiльки виконавцi найвищо╖ волi, а найвища воля - в ╖╖ руках, i все
вершиться у темнощах, у притишених шепотах, у схлипуваннi болю й зiтханнях
радостi, без свiдкiв, без помiчникiв i спiльникiв. Може, й недугу послав
╖й Всевишнiй на користь i добро, аби ще мiцнiше покохав ╖╖ цей чоловiк,
щоб став ╖╖ опорою у всьому, слухняним знаряддям, пiднiжжям ╖╖ величi, яка
почина╓ться у нiй самiй, продовжу╓ться в ╖╖ дiтях i не матиме нiколи
кiнця? Хто може зупинити султана? Валiде?. Великий муфтiй? Iбрагiм?
Сулеймановi сестри?
- Мiй султане, менi так страшно чогось,- горнулася вона до нього,- так
страшно...
Вiн гладив ╖й волосся, мовчки гладив, вкладаючи в свою шорстку долоню
усю .нiжнiсть, на яку тiльки був здатен.
I мовби зглянулося на не╖ небо. Щойно повернулися з угорського походу
Сулеймановi вiзири i яничари, прийшли переможцi, грабiжники, убивцi, i в
мечетях мулли, завиваючи й закочуючи очi пiд лоба, стали прославляти силу
iсламсько╖ збро╖, помер великий муфтiй, свiточ вiри, оборонець
благородного шарiату Зембiллi, який служив ще султановi Селiмовi, якого
боявся сам грiзний батько Сулейманiв, до засторог якого вимушений був
щоразу дослухатися i Сулейман.
Султан iз сво╖ми вiзирами по╖хав до палацу шейх-уль-iслама верхи на
конях i доторкнувся до тiла вмерлого та до його обличчя, тал нiби хотiв
перейняти вiд нього святiсть, яку муфтiй не мiг понести на той свiт.
Слiдом за султаном i його вiзири, всi вельможi так само намагалися бодай
пальцем доторкнутися до обличчя умерлого великого муфтiя, нiби слiпi або
малi дiти, i вiрили, мабуть, як малi дiти, що перейде до них бодай
краплина святостi вiд цього чоловiка, надiленого за життя найвищим даром
чи то вiд влади земно╖, чи то вiд небесно╖. Потiм вiзири й вельможi,
товплячись один поперед одного, скiльки вмiстилося пiд табутом, пiдняли
тiло великого муфтiя високо на руках i так, передаюча однi одним, понесли
до джамi╖ Мехмеда Фатiха, де вiдбулася урочиста молитва за упокiй душi
великого небiжчика.
До гарему докотилося лиш вiдлуння того великого похорону. Гарем завжди
лишався осторонь усiх державних подiй, але так могло видаватися лиш
невта╓мниченим. Роксолана вельми добре вiдала, що означа╓ смерть
шейх-уль-iслама Зембiллi. Завалився стовп, хоч i трухлявий, але ж такий
зовнi мiцний, що нiхто б не наважився занесли на нього руку, а тепер
завалиться з ним усе ненависне i вороже ╖й. Поки назве султан нового
великого муфтiя, поки призвича╖ться той, поки обросте прихильниками, вона
матиме волю, яко╖ досi не мала й не могла мати. А найголовнiше ж: не
матиме давньо╖ сили ненависна валiде, яка у всьому спиралася на оборонця
шарiату, лякаючи ним свого владчого сина.
Та валiде, нiби вичуваючи торжество в душi Роксолани, незвана з'явилася
несподiвано в ╖╖ поко╖, стурбовано питала про здоров'я, так що навiть
змогла розчулити молоду султаншу, й та стала частувати султанську матiр i
.навза╓м питати про ╥╥ здоров'я, але доброзичливостi ╖м вистачило
ненадовго, бо валiде, бгаючи сво╖ чорнi губи, повела, мову про iнше.
- До мене дiйшли (чутки, що ти 'вимага╓ш у султана роздати всiх
одалiсок з гарему? Чи то правда?
- А коли правда, то що? - шорстко спитала Роксолана.- Хiба не записано
в пророка: "Нiколи не досягнете ви благочестя, поки не будете витрачати
те, що любите"?
- Ти, може, хотiла б закрити гарем? Такого ще нiколи ре бувало. Я не
допущу ганьби падишаха.
- Чому ж допустили власне зганьблення, .коли султан Селiм занедбав
сво╖х жон i знаходив утiху з юнаками?
- Ти! Як смi╓ш? Гяурка!
- Я султанша i така сама мусульманка, як i ви, моя валiде.
- Я виховувала свого великого сива.
- А ви впевненi, що вiн - ваш син?
Султанська мати вхопилася за груди. Такого ще ╖й не наважувався казати
нiхто. Мала серце чи нi, але вхопилася саме за те мiсце, де воно б'╓ться у
всiх людей. Роксолана (покликала на помiч. Прибiгли ╓внухи, гаремний
лiкар. Валiде була блiда, як смерть, не могла .вхопити вiддиху, безпорадно
ворушила пальцями, нiби хотiла впiймати, затримати життя, що вислизало,
вiдлiтало вiд не╖. Врештi прийшла до тями, ╓внухи поклали ╖╖ на парчевi
ношi, обережно понесли до ╖╖ поко╖в. Роксолана спокiйно сидiла, взявши на
руки малого Баязида, не провела валiде навiть поглядом, не бачила, якою
ненавистю блискали очi султансько╖ матерi, як здригалися ╖╖ чорнi губи,
нiби п'явки або змi╖. Хай! Не лякалася тепер нiкого. Ще недавно була
-беззахисна i безпорадна. Тодi ╓диною сво╓ю збро╓ю мала сво╓ тiло, ще не
знаючи його сили i не вiрячи в нього, бо то ж тiло стало причиною ╖╖
неволi, ╖╖ прокляттям i нещастям. Згодом стало вибавленням, знаряддям
свободи, збро╓ю. Тепер ╖╖ збро╓ю буде султан. Виставлятиме його перед
усiма. Захищатиметься ним i нападатиме теж ним. Ця мудрiсть вiдкрилася ╖й
у 'тяжкi днi самотностi й недуги, в хвилини, коли вже здавалося, що
вмира╓. Ожила, щоб боротися й перемагати. Всiх!
КУЧУК
Стамбул поставав у всiй сво╖й обiдранiй,
бруднiй, пересиченiй диким життям красi. Тiлеснi корчi вулиць. Голуби
коло мечетей. Неробство й сновигання тисяч людей. Гуляння замiсть смiху й
плачу. Гуляння вiд голоду. Вiд розпачу. Вiд самотностi. Найспесивiша й
найзамурзанiша юрба жебракiв, яка будь-коли ходила по землi. Шарiат
дозволяв жебрати старим, бiдним, слiпим, паралiчним. Кадi Стамбула
призначав головного поводиря жебракiв - башбея, який видавав посвiдчення
на право збирати милостиню. Дозволялося жебрати в базарнi днi - понедiлок
i четвер. Ходили по вулицях i площах iз знаменами, нiби i во╖ни. До них
при╓днувалися бiднi софти-хто там розбере, де i жебраки, а де
мусульманськi учнi ╥сти хочуть усi. Нема╓ ненажерливiшо╖ iстоти на землi,
нiж людина, а Стамбул - найненажерливiша з столиць свiту. Так велося ще
вiд грецьких iмператорiв, недарма ж Фатiх уже й пiсля завоювання
Константинополя ,цiлих три роки не наважувався переносити туди столицю з
Едiрне. Султан Селiм, який провiв усе сво╓ царювання в походах, не вельми
переймався Стамбулом, не дбав про столицю, встановленi (Ще за Фатiха норми
постачання Стамбула не змiнювалися, а тим .часом мiсто росло, кiлькiсть
нероб побiльшувалася щодня, зажерливостi столицi не було нi впину, нi меж,
i, коли Сулеймаи пiсля походiв на Белград i Родос на кiлька рокiв засiв у
сво╖х палацах, вiн вжахнувся вiд Стамбула, який постав перед ним
велетенським, вiчно роззявленим ротом, бездонною горлянкою, невситимим
шлунком. Столиця зжирала все надбане провiнцiями в один день, ковтала
одним ковтком i знов була голодна, невдоволена, це була якась прiрва,
готова поглинути цiлий свiт, "ненаситний молох, який вимагав принесення
йому в жертву всього живого, жертя й питва, одягу й молитов, дров i ходи,
посуду й прянощiв, збро╖ й квiтiв, солодощiв i солi, мудростi й вогню,
мечетей i базарiв, коней i кiшок, рабiв i розбiйникiв, суддiв i
пiдмiтальникiв вулиць. Вдень i вночi з усiх усюд везено до Стамбула сушею
й морем хлiб i м'ясо, рис, мед, олiю - для страв i для освiтлення, сир,
садовину й городину, прянощi, фарби, хутра, оздоби. З Румелi╖ й Анатолi╖
йшли безконечнi отари овець, з Волощини й Молдавi╖ воли, з Криму конi,
продовольство прибувало до пристаней Текфурдаг, Гелiболу, Гюмюль-дюйне,
Ун-капани. Коли великим вiзиром став Iбрагiм, вiй, за порадою
Скендер-челебi╖, встановив по всiй iмперi╖ жорстокий облiк усього живого,
всього, що виросло й могло вирости, провiнцiям, санджакам i найменшим
казам встановлювалася кiлькiсть баранiв, якi мали бути вигодуванi. Стамбул
мав знати про кожну дiйну вiвцю в найвiддаленiших закутках величезно╖
держави, точно вказувалися строки поставок м'яса для столицi i навiть
породи овець. Отари мали прибувати до Стамбула не пiзнiше дня Касiма з
Румелi╖ й Анатолi╖, бейлербею Дiярбекiру велено було постачати
туркменських баранiв з Зулькадарли для султанського палацу, встановлено
було цiни на овець: та, що котилася один раз - 20 акча, двiчi - 25, тричi
- 28 акча. Стамбульський кадiй через призначених ним наглядачiв за ринками
- мухтесiбiв стежив, щоб не порушувано встановлених цiн i порядку
торгiвлi. Чужоземнi купцi мали право продавати тiльки оптом, в
торговельних рядах стояли купцi стамбульськi. Призначенi кадi╓м емiни
стежили, щоб найперше закуповувалося все для султанських палацiв, потiм
для двору великого вiзира, членiв дивану, великого муфтiя, дефтердара, для
яничарiв i челядi, лише тодi дозволялася вiльна торгiвля. З вiдома кадiя
мухтесiби встановлювали цiни на хлiб, м'ясо, городину i садовину, на
ячмiнь i пашу для коней. Городина й садовина мали бути свiжi, конi -
пiдкованi. Товари якiснi. Терези справнi. Аршини не вкороченi. Мухтесiб
ходив по ринку, служки несли за ним фалаку - схожу на смичок товсту палицю
з мiцною вiрьовкою - символ влади й покарань. Спровиненого купця негайно
карано. Служки мухтесiба скручували йому ноги фалакою i давали тридцять
дев'ять ударiв по п'ятах. Мухтесiб мiг проколоти мочку вуха порушниковi
законiв торгiвлi, розiдрати нiздрю, вiдрiзати вухо. Двiчi на рiк
стамбульськi базари об'╖здив, переодягнувшись, великий вiзир, щоб
простежити за тим, як несуть службу мухтесiби.
У сво╖й безмежнiй захланностi Стамбул султанський замахнувся на
освячений тисячолiттями звичай i привiлей Сходу - на вiльну торгiвлю, на
вiльнi зиски, на вiльних i незалежних купцiв. Звиклi до загарбництва й
грабувань, тут не покладалися на випадок, не сподiвалися на каравани з
товарами й продовольством, вiрили тiльки в примус, жорстокiсть i
насильство. Купцi-джелаби, звiльненi вiд податкiв, мали поставляти овець i
худобу для Стамбула, здаючи скот примусово по низьких цiнах. На всiх
джелабiв заведено було списки-iрсалi, i вже нi сховатися, нi втекти, бо ж
однаково наздоженуть, знайдуть i на тому свiтi, примусять. Джелаби,
пригнавши скот у столицю, вiддавши майже задарма все, належне для палацу
султана, для шах-заде, вiзирiв, бейлербе╖в, казиаскерiв, капiджi╖в,
нiшанджi╖в, дефтердарiв, ре╖сiв i емiнiв, за встановленими цiнами
продавали рештки м'ясникам-касабам. Касаби так само мали збитки, але що
були вони вже стамбульцями, а для столичного жителя не можна було
допускати ущербку, то ╖хнi збитки покривалися за рахунок примусових
поборiв з ремiсницьких цехiв.
Все було примусове: примусовi поставки, примусовi торговцi, примусовi
цiни. Хоч як пильнували султанськi чиновники, але дорога була далека,
губилися в нiй цiлi отари овець, табуни худоби, з кожних 'сорока отар,
призначених для Стамбула, коли й доходило до столицi десять - п'ятнадцять,
то й добре, решта десь пропадала по дорозi, розпродувалася, розкрадалася,
i лисцi великого вiзира те й знали що записували: не прийшло двадцять
тисяч баранiв, не прийшло сорок тисяч, шiстдесят тисяч. З Стамбула пiд
страхом найтяжчих покарань заборонено було вивозити будь-яке
продовольство: худобу, хлiб, борошно, олiю, навiть сiль i квiти. Бо й
квiти провiнцiя теж зобов'язана була постачати для султанських i
вiзирських палацiв: п'ятдесят тисяч голубих гiацинтiв з Мараги,
пiвмiльйона гiацинтiв з Азаха, чотириста кантар троянд червоних i триста
кантар особливих з Едiрне. Продовольство й товари перехоплювалися ще за
Стамбулом, притримувалися, щоб пiдняти цiни, не допускалися в столицю,
коли ж потрапляли в Стамбул, то й тут переполовинювалися, щоб тайкома
перепродувати, вивозити за мури столицi, щоб зiдрати там потрiйну цiну.
Спекулювали придворнi, султанськi повари й чашнiгiри, слуги й во╖ни, писцi
i яничари, вiзири i сам великий вiзир, який, загрiбаючи неймовiрнi
прибутки, не гребував i дрiб'язком, гаразд вiдаючи, що багатство
почина╓ться з маленько╖ акча. Не помагали суворi султанськi фiрмани,
показовi покарання, вночi на баржах i барках через Босфор переправлялося
десятки тисяч овець до найближчого порту на Мармарi - Мудань╖, а звiдти
викраденi з Стамбула отари або ж мандрували до обшарпаних, голодних
провiнцiй, або ж поверталися назад до столицi, де казна знов викладала за
них грошi, щоб вони знов тайкома були переправленi па азiатський берег i
ще раз були перепроданi.
Навести лад у цьому безладдi неспроможна була нiяка влада. Весь Стамбул
роздiлено було на квартали, кожен з них на нiч вiдгороджувався вiд iншого
брамою - махалi-капу, щоб кожен квартал вiдповiдав за власнi злодiйства,
але не помагали й махалi-капу, нiякi замки й засуви неспроможнi були
стримати сили мовчазно╖-iвсемогутньо╖ -золота. - -- Iбрагiм,повернувшись з
угорського походу ,заповзялся навести лад у Столiцi, сам ╖здив по
стамбульських базарах, особисто допитував упiйманих з контрабандою
власникiв босфорських барок - ре╖сiв, сам стежив, як скручують фалакою
ноги спровиненим i шмагають по брудних п'ятах воловими жилами, кричав
катованим: "Скажеш, хто послав тебе? Скажеш?"
Мотлох стамбульський проходив перед його очима. Дрiбнi злодюжки -
дайси, грабiжники й убивцi - каба дайи, нiчнi сторожi - бекчi, наглядачi
печей у банях - кюльханбе╖, пiдмiтальники вулиць - феррашi, люди
найупослiдженiшi, вiдча╓нi, зготовленi на все найлихiше, коли б грозився
хтось ╖м пеклом, то й тодi б вони, мабуть, передовсiм поцiкавилися,
скiльки там платять.
Провiвши кiлька годин у примiщеннi для допитiв, Iбрагiм цiлий тиждень
не мiг позбутися враження, що вiн весь просмердiв брудом, нуждою й
нiкчемнiстю. Скаржився сво╖м друзям Скендер-челебi╖ й Лу╖джi Грiтi,
венецiанець розкотисте реготав, слухаючи цi визнання. 'Скендер-челебiя
невтомно повчав Iбрагiма:
- Навiть одна акча, вибита з дрiбного злодюжки, може скласти пiдвалину
багатства цiло╖ держави. Сто акча дають аспру, сто аспр дають дукат, сто
дукатiв - це вже ма╓ток, тисяча дукатiв - багатство, мiльйон -
всемогутнiсть.
- Чому я повинен збирати цi акча для всi╓╖ держави! - вигукував
Iбрагiм, гидливо витираючи руки.- Я не призначений для тако╖ справи!
- А яке призначення вище за збирання, багатства? - питав
Скендер-челебiя.
- Збирання мудростi, ось!
- Хiба мудрiсть - це не багатство? Мудрiсть - то тiльки ступiнь перед
багатством справжнiм, перед достатком житт╓вим, перед золотом.
- Золото? Я маю вже його задосить! - зневажливо кривився Iбрагiм.Хвала
аллаху, я змiг повернути тобi твою Кiсайю, що вся тхнула золотом, як
викинута на сонце рибина дохлятиною, я можу насолоджуватися життям без
цього мертвого запаху.
- Тобi дано султанську сестру, яка ще бiльше пахне золотом,- усмiхався
в бороду Скендер-челебiя.- Тепер ти прикутий до цього металу навiки, i вже
не поряту╓ тебе нiяка сила. Золото- найвища святiсть на цiм свiтi.
- Ти чув? - обурено сплескував руками Iбрагiм, звертаючись до
Грiтi.Коли б я видав дефтердара iмамам, вони звелiли б юрмi побити його
камiнням. Золото - найвища святiсть! I хто це говорить?
- Кожен вибирав собi святiсть де може i як може,- спробував помирити ╖х
Грiтi.Але я купець i вiрю лига╓ в золото. Бо в що ж вiрити в цьому
ошалiлому свiтi?
Якось зимовою нiччю люди великого вiзира затримали в Мармарi велику
барку, повну овець найцiннiших порiд: кивирджик, карамай, курджак. Такi
вiвцi призначалися для султанських кухонь i вкрадеш, видно, були саме
звiдти. Ре╖с барки, щоб не датися до рук емiнiв, стрибнув у море й утонув,
нечисленна залога чи то викупилася, чи то пiшла слiдом за сво╖м ре╖сом,
захоплено разом з султанськими баранами тiльки маленького, багато
зодягненого молодого ╓внуха, в якого до того ж знайдено ще й чашу для
шербету, па якiй виразно виднiлася султанська тогра - теж украдено з
Топкапи. Придворнi майже не попадалися людям великого вiзира, або ж
обдурюючи тих, або ж вчасно вiдкупляючись, але цей малий ╓внух не зумiв
зробити нi того, нi другого, тому про нього було сказано Iбрагiмовi.
Великий вiзир вирiшив допитати впiйманого особисто. Звелiв одразу
поставити того в примiщеннi для тортур, щоб" вiдбити охоту та╖тися,
прийшов туди весь у ся╓вi золота й коштовностей, оточений блискучими
пажами й тiлохранителями, сiв на золотий стiлець, кивнув волохатим
дурбашам, щоб пiдвели звинуваченого, впiвока глянув на мiзерну iстоту, що,
плутаючись у широкому одязi, пробувала дiстатися до його золоченого
чобота, спитав через губу:
- Ти хто такий?
- Кучук,- пропищала нiкчема, тицяючись у пiдлогу перед Iбрагiмовими
чобiтьми, бо ближче його не пiдпускали дужi дурбашi.
- Го-го! - реготнув великий вiзир, а за ним i його поплiчники.- Таж i
так видно, що ти кучук! Питаю, хто ти?
- Кучук,- не знаючи, чого вiд нього хочуть, повторив той, круглооко
поблимкуючи на грiзного пашу i на його пiдручних катюг.- Так звусь змалку,
бо завжди був малий i не рiс нiколи.
- Але ж вирiс злочинцем, га! Звiдки ти й хто? - тупнув ногою Iбрагiм.
Кучук заплакав. Розмазував сльози замурзаною ручкою по маленькому
личку, ковтав ╖х разом з хапливими словами. Хiба ж вiн винен? Його послав
начальник султанських кухонь сам матбах-емiнi, як посилав вiн досi iнших
поварiв i прислужникiв. Вибрано саме його, Кучука, бо маленький,
непомiтний, такий прослизне всюди, не попадеться. А вiн попався. I тепер
плаче не тому, що бо╖ться, а вiд тривоги за плов, який вiн мав назавтра
зготувати для ╖╖ величностi султаншi Хасекi, бо тiльки вiн один умi╓
пiдкладати дрова пiд казан, де готу╓ться той плов з солодощами, вiн казав
про це й матбаху-емiнi, але той нагримав на нього i витурив у цю
небезпечну подорож, звелiвши до ранку повернутися, привезти йому грошi за
баранiв i взятися за готування того плову.
- Ти, гнидо! - закричав на Кучука великий вiзир, штовхаючи малого
поварчука сво╖м золоченим чоботом.- Смi╓ш називати тут найвищi iмена?
Лайно собаче! Я тобi змiшаю день з пiччю! Звелю зiдрати з тебе шкiру, як з
барана, i здирати теж, як з барана, не ножем, а руками, щоб не попсувати,
а тодi висушити й повiсити на пристанi Текфурдаг з написом: "Так буде з
усiма, хто крастиме в Стамбулi баранiв".
Але поки лютився, кричав i вигадував кари для нiкчемного злодюжки, в
душi Iбрагiм розмiрковував холодно й спокiйно. Коли почув iм'я султаншi,
виникла непереборна спокуса використати пригоду з злочинницькою баркою i
цього покидька, щоб кинути бодай тiнь на султанську улюблену жону. Вже
уявляв собi, як поповзуть по столицi пошепти, що сама султанша, як i всi в
Стамбулi, порушу╓ суворий султанський фiрман, пiддалася жадобi наживи,
краде й перепроду╓. Та одразу й вiдкинув це нерозумне бажання. Був надто
обачний, щоб слiпо рiвняти всiх людей. То тiльки цей набитий золотом
Скендер-челебiя не визнав нiчого поза грошима, навiть тих баранiв, що
подарував йому султан в Угорщинi, жадiбний дефтердар зумiв тричi
перепродати для казни, намовивши зробити те саме з сво╖ми баранами i
великого вiзира. Султаншу не намовиш, i нiхто б не спокусив цю жiнку
нiяким золотом. Не належала до звичайних жiнок з ╖хньою примiтивною
жадiбнiстю й пристрастю до марнотратства. Може, тому й лютилися натовпи,
називаючи ╖╖ чарiвницею й чаклункою, що неспроможнi були розгадати ╖╖
душу, не знали, чого хоче ця дивна жiнка, до чого прагне. Бо коли людина
по хапа╓ багатства, для здобуття якого ╖й досить простягнути руку, вона
неминуче ста╓ загадковою, бентежить i роздратову╓ простi уми. А втiм, ╓
рiч, бiльша за багатство,-влада. Хто ма╓ багатство, той ще не мав всього.
Зненацька з'являються бажання, яких не можна вдовольнити нi за яке золото.
Найперший приклад: його друг Лу╖джi Грiтi. Здавалося б, чого ще треба
цьому чоловiковi? Але, пересичений усiм, запрагнув недосяжного навiть у
його становищi:
високо╖ влади. Набрида╓ Iбрагiмовi, вже кiлька разiв натякав самому
Сулеймаповi про те, що жде винагороди за сво╖ фiнансовi поради й сприяння.
Хоче стати чимось мовби султанським намiсником в Угорщинi, до того ж
отримати звання ╓пископа. Священний сан, припустимо, вiн легко зможе
купити у папи. Але намiсництво? При живому королевi, наставленому
султаном, i намiсник? Та ще й гяур? Але Грiтi затявся i вiдступати не хоче
нi за яку цiну. А здавалося б: чоловiк ма╓ стiльки золота, що вже став
понад будь-якi бажання й примхи. Виходить, нi. Золото - ще не все. Тiльки
влада може дати цiлковите вдоволення всiх людських пристрастей. Тому
Хасекi, не дбаючи цi про який дрiб'язок, замахнулася одразу на найбiльше:
на владу, до того ж найвищу, над самим султаном. Може, ще й сама не зна╓
цього i все робить несвiдомо? Що ж, розумнi люди повиннi збагнути
прихований напрямок ╖╖ дiй. Вiн, Iбрагiм, не спускав очей з султаншi.
Бачив, як вона поволi заволодiва╓ Сулейманом, вiдвойовуючи в нього,
Iбрагiма, новi й новi дiлянки падишахово╖ душi, настане день, коли запану╓
вона над можновладцем неподiльно, i коли виявить це, збагне розмiри й межi
сво╓╖ сили, найперше знищить свого найгрiзнiшого суперника, великого
вiзира, заодно помстившись за сво╓ короткочасне рабство (хай i
короткочасне, але ж однаково ганебне, бо для ганьби не ма╓ значення
тривалiсть у -i асi) i за приниження, бо жiнки можуть прощати все, та
тiльки не рабство й приниження.
Та хiба не досить йому тяжко╖ ворожостi султаншино╖, щоб ще обтяжувати
себе спробою обмовити Роксолану, звiвши на не╖ наклеп у дрiбному
махлярствi? Ясна рiч, цей обрубок людський, щоб зберегти свою мерзенну
шкiру, пристав би на все i посвiдчив проти самого пророка й аллаха на
небi, та хто ж стане користатися послугами покидька?
Iбрагiм мав би непомiтно звелiти дурбашам, щоб прибрали з-перед очей
Кучука, прибрали, може, й навiки, але сидiв якийсь час, мовби забувши про
╓внуха, хоч i втупившись у нього невидющим поглядом тяжких сво╖х очей.
Нiяк не мiг вiдiгнати спокуси якось по╓днати випадково впiйманого
двiрського поварчука з можновладицею Топкапи. Нарештi махнув рукою
дурбашам, але де рiзко, навкiс, що означало б смерть, а мляво, зневажливо,
згори вниз, себто: в пiдземелля. Хай посидить, погоду╓ пацючню.
Нiч для Iбрагiма була втрачена безнадiйно. Вечiр вiддав на державнi
клопоти, тепер мiг хiба що спати, та й то самотою, бо до Хатiджi тако╖
пiзньо╖ пори не ввiйдеш: султанська сестра не любить, щоб ╖╖ тривожили без
попереджень. До Грiтi далеко, та й не вмовлялися про зустрiч. Вiола й
перс-музикант остогидли. Книги валяться з рук. Можна б проскакати з
тiлохранителями вулицями Стамбула, виловлюючи всiх, хто вешта╓ться без
лiхтарiв у руках, але й це не приваблювало. Великий вiзир повернувся до
сво╖х робочих поко╖в, вислухав вiд старшого писця донесення з санджакiв,
вiддав розпорядження па завтра, тодi звелiв привести до нього Кучука. Мав
би потримати того бодай до ранку в пiдземеллях коло звiрiв, щоб нагнати
бiльшого страху, але не хотiлося витрачати на цього чоловiчка аж так
багато часу, та бiльше страху в його нiкчемному тiлi й не вмiститься.
Кучук, кинутий на розкiшнi вiзирськi килими, мав би почуватися
приголомшеним вiд цi╓╖ розкошi, та вiн чи й помiчав ╖╖. Знов плазував,
уткнувшись носом у пiдлогу, норовив по-собачому лизькати чоботи великого
вiзира, а той знай вiдтручував його гидливо, махнув тiлохранителям, щоб
полишили його наодинцi з Кучуком, стрiпуючи пальцями, нiби хотiв скинути з
себе бруд, якого набрався вiд спiлкування з цим чоловiчком, процiдив крiзь
зуби:
- Тепер розказуй менi про себе швидко i без зайвих слiв, ти, сину
шакала й свинi. Ну?
-Ваша високiсть, мiй вiзирю,-белькотiв той,-я Кучук, Кучук.
Iбрагiма пересмикнуло. Хоч який переляканий цей мерзенний прислужник,
все ж не забував, що вiн тiльки "високiсть", а не "величнiсть", як султан
i султанша.
- Який я тобi твiй вiзир? - заревiв грек.- Тво╖ родичiв пеклi; та й то
в найгидкiшiй його частинi. Кучук? Що це таке - Кучук?
╢внух пiдвiв голову з-над килима, витрiщився на великого вiзира. Нiяк
не мiг 'збагнути, чого хоче вiд нього цей всемогутнiй чоловiк. Ну, вiн
справдi Кучук - тут уже нiчого не додаси. I названий так не на честь
найкоротшого зимового мiсяця, а тому, що змалку йому навiки вкорочено тiло
так, що вже нiчим не доточиш. Звiдси й iм'я. А яке iм'я, таке й життя.
Доводиться жити так, як живуть довкола тебе, а там: метушнява,
марнослав'я, неправда й суцiльне зло. Однi пишаються походженням, iншi
становищем, ще iншi багатством, красою, силою, ти ж не ма╓ш нiчого - нi
сподiвань, нi страхiв, нi душi, нi тiла, тiльки перелякана ненависть до
всього сущого, загнана в найдальшi закапелки душi. Вiн нiколи не шукав
сво╖х коренiв, бо не знав, де ╖х шукати, не мав нiяко╖ пам'ятi про сво╖
початки, так нiби вирiс отут, пiд стiнами гарему, як чорне зiлля на тому
мiсцi, куди виливають поми╖. Звали Кучук, бо жив тут змалку, так нiби й
народився в пеклi султанських кухонь, серед велетенських мiдних казанiв,
пiд якими вiчно гоготiло полум'я. Щойно ставши на ноги, вже розносив ╖жу
для гаремниць, поставивши на голову тяжкий пiднос, дибуляв коротенькими
нiжками по довгих мабейнах гарему, ставив страви па полички
шафок-крутилок, вказуваних ╓внухами. Нiколи не бачив, кому вiн пода╓ ╖жу,
його теж не бачили. Шафочка крутилася в стiнi, пiднос зникав на тiм боцi,
невидимi руки здiймали його з полички, ставили собi на колiна, чи на
столик, чи на подушку-мiндер, нiжнi уста доторкувалися до ╖жi, принесено╖
Кучуком, а вiн тим часом бiг назад до кухнi, брав новий пiднос, бiг до
iншого помешкання, ╓внух тицяв йому на порожню поличку... Знав чи не знав
про тих гаремниць, яким носив ╖жу? На це не може бути однозначно╖
вiдповiдi. Чув нiжнi голоси. Слова. Розмови. А хто чу╓, той уже зна╓. Мав
справу з деревом, а в деревi завжди можна зробити непомiтний отвiр.
Кольнути шилом стiнку кругло╖ шафочки-крутилки - i вже тобi вiдкриваються
нутрощi гарему. А хто бачить, той теж щось може знати. Може, воно й нi до
чого для такого мiзерного служки, але хiба людина вiда╓, що ╖й потрiбне, а
що нi. Тодi запрагнув пiднятися вище в палацовiй i╓рархi╖, з простого
рознощика ╖жi стати поваром - ахчi. Хай не ахчi-уста, не великим майстром
годування людей, до того ж таких вельможних, як султанськi жони, а простим
собi поварчуком, знову ж таки кучуком. Вiн вивчав мистецтво ахчi, хоч воно
й видавалося йому незбагненним, а старi ахчi-уста всiляко змiцнювали його
в цьому переконаннi, вiн учився вперто, вiдча╓но, запекло, терпiв посмiх,
биття, знущання. I чого ж досягнув? Тiльки права пiдкладати пiд казани
дрова. Навiть воду в казани заливали iншi, довiренiшi, до яких
Кучук, здавалося, нiколи не зможе дорости. Брудний, обшарпаний,
замазюканий сажею, мов стамбульський кюльбекчi, вiн тiльки й знав, що
вислухувати зневажливi слова" старших поварiв: "Що? Ти хотiв би до
казанiв? Отакий нечупара й замазура? Та чи зна╓ш ти, що у справжнього
повара повинен бути чистий не самий тiльки зад, як у кожного правовiрного,
але й руки, нiс, борода, шия i все iнше, щоб нiяке паскудство не могло
потрапити вiд тебе в казани!"
I ось щастя! Його зауважив сам матбах-емiнi, сказав йому кiлька
прихильних слiв, згодом покликав до себе, пообiцяв приставити до готування
страв, звелiв видати Кучуку дорогий одяг, теплий халат i шапку i послав
виконати надзвичайно важливе доручення.
- Що ти зна╓ш про гарем? - спокiйно поспитав Кучука Iбрагiм.
Той злякався ще бiльше. В бурмотiннi про сво╓ життя на султанських
кухнях якось мовби вiдiйшов од страху, якого на╖вся перед цим грiзним
чоловiком, тепер усе починалося знову.
- Клянусь аллахом милосердним i всепрощаючим i цим безпечним городом...
- Ще ти менi поклянешся,- пообiцяв йому великий вiзир,- ще я тобi
випущу все, що ма╓ш у кишках! Про гарем що зна╓ш?
- Ваша високiсть,- заскiмлив Кучук,- але ж звiдки? Я тiльки дровонос.
Пiдкладаю пiд казани i пильную за вогнем. У гарем можуть ходити тiльки
хлопчики до дванадцяти рокiв. Навiть ╓внухiв з кухнi лише малих туди...
- А тi - що вони знають?
- Хiба ж я...
- Кажи все!
- Аллах часто милостивий навiть до безумних... Вони взнають там i
заборонене...
- Ага, взнають. А тодi?
- Хто що чу╓, хто бачить - несе й розносить... Але ж не я, ваша
високiсть, не я...
- Тобi несуть?
- Хто я? Нiкчемний дровонос.
- А коли б став ахчi-уста?
- Хiба про це може мрiяти простий смертний? Iбрагiм пiдвiвся з дивана,
пiдiйшов до Кучука, згрiб його за манаття, пiдняв, труснув.
- Поклянись, що нiде нiкому про те, що тут почу╓ш, ти, вишкрiбку...
Не вiдпускав комiра Кучукового, ще дужче закручував, так, що той
захрипiв, задихаючись i синiючи. Тодi трохи послабив стиск, гримнув:
- Ну!
- Клянусь,- забелькотiв Кучук, сам не знаючи, про що ж ма╓
присягатися.- Клянусь небом, прикрашеним сузiр'ям зодiаку i днем
передвiщеним, клянусь тим, що свiдчить, i тим, про що вiн свiдчить.
Клянусь тими, що посилаються по черзi й мчать швидко; клянусь тими, що
показують ясно, розрiзняють вiрно, передають настановлення, i прощення, i
погрозу. Iбрагiм кинув Кучука на килим, витер руки.
- Ти добрий мусульманин.
- Iстинно,- пробурмотiв Кучук,- аллах той, що да╓ путь зерну й
кiсточцi.
- Слухай обома вухами,- спокiйно промовив великий вiзир, всiдаючись на
диванi й пiдкладаючи собi пiд спину парчевi подушки.- Ти прийдеш до
матбаха-емiнi, принесеш йому грошi за баранiв. Грошi я тобi дам. Нiчого не
скажеш нi про барку, нi про те, де ти був уночi. Не скажеш нiкому,
iнакше... Ти поклявся святою книгою, але й без поклятьби я б однаково
знайшов тебе навiть пiд землею... Скажи начальнику султанських кухонь, що
викона╓ш ще не одне його доручення. I виконуй, поки вiн поставить тебе
справжнiм ахчi. Мо╖ люди сприятимуть тобi навiть у незаконних дiлах, щоб
ти законно здобув собi мiсце, про яке мрi╓ш здавна. Тим часом ма╓ш
доповiдати менi i тiльки менi все, що довiда╓шся про султаншу Хасекi й
султанських одалiсок. Султан чоловiк i користу╓ться жонами для вдоволення
сво╖х плотських утiх. Але жони зрадливi, в той чи iнший спосiб вони можуть
завдати велико╖ образи його величностi падишаху, хай аллах продовжить його
тiнь на землi. Навiть самий задум тако╖ образи - уже злочин. Коли щось
запримiтиш, почу╓ш, лиш здогада╓шся, негайно ма╓ш знайти спосiб сказати
про те менi...
- Хай очi мо╖ не бачать того, що примушу╓ думати розум,- пробурмотiв
Кучук.
- Ну! - гримнув на нього Iбрагiм.- Я стежитиму за тобою. За найменшу
провину з тебе здеруть шкiру найдосвiдченiшi кати-джеллати. А тепер геть
з-перед очей! Стривай, скiльки ти повинен принести грошей для
матбаха-емiнi?
Отримавши грошi, Кучук позадкував вiд цього страшного чоловiка, який
щомитi загрожував луснути вiд гнiву, випередивши строк, призначений йому
аллахом. Якби не був ще й досi такий переляканий, то посмiявся б вiд думки
про те, якою малою цiною викупив сво╓ життя, за яке цi╓╖ ночi нiхто не дав
би й щербато╖ акча. Пiдслухувати й пiдглядати за султаншею? Що могло бути
простiше? Однаково ж усi вони там, на кухнях, тiльки те й робили,
знаходячи в цьому сво╓рiдну розвагу i втiху i бодай незначне вiдшкодування
за сво╓ вiчне рабство. Вони бачили, як набивають шлунки розледащiлi
одалiски, самi ж задовольнялися пiдслухами, пiдгляданням, забороненими
тайнощами. Кожен чимось живиться на сiм свiтi.
Вже коли вiдпустив ╓внуха, Iбрагiм пошкодував, що не звелiв дати тому
хльости бодай для годиться. Для бiльшого переляку. Донощикiв мав задосить
i без цього нiкчемного Кучука. Але то були платнi улаки, ╖хня
запопадливiсть вимiрювалася кiлькiстю грошей, якi вони одержували. Цей
доноситиме за страх. Щоразу сподiватиметься, що позбува╓ться цього
страшного почуття, продаючи чиюсь душу (може, й Роксоланину), не вiдаючи в
сво╖й обмеженостi, що вiд страху порятуватися йому вже не дано. Але щоб
чоловiк вiдчув що це лиховiсне почуття розроста╓ться в ньому, мов могутн╓
отруйне дерево, його треба iнодi бити довго й тяжко. Небитий не зна╓
страху. Вiд таких людей пуття не жди. Мабуть, i держава, населена самими
небитими людьми, довго по протрима╓ться i завалиться, ще й не
розквiтнувши, як буйний папоротник, не закорiнений у землi.
Iбрагiм мало не гукнув огланам, щоб наздогнали й завернули Кучука для
довершення розправи. Втiшив себе думкою, що ╓внух не мине його рук. Бо як
подумати, то чи не однаково, коли чоловiк буде битий.
БРАМА
Вона часто думала (а може, то просто ввижалося, а може, снилося?): а
що, коли поставити в полi, в пустелi, на просторi велику браму? На спомин
душi, як ставлять джамi╖, iмарети, медресе, дервiшськi притулки й
гробницi-тюрбе. Колись ходжа Насреддiн буцiмто отримав од кривавого
Тiмурленга десять золотих на будування будинку. Вiн поставив у полi самi
дверi з засувом i замком. Пам'ять про цi дверi, пояснив мудрий ходжа,
говоритиме нащадкам про перемоги Тiмура: над високими трiумфальними
брамами завойовника стоятиме невгавний плач, а над дверима бiдного
Насреддiна - вiчний смiх.
Жiнка сто╖ть, як брама, при входi й при виходi з цього свiту.
А коли й жiнку кинуто за браму? Тодi по один бiк воля, по другий -
завжди неволя, хоч би як високо була ти вознесена.
Коли ж винести браму в пустелю, то зусiбiч воля, тiльки сама брама, мов
знак ув'язнення, наче божа сльоза над недосконалiстю свiту.
Роксолана бачила ту браму. Самотня, могутня, непробивна;
може, дерев'яна, iз страхiтливого колоддя, обкована мiддю, взята на
залiзнi шпуги; може, мармурова, а то й бронзова, в сизiй патинi часу,
висока до самого неба - хмари зачiпаються за не╖, птахи наполохано
облiтають ╖╖ вiддаля, блискавицi жорстоко б'ють у не╖, i дзвенить вона,
стугонить, дуднить, самотня, як людина па свiтi, i темний плач сто╖ть над
нею, i стогiн, i схлип.
"Клянуться мною тi, що протi╖ мене лютують".
ЧАРИ
Ранки приходили з-за Босфору такi чистi, як дитяче личко. Навiть тодi,
як дiти ще були малi, не давали спати цiлими ночами й Роксолана спала
прихапцем, уривками, все ж зустрiчала ранок легкотiла, у радiснiй
летючостi духу, спiвала в нiй кожна жилочка, доторки повiтря до лиця й до
всього тiла були мов шовк, i кожний день заповiдався, нiби мала йти мiж
двох барвистих шовкових стiн. Так султан у час сво╖х селямликiв про╖здить
вулицями Стамбула, якi перетворюються на суцiльнi стiни з шовку й квiтiв,
а ще з захоплених вигукiв столичних юрмовиськ. Та щойно про╖здить падишах,
затоптанi в бруд квiти в'януть, шовки обдираються, юрми, яким обiцяно
щедру плату за кричання на честь володаря, як завжди, обдурено, i вони
клянуть ошуканцiв, знов довкола убогiсть, обшарпанiсть, гори нечистот i
нiкчемнiсть, нiкчемнiсть.
А тi шовковi стiни, якi ввижалися Роксоланi ранками пiсля пробудження?
Щодалi в глибину дня зступалися вони довкола не╖, стискували, гнiтили, вже
мовби й не шовковi, а камiннi, тяжкi, як нещастя. Що зрозумiлiше ставало
╖й життя у гаремних стiнах, то безглуздiшим воно видавалося. Часом
нападала така розпука, що не хотiлося жити. Трималася на свiтi дiтьми.
Колись народжувала ╖х одне за одним - аж страх брав од таких неприродно
безперервних народжень,- щоб жити самiй, зачепитися за життя, вкорiнитися
у ньому. Тепер мала жити заради дiтей.
Колись султан був тiльки невiдомою загрозою, тодi пожаданим
вибавленням, згодом найближчою, ╓диною людиною, коханим чоловiком, хоч i
далi загадковим. Поволi здирала з нього загадковiсть, уперто 'добиралася
до його сутностi, до його думок i серця. Не маючи Хуррем, любив вечеряти з
Iбрагiмом, тепер на долю грека припадали хiба що вечерi в походах, у
Стамбулi ж майже всi ночi належали Хуррем. Обiдав султан iз вiзирами i
великим муфтi╓м iнодi. Вважалося, що пiд час тих обiдiв говоритимуть про
державнi справи, але Сулейман був завжди неприступне мовчазний, ╖в швидко,
недбало, обiд мав з чотирьох перемiн, так нiби квапився i берiг себе для
нiчних усамiтнень iз султаншею.
Нiхто нiколи не знав, про що дума╓ султан, тiльки ця молода жiнка
запрягла це знати й досягла успiху. Нiхто нiколи не розумiв порухiв його
серця, вона це робила щоразу i лякала його сво╖м ясновидiнням, так що
iнодi й вiн з острахом поглядав на не╖, згадуючи впертi пошепти про те, що
Хуррем - зла чарiвниця.
У темнiй Сулеймановiй душi, заповненiй безмiрною любов'ю до Хуррем, все
ж знаходилися якiсь закутки, куди заповзала по-змi╖ному пiдозра, зловiсно
сичала, бризкала пекучою отрутою. Тодi лютився не знати й проти кого i,
мовби вичуваючи сум'яття в його душi, з'являлася валiде, яка переконана
була, що дiм Османiв без не╖ давно б завалився, а тому мала все знати,
усiм порядкувати, за всiма вистежувати й винюхувати; вiддаючи султановi
панування над тiлами, собi хотiла захопити володiння душами.
- Чи ви чули, мiй царствений сину? - допитувалася вона в Сулеймана, i
вiн майже з жахом дивився, як вигинаються ╖╖ темнi уста, прекраснi,
досконалi й водночас отруйнi, мов змiюки.
Або ж прискакувала до нього сестра Хатiджа, яка нiяк не могла
вгамуватися, навiть отримавши собi за чоловiка самого великого вiзира й
улюбленця султанового, й кричала, що ╖й несила бiльше терпiти в Топкапи цю
чарiвницю, цю слов'янську вiдьму, цю...
- Вгамуйся,- спокiйно казав ╖й Сулейман. А сам думав:
"А може, справдi? Може, може..."
Iбрагiм був обережнiший, але по-чоловiчому рiшучiший.
- Чи не дозволили б ви, мiй султане, щоб капiджi╖ при брамi
Баб-ус-сааде вiдкривали обличчя усiм жiнкам, якi проходять до гарему? Бо
ж, перебравшись жiнкою, туди можуть проникнути зловмиснi юнаки - й тодi...
А чи не слiд, мiй султане, звелiти прибрамним ╓внухам обшукувати всiх
кравчинь i служебок, якi проходять до гарему з волi, щоб не проносили вони
забороненого або такого, що може...
А чи не слiд було б поставити на султанськiй кухнi людей для нагляду за
стравами, якi готуються для султаншi Хасекi й для мешканок неприступного
гарему? Щоб не допустити нiяко╖ шкоди для дорогоцiнного здоров'я ╖╖
величностi.
I чи не лiпше було б, якби...
А також не погано б ще...
Десь воно все народжувалося, сипалося й сипалося з мертвим шурхотом,
мов крупа з неба, збиралося цiлими купами мотлоху, лихi люди султановими
руками вибудовували з тих покидькiв стiни недовiр'я, пiдозр, обмов,
плiток, стеження i загроз довкола Роксолани, i вона щодень гострiше i
болючiше вiдчувала, як зступаються тi стiни, так нiби ось-ось заваляться й
пiд сво╖ми уламками навiки поховають i ╖╖ саму, i ╖╖ недорослих дiток.
Ранки були ласкавi й радiснi, а днi - нестерпнi й тяжкi. Ночi не
рятували. Попервах мовчала, не казала нiчого султановi, коли ж несила була
терпiти далi i вона поскаржилася Сулеймановi, вiн холодно кинув:
- Я не можу думати про таке безглуздя.
- А ви вважа╓те, менi хочеться думати про це? - закричала вона й
заплакала, i вiн не мiг погамувати ╖╖ слiз, бо цього разу не знав як, не
вмiв, може, й не хотiв.
Що про не╖ тiльки не казано тодi в Стамбулi!
Нiби привезла з сво╓╖ Укра╖ни двi половинки яблук на персах, дала тi
половинки з'╖сти Сулеймановi, i падишах запалав любов'ю до не╖.
Нiби впiймано в Румелi╖ знахарок, що збирали для султаншi в пущах той
зарiст, що звиса╓ з умираючих дерев, як покошлана чоловiча борода, i
зветься "Цiлуй мене". Мала вона тим заростом ще бiльше причаровувати до
себе падишаха.
Нiби затримано двох бабiв, якi несли в гарем кiсточки з гi╓нячо╖ морди.
Коли взято тих бабiв на тортури, призналися вони, що несли кiсточки для
султаншi, бо то найбiльший любовний талiсман.
Нiби пильнi ╓внухи кизляр-аги Iбрагiма знайшли зашитi в покривала на
султанському ложi висушенi заячi лапки, що мали зберiгати кохання
Сулеймана i Хуррем.
Нiби впiймано в Стамбулi зловорожу ╓врейку па ймення Тронкiлла, що
варила любовне зiлля для султаншi.
Нiби знайдено на султанськiй кухнi казан, у якому почав варитися гусак
обскубаний, але не зарiзаний, нiхто не знав, де взявся той гусак i хто
поставив казан на вогонь, але вiдкрито людьми великого вiзира, що тим
гусаком мали нагодувати султана, щоб вiн навiки прикипiв серцем до
Роксолани.
Нiби виявлено в поко╖ у само╖ султаншi Хасекi чарiвницьке дзеркало в
чорнiй рамi, i хто зазирав у те дзеркало, то бачив свою смерть i, не
витримуючи такого видовища, вiддавав аллаховi душу.
Нiби султанша, бавлячись iз сво╖ми дiтьми в садах гарему, робить iз
сухого листя мишки, якi мають принести комусь смерть.
Нiби дияволи товчуться довкола священних палацiв султанських,
неспроможнi пробитися туди крiзь частоколи молитов правовiрних, але щойно
султанша ви╖здить за межi Стамбула, вони обступають ╖╖ зусiбiч, беруть пiд
охорону i урочать кожного чесного мусульманина, який мав би необережнiсть
наблизитися до вiдьми. Коли султанша була з падишахом на ловах .коло
Едiрне, диявол в оленячiй шкурi кинувся до султана, але той застрелив
його, i на мiсцi оленя виявилася смердюча купа гною.
Нiби пила султанша навари з сальвi╖ й петрушки" щоб плодовитiстю сво╓ю
перевищити Махiдевран i всiх султанських жон. а самому падишаховi насипала
в кишенi гвiздкiв, щоб зробити його мiцнiшим у постелi.
А хто казав, хто бачив, хто пiдтвердить?
Нема ворогiв, нема супротивникiв, тiльки пошепти, обмови, шелест та
шерех, снування тiней, примар i привидiв, i ненажерливiсть тисяч
султанських лакиз, так нiби ╖х треба годувати не самою чорбою та пловом, а
ще й забобонами, плiтками, брехнями й пiдозрами.
I чи╖сь язики, роздво╓нi й розтро╓нi, жалили й жалили, i хтось вiддавав
велiння, i жирнi ╓внухи коло брам гарему перестрiвали всiх кравчинь,
гаптувальниць, неперевершених у вмiннi виготовляти пахощi й мазi арабок,
грубо здирали з ╖хнiх облич чарчафи, розвертаючи щелепи, реготали:
- Не вмреш, як покажеш свою стару мордяку! Куди йдеш? Кому несеш?
Невiрних до гарему не пускано, тому вiрменки, що, як нiхто, зналися на
жiночих прикрасах, грекинi з рiдкiсними тканинами з островiв, венецiанки з
оксамитом i мереживами вимушенi були перебиратися мусульманками, але обман
брутально викривано i щоразу розповзалися чутки: "Знов упiймано вiдьму,
яка несла щось для султаншi". Так, нiби у величезному Баб-ус-сааде жила
сама Хуррем, не було нi валiде, нi одалiсок, нi безлiчi старих уста-хатун,
хазнедар-уста, служебок i багатих рабинь.
Скаржитися? Кому? Шукати винних? Де?
Все це нагадувало дитячi кошмари: руки, що виростають нiзвiдки,
пожадливо тягнуться до твого горла, ти кричиш, прокида╓шся - i нiде
нiкого. Або не знати чий крик крiзь сон: "Настасю!" - i знов прокида╓шся,
i тiльки нiч, мертве сяйво мiсяця i тиша, як на тiм свiтi.
Ще нагадувало все це моторошнi малювання мусульманських художникiв,
яким коран забороняв зображувати людей i будь-якi живi iстоти: стрiли, що
летять з лукiв, яких нiхто не натягу╓; нiким не керованi й не спрямовувачi
тарани, що розбивають мури;
мечi, якi сiчуть, не знати чи╖ми руками триманi.
Ще недавно Роксолана вважала, що нiчого тяжчого за рабство нема╓ i не
може бути, тепер переконалася, що обмови, наклепи й пiдозри ще страшнiшi
за неволю.
Мала подолати ще й це, не ждучи нiчи╓╖ помочi, не шукаючи винних.
Султан не був нi ╖╖ захистом, нi надi╓ю у цiм безнадiйнiм борюканнi, бо
сам бiльше й глибше застрявав у трясовинi вiйни, яку розпочав у перший рiк
свого вступу на престол, i тепер, мабуть, нiколи вже не мiг закiнчити.
Вважав, що вдалося йому загнати в трясовину нерозумного угорського короля,
i не помiчав, що сам застряг у глибокому болотi i нема в ньому дна, попав
па глибину.
Знов пiшов па Угорщину, яку роздирали чвари мiж Яношем Запойя╖,
наставленим Сулейманом, i братом Карла П'ятого Фердiнандом Австрiйським.
Народ же не хотiв нi семигородського во╓води-запроданця, нi Габсбурга; як
за часiв Дь╓рдя Дожi, знов iз сво╖х глибин висунув святого, пророка й царя
Йована Ненаду, .i той пiшов проти Яноша Запойя╖, лякав магнатiв, якi
охрестили його Чорним Чоловiком, проходив по Угорськiй рiвнинi, мов
народна кара всiм зрадникам i запроданцям.
Iбрагiм натякав султановi, що лад у тiй неспокiйнiй землi мiг би
навести хiба що вiн, змiнявши печать велiiкого вiзира на угорську коропу,
або ж принаймнi ╖хнiй друг Лу╖джi Грiтi, посланий туди намiсником самого
Володаря Вiку. Однак Сулейман заявив, що сам пiде на Дунай, щоб покарати
Фердiнанда i втихомирити угрiв.
Цiлими днями Гасан-ага приносив Роксоланi лихi вiстi про клекотняву
Стамбула довкола ╖╖ iменi, а ночами кликав ╖╖ султан, i ╖╖ зеленi очi мали
свiтитися силою, волею, радiстю життя. Не бажала чути слiв нi про владу,
нi про золото, прибутки, скарбницю, усе це наводило на не╖ таку нудьгу, що
хотiлося плакати. Коли султан заводив мову про походи проти невiрних, вона
затуляла йому уста, вередливо кривилася:
- Нiчого нема╓ ворожiшого й ненависнiшого для жiнки, нiж вiйна.
Могла б долучити до вiйни ще великого вiзира й валiде, але завбачливо
мовчала, сподiваючись, що всемогутнiй час усуне Iбрагiма й султанську
матiр, та чи ж усуне вiн будь-коли цю прокляту вiйну?
Не приховувала вiд султана сво╖х почуттiв, а вiн збував те неувагою,
вважаючи все примхами мало не дитячими i, мовби дратуючи Хуррем, робив ╖й
наперекiр. Великому ╓внуховi Iбрагiму нагадав, що ма╓ передовсiм слухатися
валiде, повертаючи таким чином султанськiй матерi владу над гаремом, яку
вона була втратила пiсля яничарського заколоту.
Iбрагiма перед новим походом возведено в звання головнокомандуючого -
сераскера, на знак чого Сулейман дав йому свiй фiрман: "Цим велимо, що
вiднинi й довiку ти мiй великий вiзир i сераскер, якого моя величнiсть
ввела в цю честь для всiх мо╖х земель. Мо╖ вiзири, беглербеги, казиаскери,
муфтi╖, кадi╖, се╖ди, шейхи, двiрськi достойники i опора царства,
санджакбеги, начальники кiнноти й пiшцiв, алайбеги, субашi, церибашi, всi
мо╖ звитяжнi вiйська, великi й малi, люди високого й люди низького звання,
всi жителi мо╖х земель i окра╖н, правовiрнi i райя, можнi й сiроми, все
суще ма╓ визнавати мого великого вiзира за сераскера i в тому званнi
поважати й шанувати, бути йому помiччю й слухати його велiнь, так нiби
вони вийшли з мо╖х уст, з яких сиплеться бiсер..."
I пiсля цього фiрману Сулейман прийшов для прощально╖ ночi до
Роксолани, i та нiч минула посеред слiз та поцiлункiв, було сумно-сумно
обом, нiби все вмерло на свiтi, i вони самi теж не знають, живуть чи нi.
Спали десь Роксоланинi дiти в сво╖х покоях, спали ╓внухи й одалiски, спали
пташки в клiтках i звiрi в пiдземеллях, не спала тiльки ненависть,
проростала з угно╓но╖ людськими трупами жирно╖ стамбульсько╖ землi, як
отруйне зiлля, i чутно було, як пророста╓ невпинно й зловiсно навiть крiзь
цю. нiч розставання. Невже султан був такий заслiплений жадобою просторiв,
що нiчого не помiчав, не чув i не знав?
Роксолана взяла Сулейманову руку, приклала собi до грудей.
- Чу╓те, мiй падишаху?
Серце стукало з того боку грудей нiби дитячим кулачком:
стук-стук.
- Я люблю це серце бiльше, нiж сво╓,- тихо сказав вiн.
- Любов мала б вселяти жалiсть у вашу душу, мiй володарю. Чому ж свiтом
править жорстокiсть?
- Свiт повинен пiдлягати закону,- вимовив вiн суворо.
- Якому ж? Хто встановить той закон?
- Закону правовiрних. А встановить його iсламський меч. Вона заплакала.
- Ой, горе ж менi, горе. Бог iсну╓ тiльки в людях. Хiба ж не грiх
убивати ╖х? Ваша величнiсть! Ви бачили коли-небудь таку квiточку польову,
що зветься ромашка? У не╖ бiлi пелюстки й жовте осереддя. Бачили?
Перехiд вiд долi свiту аж до маленько╖ квiточки був такий несподiваний.
що султан аж вiдхитнувся вiд Роксолани. Не переставала його дивувати. З
жiнки могла вмить знову стати дiвчинкою. Полохливе тiло, полохливi думки.
- Бачили? - не вiдставала вона.
Сулейман кивнув.
- А спробуйте обiрвати на ромашцi бiлi пелюстки, щоб вона стала тiльки
жовтою, що то буде - квiтка?
- Нi, то вже не квiтка.
- I не матиме то╖ краси, що ╖й дарована аллахом?
- Не матиме.
- А бачите, бачите! Аллах творить красу в неоднаковостi, навiщо ж ви
хочете зробити однаковими всiх людей? I чи це можливо? I чи не суперечить
волi аллаха?
- Люди - не квiти,- коротко кинув султан.
- Але я хочу бути квiткою! I щоб щедре сонце вашо╖ прихильностi ласкаво
зiгрiвало мене сво╖м промiнням! Кожен день i кожну хвилину ждатиму вiд вас
ваших чесних листiв, i плакатиму, й ридатиму над ними разом iз вашими
царственими дiтьми. Коли ж вкладатимете в кожен свiй лист волосинку з
вашо╖ бороди, обцiловуватиму ту волосинку, як мого падишаха, як свiтло
мо╖х очей i мою незатьмарену радiсть...
- Я присилатиму тобi дарунки з кожного конаку, пiсля кожно╖ перемоги, з
кожного дня дороги.
- Коли згадуватимете мене, ото й буде найбiльший для мене дарунок, а
бiльше менi й не треба нiчого...
- Я хотiв, щоб моя царствена мати була тобi опорою й захистом на час
мо╓╖ вiдсутностi i щоб ви однаковою мiрою користалися неподiльною владою
над гаремом.
- Заради вас я готова дiлити навiть неподiльне!
- Я назвав сераскером походу великого вiзира, щоб вивiльнити собi час
для думання над законами, бо закони повиннi народжуватися в однiй головi
так само, як дитя - у лонi одно╖ матерi.
- Хiба я маю щось проти великого вiзира?
- Але ти мала б його полюбити.
- Полюбити? - Вона вхопила Сулеймана за плечi, наблизила сво╓ обличчя
впритул до його.- Полюбити Iбрагiма? Ваша величнiсть, якби ви тiльки знали
цього чоловiка. Я не вiрю йому й нiколи не повiрю!
- Зате вiрю йому я.
- Що маю дiяти? Я безсила жiнка, ваша раба, обставлена зусiбiч
пiдслухачами Iбрагiмовими, обплетена сiттю недовiри й пiдозри, борсаюся,
рвуся, а все марно. Але марнi i його пiдступи. Хай полишить павутину для
павука. Скажiть йому про це, мiй володарю. Маю сво╖х людей на волi,
простежують вони кожен вчинок Iбрагiмiв, коли ж хоч одного з мо╖х людей
зачепить вiн бодай пальцем, хай остерiга╓ться! Скажiть йому й про це, мiй
повелителю! Гасан-ага лишиться в Стамбулi, щоб берегти мене не тут, у
гаремi, а на волi, бо коли й загрожу╓ щось менi й вашим дiтям, то загроза
та наплива╓ з волi, ваша величнiсть! Згадуйте про мене, благаю вас.
Може, ще стала б домагатися, щоб султан усунув Iбрагiма з найвищих
постiв, прогнав з-перед очей? Може, домагалася б i смертi Iбрагiмово╖,
погрожуючи Сулеймановi, що сама заколе пiдступного грека кинджалом у
присутностi його величностi?
Нiколи в свiтi!
Та пiке коли пускали про не╖ поголос, що вона вiдьма й чарiвниця, що
вiд самого ╖╖ погляду слабнуть тятиви в турецьких воякiв, то могла
вiдплатити ╖м бодай прокляттями, якi посилала в душi слiдом за
грабiжницьким походом: нехай щезнуть, як вода розлита; коли пустять стрiли
сво╖, нехай вони ╖м отупiють; бодай би вони, як недорiд жiночий, нiколи не
бачили сонця!
I стихi╖, мовби почувши голос цi╓╖ всемогутньо╖ i нещасно╖ жiнки,
переслiдували султана з його вiйськом вiд дня походу з Стамбула й до
самого повернення з такою жорстокiстю, що, здавалося, небо провалилося,
земнi води пiшли на сушу, сама земля здригнулася у сво╖х надрах, щоб
струснути з себе грабiжницькi iсламськi орди. Дощ стояв стiною упродовж
кiлькох мiсяцiв. Не видно було нi землi, нi неба. Рiки вийшли з берегiв,
зсувалися з мiльйоннолiтнiх сво╖х лож глинянi гори, болота утворювалися
там, де споконвiку був самий камiнь, вiд потопiв гинули конi, верблюди,
мули, вiвцi, люди рятувалися, залазячи на дерева i живучи там, нiби мавпи,
цiлими тижнями. Якийсь бег уночi коло" Едiрне вихопився на дерево, де було
повно дрiбненьких гадючок, якi миттю обсiли його, лiзли йому в очi, в
уста, у вуха, мовби шукаючи сховку вiд води, i вiн боявся до ранку
поворухнутися, хоч усе в ньому дрижало i серце мало не розривалося вiд
огиди.
Цiлi мiсяцi страждань, невдач, ганьби. Серасгер Iбрагiм не вмiв дати
ради велетенському вiйську. Звик, щоб перед ним розчинялися брами, щоб
земля лягала до нiг, а вiн топтав ╖╖ золотими чобiтьми, садженими
самоцвiтами, i вiддавав сво╖м пiдручним Скендер-челебi╖ i Лу╖джi Грiтi. В
Угорщинi Скендер-челебiя уже не мав що робити, бо земля була обдерта
дощенту, зате Грiтi зголошувався бути добровiльним посередником мiж
угорськими магнатами й султаном, десь щось вивiдував, когось купував,
когось продавав, нашiптував султановi про непевнiсть Яноша Запойя╖, про
намiри хранителя угорсько╖ корони Петера Перень╖ передати ╖╖ Фердiнандовi
Габсбургу або й присво╖ти собi. Кiнчилося усе тим, що венецiанець з
десятком головорiзiв викрав корону святого Стефана разом з ╖╖ охоронцем
Петером Перень╖ з Буди, привiз Iбрагiмовi, i той показував цю святиню
вiзирам, пашам i бегам, а вночi у сво╓му наметi примiряв корону, i Грiтi,
який був присутнiй при тому, визнав, що корона святого Стефана дуже личить
Iбрагiмовi, надто коли той пообiця╓ зробити його, Грiтi, архi╓пископом i
сво╓ю правою рукою у цiй багатiй землi.
Янош Запойя╖ був ще раз названий угорським королем, Сулейман милостиво
дозволив йому поцiлувати султанську руку, але корони не вiддав, замiнивши
╖╖ десятьма золотими кафтанами i трьома кiньми в золотих вуздечках. Грiтi
за стараннiсть i пораднкцтво отримав iз султансько╖ скарбницi двi тисячi
дукатiв й iменований був постiйним представником угорського короля у
Високiй Портi.
З Угорщинi] повiльна, неповоротка, але вперта сила Сулейманова посунула
на Вiдень. Узяти цю твердиню Габсбургiв, найближчу до земель Османiв,- i
забудеться ганьба невдач, нездарнiсть сераскера - великого вiзира,
грабiжництво акинджi╖в, якi порозскакувалися по всiх усюдах, плюндруючи,
палячи, вбиваючи, оголюючи землю так, що ставала вона ще пустошнiшою, нiж
у першi днi творення свiту.
Тiльки на початку жовтня султанськi вiйська обступили нарештi Вiдень.
Лишалося якихось два десятки днiв до дня Касима, коли, за звича╓м, вiйська
вже мають повернутися до сво╖х домiвок, надто загони анатолiйських
спахi╖в, незвиклi до холоднеч, а тим часом забралися вони в таку далеч, що
не дiстануться додому й за три мiсяцi. Тому думалося ╖м не так про взяття
цього великого чужого мiста, обставленого хоч i старими, але ще мiцними
мурами й вежами, як про далеку дорогу. Зате яничари, зголоднiлi за
здобиччю, за грабунками, ласо позирали на високi вежi Вiдня i
заприсягалися не пiти звiдси, не побувавши по той бiк мурiв i не
вивернувши нутрощi всiх отих кам'яниць.
Тридцять тисяч наметiв було розiпнуто пiд стiнами австрiйсько╖ столицi.
В улоговинi Зiммерiнга поставлено султанське шатро, велетенську споруду з
найкоштовнiших тканин на свiтi, закрiплену на сотнях дорогоцiнних
стовпцiв, прикрашену нагорi величезним яблуком iз щирого золота, всерединi
встелену в кiлька шарiв товстими килимами, на яких вигравали всi барви й
вiзерунки Сходу. Всi крила султанського намету були всiянi золотими
зернами, вiд чого вiн весь сяяв так, нiби саме сонце спустилося на землю
з-за дощових хмар, i викликав у обложених таке 'здивування i такий
шанобливий пострах, що ще й через сто рокiв показуватимуть вiденцi мiсце,
на якому стояв намет султана Сулеймана.
П'ятсот бостанджi╖в удень i вночi стерегло султанський намет.
Дванадцять тисяч яничарiв непробивним обручем охоплювали свого падишаха.
Лив дощ iз холодним вiтром, а в султанському наметi було сухо й тепло,
мiднi жаровнi, наповненi розпеченим родопським деревним вугiллям,
розпромiнювали при╓мне тепло, з курильниць лилися iндiйськi аромати, мовби
нагадуючи Сулеймановi про великого завойовника iндiйського трону Бабура,
якого вiн мав перевершити ось тут, пiд стiнами цього притулку Габсбургiв.
Султан скликав диван, слухав повiдомлення сораскера про перебiг дiй.
Втiшного було мало. Нестримнi на незахiщених мiсцевостях, по яких вони
прокочувалися смертоносним валом, турецькi вiйська ставали безпорадними
перед щонайменшою перешкодою. ╢дине, що вмiли,- уперто повзти, як
надокучливi мухи, на мури й вежi обложених твердинь, як мухи, гинути
тисячами, i коли й здобували нарештi твердинi, як то було пiд Белградом i
на Родосi, то здобували такою кривавою цiною, що страшно було мовiти. В
Угорщинi Iбрагiм за два походи не спромiгся узяти Жодно╖ щонайменшо╖
фортецi. Клав трупом тисячi, слав до султана гонцiв-хабердарiв з вiстями
про перемоги, а виходило: брехня за брехнею. Iнший давно б позбувся
голови, у грека ж, на загальний подив, голова ще стримiла на в'язах i
трималася, зда╓ться, доволi мiцно, бо пiсля кожно╖ ново╖ невдачi Сулейман,
який наливався дедалi бiльшою люттю i жорстоко карав кожного, хто попадав
йому пiд руку, вертлявого грека обдаровував сво╖ми ласками, чiпляв йому на
тюрбан нове перо з дiамантом, видавав iз скарбницi новi та новi шкiрянi
гамани з дукатами.
Пiд Вiдень Iбрагiм не привiз великих гармат, якими колись громили мури
Белграда й Родосу, бо сподiвався на пiдведення порохових мiн пiд стiни й
утворення проломiв. Але всi пiдкопи, що ╖х пробували робити турки, негайно
викривали оборонцi, якi в пiдземеллях тримали посуд, ущерть налитий водою,
i великi барабани з насипаним на них сухим горохом. Вiд щонайменшого
здригання землi вода вихлюпувалася з посудин,горох торохтiв на барабанах,
оборонцi ж миттю вели стрiчний пiдкоп i пiдривали iсламських во╖нiв або ж
робили несподiвану вилазку в тому мiсцi, де ведено пiдкоп, i сiкли там
туркiв сво╖ми страшними мечами, на кожний з яких могли нанизувати по три
чоловiка.
Одного разу сам Iбрагiм ледь не потрапив до рук вiденцiв, якi вискочили
з мiста, порубавши двiстi яничарiв. У той день Сулейман обiцяв снiдати у
Вiднi. Оборонцi послали до нього кiлькох полонених, щоб тi сказали
султановi, як шкодують вiденцi, що не можуть послати йому на снiданок
нiчого iншого, крiм гарматних ядер.
Переконавшись у неспроможностi сераскера здобути мiсто, султан звелiв
14 жовтня iти вiйськом на останнiй приступ, пообiцявши по двадцять дукатiв
кожному з тих, хто увiрветься за мури. У великий пролом, утворений вибухом
кiлькох мiн, якi все ж таки вдалося пiдвести пiд стiну, кинулися першими
яничари, не так заохоченi султанськими дукатами, як сподiваннями на здобич
у мiстi, але вiйсько сунуло за ними повiльно й неохоче. Вже не молитви й
обiтницi пророка й падишаха, не зурни, барабани й тулумбаси пiдганяли
iсламське во╖нство, а пашi й беги, якi пустили в хiд канчуки, палицi,
шаблi, штовхали й штурляли сво╖х во╖нiв у спину, пхали ╖х уперед, як
скотину на зарiз, а тi впиралися теж, як скотина, волiли гинути навiть вiд
рук сво╖х бегiв, нiж iти проти iспанських мушкетiв, якi плювали страшною
смертю з-за кожного каменя, i проти нiмецьких мечiв, якими ландскнехти
рiзали все живе й мертве, стоячи по колiна в кровi, невразливi нi для
стрiл, нi для ядер, нi для божо╖ кари. А тут ще додало ляку видiння
двоголового рицаря, який наповнив серця вiруючих таким жахом, що навiть
яничари завернули й кинулися навтiки, затуляючи очi. А двоголовий,
величезний, весь у кровi, непiдступний i недосяжний, стояв у самому
проломi й рубався з такою несамовитiстю, нiби вже був i не чоловiк, а сам
диявол, який спустився з неба чи прийшов з пекла на помiч християнам.
Португалець, який втратив лiву руку, i нiмецький найманець, якому
вiдрубано праву руку, притулилися плечем до плеча, з'╓дналися в одного
чоловiка, може, вмираючи, стали перед ворогами нiби втiлення
неприступностi i безсмертя цього дунайського великого мiста,- i тупа
османська сила вiдринула.
Султан, рятуючи вiд остаточного поганьблення честь свого сераскера,
звелiв вiдступати.
Була середина жовтня. Дощ змiнився снiгом. Небо, мовби змилостивившись
над невдалими нападниками, вкривало землю бiлим пухнастим саваном, ховаючи
пiд ним тi тридцять тисяч iсламських во╖нiв, якi полягли пiд стiнами
Вiдня. Султан виплатив яничарам по п'ятдесят дукатiв кожному, Iбрагiмовi
дарував шаблю, всiяну самоцвiтами, чотири кафтани й шiсть тисяч дукатiв.
Жодного докору, жодного гнiвливого погляду на великого вiзира, тiльки
ласка i розпромiненiсть, хоч i лунали Сулеймановi у вухах слова з листiв
Хуррем, якi вона слала йому з Стамбула щотижня, повторюючи в кожному, нiби
рядок вiрша: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!" Ганьба Iбрагiмова падала й
на нього. Визнати ╖╖ - визнати для обох.
Яничари вили вiд лютi, що йдуть з-пiд Вiдня, по дiставшись до його
домiв, не випустивши пуху з перин i тельбухiв iз, животiв вiденських
жителiв. Усе, що не могли нести з собою в далеку дорогу, валили у
величезнi купи, пiдпалювали, у тi страхiтливi вогнища кидали сво╖х
полонених - хто слабiший, хто старiший i нiкчемнiший,рубали ╖х ятаганами
на шматки, набивали на палi для розваги. Сулейман не пробував ╖х зупиняти.
Лiпше хай зганяють свою лють на безневинних чужинцях, нiж знову
бунтуватимуть проти нього й проти вiзирiв.
Загони грабiжникiв розбрелися по всiй гiрськiй Австрi╖, по угорськiй i
сербськiй землi. Палили церкви й цiлi села, присвiчуючи собi дорогу,
втоптували в багнюку священнi книги, сплющували золотi й срiбнi чашi, щоб
вмiстилися вони в сакви, хапали людей, а хто не мiг iти, вбивали на мiсцi.
Османський лiтописець смакував, зображуючи тi мерзеннi вчинки: "На базарах
продаванi красунi, якi мали чоло, мов жасмин, густi брови, високо пiднятi,
i стан, як у райських гурiй. Майно, рухоме й нерухоме, люди й худоба,
iстоти словеснi i безсловеснi, все було пограбовано або попало пiд шаблю -
так сповнено заповiдь пророка, як чинити з невiрними".
Ганебний вiдступ тривав цiлих два мiсяцi. В снiгу й холодних дощах
борсалося османське вiйсько, мов велетенський звiр, що грузне в
трясовинах, губить один за одним члени свого незграбного тiла,
задиха╓ться, знемагаючи, кона╓ вiд виснаження. Люди гинули вже й не вiд
ворога, а вiд стихiй i вiд власного знесилення. Так помер головний
яничарський ага Касим. Коло Буди в снiгових завiях пропав цiлий караван iз
скарбом великого вiзира. На Угорськiй рiвнинi, сплюндрованiй турками ще
три роки тому, ждав султанськi орди голод. Знов розливалися рiки, знов
придунайськi трясовини всмоктували в себе тисячi людей. Коли па початку
грудня султан з вiйськом прибився до Едiрне, у мiстi пiсля вечiрньо╖
молитви стався землетрус, земля хвилями ходила пiд ногами у завойовникiв i
в самого Сулоймана, так нiби до сил небесних у ╖хнiй зненавистi до
iсламського вiйська долучилися ще й сили земнi. А султановi все лунали й
лунали слова його Хасекi: "Я ж вам казала! Я ж вам казала!"
Лише тепер Сулейман зрозумiв, чому пiсля всiх сво╖х походiв вiн
повертався до Стамбула без пишнот i урочистостей, а крадькома, ховаючись,
мов злодiй. Вiн боявся, сам не вiдаючи чого. Чи то стамбульських натовпiв,
чи невисловленого гнiву сво╖х предкiв, чи божо╖ кари, чи голосiв мертвих,
поз оставлених ним на бойовищах, бо голоси тi переслiдували його щоразу
довго-довго, плакали, стогнали, благали й проклинали. Кого проклинали?
Винуватця ╖хньо╖ смертi? А винуватцем завжди був тiльки вiн.
Цього разу вiдкрилося йому, що ляка╓ться зустрiчi з Хуррем. Уже не була
маленьким золотоволосим дiвчиськом з полохливим тiлом i зiщуленою, мов
маленьке пташеня, душею. Двадцятип'ятилiтня розквiтла жiнка (хоч тiло в
не╖ лишалося так само полохливе), султанша, якiй вiн дав славу й могуття,
мати його дiтей, мудра, досвiдчена, тверда, коли треба, i ласкава, як
сонячний усмiх. Бачив ╖╖ оточену дiтьми, добру й дбайливу, схилену над
книгами або ж над листами, якi лише йому в його безконечнi походи,
сповнювала йому серце такою любов'ю, що вiн iнодi боявся за себе, за свою
малiсть, нездатнiсть вмiстити в собi те безмiрне почуття, яке вона так
щедро йому дарувала. I завжди була доброю до нього, не вимагала - тiльки
просила, не лютувала - тiльки скаржилася, не втручалася в його клопоти -
тiльки спiвчувала сво╓му султановi, над яким безжально нависла панiвна
сваволя держави.
Щоразу, повертаючись до столицi, радiв, що застане там свою Хуррем,
посилав молитви вдячностi пророковi й сво╖м предкам, що так мудро
влаштували з жонами, оберiгаючи ╖х, пильнуючи, примушуючи ждати покiрливо
й радiсно. Як сказано: "Iстинно богобоязливi - в мiсцi надiйнiм, серед
садiв i струмкiв, зодягаються вони в атлас i парчу одна проти одно╖..."
Тепер боявся Роксолани. Що вона ще йому скаже пiсля тих гiрких слiв
докору, якi лупали в ╖╖ листах? I що вiн вiдповiсть ╖й? Видавалася йому
╓диною щирою душею на свiтi. Все довкола вдаване, хитре, сплюгавлене,
брехливе - i ось засвiтилося зненацька, засяяло, мов розступилися небеса i
впало манною, пролилося нектаром, злетiло ласкою самого аллаха з райських
садiв. Десять рокiв була з ним i бiля нього, стояла коло найвищо╖ влади на
землi, але досi була цiлковито байдужа до то╖ влади, любила Сулоймана як
мужа, як чоловiка, як людину, i це сповнювало його похмуру Душу гордiстю
незнаною i безмiрною вдячнiстю до цi╓╖ жiнки.
Як мав приступитися до не╖ пiсля ганебного цього походу?
Шiсть днiв сидiв Сулейман в Едiрне, нiкого не пiдпускав до себе,
замкнувшись у палацi, думав над тим, як увiйти до Стамбула.
Коли нема╓ перемоги, ╖╖ слiд чимось замiнити. Яничарам вiн роздав майже
триста тисяч дукатiв - не знати, чи й дiсталася б ╖м така здобич по взяттю
Вiдня. Тому вони врештi втихомирилися. А чим заткне пельку всiм крикунам у
Стамбулi й у всьому свiтi?
Вiд крику можна врятуватися тiльки криком. Поразку прикрити
трiумфальним поверненням i пишними урочистостями в столицi, якi
перевершували б будь-що знане. Ось мудрiсть влади!
Знаючи, що нiхто з володарiв нiколи не слухав виправдань, усе ж
розiслав у всi заприязненi землi листи, де писав, що пiшов па Вiдень, щоб
побачитися й поговорити про справи Угорщини з королем Фердiнандом, але той
утiк до чехiв - i нi духу нi слуху.
Для сво╖х пiдданих видав фiрман, в якому хвалився, що помилував
обложене мiсто у безмiрному сво╓му милосердi, вiдхиливши пропозицiю про
здачу, i так повернувся з трiумфом i чистим сумлiнням. Мабуть, перед
зустрiччю з Стамбулом i з коханою султаншею, згадуючи ╖╖ пречистi очi, сам
хотiв очиститися бодай у писаннях сво╖х султанських i хоч на мить
повiрити, що можна зберегти чисте сумлiння, коли тво╖ руки по лiктi в
кровi. Але, згадуючи Хуррем, нетерпеливлячись перед близькою зустрiччю,
.уже не був султаном, ставав задумливим поетом Мухiббi, закоханим
Меджнуном, а в закоханих у кровi тiльки серце.
Вдень i вночi йшли великi готування. Сушили барабани й знамена,
перемотували тюрбани, чистили коней, поправляли пояси, дiставали прихованi
коштовностi, навiшували на себе дорогу зброю, прикрашалися, чепурилися,
оздоблювалися. У Стамбулi лопотiли шовки, напнутi обабiч вулиць, по яких
мав про╖хати султан, пiд копита його коней кидали квiти й стелили килими,
в мечетях молилися-на славу iсламсько╖ збро╖, били гармати над Босфором,
коли переможне вiйсько вступало в брами столицi, гримiли мiднi яничарськi
тулумбаси, грюкотiли барабани, кричали натовпи - вперше Сулейман в'╖здив
до Стамбула з такою пишнотою, приголомшував не перемогою, а сяйвом i силою
влади, неприступнiстю, величчю.
Вiн i до садiв гарему в'╖хав верхи, тiльки супроводжували вже його не
блискучi вiзири й во╓начальники, а пiшi ╓внухи, i назустрiч виходили не
сановнi чоловiки й мудрi служителi бога, а валiде й султанша Хасекi в
хутрах - одна в бiлих, друга в червоних руських соболях, i хоч зимовий
стамбульський день був похмурий i глиняна земля у садах розбагнена вiд
дощiв, просто в ту багнюку постелено довгий сувiй бiлого лiонського сукна,
присланого королем Францiском, i султан, зiйшовши з коня, ступив на те
сукно з одного боку, а з другого йому назустрiч пiшли валiде i перша жона
Хуррем Хасекi, i сказанi були урочистi слова привiтання, а бiльше нiчого,
б" довкола ро╖лося вiд ╓внухiв i служебок, i кожне мовлене тут слово вже
сьогоднi розлетiлося б по всьому Стамбулу.
Хоч, за звича╓м, султан обiдав або ж самотнiм, або ж з вiзирами й
великим муфтi╓м, того дня вiн виявив бажання обiдати з валiде й Хуррем, i
знов не було сказано нiчого зайвого, валiде вперто затискувала сво╖ темнi
уста, неохоче випускаючи з них по кiлька слiв, султанша не вiдлякувала
Сулеймана шорсткiстю, яко╖ вiн так боявся, сидiла мила й привiтна. Кидала
на султана ледь вловимi швидкi погляди спiдлоба, схиляючись над стравою,
аж валiде що дужче затискувала сво╖ рiзьбленi губи, так нiби хотiла
сказати сво╓му синовi, що нема╓ в цiй жiнцi нiяких цнот, а коли i були, то
давно вже поплямованi безсоромнiстю.
Сулейман не мiг дочекатися, коли зможе лишитися з самою тiльки
Роксоланою, i водночас боявся тi╓╖ хвилини, бо вона була тут ╓диною
людиною, вiд яко╖ мiг почути тяжкi докори i за свiй невдалий похiд, i за
все, вчинене в тих землях, де пройшов його кiнь, i найперше - за Iбрагiма.
Хто зна╓, що таке влада, той зна╓ також, i що таке страх.
I знов страхи його виявилися марними, бо Роксолана, як завжди, вгадала
його думки й ляки, торохтiла про дiтей, про спеку в Стамбулi, про те, як
ждала його й не могла дiждатися, ╖╖ молоде тiло зголоднiло за чоловiчими
пестощами, нестерпно довгi мiсяцi чекала його з цього безконечного походу,
iнодi впадала навiть у дивацтва, ходила нагою по садах, замикалася в
темному поко╖, нiкого не пiдпускаючи до себе. I ждала, ждала свого
султана. Хоч що вона каже - хiба можна так казати?
- Чому ж не можна? - сповнений вдячностi за ╖╖ доброту, привiтно мовив
Сулейман.Я твiй, твiй. Султан i муж. Так само, як ти моя Хасекi, султанша,
Хуррем. I я кохаю тебе найбiльше в свiтi. Закоханий, як Меджнун, як
Фархад. А ти? Чи ти й досi закохана в мене?
- В султанiв закохуються не жiнки,- злякано наставила вона на нього
руки,- в них закоху╓ться тiльки вiчнiсть!
- Я приготував тобi дарунок, гiдний вiчностi,- поважно сказав вiн.
- Чи ще мало в мене безцiнних дарункiв, мiй повелителю?
- Такого ще не було. I нiхто не знав нiчого подiбного. Ми влашту╓мо
урочистий сюннет [67] для наших синiв. Весь Стамбул прийде на це велике
свято. Посли iноземних володарiв. Весь свiт османства.
- Баязид ще замалий для обрiзання, ваша величнiсть.
- Вiзьмемо Мустафу, Мехмеда й Селiма.
- I Мустафу?
- Вiн мiй найстарший син.
- I ви проголосите його спадко╓мцем престолу? А мо╖х дiтей задушать, як
кошенят? Тодi лiпше б я ╖х задушила в колисцi, нiж тепер отак мучитися!
Вона заплакала, але султан посмiявся з ╖╖ слiз.
- Нiхто не посмi╓ зачепити бодай одного з мо╖х синiв до мо╓╖ смертi.
Всi шахзаде житимуть довго й щасливо i зазнають усiх втiх цього свiту,
поки я султан. До того ж я ще не маю намiру називати свого спадко╓мця.
Коли Фатiх заповiдав для користi держави передавати владу найдостойнiшому,
вiн не мав на увазi найстаршого. Найдостойнiшим може бути й наймолодший.
Тому хай ростуть спокiйно, не знаючи суперництва, не обтяженi думкою про
тяжку будучину й неминучiсть.
Але Роксолана не заспоко╖лась.
- Ну так. Але ви покличете на сюннет i цю черкешенку, бо вона мати
Мустафи?
- ╖╖ прибрано з-перед мо╖х очей, i назавжди. На цей славний сюннет
будуть допущенi тiльки султанша, султанська мати i султанськi сестри.
- Мiй володарю, ми стiльки не бачилися i тепер говоримо не про любов, а
про справи! Це можна простити чоловiковi, але жiнцi - нiколи!
Вiн був вдячний ╖й за цi слова, але не стримався, щоб додати:
- Готування до великого свята розпочнеться вже завтра.
Пiвроку в Стамбулi тiльки й мови та крикiв було про наступний сюннет.
Галас, молитви, запрошення iноземних послiв, будування, готування.
Забулася ганьба Вiдня, не згадувалися вбитi, не було мови про голодних,
убогих i нещасних. Стамбул iшов назустрiч сюннету! Султан визначив день
сюннету: в другому мiсяцi джемадi, рiвно через тридцять днiв пiсля першого
джемадi - дня взяття Фатiхом Константинополя.
Шiсть мiсяцiв минули пiд знаком сюннету султанських синiв. Власне, про
самих синiв i не думав нiхто, про них забуто одразу, кожен примiрявся до
того, яке мiсце займе вiн в урочистостях, як йому просунутися, пропхатися,
пролiзти, зачепитися бодай мiзинцем. Султан скликав диван, радився, давав
настанови, сам стежив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано послiв.
Скендер-челебiя разом з Грiтi й Iбрагiмом вигадували й здирали додатковi
податки на сюннет. На базарах кричали щодня про наближення сюннету
глашата╖-телляли. По домах ходили жiнки-окуюджу, кликали на урочистiсть.
Астрологи-мюнеджiми запевняли, що констеляцi╖ зiрок сприяють успiшному
проведенню великого свята. Поети заздалегiдь писали касиди й складали
назiре на поеми славетних сво╖х попередникiв. Невтомнi пiдлабузники,
зажерливi хапуги, пройдисвiти й горлорiзи крутилися довкола султанського
трону, маючи хiба ж таку нагоду, щоб втертися в довiр'я до падишаха,
прославляючи його мудрiсть, великодушнiсть, щедрiсть i державний розум.
Стамбульськi натовпи, завчасно смакуючи щедрими частуваннями, якi матимуть
вони в днi сюннету, прославляли Сулеймана, кричали про свою любов до
султана, дякували йому за турботливiсть i увагу до простого люду, хоч
потiм вони ж лiчитимуть витрати, як пiсля весiлля Iбрагiма, i
проклинатимуть марнотратство i безглузду розкiш.
Неймовiрний розмах, щось мовби вiд буйнощiв природи, вiд безмежжя
степового роздолля, нiчого спiльного з убогим побутом кочовикiв, високий
смак i водночас дикiсть, блиск i розкiш iталiйських мiст i тисячолiтня
вишуканiсть Царгорода, а до цього схiднi барви й звуки, нестримнiсть - усе
це зливалося в не бачену ще свiтом урочистiсть, готуванням до яко╖ були
зайнятi державнi люди й лизоблюди, iноземнi майстри й служителi бога,
славетнi будiвничi й простi чорнороби, найманi крикуни й примiтивнi
дармо╖ди.
На Iподромi Коджа Сiнан споруджував султанський трон, поставлений на
лазуритових стовпах, привезених з ╢гипту. Над престолом мав бути напнутий
золотий балдахiн, стiни з найдорожчих у свiтi тканин, пiдлога встелена
найтоншими в свiтi килимами. Сулейман кiлька разiв ╖здив на Ат-Мейдан,
беручи з собою Роксолану, показував ╖й, як iде будування, розповiдав, як
бiля пiднiжжя його престолу на всю широчiнь Ат-Мейдану буде розiпнуто
безлiч рiзнобарвних шовкових наметiв для найвищих осiб царства, i серед
них, найближче до престолу,- золотi намети для не╖, для валiде й для
султанських сестер, бо вiн намiрився поламати звичай, за яким жiнкам
заборонено бути на сюннетi разом з чоловiками, i хоче зробити так, щоб ця
урочистiсть принесла радiсть передовсiм ╖й, Хуррем.
- Вже визначено на диванi, що це триватиме рiвно двадцять днiв,- сказав
вiн.- Весь Стамбул готу╓ться з радiстю i вдячнiстю. Навiть звiрi з мого
звiринця готуються до сюннету. Ми пообiцяли вiдпустити на волю одного
взятого в рабство нiмця, який хоче вразити нас небаченим видовищем бою
левiв з диким вепром. Ти ма╓ш постати на сюннетi в усьому блиску й
розкошi, якi може дати тобi тво╓ найвище становище в державi.
- Може, виступити разом з дикими звiрами? - засмiялася Роксолана.
- Жiнки передовсiм мають дбати про вiдповiдне вбрання. Султанша повинна
з'являтися очам натовпу щоразу в новому вбраннi перед кожною молитвою.
- П'ять молитов на день i двадцять днiв сюннету - отже, сто нових
убрань лиш для цi╓╖ урочистостi? Ваша щедрiсть не ма╓ меж, мiй повелителю.
Я мала б радiти й смiятися у час сюннету, але боюсь - плакатиму, думаючи
про сво╖х дiтей, про те, як ╖м буде боляче.
- Це робиться в iм'я аллаха.
- Але чому все, що твориться в iм'я аллаха, ма╓ супроводжуватися болем?
- А що таке бiль? Може, це i ╓ життя.
- Тодi як пояснити плач i стогони, якi почув пророк, пiднявшись на
сьоме небо? Хiба то не людський плач? I чому люди, замiсть радiти життю,
оплакують його?
- То плач ангелiв, якi вимолюють iз сльозами в аллаха прощення грiхiв
для правовiрних. У час сюннету ми влашту╓мо вчену ! суперечку мудрих
улемiв, щоб розкрити всю велич цього обряду, , який залиша╓ на чоловiковi
знак належностi до iстинно╖ вiри, до ' обранцiв аллаха.
Роксолана зiтхнула. Як усе просто. Кожний негiдник може стати обранцем
аллаха, пожертвувавши для цього такою малiстю!
- Я з нетерпiнням ждатиму цього високого торжества,- сказала вона.
- Не маю сумнiву, що ти будеш захоплена небаченим видовищем,- пообiцяв
султан.
Видовище справдi видалося неймовiрне.
З ранку визначеного дня Сулейман iз султаншею i валiде в супроводi
всього двору прибув на Ат-Мейдан, де поблизу яничарсько╖
казарми-мохтерхане вже височiв його розкiшний престол, а перед ним, на всю
широчiнь колишнього царгородського Iподрому, вигравали яскравими барвами
пишнi намети для наближених, вельмож i прислужникiв. Навстрiч султановi
вийшли другий i третiй вiзири Аяс-паша i Касим-паша, великий вiзир Iбрагiм
ждав падишаха осiбно посеред Iподрому, оточений яничарськими агами i
вельможами. Всi були пiшi, тiльки султан - на конi, якого за золоте
повiддя тримали, йдучи по боках, iмрахор султанських ста╓нь Рустем-паша i
його помiчник. До престолу Сулеймана супроводжувало двадцять переможених
володарiв, яких поставлено згодом бiля античних статуй, вивезених
Iбрагiмом з Буди.
Настав великий обряд цiлування султаново╖ руки. Допущенi були
найвiрнiшi: вiзири, вельможi, вiйськовi старшини, мудрi улеми. Ревiли вiд
захвату натовпи, ╖хнiй крик вiдлунювався ричанням звiрiв iз султанського
звiринця. Леви, рисi, леопарди, пантери, ведмедi, слони мовби теж
нетерпеливилися прилучитися й собi до того, що з такого буйнiстю
розпочиналося на Iподромi. Грали вiйськовi оркестри, невтомно i безугавно
били гармати над Босфором i бiля всiх брам Стамбула. За тим ревищем, риком
i грюкотом якось i не помiчено було, що султанська сестра Хатiджа не
з'явилася на урочистiсть, хоч усе вiдбувалося ледь не перед ╖╖ палацом.
Iбрагiмовi сказала: "Не хочу бачити недоноскiв цi╓╖ вiдьми!" Султановi про
Хатiджу нiхто не наважився доповiсти, вiн же чи й зауважив у першi днi,
цiлковито поглинутий сво╖ми високими обов'язками повелителя торжеств.
Другого дня поклонялися падишаховi старi вiзири, пашi, мудрецi,
третього - санджакбеги, емiри азiатських племен, iноземнi посли. Одних
приймано мовчки, iншим султан прихильно кивав, ще до iнших озивався
ласкавим словом, з сво╖м колишнiм вiзиром
Пiрi Мехмедом навiть обмiнявся вiршами, бо обидва ж вважали себе
передовсiм поетами, а вже потiм усiм iншим.
Всi, хто йшов уклонитися султановi, несли дарунки. Дамаськi шовки i
╓гипетськi полотна, iндiйськi шалi й муслiн, грецьку бязь i венецiанськi
мережива, золото й срiбло, посудини, повнi коштовностей, сапфiровi чашi,
кришталевi кубки, китайська порцеляна, руськi хутра, арабськi скакуни,
турецькi й мамелюцькi конi, грецькi хлопчики, угорськi й ефiопськi раби -
не було кiнця щедрим дарункам, кожен намагався перевершити iнших щедрiстю,
вигадливiстю, вразити чимось небаченим, рiдкiсним, виказати широчiнь сво╓╖
душi. Лише подарунки великого вiзира Iбрагiма складали загальну вартiсть
на п'ятдесят тисяч дукатiв. Враження було таке, що до нiг Сулеймановi
кинуто в цi днi ще одне царство. Султан у сво╖й щедростi роздав його
багатьом, тепер усе призбирано й повернуто законному володаревi.
На четвертий день Сулеймана оточували улеми, його колишнi вчителi,
наставники його синiв. Султан частував ╖х коржиками, садовиною, шербетом.
Жонглери й акробати розважали присутнiх. Танцювали кечеки-хлопчики в
жiночому вбраннi. Блазнi веселили люд. Меддахи розповiдали смiшнi iсторi╖.
Кара-гйозники показували сво╖ вистави про пригоди витiвника Кара-Г'йоз i
його поваж-його друга Хаджi Ейвада. Борцi-пехлевани показували свою силу.
Мамелюки влаштовували кiннi iгрища. Увечерi засяяли вогнями пiвтисячi
стамбульських джамiй. На Ат-Мейданi горiли зробленi з дерева три ворожi
крiпостi, кожну з яких обороняло по сто витязiв. Пiсля взяття крiпостей з
них виведено багато прекрасних рабiв - хлопчикiв i дiвчаток.
Аж на сьомий день припинено розваги, i яничари пiшли в обрядовий похiд
з пальмовим гiллям, запаленими свiчами, квiтами й плодами, з фiгурами
птахiв i тварин, що мали символiзувати чоловiчу снагу.
Далi аж до тринадцятого дня знов тривало змагання у вигадливостi,
вмiлостi й, сказати б, розбещеностi.
Змагалися музиканти - хто кого перегра╓, пехлевани, перетягуючи канатом
однi одних, моряки i яничари, видираючись на гладенькi стовпи, намащенi
ло╓м або намиленi, акробати, що стрибали через ╓гипетський обелiск i
кам'янi стовпи. Знову вешталися повсюди меддахи i брехуни, лунали
соромiцькi приспiвки й урочистi касиди, танцюристiв замiняли поети, всiм
даровано золотi й срiбнi монети, якi кидали в шапку переможцевi або
налiплювали па чоло, щоб усiм було видно вiдзначених.
Загадковий нiмець виконав свою обiцянку щодо розваги з дикими звiрами.
Привезено велику клiтку з трьома левами i в не╖ кинуто гiгантського вепра,
всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на левiв сво╖ страшнi iкла,
бився за життя уперто й жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими
хижаками пiд ревище натовпiв.
Нiмцевi було даровано свободу й гаман з дукатами.
Тим часом головних винуватцiв торжества повезли в хамам для урочистого
омовення. Попереду йшли хафiзи, читаючи коран, стамбульська малеча, яка
супроводжувала похiд, кричала "Амiн-дерiн!"
Наступного дня першi люди держави, уповноваженi на те падишахом, пiшли
до Топкапи i привели звiдти одягнених у золотi вбрання трьох султанських
синiв. На Iподромi Мустафу, Мехмеда й Селiма ждали вiзири, щоб
супроводжувати ╖х до султанського трону. Дванадцятилiтнiй Мустафа,
бiлотiлий, високий, дужий, бистроокий, як його мати-черкешенка, тримався
гордо, милостиво ? змахував рукою яничарам, якi захоплено ревiли,
побачивши його, до султана пiдiйшов поважно, уклонився з гiднiстю, руку
падишаха поцiлував, ледь доторкнувшись до не╖ устами, мовби сповнював
обряд, а не виказував шанобу. Дев'ятилiтнiй Мехмед був нiби поменшений
султан. Так само довгоши╖й, нахмурений, тонкогубий, з уважним поглядом, з
передчасною задумливiстю на смаглявому обличчi. I коли при поглядi на
гордого Мустафу мимоволi хотiлося вигукнути: "Ось iде майбутнiй султан!" -
то малий i Мехмед сво╓ю подiбнiстю з Сулейманом викликав холодний дрож | i
трепет серед придворних, i вiд нього хапливо вiдвертали погляди. Селiм був
найменший з братiв. Мав лише п'ять рокiв. Сповнений дитячо╖ безжурностi,
йшов усмiхнений, роззирався довкола цiкавим оком, не схожий був на всiх
цих людей, що святково юрмилися довкола, нiби чужий для них, випадковий
гiсть на цих високих урочистостях. Вражало його волосся барви червоного
золота, вогнисте, нiби обпалене полум'ям пекла, i, коли запримiчувано те
волосся, втихали крики, шепоти повзли слiдом за малим султанським сином,
супроводжували його до самого трону, на якому сидiв Сулейман. Бо Селiм
схожий був -на свою матiр Роксолану, на гяурку, вiдьму й чарiвницю. Але
саме тому, що Селiм був такий схожий на його улюблену Хуррем, Сулейман
посадив малого собi на колiна, обiйняв i поцiлував, i вiд цього видовища
занiмiли натовпи, а тодi зiтхання пролетiло над усiм Стамбулом, тяжке й
ненависне, нiби злий вiтер з далеких диких просторiв.
Але знов заграла музика, кидано золото в юрмища дармо╖дiв, розпалено
вогнища, на яких пекли баранiв i бикiв для частувань,- i знов
розкручувалося велетенське колесо веселощiв, гульнi, неробства, пустих
величань, аж поки на вiсiмнадцятий день у прийомному залi Iбрагiмового
палацу вiдбувся нарештi сам обряд обрiзання, яке перенесено було
султанськими синами з належною гiднiстю, без крикiв i слiз, хiба що гiрко
скривився вiд болю малий Селiм та ще бiльше нахмурив чоло Мехмед. Мустафа
ж перенiс це маленьке (але таке важливе!) випробування як справжнiй
мужчина, гордо i мовби аж з радiстю. Мабуть, сподiвався, що тепер султан
нарештi назве його спадко╓мцем престолу i пошле в Манiсу, вiддавши йому
пiд управлiння провiнцiю Сарухан, як те зробив колись з ним самим його
батько султан Селiм.
На двадцятий день Сулейман, прикликавши до себе султаншу, валiде,
сестру Хафiзу i великого вiзира, спитав Iбрагiма:
- Що дума╓ш, Iбрагiме, яка урочистiсть була сяйливiша:
тво╓ весiлля з нашою сестрою чи сюннет мо╖х синiв?
- Весiлля таке, як було в мене, не бачене, вiдколи свiт сто╖ть i вже
нiколи не повториться, мiй султане.
- А чому?
- Тому, що ваша величнiсть не може похвалитися таким гостем, якого мав
я. Адже мо╓ вiнчання прикрашене було присутнiстю падишаха Мекки i Медiни,
Соломона нашого часу, Повелителя Вiку.
Валiде схвально похитувала головою на такi мудрi слова свого улюбленого
зятя. Сулейман милостиво кивнув Iбрагiмовi.
А коли ╖хав з Iподрому в роззолоченiй каретi до свого палацу, маючи з
собою валiде й султаншу, Роксолана, нiби щось згадавши, сказала:
- Ваша величнiсть, ви забули здiйснити важливий акт.
- Який же?
- Ви мали подякувати п'ять тисяч разiв сво╓му великому вiзировi за
неперевершенi лестощi.
Так Сулейман переконався, що жiнка не забува╓ нiчого. Нi добра, нi зла.
ПОКЛИК
Роксолана прив'язала коня до розлогого куща лiщини, розминаючи затерплi
ноги, пiшла поволi по галявинi, спираючись на коштовний, власне,
iграшковий спис iз позолоченим наконечником. Султан десь затримався, кiннi
╓внухи, якi мали ╖╖ супроводжувати, безнадiйно вiдстали, бо металася вона
в цих горах так, що неспроможнi буди втриматися коло не╖ навiть
найдосвiдченiшi вершники. Домоглася у султана, щоб узяв ╖╖ на лови до
Едiрне,- i не в гостi, не на короткий час, а поки й сам тут буде. Не
хотiла бiльше лишатися в Стамбулi, бо не мала з ким. Колись були хоч
вороги, тепер i ворогiв не стало. Пошкодувала, що не взяла з собою
сьогоднi Гасана з його вiдчайдухами. Пiдганяли б неповоротких ╓внухiв, i
вона не лишилася б без охорони й захисту. Самотнiсть серед цих вкритих
правiчними пущами гiр була хоч i при╓мна, але страшна. Галявину обступали
темнi гущавини, на якi Роксолана не могла тепер i поглянути без ляку. А
щойно ж пробилася крiзь них, проринула з сво╖м конем, який тепер спокiйно
подзвякував вуздечкою десь за спиною, вона нiяк не могла стямитися вiд
сво╓╖ зухвалостi, вiд розкошiв самотностi й водночас вiд незбагненного
страху, який обiймав ╖╖ дедалi мiцнiше й дужче. Хоч i те подумати: кого
мала боятися?
Тиша лежала довкола неторкана, нерушима, може, й справiку. М'яке
дерниння, по якому ступала, поглинало навiть найменший шерех. Враження
було: нiби ступа╓ у порожнечу, зависла в просторi, пильнованому з чотирьох
кра╖в ангелами, якi держать чотири вiтри земнi, щоб не вiяли вони нi па
суходiл, нi на води, нi на деревину. Як мрiялося усi цi нестерпно довгi
роки вивiльнитися вiд безсонного нагляду проклятих стамбульських очей,
сховатися чи на небi, чи пiд землею, бодай на мить вiдчути свободу,
позбутися нагляду, а тепер була сама в цiлому свiтi й не могла звiльнитися
вiд невиразного страху.
Якби ж то хоч вiйнув вiтерець! Трiснула б, падаючи з дерева, суха
галузка, крикнула десь у верховiттях пташка, заiржав ╖╖ кiнь. Нiде нiчого.
Завмерло, принишкло, насторожилося, прича╖лося. Навiть кiнь мовби
закам'янiв i вже не пирхав, не подзвонював вуздечкою, а вона боялася
озирнутися назад: а що, коли провалився крiзь мохи або поглинули його
гущавини? А саму теж нездоланна сила притягувала до густо╖ стiни дерев,
так нiби хотiла заблукати там, як колись Настка Чагрова на мiсцi ╖хнього
Рогатина, але ту вивiв рогатий олень, а хто виведе тебе, Настасю, Хуррем,
Роксолано?
Iшла тепер, мов сновида, безпорадно виставляючи поперед себе руки, в
однiй з яких тримала непотрiбний розцяцькований спис, перетинала галявину,
наближалася до найщiльнiших, найчорнiших гущавин, i, коли вже пiдiйшла до
них мало не впритул, вони безшелесне розсунулися (а може, то тiльки в
зболенiй тривожнiй ╖╖ уявi вiдбувалося те все?), вилетiв звiдти страшний (
велетенський звiр, неначе з апокалiпсиса, яким лякав колись усiх у
Рогатинi отець Лiсовський, подiбний до рисi звiр, з ногами, як у ведмедя,
з пащею, як у лева, семиголовий i десятирогий, i мовби стрибнув той звiр
на не╖, а вона не мала куди подiтися, не вмiла порятуватися, а тiльки
наставила на нього свого списика, вхопивши його обiруч, а тодi замахнулася
ним, як простою палицею, тупнула на звiра й закричала вiдча╓но:
- Ти куд-и!
I звiр вiдвернув. Десятирогий i десятиокий, не лишив по собi нiяких
слiдiв, i нiчого не лишилося, навiть страху в душi, тiльки чула свiй
голос, який кричав: "Ти куд-и!" - голос, який лунав " невгавно, i хтось
нiби питав ╖╖ стурбовано й стривожено: що сталося, що вiдбулося, що
закiнчилося, що почалося? Лихо чи щастя, торжество чи катастрофа?
Озирнулася: кiнь пасся коло лiщинового куща, де вона його прив'язала.
Видовжуючи м'яку верхню губу, хапав траву, жував ╖╖ великими мiцними
зубами, зелена пiна скапувала йому з вудил. Забула розгнуздати коня.
Султаншi не розгнуздують коней. I нiкого не розгнуздують. Тiльки
загнуздують.
Чи була султаншею тут, на цiй галявинi, у мертвiй самотинi й моторошнiй
тишi, з яко╖ хтось вичистив життя, нiби плiд з утроби матерi? Привиди
тепер обступали ╖╖ звiдусiль, зрадiло заповнюючи порожнечу тишi, творячи
стiну ще щiльнiшу, нiж чорнi гущавини, з яких на не╖ стрибав звiр
мiстичного перестраху. Заплющила очi - привидiв ще побiльшало. Впiзнавала
╖х усiх, одних знала давно, iнших недавно, стояли невiдступне, уперто,
навiки. Колись були тiльки привиди рiднi. Чи бувають рiднi привиди? А як
бути з матусею i отцем рiдним, куди ╖х поставити, де знайти притулок у
душi? Тепер насувалися ще й привиди чужi, ворожi, лихi, ставало ╖х бiльше
i бiльше, намножувалися, як листя на деревах, як трава пiд ногами, як
пiсок на березi моря. Втiлення сво╓корисливостi, нещасть i ворожостi до
всього сущого. Де порятунок вiд них? Шукала рятунку вiд живих, тепер мала
рятуватися й вiд мертвих. А може, вони всi живi? I нагадують про себе, як
живi? Бо не бачила ж нiкого мертвого. Нi валiде, нi Iбрагiма, нi
венецiанця Грiтi, нi того проклятого купця, що купував i продавав ╖╖ на
рабських торгах. Падали одне за одним, як колоски пiд серпом. Жнива
жорстокi, безжальнi, невпиннi. Як не скосило ╖╖ саму - досi не збагне.
Дико перекривлене блiде лице Iбрагiма. Чорний стиск уст султансько╖
матерi. Зажерливо вибалушенi очi Грiтi. Зiгнутий, як iржавий гвiздок,
Сiнам-ага. Невже приречена вона жити серед нещасть, жорстокостi, убивств,
втрат, часто безглуздих, нiби насланих за якiсь невiдомi прокляття?
А може, людина приречена бути жертвою темних сил? Несеш на собi тягар
злочинiв не тiльки сво╖х, а й чужих, цiлих поколiнь тво╖х i чужих предкiв,
чу╓ш ╖хнiй голос у сво╖й кровi, вiчний поклик - куди, до чого?
Вирвалася вона пiсля багатьох рокiв нидiння, боротьби й напруження усiх
сил душi на волю, але що воля, коли в душi нема╓ вiри? Свою вiдкинула,
чужо╖ не прийме нiколи, так i буде розполовинена мiж двома свiтами,
нещасна iстота, фальшива велич. Хотiла по╓днати непо╓днуване, доконати те,
чого не могли зробити навiть всемогутнi боги. А може, боги тiльки
роз'╓днують людей? I коли й шукати свою вiру, то не ширяти в захмарних
висотах, а спуститися на землю, знайти ╖╖ у втiхах простих, серед людей, у
зустрiчах з ними, в розмовах, у любовi й щастi. Ходити по землi,
мандрувати, перепливати через рiки, дертися на найвищi гори.
Гори! В дитинствi багато чула про них, були вони зовсiм недалеко вiд
Рогатина, пiдступали мовби до самих його валiв i водночас лишалися
невидимi й недосяжнi, як казка.Для матусi гори були суцiльним захватом.
Народилася коло ╖хнього пiднiжжя, мала у кровi ╖хню гордiсть, до Рогатина
дiсталася якимсь чудом, бо Гаврило Лiсовський вихопив свою Лександру з
самого вировиння тисячного селянського вiйська Iвана Мухи, що вийшов з
гiр, вiв звiдти найодважнiших i найзухвалiших, бив усе, що паном зветься,
так що королю ледь не самому довелося виступати цiлим вiйськом проти
гiрських опришкiв, i не були вони, власне, нiким поконанi, а знов пiшли в
сво╖ гори i понесли з собою свою гордiсть i ненависть до можних. Настасине
лiточислення починалося вiд Мухи. Всi рогатинськi подi╖ неодмiнно
зiставлялися й узгоджувалися з роками Мухи: "Тодi, як iшов Муха вiд
Волощини...", "Того лiта, як з'явився Муха...", "Там, де Муха побив
во╓вод..."/Може, й непокiрливiсть передала ╖й матуся, вдихнувши вiд того
Мухи, якого й не бачила нiколи, який з часом уже й не уявлявся живою
людиною, з плотi й кровi, а чимсь мовби духом гiр, нiби втiленням вiчно╖
людсько╖ неприборканостi й устремлiння до найвищих висот, на яких тiльки й
можна вiдчути справжнiй вiтер волi. Горн були в спогадах матусиних, у ╖╖
розповiдях, у ╖╖ мрiяннях i надiях. Обiцяла повести Настасю в гори,
збиралася повести - не зiбралася.
...Крики й трiскотнява, тупотiння коней, пострiли - тепер уже все
справжн╓ - налетiли звiдусiль, оточили галявину, чорний вершник, весь у
золотi, вискочив з тих самих хащiв, звiдки мовби вискакував апокалiптичний
звiр, натягнув повiддя, аж кiнь урився копитами в м'яке дерниння перед
самою Хуррем.
- Моя султаншо! Нема╓ меж мо╖й стривоженостi! Тiльки тепер вона
спам'яталася. Поглянула на султана майже розвеселено.
- Але ж я перед вами.
- Виннi будуть суворо покаранi за недогляд.
- Прошу вас, мiй повелителю, не карайте нiкого. Я втекла вiд усiх, бо
хотiла втекти. Бодай раз у життi.
- Втекти? - Вiн не мiг збагнути, про що вона мовить.- Як то втекти? Вiд
кого?
- Вiд долi.
╖й пiдвели коня, шанобливо пiдсаджували в сiдло. Султан пiд'╖хав так,
щоб вона була коло його правого стремена. На мiсцi Iбрагiмовiм.
- Моя султаншо, вiд долi не втiкають - ╖й iдуть назустрiч. Усе життя.
- Я знаю. I теж iду. Бо коли не йдеш, то тебе ведуть,- сумно
усмiхнулася вона.Але iнодi хочеться втекти. Поки молода. Поки ╓ щось
дитяче в душi. Ось менi сьогоднi закортiло це зробити - виходить, я ще
молода. Радiйте, ваша величнiсть, що ваша баш-кадуна ще молода!
- Хiба в цьому хтось сумнiва╓ться?
- Власне, я тiльки тепер збагнула, чому по╖хала сюди. Он там, за лiсом,
височi╓ бiла гостра гора, схожа на похилий рiг. Менi чомусь здалося, що
вона зовсiм близько. Закортiло до╖хати до не╖, а тодi добратися до само╖
вершини. Це було б прекрасно, мiй падишаху!
- Ти султанша й жiнка, а не коза, щоб видряпуватися па такi стрiмчаки,-
невдоволено промовив Сулейман.
Але вона не слухала його слiв, не хотiла помiчати невдоволення в його
приглухлому голосi.
- Я така рада, що ви мене наздогнали. Тепер ми пiднiмемося на ту гору
разом!
- Султани не пiднiмаються на гори,- сказав вiн ще невдо-воленiше.
- А хто ж на них пiднiма╓ться? - вигукнула вона й пустила свого коня
вскач. Сулейман махнув рукою супроводу, щоб проскочили наперед i
притримали султаншиного коня, наздогнав Роксолану i, намагаючись
заспоко╖ти ╖╖, промовив примирливо:
- Не треба так гнати свого коня, Хуррем, я не люблю занадто швидко╖
╖зди.
- Я це знаю, ваша величнiсть. I не вiд вас, а вiд чоловiка зовсiм
стороннього.
- Вiд кого ж?
- Вiд того венецiанця, що його привозив iз собою посол Лудовiзiо.
- Це той, що прибув вiд iспанського короля, щоб побачити наш двiр i
нашу столицю? Вiн хотiв зустрiтися зi мною, але я не мав часу для цього.
- Ви поспiшали навздогiн сво╓му Iбрагiмовi, мiй повелителю, знаючи, що
сам вiн не завою╓ для вас навiть каменя, кинутого серед дороги.
- Iбрагiм мертвий.
- Тому я й говорю про нього так спокiйно. А цей венецiанець, якого
звали Рамбертi, написав про вас, що ви не любите i навiть буцiмто не
вмi╓те ╖здити верхи на коневi.
- Писання завжди брехливi,-кинув Сулейман,- правдивi тiльки дiяння.
- Я сказала йому про це.
Султан промовчав. Не здивувався, що вона приймала венецiанця, не
перепитував, про що була в не╖ з ним розмова,- видно, знав усе й так вiд
сво╖х та╓мних донощикiв i навiть не вмiв тепер цього приховати. То гiрше
для нього ж! Вона вперто тримала напрямок на ту бiлу гостру гору, що
здiймалася над лiсом, пiдганяла свого коня, пускаючи його вскач. Назавжди
вiдiйшли, минули безповоротно тi жахливi днi, мiсяцi й роки, коли ╖╖ час
повз нестерпно, по-слимачому, без подiй, без перемiн, без надiй. Тодi вiн
трюхикав, як стара, слiпа шкапа, що блука╓ мiж трьох дерев, натика╓ться на
них, не може знайти виходу. Але тепер нема╓ перепон, нiхто i нiщо не
сто╖ть на завадi, i час ╖╖ мчить уперед велетенськими перескоками,
гiгантськими пострибами, i нiяка сила не примусить ╖╖ зупинитися,
озирнутися назад, пошкодувати за вчиненим. Те, що минуло, вiдiйшло
назавжди i хай вiхоли не повторю╓ться! А все було нiби вчора - лиш
простягнути руку. I цей тридцятилiтнiй окатий венецiанець, якого привiв до
не╖ Гасан-ага. Вона не показала йому свого обличчя. Закрилася яшмаком,
бачив Рамбертi лише ╖╖ очi, з яких бив живий розум, чув ╖╖ голос,
страшенно здивувався ╖╖ знанню iталiйсько╖.
- Iталiя славна великими жiнками, я хотiла знати, як вони
думають,засмiялася Роксолана.
- Менi все ж здавалося, що Iталiя бiльше прославилася сво╖ми
чоловiками,- обережно зауважив Рамбертi.
- Ви не робите великого вiдкриття. Та чи й слiд вiд чоловiка чекати
чогось iншого? Сподiваюся, що й у Стамбулi ви помiтили тiльки чоловiкiв?
- Тут нiчого iншого й не помiтиш. Менi зда╓ться, що навiть коли б
спустився на землю аллах i став ходити по домах правовiрних, то щоразу б
чув: "Тут у нас жiнки, сюди заборонено". Я не аллах, а тiльки простий
мандрiвник, що цiкавиться античними ру╖нами, яких так багато на цiй землi,
окрiм того, мене заслiпив блиск султанського двору i сам султан Сулейман.
Я написав про султана i коли б смiв попросити вашо╖ ласкаво╖ уваги...
Вiн подав дрiбно списанi аркушики арабського паперу джафарi.
- Може, дозволите, я прочитаю вголос? Не насмiлююсь завдати вам
клопоту.
- Я звикла розбирати й не таке письмо. Тiльки й того, що в султанських
книгозбiрнях кращий папiр: або ж самаркандський, або шовковий - харiрi.
Вона уважно проглянула аркушики. Рамбертi писав:
"Султан на зрiст вищий од бiльшостi iнших, худорлявий i дрiбнокостий.
Шкiра в нього смаглява, нiби прокопчена димом. Голову голить, як i всi
турки, щоб щiльнiше надягти тюрбан. Ма╓ широке i ледь випукле чоло, очi
великi й чорнi. Коли погляне, вираз ма╓ бiльш милостивий, нiж жорстокий.
