шу, подав Настасi: - Йди випий i зiгрiйся. I вона пiшла. Сама не знала, чому послухалася його голосу. Килимовi не було кiнця. Десь схованi в далеких кутках ложницi, палали свiтильники, розсiваючи червонясте свiтло, вона брела в тому свiтлi, мов у власнiй кровi, ступала непевно, всю ?? хитало, i дрож бив дужче й дужче. Наткнулася на мармуровий водограй посеред ложницi. Навiть не помiтила його, коли ввiйшла. Не знала тепер, як обминути. - Чого ж ти? - знов сказав султан так само безбарвно та байдуже.- Не бiйся мене. Iди ближче. Смiливiше. Випий оце. "Скромноокi, до яких не доторкнувся нi чоловiк, нi джин". Наослiп вона тицьнулася у берег ложа, обома руками тримала важку чашу, пила, проливаючи собi на ноги, на килим. Вiдчула на сво?му незiм'ятому, лякливому тiлi суху теплу руку, не мала сили опиратися тiй руцi, яка згорнула ?? на край ложа, i султан теж вiдчув полохливiсть ?? тiла i не мiг стримувати свою пристрасть, не мiг ждати, "коли впаде падаюче". - Вiддай мою хустку,- сказав тихо до дiвчини, i вже не було мiж ними нiчого, i лукавi лiнi? ?? маленького тiла знищилися його тiлом, мiцним i безжальним, i тiльки скрик i схлип, i небеса роз-верзлися, земля розступилася - i зiтхання прошелестiло в просторi, в садах, у палацах, повсюди зiтхання, ?? зiтхання. Бурi, дощi, води, волога, страх, первiснiсть, потоки й потопи i тиша, як на краю свiту,- вона вже жiнка. Кинути дiвчину в постiль до чужого й ворожого, вбити в ?? душi бога. Звiрi ревли в пiдземеллях сералю, мовби нагадуючи, що не ступиш по цiй землi кроку, щоб не наткнутися на потвору. Шалений вiтер бив у брами, дуднiв тяжко й сумно, i плакало дерево, мiдь, залiзо, стогнали засуви й запори, а в не? стогнала душа. Але Настася мовчала, нi стогону, нi слiз, не маючи куди подiтися, тулилася до султана, i лежали вони довго-довго, притуленi одне до одного так щiльно, що не зоставалося уже мiж ними мiсця нi для страху, нi навiть для нещастя. Бо ж свiт однаково прекрасний навiть тодi, коли життя сумне, тяжке i нестерпне. "I створили ми вас парами". Любов, молитва i вiйна починаються завжди прекрасно. А кiнчаються? Султан хотiв думати про цю дiвчину, яка лежала в його постелi, але не мiг. Щось заважало, а що саме - не вмiв визначити. Може, ?? мовчазнiсть? Жiнки завжди нестерпно балакучi, вiн не терпiв ?хнього торохтiння. Може, тому, глибоко в душi будучи ледь не розпусником, щосили гамував себе i виказував до жiнок холодну байдужiсть. Iдоли не розчаровують тiльки тому, що вони безмовнi. Може, Й ця дiвчина - такий собi маленький iдол? Але вона занадто маленька, щоб вознестися до його височин i правити за iдола. Була й не була. Одна нiч ця для не? лишиться спогадом найбiльшого (бо неприступне!) щастя, а для нього-просто одною нiччю, та й годi. Султан не мiг дозволити, щоб жiнка бачила його сплячим. Пiсля утiх кизляр-ага вiдпроваджував жiнок до ?хнiх поко?в. Так само вiдпровадив вiн i Настасю, що стала вже тепер назавжди й навiки Хуррем. Не промовила до султана й слова, чим подивувала його i трохи роздратувала. Але однаково звелiв, щоб придiлено ?й було окремий покiй i видано iз скарбницi великi рубiновi сережки й рубiновий перстень - улюбленi каменi султановi. "I нагородив ?х за те, що вони витерпiли, садом i шовком". Тепер кизляр-ага мав для Настасi теплу одiж, яку вправно накинув на не?, дав ?й i взуття, але вона вiдштовхнула шитi бiсером сап'яновi ступанцi, пiшла назад босонiж, бо вже не мерзли ?й ноги, а палали, як i все тiло, вогнем. Нi в яких султанських щоденниках не писано про цю нiч. I сам Сулейман забув про не? уже вранцi. КОЛОНА Хто мiг зазирнути в султанову душу? Навiть валiде й Iбрагiм - люди, найближчi до Сулеймана, не могли сказати з певнiстю, як поведеться вiн на високому тронi, якi найпершi кроки зробить, кого вiзьме взiрцем: покiйного батька свого султана Селiма, когось iншого iз султанiв, залiзного Тiмура чи славетного Iскандера. А сам Сулейман тим часом мав перед очима тiльки Мехмеда Фатiха, завойовника Царгорода, султана, який нiколи не впадав у вiдчай, який навiть поразки вмiв перетворювати на перемоги, який не гаяв жодного дня, жодно? хвилини i, коли не мав влади, дбав про власнi знання, коли зготовлявся до найбiльшого вичину свого життя - взяття Царгорода, то сам носив камiння для спорудження фортецi Румелiхiсар, i сам тесав дошки для кораблiв, якi мали прийти через суходiл до столицi iмператорiв, сповнивши серця Трекiв мiстичним жахом. Сулейман любив повторювати сам собi царський вiрш, прочитаний Мехмедом Фатiхом, коли той увiйшов у повержений Царгород: Сова кричить невбет [28] на могилi Афрасiаба, I павук несе службу пердедара[29] в iмператорському палацi. Все су?та, окрiм содiяного Османом. Перше, що зробив Фатiх, увiйшовши в Царгород,перетворив найбiльший храм нечестивих на мечеть Айя-Софiя. Не зруйнував його лише тому, що склепiння у храмi нагадувало небесне. Зате храм Апостолiв, який вiзантiйцi у безмежнiй сво?й гординi вважали втiленням краси й гармонi? (для Софi? полишали велич), звелiв негайно зруйнувати й поставити на тому мiсцi мечеть Фатiха. Пiсля його смертi коло мiхраба[30] мечетi поставлено тюрбе султана - його усипальницю. Колись у церквi Апостолiв ховали вiзантiйських iмператорiв, тепер тут лежав Завойовник. Без пишноти, тiльки в супроводi вiрного Iбрагiма та прибiчно? охорони, Сулейман часто ?здив до тюрбе Фатiха. Велетенське мiсто вiдступало вiд нього, затаювалося у сво?й незбагненностi, залягало в нерухомостi, як сонячний годинник. Тiльки тiнь пересува?ться по колу. Безчас, мертвота. Одноманiтнiсть мечетей, мiнаретiв, водогра?в, дзюркотiння води й крики муедзинiв викликали якесь дивне дрижання цього мiста, монотоннiсть, порушувану надмiром, хаосом, мiшаниною, притлумленим вуличним галасом, далеким клекотом строкато? юрби, шелестом дорогих тканин, шепотом донощикiв, ударами чаушiв, смiхом повiй, стогоном невiльничих ринкiв, любовних зiтхань, чавканням псiв i людей, вiршами кора ну. У Стамбулi все примарливе, крiм самого Стамбула, гiдра й молох, рай i пекло, мiсце тортур i розкошi. Як затримати час життя? Над цим б'ються усi, вiд султана до жебрака, а зна? це тiльки сам Стамбул. Мехмед Фатiх завоював це мiсто, але чи ж заволодiв ним до глибини? I хто заволодiв й оволодi?? Сулейман годинами простоював у восьмиграннiй усипальницi Фатiха. Мовчки ждав вiдповiдi на те, що краяло йому серце, чим не мiг подiлитися нi з ким iз живих. Приходив до мертвого. Гробниця, пiдвищена в широкiй сво?й частинi, так нiби Фатiх мав от-от звестися, вкрита бiлим кашемiром, зверху - невеликий килим i зелена шаль - барва Османiв. У головах великi грубi лойовi свiчi у ставниках iз ляпiс-лазурi, каменя ?гипетських фараонiв. Тюрбан, нiби перевернутий келих, висить угорi. На килимi кольору полуницi ходжа вдень i вночi чита? коран. "Скажи: "Вiн - аллах - ?диний, аллах вiчний; не родив i не був народжений i не був йому рiвний жоден!" Десять, сто, тисячу разiв ту саму суру Очищення вiри" чита? ходжа, i так само повторю? за ним слова книги султан, поки знудьгований Iбрагiм, терпляче стоячи поряд, розв'язу? нелегке завдання: чи може людина, без кiнця повторюючи тi самi слова, про щось думати, взагалi, чи може виконувати сво? призначення на землi - мислити, пiдносячись над свiтом живим i неживим, коли й не дорiвнюючись боговi, то принаймнi наближаючись до нього? До мечетi Фатiха Сулейман ?здив i восени, i взимку, i повеснi; мабуть, щоразу, наближаючись до Фатiха i повертаючись звiдти, бачив височезну порфiрову колону Кизташi, що самотньо стояла неподалiк вiд мечетi, але жодного разу не звернув на не? уваги, як не звертав видимо? уваги на все, що траплялося йому на шляху. Чимало колон у Стамбулi, яких не загорнуло османство у сво? священнi будiвлi, i тепер цi каменi нечестивих стримiли повсюди: i обабiч дороги, якою ?здив султан на Ок-Мейдан,- бiлi мармуровi колони, що нiчого не пiдтримували; i колона iмператора Константина, звана Чемберлi-таш - камiнь з обручами, бо обкована була залiзними обручами пiсля того, як блискавкою вiдбито горiшню ?? частину i як обпалило ?? пожежею у час повстання Нiкi; i готська колона пiд мурами гарему - витесана iз суцiльного гранiт -ного блока, колись на нiй нiбито стояла статуя засновника мiста Бiзаса; i змi?на колона - три переплетенi бронзовi змi?, що тримали колись на собi золоту чашу, чотири ступнi в поперечнику, i вже втратили ??, бо все су?та i тимчасовiсть. Пурпурна, мов скипiла кров, колона Кизташi мала колись на собi статую дiвоцтва, грецьку богиню Афродiту. Володiла чарiвною здатнiстю вказувати в найбiльшому натовпi на дiвчат, якi втратили цноту. Афродiта клала на них свою тiнь, i тi не могли нi випручатися, нi втекти. Так була викрита невiстка iмператора Юстина, за що натовп розшарпав ?? коло пiднiжжя цi?? ж колони. Цi дурнi байки не затримувалися у Сулеймановiй головi. Може, тому i про?здив безлiч разiв повз колону цiлком байдуже. Помiтив ?? тiльки того дня, коли вже мав у душi точно визначений намiр вести iз Стамбула величезне, ще султаном Селiмом зготовлене, а нинi розледащене й знетерпеливлене в жадобi здобичi й грабувань вiйсько, вести не туди, куди з дивною упертiстю спрямовував сво? удари його батько,- проти одновiрцiв, а, продовжуючи велику справу Фатiха,проти свiту невiрних. Але не знав ще про це нiхто. Сам султан, затявшись у впертiй мовчанцi, ждав слушно? митi, коли зможе об'явити про свiй намiр, може, ждав якогось знаку, що йому подасть Фатiх, через те i ?здив вклонятися його праху так часто й уперто. I зненацька побачив цю колону. Вiн зупинився i довго дивився на не?, задерши голову так, що ледве не падав з не? його височезний бiлий тюрбан, розглядав ??, забувши про високу султанську гiднiсть, мов вуличний босоногий чоджук, тiльки й того, що не роззявляв рота вiд подиву чи захвату висотою, мiцнiстю i могутнiстю колони, ?? кривавою барвою i ?? самотнiстю, що була мов виклик. Чи не знак, полишений для нього, четвертого султана вiд дня взяття Царгорода, султаном першим, султаном Завойовником, великим Фатiхом? Саме тут найперше руйнувалося, знищувалося усе вiзантiйське, щоб поставити першу османську святу споруду, а колона залишена. Незруйнована, недонищена, полишена не без зата?но? думки, не без натяку, мов кам'яний заповiт i вказiвник: донищ, доруйнуй, доконай недоконане. Сулейман спинив свого чорного коня i спитав, чи в серед його супроводу великий будiвничий Сiнан-бей, якому доручено було спорудження джамi? i тюрбе султана Селiма на вершинi п'ятого пагорба Царгорода. Iбрагiм сказав, що Сiнан-бея сьогоднi з ними нема?. - Покликати,- коротко звелiв султан, i в його голосi чулася нетерплячка. Негайно було послано гонця за Сiнан-бе?м, хоч Iбрагiм не бачив потреби в такiй поспiшностi. Сiнан, як i Iбрагiм, був грек. Тiльки не острiвний, а з материка, з Каппадокi?. Починав теж, як Iбрагiм,- з рабства. Малим хлопчиком узято його в девшiрме[31], вiддано в аджеми - яничарськi учнi, там вiн, окрiм вiйськово? справи, обрав для себе вивчення архiтектури, вчився у великого будiвничого султана Баязида Хайреддiна, але, перш нiж самому почати будування, багато рокiв провiв у походах iз султаном Селiмом, ставив мости для його вiйська, першим перебiгаючи по них, щоб занурити шаблю в нутрощi супротивника, споруджував галери в час Ванського походу i сам очолював яничарiв, посаджених на тi галери, щоб переправитися через озеро й захопити зненацька кизилбашiв [32]. Перш нiж почати будування, вiн руйнував i нищив, як i всi Османи. А може, й усi будування починалися вiд нищень створеного попередниками? Затоптати кiстки предкiв, а з будiвель узяти камiнь для сво?х споруд. Султан не став чекати Сiнан-бея бiля колони Кизташi - це було б не гiдно його високого сану. Але ще того дня будiвничий став перед Сулейманом i отримав велiння звалити колону, що сто?ть коло мечетi Фатiха, i використати ?? на спорудження джамi? Селiма. - Вона зависока для тих колон, якими я хотiв оточити подвiр'я джамi?,зауважив Сiнан-бей, котрий не любив, щоб у його справи втручалися стороннi, навiть самi султани. - Вкоротиш,- похмуро мовив Сулейман.- Вкорочують людей, не те що камiнь.- I додав уже лагiднiше з корану: "Хiба ти не бачив, як повiвся господь з Iрамом, володарем колон?" Поки колону обплутувано мотузами, щоб звалити, султан по?