Павло Загребельний. Роксолана ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Книга перша ВОЗНЕСIННЯ МОРЕ О бiле камiння серце посiту... П. Тичина_ Назвали його Чорним, бо чорна доля, i чорнi душi на ньому, i дiла теж чорнi. Кара Денiз - Чорне море. На Чорному морi на бiлому каменi Ясненький сокiл жалiбно квилить-проквиля?. Смутно себе ма?, на Чорне море спильна погляда?. Що на Чорному морю недобре ся почина?. Що на небi усi звiзди потьмарило, Половину мiсяця в хмари вступило, А iз низу буйний вiтер повiва?, А по Чорному морю супротивна хвиля встава?... Не вставала злоспротивна хвиля проти турецько? кадриги[1], море було тихе, вiтер починався щодня по заходi сонця, дув цiлу нiч з берега, але вода лиш злегка брижилася вiд нього, на ранок залягала мертвота на водах i в повiтрi, лиш по обiдi вiйне свiжий вiтерець, поверта? за сонцем, мовби женеться за ним, i вмира? надвечiр разом iз сонцем. Кадрига скрадалася уздовж берега, не вiдважуючись пускатися на широкий простiр цього переповненого водою великих слов'янських рiк моря, непроглядного у глибинах, та?мничо-неприступного, чорного, як шайтан. Кара Денiз... Три вiтрила - одне червоне, два зеленi - ледь напиналися. Кадригу гнали вперед сво?ми веслами галерники. На двадцяти шести лавках по чотири гребцi, голi до пояса, бритоголовi, забитi в кайдани, прикутi до товстезного ланцюга, що лежав змiйовим валом уздовж дна кадриги. Нi випростатися, нi змiнити мiсце. Спали i ?ли позмiнне на сво?х лавицях, хвилi били в них, сонце пекло, вiтер рвав тiло, пiт заливав очi, уздовж помосту, прокладеного над галерниками, бiгав з канчуком ?внух-дотурнак - ключник, схожий на старого вола, ?внух, надiлений силою теж ледве не волячою, у високiй чалмi, в розхристаному шовковому халатi,тряс жирними грудьми, кричав, аж пiнився, пiдганяв гребцiв, а вони й самi за кожним помахом весел, мовби кидаючи в прокляту воду не лише весла, а й усю свою силу, видихали з себе дико, ненависно: "Г-гик! Р-рик! Г-гик! Р-рик!" Хоча й би син?? море розiграло, Хоча й би турецький корабель розiрвало... На деменi-кормi напнуто вiд сонця й негоди прихисток iз смугасто-бiлого з синiм ?гипетського полотна. Старий Сiнам-ага, страждаючи вiд хворощiв, втомлено спогляда? шiстьох вродливих чорнооких молодих жiнок, скованих докупи за ши?. Всiх ?х заполонено, викрадено, у двох одiбрано цицькових дитяток, усiх продано на невiльничому торзi в Кафi, майже нагих кинуто на кадригу (хай свiжий вiтер Кара Денiзу золотить ?хнi молодi вабливi тiла), скуто залiзом, щоб порятувати од вiдчаю i вiд нечестивих спроб заподiяти собi смерть у хвилях. Кадрига скрада?ться понад берегами, береться далi й далi на пiвдень - до благословенних земель Анатолi?, до Богазiчi-Босфору, до священного Стамбула, де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких гаремах. Сказано в поета: "Бери частiше нову жону, щоб для тебе завжди тривала весна. Старий календар не годиться для нового року". Спочивають втомленi метушнею i недосконалiстю свiту старi очi Сiнам-аги на гнучких бiлих тiлах бранок. I хоч негоже правовiрному споглядати жiночу грiховну наготу, та хай втiшаться бодай очi старого Сiнам-аги подорожнiм видовищем слов'янських рабинь, коли вже тiло немiчне. Сказано-бо: "Аллах хоче полегшити вам; адже сотворений чоловiк слабим". Були чи й не були шiсть бранок для старого Сiнам-аги, може, й узяв ?х на кадригу хiба що для спочинку очей сво?х. Вiз же до Стамбула, на славетний Бедестан, де продаються найдорожчi раби пiд мiсяцем, молоде бiлотiле дiвча з волоссям у золотi червонiм, нiби у вогнi тогосвiтнiм, п'ятнадцятилiтн?, зухвале, невпокорене i - о всемогутнiсть аллаха ?диного й милосердного - розсмiяне та безжурне! Дiвча не скуте залiзом, не прикуте нi до кадриги, нi до нещасних сво?х подруг, не свiтить воно нагим тiлом, а завинуте дбайливо в шовки, щоб тiло його не втратило нiжностi, жилавий ?внух-суданець, вта?мничений у незбагненне мистецтво давнього Мисру[2], натира? дiвча якимись пахощами, намащу?, розчiсу? його золотi коси, а воно то пустотливо пiдставля?ться пiд те чужинське пещення, то випручу?ться i летить до облавка кадриги, так нiби мiриться втонути, i Сiнам-ага, мiнячись од лютi, тупотить ногами, тонко верещить на ?внуха, насилаючи на нього найстрашнiшi кари земнi й небеснi за недогляд, а дiвча вистрибу?-витанцьову? понад облавком, ще бiльше дратуючи старого агу, ще й приспiву? про свiй нiби намiр утопитися: Нехай щуки ?дять руки, А плотицi - бiле лице, Нехай нелюб не любу?, Бiле лице не цiлу?. Нехай пiсок очi точить, Нехай нелюб не волочить... - Настасю, не ятри душу! - стогнуть бранки. Тодi золотокосе дiвча заводить тужливо?, тако?, що й Сiнам-ага, навiть не розумiючи мови, схиля? голову на тонкiй зморшкуватiй ши? i задуму?ться тяжко про свою спровиненiсть перед аллахом. Ой повiй, вiтроньку, да з-пiд ночi, Да розкуй мо? да руки-нiженьки, Ой повiй, вiтроньку, з-пiд темно? ночi Да на мо? ж да на карi? очi Гори пiдступають до самого моря, насторожено височать над водою. Море зазирав у темнi ущелини, в широкi гирла рiчок i струмочкiв, у хащi й лiси на схилах. Тодi довго тягнеться уздовж берега пласка рiвнина, утворена тисячолiтнiми виносами каламутних рiк, на яких давнi греки шукали колись золоте руно. Тяжка путь кадриги впира?ться у суворi гори Анатолi?, що здiймаються високо пiд небесами за смугою круглих горбiв, пiщаних кiс i пасовиськ. На вузьких смужках землi пасуться конi, росте якийсь хлiб, тодi гори пiдходять до самого моря, гострi, скелястi, мертвi, за ними - безмежний снiговий хребет, холодний, як безнадiя, холодом смертi вi? вiд тих снiгiв, крижанi вихори зароджуються у пiднебессях, падають на тепле море, чорний дим хмар клубочиться мiж горами й водами, пожадливо тягнеться до сонця, сонце злякано втiка? вiд нього далi й далi, i на морi почина? дiятися щось несамовите. Нiби змiй з моторошно? дитячо? казки зродився десь над гiрським обрi?м, зiтканий з примарливого жовтого свiтла, припав до поверхнi моря, тодi круто вдарився в небо, полетiв вище, вище, закрив сво?ю кулястою головешкою пiвнеба, став хлебтати з моря свiтло, жадiбно й хапливо гнав свiтло по сво?му довжезному тiлу в оту кулясту головешку. Безмежне змi?не тiло судомилося вiд напливу свiтла, головешка криваво кипiла вогнем, а море темнiло, темнiло, чорнота насувалася на нього звiдусiль тяжка й щiльна, тепер тiльки iнодi пробивалася несмiливим зблиском блакитно-зелена хвиля i вмирала посеред суцiльно? чорноти, i море ставало, як чорна кров. У той короткий промiжок, що запанував мiж настанням тривожного мороку й неминучо? бурi, переляк охопив Сiнам-агу i його прислужникiв, затрепетали скутi залiзом бранки, тiльки галерники викрикували за кожним змахом весел ще дикiше й мовби аж зрадiло та п'ятнадцятирiчна Настася, оте золотокосе дiвча, зухвало роззирнулася довкола i вперше, мабуть, за час плавби подумала, що, може, й справдi б оце кинутися з кадриги i втопитися навiки! Бо, мабуть, людинi iнодi лiпше втонути, нiж мучитися. Якби ж то вона знала! А ще якби знала, що води приймуть ?? тiло i вспокояться. Чи ж вспокояться? I чи ж вихлюпнуть бодай краплю туги, якою виповнене це море по найвищi береги? А вже падала буря така тяжка, що здригнулося море до його найглибших глибин, пiдняло дибки сво? води, заревло й загримiло. "I ти побачиш,- бурмотiв Сiнам-ага,- що гори, якi ти вважав нерухомими,- ось вони йдуть, як iде хмара". Вiтрила на кадризi вже давно було зiрвано, тепер невiльники рубали всi три щогли, якi, падаючи, роздушили тих, хто, прикутий залiзним ланцем, не мiг порятуватися. Щезло все, умерло навiки, вбите кам'яною силою донебесних водяних гiр, чортячим вiтром, ошалiнням усього свiту, лиш якесь нiби жалiбне квилiння, перемагаючи рев, свист i громи стихiй, тонкою ниткою несподiвано провисло над нещасними душами, може, й народжуване лиш тими душами, квилiння, почуте спершу самою тiльки п'ятнадцятилiтньою Настасею, тодi ?? згорьованими товаришками, тодi галерниками, потурнаками-?внухами i навiть самим Сiнам-агою, бо ж усi, зрештою, були людьми, хоч i не однаково вартiсними й милосердними, i вже коли мали загинути всi, коли кадриги не могли порятувати нi залiзнорукi веслярi, нi молитви Сiнам-ага, нi телесування потурнака-ключника, пi сльози бранок, нi роззухваленiсть золотокосого дiвчати, нi сам аллах, злинуло звiдкись оте тонке квилiння, народившись у душi Настасинiй, стало чутне всiм людям i стихiям, пiдхопило кадригу, повело за собою, повело й провело крiзь стихiю, крiзь смерть i нищення, i вивело туди, де ще свiтило сонце, зависаючи на вечiрнiм прузi, де море, хоч i билося ще вiдча?но, але вже не трощило всього на собi, де було життя, хоч i гiрке для бранок, але ж життя, ох, життя, i вже не квилiння було в душi золотокосого дiвчати, а спiв тонкий i високий, розсяяний, наче золота нитка, i свiтився той спiв, як молода дiвоча душа, i хотiлося кричати, смiятися i плакати, заламувати руки вiд нестримно? радостi й розпуки за щойно перенесене: "Жити, хочу жити!" Сiнам-ага бурмотiв з корану: "Схiд i захiд належать аллаху". Кадрига пливла цiлу нiч понад темними берегами, ранкове сонце висвiтило глибокi зморшки в старезному тiлi гiр, за скелястими острiвцями море мовби провалювалося, кам'янi гори простелили до води заокругленi зеленi горби, судно опинилося мiж тими горбами, Сiнам-ага i його прислужники радiсно закричали: "Богазiчi! Богазiчi!" - "Босфор! Босфор!" - аз широкого моря, нiби радiючи порятованим людям, весело погнався за галерою цiлий табун добрих дивних створiнь, вони охоплювали кадригу пiвколом, вистрибували з хвиль, темноспиннi, бiлочеревнi, потужнi й красивi, зграбно прошивали глибину, мов живi веретена, наближалися до кадриги в радiсних сплесках, у веселiй грi, i щось, нiби спiв, линуло вiд них, аж нiби людське чи вiд глибинних вищих сил живих. Дiвча золотоволосе кинулося до облавкiв, до правого та лiвого, Заплескало в долонi, закричало до тих дивних добрих створiнь, заспiвало до них. Суданець-?внух, для якого дельфiни не були нiякою дивиною, трохи збентежено поглянув на Сiнам-агу, а той, якось зболено зiтхнувши, простягнув руку, показуючи, щоб ?внух подав йому довгу бронзову рушницю. Пострiл прогримiв такий, що мав би самим сво?м гуком скинути бiлотiле дiвча в море, але дiвча, в чужих шовках, загрозливо чипiло над самим облавком, падаючи й не падаючи в босфорську хвилю, натомiсть у табунi добрих дельфiнiв один, вражений, може, й у саме серце, щезнув у глибинi, його товаришi кинулися за ним, щоб порятувати, але, безсилi, знов виринули i вiддалилися вiд кадриги так само швидко, як допiру наближалися до не?, а той, поцiлений, вражений, вбитий i ще не добитий, зненацька виринув майже коло само? корми, зблиснув у прозорiй водi бiлим, темний хребет тяжко перевалився через буруни, конаюча тварина аж припадала до дерев'яного тiла кадриги, i гребцi занесли весла, тримали ?х, не вмочаючи в воду, щоб не зачепити дельфiна, за яким, нiби червоне руно, тягнулася багряна смуга кровi. Дельфiн не встигав за хвилястим рухом води, висував спину, пiднiмав у муцi голову, i тодi ставало видно, що ма? у собi щось нiби людське. Конав, як людина. Безпомiчно, болiсно, тяжко. Ще раз зблиснув черевом, перевернувся i навiки зник у темнiй глибинi i нiби кликав за собою й до себе всiх, кому на поверхнi, пiд сонцем i небом, було тяжко, нестерпно i безнадiйно, кликав i отих вiчних галерникiв з голеними головами й зчорнiлими, як кора на старих деревах, тiлами, i жiнок-бранок, i оте п'ятнадцятилiтн? золотокосе дiвча, яке Сiнам-ага, у сподiваннi високого зиску, готував для життя солодкого й розкiшного - для кого ж, для кого? "Не хочу! Не хочу!" - кричало в нiй, а вона давила той крик, заганяла його в глиб душi, переповненими слiзьми очима дивилася вже й не на глибини, в яких навiки зникла добра морська iстота, а на високi зеленi береги, на птахiв, що вiльно ширяли над кадригою, на бiле камiння суворо? фортецi, що переперiзувала тонку протоку, на товстi залiзнi ланцюги, якими замикалися турецькi води, вiдгороджувалися вiд вiльного свiту моря. Веслярi неохоче й спроквола вмочали довжезнi, важкi, як каменюки, весла у воду, але кадрига пливла i без весел, вiльно й охоче, щодалi прискорюючи плав так, нiби зрадiла сво?