Його орлиний нiс трохи завеликий для його обличчя. Бороду не голить, а
тiльки коротко пiдстрига╓ ножицями, вуса ма╓ довгi й рудi. Шия
продовгувата i дуже тонка, як i iншi частини його тiла невiдповiдне
видовженi, незграбнi й погано допасованi. За душевним складом вiн великий
меланхолiк i нiколи б не розмовляв i не всмiхнувся б до близьких, коли б
не жував траву, яку турки звуть афiон, а древнi звали опiй i вiд яко╖ вiн
розвеселю╓ться, якщо й не п'янi╓. Стверджував менi чоловiк, який те добре
зна╓, що султан, попри свою меланхолiю, понад усяку мiру запальний. Не
вельми вмiлий i жвавий у володiннi конем, щоб на ньому скакати, але охоче
вправля╓ться в стрiляннi й iнших вiйськових iграх. Серця, кажуть, вельми
доброго. В усьому стриманий i скромний, але дужче за iнших прихильний до
сво╓╖ вiри. Можливо, це йде вiд нерiшучостi й уповiльненостi його натури,
а не вiд бажання нав'язати свою волю й переконання. Жоден з його предкiв
не любив так дозвiлля i спокiй. З цього погляду його не вважають ворогом
християн i хвалять за те, що уважно ставиться до чужих поглядiв i вiри.
Про нього йде слава як про милостивого й людяного, вiн легко проща╓
провину. Розповiдають, що любить книги й особливо охоче зверта╓ться до
праць Арiстотеля, якi чита╓ зi сво╖ми тлумачами по-арабськи. Невтомно
вивча╓ мусульманськi релiгiйнi закони i сповiду╓ ╖х iз сво╖ми муфтiями.
Ма╓ сорок три роки. Великедушнiший за свого вiтця й iнших предкiв.
Дозволя╓, щоб ним i керували улюбленцi, як то чинить Iбрагiм, водночас
упертий i коли надумав щось зробити, то досягне свого, хоч як було б тяжко
й незвично. Раз або двiчi на тиждень читають йому iсторiю про славнi дiла
його предкiв i про те, як вони пiдняли царство до вершин, на яких воно
нинi перебува╓. Вiн вiрить у пророковi слова: як ╓диний бог володi╓ небом
i небесними дiлами, так божою волею визначено, щоб ╓диний володар управляв
землею i земними справами, i то ма╓ бути член Османово╖ династi╖. Але
через те, що тi, хто описував вчинки й перемоги Османовичiв, були
обманщики й пiдлабузники, якi заробляли, одурманюючи народ, султан не
любить ╖хнiх писань, а тiльки перегляда╓ в iсторичних архiвах документи
про те, як його династiя воювала й мирилася з iноземними державами. Його
секретарi доглядають за книгами цих документiв так вiрно й пильно, як за
святинями. Султановi iнодi з них читають, i це не пропада╓ даремно, бо з
доброго розумiння iсторi╖ можна зробити висновки, скориставшись для справ
нинiшнiх, якi часто мало рiзняться вiд справ минулих. Саме тому ця
династiя так довго оберiгала тi звича╖, якi вiд самого початку помогли ╖й
розповсюдити свою владу. Мудрi люди вбачають у цьому одну з найголовнiших
причин довготривалого могуття володарiв i держав. Нема╓ на свiтi
небезпечнiшо╖ справи, нiж часта змiна керiвництва".
Роксолана вiддала венецiанцю його аркушики.
- Вашi писання можуть бути вельми повчальними i чимало прислужитися для
розумiння цi╓╖ велико╖ землi в особi ╖╖ славного володаря.
- Ви так вважа╓те, ваша величнiсть? - зрадiв Рамбертi. Вона
застережливо пiднесла тонку свою руку.
- Але писати тiльки для заспоко╓ння чи╓╖сь цiкавостi - чи варто?
- Ваша величнiсть, а хiба наше життя - це не вiчне заспоко╓ння голоду
цiкавостi?
- Може, й так. Але тiльки тодi, коли людям дають правду. Коли ж годують
плiтками,то це лиш для убогих духом. Ви пишете про траву, яка одурманю╓.
Навiщо це? Тому, хто ма╓ найвищу владу, не треба одурманюватися. Або з
конем. Султан Сулейман завоював пiвсвiту верхи на конi. Як великий
Iскандер або Тiмурленг. Я не бачу тут живого султана. Постать нiби
сплющена. Хоч перо у вас точне, гостре, проникливе. Скажiмо, у вас досить
цiкава думка щодо небажаностi змiн в управлiннi державою. Та хоч як iнодi
не хочеться ╖х робити, життя примушу╓. I люди завжди живуть сподiванням
змiн. Навiть я живу цими сподiваннями, коли хочете.
- Ваша величнiсть, ви радите менi викинути все це?
- Хiба ви мене послуха╓те? Думки сво╖ ви можете мати про будь-кого.
Надто про людей, вiдкритих усiм поглядам. Життя султана вiдоме мiльйонам,
вiн належить усiм, i кожен може говорити про нього, що захоче,- тут нема
ради. Хотiла б просити вас про iнше. Ви можете скористатися з нашо╖
розмови i написати й про мене. Бо я перша султанша, яка допустила до себе
чужинця, а ви перший ╓вропе╓ць, який розмовляв iз султаншею. Однак, хоч ви
й говорили зi мною, ви нiчого про мене не зна╓те. I нiхто не знав. Вигадки
ж можуть принизити мене i завдати менi болю. Тому просила б вас не
згадувати про мене в сво╖й книжцi. Я оточена сво╖ми дiтьми, хотiла б, щоб
кожне з них мало життя, гiдне людини. Бiльше нiчого. Все iнше вам скаже
мiй довiрений Гасан-ага. Раджу вам прислухатися до його слiв.
Знала, що Гасан може прошепотiти на вухо чоловiковi кiлька таких
яничарських погроз, що вiд них здригнулхiся б усi дияволи в пеклi.
Розумного завжди легше застерегти або й налякати, нiж дурня. Але ж не
могла Роксолана щоразу напускати Гасан-агу на iноземних послiв, надто ж
венецiанських, якi сидiли в Стамбулi постiйно, змiнюючи один одного,
переповiдаючи плiтки про ╖╖ чарiвництво, якими ╖х годували Грiтi й
Iбрагiм. Не було гидот, яких би не розносили по всiй ╢вропi цi надiленi
високими повноваженнями чоловiки про нещасну молоду жiнку. А що вона?
Змушена була до покiрливостi, хоч мала дух невпокорений, ждала свого часу,
вiрила, що вiн настане. Коли з iноземцями була безсила, то сво╖м давала
вiдсiч де тiльки могла. Так було з Хатiджею, яка злостилася, що довго не
мала дiтей вiд Iбрагiма. Коли ж нарештi понесла вiд свого грека, у злiй
гординi стала знущатися з Роксолани: мовляв, ╖╖ паршиве тiло вже не матиме
бiльше плоду, бо той живiт запечатав диявол. Плiткарi стамбульськi
пiдхопили тi слова, сама валiде чорногубо всмiхалася пророкуванню сво╓╖
доньки. I це все про не╖, яка народила султановi одне за одним п'ятеро
дiтей! Хай Абдаллах умер на третiй день, але ж вона його народила, вона! I
на зло ╖м усiм знов зайшла в тяж i народила Сулеймановi ще одного сина, i
султан назвав його Джихан-гiром - покорителем свiту, як назвав колись
свого старшого сина великий Тiмур.
I коли Сулейман за рiк знов зiбрався у похiд на Вiдень, вона запрагла
йти разом з ним, узявши всiх сво╖х дiтей, не бажаючи бiльше залишатися в
столицi за мурами гарему, коло чорногубо╖ валiде.
Забрано в похiд великого ╓внуха Iбрагiма, бiльшу половину ╓внухiв i двi
сотнi служебок, валiде лишилася з обскубаним гаремом, де доживали вiку
старi одалiски - спадок вiд попереднiх султанiв, та кiльканадцять рабинь,
яких Сулейман ще не повидавав за сво╖х наближених. Нiхто не переймався
почуваннями султансько╖ матерi, бо йшлося ж про набагато бiльше - про
велику державну полiтику: султан вирушав, може, у найбiльший свiй похiд, в
похiд цiлого свого життя, що засвiдчував не тiльки посланнями до iноземних
володарiв, а й тим, що брав iз собою улюблену жону i всiх (коли не лiчити
Мустафи) синiв, кожен з яких мiг вважатися ймовiрним спадко╓мцем трону.
Тепер не було мови про Угорщину i навiть Фердiнанда Австрiйського,
якого султан називав уже й не королем, а тiльки комендантом Вiдня й
намiсником iспанського короля у Нiмеччинi. Iспанським же королем Сулейман
уперто величав Карла П'ятого, не визнаючи за ним титулу iмператора. Вiн
вважав, що Карл просто самозванець, i йшов, щоб покарати його й показати,
що на землi може бути тiльки один цар, так само, як ╓диний бог на небi.
Фердiнандовi Сулейман писав: "Знай, що йду не на тебе, а на iспанського
короля. Перш нiж дiйду до нiмецького кордону, хай вийде менi назустрiч, бо
не личить йому лишати свою землю ╖ втiкати. Iспанський король давно вже
нахваля╓ться, що хоче на мене вдарити, ну то ось я на чолi свого вiйська.
Коли вiн хоробрий муж, хай дочека╓ться мене i хай буде, що бог хоче. Коли
ж мене не смi╓ дочекатися, хай шле данину мо╖й царськiй величностi".
Сполошилася уся ╢вропа. Та╓мний посол французького короля Рiнкон, якого
Сулейман приймав на Земунськiм полi пiд Белградом, рознiс чутку, що султан
веде п'ятсот тисяч вiйська, з якого цiлих триста тисяч вершникiв i
двадцять п'ять тисяч яничарiв з аркебузами. Фердiнанд ще перед цим вислав
назустрiч султановi посольство на чолi з Леонардом Ногаролом i Йосипом
Ламбертом. Посли до╖здили до Нiша, а Сулейман був уже пiд Софi╓ю. У Нiшi
вiн три днi не приймав ╖х, бо купався з Роксоланою у теплих джерелах, якi
полюбив ще з першого свого походу на Белград. Коли ж нарештi допущенi були
посли, щоб поцiлувати край султанського вiдпашного рукава, i великий
драгоман Юнус-бег переповiв прохання Фердiнанда не йти на Угорщину й на
його землю, ╖м було сказано: "Похiд почався, його вже не зупиниш. Турецькi
конi пiшли по травi, вони не повернуться, поки не витопчуть ╖╖".
Нiяка сила не могла зупинити Сулеймана. Пiсля битви пiд Мохачем вiн
вiдiбрав Румелiю в Iбрагiма й передав ╖╖ Бехрамовi-пашi, який до того був
анатолiйським беглербегом i в тiй страшнiй битвi зумiв вiдзначитися
бiльше, нiж сам великий вiзир. Перед самим цим походом Бехрама-пашу
розшматували озвiрiлi верблюди. Султан звелiв набити на палi всiх
погоничiв беглербегових верблюдiв, Румелiю знов вiддав Iбрагiмовi, так що
той став тепер володарем майже половини царства, мовби другим султаном i
вже мав би виказати всю свою запопадливiсть у вiйнi проти невiрних.
В Едiрне султан, завдяки донесенням вiрних улакiв, розкрив кедикi
зловживання дефтердарiв Румелi╖, перших помiчникiв головного дефтердара
Скендер-челебi╖. Той кинувся до великого вiзира, обiцяв i навiть
погрожував, але Iбрагiм знав: кожна нова смерть тiльки змiцню╓ його
становище. Двадцять дев'ять дефтердарiв, розкiшне одягнених в оксамит i
соболi, оточених пажами, у парчевих халатах, лямованих коштовним хутром,
поставлено перед султанським диваном, у всiх одiбрано майно i рабiв,
чотирьох прив'язано до кiнських хвостiв i розшарпано на шмаття, двох
повiшено, двом вiдрубано руки, чотирьом - голови, решту, як дрiбних
злодюжок, шмагано по п'ятах воловими жилами. Султан нiс справедливiсть в
усi землi i утверджував ╖╖ також у сво╖й землi.
А ╢вропа зготовлялася до вiдсiчi османськiй силi.
Пiд Вiдень спiшно стягувалися вiйська з усi╓╖ iмперi╖ Карла П'ятого.
Навiть французький король Францiск, щоб не викликати нарiкань з боку
християнських володарiв, виявив готовнiсть послати свою допомогу
Фердiнандовi, хоч потай намовляв Сулеймана обминути Вiдень i вдарити
одразу на Iталiю, щоб завдати Кардовi найдошкульнiшого удару.
Папа римський Климент, який уже помирився а iмператором, простивши тому
розгром Рима й ганебне .сво╓ полонення, прислав Фердiнандовi двi освяченi
хоругви, якi б помогли розгромити невiрних.
Навiть Лютер, який колись висмiював тих, хто намага╓ться боротися з
турками, тепер звернувся iз закликом до всiх володарiв об'╓днатися, щоб
назавжди покiнчити зi страшною османською загрозою: "Турки не мають
нiякого права затiвати вiйну й пiдкорювати землi, якi ╖м не належать, ╖хнi
вiйни суть тiльки злочини й розбiй, якими бог кара╓ свiт. Вони воюють не з
необхiдностi, не для забезпечення миру сво╖й вiтчизнi, як держави
впорядкованi, але тiльки для того, щоб шарпати й грабувати народи, якi не
вчинили ╖м нiякого зла. Отже, вони суть лоза божа i служителi диявола".
Весь свiт пiдiймався проти Османiв. А Османи йшли проти всього свiту, i
Роксолана, ╖хня султанша, теж, виходило, ставала проти всього свiту.
Посли навперебiй доносили iз Стамбула сво╖м урядам про всемогутнiсть
молодо╖ султаншi, а нiхто не знав, яка вона ще й тодi була безпорадна i
безпомiчна. Колись жила ╓диним намiром ' вирватися з рабства, вирватися
будь-якою цiною, народити султановi синiв, змiцнитися й вознестися. Тепер
втiшала себе думкою: "Ось повиростають дiти, ось повиростають, а вже
тодi..." Що тодi -не знала й сама.
Пiшла в той похiд, може, лише для того, щоб виказати свою силу перед
валiде i перед Хатiджею i щоб не пiдпускати близько до султана цього
пiдлого грека Iбрагiма, гнати його поперед вiйська, гнати й гнати, щоб
ставив мости, розчищав путь, влаштовував урочистi зустрiчi падишаховi i
всемогутнiй султаншi Хасекi? Може, може...
У Нiшi, поки вони розкошували iз султаном у зручних купальнях,
поставлених для них на гарячих джерелах, тяжко занедужав малий Джихангiр.
Вiн i народився найхирлявiшим з усiх сво╖х братiв, слабiшим навiть за
Мехмеда. Болiло щось йому в його маленькому тiльцi, вiн корчився, темнiв
личком, не мав сили й кричати, тiльки дивився на матiр великими, як на
iконi, очима, так нiби хотiв сказати ╖й, що вiдчува╓ i розумi╓ усе лихо
цього свiту й шкоду╓, що вона привела його сюди.
Так само несподiвано, як вирушила в похiд,, Роксолана з дiтьми
повернулася до Стамбула. Розставання з Сулейманом було тяжке i болiсне,
але султанша квапилася, вже шкодувала, що вчинила так нерозумно, наражаючи
малих дiтей на "невигоди й жорстокостi похiдного життя.
Втiкала вiд Стамбула, вiд його зловорожих очей, вiд отруйних язикiв i
пiдшептiв, металася, шукаючи порятунку й притулку. А де могла знайти ╖х у
тiм свiтi, що про нього з такою гiркотою писав Лютер: "Хоч у який бiк ми
повернемося, повсюди диявол звива╓ собi гнiздо; чи пiдемо до туркiв -
зустрiча╓мо диявола; чи лиша╓мося там, де володарю╓ папа,- пекло неминуче,
з обох бокiв i повсюди самi лиш дияволи. Так по нещастю йде нинi свiт.
Нема╓ дня, нема╓ години, в якi ти був би прикритий од смертi. Вiднинi не
можна ждати нiчого доброго. Посудина розбита, i юшка розлита".
Султан стояв на Земунськiм полi, не рушаючи далi, поки не отрима╓ вiстi
про те, що Роксолана щасливо повернулася до столицi й разом з дiтьми
перебува╓ у священнiй неприступностi гарему. Тодi швидко пiшов до Драви,
звелiв переправлятися одразу в дванадцяти мiсцях, щоб без затримки йти на
Вiдень.
Ще не знав, що йде, може, до сво╓╖ найбiльшо╖ ганьби. Роксолана вчасно
вернулася. А то ганьба впала б i на ╖╖ голову. Вороги ще й пустили б
поголос, що то вона намовила Сулеймана вирушати проти Вiдня, щоб султан
поклав ╖й до нiг одну з найславнiших столиць ╢вропи.
А султан, переправившись через Драву, власне, й закiнчив свiй похiд на
Вiдень. Мав би вже давно збагнути, що з таким сераскером, як його Iбрагiм,
може вигравати тiльки змагання у грабiжництвi, але не справжнi вiйни.
Великий вiзир, iдучи поперед султана, порозпускав по всiй землi загони
хижих акинджi╖в, i тi знов плюндрували все довкола, тим часом Лу╖джi
Грiтi, для якого Iбрагiм випросив у султана титул верховного намiсника й
графа Мармароша, безчинствував в Угорщинi. Вiн вигнав iз Буди всiх
християн, понаставляв повсюди османцiв, довiв до слiз навiть такого
твердого в злочинах чоловiка, як Янош Запойя╖. Коли охоронець корони
святого Стефана Петер Перень╖ кинувся до султана за помiччю й захистом вiд
Грiтi, його перехопив великий вiзир, перебив охорону i, погрожуючи вiчним
рабством, примусив Перень╖ вiддати заложником свого семилiтнього сина.
Дитя було обрiзане, вiдведене до Стамбула i вже бiльше нiколи не бачило ,
свого рiдного батька.
Дивно було, звiдки в цього Iбрагiма, який змалку зазнав i нужди, i
рабства, така нестримна жадоба до розкошi i така жорстокiсть до
людей.Може, тому, що для цього не треба нiякого вмiння, а багатолiтн╓
прислужництво й запобiгання перед Сулейманом розвинули в ньому тiльки
низькi якостi душi, не даючи змоги зосередитися на вищому i благороднiшому
.Все в ньому було - поверхове, несправжн╓, показне: i його вмiння
розважати султана грою па вiолi, i його нiбито вченiсть, i його фiнансовi
й державнi таланти, навiть його буцiмто високий смак. Грати його вчив
досвiдчений перс, який до того ж вважав Iбрагiма тупим учнем: обривки
знань хапав у розмовах з мудрецями, яких нiколи не бракувало пi при дворi
шах-заде в Манiсi, пi при султанському дворi; фiнансовими й державними
радниками в нього були Скендер-челебiя i хитрий Лу╖джi Грiтi; смак до
розкошi так само переймав вiн iз жадiбнiстю губки вiд Грiтi, ревниво
стежачи за тим, щоб той не перевершив його нi в чому. Власного в
Iбрагiмовi було хiба що пiдлiсть та ще нездарнiсть, надто ж у вiйськовiй
справi.
Вiн не виграв жодно╖ битви за весь час, як був великим вiзиром i
сераскером, не взяв самостiйно жодного, навiть щонайменшого, мiста, i
старi яничари насмiхалися з Сулеймана:
- Султан Селiм за вiсiм рокiв убив вiсiм сво╖х великих вiзирiв, а цей
не може позбутися одного паршивого грека!
Цього разу, ведучи величезне вiйсько на Вiдень, Iбрагiм несподiвано
зупинився коло маленького угорського мiста Кесега. В Кесегу було всього
лиш п'ятдесят во╖нiв на чолi з хорватом Николою Юришичем, який два роки
тому був у Стамбулi послом вiд Фердiнанда. Розумiючи всю безглуздiсть
опору перед незлiченною османською силою, Юришич хотiв iз сво╖ми
вершниками податися до Вiдня, але з навколишнiх сiл збiглися селяни, старi
жiнки, дiти i вмовили його захищати ╖х. Стiни Кесега були старi. Харчiв у
фортецi обмаль. Амунiцiю Юришич закупив за власнi грошi, а що не був
багатим, то пороху могло вистачити лиш на кiлька днiв. I все ж Юришич,
якого нещаснi люди ласкаво називали Мiкулицею, став на безнадiйну боротьбу
з величезним ворожим вiйськом.
Здавалося, могутня хвиля османська залл╓ маленький Кесег i знищить за
кiлька годин, не лишивши вiд нього й слiду. Iбрагiм уже послав, як завжди,
хабердара назустрiч Сулеймановi, який приглядався до дiй свого сераскера
здаля, ждав його перемог i думав собi про велич i вiчнi закони. Однак
Кесег стояв незрушно, не пiддався, i - о диво! - османська сила зупинилася
перед ним безпорадна.
Iбрагiм послав проти мiста самих тiльки вершникiв i маленькi польовi
гармати, що кидали ядра не бiльшi за гусяче яйце. Гармати не могли завдати
нiяко╖ шкоди стiнам Кесега, а наскоки вершникiв оборонцi легко вiдбивали.
Коли пiдiйшли яничари i великий вiзир кинув на приступ ╖х, оборонцi
вистояли й проти яничарiв.
Знов провалилося небо, страхiтливi зливи обрушувалися па землю, гримiли
громи, блискавицi криваво присвiтлювали чорному дiлу, яке творилося
довкола маленького Кесега, османцi кляли й погрожували непоступливим
оборонцям, знов приповзла слiдом за ними чума, косила ╖х тисячами; не
маючи чим поживитися у дощенту пограбованих околицях, вояки обжиралися
зеленим ще виноградом i цiлими ночами, тримаючись за животи, просиджували
довкола наметiв.
Три тижнi товклося величезне вiйсько довкола Кесега, обложенi витримали
дванадцять приступiв, половина оборонцiв була вбита, пороху не лишалося й
пучки, скiнчилися харчi, але вдосталь було води, яка щедро лилася з неба,
i Юришич не здавався. Iбрагiм послав до нього послiв, обiцяючи, що вiн
вiдiйде вiд мiста, коли Юришич заплатить йому викуп. Мiкулиця вiдповiв, що
не ма╓ намiру платити викуп чужинцевi за власне мiсто. Тодi Iбрагiм
запропонував заплатити лише двi тисячi дукатiв яничарським агам за ╖хнi
клопоти. Юришич вiдповiв, що не ма╓ таких грошей, та й платити теж не ма╓
намiру.
Iбрагiм кинув яничарiв на останнiй приступ. Крiзь проломи в благеньких
стiнах вони з рiзних бокiв вдерлися у мiсто, де лишалися вже майже самi
старi та жiнки з дiтьми. Никола Юришич був двiчi поранений. Здавалося:
кiнець. I тодi старi, жiнки й дiти, вiдчуваючи свою смерть, збiглися
докупи й закричали так розпачливо й страшно, що турки, якi нiколи" такого
не чули, перелякалися й стали втiкати з цi╓╖ проклято╖ фортецi. Згодом на
сво╓ виправдання яничари вигадали, нiби з'явився перед ними небесний
вершник iз вогненним мечем у руцi, який вигнав ╖х iз Кесега.
Iбрагiм умовив Юришича згодитися на почесну здачу. Заборонив грабiж.
Усiх, хто лишився живий, вiдпущено на волю. Юришичу подаровано золотий
султанський кафтан i срiбний посуд. Сам великий вiзир добув од султана
почесну одiж i, як пiсля кожного походу, перо з дiамантом на тюрбан.
Але час був втрачений безповоротно. Пiд Кесегом Iбрагiм протовкся цiлий
мiсяць, починався уже вересень, повертатися додому було далеко, султан
знав, як небезпечно затримуватися до холодiв, тому розпустив вiйсько по
Штiрi╖ для грабувань i оголосив, що на цьому похiд закiнчено.
Це вже був не вiдступ, а втеча. Австрiйцi, хорвати, угорцi шарпали
османськi загони, вибивали ╖х на пень, гнали зi сво╓╖ землi так, що тi
насилу встигали ставити мости на рiках або переправлятися вплав, тонучи,
гублячи все награбоване. Мiст коло Марiбора мало не завалили, навiть
супровiд Сулейманiв насилу пробив собi дорогу до переправи, i великому
вiзировi довелося з ранку до само╖ темряви, не злазячи з коня, простояти
на березi, поки перейде на той бiк Сулейман. За це Iбрагiм одержав од
султана коня у коштовнiй збру╖ та грошi на повiтання.
Вже знаючи, як рятуватися перед Стамбулом вiд найбiльшо╖ ганьби, султан
вступив наприкiнцi листопада до столицi ще з бiльшим трiумфом, нiж пiсля
першо╖ невдачi пiд Вiднем. П'ять днiв столиця з ╢юбом, Галатою й Ускюдаром
сяяла вогнями. Базари й крамницi були вiдкритi вдень i вночi. На площах
роздавано чорбу й плов для бiдних i дармо╖дiв. На базарах розпродувано
награбоване й рабiв, приведених вiйськом. Сам султан, перевдягнувшись,
об'╖здив базари; на третiй день, довiдавшись вiд Гасан-аги, що твориться
на базарах, до Сулеймана прилучилася Роксолана i випрошувала в султана
дiтей i молодих жiнок, даруючи ╖м волю.
Купцям плачено з державно╖ скарбницi, бо згiдно з шарiатом навiть
султан не мав права завдавати купцям збиткiв, про султаншу ж пiшов
поголос, що вона грабу╓ правовiрних. Чи ╖й звикати було до плiток i
поголосу! А коли продааано ╖╖-де вони були, отi правовiрнi?
Вулицями Стамбула, розпанахуючи халати, здiймаючи руки, гасали ошалiлi
фанатики, проклинали гяурку-чарiвницю, яка засiла в Топкапи,репетували:
- О шарiат! О вiра!
Тяжко занедужала серцем валiде. Злягла ще повеснi, не знiсши тяжко╖
образи, завдано╖ ╖й султаном i султаншею, i тепер не пiдводилася. Знов
звинувачувано Роксолану. Мовляв, отру╖ла султанську матiр повiльною
отрутою, i тепер валiде вмирала i нiхто не мiг ╖╖ порятувати.
А султанська мати вмирала вiд власно╖ ж злостi. Пускала ╖╖ всю тiльки
проти Роксолани, а що всю злiсть. нiколи не зможеш вилити лиш проти одно╖
людини, то тепер сама знищувалася нею, точило ╖╖ це ненависне почуття
зсередини, як черв'як соковите яблуко, i не було ради.
Роксолана тiльки посмiхалася. Кажуть, що звинувачуватимуть знову ╖╖?
Хай.
Могли б ще звинуватити, нiби вона отру╖ла i колишнього великого вiзира
старого Пiрi Мехмеда, який помер вiд загадкових хворощiв, поки султан
ходив у свою безславну виправу.
Ще перед походом прислав Сулеймановi великий московський князь Василiй
Iванович гнiвливого листа про загадкове зникнення його посольства, яке
мало вiтати .султана пiд Белградом у 1521 роцi. Те посольство безслiдно
щезло, па Русь не вернулося, хоч вiдомо було, що добралося пiд Белград i
було прийняте в султанському таборi. "Через то,- писав Василiй
Iванович,моя корона потемнiла, а лиця мо╖х бояр почорнiли". Великий князь
обiцяв за завданий йому сором вiдплатити вогнем i мечем. Тiльки два
чоловiки знали про те посольство: колишнiй вiзир Пiрi Мехмод-паша i
султанський улюбленець Iбрагiм. Пiрi Мехмед прийняв московських послiв, а
Iбрагiм перехопив ╖х, бо стояв мiж султаном i великим вiзиром. Куди вони
зникли i де подiлися багатi дарунки, якi привезли султановi з далеко╖
Москви, про те мiг сказати лише грек. Але султан тодi не питав. А тепер
хоч би й спитав, то не отримав би вiдповiдi, бо Пiрi Мехмеда вже не було
на цiм свiтi.
Знав Гасан-ага, як знало пiв-Стамбула, але хто б же внiс у вуха
султановi те, про що падишах не пита╓?
Гасан-ага, мов невтомна бджола, нiс i нiс Роксоланi вiстi, пiдслухи,
чутки про всiх ╖╖ ворогiв i про недругiв султанових. Коли довiдався про
московських послiв, упав па колiна перед нею, незважаючи на кизляр-агу
Iбрагiма, не остерiгаючись, що той може передати все або валiде, або й
самому великому вiзировi:
- Ваша величнiсть, моя султаншо! Доки ж, доки цей мерзенний грек буде
панувати? На вас усi надi╖! Тiльки ви можете сказати все султановi! I про
московських послiв, i про посла вiд матерi французького короля, убитого
Хусрев-бегом. Iбрагiм усiм iноземцям показу╓ велетенський рубiн,
вiдiбраний у того та╓мничого посла, i хвалиться, що це найбiльший рубiн у
свiтi. Одного вашого слова, ваша величнiсть, було б досить.
- А навiщо? - спитала вона його.- Що вiд цього змiниться? Султан сам
прибира╓ те, що вiн наставив. Не треба йому заважати. Все прибере
всемогутнiй i безжальний час.
- Але ж життя людське не безмежне, моя султаншо!
- Зате безмежне мо╓ терпiння!
Пiсля першого походу Сулейманового на Вiдень вона докоряла йому за
нездару грека, вписуючи в листи сво╖ мiж рядками любовi гiркi слова: "Я ж
вам казала, я ж вам казала!" Тепер мовчала. Не згадувала про грека жодним
словом, хоч могла б знищити його, вiдкривши Сулеймановi найстрашнiше для
нього: що була в гаремi Iбрагiмовому, приводили ╖╖ на його ложе, хотiв
оволодiти нею, бачив ╖╖ нагою, зривав з не╖ одяг уже тодi, коли передавав
до падишахового гарему, а згодом хотiв мати ╖╖ жiночу прихильнiсть i не
полишив тих намагань досi.
Нi! Вона б не сказала про це нiколи й нiкому! Мала не тiльки власну
гордiсть -цiлi поколiння незламних людей стояли за нею, неприступних, мов
гiрськi вершини, з душами бунтiвливими, як у того легендарного Мухи, з
серцями пiднесеними, мов у ╖╖ рiдно╖ матусi, з красою безмежною, нiби в
того самого витязя давньоки╖вського Чурила Пленковича, що був на устах у
всiх ще й через пiвтисячi рокiв пiсля того, як про нього складено пiснi.
До того ж збагнула велику гру, яку несвiдомо вiв Сулейман iз сво╖м
найнаближенiшим чоловiком.
Всунути ноги в султанськi пантофлi нiхто б не посмiв. Цi ноги були б
негайно вiдрубанi, хоч би кому належали. Але поставити цi пантофлi перед
жадiбними поглядами i нацьковувати всiх один на одного, зiштовхувати
лобами бiля то╖ недосяжно╖ принади - хiба не в цьому сенс само╖
султансько╖ влади? Надто що люд оплатить усi химери свого володаря. У
запеклiй боротьбi за найвищу прихильнiсть нiколи нема╓ однодумцiв, нiколи
нiхто нiкому не помага╓. Коли вибирають iз тисяч одного - на нього пада╓
найтяжча ненависть заздрiсникiв. Сулейман вибрав Iбрагiма, чоловiка, який,
може, найменше вдавався до становища, яке йому припало. Для султана
Iбрагiм потрiбен був як двiйник, тiнь, на яку все пада╓: блиск i лихо. А
султан стояв осторонь, у споко╖ i шанобi незатьмаренiй. I всi побачили:
грек нiкчемний, i всi будуть нiкчемнi на його мiсцi, а султан незамiнимий.
Чи ж варто було завалювати Iбрагiма передчасно, коли вiн i так ма╓
завалитися пiд тягарем сво╓╖ нiкчемностi, мiру i розмiри яко╖ мiг
визначити лише султан? Будь-чи╖ спроби втрутитися в цi його Права Сулейман
трактував би як замах на його велич i не простив би нiкому, навiть
найближчим людям. Тому треба було набратися терпiння i ждати.
Ах, якби жити вiчно, скiльки б можна перегризати зла, нiкчемностi й
людсько╖ марноти!
Щоб не дратувати звiра в клiтцi, Фердiнанд прислав до Сулеймана сво╖х
людей для переговорiв про мир.
Посланник Корнелiй Дуплiцiй Шепер мав найвищi повноваження вiд самого
iмператора Карла, вiд короля Фердiнанда i вiд Марi╖, удови покiйного
угорського короля Лайоша. Вiн привiз Сулеймановi ключi вiд стародавньо╖
угорсько╖ столицi Естергома, лист вiд iмператора Карла, в якому той обiцяв
султановi мир, коли Сулейман вiддасть Угорщину його братовi, а також лист
вiд Фердiнанда iз запевненнями синiвсько╖ вiдданостi Сулеймановi, коли той
пiднесе йому в дар угорську землю. Шепер сподiвався, що буде негайно
прийнятий самим султаном, але Iбрагiм розпорядився iнакше. Мовляв, султан
передав усю владу в його руки, тому все, що посол ма╓ сказати, вiн повинен
сказати йому, тобто великому вiзировi. Прийнятий був Шепер в Iбрагiмовому
палацi на Ат-Мейданi. Великий вiзир приголомшив посланника золотим
доломаном, що мав на собi, величезним дiамантом на однiй руцi й ще бiльшим
рубiном па другiй. Лу╖джi Грiтi, з пальцями, обнизаними коштовностями,
пещений i нахабний, виступав, як уповноважений радник у справах Угорщини.
Великий драгоман Юнус-бег, гiгантський похмурий турок, про якого йшли
чутки як про найдовiренiшого султанського дипломата, покликаний був
Iбрагiмом лиш як перекладач, а начальник його особисто╖ канцелярi╖ хронiст
Мустафа Джелал-заде зготовився записувати кожне мовлене слово.
Шепер поцiлував полу Iбрагiмового доломана, так нiби мав у перед собою
самого султана, але великий вiзир сприйняв те як належне i повiв мову про
свою необмежену владу в цiй державi, про всемогуття османського вiйська i
про благородство туркiв.
- Ще недавно,- казав вiн,- султани платили яничарам по пiв-аспри на
день, сьогоднi ми вже платимо ╖м по цiлих п'ять аспр, можемо виплачувати
аж до восьми аспр на день. Для доблесного флоту взагалi грошей не
шкоду╓мо, скажiмо, нещодавно я видав для озбро╓ння свого флоту проти
Iталi╖ два мiльйони цехiнiв, але те нiяк не позначилося на державнiй
скарбницi - така нона багата. Османське вiйсько непереможне, у цьому мали
нагоду переконатися вже повсюди, але ми можемо навiть не пiдiймати всi╓╖
сво╓╖ сили, бо самих тiльки п'ятдесят тисяч кримських татар могли б
спустошити цiлий свiт. Двiчi водив вiйсько проти Вiдня, але обидва рази
пощадив це славне мiсто, при наступi багато тисяч жiнок i дiтей ховав у
лiсах, щоб ╖х не захопили в рабство. Так чинив не тiльки я, а й багато
iнших добрих туркiв, бо не всi вони варвари, нелюди й хижi звiрi, як ╖х
називають християни.
Шiсть годин вихвалявся Iбрагiм перед посланником Шепером. Пажi
приносили частування. Поряд iз схiдними ласощами лилося вино, заборонене
для всiх мусульман, але не для Iбрагiма, для якого не iснувало в цiй землi
нiяких заборон.
- Усе, що я роблю, вважа╓ться найлiпше зроблене,- хвалився великий
вiзир.Звичайного конюха можу поставити нашою. Можу, як захочу, дiлити
землi й королiвства, i мiй володар не перечитиме. Коли вiн щось велить, а
я не згоден з тим, то не стану викопувати його велiння. Коли ж я щось
надумаю, а вiй буде не згоден, то станеться по мо╖й, а не по його волi.
Мир i вiйна в мо╖х руках. Перемоги османсько╖ збро╖ залежать тiльки вiд
мене. Це я перемiг угрiв. Падишах не брав участi в бою пiд Мохачем. Вiн
тiльки сiв на коня та прискакав на помiч, коли я послав йому вiсть про
звитягу. Всi блага роздiляю тiльки я. Султан навiть не одяга╓ться краще за
мене, а лиш так, як я. Половина коштовностей, якi мають падишах i його
жона, колишня рабиня Роксолана, подарованi мною. Ось цей дiамант був на
тiарi римського папи. Я купив його за шiстдесят тисяч дукатiв. А погляньте
на цей рубiн. Вiн був на пальцi у французького короля, коли той попав у
полон до iмператора Карпа. Iмператор не змiг купити цей рубiн, а я купив.
I не трачу нi на що жодно╖ акча, бо все платить за мене султан. Його
земля, державна скарбниця, все, вiд найбiльшого до найупослiдженiшого,
довiрено менi. Я порядкую усiм, як хочу. З султаном росли вкупi змалку.
Навiть народженi з ним у той самий день. Що таке володар? Це мовби
кровожерний лев. Люди приборкують лева не тiльки силою, а й мудрiстю,
харчем, який приносить йому доглядач, i покриками. Доглядач носить iз
собою палицю, щоб лякати лева, але нiхто, крiм нього, не може подати ╖жу
левовi. Володар- це лев, його доглядачi - радники й мiнiстри, а палиця -
iстина й правда, якими треба керувати володарем. Так i я приборкав i
упокорив свого повелителя, великого султана палицею iстини й правди.
Iбрагiм прийняв од Шепера листи iмператора й Фердiнанда, лист вiд Карла
П'ятого вiн поцiлував, притиснув до чола, поглянув на iмператорську
печать, хвастовите сказав:
- Мiй володар ма╓ двi печатi. Одну трима╓ у себе, другу вiддав менi.
Вiн не хоче, щоб мiж нами була будь-яка рiзниця.
Лу╖джi Грiтi пiдтакував Iбрагiмовi, Джелал-заде незворушно записував,
великий драгоман Юнус-бег перекладав, намагаючись бути спокiйним, хоч усе
в ньому кипiло вiд обурення до цього нахабного грека. Куди дивиться ╖хнiй
султан? У чи╖ руки вiддав вiн iмперiю? I як це можуть терпiти справжнi
османцi?
I знов, хоч як це дивно, усi сподiвання сво╖ мали покладати справжнi
османцi на ту, яку ще вчора називали вiдьмою й чарiвницею i насилали всi
нещастя на ╖╖ голову. Бо хто ж, крiм Роксолани, мiг внести у вуха
султановi правду про знахабнiння великого вiзира i кому б ще мiг повiрити
Сулейман так, як сво╖й улюбленiй жонi? Мiж двома найулюбленiшими людьми
мав би вибрати когось одного, а що жiнка завжди ближча серцю чоловiка, то
вже нiхто не сумнiвався у перемозi султаншi.
Гасан-ага, з яким Юнус-бег мав кiлька пота╓мних розмов, мерщiй прибiг
до султаншi, переповiв ╖й усе, що довiдався про грека, дивився на
Роксолану вiддано, захоплено, з нетерпiнням у поглядi.
- Гаразд, iди,- сказала йому спокiйно.
- Ваша величнiсть, а як же?..
- Iди,- повторила вона що спокiйнiше й холоднiше.
Не втручатися! Стерпiти, не пробувати прискорювати подiй, чекати й
чекати, поки цей грек сам ускочить у ластки, якi розставля╓ для iнших. Бо
хiба ж не пробувала вже вiдкрити очi султановi на його улюбленця - i що
мала за те? Iбрагiм разом iз валiде створили ╖й нестерпне життя, а
Сулейман не поворухнув i пальцем, щоб ╖╖ захистити. Сказав тодi: "Я не маю
часу думати над цим". I вона мала стерпiти все, тимчасом як грек
вивищувався щодень. Уже звертався до Сулеймана "брате", а позаочi звав:
"Отой турок!" Валiде називав "панiматка" або "стара мати", султанських
сестер - "сестрами". Хатiджа народила йому сина, i тепер тiльки ╖╖ мови
було, що про того малого Мехмеда, нiби вiн мав успадкувати престол.
Роксоланi належали ночi Сулеймановi, зрiдка днi, але все те залежало вiд
його настрою i незбагненних примх, найчастiше ж вiд волi великого вiзира,
з якою вимушена була миритися, переконавшись у безплiдностi опору. Тiльки
ждати, сподiваючись на всемогутнiй час! Ясна рiч. могла б щоразу турчати
султановi на вухо про великого вiзира. Крапля довбе камiнь. Та вже не
хотiла бути краплею, вважала те для себе принизливим, ждала, поки краплi
зiллються в потiк, у рiку, в море i затоплять грека навiки!
А султан, чи то вже так вiддавшись душею сво╓му улюбленцевi, чи, може,
потай пiдштовхуючи того до неминучо╖ загибелi, проголосив несподiвано
великий похiд на кизилбашiв i очолити той похiд доручив сво╓му великому
вiзировi. Вiн звелiв пiдкорятися фiрманам сераскера так, як i його
власним, назвав Iбрагiма - "прикраса держави й цього свiту, захисник
царства i верховний сераскер". Iбрагiм, вирушивши в похiд, стал видавати
фiрмани, пiдписуючись нечуваним титулом "сераскер султан". Фортецi
вiдчиняли перед ним брами, як перед справжнiм султаном. Пашi, беги, вождi
племен виходили назустрiч iз багатими дарунками. Двiр Iбрагiма сво╓ю
пишнiстю уже перевершував навiть султанськiм. Стривожився сам
Скендер-челебiя, який, за звича╓м, супроводжував Iбрагiма, забезпечуючи
його похiд. Скендер-челебiя став висмiювати вигаданий великим вiзиром
титул "сераскер султан", серед сво╖х наближених вiв розмови про те, що
грек намiря╓ться скинути Сулеймана з престолу й захопити владу в сво╖
руки. Тi розмови дiйшли до Iбрагiма, i вперше за сво╓ багатолiтн╓
знайомство цi два спiльники тяжко посварилися, хоч хитрий грек звинуватив
Скендер-челебiю не в розповсюджениi чуток, а в тому, що той намагався
зодягатися багатше за сераскера i мав бiльше пажiв довкола себе.
Вiстi про цi незгоди дiйшли до султана в Стамбул, але султан мовчав,
так нiби ждав, коли Iбрагiм сам понищить опори, на якихдосi тримався. Тим
часом другу опору Iбрагiмову - Лу╖джi Грiтi - з трьома тисячами яничарiв
султан послав в Угорщину, щоб той простежив, як там шанують султанськi
права. Навздогiн Грiтi було послано звiдомлення султанського дивану про
те, що венецiанець винен у державну казну двiстi тисяч дукатiв за вiдкупи
i двi п'ятих цi╓╖ суми ма╓ негайно заплатити. Грiтi вимушений був
продавати свiй золотий i срiбний посуд, знаючи, що за не-сплаченi борги в
цiй землi не щадять нiкого, а сам тим часом кинувся грабувати Угорщину.
Жах супроводжував його кривавий похiд. Янош Запойя╖ прислав Грiтi 200
тисяч дукатiв, щоб порятувати землю вiд розорення, але не помогло й це.
Венецiанець перевершував жорстокiстю усе досi чуване. Не зупинявся нi
перед якими злочинами. Та коли вбив старого петроварадинського ╓пископа
Iмре Джибака, його покинули навiть найближчi помiчники й спiльники.
Трансiльванський во╓вода Стефан Майлат пiдняв народне повстання проти
Грiтi. Покинутий усiма, венецiанець з двома сво╖ми синами, перевдягнений,
утiк до молдавського господаря Петра Рареша. Рареш негайно видав Грiтi
уграм. Ненависному султанському посiпацi вiдрубано голову, а його тiло
кинуто i [сам.
Кишенi в Грiтi були набитi коштовним камiнням, яке розграбували
угорськi вельможi. Три вози коштовностей посланi були в Буду Яношу
Запойя╖. Синiв Грiтi задушили при дворi Рареша.
Вiсть про смерть Грiтi наздогнала Сулеймана уже в Персi╖, куди вiн
пiшов, стривожений тим, що шах Тахлiасп ухиля╓ться вiд бо╖в з Iбрагiмом,
зда╓ йому мiсто за мiстом, тим часом ховаючи десь у горах сво╓ грiзне
вiйсько.
Але ще перед тим у Стамбулi мав пережити втрату, може, найтяжчу.
Зруйнована, задушена власною злiстю, умерла вночi в сво╓му розкiшному
гаремному поко╖ валiде Хафса, умерла мовчки, не вимовивши сво╓╖ останньо╖
волi, не прикликавши до себе в останню хвилину жодно╖ живо╖ душi, i коли
наляканий ╓внух прибiг до кизляр-аги Iбрагiма з цi╓ю страшною вiстю, той
теж злякався : i розгубився, не знаючи, як повiдомити султана. Звернувся
за порадою до великого муфтiя Кемаль-пашi-заде, i хоч той теж тяжко.
нездужав, але пiдвiвся з постелi й пiшов до султана, щоб донести до його
царственого слуху цю печальну вiсть.
Сулейман, вислухавши великого муфтiя, схилив голову i вимовив слова про
повернення:
- Iнна лiлахi ау iнна iлайхi раджi уна - воiстину ми належимо богу i
поверта╓мося до нього.
Тодi звелiв, щоб останки велично╖ господинi, Високо╖ Колиски,
царствено╖ валiде поклали на ношi почестi, накрили коштовним покривалом
поваги i щоб улеми, вельможi, знатнi люди Стамбула, вийшовши назустрiч,
поховали благословеннi останки в скарбницi могили бiля пiднiжжя могили
султана Селiма, як скриню з коштовностями, i щоб пом'янули благословенну
душу ╖╖ величностi молитвами та величанням i дотрималися добрих звича╖в
оплакування у такому виглядi, щоб вони вiдповiдали законам шарiату й суни.
Сам же чи й зронив бодай сльозину i на небiжчицю навiть не пiшов
глянути. Хоч яка ненависна була ця жiнка для Роксолани, але навiть ╖╖
вразила поведiнка Сулеймана. Не кинути останнього погляду на рiдну матiр!
Не закрити ╖╖ очей! Боже! Що це за свiт, що за люди, що за жорстокiсть?
Та простила султановi його дивну холоднiсть, коли за мiсяць по смертi
валiде вiн повiв ╖╖ в Айя-Софiю, де вже чекав на них головний кадiй
Стамбула. I перед тим суворим чоловiком, без свiдкiв, але з належною
урочистiстю заявив:
- Я беру цю жiнку собi в жони.
Кадiй уклонився султановi й султаншi - так було скрiплено цей дивний
шлюб. Роксолану про згоду нiхто не спитав, бо для шарiату голос жiнки не
ма╓ нiякого ваги, усе сталося так несподiвано, що вона й не збагнула
величi то╖ подi╖, i тiльки згодом, коли султан вирушив до Персi╖, а вона
лишилася сама в Стамбулi, коли люд прокричав ╖╖ султаншею i вже
супроводжував ╖╖ iм'я не прокляттями, а хвалою i славою, усвiдомила
нарештi, що сталося неймовiрне. Хай не було весiлля, не супроводжувався
╖хнiй шлюб урочистостями, навпаки, вражав буденнiстю майже обурливою, але
був же то шлюб, освячений шарiатом, пiднесений до найвищого
мусульманського законе- i вона тепер вознесена, возвеличена! I до цього
османськi султани брали шлюб iз чужинками, серед яких траплялися й
слов'янки, але все то були доньки володарiв, князiв i королiв, а вона ж
тiльки рабиня, куплена й продана, безрiдна, незнана, мала й упослiджена!
Хто тепер посмi╓ назвати ╖╖ рабинею? Хто пiднесе голос проти не╖,
замахнеться на не╖, на ╖╖ рiд i походження? Вiдчувала з собi голос кровi
легендарних амазонок i нескорених скiфiв, знала, що не втрима╓ тепер ╖╖
нiхто й нiщо, не буде бiльше нi супротивникiв, нi перепон. I всi колишнi
страхи й нещастя видавалися такими змiзернiлими, такими нiкчемними, що
хотiлося смiятися.
Навiть султанська сестра Хатiджа схилила голову перед султаншею i
прийшла до не╖ скаржитися на свого мужа. Iбрагiм, поки зимував у Халебi,
завiв собi пiдлу наложницю, якусь Мухсiну, тодi вiдправив ╖╖ до Стамбула,
де спорядив для не╖ тайкома дiм, i ця хвойда писала йому навздогiн любовнi
послання. Тiльки послухати, що вона мала нахабство виписувати: "Доки плачу
й тужу, зболена й засмучена, несподiвано пролунав милий звук ранкового
вiтру й донiс дорогу серцю мову вашого чарiвного тiла i солодких уст".
Хвала аллаховi, що султанськi улаки перехопили цей лист i принесли ╖й. Як
смiв цей мерзенний чоловiк протиставити султанськiй сестрi якусь повiю! I
яко╖ кари заслугову╓ вiн за свою зрадливiсть?
Роксолана мовчала. Що ╖й Iбрагiм, що ╖й усе? Що ма╓ завалитися,
завалиться тепер само. А вона ма╓ ще бiльше змiцнювати будiвлю свого
життя, змiцнювати сама, дякувати тому, хто возвисив ╖╖ вознiс, поставивши
поруч iз собою, може, й над усiм свiтом. Матусю рiдна, бачила б ти свою
дитину!
I знов летiли слiдом за Сулейманом ╖╖ листи до нього. "Мiй великий
володарю! Припадаю лицем до землi i цiлую порох вiд Ваших нiг, притулку
щастя. О сонце мо╓╖ снаги i благо мого щастя, мiй повелителю, коли пита╓те
про Вашу послушницю, що ╖й через Ваш вiд'╖зд печiнка, як дерево,
звуглилася, груди стали ру╖ною, очi - як висхлi джерела; коли пита╓те про
сироту-утопленицю в морi туги, яка не розрiзня╓ дня вiд ночi, котра
стражда╓ вiд любовi до Вас, яка збожеволiла дужче за Фархада i Меджнуна,
вiдколи розлучена з сво╖м володарем,- то тепер зiтхаю, немов соловей,
ридаю безперервно i пiсля Вашого вiд'╖зду перебуваю у такому станi, якого
не дай боже навiть Вашим невiрницьким рабам".
Султан вiдписував ╖й, повiдомляючи, як брав кизилбашськi фортецi, як
увiйшов у столицю шахову Тебрiз, як рушив далi шляхами, якими ходив сам
Iскандер, як пережив страшну нiч коло полишеного древнього мiста Султани.
Кiлька днiв iшло вiйсько в холоднiй iмлi й чорних туманах, тодi опинилося
у темнiй гiрськiй ущелинi, i втомленi во╖ни поснули в наметах, мiж якими
запалено тисячi вогнищ. Зненацька перед пiвнiччю над табором закрутився
джинiвський смерч. Мовби величезна повiтряна п'явка всмокталася в землю,
усi намети, крiм султанового, були вмить розшарпанi й рознесенi навсiбiч,
смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося на його
шляху. Коли ж промчав над ущелиною, то за ним зринули туди потоки
крижаного повiтря, град i лiд. З надр гiр долинув зловiсний рик, нiби там
прокинулися всi демони пекла, i гук пройшов мiж людьми, вiщуючи загрозу i
несучи жах.
Люди замерзали на смерть. Гинули, жалiбно ревучи, верблюди. Снiг не
падав, а засипав во╖нiв, коней, мулiв i все довкола. Люди перелякано
тулилися одне до одного i просили в аллаха порятунку вiд гiрських демонiв,
пробуджених кизилбашами. Сам султан перелякано щулився у сво╓му розкiшному
наметi, думаючи, що вперше в боротьбi за чисту вiру небо пода╓ йому такий
зловорожий знак. Коли на ранок встало сонце, всi побачили, що снiг
червоний, нiби политий кров'ю, i вцiлiлi кинулися утiкати з то╖ страшно╖
ущелини. Йшли непрохiддям, бачили бiльше змiй, нiж рослин, з гiр потрапили
на трясовини ╢вфрату, тонули в них, гинули тисячами.
Великий вiзир звинуватив у всьому Скепдер-челебiю, хоч хто б же мiг
боротися iз стихiями?
Султан не став на захист великого дефтердара. Коли перед ним без опору
розчинив брами великий Багдад i на першому диванi Iбрагiм виступив iз
вимогою стратити Скендер-челебiю за зраду, Сулейман не став слухати думку
вiзирiв Аяса-пашi й Касима-пашi i пiдтримав свого сераскера.
Скендер-челебiю i його зятя Гусейна-челебiю повiшено на багдадському
Ат-Мейданi, сiм тисяч ╖хнiх рабiв пущено на продаж, пажiв дефтердара,
зодягнутих у золото, забрано до султанського двору, i згодом семеро з них
стали вiзирами у Сулеймана, а дво╓ навiть великими вiзирами: Ахмед-арбанас
i Мехмед з боснiйського роду Соколовичiв, званий Узун - Високий.
Уночi, пiсля страти, Скендер-челебiя приснився Сулеймановi. Нiби душив
його хусткою, допитувався: "За вiщо мене повiсив невинного?" Султан
прокинувся, перестрашений у темрявi й самотинi, прокляв свого великого
вiзира: "Бог дасть, Iбрагiме, незабаром i ти так само закiнчиш!"
Знаходив порятунок i втiху лише в листах Роксолани, яка писала йому в
Багдад:
"Всевишньому i його вiвтарю тисячократну хвалу возносячи, радуймося й
веселiмося! Весь свiт вийшов iз пiтьми, залитий свiтлом милостi божо╖.
Хвала господу за доброту, хвала Водителю! Нехай мiй володар, мiн падишах,
мiй високий порiг до Повелителя цього й того свiту, благо свiтла мо╖х
очей, якими дивлюся на цей свiт, нехай мiй шах i мiй султан завжди веде
святу вiйну, нищить сво╖х ворогiв i здобува╓ землi, нехай заполонить усi
сiм сфер Джемшида, чоловiк i джин хай упокоряться нашим велiнням, хай бог
боронить Вас вiд щонайменших нещасть i помилок, нехай поможе здiйснитися
усiм надiям, якi зродяться у Вашiм благословеннiм серцi, хай будете менi
Хизиром, хай бережуть Вас усi пророки й святителi, цiлий свiт хай весело й
щасливо проводить свiй час у Вашiм щасливiм затiнку. I коли Всевишнiй
дозволить, о володарю свiтiв! - знову благаю його, щоб дав можливiсть i
долю для Вашого щасливого повернення, щоб знов побачила Ваше благословенне
лице i занурилася сво╖м обличчям у порох бiля Ваших нiг!
Нiби сонце саме, проходиш i ся╓ш!"
У Стамбулi знов лютувала чума. Роксолана тулила до серця сво╖х дiток,
слала до султана гонцiв з листами: "Аллах змилу╓ться, i мор мине до
прибуття мого володаря. Нашi богоугодники кажуть, що смерть ма╓ щезнути,
коли опаде осiнн╓ листя".
I знов уписувала в листи рядок iз свого вiрша: "Нiби сонце саме,
проходиш i ся╓ш!"
Султан повертався через Бiтлiс, Халеб, Антiохiю, Адану,Конью. Цiлих
п'ять мiсяцiв iшов вiд Багдада до Стамбула, оглядав усе сво╓ царство,
творив суди, нагороджував усiх, хто вiдзначився, карав винних. Нiщо не
вказувало на змiну його ставлення до Iбрагiма, його тепер звали тiльки
"сераскер султан", на долю Сулеймана лишався самий титул падишаха. Пiсля
повернення до столицi султан доручив Iбрагiмовi вести переговори iз
секретарем французького короля Жаном де ля Форс i дати Францiску
капiтуляцi╖ па право торгiвлi й дипломатичнi привiле╖.
Тим часом, пiдкупивши двiрських, до султана прорвався якийсь
знавiснiлий старий купець-мусульманин i став домагатися, щоб Сулейман
повернув йому якусь рабиню, куплену в нього Iбрагiмом за посередництвом
венецiанця Лу╖джi Грiтi. Згiдно з шарiатом це був продаж, який пiдлягав
затвердженню третьо╖ особи, що була справжнiм власником рабинi. Цi╓ю
особою був Грiтi. Але тепер Грiтi помер, тому його затвердження вважа╓ться
недiйсним, надто що рабиня вже перестала бути рабинею, а возведена в
султанському гаремi в нову якiсть так само, як, скажiмо, зерно може бути
перемелене на борошно, а виноград перероблений на оцет. Тому рабиня ма╓
бути повернена купцевi, який ╖╖ продавав, бо продаж ╖╖ тепер став
нiкчемним.
Султан похмуро вислухав шаленця i мовчки махнув сво╖м дiльсiзам, щоб
вони заткнули пельку цьому нахабi.
А ввечерi покликав до себе Iбрагiма, щоб провести з ним, як бувало
колись, цiлу нiч у покоях Фатiха, розписаних iталiйцем Джентiле Беллiнi,
за грою, бесiдою, вином i спокiйними роздумами.
Уперше Iбрагiм прийшов до султана без сво╓╖ вiоли.
- Хотiв би почути твою гру,- спокiйно сказав Сулейман.
- Настогидло! - недбало кинув Iбрагiм.- Лiпше давай вип'╓мо!
Не було вже поваги в його голосi, не запобiгав перед султаном, не
пiдлещувався, бо й навiщо? Сам був султан сераскер, рiвний з падишахом, а
то й вищий за нього в усьому.
Султан мовчки попивав вино, дивився спiдлоба на чоловiка, якого вiн
возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе. Знав про нього все.
Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу сво╓╖ Хуррем, яка тепер
ухилялася вiд будь-яких розмов про Iбрагiма, ухилялася вперто, так, що
навiть на його вiдвертiсть вiдповiла невизначенс:
- Я не можу нiчого додати до сказаного колись, щоб не скаламутити
священного спокою вашо╖ величностi.
А як можна не скаламутити те, що вже й без того скаламучене? Султан
знав усi звинувачення, якi висували проти Iбрагiма його вiзири й
наближенi. Двiчi водив вiйсько на Вiдень i обидва рази невдало. Без волi
султана обiцяв мир Фердiнанду, тодi як будь-яке перемир'я з невiрними
суперечить волi аллаха. В перському походi втратив половину
мусульманського вiйська через свою нездарнiсть, а в шаха Тахмаспа тим
часом не загинув жоден вояк. I вийшло так, що турецьке вiйсько тiльки
приминало траву, а не витоптувало ╖╖, щоб бiльше нiколи не пiдвелася.
Великий вiзир показав себе нiкчемним мусульманином. Колись кожний коран,
який потрапляв йому до рук, цiлував i прикладав до чола на знак найглибшо╖
шани, тепер драту╓ться, коли хтось дару╓ йому цю священну книгу, i
кричить, що ма╓ задосить цього добра. Без суду, увiвши в оману султана,
добився страти чесного мусульманина Скендер-челебi╖, тодi як гяура-здирцю
Грiтi всiляко пiдтримував. Вiв зрадливу полiтику в переговорах. Вбив
руських послiв, загарбавши ╖хн╓ майно. Покрив злочин Хусрев-бега,
вiдiбравши в нього рубiн, заради якого боснiйський санджакбег убив
та╓много посла матерi французького короля, зраджу╓ сво╖й жонi, султанськiй
сестрi Хатiджi, завiвши собi пiдложницю. Бунтував стамбульський мотлох
протi╖ само╖ султаншi, намiряючись, може, й знищити ╖╖.
Кожного з цих звинувачень досить було для Iбрагiмово╖ смертi, але
жодного з них султан не згадав то╖ ночi. Вiн пив вино, хмурився бiльше i
бiльше, впiвока стежачи за сво╖м знахабнiлим улюбленцем. Тодi зненацька
сказав:
- До мене пробився якийсь купець. Кричав про рабиню, куплену тобою,
тодi про мiй гар╓м. Я нiчого не мiг зрозумiти. Iбрагiм п'яно зареготав:
- Як же ти мiг зрозумiти, коли ти турок!
- Купця страчено, тепер тiльки ти можеш менi сказати...
- А що казати? - недбало вiдмахнувся грек, доливаючи Сулеймановi вина.-
Що казати? Було й нема. Всi мертвi. Жодного свiдка. Нi валiде, нi Грiтi,
нi цього старого ошуканця. Його звали Сiнам-ага. Я заплатив тому
негiдниковi дикi грошi. Тепер бачу - недаремно. Рабиня стала султаншею.
- Яка рабиня? - блiднучи, спитав Сулейман.- Про кого ти мовиш?
- Про султаншу Хасекi. Про Роксолану. Це ми з Грiтi так ╖╖ назвали - i
покотилося по всьому свiтi. Я хотiв ╖╖ собi, але глянув i не змiг покласти
в постiль. Самi ребра. Щоб не пропадали грошi, вирiшив подарувати в твiй
гарем. Валiде прийняла. Була мудрою жiнкою.
Султан звiвся на ноги, став перед Iбрагiмом, стемнiв лицем так
загрозливо, що той мав би схаменутися, але сп'янiння, а ще бiльше, мабуть,
знахабнiння зробило його слiпим.
- Як смi╓ш ти так про султаншу? - повiльно вимовив Сулейман,
насуваючись на Iбрагiма, який недбало розлiгся на подушках.- Вона мати
мо╖х дiтей, i ╖╖ добре iм'я важить незрiвнянно бiльше, нiж смерть не
тiльки твоя, а й моя власна.
- Ти, турку! - засмiявся Iбрагiм.- Хочеш вмирати за цю нiкчемну рабиню,
за цю вiдьму? Чи вже зовсiм з'╖хав з глузду? Аби ж хоч було заради чого!
Бачив ╖╖ голою - не пробудила в менi нiчого чоловiчого. А ти...
Не договорив. Султан сплеснув у долонi, миттю вскочило в покiй кiлька
дiльсiзiв. Iбрагiм, знаючи, якi скорi на розправу нiмi, теж пiдскочив з
свого мiсця, ховаючись за султана, блiднучи бiльше, нiж звичайно,
зашепотiв:
- Ваша величнiсть, мiй падишаху, то ж був тiльки жарт, то ж...
- Взяти його! - гукнув султан, вiдсторонюючись од свого улюбленця.
- А-а, мене взяти? -скреготнув гострими сво╖ми зубами Iбрагiм.- Мене,
великого вiзира? Не смi╓те! Нiхто не смi╓!
Дiльсiзи мовчки йшли на нього. Вiн вiдбiг до стiни, притиснувся спиною
до малювань Беллiнi, змахнув сво╖м коштовним кинджалом.
- Султане, схаменися! Мiй повелителю! Я ж ваш макбул, ваш мергуб, ваш
махбуб!- Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюблений!
- Будеш мактул! [68]крикнув перекривлений од лютi Сулейман.- Кiнчайте з
цим зрадником!
- Не пiдходь! - засичав грек до нiмих.- Порiжу всiх! З вашим султаном
порiжу!
Один iз дiльсiзiв, чорний жилавий велетень, вмiло замахнувшись
ятаганом, кинув його i пришпилив Iбрагiма до стiни, мов метелика шпилькою.
Кинджал випав iз грекових рук.
Вiн поглянув на стiну, нiби ще не вiрив, що то його кров бризнула на
малювання iталiйця,прошепотiв:
- Сулсймане, я вмираю. Кров моя...
Нiмi накинулися на нього, вiдiрвали вiд стiни, шовковий шнурок здавив
йому шию.
Султан мовчки вийшов з покою. Розбудив Роксолану, не дозволив
запалювати свiтла, сiв на подушки так, щоб сяйво березнево╖ ночi не падало
крiзь барвистi шибки йому на обличчя, глухо промовив:
- Убитий Iбрагiм. Вона злякалася.
- Як? Де? Ким?
- Мною.
╥й стало страшно й легко.
- Що ж тепер буде?
- Нiчого. Хiба ти не зi мною?
╖й чомусь згадалися давно читанi слова. Ще з дитинства: "Хто побiдить,
не матиме кривди вiд друго╖ смертi". Але не сказала ╖х султановi. Мовчала.
Вiн попросив:
- Iди до мене.
I вона пiшла. Бо й до кого б мала йти на цiм свiтi?
Iбрагiмове тiло закопане було в дворi дервiшсько╖ текi╓ на Галатi. На
могилi не було нiякого знаку, окрiм дерева, що росло поблизу.
Двiр колишнього великого вiзира на Ат-Мейданi перетворено на школу для
молодих яничарiв. Його сади на Золотiм Розi стали мiсцем для гулянь
стамбульцiв. Майно передано державi. Спадок вiд захланного грека зостався
величезний. Понад вiсiмсот сiльських садиб i будинкiв, майже пiвтисячi
водяних млинiв, два мiльйони дукатiв, не лiчачи золотих i срiбних злиткiв,
тридцять два великi дiаманти на одинадцять мiльйонiв аспр, безлiч
самоцвiтiв, п'ять тисяч багато гаптованих кафтанiв, вiсiм тисяч тюрбанiв,
тисяча сто шапок, прикрашених щирим золотом, двi тисячi кольчуг, двi
тисячi позолочених панцирiв, тисяча сто кiнських сiдел у золотi й
коштовних каменях, двi тисячi шоломiв, сто тридцять пар острогiв золотих,
сiмсот шiстдесят шабель у коштовних пiхвах, тисяча списiв, вiсiмсот
золотом оправлених i дiамантами й самоцвiтами саджених коранiв, тисяча
сiмсот рабiв i рабинь, двi тисячi коней, тисяча сто верблюдiв.
Хатiджу султан видав за молодого Лютфi-пашу, який вiдзначився у
перському походi, бо не годилося, щоб така молода вдова жила сама.
Великим вiзиром став арбанас Аяс-паша, чоловiк мужнiй, але дурний i
обмежений, байдужий до всього, крiм власно╖ влади.
Стамбул завмер, упокорений i приборканий, лягав до нiг Роксолани, усе
тепер тут стелилося ╖й до нiг, але не було радостi в душi, не мала
торжества в серцi, хотiлося вирватися звiдси, втiкати, втiкати свiт за
очi, покинути Стамбул, щоб, може, й не повертатися сюди нiколи.
Коли сказала про сво╓ бажання султановi, той здивувався:
- Але ж ти в цьому мiстi здобула велич!
- Велич? - Вона засмiялася.- А що я тут бачила? Мури Топкапи, замкненi
поко╖, нагляд ╓внухiв, сади гарему та небо над ними? I весь свiт - крiзь
кафису ,хiба що для султаншi пороблено на вiкнах коштовнi мушараби. Мiй
повелителю, повезiть мене куди-небудь! По╖дьмо далеко-далеко!
- Куди ж? - не зрозумiв султан.
- Хiба я знаю? Аби лиш далi вiд Стамбула.
- Султани можуть ╖здити тiльки на вiйну i на лови.
- О прокляття влади! Повезiть мене хоч на лови! В лiси й у гори!
Повезiть, мiй султане!
...А тепер скакала у глибину лiсу, маючи перед очима ту дивну
стрiмчасту вершину, схожу на високий бiлий рiг. Суркая. Рiг-скеля. Але
по-турецьки "суп" означа╓ не тiльки "рiг", а й "весiлля". Хай буде ця
скеля мовби ╖╖ весiльним дарунком.
- Мiй султане, я хочу, щоб ми з вами зiйшли на цю вершину! Примха дика
й незбагненна, але султанша дивилася на Сулеймана так благальне, мало не
жебруючи, що вiн слухняно злiз з коня i, плутаючись у сво╓му широкому
коштовному одязi, пiшов слiдом за цi╓ю жiнкою, яка не втомлювалася його
дивувати. Скеля здiймалася полого, так що йти на не╖ можна було без
особливих зусиль, та однаково султан не встигав за Роксоланою, вона
випередила його, ледь не бiгцем подолала останнiй стрiмчак, ступила па
гостру бiлу вершину, тiльки тодi озирнулася на Сулеймана, який тяжко
чалапкав позаду.
Стояла над безмежними лiсами, над царством гiр, вознесена пiд саме
небо, i дивилася в той бiк, де мала лежати ╖╖ рiдна земля. У дикiй
пустельностi цi╓╖ вершини мовби щось промовляло до Роксолани, щось живе,
народжене безмiром просторiв, що розляглися внизу, та╓мною могутнiстю
землi, поклик яко╖ вона сприймала всiм сво╖м ╓ством, i поклик той був нiби
втiленням i природою ╖╖ душi, жадобою нових звершень i добра, яке ╓
iстиною. А серце стискувалося вiд незбагненного нетерпiння, i та сама
безмежна туга, що була в ньому з першого дня неволi, залягала там тяжко i
безнадiйно.
Зiтхнувши, Роксолана перевела погляд униз, навстрiч Сулеймановi, який
дерся на вершину повiльно, втомлено, але вперто. Пiт струмками стiкав йому
з-пiд високого тюрбана, заливав очi, скапував iз прибитих сивизною довгих
вусiв, звивистими патьоками проорював слiди сво╖ у бородi, як дощ на
глиняних гiрських схилах. Вона бачила султанове обличчя, його хижий нiс,
жадiбно розтуленi уста, гострi зуби. Йшов до не╖, дерся вище й вище,
насувався на вершину, де вона стояла, вслухаючись у невiдомий поклик.
I тiльки тодi, глянувши собi пiд ноги, побачила Роксолана, що на бiлому
гостряковi вершини вистача╓ мiсця лише для одно╖ людини
Книга друга
СТРАСТI КРОВ
Вiд Iбрагiма не лишилося навiть його улюблених дзеркал. Хатiджа не
захотiла взяти жодного, бо кожне з них ще мовби зберiгало в сво╖х
та╓мничих глибинах блiде вiдбиття того, хто зганьбив ╖╖ царський рiд.
Султанськi емiни, яким звелено було забрати майно колишнього великого
вiзира до державно╖ скарбницi, зацiкавилася тiльки коштовними оправами.
Навiть яничари, якi загосподарювали в Iбрагiмовiм палацi, всупереч сво╓му
узвича╓нню, не стали трощити дзеркал, щоправда, не вiд забобонного
побоювання лиха, а скорше вiд тверезого розрахунку, бо все це добро можна
було вiдправити на Бедестан i розпродати там хоч i за пiвцiни, але ж
однаково мати зиск бiльший, нiж вiд потовченого скла.
Несподiвано з-за моря припливло ще одне дзеркало для Iбра-гiма. Вже для
мертвого. Коло стамбульських причалiв завжди повно було роззяв, якi
зустрiчали кожне судно, так нiби сподiвалися, що привезе воно для них
щасливу долю. Посилав туди сво╖х людей i Гасан-ага, волiючи без прогайки
мати вiстi, якi линуть з морськими вiтрами. Ось так один з його Гасанiв i
довiдався, що на щойно прибулiй венецiанськiй барцi привезено в дарунок
Iбрагiмовi величезне дзеркало. Баркою тою приплив до Стамбула посланий
самим дожем Венецi╖ Андреа Грiтi славетний художник Вечеллiо з кiлькома
сво╖ми учнями. Дож прислав свого улюбленого художника на прохання сина
Лу╖джi Грiтi, ще не знаючи, що син уже мертвий, так само, як не знав про
смерть великого вiзира Iбрагiма той, хто посилав йому в дарунок рiдкiсне
дзеркало.
Власне, про те дзеркало i про художника Гасан-ага негайно повiдомив
свою повелительку, випереджаючи навiть всюдисущих султанських
улакiв-донощикiв. Вiн переслав Роксоланi коротенького листа i ще того
самого дня одержав от султаншi повелiння забрати з барки дзеркало i
передати гаремним ╓внухам, якi поставлять його в кйошку Гюльхане,
оновленому Сулейманом для улюблено╖ сво╓╖ жони пiд час ╖╖ останнiх
хворощiв. Про художника Роксолана не згадала, не цiкавилася й тим, хто
прислав Iбрагiмовi дзеркало, але Гасан-ага однаково ж знав, що колись вона
може спитати й поцiкавитись, бо була не тiльки султаншею, а передовсiм
жiнкою - примхливою, незбагненною i загадковою. Тому мав збирати вiдомостi
й про це.
Дзеркало було розкiшне. Величезне, на пiвстiни, у важкiй золоченiй
рамi, що вгорi мала вигляд стрiлчато╖ арки, над якою зависли дво╓
усмiхнених золотих янголят з оливковими гiлочками в руках. Кому принесуть
вони жаданий мир i чи принесуть?
Дзеркало прикрасило зал прийомiв у Гюльхане, воно сподобалося самому
султановi, але й Сулейман виказав стриманiсть, гiдну володаря, не
спитавши, звiдки воно. Роксолана сказала йому про художника, присланого
дожем Венецi╖.
- Я вже знаю. Це Лу╖джi Грiтi попросив свого батька. Хотiв, щоб було,
як за великого Мехмеда Фатiха, коли Венецiя теж присилала до Стамбула
свого найкращого художника. Навiть мервий. Грiтi робить менi послуги. Я
повинен вiдомстити за його смерть, належно покаравши угорцiв i цього
зрадливого молдавського во╓воду Рареша.
- Ви знову пiдете в похiд, мiй падишаху? Заради якогось мертвого
купця-iновiрця?
- Вiн був мо╖м другом.
- Зда╓ться, вiн був ще бiльшим другом Iбрагiма.
- Грiтi вбито, коли вiн виконував нашу високу волю. Цей злочин не може
лишатися безкарним.
- Знов кари i знову кров? Мiй повелителю, менi страшно. Чи не впаде
колись ця кров на наших дiтей?
- Це кров невiрних.
- Але ж однаково вона червона. Людська кров. Скiльки ╖╖ вже пролито на
землi? Моря цiлi. А все мало? I тiльки й думок:
як пролити ще бiльше? Ваша величнiсть, не лишайте мене саму в Стамбулi!
Зупинiть свiй похiд. Вiзьмiть квiтку в руки, як колись Фатiх, i хай той
венецiанець намалю╓ вас, як намалював колись Фатiха його попередник.
- Звичай забороня╓ зображувати живi iстоти,- нагадав султан.
- Змiнiть звичай, мiй повелителю! Заборонити живе - чи не це робить
людей кровожерними, злочинно байдужими до живого життя?
- Чого варте людське життя, коли ма╓ш намiр змiнити свiт? - урочисто
мовив Сулейман.- Винен не той, хто вбива╓, а той, хто вмира╓. Ворог
вороговi не чита╓ коран.
Роксолана дивилася на цього загадкового чоловiка, не знаючи, любити чи
ненавидiти його за цю впертiсть, а вiн втомлено опускав повiки, лякаючись
очей сво╓╖ Хасекi, очей кольору такого неосяжного i недосяжного, як i ╖╖
серце.
- Прийми цього живописця,- милостиво всмiхнувся вiн,- для нього це буде
неймовiрно висока честь.
- Вiн малював римського папу, iмператора, королiв.
- Але нiколи не мав честi говорити iз всемогутньою султаншею.
Роксолана засмiялася.
- Мiй султане, ця поважнiсть мене просто вбива╓! Я б радше волiла бути
безжурним дiвчиськом, нiж всемогутньою султаншею.
Вiн теж спробував скинути з себе надмiрну поважнiсть, що межувала з
загрозою скам'янiння.
- I мо╓му серцю наймилiша завжди Хуррем розсмiяна i розспiвана. Чому б
не мала ти смiятися й спiвати тепер? Нi перепон, нi перешкод.
- А може, тiльки й смi╓шся та спiва╓ш, коли ╓ перепони й перешкоди?
Хочеш ╖х пересмiяти й переспiвати, бо як ще iнакше ╖х усунеш? Радiстю
збороти лихе.
- Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радiсть. Щоб ти користувалася
радiстю, як даром аллаха. I нiхто не смiв стати па завадi. Ти приймеш
венецiйського живописця, може, приймеш i посла Пресвiтло╖ Республiки, хай
побачать, у якому щастi й багатствi ти живеш.
- Ба╖ли пишуть про це вже десять рокiв. Скiльки ╖х присилала сюди
Венецiя, а всi однаковi. Живуть плiтками, як жiнки в гаремi.
- Ти належиш тепер до свiту чоловiчого,- вдоволено зауважив Сулейман.
- Мала втiха,- гiрко усмiхнулася Роксолана.- В цьому суворому свiтi
нема╓ щастя, а тiльки його марнi замiнники: слава, багатство, становище,
влада.
Вiн спохмурнiв: "А велич?"
Вона згадала слова: "I вiн упав, i падiння його було велике", але
промовчала. Тiльки подивувалася, що султан забув посилатися на спасенний
коран, як то робив щоразу.
- Згадай, як ми приймали польського посла,- сказав Сулейман,- i який
вражений вiн був, побачивши тебе поряд зi мною на тронi, а ще коли ти
звернулася до нього по-латинi й по-польськи.
Роксолана засмiялася, згадавши збаранiння пана Опалiнського.
- Я передав польському королевi листа, де було сказано:
"В якому щастi бачив твiй посол Опалiпський Твою сестру, а мою дружину,
нехай сам Тобi скаже..."
- Нема╓ меж мо╓╖ вдячностi,- прошепотiла Роксолана.
- I мо╓╖ любовi до тебе,- глухо промовив султан.- Кожен спогад про тебе
свiтиться менi в найгустiшiй пiтьмi, мов золота зоря. Я пришлю тобi сво╖
вiршi про це.
- То буде безцiнний дарунок,- огорнула вона його шепотом, як шовком.
Перш нiж зустрiтися з венецiанцем, покликала до себе Гасана. Попри сво╓
видиме могуття, не мала iншого мiсця для таких зустрiчей, окрiм поко╖в
Фатiха у Великому палацi, затiсних серед довколишньо╖ розкошi, а тепер ще
й обтяжених лихою славою пiсля то╖ ночi та╓мничого вбивства Iбрагiма, яке
сталося тут.
Щоправда, було в тих покоях i те, що приваблювало Роксолану, мовби
повертаючи в навiки втрачений свiт. Малювання Джентiле Беллiнi на стiнах.
Обриси далеких мiст, людськi постатi, бар-вистий одяг, голi тiла,
невиннiсть i грiховнiсть, розкiш i марнота. В малюваннях венецiанця було
вiдбито все людське життя з його долею й недолею. Чудо народження, перший
погляд на свiт, перший крик i перший крок, несмiливiсть i зухвальство,
радiсть i вiдчай, нудьга щоденностi й шепоти захвату, а тодi несподiване
лихо, падiння, майже загибель, i все почина╓ться заново, ти хочеш знов
прийти на свiт, який тебе жорстоко вiдкинув, але не просто прийти, а
перемогти, подолати, пiдкорити, запанувати;
тепер перешкоди вже не дрiб'язковi й нiкчемнi, ти кида╓ш виклик самiй
долi, доля покiрливо стелиться тобi до нiг, возносить тебе до вершин, до
небес - i все лиш для того, щоб побачила ти з височин падоли й урвища,
темнi безоднi неминучо╖ загибелi, яка судилася тобi вiд народження, почула
прокляття, що темним хором супроводжують кожен твiй вчинок. I захват твiй,
виходить, не справжнiй, а вдаваний, i свiт, яким ти заволодiла, попри всю
його видиму барвистiсть,насправдi сiрий i безбарвний, i довкола пiтьма,
пастки i вiчна безвихiдь. Як сказано: "Хоч де б ви були, захопить вас
смерть, коли б ви були навiть у вознесених баштах".
Але то було в днi, коли вона ще задихалася од вiдчаю, коли безнадiйна
самотнiсть i сирiтство терзали ╖╖ душу, i вона гарячково придивлялася до
цих малювань, неначе до власно╖ долi, i, може, бачила в них навiть те,
чого там не було, i тiльки ╖╖ зболена уява населяла барвистий свiт
безжурного венецiанця химерами й жахами.
Тепер проходила повз них, не повертаючи голови. Могла дозволити собi
розкiш неуваги, величаво╖ знудьгованостi, вже не було лякливо розкритих
очей, нависали над ними повiки обважнiлi, перлисто-твердi, султаншинi
повiки над султаншиними очима. Все однаково безвартiсне, крiм самого
життя.
Сидiла на шовковому диванчику, пiдiбгавши пiд себе ноги, з недбалою
вишуканiстю обстелившись широким яскравим вбранням, терпляче ждала, поки
служебки розставляли на восьмигранних столиках солодощi й плоди, впiвока
стежила за навмисним швендянням ╓внухiв, на яких могла б нагримати, щоб
щезли з-перед очей, але однаково ж знала, що позачаюготься довкола поко╖в
Фатiха, щоб стерегти ╖╖, пильнувати, наглядати, не довiряти. Принизлива
очевиднiсть рабства, хай i позолоченого. I Гавана, як i завжди, привiв
велетенський кизляр-ага, вклонявся перед султаншею до само╖ землi, не
зводив з не╖ рабського погляду, а з покою не йшов, стовбичив коло дверей,
хоч i знав, що, як завжди, буде ганебно вигнаний самим лиш киванням
пальчика Роксоланиного. Але сьогоднi Роксолана була милостивiшою до
боснiйця, подарувала йому навiть два слова.
- Iди геть,сказала йому ласкаво. Iбрагiм, кланяючись, позадкував за
дверi, щоб зача╖тися там з усiма сво╖ми обшкрiбками, яких час од часу
впихатиме до покою, щоб швендяли туди-сюди, нагадували про невтомне
стеження, про неволю в золотiй клiтцi.
- Що на свiтi? - спитала Роксолана свого сповiреного, киваючи Гасановi,
щоб сiв i пригощався султанськими присмаками.
- Метушаться смертнi,- безжурно мовив Гасан.
- Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не бачу. Ще не хотiла
говорити пi про якi справи, шукала спочинку в бесiдi, гралася голосом,
примхливiстю, безжурнiстю.
- Чом же мовчиш? - подивувалася, не почувши Гасаново╖ мови.
Хоч був найближчим для не╖ пiсля султана (а може, ще й ближчим,
рiднiшим!), але нiколи це забував, що вона повелителька, а вiн - тiльки
слуга, тому його мовчання не так подивувало, як стривожило Роксолану.
- Гасан-ага, що з вами? Чом не вiдповiда╓те?
А вiн i далi мовчав i дивився ╖й за спину, дивився вперто, неклiпно,
стривожено чи збентежено, дивився, забувши про поштивiсть, зухвало, нiби й
далi лишався нахабним яничаром, а не був найдовiронiшою людиною цi╓╖
володарки.
Найпростiше було б, простеживши напрямок його погляду, самiй
озирнутися, побачити те, що збентежило Гасана, посмiятися з нього,
покепкувати. Але простi вчинки вже не належали Роксоланi. Якби була
Настасею, тодi б... Але Настасi не було. Зникла, полетiла з птахами у
вирiй i не вернулася й нiколи не вернеться. О матуся не вернеться, i
рiдний панотець, i батькiвський дiм на рогатинському пагорбi. Закричали
янголи на небi, iзбудили батечка во гробi. Вставай, вставай, батечку, до
суду, ведуть тво╓ дитятко до шлюбу]
Озирнутися - не озирнутися? Нi! Сидiла закам'янiло, на устах владний
усмiх, а в душi жах.
- Гасане!
- Ваша величнiсть,- прошепотiв вiн,- кров... На стiнi кров.
- Хiба яничара збентежиш видовищем кровi?
- Це Iбрагiмова кров, ваша величнiсть.
- Ляка╓шся, що ця кров упаде па мене? Але ж сказано: "Не ви ╖х убивали,
але аллах убивав ╖х".
- Вони навмисне посадовили вас пiд цi╓ю стiною,- сказав Гасан.
- Хто вони?
Вiн вкрай розгубився.
- Хiба я знаю. Вошi все хочуть, звалити на вас, ваша величнiсть. I
смерть валiде, i вбивство Iбрагiма, i смерть великого муфтiя Кемаль-заде.
Ви вже чули про його смерть?
Вона знов навела слова з коралу - не знати, чи всерйоз, чи хотiла
вiдбутися жартом:
- "Щоб загинув той, хто загинув при повнiй ясностi, i щоб жив той, хто
жив при повнiй ясностi".
А сама чула, як у душi щось скiмлить жалiбно й вiдразливо. Все тут у
кровi: руки, стiни, серця, мислi.
- Iбрагiм мав убити султана, султан його випередив, а тепер вони хочуть
звалити все на вас, ваша величнiсть,- уперто вiв Гасан-ага.
- Менi набридли гаремнi плiтки.
- Навiть смерть Грiтi...
- Ще й Грiтi? I цього теж убила я?
- Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша поставили ви, а вже
Рареш...
- Видав угорцям Грiтi, сповнюючи мою волю? Всi тiльки те й роблять, що
сповнюють мою волю. I Петро Рареш так само. Цей байстрюк Стефана Великого.
Вiн прислав дарунок для мо╓╖ доньки Мiхрiмах, для султансько╖ доньки!
Коштовну дрiбничку, на яку тiльки й спроможний був один з численних
байстрюкiв великого господаря. А чи зна╓ хто, що цей господар Стефан
колись був у мо╓му рiдному Рогатинi з вiйськом i пограбував церкву мого
панотця? I чи мiг би хтось у цiй землi сказати менi, де моя матуся, i де
мiй отець, i де мiй дiм, i де мо╓ дитинство? I на чи╖х руках ╖хня кров!
Гасан мовчав. Переймався ╖╖ мукою, весь напружившись, страждаючи душею,
готовий був перебрати на себе весь Роксоланин розпач, всю ╖╖ тугу, так
хотiв би запомогти ╖й чимось. Але чим i як?
- Ваша величнiсть, я зi сво╖ми людьми роблю все, щоб...
- Навiщо! Мо╖ руки чистi! Пiди й скажи про це всiм. Я сама скажу. Ось!
Вона скочила на рiвнi, заметалася по килимах, Гасан теж мерщiй схопився
з мiсця, притулився до стiни, зда╓ться, в напiвпричинених дверях
промайнула важка постать кизляр-аги. Повiяло кислим духом ╓внухiв,
невидимих,, але вiдчутних i присутнiх, Роксолана вiдбiгла вiд стiни з
плямами Iбрагiмово╖ кровi, стала, дивилася на тi брунатнi слiди смертi
ненависного чоловiка, вiдчувала, як примари обступають ╖╖ звiдусюди,
непорушнi, мов закам'янiлi символи користолюбства i нещасть: валiде - з
темними рiзьбленими устами; два великих муфтi╖ - з пiсними лицями й очима
фанатикiв; буйнотiла Гульфем, напхана дурiстю навiть пiсля смертi; Грiтi,
який ще й мертвими руками гребе до себе коштовне камiння; Iбрагiм, що,
шкiрячи гострi зуби, гостро шепоче до не╖: "А що ти казала султановi? Що
ти казала?" Падав тiнь на тебе, хоч ти й безвинна. Досягла величi - i
тепер пада╓ тiнь.
- Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Iбрагiмовi,несподiвано
сказав Гасан-ага.
Простi слова повернули Роксоланi притомнiсть. Примари вiдступили,
кривавi плями на малюваннях Джентiле Беллiнi втратили свою зловiснiсть,
видавалися плодом недбальства художникового, випадковим мазком сонного
пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п'яного венецiанця.
- Дзеркало? - Вона з радiстю вхопилася за цей порятунок вiд примар, що
терзали ╖╖ й на вершиш величi ще з бiльшою люттю, нiж у рабському
пониженнi, якого зазнала колись, приведена вночi в султанський гарем.- Хто
ж той благодiйник?
Вспоко╓на, вона повернулася до свого шовкового диванчика, вигiдно
всiлася, навiть простягнула руку, щоб налити собi шербету зi срiбного
глечика. Мовби виступивши iз стiни, з'явилася ' не знати як i звiдки
служебка в прозорiм одязi, а за нею тiнями прокрадалися ╓внухи, i справдi
були б тiнями, якби не мали брудних, липучих од солодощiв пальцiв, якi
мерщiй намагалися витерти - один об шаровари, другий об тюрбан.
- Забирайтесь геть! - гримнула на них султанша. Служебку спровадила
непомiтним скиненням брови, аж навiть Гасан-ага подивувався такому
високому вмiнню.
- Якраз не належить до благодiйникiв,- сказав Гасан, вiдповiдаючи па
Роксоланине запитання.- Це скорше улюбленець. Так само, як Iбрагiм, був
душею й серцем свого повелителя.
- Ти кажеш: був? Невже його теж нема╓, як i нашого грека? Мертвий
послав дзеркало мертвому, а я опинилася мiж ними. Звелю прибрати його з
Гюльхане.
- Ваша величнiсть, цей чоловiк живий. I, зда╓ться, пливе сюди, щоб
знайти притулок, обiцяний йому Iбрагiмом.
- Поясни,втомлено вiдкинулася вона на подушки.
- Його звуть Лоренцано. Вiн з роду Медiчi, але не тих, що мають вплив i
владу в Iталi╖, а з безвартiсних. Став душею й серцем флорентiйського
правителя Алессандро Медiчi. Почув, яку владу обiйняв Iбрагiм над
султаном, став листуватися з греком, питав порад, виявився здiбним учнем.
Далi вони вже змагалися - хто досягне бiльшо╖ влади над сво╖м
благодiйником. Тодi стали вистежувати: хто перший позбудеться свого
благодiйника, бо улюбленцями стають лиш для того, щоб покiнчити рано чи
пiзно з покровителями, усунути ╖х i зайняти ╖хн╓ мiсце. На випадок невдачi
вони домовилися: рятувати один одного. Коли ж захоплять владу - теж
спiльнiсть у всьому, поки й пiдкориться ╖м увесь знаний свiт,- одному
iсламський, другому християнський.
- Говориш страшне. Як мiг про це довiдатися?
- Ваша величнiсть, листи. Я купив усi листи, якi писав цей Лоренцано
Iбрагiмовi. Грек не знав по-iталiйському, давав читати сво╓му драгомановi,
тодi наказував нищити листи. А той продавав ╖х великому драгомановi
Юнус-беговi, бо Юнус-бег заповзявся звалити Iбрагiма. Може, то вiн i
вiдкрив очi султановi. Тепер Iбрагiм мертвий, i Юнус-бег залюбки продав
менi листи. В останньому з них Лоренцано повiдомля╓, що вбив свого
благодiйника пiд час ловiв, але з Флоренцi╖ вимушений утiкати, бо влади
захопити не зумiв. Сподiва╓ться на притулок у Стамбулi. Ще не зна╓, що
Iбрагiм мертвий.
- Де цi листи?
Вiн передав ╖й тоненький згорток у шовковiй хустинi.
- Так мало?
- Ваша величнiсть, хiба величина пiдлоти залежить од кiлькостi слiв?
- Прийми цього Лорепцано, i хай живе тут, скiльки йому треба.
- Його можуть убити флорентiйцi.
- Сховай од них. А тих венецiанцiв, якi прибули до Грiтi, приведи до
мене. Я прийму художника. Де вiн мешка╓? В палацi Грiтi?
- Все майно Грiтi забрано державою.
- А хiба держава - це не я? Хай вiдкриють для художника дiм Грiтi i
забезпечать усiм необхiдним. Скажи, що це повелiння падишаха.
- Ваша величнiсть, ви приймете венецiанця тут?
- Не маю для цього iншого мiсця. Гасан знов мовчки дивився ╖й за спину.
- Ляка╓шся цi╓╖ кровi? Мертвих ворогiв не треба боятися. ╖х треба
любити i всiляко возвеличувати, бо тодi нашi перемоги над ними набувають
бiльшо╖ ваги. Хай побачить той заморський художиик кров. У кривавого
султана - султанша теж повинна бути кривава!
- Ваша величнiсть, навiщо ви це робите? Свiт жорстокий, вiн не проща╓
нiчого.
- А чим маю платити цьому свiтовi? Смiхом i пiснями? Чи не досить? Вже
втомилася.Полетiла б туди, де народилася моя душа. Але де крила? Султан
збира╓ться в похiд на молдавського господаря, пiди з ним. I дiйди до
Рогатина. Подивись i розповiси. Бо я вже туди попаду хiба що мертва або в
чутках. Султаншею не можу. Султанша ступа╓ тiльки по сво╖й землi. А моя
земля тепер там, де мо╖ дiти.
- Ваша величнiсть, повiрте, що мо╓ серце кра╓ться вiд горя при цих
словах.
- Гаразд. Забагато чу╓ш од мене слiв. Iди.
Пробула в покоях Фатiха до смерку. Звелiла принести туди вечерю.
Вечеряла з жахами й кров'ю. Здригалася вiд несвiдомого передчуття.
Плакала, не приховуючи слiз. Лишаю слiдоньки по двору, а слiзоньки по
столу. Вслухалася в голоси недовiдомi, незримi, безмовнi, та╓мничi,
далекi, то ледь чутнi, як шелест кровi в жилах, то загрозливi, як кара
небесна. Ждала вiдомщення за грiхопадiння, за пагубу, за чи╖сь страждання,
бо ╖╖ страждань тепер уже нiхто не помiтить, вони зникли, забулися,
довкола запанували заздрiсть i ненависть, i нiкому нема╓ дiла до того, як
болiсно-оголена ╖╖ душа, голоси з лютою жорстокiстю домагаються помсти i
кари, так нiби то з ╖╖ вини рушаться царства i гидь
розповза╓ться по землi, залива╓ простори, вогнем i кров'ю значаться
часи.
А хiба то не вона возсiда╓ в центрi цi╓╖ злочинно╖ свiтобудови i хiба
не пада╓ на не╖ кривава тiнь пишного султана, па ложi якого вона
проростала, мов молода безжурна трава?
Хотiла б ще того дня, то╖ ночi, не ждучи ранку, привести сюди того
художника, вхопити його за руку, притягнути до цi╓╖ стiни зi слiдами
вбивства, показувати кров, кричати: "На кровi намалюй султана Сулеймана,
намалюй його на кровi! Мо╖й, мо╖х дiтей i мого народу!"
А зустрiла назавтра художника стримано, у величавому споко╖, вся
обнизана коштовностями, оточена служебками, ╓внухами, що не могли й
потовпитися в тiсних покоях Фатiха.
Художник був старий, утомлений i якийсь мовби аж байдужий. Нiби
неприсутнiй при дiях свiту. Нiяко╖ цiкавостi нi в очах, нi в голосi, нi в
постатi. Чи вже весь перелився в сво╖ картини i нiчого не позоставив для
себе?
Роксолана, смiливо йдучи на злочинне порушення звичаю, вiдслонила
тонкий яшмак, щоб показати венецiанцевi обличчя, але й це не подiяло на
художника, не скаламутило його спокою. Тодi вона знов спустила на обличчя
яшмак i сказала майже зло-втiшно:
- Я не бачила ваших картин. Нiчого не бачила. Не чула також вашого
iменi, хоч менi й сказано, що ви майже славетний художник. Але наша вiра
забороня╓ зображення живих iстот, тому ваша слава в цiй землi не iсну╓.
Вiн спокiйно вислухав цi жорстоко-зневажливi слова. Зда╓ться, нi
зворушений, нi подивований був несподiваним знанням султаншею його рiдно╖
мови.
Роксолана надто пiзно збагнула, що припустилася помилки. Коли хочеш
принизити художника, не звертайся до нього його рiдною мовою. Мала б
звертатися до венецiанця по-турецьки, вдаючись до послуг драгомана-╓внуха.
Але вже сталося. Та чи й . треба було принижувати цього чоловiка? Вже
придивилася до його очей i побачила: те, що здавалося байдужiстю,
насправдi було мудрiстю i глибоко захованим стражданням. Може, художники
найгострiше вiдчувають усю недосконалiсть свiту i через те страждають
найбiльше?
- Я сказала вам неправду,- зненацька промовила Роксолана,- я знаю про
вас багато, хоч i не бачила ваших картин, бо свiт, у якому живу, ╖х не
може нi прийняти, нi спийняти. Найбiльше мене зацiкавило ваше славетне
"Вознесiная". Чомусь уявля╓ться воно менi все в золотому сяйвi, i Марiя
возноситься на небо в золотiй радостi.
- На жаль, поряд з радiстю завжди йде смуток,- зауважив художник.
- Це я знаю. В церквi мого отця iкони "Вознесiння" й "Страстi" висiли
поряд. Тодi я ще була надто мала, щоб збагнути неминучiсть цього
по╓днання.
- Шiсть рокiв тому померла моя кохана дружина Чечiлiя,- несподiвано
сказав художник,- i тепер я не можу вспоко╖ти сво╓ старе серце. Малював
дожiв, пап, iмператора, святих, працював тяжко, запекло, шукав порятунку й
розради, шукав того, що перевищу╓ всi пристрастi, шукав вiчного.
- А що вiчне? Душа, мисль?
- Це субстанцi╖ невловимi. Я звик бачити все втiленим. Вiчним усе ста╓
лише тодi, коли зодяга╓ться в красу.
- А бог? - майже злякано поспитала Роксолана. I додала тихо: - А
дияволи?
- Нi боги, нi дияволи не вiчнi, вiчна тiльки людина на землi, хоч вона
й смертна,- спокiйно мовив художник. Сказав без страху, так нiби прозирав
крiзь роки i знав, що переживе всiх:
кiлькох венецiанських дожiв i римських пап, iмператора Карла i чотирьох
французьких королiв, п'ятьох турецьких султанiв i цю молоду, схожу на
тоненьке дiвчисько султаншу, бо сам помре тiльки в день свого столiтнього
ювiлею, полишивши по собi безлiч безсмертних творiнь.
- Вашi слова суперечливi. Як може бути вiчним те, що вмира╓?
- Вмира╓ людина, але живо краса. Краса природи. Краса жiнки. Краса
творення. Якщо вiд мене лишиться для потомних бодай один удар пензля об
полотно, то буде вiн присвячений жiночiй красi.
Уперше за всю ╖хню розмову загорiвся погляд у старого чоловiка, i
вогонь з його очей був такий, що обпалював усю душу Роксоланi.
- Але сюди ви прибули, щоб намалювати султана.
- I султаншу,- всмiхнувся художник.
- Я ще не думала над цим. Моя вiчнiсть - не в менi, а в мо╖х дiтях.
- Я проситиму дозволу написати також вашу доньку.
- Тiльки Мiхрiмах? А синiв?
Художник не вiдповiв. Знов заховався за спокiйну байдужiсть. Роксоланi
чомусь захотiлося повiрити в той спокiй. Може, справдi дару╓ цей чоловiк
велич i вiчнiсть бодай па той час, поки буде тут присутнiй i малюватиме
султана, ╖╖ саму й малу Мiхрiмах?
Венецiанець писав портрет Сулеймана в Тронному залi. Султан позував
художниковi весь у золотi на тлi важезних оксамитових запон, а Роксоланi
хотiлося б заштовхати Сулеймана в тiсний покiйчик, розмальований холодною
рукою Беллiнi, який дивився на свiт мовби крiзь яснi хвiлi Адрiатики, i
поставити коло стiни, заляпано╖ кров'ю."На кровi намалюйте його! - знов
хотiлося кричати Роксоланi.- На кровi! Мо╖й, i мо╖х дiтей, i мого народу!"
-i
I венецiанець, мовби почувши той безмовний крик загадково-мудро╖
султаншi, писав султана не в золотiй лусцi, як робив те iсламський
мiнiатюрист, якого посаджено поруч з невiрним, щоб не допустити
осквернення священно╖ особи падишаха джавуром, а всього в темнiй барвi
кровi, в ╖╖ страшному палахкотiннi: тонкий шовковий кафтан, оксамитова
безрукавка, гострий рiг ковпака - все криваво-червоне, i вiдблиски то╖
кривавостi лягали на гостре обличчя султанове, на праву руку, що тримала
парчеву хустину, на високий бiлий тюрбан, навiть на ряд золотих гудзикiв
на кафтанi. Постать султанова чiтко рiзьбилася на темно-зеленому тлi
важких запон, вона стояла мовби осiбно, вiдходячи вiд того тла, вся в
кривавостi, хижа й гостра, як iсламський меч, i Сулейман був вельми
задоволений художником.
Творення портрета султанового належало до урочистих державних актiв,
тому в Тронному залi впродовж усього часу, який знадобився венецiанцевi
для його роботи, присутнi були Роксолана, новий великий вiзир, безмовний
Аяс-паша, члени дивану, вельможi, нiшанджi╖, хавашi, чухра╖ й дiльсiзи.
Коли ж художник мав приступати до малювання султаншi, то за його спиною
не стовбичив навiть кизляр-ага, тiльки безупинно швендяли ╓внухи, то
приносячи щось, то виносячи, аж Роксоланi кортiло кишкати на них, як на
курей, вiдганяючи, як мух, набридливих i нахабних. Знала, що це марно.
╢внухи завжди трiумфують. Обкарнанi жорстоко самi, обкарнують чуже життя
немилосердно i невтримно.
Мов розумiючи душевний стан, султаншi, художник накреслив на полотнi
обрис ╖╖ обличчя. Кiлька ледь помiтних доторкiв вуглиною до туго напнутого
полотна - i вже прозирнуло з бiлого поля примхливе личко, наставляючи на
всiх зухвало пiдборiддя, обдаровуючи свiт загадковим химерним усмiхом, в
якому обiцянка й загроза, хвала й прокляття, i не зна╓ш: радiти йому чи
боятися його.
Цей малюнок став нiби свiдченням яко╖сь спiльноти мiж ними. Вiн
з'╓днував, хоч i не знати чим. Ще не усвiдомлювали вони цього, але
вiдчували, що по╓дну╓ цей малюнок назавжди молоду всевладну жiнку i
лiтнього художника, з очима, повними уважливостi й прихованого смутку.
Султан висловив волю, щоб Роксолана зодяглася в подароване ним пiсля
Родосу плаття i мала на собi всi коштовностi. Може, несвiдомо вiдчув, що
венецiанець змалював його не у вiдблисках вогнiв слави й перемог, а в
тяжкому паланнi кровi, i тепер хотiв вiдомстити художниковi, примусивши
його зображувати не живу султаншу, а ╖╖ коштовностi, сяйво дiамантiв,
кривавiсть рубiнiв, зелений смуток смарагдiв i рожеву бiлiсть перлiв? Вiн
i доньку Мiхрiмах теж звелiв обнизати коштовностями так, що вони геть
затьмарювали ╖╖ тендiтне личко. Незмiрне багатство чи безглузда примха
загадкового -деспота? Але художник був надто досвiдчений, щоб розгубитися.
Генiй, як iстина, дужчий за деспотiв. Художник пробився крiзь тi
коштовностi, вiн знайшов за ними Роксоланине обличчя, проник у його
та╓мницi, викрив у ньому глибоко зата╓нi страждання, гiркоту, бiль i
показав усе в ╖╖ усмiховi, в рожевому свiтiннi щiк, у трепетаннi прозорих
нiздрiв, в упертому пiдборiддi. Прозирали з того маленького лиця жорстока
нещаднiсть нинiшностi, сором'язлива нерiшучiсть майбуття, гiркий бiль за
навiки втраченим минулим, яке не вернеться нiколи, нiколи i тому таке
болюче й прекрасне! Сказав-бо поет: "Брову намалював художник i завмер..."
Так i прийде Роксолана до далеких нащадкiв зi сво╖м гiрким усмiхом, але
не з картини славетного венецiанця, iснування яко╖ засвiдчить у сво╖х
"Житт╓писах" лише Базарi, а з гравюри невiдомого художника, який
завбачливо зробив ╖╖ з то╖ картини. Портрет Мiхрiмах загубиться навiки, а
портрет Сулеймана опиниться в Будапештськiй нацiональнiй портретнiй
галере╖ пiд iнвентарним номером 438, так нiби султан уже по смертi
запрагнув притулку в тiй землi, якiй завдав за життя найбiльше лиха.
БАРАБАНИ
Султан знов був далеко вiд не╖ зi сво╖ми дикими вояками, розшалiлими
кiньми, смердючими верблюдами, з барабанами й знаменами.
Грюкiт барабанiв заглушував живi голоси. Грюкiт холодний i мертвий, як
залiзо. Ляскуча луна вiд червоних султанських барабанiв стояла над свiтом,
вона всотувалася в землю, входила у ╖╖ могутн╓ тiло, щоб знов i знову
виходити гiрким туманом невинно розлито╖ кровi, червоною iмлою пожеж,
снуванням зловiсних тiней убивць i загарбникiв. В людину цей звук не
проникав нiколи, людським теж не ставав нiколи - удари зовнi, катування,
катування без надi╖ на порятунок.
А барабани, може, ╓динi в тому свiтi почувалися щасливими. Безстрашно i
бадьоро кидали вони заклики людям i вiкам, не знали старощiв i втоми. Вони
гримiли в темрявi i при сонцi, не маючи жалю нi до кого, не маючи страху
нi перед ким i самi без страху йдучи на спiткання зi смертю.
Вмерти перемагаючи! Вперед! Вперед! Вперед!
Геройством можна перевершити все на свiтi. Ось найвищий приклад не
шкодувати себе. Почуття самозахисту чуже й вороже для мене. Бо я тiльки
барабан. Бий мене безжально, бий щосили, бий люто! Що дужче мене б'╓ш, то
бiльше я живу. Те, що мало вмерти, вже вмерло, i я зродився зi смертi
тварини, з яко╖ здерто шкiру, щоб я став духом безстрашностi й звитяги.
Провiщаю "чиюсь смерть, безлiч смертей, темний мiй голос не знав жалю,
йому чужi вагання, урочисто й зловiсне, понуро й страшно хай луна╓ мiй
голос, гучить i гримить моя душа!
Роксоланi хотiлося кричати iз стамбульських пагорбiв у тi далекi
далечi, куди знов пiшов султан, цього разу взявши з собою синiв - Мехмеда
й Селiма: "Не вiрте барабанам i знаменам! Не слухайте ╖хнього мертвого
голосу! ╖хнiй поклiн" - це кров i пожежi!"
Султан пiшов через Едiрне й Скопле аж до узбережжя Адрiатичного моря,
щоб налякати Венецiю. Хоч як повiльно розповсюджувалися тодi вiстi, та
лиха вiсть про вбивство Лу╖джi Грiтi все ж дiйшла нарештi до
венецiанського дожа Андреа Грiтi, той негайно вiдкликав iз Стамбула свого
художника, не давши тому змоги змалювати султанських синiв, а тепер з
почуття помсти Сулеймановi мав намiр при╓днатися до Священно╖ лiги,
очолювано╖ iмператором Карлом, найзапеклiшим ворогом турецького падишаха.
Менших синiв Баязида й Джихангiра Роксолана не пустила в похiд. Змiнила
вихователя для Баязида - зробила ним Гасан-агу. Може, не без зата╓но╖
думки про те, щоб хоч один ╖╖ сип перейняв щось дороге ╖╖ серцю. Бо
помiтила, що прислуха╓ться вiн бiльше до ╖╖ пiсень, нiж до султанських
барабанiв. Та чи були тi барабани тiльки султанськими? Ще недавно вони
похмуро мовчали при появi Роксолани; тодi, кола вознеслася над гаремом i
народила Сулеймановi чотирьох синiв, барабани гримiли ╖й навстрiч, але
барабанщики-дюмбекчi вперто тримали калатушки лиш у лiвiй руцi, так нiби
пiдкреслювали несправжнiсть i неповноцiннiсть султаншi. Тепер стала
всемогутньою i ╓диною, без суперникiв i ворогiв, дюмбекчi й тамбурджi
гатили в барабани обома руками, натовпи стамбульськi ревли вiд захвату,
забачивши роззолочену карету Роксоланину, запряжену бiлими могутнiми
золоторогими волами. То чи╖ ж нинi барабани - невже тiльки султановi, а не
╖╖ теж?
I чи мають прислухатися до тих барабанiв ╖╖ дiти?
П'ЯТЕРИЦЯ
Самотностi ще не було, вона лиш маячiла на обрiях снiв, ще тiльки
загрозливо, по-тигрячому пiдкрадалась : до молодо╖ жiнки, раз по раз хижо
шкiрячись, коли одбирано й
Роксолани синiв, щоб передавати ╖х наставленим султаном вихователям.
Попервах не знала самотностi навiть пiд час затяжливих походiв
Сулейманових, не помiчала ╖╖ за клопотами з дiтьми. Та дiти росли,
вiдходили вiд не╖ далi й далi, як вiддаля╓ться пагiлля вiд стовбура, i
вона знала, що не може запобiгти цьому, як не могла б, скажiмо, зупинити
рiст дерев. Бо ж i деревам
боляче. Бачила, як у садах Топкапи садiвники-╓внухи пiдстригали кущi й
дерева, як вовтузилися серед зелених буйнощiв незграбнi й неповороткi, мов
старi велетенськi птахи, клацали безжальним залiзом з байдужим залассям
(яке незбагненне зiставлення!), з похмурою радiстю вiд того, що коли й не
вбивають життя зовсiм, то бодай вкорочують його до тiльки змога. Чи
пiдстригають дерева в райських садах? I чи ╓ справдi десь рай? Коли пома
його, то треба вигадати, iнакше не знесеш тягаря цього проклятого життя.
Та коли буде рай, то конче потрiбне й пекло. Для порiвняння. I для
сперечання. Бо все на свiтi ма╓ свою протилежнiсть. Коли ╓ повелителi,
мають бути пiдлеглi. Поряд з володарями повиннi жити злидарi. А вона була
i володаркою i злидаркою водночас. Бо ж чим заволодiла неподiльно й
упевнено? Хiба що неволею та цими садами над Босфором, оточеними
непробивними мурами, пильнованими безсонними бостанджiями.
Султан знову був у походi, а вона нудьгувала в садах гарему, в очах у
не╖ залягала тяжка туга бездомностi, жив у них вiдчай людини, кинуто╖ на
безлюдний острiв. Але хто ж мiг зазирнути в тi очi? Покiрливi служебки
вловлювали трiпотiння вiй, скинення бровою, посмикування кутикiв уст -
все, як колись всемогутньо╖ Махiдевран, все сталося, як мрiялося колись
маленькiй рабинi Хуррем, всi бажання здiйснювалися, навiть найзухвалiшi. А
чи стала вона щасливiшою i вiльнiшою?
Птахи трiпотiли на гiллi й перелiтали в повiтрi барвистими клаптями,
метелики, легкi й нiжнi, як муслiновi хустинки, випущенi з недбалих рук
падишахових, тiшили око володарки, червонi мурахи метушилися, нiби
султанське вiйсько перед ворожою крiпостю, ящiрки грiлися на сонцi,
вигинаючись, мов молодi одалiски,- для не╖ те все чи для ╓внухiв? Бо ж
повсюди, хоч куди глянь, ╓внухи, ╓внухи, ╓внухи: лагодять мури,
пiдстригають дерева, чистять чешми, посипають пiском дорiжки, зрiзають
троянди. Поки дiти були малi, здавалося Роксоланi, що довкола справдi
райськi сади, бо ж ╖хня краса приносила стiльки втiхи цим нiжним i
беззахисним iстотам. Але дiти виростали i, зда╓ться, навiть переростали
свою матiр, полишали ╖╖ в цих садах, а самi рвалися на простiр, тягнулися
до небес, до чужих для не╖, але ж рiдних для них османських небес. Чи й
справдi небо роздiлене мiж державами, як i земля, i ╓ небо рiдне, а ╓
чуже? I кожне ма╓ сво╓ сонце, свiй мiсяць, сво╖ зорi, хмари, дощi, тумани
й вiтри? Дiти вiдгороджували ╖╖ вiд минулого назавжди, навiки. I вже
нiколи не вернеться вона додому, не зможе проникнути туди навiть ╖╖
незгасна любов до матусi й жаль до вiтця, нiщо, нiщо, лишиться вона
розп'ята мiж тугою i вiдча╓м, | мiж суттю й виявом, мiж вiчнiстю й
щоденнiстю. Коли безпомiчною рабинею потрапила в страшний гарем, мала в
собi безмежнi запаси мужностi, але не володiла силою. Тепер мала силу, але
мужнiсть вiдiбрано дiтьми. Дрижала за них майже по-звiрячому, затуляла
собою, сво╖м майбутнiм, сво╖м життям, пожертвувала для них душу, помiняла
богiв - одного вiддала й забула, другого взяла, намагаючись зробити сво╖м
(чи ж зробила й чи зробить?) - i все заради дiтей. Дiти народжувалися, i
перше, що бачили,- це небо i море. Земля приходила до них згодом, i була
вона безкрая. А життя? Чи й воно для них безкра╓?
А якi ж дiти! Сини гiнкi, мов кипариси, Мiхрiмах у дванадцять рокiв уже
така заввишки, як ╖╖ мати, найстарший Мехмед - майже султан, перейняв од
свого 'батька всю маестатич-нiсть, всю владчiсть, закам'янiння й
забронзовiння, так нiби вже з колиски готувався до влади. До влади чи до
смертi? Поки живе Мустафа, найстарший Сулейманiв син ще вiд тi╓╖ хижо╖
черкешенки, над Роксоланиними синами нависав загроза понищення. Султаном
ста╓ найстарший, а всi молодшi... Вiд жорстокого закону Фатiха не було
рятунку. Може, й дiти вiдчували це вже мало не вiд колиски i дитинство
╖хн╓ кiнчалося в поко╖ матерi ╖хньо╖, бо щойно переходили до сво╖х
вихователiв, ставали мовби маленькими султанами, вчилися урочистих жестiв,
поважно╖ ходи й слiв, зарозумiлостi й пихи. Не знали справжнього
дитинства, дитячих iгор, друзiв. Не могли погратися в ховачка - гйоз
юмуджу, в херле-терле з дерев'яною цурочкою, в довгого осла - узун ешек,
не знали жартiвливих примовлянь "калач-малач", "кiшмiш-мiшмiш",
"чатал-матал". Всi довкола них були тiльки пiдданими й слугами, тому малий
Селiм нiяк не мiг повiрити, що в нього, як i в звичайного простого хлопця,
десять пальцiв на руках, а для Мехмеда його вихователь Шемсi-ефендi наймав
за одну акча бiдних хлопчикiв, щоб султанський син бив ╖х, розвиваючи в
собi силу, мужнiсть i ненависть до ворога. Для матерi всi вони були
неоднаковi, як i роки ╖хнiх народжень. У Мехмеда пiсля народження на
лобику висiялося волосся - прикмети вказували, що буде з норовом, як кiнь,
i чiплятиметься i до людей. У Селiма були жовтуватi очi - мав бути хитрий,
як шайтан. У Баязида родимка над пупиком вказувала на велике 1 майбуття
хлопчика. Джихангiр народився великоголовим, що вказувало на розум.
Мiхрiмах смiялася ввi снi - видно, бачила | себе в раю, а Баязид ночами
плакав, може, бачачи когось iз близьких у пеклi.
П'ятеро дiтей. Шостого Абдаллаха прибрали вищi сили одразу пiсля
народження, може, саме для того, щоб ствердилося велике число "п'ять":
Мехмед, Селiм, Баязид, Джихангiр, Мiхрiмах. П'ятеро дiтей, як п'ять сил,
що спрямовують людське життя: володар i народ - себто влада й покора;
отець i син - тобто батьки й дiти; муж i жона, тобто чоловiк i жiнка;
старшi i молодшi брати, тобто поколiння людськi; нарештi - друзi, себто
люди як такi. В числi "п'ять" найповнiше втiлена iдея цiльностi, як вищого
вияву рiзнорiдностi. Все розпада╓ться на частини, та над ним - злиття рiк
i морiв - людське життя ╓дине i неповторне.
Але бачила вона, що дiти ╖╖ ростуть без друзiв, i нiчого не могла
вдiяти. Помiчала, що нема╓ мiж ними братсько╖ любовi, а тiльки суперництво
й ворожнеча, за якими маячила смерть насильницька, i не могла тому
запобiгти. Бо хiба й сама не жила в цьому непевному свiтi, де все було
примарне, загадкове й загрозливе: пишнi урочистостi, впертi молiння,
розкiш, золото, коран, крики муедзинiв, грюкiт гармат, яничарський лемент,
страхи, брязкiт ланцюгiв, ревiння звiрiв, пошепти, метушнява й тупотнява
╓внухiв, загадковi слова, пiдслухи, наклепи, зата╓на ворожнеча,
зрадливiсть i насильство, насильство. Чи не тому у великого Наво╖ перша
поема з його "П'ятерицi" зветься "Сум'яття праведних" i ╓ там слова: "О
ти, чию руку змiцню╓ влада, адже путь твоя веде до насильства, насильство
тво╓ над людьми не поменшу╓ться, але ти твориш його й над собою самим". Як
це гiрко i як справедливо.
П'ять, десять, п'ятнадцять рокiв життя в гаремi. Змагалася за себе,
тодi думала тiльки про маленьких дiточок сво╖х, днi й ночi з'╖далися
безсонням i клопотами, час ╖╖ знищувався без остачi, тепер нарештi могла
озирнутися, розпростатися, зiтхнути вiльнiше, подумати про майбуття сво╓ й
сво╖х дiтей, знову мала час для досконалення свого розуму, час для книг,
може, й для величi. Мала час? Здивуванню ╖╖ не було меж, коли виявила, що
тепер часу ще менше, нiж тодi, коли клопоталася з малими дiтьми. Тодi
подi╖ наглили, вiтри пiдганяли, якiсь незримi сили штовхали вперед i
вперед, i мовби самi дияволи пiдхльостували тебе, заповзявшись або ж
покiнчити з тобою, або стати свiдками твого вознесiння над душами ницими й
нiкчемними. Мабуть, час ма╓ здатнiсть ущiльнюватися в найнапруженiшi
перiоди твого життя, коли ж наста╓ розслаблення, тодi та невидима пружина
(а може, рука бога-тiльки ж якого бога!), яка з розумною жорстокiстю
стискувала все: i час, i подi╖, i життя довкола, теж розслаблю╓ться, i вже
не дмуть вiтри, не наглять подi╖, вгамовуються навiть дияволи неспокою,
наста╓ тиша, лiнива розманiженiсть, нiкчемнiсть, мало не вмирання. А тому
для справжньо╖ людини порятунок тiльки в напруженнi, у вiчному
невдоволеннi досягнутим i зробленим.
П'ятнадцять рокiв оддала сво╖м дiтям, а чого досягла, чого добилася для
них? Страх i непевнiсть супроводжували народження кожного з них, страх i
непевнiсть i далi нависали над ними. Поки над Роксоланиними синами
вивищувався ╖хнiй старший брат вiд черкешенки Мустафа, Роксолана не могла
мати спокою. В степи брестиму, як голубка густиму. Ой горе тiй чайцi,
ча╓чцi-небозi, що вивела ча╓няток при битiй дорозi...
