ди - порубанi, посiченi, задушенi, живцем закопанi в землю, мовчали, бо мали уста повнi землi, як тi два угорцi, що ?х закопав Iбрагiм уже по взяттю Белграда у невгасимiй мстивостi й жорстокостi. Сам вигадав ту кару чи вигадали вони вдвох - султан i його поплiчник? Яке це мало тепер значення? "Адже людина створена для вагань, коли торкнеться ?? зло - сумною, а коли торкнеться ?? добро - недоступною". Вiд Белграда майже втiкав. Так нiби не хотiв мати нiчого спiльного з тими, хто неушкоджено повертався з берегiв Дунаю убивцями, грабiжниками i переможцями. До Стамбула прибув тайкома, залiг у неприступних нетрях сералю, нiкого не пiдпускав до себе, не хотiв бачити навiть Iбрагiма, вiдмовив у зустрiчi самiй валiде, тiльки чорний кизляр-ага поночi водив до султана то Гульфем, то iнших одалiсок, привезених ще з манiським гаремом, i тепер вони були ?динi, хто мiг хвалитися i пишатися милостями й увагою самого падишаха. Тодi споряджено було султанську барку, вистелено килимами, посаджено арфiсток i одалiсок, i Сулейман довго плавав по Богазiчi i Мармарi, i море розлунювалося музикою, спiвом i смiхом. Султанськi дiти вмирали одне за одним, зрозпачена Махiдевран рвала на собi волосся, билася од горя об землю, а Сулейман мовби й не помiчав нiчого, вдарився у розпусту тяжку i бездонну, так нiби забув про велич, якiй слугував перший рiк свого володарювання з запопадливiстю подиву гiдною. Нiхто не знав про той та?мничий жiночий голос, що переслiдував султана, нiхто не чув того голосу, чув його тiльки Сулейман, усi спроби заглушити його виявилися марними, голос кликав султана знов i знов - куди, звiдки? Сулейман прикликав свого улюбленця. Замкнулися у покоях Фатiха, пили цiлi ночi солодкi кандiйськi вина. Iбрагiм умовляв султана, щоб той показався стамбульцям в урочистому ви?здi - селямлику, як i годилося переможцевi над невiрними, але султан не хотiв з'явитися навiть на щотижневi ритуальнi прийоми в сера?, де двiр ма? бачити свого султана, а султан - крiзь прозору запону, що вiддiля? його трон вiд присутнiх,- сво?х придворних. Вiн нiчого не хотiв - тiльки б знати про той голос, який кликав його невгамовно й уперто, але про який вiн не мiг сказати нiкому, навiть Iбрагiмовi, бо нахабний грек посмiявся б з султана, а з султанiв не смiються. Сулейман хотiв бути добрим i щедрим. Одалiсок, яких водив йому кизляр-ага, обдаровував, як нiхто нiколи. Звелiв спорудити в Стамбулi ще кiлька iмаретiв - притулкiв для бiдних. Допитувався в Iбрагiма: "Чого тобi хочеться? Що б я мiг для тебе зробити?" - Все я маю,- говорив Iбрагiм.- Ваша величнiсть дала менi найвище щастя - бути поряд, насолоджуватися близькiстю, про яку не смi? думати жоден смертний. Що ж тут ще бажати? - А все ж таки! - наполягав пiдпилий султан, виграючи похмурими рум'янцями.- Все ж таки! Невже в тебе нема? нiяких мрiй? Потреб? Iбрагiм заперечливо крутив головою. Робив те з навмисною повiльнiстю, мовби насолоджуючись сво?ю безкорисливiстю. Хай зна? султан, який вiрний його Iбрагiм i яка чиста його прихильнiсть i любов! А сам тим часом, весь напружившись, гарячкове думав, коли саме влучити належну хвилю, щоб мимохiдь, недбало, як про дрiбничку, проронити перед султаном кiлька слiв про Кiсайю. Про доньку дефтердара Скендер-челебi?, про яку знову уперто нагадував йому Лу?джi Грiтi, щойно вiн повернувся з походу на Белград, i вони зустрiлися в Iбрагiмовiм домi на Ат-Мейданi, в домi, перебудованiм невпiзнанне знову ж таки завдяки старанням Грiтi. Хлiб, м'ясо, садовина, шовки, якi пливли до Стамбула морем i доставлялися суходолом, проходили через руки Грiтi й Скендер-челебi?, а було тут усього так багато, що потрiбен був спiльник, ще бодай один, третiй, i тим третiм хотiли вони мати Iбрагiма в сподiваннi на його заступництво - коли виникне потреба - перед самим султаном. Ця спiлка обiцяла Iбрагiмовi те, чого не мiг дати й сам султан: багатство. Тим часом шлях до багатства лежав через шлюб з донькою дефтердара. Iбрагiмовi вже й показано Кiсайю. Нiжна й чиста. Варта грiха. Варта цiло? притчi. Iбрагiм осушив чашу з вином i спитав у султана дозволу розповiсти притчу. - Ти ж смi?шся з поетiв,- згадав Сулейман. - Свiт втратив би без них найлiпшi сво? барви,- поважно мовив Iбрагiм. - Хiба я не казав того самого? - Я тiльки повторюю слова вашо? величностi. - Тож-бо. То яка твоя притча? Iбрагiм продекламував пiднесено, палко: Сокiл на червонiй прив'язi Вдень полював на пташок. Сидiла курiпочка. Пiр'я - барвисте в очах - настороженiсть. Сказала курiпочка соколу: "Не полюй на мене вдень, бо я не денна дичина, Полюй на мене темно? ночi". Султан з-пiд брови метнув швидкий погляд. Де й подiлося сп'янiння. Не було Сулеймана, не було поета Мухiббi, зневiреного в дiлах свiту,- сидiв перед Iбрагiмом твердий повелитель, могутнiй, всевладний i жорстокий. - То де побачив сокiл курiпочку? - спитав султан. - Притча може бути i без значення. - Не перед султаном i не для султана. Питав же тебе, чого хочеш, яко? помочi. Тепер кажи. Iбрагiм щосили вдавав збентеженiсть. - Я б не хотiв зловживати. - Кажи. - У Скендер-челебi? ? донька. - У дефтердара? - Так. - Сам буду на вашому весiллi. - Але ж, ваша величнiсть... - Може, дефтердар вiдмовить султановi? - Я не про те. Кiсайя з простого роду. Дефтердар чоловiк походження нiкчемного, пiдлого. А вашiй величностi годиться бути на весiллi тiльки тодi, коли дiвчина з роду царського... - Не хочеш присутностi султаново?? - Але ж високi вимоги... - Чи цю доньку дефтердара ще не ма?ш намiру робити башкадуною? - Час покаже, ваша величнiсть, тiльки час володi? всiм. - Згода. Матимеш мiй дарунок. Скендер-челебi? передадуть мо? велiння ще сьогоднi. Iбрагiм мовчки вклонився. Хотiв поцiлувати рукав Сулейманiв, але султан вiдтрутив його. Навiть крикнув розгнiвано на свого улюбленця. I не за його рабський порух, в якому, власне, нiчого не було незвичайного, а вiд того, що знов залунав над ним той загадковий жiночий голос, i так виразно, нiби був тут, мiж ними, простягни руку - доторкнешся. Доторкнутися до голосу - чи можливо таке? - Iди,- сказав зненацька Iбрагiмовi,- iди й скажи Скендер-челебi? про мою волю. А мене полиш. Хочу бути сам. Не хочу нiкого бачити. Казав неправду. Хотiв би бачити той голос, вiрнiше, ту, кому вiн належав. А чи належав комусь? Чи жив у просторi, як живуть там голоси землi й неба, вiтрiв i дощiв, дня i ночi? Просилася до султана розплакана Махiдевран - не захотiв бачити. Знов спустився у сади гарему, але до моря не дiйшов, засiв у бiлому кйошку, тодi захотiв послухати спiв одалiсок, побачити танцi, але не в примiщеннi, а на травi, пiд деревами, коло текучо? води, на просторi з морськими вiтрами. Без валiде, без султанських сестер, без Махiдевран з ?? невтiшним горем - самi одалiски, арфiстки й танцiвницi, вiрнi слуги втiхи, спочинок втомлених очей володаря. Розстелено на травi стамбульськi килими - як дим, як туман, як iмла над Босфором. Ступили на них маленькi нiжки, закружляли в танку виткi постатi. Султан, непомiтний за густим плетивом кйошка, самотньо спостерiгав за тим святом краси, що призначалося тiльки йому одному й однаково не могло вдовольнити його, заго?ти його рану, зцiлити вiд несподiваних хворощiв, насланих якоюсь злою силою, що розлунювалася голосом загадково-незбагненним. Йому набридли танцi, i вiн махнув рукою кизляр-азi, вимагаючи пiсень. Але й пiснi не принесли порятунку, i Сулейман знов хотiв гнiвливо урвати забаву, аж зненацька вчулося йому щось нiби знайоме, до голосу, який мучив його вже он який час, долучився голос нiби схожий, вони злилися - вже й не розрiзниш, де який,- i повели пiсню турецьку, i не з тих, що мають втiшити султанське вухо, а зухвалу, майже грубу, з недозволеним натяком: Бiр далда iкi кiре Бiрi ал, бiра бейаз, Есмерден арзум алдин, Сарамадим бiр бейаз[42]. Спiвало оте слов'янське дiвча, яке колись вразило сво?м спiвом султана аж так, що вiн опустив йому на плече муслiнову хустину, але про яке забув, щойно потримавши його в обiймах. Але ж спiвало тим самим голосом, який мучив Сулеймана вдень i вночi повсюдно. Якесь непорозумiння. Мана. Вiн порушив звичай i, пiдкликавши кизляр-агу, сказав похмуро: - Хай ота замовкне! Кизляр-ага метнувся виконувати велiння. Та коли повернувся, його ждало велiння ще похмурiше й гнiвливiше: - Чому вона замовкла? Хай спiва?! Тепер уже не розбирав слiв, слова не важили - слухав тiльки голос, упiзнавав його, дивувався, не вiрив, водночас вiдчуваючи радiсть порятунку. Вийшов з кйошка, з'явився перед очi одалiсок, узяв у кизляр-аги прозору хустину, i повторилося те, що було повеснi, - хустина лягла на худеньке плече золотокосо? Хуррем, i вiд розвеселеного маленького личка, пiднятого до султана, мовби посвiтлiшало його похмуре обличчя. I знов порушив звичай султан, сказавши при всiх: "Повернеш сьогоднi мою хустку". I сказав не кизляр-азi, а Хуррем, так що Гульфем аж засичала вiд заздрощiв, а Кiната зацокала язиком, нiби цикада. Сулейман милостиво змахнув рукою. Вiдпускав усiх а чи гнав од себе? Тим часом вiдпускав i Хуррем, яку мали зготовити для ночi, зготовити рабиню для рабсько? ночi - мамо, пусти мене в дитинство, матусю рiдна! Стояв над нею повелитель - у золотiй лусцi, здерев'янiло випрямлений, мов ударений правцем. Коли водили йому в ложницю Гульфем, коли прогулювався у барцi з одалiсками, тодi не кликав ??, не згадував про не?, не пам'ятав. А вона? Ждала поклику, мов пес посвисту, чи проклинала сзо? ждання? Бо ж стала, як усi. Вибратися з рабства через рабство ще бiльше, ще безнадiйнiше. Як усi? Неправда! Ма? всiх перевершити i перемогти. Хiба не перевершила вже, лиш двiчi з'явившись перед очi султановi й двiчi здобувши його прокляту хустку? Хуррем зiрвала хустку зi свого плеча, трiпнула нею i побiгла мiж помаранчевими деревами, мiж пахощами i прохолодою. Зелений вiтер гнався за нею з гущавини, обiймав зеленими обiймами, тасував зеленi тiнi па ?? нiжнiй постатi (в бiлому, вся в бiлому!), i волосся ?? ставало мов зелене золото, i з очей било зеленiстю рiвнин. Колись поривалася в поле, як красувалося жито. Збiжжя ляга? хвилею, жайворонки спiвають, ластiвки, як синьо-бiлi стрiли, облiтують тебе довкола, кожна травка, кожна квiточка, кожен колосочок нашiптують тобi про якусь велику та?мницю, що така близька людинi, всьому живому, деревам, сонцю, зорям, всесвiту. Тепер у нiй душа кричала вiд само? згадки про те, що зосталося i нiколи не повернеться. "I ось я з вами во всi днi до скончання вiку". Вiки скiнчилися, зоставлена вона всiм сущим, покинута, богом зоставлена, нi людина, нi собака. Сподiва?ться на рятунок у мiсцi найтяжчо? ганьби. Як вона ненавидiла тепер султана! Пiдлий владолюб, пекельна п'явка, двоногий диявол, обрiзаний сатана! Хотiла б бути змi?ю, але без отрути, собакою, хоч нiкого не кусати, поганим пацюком, та без чумно? зарази, жабою, ящiркою, сараною, будь-ким - тiльки не жiнкою! i водночас знала, що зможе перемогти тiльки як жiнка, ?диною збро?ю, яку мала,- тiлом чистим, незайманим, неповторно-?диним. Коли вiв ?? уночi кизляр-ага до султансько? далеко? ложницi, не мерзла, як повеснi, не здригалася вiд ляку, зцiплювала зуби, прочитувала в думках молитви, не мусульманськi - сво?, ще вiд батька - "Отче наш", "Богородице дiво", "Достойно ?сть". Боже, ?диний, всюдисущий, всемилостивий! Поможи, допоможи, пiдпоможи, спроможи, споможи! Обiцяно, що праведники просвiтяться у царствi божiм, як сонце. А хiба ж вона не праведниця? Хiба встигла завинити в сво? шiстнадцять лiт? Чому ма? йти до цього чоловiка, такого темного душею, нiби вийшов iз пiдземелля? Чому,чому? Султан ждав ?? нетерпляче, якийсь нiби розгублений, знов, як i тодi, сидiв на ложi, тiльки тепер був у тюрбанi, безпорадно мовчав, дивився на Хуррем, яка заклякла - нага, тiльки з прозорою хусточкою на плечi - коло дверей i теж мовчала, дивлячись на Сулеймана чи то злякано, чи з викликом. - Чому ж ти мовчиш? - спитав вiн нарештi. Вона мовчала. - Пiдiйди до мене. В нiй так i закричало: "А коли не хочу? Коли не захочу?" Але не випустила того крику, тiльки постояла з упертостi, а тодi все ж пiшла, повiльно, заточуючись i перечiпаючись об килими, нiби п'яна або сновида. Якби ж то вона знала, як ?? голос мучив Сулеймана всi цi мiсяцi, терзав його душу, не даючи спочинку нi вдень нi вночi! Як сказало в святому письмi: "Поглянь на того, кого пронизали вони". Та не знала Хуррем про свою владу над султаном, владу нез'ясовну, безпричинну, i тому ще тiльки мрiяла про ту владу, прокрадалася до не? обережно, як до пташки, котру бо?