ду,  то  Iбрагiм  глибоко  зневажав  людей  з
суходолу, але зневагу свою умiло приховував, бо чисельна перевага була  не
за островами, а за материком. Чисельна, та й тiльки. Силою душi  переважав
усiх. Також султана. Знав це давно, нiкому iншому знати не належало.  Тому
мав удавати запобiгливiсть i  навiть  принижуватися  перед  султаном.  Дух
його, нездатен до принижень,  страждав  при  цьому  безмiрно,  але  вдiяти
Iбрагiм нiчого не мiг, хiба що караючи тим чи iншим  способом  сво?  тiло.
Мiг вiдмовити собi в смачнiй ?жi, коли  Сулейман  не  хотiв  нiчого  ?сти,
мiсяцями не навiдувався у  свiй  гарем,  супроводжуючи  Сулеймана  в  його
мандрах,  ловах,  у  роздумах  i  нудьгуваннi,   забував   про   прибутки,
вдовольняючись  найпростiшими  милостями   свого   високого   покровителя:
усмiшкою, захопленим словом, прихильним поглядом чи простим кивком голови.
Часто Сулейман замикався з Iбрагiмом для вечерi вдвох, без прислужникiв  i
без свiдкiв, ночi цiлi збували вони в  бесiдах,  у  вза?мному  захопленнi,
пили густi кандiйськi вина, якi добував для Iбрагiма  вiрний  йому  Грiтi.
Знеможений Сулейман засинав, але  його  спiвбесiдник  не  склепляв  повiк.
Iбрагiм боявся постелi. Заснеш, то, може, й навiки. В цiй землi таке части
трапля?ться. А може, десь глибоко в пам'ятi жив страшний спогад про те, як
заснув малим на теплому камiннi й став рабом Джафер-бега. Тепер приречений
був жити, як сова.  I  коли  випадало  йому  провести  нiч  з  жiнкою,  то
вимучував ??, не даючи заснути  бодай  на  хвилину,  жорстоко  й  невтомно
пiдганяв ?? у любощах i пестощах: не сплю я, то й ти не смi?ш спати.
   Десь лякливо ждала першо? ночi з  ним  нова  рабиня,  за  яку  заплатив
шаленi грошi, пiддавшись нез'ясовному поруховi  душi,-  вiн  не  квапився.
Суть взяття жiнки не в здiйсненнi задуманого - суть  у  самому  задумi,  в
злiй насолодi влади над  очiкуванням  сво?м  i  то?  жiнки,  над  якою  ти
нависа?ш, як меч караючий, як доля, як  час  нищення.  I  це  ти  вибира?ш
належну мить i береш жiнку не просто нагу, а оголену вiд усього сущого,  i
нема? тодi з нею нi бога, нi людей, тiльки ?? володар. З набагато  бiльшою
охотою Iбрагiм кинув би собi до нiг щось бiльше, нiж жiнку, але тим  часом
не мав того бiльшого, боявся навiть подумати про те,  бо  не  приваблювало
його нiщо, крiм влади.  Владу  мав  султан,  Iбрагiмовi  судилася  покора,
особливо нестерпна через те, що ходив коло влади на вiдстанi небезпечнiй i
загрозливiй. Але вдовольнятися доводилося малим. Тому нарештi  згадав  про
свою золотоволосу рабиню i звелiв старшому ?внуховi привести ??  вночi  до
ложницi.
   Коло  узголiв'я  поблимував  сiрiйський  мiдний  свiтильник,  з  мiдно?
курильницi посеред великого  червоного  килима  вився  тонкий  димок  ледь
вловимих пахощiв, Iбрагiм лежав на  зелених,  як  у  султана,  покривалах,
тримав перед очима стару арабську книгу. Вона була товста й тяжка, тримати
без дерев'яно? пiдставки та ще в постелi таку вагу було  майже  неможливо,
але йому  чомусь  хотiлося  показатися  перед  тим  дiвчиськом  саме  так:
поважним, ученим мужем, вразити ?? так само, як хотiв, мабуть, вразити  на
Бедестанi, не торгуючись, призначивши за  не?  цiну,  вдвiчi  бiльшу,  нiж
просив той старий пройдисвiт Сiнам-ага. Як ?? звати? Роксолана.  Iм'я  дав
?й Лу?джi Грiтi. Недбало, не думаючи, мимохiдь. Але хай буде. Можна  б  ще
назвати  Рушен.  Це  теж  нагадуватиме   про   ??   походження,   водночас
вiдповiдатиме османському духовi. Пiдштовхувана ?внухом,  дiвчина  увiйшла
до просторо? ложницi i не без подиву  зауважила  на  зеленому  ложi  того,
котрий купив ?? на  Бедестанi.  Була  вся  в  рожевому  шовку,  тонкому  й
прозорому. Iбрагiм повернув до не? голову, стягнув до перенiсся брови.
   - Ти будеш однинi Рушен,- сказав сво?ю  дивною  слов'янщиною,  од  яко?
Настасi захотiлося смiятися.
   - Хiба ти турок? - забувши, навiщо ?? сюди привели, простодушно спитала
вона.
   - Рушен i Роксолана - так зватимешся,- не вiдповiдаючи, суворо  пояснив
Iбрагiм.Пiдiйди ближче i скинь свiй одяг,  вiн  заважав  менi  роздивитися
тво? тiло,звелiв Iбрагiм.- Ти рабиня i ма?ш  робити  все  те,  що  я  тобi
скажу.
   - Рабиня? Раби мають працювати, а я сплю та ?м.
   - Ти рабиня для втiхи й насолод.
   - Для насолод? Яких же?
   - Мо?х.
   - Тво?х? - Вона засмiялася.- Чи не занадто ти кволий для насолод?
   Вiн образився. Блиснули гнiвно йому очi, сiпнулася щока. Пожбурив книгу
на килим, гукнув:
   - Пiдiйди сюди!
   Вона ступнула мовби й до ложа i нiби вбiк.
   - Ще ближче.
   - А коли не хочу?
   - Ма?ш слухатися мо?х велiнь.
   - Ти ж християнин? Бо не схожий  на  турка.  Християнин?  Це  було  так
несподiвано, що вiн розгубився.
   - Хто тобi сказав, що я був християнином?
   - А й так видно. Хiба неправда?
   - Тепер це не ма? значення. Пiдiйди.
   - Не пiдiйду, поки не знатиму.
   - Що тобi ще?
   - Повинен вiдповiсти менi.
   - Ти нахабне дiвчисько! Пiдiйди!
   - Нi, ти скажи менi. Чув про тих сiмох отрокiв, що заснули в Ефесi?
   - В Ефесi? Ну то що?
   - Вони досi сплять?
   Iбрагiмовi починала вже подобатися ця дивна пригода у власнiй ложницi.
   - Принаймнi я не чув, щоб вони прокидалися,- сказав вiн звеселено.Тепер
ти вдоволена?
   - А той священик? - не вiдступалася вона.
   - Який священик?
   - У святiй Софi?. Коли турки з ?хнiм султаном вдерлися  до  Софi?,  там
правилася свята служба, всi стояли на колiнах i молилися. На амвонi  стояв
священик, який вiв вiдправу. Тодi яничар з шаблею кинувся на  священика  i
вже замiрився, щоб розрубати його, але той затулився  хрестом,  позадкував
до стiни храму, i стiна розступилася i сховала священика. Вiн вийде з не?,
коли буде кiнець невiрним. Ти мав би чути про це.
   - Не чув, i нiхто тут не чув про таке. Це якась дика вигадка.
   - Чому ж дика? Це знають усi поштивi  люди.  Настася  зграбно  ступнула
ближче до ложа, нахилилася над кинутою книгою, перегорнула сторiнки.
   - Не знаюся на цьому письмi. Якесь дивне.
   - Вмi?ш письма?
   - Чому б не вмiла? Всього вмiю.
   - То йди до мене.
   - Не пiду. Цього не вмiю й не хочу. З тобою не хочу.
   - Примушу.
   - Хiба що мертву.
   - Ти дiвчина?
   - Мав би побачити вже.
   - Але ж ти не хочеш, щоб я на тебе подивився.- На  Iбрагiма  насувалася
незрозумiла нехiть. Думав уже не про втiху, а про те, як  знайти  почесний
для себе вiдступ i як  поводитися  з  цим  дивним  дiвчам  надалi.  Казати
правду, Рушен як жiнка нiчим не  приваблювала  Iбрагiма.  Жiнка  ма?  бути
безмовним знаряддям втiхи, а не вдарятися у високi  розбалакування,  щойно
ступивши до ложницi.
   - Ти чия донька? - спитав вiн, щоб виграти час.
   - Королiвська! - засмiялася Настася, зухвало стрiпнувши пишними  сво?ми
червонястими косами. Iбрагiм не зрозумiв. Або не повiрив.
   - Чия, чия?
   - Сказала ж: королiвська!
   - Де тебе взято?
   - У королiвствi.
   - Де саме, питаю.
   - Вже там нема, де була.
   Вiн  поглянув  на  не?  уважнiше,  прискiпливо,   недовiрливо,   навiть
зневажливо. Нiкчемна самозванка? Просто дурне дiвча? Але ж  справдi  дивне
на вигляд i вдачею. I поводиться вкрай химерно. Нiколи ще не чув  вiн  про
рабинь, якi б смiялися, щойно попавши в рабство.
   Йому захотiлося подумати на самотi. Не знав самотностi, не мав часу  на
не?, але iнодi гостро вiдчував у собi якусь нез'ясовну тугу. i лише згодом
вiдкривалося: то туга за самотнiстю. Прагнемо того, чого позбавленi.
   - Гаразд,- махнув вiн утомлено.- Iди сьогоднi. Покличу тебе згодом.
   - Куди ж менi? - дивуючи його ще бiльше, спитало дiвча.-  Знов  туди  -
?сти й спати?
   В нiй таки справдi було щось не таке, як в iнших людях.
   - А чого б ти хотiла?
   - Науки.
   - Може, ти забула, хто ти?
   - Рабиня. Але дорога.
   - Ти все зна?ш?
   - Якби все, не хотiла б учитися.
   - Тебе ж учать спiвати й танцювати?
   - Вмiю без того. Можу заспiвати тобi, як мене куповано, Послухай-но.
   Вона  присiла  на  килим,  згорнулася  клубочком,   ледь   доторкуючись
пальчиками до грубо? арабсько? книги, глибоким, тужливим  голосом  завела:
"За саму Настасю дев'ять тисяч. За стан гнучкий десять тисяч. За бiле лице
одинадцять. За бiлу шию  аж  дванадцять.  За  синi  очi  та  й  довгi  вi?
тринадцять. За тонкi брови чотирнадцять. За косу злоту аж п'ятнадцять..."
   Скочила на ноги, вiдбiгла до дверей.
   - Ма?ш пiсню. Досить з тебе?
   - Iди. Дай менi час для думання. Вона ще не вiрила.
   - Отак i йти? Я ж рабиня.
   - Iди, йди. Ще тебе покличу.
   - Мала втiха!
   Вона вийшла вiд нього, смiючись, але вiн  не  хотiв  чути  того  смiху,
хотiв думати.
   А що думати - не знав. Порадитись? Про жiнку  не  радяться.  Проти  них
хiба що беруть свiдкiв, коли жiнка здiйснить паскудство.  "А  тi  з  ваших
жiнок, котрi здiйснюють паскудство,- вiзьмiть у свiдки проти них  чотирьох
з вас. I коли вони засвiдчать, то тримайте ?х у домах,  поки  впоко?ть  ?х
смерть або аллах влашту? для них шлях". Був  Грiтi,  який  стояв  осторонь
iсламу. Але з Грiтi не хотiлося б розмовляти про  цю  дiвчину,  бо  ж  при
зустрiчi вiн i так  неодмiнно  пiдморгне  i  спита?  з  брудною  чоловiчою
вiдвертiстю: "Ну як засмакувала вам роксоланочка?"
   Iбрагiм лежав  i  перебирав  у  пам'ятi  вiршi  четверто?  сури  корану
"Жiнки". Завжди знаходив у цiй книзi втiху, надто там, де згадувалося його
iм'я. Знав, що то пророк Iбрагiм,  якого  християни  звуть  Авраамом,  але
однаково мав втiху, читаючи: "Адже ми дарували  роду  Iбрагiма  писання  й
мудрiсть".  Може,  й  Феррох-хатун,  пiдбираючи  для  малого  свого   раба
мусульманське iм'я, зупинилася на Iбрагiмi,  щоб  сповнити  гордiстю  його
дух? Бо про його дух вона дбала затято й запекло, тiло  вiддаючи  природi,
яка без нiчи?? помочi вже чотирнадцятилiтнiм  зробила  Iбрагiма  палким  i
вiдданим коханцем  його  добро?  господинi.  Тепер  вона  десь  сплива?  у
невтiшних сльозах, а вiн ма? знайти розумний вихiд  iз  безвиходi,  в  яку
потрапив, купивши на Бедестанi дивну рабиню. "I нiколи ви не в станi  бути
справедливими мiж жiнками, хоча б i хотiли цього.  Не  ухиляйтеся  ж  усiм
ухилянням, щоб лишити ?? нiби  висячою.  А  коли  ви  владна?те  i  будете
богобоязливi, то воiстину аллах прощаючий, милосердний".
   До ранку майже не заснув. ?внуха, який поткнувся був, щоб  спитати,  чи
не  привести  улюбленицю  Iбрагiмову  Хюму,  вигнав  утришия.   ?внухи   -
найнестерпнiшi. Завжди знають те, чого не  слiд  знати  нiкому.  Розпитати
Рушен не могли, бо вона нiкому  не  стане  вiдповiдати  (навiть  йому,  на
жаль),  але  здогадалися  й  так,  раз  вiдправив  вiн  рабиню  дочасно  й
передчасно. А може, саме вчасно?
   I тут вiн злякався: а  чи  не  виявив  вiн  слабостi,  чи  не  пiддався
зата?ним чарам цi?? чужинки? Принаймнi мав би напо?ти ??  мiцним  вином  i
хай би тодi спробувала виказати свою варварську сумiш гострого, як бритва,
розуму i мало не дитячо? на?вностi. Але ж вiн не зробив  цього.  Вiдпустив
Рушен, не доторкнувшись до ?? тiла, i вiдпустив передчасно й  дочасно.  Не
iнакше - чари. Його  ошукано.  Вiн  пiддався  на?внiй  ба?чцi  про  високе
походження i про чистоту мало не ангельську. Iбрагiме, Iбрагiме!..
   Над Стамбулом нависала холодна зимова iмла, але султан  виявив  бажання
?хати  па  Ок-Мейдан  стрiляти  з  лука  по  гарбузовi.  Бажання  падишаха
священне.  Iбрагiм  супроводжував  Сулеймана,  тримаючись  коло  почесного
правого стремена. Вiн  був  сама  поштивiсть  i  запобiгливiсть  на  цьому
почесному мiсцi право? сторони, що змiцню? небосхил,  i  потiшав  султана,
описуючи ?хнi вправи стилем придворних  пишномовцiв-лакиз:  "Коли  високий
султан, сiвши верхи, з августiйшим кортежем поспiшив у путь  досконалостi,
поштивостi й служiння i за звича?м халiфiв у вiльний вiд державних  турбот
день прибув на  поле  стрiляння  по  гарбузу,  який  уже  чекав  на  мiсцi
проходження його величностi, чухра?  й  аджеми  [15]  вмить  стали  ганяти
гарбуз, пiднятий на двiстi гезiв над землею, i великий падишах, нiби  лев,
створивши собi пазурi  з  стрiл  i  лука,  став  метати  в  гарбуз  стрiли
випробування, заохочування i налякування згiдно з словами:  "I  приготуйте
для них, скiльки можете, сили i загонiв кiнних; або ви наляка?те". Щаслива
права сторона прикрасилася стоянням головного наглядача царських поко?в  i
великого сокольничого Iбрагiма, який також метав стрiли в свiй  гарбуз,  i
високогiднi вельможi султанськi, заохочуючи  один  одного,  метали  стрiли
щастя в гарбузи, пiдставлюванi ?м аджемами, та не могли зрiвнятися всi  тi
гарбузи з гарбузом високого султана, жовтим, в червоних i  чорних  смугах,
нiби кров од стрiл i синцi од могутнiх ударiв його величностi. Що  то  був
за гарбуз! Глиба, нiби  дерево  без  стовбура,  або  голова  богатирського
во?на, що взiрцево пiдставив ?? пiд кам'янi удари  стрiл.  Вона  схожа  на
товстий сук самшитового дерева, що виставило себе на стрiльбище. Це гнiздо
голубiв, яких камiння стрiл змушу? злякано злiтати, або  райська  фiнiкова
пальма, яка пiдставля? себе його величностi, намiсниковi нашого часу".