хав через Золотий Рiг до Сютлюдже пострiляти на Ок-Мейданi. Супроводжував його весь двiр, везли похiднi жаровнi смажити м'ясо баранiв i верблюдiв, кошi з припасами, килими для розстеляння на травi. Сулейман запрагнув пiсля стрiляння з лука учтувати на Ок-Мейданi. Фатiх у першу п'ятницю по взяттю Царгорода влаштував тут банкет для переможцiв. Був такий радий, що сам розносив на?дки й солодощi сво?м вiзирам, повторюючи при цьому слова пророка: "Пан над народом - це той, хто служить йому". Пили i ?ли до смерку. Новий султан, не маючи звитяг, не мав i радощiв, тож не роздавав на?дкiв сво?м вiзирам, хоч Iбрагiм жартома й пiдбивав його на це. Зранку другого дня пiсля молитви в мечетi султан по?хав дивитися, як буде звалено на землю колону Кизташi. Обплетена тисячею товстих мотузiв, колона схожа була на обезвладненого раба, зготовленого чи то на продаж, чи на забiй. Тисячна юрма ворушилася коло пiднiжжя колони, гологрудi, жилавi, у брудних чалмах, з диким шалом в очах, готовi звалити будь-що на свiтi: колону, святиню чи й самого султана. Мулли, ставши по краях юрмовиська, виспiвували молитви: "В iм'я аллаха милостивого й милосердного! Коли впаде падаюче,- нема нiчого, що заперечу? ?? падiння! - понижуючи ?? пiдносячи, коли потрясеться земля потрясiнням, коли сокрушаться гори скрушенням". Султан iз сво?м пишним почтом стояв у загорожi з товстого дерев'яного брусся. Чотири ряди яничарiв, готових рубати кожного, хто б насмiлився кинутися через брусся, замикали широкий простiр, що вiдокремлював султана вiд смороду й поту отих босих, жилавих, гологрудих. Сiнан-бей ждав знака вiд султана. Сулейман ледь помiтно хитнув тюрбаном. Сiнан-бей пiднiс руку. Вдарили барабани. Розставленi повсюди помiчники Сiнан-бея викрикнули накази. Мулли завили слова про сотрясiння. Гологрудi натягнули мотуззя. Розтулилася тисяча ротiв. Напнулися жили на мiцних шиях. Дике виття перекрило всi звуки. Ув'язнена колона схитнулася i, заточуючи моторошне величезне пiвколо, стала падати прямо на людей. Виття перейшло в зойк. Ледь не змiтаючи султана з його супроводом, юрмовисько кинулося врозтiч. Колону вже нiщо не могло нi втримати, нi зупинити. Вона падала тяжко i болiсно. I коли вдарилася об землю, то мовби стогiн пролунав у просторi, стогiн землi чи каменю - хто ж то розбере, коли потрясеться земля потрясiнням. Сiнан-бей спокiйно розповiдав султановi, як вiн хоче перевозити колону на п'ятий пагорб Стамбула. Знов усю обплутати мотузками. Пiдкладати дерев'янi котки. Тисяча людей ма? перетягати колону п'ядь за п'яддю далi й вище. Довго й уперто. Але не-вiдступно. Бо хiба ж не так твориться усе на свiтi? Сулейман довго дивився на повержену колону. Мовчав. Не знати було, слуха? Сiнан-бея чи й не слуха?. Перед очима йому ще миготiли босi бруднi ноги, щось гнiвне кричали чорнi розтуленi роти, било в нiс смородом нужди i бiдностi. Хотiв спитати, що то за люд,- раби чи правовiрнi? Але не спитав. Мовчав тяжко, затято. Тодi несподiвано сказав: - Хай залиша?ться тут.- I додав загадково, як завжди: - "Адже воiстину з тяжкiстю легкiсть, воiстину з тяжкiстю легкiсть". Пiзно вночi прибув до столицi гонець, який принiс вiсть про те, що в Будимi угорський король убив султанського посла Бехрама. _ РIКА Вступивши на престол, Сулейман звернувся з посланнями до володарiв усiх дружнiх i ворожих земель в Азi?, ?вропi й Африцi. Могутнiсть султана мала виказуватися вже в пишних титулах, якими розпочиналося послання: "Я, неоцiненною, безконечною благiстю Всевишнього i великими, сповненими благословення чудесами Глави пророкiв (якому хай возда?ться, найнижче поклонiння, купно, як i його дому i його супутникам), Султан славних Султанiв, Iмператор могутнiх Iмператорiв, роздаватель вiнцiв Хозроям, що сидить на престолах, тiнь аллаха на землi, служитель славетних Хоремейн-у-Шерифейн (Мекки i Медiни), мiсць божественних i священних, де всi мусульмани проголошують обiтницi, покровитель i володар святого ?русалима, повелитель трьох великих городiв Константинополя, Адрiанополя i Бруси, а рiвно й Дамаска, запаху Раю; Трiполi й Сiрi?; ?гипту - рiдкостi вiку i славного сво?ми радощами; усi?? Аравi?, Алепа, Араба i Аджена, Дiярбекiра, Зулькадрi?, Ерзерума чудового, Себаста, Адани, Караманi?, Карса, Чилдира, Вана, островiв Моря Бiлого i Моря Чорного, кра?н Натолi? i королiвства Румелi?, всього Курдистану, Грецi?, Туркоманi?, Татарi?, Черкеси, Кабарди, Грузi?, благородних племен татарських i всiх iнших Орд, вiд них залежних, Кафи й iнших сусiднiх мiст, усi?? Боснi? iз залежними вiд не? землями i укрiплених мiсць великих i малих в цих землях, володар, нарештi, безлiчi городiв i крiпостей, яких зайве наводити й превозносити iмена, я, Iмператор, втечище правосуддя i Цар Царiв, осереддя перемоги. Султан, син султанiв - султана Селiм-хана, сина султана Мехмеда Завойовника, я, по могутностi сво?й, прикрашений титулом Iмператора обох земель i для довершення величi мого Калiфатства прославлений титулом обох морiв..." Далi, залежно вiд того, кому призначалося послання, пропоновано пiдкоритися, або ж обiцяно мир, або ж вимога миру, пiдтвердженням того мала бути данина, негайно виплачена султанському пословi. З такою саме вимогою по?хав Сулейманiв посол Бехрам до угорського короля Лайоша, але той, намовлений сво?ми безстрашними й забiяцькими графами, звелiв обезглавити Бехрама, султановi ж не вiдповiв нiчого. Та й яка ще вiдповiдь могла бути пiсля такого мерзенного вчинку? Коли велика держава вбива? послiв держави маленько?, то це ще можна пояснити, бо надмiр сили неминуче ма? виявитися бодай у ганебних дiях. Але кому може поскаржитися маленька держава i де проситиме помочi? Натомiсть держава велика ма? змогу належно покарати зрадливих порушникiв свiтового порядку, провчивши i ?х, i всiх тих, кому б запраглося наслiдувати нечестивцiв. У Стамбулi вдарили гармати на знак вiйни. Яничари на Ат-Мейдапi радiсними криками вiтали священну султанову волю. Сулейман не скликав дивану, не радився, не казав, проти кого вiйна, але всi знали i без того: проти невiрних, хоч як би там вони звалися! Сам султан урочисто виводив вiйсько iз Стамбула, ?хав на улюбленому сво?му чорному конi в золотiй збру?, мав позад себе улюбленця свого Iбрагiма, з яким тiльки й мiг перекинутися словом, далi ?хали його чотири вiзири, за ними бе?, двiрськi прибiчнi пажi й капiджi? з двiрсько? сторожi, яничарськi старшини i самi яничари, що йшли за кiнними пiшо, в сво?х високих шапках i повстяних уборах. Султан дивував усiх сво?м тюрбаном, високим, як колона, з двома павиними перами у величезних рубiнах. Чотири вiзири мали тюрбани низькi, широкi, iз золотими шнурками довкола верхнього рубця. Бе? викрасовувалися у тюрбанах таких, як i в падишаха, але набагато нижчих. Голови вчених улемiв прикрашалися округло намотаними чалмами. Дiльсiзiв упiзнавано по гострих високих ковпаках iз золототканого полотна, а капiджi?в - по червоних шапках, заломлених так, що вони звисали назад. Яничарськi старшини, на вiдмiну вiд рядових яничарiв, прикрашали сво? повстянi ковпаки пучками пiр'я, скрiплюваними коштовним камiнням. Слiдом за розкiшним султанським почтом, за грiзним корпусом яничарiв цiлий день iшло вулицями Стамбула триста тисяч во?нiв, приведених сюди з Унк'як ча?рi, де вони нудьгували вже понад рiк; за вiйськом у хмарi смороду пропливло шiсть тисяч верблюдiв, приведених iз Сiрi? Ферхадом-пашою, завантажених припасами, тодi пройшли, лякаючи вуличних роззяв, могутнi слони, серед яких i султанський слон у золотiй збру?, iз сталевими мечами на iклах, чорний, як i Сулейманiв кiнь. Дiялося це в суботу вiсiмнадцятого джемада (травня) 1521 року. Султан поклав перший камiнь у мечеть батька свого Селiма на п'ятому пагорбi Стамбула, вклонився праховi великого Мехмеда Завойовника i повiв сво? страхiтливе вiйсько на Едiрне, часто зупиняючись для перепочинку й для ловiв у лiсах на Мерiчi. Нiхто не знав, Проти кого спрямовано буде удар цi?? сили, хто перший стане жертвою султанського могуття. Може, не знав ще й сам султан?- Десять днiв iшли до Едiрне. Вiдпочинки, лови, молитви, диспути вчених улемiв. Тут при?дналися до велетенського султанського вiйська загони румелiйського беглербега Ахмеда-пашi, нащадка святого Сави. Про сво? високе слов'янське походження Ахмед-паша пам'ятав тiльки тодi, коли на султанському диванi нахабно осмикував вiзирiв. Усiх вважав нiкчемами, мрiяв стати вiзиром, а там замiнити й самого Пiрi Мехмеда. Ще за десять днiв похiд досягнув Пловдива. З лiсiв i гiр гнано до страхiтливого вiйська тисячi нових людей, вливалися у загрозливу хмару, не вiдаючи, куди йдуть i що мають робити, бо в багатьох не було нiяко? збро?, окрiм звичайного загостреного кiлка або лiсорубсько? сокири. Ще сiм днiв треба було, щоб султан дiйшов до Софi?. Болгарська земля стогнала вiд навали. Мов велетенський полiп, присмоктувалося вiйсько тисячними присосками до мiст, сiл, полiв iз снопами, до бджоли й худобини, до кожного диму, до кожно? криницi i смоктало, смоктало, несло страх, пригноблення i спустошення. Од кожного двору брано один дукат, двi вiвцi (одну з ягням) i барана. Двадцять дворiв об'?днувано в катун (лiтн? пасовисько). Вiд кожного катуну одне шатро, один сир, три мотузи i шiсть обротьок, один бурдюк масла й одного барана. Тiльки до Софi? звелено привезти десять тисяч возiв, повних провiанту для вiйська. Окрiм того, вiд кожних п'яти дворiв один во?н мав iти з султанським походом. А з тих, хто зоставався, належало брати по дукату вiд кожно? голови й десяту частину вiд урожаю султановi за те, що вiн оберiга? землю аллахову, четверту частину врожаю спахiям, по двi аспри вiд кожно? худоби, по двi аспри вiд кожного вулика, коня, криницi, диму з печi, пашам, якi вирушають у путь, i пашам, якi прибувають, вiйську, коли воно проходить, i вiйську, коли воно ма? поповнюватися. Але це податки звичайнi, згiдно з законом шарiату,харадж, ушр i джизь?. А там, де проходило вiйсько, султанськi кеха? [33], ?дучи попереду з загонами яничарiв, починали збирати податки за звича?м - урiфiй?. Велися примусовi роботи-аварiз: спорудження фортець, прокладання шляхiв, наведення мостiв. Султанськi чиновники - збирачi продовольства, арпа-емiни - примусово, удень i вночi, збирали сюрсат - продовольство для вiйни: ячмiнь, пшеницю, борошно, м'ясо, дрова. Хто приховував запаси, пiдлягав негайному i безпощадному знищенню - люди, селища, общини. Здавалося б, що могло залишитися у щонайбагатшiй землi пiсля такого грабунку? Але вигадливостi султанських дефтердарiв не було впину. Вигадувалися новi податки, здиралися ще з бiльшою запопадливiстю i жорстокiстю: алаф-фураж для султанських коней i тварин, iмдад-i-сеферiй? - помiч для потреб походу, iмдад-i-дихадiй? - помiч для священно? вiйни, бедел-i-нюзюдль - податок на постiй, навiть податок за труд, понесений зубами османцiв у з'?даннi християнських харчiв - дiш параси. Коли б султан узяв у похiд свiй гарем, тодi збирано б ще й податок на гарем, але Сулейман вiз iз собою тiльки Стамбульський звiринець: на здоровенних мажах, запряжених волами, залiзнi клiтки з левами, тиграми, пантерами, гi?нами, вовками й ведмедями. Для звiрiв збирано свiже м'ясо. Вiдбирали коней, буйволiв, вiслюкiв, кожне колесо, деревину, шматок мотузки. Сiромашнi люди, вхопивши що могли або й з порожнiми руками., рятуючи бодай душу, втiкали в лiси й у гори, шукали плодючо? землi якомога далi вiд шляхiв, там кидали зерно в землю, щоб вирiс якийсь колосок i можна було прогодувати дiток, продовжити свiй рiд, не пiддатися понищенню. Тiльки в Софi? на диванi Сулейман виклав свiй план походу. Iти на Белград, щоб узяти цю крiпость, стати назавжди па Дуна?, виконавши волю предкiв. Замiр був зухвалий, але гiдний величi султансько? держави. Сам Мехмед Завойовник не мiг узяти Белграда вже пiсля того, як прославився взяттям Царгорода i коли здавалося, що нема? в свiтi сили, яка могла б вистояти перед його могутнiстю. Сулейман питав у сво?