шся злякати. Як караван не може йти швидше, нiж вiн iде (бо тодi тi, що ?дуть на верблюдах, випередять душi сво? i порозгублюють ?х у безмiрах шляхiв), так i вона могла просуватися з швидкiстю, що залежала не вiд не?, а вiд нього, вiд чоловiка, якого ненавидiла найбiльше на свiтi i в якому водночас тiльки й могла шукати для себе вибавлення i рятунок. - Ну чого ж ти? Йди швидше! - мовби вгадав ?? полохливу нерiшучiсть Сулейман.- Ти ж не бо?шся мене? - Боюсь,- облизуючи пересохлi уста, пошепки вiдповiла Хуррем. Сулейман спробував усмiхнутися. - Хiба я страшний? Для тебе я нiколи не буду страшний. Ти, мене розумi?ш? Хочеш щось випити? Тут ? вино. Ти все розумi?ш? Мiшав слова турецькi з слов'янськими, був незвично пiднесений, дивувався сам собi. - Я мала доволi часу, щоб спiзнати i турецьку, й арабську,- сказала Хуррем.- Та й перську. Султан не повiрив. - Цього не може бути. Вона промовчала. Сулейман налив ?й вина. - Випий i не мовчи. Вона вiдпила вина. Може, то й не вино, а отрута? I треба хоч знати, як вона дiятиме. Стояла перед ложем, сiдати вiдмовилася, затято мовчала. - Ти гнiва?шся на мене за те, що я повоював слов'янськi землi? - спробував здогадатися султан. Хуррем знизала плечима. Яке ?й нинi дiло аж до цiлих земель? - Чи, може, за те, що кримський хан, скориставшись мо?м походом, напав на твою землю? - не вiдставав султан, приховавши вiд Хуррем, що то вiн звелiв хановi напасти на польського короля, щоб той не прийшов на помiч сво?му родичевi - королевi угорському. Дiвчина вся стрепенулася болiсно, почувши про свою рiдну землю, та й знов нiби заклякла. - Я не можу почуватися винним перед тобою, бо султан нiколи не бува? винний, ти ма?ш мене простити i заспiвати, щоб я почув твiй голос. Прошу тебе. Вона всмiхнулася. Вiдпила ще вина i усмiхнулася щедрiше. Нiби дратуючи султана, посмикала за золотий хрестик, якого вперто не хотiла скидати. Золою на грудях. А в грудях? Аби ж то лей чоловiк мiг зазирнути ?й у груди. - Про що ж заспiвати? - Про що хочеш. Вона знов завела турецько?. Про дiвчину i ?? красу. Он бiрiнде майюзюне бакилир - одинадцятилiтньою вже задивляються на ?? мiсяцеликiсть; он алтисинда петек бал олур - у шiстнадцятилiтньо? нулик наповню?ться медом, йирмiсiнде керван гечер, йор олур, йирмi бiрiнде бiр к'?тюй? кул олур - у двадцять один рiк ста? рабою якого-небудь негiдника. Пiсня була довга - через усi роки вiд одинадцяти до двадцяти одного, i знов таки загруба як для султанського вуха, але Сулейман слухав з величезною втiхою i радiстю, зовсiм для нього не властивою. - Ти справдi зна?ш по-турецьки? - подивувався вiн. Хуррем вiдповiла йому по-арабськи: - Клянусь небом, яке пролива? дощi, клянусь землею, яка вирощу? трави. - Цього не може бути! - не повiрив султан. Тодi вона проспiвала йому одну з пiсень Хата?, того самого шаха Iсма?ла, що йому вiн так заздрив у хвилини душевно? незлагоди, заспiвала по-перськи, тодi по-азербайджанськи, аж диво брало. Вона спiвала i приспiвувала, смiялася i присмiювалась, споглядаючи його знетямливiсть. Так непомiтно наблизилася на вiдстань небезпечну i опинилася в обiймах чоловiка, якого ненавидiла, але без якого не могла тут iснувати, i, коли Сулейман доторкнувся до ?? полохливого тiла, вiн наповнився по самi вiнця отим голосом, що так довго i тяжко його мучив, i лиш тодi збагнув, що вiднинi без цi?? дiвчини йому не жити. Проникала у кожну точку тiла, входила в нього, вливалася, вповзала ящiркою, змi?но, тугою, щемом, захватом, знемогою. Тодi вона знов приспiвувала йому рiзними мовами, уже й рiдною, щось розповiдала, жебонiла, мов струмочок, лопотiла, мов листя пiд вiтром, а вiн був далеко вiд ?? хапливих слiв i несмiливого тiла, але близько до ?? голосу, тулився до того голосу, мов дитина, i радiв, смiявся, зникала його суворiсть, навiть кров невинно вбитих мовби не плямила йому рук, а злiтала в небеса i вкривала червонiстю мiсяць, зорi й хмари над Босфором. На ранок стане вiн для всiх знов султаном, жорстокосердним повелителем без милостi й жалю, i тiльки ?й дано бачити його iншим, тiльки вона змiнила його бодай на одну нiч, стала могутнiшою за владу й за всю iмперiю. Ось сила жiнки! Ось ?? влада! Гарем усе помiтив, але не повiрив. Очi, вiд яких не схова?шся, умiють бачити, та й тiльки. Бачили, що Хуррем за смiхом хова? розбентеженiсть, непевнiсть, а може, й вiдразу. Якби ж то! Помiчали, що кизляр-ага веде розсмiяну рабиню до султанських поко?в раз, i вдруге, i втрет?. Такого не знав ще нiхто, крiм Махiдевран,всемогутньо?, незамiнно? i незрiвнянно?. Тепер мiж ботом i Хуррем були тiльки зорi й темрява. А може, темрява стала для не? богом? Жiночим богом, бо жiнка пану? тiльки в темрявi, творячи справжн? чудо, пробуджуючи в душi жорстокого деспота доброту, нiжнiсть, розум, справедливiсть, простоту i захопленiсть. Третьо? ночi Хуррем лишилася у султановiй ложницi до ранку. Але не побачила, як спить султан, бо заснула сама, а вiн дивився на не?, молився аллаховi, плакав без слiз над сво?ю самотнiстю, вiд яко? його порятувала ця дивна дiвчина, був уже не султан, не завойовник, а простий мандрiвник, поет, мислитель. Питав себе: що ? життя? Тiнь птаха на морськiй хвилi, правiчний пил зодiаку над безмiром пустель, схлип часу в караванi вiчностi, заблукане виття звiрiв у хащах, неминучiсть мандрiв до смертi? Хуррем прокинулася i лежала тихо, прислухаючись,- коли ж повстане ?? душа? Ждала, сподiвалася, нетерпеливилась. Хотiла плоду в собi, прагнула його, але не як яблуня зав'язi, не як калина червоного кетяга з-пiд бiлого цвiту, не як лiщина горiха з медвяно? бростi, а гiркого й ненависного. Хай проросте, як кукiль на пшеницi, як рiжки на житi, як отруйний гриб у лiсових хащах. У хащах ?? тiла гiркий султанський плiд - i тодi вона пiднiметься над усiма й над усiм. Нема? такого намiру, якого б вона не виправдала. Раби хоч i нижчi за тиранiв, зате стоять на власних ногах, а тирани - на глиняних. Вона переможе цього чоловiка, ма? перемогти будь-що! Людинi не досить просто жити. Щоб жити, потрiбнi вiтчизна, свобода i пiсня, ?й з усього лишилася тiльки пiсня вiд матусi, пiснею утвердилася в цьому жорстокому свiтi, пiснею мала й здолати його. Тим часом настала пора для слiз. Гарем не мiг простити Хуррем ?? неочiкуваного, безпричинного вивищення над усiма. Досить того, що всi, навiть всемогутня валiде, змирилися з химерною вдачею цi?? Рушен, з ?? загадковим, протиприродним для цього мiсця показно? стриманостi смiхом, що розлунювався у поплутаних просторах гарему, наче звуки спокуси з найглибших пекел. Забагато було тих двох султанських хустин, якi русинка в спосiб та?мничо-чаклунський одержала з рук падишаха, тiльки двiчi з'явившись перед всесвiтлi очi повелителя усiх суходолiв i вод (бо небеса належать аллаховi всемогутньому, хай царю? вiчно й щасливо!). Але цiй доньцi шайтана виявилося i цього ще мало. Вона зачарувала пресвiтлого султана, запаморочила його злим чаклунством аж так, що вiн _не хотiв нiкого бачити й чути, тiльки цю Хуррем, тiльки ?? ?дину, щоночi - i вже скiльки ночей пiдряд! - i не мiг вiдiрватися вiд сво?? рабинi до ранку, iнодi велiв приводити ?? навiть удень, чого ще нiколи не бачено й не чуто. Чари, чари! Нiхто не бачив, малу укра?нку не впiймано за руку, доказiв мовби й не було, але ж_ була знетямливiсть султанова, отож були i чари. Гарем гомонiв прита?но й загрозливо, вiн ждав кари, прагнув кари, вiн нетерпеливився i дивувався з терплячостi валiде i заслiплення Махiдевран, яка за смертю сво?х трьох дiтей не бачила й не помiчала навiть загрози загибелi для себе само?. Спокiй зберiгала, мабуть, лише валiде. Стривожена смертю двох султанських синiв, могла очiкувати (бо все в руках аллаха!), що з дня на день чорна смерть забере i останнього з живих Сулейманових синiв - Мустафу, тому мала негайно подбати про те, щоб трон Османiв не зостався без наступника. Прийняла вiсть про несподiване зближення султана з маленькою укра?нкою вдоволено, з та?мною втiхою: коли й неправда, що ця дiвчина королiвського походження, то однаково ж несхожа вона нi на кого i гiдна зайняти мiсце поряд з Махiдевран, цi?ю двiчi одурiлою султанською улюбленицею: спершу вiд влади, тепер вiд горя. Але все це валiде мала в душi глибоко заховане, гаремовi ж виказувала заклопотанiсть тим, що вiдбувалося у султанських покоях, i натякала, що тiльки вичiку? слушного часу, викаже проти тих двох свою силу, "в той день, як свiдчитимуть проти них ?хнi язики, ?хнi руки i ?хнi ноги про те, що вони робили". I коли вiдчула, що вже час втрутитися, покликала до себе Махiдевран, нагримала на не? за безконечне рюмсання, вiдкрила ?й очi на загрозу, розпалила в черкешенцi дику лють i не стала стримувати башкадуну, коли та почала кричати, що вона знайде джавурку навiть пiд султанськими зеленими покривалами i задушить ось цими руками, не просячи нiчи?? помочi, не питаючи нiчийого дозволу, не лякаючись нiякого грiха. Розметана й розшалiла, побiгла товста черкешенка туди, де мала бути ?? зрадлива суперниця, не стала нi питати, нi переконуватися, бо й так усе вiдкривалося ?й, мов у день суду останнього: i нове, просторе помешкання Хуррем, i служебки довкола не?, i пишнота убранства ледь не така, як у не? само?, головно? султансько? жони,- яка пiдступнiсть, яка ганьба i яке злочинство! Всi?ю тяжкiстю перегодованого свого тiла вдарила Махiдевран знетямлену Хуррем, увiп'яла сво? гострi нiгтi ?й в лице, вчепилася у волосся. - Зраднице! - вигукнула люто Махiдевран.- М'ясо, продане на базарi! Ти зi мною посмiла змагатися! Хуррем зодягали, щоб вести до султана. Чотириокий ось-ось мав прийти за нею, мав би нагодитися саме вчасно, щоб захистити ??, не допустити цього приниження, яке було, власне, й султановим приниженням. Але кизляр-ага завбачливо десь затримався або заховався. Служебки розприскалися на всi боки, жодна не прийшла на помiч Хуррем, були тут очима й свiдками мстивого гарему, хотiли першими побачити упослiдження тi??, яка замахнулася на найвище, засвiдчити ?? ганьбу, побачити ?? сльози. Хуррем насилу вирвалася з чiпких рук мстиво? черкешенки. В кривавих подряпинах, з косами, з яких повисмикувано цiлi пасма розкiшного ще мить тому волосся, вiдскочила вiд Махiдевран, готова до вiдсiчi, до захисту, до всього найлихiшого. Сльози? Слiз сво?х не покаже тут нiкому i нiколи! Крик? I крику ?? не почують, хоч би й усi поглухли! Була безпомiчна, приречено-покинута, наче перлина, нанизана на нитку, але тепер уже знала, що, як перлина, зберiга? в собi красу й привабу. Була певна сво?? приваби й сили - i не для цих жiнок, не для гарему, а для то? вершини, до яко? усi тут рвуться, а досягнути не дано нiкому, окрiм не?. Кизляр-ага, добре вiдаючи, що надмiрне вичiкування може призвести до непоправного, з'явився у поко? Хуррем саме вчасно, щоб порятувати ?? вiд нового, ще лихiшого наступу роз'юшено?, здичавiло?, як тигриця, Махiдевран; баш-кадуну силою витягли з покою чотири ?внухи, що ?х Чотириокий нiби випустив з широких рукавiв свого золототканого халата,так несподiвано сипнули вони з-поза нього на черкешенку, а до Хуррем головний ?внух звернувся, мовби не помiчаючи, в якому вона станi, i нагадав, що треба йти до султана. - Не пiду! - коротко кинула Хуррем не так для кизляр-аги, як для служебок, що не йшли, ждали, сподiвалися ще чогось, щоб мати що розповiсти гарему, який десь аж не тямився вiд нетерпiння. - Що ти сказала? - спитав кизляр-ага, для якого Хуррем була й далi рабинею, хай i улюбленою на якийсь час для султана, але однаково ж рабинею.- Як ти смiла менi таке сказати? - Не пiду! - закричала Хуррем i навiть ногою тупнула.- Пiди й скажи султановi, що я не гiдна стати перед ним, бо я звичайне продане м'ясо, а не людина. Опрiч того, лице мо? таке подряпане i волосся таке порване, що не смiю навернутися перед очi його величностi. У Чотириокого не здригнулася жодна жилочка в лицi. Про спiвчуття тут не могло бути й мови, принаймнi мав би усмiхнутися на такi слова, але не дозволив собi й цього. Коли людина сама копа? собi могилу, що зоста?ться? Пiдштовхнути ?? туди, пiдставивши плече,- ось i все. А що Хуррем живцем закопувала себе, в цьому не могло бути нiяких сумнiвiв. Бо це вперше в османських гаремах рабиня вiдмовля?