му вiднайденому вмiнню вiдчувати рiдний берег, прибувати до рiдного мiста, до свого дому. А вона? Навiщо вона тут, так далеко вiд рiдно? домiвки, нащо, нащо, Настасю? Питала сама себе, питало чуже небо, питали чужi дерева, питали чужi птахи, питали чужi води, увесь простiр гучав коротким i безнадiйним: "Нащо, нащо, Настасю?" Востанн? чула сво? iм'я тут над морем, бо мало воно втонути в морi назавжди, навiки. ...I назване було море Чорним. IБРАГIМ Дзеркала були як вода. Полиск глибинний i загадковий. Вiн любив дзеркала i сво? вiдбиття в них. Як i в дитинствi. Тодi дивився у воду. Вода оточувала острiв Паргу. Малий Георгiс щодня бiгав до берега виглядати батька-рибалку з моря. Дивився па воду, бачив сво? вiдбиття. Малий, зграбний, гостроокий. Занадто блiдолиций, як на острiв'ян, споконвiку смаглявих. Перейняв вiд них жвавiсть i прогонистiсть. Блiдiсть, мабуть, зродилася вiд отого задивляння на воду. Не переймався тим занадто. Пiдсвистував собi й пiдспiвував, стрибаючи то на тiй, то на тiй нозi. Залюбки свистiв на пищалках, грав на саморобних дудочках. У сусiдових дочок була старенька цитра, незабаром Георгiс уже бренькав i на цитрi. Батько пропадав у морi або ж був по самi очi залитий вином. Син? Окрiм старшого, ростуть ще два. Виростуть помiчники. Здiбностi? Не знав такого слова. Мати придбала в торговця, який скуповував по всьому побережжю губки, невеличку вiолу. Припливаючи до Парги, той показував малому Георгiсовi се або те. Не для засво?ння - аби посмiятися з рибальського сина. Коли припливав за мiсяць - малий уже грав почуте лиш раз. Так нiби тут у нього сидiв на островi навчитель. Ходив на берег, виглядав батька, грав i грав. Для морських хвиль, для нiмого камiння, для високого неба. Часто засинав з вiолою у руках, спав проти сонця на гарячому камiннi, але обличчя йому лишалося бiлим. Життя легке i привабливе. Навiть коли пробував iнодi помагати батьковi, думав так само. Бо помагав тiльки носити губки для того мандрiвного доброго торговця. Не було тодi видно нi батька, нi сина. Рухаються двi округлi купи губок, а пiд ними дибуляють двi пари нiг. Брунатнi, жилавi, потрiсканi, всi у виразках i шрамах - батьковi. I смаглявi, стрункi й тонкi, як у цапка,- синовi. Грек великий i грек малий. Той великий так i лишився греком. Десь ловить рибу, дiста? губки з морського дна, висушу?, прода? мандрiвним торговцям i пропива? все зароблена. П'? нерозбавлене кисле вино, як дикий фракi?ць. А малий вирiс i вже давно не грек, а Iбрагiм-ефендi. Вiн вродливий, розумний, багатий i майже всемогутнiй, як i султан Сулейман. Говорити про це зайве. У Стамбулi розбазiкують лише дурнi. Справжнi люди мають мовчати. Робити сво? без галасу. Людину взагалi не чують i не знають. Надто в такому мiстi, де промовля? лише iсторiя. ?диний спосiб, щоб тебе помiтили,- бити по очах. Умiти жити, одягатися й надягатися, показувати, хто ти е. Iбрагiм не був нi нашою, нi санд-жакбегом, нi бейлербегом, нi вiзиром, але могуття його не мало меж. "Душа султанова, його серце i дух" - так звано Iбрагiма. З Сулейманом прожив десять рокiв у Манiсi, де султан Селiм тримав свого ?диного сина, спадко?мця трону, лише зрiдка дозволяючи тому посидiти сво?м намiсником у Стамбулi, коли сам вирушав у далекi й тяжкi походи, як то було шiсть рокiв тому в час пiдкорення ?гипту. Султан Селiм не любив сина, не любив i жони сво?? Хафси, доньки хана кримського, тримав ?х оддаля вiд себе, байдужий був до звичних утiх, до гарему зазирав зрiдка, та й то лише для того, щоб вiйсько не мало сумнiву в його мужських гiдностях, любив тiльки вiйну, лови, вiрних сво?х яничарiв. Про Iбрагiма Селiм знав, як знав про все в сво?й безмежнiй iмперi?. Зненавидiв вертлявого грека. Зненавидiв i сина за те, що той зробив сво?м улюбленцем не во?на, а якогось фiрчика. Надто не терпiв пишноти в одязi, до яко? Iбрагiм приохотив шах-заде Сулеймана. Було дивно, що султан прислав Сулеймановi з Едiрне, куди вирушив на великi лови на початку рамадана, коштовну сорочку з тонкого шовку. Валiде Хафса не дала синовi надягти сорочку. Покликала одного з балтаджi?в, який колись повiвся з нею нечемно, сказала, що прощав йому i дару? на знак прощення коштовну сорочку. Така сорочка личила б i самому султановi. Балтаджi надягнув сорочку й того самого дня сконав у тяжких муках. Селiм прислав сво?му синовi отру?ну сорочку. Навiщо? Чи думав жити вiчно, усуваючи ?диного спадко?мця? Чи не дбав про гiдне продовження роду Османiв, могутньо? паростi Османiв? Шах-заде не спав тодi цiлу нiч, усе допитувався в Iбрагiма. Iбрагiм перебирав приклади з iсторi?. Там можна було знайти ще й не таке. Але хто ж може заспоко?тися минулим? У кiнцi рамадана помер султан Селiм. Помер вiд хвороби нирок на шляху зi Стамбула до Едiрне, у тих самих мiсцях, звiдки вiсiм рокiв тому виступив проти рiдного батька султана Баязида Справедливого. Може, носив невилiковну хворобу в собi вже давно i, не маючи нi часу, нi сподiвань на здобуття престолу, розчистив собi шлях до влади вбивствами сво?х братiв, ?хнiх дiтей, укороченням вiку самому султановi Баязиду. Носив у собi дикий бiль, марно намагався затамувати його опi?м. Може, власним болем мiг би виправдати й свою нелюдську жорстокiсть? Жорстокiсть до ворогiв уже й не дивувала нiкого: усi Османи були жорстокi. Але до рiдного i ?диного сина? Звiстку про смерть принiс у Манiсу Ферхад-паша, колишнiй раб родом з Шибеника, грабiжник i вбивця, улюбленець Селiмiв , i... Сулейманiв. Одного зачаровував сво?ю звiролютiстю, другого- бистрим розумом, пiснями, бесiдами. За нього видали Сулейманову сестру Сельджук-султанiю, принцесу, горду сво?ю красою, але й вона, так само, як i валiде, була в захопленнi вiд колишнього раба. Для Османiв походження нiколи не важило. Тiльки заслуги, вiрнiсть, вiдданiсть i особистi гiдностi. Хто вмiв крикнути найголоснiше в час штурму ворожо? крiпостi, замахнутися найдужче шаблею, потоптати найбiльше ворогiв, розштовхати лiктями всiх довкола, лiзти наослiп, без сорому й совiстi, аби лиш во славу аллаха i на користь та служiння султановi. Кожен жебрак мiг стати великим вiзиром, вчорашнiй раб - стати царським зятем. Адже сказано: "Чи ж у них драбина до неба?" Паша, заганяючи до смертi коней, мчав з Едiрне, щоб принести в Манiсу вiсть про султанову смерть, перш нiж про це довiдаються у Стамбулi. Вiн наглив Сулеймана: швидше, швидше, мерщiй! До столицi, до султанського палацу, поки не довiдалися яничари, поки стамбульський мотлох не вилився на вулицi. Сулейман не вiрив. Султан мiг пiдмовити Ферхада-пашу. Заманити Сулеймана в пастку i розправитися. Ферхад-паша падав на колiна, цiлував слiди Сулеймановi: "Сяйво очей мо?х! Чи ж насмiлився б раб твiй?.." Сулейман кривив тонкi уста в посмiшцi. Надто багато чорних тiней смугувало сяйво самого Ферхада-пашi. В царськiй родинi хотiв панувати неподiльно, суперникiв не терпiв. Коли перед шах-заде запобiгав, то Iбрагiма ненавидiв одверто. Називав його iржею на блискучому мечi Османiв. Тодi прибув новий гонець. Тепер уже вiд великого вiзира Пiрi Мехмеда-пашi з Стамбула. Мудрий Пiрi Мехмед прислав Сулеймановi шовковий згорток: "До мого високославного повелителя. Дня двадцять сьомого рамадана почив у аллаху всесвiтлий султан Селiм. Смерть його прихована вiд вiйська. Залишаюся для повелiнь мого високославного володаря". Сулейман поцiлував згорток. Узяв iз собою Iбрагiма i Ферхада-пашу. Iбрагiма - для себе. Пашу - для яничарiв. Коней мiняли через кожнi три години. Ферхад-паша насмiхався з Iбрагiма: "Розсиплешся!" - "До твого похорону доживу!" - "Подумай, кому це кажеш?" - "А вже подумав". Сулейман не розбороняв двох улюбленцiв. Один - його власний, другий - цiло? султансько? родини. Може, ждав, хто кого? На верху п'ятого з семи стамбульських пагорбiв Сулейман поклонився покiйному султановi i перше, що звелiв: поставити на тiм мiсцi тюрбе-гробницю, джамiю[3] i медресе на честь великого небiжчика. Тiльки тодi вступив у палац Топкапи. Яничари завили, почувши про Селiмову смерть. Султана звали Явуз - Грiзний, з ним i вони були грiзнi, як нiколи досi. Позривали сво? гострi шапки на знак скорботи, позгортали похiднi намети, позв'язували, кинули на землю, вiдмовляючись служити новому султановi. Бо той служив тiльки сво?м книгам, шукаючи в них мудростi. А мудрiсть - на кiнцi ятагана. Хай собi втiша?ться книгами. Сулейман терпляче перечiкував колотнечу придворного вiйська. Сподiвався на Ферхада-пашу? Чи на старого мудрого Пiрi Мехмеда? Тодi звелiв одкрити скарбницю i став щедро роздавати золото й срiбло. Яничари втихли. Вiдпустив додому шiсть сотень убогих ?гиптян, узятих у рабство Селiмом. Перським купцям, у яких Селiм перед сво?м походом проти шаха Iсма?ла забрав майно i товари, повернув усе i виплатив мiльйон аспр[4] вiдшкодування. Для прикладу iншим i для остраху повiсив командуючого флотом капудан-пашу Джафер-бега, прозваного Кровопивцем. Нiхто не знав, що то перша Iбрагiмова помста. Та й сам повiшений капудан-паша не здогадувався про справжню причину сво?? смертi. Бо вже забув, як п'ятнадцять рокiв тому привезено йому на баштарду худорляве грецьке джавуреня з скрипочкою i як, насмiхаючись, почухуючи волохатi жирнi груди, ховаючись у затiнку шовкового намету на деменi, поставив вiн пiд сонцем на хисткiй палубi дитинча i звелiв грати. I воно грало. Може, думало, що й ухопили його на березi лиш для того, аби втiшило грою капудан-пашу? I, мабуть, сподiвалося, що його вiдпустять до тата й мами? "Гарно гра?ш, малий,- сказав Джафер-бег,- i як же шкода буде тебе продавати! Але що я, бiдний раб всемогутнього й милосердного аллаха, можу вдiяти?" I вiн аж заплакав од розчуленостi i безнадi?. Сказано ж: кого вовк ухопить, того вже в лiс не пустить. Малого Георгiса Джафер-бег продав за п'ятдесят дукатiв багатiй вдовi Феррох-хатун iз Манiси. Добра жiнка не тiльки заплатила шаленi грошi за нiкчемне грецьке хлоп'я. Вона не шкодувала грошей для найдорожчих учителiв, i за п'ять рокiв Iбрагiм (бо тепер вiн так звався) мовби заново народився на свiт. Не впiзнав би його вже нiхто з маленького острова Парги. Пощастило навiть у нещастi. Йому пощастило й ще раз. Шах-заде Сулейман почув на манiськiй вулицi, як Iбрагiм грав на вiолi. Небесна гра. Феррох-хатун плакала щирими слiзьми, розлучаючись iз сво?м вихованцем. Воля шах-заде для не? була вища за любов до Iбрагiма. Шiстнадцятилiтнiй шах-заде купив собi сiмнадцятилiтнього раба рiдкiсних здiбностей, знань i властивостей. Не мiг жити без Iбрагiма. Назвав його силяхтаром - збро?носцем. Iбрагiм платив Сулеймановi вiдданiстю, любов'ю i обожнюванням. Не вдовольнився словами, поглядами, готовнiстю служити в усьому. Доходив уже й до неймовiрного. Обтинав Сулеймановi нiгтi над срiбною мисочкою i берiг те у трояндовiй водi, нiби найдорожчу релiквiю. Сулейман складав вiршi про Iбрагiма. Називав його макбул - милий, мергуб - бажаний, махбуб - улюблений. Часто й спав з ним у тiй самiй кiмнатi, забуваючи про небагатьох красунь iз свого маленького гарему. Примусив Iбрагiма завести власний гарем з рабинь. Жiнки теж любили Iбрагiма. Вiн був коханець палкий i вишуканий, як усi греки. Греком залишався попри все. З Сулейманом читали Арiстотеля по-грецьки. Сперечалися про Платона й Сократа теж по-грецьки. Коли в Стамбулi Iбрагiм познайомився з багатим венецiанським купцем Лу?джi Грiтi, то перша ?хня розмова велася теж по-грецьки. Нешлюбний син венецiанського сенатора Андреа Грiтi, на десять рокiв старший за Iбрагiма, чоловiк неймовiрного багатства, Лу?джi повiвся з Iбрагiмом, як з братом. За кiпрським вином повiльно розмовляли про поезiю, про Александра Македонського й Ганнiбала, про iсламське мудрослiв'я. Грiтi вчився в унiверситетах Вiдня i Паду?. Iбрагiм - тiльки в безiменних улемiв[5]. Один народився у розкошi, другий походив iз споконвiчних голодранцiв. Але хто б побачив мiж ними рiзницю? Та ще й до того ж старший, багатший, могутнiший, освiченiший господар дому поступився молодшому, незнатному рабовi, зрештою, навiть мовою! Не дивувався тiльки Iбрагiм. Бо знав те, що знав i Грiтi. Про смертельнi хворощi султана Селiма. I про те, що Сулейман - ?диний спадко?мець престолу. А також про те, що Iбрагiм - душа й серце Сулеймановi. Все-таки життя прекрасне i легке. На третiй день пiсля проголошення Сулеймана султаном Iбрагiм одержав звання наглядача султанових поко?