х вiзирiв поради, але всiм було видно, що не вiдступиться вiд заповзятого намiру цей мовчазний, загадковий володар, та й велiiчезне вiйсько, яке цiлий мiсяць витоптувало болгарську землю, несила вже було повернути назад. Стрiла накладена па лук, тятива напнута - нема ради. Iз софiйського поля султан послав тисячу яничарiв з Хусрев-бегом, щоб вони почали облогу Белграда i взяли Земун для лiпшого доступу до мiста, яке очiкувало навали з пiвдня, вiд гори Авали. Сулейман пам'ятав, чим печалився Мехмед Завойовник пiд Белградом. Той хотiв перевезти вiйсько через Саву, розташувати коло Дунаю i там укрiпитися, щоб не дати угорцям приходити з помiччю Белградовi. Але на диванi бе? вiдраяли його вiд цього намiру: "Щасливий повелителю, не роби цього, бо в цьому нема? потреби". Так берег Дунаю лишився оголений, i звiдти угорцi без перешкод посилали обложеним iз сушi б?лградцям потрiбну допомогу й припаси, i Завойовник так i не змiг узяти цього слов'янського мiста. Слiдом за яничарами пiд Белград послано було великого вiзира Пiрi Мехмеда-пашу з двадцятьма тисячами вершникiв i пiвсотнею величезних гармат для розбивання мурiв верхньо? фортецi. Сам султан пiшов на Шабац, який звався тодi Бу?рделен, але через чотири днi його зустрiла вiсть: "Град Бу?рделен упав, i сто невiрних стали поживою осяйного мусульманського меча". Цi сто захисникiв убили сiмсот туркiв, але довше вистояти не змогли. Султан увiйшов у твердиню крiзь шпалери голiв, насаджених на кiлля. Звелiв укрiпити Шабац, провести крiзь нього Саву. Сидiв на березi рiки в зеленому куренi, зробленому iз свiжого гiлля, дивився на роботи, мовчав, думав. Тодi наказав будувати через Саву мiст. Знову сидiв iз самого досвiту в зеленому куренi, не пiдпускав до себе навiть Iбрагiма, дивився на рiку. Тiло рiки мiнилося сонячними блискiтками, мов срiбно-скляна змiя, мов тiло жiнки, яка пливла повз нього, крiзь нього, поза ним, минаючи, прослизаючи, далi й далi, невловиме й неправдешньо, як сон i марення. Вiзири, пашi, яничарськi аги пiдганяли людей палицями, люди працювали iнодi по шию у водi, тягли колоддя, тяжкi човни, плоти, в'язали, стелили, скрiплювали. Султан не мiг вiдiрвати погляду вiд поверхнi рiки. Вона лежала перед ним, як незаймана жiнка, як земля, як безмежний текучий простiр, що поглина? усе на свiтi, уярмлю? i ув'язню? навiть час. Вiн пiдкорив собi час, мав пiдкорити й простiр. Подолати, подавити, погнобити! Перейти через цю рiку, не доторкуючись до не?, з сухими пiдошвами, легко й летючо, дати ?й вiдчути свою силу, владу, могуття, злiсть, уярмити, обезвладити, зневажити, хай корчиться, стогне, мета?ться, кричить! Рiка була, мов та забута ним слов'янська дiвчина. Вона притягувала й вiдштовхувала водночас - дивне по?днання непо?днуваного, вона пахла чужим зiллям, незнаними травами й рослинами, пахла чужою волею, вiд яко? Сулейман п'янiв, нiби вiд кандiйських вин або запаморочливого опiю. Днями цiлими непорушне сидячи в зеленому прихистку на березi велико? слов'янсько? рiки, каламутно? i норовисто?, "вiн несподiвано для себе (може, то вiд султансько? самотностi?) згадав те, чого не пам'ятав, не хотiв пам'ятати, викинув iз душi вже на ранок пiсля то? ночi з маленькою розсмiяною чужинкою. Трiпотiння птахiв на досвiтнiх деревах, зорi зодiаку, велич небес i непробивнi гущавини листя, а крiзь усе це - бiлi пальцi на важких пiвкулях грудей, слова без значення, незмога порозумiтися, вiн замикав повiками очi, але вона проникала й пiд повiки, оживала в його очах i в ньому самому, проходила крiзь нього без зусиль i без бажання, як дух без бога, полишала в ньому невагому бiлiсть свого тiла i баламутну тяжкiсть грудей, отих пiвкуль, розгублено прикриваних кошичками з тонких пальцiв. Вiн сидiв, дивився, як перескакують по не добудованому ще мосту на той бiк спахi? Ахмеда-пашi i царгородськi яничари, а якiсь демони бажання, не пiдвладнi йому, штовхали його знов до спогадiв, спокушали продертися пам'яттю пiд шовковисту шкiру тi??, що була, як вiтер, якого нiколи не вгаму?ш, як рiка, що ?? нiколи не спиниш, як земля, що ?? нiколи не сходиш. Султан сидiв один день i другий, наприкiнцi другого дня послав у Стамбул дарунки для одалiски Гульфем. Чому для Гуль-фем - сам би не мiг сказати, а питати нiхто не мав одваги. Оточували його велетенське шатро iз золотою кулею нагорi тисячi людей, але з тих тисяч не пiдпускав до себе нiкого, ждав пiдкорення рiки. На третiй день почався дощ. Вiн iшов цiлий тиждень, розкле-котанi води вдарили в мiст, вiдiрвали його вiд берегiв, понесли зниз за течi?ю, ламаючи й трощачи. Десять днiв тисячi людей, знемагаючи, гинучи, тонучи у водах, будували мiст, десять днiв султан у спеку i в дощ сидiв на березi пiд зеленим гiллям i невiдривне дивився на рiку, а тепер не зосталося нiчого, Сава текла вiльно й свавiльно, i Сулеймановi здавалося, що вона тече крiзь нього, крiзь його душу. Вiн звелiв переправляти вiйсько i коней на той бiк галерами. Сам чотири днi вiдпочивав, прикликавши до себе Iбрагiма. Це був дивний султан. Не водив вiйська на приступ, не розмахував шаблею, не майорiли над ним зеленi знамена, не гримiли султанськi барабани. Розпустив по всiй землi сво?х пашiв i бегiв, як кровожерних псiв, знав, що дiятиметься все i без нього так, як дiялося за всiх Османiв: шпалери набитих на палi людей, пiрамiди з вiдрубаних голiв, бiда людська, страх, кривава запона, зiткана з чужих страждань, а за нею - вiдгороджений вiд усього султан, падишах, Сахiб Кiран - Володар Вiку, тiнь бога на землi. Незворушна рука прибiчного султанського словоскладача тим часом записувала в похiдному щоденнику: "Земля невiрних наповнилася бiженцями. В цiй переможнiй вiйнi акинджi? були роздiленi на два вiйська. Одне ?хн? крило перейшло в землю волоську, щоб захопити Ердель i Темешвар, друге крило йшло з царською ордою, цi грабували довколишнi мiста й кра?". "I вiд Пiрi-пашi прибув гонець. Вiн принiс вiсть: град, на ймення Земун, узятий! Били гармати, тривала тяжка боротьба, але нарештi милiстю божою захоплений. Багато мусульман у боях полягло за вiру. Невiрнi, яких захоплено в городi, стали поживою для меча. Жони й дiти взятi в рабство". "Один родич сина татарського хана з татарами пiшов у Срем збирати харч для вiйська. Прийшла вiсть, що ?х на путi перестрiло багато невiрних, спалахнув бiй, i в тiм бою многi татари з родичем ханового сина погинули". "Боснiйський санджакбег Ях'я-пашич, проходячи по угорськiй землi з шiстьма тисячами вiйська, взяв три мiста. Два з них узято з боями. Всiх невiрних посiчено. Були грабунки". "Мустафа-паша повернувся з грабувань. Привiв багато рабiв". "Од Ях'я-пашича прибув чоловiк. Принiс п'ять голiв i привiв закованих у залiзо шiсть невiрних. На диванi ?х посiчено". "Навалився Ях'я-пашич на одне мiсто. Багато невiрних посiк, 70 чи 80 невiрних послано султану. На диванi всi посiченi. Шестеро кинуто слону, i вiн розшматував ?х". Сулейман спокiйно споглядав тi жорстокостi, так нiби вважав, що в покараннях потрiбна не тiльки суворiсть, а й винахiдливiсть, сказати б, витонченiсть. Не помiчав, що жорстокiсть ще винахiдливiша за мудрiсть. На жаль, тiльки в злочинах i карах. В останнiй день липня Сулейман уперше дивився на Белград iз земунського берега. В Земунi кинуто диким звiрам братiв Михайла й Марка Скобличiв, якi боронили мiсто вiд Хусрев-бега. Чи й це видовище втiшало султанськi очi? На березi Дунаю навпроти Белграда знов поставлено великий зелений курiнь для султана. Вiн при?здив туди щодня, проводив короткий диван, вiддавав накази i цiлими днями з-пiд свого зеленого прихистку мовчки розглядав неприступний слов'янський город на високiм березi рiки. Криваво-червоний од пожеж, пiднятий пiд саме небо, Белград нагадував оту порфiрову колону, яку звалив Сулейман у Стамбулi. Звалити все, звалити, кинути пiд ноги, погнобити й пригнобити, iнакше погноблений будеш сам. Вiсiмдесят сiм тисяч во?нiв оточили Белград i безперервно били в його мури з гармат, поставлених в одинадцяти мiсцях. Нiхто не мiг допомогти приреченому мiсту, Лайош, король угрiв i чехiв, якому належало мiсто на Дуна?, не мав сили, щоб виступити проти грiзного султана. Iмператор Карл був заклопотаний боротьбою з нiмецьким монахом Лютером i французьким королем Францiском, який напав на Iталiю. Австрiйський герцог Фердiнанд не мав чим обороняти навiть власну землю. Папа римський Лев не знав, як покiнчити з ?рессю, що розколола його церкву. Венецiанцi не хотiли сваритися з султаном. Так якась пiвтисяча захисникiв Белграда, вiдрiзана вiд усього свiту, полишена всiм свiтом, мала боронитися вiд всемогутньо? сили султансько?. Iз савського берега нападав з вiйськами великий вiзир Пiрi Мехмед-паша, з дунайського навалювався другий вiзир Мустафа-паша, з яким були всi стамбульськi яничари. Почався рамазан, велике свято мусульманське, i вiйсько ще з бiльшою ревнiстю кинулося на неприступну фортецю. Султан звелiв будувати бiля самого Белграда наплавний мiст через Саву. Знову пiшов дощ. "I пролили ми на них дощ; лихий дощ тих, кого вмовляли!" На диванi вирiшено було: зранку четвертого дня рамазана - перший приступ. Оборонцi запалили нижню частину мiста й перебiгли у верхню фортецю. Через тиждень скочила з мурiв фортецi жiнка. Приведена до Пiрi Мехмеда сказала, що в фортецi вже нема? нi харчiв, нi вiйськових припасiв. У п'ятницю наступного дня Сулейман пiдiйшов пiд стiни, звелiв поставити собi затiнок, спочивав там якийсь час, тодi наказав iти на приступ. Хмари вiйськ посунули пiд мури фортецi. Вона конала. Замовкла навiть башта серба Утешеновича, вогонь з яко? був найспустошливiший усi цi днi. Над мурами вивiшено бiлий прапор. Султан звелiв припинити вогонь. Оборонцi попросили десять днiв, щоб пiдготувати мiсто до здачi, самi тим часом мерщiй залатували пробо?ни в мурах. Знову загримiли гармати. Впiймано переодягненого яничаром посланця до угорського короля за помiччю, поставлено перед султанським диваном, набито на палю. Вiд останнього приступу вже не було рятунку. 26 рамазана 927 року хиджри (або 29 серпня 1521) султанськi муедзини вперше проспiвали з белградських висот азан[34]. "Пiрi-паша з дефтердаром увiйшли в башту, щоб заволодiти скарбницею. Одразу пiсля них з'явився загiн Хусрев-бега, смедеревського санджакбега. Музика грала. На високiм диванi тричi бито в барабан, яким оголошуються радiснi вiстi. Яничарський жовто-червоний прапор пiднято над городом. На честь цi?? подi? грала музика. Настала благословенна нiч Лейле-i-кадр, найсвятiша для мусульман, бо в цю нiч Мухаммеду прийшло перше боже явлення". Сто п'ятдесят угорцiв, якi разом з сербами боронили Белград, Сулейман вiдпустив, щоб пливли Дуна?м до свого короля i розповiли йому про султанську силу. Двох полонених - Блажа i Моргая - поставлено перед Iбрагiмом, який був тепер султановими очима, вухами i устами, був волею султановою i його караючою десницею, усi це знали, окрiм полонених, а коли знали й вони, то однаково вже нiчим не могли собi зарадити, бо переможений може тiльки ждати. Чого? Милостi чи смертi? Мабуть, вони вже вгадували свою смерть, тому дивилися на Iбрагiма з понурою байдужiстю, вiн не розкошував од необмежено? влади над цими двома безстрашними чоловiками, якi вже довели сво?ми дiями, що не боялися смертi, але якi мають злякатися то? смертi, яку вiн ?м вигада?, злякатися i вжахнутися, та для жаху теж потрiбен вiдповiдний час, i вiн, Iбрагiм, хотiв надати цим упертим дурням той час, для того й звелiв поставити ?х перед собою. Це були дивнi люди. Якби хотiв знайти таких двох неоднакових людей серед тисяч i тисяч, то, мабуть, нiколи б не знайшов,- так рiзнилися вони зовнi мiж собою. Блаж - високий, бiлявий, голубоокий, тонкий i гнучкий, мов юнак, з красивими тонкими вусами, iз золотистою засмагою на обличчi, весь у голубому, iз золотими позументами на одязi - стояв, гордо вiдставивши ногу, опираючись правою рукою на рукiв'я уявно? шаблi (зброю в них, ясна рiч, вiдiбрано), дивився поверх Iбрагiмово? голови кудись у далеку далеч, бачив там тiльки те, що приступне було його оку, може, оглядав з висоти сво?? смертно? найдальше i найдивнiше з iсторi? свого вiльного народу: чорноморськi степи, трави, табуни коней, прекрасних вершникiв, вогнища пiд зорями, ластiвок у небi, широкий Днiпро, Карпати, сонце над придунайською рiвниною. Моргай - невисокий, чорний, як кипчак, стояв глевтякувате, невмiло, розкарячивши звиклi охоплювати кiнськi боки ноги, пронизував блiдолицього султанського сiпехсалара[35] гострим, як у юрюка[36], поглядом, зневажливо кривив губи пiд чорною пiдковою 'вусiв, так, нiби хотiв сказати Iбрагiмовi: не ти мене, а я тебе мав би судити, бо в менi кров так само несамовита, як у цих родичiв мо?