ться йти на поклик падишаха, та ще й вимовляючи при цьому образливi, погордливi слова, хвалячись сво?м рабством, виставляючи його мов якусь найвищу цноту. Не могло бути бiльшого торжества для всього гарему, нiж ще страхiтливе падiння тимчасово? улюбленицi, що запаморочила султана та?мними чарами, i кизляр-ага, як вiрний слуга Баб-ус-сааде, як найнеобхiднiша належнiсть гарему, мерщiй кинувся до поко?в падишаха, щоб принести звiдти велiння про кiнець збунтовано? рабинi i про возвеличення усiх тих, хто ждав цього кiнця: валiде, Махiдевран, султанських сестер, усього гарему, аж до найупослiдженiших водоносiв i прибиральникiв нечистот. Однак чари дiяли далi непередбачувано й зловiсно. Султан мовчки вислухав головного ?внуха, перепитав, чи справдi Хуррем завдано велико? шкоди й ущербку. Тодi сказав: - Пiди до не? i попроси, щоб вона прийшла. А коли отетерiлий вiд таких слiв кизляр-ага, замiсть миттю кинутися, щоб виконати високе велiння, розтулив рота, мовби хотiв щось сказати, султан повторив: - Пiди й скажи, що я просив ?? прийти. Двiчi мовлене вже по вимагав потверджень. Кизляр-ага потюпав туди, звiдки йшов з таким передчасним торжествуванням, був надто досвiдченим гаремним слугою, щоб не збагнути, що йде вже й не до рабинi, а до повелительки, хай ще незнано? i необ'явлено? усiм, але йому вже вiдкрито?, i щастя, що вiн перший про це довiду?ться i вже не схибить у сво?й поведiнцi нiзащо. Був суцiльна поштивiсть перед Хуррем, вклонявся ?й, нiби султаншi, просив i за падишаха, i за себе. Вона трохи причепурилася, пiшла до поко?в Сулеймана, йшла з сухими очима, затято, сповнена ненавистi до всього навкруг, а перед самою ложницею султанською зламалася, заскiмлило ?й в душi, бризнули з очей ряснi сльози. Матусю рiдна, що вони зi мною роблять! Пусти мене в дитинство, пусти в сво? пiснi, в казки, у свiй дорогий голос, пусти в каяття, пусти хоч у смерть! Просилася у дитинство, а була ж ще дитиною. Стала перед султаном уся в сльозах, закривавлена, понищена. Сулейман, забувши про кизляр-агу, кинувся до Хуррем, цiлував ?? сльози i рани, гладив волосся, питав, хто насмiлився занести на не? руку, хто цей злочинець, хай скаже, хай тiльки назве iм'я. Крiзь схлипування вона назвала iм'я Махiдевран, i султан коротко кивнув кизляр-азi: привести. Не просив, не передавав, щоб прийшла, не став витрачати бодай слово на свою башкадуну, на султаншу, на матiр сво?х дiтей, на ту, що дала йому наступника. Жорстокий кивок - i все. Кизляр-ага слухняно пiшов у новий свiй похiд. Одну вже звiв на вершину, тепер мав другу спустити до низин. Трохи побоювався знесамовитiло? черкешенки, лякався, що закомизиться i не захоче йти до свого повелителя, але Махiдевран тiльки й чекала, коли стане перед очi Сулеймановi. Бо яка ж жiнка знехту? нагодою виказати чоловiковi все, що вона про нього дума?,- i не важить при цьому, хто чоловiк, а хто жiнка,- чи найубогiший юрюк з Анатолi?, чи й сам великий султан. Вбита горем од смертi сво?х дiтей i вiд несправедливостi, яко? зазнала з боку султана, Махiдевран стала перед Сулейманом розгнiвана, але й горда з того, що не була колись продана йому в гарем, а привезена братами в дарунок майбутньому наступниковi престолу на знак вiдданостi Османам, якi завоювали весь видимий i знаний свiт. Не гамувала сво?? розсатанiлостi, а горла ?й рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотiння, що було б, може, навiть прекрасне, якби вимовлялися при цьому слова справедливi й милостивi, а не пройнятi ненавистю. Султан коротко спитав, чи то справдi вона допустилася насильства над беззахисною Хуррем. Черкешенка гортанне засмiялася i вигукнула, що то ще й не все. Бо вона, Махiдевран, башкадуна, тiльки вона може бути найперiшою в услужiннi його величностi, i всi жони, а найперше рабинi, повиннi ?й поступатися i вважати сво?ю господинею. Сулейман неблимно дивився на ту, яку звав Весняною Трояндою i Повелителькою Вiку, яку ще зовсiм недавно ставив понад усе, без яко? не мiг дихати. Дивився i не бачив iдола, якому поклонявся. Стояла перед ним тупа, пихата, розгодована черкешенка, уся обвiшана коштовними брязкальцями, якi щедро дарував вiн ?й за кожен поцiлунок, за кожен порух бровою, а поруч з нею - сповнена життя й iскристого розуму дiвчина, що мовби вирвалася з пекла, яке обпалило ?й волосся, зачепiло, може, й душу, але випустило на волю, щоб потрапила вона в рай, бо рай тiльки для таких, як вона. У гаремi була вона мов виклик усiм отим буйнотiлим, безмiрно? вроди одалiскам, звичайна начебто лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся, що вмiстилася б на долонi свого безжального сторожа - кизляр-аги, але мужня, зухвала, повна незбагненно? чарiвливостi й неймовiрного розуму. Сулейман прекрасно знав, що таке нетрi гарему. Там усе непевне, нетривке, стривожено-полохливе, усi мовби роздво?нi, однi пiддаються долi й пливуть па цьому проклятому кораблi тяжкого нидiння, що везе ?х до старостi й до смертi, другi (?х зовсiм мало, одиницi) починають запеклу боротьбу за султанську постiль, не задумуючись над тим, що зможе принести ?м ця постiль. А ця дiвчина не при?дналася нi до одних, нi до других, навiть у гадцi не мала, що випадком здобута султанська постiль принесе ?й геть неочiкуване: владу, яка нiкому й не снилася. Яка то для нього несподiванка i радiсть водночас: зустрiти в гаремi, серед цього зневаженого "м'яса для задоволень", серед отупiлих молодих самиць, затурканих наложниць, заляканих знарядь утiхи й насолод, iстоту мислячу, людину, _яки дорiвню? тобi впертiстю розуму й жадобою знань, а волею i характером перевищу?, бо за тобою, крiм походження, немас нiчого, а вона видобулася з небуття, з рабства, з безнадiйного понищення на самий верх тiльки завдяки власним силам., обдарованостi душi, мужностi й вiри у сво? призначення на землi. Все це Сулейман вiдчував, хоч збагнути до кiнця не вмiв, та й не намагався. Знав тiльки одне: бiльше не захоче бачити цю черкешенку, нiколи й нiде. Спливли в пам'ятi слова: "А тих, непокiрливостi яких ви бо?теся, вмовляйте i покидайте ?х на дожах i ударяйте ?х". - Iди геть, темна жiнко,- сказав вiн тихо, але твердо. Коли ж Махiдевран гнiвно посунула на нього, вiн повторив уже з нетерпiнням у голосi: - Iди геть! Залiзнi руки кизляр-аги вмить випровадили черкешенку з ложницi. А тi дво? лишилися самi, глянули одне одному в очi, i, мабуть, обо? водночас зрозумiли: самi назавжди, до кiнця, нерозлучно. Сулейман втомлено зрадiв од цього вiдкриття, а Хуррем злякалася. З жахом вiдчула, що ненависть ?? кудись пропала, щезла, а на ?? мiсце виступали спокуси, i демони заволодiли душею невблаганно й навiки, навiки! Хiба вона цього хотiла, хiба до цього прагнула? Хотiла тiльки заспоко?ти, приспати вампiра, а тодi вдарити, здолати, перевищити! Щоб вiдомстити за все. За матусю, i за батька, i за Рогатин, i за всю свою землю, що ?? цi зайди, цi грабiжники й людолови норовили закувати в залiзний нашийник, мов отих нещасних дiвчат, що пливли з нею через море i проданi на рабському торзi в Стамбулi у вiчну неволю. I хоч сама не зазнала нашийника, вiдчувала його жорстоке залiзо на сво?й нiжнiй ши?. Той нашийник загрожував ?й постiйно, нависав над усiм ?? життям, як предковiчне прокляття. Чи тiльки через те, що народилася на такiй щедрiй i багатiй землi, що опинилася на роздорiжжях племен i всi?? iсторi?? Мала викохувати в собi ненависть до цього повелителя усiх найбiльших грабiжникiв, вирощувати ?? уперто й дбайливо, i робила це без сторонньо? спонуки, без нiчи?? помочi i вже мала б зiрвати плiд, коли несподiвано зламалася. I з жахом вiдчула в собi вже й не зненависть до цього високого сумного чоловiка, схожого на вiкарiя Скарбського з Рогатина, а - страшно й сказати - щось мовби початок прихильностi, може, й любовi! Вiтер гiрких спогадiв ще досi нiс ?? у рiднизну, а любов уже вiдгинала, як молоде дерево, назад. I давно вже перестала бути Настасею, а стала Хуррем. I тепер позосталася сама з цим чоловiком у цiлому свiтi. Ступнула до Сулеймана, i вiн простягнув до не? руки. Впала йому на груди, здригалася у риданнях. Хай твоя тiнь упаде на мене. Падала на всю землю, хай упаде й на мене. Ось коли завершилася богозоставленiсть ?? душi ?? три?диним християнським богом. Тут же, де грiшила, мала прийняти чужу вiру. Так легко. Тiльки пiдняти вказiвний палець право? руки - шехадет пермагi - палець сповiдання. Цнотлива блудниця. Поволi вповзали в душу порок за пороком, пристрасть за пристрастю, а вона й не помiчала. Вглиблювалася у плотське життя, поки й потонула в нiм. Якщо поклонишся менi, то все буде тво?... Яка облуда. А образ матусi, дорогий образ, тьмарився i вже насилу пробивався крiзь далеч часу, невиразний i гiркий, як нiчнi самотнi ридання. I тiльки глибоко в душi тоскно лунала пiсня вiд матусi, все вiд матусi: "Ой глибокий колодязю, боюсь, щоб не впала. Полюбила невiрного - тепер я пропала..." ОСТРIВ Так що ж? Дияволи вже вселилися в не?, i довкола вiд них аж кишiло. Щоправда, останнiм часом вони поводилися сумирно, та однаково тепер уже знала: вона в ?хнiх руках i нема рятунку. Iшла до султана щоночi, вмирала й народжувалася в його обiймах, а вiн, видати з усього, тiльки й життя бачив, що в ?? очах, у ?? обличчi, в ?? полохливо-знадливому тiлi, дивувався тепер безмiрно, чому так довго не мiг вiдгадати (а хто пiдказав, хто?) причину сво?? душевно? скрухи, ще бiльше чудувався з того, як могло видатися йому попервах негарним це ?дине в свiтi личко з прекрасним, уперто задертим носиком, з очима. Що зорiли йому в найгустiшiй пiтьмi, з дивним сяйвом, од якого б розпромiнилася навiть найпохмурiша душа. Воiстину: краса - в очах того, хто любить. Султан ставав знову султаном. Скликав диван, радився з вiзирами, двiчi на тиждень, сповнюючи неминучий ритуал, показувався придворним i послам, щоп'ятницi молився в Айя-Софi?, вряди-годи ?здив на Ок-Мейдан метати стрiли, приглядався до нових будувань у Стамбулi, обдаровував вельмож золототканими кафтанами й землями, карав i милував i знов i знов вертався до сво?? Хуррем, без яко? не мiг i дихати, вертався у ночi ?? голосу, ?? пiсень, ?? смiху i ?? тiла, якого ще не знав свiт. Щоразу нове, незбагненне, нез'ясовне, страшне в сво?й привабливостi й невичерпностi, це тiло обезвладнювало султана, у ньому все здригалося вiд самого лиш доторку до Хуррем, i вiн з жахом думав про те, що вранцi треба залишати цю дiвчину-жiнку заради жiнки iншо? - держави, владно? i немилосердно?, а тим часом це бiле дiвча буде вiддане на пiдглядiти, обмови й намови безжального, заздрiсного гарему. Йому перед очима стояло щоразу те саме: валiде з владчими устами, злi султанськi сестри, хижа Махiдевран, зледащiлi одалiски, товстi пiдступнi ?внухи, мовчазний кизляр-ага, безнадiйно розполовинений мiж султаном i його матiр'ю, а серед усього цього - вона, Хуррем, з хлоп'ячою постаттю, в якiй нiчого начебто жiночого, тiльки пишне волосся i тугi пiвкулi грудей, так широко розставленi, що мiж ними могла б лягти султанова голова. Валiде теж бачила тi груди i теж знала, що мiж ними може влягтися голова ?? царственого сина, i лякалася цього, бо вже переконалася, що рабиня з Укра?ни найнебезпечнiша суперниця не тiльки всiм одалiскам, не тiльки дурнiй Махiдевран з пещеним, солодким, як халва, тiлом, а навiть ?й - недосяжнiй у ?? величi й владi повелительцi гарему i свого ?диного сина. Коли султан, повернувшись з великого походу, смутний i похмурий, кинувся у розпусту, щоб розiгнати тугу, валiде радiла цьому темному спалаху чоловiчностi в Сулейманi. Коли захопився малою укра?нкою-роксоланкою, повелителька гарему навiть потай сприяла цьому захопленню, сподiваючись, може, й на поповнення паростi Османiв, бо ж дiти вiд Махiдевран виявилися нетривкими, i ще й не знати, чи довго житиме ?диний тепер ?? син i спадко?мець трону Мустафа. Та й не можна було ставити пiд загрозу всемогутнiй рiд Османiв, маючи лиш одного спадко?мця, - знала це валiде з власного гiркого досвiду, коли двадцять шiсть рокiв не мала спокiйно? хвилини, оберiгаючи життя свого сина, якому батько його не зумiв, не змiг i не схотiв дати жодного брата. Валiде вiрила в дух i силу степiв, на краю яких сама народилася, готова була вiтати народження сина цi?