Султан не виявляв сво╓╖ волi. Тримав усiх сво╖х синiв у столицi, не
посилав нiкого в провiнцi╖ на самостiйне управлiння, не називав свого
спадко╓мця, хоч вiд нього ждали цього вирiшення щодня й щогодини. Ждала
валiде, ждав великий муфтiй, ждали яничари, ждали вiзири, ждала вся
iмперiя i передовсiм ждали двi жони: колишня улюблениця Махiдевран,
зiпхнута в невiдомiсть i пониження, i нинiшня володарка Хасекi, яка
заволодiла серцем Сулеймана, але виразно бачила сво╓ цiлковите безсилля
перед жорстокою долею. Що принесе доля ╖╖ дiтям?
Перед смертю валiде вирвала в Сулеймана обiцянку послати свого старшого
сина в Манiсу, в ту саму провiнцiю Сарухан, куди колись послав його самого
султан Селiм, що був хоч i жорстокий, але, бач, справедливий, бо полишив
для свого сина трон. Манiса вiдтодi стала першим схiдцем до трону для
майбутнього падишаха. Провiнцiя Сарухан не пiдлягала анатолiйському
беглербогу, вона вважалася мовби часткою султанського двору доти, поки
сяде в нiй майбутнiй наступник найвищо╖ влад ╖╖.
Сулейман пообiцяв матерi послати Мустафу в Манiсу, але не встиг
виконати свою обiцянку, валiде вмерла, Мустафа сидiв у Стамбулi, Роксолана
молила всiх богiв, щоб султан змiсив сво╓ рiшення, та втрутився великий
муфтiй Ксмаль-паша-задо, який теж був при смертi, вiн домiгся, що султан
заприсягнувся на коранi виконати свою обiтницю перед покiйною матiр'ю. I
сталося: Мустафа зi сво╖ми яничарами, з невеличким гаремом, з матiр'ю, яка
вже, мабуть, смакувала в душi, як стане вона колись всемогутньою валiде,
урочисто ви╖хав iз Стамбула, щоб сiсти в Манiсi, звiдки батько його
вирушав колись до Золотого султанського трону, бо ж звiдки прийшли Османи,
туди посилають сво╖х спадко╓мцiв, щоб знов приходили тiльки звiдти. Сорок
тисяч дукатiв рiчного прибутку, самостiйнiсть i сподiвання на престол -
ось що вивозив iз Стамбула Мустафа, розкiшний i пихатий, як його мати,
довгоши╖й i поважний, як великий його батько. Коли б це сталося ще за
життя валiде, не знати, що було б з Роксоланою, як перенесла б вона це i
чи й пережила б, попри всю ╖╖ твердiсть. Але тепер над Сулейманом не
тяжiла незбагненна влада султансько╖ матерi, був вiльний у вчинках, мiг
дозволити собi все, що може дозволити можновладець, то ж i повiв вiн свою
Хуррем Хасекi до стамбульського кадiя в Айя-Софiю i урочисто проголосив ╖╖
сво╓ю законною дружиною. Старшого сина Роксоланиного Мехмеда майже
водночас з Мустафою було послано султанським намiсником в Едiрне, що не
могло, ясна рiч, дорiвнюватися самостiйному правлiнню в Манiсi, та
водночас i по позбавляло Мехмеда великих надiй, надто що султан так i не
назвав досi свого наступника. Чи вичiкував, який з синiв виявиться
спритнiшим i смiливiшим? Бо ж тiльки такi пробиваються до влади. Хоч як
там було, Роксолана лише тепер збагнула, що найбiльшi ╖╖ страхи й терзання
тiльки починаються. Могла б заспоко╖тися хiба що тодi, коли б ╖╖
первiсток, ╖╖ улюбленець, ╖╖ Мемiш, який принiс колись ╖й визволення з
рабства, спокiйно сiв у Манiсi замiсть Мустафи, хай не названий
наступником тропу, хай не возвеличений перед усi╓ю iмперi╓ю, але ж
однаково в сподiваннi найвищого, бо тiльки з того далекого й загадкового
города, в якому нiколи не була, чомусь ждала щастя для себе й для свого
сина. Але в Манiсi тим часом сидiв Мустафа, а щоб усунути його, потрiбна
цiла вiчнiсть, бо в цiй величезнiй державi все робилося всупереч здоровому
глузду:
Те, що треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а те,
що могло бути навiть злочинним, сповнювалося негайно.
П'ятеро дiтей привела вона Сулеймановi. П'ятериця. Мов п'ять зовнiшнiх
чуттiв людських: зiр, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять почуттiв душевних:
радiсть, гнiв, бажання, страх, горе; мов п'ять призначень держави:
законодавство, виконання, суд, виховання, перевiрка.
А чи буде щастя для ╖╖ дiтей? I чи стала б щасливiшою, коли б народила
султановi десять або й п'ятнадцять дiтей - по дитинi щороку? Он,
розповiдають, у Адiльджовазi одна курдка одразу народила сорок дiтей -
двадцять хлопчикiв i двадцять дiвчаток, султан навiть звелiв занести цю
вигадану подiю в лiтопис свого царства. Та коли б навiть таке могло бути
правдою, то хiба щастя залежить вiд кiлькостi?
Знову й знову поставав перед очима в Роксолани гостряк то╖ вершини в
Родопах, на яку вони дерлися з султаном i на якiй не виявилося мiсця для
двох.
Лише тепер спiзнала Роксолана, що таке справжнiй розпач. Не мала з ким
порадитися, не знала, в кого просити помочi. Поки була маленькою рабинею в
гаремi, ╖й могли й спiвчувати, тепер - хiба що ненавидiти. Досягнувши
найвищо╖ влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. Призначення
людини на землi - дати продовження сво╓му роду. Все iнше - су╓та й
вигадки. А вона тiльки й досягнула, що поставила сво╖х дiтей Пiд
смертельну загрозу, i що вище пiдiймалася, то бiльшою була загроза для ╖╖
дiтей, бо на тих висотах лишалася тiльки влада, а влада не зна╓ жалю.
Справжнього жаху зазнала Роксолана, довiдавшись про те, що Сулеймана
мало не вбито в походi. У Балонi на березi моря, куди прийшов султан iз
сво╖м вiйськом (а йшов туди лиш для того, щоб випробувати сераскером свого
нового зятя, мужа ненависно╖ Хатiджi Лютфi-пашу!), вночi до османського
табору прокрався сербський гайдук Дам'ян, який хотiв убити султана в його
шатрi. Гайдука видав трiск сухо╖ галузки, на яку необачно наступив. Серба
посiкли яничари, султан уцiлiв, уцiлiла й Роксолана з сво╖ми дiтьми, бо ж
iнакше Мустафа першим прискочив би з Манiси до Стамбула, сiв би на трон, i
тодi - закон Фатiха й помста розсатанiло╖ черкешенки i ╖╖ торжество. А яка
жiнка знесе торжество суперницi? Вже лiпше смерть!
Мерщiй написала Сулеiiмановi розпачливу газель, яку хотiла б послати
вже й не з гонцем, а з перелiтними птахами, як Меджнун до сво╓╖ кохано╖
Лейли:
Уже й не вiрю, що ти вернешся колись.
Рятунку!
Чи ж дочекаюсь, щоб почути голос твiй?
Рятунку!
Шукаючи до тебе путь, здолать змогла б я
Не тiльки простiр, а й безжальнiсть душ.
Рятунку!
Нiмi свiти в мiй сон тривожний рвуться,
I я, прокинувшись, розпачливо кричу:
"Рятунку!"
Нiхто, крiм вранiшнього вiтру, вже не стукне
В мо╖ забутi дверi, я стогну:
"Рятунку!"
Коли ж вiддасть менi тебе вiйна ревнива,
Прекрасного, неначе свiтло й тiнь?
Рятунку!
Терплячою хiба що стати, нiби камiнь
Або кора старих дерев?
Рятунку!
Несила Хасекi чекати довше,
В розпуцi кличучи тебе, султане мiй,-
Рятунку!
Страх не за себе, а за дiтей сво╖х водив ╖╖ рукою, коли вночi складала
цю газель для султана. Любила чи ненавидiла того чоловiка - не знала й
сама, але молила всiх богiв, щоб дарували йому життя, щоб був вiн живий,i
не так для не╖, як для ╖╖ дiтей.
Iстинно: "Зпайте, що вашi багатства i вашi дiти - випробування".
СТОВПИ
Будiвлi тримаються на стовпах, царства - па вiрних людях. В Османiв
нiхто не знав, ким буде, яка висока (або й нiкчемна) доля його жде,- i в
цьому була вся принаднiсть життя, його вiдкритiсть i приступнiсть. Може, й
ця держава стала такою могутньою завдяки незнанню людьми свого
призначення. Бо в кожного - необмеженi можливостi, кожен мiг дiйти навiть
до звання великого вiзира, аби лиш зумiв першим крикнути "Аллах великий!",
першим змахнути шаблею i опинитися на мурi ворожо╖ фортецi. Надiя i
вiдчай, насолода успiху й передчуття катастрофи, голос здорового глузду i
дикий шал пристрастей, тверезий розум i химернi примхи долi - все це,
здавалося, було незнане й .чуже османцям, якi жили тiльки вiйною, не
вiдаючи нiяких вiдхилень, жодного кроку за ╖╖ межi, так нiби мали шори вже
й не на очах, а в свiдомостi. Про вiйну згадували, жили нею, наповнювала
вона все ╖хн╓ iснування, ╖хнi думи, розмови, спогади, сни i безсоння.
Знали, що для вiйни найперше потрiбна нестримнiсть, вiдчайдушна,
божевiльна хоробрiсть, i щоразу виказували ╖╖ з такою несамовитiстю, що
могло видатися, нiби це вже й не людська мужнiсть, а звiряче
безрозсудство.
Але знали, що завжди над ними сто╖ть султан i все бачить i гiдно
винагородить хоробрiсть, поставивши заслуженiших на мiсце лiнивих, бо всiх
можна замiнити, крiм самого себе. До влади пробиралися не вмiлi й
досвiдченi i навiть не багатi, а смiливi, спритнi й нахабнi.
Пiсля Iбрагiма великим вiзиром названо було арбанаса Аяса-пашу,
чоловiка, який не мiг стулити двох слiв, зате в битвах був завжди перший,
пайголоснiше вигукував "Аллах великий!", а шаблею мiг перерубати навпiл
коня з вершником на ньому i найтовщу пухову перину. Цей чоловiк складався,
власне, з самого тулуба. Враження ще посилювалося вiд того, що Аяс-паша
носив широчезнi шаровари, в яких геть потопали його коротенькi нiжки. В
потужному, як кам'яний стовп, тулубi Аяса-пашi було стiльки звiрячо╖ сили,
що вiн розтрачував ╖╖ навсiбiч з невтомнiстю просто лиховiсною: в походах
не злазив з коня, в битвах не знав перепочинку, в диванi мiг засiдати
мiсяцями, так нiби не ╖в, не спав, гарем мав найбiльший в iмперi╖ i дiтей
з наложницями й жонами сплодив понад сотню. Ставши великим вiзиром, вiн
попросився па прийом до султаншi, i вона милостиво прийняла його в кйошку
Гюльхане на бiлих килимах, всадовила великого вiзира навпроти себе,
звелiла принести навiть вина. Сiвши, Аяс-паша майже не поменшав, стирчав
перед нею стовпом, дивився дурнооко, щось говорив, але що саме, Роксолана
не могла збагнути.
Вона сказала Аясу-пашi щось ласкаве, попросила його говорити
спокiйнiше, але вiн забелькотiв ще нерозбiрливiше, i тодi султанша звелiла
служебкам принести письмове приладдя для великого вiзира. Хай вiн напише
все, що хотiв сказати, щоб вона могла прочитати й не сама, а з його
величнiстю падишахом, хай продовжить аллах його тiнь на землi.
Арбанас вхопив перо i, розбризкуючи блакитний атрамент, рвучи дорогий
шовковий папiр, став карлякати так само швидко, як говорив, i коли
простягнув аркуш султаншi, то вона не побачила там нiяких лiтер i нiякого
письма, а тiльки звивистi гадючки, якi повзли навкiс по аркушевi,
чiплялися одна за одну, намагалися проковтнути одна одну або хоч вiдкусити
хвоста.
- Гаразд,усмiхнулася Роксолана до збаранiлого Аяса-пашi,- ми прочита╓мо
це з його величнiстю. Як сказано: "Аллах да╓ знати чоловiковi через
тростину для писання те, чого вiн не знав".
Коли розповiдала Сулеймановi про великого вiзира й показала його
марлякання, султан сказав:
- Я знаю про нього все. Може, такий чоловiк саме й потрiбний для
царства. Вiн справдi дурень, зате вiрний i непiдкупний. А сказати тобi
хотiв, що саме вiн з великим драгоманом Юнус-бегом завалив Iбрагiма,
викривши його пiдле нутро.
- Хiба то не ви, мiй повелителю, без будь-чи╓╖ помочi вчасно розкрили
злочиннi замiри Iбрагiма?
- На мене найшло заслiплення. Але менi вiдкрили очi.
- Ви просто занадто довго терпiли поряд з сво╓ю справедливою i свiтлою
особою цього темного чоловiка, що нагадував фракiйського царя Дiомеда,
який годував коней людським м'ясом. Аяс-паша не ма╓ нiяких особливих
заслуг. Хiба можна в державi, де повно розумних людей, допускати, щоб
великими вiзирами ставали або негiдники або дурнi?
- А як знайти розумних, як? - понуро поспитав султан. Старого
Касима-пашу султан нарештi вiдпустив на вiдпочинок, а другим вiзиром взяв
румелiйського беглербега Лютфi-пашу, якого одружив з сестрою Хатiджею, щоб
не дати ╖й сумувати за Iбрагiмом. Лютфi-паша, в противагу Аясу-пашi, був
чоловiк обiзнаний, во╖н i дипломат, мав нестримний норов як у битвах, так
i в пороках, любив хлопчикiв, ненавидiв жiнок, коли згодом став великим
вiзиром (Аяс-паша вмер од мору), велiв виловлювати в Стамбулi зрадливих
жiнок i вирiзати ╖м бритвою такi частини тiла, що соромно й казати.
Хатiджа назвала чоловiка безстидником, вiн побив ╖╖, султан довiдався про
все те, i Лютфi-пашу голим посаджено на вiслюка й вивезено за брами
Стамбула. Ще багато лiт проведе вiн у засланнi в приморському мiстi
Дiмотицi й напише там Османську iсторiю i "Асаф-наме" - книгу про посаду
великого вiзира.
Мiсце Лютфi-пашi займе ╓внух Сулейман-паша, якого султан прикличе з
╢гипту. Сулейман-паша на той час мав уже вiсiмдесят рокiв, був малий на
зрiст, але велико╖ хоробростi й ще бiльшо╖ грубостi. Був такий товстий, що
не мiг сам пiдвестися з постелi, i його знiмали четверо слуг.
Сулейман-паша був лютий, як усi ╓внухи, з його появою в диванi там
завирувало й заклекотiло, мов у казанi з чорбою, ╓внух обгризався з усiма
вiзирами, мало не гримав i на самого султана. Сулейман загадково
усмiхався, слухаючи колотнечу в диванi. Доповнював сво╖ми вiзирами себе у
всьому, чого був позбавлений вiд природи. Вважав, що надiлений тiльки всiм
високим, а позбавлений - низького. Був головою царства, яка завжди в
небесах i в хмарах. Вiзири ж мали бути ногами, якi глибоко вгрузають в
бруд щоденностi. Вже спробував пiднести одного з них до сво╓╖ висоти. А що
з того вийшло? Iбрагiм замахнувся на найвищу владу - i його довелося
усунути. З Iбрагiмом боялися сперечатись, тому всi справи вирiшувалися
iнодi з зайвою поквапливiстю, вiд чого поволi зникав необхiдний спокiй у
державi й над усiм нависала якась незбагненна загроза. Iбрагiм набрався
нахабства говорити й писати: "Я сказав", "Я вирiшив", "Я вважаю",- тодi як
таке право мав тiльки султан, бо ж лише вiн надiлений особистiстю, всi
iншi - безликий натовп, пiдлеглi, пiдданi, раби. Нiхто не ма╓ права
казати: "Моя думка", "Я вимагаю", "Я прошу", "Менi потрiбно". Треба казати
тiльки: "╢ думка", "Ми просимо", "Потрiбно". Лише тодi людина може бути
спокiйною, бо ╖╖ нiхто не звинуватить на випадок невдачi. Виннi будуть
усi, отже, нiхто. Також нiколи не треба квапитися з рiшеннями, i що бiльше
гризуться в диванi вiзири, то лiпше для iмперi╖, бо все ма╓, зрештою,
залежати вiд султана. Рiшучiсть потрiбна лише при штурмi ворожих крiпостей
i могильникам, якi мають точно знати, де копати вашi могили, бо й у
могильникiв i в тих, хто пролива╓ кров, ╓диний покровитель - Ка╖н, що, як
вiдомо, без вагань убив рiдного брата, приревнувавши його до сво╓╖
дiвчини.
З життя була усунена будь-яка можливiсть особистого iснування. Iмперiя
- мов Топкапи, i Топкапи - мов iмперiя, а над ними султан з безмежною
владою, яка унеможливлювала навiть саму думку про приватне життя пiдданих.
Нiхто не належав собi нi в постелi, нi в могилi. Султанський диван не
становив винятку, бо ж вiзири були пiднятi лише над простим народом, а не
вад султаном, були стовпами, на яких тримався Золотий трон падишаха,
мертвим деревом i мертвим каменем, та й усе. Лiнощi, дурiсть i страх
наповнювали душi вiзирiв, i вони трепетали перед султаном. Але ж мiг
султан узяти собi й розумного помiчника, щоб ще бiльше налякати дурнiв?
Нiхто ще про те не знав.
РУ╥НИ
Сулейман знов перемiрював простори з сво╖м велетенським вiйськом,
наповнював надра небес грюкотом барабанiв, слави i влади, страхiтливою
величчю сво╓ю жбурляв прах жаху в очi ворогам i самому Марсу. Вiн брав
простори, як жiнку, вiн гвалтував ╖х, весь свiт довкола нього мав
слугувати лиш знаряддям кари або ж насолод. Жiнки не становили винятку.
"Дай нам од наших жон i нащадкiв прохолоду очей".
Мала Хуррем була така сильна особистiсть, що вiн мимоволi вимушений був
визнати iснування поряд з собою ще когось. Перше бажання було: усунути,
знищити. Пiсля першо╖ ночi з малою рабинею спробував не думати про не╖,
забути, але з жахом, а тодi з солодким вдоволенням переконався в марнотi
сво╖х зусиль, пронiсши голос дивно╖ дiвчини по безмежних просторах
слов'янських земель, якi вiднинi мали стати османськими. Тепер уже не був
╓диний i самотнiй на цьому свiтi, де все мало слугувати лиш вдоволенню
його примх, бажань i надiй. Була ще людина - це приголомшило, здивувало,
роздратувало, а тодi настала якась розслабленiсть i навiть розчуленiсть,
так нiби вiднинi вiн теж належав не до захмарних небожителiв, а до
звичайних людей. Люди ще не народжуються справжнiми людьми, ними вони
можуть або не можуть стати. Це велика наука, осягнути яку вда╓ться далеко
не всiм. Якби Сулеймановi хтось сказав, що ця жiнка змiнила його бодай у
дрiбницях, султан би тiльки похмуро всмiхнувся. Змiнювати свiт i людей мiг
тiльки вiн, сам уперто триваючи в сво╖й високiй неприступностi. В його
кровi жив голос сельджукiв, споконвiчних кочовикiв, якi перемiряли з
сво╖ми отарами й табунами пiвсвiту, i той голос кровi гнав його далi й
далi, i вiн не мiг усидiти навiть у сво╖й велетенськiй столицi, в сво╓му
розкiшному палацi, коло жiнки, яка стала найдорожчою iстотою на свiтi, бо
внесла в його життя те, чого вiн сам не мав,- серце, душу, пристрасть i
навiть - страшно й дивно мовити - любов. Вiн, що знав тiльки силу, спiзнав
теплу глибину любовi, i не того тваринного почуття, що замика╓ться в
темних океанах плотi, а невловимого й незримого, нiби зiтканого з небесних
золотих нитей, якi навiки прив'язали його до цi╓╖ загадково╖ жiнки, до ╖╖
голосу, до ╖╖ очей, до ╖╖ рубiнового усмiху. Коли пiсля замаху на його
життя одержав вiд Хуррем сповнену розтривоженостi газель, склав ╖й у
вiдповiдь свою газель, яка починалася словами: "Нехай рубiн твiй од всiх
лих мене ряту╓". Мав на гадцi не той рубiн, що носив на сво╓му тюрбанi, а
рубiн ╖╖ безсмертного усмiху. Вiрив, що житиме, поки живе на ╖╖ устах той
загадковий усмiх. Ще писав сво╖й султаншi: "Не дочекаюся, щоб побачити
тебе, прекрасну, як божа мудрiсть".
Але сам був тим часом далеко i повернувся з вiйськом, так нiчого й не
завоювавши, вже пiзньо╖ осенi, щоб одразу ж заповiсти новий похiд проти
молдавського господаря Петра Рареша. Куди, навiщо? Знов лелеки в болотах i
вiйсько на дорогах? Що бiльше загарбував султан земель, то бiльше
виснажував державу, бо вiйна завжди кошту╓ дорожче, нiж сподiвана здобич
вiд не╖. Його слух повнився лихими вiстями, яким не було нi лiку, нi
кiнця: то засуха, то зливи, то чума, то недорiд, то падiж скоту, то хтось
убитий, то десь заколот, повстали племена, зрадив якийсь паша. Але яке до
всього того дiло султановi, над яким - цiла держава! I вiн знов i знов
вирушав у походи, рятувався в тих походах од усiх ймовiрних лих, страждав
щоразу од розлук з Хуррем, але водночас мав од того якусь незбагненну
втiху, бо розлуки були мов гiркий дим од опiю, вони баламутили,
одурманювали i щоразу обiцяли незбагненну солодкiсть зустрiчi, коли Хуррем
iшла до нього, граючи сво╖м рубiновим усмiхом, а пiд тонким шовком ╖╖
сорочки круглилися груди, мов дво╓ великих теплих голубiв. Ось так
починався колись свiт, i так починатиметься вiн вiчно!
Роксолана знала, що султан знов i знов iтиме в походи, бо не належав
сам собi, а тiльки якiйсь темнiй i дикiй силi, яка звалася османською
державою, але щоб так швидко вирушав iз столицi, щойно повернувшись туди?
Затримати його не могла, безсилими були тут усi газелi, складенi
найбiльшими поетами, тому заспiвала султановi, коли вночi лишилися самi,
сво╓╖ пiснi, хай розумi╓ чи не розумi╓, зате почу╓: "Привикайте, чорнi
очi, самi ночувати: нема ж мого миленького, нi з ким розмовляти. Нема ж
мого миленького, рожевого цвiту, ой нема з ким розмовляти до бiлого
свiту".
Чомусь вiн вважав, що спiв ╖╖ зостався десь позаду, в тих перших ╖хнiх
ночах, до яких тепер не мiг пробитися навiть спогадом. А вона несподiвано
вiдродилася так само юною, як тодi, коли спiвала йому й приспiвувала,
обплiтала його поглядами, словами, обiцянками, крутiйством, нiжнiстю,
зiтханнями, притишеним голосом. Час був безсилий проти не╖. Маленькi жiнки
нiби й не старiють, час i стихi╖ ╖х обминають. Маленька пiщинка завжди
залиша╓ться пiщинкою, тодi як навiть могутнi гори руйнуються пiд дi╓ю
стихiй, i що вищi вони, то тяжчi й страхiтливiшi руйнування на ╖хньому
велетенському тiлi.
- Ти, як грiх, що нiколи не ма╓ вiку,- шенотiв ╖й Сулейман.
- За грiхи доводиться розплачуватися,- так само пошепки вiдповiла йому
Роксолана.
- Я готовий заплатити найвищу цiну. Я кину тобi до нiг весь свiт.
Вона промовчала. Що ╖й свiт, що ╖й рай i пекло? Була для себе цiлим
свiтом, рай i пекло носила в сво╖й душi. Народилася доброю, тепер ╖╖
хотiли зробити злою. Кров цього чоловiка падала на не╖ i на ╖╖ дiтей, i не
було рятунку.
Роксолана тяжко застогнала. Сулейман стривожено обняв ╖╖. Незбагненна
жiнка - зiткана зi спiвiв i стогонiв.
- Що тобi? Ти недужа? Чому не сказала?
- У мене зранена душа.
- Назви менi винних. Вони будуть негайно покарани.
- А коли винних нема?
- Такого не може бути.
- Менi страшно за сво╖х дiтей.
- Поки я живий, вони всi будуть щасливi.
- Я молитиму аллаха, щоб ви жили вiчно, мiй повелителю.
- Але тiльки разом з тобою.
- А ви знов пiдете в похiд. I там, де рiс хлiб, здiйматиметься лиш пил
вiд султанських вiйськ.
- Щедрi плоди й хоробрi во╖ни не народжуються в тiй самiй землi.
- Мала втiха. Менi страшно жити серед ру╖н, ваша величнiсть.
- Серед ру╖н? Моя Хасекi! Ти живеш у найпишнiшiй столицi свiту!
Найбiльший зодчий усiх часiв Коджа Сiнан споруджу╓ джамi╖, що перевершують
усе знане, буду╓ медресе, якi змагаються сво╖ми склепiннями з небесною
банею, ставить мiнарети, стрункi, як божа мисль. А нашi чаршi╖, пашi
палаци, нашi мости - де ще в свiтi ╓ щось подiбне?
- Але й ру╖н таких, як тут, мабуть, нема╓ нiде в свiтi. Без вас менi
було тоскно й тяжко, я часто ви╖здила за мури Топ-капи i дивилася на
Стамбул. I що ж я там бачила найчастiше?
- - Тебе хтось образив? Принизив твою султанську гiднiсть? Вона тихо
засмiялася. Аби ж то! Яка то дрiбниця - образа гiдностi чи ма╓стату. А
коли iнше? Коли перед тво╖ми очима порушу╓ться та╓мнича рiвновага мiж
духом i матерiальними масами, сили природи визволяються i в нестримних
буйнощах сво╖х хоронять усi марнi зусилля людськi? Природа нiби мститься
за насильство духу, який закував ╖╖ в сво╖ форми краси й доцiльностi,- i
ворожнеча, ворожнеча повсюди, мов прiрва бездонна. Так, вона бачила все: i
мечетi, й медресе, i фонтани та акведуки, палаци й античнi мури. Але
бачила водночас i бездомних, якi туляться попiд мурами, i здавалося ╖й, що
й сама вона живе на ру╖нах, бо ма╓ зруйновану душу.
- Хто насмiлився зробити це? - знов не витерпiв султан, хоч уже й
розумiв усю безглуздiсть сво╖х запитань.
Чом би мала вона йому вiдповiдати? Говорила про сво╓, не дбаючи, слуха╓
╖╖ Сулейман чи нi, мовби говорила до само╖ себе, прислухаючись до власних
слiв, може, й не згоджуючись з ними.
Безглузда випадковiсть ру╖н i всього ╖╖ життя. Тiльки творення -
людська рiч, руйнування - це злi сили дияволiчнi. Одне позноситься ввись,
друге тяжi╓ донизу i неминуче веде до приниження духу. Свiт уже нiколи не
зацвiте бiльше в ру╖нах - там тiльки диявольськi гримаси ув'язнених
демонiв природи, царство духiв, нетривке, безплотне, без м'яких покровiв
краси, жорстоко оголене в мертвих зламах. Але, з другого боку, може, ру╖ни
потрiбнi для гострiшого вiдчуття сили i безсмертя життя? Бо, зрештою,
всяке буття ма╓ занепасти, щоб стати доступним тим силам, якi здатнi його
вiдродити. I, власне, вся принаднiсть життя зосереджена в тiй митi вiдчаю
i болю, пiсля яко╖ ма╓ настати нове народження. Тому, може, вiчний мир
тiльки в ру╖нах, i ╖хня спокiйна цiльнiсть змирила ╖╖ з рабським
становищем...
Вiн знов не стерпiв i майже грубо нагадав ╖й, що вона вже давно не
рабиня, а всемогутня султанша.
- Султанша над чим? Володарка чого? Розбитих дзеркал Iбрагiмових? Чи
садiв гарему, пiдстрижених ╓внухами ще з бiльшою жорстокiстю, нiж вони
самi були покалiченi життям? Менi зда╓ться,що щастя людини - тiльки в ╖╖
дитинствi. Повернутися ! туди бодай кра╓чком душi - i вже був би
найщасливiший на свiтi. ? '
- На жаль, це неможливо,- глухо промовив Сулейман.- Нiхто цього не
зможе зробити, i що вище сто╖ть людина, то менше в не╖ тако╖ змоги.
- Боже, я знаю про це. А дитинство сниться золотими снами, пiсля яких
прокида╓шся в холодi й страховi, i в душi якiсь трепети. Ваша величнiсть,
помочiть менi, порятуйте мене!
Вiн тяжко й незграбно зворухнувся коло не╖ на широкому ложi, погладив
╖╖ волосся, гладив довго й нiжно, аж диво брало, де стiльки нiжностi могло
взятися в цього похмурого чоловiка. Не пам'ятала, щоб бодай один раз
погладив голову комусь з синiв. Коли вмерла валiде, не пiшов востанн╓
поглянути на матiр, закрити ╖й очi, поцiлувати в чоло, звелiв поховати з
належною урочистiстю - i все. Роксолана тодi вжахнулася. Невже вона могла
любити цього нелюда? Держава, закон, вiйна. А життя? Чи берiг усю нiжнiсть
тiльки для сво╓╖ Хасекi?Грiх було б не скористатися з цього, надто що й не
для себе, а для добра сво╓╖ землi.
- Ваша величнiсть, я хотiла б попросити вас.
- Нема╓ нiчого, що б я не зробив для тебе, коли бог буде милосердним до
пас.
- Коли пiдете на Молдавiю, вiзьмiть з собою малого Ваязида.
- Я готовий узяти всiх сво╖х синiв, щоб вони вчилися велико╖ справи
вiйни.
- Нi, самого лиш Баязида з його вихователем Гасан-агою, i дозвольте ╖м
обом по╖хати i побувати в мо╓му рiдному Рогатинi.
- В Рогатинi? А що це таке?
- Ваша величнiсть! Це мiсто, де я народилася.
- Ти досi його не забула?
- Як можна забути? В мене рветься душа вiд самого тiльки цього слова.
Але я султанша i не можу нiкуди ви╖хати з цi╓╖ землi. Хай по╖де мiй син.
Ви дасте йому супровiд для захисту. Там зовсiм недалеко вiд Сучави. Два чи
три кiннi переходи.А яка там земля! Вся зелена, зелена, як прапор пророка,
i потоки течуть чистi, як благословення, i лiси шумлять, як небеснi вiтри.
Коли б могла, то спала б, як тi лiси, i жила б, як тi лiси. Хай наш син
побачить ту землю, ваша величнiсть.
Вiн хотiв спитати, чому саме Баязид, а не найстарший ╖хнiй син Мехмед
або не Селiм, найжвавiший з усiх дiтей, але вирiшив, що це нижче
султансько╖ гiдностi. Сказав тiльки: "Я подумаю над цим" - i жадiбно
вдихнув запах ╖╖ тiла. Це тiло осявало темний круг його життя, i хоч вiн
щоразу вперто втiкав од Хур-рем, але, мабуть, робив те лиш для того, щоб
повертатися до не╖ знов i знов, зазнаючи дедалi бiльшого щастя спiткання й
пiзнання, окрiм того, вiдстань мiж ними давала змогу для високих насолод
духу, а тут уже не було духу - сама плоть, палюча, запаморочлива, солодка,
як смерть.
Падала в його чiпкi, пожадливi обiйми нага, як плiд у сонних садах,
вiддавала тiло майже без жалю, а душу ховала, як правду вiд тиранiв.
Справжня правда нiколи до кiнця не бува╓ висловлена мiж людьми, надто мiж
чоловiком i жiнкою. Чи хотiла б вона стати чоловiком? Нiколи й нiзащо!
Може, справдi зазнавала понижень вiд цього чоловiка, випрошуючи в нього
все в постелi i тiльки в постелi (те, що вдень трудне, вночi ста╓ легке),
зате вiдчувала перевагу над похмурим чоловiчим свiтом, який не зна╓ щастя
нiжностi, якому чуже доброчинство терплячостi. Чомусь думала, що жiнки
розпромiнюють свiтло, а чоловiки тiльки поглинають його, вони темнi самi,
й темрява пану╓ довкола них, i жiнки осявають ╖х, нiби лампадки. Чи могла
вона осявати цього великого султана i чи справдi була теж великою
султаншею, а чи зiтканою з болючих снiв маленькою дiвчинкою, яка оплаку╓
свою матусю, простяга╓ в безнадi╖ руки до свого дитинства i не може
дiткнутися?! Саме тiльки слово "Рогатин" терза╓ серце. Як колись
проклинала порання коло свиней, науку у вiкарiя Скарбського, п'янi
вихвалки отця Лiсовського, а тепер усе це згадувалося мов утрачений рай
Свiт нагадував перерiзане яблуко: випуклий, об'╓мний тiльки згодного боку,
а з другого - неiснуючий. I хоч султан ходив iз сво╖м жахливим вiйськом i
на той другий бiк, але ╖й здавалося, нiби провалю╓ться щоразу в небуття.
Бо життя iснувало лиш там, де колись була вона, звiдки прикипiла сюди. Там
життя, пам'ять, майбуття, туди летiла душа. Ой пиймо ми мед-горiлку, а ви,
гуси,- воду, плиньте, плиньте, бiлi гуси, до мойого роду.Ой не кажiть,
бiлi гуси, що я тут зли-дую, ой не кажiть, бiлi гуси, що я розкошую! Або
пошлю бiлу утку по Дунаю хутко: "Пливи, пливи, бiла утко, до родини хутко!
Ой не кажи, сива утко, що я тут горюю, ой не кажи, сива утко, що я тут
паную!"
Чи й малого свого сина посилала в рiдну землю, щоб сказав там, як
розкошу╓ його мати? Хiба вона знала? Для тринадцятилiтнього Баязида то
видавалося безжурною прогулянкою обiч великого золотосяйного
батька-султана. Гасан-агу нiхто не питав про його почуття, вiн мав
виконати велiння султана й султаншi, по╖хати й вернутися i привезти
неушкодженим малого шах-заде. Ох, як то все просто! А Роксолана не смiла
навiть заплакати за сином чи за сво╖м дитинством, бо судилася ╖й тiльки
урочиста поважнiсть, приречена була на скам'янiлiсть i ма╓статичнiсть i
тим платити за сво╓ так зване щастя зватися султаншею. Тепер уже твердо
знала, що щасливим можна бути лише за чийсь рахунок. Сума щастя на землi
так само постiйна, як кiлькiсть повiтря або води. Коли тобi дiсталося
бiльше, так i знай: когось обдiлено, скривджено, обкарнано й покарано.
- Хай буде над тобою благословення аллаха,- прошепотiла Роксолана,
прощаючись з Баязидом, який знетерпеливлено рвався вiд матерi, бо вже
вiдчував себе не дитиною, а во╖ном, мужчиною, може, й майбутнiм султаном.
Вона тiльки зiтхнула. Який дивний свiт! В ньому можливий навiть аллах.
Султан пiшов iз сво╖м залiзним вiйськом, з сво╖ми дикими кiньми,
слонами й верблюдами, з ревучими гарматами на маленьку Молдавiю, щоб
покарати Петра Рареша, якого сам же наставив господарем i який ще недавно
вдавав вiрного васала, щороку посилаючи в Стамбул десять тисяч дукатiв
податку i дарунки золотом, хутрами, кiньми й соколами. За вiрнiсть
Сулейман двiчi винагороджував Рареша тугами - бунчуками з кiнського
хвоста, якi давалися тiльки беглербегам.
I ось - зрада. Маленька Молдавiя насмiлилася повстати проти могутньо╖
iмперi╖. Рареш видав повсталим угорцям султанського посланця Лу╖джi Грiтi,
чим розсварив Сулеймана з Венецi╓ю, тепер уклав та╓мну угоду з
австрiйським королем Фердiпандом, вiв перемови навiть з далекою Москвою,
шукаючи пiдтримки й опертя на випадок вiйни з Османами. Хоч Рареш був
тiльки незаконний син Стефана Великого, славного господаря Молдавi╖, якого
колись боялися всi вороги, народ любив Петра, i па його заклик з усiх усюд
збиралися всi, хто мiг носити будь-яку зброю (здебiльшого, щоправда,
саморобну), пiд державний прапор цi╓╖ гордо╖ землi: на полотнищi голова
зубра й зiрка з одного ,боку i хрест - з другого. Захистити три святинi,
проголошенi що Стефаном Великим,- хрест, батькiвщину i прапор. Хотинський
пиркелаб привiв свiй лiпканський корпус, з Орхея прибули вершники, з гiр
спустилися лiсоруби з сво╖ми сокирами на довгих держаках, дрiбнi дворяни i
знатнi бояри виступали з добре озбро╓ними власними дружинами, а до всього
додавалося цiле море селянського вiйська, що налiчувало понад двадцять
тисяч, i особиста гвардiя господаря - найманцi, боярськi сини i пажi,- всi
верхи, в кольчугах, з дорогою збро╓ю, в бархатних кафтанах iз срiбними
гудзами, в капелюхах з дорогим пiр'ям.
В Буджацьких степах вiдбулася коротка й кривава битва. З грiзним криком
"Убий! Убий!", мов древнi римляни, що, йдучи в атаку, кричали "Ферi!
Ферi!", кинулися молдавани на залiзну стiну султанського вiйська, але
надто нерiвнi були сили, i мужнiсть розбилася об численнiсть, бо Сулейман
привiв триста тисяч спахi╖в, так що на кожного молдавського во╖на
припадало мало не по сотнi нападникiв. Лишивши казну спустошеною, вiйсько
розбитим, землю почленованою, народ знеможеним, Рареш вимушений був утекти
в Ердель, де його сховали угорцi. Сулейман зайняв Акерман i Кiлiю,
перетворивши Чорне море на османське озеро. Кримському хану Сахiб-Гiрею
вiн звелiв привести татар в Ясси, i У вересня султан i хан зустрiлися там.
Город розорено i спалено. За тиждень султан без опору ввiйшов у молдавську
столицю Сучаву. Поставив во╓водою Рарешевого брата Стефана з умовою двiчi
на рiк особисто привозити в Стамбул харадж. Славетну крiпость на Днiстрi
Хотин, яку буцiмто засновано ще за життя Iсуса Христа, перед тим захопив
польський король Зигмунт, умовившись та╓мно з Рарешем, i Сулейман не став
вiдвойовувати Хотин у сприязненого з ним короля, перейшов Прут i в славi й
величаннях став спускатися по Днiстру. Часто зупинявся, ходив по табору в
супроводi вiзирiв i яничарiв, бесiдував з во╖нами, попиваючи шербет з
╖хнiх бард, прощаючись, щоразу казав: "До зустрiчi в Кизил-╢лмi".
Кизил-╢лмом, себто Червоним Яблуком, називали Османи Рим, про здобуття
якого мрiяв кожен - вiд султана до найупослiдженiшого во╖на. Бо на свiтi
повинна панувати лише одна вiра, простiше кажучи, двом завжди тiсно хоч i
в найпросторiшому палацi.
В Сороках султан оглянув крiпость, поставлену колись генуезькими
купцями, лишив там залогу, пiшов далi по горбистiй молдавськiй рiвнинi
понад Днiстром.
Коло Тягина знов зупинився. Роздавав кафтани, коней, золото й чiфлiки
вельможам, тодi видав фiрман про розбудову крiпостi.
Днiстер у тому мiсцi робив закрут, насипав широку пiщану косу пiд
крутим правим берегом, що полегшувало переправу через примхливу рiчку. Ще
з далеко╖ давнини, коли жили в цих краях тиверцi й уличi, вже iснував тут
город, коло якого перетягалися через Днiстер. Город так i звався: Тягин.
Згодом генуезцi, осiдаючи на торговельних шляхах, якi вели в безмежнi
землi над Чорним морем, поставили в Тягинi восьмибаштову кам'яну крiпость,
що замикала дорогу з Сучави через Ясси i Лапушну на Очакiв.
Слухаючи яничарських поетiв, якi виспiвували касиди на честь
переможного походу, попиваючи з срiбних чаш одобештське й котнарське вино,
Сулейма╖╖ повiльно проказував нiшанджiю слова фiрману про перетворення
Тягина i вiсiмнадцяти довколишнiх сiл на османський санджак, що мав
утверджувати тут мiць велико╖ iмперi╖ так само, як очакiвський санджак на
Днiпрi. Крiпость звелено було розширити удвiчi, продовживши мури, додавши
до восьми генуезьких башт ще вiсiм, спустивши крило вниз, до само╖ рiки,
де влаштовано водянi ворота для залоги, оточивши крiпость високими валами
з глибоким ровом перед ними, обкладеним каменем, щоб не обсипався i не
замулювався.
Через сто рокiв славетний турецький мандрiвник Евлiя Челебi напише про
спорудження крiпостi Бендери: "Коли головний зодчий Сулеймана-хана
Сiнан-ага iбн Абдульменнан-ага будував цю фортецю, вiн застосував усе сво╓
мистецтво. У вiдповiдностi з рiзними законами геометрi╖ вiн спорудив такi
продуманi бастiони, хитромудрi кутовi башти й стiни, що в описi ╖хнiх
якостей мова безсила".
Все це вимагало часу, але султан не квапився назад до Стамбула, так
нiби ждав чогось, влаштовував полювання в довколишнiх лiсах, нагороджував
кафтанами, золотом i кiньми сво╖х во╓вод, розсилав гонцiв, складав поезi╖,
вiдсилав султаншi до столицi дарунки. Син Мехмед, якого лишив у Стамбулi
сво╖м намiсником на час походу, писав батьковi: "Коли Ви зводите питати
про мою матусю, то вона зовнi мовби й гаразд, але всерединi, через розлуку
з Вами, нема╓ в нiй живого мiсця. Заполонена тугою за Вами, зiтха╓ вдень i
вночi i сто╖ть на краю загибелi".
Але й цей розпачливий лист не зрушив султана з мiсця, бо Сулейман знав,
що Хасекi тривожиться не так за нього, як за малого сина, якого вони,
порушуючи всi вiдомi звича╖, вiдпустили за межi сво╓╖ землi, не знаючи, що
з того вийде. Тепер султан карався в душi, що так легко вдовольнив примху
кохано╖ жiнки, але вже сталося, нiхто про те не знав i не мав знати,
Баязид з Гасан-агою в супроводi загону вiдчайдухiв з Сучави поскакав у
невiдомiсть, з яко╖ мiг i не вернутися, зарадити вже нiчим не мiг навiть
вiн з усiм сво╖м могуттям, тому треба було терпляче й спокiйно ждати на
цiй чужiй примхливiй рiчцi, тим часом надiйно закувавши ╖╖ в османський
камiнь.
Гнано звiдусюди люд на спорудження небачено╖ в цих краях твердинi,
ламали й везли камiнь - з крiковських кар'╓рiв, з Мi-лешт i Мiкауцiв,
пиляли дерево в кодрах, люди волоського во╓води Влада, який добровiльно
пiдкорився султановi, везли на будiвництво харчi, прокладали дороги й
мости.
Похмуре будування викiнчено було мало не того дня, коли з та╓мних
мандрiв по слов'янських землях повернувся султанський син Баязид,
повернувся вночi, втомлений i трохи подивований, бо не знайшов нiчого з
тих див, про якi йому ще мало не з колиски нашiптувала й наспiвувала
матуся-султанша, немало зрадiв, добравшись нарештi до величезного
султанського табору, ще бiльше зрадiв, коли через великого вiзира
Аяса-пашу прислано йому султанське запрошення бути завтра на урочистостi
вiдкриття крiпостi Бендери, що значило: портове мiсто. Мабуть, жодна з
твердинь османських не будувалася в такий короткий час нi в Болгарi╖ та
Македонi╖, нi в Сербi╖ та Боснi╖, що, ясна рiч, не позначилося нi на
похмуростi, нi на неприступностi крiпостi, яка вiдлякувала сво╖м сiрим
каменем (Евлiя Челебi писатиме: "Кожний камiнь ╖╖ стiни - завбiльшки з
тiло менглуського слона, а шматки мармуру мають розмiри шлунка корови або
коняки"), непробивними мурами, зловiсними, тяжкими, як прокляття, баштами.
Але Сулеймановi було замало швидкостi, з якою вiн спорудив цю твердиню,
звелiв вибити на ╖╖ стiнi пам'ятний напис - тарiх, що пишнотою сво╓ю мiг
змагатися навiть з написами древнiх перських царiв: "Я раб божий, султан
цi╓╖ землi, милiстю божою глава Мухаммедово╖ общини, боже могуття й
Мухаммедовi чудеса мо╖ спiльники, помiчники й соратники. Я Сулейман, на
честь якого читають хутбу в Меццi й Медiнi, шах у Багдадi, цар у Вiзантi╖,
султан у ╢гиптi, шлю сво╖ кораблi на ╢вропейськi моря, в Магрiб та Iндiю,
султан, який заволодiв короною й престолом Угорщини, а ╖╖ пiдданих
перетворив на понижених рабiв. Во╓вода Петро Рареш мав нахабство
збунтуватися, то я сам копитами свого коня затоптав його в порох i
заволодiв його землею Молдавi╓ю".
Новий великий муфтiй Абусууд виголосив коротку молитву, вигукнув "Аллах
великий!", провiв долонями по обличчю, i всi разом з султаном упали на
розстеленi просто на холоднiй землi килими i надовго заклякли, уткнувшись
лобами в той бiк, де мала бути Мекка. Тiльки малi грабiжники бувають
безбожними. Великi завжди богомiльнi.
До столицi султан не повернувся. На цiлу зиму залiг у Едiрне,
влаштовував лови, замикався в палацових покоях з великим муфтi╓м
Абусуудом, думав над законами для сво╓╖ безмежно╖ iмперi╖. Сина Баязида
вiдiслав до Роксолани ще з Бендер, мовби на знак того, що вдовольнив ╖╖
примху, але невдоволеннi! тим, що вимушений був порушувати споконвiчний
звичай, висилаючи малого шах-заде за межi держави та ще й гаючи згодом
свiй дорогоцiнний час на ждання над чужою рiкою. Може, вперше за всi роки
любовi до Хасекi в серце Сулеймана пробрався гнiв на цю дивну жiнку, тому,
щоб погамувати той нежданий гнiв, султан утримався вiд спокуси привезти
Баязида до Стамбула самому i першим побачити, як сяятимуть очi Хуррем. Хай
час i вiдстань вилiкують його вiд гнiву, а султаншу - вiд примх.
Сказано-бо:
"Насолоди свiту минають, майбутн╓ життя ╓ iстинне благо для тих, хто
бо╖ться бога".
Коли Роксолана побачила Баязида, вона не витримала, розплакалася. Стояв
перед нею в дорогому вбраннi, гiнкий, смаглявий, хижолиций, як султан, а
очима грав, як вона, i усмiх був ╖╖ власний, може, й душу мав таку саму,
як у матерi. Вернувся звiдти, де було ╖╖ серце. Що там бачив, чого
навчився, що скаже матерi сво╖й владчiй i чому мовчить? Спитати? Але не
знала, що питати. Навiщо посилала його в Рогатин? Тодi й сама не знала.
Лиш тепер, побачивши малого сипа перед собою, мало не крикнула: "Чом
вернувся? Чом не зостався там? Чом? Злякано затулила собi уста долонею,
щоб не вирвався той крик, щоб не зрадив ╖╖ найзата╓нiшого. Несвiдомо
хотiла порятувати бодай одного з синiв. Бо ж усi неминуче мають загинути,
крiм того, хто стане колись султаном. Всiх задушать разом з ╖хнiми
власними дiтьми, коли тi народяться в них. А цей би уникнув насильницько╖
смертi. Чому саме Баязид, а не Мемiш, Селiм або Джихан-гiр? Сама не знала.
Про Мехмеда ще зберiгалася надiя, що стане султаном, усунувши в якийсь
спосiб Мустафу. А Селiм i Джихангiр? Хiба вона знала? Може, Баязид згодом
порятував би й цих двох.
Всадовила Баязида поруч з собою, Гасана - навпроти, довго мовчала,
борючись з безумством, яке кипiло в не╖ в мозку, тодi спитала, сама не
знаючи про що:
- До╖хали?
I не знати, куди: чи то до Рогатина, чи назад, до Стамбула.
Баязид по-дорослому стенув кiстлявим плечем:
- А що? З коня на коня перескакуючи, з сiдла в сiдло переметуючись...
- Бачив Рогатин? Був там? Все побачив?
- А чи я там знаю! Он Гасан-ага хай скаже.
- Довго ╖хали,- сказав Гасан,- довго й далеко, ваша величнiсть.
Так нiби вона й сама не знала. По торiшньому чатинню, по старих мохах,
по молодiй травi, пiд смереками i яворами, перебрiдаючи потоки, поминаючи
рiки й тумани, топчучи роси й квiти, ╖хали вони туди, куди вона вже нiколи
не повернеться, не долетить пi думкою, нi спогадом, де хмiль лугами,
пшениченька ланами....
- I що там бачили? Який тепер Рогатин? - мало не гукнула вона
знетерпеливлено, забувши про султанську поважнiсть.
- А нiякий,похнюпився Гасан-ага,- суцiльне погарище i ру╖на. Нема
нiчого.
- Як то нiчого? А мури, брами, башти?
- Все в проломах, пощербинах, позаростало лопушнею.
- А церкви?
- Обiдранi й поруйнованi. Одна обгороджена оборонною стiною, але не
врятувала ╖╖ й стiна.
- Попiл тобi на уста! А мо╓ золото? Хiба не вiдбудували церкви i город
на золото, яке я передала королiвським послом?
- Ваша величнiсть, золото треба посилати з вiйськом, щоб воно його
оберiгало.
- Хiба вiйсько може будь-що оберiгати? Воно ж тiльки грабу╓.
- Ото ж. То не треба нi золота, пi вiйська. Люди якось проживуть i так.
Пробували вiдбудувати Рогатин, i його церкви, i доми, й мури та брами, а
налетiли татари - та й знов сплюндрували. Там уся земля сплюндрована й
розшарпана, аж страшно по нiй ╖хати.
- Чому ж я нiчого не знаю? Чому не казав менi про це досi нiчого?
- Ваша величнiсть, ви не питали. Вiн вправно висмикнув з широкого
рукава вузьку смужку паперу, став читати:
- "Року п'ятсот двадцять першого татари Белзьку, Любельську, Холминську
землi звоювали, розбили полякiв пiд Сокалем, вивели полон незлiчений. Року
п'ятсот двадцять третього турки й татари Львовську, Слуцьку, Белзьку,
Подiльську землi жорстоко сплюндрували, з великим полоном пiшли назад.
Року п'ятсот двадцять шостого, за велiнням султана Сулеймана, зайнятого
вiйною а уграми, спустошили Волинь, Белзьку i Любельську землi. Взимку
двадцять сьомого року знов кинулися на Укра╖ну, пiшли на Полiсся аж до
Пiнська по замерзлих рiках i болотах, сягаючи мiсць найнеприступнiших,
вивели вiсiмдесят тисяч бранцiв, але при поверненнi пiд Ольшаницею
наздогнав ╖х великий гетьман литовський князь ки╖вський Костянтин
Острозький, побив татар двадцять чотири тисячi, серед них туркiв десять
тисяч, два литвини впiймали татарського мурзу Малая, Острозький звелiв
повiсити царевича на соснi й нашпикувати стрiлами. Але року п'ятсот
двадцять восьмого знов ускочили татари на Подiлля й забрали ясир. Року
п'ятсот тридцятого дiйшли кримчаки аж до Вiльно й спалили його. Року..."
Роксолана пiдняла руку. Досить. Вiд цього моторошного перелiку можна
збожеволiти. Поки вона тут народжувала султановi синiв та примiряла
коштовностi, за якi можна купити пiвсвiту, ╖╖ земля стогнала й спливала
кров'ю. Чи знала вона? Хiба не казала ╖й про це, зловтiшаючись, чорногуба
валiде, хiба сам Сулейман не згадував про свою провину перед нею за дi╖
кримських ханiв? Усе знала, але була заклопотана тiльки собою. Рятувала
власне життя. Тодi взялася рятувати душу, боролася, щоб не втратити
людсько╖ подоби, зберегти свою особистiсть. Тодi захотiлося вознесiння над
усi╓ю ницiстю цього свiту, над пiднiжками султанського трону, може, i над
самим султаном, бо нiхто й нiщо не спiвмiрне тут з ним, окрiм не╖.
Попервах, може, хто й спiвчував ╖й, може, жалiли ╖╖, тепер тiльки
дивуються, заздрять i ненавидять. Хай подивуються! ^.Але як могла вона
забути про рiдну землю? Пам'ятала тiльки сво╓ власне, батькiвський дiм
стояв перед очима в сонячнiм сяйвi, мов золотий сон, та матусин голос
виспiвував ╖й дитячих i колисанок i цiнькала з густих батькiвських вiльх
маленька пташка, звана "прилинь", а вся ╖╖ велика земля мовби забулася,
пойнялася туманом, вiдiйшла кудись у небуття, згинула, пропала для i не╖
навiки, навiки:
- I що там - не зосталося вже й людей? - тихо спитала Роксолана чи то
Баязида чи Гасана. Тодi повернулася все ж до сина:- Чув ти бодай одну нашу
пiсню там?
Баязид стенув плечем.
- Гасан-ага скаже. Вiн усе бачив.
- Люд тулиться до городiв, там його й загрiбають кримчаки,- сказав
Гасан,- а справжнi козаки йдуть у степи, пiдстерiгають ворога там, щоб при
нагодi улузати.
- Козаки? Що це за люди?
- Невпокоренi. Вiльнi, як вiтер. Лицарi. Бувають над ними й во╓води
часом, як той же князь Острозький чи во╓вода Претвич або якийсь Дашкевич,
що сам, кажуть, схожий на татарина, i зна╓ мову татарську й османську,
день тут, день там, невловимий, як характерник. Та здебiльшого козаки
збираються в невеликi ватаги з безiменними ватажками. Кожен сам собi пан,
сам собi свиня. Добираються вже й сюди. Палили не раз Сiноп. Доскакували й
до Стамбула.
- Чом же я не знала нiчого?
- Ваша величнiсть, ви не питали, я не казав.
- I ви бачили тих... козакiв?
- Бачити не бачили, а чути чули. Нас теж вважали за козакiв. Бо якi б
це османцi наважилися так вглибитися в чужу землю?
- Хiба вас було мало?
- Два десятки - та й уже!
- Боже милостивий! Баязиде, i ти не боявся? Шах-заде гмикнув. Ще б йому
боятися, коли вiн султанський син!
- Що ж я можу зробити для сво╓╖ землi, Гасане? - забiдкалася Роксолана,
геть розгубившись вiд лихих вiстей, якi так несподiвано звалилися на не╖.-
Чим тут зарадити?
- А що можна зробити? Полишити в споко╖ - ото було б найлiпше. Та хто ж
на цiм свiтi дасть спокiй землi або людинi? Ваша величнiсть пита╓
царевича, чи чув вiн пiснi на Укра╖нi. Може, мало ми там були, може, надто
швидко скакали, що не почули пiсень, але почути ╖х можна й тут, навiть ми,
яничари, складали кожен свою пiсню, хоч то пiснi такi, що ╖х негоже й
повторювати. А невiльники? Ви чули ╖хнi пiснi, ваша величнiсть?
Вона хотiла сказати: "Я сама невiльниця i сама тужу й спiваю, спiваю ╖╖
тужу". Але промовчала, тiльки заохотила самим поглядом Гасана: ну ж бо, що
то за пiснi, хочу ╖х чути й знати, хай i син мiй почу╓, може, згодяться
йому па майбутн╓. Глянула впiвока на Баязида, той знудьговано вивчав
саджену коштовними самоцвiтами рукоять кинджала, подарованого йому
султаном. Гасан вiдпив трохи з чашi, кашлянув, прочищаючи горло, сумною
скоромовкою став переказувати страшну пiсню невольникiв: "Не ясний сокiл
квилить-проквиля╓, як син до батька, до матерi з тяжко╖ неволi в городи
християнськi поклон посидае, сокола ясненького рiдним братом назива╓:
"Соколе ясний, брате мiй рiдний! Ти високо лiта╓ш, чому в мого
батька-у-матерi нiколи в гостях не бува╓ш? Полинь ти, соколе ясний, брате
мiй рiдний, у городи, християнськi, сядь-пади у мого батька й матерi перед
воротьми, жалобненько проквили, ще мо╓му батьковi й матерi бiльшого жалю
завдай. Та нехай мiй батько добре дба╓, грунти, великi ма╓тки збува╓,
скарби збiра╓, хай синiв сво╖х з тяжко╖ неволi турецько╖ викупа╓!" То
брат-товариш те╓ зачува╓, до брата-товариша промовля╓: "Товаришу, брате
мiй рiдний! Та не треба нам в городи християнськi поклони посилати, сво╓му
батьковi й матцi бiльшого жалю завдавати: бо хотя наш батько й мати будуть
добре дбати, грунти, великi ма╓тки збувати, скарби збiрати,- та не
знатимуть, де, в якi тяжкi неволi синiв сво╖х шукати; що сюди нiхто не
захожа╓, i люд хрещений не за╖жджа╓, тiльки соколи ясненькi лiтають, на
темницi сiдають, жалiбненько квилять, проквиляють, нас всiх бiдних
невольникiв у тяжкi неволi турецькi добрим здоровi╓м навiщають".
Роксолана знов поглянула на сина. Чи збагнув бодай слово? Той далi
грався коштовною збро╓ю, а ╖й здалося: гра╓ться ╖╖ серцем. Знесилено
прикрила очi повiками. Вiдпускала обох. У дверях одразу виникла могутня
постать кизляр-аги Iбрагiма, промайнули сполоханi тiнi ╓внухiв, вона
гнiвно метнула бровами: геть!
Iбрагiм тупцявся в дверях, не зникав.
- Чого тобi? - непривiтно поспитала Роксолана.
- Ваша величнiсть, до вас посланець з-за моря. З листом.
- Хай жде! Завтра або за тиждень, може, за мiсяць. Скiльки там тих
посланцiв ще!
Кизляр-ага схилився в мовчазному поклонi.
- I поклич Гасан-агу. Мерщiй!
Гасана завернули, що вiн не встиг вийти з довгого палацового переходу.
Роксолана ждала його, стоячи посеред покою.
- Вiзьмеш золота скiльки буде треба,- сказала похапцем,- i викуповуй з
неволi всiх наших людей, яких знайдеш у Стамбулi. Знайди всiх i всiх
вiдпусти на волю.
Вiн мовчки кивнув.
- Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвалиться, що його
рiчний прибуток склада╓ цiлих шiстдесят бочок золота. Не збiднi╓. I нiкому
нiчого не кажи. Менi теж.
- Ваша величнiсть, вони вiдпускають невiльникiв, а тодi знов ловлять,
не даючи ╖м дiстатися додому.
- Подбай про охороннi грамоти. В диванi треба мати розумного вiзира для
цього. Там зараз самi дурнi. Подумаю й про це.
Там ще якийсь заморський посланець. Довiдайся, чого йому треба. А тепер
iди.
Згадалися слова з книги, яка тепер переслiдувала ╖╖ щокроку й щомитi:
"Але той, хто давав i страшився i вважа╓ iстиною нанирокраснiше, тому ми
полегшимо до найлегшого".
Мала пережити самотню зиму. Чорний вiтер кара╓ль прилiтатиме з Балкан,
битиме в брами Топкапи, може заморозити навiть Босфор, морозитиме ╖й душу,
хоч який холод може бути бiльший за холод самотностi? Блукала по гарему.
Холод, протяги, сирiсть. Вiкна заскленi тiльки в покоях валiде та в ╖╖
власних, а в невiльниць-джарi╓ затуленi сяк-так, i нещаснi дiвчата марно
намагаються зiгрiтись коло мангалiв з вугiллям. Пригнiченiсть, заздрощi,
ненависть, плiтки, темна хтивiсть, збочення. Тiльки тепер збагнула всю
ницiсть i бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася вiдразою.
Рятувалася в султанських книгозбiрнях, але однаково ж мала знов
повертатися до гаремлику, до велетенсько╖ проклято╖ клiтки для людей, до
в'язницi довiчно╖ навiть для не╖, для султаншi, бо вона жона падишаха, а
чоловiк, як сказано в священних iсламських настановах, повинен утримувати
жону так само, як держава утриму╓ злочинцiв у в'язницi. Мабуть, жiнок
замикають тут у гареми так само, як по всьому свiту замикають правду,
ховають i приховують. Випустити на волю жiнку однаково, що випустити
правду. I ту й ту ув'язнюють, лякаючись ╖хньо╖ руйнiвно╖ сили, ╖хньо╖
невтолено╖ жадоби до волi. Як сказано: страх охороня╓ виноградники. Може,
й Сулейман уперто втiка╓ од не╖, наближаючись лиш на короткий час, щоб
менше чути тяжко╖ правди, менше прохань i примх, прилiта╓, мов бджола до
квiтки, щоб випити нектар, i мерщiй летить далi й далi. Вiн нiколи не
пробував зрозумiти ╖╖, подумати про не╖, як про рiвноцiнну йому людину,
думав тiльки про себе, брав од не╖ все, що хотiв, користувався нею, як
рiччю, як знаряддям, навiть до свого бойового коня ставився уважнiше.
Тяжко бути людиною, а жiнкою що тяжче. А вона що далi йшла i що вище
пiдiймалася, то бiльше вiдчувала себе жiнкою. Не вiддай звiринi душi сво╓╖
горлицi. Шукати порятунку в любовi? Чи хотiла вона, щоб ╖╖ любили? А хто
цього не хоче? Та чого варта любов хай навiть найвсемогутнiшого чоловiка,
коли довкола пану╓ суцiльна ненависть i лл╓ться кров рiками й морями. Кров
не може бути прощена нiколи, а тiльки вiдплачена або спокутувана. Чим вона
спокуту╓ всi кривди, яких зазна╓ ╖╖ рiдна земля? Крижаною купiллю сповiдi,
каяттям i муками? Як прекрасно було б не знати душевного сум'яття i мук
майже пекельних. Але праведним судилося сум'яття. Хiба ми не тимчасовi
гостi на цiм свiтi? I хiба не ляка╓мося минулого лише тодi, коли воно
загрожу╓ нашому майбуттю? Навiть сплативши данини всiм пеклам, не здобудеш
миру. Спокута, спокута. А в не╖ дiти, i в них - майбуття, iстина й
вiчнiсть.
ЧУЖИНЦI
Великий ввнух Iбрагiм знов набридав Роксо-ланi. Тепер уже клопотався не
за венецiанського посланця з листом, а за ╢ронiма Ласького. Супроводжував
султаншу до медресе для ╖╖ синiв. Хотiла переконатися, що там не холодно.
Швидко йшла довгим темним коридором, що вiв од встеленого червоними
килимами помешкання кизляр-аги до медресе для шах-заде. На широких
мармурових сходах велетенський Iбрагiм мiг би наздогнати закутану в м'якi
хутра султаншу, але не наважувався, плентався позаду, великий i
незграбний, за спиною показував ╓внухам, щоб подбали про лад у залi для
навчань, хоч було вже й пiзно щось зробити. Роксолана швидко оглянула
кiлька крихiтних примiщень, призначених для усамотнення вельможних учнiв,
тодi перейшла до залу навчань, що являв собою велике просторе помешкання у
формi кiлькох широких терас. Стiни його оздобленi були жовто-золотими
фаянсами з зображенням квiтучих дерев, навпроти входу картина: Мекка з
чорним каменем Кааби i стрункими бiлими мiнаретами. Посерединi залу
лискуча черевата жаровня, що пашiла теплом, величезний свiтильник у формi
зорi, на ньому скринька, в яку ховали коран пiсля читання. Скрiзь перськi
столики, довгi низькi дивани, обтягненi шовком, на столиках синi глечики з
квiтами, високi вiкна в рiзнобарвних шибках з зображеннями пiвмiсяця й
зiрок.
- Тут тепло й затишно,- милостиво мовила до Iбрагiма султанша. Тут ╖╖
сини осягали найпершу мудрiсть мусульманську - коран, найпершу i, на думку
улемiв, найголовнiшу, тут вивчали лiтери, починаючи з елiфа, схожого на
тонкий довгий дубець, а дубець, як вiдомо, прийшов з раю. Кожна лiтера, як
людина, мала свiй норов i свiй вигляд: у "ба" запали здухвини, "сад" мав
губи, як у верблюда, у "та" вуха, як у зайця. Сури корану мали сво╓
особливе значення й призначення. Перша сура Фатiха читалася перед початком
кожного важливого дiла, також на упокiй душi. Тридцять шосту суру Ясин
читано на всi випадки, коли в медресе учнi доходили до Ясин, то хором
кричали:
"Ясин-ягли б╓рек гелсин!"-"Ясин, масляний коржик неси!" Великим святом
було, коли доходили до сiмдесятого вiрша вiсiмнадцято╖ сури - половини
корану, але найбiльше розчарування ждало малих у кiнцi навчання, коли
ходжа казав ╖м, що передостання сто дванадцята сура Iхляс варта всього
корану. Коли так, тодi навiщо було вчити цю величезну заплутану книгу,адже
варто було запам'ятати лише кiлька вiршiв Iхляса?
╥╖ сини вчили коран з п'ятирiчного вiку. Вже навiть найменший Джихангiр
докiнчував цю тяжку й невдячну науку, щоб вивiльнити час для знань,
потрiбних володаревi, хоч i не було нiяких надiй на те, щоб вiн став
султаном: адже над ним стояли за правом первородства аж чотири брати.
Навiть Селiм, другий пiсля Мехмеда, не покладав особливих сподiвань на
престол, вчитися не хотiв уперто, майже войовничо, на докори матерi
зухвало вiдповiдав:
- Хай навча╓ться всiх премудростей той, хто стане султаном! А нам аби
жити! Не сушити голову, не нидiти за книгами, бути на волi, пiд небом i
вiтрами, з кiньми, псами, соколами, бити звiра, роздирати тепле м'ясо,
пити свiжу кров!
Коли викричав ╖й це в обличчя Селiм, червоноволосий i зеленоокий, як
вона сама, Роксолана нiчим не видала себе, тiльки знерухомiло ╖╖ обличчя i
зблiдли уста. Селiма зненавидiла вiдтодi i вже не могла прихилитися до
нього серцем, хоч зовнi цього й не виказувала нiколи. Не могла простити
йому завчасного пророкування страшно╖ долi власно╖ i його молодших братiв
i часто ловила себе на тому, що й сама дума╓ так само. Може, й до свого
наймолодшого ставилася з дивною байдужiстю, не вiрячи в його майбутн╓, а
Джихангiр, мовби вичуваючи материну нехiть до нього, набридав ╖й, просився
спати в ╖╖ поко╖, канючив солодощi, iграшки, вбрання, не давав спочинку нi
вдень нi вночi, так нiби мати була його рабинею. З рабами й дiтьми
говорять однозначно: пiди, стань, принеси, дай, не чiпай. Джихангiр не
визнавав такого способу мовлення, вiн домагався в матерi, щоб вона
розповiдала йому казки й поеми, щоб не вмовкала нi на мить. Вiн рано
осягнув та╓мницi людсько╖ поведiнки, ще не спроможний усвiдомити, все ж
якось зумiв вiдчути, що Роксолана ма╓ винагородити свого останнього сина,
цю жертву долi, вiдплати чи прокляття за все зло, зiбране в Османах,
вiдплатити коли й не нiжнiстю, то увагою i покiрливiстю, i завдяки цьому
зумiв захопити владу над матiр'ю й став справжнiм деспотом. А маленький
деспот набагато страшнiший вiд великого, бо вiн дрiб'язковий i не да╓
вiдпочинку нi на мить, вiд нього не схова╓шся, його не позбудешся.
Та хоч як там було, Джихангiр дорогий ╖╖ серцю так само, як Мехмед,
Селiм, Баязид i Мiхрiмах, i сьогоднi вранцi вона подумала, що йому тут,
може, холодно, як холодно повсюди у велетенському незатишному султанському
палацi, й прийшла сюди, щоб розвiяти сво╖ побоювання.
- Гаразд,сказала вона кизляр-азi.- Менi тут подоба╓ться.
- Може, покликати шах-заде Джихангiра, ваша величнiсть?
- Не треба. Ти вiльний. Тодi Iбрагiм i сказав про ╢ронiма Ласького.
- Вiд кого вiн цього разу? - всмiхнулася Роксолана, згадавши
тихомовного, улесливого дипломата, про якого французький король Францiск
сказав: "Нiколи не служить одному, не обслуговуючи водночас iншого".
Багатий кракiвський вельможа, прекрасно освiчений i вихований, ╢ронiм
Ласький вiд служби в польського короля переметнувся до короля угорського,
тодi перейшов до Яноша Запойя╖, робив безкiнечнi послуги iмператору Карлу,
королю Францiску, Фердiнанду Австрiйському. Зрадливий i продажний, вiн без
вагань перекидався на бiк того, хто платив бiльше. Найдивнiше ж: мав
вiдвагу з'являтися в Стамбулi щоразу вiд iншого ╓вропейського володаря, не
лякаючись гнiву султанського або й розправи за невiрнiсть.
- То вiд кого вiн? - перепитала Роксолана.
- Не знаю. Вiн хотiв до його величностi султана, але Аяс-паша взяв його
пiд охорону в караван-сара╖ на Аврет-базарi, i тепер вiн проситься до вас
на прийом.
- Як же я можу його прийняти, коли його не випускають з караван-сарая?
Не можу ж я по╖хати до цього сама.
- За нього просить Юнус-бег. Ласького можна привезти до Топкапи пiд
охороною.
Великому драгомановi Юнус-беговi вона не могла вiдмовити. Вiрила, що
завдяки йому повалено Iбрагiма. Нiколи не говорила з цим чоловiком, не
знала, як ставиться вiн до не╖ (може, й ненавидить, як ненавидiв Iбрагiма
й усiх чужинцiв), але була вдячна йому за те, що став мимовiльним ╖╖
спiльником, помiг у ╖╖ змаганнi за волю.
- Гаразд. Привезiть цього чоловiка,- сказала вона великому ╓внуху.
Прийняла Ласького там, де й усiх. Пан ╢ронiм, високий, виструнчений, у
дорогих хутрах i яскравих сукнах, задерши пишну бiляву бороду, обдарував
султаншу вишуканим усмiхом, тодi припав перед нею на одне колiно, розкинув
руки.
- Ваша величнiсть, недостойний слуга ваш припада╓ до ваших нiг!
- Пiдведiться з колiн i сядьте.
- Я безмежно вдячний вам, ваша величнiсть, за високу милiсть бачити вас
i чути ваш ангельський голос.
- Коли ви доведете, що ангели володiли також i мудрiстю, тодi я згодна
й на таке визначення,- засмiялася Роксолана.
- Ваша величнiсть, ангели - це небесна краса! А що може бути мудрiшим
за красу?
- Переконали. Тепер я милостиво схиляю вухо уваги до ваших прохань. Але
передовсiм хотiла б знати, вiд кого ви прибули цього разу.
- Ваша величнiсть! Хiба ви забули, що я прибував до Стамбула мало не
щоразу, як ви дарували його величностi султану прекрасних дiток? Я
щасливий, що мав щастя пiдносити сво╖ скромнi дарунки на честь народження
принцеси Мiхрiмах, шах-заде Абдаллаха i Джихангiра.
- I щоразу вiд iнших королiв?
- Ваша величнiсть! Я тiльки простий чоловiк - що я можу? Я пробував
вiрно .служити сво╓му королю Зигмунту. Це благородний король, вiн мудро
править державою, вiдзнача╓ться великою вiротерпимiстю, покровительствуе
мистецтвам i наукам, але вiн страшенно нерiшучий i боязкий, ваша
величнiсть. Вiн бо╖ться султана, московського князя, татарського хана.
Коли бо╖ться король, тодi пiдданi не бояться короля. А це погано. Страх
зв'язу╓ набагато мiцнiше, нiж любов. Ви тiльки погляньте, до чого доводить
брак страху перед володарем. За рiк до походу його величностi султана
Сулеймана проти Петра Рареша король Зиг-мунт скликав шляхту, щоб i собi
вдарити на молдавського господаря, засвiдчуючи вiрнiсть сво╓му великому
союзнику падишаху. Але згромаджена пiд Львовом i Глипянами шляхта стала
колотитися i сеймикувати, а челядь ╖╖ тим часом виловлювала курей по
селах, через що виправу цю так i названо "курячою вiйною". Що то за
король, який не вмi╓ впоратися з сво╖ми пiдлеглими? I чи мiг я з сво╖ми
здiбностями, якi визнала вся ╢вропа, вiддати сво╓ життя такому нерiшучому
володаревi? Риба шука╓, де глибше, птах - де вище, а чоловiк - де лiпше.
- Ми обо╓ з вами зрадники сво╖х народiв,- втiшила його Роксолана.
- Але ви на волi, ваша величнiсть, я ж ув'язнений.
- Ще й не знати, хто на волi, а хто ув'язнений.
- Я б не вiдмовився помiнятися з вами, ваша величнiсть.
- Для цього вам треба спершу стати жiнкою.
- Даруйте, я забув про це.
- Ви хотiли мене про щось просити,- нагадала йому Роксолана.
- Так, ваша величнiсть. У мене важливi вiстi для його величностi
султана, а великий вiзир замкнув мене в караван-сара╖ i не випуска╓. Я
повинен негайно добратися до Едiрне й стати перед його величнiстю. Вся
надiя на вас.
- Але що я можу?
- Ваша величнiсть, ви можете все! Хiба ╢вропа не зна╓ про це? Султан
пану╓ над iмперi╓ю, ви - над султаном.
- Перебiльшення. Але менше про це. Коли вже просити, то я маю знати,
про що йдеться.
- Йдеться про Угорщину, ваша величнiсть.
- То ви знов од Яноша Запойя╖?
- Власне, я звiдти, але, коли бути точним, то цього разу я мовби сам
вiд себе, хоча цiлком iмовiрно, що до деяко╖ мiри i вiд короля Фердiнанда,
але тiльки в iнтересах його величностi султана. Хотiв попередити.
Надзвичайно важлива вiсть. Ще нiколи нi до кого менi не доводилося
прибувати з вiстю тако╖ надзвичайно╖ ваги.
- Що ж то за вiсть? Коли менi клопотатися за вас перед його величнiстю
падишахом, то я повинна знати. Чи як ви вважа╓те?
- Ваша величнiсть! Якi можуть бути та╓мницi вiд вас! Саме тому я
просився до вас. Не можу ж я переповiдати новини свiтового значення цьому
без'язикому Аясу-пашi, який, як на мою гадку, iсну╓ на свiтi лиш для того,
щоб тут не переводилися дурнi. Справа в тому, що король польський Зигмунт
збира╓ться видати за Яноша Запойя╖ доньку Iзабеллу.
- Але ж Запойя╖ безнадiйно старий! Скiльки йому рокiв? Може, шiстдесят?
Старий i товстий.
- Ваша величнiсть, королi не мають вiку, а Запойя╖ король. Iзабелла
залюбки пiде за нього, щоб стати королевою. Яка б жiнка вiдмовилася вiд
тако╖ честi! Але в мене ╓ перевiренi вiдомостi, що австрiйський двiр не
визна╓ за Iзабеллою прав на угорську корону, бо вона дитина неправого
ложа: народилася всього лиш через шiсть мiсяцiв пiсля шлюбу Бони Сфорци з
королем Зигмунтом. Простiше кажучи, ваша величнiсть, королева Бона
при╖хала з Iталi╖ до свого мужа непорожньою. Золота корона покрила ╖╖
грiх. Власне, нiкому до цього б не було дiла, якби не коропа Угорщини.
Фердiнанд охоче вiддав би за Яноша Запойя╖ одну з сво╖х доньок. Як
сказано: хай iншi ведуть вiйни, ти ж, Австрi╓ щаслива, укладай шлюби.
- Ми захистимо бiдну Iзабеллу,- поважно мовила Роксолана..
- Я вiрив у ваше велике серце, ваша величнiсть! - вигукнув Ласький,
схоплюючись з диванчика i припадаючи на колiно.- Тiльки ви, тiльки ваше
благородство!
- Гаразд, я напишу султановi й попрошу за вас.
- Як я шкодую, ваша величнiсть, що не маю дарунка, рiвного мо╖й
вдячностi. Я поспiшав з цi╓ю вiстю до падишаха, i моя посольська ноша була
занадто легка.
- Нема╓ лiпшо╖ ношi в дорогу, нiж достатнiй розум, правда ж?
- О, так, ваша величнiсть, стократно так!
Пригода з Лаським трохи розважила Роксолану. Передала кизляр-азi, щоб
назавтра поставив перед нею посланця з Венецi╖. Однаково ж Iбрагiм не
вiдступиться, нагадуватиме про посланця, бо той уже, мабуть, пiдкупив
великого ╓внуха, сподiваючись мати вiд султаншi щось бiльше. А що вiн мiг
вiд не╖ мати? I вiд кого посланець? I чому такий та╓мничий?
Коли побачила венецiанця, вiдкинула будь-якi припущення про його
та╓мничiсть. Бо та╓мничiсть аж нiяк не пасувала цьому грубому,
велетенському чоловiковi з чорною розбiйницькою бородою, з забiяцькими
очима, з громоподiбним голосом, який вiн марно намагався притишити,
вiдповiдаючи на запитання султаншi.
Сiдати вiн не наважився, лишився стояти коло дверей, де його пiдпирав
так само здоровенний кизляр-ага Iбрагiм, послання вiд свого хазя╖на
передав Роксоланi через служебку, яку султанша викликала клацанням
пальцiв, вклонявся незграбно й смiшно, але колiна не прихилив перед
володаркою, хоч як гнув йому шию Iбрагiм.
- Ваша величнiсть,- гудiв венецiанець,- я посланий до вас славетним i
можновладним королем усiх поетiв, володарем золотого й дiамантового пера
сеньйором П'етро Аретiно, званим оракулом iстини й секретарем свiту.
- Не чула про такого,- простодушно визнала Роксолана.- Як звати твого
повелителя?
- П'╓тро Аретiно, ваша величнiсть. Його зна╓ весь свiт, i мармуровi
сходи його дому в Венецi╖ стертi бiльше, нiж брукiвка Капiтолiю колесами
трiумфальних колiсниць.
- I чого ж хоче цей славний чоловiк вiд мене?
- Вiн передав вам послання, ваша величнiсть.
- Ти можеш запевнити, що в ньому нема╓ нiчого образливого для мене й
для його величностi султана?
- Менi велено ждати вiдповiдi, отже, там не може бути нiчого поганого,
ваша величнiсть.
Тодi Роксолана клацнула пальцями, зродилася в поко╖ молоденька
служебка, пiдлетiла до велетня, той з складок свого широченного одягу
видобув срiбний, весь у мистецькому карбуваннi футляр з привiшеною до
нього великою золотою медаллю i, поцiлувавши медаль, передав дiвчинi.
Роксолана взяла футляр, якийсь час розглядала рель╓фи на ньому на тему
про Дiану й необачного пастуха Актеона, який задивився на сплячу богиню i
за це був перетворений нею на оленя й зацькований ╖╖ псами. Робота була
справдi мистецька. Венецiанець помiтив, що футляр султаншi сподобався,
пробубонiв:
- Це робота неперевершеного Бенвенуто Челлiнi. Медаль так само.
- Наш друг Лу╖джi Грiтi замовляв у маестро Челлiнi монети його
величностi Сулеймана,сказала Роксолана,- вже тодi ми переконалися в
неперевершенiй його майстерностi. Тепер, бачу, його рука стала ще
впевненiша, а око гострiше.
На медалi був зображений бородатий, носатий чоловiк, чимсь схожий на
посланця. Вiн сидiв з книгою в руках на рiзьбленому дзиглi, а перед ним
стояв озбро╓ний чоловiк у супроводi слуг i подавав йому коштовну посудину
з круговим написом: "Володарi, що збирають данину з народiв, приносять
данину сво╓му слузi".
- Хто цей бородатий? - поцiкавилася Роксолана.- Це, мабуть, i ╓ сеньйор
П'╓тро Аретiно?
- Так, ваша величнiсть, це сам маестро. Таку саму медаль, тiльки
бронзову, а не золоту, вiн посилав адмiраловi султана Сулеймана
страховиську всiх морiв Хайреддiну Барбаросi, i той вiдплатив щедрими
дарунками.
Роксолана вiдкрила футляр, дiстала звiдти шовковий зво╓ць, розгорнула
його. Написано було по-iталiйськи. Стала читати й не змогла втриматися вiд
усмiшки.
Аретiно писав: "Я почав видавати сво╖ листи до найславетнiших
особистостей свiту, вже видав один том,, але з великою душевною скорботою
виявив, що досi не написав листа Вам, незрiвнянна султаншо Роксолано. Коли
б я не лякався збентежити повiтря Вашо╖ скромностi золотими хмарами
почестей, якi Вам належать, я не мiг би втриматися вiд того, щоб не
розповсюдити на вiкнах будiвлi слави тих свiтових шат, якими рука хвали
прикраша╓ спину iмен, дарованих поговором прекрасним створiнням. Ваш
непереможний дух приваблю╓ мене безмiрно, бо, як i Ви, я пишаюся з того,
що всiм, чого досягнув у життi, я зобов'язаний самому собi i нi в чому не
можу вважатися чи╖мось боржником. Я писав iмператоровi Карпу й iмператрицi
Iзабеллi, королям Францiску й Генрiху Англiйському, про мене говорять при
дворi перського шаха, мене називають, божественним i дивовижним i бичем
володарiв. Джованнi Медiчi звав мене чудом природи, Мiкеланджело -
сеньйором братання, герцоги Манту╖, Флоренцi╖ й Урбiно - сердечним другом.
Мо╖ твори потрiбнiшi для життя бiльше за проповiдi, бо проповiдi приводять
на путь праведну людей простих, а мо╖ твори - людей високопоставлених. Я
принiс правду в палаци володарiв, наповнив нею ╖хнiй слух, попри лестощi i
всупереч лжi. Мо╓ перо, озбро╓не налякуваннями, досягло того, що люди
могутнi змирилися, а дотепники визнали його з вимушеною ввiчливiстю, яку
вони ненавидять бiльше, нiж невигоди. Тому простi люди повиннi любити
мене, бо я завжди цiною кровi воював за мужнiсть, i лиш завдяки цьому вона
нинi зодягнена в парчу, п'╓ з золотих бокалiв, прикраша╓ться коштовним
камiнням, ма╓ грошi, ви╖здить, як королева, оточена слугами, як
iмператриця, i пошаною, як богиня".
Роксолана поглянула на венецiанця. Той навiть не стежив за виразом ╖╖
обличчя - такий упевнений був у дi╖ послання. Мабуть, уже не вперше возив
отакi шовковi звойцi, повертаючись, обтяжений коштовними царськими
дарунками. Але ж вона не цариця! Чому цей Аретiно не писав ╖й тодi, коли
вона ще пропадала в безвiстi султанського гарему? Не знав про не╖, бо не
знав i весь свiт? Тодi навiщо ж хвалиться сво╓ю неперевершеною
проникливiстю розуму?
Аретiно писав:
"Якi колоси з срiбла й золота, вже не кажучи про колосiв, зроблених з
бронзи й мармуру, можуть зрiвнятися з тими статуями, якi я воздвиг папi
Юлiю, iмператору Карлу, королевi Катеринi, герцогу Франческо? Вони вiчнi,
як сонце.
Вершина радостi iснування - любов. Ви жриця любовi, i я вiтаю Вас так
само, як найрозкiшнiших красунь землi й неба i як дiвчаток-массаре, що
вдовольняють усi мо╖ бажання.
Я живу потом чорнила, свiтло якого не може бути погашене вiтром
злостивостi, не може бути затемнене хмарою заздрощiв. До пiднiжжя мого
трону найбiльшi володарi складають золото, ланцюги, чашi, розкiшнi
тканини, багатий одяг для мене й прикраси для мо╖х аретiнянок, вишуканi
вина й райськi плоди, все, чим багата щедрiсть. Але -для мого нестримного
марнотратства не вистачило б монет усього свiту. Коли б навiть ╓гипетськi
пiрамiди слугували менi рентою, я пустив би ╖х в обiг. Отже, аби нам жити,
а все iнше жарт.
Я в захопленнi вiд вашого непереможного духу..."
Роксолана згорнула шовк, вiддала служебцi, кивнула посланцевi:
- Вiдповiдь передасть вам Iбрагiм.
Венецiанець позадкував з покою, а вона дивилася на його Широку чорну,
як у Аретiно па медалi, бороду й смiялася в душi. Вже вигадала, як
помститися хвалькуватому венецiанцевi i його посланнику. Смiються з усiх
можних ╢вропи, а вона посмi╓ться з них. Ще могла б зрозумiти й простити
лестощi, викликанi страхом, але за плату?! Бач, навiть султанiв
капудан-паша Хайреддiн спокусився на лестощi й обдарував цього
словохвальця награбованим золотом. Вона нiкого не грабувала й не ма╓
намiру цього робити. Даремнi сподiвання. I даремно витрачав грошi на
пiдкуп кизляр-аги слухняний посланець Аретiно.
Чомусь згадався Роксоланi колишнiй султанський iмрахор Рустем з його
похмурими дотепами. Той би сказав: "Ще рiчки не видно, а вiн уже штани
пiдкачав". Рустем з малого, привезеного з Боснi╖ раба дiйшов до начальника
султанських ста╓нь, тодi даровано йому титул пашi, i вже був би вiн,
напевне, вiзиром, якби Iбрагiм пiд час перського походу не згадав про
нього,- згадав, як любив Рустема султан за його безжальний гумор i
нещадний язик, i мерщiй дав Рустемовi санджак на крайньому сходi iмперi╖,
десь коло Вiрменi╖, в диких горах, серед камiння й снiгiв. Хитрий Iбрагiм
усував усiх улюбленцiв султанових, щоб самому неподiльно володiти душею
падишаха. Коли б сила та воля, вiн i ╖╖ усунув би й знищив. Але як вона
могла забути про Рустема? Ось чоловiк, народжений для султанського дивану!
Гасана вже недосить, ╖й потрiбнi помiчники впливовiшi й могутнiшi, бо
тепер ╖╖ помiчники - це помiчники султановi.
Поки не забула, мерщiй написала султановi в Едiрне про Рустема-пашу,
приклавши до листа пасмо свого волосся. Тодi сiла за лист до П'╓тро
Аретiно.
"Ми доводимо до вiдома сеньйора Аретiно,- писала вона,- що посланець
Ваш прибув до нашо╖ золотосяйно╖ столицi i вручив нам Ваше послання, i
Всевишнiй свiдок тому, скiльки радощiв i втiхи принесло нашому серцю Ваше
полум'яне слово. Ми уважно вивчили Ваш лист i сповнилися повагою до Ваших
здiбностей i до Вашо╖ мужностi, за яку Ви так доблесно змага╓тесь. Отож,
це воля бога, якiй Ви ма╓те скоритися i згодитися з його присудом i
велiннями. Ось тому ми написали Вам цього дружнього листа i надсила╓мо
його до пiднiжжя золотого трону Вашо╖ слави через слугу Вашого, який
прибув до нас з божою помiччю i вiдбуде з божим покровительством здоровий
i неушкоджений. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б
та╓мницю для Вашого високого розуму. На знак дружби i для того, щоб цей
лист не виявився пустим, що принесло б Вам душевну незлагоду, я надсилаю
Вам днi пари штанiв, гаптованих золотом ззаду й спереду, i шiсть
носовичкiв з найтоншого шовку, а також рушник, все в одному згортку.
На цьому бажаю вам здоров'я i розквiту Вашого незвичайного таланту.
Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша".
Вiдiслала з Iбрагiмом листа й пакунок для П'╓тро Аретiно, смiючись у
душi над "секретарем свiту" i уявляючи, як з'явиться вiн перед сво╖ми
мессаре в гаптованих золотом у мiсцях найнепризво╖тiших османських
шароварах. Посмiятися над сво╓ю вигадкою не мала з ким. От коли б справдi
був тут Рустем-паша, той би сказав: "Хай носить на здоров'я. Благочестя
хова╓ться в шароварах". Той чоловiк насмiхався над усiм свiтом. Платив
свiтовi ненавистю за те, що його малим запхнув у сiдельну суму османський
емiн i привiз до Стамбула, кинув на стайню мiж коней, де хлопець мав жити
або вмерти, де вiн рiс, позбавлений усього людського. Вирiс такий лютий,
що, коли його вкусив султанський кiнь, вiн укусив коня! Здавалося, з
повагою ставився хiба що до падишаха та до Роксолани, i то не за те,-що
вона султанша, а завдяки ╖╖ походженню. Сам запропонував султановi, що
навчить Роксолану ╖здити верхи. Ще коли вона не мала влади, за життя
валiде й Iбрагiма. Який галас здiйнявся тодi при дворi! Навiть великий
муфтiй зауважив султановi, що такий вчинок султансько╖ жони не
узгоджу╓ться з шарiатом. А що ╖й до ╖хнiх законiв? Може, в ле╖ в iгровi
дикий шал скiфiв i мужнiсть амазонок? Може, народилася вона, щоб скакати
на конi по степах, а не нидiти за дерев'яними решiтками Топкапи, хай i
позолоченими?
Рустем тодi сказав: "Звичай усiх злочинцiв - не питати людину про
майбутн╓ i нiколи не зважати на минуле. А що чоловiк без минулого?
Обiдраний i голий, мов жебрак бiля мечетi".
Вiн мав при╖хати й навчити ╖здити на коневi Мiхрiмах. Вiд спiлкування з
такими людьми, як Рустем, вiдчутнiшим ста╓ сама суть життя. Як вона могла
забути про нього, як могла?
РУСТЕМ
Так нiби вiн не звик до того, що його завжди забували. З ким був, тi
пам'ятали, бо ненавидiли. Щезав з очей - викидали з пам'ятi. З ненавистю
так само, як i з любов'ю. Тiльки й того, що одну викидають з пам'ятi, а
другу - з серця. Далекий боснiйський рiд Опуковичiв, з якого вiн походив,
мабуть, просто забув того окатого п'ятирiчного хлопчика, якого тридцять
рокiв тому вхопив султанський емiн, видерши з рук нещасно╖ матерi. Там
коли хто й пам'ятав його, то хiба що рiдна мати Iвiца. Коли не вмерла вiд
горя. А так - сам па свiтi, як мiсяць у небi.
Мабуть, йому пощастило, що кинуто було його до етапнi. Згодом вiн
навiть у згадках не хотiв вживати цього брутального слова "кинуто",
замiнивши його почесним "придiлено".
Там, серед тугих запахiв султансько╖ стайнi, серед пирхання коней i
лайок старших стайничих, минало його дитинство, i, зда╓ться, мало б
проминути i все його життя. Поволi вiн звик до теплого, нудотного дихання
стайнi. Позбавлений волi i бажань, просякнутий власним i кiнським потом,
прикутий до цих чотириногих загадкових створiнь, пiдпорядкований ╖хньому
норову. Стайня пригнiчувала, не даючи нiколи спочинку, але водночас i
визволяла вiд загрозливо╖ влади величезного свiту, який лежав за ╖╖
цегляними порогами, вiдлякуючи боснiйського хлопця сво╓ю незбагненнiстю й
жорстокiстю. У стайнi тiльки ти й конi, i ти мовби дужчий за iнших людей,
завдяки дикiй силi коней, i нiчого людського вже тобi не зосталося. Стайня
накидала сво╖ обов'язки, але водночас звiльняла вiд усього, що людину
переслiдувало, дратувало й мучило. Конi були завжди тiльки кiньми,
натомiсть люди, як вiдомо, стають усiм на свiтi, i нiколи не зна╓ш, чого
вiд них ждати.
Малий Рустем (бо так названо його, вiдiбравши батькiвську вiру i
материнське iм'я Драган) зовнi незграбний, ведмедкуватий, як усi
боснiйськi хлопцi, коло коней мовби перероджувався, ставав меткий, вмiлий,
нiхто на стайнi не мiг з ним зрiвнятися, i конi, зда╓ться, вiдчули це його
вмiння, а султан Сулейман, який, згадуючи свою молодiсть, Часом приходив
на стайню кувати коней, похваляючись, що заробля╓ собi на хлiб, помiтив i
виокремив Рустема, i незабаром того придiлено (тепер уже справдi
придiлено) для догляду за султанським вороним конем. I вже нiхто так не
вмiв одтодi догодити Сулеймановi, нiхто не вмiв так вичистити й засiдлати
султанського коня i так пiдвести його повелителевi, як цей похмурий
боснi╓ць, i Рустема зненавидiла стайня, тодi зненавидiв султанський двiр,
зненависть, як вогонь по сухiй травi, перекинулася на вiйсько, мало не на
весь видимий свiт, бо свiт нiколи не проща╓ успiху.
Попервах Рустем нiчого не помiчав. Жив серед .коней, пильнував, щоб
вони були вчасно розсiдланi, вищiткуванi й витертi до блиску, мали
звiльглий овес у жолобах i свiже сiно, виводив разом з iншими сво╖ми
товаришами коней на проводку, а ночами, коли нiхто не бачив, ганяли ╖х,
щоб не застоювалися. Конi лякалися темряви, надимали животи пiд попругами,
дрiбно тремтiли, стригли вухами, шкiрили великi жовтi зуби, переступали з
ноги на ногу, щулилися. Коли ж виривалися з задухи стайнi, голосно й
радiсно iржали i несли сво╖х вершникiв у темряву, в безмежний простiр, а
тi сидiли на конях настороженi, чуйнi, дикi вiд волi, вже й забувши, коли
були людьми (бо позоставалися ними лише ввi снi), i здавалося ╖м, що життя
-це тiльки отаке несамовите скакання на конi, а все iнше - набридливi
обов'язки, нудьга i нiкчемнiсть. Конi були слухнянi, незрадливi, вони
мчали у безвiсть, у темрявi й у мiсячному сяйвi, тугий вiтер бив у обличчя
вершникам, i вiтер той мовби теж мав масть цих коней - вороний, як крило
нiчного птаха, жовтий, як лисячий хвiст, гарячий i смердючий. Кiнськi
копита били в землю глухо й понуро, пiд такий перестук копит цi конi
мчатимуть сво╖х вершникiв i в смерть. Рустемовi часто вчувався той
перестук навiть крiзь сон, але вiн не лякався, не прокидався, облитий
холодним потом, спав далi, а коли й пробуджувався, то лиш для того, щоб
навести лад у стайнi. Iнодi конi не знати чого лякалися вночi в сво╖х
стiйлах, i тодi вгамувати ╖х можна було лише нелюдським криком, кинувшись
безстрашно мiж них, завдаючи навсiбiч ударiв з жорстокiстю, яка панувала
лише мiж людьми. Конi втихали вмить i вже не тривожилися.
В султанськiй стайнi Рустем найлiпше вмiв погамувати розшалiлих коней i
виявляв при цьому стiльки жорстокостi, що його мимоволi остерiгалися всi
iншi стайничi, хоч нiхто з них не належав далебi до ангелiв, були люди
шорсткi, клятi, ненависнi. Серед цих самотнiх, мовчазних людей Рустом рiс
ще самотнiшим i мовчазнiшим за них. Високий, понурий, кривоногий, з якимсь
заснядiлим обличчям, схованим у цупких чорних заростах, 'цей чоловiк
користувався такою загальною зневагою й нелюбов'ю, що прихильностi до
нього султаново╖ нiхто не мiг нi витлумачити, нi просто збагнути. Рустем
бачив, якою ненавистю оточений, але не запобiгав нi перед ким, не лякався
ворожостi довколишнього свiту. В його непокiрливiй боснiйськiй головi
зродилася думка не тiльки помсти цьому свiтовi, а навiть його нищення
всiма доступними засобами. Але чим вiн мiг помститися? Зневагою, яку мiг
виказувати, вивищившись над усiма завдяки незбагненнiй прихильностi
Сулеймана? Та чи досить мовчазно╖ зневаги, коли довкола торжеству╓
жорстокiсть? До того ж прихильнiсть i милiсть падишаха можуть минути так
само несподiвано й незбагненне, як i зродилися,- i тодi ти лишишся
безпомiчний, вiдданий на роздертя й пожертя, безсилий i беззбройний.
Людина в цьому свiтi повинна мати свою зброю. Як хижак - iкла й пазурi, як
змiя - отруту, як бог - громи й блискавицi, як жiнка - красу й поваб. Не
треба думати, що Рустем прийшов до такого висновку свiдомо. Опiр
народжувався в ньому мовби сам по собi, викликаний самим життям, неволею й
недолею, надто ж довколишньою жорстокiстю. Так само, як безстрашно кидався
вiн помiж ошалiлих коней, став Рустем встрявати в людську мову, кидаючи
туди зрiдка злi, насмiшкуватi слова, коротку лайку, знущальнi вигуки.
Згодом вiдчув у собi справжнiй дар лайки. Вiн лаявся майже з генiальною
грубiстю. Тi, кого вiн лаяв, не могли йому цього простити i ненавидiли
Рустема ще тяжче, а вiн запалювався вiд того ще дужче, творив сво╖ лайливi
слова невтомно й щедро, викликаючи захват у стороннiх слухачiв i ненависть
у тих, кого лаяв.
- Аллах проти всiх, i я теж проти всiх. А всi проти мене,- казав
Рустем.
Вiн був самотнiй, як аллах.
Може, вiдчув те султан Сулейман, який, власне, теж був безнадiйно
самотнiй на цiм свiтi, i возвисив Рустема, зробивши його згодом
начальником султанських ста╓нь - iмрахором. Зда╓ться, було тiльки тро╓
людей у безмежнiй iмперi╖, з якими падишах любив розмовляти: улюблена
дружина його Хасекi, всемогутнiй Iбрагiм i цей похмурий боснi╓ць,
просякнутий гострими запахами кiнського поту й кiнсько╖ сечi. Султановi
подобався похмурий Рустемiв гумор i нещадний його язик. Сам належав до
людей похмурих, але вимушений був ту похмурiсть по╓днувати з величчю, бо
того вимагало його становище. Тому залюбки слухав чоловiка, не скутого нi
обов'язком, нi становищем, чоловiка коли й не вiльного до кiнця, зате
свавiльного. Тридцятирiчним Рустем уже мав звання пашi, хоч не вiдзначився
нi в битвах, нi в чомусь iншому, а вмiв тiльки доглядати коней, сiдлати
╖х, скакати на них i жити з ними.
Iбрагiм, який ревниво прибирав усiх, хто норовив зайняти бодай найменше
мiсце в султановому серцi, зоставався безсилий лише перед двома: перед
Роксоланою, чари яко╖ перевищували його хитрощi, i перед Рустемом, може,
╓диним чоловiком в iмперi╖, який говорив усе, що дума╓, i просто вбивав
сво╖ми словами. Про Iбрагiма, коли той став всемогутнiм великим вiзиром, а
тодi вже й називався другим султаном, безжально винищуючи всiх
супротивникiв, Рустем сказав: "Якби сам аллах прийшов на землю, то i йому
б Iбрагiм звелiв накинути па шию чорний шнурок".
Iбрагiм вiдплатив iмрахору, вирушивши в похiд проти перського шаха.
Коли зимував у Халебi, прислав Рустемовi в Стамбул фiрман, яким давав йому
санджак Дiярбекiр, на самому краю iмперi╖, коло кизилбашiв. Височезнi
гори, вiчнi снiги, пустельнiсть, свавiльнi рiки, що метаються по рiвнинi,
мiняючи сво╖ русла, дикi племена, якi нiколи не вгамовуються. Але названо
тебе нашою - ╖дь на врядування. Рустем попросив султана, щоб його залишили
в Стамбулi коло ста╓нь, та Сулейман не захотiв втручатися в дi╖ свого
всемогутнього улюбленця.
"Ось при╖де Iбрагiм з походу, тодi скажу, щоб тебе повернув назад".
Та, мабуть, забув, а може, й сказав, але Iбрагiма незабаром убито, i
нiкому було виконувати султанове повелiння,- так Рустем зостався в
Дiярбекiрi. Знав, що прихвоснiв при дворi цiлi хмари, тож продертися крiзь
них, щоб дiстатися до султана, годi й думати. Хоч тепер, як санджакбег,
Рустем вимушений був мати справу з людьми, але однаково не мiг позбутися
вiдчуття самотностi, про яку забував лише тодi, коли зоставався з кiньми,
коли йшов до стайнi, де було чисто, як у мечетi, а тяжкий запах кiнсько╖
сечi й гною мовби вiдгороджував його вiд метушняви й нудьги свiту.
Знов, як i колись, любив Рустем (тепер уже паша з пишним супроводом)
╖здити верхи на копi ночами, скакати по бездорiжжю пiд чужими зорями, не
знати куди, не знати навiщо.
Самотнiй, як чужа зоря на вечiрньому небi.
На все життя запам'ятав останню свою нiч в Дiярбекiрi. Як скакав
увечерi на конi, а мiж деревами гнався за ним вузенький, мов ниточка,
золотий серпик мiсяця-молодика, ковзав по небу нечутно, загадково, не
вiдставав i не переганяв, але от дорога зробила закрут, i мiсяць опинився
далеко попереду, i тепер уже вiн утiкав, а Рустем доганяв його i не мiг
догнати. Тодi дорога вистрибнула зненацька на темну округлу вершину, всю в
високих деревах, i мiсяць упав униз i тепер проковзував мiж стовбурами,
мало не коло корiння, але тут дорога знову пiшла в долину (Рустем вiдчував
це, зсовуючись пiд вагою власного тiла на передню луку сiдла), кiнь нiс
вершника вниз, нижче й нижче, земля пiд копитами вже не видавала повного
звуку, як на вершинi, а м'який, приглухлий, копита не стукали, а мовби
чалапкали, дерева розступалися ширше й ширше, внизу розлягалася безмежна
тьмаво-голубувата рiвнина i над нею - величезне, так само
тьмаво-голубувате небо, i десь на страшнiй висотi, над самою Рустемовою
головою, висiв серпик молодика. Тепер мiсяць висiв непорушне, але хоч як
Рустем гнав коня - далеке мертве свiтило не наближалося, було недосяжне,
як доля.
Рустем притримав коня, пустив його ступою, довго так ╖хав, як чоловiк,
що не ма╓ куди поспiшати. I тут, посеред ночi, на незнайомiй дорозi
наздогнав його султанський гонець iз Стамбула i вручив фiрман од самого
падишаха. Гонець з дев'ятьма охоронцями мав скакати з Стамбула вдень i
вночi, роблячи лиш необхiднi перепочинки в караван-сараях i ханах, щоб
вручити султанський фiрман пашi там, де й коли його знайде, i фiрман мав
бути прочитаний негайно, i так само негайно мало виконуватися велiння
падишаха.
Чаушi присвiчували Рустемовi запаленими сухими гiллячками, поки той
ламав печатi на дорогоцiнному посланнi й, голосно дихаючи, повiльно читав
фiрман. Султан кликав його до столицi, давав високе звання вiзира, вводив
у свiй диван i велiв, кинувши все, прибути якомога швидше до пiднiжжя його
трону.
Галузка згасла, i нiхто не бачив виразу обличчя похмурого пашi пiсля
прочитання фiрману. Рустем зiтхнув, подумав сам собi: "Назовуть вiзиром -
однаково, що дадуть змiю в руки: втримати не зможеш, бо слизька, а
випустиш - зiтнуть голову". Але змовчав, поклав на знак покiрливостi
фiрман собi на голову, тодi поцiлував султанську тогру, гукнув сво╓му
супроводу майже жваво:
- На Стамбул!
З ненавистю згадував згаянi на краю землi кiлька рокiв свого життя. Лиш
тепер одкрилося, що для його безпощадного ума нема╓ належно╖ поживи там,
де самi пiдлеглi, де всi його слова сприймаються з рабською покiрливiстю.
Земля i люди були тут у його неподiльному володарюваннi, вперше в життi
сво╓му мав пiд орудою не самих тiльки коней, але, хоч як це дивно, втiхи
це не приносило нiяко╖, нудьга заповнювала всi Рустемовi днi, нудьга
незбагненна i безпричинна, i лиш тепер, прочитавши султанський фiрман,
яким кликано його до Стамбула, збагнув:
народжений, щоб насмiхатися не з тих, хто нижче, дошкуляти не
дрiб'язковi й безсилостi, а тiльки силi найбiльшiй, найгрiзнiшiй. Там
справжн╓ життя, бо там небезпека, гра з вогнем, i навiть коли загинеш
через свiй нестримний язик, то й тодi буде радiснiше, нiж нидiння отут у
чорта за пазухою, бо згинеш не остаточно, не безнадiйно, зостанеться по
тобi пам'ять, зостануться слова - злi, правдивi, неповторнi.
I найжахливiша доля може обернутися несподiваним торжеством. Рустем
повертався до Стамбула сповнений похмуро╖ гордостi. Згадали! Його згадали!
Коневi за всi його страждання й терплячiсть у походах кидають оберемок
сiна, а чоловiковi що? Коневi - пашi, а чоловiковi - пашу?
Вiн вирушив до Стамбула, не гаючись, без жалю й спогадiв покинув свiй
санджак, не злазив з коня так довго, що змучилися навiть звичнi до
переходiв султанськi гонцi, а Рустем смiявся:
"Кого там за що роблять пашами, а мене зробили за те, що люблю на конях
╖здити!"
В Копь╖ його ждав султанський дарунок: породистий кiнь У коштовнiй
збру╖ i перо з дiамантом на тюрбан.
"Раю без мого султана я не знаю!" - сказав Рустем, але обличчя мав таке
похмуре, що нiхто йому не повiрив.
У величезному караван-сара╖ Султан-хан за Конь╓ю Рустема зустрiв
великий кiнний загiн, посланий Сулейманом, бо султанський вiзир мав
подорожувати не самотою, а з вiйськом. Рустем розумiв, що його
випробовують на вiдстанi, ще й не пiдпускаючи до столицi та до пiднiжжя
трону. Вимушений був прикусити свого злого язика i проголошувати слова,
геть невластивi для нього.
- Хай продовжить аллах тiнь на землi нашого великого султана
Сулеймана,- звертаючись до вершникiв, промимрив Рустем.- Вiсiм лiтер його
iменi - мов кривавi зорi, що посилають сво╖ променi до самих кра╖в
всесвiту.
Легше було б проскакати, не злазячи з коня, мiсяць або й три, нiж таке
сказати, але не було ради. "Ось засяду в султанському диванi,- понуро
думав Рустем,- там уже скажу ╖м усiм. А поки туди пробира╓шся, треба
наступати собi па хвiст. Переходячи через мiст, i ведмедя дядьком назвеш,
а свиню тiткою".
Вiн глав i гнав коня, не даючи перепочинку сво╓му вiзирському вiйську,
╖хав через Iлгин, Акшехiр, Чай, Кютах'ю, переважну бiльшiсть
караван-сара╖в поминав, не зупиняючись, кепкував з тих, хто ласим оком
позирав на притулки для подорожнiх: "Понатикано тут цих караван-сара╖в,
мов грiхiв людських. Але то все для верблюдiв, а не для благородних
коней!"
Ще раз ви╖хали йому навстрiч султанськi посланцi з дарами. Султан жалу╓
з пречистого i чесного свого тiла шаровари непорочностi, халат доблестi i
футуввет-наме - грамоту на владу. Рустем поцiлував копито коня
султанського посланця.
Змучився сам, змучив людей i коней, прискочив до Стамбула в сподiваннi,
що його одразу прийме сам султан i урочисто введе в диван, натомiсть йому
звелено ждати в тому самому домi, який займав, ще коли був iмрахором, а
тодi з'явився колишнiй яничар Гасан-ага i повiв Рустема до султаншi
Роксолани.
Роксолану колись султанський iмрахор учив ╖здити верхи па коневi. Наука
була недовга, бо учениця виявилася тямущою, Рустем,зда╓ться, лиш один раз
пiдсадив султанську жону в сiдло, нiякого спогаду в ньому вiд доторку до
цi╓╖ вельможно╖ жiнки не зосталося, бо жiнки взагалi в ньому не лишали нi
спогадiв, нi враження. Тепер не знав: дивуватися чи лютувати вiд тако╖
химерно╖ зустрiчi, бо ж замiсть султана - тiльки султанша. I для цього
чоловiк проскакав на конi через усю iмперiю? Може, щоб подивитися на
султаншу? Але що в не╖ побачиш? У жiнки, як i в коня, найголовнiше - шия,
колiна й копита (цi останнi Щоб не кришилися i були високi). Проте в
коняки все це вiдкрите, в султаншi ж - закрите навiки вiд усiх стороннiх
поглядiв.
Все ж вiн трохи втiшився вiд сво╖х думок i йшов за Гасан-агою по
заплутаних переходах Топкапи, звеселяючи себе посмiхом: "Ось поглянемо на
султапшинi копита".
Роксолана вразила його такою ласкавою неприступнiстю, що вiн остовпiв,
насилу зiгнувся в поклонi, а рота розтулити так i не змiг.
- Рада бачити тебе, вiзире,- лагiдно мовила султанша. Незграбний
боснi╓ць хитнув головою, але на слово не здобувся.
- Ми з його величнiстю султаном хочемо просити тебе... Просити? Коли це
султани когось просили?
- Просити, щоб ти взявся навчити ╖здити на конi нашу нiжну Мiхрiмах.
Рустем закляк. Названо його вiзиром лиш для того, щоб учив ╖здити верхи
вельможну шмаркачку? Ну, скажiмо, це вже не рабиня, як то було колись з ╖╖
матiр'ю, а високородна принцеса, i пiдсаджуватиме вiн у сiдло вже не
рабське м'ясо, а благородну султанську плоть, але що ж змiнилося для
нього? Був простий раб, стайничий, начальник султанських ста╓нь, паша i
санджак-бег (дикi племена мали тремтiти вiд само╖ згадки його iменi, але
щось вiн там не помiтив того тремтiння), тепер ма╓ найвище звання вiзира,
а лиша╓ться й надалi простим конюхом. Може, ця маленька загадкова жiночка
жарту╓? Вона слов'янка, а вреднiших за слов'янок у поводженнi з чоловiками
чи й знайдеш на свiтi. Учити принцесу Мiхрiмах ╖здити верхи? А кого ще
вчити? I де ж диван, у якому мав засiсти вiзир Рустем-паша?
Вiн стояв так довго i з таким збаранiлим виразом на обличчi, що
Роксолана засмiялася й махнула рукою:
- Бачу, яка це для тебе радiсть, вiзире. Я передай його величностi
султану. А тепер можеш iти. Гасан-ага скаже тобi, коли ма╓ш приступити.
Знову вiв його Гасан-ага палацовими переходами, але тепер уже Рустом
кепкував у душi з самого себе. Згадував, як у коранi сказано про коней:
завжди тiльки благороднi. А вершники - тiльки вiрнi. Благородство
вершникам i не снилося. Отак i йому. Навiть до конячого благородства не
доросте нiколи. Завжди i вiчно лишатиметься вiрним.
Згадав, як ╖здив тодi з султаншею. Попервах бiг поряд з ╖╖ конем, не
наважуючись триматися навiть за стремено. Тодi вона запрагнула ╖зди
справжньо╖, вiн вимушений був теж сiдати верхи, проте мав триматися завжди
тiльки позаду, так що кiм'яхи землi з-пiд копит Роксоланиного коня летiли
на нього, били йому в обличчя, залiплювали уста й очi, але пахли такою
надi╓ю, що Рустем смiявся в душi. Тепер його названо вiзиром, а кiм'яхи
землi з-пiд копит коня султансько╖ доньки знов залiплюватимуть йому
обличчя. Що ж змiнилося? Як подумати, то мала втiха стати пашою або й
вiзиром. За що тут стають тим або тим? Один став пашою за те, що вмiв
свистiти по-пташиному, iнший готував, як нiхто, чорну квасолю, ще iнший
читав султановi перських поетiв перед сном так занудливо, що султан
засинав пiсля першого бейта, нiколи, власне, й не чуючи читання. А вiн сам
став пашою за те, що вмiв розсмiшити похмурого Сулеймана. Окрiм того,
нiколи нiчого не просив у султана нi для себе, нi для будь-кого, нi в що
не втручався i не викликав заздрощiв. Не викликав, поки не вилазив з
конячих стiйл. А став пашою, назвали його вiзиром - i вже все тут у
столицi сколотилося, i, поки вiн доскакав од свого Дiярбекiра, вже йому не
диван, а самi кiм'яхи з-пiд копит коня султансько╖ доньки. Вiд кого тут
залежить твоя добра слава? Вiд людей, якi самi нею нiколи не вiдзначалися?
ПОЖЕЖА
Про столицю казали: "Якби Стамбул не горiв, усi пороги в ньому були б
золотi". Або ще: "В Стамбулi пожеж хоч одбавляй, а в Анатолi╖ податкiв хоч
одбавляй".
Рустем-паша вранцi був з сво╓ю сановною ученицею на Ат-Мейданi.
Мiхрiмах не схожа була на свою матiр. Та одразу збагнула науку молодого
стайничого, а ця манiжилася й дурила голову новоспеченому вiзиру, так нiби
заповзялася вивести його з терпцю. Марнi сподiвання! Рустем тихцем
спльовував у жорству пiд ноги коневi, терпляче вихекував, тюпаючи поряд з
занудливою вершницею, тепер уже твердо знаючи, що в диван вiн в'╖де коли й
не на власному коневi, то слiдом за конем, який везе на собi Мiхрiмах.
Коли пiдсаджував на коня султанську доньку й вiдчував пiд твердою рукою
сво╓ю м'яку вельможну плоть, мовби аж здригалося щось у ньому. Дивувався й
ненавидiв себе. Помiчати чи╓сь тiло означало помiчати й тiло власне. А вiн
досi, зда╓ться, й не зауважував його, вигострюючи на бруску ненавистi свiй
непокiрний дух. Вiн сердито сплюнув вiд непри╓много вiдкриття i зробив це
так одверто, що Мiхрiмах помiтила й стала вередувати ще дужче, нiж завжди.
На щастя, Рустема порятувала того ранку пожежа.
Загорiлося далеко, аж по той бiк Халiджi на корабельних верфях i в
╓врейськiй дiльницi Хаскйой, але вогонь одразу перекинувся через затоку, а
ще швидше полинув по Стамбулу розпачливий крик: "Янгуйн! Янгуйн!" -
"Пожежа! Пожежа!" - i все живе бiгло в той бiк, де панувало полум'я, однi
бiгли з обов'язку, другi - з цiкавостi, третi - позловтiшатися. Гасити
пожежу мали право тiльки яничари. Хоч коло кожного дому повинна стояти
велика дiжка з водою i хазя╖н зобов'язаний був тримати драбину заввишки з
свiй дiм, що згiдно з приписами не мiг перевищувати двох поверхiв, лити ту
воду на вогонь могли тiльки яничари, що наглядали за мiською дiльницею.
Вони прискакували на пожежу першi, оточували палаючий будинок, вiдганяючи
шаблями навiть господарiв, коли бачили, що в домi ╓ щось цiнне, мерщiй
тягнули з вогню, а так ждали, поки згорить, знаючи, що срiбло й золото
перетвориться на зливки, якi легко знайти в попелi, а все iнше не мало для
них вартостi.
Щойно зачувши крики про пожежу, Рустем збагнув, що може вiдкараскатися
вiд примхливо╖ принцеси, i смiливо притримав коня Мiхрiмах.
- Ваша високiсть...
- Що тобi?
- Дозвольте сьогоднi припинити нашу науку. Мiхрiмах зиркнула на нього
поверх яшмака сво╖ми очиськами, в яких зiбрано було все найлихiше i вiд
султана i вiд султаншi. В Рустема засмоктало пiд ложечкою вiд того
погляду, на язиковi йому так i крутилися слова тяжкi, як камiння, але
загнав тi слова в такi глибини, звiдки не могли видобутися. Намагаючись
надати покiрливостi сво╓му грубому голосу, понуро сказав:
- Пожежа.
Гадав, що цим пояснив усе. Але Мiхрiмах була iншо╖ думки:
- Пожежа? То й що? Погорить i перестане.
- У себе в Дiярбекiрi я звик...
- Тут Стамбул. А в Стамбулi ╓ кадiй, який за все вiдповiда╓. Рустем не
стерпiв:
- Ваша високiсть! Ви не зна╓те цього старого ошуканця? Йому хай згорить
хоч i весь Стамбул, вiн дутиме в одiту дудку:
"Нiчого не бачив. Нiчого не знаю".
╥й усе було байдуже. Як то сказано: i кашi не хоче i по воду не йде.
- Згорить, то хай i згорить.
- Ваша високiсть, а хасси!
- А що це таке?
- Дiльницi Стамбула, якi належать султановi й султанськiй родинi.
Вона задумалася на короткий час.
- Належать? А що належить менi - ти можеш сказати? Ну, гаразд. Тобi так
кортить на ту пожежу?
- Я взяв би сво╖х людей. Все ж я вiзир його величностi.
- Там ╓ ще кiлька вiзирiв. Та коли вже так хочеш... Вiдпровадь мене до
Топкапи.
Так Рустем здобув собi волю.