х далеких предкiв-куманiв, а ти тiльки iдололиций зрадник, та й годi. Та це тiльки здавалося, що Моргай хотiв би промовляти до Iбрагiма таким чином. Бо при всiй його зовнiшнiй несхожостi з Блажем мав вiн щось невловиме й незбагненне в собi, що рiднило його з Блажем навiть бiльше, нiж синiв то? само? матерi. Стояли - мов два крила свого народу, мов двi його iпостасi, нiби двi гiлки могутнього дерева, нiби двi половинки горiхового ядра, не розiрвати, не розколоти, не розчахнути, не розрубати, жити - то жити обом, умерти - то теж разом! Iбрагiм мав метке око i ще меткiший розум. Вiн миттю збагнув, що залякати цих людей не дано нiкому, тому повiвся з ними, вдаючи спiвчуття. - Як же так сталося, що ви не дотримали слова? Блаж так само гордовито дивився поверх Iбрагiмово? голови, надто далеко вiдбiг вiн думкою вiд свого безнадiйного мiсця, щоб повернутися сюди для вдоволення чийогось, чи??сь цiкавостi, зате Моргай обурено стрепенувся на Iбрагiмове запитання i кинув тому у вiдповiдь коротко й твердо: - Ми дотримали. - Дозвольте нагадати, що це неправда,- усмiхнувся Iбрагiм.-Белград викинув бiлий прапор на знак здачi, а тодi знов став боронитися. Що це як не зрада? Всемогутнiй султан... - Прапор пiдняли слабкодухi. Такi, на жаль, знаходяться завжди. Ми ж не обiцяли здачi нiкому й нiколи. Ми дали слово боронити фортецю, i ми боронили ?? до останнього. - Якась жалюгiдна тисяча оборонцiв проти всемогутнього iсламського вiйська? - Хiба хоробрiсть залежить вiд лiчби? - стрепенувся Блаж.- За нами стояла вся наша земля. - Ця земля турецька. Султан Баязид Йилдирим подарував цю землю сербському деспотовi Стевану Лазаревичу, i той збудував тут фортецю. Блаж терпляче пояснив: - Цей берег Дунаю дав Стевановi угорський король. I вiдтодi угри зобов'язалися помагати сво?м сербським братам. Наш_ во?вода Янош Хуньядi прогнав звiдси самого султана Завойовника, перед яким схилився Царгород. - Але вам не вдалося повторити подвигу Хуньядi? - засмiявся Iбрагiм. - Зате ми не зрадили сво?? землi,- уперто повторив Блаж, мовби натякаючи на те, що вiн, Iбрагiм, попри його тимчасовi велич i владу над ?хнiм життям, зрештою просто дрiбненький ренегат i бiльше нiчого. Будь-кого це довело б до шалу, але Iбрагiм лишився холодним i спокiйним. - Ви ма?те якiсь бажання? - майже лагiдно поспитав вiн. Блаж не вiдповiв, Моргай знизав широкими плечима. Якi ще бажання у людей, що до кiнця виконали свiй обов'язок i мають цiлковите право вважати, що таким чином сповнили сво? призначення на землi. I це слово "земля" проголошувалося в образу й звинувачення вже самого Iбрагiма, вiн це вiдчув i зрозумiв i в думцi подякував боговi (якому - хiба не однаково), що затiяв цю гру з приреченими без високих свiдкiв - без султана i його вiзирiв, мав би пошкодувати за свою недоречну цiкавiсть, але не належав до людей, якi шкодують за вчиненим; граючись золотою шаблею, яка лежала в нього на колiнах, недбало промовив: - Хвалитеся, що дотримались вiрностi сво?й землi? Така вiрнiсть вимага? нагороди. Султан доручив менi належно винагородити вас. Ви хотiли цi?? землi - ми вам дамо ??. Вас буде закопано в цю землю. Закопано живими. Яму собi викопа?те самi. Щоправда, землекопство у мусульман вважа?ться найганебнiшою справою, а копання могили для себе i вкрай ганебне, але що я можу вдiяти? Та й ви не мусульмани. - Так, ми християни,- твердо мовив Блаж.- I тому копати для себе могили не станемо, хоч би з нас живцем здирали шкiру. - Така можливiсть теж iсну?,- усмiхнувся Iбрагiм,- але ви захотiли землi... I вiн, наслiдуючи султана, ледь вловимим порухом руки звелiв прибрати приречених з-перед очей. I цi люди для нього вже не iснували. Були давно мертвi. Вiн i говорив з ними з просто? цiкавостi. Довiдатися, як говорять мертвi. Живi подобалися йому бiльше. Були поштивiшi. Блажа i Моргая закопали живими ще того дня мiж четвертою i п'ятою молитвами. Свiдками нелюдсько? кари були всi угорцi, яким Сулейман дарував свободу, i полоненi в Белградi серби. Iбрагiм спостерiгав за карою iз свого чорного (як i в султана) коня у золотiй збру?. Обдертi з свого одягу, сповитi мiцними мотузками, кинутi на дно глибочезно? вузько? ями, викопано? пiд високим берегом, на якому стояв пошарпаний, закiптюжений, повержений Белград, Блаж i Моргай не благали про помилування; нi стогону, нi зойку не пролунало з ями, коли з квапливих лопат дурбашiв[37] посипалася на них безжальна земля. Iбрагiм уявив, як земля засипа? живий красивий рот Блажа, глибоко й смачно втягнув у себе ласкаве дунайське повiтря i по?хав до султанського намету. Сулейман уже розiслав усiм, кого треба було обрадувати або налякати, фетх-наме [38] про те, що Белград у його руках. Тепер, сидячи в сво?му розкiшному наметi, складав сумнi вiршi, сповненi гiркоти, меланхолi? та безнадi?. Пили з Iбрагiмом вино, султан читав газелi про марноту багатства, слави, могуття. - Подобаються мо? газелi? - питав свого улюбленця. - Для вашо? величностi нема? неможливого,-весело вiдповiдав нахабний грек.- У вас виникло бажання скласти газелi, i ви його виконали. Хто може стати на завадi? - А власна невмiлiсть? - А хто посмi? вказати на вашу невмiлiсть? - Коли я складаю вiршi, я перестаю бути султаном Сулей-маном. Тодi я поет, який зветься Мухiббi. - А хто посмiв розокремити великого султана i сором'язливого, задумливого Мухiббi? Дванадцять днiв султан лишався у Земунi. Звiдти кораблем або по мосту часто перебирався до Белграда, полював у довколишнiх лiсах, дивився, як лагодять башти й мури, скликав диван, роздавав нагороди й подарунки. Найпершим нагородив Ях'я-пашича Балi-бега, прикликавши його iз Сланкаменя, за цiлковите сплюндрування Срему (той спалив i зрiвняв з землею городи Купиник, Митровицю, Червеч, Iлок, знищив усе живе, створив широкий пояс пусто? нiчийно? землi). Камiння сремських мiст везли тепер для лагодження поруйнованого Белграда. Двi тисячi полонених сербiв - жiнок, дiтей, старих - пiд яничарською охороною султан наказав гнати пiшки до Царгорода. Гнали ?х три мiсяцi. Через Нiш, Софiю, Пловдив, Едiрне, через гори, рiки, болота. Кривавi ноги, плач i зойк по горах i лiсах. I тужлива пiсня йшла за ними, пiсня про тих сербських юнакiв, якi лягли пiд Белградом i вже не встануть нiколи: Пiд Белградом коник сто?ть вороний. А на тому конi, Скровлений по скронi, Сидить милий мiй. Хочеш, мила, знати, що то за вiйна? Тече з коня мого I з мене самого Кривава вода. Хочеш, мила, знати, що в нас на обiд? Ох, печеня кiнська Та вода дунайська - Такий в нас обiд. Хочеш, мила, знати, де спочину я? В широкому полi На темнiм роздолi - Могила моя. Хочеш, мила, знати, хто в нас дзвонарi? Кулi та булати, Шаблi та гармати, Сурми на зорi! Несли з собою iкони й мощi святих. Люд виходив ?м навстрiч, щоб поклонитися святиням i ?хньому стражданню, виносили хлiб i воду, вино й м'ясо. Де ще могло воно взятися тут пiсля плюндрування султанськими душогубами? Гнанi несли з собою мощi свято? П'ятницi, випрошенi колись у хрестоносцiв iз Вiзантi? болгарським царем Йованом Асеном i перенесенi ним у свою столицю Тирново. Перед турецьким нападом на Болгарiю мощi сховано у Вiдинi, а тодi княгиня Мiлiца вблагала свого зятя султана Баязида, щоб вiн ?х вiддав сербам. Вiдтодi Белград був мiсцем зберiгання тирновсько? П'ятницi. "Пришествием твоим сербская земля обогатится",проказувалося у церковнiй службi свято? П'ятницi. Ще несли з собою чудотворну руку царицi Феофано, жони Льва, царя премудрого, а також iкону богородицi, мальовану ?вангелiстом Лукою. Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цiлувати iкони й мощi, але за плату. Грошi мали йти в султанську скарбницю. У Царгородi султан звелiв грецькому патрiарховi сплатити за релiквi? дванадцять тисяч дукатiв, коли той не хоче, щоб ?х було кинуто в море. Тодi Сулеймана ще не названо Канунi-Справедливим, але намагався виказувати вiн свою жорстоку справедливiсть щокроку. На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на злиття Дунаю i Сави. Гулями[39] тримали над султаном велетенський чадор. Нiхто не смiв ступати в просторе коло тiнi, утворювано? чадором. А сам султан мовби ховався у тому колi, не насмiлюючись ступити за його межi. Маючи таку iмперiю, обмежуватися клаптем тiнi пiд чадором? Така малiсть людини, бо й що людина перед свiтом i стихiями! Двi велетенськi слов'янськi рiки текли в нього пiд ногами, стелилися йому до нiг i не стелилися - норовистi, невпокоренi, могутнi. Горiховi води Дунаю, глибокi й загадковi, пливли спокiйно й потужно, а Сава котила з гiр вировиння глини, мулу, пiни, вдарялася з розгону в пречисте тiло Дунаю, каламутила його глибокi води. Дунай вiдтручував i вiдштовхував Саву, якийсь час вони мчали поряд двома несамовитими потоками - один темний, горiховий, чистий, другий - жовтоглиняний, не вода - якийсь суцiльний бруд; Дунай не давався, пручався, сахався запацьорено? Сави, але жовтi патьоки розтiкалися ширше й ширше, затягували в свою каламуть новi й новi свiтлi шари води - i велика рiка здалася, дала себе полонити, борсаючись i здригаючись, нiби в конвульсiях, пливла тепер до моря такою скаламученою, як душi людей, охоплених нещастям, злочинами i невситимою жадобою володарювання. Чи не така каламутна i в нього душа? Сулейман не мав сили вiдiрвати погляд вiд злиття рiк. До Стамбула повертався без вiйська, йшов швидко, з короткими ночiвлями й перепочинками. Сiмдесят п'ять днiв треба було йому, щоб дiйти вiд Стамбула до Белграда, тридцять днiв витратив на здобуття мiста i ще тридцять один день повертався назад до столицi. В одному сербському селi Сулеймана зустрiла вiсть про смерть його найменшого сина Мурада. Тiльки старий Пiрi Мехмед наважився сказати султановi про сумну новину. Будь-хто iнший за такi слова мiг поплатитися головою, але яка ж рука пiднялася б на сивизну старого вiзира? Султан сумно вiдповiв рядками з корану: "Коли б аллах бажав узяти для себе дитину, то вiн вибрав би, що йому угодне, з того, що творить. Хвала йому! Вiн - аллах, ?диний, потужний!" Два днi пiсля вiстi про смерть сина Сулейман перепочивав. Двiчi присутнiй був на кiнних змаганнях, брав участь у ловах, розглядав з коня стару сербську церковцю. Коли милувався кiньми па змаганнях, згадував слова: "Ось представленi йому були увечерi легко стоячi, благороднi". Вiрив, що вiчний бог i щастя володаря не полишать його, бо ж народився для володарювання i _мав сповнити сво? призначення. "I вiддали ми йому пiд оруду вiтер, який тече за його повелiнням, легким, куди вiн забажа?, i шайтанiв, усякого будiвника i водолаза, й iнших, з'?днаних у кайданах". Вирушив на Стамбул. Нiкого не хотiв бачити по дорозi, крiм Iбрагiма, Пiрi Мехмеда й старого Касима-пашi. В Едiрне покликав до себе Ахмеда-пашу, якого полюбив за хоробрiсть пiд стiнами Белграда. Не лякало його те, що в Стамбулi лютувала чума, за якою йшла чорна вiспа, безжально нищачи маленьких дiток. Коли в Стамбулi французький посол через великого вiзира стане благати султана, щоб вiн випустив його з охоплено? моровою пошестю столицi, Сулейман гнiвливо й подивовано водночас вигукне: "Чого вiн хоче i куди втiка?? Чи вiн не зна?, що чума - це божа стрiла, яка нiколи не б'? повз цiль? Коли бог захоче його умертвити, нiяка втеча й щезання не поможуть. Чоловiк завжди сто?ть перед невiдомiстю. Чума увiйшла i в мiй палац, але я не полишаю його". До столицi Сулейман повернувся без пишноти, без трiумфу, непомiтно перевiзся встеленою килимами султанською баркою вiд Сiлiврi?, зiйшов на берег у садах гарему, замкнувся в сво?х покоях. За два днi вмерла його маленька донька, яка не мала ще й iменi. Ще за вiсiм днiв чорна вiспа забрала первородженого султанського сина Мехмеда. Три маленьких тiльця, поставленi в табутах[40] до нiг покiйного султана Селiма, забрали з собою любов Сулеймана до Махiдевран. Черкешенка одурiла вiд горя. Стiльки втiхи давала сво?м зграбним, округлим, пещеним тiлом i сво?ми дiтьми, яких народжувала легко, охоче й радiсно, а тепер усе втратила за кiлька днiв i, хоч залишився живий трилiтнiй султанський син Мустафа, вiдчувала: короткi роки ?? величання скiнчилися без вороття. Сулейман не хотiв бiльше бачити свою жону. Пiдстрелено горлицю - навiщо лук? _ ХАМАМ Усе життя - в чотирьох стiнах. Ув'язненi, Живцем похованi. Тому з якою радiстю виривалися раз на тиждень за мури й залiзнi брами Баб-ус-сааде в день, вiдведений на хамам - турецьку лазню, розкiш i раювання Сходу, розкiш для тiла й душi, надто коли душа ув'язнена ще бiльше, нiж тiло. Хуррем не знала, що то за хамам, i попервах вiдмовлялася туди ходити, вдовольняючись гаремною купiллю. "Чого я там не бачила?" - казала вона кизляр-азi, коли той загадував вихiд у хамам. Гидко було подумати, що гнатимуть тебе ?