   Султан уперто вганяв стрiлу за стрiлою у величезний гарбуз, який бiгцем
проносили перед ним  на  високiй  дерев'янiй  тичцi  схованi  за  земляним
насипом чухра?.  Слiдом  за  султанським  гарбузом  пересувалися  гарбузи,
призначенi для Iбрагiма, для великого вiзира  старого  Пiрi  Мехмеда-пашi,
для вiзирiв, яничарських  аг,  для  вельмож,  пiдлабузникiв  i  придуркiв.
Султанський гарбуз був найбiльший i найяскравiший, його  стрiли  теж  мали
золоте оперення i сяяли навiть в iмлистому повiтрi, гарбузи для Iбрагiма й
вiзирiв були набагато меншi i всi бiлi, решта мала вдовольнятися  кiлькома
сiруватими круглими гарбузиками, в якi  вбивано  одразу  по  кiльканадцять
злих  стрiл.  Сулейман  оволодiв  високим  умiнням  лучника  в  час  свого
намiсництва в Криму, куди, ще малим, вiдсилав його дiд  султан  Баязид.  I
хоч османськi султани вважали лук збро?ю боягузiв, надаючи завжди перевагу
мечу, Сулейман пiсля Криму вже нiколи не  мiг  позбутися  велико?  спокуси
метати стрiли чи то в дикого звiра, чи в перелiтного птаха, чи й  у  такий
ось гарбуз.
   Султан, за сво?м звича?м, мовчав, знаками показуючи сво?м  "без'язиким"
- дiльсiзам, щоб  подавали  стрiли  або  напо?  -  промочити  горло  ?м  з
Iбрагiмом.  Iбрагiм  намагався  не  вiдставати  вiд  Сулеймана,   ретельно
вганяючи в свого гарбуза стрiлу за стрiлою,  посмiювався  з  старого  Пiрi
Мехмеда, який влучав рiдко, неспроможний як слiд напинати тятиву, через що
його стрiли не долiтали i безсило  падали  вниз.  Несподiвано  чиясь  чужа
стрiла з хижим посвистом вп'ялася в султанський гарбуз, мало  не  пробивши
його наскрiзь. Навiть Iбрагiм, змертвiвши лицем, поглянув на свiй сагайдак
i на ту злочинну приблуду, так нiби хотiв упевнитись, що то не його стрiла
з синьо-бiлим оперенням, а справдi чужа, не знати чия i звiдки. Стримiла в
яскравому гарбузi чорна, з брудними пацьорками,  поначiплюваними  на  нiй.
Чухра? й  аджеми,  враженi  небаченим  святотатством,  завмерли  в  сво?му
сховку, гарбузи похитувалися на високих тичках, так нiби ?м теж  передався
дрож перестраху, який опанував усiх придворних.
   Учитель i вихователь султанiв сивоголовий вiзир Касим-паша,  який  знав
Сулеймана змалку, ?здив з ним повсюди, жив усi  роки  в  Манiсi,  терпляче
передавав  йому  всi  та?мницi   двiрських   звича?в,   тепер   з   деякою
стривоженiстю стежив за Сулейманом. Сам аллах послав це  випробування  для
молодого султана. Ось нагода показати i свою владу, i норов свiй,  i  свiй
спокiй, якого вчив Сулеймана незворушний Касим-паша. "Без'язиких" Сулейман
привiз до  Стамбула  теж  з  Манiси.  Мав  сво?х  власних,  не  потребував
дiльсiзiв, якi служили султановi Селiму, Касим-паша пiдготував  для  свого
повелителя i цих мовчазних виконавцiв найнесподiванiших повелiнь, повелiнь
та?мних, безмовних, передаваних жестом, порухом, доторком  i  поглядом,  а
то, може, самим диханням  султановим.  Моргаючи  почервонiлими  вiд  вiтру
старими  сво?ми  очима,  Касим-паша  вдоволено  спостерiгав,  як  умiло  й
непомiтно вiдда? Сулейман накази, як метаються дiльсiзи, мовчки i  негайно
сповнюючи його волю. Як же поведеться султан  тепер,  коли  невiдома  рука
злочинно замахнулася на його високу честь? Чужа стрiла в  султановiй  цiлi
однаково, що  чоловiк  у  Баб-ус-сааде  [16].  Кара  мав  бути  негайна  i
безжальна, але гiднiсть треба зберiгати також i в покараннi. Касим-паша не
брав участi в змаганнях, його не примушувано, з нього не насмiхався навiть
Iбрагiм, та коли старий вiзир не метав стрiл,  то  стурбованi  погляди  на
свого вихованця вiн метав ще частiше, нiж той стрiли, i  тепер  напружився
сво?м старим жилавим тiлом, мов туго напнута тятива.
   Султан не зрадив свого вiрного вихователя. Не вирвався  йому  з  грудей
крик обурення, нiчого не спитав, тiльки гнiвно показав рукою на ту нахабну
стрiлу, i дiльсiзи миттю кинулися шукати винного i негайно поставили перед
султаном якогось старого бея, замотаного в товстi суво? тканини i хутер, у
величезнiй круглiй чалмi, розгубленого  й  одурiлого  вiд  вчиненого  його
нетвердою рукою. Дiльсiзи, показавши султановi обличчя злочинця,  накинули
тому на голову чорне запинало, зготовляючись вчинити  неминучу  кару,  але
Сулейман порухом вказiвного пальця лiво? руки затримав ?х.
   - Де кадiй[17] Стамбула? - спитав спокiйно.  Хотiв  бути  справедливим,
керуватися не гнiвом, а законами. Не цiкавився, як звуть  злочинця  i  хто
вiн. Бо злочинець через свiй злочин став твариною, тварина ж не ма? iменi,
так само й становища. Тiльки  смерть  може  знов  зробити  злочинця,  який
замахнувся на  султанську  честь  i  завдав  найвищо?  образи  падишаховi,
людиною, i тодi йому буде повернуто його iм'я, i родина може забрати  його
тiло, щоб вiддати землi згiдно зi звича?м.
   Кадiй прибув i вклонився султановi.
   - Воiстину Всевишнiй аллах любить людей високих помислiв  i  не  любить
низьких,тонко проспiвав вiн, погладжуючи вiхтi сиво?  бороди  i  надимаючи
побузковiлi вiд холоду щоки.- Адже господь твiй у засадi.
   Пiсля  цього  кадiй  змалював  усю  пiдступнiсть  i  тяжкiсть   злочину
спровиненого i на потвердження навiв висловлювання Абу  Ханiфа,  Малiкi  й
Несая [18].  Не  могло  бути  злочину  тяжчого,  нiж  посягання  на  честь
володаря, тi ж, хто вганяв сво? стрiли в  гарбуз  щастя  його  величностi,
втрачають право жити, бо пролив на них господь свiй бич кари. Воiстину  ми
належимо богу i поверта?мось до нього.
   Султан i всi його вiзири визнали винятковiсть знань кадiя,  красу  його
мови i гарну побудову доказiв. Сулейман показав "без'язиким"  пальцем,  що
вони мають робити, тi вмить  накинули  нещасному  на  шию  чорний  шнурок,
вхопилися за кiнцi - i ось уже чоловiка нема,  лежить  труп  з  виряченими
очима, з прокушеним посинiлим  язиком,  i  сам  султан,  Iбрагiм,  вiзири,
вельможi пересвiдчуються в його смертi, проходячи повз задушеного i пильно
придивляючись до нього. Сулейман подарував кадi?вi  султанський  халат  i,
здобрiлий, сказав Iбрагiмовi, що хотiв би сьогоднi з ним вечеряти.
   - Я звелю приготувати румелiйську дичину,- вклонився  Iбрагiм.Солодкого
вистачить чотирьох перемiн.
   -  Сьогоднi  холодно,-  пересмикнув  плечима  Сулейман.-  Не   завадить
анатолiйський кебаб.
   - Не завадить,- охоче згодився Iбрагiм.
   - I чогось зеленого. Без солодощiв обiйдемося. Ми не жiнки.
   - Справдi,  ваша  величнiсть,  ми  не  жiнки.  Вперше  за  день  султан
усмiхнувся. Помiтити цю усмiшку пiд вусами вмiв тiльки Iбрагiм.
   - Ми сьогоднi гарно пострiляли.
   - Ваша величнiсть, ви воiстину метали сьогоднi стрiли щастя.
   - Але ти не вiдставав од мене!
   - Випереджати вас було б злочинне, вiдставати - ганебно.
   - Сподiваюся, що наш великий вiзир складе газель про це
   свято стрiльби.
   - Чи не занадто старий Пiдi Мехмед, ваша величнiсть?
   - Старий для стрiляння чи для газелей? Як сказано:  i  голова  запалала
сивизною...
   - Мехмед-паша суфiй[19], а суфi? засуджують усi втiхи. Я мiг би скласти
бейт[20] для великого вiзира.
   - Навiщо ж вiдмовлятися вiд такого бажання?  -  Султан  забрав  повiддя
свого коня у чаушiв[21] , рушив ступою з Ок-Мейдану.  Iбрагiм,  тримаючись
бiля його правого стремена, ледь нахилився до  Сулеймана,  щоб  тому  було
лiпше чути, проскандував:
   Ма?ш звичай, о суфiю, засуджувати вино, заперечувати флейту  Пий  вино,
будь людиною, облиш цей дурний звичай, о суфiю!
   - Це треба записати,-  схвально  мовив  султан  i  пустив  коня  вскач.
Iбрагiм скакав поряд, мов його тiнь.
   Вони  вечеряли  в  покоях  Мехмеда  Фатiха,  розписаних   венецiанським
майстром  Джентiле  Беллiнi:  бiлокосi  жiнки,  зеленi  дерева,   гяурськi
будiвлi, звiрi й птахи - все те, що заборонено кораном. Але пили вино  так
само  заборонене  кораном,  хоч  i  сказано:  "Поять  ?х  вином  iз   чашi
запечатано?", зате з султана поволi сходила його  звична  похмурiсть,  вiн
ставав ледве не тим  шiстнадцятилiтнiм  шах-заде  з  Манiси,  який  клявся
колись Iбрагiмовi в любовi й повазi на все життя. Хмiльний  верблюд  легше
несе свiй в'юк. Пили i ?ли багато, але ще бiльше вiдкидали, бо челядi сюди
вступ був заборонений, прибирати не було кому.
   - Що не з'?да?ться - викида?ться! -  недбало  казав  султан.-  Сьогоднi
вечеря менi особливо смаку?. А тобi?
   - Менi так само.
   Iбрагiм пiдливав Сулеймановi  густого  мускату,  а  самому  не  йшло  з
голови: "Що не з'?да?ться - викида?ться". А вiн не  викидав  би  нiколи  й
нiчого, бо ж був сином бiдних батькiв.  Але  тут,  коло  султана,  вже  не
з'?дав усього, попри всю свою невситимiсть. От i Рушен не з'?в.  То  що  ж
тепер - викинути? А куди?
   Дивився на Сулеймана, на  його  сумно  схилену  на  довгiй  тонкiй  ши?
голову, обтяжену височезним тюрбаном,  пробував  визначити  справжнi  сво?
почуття до цього чоловiка - i не мiг. Не хотiв. Кривити душею перед  самим
собою не звик, а визнавати правду?.. Хай буде, як було досi. Вiн  живе  не
для себе, а для темнолицього можновладця. I  Рушен  купив,  платячи  дурнi
грошi, дивуючи Грii, а тодi не зачепив i  пальцем,  коли  ?внух  заштовхав
дiвчину до ложницi,- не для себе, а  для  султана,  для  його  царственого
гарему, для Баб-ус-сааде в четвертому  дворi  палацу  Топкапи  за  Золотою
брамою насолод. Що ним керувало? Любов,  жалiсть,  вдячнiсть  за  все,  що
Сулейман зробив для нього? Хiба знав?  Дiяв  несвiдомо,  сам  до  часу  не
вiдаючи, що творить, лиш тепер збагнув i  зрадiв  невимовне,  i  закортiло
розповiсти султановi, який дивний дарунок приготував для нього, але вчасно
стримався. Мав звичку: зупиняти сво? захвати, мов коня на скаку.  Зупинись
i подумай ще. Подумав, i сяйнуло йому: валiде! Треба порадитися з  матiр'ю
султана валiде Хафсою, всемогутньою повелителькою падишахового гарему.
   Пiсля вечерi Сулейман попросив почитати йому "Тасаввурат"[22],  слухав,
куняючи, не перебивав i не перепитував, а Iбрагiм, незважаючи  на  читане,
забувши й про самого султана, крутив у головi тiльки одне слово:  "Валiде,
валiде, валiде!" "Я знайшов жiнку, яка ними править, i даровано ?й усе,  i
в не? великий трон".
   А тодi здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду,  пов'язану
з венецiанцем Джентiпе Беллiнi,  який  розписував  цi  поко?  для  Мехмеда
Фатiха. Художник вельми подивував султана, привiзши йому в дарунок  кiлька
сво?х робiт, де були  зображенi  прекраснi  жiнки,  якi  видалися  Мехмеду
живiшими навiть за його одалiсок з гарему. Вiн не вiрив, що  людська  рука
здатна творити такi речi. Тодi художник намалював портрет  самого  Фатiха.
Кривий,  наче  ятаган,  нiс,  розбiйницьке  обличчя  у   широкiй   бородi,
звiруватий погляд  з-пiд  круглого  тюрбана,  у  всьому  панiвна  барва  -
стемнiла загусла кров. Султан був у захватi  вiд  умiння  венецiанця.  Але
коли той показав Мехмедовi картину  усiкновення  глави  Iоанна-Хрестителя,
султан засмiявся з художницько? недосвiдченостi.
   - Ця голова занадто жива! - вигукнув вiн.- Не видно, що вона мертва. На
вiдрубанiй  головi  шкiра  стягу?ться!  Вона  стягу?ться,   щойно   голову
вiддiлено вiд тiла! Ви, невiрнi, не зна?тесь па цьому!
   I щоб не полишити нiяких сумнiвiв щодо  свого  знання,  тут  же  звелiв
вiдтяти голову одному з чаушiв  i  примусив  художника  подивитися  на  ту
вмираючу голову, поки  венецiанцевi  стало  видаватися,  нiби  вiн  i  сам
умира?.
   Не було нiчого неможливого для Османiв.  Надто  в  жорстокостi.  Чи  не
накличе вiн на себе жорстокостi сво?м дарунком?  Вчинковi  ма?  передувати
розмова. А розмова - це ще не дарунок.
   Хоч Iбрагiм вважався  головним  наглядачем  султанських  поко?в  i  хоч
Баб-ус-сааде теж належала до його вiдання,  але  переступити  за  четверту
браму, пильновану бiлими ?внухами, не ризикуючи втратити  голови,  вiн  не
мiг так само, як будь-який iнший чоловiк, окрiм самого султана. ?внухи  не
бралися до уваги, бо ж ?внух не може скористатися одалiсками, так само, як
неписьменний книгами. Але з висоти сво?? посади Iбрагiм бачив, що  дi?ться
у  гаремi,  вiн  мав  задовольняти  всi  потреби  цього  маленького,   але
всемогутнього свiту;  щоранку  до  нього  приходив  головний  ?внух,  який
передавав велiння валiде - велико?  правительки  Хафси,  дорогоцiнний  час
яко? не мiг витрачатися на речi низькi й пiдлi, для яких  поставлений  тут
був  вiн,  Iбрагiм,  бо  той  час  ощадливо  роздiлювано  на   устремлiння
наблизитися до аллаха, на возвеличення улемiв, бiдних чалмоносцiв. Iбрагiм
терпляче слухав розбазiкування чорного кизляр-аги, вiдаючи  вельми  добре,
що ?? величнiсть валiде, окрiм готування дарiв  для  мечетей  i  священних
тюрбе, шиття коштовних запон, гаптування та  плетiння  мережив,  свiй  час
здебiльшого витрача? на плiткарство, на  вислухування  доносiв  ?внухiв  i
сво?х вiрних одалiсок, на притлумлення чвар, а то й  справжнiх  заколотiв,
якими аж кипить гарем, i, ясна рiч,  на  вивiдування  й  стеження  кожного
кроку султанового, його вiзирiв, усiх наближених, передовсiм  Iбрагiма  ж,
хоч до нього валiде й мала особливу прихильнiсть, про  що  не  раз  казала
вiдверто. I не просто прихильнiсть, а й любов, як до сина. Про це вiн  теж
вiдверто чув з уст  само?  валiде.  З  царствених  уст,  що  красою  сво?ю
затьмарювали будь-що бачене. Не соковитi, не буйно-червонi, не  нiжнi  тою
тонкою нiжнiстю, вiд яко? шалiють чоловiки, а скорiше суворi, темнi, мовби
вкритi смагою, якiсь нiби затвердiлi,  але  вирiзьбленi  з  такою  високою
досконалiстю, що ждав з них уже й не просто слiв, а само?  краси,  чи  що.