в i великого сокольничого. Йому було визначено двiр на Ат-Мейданi, коло антично? цистерни Бiнбiрдiрек. Вiд Ат-Мейдану через Iподром до Айя-Софi? i сераю Топкапи зовсiм близько. Султан хотiв мати свого улюбленця поряд. На Ат-Мейданi вiдбувалися огляди султанського вiйська. Там муштрувалися яничарськi орти. Через нього пролягав шлях урочистих султанових ви?здiв - селямликiв. Ат-Мейдан був мовби дзеркалом султанського Стамбула. А Iбрагiм любив дзеркала. Венецiанця не здиву?ш таким подарунком, але Iбрагiм, поселившись на Ат-Мейданi, часто посилав Лу?джi Грiтi на Перу дзеркала то бронзовi, то срiбнi, а то й золотi. У османцiв нема? предметiв без значення. Ведучи походження вiд темних сельджукiв, вони не покладали великих сподiвань на письменнiсть, обходилися за звича?м сво?х неосвiчених предкiв мовою речей. Навiть цiлком неписьменний османець мiг скласти будь-яке послання. Дзеркало означало: "Я всiм готовий жертвувати для вас". Грiтi приставав па пропоновану Iбрагiмом гру. Присилав йому виноград, суво? синього й голубого шовку, солодощi, гiлки алое. Це означало: "Серце мо?, я люблю вас! Страждання, яких я зазнаю вiд сво?? любовi, мало не зводять мене з розуму. Душа моя лине до вас з усi?ю силою пристрастi. Пролийте благотворний бальзам на мо? рани!" Iбрагiм вiдсилав золоту монету. Себто: "Я любитиму вас ще дужче". Минув другий мiсяць з дня проголошення Сулеймана султаном. Переконавшись у щедростi й суворостi нового падишаха, Стамбул втихомирився. I хоч велетенська iмперiя вибухала бунтами то тут, то там, у столицi життя налагоджувалося. Найпершою ознакою було те, що купцi повезли на Бедестан коштовнi товари i найдорожчих рабiв. Лу?джi Грiтi через посланця запросив Iбрагiма вiдвiдати разом з ним Бедестан, де мають бути рiдкiснi молодi рабинi. Навiть черкешенки, якi цiняться найвище. Грiтi натякав Iбрагiмовi, що вже забув про його рабство. Власне, у цiй землi всi раби. Народ - раб султанiв, султан - раб аллаха. Щоб справити при?мнiсть Лу?джi, Iбрагiм вирiшив зодягнутися венецiанським купцем. Кольоровi мережива, чорний оксамит, золотий ланцюг на ши?, перснi з великими самоцвiтами, крислатий капелюх з коштовним плюмажем. Одягали його два грецькi хлопчики. Вродливi й вишуканi, як сам Iбрагiм. Вiн оточував себе тiльки гарним. Хотiв бачити себе в дзеркалах чужих життiв. Не любив ?внухiв. Ненавидiв наругу над людською природою. Людину лiпше вбити, нiж калiчити. Смерть слiд теж розглядати як один iз способiв полегшити людське життя. I не тому, хто вбивав, а кого вбивають. Поки живий, можна було втiшатися такими розмiрковуваннями. А вiн був живий i не мав намiру вмирати. Може, й нiколи. Дивився на себе у венецiанське дзеркало, подароване Лу?джi Грiтi. Подобався собi, як завжди. Тонкий, нервовий, вишуканий. На блiдому обличчi виразно окресленi губи, з-пiд тонких чорних вусiв поблискують рiвнi гострi зуби, так щiльно поставленi, що зда?ться: ?х удвiчi бiльше, нiж треба. Однi розвивають тiло, вiн розвивав свiй дух. Тiло пристосовувалося до духу, залежало вiд нього, а дух був вiльний, розкований, мiльйонноликий. Тому й любив себе. Iбрагiм подво?ного, потро?ного в дзеркалах. Там вiдбивався уже й не вiн з його зовнiшнiстю, а його неповторний дух. Лу?джi Грiтi застав Iбрагiма коло дзеркал. Мовби на догоду Iбрагiмовi, купець зодягнувся османцем. Багатий халат iз золотисто? парчi, гаптованi золотом зеленi шаровари, бiлоснiжний шовковий тюрбан, пiд товстезними смоляними бровами виблискують вогнем булькатi очi. Накривлений, як у султана Мехмеда Фатiха, нiс, товстезнi пишнi вуса, чорнюща борода. Чистiсiнький тобi паша! Вони довго смiялися, розглядаючи один одного. Обнялися i поцiлували один одного в напахченi вуса. Навiть пахощi кожен пiдiбрав вiдповiдно до одягу. У Лу?джi - схiднi, в Iбрагiма - iталiйськi, трохи зжiноченi, мало не вiд само? Катерини Сфорци, до порад яко? прислухалися усi найшляхетнiшi й найвельможнiшi особи ?вропi?. - В ношах чи на конях? - спитав Iбрагiм. - Тiльки верхи! - зареготав Грiтi, показуючи на криву шаблю в коштовних пiхвах. Супроводжувало ?х з десяток бостанджi?в, зготовлених на все лихе. ?х не подивував Iбрагiмiв вигляд. Бачили й не таке. Головами вiдповiдали за його цiлiсть i недоторканнiсть перед самим султаном - ось i все. Грiтi про охорону, здавалося, не дбав зовсiм. Його охороняли грошi. Мiг купити пiв-Стамбула. Ще й не знати, де бiльше скарбiв: у Семибаштовому замку чи в нього? - Ми забули взяти ?внухiв,- спохопився Грiтi. Iбрагiм пересмикнув нервовими устами. - Навiщо? Я не вважаю, що таке видовище прикрашав справжнього мужчину. - Не прикраша?, але слугу? першою прикметою мужчини. Iнакше кожному правовiрному довелося б возити за собою цiлий гарем. Клопiтливо занадто, чи не так? - Невеличкий гарем лiпший за найпишiнiших евнухiв. Я б згодився возити навiть гарем, тiльки не цих обрубкiв". Але мiй гарем iз самих рабинь. Це нагадувало б менi щоразу про мо? власне становище. -Чи не вважа?те ви,мiй дорогий,що вже час вам змiнити сво? становище бодай у гаремi? -прискалив око Лу?джi. -Я ще надто мало живу в Стамбулi.Всi,кого знав,лишилися у Манiсi. -Зате вас знае весь Стамбул. Iбрагiм засмiявся: -Згодьтеся,дорогий Лу?джi,що я не можу взяти собi кадунами одразу всiх красунь Стамбула!Рабиньскiльки завгодно,законних жон -тiльки чотири! Так повелiв пророк. -Не треба всiх.Починати слiд завжди з одно?. Мiй друг Скен-дер-челебiя ма? юну доньку. -Скендер-челебiя? Головний дефтердар? Вiн мiг би породича-тися з рабом? -Не згадуйте зайвий раз про те,що для вас уже,власне,й не iсну?. Що ж до Скендер-челеб??,то вiн хотiв би догодити новому султановi так само,як умiв догоджати його покiйному батьковi. Одного слова султана Сулеймана досить,щоб Кiсайя стала вашою кадуною.А вона-справжня квiтка з садiв аллаха. -Як можна судити про красу,не переконавшись у цьому на власнi очi? -А хiба вас не перекону? майнове становище Скендер-челеб??? -Досi я намагався наповнювати не кiшенi,а голову й серце. -Те,що не iсну?,не може бути наповненим. Що ви ма?те на увазi? -Чоловiк наймудрiйший може вмерти з голоду,коли в нього вiтер у кишенях,-прокричав Грiтi так голосно,нiби кидав цi слова голодранцям,що крутилися у вузьких вуличках,мало не пiдлазячи коням пiд ноги.-Я особисто надаю перевагу наповненню усього без винятку.Може,дефтердару якраз не вистача? вашо? голови. -Досi вiн обходився влосною головою,i не без успiху. -? межа,перед якою безсилi такi уми,як Скендер-челеб?я. Торгiвля нагаду? стамбульський Бедестан; тобi зда?ться,нiби ти охопив ?? всю,а тим часом ти нагаду?ш рибалку:що бiльше ловить вiн риби в морi, то бiльше бачить невловленно?.Однi впадають у розпач вiд такого вiдкриття,iншi шукають способiв упiймати ще бiльше. Може,Скендер- челебi? браку? саме вашого розуму i вашого впливу так само, як вам не вистача? вiльно? жони для гарему. -Я нiчого не говорив про гарем.Не переймався цим нiколи.Коли хочете,то про мiй гарем,хоч казати про це смiшно й не годилося б, дбав Сулейман. -Хай подба? ще.Тому,хто проводить iз султаном iнодi й ночi голова до голови в безсонних бесiдах, неважко випросити таку дрiбницю. Одне слово султанове - i Скендер-челебiя сам приведе свою прекрасну Кiсайю па Ат-Мейдан... Iбрагiм мовчки всмiхався пiд сво?ми тонкими вусами. Цi два вовки, Лу?джi Грiтi й Скендер-челебiя, видно, уже неспроможнi проковтнути здобич, яку хапають по всiй iмперi?, ?м потрiбен ще й третiй. Вибрали його, вiд нього не вимага?ться нiяких зусиль. Усе вони зроблять самi. А Сулейманове слово вiн випросить легко. Тiльки натякне - i султан сам благатиме його, щоб узяв у жони доньку дефтердара. - Я пришлю вам рiдкiсне дзеркало персько? роботи,- сказав Iбрагiм. - А в мене для вас ? ще рiдкiснiша золота монета, карбована найславетнiшим iталiйським майстром,- тим самим вiдповiв Лу?джi. Нiби купцi, що з пропозицi?-iджабу й згоди-кабуля укладають договiр-акд, вони згоджувалися дiяти спiльно в справi вельми важливiй, хоч i зродилася вона, як могло видатися, з випадково? й несутт?во? балачки. Саме пiд'?здили до Бедестану - головного стамбульського базару, так само старого, як i це мiсто, знищуваного й вiдроджуваного теж так само, як i це мiсто, i, як Царгород, незнищенного, вiчного, безсмертного. За вузькими вуличками, за купами смiття, бруду, потоками нечистот, харчевнями, де дим, сморiд, пахощi, лайка, насичення i спорожнення; за гамором i тiснявою, сонцем i вiтром - цiле мiсто, сховане вiд свiту пiд високими кам'яними склепiннями, з десятками вуличок i переходiв, зi сво?ми майданами, водограями, струмками, навiть iз власною мечеттю. Тут нiколи не подме вiтер, i повiтря зворухнеться хiба що вiд людських голосiв, брязкоту збру?, ревiння вiслюкiв i рикання диких звiрiв, котрих продають так само, як i живих людей та мертвi товари. Гул сто?ть, нiби ти всерединi велетенсько? мушлi, звуки не мають куди вирватися, вони живуть тут вiчно, у безчасi, для них, як i для всього Бедестану, нема? нi дня, нi ночi, нi сонця, нi мiсяця, нi роси, нi спеки, нi зими, нi лiта, тiльки блиск, чари, сон, марення, запахи. Мускус вiд шкiр козячих, баранячих, волячих, солодкавий дух килимiв, п'янливi пахощi цинамону, ладану, перцю, гвоздики, iмбиру, смоли, мускату, сандалового дерева, сiрки, амбри. Головний прохiд, по якому можна ?хати верхи, навiть кiнськими запрягами i куди заходять цiлi верблюдячi каравани, з високим синiм зоряним склепiнням. У напiвтемрявi бiчнi крамнички, набитi товарами, якi лежать там, може, i тисячу рокiв. Снопи свiтла падають крiзь вузькi вiкна згори. Тут височiють гори лiлових i чорних фiг, висять баранячi тушi, розрубанi начетверо, кавалки бринзи, посипано? чорними зернятками, тверда, мов кiстка, продимлена бастурма[6], тут же арабський клей у "сльозах", мастика, желатин, басма, хна, ароматнi мазi для брiв, гашиш, опiй, фарби для вовни, схiднi коштовностi; непорушне сидять товстi купцi у високих чалмах перед крамницями iз срiбними, мiдними й золотими виробами. Ремiсники крають i шиють одяг, роблять мiшки, плетуть кошики, ?дять кебаби й солодощi, варять плов i шурпу, рiжуть баранiв, смажать м'ясо (Бедестан з'?да? за день самих тiльки верблюдiв до пiвтисячi, а баранiв без лiку), жують, плямкають, вiдригують, спорожняються, моляться, кричать i плачуть, клянуть i присягаються. Старi вiрмени спiвають тисячолiтнiх дивних пiсень, торговцi збро?ю, пiдiбгавши ноги, сидять на звiрячих шкурах, п'ють шербети, погладжують бороди, вибурмочують вiршi корану, а довкола них купи ятаганiв, рушниць, пiстолiв, дамаськi шаблi, курдськi кинджали, ки? i палицi з кавказького залiзного дерева, барабани; ще далi - золотi ланцюги, намисто, перли, перснi, рубiни, смарагди, дiаманти, купи бiрюзи, кiнська збруя, чотки, курильницi, свiтильники, пласке начиння, сандалi з розмальованого дерева, що ?х жiнки взувають, iдучи в хамам[7],_ коробки з черепах, з чорного дерева, iнкрустованi перламутром, старi дзеркала, пiдставки для корану, солома, сiно, дрова, ячмiнь, тканини - усе змiшане, перемiшане, звалене й навалене без пуття, без потреби, без видимого сенсу, нiби знущання над довколишнiм свiтом, де споконвiку три сили намагаються дати всьому iснуючому сякий-такий лад,- природа, чоловiк, боги, щоб згодом, ставши перед хаосом Бедестану, переконатися у безплiдностi всiх сво?х намагань. Над стихi?ю Бедестану невладна була нiяка сила, окрiм хiба що стихi? ще бiльшо?. I такою стихi?ю у Царгородi завжди була пожежа. Бедестан горiв за iмператорiв, горiв за султанiв, починаючи вiд першого з них Мехмеда Фатiха. Панування кожного султана знаменувалося не тiльки завойованими землями, яничарськими бунтами, спорудженням нових мечетей, тюрбе й медресе на майданах i узвишшях Стамбула, а й диким вигуком, од якого здригалася уся столиця, котрий мiг пролунати вдень i вночi, в найбiльше свято i в час найстрашнiшо? пошестi, у лiтню спеку i в сльотавий зимовий день: "Янгуйн вар Бедестан!" - "Пожежа в Бедестанi!" I тодi в цьому замкненому, загадковому свiтi починалося пекло. До вогню незмога було доступитися, вiн панував неподiльно пiд вiчними склепiннями базару, все, що було там живе, гинуло безслiдно i безiменне. Горiло все, що могло згорiти, розтоплювалися метали, трiскалося камiння, висихали водогра?, чорне полум'я било з Бедестану, мов з пекла, випалюючи все дощенту i в довколишнiх вуличках, тому цi вулички завжди лишалися найнужденнiшими, найбруднiшими i найупослiдженiшими при всiх султанах. Сулейман ще не пережив сво?? пожежi в Бедестанi. Надто мало владарював як для цього. Iбрагiм i Грiтi без страху занурилися у глибини Бедестану, проникли в найдальшi його нетрi, поминувши гори товарiв, людську клекотняву, ревiння тварин, сяйво коштовностей, мерву покидькiв, добралися до майдану, на якому стояв золотий дим вiд потужних ударiв сонця крiзь скiснi вiкна у високих сiро-чорних склепiннях. Широкi променi вдарялися об кам'янi плити, курилися золотим димом, вiд чого здавалося, нiби все тут пливе, руха?