внухи в отарi одалiсок, отарою ж цiлою будеш хлюпостатися в тiй ?хнiй лазнi, цiлий день сидiтимеш там, об'?даючись, нудьгуючи, ждучи темряви, бо в сутiнках ма?ш покидати мури гарему, в сутiнках повертатися туди, щоб жодне чужо чоловiче око не осквернило священно? власностi падишаха. Чому зрадила самiй собi i пiшла нарештi в хамам? Не знала й сама. Блiдло небо по той бiк моря над сiро-синiми хвилястими горами Ускюдар, над горою Бургурлю, на вершинi яко? чорт спокушав Христа, показуючи йому чарiвну картину Стамбула. Тужливо туркотiла десь у деревах голубка, кликала ?? додому, додому, додому... А де твiй дiм, Настасю? Де твiй дiм? I чи ти ще Настася, чи вже тiльки Хуррем? I кого тобi тепер слухати - голубку чи власне серце? Любов, мудрiсть i птахи не знають вiтчизни. Вони перелiтнi i всюдисущi, як туга й розпука. А ти хiба перелiтна? Навiщо й чому ти тут, так далеко вiд Рогатина, вiд свого дому? А де ?? дiм тепер? Страшно подумати. Хотiла знайти на злинялому небi бодай одну зорю, зорю не свою, та хоч для себе. В Рогатинi мала з дiвчатами забаву - шукати свою зорю. Хотiлося найяснiшо?. Щоб просвiтлювала всю душу, щоб смiх бризкав з ?? алмазних променiв, щоб возносилася твоя гордiсть у недосяжнiсть i безмежнiсть свiтiв, вище птахiв, вище хмар i самого неба. I тут небо теж високе, як i вдома, i те саме сонце, i зорi мовби тi самi. Тiльки мiсяць чужий. Якийсь перевернутий, мов човен, що пливе не знати куди, а з ним вiдплива? твоя душа. Ой не свiти, мiсяченьку, не свiти нiкому! А тут поети шукають у мiсяцевi розраду й порятунок од душевних мук: "Коли ста? сумно, треба тобi подивитися, як по смарагдовому морю пливе золотий корабель". Плутаючись у широких шароварах, ще соннi, мляво перемовляючись, гаремницi виходили за брами Баб-ус-сааде, ?внухи перегукувалися довкола них, мов пастухи, служебки, мало не перериваючись, тягли важучi кошi з на?дками й пiттям на цiлий день, кожна з жiнок у великих вишитих сукняних мiшках-бохча мала для себе простинi, мило, пахощi. Темне громаддя Айя-Софi?, де правовiрнi вже вершили свiй передсвiтнiй намаз, насунулося й вiдсунулося, ще якiсь будiвлi - кам'янi чи дерев'янi, хiба розбереш, а тодi замшiлi куполи присадкувато? химерно? споруди без вiкон, без дверей, як у загадцi: "Без вiкон, без дверей - повна хата людей". Дверi знайшлися, непомiтнi й присадкуватi, як i сама будiвля. I людей стала повна хата, коли тепла хвиля гаремниць заповнила хамам. Всерединi ще панувала темрява, бо все примiщення освiтлювалося тiльки крiзь невеличкi круглi прорiзи в куполах. Жiнки гамiрливе, похапцем роздягалися мiж високими колонами, що оточували круглий просторий зал, який пашiв при?мнiм сухим теплом. Складали свiй одяг, сво? бохча на рiзьблених дерев'яних лавах, обгорталися яскравими простинями-пештемалами, розбрiдалися по лазнях, не стереженi, по пильнованi, знаходячи тимчасову свободу бодай у цьому кам'яному втечищi тепла, води й спокою. У круглiй залi роздягальнi посеред мармурово? пiдлоги бив водограй, вiд нього вiдходили уступами мармуровi чашi, щодалi меншi. Вода тихо дзюркотiла, переливаючись з бiльших чаш у меншi, i, мовби вторячи голосу води, безугавно спiвали жовтi канарки в клiточках, прикрашених голубими бусами-бонджук. Вузькi дверi вели в_ теплий соуклук, де на дерев'яних просторих лавах, пiдмощуючи пiд голови та пiд боки маленькi подушечки, вже лежали, парячись, одалiски. Безлiч маленьких дверей вели з соуклука до вбиралень i кiмнат для омовень, а через широкий прохiд можна було потрапити до третього мармурового залу, де попiд стiнами стояли мармуровi ванни-курни i над кожною з них бронзовi крани з гарячою i холодною водою; в чотирьох кутках, вiдгородженi низенькими стiнками, були купальнi для валiде, башкадушi Махiдевран i султанських сестер, а посерединi просторе восьмикутне пiдвищення Гйойбек-таш (камiнь-пуп) для тих, хто хотiв зазнати справжньо? насолоди хамаму. Хуррем,_ .поблукавши по хамаму, вернулася до зали, де спiвали канарки, вляглася ла тепле мармурове пiдвищення, що тяглося довкола зали попiд колонами, не брала подушок, сховала _обличчя в зiгнутих руках, тiльки _кра?м ока спостерiгала, як поволi роз'ясню?ться в залi вiд дедалi потужнiших стовпчикiв свiтла, що спадало iз скляних ковпачкiв у високому куполi. Довкола, давно вже поскидавши пештемали, розкошуючи вiльною нагiстю, вилежувалися одалiски, грiлися на теплому мармурi, розпарювалися, сходили потом i лiнощами. Тiло ставало як замазка. Не хотiлося нi ворушитися, пi говорити, пi думати. Може, в цьому теж щастя? Бiля Хуррем, непрошено порушуючи ?? самотнiсть, примостилася бiлява, тiлиста, як Гульфем, венецiанка Кiната. Рожева ?? шкiра аж пашiла силою, тепло входило в Кiнату й щедро виривалося з кожно? клiтини ?? дужого тiла. Поряд з цi?ю_ могутньою самицею Хуррем видавалася навiть i не дiвчиною, а хлопчиком - маленька, тонка, тiльки груди важкi й опуклi, але вона ховала ?х пiд себе, лежала долiлиць, лиш позиркуючи туди чи сюди сво?ми сiро-синiми очима, з яких так i вибризкував смiх, бо й як ти не смiятимешся вiд видовища цих голих ледащиць, розпарених, розiмлiлих, геть одурiлих од тепла, хоч, як вона вже не раз пересвiдчувалася, не стали б бони розумнiшими i на щонайбiльшому холодi, серед снiгiв та морозiв. - Бачила, якi дарунки прислав султан для Гульфем з Белграда? - гаряче зашепотiла Кiната.- Бiрюза в золотi, срiбне начиння для омовень. Хурром вигiднiше простяглася на мармуровiй лавi. - У хамам надягла свою бiрюзу,-не вiдставала Кiната. Хуррем хмикнула: - На верблюдицях бiрюзи ще бiльше. - А що подарував султан тобi? - Чому б мав менi дарувати? - Ти ж була в нього? - Коли була, то вже нема. - Султани брали сво? гареми в походи. Сулейман не бере. Ти тiльки раз була у султана? - Тобi яке дiло? - I я раз. Але ти новенька. Я ж у гаремi три роки. Ще з Ма-нiси. В Манiсi ми гинули з нудьги. Там тiснота й убогiсть. Як ми ждали, коли помре Селiм i султаном стане Сулеi?ман! Як хотiлося розкошi й ситостi Царгорода! - Зате вже годують вас тут, як свиней на зарiз! - засмiялася Хуррем. - Не оскверняй уст нечистою твариною! - злякано замахала на не? руками Кiната.Пророк заборонив i згадувати ??. - А що менi пророк? - Ти досi не змiнила вiри? Ще носиш хрестик? - Вiдчепися! - Це ж так просто - потурчитися. Пiдняти палець перед кадi?м i повторювати слiдом за ?внухом, який тобi пiдказу?: "Визнаю, що ? тiльки ?диний бог i Мухаммед його слуга. Визнаю, що переходжу вiд ложно? у праведну вiру i вiдрiкаюся вiд попередньо? вiри i всiх ?? символiв". Цiлу?ш руку кадi?вi - i все. Чоловiкам ще треба терпiти це жахливе обрiзання i носити потiм усе життя чалму, а нам - так просто. - Може, тобi й просто, але не менi,- майже сердито сказала Хуррем. Хотiла ще похвалитися, що вона дочка священика i тому вiру свою цiну? особливо високо, але промовчала. Хiба тепер важить, хто ти i що. - Тебе вхопили татари, вони благороднi. - Благороднi? - Хуррем засмiялася гiрко i болiсно.- Хто тобi сказав? - Султан наш зветься повелителем татар благородних. Хiба не чула? Мене ж викрали морськi розбiйники Хайреддiна Барбароси. Це страшний чоловiк. Вiн хотiв мене згвалтувати, щойно побачив. Але вирiшив подарувати в султанський гарем i не зачепив. Тут же звелiв прийняти ?хню вiру. Iнакше грозився кинути в море. Якби ти бачила цього червонобородого розбiйника! - Може, лiпше було б тобi втонути? - Що ти, що ти? Я так хочу жити! Це ви, роксолани, байдужi до життя i вмира?те легко й охоче. - Вмирають усi тяжко. - Я могла б привести султановi сина i стати баш-кадуною, як Махiдевран. У мене тiло краще, нiж у Гульфем. Тiльки вона чорнява, а Сулеi?мановi подобаються чорнявi. - Перефарбувалася б,- насмiшкувато порадила Хуррем. - Тодi буду схожою на всiх. А я не хочу. - То чого тобi треба? Хуррем подивилася на Кiнату, не приховуючи зневаги. Та лежала поряд, як гора молодого м'яса, як повержена бiла башта, як нахабне втiлення хтивостi й низькостi. Тiльки уявити, що й вона була на султанських зелених подушках. Проклятий свiт! Проклятий i заклятий! Хуррем гидливо вiдсунулася вiд Кiнати, але та не хотiла вiд не? вiдчепитися, хоч ти ?? рiж. - Нам з тобою не пощастило, що ми такими народилися,- спiвчутливо зiтхнула. - Кому не пощастило, а кому, може, й пощастило. - Кому ж? - вчепилася в не? Кiната.- Чи не тобi? - А коли й менi? - От уже нi,- впевнено мовила венецiанка.- У мене он яке тiло, та й то не можу привабити повелителя, а ти... Ребра всi полiчити можна. Кiстки - так i колються... Султан i хустку випадком опустив тобi на плече. Мiрився на мене, а впала на тебе. Всi це _бачили... I тепер уже вона вiдсунулася вiд Хуррем i зацокотiла з iншою одалiскою, хвалилася, як провела нiч з султаном i як той сказав, що йому сподобалося ?? тiло. Тут вона згадала, що не спитала у Хуррем найголовнiшого, i, забувши про образу, яко? могли завдати останнi ?? слова, знов переповзла до не?, ляскаючи по мармурових плитах важкими стегнами. - А що тобi казав султан опiсля? - Нiчого. - Жодного словечка? - Може, й жодного. - Та ти що - забула? - Може, й забула. - Хiба можна забувати слова повелителя? - А я не зрозумiла. - Говориш он як жваво, а кажеш - не зрозумiла. - Тодi ще не говорила, тепер говорю. - Вже й тодi вмiла. - Одчепися! Хуррем пiдвелася i пiшла через соуклук туди, де шумiла й клекотiла вода, та, коли ступила до залу Гйойбек-таш, вдарили ?й у вуха ляскучi жiночi голоси, переплiталися з хлюпотiнням води талалакання й пасталакання, шепоти й плiтки, зiтхання й смiхи, Де тут схова?шся, куди подасися? Вона попрямувала до Гйойбек-ташу, що весь спливав водою i мильною пiною. Може, хоч там порятунок вiд цього галасливого одурiння. Щойно простяглася на гарячому мармурi Гйойбек-ташу, як на не?, не питаючи, мовчки накинулася жилава вусата бабега з шорсткими, як у кожум'яки, руками, вхопила голову Хуррем, стала безжально терти лоб, скронi, вилицi, щелепи, тодi взялася за шию, за руки, ноги, пальцi, груди, живiт, стегна. Била, лупцювала, розтягувала, стискала, викручувала руки й ноги, грала на хребцях i на ребрах, як на цимбалах, упиралася колiнами в спину, гуцала, кректала, мурчала, тодi стала витанцьовувати на Хуррем, топтала ?? ногами. Хуррем стогнала, охкала, зойкала i вже не знала, де бiль, де задоволення, де життя, де смерть. Ось що таке хамам! Тодi рукавицею з козячо? вовни бабега стала стирати з Хуррем лей, омертвiлу шкiру, непотрiб, пiд ?? безжальною рукою Хуррем линяла, як змiя,, мовби заново народжувалася на свiт, а ?? мучителька вже розпускала у великому мiдному тазу мило, збивала його пальмовою мочалкою до пухко?, високо? пiни, напустила то? нiшi повну наволочку з мiцного полотна, ще й надула ??, i почала терти Хуррем тою наволочкою-пузирем, била, масажувала, топила ?? в мильнiй пiнi, тричi помила ?? коси, змиваючи навперемiну то теплою, то крижаною водою, довго витирала й загортала в сухi теплi простинi, i тiльки тодi Хуррем помiтила, що за всiма цими солодкими катуваннями пильно стежила валiде. Закутана в червоно-зелений пештемал, маленька й легка, в дерев'яних сандалях, оздоблених перламутром i бiрюзою, валiде стояла спокiйно, мовчки, незворушно, так нiби не лилися довкола не? потоки води, не лiтали цiлi хмари густо? мильно? пiни, не клекотiв увесь замкнений простiр ляскучими жiночими голосами. Напiвприкритi повiки мовби свiдчили, що валiде бачила все, навiть бiльше, нiж треба бачити стороннiй людинi, що вона пересичена всiм тим, утомлена, може, й розчарована, бо ж сподiвалася чогось бiльшого вiд цi?? дивно? дiвчини, яку султан вирiзнив, щойно угледiвши серед гаремниць, а тодi забув так само несподiвано, як i вподобав. Помiтивши, що Хуррем побачила ??, валiде зробила ?