Лише небагатьом з чоловiкiв випало щастя бачити тi уста.  Iбрагiм  належав
до небагатьох.
   - Передай валiде,- сказав вiн уранцi кизляр-азi,- що  я  просив  би  ??
вислухати мене.
   Кизляр-ага мовчки вклонився.
   - Iди,- знов сказав Iбрагiм. ?внух, вклоняючись, позадкував до  дверей.
Був могутнiший за Iбрагiма, бо мав у сво?х чорних страшно?  сили  руках  i
весь гарем, i самого султана,  але  нiколи  не  виказував  вiдверто  сво??
могутностi, бо позад нього стояли цiлi поколiння, таких самих ?внухiв, якi
творили свою справу тайкома,  накидали  зашморг,  пiдкрадаючись  ззаду,  а
перед очi запобiгливо вклонялися, принижувалися i пiдлабузнювались.
   Людина, ставши на ноги i возвисившись над свiтом тварин,  одразу  мовби
подiлилася на двi частини: верхню, де дух i мисль, i нижню, яку тiлеснiсть
тягне до землi, до тваринностi,  до  первiсного  бруду.  Верхнiй  слугують
мудрецi i боги,  нижнiй  -  пiдлабузники.  Вони  з  людських  покидькiв  -
найдревнiшi. Покiнчити з ними - незмога. ?диний спосiб: знову стати рачки!
   Iбрагiм нiколи не вважав себе  пiдлабузником.  Може,  й  уподобав  його
Сулейман за те, що не  прилучився  вiн  до  юрмища  лакиз,  яке  оточувало
шах-заде в Манiсi, а тепер, коли Сулейман став султаном, вiн, Iбрагiм, теж
не зламався, утримався на сво?й людськiй  висотi,  пiднявся  ще  вище  над
лакизами Високо? Порти, яким тут не було й  лiку.  Валiде  Хафса  попервах
насторожено придивлялася до  жвавого  грека,  остерiгаючись,  щоб  вiн  не
зашкодив  ??  синовi.  Але,  володiючи  необхiдним  терпiнням,  яке  б   з
цiлковитим  правом  можна   було   назвати   зцiлюючим,   вона   незабаром
переконалася, що мiж юнаками розпочалося щось нiби змагання  гiдностей,  i
це ?й сподобалося. Тепер тiльки мала пильнувати,  щоб  Iбрагiм,  лишаючись
напарником Сулеймана,  не  намiрився  стати  його  суперником.  Щонайменшi
натяки на суперництво валiде помiчала коли й не  сама,  то  завдяки  сво?м
очам i вухам, передбачливо порозставлюваним повсюди, i вчасно  усувала  ?х
непомiтно для Сулеймана, часто й для Iбрагiма.
   Тепер  в  Iбрагiмовому  проханнi  валiде  запiдозрила  якийсь  пiдступ,
мабуть, через те кiлька днiв не вiдповiдала, чи то  хапливо  збираючи  про
нього  все  можливе,  чи  то  належно  готуючись  до  наступно?   розмови.
Готуватися до розмови, не знаючи, про що та розмова? Дивно для всiх  iнших
людей, але не для валiде. Бо коли чоловiк задумав щось лихе або  й  пiдле,
то вiн не витрима?, викаже себе бодай натяком, якоюсь незначною дрiбницею,
хоча б у  сонному  мареннi  або  в  сп'янiннi,  коли  вони  iз  Сулейманом
замикаються у джавурських покоях Фатiха,- i  тодi  вона  негайно  знатиме,
здогада?ться про все i вiдповiдно пiдготу?ться до вiдсiчi. Коли ж  Iбрагiм
не ма? на гадцi нiчого лихого, навпаки, хоче справити ?й при?мнiсть, то  й
тодi не слiд поспiшати,  бо  поквапливiсть  личить  тiльки  людям  пiдлим,
нiкчемним  i  безвартiсним.  Велич  людини  -  у  споко?,  а  спокiй  -  у
терпеливостi й повiльностi. Без  прогайки  треба  розправлятися  тiльки  з
ворогами. Занесена шабля ма? падати, як вiтер.
   Валiде Хафса походила з роду кримських Гiре?в. У ?? жилах не було кровi
Османiв. Але вознесена нинi на становище храни-тельки чеснот  i  гiдностей
цього  царського  роду,  вона  щосили  намагалася  увiбрати  в  себе  його
багатовiковий дух. Велетенськi простори дихали в ??  серцi,  повiльнi,  як
хода караванiв; ритми пiскiв i пустель  пульсували  в  кровi,  прогнанi  з
небес великими вiтрами хмари стояли  в  ??  сiрих,  розiскрених  очах,  ??
рiзьбленi губи зволожувалися дощами, якi падали i нiяк не могли впасти  на
землю. Iмперiя була безмежним простором, простiр був нею, Хафсою,  а  сама
вона поволi ставала простором,  мандруючи  за  велiнням  султанiв  Баязида
Справедливого i Селiма Грiзного (?? мужа) зi сво?м сином то в Амасiю, то в
батькiвський Крим, схований  за  високими  хвилями  суворого  моря,  то  в
Едiрне, то в Стамбул, то в Манiсу, а тепер,  з'?днавши  i  об'?днавши  всi
простори тут, у царственому Стамбулi, в палацi Топкапи, де вспокоено  сiла
вона на подушку почестi й поваги, ставши тогрою[23] на султанськiй грамотi
гiдностей найцнотливiших людей усього свiту.
   Валiде покликала Iбрагiма тодi, коли  в  нього  стало  зникати  бажання
подiлитися з нею сво?м намiром. Намiр цiнний тодi, коли ще  не  потьмянiв,
коли йде вiд горiння душi i не ма? на собi вiдбиття холодного  розуму.  Та
звiдки ж було знати валiде про дивний намiр Iбрагiмiв?
   Вона прийняла його у просторому поко? коло Тронного  залу  вночi,  коли
султан або вже спав, або втiшався зi  сво?ю  улюбленою  жоною  Махiдевран.
Лише неширокий перехiд i крутi сходи вiдокремлювали ?х вiд того мiсця,  де
був нинi  Сулейман,  i  це  мимоволi  накладало  на  ?хню  розмову  печать
недозволеностi, ледь не грiховностi.
   Валiде сидiла на подушках, уся в  бiлих  хутрах,  обличчя  ??  закривав
бiлий яшмак, над яким горiли ?? величезнi, чорнi в напiвмороку  очi.  Лише
один свiтильник палав далеко в кутку, осяваючи обличчя валiде  несмiливими
жовтуватими променями, але й вiд нього вона,  мабуть,  хотiла  затулитися,
бо, щойно з'явився у поко? Iбрагiм, пiднесла свою легку руку, так що  тiнь
упала ?й на лице, але тiльки на мить, бо валiде вже  прибрала  руку,  а  в
руцi мала яшмак. Iбрагiм належав до  чоловiкiв,  якi  вже  бачили  обличчя
валiде, тому вона не хотiла ховати його й сьогоднi, надто що мiж ними мала
вiдбутися розмова, а для розмови не досить самих очей, тут потрiбнi  також
уста, та ще коли уста такi, як у не?.
   - Сiдайте,- запросила вона, показуючи Iбрагiмовi на  подушки,  якi  мiг
пiдкласти собi  пiд  боки.  Вiн  привiтався  i  сiв  на  вiддалi,  поштиво
напiвсхилившись туди, де потопала в бiлiй нiжностi хутер маленька постать,
яка  навiть  сидяча,  вспокоена,  непорушна,  була  вся  мовби  зiткана  з
рухливостi, меткостi, бентежностi. Гостро  зблискували  чорно-сiрi  чи  то
вмiло пiдсурмленi, чи то в таких примхливих прорiзах очi, маленький рiвний
носик, здавалося, трепетав не самими тонкими нiздрями, а всiм сво?м чiтким
обрисом, губи темно рiзьбилися на блiдому нервовому обличчi, i  здавалося,
промовляють до тебе навiть мiцно стуленi. Подих часу ще не  дiткнув  цього
обличчя. Воно жило, дихало й надихало кожного,  хто  мав  щастя  на  нього
глянути. Дивний був султан Селiм, який вiдiслав од себе таку  жiнку  i  до
само? сво?? смертi не хотiв бiльше бачити  ??.  Може,  правду  переказують
пошепки один одному гаремнi стражi, нiби Сулейман народжений не Хафсою,  а
улюбленою рабинею Селiмовою сербкинею родом зi Зворника в Боснi?. А Хафса,
мовляв, то? само? ночi народила дiвчинку. Хiба  могла  вона  стерпiти,  що
спадко?мець трону буде вiд рабинi? Сербкиню задушили ?внухи ще до ранку, а
Сулейман став сином Хафси. Чи так воно було насправдi, i чи довiдався  про
це Селiм, i  чи  зна?  хтось  напевне?  Гарем  навiки  хоронить  усi  сво?
та?мницi, його брами  зачиненi  так  само  мiцно,  як  мiцно  стуленi  оцi
прекраснi уста, якi не хочуть промовити до Iбрагiма бодай  слово,  вiн  же
перший говорити не смi?.
   Нарештi валiде вирiшила, що мовчанка затяглася.
   - Ви хотiли зi мною поговорити. Про що? Я слухаю.  ??  спосiб  мовлення
пасував до ?? зовнiшностi: рвучкiсть, недбалiсть, слова налiтають одне  на
одне, так нiби уста прагнуть якомога швидше виштовхнути ?х  на  волю,  щоб
знову замкнутися у мовчаннi довгому i впертому.
   В запитаннi валiде Iбрагiм мiг вичути будь-що: невдоволення тим, що  ??
потривожено, гнiв на чоловiка такого низького, порiвнюючи  з  ??  власним,
становища, звичайну байдужiсть. Не було там тiльки цiкавостi,  справжнього
бажання довiдатися, що ж вiн ?й скаже.
   Iбрагiм  намагався  вловити  бодай  вiддалену  схожiсть  мiж  валiде  i
Сулеi?маном. Не знаходив нiчого. Навiть зовсiм  чужi  люди,  тривалий  час
живучи разом, переймають одне вiд одного то якийсь порух, то  усмiшку,  то
скинення бровою, то слово якесь або простий вигук. Тут не було нiчого. Або
дво? геть чужих i ворожих людей, або вже такi сильнi  особистостi,  що  не
можуть приймати нi вiд кого нi гiдностi, нi вад. Вiн вiдчув настороженiсть
валiде i зрозумiв, що вона зготовилася на випадок чого i до вiдсiчi, i  до
помсти. Хоч зовнi була суцiльна доброзичливiсть. "Вони замишляли хитрiсть,
i ми замишляли хитрiсть, а вони й не знали". Жiнки не читають корану.  Але
для жiнок можна читати коран, наводячи висловлювання з нього. Iбрагiм саме
вчасно, щоб його мовчання не перейшло  в  непоштивiсть,  знайшов  потрiбнi
слова:
   - "Хто приходить з добрим, тому краще". А що валiде мовчала, чи  то  не
бажаючи вiдповiдати на слова корану, чи то  вичiкуючи,  що  Iбрагiм  скаже
далi, то вiн додав:
   - "А хто приходить з лихим - лики тих повернутi у  вогонь".  Вона  знов
мовчала, ще впертiше  стискувала  сво?  темнi  уста,  кидала  на  Iбрагiма
погляди гострi,  як  стрiли,  обстрiлювала  його  зусiбiч  швидко,  вмiло,
влучно.
   - "Тiльки ви сво?м дарам раду?тесь",- знову  вдався  вiн  до  спасенних
слiв з книги книг iсламу.
   - Так,- нарештi порушила вона нестерпну  свою  мовчанку.-  Дарунок?  Ти
хочеш мати якийсь дарунок? Який же?
   - Не я,  ваша  величнiсть.  Не  для  мене  дарунок.  Вiдчував  незвичну
скутiсть. Простiше  набагато  було  б  тодi  вночi  сказати  по-чоловiчому
Сулеймановi:  "Придбав  рiдкiсну  рабиню.   Хочу   тобi   подарувати.   Не
вiдмовишся?" Як сам Сулейман ще в Манiсi подарував йому одну за одною двох
сво?х одалiсок, досить вiдверто вихваляючи ?хнi жiночi гiдностi.
   - Для кого ж? - спитала валiде, i тепер уже не було нiякого вiдступу.
   - Я хотiв порадитися з вами, ваша величнiсть. Чи мiг  би  я  подарувати
для гарему найяснiшого султана, де ви володарю?те,  як  левиця,  удосто?на
служiння леву влади й  повелiнь,  подарувати  для  цього  втечища  насолод
рiдкiсну рабиню, яку я придбав для цього в шановного  челебi?,  що  прибув
з-за моря.
   - Рiдкiсну чим - вродою?
   - Норовом сво?м, усiм ?ством.
   - Такi дарунки - тiльки вiд довiрених.
   - Я прийшов порадитися з вами, ваша величнiсть.
   Вона не слухала його.
   -  Довiреними  в  справах  гарему  можуть  бути  тiльки   ?внухи.   Вiн
пробурмотiв: "А коли ви ще не ввiйшли до них, то нема? грiха на вас". Вона
й далi не слухала його. А може, вдавала, що не слуха?.
   Зненацька впало запитання:
   - Чому ти захотiв подарувати ?? султановi?
   - Вже сказав про ?? рiдкiсну вдачу.
   - Цього замало.
   - ? чутки, що вона королiвська донька.
   - Хто це сказав? Вона сама?
   - Люди, яким я вiрю. I ?? поведiнка.
   - Яка може бути поведiнка в рабинi?
   - Ваша величнiсть, це рабиня  незвичайна!  Вона  була  вперта  в  сво?й
затятостi:
   - Коли куплена рабиня? Iбрагiм знiтився.
   - Недавно.
   - Однаково ж я довiдаюсь.
   - Негоже з Бедесгану вести рабиню у Баб-ус-сааде. Вона мав бути належно
зготовлена, щоб переступити цей високий порiг.
   Вапiде довго мовчала. Не мав чого додати й Iбрагiм.  Нарештi  рiзьбленi
губи темно зворухнулися, щоб випустити два коротких слова:
   - Вона цiла?
   - Iнакше як би я посмiв,  ваша  величнiсть!  "?  вклади  руку  свою  за
пазуху, вона вийде бiлою без будь-яко? шкоди".
   Вона знов поринула  в  мовчання,  тепер  особливо  довге  й  тяжке  для
Iбрагiма. Нарештi стрепенулася i вперше за весь час  глянула  на  Iбрагiма
лукаво, справдi по-жiночому.
   - Ти не справився з нею? В Iбрагiма засiпалася щока.
   - Вже купуючи, я купував ?? для його величностi! Заплатив подвiйну цiну
проти то?, яку просив челебiя. Шалену  цiну!  Нiхто  б  не  повiрив,  коли
назвати.
   Вона його не слухала i вже смiялася з нього.
   - Тобi треба для гарему стару досвiдчену жiнку. Iнакше  там  нiколи  не
буде ладу. Помочi вiд ?внухiв ти не хотiв, бо ненавидиш ?внухiв. Я знаю.
   Помовчала i несподiвано:
   - Я пошлю перевiрити ?? цiлiсть. Ти вiзьмеш iз собою ?внухiв.
   - Зараз?