ться, злiта? у просторi, зависа? над древнiми плитами, над великим бiломармуровим водогра?м посерединi майдану, над дерев'яними помостами, то голими, вичовганими, то застеленими старими яскравими килимами, залежно вiд того, кому належали помости i яко? цiнностi товар виставлено на них i коло них. Товаром тим на майданi, освiтленому найяскравiше в усьому Бедестанi, були люди. Раби. Приведенi з во?нних походiв, захопленi корсарами, впiйманi, як дикi звiрi, вкраденi, купленi, проданi й перепроданi. Юнаки рiдкiсних обдарувань, хлопчики, позбавленi чоловiчо? статi, дiвчатка й молодицi для чорно? роботи, красунi для втiхи синам iсламу, гаремне м'ясо, дивнi витвори природи, з тiлами прекрасними й чистими, яких не наважився ще торкнутися навiть сонячний промiнь. Рабiв виводили поодинцi або й цiлими низками з бiчних темних переходiв, дорожчий товар показували на помостах, дешевший продавався цiлими гуртами внизу, продавцi-бай? викрикували цiну, вихваляли сво?х рабiв, ?хню силу, молодiсть, незiпсованiсть, красу, вченiсть, умiлiсть. Поблизу в Бедестанi на таких самих торговельних майданах, з таким самим галасом, штовханиною i колотнечею продавано коней, птицю, вiслюкiв, овець, кiз, собак, не продавали тiльки кiшок, бо це була улюблена тварина пророка. Кiшки, вигинаючи спини, терлися об ноги купцiв, муркотiли й благоденствували, не вiдаючи, що цi люди продавали й купували людей, мов тварин безсловесних, щоразу посилаючись на аллаха i його пророка, який звелiв усiм правовiрним: "?жте ж те, що ви взяли в здобич дозволеним i благим..."_ Коран забороняв жiнкам оголюватися перед чоловiчими поглядами. Тут жiнки були нагi. Бо рабинi на продаж. Однi стояли з виглядом покiрливих тварин, другi, тi, що не змирилися з долею, мали печать шаленства на лицях; однi плакали, iншi сухими очима гостро кололи сво?х мучителiв - мали б силу, то вбивали б поглядами. - В Манiсi ви не могли мати такого вибору,- сказав Грiтi Iбрагiму, коли вони наблизилися до Майдану рабiв. - Я нiколи без здригання не можу спостерiгати цi?? торгiвлi,- нервово посiпуючи лицем, промовив Iбрагiм.- Завжди пам'ятатиму, як продавав мене Джафер-бег, як тримали голого на отакому помостi... Тепер я сам прийняв iслам i якось можу виправдати людей мо?? вiри. ?м судилося воювати з усiм свiтом i тому мимоволi довелося стати жорстокими навiть у вiрi й звичаях. Але ви християни, хiба ваш бог дозволя? рабство? - У бога точно визначено тiльки заборони,- хмикнув Лу?джi,- дозволене ж завжди невизначене i непевне. Чоловiковi доводиться самому визначати як саму суть дозволеного, так i його мiру. Вiддавши повiддя коней слугам, вони зiйшли на землю, змiшалися з натовпом багатих муштерi - покупцiв живого товару. Йшли неквапом, зда?ться, ?динi тут, хто мiг поглянути на все, що дiялося на майданi, оком неупередженим, незацiкавленим, майже байдужим. Нiби при?хали сюди для розваги, не маючи намiру купувати, а тiльки придивитися ближче до ганебного торгу й по-розмiрковувати з висот сво?? незалежностi. - Не забувайте,- нагадав Iбрагiмовi Грiтi,- що я наполовину теж мусульманин, i, коли менi треба, охоче повторюю слова Мухаммеда: "Бийте ?х по шиях, бийте ?х по всiх пальцях". - Але ж ви навчалися у кращих унiверситетах ?вропи, виховувалися на книгах найбiльших мудрецiв Грецi? i Риму, де говориться про людську свободу i гiднiсть. - Не забувайте, що я купець,- засмiявся Грiтi.- Коли ми з вами, попиваючи кандiйське вино, обговорю?мо дiалог Платона "Республiка" або "Бенкет", я виступаю перед вами як носiй високих людських помислiв, коли ж я опиняюся на Бедестанi, я вимушений згадувати й те, що навiть в улюбленого вами Арiстотеля у його "Братах" в авабi вiсiмнадцятому наводяться поради, як треба купувати рабiв i рабинь. Фiлософ радить неодмiнно переглядати рабiв навпроти сонця або в мiсцi, добре освiтленому, оглядати не тiльки ?хнi видимi члени й усе тiло, а й потайнi частини тiла аж до найсоромнiших. - Я про це знаю. - То коли навiть Арiстотель не соромився таких речей, чому ж ма?мо ми з вами соромитися? Чи не лiпше звiритися у всьому аллаховi? Сказано ж: "Аллах потужен над усякою рiччю". - Ви зна?те коран, як справжнiй хафiз[8],похвалив його Iбрагiм. - Менi до вподоби восьма сура, яка зветься "Здобич". Згодьтеся, що таке слово для купецького серця - наймилiше. Купець не повелитель, який посила? сво?х во?нiв на завоювання земель, людей i багатств, але вiн може посилати грошi, якi часто перевищують сво?ю силою зброю i найжорстокiше насильство. Скажiмо, тут повинен бути мiй уртак[9] Сiнам-ага, якому я замовив привезти менi партiю полонянок iз слов'янських земель. Я навiть поставив умову: товар повинен бути добiрний i, сказати б, нещоденний, особливий. - Ви що, заплатили цьому Сiнам-азi? - навiть зупинився вiд здивування Iбрагiм. - Я дав йому завдаток. Iнакше кажучи, послав сво? грошi за море по здобич. - Це суперечить праву шарiату. Iслам дозволя? воювати з невiрними, захоплювати здобич, мати рабiв, але купцi нашi суворо обмеженi законами шарiату. Коли хочете, мусульманськi купцi, завдяки шарiату, найпоряднiшi в сучасному свiтi. Щоб рiч могла бути проданою, нею треба заволодiти. Тiльки тодi вона ста? "мутекавiм, себто нада?ться до продажу на ринку. Дозволенiстi може бути законною i звичайною. Наприклад, оцет, вживання якого дозволено, ? "мутекавiм", але вино, вживання якого заборонене пророком, не може бути "мутекавiм" для мусульманина, а тiльки для християнина. А щоб продавати навiть дозволенi речi, треба неодмiнно ними заволодiти, тобто стати ?хнiм власником можна й тодi, коли ти заволодi?ш речами, якi нiкому не належать,- дикими травами, рослинами, звiрами, рибою, птаством, коштовним камiнням. Продаж таких речей ще до того, як заволодi?ш ними, згiдно з шарiатом не вважа?ться дiйсним. - Але ж багатi люди можуть замовляти рибу рибалкам або дичину мисливцям,- нагадав Грiтi. - Такий звичай iсну?, але вiн суперечить правилам. Нi рибалка, нi мисливець не можуть дати запевнень, що вони впiймають саме те, що вам хочеться, бо це вiд них не залежить. - Ловити рибу або дичину - заняття справдi непевне,- пiдтримуючи Iбрагiма пiд руку, нахилився до нього Грiтi,- але ж з людьми - рiч набагато простiша. Я плачу Сiнам-азi, Сiнам-ага знаходить свого знайомого кримського бея, платить йому i просить привезти з королiвсько? або з московсько? землi таких i таких рабiв або рабинь. Ось i все. Тут мiг би вдовольнитися навiть ваш суворий шарiат. Селям! - гукнув вiн зненацька старому турковi, який сидiв на килимi, знесилено хилячи голову пiд важким тюрбаном,- випадковий спостерiгач серед цього неправедного торгу, як i Грiтi з Iбрагiмом. Але так могло видатися тiльки оку недосвiдченому. Бо старий, мовби покунюючи, насправдi пильно приглядався до всього, що вiдбувалося довкола, його вухо ловило кожне слово, його прикритi важкими зiв'ялими повiками очi вихоплювали з людського вировиння все потрiбне ?хньому господаревi. Грiтi вiн помiтив уже давно i тiльки вдав, нiби купцеве привiтання вирвало його з дрiмоти. Лу?джi, зда?ться, i не зауважив хитрощiв старого, вiд Iбрагiма ж те не приховалося, бо мав око вигострене, надто на людську пiдступнiсть. - Сiнам-ага? - спитав вiн неголосно у Лу?джi. - Хай тво?м втечищем буде рай,- не даючи Грiтi часу на вiдповiдь, мерщiй прохопився старий. - Тебе давно не було на Бедестанi, шановний Сiнам-ага,- напiвзапитливо, напiвосудливо зауважив Грiтi. - Хiба насмiлився б я, нiкчемний раб, занести ногу на килими торгiвлi в час смутку по смертi великого султана Селiма, хай насолоджу?ться його душа в садах аллаха, i поки мине належний час пiсля початку царствування великого султана Сулеймана, якому хай воздасться найнижче поклонiння? - заскiмлив Сiнам-ага. - Ма?ш товар для мене? - припиняючи його розбалакування, майже суворо спитав Грiтi. Сiнам-ага ляснув у долонi, i чорний ?внух, який крутився поблизу, вмить кинувся кудись убiк, щоб за хвилину виступити разом ще з кiлькома такими самими безбородими на чолi вервечки закованих за ши? гарних чорнооких дiвчат, зодягнених, попри осiнню холоднечу, досить скупенько. - Та ти смi?шся? - вигукнув розгнiвано Лу?джi.- Смi?ш пропонувати менi те, до чого дотикалося залiзо? - "Ми вмiстили на ши? в них кайдани, i вони вимушенi пiднести голови". Я, недостойний, хотiв щось показати для твого друга ефендi,- пробурмотiв злякано Сiнам-ага. - Якби ти знав, хто мiй друг, пiд тобою б задрижала навiть земля,вдоволено промовив Грiтi.- Ма?ш щось путяще - то показуй, а не видзвонюй залiзом. Хiба так дзвенить мо? золото? Сiнам-ага, крекчучи, пiдвiвся з килима, пiдiбрав поли товстого халата, вклоняючись тепер уже не так перед Грiтi, як перед Iбрагiмом, повiв ?х у бiчнi переходи, в темряву й плiсняву. - Старий ошуканець,- бурмотiв гидливо Грiтi, спотикаючись у темрявi, трапляючи в смердючi калюжi сво?ми тонкими сап'янцями, з обуренням вдихаючи запах плiсняви на стiнах. З темряви ?м назустрiч виступили якiсь двi постатi, ще чорнiшi за саму пiтьму, впiзнали Сiнам-агу, щезли, тодi попереду заблимало кiлька вогникiв. - Валлахi, я виконував тво? повелiння з покiрною головою, бейефендi[10],кректав Сiнам-ага. - Ти навмисне завiв нас у таку темряву, де не побачиш навiть кiнчика власного носа, старий пройдисвiте,- вилаявся Грiтi. - О достойний,- сплеснув руками Сiнам-ага,- те, що вже продане i зветься "сахiх", належить тому, хто купив, i зветься ёмюльк", i нiхто без згоди господаря не смi? поглянути на його власнiсть. Так говорить право шарiату. Чи ж мiг я не сховати те, що треба було сховати вiд усiх очей, щоб соловей розуму не втратив спокою вiд свiжостi цi?? рiдкiсно? квiтки пiвнiчних степiв. Вона виросла там, де пану? жорстока зима i над замерзлими рiками вiють крижанi вiтри. Там люди ховають сво? тiло пiд м'якими хутрами, воно в них так само м'яке... Вони вже були коло свiтильникiв, але не бачили нiчого. - Де ж твоя квiтка? - знетерпеливився Грiтi. - Вона перед тобою, о достойний. Iбрагiм, який мав очi зiркiшi, уже побачив дiвчину. Вона сидiла по той бiк двох свiтильникiв. Зда?ться, пiд нею теж був килимок, а може, товста циновка; уся загорнута в чорне, з чорним покривалом на головi i з непроглядним чарчафом[11] на обличчi, дiвчина сприймалася як частина цього темного, затхлого простору, якась закам'янiлiсть дивна, химерний темний предмет без тепла, без руху, без щонайменшо? прикмети життя. Сiнам-ага ступнув до темно? постатi i рвонув покривало. Буйно потекло з-пiд чорного шовку слiпуче золото, вдарило таким несамовитим сяйвом, що навiть досвiдчений Лу?джi, якого важко було чимось здивувати, охнув i вiдступив од дiвчини, натомiсть Iбрагiма незбагненна сила мовби кинула до того дивного волосся, вiн аж похилився на дiвчину, вловив тонкi пахощi, якi струменiли вiд не? (дбання досвiдченого Сiнам-аги), йому передалася тривога чужинки, ?? пригнiченiсть i - дивно, але справдi так - ?? зненависть i до нього, i до Грiтi, i до Сiнам-аги, i до всього довкола тут у затхлому мороцi Бедестану й за його стiнами, у всьому Стамбулi. - Як ти звешся? - спитав вiн по-грецьки, забувши, що дiвчина не може знати його мови. - Вона зветься по-грецьки, ефендi,- мерщiй кинувся до нього Сiнам-ага.- Зветься Анастасiя. - Але ж у нiй нема? нiчого, що б приваблювало погляди,- розчаровано промовив Грiтi, погамувавши свiй перший вiдрух.- Ти, старий ошуканцю, навiть ступаючи одною ногою у пекло, не вiдмовишся вiд паскудно? звички обдурювати сво?