й знак очима, повела за собою до соуклука, дала себе наздогнати, йшла поряд з Хуррем, як рiвна, несподiвано спитала голосом, позбавленим цiкавостi, холодно i байдуже: - Ти теж хотiла б народити султановi сина? Хуррем могла б тiльки засмiятися у вiдповiдь, але ?? рiзонуло маленьке словечко "теж", в якому вчувалися зневага й погорда, тому вона майже погордливо кинула на. валiде швидкий погляд, окинула зором султанську матiр з голови до нiг, мовби бажаючи сказати: "Ти так само маленька, як i я, а народила ж такого довготелесого султана". Але вчасно стрималася, сказала iнше: - Я не думала про це. - Про що ж ти думала? - обурилася валiде. - Ви звелiли менi вивчати мови, я це роблю. Турецьку - iз щоденних розмов, арабську - з корану, перську - з поетiв. Валiде хмикнула: - Може, ти хочеш стати вченим улемом? Жiнки в гаремi для того, щоб народжувати дiтей султановi або ж не народжувати дiтей султановi. Затям це собi, дiвчино. Ходи зi мною, тобi треба бiльше ?сти. Ти геть нiкчемна тiлом. "Не понесе носяща ношу iншо?". В соуклуку на широких дерев'яних диванах служебки вже розклали мезу, таку собi закуску-перекуску - копчену рибу, морських слимакiв, печiнку, холодний баранячий мозок, варенi молоденькi баранчики, патладжани, тушкованi в оливковiй олi?, бринзу iз шматочками солодко? динi, зелень, фрукти, долму з перцю у виноградному листi, лукум i шербети, йогурт i айран, затовчений часником. Валiде посадовила Хуррем коло султанських сестер Хатiджi й Хафiзи, де вже запихалися солодощами Гульфем, Кiната й ще кiлька тiлистих одалiсок, якi любили попо?сти. Хафiза, донька султана Селiма вiд першо? жони, видана за двiрського капiджiбашу, якого _султан Селiм незабаром за якусь незначну провину звелiв стратити, пригнiчена сво?м вдiвством, вважалася в гаремi милостивiшою за красуню Хатiджу, пихату й мстиву, улюбленицю сво?? матерi-валiде, тому Хуррем сiла бiля Хафiзи, яка трохи посунулася, даючи ?й мiсце, i навiть зобразила на обличчi якусь подобу ласкаво? усмiшки, хоч султанським сестрам до одалiсок не личило виявляти нiчого, окрiм зневаги та байдужостi. ?ли пожадливо, безугавно плiткували, не мали сили сидiти, напiвлежали на широких вигiдних диванах, насолоджувалися ситiстю, теплом, легкiстю в тiлi, кейфували, навтiшалися, а найбiльшу втiху мали вiд безперервного говорiння, розбалакування, хвастощiв, захватiв, переповiдання страхiв, гидот, недозволеностей. I сама валiде, попри сво?_ високе становище, перетворилася на звичайну цiкаву жiнку, лежала посеред цих молодих плiткарок i хоч не встрявала в розмову, але й не зупиняла нi Хафiзу, нi Гульфем, нi Кiнату, в яких не затулялися роти,- торочили то про неприродну хтивiсть, то про зрадливих жон, то про багатих купцiв-невiрних, якi не шкодують нiчого за гарно вимиту, доглянуту, навчену всього гаремну жону. Розповiдали про якусь багату стамбульську кадуну, що закохалася в молоденьку дiвчинку i, перевдягнувшись чоловiком, спокусивши батька дiвчини величезним калимом, навiть справила весiлля. Але першо? ж "шлюбно?" ночi обман було розкрито, дiвчина вирвалася вiд хтиво? баби, здiйняла крик, ка-дуну поставлено перед стамбульським кадi?м, i, коли той став допитувати ??, вона вигукнула: "Бачу з усього, чесний кадiю, переконуюся, що ви не зна?те, що може значити любов для нiжного серця. I хай береже вас аллах, щоб вам нiколи не довелося вiдчути всi?? жорстокостi, яко? зазнала я". Надiй мало не вмер од смiху, слухаючи несамовиту бабу. Щоб вода охолонула, наказав зашити ?? в шкiряний мiх i вкинути в Богазiчi, що i було зроблено. За перелюб у Туреччинi нема? м'яких покарань. Коли нiчна сторожа схопить десь перелюбникiв, ?х кидають у зiндан[41], а на ранок ведуть до субашi, той, за звича?м, велить посадовити зрадливу жону на вiслюка, якому до голови прив'язують оленячi роги, а ?? полюбовник ма? взяти вiслюка за повiд i провести через усе мiсто на загальне посмiховисько. Попереду йде служник вiд субашi i дме в рiг, скликаючи люд, полюбовникiв закидають гнилими помаранчами, камiнням, коли ж вони, зганьбленi, напiвживi, повертаються додому, то жiнку ще примушують заплатити за вiслюка, так нiби вона його наймала для тако? розваги, а чоловiковi дають сотню ки?в по п'ятах або ж беруть вiдкупного по аспрi за кожний удар. - Хiба й Хуму возили на вiслюковi? - поспитала Кiната. - Хума з царського дому,- пихато мовила Хатiджа,- а султанським дочкам не належить те, що простолюдцям. - Не треба про Хуму,- втрутилася валiде, скидаючи з себе сонливiсть, у яку занурилася пiд монотонне жебонiння голосiв. - А хай вони знають! - не послухалася Хафiза, яка, видно, не любила валiде.- Ти ж не зна?ш про Хуму? - спитала вона у Хуррем. - Не знаю. - I я не знаю! - кинулася до Хафiзи Кiната.- Чула, а знати не знаю. - Балi-бег укрив себе несмертельною славою пiд Белградом,- сказала валiде,- негоже про його жону ляпати язиками. - Балi-бега назвуть Газi - найбiльшим войовником священно? вiйни! - повернулася до не? Хафiза.- То й що з того? За шiстдесят рокiв свого життя вiн назбирав стiльки титулiв i звань, що ?х вистачило б на тисячу во?нiв, а кому з того зиск? I вона, знущаючись, стала перелiчувати титули якогось незнаного Хуррем Балi-бега: мiцний стовп, високе знамено, великий заповiдник над заповiдниками, величний, як зоря Юпiтер, сяйливий, мов зоря ранкова, палаюче вiстря гострого меча, занесена над ши?ю божих супротивникiв i ворогiв пророкових шабля, слава борцiв за вiру й подвижництво, нищитель невiрних i многобожцiв, власник високих гiдностей i недосяжних ступенiв, за доброту норову й щедрiсть вознесений до небес, вдячний господу за дарованi йому доброчинства. Цей чоловiк кидав пiд копита свого коня цiлi землi, нагортав гори трупiв позад себе, а виявився не здатен на те, па що здатен найостаннiший бiдняк,- не втримав свою жону. - Кажуть, вiн маленький, як прищик,- засмiялася Гульфем.- Його й звуть Кучук Балi-бег. Як же вiн мiг утримати Хуму? Балi-бег - син Ях'я-пашi, великого вiзира султана Баязида. Ях'я-паша був одружений з султанською сестрою, яка народила йому сiм синiв, мiж ними й Балi-бега. За Балi-бега султан Баязид кидав свою доньку Хуму. Хума була так само далека вiд цнотливостi, як ?? чоловiк од милосердя. Вона вперто виривалася з гарему Балi-бега, посилаючись на сво? бажання повернутися до султанського гарему в Стамбулi, але по дорозi щоразу зачiпалася за якогось чоловiка, обманюючи або пiдкуповуючи сво?х доглядачiв-?внухiв, невситима в любощах, жадiбна до нових та нових спiльникiв грiха. Нарештi в Стамбулi вона вже по-справжньому закохалася в молодого читця корану в Айя-Софi? хафiза Делак-оглу i навiть привела вiд нього дiвчинку. Стамбульський кадiй, не смiючи ставити перед себе Хуму, прогнав iз джамi? Делак-оглу, i той помандрував до Едiрне. Але в Баба Ескi? вмер од чуми, i коли Хума довiдалася про це, то кинула сераль, метнулася до ?нi Хiсар, звiдки тайкома пробралася до могили Делак-оглу, вiдкопала його тiло, переконалася, що вiн справдi вмер, знову закопала, повернулася до Стамбула i закрутила так само, як Делак-оглу, його молодшого брата, теж хафiза. Коли ж молодий хафiз зрадив Хумi, вона плюнула йому в лице i звабила двiрського мiсяцеликого конюха, тодi ще мала раба черкеса, ще одного раба конюха, якогось чауша, прислужника джамi? султана Ахмеда -i все те не за свого велику вроду, а за грошi, за дурнi, безмiрнi i великi грошi. А тодi вже Балi-бег, не стерпiвши ганьби, поскаржився султановi Селiму, i той сховав десь свою сестру на островах, далi вiд спокус. Не знаючи, що й казати на такi дивнi розповiдi, Хуррем заспiвала спiваночку: "Чи ти мене вчарувала, чи трутiвки дала, ой що ж бо ти менi розум зовсiм вiдiбрала? Ходжу, нуджу, гукаючи, говорю з собою: "Чи ти тужиш так за мною, як я за тобою?" Спiв ?? вiдлунив у гаморi й розманiженостi хамаму, знайшов вiдповiдь там i там; були спiви тужливi i безнадiйнi, протяжливi й короткi, як скрик, молодi голоси вдарялися у високi кам'янi склепiння, падали вниз, мов зраненi, деякi лилися рiвно й несмiливо, iншi зухвало злiтали знов i знов попiд самi куполи, мовби хотiли пробитися назовнi, крiзь отi склянi ковпачки, що впускали до хамаму вузькi струменi яскравого сонячного свiтла. Хуррем заспiвала ново?: "Посiяла-м руту круту помiж берегами: ой як тяжко менi жити помiж ворогами! Що ж я маю та й бiдненька з ними учинити, кого ж бо я вiрно люблю, з сим менi не жити. А вже ж моя рута крута береженьки поре, а вже ж мо? вороженьки попiд боки коле. Ой пiду ж я рутi крутi верхи позриваю, вороженьки спати ляжуть, я си погуляю. Колом, колом понад водою, там стеженьки в'ються, часом душа невинная, люде набрешуться..." В соуклуку з'явився кизляр-ага. Порушував недоторканнiсть хамаму, за що негайно й заплатив, укрившись рясним потом. Чотириокий знайшов поглядом валiде, пiшов до не?. Нiхто навiть не затулявся вiд очей чорного диявола, вiн i без того бачив кожну в них не раз i не двiчi голою, як мати народила. Кизляр-ага давно вже сприймався ними не як живий чоловiк, а мов якесь рухоме знаряддя султанове, тiльки й того, що знаряддями вони користувалися або ж непомiтно, або ж навiть охоче, ставилися до них прихильно, а цього прислужника султанського ненавидiли тяжко, люто. Кизляр-ага вклонився валiде, притиснувши складенi човником руки до грудей, сумно промовив: - Помер син нашого високого повелителя Мурад. Тiльки тепер Хуррем вгадала, що коло них нема? Махiдевран, У Стамбул прийшла чума з чорною вiспою. _ ДРАБИНА Минуле, навiть вiдступаючи в людинi, не зника? безслiдно, воно переплiта?ться з сущим, iнодi лиш маячить на обрiях свiдомостi, зрина? у болючому спогадi або ж приходить у снах. Хто вона - Хуррем, чи Настася? Що в нiй переважить для не? само? i чи довго втрима?ться вона в неприроднiй сво?й розполовиненостi, коли минуле вiдiбрано ?й навiки, а нинiшн? примарливе, непевне i тривожне? То? ночi, коли султан висiв iз сво?? барки в садах гарему, прийшли до не? два страшних сни. Перший був для Хуррем. Власне, й не сон, а страшна ява вимираючого Стамбула. Мертвi доми, мертвi вулицi, величезнi чорнi вози вивозять трупи за брами Стамбула, везуть ?х назустрiч переможному вiйську, яке султан десь веде з-пiд Белграда. Чорнi люди, у просмоленому чорному одязi, витягають умерлих з будинкiв, пiдбирають на вулицях, у дворах мечетей, на базарах. Закрито Бедестан, спорожнiли мечетi, не лунають iз високих мiнаретiв дзвiнкi азанi муедзинiв, скрiзь тiльки слiди смертi, пожеж, Грабувань, цi моторошнi вози, повнi трупiв. Чорнi вози, чорнi конi, чорнi люди в чорному просмоленому одязi й чорнi вогнища за брамами Стамбула, де палено трупи. I ось вона йде по мертвому Стамбулу, i нiде нiчого живого, нi людського голосу, нi пташиного спiву, нi звiрячого крику - тiльки мертвий сплеск води в мармурових водограях, на плитах яких уперто повторюються слова корану про те, що тiльки вода всьому дару? життя; iде по Стамбулу не Настася, а Хуррем, султанська жона, баш-кадуна, а ?й назустрiч крiзь Едiрне-капу входить султан Сулеiiман, без супроводу, сам-один, i не на конi, а пiшки, весь у золотi, сумний i нещасний, i простяга? до Хуррем руки, благаючи чогось, i тодi вона бачить, що золото на ньому - так само чорне, як усе в мертвому Стамбулi. Нi прокинутись, нi застогнати вiд моторошного видовища смертi, бо кинуто ?? у безодню нового сну, тепер уже сну для кошмару, гетер уже для Настасi, для то?, що була десь i колись, але й для то?, що ? тут розполовинена мiж минулим i теперiшнiм, мiж життям i нидiнням, нестерпнiшим i тяжчим за вмирання. Нiби послала ?? матуся Олександра в погрiб зiбрати iз стоянцiв сметану в риночку, бо смажила для свого панотця пирiжечки з сиром, плескатi, на сковорiдцi, змащенiй маслом, гарячi пирiжечки з холодною густою сметанкою панотець дуже любив. Погрiб був у дворi коло малинника, великий i глибокий, у погрiбнику висiли попiд бантинами пучечки сухих трав, якi матуся збирала для вiдомих тiльки ?й самiй потреб, важка дубова ляда закривала отвiр так щiльно, що пiдняти ?? мiг хiба що дужий чоловiк, але Настася уже давно приловчилася закладати у велике кiльце па лядi дрюк i вправно виважувала ??, бо в лiтнiй донь часом доводилося бiгати до погреба не раз i не двiчi, а помочi вiд панотця годi було сподiватися жiноцтву Лiсовських. Тримаючись за дерев'яний брус рами, Настася стала на верхнiй щабель драбини, намацала ногою наступний щабель, перенесла вагу тiла на ту ногу i враз вiдчула, що щабель вломився пiд нею. Насилу втримавшись за брус, вона шугнула всiм тiлом униз, зачепилася за наступний щабель босими ступнями, обережно посунула руки по стояках драбини, трималася, власне, бiльше руками, нiж на отому щаблi, коли ж стала намацувати ногою наступний щабель, той, на якому стояла, теж вломився, i вона сповзла вниз, ледве не закричавши з переляку, неспроможна втриматися самими руками. Гой новий щабель, щойно вона вдарилася об нього обома ногами, зламався так само нечутно i випав iз стоякiв, як гнилий зуб. Настася по?