   - Вiдкладати не можна.
   - Я мiг би попросити вас, ваша величнiсть?
   - Ти вже попросив - я дала згоду.
   - Поза тим. Щоб про це знали тiльки ми.
   - А рабиня?
   - Вона ще зовсiм дiвча.
   Валiде норовисте смикнула головою. Пошкодувала  за  нестриманiсть,  але
вже сталося. Може, згадала, що ?? привезено в гарем  шах-заде  Селiма  теж
дiвчиськом. Досi ще не схожа була на  матiр  султана  Сулеймана.  Скорiше,
старша сестра. Всього лиш шiстнадцять рокiв мiж матiр'ю i сином.  У  сорок
два роки вона вже валiде.
   - Пам'ять почина?ться у людинi набагато ранiше за всi радощi й нещастя,
яких вона зазнав.
   Вона пiдвелася. Була така заввишки i  так  само  тонка  й  зграбна,  як
Рушен. Iбрагiм чомусь подумав,  що  вони  мають  сподобатися  одна  однiй.
Вклонився валiде, супроводжував ?? до переходу у святая святих.
   Волiкти за собою ?внухiв було гидко, але довiрити цю справу  нiкому  не
смiв. Мовчки про?хав iз сво?м почтом  крiзь  Браму  яничарiв,  повз  темне
громаддя Айя-Софi?, бiля обелiскiв  Iподрому.  Вдома  прогнав  слуг,  звiв
?внухiв валiде  зi  сво?ми,  пiшов  од  них  на  чоловiчу  половину,  ждав
пронизливого дiвочого крику, зойкiв, ридання, але  нагорi  панувала  тиша,
тодi не витерпiв, пiшов туди сам. Чорнi ?внухи  з  одягом  Рушен  у  руках
одурiло  ганялися  за  нею  по  тiснiй  напiвтемнiй  кiмнатi,  а  дiвчина,
стрiпуючи довгими сво?ми розпущеними  недбало  косами,  втiкала  вiд  них,
вигинаючись спиною й стегнами, з грудей ?й рвався чи то смiх, чи то схлип,
очi зелено палали, мовби  хотiли  спалити  нечестивцiв  пекельним  вогнем,
нiздрi трiпотiли в знесиленнi й вiдча?. Побачивши Iбрагiма, Рушен  вказала
на нього пальцем, затряслася у нервовому смiху:
   - I цей прийшов! Чого прийшов?
   - Подивитися на тебе востанн?,- спокiйно сказав Iбрагiм.
   - Уперше!
   - Так. Але й востанн?.
   - То дивись. Тi вже дивилися! Шукали в менi. Чого  вони  шукали?  Звели
тепер задушити мене, як це у вас ведеться.
   - Не вгадала. Прийшли взяти тебе в дарунок.
   - Дарунок? Хiба я нежива?
   - Май терпiння дослухати. Хочу тобi великого щастя.
   - Щастя? Тут?
   - Не тут. Тому й дарую тебе самому султановi. В гарем падишаха.
   - В гарем султана? Ха-ха-ха! Тодi навiщо ж роздягав?
   - Поглянути на тво? тiло.
   - А що скаже султан?
   - Ма?ш мовчати про це. А тепер прощай. I  одягнися.  Вiн  одвернувся  i
попрямував до сходiв. "I поряднi жiнки - благоговiйнi, зберiгають тайне  в
тiм, що хранить аллах".
   _
   КНИГА

   Людинi  заповiдано  (i  не  наяву,  а  ввi   снi,   щоб   мало   вигляд
пророкування): читай!
   Не вiдаючи що, не знаючи як i де i яким способом,- читай!
   Призначення тво? на землi й у свiтi: читай!
   Читай на землi слiди живi й мертвi, камiнь i пiсок, у листi дерев  i  в
травах, у сонячнiм маревi й у дощовiй iмлi, в течi? рiк, в  очах  дiтей  i
жiнок, у бiговi оленя, в пострибi лева, у спiвi птахiв, у горiннi вогню, в
мерехтiннi зiрок, у безконечних просторах неба - читай!
   Вогненнi лiтери випеченi в тво?м серцi й у мозку,  вийдуть  з  серця  i
мозку, засяють яскравiше за всi самоцвiти землi, запалають яскравiше  всiх
вогнiв небесних - читай!
   У книзi буде про жiнку й трапезу, про тварин, серед яких  житимеш,  про
здобич i каяття, про громи небеснi й темнi ночi, про свiтло й бджолу,  про
перепони й вiру, про мурашку й поколiння, про ангелiв i поетiв, про сади й
дим над багаттям, про вiчнi пiски й перемоги на болотах, про гори  й  зорю
над наметом, про мiсяць, i залiзо, i охоту до намноження, i вознесiння,  й
падiння, i страстi, й смерть неминучу, i "знайте,  що  життя  найближче  -
забава, й гра, i красування, й похвальба серед вас, i змагання у множествi
майна й дiтей, подiбно до дощу, паростi  вiд  якого  викликають  захват  у
невiрних; згодом вони в'януть, i ти бачиш ?х зжовтiлими, тодi бувають вони
соломою,  а  в  останнiй  -  дужча  кара  -  i  прощення  вiд  аллаха,   i
благословення, а життя ближн? - тiльки користування оманливе".
   Вченi ходжi читали коран  коло  султанських  гробниць,  поставлених  на
пагорбах Стамбула, де колись стояли вiзантiйськi храми.
   Венецiанськi  ба?ли-посли  збирали  по   мiсту   плiтки,   щоб   згодом
переповiдати ?х для усi?? ?вропи.
   Мудрий Кемаль-паша-заде вiв щоденник нового султана Су-пеймана.
   Кемаль-паша-заде переказав для покiйного  султана  "Гулiстан"  великого
Саадi. Написав поему про кохання Юсуфа i Зулейки, зробив безлiч  тлумачень
корану i шарiатського  права-меджелле.  Приставлений  до  Сулеймана  ще  в
Манiсi, вiн по?хав за новим султаном до Стамбула i супроводив його в  усiх
походах, старанно нотуючи все добре й лихе, аж султан не стерпiв i  спитав
свого найближчого словоскладача, чи заносить  вiн  у  щоденник  також  про
султанських жон i дiтей.
   - Ваша величнiсть,- вiдповiв  Кемаль-паша-заде,-  треба,  щоб  у  вашiй
iсторi? було хоч щось людське, iнакше в не? нiхто не повiрить.
   Перший запис про те, як Сулейман довiдався, що став султаном:
   "Вираз сумнiву й пiдозри за хвилю згас вiд гострого сяйва  царевичевого
погляду. Його випукле чоло наморщилося й нависло над орлиним носом;  уста,
тонкi й немилостивi, самi собою розтягнулися  пiд  довгими  вусами,  мовби
прикриваючи передчуття зла; по обличчю, що мало барву  потемнiло?  бронзи,
пролинула  каламутна  хмарка;  принц,  який  сво?ю  чеснiстю   i   вмiнням
дотримувати   слова   заперечував   розповсюджену   думку   про   турецьке
вiроломство, нiяк не мiг повiрити в  принесену  Ферхадом-пашою  вiсть,  що
вмер султан, названий Незламним".
   _
   СУЛЕЙМАН

   В той день, коли став султаном, вiн вiдчув,  що  вiднинi  час  належить
йому. В певних межах, звичайно, поки час iсну? для нього, тобто  поки  вiн
сам живий. Але в цих межах належить йому неподiльно.
   При народженнi  час  не  сприяв  Сулеймановi.  Народився  у  цiлковитiй
безнадi?. Його батько Селiм був наймолодшим серед синiй султана Баязида, а
через свiй забiяцький норов - ще й нелюбимий. По смертi Баязида влада мала
перейти коли не до  старшого  сина  Коркуда,  то  до  його  брата  Ахмеда,
наймилiшого серцю султана... А при переходi влади в  руки  спадко?мця  усе
чоловiче  поколiння  Османiв,  окрiм  родини  нового  султана,   безжально
знищувалося. Так заповiдав завойовник Царгорода Мехмед  Фатiх,  Сулейманiв
прадiд: "Для загального добра кожний iз мо?х славних сииiв або онукiв може
винищити всiх сво?х братiв". Першим мав виконати  цей  нелюдський  заповiт
Мехмедiв син Баязид.  Але  його  брат  Джем,  якого  вiн  хотiв  задушити,
виступив проти нього вiйною, домагаючись султанського трону для себе, коли
ж йому не вдалося, попросив притулку в рицарiв на Родосi, якi  переправили
Джема до Францi?, звiдки вiн потрапив до римського  папи  i  вже  лиш  там
помер та?мничою смертю, може, й  отру?ний  за  домаганнями  Баязида,  який
багато рокiв виплачував усiм, хто тримав у себе в почесному полонi  Джема,
неймовiрнi грошi.
   Отож приречений був наймолодший Баязидiв син Селiм, приреченим так само
мав почуватися уже вiд народження i Сулейман. Може, це  наклало  на  нього
вiдбиток  на  все  життя:  був  похмурий,  задумливий,  дивився  на  людей
недовiрливо, не любив базiк, задавак, схилявся тiльки перед мудрiстю i вже
змалку поринув у вивчення законiв, так нiби  хотiв  цим  порятуватися  вiд
видимо? несправедливостi й жорстокостi життя, бо ж у людства  нема?  iншо?
справедливостi, окрiм тi??, що записана в законах.
   Його  батько  Селiм,  навпаки,  покладав  сподiвання  не   на   безлику
справедливiсть, а на силу. Вiн усвiдомлював, яка загроза нависа? над  ним,
але не впадав у вiдчай,  бо  переконаний  був,  що  справжнiм  спадко?мцем
султанського трону ма? бути саме вiн, а не його брати.  Найстарший  Коркуд
не мiг розлучитися з ?хнiм .родинним гнiздом, далекою Амасi?ю, оточив  там
себе поетами, мудрецями, марними книго?дами, сам складав вiршi, його  рука
вмiла тримати тiльки перо, а не меч - чоловiк для влади  пропащий  навiки.
Середнiй брат Ахмед, хоч i сидiв пiд боком у старого  султана  i  вважався
надi?ю Туреччини, теж бiльше дбав про книги,  мудрiсть  i  справедливiсть,
анiж про меч, його любив простий люд, але що  таке  простий  люд  там,  де
йдеться про владу! Зате Селiм зумiв стати улюбленцем яничарських  орт,  i,
коли  яничарськi  аги,  занепоко?нi  тим,  що  султан  Баязид,  виснаживши
здоров'я рiзними нездоровими надужиттями,  вирiшив  шукати  заспоко?ння  в
одурманюваннi опi?м,  стали  домагатися,  аби  Селiма  було  повернуто  до
Стамбула, Ахмед пiдказав султановi,  щоб  той  вiдiслав  брата  в  далекий
Трабзон.  Але  згодом  виявилося,  що  через  недогляд  поряд  з   батьком
намiсником у санджаку[24] Болi, сусiдньому з  Трабзоном  був  Селiмiв  син
Сулейман. Щоб не  допустити  ?хнього  об'?днання  проти  Стамбула,  султан
послав онука намiсником у Крим до Кафи. Там, сидячи за  холодними  хвилями
моря, шiстнадцятилiтнiй Сулейман мав би сповнитися ще бiльшо? безнадi?  за
свою будучину. Але з ним була його  мати  Хафса,  донька  кримського  хана
Менглi-Гiрея. Вона випросила у свого батька пiдмогу для Селiма.  Татарськi
вершники,  переправленi  через  море,  вдарили  з  Селiмом   на   Стамбул,
пiдтриманi там яничарами,  змусили  до  втечi  Ахмеда,  а  султан  Баязид,
старий,  зруйнований  i   нiкчемний,   мав   поступитися   владою   сво?му
наймолодшому синовi. За мiсяць вiн помер,  отру?ний  за  наказом  сина  на
шляху iз Стамбула до Едiрне, у мiстечку Чорлу (через вiсiм рокiв  на  тому
самому мiсцi помре Селiм).  Селiм  звелiв  привести  п'ятьох  синiв  сво?х
ранiше померлих братiв i задушити в сера? перед  сво?ми  очима.  Так  само
задушений був брат Коркуд, який пробував  утiкати,  але  був  упiйманий  i
вiдданий до рук катiв. Брат Ахмед зiбрав вiйська i виступив проти  Селiма,
але в битвi коло ?нiшехер був розбитий,  захоплений  у  полон,  приведений
разом iз сво?ми синами в намет до султана i там,  перед  очима  в  Селiма,
задушений.
   Астролог, покликаний сказати про султанове майбуття, передрiк, що, коли
Селiм умре, на його тiлi буде стiльки кривавих знакiв,  скiльки  вбив  вiн
сво?х братiв i племiнникiв. "Зате найпри?мнiше володарювати, не  лякаючись
зазiхань сво?х близьких",- вiдповiв Селiм i звелiв задушити астролога.  За
першi три роки свого володарювання Селiм подво?в iмперiю. Жив у походах, у
битвах, серед жорстокостей, кровi й страждань, ?в i спав разом  iз  сво?ми
вояками. Тiшили його погляд кривавi пожежi,  насолоджувався  слух  зойками
вмираючих,  мав  високу  втiху  вiд  споглядання  того,  як  його  яничари
розграбовують перськi й вiрменськi мiста, Дамаск, Апександрiю i Ка?р,  хоч
сам був байдужий до багатства й розкошiв, ?в простою дерев'яною ложкою, не
терпiв вишуканих страв, нiжного м'яса, був байдужий i до жiнок. ?дине,  що
любив, окрiм вiйни та кровопролиття,- це хiба що грубi  вояцькi  пiснi  та
темнi iсламськi мудрування. Хоч як дивно, любив поетiв, сам складав вiршi,
написав пiд псевдонiмом Бахшi, себто Милосердний, цiлий диван[25] - коли i
як?  Його  звали  Грiзним,  Жорстоким,   Страшним,   Незламним.   Усе   це
по?днувалося коротким, замашним словом - Явуз. Не сплодив  бiльше  жодного
сина, не лишив по собi жодно?  улюблено?  жони,  яка  б  стала  суперницею
Хафси, за вiсiм  рокiв  убив  сiм  сво?х  великих  вiзирiв,  перед  смертю
силомiць поставивши на цей найнебезпечнiший при ньому пост старого мудреця
i поета Пiрi Мехмеда-пашу, нездатного до чвар i боротьби за владу,  цiлком
вiдданого тихiй мудростi й високiй  поезi?.  В  народi  навiть  народилася
приказка: "А бодай тобi бути вiзиром у султана Селiма!"
   Такий спадок отримав Сулейман.  Не  було  суперникiв,  кордони  iмперi?
розсунуто до меж неосяжних, усе залякане й упокорене, повсюди пану?  сила,
про справедливiсть забуто.
   Чи лишив Селiм якийсь заповiт сво?му синовi? Не тримав його коло  себе,
не  наближав,  уперто  вiдсилав  то  в  Румелiю,  то  в  Анатолiю,  щоразу
вiдсилаючи разом iз ним матiр його Хафсу, цiлих два десятки рокiв до само?
сво?? смертi не пiдпускав ?? до себе, чужий ?? привабi й красi. Бо що таке
для нього була краса поряд з великими державними справами!
   Жив мiж небом i пеклом, осво?в владу й  смерть,  порiднив  ?х  у  сво?й
злочиннiй  величi.  Бо  коли  посполитiсть  штовха?  людину  до  пiдлостей
мiзерних, то велич - до зла великого. Адже сказано:
   "Тримайся ж того, що тобi даровано!"
   Чого мiг очiкувати свiт од сина такого чоловiка?
   Вже при вступi на престол Сулейман запобiгливими мудрецями, якi  завжди
змагаються в отриманнi почестей вiд ново? влади, був названий Сахiб  Кiран
- Володар Вiку, той, хто ма? найлiпше  i  з  найбiльшим  успiхом  сповнити
число десять. Число ж десять вважа?ться найдосконалiшим у  мусульманському
свiтi, бо цим числом завершуються цикли лiчби, десять пальцiв на  руках  i
на ногах у чоловiка, людина ма? десять вiдчуттiв: п'ять зовнiшнiх i  п'ять
внутрiшнiх, коран дiлиться на десять книг, у кожнiй з яких по десять  сур.