х замовникiв. - О достойний,- заскiмлив Сiнам-ага,- не треба дивитися на лице цi?? гяурки. Бо й що в тiм лицi? Коли вона роздягнеться, то видасться тобi, нiби зовсiм не ма? обличчя через красу того, що сховано одягом. - То показуй те, що сховане у цi?? доньки диких роксоланiв! Ти ж роксолана? - звернувся вiн тепер уже до дiвчини i простягнув руку, щоб узяти ?? за пiдборiддя. Дiвчина схопилася на ноги, вiдхилилася вiд Грiтi, але не злякалася його, не скрикнула вiд несподiванки, а засмiялася. Може, смiшний був ?й оцей окатий турок з товстими вусами й густою бородою. - Не треба ?? роздягати,- несподiвано сказав Iбрагiм. - Але ж ми повиннi глянути на цю роксоланку, щоб знати ?? справжню цiну! - промурмотiв Лу?джi. Вiн ухопив один з свiтильникiв i пiднiс його до обличчя бранки. - Не треба. Я куплю ?? так. Я хочу ?? купити. Скiльки за не?? Непомiтно вiн заговорив по-iталiйськи, i чи то це дивне дiвча збагнуло, про що йдеться, чи хотiло якось виказати сво? обурення отим нахабним присвiчуванням, до якого вдався Грiтi, воно голосно, з викликом засмiялося просто в обличчя Лу?джi й дзвiнким, глибоким голосом кинуло йому фразу мовою, яка видалася Iбрагiмовi знайомою, але яко? вiн не розумiв. - Що вона каже? - спитав вiн Грiтi. - Квод тiбi, мулiер? - не вiдповiдаючи, звернувся Лу?джi до дiвчати тою самою мовою, заточуючи iз сво?м свiтильником пiвколо вiддаля од полонянки, приглядаючись до не? тепер уже не тiльки з цiкавостi, а й з сумiшшю подиву. Але дiвча, випаливши свою дивну фразу, знов засмiялося i вже не говорило бiльше, з деякою навiть зневагою поморщило свiй гарненький носик i наставило бiлу руку навпроти свiтильника, який Грiтi знов наблизив на вiдстань занадто непри?мну. - Уявiть собi, вона говорить по-латинi! - вигукнув Грiтi, звертаючись до Iбрагiма. - Що ж тут дивного? Вона, мабуть, училася в себе вдома. Ми нiчого не зна?мо про не?. Може, вона з багато? родини. - Ви не зна?те, що саме вона сказала! - Що ж саме? - Це одне з канонiчних запитань католицьких священикiв, якi сповiдають жiнок. Доволi грубе i непристойне, як на такi нiжнi уста. - А в устах ваших священикiв воно не вида?ться занадто непристойним? - Вони виконують свiй обов'язок. I вони - грубi чоловiки. А це нiжна iстота. Ти, смердючий баришнику,- гукнув вiн до Сiнам-аги,- який товар ма?ш нахабство нам пiдсовувати? Де купив цю ледащицю? З-пiд якого просмердiлого розпусника ?? витяг? - Валлахi! - приклав руки до грудей Сiнам-ага.- Ця дiвчина чиста, як ранкова квiтка, скупана в росi. Вона так само цiла, як... - Я купую ??,- урвав його розбалакування Iбрагiм. - Бейефендi вiрить старому, Сiнам-азi? - Я купую цю дiвчину,- повторив Iбрагiм, уже нетерпеливлячись.- Скiльки за не?? - П'ятсот дукатiв, бейефендi,- швидко промовив Сiнам-ага. - Даю тисячу,- недбало кинув Iбрагiм. - Бейефендi хоче назвати подвiйну цiну? Але це належить робити менi. Купець повинен називати подвiйну цiну, щоб дiйти до справжньо? неквапом, поторгувавшись усмак i досхочу. Iнакше як можна зберегти себе для служiння справi, що нею трима?ться свiт? - Справдi,- втрутився трохи подивований таким перебiгом ?хньо? пригоди Грiтi,вона обiйшлася менi, як свiдчить Сiнам-ага,- всього лиш п'ятсот дукатiв. Ясна рiч, старий негiдник обдурю? нас, як це вiн завжди робить, бо за такi грошi можна б купити цiлих трьох черкешенок iз князiвського роду, але хай уже буде так. - Я хочу, щоб Сiнам-ага заробив, тому даю тисячу.- Iбрагiм затулив собою дiвчину вiд Грiтi й турка, ступнув до не?, вона засмiялася до нього ще зухвалiше i з ще бiльшим викликом, нiж перед тим до Лу?джi. Смiялася йому в обличчя нестримно, вiдча?но, безнадiйно, струшувала на нього хвилi свого буйного волосся, що палало золотом не знати й яким - райським чи пекельним, не вiдступала, не лякалася, випросталася, невисока, зграбна, вiдкинула голову на довгiй нiжнiй ши?, розсипала мiж холодними кам'яними стiнами Бедестану дзвiнке срiбло прекрасного голосу: "Ха-ха-ха!" Iбрагiм здригнувся вiд темного передчуття, але поборов той вiдрух душi, примусив себе усмiхнутися у вiдповiдь на смiх загадково? чужинки, котра не плакала, як усi рабинi, не стогнала, не ламала вiдча?но рук, а смiялася, нiби знущаючись не тiльки з нього самого, а з усього цього жорстокого свiту, який хотiв скорити ??, зламати й понищити. Iбрагiм заговорив до не? незграбною мiшаниною слов'янських слiв, яких навчився вiд султана Сулеймана. Чи хотiла б вона до нього, саме до нього, а не до когось iншого? Дiвчина вмовкла на мить. Нiби аж придивилася до Iбрагiма пильнiше. Чи хотiла б? Ще хтось може питати в цiй землi, чи вона хотiла б? Ха-ха-ха. Iбрагiм сухо звелiв Сiнам-азi привести рабиню до нього на Ат-Мейдан, ще раз повторив, що заплатить за не? тисячу дукатiв, попередив, щоб ще сьогоднi до вечора вона була в його домi i щоб не було завдано ?й щонайменшо? шкоди. Тодi подякував Грiтi: - Я нiколи не забуду цi?? вашо? послуги. - Можу тiльки позаздрити вашому витонченому смаку! - вигукнув венецiанець.- Ця Роксолана, як я ?? називаю, мабуть, справдi щось таке... Як досвiдчений купець, можу сказати вам, що товар набува? вартостi також вiд цiни, яку за нього заплачено. Iбрагiм мовчав. Швидко видобувався з темного переходу. Почувався так само зганьбленим, як тодi, коли його, малого хлопчика, продано на рабському торзi в Iзмiрi. Щоправда, тепер купував уже вiн, але хiба не однаково? ? раби, якi купують, i раби, яких купують. А всi раби. I порятунку нема? нiякого. Вiн пробував порятуватися вбранням, розкiшшю, якою оточував себе завдяки Сулеймановiй щедростi, вважав, що цим полегшу? собi життя, уперто вмовляв себе, що життя, зрештою, й не може бути тяжким, раз воно зветься життям. А навiщо? Хай той старий ошуканець Сiнам-ага обдурю? людей, бо таке його покликання на цiй землi, хай купу? i прода? усе на свiтi Лу?джi Грiтi, бо ж вiн купець, але навiщо ж тодi переконувати себе в тому, в що нiколи не повiриш? _ РОГАТИН Дощем, як слiзьми, заливало весь видимий i невидимий свiт, i душа ?? вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана i проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i блiдим, як холоднi очi стрiльцiв-лучникiв. Тут не було дощу, вiн лив, як сльози, в ?? душi та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей од розпачу, недосяжному, навiки втраченому Рогатинi. Щось темне, велике й жахне - звiр пiднебесний, мара, паморока - налетiло на не?, насунулося, i голос дощу лунав у ?? серцi як невiдшкодована болiсна втрата. Нiчого й нiколи в життi не бачитимеш кращого й милiшого, не зазна?ш уже того, що зазнала колись. Примари були тут, а позаду все тiльки справжн? - лиш простягни руку, а тут омана й несправжнiсть падали пiд ноги, лiтали в повiтрi, виступали з стiн, юрмилися у засмердiлих од нечистот вуличках, шастали нечутно, як вовнянi клубки, а то проривалися диким нявчанням - чи то кошачим, чи й диявольським. Але дияволами мали бути люди, а нявчали кiшки, тисячi кiшок по всiх усю-дах, кiшок розпещених i розбещених, безкарних i неторканих, бо кiшка була улюбленою твариною ?хнього пророка. А може, це неминуча кара за те, що лишилося там, за морем, за степом, за рiками й лiсами? Може, й не за грiхи ?? власнi, яких ще не встигла й назбирати, а за грiхи давно вмерлих, нещасних, проклятих, заблуканих? Безглуздя, безглуздя! Чи ж ще й тепер ма? лякати сама себе, як робив це батько ?? у Рогатинi. Отець Лiсовський лякав грiхами й грозив карами всiм без винятку, вiн чiпляв грiхи до всього сущого, навiть до дерев i камiння, не визнаючи ?х лише за собою самим, бо не мiг розрiзнити у сво?х вчинках грiшного й праведного, приречений на постiйне сп'янiння коли й не вiд молитов у церквi Святого духа, то вiд пива й горiлки рогатинських броварникiв Квасницi, Якубовича й Роздольського. Мала в сво?й кровi батькову несамовитiсть i материн легкий норов. Кублилося усе те в ?? душi в такому безладi, що навiть суворий ?? учитель ?ронiм Скарбський, до якого посилав дочку Гаврило Лiсовський у сподiваннi чудес од сво?? ?дино? доньки, не змiг навести в тiй душi бодай найменшого ладу, а, навпаки,- ще бiльше розбурхав усе те, що до часу було приспане, жило тiльки в зародку, ще й не прокльовуючись до життя. Жертва темних сил, дочасна мучениця (так нiби для мук людинi неодмiнно ма? бути визначений якийсь час!), позбавлена волi, пограбована й обдерта з волi, яку коли ще й зберегла, то хiба що глибоко в серцi та в неприборканостi сво?й. Щедро обдарована волею до життя, не мала тепер навiть то? безпритульно? волi, що мала найпаршивiша кiшка на вулицях Стамбула. Пережила втрату матерi, яку чотири роки тому схопила орда так само, як заполонила тепер ?? саму, безслiдно зник для не? нещасний батько в палаючому Рогатинi, пережила власну смерть чи якусь подобу смертi, щоб тепер воскреснути, як на старенькiй iконi в батьковiй церквi Святого духа, але не в та?мничому сяйвi святощiв, не для поклонiнь розкричаних од захвату, одурiлих од чуда натовпiв, а для iснування понурого, майже тваринного. ?дине, що могла,- це в думках повертатися без кiнця до рiдного Рогатина, до крутих стежок iз лоскiтливим споришем обабiч, до густого малинника за розлогою грушею, яка взимку сумно чорнiла серед снiгiв, а влiтку накривала зеленим шатром мало не все обiйстя Лiсовських. I дiм свiй бачила з крутих вулиць Стамбула, так нiби стояла перед ним, дiм з товстих соснових колод, просторий, з вiкнами на високий вiльшаник, за яким унизу бiжить Львiвська дорога, впираючись коло валу пiд горою у Львiвську браму з старим перекидним мiстком через рiв, а в ровi буйнощi лопухiв, жаби розкошують у вiчних дощових калюжах, гаддя намножу?ться така сила, що ось-ось поповзе на Рогатин. Отець Гаврило Лiсовський передрiкав для Рогатина кару iншу, так само тяжку, як для бiблiйних Содома й Гоморри, бо ж пiсля тих двох третiм мiстом, яке бог хотiв прибрати з лиця землi, був, на його думку, саме Рогатин, врятований випадково, але кари не позбавлений. Хоч як лякав сво?х прихожан п'яненький попик, приношень i пожертвувань на церкву було занадто мало, щоб триматися панотцевi Лiсовському серед перших громадян Рогатина, тож на обiйстi вiчно хрюкали величезнi свинi, хижi, як лiсовi вепри, ненажерливi, верескливi. Мама Олександра з ранку до ночi пекла ячнi мала?, ламала ще гарячi, колотила в дерев'яних цебрах замiшки, носила, надриваючись, до свинюшнi тим ненажерливим тварюкам, вони проковтували принесене вмить, гризли цебра, прогризали дошки загорож, простромлювали хижi рила, висолоплювали довгi тонкi рожевi язики, заходилися у несамовитому висковi. Пекла, яким батько лякав усiх довкола, Настася не боялася, щойно стала розумiти слова дорослих людей, бо ж бачила те пекло щодня, жила в ньому разом iз сво?ю нещасною матiр'ю. Свиней Лiсовський продавав на славетному Рогатинському ярмарку, куди зганяли тисячi худоби, овець, свиней, кiз, а купувати з'?здився люд з Галича, Львова, Сандомира, з само? Литви i мало не з Ки?ва. Отця Лiсовського жартома звав той торговий люд "отцем свинопаственим". Та хiба мiг вiн лякатися якихось там слiв, коли сам умiв лякати людей словами урочистими, загадковими, темними! Задирав борiдку, роздував нiздрi, грозився сухеньким пальчиком, схожим на криву галузку: "Но своемненно паче же рещи не зная сущаго положеннаго разума". Мати не вельми й переймалася сво?ю каторжною працею. Тоненька й маленька, тягала з печi чорнi казани, мiсила колючi ячники, обпарювала руки по лiктi в окропi, та все те з смiхом, у незбагненнiй радостi, з приспiвуванням то веселим, то й трохи сумним, як оте: "Ой кувала зозуленька, тепер не чувати; ой де я ся не родила, мушу привикати..." А отець Лiсовський усе грозився неминучiстю кари для Рогатина й рогатинцiв, хоч його маленька Лександра й не була рогатинкою, походила з-над Пруту, з села Княж-Двiр, де росли незнанi рогатинцям тисячолiтнi тиси, дерева вiчнi i вiд того якiсь мовби похмурi й нелюдськi в сво?й мiцi й красi. А всi дiти, мовляв, народжувалися там завжди вiд за?жджих князiв, якi, творячи лови в довколишнiх пущах, закохувалися у княж-двiрських дiвчат i полишали по собi солодкi спогади тих короткочасних любощiв. Князiв уже давно й не було, а спогад зостався, i Лександра, щоб дошкуляти сво?