ю роксоланкою, ладна була б поставити ?? па мiсце кума-хатун, себто друго? жони султаново?, але нiколи не на мiсце першо?, баш-кадуни, не на мiсце Махiдевран. Бо Махiдевран - це тiльки тiло, тупе й дурне, яке легко попхати будь-куди, а Хуррем - це розум, невпокорений, свавiльний, як отi безмежнi степи, з якими вже он скiльки вiкiв безнадiйно б'?ться войовничий народ само? Хафси. Ще коли нiчого не заповiдалося, коли Хуррем була безмежно далека вiд царствено? уваги Сулеймана, валiде, пiдсвiдомо вiдчуваючи загрозу, яка ховалася у маленькiй укра?нцi, непомiтно, але вперто керувала ?? вихованням. За звича?м, встановленим спервовiку, гаремниць на цiлий день збивали до гурту, щоб мати ?х усiх на оцi, не дати сховатися думкою i настро?м, не дозволити нiкому тако? пожадано? самотностi, бо в самотинi можна й надумати щось грiховне, а то й лихе, а так - пустоголовiсть, зледащiння, вихваляння i змагання хiба що тiлесними принадами i водночас ревниве допильновування, вза?мне стеження, яке живиться з невичерпних джерел заздростi, цього найстрашнiшого з людських порокiв. Хуррем, мовби й пiдкоряючись заведеному звичаю, охоче виспiвуючи й висмiюючись у гуртi одалiсок, водночас норовила вiдiрватися вiд гурту, коли вiн набридав ?й сво?ю пустоголовiстю, вiдвойовувала для себе кожну вiльну хвилинку, витрачаючи ?? на збагачення свого розуму. Iншi об'?далися, спали, думали про коштовностi, про одяг i прикраси, мерщiй хапалися за кожен новий спосiб зробити ще принадливiшим сво? тiло, а ця, з майже хлоп'ячим тiлом, з диким духом степiв у сво?му химерно-золотому волоссi, дбала лише про свiй розум, розбудовувала його, як мiст, по якому можна перейти найширшу рiку, як мечеть, де можна мовити найсокровеннiшi слова, як небесне склепiння, пiд яким голос розлуню?ться аж до слуху самого аллаха. Для гарему така рабиня була небезпечна. Тому валiде приставила до Хуррем стару мудру туркеню, яка могла навчити маленьку укра?нку простих знань, грубих пiсень, усього того, що лунало на пiдлому каба тюркче[43], такому далекому, коли й не ворожому для султана Сулеймана, вихованого на вишуканiй перськiй поезi?, на арабському мудрослiв?. Валiде наперед здогадувалася, як рiзонуть отi простонароднi пiсеньки, переданi Хуррем доброю уста-хатун, витончений слух повелителя, що з дитинства писав наслiдування-назiре на блискучi касиди й газелi Ахмеда Пашi, великого поета, який зумiв бути улюбленцем двох могутнiх султанiв: Мехмеда Фатiха i Баязида Справедливого. I всi ?? хитрощi звелися нiнащо. Мала роксоланка зачарувала султана не знати й чим. Одна нiч, навiть десять ночей з султаном - у цьому ще нiчого не було загрозливого, всi ждали кiнця, валiде вiрила, що Сулеймановi, зрештою, набридне мала рабиня в ?? пiсеньками, ще непохитно вiрила валiде, що пiсна плоть невмiло? у любощах укра?нки не дасть розкошi султановi i тол неминуче повернеться до сво?? солодко? Махiдевран або до буйнотiлих одалiсок. Вичерпу?ться i найглибший колодязь. Хiба не вичерпалося ?? власне тiло аж так, що султан Селiм назавжди вiдцурався вiд не?, щойно подарувала вона йому сина i доньку? Так розмiрковувала мудра валiде, спокiйно спостерiгаючи тимчасове захоплення свого сина малою укра?нкою. Та мудростi ?? завдано було удару страшного й непередбачуваного. Спокiй розвiявся, як дим вiд степового багаття, ?? великий син, з його тонкою душею, з неперевершеною мудрiстю, з непохитною волею, був зламаний, мов тонка очеретина бурею, переможений пiдступнiстю, що перевищу? будь-яку мудрiсть, кинутий у пониження брудно? пристрастi, яка не щадить у чоловiковi нi вишуканостi, нi блиску, нi звичайно? порядностi. Мала Хуррем вивищувалася над гаремом, над валiде, над самим султаном, над цiлою iмперi?ю, I нiхто цього ще не розумiв, окрiм мудро? валiде, нiхто не мiг зарадити, розкрити очi султановi, вказати на загрозу й порадити, як порятуватися. Валiда покликала Махiдевран, одурiлу й заслiплену вiд смертi сво?х дiтей, i спокiйно повiдомила ?й про те, що дi?ться у гаремi. I цим ще прискорила неминучiсть перемоги Хуррем. Падiння Махiдевран було страхiтливе. Султан забув про свою любов до не?, забув про дiтей, яких вона з такою щедрiстю йому дарувала, не хотiв згадувати, що вона султанша, мати маленького шах-заде Мустафи, ?диного спадко?мця його престолу. Вiн прогнав Махiдевран з-перед очей, мов найупослiдженiшу рабиню, вiн не хотiв бачити ?? не тiльки в сво?й ложницi, а й у гаремi, i не тiльки в Баб-ус-сааде, а й у Стамбулi. Махiдевран вiдiрвано вiд , ?? сина, вiдвезено на острiв у Мармарi, в старий лiтнiй сераль, у самотн? ув'язнення, у вiчне заслання. А ?? покiй - найбiльший у гаремi - на три вiкна, з мармуровим водогра?м посерединi, весь у коштовних килимах вiддано малiй Хуррем, не питаючи нi згоди, нi поради валiде, та ще й передано всiх колишнiх служебок Махiдевран, так нiби ця роксоланка з ?? марним тiлом уже стала султаншею, дала падишаховi нову парость його всемогутнього роду! Валiде рвалася до султана - вiн ?? не приймав. Вона мучила сво?м розпачем маломовного кизляр-агу, чорний ?внух спокiйно бурмотiв: "Не можна вставляти палицю в колеса долi". Хуррем все ж лишалася у владi валiде. Ночi належали султановi, днi - повелительцi гарему. Вона кликала Хуррем до сво?х поко?в, си дiла, кутаючись у дорогi хутра, на бiлих килимах, пробувала вивiдати, якими чарами мала укра?нка заволодiла ?? сином, а дiвчина безжурно смiялася: "Якi чари? Хто заволодiв? Що ви, ваша величнiсть!" Валiде тримала ?? у себе годинами. Пригощала .. солодощами, велiла приносити книги, щоб читати разом iз Хуррем, хотiла проникнути коли не в ?? душу, то бодай на закра?нм сього чужого тiла: що йому смаку?, що воно любить - тепло, ласкавий дотик, гарне вбрання; чи бо?ться холоду, чи щулиться вiд вiтру, чи здрига?ться вiд крику, грюкоту брам, ревiння диких звiрiв у пiдземеллях сераю. А Хуррем, смiючись, вiдбиваючись вiд настирливостi валiде, виставляла наперед себе непробивну запону безжурностi, збувала цiкавiсть Хафси пiснями й пiсеньками, була невловима, як дух, неприступна, наче скелястий острiв посеред розбурханого моря. Так нiби цiй шiстнадцятилiтнiй дiвчинi вже давно вiдкрилася мудрiсть людсько? неприступностi, завдяки якiй кожен може жити на свiтi, зберiгаючи власну особистiсть. Ми iсну?мо лише доти, поки ми, з'?днуючись невпинно з усiм, що нас оточу? водночас вiдокремленi вiд цього оболонкою свого тiла i неповторнiстю духу. У цiй дiвчинi нестримний смiх приховував у собi гiрку зневагу до всього. Ах, якби вмiв побачити це заслiплений ?? син! Непомiтно зiтхаючи, валiде вiдпускала Хуррем. "Iди, дiвчино. Належно приготуйся для ночi. День належить чоловiкам. Жiнкам належить нiч. Пам'ятай про це". Хуррем iшла вiд валiде, щоб сховатися у сво?му розкiшному поко? i до ночi досхочу виплакатись. Плакала, щоб нiхто не бачив, щоб очi не червонiли, щоб i сльози не котилися з очей. О, клята земле, де й поплакати по-людськи не дадуть, бо всюдисущi очi помiтять, видивляться, донесуть султановi, i той вiджене ?? вiд себе, бо для втiхи йому потрiбна розсмiяна, а не розплакана, тугу й смуток вiн лишав за порогом ложницi, а тут хотiв лиш радiсно? безтурботностi, тих веселощiв духу, якi найпростiших навiть людей пiдносять до рiвня безсмертних богiв. А в Хуррем за видимою безтурботнiстю туга клекотiла щодалi дужче, хоч душа, що майже була вмерла на невiльницьких ринках, поволi оживала, вiдганяючи вiд себе привид смертi, поверталася до життя, до того справжнього i великого життя, в якому людинi треба вiтчизни, свободи i пiснi. Втративши свою вiтчизну, чи могла замiнити ?? навiть цi?ю неосяжною iмперi?ю, що розляглася на цiлих три материки? Вiдiбрано ?й свободу - чи зможе цей божий дарунок повернути всемогутнiй султан? Пiсня лишилася з нею, у нiй був порятунок. Пiсня стала ?? збро?ю, знаряддям вибавлення, щаблями порятунку до тi?? драбини, що з'?дну? землю i небо, волю i неволю, буття i небуття. Була ще плоть, але про не? Хуррем не думала й не дбала, зда?ться, навiть не помiчала свого тiла, його пониження. Бо що бiльше понижувалася ?? плоть, то вище поривався i пiдносився дух. Жiнка вмi? розполовинюватися на дух i плоть - це ?? перевага над чоловiком, над усiм сущим. Ночi йшли за ночами. Гнилий вiтер з Дарданелл, з голих берегiв Азi? змiнювався вiтром з пiвночi, вiтром йилдиз, який очищав повiтря Стамбула, вiдгонив сморiд нечистот i гнило? води бiля пристаней. Сiрi гуси кричали у високих темних небесах, нiби пригамований бiль i розпука Хуррем, хотiлося ?й дня, а мала жити тiльки ночами, сподiваючись на визволення з пониження, з пригнiченостi й нiкчемностi. Належала до людей, що все життя йдуть за сонячним променем, по бiлому дню й по бiлому свiтi, мабуть, ?х бiльшiсть на землi, але ? й такi, що йдуть вузькою мiсячною дорiжкою, серед мороку, темнощiв i тайнощiв, зачарованi срiблястим полиском, очманiлi вiд небесного блиску, в очах у них той блиск, а в душi темне клубочiння. Султан належав до таких людей, i вона стала його жертвою. Скiльки рокiв слухала ще малою у сльозах розчуленостi отцеву .проповiдь у церквi Святого духа, як солодко плакала колись над словами ?вангелiста Матфея: "Я ж вам глаголю: любiть ворогiв ваших, благословляйте тих, хто вас проклина?, творiть добро тим, хто ненавидить вас, i молiться за тих, що кривдять вас i гонять вас". Ось вона й полюбила ворога свого! Гнилi вiтри дули всю коротку стамбульську зиму, i розпука вставала в душi вiд тих вiтрiв така неосяжна, що хотiлося б навiть умерти, коли б не рвалася Хуррем з такою силою до життя, i не просто життя, а до найвищих його вершин. Нудило вiд закислого духу товстих килимiв, наморочилося в головi од мiцних ароматiв курильниць i вiд сухого диму жаровень, вiд постiйного напруження у Хуррем часто пересихало горло, вона коротко вiдкашлювалася, не без вдоволення вiдзначаючи, що кожне те вiдкашлювання майже болiсно вiдда?ться на султановi, до уважливостi якого щоразу додавалася ще й стурбованiсть. То що ж? Щось давало ?й силу йти далi й далi, не зупиняючись, не вдовольняючись тим, що мала, виявляючи жадiбнiсть, але не до звично? марноти, не до коштовностей, не до зримих доказiв султансько? захопленостi нею, а передовсiм до того, що збагачувало й розвивало ?? людську сутнiсть, ставило ?? над тим замкненим свiтом, який нагадував клiтку для звiрiв, вiдшкодовувало бодай якоюсь мiрою втрату найдорожчих вартостей, яких повернути вже не могла тепер для не? нiяка сила. Мабуть, деякi душi потребують найжорстокiших ударiв долi, щоб виказати свою велич. Малу Настасю продавали в Кафi на невiльницькому ринку голою. Так i почувалася пiсля того - обiдраною з усього людського. Не везла з собою за море нi дому, нi землi, нi неба, нi трав, нi квiтiв. Навiть Чортово? гори рогатинсько? не прихопила. Покинута богом i людьми - кропива край дороги, будяк з гострими колючками, нiжний звiр з отруйними пазурами - опинилася серед таких самих, як i вона, вирваних з рiднизни, вiдiрваних вiд походження, кинутих у клiтку,- нiяких надiй, нiяких зв'язкiв, нiяко? мiри для них, а людина ж вимiрю?ться не лише власною суттю, а й оточенням, усiм набутком часу, мiсця, походження. Вiд минулого не зосталося навiть ?? власного iменi. Тiльки в снах поставали перед нею рогатинське узвишшя, вiтцева церква, i рiдний дiм за вiльшаником, i матуся на порозi, i золотi хмари над нею, i ридання, ридання... Суворостi й насупленостi свiту, в який потрапила, нiчим не могла подолати, крiм удаваних (але ж i природних для не?!) веселощiв, за якими так зручно було сховати свою розгубленiсть i збентеження. Чи хто б повiрив, що поряту?ться вона смiхом i пiснею, що видобудеться з пониження, з рабства, власне, з небуття? Рiд людський прекрасний. Вона доведе це навiть ворогам. Хай спiзнають це чудо i хай здригнуться ?хнi серця вiд подиву й захвату нею. Безмiрне горе i безнадiя одних ламають назавжди, для iнших несподiвано стають шляхом до вершин духу. Коли переконалася Хуррем, що люди i бог вiдцуралися вiд не?, що свiт покинув ?? напризволяще i вона вiддана лише власним силам, несподiвано для не? само? вiдкрилася у нiй така невпинна текучiсть духу, такi незнанi можливостi розуму, що навiть злякалася. Може, так само лякала вона сво?х гаремних сторожiв i саму валiде, зате султана здивувала й зачудувала аж так, що не мiг уже вiдiрватися вiд споглядання цi?? дивовижно? дiвчини, в якiй вмiщувалося стiльки несподiванок, стiльки щедрих знань, що, здавалося б, ?