Мухаммед мав десять учнiв. Вiйсько дiлиться за принципом десяткiв,  сотень
i тисяч. Налiчу?ться десять астрономiчних циклiв, i десять генi?в  розуму,
згiдно з прадавнiми схiдними  символами,  володiють  цими  циклами.  "Боже
провидiння визначило, що Сулейман буде народжений у  перший  рiк  десятого
вiку за хиджрою (901 рiк) i вступить  на  престол  як  десятий  володар  з
династi? Османiв",- писав учений рабин з Солуня Мойсей Алмозино.
   Венецiанський ба?ло. доносив сво?му сенатовi про нового  султана:  "Вiн
справжнiй турок, в найвищiй мiрi поважа? закон, поблажливий  до  християн,
погано ставиться до ?вре?в, намножу? знання i все робить свiдомо,  упертий
у  сво?х  намiрах.  Йому  двадцять  шiсть  рокiв,  вiд   природи   жвавий,
дратiвливий, обличчям смаглявий, тюрбан носить насунутий на очi, що  нада?
йому похмурого вигляду".
   Тюрбан було помiчено чи не найперше. У Селiма тюрбан  був  круглий,  як
великий м'яч, з-над  нього  високо  вистромлювався  гостряк  шапки,  пишне
павине  перо  пiдтримувалося  величезним  смарагдом,   улюбленим   каменем
султана. Селiм носив свiй тюрбан ледь  не  на  макiвцi  голови,  намотаний
абияк, трохи аж зсунутий набакир, оголюючи чоло, нiби яничар-забiяка.
   У Сулеймана тюрбан був намотаний  до  самого  верха  шапки,  бiлоснiжна
тканина лягала рiвно, дбайливо, творячи вишукану споруду, величну й тяжку,
що аж наповзала на самi брови. Казали, що султан цим прикрива? свою  вiчну
роздво?нiсть, невпевненiсть, вагання перед  прийняттям  рiшень,  внутрiшню
муку, що не да? йому нi пiдбадьорити будь-кого як слiд,  нi  налякати,  як
годилося б у його становищi можновладця. Але  ж  був,  мабуть,  i  рiшучий
по-сво?му, коли вже з перших сво?х крокiв у Стамбулi дав зрозумiти, що  не
стане змiшувати силу з справедливiстю, а розокремить  ?х  без  щонайменших
вагань i очiкувань. Два павинi пера па сво?му тюрбанi  прикрасив  великими
рубiнами, знову ж таки пiдкреслюючи, що не подiля? уподобань свого батька.
Селiмiв смарагд покладено було в скарбницю  султанського  сераю.  Тримався
Сулейман холодно, був мовчазний, якийсь нiби чи то  байдужий,  чи  сонний.
Вагався чи чогось очiкував? Провiнцi? безмежно?  його  iмперi?  вклонилися
новому султановi. Лише сiрiйський намiсник Джамбердi Газалi пiдняв бунт  i
проголосив  себе  султаном.  Газалi,  прозваний  Слов'янином,  прислужився
покiйному Селiмовi пiд час походу на ?гипет.  Тодi  вiн  переметнувся  вiд
мамелюкiв до Османiв,  тепер  пiдняв  повстання  проти  нового  султана  з
намiром скинути з Сiрi? османське ярмо. Почав з того, що перебив у Дамаску
п'ять тисяч яничарiв, тодi з п'ятнадцятьма тисячами  вершникiв  i  тисячею
аркебузникiв пiшов на Стамбул. Недосвiдчений у вiйськовiй справi  Сулейман
розгубився i навiть злякався. Вимушений був  послати  проти  Газалi  свого
зятя Ферхада-пашу, хоч  мав  би  за  звича?м  сво?х  предкiв  сам  повести
вiйсько, щоб скарати зрадника.  Ферхад-паша  наприкiнцi  сiчня  1521  року
розбив Газалi пiд Дамаском. Бунтiвник, переодягнений  дервiшем,  спробував
утiкати,  але  був  упiйманий  його  людьми,  приведений  до  султанського
сераскера[26], де вже його ждав меч. Ферхад-паша привiз Сулеймановi голову
Джамбердi Газалi, i радiсть нового султана була така велика, що вiн одразу
хотiв був послати ту голову, як пiдтвердження свого несхитного могуття,  у
дарунок венецiанському дожевi  Лоредано.  Ба?ло  Пресвiтло?  Республiки  в
Царгородi  Марко  Мiнi  насилу  вiдраяв  молодого   султана   вiд   такого
варварського вчинку. Сулейман схаменувся i пiсля того замкнувся в собi  ще
дужче. Знав:  свiт  допильнову?  кожного  його  поруху,  прислухаеться  до
кожного слова, яке злiтав з уст. У цьому радiсть, але й жах влади.
   Все ж поволi звикав  до  влади.  Не  дозволяв  тим  часом  собi  нiяких
надмiрностей, нiяко? пишноти. Радився з вiзирами, ходив до мечетi, час вiд
часу вправлявся у стрiляннi  з  лука,  майже  щодня  бував  у  султанських
стайнях, бо ту звичку  мав  ще  замолоду.  В  Криму  ще  навчився  вправно
пiдковувати коней i любив зайти до стайнi  й  заробити  аспру,  котра,  як
казав сам, "не забруднена була потом  i  кров'ю  рай?[27]".  З  придворних
найближче до себе допускав тiльки Iбрагiма, поважав великого  вiзира  Пiрi
Мехмеда-пашу,   свого   вихователя   Касима-пашу   i   дi?писця    мудрого
Кемаль-пашу-заде. Його характеру до кiнця, мабуть, не знав  нiхто,  навiть
найближчий до нього Iбрагiм, бо на розпитування Грiтi, як ставиться султан
до жiнок, той тiльки знизав плечима:
   - Не можу сказати. Зда?ться,  вiн  байдужий  до  цього.  Вiн  не  мина?
гарему, але й не пiдда?ться чарам сво?х  рабинь.  Зда?ться,  валiде  Хафса
була цим вельми занепоко?на, побоюючись, щоб син не вдався у свого  батька
i не порвав iз жiночим свiтом зовсiм.  По  матерi  вона  черкешенка,  тому
намiрилася розбудити в синовi мужчину, знайшовши для нього  гiдну  жону  з
свого племенi. Жiнцi майже завжди вда?ться зробити задумане.  Останнi  три
роки Сулейман поволi ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махiдевран.
   - Я чув це iм'я,- погладжуючи бороду, мовив Грiтi  з  виглядом  людини,
для яко? не iсну? та?мниць.- Чув ще тодi,  коли  вона  була  в  Манiсi.  Я
купець, а купець повинен купувати також вiстi про все, що дi?ться довкола.
Надто вiстi високi. Про цю Махiдевран можуть заговорити повсюди ще бiльше,
нiж про самого Сулеймана. Чи не зда?ться вам, Iбрагiме?
   Iбрагiм мовчки всмiхнувся. У глибинi душi вважаючи себе найрозумнiшим з
усiх людей, з якими стикався, не  любив  провидцiв,  а  ще  знав  напевне:
купити можна справдi все, навiть найбiльшi та?мницi, але купити знання про
майбутн? ще нiкому не вдавалося i не вдасться нiколи.
   - Побачимо,- ухильно вiдповiв  вiн.-  Сулейман  щойно  сiв  на  престол
Османiв.
   - Але ж ви зна?те султана, як нiхто! - вигукнув Грiтi.
   - Я не знаю навiть власних снiв,- шорстко  мовив  грек  i  повторив:  -
Навiть власних снiв.
   _
   МАХIДЕВРАН

   Мабуть, знала до кiнця свого сина лише валiде Хафса. Знання  те  добула
гiрко. Вiддала Сулеимановi все життя, стемнiла  устами  вiд  багатолiтньо?
зневаги, яко? зазнавала вiд султана Селiма, що  за  прикладом  дiда  свого
Мехмеда Фатiха завiв собi цiлий гарем з гарненьких юнакiв, кинула всi сили
сво?? душi на служiння ?диному синовi,  вибудовувала  споруду  його  життя
вперто й дбайливо. Не було звичайно? любовi мiж матiр'ю й сином,  з'?днала
?х неминучiсть, може, страх або навiть i ненависть, але  роз'?днатися  уже
не могли: надто боялися одне одного,  надто  багато  та?мниць  лежало  мiж
ними, яких не повинен був знати свiт.
   Жiнки  не  належали  до  та?мниць.  Недоступними  теж   не   були   для
султанського онука, а згодом - сина. Щойно почали висiватися  у  Сулеймана
вуса, як вiн уже мав свiй гарем, не кивнувши для того й  пальцем.  Сказано
ж: "Женiться з тими, що при?мнi вам, жiнками,- i  з  двома,  i  трьома,  i
чотирма. А коли бо?теся, що не будете справедливi, то -  з  однi?ю  або  з
тi?ю, якими оволодiли вашi десницi".
   Замолоду привчений до розпусти, Сулейман не кинувся  у  не?  жадiбно  i
безтямно, але й не зогидив  жiнок,  як  його  батько.  Нуртували  в  ньому
марення й туга за переживаннями чистими,  вишуканiшими  i  благороднiшими,
набридливих тупих жiнок-дiвчаток, розкiшних дурних одалiсок мав  задосить,
хотiв тепер мати коло себе жiнку гарну й горду, повабну й мудру  не  самим
тiлом, а й серцем, жiнку, що могла б зрозумiти  його  i  дорiвнятися  йому
всюди i всюди зробити щасливим: за  учтою  i  в  бесiдi,  у  постелi  й  у
державних справах, якi судилися йому в  майбуттi  неминуче.  Шукати  тако?
жiнки не мiг i не вмiв. Султани i ?хнi сини не шукають жiнок.  Це  роблять
за них iншi. Часто все вирiшу? простий  випадок.  Валiде  Хафса  не  могла
покладатися на випадок. Помiг ?й, хоч як це неймовiрно,  султан  Селiм.  У
нестримнiй жадобi завойовництва вiн  замахнувся  на  землю,  що  величиною
сво?ю  дорiвнювалася  його  iмперi?,  а  багатством  i  могуттям  набагато
перевищувала,- на ?гипет. В ?гиптi  ось  уже  ледве  не  цiлих  сто  рокiв
панували  мамелюки  з  рiдного  Хафсi  племенi  черкесiв.  Колишнi   бiднi
найманцi-во?ни з далекого Кавказу захопили владу в цiй великiй  державi  й
поширили ?? на  всi  довколишнi  землi,  iз  святинями  мусульманськими  й
християнськими включно - Меккою i ?русалимом. Селiм, роззухвалений  легкою
перемогою над перським шахом, повiв сво?х яничарiв на мамелюцького султана
Кансуха ал-Гурiя. Перед бо?м пiд Халебом султан сказав сво?м во?нам: "Коли
нам судилося погинути - наше царство небесне; коли ж переможемо  ворога  -
наше  буде  царство  земне".  Зраджений  намiсником  Ха-леба   Ха?р-бегом,
вiсiмдесятилiтнiй султан Кансух ал-Гурiя був розгромлений пiд  Халебом,  а
нового  мамелюцького  султана  Туман-бея  зрадив  його  во?вода  Джамбердi
Газалi. Селiм щедро нагородив зрадникiв: Ха?р-бега посадовив намiсником  у
?гиптi, а Джамбердi Газалi - в Дамаску, вiддавши йому всю  Сiрiю.  Селiмiв
великий вiзир Юнус-паша сказав султановi:  "Половина  iсламського  вiйська
загинула в боях i лишилася в пiщаних пустелях, i ?дина користь  вiд  цього
та, що ?гипет перейшов у владу  сво?х  зрадникiв".  Селiм  велiв  задушити
вiзира за цi слова. Скористалася ж з розгрому мамелюцьких султанiв  ?гипту
цiлком неждано валiде Хафса. Щойно довiдавшись про першу  перемогу  Селiма
пiд Халебом i про смерть Кансуха ал-Гурiя, вона  негайно  спорядила  сво?х
довiрених гонцiв на далекий Кавказ до свого  племенi  i  звелiла  передати
старшинам: "Чого ви ще ждете  в  сво?х  горах?  Всемогутнiй  султан  побив
черкеських мамелюкiв, незабаром прийде зi сво?м iсламським вiйськом  i  на
Кавказ. Шлiть його синовi найкращу з сво?х дiвчат, так само  неперевершену
вродою i гiдностями, як неперевершена сила султанського вiйська!"
   Гонцi ?здили довго, бо дорога  вiд  Манiси  далека,  тяжка  й  сповнена
небезпек: пустелi, гiрськi пасма, бурхливе море й ще гори,  чужi,  суворi,
дико-неприступнi. Як знайти там маленьке  плем'я  черкесiв,  як  до  нього
доступитися  i  приступитися?  Коли  ж  повернулися,  були  з   ними   три
брати-черкеси, якi привезли загорнений у  безмежну  волохату  бурку  живий
пакунок. Духом далеких вiтрiв, нiчних вогнищ било вiд братiв  i  вiд  того
схованого в чорнiй бурцi дарунка, i  валiде,  хоч  нiколи  не  знала  духу
черкеського племенi, хижо роздула нiздрi, бо ж голос кровi луна? у жiнцi й
через вiдстанi поколiнь.
   Де та Манiса i що та Манiса - а от же долинув з не?  голос  султансько?
жони до неприступного кам'яного Кавказу, почули його благороднi черкеси  i
хоч нiколи нiкому не впокорялися, столiттями вели життя  дике  й  криваве,
але вчули в цьому голосi щось,  може,  й  близьке,  вмить  вiдгукнулися  й
послали для невiдомого шах-заде,  який  сидiв  у  ще  невiдомiшiй  Манiсi,
найдорожчу перлину свого племенi.
   Тiльки одне велике чорне  око  побачила  валiде  Хафса  в  покошланостi
бурки, зиркнуло на не? з холодною байдужiстю, а ?? вдарило  в  саме  серце
тим поглядом, вiдчула, як прокинулася в нiй кров диких предкiв, закипiла й
заграла, мов у танку кафенiр, пiд час якого черкеси освiдчуються в коханнi
?дино дозволеним у них способом - стрiлянням перед обраницею.
   Брати, клекiтливе перегукуючись, вправно розмотали бурку, витрусили  на
землю одягнену у вузький шовковий бешмет окату тоненьку  черкешенку,  таку
нiжну, як пелюсток троянди, що зацвiта? повеснi, коли ще не в'ялить  i  не
обпалю? спека, i валiде, хоч привчена до жорстоко? стриманостi османсько?,
не стерпiла, вигукнула:
   - Гюльбахар!
   Гюльбахар означало: весняна троянда. Може, жiнок  завжди  слiд  було  б
називати iменами квiтiв, але цю дiвчину iнакше нiхто б i не назвав. Так  i
стала вона з то? першо? хвилини Весняною Трояндою - Гюльбахар.
   Не чекаючи, поки дiвчину вимиють i натруть пахощами, щоб прогнати з не?
дух просторiв, принесений iз довго? мандрiвки, одягнуть у гаремнi шовки  i
навчать   бодай   привiтання   турецького,   валiде   показала   Гюльбахар
Сулеймановi.  Побоювалася,  що  дiвчина  збентежиться  й   розгубиться   i
видасться ученому синовi занадто  дикого,  але  збентежився  i  розгубився
Сулейман - так гордо повелася з ним юна черкешенка, так холодно  поглянула
на  нього  сво?ми  розумними  великими  очима,   на   днi   яких   залягла
нескала-мучена, але вже несамовита хтивiсть.
   У Гюльбахар не було вибору,  ??  привезено  для  втiхи  цьому  високому
понурому султанському синовi, нею горде ?? плем'я  вклонялося  майбутньому
султановi, ?? кинуто в бурхливу гiрську рiчку в сподiваннi, що  вибереться
на берег без нiчи?? помочi, послано в пащу левчуковi з вiрою в те,  що  не
дасть вона себе проковтнути, а стане левицею так  само  хижою.  Мала  вона
повестися тут гiдно, не почуваючись жертвою, вразити свого  повелителя  не
самою красою i незайманiстю, а й природним розумом,  багатством  душi,  що
його, коли й не мала достатньо,  повинна  була  здобути  швидко,  вмiло  й
непомiтно. Знала на те ?диний спосiб: гордiсть, ховаючись  за  яку,  можна
досягти всього на свiтi.