му безрiдному попиковi, звала себе князiвною, та й ще дратувала його тим, буцiм i Настася не його донька, бо ж за дев'ять мiсяцiв до ?? народження по зимовiй порошi наскочив на рогатинськi лiси з ловецькою громадою сам король польський Зигмунт i трапилася йому перед очi тодi вона, Лександра княж-двiрська, i вподобав ?? король, i... "Королiвна! - радо галасував панотець Лiсовський, притискаючи до себе маленьку доньку.- Моя донечка - королiвна, прошу я вас! Вона вигойдувалася у мене в срiбнiй колисцi, а ?здитиме в срiбному повозi!" Срiбна колиска, по якiй пущено трави й квiти, iснувала лише в п'янiй уявi Гаврила Лiсовського, старенька дерев'яна колисочка, що в нiй чеберяла колись нiжками Настася, валялася серед мотлоху в темнiй комiрчинi, але ж набагато веселiше й легше жити з легендою, надто в такому мiстi, як Рогатин, що й сам постав з легенди. Розповiдалося, нiби колись ще Галицький князь Ярослав Осмомисл полював тут у старезних пущах iз дружиною во?нiв сво?х i коханкою Пасткою Чагровою, жiнкою вродливою i дико свавiльною. Настка, погнавшись за якоюсь звiриною, заблукала в лiсi i, вже не маючи сподiвань порятуватися, зненацька помiтила велетенського оленя-рогача небачено? вогнисто? мастi. Олень струснув рогами, тупнув ногою, мовби припрошуючи за собою жiнку, поволi побiг лiсом у найбiльшi гущавини, тiльки високi роги значили його путь,- i Настка й собi погнала за ним свого коня. Так i вивiв той олень ?? до стiйбища Ярославового. Впала вона, заплакана й змучена, в обiйми князевi, а олень щез, мов дух святий. На тому мiсцi Ярослав звелiв закласти церкву Святого духа, а згодом довкола церкви виникло й мiсто, яке названо Рогатином на честь того рогатого рятiвника-оленя. Може, й доньку свою Лiсовський назвав Настусею на спогад про ту далеку Настку, князiвську улюбленицю, хоч та Настка мала щастя лише в легендi, а смерть прийняла мученицьку - на вогнищi, в яке кинули ?? жорстокi галицькi бояри. Ох, який безладний був отець Гаврило! Безтямно любив свою маленьку дружиноньку i прирiк ?? на вiчну каторгу з ненажерливими свиньми. Пишався донькою, мрiяв навчити ?? найвищих наук, хоч сам ледве вмiв напам'ять прочитати двi молитви i не вмiв вiдрiзнити псалтиря вiд требника; i ладен був навiть вiдмовитися вiд батькiвства на користь чи не самого короля польського - аби знали, хто вироста? у домi панотця Лiсовського i в цьому благословенному й проклятому Рогатинi! Та й сам Рогатин, як i його безпутний син Гаврило Лiсовський, теж стояв над столiттями свого походження й iснування якиiiсь нiби розполовинений: з одного боку, розкiшна князiвська легенда про чудове врятування заблукано? душi, а з другого - майже содомська легенда про Чортову гору, яка височi? на схiд вiд Рогатина, нiби похмура купа землi, висипана нелюдською силою на рiвнинi. Бо рогатинцi хоч i утворили сво? мiсто довкола церкви Святого духа, але, видно, пам'ятаючи про грiховний зв'язок князя Осмомисла з Насткою розпусною, самi вдалися у тi давнi часи до розпусти тако? тяжко?, що бог розгнiвався, покликав до себе чорта i звелiв тому засипати грiшне мiсто землею, щоб i слiду нiякого не зосталося. Чорт набрав повну свою чортячу торбу чорно?-пречорно? землi й понiс до Рогатина. Чи то вiн заблукав, чи, може, ледаченький був, але не донiс то? землi до Рогатина, бо саме запiяв когут, нечистий злякався, кинув землю, де був, i щез, А на тiм мiсцi виросла Чортова гора. I тепер щовесни дiтлашня бiгала туди рвати горицвiт весняний, рутницю й синяк червоний, i хоч як уперто переорював стежки Кузь Смикайло, що мав поле пiд Чортовою горою, але вони протоптувалися знов i знов у тих самих мiсцях, де були споконвiку, i зрозпачений Кузь, кленучи всю бiсiвську силу, щоосенi пробував виставляти свiй грунт на лiцитацiю, але нiхто не хотiв купувати, бо як же ти купиш, коли воно пiд самою Чортовою горою! Гаврило Лiсовський був переконаний, що Рогатина не мине його доля. "Чорт не донiс то? гори-бог донесе!-вигукував вiн на рогатинському ринку.- Кара! Кара!" У нього були вогнистi коси, вуса й борiдка палали полум'ям, шкiра на обличчi й на руках була теж мовби червона, нiби вiн щойно вискочив з пекла. Настася успадкувала вiд батька вогнисте волосся, а вiд матерi - слiпучо-бiлу шкiру, нiжну й шовковисту не тiльки на дотик, а й на самий вигляд. Врода материна не перейшла до Настусi, та дiвчина тим i не переймалася, бо вже побачила, який клопiт з тою вродою в ?? маленько? матусi. Хоч як виснажувалася Лександра з панотцевими свиньми на продаж, а виходила в ярмарковi днi або на свята на рогатинський ринок, надягнувши бiлий, розквiтчаний гаптуванням сардак, взувши червонi сап'янцi, виклавши на високi, аж сорочку рвали, груди кiлька низок коралiв, то так i липли до не? чоловiчi погляди, а хто нахабнiший та самовпевненiший, то й вiдверто залицявся, пропонуючи вшетеченство. Надто набридали писар рогатинський Шосткевич, багатий саф'яник Захарiалович та ще голодраний шляхтич з Пiдвисокого Бжуховський, драб здоровенний, маслакуватий, iз сторч поставленими пусами, з товстезними руками, що висовувалися з обтрiпаних рукавiв кунтуша, в рудих од старостi чоботях, затiсних для його гунодзистих лапищ. Лiсовський кинувся якось захищати свою жону од настирного шляхтича, але той зневажливо вiдгорнув нiкчемного попика сво?ю ручищею, кинувши крiзь зуби: "Ти, попе, не крутись менi пiд ногами, бо потопчу!" - "Такий вигляд ма? бути в диявола,- показуючи на Бжуховського, закричав отець Гаврило до сво?? маленько? донечки.- Достеменно такий, Настасю! Знай i пам'ятай, моя дитино!" Аби ж то. Тепер переконалася, що дияволи - тисячоликi. Часто й не зна?ш; де вони i якi. Бжуховський був занадто простацький чорт. Не вмiв нi приховати свого забiяцтва, нi бодай притлумити. Згодом прибув до сандомирського во?води, старости земель руських, шляхтич Бобовський з жовнiрами й став збирати в селах довкола Рогатина податки й довги вiд хлопiв. Наскочили й на Бжуховського, який мав у Пiдвисокому мiстечку дiм, а грунт уже давно пропив i жив то з полювання, то з грабунку, до якого вдавався не криючись ще з двома чи трьома такими самими вiдчайдухами, як i сам. Бобовський став домагатися вiд Бжуховського, щоб той сплатив податок, якого не платив, зда?ться, нiколи й нiкому, але то ще й не бiда, при цьому шляхтич назвав Бжуховського Бруховським, себто прирiвняв його до звичайного хлопа-русина. Цього вже стерпiти Бжуховський не змiг би навiть пановi боговi. На нiчлiг Бобовський зупинився у господi на Пiдвисокому, i, коли вже заснув, туди при?хало ще якихось тро?. Челядник Бобовською сказав, що тут ночу? сам пан шляхтич. Один з тих, що при?хали, забрав шаблю й канчук Бобовського, вскочив до кiмнати, де тон спав, i став бити сонного. "Вставай, скурвин сину!" Вбiгли ще дво?, виволокли за чуприну пана шляхтича до передпокою, били обухами, мушкетом його ж власним, вiдливали водою, знову били. Бжуховський, який теж прибув на розправу, кричав з сiней: "Бийте добре, тiльки не рабуйте! Хай зна?, який його холоп з Бжуховського!" Тодi один повернувся i вистрiлив у голову Бобовському. Обмазали мертвому лице його ж власним лайном, передали господарю майно, нiчого не забрали. "Скажи, пане-господарю, що вбили його за те, що пана Бжуховського мав за холопа, а не за шляхтича. Аби всi знали i пам'ятали! " - Мiг би й тебе, неню, отак вбити цей Бжуховський,- перелякано казала Настася сво?му батьковi,- за мамцю отак i вбив би! - Мене бог боронить! - випинав груди панотець.- Божа ласка спочива? на праведних, а всiх грiшникiв жде ге?на вогненна! Бжуховського ж найперше! Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох рокiв, як на мiсто нападали чорнi сили, палили його, грабували, вбивали й полонили всiх, хто не встиг порятуватися в лiсах. Панотець Лiсовський, попри сво? вiчне сп'янiння й безладне життя, якось щоразу уникав разом iз сво?ми домашнiми розгромiв, переховувалися у дальньому лiсi аж над Гнилою Липою, куди виривалися крiзь Львiвську браму, бо напасники чомусь завжди вдиралися у мiсто тiльки через брами Бабинецьку або Галицьку. Мама Лександра, мовби застерiгаючи свою доньку, наспiвувала ?й уже й не веселих та безтурботних, а пiсень так само страшних, як чужинськi напади на ?хн? поставлене на розпуттях нещасне мiсто: "За синiм морем, над новим двором, Настася сорочку ши?. Ши?, вишива? i на двiр погляда?. Миколайку, братику, що там так синi?? Ци рата?ньки орють, ой ци волики пасуть?" - "Ой Настасю, сестро, не рата?ньки iдуть i не волики пасуть, оно по тебе, Настасю, туроньки iдуть".- "Ой Миколайку, братику, найми же ти кухароньку, а я сховаюся пiд дев'ятеро дверей, пiд десятий замок". На?хали туроньки, стали Настасю шукати... Настасина хустонька, но не Настасина головка; Настасинi пацьори, но не Настасина шия; Настасина суконька, но не Настася сама; Настасинi панчошки, но не Настасинi ножки; Настасинi черевички, но не Настасин хiд. Стали дверi ламати, Настасю добувати; дев'ятеро дверей зламали i Настасю достали..." I плакала мама з цi?ю пiснею, мовби передчуваючи долю i свою, i сво?? дитини. Десь у далеких свiтах жили страхи, мор падав на людей, потрясалася земля. Сам султан турецький Баязид, лякаючись землетрусу, вийшов за мури Царгорода, мешкав у наметi на полi, а в Царгородi три вежi впали, завалився палац Константина Великого, трясло землю у Тракi?, Боснi?, Далмацi? i навiть у поблизькiй Молдовi. Кара на людей, а за що? Ще зовсiм малою була Настася, коли напали на Рогатин волохи. Палили й грабували, як татари i турки, вивезли з Рогатина всi коштовностi, аж сам польський король розгнiвався i примусив волоського во?воду Стефана повернути награбоване. З-помiж iншого було привезено також усе срiбло i всi книги цiннi з церкви Святого духа, бо отець Лiсовський пам'ятав усе так, що з його слiв було споряджено папiр, за яким волохи мали повернути вкрадене. А було там три келихи позолоченi, три бiлi, всього келихiв вiсiм, а в них срiбла шiстнадцять гривень i п'ять i пiвлута[12], а ще хрести, кадильницi, лампи, офiри рiзнi - на сорок три гривнi й тринадцять лутiв срiбла. Опрiч того, ?вангелiй оправних три, служебникiв оправних три, псалтир i часослов, трiодь цвiтна, окто?х та ще чотири книги, назв яких запам'ятати вiн неспроможен, бо велико? мудростi книги. Мав надiю, що донька навчиться грамоти, осягне всi вiдомi й приступнi в Рогатинi науки i тодi прочита? тi рiдкiснi книги, якi зiбралися в його церквi за багато вiкiв. У священика Iвана Теребушка вчилася Настася читати. Теребушкова наука обiйшлася Лiсовському в цiлу свиню. "Свиню цiлу поклав на свою Настасю, прошу я вас!" - гукав отець Гаврило. Вiн плакав вiд розчулення, дивлячись на свою тепер уже вчену дитину. "Малжонка моя вiрно-милая уродила менi зi мною сплоджену дочку панну Настасю першу в городi мо?м, котра во всiм гiлi сво?м, тако в лицi, яко i в знаках, котрi в мене ?, притрафила й уродила". Але ж у п'яних хвастощах, топчучи власну гiднiсть, уперто величав доньку королiвною, а чи ж досить для "королiвни" то? мiзерно? науки, почерпнуто? у Теребушка? Ще б мала набратися i добрих звича?в та наук високих, а дати все це в Рогатинi мiг ?дино тiльки вiкарiй ?ронiм Скарбський. Коли ж отець Гаврило поткнувся до вiкарiя, той заломив цiну вже не в одну свиню, а в цiлих шiсть. "Шiсть свинок за науку його латинську,- потрясав маленькими кулачками отець Лiсовський.- За язик слов'янський свиню одну, а за латину аж шiсть? А язик же слов'янський правдою божою основан, збудован i огорожен ?сть, у латинськiм же тiльки лжа, поганська хитрiсть i фарисейство сидить, почива? i обпада?!" Але хто ж ще в Рогатинi мiг похвалитися тим, що поклав на всю науку для сво?? дитини одну, а тодi аж шiсть свиней вгодованих? I чи вберiгся б од спокуси вихвалятися згодом, протягом цiлого свого життя, отець Гаврило Лiсовський? Та й виправдання було пiд рукою. Бо хiба ж проживеш iз самим часословцем? Без латини плати вини - не збагнеш нi суддi, нi стряпчого, нi ума, нi посла. I Настася стала ходити до садиби вiкарiя Скарбського. Вiн приголомшив малу дiвчину огромом сво?х знань, суворiстю розуму. Його небуденнiсть вражала. Зодягався, як нiхто, високий, тонкоши?