З пожежею було тяжче, нiж з султанською донькою. Перше, що в Стамбулi
стояла страшенна липнева спека. А друге: видати з усього, не обiйшлося без
зловмисникiв. Бо як би iнакше пожежа переметнулася через Золотий Рiг,
гiгантськими перескоками помчала по столицi, захоплюючи новi й новi
дiльницi? Кiлька дiльниць вигорiло на попiл, пожежа знищила поставлений ще
Фатiхом палац Ескi-Серай, згорiв наповнений в'язнями зiндан, пiшов димом
великий дерев'яний базар, загинула бiблiотека Матьяша Корвiна, вивезена
Сулейманом з угорсько╖ столицi, вогонь добрався навiть до кам'яного
Бедестану, на якому розтопилася олов'яна покрiвля.
Слiдом за пожежею, нiби принесений та╓мничими злими силами, вповз у
столицю чорний мор, i смерть косила людей тисячами, не спинялася й перед
порогами палацiв - так помер великий вiзир Аяс-паша, зоставивши гарем з
ста двадцятьма дiтьми i згадку про себе, як про найдурнiшого з усiх знаних
вiзирiв. А що дурнi завжди мстивi, то багато хто зiтхлув полегшено,
почувши про смерть Аяса-пашi. Навiть Роксолана не стримала сво╓╖ радостi
перед Сулейманом, хоч i знала, що грiх радiти чужiй смертi.
- Може, й лiпше, що мор прибрав Аяса-пашу, мiй султане.
- Вiн був вiрний мiй слуга,- зауважив Сулейман.
- Та й того! Слугувати можуть i речi неживi. А паша i за життя був
мовби мертвий, бо не мав у собi слова. Людина ж, позбавлена слова,- гiрша
за звiра. Нащо ╖й жити?
- Сво╓ю шаблею вiн показав, що живiший за живих.
- Кому ж показав? Убитим?
- Коли приходив до тебе, то хотiв сказати, що то вiн розкрив менi очi
на зрадливiсть Iбрагiма. Хотiв, але не вмiв сказати.
- То й лiпше. Однаково б я не повiрила. Хiба то не сам падишах
розпiзнав мерзенного грека? А цей нещасний Аяс-паша нiби належав до тих,
кому доручено, щоб дурiсть не вичерпувалася на сiм свiтi. Хоч, може, дурнi
теж потрiбнi, щоб видно було розумних. Кого тепер поставите великим
вiзиром, мiй повелителю?
- Найрозумнiшого. Лютфi-пашу.
- А хiба Рустем не розумнiший?
- Ще молодий. Ма╓ час.
- Ви досi не ввели його в диван.
- Не було нагоди. Смерть Аяса-пашi дала нагоду.
- Ще й пожежа,- нагадала Роксолана.
- Менi передали, що Рустем-паша виловлю╓ зловмисникiв. Вiн не мав
можливостi вiдзначитися на вiйнi, хай спробу╓ зробити це на пожежi.
- Хiба не можна погасити?
- На все воля аллаха. Що горить - ма╓ згорiти.
- А коли весь Стамбул?
- Тодi аллах подару╓ нам ще кращий Стамбул. Як сказано: "Бог купив у
вiруючих життя i ╖хн╓ майно, платячи ╖м за них ра╓м".
Диван коли й не налякав Рустема, то геть розчарував. Здалеку
загадковий, та╓мничий, загрозливий i неприступний, зсередини диван видався
Рустемовi зiбранням набундючених баранiв. Аяса-пашi вже не було, але ще
мовби жив його дух серед цих килимiв, притишених голосiв, гнiтючого
мовчання. Султан мовчки споглядав кам'яними очима на сво╖х вiзирiв, нiкого
не впiзнаючи, нiкого не допускаючи нi до мови, нi до думання, i пiд тим
поглядом чоловiк почував себе нiби бараном, чи що. Не диван, а купка
баранiв. Аяс-паша був дурний, як баран. Лютфi-паша впертий, мов баран.
╢внух Сулейман-паша жирний, як баран. А вiн сам, Рустем, хлялий, мов баран
пiсля снiжно╖ зими. Щастя, що в Стамбулi лютувала пожежа, i вiн знову
кинувся туди, захопивши з собою яничарiв, метався серед попелищ, когось
ловив, кидав у зiндани, за кимсь ганявся, когось переслiдував, падаючи з
нiг вiд утоми й запопадливостi, весь закiптюжений, мов кюльханбей, з якого
глузу╓ дiтлашня. Тепер уже не мав часу на сво╖ глузи, зате глузували з
нього стамбульськi нероби-левенди: "Стара╓ться, нiби хоче понести два
кавуни пiд пахвою".
А пожежа, мов лютий небачений звiр, вгамувавшись у великому Стамбулi,
несподiвано перелетiла вночi через Босфор, запалав Ускюдар, здiйнялася там
безладна стрiлянина, так нiби ввiрвався туди ворог, хоч звiдки б мiг вiн
узятися в самому серцi грiзно╖ iмперi╖.
Рустем з яничарами i кiнними чаушами негайно переправився на той берег
i пропав на кiлька днiв, мовби загинув у вогнi, але зродився з попелу
живий i здоровий, тiльки ще закiптюженiший i геть захриплий. Пожежа
нарештi вiдступила, тепер тiльки дотлiвало те, що не згорiло остаточно,
погорiльцi розгрiбали попелища, мостилися ставити новi доми, кожен при
цьому мрiючи захопити дiлянку бiльшу, нiж мав, або ж присунутися ближче до
головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме.
Рустем з'явився перед Мiхрiмах так само слухняний, як i досi,
притримував повiддя ╖╖ коня, тюпачив слiдом, коли султанська донька ╖хала
скоком.
- То як, загасив пожежу? - поцiкавилася вона.
- Само погасло.
- Чому ж гибiв там стiльки?
- Ловив палi╖в.
- I впiймав?
- Трохи.
- Хто ж вони?
- Козаки.
- А що це таке?
- Нiхто не зна╓. Звуться так, ось i все. Прискочили з-за моря на
човнах. У Сiнопi попалили все, пограбували, захопили коней - i сюди.
- Не злякалися Стамбула? ' - А чого ╖м боятися?
Мiхрiмах зупинила коня, довго дивилася на вiзира. Бачила багато
спокiйних людей, серед них найспокiйнiший - батько ╖╖ султан Сулейман, але
такого чоловiка, як цей колишнiй султанський конюх, чи й знайдеш ще на
свiтi.
- Чом же не розповiси про них?
- А що розповiдати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наскочив на них.
Нас було бiльше - ми й зверху. Сiмдесят i двох одвiз в Едi-куле. Ватажка
╖хнього теж. Тепер гризе сво╖ кайдани.
- Як то гризе?
- Зубами. Лютий чоловiк i силу ма╓ несамовиту. Мiхрiмах вдарило в
голову: це з Укра╖ни, з материно╖ землi! Розповiсти ╖й! Негайно! Але ж
була не просто дiвчиною, а султанською донькою, настро╖ мiнялися в не╖ з
такою швидкiстю, що й сама не встигала дивуватися. Вже наступно╖ митi
загукала:
- Поведи мене туди!
- Куди, ваша високiсть?
- О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити!
- Козак - поки на волi. А в Едi-куле нi козака, нi чоловiка.
- Хочу його бачити!
- Ваша високiсть, навiть iмам не поможе повiшеному.
- Сказано тобi! Пiди скажи мо╖м ╓внухам - вони проведуть мене й без
тебе.
╢внухи стовбичили на Ат-Мейданi, не спускаючи з ока Рустема-пашу й
Мiхрiмах, так нiби вiзир був кiт, а принцеса - пташка або миша.
- Цi проведуть,- промурмотiв Рустем.- Цi проведуть i заведуть куди хоч.
А вам би, ваша високiсть, не треба в те паскудне , мiсце.
- Не тво╓ дiло!
- Я тiльки до того, що коли вiз розбився, то завжди знайдуться охочi
вказати дорогу, та тiльки ж ╖хати нема на чому. | У Мiхрiмах знову
змiнився настрiй:
- Не хочу я туди ╖хати. Це, мабуть, так страшно. I цей козак... Як його
звати?
- Козак та й усе.
- Iм'я!?
- Що iм'я? Для мертвих - все однаково. Сьогоднi його ще звуть Байдою. А
звелить його величнiсть султан - i...
- Байда? Що це?
- А хто може знати? Мабуть, чоловiк, який любить пити та гуляти, ну й
знiчев'я помаху╓ шабелькою.
- Я пошлю йому ласощiв.
- Ваша високiсть, якi ж ласощi для чоловiка, що йому завтра вiдрубають
голову? Вже коли посилати, то меду та горiлки.
- Що це таке?
- Напо╖, якi вживають християни, щоб пiднести дух.
- Хiба не пiдносить духу молитва?
- Молитва - для правовiрних. Вiд не╖ вони навiть п'янiють так само, як
вiд кровi.
- Як ти смi╓ш? Правовiрнi п'ють тiльки воду.
- Ваша високiсть, водою вони вже запивають. А п'ють кров. Вiд не╖ й
п'янi. Як сказано: "Купайтеся в кровi ╖хнiй".
- Пошли тому козаковi все, що треба. I скажеш менi завтра. А в самiй
знов колотилася думка: "Розповiсти ╖╖ величностi султаншi! Негайно
розповiсти матерi! Бо це ж з ╖╖ землi! Чи всi там такi?"
А до Рустема знов прискiпливо:
- Хiба нiколи не було бiльше козакiв у Едi-куле? Чом я не знала?
Вiн був спокiйний:
- Ваша високiсть, вони не добиралися до Едi-куле. Занадто далеко. А цей
добрався. Забув про мудрiсть: перш нiж украсти мiнарет, приготуй для нього
сховок.
БАЙДА
Що почина╓ться нещастям, кiнча╓ться тож нещастям. Завжди довiду╓шся про
найважливiше занадто пiзно. I хоч вiсть про козакiв у Едi-куле, мовби
змагаючись, принесли ╖й Гасан-ага, Мiхрiмах, навiть сам султан, Роксолана
знала, що вже пiзно, що нiчим не зарадиш, та ще й цей неповороткий i
незграбний Рустем цього разу виказав недоречну меткiсть i дав Су-леймановi
прекрасну нагоду виставити перед усiм Стамбулом винуватцiв страхiтливо╖
пожежi, яка зжерла мало не половину столицi, звинуватити цих нещасних, не
питаючи ╖хньо╖ провини, бо переможений завжди спровинений i завжди платить
найвищу цiну. Гасан приходив до не╖ щодня, вона допитувалася:
- Як вони там? Що робить той, якого ти назива╓ш Байдою?
- Ваша величнiсть, вiн спiва╓.
- О боже! Що ж вiн спiва╓?
- Пiснi. Склада╓ собi сам. Остання така: "Ой п'╓ Байда мед-горiлочку,
та не день, не нiчку, та й не в одиночку!.."
- Це Мiхрiмах послала йому ╖сти й пити. Моя дитина!
Гасан-ага сумно всмiхався самими очима. Якби ж то султанша могла
бачити, як ╖сть i п'╓ Байда в пiдземеллях першого ката iмперi╖ Джюзел-аги.
Та жiнцi не завжди треба знати, бачити - вона надiлена незбагненним
умiнням вiдчувати. Несподiвано весь свiт для Роксолани замкнувся на тому
дивному Байдi з його товаришами, жила тепер у якомусь лихоманковому
напруженнi, ждала щодень вiстей з Едi-куле, ганяла туди Гасана, двiчi
кликала до себе Рустема-пашу i обидва рази проганяла з невластивою для не╖
злiстю, бо нiчого iншого не мiг викликати в нiй цей незграбний i так
по-дурному запопадливий босняк, який запрагнув перевершити всiх
султанських вiзирiв на чужому лиховi. I це ж вона повернула цього нелюда з
забуття, прикликала до столицi!
Роздиралася вiд зата╓них думок, лякливих домагань, невисловлених
просьб, якi готувала для султана. Що вигадати, як пiдiйти до Сулеймана, що
просити? Чомусь здавалося ╖й, що не зможе жити в цих палацах, коли не
скориста╓ться цього разу сво╓ю владою, щоб помогти людям, у жилах яких
тече рiдна кров, голоси яких стогнуть десь у пiдземеллях так само, як
стогнав тут у рабствi ╖╖ голос, в очах у яких тi самi вишневi зорi, що i в
╖╖ очах.
Султан, нiби вичувши посягання на свою владу, в цi тривожнi днi уникав
Роксолани. Може, стривожився, коли побачив, як заблищали в не╖ очi вiд
звiстки про ув'язнених козакiв, може, донесено йому, що Мiхрiмах посилала
тим розбишакам напо╖ i ╖жу,вiн допустив до себе Рустема-пашу, розпитував,
як той упорався з такими зухвалими нападниками, обдарував його кафтанами,
тодi ввiв у диван i звелiв переповiсти про сво╓ геройство на пожежi
вiзирам, щоб тi змогли належно поцiнувати його вiрнiсть султановi, яко╖
самi не зумiли виказати в такий каламутний час. Вiзири зненавидiли Рустема
одразу й дружно, але вiн тим не вельми переймався, посмiюючись собi в
шорсткий вус: "Хто ма╓ цiлi штани, сiда╓ де хоче". Вважав, що сумлiння
його чисте, бо виконав свiй обов'язок перед султаном. Сказали б йому, що
султаном названо вороного жеребця з його стайнi, вiн так само старався б i
для жеребця. Бо як подумати, то жеребець так само правовiрний, як i
султан.
Трохи турбувала Рустема султанша, але вважав, що тут справа
залагодиться сама собою, бо мав у руках принцесу Мiхрiмах, з якою щоденно
вправлявся в кiннiй ╖здi на Ат-Мейданi, вдовольняючи ╖╖ лiниву цiкавiсть
щодо бранцiв у Едi-куле. Коли вже чоловiка вирвали в чорта з зубiв i з
краю свiту прикликали до столицi, то навiщось вiн тут знадобиться. Головне
тут: встряти в гурт, прилаштуватися де-небудь, бодай з кра╓чка
велетенського придворного колеса, а вже воно само тебе закрутить i кудись
викрутить, колесо крутилося невпинно, розмiрене, незважаючи нi на що.
Султан молився в мечетi, засiдав з вiзирами в диванi, разом з великим
муфтi╓м Абусуудом, схожим на вченого чижа, щодня думав над законами,
молився в мечетi, султанша десь нидiла в глибинах гарему, принцеса
Мiхрiмах училася ╖здити верхи, укра╖нськi бранцi надiйно сидiли в
пiдземеллях Едi-куле, ╓внухи плiткували по всiх закапелках Топкапи,
намагаючись замiнити свою чоловiчу неповноцiннiсть бодай язиками, якими
вони володiли так само вмiло, як яничари збро╓ю.
╢дине, що змiнилося в цi днi у великому палацi, але чого Рустем через
свою недосвiдченiсть ще не вмiв помiтити,- це те, що султан не кликав до
себе Роксолани, а вона не озивалася до нього, не просилася, не посилала
листiв через кизляр-агу Iбрагiма, сховалася в глибинах палацу, нiби
вмерла.
Топкапи повнилися настороженiстю, очiкуванням, пересудами, пiдозрами.
Може, впаде всемогутня султанша або хоч захита╓ться. Мовляв, султан
розгнiвався на свою жону, всi пiдземелля Едi-куле забитi зловмисниками,
яких султанша прикликала з сво╖х загадкових степiв з-за моря, провела,
сприяла, намовляла, помагала, мало не сама палила з ними Стамбул. I тепер
буде розплата й вiдплата. I не минути кари й самiй Роксоланi.
Чорнi чутки вирували довколо Роксолани, лизоблюди, дармо╖ди, лакизи й
ошуканцi купалися в тих чутках, як у райських рiках задоволення, сама
тiльки султанша нiчого того не чула й не знала, забула й про султана, .i
про пiдступну челядь, i про сво╓. Про бiль свiй душевний, про свою недолю,
про свiй народ. Не бачила тих козакiв, що мучилися десь у пiдземеллях
Едi-куле, не уявляла ╖х живими, не чула ╖хнiх голосiв, навiть пiсня отого
дивного Байди не розлунювалася в нiй, бо слух ╖╖ наповнений був пiснями
власними, болiсними згадуваннями про сво╖ початки, недосяжнi тепер нi для
пам'ятi, нi навiть для рдзпуки. Ой летить ворон з чужих сторон, та ножки
пiдiбгавши. Ой тяжко ж менi та на чужбинi, родиноньки не мавши. Тi першi
п'ятнадцять лiт ╖╖ життя на волi в рiднiй землi розросталися в нiй, мов
казкова папороть, дедалi буйнiше, мабуть, мала бути на них i ота чарiвна
квiтка, яко╖ нiхто нiколи не бачив, але вiра в яку тримала людину на
землi. О квiте папоротi, народе мiй.!
Думала про свiй народ. Тисячi лiт жив вiн на плодючiй прекраснiй землi.
Розметаний по широких степах, мiж велетенськими рiками й лiсами,
розiрваний мiж нападниками, загарбниками, володарями, без мiри, без пуття,
без вiри, але ╓диний, дужий i добрий до всього живого, ростучого й
текучого, до сонця, зiрок, вiтрiв i роси. Скiльки було заздрiсних, охочих,
ворожих, якi хотiли зiпхнути цей народ з його землi, погнобити, зiгнати,
знищити. Здавався вiн усiм чужинцям таким добрим, лагiдним i безпомiчним,
що сам упаде в руки, як перестиглий плiд. А вiн стояв непохитно, вперто,
тисячолiтньо, вороги ж гинули безслiдно, аки обри, i над ╖хнiми могилами
лунали не прокляття, бо народ ╖╖ не вмiв ненавидiти, i не молитви, бо
вiрили там не в богiв, а в жито-пшеницю, в мед i бджолу,- линула до самого
неба пiсня:
"Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.." Довколишнi забiяки лiчили сво╖
перемоги, а ╖╖ народ мiг лiчити хiба що кривди, завдаванi йому то тим, то
тим, але не скаржився, терпляче переносив горе i бiду, ще й посмiювався:
"Чорт не вхопить, свиня не з'╖сть".
Майже двадцять лiт нидiла Роксолана в стамбульському гаремi, не гаяла
часу марно, перегорнула цiлi гори зжовклих рукописiв у султанських
книгозбiрнях, читала поеми, хронiки, описи сурнаме [69], похваляння й
вихваляння - i скрiзь тiльки звитяжнi походи, дзвiн мечiв, посвист стрiл,
стогiн конаючих, кров озерами, страхiтливi круки над тiлами повержених,
черепи, як камiння, мурашва, черва, гаддя. Сурнаме були мовби продовженням
вiйни, тут теж убивано простий люд, але не мечами й гарматами, а
недоступною для убогих пишнотою, незносною урочистiстю, галасом,
тупотнявою, топтанням, тiснявою.
Розгнузданi в убивствах i загарбаннi, водночас незрушно трималися
установлень, винесених ще ╖хнiми предками, може, й з далекого Турана,
записаних огузькими ханами:
"Отець огуэ-ханiв проголосив i визначив тюре - путi й настановлення
його синам. Вiн сказав: зважаючи на те, що ханом згодом стане Кай╖, хай
проголошений вiн буде бейлербе╓м правого крила. Але згiдно з тюре
бейлербей повинен бути також у лiвого крила. Хай буде ним Байiндир. Тюре
частування теж повинно мати такий порядок, о брате мiй: спершу ма╓ сидiти
Кай╖, тодi Байяи, тодi Алка╓влi i Кара╓влi, пiсля них хай сiда╓ Язир, а за
ним Дюкер, а вже тодi, ясна рiч, Тудирга, Япурлу, Явшар, Кизик, Бек-делi i
найостаннiший на правiм крилi Каргин.
Ось у такому порядку треба сiдати, i Перед ними мають класти подарунки,
ставити кумис i кумран. I як п'ються згiдно з старшинством кумис i кумран,
так хай роздаються посади й звання бе╖в мiж колiнами й родами, а коли щось
залишиться, можуть скористатися i? iншi".
I все те: дикiсть, безглуздi звича╖, обожнювання кожно╖ лiтери тiльки
за те, що записана вона предками,- злива╓ться в цих людей у поняття
батькiвщини. З сльозами на очах вони вигукують: "О ватан, ватан!" - "О
батькiвщино, батькiвщино!"
А що винiс ╖╖ народ iз сиво╖ сво╓╖ давнини, з золотого Ки╓ва, з пишноти
й слави, яка вмерла мiж уламками соборiв, поруйнованих ордами диких ханiв?
Та╓мнi письмена, захованi за монастирськими мурами, тужливi пiснi та
барвистi думи про немiряне багатство Дюка Степановича та небачену красу
Чурила Пленковича. Не похвалявся i не скаржився, пересмiював та
переспiвував усi сво╖ кривди й свою недолю, нiс у сво╖й кровi сум степiв,
а в пам'ятi красу й невмирущiсть золотого Ки╓ва, оберiгав свою душу - i
так перетривав вiки.
А вона? Чи вберегла душу свою? Не вiддай звiринi душi сво╓╖ горлицi, не
вiддай. Вона вiддала, бо була безсила, власне, мертва. Але ж воскресла i
здобула силу. А чи згадала про свiй народ на захмарних вершинах
султанського могуття, чи ворухнула бодай пальцем, щоб поменшити ного
кривди, завдаванi османськими розбишаками? Тепер вони впiймали ╖╖ братiв i
називають розбишаками ╖х лиш за те, що тi хотiли вiдомстити бодай крихту.
А що вона, можновладна султанша? Що вдi╓ тепер, що робила досi? Посилала
грошi в Рогатин, посилала недорослого сина в Рогатин, ще б сама по╖хала в
роззолоченiй каретi до Рогатина, щоб вiдродити в пам'ятi батькiвський дiм
на узгiр'╖, росянi ранки й зозулю на вiльшинi! Народе мiй, чом не зумiла
зробити тобi добра?
Знеможена вiд дум, розгублена, безпорадна, як нiколи досi, з раннього
ранку Роксолана йшла в сади гарему, блукала там, уникаючи зустрiчей,
проганяючи з-перед очей набридливих ╓внухiв i слухняних служебок, слухала
голоси птахiв i дзюркотiння води у водограях, шукала заспоко╓ння в
голубому сяяннi моря, в перешiптуваннi дерев, у зойках i спалахах яскравих
квiтiв, але не було рятунку i там, хотiлося живого слова, спiвчуття,
поради, заохочення, та тiльки де ти його знайдеш, де почу╓ш, коли довкола
все мовчить, убите рабством, знищене страхом, задушене насильством.
Несподiвано в якийсь там день ╖╖ мук пролунав у помаранчевому гаю, коло
якого спинилася султанша, молодий дiвочий голос. ╢внухи метнулися туди,
щоб заткнути рота порушницi спокою, але Роксолана порухом руки спинила ╖х,
прогнала геть, а сама стала заклякло й слухала, слухала. Молода
болгарка-рабиня тужливо спiвала, як iз бiлого моря виросло дерево, вершина
якого сягала неба, гiлля стелилося по землi, цвiт на нiм срiбний, плоди
перловi, а маленька пташка соловейко сидiла на деревi, плакала, вищипувала
на собi пiр'я i кидала в море. Проходив цар Костянтин, спитав пташку, чом
вона так тяжко тужить. I вiдповiла пташка:
Царю-ле, царь Костадине!
Тебе са царско свьршило,
Земя ште турска да стане,
Та ми е бiлко й жалко,
Вiв турски рiце шта падне.
Султанша швидко пройшла попiд помаранчевими деревами, так швидко, що
чорнява тоненька рабиня-дiвча не встигла не те що втекти, а й злякатися,
наблизилася до болгарки, обняла ╖╖, поцiлувала, заплакала, сказала: "Будеш
вiльною", i так само несподiвано зникла, дивуючи навiть збайдужiлих до
всього на свiтi ╓внухiв.
I вже не знати, хто кого просив, хто кому простив, а знов були один
коло одного Сулейман i Роксолана, i Топкапи завмирали вiд райських
захватiв, забувши про всi сво╖ пророкування, вiдкинувши недоречнi
побоювання, сховавши якомога глибше зловтiху.
Роксолана попросилася до султана, прийшла в його пiч, а йому здалося,
що то вiн нарештi прийшов до не╖, як обезвладнений раб, як покопаний во╖н,
як вигнанець i жебрак. I коли подала йому милостиню, коли приголомшила
його поцiлунком, поглядом i мовчанням, розхил ╖╖ ╓диних на свiтi уст
видався йому дорожчим за всi його перемоги, за безмiр покорених
просторiв", могутнiшим за велетенську державу. Здолати мiг найгрiзнiших
ворогiв, та тiльки не самого себе, не сво╓ поклонiння перед цi╓ю жiнкою.
Вiн щось говорив ╖й розгублено й недоладно, зда╓ться, посилався на
державнi справи i державнi вимоги, а вона мовчала покiрливо, як колишня
маленька рабиня, так само маленька я тоненька, мов дiвчисько, мов билинка,
аж страшно ставало: ну ж злама╓ться в його важких i чiпких обiймах,
султанських обiймах. Обiймав увесь свiт, а перед очима стояла ця загадкова
жiнка. Що в нiй? I нащо, i чому, i доки? Споконвiку рабинь сво╖х султани
обдаровували коштовностями, щоб сяяли золото й самоцвiти в сутiнках
султанських ложниць, нагадуючи про багатство, пиху й могуття. А в Хуррем
сяяло тiло. I як же слiпучо!
- Ваша величнiсть,- прошепотiла Роксолана так тихо, що вiн чи й почув.-
Чом ви мене покинули? Чом забули? Може, я немила вашому султанському
серцю? Але ж коли жiнка набридла, досить вимовити тричi по-арабськи
ритуальне "Талак, талак, талак!" - "Ти вiльна, ти вiльна, ти вiльна!" - i
вже по всьому, мене не буде, я зникну, умру, полечу, як маленька лелечка у
вирiй.
Вiн усмiхнувся майже болiсно.
- Вiльна? Я згоден. Ти справдi вiльна, найвiльнiща з усiх. Але не вiд
мене, а для мене. Вiльна для мене.
- У вас iмперiя, держава.
- Вона не тiльки моя, а й твоя.
- Нащо жiнцi держава? Держава - це тiльки слово, а жiнцi не досить
слiв. Вона все хоче перетворити на вчинки, бо належить свiтовi речей
дотикальних: носить воду й дрова, розпалю╓ вогонь, щоб 'зiгрiвати житло i
варити ╖жу,- це для не╖ дiм i родина. Держава для не╖ не вигаданi закони,
якi нiколи не застосовуються, не безлiч безiменних людей, а народженi нею
дiти, во╖ни ж, якi вмирають у битвах, не просто безстрашнi борцi, а теж ╖╖
рiднi дiти. Жiнка створена, щоб давати життя i оберiгати його, а це так
тяжко в цьому свiтi, де ╖╖ усувають i вiдсторонюють вiд усього,
вiдмовляють ╖й навiть у звичайному людському розумi, вже не кажучи про
свободу. Але ж однаково мав вона сповнити сво╓ призначення, подбати про
лад у безладi й
насильствi держави, видобути вигоду з влади, якою заволодiв чоловiк,
дорiвнятися з ним у розумi, коли ╖й заборонено перевищувати чоловiка. Ваша
величнiсть, я хотiла б бути жiнкою!
- Але ж ти жiнка над жiнками! Ти султанша.
- А що султанша? ╖й судилися урочистiсть або любострастя. Султан
поблажливо погладив ╖╖ золотисте волосся.
- Ти забула про святiсть.
- Святiсть? Для кого ж? Для натовпiв, якi нiколи мене й не бачили?
- Для мене. Навiть коли я в походах, коли я далеко вiд твого голосу, ти
лиша╓шся коло мене, тво╓ серце поруч зi мною, твiй розум теж поруч зi
мною.
- А я, навiть вiдчуваючи вашу руку на сво╖х грудях, не забуваю про
вiдстань, яка нас завжди роз'╓дну╓.
Сулейман зсунувся з ложа, обгортаючись широким шовковим халатом,
пройшов до водограю посеред ложницi, присiв над водою, пригорблено
вдивлявся поперед себе. Спитав, не приховуючи роздратованостi:
- Що треба зробити, щоб знищити вiдстань, яка тобi докуча╓?
- Ваша величнiсть, пожалiйте мою тривогу. Вiн зата╖вся десь у глибинах
покою, не долинав звiдти шерех, тiльки вода жебонiла безжурно, з
байдужiстю вiчностi.
- Мiй султане, ви зна╓те, за ким я тривожуся! Приймiть цих заблуканих
дiтей волi пiд покровительство сво╓╖ iстини. Сулейман пошелестiв шовком,
зiтхнув гнiвливо:
- Що спiльного у велико╖ султаншi з цими невiрними?
- В мо╖х жилах тече така сама кров, як i в ╖хнiх.
- Важить не кров, а вiра. Хiба султани дивляться, яка кров тече в жилах
╖хнiх геро╖в?
- Але ж, ваша величнiсть, цi люди - геро╖ над героями! Рустем-паша не
змiг ╖х поконати, навiть маючи вдесятеро бiльше людей. Вiн узяв ╖х
пiдступнiстю, i вони повiрили його слов'янськiй мовi. Мiй народ
довiрливий.
Султан уперто тримався на вiддалi, так нiби сподiвався на пiдтримку
темряви. Поки не бачив Роксолани зблизька, мiг опиратися ╖й.
- Вони зазнають належно╖ кари. Це розбiйники i палi╖. Я накинув би
зашморг навiть на шию власного сина, якби вiн став палити Стамбул.
- Фатiх починав з цього, мiй повелителю. Вiн спалив Царгород на попiл,
щоб вiдродити його ще прекраснiшим. Султан навiть пiдвiвся вiд обурення.
- Зрiвняти великого Фатiха з безiменними розбишаками? Фатiх був во╖н!
- Вони теж во╖ни, а не палi╖, ваша величнiсть! Пожежа тривала цiлий
мiсяць перед ╖хньою появою в Ускюдарi.
- Вони запалили Ускюдар!
- Але ж, ваша величнiсть, вони хотiли присвiтити собi.
--Присвiтити для грабування?
- Вони надто благороднi, щоб уживати таке грубе слово. Вони кажуть:
"Доскочити".
Султан уже був коло не╖. Ця жiнка приголомшувала його, як спалах
блискавицi. ╢диний порятунок: утiкати вiд не╖.
- А що це таке - доскочити?
Вона засмiялася тихо, приховуючи глумливiсть:
- Це означа╓: наблизитись до чогось так, що воно ста╓ тво╖м.
Вiн простягнув руку. Рука була важка i пожадлива. Ще й не знаючи, якi
будуть слова Хасекi, якi прохання, готовий був на все вiдповiсти: "Так!
так! так!" Аби лиш мати пiд рукою це полохливе тiло. Може, полюбив ╖╖
колись саме за те, що нiчого не просила, не вимагала, не виказувала примх,
була легка в поводженнi, як i ╖╖ тiло, а тодi навiть не помiтив, як
ставала схожою на iнших жiнок, що набридають у сво╖х домаганнях, бо ж
однаково не могла уподiбнитися нiкому на сiм свiтi, була ╓дина, ╓дина,
╓дина!
- Нiхто не уникне сво╓╖ долi на сiм свiтi, навiть аллах,- ще
пробурмотiв Сулейман, мовби намагаючись виправдати свою непоступливiсть.
Але Роксолана вже знала, що султан готовий сказати "я подумаю", треба
тiльки дати йому час для вiдступу з належною честю. Вона довго лащилася до
суворого володаря, вмiло чергувала чари сво╓╖ душi i свого легкого й
слухняного тiла, аж тодi прошепотiла йому в тверде вухо, так нiби
лякалася, щоб хтось не пiдслухав:
- Мiй повелителю, повезiть мене в Едi-куле, щоб я побачила цих
загадкових лицарiв!
Вiн ще пручався, спробував одсторонитися вiд не╖, вiдслонитися, бодай
одхилитися, але вона не пустила, руки, хоч i тоненькi, були дужi, обiймали
Сулеймана з такою силою, що вiн здався i притиснувся до Роксолани ще
мiцнiше.
- Мене i наших дiтей Баязида i Мiхрiмах, ваша величнiсть. Султан все ж
зробив останню спробу опору:
-- Мiхрiмах? А навiщо ╖й це видовище?
- Вона вже чула про козакiв. Навiть посила╓ ╖хньому ватажковi Байдi
╖жу. В не╖ добре серце.
- Негоже для доньки султана.
- В такому вiцi я подарувала вам сина Мехмеда, мiй падишаху. Але Мехмед
в Едiрне, Селiм в Кютах'╖. Джихангiр занадто малий для таких видовищ. Тому
й прошу вас, щоб з нами по╖хали Баязид i Мiхрiмах.
Що може дати любов, крiм клопотiв?
- Я подумаю,- сказав султан.
Кожний ви╖зд султана з Топкапи - державна подiя. Чи то ви╖здить вiн на
молитву, топчучи конем широкi малиновi сукна, якi простеляють вiд брами
Баб-i-Гумаюн до Айя-Софi╖, чи то ╖де на вiйну, чи на столичнi урочистостi
сурнаме - щоразу розставляються вiд самих брам Топкапи уздовж усього шляху
султанового найманi крикуни, якi ревуть щосили: "Падишах хим!" - "Слава
султановi!" Юрба, рада видовиську, гуде й клекоче: "Гу, гу, гу!" Бiжать
дурбашi, готовi вбити кожного, хто трапиться на дорозi, дзвенить коштовна
збруя на конях, стукають мiднi золоченi колеса султансько╖ карети, в якiй
Сулейман сидить з султаншею Хасекi, ховаючись за шовковими завiсками, i
чиясь легка рука щоразу ледь пiднiма╓ завiску, i натовпи ревуть що
натхненнiше, здогадуючись, що то рука чаклунки Хуррем, яка навiки впiймала
серце ╖хнього падишаха в тугий зашморг свого бурштинового волосся.
Як прекрасно вiдчувати любов свого народу за таку невисоку цiну!
Слiпучо-бiле, мов жiноче тiло, повiтря, буйнi барви витанцьовують i
несамовитiють на домах, мiнаретах i деревах, велетенськi житла аллаха -
джамi╖, гробницi-тюрбе, де в мовчазнiй величi пiд розкiшними мармурами й
тканинами сплять султани Фатiх, Баязид, Селiм, палаци вельмож, дерев'янi
халупи бiдноти, хамами, водогра╖-чешме, критi базари, вузькi вулички i
бруднi площi - а над усiм велетенське сонце, мов вогняна куля.
За султаном ╖хали його дiти - Мiхрiмах у закритiй каретi, Баязид з
Гасан-агою i збройним супроводом, ╖хав великий муфтiй з iмамами, великий
вiзир з вiзирами, кадi Стамбула зi сво╖ми ясакчi, мухзiрами, дiдобанами й
шехiр-емiнами, iшли охоронцi, музиканти, яничари, тодi придворна челядь,
чашнiгiри, шербетчi й хельваджi з солодощами для султана i його супроводу,
меткi мiскчiбашi розбризкували навсiбiч мускус i бальзами, щоб сморiд
натовпiв не турбував священнi нiздрi падишаха i його велико╖ султаншi. I
все це сяяло золотом, коштовним камiнням, одяг на вельможах, на во╖нах, на
челядi вигравав такими дикими барвами, що хотiлося затулити очi, i
Роксолана опускала завiску, вiдкидалася на шорсткi парчевi подушки,
крадькома зиркала на закам'янiлого в султанськiй величi Сулеймана. Нiчого
страшнiшого нема╓ на свiтi, нiж завойовники. Тепер готовi рубати голови
кому попало за те, що згорiло десяток нужденних халуп, а самi ж спалили
пiвсвiту! Фатiх, захопивши Царгород, не пощадив нi притулкiв людських, нi
домiв божих. Лiтописець, здригаючись серцем, писав: "Пожжьен бысть град й
церкви несказ'ьны лепотой, им же не може число сьповедати.
Православного патрiарха вигнано з Софi╖ i накладено на нього пешкеш у
три тисячi дукатiв, а собор перетворено на джамiю, забiливши вапном
безцiннi моза╖ки. Поруйновано найславетнiшi будiвлi Царгорода i там
поставлено джамi╖ на честь султанiв. Джамiю Фатiха - на мiсцi церкви
Апостолiв, джамiю Баязида - де була церква Божо╖ матерi Халконстант,
джамiю Селiма - де стояв монастир Спасителя. З церкви Iоанна Богослова
зробили звiринець. Нескоримий во╖н християнський Юрiй Побiдоносець щоночi
з'явля╓ться в Айя-Софi╖ i веде невидиму вiйну. Вранцi на стiнi знаходять
слiди кровi. Мусульмани витирають кров, але плями проступають знов i знов.
Чи знала вона про все це? Знала! Про все знала! Чом же не стала на
помiч Юрiю Побiдоносцю?
Iновiрцям заборонено будувати новi церкви, ставити будинки, вищi вiд
мусульманських, заборонено носити яскраве вбрання, зодягатися в хутра, в
атлас, франкську камку i шовк. Завойовники знущалися з них: "Заплатiть за
дозвiл носити голову на плечах!"
Християни приреченi були на найтяжчу, найбруднiшу роботу. Вони топили
пiдземнi печi хамамiв, били камiнь i лагодили брукiвку, пiд наглядом
чюплюкбашi вивозили смiття з Ат-Мейдану, яничарських кишласi, критих
базарiв.
I про те вона знала! Але не пробувала будь-що змiнити, бо що може
навiть всемогутня жiнка супроти задавнених звича╖в, якi обступають людину,
мов непробивнi мури Стамбула. На боцi того, хто хоче бути самим собою,
лише нещаслива свiдомiсть, на боцi загалу - мiць, сила. Там - мисль, а там
- слiпа вiра. Мисль у зiткненнi з вiрою завжди програ╓. I сьогоднi, хоч i
виблагала у султана цей незвичайний ви╖зд, цю подорож до найнижчих надолiв
людського горя, так i не знала, що це ╖й принесе, па що сподiватися, чого
дожидати.
Нiхто, за винятком найвта╓мниченiших, не знав, куди ╖де султан, а коли
й здогадувалися, що ╖де до Ссмибаштового замку, то нiхто не знав, чого
саме. Бо Едi-куле для розледащiлих стамбульських натовпiв - це передовсiм
державна скарбниця, це сiм неприступних кам'яних веж, набитих багатствами,
яким заздрить увесь свiт. Там золото нетлiнне i ясне, як сонце на небi, як
лани заколошенi й лани скошенi. Там срiбло зсленкувато-сизе, як соколине
крило, темне, як земля, стоптана вiйськом, нiби засмаглi во╖ни пiсля
походу. Там золото фараонiв, iмператорiв, шахiв i царiв. Срiбло фiнiкiйцiв
i вавiлонян - людей, яких уже нема╓ i нiколи не буде. Там коштовне камiння
Iндi╖, Персi╖, Хiджазу. Там тканини з загадкових мiст i хутра ще
загадковiших звiрiв. Там слонова кiстка i горючий камiнь латир, перли,
небачених розмiрiв i кольорiв, пахучi смоли, шкiри крокодилiв i бегемотiв,
пiр'я страусiв i райських птахiв. I все те належить султановi, отже, мовби
╖м усiм теж.
- Падишах хим! Хим!..
А урочистий похiд вглиблювався в надра Стамбула. Побiля городських
мурiв уздовж Мармари, на пiвдень, до Золото╖ брами Царгорода, па якiй
колись прибив свiй щит ки╖вський князь Олег, що за пiвтисячi лiт до Фатiха
перевiз сво╖ кораблi по сушi i зненацька вдарив на iмператора. Князь iз
золотого Ки╓ва, i ворота названо Золотими, ще з тих часiв.
Та нi золото у вежах Едi-куле, нi Золота брама, нi спогади про давню
велич не могли порятувати Роксолану вiд думок про те страшне мiсце, до
якого вона ╖хала хоч i добровiльно, але з вiдча╓м у душi.
Чорна тужлива зелень кипарисiв, пекуча кропива в глибоких ровах, темна
заслона моря в проломах i пощербинах старих мурiв, яскраво-рожевi квiти
юдиного дерева, спокiйна громада Семибаштового замку, де ╖х ждали зовсiм
не там, куди вони мали намiр зазирнути, ждали вгорi, а не в пiдземеллях,
затiнок пiд арками з винограду й глiцинiй, обтяжених фiолетовими гронами
квiтiв,- не вiрилося, що тут поряд, лиш ступнути кiлька разiв,- i вже
людськi падоли, недоля, безнадiя i вмирання.
Султан зупинився в затiнку глiцинiй, не виходячи з карети, звелiв
великому вiзиру Лютфi-пашi привести до себе головного наглядача пiдземель
Едi-куле Джюзел-агу.
Той прибiг задиханий, весь у липучому спiтнiннi, бив поклони перед
каретою, стукався замотаною в брудний тюрбан головешкою об тверду землю,
крутив вирлами, намагаючись прозирнути за шовковi завiски султансько╖
карети, але нiчого не бачив i вiд цього впадав ще в бiльший вiдчай i ще
дужче стукався головешкою об землю, аж Роксоланi стало гидко дивитися на
це блазнювання, i вона скривилася.
Джюзел-ага був товстий, брудний, весь у густому колючому заростi, шкiра
на обличчi в нього була нiби заснядiле молоко - шкiра чоловiка, який
нiколи не бачить сонця. Такого б навiть пожалiв, коли б не знав, що це
перший кат держави.
Султан помiтив, який непри╓мний для Хасекi Джюзел-ага, i повiв бровою,
пiдкликаючи Рустема-пашу. Той вмить опинився коло стража пiдземель, доволi
брутально пiдхопив його за комiр i поставив на ноги (Роксолана тiльки
тепер помiтила, що в Рустема шкiра на обличчi ма╓ барву так само мертву,
як у Джюзел-ага, i безмiрно здивувалася цьому).
- Ма╓ш випустити козака Байду! - гримнув на ката Рустем-паша.
Той, навiть забувши про султана, роззявив подивовано чорного рота.
- Випустити? О аллах! Навiщо ж? Хiба йому тут не надiйнiше? Якби мене
так оберiгали, о аллах!
- Ваша величнiсть, - несподiвано промовила Роксолана, - хiба не було б
виявом найвищо╖ милостi повелителя, якби вiн сам поглянув на головнi
пiдземелля столицi столиць?
Султан заворушився, готуючись заперечити, але вона вже вчепилася йому в
руку, гладила ту руку, гладила плече в шорсткiй золотiй лусцi, обпiкала
диханням його обвiтрену щоку!
- Мiй повелителю, свiтло очей мо╖х!
Сулейман дав знак, заметушилися придворнi, звiдкись узялися золоченi
ношi для султана i султаншi, дванадцять здоровил умить перенесли високе
подружжя з карети до володiнь Джюзел-аги, який бiг збоку, не наважуючись
нi випередити носi╖в, нi вiдстати, завивав, нiби аж скiмлив од страху,
захвату й несподiванки, ще й досi не вiрячи, що сподобився тако╖ небувало╖
честi вiн ╓диний у дiях Османсько╖ iмперi╖, хай великий аллах дару╓ ╖й
вiчнiсть i процвiтання!
Не знав, куди попровадити султана з султаншею, його метанням поклав
край Рустем-паша, буркнувши коротко й жорстко:
"Показуй Байду!"
За султаном iшли його дiти й члени дивану, великий муфтiй з iмамами
вiдстав, мабуть, вважаючи за лiпше триматися осторонь вiд мiсця, де
ув'язнено невiрних, бо не iмам повинен iти до невiрних, а вони до iмама,
коли хочуть порятуватися й очиститися у вiрi ╓дино справжнiй i прекраснiй.
Величезне похмуре примiщення з дикого каменю, в яке привiв сво╖х
високих гостей Джюзел-ага, не мало в собi нiчого людського, в найдальшому
кiнцi воно перегороджувалося брудною запоною, яку на знак Джюзел-аги
поквапливо вiддерли набiк його помiчники, так само засмальцьованi й
обважнiлi вiд неробства, як i ╖хнiй ага. Вiдкрився дощаний щит, замшiлий,
весь в iржавому залiзi. Щит теж умить був чи то пiднятий, чи то опущений,
чи вiдсунений набiк, зник, мовби його й не було, а за ним клубочилася
брудна холодна iмла, страшний морок, мовби жила там смерть сама. Чаушi
метнулися вперед, не наважуючись ступити в глибини мороку, присвiтили туди
смолоскипами, червоне свiтло впало па камiння в зеленiй плiснявi, па
глиняне мiсиво внизу, на людськi кiстки, черепи, гапчiр'я, шмаття,
шкураття. Смолоскипи здригалися в руках звичних до всього лихого чаушiв,
якi злякано щулилися на краю падолу смертi. Пiдеш - не вернешся. Попадеш -
не випустять.
Найжахливiше ж було те, що помiж отих кiсток, черепiв, заплiснявiлого
камiння, помiж безнадiйного мороку смертi жили люди! Жили чи вмирали,
нидiли, мучилися, проклинали всiх, хто нагорi, на поверхнi, пiд сонцем i
вiтром, не мали нi змоги, нi надi╖ визволитися, але жили далi! Жах i чудо
людського буття. Невичерпнiсть i незламнiсть людська, що да╓ться взнаки
тут яскравiше й виразнiше, нiж будь-де: на полi бою, в державних дiях, в
думаннях мудрецiв i в спалахах обдарованостi найславетнiших спiвцiв.
Найближче до краю пiдземелля був могутнiй, оголений до пояса чоловiк у
широких, зда╓ться, з м'якого, але мiцного сап'яну шароварах, весь у тяжких
ланцюгах, з кайданами на руках i на ногах. Перед ним поставлений був
посеред покидькiв довгий стiл, збитий з неструганих обаполiв, а на столi в
срiбному й золотому посудi повно було присмакiв iз султанського палацу:
громадилися смаженi на рум'яне ягнята, курiпки й курчата, вабили зiр
волотистi плоди, стояли прозорi карафи з чистими, як сльоза, напоями.
Та чоловiк не мiг узяти з столу навiть крихти, бо прикований ланцюгам й
до кам'яно╖ стiни був так, щоб тiльки дивився на всю ту розкiш, але
дiстатися до не╖ не мiг нiколи й нiзащо. Ось як зумiв скористатися дарами
султансько╖ доньки Джюзел-ага.
Роксолана вмить упiзнала чоловiка, хоч нiколи його не бачила. Байда!
Ватажок зухвальцiв, казкових лицарiв, брат ╖й по кровi, та тiльки чи вона
йому сестра тепер, чи сестра? Iржавi кайдани i страшнi ланцюги, а тiло
молоде, гнучке, потужне, прекрасне й вiльне, як вiтри над степами! Ось
який цей Байда, ось якi козаки! Кас ' - недовiрливий, сторожкий, пильний,
з вигостреним оком. Сак - твердий, невпокорений, вiльний i до смертi i в
самiй смертi. Два тюркськi слова злилися в одне, задзвенiли голоснiше, нiж
у сво╖й первоосновi,- козак, козак, козаки! Люди, що не бояться самого
чорта. Якi поклялися один одному вмерти, але стояти за свою землю,
оберiгаючи ╖╖ вiд загарбникiв. А того, хто порушить клятву, хай покарають
земля, вогонь, вода, вiтер, хлiб, горiлка, шабля, бог i мати божа.
Вперше в життi пошкодувала, що народилася дiвчиною. Нiколи не хотiла
стати чоловiком, а тут закортiло мало не до крику. Поглянула на
Рустема-пашу з такою суворiстю, що той аж клацнув зубами до Джюзел-аги:
- Розбий ланцюги, ти, сину пекла! Незграбнi постатi заметушилися
довкола Байди, дзвенiло глухо залiзо, йшла тяжка луна в пiдземеллях, хтось
подав козаковi бараняче стегно, але той вiдiпхнув, ухопив глек з вином,
пив довго й смачно, витер вус брудною рукою, проспiвав молодим басом:
Ой п'╓ Байда мед-горiлочку, Та не день, не нiчку, та й не ╖╖ одиночку.
Побачив Джюзел-агу, зареготав:
- Хоч би з цього барана натопили лою та намастили мо╖ кайдани, щоб не
iржавiли. Добро ж султанське пропада╓! А де мо╖ товаришi? Коли вже
розкували мене, то розкуйте ╖х.
Вiн ступнув нагору, заточився, прикрив очi долонею, побачив вельможний
натовп, чи то здогадався, хто перед ним, чи то щоб позбиткуватися, знов
затягнув хрипко:
Гей, у синiм залiзячку Та й у бiлiм ремiнячку.
Султан закам'янiло сидiв у критих ношах. Мабуть, карався в душi, що
пристав на вмовляння Хасекi й прибув сюди, сам не вiдаючи навiщо. Зате
Роксолана вже не могла бiльше сидiти коло Сулеймана, виступила з лектики,
сяйнула коштовностями, тонкi шовки лякливо затрiпотiли на ╖╖ зграбному
тiлi, легка постать гнучко схитнулася, мов рiдкiсна рослина, що не знати
як попала з казкових садiв у це понуре примiщення, безстрашний козак гучно
ляснув себе по ремiнних шароварах, з удаваним переляком у голосi вигукнув:
- Така фурiя, ще й гостi несподiванi й недискретнi! Шана! I ледь
вклонився, виграючи м'язами ши╖ й спини.
Етимологiя казахського письменника Ануара Алiмжанова.
Роксолана поглянула на критi ношi, де вперто зоставався султан. Тодi на
Баязида й Мiхрiмах, якi стояли поперед усiх вельмож. Баязид дивився па
козака з неприхованою хлоп'ячою цiкавiстю. Мiхрiмах переблискувала з-над
бiлого шовкового яшмака великими, чорними, як у Сулеймана, очима, i не
знати, що творилося в ╖╖ душi. Зате добре знала Роксолана, що дi╓ться у ╖╖
власнiй душi. Намiр несподiваний, як одкровення, ударив ╖й у серце, вона в
безсиллi пiднесла руки до грудей, але не притиснула ╖х безпорадно, вчасно
оговталася, показала обома руками Рустему-пашi, щоб вiн вивiв Байду з
падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в пiдземелля, сам
мав видобути.
Дивилася, як легко ступа╓, наближаючись до не╖, Байда. Щойно був у
ланцюгах, ще й досi вони мовби дзвенiли на його потужному тiлi, але не
став рабом i на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився.
А вона колись не мала в собi тако╖ сили. Вона не боролася, не змагалася,
╖╖ продавали на рабських базарах, вiдбираючи в не╖ все людське, кидаючи в
свiт тваринний. Раб, якого продають i купують, не ма╓ вибору. Але ма╓
пам'ять i глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшу╓, воно
вбива╓, нiби знищу╓, а тодi народжу╓ тебе заново i гримить у тво╓му серцi,
як мiднi дзвони на сполох.
Роксолана знов поглянула на Мiхрiмах. Сини - для султана, для влади,
для боротьби за владу, а донька - для не╖. Вона вiдомстить сво╓ю донькою!
Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народовi сво╓му
доньку. Сама не зiгрi╓ться нiколи чужим сонцем i чужим щастям - знала це
напевне, вiдстанi мiж втратами щодалi зменшуватимуться для не╖, байдужiсть
заливатиме душу, тож треба долати байдужiсть, поки ще ╓ сила. Помста i
милосердя, милосердя i помста!
Рустем-паша пiдштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому.
- Овва! - подивувався козак.- Сам султан турецький? Прийшов подивитися
й почути? А ось я! Козак Байда, а там мо╖ товаришi! Збили кайдани з мене,
то збивайте й з них. Бо де я мiрю, там я вцiлю, а де важу, там я вражу. Та
тiльки не випускай нас живими, султане, бо й матiр твою я убив би, i
батька рiдного б спалив, i брата твого б зарiзав, i доньку твою б украв, i
над сестрою надругався б!
Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб
образливi слова козака не вразили його високо╖ гiдностi. Так було лiпше й
для не╖. Сулейман мовчки вiддавав Байду ╖й. Великий вiзир Лютфi-паша
зворухнувся був, щоб пiдiйти до не╖, вона спинила його порухом голови.
Рустема-пашу вiдiгнала вiд козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним
до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендiтнiй постатi, сказала йому
неголосно сво╓ю (i його!) рiдною мовою:
- Пiдiйди.
Вiн удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався?
- Кажу, пiдiйди ближче. Вiн ступнув до не╖.
- Я султанша се╖ землi.
- Даруй, жiнко, за мою обшарпанiсть. Козак душа правдива - сорочки не
ма╓. Вона повторила:
- Я султанша се╖ землi. Турецько╖ землi. Це вiн почув. З жалем
промовив:
- Струснути б ╖╖ всю нещадно. Шкода - не вийшло. Роксолана вперто
пробивалася до його свiдомостi.
- Я - султанша.
Лиш тепер вiн схаменувся:
- О! Шана! Шана й ганьба!
- Але в мо╖х жилах тече кров така, як i в тво╖х.
- Чорт тобi брат, а люципер - дядько, вельможна жiнко!
- Я не слухатиму тво╖х образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти
бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить
пiвсвiту.
- А я з то╖ половини, яка не дрижить!
- З нами наш син Баязид i паша донька Мiхрiмах.
- Оте мале та погане?
- Ми з великим султаном да╓мо тобi свою доньку в жони.
- З кайданiв та в родичання? Чорт йому й рад!
- Не перебивай, коли говорить жiнка.
- Аби ж то!
- Тебе зроблять нашою.
- А що воно таке?
- Дадуть тобi санджак окра╖нний на Днiпрi чи на Днiстрi. В Очаковi чи в
Акерманi.
- Запалися б вони вам усi в сиру землю!
- Дамо тобi во╖нiв. Велику силу матимеш. I за все це - захищатимеш нашу
землю вiд кримчакiв. Байда насторожився.
- Яку землю? Чию?
- Нашу. Вкра╖нську.
- Та вона ж не ваша i нiколи вашою не буде!
- Моя земля. Така, як i твоя. Сказала вже тобi, що я - з Укра╖ни.
- Чом же не захистила досi Укра╖ни, коли так? Чом допустила, щоб
витоптувала орда маленькi╖ дiти?
- Не вмiла. Не мала змоги. Боролася за себе.
- За себе? Ну!
- От вигадала з тобою.
- А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив?
- Тодi й не знаю.
- I ото ж так уже штучно, матерi його ковiнька: i султанська донька, i
паша, i вiйсько, а ти лиш стiй та бережи свою землю. Що ж мушу за це?
Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари цi ремiннi, так i вони ж
турецькi, бо доскочив ╥х на турецькому ж господаревi галери. Тодi що?
- Повинен ти змiнити вiру.
- Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме!
- Я прошу тебе, лицарю, iменем нашо╖ землi прошу! Байда рвучко ступнув
на маленьку Роксолану, мовби хотiв задушити цю кволу жiнку.
- На вiру тво╖й поганую, на всiх вас! - I плюнув ╖й пiд ноги раз i
вдруге.
Роксолана зойкнула i вiдсахнулася. Але не вiд розсатанiлого козака, а
вiд холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завiсок султансько╖
лектики: "Емiр батишахум! Ченгеллемек!"
Велiння султановi виконувалися негайно. "Емiр батишахум!"-"В'яжiть
його!"-i довкола Байди вмить завирувало. Навiть iмами пiдступили ближче,
повторюючи вдоволено султановi слова, бо ж вони були мовби прочитанi з
книги книг - корану: "Вiзьмiть його i зв'яжiте! Бо вiн не вiрив у аллаха
великого".
Та не вiд цих слiв зойкнула Роксолана. Не вони були страшнi. Зв'язаного
можна розв'язати. Ув'язненого - визволити. Але мертвого не воскресиш.
Нiколи, нiколи.
А "Ченгеллемек!" означало: "Повiсьте на гаку!" I нема рятунку. Вже
Байду сповили сирицею i потягнули геть. I мерщiй вiдвезуть на Галату й
кинуть з високо╖ вежi, в стiнах яко╖ стирчать величезнi iржавi гаки, i вiн
конатиме на одному з них день, i два, i три, i вже не знiмеш його звiдти,
бо ж однаково вмре, загине, кiнець. Боже, боже, нащо вiн так, нащо плюнув
╖й пiд ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще i
яшмак вiдслонила б. Так ╖й i треба, так ╖й i треба.
Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровеннi ╓внухи,
якi несли лектику, пiдхопили султаншу, помогли ╖й сiсти поряд з
Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався
до Хасекi жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для
нерозумного козака, не благала i не вимагала нiчого. В постелi, в обiймах,
на самотi з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цiлий свiт,
обiймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його,
перетворюючи з володаря на раба. Але все те зата╓но, в прихованостi, у
сво╖х жiночих володiннях на ложi сво╓╖ любовi й ганьби, а не прилюдно, не
при вiзирах, при муфтi╓вi, при iмамах i яничарах. Тут султан мав бути не
приступним навiть для не╖, тут всемогутнiй повелитель тiльки вiн ╓диний i
завжди, i хай вiрять у це всi i передовсiм вiн сам. А вона? Мала б упасти
перед ним на колiна, ридати, битися об брудний камiнь, вимолювати
помилування для того лицаря, для себе само╖, для свого народу - i не
могла. Народе мiй, прости мене, хоч i не можеш! Бо вже я потурчилась,
побусурманилась для розкошi турецько╖, для лакомства нещасного!
Все ж мала заплакати бодай у каретi, де нiхто не мiг побачити. Але
сидiла з сухими очима. Випрямлена, закостенiла, нiби й не дихала. Султаншi
не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синiв. Не стрима╓ш слiз
- наплачеш лиха на себе.
Сулейман читав суру Аль-iхляс з корану. Очищення вiри. Повторював вiршi
сури кiльканадцять разiв. Тодi глухо промовив:
- Я звелю вiдпустити всiх, хто був з ним. Цього вже не вернути, а вони
хай iдуть у свою землю. Роксолана гiрко зiтхнула.
- Що ж понесуть iз собою? Хiба що пiсню про мужнього Байду? Ой п'╓
Байда мед-горiлочку, та не день, не нiчку, та й не в одиночку. Прийшов до
нього сам цар турецький: "Що ти робиш, Байдо, Байдо молодецький? Кидай,
Байдо, Байдо, байдувати, бери мою дочку, та йди царювати".
У давнiх грекiв було: тим, хто пропав безвiсти, кого проковтнули хвилi
океану або вогнедишнi вулкани, розiрвали дикi звiрi, склювали хижi птахи,
всiм цим нещасним споруджували кенотафи, могили без тiла, бо тiло - це
вогонь, земля або вода, а душа - це альфа i омега життя, i ╖й слiд
возвести святилище. Хай буде святилищем безстрашному Байдi пiсня,
розпочата ним самим, продовжена, може, й нею, докiнчена ╖╖ народом, який
навiки збереже мужнього козака в сво╖й пам'ятi. Так дух убитих воскреса╓ i
перемагав убивць. Тiло куди попхнеш, туди й похилиться, а дух висто╖ть.
Ось сила i безсмертя духу! А той, хто вбива╓ iнших, убивав передовсiм
себе. Повiльно, жорстоко, неминуче.
Султан i в гадцi не мав, що в Роксоланинiй головi клубочаться такi
безжальнi думки. Розбундючений вiд самовдоволення, упивався сво╓ю владою,
сво╖м могуттям, мабуть, шкодував, що тим часом може виказувати все це лиш
перед одною жiнкою, хай i найдорожчою, найвище пiднятою.
- Хай цi люди повернуться в сво╖ степи i розкажуть усiм, яка
недоторканна священна особа султаншi.
- Мо╖й особi нiчого не загрожувало, мiй султане.
- Я повинен був захистити твою гiднiсть.
- Але ж не цiною чийогось життя! Хiба я просила коли-небудь аж тако╖
цiни, ваша величнiсть? Вiн не слухав ╖╖.
- Ти хотiла просити за Мiхрiмах.
- Менi зда╓ться, що це було тисячi лiт тому. I вже минули всi часи. I
тепер пiзно i безнадiйно.
- Але ти хотiла, щоб ми видали ╖╖ за слов'янина. Здригнись - i не стане
мрi╖. Все життя в здриганнях. Як вона ненавидiла цього чоловiка!
Нопередавано i безмежно ненавидiла i водночас прикута була до нього навiки
золотим ланцюгом. Як у легендi про початий свiту - боги звiсили з неба
золотий ланцюг, здоб по╓днати навiки небо i землю. Так по╓днанi й чоловiк
iз жiнкою. Золотий ланцюг хтивостi, продовження роду, вiчностi. Любити й
мовчати - як це тяжко. Та стократно тяжче ненавидiти й не мати змоги, не
смiти виказати свою ненависть!
Все ж сьогоднi вона не могла стриматися. Хоч почуття усунено, може, й
назавжди, ще лишилося мiсце для слiв. Словами не сво╖ми, а взятими з
священно╖ книги вiдповiла Сулеймановi, не приховуючи гiркоти в серцi:
- "А коли хто з вас бере ╖х собi в друзi, той i сам з них". Стояло за
цими словами все: i ╖╖ походження, i дика туга за минулим, за рiднизною,
за народом сво╖м, але водночас i натяк на темнi чутки про походження
Сулейманове вiд сербкинi, на його османську неповноцiннiсть i навiть
випадковiсть на тронi.
Однак султан удав, що не зрозумiв натяку. Вiн був упертий у сво╖х
намiрах, не звик слухати нi порад, нi заперечень, щось почавши, не
зупинявся, поки й не закiнчував, тож, завiвши мову про Мiхрiмах i давши
Роксоланi зрозумiти, що прислухався до ╖╖ слiв, коли зверталася вона до
Байди, прислухався i не пропустив жодного слова i все збагнув,- тепер мав
договорити сво╓.
- Я подумав,- твердо мовив Сулейман.- Хай це буде Рустем-наша.
Роксолана задихнулася.
Ой доненько ж моя! Як ти пригнула мене к землi! Ти ж то й занапастила
мiй супокiй! Хотiла вiдомстити тобою за сво╓ рабство i неволю довiчну, а
вiдомщено менi. Чи ж так буде завжди?
Роксолана нiколи не ждала вiд султана тако╖, сказати б, невгадно╖
поквапливостi, ще менше сподiвалася вона почути iм'я вчорашнього
султанського iмрахора, цього чоловiка, що тiльки й здатен навчити ╖╖ та ╖╖
доньку ╖здити верхи на конях i генiально лаятися. Сама ж подала думку
султановi про те, щоб повернув Рустема до столицi, сама й каялася, коли
побачила, як незграбний босняк щосили виявля╓ запопадливiсть, щоб
пробратися в диван, розштовхуючи лiктями вiзирiв. I смерть Байди, цього
святого лицаря,- хiба не на сумлiннi Рустемовiм? А тепер султан хоче
зробити його сво╖м зятем.
- Ваша величнiсть, але ж вiн недужий!
- Недужий? Нiхто менi цього не казав.
- Згадайте, яке в нього обличчя. Вiн схожий на мерця. На утопленика.
- Хто придивля╓ться до чоловiкового обличчя? Адже сказано: "Що
приховують ╖хнi груди i що виявляють". Рустем-паша вiрний. Може, ╓
здiбнiшi, але високi здiбностi не ходять у парi з послушливiстю й
вiрнiстю.
- Жiноче чуття пiдказу╓ менi, що Рустем-паша безнадiйно хворий. Може, в
нього невигойна виразка i вiн стiка╓ кров'ю.
Щодень вiн ста╓ блiдiший, аж синiй, так нiби з нього ночами висмоктують
кров якiсь страшнi потвори.
- Я звелю перевiрити,- сказав султан, наче цим i вичерпувалася вся
справа. Думки Роксоланино╖ не питав, нiби Мiхрiмах i не ╖╖ донька i сама
вона - не його жона, не султанша. Та пiсля того, як не змогла порятувати
Байду, якого, може, сама й занапастила сво╖м вiдча╓м, Роксолана збайдужiла
до всього, навiть до власних дiтей. Хiба не однаково? Рустем, то й Рустем.
Принаймнi чоловiк не криводушний, вiдвертий iнодi аж до дуростi, не
прихову╓, що вiрить у хитрiсть, силу й жорстокiсть i в те, що все новинен
робити сам. Цей укусить i ще пальцем тицьне в те мiсце, де вкусив, а не
лащитиметься, як потайний собачка, з такими легше.
Кiлька днiв по тому Сулейман сказав Роксоланi, що в Рустемовiй постелi
слуги знайшли вошку. Вiд безнадiйно хворих людей вошка втiка╓, отож...
Султанша гидливо скривилася. Не хотiла бiльше слухати про цей бруд. Та
султан, видно, заповзявшись вiдомстити ╖й до кiнця за пригоду з козаками,
безжально промовив:
- Буде лiпше, коли про нашу волю повiдомиш Рустима-пашу ти, моя Хасекi.
- Але ж це ваша воля, мiй повелителю.
- Наша,- з притиском сказав Сулейман.- Так само як принцеса Мiхрiмах -
паша донька.
- ╖╖ прийму Рустома-пашу,- схилила голову Роксолана.
Для бiльшого приниження босняка вона зволiла кизляр-азi Iбрагiму i всiм
прибiчним сво╖м ╓внухам не вiдходити вiд не╖ упродовж усi╓╖ розмови з
молодшим вiзиром. Прийняла того холодно, не приховуючи насмiшки, довго
розглядала його високий вiзирський тюрбан з дiамантовим пером, навмисно
принюхувалася до напахчених Рустемових шат, навiть поцiкавилася, якими
бальзамами вда╓ться йому забивати гострий дух стайнi, але понурий босняк
не зважав нi на якi глузи, спокiйно сидiв навпроти султаншi, запускав
мiцнi пальцi в золотi блюда з плодами, смачно плямкав, облизував вуса.
Роксолана пiдвелася. Скочив на ноги вiзир. Владним голосом султанша
повiдомила йому про високу волю падишаха.
Рустем упав па колiна. Промовив чи то схвильовано, чи й глузуючи:
- Менi сьогоднi спилися аромати, ваша величнiсть. Тепер я опинився
серед них. Хай продовжить аллах вашi днi i днi великого султана i хай над
вашими днями завжди свiтить сонце. Несправедливiсть i зло, якi я содiяв,
ви замiнили добром. Молюся на вас i навiки раб ваш, ваша величнiсть.
- "Намаз ягана чикмаз".- "Лицем до пустинi не моляться",- кинула
Роксолана.
- Хiба ви пустиня? Що може бути паповненiше всiм найдорожчим, нiж ви,
моя султанша!
- Буду рада, коли даси пiдтвердження сво╖м словам. Його величнiсть
султан за мiсяць влаштову╓ урочистий сюннет шах-заде Баязиду i Джихангiру,
в час сюннету вiдбудеться також ваше весiлля з принцесою Мiхрiмах. Ми
подба╓мо, щоб це сурнаме перевершило все вiдоме досi.
Рустем зрозумiв: доля зв'язу╓ його з молодшими султанськими синами. Хто
з них буде султаном: Баязид чи Джихангiр? Кому починати служити вже
сьогоднi? Пiдвiв вiд килима напружене сво╓, безрадiсне навiть у таку
хвилину обличчя, глянув на Роксолану i гострим сво╖м розумом збагнув: ╖й!
ЗАКОНИ
Ще нiколи Османська iмперiя не була такою безмежною. Сулеймановi
дiсталися в спадок Анатолiя i Румелiя, Сiрiя i ╢гипет, Мекка з Медiною i
Грецiя, тепер став вiн володарем Угорщини i Паннонi╖, Чорного моря,
Вiрменi╖, Грузi╖, Iраку, Й╓мену, всi╓╖ Пiвнiчно╖ Африки аж до Марокко,
його царство охоплювало майже все Середземне море, сягало Каспiю, Персько╖
затоки i Червоного моря. Необмежена влада, яку мав султан над вiйськом,
помагала йому долати всiх сво╖х ворогiв, тримати в послуху народ власний i
всi завойованi землi. В однiй руцi шабля, в другiй - закон. Сулейман був
переконаний, що iстина - тiльки одна i вiн ╖╖ пророк, свiт - розпутний, i
його обов'язок оновити, очистити й порятувати його. Недарма ж у коранi
записано, що весь свiт роздiлено на дар аль-iслам - кра╖ни iсламу, i дар
аль-харб - кра╖ни вiйни. Неспинно й невтомно мали йти сини iсламу в кра╖ни
вiйни, завойовувати i пiдкоряти ╖х i наводити там лад. А лад - це закони,
це звича╖ й настанови, яких нiхто не може уникнути. Залiзний порядок,
вироблений протягом цiлих столiть володарювання, та ще й помножений на
тисячолiтнiй досвiд кочових орд, де все було доцiльно, де утримувалося
лише корисне й потрiбне, а все несутт╓ве, обтяжливе, шкiдливе вiдкидалося
послiдовно й жорстоко, неминуче ма╓ призвести до того, що османська
держава сво╓ю мiцнiстю перевершуватиме все знане в дiях людства. Все мало
вiдповiдати сво╓му призначенню в цiй державi. Вiд султана до
найостаннiшого раба, до найнiкудишпiшого пса, який плента╓ться за
караваном.
Система провин i визнання була така заплутана, що людськi iстоти,
наляканi й знеособленi, почувалися знiкчемнiлими й безсилими, як муха в
павутиннi. Тут дiяла доктрина, яку проголосив колись ще Платон,- про
необхiднiсть у державi гонiнь i знущань. Окрема людина не явля╓ собою
нiяко╖ цiнностi. Головне - держава, якiй ма╓ пiдкорятися все живе й
неживе. Народжуються дiти, будуються городи, гинуть геро╖, рiки течуть,
лiси шумлять, трави зеленiють, збiжжя колоситься, сонце ся╓, мiсяць
свiтить - усе для держави.
Султан вiв сво╓ вiйсько на захiд, пiвдень, на схiд, урочисто
проголошуючи при цьому, що несе новим землям, якi лежать мовби в
зацiпенiннi, закони, закони й закони. Чи виплива╓ вiйна з якогось права-це
нiколи його не обходило. Вiйна просто розпочина╓ться - ось i все.
Справедливiсть повинна опиратися на силу. Безсилi мають приймати закони
великих iз вдячнiстю й покорою. Кожнiй землi, краю, провiнцi╖, мiсцевостi,
кожнiй групi вiруючих, племенi, ремiсникам i землеробам - свiй окремий
закон, званий рiшучим словом "канун".
Ще на початку царювання Сулейманового нiшанджiя Сейдi-бег склав
"Канун-наме султана Сулеймана", майже цiлком переписавши цю книгу з
"Капун-наме" Мехмеда Фатiха, завойовника Царгорода, найвищого взiрця для
Сулеймана. Згодом великi муфтi╖ Алi Джемалi й Кемаль-паша-заде поповнювали
Сулейманову книгу законiв, а його останнiй великий муфтiй Мехмед Абусууд,
який утримався при султановi до само╖ його смертi, разом iз сво╖м
падишахом невтомно доповнював i уточнював "Канун-наме", так що Сулейман
увiйшов у iсторiю пiд iменем Канунi, тобто Законодавець.
Майже тисячолiтня мудрiсть зiбрана була в правi, утверджуваному
Сулейманом. Мудрi пояснення правил шарiату iмама Абу-Ханiфа, гробницю
якого вiдшукав i вiдбудував Сулейман у час завоювання Багдада; учнiв
Абу-Ханiфа Абу Юсофа i Шейбанi;
"Мохтасар" багдадця Кодурi, "Хiдай╓" Бурханеддiна Марагiнського,
"Мольтан аль-абхор" Iбн-Iбрагiма Халебського - на цi великi й мудрi
зiбрання опирався султан, у кожному сво╓му фiр-манi неодмiнно зазначаючи,
що фiрман узгоджений з шарiатом i давнiше усталеними канунами. Водночас
вiн розумiв, що людей слiд заспокоювати не так справедливими законами, як
обiцянками створити цi закони, бо обiцянки завжди привабливiшi за
дiйснiсть. Для бiдних закон - це втiха в тих лихах, якi виникають вiд сили
й гнiту. Для завойованих - це обiцянка, що новi володарi будуть
милостивiшi за попереднiх.
В законi - або ж божество, тобто забобони, або ж насильство, тобто
завоювання народiв вогнем i мечем. Царство аллаха досяга╓ться терпiнням,
земнi царства завойовуються силою. Вмiло пов'язати потрiбнi султановi
закони зi звичаями, корисними для життя людей,- це да╓ оманливе вiдчуття
справедливостi, як мовиться в приказцi: "Обiцяти свiчi всiм угодникам, щоб
позбутися напастей". Звича╖ лишалися незмiнними, кануни множилися. Султан
не вiдмiняв попереднiх законiв, а невтомно вигадував новi, мовби
намагаючись ствердити iстину, що, коли невiгластво пану╓ в суспiльствi, а
безлад - в умах, тодi закони плодяться з такою силою, що ╖х незмога не
тiльки застосовувати й виконувати, а навiть прочитувати. Тiльки чорний люд
i дрiбнi власники пiдкоряються закону. Багатi керуються власними вигодами,
а не законами.
Держава слабне через тривалiсть зла. Люди попервах вважають його
безкiнечним, та досить ╖м один раз знайти вихiд - i вже незмога ╖х
зупинити. Держава, безмежно розростаючись, водночас ослаблю╓ться. А
людина? Будь-яка велич вiдносна. Хто захоплю╓ лев'ячу частку, оздоблю╓ й
озброю╓ проти себе всiх iнших.
I тут запанову╓ сила, вища за всi закони, i зветься вона:
страх. Вiн найперший спiльник султансько╖ влади. Страх перед
султанським всевладдям трима╓ в покорi всiх - од великого вiзира до
спахi╖в. Але й влада падишаха завжди обмежена страхом перед можливiстю
двiрпевого перевороту, яничарського бунту i тими межами, до яких доходить
готовнiсть пiдданих покорятися й платити податки.
Сулейман щосили вдавав справедливого султана, охоче посилаючись на
приклад великого Фатiха. Мехмед Завойовник нiколи не звинувачував
неправедних суддiв, а просто велiв здирати з них шкiру, говорячи: "Якщо
обростуть знову шкiрою, то проститься ╖м ╖хня провина". А шкiри велiв
вичиняти, набивши ватою, прибивати гвiздками в судах i писати на них: "Без
тако╖ суворостi правду в царствi ввести неможливо. Як кiнь пiд царем без
узди, так царство без грози".
Фатiх ввiв правило винним пити шербет, перехилившись через гострий меч,
наставлений на горло. Жадiбному меч горло перетне, а праведний доведе свою
мову до кiнця. Нагих злочинцiв кидали в темницю, де схована була бритва.
Хто знайде бритву й зарiже iншого, той i правий, так захотiв аллах.
I син Фатiха султан Баязид так само був безжальний у справедливостi.
Одна з його дочок Феррахшах, яка вiдзначалася великою побожнiстю, володiла
поетичним талантом, була першою серед красунь, виказала раз небачену
жорстокiсть, ╖╖ чоловiк якось замилувався бiлими руками служебки, яка
подавала страви до столу. Феррахшах з ревнощiв звелiла вiдрубати служницi
руки, а саму кинула в Босфор. З тих рук приготовано ╖жу. По обiдi
Феррахшах спитала чоловiка, чи сподобалася йому страва. Чоловiк вiдповiв,
що сподобалася. Ще б пак, сказала Феррахшах, це ж руки служницi, вiд яких
ти не мiг вiдiрвати очей. Чоловiк вжахнувся i кинувся до султана Баязида.
Падишах, довiдавшись про жорстокiсть доньки, негайно послав ката, щоб той
вiдрубав ╖й голову, хоч де б знайшов. Феррахшах ╖хала на молiння до
дервiшiв Мевляна. Кат наздогнав ╖╖ й виконав повелiння султана, щоправда,
давши принцесi скласти перед смертю вiршi про справедливiсть, яка
наздоганя╓ навiть на небi. Все це переповiдалося, мов казки Шехрезади, i
найохочiше тими, хто першим порушував закони.
Вельможi гризлися за власнiсть i розкiш, нехтуючи навiть свободою,
плазуючи перед султаном i вiзирами. Жити з честю означало платити за
розкiш, а платити можна було лиш крадучи. Крадiжки набули неймовiрних
розмiрiв. Що вищi особистостi, то бiльше крали. Султан знав про це, але
запобiгти не мiг. Ловили дрiбних злодi╖в, жорстоко карали. Робили це
злодi╖ великi, в душi жорстоко примовляючи: "Не попадайся!" Багатство
несумiсне з милосердям.
Самi тiльки Топкапи з'╖дали за рiк на 70 тисяч дукатiв м'яса, на ЗО
тисяч дукатiв риби, спалювали на 20 тисяч дукатiв олi╖ в свiтильниках. Яка
держава могла витримати такi видатки?
Майже всi вважали сво╓ становище занадто низьким для себе, тому, мов
отруйне зiлля, розросталося доносительство, бо кожен хотiв зiпхнути того,
хто вище, i посiсти його мiсце.
Всi посади продавалися. Продавали всi, починаючи вiд великого вiзира.
Султан теж продавав би, але в нього боялися купувати.
За все мали розплачуватися завойованi!
Коли Сулейман пiсля смертi Яноша Запойя╖ знову прийшов до Угорщини,
щоб, нарештi, захопити пiд свою владу всю цю багату землю мiж Дуна╓м i
Тисою, вiн спитав свого великого муфтiя:
- Хто найбiльший доброчинець на цiм свiтi?
- Його величнiсть падишах,- вiдповiв мудрий Абусууд.
- Нi, найбiльший доброчинець на сiм свiтi - райя, яка сi╓ i жне i всiх
нас году╓ плодами свого труда.
За вказiвкою султана Абусууд негайно склав фiрман про народ Угорщини:
"В iм'я бога, володаря небес i землi i всього, що ╓ на них,- а вiн
всемогутнiй-╖хня Величнiсть, володар лиця Землi, халiф посланника
господнього всiх свiтiв, розповсюдник правил ясного божого закону,
утверджувач основ iстинно╖ вiри, проголошувач найвищих слiв, той, що
пiднiс знамення iсламсько╖ вiри до найвищих вершин, володар держав сього
свiту, тiнява тiнь божа над усiма народами, завойовник земель Сходу i
Заходу, переможець з помiччю безцiнного бога, носiй звання великого iмама
i пресвiтлий повелитель, садiвник великого халiфату, найстарший мiж
найстаршими, найсправедливiший мiж законодавцями, десятий мiж османськими
султанами, караючий меч в руках тих, хто кара╓, володар арабiв, персiв i
роме╖в, могутнiй захисник шановних двох святинь, возвишених i сяйливих
Двох Мiст - Мекки i Медiни, султан син султана, султан Сулейман-хан, син
султана Селiма-хана - нехай протрива╓ його володарська парость до дня
воскресiння i хай користу╓ться його справедливими законами по всiх кра╖нах
населення чвертi Землi!
З божою помiччю зволили завоювати область Буди. I коли настала потреба
виявити справедливiсть, проголошено цю блискучу заповiдь i фiрман
прекрасних наслiдкiв для всi╓╖ рай╖ i всi╓╖ берай╖.
Всi жителi названо╖ областi залишаються на сво╖х мiсцях. В ╖хн╓ життя i
челядь нiхто хай не втруча╓ться. I рухоме майно, яке в ╖хнiх руках, i ╖хнi
доми, крамницi й iншi будiвлi, якi ╓ в городах i селах, i виноградники, й
сади, якi вони розвели,- ╓ ╖хнiй мульк (приватна власнiсть). Можуть чинити
з ними що завгодно: продають, дарують, вiдчужують iншим чином. Усе це в
╖хнiх руках. А коли вони помруть, все переходить у мульк ╖хнiм синам.
Згаданого майна хай нiхто не чiпа╓, окрiм законно╖ данини од ╖хнiх
виноградникiв i садiв.
I ниви, якi вони орють i сiють, також хай лишаються в ╖хнiх руках. Але
вони не ╓ ╖хнiй мульк, як згадане майно. Вони поряд з iншими державними
землями в богоспасеннiй iмперi╖, вiдомими пiд назвою мiрiйська
(оподаткована) земля, перебувають пiд верховною владою державно╖
мусульмансько╖ казни. В володiннi рай╖ земля перебува╓ у виглядi позички
(оренди). Вони з рiзних злакiв сiють i жнуть усе, що хочуть, дають з того
харадж, званий десятиною, та iншi данини, а самi використовують землю як
завгодно. I щоб земля не стала пустошньою, хай орють, сiють i обробляють i
справно платять данину, i нiхто ╖м хай не заважа╓ i не чiпа╓ ╖х. I так хай
трива╓ до ╖хньо╖ смертi, а коли помруть, на ╖хн╓ мiсце стають ╖хнi сини й
утримують землю, як сказано вище,- а Всевишнiй бог знав найбiльше i його
настанови найстарiшi".
Була, мабуть, лиш одна-╓дина людина в цiй величезнiй iмперi╖, яко╖ не
зачiпали Сулеймановi закони, були для не╖ мов марево в пустелi, нiби морок
над морською пучиною, нiби хвиля над мороком, а над нею хмари або птахи,
що летять рядами, недосяжнi, незлiченнi й невловимi, як прах розвiяний.
Роксолана. Велика султанша Хасекi.
Що ╖й усi Сулеймановi кануни, коли не можна знищити найстрашнiшого,
зоставленого Фатiхом: хай владу успадку╓ найдостойнiший, для збереження
╓дностi, порядку i миру в державi убивши всiх сво╖х братiв з ╖хнiми
дiтьми, онуками й правнуками чоловiчо╖ статi. А найдостойнiшим, мов у
давнiх ╓вре╖в з бiблi╖, неодмiнно вважався первонароджений, найстарший.
Мустафа. ╖╖ ж сини мали бути вбитi. I нi знищити, нi забути, нi змiнити
закон Фатiха, бо вiн став уже звича╓м, а за звича╓м - давнiсть i найбiльша
сила.
Роксолана ждала, коли зможе переважити навiть ту страшну силу. Iнодi
ловила себе на думцi, що ста╓ схожою на валiде. Згiрклий усмiх на устах,
смага, майже чорногубiсть. А в душi? Темрява клубочиться дедалi бiльше й
густiше. Невже султан не бачить ╖╖ тривоги?
А Сулейман уперто не хотiв навiть слухати про будь-якi змiни в законi
Фатiха, але й не проголошував спадко╓мця трону. Час од часу вiв обережнi
бесiди з великим муфтi╓м, ждав, щоб той дав якусь пораду, виходячи з
очевидностi i дiйсного стану справ. Мустафа первонароджений, але й тiльки.
Вiдколовся вiд свого отця, трима╓ коло себе свою матiр, мовби хоче зробити
виклик падишаховi, виказати перед усiма свою незгоду з його дiями. Сво╓ю
поведiнкою вiн сам позбавив себе будь-якого права на спадок. Право на трон
мають сини Хасекi, яка стала душею i серцем султана. Вiн не хоче бути
схожим на того грецького бога, який пожирав сво╖х синiв, але водночас не
може знехтувати заковом великого Фатiха. Де вихiд? Як узгодити закон з
очевиднiстю?
Абусууд так само обережно, натяками, притчами, давав зрозумiти
султановi, що право все ж за Мустафою. Закони несумiснi з серцем. Вони не
мають серця. Вони вищi за все, навiть за державу, яка iсну╓ тiльки завдяки
iснуванню законiв. Мустафу вже знають усi правовiрнi, всi бейлербе╖,
бейлербеги, пашi, яничари, доблесне мусульманське вiйсько. Не саме лиш
первородство, але й особистi гiдностi промовляють за шах-заде Мустафу. З
трьох рокiв - у занедбаностi й пониженнi, у вiдокремленостi вiд Топ-капи,
власне, вигнанець разом iз сво╓ю матiр'ю, але став вiдомий сво╖м розумом,
поводженням, благородством, здобув повагу вельмож, яничарiв, вiйська, всiх
чесних мусульман.
Султан не заперечував високих гiдностей свого найстаршого сина, навiть
пишався ним (його кров, кров Османiв!), але водночас не переставав
сподiватися, що в Мустафi озоветься гiднiсть вайвища: благородство й
самопожертва,- i вiн добровiльно вiдмовиться вiд трону на користь синiв
Хасекi.
Але Мустафа затявся. За нього стояв закон, i хто хоче скривдити його -
хай змiнить закон, а там ще видно буде, що з того вийде. Мiж сином i
батьком наростала тяжка ворожнеча, за якою , з страхом стежили двi жiнки -
Роксолана i черкешенка Махi-девран,- i обидвi не наважувалися втрутитися
нi дi╓ю, нi словом, одна проклинаючи в душi закон, а друга всi╓ю душею
по-кладаючи на той самий закон усi надi╖.
Та коли непоступливим був Мустафа, то Сулейман теж виявляв твердiсть,
притаманну Османам. Вiн уперто не називав спадко╓мця трону, хоч
шейх-уль-iслам i натякав, що це треба б зробити для спокою в державi.
Роксолана мовчала. Непевнiсть роздирала ╖й серце, та лiпше непевнiсть,
у якiй ще зберiга╓ться крихта надi╖, нiж безнадiйнiсть, нiж приреченiсть.
Бiль, жалiсть, жах i почуття тяжко╖ провини. Нащо привела синiв сво╖х
на свiт, щоб тепер так каратися? Рятувала себе, сво╓ життя, сини були для
не╖ нiби щаблi золото╖ драбини, по яких видобулася з безоднi потойбiччя.
А що тепер? Що? Будь проклятi всi закони, встановленi цими мiднолицими
султанами!
ДАМАТ
Де знайти вiрного i водночас здiбного? Сулейман першим з султанiв
пiдняв посаду великого вiзира на височiнь мало не султанського трону,
сподiваючись, що цим возвеличить владу падишаха, мовби побiльшуючи ╖╖. Як
на небi сонце i мiсяць ходять у парi, так i на землi коло султана мав
ходити чоловiк, що вiдбивав би сяйво свого володаря, не даючи йому марно
розсiюватися в просторi. Здавалося, що вiрний Iбрагiм буде незамiнним
супутником на все життя, але тому закортiло самому стати сонцем, мiсяцем
бути набридло, вважав те принизливим i нижчим сво╓╖ гiдностi - Iбрагiма
довелося прибрати. А де взяти мiсяця для свого султанського неба, чим
заповнити порожнечу, яку сам утворив i яку всiм видно? Аяс-паша не був
свiтилом. Якийсь темний клубок на небосхилi влади, без сяйва, без розуму,
сама тiльки вiрнiсть. Чи вiрнiсть завжди темна?
Пiсля смертi Аяса-пашi великим вiзиром став Лютфi-паша. Справжнiй
османець, до того ж султанський зять, вiн мав перевагу i над
вiсiмдесятилiтнiм ╓внухом Сулейманом-пашою, i над свiжоспеченими вiзирами
Рустемом-пашою i Хусревом-пашою, вчорашнiм румелiйським беглербегом. Усi,
крiм Лютфi-пашi, були рабами, чужинцi-еджнемi, люди неповновартiснi,
випадковi, i вiн, презирливо кривлячись, назвав зал засiдань вiзирiв
Куббеалти невiльничим ринком. Не лякаючись присутностi самого Сулеймана,
великий вiзир нi з того нi з сього процитував слова сина Румi, Султана
Веледа: "Безрiднi будуть великими, а посади найзначнiшi дiстануться людям
нiкчемним". Султан за сво╓ю звичкою удав, що не чу╓, вiзири вимушенi були
змовчати. Тiльки Рустем пробубонiв собi пiд нiс:
"I я б був такий розумний, ╖здячи на султанськiй сестрi, як на лисiй
кобилi".
I зненацька - весiлля Рустема-пашi з султанською донькою Мiхрiмах, i в
диванi стало одразу два царськi зятi.
Лютфi-паша, чи то пiддавшись намовлянням жони сво╓╖ Хатiджi, чи то без
нiчи╖х намовлянь, попри свiй доволi гострий розум, запалився намiром
перевершити Рустема-пашу, який, щойно при╖хавши з далекого Дiярбекiра, з
такою рiшучiстю пiрнув у надра Стамбула, пiрнув з голими руками, а вже
виринув, маючи в руках султанську доньку.
Лютфi-паша приписував Рустемовi якостi, яких той нiколи не мав.
Попервах той керувався зовсiм не намiром будь-що вислужитися, вискочити
нагору, а просто пiддався звичцi, що виробилася в ньому пiд час
кiлькарiчного сидiння в далекому санджаку, повному непокiрних племен. Там
завжди щось колотилося, горiло, бунтувалось, повставало. I молодий
санджакбег, проклинаючи все на свiтi, хапав сво╖х головорiзiв i кидався
туди, де були найбiльший вогонь, найбiльший гамiр, найбiльша колотнеча.
Коли прибув до Стамбула i побачив пожежу, не роздумуючи, кинувся туди, ще
й не сподiваючись, що видобуде з вогню й полум'я не тiльки султанську
хвалу, але й султанську доньку. Сам дивувався сво╓му везiнню, похмуро
кепкував з самого себе: "Молодець прагне туди, де родився, собака - туди,
де ситий". Про Лютфi-пашу вiн сказав, щойно засiвши в диванi помiж трьох
iнших вiзирiв, за кожним з яких стояли цiлi кладовища i текли рiки кровi:
"Крiзь збiльшувальне скло вiн мiг би видатися навiть величним". Кожен з
вiзирiв вимахував шаблею мало не з дитинства i от домахалися аж до
султанського дивану, а цей маслакуватий босняк тiльки й заслуг мав, що
вмiв догодити Сулеймановi, сiдлаючи його коня, та тепер вчасно прискочив
на стамбульську пожежу, щоб вихопити з жару й попелу доньку самого
падишаха.
Великий вiзир Лютфi-паша з усi╓ю нестримнiстю, що була йому властива в
справах розумних i в дiлах дурних, занурився в темнi глибини столицi,
вiдтручуючи i головного кадiя Стамбула, який наглядав за порядком у мiстi,
i ефендi румелiйського беглербега, поставленого для нагляду за кадi╓м.
Мусульманська душа великого вiзира вжахнулася вiд видовища стамбульських
пекел. На диванi Лютфi-паша, здiймаючи руки, вигукував:
- О шарiат! О вiра!
Вiн виявив, що шарiат порушу╓ться постiйно, повсюдно, злочинне. В
дiльницi Коджа Нiшаджi варили бузу, якою впивалися правовiрнi. В Псамать╖
була цiла вулиця Шарап Сока╖, де непристойнi танцiвники кйоребе затягали
правовiрних у бузнi, там же та╓мно продавали п'янливу гамiз ве арак, i мiж
п'яницями - о аллах! - з ранку до пiзньо╖ нонi вешталися гулящi жiнки!
Субашi, який мав наглядати за порядком, коло мечетi Еюба ховав злодi╖в,
повiй, там теж - безчинства, вино, розпуста.
Сулейман-паша i Хусрев-паша мовчки прикривали повiками очi, чи то
подiляючи обурення великого вiзира, чи то пускаючи його слова поза увагою,
Рустем неприховане насмiхався з тако╖ запопадливостi. Треба бути останнiм
дурнем, щоб повчати самого султана тiльки тому, що ти одружений з його
сестрою. Мiж султанами нема╓ родичання. Май голову на плечах. Усi знали,
що бузу варять споконвiку, тому бузнi були дозволенi султаном i для
нагляду над ними придiлений шехiр субашi. Знали, що по Стамбулу розвозять
у бурдюках вино, яке мали право пити ╖╖ продавати тiльки iновiрцi, що
платили султановi особливий податок. А вже коли чоловiк платить податок i
змiцню╓ державу, то користi вiд нього бiльше, нiж вiд вiзира, що руба╓
гiлку, на якiй сидить. Рустем навiв хадiс: "Бог стриму╓ бiльше число людей
завдяки султановi, нiж завдяки корановi". Але цим розлютив Лютфi-пашу ще
бiльше.
- Дума╓ш, коли спиш з султанською дочкою, то дозволено тобi топтати все
святе? - кричав великий вiзир.
- Та яке там спання? - невесело вiджартовувався Рустем.- В час весiлля
гашник так закрутив менi шаровари, що я цiлий мiсяць не. мiг нiчого мати з
сво╓ю молодою жоною.
- Я не дозволю смiятися в диванi! - насувався на нього розлючений
Лютфi-паша.
- Та хiба я не знаю, що це грiх? Туркам нiколи смiятися - вони воюють.
Лютфi-паша лютував не тiльки в диванi. В Стамбулi почалося справжн╓
пекло. Судна, що привозили вино з Море╖ i Кандi╖, палили разом з залогою.
П'яницям заливали горлянки розтопленим свинцем. Зрадливих жон кидали,
зашитих у шкiрянi мiхи, в Босфор. Чоловiкiв, упiйманих на чужолозтвi,
страчували без суду. Виловлювали повiй i дико знущалися з них, прилюдно
вирiзуючи в них таке, що соромно й мовити. Лютфi-паша дiйшов у сво╖й
запопадливостi до того, що склав список найславетнiших повiй Стамбула i
передав його султановi. Сулейман не вiрив власним очам. Араб Фатi, Нарiн,
Карат, Нефесе, Етлi Асес, Маруфе Камар, Бататлу Гiнiч. Як смi╓ цей чоловiк
втомлювати пресвiтлi очi падишаха якимись пiдлими iменами? Може, вiн
переплутав султанський диван з театром Кара-Гйоз, де iмам, ха-тiб, муедзин
i бекчi завжди збираються докупи, щоб упiймати зрадливу жону? Гнiв i
зневага султановi були такi безмiрнi, що вiн не схотiв навiть бачити
великого вiзира, а передав Хатiджi, щоб вона вгамувала свого чоловiка. Ось
тодi Лютфi-паша й кинувся з кулаками на султанську сестру, так що його
насилу вiдтягнули ╓внухи.
На диванi державну печать у Лютфi-пашi було вiдiбрано i передано
╓внуховi Сулейману-пашi. Рустем став другим вiзиром. Лютфi по╖хав у
довiчне заслання. Хатiджа знову була чи то вдовою, чи розлученою.
Так у диванi лишився тiльки один султанський зять, i вiдтодi вже нiхто
позаочi не звав Рустема-пашу iнакше, як тiльки дамат - зять. Його
зненавидiли вельможi, яничари, простий люд, як колись ненавидiли
Роксолану, приписуючи ╖й чари. Тепер злим чарiвником вважали цього
вчорашнього конюха. Казали: спить на конюшнi, а ввi снi бачить себе
великим муфтi╓м. До нього все це доходило, вiн смiявся: "Не великим
муфтi╓м, а великим вiзиром. Переробимо туркам приказку. Бо хiба в них не
почина╓ться все з коня та з конюшнi? Кiнь завжди поперед воза, султан -
поперед люду, отож султан як кiнь, а конюх коли й не поперед султана, то
вже поряд". Поети писали й розповсюджували на нього в'╖дливi епiграми й
сатири. Рустем навiки зненавидiв поетiв i будь-яке письмо з укороченими
рядками. "Пустi слова черева не наповнять",- зневажливо цiдив вiн крiзь
зуби. Його не любили, але боялися, бо нiкого не щадив, i горе було тому,
хто попадав Рустемовi на язик. Цей чоловiк не знав доброти, не вiдав
жалостi, не вiрив у красу або, може, й у самого бога, знаючись тiльки з
шайтанами.
Султан колись обiдав здебiльшого тiльки з Iбрагiмом та вiзирами, тодi з
Хасекi, тепер став влаштовувати обiди з султаншею, на якi щоразу кликав
когось з найнаближенiших. Для цього всi придворнi мали збиратися у
великому залi прийомiв, найвищi державнi мужi товпилися у вузькому
переходi, наступаючи один одному на ноги, сопучи, стиха лаючись,
обливаючись холодним потом страху. Кизляр-ага викрикував iмена тих або тих
щасливцiв, тодi з грюкотом зачиняв дверi перед носом у решти. Навiть
вiзирiв не всiх кликали, зоставляючи перед дверима то того, то iншого.
- Ну, кого сьогоднi забудуть? - потирав руки Рустем, про-товплюючись
наперед, бо знав, що без його дотепiв султановi й ложка в рот не полiзе.
На обiдах присутнi були шах-заде Баязид i Джихангiр, яких султан ще
тримав при собi. Iнодi при╖здив з Едiрне Мехмед, улюбленець Роксолани й
Сулеймана, сiдав коло падишаха, тонкий вогненноокий, нервовий. Зиркав на
всiх так гостро, що вмовкав навiть Рустем. Селiм i Мустафа при╖хали з
сво╖х провiнцiй пiд новруз. Селiм скрiзь возив з собою Мехмета, якого
взято в Топкапи ще малим, щоб бити, коли шах-заде Селiм лiнувався у
вивченнi корану. Так той Мехмет i жив коло султанського сина, отримавши
прiзвисько "Мехмет для биття". За обiдом його саджали навпроти Селiма, той
кидав у обличчя Мехметовi кiстки, жбурляв посуд, реготав, кричав слугам:
"Приберiть з-перед очей цю мармизу!"
Мустафа був поважний, пещений, бiлотiлий, тримався, нiби султан, i
Рустем одразу пустив шпильку: "Головне не в тiм, що вiн каже, а в тiм, що
дуже гарно ворушить губами, коли говорить".
Султанський зять мовби намiрився перевершити в сво╖й безкарностi
улюбленого Сулейманового блазня Iнджiрлi-чауша, який дiйшов до того, що
якось, пiдстерiгши султана в темних палацових переходах, кинувся обiймати
й цiлувати його, а коли той обурився, сказав на виправдання: "Даруйте, мiй
падишаху, я думав - це султанша Хасекi!"
Але то ж простий собi блазень, а це вiзир Високо╖ Порти. Та що а нього
взяти, коли вiн - зять? Одним словом - дамат. Ненавидiли позавiч,
ненавидiли й у очi, але охоче смiялися з його нещадних дотепiв. Лiпше
смiятися ще до того, поки вiн щось скаже, бо опiсля смiятися, може, й не
захочеться.
Всi сподiвалися, що Рустем злама╓ собi шию в першому ж серйозному дiлi,
бо ламалися й не такi ши╖. А що найсерйознiшою рiччю вважалася для
османцiв передовсiм вiйна, то й очiкувано з нетерпiнням, коли ж султан
знову вирушить у новий похiд з сво╖ми новими вiзирами.
Поки султан сидiв у столицi, його санджакбеги i великий капудан-паша,
пострах морiв Хайреддiн Барбароса вели невпиннi вiйни в Сербi╖, Славонi╖,
Боснi╖, проти Алжiру, Провансу, Венецi╖, Португалi╖ й Iспанi╖. Замiсть
одно╖ велико╖ вiйни Сулейман оточував свою iмперiю вогнищами вiйн
маленьких, щоб його вiрнi акинджi╖ мали де погрiти сво╖ загребущi руки i
не обростали жиром зледащiння.
Мчали до Стамбула гонцi з радiсними вiстями про звитяги, пливла здобич,
тисячi рабiв наповнювали невiльницькi ринки, розросталася безмежно i
безмiрно iмперiя, але похмурий
погляд султанiв уперто зосереджений був тiльки на однiй землi, яка
притягувала його, засмоктувала, мов та дунайська трясовина пiд Мохачем, де
вiн потопив угорське вiйсько з його недолугим королем. Земля та була -
Угорщина. Нацiлена в саме серце ╢вропи, здавалася Сулеймановi золотим
ключем, яким вiдiмкне вiн нарештi та╓мничий замок володiння над цим
континентом, i тодi хвиля османська залл╓ всi його пiднебеснi гори, родючi
долини, багатi городи, над якими плавають тисячолiття слави, багатства i
краси. Повторював у думцi вигаданий Султаном Веледом (але ж який
грiзно-привабливий!) хадiс: "У мене ╓ вiйсько, яке я поставив на сходi i
назвав турками. Я вклав у них мiй гнiв i лють, i скрiзь, де якийсь чоловiк
або народ порушить мо╖ закони, я напускаю на нього туркiв - i це буде моя
помста..."
Вся провина угорцiв була в тому, що вони зайняли таку серцевину землi i
зробили це задовго до туркiв, хоч, як свiдчили перекази, в сиву давнину
разом з турками вийшли з Турану в пошуках щастя i просторiв.
Наставлений над Угорщиною Сулейманiв король Янош За-пойя╖ так i не змiг
навести ладу в цiй почленованiй, розтерзанiй землi. Все сво╓ життя згаявши
на вперте просування до найвищо╖ влади, Запойя╖ навiть одружитися не встиг
за сво╖ шiстдесят рокiв, i тепер несподiвано став одним з найжаданiших
женихiв. Австрiйський король Фердiнанд норовив видати за старого Запойя╖
одну з сво╖х численних принцес, щоб прибрати до рук всю Угорщину, а з
другого боку пильно стежив за Австрi╓ю мудрий i обережний польський король
Зигмунт, який встиг випередити Фердiнанда i вiддав Яношу Запойя╖ свою
доньку Iзабеллу, сподiваючись зласкавити цим султана i укласти з ним
вiчний мир.
Проти Запойя╖ збунтувався ердельський во╓вода Стефан Майлат, який не
побоявся самого Сулеймана, давши два роки тому притулок розбитому султаном
молдавському господарю Петровi Рарешу. По дорозi на Ердель Запойя╖
смертельно занедужав. Напiвмертвий, довiдався вiн од гонця, що в Будi
королева Iзабелла народила йому сина. Ще встиг невдалий король звелiти,
щоб назвали сина Яношем Сигiзмундом, i послав канцлера Стефана Вербецi до
Стамбула просити султана взяти пiд свою високу руку малого короля.
Сулейман прийняв Вербецi, всупереч сво╓му звичаю, не гаючись, бо гонцi,
випередивши угорського канцлера, вже принесли вiсть про смерть Запойя╖.
Вiн сказав, що визна╓ за сином Iзабелли всi права, якi мав його батько,
коли впевниться, що той справдi народився, а не вигаданий уграми. Послано
було султанського чауша до Буди, який вiдвiдав королеву, i королева,
заливаючись слiзьми, подала османцевi загорненого в шовковi пелюшки i
горноста╓вi хутра сирiтку-короля. Турчин приклав руку до грудей, упав па
колiна, поцiлував дитятi ногу i в iм'я великого султана заприсягнувся, що
нiхто iнший, крiм сина короля Яноша, нiколи не володiтиме Угорщиною, бо
так хоче аллах.
Султан збирав вiйсько для походу в Угорщину. Розскочилися навсiбiч
гонцi, звiдомляючи спахi╖в, у султанських зброярнях виливали гармати i
ядра до них, яничари наточували шаблi, дюмбекчi сушили барабани, шилися
тисячi нових зелених i червоних знамен. Нiщо не могло зупинити страшно╖
сили, яку Сулейман мав намiр знов посунути на зеленi поля Угорщини, на ╖╖
сади й виноградники. Але тут iз сходу стали напливати тривожнi вiстi про
неспокiй серед кочових племен. Плем'я гермiян коло Ладика зайняло прохiд у
горах i грабувало каравани й усiх подорожнiх. Туркменськi кочовики
набралися такого нахабства, що викрали коней пiд Манiсою у принца Мустафи,
коли той ви╖хав iз сво╖м двором на лови. В Дiярбекiрi збунтувалися племена
курдiв, цих дивних людей, що, попри свою бiднiсть, яка межувала з
убогiстю, нiкому не пiдкорялися, вперто домагаючись незалежностi.
Виходило так, що в Дiярбекiр для приборкання повстання джiмрi -
мерзенного зборища дикого люду, мав вирушити один з султанських вiзирiв, а
що Рустем-паша ще недавно був там санджакбегом i, як видно, не зумiв
приборкати курдiв, то найостаннiшому дурневi було ясно: дамат повернеться
туди, звiдки прибув!
Неприхована радiсть запанувала навiть серед тих, хто нiколи в очi не
бачив Рустема. На диванi байдужий до всього Хусрев-паша, який страждав
якоюсь невилiковною хворобою, мляво спитав Рустема: "Тебе справдi
посилають в Дiярбекiр?" А великий вiзир Сулейман-паша, помiтивши, як
Рустем поглядом шука╓ лускач, щоб роздавити грецький горiх, вхопив повну
жменю горiхiв, набив ними рот, став трощити зубами, примовляючи з
виряченими вiд задоволення очима: "Ось як треба! Ось як!" Рустем мав
тридцять п'ять рокiв, Сулейман-паша вiсiмдесят. Але дамат не збентежився.
- У мене маслаччя мiцнiше за горiхову шкаралущу,- понуро посмiхнувся
вiн.
А сам, власне, був зготовлений на добре i зле. Спиш iз султанською
донькою - так i знай, що доведеться за це розплачуватися. З насолоди
виника╓ обов'язок. Та ще й не знати, де воно лiпше: при боцi в султана,
який щедрий на милостi, але ще, мабуть, щедрiший на кари, а чи в самого
чорта в зубах.
Вирушаючи в походи, Сулейман нiколи не брав на себе командування
вiйськом, призначаючи сераскером великого вiзира. Це було доволi зручно,
бо всi невдачi падали на сераскера, успiхи належали султановi. З Iбрагiмом
вiн зазнав бiльше невдач, нiж перемог, Аяс-паша так i не очолив вiйська
жодного разу, Лютфi-паша, готуючись до звання великого вiзира, пробував
виказати сво╖ здiбностi в походi проти острова Корфу, але, крiм ганьби, не
здобув нiчого. Тепер, з усього видати, сераскером мав iти проти Угорщини
старезний ╓внух Сулейман-паша, який усе сво╓ довге й каламутне Життя
провiв на Сходi, знав пiдступи, хижiсть, кровожерство, але ще жодного разу
не стикався з лицарством, вiдвертим аж до самозабуття, i вiдвагою не
слiпою, не фанатичною, а просвiтленою розумом i любов'ю до рiдно╖ землi. I
хоч нiхто не вiрив у таланти старого товстого ╓внуха, але говорилося про
нього спiвчутливо, навiть з повагою, бо вiн сво╓ю грубезною тушею
заступив, вiдiпхнув ненависного дамата, i тому вже не було мiсця поряд з
падишахом, тож хай ╖де, звiдки при╖хав, хай згине в голих курдських горах,
серед гострого кремiння й чортори╖в, де витанцьовують його брати -
шайтани.
Ось тодi покликала Рустема до себе султанша Роксолана.
Як став султанським зятем - даматом, ще по лишався вiчна-вiч з
всемогутньою султаншею жодного разу, хоч i думав про це, бо була тут,
зда╓ться, ╓диною людиною, яко╖ побоювався, надто пам'ятаючи свою незграбну
запопадливiсть на пожежi. Через нього загинув тодi цей молодецький Байда,
i Рустем знав, що Роксолана не простить йому то╖ смертi нiколи. Все можна
вiдшкодувати, але смерть - чим ти ╖╖ вiдшкоду╓ш? Хоч i сказано, що в
мертвих - нi друзiв, нi товаришiв, та з усього видно, що султанша назавжди
взяла в сво╓ серце того Байду, не питаючи навiть його згоди, бо ж був для
не╖ живим втiленням навiки втрачено╖ батькiвщини. Соловейко зiтхатиме за
вiтчизною навiть у золотiй клiтцi. Це вiн, Рустем, мiг забути i рiд свiй,
i землю, промiнявши все не знати й на якi вигоди, вспоко╖вшись лiниво вiд
думки, що двох баранячих голiв не зготу╓ш в одному горщику. Але ж не
зрiвнятися йому з цi╓ю вельможною жiнкою, загадково-неприступною для всiх,
всемогутньою, як сам султан, але водночас нiжною, як сонячний промiнь, i
вразливою, як закоханий соловейко.
Незграбно, боком, чiпляючись за одвiрки сво╖м шорстким од золотого
шиття вiзирським халатом, мало не вiдштовхуючи невiдступного кизляр-агу
Iбрагiма, всунувся Рустем у маленький покiй Фатiха, майже задихнувся,
побачивши на бiлiм атласнiм диванчику Роксолану, обстелену розметаними
барвистими шовками, лякаючись, що нiжна ╖╖ шия злама╓ться вiд ваги пишного
червоного волосся i коштовних прикрас на ньому. Мерщiй упав на колiна i
так поповз по килимах, коли ж пiдвiв перед султаншею голову, то побачив,
що тут ╓ ще хтось. Поряд з ним був ще чоловiк у химерних, визивно багатих
шатах, так само молодий, як Рустем, але набагато зграбнiший, з пишними
яничарськими вусами, гарнолиций, гостроокий.
- Зна╓ш Гасан-агу? - спитала султанша.
Рустем нахилив уперту голову. Ще б пак не знати! Простий яничар
врятував султаншу пiд час заколоту, в нагороду отримав звання яничарського
аги, яке да╓ться тiльки цiною велико╖ кровi, тодi вигадано для нього
химерне звання особистого посланця султаншиного, став аталиком -
вихователем шах-заде Баязида. З султанського ложа подаровано йому в жони
бiлотiлу одалiску,- вже не така й радiсть, як на Рустема, бо це однаково,
що оженитися на бiлiй коровi. Якби це не при султаншi, вiзир неодмiнно
прискалив би око й познущався з цього яничарика:
"То що, вже отелилася твоя бiла корова?"
Але тут мав мовчати i щосили виказувати увагу й слухнянiсть.
- Гасане,спокiйно мовила Роксолана,- подай йому оте. Гасан-ага
неквапливо взяв з низенького столика невеличкий згорток, замотаний .у
зелену шовкову хустку, подав Рустемовi. З належною шанобливiстю, треба
сказати, але до кого - до вiзира чи до султаншi найперше?
Рустем тримав згорток i не знав, що з ним робити.
- Розгорни,звелiла Роксолана.
Вiн довго розмотував хустку, плутаючись кiстлявими сво╖ми, бiльше
звиклими до ремiняччя пальцями у тонкому шовку. Розмотав - напери. Якiсь
послання, грамоти. Дорогий папiр, дороге чорнило, печатi. Мовчки глянув на
султаншу. Що воно?
- Почитай,звелiла вона.
Рустем полопотiв одною грамотою, другою, третьою. На всiх - печатi
царевича Мустафи. Листи до санджакбегiв Сiвасу, Дiярбекiру, Болi, Конь╖.
Всуцiль iз запитань. Якi змiни вiтали б ви в iмперi╖? Як ви ставитесь до
мене? Чи будете менi вiрнi? Проти кого найперше треба спрямувати силу
iсламського вiйська? Що ви дума╓те про чужинцiв у Стамбулi?
Все це важко було втямити навiть Рустемовi з його метким розумом. Вiн
розгублено поглянув на султаншу.
- Читай ще,звелiла вона.
Вiн читав далi. Мустафа питав у начальникiв племен мiн-башi, яка
потрiбна ╖м зброя. Писав яничарам до Стамбула, називаючи iмперiю
оскопленою (натяк на великого вiзира-╓внуха), i питав, чи довго вони таке
терпiтимуть.
Зухвалi листи, за якими вчувався брязкiт збро╖. Коли це не пiдробка,
тодi що ж?
- Страшно, вiзире? - шорстко спитала Роксолана.- Ти зблiд, читаючи цi
послання? А що ж робити менi? В мене зблiдла душа! Мо╖ сини не ждуть
смертi великого султана, вони насолоджуються життям пiд його
благословенною тiнню, а син цi╓╖ черкещенки вже змалечку очiку╓ смертi
свого батька i всiх братiв, бо тiльки ця смерть вiдкрива╓ йому шлях до
престолу, а його матерi да╓ змогу повернутися в Топкапи i зайняти поко╖
валiде. Син черкешенки втратив терпець, вiн почав вiрити, що султан
Сулейман не помре нiколи, i вiн не помилився, бо так воно й буде,
принаймнi для самого Мустафи! I ця нiкчемна Махiдевран нiколи не ступить
за брама великого палацу, бо вигнанi султаншi не повертаються, не
повертаються! Але де ж були ви, вiзири, опора трону, найвiрнiшi люди
падишаховi? Чом не впiймали злочинно╖ руки, чом не помiтили, не викрили,
не перехопили, не захистили? Чом?
Рустем не звик, щоб на нього нападали. Захищатися не вмiв, не любив, а
тут i захищатися не виходило. Завжди вважав усiх довкола дурнями, тепер не
вадило удати дурника й самому. Та й було перед ким - перед самою
султаншею.
- Ваша величнiсть! Ну якi ж з нас вiзири? Сулеймана-пашу слуги пiвдня
пiдводять з постелi, а Другу половину дня вiн дума╓ лиш про те, як
влягатиметься в постiль сво╓ю тушею. Хусрев-паша не встигав з'╖сти якийсь
шматок, як воно з нього виходить, не затримуючись i не лишаючи нiякого
поживку. Вiн жде, коли вже вмре вiд голоду, а ми ждемо, коли вiн помре,
щоб звiльнив мiсце для когось iншого. Четвертого вiзира султан називати не
хоче, вагаючись мiж двома молодими пройдисвiтами, яких узято ще з пажiв
покiйного Скендер-челебi╖ пiсля його страти в Багдадi: мiж Ахмедом-пашою i
Мехмедом-пашою Соколлу. А я - погляньте на мене, ваша величнiсть. Хоч я й
зять ваш, але голова в мене з самих кiсток, як у коняки, тiльки в коняки й
кiстки розумнiшi, бо вона вмi╓ пiдставляти спину, я ж не вмiю й того.
- Не вмi╓ш пiдставляти спину, то доведеться пiдставити голову,- жорстко
мовила Роксолана, не пiддаючись на Рустемовi похмурi жарти.- Як це так, що
при дворi тисячi дармо╖дiв, а рятувати султанську владу вiд загроз ма╓
один Гасан-ага?
- Гасан-ага? - Рустем лиш тепер згадав про султаншивого довiреного.
Виходить, цей чоловiк тут не для того тiльки, щоб подати йому згорток з
листами Мустафи. Пода╓ те, що сам i роздобув.
- Як же Гасан-ага роздобув усе це добро, ваша величнiсть? Вона кинула
на Рустема погляд, вiд якого холоне в серцi.
- Як? А ти не зна╓ш? За золото, яке ви гребете з султансько╖ скарбницi
i все хова╓те пiд себе. А його треба пускати на справи державнi. Платити
там, де треба. Все купу╓ться i продасться. Продаються навiть оракули, що
довели колись лiдiйськi царi Мемнади, пiдкупаючи дельфiйську пiфiю.
Що це за дельфiйська пiфiя, Рустем, ясна рiч, не знав. Знав коран,
якого його вчили ще малим хлопчиком, вбиваючи в його стрижену голову
вiрнiсть iсламовi й новим хазяям, знав зброя", жорстокiсть, неволю, тверде
життя i коней. Щоправда, Пiфi╓ю звали кобилу, на якiй вiн колись учив
султаншу ╖здити верхи. Кобилу назвала так султанша, а вибирав ╖╖ ще
лошицею вiя. Знався на цьому досконало. Гарну коняку бачив з льоту. Очi
поставлено близько, лоб округлий, як склепiння в мечетi, погляд ясний,
вогнистий. Вузькi храпи, довгастi рожевi нiздрi, мов у породисто╖ жiнки,
лебедина шия, сухорлява морда, шовковиста грива, коротка лиснюча шерсть,
довгий хвiст, а груди, груди? Як у султаншi, що рвуть усi найпросторiшi
шовки. I ця жiнка - його теща? Чи надовго? На щастя чи на безголiв'я?
- Гаразд,зiтхнула Роксолана,-хто чого не вмi╓, того вже й не навчиться.
Не для того тебе покликала. Хочу, щоб ти цi листи передав його величностi
султану.
- Я? Султану? Але ж не я ╖х роздобув.
- I скажеш, що роздобув ╖х ти, бо зна╓ш усiх анатолiйських
санджакбегiв, жив мiж тими дикими племенами, вмi╓ш знаходити з ними
спiльну мову, ось тому й потрапили всi цi листи до тво╖х рук.
Тепер Рустем уже не мав сумнiву, що його таки вiдiшлють назад у дикi
гори,- хай далi знаходить спiльну мову з непокiрливими племенами. Але
перед султаншею не станеш нi зiтхати, нi скаржитися. Вiн схилив свою
маслакувату голову в поклонi, дочекався, поки Роксолана милостиво кивнула
╖м обом з Гасаном, мерщiй позадкував до дверей, пропихаючись поперед
султаншиного довiреного, якого б з великою охотою роздер на Дрiбненькi
шматочки за його небачену здобичливiсть.
I ще не знати, як прийме цi клятi листи султан!
- Хоч розкажи, щоб я знав, як ти ╖х добував! - кинув Рустем Гасан-азi,
коли вони вийшли вiд султаншi.
- Розповiсти легше, нiж добути,- усмiхнувся той.
Чи просила Роксолана падишаха за Рустема, чи Сулейман i сам не захотiв
наражати зятя на людський осуд, вiн прийняв рiшення несподiване, але,
може, ╓дино правильне. Мустафi в Манiсу негайно посланий був фiрман,
згiдно з яким шах-заде переводився в далеку Амасiю, а на його мiсце
володарем провiнцi╖ Сарухан ставав Мехмед, найстарший син Роксолани i,
виходило тепер, не названий, але ймовiрний спадко╓мець трону. Фiрман про
вигнання Мустафи з Манiси повiз сам великий вiзир Сулейман-паша, який iшов
з вiйськом проти повсталих курдiв i водночас мав наглядати за шах-заде.
Рустем посмiювався собi у вус: "Мене з Дiярбекiру висмикнули, ╓внуха
посадили туди, як рiпу. Та хiба рiпа виросте на каменi?"
Самого Рустема названо було сераскером походу на Угорщину, i тепер уже
над ним насмiхалися яничари: "Все вже було, але конюх ще нiколи не водив
нас на вiйну!"