   Вона стала султаншею, перш нiж Сулейман - султаном. Така  царська  хода
була в не?, такi погляди, такий голос. Валiде насилу стримувала дрож, який
пронизував усе ?? тiло. Кров ?? предкiв, ?? власна кров пробудилася в  цiй
гнучкiй дiвчинi, в ?? оксамитових очах, у гострих твердих персах, в мiцних
стегнах, у рожевих пальчиках смаглявих нiг, якi та радо показувала всiм  у
гаремi, ходячи босонiж, у широких шовкових шароварах i в  довгих  прозорих
сорочках з  просторими  рукавами.  Смагляве  тiло  прозирало  крiзь  тонку
тканину черкесько? сорочки так солодко, що Сулейман геть  забув  про  свою
стриманiсть i настороженiсть до всього, що так чи iнакше зазiхало на  його
власну свободу, вiн не мiг одiрватися  вiд  Гюльбахар,  забув  навiть  про
свого улюбленця Iбрагiма, про нiчнi сидiння з мудрими знавцями  законiв  i
солодкомовними поетами, про лови та кiннi гони, про  стрiляння  з  лука  й
пiдковування коней на стайнi.
   Жiнка, прислана для любовi, повинна любити.  А  коли  любить  гаряче  й
вiрно, ма? народжувати синiв. Кожна одалiска хотiла б  народити  сина  для
шах-заде, щоб самiй стати законною жоною-кадуною, а там i  султаншею.  Але
сiм'я  Османiв  пада?  тiльки  в  обране   лоно!   Чого   не   спромоглися
рабинi-одалiски, зробила вiльна черкешенка. За  рiк  народила  Сулеймановi
сина Мехмеда, згодом ще одного сина, якого названо Мустафою, тодi третього
- Мурада. Пiсля друго? дитини з тоненько?, крихко?, майже прозоро? дiвчини
Гюльбахар несподiвано перетворилася  на  гладку,  округлу,  м'яку  гаремну
улюбленицю, але не втратила чару  для  Сулеймана,  далi  народжувала  йому
дiтей, i, коли, вже султаном, нетерпляче  ждав  прибуття  з  Манiси  свого
гарему до столицi, вона була в близькiй надi? на четверте дитя - i  це  за
неповних чотири роки!
   I тепер майже нiхто не  згадував  ??  нiжного  iменi  Гюльбахар,  звано
по-новому, вiдповiдно до становища, яке зайняла  при  дворi,-  Махiдевран,
тобто Господиня Вiку.
   Прибула до Стамбула повновладною султаншею, уже не було в  нiй  пам'ятi
про свiй далекий i, власне, убогий рiд, бо  дала  початок  пишному  родовi
султанському, не знала вона, що таке розум для не?, бо могла замiнити його
всемогутньою державою; не дбала про душу,  маючи  неподiльну  владу;  була
чужа милосердю, заклопотана тiльки роздаванням повелiнь. Ходила-по  гарему
вся облита повабом, солодка, мов  халва.  Обвiшана  коштовностями,  уся  в
сутому золотi й самоцвiтах, що бугрилися на  ??  округлостях,  мов  гостре
кремiння на  втоптанiй  гiрськiй  дорозi.  Ходу  мала  царську.  Непомiтно
вiддавала служебкам найдивнiшi повелiння й  виказувала  забаганки:  подати
чашу з напо?м, поправити  одяг,  пiдкласти  подушку  пiд  ноги,  погладити
волосся, почухати за вухом, ласкаво лоскотнути п'ятку.
   I це мала  побачити  Настася,  вночi  приведена  сюди  чорними  як  нiч
?внухами, запхнута в якусь довгу й непривiтну кiмнату, де покотом спало  з
десяток або й бiльше розкудланих i злих  (як  виявилося  вранцi)  гаремних
пiдложниць, а тепер пущена в  загальнi  поко?,  де  лiнькувато  штовхалися
молодi, недбало зодягненi видри i де царювала вже  зрання  ця  опецькувата
султанша. Якби Настася на власнi очi не побачила Махiдевран, вона б нiколи
не повiрила, що така жiнка може iснувати  на  свiтi.  Але  здивувавшись  i
навiть злякавшись попервах, Настася,  хоч  якою  нещасною  i  упослiдженою
почувалася того ранку, зухвало заприсяглася в душi: навчуся ще лiпше!
   Одалiска-сербкиня  сказала  Настасi,  що  в  Махiдевран  тут   сiмдесят
служебок.
   - А в мене буде сто сiмдесят, а то й бiльше! - засмiялася Настася.
   Махiдевран умить вiдзначила  той  невластивий  гаремовi  смiх,  але  не
поцiкавилася новою рабинею. Бо й навiщо! Хiба випросити ??  у  валiде  для
найганебнiших сво?х  прислугувань?  Та  навiть  цього  не  дозволила  собi
Махiдевран.  Бо  помiтити  -  означало  принизити  себе,  свою  султанську
гордiсть, яка вже не мала нiчого спiльного з колишньою гордiстю дiвчини  з
дикого гiрського племенi, а стала пихою i величанням.
   Так бiднiй Настасi судилося зiткнутися з пихатою черкешенкою, перш  нiж
побачила вона повелительку гарему валiде Хафсу i найвищого  володаря  усiх
цих заблуканих душ - султана Сулеймана. Поки не бачила ?х - не  вiрила  до
кiнця в те,  що  з  нею  сталося.  Пихата  Махiдевран  навiть  розвеселила
дiвчину, i Настася ще довго, неспроможна вгамуватися, смiялася при  згадцi
про черкешенку, i подивованi одалiски, якi ждали  вiд  новенько?  зiтхань,
слiз i розпачу, а не веселощiв, назвали ?? вже того першого дня  Хуррем  -
розвеселена.
   З цим iменем мала вона стати незабаром перед всемогутньою валiде. Слово
Хуррем ще не вiщувало  лиха  нiкому:  нi  валiде  Хаф-сi,  нi  султанським
сестрам,  нi  жилавому  старшому  ?внуховi,  чорношкiрому  кизляр-азi,  нi
всемогутнiй Махiдевран. А тим часом ховалася в ньому загроза, як у  всьому
незвичному, бо незвичне лама? усталений лад, а це неминуче веде  за  собою
нещастя для когось, надто для жiнок, якi  усе  сво?  життя  витрачають  на
вiдчайдушнi  зусилля  дати  бодай  якийсь   лад   тiй   сумiшi   хаосу   й
випадковостей,  з  яких  i  склада?ться,  власне,  життя,  коли  на  нього
поглянути оком неупередженим i нечоловiчим.
   _
   ХУРРЕМ

   Тiльки потрапивши за подвiйнi, кутi залiзом дверi султанського  гарему,
Настася зрозумiла, яку нагоду  втратила  вона  ще  на  морi,  зрозумiла  й
пошкодувала. Кинутись би з кадриги  в  розклекотанi  води,  понесло  б  та
понесло ??, мов  скiпку,  як  отого  дельфiнчика,  встреленого  безжальним
Сiнам-агою, i не було б нi ганьби, нi мук, нi неволi. Згадувалася Марунька
Голодова з Рогатина, яку збезчестив гусар.  Взимку  пропала,  i  не  могли
знайти,  а  повеснi,  коли  поламало  кригу   на   ставковi   коло   млина
Пiдгородського, спливла вона у водяному  шумовиннi,  i  довго  ще  Настасi
ставало лячно вiд згадки  про  Маруньку,  болiла  душа,  коли  думала,  як
страшно було Маруньцi кидатися в ополонку, як рвалася, мабуть, з-пiд льоду
i вмирала, задихалася - нi крику, нi  скарги,  нi  ридання  останнього.  А
тепер, може, й заздрила Маруньцi!
   Вкинуто ?? вночi за подвiйнi, кутi залiзом дверi, гримiли важкi залiзнi
засуви на тих дверях. Нiби в церковнiй ризницi або в  багатих  склепах  на
рогатинському ринку. Заснула тiльки часинку пiд ранок, спробувала  блукати
в  нетрях  гарему  i  вжахнулася.  Цiлий  свiт!  Заплутаний,  безконечний,
роздiлений, монотонний i страшний у сво?й безвиходi.  Довжезний  мабейн  -
коридор, освiтлений вiкнами з покрiвлi,  обабiч  безлiч  кiмнат,  в  однiй
ночувала й вона разом з десятком таких самих дiвчат. Далi - примiщення для
служебок. Може, й вона служебка, хто  ж  то  зна??  Гарем  розповзався  не
тiльки по землi - вiн здiймався вище, до  султанських  поко?в,  до  поко?в
валiде й султанських жон i  улюблениць,  ?внухи  не  пускали  туди  нiкого
зайвого, але Настася прослизнула слiдом за водоносами - i так побачила вже
першого свого гаремного  ранку  Махiдевран,  вжахнулася  ??  владi,  серце
стиснулося ще дужче вiд розпачу,  але  водночас  душа  ??  стрепенулася  i
запраглося життя - як нiколи.
   ?? повели купатися. Якiсь старезнi вiдьми обмацували кожну ?? кiсточку,
вищипували  кожну  волосинку  на  тiлi,  вона  хлюпалася  у  теплiй  водi,
забризкала   вiдьом,   вони   бурмотiли   щось   по-турецькому   i   трохи
по-слов'янському, бо в гаремi змiшалися мови турецька й  слов'янська.  Вiн
жив розполовинено, тут зiйшлося два свiти, ворожi,  чужi,  незмиримi,  але
треба було знаходити порозумiння бодай словами, бо доводилося жити  навiть
у ненавистi та безнадi?.
   Настася  хлюпотiла  водою,  приспiвувала:  "Ой  на  горi  ставочок,  на
ставочку млиночок, а в млиночку млинарка, мала ж  вона  три  доньки.  Одну
дала до татар, другу дала до турок, третю дала до  волох.  Котру  дала  до
татар, то тiй дала весь товар, котру дала до турок, то тiй дала сто курок,
котру дала до волох, то тiй дала сито блох". Може, коли  вже  не  ма?ш  не
тiльки власно? сорочки на тiлi, а й надiй,  то  тодi  ти  найбезтурботнiша
людина на свiтi. В дитинствi часто хотiла  здуру  вмерти  вiд  щонайменшо?
образи. Тепер несамовито хотiла жити, коли не мала нiчого, навiть змоги до
життя не мала. Всi люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось  ма?  статися,
якась подiя, якась змiна, злам у життi, щастя, чудо. I  ради  цього  можна
стерпiти   все:   голод,    холод,    приниження,    неславу,    бiднiсть,
несправедливiсть, нудьгу. А неволю?
   Жирний ?внух всунувся у купальню, став коло дверей, нипав  бульками  по
голiй, у потоках води Настасi,  слухав  ??  приспiвоч-ки  -  дивувався  чи
обурювався? Хай!
   Душа в нiй умерла, тiло живе, хоче жити. Ранкова зоря  вста?  десь  над
лiсами, звiрi виходять до водопою, на полювання, i  вона-  теж  звiр,  теж
хижак, кровожера! Знищено все довкола не?, знищено все в  нiй,  а  вона  -
жива й цiла! Чи не чудо! I свiт  довкола  теплий,  як  ця  вода,  великий,
барвистий, як отi дивнi гаремнi поко? нагорi, усi в золотi, в рiзьбленнi й
та?мничiй красi. Не зважати нi на що, не очiкувати милосердя, жити, як оцi
людолови, розбишаки, звiрi, хижаки! Стерпiти все, пожертвувати  всiм,  але
тiльки не тiлом! Нема? тiла - нема? тебе.
   Коли б сказав ?й хтось у Рогатинi, що ?? продадуть  раз,  i  вдруге,  i
втрет?, вона б навiть не смiялася. А тепер це сталося. Жила в  неволi  лиш
кiлька мiсяцiв, а попереду не видно було кiнця.  Мала  призвичаюватися  до
думки, що iншого життя тепер ?й нiхто не дасть нiколи, i тому  треба  весь
свiй розпач, усю свою погорду виказувати вже тут, виказувати якнайщедрiше,
боротися, битися, штовхатися, кусатися, гризтися, щоб звiкувати життя  хоч
i  в  приниженнi  неминучiм,  але  не  без  деяких  вiдшкодувань.   Чи   ?
вiдшкодування для свободи? Чи iснують? I чи можуть iснувати? Але  обмежене
життя людське, i людина так  само  обмежена.  Тiльки  небагатьом  судилося
поламати й потрощити навiть темницi, стати  над  усiм  i  всiма,  виказати
велич духу i полинути в  безмежжя  свободи.  Це  великi  люди.  Але  жiнка
нездатна на це. Настася не чула про  таких  жiнок.  Святi  великомученицi?
Вони були жертвами, а вона жертвою бути не хотiла.  Хоч  i  без  надi?  на
визволення, а треба жити. А на що надiятися? На випадок? На чудо? На бога?
На диявола?
   Сподiвалася тiльки на себе, на свiй легкий норов, на  добру  душу,  яка
мала тепер по?днати в собi, може, й зло разом iз добром. Несвiдомо  обрала
сво?м захистом ясний смiх, запримiтивши, що цим диву? усiх довкола i мовби
прихиля? до себе найпохмурiшi серця. Можна дратувати людей, кидати ?м  злi
слова, дихати ненавистю, а можна радувати, звеселяти  серця,  сподiваючись
на добро, бо хто кида? злiсть - отриму? теж злiсть, хто показу? сльози,  у
вiдповiдь побачить  теж  сльози,  а  хто  дару?  смiх,  неминуче  почу?  у
вiдповiдь теж смiх, хоч,  може,  й  прихований,  затамований,  загнаний  у
глибини душi.
   ?внух причалапав до Настасино? купелi, пiдбираючи поли широкого халата,
незграбно ухиляючись вiд свавiльних  бризок  води,  потягнувся  пожадливою
рукою до ши? дiвчини  -  мовби  хотiв  душити,  чи  що,-  Настася  злякано
вiдсахнулася, але чорнi мiцнi пальцi вже вчепилися у золотий ланцюжок,  на
якому висiв золотий хрестик, смикнули хрестик раз i вдруге, рвали ланцюжок
- ось ось вiн не витрима? i  розсиплеться  дрiбненькими  кiлечками,  й  не
позбира?ш.
   - Не чiпай! - гукнула  Настася.-  Ти  його  менi  вiшав?  Вхопилася  за
хрестик,  мов  за  свою  душу.  Вискочила  з  купелi,   трiпнула   довгими
червонястими косами, нiби аж обпалила ?внуха, той позадкував, забувши  про
хрестик, дбаючи лиш про те,  щоб  не  замочити  сво?  штудернi  позолоченi
сап'янцi.
   - Одягайся мерщiй, тебе жде ?? величнiсть валiде! - прокричав тонко.
   Коли Настася побачила валiде Хафсу, ?? стемнiлi уста i моторошно  блiде
лице, зрозумiла, що ? люди, якi не смiються нiколи.
   Валiде сидiла на товстому бiлому килимi, обкладена парчевими подушками,
вся в темному, як ?? уста, шорстка й немилосердна. Настася роззирнулася по
великому покою. Високi вiкна з дерев'яними решiтками-кафисами  внизу,  над
ними - ще один ряд вiкон пiвкруглих, з барвистими шибками, на яких змi?  i
черв'ячки чужих лiтер, мабуть, вiршi з ?хнього корану.  Жахливе  малювання
стiп у  холодних,  як  очi  валiде,  барвах.  Безлiч  низеньких  столикiв,
шафочок,  пiдставочок,  усе  вугласте,  восьмигранне,  оздоблене  слоновою
кiсткою, перламутром, панциром черепахи, срiблом. Зроблене з дерева,  було
колись деревом, живим, ростучим. Як йому болiло, коли калiчили його  тiло,
з округлостей тесали цi кострубатi восьмигранники, в  живу  плоть  врiзали
мертвi шматки кiстки, панцира i холодного металу. Цвiло, зеленiло,  шумiло
колись,  а  тепер  мертве,  як  ця  закам'янiла  у  сво?й   неприступностi
султанська мати. А може, й вона нещасна, як усе тут довкола?
   Пiсля купелi  Настася  почувалася  нiби  новонародженою.  Омива?тесь  i
очища?тесь у купелi, в ?? свiтлих водах... Не могла згадати, як воно  там.