х нездатна була витримати людська природа! Тi два мiсяцi гнило? зими, два мiсяцi ?хньо? нерозлучностi Хуррем була ще й ученицею султановою. З ненастирливою терплячiстю Сулейман вiдвертав Хуррем вiд грубих пiсеньок, обережно вводячи ?? у храм справжньо? високо? поезi?, де панував витончений дух, де вiд простацького каба тюркче лишалося хiба що допомiжне дi?слово, а натомiсть панували слова перськi й арабськi, де цiлi строфи газелей можна було водночас, знаючи прихований поетичний ключ, читати навперемiн то по-перськи, то по-арабськи, то й по-турепьки. Вiн читав ?й газелi Ахмеда Пашi, ?си Неджатi, славетну "Мюреббу" ?си Месiхi, i вона вмить схоплювала не тiльки суть, але й високi тонкощi поезi?, пам'ять у не? була чiпка, як глiцинiя, Хуррем могла повторювати цiлi газелi слiдом за Сулейманом, а то несподiвано через кiлька днiв, коли вiн уже й забув, що читав ?й, згадувала з Ахмеда Пашi: "Прийди, але не втрапляй до шатра суперника, бо ти ж зна?ш, що там, де собака,- ангел не пройде, о друже..." Або ж мило переiнакшувала вiрш Джеляледдiна Румi: "Коли вже й згадую про когось, то згадую лише тебе. Коли вже розтуляю уста, то лиш для того, щоб розповiсти про тебе. Коли менi добре, причиною лише ти. Коли менi закортiло злукавити, то що вдi?ш - цього навчив мене ти". Мала гяурка, що вперто не скидала свого золотого хрестика з ши? (султановi була при?мна ця упертiсть), наважилася навiть розпочати богословську суперечку з сво?м повелителем. - Ваша величнiсть насолоджу? мiй слух прекрасними поезiями,- грайливо випинаючи губки, говорила вона,- i ще ваша величнiсть розповiда? рабi сво?й, якi великодушнi були султани до поетiв, навiть найлегковажнiших з них милуючи i щедро осипаючи ?х нагородами. I за що ж - за слова, тiльки за слова. А тим часом сам пророк ненавидiв поетiв, про що сказано в коранi: "Вони вивергують пiдслухане, але бiльшiсть з них - брехуни. Такi поети - за ними йдуть заблуканi. Хiба ти не бачиш, що вони по всiх долинах бродять i що вони говорять те, чого не роблять". Як це узгодити i чи можна взагалi узгодити? - Ох, мала гуярко,-поблажливо зiтхав султан, гладячи ?? щоку,- ще ти не зна?ш хадiса[44] , який переда? слова пророка: "Чому б тим, хто захища? аллахового посланника iз збро?ю у руках, не захищати його також i сво?м словом?" Пророк давав велiння сво?м ансарам[45] убивати поета, який висмiюватиме його вчення, але милостиво ставився до тих, хто прославляв його, i навiть до тих, хто писав образливi слова, а тодi покаявся. Така iсторiя поета Каба iбн Зухайра, який заслуговував смертi за свiй злий вiрш проти пророка i був навiть поранений у сутичцi з правовiрними, але згодом свiтло iсламу пролилося i на нього. Вiн склав велику поему па честь пророка, з'явився на ранкову молитву в медiнську мечеть i там став читати перед посланником свiй твiр, i, коли дiйшов до слiв "посланник - це ярiючий меч з iндiйсько? сталi, оголений самим аллахом", розчулений Мухаммед накинув на плечi поета власний плащ, пiсля чого ця поема так i назива?ться "Аль-Бурда" - "Плащ". I в цiй поемi ? слова, що написанi мовби про тебе, Хуррем. Ось вони: "Коли вона всмiха?ться, показуються ?? вологi вiд слини переднi зубки, нiби вони - джерело солодкого вина, до якого при?мно припасти двiчi, вина, змiшаного з холодною чистою водою, взятою з визмi?ного по долинi потока, над яким линуть пiвнiчнi вiтри". Я скажу тобi: "О моя господине, ти змучила мене!" Вона вiдповiла: "О боже! Муч тодi й ти мене!" Через два мiсяцi Хуррем несмiливо сказала султановi, що вона-в надi?. Розчуленiсть його була така безмежна, що вiн несподiвано навiть для самого себе став читати ?й напiвзабутi вiршi давнiх суфiйських поетiв Джеляледдiна Румi i Юнуса Емре, i вся нiч у них минула в зойках розкошi, в радостi, у притишеному звучаннi та?мничих слiв про злиття людських душ мiж собою i з вищою сутнiстю. В щасливу мить ми сидiли з тобою - ти i я, Двi форми й два лиця - з душею одною, - ти i я. Дерев напiвтiнь i спiви птахiв дарували безсмертя нам обом Тодi, як у сад ми спускались безмовний, - ти i я, Восходять на небi зорi, щоб нас оглядати, З'явимось ми ?м прекрасним мiсяцем - ти i я. Нас двох уже нема?,в екстазi в цю мить ми злилися. Юрбi забобоннiй i злiй ненависнi - ти i я. Тi?? ночi султан хотiв бути особливо великодушним. Може, шкодував, що пiзня нiч i що не може вiн негайно виказати всю велич сво?? великодушностi до Хуррем i вимушений чекати до ранку, щоб повiдомити валiде й кизляр-азi, повiдомити всьому гарему, всьому Стамбулу й усьому свiтовi, яка дорога для нього ця маленька дiвчинка, вiд яко? тепер вiн жде сина, спадко?мця, яку зробить султаншею, царицею сво?? душi i царицею усiх душ його iмперi?, але до ранку було ще далеко, до сина - ще далi, тому мав задовольнитися самими словами, i вiн щедро лив ?х iз невичерпних джерел сво?? пам'ятi, з якою тим часом ще не могла змагатися навiть чiпка, як глiцинiя, пам'ять Хуррем. "Однаково приходь, однаково будь тою, якою ти ?, коли хочеш - будь невiрною, вогнепоклонницею, iдолопоклонницею, коли хочеш, будь сто разiв порушницею каяття, ця брама - не брама безнадiйностi, якою ти ?, такою й приходь". Коли Хуррем заснула, вiн бурмотiв над сплячою, нiби колискову, з Юнуса Емре, занадто простого, як для султанiв, поета, але такого доречного для тако? митi: Станемо ми обо?, йдучи по тiй самiй путi, Прийди, о серце, пiдемо до друга. Станемо ми обо? людьми то? само? долi, Прийди, о серце, пiдемо до друга. Не розлучимося ми з тобою, Прийди, о серце, пiдемо до друга. Спляча Хуррем видавалася йому безсмертною. Несмiливо доторкувався до ?? шовковистих персiв i вiдчував це. Вона спала, мов човен па тихих водах, повен життя, вогню i прихованого руху. Мов змiя, нiколи не пiтнiла, сухий вогонь бив з не? навiть сплячо?, обпалював Сулеймана, спалював на вугiль, на попiл. Нарештi знайшов жiнку, яка переконала, що iсну? на свiтi щось важливiше, цiннiше, вище за нього самого в його недосяжностi. Що ж? Вона сама. Тiльки вона. Була для нього знаряддям розкошi, заспоко?нням жадоби, забуттям i воскресiнням, давала вiд усього визволення, схоже на солодку смерть. Тодi забував навiть про самого себе, визволявся вiд себе, знав тiльки одне: без цi?? жiнки не зможе жити, без любовi до не?, без ?? любовi свiт втратить усю свою принадливiсть, усi барви сво?, найстрашнiше ж - загубить сво? майбуття. Бо любов, як мистецтво, охоплю? i те, що справдi iсну?, i те, що можливе, що ма? колись настати. Кому про це розкажеш? Хуррем знала i без того, а бiльше нiхто не зрозумi?, нема з ким подiлитися. Хiба що з Iбрагiмом, з яким давно вже не усамотнювався, сам захопившись ночами з Хуррем, а його полишивши для насолод iз молодою жоною. Мовби для того, щоб дати Хуррем повнiстю вiдчути високе щастя нести в собi султанське сiм'я, Сулейман звелiв не чiпати ?? нiкому в гаремi, дарував ?й спочинок i самотнiсть на кiлька днiв i ночей, сам вдавався з запопадливiстю, що могла видатися надмiрною, до справ державних, тодi, вiдновивши давнiй свiй звичай, зачинився у покоях Фатiха з сво?м улюбленцем Iбрагiмом. У них нечасто бували такi затяжливi розлуки, нова зустрiч щоразу щедро зрошувалася вином, випивши ж першi чашi, вони розiгрували на два голоси iляхi дервiшiв ордену руфа?. Так було й цього разу. Сулейман, лукаво позираючи на Iбрагiма з-за краю золото? чашi, розпочав те, що належало в ?хнiй грi йому: - Упав мiй погляд, полюбив красунчика араба. Ох! Ох! - Хоч i араб вiн, але дуже вишуканий,- вмить вiдповiв Iбрагiм. Сулейман вiдставив чашу, притиснув руки до серця: - Я сказав: "Хлопчику Шамуну, чи ти з Дамаска?" Ох! Ох! Iбрагiм, усмiхаючись, повiльно покрутив головою: "Нi! Нi! - заперечив вiн.- Родом я не з Дамаска, а з Халеба". Ох! Ох! Один пита?, другий вiдповiдав, обов'язки розподiлено давно i твердо, розподiл цей ще бiльше змiцнився пiсля вступу Сулеймана на престол, власне, Iбрагiм сво?м становищем Сулейманового улюбленця й наперсника завдячував саме тiй обставинi, що нiколи не давав волi сво?му .природному знахабнiнню, вмiв стримуватися, до того ж робив це непомiтно, завжди поступаючись сво?му повелителевi першим мiсцем i всiляко навертаючи того до думки, нiби вони у всьому рiвнi i нiхто з них у цих нiчних бесiдах не ма? нiяких переваг. Пiсля дервiшсько? пiсеньки можна було б дочитати щось з соромiцько? поеми Джафара Челебi або в пияцьких поезiй Iльяса Реванi, але починати мав султан, а коли й ,не починати, то бодай натяком показати Iбрагiму, чого вiн вiд нього чека?. - Ти забув про мене,- докiрливо промовив Сулейман. - Я швидше забув би власне iм'я, ваша величнiсть,- сплеснув у долонi Iбрагiм, щиро ображений таким докором. - Хiба може зрiвнятися нудний султан з солодкою Кiсай?ю? - прискалив око Сулейман, навертаючи Iбрагiма до простацько? грайливостi, в якiй знаходив спочинок вiд постiйного напруження влади. Iбрагiм одним з найперших при дворi узнав про несподiване захоплення султана рабинею-роксоланкою i тривожився з приводу того захоплення, може, навiть бiльше, нiж валiде, бо тут могло йтися не тiльки про його подальшу долю, а й про його життя. Чи вже зна? султан про те, що Роксолана подарована для його гарему саме ним, Iбрагiмом, а коли ще не зна?, то коли, вiд кого i як довiда?ться? Добре, коли захоплення минеться так само нез'ясовано, як i почалося, i Сулейман забуде про малу рабиню й не дошукуватиметься, звiдки вона взялася у Баб-ус-сааде. А коли станеться непередбачене? Коли цей незбагненний чоловiк наблизить Хуррем до себе надовго, зробить ?? кадуною? Досi Iбрагiм був у руках валiде, тепер залежав i вiд Хуррем. Аж згадав вона, як куповано ?? на Бедестанi, як поставив вiн, Iбрагiм, ?? у .сво?й ложницi, як, уже вiддаючи до султанського гарему, запрагнув поглянути на ?? молоде, неторкане тiло? Який Сулейман немилосердно заздрiсний щодо сво?х жiнок, Iбрагiм знав ще з Манiси. Якось, побачивши, що молодий мерин пробу? залiзти на кобилу, шах-заде з подивом спитав у конюха, чи це випадок, чи кiнь справдi може щось мати з кобилою. Грубий конюх тiльки зареготав на таку на?внiсть принца. - Бува?, кiнь справля?ться лiпше за жеребця, а бува?, i жеребець нездатен у цьому дiлi замiнити коня. - Але ж вiй позбавлений статi? - не вiдставав шах-заде. - Та не позбавлений причандалля! - А як же ?внухи? - спитав тодi Сулейман Iбрагiма, нiби той мав знатися на цих речах лiпше за природженого мусульманина. Iбрагiм знизав плечима. Але в Сулеймана голова була влаштована так, що коли вже в не? щось западало, то мiцно й надовго. Вiн став розпитувати свого вихователя Касима-пашу, доскiпуватися, як валашили рабiв у Мисрi, звiдки походив цей нелюдський звичай, при дворах перських шахiв, сельджуцьких султанiв i його попередникiв з роду Османового, а тодi звелiв передивитися всiх сво?х ?внухiв i безжально пообчищати ?х вiд усього чоловiчого, щоб не лишилося й слiду. Коли Касим-паша обережно натякнув, що не всi витримають таке тяжке випробування, надто ж ?внухи лiтнi, отже, найдосвiдченiшi i найвiдданiшi, Сулейман тiльки скривився: - Тим гiрше для них. Те саме проробив i в Стамбулi, переполовинивши ?внухiв, i в Баб-ус-саадс, i при дворi. Не загрожували тепер султанським жонам нiчим, навiть малу природну потребу не мали чим справляти i вимушенi були носити в складках сво?х тюрбанiв срiбнi трубочки для цi?? мети. Тож легко було уявити, що чекало Iбрагiма, коли б султан довiдався про походження сво?? улюбленицi i про ночi, якi вона провела в його домi на Ат-Мейданi. Порятунок був хiба що в тiм, що рабиня набридне султановi, перш нiж вiн стане цiкавитися ?? походженням, або ж у тiм - i на це треба було сподiватися найбiльше,- що Iбрагiма не видадуть нi валiде, нi сама Хуррем: одна, щоб не бути спровипеною з греко'м, друга, щоб назавжди лишитися перед султаном поза будь-якими пiдозрами. Та це все були самi лиш сподiвання, а як буде насправдi, нiхто не може знати наперед, навiть сам Iбрагiм, попри його пронозливiсть i меткiсть розуму. Втiшало тiльки те, що султан не змiнив свого ставлення до улюбленця, отже, ще не знав нiчого. Iнакше б не простив. I коли й не звелiв би, може, негайно знищити зрадливого друга, то перед сво? царственi очi не пустив би нiколи нi за що - це вже напевне. Про молоду жону Iбрагiмову заговорив султан теж, очевидячки, неспроста. Може, захопленiсть його малою Хуррем була такою, що кортiло будь-що похвалитися ?? красою i принадами, але султанське становище не дозволяло зробити цього навiть перед Iбрагiмом, i Сулейман закликав до вiдвертостi свого улюбленця: хай той вихваля? свою Кiсайю, i в тих вихваляннях вiддзеркалиться захопленiсть султанова. Для цього досить було б Iбрагiмовi прочитати рядки з Ахмеда Пашi: "Локон, що кокету? на тво?