Вiйни, власне, нiяко╖ не було. Австрiйцi, що кинулись були па Буду,
злякалися османсько╖ сили i вiдкотилися. Заколотника Майлата видали
султановi нiкопольський санджакбег Ахмед i Петро Рареш, який сподiвався
знов завоювати Сулейманову прихильнiсть. Закованого в ланцюги ердельського
во╓воду вiдправлено до Стамбула, де його поглинули пiдземелля Едi-куле.
Тим часом велетенське османське вiйсько обступило Буду, i Сулейман послав
до Iзабелли гонцiв, яким звелено було передати. що мусульманський закон не
дозволя╓ султановi вiдвiдати ╥╥ особисто, тому хай пришле до нього сина в
супроводi вельмож, якi хоробро обороняли столицю вiд австрiйцiв.
Iзабелла пережила страшну пiч. Сльози, метання, хапливi наради.
Наставав день п'ятнадцято╖ рiчницi битви пiд Мохачем. Що вiн принесе для
малого короля, для цього невинного дитяти? Врештi вирiшено було виконати
султанову вимогу. Дворiчного Яноша Сигiзмунда в золоченiй колисочцi двi
няньки в супроводi перших людей королiвства - Стефана Вербецi, Валентина
Терека, Джордже Ут╓шеновича - привезли до розкiшного султанського шатра.
Малий король ревiв щосили. Сулейман сказав шах-заде Баязидовi, щоб той
поцiлував короля. Рустем-паша шанобливо пiдтримував султанського сина. Як
знати: може, пiдтриму╓ш майбутнього султана? Сьогоднi дво╓ дiтей - одне ще
немовля, друге, хоч i бiльше, а теж дитя, а взавтра один король, а другий
падишах. Чи не був i вiн колись отаким шмаркачем (тiльки не в золоченiй
колисочцi i не в шовковому шатрi), а сьогоднi вiзир, сераскер, державний
муж, i вiд його слова залежить доля цi╓╖ землi. Диво!
Не кажучи й слова, Сулейман дав знак забрати малого i вернути матерi.
На диванi прийнято думку Рустема-пашi: Угорщина мiж Дуна╓м i Тисою
лиша╓ться турецькою землею (великий муфтiй Мехмед Абусууд негайно почав
складати султанський фiрман про долю угорського райя), а Угорщина на схiд
вiд Тиси з Ерделем переда╓ться пiд владу Яноша Сигiзмунда, як султанового
ленника з щорiчною даниною в десять тисяч дукатiв. Великий нiшанджiя
Мустафа-челебiя Джелал-заде написав блакитним i золотим чорнилом фiрман,
який був вручений малому королевi. Султан присягався пророком, сво╖ми
предками i сво╓ю шаблею, що триматиме Буду, охороняючи малолiтнього
короля, i вiддасть столицю, щойно настане вiдповiдний час. Коли мав
настати той загадковий час, нiхто не знав, а допитуватися боялись.
Обiцянок Османи не дотримували нiколи, завжди сповнювали тiльки погрози.
Тим часом Iзабеллу з сином вмiщено в Липi над Марошею: безпечнiше для
всiх.
В табiр до Сулеймана прибули посли вiд короля Австрi╖ Фердiнанда: син
захисника Вiдня Нiкола Сальм i прославлений посол Сигiзмунд Герберштейн,
який об'╖здив усю ╢вропу, двiчi добрався аж до далеко╖ Москви, про що
написав велику книгу.
Султан сидiв пiд золотим чадором, щит, булава, лук i стрiли лежали коло
його нiг, як символи могуття, вельможi пiвколом стояли з одного боку -
Рустем попереду, з другого боку - iмами на чолi з великим муфтi╓м
Абусуудом.
Молодий Сальм шанобливо пропустив наперед старого поважного
Герберштейна, той опустився на колiна перед султаном, нагинався, щоб
поцiлувати золоту полу падишахового кафтана, але нiяк не мiг дотягнутися,
скосив налитi кров'ю очi на купу вельмож, наставив свою широку сиву бороду
на Рустема, прокректав:
- Та поможи ж, ради бога!
Султан, який розумiв по-слов'янськи, ледь помiтно усмiхнувся, нахилився
над послом i простягнув йому для поцiлунку руку.
Герберштейн, який хвалився тим, що всi його посольства були успiшними,
подумав вдоволено, що й цього разу вiй вийде переможцем, хоч ще нiкому
цього не вдавалося з упертим турком.
Дванадцять слуг на увитих позолоченими гiрляндами ношах пiднесли
султановi великий годинник, зроблений за накресленнями самого покiйного
iмператора Максiмiлiана. Вчений майстер показав, як треба заводити
годинник i доглядати механiзм. Про це ж говорилося i в книжечцi,
прикладенiй до подарунка. Годинник показував години, днi, мiсяцi i рух
небесних тiл. Подарунок справдi був рiдкiсний i цiнний, але все ж не
вартий аж цiло╖ Угорщини, яку взялися виторговувати у султана посли,
обiцяючи виплачувати щорiчну данину в сто тисяч дукатiв.
Сулейман пiдкликав Рустема, звелiв йому:
- Скажи ╖м, що, коли прийшли тiльки для цього, хай iдуть геть. А не
пiдуть - прожени.
- Ти ж слов'янин, соромився б! - спробував докорити Герберштейн
Рустемовi, коли той, додаючи ще дещо вiд себе, переказав послам падишахове
велiння.
- Ти теж слов'янин, а кому служиш! - огризнувся Рустем.- Обидва ми
зрадники, тiльки ти зраджу╓ш за платню, а я-за грiхи сво╖, бо я не просто
вiзир i сераскер, а дамат, царський зять!
Сам не вiдаючи про те, Рустем майже повторював слова султаншi Хасекi,
сказанi колись австрiйському пословi Лаському. А може, розповiв йому про
ту розмову Ласький, якого султан вiз iз собою до само╖ Буди i тiльки
звiдти, старого, змученого, хворого, вiдпустив помирати в рiдний Кракiв,
проявивши неочiкуване милосердя. Нiхто не змiг витлумачити такого
султанового вчинку, надто що французький король домагався видачi
пiдступного посланника для розправи. Тiльки Рустем-паша знав, чому
Сулейман так розм'як душею. Вночi пiсля того, як прогнанi були австрiйськi
посли, гонець привiз iз Стамбула два листи. Один- вiд султаншi, другий -
вiд ╖╖ найстаршого сипа Мехмеда.
МЕХМЕД
Уже змалку уява вела його на широкi простори. Вiн - у трiумфальнiй
золотiй колiсницi (або на чорному конi, а кiнь весь у золотi й рубiнах).
Барабани б'ють: там-там-та-та-та. Велетенське блакитне небо.
Там-там-та-та-та. I недосяжнi гiрськi вершини в пречистих снiгах.
Тум-тум-тум. По дикiй пустелi - тисячi вершникiв, тисячi верблюдiв, чорнi
слони в золотих попонах. Трум-трум-трум. Мармуровий палац (червоний
мармур) па краю пустелi, дзюркiт води, гнучкi одалiски. Там-там-та-та!
Вiд свого вихователя занудливого Шемсi-офендi вiдмахнувся, щойно
вилетiв на волю з клiтки гарему, з-за брам Топкапи i пере╖хав до Едiрне,
де був всевладним валi - намiсником самого султана. Султановi Сулейману
пощастило вiд народження. Був ╓диний син у Селiм-хана, мав мiцне здоров'я,
вихователя придiлено йому було ще султаном Баязидом - мудрого Касима-пашу,
який згодом став навiть вiзиром, утримавшись у диванi до глибоких
старощiв.
Кожному з шах-заде, коли вони покидали Топкапи i вирушали до визначених
╖м султаном провiнцiй, одразу давався свiй власний двiр: вiзир, iмам,
дефтердар, нiшанджiя, поет, астролог-мюнеджiм, хавашi, яничари i, звичайно
ж, гарем, одалiсок до якого добирала сама султанша. Все, нiби во╖нам
суджук у похiд. Вiзиром у Мехмеда став один з колишнiх пажiв блискучого
дефтердара Скендер-челебi╖ теж Мехмед, названий Узун, тобто Довгий. Вiн
вiдзначився разом iз сво╖м товаришем Ахмедом пiд час сюннету Мустафи,
Мехмеда i Селiма, коли цi пронозистi вихованцi Скендер-челебi╖ влаштували
на Ат-Мейданi небачене вогняне свято. Тодi султан помiтив обох здiбних
юнакiв, дарував ╖м титули бе╖в, пiсля того вже не вiдпускав ╖х од себе,
мав нагоду переконатися в ╖хнiй мужностi й жорстокостi, яку виявляли до
ворогiв у битвах, i, коли треба було дати для Мехмеда вiзира, покликав
сина i спитав, кого б вiн хотiв узяти: Мехмеда-пашу чи Ахмеда-пашу.
Шах-заде вибрав Мехмеда. Ахмед-паша був обережний, хитрий, може, навiть
пiдступний, як вода пiд тонкого кригою. А Мехмед Довгий брутальний,
рiшучий, неприховано-жорстокий, кровожерний, мов хижий звiр, i розум мав
гострий, несхибний, точний - усе, про що мрiяв би для себе шах-заде.
Довгий не приховував нi вiд кого свого узвича╓ння. Не для того вчився в
школi молодих яничарiв, не для того проходив науку жорстокостi й
пiдступностi у Скендер-челебi╖. Топтати, рвати, метати i вперед, вперед,
проламуватися крiзь хащi, крiзь живих людей, не зважати нi на що, хай
летять голови, хай лл╓ться кров, хай крики й стогони - не озирайся,
вперед, вперед, життя належить вiдважним, безжальним i не тупоголовим
зарiзякам, а мудрим i мужнiм. Щастя тодi, коли життя в тво╖х руках, коли
трима╓ш повiддя натягнутим. Над самим кра╓м Прiрви не заплющуй очей, не
зупиняйся, нi хвилi вагань i перепочинку, зiрке око, тверда рука, незламна
воля.
Маломовний, грiзно насупленi брови, гучний голос, жилаве тiло, яке не
зна╓ утоми, доведене до меж неймовiрностi вмiння володiти будь-якою
збро╓ю, витривалiсть у походах, в обжираннi, в пиятиках, подвиги на
любовному ложi, де красунi заламували руки вiд розпачу, що нiч не трива╓
пiвроку,- здавалося б, Мехмед Довгий мав пишатися тим, що був сво╓рiдним
взiрцем османсько╖ доблестi, а тим часом вiн зневажав людську природу й
породу так вiдверто, нiби ту зневагу поширював i на самого себе.
Ясна рiч, до шах-заде Мехмеда молодий вiзир ставився з належною
поштивiстю, був його тiнню, твердим намiром, оголеною шаблею, караючою
рукою.
Обидва звалися Мехмедами - шах-заде i його вiзир. Один повелитель,
другий - його слуга. Та хоч Довгий вважався слугою султанського сина, той
незабаром став мовби його вiдлунням, блiдим повторенням, безсилим
наслiдувачем, гнався за сво╖м вiзиром i нiколи не мiг наздогнати, мав
перед Довгим переваги народження i становища, але бракувало йому звичайних
можливостей, якi може дати чоловiковi тiльки природа i яких не придба╓ш нi
за якi скарби.
Над Мехмедом вiд народження тяжiло переконання, що вiн спадко╓мець
трону i тому мав вирости грiзним i могутнiм, як султан Сулейман. Про
Мустафу не думав, сподiвався, що якiсь сили - небеснi чи земнi - неодмiнно
усунуть, приберуть того, звiльнять i очистять дорогу до престолу йому,
Мехмеду, бо вiн - спадко╓мець. Раб спадко╓мства з самого дитинства.
Зачатий у насильствi, народився кволий, нiкчемний тiлом, не тiло, а схлип.
Рiс улюбленцем султана й султаншi, про синiв казано: "Синiв називано по
iменах, тiльки Мехмеда завжди - "наш Мемiш". За ним був найпалкiший i
найдбайливiший догляд. Учителi, лiкарi, iмами, порадники, астрологи й
знахарi оточували малого Мехмеда, та однаково шах-заде рiс кволий i хоч
схожий був на Сулеймана обличчям i постаттю, але було то лиш блiде i
жалюгiдне вiдбиття султанове, який теж, як вiдомо, не вiдзначався
надмiрною мiцнiстю.
Характер у Мехмеда так само був далекий вiд досконалостi, настро╖
змiнювалися в ньому незбагненними перескоками, мiг бути то надмiрно
добрим, то злим до жорстокостi, хвилини прозрiнь поступалися мiсцем цiлим
дням тяжкого душевного занепаду. Та найбiльше докучали Мехмеду тiлеснi
немочi, так нiби справджувалася саме на ньому гiрка iстина, що диявол,
обравши собi жертву, забира╓ в не╖ не саму душу, а й тiло, знаючи, що з
тiлом забира╓ все.
Але в цьому кволому тiлi жив залiзний/ дух Османiв. Мехмед вiдчував, як
близько до смертi вже вiд народження вiн i його брати тiльки тому, що
належали до паростi Османiв, над якою нависав нелюдський закон Фатiха.
Окрiм того, йому дiсталося ще немiчне тiло. Порятунок бачив тiльки у втечi
вiд сво╓╖ немочi, в знущаннi над плоттю, в загартуваннi тiла, в
непокiрливостi долi, в подоланнi слабостi. Не давати собi перепочинку,
мчати вперед i вперед, задихаючись, викрешуючи iскри, як конi пророка:
присягаюся тими, що мчаться, задихаючись, i викрешують iскри. Вiн -
спадко╓мець. Iмперiю буде вiддано йому, людськi долi й життя, то хiба ж не
владен вiн над життям власним?
Зрадiв безмiрно, отримавши собi помiчника, прибiчника, слугу й
повiрника в особi Мехмеда Соколлу. Жили, як звiрi, як хижаки, як
розбiйники i грабiжники. Шах-заде рвався на вiйну, але вiйни для нього не
було, зате мiг замiнити ╖╖ ловами. Однаково вбивство, кров, гонитви,
переслiдування, знемога, безмежжя просторiв. Нiяких зручностей, простота,
груба ╖жа, спати на камiннi, пiдклавши долоню пiд щоку, грiтися коло
вогнищ, просмердiтися власними нечистотами, чути довкола прокльони й лайки
i самому лаятися й проклинати, бачити зелену зорю над головою, мокнути пiд
до╖дливими дощами - ось тво╓ життя, бо ти спадко╓мець трону, ти
спадко╓мець!
В палацi не знав гарему, весь час згаював серед соколiв i беркутiв,
любив обiдати з яничарами, шанобливо вклоняючись казановi з пловом, бо
казан у яничарiв вважався найвищим божеством.
Ще хотiв, щоб його боялися. П'ять синiв росло у султана, i всi були
неоднаковi i мали неоднаковi бажання. Мустафа хотiв, щоб його обожнювали.
Мехмед - щоб боялися. Селiмовi було все однаково. Був то гордий, то
привiтний, то марнославний, то ледар, а найбiльше - п'яниця i розпусник
уже з чотирнадцяти рокiв. Баязид був просто добрий i страшенно
непосидючий. Джихангiр усе б вiддав, щоб його тiльки не тривожили i не
заважали мрiяти.
Мехмед знав, що султана повиннi боятися. А вiн спадко╓мець, тому ма╓
подбати, щоб усi боялися також i його. Але не мав на те часу, заклопотаний
змаганням з тiлесною немiччю, i тому все вiдкладав свiй намiр стати
жорстоким, як султан Селiм, як великий Фатiх або хоча б як його вiзир
Мехмед-паша Соколлу. До того ж хоч i вважав себе спадко╓мцем, починав
тривожитися впертим мовчанням султана Сулеймана, який не називав свого
наступника.
I тiльки того дня, коли в Едiрне прийшов султанський фiрман про
переведення шах-заде Мехмеда з його двором до Манiси, найстарший син
Роксолани зрозумiв: сталося!
Тепер мав пiд сво╓ю владою цiлу провiнцiю Сарухан, мовби маленьку
iмперiю. Стамбул лежав за кiлька днiв кiнно╖ ╖зди, тiльки приготуйся
належно, будь твердий духом i тiлом, передовсiм тiлом, бо воно твiй
найбiльший ворог, а ти ж - спадко╓мець!
Слав гонцiв до султаншi-матерi. Хотiв знати про кожний прожитий нею
день. Бачив уже себе султаном, а матiр свою, роз-смiяну i мудру
Хасекi,всевладною валiде, повелителькою Топ-капи, найпершою опорою
молодого падишаха. Любив ╖╖ так само щиро й гаряче, як ненавидiв сво╓
нiкчемне тiло. Оточував себе дервiшами, святими людьми, знахарями,
ошуканцями. Йшли звiдусiль, напливали, мов темнi хмари на ясне небо,
зроджувалися з загадкових велетенських просторiв Азi╖, з Персi╖ й Iндi╖, з
╢гипту й Сiрi╖, виникали нiзвiдки. Продавали зрозпаченому шах-заде лiки,
амулети, давали поради, чаклували, провiщали його долю. Однi казали пити
вино, другi забороняли, однi радили ╖сти баранину, iншi - лише дичину.
Були такi, хто геть вiдкидав природу, вбачаючи порятунок у дiяннi сил
окультних, та╓мничих i всемогутнiх. Мовляв, той, хто не ляка╓ться розлиття
людсько╖ кровi, здатен з допомогою окультних сил досягти розмiрiв слона i
розтоптати людей, як билинки.
Мехмед не вiрив нiкому, але нiкого й не мав спитати, окрiм свого
вiзира, який навiть спав пiд порогом свого шах-заде. Соколлу тiльки
лаявся:
- Шкiра цих негiдникiв не годиться навiть на барабани, ваша високiсть!
Чоловiк живий, поки вiдчува╓ в руках шаблю та мiж ногами боки свого коня.
Все iнше - не варте й згадування. Як на мене, то до жирно╖ баранини кисле
молоко, тiльки сквашене по-болгарськи,- i все буде: довголiття, тверда
рука, чоловiча сила!
Возив те молоко в бурдюках вовною всередину повсюди, по╖в ним Мехмеда
замiсть води й вина, але не помагало й воно.
I коли писав шах-заде Сулеймановi про свою матiр Хасекi, що вона вся
зчорнiла в душi вiд розлуки з султаном, то сам уже давно звуглився i не
горiв, а дотлiвав, смерть жила в ньому, розросталася, розпростувалася, але
вiн не хотiв того помiчати, не вiрив, приховував од усiх. Ще зовсiм малим
отримав од султана в подарунок коштовний ятаган, спав з ним у колисочцi,
пiдкладав його пiд подушку й пiдрiсши, тепер теж тримав у постелi, мовби
сподiваючись, що вiдiб'╓ться вiд смертi коли не здоров'ям, то збро╓ю.
Однак не вiдбився.
Довiдавшись про смiливi перемоги султана в Угорщинi, звелiв
Мехмедовi-пашi готувати пишний бенкет. У палацових садах, пiд обважнiлими
вiд соковитих плодiв деревами, над басейнами з прозорою водою з гiрських
джерел, покладено на траву шовковистi килими, на них парчевi покривала,
поверх яких постелено скатертi з ╓гипетського полотна. Ро╖ хавашiв
закружляли по саду, носячи на простягнутих руках дерев'янi тарелi, срiбне
й золоте начиння, дороге скло, на╖дки, напо╖, солодощi, наставляючи все те
вже не рядами, а стосами, одне на одне, так що перед шах-заде i його
спiвтрапезниками громадилися цiлi гори ласощiв. По праву руку в шах-заде
сидiв його вiзир Соколлу, по лiву руку - iмам i поет. Iмам благословив
трапезу, Мехмед дав знак, ударили барабани, заграли зурначi, забринiли
струни сазiв, полилося вино, хоч i не дозволене пророком, але незамiнне в
час великого торжества iсламсько╖ збро╖ й прославляння великого султана
Сулеймана, хай продовжить аллах тiнь його величi, поки змiнюються днi й
ночi. З цi╓╖ ж Манiси колись вийшов султан Сулейман. Манiса для нього - це
молодiсть, але й вигнання, очiкування престолу, але й щоденний страх за
життя. Для шах-заде Мехмеда - це останнiй схiдець до трону, золотий
схiдець, над яким, як у раю, нависають золотi яблука щастя й надi╖, бо ж
вiн спадко╓мець!
Змагалися у вихваляти, в славленнi, у величаннi, учтi не було кiнця,
тривала цiлий день, продовжувалася увечерi, вночi хавашi запалили лiхтарi,
свiтильники, смолоскипи, далi лилося вино, обгризалися баранячi реберця,
тiк по бородах солодкий сiк пiд плодiв, нiхто не наважувався пiдвестися,
хто встане - той навiки втрачений для шах-заде Мехмеда, доводилося
терпiти, трiщали шлунки, мало не лопалися сечовi мiхури, з'╖дене й випите
пiдступало до горла, а вiзир Мехмед-паша вигукував новi та новi слова на
честь великого султана i його високогiдного спадко╓мця, Соколлу не знав
утоми, як не знав утоми i вутлий тiлом, але залiзний духом шах-заде,
музиканти рвали струни на сазах од запопадливостi, придворний поет читав
безкiнечну "Iшрет-наме" славетного Iльяса Реванi, тут лилося вино, там
розповiдалося, як виноградна лоза потрапила в цю благословенну землю. Один
арабський вождь побачив якось, що змiя хоче з'╖сти голуба. Вождь убив
змiю, на знак вдячностi голуб принiс сво╓му рятiвниковi лозу i порадив
давити ягоди i пити сiк. Кола надавили соку i дали вмираючому, той одужав.
Вiн розповiв, що пiсля першо╖ чашi вiдчув, як веселощi входять йому в
душу, а пiсля друго╖ зрозумiв, що став падишахом.
Мехмед пив i пив, мовби передчасно прагнучи вiдчути себе падишахом, не
п'янiв, тiльки йшло йому все перед очима перекидом, вже не впiзнавав
нiкого, не вiдчував свого тiла, не знав навiть, де вiн, чи живий, чи
мертвий. Звик до поганого самопочуття, але так погано ще не почував себе,
мабуть, жодного разу за всi двадцять два роки життя, i все ж тримався,
сидiв рiвно, не хилився, не кликав на помiч, так що навiть вiчно
насторожений, як дикий звiр, вiзир Соколлу не вiдчув нiчого i стривожився
тiльки тодi, колi╖ помiтив, як Мехмедова рука слiпо шука╓ щось у повiтрi,
не може знайти, мертво пада╓, знов хоче здiйнятися, ледь здрига╓ться i...
- Ваша високiсть,- нахилився Соколлу до шах-заде,- мiй принце, мiй
повелителю!..
Мехмед ще сидiв, i очi ще мав розплющенi, але невидющi. Та й сам -
живий чи вже мертвий.
Вiзир, попри всю свою безстрашнiсть, не наважувався доторкнутися до
шах-заде. Доторкнешся - впаде i вже не пiдведеться.
- Ваша високiсть,- гостро зашепотiв Соколлу,- ваша... Мехмед
несподiвано заговорив. Так само з мертвими очима, в загрозливiй
непорушностi, вiн повiльно промовив:
- Коли Iскандер вiдчув, що вмира╓, а мати його плакала, вiн, втiшаючи
╖╖, сказав: "Подеколи бува╓ радiсть, iнодi печаль. Так повелося, так i
буде" - "Гяхi сюрур гяхi недер, бйойле гельмiш бйойле гiдор".
Сказавши це, вiн став хилитися на вiзира, i вже нiщо не могло його
втримати на цiм свiтi.
Лiкарi були безсилi. Мехмед помер, не встаючи вiд учти. Iмам прочитав
суру Фатiха за упокiй душi шах-заде. Мехмед Соколлу, цей жорстокий,
безжальний чоловiк, заплакав, мабуть, уперше в сво╓му життi i став тертися
обличчям об ногу небiжчика. Тодi згадав, що колись чув, як слов'яни, коли
хочуть зберегти тiло небiжчика, кладуть його в мед, а був усе ж таки
слов'янином бодай за походженням, бодай у щонайглибших закапелках
жорстоко╖ сво╓╖ душi,- отож негайно звелiв роздобути велику бочку,
наповнити ╖╖ медом анатолiйських бджiл, який так любив шах-заде, бо мед
той викликав гарячку в його холоднiй кровi i сни про вогонь; тiло вмерлого
поклали в мед, i сам Соколлу повiз його до Стамбула.
Жовтий вiтер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипiла в змiях на
розпеченому камiннi Анатолi╖, сумний караван був нiби доля самого Соколлу,
мов згусток його далекого боснiйського дитинства, мов його шорстка душа,
що зачерствiла в цiй землi, повнiй камiння, розпачу i мук. Вмирають навiть
султани, вмирають ╖хнi сини i найнiжнiшi красунi, а муку лишають на землi,
i не менша╓ ╖╖, а щодалi бiльша╓, i пада╓ вона на плечi отаких колишнiх
хлопчикiв, взятих у рабство за податок кровi, i душi в цих хлопчикiв
стають камiнними, i в них кипить отрута, як в анатолiйських змiях. Яке ╖м
дiло, чи згорить земля вiд вогню, чи згине трава вiд вола.
Соколлу жорстоко гнав свiй караван, кваплячись до Стамбула, так нiби
вiз радiсну вiсть, не знав, що чека╓ його самого в столицi, може, й смерть
за те, що недогледiв шах-заде, злостиво кривлячи твердi сво╖ губи пiд
чорними вусами, шепотiв сам собi: "Присягаюся тими, що мчаться,
задихаючись, i викрешують iскри".
Вiсть прилетiла в Стамбул поперед страшного каравану. Роксолана не
повiрила гонцевi, а сама вже знала, що то правда. Султан був далеко, бiля
не╖ тiльки Мiхрiмах та дванадцятилiтнiй, так само кволий, як був Мехмед,
Джихангiр, чорна вiсть припадала ╖й самiй. Чорна вiсть i чорний бiль. Ще
не ховала сво╖х синiв. Абдаллах помер, щойно народившись, маленького його
табута вона тодi й не бачила, а тепер приречена була вдивлятися в мертве
лице обмитого, набальзамованого, спокiйно-прекрасного, але мертвого
Мехмеда, i свiт повивався для не╖ непробивним туманом. Сама колись учила
Мехмеда дитячо╖ приспiвки, коли наповзала з Мармари на сади Топкапи густа
iмла: "Аламин iльки╖м, караджа iльки╖м, килинан боарим, килиджинан
кесерим! Вар, гiт, кйор, дурман!" - "Я первенець сво╓╖ матерi, я
темно-бурий лис, я задушу туман волосиною, порубаю мечем! Геть забирайся,
проклятий тумане!"
Хто тепер поспiва╓, проганяючи страшний туман смертi?
Болiсний стогiн рвався з не╖, як у вiвцi, яку куса╓ ягня, коли ссе, бо
воно ╓дине з усiх ссавцiв народжу╓ться з зубами, так само як народилися
зубатими всi ╖╖ сини, щоб мати чим гризтися за владу, яка для кожного з
них була життям. Щасливi люди, якi можуть жити без влади.
Темрява вповзала Роксоланi в душу, заливала душу безнадiйно. "Серце мо╓
обгорiло i всохло. I стала я, мов сова на ру╖нах, мов одинока пташина на
крижi". Порушилося велике число "п'ять", вирвано з нього найдорожчу ланку,
розсипалося воно крихтами на вiтрi. Крихти хiба що кинути птахам, щоб жили
хоч вони, бо вже люди тут усi мертвi, а може, мертвi й ангели, Людиною тут
бути не варто, ангелом бути не варто, треба бути богом або нiчим.
Вся в чорному, пiд чорним чарчафом, тоненька й квола, мов дiвчинка,
стояла тридцятивосьмилiтня султанша над тiлом свого найстаршого сина, над
сво╓ю вмерлою найпершою надi╓ю, i нi звуку вiд не╖, нi зiтхань, нi поруху,
тiльки падав на не╖ небесний вiтер, тяжкий i мертвий, мов тiло мертвого
сина,- нi трiпотiння ластiв'ячих крил, нi дрожу вiд доторкiв долонь, нi
буйних вод, якi зносять i заносять безвiсти. Вмирають найкращi. Сину мiй,
моя ж ти дитино, чи м'яка твоя дерев'яна постiль, чи м'який бiлий камiнь в
узголов'╖?
Була мати - самотня i безсила, але була й султанша, i вiд не╖ ждали
повелiнь.
Покликала великого будiвничого Коджа Мiмар Сiнана, який уже докiнчив
джамiю султана Селiма i тепер споруджував найбiльшу з османських мечетей -
Сулейманi╓, дивуючи всiх величчю будiвлi, а ще бiльше - впертою
повiльнiстю в роботi.
Сiнан прибув до султаншi без пишноти, в простому робочому одязi, мовби
на знак жалоби по вмерлому шах-заде. Був старий, як завжди втомлений, з
байдужими, мов у венецiанського художника, очима. Роксолана прийняла його
ласкаво, попросила сiдати, почастувала солодощами, помовчавши, спокiйно
сказала:
- Треба поставити тюрбе для тiла шах-заде Мехмеда.
- Я раб ваших велiнь, ваша величнiсть,- вклонився Сiнан-паша.
- Зробити це без загайки. Я стежитиму за роботою сама.
- Буду там удень i вночi, моя султаншо.
Сiнан не питав, де ставити тюрбе, бо це належало султану, а Сулеймана в
Стамбулi нема╓. Але Роксолана, дивуючи досвiдченого будiвничого, сказала:
- Ставитимеш коло старих яничарських кишласi, де нещодавно знайдено
могилу барабанщика великого Фатiха - Мустафи. Хай нашого сина й пiсля
смертi надиха╓ гримiння переможних барабанiв Мустафи.
Сiнан мiг би подумати, що султанша вибрала те мiсце в надi╖, що
незабаром ляже там ще один Мустафа - найперший сети Сулейманiв, та був
надто обережним у поводженнi з володарями, щоб пускати в голову такi
думки. Мовчки вклонився, i султанша вiдпустила його.
В темному вiзку щоранку при╖здила Роксолана на сумну будiвлю, сидiла,
затулена щiльними запонами, зрiдка позираючи назовнi. Стежачи за тим, як
везуть i перетягають камiнь, готують розчин, добирають барвистi iзнiкськi
плитки для оздоблення стiн, думала, сама не знаючи про що, бо не могла нi
вловити, нi затримати жодно╖ думки. Iнодi кликала до себе Сiнана-пашу,
який трудився нарiвнi з сво╖ми помiчниками i простими рабами, допитувалася
не питаючи: "Як жити далi? Де порятунок? Де?"
Сiнан розумiв безмовнi запитання молодо╖ зрозпачено╖ жiнки, обережно
розповiдав ╖й про сво╖ будiвлi, про та╓мницi свiту, якi вiдкриваються його
очам нез'ясовне, як осяяння. Сам у молодостi немало потрудився для
розширення меж османсько╖ держави, тодi несподiвано видалася йому вся
iмперiя схожою на коня: переднi ноги вiдiрвалася вiд землi, але нiкуди не
дострибнули, а заднi навiки прикутi до каменя, не вiдiрвуться, не ввiйдуть
у той камiнь, самi ставши каменем, пiднесеним над свiтом у вiдчайдушному
замаху. Так вiн збагнув сво╓ призначення: камiнь. Але камiнь
прямолiнiйний, як нудьга походiв, вiн кiнечний, в ньому не вiдчува╓ться
простiр, який наповню╓ душу людини вiдчуттям безконечностi й вiчностi.
Тодi де ж вiчнiсть? У подоланнi просторiв, в ╖х пiдкореннi? Простiр можна
пiдкорювати мечем, але це омана. ╢ спосiб надiйнiший. Людський талант,
талант будiвничого. Людство завжди лишало по собi храми, палаци, великi
мiста, гробницi, колони, обелiски. Вiчнiсть можна вловити лише людським
талантом. Вона летить над землею, як небесне сяйво, а чоловiк повинен
залишати ╖╖ на землi. Що бiльше залишить, то бiльша його заслуга. Вiчнiсть
уярмлена, закута, зодягнена у форми нашо╖ сутностi душевно╖. Бо сама
вiчнiсть не ма╓ форми, вона всемогутня й жахлива, як морок i хаос, i
тiльки ми нада╓мо ╖й форми й сутi.
Ще нiколи не мав тако╖ уважно╖ слухачки мудрий Коджа Сiнан, ще нiхто
так не розумiв його думок, але, мабуть, нiхто й не прозирав у глибини його
задумiв, корiння яких ховалося й вiд самого будiвничого.
Слухала про закутий у камiнь простiр, а самiй перед очима розстелялися
незмiрнi бiрюзово-голубi простори i над ними мiсяць кривавий, як рубiн на
Сулеймановiм тюрбанi, безконечно намножувалися кам'янi соти в навершях
колон, меншi й меншi, малi куполи довкола великих, знесених над ними,
клубочилися, мов дим пекельний, що розповза╓ться по землi дедалi бiльше i
бiлбше. А може, то закам'янiлi хвилi хмар? Лягли на землю i рвуться до
неба тiльки гостряками мiнаретiв i зойками замучених, вмираючих i ╖╖
безмовним зойком, вiд якого несила звiльнити душу, бо ти - султанша.
Тюрбе для Мехмеда було закiнчене ще до повернення Сулеймана з походу.
Султан був невтiшний. Звелiв коло тюрбе спорудити велику мечеть
Шах-заде, ╖здив разом з Роксоланою дивитися, як пiд старими горiхами
Сiнан-паша закладав камiнь у пiдвалини будiвлi, яка ма╓ слугувати вiчнiй
пам'ятi ╖хнього сина.
В Топкапи все завмерло. Не скликався диван. Не приймано iноземних
послiв. На султанськi обiди не допускався нiхто, крiм Хасекi. Сулейман
розiгнав усiх поетiв i спiвцiв, звелiв спалити величезне зiбрання дорогих
музичних iнструментiв. Не було мови нi про веселощi, нi про вiйну, i майже
п'ять рокiв султан не ходив у походи. ╢дине, що зробив, не
вiдкладаючи,послав у Манiсу на мiсце його вмерлого брата другого сина
Роксоланиного - Селiма, схожого обличчям, волоссям, очима, усмiхом па свою
матiр так, що Сулейман не мiг без солодкого здригання дивитися на нього i
не надавав йому переваги за життя Мехмеда тiльки тому, що той був
первородний.
Але життя брало сво╓. Треба було годувати Стамбул, збирати податки в
розкиданих на величезних вiдстанях землях iмперi╖, карати й милувати.
Мехмеда Соколлу вiдправлено до старого Хайреддiна Барбароси - хай
послужить на морi, коли на сушi не встерiг султанського сина. Мовби щоб
показати Соколлу, як багато вiн утратив, вiзиром названо його колишнього
товариша, обережного й хитрого Ахмеда-пашу, якого Рустем одразу назвав
"намиленим" i зненавидiв неприховане, чого Ахмед-паша не мiг собi
дозволити, ненавидячи султанського зятя потай, що, як вiдомо, набагато
небезпечнiше. В диванi вiзири лаялися, здирали один з одного чалми,
великий вiзир, не стерпiвши глузувань Рустема-пашi, кинувся на нього з
кулаками. Рустем вихопив шаблю, але замахуватися нею не став, зневажливо
заявивши, що вiн би вiдкабетував великому вiзиру все найцiннiше для нього,
але, на жаль, воно вже давно вiдрiзане, а голова старого ╓внуха на являв
нiяко╖ цiнностi.
- Ти, рабе слов'янський,- харчав i пiнився череватий ╓внух,- покажу
тобi, як я володiю шаблею! Одпанахаю тобi все зайве на пицi, обчищу ╖╖, як
помаранчу.
- Мов лице - вхiд до раю, крiзь який увiйде лиш моя душа, нiкчемний
обрубку,- реготав Рустем. - Твоя ж шпетна морда - вхiд до нужника. Ти
здихатимеш у такiй смердючiй ямi, що навiть сколопендри й жуки-гнойовики
не кинуться на твiй труп!
Великий вiзир, розлючений, кинувся до султана i став кричати, що вiн
вiдда╓ державну печать i хай його величнiсть вибира╓: вiн або цей босняк!
Султан вибрав Рустема. Сулеймана-пашу зiслано в Гелiболу, де вiн,
лютуючи вiд безсилля, дожив до дев'яноста рокiв i помер смертю не
насильницькою, що могло вважатися неабияким щастям. Другий вiзир
Хусрев-паша незабаром помер голодною смертю вiд сво╖х невилiковних
хворощiв. Помер i великий Хайреддiн, звiльнивши мiсце для Мехмеда Соколлу,
який несподiвано для себе став капудан-пашою. Султан обставлявся людьми,
мало не вдвiчi молодшими за нього, i вже не мiг далi сидiти в столицi.
На схiдних окра╖нах iмперi╖ бунтували племена, мабуть, пiдбурюванi
кизилбашами, була прекрасна нагода дати змогу новому великому вiзиру
Рустему-пашi виказати сво╖ полководськi здiбностi, надто що вiн знав тi
кра╖ досить добре, тим часом шах-заде Селiм замiнив би султана в Стамбулi,
призвичаюючись потроху до непростого мистецтва володарювання, бо ж тепер
вiн - спадко╓мець, хоч i не названий.
Так Сулейман, оточений хмарами свого непереможного вiйська, знов
вирушив у великий похiд, бо султан найбiльше дума╓ про землю, найбiльше за
не╖ терпить, найбiльше для не╖ трудиться i найбiльше може для не╖ зробити,
бо все зло свiту перемага╓ться й знищу╓ться священною особою султана. I
кожна вiйна, яку веде падишах, теж священна, бо знищення всiх ворожих
султановi людей однаково, що дощ на спраглу землю. Як сказано: "Iстинно,
неправеднi не будуть щасливi".
А як же султанша - праведна чи нi? I для кого й перед ким?
КОЛО
Коли стояла над мертвим сином, вiдчула, що розверза╓ться в не╖ пiд
ногами безодня, яка лягла зяянням мiж ╖╖ дотеперiшнiм життям i днем
завтрашнiм! I не загатити, не заповнити, не подолати цi╓╖ прiрви, бо нею
стало все ╖╖ життя.
Коли босу ввiв ╖╖ колись чорний кизляр-ага до султансько╖ ложницi, а
тодi гинула вона на зелених султанських простирадлах, була безодня плотi,
глибша, нiж морська. Тепер, у сорокалiтньо╖, на вершинi могутностi й
розпачу, розверзлася перед нею безодня духу, глибша, нiж усi пекла,
обiцянi в погрозах вгорьованим людям, i протяжнiсть ╖╖ вже не вниз, а
вгору; перевернута, вона сяга╓ зiрок.
Безодня була вже й не коло нiг, не пiд ногами - вона оточувала
звiдусiль, брала в мертвий зашморг, як оте коло, зображення якого
переслiдувало Роксолану, хоч де б ступнула: в хамамах i мечетях, на арках
i на вiкнах гарему i султанських поко╖в, на свiтильниках i дощечках з
сурами корану, на дерев'яних решiтках i камiнних плитах, на барвистих
настiнних панно i ручках дверей.
З дитинства лишився спогад: коли гримiв грiм i блискавицi краяли небо,
вдаряючи в лiси поза Гнилою Липою, душа в не╖ злякано щулилася, а тодi
вiдкривалася з вiльною радiстю, бо блискавицi вражають завжди когось, а не
тебе, не тебе. Тепер усi блискавицi били тiльки в не╖, несхибно й
жорстоко, а вона була замкнена в колi свого найвищого в iмперi╖ (а може, й
у всьому свiтi?) становища, самотня, покинута, i не так через людську
жорстокiсть i байдужiсть, як через свою неприступнiсть. Приступна тiльки
для страждань i для величi, од яко╖ страждання стають геть нестерпними.
Хотiла залишити коло себе Баязида, але султан вирiшив узяти його з
собою в похiд. Узяв також i Джихангiра, щоб показати молодшим синам безмiр
споконвiчних османських земель. Коло султаншi був тепер Селiм та ще ╖╖
довiрений Гасан-ага, який мав оберiгати ╖╖ спокiй або ж, як вважали всi
придворнi, виконувати всi забаганки, iнодi найдивнiшi, надто що завжди
та╓мнi.
Нiхто не знав, чим наповненi днi султаншi. Сип Селiм? Такий схожий на
матiр, з такою самою невпокоренiстю в зеленкуватих очах, може, й душею
однаковий? Не ╓днало ╖х нiщо. Якби можна було забути голос кровi, то охоче
забула б i це. Селiм марнував днi в учтах, на ловах, в розпустi.
Наставлений при ньому вiзиром Мехмед Соколлу був гiдним напарником для
шах-заде в усьому лихому, бо доброго вiд них не ждав нiхто, а самi вони
давно вже про нього не згадували. Топкапи схожi були на якесь дике
пристанище ловцiв. Скрiзь порозкидана зброя, десь виють мисливськi пси,
валяються свiжозiдранi шкури оленiв i вепрiв. В палацових садах серед
мiдно-червоних скель Селiм влаштував собi розвагу. В кам'янiй стiнi
видовбали заглибини, закрили ╖х мiцними дерев'яними решiтками й посадовили
в тi сховки диких орлiв. Пiд кожним з орлiв - пiдпис. Названо хижакiв
iменами ворогiв султанових - iмператора Карла, римського папи, шаха
Тахмаспа, короля Фердiнанда, дожа Венецi╖. Селiм любив приходити з сво╖ми
гуляй-братами вночi до орлiв, з п'яним реготом вицiлювався з мушкета, бив
пiд низ ╖хнiх клiток, гримiв пострiл, розбризкувався камiнь, величезнi
птахи з клекотливим злобним криком хижо зривалися з мiсця, пробували
вдарити крильми, але в заглибинах було занадто тiсно для цього, крила
зоставалися згорнутими, тiльки кресали об камiнь, аж летiло пiр'я. А Селiм
торжествував:
- А що, iмператоре, як тобi, негiднику! А ти, папо, чом репету╓ш? А
шах? Чи заснув? Ну ж бо, Мехмеде, подай менi мушкета!
В кiнцi лiта знудьгована султанша заблукала до то╖ скелi з орлами,
довго стояла, дивилася на ув'язнених велетенських птахiв. Позирали на не╖
з вбивчою байдужiстю, мовби ╖╖ вже давно не було на свiтi. Не iснувало для
них нiчого, крiм жертв, а тепер самi стали жертвами людсько╖ пiдступностi
й хижостi, тому мали всi пiдстави дивитися на людей зi злобною зневагою.
Пригорбленi, чорнокрилi, якiсь бруднi, мовби вмерлi, смерть у всьому - в
сталевих пазурах, у кам'яному дзьобi, в осклiлих очах, у барвi пiр'я, нiби
посипаного перстю. Сидять, дрiмають, нiчого не хочуть знати, тiльки сни
про польоти, про висоту, про волю.
Тодi вона, сама не знаючи навiщо, стала вiдчиняти клiтки, одну за
одною, йдучи вздовж кам'яно╖ стiни, вiдчинила всi, вiдступила, змахнула
руками, неначе на курей: а киш, киш! Орли сидiли непорушио. Чи то не
вiрили, чи не бажали отримувати волю вiд цi╓╖ слабо╖ iстоти, чи то не
хотiли покидати ╖╖ в самотинi? Однак жалiсть була все ж чужа ╖м. Один, за
ним другий, третiй, важко вибиралися вони з сво╖х темниць, незграбно
злiтали на вершки дерев, мовби очiкуючи всiх iнших, а чи впевнюючись, що
тут не прихову╓ться якась пiдступнiсть. Тiльки пiсля того вдарилися вони у
височiнь, усi врiзнобiч, але всi вгору, вгору, аж поки й зникли з очей.
Роксолана сiла на траву, тихо заплакала. Така пустота в душi, такий
вiдчай.
Згадалося, як вивозила синiв, коли ще були малими, за Едiрне-капу, щоб
по першому снiгу ловити на пустельних глиняних полях курiпок,- у тих
пiдмокали крила, й вони не могли лiтати. Годували курiпок цiлу зиму в
золотих клiтках, а пiсля новруза знов ви╖хали за Едiрне-капу, де все вже
зеленiло й цвiло. I кожен з малих ╖╖ синiв випускав пташку, приказуючи:
"Азат, бузат, дженнетi гйозет!" - "Ось ти вiльна, то стережи рай!"
А ╖╖ нiхто нiколи не випустить з велетенсько╖ золото╖ клiтки, звано╖
життям, султаншi, матерi султанських синiв, i мав вона до смертi стерегти
тут рай, але не для себе.
I нiзвiдки ждати рятунку, треба жити, вдовольняючись доброчинством,
милiстю й величчю, ╖здила по Стамбулу. Супроводжували ╖╖ цiлi хмари
двiрських лакиз, вона пiдкликала до себе тiльки старого Коджа Сiнана.
Пояснював, як просува╓ться будiвництво мечетей Сулейманi╓ i Шах-заде. Вона
знов кружляла й кружляла заплутаними вулицями величезного мiста, минала
мусульманськi базари, вiзантiйськi площi, акведуки, цистерни, не могла
зупинитися, чогось шукала й не могла знайти. Кiлька разiв поверталася до
маленького невiльницького базару мiж форумами Константина i Тавра. Яке
глумлення над людьми! На однiм форумi вiзантiйськi iмператори з'являлися в
усiй сво╖й пишнотi, на другому - iмператорськi кати випiкали очi полоненим
болгарам. А тепер мiж цими пам'ятками християнсько╖ жорстоко╖ величi
мусульмани продають людей у рабство, бо ж, мовляв, у хадiсi пророка
сказано: "Узи рабства продовжують життя".
Врештi зупинилася на Аврет-базарi, де був найбiльший невiльничий ринок
Стамбула. Висiла з карети, обiйшла весь базар, де вже було повно рабiв,
захоплених султаном у кизилбашiв, мусульмани продавали тепер мусульман,
але ж однаково люди i однакова ганьба!
Будiвничий Сiнан, якого султанша тримала коло себе, байдуже спостерiгав
те, що дiялося на невiльницькому ринку. Вже давно перестав перейматися
метушнею свiту, зосередившись на сво╖х задумах, що перевершували
можливостi людсько╖ природи. Роксолана iнодi поглядала на будiвничого, не
приховуючи цiкавостi в очах. Хотiла б проникнути йому в душу, розгадати ╖╖
незвичайну будову. Ось чоловiк! Прийшов на свiт i пiшов, а будiвлi
стоятимуть цiлi вiки, величнi, як його душа. Але, й вони не передадуть
глибинно╖ сутi. Стануть тiльки оболонкою його душi. А чим була наповнена?
Нiхто нiколи не довiда╓ться. Горе, страждання, захват? Невже пристрастi не
зникають, не розвiюються, як пилини в полi, а можуть набрати закам'янiлих
форм i стати красою навiки? Сiнану сказала:
- Хочу, щоб на мiсцi цього ринку була поставлена мечеть, коло не╖ -
велике медресе, притулок для бiдних i лiкарня.
- Слухаю ваших велiнь вухам уваги, моя повелителько,- слухняно схилив
голову будiвничий.
- Я хотiла б розпочати це не вiдкладаючи. До повернення його величностi
падишаха всього, ясна рiч, не зробити, але й затягувати на довгi роки чи ж
слiд? Так не встигнеш нiчого й докiнчити 'за життя.
- Життя довге, ваша величнiсть. Добрi дiла завжди доходять до кiнця
навiть самi собою. Як сказано: поки дiм буду╓ться, хазя╖н не вмре.
- Тодi я побажаю вам прожити сто лiт,- усмiхнулася Роксолана.
- Хай аллах продовжить днi вашi, моя султаншо.
Тими будiвлями на Аврет-базарi султанша Хасекi полишила по собi
пам'ять. I вся дiльниця Стамбула мiж Аксара╓м i Фатiхом названа була
Хасекi, й назва та збереглася на цiлi вiки, назавжди.
Чи думала про те Роксолана, стоячи осiннiм ранком на Аврет-базарi, де
продавали в рабство бранцiв Сулейманового походу, i радячись з великим
Сiнаном про споруди, якими хотiла виявити милосердя до простого люду,
сподiваючись на милосердя до само╖ себе?
Султановi писала в далекi далечi:
"Мо╓ щастя, мiй повелителю, як Ваше благочестиве i благословенне
самопочуття, як Ваша доброзичлива глава i як Вашi благословеннi ноги? Чи
не болять вiд далеко╖ дороги, чи не занадто далеко вiдiйшли вiд сво╓╖
раби? Мiй володарю, очi мо╖, обiцяйте, що повернетеся в скорiм часi.
А ще, мо╓ щастя, якому пожертвувала обо╓ очей сво╖х, пам'ятайте, що Ваш
раб Рустем-паша - то найвiрнiший з рабiв Ваших, не вiдтручуйте його вiд
свого чесного погляду, мо╓ щастя, не слухайте бiльше нiчи╖х порад, мiй
падишаху, ради Вашо╖ свято╖ глави, ради мене, Вашо╖ рабинi, мiй щасливий
падишаху..."
Угорська королева Iзабелла спробувала була перед тим визволитися з-пiд
Сулейманово╖ опiки, уклала та╓мну угоду з Фердiнандом, згiдно з якою
зрiкалася сану, отримувала для себе Себежське князiвство, а Яноша
Сигiзмунда обiцяла одружити з одною з Фердiнандових дочок. Хай iншi
воюють, а ти, Австрi╓ щаслива, знай укладай вигiднi шлюби! Рiк товклося
понад п'ятдесят тисяч австрiйцiв пiд Будою, але вали ╖╖ лишилися
неприступнi, Сулейман iз сво╖м зятем ще раз пройшов по Угорщинi, розбив
австрiйцiв, покарав угорських старшин, багато з них одвезено до Стамбула й
кинуто в темницi. Мабуть, не було каменя в пiдземеллях Стамбула, де не
лишилося б угорсько╖ кровi, угорського стогону й прокляття. Тiльки слiз
там нiхто б не знайшов, бо угорцi нiколи не плакали.
Королева Iзабелла звернулася до султаншi Хасекi з проханням помилувати
бодай тих угорських витязiв, якi ще лишилися живi.
Гасан-ага сам обстежив усi зiндани, пройшов катiвнi, зазирнув до пекел,
вивiв на свiт божий уцiлiлих, перелiчив до одного, пригрозив наглядачам,
щоб не впала з полонених i волосина, доповiв султаншi. Роксолана зажадала
у Селiма фiрман про звiльнення угорцiв i забезпечення ╖хнього повернення
додому. Шах-заде махнув рукою:
- Хай Мехмед-паша подба╓! Вiн усе вмi╓. Щоправда, йому бiльше до смаку
ловити, нiж вiдпускати. Але коли така воля велико╖ султаншi, то вiн
зробить!
Роксолана звернулася з листом до Iзабелли. "Ваша величнiсть, - писала
вона,- найдорожча дочко, обидвi ми народилися вiд то╖ само╖ матерi -
╢ви..."
Дивна рiч, що бiльше поширювалося коло ╖╖ обов'язкiв, то тiснiше
стискувалося коло iнше - безвиходi, яко╖сь занедбаностi, забутостi. Свiт
знав ╖╖ дедалi бiльше i бiльше, а для то╖ землi, з яко╖ вирвано було
Роксолану майже тридцять рокiв тому, ставала невiдомiшою й невiдомiшою, не
було там живо╖ душi, яка б ╖╖ пам'ятала, нiхто не линув до не╖ думкою, не
озивався словом, i не поможе нiхто й нiщо - нi султан з сво╖м смертоносним
вiйськом, нi ╖╖ сльози й благання, нi молитви i найбiльшi чудеса на свiтi.
I вiдходила вiд не╖ рiдна земля, вiдходила далi й далi, вiдлiтала
нестримно, як дитинство, як молодiсть, i вже ледь мрiв дiм батькiвський за
чужою зорею, i забувала, як сивiють жита за Чортовою горою, як порощить у
шибки сухий снiг, як пахне торiшн╓ листя i весняна земля пiд ним, хоч до
само╖ смертi знатиме, що так не пахне земля нiде в свiтi. Ой заiржали копi
воронi на станi. Ой забринiли кованi вози на дворi...
Прийшли вiстi про смерть польського короля Зигмунта. Королем став його
син Зигмунт Август, народжений, зда╓ться, того самого року, що ╖╖ покiйний
Мемiш. Отож годилася королевi в матерi. Ще знала про шлюб Зигмунта
Августа. Перша його жона, австрiйська принцеса, вмерла, вiн обрав собi
жону по любовi, взяв дiвчину не з королiвського роду, литвинку Барбару
Радзi-вiлл, усi магнати повстали проти короля, погрожували позбавити його
трону, коли не прожене вiн цю спокусницю. Лiчили, скiльки до шлюбу мала
Барбара коханцiв. Канонiк кракiвський Владислав Гурський називав королеву
"виборною курвою". Во╓вода сандомирський Ян Тенчинський, той самий, якого
Роксолана колись ганяла з Стамбула до Рогатина, казав, що охочiше бачив би
в Краковi турка Сулеймана, нiж мати в Польщi таку королеву. В Нiмеччинi
розповсюджували соромiцькi малюнки Барбари, у яко╖ рамена й шия, замiсть
улюблених нею перлiв, здобленi були чоловiчими соромними тiлами.
Такого не зазнала навiть Роксолана, бо ж принесла з собою чистiсть,
перед якою вмовкали найбiльшi злорiки.
Покликала до себе Гасан-агу.
- Збирайся в далеку дорогу. Вiн вклонився. Знав: нi питати, нi
вiдмовляти не слiд.
- Повезеш мо╓ послання польському королевi. Не передавай нiким, добийся
прийому i вручи самому королевi. I скажи йому те, про що в листi писати не
можу. Вiн не питатиме тебе, скажеш йому сам. Що ми вiта╓мо його шлюб. Що
стежимо за ним хоч i здалека, але уважно i доброзичливо. Що годилося б
йому, як i його батьковi, клопотатися перед султаном про укладення вiчного
миру. Що я обiцяю полагодити через султана всi спiрнi й заплутанi справи.
Що миру хай жада╓ не для частини сво╖х земель, а для всього королiвства,
бо досi Ягеллони схiднi землi укра╖нськi приносили в жертву, заслоняючись
ними вiд Кримсько╖ орди, яку напускали на них султани, щоб тримати у
вiчному страховi. Хай домага╓ться у султана, щоб той приборкав кримського
хана. Я помагатиму королевi. Без нього менi тяжко, без мене вiн так само
безсилий, але хай зна╓, що я - його помiчниця в цiм дiлi. Скажи йому все
це i повертайся.
Про свiй рiдний Рогатин не сказала нiчого. Що казати? Тепер могла вже
охопити уявою всю свою покинуту землю. I вжахнутися: нещасний мiй народе!
Але в посланнi до короля Зигмунта Августа не зрадила себе бодай словом.
Було витримане в тонi урочисто-холодному, як i годилося в ╖╖ високому
становищi.
"Ми доводимо до вiдома Його Королiвсько╖ Величностi, що, дiзнавшись про
Ваш вступ на королiвський престол пiсля смертi Вашого отця. Ми вiта╓мо
Вас, i всевишнiй свiдок тому, скiльки радощiв i задоволення принесла
нашому серцю ця при╓мна вiсть. Отож, це воля бога, якiй Ви ма╓те скоритися
i згодитися з його присудом i велiнням. Ось тому Ми написали Вам цього
дружнього листа i надiслали його до пiднiжжя трону Вашо╖ Величностi через
нашого слугу Гасан-агу, який прибув з помiччю бога;
i тому Ми настiйно просимо Вас до всього того, що вiн висловить усно
Вашiй Величностi, поставитися з повною вiрою i довiр'ям, як до такого, що
безпосередньо передано нашому представниковi. Зрештою, я не знаю, що Вам
ще сказати таке, що становило б та╓мницю для Вашо╖ Величностi.
Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша".
Прилетiли гонцi з вiстю про те, що доблесний i благородно мислячий
султан Сулейман пiд захистом благополуччя прибува╓ до ра╓подiбного
Стамбула.
Роксолана мерщiй послала назустрiч падишаховi коротке вiтання: "Я,
нiкчемна, завдяки буйному саду потойбiчно╖ щедростi удосто╖лася квiтки
блаженства - велико╖ вiстi про повернення його величностi, притулку влади,
знаряддя правосуддя, володаря й повелителя раю на землi..."
А вона стерегла той рай. Не випущена з клiтки, в темному колi довiчно╖
муки й неволi, стерегла рай!
Сулейман за два роки, якi провiв у походi, завоював тридцять один
ворожий город, розорив тринадцять провiнцiй, спорудив двадцять вiсiм
крiпостей. Вiн був вдоволений сво╖м зятем, сераскером Рустемом-пашою, син
Баязид учився в свого великого батька долати безмежнi простори, а сина
Джихангiра, щоб не наражати на небезпеку його слабке здоров'я, падишах
зоставив намiсником на березi моря в Трабзонi, щоб був неподалiк од
Амасi╖, де сидiв шах-заде Мустафа,- так наймолодший син наглядатиме за
найстаршим i таким чином мир у державi буде ще мiцнiший.
Султан повернувся постарiлий, утомлений, хворий. Увесь зжовк,
скам'янiв, став ще маломовнiший i загадковiший, нiж давнiше. В'╖здив у
столицю верхи, а коня пiд собою майже не вiдчував. Закам'янiла поясниця,
задерев'янiлi крижi, онiмiлi руки, пiд грудьми порожнеча й тоска безмежна,
як простори, що ╖х полишив позаду. Що йому простори, що землi впокоренi,
сплюндрованi, знищенi? Сплюндрованiсть землi веде за собою сплюндрованiсть
душi. Хто нищить землю, нищить також i себе. I не поможе нiщо: нi коштовнi
прикраси, нi пишнi будування, нi марнота величi. Вiн вважав, що добував
велич мечем, а тепер переконався, що мечем усе тiльки нищиться. Був на
неосяжнiй височинi, а дрiбнi страхи обсiдали його, як малi пташки старе
дерево. Старiсть розсипалася по жилах, мов сухий пiсок. Пiсковий годинник
часу, вiку, вмирання. А свiт тим часом жив, не мав намiру зменшуватися, не
хотiв умирати.
Витоптуючи сво╖м залiзним вiйськом пiвсвiту, сам султан завжди
керувався неписаним правом збереження життя, незнищенною силою iнстинкту,
пожадання тiлесного, яке, зрештою, веде до продовження роду. В походах
приводили йому молодих рабинь, i вiн радiв, коли випадок посилав йому
iстоту, яка нагадувала зоставлену в Стамбулi кохану жiнку, що уособлювала
для нього красу й привабу життя. Обсипав ласкою й щедротами таку жiнку,
одружував з нею якогось iз сво╖х наближених, а сам знов i знов марив про
Хуррем.
Якою ж мала бути ця жiнка, коли заслонила такому всемогутньому
чоловiковi всi скарби й розкошi земнi й небеснi? По╓днувала в собi все, що
жiнку досконалою i милою могло зробити: чулiсть серця, велич душi,
солодкiсть у спiлкуваннi, оздобний розум, чарiвливу поставу.
I в цьому походi Сулейману привели молоденьку рабиню - кизилбашку.
Тоненьке дiвча, тонше за султанову брову. Але вразило i вжахнуло його
сво╓ю невичерпною житт╓вiстю. Танцювала цiлу нiч, побувала в султановiй
постелi, знов танцювала. Вiн хотiв бути великодушним, дарувати ╖й
спочинок, вона здивувалася:
- Спочинок? Утома? Вiд чого ж? Я ще й не натанцювалася!
Тодi лиш збагнув, що для нього Хасекi. Волiв би втратити iмперiю, все
на свiтi, нiж свою загадкову Хуррем Хасекi. Досi не знав, чи любить вона
його, чи любила, згоден був на все, лиш би вона була коло нього. Не важили
душа, почуття, настро╖, все, що сховано вiд поглядiв,- батин, лиш ╖╖
зовнiшнiсть - захiр, тiло, голос, погляди, вiчне лукавство i ще щось, для
чого ще не знайдено слiв. Iнодi це було саме тiло, iнодi тiльки душа,
метався мiж цими загадковими сутностями загадково╖ жiнки i знав, що
визволення йому не буде нiколи.
Ще нiколи так довго не був у походi султан. Може, востанн╓ випробовував
сво╓ почуття до Хасекi, сподiвався на визволення з-пiд ╖╖ владi!, поволi
позбуваючись бажань? Бо найнебезпечнiшою з пристрастей, не лiчачи страху
перед богами i перед смертю, ╓ любов до жiнки. Статева потреба для
Сулеймана була так само природною, як лiтання для птаха, плетiння павутини
для павука, линяння шкiри для змi╖. Але перед полохливим тiлом Роксолани,
яке лишалося незмiнним упродовж десятилiть, мовби зачароване, нiколи не
почувався владним самцем, а мав у собi щось нiби аж рабське. I не зникало
воно, не знищувалося нi вiдстанями, нi часом, нi його старiнням i
знесиленiстю.
Повертався до Стамбула i думав лише про Хасекi. Послав ╖й багатi
дарунки. Тодi ви╖хали наперед, всупереч усiм вiдомим звичаям, вiзири й
iмами, щоб вклонитися великiй султаншi вiд iменi падишаха. I вона, теж
всупереч дотеперiшнiм установленням, ви╖хала з брам Топкапи до Айя-Софi╖
разом iз шах-заде Селiмом, звелiла простелити навстрiч султанському коневi
червонi сукна i радiснi килими повiтання, i так вони зустрiлися пiсля
дворiчно╖ розлуки. Обiч султана тримався син Баязид, усмiхався матерi ще
здалеку, не дбаючи про вимоги султансько╖ поважностi. Був такий схожий на
султана, що здалося Роксоланi: молодий Сулейман поверта╓ться з походу па
Белград, на Родос чи ще там куди. Здригнулася - i зникло видiння. Два ╖хнi
сини були з ними й мiж ними, ще третiй десь зоставлений був обiч Мустафи,
свого i сво╖х братiв смертельного ворога. Як то воно буде? Страшне коло
звужувалося, обхоплювало ╖╖ горло, незмога була дихати, ноги ╖й
пiдламувалися, ось упаде й не житиме, але не впала, жила далi, твердо йшла
назустрiч султановi, гордо пiднiсши маленьку свою голiвку, легка,
тоненька, струнка, мов та п'ятнадцятилiтня Хуррем по бiлих килимах
чорногубо╖ валiде.
Доторкнувшись до величi, вона не злякалася, не втекла, не загинула, а
сама пiшла шляхом величi i навiть досягла неможливого: подолала велич.
Султан знову сiв у столицi, але султанша i далi ╖здила по Стамбулу,
наглядала за будовами, приймала послiв, писала листи володарям ╢вропи.
Гасан-ага привiз послання вiд польського короля. Зигмунт Август прислав
султановi бурштиновий цiпок з золотою голiвкою, а Роксоланi хутра такi
пишнi й теплi, що вона не знала, коли й носитиме ╖х у беззимному Стамбулi.
Гасан був утомлений дорогою, але вдоволений, бадьорий, готовий хоч i
знов вирушати в землю, куди султаншi не було вороття.
- Мав бесiду з королем? - спитала вона його.
- Як було звелено, моя султаншо. Розпитували мене без кiнця про
Стамбул, про султана, про вашу величнiсть.
- Все там сказав?
- Все, ваша величнiсть. Ще й од себе додавав, коли виникала потреба.
- I що ж король?
- Дякував за вашу доброту i приязнь.
- Просив щось?
- Про мир говорив. Обiцяв написати.
- Написав. Та не так, як я казала. Може, не збагнув тво╓╖ мови?
- Ваша величнiсть! Усе вiн збагнув. Але бо╖ться. Затулялися давнiше
Укра╖ною вiд орди, затулятиметься й вiн. Так спокiйнiше. Та й що вiн може,
коли шляхта йому кожне слово з рота вийма╓ i назад уклада╓.
- Але ж вiн король!
- Король - не султан. То тiльки султан не бо╖ться нiкого, а його
бояться всi. Дрож ╖х пройма╓ вiд самого слова "Стамбул". Вже я наздогад
бурякiв, що султан тепер далi вiд Стамбула, нiж вони самi,- вiрять чи й не
вiрять. Тодi я вже ╖м навпростець. Мовляв, усi iсламськi во╖ни, якi
вiддаленiсть вiд його величностi падишаха вважають жахливими тортурами, а
розлуку з вiйною - джерелом всiляких страждань i непри╓мностей, слiдом за
ангустiйшим стременом вирушили в безконечну путь. Нема, кажу, в Стамбулi
нi вiйська, нi султана, i можете полякати Крим, нiхто йому не поможе. А
вони менi: а султанша? I поки я там з ними розбалакував, татари
перекопськi вторглися, набрали безлiч люду й завели до сво╓╖ землi в
рабство. Казали, якогось князя ╖хнього Вишневецького теж поiмали й завели
з собою.
Роксолана заломила руки.
- По╖деш до короля ще раз. Поговорю з султаном - i по╖деш знов.
Розкажеш там усе. Бо нiхто ж нiчого не зна╓.
- Там ще цi посли понабрiхували,- зiтхнув Гасан.- Шкода й мови! Я ╖м,
мовляв, у нас тут усе належить султановi, окрiм душi, яка - власнiсть
аллахова. А вони менi: а султанша? Хiба султан не належить ╖й? А коли так,
то хто ж у вас вище? ╖й зринув на пам'ять улюблений отцiв псалом:
"Окропити мя иссопом, й очищуся, омыеша мя, й паче снега убелюся". Останнi
слова мало не повторила вголос. "Й паче снега убелюся". Очиститися? Як
очиститися, захистити сво╓ добре iм'я, свою неспровиненiсть? I де взяти
сил, коли треба ще ╖й захищати синiв сво╖х, з якими не знати що й буде.
- Повезеш послання до короля,- сказала Гасановi твердо.
Знов писала вiд свого iменi:
"Хай Всевишнiй оберiгав Його Королiвську Величнiсть i дару╓ Йому довгi
роки життя. Найпокiрнiша слуга цим повiдомля╓, що Ми отримали Вашого
дружнього листа, який принiс нам надзвичайну радiсть i задоволення, якi нi
з чим неможливо зрiвняти, щоб описати його. Отже, зi змiсту листа Ми
довiдалися, що Ви в доброму здоров'╖ i прагнете дружби, яку Ви засвiдчу╓те
Вашiй щирiй подрузi, так само засвiдчу╓те i Вашу щиру дружбу i
прихильнiсть до Його Величностi Падишаха, який б опорою свiту,- як бачите,
я неспроможна зрiвнятися з Вами у висловах. Хай бог Вас оберiга╓ i щоб Ви
завжди були радiснi й задоволенi. Як свiдчить Ваш величний лист, а також
донесення, зроблене мо╖м слугою Гасаном, прояви дружби, якi виказала йому
Ваша Величнiсть, зобов'язують мо╓ серце до вдячностi. Я повiдомила про все
Його Величнiсть Султана, i це принесло йому вiдчутне задоволення, яке я
неспроможна Вам висловити. I вiн сказав: "Ми зi старим королем жили, як
два брати, i, якщо угодно всемилостивому богу, ми житимемо з цим королем,
як батько й син". Ось що вiн сказав i з радiстю звелiв написати цей
султанський лист i надiслати його до пiднiжжя Вашого трону з мо╖м слугою
Гасаном. Отже, хай Ваша Величнiсть вiда╓ про те, що будь-якою справою, яку
Вона матиме до Його Величностi Падишаха, я зацiкавлюся i скажу сво╓ слово
хоч i десять разiв на добро i прихильнiсть до Вашо╖ Величностi,
зобов'язуючи себе в цьому вдячнiстю мо╓╖ душi.
На знак дружби i з тим, щоб лист цей не виявився пустим, я надсилаю Вам
двi пари сорочок i штанiв з поясами, шiсть хусточок i рушник, усе в одному
згортку. I хай Ваша Величнiсть дару╓ менi, що я надсилаю Вам цi рядки, якi
не заслуговують Вашо╖ уваги, та, коли угодно боговi, я i далi хочу
надсилати ╖х Вашiй Величностi.
На цьому бажаю Вам здоров'я i розквiту пiд час Вашого правлiння.
Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша".
Знову з'явилися в Стамбулi ба╖ли Пресвiтло╖ Венецiансько╖ Республiки
Бернардо Наваджеро, Доменiко Тревiзано, доносили сво╓му сенату про силу,
яко╖ набрала в Стамбулi Роксолана, про ╖╖ владу над Сулейманом. I довго ще
переповiдатимуть це донесення i, повiривши в необмежене могуття Роксолани,
в галере╖ Пiттi у Флоренцi╖ вмiстять ╖╖ портрет, серед зображень
османських султанiв - ╓дина жiнка мiж цих вусатих чалмоносцiв! - та чи мiг
хто-небудь зазирнути в душу султана й султаншi, цих двох таких
неоднакових, власне, ворожих одне одному людей, якi водночас не могли жити
одне без одного. I хто зна╓, кому було бiльше радостi в тi найнапруженiшi
роки ╖хнього спiвжиття: Роксоланi вiд перемог над султаном чи Сулеймановi
од поразок перед цi╓ю незамiнною жiнкою?
Вона по╓днала в собi лагiднiсть звича╖в цивiлiзованих кра╖н з
гостиннiстю первiсних народiв. Полонила всiх сво╓ю ввiчливiстю, щирiстю,
чарiвливiстю в бесiдi, даровитiстю, щедрiстю, любов'ю до наук, мистецтва й
розкошi, добротою, чутт╓вiстю i вдячливiстю. Iшла до цього довго й тяжко,
звiдусiль оточена ворогами, беззахисна проти загроз i спокус, позбавлена
будь-яко╖ опори, крiм власно╖ душi та ще рiдних пiсень; якi нагадували пре
минуле, про ╖╖ коренi, про народження я походження, ними мовби
вилiковувала киплячий свiй мозок, на який наповзав безум.
Султан полюбив ╖╖ - уярмлену, понижену, пригнiчену. Спiвбесiдниця,
сповiрниця, знаряддя насолоди, iграшка. Страждала, рвалася я того
приниження i тим жила i, виходить, була щаслива.
Поки була пригнiчена - жила надiями. Перемогла - i стала нещасною, бо
побачила, що нiчого не досягла, а тiльки стала над прiрвою, а на ши╖ -
волосяний аркан. Як у нашого свата на петрушцi хата. Як петрушка
пiдогнила, хата ся завалила.
В молодостi криводушила, нещиро запобiгала перед султаном заради
власного збереження, тепер - заради сво╖х синiв. I не було кiнця, а душа ж
не беадонна. Не можна щодня спiвати хвалу султановi, присягатися в любовi
й вiрностi, бо тодi вiдлiтав щось з душi, мов листя з дерева, i
запановують у тобi оголенiсть, пустота й мертвота, а тодi приходять
зневага й ненависть.
З примусово╖ любовi вироста╓ тiльки ненависть.
Усi люди рiвнi в нещастi й смертi, та тiльки не султани й не сини
султанськi. Адже навiть у апокалiпсисi за кiнцем свiту спостерiгають сто
десять тисяч попечатаних - i кiнець свiту не для всiх. ╖╖ сини були
Османами, але мовби несправжнiми, бо запiзнилися прийти на свiт, ╖х
випередив Мустафа так само, як Роксолану випередила в гаремi черкешенка.
Так нiби хтось рвався у той проклятий гарем! Але вже сталося, i тепер вона
ма╓ спокутувати не знати й чи╖ провини. Вона i ╖╖ дiти. Всемогутня - i
безсила до розпачу. Ненавидiла султана все життя i мав благати всiх богiв,
щоб продовжили його життя, бо то життя ╖╖ синiв, над якими висить жахлива
загроза, iм'я ж то╖ загрози - Мустафа.
Якби вона була пiдступною й кровожерною, як зображують ╖╖ в сво╖х
плiтках посли й мандрiвники, хiба б не прибрала вже давно, не усунула всi
перешкоди для сво╖х синiв? Хiба б не змiнила свою стать, не розтоптала б
природний жаль, не затулила для жалощiв усiх входiв i отворiв душi, не
розбудила б усiх демонiв убивства, якi чутливо дрiмають у султанських
палацах? Чи ╓ в них доля влади, i тодi вони не дадуть людям i борозенки на
фiшковiй кiсточцi?
Але була жiнкою-слов'янкою, не оголювала сво╖х ран, а ховала ╖х
дбайливо й чуло. То тiльки султани встеляють землю трупами, вважаючи, що
невиннi тiльки мертвi. Для не╖ ж невиннi - всi живi. Навiть Мустафа.
Навiть вiн.
МУСТАФА
Смерть прибрала його братiв. Був наймолодшим сином Махiдевран, став
найстаршим. Але був тодi ще занадто малий, щоб радiти, так само, як не
знав нi страху, нi суму, коли матiр його вигнано з Топкапи. Незнання
врятувало його вiд зроапачення, яке могло б неминуче настати з часом.
Коли верблюдиця зiтха╓, верблюденя ричить. Махiдевран не приховувала
вiд сина сво╓╖ ненавистi до султана, i Мустафа, щойно зiп'явшись на ноги,
вже знав: султан не такий, як треба. Справжнiм султаном буде тiльки вiн.
Не ховався нi вiд кого з цим, охоче повторював слова, за якi будь-кого
задушили б без суду: адже вiн був султанський син i син первонароджений!
Його нiхто не смiв зачепити, до слiв дитини ставилися поблажливо,
посмiювалися, вдавали, що не чують. Бо винним може стати не той, хто
говорить, а той, хто слуха╓.
Вихователя Мустафi вибирала валiде. Взяла не улема, не мудреця, не
юнака й не вельможу, а старого яничарського агу Керiма, для якого весь
свiт зосередився в яничарських казармах, а вся мудрiсть - в умiннi
володiти шаблею. Керiм-ага повiв малого Мустафу до сво╖х колишнiх братiв
раз i вдруге, жорстокi цi люди, якi не знали нi родини, нi дiтей, прийняли
шах-заде, мов свого сина, можна б сказати, навiть полюбили це вельможне
хлоп'я, коли б слово "любов" вiдоме була ╖хнiм зачерствiлим од убивств
душам.
Так Мустафа i вирiс серед яничарiв. Сам нiби яничар i водночас
маленький падишах. Оволодiв усiм жорстоким умiнням яничарiв вести вiйну,
але оберегли вони його вiд свого бруду. Тiльки простi люди здатнi на таке.
I коли збунтувалися проти самого султана i проти його улюбленцiв -
Iбрагiма й Роксолани,- то нiхто не згадав iменi Мустафи, хоч було воно у
всiх на гадцi:
лякалися бодай словом накликати небезпеку на свого юного улюбленця,
хотiли оберегти його од усiх лих, бо бачили вже незабаром сво╖м султаном.
А валiде Хафса, намовляючи яничарiв до кривавого заколоту, теж мовчала про
Мустафу, бо хотiла й далi бачити Сулеймана па тронi, лише прибравши
Роксолану i змiцнившись, у сво╖й владi. Кожен дбав про сво╓ - i Мустафа
знов опинявся мiж суперниками, мав стояти, дивитися, ждати. Так i минало
його життя.
Коли нарештi валiде, вже вмираючи, все ж примусила Сулеймана
заприсягнутися, що пошле вiн Мустафу намiсником у Манiсу, де сам колись
ждав престолу, i Махiдевран з сво╖м ╓диним сином нарештi покинула
злиденний старий палац i опинилася серед багатства i розкошiв, вона вже не
мала нiяких сумнiвiв, що поряд з нею - справжнiй i ╓диний спадко╓мець
султанського трону.
Шiстнадцятилiтнiй Мустафа вже мав у собi все вiд справжнього мужа. Все
осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тiло, точний розум, що
виявлявся в ще точнiшому висловi, безмежно мужнiй i граничне зжiночений,
вiн пiдхоплював усiх, мов рiка, i нiс за собою нестримно й свавiльно.
Вражав усiх величчю, яко╖ досягнув не за правом народження й спадку, а
власними здiбностями, якi означали, що його обрав сам аллах. ╢дина
вершина, на яку ще не ступив,- султанська влада, але стояв перед нею з
гордо пiднесеною головою, не приниженим прохачем, а законним спадко╓мцем -
або досягне, або загине. Любив повторювати слова римлянина Помпея: треба
перемогти, а не жити! Говорив це часто й охоче, мовби знав, що смерть
призначена для iнших, а не для нього, дотримувався думки, що смерть, як i
все на свiтi, треба було заробити. Сулейман не був схожий на давнiх
султанiв, якi з однаковою жорстокiстю розправлялися з ворогами i з
наближеними людьми. Жодного з великих вiзирiв вiн не стратив, а вiдпускав
з миром, як Пiрi Мехмеда, або ж висилав iз столицi, як Лютфi-пашу i
старого ╓внуха Сулеймана. Не було при цьому султановi та╓мних убивств у
гаремах. Навiть яничарський бунт Сулейман не подавив великою кров'ю, а
купив покору за золото. Водночас жоден з султанiв не поклав трупом
стiлькох невiрних, як Сулейман. Вiн вибудовував сво╓ життя з чужих
смертей. I що бiльше було тих смертей, то пишнiше розросталося дерево його
життя, i самого султана повсюди прозвали Пишним. Мустафа прагнув
дорiвнятися султановi в пишнотi, а то й перевершити його, i коли в ╓ в
пишнотi зовнiшнiй, для яко╖ не мав таких можливостей, як Сулейман, то в
поведiнцi, у способi мислення, в почуваннях.
В Манiсi мав для урочистостей золотий кафтан, як у Мехмеда Фатiха, одяг
носив з шовкiв, тканих у Брусi, Манiсi, Анкарi, Дiярбекiрi. За його
одягом, як i в султана, стежив хаваш, що мав плату в шiстдесят акча
золотом i п'ять облачень на рiк. Взятий з яничарських аджемiв,
Тулбент-агасi мав обов'язок доглядати за тюрбанами шах-заде i намотувати
╖х йому на голову.
Все мало слугувати пишнотi й величанню. Одяг, постава, слова, вчинки.
Голову тримав Мустафа, мов коштовний сосуд, повертав до спiвбесiдника,
нiби дар небесний. Враження складалося таке, нiби тiльки довкола нього
можливе справжн╓ життя, а поза ним - нудьга, безглуздя, нiкчемнiсть.
Наслiдуючи султана Селiма, який любив зеленi каменi, носив на руцi
перстень з великим дiамантом кольору морсько╖ трави. Знав тiльки одне:
пiднестися над свiтом диханням потужностi. Гнався за пишнотою, за славою,
за владою, летiв у вiдчайдушний риск, вiрячи в любов до нього яничарiв, в
╖хнiй захват ним, у прославляння й обожнювання. Легко обiцяв усiм сво╖м
прихильникам владу й добро, не дбаючи про наслiдки. Може, став би другим
Iскандером - дай тiльки йому трон. Тим часом не шкодував обiцянок. Не
шкодував слiв, бо мав тiльки слова, а що не володiв бiльшим, в тому
провина султана Сулеймана.
Розпорядник держави повинен бути один, бо незгода в думках порушила б
лад. Але для збереження порядку потрiбно багатьох. Володарi мають творити
закони й установи, а люд - зберiгати ╖х, бо люд розумнiший i постiйнiший у
звичках, нiж один чоловiк. Султан Сулейман занадто дрiб'язковий в
управлiннi. Вирiшу╓ все сам, нiкому не вiрить, тому щодня вигадуються новi
й новi закони, щоб зв'язати всiм руки, щоб нiхто нi ворухнувся, нi писнув.
Мустафа не знав, яким султаном буде вiн. Знав тiльки, що Сулейман - не
такий, як треба, i невтомно повторював це, а слухачiв йому нiколи не
бракувало. Сам Iбрагiм, який дiйшов навiть до того, що нехтував
Сулейманом, пiдпав пiд чари Мустафи i з останнього свого походу слав
шах-заде в Манiсу листи з запевненнями у вiдданостi, так нiби той уже був
султаном. Чи стали вiдомi тi листи Сулеймановi, чи перехопили його улаки
вiдповiдi Мустафи, якi вiн посилав Iбрагiмовi в Халеб i Багдад,- нiхто
нiколи про те не довiдався, все вмерло разом з Iбрагiмом, а султанського
сина не зачеплено було навiть пiдозрою.
Не вiдбилася на становищi Мустафи й неждана смерть валiде Хафси,
смерть, про яку з таким сумом писав йому тодi великий муфтiй
Кемаль-паша-заде:
"Суть цього ходу мови - обпалююча душу, переповнена печаллю подiя з ╖╖
величнiстю, Високою Колискою, великою господинею валiде, хай вспоко╖ть
аллах ╖╖ душу i розсипле по царству небесному ╖╖ милостиню, бо ж вона,
розпрощавшись iз земною обителлю, вспоко╖лася в мiсцi перебування
божественного милосердя i притулку господнього благоволiння. Преславне
╓стество ╖╖ сотворене було для вищо╖ благосклонностi й турботливостi до
всiх створiнь людських. Якщо хтось виносив ногу несправедливостi за межi
свого килима, тому вона сковувала ноги насильства ланцюгом покарання,
кожного, хто шанував ╖╖, вона саджала на подушку почестi й поваги".
Незабаром помер i сам Кемаль-паша-заде, здавалося, вмерли всi, хто
клопотався про долю Мустафи, але в життi шах-заде не ставалося нiяких змiн
на гiрше, вiн i далi мав змогу й час досконалити сво╓ тiло i свiй дух для
найвищо╖ влади, i ╓дине, на що мiг поскаржитися,- так це на те, що влада
чомусь барилася.
Iнший на його мiсцi давно втратив би терпiння - Мустафа був
незворушний, нiби закам'янiв у сво╖й пишнотi. Про султана говорив охоче i
багато, про султаншу Хасекi i ╖╖ синiв - нiколи, так нiби не було ╖х на
свiтi. Вiн первонароджений, вiн спадко╓мець, вiн майбутнiй султан, про
жiнок вiн не говорить, вiн бере ╖х на ложi, де лежать вони перед ним, мов
гади неторканi, дрижать, напруженi, нiби туго напнутi тятиви лукiв, коли
вiн виймав з зелених шовкiв сво╓ дивовижне тiло, як меч з пiхов.
Звиклий до безкарностi, Мустафа став розсилати санджакбе-гам та╓мнi
послання, вiрячи, що, коли заходить сонце, люди вiдвертають од нього очi,
всi погляди спрямовуючи в той бiк, звiдки ма╓ з'явитися сонце нове. Над
Сулейманом уже спускалося смеркання, тридцятирiчний Мустафа мав зiйти, як
повноликий мiсяць, як молоде ранкове сонце!
Однак чиясь невидима рука перехопила всi листи шах-заде i поклала ╖х
перед очi султановi, i Мустафа з сво╖м пишним двором, з постарiлою, але
повною надiй на повернення в Топка-пи матiр'ю Махiдевран опинився в
далекiй Амасi╖. Там уперше пролунало iм'я султанського дамата Рустема, але
вирвалося воно з спопелiлих од ненавистi уст Махiдевран, Мустафа не
опустився з сво╖х висот до дрiб'язку пiдступностi. Втiшав себе тим, що в
Амасi╖ народився його грiзний дiд султан Селiм. Добрий знак побачив
Мустафа й у тому, що султан посадовив неподалiк вiд нього наймолодшого
свого сина Джихангiра. Колись султан Баязид так само посадовив тут свого
сина Селiма i онука Сулеймана - i що з того вийшло? Влада опинилася в
руках старшого з них - Селiма, а старий султан умер вiд розпачу,
викликаного синовою зрадливiстю.
Дочекавшись, коли Сулейман повернувся до Стамбула, Мустафа запросив
Джихангiра в Амасiю. Махiдевран у всьому вбачала пiдступи ненависно╖
Хуррем. То ж така жiнка, що дрiт пряде i пальцiв не слинить. Джихангiра
теж вважала улаком сво╓╖ матерi, та коли ╖й розповiли про цього сина
неправедного ложа, навiть вона вспоко╖лася.
Джихангiр, попри сво╖ дев'ятнадцять лiт, видавався хлопчиком, хирлявий,
зсутулений, з свинцевим обличчям, з очима зболеними, благальне
розплющеними, так нiби хотiв через них передати свiтовi сво╖ страждання.
Запiзнiлий плiд похмурого Сулейманового любострастя, останнiй сплеск
невичерпно╖, здавалося б, житт╓востi ненависно╖ всiм чесним мусульманам
слов'янки, Джихангiр мовби зiбрав у сво╓му слабому тiлi всю злобу, всю
ненависть, яка напливала звiдусiль на Топкапи, рiс без любовi, занедбаний,
приречений на загибель уже самим сво╖м народженням, бо ж був останнiй, а
над ним вивищувалися, громадилися брати старшi - сильнi, вправнi,
доблеснi, справжнi спадко╓мцi.
Нiхто не зважав на Джихангiра, покинутий усiма, поринув у книги, в
мудрослiв'я, намагався проникнути в та╓мничу суть давнiх поетiв, часто
бував у розпачi, що не мав а ким подiлитися нi сво╖ми сумнiвами, нi
знаннями, нi припущеннями. Мати, хоч мала б, здавалося, вкласти всю любов
i все дбання в свого найостаннiшого, до того ж найслабшого сина, вiдходила
вiд Джихангiра з кожним роком, замикаючись у сво╖й незбагненностi й
неприступностi. Рiднi брати зневажали його, мабуть, з огляду на
приреченiсть Джихангiра в жорстокiй боротьбi за трон. Навiщо прийшов на
свiт? Кому тут потрiбен?
Тож як мав схвилюватися Джихангiр, коли в мiсце його довiчного, як
вважав, вигнання, в Трабзон, прибули посланцi вiд шах-заде Мустафи з
припросинами вiдвiдати Амасiю. Джихангiр здригнувся вже вiд самого слова
Амасiя. Знав той город, ще й не бачивши його нiколи. Стояв йому перед
очима на високiй горi, оточений п'ятьма рядами мурiв. Славетнi печери
Амасi╖, в яких жили ще християнськi угодники, тодi - мусульманськi
дервiшi. Довкола города - тутовi плантацi╖, сади, в городi безлiч медресе,
а в них тисячi софта. В Амасi╖ колись жив син султана Баязида Коркуд,
поет, мудрець, може, в чомусь схожий з ним, Джихангiром, при Коркудi
прославилася там велика поетеса османського народу Мiхрi-Хатун, або, як ╖╖
тут називали, Мiхрун-Нiса, тобто Сонце серед жiнок. Вона писала колись:
"Що це, чи сповнилася доля моя чи мо╓ призначення, що я на ложi сво╖м
побачила народженого нiччю Меркурiя?"
Мустафа постав перед упослiдженим Джихангiром справдi як бог з давнiх
часiв, як Марс i Меркурiй,-розкiшний, великодушний, блискучий, оточений
так само блискучими людьми, в яких тяжко було впiзнати пiдданих, а скорше
видавалися вони друзями шах-заде. I Джихангiровi Мустафа сказав, щойно
вони сiли на килим гостинностi:
- Сподiваюся, ми станемо справжнiми друзями, бо байдужi один до одного,
i нiхто не жде нiчого вiд iншого, а кожен жде сво╓╖ години.
Сказав це з спокiйною впевненiстю, так нiби вже давно забув, що йому
судилася година найвища.
Мустафа був сповнений захвату власною особою, але саме це найбiльше
подобалося Джихангiру, який звик взагалi не помiчати себе i не знав,
власне, живе вiн чи нi, iсну╓ на свiтi чи взагалi не народжувався. Вiн
завжди лякався самотностi й прагнув самотностi, а довкола Мустафи вирувало
бурхливе життя, крутилося безлiч людей, i всi були закоханi в шах-заде,
всi змагалися за його увагу, з ранку до вечора повторюючи: "Привiт тому, в
кого дiамантова душа", "Хай дару╓ аллах благоденство тiлу, мовi, розуму
нашого шах-заде".
Мустафа без кiнця дивував Джихангiра, водночас не було нiчого, що могло
б здивувати його самого. Коли Джихангiр завiв мову про книги, Мустафа
засмiявся: "Гарна книга - щирий друг. Коли вона тобi набридла, вона не
гнiва╓ться, як жiнка. I коли ти ╖й вiриш, вона не обдурю╓ тебе як жiнка".
Запросив читцiв i цiлий вечiр двом шах-заде читали з "Казок сорока
вiзирiв" i з "Гумаюн-наме" Бiдпада. Джихангiр згадав поетiв, сказав, що
вiн, як i дiд ╖хнiй султан Селiм, прихильник великих мусульманських
мiстикiв Iбн аль Арабi i Джеляледдiна Румi, як тут же виявилося, що
Мустафа теж у захопленнi саме вiд цих поетiв, сам написав уже три дивани
поезiй пiд тахаллусом Мухлiсi, себто Вiдданий. Далi вiн спитав Джихангiра,
чи той уже читав "Мантiг ат-Тахр" - "Розмову птахiв" - Ферiд ед-Дiна
Аттара, переспiвану вiршами великим Мiр-Алi-Шир Нева╖ ', який жив у
Самаркандi й Мешхедi, помер у Гератi, але слово якого розiйшлося по всьому
мусульманському свiтi. Вiн прочитав уривок з "Розмови птахiв". Як шукають
птахи свого царя, мандрують через сiм долин i сiм морiв до гори Каф, яка
оточу╓ землю. Не всi витримують труднощi путi, залиша╓ться тiльки тридцять
птахiв, i тут виявля╓ться, що iм'я ╖хнього царя - Тридцять Птахiв, отже,
кожен з них ╓ царем i всi вони разом узятi - цар Сiмург. Чи не наводить це
на деякi роздуми? Як сказав пророк: "Слава тому, хто прочитав".
Для Джихангiра без кiнця влаштовувано учти, а що вина вiн не пив через
слабiсть сво╓╖ натури, вiд солодощiв його нудило, то Мустафа для змiцнення
його природи велiв готувати для молодого шах-заде кульки з товченого
конопляного листя й меду, пiдставляв йому замiсть ласощiв пiдсмажене й
посолене конопляне сiм'я, пив разом з ним пiдiгрiту джерельну воду, в якiй
розчиняно зеленкуватi кульки з макового соку.
Джихангiр не впiзнавав себе й свого тiла. Звичне, вiдоме йому марне
тiло було й далi з ним, але позбулося набридливо╖ земно╖ обтяжливостi,
ставало легким, дужим, i хоч над розумом мовби нависала i згущувалася
щiльною запоною пiтьма, тiло проривало ╖╖, лишаючи розум борсатися по той
бiк запони, б'ючись над загаданим Мустафою завданням: що таке тридцять,
кому тридцять рокiв минуло, а кому ще буде - Мустафi, Селiму, Баязиду чи
йому, Джихангiру?
Так минали днi за днями. Султанськi посланцi, не знаходячи Джихангiра в
Трабзонi, добралися вже й до Амасi╖, але молодий шах-заде нiкого не хотiв
бачити, нiчого не пам'ятав, забував, що вiн султанський син, взагалi був
непам'яттю, небуттям, димом, iмлою, примарнiстю. Тiльки б мати коло себе
величного, велемудрого Мустафу, тiшити свiй розум неквапливими бесiдами з
ним, ковтаючи зеленкуватi кульки, якi приносять блаженство. Як сказано:
"Полиш же ╖х занурюватися i втiшатися, поки зустрiнуть вони свiй день,
який ╖м обiцяний".
Чи стривожився султан, довiдавшись про дивну, протиприродну приязнь,
яка запанувала мiж Мустафою i Джихангiром? Чи, може, намовила його
султанша Хасекi негайно послати вiйсько з Рустемом у тi кра╖ i покликати в
похiд також Мустафу, щоб
одiрвати його вiд наймолодшого ╖хнього сина? Хто ж то зна╓? Мустафа,
дотримуючись свого призвича╓ння, жодним словом не згадував про Хасекi, так
нiби ╖╖ зовсiм не було на свiтi, а про султана зронював недбало: "Той, хто
лежить пiд жiнкою, вже не мужчина". Джихангiр чув i не чув. Одурманений
опi╓м, бурмотiв вiршi корану, якi всi були написанi чи то про нього, чи
про Мустафу. "Ви сво╖ блага провели в життi близькiм i отримали насолоду
вiд них, а сьогоднi будете винагородженi карою приниження за те, що
возносилися на землi без права... Адже людина створена для вагань".
Щойно спам'ятавшись, Джихангiр знову хотiв повернутися в непам'ять i в
незнання, бо вийти на денне свiтло, де знов одкри╓ться твоя немiч, бракло
сили й волi. Прагнув зануритися в забуття так глибоко, щоб опинитися
навiть нижче вiд власно╖ свiдомостi, провалитися в прiрву небуття.
Iнодi переслiдували його видiння, зодягненi в машкару неймовiрностi.
Повертався йому зiр, гостро працювала свiдомiсть, бачив перед собою
Мустафу, майже з плачем благав його:
- Скажи, що ти дав менi? Чим причарував? Чом так послужливо вiдкрив
менi цей шовковий спокiй, у який занурю╓ться мiй дух?
Усмiшка, як судома, перебiгла по пещеному лицю Мустафи.
- Я не давав тобi нiчого, крiм чашi шербету. То, може, мiй двiйник.
- Двiйник? Який двiйник? Я нiкого не знаю, крiм тебе.
- Ми схожi так, що навiть я не розрiзняю, де я сам, а де мiй двiйник.
- Навiщо тобi це? - дивувався Джихангiр.
- У всiх султанiв завжди безлiч двiйникiв. Щоб збити з пуття людей, а
може, й саму смерть. Тiльки аллах зна╓, де справжнiй султан. Може, й ти
нiколи не бачив султана Сулеймана, а тiльки його нiкчемнi повторення.
Пiсля таких страшних розмов Джихангiр i сам уже не знав, чи то вiн, чи
хтось iнший. Був i не був. Тут i не тут. Жив i не жив. Мов на пекельнiй
гойдалцi мiж цим свiтом i потойбiчним.
Коли через багата днiв у коротку хвилину прозрiння знов побачив перед
собою Мустафу i спробував заговорити з ним про "Мантiг ат-Тахр" i про
загадкове число "тридцять", той засмiявся:
- А що це таке?
- Як то? - здивувався Джихангiр.- Ти ж сам розповiдав менi.
- То не я.
- А хто ж?
- Шах-заде Мустафа.
- Мустафа? Тодi хто ж ти?
- Я його двiйник. А шах-заде в Аксара╖ коло Конь╖ готу╓ вiйсько для
походу проти кизилбашiв.
Джихангiр налякало здiйняв руки. Хотiв одгородитися вiд свiту, щоб не
знати нiчого, нiчого, поринути в пiтьму сновидiнь, неземного блаженства.
Знов вибухали сонця пiд його повiками, вогненнi кулi лопалися й металися
темнi тiнi, погрожуючи йому, порожнеча давила на вуха, а тiло скакало вiд
радостi, що ще iсну╓. А тодi почав бити барабан, бив довго, жорстоко, так
нiби заповзявся загнати Джихангiра в землю.
Хтось пробивався до його свiдомостi, брутально i безжально, морив
голодом, мучив спрагою, не давав заспокiйливих кульок опiю, темно застував
сонце й увесь свiт, уперто повторював: "Султан кличе вас до себе, ваша
високiсть! Його величнiсть жде вас, мiй шах-заде! Благословенний падишах
стурбований! Опора свiту вимага╓! Повелитель трьох сторiн свiту
гнiва╓ться!"
Джихангiр вирушив, сам не знаючи куди й навiщо. Кудись його везли,
давали для заспоко╓ння те, що вимагав, щось обiцяли. Що мав знайти,
побачити й спiзнати? Не знайшов нiчого. Не застав. Запiзнився навiки.
Шах Тахмасп розпочав проти султана вiйну, щоб повернути назад втраченi
три роки тому землi. Коли в Стамбулi стало вiдомо про це, султан послав
фiрман Мустафi, звелiвши готувати вiйсько в Конь╖ для вiдсiчi шаховi, поки
прийде з столицi вiн сам. Це був уже дванадцятий похiд, у який збирався
Сулейман. Шiстдесятилiтнiй султан часто страждав ногами, в останньому
походi три мiсяцi не мiг нi ходити, нi сидiти на коневi, i тодi його несли
на ношах. Коли ходив у ╢вропу, то хоч повертався того самого року, а
походи в Азiю щоразу розтягувалися на два роки, бо дороги були далекi,
тяжкi й небезпечнi. Роксолана вмовила султана послати вiйсько на чолi з
Рустемом, а самому лишатися в Стамбулi.
Рустем дiйшов до Аксарая i став там на зиму. В поблизькiй Конь╖ з
сво╖ми яничарами i малоазiйськими спахiями стояв Мустафа. Рустема султан
призначив сераскером, отже, Мустафа мав пiдкорятися головнокомандуючому,
але шах-заде виявив упертiсть, гiдну султанського сина, i не захотiв
уклонятися вчорашньому рабу i джавуру. Рустем досить спокiйно поставився
до непокори шах-заде, але тут уже виходило, що Мустафа пiднiма╓ руку й на
султана! А що султан далеко, то все окошилося на його зятевi. Гостроязикий
босняк не втерпiв, щоб не сказати про Мустафу: "Хто не ма╓ сили вдарити
верблюда, б'╓ його сiдло".
Вiн послав фiрман Мустафi про те, як i куди той ма╓ йти з сво╖м
вiйськом, але якимсь чином фiрман був прочитаний серед яничарiв, i тi
заколотилися: султанський дамат хоче потоптати ╖хнього улюбленця! Кричали
про те, що султан уже старий i нiкчемний, трава поросла йому з кiсток, з
очей вилiтають мухи, у вухах засiла погана овеча хвороба - що це за
султан! Ось Мустафа - це справжнiй султан, вiд бога даний, час уже, щоб
Мустафа зайняв трон. Мустафу - султаном!
До Рустема прискакав переляканий спахiйський ага Шемсi Ахмед, переповiв
усе, що чув у Конь╖, але великий вiзир i тут не стривожився, тiльки
посмiхнувся:
- Не все те горiх, що кругле. - Знав, що жоден з шах-заде не
проголошений спадко╓мцем престолу. То чом би мав клопотатися? А на
тридцять тисяч яничарiв мав триста тисяч спахi╖в, вiрних султановi до
смертi, бо не Мустафа давав ╖м дирлики, а Сулейман. А сказано ж, що сокира
не вруба╓ свого сокирища. I ослiпне той кiт, що з'╖да╓ свiчки в мечетi.
Ахмед-ага, окрiм свого високого вiйськового становища, був ще, як усi
тi, хто намагався стати якомога ближче до Сулейманового трону, поетом. Вiн
походив з то╖ само╖ мiсцевостi, що й прославлений поет Ахмедi, i потай
мрiяв досягнути такого становища, як колись його предок. Ахмедi в Амасi╖
пiднiс колись великому Тiмуру хвалебну касиду, написану так вишукано, що
Повелитель Свiту зробив Ахмедi сво╖м недимом [70], в обов'язки якого
входило розважати повелителя дотепними бесiдами. Власне, дотепнiсть i
позбавила Ахмедi всiх тих високих милостей, яких досягнув завдяки сво╓му
поетичному таланту. В лазнi Тiмуровi прислужували два хлопчики-раби.
"Подобаються тобi?" - спитав Тiмур свого недима. "О повелителю!" - приклав
до грудей руки Ахмедi. "Чого вони вартi, по-тво╓му?" - "Один вартий
╢гипту, а другий - усiх скарбiв свiту! " - вигукнув Ахмедi. "Дорого ж ти
цiну╓ш мо╖х рабiв. Тодi чого ж вартий я?" - спитав Тiмур. "Ви, повелителю?
Ви - вiсiмдесят акча". Тiмур мало не задихнувся од таких зухвалих слiв.
"Вiсiмдесят акча? - закричав вiн.- Та в мене мейзар [71] на стегнах - i
той вартий вiсiмдесят акча!"- "Ось я мейзар i оцiнив,- спокiйно промовив
Ахмедi.- А ви самi, о падишах, не вартi нiчого".
Вiд гнiву Тiмура Ахмедi довелося втiкати аж до Едiрне, де його прийняв
син розбитого кульгавим кочовиком Баязида Йил-дирима Сулейман. Через
пiвтораста рокiв те саме повторилося з Ахмед-агою. Вiн написав сатиру на
Рустема-пашу, в якiй висмiював його товсту шкiру, що ╖╖ не може прокусити
нiякий гедзь, i коли сатира дiйшла до великого вiзира, то розлютило його
не те, що в нiй написано, а те, що спахiйський ага виявився поетом, тобто
представником того племенi, яке сераскер ненавидiв найбiльше на свiтi. Вiн
заприсягнувся вiдтяти голову Ахмед-азi, щойно той попадеться йому в руки,
i невдалий поет вимушений був навiть в утечi повторити долю свого
попередника: вiн кинувся в Стамбул до султана Сулеймана.
Там допросився до самого падишаха i заявив, що яничари в таборi
шах-заде i в таборi самого сераскера колотяться мало не щодня, називають
сво╖м султаном Мустафу, бо, мовляв, падишах Сулейман занадто старий, щоб
водити вiйсько проти ворогiв. На престол ма╓ сiсти законний спадко╓мець, з
чим усi згоднi, а противиться ╓диний Рустем-паша. Тому слiд великому
вiзиру зняти голову, а старого султана послати в Дiмотику на спочинок.
Шах-заде Мустафа, замiсть утихомирювати крикунiв, з'явля╓ться перед ними в
золотому кафтанi, назива╓ яничарiв братами й синами, щедро обдарову╓
золотом iз султансько╖ казни, а сам та╓мно зноситься з шахом Тахмаспом.
╢диний Рустем-паша зберiга╓ вiрнiсть престолу й кличе султана, щоб той
прийшов i взяв вiйсько в сво╖ руки, поки не пiзно.
Що старiший чоловiк, то вiн повiльнiший, тiльки не в ненавистi. Султан
одразу кинувся до Конь╖. З Роксоланою попрощався похапцем, вона й не
пробувала затримувати його, вiдчуваючи, що нинi ма╓ щось вирiшитися.
Сулейман узяв з собою синiв Селiма i Баязида, послано гонцiв до
Джихангiра, щоб теж прибув до султанського табору. Але наймолодшого сина
довго не могли знайти, тодi ще довго везли, i вiн запiзнився, до того ж
був у такому станi, що не розумiв, де вiд i що дi╓ться навколо.
Султан зупинився на конак у Актепе коло города Ергелi на осiнн╓
рiвнодення. Два тижнi Сулейман вiдпочивав у сво╓му величезному шовковому
шатрi, тодi покликав до себе Мустафу. Весь у золотiй лусцi сидiв на тронi
в найдальших глибинах намету, роздiленого прозорими муслiновими запонами
на кiлька примiщень. Мустафа при╖хав на бiлому конi, одягнений був у все
бiле, мовби хотiв показати чистоту сво╖х намiрiв i незацiкавленiсть у тiй
метушнявi, яка вiдбува╓ться довкола трону. Збираючись до султана, мив
руки. Впав у нього перстень з зеленим дiамантом i не втонув - лишився на
поверхнi. Шах-заде зрозумiв, що це йому знак: щастя його досягло найвищо╖
точки, i тепер може настати падiння.
Але коли вже ╖хав, закаркала назустрiч ворона, i сидiла вона на схiд од
нього - знак, що тво╖ бажання сповняться.
Тому спокiйно увiйшов у султанське шатро, сам, без супроводу, бо й
султан ждав його без нiкого, щоб поговорити, як батько з сином. Мустафа
виступав гордовито, поважно, високий, крутоплечий, величний, пройшов
передпокiй, де не було жодно╖ живо╖ душi, вiдгорнув завiсу. Плутаючись у
м'якiй пiдступнiй тканинi, ступнув у глибину намету, став здивований, бо й
тут не було нiкого, тiльки зiвсiбiч звисали муслiновi завiси, мов
примарливi сiтi, в якi мала вловитися чиясь заблукана душа. I поки Мустафа
стояв i дивувався, з-пiд нагромаджень i складок м'яких прозорих тканин, з
найтемнiших закуткiв кинулися на нього величезнi чорнi дiльсiзи. Шах-заде
миттю оголив шаблю, махнув нею, вiдганяючи нiмих шайтанiв, струснув двох
чи трьох з плечей. Лише тодi в глибинах шатра за двома чи трьома прозорими
завiсами помiтив султана, що сяяв тьмавим золотом, застиглий у безруху,
мовби вмерлий.
- Батьку, султане, поможiть! - гукнув Мустафа, може, вперше в життi
звертаючись з проханням, та й не до когось, а до чоловiка, смертi якого
ждав мало не вiд свого народження, якого зневажав i не любив.- Ваша вел...
Готовий був кинутися пiд захист султансько╖ руки, впасти до пiднiжжя
трону, на якому так часто бачив себе вже й не в мареннях, а наяву, та в
цей час ззаду, з-поза спин велетенських султанських тiлохранителiв
пiдкрався до Мустафи придворний вельможа Зал Мухаммед-паша, вправно
накинув шах-заде на шию тонкий шовковий шнурок, щосили стягнув його, i
султанський син упав на килими.
Сулейман не зворухнувся. Дивився, як загортали тiло Мустафи в килим, як
виносили з шатра. Тодi звелiв покликати вiзирiв, великого муфтiя i
великого нiшанджiю. Сказав писати фiрман про спадко╓мця престолу.
Спадко╓мцем проголошувався найстарший син султанський шах-заде Селiм.
У справi вибору спадко╓мця Сулейман не мав з ким радитися. Хасекi була
далеко, та вiн i так знав ╖╖ думку: схилялася серцем до Баязида, бо
нагадував ╖й самого султана, ╓диного чоловiка, якого мала любити. Власне,
вибирати й не мав з кого. Було п'ять синiв, зосталося два. За Селiма
промовляло старшинство. Окрiм того, в ньому в необхiдна поважнiсть,
сказати б, султанська обважнiлiсть, Баязид занадто легкий, меткий,
здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжнiй во╖н i зовнi
навiть схожий на свого батька в молодостi, але не успадкував у султана
глибоко заховано╖ непорушностi, здатностi до впертого думання. Хто не вмi╓
сидiти на мiсцi - не вмi╓ думати. Мудрiсть - у непорушностi, у вмiннi
зосередитися. Вiн, Сулейман, умiв це робити навiть у походах. Баязид не
здатен до цього, навiть коли затриму╓ться на якийсь час на одному мiсцi.
Все в нього врозкид: думки, настро╖, зацiкавлення. Навiть гарем свiй вiн
якось примудря╓ться розкидати так, що частина одалiсок завжди опиня╓ться
там, де вiн вирина╓: то в Стамбулi, то в Брусi, то в Конь╖. Вже встиг
сплодити чотирьох синiв з сво╖ми жонами, жде, зда╓ться, п'ятого в Брусi.
Навiть у цьому мовби схожий з султаном, але водночас i одмiнний, бо
Сулейман тримав свiй гарем (допоки тримав) у непорушностi й царственiй
неторканностi, як i належить для двору падишаха, а цей розвозить по всiй
iмперi╖.
Селiм не такий. Щоправда, не перейма╓ться державними справами, згаю╓
час у ловах та пиятиках, пропада╓ в гаремi, знай вкладаючи свiй виноград
до кошикiв улюблениць, але зате завжди на мiсцi, не мета╓ться, зна╓ш, де
його знайти, ╓ в ньому внутрiшня непорушнiсть, така мила Сулеймановому
серцю, ще ж милiша зовнiшнiсть Селiмова, який мовби повторив свою
неповторну матiр лицем, волоссям, слiпучiстю шкiри.
А спадко╓мцями володарi завжди проголошували тих, хто наймилiший
╖хньому серцю. Так Чiнгiсхан назвав сво╖м наступником Угедея, Тiмур -
Улугбека.
Вiйсько довiдалося про смерть Мустафи ще то╖ само╖ ночi. Крик i зойк
стояв над табором до ранку. Яничари кричали, що все це пiдступи
султанського зятя, i домагалися в султана Рустемово╖ голови. Рустем i тут
зостався вiрний сво╓му похмурому гумору. "Миша, народжена в млинi, грому
не бо╖ться",- спльовуючи собi пiд ноги, посмiявся вiв на диванi.
Сулейман надто добре знав сво╖х яничарiв, щоб не вдовольнити ╖хнiх
вимагань. Все життя супроводжували вони його, були найвiрнiшi, але
водночас i найнепокiрливiшi, завжди невдоволенi, завжди чогось вимагали, i
вiн давав ╖м щоразу не те, чого хотiли, щоразу обдурюючи, але вмiло
вдовольняючи найбiльших крикунiв то ласкою, то пiдкупом, то обiцянкою.
Обдурив i цього разу. На диванi вiдiбрав державну печать у Рустема-пашi,
звелiв йому негайно повертатися до Стамбула, а великим вiзиром назвав
хитрого Ахмеда-пашу, хоч усi думали, що вже цього разу печать опиниться за
пазухою в Мехмеда Соколлу, який стiльки рокiв догоджав шах-заде Селiму.
Але султан розумiв, що вiйсько не прийме взамiн шорсткого Рустема-пашi,
може, ще брутальнiшого Соколлу. Вони могли вдовольнитися лише чоловiком
м'яким, а саме такий був Ахмед-паша.
Пiсля цього султан пiшов у Халеб, де мав намiр провести зиму, щоб рано
повеснi вдарити на шаха кизилбашiв. Сини Селiм, Баязид i немiчний
Джихангiр ╖хали слiдом за султаном. З Амасi╖ вивезено гарем Мустафи i саму
Махiдевран, вони мандрували два мiсяцi до Бруси, де кизляр-ага Iбрагiм
задушив ╓диного сина Мустафи семирiчного Мехмеда. Колишня Володарка Вiку,
Весняна Троянда Махiдевран ще дванадцять рокiв оплакувала сина й онука,
жила всiма забута, мало не жебруючи, зате все ж дiждалася смертi сво╓╖
суперницi й ворогинi i цим мала вдовольнитися.
Роксолану ж згодом звинуватять у смертi Мустафи тi, хто був занадто
далеко вiд тих подiй, хоч керуватимуться у сво╖х звинуваченнях тiльки
здогадами та вигадками, звалюючи на худенькi плечi цi╓╖ згорьовано╖ жiнки
ще й тягар смертi сина чужого, так нiби не заламувалася й не зламувалася
вона вiд смертей синiв власних.
Степами йтиму, як голубка густиму.
ДЖИХАНГIР
Вузькоплечий, як птах, безсилий i безрадний, виявляв дивну ворожiсть до
людей i до речей. Не терпiв коло себе нiчого, крiм килима на пiдлозi,
навiть подушки викидав геть, метався, горiв, падав у непам'ять, повертався
до свiдомостi лиш на короткий час, але нiчого не розумiв, не хотiв знати,
не чув, не лякався навiть грiзного iменi султанового. Що йому султан? Йому
сказали, що Мустафа вбитий. Вiн не -повiрив, тодi забув про Мустафу, коли
ж згадав, то засмiявся вiд власно╖ мудростi. Бо хiба ж не говорило йому
передчуття, що найстарший брат буде вбитий? Про це сказано навiть у
коранi: "А бути йому вбитим! Як вiн передбачив! А бути йому вбитим! Як вiн
передбачив! Тодi вiн подивився! Тодi спохмурнiв i насупився! Тодi
вiдвернувся i возвеличився!"
Все записано в книзi книг. I про нього, Джихангiра, так само. I вб'ють
його, бо не жорстокий, а ще тому, що сам - не вбивця. Тужу за тобою, брате
мiй, Мустафа. Був ти добрий менi, любов твоя для мене перевищувала любов
жiночу. Якщо бездонна пустка прихову╓ться пiд усiм, то чим же ╓ життя, як
не розпачем? Коли нема╓ нiяких святих уз, що з'╓днують людей, коли
поколiння за поколiнням щеза╓, мов листя в пущах, коли людина зника╓, як
спiв птаха у лiсi, як корабель у морi, як вихор у пустелi, коли вiчне
забуття чига╓ на свою здобич, то навiщо жити?
Щастя не ╓ людською прикметою, тому глибоко-глибоко, в найдальших
закутках цього щастя неодмiнно живуть розпач i страх перед нiчим. Тому
глухий неспокiй жив у його душi ще змалку, нiщо не подобалося, нi на чому
не мiг зосередитися, зненацька накочувалася дика туга, i вiн, знемагаючи,
метався туди й сюди... Якiсь дивнi видiння майорiли перед очима, срiбло
дзвенiло в душi, тодi наповзала туди густа нетеч, тодi... Кольори пливли
крiзь нього, крiзь барвистi вiкна Топкапи. Син╓, зелене, найчастiше
червоне, як сiк граната, як кров, як барва життя. Тепло i захват. Бiль i
пожежi в душi. Може, горiло в ньому все не допалене султанами? I коли дав
йому Мустафа вiд доброти велико╖ зеленкуватих кульок забуття, Джихангiр
упiзнав стан, в якому опинився, мов у знайомiм домi, де жив давно, тiльки
не знав, що живе там. I завжди чув там веселу пiсеньку: дем демi - хайдер,
сахiбi - календер, мюккiре - некiр [72]. Не знав тiльки, що таке "дем",
хоч i чув, що навiть сам падишах вжива╓ його для звеселення духу. "Дем"
[73]сумно-зелений, як свiт iсламу. Напружена барва. Велетенськi рiвнини,
могутнi гори, палаючi небеса, блискавицi, бурi всесвiтнi. А що чоловiк?
Бездонними ночами мчать його вогненнi конi. А куди? В кра╖ну срiблястих
хмар, тонконогих скакунiв i тонкостанних дiв? А пил на дорогах - до неба.
На яких дорогах вiн загубив себе? В якiм маячiннi загубив i згубив? I де
його улюблений брат Мустафа, який ма╓ дати йому пучку дему, щоб усерединi
все гуло й горiло, i земля тодi теж загуде, як орган грецький. I тодi
жорстокi синi звiрi, якi терзають його серце, стануть рожевими, i весь
свiт сповниться тонами рожево-прозорими, тепло-жовтими, м'яко-зеленими...
У Тiмура був улюблений син Джихангiр. Помер молодим. Чи всi Джихангiри
мають умирати молодими? I вб'ють його, бо не жорстокий, бо не жорстокий,
бо... Все довкола - зло. Перемогти його несила. Нiхто не може змiнити
сво╓╖ долi. Чоловiк нiчого не зна╓. Живе в порожнечi. Накинуть тобi на шию
чорний шнурок, не ширший за лезо ножа. Слава й пiтьма - все сплелося в
химерних бганках османських тюрбанiв. Слава виблиску╓ коштовними
самоцвiтами, а пiтьма хова╓ться в безлiчi складок, виповза╓ з них,
наповза╓, як пекельний дим. Колись сидiв вiн у золотiй колисцi й грався
золотими яблуками, а тепер топтали душу конi. Дикi конi, дикi конi, не
грайтесь душею, о не грайтесь! Далга, амма гечйорсун! [74] I знов птахи
лiтали в ньому, i шумiли вiтри насолоди в його невагомому тiлi. В станi
одурманення вже нiчого не помiчав, бачив тiльки власнi руки в безупинному
русi. Дивувався, чому ╖х так багато i чому вони весь час рухаються. Руки
здiймалися, ламались, кричали й плакали. Це було нестерпно. Якби став
султаном, звелiв би пообрубувати всiм руки й ноги. Ноги, щоб до нього
нiхто бiльше не прийшов. А то прийшли i сказали, що султан Сулейман не
дозволив давати Джихангiру нi крихти дему. Джихангiр тихо засмiявся. Що
йому султан? Туди, де вiн був, уже не проникнуть нiякi султани. I сказано
тиранам: "Спожийте те, що ви придбали". "I вранцi спiткала ╖х кара, що
стверджена". Проказував чи тiльки хотiв проказувати, а насправдi тiльки в
думцi кволо перебирав вiршi корану, так само як перебирав пальцями нiг.
Взуття мав з такого тонкого сап'яну, що видно було крiзь шкiру, як
ворушить пальцями нiг. Взуття таке саме, як у Мустафи. I халат на ньому
теж з таких самих бруських шовкiв, i шаровари, й тюрбан.
I тодi прийшов до нього сам Мустафа. Сiв коло узголiв'я, задумливо
дивився в простiр, був величний i неприступний.
- Це ти? - поспитав Джихангiр.
- Я,вiдповiв Мустафа.
- Але ж тебе вбито?
- Вбили не мене - iншого Мустафу.
- Звiдки зна╓ш, що вбили не тебе, а iншого?
- Цього незмога пояснити. Знання да╓ться вiд народження.
- Як це прекрасно! - прошепотiв Джихангiр. А Мустафа вiдповiв йому
рядками з корану:
- "Губить нас тiльки час".
- А ненависть? - спитав Джихангiр.
- Що ненависть? Любов дужче за не╖ стократ. Ось я полюбив тебе i
прийшов, щоб допомогти.
- I ти поможеш?
- Поможу.
I дав Джихангiровi дему. I шовкова тиша обступила його звiдусiль,
наповнила йому душу, i аромати забуття заволодiли ним, вiн був нiби ангел,
не розбирав, де живе, а де мертве, i Мустафу бачив чи й не бачив, той
вiдпливав вiд нього, зникав нечутно, м'яко, тихо й повiльно, поки й щез.
Лишилося iм'я. Але що iм'я? Навiть воно розтануло з димом. Тiльки в
невидимому - найвищий ступiнь реальностi.
I ще безлiч разiв приходив до Джихангiра Мустафа, сiдав коло нього, i
вони цiлими годинами вели неквапливi бесiди. Приставленi султаном люди
метушилися довкола, прислухалися до голосiв, що лунали нiзвiдки, але не
бачили Мустафи, не володiли даром проникнення в невидимiсть. Нещаснi,
жалюгiднi люди!