Хiба що з книги Iова: "Нащо дано свiтло чоловiковi, якого путь  закрита  i
якого бог оточив пiтьмою". Лiпше не згадувати нiчого й нi про що. Забути б
про все  й  радiти  життю!  Але  як  ти  забудеш,  опинившись  перед  цi?ю
кам'яно-мовчазною жiнкою з устами нiби iз старого мертвого дерева?
   Валiде показала Настасi, щоб та  сiла  бiля  одного  iз  столикiв.  Тут
повсюдно панувала мова знакiв, мова  зневаги  й  загрози.  Але  що  вдi?ш?
Настася зiбгалася в клубочок на килимi, ?й було холодно пiсля купелi.  Хоч
би спитала ця жiнка, чи вона не змерзла. Мерзнуть вони  самi  коли-небудь?
Чи так i сновигають по цих довжелезних напiвтемних переходах  то  босонiж,
то мало не голi? На столику - халва, обсипанi цукром якiсь, мовби в'яленi,
фрукти, довгошия мiдна карафа, низенькi широкi чашки.  Нудило  вiд  самого
погляду на цi ласощi. Вранцi теж нiчого не могла ?сти, тiльки випила води.
Настася вмощувалася вигiднiше, всмiхнулася чи то болiсно, чи гiрко.
   - Менi сказали, що тебе звуть Хуррем? - швидко промовила валiде.
   - Хiба я знаю?
   - Ти любиш смiятися?
   Настася знизала плечима. Хто ж не любить? - - Правда, що ти королiвська
донька?
   Нiяка жiнка не може побороти цiкавостi, що сидить у нiй справiку.
   Нi ствердження, нi заперечення. Смiх майже знущальний. Батько  звав  ??
королiвною.  А  вона  -  себе.  Хiба  заборонено?  ?дина  втiха  -  побути
королiвною бодай у думцi. Що ?й ще лишилося? До того ж  тут  так  холодно.
Боже, як вона змерзла! Щоб не цокотiли зуби -  хiба  що  смiятися.  ?диний
порятунок. Султанська мати вся в  темних  хутрах,  вона  може  сидiти  тут
досхочу,  а  ?й  хочеться  до  грубки.  Притулитися  спиною  до   теплого,
вигнутися, потягнутися.
   Валiде не помiчала чужих терпiнь.  Знала  тiльки  власнi  образи.  Смiх
нахабного дiвчиська образив ??. Вона сказала зневажливо:
   - Смiх - рiч не гiдна людини. Це нижча ступiнь людсько? душi.  Вiн  iде
вiд дико? сваволi, а не вiд бога. Аллах не смi?ться нiколи. Зна?ш про це?
   Настася знов знизала плечима. Засмiялася з викликом.  Хiба  вона  зна??
Тут нiколи  не  смi?ться  аллах  ?хнiй,  у  не?  вдома  бог  теж  суворий,
обставився великомучениками, не смi?ться нiколи. Батько повчав, що смiх од
пекла, а не вiд раю. А в раю -  пiсне  блаженство.  Очi  пiд  лоб,  голова
задерта, уста розтуленi - вiд захвату чи щоб вскочила в них  благодать.  А
?й тепер усе байдуже. Благодатi не дiждеться нiзвiдки. ?дине, що  лишилося
?й людського,- хiба що смiх.
   Дивна жiнка несподiвано сказала:
   - Смi?шся - то добре. Iм'я тобi дали гарне. Будеш тут Хуррем.
   Помовчала, уважно вивчаючи Настасю поглядом, тодi звелiла:
   -  Ма?ш  навчитися  мови.  Турецько?  й  арабсько?.  Настася  стрiпнула
волоссям. Що там учитися! Хiба ?? цим  зляка?ш?  Мова  приходить  сама  по
собi, непомiтно, як дихання.  У  Рогатинi,  коли  йшла  до  пекаря-кара?ма
Чобаника, мала знати по-кара?мськи,  з  рiзниками  Гесемом  Шулiмовичем  i
Мошком  Бережанським  добре  було  перемовитися  по-?врейськи,  з  шевцями
братами Лукасянами - по-вiрменськи, вiкарiй  Скарбський  учив  ??  латини,
нiмецько?, бо польську знала i без того: полячок-подруг було в не? бiльше,
нiж укра?нок-русинок. Хiба зляка?ться будь-яко? мови? Вивчить - нiхто й не
стямиться. А чи дасть хоч якась мова ?й утрачену волю, чи зможе повернути?
   - Умi?ш спiвати й танцювати? - спитала валiде. Спитала б про це одразу,
щоб не гибiти вiд холоднечi, не гнутися й не Скоцюрблюватися  на  пiдлозi.
Скочила на ноги, закружляла, по килимку, виспiвуючи дзвiнку веснянку. А за
вiкнами була iмлиста зима, хоч дерева й зеленiли вiчною i  вiд  того  нiби
мертвою зеленню, i валiде теж сидiла пiд темною стiною з  темними  устами,
вся у темних хутрах, мов зима,- жiнка без весен, назавжди й довiку!
   - Пiдiйди до мене ближче, дiвчино,- покликала вона  -  голосом,  очима,
киванням пальця,  обнизаного  перснями,  садженими  великими  самоцвiтами.
Настася пiдiйшла, стала, груди ?й здiймалися високо,  рвали  тiснi  шовки,
волосся золотими хвилями лилося донизу, осяваючи  живим  блиском  похмурий
покiй. Султанська мати розглядала Настасю довго, уважно й повiльно.
   - Гм. Дивне волосся,- мовила мовби до само? себе.- Але нiчого поза тим.
Що  ти  вмi?ш?  Ах,  не  все  розумi?ш?  Умi?ш  бодай  похитати  стегнами?
Здогаду?шся, що роздивляюся тебе для самого падишаха?  Кожна  юна  красуня
повинна додавати блиску до яскравого свiтла його радощiв. Ти  не  красуня,
але ма?ш особливе тiло. Твоя нiжна плоть,  мов  довгасте  озеро  насолоди,
повинна зiгрiти його втому й наповнити душу гарячим струменем радостi.
   Валiде  говорила  скоромовкою,  виштовхувала  з   себе   слова   цiлими
оберемками, так що коли б Настася i розумiла все по-турецькому, то й  тодi
б не розiбрала всього. Вловила кiлька вже знайомих слiв, стало ?й  смiшно,
не втерпiла, засмiялася з химерно? розмови нiмо? з глухою.
   Валiде сплеснула в долонi, i в поко?, не знати  де  взявшись,  зродився
чорний  кизляр-ага,  знайомий  Настасi  з  ночi.  Звiряча   зграбнiсть   i
вкрадливiсть були в його потужному тiлi, а в обличчi  пiд  бiлими  сувоями
тюрбана - щось благальне, нiби аж собаче. Лиш згодом Настася збагнула,  що
то - очi. Не впiзнавала ?х, поки  вони  запобiгливо  ловили  кожний  порух
валiде, коли ж зупинилися на нiй, втупилися у не?,  прилипли,  прикле?лися
жорстоко  й  невiдступне,  впiзнала  вмить  i  ледве   не   крикнула   вiд
несподiванки. Очi Стамбула, настороженi, недовiрливi, пiдозрiливi, гострi.
Очi  стеження,  пильнування,  переслiдування,  очi  неволi.  Вiд  них   не
схова?шся, не визволишся, не втечеш, не поряту?шся, мабуть, i в смертi.
   - Хай натруть ?й тiло олi?ю геранi, мускусом i амброю, щоб  прогнати  з
нього дикий дух степiв,- сказала валiде.- Щоб воно було, мов сад, в  якому
щебечуть  птахи  задоволення,  з   якого   несила   вийти.   Треба   також
подбати,спокiйно наставляла  кизляр-агу  валiде,-  щоб  Хуррем  показалася
перед падишахом  в  умiлому  спiвi  й  танку,  не  допускаючи  варварсько?
нечестивостi.
   Кизляр-ага, прикладаючи  руки  до  грудей,  вклонявся  ледве  не  пiсля
кожного слова, слухняно дивився на валiде i водночас  якимсь  незбагненним
чином встигав пильно стежити й за Настасею, так нiби мав чотири  ока.  Так
вона й прозвала його подумки Чотириоким, i таким  вiн  для  не?  залишився
назавжди. Вiдомстить ?м тим самим, що й вони.  Назвали  ??  Хуррем,  щойно
ступила вона за кутi залiзом дверi, називатиме й вона ?х як запрагнеться.
   Коли валiде махнула ?м рукою, щоб  вони  йшли,  Чотириокий  муркнув  до
дiвчини калiченою слов'янщиною;
   - Йди за мною.
   Навчений усього. Ще не знала тодi, що  й  сам  султан  Сулеиман,  окрiм
турецько?, персько?, арабсько?, знав ще й сербську, i при  дворi  в  нього
слов'янська мова лунала не рiдше за турецьку або  арабську.  Що  спонукало
султана до цього? Державнi потреби чи його темне походження, голос  кровi?
Хто ж то зна?? Настасi ще не було нiякого дiла нi до державних потреб,  нi
до чийогось походження. Забувала вже й сво? власне. Принаймнi довкола  всi
дбали, щоб вона забула.
   Взялися Настасю знову мити, парити, як рiпу, натирати пахучими  мазями,
так,  немовби  ??  мав  проковтнути  якийсь  людо?д  з  витонченим  нюхом,
вищипували брови, вибiлювали i без того бiле лице, примiряли безлiч убрань
- широких, легких, прозорих, аж сама вже стала прозорою,  наче  свiтилася,
начiплювали на не? оздоби, тим часом маловартiснi, з важкого,  карбованого
срiбла. Сережки, браслети на руки й ноги. I знов  перемiрювали  цiлi  купи
тканин, загортали ?? в них, не шкодували, були божевiльне щедрi - розкiш i
багатство султанського гарему не мали меж!
   Тодi приставили ?? до старого бовдура (усi ?внухи  тут  були  старi  чи
видавалися ?й старими) у синiх шароварах, у  бiлих  вовняних  панчохах,  у
трьох халатах, надягнутих один  поверх  одного,  у  велетенському  синьому
тюрбанi. ?внух витягнув на середину кiмнати  величезний  стоячий  барабан,
узяв довгу калатушку, став коло барабана  на  колiно  i  заходився  щосили
бухкати в напнуту волячу  шкiру,  показуючи  Настасi,  щоб  вона  кружляла
довкола нього з барабаном, пристосовуючись до  вистукувань  i  вибухкувань
калатушки. А дзуськи!  Коли  хоче,  хай  пристосову?ться  сам!  I  Настася
вдарилася у такий шалений танок, заспiвала так дзвiнко й голосно, що ?внух
попервах отетерiв од такого нечуваного нахабства, тодi в ньому прокинулася
фахова гордiсть, вiн спробував вибухкувати в такт Настасиному кружлянню  i
?? спiву, але не встигав, збивався, лаявся,  пробував  зупинити  свавiльну
дiвчину, але тим ?? розпалив ще дужче. ?внух упрiв, з-пiд тюрбана тiк йому
на чорну мармизу широкими  струмками  пiт,  вiн  ковтав  той  пiт  i,  вже
втративши будь-яку надiю встигнути за цi?ю  козою,  спльовував  безсило  й
грозив Настасi величезною сво?ю калатушкою. Настася заходилася вiд  смiху.
Ось вам i Хуррем! Ну, я ж вам покажу! Усiм покажу!
   Гадала, що познущалася над  самим  лиш  цим  незграбним  бовдуром,  але
забула про всюдисущi очi гарему. А очi не пропускали нiчого, все помiчали,
усе бачили, побачено  й  те,  що  дiялося  мiж  Настасею  i  барабанщиком,
повiдомлено кизляр-агу, той  повiдомив  валiде,  Хафса  за  звича?м  довго
думала, тодi сказала:
   - От i гаразд. Хай такою i побачить ?? його султанська величнiсть.
   Валiде невтомно вiддавала повелiння. Удень i вночi, в буднi й у  свята.
I завжди  стояв  перед  нею  кизляр-ага,  притискував  руки  до  грудей  i
кланявся. Так само кланявся i перед султаном, але той не кликав  головного
?внуха, не квапився до гарему, коли й хотiв кого бачити,  то  тiльки  свою
улюблену  Махiдевран,  яка  пiсля  того  виказувала  владу   ще   пишнiшу,
перевершуючи саму валiде.
   Веснянi вiтри повiяли над  Стамбулом,  над  садами  сераю,  над  душами
щасливими й нещасними, коли  султан  запрагнув  побувати  у  Баб-ус-сааде.
Настася опинилася у залi  прийомiв  уперше.  Два  ряди  вiкон,  галере?  з
рiзьбленими решiтками, жовтогарячi фаянси  в  квiтах  i  травах,  мереживо
рiзьбленого каменю  й  дерева,  килими,  столик  з  ласощами,  курильницi,
посерединi пiдвищення для танцiв, поряд високий трон для султана, низенькi
стiльчики для валiде, султанських сестер i  Махiдевран.  ?внухи  збили  до
гурту одалiсок, спiвачок, танцюристок, притишенi голоси, тамованi вiддихи,
нечутне  ступання  нiг,  взутих  у  м'якi  сап'янцi,  прийшла  Махiдевран,
пропливла до свого мiсця. Тодi валiде привела султанських сестер Хафiзу  й
Хатiджу. Ждання було тяжке, напружене, нестерпне.  Хоч  надворi  вже  було
тепло, у залi натоплено високi печi. Стояла задуха. Аромати з  курильниць,
мазi iз запахом квiтiв i заморських  прянощiв  -  усе  змiшалося,  Настася
навiть зiтхнути боялася - куди  вона  потрапила!  Тонкостаннi,  стегнастi,
розкiшнi одалiски з мальованими лицями, в шовках, у бiлих, жовтих i чорних
перлах, iз зеленими, голубими, червоними самоцвiтами (за ночi любовi!),  у
золотi, парчi, в серпанках, тонких шалях, усе прозоре, нiщо не  сховане  й
не приховане. Все ждало султана, тiльки його одного,  усе  готувалося  для
нього, змагалося за нього. Який жах, яка ганьба i яке приниження!
   Султан зродився у залi, як дух святий,- непомiтно, зненацька, у  спосiб
ледве не надприродний. Настася нiяк не могла звикнути до того, що в гаремi
люди з'являються завжди несподiвано, нiзвiдки, мовби з нiчого.  Для  цього
влаштовано було тут безлiч потайних дверей,  засiдок,  важезних  запон  iз
щiльних тканин, пiднятих пiд самi стелi  галерей  i  переходiв,  звiдусюди
поблискували чи?сь  очi,  вловлювалося  чуже  дихання,  ворушилися  стiни,
примари жили в  кожнiй  щiлинi,  готовi  щомитi  стати  плоттю  ворожою  i
ненависною. Чи можна коли-небудь звикнути до такого, не збожеволiвши?
   Султана супроводжував Чотириокий. З'явився  непомiчений  i  щез,  вмить
опинився коло сво?х ?внухiв, якi стерегли одалiсок, розставляли ?х  так  i
сяк, гострим шепотом передавали велiння валiде, кому, коли, де, i як, i що
робити, i як поводитися. А султан тим часом сiдав на свiй гаремний трон  -
високий, весь у блиску золота, сам теж весь у  золотi,  в  широчезних,  до
само? землi, важких од золотого  ткання  халатах,  у  неймовiрно  високому
тюрбанi, на якому криваво зблискували двi нитки рубiнiв, а ще один  рубiн,
може найбiльший у свiтi, ярiв на пiдмiзинцi султановiм, нiби криваве  око,
що втупилося у строкатий дiвочий натовп,  понуро  вишукуючи  там  нещасних
жертв.
   Щойно Сулейман доторкнувся до  свого  сiдала,  як  валiде  подала  знак
кизляр-азi,   той   штовхнув   найближчого   ?внуха,    усе    зарухалося,
захвилювалося, на пiдвищення випурхнуло кiльканадцятеро  скупо  зодягнених
дiвчаток, десь дрiбно вдарили барабани, гугняво заспiвала  зурна,  почався
танок.
   Султан дивився чи й не дивився. Сидiв  закам'янiло,  тюрбан  гнув  йому
голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над  свiтом,  нiби  все
османство з його жорстокiстю, невситимою жадiбнiстю. Вiн не зворухнувся  i
тодi,  коли  безмовних  танцюристок  замiнили  спiваючi  i   коли   ?внухи
навперемiну стали випускати одалiсок меншими табунцями, по  три,  по  двi.