й щоцi, о друже, прекрасний павич, що розпуска? пiр'я, о друже..." Або з Iси Неджатi: "Вiд муки, що кубок цiлу? твiй рот, вiдвертаючись, на вогнi ревнощiв повертаючись, печiнка моя стала кебабом". Та Iбрагiм вагався. Примушувати султана зрiвнювати свою кохану з коханкою його пiдданого (хай i наближеного, хай i улюбленця!) - чи не буде це образливим для його високо? гiдностi, надто ж коли взяти до уваги Сулейманiв тяжкий характер? Султан не потребу? свiдкiв для сво?х любощiв, йому не потрiбнi сповiрники в його чоловiчiй пристрастi, жiнка, яку вiн покохав навiть на кiлька днiв, сто?ть для нього вище за всiх жiнок на свiтi, отож про тих iнших коли вже й говорити при ньому, то хiба що зневажливо або насмiшкувато. Всi цi думки, побоювання i вагання пролинули в головi хитрого грека так швидко, що вiдповiв вiн Сулеймановi майже без затримки, майже вмить, i вiдповiв саме так, як хотiлося почути Сулеймановi. - Кiсайя? - вигукнув Iбрагiм, розширюючи очi, так нiби безмiрно дивуючись нагадуванню султановому про якусь там не варту його уваги iстоту.- Ота донька набитого дукатами дефтердара Скендер-челебi?? Але ж, ваша величнiсть, ви не повiрите: вона пахне золотом! - Золотом? -усмiхнувся султан.-Ти сказав: золотом? Я ще не чув нiколи про таких жiнок. Може, амброю або мускусом? - Та нi, саме золотом, ваша величнiсть! I якби ж то я був уже старий, а вона так само стара i вiд не? пахло золотом, то я втiшився б принаймнi думкою, що то запах благополуччя. Коли ж золотом пахне вiд молодо?, так i знай, що це вже не жiнка, а лише донька головного дефтердара. Щодня, щогодини, щохвилини - тiльки донька дефтердара: це остогидне й найтерплячiшому, а я не належу до терплячих, надто в любощах. До того ж вона трима? мене в обiймах так мiцно, як трима? за одяг кредитор свого боржника. Хiба це життя, ваша величнiсть? - Мабуть, доведеться подумати про справжню жону для такого доблесного чоловiка, як ти, мiй Iбрагiме,- сказав султан, з усього видати, вдоволений Iбрагiмовою скрухою, i, мабуть, уже порiвнював потай незрiвнянну свою Хуррем i сво? високе щастя з куцим щастям улюбленця. - Але подума?мо про це пiсля походу,- додав султан, не даючи Iбрагiмовi змоги навiть подякувати, зате дивуючи свого наближеного, як умiв дивувати тiльки цей загадковий повелитель. - Пiсля походу? - вигукнув Iбрагiм.- Ваша величнiсть, але ж ми нiкуди не вируша?мо. Ми сидiмо в Стамбулi. - Заповiти мо?х предкiв вимагають, щоб я виконував ?хню волю. Iбрагiм мовчки дивився на Сулеймана. Вже хто, як не вiн, знав необмежену зажерливiсть Османiв, щоб тепер пробувати вгадати, про який же заповiт новому султановi йдеться. Султан вiдпив з чашi, наповнено? Iбрагiмом, помовчав, тодi кинув коротко: - Острiв! Пояснення були зайвi. Iбрагiм надто добре вiдав, що ненависним для Османiв островом, який дратував ?х i принаджував ще з часiв Мехмеда Фатiха, був Родос, неприступна фортеця християнських рицарiв-iоаннiтiв, якi розбудовували ?? й змiцнювали вже двiстi рокiв, перетворивши острiв на прихисток для всiх християнських кораблiв, на притулок корсарiв, якi терзали узбережжя Османсько? iмперi?, нападали на кораблi Порти, захоплювали в рабство паломникiв, що пливли до Хiджазу на поклонiння святим мiсцям, не гребували поживою, що дiставалася i з християнських суден, надто з венецiанських, яких на морi було чи не найбiльше, так що Пресвiтла Республiка, коли мова заходила про рицарiв Родосу, щоразу не могла подолати вагань: вважати ?х друзями чи ворогами, стати на ?хньому боцi чи при?днатися до могутнiх султанiв. Для Iбрагiма султановi слова про острiв були не тiльки несподiванi, а й загрозливi. Замахуючись на острiв рицарiв святого Iоанна, султан мовби нищив тi нiкчемнi залишки особисто? свободи, якi Iбрагiм зберiгав глибоко в душi, згадуючи iнодi сво? дитинство i свiй маленький острiв бiля краю Грецi? посеред теплого моря з дивовижно прозорою водою. Був рабом цих споконвiчних синiв суходолу, жив 'серед них, пристосовувався до ?хнiх звича?в i водночас почувався вищим ,за них, може, завдяки сво?му острiвному походженню. Коли ж залл? непереможний вал жилавих османських тiл i острови, тодi кiнець його душевнiй незалежностi i не знати й у чому шукати опори. Кожен чоловiк прагне бути островом, i володарi, мабуть, виразно вiдчувають це i нi за яку цiну не хочуть дозволити людям тако? неприступностi й незалежностi. - Ваша величнiсть,- вигукнув Iбрагiм,- я вiрю, що ви сповните заповiт ваших великих предкiв! - Iнакше не може бути,- спокiйно вiдповiв Сулейман, не вловлюючи щонайменшо? нещиростi в Iбрагiмовому голосi,- i ми почнемо готуватися до цього, коли не сьогоднi, то вже завтра. Ти перший, кому я звiрився у заповiтному намiрi. Не знаю тiльки, чи вiдпустить тебе iз сво?х чiпких обiймiв Кiсайя, яка трима? тебе, мов кредитор боржника. Вона довго смiялися iз Кiсай? й самого Iбрагiма i ту нiч закiнчили читанням таких гидких вiршiв Джафара Челебi, що навiть одного рядка, почутого султаном з чи?хось iнших уст, було б досить, щоб той чоловiк утратив голову. Та навiть великий султан мав право на спочинок вiд державного напруження, i ?диний, кому дано було про це знати, був Iбрагiм. У походi проти Родосу вiн лишався великим сокольничим i наглядачем поко?в султанських палацiв, а також улюбленцем падишаха, чоловiком, який мав честь ?хати бiля правого султанського стремена. Вiн не став нi вiзиром, нi порадником султановим, та й не домагався цього становища, розумно поступаючись мiсцем уже вславленим во?нам, надто ж тим, хто виказав чудеса вiдваги на стiнах Белграда. Щоправда, породичавшись iз Скендер-челебi?ю i ставши ще бiльшим другом Лу?джi Грiтi, Iбрагiм тепер мiг вважати себе одним з найбагатших людей Високо? Порти i залюбки вкладав i сво? кошти в готування до великого походу, сподiваючись коли й не на негайнi прибутки, як звикли робити Скендер-челебiя i Грiтi, то вже на змiцнення султаново? прихильностi напевне. Тож коли тесали дерево, плели канати, ткали полотно для вiтрил, кували якорi, виливали гармати, робили порох, в'ялили м'ясо, напинали бойовi барабани, шили зеленi й червонi прапори, то робили все те не тiльки за кошти, виданi з султансько? скарбницi в Едi-куле, а й за кошти Iбрагiма-пашi. Був тепер бiля .султана щодня. Належали йому не самi днi, а часто й ночi, зда?ться, пристрасть Сулейманова до роксоланки минала, Iбрагiм здобував чергову перемогу, а це було варто навiть острова, усiх островiв його рiдного моря! Несподiвано на диванi виступив проти походу на Родос великий вiзир Пiрi Мехмед-паша. Вже й пiд Белградом вiн часто хворiв i усувався вiд обов'язкiв сераскера, так що султан мимоволi вимушений був покладатися то на другого вiзира Мустафу-пашу Чобана, то на таких славних сво?х бегiв, як Ахмед-паша або Балi-бег. Тепер старий Пiрi Мехмед не тiльки сам вiдмовлявся йти на Родос, а ще й не радив цього робити султановi. Всi ждали тяжкого гнiву султанського, але Сулейман був милостивий, вiн навiть лишив Мехмеда-пашу великим вiзиром i назвав його сво?м намiсником у Стамбулi на час сво?? вiдсутностi, а сераскером поставив Мустафу-пашу. Вiзиром того зробив ще за Селiма не хто iнший, як Пiрi Мехмед. Веселий, вродливий босняк, який до всього легко призвичаювався, за що й прозваний був Чобаном, Мустафа був простим капiджi у Пiрi Мехмеда, тодi став капiджiбашею i так припав до серця великому вiзировi, що той наважився запропонувати султановi Селiму зробити його вiзиром. Селiм вiдповiв: "Ще я не здурiв, щоб такого бевзя робити вiзиром, та коли хочеш мати в диванi ще й дурносмiха, то бери". В ?гипетському походi Мустафа-паша виказав чудеса Хоробростi, пiсля повернення до Стамбула вибудував розкiшний Дiм над морем, де часто приймав венецiанського ба?ла Марко Мiнiо, Лу?джi Грiтi й самого Iбрагiма, поводився незалежно не тiльки через сво? багатство, а також i тому, що знав, як любить його новий султан, бо пiд Белградом Сулейман показав, що найвище ставить во?нiв божевiльно?, дико? хоробростi, а Чобан був саме таким. Призначивши Мустафу-пашу сераскером, Сулейман вiддав йому дружиною свою сестру Хафiзу, вдовицю по двiрському капiджiбашi, убитому султаном Селiмом. Для сорокарiчного пашi отримати в свiй гарем жiнку, яку вже хтось мав у постелi, було б радiстю не вельми й великою, коли б ця жона не була султанською сестрою i коли б не дав ?? вам султан. Ал?, в-пускаючи безрiдного босняка в султанську родину, Сулейман давав знати, що сераекерство для Мустафи-пашi рiч не випадкова, що в. майбутньому йому заповiда?ться й печать великого вiзира, i вже Чобан зрiвнювався з хвалькуватим Ферхадом-пашою, який зневажав усiх членiв дивану тiльки тому, що був одружений з султанською сестрою 'Сельджук-султанi?ю, а румелiцяького беглербега Ахмеда-пашу, який щосили рвався до найвищо? посади в диванi, просто знищував. Ахмед-наша замiнив старого Касима-пашу, султанового вихователя, який попросився на спочинок i ладен був поступитися мiсцем четвертого вiзира навiть такому зарiзяцi, як румелiйський беглербег. Ахмед-паша пiд Белградом, зда?ться, справдi перевершив звитяжливiстю всiх, i Сулейман ще й по (путi в Стамбул осипав ласками вiдважного беглербега, та водночас султан, який розумiвся на людях, бачив, що Ахмед-паша служити для чужо? слави не вмiв. Введений до дивану, вiн був грубий з iншими вiзирами, дозволяв собi зверхнiсть навiть з старим Пiрi Мехмедом, розводив плiтки. Султан терпiв його тiльки тому, що вважав великим во?ном, а без таких людей - знав ще добре - нiякого могуття не досягнеш. Рiк тому Сулейман вирушав iз Стамбула не знати куди, вирушав з неймовiрною пишнiстю, вiв величезне вiйсько, показуючи його столицi, але не називаючи ворога, якому воно мало завдати удару. Тепер усi знали, куди йде султан, але виходив вiн iз столицi без надмiрно? пишноти, i вiйська нiхто не бачив, бо збиралося воно, мов краплi дощу у великiй темнiй хмарi, звiдусiль, частина йшла суходолом, частина мала переправлятися морем - з рiзних гаваней у рiзний час вийшло дев'яносто дев'ять легких i сiмдесят важких галер, сорок палiндрей, п'ятдесят фуст i бригантин, усього понад триста суден, i всi взяли курс до берегiв Лiкi?, до Родосу, щоб прийти туди саме тодi, коли зi сво?ми спахiями й яничарами прийде ;сам султан. Не одне серце стиснулося того дня, коли вирушав султан проти острова, не однi очi заплакали потай або й вiдкрито, не ховала сво?? печалi султанська сестра Хафiза, вимушена розлучитися з коханим чоловiком, в обiймах якого чи й встигла побувати, не смiла тiльки Хуррем заплакати за сво?м султаном, хоч без нього лишалася просто малою рабинею, поки не народить падишаховi сина i возвеличитися тими народинами (а коли не сина, а як не .народить?). "Бережiть себе, ваша величнiсть,- сказала вона в нiч ?хнього розстання,-втрачаючи вас, я все втрачаю". Сплела з свого золотого волосся тоненький .браслет i подарувала султановi. .Запорука '?? любовi чи його перемоги? Ах, яка ж нетривка, хоч, може, мало що на цiм свiтi зрiвня?ться у тривкостi з волоссям кохано? жiнки. Та кому мiг розповiсти Сулейман про цю жiнку, про ?? слова i про дивний ?? дарунок? Стривоженiсть i непевнiсть супроводжували цей несподiваний похiд нового султана, i нiхто б не взявся вгадати його наслiдкiв. Адже навiть великий Мехмед Фатiх не мiг узяти Родос. Його во?ни вже були видерлися на стiни фортецi, наче леви, що зiрвалися з ланцюга, i вже хотiли кинутися грабувати неприступний город рицарiв, коли на них грiзно гримнув сераскер Месiх-паша: "Грабувати забороня?ться! Усе, що ? на Родосi, мав пiти до султансько? скаржницi!" Це так знеохотило -во?нiв, що християни змогли вiдбити ?хнiй штурм. Грiзний Селiн, який завоював Сiрiю, ?гипет i Аравiю, розпочав будувати величезний флот, щоб напасти на заклятий острiв, але помер, не встигнувши здiйснити свого намiру, так нiби якась зла сила справдi боронила християнських рицарiв-розбiйникiв, якi засiли за бiлими кам'яними мурами i вежами острова, двiстi рокiв тому прийшовши туди з Кiпру. Коли з-пiд мурiв щойно здобутого славним iсламським вiйськом Белграда Сулейман розсилав гордо-радiснi фетх-наме про свою велику перемогу, вiн послав листа й гросмейстеровi родоського ордену Вiль? ?