й, з сумними темними очима, з приглухлим голосом, байдужий до втiх, далекий вiд дрiб'язку й метушняви, вiн вразив Настасю у саме серце, i вона закохалася не так, як досi закохувалася у шмаркатих хлопцiв, з якими босонiж гасала то на Чортову гору, то до батьково? церкви розглядати химернi старезнi iкони з бородатими святими. Мидзата Урсуля, донька снiсаря Блазея Зебриновича, довiдавшись про ?? закоханiсть, безжально висмiяла подругу: - Таж той Скарбський нi до чого не вдатен! - Як то? - обурилася Настася. - Ще й голомордий! - Сама голоморда. - А бачиш, як вiн ходить? Чи мiг би хоч од татар утекти? - Чому б мав утiкати? Вiн нi вiд кого не втiкатиме! - То де ж вiн буде? - А тут i буде! - То б я подивилася! - _Подивишся,_ копи хоч. I немов накликали сво?ми нерозважливими розмовами тяжке лихо. Писав лiтописець про той рiк: "Татар сорок тисяч з чотирма цариками до Русi вторгнули i положилися недалеко Бузьська кошем, а загони по всiх сторонах розпустили, палячи, в'яжучи, стинаючи, в неволю беручи, i бiльш нiж шiстдесят тисяч люду тогди забрали в неволю, кроме дiтей, а старих окрутне стинали i, на миль сорок волостi вздолж i вшир огнем i мечем завоювавши, додому вернулися в цiлостi". Вхопили татари i Настасину маму, згинула вона навiки, а вiкарiй Скарбський утiк найперший i найпрудкiше, бо мав завжди пару коней, готових до запрягу, i людей вiрних, якi казали, звiдки налiта? орда. Отець Лiсовський ви?здив iз Рогатина хрестити дiтей на селах. Там i порятувався. А Настасю з мамою налiт застав на обiй_стi. Мама лиш встигла штовхнути малу до сажа iз свиньми. "Дитино моя, рятуйся!" А тодi темний тупiт, гелготнява, свист стрiл, свинi металися, гинучи, спливаючи в кровi, валилися тяжко на дiвчину - i темний тупiт, потемнiло все, лиш мамин крик, i знов тупiт, i ?дкий сморiд кiнського поту, а вона задихалася серед калюж кровi - сво?? власно? чи побитих тварин? Батько прибiг аж уночi. Упав на колiна. Плакав, i молився, i проклинав. Зосталася без мами, порятована мамою. Темнощi поселилися у Настасинiй душi вiд того дня, i хоч смiх знову пробивався назовнi згодом, але вже був не такий безжурний i безтурботний. Прокрадалися до костьолу святого Миколая, коли ксьондз Станiслав Добровлянський сповiдував мiщанок рогатинських. Урсуля, Янечка й Настася тулили вуха до дерев'яно? загородки, дослухалися до бубонiння пана Станiслава: "Фецiстi квод кведам мулiерес фацере солент квандо лiбiдiнем се вексантем екстiнгере волюнт..."[13] Чи думалось, чи гадалось у час тих зухвалих забав, що доведеться приголомшити тим брудним запитанням з католицького пенiтецiалiя пихатого Лу?джi Грiтi на стамбульському Бедестанi? Розруха настала в мiстi, ляк i непевнiсть, мало не щоночi втiкали до лiсiв, хапаючи що доведеться з майна. Мошка Га?в, що мав кам'яницю зi склепом на ринку, сховав у добрi пiд каменем грошi вiд татар, а Василь Чуйчишин бачив i вкрав. Сказала про це Марунька Голод, що жила в халупi коло гостинця Галицького. Однак на судi Марунька вiдмовилася вiд свiдчення, через що Ша?ва примусили перепросити Василя Чуйчишина такими словами: "Жаль менi, що то вчинив, такi слова з гнiвом сказав, коли про вас нiчого злого не знав. Прошу вас, на пана бога, щоб це менi вiдпустили". I однаково Ша?ва посаджено на тиждень до вежi, де мав сидiти казнь за наклеп. Розпач вiд утрати матерi минав, свiт довкола - великий, зелений, прекрасний. Зло вiдступало до найдальших обрi?в уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути, смiятися й приспiвувати до хлопцiв, збирати квiти коло Липи й Свiржу, прислухатися до лiсових шелестiв, мов до власного дихання, жити серед неприступних велетенських букiв, ласкавих лiщин, прича?них пiд листочками грибiв, яскравих твердих ягiд. Часто йшли дощi в тi роки. Вона втiкала тодi з дому, блукала самотою у лiсах. Там був живий вiддих буйного зела та вiдчуття нестримно? сили проростань, безмежностi й летючостi духу i тiла. А може, то вона росла i ?й хотiлося туди, де це вiдчувалося найгострiше? Колись була ?жачком пiд кленовим листочком, мама звала ?? сонечком, батько - королiвною, приспiвувала собi спiваночки, пострибуючи на однiй нозi, висовувала вiд насолоди язичок, показувала бiлому свiту: "Ось!" Кортiло ?й швидше вирости, рвалася з дитинства, як з тенет. Куди й чого? Тепер вiдчувала себе дорослою, кров струмувала в ?? дужому, гнучкому тiлi, груди рвали сорочку, незбагненнi млостi нападали зненацька майже так само, як настирливi брати Баб'яки, потайнi й лихi, як маленькi собачки: то спалять штани на кравцевi Яновi Студеняку, то смикають за бороду самого райцю Голосовського, то вкрадуть казана в лудильникiв-циган, то накiрчать котрусь з дiвчат, ледве й поряту?ться. Вiд Баб'якiв Настася втiкала так, що й не вловили жодного разу, та хiба знала, вiд кого втiка?? Певне, настав такий для не? час, пора наспiла, коли штовхав тебе якась сила до людей, а ти вибира?ш самотнiсть. Мабуть, i врятувалася завдяки сво?й дивнiй звичцi втiкати з дому поночi. Бо татари налетiли на Рогатин уночi, прокралися тихцем одразу крiзь усi брами, забили всi вулицi, оточили всi доми, кам'яницi й церкви, а тодi пiдпалили весь Рогатин, виганяючи людей з помешкань, бо звикли вбивати й хапати на просторi. Дзвони в церквах Богородицi й Святого духа вдарили й захлинулися, Рогатин запалав червоно i безнадiйно, Настася побiгла спершу додому, тодi вниз, до батьково? церкви, побачила кiнний запряг, але вже не судилося отцю Лiсовському вивезти запрягом тим коштовностi церковнi, бо, коли бiг до повоза з важкою скринькою у руках, став йому на путi чорний вершник, а перед Настасею - Другий, полум'я вдарило звiдусюди, уже й не бачила вона, чи живий упав там нещасний i самотнiй батько ??, чи мертвий, чи спалили стару церкву з iконами й ризами. Нiчого не бачила й не чула, спам'яталася на тому самому возi, але вже котився вiн не палаючими вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тодi далi й далi на Волоський шлях, прозваний татарами Золотим за незлiченну здобич, яку мали на ньому. Тумани Днiстра й Пруту лишалися збоку, потоки й розтоки зеленого краю, води бiлi й чорнi, дощi й пташиний щебет лiсовий - усе лишалося позаду, назавжди, навiки. Тiльки тупiт копит i посвист стрiл у степу, трави шорсткi й земля тверда, як розпука. Бiлим тiлом земля зволочена, кров'ю столочена, копитами пiнськими зорана. "Iз-за гори-гори, темненького лiсу татари iдуть, русиночку ведуть. У русиночки коса з золотого волоса - щирий бiр освiтила, зелену дiброву i биту дорогу. А за нею бiжить у погоню батенько ??. Кивнула-махнула бiлою рукою: "Вернися, батеньку, вернися, рiдненький, уже ж мене не однiмеш i сам, старенький, загинеш. Занесеш голову на чужую сторону, занесеш очицi на турецькi гряницi!" ?? везли в батьковому возi, тодi в чорнiй мажi татарськiй, одслонену вiд сонця, у дивному дбаннi й уважливостi, хоч поряд гнали закутих у залiзо таких, як i вона, та й лiпших набагато за не?. Тодi було море - гори ворожо? води, тьма та?мничих чужих просторiв, наповнених загадковiстю, грiзно й вороже притулених до звичного свiту землi. Був страшний невольничий ринок у Кафi, де ?? продано Сiнам-азi, i знов Чорне море, де б вона мала втонути, але не втонула - виринула, щоб жити далi. Жити? Навiщо? Надi? умерли в нiй уже давно, молитви, якi знала змалку, порозгублювала всi до ?дино?, iснувала тепер у суцiльному приниженнi, в напiвмареннi, у пiдсвiдомостi, але десь у найдальших глибинах душi вiдчуваючи, що живе далi, що не вмре, що жити треба, треба, треба! Тому смiялася i спiвала на невольничiм ринку в Кафi, i на кадризi Сiнам-аги, i навiть у темних нетрях Бедестану, коли ?? продавали вдруге i, може, назавжди. _ ОТАРА Мала вона в собi щось вабливе - чи то в неземному ся?вi золото-червоних кiс, чи то в зграбному, змi?стому тiлi, коли той дикий татарський вершник навiть уночi, лиш при маревному свiтлi пожежi, полонився нею аж так, що виокремив ?? з-помiж усiх iнших бранок i до само? Кафи вiз як найкоштовнiший скарб. Та й суворий вiкарiй Скарбський, нiби вiдчуваючи клекотняву вогнiв у ?? серцi, часто заводив бесiди не про саме лиш спасiння душi, а й про тiло, i вона з подивом вiдзначила, що й сам бог визна? плоть - цей одяг душi - i що вона лiпша й досконалiша, то вдоволенiшим ма? бути Всевишнiй такою людиною. "Плоть - значна частина нашого ?ства,- казав Скарбський.- Слiд звелiти нашому духовi, щоб вiн не замикався у собi самому, не зневажав i не лишав самотньою нашу плоть, а зливався з нею в тiсних обiймах". Вiд таких слiв Настася мимоволi червонiла, а суворий вiкарiй, мовби не помiчаючи дiвчачого збентеження, дивлячись ?й поверх голови, вiв далi: "Правосуддя господн? передбача? це ?днання й сплетiння тiла й душi таким тiсним, що й тiло разом з душею прирiка? на вiчнi муки або вiчне блаженство". Якби ?й дано було вибирати, вона вибрала б тiльки вiчне блаженство, iнакше навiщо жити! "Тi, хто хоче вiдректися вiд свого тiла, намагаються вийти за межi свого ?ства i втекти вiд сво?? людсько? природи,- це безумцi. Замiсть обернутися в ангелiв, вони перетворюються на звiрiв, замiсть возвиситися - вони принижують себе..." "Я не вiдречусь, не вiдречусь нiколи! - присягалася собi в душi Настася.- Не вiдречусь i не принижусь!" Коли ж ступила на стамбульський берег, забула про все. Йшла за вервечкою сво?х закованих у залiзо нещасних подруг, йшла вiльно, мовби туркеня, у шовкових широких шароварах, у довгiй сорочцi барвистого шовку, в зеленому дiвочому чарчафi, який закривав ?й обличчя i коси, у штудерних, iз задертими носками ступаннях з позолоченого сап'яну. Мiсток гойдався на зв'язаних бочках, кинутих у брудну воду, свiт гойдався в Настасi перед очима, велетенське мiсто здiймалося перед нею округло, опукло, било червiнню сонця з безлiчi шибок, сумно зеленiло свiчками кипарисiв, наставляло на не? похмурi вежi старезних мурiв, мечетi з гостряками мiнаретiв. Вона йшла вистрибцем по тому непевному мiстку, вигиналася спиною, усi?ю постаттю, молода, витка, жадiбна до життя, ступала на край цi?? чужо?, страшно?, ворожо? землi, тоскне квилiння знов, як недавно на морi, народилося в ?? душi, од розпачу, здавалося, навiть втрача? зiр, але стрiпувала вперто головою, стрибала вперед, мовби рятуючись од шаркання старечих нiг Сiнам-аги позаду: шарк, шарк! У водi затоки - цiлi покидища, смiтники, затонулi гнилi дошки, зужитiсть, собаче стерво, шматки дерева, обсипанi черепашками, сморiд. Край води розкопана земля, багниська, баюри, болото, гнiй, затопленi згнилi човни. А затока звалася Золотий _Рiг._ Де _ж те золото i що тут золоте? Хiба що сонце на небi, але як же воно високо! До Золотого Рогу бiжать спадистi вулички, переплетенi мiж собою у мертвих обiймах, як утопленики. Старi дерев'янi доми, оздобленi густою рiзьбою, криво нахиленi один до одного, ось-ось попадають. Вуличка розiтнута навпiл сонцем - затiнок i спека аж шкварчать. Сiнам-ага звелiв вести бранок затiнком. Може, шкодував, що не дочекався вечора на кадризi, щоб не виставляти сво?? здобичi перед очi вулицям? А вулицi були повнi самих чоловiкiв. На маленьких площах, коло водогра?в, у затiнку платанiв, навiть да спецi, на кожнiм вiльнiм мiсцi чоловiки сидiли густо, як мухи, непорушнi й чорнi. Тiльки вуличнi продавцi води, мигдалю, солодощiв, смаженого м'яса вешталися помiж тими чорними постатями, щось вигукували клекiтливе, нiби аж задихаючись, годували й по?ли отi дивно непорушнi, зовнi спокiйнi - нi ланки, нi бiйки, нi колотнечi, нi голосу, нi вiтру - натовпи чоловiкiв. Та й не могли нi говорити, нi сперечатися, бо мали пильну роботу: всi ?ли, жували, ковтали, пили холодну воду, знов ?ли. Варенi в казанах кишки, вим'я, тельбухи, серця баранячi й волячi, жирнi кебаби, якiсь овочi, iцо з них стiкав жир, видно було по шиях, як жадiбно ковтають величезнi шматки. Хоч би котрийсь подавився! Спорожнялися, недалеко й вiдходячи, у повiтрi висiв сморiд сечi, покидькiв, смоли, диму, часнику, риби. Торговцi розносили ще й якiсь ?стiвнi квiти, але де там пахощi квiтiв серед цi?? запаскудженостi, серед цього жування, ковтання й спорожнення! ?ли ненаситно, навстоячки, на ходу, як конi або верблюди, i всi невiдривне дивилися на бiлих жiнок, яких гнали вулицями наглядачi Сiнам-аги. Погляди бiгли за жiнками, ковзали по ногах, липучi, бруднi, тяжкi. Чоловiки мурчали, як коти, хтивiсть била з ?хнiх розледащених постатей - о проклятi самцi, тварюки, пси! Ось де жiнка вiдчувала, яке прокляття - ?? тiло, ось де хотiла коли й не злетiти пташкою у небо, то бодай провалитися в землю, хоч, мабуть, i в цiй землi не поряту?