Вiн не приховував величi, мов немислима гора серед безмежно? рiвнини,  мов
неспогадане одкровення. Був нiчий, холодний i забутий, як руки, пiднятi до
зiр, як дощ, що вiдiрвався вiд хмари й не впав на землю, як кволий листок,
занесений iз сумних,  осiннiх  садiв  у  розгойдане  море.  Настасi  стало
моторошно вiд споглядання цього всемогутнього чоловiка. Навiщось пiдкладав
пiд себе праву руку, мов малий хлопчик. Грiв ??, чи що? А може, ховав, щоб
не виказати себе дочасно  нетерплячим  жестом,  змахом,  якого  не  хотiв,
велiнням, до якого не був зготовлений? Настасi  навiть  жаль  стало  цього
чоловiка. Чимось нагадав ?й вiкарiя Скарбського. Так само самотнiй  тут  у
сво?х недоступних для усiх iнших знаннях, так  само  високий,  задумливий,
суворий.
   А тим часом лунали пiснi нуднi й тужливi, як неволя.  Пiснi  про  чисте
кохання, якого нiколи не було в  султанських  палацах,  тiльки  дикий  шал
самцiв i наруга. Настася не прислухалася до них, була байдужа й  до  того,
що випхають згодом на середину ?внухи також ??, i кружлятиме вона  довкола
величезного барабана, в який гатитиме, спливаючи потом, отой старий бовдур
у бiлих вовняних панчохах.
   Та тут вилетiла на пiдвищення одалiска Гульфем, перша  сво?ю  красою  у
гаремi, суперниця само? Махiдевран, та  сама  Гульфем,  кожен  порух  яко?
супроводжувано  гарячими,  заздрiсними  пошептами,  висока,  яскрава,  вся
вогонь i врода,  вся  краса  -  лицем,  бровами,  очима,  жадiбним  ротом,
перлистими зубами, хтивим носом, волоссям, мов  запахуща  нiч,  тiлом,  ще
жадiбнiшим за ?? червонi уста. Вона ще й не спiвала, не кружляла в  танку,
тiльки занесла над головою, видовживши до безмежностi  гнучкi  бiлi  руки,
маленький бубон, ще й не доторкнулася до нього  сво?ми  довгими,  пещеними
пальчиками, не пролунало  ще  жодного  звука,  а  непорушний  досi  султан
смикнув головою, смикнувся весь, пересунувся на тронi,  пiдклав  пiд  себе
вже не одну  руку,  а  обидвi,  i  лиш  тепер  у  Настасi  пробудився  дух
суперництва,  дух  боротьби,  гордостi  й  гiдностi.  Що  ?й  та  Гульфем?
Вродлива, здорова, нахабна? Хай! I що ?й  тут  усi?  Що  сам  цей  понурий
чоловiк iз замотаною, мов попiвське немовля,  головою!  Усiх  перевершити,
перемогти, зневажити! Показати  ?м  усiм!  Щоб  вони  знали!  Хуррем?  Хай
знають, яка Хуррем i що вона  може!  Якби  не  ця  Гульфем,  якби  Настасю
випхано поперед красунi одалiски, вона б спiвала сво? спiваночки без вогню
i без бажання, була б просто ще одною з цього натовпу,. ал? на щастя  чина
нещастя, хтось (валiде - хто ж iще!)  зробив  так,  що  та  Гульфем  сво?м
торжествуванням запалила в душi Настасинiй таке шалене полум'я, яке коли й
не спалить когось стороннього, то вже ?? саму - напевне.
   Вже й не чула, як спiвала Гульфем, не бачила, як безсоромно  вигиналася
перед султаном, не помiтила й поруху султаново? руки, слiдом за яким  бiля
повелителя умить опинився кизляр-ага й подав султановi легеньку  хустку  з
барвистого муслiну. Султан пересунувся на тронi,  зготовлявся  встати,  чи
що, мабуть, щось хотiв зробити. Настася  не  знала,  що  саме,  але  й  не
знаючи, злякалася так, що вистрибнула на пiдвищення, де млосно  вигиналася
Гульфем, а ?внух у бiлих вовняних панчохах, боячись вiдстати  вiд  Хуррем,
мерщiй поволiк за нею свiй барабан i наштовхнувся на  розгнiвану  Гульфем,
аж загуло в порожнявi його iнструмента, i для Гульфем усе пропало.  Валiде
всмiхнулася ледь помiтно, Махiдевран  засмiялася  неприховане,  султанськi
сестри перезирнулися з  усмiхом  в  очах,  Сулейман,  хоч  i  не  пiддався
смiховi,  який  запанував  серед  його  наближених  жiнок,  але  передумав
пiдводитись, зостався сидiти, вмостився ще вигiднiше  й  щiльнiше.  I  тут
Настася заспiвала голосом високим i сумним, барабан ударив, маленька витка
постать вигинисто пiшла колом, полинула, полетiла, мов промiнь, мов сяйво,
швидше, швидше, i вже летiв самий голос на золотiй хвилi. Нiхто  не  бачив
Настасi, тiльки чули ?? глибокий голос, а вона не  чула  себе,  не  бачила
нiкого й нiчого, лиш себе всю, змi?  червоного  свiтла  струменiли  по  ??
волоссю, тiнi падали до нiг, мов суво? темного шовку, велетенський барабан
гудiв, як ?? маленьке невтримне серце,  широкi  червонi  шаровари  лякливо
трiпотiли довкола ?? нiг, а голос рвався з тих страхiв, забирався  вище  й
вище, нiби хотiв вирватися з величезно? клiтки гарему, полишивши на самому
його днi свою господиню i володарку. Та  голос  не  вирвався.  Настася  не
хотiла його пускати, вiн мав бути з нею i в найбiльшому  горi,  як  колись
був у всiх  радощах.  Ударило  свiтло  рiзке,  галасливе,  ?внух  у  бiлих
вовняних панчохах мерщiй  тягнув  свiй  барабан  геть.  Настася,  сама  не
вiдаючи, як i коли, опинилася у тяжкiй  хмарi  ароматiв,  що  ними  дихали
напахченi тiла одалiсок, посеред  залу  знов  кружляв  табунець  грацiйних
танцiвниць-грузинок. Султан сидiв на сво?му тронi так  само  задумливий  i
байдужий,  i  барвиста  хустка,  подана  йому   кизляр-агою,   звисала   з
пiдлокiтника трону. Довкола  Настасi  панувала  настороженiсть,  напружене
очiкування, лунали прита?нi пошепти; збитi  докупи  тiсно  й  щiльно,  мов
овеча отара, одалiски не зважувалися нi ворухнутися,  нi  дихнути  вiльно,
тiльки сяюча Гульфем, виявивши, що Настася опинилася  ближче  до  султана,
майже нахабно проштовхнулася туди i затулила  ??  сво?м  розкiшним  тiлом,
виставляючись перед  очi  Сулеймана,  не  лякаючись  спопеляючих  поглядiв
Махiдевран, яка не терпiла суперниць навiть  тимчасових  i  без  значення.
Султан, нiби зачарований видовищем розквiтло?  Гульфем,  поволi  пiдвiвся,
змахнув кволо рукою, мовби шукав у повiтрi чогось невидимого.  Кизляр-ага,
який миттю опинився бiля Сулеймана,  пiдхопив  прозору  барвисту  хустину,
полишену султаном там, де вона  лежала,  i  пiшов  за  сво?м  повелителем,
тримаючись поштиво за його правим плечем.
   Танок не припинявся, тому султан якийсь  час,  стоячи,  придивлявся  до
тоненьких  танцiвниць,  але,  мабуть,  знудьгувався   вiд   нерозбiрливого
мелькання рук, нiг, облич,  оголених  грудей,  пожадливо  розкритих  очей,
розтулених уст. Вiн повiльно пiшов до гурту одалiсок, iшов,  мовби  просто
на Гульфем i дивився, здавалося, тiльки  на  ??  чорну  густу  гриву,  але
несподiвано поминув одалiску, гурт розступився перед ним, як Червоне  море
перед Мойсе?м, султан  вiдважно  занурився  у  це  море  нiжностi,  краси,
хтивостi,  сподiвань  i  розпачу.  Його  тонкi  уста  пiд  довгими  вусами
непомiтно складалися в усмiшку, але кому  призначалася  та  усмiшка,  кого
очiкувало  щастя,  вознесення  i   вознесiння?   Сулейман   блукав   серед
напiвоголених дiвочих тiл, мов  слiпий,  ледь  не  навпомацки,  нiкого  не
бачив, не помiчав, знов завернув .туди, де була Гульфем,  i  та  гордовито
випнула сво? груди, цi пастки  хтивостi,  в  якi  неминуче  мав  потрапити
султан, але вiн  не  дiйшов  до  не?,  несподiвано  змахнув  правою  рукою
навскоси знизу вгору, кизляр-ага, скинувшись на той помах, миттю  вклав  у
султанову руку серпанкову  хустину,  серпанок  завис  на  короткий  час  у
просторi, всi очi летiли до хустинки i впали слiдом за  нею,  мов  пiдбитi
безжальним стрiльцем, упали, щоб побачити... Пильно й суворо  береже  сво?
та?мницi гарем, але навiть за гаремнi  мури  проник  погляд  Сулейманового
особистого бiографа, який не змiг утриматися, щоб не  описати  подiю,  вiд
яко? почалося вознесiння нiкому не вiдомо? рабинi з Укра?ни:
   "Якось, блукаючи байдуже мiж черкешенками i грузинками, дiвчатами,  чия
врода в Царгородi вважалася класичною, султан  зненацька  зупинився  перед
одним нiжним i милим лицем. Вiн опустив погляд на лице, пiдняте до  нього,
лице без видимо? вроди, але iз спокусливим  усмiхом,  синi  очi,  затiненi
довгими вiями, промовляли до нього не тiльки пустотливо, а  й  зухвало.  I
вiн, що бачив стiльки поглядiв, сповнених пристрастi, муки  i  приниження,
несподiвано пiддався отим розсмiяним очам дiвчини, яку  в  гаремi  назвали
Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив на  нiжнiм  плечi  то?,  яку
цiлий свiт незабаром зватиме Роксоланою".
   Почути звук скрипок,  коли  поцiлу?  тебе  бiлозубий  i  чорночубий,  i
засмiятися вiд радостi й захвату... Яка дiвчина не мрiяла про  це?  А  тут
тяжке, як смерть, мовчання, i муслiнова хустка, що нечутно лягла  тобi  на
голе худеньке плече,  i  бiльше  нiчого.  Хiба  що  заздрiснi  погляди,  i
ненависть Гульфем, i ще бiльша ненависть Махiдевран, i неприхований  подив
завжди незворушно? валiде. Невже  звичайнiй  хустинi  тут  надають  такого
значення?
   Султан вiдiйшов у величi й недоступностi. Пiдвелася  валiде,  пiдвелися
султанськi  сестри  i  Махiдевран.  ?внухи  погнали  одалiсок   до   ?хнiх
пристанищ, пiшла в гуртi й Настася-Хуррем.  Нiчого  не  змiнилося,  тiльки
була в не? на плечi прозора хустинка, до яко?,  як  помiтила  Настася,  не
наважувалися доторкнутися нi одалiски, нi ?внухи, нi навiть  сама  валiде,
яка кивнула дiвчинi милостиво, проходячи  повз  не?.  Невже  така  сила  в
клаптi прозорого муслiну?
   Кизляр-ага  супроводжував  султана  до  його  ложницi.  Там  йому  було
сказано: "Хочу, щоб менi сьогоднi повернули хустку". I  хоч  нiхто,  окрiм
кизляр-аги, не  чув  тих  слiв,  але  весь  гарем  знав,  що  вони  будуть
вимовленi, тiльки Настася не вiдала нiчого й вельми здивувалася, коли сама
валiде  прийшла  до  не?  в  кiмнату,  супроводжувана   старими   жiнками,
досвiдченими в одяганнi й прибираннi одалiсок, i повела дiвчину за  собою,
i сама приглядала, як розчiсують, перечiсують  ?й  коси,  як  намащують  i
натирають новими мазями, як  перемiрюють  широчезнi,  безберегi,  невагомi
тканини, забравши в Настасi навiть той благенький одяг, який був на нiй  у
залi прийомiв i майже нiчого не закривав,  що  мало  б  бути  закрите  вiд
стороннiх поглядiв.
   Прийшов Чотириокий i повiв Настасю угору рипучими дерев'яними  сходами.
Вiн був босий, ступав по килимах нечутно, ледь не скрадаючись, боса була й
Настася. Куди ?? вели - до щастя чи до злодiйства?
   Коли  народилася,  мишка  перебiгла  через  свiтлицю,  i  баба-повитуха
сказала, що то добрий знак.
   Хоч iшла по килимах, але босi ноги мерзли, i все ?? тiло бив нестримний
дрож, нiби ступала по льоду. Йшла, як на шибеницю. Як на  зарiз.  Iшла  чи
вели?
   Щовесни бiгали вони на Гнилу Липу, щоб  не  пропустити,  як  скресатиме
крига на рiчцi. Але рiчка визволялася з-пiд зимового панцира завжди вночi,
i на ранок тiльки брили темного льоду пливли в темнiй водi. I все  довкола
було темне, чорне: земля, дерева, вода. Але  чорнота  якась  м'яка,  мовби
нiжна, аж серце стискалося  i  хотiлося  плакати  й  смiятися.  Цiнь-цiнь,
синичко!
   Коли ввiв ?? кизляр-ага у величезну, напiвтемну ложницю, усю в  тяжких,
протканих золотом тканинах,  у  килимах,  в  запаморочливих  ароматах,  що
розпливалися з великих  бронзових  курильниць,  вона  засмiялася  голосно,
зухвало. Це був смiх переляку й вiдчаю (ох,  як  же  вона  змерзла!),  але
нiхто не вловив цього, бо для кизляр-аги смiх нечестиво? пролунав  образою
його султансько? величностi, а Сулеймановi те срiбне  дзвенiння  наповнило
похмуру душу такою щедрiстю, що заповiдалося  розлунюванням,  може,  й  на
багато лiт, на вiдстанi немiрянi й непередбачуванi.
   Вiн  прочитав  першу  суру  корану:  "В  iм'я  аллаха,  милостивого   й
милосердного! Хвала аллаху, господу свiтiв милостивому, милосердному, царю
в день суду! Тобi ми поклоня?мось i просимо помочi!  Веди  нас  по  дорозi
прямiй, по дорозi тих, яких ти облагодiяв,- не тих,  якi  перебувають  пiд
гнiвом, i не заблуканих".
   Кизляр-ага вправно й умiло зiсмикнув з Настасi всi отi широкi тканини й
на голi плечi накинув ?й султанський прозорий серпанок,  шепнувши  суворо:
"Вiддай падишаховi його хустину!"
   I щез, лишаючи дiвчину вiч-на-вiч з чужим для не? чоловiком.
   Султан  напiвлежав  тепер  на  широчезному  високому  ложi,  на   трьох
матрацах, покладених один на один,  два  нижнi  набитi  ватою,  верхнiй  -
пухом, лежав на  простирадлах  з  тонкого  полотна,  з  безлiччю  подушок,
пiдкладених пiд боки, пiд плечi й пiд  голову,  все  в  барвах  зелених  -
барвах Османiв. Спираючись на зеленi подушки i  прекраснi  килими,  султан
дивився на голу Настасю (бо що той  серпанок!)  так  невiдривне,  що  вона
помiчала тiльки його погляд i попервах навiть не  збагнула,  що  на  ньому
нема? його страхiтливого тюрбана.
   - Пiдiйди! - звелiв вiн.  Голос  мав  приглухлий,  говорив  з  нехiттю.
Тiльки  тепер  вона  помiтила,  що  на  султановi  нема?  тюрбана.  Голова
довгаста, мов диня. Настася ледве не засмiялася. Але ж було  так  холодно,
що не здобулася навiть на гримасу, тiльки дрижала всiм тiлом.
   - Пiдiйди! - знов сказав султан.- Чого ж ти?
   -  Менi  холодно,-  вицокуючи  зубами,  вiдповiла  вона.   Вiн   мовчки
перехилився на другий бiк ложа, простягнув униз  сво?  довгi  руки,  винiс
звiдти ча