ль-Адану. Старезний гросмейстер у султанськiй похвальбi вловив погрозу, тому де зрадiв Сулеймановiй перемозi, а вiдповiв йому посланням досить ворожим. Надто певним почувався вiн за сво?ми непробивними мурами, та ще й сподiваючись на пiдтримку всiх християнських володарiв, для яких Родос був мечем, спрямованим у саме серце нечестивих. Вiсiмдесятилiтнiй гросмейстер мав пiд рукою якихось пiвтисячi рицарiв, у молодого султана було, може, пiвсвiту! Мiсяцi, якi вiн провiв у столицi пiсля белградського походу, султан витратив не тiльки на го?ння сво?? сердечно? рани, але й на уважливе стеження за тим, що дi?ться довкола. Новий iмператор iспанський Карл бився з королем Францi? Францiском за Iталiю. Папа римський був заклопотаний розколом у сво?й церквi, який внiс нiмецький монах Лютер. Пресвiтла Венецiанська Республiка, вдовольнившись привiлеями, якi дав ?й султан в укладеному пiсля перемоги пiд Белградом договорi, не пошле на захист Родосу жодного судна. Острiв неминуче мав стати здобиччю iсламського вiйська, i статися це мало негайно. Сулейман послав ?ль-Адану лист iз пропозицi?ю здати острiв добровiльне. Заприсятався аллахом, творцем неба й землi, Мухаммедом, посланником аллаха, всiма пророками i всiма святими книгами, що його i всiх його людей вiдпустить з острова незачепленими, бо ж великий грiх проливати кров мусульманських воiнiв, коли землю можна здобути без збро?. Гросмейстер не вiдповiв на лист, та султан i не сподiвався на вiдповiдь. Повiв бiльшу частину свого вiйська сушею. Iшли шiсть тижнiв пiд розшалiлим сонцем, за день проходили стiльки, як звичайно б за два. Султанськi бостанджi? випереджали похiд, розпинали для падишаха його величезний намет iз золотою кулею над ним, i Сулейман, поки його во?ни, натомленi за день, спочивали для нового, ще тяжчого дня, вершив державнi справи, радився з вiзирами й пашами, велiв сво?му вiрному Джеляледдiновi вiдписувати листи, карав i милував. Проходили гiрськими ущелинами, голими, як черево дикого осла, минали понурi рiвнини, всiянi мертвими, випаленими сонцем горбами. Десь тут бiг колись Адам пiсля вигнання з раю i жахався цi?? землi. Султан звелiв прикликати до свого намету мудрецiв, якi супроводжували переможне вiйсько, i зажадав од Них вiдповiдi, чим харчувався Адам у раю. Сивобородi нiяк не могли дiйти згоди. Один стояв за кабачки, другий був прихильником селери. - А хлiб? - спитав султан.- Хiба вiн не ?в хлiба? - Хлiб - це вже на землi,- вiдповiв найстарший з iмамiв.- У потi лиця. В раю - самi плоди. Але не солодкi. За солодкий плiд його вигнано. А якi несолодкi? Могли бути кабачки, могла бути селера, могло бути й ще щось. - З чим вiн вийшов з раю? - поспитав султан. Нiхто не знав. Не думали над цим. - Бог затулив йому сором. Так? Iмами згоджувалися - затулив. - Отже, дав йому пояс. Iмами не заперечували. - За пояс вiн мiг би заткнути селеру з ?? довгим листям. А в руках нести кабачок. Iнакше звiдки б люди мали i селеру, i кабачок? Iмами належно поцiнували високу мудрiсть падишаха. "Воiстину аллах той, хто охоплю? i зна?. Вiн дару? мудрiсть, кому побажав". Султан щедро нагородив iмамiв. У такому тяжкому походi не зайвим буде, коли мiж вiйськом пошириться чутка про вченi Суперечки в наметi повелителя. Коли вже дiсталися до голих, червонястих гiр Лiкi?, на краю яких десь купався у теплому бiлопiнному морi невпокорений Родос, приведено до султана кенiйського кадiя, звинуваченого у зловживаннi ори розподiлi води для зрошення садiв i полiв довкола Конi?. Сулейман звелiв задушити кадiя перед вiйськом, щоб показати простим во?нам мiру султансько? справедливостi. Гонець iз Стамбула серед iнших листiв несподiвано принiс султановi лист з гарему. Хитра Гульфем, не. маючи змоги пробитися до повелителя в гаремi, пiдкупила стару хатун-уста, i та тремтячою рукою накарлякала любовне послання до падишаха вiд його вiрно? одалiски. "Якби слаба дiвоча природа, - писала рукою хатун-уста Гульфем,дозволила менi, не заплямувавши сво?? честi, полетiти звiдси до Вас, володарю мiй, щоб побачити Ваше обличчя, тiло мо? з усi?ю несамовитiстю зголоднiлого шулiки, що отримав нарештi свободу, рвонулось би до Вас, щоб доторкнутися губами до Ваших царствених ступ". Султан посмiявся i звелiв послати Гульфем черепахову шкатулку, оздоблену золотом, наповнену добiрними перлами. Вже коли стояв пiд стiнами Родосу, знов принiс гонець листа з Стамбула, написаного тi?ю самою старечою рукою, але пiдписаного вже не Гульфем, а його маленькою Хуррем, листа дивно короткого i не зовсiм зрозумiлого: "Слова завмирають на мо?х устах, i душа моя не може витримати тако? довго? розлуки. А перли Вашi розсипала, простiть менi, великий мiй володарю i повелителю". Сулейман не терпiв жiнок покiрливих, як ягницi. З чоловiкiв любив теж тiльки вiдчайдушних, зарiзяк, готових кинутися у вогонь i у воду, i цим мовби доповнював свою власну стриманiсть i ма?статичну уповiльненiсть натури. На кiлька днiв пiсля коротенького листа Хуррем султан запав у похмурий настрiй, нiкого не пiдпускав до себе, причину його пригнiченостi не вмiв розгадати нiхто, навiть Iбрагiм i особистий лiкар Сулейманiв, мудрий араб Рамадан. Город рицарiв пiвколом оточував скелясту бухту острова, буз схожий на великий бiлий пiвмiсяць, i вже тому мав стати здобиччю синiв iсламу,- в цьому переконаний був султан, у це вiрив найостаннiший його во?н. Кораблями переправлювано силу з сушi, пiдвозили й встановлювали гармати, лагодили драбини i бойовi рухомi вежi, облягали твердиню рицарiв смертельним колом, якого не прорвати нiякiй силi. Та рицарi й не думали прориватися. Всi надi? покладали на оборону. Флот свiй виставили в гаванi так, що вiн не давав прорватися туди кораблям турецького корсара Курдоглу, якому Сулейман надав адмiральський титул капудан-пашi. Вiсiм мов боронили Родос: французи, нiмцi, англiйцi, iспанцi, португальцi, iталiйцi, рицарi з Овернi й Провансу. Мов багато - людей мало: усього лише шiстсот рицарiв. Старий Iль-Адан мав ще пiд рукою шiстсот крiтських найманцiв i п'ять тисяч жителiв Родосу грекiв - от i вся надiя. Тим часом Сулейманiв сераскер Мустафа-паша хвалився, що на кожен камiнь обложено? твердиш може виставити по во?ну. Султан, як i пiд Белградом, звелiв спорудити собi захисток з гiлля та листя, сiв самотою, дивився на бiлi мури й вежi рицарсько? твердинi, на високий собор над мурами, на та?мничий палац великого магiстра. Камiнь, камiнь, слiпучо-бiлий на сонцi, жодного зеленого листочка, жодно? зелено? цяточки посеред того камiння, так нiби й люди, якi там заховалися, теж мають камiннi душi й камiннi серця. Хто там зiбрався? Втiкачi, паломники, купцi, рицарi, вiдчайдухи, пройдисвiти, люди а нечистими намiрами в серцях i з молитвою на устах, морськi розбiйники, вiчна загроза османських берегiв. Сорок рокiв тому великий магiстр ордену П'?р д'Об'юсон дав притулок на Родосi лжесултановi Джему, який двiчi зганьбив рiд Османiв, виступивши проти свого брата Баязида в боротьбi за престол, а тодi сховавшись у невiрних на цьому островi, переховуючись по всiй ?вропi, вдавшись пiд захист самого християнського папи, блудливою донькою якого нарештi був отру?ний, як пес. Теперiшнiй великий магiстр Iль-Адан мав тодi вже за сорок рокiв, був шанованим рицарем ордену, змiнив д'Об'юсона пiсля його смертi, отже, вiдповiдальний також i за випадок iз лжесултаном Джемом. Султан мав вiдомостi, що нащадки Джема досi переховуються на Родосi. А парость зрадника мала бути вирубана пiд корiнь! Уже тiльки задля цього треба було взяти цю твердиню, щоб довершити вищу справедливiсть, захищати яку покликаний султан. Пiд розгорнутими знаменами, пiд гуркiт гармат i трiскотняву барабанiв, спонукуванi вiйськовими iмамами, що ритмiчно викрикували сури корану, во?ни пiшли на перший приступ. Султан дивився iз свого зеленого прихистку, сидячи на м'якому килимi, розстебнувши шовковий халат, так що голi груди обвiвалися морським вiтерцем. Ноги теж мав голi, тiльки звичний тюрбан гнiтив йому голову i великi рубiни сяяли на ньому, наче яскрава кров, що вже лилася пiд неприступними бiлими мурами Родосу. Сулейман був спокiйний i байдужий. Знав, що вiйсько повинно битися, умирати, перемагати. Iнакше розледащиться, розбеститься в пиятицi й розпустi, розставить вуха на солодкi голоси мнимих пророкiв i бунтiвникiв, стане знаряддям голодних натовпiв, запрагне втручатися у державнi справи. Вiйсько мало йти в походи завойовувати землю, долати простори - i все це для нього, для султана. Чи сидiв вiн у Стамбулi, чи на берегах Дунаю, чи тут, пiд стiнами Родосу, Сулейман бачив тiльки безмежно велику землю i себе на нiй. Народився i рiс iз думкою, що буде ?диним володарем, без суперникiв. Мандри по землi, яких зазнав уже в дитинствi, викликали пiдсвiдому жадiбнiсть: захопити всю тiльки для себе. З цього почав вiн сво? султанування, цим прагнув дорiвнятися де сво?х великих попередникiв, а може, й перевершити ?х. Зненацька дика пристрасть до маленько? рабинi-роксолани впала на нього, як камiнь, придушила й пригнiтила, вiн стогнав, корчився, пручався, а вивiльнитися не мiг - навпаки, мовби з охотою пiдкорявся цьому солодкому тягарю. Пiшов з вiйськом сюди, на Родос, покинувши Хуррем, бо хотiв довести всiм (а може, передовсiм самому собi), що нiчого не сталося, що вiн не_ змiнився, що вiн i далi лиша?ться великим продовжувачем справи Фатiха i свого батька Селiма Явуза, покорителем свiту, борцем за вiру, войовником благочестя й закону. Тепер сидiв пiд мурами Родосу, лунали йому слова Хуррем, i вiн карався, що не може ?й вiдповiсти так, як хотiв би, бо для цього кiн повинен бачити ??, мати коло себе або ж самому бути там, коло не?. Вiйсько билося об мури, розбивалося об них, мов штормова хвиля, кривавi бризки розлiталися довкола, досягаючи й султана, i йому здавалося iнодi, що його прихисток од сонця ста? вже не зеленим, а криваво-червоним. Бостанджi? вiдсовували курiнь далi, але це не помагало. Гинули тисячi. Ангели вiдчиняли райськi врата ?хнiм душам. Вбито головного топчi-башу. Полiг яничарський ага. Султан щодня скликав диван, обсипав мялостинями вiдважних, велiв обгортати ?х золотими кафтанами, роздавав дирлики[46] . Тодi покликав Iбрагiма i в супроводi охорони блискучих вершникiв по?хав оглядати античнi ру?ни острова. Тут були фiнiкiйцi, греки, перси, був великий Iскандер, вiзантiйцi, християни, усi лишали по собi слiди, усе стало здобиччю часу, ру?ною, покидищем - i тiльки вiтри, море та бiлi хмари, а бiльше нiчого. Меланхолiя султанова ще поглибилася вiд споглядання залишкiв древнього акрополя Лiндос на другому кiнцi острова. Голi береги, жовтуватий дикий камiнь, гавань, оточена викладеною iз тесаного каменю стiною, рель?ф корабля на стiнi, мов високорогий турецький пiвмiсяць. Кiлька бiлих мармурових колон, безконечнi сходи, що ведуть вiд гаванi мовби до самого неба, широкi, пустельнi, втiлення простору й порожнечi, невловимо? i певпокорено?. Чи не нагаду? це простiр, який вiн прагне подолати i котрий насправдi нiколи й нiким не може бути подоланий так само, як i жiнка? Завойову?ш каменi, а не простiр i не душi людськi. Чи може вiн сказати, що завоював душу Хуррем? Тiло ?? упокорив, заплiднив насiнням Османiв, а душу? I що вiн зна? про цю маленьку загадкову дiвчину з далеко? Укра?ни? - Занадто багато гине iсламських во?нiв,- похмуро сказав султан Iбрагiмовi. - А хiба вони не народилися для того, щоб умирати? - безжурно вiдповiв грек. - Занадто багато гине,- уперто повторив султан. Нарештi гармати розбили круглу башту святого Миколая - наймiцнiшу й найбiльшу в твердинi, у пролом кинулися яничари, але на ?хньому шляху стали плече до плеча рицарi - у чорних плащах до колiна, з бiлими хрестами на грудях, з широкими мечами в руках, i попереду - сивоголовий Iль-Адан, якого не брали нi меч, нi куля, i яничари були вiдкинутi, а вночi пролом закладено мiцним камiнням, i твердиня знов стояла мовби ще неприступнiша. Не помогло те, що султан одягав на диванi сво?