Вiдходячи, Мустафа щоразу подавав на прощання Джихангi-ру свою сильну
бiлу руку i непомiтно вкладав недужому в долоню галька кульок дему.
"Пам'ятай мою любов до тебе, брате",- казав тихо. Джихангiр плакав од
розчуленостi, так на сльозах i запливав у свiт, де червоними снами
розцвiтали маки, палали бахромчатими вогнями в солодко-обезвладнюючих
мареннях, по-слушливо вiдкривали перед Джихангiром безмiри безодень, де
клубочiли ядучi випари небуття, а над ними розлунював роззухва-лений спiв
бюль-бюля.
Вже не повертався до свiдомостi.
Султанськi прибiчнi лiкарi були безсилi. Все в Джихангiрi отру╓не. Якби
змога замiнити його кров i його тiло, тодi хiба повернувся б до життя. Не
шах-заде, а тiльки його душа. Сулейман тяжко мовчав. Нiхто не може змiнити
даного аллахом. "Нема зернятка на землi, яке б не було записане в книзi
очевидностi". Тiла вiдда╓мо землi. Душу забира╓ аллах.
Тепер для Джихангiра не було зупинки. Мiсячне сяйво мертво лилося на
його путi, плоскогiр'я, потоки, рiки, камiння, бiлий порох,- i вiн, мов
вiчний паломник, бо все говорило про вiчнiсть, так нiби на землi не було
смертi.
А тодi з найглибших надр землi зринуло потрясiння, i дрож став бити
знищене тiло Джихангiра, дрож вiд страху перед неви-значеним, що наповзало
на нього iз склубочено╖ пiтьми, з хаосу, з жаху. Вiн спробував
вiдмахуватися вiд того жаху, замiрився, здiйняв ламливi, як у його матерi,
руки - i так умер.
Як десять рокiв тому Мехмеда, Джихангiра покладено в посудину з медом,
i Сулейман звелiв везти синове тiло до Стамбула, щоб поховати поряд з
братом коло мечетi Шах-заде.
Довго думав, кого послати супроводжувати тiло Джихангiра. Врештi
сказав: "Хай ╖де Баязид". Сподiвався бодай цим поменшити горе султаншi
Хасекi, якiй судилося оплакувати вже третього свого сина. Послав ╖й листа,
сповненого чулостi й гiркого болю, але не безсонними гонцями, а разом з
Баязидом. Щоб не поспiшати з лихою вiстю, а привезти ╖╖ водночас з його
султанським утiшанням.
А сам сподiвався втiшитись у перемозi над ворогом.
Вiн вторгся в землi шаха Тахмаспа, нищачи все на сво╖й путi, Повелитель
Вiку, кара i меч трьох сторiн свiту. Його страхiтливе вiйсько не
зустрiчало нiякого опору, бо хитрий шах мерщiй заховався за сво╖ високi
гори, тодi дика, слiпа сила вдарила на простий люд, на тих, хто жив на
сво╖й землi тисячi рокiв, розводячи сади, будуючи храми i пишучи книги,на
вiрменiв, азербайджанцiв,. грузинiв - i кривава iмла затулила сонце.
Схований у неприступному гiрському монастирi, вiрменський хронiст
Ованес Царецi писав про прихiд султана-хондкара в його рiдну землю: "Я,
грiшний Ованес, бачив цi гiркi днi сво╖ми очима. О, душо моя! Скiльки
людей вмерло вiд мечiв, вiд гармат i рушниць, вiд голоду, вiд боязнi й
дрожу. Деяких убивали мечами, деяким вiдрiзали руки, носи, вуха, бо ╖м
нiкуди було сховатися, i люди кра╖ни розбрелися в рiзнi боки, а iншi
вночi, пойнятi жахом, переляком i трепетом, згорьованi серцем, у гiрких
сльозах, зiтхаючи, вiдривалися одне вiд одного, i рiднi й любимi з
жалiбними стогонами, а решта втiкала, i кра╖на стала безлюдною на цiлий
рiк, i все те сталося з нами через нашi грiхи, i вимушенi ми були
змандрувати на чужину, i стали жалюгiдними i згорьованими".
А Сулейманiв дi╓писець Печевi, вихваляючи перемоги падишаха над
невiрними i кизилбашами, перелiчу╓ здобич, особливо смакуючи тим, що
"дiсталися османським во╖нам також юнаки-коханцi, якi мали тiло, як
срiбло, молодi й нiжнi дiвчата з трояндовими лицями, незрiвняннi й чудеснi
невiсти, кiлькiсть яких перо нездатне висловити. Не було жодного намету,
де число коханцiв i коханок налiчувало менше трьох, а тим, що мали понад
п'ять i десять, не було й лiку".
Зруйнованi були древнi вiрменськi мiста ╢реван i Нахiчевань, зрiвняна з
землею тисячолiтня Гянджа, дика лавина посунула двома потоками - один на
Грузiю, другий на Курдистап. Сулейман мовби хотiв жорстокiстю заглушити
сум'яття в похмурiй сво╖й душi, викликане смертями двох сво╖х синiв,
найстаршого i наймолодшого, бо тi смертi звузили його власне життя до
тоненького струмочка, який ледь жебонiв серед нагромаджень часу i щомитi
загрожував перерватися. Не жалко йому було нi вбитих ворогiв, нi власних
во╖нiв, що гинули не так у битвах, як од виснаження, вiд холоду й голоду,
вiн небезпек тяжко╖ путi й суворих кра╖в, у якi заглиблювався султан.
Непотрiбнi люди мають бути знищенi. Коли при цьому загине якесь число
во╖нiв - така воля аллаха. Хто загинув - теж не потрiбен. Бо коли вмирають
навiть сини падишаха, то чому не мають вмирати простi люди, якi заповнюють
такi манливi для нього простори. Найпорожнiший, на перший погляд, простiр
завжди виявля╓ться заповненим, i доводиться його завойовувати, платячи
кров'ю во╖нiв i власним терпiнням. Колись вiн вiрив, що простiр вимага╓
терплячостi й терпiння ще бiльшого, нiж вимага╓ час. Бо час дола╓ться сам
собою, вiн тече, як рiка, обтiка╓ тебе, мов вода камiнь, без уваги на
тебе, а простiр можна покорити, лише вирушаючи щоразу в походи.
Але тепер, коли старий Сулейман зрозумiв нарештi, що йому потрiбен
тiльки час, то побачив, що здобути його вже пiде не зможе: нi завою╓, нi
купить, нi вiднiме, нi вкраде.
З цим гiрким усвiдоленням безсилля повернеться. вiн через три роки до
Стамбула, щоб уже бiльше не вирушати в походи до смертi сво╓╖ улюблено╖
Хасекi, а коли нарештi вирушить, то у власну смерть.
БАЯЗИД
Один ╖хав по землi, другий плив над землею в океанi холодного
бурштинового свiтла, i днi; стелилася перед ними, мов безберега, хистка
пустеля, то збрижена мертвими горбами, то перегороджена кам'яними пасмами
гiр, а то несподiвано оздоблена зеленими оазами мiст, оточених садами, в
дзюркотiннi й райському хлюпостаннi пречистих джерельних вод. Так нiби
справдi здiйснювалася обiтниця про те, що праведнi будуть введенi в сади,
де течуть рiки, де вiчний затiнок, чистi гурi╖ i благосклоннiсть господа.
Тодi той, хто ╖хав по землi, давав знак утомленим носiям, вони спускали
на землю тяжкi бiлi ношi, вкритi бiлим килимом i коштовними перлистими
шалями, i на кiлька днiв наставав спочинок для живих i для мертвого.
Баязид перепроваджував до Стамбула тiло вмерлого Джихангiра.
Султан велiв одвезти. Баязид вирiшив нести на руках. Бiльше шани до
небiжчика i повiльнiше просування до мiсця вiчного братового вспоко╓ння. В
столицi ╖хня мати, вона жде всiх синiв живими, отож з мертвим до матерi
треба йти якомога повiльнiше. Якби й не дiйти туди нiколи, Баязид охоче
пристав би й на це. Несли бiлi ношi з тiлом Джихангiра тяжко й повiльно,
часто змiнювали носi╖в, прикликаючи ╖х з людських поселень, якi були на
╖хньому шляху, iз стоянок юрюкiв, беручи людей на помiч навiть з купецьких
караванiв, бо ж умер син великого султана Сулеймана.
Днi, тижнi, мiсяцi. Повiльне просування, тривалi зупинки, вiдпочинок
для людей i коней, лови в горах, небезпечнi виправи на ведмедiв i пантер,
дика гонитва за оленями i газелями. В такi днi Баязид забував про тiло
Джихангiра, зоставлене десь у ханi або в караван-сара╖, вглиблювався iз
сво╖м супроводом у дикi гори або й розлеглi рiвнини далi й далi, тiльки
кiнська грива серед очима, гостро нашорошенi кiнськi вуха, стукiт копит -
туп-туп-туп - далi, далi, пил дорiг, холод i спека, вiтер i дощ, кiнський
пiт i пiт людський, мiцний запах молодих немитих тiл, млость вiд свiжо╖
кровi вбитих звiрiв, насолода вiд убивання, смакування смертями тварин, бо
ж ти сам зоставався безсмертний, поки володiв життям i смертю цих дорiг.
Занурювався в розбурхане море анатолiйських племен кочовикiв-юрюкiв,
дивуючись ╖хнiй численностi й рiзноманiтностi,, од яко╖ рябiло в очах.
Калач, кангли, кай╖, баят, алка╓влi, язир, дудурга, афшар, кизик, бейдiлi,
каргин, байiндир, печенiг, чавун-дур, бюгдюз, каник, ще далi - тава,
чапнi, салор, кара╓влi - безземельнi, бездомнi люди, яким заборонялося
зупинятися довше, як на три днi, займати ущелини й гiрськi проходи, ╖здити
верхи, оперiзуватися мечем, мати вогнепальну зброю, ╖х переслiдували,
примушували працювати в рудниках, на спорудженнi святинь Стамбула й
Едiрне, на будуваннi й лагодженнi укрiплень. Юрюк завжди вважався дармовою
робочою силою, його навiть не годували, бо повинен був брати власних
харчiв на пiвроку, лиш iнодi видiляли ╖м по двi перепiчки на день.
Непокiрних убивали, великий муфтiй давав фетви, якi дозволяли вбивства
юрюкiв так само, як i невiрних, не вважалося богоугодним дiлом на цiм i на
тiм свiтi. Вождiв збунтованих племен засилали на острови, де вони вмирали
вiд туги за вiльними степами, верблюдами, кiньми, вiвцями.
Вiчно голоднi, юрюки охоче йшли з султаном па пiдбiй свiту, бо перед
смертю хоч на╖далися. Тодi знов певерталися в сво╖ кам'янi пустелi, iнодi
несучи в шкiряних хурджинах награбоване золото, частiше з порожнiми
руками, i знов перемiрювали безконечнi шляхи, ковтаючи бiлий пил дорiг,
який стояв над ними вже цiлi тисячолiття. Вони вийшли з бiлих пустель,
яких нiколи не могли забути, i смерть для них назавжди залишилася бiлою,
як далекi пустелi ╖хнього минулого. Була смерть на бiлих дорогах, мов отi
сумнi ношi з останками шах-заде Джихангiра, якi з мовчазною шанобою
передавав один юрюцький оджак [75] другому, одне плем'я - iншому.
Стародавнi вiвчарнi, рештки кам'яних загонiв, колючi чагарi, корiння
спечених сонцем трав, розтрiскане камiння - i над усiм вiтри, що не
втихають тут, мабуть вiд дня сотворiння свiту.
Для Баязида напинали шатро, але шах-заде хотiв поглянути на житло юрюка
i осiлого селянина.
Знiженi, майже зжiноченi стамбульськi сановники, якi супроводжували
шах-заде, запобiгливо сповнюючи всi його забаганки, гидливо зупинялися
перед брудними купами з саману, не наважувалися навiть зазирнути в отвiр,
звiдки бив гострий запах тварин або ж смердючий кiзяковий дим. Бризкали
бальзамами, вiдвертали носи, невдоволено перешiптувалися. А Баязид не
лякався нiчого, поринав у пiтьму цього первiсного житла, слухав гостинне
вiтання господаря, мова якого, здавалося, не мала нiчого спiльного з
стамбульською, зберiгала ще первiсну свою незайманiсть i грубiсть, при
якiй слова наштовхуються одне на одне, мов камiння в гiрському потоцi, не
втратила ще сво╓╖ жорстоко╖ повiльностi, яка так пасувала до цих мiцних
кiстлявих людей, незграбних, неоковирних, але надiйних, як ╖хнiй
примiтивний побут. Тут не було нiчого зайвого. Халупа з саману. Внизу -
люди i кози, вгорi - комiрчина для припасiв. Два отвори. Один слугу╓
дверима, другий - вiкном. Вогнище посерединi, дим може виходити в
будь-який отвiр, може лишатися всерединi - так теплiше. На землянiй
долiвцi солом'яна мата, пiд стiною на дерев'янiм полу вовнянi матраци i
ватянi ковдри, нефарбована дерев'яна скриня, кiлька мiдних посудин,
кам'яний кухоль для води - ось i весь набуток. А що треба людинi?
Пiдтримувати вогонь у вогнищi, мати воду й нiчлiг, затишок i прихисток, о
аллах!
Кладовища поряд, ╖х видко вiд кожно╖ халупи,- мов нагадування про
неминучiсть. Каменi, поставленi в головах i в ногах небiжчикiв, стерлися
вiд негоди - це чи свiдчення марноти марнот, чи байдужiсть перед долею, чи
великий спокiй життя, яке вивiряв i вимiрю╓ свою силу ╓диною мiрою -
смертю?
Смуток тут почина╓ться вiд дня народження. Може, тому так багато
чорного в одязi, i лиш червоне, мов удари кровi, пробива╓ться крiзь
суцiльну чорноту i цвiте вiчним цвiтом життя й нескореностi. Ритм життя
визнача╓ться тут змiнами пiр року, погодою, стихiями, вiдлiк часу ведеться
вiд одно╖ подi╖ до друго╖:
лавина, розлив рiки, загибель скота, укус змi╖, напад грабiжникiв i
вiйна, вiйна, вiйна.
На сонце тут не дивляться, бо воно заслiплю╓, пече, палить, зате
люблять мiсяць i його срiблисте прохолодне сяйво, живуть пiд ним,
зiтхають, складають пiснi, моляться. Як мало треба людинi, щоб жити, i як
безмежно багато треба для цiлого життя! Живуть тут пiд мiсяцем i вiтром,
серед овець, самотностi й нужди тако╖, перед якою безсила людська уява.
У сво╖х безладних мандрах i метушнявi Баязид натрапляв i на стiйбища
юрюкiв. Йому назустрiч ви╖здили старiйшини племен - iхтiяри, вклонялися,
пiдносили чашi з верблюдячим молоком. I кожне плем'я мало свiй одяг, свою
мову, навiть чашi неоднаковi - то дерев'янi, то з коштовного металу, то
череп'янi, то видовбанi з каменя. Дивно, як могли Османи об'╓днати всiх
цих людей, усi цi землi, звича╖ й звички? Баязид ще мiг зрозумiти силу
меча, яким завойовують землi. Але що втриму╓ ╖х, яка сила? ╢днiсть, про
яку вперто говорить султан, а за ним повторюють iмами? Але ж хiба можна
╓днiсть плутати з одноманiтнiстю, на яку людська природа нiколи не
пристане? Коли й було тут щось справдi однакове, то це убогiсть i нужда.
I житла юрюкiв, зда╓ться, схожi були саме завдяки ╖хнiй убогостi. Три
стовпи, на них натягнуто рiдку чорну попону з козячо╖ шерстi. Тканина
сяга╓ землi тiльки з двох сторiн - з пiвдня й заходу. З пiвночi й сходу,
замiсть стiн, невисока загорожа з циновок, покрiвля пiднята й вiдтягнута
довгими вiрьовками, закрiпленими вiддаля за камiння. Циновками встелено й
долiвку, залишено незакритий шматок для вогнища. Глинянi глеки для води,
мiдний таганок, коло входу попони, збруя для вiслюкiв або верблюдiв, за
наметом купка сухого верблюдячого кiзяка для палива.
I так усе життя, столiття, тисячi рокiв, усю iсторiю! Чи можна таке
бодай уявити? А люди мають жити.
Найдивнiше для Баязида було, що люди цi не зачерствiли душею, не мали
злоби, вiдзначалися добродушнiстю, вражали до слiз сво╓ю гостиннiстю, а
на╖внiстю перевищували, мабуть, i дiтей. Самi ж i смiялися над сво╓ю
на╖внiстю, переповiдаючи султанському синовi химернi пригоди кочовикiв. Як
iшли два юрюки, а назустрiч вельможа з самого Стамбула. Вклонився ╖м - i
по╖хав собi. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився менi, той -
менi. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефендi? Той каже: забув. Тодi
кинулися до кадi. Суддя вислухав ╖х, подумав, сказав:
хто з вас дурнiший, тому й уклонився.
Або йшли якось два юрюки i знайшли кавун. Стали думати, що воно таке.
Вирiшили: пташине яйце. Покотили його поперед себе, кавун ударився об
дерево, за яким сидiв за╓ць, i розбився. За╓ць вiд страху дременув
навтьоки. Юрюки вигукнули: "Ах, коли б знали, що в тiм яйцi за╓ць, то самi
б його розбили!"
Баязидовi показали колодязь, з якого Ходжа Насреддiн витягав мiсяць i,
не витягнувши, заповiдав вичерпувати воду, поки у вiдрi в когось все ж
опиниться небесне свiтило. Так юрюки й досi черпають звiдти воду для сво╖х
овець та верблюдiв.
Нiчого не здобуваючи, крiм найпростiших засобiв для пiдтримання життя,
юрюки водночас i не розгублювали нiчого з того, що мали, жили мiцною
пам'яттю, передавали з поколiння в поколiння тяжко здобутий досвiд,
призбирували по крихтi мудрiсть, якою пишалися не менше, нiж сво╓ю волею.
Iхтiяри племенi кара╓влi - чорнодомних, мабуть, найбiднiшого з бачених
Баязидом, погладжуючи сивi бороди, розповiдали шах-заде про юрюка, який
перевершив усiх вельмож Стамбула. Зiбрав, мовляв, ╖х султан i загадав
загадку: в двадцять - тигр, у тридцять - лев, у сiмдесят - корова, у
вiсiмдесят - курка, а в дев'яносто - яйце. Нiхто не мiг вiдгадати. А юрюк
з-пiд Конь╖, почувши про султанську загадку, при╖хав до Стамбула, з'явився
в палац до падишаха i пояснив, що його величнiсть султан, зображаючи
перебiг людського життя, натяка╓ на сво╖ старощi. Султан обiйняв юрюка i
зробив його великим вiзиром.
Баязид не без зата╓но╖ думки переповiв iхтiярам хадiс пророка. Спитав
пророк правовiрних ось так, як спитав би вiн ╖х: як ви будете вести себе
тодi, коли емiр буде як лев, суддя як облiз-лий вовк, купець як гарчливий
пес, а правовiрний мiж ними як налякана вiвця в отарi, що не знаходить
собi нiде притулку? Що ма╓ робити вiвця мiж левом, вовком i псом?
Iхтiяри мовчали. Тодi прикликали бiдного чабана, сказали йому про
Баязида i спитали, що б вiн мiг повiдати султанському синовi. У чабана не
було з собою нiякого майна, опрiч герлиги. Вiн притиснув ╖╖ до грудей i
заспiвав: "Ох герлиго, герлиго, сумно нам з тобою. Сорок трав i квiтiв
зiрвав я по горах, я шукав медоноснi квiти, на якi сiдають бджоли, я шукав
трави, з яких Лукман [76] Хекiм виготовляв цiлющi лiки. Я хотiв тебе,
овечко, нагодувати, як невiсту, я так трудився - а що заробив? Не овець, а
вошей".
Тодi iхтiяри спитали шах-заде, чи вiдомо йому, що османцi вважають
найгiршим мiж людьми, плодами й тваринами. Юрюк, ярiк i каз, тобто
кочовика, сливу й гусака.
Баязид посмiявся й сказав, що саме про це вiн i веде мову. Хiба правда
на цiм свiтi неминуче ма╓ злидувати? Навiть верблюд смердить i реве, коли
його довго не годують i не поять.
Iхтiяри мудро погладжували бороди. Цей шах-заде справдi не схожий на
всiх тих, хто будь-коли забивався у цi забутi аллахом землi з пишного
Стамбула. Вiн не прагне, щоб його боялися й ненавидiли, вiн хоче, щоб його
любили. Але вiн син володаря i сам колись може стати володарем, отож добре
зна╓, що верблюда, коли вiн реве або не слуха╓ться, б'ють завжди по ши╖,
бо то мiсце найвразливiше. А бiднякiв, коли вони збунтуються, б'ють по
головi. Хiба не приходили до бiдних юрюкiв святi люди, кожен з яких
об'являв, що вiн пророк Махдi, цар, який ховався i тепер поверта╓ться?
╖хнi iмена збереженi в пам'ятi простого люду назавжди. Нур Алi, шейх
Джеляль, Баба Зюннун, Донуз-оглан, Велi-Халiфе, Календер-шах, Шюглюноглу
Коджа. Багато ╖х було, а де вони? Повiшенi в Сiвасi, в Токатi, в Конь╖ i
Кайсерi. Тому юрюки кажуть:
"Лiпше нападати на караван, нiж бунтуватися проти султана". Вiн
султанський син, ╖хнiй почесний гiсть, вони нiчого не мають, щоб
пошанувати його належно, тому хотiли б пiднести йому дарунок, щоб
запевнити у сво╖й вiдданостi великому падишаху, хай продовжить аллах його
днi на землi.
Баязид поцiкавився, що вони хочуть йому пiднести.
Iхтiяри сказали, що в них ╓ гарам-заде, себто пройдисвiт, ошуканець,
якого вони купили всього лиш кiлька днiв тому в племенi тава, бо тава на
дзвiн золота повертаються, нiби там Мекка. Цей гарам-заде хотiв сколотити
племена -проти всемогутнього султана, вiн пробував це робити навiть тут,
уже куплений за гаман старого срiбла, мабуть, то дуже небезпечний
злочинець.
Баязида повели до овечо╖ загороди, i там у кутку, серед овечих
бубуришкiв, у холоднiй багнюцi вiн побачив сповитого брудним ремiняччям
чоловiка, мов двi краплi води схожого з убитим шах-заде Мустафою. Навiть
повержений у бруд, сповитий сирицею, в подертому, але ще з залишками
багатства одязi, вiн був величний, по-сво╓му пишний, i не знати, як
здiйнялася рука в цих убогих людей на таку позiрну могутнiсть.
- Чом же ви його так, мiж вiвцi? - спитав Баязид.
- А де берегти? - вiдказали iхтiяри.- Плем'я завжди в путi. Зiнданiв у
нас нема╓.
- В Токатi в'язниця для державних злочинцiв. Можна б послати його туди.
- До Токата далеко. Та й не вiддамо його нiкому, бо вiн наш. Сказано ж,
що купили у тава.
Баязид обiйшов загiн, наблизився до зв'язаного.
- Хто ти? - спитав Баязид.
- Мустафа,вiдповiв той.
- Мустафа мертвий.
- А хто бачив його мертвим?
Справдi, крiм султана, дiльсiзiв i Зал Мухаммеда-пашi, нiхто не бачив.
Нiхто навiть не зна╓, де похованi останки шах-заде, iнакше яничари
викопали б тiло й зробили сво╖м султаном мертвого.
- Не знаю, хто ти й звiдки, але дiло ти затiяв дурне,- спокiйно
промовив Баязид.
- А я знаю, що ти шах-заде Баязид, i дивуюся, як можеш допустити, щоб я
лежав перед тобою в цьому брудi та ще й зв'язаний.
- Якби я сюди не за╖хав, ти лежав би, мабуть, ще довше.
- Але ти за╖хав i сто╖ш надi мною.
Баязид повернувся до iхтiярiв i сказав, щоб розв'язали гарам-заде. Тi
вiдповiли, що розв'язати, ясна рiч, можна, чом би й не розв'язати, коли
велить сам шах-заде, хай благословить аллах його добре серце i хай очi
його нiколи не бачать людсько╖ неволi i людських страждань, бо хiба ж i
так не прийдуть до кожного пiсля смертi чорнi ангели Мункiр i Накiр i не
стануть катувати, допитуватись про грiхи. Та й для них самих споглядання
чоловiка, позбавленого змоги й здатностi вiльно пересуватися, чоловiка,
так тяжко поневоленого й знедоленого,- хiба не найтяжча кара? Для ╖хнiх
очей це така сама мука, як побачити той день, коли небо розколеться i
стане жовтим, як шкiра, i коли гори зсунуться i стануть, як вовна, а тодi
розвiються i стануть маревом. Але ж вони добре знають, якi вчинки слiд
вважати дозволеними людинi, себто халал, а якi забороненими - харам, або й
негiдними - мак-рух. Цей чоловiк хотiв пiдняти племена проти його
величностi султана, хай аллах дару╓ йому многолiття i благополуччя. I
колi╖ ж? Коли могутнiй падишах iз сво╖м непереможним вiйськом сто╖ть поряд
i його караюча рука нависа╓ над усiма синами дорiг i мандрiв, хай нiколи
не вкорочу╓ться ця рука i хай захистить нас од страху. Тому цей чоловiк
перебува╓ в станi законному, а розв'язати його буде беззаконням.
- Гаразд,сказав Баязид, терпляче вислухавши хитрих аксакалiв,- я куплю
його у вас. Ви заплатили за нього гаман срiбла. Я даю гаман золота.
Старi пожвавiшали. Адже сказано: "Чи зна╓ш, що ╓ вершина доброчинства?
Викупити полоненого, нагодувати в днi голоду сироту ближнього i жебрака
безвiсного".
Баязид узяв у свого хазнедара шкiряний кисет з золотом, кинув iхтiярам.
Кисет зник десь у та╓мничих складках широких брудних халатiв, але нiхто не
кинувся розв'язувати гарам-заде.
Баязид уже не радий був цiй пригодi. Десь далеко звiдси в караван-сара╖
при дорозi лежить мертвий Джихангiр, якому тепер уже все байдуже, а його
цiкавiсть загнала аж так далеко, що не знав тепер, як i виплутатися. Хитрi
юрюки мовби навмисне пiдклали йому на путi цього загадкового ошуканця,
який вида╓ себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син
не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з собою або ж звелить
негайно вбити. Загалом кажучи, останн╓ було б найлiпшим виходом для всiх,
крiм самого гарам-заде. Але Баязид не вiдчував у собi тако╖ жорстоко╖
рiшучостi, до того ж стояли обабiч двi смертi його братiв - чи не
задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюкiв теж не мiг. Щастя, що вони
показали цього Лжемуста-фу йому, а не вiдвезли тихцем яничарам. Ось тодi
було б справжн╓ лихо.
- Ну,знетерпеливився Баязид,- чом же досi нiхто не розв'язав цього
чоловiка?
Iхтiяри кара╓влi пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в
такому виглядi й станi, як придбали у племенi тава, тобто зв'язаним, а вже
справа його високостi султанського сина, чи звелiти розв'язати гарам-заде,
чи забрати зв'язаним.
Баязид звелiв сво╖м огланам звiльнити вiд пут гарам-заде. I коли той
став перед ним, сказав йому:
- Тобi дадуть iнший одяг. Простого оглана. I по╖деш зi мною.
- До Стамбула? - спитав той.
- Там видно буде. I забудь про те iм'я, що ти ним мав нахабство
називатися.
- А коли я справдi Мустафа? Скiльки разiв ти бачив мене в Стамбулi i
нiколи не мав сумнiву в мо╖й справжностi. Чом же тепер не вiриш?
- Хто ти? - вже тривожачись, тихо спитав його Баязид.- Я мав би вбити
тебе ще там, у овечiм загонi.
- Але ти розв'язав мене i зробив добре дiло. Бо коли я справдi шах-заде
Мустафа...
- Хто ти? - знов перепитав Баязид.- Мустафа вбитий. Я сам бачив його
тiло.
- А коли вбили не того Мустафу? Хто може знати, де справжнiй, а де
несправжнiй!
- До султана прийшов справжнiй. Мав прийти. Чоловiк засмiявся. Голос,
смiх - усе, як" у Мустафи.
- Ти кажеш: мав прийти. А коли цього разу сталося iнакше? Нiхто не
зна╓, що навiть у свiй гарем Мустафа ходив не завжди сам, часто посилаючи
свого двiйника, може, тому сплодив тiльки одного сина.
Баязид зрадiв. Нарештi впало це слово: двiйник!
- То ти був двiйником Мустафи?
- Хто це може знати? А може, вбитий був мо╖м двiйником? Але Баязид уже
не вiдступався.
- Як тво╓ справжн╓ iм'я?
- Мустафа.
- А до цього?
- А до цього - не знаю. Забув.
- Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай.
- Димитр.
- Ти християнин?
- Так само правовiрний, як i ти.
- Народився християнином? Де народився?
- Це було давно.
- Не так уже й давно, щоб забути. Де?
- Пiд Серезом.
- Грек?
- Болгарин. Названий iменем святого Димитра з Солуня.
- Хто тебе знайшов?
- Взяли в девшiрме.
- А далi?
- В Бейоглу серед аджемiв побачив мене кизляр-ага.
- Iбрагiм?
- Нi, чорний. Привiв до валiде, показав ╖й. Тодi вночi вiдвезли мене в
Ескi-серай, вiддали Махiдевран.
- Рiс з Мустафою? Усi останнi тридцять рокiв?
- Так.
- Всього навчився разом з ним?
- Мав час. Часто жартували ми з ним. З'являвся я замiсть нього.
Обдурювали всiх. Тебе, шах-заде, так само кiлька разiв. Мустафа не
наважувався обдурювати лише султана.
- Смертi теж не обдурив.
- Нiхто того не зна╓. Навiть я не знаю, кого вбито насправдi: мене чи
Мустафу? А хто ще може сказати па цiм свiтi?
- Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити.
- А я хочу тебе розiзлити, щоб довiдатися про тво╖ намiри щодо мене.
Тiльки в злi ми щирi, а не в добрi. Переконався ще раз у цьому з юрюками.
Хотiв сколотити ╖х проти султана - менi не повiрили. Та й, видати з
усього, Мустафа ╖м не потрiбен. Голодранцi вiрять тiльки голодранцям.
- Мав би знати, кому ти потрiбний,- обережно натякнув Баязид.
- Яничарам? Боюся ╖х. Вони однаково легко люблять i вбивають. До того ж
володiють звiрячим чуттям. Завжди вiдчували, що я не Мустафа. Мовчали
сторожко, загрозливо? i я знав, що чужий для них. Для юрюкiв теж чужий.
Показали менi це досить одверто й щиро.
- Для кого ж мiг би стати сво╖м?
- Хiба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть, слiд було б
утiкати туди одразу.
- Тепер пiзно,- сказав Баязид.- Якби я на тебе не натрапив, тодi все
могло бути iнакше. А так - не можу тебе вiдпустити. Доведеться везти тебе
до Стамбула i повiдомити султана.
- А чи й не вiдпускай - просто дай менi змогу втекти. Знаю тебе: ти з
синiв Хасекi найдобрiший.
- Доброта тут нi до чого. Ти державний злочинець, я повинен одвезти
тебе в Едi-куле.
- Здасться, ти везеш до Стамбула свого мертвого брата? Як же можна
везти мертвого i злочинця водночас? Хiба не великий грiх? Найлiпше все ж
дати менi змогу втекти. Буде спокiйнiше для всiх - i для мертвих, i для
живих.
- Сказав тобi: не можу.
- Я втечу без допомоги, сам. Ти тiльки не помiчай цього. А коли
помiтиш, пошли погоню назад, бо нiхто ж не повiрить, що я побiжу до
Стамбула.
- Що ти робитимеш, добравшись до рiдних мiсць? - спитав Баязид.
- А що маю робити? Спробую жити, хоч це й тяжко. Досi був не самим
собою, мовби й не живим чоловiком, а тiльки чужою тiнню. Не знаю, чи менi
вдасться жити, як усi люди. Коли ж справдi вдасться, то, може, ще стану в
пригодi й тобi, шах-заде.
- Ну, навряд.
Так вони по╖хали далi, i Димитр був серед Баязидових огла-нiв, двом з
яких шах-заде звелiв пильнувати за ним, але пiд час ловiв коло Iсхаклу той
зник разом iз сво╖ми охоронцями. Ганяючись за джейранами, ловцi
порозскакувалися па великi вiдстанi, довго збиралися докупи, так що втечу
виявлено тiльки наступного дня. Чи то Димитр пiдмовив молодих огланiв
тiкати разом з ним, чи знищив, чи купив свою волю за грошi, якi потай дав
йому Баязид,- нiхто того не знав. Баязид послав погоню, спрямувавши ╖╖
назад, але погоня вернулася за тиждень, нiде не натрапивши на слiд. Тодi
шах-заде вiдправив до султана Сулеймана i гонця з листом, у якому описав
пригоду з Лжемустафою, змовчавши про сво╖ розмови з ним i про його
походження. Робив це несвiдомо свiдомо, як багато чого в сво╓му життi, бо
повнiстю успадкував характер сво╓╖ матерi: був добродушний, трохи
легковажний, веселий, як його мати в молодостi, на╖внiсть i недбалiсть
завжди переважали в нього над почуттям вiдповiдальностi й завбачливостi.
Чом би мав клопотатися тим дивним чоловiком? Забув про нього одразу, щойно
написав султановi, лише згодом, прибувши до Стамбула, згадав випадково i
переповiв про двiйника Мустафи сво╖й матерi.
ДИЯВОЛИ
Цього разу султан забарився в походi найдовше за всi роки. Мовби хотiв
дати сво╖й улюбленiй Хуррем якомога бiльше часу для втiшання незалежнiстю
й волею. Мабуть, i всi тi, хто оточував султаншу, дотримувалися тако╖
думки, однi чимдуж догоджаючи ╖й, iншi заздрячи, ще iншi тяжко ненавидячи.
╖╖ або й зневажаючи. Бо де це бачено, щоб жiнцi, та ще й чужинцi, давати
таку необмежену владу, таку силу i волю, од яких вона неминуче зледащiла б
i розбестилася, навiть будучи святою.
I нiхто не вмiв побачити того, що було приховане i навiки мало бути
приховане вiд усього свiту: коли й справдi мале Роксолана волю, то тiльки
для страждань, i що бiльшою волею могла користатися (i втiшатися? - яке
глумлiння!), то бiльшi страждання очiкували ╖╖ в кожному днi прожитому i
ще не прожитому.
Щастя теж бува╓ тягарем незносним.
Налякана поштивiсть оточувала Роксолану повсюди, але не було нi любовi,
нi поваги, нi спiвчуття, ╖╖ нiколи тут нiхто не любив, попервах тому, що
була всiм чужа, тодi через те, що всi були чужi ╖й,- ось так i мала жити
серед страждань i невпоко-реностi, ненавистi й невдоволення, без любовi й
милосердя, завжди самотня, наодинцi зi сво╓ю долею. Сама у всьому свiтi -
цього незмога уявити! Кинута мiж диких звiрiв, як Данило в рiв з левами.
Що врятувало ╖╖? Доля? Але навiть доля губить свою слiпу силу там, де
гримлять гармати i лл╓ться кров. Вже понад тридцять рокiв Роксолана була
свiдком найбiльших злочинiв па землi, ╖хньою жертвою, а натовпам
видавалося, що вона причина тих злочинiв. Темний поговiр ставив Хуррем над
самим султаном, царство Сулеймапа звали "царством жiнки". Османськi
хронiсти писали про Хасекi: "Стала всемогутньою, а султан всього лиш
звичайна лялька в ╖╖ руках". I нiхто не знав, як хотiлося Роксоланi
вiдмити руки вiд пролито╖ султаном кровi, в якому розпачi була вона вiд
тих незмивних слiдiв.
Стояла, знесена над свiтом, самотня, мов храм на площi, як велика
джамiя, вiдкрита всiм поглядам, беззахисна, безборонна,- видно з усiх
бокiв i всiм треба подобатися, приваблювати, впокорювати й перемагати
сво╖м iснуванням. Може, тому любила ходити до Айя-Софi╖, вибираючи час мiж
двома денними молитвами, коли велетенський храм стояв порожнiй i
та╓мничий, як вiки, як iсторiя, як усе життя.
Не для зцiлення душi ходила до Софi╖, нi! Не почувала себе винною нi
перед людьми, нi перед богом, а коли вже й мала б що зцiлювати, то хiба що
сво╓ тiло. Бо тiло щодалi вимагало бiльшо╖ уваги й дбання. Зовнi мовби й
не змiнювалося нiщо: була так само тоненька, зграбна, легка, як i то╖
ночi, коли приведено ╖╖ з Iбрагiмового дому до султанського гарему. Коли б
збереглося вбрання, в якому тодi була, то вiльно надягла б його на себе ще
й сьогоднi. Та. то тiльки зовнi, для ока стороннього лишалася такою, як i
тридцять п'ять рокiв тому. Сама ж вiдчувала, як руйну╓ться ╖╖ тiло десь у
глибинах, непомiтно, повiльно, але невпинно, i нiяка сила не може
запобiгти тому жахливому руйнуванню. До тридцяти рокiв не помiчала вiку,
навiть не задумувалася над його iснуванням. Народила шестеро дiтей, а сама
в душi ще лишалася дитиною теж. Сорок рокiв зустрiла з острахом,
сприйняла, як перехiд в iнше життя, сповнене загроз прихованих,
та╓мничо-незбагненних i тому стократно небезпечнiших, нiж загрози явнi, бо
з тими бодай зна╓ш, як боротися. П'ятдесят рокiв налетiли на не╖ мов орда
- вгина╓ться степ, дрижить небо, стогне простiр i нема╓ рятунку, нема╓
втечища. П'ятдесятилiтня жiнка нагаду╓ зiв'яле осiнн╓ листя: ще зберiга╓
воно форму, пахне ще пронизливiше, нiж молоде, ще живе i хоче жити, але
вже нiколи яв вернеться до нього весна, як рiчка не поверне сво╓╖ води, що
витекла в море; як дощi не здiймуться бiльше в хмари, впавши на землю; як
мiсяць не опуститься на землю, навiки вознесений па небо.
Тому мало не половину ╖╖ часу поглинало в Роксолани тiло. Годинами
цiлими могла сидiти в мармурових сво╖х купальнях, розглядала себе зусiбiч
у венецiанських дзеркалах, натиралася мазями, бальзамами, пробувала
купелi, яких вживали колись ╓гипетськi царицi, iмператрицi Риму,
вавiлонськi богинi; служителi та╓мничих схiдних культiв, китайськi
iмператори. Рятувалася вiд старiння, хапалася чимдуж за молодiсть, хотiла
втримати ╖╖ коло себе, не пiддавалася рокам, всю владу свою кидала па
вiдвойовування у жорстокого часу сво╓╖ молодостi i, знесилена, вичерпана
марною боротьбою, вимушена була визнавати себе переможеною i вiдступати.
Як кораблi, що не припливають, як квiти, що не розквiтають, як губи, що не
поцiлують, як дiти, що нiколи не виростуть,- ось чим ставала тепер
молодiсть для Роксолани. I не заплачеш, не поскаржишся нiкому - нi людям,
пi боговi.
Йшла до Софi╖, коли знесилювалася в борiннях з часом i з свiтом, i йшла
не за милiстю й милосердям, а щоб вiдчути велич i з новою силою стати на
змагання з долею.
Велич починалася там уже з майдану перед святинею, з майдану, який
сво╓ю безмежнiстю просто пригнiчував людину. Жовтогаряча брила собору
могутньо здiймалася до самого неба, заповнювала весь простiр. Дев'ять
монументальних дверей, чудово роздiлених заокругленнями стiн, провадили до
нутра святинi. Безконечний випуклий карниз по╓днував усi входи в
гармонiйну спокiйну цiлiсть, i тiльки величезнi iмператорськi дверi,
закритi шкiряною пурпуровою запоною, були мов виклик i загроза простому
смертному. Султани, надаючи перевагу величi, сказати б, та╓мничiй, не
стали користуватися великими дверима, якими входили до Софi╖ всi
вiзантiйськi iмператори, починаючи вiд Юстiнiана, при якому споруджено
собор, i вiд Феодосiя, що поклав широкi мармуровi сходи перед головним
входом, аж до останнього з них нещасного Констаитина Палеолога,
затоптаного розшалiлими кiньми Фатiхових зарiзяк. У схiднiй стiнi Софi╖
навпроти брами Великого палацу Фатiх звелiв пробити вхiд для султанiв, а
всерединi святинi поставлено для них коло стiни мiхрабу мармурове
пiдвищення на колонах, де й творили намази сам Фатiх i всi тi, хто
успадковував його трон,- Баязид, Селiм, Сулейман.
Роксолана любила входити до собору крiзь iмператорськi дверi.Не
затаювалася, не ховалася, йшла вiдкрито й вiльно, легко ступаючи по
високих мармурових сходах. Хай затаюються мерзеннi ╓внухи, що простежують
кожен ╖╖ крок, самi намагаючись не попадати на очi султаншi, заскакуючи до
Софi╖ поперед не╖, зачаюючись там за стовпами й колонами. Кого стережуть?
╖╖ вiд свiту чи свiт вiд не╖?
Того сонячного ранку вона при╖хала на подвiр'я Софi╖ i, за сво╖м
звича╓м, махнувши рукою супроводу, щоб нiхто не смiв iти за нею, тихо
пiшла по кам'яних плитах. Дзюркотiла заспокiйливо вода у великому круглому
басейнi з кам'яними лавками, на якi сiдали правовiрнi для омовень перед
молитвою. Вiд бiчних дверей служка, здiймаючи руки так, що оголювалися
води щоразу з широких рукавiв темного халата, вiдгадав набридливих
голубiй. Старий ходжа чистив вiничком червоний килим, простелений перед
головним входом. Голуби трiпотiли крильми бiля самого обличчя у Роксолани,
обвiвали ╖╖ хапливим вiтром, смiливо падали до нiг, визбируючи невидимi
крихти.
Османи, завоювавши Царгород, знищили не тiльки його люд i святиш, але
навiть легенди, понавигадувавши легенд власних. Так виникла й легенда про
голубiв коло мечетей. Мовляв, султан Баязид купив у бiдно╖ вдови пару
голубiв i пустив ╖х у дворi сво╓╖ мечетi, споруджено╖ славетним
Хайреддiном, який уперше застосував для прикрашення капiтелей кам'янi
сталактити i щiльники. Вiдтодi, мовляв, голуби розплодилися бiля всiх
мечетей Стамбула. Так нiби до султанiв не iснувало нi цих птахiв, нi
оцього трiпотiння крил у кам'яному затишку нагрiтих сонцем дворiв i над
дзюркiтливою водою, проведеною в мiсто з довколишнiх гiр по древнiх
акведуках.
Служка, здiйнявши руки, щоб проганяти далi голубiв, закляк, забачивши
султаншу, ходжа мерщiй заховав вiничок за спину i низько вклонявся, поки
Роксолана проходила повз нього. Цi люди не заважали ╖й - зливалися з
мовчазною гармонiйнiстю святинi, з голубами, з небом i сонцем. З
шанобливою поштивiстю, не наважуючись навiть доглянути вслiд,
супроводжували султаншу покiрливими поклонами, i вона на якусь мить нiби
аж повiрила, що ввiйде до Софi╖ сама, без нiкого, i захова╓ться там бодай
на короткий час од всевидячих очей, загубиться в огромi мечетi так, що не
знайде ╖╖ навiть лиха доля. Переживала це вiдчуття щоразу, хоч i знала, що
воно оманливе, що розiб'╓ться воно на друзки, щойно помине вона схиленого
в поклонi ходжу, наблизиться до велетенського порталу - маленька пiщинка в
хаосi свiтобудови перед цими кам'яними масами, об якi вже тисячi лiт
б'ються крики й шепоти перед цим велетенським кам'яним вухом бога, що
слуха╓ молитви, благання, скарги й прокльони i нiчого не чу╓.
Думала не про бога. I не про тих, вiд кого хотiла сховатися за товстими
стiнами Софi╖. Що вони ╖й? Навiть найчистiшi ╖╖ намiри витлумачують
по-сво╓му, щоразу вишукуючи в них щось зата╓не, мало не злочинне. Коли
вiддавала Сiнану сво╖ коштовностi для забудови дiльницi Аврет-базару, весь
Стамбул загудiв, що зробила те навмисне, щоб перешкодити Сулеймановi
вiдновити Фатiхiв Ескi-серай, який згорiв пiд час останньо╖ велико╖
пожежi. Мовляв, Сулейман, вбачаючи в тiй пожежi руку бога, хотiв вiдновити
перший палац Завойовника i переселити туди весь гарем на чолi з Хуррем,
замкнути ╖╖ за височезними Фатiховими стiнами, за якi по зазира╓ -навiть
сонце, а самому сховатися в Топкапи вiд ╖╖ чарiв.
Коли й цього видалося замало, зродилися новi чутки. Нiбито Сулейман
хотiв вибудувати для себе у Топкапи окремi поко╖, куди заборонено було б
входити навiть Хуррем, але вона намовила його взятися нарештi за
спорудження його мечетi Сулейманi╓, i тепер Сiнан вклада╓ в ту будову всi
державнi прибутки, а сам султан для поповнення державно╖ скарбницi
вимушений ось уже третiй рiк гибiти десь у кизилбашських землях.
Вiрний Гасан, хоч як страждав, дбайливо зносив ╖й усi чутки, вона
приймала все добре й лихе зовнi незворушно, iнодi навiть розвеселено, а
сама поволi наливалася отрутою i гiркотою. Не було нiчого святого на сiм
свiтi i не вiдчувала нiяких святощiв, входячи навiть до цього найбiльшого
храму, в якому поселився суворий аллах. Але поряд з ним i далi жили боги
християнськi, i, коли пильно вдивитися в глибоку пiвсферу абсиди, видно
нiби крiзь жовтогарячий туман постать з розпростертими руками, постать
Оранти, Панагi╖, покровительки Царгорода, яка й далi живе, захована в
тайниках велико╖ церкви, i молиться за рiд людський, як той священик, що
увiйшов у стiну, коли турки вдерлися до святинi, i ма╓ вийти колись, щоб
вiдправити службу за всiх настражданих.
Роксолана знала, що за не╖ нiхто не молиться. I сама, зда╓ться, теж не
молилася в душi. Хiба що била поклони та промовляла слова корану, але то
не для себе, а для iнших, для тих, що стежать за нею, наглядають,
вивчають, вичiкують: ану ж не так ступне, ану ж викаже себе, ану ж...
Входила до цi╓╖ найбiльшо╖ в iмперi╖ мечетi, до цього житла аллахового,
прикривала повiками очi, так нiби вiдчувала трепет побожностi, а в самiй
розлунювалися слова найбiльшого мусульманського богохульника Насимi, якого
фанатики колись безжально вбили, може, саме за цi вiршi: "Чи входжу я в
мечеть, чи йду побiля храму, чи вбiк я заверну, чи йду смiливо прямо, я
думаю завжди, я вiрю в те завжди, що бог - це кожен з нас, синiв отця
Адама".
Про Насимi довiдалася десять рокiв тому, на перший погляд, цiлком
випадково, але коли згодом думала про цього поета i про випадок, який
одкрив ╖й iснування великого богоборця, зрозумiла, що це просто одна з тих
подiй, якi неминуче мали статися. : Вже багато рокiв лякала Роксолану ╖)╖
здатнiсть всезнання, мало , не ясновидiння. Знання про все, що дiялося в
свiтi, про науки, мистецтва, та╓мнi культи, про генi╖в i ╓ретикiв, про
вознесiння , й переслiдування, падiння й кари,- все входило в не╖ мовби
само по собi, промовляло та╓мничою мовою, яко╖ вона нiколи не знала, але
розумiла в якийсь незбагненний спосiб, так нiби приходили до не╖ з
незнаних земель i незмiримих вiдстаней щоразу новi вiсники i помагали не
тiльки -все розумiти й знати, а ще й жити разом з усiм. свiтом - бачити тi
самi сни, радiти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати
перешкоди й гинути, заламувати руки у вiдча╖ i виявляти незламну волю до
життя.
Воля до життя. Десять рокiв тому султан звелiв старому тезкiристу [77]
Лятифi зiбрати для нього все найлiпше з османсько╖ поезi╖ за всi вiки.
Лятифi на кiлька мiсяцiв засiв у старiй книгозбiрнi султана Баязида,
перегортав рукописи, шарудiв папером, рипiв каламом, бризкав чорнилом сам,
гримав на пiдлеглих-язиджi, придiлених йому для переписування. Невтiшна в
материнському горi пiсля смертi Мехмеда, Роксолана металася тодi, не
знаходячи собi мiсця вiд розпуки, нiхто нiколи не знав, чого забажа╓
султанша, куди захоче пiти або по╖хати,- так опинилася вона в книгозбiрнi
Баязида, не давши нi часу, нi змоги наляканому Лятифi зникнути з-перед
очей.
Розсипаючи рукописи, загортаючись у свiй широкий темний халат, старий
схиляв негнучке кiстляве тiло в низькому поклонi, намагався непомiтно
просунутися до виходу, вислизнути з примiщення, щоб не накликати на себе
високого гнiву, але Роксолана показала йому рукою на його мiсце, сама
пiдiйшла до старого, ласкаво привiталася, спитала, як просува╓ться його
робота.
- Я знаю, що його величнiсть султан доручив вам укласти тезкiре
славетних османських поетiв "Мешахiр-уш шуара",- сказала вона,- i мене теж
цiкавить ваша благословенна робота.
Лятифi приклав пальця собi до ока - жест, що мав означати: "Вашi
бажання для мене дорожчi вiд мого ока". Тодi став перелiчувати поетiв,
яких вiн уже внiс у свою тезкiре,- Румi, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман
Челебiя, автор божественного "Мевлюда"...
- Але я, нiкчемний раб Всевишнього, зiткнувся з деякими труднощами,
ваша величнiсть, хай дару╓ аллах вам щасливi й довгi днi.
Роксолана усмiхнулася.
- Я думала, труднощi бувають тiльки в поетiв, коли вони складають сво╖
пiснi,- сказала вона.
- Моя султаншо,- вклонився Лятифi,- над поетами тiльки бог, а надi мною
великий султан, хай подовжаться його днi i хай його могуття розiлл╓ться на
всi чотири сторони свiту. Султан же заклопотаний високими державними
справами й законами. Чи ж смiю я турбувати його сво╖ми дрiбними клопотами?
Вона хотiла сказати: можеш спитати в мене, я передам султановi. Але
суто жiноча цiкавiсть штовхнула ╖╖ поговорити з цим старим мудрецем
докладнiше. Звелiвши принести солодощi й напо╖, Роксолана примусила Лятифi
сiсти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписанi роздiли
тезкiре, тодi ласкаво спитала:
- То в чому ж вашi труднощi, шановний i предмудрий Лятифi?
- Ваша величнiсть,- сполошився старий,- чи ж смiю?
- Коли султанша пита╓, треба вiдповiдати,- грайливо погрозила вона йому
пальчиком. Лятифi зiтхнув.
- Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер
сумнiви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленiсть
запанувала в серцi, вiд першого й до останнього намазу, бесiдуючи з
аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкiре, кого вписувати для
найяснiших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь i не маю
вiдповiдi.
Роксолана навiть не здивувалася.
- Кого включати? Хiба не ясно? Всiх великих!
- Моя султаншо,- молитовне склав худi сво╖ долонi Лятифi,- а хто
великий?
- Той, хто славний.
Тодi старий тезкiрист i назвав iм'я Насимi.
- Хто це? - спитала Роксолана.- Я нiколи не чула його iменi.
- Я вчинив грiх, потривоживши ваш царствений слух цим iменем. Цей
чоловiк був боговiдступник.
- Тодi навiщо ж?..
- Але й великий поет,- квапливо додав Лятифi.
- В чому його боговiдступництво?
- Вiн ставив людину вище вiд бога.
- А в чому його велич?
- В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезiях. У нього ╓ такi
вiршi:
О ти, хто назива╓ каменi й землю перлами,
Хiба людина в сво╖й привабливостi - не перлина?
О ти, що прагнеш досконалостi, дбай про душевну красу.
Душевна досконалiсть в людинi - хiба не перлина?
I ще багато подiбних вiршiв.
- Чому я нiде не зустрiчала його поезiй? - поспитала Роксолана.
- Вони не проникають у палаци, хоч увесь простiр наповнений ╖хньою
музикою.
- Десь вони ╓ записанi?
- Так, ваша величнiсть. При султанi Баязидi Ахмед Харавi почерком талiк
переписав увесь диван Насимi. Я знайшов рукопис у цiй книгозбiрнi.
- Чому ж нiколи не давали менi тут читати цих поезiй? Менi здавалося,
що я перечитала всiх поетiв.
- Моя султаншо, вам давали тiльки рукописи, загорнутi в шовк, себто
найцiннiшi. Диван Насимi зберiгався незагорнений, як усе безвартiсне.
- Але ж ви стверджу╓те, що вiн великий поет?
- Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли дозволите вашому
рабовi Лятифi прочитати бодай один вiрш Насимi вiд початку до кiнця.
- Читайте,звелiла вона.
Старий став читати таке, вiд чого здригнулася Роксоланина душа. Нiколи
не чула вона таких вiршiв i навiть у гадцi не мала, що людина може
написати щось подiбне:
В менi живуть обидва свiти, та я в свiтах цих не вмiщусь. Я суть, та
мiсця я не маю i в сутностi я не вмiщусь. Все те, що ╓, було i буде, в
менi вже втiлилось давно. Не жди пояснень, йди за мною,- в поясненнях я не
вмiщусь. Для мене всесвiт - передвiсник, твого життя - початок я. Мене
впiзна╓ш ти в цих знаках, та я i в знаках не вмiщусь. Нi сумнiв, анi
здогад iстин нiкому ще не принесли. Хто ж iстину вiдкрив, той зна╓, що в
здогадах я не вмiщусь. Ти вглянься в образ мiй i спробуй збагнути тайнощi
мо╖. Хоч по╓днав я душу з тiлом - в душi i в тiлi не вмiщусь. Я перл
безцiнний, мiст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що
з мо╖м багатством я i в раю вже не вмiщусь. Усiх скарбiв скарб
найдорожчий, я очевиднiсть всiх свiтiв. Я джерело багатств найбiльших, в
морях i надрах не вмiщусь. В безмежнiй величi лишаюсь людиною, Адамом я.
Усiх свiтiв я сотворiння, хоч в сотворiннi не вмiщусь. Усi часи в менi й
столiття, душа i свiт - усе це я. Та чи не дивно всiм вам буде, що навiть
в них я не вмiщусь. Я дерево в вогнi, я камiнь, що досягнув аж до небес.
Ти полум'ям мо╖м милуйся, бо в полум'╖ я по вмiщусь. Солодкий сон я,
мiсяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навiть в диханнi солодкiм цiлком
нiколи не вмiщусь. Я атом речовин, я сонце, я шiсть сторiн землi всi╖.
Мерщiй поглянь на мою яснiсть, бо в ясностi я не вмiщусь. Старий i вiчно
молодий я, я туго напнутий, як лук. Я влада, вiчностi принада, та в
вiчностi я не вмiщусь. Хоча сьогоднi Насимi я, я хасимiт i корейшит ', Вiд
власно╖ я менший слави, та я i в славi не вмiщусь.
Лятифi задихався, поки читав вiрш. Роксолана пiдсунула йому чашу з
шербетом.
- Яка доля Насимi?
- Його вбито за вiровiдступництво, ваша величнiсть.
- Коли i як?
-Сто тридцять рокiв тому в Халебi. Про смерть Насимi розповiда╓ться в
арабському джерелi "Кунуз-аз-захаб". Там говориться, що Насимi був
страчений в часи правителя Халеба Яшбека. В той рiк у Дар-уль-адлi - в
палацi правосуддя, в присутностi шейха Iбн Хатiба ал-Насирi i намiсника
верховного кадiя шейха Iзуддiна аль-Ханбалi розглядалася справа про Алi
аль-Насимi, який збив з путi iстини деяких безумцiв, i вони в ╓ресi i
безбожностi пiдкорилися йому. Про це повiдомив кадiям
I богословам города якийсь Iбн аль-Шангаш Алханафi. Суддя сказав
донощику: "Коли це брехня, ти заслугову╓ш смертi. Доведи, що сказане тобою
про Насимi правда, i я не страчу тебе".
Насимi промовив: "Келме-i-шахадет", себто заприсягнувся, що мовитиме
правду, i заперечив усе те, що про нього казали. Але в цей час з'явився
шейх Шихабуддiн Iбн Хiлал. Зайнявши почесне мiсце в меджлiсi, вiн заявив:
"Насимi безбожник i повинен бути страчений, навiть коли захоче покаятися".
I опитав:
"Чому ж не страчу╓те?" Аль-Малiкi вiдповiв запитанням: "А ти напишеш
вирок власноручно?" Той вiдповiв: "Так". I негайно написав вирок, з яким
тут i ознайомив присутнiх. Але вони з ним не погодилися. Аль-Малiкi
заперечив: "Кадi╖ i богослови не згоднi з тобою. Як я можу його стратити
тiльки на пiдставi тво╖х слiв?" Яшбек сказав: "Я його не страчу.. Султан
звелiв ознайомити його з цi╓ю справою. Почека╓мо наказу султана".
Так меджлiс розiйшовся, а Насимi лишився в темницi. Про справу Насимi
доповiли султану ╢гипту Муайяду, вiд якого прийшов наказ ще жорстокiший,
нiж очiкували суддi. Султан звелiв зiдрати з Насимi шкiру i його тiло
виставити на сiм днiв у Халебi, окрiм того, вiдрубати йому руки й ноги i
вiдiслати Алiбеку Iбн Зульгадару i його братовi Насруддiну, яких Насимi
теж збив з пуття сво╖ми вiршами. Так i зроблено. Автор "Кунузаз-захаб"
пише, що хоч Насимi був гяуром i боговiдступником-муехiдом, але, боронь
боже, кажуть, що в нього були тонкi вiршi.
- Отже, навiть його кати не мали сумнiву в його величi?
- В цьому нема╓ сумнiву, моя султаншо. Але чи можна вважати його
османцем? Вiн походив з Шемахи. Це азербайджанська земля, i люди, якi на
нiй живуть, називають ╖╖ "вогняною", бо там у багатьох мiсцях з надр
пробива╓ться на поверхню вогонь, i нiхто не може сказати, коли це
почалося, чому так дi╓ться i коли буде цьому кiнець. В долинах мiж гiр
ряснi сади й виноградники, гранатовi 'й горiховi га╖, а мiста завжди
славилися ремiсниками такими вмiлими, що з ними не могли зрiвнятися навiть
мудрi вiрмени. В тiй землi народився незрiвнянний Нiзамi i ще безлiч
поетiв. Може, народжувалися вони для того, щоб славити багатство й красу
сво╓╖ землi, а може, щоб плакати над ╖╖ долею, бо багатство завжди
приваблю╓ нападникiв. Так сталося й з Азербайджаном. У часи Насимi його
земля стала здобиччю жорстокого Тiмура. Все зламав i понищив володар
свiту, але дух людський виявився дужчим за силу збро╖. Тебрiзький поет i
фiлософ Фазлулах На╖мi, мовби заперечуючи Ненависть, яка пану╓ в свiтi,
написав кiлька книг про велич людини, серед них книгу любовi
"Махаббат-наме", де ставив людину на мiсце бога. Учнi Фазлулаха звали себе
хуруфiтами.
- Я чула про хуруфiтiв,- зауважила Роксолана.
- Хуруфiтом став i Насимi. Вiн звався Iмадеддiном, а взяв собi ймення
Насимi, по-арабськи "душа", "нiжний вiтерець". Означати мало - чоловiк
сердечний, душевний. Фазлулаха за наказом Мiраншаха, Тiмурового сина, було
страчено, його учнi розiйшлися по свiту переслiдуванi. Насимi теж
вимушений був .утiкати з рiдних мiсць. Багато рокiв, пiд чужим iменем,
вдаючи з себе то погонича верблюдiв у караванi, то купця, мандрував вiн по
османських городах, був у Iраку, Сiрi╖, бiдував тяжко, не мав притулку й
спокою, але скрiзь нiс сво╓ слово, яким прославляв людину. В Халебi
спостигла його нелюдська смерть, але й умираючи, вiн уперто повторював:
"Аналхагг!" - "Я iстина, я бог!"
Багато легенд складено про цього поета. В однiй з них, зiтканiй мовби
iз слiз, любовi й горя, розповiда╓ться, нiби Насимi на ранок пiсля страти
вийшов живий з усiх семи брам Халеба, з зiдраною з нього шкiрою в руках,
промовляючи: "Дивись на нещасного ашика[78]: з нього шкiру здирають, а вiн
не пличе!"
- Хiба така мужнiсть не може запалювати османський дух? - спитала
султанша.
- Стало вже звича╓м не вимовляти його iменi серед правовiрних, ваша
величнiсть.
- Хiба нiхто з правовiрних не захоплювався поезiями Насимi?
- Вiд них був у захватi великий Алi-Шир Нева╖, а незрiвнянний Фiзулi,
якому падишах Сулейман, вступивши в Багдад, дарував берат [79], навiть
наважу╓ться писати назiре на газелi Насимi. В поезiях самого Насимi
зустрiчаються iмена великих поетiв i вчених Сходу - Алi Iбн Сiни, Хаганi,
Нiзамi, Фелекi, Халладж Мансура, Шейха Махмуда Шабустарi, Овхадi
Марагiнського.
I вiн знов прочитав вiршi:
Я - той, що пряму╓ до висот захмарних, Мiй посох там, де ся╓ зоряна
колiя. Ти, о розумнику, не блукай у вiках. Я суть минулого й майбутнього i
його суддя.
- Син Сходу ма╓ належати Сходу,- промовила роздумливо султанша.- Хiба
не можна змiнити звичай, коли вiн застарiв?
- А що скаже великий султан на мою зухвалiсть? - боязко спитав Лятифi.
- Ви пiднесете сво╓ тезкiре менi, а вже я пiднесу його падишаху.
Так найбiльший ╓ретик iсламу знайшов сво╓ прощення в царствi
найвеличнiшого з султанiв лиш завдяки зусиллям i смiливостi слабо╖ жiнки,
бо жiнка ця намагалася служити iстинi, а хiба ж iстина - не бог усiх
╓ретикiв?
Тепер, пишучи листи сво╖й Хуррем з надто затяжного походу проти шаха
Тахмаспа, Сулейман щоразу пересипав ╖х рядками,, якi вона легко
впiзнавала: "З вiтром шли пахощi свого волосся щоранку", "Вiтер од пахощiв
твого волосся став запашним". I вона теж вiдповiдала йому словами Насимi:
"Жадаю зустрiчi, о живе джерело, прийди! Не спалюй мене в розлуцi, прийди,
душе моя, прийди!"
Писала, ще не знаючи, що тiло ╖╖ наймолодшого сина в сумному походi
наближа╓ться до Стамбула.
Баязид нiс брата повiльно, метався десь серед мертвих пустельних
анатолiйських пагорбiв i падолiв, заточував дивнi кола, всiляко вiдтягуючи
жахливу мить, коли його мати, султанша Хуррем Хасекi, побачить, нарештi,
те, що ма╓ побачити, i заломить тонкi руки над мертвим сином сво╖м, тепер
уже третiм.
Вона повинна була коли й не забачити здаля той розпачливий похiд
Баязида з тiлом Джихангiра, то бодай вiдчути на вiдстанi, ще того дня,
коли найменший син ╖╖ востанн╓ розпачливо скинув догори сво╖ тонкi, як i в
матерi, руки i червоно-синi звiрi проковтнули його серце.
Не вiдчула нiчого, мабуть, тому, що вже й у само╖ почало вмирати серце,
з кожною смертю вмирала й частка ╖╖ само╖, вмирала разом iз сво╖ми синами,
а лiпше б вiдмирала частками ця нелюдська iмперiя, в якiй вона стала
султаншею.
Сулеймановi написала: "Аллах покарав нас за те, що ми не любили
Джихангiра. Рiс забутий нами, мало не зневажений, а коли вмер, то
виявилося, що вiн найдорожчий".
Вiн знав, що втiшити Хуррем не зможе нiчим, але вперто допитувався, що
б мiг для не╖ зробити. Iшов далi й далi в землю шаха Тахмаспа, полишав по
собi ру╖ни й смерть. В листах про це не писав. Коли й згадував узятi
городи й мiсцевостi, то виходило щоразу так, нiби прийшов туди лише щоб
уклонитися пам'ятi того чи iншого великого поета, якими так славнi землi
кизилбашiв. Назвати це блюзнiрством нiхто не мiг, навiть Роксолана
удавала, що вiрить султановi, надто що час i вiдстанi помагали ╖й
приховувати справжнi почуття.
А султан, сплюндрувавши Вiрменiю, яку перед тим три роки витоптували
вiйська шаха Тахмаспа, перейшов через гори, прямуючи в долину Кури, де
серед широко╖ рiвнини стояв тисячолiтнiй город Гянджа. Те, що лишилося за
гiрськими хребтами, Сулеймана не цiкавило. Не чув стогонiв, не бачив слiз,
дим пожеж, не проникав у його розкiшний шовковий намет, його старi очi не
вчитувалися в гiркi рядки вiрменських iштакаранiв [80], в яких писалося:
"Цього лiта написано святу книгу в гiркий i тяжкий час, бо в гiркоту й
печаль повержений багатостраждальний вiрменський народ. Щороку новi й новi
бiди падають на вiрменський народ: голод, меч, полонення, смерть,
землетруси".
Сулейман стояв перед Гянджею, дивився на ╖╖ високi червонястi стiни, на
неприступнi башти, на гiгантськi чинари, що здiймалися над мурами, баштами
й домами города, мов зеленi донебеснi шатра, i вельми дивувався, що цей
город досi цiлий, що не став вiн здобиччю нi шахського вiйська, нi
безжально╖ османсько╖ сили.
Безмежнi виноградники довкола Гянджi й поля, що родили сам-сiмсот, були
витоптанi султанським вiйськом в один день, вiковi горiховi дерева
порубано для вогнищ, на яких готувався плов для яничарiв, рiчку Гянджа-чай
перегороджено, щоб лишити оточений город без води. Сулейман послав
глашата╖в до стiн Гянджi з вимогою впустити його в мiсто без спротиву, бо
вiн прийшов, щоб вклонитися пам'ятi великого Нiзамi, який прожив усе життя
в Гянджi й там був похований.
Гянджинцi не вiдчинили ворiт перед султаном. Не вiрили в таке злочинне
поклонiння ╖хньому генi╓вi, бо хто ж приходить до Нiзамi з тисячними
ордами, якi витоптують усе живе довкола? Не пробували вiдкупитися шовками,
якими славилися ╖хнi ремiсники, бо вже робили те колись при монголах, але
однаково не порятували свого прекрасного мiста.
Султан скликав диван, i на диванi йому розповiли про те, як Гянджа
захищалася колись вiд Тiмура. Во╖ни вийшли з города i стали перед його
стiнами. Билися, поки за ними не впали стiни. Тодi вони перейшли до сво╖х
домiв, сховали в них жiнок, дiтей i старих i все запалили. Самi ж упали
мертвими коло рiдних порогiв, нiкого не давши в руки ворогу. Тодi над
понищеною Гянджею височiв тiльки мавзолей Нiзамi та здiймалася на далекому
обрi╖ пощерблена гора Алхарак, вершина яко╖ колись вiдкололася пiд час
землетрусу й, загородивши ущелину, дала початок перлинi цих мiсць - озеру
Гей-Гйоль. Вiдтодi гянджинцi не перестають повторювати: "Навiть мертвим
нам належить Нiзамi неподiльно".
Коли Сулейману розповiли цю легенду, вiн проказав рядки з Нiзамi:
Хто наважиться стояти перед генi╓м тво╖м? Хай ослiпне той пiд ся╓вом
тво╖м!
I похмуро махнув рукою над рiвниною, на якiй лежала прекрасна Гянджа з
╖╖ мечетями, медресе, ринками, славетними рядами ремiсникiв, буйними
чинарами, подiбних до яких, мабуть, не було нiде в свiтi, з горiховими й
гранатовими садами, тихими вуличками i дзюркотом прозоро╖ води. I город за
три днi був зметений з лиця землi, спалений, поруйнований, потоптаний
султанськими слонами.
Тiльки округло здiймався над руйновищами мавзолей Нiзамi, мов кам'яний
палець долi, що вперто вказу╓ на небо, але нiколи не вiдрива╓ться вiд
землi, з яко╖ вирiс.
Султан по╖хав до мавзолею. Там уже поставлено було для нього похiдний
шовковий намет, устелено землю килимами, коло яких, не смiючи ступати
туди, зiбралися вельможi, iмами, улеми, поети, мудрецi.
- Хай лунають тут тiльки вiршi великого Нiзамi,- сказав Сулейман.- I
хай вiднинi завжди буде так. Тут нiщо не може iснувати, крiм величi
Нiзамi.
Для султана й гостей було розiграно "Сказання слов'янсько╖ княжни" з
"Семи красунь" Нiзамi, i Сулейман вельми втiшився цим, щедро обдарував
читцiв i побажав провести нiч коло Нiзамi. I то╖ ночi написав Хуррем про
все це, навiвши в листi рядки з Нiзамi про слов'янську княжну:
Бо вона в усiх науках господинею була, Розумом крилатим здивувати
будь-кого могла. Всi глибини руху тiл небесних осягла, Та╖ну та╖н арканом
думки сповила.
"Хiба я? то не про мою безцiнну Хуррем сказано у великого Нiзамi!" -
вигукував султан.
Удосвiта, коли вiн вийшов з намету, щоб дихнути росою, його спокiй
порушила якась колотнеча серед бостанджi╖в. Султан спитав, що там сталося.
Чауш доповiв: затримано якогось обiдранця, що не знати як проник на
вiслюковi крiзь усi рубежi охорони й опинився мало не коло намету його
величностi.
- Приведiть його сюди,- звелiв Сулейман.
Бостанджi╖ поставили перед султаном невисокого гологрудого чоловiка,
досить пошарпаного, з наполовину вискубаною борiдкою, в пошматованому
одязi, але з очима роззухваленими й непокiрними.
- Хто ти? - спитав султан.
Чоловiк мав би впасти на колiна i ╖сти землю, благаючи пощади, але вiн
стояв i смiливо дивився завойовниковi у вiчi. Вiдповiдати теж не квапився.
А коли вiдповiв, то коротко, одним словом:
- Каймакчi.
- Як смiв сюди проникнути? - знов спитав Сулейман. Тодi чоловiк
заговорив гаряче, швидко, майже сердито. Вiн каймакчi. Хто зна╓, що це
таке, той зна╓, а хто не зна╓, той нiколи й не знатиме, бо тiльки в Гянджi
вмiють робити справжнiй каймак i тiльки тут його належно цiнують. Цiлу нiч
вiн кип'ятить буйволяче молоко, знiма╓ з нього жирнi шкуринки, розстеля╓
╖х, наклада╓ одна на одну, щоб удосвiта в особливому посудi привезти в
город, де в нього ╓ постiйнi покупцi, як вони ╓ в кожного гянджинського
каймакчi, бо гянджинцi ось уже тисячу рокiв щоранку пiсля першого намазу
споживають свiй неповторний каймак, i нiяка сила не завадить ╖м це робити.
- Але ж нема╓ нi Гянджi, нi гянджинцiв! - мимоволi озирнувся на
поруйнований город султан. Чоловiк не збентежився анiтрохи.
- Коли ╓ мiй каймак, будуть i гянджинцi,- твердо мовив вiн.
Султанськi дурбашi покiрливо поглядали на Сулеймана, ждучи його поруху,
щоб умить обезглавити цього нахабного чоловiка. Але султан несподiвано
сказав:
- Вiдпустiть його.
I дописав у сво╓му листi до Хуррем про те, як помилував вiн дивного
каймакчi.
╥╖ серця не зворушив той лист. Нi похвала ╖╖ гiдностям, висловлена
рядками з Нiзамi, нi султанське милосердя.
Якби вiн був так само милосердний до ╖╖ синiв i до не╖ само╖! Вiн i
його бог.
То хто ж панував над ╖╖ долею? Бог? Але чом вiн був такий
немилосердний? Диявол? Але навiщо вiн дав ╖й вознестися? Люди? Вони
заважали всiм силам добрим i злим i робили це нерозумно й злочинно.
Ангели? ╖х вона нiколи не бачила i не вiрила, що iснують. Тодi що ж
лишалося? Випадок? Нi, вона сама, ╖╖ воля, ╖╖ вiдчай. Примха долi? Султан
iшов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили сво╖х дiтей
i могили свого народу. Неминучiсть, вiд яко╖ вона хотiла порятуватися,
навiть помiнявши вiру, нiби султанський одяг i прикраси, якi вона мiня╓ по
п'ять i по десять разiв на день. А чого досягла? Нiкуди не подiнешся, не
втечеш од сво╖х початкiв, вiд витокiв, бо людина почина╓ться, як рiка, але
вiд води рiзниться тим, що мав пам'ять - цю найбiльшу насолоду, але й
найтяжчу муку водночас.
'Може, й до Софi╖ ходила, щоб порятуватися вiд спогадiв, сховатися
серед величi й святощiв. Iшла сюди вперто, несла свою самотнiсть, хоч i
знала, що Софiя не хова╓ вiд просторiв землi й неба, вiд вiтру й хмар, вiд
дзюркоту вод i людських голосiв, вiд клекотання кровi й тихих смертей,тут
усе нiби продовжу╓ться, згуща╓ться, набува╓ ще бiльшо╖ сили, але все це
для тiла, а не для душi; бо душа все ж знаходить тут бодай короткий
опочинок i ремству╓, коли ╖╖ знов пробують вiдкинути в пережите, не хоче
безумного повернення в минуле, де юрмляться примари й переборенi страхи,
безтiлеснi, з'╖денi iржею часу, але однаково й досi жадiбнi, з
роззявленими зажерливо пащеками в очiкуваннi нових жертв. Вона не хотiла
давати бiльше жертв i знала, що доведеться ╖х давати знову й знову, бо що
таке все ╖╖ життя, як не суцiльна жертва?
Могутнi променi свiтла текли скiсно на велетенський червоний килим,
простелений у мечетi. На мiхрабi сяяли зеленим, жовтим, блакитним,
рожевим, бiрюзовим вiтражi. Все тут було знайоме i все таке незвичайне,
нiби бачила вперше.
Безмежний простiр всерединi святинi. Чотири головнi стовпи утворюють
славетний чотирикутник, на який покладено вгорi арки з критими кутами.
Купол трима╓ться на тих арках, нависа╓ над мечеттю божественною сферою.
Ритм заокруглень пiдноситься вище й вище, охоплю╓ тебе непереможно й
пiднiмав в центральну сферу, широку, як баня зоряного неба, як саме
творiння. Бiчнi нави й абсиди вiддiленi вiд центрального простору
шiстнадцятьма колонами з зеленого крапчастого мармуру. На однiй з них -
слiд вiд копита Фатiхового коня високо над пiдлогою, ще вище, майже на
недосяжнiй височинi, слiд вiд руки Завойовника i косий шрам на колонi, як
стверджують iмами, слiд вiд удару Фатiхово╖ шаблi. Що то за кiнь був, що
лишив слiд вiд свого копита на мармурi, i що за рука i з яко╖ сталi шабля
- чи правда, чи вигадка, хiба не однаково? Може, церква була так завалена
трупами, що Фатiх ╖хав по них мало не попiд склепiнням, а жорстокий i
немилосердний до всього сущого був такий, що рубав навiть камiнь? Яке ╖й
тепер до всього того дiло?
Поволi йшла по червоному, як кров, безмежному килиму, щулилася боязко
вiд лавин свiтла, що падали згори з такою силою, нiби заповзялися знищити
i все живе в храмi й самий храм, блукала навмання, майже з заплющеними
очима, натикалася на могутнi чотириграннi стовпи, йшла далi, обходила
зеленi колони й поставленi в глибинi абсид червонi порфiровi. Яко╖ барви
╖╖ спогади? Коли Гасан повернувся пiсля сво╓╖ друго╖ подорожi до
польського короля, вiн говорив тiльки про барви. Так нiби наслано було на
чоловiка. Султанша ждала, що скаже ╖╖ посланник про перемови з Зигмунтом
Августом, а Гасан бурмотiв про якiсь сапфiри, якi мiняють свiй колiр при
заходi сонця, про дiаманти й смарагди, що сяють навiть у темрявi, про
барву золота i свiтiння срiбла в королiвському скарбцi.
- До чого це ти? - перебила Гасана Хасекi. Але вiн уперто повертався до
того, як сам каштелян кракiвський за велiнням короля цiлий тиждень
показував йому замки, обставу, гобелени й клейноти короннi, i справдi було
там на що поглянути, бачив вiн усi п'ять золотих королiвських корон,
яблука, берла, шати коронацiйнi, трони, безлiч хрестiв, аксельбантiв
коштовних, ланцюгiв, ношень дорогоцiнних, перснiв, мечiв, щабель, пасiв,
збру╖, шишакiв, штурмакiв, стилетiв, пугiналiв, пуклерiв, шкатул, тарелiв,
злотогловiв, коберцiв.
Вона все ж урвала той безглуздий перелiк i спитала, чи сказав вiн
королевi все те, що вона велiла.
- Моя султаншо,- сказав Гасан,- король показував менi всi сво╖ скарби.
Вона гнiвно змружила очi.
- I все?
- Ваша величнiсть, король убитий горем.
- Горем? Яким? Вiд чого?
- Вмерла його кохана жона королева Барбара, i свiт для нього
потьмарився.
- Вiд чого ж вона вмерла? - тихо спитала Роксолана, в якiй ця звiстка
вiдбилася болем, так нiби йшлося про ╖╖ власну смерть. Бо ж так багато
спiльного було в не╖ з тою Барбарою Радзiвiлл, хiба що бiльше мук i бiльше
величi, сумнiвнiсть яко╖ знана тiльки ╖й самiй. А Барбара вмерла, власне,
й не зазнавши справжньо╖ величi, не маючи для того достатньо часу, бо для
всього, виявля╓ться, потрiбен час.
- Якась загадкова хвороба. Нiхто й не зна╓. Хоч злорiки сичать, що
вмерла вiд того, чим грiшила. Король не вiдходив вiд не╖ кiлька мiсяцiв,
на руках у нього й померла. Тепер невтiшний у сво╓му горi. Хотiв бодай
менi дати якусь розраду i ото велiв показувати клейноти та добра сво╖. Ще
в нього тепер сила на пiвночi появилася. Великий князь московський Iван
назвався царем i домага╓ться, щоб король визнав за ним той сан, а король
затявся. Шлють послiв один до одного, борюкаються за те слово, як малi
дiти, так нiби неоднаково, хто як назива╓ться. Важить не назва, а сила.
Сила ж у московського царя, кажуть, зродилася така, як грiзний вiтер,-усе
змiта╓. Шах Тахмасп послав Iвановi в дарунок слона, i коли ту тварюку
поставили перед троном молодого царя, то цар запрагнув, щоб слон вклонився
йому, а слон як стояв, так i стояв. То цар, розпалившись, звелiв порубати
звiрину на дрiбненькi кавалки i розкидати навсiбiч. Ось тепер королевi й
поподумай. З одного боку, султан, а з другого,- цар. А вiн посерединi, та
ще й У горi.
Вона не спитала навiть Гасана, чи не за╖хав вiн по дорозi до Рогатина.
Кволо махнула йому рукою, вiдпускаючи, хотiла зостатися наодинцi зi
спогадами, якi зродилися вiд самого вигляду Гасанового, вiд його мови, а
може, вiд тих вiтрiв, якi принiс у складках свого одягу. Згадувалося все
тiльки велике: великi дощi, великi вiтри, великi снiги. Тiльки спеки,
зда╓ться, нiколи велико╖ не було в ╖╖ дитинствi. А ще цiлi хмари птаства,
журавлi над весняною хатою i лелеки, якi прилiтали з-пiд сонця, вибираючи
найтеплiшi днi весни. Гнiздилися на хатi в Теребушкiв. I яке ж те все було
болючо-близьке й незабутн╓: i клекотнява лелек на хатi в Теребушкiв, i
синi блискавицi ластiвок у надвечiр'╖, i скрип журавля над колодязем, i
золотий пил вiд череди, що поверта╓ться з пасовиська через Львiвську
браму, i лiниве бомкання дзвонiв у церквах Богородицi й Святого духа.
Чомусь згадалося ще, як повiсився Савка з ринку. Качав у склепах бочки,
скiльки його й знали, все тягав тi бочки, а тодi взяв i повiсився. Вiд
образи. Хазя╖н нагримав на нього, обiзвав бидлом, i горда душа Савчина не
витримала. Взяв шматок сирицi, пiшов уночi в лiс, довго блукав там, поки
вибрав розлогого дуба на узлiссi, й на нижнiй гiлцi повiсився. Тодi було
страшно, жалiла нещасного Савку, а тепер згадала i позаздрила його
твердостi. Смертю власною змiг перемогти кривду. А вона живе серед
переможцiв, якi розплачуються за сво╖ перемоги тiльки смертями чужими.
Нагадують тих могильникiв, що живуть на Еюбi. За пiвгодини викопують
могилу, летить сухе жовте груддя, камiння, i вже чоловiка нема╓, тiльки
камiнь в узголiв'╖, а вбивцi живуть далi, величаються й красуються,
прекраснi для самих себе i зловiснi для всього свiту. Пада╓ тiнь вiд них
тяжка, як свинець, накрива╓ i ╖╖, i люди проходять повз не╖, як тiнi,- нi
запам'ятовуються, нi згадуються, i забуваються навiть тi, яких бачила
вчора або й годину тому. I навiть дивно ста╓, як може ще в нiй зберiгатися
якась пам'ять, як може вона бути обтяжена життям дотеперiшнiм i сягати аж
у дитинство.
Нагадувала сама собi казкового птаха шебавiза, що вночi, звiсившись
униз головою, стогне, тужачи по дню, а вдень не може дочекатися ночi, щоб
знову вiддатися сво╖й тузi. Рвалася душею до минулого, а сама вгрузла по
саму шию в цьому життi, ранила сво╓ тiло. Свiт понурого султанства.
Суцiльнi гостряки вершив, бездоннi урвища, пишнi ями нiчного зла.
Слугувала нiчному злу, була його полонянкою, рабинею, хоч здавалося iнодi,
що служить красi, сто╖ть над нею так само, як султан сто╖ть над сво╖ми
яничарами й гарматами. Що ╖╖ зв'язувало з Сулейманом? Страх, залежнiсть,
доля, бог? Чи тiльки сини? Людей об'╓днують забобони, а хвилюють тiльки
пристрастi, ╖╖ пристрастю були ╖╖ дiти, ╖╖ сини. Тепер уже три з них
лежать у глинянiй стамбульськiй землi, покояться в розкiшних гробницях
коло розкiшно╖ мечетi, поставлено╖ в пам'ять про них, може, лiпше було i
╖й лягти з ними i не мучитися бiльше? Однаково ж минулого вже не повернеш,
а майбутн╓ вiд тебе не залежить. В минулому горе, та╓мничiсть i
незбагненнiсть, а в майбутньому - ще бiльша та╓мничiсть i загрозливiсть,
яко╖ не здола╓ i щонайбiльший розум. Розум тiльки тодi ста╓ тво╓ю збро╓ю,
коли зна╓ш ворога, якого ма╓ш здолати, бо й життя, власне, це не що iнше,
як умiння розпiзнати ворога i перемогти його, знищити, запанувавши над
ним. Але смерть не той ворог, якого можна перемогти. Шiсть разiв нахиляла
Роксолана будучину до сво╖х дiтей, мов гiлку дерева життя, а вже тричi
виприсала та гiлка, i лишалася молода вельможна жiнка, мов жебрачка на
папертi в лахмiттi марних надiй i невисловлених скарг, приречена лиш
споглядати i ждати нових смертей. Iмами вчать, що страждання - вищий
дарунок аллаха. Люди, якi жертвують усiм для iнших, творять святу справу.
А тi, хто приймав цi жертви, чи творять вони щось святе? I хто вона пiсля
всього того, що сталося з нею в життi, i що зробила вона незалежно вiд
сво╓╖ волi, а що зробила свiдомо, з намiрами обдуманими? Султан поводився
з нею, як з рабинею, як з коханкою, тодi - як з султаншею, тепер уже мовби
iз святою, бо нещирiсть у ╖хнiх вза╓минах, в розлуках i листах сягнула
крайнiх меж. Вiн перелiчував ╖й сво╖х вигаданих ворогiв, нищачи мирний
люд, а вона вдавала, що вiрить кожному його слову, i писала Сулеймановi:
"Що бiльше буде ворогiв, мiй падишаху, то бiльше ╖х стане поживою для
мусульманського меча. Присягаюся золотими сандалiями, що так само радiтиму
Вашим великим перемогам, якi даруватиме Вам аллах, як зрадiла тодi, коли
Ви, сяйво мо╖х очей, з раби зробили мене сво╓ю жоною". Раби найбiльш
ображаються, коли нагадують ╖м про ╖хн╓ рабство. Волiють жити в
самозаслiпленнi i готовi навiть знищити того, хто захоче ╖м вiдкрити очi.
В нiй жили двi сили - одна рвала дух до водi й самопожертви в iм'я чогось
великого, а Друга пригинала до землi, до нiкчемностi й рабського
пониження, i та друга весь час зраджувала першу, i Роксолана ненавидiла ту
силу i саму себе за те, Що да╓ притулок у сво╖й душi почуттям низьким i
пiдлим. Земля встелена людськими трупами, а вона пиша╓ться з того, що
сидить на тронi поряд з найбiльшим убивцею i ще й припада╓ йому до нiг.. А
мала б по╓днати свiй голос з голосами замучених, знедолених, убитих,
кинутих мiж ворогiв, разом з ними кинути в обличчя свiтовi страшну скаргу
болю, i хай би свiт здригнувся вiд то╖ скарги i вжахнувся вiд проклять! На
чужинi, без вiтчизни, гнобленi й уярмленi, блука╓мо й поневiря╓мося, не
маючи нiяко╖ утiхи, крiм надi╖, нiяко╖ покрепи для душi, крiм гнiву й
болю, нiяких сподiвань, крiм жадоби вiдплати. Зiйдемо до могил, наповнених
кiстьми замучених, струснемо ними, розбудимо великих мерцiв i малих,
поставимо ╖х перед свiтом нiмими свiдками наших нещасть, нашого горя i
наших терпiнь.
. А вона прислухалася лиш до власних терпiнь, чула тiльки свiй голос,
виборювала волю для само╖ себе, а коли вознеслася, то розпочала безглузду
змаганину з часом, намагаючись затримати свою молодiсть, вiрячи, що тiльки
там - чистота й незатьмаренiсть. I лиш коли зрозумiла, що не затрима╓
свого вiку, що час безжально руйнуватиме ╖╖ далi, що вiд не╖
вимагатиметься бiльше i бiльше жертв, знову вчепилася серцем за далеку
рiднизну, за свою землю, яка лежала молода й зелена, i ╓дино вона могла
дарувати ╖й i вiчнiсть, i вспоко╓ння вiд усiх пiдступiв i злочинiв.
Як помогти сво╖й землi й чим?
Iнодi зринала божевiльна думка, що земля ╖╖ мала б мир i спокiй, якби
загорнув ╖╖ султан у сво╖ володiння, взяв пiд свою тяжку руку i хоч би й
погнобив, але захистив би вiд шарпання i плюндрувань, яких зазнавала
протягом усi╓╖ сво╓╖ iсторi╖. Кликала Гасана, допитувалася:
- Чому султани досi не захопили нашо╖ землi? Чом? Шарпають кримчаками,
плюндрують, витоптують, хапають людей у ясир, продають у рабство, а в свою
iмперiю не беруть. Чом?
- Ваша величнiсть,-уникав ╖╖ погляду Гасан,-хiба ж я знаю? Може,
занадто пiсна земля наша для султанiв?
- Що ти мовиш таке, попiл тобi на уста! Хiба ж наша земля не найжирнiша
в свiтi? Де ти бачив такi степи i такi чорноземи, такi пшеницi й трави, i
стiльки птаства, й звiра, i риби у водах, i сонця над головою?
- А може, заважка вона для них? Бояться, що не втримають у руках?
- Жадiбнiсть i зажерливiсть нiколи не знають мiри.
- Тодi й не знаю вже, моя султаншо.
- Ти ж ╖здив туди i раз, i вдруге, й утрет╓. Посилала тебе. Бачив усе.
Розпитував. Мене вивезено звiдти дитиною. Що я могла знати? А тебе
посилала, щоб про все довiдався. Ма╓ш казати, коли тебе пита╓ султанша.
- Сказати не штука, моя султаншо. А чи воно гак буде сказано як слiд?
- Кажи, як дума╓ш.
- Коли подумати, то виходить, що не народила, дякувати богу, наша земля
чоловiка, який би продався султанам, побусурманився, став пiднiжком
стамбульського трону i занапастив свою землю.
- Ну, гаразд. Але ж могли султани послати сво╖х санджак-бегiв у нашi
степи?
- А коли нiхто не хоче туди ╖хати?
- Чому ж не хочуть?
- Бояться.
- Чому ж не бояться йти в iншi землi?
- Цього вже я не знаю, ваша величнiсть. Може, для того й землi всi
неоднаковi, i мова в людей рiзна, i норов теж, щоб одних ворог не лякався,
а других обходив десятою стороною.
Вона втомлено махала рукою Гасановi, вiдпускаючи його, а сама знов i
знов думала про кривди сво╓╖ землi, i здавалося ╖й, що навiть загарбаною й
погнобленою мала б вона життя спокiйнiше, нiж нинi. Але тут усе кричало в
Роксоланi: що спокiй, коли нема╓ волi? Хiба ж не зазнала вже сама цього
оманливого спокою, хiба не переконалася? Душа кричала, а впертий розум
гнув сво╓, i вона набридала Гасановi, аж той, мовби не витерпiвши,
з'явився недавно перед султаншею i повiдомив:
- Ваша величнiсть, знайшовся чоловiк.
- Який чоловiк? - не зрозумiла Роксолана.
- Та такий, що нiби й готовий прислужитися султановi.
- Де ж ти його взяв?
- А вiн сам прибився до Стамбула. Хотiв до султана, та султан же в
походi. То я подумав: може, хай стане перед вами, моя султаншо?
- Хто вiн?
- Каже, князь. Князь мовби литовський, пiдданий короля польського, а
походженням то нiби й з нашого народу. Така мiшанина в одному чоловiковi,
що й сам нечистий не збагне, що воно й до чого. Ще коли я вперше ╖здив до
короля, то чув про цього князя. Вiн там усе судився за образи, яких
завдавав кому попадя. Страшенно меткий i зухвалий князьок.
- Як зветься?
- Вишневецький.
- Зда╓ться, iм'я вiдоме.
- А що йому iм'я? Князевi самого iменi не досить. Йому ще добра
потрiбнi та влада. До сво╖х ма╓тностей хотiв додати багатства Гальшки
Острозько╖, яка ма╓, зда╓ться, найбiльший посаг у королiвствi, та на
додачу ще домагався у короля староства Канiвського й Черкаського, щоб
прибрати до рук, може, й половину Укра╖ни. А коли нi того, нi того не
отримав, то прибiг в Акерман до пашi й зголосився служити його величностi
султану. Мо╖ люди й припровадили його до Стамбула.
- Приведеш його до мопс,- звелiла Роксолана.
- Ваша величнiсть, може, я потримаю цього князя, як рибу в розсолi? Бо
це ж йому така честь: не встиг ускочити в Стамбул - i вже перед вашi
свiтлi очi? Хто б то не мрiяв отак одразу потрапити до Топкапи, та ще й
стати перед великою султаншею, спiзнавши за одним замахом усi та╓мницi й
легенди!
- Додай сюди ще жахи,- усмiхнулася Роксолана.- Гаразд, потримай трохи
князя, щоб мав час подумати, на що зважу╓ться, а тодi приведеш його сюди,
але проведи крiзь усi брами Топкапи поволi, щоб на╖вся страху, а
розмовлятиму з ним у султайськiй Диван-хане, i хай ╓внухи тримають його
мiцно попiд руки, як то роблять перед султаном, тiльки не пiдпускають до
мого вуха, бо я ж тiльки султанша та й не люблю шепотiв, а надаю перевагу
звичайному людському голосу.
Гасан протримав Вишневецького в повному блiх брудному караван-сара╖ на
Довгiй вулицi. Коли ж привiз до Топкапи, то справдi вiв князя з вбивчою
повiльнiстю, перепускаючи його крiзь усi три страхiтливi брами, обставленi
зарiзяками, готовими зiтнути чоловiковi голову на одне змигнення брови
сво╖х чаушiв, щоразу зупиняючись, щоб розповiсти, де збираються яничари,
де, султан году╓ сво╖х придворних i гостей, де живуть придворнi мудрецi, а
де кати, якi рубають голови. Лiворуч вiд других ворiт Баб-i-Кулелi,
названих так завдяки двом баштам обабiч, була гарна мармурова чешма, до
яко╖ Гасан пiдвiв князя, сказавши, що тут миють голови злочинцям, перш нiж
вiдрубувати тi голови. Тому й ворота iнодi звуть Соук-чешме.
Князь вiдступив вiд дзюркiтливо╖ води, бридливо кривлячись.
- А ось з другого боку Баб-i-Кулелi,- спокiйно мовив Гасан,- лежить
широкий бiлий камiнь, на якому виставляють голови страчених за зраду й
злочини. Сьогоднi камiнь порожнiй, бо султана нема╓ в Стамбулi, хоч
вiдрубати голову можуть i без султана.
- Нащо пан менi це розказу╓? - обурився князь.
- А може, пригодиться,- безжурно кинув Гасан. Перед другою брамою в
князя вiдiбрали шаблю й лук, два чорнi велетнi взяли його мiцно попiд руки
й повели в двiр з чинарами й кипарисами, наповнений смачним димом iз
султанських кухонь i дикою музикою, яка лунала весь час, поки князь з його
не вельми поштивим супроводом iшов до третьо╖ брами Баб-ус-сааде, Брами
блаженства, за яку нiхто, крiм султана i його наближених, не ступав.
Зал прийомiв був одразу за третьою брамою, князя майже внесли туди, вiн
опинився в якихось золотих сутiнках перед широким троном, що нагадував
канапу, теж у тьмавому сяяннi золота, над троном пiд склепiнчастою, в
чудернацьких арабесках стелею був червоно-золотий балдахiн, з-пiд якого
звiшувався на крученому золотому шнурку величезний криваво-червоний рубiн,
що зблискував з хижою ворожiстю, мов жива iстота, а пiд тим рубiном, на
широкому тронi, зграбно й вишукано обгорнувшись дорогими тканинами, облита
потоками дiамантiв, уся в зеленому ся╓вi небачених смарагдiв, сидiла
маленька жiночка з ласкавим усмiхом на милому личку i з такою добротою,
розлитою по всiй ╖╖ постатi, що здобичливий князь навiть засумнiвався, чи
туди його приведено, i мовби аж смикнувся, щоб iти кудись далi, але був
досить брутально поставлений там, де мав стояти, а тодi ще й негайно
нахилений у такому глибокому поклонi, що тiльки й мiг бачити сво╖ червонi
сап'янцi, якими хiба ж так пишався, а тепер мав би ╖х проклинати. Та
навiть на сво╖ чоботи не дано йому надивитися, а поставлено одразу ж па
колiна й пригнуто голову до самого килима, так нiби цi мовчазнi велетнi
хотiли примусити його ╖сти вовняний ворс коло пiднiжжя трону.
Роксолана мимоволi здригнулася, побачивши цього чоловiка, в чорному з
золотими гудзами кунтушi, з пещеним лицем, з вогнистими очима. Байда! Отой
козак нерозумний, що десять рокiв тому загинув через ╖╖ ще бiльший
нерозум. Яка подiбнiсть! Тiльки цей старiший, в аж занадто багатому одязi,
i з поглядом i виглядом якимсь пронозливим - навiть непри╓мно дивитися.
Тому, поборовши перше здригання свого серця, султанша вже не заважала
сво╖м ╓внухам збиткуватися над ясновельможним зайдою, даючи тому змогу
випити всю чашу принижень i ганьби, якi ждуть кожного запроданця.
Однак князь, видно, не вельми збентежився принизливою церемонi╓ю, якiй
був пiдданий, i, щойно зiперся на колiна, мерщiй метнув погляд сво╖х
чорних, блискучих, як у собаки, очей i соковитим голосом мовив:
- Припадаю до нiг велико╖ султаншi!
Вона не мала звички тримати людей перед собою на колiнах i вже
розтулила була уста, щоб звелiти йому пiдвестися i стати вiльно, але
сказала зовсiм iнше:
- Хто ви? Скажiть про себе.
- ╢стем Димитр Корибут князь Вишневецький. Рiд мiй веде сво╖ початки
вiд самого святого Володимира, що охрестив Русь, ваша величнiсть.
- Так далеко? - подивувалася Роксолана.- Хiба можна простежити сво╖
коренi аж у таку далеч?
Князь смикнувся плечима, всi╓ю постаттю.
- Ваша величнiсть, цього не дано людям пiдлого стану, але люди шляхетнi
прозирають назад крiзь цiлi вiки!
- Назад - не наперед,- зауважила лагiдно султанша.- Бо й хто може
знати, що жде його завтра або ще й сьогоднi до заходу сонця.
Натяк був досить похмурий, коли згадати оту Соук-чешме, в якiй миють
голови перед тим, як ╖х вiдрубати, i плаский камiнь, на якому тi голови
виставляють, мов глечики для сушiння. Та султанша одразу перевела мову на
iнше, щоб князь не вловив у ╖╖ словах нiяких погроз, од яких вона завжди
була безмежно далека.
- Чи вас гаразд утримують у нашiй столицi? - поспитала вона.
- Дяка, ваша величнiсть,- схитнув круглою головою князь.- Я знав ласку
i вiд хана кримського, ленника великого султана, i обдарований датком у
вашiй преславнiй столицi, де маю свiй двiр, сво╖х вiрних людей i
помiчникiв i все, потрiбне для пiдтримки мого ма╓стату.
- Менi сказано, що ви проситеся в службу до великого султана?
- Так, моя султаншо.
- Хiба вважа╓те, що султан мав замало вiрних слуг? Вишневецький знов
стрiпнувся, випнув груди.
- Але не таких, як я, ваша величнiсть!
- Можете пояснити? - поцiкавилася вона.
- Мене високо ставлять i сам король польський Зигмунт Август, i цар
московський Iван, ваша величнiсть.
- Чи ж цього досить, щоб стати перед великим падишахом?
- А ще я маю те, чого не ма╓ нинi нiхто, моя султаншо.
- Що ж ма╓ таке свiтлий князь?
- Маю всю Укра╖ну в цiй руцi!
I вiн трiпнув правицею, i Роксолана зауважила, що рукав його кунтуша
обнизаний на кiнцi великими перлами. Нiби в жiнки.
- Зда╓ться менi, ця рука порожня тим часом,- всмiхнулася султанша.
- Але вона вмi╓ тримати меч!
- Що ж то за меч, що його злякатися може цiла земля?
- Ваша величнiсть! Меч - у вiрнiй руцi! Султан Сулейман мав би давно
вже забрати всю вкра╖нську землю в сво╓ володiння, щоб не лежала вона
пустошньою, але не робить цього. Чому ж? Усi питають, а нiхто не може
вiдповiсти. Тодi скажу я. Султан не бере мо╓╖ землi, бо нема╓ чоловiка,
який сповняв би там його волю. А таким чоловiком можу стати я, Димитр
Корибут князь Вишневецький. Diхi [81]
Ясновельможний волоцюга виказував ще й свою латинську освiченiсть,
мовби хизуючись перед султаншею i натякаючи на ╖╖ занадто просте, як для
╖╖ нинiшнього неймовiрного становища, походження. Ясна рiч, вона могла б
належно вiдповiсти на ту куцу князiвську освiченiсть,- але не цим була
заклопотана цi╓╖ митi - вжахнулася збiговi думок сво╖х i цього зайди,
майже повторених ним у словах, якi ще недавно мовилися мiж нею i Гасаном.
Тому мерщiй самими очима спитала вiрного свого Гасан-агу: невже передав
князевi ╖╖ думки, прикликавши того до Стамбула? Той так само очима
безмовно вiдповiв: нi, не казав нiчого нiкому, а цього не кликано, не
приманювано - сам прибiг, як бездомний пес.
Та це не заспоко╖ло Роксолану. Мабуть, ╓ речi, про якi заборонено
думати. Бо подума╓ш ти - прийде до цього i хтось iнший. Жорстоке життя
навчило ╖╖ нiкому не вiрити. Навiть боговi, хоч до цього привчена була вiд
народження. Люди гинуть найчастiше не через слабiсть, не за браком сил, а
через надмiрну довiрливiсть. Вона вчинила непростимий грiх, довiривши тi
небезпечно-вогнепальнi думки про свою землю навiть самiй собi. I ось
розплата! Вони вже перестали бути ╖╖ власнiстю, право на них заявля╓ цей
зайда.
Хотiла все ж виказувати найвищу справедливiсть навiть до такого
чоловiка, тому ледь помiтним порухом показала ╓внухам, щоб пiдвели князя з
колiн i поставили перед нею, як рiвного.
Вишневецький витлумачив це як заохочення i став розправлятися й
пиндючитися в межах дозволено╖ дужими його стражами свободи, а Роксолана з
безнадiйною цiкавiстю, змiшаною зi страхом, розглядала цей загрозливий
примiрник людсько╖ породи, який зовнi мiг видаватися мало не досконалим,
хоч у душi в нього клубочилася пiтьма майже пекельна. Такими пройдисвiтами
наповненi нинi, либонь, усi землi. Коли в них в ще сякi-такi здiбностi,
тодi вони можуть прославитися i навiть замахуються на те, щоб зрiвнятися з
генiями й титанами, але не пiдiймаючись до ╖хнiх висот, а пiдступно
стягуючи генi╖в до сво╓╖ нiкчемностi. Де вони беруться, якi матерi ╖х
народжують, i чому вона ма╓ стати жертвою одного з таких пройдисвiтiв з
темною душею?
Але нiхто не мав знати, як кипить ╖╖ розум. Спокiйна, ледь усмiхнена,
сидiла на пишному тронi, майже ласкаво позирала на Вишневецького, вiд чого
той бадьорився бiльше i бiльше, трохи подумавши, спитала, як же князь
зможе виконувати султанську волю в такiй великiй i, наскiльки ╖й вiдомо,
непокiрнiй землi. Князь з бадьорим нахабством заговорив одразу про Днiпро.
Мовляв, до всього на свiтi ╓ ключ. Треба його тiльки знайти, добрати. Ключ
до всi╓╖ Укра╖ни - Днiпро. Ним вона витiка╓ в широкий свiт, а широкий свiт
нинi - це Османська iмперiя. Отож, хто стане на цiй великiй рiцi, той
матиме в руках усю землю, наглядатиме за нею, мов сам господь бог. Думка в
нього яка? Стати на Днiпрi, укрiпитися на низу рiки, вхопити Укра╖ну за
горло - i ось так захистити вiд козакiв Крим i Стамбул.
Так само спокiйно султанша урвала князiвськi вихваляння i спитала, кого
й вiд кого вiн хоче захистити.
Вишневецький знов повторив: iмперiю вiд козакiв. Ага, сказала вона, як
╖й тут намагаються довести, Укра╖на напада╓ на османцiв i на кримцiв?
Може, князь ще не знав, що вона, султанша, теж походить з Укра╖ни. Досi в
не╖ було трохи iнше уявлення про стан речей. Тепер ясновельможний князь
пробу╓ вiдкрити ╖й очi. Мовляв, напада╓ ╖╖ народ, а не на нього нападають
людолови й грабiжники. А як же тодi з отою пiснею?
Зажурилась Укра╖на, що нiгде прожити, Гей, витоптала орда кiньми
маленькi╖ дiти, Он, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки
постягала, пiд хана погнала.
Може, тодi й вона колись малою нападала на орду, а не орда на не╖ в
рiдному Рогатинi?
Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, вiд яко╖ iншому
зацiпило б. Мерщiй кинувся виправдовуватися. Падав то на одне, то на друге
колiно перед великою султаншею, просив милостиво дарувати йому надто
запальнi висловлювання. Завжди ста╓ вiн жертвою сво╓╖ натури. Назвав
козакiв, а мав на гадцi не цих лицарiв свободи, з якими, власне, й хотiв
би послужити великому султановi, а отой людський мотлох, що тру╖ть життя
всiм достойним людям. Хiба б вiн i сам не сидiв спокiйно в сво╖х
ма╓тностях, коли б той мотлох не колотився безупинно i, сказати б,
обурливо-злочинно?
Роксолана мовби тiльки й ждала цих слiв. Князь ма╓ намiр оберiгати вiд
мотлоху великого султана? - спитала вона. Але як же може зробити це той,
хто не вмiв оберегти самого себе?
I коли князь, смикнувшись, розтулив рота для нових пояснень, вона
втомлено сказала, що вже не хоче знати бiльше, нiж знав вiд нього. Хай
князь спокiйно жде в ╖хнiй преславнiй столицi, а вона тим часом звелить
написати про нього падишаховi, якому, ╓диному, належать тут усi вирiшення.
Руки поцiлувати князевi не дала. Сховала руки пiд себе, як то вмiла
колись робити валiде Хафса, сiпнувши бровою, показала бостанджiям, щоб
вивели цього чоловiка. Вишневецькому ледь кивнула головою, а може, тiльки
вдала, що кивнула, а в того хитнувся свiт у очах. Але був занадто
впевнений, щоб вiдчути свою поразку й загрозливiсть у поведiнцi султаншi.
Загрозливiсть була хiба що в отому велетенському рубiновi, який висiв над
троном i нагадував згусток тигрячо╖ кровi. Та й то ще не знати, кому
загрожу╓ той кривавий камiнь.
Вишневецький виходив з Баб-ус-сааде роззухвалений i сповнений пихи. Не
мав сумнiву, що зачарував цю славетну султаншу, перед якою дрижить уся
╢вропа. Ось так кинувся вiд свого короля, порвав з ним, прибув до цi╓╖
чужо╖ столицi, став перед владчою жiнкою, приголомшив, знетямив.
Тiльки опинившись за другою брамою на величезному яничарському дворi,
до вже нiби й не вiдчувалися мури Топкапи, а вцiлiла вiд вiзантiйцiв
церква свято╖ Iрини свiтилася таким заспокiйливим рожевим сяйвом,
Вишневецький згадав про те, що забув поскаржитися султаншi на нестерпнi
умови свого життя в Стамбулi. Йому мали б негайно подарувати розкiшний
палац над Босфором, а тим часом вiн, Димитр Корибут князь Вишневецький,
нидi╓ в пiдчерев'╖ брудного стамбульського ринку. В жахливому
караван-сара╖, бiля ворiт якого дрiбнi злодi╖ продають крадене взуття,
розпатланi циганки з ранку до вечора викрикують непристойностi, в мангалах
безперервно смажать смердючу жирну баранину, гамiр не втиха╓ нi вдень, нi
вночi, а довкола ще ж бруд, сморiд, нечистоти. Та ще й нудьга очiкування
султанського слова, якого не знати коли й дочека╓шся i чи й дiждешся.
Все це князь мерщiй викричав у обличчя Гасановi, який мав
супроводжувати його аж до караван-сарая на Довгiй вулицi, але Гасан
вислухав те незворушно.
- Де звелено, там князя й помiстили,- сказав спокiйно.
- Образа ма╓стату! - закричав Вишневецький.- Я мав би сказати султаншi,
i все б змiнилося, як належиться мо╖й гiдностi.
- Треба ж було й сказати. Сказаного не вернеш, але несказаного теж не
вернеш,- зауважив Гасан.
- Нехай пан довiрений передасть султаншi про мо╓ обурення,- домагався
князь.
- Султанша слуха╓ лиш те, що хоче почути,- пояснив йому, майже вiдверто
знущаючись, Гасан.Тепер ясновельможному князевi, коли хоче дiждатися
султанського слова, треба сидiти смирно там, де сидить, бо тут дуже не
люблять, коли чоловiк крутиться, нiби на нього напала овеча хвороба
крутець.
Князь не довго й витерпiв. Сидiв уже в Стамбулi кiлька мiсяцiв, до того
ж в умовах обурливих i принизливих, тепер мав сидiти в умовах не кращих ще
стiльки, а то й довше, бо коли ще напише султанша про нього Сулеймановi,
скiльки йтиме той лист i чи буде на нього вiдповiдь i коли.
Вишневецький покрутився ще мiсяць .чи два i звiявся. Гасан прийшов до
Роксолани i повiдомив майже радiсно: "Як прибiг сюди князь, так i побiг
собi. Як приблудний пес".~
I вона теж зрадiла в душi, нiби позбулася смертельно╖ небезпеки. Думала
вперто про улюбленого сина свого Баязида. Згадувала, як проводжала колись
його до Рогатина, а тодi розпачливо зустрiчала, дивуючись, чому вiн не
зостався там, не сховався в степах чи лiсах; щоб не знайшла його османська
смерть. Тепер був коло не╖, життя й далi мав загрожене кривавим законом
Фатiха, а вона без надi╖ сподiвалася, що якось воно станеться так, щоб
саме Баязид сiв на султанському тронi i мав би вiн серце таке добре й
щедре, що захистив би ╖╖ Укра╖ну, нiкому б не дозволив кривдити. Вона була
б валiде при сво╓му синовi i пiдказала б йому, а вiн прихилив би вухо
уваги. Стане султаном Селiм - вона однаково буде при ньому валiде, але
Селiм знiкчемнiлий вiд пиятики й розпусти, вiн не захистить нiкого, ним не
покеру╓ш, бо вiн мов мертвий. Баязид, тiльки Баязид ма╓; стати султаном,
прийти й сiсти на Золотий троп!
А вiн прийшов не султаном, а з тiлом наймолодшого брата. Попереду
прибiг зять Рустем, бився до султаншi, щоб повiдомити про смерть Мустафи,
але вона вже й так про це довiдалася, Рустема ж перед очi не пустила. Йшов
у похiд садразамом [82], тепер прибiг простим вiзиром? I це пiсля того, як
вона десять рокiв захищала його перед султаном? За Рустема пробувала
просити Мiхрiмах, але Роксолана була впертою. Лагiдна впертiсть, яко╖ всi
боялися бiльше, нiж султанського гнiву. Бо гнiв швидко мина╓, а лагiдна
зневага може тривати роки й десятилiття. I тодi тебе мовби й нема╓.
Що принiс ╖й Рустем? Вiсть про смерть Мустафи i про сво╓ власне
падiння? Вжахнулася тiй смертi, хоч у глибинi душi, може, й ждала ╖╖ вже
багато рокiв, сподiваючись на вибавлення сво╖х синiв. Порятувати дiтей
сво╖х - для цього жила. Але ж не цiною чийогось життя! Не смертю чужою! А
тепер виходило так, що ця смерть пов'язана з ╖╖ iменем, раз пiдозра впала
на Рустема, ╖╖ зятя i улюбленця.
Замкнулася в собi, в сво╓му власному свiтi, в який нiкого не хотiла
впускати, так нiби сподiвалася вiдгородитися вiд безмежних довколишнiх
свiтiв, повних горя, страждань i нещасть. I не вiдгородилася. За кiлька
мiсяцiв слiдом за Рустемом прибув до Стамбула син Баязид з мертвим
Джихангiром. Як же так могло статися? Чому мовчало ╖╖ серце - нi знаку, нi
поштовху, нi скрику? Тепер коло не╖ були i Баязид, i Рустем, i Мiхрiмах,
нiкого не вiдганяла, нiкого й не впiзнавала. Якийсь з iмамiв (чий вiн -
Джихангiрiв, Баязидiв чи котрийсь iз стамбульських?) бурмотiв про вмерлого
╖╖ сина: "Ще до повного розквiту весни молодостi вiтер наперед визначено╖
смертi розвiяв пелюстки буття його високостi шах-заде з трояндового куща
його часу". Наперед визначена смерть. Усе наперед визначене. Приреченiсть.
Усi приреченi. Вона i ╖╖ сини. Мов спалахи на чорних хмарах над Босфором,
з'явилися i щезли ╖╖ сини один за одним - Абдуллах, Мехмед, Джихангiр - i
не зазолотилося повiтря, i свiт не став барвистiший, як колись здавалося
╖й пiсля кожних народин, тiльки зступався свiт високими стiнами довкола
не╖ i гримiв султанським залiзом, яке несло смерть усьому живому. Завжди ╓
нещаснi, беззахиснi землi, якi всi приносять у жертву, так само, як i
люди. Вона принесена в жертву ще вiд свого народження - i вже нiчим не
зарадиш. Слухала Баязида, а сама думала про свою приреченiсть. Сумно
усмiхалася, а сама думала про те, що треба вмiти плакати i мати змогу це
робити.
Несподiвано спитала Баязида:
- А де Селiм?
- Селiм коло падишаха. Тепер вiн старший.
- Старший? - здивувалася вона.- Але ж не для правди й не для iстини?
Який його колiр?
Тепер настала черга дивуватися Баязидовi:
- Колiр? Не розумiю вашо╖ величностi.
Вона й сама не розумiла. Коли ╖╖ сини були ще зовсiм малими, вони
виспiвували, побачивши в небi над Стамбулом барвисту райдугу: "Али - бана,
╓шiль - тарлалара!" - "Червоний колiр-менi, зелений-полям!" А Селiм бiгав
i, дратуючи братiв, вигукував: "А менi чорний! А менi чорний!" Уже всiма
забулося, а вона пам'ята╓. I орли в нього в клiтках були чорнi. Нащо вона
випустила ╖х? Чорних орлiв на бiлих лелечок.
Iмам бурмотiв молитву: "Цуганля╖, цуганля╖, гоммiлер, iкманля╖". Де
кiнча╓ться марення й почина╓ться дiйснiсть? Баязид щось розповiдав про
роздво╓ного Мустафу, який роздвоювався попервах для Джихангiра, тодi вже й
для нього самого. Про що вiн i чого хоче? Щоб вона з'╓дналася з синами
живими й мертвими навiть у ╖хнiх мареннях? Одному синовi Мустафа
роздвоювався в покаламученiй свiдомостi, другому - завдяки його надто
гострому розуму.
- То де ж той Мустафа? - спитала вона майже роздратовано, хоч нiколи не
вмiла до пуття дратуватися.
- Той утiк.
- А хто вбитий?
- Мустафа.
- Тодi хто ж утiк?
- Виходить, теж Мустафа, але не справжнiй. Двiйник.
- Двiйник? А навiщо це? Хто вигадав? . Аж тодi зринуло iм'я валiде
Хафси. Зоставалася мудро-пiдступною навiть по смертi. Все передбачила
наперед. Ага, наперед визначила. I смерть ╖╖ синiв теж наперед визначила
валiде? А для Мустафи вигадала двiйника, щоб заплутати всiх, може, й
самого аллаха. Божевiльна думка струснула Роксолану. Знайти двiйника для
Баязида i порятувати свого улюбленого сина! Негайно знайти для нього
двiйника! Валiде, бач, здогадалася зробити по для Мустафи. Генiальна
злочиннiсть. Чом же вона не зумiла? Покликати Гасана i звелiти йому?
Пiзно, пiзно! Треба було з дитинства, як для Мустафи. Тепер нiхто не
захоче роздiлити свою долю з долею ╖╖ сина. А той другий Мустафа - де вiн?
- Де вiн? - перепитала вона вголос. I Баязид зрозумiв, про кого
йдеться, вiдповiв майже безжурно:
- Вiдпустив його.
- Як же ти мiг це зробити? Цей чоловiк ще страшнiший i загрозливiший за
справжнього Мустафу. Вiн оволодiв усiм тим, що й Мустафа, але вiн
скривджений сво╖м походженням i тепер спробу╓ все вiдшкодувати.
- Чом же не спробував одразу?
- Бо занадто близько був султан з вiйськом. А яничари б одразу вiдчули
несправжнього Мустафу. Вiн, мабуть, нiколи до них i не ходив.
- Казав, що ходив iнодi, але вони завжди чомусь мовчали. Може,
вiдчували, що то не Мустафа, i вперто мовчали. I нiчого страшнiшого за ту
мовчанку той чоловiк нiколи не чув.
- Тож-бо. Чоловiк той мав розум i тонке чуття. Ще небезпечнiший за
справжнього Мустафу.
Десь за пiвроку ╖╖ слова ствердилися. Баязид прийшов до матерi блiдий
вiд розгубленостi.
- Ваша величнiсть, вiн об'явився!
- Хто?
- Лжемустафа. Виринув аж коло Сереза в Румелi╖. Зда╓ться, звiдти родом.
Румелiйський беглербег повiдомля╓ про заколотникiв у тих мiсцях.
- Як же зна╓ш, що то самозванець?
- Прислав до мене чоловiка.
- Де той чоловiк?
- Вiдпустив його.
- Знов вiдпустив?
- То був купець. Нiчого не знав.
- На сiм свiтi нема╓ таких людей. Чом той самозванець пише тобi?
- Дяку╓ за те, що я дарував йому життя. Тепер хоче вiддячити тим самим.
Ма╓ намiр пiдняти всю iмперiю проти султана, але згоден подiлитися владою
зi мною. Собi хоче Румелiю, менi вiдда╓ Анатолiю.
- Вiддав - ще не маючи?