шся вiд отих поглядiв, вiд отих страшних очей. Очi були - мов образ i дух цього велетенського мiста. Вiдверто-нахабнi й схованi, невидимi, але вiдчувальнi погляди. Враження таке, нiби очi невiдступне стежать за тобою i незмога вiд них сховатися нi пiд водою, нi пiд землею. Очi на вулицях, у дерев'яних домах, за дерев'яними решiтками, в листi дерев, у водограях, у написах на бiлих i сiрих плитах, на високих мiнаретах i розлеглих пощерблених мурах, у повiтрi, як тiнi птахiв, хмар або летючого листя. Погляди холоднi, як дотики змi?, шорсткi, мов будьга, вiчна мука нагляду, недовiр'я, пiдозрiливостi, мiсто, мов суцiльна страшна в'язниця для жiнок. Настася намагалася не помiчати нi тих поглядiв, нi тих очей. Аби тiльки не пiддатися розпачу, забути про тi очi. "Смiйся, дитино моя!" - казала колись ?й мама. Де ж ви, мамо? Вiяв задушливий вiтер лодос - вiтер умерлих. Несамовитiло сонце, блiде й страшне, як око слiпого. А вдома сонце завжди свiтило крiзь листя, крiзь густе гiлля, лягало на землю мереживними блискiтками, кропило зеленим сяйвом ?хнiй дiм, стежку вiд ворiт, траву обабiч стежки, криницю з замшiлим зрубом, березовi й дубовi дрова пiд високим пiддашшям. Кому тут про це розкажеш? Покинута всiм свiтом, нiби вчинила якiсь великi злочини. А вона ж невинна й праведна, мов щойно народжене пташеня. Кому про це розкажеш? Iов теж був справедливий, а зазнав найтяжчих нещасть. Чи вже воно так судилося всiм невинним i справедливим? А отi, що зирять невiдступно й невiдчепно за кожним ?? кроком? Спитати б ?х, скiльки злочинiв, грабувань, убивств на ?хньому сумлiннi? Грiються на сонцi, смiються, жують, ковтають... Круглоголовi дiтлахи-чоджуки шастають пiд ногами, щось кричать до бранок, жбурляють камiнцi, сиплють порохом. ?внухи лiниво вiдмахуються вiд ?хньо? настирливостi, дорослi спостерiгачi пiдохочують i пiд'юджують хлопчакiв, бо тут тiльки хлопчаки, жодно? дiвчинки, так само, як i жодно? доросло? жiнки на вулицях, окрiм цих нещасних, серед яких найнещаснiша вона - Настася. Бо липучих, хтивих поглядiв на ?? долю припада? найбiльше. Скутi ланцюгом, у залiзних нашийниках для чоловiчо? юрби вже мовби й не жiнки, погляди лиш ковзають по них i летять далi, пожадливо шукаючи собi ласiшо? поживи, i нею неминуче ма? стати Настася, зодягнена туркенею, маленька, зграбна, витка, мов зелений плющ на старезних мурах Стамбула, для туркiв вона теж туркеня, може, дружина старого Сiнам-аги, може, донька, це не важить, головне - жiнка, молода, правовiрна, вiд чого розкiш для поглядiв ще побiльшу?ться, i тому вони летять на не?, забивають ?й вiддих так само, як задушливий вiтер лодос. Пробувала рятуватися, вiдвертаючи очi на мури Стамбула. Починалися вiд Золотого Рогу. Темне камiння, циклопiчнi скелi, могутнi брили, зубчатi корони веж то чотирикутних, то круглих, тесане камiння й червона плiнфа мурiв, ру?ни притулених до мурiв стародавнiх палацiв, глибочезнi рови, наповненi вже й не водою, а уламками колишнiх святинь i жител, травою, зiллям, стовбурами звалених дерев, хащами; десь за ровами широка дорога, викладена бiлими плитами, мабуть, ще за грецьких iмператорiв, на схилах ровiв - латки городiв, тодi знов дикi заростi, плющ, юдине дерево з квiтами неприродно? барви, вигорiла на сонцi трава, вiслюки з червоними в'юками на спинах, круглоголовi чоджуки. Той мур сприймався мов величезне тiло цього загадкового мiста, а тут - на вулицях - його нутрощi, тельбухи, бруд i покидища. Все життя зосередилося в отих лабiринтах поглядiв, у пастках вогнистих очей фанатикiв, у шаленствi хтивостi. I коли уявлялося колись життя, мов ?вхаристiя, мов нестримний бiг затятих апостолiв до та?мницi, то тепер могла переконатися, що та?мниць не iсну?, що й на тих апостольських вершинах, мабуть, можна знайти прокляття або й кiнець. Щоб хоч трохи вспоко?тися, Настася пробувала шукати схожiсть мiж стамбульцями i навiки втраченими людьми з Рогатина, якi стояли ?й перед очима невiдступне й уперто, а може, то вона сама виставляла ?х рядами в сво?й зболенiй уявi, чiпляючись за них мов за останнi рештки життя. Не було нiчого спiльного. Хiба що кара?м-пекар був трохи подiбний до оцих чоловiкiв. Бо хiба ж такi були рогатинцi, добрi, лагiднi, якiсь свiтлолицi, на?внi, мов дiти? А цi всi осхлi, шорсткi, вив'яленi й висушенi на сонцi i, видно, ледачi, як той Василь з Потока, що вперто ставив свою халупу занадто близько вiд синагоги, i хоч правовiрнi ?вре? щоразу розвалювали ??, не даючи Василевi поставити покрiвлю, вiн знов i знов уперто лiпив ??, бо лiньки було вiдсунутися далi. Згадавши того дурнуватого, упертого в лiнощах Василя, Настася трохи розвеселилася i спромоглася навiть затiяти з собою химерну гру. Нiяка вона не бранка, не продана, не куплена, не донька попа з Рогатина, а молода туркеня, належить цьому мальовничому незвичайному свiтовi, а свiт належить ?й. Вона безтурботне дiвчисько, вiльне, владне, ма?тне. Може, й донька Сiнам-аги. А то ii вище. Це не важить, головне - молода, приваблива, правовiрна, вiд чого, бач, розкiш для поглядiв ще побiльшу?ться, i тому вони летять на не?, минаючи бiдних ?? подруг, забивають ?й вiддих так само, як задушливий вiтер сироко. Йшла, ще бiльше вигинаючись усi?ю постаттю, грали в нiй усi суглоби, витанцьовував кожен м'яз, i тонкий шовк слухняно передавав усе те, повторював i вiдтворював, аж нiби зiтхання захвату супроводжувало й переслiдувало цю та?мничу незвичайну дiвчину, котилося за нею, наростаючи, побiльшуючись, намножуючись, змагаючись у могуттi з невпинним вiтром: "Бак, бак, бак!"[14] ' Та гра урвалася несподiвано й жорстоко. Вже й до того Настася зауважила, як багато тварин на стамбульських вулицях. Нiби в Рогатинi в ярмарковi днi. Конi з вершниками i розсiдланi, вiслюки з поклажею у сонному куняннi або в моторошному криковi, що нагадував скрипiння сухого колеса: "I-ах, i-ахi", собаки гризуться за голi баранячi кiстки або клацають зубами, виловлюючи блiх у забейканих хвостах, розманiженi, гнучкоспиннi кiшечки насолоджуються сво?ю неторканiстю i безкарнiстю, туркочуть голуби коло мечетей i водогра?в, цвiрiнькають дрiбнi пташки, виспiвують у гiллi, вицвiркочують у густому листi - свiт барвистий, лагiдний, зовсiм чужий отому нелюдському лабiринту, вибудуваному iз слизьких, пожадливих поглядiв i з ненависного дихання, що огорта? тебе смердючою хмарою, крiзь яку несила продертися. Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, i вони нiби забули про його iснування так само, як поволi забували свого бога, що покинув ?х на самотi, вiдцурався, лишився за морем, пославши ?х на чужину, безпомiчних i слабих. Та ось попереду сумно? валки бранок, не знати звiдки взявшись, мов зродившись з пороху стамбульського, з'явилася отара сiрих, закудланих овець. Вiвцi юрмилися тiсно й щiльно, налякано налiтали одна на одну, штовхалися й турлялися, тицялися зослiпу то в той, то в той бiк. Чабани у високих гостроверхих кучмастих шапках, у колись бiлому, а тепер безнадiйно запацьореному одязi гiйкали на одурiлих тварин, збивали ?х герлигами ще тiснiше, гнали далi на продаж чи на зарiз, а попереду отари, поважний, мов Сiнам-ага, виступав велетенський чорний цап з повiшеним на ши? дзвiнком-боталом iз позеленiло? мiдi, i та мiдь з кожним похитуванням цапово? ши? дзвенiла глухо, глибоко болiсно, як Настасине серце. Отара була мов ?хня доля. Овець гнали, як людей, а людей - як овець. Духом загибелi повiяло на нещасних жiнок од того видовиська, бив ?м у нiздрi сморiд ненавистi, чувся голос смертi. - Гiй! Гiй! - кричали чабани-болгари голосами втомлено-тьмавими, а Настасi вчувалося, нiби то глибоко в ?? грудях луна? чиясь пересторога: "Стiй! Стiй!"-i тiло ?й мовби здерев'янiло, втратило гнучкiсть i зграбнiсть, не могла ступнути ногою, не могла зворухнутися - отак би впала, вдарилася об землю i вмерла тут, щоб не бачити цього чужого мiста, не вiдчувати на собi повзання липучих, мов гусiнь, поглядiв, не знати приниження i страху, зрiвнятися з отими вiвцями на зарiз. Та й знову змилувалася над нею доля. ?внухи звернули в провулок до двоповерхового дерев'яного будинку, старого й розлiзлого, як i його хазя?н Сiнам-ага. Настася кра?м свiдомостi зауважила густе рiзьблення, маленькi вiконця з химерним плетивом дерев'яних решiток нагорi, мiцнi дверi з товстим мiдним кiльцем, старе дерево перед домом, що хилилося на стiну,ось-ось упаде. З безмежного Стамбула, з його ненавистi й муки безкiнечно? кинутi тепер були в тишу цього притулку, в тiсняву дерев'яно? клiтки-в'язницi, де волю замiнено решiтками на вiкнах, старими килимами на пiдлогах, подушками-мiндерами, безладно розкиданими мiж мiдним начинням, курильницями, речами незнайомими, химерними, безглуздими й ворожими. З жiнок знято залiзнi нашийники. Нарештi, нарештi! Показано, де вода, де все, чого вимагають природнi потреби. Хоч i навiки, може, похованi в цих чотирьох стiнах, але врятованi вiд пожадливих очей i живi, живi! Сiнам-ага, приглядаючись, як спроваджувано бранок на жiночу половину й мiцно замикано для певностi, бурмотiв молитву вдячностi: "Во iм'я аллаха милостивого, милосердного. Вiд зла тих, що дмуть на вузли, вiд зла заздрiсника, коли вiн заздрив! "_ Поволi почовгав на чоловiчу частину дому - селямлик. Тепер мiг терпляче вичiкувати з сво?ю здобиччю, поки настане час вигiдно продати ?? на Бедестанi. Ту червонокосу продасть венецiанцевi, який дав завдаток, тим часом буде разом з усiма. Квапитися з нею не слiд, хоч вона й не його наполовину. Вiддавати чуже нiколи не треба поспiшати. Бо коли дасте аллаху гарну позичку, вiн подво?ть вам i простить вас. Той, хто зна? сокровенне, великий i мудрий. _ ВАЛIДЕ Про свою нову рабиню Iбрагiм забув. Принаймнi хотiв, щоб так думали. Хто? Його ?внухи, яких вимушений був тримати для догляду над гаремом? Чи сама рабиня, занадто зухвала й неприборкана, як на ?? становище? Зухвалостi вiн не прощав нiкому. Навiть султан Сулейман нiколи б не дозволив собi бути зухвалим з Iбрагiмом. Мiж ними ось уже десять рокiв вза?мини були ледь не братськi. Старшим братом, хоч як це дивно, був Iбрагiм. Сулейман пiдкорявся Iбрагiмовi в усьому: у вигадництвi, в примхах, у настроях, в суперечках, у кiнних змаганнях, в ловах. Iшов за ним охоче, мовби аж радiсно, Iбрагiм випереджав Сулеймана в усьому, але дотримувався розумно? мiри, не давав тому вiдчути нижчостi, меншо? обдарованостi, меншо? вправностi. Все це було, але все належало минулому. Смерть султана Селiма змiнила все в один день. Iбрагiм був занадто розумний чоловiк, щоб не знати, яка загрозлива рiч влада. Людина з владою у руках вiдрiзня?ться вiд звичайно? так само, як збройний вiд беззбройного. Над султаном - лише небо i аллах на ньому. Аллах у всьому присутнiй, але всi велiння належать султановi. Тепер Iбрагiм мав стерегти Сулеймана, пильнувати його вдень i вночi, втримати його в тому станi й настроях, що вiн був протягом десяти рокiв у Манiсi, ясна рiч, стосовно себе, бо чому б мав дбати ще про когось у цьому жорстокому й невдячному свiтi. Напруження майже нелюдське. Бути вiдчутним навiть тодi, коли ти неприсутнiй. З'являтися, щойно султан подума? про тебе, i зумiти так вплинути на султана, щоб вiн не забував про тебе нi на мить. У Манiсi Iбрагiмовими суперниками були тiльки двi жiнки: Сулейманова мати валiде Хафса i улюблена жона Махiдевран. Власне, остерiгатися мав тiльки валiде, бо вона мала владу над сином та?мничу й необмежену. В Стамбулi валiде набувала сили ще бiльшо?, але тут з'явилася суперниця найстрашнiша: держава, iмперiя. Вона затягувала в себе Сулеймана, погрожувала проковтнути, змагатися з iмперi?ю було безглуздо, тому Iбрагiм мав тепер дбати лише про одне: не вiдстати вiд Сулеймана, бути з ним спiльно в добрi й злi, ясна рiч, для виду поступаючись першим мiсцем, хоч насправдi щосили утримуючись на становищi, яке займав у Манiсi. Його звали хитрим греком, не любив Iбрагiма при дворi нiхто, крiм Сулеймана та валiде, якiй до вподоби було все, що миле синовому серцю, але Iбрагiм не переймався чи?мись почуттями, вiдаючи вельми добре, що кожен виплива? з моря самотою, покладаючись лиш на власний сприт. Недарма ж народився й рiс на островi з твердого бiлого каменю. Знав ще змалку: життя тверде, як камiнь, i оточене глибоким безжальним морем. Дух острiв'янина жив в Iбрагiмовi завжди, хоч i зата?ний. Коли казати прав