хала вниз тепер уже нестримно, руки ?? безсило ковзали по холодних, слизьких стояках, щаблi виламувалися один за одним, так нiби ?х хтось попiдпилював а чи згнили вони всi разом i саме сьогоднi мали всi повипадати, риночка для сметани, яку вона поставила на .краю ляди i мала взяти, щойно стане мiцно на драбинi, так i лишилася там, нагорi. Настася .зiрвалася з драбини, впала на холода? глиняне дно погреба, боляче забилася, але майже не вiдчула того, вмить схопилася, глянула вгору, побачила похилену до круто? стiни високу драбину з верхнiм i двома нижнiми вцiлiлими щаблями, драбину, по якiй нiхто вже не зможе нi спуститися сюди, нi вилiзти звiдси, у безсилому вiдча? поторсала те, що зосталося вiд драбини, пiдстрибнула навiщось, хоч знала, що не дострибне нiколи до того верхнього щабля, у нестримнiй несамовитостi застукотiла кулачками в круту стiну погреба. Земля, жовта, холодна, слизька, байдуже сприйняла тi безсилi удари маленьких кулачкiв, так само байдуже сприйняла б вона й сльози Настасинi, та дiвчина й не збиралася плакати, вона загукала щосили, голосом, ще сповненим надi?, без розпачу й розгублення, бо все нагадувало безглуздий жарт. Хтось же та почу?! Вона кричала довго i марно. Нiхто не приходив визволяти ??, нiхто не чув, не стурбувалася матуся ?? зникненням. Але ж мають стурбуватися! Вона знов закричала, може, ще голоснiше i ще з бiльшою надi?ю, i справдi помогло, хтось почув, хтось прибiг до погрiбника, зазирнув униз i без роздумiв стрибнув до Настасi. Але невiдомий не дбав про помiч Настасi. Мерщiй кинувся пiдбирати щаблi, пожадливо згрiбав ?х в оберемок, гнувся над ними, ледь не повзаючи рачки по дну погреба, i вперто повертався до дiвчини спиною, так нiби хотiв затулити свою непотрiбну здобич. Настася пильнiше поглянула на того дивного чоловiка i з жахом вiдчула, що вже вона нiяка не Настася, а... Хуррем, i не в Рогатинi вона, а не знати й де, i чоловiк той не хтось невiдомий i кумедний у сво?м запопадливiм збираннi непотрiбних цурпалкiв дерева, а найнаближенiший султанiв прислужник i улюбленець грек Iбрагiм, який купив ?? па Бедестанi й подарував Сулеймановi в гарем. Iбрагiм був зодягнений як прибiчний султанiв дiльсiз. В адамашковому яскравому кафтанi, пiдперезаному в три обхвати поясом iз крученого шовку, в тонких шовкових штанях, у високiй шапцi, покритiй листком золоченого срiбла. Збоку за поясом був у нього дорогий кинджал, прикрашений слоновою кiсткою. Усе це -_ шовк, золочене срiбло, слонова кiстка, дивний одяг - так не пасувало до рогатинського погреба, що Настася ледве не засмiялася в округлу Iбрагiмову спину. А вiн тим часом, миттю розмотавши з себе тонкий пояс (цими поясами дiльсiзи за султанськими велiннями душили людей), став зв'язувати зiбранi щаблi, ще бiльше округлюючи спину i жадiбно пригорблюючись над сво?м набутком, а тодi вiдскочив у найдальший куток погреба i, поблискуючи густими гострими зубами, засмiявся до Настасi (чи до Хуррем?) i крикнув по-грецьки: - Ага, у мене ?, а в тебе нема! ?й навiть невтямки було, як розумi? вона по-грецьки,- так подивована й налякана вона була несподiваною появою Iбрагiма i всi?ю цi?ю пригодою. Щойно була нелякана, тепер стала налякана. Нелякана - налякана. Два слова билися у нiй, мов пташка в клiтцi, наповнювали серце розпукою й безнадi?ю. Нелякана - налякана. А Iбрагiм кружляв довкола не?, пiдстрибував, не випускав з рук оберемка щаблiв, обплутаних довжезним шовковим шнуром, i знай гукав сво? дурнуватi слова рiзними мовами, яких Настася ще не могла знати, але якi - о диво й жах! - розумiла! Вiдступаючи вiд Iбрагiма, шукаючи опертя, вона вiдчула крiзь тонку кофтину холодну слизькiсть стояка драбини, i тепер уже не вiдступала звiдти, i стояла на днi глибочезного, як безнадiя, погреба, а Iбрагiм усе стрибав, торжествуючи, але згодом -вгамувався, теж став, поглянув на дiвчину пильнiше, i вона побачила в його очах такий самий переляк, який вiдчувала i в сво?х власних. Вiн усе зрозумiв. Мав щаблi, але без драбини. Бо вона заволодiла драбиною, хоч i без щаблiв. - Вiддай менi! - показав вiн рукою на високi стояки, скрiпленi лише вгорi й унизу трьома поперечинами. - 'Не вiддам! Вiддай ти! - Не вiддам! Ти вiддай! - Тобi? Нiколи! - А я вiднiму! - А я не дам! Вiн кинувся був на не?, але злякався, що справдi може втратити сво?, вихнувши спиною, вiдбiг подалi. А вона боялася вiдiрватися вiд свого, вхопилася за стояки позад себе обома руками, випнула груди - спробуй, пiдiйди! Прокляття i безглуздя! Забула, що ма? гукати, кликати на помiч, забула, де вона й хто, стежила тiльки за рухами свого супротивника, за його пiдкраданнями, за пiдступною грою його очей i нервового обличчя, знала, що ма? будь-що вiдiбрати в нього те, що вiн ма?, i нi за яку цiну не вiддати свого, але не бачила на те нiякого способу, хiба що знищити цього чоловiка, убити його рiшучо i безжально, тодi поставити щаблi па мiсце й видобутися на волю. Вона нiколи нiкого не вбивала? То й що? Поки була Настасею, не вбивала i не стала б убивати нiколи. Але тепер вона Хуррем, а хто зна?, що це за жiнка? I чи сама вона зна? про себе що-небудь? - Пiдiйди до мене,- холодно сказала вона Iбрагiмовi.- Пiдiйди, бо маю тебе вбити! I вiд жаху прокинулася. Лежала майже гола на сво?й низькiй постелi, скоцюрблена чи то вiд холоду, чи вiд страху, вже й скинувши з себе сон, не могла поворухнутися, лиш думка болiсне билася в нiй, страхiтлива думка про те, що все життя довкола не?, власне, не що iнше, як глибочезна безвихiдь, на дно яко? закинуто безлiч нещасних людей, i однi з них мають стояки драбини, iншi. - щаблi, кожен щосили боронить свою власнiсть, нiхто не хоче подiлитися з iншим, помогти iншому, помiгши тим самим i собi, i так судилося всiм ?м лишатися на днi, в безвиходi, в безнадi?, назавжди й навiки, бо це неминуче, як доля, i нiхто не спроможний будь-що змiнити. "Проклятий свiт,- шепотiли нечутно ?? уста в темрявi,- проклятий, заклятий! Матусю, порятуй мене!" Моторошне тонке цокотiння наповнювало темряву покою, темрява була суцiльним тоскним цокотом, так нiби мiрiади крихiтних залiзних жал летiли звiдусiль, вдарялися одне об одне, розпечано клювали ?? нiжну шкiру, все тiло i цокотiли-цокотiли, сухо, тонко, якось нiби звискуючи. Хуррем згадала, що звечора не закрилася муслiновою запоною вiд москiтiв. Може, й сни вiд цих нестерпних москiтiв? _ ЛЕЛЕЧКА Мудра уста-хатун, стара туркеня, приставлена для навчання султанських дочок i молоденьких одалiсок гарему, розповiдала Хуррем про османських султанiв i про ?хнiх предкiв-сельджукiв (кого вбили, кого задушили тятивою лука, кого отру?ли, хто вмер смертю та?мничою i страшною), знання переплелося в нiй з ?? довгим-предовгим життям, власне, цiле ?? жнття стадо тепер суцiльним знанням. Темнолиця, вусата стара наповнена була такою безлiччю iсторiй, що ?х стачило б на тисячi таких жадiбних умiв, як у молодо? бранки з Укра?ни, i з тих iсторiй з особливою силою запам'яталася Настасi розповiдь про анатолiйських орлiв i перелiтних лелек. Правда чи й вигадка, але ж яка моторошна. Нiби щоразу ранньо? сосни, коли з ?гипту летять на далеку Укра?ну табуни лелек, стрiчають ?х у путi темпi згра? анатолiйських орлiв. Орли збираються з найдальших гiр до узбережжя Еге Денiзу, i, коли стомленi надморським перельотом лелеки пробують з Егейських островiв перебратися на материк, над бiлими вiд сонячного жару горами мирних мандрiвникiв стрiчав смерть. Споконвiку живуть пiд тим голубим внлинялим од спеки небом, серед бiлого камiння могутнi орли, якi не пiдпускають нiкого, хто хоче проникнути на материк з моря й островiв, повисають над безлюдними, спеченими сонцем горами похмурою летючою стiною, б'ють на смерть усе живе - усе йдуче, повзуче, бiжуче й летюче. Лелеки знають, яка доля вготована ?м над бiлими горами, але знають також i те, що десь далеко-далеко ждуть ?х велетенськi рiчки з солодкою водою, ждуть безмежнi плавнi, озера й непрохiддя болiт, усi вони - вiд могутнiх лелек-ватажкiв до молоденьких лелечок-перволiткiв - народилися у тих далеких зелених краях i мають вертатися щоразу туди, вертатися знов i знов, завжди й вiчно, бо ?хн? лелече перелiтне життя в не що iнше, як безупинне вертання i повертання до сво?х народжень, до того, що назавжди лиша?ться найрiднiшим. Хоч дорога далека, тяжка й кривава, хоч багато з них не долетить, не прилетить i не повернеться нiколи, але однаково треба щоразу битися грудьми, крильми, через силу. У вiдча?ному клекотi прориватися i пробиватися до рiдно? рiднизни - i що там перешкоди, перепони, небезпеки й чиясь зла воля! Тисячi рокiв летять так лелеки, не змiнюючи сво?х шляхiв, i тисячi рокiв стрiчають ?х над морем похмурi орлинi згра?, якi намагаються скинути лелек назад у море, вiдiгнати вiд свого материка, побити, пошматувати, понищити, але не вiдступають лелеки, не лякаються, смiливо й вiдчайдушне йдуть груди на груда, крила на крила, старi вожа? першими приймають удар, iдучи на стiну старих орлiв. Дi?ться усе те на неймовiрнiй височинi, лелеки не бояться нi орлiв, нi висот, вони не лякаються падiнь i смертей, бо я; однаково ?м треба пробитися, це знання живе в ?хнiй кровi так само, як в орлинiй кровi живе знання того, що кожного, хто прилетiв з моря, треба скинути назад у море або кров'ю його окропити бiле камiння материка, потяти i?ого на бiлому камiннi, ще гострiшому, нiж орлинi дзьоби й пазурi. I поки старi лелеки-вожа? приймають на сво? нечутливi до болю тiла перший удар, поки ?м на пiдмогу напливають новi й новi хвилi лелечого вiйська, молодi лелечки-перволiтки, ще не ствердiлi нi тiлом, нi духом, вiдриваються вiд табунiв i, вигнувши крила, шугають до само? землi, припадають ледь не до бiлого гострого камiння, у лякливому поглумi крил, в лихоманковому поспiху вiддаляються вiд мiсця битви, заглиблюючись у материк далi й далi, недосяжнi для орлiв, якi не вмiють лiтати при землi, перемагаючи старих хижакiв коли й не силою та мiццю, то розумом i спритнiстю, яко? навчили ?х старi лелеки. I так трива? уже тисячi лiт, лл?ться кров, падають з висоти вбитi велетенськi птахи, йде сила на силу затято, запекло й непоступливо, а розум i спритнiсть часом рятують наймолодших, i щовесни знов прилiтають до Дунаю, Днiпра й Днiстра лелеки, знаходять давнi гнiзда, ждуть сво?х суджених i дають початки життю новому й вiчному. Тяжкi гаремнi ночi, а днi ще тяжчi, бо самотнiсть i безнадiя ще з бiльшою гостротою вiдчуваються, коли оточена ти пiдгляданням, пiдслухуванням, скрадливими кроками, та?мничими шепотами, недовiрою i ворожiстю. У такi хвилини весь османський свiт уявлявся Хуррем отими кривавими орлами з бiлях анатолiйських гiр, а Слов'янщина, яку вони терзали ось уже понад двiстi лiт, беззахисними мирними лелеками, нещасними, приреченими навiки, але й непоступливо-упертими у сво?му триваннi, у постiйному вiдродженнi, в невiдворотному поверненнi до сво?х джерел, до рiднизни. Перший, зда?ться, почав син Орхана, внук Османа, султан Мурад. Побив на Марiцi болгарське вiйсько, захопив Едiрне й перенiс туди з Бруси свою столицю, приглядався до того, як б'ються мiж собою сини болгарського царя Асена Шишлiан i Стратимир, ослаблюючи i без того знесилену свою державу, що розпалася пiсля смертi Асеново? i тепер неминуче мала стати чи?юсь здобичтю" - чи угорського короля Уласло, чи сербського князя, чи й самого папи римського, який хотiв покатоличити цi православнi багатi землi. Але Мурад був найближче до ласого шмата, до того ж володiв силою найбiльшою. Шишман, щоб задобрити свого грiзного сусiда, намiрився вiддати Мурадовi в гарем рiдну сестру Тамару. Царська донька славилася небаченою красою. П'ятнадцятилiтньою вiддано ?? було в жони во?водi Драгашевi Деяновичу, але во?вода полiг смертю хоробрих на полi битви, ще й не доторкнувшись до сво?? юно? жони, i тепер Тамара, маючи двадцять лiт, не вiдала достоту, хто ж вона: молода вдовиця чи перезрiла дiвчина. Вся ?