- Ма╓ певнiсть, що матиме. Пише так: "Я скажу всьому свiтовi, що я
думаю про ╖хнiх богiв, ангелiв, про ╖хню справедливiсть i тугу за свободою
в душах людей, позбавлених майбутнього, людей, ╓дине багатство яких -
ненависть".
Роксолана вимушена була визнати, що Лжемустафа не позбавлений гострого
розуму.
- Ти не вiдповiв йому?
- Чому б мав вiдповiдати заколотниковi?
- Треба подати йому якийсь знак.
- Ваша величнiсть!
- Слухай мене уважно. Силою цього чоловiка не слiд нехтувати. Я
повiдомлю про самозванця падишаха, а ти подай вiсть заколотникам. Знайди
спосiб.
Згодом, нiкому не кажучи, спорядила Гасана з його людьми знов до
польського короля. Велiла будь-що схилити короля вдарити на орду,
поставити сво╖ заслони, може, й коло Очакова та перед Акерманом. Султан
далеко, в Румелi╖ колотиться самозванець, величезна iмперiя може не
сьогоднi-завтра розвалитися. Коли ще буде краща нагода?
- А коли король знов зляка╓ться, ваша величнiсть? - спитав Гасан.
- Подайся до московського царя, кинься до тих невловимих козакiв,
знайди вiдважних людей, але не вертайся до мене з порожнiми руками!
I лишилася сама, вже й без вiрного свого Гасана.
Вiдтодi душа ╖╖ замерзла. Так нiби вiйнуло на не╖ з аз-Замхарiа, того
вiддiлення пекла, де пану╓ такий холод, що, коли Випустити бодай
краплиночку, все живе на землi загинуло б. Вона овiяна пекельним холодом
аз-Замхарiа. Туга обiймала ╖╖ така безнадiйна, що не помогли б навiть
найдорожчi на свiтi султанськi лiки - розтертi на порошок коштовнi каменi,
за кожен з яких можна купити цiлий багатолюдний город, ╖╖ знерухомлено
серце кривавилося вiд болю за синiв. Шалена ╖╖ душа закам'янiла вiд туги.
Думала про сво╖х дiтей. Малими прив'язувано ╖х до чорно╖, як нещастя,
дощечки. Щоб не дихали занадто жадiбно й не захлинулися повiтрям. А вже
обступали ╖х демони смертi, якi ждали, коли захлинуться ╖╖ сини власною
кров'ю. Який жах! Усе, що вона цiною свого життя вiдвойовувала у демонiв,
ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою послiдовнiстю
в не╖ перед очима, i не було рятунку. Може, i султан тому так часто втiкав
од не╖ в походи, вiдаючи, що нiчим ╖й не поможе? По╖хати - однаково, що
вмерти. Вiн умирав для не╖ бiльше i бiльше, але вертався все ж живий, а
синiв приносили на ношах смертi.
То хто ж панував над ╖╖ життям?
Сонце затоплювало безмежний простiр Софi╖, снопи свiтла падали згори,
щосили ударяли в червоний килим, i мовби червоний дим здiймався в соборi,
все тут клубочiло, рухалося, оберталося, йшло хвилями, вiд яких
наморочилося в головi.
Роксолана, ховаючись вiд того несамовитого обертання, зайшла за один з
чотиригранних велетенських стовпiв, спробувала знайти заспоко╓ння в
холодних мармурових площинах, розпачливо вчепилася поглядом за мармуровi
плити, якими обкладений був стовп па всю свою височiнь. Червонястi плити
були в якихось химерних вiзерунках. Мов забутi письмена давнини, нiби
послання до потомних вiд тих генi╖в, що споруджували цю святиню.
Безконечнiсть простору мовби повторювалася в примхливих вiзерунках каменя,
що довгi-довгi вiки промовляв до кожно╖ заблукано╖ душi сво╖м барвистим
голосом, заплутанiстю, прича╓нiстю. А може, це тiльки гра ╖╖ зболено╖ уяви
або ж торжество злих сил, якi навiть чисту поверхню мармуру зумiли
скаламутити, нiби невидющi очi долi? Блукала по килимах поза стовпами,
стривожено розглядала вiзерунки. Зненацька на лiвому стовпi виступила з
мармуру вiдразлива машкара. Нiби дельфiйський iдол з гнiвливим, молодим
ликом, повним жахливо╖ гордостi i неземно╖ сили. Гамуючи стогiн, який
рвався ╖й з грудей, Роксолана вiдхитнулася в сутiнки бiчних нав, пiшла до
другого стовпа, але назустрiч ╖й з древнього мармуру вже виступав новий
передвiсник пекла - женоподiбний, любострасний, чарiвливий у сво╖й
пiдступностi, грiховно-привабливий. Далi, далi вiд спокус! Вона мало не
бiгцем кинулася до третього стовпа, долаючи безмежне поле червоного килима
центрально╖ пави, тодi до четвертого, металася зацьковано мiж цими
могутнiми стовпами, що тримали на собi найбiльше склепiння в свiтi, i
повсюди зустрiчали ╖╖ червонястi потвори дияволiв, на всiх плитах
пробивалися крiзь мармур страхiтливi машкари, похмурi й вiдлякуючi. Там
сухий костистий чорт з жорстоким поглядом, з бровами, мов ламанi
блискавицi, там геть звiряча голова: щось булькате, широкоморде, волохате
таке, що ледь стирчать з заросту коротенькi рiжки сатанинськi. Ще далi -
справжнiй люцифер з рогатинсько╖ iкони страстей господнiх: з розкрито╖
пащi витикаються бiлi гострi iкла, вогнистi очi пронизують до кiсток. Злий
дух, символ всiляко╖ жорстокостi й кривавих злочинiв.
Зграйка голоного╖, замурзано╖ дiтлашнi випорску╓ з-за одного з стовпiв,
оточу╓ султаншу, з подивом зупиня╓ться, ловить погляд цi╓╖ вельможно╖
жiнки, втуплю╓ться й собi в мармур.
- Що це? Що це? Самi ж вiдповiдають:
- Шайтан! Шайтан!
Махають руками, смiються, кричать, витанцьовують. Що ╖м шайтани, що ╖м
дияволи? Вiд головного входу бiжить ходжа в зеленому широкому одязi,
тримаючи черевики в руках, замаху╓ться тими черевиками на дiтей: "Геть!
Геть!" Дiти ховаються за стовпами, дражнять ходжу звiдти, але вiн
натика╓ться на султаншу й закляка╓ в поклонi. Вiд погляду на ╖╖ султанську
величнiсть у слуги божого посковзнулася нога витривалостi й здригнулася
рука смiливостi.
Роксолана чи й помiтила ходжу. Пiшла просто на нього, i, коли б не
усунувся ╖й з дороги, може, так i наступила б на слугу божого. Майже
вибiгла в притвор, мерщiй звiдси, до виходу, на вiльне повiтря! Але й у
притворi на всю широчiнь зовнiшньо╖ стiни - знов кипiння чортячих машкар,
дияволи злобнi, хтивi, чорно-багрянi, зажерливi, як i отi двоногi дияволи,
сiм'ятечивi самцi, зарiзяки й кахиперди стамбульськi.
Боже, хто ж панував над ╖╖ життям?
Коли вискочила з головних дверей, вдарило ╖й у обличчя потоками
голубого вiтру, задихнулася вiд безмежностi простору, i сонячний блиск
летiв понад свiтом такий, що мала б забути щойно пережитий кошмар,
згадати, що вона всемогутня султанша, повелителька землi, народiв i
стихiй. Гордо смикнула головою, примружилася, пустила на уста свiй звичний
усмiх, ступнула па широкi сходи, вкритi килимом, i тiльки тодi побачила
внизу коло сходiв, де вже кiнчався килим, на бiлих кам'яних плитах
розпластаного, як той ходжа в Софi╖, чоловiка. На чоловiковi був
забруднений, понищений одяг. Обнизаний був чоловiк суворою збро╓ю. Ще
кiлька таких самих, так само озбро╓них, тримали вiддаля коней з витертими
сiдлами, змучених, спiтнiлих. А той, що розпластався коло сходiв, пiднiмав
на витягнутих руках над головою шовковий згорток з золотими султанськими
печатями.
Фiрман вiд великого султана Сулеймана. ╖╖ величностi султаншi Хасекi
вiд повелителя трьох сторiн свiту, захисника вiри, меча правосуддя.
Султан заповiдав сво╓ повернення. Уклав у Амасi╖ мир з шахом Тахмаспом.
Два роки виснажували султан i шах землю i вiйська, цiлий рiк вели
переговори, тим часом далi плюндруючи нещасну землю. Султан поступався
Схiдною Вiрменi╓ю, Схiдною Грузi╓ю i всiм Азербайджаном, лишивши собi
Захiдну Вiрменiю i пiвденнi городи ╖╖ Ван, Муш, Бiтлiс. У договорi було
передбачено, що мiж османськими й кизилбашськими володiннями область
города Карса зоставалася безлюдною i в запустiннi, нiби нагадування про цю
страхiтливу i безглузду вiйну. Може, султанськi нiшанджi╖ напишуть, що
Сулейман плакав, молячись у мечетi пiсля пiдписання миру? Бiльше пiдстав
для плачу мали вбитi, але вбитi не плачуть.
Тепер султан повертався i за кiлька мiсяцiв мав бути в сво╖й столицi.
Слав про це вiсть сво╖й Хуррем i цiлував повiтря, цiлував простiр вiд
радостi, наближаючись до не╖. Яке лицемiрство!
ЗУСТРIЧ
Вимушена була покликати до себе Рустема. Але не як зятя, не як дамата,
а вiзира. Був у Стамбулi ╓диний з вiзирiв його величностi падишаха, тож
мав подбати про належну зустрiч переможного вiйська, вiд чисельностi якого
в повiтрi з'явля╓ться задушливiсть, землю охоплю╓ страх землетрусу, а небо
- небезпека плачливого зойку.
- Ма╓ш нагоду повернути собi султанськi милостi,- шорстко мовила до
Рустема.- Влаштуй його величностi зустрiч, яко╖ ще не знав Стамбул.
Рустем мовчки схилив голову. Хочеш, гнiдку, жити, ╖ж зелену траву.
Перед володарями вiдкривай вуха, а не уста.
Два роки сидiв у Стамбулi, як той кiт iз дзвiнком па ши╖ серед мишей.
Вiзир без влади, султанський зять без султансько╖ милостi. Багатства, яких
нагрiб за час, поки був великим вiзиром, могли втiшати хiба що Мiхрiмах,
сам Рустем був до них майже байдужий. Несподiвано згадав сво╓ дитинство,
далекi гори Боснi╖, бiлий пил на дорогах, шумкi рiки, густi лiси. Дав
грошей i послав людей, щоб спорудили в Сара╓во велику чаршiю коло Мечетi
Хусрев-бега, i мiст через рiчку його дитинства, i караван-сара╖ на шляхах
його слави i його минулого. Сам не знав, що то - благочестя чи сподiвання
повернутися знов до слави i Влади. В Стамбулi примусив Сiнана поставити
джамiю свого iменi, вибравши мiсце коло Золотого Рогу, нижче вiд мечетi
самого Сулеймана. Поки Сулейманi╓ ще будувалася, поки сама велика султанша
забудовувала дiльницю Аврет-базару, джамiя Рустема-пашi вже здiйнялася над
кривулястими торговельними вуличками столицi, вражала око небаченою
яскравiстю iзнiкських i кютах'╖вських плиток, якими великий Сiнан
прикрасив ╖╖ зсередини. Випередив у сво╖х будуваннях самого султана,
перекрив султаншу, а все було йому мало, намовив Мiхрiмах, щоб i вона
покликала Сiнана й звелiла будувати джамiю ╖╖ iменi коло Едiрне-капу, i ╖╖
мечеть була споруджена швидше за мечеть само╖ Хасекi, хоч, щоправда, так
само невеличка, з одним мiнаретом, власне, й не мечеть, а мовби месджiд,
нi мати, нi донька, зда╓ться, не змагалися в благочестi, вiдкупалися вiд
суворого аллаха незначною подачкою, як на султанськi розкошi, просто
мiзерi╓ю. Але хiба пожертвування мали вимiрюватися кiлькiстю? Це тiльки
люди, якi мали нечисте сумлiння, намагалися задобрити бога сво╓ю щедрiстю,
i виходило так, що Рустем теж попав в ╖хн╓ число, хоч i не знав, що таке
сумлiння. Зате знав, що таке неласка султаншi, його велико╖ матерi, i
тепер мав би зрадiти, отримавши можливiсть заслужити прощення. Коли несеш
мед, облизуй собi пальцi.
Вiн кинувся по Стамбулу. Оточений вiрними чаушами, об'╖здив усi
дiльницi, метався по столицi вдень i вночi, придивлявся, чим i як вона
живе, вперто думав, чим мiг би здивувати й вразити самого султана,
чоловiка, який побачив пiвсвiту й заволодiв тi╓ю половиною свiту,
володаря, що тримав у руцi всi багатства й дива земнi. Здивувати
Стамбулом, цим безладним велетенським мiстом, цими тисячними натовпами, де
нема╓ жодного свiтлого ума, жодно╖ добро╖ душi, тiльки тисячнi орди
дармо╖дiв, гультя╖в, якi все запаскуджують, перетоптують, запльовують? З
собачого хвоста шовкового сита не зробиш. Та що далi ╖здив вулицями й
провулками столицi Рустем-паша, то пильнiше придивлявся вiн до Стамбула
незнаного, схованого вiд невта╓мничених, поглинутого сво╖ми щоденними
клопотами, тяжкою мозольною працею. Що, коли вiн покаже султановi цей
Стамбул? Чого чоловiк не зна╓, того не любить. Султан знав молитви iмамiв
на повiтання, пострiли гармат iз стамбульських мурiв, барабани й зурни,
залiзну ходу свого вiйська. Але чи бачив вiн коли-небудь увесь Стамбул
перед собою? Та й увесь свiт - чи бачив коли i чи ма╓ уявлення про
справжнiй Стамбул?
I того серпневого дня, коли султан, переправившись з анатолiйського
берега Босфору, в пишнотi й грюкотi барабанiв про╖хав крiзь ворота
Топкапу, коли ревнули йому назустрiч з мурiв Стамбула гармати, коли по
обставлених з обох бокiв тiсними шерегами звiролютих яничарiв крутих
вуличках пiднявся на сво╓му чорному конi не до садiв Топкапи, де вiн волiв
би знайти спочинок пiсля виснажливого, найтривалiшого свого походу, а до
Софi╖, де був зустрiнутий самою султаншею з сипом Баязидом i з вельможами,
а тодi далi до Iподрому, де ждала його вiдкрита навсiбiч золота альтана,
встелена килимами,- ось цього серпневого дня й вiдбулося те, що мало або ж
прославити Рустема-пашу на вiки, або ж назавжди засипати порохом забуття.
Сулейман, якого пiсля цього походу названо Мухтешем, себто Пишним,
попри всю свою пишноту i сво╓ могуття, не мiг почуватися вiльним, ступивши
в свою столицю, навпаки,став мовби полоненим Стамбула, рабом тих високих
умовностей, задля яких жив, якi невтомно вигадував протягом усього свого
володарювання. Тому мав покiрливо зсiдати з коня i разом з султаншею в
супроводi великого вiзира Ахмеда-пашi i великого муфтiя Абу-сууда, з
синами Селiмом i Баязидом пройти до золото╖ альтани, де його з Хасекi
зустрiли музиканти й слуги з золотими блюдами, повними плодiв i солодощiв,
тодi як придворнi поети, перекрикуючи один одного, читали привiтальнi
касиди на честь падишаха i його переможного вiйська, а iмами завивали в
молитовному екстазi, прославляючи вершителя божо╖ волi на землi, посланця
справедливостi й порядку.
Сулейман був старий i втомлений. Роксолана - змучена смертями синiв
сво╖х i страшним вiдчуттям повiльного вмирання власного. Вони зустрiлися
ще коло Софi╖ - вiн па султанськiм конi, вона - в роззолоченiй бiлiй
султанськiй каретi, i так по╖хали поряд до Ат-Мейдану, до поставлено╖ там
Рустемом золото╖ альтани, мов дво╓ чужих байдужих людей, безмежно далеких
одне одному, мало не ворожих. Сiли в альтанi, серед золота, килимiв,
розкошi, сiли поряд, глянули одне одному в очi, i в очах ╖хнiх не було
жаги, вперше за ╖хн╓ спiльне життя не було. У султана очi вилинялi i
байдужi, в султаншi - стражденно-мученицькi. Як прекрасно, що людинi
посланий дар любовi, але чому вiн отру╓ний лжею? Душа Роксоланина, може,
ще й була близька душi цього всемогутнього чоловiка, що сидiв коло не╖,
але серце вже було далеко-далеко. Щоразу при поверненнi його з походiв при
зустрiчах вона цiлувала йому руку вiд вдячностi за все, що вiн зробив для
не╖, цiлувала й тепер, легко схиляючись до закостенiлого вiд старощiв i
ма╓статичностi Сулеймана, i зненацька вiдчула, що рука султанова холодна,
як лiд. Чи завжди були в нього такi холоднi руки? Тодi чому ж вона не
помiчала? Може, це й не близький ╖й чоловiк, не батько ╖╖ синiв, а
найлютiший ╖╖ ворог? Холоднорукий. Пiдвела очi на Сулеймана. Сидiв
непорушний i закам'янiлий. В носi, у вухах пучки сивого волосся, посивiлi
брови, нiс загострився, мов османський меч. Меч справедливостi й порядку.
Невтомно йшов у походи проти християнського свiту, проти болгар, сербiв,
угорцiв, молдаван, вважаючи, що ма╓ справу в людьми злочинними, з
фiлософi╓ю нiкчемною, з державнiстю пiдривною i мораллю мерзенною. Мiрявся
очистити свiт деспотизмом. Тiльки сильний вiтер змiта╓ все смiття. I не
вiн перший. Колись так .само заповiдали всезагальне очищення безстрашно
молодий Iскандер, та╓мничо-похмурий Чiнгiсхан, кривавий Тiмур, слiдом за
ними османськi султани, iмперагор Карл. Щоправда, Карл, вичерпаний
тривалою боротьбою, поступився престолом сво╓му синовi Фiлiппу, а сам
пiшов у монастир. Чи мiг би так вчинити Сулейман?
Султан, мовби вiдчувши терзання Роксоланино╖ душi, зворухнувся,
намагаючись виказати ласкавiсть до султаншi, повторив слова iз свого
останнього листа до не╖:
- Я цiлую повiтря довкола тебе, Хуррем!
Молодий поет Баки, пробившись крiзь щiльну стiну вiршописцiв увiнчаних
i шанованих, викрикував вiтальну касиду на честь Сулеймана:
Промiння сонячне з небес встелило свiт шовками, Весну проголосивши,
немов свого султана.
Сулейман, нiби змагаючись з пишнослiв'ям Баки, промовляв до Роксолани:
- Нарештi з'╓дна╓мося душею, думкою, уявою, волею, серцем, усiм, що я
покинув свого в тобi i взяв з собою твого, о моя ╓дина любов!..
╥й хотiлося вигукнути: "Ваша любов? Поговоримо про не╖. Я вмiю любити,
i я це довела. А ви?.." Але сказала iнше:
- Ваш вiзир Рустем приготував вам зустрiч, мiй падишаху. Стамбул хоче
показати сво╓му великому султановi все, що вiн робить, чим живе пiд вашою
благословенною владою.
Султан не спитав, де Рустем, чому не вийшов його вiтати, знов закляк у
сво╖й золотiй непорушностi, вилиняло став дивитися на безконечнi людськi
потоки, що обтiкали зусiбiч золоту альтану, зминаючи навiть султанських
охоронцiв, наближаючись до падишаха на вiдстань небажану й загрозливу.
Рустема нiхто не бачив, нiхто не знав, де вiн, але в усьому вiдчувалася
його рука, султанський зять невидимо спрямовував усi цi могутнi потоки,
якi йшли десь уздовж акведука Валента, повз мечетi Шах-заде i Баязида,
вулицею Яничарiв i вулицею Дивану, проходили по Ат-Мейдану i зникали у
вузьких спадистих вуличках, що вели до Золотого Рогу. Понад тисячу
стамбульських цехiв i гiльдiй iшли повз свого султана, намагаючись
показати все, що вони вмiють робити, прагнучи перевершити один одного
вбранням, вигадкою, чисельнiстю, зухвалiстю. Всi цехи й гiльдi╖ iшли пiшки
або ж ╖х везли на просторих платформах, де вони розташувалися iз сво╖м
знаряддям i з великим галасом виконували свою роботу. Теслi ставили
дерев'янi будинки. Будiвельники викладали кам'янi стiни. Дроворуби тягли
цiлi дерева. Пилярi пиляли ╖х. Малярi розводили вапно й вибiлювали собi
лиця. Майстри iграшок з Еюба показували тисячi цяцьок для дiтей. У ╖хнiй
процесi╖ безлiч бородатих чоловiкiв були одягненi то як дiти, то як
няньки. Бородатi дiти плакали, вимагаючи iграшок, або ж забавлялися
свищиками.
Грецькi кушнiри утворили окрему процесiю. Вони були одягненi в хутрянi
шапки, у ведмежi хутра й хутрянi штани. Iншi вкрилися шкурами левiв,
леопардiв, вовкiв, мали на головах соболевi ковпаки. Деякi одяглися мов
дикуни i мали жахливий; вигляд. Кожного дикуна, закованого в ланцюги, вело
по шiсть-сiм .чоловiк. Iншi зображали дивних iстот, у яких замiсть рук
були йоги i навпаки.
Пекарi проходили, випiкаючи хлiб i кидаючи в натовп невеличкi
"перепiчки. Вони наготували величезнi корова╖ завбiльшки з куполи,
мечетей, обсипали ╖х зверху кунжутовим насiнням i солодким кропом. Цi
корова╖ тягли на возах, запряжених буйволами. Б жоднiй печi не вмiщалися
такi корова╖, i ╖х пекли десь у великих ямах, викопаних для цi╓╖ нагоди.
Верх корова╖в покривали вугiллям, а з чотирьох бокiв розводили повiльний
вогонь.
Усi цi гiльдi╖ проходили перед альтаною султана, показуючи ,тисячi
хитромудрих винаходiв, якi незмога описати. За ними йшли ╖хнi шейхи iз
слугами, що грали турецькi мелодi╖. Били барабани, мекали зурни, свистiли
флейти, дзвенiли сази, вимотував кишки тягучий марш Санжара. Крики i
зойки, безконечнi потоки одурiлого вiд стиску й жароти люду, лайка
погоничiв, сморiд тварин, конi, воли, буйволи, верблюди, вiслюки, мули,
бруд, поквап, озвiрiння. Вiрнi яничари i особиста охорона султана насилу
справлялися з натовпами, намагаючись не пiдпускати близько до падишаха
цього ошалiлого люду, який вiд палко╖ любовi мiг задушити свого
повелителя. Роксолана з вiдразою дивилася на тих, хто щiльно оточував ╖хню
альтану, на одурiлих вiд спеки й вiд пишного вбрання султанських
наближених. Обличчя вiзирiв, вельмож, iмамiв мали на собi неприхований
вiдбиток угодництва перед султаном i звiрячостi до всiх, хто нижче. Тупа
звiрячiсть i собачий блиск покiрливостi в очах водночас. Як це могло
по╓днуватися в тих самих людях i ким по╓днувалося? Невже все султаном,
невже вiн винен був у всьому довкруж, а не тiльки в нещастях пригноблених
народiв i в ╖╖ власних нещастях?
Тим часом помiж стамбульських цехiв, якi ще тiльки наближалися десь до
Ат-Мейдану, виникли суперечки, кому першим проходити перед султаном. Не
мiг навести ладу навiть Рустем iз сво╖ми людьми, посланцi вiд гiльдiй
пробилися до самого султана, стамбульськi м'ясники хотiли йти поперед
капiтанiв Середземного моря, а тi домагалися першого мiсця для себе.
Султан спитав Роксолану, як би вирiшила вона.
- Не надавайте переваги м'ясникам, ваша величнiсть,- сказала
вона.Пускайте першим будь-кого, тiльки не м'ясникiв.
Султан милостиво змахнув рукою в бiк посланцiв од морякiв, промовивши
поважно:
- Справдi, вони постачають столицi харчi, i ╖хнiй покровитель - Нух. Це
поважна гiльдiя людей, якi борються проти невiрних i обiзнанi з багатьма
науками.
Капiтани каравел, галеонiв i iнших суден, давши потрiйний салют коло
палацового мису, де висадився перед тим сам Сулейман, витягли на берег
сотнi маленьких суден i човнiв, вигукуючи: "Ая Мола!" Хлопчики, одягненi в
золото, слугували хазя╖нам суден i розносили напо╖. Музиканти грали
зусiбiч. Щогли й весла були прикрашенi перлами й коштовностями. Паруси
зробили з дорого╖ тканини й гаптованого муслiну. А на верху кожно╖ щогли
сидiло дво╓ хлопчикiв, якi насвистували мелодi╖ Сiлiстрi╖, Наблизившись до
султансько╖ альтани, капiтани зустрiли кiлька кораблiв "невiрних" i
вступили з ними в бiй. Вiд пострiлiв гармат дим заволiкав небо й усе
довкола. Нарештi мусульмани перемогли. Вони вдерлися на кораблi
"невiрних", захопили здобич - прекрасних франкських хлопчикiв - i повели
╖х вiд бородатих гяурiв, яких закували в ланцюги. Тодi спустили прапори з
хрестами на суднах "невiрних" i потягли захопленi кораблi за кормою сво╖х
власних.
Мехмед Соколлу, великий вiзир шах-заде Селiма, голосно, щоб почув його
султан, вигукнув:
- Могуття великого падишаха таке, що ми можемо всi сво╖ кораблi робити
з золота й дiамантiв, а паруси на них - з парчi й атласу!
Великий вiзир Ахмед-паша недобрим оком позирнув на свого колишнього
товариша, осудливо заворушилися вельможi, невдо-воленi цим вискочкою i
водночас заздрячи його нахабству. Зате султан милостиво кивнув
винахiдливому Соколлу i знов вiдтрутив м'ясникiв, якi просилися пройти
перед ним, надавши перевагу купцям з ╢гиту, що показали в сво╖й процесi╖
золото й коштовнi каменi, чорних рабiв i чорне дерево, слонову кiстку й
дивнi плоди, провели велетенських слонiв у дорогих попонах, везли в
дерев'янiй клiтцi двох страхiтливих бегемотiв, тягли довжелезнi шкури,
зiдранi з крокодилiв.
Нарештi опинилися на Ат-Мейданi м'ясники. Вони пройшли поперед рiзникiв
i дрiбних ╓врейських торговцiв м'ясом. М'ясни-ки-касаби майже всi були
яничарами. На платформах, якi тягнули воли, вибудуванi були крамницi,
прикрашенi квiтами, повнi туш жирних овець. Касаби пофарбували м'ясо
шафраном i позолотили роги. Вони рубали м'ясо величезними ножаками, важили
на терезах жовтого кольору, вигукували: "Вiзьмiть одну окку за одну аспру!
Це прекрасне м'ясо!"
За м'ясниками йшли тi, що виготовляють солодощi. Вони прикрасили сво╖
крамнички, встановленi на ношах, безлiччю таких речей, вiд самого погляду
на якi текла слина не тiльки у малечi, а й у дорослих. Вони обкурювали
роззяв ароматом амбри й показували цiлi дерева, зробленi з цукру, з
солодощами, якi прикрашали гiлля. Слiдом iшли султанськi хельведжi й
шербетчi, а за ними ╖хнi пiдмайстри, виграючи на зурнах i сазах.
Люд iшов i йшов, процесi╖ обтiкали султанську альтану, як звированi
води, десь поза натовпами, в надрах велетенського мiста, вже займалися
пожежi, зчинялися сутички, розгорялися бунти. Вперше за тисячу лiт свого
iснування великий город зрушений був з мiсця, вийшов з берегiв, мов
свавiльна весняна рiка, погрожував затопити все довкола. I де могла
знайтися сила, що вгамувала б його розклекотанi води?
Мовби натякаючи на те, що може статися з кожним невдовзi, хоч би як
високо вiн був вознесений над натовпами, п'ятсот могильникiв з Еюба
пройшли повз султанську альтану iз сво╖ми лопатами й мотиками в руках,
допитуючись у вельмож, де копати для них могили. Це було нiби похмуре
попередження для багатьох. Могильники вважали сво╖м покровителем Ка╖на,
Адамового сина, який убив свого брата Авеля через дiвчину. Вiн поховав
Авеля на горi Арарат, на тiм мiсцi, де стояла Адамова кухня. Вiдтодi Ка╖н
став покровителем усiх, хто пролива╓ кров i копа╓ могили, а також усiх
ревнивцiв.
Навiть божевiльних вивели показати султановi. Триста хранителiв
божевiлень проходили в цiй процесi╖. Вони вели кiлькасот шаленцiв у
золотих i срiбних ланцюгах. Деякi сторожi несли пляшки, з яких по╖ли
лiками божевiльних, i штурляли ╖х, щоб навести лад. Деякi з божевiльних
iшли голi. Вони кричали, реготали, лаялися, нападали на охоронцiв,
наводили страх на глядачiв.
Корпорацiя стамбульських жебракiв, яка налiчувала понад сiм тисяч
чоловiк, пройшла на чолi з сво╖м шейхом. Натовп дивовижних постатей, у
смердючому вовняному одязi, в тюрбанах з пальмового листя, вигукував: "О
милосердний!" Серед них були слiпi, кривi, безрукi, безногi, деякi босi
або голi, деякi верхи на вiслюках. Вони несли свого шейха на золотому
тронi, мов султана, i вигукували: "Аллах! Аллах! Амiнь!" Крик iз семи
тисяч горлянок здiймався до самого неба. Коло альтани вони проголосили
молитву за здоров'я падишаха i отримали багату милостиню. Сморiд вiд них
бив такою густою хмарою, що не помагали нiякi бальзами, розбризкуванi
довкола султана й султаншi, i Сулейман уперше за весь день мовби зблiд,
але того не помiтив нiхто, крiм Роксолани.
А тим часом повз султанську альтану йшли злодi╖ й грабiжники з великих
дорiг, ошуканцi й пройдисвiти, за ними - стамбульськi блазнi й фiглярi,
якi випили сiмдесят чаш житт╓во╖ отрути i негiдно╖ поведiнки. Остання
гiльдiя складалася з власникiв закладiв розпусти i пиятики, яких
налiчувалося в столицi понад тисячу. Вони не наважувалися показати
повелителевi правовiрних, як виготовля╓ться вино, але показували, як воно
п'╓ться. Хазя╖ни таверн з Бейоглу були одягненi в лати. Хлопчики, служки
таверен, усi безсоромнi п'яницi, йшли, виспiвуюча гультяйських пiсень.
Рустем перестарався. Чи слiд втомлювати великого султана таким
неподобством? Навiть Роксолана стривожилася й поглянула на Сулеймана мало
не винувато.
Султан сидiв закам'янiло, i блiдiсть на його завжди смаглявому обличчi
розливалася така, що Роксоланi стало страшно. Обличчя мерця.
- Ваша величнiсть! - тихо скрикнула вона.- Мiй падишаху! Султан не
зворухнувся. Дивився на не╖ i не бачив нiчого. Може мертвий?
- Ваша величнiсть! - гукнула вона розпачливо i вхопила його за руку.
Рука була холодна й мертва. Невже його мiг убити сморiд натовпiв? Чи не
знiс надмiрно╖ любовi Стамбула?
- Мiй султане!
╖й стало по-справжньому страшно. Зоставалася сама на цiлiм свiтi. Все
сво╓ життя ховалася за цього чоловiка, а тепер вiн позоставив ╥╥ без
захисту, на розтерзання цим натовпам, чужим, ворожим, немилосердним. Все
життя вiн утiкав вiд не╖, йшов i йшов у сво╖ безглуздi походи, але щоразу
вертався, заприсягаючись бiльше не кидати ╖╖ саму. Цього разу пiшов у свiй
найбiльший похiд, прислав ╖й вiсть про смерть суперника ╖╖ синiв, тодi
прислав тiло одного з ╖╖ синiв, тепер вернувся й сам, але мертвий.
Прискочили вiзири, меткий Баязид, розштовхавши всiх, кинувся мерщiй не
до мертвого батька, а до матерi, так нiби хотiв захистити ╖╖ вiд iмовiрних
нападникiв, десь мляво майнули червоняста борода сина Селiма, його блiде
одутлувате вiд пиятики обличчя, але й зникли. Селiм був спокiйний, знав:
його прокричать султаном, щойно лiкарi переконаються в тому, що Сулейман
не живе. Особистi лiкарi падишаха араб Рамадан i грек Фасиль клопоталися
коло недужого (чи мертвого), щось пiвголосом говорили до султаншi. Чи вона
╖х чула? Чи могла розiбрати бодай слово?
Сiдала в роззолочену султанську карету, коло яко╖ на конях гарцювали ╖╖
сини Селiм i Баязид, один завтрашнiй султан, а другий -жертва кривавого
закону Фатiха, неминуча жертва жорстоко╖ султансько╖ долi, а тим часом
непритомного султана в золотих ношах велетнi-дiльсiзи бiгцем понесли в
Топкапи. У смерть чи в воскресiння?
ЗМОВА
Коли проходила вночi темним безконечним мабейном, здалося, що наступила
на жабу. В старих покоях валiде пiд килимами кублилися гадюки. У вибитi
шибки влiтали кажани й сови, по запустiлих примiщеннях гарему никали
голоднi дикi звiрi, що повтiкали з клiток.
I вона - як зранений звiр.
Стогiн i плач вмерлих синiв був у не╖ в душi, не вгавав, не давав
спочинку, до нiчного зеленкуватого неба возносила вона свою пам'ять про
сво╖х дiтей i прокляття до мiсяця, до його сяйва, що снувало тонку
примарливу сiть, яка навiки по╓дну╓ мертвих i живих, безнадiю небуття i
всемогутню вiчнiсть сущого.
Султан помер передчасно, i вмерли всi ╖╖ надi╖, i пустота жахлива й
повсюдна запанувала тепер, а посерединi, мов клубок золотого диму, плавав
вiтцiвський дiм - недосяжний, навiки втрачений не тiльки нею, а й усiм
людством, пам'яттю, iсторi╓ю, вiками. Ось де жах!
Може, i все ╖╖ життя - суцiльне зло. Тiльки в злi ми щирi, а не в
добрi. Вiдкрилося ╖й тепер, коли вiдчула султанову смерть. Востанн╓ в
життi була вона прекрасна i ╓дина в тiй золотiй альтанi поряд з
неприступним падишахом, востанн╓ для само╖ себе, а для нього - назавжди.
Коли вiчна жiноча любов, то ненависть теж вiчна. Тепер ненавидiла
Сулеймана, як нiколи досi. Не могла простити йому, що покинув ╖╖ в таку
хвилину. Хай би вже сам доводив до кiнця смертельнi чвари мiж сво╖ми
синами. Але скинути це на не╖? За що така кара? Стояла перед султанськими
покоями безпорадна i безпомiчна. Мов младенець безмовний, мов стрiлець
невидющий. Коли чоловiк мiж життям i смертю, жiнцi нема там чого робити.
Навiть султаншi, навiть найвсемогутнiшiй. Куди ╖й подiтися, де сховатися,
де шукати рятунку? Чи, може, й правда, що для жiнки завжди знайдеться
мiсце i в раю, i в пеклi, i там, де живуть ангели, i там, де ховаються злi
духи? Де ╖╖ рай, де ╖╖ пекла нинi! Ненависть пожирала ╖╖. Ненависть до
чоловiка, який ╖╖ возвеличив пiдняв, поставив над усiм свiтом. Поставив?
Втоптавши в бруд i кров? Кинувши в рабство, щоб згодом пiднести до небес?
Але навiть мить рабства не забудеться нi на яких висотах i нiколи не
проститься.
Нiч над садами Топкапи, над пагорбами й падолами, над водами, над
Стамбулом, над свiтом, падають зорi, кажани в темному теплому небi
лiтають, нiби загадково-тужливi езани муедзинiв з високих мiнаретiв.
Муедзини, викрикуючи молитву, затикають собi вуха пальцями. Заткни й ти,
щоб не чути голосiв свiту i суворого голосу долi. У цих палацах правдi й
чулостi нiколи не було мiсця. Всi Сулеймановi спроби чулостi до не╖ були
незграбнi й нещирi, ╖╖ веселощi, пiснi й танки - теж були несправжнi,
удаванi, оманливi. Бо хiба людина може проспiвати все життя, нiби безжурна
пташка? Пристанище звiрiв, сховище катiв, притулок розпусникiв,
кровожерних упирiв, молодих i старих вiдьом - ось що таке Топкапи. Султан,
замотаний у свiй величезний тюрбан, був захований вiд людей i вiд самого
себе, а вона була мов його невiдкрита душа i все життя намагалася творити
добро, а тепер втомилася вiд доброчинств.
Темнi постатi перестрiвали султаншу в поплутаностi гарему, просили йти
на спочинок, намагалися втiшити, але про султана мовчали, про смерть
казати боялися, iнших же вiстей не мали.
Вона виходила в мощенi бiлим мармуром двори, вслухалася в дзюркiт
фонтанiв, ставала пiд деревами, вдивлялася в летючий серпанок блакитно╖
нiчно╖ iмли, ввижався ╖й примарливий танон заблуканих душ, якi прагнули
тихого притулку серед цього непевного, оманливого, золотистого мерехтiння,
не вiдаючи того, що тут нiхто нiколи нiчого не мiг знайти, а всi тiльки
губили/ втрачали навiки. Мiсце вiчних втрат, прокляття, прокляття!
Нiч неждано складалася в дивнi вiршi.
Серпень. Падали зорi.
До мене звертались степи неозорi:
"Коли ми iшли, долаючи орди,
Пошестi, зло,- тебе з нами не було!"
Не вiрю. Стрiла вилiта╓ з лука.
Дорога - з порога. Людина - з печери.
Я все пам'ятаю.
Усi вашi муки. Усi вашi лаври. Усi вашi терни.
Я все пам'ятаю.
Хай час замiта╓ слiди ваших мук i плоди ваших рук.
Я з вас виростаю.
Я все пам'ятаю.
Я все iз собою в дорогу беру.
Я все пам'ятаю.
Напругу хребта, коли, розiгнувшись, високою стала
I в душу менi пролилась висота безмежного неба.
Я все пам'ятаю.
Найперше безсилля сво╓ перед небом,
Найперше зусилля дивитися в себе.
Я все пам'ятаю.
Свiтанок сумлiння. Свiтанок любовi в жорстоких очах.
Коли виминав менi мозок, мов глину, безжалiсний час.
Я все пам'ятаю.
Степiв первозданнiсть. Орлiв клекотання.
Задушне страждання - коли повернувся мiй владар,
Мiй во╖н, султан на щитi бойовому.
I з ним мене, молоду, поховали живою.
Боги не вступились. Мовчали сини.
Я все пам'ятаю.
Султанськi гареми. Громи нестихаючi дум кобзаревих.
Ревiння i стогiн днiпровських порогiв.
Гаки мiж ребер. I чашi калин -
Так щедро налитих козацькою кров'ю,
Що вже нi краплини не можна долить.
Я все пам'ятаю,
Я з вами була. А доля не шовком торкалася тiла.
На цiле життя - тiльки рабський халат, шорсткий i смердючий.
Бо я так схотiла! Не треба нi щастя, нi втiхи менi.
Для них, для синiв мо╖х - всi мо╖ днi.
Я все пам'ятаю.
I те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали.
Моя рiдна земле, тебе не зреклося тоненьке дiвчисько золотоволосе.
Лиш мамi мо╖й не кажи, пожалiй...
Минають роки, я живу, я розкута.
Та не заростають у серцi мо╖м спливаючi кров'ю рани спокути.
Серпень. Десь давно вже вiдцвiли черешнi.
Кажуть менi прийдешнi:
"Коли ми iтимем, долаючи нашi шляхи в майбутн╓,-
Тебе iз нами не буде..." Не вiрю.
Стрiла долетить до цiлi.
Не можна ╖й впасти. Не можна звернути.
Я з вами iтиму, я вiрна i сильна.
Я вам поможу у печалi i скрутi.
Що знала я, дiти, про вашi шляхи?
Та серце говорить (а серце правдиве),
Що доля судилась вам, дiти, предивна.
I буде щасливим великий похiд.
Я з вами - крiзь терни до зiр золотих -
Iтиму повiк, бо не зможу не йти.
Дiйдемо - так серце менi промовля╓.
А серце все зна╓ .
Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний
лiкар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу казати страшну правду.
Роксолана пiшла в примiщення Куббеалти, покликала туди великого вiзира i
Баязида. Кизляр-азi Iбрагiмовi, щоб не стовбичив коло входу за звичкою,
велiла приносити ╖м вiстi про султана. Баязид рвався поглянути на батька,
вона не вiдпускала його вiд себе. Здавалося: вiдпустить - i вже не
побачить живим.
Сидiли до самого досвiтку, мовчали, ждали. Чого?
- Може, скликати диван? - несмiливо спитав обережний Ахмед-паша.
- Навiщо? - холодно поглянула па нього Роксолана.- Це зробить султан.
Може, новий.
- Хай всемогутнiй аллах дару╓ життя великому султановi
Сулейману,пробурмотiв садразам.
- А коли його величнiсть падишах поставить престол свого царственого
iснування в просторах вiчного раю? - жорстоко мовила Роксолана.- I коли
султаном стане шах-заде Селiм, а його великим вiзиром названий буде
мерзенний Мехмед Соколлу, цей убивця мого сина Мехмеда, призвiдця безлiчi
чвар, грабiжник i вiдступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша?
- Ваша величнiсть,- озираючись злякано, прошепотiв обережний
царедворець,- що я маю зробити? Ви радите усунути цього босняка?
У вiдповiдь вона прочитала з вiрша Муханнаббi:
Коли задуму╓ш якесь дiло. Не шукай малого, бо для мужа В дiлi нiкчемнiм
- страх смертi, I в дiлi великiм - смак смертi!
Ранок не принiс ╖м нiчого, день так само. Вони виходили з Куббеалти,
тiльки щоб справити природну потребу, про сон забули, ╖сти ╖м носили з
султанських кухонь просто в залу засiдань дивану. Вiстi були невтiшнi.
Султан був мовби й живий, але до притомностi не повертався, отже, iснував
i не iснував. Ця непевнiсть не давала змоги вдатися до рiшучих дiй, тим
часом Роксолана мала зламати нерiшучiсть Ахмеда-пашi. Не геро╖зм, не
благородство i не пiдступнiсть, а тiльки вiдчай штовхав ╖╖ на змову проти
султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном стане Селiм, а не ╖╖
улюблений Баязид. Селiм байдужий, а всi байдужi - жорстокi. Вiн сповнить
кривавий закон Фатiха, уб'╓ свого брата i всiх його маленьких синiв, i в
нього не здригнеться серце. А Баязид послуха╓ свою нещасну матiр. Вiн би
не вбивав свого брата, навiть ставши султаном. Адже вiн такий добрий.
Навiть собаки вiдчувають його доброту i завжди бiжать за ним цiлими,
зграями, варто йому ви╖хати на вулицi Стамбула.
Ахмед-паша лякливо шепотiв:
- А воля великого султана?
- Вона могла б ще змiнитися, якби не така нагла смерть його величностi.
Ця смерть може принести незлiченнi страждання для всiх. Я вже бачу кров,
яка тече мiж тюрбанами й бородами. I вашу, садразам, кров теж. Чи вона вас
не ляка╓?
Але Ахмед-паша вагався, допитувався, канючив. Коли шах-заде Баязид
стане султаном, то що ж тодi буде з шах-заде Селiмом? Вона глузливо
пiдводила брови на цього чоловiка, терпляче пояснювала йому. Йдеться
найперше про нього. Про те, щоб вiн зоставався i далi великим вiзиром. Це
можливо тiльки тодi, коли буде усунений назавжди Соколлу i коли Баязид
стане султаном, Шах-заде Селiма тим часом треба буде вiдправити пiд
надiйною схороною (щоб йому нiхто не завдав лиха) в лiтнiй султанський
палац на Босфорi. Рустем-паша? Вiн дамат, цього досить. Вiднинi вона вже
не султанша, а валiде. I не султан над нею, як було досi, а вона над
султаном, бо вiн ╖╖ син, а вона його мати. Влада iй байдужа, але добро
держави i всiх земель та люду в них - вад усе.
Так минули ще день i нiч. А на ранок прийшов головний султанський лiкар
Рамадан i повiдомив:
- Великий падишах повернувся до життя!
- Неправда,тихо промовила Роксолана,вiдчуваючи,як свiти валяться на
не╖, хоронячи ╖╖ маленьке тiло пiд сво╖ми уламками.- Цього не може бути!
- Султан попросив пити i спитав про вас, ваша величнiсть, Вона довго
сидiла зацiпенiло, тодi сказала:
- Султан уже не може повертатися до життя. Чу╓те? Слiд вважати його
мертвим!
Пiдвелася i пiшла з Куббеалти. На порозi зупинилася, прикликала до себе
Баязида, гостро зашепотiла йому в обличчя:
- Бери сво╖х людей i мчи до того самозванця. Привезеш його голову
султановi - будеш помилуваний. Не гайся, поки ще можеш вийти за брами
Топкапи i Стамбула. О, коли б у тебе теж був двiйник! Послати двiйника до
двiйника - i хай б'ються. Але нема ради - ма╓ш ╖хати сам.
- А ви, ваша величнiсть? - злякався вiн за не╖.
- Зостануся тут. Захищати тво╓ життя. I сво╓. Вiн ухопив матiр за руки.
- Як же? Як?
- Так, як робила це досi. Бо потрiбна дiтям тiльки в муках мо╖х.
Ахмед-паша геть розгубився. Спробував затримати коло себе Рамадана,
мовби розпитував про стан здоров'я падишаха, а сам сподiвався, що без
мудрого араба там усе зробиться само собою i султан покине цей свiт
остаточно. Однак i затримувати довго лiкаря не наважувався, щоб не
здогадалися про його злочинний намiр, надто що велетенський кизляр-ага,
провiвши султаншу до ╖╖ поко╖в, зирив на садразама без особливо╖
доброзичливостi в босняцьких вирлах. Такий самий босняк, як i Мехмед
Соколлу, Вiд цих людей не жди милосердя.
Нарештi великий вiзир прийняв рiшення самому пiти до султанських
поко╖в, щоб привiтати, коли нада╓ться така змога, його величнiсть падишаха
з одужанням i негайно розiслати гонцiв по столицi з благою вiстю.
Його нiхто не затримував, а вiн не затримував бiльше коло себе
султанського лiкаря.
I ще минуло три днi й три ночi пiсля того, як султан розклепив повiки i
спитав про Хасекi. Вона не прйшла до нього, i вiн бiльше не кликав ╖╖,
хоча смерть i вiдступила вiд нього остаточно. Чи був ще занадто немiчний,
чи вже вичув ╖╖ зраду? Може, тепер дума╓ над тим, як покарати ╖╖? Однак
легко судити зраду державну. А як судити зраду людську? I хто б мiг йому
розкрити ╖╖ невiрнiсть?
Шкодувала, що нема╓ коло не╖ вiрного Гасана. Той принiс би ╖й усi
вiстi, добрi й лихi, а при потребi захистив би ╖╖ вiд загроз, коли б
виявився i вiн безсилий, то бодай вчасно попередив. Але тепер мала
покладатися тiльки на власнi сили та на щасливу долю.
ВИПАДКОВОСТI
Нiщо в свiтi не може загубитися, тiльки iнодi бува╓ тяжко його знайти.
Ось так зберiгся в людському сум'яттi Топкапи ╓внух Кучук, той самий
нiкчемний поварчук, якого двадцять рокiв тому впiймано на Босфорi з
краденими баранами й поставлено вночi перед нещадними очима великого
вiзира Iбрагiма. Давно вже зникла навiть пам'ять про всемогутнього колись
грека - скiльки загинуло людей прекрасних, цiнних, благородних, рушилися
мiста, поневолювалися цiлi землi, знищувалися держави великi й малi, а цей
жалюгiдний людський огризок не загубився й не згубився, не щезнув, не став
жертвою жорстокостi, яка панувала повсюдно, а жив далi в надрах
султанського палацу, перетривав усе, вижив, як черв'як у яблуцi, тримався
мiцно, наче клiщ у овечiй вовнi. Сказати, що Кучук вижив - не сказати
нiчого. Якби воскрес Iбрагiм, свiдок найбiльшого Кучукового пониження й
приниження, вiн нiколи б не впiзнав того маленького зашмарканого ╓внуха в
нинiшньому поваровi великого вiзира, пещеному, загорнутому в шовки,
вичищеному й напахченому, нiби султанська одалiска. Тепер у заплутанiй
i╓рархi╖ султанських кухонь над Кучуком стояли тiльки мюшерiфи - вельможнi
наглядачi цих солодких пекел i доглядачi падишахового здоров'я. Все iнше
було нижче Кучука, пiдкорялося йому, слугувало, слухняно виконувало його
велiння, примхи й забаганки. Мов справжнiй паша, поважно ходив Кучук мiж
сво╖ми пiдлеглими, повчав, якими мають бути тi, хто готу╓ ╖жу для найвищих
осiб iмперi╖,- чистi й охайнi, з головами виголеними, руками вимитими,
нiгтями обстриженими, тверезi, не сварливi, покiрнi, меткi, беручкi, смак
гаразд розумiти, потреби до потрав добре знати, вмiти слугувати всiм, хто
вище. ╖жа для людини те саме, що й мова. Словом можеш проломитися крiзь
наймiцнiшi мури, куди не проб'╓ться нiяке вiйсько, так само через шлунок
можна добратися до серця навiть такого чоловiка, який i сам не зна╓, що в
нього в те серце. Коржик з медом зробить лагiдним навiть яничара. Кучук
дякував випадковi, який привiв його на султанськi кухнi й там зоставив, а
ще вдячний вiн був тiй випадковiй ночi, яка почалася колись для нього
смертельним жахом, але обернулася несподiваною та╓мною владою над усiм, що
бачив i чув.
Тодi вiн перелякався несамовитостi Iбрагiмово╖. Коли ж його вiдпущено,
коли роззирнувся вiн довкола, а пiсля смертi великого вiзира роззирнувся
ще раз, то збагнув, що в цьому жорстокому свiтi можуть вижити, вцiлiти
тiльки люди несамовитi. Повсюди точиться запекла, смертельна боротьба: мiж
богом i дияволом, мiж чоловiком i жiнкою, мiж володарями i пiдлеглими, мiж
благородним i пiдлим,- i скрiзь поконанi, поверженi, знищенi, розтоптанi,
а над ними тi, хто вмi╓ рвати собi, кусатися, бити й трощити, йти по
трупах, торжествувати перемогу.
Кучук розумiв, що нiколи не зможе бути переможцем. Але жертвою теж не
хотiв бути, надто що видавалося йому, нiби сто╖ть бiля початкiв життя,
коли вважати, що життя справдi почина╓ться коло казанiв, у яких вариться
плов.
То що ж зоставалося цьому нiкчемному чоловiковi? Знов прийшов па помiч
випадок, який пiдказав: триматися середини, бути нi тим нi сим, стати
пильним спостерiгачем запекло╖ боротьби, яка трива╓ довкола, прислухатися,
вистежувати, вловлювати найзата╓нiше, уперто призбирувати, як бджола
нектар, i нести сво╓му повелителевi. Великий вiзир Iбрагiм сказав то╖
ночi: вистежувати султанську улюбленицю Хуррем i все про не╖ - в його
власнi вуха.
У Кучука то╖ ночi не було вибору. Або згоджуйся, або смерть. Якби не
той нещасний випадок, який поставив малого раба перед всемогутнiм
садразамом, Кучук так i прожив би в сво╖й рабськiй непомiтностi, нiкому не
чинячи нi добра, нi зла. Але йшлося про його власне життя. Нiкому не можна
дорiкати нелюбовi до шибеницi. У таких, як Кучук, в життi не було iншо╖
мети, крiм самозбереження. Тому вони легко прощають тим, хто чинить ╖м
кривду, так само, як забувають доброчинство. Такi раби не бувають нi
мстивi, нi вдячнi. Вони байдужi, нiякi. Коли б Кучука спитали, чи любить
вiн султана i султаншу, вiн заприсягнувся б аллахом, що любить ╖х бiльше,
нiж усiх iнших людей i навiть увесь свiт. Водночас власний мiзинець на
нозi Кучук любив бiльше, нiж усiх султанiв колишнiх i майбутнiх. Чи
ненавидiв вiн Роксолану? Смiшне запитання. Чом би мав ╖╖ ненавидiти, надто
що була тодi ще майже такою самою рабинею, як i вiн. Ну, щоправда, стояла
ближче до султана. Може, пам'ятала сво╓ походження лiпше, нiж Кучук, який
не знав про себе нiчого, окрiм невиразних спогадiв про якусь далеку землю,
i про овець у горах, i про дзвiночки в овечiй отарi "тронь-тронь", аж за
душу бере, i море б'╓ в скелi, лупа╓ береги, i сиплеться камiння, i пил
сто╖ть водяний i кам'яний. Ото й усе. Ще пам'ятав бiль. Од болю як
стиснулося серце, то вже й не вiдпускало. Але до чого тут Роксолана? В
його нещастi ╖╖ вини не було нiяко╖.
Однак випадок вказав йому саме на Роксолану. I Кучук пiдкорився
випадковостi. Непомiтно збирав про Хуррем усе, що мiг вивiдати. Пiдкладав
╓внухам жирнiшi шматки, пiдохочував до жартiв, до плiток, до пересудiв, до
злобствування. Готовий був бiгти до того казкового колодязя, де сидять два
ув'язненi злi ангели Харут i Марут i навчають людей магi╖ й чар. Звалити
на худенькi плечi султансько╖ улюбленицi всi чари, все загадкове, все лихе
й незбагненне! Звинуватити ╖╖ у всiх грiхах, i що бiльше вiн принесе
Iбрагiмовi таких звинувачень, то вiльнiше почуватиме себе, розкутiшим i
владнiшим. Смак влади. Навiть та╓мнича влада все ж вабить. Коли в свiтi
панують несамовитi - а вiн не може виявити несамовитостi вiдверто - що ж,
вiн обере несамовитiсть тиху, приховану, зата╓ну, i ще й не знати, чия
виявиться бiльшою.
Але знов випадок, дикий, безглуздий, страшний: великого вiзира Iбрагiма
вбито, нi згадки про нього, нi пам'ятi, а Кучук лишився сам - без
повелителя i покровителя - i тепер не знав, чи й далi мав вести сво╓ пiдле
стеження за Роксоланою, чи тихенько зача╖тися мiж велетенськими мiдними
казанами султансько╖ кухнi i жити так, як жив до то╖ ночi, коли приведено
його до садразама. Згадував те сво╓ давн╓ життя й зiтхав. Як усi
придворнi, намагався тодi втриматися мiж живими i мертвими, i був
щасливий. Але тодi що не знав смаку влади - тепер уже був отру╓ний ╖╖
чарiвним зiллям i з жахом вiдчував: назавжди, навiки. Щоправда, попервах
по смертi Iбрагiма жив не так вiдчуттям та╓мно╖ влади над життям Хуррем,
як страхом: ану ж великий вiзир ще комусь звелiв приймати звiдомлення
малого султанського кухарчука, i той невiдомий у першу-лiпшу мить
з'явиться й гримне: "Викладай-но що ма╓ш, паскудний обшкрiбку, сину свинi
й собаки!" Як сказано: "Iстинно, господь твiй скорий у покараннi".
I ось так, щодня й щогодини очiкуючи того, кому Iбрагiм передав його
куцу душу, Кучук далi вистежував i винюхував, збирав по крихтi все, що мiг
зiбрати про Роксолану,- що ╖ла, як спала, що сказала, як ходила, як
зодягалася, з ким говорила, кому всмiхалася, що подумала i що надумала.
Вiкна в гаремi були подвiйнi i з такими широкими промiжками мiж
кольоровими шибками, що там могли залягати ╓внухи, пiдглядаючи й
пiдслуховуючи, самi невидимi й незнанi. Всю свою здобич ╓внухи мали
вiдносити до свого повелителя кизляр-аги. Але хто ж мiг знати, чи все
принесено, чи все сказано, тому Кучук за ласий шматок завжди мiг собi
купити зата╓не вiд кизляр-аги, вiд самого султана, i розкошував сво╖м
знанням, сво╓ю безкарнiстю i прихованою владою.
Живучи мiж постiйним страхом i усвiдомленням та╓мно╖ влади над
султаншею, очiкуючи i нiяк не можучи дочекатися загрозливого посланця вiд
мертвого Iбрагiма, Кучук поволi починав ненавидiти Хуррем. Першi сво╖
доноси на не╖ робив байдуже, не маючи нiяких почуттiв до султаншi, навiть
не заздрячи ╖й, як iншi, сам не вiрячи нi в ╖╖ чаклунство нi в
пiдступнiсть. Але що далi, то бiльше переймався тупою i тяжкою зненавистю
до тi╓╖ неприступно╖ жiнки, вважаючи, що всi його нещастя почалися з ╖╖
вини i нинiшнiй його загрозливий стан - це теж ╖╖ вина. Холодна й терпляча
ненависть пережива╓ будь-яку iншу пристрасть. Вже давно збагнув Кучук, що
нiхто не прийде по його душу, бо Iбрагiм, видати по всьому, нiкому не
сказав про свого особистого донощика з султанських кухонь, вже змiнився
пiсля грека i один великий вiзир, i другий, i третiй, i, як почалося це ще
за Iбрагiма. Кучук готував для них ╖жу i сам простежував, як пода╓ться
вона садразамовi, вже смiявся з колишнi? сво╖х страхiв i часто,
замкнувшись у сво╖м закутку, клав перед собою бiлий баранячий череп,
глузливо промовляв до нього: "Ох, Iбрагiме, Iбрагiме, минулося тво╓ м'ясо!
Очi тобi вискочили, вуха тво╖ одкабетовано, зосталася сама кiстка!" Мав би
ще додати:
"Колись i з нами таке буде!" - але вчасно уривав свою мову. Хай вмира╓
хто завгодно, а вiн житиме, вiн хоче жити! Повнився пiдслухами, плiтками,
знанням, обмовами, з роками набув хiба ж такого сприту в сво╓му проклятому
ремеслi стеження, збирання, накопичення та╓мниць, iнодi почував себе мало
не всемогутнiм, який зна╓ про всiх приховане й вiдкрите, без кiнця
повторював сам собi 59-й вiрш з шосто╖ сури корану: "У нього - ключi
тайного; зна╓ ╖х тiльки вiн. Зна╓ вiн, що на сушi i на морi, лист пада╓
тiльки з його вiдома, i нема╓ зерна в мороку землi, нема╓ вологого або
сухого, чого не було б у книзi яснiй".
Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням з людьми Гасан-аги,
якi збирали звiдусюди вiстi, щоб нести ╖х султаншi, не вiдаючи, що живе у
величезних Топкапи маленький непомiтний ахчi-уста, який тихо, але вперто
збира╓ вiстi про султаншу. Навiщо, для кого, для яко╖ потреби? Тепер уже
не знав i сам. Насолоджувався сво╖м знанням, тодi вiдчув якийсь нiби
неспокiй, тодi настала розбентеженiсть, а згодом прийшли справжнi хворощi.
Все, що потрапля╓ в людину, повинно перетворюватися, засвоюватися, лишати
по собi поживу, а непотрiб ма╓ видалятися, iнакше смерть.
Кучук з жахом усвiдомив, що вiн тiльки збира╓, ховаючи в собi, збира╓
вже довгi роки, нi з ким не дiлячись, нагромаджу╓ в сво╖й пам'ятi мовби
для самого себе, для власно╖ втiхи, у безмежнiй гординi сво╖й порiвнюючи
себе з самим аллахом: "Не осягають його погляди, а вiн осяга╓ погляди".
Багато рокiв нерозумно пишався вiн тим, що вистежу╓ кожен крок
наймогутнiшо╖ жiнки в iмперi╖, розкошував од думки про свою винятковiсть,
несхожiсть з усiма, хто його оточу╓, про свою вищiсть. Живився вiстями
рiдкiсними, особливими, вiдкидаючи загальнодоступне, так само, як султан i
вельможi дозволяють собi ╖сти м'ясо, смажене на вогнi, бо воно ма╓ смак
нещоденний, ход I втрача╓ половину сво╓╖ цiнностi вiд того вогню. А варене
м'ясо, хоч i зберiга╓ в собi всю свою поживнiсть, споконвiку вважалося
╖жею рабiв i чорного люду - тож вiн надавав перевагу смаженому, обпаленому
диким вогнем м'ясовi та╓мних знань i жадiбно горнув ╖х до себе, не знаючи
нi мiри, нi впину.
Але нiщо не виходило з Кучука, не видiлялося й не видалялося, осiдало в
ньому, як камiнь, як свинець, тру╖ло, душило, смердiло нечистотами,
чадiло, клубочилося пекельним димом, Накопиченi в ньому пiдслухи рвалися
назовнi, як рветься а людини вся зайвина i непотрiб. Уже й не почував себе
живим чоловiком, а якимсь мертвим чи що. З тугою позирав на сво╖х
помiчникiв по кухнi, заздрив ╖хньому спокою i безтурботностi. Зовнi мовби
нудьга обов'язкiв, остогидла щоденна робота, а насправдi яке ж це все
благороднiше порiвняно з тим, що було у нього в душi!
Може, так i кiнчився б цей чоловiк, власне, й не почавшись для життя i
свiту в сво╖й безглуздiй зата╓ностi й безцiльнiй злочинностi, коли б не
випадок з султаном Сулейманом в час пишно╖ зустрiчi, пiдготовлено╖ йому
султаншею i зятем ╖хнiм Рустемом-пашою.
Султан лежав непритомний у сво╖х покоях, може, навiть мертвий, султанша
з сином Баязидом i великим вiзиром Ахмедом-пашою замкнулася в Куббеалти i
нiкого туди не впускала, хоч усi здогадувалися - радиться з сином i
садразамом, як захопити владу, кого усунути, кому стяти голову, на кого
покластися, кому не вiрити.
Та хоч якi б та╓мницi були в людей i хоч якими високими справами
заклопотанi тi люди, вiчно не сидiтимуть вони без ╖жi, вимушенi будуть
допустити до себе тих, хто ма╓ ╖х нагодувати,- так Кучук, за правом
ахчi-уста великого вiзира, все ж пробрався в Куббеалти з носiями на╖дкiв i
напо╖в, порядкував там, гримав на сво╖х помiчникiв, виказував поштивiсть
до високих осiб, перед якими став, i хоч був раз i вдруге ганебно вигнаний
Баязидом, все ж вловлював то слово, то погляд, то навiть мовчанку, i,
додаючи iз сво╖х безмежних запасiв та╓много знання, пiдозр i пiдлот, уже
не мав сумнiву: "Змова". Власне, вiн не чув жодного слова. I нiхто з
╓внухiв не мiг прийти йому на помiч. Понюхтiв носом в Куббеалти - ото й
усього знання. Але хiба диявол не зна╓ про бога стократно бiльше, нiж усi
святi? Кучуковi вже вчувалися слова навiть не мовленi, з просто╖ розмови
Роксолани i Ахмеда-пашi про сади Топкапи самi собою стелилися слова
загрозливо-злочиннi: "Треба звалити старе дерево i посадити нове". Змова,
змова! Нiщо не iсну╓, поки воно не назване. Кучук був упевнений, що
султанша чинить змову проти падишаха, спiльникiв не треба й шукати, вони
коло не╖, тепер слiд тiльки назвати це, розкрити, донести до його
величностi - i роздво╓не життя Кучукове знайде сво╓ виправдання так само,
як виннi знайдуть нарештi сво╓ покарання. Адже сказано: "Зазнайте ж кари!"
Ще нiчого не знаючи, Кучук уже мав певнiсть, що розкрив змову. Тепер
належало негайно повiдомити про це. Але кого? Султана? Султан лежав чи
живий, чи мертвий, жодну живу душу до нього не пiдпускали. Тодi кого ж?
Куди кинутися? До великого муфтiя? У того тiльки молитви та прокляття, а
тут треба сили. До шах-заде Селiма? Але чи ж проб'╓шся до нього i чи стане
вiн тебе слухати, надто коли йдеться про його рiдну матiр.
Кучук метався в мовчазному нетерпiннi, нi з ким порадитися, нi в кого
попросити помочi, а час летить, кожна хвилина несе йому або ж поразку, або
ж перемогу, а вiн волiв тiльки перемагати. Iнакше навiщо всi його мало не
двадцятилiтнi страждання!
В розпачi й безвиходi Кучук кинувся до султанського зятя Рустема-пашi.
Слугував йому цiлих десять лiт, знав, який лихий тепер дамат на
Ахмеда-пашу, що забрав у нього державну печать, вирiшив сказати вiзировi
не всю правду, а тiльки половину - про Ахмеда-пашу, а вже там хай як
знають. Коли все закiнчиться лише тим, що дамат зiпхне Ахмеда-пашу i знову
стане садразамом, то й тодi вiн, Кучук, матиме свою вигоду, бо, може,
вважатиметься найдовiренiшим чоловiком у султанського зятя.
Рустема-пашу Кучук знайшов одразу. З iншими вiзирами той тинявся по
Топкапи, сподiваючись, що буде допущений у Куббеадти, тому, коли зiткнувся
в другому дворi з куцим сво╖м ахчi-уста, мало й подивувався.
Кучук вклонявся до само╖ землi, мало не плазував перед Рустемом-пашою.
- Тобi чого? - похмуро спитав той.
- Хочу внести в преславнi вуха вiсть.
- Вiсть? - здивувався Рустем-паша.- Таких, як ти, вешта╓ться тут зна╓ш
скiльки!
- Вiсть про державну зраду,- прошепотiв Кучук. Рустем ухопив його за
комiр, пiдняв, стукнув об землю.
- Про що, про що? Ану кажи до кiнця. Та коли брешеш, то найбiльшим
шматком од тебе лишаться вуха.
Кучук зашепотiв йому про Ахмеда-пашу. Про вбивства, якi мають бути. Про
загрозу життю султана. Про...
Султанський зять загорнув сво╓ю могутньою рукою нiкчемного ╓внуха i
поволiк за собою.
- Будеш зi мною,- бурмотiв Рустем,- будеш, де я. Не шукай мертвих
коней, щоб зняти з них пiдкови. Всякий птах од язика гине.
Тодi несподiвано гримнув сво╖м людям, якi його супроводжували:
- Взяти цього обшкрiбка i вирвати йому язик! Так зiмкнулися над
нiкчемним чоловiком усi випадки, якi були й мали бути, i поховали його пiд
сво╖ми уламками. Бо в цьому життi нема╓ нiчого ймовiрнiшого за смерть.
ВIДОМЩЕННЯ
Оточила себе жiноцтвом - старими, молодими, поважними, владчими й
просто без нiякого значення. Ховалася мiж ними, оточилася ними, мов
хмарою, стояла в нетривкiй цiй хмарi, а мала б стояти на хмарi, мов
вседержитель.
Але султан ожив, уся сила стiкалася до нього, свiт лежав зача╓ний на
його долонi, i знов та долоня мала обернутися для Роксолани долонею долi.
Цiлий день провела в садах Топкапи. Тi, що пiд гаремом, дивилися на
Золотий Рiг, на Стамбул. Рожево-син╓ мiсто i попелястi купи мечетей над
ним - Баязид, Фатiх, Селiм, а мiж Баязидом i Фатiхом горб Сулейманi╓ -
найбiльшо╖ з усiх джамiй, яка мовби здiйма╓ться, розкрилю╓ться над
Стамбулом, злiтав в небо, i цей велетенський город, попелясто-синiй,
горбистий, мов спина дракона, теж летить нiзвiдки й нiкуди, i вона,
всiвшись на шорсткiй спинi, що круглиться куполами мечетей, ╖жачиться
шпичаками мiнаретiв то рожевих, мов дитяче личко, то незвичайно бiлих, мов
примари, теж летить, але пада╓ й пада╓ в сади гарему, мiж кипарисами й
платанами, мiж залiзним i юдиним деревом, деревом для туги, для ридань,
для розпачу.
День не принiс ╖й нiчого. Султан ожив i молився в мечетi за сво╓
спасiння. Чи молилася й вона? Тiльки вiтцiвською молитвою:
ущедри зовущую со страхом. Ущедри...
Султан не кликав ╖╖, може, й не згадував, може, забув. I всi забули.
Навiть кизляр-ага Iбрагiм десь щез, пропали всi ╓внухи, не пильнували, не
стежили, усунулися всi враз, так нiби казали:
"Втiкай! Виривайся па волю!" А де ╖╖ воля, за якими мурами, просторами
i безмежжям часу?
Сидiла в сво╖х мармурових роззолочених покоях, не спала до ранку, не
склепила навiть повiк, мимоволi прислухалася до кожного шереху, до
шарудiння води у водогра╖, до зойкiв свого вистражданого серця, втомлено
споглядала на розметанi в чорних настiнних колах золотi лiтери священних
написiв, що трiпотiли, як птахи у вiкнах. I серце ╖й у грудях трiпотiло
так само в очiкуваннi неминучого.
Чому нiхто до не╖ не йшов? Десь щез великий вiзир Ахмед-паша, пропав
кизляр-ага, i мовчить, тяжко мовчить Сулейман. Уже довiдався, що хотiла
його смертi? Але ж бачить бог: не вбивала його i не посилала вбивць, бо ж
лежав мертвий. А хiба можна хотiти смертi для мертвого?
Вдосвiта негадане прийшов зять Рустем. Шкрябався в дверi, як пес,
вигнаний хазя╖ном, всунувся на бiлi килими прийомного покою султаншi
похнюпленiший, нiж завжди, обличчя пiд чорним заростом було синюшне, нiби
в утопленика.
- Що з тобою? - мляво поцiкавилася Роксолана.
- Ваша величнiсть, я знов великий вiзир.
- I так рано прибiг похвалитися?
- Ваша величнiсть...
- Якою ж цiною? Когось убив?
- Якби ж то...
Вона поглянула на нього уважнiше. Надто добре знала цього чоловiка, до
якого колись була прихильна, тодi зненавидiла його, згодом знов вимушена
була йому покровительствувати, щоб знову збайдужiти, може, й назавжди.
- Ага,сказала, не приховуючи зловтiхи.- Вже знаю: ма╓ш когось убити.
Може, мене? Тому й прибiг удосвiта. Не мiг дiждатися ранку.
Рустем упав на колiна, тупо мукаючи, поповз до не╖ по килиму.
- Ваша величнiсть! Мамо!
Роксолана гидливо вiдсунулася вiд свого зятя.
- Яка я тобi мати! Хочеш нагадати, що вiддала тобi свою доньку? То знай
же: не я вiддала Мiхрiмах, а султан. Убивця хотiв мати сво╖м зятем теж
убивцю. Хiба не ти вбив Байду? А я коли й мала ще пiсля того якiсь
сподiвання на тво╓ очищення, то тiльки тому, що ма╓ш слов'янську душу. Та
тепер уже знаю: чоловiк може говорити тою самою мовою, що й ти, а бути
найбiльшим негiдником. Мова не важить. А душа? Хiба ж побачиш ╖╖ в людинi?
Була слiпою i тепер маю розплачуватися. То за чим прийшов - хвалитися чи
вбивати?
- Ваша величнiсть, благаю вас, вислухайте свого раба!... Справдi раб, i
всi тут раби, може, й сам султан теж раб, тiльки вона вiльна, бо не
пiддавалася нiкому й нiчому i не пiддалася. Не лякалася нiяких погроз i
передвiщень. Коли сонце буде скручене, i коли зорi облетять, i коли моря
переллються, i коли зариту живцем спитають, за який грiх вона була вбита,-
може, лиш тодi довiда╓ться душа ╖╖, що приготовано ╖й на цiм свiтi. Але ж
нi! Клянусь тими, що рухаються назад, течуть i ховаються, i нiччю, коли
вона темнiв, i зорею, коли вона диха╓,- змагатимуся навiть з безнадi╓ю,
щоб самiй смертi нав'язати високий сенс життя, як зерно, яке вмира╓, щоб
жити знову й знову, незнищенно, вiчно.;
- Кров на тебе й на твого султана пада╓, як листя на землю! Сказала це
чи тiльки подумала? Хоч як там було, Рустем завовтузився незграбно, ладен
був би зiщулитися вiд ╖╖ погляду i
╥╖ слiв.
- Ваша величнiсть! Чи ж моя вина? Слiпим дзеркал не продають. Прийшов
чоловiк, сказав, донiс.
- До кого прийшов?
- До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без провожатого
не дiйдеш навiть до пекла.
- Вибрав тебе в провожатi?
- Мерзенний ╓внух з кухонь. Я вiдпровадив його до пекла. Але вiсть уже
була в менi. Що я мiг, ваша величнiсть? Такий злочин. Зрада. Я був вдячний
аллаху, що вiн вибрав мене знаряддям. Аби ж то знаття. Серце, як скляний
палац: лопне - вже не стулиш.
Вона скривилася.
- Мiг би не згадувати про сво╓ серце.
Але Рустем мав виговоритися, так нiби сподiвався очистити Душу.
- Коли сто╖ть велика мечеть, не треба молитися в малiй. Я кинувся до
його величностi султана. Бо той пiдлий донощик сказав, що змову проти
падишаха затiяв Ахмед-паша.
Змова проти падишаха. Змова, змова, змова... Не треба було брати ╖й
Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обiпрешся.
- I що ж? - мимоволi спитала зятя.
- Ахмед-паша спробував хитрувати й тут. Поставлений перед султаном,
узяв усю вину на себе, впав на колiна, благав покарання й прощення.
Мерзеннi хитрощi, як завжди, в цього чоловiка. Та коли спустили його в
пiдземелля Топкапи, прийшов туди сам падишах, та стали трощити цьому
крутi╓вi кiстки, Ахмед-паша виказав...
Рустем-паша вмовк i став витирати пiт на обличчi.
- Кого ж виказав? Мене? - спокiйно спитала Роксолана. Рустем-паша
мовчав.
- Кого ще? - жорстоко допитувалася вона.
- Шах-заде Баязида,- пошепки вiдповiв дамат. /
- Бiльше нiкого?
- Бiльш нiкого, ваша величнiсть.
- I тебе прислано мене вбити?
- Я прибiг сам.
- Убити?
- Ваша величнiсть, сказати!
- Не злякався, що будеш покараний? Вiн мовчав i корчився па килимi.
- Про Баязида що зна╓ш? Не було нiяких велiнь?
- Не було.
- Гаразд. Бережи Мiхрiмах. Може, хоч моя смерть поможе тобi.
- Ваша величнiсть, я поможу вам!
- Iди геть! Сама зустрiну султана i його вбивць.
- Ваша величнiсть!
- Iди!
Аж тепер нарештi могла визнати, що лишилася сама в цiлiм свiтi. Ще
день-два тому здавалося ╖й, що може стати всемогутньою i здiйснити все,
про що думалося й не думалося, i нiщо вже не стояло па завадi, але
нiзвiдки не було й помочi. Два сини, якi зосталися в не╖, вже ╖й не
належали. Один мав рятуватися вiд гнiву падишаха, другий байдуже ждав
трону. Вона кликала сво╖х мертвих синiв, а вони вiдповiдали ╖й мовчанням.
Ще вчора вiрила, що вона ╓дина зряча i розумна iстота серед довколишнього
озвiрiння, не пiдвладного розуму, заполоненого злочинними iнстинктами, але
- о жах! - тепер мала переконатися, що ╖╖ теж якась незнана сила жене
разом з цими звiрами до загибелi - видовище жалюгiдне й принизливе.
Перебирала роки, згаянi в неволi, в золотiй клiтцi султанського палацу,
бачила себе зрозпаченим дiвчиськом, яке намагалося вiдспiватися й
вiдтанцюватися вiд жахiв життя i покорило молодого султана грою i
принадливiстю. Тодi стала взiрцевою самицею, яка щороку дарувала
падишаховi по синовi i стелилася на зелених покривалах його ложа немов
молода трава, яку топчуть з безжальною насолодою. Нарештi мудрiсть, яка
була завжди з нею, винесена ще з вiтцiвського дому, запанувала i стала
давати щедрi плоди, а плоди мудростi бувають i солодкi й гiркi. ╖й випало
випити до дна чашу гiркоти. Що ж, вона не зляка╓ться, не вiдступить. В
ночах ми блука╓мо по колу i згора╓мо у власнiм полум'╖. Проклинати
ворогiв? Нехай щезнуть, як вода розлита, бодай стали немов той слимак, що
в сво╖й слизотi розпуска╓ться, бодай би вони, як недорiд жiночий, нiколи
не бачили сонця. А що прокляття? Вiтер, який летить i не верта╓ться. Вона
ж сама тепер, як трепетання вiтру, як переблиск думки в пiтьмi небуття, не
стане ╖╖, а думка житиме, битиметься, злiтатиме над усiм сущим на
невидимих крилах ╖╖ страждань i чутливостi ╖╖ серця.
Несподiвано для само╖ себе Роксолана ляснула в долонi i служебцi, яка
виникла в поко╖, звелiла принести приладдя для письма. Тодi геть забула
про сво╓ велiння, довго купалася в теплiй трояндовiй водi, вигладжувала
перед дзеркалами ледь помiтнi зморшки в куточках очей, повiльно проводила
долонями по сво╖х шовковистих стегнах, милувалася стрункими мiцними
ногами. Постарайся обрести ноги, якi помогли б тобi порятуватися в день
страшного суду. Смiх i грiх! Невже вона ма╓ вмерти ще сьогоднi? I не
житиме бiльше це тiло, мов гiацинт iз самотнiх султанських снiв; i це
лоно, мов топаз вогненний; i цi очi, мов сапфiри немочi та болю; i цi
уста, мов холодний рубiн? Зате визволиться ╖╖ душа, вознесеться, мов
дiамант, що був кинутий у бруд вулиць i дорiг, а тодi пiднятий звiдти
рукою найвищою. Чу╓ш, султане? Запалюй вогнища, щоб висушити сво╖
барабани, промоклi вiд слiз, пролитих за вбитими тобою, слiз жiночих i
дитячих, слiз землi, неба i самого бога! I я теж згорю па тих вогнищах, i
тiльки наша любов, переживши всi тво╖ злочини, вiдвiда╓ нас у пiтьмi наших
могил!
Гiрко всмiхаючись, шепотiла Роксолана слова давнього арабського поета:
"О друзi! Чи бачили ви коли-небудь в життi жертву, яка плакала б од любовi
до вбивцi? Ми обо╓ плакали або готовi були заплакати вiд любовi одне до
одного, i ╖╖ сльоза скотилася перш, нiж моя".
Аж тепер згадала про свiй намiр написати султановi i злякалася, що не
встигне. Розбризкуючи воду, лишаючи на мармуровiй рiзнобарвнiй пiдлозi
мокрi слiди маленьких вузьких нiг, вiдтручуючи служебок, якi кинулися ╖╖
витирати, нага вискочила в купальнi, скулилася па диванчику в сво╓му
обновленому будiвничим Сiнаном поко╖ (перед смертю, перед смертю!),
вкида-ючи вiльною лiвою рукою собi до рота солодкi горiшки, стала хапливо
писати, не дбаючи про склад i лад, аби лиш сказати тому похмурому
чоловiковi в золотiй лусцi, що вона хоче йому сказати. Виливався в тих
словах увесь ╖╖ дух, що витончувався, загострювався i гартувався в
протиборствi з найбiльшим ворогом ╖╖ життя, з ворогом, якого слiпа рука
долi зробила ╖╖ найближчою людиною:
Мiй вiдчаю, мiй тяжкоокий вороже! Твiй дух отруйний, сила згубна.
Диявол а чи бог тво╖ помiчники - Та будь-чия потуга ламлеться об тебе. Ти
грiзний, дужий, бажаний i званий Однаково в ненавистi й любовi, На
вiдстанi руки чи в дальнiх мандрах Мене трима╓ш, наче змiй нещасну здобич.
Зна╓ш про мене бiльше, нiж всi боги свiту, Бо оточив мене очима всюди. Не
приховаю анi слова, нi зiтхання, Нi погляду, нi туги, нi розчарування.
Зна╓ш мо╖ ночi i чекання, Зна╓ш стежки в садах i сни над морем, Але,
заслiплений могутнiстю, не бачив Яка ненависть розрослася в мо╖м серцi.
Злочинцю, вбивцю, фальшивий законнику! Неправедно збира╓ш славу i данину
мо╖х зiтхань. Тво╖ спахi╖ йдуть пiд грюкiт барабанiв, I валиться свiт, як
зруйнованi гори. Смi╓шся з мого бога, з мо╖х пiсень i чулостей, Зневажа╓ш
землю i все живе, крiм себе, I не бачиш гострого списа в мо╖й руцi,
Занесеного над тобою безжально й грiзно. О вороже любий! Не можу без тебе!
Глухi будуть ночi без твого зiтхання, Нiмi й посивiлi дороги без тво╖х
крокiв, Небо й води темнi без тво╖х очей.
Довго сидiла, втупившись в аркуш фiалкового паперу, по-мережений ╖╖
почерком. I оце ╖╖ вiдомщення? За кривди власнi, землi сво╓╖ i всього
свiту? А що ╖й до свiту i що свiтовi до не╖? Була жiнкою, а жiнцi для
повного вiдчуття щастя треба бодай iнодi вiдчути слабiсть i беззахиснiсть.
Бодай перед лицем смертi. Вхопила калам, дописала внизу: "Я хотiла
сховатися вiд сонця в затiнку золото╖ хмари, але холодний вiтер вiдiгнав
хмару. Ваша нещасна Хуррем Хасекi".
Як була, гола, побiгла до дверей. Мертвi сорому не мають.
- Iбрагiме!
Кизляр-ага стояв там. Уже стерiг султаншу, щоб нiкуди не зникла. Хай
проковтнуть шербет помсти з чашi нашого могуття.
- Ввiйди! - звелiла кизляр-азi султанша. Навiть головний ╓внух
вимушений був заплющитися вiд слiпучого сяйва Роксоланиного тiла. Не
насмiлювався поглянути на те, на що нiхто не омiв поглянути, не рискуючи
втратити голову.
Вона запечатала лист сво╓ю печаттю, вклала в руку кизляр-аги.
- Вiднесеш його величностi падишаху! Але квапся! Я хочу бути ще живою,
поки султан читатиме це.
Iбрагiм мовчки вклонився. Мовби не почув ╖╖ останнiх слiв або ж не
хотiв запевняти султаншу, що ╖й нiчого не загрожу╓. Метучи килим широким
сво╖м одягом, посунув з покою.
Вона заклякло стояла на тому мiсцi, де вiддала Iбрагiмовi свiй лист.
Вiддала все, що мала. Свiт кiнчався для не╖. Ось так кiнча╓ться свiт. Як
молився ╖╖ отець у великий четвер на страснiм тижнi? "Да молчит всякая
плоть человечья, й да стоит со страхом й трепетом, й ничтоже земное в себе
да помышляет".
А сонце, здiйнявшись над Босфором, розсипало золотi бризки по той бiк
рiзнобарвних вiкон, i Роксолана мимоволi повернулася обличчям туди, i
далекий, ще з дитинства, усмiх з'явився на ╥╥ зблiдлих устах. Зненацька
батькова церква припливла до не╖ з далеко╖ далечi, i смiх пройшов по
церквi, i задрижала золота павутина в далеких кутках, куди ледь
доблискують кволi вогники свiчок, i серце ╖й рвонулося з грудей - жити!
Серце, як дитина, хоче всього, що бачить, а бачить воно життя. Сонце,
небо, дерева й пташки на гiллi, навiть цей холодний мармур - усе це життя.
Невже ж не для не╖ i чому не для не╖?
А до життя був лиш короткий палацовий перехiд. Вiд поко╖в Роксолани до
пишних поко╖в Сулеймана.
Султан сидiв у сво╓му просторому примiщеннi, вслухався в дзюркiт води в
мармуровому мереживi триступiнчатого водограю, дивився на покладенi на
колiна сво╖ старi великi долонi, дивуючись i жахаючись водночас, якi вони
безнадiйно порожнi. Здобув стiльки земель, а ╓дино╖ жiнки не змiг
утримати. Простяглася йому перед очима зелена й холодна земля без вiтрiв i
без сонця, мiсячне сяйво, спалахи зiрниць, грози, ранковi роси - все це
вiн пам'ятав, як пам'ятав каламутнi лiнивi слов'янськi рiки, болота й
острови, завжди завузькi мости, зайця, що перебiг йому дорогу перед
переправою, безконечнi дощi. Якi дощi вiн витерпiв! Потоки й потопи,
кiнець свiту, захлинався в тих дощах, як мала дитина в купелi, як
захлинаються словами нещиростi недорiкуватi придворнi поети, здригався вiд
холодних доторкiв води, але щоразу зiгрiвався думкою про жiнку, яка чека╓
його десь у столицi, мрiяв покласти свою голову ╖й мiж груди, що
нагадували йому двох теплих бiлих голубiв.
Тепер, одержимий первозданним вiдчуттям необмежено╖ сво╓╖ влади, мав
метатися мiж величчю i безумством, вiдкинувши свою любов до то╖ жiнки,
забувши про почуття, якi вже давно не подають голосу i не освiтлюють йому
темно╖ путi, яку належить пройти. Путь до життя чи до смертi?
Вiн нiколи не давав життя, а тiльки смерть, звикнув робити це спокiйно,
байдуже, йому здавалося, що вдосконалю╓ життя смертями, очища╓ його i
визволя╓ для вищих цiлей, бо ж лiпше мати сво╖ми пiдданими покiрливi
трупи, нiж живих невiрних. Тепер мав вибирати мiж життям i смертю, тримав
у руках меч i закон i не бачив порятунку. Меч i закон. Зрада кара╓ться
мечем. Вiдрубати голову i виставити ╖╖ перед Баб-i-Кулелi. А тiло пустити
кам'яним колодязем до Босфору, до пекла. Бо за спробу напасти на султана,
позбавити його життя - тiльки закон i меч. Сина вiн стратити не може, це
зробить його брат, коли стане султаном i викона╓ закон Фатiха. Але цю
жiнку, що прожила, як обраниця долi, не маючи на те нiяких заслуг, вiн
повинен покарати, бо вона замахнулася на престол.
Коли з уст мерзенного зрадника Ахмеда-пашi впало iм'я Хуррем, Сулейман
не повiрив, а тодi зрадiв i мерщiй показав сво╖м дiльсiзам, щоб навiки
заткнули пельку тому нiкчемному викажчику. Ану ж передумав i вiдмовиться
вiд сво╖х слiв! I зiпсу╓ султановi радiсть вiд того, що нарештi ма╓ перед
собою справжнього ворога. Бо де ж тi вороги? Шах уникав сутичок, ховаючись
у сво╖х горах. Папи вмирали один за одним i тiльки потрясали повiтря
прокльонами, якi не долiтали до султана. Iмператор Карл, знесилившись у
змаганнi з падишахом, вiддав Iспанiю синовi Фiлiппу, а iмператорську
корону дрiб'язковому Фердiнанду. Польський король лякливо щулився вiд
самого iменi Сулейманового. Цар московський Iван? Був надто далеко. До
кiнця життя не дiйде сюди, хоч би й захотiв. Без ворогiв же людинi не
жити, а могутньому володаревi - й поготiв. Та нарештi вiн мав ворога
справжнього, вiдданого, такого близького, що не роздiляв ╖х навiть подих.
Його Хуррем, його Хасекi - ворогиня. Зрадниця. Замахнулася на його
життя. Хотiла його смертi.
За смерть - тiльки смерть. Вона буде страчена отут на чотирикутному
шкiряному килимку, розстеленому на розкiшних султанських килимах.
Найвправнiший кат iмперi╖ зiтне ╖й голову швидко, вмiло, без болю,
та╓мницi буде дотримано, нiхто не бачитиме i не знатиме, голову не
виставлять перед брамою Соук-чешме, тiло вiддадуть землi - не опалять, не
кинуть стерв'ятникам. Так запанують закон i меч.
Спокiйно, з холодним серцем Сулейман обдумував усе, що ма╓ зробити.
Користався султанським правом i привiле╓м роздумувати навiть тодi, коли
рiшення вже прийнято. Так, вiн удовольнить закон i меч. А що ж залишиться
йому? Перебирати сво╖ самотнi старечi сни, лiчити краплi кровi, що
витiкають йому ночами з носа, слухати крик сови десь за вiкнами? I не
зася╓ нiколи йому безсмертний усмiх Хуррем, не задзвенить ╖╖ ╓диний голос,
не задзвенить, не продзвенить. Машалла[83]! Нi меч, нi закон не замiнять
любовi. I нiщо не замiнить. Хто сказав, що вiн ма╓ стратити ╓дину дорогу
людину на землi? Хто сказав, що вона винна? Може, то вiн сам винен? Поки
ти султан, ма╓ш жити. Вмирають хай iншi. Помер сам - зрiвнявся з усiма.
Вмирати султани не мають права. До того ж вiн не вiрив у злочиннi намiри
Хуррем. Мiг дозволити собi розкiш вiрити тiльки в те, що хотiв. Надто, що
тут усе було таке хистке й непевне. Замах на його життя? Але як можна
замахуватися на життя мертвого? Адже вiн лежав мертвий день i два й три.
Чули про змову Хуррем i його наймолодшого сина? Хто ж? Коли й мiг хто
чути, то ╓диний аллах, всемогутнiй, милостивий i милосердний. А сказано ж
у книзi книг: "О ви, якi увiрували! Iстинно з-помiж ваших жон i ваших
дiтей ╓ вороги вам, бережiться ж ╖х! А коли пропустите, пробачите й
простите, то аллах - прощаючий, милосердний!"
Вчора, молячись у Айя-Софi╖ за сво╓ воскресiння, султан ще не знав про
зраду Хуррем, тому не мiг порадитися з великим муфтi╓м Абусуудом. А коли б
порадився? Цей учений нащадок ассiрiйцiв був упертий, як п'ять тисячолiть
iсторi╖. Вiн чухав би свою бороду i вперто виставляв поперед себе шарiат.
А шарiат - це справедливiсть, яка не зна╓ нi милосердя, нi пощади. Для
спокою в державi зрадники повиннi бути знищенi - так твердить шарiат. I
муфтiй повторюватиме цi слова, бо над ним - аллах. Але ж аллах i над
султаном? А що каже аллах? "Ми не возлага╓мо на душу нiчого, крiм
можливого для не╖". Для його душi неможливо вбити Хуррем. Що це дасть?
Спокiй у державi? Але закон не забезпечу╓ спокою, бо вiн не здатен до
роздумiв. Муфтiй, як i закон, захоче тiльки султаново╖ ганьби. Стратити
таку жiнку - ганьба довiчна, ╖╖ знав увесь свiт: королi й королеви,
славетнi художники й ученi, посли й мандрiвники, во╖ни i простий люд -
хiба можна вбити таку жiнку? Перед нею ма╓ схилитися навiть закон. Його,
Сулеймана, назвали Канунi, себто Законником, бо вiн уперто давав свiтовi
новi й новi закони, не сподiваючись, що може колись стати ╖хньою жертвою.
Вiн здобув велич сво╖ми походами i сво╖м розумом i знав, що найперша
ознака величi - пiдкорятися закону, як простий смертний, хоч i зна╓ш, що
закон не да╓ вибору. Але як султан, вiн мав ще меч, а меч давав вибiр. Вiн
або ж кара╓, або ж поко╖ться в пiхвах. Хто завадить йому лишити свiй меч у
пiхвах? Велич можна здобути i . в любовi. Недарма ж славетний iталiйський
художник сказав про нього: "У великого чоловiка i любов бував велика, коли
його серцем заволодi╓ незвичайна жiнка".
Вiн був несправедливий до сво╓╖ Хуррем i жорстокий. На довгi роки лишав
╖╖ в холодних стiнах гарему. Байдуже споглядав на смерть ╖╖ синiв, тiшачи
себе думкою, що спадко╓мцiв для трону ще задосить. Не запобiгав ╖╖
старiнню, хоч i помiчав, як змiнювалося ╖╖ обличчя з роками. Там
зжовклiсть, там плямочка, там пересохла шкiра, там зморшка. Зморшку на
обличчi кохано╖ жiнки не розгладить сво╖ми поцiлунками навiть мiльйон
ангелiв. Роки полишали в нiй жорстокi сво╖ слiди, але вiн втiшався тим, що
Хуррем ста╓ для нього ще дорожчою, а ╖╖ тiло - мовби ще нiжнiшим, у ньому
зникали дикiсть i недосконалiсть, i було воно мов райський дарунок. Чи
казав ╖й про це, чи вмiв сказати в сво╖й султанськiй закостенiлостi?
Все вiддавав сво╖м законам i сво╖м во╖нам. А його закони i його во╖ни
жили тiльки тим, що ждали вiйни, ждали смертей. Пил па обличчях його
во╖нiв, на ╖хнiй збро╖, в ╖хнiх очах, в ╖хнiх душах. Сiрий пил смертi,
яким вiн хотiв засипати увесь свiт.
I його Хуррем, ╓дина жива iстота в цiм царствi вмирання,- невже й вона
повинна вiддати сво╓ життя?
Пробував уявити ╖╖. Чи зна╓ про його знання i про його вагання мiж ╖╖
життям i смертю? Випливало з золото╖ сутiнi ╖╖ обличчя, але було замкнене,
не промовляло до нього жодною рисочкою, не озивалося, не вiдгукувалося. Як
фортеця, що ╖╖ ти хочеш узяти приступом, обличчя замкнуло всi брами,
прибрало мости, виставило незламних захисникiв - твердiсть, несхитнiсть, i
не зазирнеш за вали, палiсади й мури.
Чомусь згадався султановi каймакчi з Гянджi. Чому не вiддав того
досвiтку свiй каймак султановi, який дарував йому життя? Повiз каймак вiд
переможця i повелителя, а куди, кому? Невдячнiсть. Усi невдячнi, може,
тому так мало милосердя на свiтi.
Ох, як хотiлося йому впокорити Хуррем! Щоб прийшла сюди, впала йому до
нiг, плакала i благала, благала й плакала, а вiн виказав би свою
великодушнiсть, вiдомстив би за зраду великодушнiстю, лишаючись
здеров'янiло-непрiтступним, хоча i без звичного самовдоволення, яке завжди
вiдчував од свого високого становища. До кiнця вдоволений був лиш тодi,
коли покiрливiсть виказувано йому з якнайбiльшою стараннiстю, без
будь-яко╖ винахiдливостi й, сказати б, вишуканостi, а грубо, крикливо,
майже нахабно. Жив серед нахабно╖ покiрливостi i тепер дивувався, чому та
жiнка затялася i замкнулася перед ним, як неприступна фортеця. Чому? Як
смi╓? Чи не розумi╓, перед яким страшним вибором сто╖ть вiн, ╖╖ повелитель
i ╖╖ раб?
I не знав, що фортеця розчинила брами i випустила вершникiв "на бiлих
конях, i золотi сурми, блиснувши проти сонця, заграли радiсний марш
прощення й прокляття, прокляття й прощення.
Велетенський кизляр-ага, всунувшись боком у просторий султанський
покiй, поставив на восьмигранний столик перед падишахом золоте блюдо зi
згортком фiалкового паперу, попечатаного печатями Роксолани, i щез, як
дух. Нiч змiшалася з днем, а день - з нiччю. Скiльки днiв минуло вiдтодi,
як вiн замкнувся в сво╖й самотинi?
Сулейман простягнув до згортка руку i налякано вiдсмикнув. Знов попхав
╖╖ до столика, але рука налилася свинцем i не слухалася. Тодi вiн подався
наперед усiм тiлом, притиснувся до столика грудьми, насилу пiдносячи руки,
тремтячими пальцями зламав багрянi печатi й задихнувся, побачивши знайоме
письмо. Квапливий, гнучкий, сповнений чутт╓востi почерк, де кожна лiтера
здавалася йому завжди вiдбиттям ╖╖ чарiвливо╖, покiрно╖ i вiчно невловимо╖
душi. Вiн долав безмежнi простори, i не було з ним нiколи нiкого, крiм
бога, меча i скакуна, а тодi прилiтали оцi листи, написанi гнучким,
квапливим почерком, i ставав вiн найбагатшим чоловiком на свiтi, i щастя
його не мало меж. I тепер, коли сидiв i карався сво╓ю жорстокою старiстю,
як суха тополя, що вiд не╖ нi затiнку, нi плоду, i вже не ждав нiзвiдки
порятунку, прилетiв цей лист з найдорожчим письмом, i смак життя
повернувся до нього, хоч здавалося щойно, що вже не повернеться нiколи.
Невже вiн любив те, що вона писала, бiльше, нiж ╖╖ саму? Може, це тiльки
старiсть, коли вже не побачиш бiльше нiжних згинiв i заглибин на тiлi
кохано╖ жiнки, i забута жага не з'явиться в тобi, не прилине з минулого
солодка сила, не приголомшить, як удар барабана, не заяскрi╓ в мозку
темною зорею жадоби. Бо вже й мечеть завалилася, i мiхраб у нiй не сто╖ть
[84].
Кинув погляд на перший рядок листа, i чи то стогiн, чи то гарчання
вирвалося йому з грудей.
Мiй вiдчаю, мiй тяжкоокий вороже...
Обпалювало його свiтло вiд не╖, тепер обпалила ненависть. Вони
забиралися на гору любовi разом, але коли досягли вершини, вiн лишився
стояти там непорушне, а вона зслизнула донизу.
Твiй дух отруйний, сила згубна...
Чи лишала вона йому надiю в сво╖х словах? У вiдча╖ й стогонах вiн
уперто пробивався крiзь жорстокi рядки, сподiваючись на зблиск свiтла,
вiрячи у великодушнiсть Хуррем бiльше, нiж у свою власну.
I був винагороджений за вiру й терпiння, знов сяйнула йому ╖╖
безсмертна душа, ╖╖ доброта й милосердя:
О вороже любий! Не можу без тебе!
Валилися стiни палацу, тряслася земля, море поглинало суходiл, холод
уже давно заливав султана крижаними хвилями, а тут ударило рiзуче свiтло,
впала на нього яскрава зiрка, прокотилася в ньому й покотилася, заслiпила,
приголомшила та водночас i висвiтила в ньому останн╓ зернятко живого
життя, яке ще могло прорости над неминучiстю й часом i з'╓днати небо i
землю, як райдуга.
Тяжко звiвшись на ноги, загортаючись у широкий свiй шовковий халат,
навiть не всунувши нiг у сап'янцi, босий пiшов по короткому переходу, який
вiв до нових поко╖в Хасекi.
Нiхто не зустрiвся -йому, все зникло, завмерло, зача╖лося, дрижало вiд
нетерплячки й розчарування. Султан iшов до султаншi сам, без суддiв i
катiв, нiкого не кликав на помiч, навiть не взяв з собою меча або хоч
ножа. Чи хотiв задушити ╖╖ голими руками?
Мабуть, i Роксолана подумала те саме, бо, побачивши султана з
лихоманковим блиском у очах, схитнулася йому назустрiч, так нiби
пiдставляла пiд його чiпкi холоднi пальцi свою нiжну шию.
А вiн, знов чи то застогнавши, чи то загарчавши, тяжко впав перед нею
на колiна, аж вона вiдступила перелякано, i навiть ╓внухи, що позалягали в
сво╖х сховищах за вiкнами Роксолани, нажахано заплющували очi, щоб не бути
свiдками видовища, за яке кожен мав би поплатитися головою. Нiхто нiчого
не бачив, не чув, не знав.
Роксолана дивилася на султана, бачила його жилаву засмаглу шию в
широкому комiрi халата, чомусь на могла вiдiрвати погляду вiд однi╓╖
жилки, горбато╖, мов вершник на конi, що у вiчному поквапi бiжить, бiжить,
не знаючи куди. Чомусь видалося зненацька, що жилка та стала крихкою -
ось-ось злама╓ться, розсиплеться прахом i нарештi зупинить свiй вiчний
бiг.
I несподiвано ╖й стало жалко цього старого чоловiка, i щось заплакало в
нiй, подало голос милосердя й надi╖. Як зозуля, що ку╓ над лiщиною в
сережках.
Захлинаючись од ридань, упала Роксолана назустрiч Сулеймановi, а вiн
обережно гладив ╖╖ тепле волосся i глухо бурмотiв вiрш Румi:
Хiба я не казав тобi, що я - море, А ти риба - хiба я не казав тобi?
Хiба я не казав тобi: не ходи в ту пустелю? Тво╓ чисте море - це я, хiба я
не казав тобi?
СЕЛIМ
Днi були переповненi пустими й дрiб'язковими церемонiями. Молiння в
Айя-Софi╖. Вiдвiдини султаном i султаншею джамi╖ Сулейманi╓, яку вже
докiнчував Коджа Сiнан. Малi й великi пере╖зди султанського двору то в
лiтнiй палац на Босфорi, то назад до Топкапи. Придворнi мали зголошуватися
в супровiд Сулеймана, тодi султан сам переглядав списки i вибирав лиш тих,
кого хотiв узяти з собою. I скрiзь мала бути з ним Хуррем. Вiн мовби хотiв
показати, як високо ставить свою Хасекi, як мiцно пов'язанi вони
обов'язком, любов'ю, майбуттям. Нiчого не сталося, нiчого не було, все
вмерло в та╓мничiй неприступностi Топкапи. Цiлi хмари дармо╖дiв, якi
оточували султана, мали перекопатися в непорушностi трону, в сталостi
почуттiв падишаха, в твердостi його намiрiв завжди захищати добре iм'я
султаншi, яка стала мовби його другою суттю. Була з ним повсюди. Мала
виказувати поважнiсть, нудьгувала в час безконечних церемонiй, смiялася
разом з султаном на вiдкритих вечерях у Топкапи, якi влаштовувано пiсля
вечiрньо╖ молитви Сулеймана в Айя-Софi╖. Коли султан при╖здив з молитви,
дверi до залiв пiд куполами вiдчинялися i всi придворнi, аж до ╓внухiв
гарему, вiдштовхуючи один одного, наввипередки бiгли до низеньких
столикiв, щоб зайняти мiсце та ще й проштовхатися якомога ближче до
падишаха. Сулейман з Роксоланою вже сидiли за сво╖м столиком i не без
насмiшкуватого вдоволення спостерiгали за цi╓ю марнотою.
Тi, хто ждав Роксоланино╖ загибелi, найпершi повiрили в нове вознесiння
султаншi i мерщiй запобiгали ╖╖ милостi, звертаючись до не╖ з безлiччю
дрiб'язкових прохань, i вона вдовольняла ╖х, мовби для того, щоб
переконатися в сво╖й силi. I робила це щоразу через султана, випробовуючи
його терпiння, до Рустема-пашi не звернулася жодного разу, бо зять став
бридкий для не╖, може, й назавжди.
Щолiта Стамбул задихався без води. З дванадцяти сiл iшла до столицi
вода - i все було мало. Коло чешм завжди юрмилися водовози, якi постачали
воду тим, хто ╖м платив. Бiдноту вiдтручували i вiдганяли султанськi
суйолджi. Воду перепродували, ╖╖ крали, тихцем вiдводили в сво╖ сади, в
городи, ставили фонтани для пиття, тягли до власних хамамiв, нехтуючи
законом, за яким для при╓днання до головного стамбульського водоводу
Кирк-чешме потрiбен був дозвiл самого султана. Стамбульськi купцi
поскаржилися Роксоланi на великого вiзира Рустема-пашу, бо той забрав
майже всю воду з Бедестану i тайкома провiв ╖╖ в сади свого палацу, який
поставив на краю Ат-Мейдану.
Вона пiшла до султана i домоглася, щоб той наклав на дамата сто тисяч
акча виплати за вкрадену воду.
Стамбул заговорив про справедливiсть Хасекi.
Два сiрiйських купцi привезли в Стамбул брунатнi зернятка, з яких
варили напiй, що мав барву i гарячий дух тiла чорних невiльниць. Зернятка
звалися кахве. Сiрiйцi вiдкрили в Тахтако╖ кахве-хану, i народ повалив
туди валом, так що мулли перелякалися i мерщiй кинулися зi скаргою до
шейх-уль-iслама. Абусууд видав фетву про заборону нового напою. Сiрiйцi,
за порадою мудрих людей, написали скаргу султаншi, додавши до скарги
торбинку з кахве. Роксолана запросила до себе Сулеймана i почастувала його
сiрiйською кахве.
- Що це? - спитав султан.- Я нiколи не пив такого.
- А хто пив? - засмiялася Роксолана.
- Цей напiй поверта╓ людинi молодiсть.
- Я рада, що ваша величнiсть так дума╓. .На жаль, великий муфтiй
заборонив цей напiй.
- Заборонив? Чому ж я нiчого не чув i не знаю?
- Вам нiхто не сказав. Шейх-уль-iслам у сво╖й фетвi посила╓ться на
коран. Але в коранi нема╓ жодного слова про цей напiй.
- Як вiн зветься?
- Кахве?
- Аз чого виготовля╓ться?
- Звичайнi зернята з деревця, яке росте в Аравi╖. Розмеленi, варяться з
водою. Що тут недозволеного?
- Справдi. Я подумаю.
Султан примусив великого муфтiя вiдмiнити фетву. Кахвехане охопили
пiв-Стамбула, мов пожежа. Незабаром ╖х було вже близько пiвсотнi в
Бейоглу, в Бешiкташi i навiть у султанському Стамбулi, по цей бiк Золотого
Рогу.
Вiд Фердiнанда, який пiсля добровiльного зречення Карла став
iмператором, прибув посланник, молодий фламандець Ож'╓ Гiзлен Бусбек.
Привiз багатi дарунки султановi й султаншi, а ще сподiвався вразити
та╓мничого схiдного володаря не так дарунками, як сво╖ми знаннями, бо
вчився в кращих унiверситетах ╢вропи, багато подорожував, збирав
старожитностi, кохався в iсторi╖, мистецтвах, у всьому рiдкiсному й
незвичайному.
Сулейман влаштував пишний прийом iмператорському послу. Перед брамою
Соук-чешме на велетенському зеленому килимi поставлено Золотий трон з
Диван-хане, i на тронi сидiв падишах у червоно-золотому кафтанi з
вiдпашними рукавами для цiлування, що звисали до самого килима, а поряд з
ним султанша Хасекi - блакитне атласове плаття в золотiй сiтцi, шия, руки,
голова залитi потоками дiамантiв i смарагдiв, i очi в прича╓нiй зеленостi,
мов усе ╖╖ життя.
По праву руку вiд султана у бiлому з зеленим широчезному халатi стояв
великий муфтiй Абусууд, коло нього, в зеленому, три головнi iмами iмперi╖.
По лiву руку, де сидiла Роксолана,- у багряному з золотом кафтанi великий
вiзир Рустем-паша i три вiзири дивану. За троном - серед семи султанських
тiлохранителiв - великий драгоман iмперi╖ Юнус-бег, лiвобiч i правобiч пiд
аркадами - темнолицi яничари, а ближче до султанського килима - ряди
дiльсiзiв у золотих латах i золотих високих шапках. Весь палацовий двiр з
трьох бокiв обставлений був вельможами у високих тюрбанах, у золотих,
червоних, зелених, синiх, залежно вiд становища, кафтанах, а позад вельмож
непорушно стовбичили на бiлих конях вершники з султансько╖ охорони, готовi
знести голову кожному, хто переступить дозволену межу.
Посла, зодягненого в ритi оксамити, буфастi коротенькi штани, в якийсь
чудернацький берет з пером (усе безвартiсне, порiвнюючи з тяжкою
султанською розкiшшю), пiдвели до трону вельможi з золотими цiпками, i
щойно Бусбек ступив на зелений килим, два велетенських дiльсiзи мiцно
вхопили його попiд руки i майже пiднесли до трону, не давши мовити бодай
слово, нахилили до султанського рукава, щоб поцiлував.
Жилавий фламандець спробував був пручатися, але його ткнули обличчям у
шорстку, проткану сутим золотом тканину i потягнули назад, так що вiн не
встиг навiть здивуватися.
Згодом Бусбек, проживши цiлих сiм рокiв у Стамбулi, напише сво╖
"Legationis turcicae ehistolае", в яких спробу╓ розвiяти уявлення
╓вропейцiв про жахи, що нiбито панують в Османськiй iмперi╖. Але про свiй
перший прийом, найпишнiший i водночас найгалебнiший для гiдностi
посланника самого iмператора, вiн не скаже всi╓╖ правди, зазначивши: "Вiв
переговори з Сулейманом".
Зате мав щастя, може, ╓диний з iноземцiв бачити, в якiй пишнотi живе
султанша Хасекi, а згодом був допущений до не╖ в поко╖, тепер уже не з ╖╖
примхи або просьби, а з велiння самого падишаха. Сулейман хотiв, щоб увесь
свiт бачив, у якiй злагодi живе вiн з цi╓ю мудрою i незвичайною жiнкою,
заради яко╖ зламав уже не один усталений звичай i готовий був зламати все,
що стане на завадi в його любовi до Хуррем.
Роксолана прийняла Бусбека в покоях валiде, якi найбiльше надавалися
для цього,- перше, що були одразу за неприступною брамою гарему, а друге -
вважала, що ╓вропейцевi при╓мнi будуть малювання Джентiле Беллiнi на
стiнах прийомно╖ зали.
Посол уже не викрасовувався в сво╖х фламандських штанцях, мав на собi
широкий, схожий на османський, одяг, але вклонявся не по-османськи, без
рабського плазування по килимах, а легко, грацiозно, мовби потанцьовуючи.
Роксолана всадовила його на подушки, запросила пригощатися плодами.
Шкодувала, що не мав коло себе Гасана. Знов обставлена була прокислими
╓внухами, яких соромно було показувати сторонньому чоловiковi, знов
вiдчувала на собi гнiт рабства i ганьби. Всмiхалася пословi хоч i владно,
але водночас якось болiсно. Добре, що той не помiтив цього, приголомшений
несподiваним щастям бесiдувати iз всемогутньою султаншею в неприступному
гаремi.
Вони обмiнялися словами без значення, говорили по-латинi, тодi
Роксолана перейшла на нiмецьку, здивувавши посла, який не дуже вправно
володiв цi╓ю мовою.
- Здивуванню мо╓му нема╓ меж, ваша величнiсть! - вигукнув Бусбек.- Ви
зна╓те стiльки мов.
- Що ж тут дивного?
- Ви велика султанша велико╖ iмперi╖. А iмперi╖ нiколи не визнають
нiяких iнших мов, окрiм сво╓╖ власно╖.
- А вам вiдоме таке поняття, як велика душа? - поспитала
Роксолана.Зда╓ться менi, що велич душi не ма╓ нiчого спiльного з розмiрами
держави.
- Ви дали менi належний урок, ваша величнiсть. Але повiрте, що я
сумлiнний учень. Власне, все мо╓ життя - це навчання. Дипломат? Це недавно
i не головне для мене. Приваблюй мене iсторiя, ╖╖ свiдчення, пам'ятки
людського вмiння i генiя. Може, задля цього i рвався до Стамбула.
Роксолана втомлено опустила руки на диванчик.
- Сюди всi рвуться задля цього.
- Я готовий був одразу кинутися збирати старовиннi речi! - вигукнув
Бусбек.- Мало не в перший день свого прибуття я вже знайшов рiдкiсну
грецьку монету! А якi манускрипти продаються пiд ру╖нами акведука Валента.
Я дивився й не вiрив власним очам.
- Що ж, книги живуть довше за камiнь. Про людей уже й не кажу.
- Але книги - це люди! Це пам'ять, яка перетривала тисячолiття.
- Ви гада╓те, що жiнку можуть обходити тисячолiття? - засмiялася
Роксолана.- Для жiнок дорога тiльки молодiсть. I бiльше нiчого. Але я не
жiнка, а султанша, тому залюбки познайомлюся з усiм цiкавим, що вам
удасться знайти в Стамбулi. Я теж люблю старовиннi рукописи. Але тiльки
мусульманськi. Iнших у султанських бiблiотеках це тримають.
- Ваша величнiсть, у ваших руках цiлий свiт! При вашiй освiченостi,
ваших знаннях...
- Що спiльного мiж мо╖ми знаннями i тими багатствами Стамбула, про якi
ви говорите?
- Але ж, ваша величнiсть, ви вже давно могли б стати власницею зiбрань,
яких не знав свiт!
- Не думала про це.
- Але чому ж? Дозвольте зауважити, що це... У ваших руках - найвища
влада...
- Влада не завжди спрямову╓ться так, як це може видаватися сторонньому
оку.
- Про вас говорять: всемогутня, як султан!
- Цiлком можливо, цiлком. Але у визначених межах, у визначених i
означених. Хай вас це не диву╓.
- Мене все тут диву╓, коли не сказати бiльше! Пiд час прийому ви сидiли
на тронi поряд з султаном. Перша жiнка в iсторi╖ цi╓╖ велетенсько╖ iмперi╖
i, зда╓ться, всього мусульманського свiту. Я щасливий, що був свiдком
такого видовища. А якою щасливою ма╓те почуватися ви, ваша величнiсть!
- Ви тiльки чоловiк, i вам нiколи не зрозумiти жiнку.
- Даруйте, ваша величнiсть. Я знаю, що ви не тiльки султанша, але й
мати. Я чув про ваших синiв - це наповню╓ мо╓ серце спiвчуттям i сумом.
Дозвольте сказати, що мене трохи подивувала вiдсутнiсть пiд час прийому
шах-заде Селiма. Адже вiн проголошений спадко╓мцем трону. I кажуть, нинi
перебува╓ у Стамбулi. При дворах ╓вропейських володарiв принци...
- Шах-заде Селiм зайнятий державними справами,- швидко сказала
Роксолана.- Так само, як i шах-заде Баязид. Держава вимага╓...
Не могла пiдшукати належного слова, дивуючись iз сво╓╖ безпомiчностi,
крадькома позирнула на посла - чи помiтив вiн ╖╖ збентеження? Навряд. Був
надто молодий i недосвiдчений, до того ж нiяк не мiг повiрити, що
розмовля╓ з самою султаншею.
- Ваша величнiсть, даруйте за зухвалiсть, але мушу вам сказати, що я не
вiрю... Не можу повiрити, що у вас дорослi сини. Менi зда╓ться, нiби я
старiший за вас. Ви така молода. Та╓мниця Сходу?
- А що таке старiсть? Може, ╖╖ й нема╓ зовсiм, а ╓ тiльки зношенiсть
душi. В одних душi зношенi вже замолоду, в iнших - незайманi до високих
лiт. Що ж до мо╖х синiв... Мiй найстарший Мехмед був би нинi такий, як
ви... А Селiм тiльки на рiк молодший.
- То це вже зрiлий мужчина!
- Так, зрiлий.
Могла б ще сказати тодi: перезрiлий. I не тiльки для трону - для життя.
Чому султан обрав його спадко╓мцем? Тому, що був старший за Баязида? Чи
через його дивну зовнiшню схожiсть на не╖? Хоч нiщо не ╓днало його з
матiр'ю, крiм народження. Байдужий до всього на свiтi, окрiм пиятики i
розпусти, а тупим, одутлуватим обличчям, цей червонобородий чоловiк не
викликав у нiй нiчого, крiм страху й вiдрази. З усiх вiдомих ╖й бiд тiльки
ненависть була гiршою за байдужiсть, але Селiм, зда╓ться, нiколи б не
зумiв розрiзнити цих почуттiв, хiба що спромiгся б покликати свого вiрного
Мехмеда Соколлу i сказати:
"А глянь-но, що воно там". Коли його дiд султан Явуз сам зрiзав
коштовнi каменi в тюрбанiв убитих ворогiв, а султан Сулейман бодай
дивився, як це роблять для нього яничари, то Селiм хiба що спромiгся б
послати когось i сказати: "Пiди лишень принеси сюди оте". А сам не
зворухнув би й пальцем.
Про Селiма розповiдали байку, як почав пити. Роксолана й сама ладна
була повiрити в ту байку, бо й звiдки ж на нього найшло? Мовляв, ще
недорослим прогулювався по столицi з сво╖м почтом i зустрiв на однiй
вулицi молодого османця, який повiвся з ним дуже зухвало.
- Ти зна╓ш, що я шах-заде? - закричав Селiм.
- А ти зна╓ш, що я Берi[85] Мустафа? - не зляпався той.- Коли хочеш
продати Стамбул, я куплю. Тодi ти станеш Мустафою, а я шах-заде.
- Та за що ти, нещасний, купиш Стамбул?
- За що? А тобi яке дiло? А багато розбазiкуватимеш, то куплю й тебе,
бо хто ти, як не син рабинi, себто раб, а раб - це й не чоловiк, а проста
рiч, яку слiд продавати на торгах.
П'яного замкнули в зiндан, а на ранок поставили перед лихим Селiмом. I
той затупотiв на Берi Мустафу:
- Як посмiв ти, сину шайтана i свинi!
- О сину володаря всемогутнього,- впав на колiна Берi Мустафа.Якби ти
опинився в станi, в якому я перебував учора, то вiддав би за це панування
над усiм свiтом.
Селiм спробував i залишив коло себе Берi Мустафу, щоб пити вдвох.
Змiнив йому iм'я, згодом оточив себе ще гiршими харцизяками i згаював час
у гульбищах, в пиятиках, в ловах, пропадав у сво╓му гаремi, не дбав нi про
що, окрiм задоволень. Потрапляючи на урочистостi султана, Селiм або
говорив дурницi, або варнякав щось на ловецькому жаргонi, ╖в, як ненажера.