х вiзирiв у золотi кафтани. Не помагали завивання вiйськових iмамiв: "Воюйте з тими, якi i; де вiрують у бога, поки вони-не даватимуть викупу за сво? життя, знесиленi, знищенi". Не помагало заохочення башiв: "Захопленi каменi й земля припадуть падишаху, а кров i добро - переможцям". Минали тижнi за тижнями, а твердиня стояла. Жменька рицарiв не пiддавалася сотням тисяч султанського вiйська. Вже проти кожного каменя Мустафа-паша виставив не по одному во?ну, а по двадцять, але фортеця не пiддавалася. Величезний Сулейманiв флот не мiг пробитися в Родоську гавань, найбiльшi султанськi гармати не могли розколоти каменiв твердинi, хвилi пристукiв розбивалися кривавими бризками, вiйсько задихалося вiд бруду й смiття, що виростало довкола нього цiлими горами, вiд палючого сонця не рятував навiть морський бриз. Принесена якимсь кораблем iз Стамбула чума щодня збирала ще страшнiший ужинок, нiж кривава смерть на стiнах фортецi, тяжкий гнiв заволодiв Сулейманом, котрий бачив, що його намiри закiнчаться тут так само безславно, як закiнчилися колись i для великого Фатiха. Султан усунув Мустафу-пашу з посади сераскера, замiнивши його хвалькуватим Ахмедом-пашою. Мустафу-пашу поставлено на диванi з шаблею, почепленою йому на ши?. Адмiрала Курдоглу, зв'язаного, на палубi вiдшмагано, як дрiбного злодюжку. Гнiв падишаха впав i на нового румелiйського беглербега Аяса-пашу, чоловiка хороброго, але вельми дурного, мало? пам'ятi, добре говорити не дала йому природа, читати й писати до сорока рокiв не навчився, випадок винiс його перед очi й милiсть султановi, випадок мало й не згубив пiд мурами Родосу. Сулейман усував з посад найдовiренiших, найхоробрiших. Похмурий страх перед неприступнiстю твердинi й перед безмовною пошестю, цi?ю карою небес, здавалося, змусять султана вiдступити. Але тут iз Стамбула прийшла вiсть про те, що Хуррем народила падишаховi сина,- i все змiнилося в один день. Цiлу нiч пiд мурами Родосу ярiли величезнi вогнi, били барабани, весело грали зурни, виспiвували мулли й iмами. Султан скликав диван, дарував милостi, оголосив, що сина свого назива? Мехмедом на честь великого Фатiха; забувши про невдачi, вихваляв сво?х во?нiв, сказав, що стоятиме хоч i цiлу зиму пiд мурами твердинi, аж поки вона впаде йому в руки, мов стиглий плiд з дерева. "Греки обсiдали один город чотирнадцять рокiв через жону непристойного поводження,- розвеселено заявив султан,- то хiба ж мо? во?ни не зможуть витримати одно? зими?" Справдi довелося зазнати ?м i осенi й зими, нескiнченних дощiв i навiть мокрого снiгу, який випадав над Родосом, може, вперше за цiлi столiття. Усе оберталося проти Сулеймана, але вiн затявся вистояти й перемогти, iнакше не хотiв повертатися до Стамбула, до сво?? Хуррем-султаншi й малого Мехмеда. Ще два мiсяцi, вмираючи вiд куль оборонцiв твердинi i вiд чуми, билося Сулейманове вiйсько за Родос, i пише перед рiздвом 1522 року останнi оборонцi виставили над ру?нами бiлий прапор, i султан допустив до себе великого магiстра Iль-Адана для переговорiв про здачу крiпостi. Пiвроку тривала облога, сто тисяч iсламського вiйська лягло пiд мурами Родосу, з них половина вiд чуми, i все те лиш для того, щоб султан сiв у тронному залi города рицарiв пiд пурпуровим шовковим балдахiном, на золотому тронi, а повз нього пройшли сумнi залишки родоських рицарiв iз великим магiстром попереду, тодi спустилися до гаванi (яничари кляли ?х i плювали на ?хнi слiди), сiли там на корабель i попливли шукати собi нового пристановища. Вони прибилися до неаполiтанських берегiв неподалiк вiд тих мiсць, де Вергiлiй колись виводив на берег бравого Енея з славетними залишками троянцiв. Лиш через десять рокiв рицарi-розбiйники одержали вiд iспанського iмператора Карла V скелi Мальти, де трималися наступнi двiстi п'ятдесят рокiв, поки не знайшлася сила, яка ?х зломила остаточно. Та все те мало бути згодом, а тим часом ?хнiй ?диний корабель iз чотирикутним латинським парусом виходив iз гаванi, а в тронному залi ордену сидiв султан Сулейман. Султан сидiв грiзний, загадковий, мовчазний, непереможний володар суходолiв i морiв, i нiхто не мiг проникнути в його думи, його тяжкого погляду не витримував нiхто з найближчого оточення. Iбрагiмовi сказав про великого магiстра: "Жаль менi, що цього чесного старого вигнав з його дому i з його святинi". Нетерплячим порухом руки вiдiгнав двiрського астролога, який повiдомив, що довкола Родосу за цей час iсламським вiйськом здобуто десять островiв i твердинь, число, яке ? знаком його щастя в життi. Хто на цiм свiтi зна?, що таке щастя? Сулейман сидiв у холодному кам'яному залi i думав про те, як повернеться до столицi. Чи й сподiвався повернутися? Не здобувши перемоги, не мiг цього зробити. Сидiв серед твердого камiння, перебирав непомiтно пальцями шовковий браслет iз волосся Хуррем, а в пам'ятi - слова Меджнуна, зверненi до його кохано? Лейли: "Клянусь аллахом, я не забуду тебе, поки вi? схiдний вiтер, поки птахи воркують у промiннi зорi, поки гомонять мiж собою ночами летючi табуни курiпок-ката i кричать на свiтанку дикi осли-онагри, поки сяють у небi зорi i поки на вiттi дерева, сумуючи, стогне голубка, поки сонце вста? на сходi, поки вилива?ться волога з чистого джерела, поки на землю спуска?ться нiчний морок, не покинуть мо? серце думи про тебе". О, прокляття влади, яка розлуча? тебе навiть iз найдорожчими людьми, розлуча? безжально й вiчно! Де взяти ту силу й вiру, яка потрiбна, щоб вернутися назад, вернутися назавжди, полишивши за плечима тисячi смертей, моря кровi, клекiт стогонiв i зойкiв, моторошнi поля страждань, куди безсила проникнути навiть любов, де мужнiсть можна знайти лише в твердостi, що перевищу? камiнь? Вiйсько було невдоволене. На островi полягло сто тисяч, а здобич нiкчемна. В Стамбулi чума косила ще страшнiше, нiж на Родосi. В диванi почалися незгоди через Ахмеда-пашу, який будь-що домагався посади великого вiзира, знахабнiвши пiсля перемоги i: на островi, яку приписав лише собi. Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Нiхто не мiг проникнути в його та?мнi думи. _ ПЛАТТЯ Вiсiм мiсяцiв були як вiсiм вiкiв, як вiчнiсть. Хто став би на захист слабо? жiнки в цьому жорстокому свiтi, де гiнуть цiлi землi, а люди i бог одвертаються вiд них, мовби й не бачать? Хiба недорослий король угрiв i його пишнi бани ворухнули бодай пальцем, коли нiкчемний Балi-бег нищив Срем, палив його мiста, ставив шпалери з голiв на палях, кидав нещасних пiд ноги Сулейманових слонiв? Або коли знемагав Белград, а тодi тисячi сербiв, кривавлячи ноги на крем'янистих шляхах, iшли в рабство до Стамбула? А коли султанськi ревучi гармати громили твердинi Родосу - чи прийшли на помiч християнським рицарям iмператор Карл, король Францiск, папа римський або всемогутня Венецiя? До королiвських вух не докотився гуркiт гармат, папа слав анафеми Лютеровi, пресвiтлi купцi вичiкували, ?хнiй провiдур на Крiтi Доменiко Тревiзано тримав сво? кораблi бiля схiдно? частини острова i ждав, чим закiнчиться все на Родосi. Кожен за себе - такий був час, тож i вона, маленька Хуррем, мала стояти за саму себе. Другий рiк була в султанському гаремi, все змiнилося для не? несподiвано й, здавалося б, радiсно, а свобода була такою ж далекою й недосяжною, як i першого дня, коли ступила на стамбульський берег слiдом за сво?ми подругами iз залiзними нашийниками на ?хньому нiжному тiлi. Колись ?? оточувала байдужiсть, тепер густою хмарою оповивала ворожнеча, хоч i прибрана в шати запобiгливостi. Запобiгали перед нею одалiски, ?внухи i ?хнiй повелитель кизляр-ага, запобiгала сама валiде, тiльки султанська сестра Хатiджа кривила губи, зустрiчаючи Хуррем, мабуть, вiд тяжких заздрощiв. Бо маленька Хуррем носила в сво?му лонi священний плiд Османiв, а Хатiджа ходила порожня, як дiм без господаря, i не знала, коли й кому дiстанеться, як розпорядиться нею вельможний брат, всемогутнiй падишах. Вагiтнiсть, яко? Хуррем не розумiла, до яко? не прагнула, котро?, може, й не хотiла, але прийняла покiрливо i з надi?ю на вибавлення з рабства, не принесла ?й нiякого священного трепету i не додала до радостi життя нiчого нового. Вiдiбрала щось? Так. Мимоволi здригалася, вiдчуваючи в собi злий плiд Османiв, гiркий плiд неволi й насильства, але про те не повинен нiхто був знати, тепер вона ждала сво?? перемоги ще з бiльшим нетерпiнням, нiж Сулейман пiд стiнами Родосу, ждала величання, вознесiння i повнилася силою, пихою i вiдвагою, яко? ще й не знала в собi. Колись Хуррем ховала за удаваними веселощами свою розгубленiсть i страх, тепер виказувала перед усiма вiдвагу. Чого ?й боятися? Ходила по гарему, в садах, серед ?внухiв i одалiсок ще пихатiша, нiж колись Махiдевран, лякливi служебки хмарою тiней супроводжували ?? повсюди, не смiючи поткнутися перед очi, але й не вiддаляючись занадто, щоб на перший порух бровою маленько? Хур-рем вмить опинитися коло не? i виконати щонайменшу забаганку. Скiльки було тут, у густих садах, цих рiдкiсно? вроди, зiбраних з усього свiту молодих жiнок, а тiльки в нiй дозрiвав священний плiд Османiв, тiльки вона зможе вирватися з принизливого рабства i ще покаже, як це треба робити! Любила зустрiчати ранки в садах. Рожеве небо приходило в Азi?, з-за Босфору, спускалося на Стамбул, на сади сералю, я, божий дарунок. Густi сади ховали ?? вiд свiту, вiдокремлювали й розокремлювали, пiднiмали над землею i морем та водночас вiднiмали все доступне вiльним людям. Райськi квiти й дерева, коштовнi кйошки, бiломармуровi водогра?, басейни з прозорою водою i золотими рибками в нiй - i густi дерев'янi решiтки, високi ворота, важкi дверi й ще важчi очi безсонних ?внухiв, цих обшкрiбкiв людських, лютих, як дикi звiрi, що ревли в пiдземеллях Топкапи все лiто, мов скаржились, що султан не взяв ?х у похiд. Нещаснi молодi жiнки цiлими днями блукали в садах, схованих вiд усього свiту, i рухи ?хнi, мов у божевiльних, були якiсь несправжнi, навмиснi й непотрiбнi: то юрмилися вони слухняно довкола розквiтлого помаранчевого дерева, то ставав хтось навколiшки посеред густо? чужо? трави й сором'язливо прихилявся до не? щокою, то ранила котрась руку об колючки троянд, i крапельки кровi зрошували бiле нiжне тiло. Мальованi бiлилами обличчя, насурмленi очi, однаковi, як обман i облуда, ваблива плоть, що не належить нiкому, стертi душi, знищенi серця, гаремне насiння, нидiння без волi й надiй, мов пiд товщею води. Непомiтним нахилом спадали стежки з пагорбiв, пiдвищень, схiдцiв, майданчикiв, галявин, розбiгалися навсiбiч, мовби втiкали, i Хуррем теж хотiлося утiкати разом з ними до струмкiв, до текучо? води, до гущавин, але сахалася тих гущавин вiдразливе, помiчаючи, як повсюди в них ростуть очi вiчного нагляду (навiть за нею, навiть за нею!), тодi ховалася сама за та?мничi решiтки кйошка, сидiла там цiлий день, вiдмовлялася вiд ?жi, гнала вiд себе всiх. Приходила до не? стурбована валiде, пiдiбгавши чорнi губи, сiдала навпроти, брала за руку (яка честь!), мовила поважно: "Аллах, поряд з яким на нижчому тронi сидить пророк, бачить тебе, цiкавиться тобою, стежить за кожним учинком i думкою, бо ж вiн визначив тобi таку особливу, благословенну участь - жити з султаном, дати свiтовi султана нового". Тягар пристрастей, страждань, пiдступiв i марноти ховався у кожному каменi, пiд кожним схiдцем, за кожним вiчком решiтки, у кожнiй бганцi одягу. Хуррем смiялася: "Я рада". - Ти занадто багато займа?шся науками, це може зашкодити священному плодовi. - Хiба може зашкодити кому-небудь надмiр розуму? - Твiй розум не може передатися синовi. - А кому ж вiн передасться? Та ще й не знати, чи син буде, та донька. - В тебе високий живiт - це ознака, що буде син. Мусульманськi сини стоять у материнському лонi на нiжках, бо вони во?ни аллаха. Мабуть, вони всi були переконанi, що в Хуррем буде син, бо годили ?й, як болячцi, аж ставало смiшно. Зате незмiрного болю завдала Гульфем, яка, може, найбiльше страждала вiд заздрощiв до Хуррем (про Махiдевран не було мови, бо й само? Махiдевран не було в Баб-ус-сааде) i в муках безсонних ночей виплоджувала в душi помсту малiй роксоланцi, бо жiнки народженi для суперництва, а не для дружби. Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими ?внухами якусь глибокомудру суперечку. - О аллах, ти зашкодиш сво?й дитинi! - вигукнула одалiска. - Вже чула про це,- спокiйно вiдповiла Хуррем.- Ти щось хотiла? - Хотiла тобi показати одну незвичайну рiч. - Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу. - Це рiч вiд його величностi султана. Хуррем кивнула ?внухам, щоб вони вийшли. Глянула на Гу