вропа добивалася Тамарино? руки, начувшись про ?? красу, посилав до Шишмана сватiв сам угорський король, але Шишман лякався покатоличення свого краю i все тримав i тримав свою вродливу сестру коло себе, аж та вже готова була пiти б i в монастир, але й туди ?й не було дороги, бо мала в собi змiшану кров - вiд батька християнина i матерi ?врейки. I ось царська донька мала йти рабинею у гарем до турка! Коли Шишман сказав сестрi про свiй намiр, вона не стала дорiкати сво?му зрадливому братовi, тiльки зiтхнула й тихо промовила: "Коли це твоя i божа воля, то хай буде так". Шишмановi посли прибули до Едiрне з багатими дарами, поклонами i царською донькою. Мурад захотiв подивитися на не?, перш нiж послати до гарему, де б мала поповнити число нещасних невiльниць. Коли ж побачив прекрасну болгарку, то здригнулося навiть його шорстке серце, i заявив вiн послам: - Ця прекрасна дiвчина не може бути рабинею у мо?м гаремi. Вона достойна носити царську корону i буде мо?ю жоною. Шишману прощаю його грiхи. Вiд сьогоднi земля його пiд мо?м захистом. Забрав Тамару, забрав Шишманову землю, а через вiсiм рокiв на Косовiм полi розбив i сербське вiйсько, пустивши османських коней до самого Дунаю. На Косовiм полi загинув сербський князь Лазар, погинули всi його найхоробрiшi юнаки. Султан Мурад, втiшаючись перемогою, ?хав по полю битви, кiнь його топтав полеглих, стогони вмираючих лунали музикою для звитяжця, радiсно гримiли османськi барабани, звiщаючи весь свiт про звитяжнiсть Мурадову, i нiхто з супроводу султанового, жоден з найпильнiших тiлохранителiв падишаха не помiтив, як пiдвiвся з-помiж умираючих сербських во?нiв Милош Кобилич, став перед кiнним султаном i вдарив його ножем прямо в печiнку. Вiднесений до свого шовкового намету, султан незабаром сконав, молодший син його Баязид, що закрив батьковi очi, прокричаний був яничарами новим султаном. Коли ж до султанського намету повернувся старший син Мурадiв Якуб, який переслiдував недобитих супротивникiв, Баязид звелiв задушити брата перед сво?ми очима, щоб не мати суперника на царствi. I знов треба було задобрити хижого переможця, i знов молодим тiлом слов'янки. Ще не захололо тiло князя Лазаря, а вже приведено до Баязида його п'ятнадцятилiтню доньку Олiверу, i коли двадцятивосьмилiтнiй Баязид побачив ?? красу, то спалахнула в ньому така жага, що звелiв ставити дiвчину у джамi? в Аладжахiсарi перед кадi?м i муллою, якi б засвiдчили його шлюб з князiвською донькою. Перед тим, окрiм безлiчi гаремниць, мав уже двi жони-кадуни: Давлет-хатун, доньку турецького бея, i грецьку принцесу. Але то були жони не для кохання, забув про них, щойно глянула на нього сво?ми великими очима Олiвера, щойно побачив ?? золотистi коси, i навiки заплутався в них сво?м поглядом i всiма сво?ми помислами. Зволiв закрити ?й лице шовковим чарчафом, щоб нiякi чоловiчi очi, крiм його власних, не дивилися на таку красу, хотiв вiдправити Олiверу в гарем, щоб трохи там пiдросла, але зрозумiв, що не може без не? жити бодай хвилину. Названо було Олiверу Башкадуна Султанiя, виконувалися щонайменшi забаганки Олiверинi, братiв ?? Стевана й Вука султан приймав при дворi як наймилiших гостей, уперше на османських учтах з'явилися грецькi вина i сербська ракiя. Ще й не знати, чи не заволодiла б остаточно душею Баязидовою прекрасна Олiвера, коли б не з'явився зненацька з глибин Азi? лютий Тамерлан i не розбив звитяжного султана на полi Чубук коло Анкари, захопивши в полон самого султана. В залiзнiй клiтцi возили султана Баязида услiд за повстяними юртами кульгавого кочовика. Може, бачив iз сво?? клiтки Баязид, як палили й грабували орди Тамерлановi першу столицю османську Брусу, як перетворили па стайню найбiльшу святиню Бруси Ул-джамiю, як захопили його гарем i полонили Олiверу з двома ?? маленькими донечками. Тамерлан влаштував учту для сво?х нукерiв, сидiв на бiлому килимi, пiдiбгавши пiд себе свою перебиту негнучку ногу, дивився, як пiдносять у залiзни клiтцi полоненого султана Баязида, звелiв, щоб слугувала йому i його гостям жона султанова Олiвера, зовсiм гола, тiльки в коштовних оздобах i з прозорим серпанком на стегнах. Олiвера не боялася смертi, але коли ?й сказали, що за непослух будуть убитi ?? доньки, мала упокоритися i понести кривавому Тамерлановi золоту чашу з кумисом. Iшла мов гола по снiгу, руки ?й дрижали, кумис вихлюпувався на бiлi стегна, Тамерлан, примружившись, спокiйно споглядав на вельможну бранку, його старi нукери дивилися на Олiверу так само спокiйно, зате молодшi насилу гамували в собi кипiння кровi, ладнi були скочити навстрiч цiй жiнцi, i коли б не було там ?хнього повелителя, то й не знати, чим би все скiнчилося. Олiвера не бачила нiкого й нiчого, бачила тiльки свiй сором, сво? падiння, свою ганьбу, тому навiть не здивувалася, коли ледь не наткнулася на залiзну клiтку, в якiй, вчепившись у пруття побiлiлими на кiсточках жилавими пальцями, закусивши губи, щоб не закричати вiд болю i шалу, стояв ?? повелитель, ?? коханий муж. Поцiлувати б ?? лице, дорожче за цiлий свiт, обтерти порох в ?? нiг i прикласти до очей, як цiлющi лiки. Та тiльки стогiн i мука. Бо цi бiлi ноги йшли не до нього i не для нього. Олiвера ще мала силу, щоб пiдiйти впритул до клiтки i крiзь пруття сказати Баязидовi: - Роблю це, щоб врятувати мо?х дiтей, мiй нещасний ув'язнений повелителю! Не сказала "наших дiтей", а тiльки "мо?х". Хотiла нести чашу з кумисом далi, але зомлiла i впала на землю. Баязид цi?? наруги вже не стерпiв. Проковтнув отруту, яку ховав у сво?му золотому перснi. I хоч як Тамерлан домагався, щоб його лiкарi врятували султана, бо мав повезти того до Самарканда як найбiльшу здобич, проти отрути виявилися безсилi будь-якi лiки. Тiльки через десять рокiв пiсля смертi Баязида i розрухи, завдано? ордами Тамерлана, було вiдновлено Османське царство. Старший Баязидiв син Мехмед помер вiд перенапруги в час ловiв на вепра, молодший син Мурад довго боровся з названим братом Мустафою, врештi утвердився на престолi. Знов османська грiзна сила нависла над слов'янським свiтом, i знов, щоб задобрити султана, кинуто йому в жертву молоде жiноче життя. Сербський деспот Георгiй Бранкович послав Мурадовi в жони свою доньку, племiнницю Олiвери, принцесу Мару. Мурад, навiть по глянувши на Мару, вiдiслав ?? у Брусу до гарему, коли ж_ пiсля походiв проти угорського короля прибув до столицi й поставлено перед ним Мару, без нiчого, тiльки в прозорiй перев'язцi на грудях, закохався в не? безтямно, негайно зробив ?? жоною, а тодi - чого не бувало нiколи мiж Османами - зрiкся престолу на користь свого тринадцятилiтнього сина Мехмеда. На полi Мигалич коло Бруси, зiбравши сво?х можних, заявив ?м: "Досi багато воював, iшов од перемоги до перемоги, тепер хочу решту життя провести мирно, далеко вiд чвар свiту. Вiдмовляюся вiд царського престолу на користь мого сина Мехмеда, сам вiдбуваю у Манiсу вiдпочити". Не було для Мурада вiдтодi нiчого милiшого на свiтi за Мару. Дивився б невiдривне в ?? зеленi очi, поклавши голову на буйнi ?? груди, забувши про всi клопоти, про державу, про саме життя. У Манiсi розбудовував замок, оточував його садами, вибудовував водогра?, ставки з прозорою водою. В шелестi листя, у дзюркотiннi води, в теплих вiтрах з-над недалекого моря - голос, i смiх, i зiтхання його любо? Мари, а бiльше нiчого. Як у давнiй пiснi: "Випити б вина кольору твого рум'янцю - i сп'янiти. Тво? груди - як аллахiв рай, ввiйти б туди i нарвати яблук. Лягти мiж тво?ми грудьми i заснути. А тодi вiддати душу ангелу смертi - хай прийде по не?". Однак довелося на вимогу бе?в знов стати на чолi вiйська, щоб перемогти хрестоносцiв, якi йшли па iмперiю, пiсля чого знов оддав престол синовi Мехмеду i повернувся до Манiси, де була Мара. Помер незабаром, хоч ще був нестарий (мав сорок сiм рокiв). Казано, що вiд холери, але здогади були: отру?ний. Сина Мариного Ахмеда Мехмед велiв задушити, "щоб зберегти ?днiсть, лад i мир у державi", саму Мару вiдiслав до Сербi?, там не могли ?? прийняти нi люди, нi сам бог, тому знов повернулася до Туреччини i вмерла непомiтно, зайва й чужа для цi?? чужо? землi i навiки вiдiрвана вiд землi рiдно?. Навiть лелеки були щасливiшi за жiнок. Бо хоч як ?х бито, знищувано i кидано на тверду землю, хоч скiльки ?х сходило кров'ю i розбивало серця о бiле камiння, усе ж вони завжди перемагали, проривалися крiзь смерть i летiли до рiдного краю, щоб дати початок новому життю. Наслухавшись розповiдей про безжальних Османiв, Хуррем мимоволi ставила себе не серед отих можних слов'янок - царських та князiвських доньок, а помiж лелечок iз незмiцнiлими крилами, але з незгасною жадобою жити й змагатися. Уже й не рада була, що слiдом за сво?м безпутним i нещасним батьком звала себе жартома королiвною. Не хотiла зрiвнюватися нi з королiвнами, нi з князiвнами, нi з боярськими доньками. А бути лише лелечкою, малою, прудкою, невловимою, смiливо ставати на бiй з османськими безжальними орлами i перемагати ?х. Чи й вона, мала лелечка, зумi? перемогти османського орла, в хижi пазурi якого ?? кинуто? КОЛОДЯЗЬ А може, сяде вiн тут над водою i дивитиметься на ?? безугавний рух, i на снування тiней на днi пiд прозорою хвилею, i па палання осiннього стамбульського сонця на лискучiй поверхнi моря? Може б, i вiн хотiв стати таким чистим i незабрудненим, як ця вода, але держава заливала звiдусiль тяжкою каламуттю, i душа його - вiдчував це щодалi гострiше,- безсила змагатися, ставала каламутною так само, як ота велика слов'янська рiка, що змiнювала пречистi сво? води пiд високим белградським берегом на глиняну скаламученiсть сво?? нахабно? притоки. Бруд завжди б'? в душу, в саме серце, i порятуватися вiд нього незмога. Взявши одне - втрача?ш щось iще, може, й дорожче. Що бiльше знайдеш, то бiльше втратиш. Видобува?шся на захмарну височiнь чи не для того, щоб болючiше вiдчути весь жах надiння? Вже рiк як вiн мав найвищу владу в сво?й землi, а влада лишалася для нього незбагненною i загадковою так само, як був загадковий вiн, султан, для стороннiх очей. Влада стомлювала й пригнiчувала. Вiд не? незмога було сховатися, спочити. Нависала над ним, як камiнь. Сидiти й ждати, поки розчавить, не годилося, тому вимушений був щось робити, дiяти: пiшов на Белград i одразу досягнув успiху, якого не мав жоден з Османiв. Чи вдовольнився цим? I чи порадiло його похмуре серце? Не вмiв би вiдповiсти навiть самому аллаховi. Невпевненiсть i розтривоженiсть виливав у поезiях, якi не мав кому читати. ?диний чоловiк, з яким дiлився усiм,- Iбрагiм,навiть вiн не мiг збагнути розтривоженостi, котрою сповнена була султанова душа. А що поезi? без читача? Переписанi найвправнiшим калiграфом, ляжуть навiки в султанськiй книгозбiрнi так само, як диван покiйного султана Селiма,- навiть жебруючi поети, якi блукають по базарах з чорнильницямн за поясом, готовi за жалюгiдну акча переписати першому охочому свiй найновiший вiрш, навiть вони, коли казати ло щиростi, щасливiшi за найпишнiших султанiв, приречених па загадкове мовчання, вiд якого нема? рятунку. Як заздрив Сулейман розгромленому його батьком перському шаху Iсма?лу, поезi? якого розлетiлися тисячоусте пiснями кизилбашiв. А складав ?х шах пiд iменем поета Хата?, мабуть, так само в години самотностi й утоми вiд всемогуття влади, без надi? на можливiсть спiдкування з людьми, i - як знати! - коли б не розбив його вiйська султан Селiм, залягли б тi вiршi теж непорушне шахським диваном, але нещастя дало ?м крила, i розлетiлися вони - тепер не збереш, не втрима?ш, не заборониш, не понищиш! Сила бува? i в безсиллi. Вiн же володiв силою незламною, довiв це щойно всьому свiтовi на берегах Дунаю, але та сила була нездатна "обороти розтривоженiсть його душi, незбагненну для нього самого. Вiн кинувся в чужу землю, у чужi простори, пiдкоряючись голосу предкiв i голосу тих просторiв, i довго йому здавалося, що саме в цьому порятунок, але згодом, уперто вдивляючись у могутню течiю слов" янських рiк, почув голос iнший, жiночий чи дитячий. Той голос кликав його звiдти, кликав з неба i на небо, голос незнаний, чув його коли-небудь чи й не чув, голос, як сум i щем у серцi, все б вiддав за нього, за те, щоб наблизитися до нього на простягнення руки, на погляд, на вiддих, а де його знайти? Простори нiмували. Мовчали поруйнованi, спаленi мiста, мовчала сплюндрована земля, мовчали вбитi лю