На ловах бiг поперед собак. Проголошений спадко╓мцем трону, влаштував
учену суперечку з улемами i шпурляв чоботом у обличчя тому, хто
наважувався з ним не згоджуватися. Найбiльше любив перегони вершникiв на
вiслюках, переможцям вручав золотий прут. Нiчим не клопотався, нi про що
не думав, у всьому покладався на Мехмеда Соколлу, який до свого природного
сприту вмiло i дбайливо додавав уперте навчання всюди, де був, i з роками
вирiс на царедворця, во╖на i державного мужа, що мiг би вдовольнити i
найвимогливiшого володаря, а не тiльки цього байдужого, отупiлого вiд
влади i багатства спадко╓мця трону.
Може, все змiнилося б, якби вдалося прибрати цього лиховiсного Соколлу,
але вiн мовби володiв звiрячим передчуттям небезпеки i щоразу виприсав з
пасток, якi наставляно на нього. Врятувався навiть пiд час Роксоланино╖
змови. Ахмед-паша послав тодi сво╖х людей, щоб привели Соколлу до нього й
по дорозi вбили за непослух, бо марно було сподiватися, щоб той iшов до
садразама, як овечка. Але Соколлу в столицi не знайшли - разом з шах-заде
Селiмом вiн вирушив на лови не знати й куди. На лови в той час, як султан
лежав мертвий! На це здатний був тiльки Селiм, а Соколлу навiть не зробив
спроби вiдраяти шах-заде, нагадати йому на неприпустимiсть такого вчинку.
Хоч як там було, але вже сталося. Соколлу вцiлiв, а султан, довiдавшись
про Селiмiв учинок, мовчки похвалив сина за те, що вчасно втiк вiд
змовникiв, щоб не встрявати в цю богопротивну справу, i вiдтодi ще
впертiше виказував свою прихильнiсть до нього, не помiчаючи розбещеностi й
зiпсуття свого спадко╓мця.
Роксоланi здавалося, що тiльки душа Баязида, ╓диного з ╖╖ синiв, не
пiддавалася розтлiнню нi владою, нi пристрастями, нi насолодами, нi
пожадливiстю. Чому ж не помiчав i не мiг зрозумiти цього султан?
Навiть тепер, коли над iмперi╓ю нависла загроза вiд бунтiвника, який
проголосив себе султанським сином Мустафою, i коли саме Баязид кинувся
рятувати трон, а Селiм i далi пиячив у лiтньому палацi на Босфорi,
Сулейман не змiнив свого ставлення до синiв.
Стара хазнедар-уста якось сказала султаншi, що для гарему куплена в
адмiрала Пiяли-пашi молода невiльниця.
- Хiба я не велiла не купувати людей! - суворо поглянула на не╖
Роксолана.
- Ми просили Пiялу-пашу, щоб вiн подарував дiвчину, та капудан-паша
затявся. Привiз ╖╖ тiльки для гарему його величностi, але неодмiнно за
золото, бо те, що куплене, завжди цiну╓ться вище, а дiвчина варта того, бо
обдарована неземною красою.
- Ти смi╓ш говорити це менi?
Роксолана нiколи не виставляла сво╓╖ вроди, не хвалилася нею, нiкого не
примушувала захоплюватися сво╖ми жiночими гiдностями, бо належали тiльки
╖й, але ж у цих палацах панувало неписане правило: нiколи не восхваляти
при султаншi iнших жiнок - чому ж його мали порушувати саме при нiй?
- Ти вихваля╓ш вроду якогось дiвчиська? - повторила Хуррем.
- Ваша величнiсть,- схилилася в поклонi стара туркеня,- це створiння
належить до див, на якi спроможний тiльки всемогутнiй аллах.
- Вона мусульманка?
- Так, вона прийняла справжню вiру. В гаремi ╖╖ прозвали Нурбана.
- Отже, ця володарка свiту народилася не в царствi аллаха?
- Аллах всемогутнiй i всюдисущий.
- Тому ви мерщiй нарекли ╖╖ володаркою свiту?
- Ваша величнiсть, кизляр-ага хоче показати ╖╖ падишаховi.
- Гаразд. Покажеш ╖╖ менi.
Коли Нурбану поставили перед нею, Роксолана мимоволi пiднесла руку до
очей. Дiвчина заслiплювала сво╓ю неземною красою, сво╖м небачено╖ нiжностi
лицем, величезними синiми очима, якимсь сяйвом, що струменiло вiд не╖, мов
загадкове зодiакальне свiтло.
Ще дужче вражена була Роксолана, коли довiдалася про життя цi╓╖
шiстнадцятилiтньо╖ дiвчини. Вона була марранка, належала до народу,
гнаного з Iспанi╖ упродовж цiлих вiкiв. Рештки марранiв вигнав Фiлiпп, а
тих, хто не хотiв кидати сво╓╖ оселi, хапала в сво╖ немилосерднi руки
iнквiзицiя. Батьки Нурбани разом з кiлькома сотнями родин таких самих
вигнанцiв осiли на Сiцiлi╖, але мiсцевi фанатики прогнали ╖х i звiдти. На
старенькому паруснику нещаснi попливли на схiд, сподiваючись
порятуватися-о диво!-у володiннях султана Сулеймана. Але на морi ╖х узяли
в рабство венецiанцi й продали на Мальтi. Звiдти хазя╖ повезли ╖х до
Францi╖, але по дорозi жахлива буря розтрощила корабель, i всi маррани
знайшли свою смерть на морському днi. Нурбана, ╓дина з усiх, чудом
врятувалася, вхопившись за уламок корабля. Непритомну, ╖╖ виловили
турецькi корсари i, враженi ╖╖ красою, привезли до Стамбула.
Роксолана тримала дiвчину в гаремi два роки. Вчила ╖╖ мови, спiву й
танцю, обходження, готувала для Баязида. Через кiлька мiсяцiв пiсля того,
як привiз вiн до Стамбула тiло Джихангiра, показала йому Нурбану. Але
Баязид тiльки посмiявся на материне захоплення.
- Це не для мене!
- Але чому?
- Занадто вродлива. Нiби й несправжня. Мов намальована гяуром. Такiй
потрiбнi раби, а я люблю волю.
Роксолана спробувала його вмовляти, а сама торжествувала в душi: i тут
вiн виявився справжнiм ╖╖ сином, не поклонявся видимостi краси, одразу
прозирав у сутнiсть. А що можна побачити в цiй заслiплюючiй дiвчинi, окрiм
обiцянки поневолення ╖╖ вродою?
Але тепер, як гадала султанша, саме настав слушний час нарешi вiддати
Нурбану одному з ╖╖ синiв, та не Баязидовi, а Селiмовi - хай втупиться в
цю небачену красу i забуде про все на свiтi. Може, хоч тодi султан
зрозумi╓, кому слiд передати троп у спадок.
Вона послала Нурбану з ╓внухами й старою хазнедар-уста в лiтнiй палац
на Босфорi, де вперто сидiв Селiм, не ╖дучи навiть у свою Манiсу, передала
синовi й листа. Писала: "Вродливiшо╖ дiвчини ще не бачено в Топкапи.
Синку, прийми ╖╖ в свiй гарем. Не будеш каятися".
Нурбану приведено саме тодi, коли п'яний Селiм насолоджувався спiвом i
танцями сво╖х одалiсок. Кiльканадцять геть голих дiвчат пiд звуки бубна i
тарбук кружляло довкола шах-заде, який мляво покивував головою i водив
пальцем згори-вниз, згори-вниз, хитаючись, мов ганчiр'яний божок. Листа
вiд султаншi читати не став, кинув його набiк, як це робив навiть з
фiрманами самого султана. В гаремi не мав коло себе свого сповiрника й
порадника Мехмеда Соколлу, тому робив що хотiв. Але хазнедар-уста мала
велiння передати Нурбану в руки самого шах-заде, тож, хоч як упиралася
дiвчина, незвична до таких видовищ, стара все ж проштовхалася з нею крiзь
вервечку голих танцiвниць i пiдвела до Селiма. Той клiпнув почервонiлими
очима на дивну дiвчину, загорнуту в шовк, тодi як усi тут були нагi.
- Хто ти, красуне? - спитав непевно. Хазнедар-уста вiдповiла замiсть
Нурбани:
- Це рабиня, яку прислала вам мати-султанша, мiй шах-заде.
- Коли прислала султанша, то я беру тебе,- сказав Селiм i показав
дiвчинi, щоб сiла поряд з ним.- Вмi╓ш танцювати? Дiвчина злякано
озирнулася.
- Хiба в коранi не записано, що правовiрнi не смiють оголюватися один
перед одним? - прошепотiла вона.
- То ж правовiрнi, а ти рабиня! - п'яно зареготав Селiм i шарпнув з не╖
шовкове покривало.- Скидай це ганчiр'я! Миттю!
Вона скочила на ноги, мовби для того, щоб виконати його велiння, а
сама, затуляючись вiд сорому й обурення, вибiгла з залу, Розлючений Селiм
став жбурляти в голих танцiвниць чашi з вином i шербетом, гукаючи:
- Геть звiдси, паскуднi шлюхи! Всi забирайтесь! До ╓дино╖! Вранцi,
протверезившись i прочитавши материн лист, Селiм звелiв привести до нього
Нурбану.
Вона ввiйшла, вклонилася, сяйнула на нього величезними сво╖ми очима з
нiмим докором, аж Селiм вiдчув щось мовби нiяковiсть, хоч i не вiдав, що
то таке. Дивуючись сам собi, ласкаво припросив дiвчину:
- Пiдiйди ближче, Нурбана!
Поки вона йшла, в нього було таке враження, що земля пiд ним
розступа╓ться i вiн зависа╓ на хмарi блаженства.
- Сядь! - майже крикнув ╖й, а тодi заплющив очi й простогнав: - Ти
справдi жива чи, може, мана?
- Мабуть, жива,- тихо вiдповiла дiвчина.
- Тодi тебе не можна показувати нiкому iз смертних, бо ти найбiльший
скарб на цьому свiтi.
- Мiй володарю, я не згодна з вами,- заперечила Нурбана.
- Ти не згодна? Гаразд. Коли так, то найдорожче на свiтi - моя любов до
тебе! - палко вигукнув Селiм i простягнув до не╖ руку.
Нурбана ледь помiтно вiдсунулася, ухиляючись вiд його доторку, i тихо
промовила:
- Справдi, твоя любов, мiй володарю, буде для мене найбiльшим скарбом,
якщо лишиться тривалою i коли очi тво╖ не спочиватимуть на iнших красунях.
- Не май клопоту,- засмiявся Селiм.- Не знайдеться красунi нi на цiм,
нi на тiм свiтi, яка б змогла вiдiрвати мене вiд тебе!
Чи знала Роксолана, що послала Селiмовi дiвчину, яка стане колись так
само всемогутньою султаншею, як i вона сама? Коли б знала, мабуть, нiколи
б не зробила цього. Сподiвалася, що Селiм геть одурi╓ коло Нурбани, а в
нього мовби влилася нечувана сила, яка заволодiла ним так, що вже не
випустить до само╖ смертi. Селiм прикликав свого вiрного Соколлу, нагримав
на того, чом бариться в Стамбулi, тодi кинувся до султана, попросився
вiдпустити його до Манiси, на що Сулейман вiдповiв коротко:
- Ми вважали, що ти вже давно там.
А Баязидовi припала проклята Амасiя, мiсто вигнання й смертей. Прислав
султановi голову Лжемустафи в шкiряному мiшку, але йому назустрiч полетiв
фiрман не з запрошенням до столицi, не з помилуванням, а з суворим
велiнням: ╖хати до Амасi╖, минаючи Стамбул.
I це пiсля то╖ смертельно╖ небезпеки, на яку вiн наражався заради
спокою в iмперi╖.
Батьковi послав голову смертельного ворога, матерi писав листи. Про всi
темнi години й днi його путi. Як скакав на конi iз сво╖ми вiрними людьми
(а бiля нього завжди тримаються бездомнi люди i бездомнi собаки, вичуваючи
його вiльну й добру душу). Як cтруменiв час у долинах рiк i над гiрськими
вершинами. Як розлякували вони все стрiчне, а тодi вiдчули, що вже нiхто
╖х не ляка╓ться, бо цiлий гiрський край перед Серезом був повний
заколотникiв. До Мустафи зiбралися, мабуть, найбiднiшi люди з усiх усюд.
Бруднi, немитi, вiдча╓вi, в драних кожухах, з нечесаними бородами, без
збро╖, з самими кiлками та камiнюччям, iшли до нього, так нiби був
спаситель Махдi, якого ждуть у тисячному роцi хиджри. Пекли на вогнi
баранiв, шматували м'ясо, пили кисле Вино або просто воду з гiрських
струмкiв, гомонiли глухо, загрозливо, численнiсть давала ╥м силу, вважали,
що злякають султана самим лиш сво╖м виглядом, бо хiба ж не злякався той
всемогутнiй султан колись на Дуна╖ просто╖ жаби, яка вистрибнула йому
з-пiд нiг, i не перенiс переправи на iнше мiсце?
Мали вже свою грiзну молитву: "Отче наш, iже в Стамбулi ╓си, не
святиться iм'я тво╓, воля твоя не сповню╓ться нi на небесi, нi на землi,
трон твiй хита╓ться i пада╓. Дай нам хлiб наш насущний, тобою вiднятий, не
вводь себе в спокусу привабами Хасекi, але позбав нас од тво╖х клятих
посiпак. Амiнь".
Пам'ять людська була глибшою за книги. Бо в книги не завжди зазирають,
а пам'ять з людиною нерозлучно. Сидячи коло вогнищ, повстанцi згадували
шейха Бедреддiна, який сто рокiв тому в цих самих мiсцях пiдняв бiдний люд
проти султана Мехмеда Челебi, обiцяючи вiдiбрати у вельмож i роздiлити мiж
тими, хто нiчого не ма╓, ╖жу, одяг, скот, майно i навiть землю. У шейха
було слово, але не було нiяко╖ збро╖. Його схопили султанськi во╖ни i
привели до мевляни Хайдара. Той, натякаючи на хадiс пророка, спитав: "Чого
заслугову╓ чоловiк, який прагне розколоти мусульманську общину, згуртовану
довкола чоловiка достойнiшого?" Бедреддiн твердо вiдповiв: "Меч очища╓ всi
грiхи!" Султан Мехмед помилував Бедреддiна. Йому не стали вiдрубувати
голову, бо нема╓ гiршо╖ кари для мусульманина, нiж позбавляти його тiло
цiлостi, даровано╖ аллахом. Шейха повiсили на деревi в Серезi. Мюриди
та╓мно зняли й поховали його, а згодом поставили тюрбе. I ось тепер
простий люд згадав Бедреддiна, i його iм'я було у всiх на устах.
Баязид iз сво╖ми людьми вимушений був перебратися в простий одяг.
Сховав свiй золочений панцир пiд темним брудним халатом, не розчiсував
бороди, не вмивався, обдимiвся бiля вогнищ, забув про все, що позаду,
вглиблювався у безмежний край повстанський, прагнучи добратися до
самозванця. Той був невловимий. Його берегли, десь ховали, не пiдпускали
нiкого чужого. Треба було стати сво╖м для цих людей, добра слава для яких
лiпше вiд золотого пояса. Та╓мно зносячись з румелiйським беглербегом, вiн
домовився, щоб той вислав проти повстанцiв незначну силу, а сам, знаючи
про це, пiдняв тих беззбройних i розбив султанське вiйсько. Стаз сво╖м для
тих людей. Вони допитувалися: "Хто ти?" I хоч не мав доволi часу, все ж не
квапився, уникав прямо╖ вiдповiдi, вiджартовувався: "Той, що свинi дядьком
не назива╓".
I ще вчив ╖х, що, коли хочуть поменшити якийсь злочин, слiд його тiльки
вдало назвати. Не рiзанина, а сутичка. Не втiкати вiд погонi, а
збунтуватися проти переслiдування. Так i султановi мiг би сказати, що не
замахувався на його життя, а тiльки страждав вiд несумiсностi кровi з
Селiмом вiдтодi, як того названо спадко╓мцем трону.
Самозванець почув про Баязида i прислав спитати, хто такий. Як вiн мiг
себе назвати? Сказати: шах-заде, султанський син? Був би негайно вбитий
повстанцями, якi визнавали тiльки одного султанського сина - того, що
називався Мустафою.
Вiн сказав: "Товариш вашого Мустафи з овечого загону". Цим людям, якi
все життя пасли овець, сподобалися такi слова. Вони переказали ╖х Мустафi,
а той теж згадав овечий загiн i зрозумiв, хто до нього прибув. Вiн
покликав Баязида до себе i влаштував йому пишну зустрiч, для яко╖
засмажено було цiлого оленя, впольованого в горах. Оленя принесено на
сплетених з бiло╖ лози ношах, в його спинi стирчав гострий мисливський
нiж. Самозванець показав на той нiж Баязидовi i промовив привiтно: "Хай
шановний гiсть перший почне учту". Жодного з сво╖х людей Баязид не мав
коло себе. Був сам серед найвiрнiших прибiчникiв Лжемустафи. Але що таке
вiрнiсть? Хiба вона не ма╓ меж? Вона кiнча╓ться на березi тих рiк, в яких
тече кров, не вмiючи споруджувати мостiв. До того ж i сам Лжемустафа не
покладався навiть на сво╖х найнаближенiших. З нiг до голови був у сталевих
кольчугах, на головi мав сталевий шолом, сталевими пластинками закрив собi
вуха, шию, на колiнах, на лiктях, на плечах мав товстi мiднi мiсюрки, не
було видно нiде жодно╖ смужки шкiри, жодно╖ щiлини, крiзь яку можна б
прорубатися мечем. Кому ж вiрив цей чоловiк?
- Ти так i спиш? - спитав Баязид.
- А що? - спокiйно вiдмовив той.- Пересторога, поки сяду на трон у
Стамбулi.
- Хотiв же роздiлити зi мною царство.
- Хотiв.
- Тодi як же Стамбул?
- Стамбул зостанеться столицею Румелi╖. Тобi все, що по той бiк
Босфору.
Баязид засмiявся.
- Менi Стамбул нi до чого. Люблю Бурсу. ╢шiль Бурса. Що може бути краще
на свiтi?
Баязид примiрявся до оленя. Вибирав найсоковитiший шматок. Зда╓ться,
там, де бугряться шийнi м'язи. Взявся за вичовгану ручку мисливського
ножа, спробував лезо. Гостре, як мiст, по якому душi правовiрних мають
потрапляти в рай. Впiвока глянув на самозванця, i при свiтлi вогнища
блиснула в того вузька смужка шкiри пiд пiдборiддям мiж кольчугою i
захисною сiткою шолома.
- А чи ти чув,- примiряючись до оленячого сiдла, поволi мовив Баязид,чи
чув ти, як колись Пiр Султан Абдал пiдняв повстання селян проти падишаха
Сулеймана, об'╓днавшись з кизил башами, i за це був повiшений у Сiвасi?
Або про те, як давно-давно самозваний син сельджуцького султана Кей Кавуса
Лжесiявуш пiдняв бунт у Мунке?
- До чого тут Лжесiявуш? - невдоволено спитав самозванець.
- Його впiймали, зiдрали з нього живцем шкiру, набили соломою i возили
по городах для страху. Так бува╓ з усiма самозванцями.
Кажучи це, ввiгнав Лжемустафi ножа в горло, i той захрипiв, заклекотiв
кров'ю, став валитися просто у вогнище.
- Я султанський син Баязид! - крикнув шах-заде.- А це мерзенний
самозванець, який ошукував усiх вас!
I рвонув свiй халат i показав ╖м золотий панцир. Але золото не
заслiпило тих людей, ╖х вразила смерть того, за ким вони йшли, кому
вiрили. Тепер вiн був мертвий, i вони стали безпораднi, мов дiти.
Мовчки розходилися по сво╖х горах, а Баязид, вiдiславши султановi
голову самозванця, по╖хав до Едiрне ждати помилування з Стамбула.
Замiсть помилування йому визначено Амасiю.
Щоб хоч трохи втiшити улюбленого свого сина, Роксолана написала
Баязидовi, що Амасiя славиться сво╖ми яблуками. Могла б ще додати: i
смертями.
Згадувала назву того далекого мiста iз здриганням. Чому не залишився
Баязид у Рогатинi, коли посилала його туди ще"малим? I чому не послала
його з Гасаном знов у свою землю? Може б, загубився там, як Гасан, про
якого нема╓ нiяких вiстей уже три лiта.
ДНIПРО
А Гасан лежав край днiпровського берега (може, край днiпровсько╖
води?), i червоне сонце, яке сiдало над очеретами, сумно свiтило на його
обличчя i його кров.
Днiпро тiк повз нього до моря, не витiкаючи, пливла вода, пливла земля,
i Гасан теж плив повiльно й невпинно, i здавалося, що сидить поряд з дяком
Матвi╓м Iвановичем на лавцi, прикритiй червоним московським сукном, а
тяжара ╖хня випливав на вiльнi води, i весла грають до сонця, i молодi
веслярi, поскидавши сво╖ стебнованi ватянi кафтани, лишившись у самих
сорочках, дружно виспiвують:
Пойду, пойду,
Под Царь-город подойду,
Вышибу, вышибу,
Копьем стенку вышибу!
Выкачу, выкачу,
С казной бочку выкачу!
Вынесу, вынесу,
Лисью шубу вынесу!
Земле рiдна! Бачу тебе щедру i заквiтчану, бачу степи тво╖ широкi i
рiки, повнi спокою й смугку, i лебедiння ранкiв над ночами, i лiси, що
трiпочуть, мов пташинi крила, i небо високе, мов усмiх мо╓╖ матерi, яко╖ я
не знаю.
Згубив лiк дням i мiсяцям то в короля польського, то в московського
царя, серед снiгiв i морозiв. Чи ще згадувала його та нещасна вельможна
жiнка, яка послала його в цю безнадiйну виправу?
У короля вiн так нiчого й не висидiв. Може, йому й вiрили, але збували
всi його намовляння шанобливими усмiхами й неувагою. Султан уже три роки
вою╓ з шахом i виснажений до краю? Всi народи зiтхнуть з полегкiстю. Чи не
хоче пан посол взяти участь у полюваннi на зубра? Це ж така нещоденна
забава. Iмперiя ослаблена? Стамбул без вiйська, окра╖ннi санджаки
розгубленi й наляканi? То було б вельми корисно для християнського свiту.
А чи пан посол не хоче здiйснити невеличку подорож до садиби ╖хнього
першого архiбiскупа? Мав би що розповiсти в Стамбулi.
Так з ним поводились. Могли тримати хоч i до кiнця свiту, а вiн
терзався душею i з страхом думав: що ж привезе тiй, яка його послала.
Волiв би й не повертатися нiколи, нiж знову стати перед нею з порожнiми
руками i пустими словами.
Вiдчаявшись, метнувся до московського царя. Пристав до ╖хнього
посольства, яке привезло королевi вже не перше послання свого загадкового
володаря, що домагався визнати за ним царський титул, не знав, як себе
назвати, махнув рукою: якось воно обiйдеться. "Послом називатися в Москвi
не мiг, бо не мав нi листiв до Iвана Васильовича, нi грамот, нi
повноважень. Розпачливi слова Роксолани про те, щоб намовив чи то короля,
чи то царя пошарпати султанських васалiв i санджаки на Днiпрi та на
Днiстрi? Але що слова? Хто ╖х стане слухати, хто повiрить? Порадившись iз
сво╖ми Гасанами i з московськими послами, вирiшив сказати все, як воно
було насправдi. Вiн султанський посол до короля, але походження
християнського, тобто полонений. Тепер вiдбiга╓ од султана, щоб
повернутися до свого народу, i ма╓ для московського царя важливi вiстi про
самого султана i його васала - хана кримського.
Посли в тi часи мiняли сво╖х володарiв, як приблуднi пси - хазя╖в.
Бiгали вiд одного до другого, вибирали, який бiльше платить, iнодi
слугували одразу двом або й кiльком можновладцям, як то робив ╢ронiм
Ласький, нiхто й не дивувався тому, а коли хто страждав од цього, то
найперше самi ж посли, якi важили власним життям, надто коли вирушали до
якого-небудь деспота. Селiм Явуз, батько Сулейманiв, стратив кiлькох
iноземних послiв, а коли великий муфтiй зауважив йому, що шарiат не велить
убивати посла не в його землi, султан вiдповiв: "Тодi хай повiсять його на
вiрьовцi, сплетенiй у його ж землi,- i ми дотрима╓мося шарiату!"
В Москвi Гасановi придiлено було за плату дiм з приставом, який стерiг
турецьких людей вiд усiх охочих. Дано було ╖м ще писаря, що дбав про ╖жу i
все необхiдне, а також помагав зноситися з великими людьми, як звано
царських вельмож i дякiв з приказiв. До царя Гасан пробитися не мiг, йому
сказано про це твердо й недвозначно. Бо й хто вiн? Утiкач i зрадник? Вибiг
од турецького султана - ось i все. Ма╓ щось сказати важливе? Хай скаже.
Ма╓ просити милостi в царя, але боронь боже набридати йому сво╖ми
домаганнями. Чи заявив про сво╖ товари, якi ввiз у Москву, i чи сплатив
мито? Не ма╓ товарiв, а тiльки золото для прохарчування? Золото теж товар.
З рубля сплатити по сiм д╓н╓г мита.
Люди Гасановi мерзли серед снiгiв i вмирали вiд нудьги й непорушного
сидiння. Вiн писав i писав до царя, знаючи, що далi дякiв його писання не
йдуть, але не мав iншого виходу. Погрожував, що султан незабаром
повернеться до Стамбула, i тодi хан, який нишкнув у Криму, поки його
високий покровитель бився з шахом, знов почне шарпати окра╖ни Московсько╖
держави i спробу╓ вдарити й на саму Москву. В сво╖х листах Гасан посилався
на власний досвiд служiння при султанському дворi i знання узвича╓нь усiх
окра╖нних санджакiв Османсько╖ iмперi╖. На султаншу посилатися не
наважувався, брав усе на себе, давно змирившись з думкою, що принесений у
жертву справi набагато вищiй, нiж його власне життя.
Врештi царевi сказано про Гасана i про тривожнi вiстi, якi вiн принiс,
на щастя, провiдчики, посланi вниз по Дону, теж принесли вiдомостi про
лихi намiри кримчакiв,- i нарештi сталося: Iван Васильович послав дяка
Ржевського з людьми далеко за московськi застави на Оцi й на Дону аж до
Путивля, щоб наготував там за зиму стругiв i спустився по Пслу, а тодi по
Днiпру на низ аж попiд улуси кримськi для провiдництва i взяття "язикiв",
тобто полонених. Так далеко на пiвдень московське вiйсько ще нiколи не
ходило, люди Ржевського наражалися на небезпеки незнанi й великi, тому за
провiдника визначено було ╖м Гасана, але всiх його людей зоставлено в
Москвi як заложникiв, та й самого звелено всiляко пильнувати впродовж
усього походу, щоб не допустити до зради, не дати йому втягнути вiйсько в
заготовлену пастку.
Хто вiн був? Без роду, без племенi, без спогаду, без iсторi╖, навiть
iм'я чуже. В лiтописi лишиться згадка: "Вибiг з Криму полонений i
сказав..." Нема╓ iменi, i не всю правду сказано - так поплутанi шляхи
людськi.
Цiлу зиму нудьгував у хатинi коло дяка Матвiя Iвановича, пробував
помагати його людям збивати струги, але не вмiв, тiльки заважав. ╢дине,
чого мiг навчати,- рубатися на шаблях та стрiляти з мушкетiв, якi звано
тут пищалями. Тут вiн був неперевершений, а що вогненного припасу в дяка
було бiльше, нiж харчiв для вiйська, то Гасан мав змогу передати сво╓
яничарське дивовижне вмiння i здобув хiба ж таку пошану навiть у самого
Матвiя Iвановича.
Той по-сво╓му жалiв безрiдного цього вусатого чоловiка, ночами, сидячи
в темрявi коло затухаючого вогню, розiпрiвши вiд пiдiгрiтих медiв
трав'яних, хвалився дяк сво╖м родоводом, що сягав у найглибшi часи, мало
не до початкiв держави Ки╖всько╖. Походив од князiв Смоленських. Його
предок Федiр Федорович був удiльним князем города Ржева. Ще й досi частина
Ржева на правiм березi Волги так i зветься - Князь-Федорiвська.
Найщасливiший з князiв Ржевський Родiон Федорович убитий в битвi
Куликовськiй. Стояв, захищаючи плече Дмитрiя Донського, полiг, не
вiдступивши, бо то було поле честi всi╓╖ землi Русько╖. I пiсля битви
Куликовсько╖ татари вiдкотилися аж за Перекоп.
- Щоб шарпати Укра╖ну,- зауважив Гасан.
- А ось ми ╖х шарпнемо аж ну! - ляснув його по плечу дяк. За зиму
наготували з сотню стругiв. Дерево було сире, Гасан не вiрив, що цi
посудини триматимуться на водi, але набивалося в струги по двадцять i по
тридцять во╖нiв, i вони пливли. Вiйсько не викликало особливого захвату в
колишнього яничара. Зброя: луки, списи, сокири та басалики, пищаль одна на
десятьох, щоправда, вогненного припасу достатньо. Шаблi - тiльки в дяка та
в боярських дiтей, у них же - стальнi лати й кольчуги, а то все -
стебнованi ватянi кафтани, якi чи й захистять вiд татарських стрiл.
Вражала Гасана нужденна ╖жа цих людей. Хоч i сам, скiльки пам'ятав, жив
упроголодь, бо яничари на╖далися лише пiд час грабувань захоплених
городiв, але все ж звик мати щодня жменю рису в казанку. Цi ж люди могли
не ╖сти день i два i терпiли, не скаржилися, ще й виспiвували сво╖х
веселих пiсень:
Ах ви, девки, девушки, Голубины гнездышки! Много вас посеяно, Да не
много выросло...
Ловили рибу, били звiра, здобували де що могли здобути, iнодi крали,
iнодi знаходили припаси на пасiках, розкиданих по берегах Псла; на той
випадок, коли вже нiде нiчого не змогли б улузати, кожен мав торбинку
пшона й дрiбку солi, щоб зварити собi такого-сякого "хльобова" i перебути
тяжкi днi. У боярських дiтей були з собою запаси солонини. В дяка до м'яса
малася навiть приправа - цибуля й перець.
Гасана часто розпитували про Стамбул, про султана, про палаци й
багатства, вiн розповiдав, iнодi обережно згадуючи й про сво╖ зустрiчi з
султаншею, його слухали з захватом, i нiхто не вiрив тому, що вiн
розповiда╓. Надто неспiвмiрним було ╖хн╓ життя з тим далеким i недосяжним
свiтом заморським.
Во╖нам плачено по пiвтори д╓ньги щоденно, але нi купити нiде нiчого не
могли, нi навiть показати кому-небудь те сво╓ нужденне срiбло - хiба що
один одному. Земля лежала принишкла, налякана ордою, люди порозбiгалися,
ховалися десь у крiпостях - у Ки╓вi, в Кановi, в Черкасах, сюди спускалися
хiба що на лiтнi уходи, та й знов утiкали на зиму до сховку.
Так i бачив Гасан, як утiкають навiть цi найвiдчайдушнiшi, зачувши
страшну ходу орди, поперед яко╖ летять хмари птаства, круки висять у тiй
сторонi, звiдки вона насува╓ться, ночами тривожнi згуки дрижать у повiтрi,
i земля струшу╓ться вiд страху.
Але тепер сила йшла на орду, i хоч невелика, але мiцно зiбрана в кулак,
тверда, найнесподiванiше ж: iшла плавним походом, чого тут ще нiколи не
чувано.
Сотня тяжар вiйськових розтягнулася на таку вiдстань, що не охопиш i
оком, дяк Матвiй Iванович, прикладаючи долонi до рота, погукував на
сусiднiй струг, щоб не вiдставали, перегук котився далi й далi, гримiв
весело й могутньо: "Гей-гей-ого-го-го!"
Так випливли в Днiпро, поминули Келебердянську забору, рiка розливалася
могутня й безмежна, як небо, що далi пливли, то ширшали води, крутий
правий берег знову раз i вдруге насунувся на рiку кам'яними замшiлими
скелями, а лiвий стелився полого аж до обрiю, зеленiв молодими лозами i
вербами, чорнiв могутнiми дубами, якi ще не одяглися листям, хлюпостався у
водах велетенсько╖ рiки розлоге, вiльно, первозданне.
Вода в Днiпрi була холодна й солодка. Може, саме цю воду пив Гасан у
забутiм дитинствi? Хто ж то зна╓.
Закидали сiтi, ловили велику рибу - осетрiв, сомiв, пудових сазанiв.
Трiпотiла мiж ними стерлядь, тяжко сплескувала бiлорибиця. Качок падало на
воду стiльки, що ╖х ловили руками. Сторожкi гуси не пiдпускали до себе
людей, ╖х дiставали стрiлами.
Пливли повiльно, часто зупинялися, вибираючи не затопленi весняними
водами острови, iнодi приставали й до берега. Виставивши дозори,
вiд'╖далися й вiдсипалися, щоб набратися сили, бо дорога була далека,
небезпечна й тяжка.
Гасан сказав дяковi Ржевському, що, зда╓ться, вiн ма╓ знати черкаського
старосту князя Вишневецького, то чи не послати до нього людей, щоб дав вiн
провiдникiв по Днiпру i перевощикiв на порогах. Але тут у дяковi ожили
пiдозри, вiн став випитувати в Гасана, звiдки та як вiн зна╓ того князя, i
що то за чоловiк, i чому конче треба ╖м зноситися з ним оце тепер. Гасан
тiльки рукою махнув.
- Ех, Матвiю Iвановичу, ти ж не в царському приказi, де треба морду
надувати та напускати на себе неприступнiсть! Ти чоловiк з поля та з бою,
мав би бiльше вiрити людям, якi хочуть добра цiй землi. Звiдки я знаю того
князя Вишневецького? Живеш на свiтi, то й зна╓ш те чи се. Прибiгав князь
до Стамбула, хотiв служити султановi. Ну, султана не застав, а султанша
стрiла його не вельми привiтно. Потримали ми його в найпаскуднiшому
караван-сара╖, погодував вiн блiх i не витерпiв: побiг назад до свого
короля. Чув я, що вициганив собi староство Черкаське.
- Коли то такий непевний чоловiк, що бiга╓ туди й сюди, то як же можемо
покладатися на нього?
- Не на нього, а на козакiв. Попросити, щоб дав козакiв для супроводу.
А сам князь - шкода й мови. Бiгав i бiгатиме ще. I навiть не вiд слабшого
до дужчого, а до того, де побачить вигоду для себе. Ось почу╓, що царське
вiйсько пройшло вже й по Днiпру,- ще й до царя прибiжить.
Але дяк уперся на сво╓му:
- Царське велiння було взяти для супроводу тебе, а бiльше нам не треба.
Нащо тобi цi козаки? Маю сво╖х - путивльських. Теж козаки, вмiють
стрiляти, воюють i пiшо й кiнно. Чого ж iще?
- Я проведу тебе, Матвiю Iвановичу, на бусурмана, коли ми його
побачимо. Покажу, де, i як, i кому стати, щоб дошкулити найбiльше, бо
знаюся на ╖хнiх вiйськових звичаях i хитрощах. Але шляху туди знати не
можу.
- Днiпро й приведе.
- Днiпро великий. Його треба знати. А я, вважай, уперше тут, як i ти,
дяче.
- Сказав же: з Стамбула вибiг. Хiба не знав там дорiг?
- Стамбул не Крим. Ти, коли б сидiв тiльки в Москвi, знав би всi дороги
на Сiверщинi чи на Дону?
Та балачки тi не привели нi до чого. Ржевський твердо дотримувався
царського велiння: йти без розголосу, нi з ким не зноситися, за
перекинчиком турецьким наглядати пильно, вiд себе не вiдпускати, зайво╖
довiри не виявляти.
Пливли далi й далi, рiка ширшала, могутнiшала, наливалася весняними
водами, вночi соловейки били в лозах сво╖ми пiснями, аж виляски йшли,
сонце свiтило яснiше i яснiше, пригрiвало дужче та дужче, гребцi
розстiбали сво╖ товстi кафтани, тодi й геть ╖х скидали, лишалися в самих
сорочках, молодi, ясноволосi,- не во╖ни, а добрi мандрiвники в цьому
зеленому тихому кра╖.
Вже перед порогами, не знаючи, як пробиратимуться далi, зупинилися коло
двох островiв посеред рiки. Дяк з Гасаном та боярськими дiтьми отаборилися
на меншому острiвцевi, струги пристали до великого довгастого острова, що
був трохи вище по течi╖.
Ще й не розташувалися як слiд i не роззирнулися, коли до меншого
острова, не знати й звiдки, пригреблося кiлька вутлих на вигляд човникiв,
з них повистрибували на пiсок високi дебелi чоловiки з шаблями й
рушницями, в грубих бiлих сорочках i киреях наопаш, у високих шапках,
вусатi, як Гасан, якiсь мовби надто суворi, але й добродушнi водночас.
Дяковi люди вхопилися за пищалi, але прихiдцiв це не злякало, йшли собi
спокiйно, пiдходили ближче, один з них застережно пiднiс руку.
- Хто такi? - гукнув дяк.
- А козаки ж,- сказав той, що пiднiмав руку.
- Звiдкiля? - допитувався Ржевський.
- Та звiдсiля ж, бо й звiдки ще? Я отаман Мина, або Млинський, а оце
отаман Михайло, або ╢ськович. Люди нашi там, на березi, а ми це
перескочили до вас, щоб сказати про себе.
Пищалi довелося опустити, бо козаки вже пiдiйшли впритул i люди були, з
усього видно, мирнi.
- Як же не боялися сюди пливти? - нiяк не вiрив дяк.- Бачили, яка в
мене сила?
- Та бачили,- сказав Мина,- якби бусурманська сила, то ми б ╖╖ вже
давно шарпнули. А так дивимось: богу моляться, говорять по-нашому,- отож,
люди добрi, треба ╖м помогти. Привели ми з Михайлом трохи вам сво╖х
козакiв. У мене сто та в Михайла двiстi, а тiльки в мене такi, що кожен за
сотню справиться, бо то козаки-перевощики, не знаю, чи й чули про таких.
- Я чув,сказав Гасан,- та ти на мене не зважай.
- Ти ж голомозий, хто на тебе зважатиме? - засмiявся Ми-на.- Бусурман
чи потурнак? Впiймали тебе чи сам прибiг? Та вже однаково, коли ти тут.
Ну, то ось. Козаки нашi воюють з бусурманами не тiльки на сушi, а й на
морi. На море не всi йдуть, а тiльки вiдважнi та здатнi зносити його
запах. На човнах виходять у море, йдуть берегом вправо, аж до турецьких
околиць, доскакують i до Царгорода. Коли натрапляють на турецькi галери,
вважають зовсiм за лiпше згинути, нiж безсоромно тiкати або пiддатися,
через те часто побiждають, попавши i в розпучливе положення. Човни в нас
хоч i невеликi - на двадцять чи на тридцять чоловiк,- та, щоб ╖х зробити,
треба якийсь час, то, допоки довбають було козаки чи на Томакiвському
островi, чи на Чортомлицькому, вже кримчаки й пронюхають i коло
Кизи-Кермена виставляють сторожу i на берегах i на водi, бо там Днiпро
перегороджений залiзними ланцюгами, привезеними з Стамбула, i тримаються
тi ланцюги на поплавках, коли ж ждуть козакiв, то на поплавках ще й
засiда╓ сторожа. Ну, то ми як? Стружемо сво╖ човни деiнде ось тут, а тодi
збира╓мося на отому островi, де вашi тяжари пристали, звемо його Становим,
а вже оцей ваш, де сто╖те, можемо тепер назвати й Московським, бо чого ж?
Вiд Станового ж i почина╓мо плавбу. I мо╖ хлопцi-перевощики проводять, як
то сказано, через пороги. Нiхто цього не вмi╓, крiм них, i щоразу ждуть
тут од козака або життя, або смертi. Воно можна й по сушi, хто страх ма╓
перед водою, так тяжко ж i довго, кримчаки побачать, i тодi чи й
проберешся до моря тайкома. Опрiч того, хочеться козаковi з долею
погратися ще перед турком.
- I скiльки тут порогiв? - поспитав дяк.
- Порогiв самих дев'ять, та ще забори, лави та каменi крутьки[86],
бучки[87] i просто шипи, ╓ ще щiтки[88] та черенi[89], ╓ упади[90],
одмiтi[91], прорви, ну та це не при всякiй водi. Нинi вода велика на
порогах обрiта╓ться, i ще вона прибуватиме помалу до святого i╓рарха
христового Миколая, а пiсля празника святого Миколая через недiлю то вже
ниспадати почне скорiше, нiжлi прибувати. У нас як кажеться: хочеш жить -
не напийся.
- А переправля╓те ж як? - поцiкавився дяк.- 3 людьми чи порожняком?
- Люди йдуть по берегу, а вже з стругами тiльки ми. Хто й на суднi,
iншi утримують його на косяках[92], другi спускаються у воду, пiднiмають
судно над гострим камiнням i обережно спускають його па чисте. Та вже
побачите самi. Як то в нас спiва╓ться:
"Та гиля, гиля, сiрi гуси, до води, та дожилися нашi хлопцi до бiди. Та
гиля, гиля, сiрi гуси, не лiтать, доживуться козаченьки ще й не так". Ми
то сво╖х човнiв переправля╓мо скiльки? Ну, десять од сили. А щоб аж сотню,
та ще таких тяжких - то й не бувало. А спробувати треба. Страху наженемо
на самого султана, коли вправимось. Ось глянете на пороги - то й самi
побачите.
Вже перший порiг, до якого пiдiйшли назавтра, перегороджував усю течiю
Днiпра кам'яним пощербленим гребенем, чорнi похмурi зубцi стирчали над
водою, поворонiла вода з диким шалом кидалася на тi зубцi, клекотала i
бучала, закручувалася в одмiтi, в несамовитому перестрибi мчала вниз, так
нiби хотiла пробити кам'яне дно, провалитися на той свiт.
Дяк мовчки перехрестився. Гасан тiльки свиснув. Навiть у його багатому
на пригоди яничарському життi не траплялося такого.
- Це ще й по порiг,- втiшив ╖х Мина.- Тут широчiнь, ╓ куди кинутися,
обiйти. А ╓ й страшнiшi, Вовнiг, скажiмо,- то там з водою таке виробля╓,
як вовна ста╓ закучмлена. Над усiма ж Дiд сто╖ть, або Ненаситець, то вже
всiм порогам порiг. Вже як його перейдеш, то й перехрестишся. Ми там i
кашу останню варимо на островi. Хоч скiльки лиша╓ться припасу, все
вкида╓мо в казан. Так i острiв звемо: Кашоварниця. А плав оце вiдсiля й
почина╓ться. До Кам'янки-рiчки пiшов, балка Трояни оста╓ться влiво, нижче
вп'ять камiнь Горбатий, бо в нас усе ма╓ назву. Хто став, того й камiнь.
Розбився козак на каменi - ось уже й зветься вiн Родич. Потайний так i
зветься Потайний. З горбом - Горбатий. Жеребець - як пiйма, то ожеребишся
на ньому, хоч ти й не кобила. Ось хоч би й Кам'янецький порiг. Тут i рiчка
Кам'янка i острiв Кам'януватий. Воно нiби вiд того, що багато камiння. А
чому? Довкола пiсок, а тут камiнь. А було, кажуть, так. Впiймали татари
козака-переправщика та й заставили переправити ╖х через порiг уночi, щоб
козаки не бачили. Козак повiв човен прямо на порiг, потопив ворогiв,
утонув i сам. А Днiпро повернув течiю i винiс шапку козакову до нiг його
дiвчини, яка його ждала. Дiвчина вiд горя скам'янiла. Ото й рiчка та
острiв. А сестра козакова, залившись слiзьми, стала рiчкою Самарою. Таке
воно бува╓. Ну, то ото пiсля Горбатого попада╓мо в Кучерову яму, а пiсля
направля╓мо човни, щоб по ходу йшли. Далi пiд степом - привал перед
Сурським порогом. Тодi Сурський порiг. При малiй водi треба йти в заход -
це невеличкий порiг такий, як забора. Ну, тепер вода велика, пiдемо прямо.
Пiсля Сурського - Лоханський порiг. Коли з-пiд степу вiдплива╓ш, накрива╓ш
Бабайошний вир, там на бабайках, по-вашому весла, поробить прийдеться.
Далi упад вiд Буцiвого каменя. А збоку з-пiд Лоханського порога - хiд на
Кулики. Пiд Богатирем привал знову. Легенда така. Наш силач кинув камiнь,
а татарський не докинув. От i Богатир той камiнь. У Звонецький iдемо в
порiг, в канаву не ходимо. Як допливем до Кiзлевого острова, привалимо. Як
вода тиха, пуска╓мо який-небудь предмет: кошовку чи кусок дерева, куди
попливе - туди в пороги йти, бо так показу╓ слог води.
До рiвно╖ води йшли так тяжко й довго, що Гасановi здавалося: нiколи не
дiйдуть, навiки зачепляться на цих кам'яних щiтках, що перегороджували
Днiпро, нiби наслання нечисто╖ сили.
Але людина забува╓ небезпеку, щойно полиша╓ ╖╖ позаду. Дяк Ржевський,
забачивши неприступнi скелi Хортицi, забажав стати там i розпочати
закладення крiпостi для царя московського, бо лiпшого мiсця не знайдеш у
цiлiй землi. Гасан кiлька разiв нагадував дяковi, що ' мають вони йти
далi, бо про крiпость мови не було, недвозначно натякали про дальший похiд
i козацькi отамани Млинський та ╢ськович, якi повели сво╖х козакiв
самочинно, заохоченi силою Ржевського, головне ж - його смiливими
намiрами.
- Поки бусурмани не пронюхали нiчого, треба на них вдарити! - напосiдав
Мина-Млинський. ╢ськович мовчки крутив вус, але стояв завжди за спиною в
Млинського, так нiби пiдпирав його слова i сво╓ю силою i мовчанням.
Врештi дяк звелiв пливти далi.
Що то була за плавба!
До Iслам-Кермена доскочили зненацька, татари насилу встигли втекти з
крiпостi на лiвий берег i звiялися до свого хана з розпачливою вiстю про
небачену силу на Днiпрi.
Козаки зайняли татарських коней i худобу, частина дякових людей тепер
iшла верхи разом з козаками, тим часом струги, майже не пристаючи до
берега, швидко пливли на низ. Козаки з берега виспiвували:
Як нас турки за Дунай загнали, Бiльш потопали, як виринали;
А ти, мiй пан, i чобiтка не вмочив, Нi чобiтка, нi стременочка Нi
стрем'яночка, нi сiделечка, Нi поли жупана, нi чобiтка-сап'яна.
Пiд Очакiв, де мав сидiти турецький санджакбег, пiдпливли так само
несподiвано, як i пiд Iслам-Кермен. Турецький ага встиг утекти, оборонцi
замкнулися в острогу, але Гасан так поставив козакiв i московитiв, що
крiпость взято одним приступом. Забравши багато "язикiв" i "доскочивши"
чимало майна, попливли назад. Не втiкали, пливли, як переможцi, бо ж
заволодiли всi╓ю рiкою до самих ╖╖ витокiв, i ось тут ╖х наздогнали з
великим, понад десять тисяч, вiйськом санджаки з Очакова i Бендер.
Козаки порадили не втiкати, а зробити засiдку в очеретах, якi були тут,
н╖би море, i, коли вороги пiдiйшли, вдарено по них з рушниць ╖ пищалей.
Стрiльба була страшна. Горiли очерети, гамiр, зойки, молитви й прокльони -
все це тривало цiлий день, покладено трупом чи не половину туркiв, решта
стала вiдходити. i ось тодi Гасана вдарило в груди. Вiн i не збагнув, що
поцiлений, ще вистрелив сам i мав силу вiдгукнутися на заклик дяка
Ржевського: "Доганяй, Гасане!" Аж тодi опустився на землю i тепер лежав
боком край днiпровсько╖ води, споглядаючи на червоне сонце над очеретами.
Очерети ламалися, трiщали далi й далi вiд нього, двi сили розходилися
врiзнобiч, одна з перемогою, друга розбита, а вiн лишався посерединi, на
нiчийнiй землi, сам нiчий, не приставши нi до чийого берега. Кров витiкала
з нього широким струмком, життя вiдлiтало, зоставалися смуток i жаль за
всiм, чого не зробив або не зумiв зробити, надто жалко було йому оту
далеку зрозпачену жiнку, що б'╓ться в кам'яних стiнах султанського палацу,
прагнучи щось зробити для рiдно╖ землi, i заламу╓ руки вiд безсилля. Нiхто
нiколи не довiда╓ться нi про ╖╖ намiри, нi про ╖╖ душу. Мав би вiн
розповiсти цим людям про Роксолану, та не встиг, все ждав слушного часу, а
час той не настав - прийшла смерть.
Гасан заплющив очi i лежав довго-довго. Сонце вже висiло над самим
кра╓м очеретiв, тиша огортала вмираючого, наче на тiм свiтi, i з тi╓╖ тишi
зненацька зродилися для Гасана запах i барви Туреччини, ╖╖ стоголосся,
гамiр базарiв, зойки муедзинiв, стрункi чорнокосi дiвчата, червона
черепиця покрiвель, сади такi зеленi, що незмога передати словами, сонячна
чiткiсть кра╓видiв, пахощi лавра i водянистий дух конюшини, табуни коней i
зоря над ними, золоторогий мiсяць у високому небi i бiлий пил на дорогах,
бiлий пил, наче висiялися на землю всi небеснi зорi.
I вiн збагнув, що вже нiколи не зможе жити без то╖ ворожо╖ й рiдно╖
водночас землi, але знав також, що й повернутися туди не зможе нiколи, бо
вмира╓.
Хто визнача╓, де тобi вмерти,- бог чи люди?
ЧАС
Нi рокiв, нi мiсяцiв, нi днiв. I так усе життя. Тiльки першi
п'ятнадцять рокiв жила Роксолана, а тодi мовби вмерла i час зупинився для
не╖. Точка вiдлiку часу ув'язнена в гаремi разом з нею, пори року, тижнi,
мiсяцi, роки вiдмiчаються тiльки залежно вiд дрiбних гаремних подiй та
змiн погоди. Так нiби стрiла часу, не маючи нi спрямування, нi сили,
зависла в просторi i для тебе настала якась непорушна тривалiсть, вiльна
вiд послiдовностi руху i вiд будь-яко╖ змiнностi. Час зупинився для тебе,
вiн не да╓ нi надiй, нi обiцянок, вiн розгалужу╓ться, мов гiлляста
блискавиця, над iншими й для iнших, але не для тебе, бо про тебе вiн
забув, збайдужiв до твого iснування, i зникла в ньому навiть тривожна
небезпека повернення всього найгiршого, коли зватиметься вiн уже й не
часом, а мiстичним перським словом "црван".
Та хоч як непорушне сидiла Роксолана за непробивними мурами Топкапи,
хоч яких обмежень зазнавала для тiла i духу, хоч як намагалися невидимi
сили зупинити для не╖ час, вiдгородити ╖╖ пiд нього, кожна прожита мить
приносила усвiдомлення нерозривного злиття з усiм сущим, вiдчуття сво╖х
початкiв i сво╓╖ конечностi, i це давало сили i вiдбирало сили. Рух
зоряних тiл, обертання землi, течiя рiк, шум лiсiв, гамiр натовпiв,
народження i вмирання, генiй i ницiсть, благородство й пiдступнiсть - хiба
це не час i не саме життя?
Змiнилися королi в Францi╖, Iспанi╖, Англi╖, Швецi╖, Данi╖, Польщi,
Угорщинi. Нiмеччина, Швецiя, Данiя, Швейцарiя, Англiя, Нiдерланди помiняли
вiру, московський цар завоював Казанське царство, Бабур захопив
славнозвiсний дiамант Кох-i-Нур i вивiз його з Агри. Парацельс почав
по-новому лiкувати людей. Жан Нiкот привiз до Францi╖ зiлля, зване людьми
тютюном, поклавши початок повiльному ╖хньому тру╓нню. Меркатор
сконструював перший глобус. Леонардо да Вiнчi винайшов маховик для
прядiння i мотання шовку. Пiсарро розбишакував у Новому Свiтi. Один
землетрус знищив Лiсабон, iнший - найстрахiтливiший у дiях людства - в
китайськiй провiнцi╖ Шеньсi викликав загибель 830 тисяч людей.
Мiкеланджело написав фреску "Страшний суд". Коперник опублiкував працю про
гелiоцентричну систему. Нострадамус почав сво╖ пророкування про кiнець
свiту. Мусульмани ждали тисячного року хиджри. Християни, не дочекавшись
кiнця свiту, який мав настати в семитисячному роцi вiд сотворiння свiту,
стали малювати свого бога у восьмигранному нiмбi, сподiваючись протривати
ще тисячу лiт. В Iталi╖ лунала музика Палестрiни. Маргарита Наваррська
написала "Гептамерон", ╢лизавета, донька Генрiха вiд страчено╖ ним Анни
Болейн, стала англiйською королевою, в Данi╖ королевою стала Христина,
нещаснi Нiдерланди теж було вiддано пiд регентство жiнки - Маргарити
Пармсько╖. Брейгель i Босх лякали сво╖ми химерними видiннями, i ╖хнi
картини подобалися навiть iспанському королевi Фiлiппу. Московський цар
Iван звинуватив сво╖х бояр у смертi улюблено╖ жони Анастасi╖.
Чи ж звинуватить когось у ╖╖ смертi султан? Адже й вона - Анастасiя, i
╖╖ день святку╓ться 12 вересня, та тiльки хто ж його святкуватиме?
У Францi╖ генiальний Рабле написав "Гаргантюа й IIантагрюель", а на
змiну безпутному Вiйону, який знущався з усiх святинь, прийшли суворi
поети Плеяд.''Жоакен Дю Белле i П'╓р Ронсар, i Ронсар писав: "О книго, не
ридай! Судилось, певне, так, щоб у життi зазнав я вiд богiв лиш кари. Та
тiльки я помру - i зникнуть злi примари, дiстанеш ти вiнок, хвали почесний
знак. О книго, не сумуй! Поки живе людина, заслуг не визнають... Та як
вона загине - тодi по смертi нас вшанують, мов богiв. За все життя у нас
лише про кривду згадки. Та смерть зупинить глум пiдступних ворогiв, i шану
вiддадуть тобi в вiках нащадки".
В Iспанi╖ прийшов на свiт Сервантес, незабаром мав з'явитися в Англi╖
Шекспiр. Якi матерi народжували ╖х? Чи й для ╖хнiх убрань награбовано
коштовностей з усього свiту, платячи за них сотнями тисяч людських
смертей?
Падали на нещасну жiнку подi╖, на якi не могла впливати, запитання, на
якi не було вiдповiдей, пробувала боронитися, вiдстояти бодай свою душу,
захистити хоч сво╖х дiтей, i все валилося довкола не╖, час гримiв над нею
стосильне, як чорний вихор, який усе змiта╓.
Вiдчувала себе в самому центрi свiтобудови, бачила, яка недосконала то
споруда, хистка, коли й не злочинна. Розгородилися кордонами, богами,
ненавистю, а хто може вiдгородитися вiд часу?
КАМIНЬ
Баязид тодi ╖хав без поквапу, мовби вагався. Iнодi кiнь ставав, а його
вершник сидiв закам'янiло, бездумно, пустооко дивився поперед себе. Куди
╖хав, од чого втiкав?
Тисячолiтнiй пил, ру╖ни вiд землетрусiв, занесенi пилом i вiтром люди,
убогi селища, мазар невiдомого святого з стрiчечками, якi чiпляють
неплiднi жiнки: червонi, хто хоче сина, бiлi - на дочку. Бiлих мало.
Залишки вiд давно вмерлих народiв. Святинi в скелях. Викутi в каменi
богинi врожаю з пухкими черевами, богинi любовi й материнства зi звислими
грудьми, з розсунутими колiнами.
Торкав коня стременами, ╖хав далi.
Мати нахиляла його серце до сво╓╖ землi за морем, а йому люба була
тiльки Анатолiя, не мiг без не╖, без цих просторiв, без суворих гiр i
глибоких долин, налитих сонцем, з ╖х всеплодющiстю, як у його улюблено╖
Хондi-хатун, яку завжди в час небезпеки полишав у Бурсi, а тодi забирав з
собою у безконечнi сво╖ мандри.
В Бурсi ладен був прожити хоч i все життя: I тодi, коли послав
султановi з-пiд Сереза голову самозванця i отримав велiння ╖хати в Амасiю,
завернув до Бурси. Переправився через Мармару до Мудань╖, там пiднявся в
гори, про╖хав над урвищами Улудагу, побiля виноградникiв i оливкових га╖в
i задихнувся од видовища велетенсько╖ безмежно╖ долини, в яку скочувалися
з Улудагу прозорi потоки прохолодного повiтря, обвiваючи високi зеленi
чинари, вiковiчнi горiховi дерева i славетнi персиковi сади. ╢шiль Бурса -
Зелена Бурса!
Там у кам'яних розкiшних гробницях, прикрашених яшмою, мармуром i
мистецькими плитками з Iзнiка, Iзмiра й Кютах'╖, спочивають шiсть перших
султанiв з роду Османiв. Там у Челiк-Сера╖ над теплими джерелами Каплиджа
Хондi-хатун догляда╓ його синiв Мехмеда, Баязида i Селiма. Може, слiд було
б називати синiв, починаючи з його батька Сулеймана, i тодi султан був би
милостивiший до нього?
Однак коли Хондi-хатун уже в Амасi╖ народила четвертого сина i Баязид
назвав його Сулейманом, султан однаково ж не змилувався i не перевiв
шах-заде навiть у Бурсу. Не помогла Баязидовi вельможна його мати. Мрiяла
про якусь безмежну iмперiю для нього, де панувала б справедливiсть, мов на
небi, а тим часом не могла для улюбленого сина випросити в суворого
султана бодай одного османського города.
Що ж йому зоставалося? Сидiти, ждати, коли помре падишах i на трон сяде
брат Селiм, який пришле до нього вбивцiв i вб'╓ всiх його маленьких синiв
i навiть Хондi-хатун, коли та буде вагiтною? Дев'ять безумств переслiдують
чоловiка: самохвальство, жага до чужо╖ жони, вiдсутнiсть жони власно╖,
передавати владу жiнцi, прокляття доброзичливого, звичка позичати те, чого
не зможеш вiддати, нелюбов до сво╖х братiв... Його брати були мертвi,
лишився один, i вже й не брат, а ворог, загроза його життю. Щоб зберегти
власне життя i життя сво╖х синiв, треба було усунути загрозу. Чи важила
тут любов або нелюбов до брата? I чи було це безумством? Баязид нi з ким
не радився, нiкому не казав. Навiть його далека мати нiчого не вiдала нi
про його намiр, нi про те, що сталося незабаром.
Якби не юрюки, Баязид, може, й сидiв би спокiйно в Амасi╖, хоч як вона
йому була не до вподоби. Але юрюки ╖хали i ╖хали до нього звiдусiль,
осiдали довкола нього, мов бджоли бiля матки, несли сво╖ скарги i свою
нужду, так нiби вiн був султан або й аллах. А як вони жили? Крик i зойки
б'ють аж пiд небо, але нiяко╖ справедливостi для бiдного i надiй теж
нiяких. Втiкали з селiтряних заводiв у Маррашi i з рудникiв Акдагу, з
ливарень Бiледжика, де лили ядра для гармат, i з срiбних рудникiв Ерганi.
╖х, людей волi, султанськi субашi i лябашi заганяли пiд землю, заливали
водою, тримали в холодi й голодi, загрожували зсипати на кюрете
кашiла[93].
Чому вони прийшли до нього? Бо так ╖м сказали софти з амасiйських
медресе, якi розбiгаються щовесни по всiй державi, щоб знайти собi
прохарчування, i ведуть боротьбу з лихом. Софти знаються на високих
науках, i вони сказали, що шах-заде Баязид iбн-ель-Га╖б - син тайни.
Написана у безконечнiй вiчностi доля незмiнна, i боже призначення ма╓ бути
сповнене саме ним.
Чи вони це справдi казали, чи вiн слухав лиш самого себе? З-пiд Сереза
привiв з собою кiлькох вiдчайдухiв, якi перескочили до нього, коли вбив
самозванця, тепер вони збирали для нього з усiх усюд всiх невдоволених, а
╖х у всi часи було задосить.
Хмари люду прямували до Амасi╖, Баязид з такими незлiченними натовпами
мiг би йти хоч i на Стамбул, але не хотiв виступати проти султана, послав
гонцiв у Манiсу до Селiма, кликав того зiйтися пiд Конь╓ю, в серцi
Анатолi╖, i хай битва мiж ними вирiшить, кому зайняти трон, коли настане
вiдповiдний час.
Мабуть, все ж тяжiло над Баязидом прокляття iменi, бо два султани, якi
перед ним носили це iм'я, воювали з рiдними братами i обидва вмерли не
сво╓ю смертю. Баязид Блискавичний на Косовiм полi вбив старшого брата
Якуба, зайняв престол, царствував у славi, але загинув вiд жорстокого
Тiмура, Баязид, прозваний Справедливим, довгi роки вiв неправедну вiйну з
сво╖м братом Джемом, поки й добився його смертi, а сам загинув од власного
сина Селiма. Чи ж i йому судилося зазнати прокляття цього iменi? Був тут
безпорадний i беззахисний, як тебрiзький килим перед брудом.
Пiшов до Конь╖, перемiрюючи пiв-Анатолi╖ зi сво╖м строкатим вiйськом,
яке могло налякати когось хiба що сво╓ю численнiстю, та, зда╓ться,
лякалося тi╓╖ численностi й само.
Селiм не побачив нi Баязида, нi вiйська. Був надто байдужий до
метушняви свiту, щоб устрявати в таку дурну справу. Послав до Стамбула
свого великого вiзира Мехмеда Соколлу, той став перед самим султаном, був
допущений до царственого вуха, нiхто не знав, що вiн сказав Сулеймановi,
нiхто не вiдав, куди вирушив Соколлу з столицi, одержавши вiд падишаха три
тисячi яничарiв i сорок гармат.
Три тисячi пiших яничарiв проти незлiченно╖ сили кiнних юрюкiв, проти
диких вершникiв, одчайдушних харцизяк,- що вони важили? Коли на полi пiд
Конь╓ю Баязид побачив тiсно збитий гурт виснажених тяжким переходом
яничарiв, вiн засмiявся. Знав:
махне рукою, пустить сво╖х диких вершникiв - i зметуть вони все
безслiдно, чи й знайде вiн бодай слiд якийсь од Селiма.
А Мехмед Соколлу, розглядаючи безладнi натовпи Баязидово-го вiйська,
став перед яничарами, вилаявся так, як умiв лаятися тiльки вiн, а тодi
виголосив коротку промову, бо вмiв промовляти до загрубiлих сердець.
- Дiти мо╖! - сказав Соколлу.- Те, що ви бачите, недовго затулятиме вам
сонце. Нiхто там не зна╓ про нашi гармати, якi ми зараз викотимо наперед i
влупимо ╖м у самi кишки, в тельбухи, в печiнку i в серце. А вже тодi
пiдете туди ви, i нiхто не смi╓ повертатися до мене без голови ворога,
коли хоче зносити свою власну. Не стачить вам, чоловiчих голiв, стинайте
жiночi або й дитячi, та тiльки приносьте ╖х менi поголеними, дiти мо╖!
Вiрменський хронiст Вардан Багiшецi записав: "1559 року сини хондкара
Сулеймана Селiм та Баязид почали вiйну мiж собою бiля Конь╖. Селiм
примусив брата до втечi аж до Ерзерума, звiдки той пiшов до шаха з трьома
синами..."
Баязид утiкав з-пiд Конь╖, хоч за ним нiхто й не гнався. Не гналися,
але поженуться, знав це напевне. Селiм примчить до Конь╖, розiпне намет з
атласу й шовку, роздаватиме дарунки на золотих блюдах, блаженствуватиме,
пожинаючи плоди перемоги, вихвалятиме свого Соколлу, називаючи його
Iскандером. Бо хiба ж не погромив вiн незлiченнi бруднi орди Баязидових
юрюкiв, як колись великий Iскандер з тридцятьма тисячами розвiяв порохом
триста тисяч во╖нiв Дарiя.
А тодi з Стамбула прийде суворий султанський фiрман про погоню за
зрадливим шах-заде.
Тому Баязид хоч i вагаючись, все ж ╖хав далi й далi.
Кiнь пiд ним у золотiй вуздечцi, сiдло золоте, чепрак i нагрудник у
бiрюзi, бо бiрюза захищав вершника: його не скида╓ кiнь i не стягне на
землю ворог. Окрiм того, бiрюза приносить щастя, здоров'я, береже вiд
пошестi. Володi╓ чарiвною здатнiстю вбирати в себе нещастя й хворощi, тодi
блiдне, мiняв колiр, i ╖╖ викидають, беручи свiжу. Баязид пильно
придивлявся до сво╓╖ бiрюзи: чи не блiдне?
Слiдом за ним сунули цiлi хмари нужденного, зрозпаченого люду. Позаду
не мали нiчого, крiм голоду i блукань, попереду ждала ╖х невiдомiсть, але,
раз повiривши цьому здобичливому шах-заде, вони вже не вiдставали вiд
нього. Готовi супроводжувати хоч i на край землi, мандрувати й до само╖
смертi, бо що таке все ╖хн╓ життя, як не мандри, туляння i поневiряння?
Родини з усiм скарбом. З вiвцями, вiслюками, верблюдами. Безладна,
безмежна валка, яка нi зупинитися, нi просуватися вперед як слiд не може.
Нi вiдiгнати назад, нi попровадити вперед. Сунуться, сунуться, не вiйсько,
не помiчники, не спiльники - зайвий тягар i нещастя.
Вночi розводили вогнища, до╖ли овець i кiз, жiнки годували дiтей i
мостили ╖х спати, чоловiки знаходили розвагу в биятиках пiвнiв.
Яким чудом зумiли зберегти пiвнiв, везти ╖х з собою, готувати для цих
чудернацьких бойовиськ? Пiвнiв було багато. Мало не кожен приносив свого,
мало не всiм кортiло дiстатися в коло, тому обмежувався час для сутичок,
стояли в черзi, мов до стамбульських повiй, нетерпляче дихали один одному
в потилицi, вiдпихали й вiдтручували переднiх, проштовхуючись туди самi.
Хто дочi-кувався сво╓╖ черги, готував перед тим пiвня. Лизали пiвням
дзьоби, плювали ╖м пiд крила, смикали за ноги, струшували одурiлих птиць,
обкручували довкола себе, а тодi пускали в коло i мовчки, не дихаючи,
стежили, як ошалiлi бiйцi залiзно дзьобають один одного, як тече з
гребенiв кров, вискубу╓ться пiр'я на ши╖ й на грудях, викльовуються очi.
Найдивнiше: щодосвiта Баязида будили пiвнi. Цi закривавленi, побитi,
напiвживi птицi ще спiвали!
Чи заспiва╓ ще вiн коли-небудь, як спiвала колись його мати в гаремi,
велика султанша Хасекi? Чом не спитав поради у матерi, перш нiж кинутися в
змагання з Селiмом? Вона б не допустила його згуби.
Колись вважав: сонце над головою, здоров'я i життя - ось i все щастя
для людини. Тепер збагнув: щастя тiльки там, де ╓ надi╖. В безнадi╖ людина
жити не може. Було в нього сонце над головою, але якесь нiби несправжн╓.
Розстилався довкола безмежний свiт, але якийсь мертвий, без рослинностi,
без барв i звукiв, i тиша така лежала повсюди, що чутно було шурхiт змi╖,
яка проповза╓ по каменю. Так нiби ти давно вмер, вийняли з тебе душу, i
тiльки твоя марна оболонка мандру╓ без пуття, без цiлi й надi╖.
Може, тому ╖хав вiн без поквапу, вагаючись, мовби хотiв повернути коня,
хоч i знав, що вороття нема╓. Тепер мав ╖хати далi й далi, до крайньо╖
межi велико╖ iмперi╖ султана Сулеймана, не зупинятися й там, переступити
ту межу, поставити себе назавжди поза османським законом, для якого вiн
тепер був утiкач, зрадник, запроданець, i вiдмiрювалося йому за це ╓диною
мiрою - смертю, i мав вiн бути убитий стiльки разiв, скiльки разiв буде
впiйманий.
Вiдступу не було, i Баязид попровадив свого коня вперед. Вiн провiв
багатотисячнi натовпи через гори, неприступними тропами попiд самим небом
i нарештi вивiв на схили, звiдки спускалися тропи в схожу на рай
Араратську долину. Потоки нещасних вигнанцiв ринули в безмежжя долини.
Земля гудiла пiд ╖хнiми босими ногами, як барабан.
Пiсля дикого холоду на заснiжених перевалах тут саме повiтря кричало
вiд розпеченостi i аромати вiд плодiв лiтали, як птахи.
Сорок днiв пробув Баязид гостем вiрменських князiв. Нарештi вiд шаха
Тахмаспа прийшов дозвiл перейти йому Аракс i прибути до Тебрiза, але
тiльки з синами, полишивши весь свiй супровiд бажаний i небажаний там, де
вiн ╓. Так вiн пiшов за Аракс, а тi розвiянi по свiту люди далi покотилися
за вiтром, не знати й куди, не знати як i навiщо. Не мiг сам нiколи
зупинитися, i всi, хто йому мав нещастя довiритися, теж були приреченi на
те саме.
Через Хой Баязид прибув до Тебрiза, шах зустрiв його привiтно,
надарував йому золота, одягу, худоби, безлiч речей i послав жити в сво╓му
палацi в Казвiн, куди перенiс столицю ще покiйний шах Iсма╖л, прославлений
у народi, як поет Хата╖.
Через Ардебiль i Султанiю Баязид ╖хав до Казвiна. Сто сiмдесят коней i
дванадцять верблюдiв везли поклажу. Скелястi шляхи, гори й гори, вузькi
проходи, долини бездонно╖ глибини, далi кам'яниста рiвнина вiд Султанi╖ до
самого Казвiна. Султанiя була вся в ру╖нах ще з часiв Тiмура. Залишки
царсько╖ крiпостi з чотиригранними вежами, страхiтливе камiння повержене,
як життя Баязидове. Шах-заде занедужав, не мав сили триматися на конi,
його поклали на ношi, якi прилаштували мiж двома мулами, так продовжував
свою скорботну подорож. Його супроводжували шахськi слуги i слуги ханiв
Тебрiза й Султанi╖, в тигрових шкурах на плечах, мовчазнi, але
запопадливi. А може, сторожкi? Вже пильнували, щоб не втiк?
Перед Казвiном ╖х зустрiли молодi вершницi в рiзнобарвних шовках, з
золотими покривалами на волоссi, з вiдкритими вродливими лицями - найкращi
спiвачки столицi. Перед ними ╖хали флейтисти, зурначi й барабанщики.
Зустрiчали султанського сина музикою й спiвами. На головному майданi
Казвiна теж зустрiчали його музики i натовпи роззяв.
Казвiн стояв на сухiм пiщанiм полi. Не мав нi стiн, нi сторожi, нi
вiйська, бо до ворога ж однаково далеко. По широких вулицях котилися хмари
пилюги, щоб прибити порох, майдан перед шахським палацом цiлий день
поливали водою.
Шахськi палати схованi були серед садiв. Ворота й стiни в плитках,
розписаних золотом, перед ними гармати й чотири во╖ни. Баязидовi сказали,
що вночi кiлькiсть сторожi збiльшу╓ться до п'ятнадцяти, а бiля шахських
поко╖в - деке, де вiн житиме, щоночi чергуватиме тридцять ханських синiв.
Сторожовий писар-кiшкiджi щовечора називатиме йому iмена його охоронцiв i
знайомитиме його з багатствами i походженням ╖хнiх батькiв-ханiв.
Праворуч од головно╖ брами була ще одна брама, яка вела у великий сад з
баштою посерединi. Баязиду пояснили, що це Алла-капi - божi врата, втечище
для злочинцiв. Хто встига╓ сховатися там, той може жити там доти, доки
зможе себе утримувати.
Знайомство з Аллакапi виявилося пророчим. На новруз шах прибув до
Казвiна, пишно приймав Баязида в Табхане i в Диван-хане, а тодi
несподiвано вночi султанського сина брутально розбудив один з ханських
синiв i сказав, що, коли вiн хоче зберегти життя сво╓ i сво╖х синiв, то ще
до ранку ма╓ сховатися в Аллакапi, подбавши про припаси i запаси, бо ж
╖хнiй звичай про втечище йому вже вiдомий.
Баязида обмовив якийсь з вельмож - внiс у вуха шаховi вiсть, нiбито
Баязид разом з сестрою Тахмаспа задумали його вбити i зайняти трон Iрану.
Це було нiби в легендi про Сiявуша, про якого розповiда╓ться в
"Шах-наме" i спiва╓ться в пiснях. Сiявуш, син царя Кавуса, втiк од свого
батька до туранського царя Афрасiаба. Той дав йому в жони свою доньку,
тодi, повiривши наклеповi, стратив Сiявуша.
Чи його теж спiтка╓ така доля?
Тим часом Баязида з синами посаджено в залiзну клiтку, пiдвiшену пiд
високими деревами, так що до не╖ з землi незмога була й дiстати.
Не знав Баязид, що султан Сулейман прислав до шаха сво╖х людей з
вимогою видати втiкача.
Тахмасп прийняв послiв у Диван-хане i на всi ╖хнi домагання вiдказував:
"На мо╖й землi його нема╓".
Посли повернулися нi з чим, а шах уночi прийшов у Аллакапi, звелiв
звiльнити Баязида, до ранку учтував з ним, смiючись з обдурених послiв i
запевняючи свого гостя, що з ним нiчого лихого не станеться.
Дорога до Стамбула була далека, гонцi скакали довго, але султан
закам'янiв у сво╖й упертостi, гнав до шаха нових послiв i знов домагався
видачi бунтiвливого сина, погрожуючи новою вiйною за непослух.
Шах любив сидiти з Баязидом у саду коло водограю в неквапливих бесiдах,
при плодах i винi, розважався музикантами й танцiвницями, слухав поезi╖,
навперемiн складали з шах-заде сво╖ власнi вiршi. Якось надвечiр
Тахмасповi видалося, нiби з басейну пiдскочила рибина, одкрила широко рот,
засмiялась голосно шаховi в очi та й сховалася. Баязид не бачив нiчого.
Коли шах спитав мудрецiв, тi не змогли витлумачити цього чуда. Тим часом
од султана вже втрете прибули посли з вимогою видати Баязида. Лиш тодi
Тахмасповi одкрилося: навiть риба смi╓ться з того, хто захища╓ цього
заколотника.
Шах покликав султанських послiв i сказав, що завтра вранцi вiн видасть
╖м Баязида з синами, щоб сповнити волю великого султана. Але вiн обiцяв
Баязидовi притулок i не може зламати сво╓ слово. Тому хай вони вб'ють
шах-заде i його синiв, щойно вiзьмуть ╖х у сво╖ руки, одразу ж перед
Аллакапi,- так буде дотримано вiрностi султановi i шахсько╖ обiтницi.
Коли озбро╓на сторожа прийшла вранцi в Аллакапi, Баязид зрозумiв, що
настав кiнець. Йому пояснили, що його припаси вичерпалися, утримувати себе
тут вiн далi не може, тому повинен покинути притулок.
Вiн iшов поперед сво╖х малих синiв, що трималися на поштивiй вiдстанi,
як i належало, за брамою Баязид не побачив нi шахського вiйська, яке
обступило майдан, нi стамбульських послiв, що очiкували його з хижим
нетерпiнням, око його зачепилося на запилених каменярах, якi тесали камiнь
неподалiк од брами, не зважаючи на те, що дi╓ться довкола, заклопотанi
сво╓ю тяжкою роботою.
╖х було кiлька, вже немолодих, виснажених безнадiйним змаганням з
твердим, неподатливим каменем. Чоловiк схилений над каменем, мов знак
безнадiйно╖ самотностi. Хто з них безсилiший: камiнь чи людина? Та хоч
найтвердiший, камiнь однаково ж буде розколений, виймуть з нього душу, i
вмре вiн, ляже пiднiжком, розсиплеться на скалки, на порох. Може, i вiн,
Баязид, жив отак, носячи й переносячи камiнь, не знаючи, як його розбити,
де покласти, i тiльки здiймав цiлi хмари пилюги? Пил вляжеться, i стане
видно, що нiчого на цiм свiтi не зробив.
I йому так захотiлося до тих каменярiв. Бути з ними! Жити, щоб бити
камiнь! Каменi будуть тобi подушкою, спатимеш на пiску й кремiннi, житимеш
у пiтьмi, i навiть бог перестане бути тво╓ю надi╓ю. Але ж однаково
житимеш! Жити!
Тонкий чорний шнурок з лиховiсним посвистом обвив його шию. Баязид упав
i вже не бачив, як душили його малих синiв.
╥хнi трупи повезено до Стамбула, щоб султан упевнився у виконаннi свого
жорстокого велiння, але Роксолана вже не побачила тiла свого улюбленого
сина.
Вирушила в мандрiвку до найтемнiшого сховища на людському шляху, i нiщо
не могло ╖╖ зупинити.
ЛАНЬ
Кат, який плаче над сво╓ю жертвою. Який жах!
Сулейман прийшов до Роксолани вночi, весь залитий слiзьми. Мокрi очi,
мокрi вуса, мокрий слинявий старечий рот.
Глухим, понурим голосом чи то розповiдав, чи то виправдовувався.
Що вiн мiг? Закон сто╖ть вище. З загибеллю основного гине i все залежне
вiд нього. Баязид поставив себе поза життям, так само поставив i сво╖х
синiв. Вiн султан, i в днi його августiйшого правлiння виконання шарiату ╓
найвище його бажання. Тому вiн послав великого ╓внуха Iбрагiма в Бурсу,
щоб той привiз найменшого сина Баязидового Сулеймана, i кизляр-ага по╖хав,
i привiз, i поставив трилiтнього хлопчика перед ним, i маля вказало
пальчиком на нього, дивуючись, але впало мертве, задушене Iбрагiмом, i так
нiколи й не дано йому довiдатися, що з ним сталося. Тому вiн такий
безутiшний i прийшов у час неурочний до Хуррем.
Кат оплакував свою жертву. Холоднi сльози над ще теплим тiльцем
безневинного дитяти. Чому все валиться на ╖╖ худенькi плечi i доки вона
мав нести цю прокляту ношу? Стояла перед султаном зжовкла, як шафран, не
могла вхопити вiддиху, дивилася на нього такими очима, що вiн здригнувся,
злякано вигукнув :
- Хуррем! Хуррем!
А вона й далi стояла зацiпенiло, замкнута в собi, мов кам'яний вiнок, i
вiдчувала, як пiдкотилося щось пiд груди, пiд серце, i тисне, душить, не
вiдпуска╓, i вже звала: не вiдпустить.
Так почалося ╖╖ вмирання.
Життя вичерпалося. Свiтло зникло в не╖ з душi i вже не обiцяло
повернутися. Нарештi настане кiнець ╖╖ вiчнiй покинутостi i
безпритульностi. Життя було занадто коротке для ╖╖ душi, ворожi сили
завжди оточували ╖╖ навiть у хвилини найвищих злетiв - хiба пiддалася ╖м
бодай раз, хiба вiдступила, злякалася? Зберегла себе серед стихiй i
ворожнечi, але найдорожчого - дiтей сво╖х - захистити не зумiла. Бо все
довкола так i лишилося чуже: чужа земля, чуже небо, чужi дерева, чужi
дощi. Заснувати рiд свiй можна тiльки на рiднiй землi, заплiдненiй трудом
предкiв тво╖х. Не засну╓ш роду на пустiм мiсцi.
Лежала в постелi, нiби висiла над прiрвою. Нiчого довкола. Порожнеча.
Нiмi, безмовнi свiти валилися на не╖, i темнi пороги здiймалися перед
затуманеним ╖╖ поглядом.
Султанськi лiкарi вiдступали в розпачi. Сулейман не вiдходив вiд
умираючо╖, готовий, може, й цiною життя власного затримати життя в
Роксоланi, але смерть не приймала обмiну.
Завоював пiвсвiту, а втрачав найдорожчу людину i був безсилий запобiгти
смертi!
Сидiв коло не╖ на низькому ложi, дивився на це дороге, ╓дино тiло, на
груди, плечi, колiна - крiзь тонку сорочку, гладив волосся, поглядом
пестив обличчя i примхливi уста, i кожен навiть уявний доторк до цього
шовковистого тiла викликав у ньому забутий дрож. I хоч не було давно вже
колишнього повного життя тiла, а тiльки марна оболонка, та ще лунав йому в
вухах ╖╖ милий голос, i пам'ять його вперто вiдшукувала молоду пристрасть,
вiн згадував ╖╖ обiйми, ╥╖ поцiлунки, ╖╖ шепiт, ╖╖ уста, запах волосся,
доторки долонь i тяжко плакав. "Ти вознесешся на небо, вознесешся! -
гарячкове повторював вiн.- I я за тобою! Я знаю про це давно, вiрив i вiрю
нинi..."
Вiн ще сподiвався на чудо, сподiвався, що це неповторне легке тiло
вiдродиться, i чоло посвiтлiв, i уста примхливо усмiхнуться, i нiжнi руки
знов ласкаво доторкнуться до його шорстких щiк, i йому з нею знов буде
легко, радiсно й прекрасно, мов на небi.
А Роксолана хоч вiдчувала його присутнiсть, але була така безсила, що
не могла навiть сказати султановi про свою ненависть до нього. Радiла, що
нарештi мiж ними настали вза╓мини, не пiдвладнi нiякому насильству.
Визволя╓ться з-пiд гнiту, нарештi була вiльна, нарештi! Нiкого не хотiла
пi бачити, нi чути. Просився Рустем. Мабуть, боявся, що зi смертю Хасекi
знов буде усунений з посади садразама. Не пустила. Хотiла вiдвiдати матiр
Мiхрiмах - нi! Селiм ще, мабуть, не знав про материне вмирання, а коли й
знав би, то навряд чи ворухнувся б у сво╖й Манiсi. Хай сидить, жде свого
султанства! Прогнала б вiд себе й Сулеймана, якби мала силу, але берегла
╖╖ рештки для спогадiв i останнiх думок.
Нарештi вона може нiкого не жалiти! Себе теж. Яке щастя i яка свобода!
Як лине лань до водних потокiв, так лине душа моя... Приклика╓ безодня
безодню на гуркiт тво╖х водоспадiв...
Заплющила востанн╓ очi, щоб уже не дивитися на свiт, вiддалася
останньому спогаду. Це був спогад про спогад, ╖х роздiляли вiдстань i час,
час струменiв мiж ними перлистим маревом, виблискував у просторi слiпучим
сяйвом, i ╖й на мить видалося, що могла б утекти вiд смертi, обдурити ╖╖,
тiльки б по╖хати звiдси далеко-далеко, щоб не зоставатися серед цих
звiрiв. Лелеко-лелеко, понеси мене далеко... I знала, що не зможе
зворухнутися. Жила в Топкапи, як у мармуровiй корстi, тут мала й умерти,
тут умовкнуть ╖╖ пiснi i пiснi для не╖. Задзвонили срiбнi ключi, понад
морем б'ючи... Задзвонили та й вiддзвенiли. Впiзнавала сво╖ спогади, як
навiки втрачених людей, i дiм батькiвський приходив до не╖ з-за вишнево╖
зорi, може, розметала його буря, поточив шашiль, покрили мохи, а в пам'ятi
далi свiтився медом i золотом,- ╓дине мiсце для ╖╖ безсмертя i вiчностi. I
коли вже не буде ╖╖ власно╖ пам'ятi i ╖╖ спогадiв, то з'явиться чиясь
пам'ять про не╖ i спогади про ╖╖ спогади - i в цьому теж буде запорука й
обiцянка вiчностi, бо людина приходить на землю й пiд зорi, щоб навiки
полишити свiй слiд.
Мулла читав над нею коран, а вона ще жила, ще зринув ╖й у пам'ятi
псалом з дитинства, i хоч не могла промовити й слова, згадувала безмовно.
Там-бо захотiли вiд нас слова пiснi i радостi тi, що в неволю нас брали,
знущалися над нами. Як же нам пiсень господнiх на чужiй землi спiвати?
Вмирала, знала, що вже кiнець без вороття, але воскресла, ожила в
стогонi, в зойку, в останньому вiдча╖: "Мамо, порятуй свою дитину!"
Вона померла не вiд часу, а вiд страждань.
Султан звелiв поховати Роксолану бiля мiхраба мечетi Сулейманi╓ i над
╖╖ могилою спорудив розкiшну гробницю. Кам'яна восьмигранна споруда пiд
загостреною банею, яка опира╓ться на колони з бiлого мармуру й порфiру. За
горiховою масивною балюстрадою посерединi мавзолею сто╖ть самотня кам'яна
гробниця, вкрита бiлою дорогою шаллю. Стiни викладенi мистецькими
фаянсами. Яснi кольори - синiй, червоний гранат, бiрюзовий, зелений, квiти
й листя на гнучких стеблах. Стебла чорнi, як розпач, а вгорi пiд куполом
алебастровi розети, бiлi, як безмежнiсть самотностi.
Тiльки роси та дощi знаходитимуть дорогу до заховано╖ пiд iсламським
каменем цi╓╖ дивно╖, тяжко самотньо╖ й по смертi жiнки, яка не загубилася
й не згубилася навiть у вiк титанiв.
Ки╖в - Стамбул,
1978-1979
ВТIШАННЯ IСТОРI╢Ю
Авторське пiсляслово.
Цей роман не мiг далi продовжуватися. Вiн вичерпався зi смертю головно╖
геро╖нi. Про що цей роман? Про час, страх i смерть? Цiлком можливо, але не
так безпредметно, бо автор не фiлософ i навiть не iсторик, а тiльки
лiтератор. Щоправда, чимало авторiв iсторичних романiв часто похваляються
сво╖ми вiдкриттями, якi вони буцiмто зробили вгадуванням документiв,
знайдених уже пiсля ╖х опису в романах, знаходженням ланок, яких бракувало
для цiльностi то╖ чи iншо╖ теорi╖, проникненням у те, що лежало перед
людством за сiмома замками й печатями.
Автор цi╓╖ книжки далекий вiд таких амбiцiй. Письменник - не вчений. Ми
повиннi щиро визнати, що наука да╓ лiтературi незмiрно бiльше, нiж може ╖й
дати лiтература.
Письменниковi слугу╓ все: документи, легенди, хронiки, випадковi
записи, дослiдження, речi, навiть нездiйсненi задуми. А чим може
прислужитися iсториковi сам письменник? Спостереженнями й дослiдженнями
непередаваностi людського серця, людських почуттiв i пристрастей? Але
iсторiя далека вiд пристрастей, вона позбавлена серця, ╖й чужi почуття,
вона ма╓ "добру й злу внимать равнодушно", бо над нею пану╓ неподiльно
сувора диктатура iстини.
╢дине, що може письменник,- це створити iсториковi, як i всiм iншим
людям, той чи iнший настрiй, але й це, як менi вида╓ться, не так уже й
мало. Пишучи iсторичний роман, ти вихоплю╓ш з мороку забуття окремi слова,
жести, риси обличчя, постатi, образи людей або лиш ╖хнi тiнi, та й це вже
так багато в нашому впертому i безнадiйному змаганнi з вiчнiстю.
Людська пам'ять входить до iсторичного роману таким самим неодмiнним
знаряддям, як елемент пiзнання до твору про сучаснiсть. Iсторiя в звичному
для нас розумiннi стала вiдомою стародавнiм грекам у творiннях мiлетських
учених Анаксiмена i Анак-сiмандра. Осмислювати iсторiю, минуле людина
стала тiльки тодi, коли усвiдомила себе iстотою суспiльною, себто
навчилася судити про те, що вiдбудеться в майбутньому.
Питання про вiдношення минулого й сучасного не тiльки актуальне в
iдеологiчних битвах дня нинiшнього,- воно ма╓ величезне практичне значення
для тих способiв i масштабiв, з допомогою яких досвiд i культура епох
минулих помага╓ нам творити сьогоднiшн╓ життя. Маркс зазнача╓ з цього
приводу: "Так званий iсторичний розвиток грунту╓ться взагалi па тому, що
новiтня форма розгляда╓ попереднi як ступенi до само╖ себе" (К. Маркс i Ф.
Енгельс, Твори, т. 12, й, 688). Ленiн прямо говорив: "...тiльки точним
знанням культури, створено╖ всiм розвитком людства, тiльки переробленням
╖╖ можна будувати пролетарську культуру" (В. I. Ленiн, Повне зiбрання
творiв, т. 41, с. 290).
Можуть спитати: а чому автор обрав саме XVI столiття i не когось iз
титанiв Вiдродження, а слабу жiнку? Справдi: Леонардо да Вiнчi,
Мiкеланджело, Тiцiан, Дюрер, Еразм Роттердамський, Лютер, Торквемада, Карл
V, Iван Грозний, Сулейман Пишний - скiльки iмен i яких! I зненацька
проламу╓ться крiзь ╖хнi гущавини iм'я жiноче, ста╓ на боротьбу з самою
Iсторi╓ю, отриму╓ навiть деякi перемоги, ста╓ славним, але згодом ста╓
здобиччю легенди, мiфа.
П'ятнадцятилiтню доньку рогатинського попа Анастасiю Лi-совську
захопила в полон татарська орда, дiвчину продали в рабство, вона потрапила
в гарем турецького султана Сулеймана, вже за рiк вибилася з простих
рабинь-одалiсок в султанськi жони (╖х не могло бути згiдно з кораном
бiльше чотирьох), стала улюбленою жоною султана, баш-кадуною, майже сорок
рокiв потрясала безмежну Османську iмперiю i всю ╢вропу. Венецiанськi
посли-ба╖ли в сво╖х донесеннях iз Стамбула називали ╖╖ Роксоланою (бо так
по-латинi звано тодi всiх руських людей), пiд цим iм'ям вона зосталася в
iсторi╖. Але зосталася лише тiнню й легендою - то навiщо ж воскрешати тiнi
минулого? Хiба щоб поповнити пантеон укра╖нського народу ще й жiночим
iменем? Мовляв, греки мали Та╖с, римляни - Лукрецiю, ╓гиптяни - Клеопатру,
французи - Жанну д'Арк, руськi - бояриню Морозову, а ми - Роксолану? А
може, слiд, нарештi, по╓днати iсторiю цi╓╖ жiнки з iсторi╓ю ╖╖ народу,
з'╓днати те, що було так жорстоко й несправедливо роз'╓днано, бо зведена
докупи доля окремо╖ особи i цiлого народу набува╓ нового вимiру.
Так багато запитань, так багато проблем, i все ж автор вирiшив
замахнутися на ще значнiше. Досi Роксолана належала переважно легендi,
мiфологi╖ - в романi зроблено спробу повернути ╖╖ психологi╖.
Досi постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'╓ктом
псевдопатрiотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як
сво╓рiдний рупор для ╖хнiх розумувань,тут вона, як принаймнi зда╓ться
авторовi, вiднаходить тi необхiднi вимiри i якостi, якi роблять ╖╖
особистiстю. Власне, роман - це iсторiя боротьби нiкому не знано╖ дiвчини
й жiнки за свою особистiсть, за те, щоб уцiлiти, зберегти i вберегти себе,
а тодi вознестися над оточенням, може, й над цiлим свiтом. Бо, як сказав
ще Гете: (Народи, раби й переможцi завжди визнавали, що найвище благо
людини - ╖╖ особистiсть).
Бува╓ життя таке жорстоке, що не лиша╓ться жодно╖ хвилини для
розмiрковувань над абстрактними проблемами, воно ставить перед людиною
тiльки найконкретнiшi питання, тiльки "так" чи "нi", тiльки "бути" чи "не
бути". Таким видалося все життя Роксолани. Навiть у каторжникiв па
турецьких галерах, зда╓ться, було бiльше вiльного часу, нiж у цi╓╖ жiнки,
нестерпно самотньо╖, виснажено╖ змаганням за сво╓ життя, за свою
iндивiдуальнiсть. Тим цiннiша й повчальнiша ╖╖ перемога над самою собою.
Значення тако╖ перемоги не втрача╓ться i в наш час, на жаль, такий багатий
спробами знищити людську особистiсть, знiвелювати ╖╖, позбавити
неповторностi, затоптати, не зупиняючись для цього нi перед якими
засобами.
I ось приходять з минулого великi тiнi й дають нам моральнi уроки.
Невже ми станемо вiдмовлятися вiд них?
Леонардо да Вiнчi казав: "Гарний живописець повинен писати двi головнi
речi: людину i уявлення ╖╖ душi".
В цьому романi два протилежнi полюси - Роксолана i Сулейман. Як вони
уявляються авторовi? Коли зняти з них усi нашарування, всi соцiальнi
оболонки, вони постають перед автором просто людьми, але людьми
неоднаковими, бо над Роксоланою тяжi╓ археологiя знання: "Що я можу
знати?", а Сулейман перебува╓ пiд гнiтом генеалогi╖ влади: "На що я можу
сподiватися?" Тiльки трет╓ запитання з вiдомо╖ кантiвсько╖ трiади по╓дну╓
╖х:
"Що я маю робити?" Але й тут ╖хнi шляхи розходяться: Роксолана йде за
розумом, Сулейман - за силою.
Вся наша гiднiсть i наш порятунок - у думцi, в розумi. Тiльки думка,
мисль возвиша╓ нас, а не простiр i час, яких нам нiколи нi подолати, нi
заповнити. В цьому вiдношеннi Роксолана сто╖ть вище вiд Сулеймана, який
змагався з простором i часом, тодi як вона змагалася тiльки з стражданням
i ╓дину зброю мала для цього - мисль, розум!
А як казав Паскаль, слiд схилятися i перед тими, хто шука╓ iстину,
навiть зiтхаючи.
Шiстнадцяте столiття для нас - це Сiкстинська капела Мiкеланджело i
"Монна Лiза" Леонардо да Вiнчi, Реформацiя i Селянська вiйна в Нiмеччинi
та "Утопiя" Томаса Мора, великi географiчнi вiдкриття i безлiч технiчних
винаходiв, якi знаменували настання ери прогресу. Однак не забуваймо, що
автора "Утопi╖" англiйський король Генрiх VIII стратив за те, що той став
на завадi в його черговому одруженнi, нiмецька реформацiя скiнчилася тим,
що Лютер зрадив простий люд, вiдступившись вiд нього в рiшучу хвилину, а
поряд з могутнiми, повними життя творiннями Мiкеланджело, Леонардо,
Тiцiана i Дюрера тодi ж таки з'явилися похмурi видiння I╓ронiма Босха, що
змогли розтривожити навiть черству душу Фiлiппа Iспанського, а Брейгель,
прозваний Мужицьким, у сво╖х дивовижних картинах вiдверто знущався з
безглуздо╖ су╓ти довколишнього життя, висмiював нiкчемну метушняву i
дрiб'язок, та навiть цьому закорiненому в просте життя фламандцевi ставало
моторошно в тих жорстоких часах безвиходi й безнадi╖, i тодi вiн писав
такi картини, як "Слiпцi", де в кiлькох зрозпачених постатях зображено
мовби все людство, яке наослiп мчить, спотикаючись, не знати куди й
навiщо.
Коли ми сьогоднi говоримо, що шiстнадцяте столiття було столiттям
титанiв, то вимушенi визнати, що титанiзм той виявлявся, на жаль, не
тiльки в звершеннях корисних i плiдних, але й у злочинах. Шекспiровi, який
сво╖м генi╓м мав завершити епоху Вiдродження, не треба було вигадувати нi
кривавих королiв, нi королев, якi не могли вiдмити рук од людсько╖ кровi,-
для цього досить було озирнутися довкола. Скажiмо, прототипом ледi Макбет
могла стати будь-яка з тогочасних королев Англi╖ або Шотландi╖ -
╢лизавета, Марiя Тюдор чи Марiя Стюарт.
Сучасники, звиклi до жорстокостi й пiдступностi володарiв, ставали
занадто легковiрними, коли йшлося про злочини й убивства. Не маючи точних
свiдчень, не сподiваючись на встановлення iстини, iноземнi посли,
мандрiвники, дi╓писцi, полемiсти мерщiй хапалися за першi-лiпшi чутки,
ставали жертвами маловартiсних i не вельми ймовiрних поголосок. Так з
непевностi, та╓мничостi, плiток i наклепiв, якими щiльно оточена була
постать Роксолани в час ╖╖ життя, вже для сучасникiв, надто ж для
потомних, ця жiнка постала не тiльки всемогутньою, мудрою i незвичайною в
сво╖й долi, але й незрiвнянно злочинною, такою собi ледi Макбет з Укра╖ни.
Цьому сприяли неперевiренi, часом вигаданi донесення з Царгорода
венецiанських послiв Наваджеро i Тревiзано, листи австрiйського посла
Бусбека, звiстки французького посла у Венецi╖ де Сельва, позбавлена
будь-якого наукового значення компiляцiя бургундця Миколи Моффанського,
видана у Франкфуртi-на-Майнi 1584 р., та iлюстрована праця Буасарда "Життя
й портрети турецьких султанiв" (Франкфурт-на-Майнi, 1596 р.).
Ми не диву╓мося османським iсторикам Алi-Челебi (XVI ст.), Печевi й
Солак-заде (XVII ст.), якi .вiльно й розлого переповiдають неперевiренi
чутки про пiдступнiсть Роксолани, бо не в традицiях мусульманських
компiляторiв було дошукуватися iстини тодi, коли йшлося про жiнку, та ще й
чужинку. Вiдомо ж, що коли склада╓ться якась традицiя, то ламати ╖╖ вже
нiхто не хоче. Вже в 1979 р. в Стамбулi вийшла книжка Зейнепа Дурукана
"Гарем палацу Топкапи", де автор знову змальову╓ Роксолану-Хуррем як жiнку
пiдступну, злочинну i жорстоку, хоч, щоправда, й намага╓ться пояснити цю
жорстокiсть прагненням порятувати себе i сво╖х дiтей.
╢вропейськi письменники не вiдiйшли вiд цього задавненого погляду на
Роксолану, i ще польський поет Самюель Твардовський (1595-1661) у сво╖й
поемi "Велике посольство" повторив усi звинувачення проти Роксолани, хоч
мiг би спростувати бодай деякi з них, скориставшись сво╖м перебуванням у
Стамбулi.
Про Роксолану написали романи нiмецький письменник Йоганн Тралоу i
фiнський Мiкi Вальтарi. У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського
хана, яку захопили в полон запорозькi козаки, а вже вiд них вона потрапля╓
в гарем турецького султана. Роман, власне, всуцiль буду╓ться на таких
анахронiзмах i дивних вигадках i не заслугову╓ нi на яке серйозне
прочитання.
Вальтарi в сво╖х iсторичних писаннях взагалi полюбля╓ жахи, а ще бiльше
- нехтування навiть вiдомими iсторичними джерелами. Це вiн
продемонстрував, скажiмо, в сво╓му iсторичному романi "╢гиптянин Сiнух", в
якому вiд вiдомого в науцi папiрусу Сiнуха не зосталося нi слiду, зате
пану╓ невтримна i неконтрольована авторська фантазiя. Те саме Вальтарi
зробив i з Роксоланою, зобразивши ╖╖ вже й не просто ледi Макбет з
Укра╖ни, а такою собi вiдьмою з Лисо╖ гори.
Не вельми прислужилися менi у встановленнi iстини й писання укра╖нських
авторiв рiзних часiв. Там теж пану╓ незадокументована вигадка, щоправда,
характеру вже всуцiль апологетичного: Роксолана зображу╓ться мало не
святою, вона бореться за свободу рiдно╖ землi, домага╓ться у султана
припинення татарських нападiв на Укра╖ну (насправдi ╖х було понад тридцять
за час ╖╖ панування), розбудову╓ й змiцню╓ Запорiзьку Сiч (насправдi Сiч
поста╓ тiльки по смертi Роксолани) i т. д. Все це принижу╓ i саму
Роксолану i ╖╖ невдалих славохвальцiв.
Автор цього роману вирiшив пiти шляхом якнайточнiшого дотримання
iсторично╖ iстини, використовуючи для цього тiльки вiрогiднi джерела i
документи i жорстоко вiдкидаючи все непевне. Мимоволi виникала спокуса
наповнити книжку якомога бiльшим числом документiв, але знаючи, якими
обтяжливими стають документи у багатьох сучасних книжках, автор намагався
утримуватися вiд цi╓╖ спокуси, тiльки вряди-годи включаючи в текст роману
автентичнi листи Роксолани (до Сулеймана i до польського короля Зигмунта
Августа), уривки з деяких ╖╖ вiршiв, взiрцi тогочасно╖ стилiстики з
султанських фiрманiв, османських i вiрменських хронiстiв та ще, ясна рiч,
зразки схiдно╖ поезi╖.
Лише зрiдка автор, не сподiваючись мати потрiбний документ, iшов шляхом
логiчно╖ вибудови, але й тут намагався пiдпирати сво╖ будування фактами,
якi оточували б його й пiдтримували так само, як кам'янi контрфорси
пiдтримують споруду готичного собору. Це можна було б проiлюструвати на
прикладi роздiлу "Днiпро". Про експедицiю дяка Ржевського по Днiпру вiдомо
з росiйських лiтописiв, писали про не╖ всi iсторики, починаючи вiд
Карамзiна i Соловйова, але нiде не знайдемо пояснень виникнення цi╓╖
незвичайно╖ експедицi╖ i майже не зна╓мо докладних подробиць. ╢ непевна
згадка про полоненого, який "вибiг з Криму" i сказав про можливий напад
кримцiв, хоч це не могло б стати причиною для спорядження такого великого
походу. Хронологiчно експедицiя Ржевського припада╓ саме на тi каламутнi
часи, коли в Туреччинi сталося повстання Лжемустафи, коли боротьба за
султанський престол була в розпалi, коли Сулейман так виснажив свою
державу, що вимушений був укласти мир з перським шахом i вiдступити з
порожнiми руками пiсля мало не трирiчно╖ вiйни. Мабуть, Роксолана саме в
цей час слала й слала свого повiреного Гасан-агу (постать не вигадана, бо
названа в листах Роксолани) до польського короля, намовляючи того вдарити
по кримському васалу султана. Цiлком iмовiрно, що, знаючи нерiшучiсть
Зигмунта Августа, могла Роксолана звелiти Гасановi в разi невдачi у короля
кинутися до молодого й забiяцького московського царя Iвана Васильовича,
який уже завоював на той час Казанське царство i мiрився зробити те саме з
Астраханню. З iсторичних джерел вiдомо, що римськi папи, вже починаючи з
XV столiття, зав'язують тiснi дипломатичнi вза╓мини з Москвою, намагаючись
використати могутнiх московських князiв у сво╖й нестихаючiй вiйнi з
османською Туреччиною. Флорентiйський собор, шлюб Софi╖ Палеолог з Iваном
III-ось тi кроки (хай i невдалi), якi робило папство в цьому напрямку ще в
XV ст.
В XVI ст. значення Московi╖ як полiтично╖ сили виросло неймовiрно.
"Изумленная Европа, в начале царствования Ивана едва замечавшая
существование Московии, стиснутой между татарами й литовцами, была
поражена внезапным появлением на ее восточных границях огромного
государстваа (Цитую за виданням: Академия наук СССР. Институт всеобщей
истории. Средние века. Сборник. Выпуск 34. М., "Наука", 1971, с. 206-207).
Папа Лев Х намагався домовитися з росiйським урядом про церковну унiю i
спiльну боротьбу з турками. Хоч йому це не вдалося, папа Климент VII
продовжу╓ полiтику перетягування Москви на свiй бiк. Вiдомий з тих часiв
великий лист астронома й теолога Альберта Пiттiуса, що писав пiд
псевдонiмом Кампензе,- це фактично перша полiтична брошура про Московську
державу. Цiкавiсть до Московi╖ була така велика, що на замовлення
архi╓пископа Казенського iталi╓ць Паоло Джовiо робить опис Московсько╖
землi зi слiв Дмитрiя Герасимова, посла Василiя III до папи Климента VII.
Вся перша половина XVI столiття - це наростання зацiкавленостi
католицького свiту сво╖м iмовiрнимспiльником у боротьбi проти поганих, про
що свiдчать досить вiдомi посольства в Москву Сигiзмунда Герберштейна, а
також його славетнi "Записки про Московськi справи", так само, як "Трактат
про двi Сарматi╖" Матвiя Мiховського (Кракiв, 1517, 1521).
Чи ж треба доводити, що в сво╖х пошуках сили, яка могла б виступити
проти султана, Роксолана, що прекрасно знала полiтичну обстановку, теж
могла б, зрештою, звернути свiй погляд па далеку Московiю, надто що там
жили ╓динокровнi брати ╖╖ нещасного народу? Та╓мний посол турецько╖
султаншi мiг бути саме потрiбним поштовхом для спорядження експедицi╖
Ржевського, бо без цього поштовху ми не знайдемо для не╖ нiякого
вiрогiдного пояснення. Iсторики й не пробували знайти це пояснення, бо ╖м
бракувало документiв. Романiст ма╓ право пiти шляхом припущення.
Лiтература тим i приваблива, що в нiй все можна вигадати. Окрiм
психологi╖.
Автор доволi скептично ставиться до сво╖х писань, сумнiви шарпали його
серце i пiд час роботи над першою книгою Я не можу сказати, що написав
занадто багато, iсторичних романiв, зате можу з усi╓ю вiдповiдальнiстю
стверджувати, що списав уже досить багато паперу на цi книжки.
I що ж?
Головне в лiтературi - написати. Але написати так, щоб люди прочитали,
по╓днати людськi серця, примусити ╖х здригнутися. Бо коли нема╓ отого
здригання людського серця, нема╓ й лiтератури, хоч що б там хто казав. Час
можна приголомшити на якусь коротку мить, але пiдкорити, примусити
схилятися перед фальшивими цiнностями - нiколи не вдавалося i не вдасться
нiк "Роксолани". Втiшання iсторi╓ю? Якби ж то! В написанiй п'ять рокiв
тому "╢впраксi╖" я згадував книжку вбитого напiвписьменним варварським
монархом Теодорiхом католицького фiлософа Боецiя "Соnsolatio рhilosophiае"
("Втiшання фiлософi╓ю"). В першiй книзi сво╓╖ працi Боецiй писав: "Яко╖ ж
свободи ми могли ще сподiватися? О, якби хоч яка-небудь була можлива!" Я
вiдчував дедалi виразнiше, що "Роксолана", коли й лиша╓ менi якусь
свободу, то хiба що свободу для сумнiвiв i зневiри.
I ось я в Стамбулi i стою коло пiвденно╖, повернено╖ до Мекки, стiни
найбiльшо╖ стамбульсько╖ мечетi Сулейманi╓ перед гробницею-тюрбе жiнки з
Укра╖ни. Роксолана, Хуррем, Хасекi- все це ╖╖ iмена, пiд якими вона знана
свiтовi. Турки ще й сьогоднi звуть ╖╖ Хуррем. У Стамбулi велика мiська
дiльниця носить iм'я Хасекi, на тiй дiльницi - збудована Роксоланою
мечеть, притулок для убогих, лiкарня - все це на мiсцi Аврет-базару, на
якому колись продавали людей у рабство. А тут, коло мечетi Сулеймана
Пишного, поряд з його величезною восьмигранною гробницею,- теж кам'яна i
теж восьмигранна усипальниця його жони Роксолани, ╓дино╖ султаншi в
тисячолiтнiй iсторi╖ могутньо╖ Османсько╖ iмперi╖, взагалi ╓дино╖ в усiй
iсторi╖ цi╓╖ землi жiнки, яка удосто╓на тако╖ честi.
Чотириста рокiв сто╖ть ця гробниця. Всерединi пiд високим куполом
Сулейман звелiв вирiзьбити алебастровi розети й прикрасити кожну з них
безцiнним смарагдом, улюбленим самоцвiтом Роксолани. Коли помер Сулейман,
його гробницю гак само прикрасили смарагдами, забувши, що його улюбленим
каменем був рубiн.
Де тi смарагди? Надто багато тяжких часiв було за цi чотириста рокiв,
щоб збереглися безцiннi коштовностi. Але гробницi стоять. I бiля узголiв'я
Роксоланиного кам'яного саркофага лежить на потемнiлiй вiд часу дерев'янiй
пiдставцi ветхий коран. Понад триста рокiв читав тут ходжа священну книгу
мусульман. У нiй можна знайти чимало гiрких слiв про людське життя. "I
коли похована живою буде спитана: за який грiх вона вбита?" На жаль, таких
слiв тут нiколи не читали, а тiльки тi, де аллах великий i всемогутнiй i
де вiн грозиться простiй людинi, де невтомно заклика╓: "Бийте ╖х по шиях,
бийте ╖х по всiх пальцях!"
I ось там, стоячи коло Роксоланино╖ гробницi, автор чомусь подумав, що
ця жiнка мав помогти йому в його намiрах, хоч би якi зухвалi (або й
безнадiйнi!) вони не були.
Взагалi коли почина╓ш писати роман (надто ж iсторичний), створю╓ться
враження, нiби все тобi йде до рук, з'явля╓ться безлiч людей, що готовi
прийти на помiч, несподiвано виходять з друку потрiбнi тобi книжки, хоч
досi вони могли лежати десь цiлi вiки, археологi╖ викопують те, про що
нiхто й не мрiяв, теоретики висувають теорi╖, без яких твiй роман був би
неможливий. Чим це все пояснити? Мiстика, неприроднiсть? Може, це те, що
звуть осяянням? Ти вiдчув ту мить, коли можна братися за те чи iнше, i
тодi як винагорода за смiливiсть - злива несподiваних дарункiв.
Ти син часiв сво╖х i ма╓ш вiдчувати ╖хнiй голос, ╖хнiй поклик.
Можна було б назвати безлiч людей, якi прийшли авторовi на допомогу в
його роботi над цим романом, чи то даючи поради, чи надсилаючи рiдкiснi
книги, чи роблячи виписки з архiвiв i навiть таких славетних книгосховищ,
як ╓реванський Матенадаран. Можна б перелiчити працi великих наших
тюркологiв Кримського й Гордлевського, австрiйського орi╓нталiста Хаммера
i югославського Самарджича. Можна б описати мандри авторовi в усi тi
землi, про якi йдеться в книжцi. Можна б просто укласти список джерел, як
це водиться в учених публiкацiях.
Але ж лiтература - не наука i автор - не дисертант.
"Роксолана" - це тiльки роман. Автор зробив усе, що мiг. Тепер настала
черга для читача. Може, йому буде часом тяжко над сторiнками цi╓╖ книжки.
Авторовi теж було нелегко. Iсторi╓ю не завжди можна втiшатися - в не╖
треба ще й учитися.
[1] Кадрига- галера.
[2] Миср -- давня назва ╢гипту.
[3] Д ж а м i я - велика (соборна) мечеть.
[4] А с п р а - грошова одиниця.
[5] У л е м - мусульманський вчений.
[6] Бастурма- шашлик з яловичини.
[7] Хамам - лазня.
[8] Хафiз- чоловiк, який зна╓ напам'ять коран.
[9] Уртак - купець.
[10] Бейефендi- вельмишановний (звертання)
[11] Чарчаф- жiноче запинало для обличчя.
[12] Л у т - мiра
[13] Чи робила ти, як iншi жiнки, для вдоволення сво╓╖ хтивостi...
[14] Бак - дивись.
[15] Чухра╖ йаджеми - придворнi пажi.
[16] Баб-ус-сааде- Брама блаженства в султанському палацi. Так називано
також султанський гарем.
[17] Кадiй, кадi - мусульманський суддя.
[18] Абу Ханiф, Малiкi, Несай- найвiдомiшi авторитети в галузi
мусульманського права - шарiату.
[19] Суфiй- вчений. Послiдовник однi╓╖ з мусульманських сект.
[20] Бейт - двовiрш.
[21] Чауш- нижчий чин в армi╖, а також слуга, що викону╓ рiзнi
доручення.
[22] "Тасаввурат" - "Метафiзика" Арiстотеля в мусульманськiй обробцi.
[23] Т о г р а - печать, в якiй зашифровано iм'я султана i його титул.
[24] Санджак- область.
[25] Диван- тут збiрка вiршiв.
[26] Сераскер- головнокомандуючий.
[27] Р а й я - феодально-залежне сiльське населення в Турецькiй
iмперi╖.
[28] Невбет- щоденне биття в барабани на знак торжества незалежностi.
Тут iронiя: сова кричить невбет - знак втрати незалежностi
[29] П е р д е д а р - той, що вiдсува╓ запону, щоб впустити до палацу
вiдвiдувачiв. Павук-пердедар - так само iронiя.
[30] М i х р а б - частина мечетi типу вiвтаря в християнських храмах.
[31] Девшiрме - так званий "податок кровi", який Османи збирали в
пiдкорених християнських кра╖нах. Маленьких хлопчикiв силомiць забирали в
батькiв, везли в Стамбул, де вiддавали в школи аджемiв, якi готували
майбутнiх яничарiв.
[32] Кизилбашами звано тодi персiв.
[33] Кеха╖- сiльськi старости.
[34] Азан - молитва.
[35] Сiпехсалар- збро╓носець.
[36] Ю р ю к - кочовик.
[37] Дурбашi - кати.
[38] Фетх-наме- послання про перемогу.
[39] Г у л я м п - сторожа.
[40] Т а б у т - вiдкрита труна, в якiй переносять небiжчикiв.
[41] Зiндан - пiдземна в'язниця.
[42] На гiлцi двi черешнi. Одна червона, друга недоспiла. Я насолодився
вже смаглявкою. Та нiяк не мiг ще обняти бiлолицьо╖.
[43] Каба тюркче- вульгарний турецький, простонародний. (Зневажлива
назва усно╖ народно╖ мови в устах панiвно╖ верхiвки).
[44] Х а д i с - перекази про вислови та вчинки Мухаммеда.
[45] А н с а р - прибiчник, послiдовник пророка Мухаммеда.
[46] Д и р л и к и- земельнi надiли. Те саме - тiмари, зеамати.
[47] Т а х а л л у с- псевдонiм.
[48] Т а р i х - iсторiя, лiтопис, напис.
[49] Ч о р б а - юшка.
[50] Б ю р а к - легендарний кiнь, на якому нiбито пророк Мухаммед
здiйснив подорож на небо.
[51] Н у х - мусульмансько iм'я Ноя.
[52] Ф е т в а - послання глави мусульмансько╖ церкви.
[53] А й н е д а р- носiй дзеркал.
[54] I б н а л ь -Ф а к и х - власне iм'я (син знавця законiв шарiату.
Факих - знавець шарiату.
[55] В а к у ф - майно, записано на справи благодiйництва.
[56] Буквально: перевертай казани. Перевернутi казани були ознакою
яничарського невдоволення. Згодом цей термiн став означати яничарський
заколот.
[57] М i х м а н д а р - церемонiймейстер, комендант кортежу.
[58] П у к и- литки.
[59] О р с а к- похiдна колона, обоз, кортеж.
[60] Д ж е б е д ж е ╖ т - гармаш.
[61] С у н н а - уснi мусульманськi перекази, що мають силу законiв.
[62] М у н к а р i Н е к i р - ангели смертi у мусульман.
[63] Ч а м л i т - коштовна тканина.
[64] Б а г а з i я - тканина бавовняна
[65] М у х а ╖ р- шовкова тканина.
[66] Б у л ю к - великий вiйськовий загiн, точнiше, вiйськове
з'╓днання.
[67] С ю н н е т- мусульманський обряд обрiзання хлопчикiв.
[68] М а к т у л- убитий.
[69] С у р н а м е- урочистi подi╖.
[70] Н е д и м - спiвбесiдник.
[71] М е й з а р (або - не так вульгарно - "изар") - вузька запаска,
без яко╖ мусульманин нiколи не ми╓ться в лазнi.
[72] Пiсенька османських наркоманiв XVI ст.
[73] Д е м - гашиш.
[74] Турецький жаргонний вислiв, який означа╓ одурманення людини
гашишем.
[75] О д ж а к- об'╓днання кочовикiв з тридцяти родин
[76] Л у к м а н (або Л о к м а н) - легендарний лiкар у мусульман.
[77] Т е з к i р е- антологiя. Тут: укладач антологi╖.
[78] А ш и к - поет.
[79] Б е р а т- тут: султанська грамота про призначення пенсi╖.
[80] I ш т а к а р а н - iсторик, лiтописець.
[81] D i х i (лат.) - я сказав.
[82] С а д р а з а м- титул великого вiзира.
[83] Ритуальний мусульманський вигук. Буквально що бажа╓ бог. Тут:
гiркота, здивування - оце так!
[84] Ма╓ться на увазi турецька приказка: "Мечеть завалилася, а мiхраб
сто╖ть" (про старих, але молодих душею людей).
[85] Б е р i - вiльний, незалежний. Тут - прiзвисько: Вiльний Мустафа.
[86] К р у т ь к о - гострий камiнь, довкола якого вир.
[87] Б у ч о к-камiнь, через який перевалю╓ться вода i реве, бучить.
[88] Щ i т к а- мiсце скупчення каменiв.
[89] Ч е р i н ь- суцiльне кам'яне дно.
[90] У п а д - водопад.
[91] О д м i т ь- вир навколо каменя або трохи а.
[92] К о с я к- тонкий довгий канат.
[93] К ю р е т е к а ш i л а - галери.
Популярность: 58, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT