льфем суворо й недовiрливо.
   - Ти не дуриш? Справдi вiд його величностi? Для кого ж? Для мене?
   - Не все й для тебе! Це вже для мене!
   Стала розгортати з парчево? хустки щось  маленьке,  вугласте.  Показала
черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.
   - Поглянь, якi перли. Це дарунок султана. Вiн прислав менi з Родосу.
   - Тобi? - Хуррем не могла стямитися. В очах  ?й  потемнiло.  Прокляття,
прокляття! - Чому ж саме тобi?
   - Бо я написала його величностi листа про те, як кохаю i рвуся душею  i
тiлом до його царствених слiдiв.
   - Ти написала? Хiба ти вмi?ш писати або читати? Ти ж не вмi?ш нiчого!
   - Я попросила  уста-хатун,  i  вона  написала.  I  тепер  маю  дарунок.
Поглянь, якi перли. Вони рожевi, як мо? перса.
   Хуррем вдарила ?? знизу по руцi, перли розсипалися по  килиму.  Гульфем
нажахано дивилася на порожню шкатулку.
   - Що ти наробила. Як ти смiла! Дарунок падишаха!
   Хуррем сплеснула в долонi, служебкам, якi виникли в дверях, показала на
килим:
   - Вiзьмiть вiнички i пiдметiть. Повимiтайте все, що тут знайдете.
   - Тебе покарають! - верещала Гульфем,  падаючи  навколiшки  й  похапцем
збираючи перли. - Тебе покарають тяжко й жорстоко!
   - Вже покарана, - заспоко?ла ?? Хуррем, - покарана, i  давно.  Хiба  ти
можеш зрозумiти?
   Того ж дня, проклинаючи  сво?  невмiння  писати  i  поклавши  навчитися
якнайскорiше, попросила добру стару жiнку вiдiслати для султана кiлька  ??
слiв. Каралася i каялася. Щиро чи нi, то вже  ??  справа.  Хай  дума?,  як
хоче.
   До валiде пiшла й попросила замiнити килими в поко?. Може, на бiлi,  як
у само? валiде. Султанська мати не могла поминути нагоди, щоб не  нагадати
Хуррем про  всемогутнього  аллаха.  Сiмдесят  двi  тисячi  разiв  на  день
дивиться аллах в осереддя людина, в душу i в серце, чим вони  переповненi,
чи не оскверненi.
   - Будьте певнi,- заспокоювала ?? Хуррем,- в мене душа  чиста.  Якби  ви
тiльки знали, яка вона чиста!
   Тепер ?? доглядали та берегли вiд усього злого й навiть  незбагненного.
Вiд кара-кура, злого духа, який навалю?ться вночi увi снi й душить людину.
Помага? тiльки залiзо  пiд  подушкою,  i  сама  валiде  подарувала  Хуррем
маленький ятаган, так обсипаний самоцвiтами, що вже й  не  був  збро?ю,  а
тiльки коштовнiстю. Стару бабу-Ал, яка пiдстерiга? породiль, вирива? у них
з грудей легенi й кидав  в  море,  можна  було  вiдiгнати,  тримаючи  коло
постелi голку i повторюючи сто тринадцяту суру корану про захист  вiд  зла
тих, що дмуть на вузли, вiд зла заздрiсника, коли вiн заздрить,  i  навiть
вiд зла того, що сто?ть твердо.
   Хуррем смiялася з тих страхiв, бо й що вони пiсля того, як ти  спiзнала
рабство!
   Вслухалася в себе i чула, як народжу?ться в нiй нова  iстотi".  Те,  що
було сумiшшю кровi й пiтьми, що було пристрастю i  зойком,  тепер  ставало
душею, билося у нiй, рвалося на волю, так нiби хотiло ?? темних  стогонiв,
несло обiцянку муки та болю, але вона з радiстю чекала ?х,  бо  знала,  що
тiльки найбiльшi болi вивiльнять  ??  дух  i  дадуть  вiдчуття  цiлковито?
незалежностi вiд усього. В  тi  митi  залежатиме  вона  вiд  природи,  вiд
найпростiшого, майже тваринного буття, а не вiд людей, - i в цьому  знайде
найвище блаженство й щастя, яких годi сподiватися в тому свiтi,  де  жiнка
народжу?ться для клiтки, як упiйманий дикий звiр.
   Тому Хуррем не лякалася наближення пологiв i в нiч, коли все почалося i
довкола  не?  заквоктали  темнi  постатi  баб-повитух,  була  спокiйною  i
радiсною, дикi спазми болю, якi нiби переривали  ??  тiло,  приносили  злу
втiху.  Навiть  у  тi  безконечнi  години  мук  нiяк  не  могла  пов'язати
нестерпний бiль з усвiдомленням велико? неминучостi нового життя, яке мала
дати свiтовi. Мов щось сторонн?,  чуже  сприйняла  кволий  крик  дитяти  i
шанобливий шепiт повитух: "Еркечоджук" - хлопчик. У нiй все вмерло, зникло
?? тiло, натомiсть запанувала бездонна порожнеча. Життя почало повертатися
лиш згодом, несмiливим дзюркотом перших талих вод повеснi. Десь  зродилася
маленька, полохлива, як тiло  мало?  Настасi,  крапелька,  упала,  лякливо
прислухалася, довго чекала, чи не станеться чого-небудь,  тодi  прикликала
до  себе  ще  одну,  трохи  бiльшу,  та  стрибнула  вниз  уже  вiдважнiше,
посмiялася  з  першо?  i  негайно  покликала  до  себе  третю.   Краплинки
застрибали   наввипередки,   задзюркотiли   тонюсiнькою   цiвочкою,   тодi
струмочком, потiчком. Життя! А що  потiчок?  Чи  не  пов'язанi  мiж  собою
невидиме й невловиме, не злитi в ?диний потiк краплини так само, як  злита
вона тепер iз сво?м дитям, з первородком, з сином!
   Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь народження спадко?мця
тропу, вдарив гучно, радiсно,  пiднесено,  i  прийшло  знання  ще  одне  -
пов'язана тепер, злита навiки iз Сулейманом. Дитя  мiж  ними,  син  -  мов
краплинка життя, i вже не розiрвати, не вiдiрвати, не розлити злитого.
   Барабан за Брамою блаженства бив гучно й радiсно, мов ?? серце, вiн бив
переможно, бо це була ?? перемога. Вона не просто вижила - вона перемогла!
   Ти поневолив, османський орле, лелечку з Укра?ни, але будеш переможений
нею, вже нереможенни!
   I не тупою силою грубо? переваги, а  безсмертною  потужнiстю  життя,  i
незламнiстю душi, й певпокоренiстю серця.
   Дитя народилося кволе, кричало  невгавно  вдень  i  вночi,  задихалося,
жалiбно кривило поморщене личко.  Так  нiби  вiдчувало  на  собi  залiзний
нашийник. Зачате  в  пониженнi,  у  рабствi,  в  безнадi?,  народжене  без
весiлля, без радощiв, у стривоженостi й очiкуваннi лиха  зусiбiч.  "Чи  ти
мене, моя мати, в церкву не  носила,  що_  ти  менi,  моя  мати,  долi  не
впросила?"
   Хуррем не дала дитяти мамкам. Мала досить молока в  грудях,  молоде  ??
сiмнадцятилiтн? тiло повне було життя, хотiла те життя перелити й у  сина,
сама сповивала його, не пiдпускаючи близько служебок, виспiвувала над  ним
рiдних пiсень - хай чу? цi слова, ?дино, що зосталося невiдiбране  в  його
матерi. Дивно лунали цi  колисковi,  яких  тут  нiхто  не  мiг  зрозумiти:
"Закувала зозуленька на хатi, на розi, заплакала дiвчинонька  в  сiнях  на
порозi. Ой кувала зозуленька, тепер не чувати. Ой де я ся не родила,  мушу
привикати".
   Дитя кричало, нiби в ньому зiбралися усi болi свiту, а вона,  крадькома
ковтаючи сльози, вiдспiвувала над ним сво? весiлля, якого не було й  школи
не буде. Спiвала за батька й за матiр, за молодого й  молоду,  за  бояр  i
дружок, за викуп i вiнчання, за розплiтання коси й за дiвочий вiночок.  I,
так спiваючи, знов  вiдчула  свою  силу,  сво?  могуття,  сво?  безсмертя.
Безсмертя ?? кричало в не? на руках, i вона цiлувала його й  смiялася  над
ним радiсно й з викликом.
   А тим часом  над  Стамбулом  висiла  густа,  мовби  липуча,  iмла,  вже
наставала  зима,  а  в  небi  зловiсне  вигримлювали   громи,   на   землi
розплодилася незвична многiсть гадiв, комах i хробацтва, у  водах  плавала
здохла риба, птахи вмирали на льоту, мiж людьми по  вулицях  мiста  понуро
вешталася  безмовна  смерть,  косила  тисячi  щодня.   Похмурi   чаушi   в
просякнутих дьогтем хирках носили  й  носили  в  чорних  табутах  нещасних
мерцiв на кладовища, тисячi псiв металися по спорожнiлих вулицях  столицi,
мов лихi вiсники загибелi, дармо?ди iз  султанських  палацiв  зача?лися  в
тривозi, гарем, _хоч  i  вiдокремлений  вiд  усього  свiту,  здавалося  б,
найнадiйнiше, теж жив очiкуванням лякливим i настороженим: чи проникне  за
його брами i мури невидима й нечутна смерть, чи вхопить i тут сво? жертви,
i хто стане ?? жертвами, i  чи  забере  вона  це  немiчне  дитя,  вiднявши
водночас i могутнiсть у мало? султаншi, бо ненависною була сама думка  про
те, що одна з них - i не найперша, не найпомiтнiша - зненацька стала вищою
за всiх.
   Хуррем не думала про смерть i не боялася ??. Смерть не для не? i не для
?? дитяти. То для iнших, найперше для чоловiкiв. Вони живуть з думкою  про
смерть, постiйною i невичерпною, для них вона бува? пишна, або нiяка, а то
й ганебна. Жiнки не вмирають. Вони просто зникають, як  птахи,  квiти  або
хмаринки пiд сонцем. По собi полишають дiтей, життя,  цiлий  свiт.  Завжди
носять той свiт у собi, наповненi ним i переповненi,  тому  й  всемогутнi.
Але вiдкрива?ться це тiльки небагатьом, i вiдкрива?ться не само по собi, а
в муках, обмеженнях i нелюдському напруженнi. Хiба вона за  сво?  муки  не
заслужила щастя?
   Вiд  султана  прийшов  урочистий   фiрман,   писаний   на   пурпуровому
самаркандському паперi золотим чорнилом з пiдвiшеною  золотою  печаттю.  У
фiрманi проголошувалася висока  воля  повелителя  про  те,  щоб  сина  вiд
кохано? дружини Хуррем  було  названо  iменем  великого  Фатiха  Мехмедом,
Хуррем вiднинi мала  йменуватися  султаншею  Хасекi,  себто  найближчою  i
найдорожчого для _падишаха, милою його серцю. Прислано було також  дарунки
для _султаншi - коштовнi тканини й "озера любовi" з величезних  рожевих  i
пурпурових перлiв i золотi монети для новонародженого.
   Три тижнi несли для малого Мехмеда золотi  й  бiрюзовi  тацi  з  купами
золотих монет. "Йашi узун олса!" -  "Ах,  якби  його  життя  було  довге!"
Хасекi Хуррем згоджувалася: ах, якби ж, якби ж! Жила тепер мов богородиця,
до яко? йдуть добрi волхви з дарами. А що дари  передавали  ?й  чорношкiрi
?внухи, то це ще побiльшувало подiбнiсть до  тi??  стародавньо?  священно?
iсторi?, вiд яко? колись у мало? Настасi перехоплювало горло.
   Вельможi, купцi,  посли  й  мандрiвники  вклонялися  молодiй  султаншi,
сподiваючись на увагу, прихильнiсть i, коли треба, захист. _Привезенi з-за
широких гiр, широких рiк i безмежних пустель тонкi шалi й ще тоншi  шовки,
що зберiгали дикий дух  незбагненних  просторiв  у  кожнiй  бганцi.  Нiжнi
соболi й небачене хутро морсько? видри, пiднесенi  руським  послом  Iваном
Морозовим, дихнули на не? снiгами й морозами  рiднизни.  Сипалися  на  не?
дорогi прикраси Сходу, найдорожчi тканини, посуд, оздоби мало  не  з  усiх
мiст ?вропи, пахощi, мазi, все потрiбне  для  пiдтримання  краси,  для  ??
викохування, золотi клiтки з райськими птахами, ручнi гепарди й опудала  з
велетенських крокодилiв, килими й арфи iз  золотими  струнами  -  тепер  у
Хуррем мала бути своя  скарбниця  для  зберiгання  усiх  цих  багатств,  i
кизляр-ага повинен був визначити для не? хазнедар-уста, чесну стару жiнку,
яка б вела велике й непросте  господарство  першо?  жони  султана,  першо?
жiнки держави, коли не лiчити валiде.
   Коли мовчазний султан брав тiло мало? рабинi, вона  щосили  захищала  й
оберiгала  свою  душу,  яку  прикривала  золотим  хрестиком.  Тепер   мала
поступитися i душею, принаймнi для очей стороннiх. "Де  мо?  дiти,  там  i
душа",- сказала Хуррем султанськiй матерi, попросивши поставити  ??  перед
кадi?м Стамбула в Айя-Софi?. Пiдняла вказiвний палець право? руки,  палець
визнання, i прийняла  iслам.  Бив  надворi  великий  султанський  барабан,
радiсно звiщаючи про прилучення до iсламу ще одно? душi, Хасекi вклонилася
кадi?вi, i кадiй приклав стуленi човником долонi до грудей па знак високо?
шани до /?? величностi султаншi - так зустрiчала  вона  свого  повелителя,
який уже повертався з затяжливого кривавого походу, квапився  до  столицi,
знов без пишного почту,  без  трiумфу,  ледве  не  потай,  супроводжуваний
грiзним ремствуванням невдоволеного вiйська i зеленкуватими трупами, якими
встеляли йому шлях враженi страшною чумою його  во?ни  вiд  Родосу  аж  до
Брами блаженства стамбульського сералю.
   А поперед султана летiло його велiння  приготувати  найбiльший  дарунок
улюбленiй Хасекi за сина - небачене плаття з золото?  парчi,  торочене  по
комiру, рукавах, подолу  й  переду  стiбками  дiамантовими  й  рубiновими,
оздоблене на мiсцi шийно?  застiжки  величезним  смарагдом,  привезеним  з
Александрi?. Той смарагд на тридцять чотири дiргеми  мав  цiну  сорок  два
кесе - себто дев'ятсот вiсiмдесят селiмiв золотом,  або  вiсiмдесят  тисяч
дукатiв. А все плаття для Хасекi коштувало сто тисяч дукатiв, сума, яку  в
той час не  знати,  чи  й  знайшла  б  у  сво?й  скарбницi  навiть  велика
?вропейська держава, але для  султана,  який  облiчував  свiй  прибуток  у
чотири з половиною мiльйони дукатiв,  вона  не  видавалася  аж  такою  вже
неймовiрною. Коли ж згадати, що пiд стiнами Родосу полягло саме сто  тисяч
во?нiв Сулейманових, то цiна плаття, якого ще  не  бачив  свiт,  знаходила
сво?,  хай  i  криваве,  як  годиться  для   такого   великого   володаря,
виправдання.
   Для себе Сулейман склав невеличкий вiрш: "Повторював  я  безлiч  разiв:
"Пошийте мо?й коханiй плаття. Зробiть iз сонця верх,  пiдкладкою  поставте
мiсяць, iз бiлих хмар наскубiть пуху, нитки зсукайте  з  морсько?  синяви,
пришийте гудзики з зiрок, а з мене петельки зробiте!"
   Хасекi в платтi,  яке  стерегли  всi  капiджi?  й  бостанджi?  великого
палацу, мала ждати султана в Тронному залi, стоячи бiля золотого  широкого
трону падишахiв за прозорою, тканою золотом запоною, вперше за всю iсторiю
Османiв султанська жона була допущена до трону (бодай постояти поряд!), ще
вчора  незнана  рабиня,  сьогоднi  всевладна  повелителька,  наближена   й
вознесена небувало, серед осудливих шепотiв,  нарiкань  i  зата?но?  хули,
стояла, гордо пiднявши голiвку з  пишним  золотим  волоссям,  що  нiяк  не
хотiло ховатися пiд коштовним запиналом, з обличчям, закритим тонким бiлим
яшмаком, тiльки з двома прорiзами для очей, але й крiзь тi прорiзи  горiли
очi таким блиском, що затьмарювали велетенський  смарагд  на  ??  казковiм
платтi.
   Султан з'явився в урочистих шатах, у золотому  кафтанi  чотирирукавному
(два рукави для рук, два для цiлування придворним, коли йшов до трону),  у
ще вищому, нiж звичайно, тюрбанi, iз золотою шаблею  при  боцi,  обсипаною
величезними дiамантами  й  рубiнами.  Хасекi  вклонилася  йому  до  землi,
поцiлувала його золотi сандалi?, але вiн дав  ?й  поцiлувати  обидвi  сво?
руки, тодi, зоставивши ??  на  колiнах,  сам  сiв  на  трон  предкiв  i  в
недовгому часi зiйшов з нього i повiв султаншу до внутрiшнiх поко?в.  Знов
порушуючи звичай, пiшов до покою Хуррем i там дивився на сина i па те,  як
молода мати году? його, i припав  устами  до  ??  нiжних  грудей,  налитих
молоком, життям i щастям.
   А вночi лежали вони мiцно притуленi одне до одного й смiялися вiд щастя
i страху, що могли бiльше не зустрiтися, i Хуррем  дорiкала  султановi  за
розлуку i скаржилася на нестерпнiсть самотностi.
   - Ви знов пiдете на свою вiйну?  -  допитувалася  вона.-  Невже  навiть
султани такi, як i всi чоловiки, що кидаються вiд вiйни до любовi  i  знов
од любовi до вiйни?
   - Султани, може, найнещаснiшi,- казав вiн,-  але  я  бiльше  не  залишу
тебе. Хочу бути з тобою i в раю, щоб завжди дивитися на_ тебе.
   - А що буде, коли я постарiю? Коли перестану бути жаданою. Коли довкола
мене запану? тиша. В Баб-ус-сааде така нестерпна тиша, що ?? не спроможний
розбити сво?м криком навiть шах-заде Мехмед. Тiльки ви  можете  порятувати
мене вiд не?.
   Султан не мiг упiзнати свою маленьку роксоланку. Застав  зовсiм  не  ту
жiнку, яку покинув тут пiвроку тому.
   - Чого ти хочеш? Кажи, для тебе нема? нiчого неможливого.
   - Ваша величнiсть, я задихаюся в клiтцi.
   - У клiтцi?
   - Я звикла до просторiв, вони гудуть у мо?й кровi, як  брами  сералю  у
бурю.
   - До тво?х послуг найбiльшi простори на свiтi. Ти Хасекi. Держава, яко?
не бачив свiт, коло тво?х нiг.
   - Що менi держава? Хiба людинi потрiбна держава?
   - А що ж ?й потрiбно?
   - Звичайне щастя.
   - Звичайне. Що це?
   - Дихати, смiятися, йти куди хочеш, робити, що спаде па думку.
   Вiн стривожився, зазирнув ?й у очi.
   - Що б ти хотiла робити? Куди йти? Вона смiялася.
   - Вiд вас - нiкуди, мiй повелителю.
   - Але кажеш такi речi,
   - Я так довго вас ждала.
   - Дiждалася.
   - Тепер хотiла б бути разом з вами весь час.
   - Ти зi мною.
   - Iнодi й там, де нiхто не сподiва?ться.
   - Ти зустрiчала мене в Троннiм залi.
   - Це надто врочисто. Жiнцi хочеться iнодi радощiв простих.
   - Сама году?ш сина. Яка радiсть може бути простiша?
   - Справдi. Але це теж радiсть висока. Вiн дивувався дужче й дужче.  Вiд
урочистого до простого, вiд високого... куди ж вiд високого? До низького?
   - Я прийняла iслам, але ще зберегла в  собi  спогади  про  сво?  свята.
Щойно настав Новий рiк.
   - Для невiрних.
   - У вашiй столицi шануються всi вiри. Я знаю, що  флорентiйський  посол
влаштовував урочисту зустрiч Нового року  в  сво?му  палацi.  Там  були  й
наближенi вашо? величностi. В недiлю святкуватимуть венецiанцi.
   - Хай святкують.
   - Я б хотiла бути там з вашою величнiстю. Ця жiнка, яка  щойно  надягла
найдорожче в iсторi? людства плаття, замахувалася на ще бiльше!
   - Але те, що ти просиш, неможливе,- суворо сказав султан.- Моя любов до
тебе безмежна, але тiльки в мо?му свiтi, а не в чужому.
   - Хiба ваша столиця - чужий свiт? .  -  ?  вимоги  влади,  перед  якими
безсилi й султани.
   - Ви п'? будете там султаном.
   - А ким же я буду?
   - Ну,-  вона  замислилась  лише  на  мить,-  ну...  морським  корсаром,
розбiйником, може, молодим зурначi - це вже як ви захочете.  Лу?джi  Грiтi
влаштову? у сво?му домi новорiчний маскарад, там усi будуть  перебранi,  з
обличчями, закритими масками, нiхто не знатиме, хто ви i хто я.
   - I ти б хотiла туди?
   - Хiба ви не хочете зробити маленьку радiсть  для  сво??  Хуррем?  Адже
сказано: "I аллах дав зустрiти ?м блиск i радiсть".
   Сулейман поблажливо хмикнув. Ця жiнка ма? необережнiсть  посилатися  на
святу книгу.
   - Там сказано,- терпляче нагадав вiн: - "Терпи ж терпiнням хорошим".  I
ще сказано: "Воiстину вiн твердий в любовi до благ".
   Хуррем  тiльки  труснула  волоссям,  не  маючи  намiру  пiддаватися   в
змаганнi, в якому не мала нiяких надiй на перемогу з таким знавцем корану,
як султан. Але й султан ще не до кiнця знав, з ким ма? справу.
   - "А що дасть тобi  знати,  що  таке  вона?"  -  скоромовкою  поспитала
Хуррем.- "I що дасть тобi знати, що таке пiч  могутностi?  Нiч  могутностi
лiпша тисячi мiсяцiв".
   - "Це не слова поета. Мало ви вiру?те!" - суворо сказав Сулейман.
   - "I не слова вiщуна. Мало ви пригаду?те!"  -  негайно  вiдповiла  йому
Хуррем.
   Ця жiнка могла б викликати  захват  навiть  у  вмерлого!  Султан  довго
мовчав.
   - Менi треба подумати.
   Хуррем лащилася до свого повелителя, обiймала його шию  тонкими  сво?ми
руками, лоскотала вухо поцiлунками.
   - Я проникла до книгозбiрнi вашо? величностi, розгорнула  всi  двадцять
хусток i  парчевих  платтiв  iз  "Мухаммедi?"  Язиджи-оглу,  прочитала  цю
скарбницю iсламу i бачила на однiй iз сторiнок слiди диму, що  виходив  iз
серця Язиджи-оглу вiд гарячо? любовi до бога. Так я думала про  вас,  ваша
величнiсть, шукаючи витокiв вашо? безмежностi в iсторi?. Коли ж ми з  вами
пiдемо на маскарад, я обiцяю прочитати там усю "Iллях-наме" великого суфiя
Аттара, бо чомусь хочеться вiрити менi, iдо ви любите мене  так  само,  як
Хоррем-шах любив свого маленького раба Джавiда.
   - Але я не хочу, щоб ти згорiла так, як  Джавiд,-  пробурмотiв  злякано
Сулейман, вiдчуваючи, що ця незбагненна жiнка веде його так само впевнено,
як маленький ефiоп веде величезного султанського слона.
   Так здiйснилася дивна забаганка Хуррем, i в недiлю вночi серед трьохсот
гостей  блискучою  Лу?джi  Грiтi,  перебранi  в  найди-вовижнiшi  костюми,
з'явилися, пильнованi кiлькома десятками перевдягнених дiльсiзiв,  високий
широкогрудий корсар у широчезних  бiлих  шароварах,  в  синiй  сорочцi,  у
вузькiй безрукавцi, шитiй золотими крученими шнурами, у червонiй  чалмi  з
цiлим снопом пiр'я над нею, закритий страхiтливою маскою канiбала, а  бiля
нього маленька гнучка циганочка, вся в червоному, з  вузенькою  маскою  на
обличчi, що лишала не затуленими ?? виразистi  уста,  якi  щедро  дарували
усмiшки навсiбiч. Величезний зал у розкiшному домi Грiтi був витриманий  у
строго античному  стилi.  Нiчого  зайвого,  мармур,  бiлi  стату?,  низькi
рiзьбленi бiлi столи й ложа бiля них для гостей. Напо? i на?дки подавано в
срiбному посудi дивного карбування. Навiть султан не  мав  такого  посуду.
З-за моря прибули на виклик Грiтi венецiанськi актори на  чолi  з  Анджело
Мадуном лиш для того, щоб показати в особах iсторiю любовi Амура i Псiхе?.
Грiтi, зодягнений товстим нашою, закритий червоною маскою, випустив  з-над
маски сво? товстелезнi вуса, присипанi золотими блискiтками, переходив  од
гостя до гостя, припрошував, частував, розважав. У корсара спитав,  чи  не
змiг би той вiдступити йому свою циганочку, але вiдповiла сама  циганочка,
заявивши, що свого корсара вона не промiня? навiть на райськi брами. Любов
Амура й Псiхе?  змiнилася  танцями  молоденьких  туркень,  зодягнених  так
прозоро, що чоловiки забули навiть про мiцно вино, яке Грiтi лив  iз  суто
купецькою щедрiстю. Та все я? i за цим не забували гостi  навiдуватися  до
корсара в червонiй чалмi, щоб бодай натяком виказати йому свою повагу, так
нiби нi для кого не було та?мницею, хто саме хова?ться в цьому  вбраннi  i
хто  його  супутниця,  перебрана  циганочкою.  Кiлька  разiв  пiдходив   i
улюбленець султанiв Iбрагiм, виряджений молоденьким хафiзом,  у  скромному
зеленому  вбраннi,  iз  зеленою  вузькою  маскою  на  очах,  бiлозубий   i
червоногубий. Вiн обачливо тримався вiддаля вiд циганочки, не  зачiпав  ??
нi словом, нi поглядом, обминав сторожко, аж Сулейман помiтив  це  не  без
вдоволення i жартома прочитав газель Хамдi Челебi  про  красуню  i  ходжу:
"Впiймала вона ходжу-заде в капкан, сказала: "О ти, що запалю?  вогонь  на
току душ, о друже, ти захопив мене  й  скрутив,  як  джгут,  о  друже,  ти
збожеволiв од нiчно? чорноти мого волосся, навiть без крил  серце  летить,
мов птах, ти схитрував i любов випустив, i попала вона в пастку".
   Тодi циганочка вискочила на стiл мiж рiдкiсний срiбний посуд i дзвiнким
голосом стала читати "Iллях-наме" перського суфiя Аттара. Про  те,  як  на
грандiозному банкетi при дворi  шаха  гурганського  Хоррем-шаха  славетний
поет Фахр, автор поеми "Вiс i Рамiн",  прочитав  сво?  прекраснi  вiршi  i
сп'янiлий шах подарував йому улюбленого раба-хлопчика  на  ймення  Джавiд.
Але Фахр знав, що вранцi, протверезившись, шах пошкоду? про такий дарунок.
Тому вiн, бажаючи зберегти раба для шаха, замика? хлопчика в погрiб,  куди
? тiльки ?диний вхiд крiзь дверi в пiдлозi,  бiля  трону.  Ключ  при  двох
свiдках вiдда? придворному вельможi. Вранцi  Хоррем-шах,  довiдавшись  про
вчинок поета, хвалить його за великодушнiсть. Вiн бере ключ, iде в  погрiб
i знаходить  там  тiльки  купку  попелу.  Вночi  впала  свiчка,  спалахнув
матрацик, на якому спав Джавiд, i все згорiло.
   Хоррем-шах у вiдча? замика?ться  у  погребi  й  проводить  весь  час  у
молитвах, а поет Фахр, вжахнувшись того, що сталося, йде  в  пустелю,  де,
блукаючи, склада? ще прекраснiшi вiршi.
   Перська мова циганочки була занадто спiвуча, не вчувалося в нiй  сухого
шереху пустельних вiтрiв, що нада? неповторно? жаги солодкомовним  поетам,
але   ця   спiвучiсть   обернулася   несподiваною   чарiвнiстю,   яка   ще
побiльшувалася вiд чарiвностi само? циганочки. ?? грiзний корсар вдоволено
муркотiв, коли вона стрибнула зi столу знов до нього, та  тут,  осмiлiвши,
з'явився бiля них бiлозубий хафiз у зеленому i спитав  у  корсара  дозволу
потанцювати з його циганочкою.
   - А хто танцюватиме, ти чи вона? - поспитав корсар, втiшаючись  наперед
розгубленiстю хафiза.
   -  Хай  вiн   ста?   з   барабаном,   як   ?внух,   а   я   танцюватиму
довкола,нахилилася до вуха корсаровi циганочка.
   - Ти так хочеш? - не повiрив вiн, бо й чому б  мала  Хуррем  ще  й  тут
повертатися пам'яттю до гаремних танцiв? - Коли так,  то  хай  вiн  вiзьме
барабан.
   - Але ж я не знаю, що вибивати! - злякався хафiз.
   - Те,  що  я  танцюватиму!  -  гукнула  циганочка.  Величезний  барабан
притягнув для хафiза сам Грiтi, вдарив для проби калатушкою,  надув  щоки,
вдарив ще, зареготав. Хафiз  Iбрагiм  став  на  одне  колiно,  замахнувся,
циганочка пiшла довкола нього, вигинисте  й  легко,  закружляла  швидше  й
швидше, ближче й ближче до невдалого дюмбекчi, звiдкись  взявся  у  не?  в
руках шматок прозорого муслiну, вона грайливо вимахувала  цi?ю  хусточкою,
ледве не зачiпаючи  спiтнiлого  хафiза,  навiть  Iбрагiм  при  всiй  сво?й
зухвалостi й нахабностi збагнув, що  дi?ться  щось  надто  загрозливе  для
нього, i коли султан ще й досi не зна? про те, як потрапила до його гарему
Хуррем, то  ще  сьогоднi  може  дiзнатися  -  надто  лиховiсне  поводилася
султанша, тiснiше й тiснiше затягувала довкола  нього  зашморг,  починаючи
вiд то?  поеми-натяку,  кiнчаючи  оцим  танком,  на  який  вiн  здуру  сам
напросився.
   - Ваша величнiсть,- шепотiв, намагаючись бути непомiченим, Iбрагiм,ваша
величнiсть,  ви  впiзнали  мене?  Я  Iбрагiм.  Ви  впiзнали   мене,   ваша
величнiсть?
   Вона ще захопленiше вимахувала сво?ю хустинкою, вiдкинулася в  екстазi,
вигнулася спиною,  мов  змiя,  зронила  крiзь  розтуленi  уста  чи  то  до
Iбрагiма, чи й до кого:
   - Я не знаю вас!
   - Це я подарував вас султановi, ваша  величнiсть!  -  вiдча?но  шепотiв
Iбрагiм.Простiть мене, ваша величнiсть...
   - Не знаю я вас... Не знаю...
   - Я Iбрагiм... Задля вiдданостi падишаху...
   - Нiколи не знала...
   - Тiльки заради вiдданостi...
   - Не хочу знати...
   Барабан замовк.  Циганочка  легко  пурхнула  до  корсара,  подала  йому
шанобливо прозору хустинку, той обв'язав нею свою довгу шию. Не приховував
^вдоволення. Та чи й прихова?ш  велич  влади,  хоч  би  в  якi  шати  вона
вирядилася?

   ВЛАДА

   Що лiпше для володаря - вселяти страх чи любов? Що кориснiше для  нього
- щоб його любили чи боялися? Досягнути водночас того й  другого  незмога,
тому доводиться вибирати друге - вигiднiше тримати  пiдданих  у  страховi.
Коли йдеться про вiрнiсть i ?днiсть пiдданих, володар не  повинен  боятися
прославитися жорстоким. Вдаючись у  поодиноких  випадках  до  жорстокостi,
володар чинить милосерднiше, нiж  тодi,  коли  вiд  надмiру  поблажливостi
допуска? безлад, який охоплю? цiлу державу,  коли  кара  пада?  тiльки  па
окремих осiб. Володар не повинен бути великодушним i щедрим аж так, щоб ця
щедрiсть йому зашкодила. Вiн не повинен боятися осуду за  тi  пороки,  без
яких неможливо зберегти свою владу, бо ?  пороки,  завдяки  яким  володарi
можуть  досягнути  безпеки  i  благополуччя.  Примушуючи  всiх,  щоб  його
боялися, володар не повинен проти себе викликати ненавистi. Вселяти страх,
не викликаючи ненавистi, досить легко, якщо не зазiхати на манiю пiдданих.
Люди прощають i забувають навiть смерть сво?х найближчих  рiдних,  але  не
втрату майна. Зневажають лише тих володарiв, якi  виявляються  нерiшучими,
непослiдовними, малодушними i легковажними. Люди мстяться лиш за  незначнi
образи, жорстоке пригнiчення позбавля?  ?х  можливостi  помсти.  Тому  всi
необхiднi жорстокостi повиннi бути рiшучими й  швидкими,  а  благодiйнiсть
повинна робитися повiльно, щоб пiдданi мали можливiсть  i  час  вдячно  ??
оцiнити. Iсну? два способи дiй для досягнення вищо? мети:  шлях  закону  й
шлях насильства. Перший спосiб - людський, другий - диких звiрiв. Володарi
повиннi вмiти користуватися обома способами, на що вказують нам ще древнi.
Ахiллес  та  iншi  геро?  древностi  навчалися  i  виховувалися  кентавром
Хiроном, наполовину чоловiком,  наполовину  конем,  себто  вже  в  процесi
виховання у них закладалися два  начала:  людське  й  тваринне,  без  яких
володаря уявити несила так само, як добродушного розбiйника.
   Так писав флорентiйський секретар Пiкколо Макiавеллi, сучасник Леонарде
да Вiнчi, Мiкеланджело, Рафаеля, Тiцiана, Лютера, Томаса  Мора,  Дюрера  i
Томаса  Мюнцера,  чоловiк,  який  бачив  пiдступнiсть  i  жорстокiсть  пап
Александра Борджiа i Юлiя Другого, християнських володарiв Карла П'ятого й
Францiска Першого,  султанiв  Селiма  й  Сулеймана,  чув  дим  вiд  вогнищ
страшного Торквемади i сумне дзвенiння ланцюгiв, в якi заковувано рабiв  у
тих землях, де  розквiтали  мистецтва,  споруджувалися  розкiшнi  будiвлi,
писалися великi закони.
   Чотириста  рокiв  згодом  звинувачуватимуть   Макiавеллi   в   цинiзмi,
забуваючи про те, що вiн був тiльки спостережливим секретарем свого часу i
чесно розповiв про його цинiзм нащадкам.

   ВIЗИР

   Роксолани. Слово, яке для ?вропи ще вчора  нiчого  не  значило.  Якийсь
народ, народець, плем'я? Десь на  Сходi?  Загубленi  в  безмежних  степах.
Колись там були скiфи, сармати, кiммерiйцi, алани.
   Вiзантiйцi писали про тавроскiфiв. Тодi  прогримiли  над  свiтом  слова
"Ки?в" i "Русь". Але роксолани, укра?нцi?
   Кинуте  знiчев'я  два  роки  тому  на  Бедестанi  Лу?джi  Грiтi   слово
"Роксолана"  майже  забулося,  зникло  разом  iз   маленькою   золотокосою
дiвчинкою. Та ось вона явилася свiтовi новою султаншею, явилася зненацька,
у владi чи й чуванiй будь-коли, i свiт захотiв знати, хто вола i звiдки.
   Венецiанський ба?ло в Стамбулi П'?тро  Дзено  належав  до  людей,  яких
важко будь-чим здивувати. Ще вiд свого батька начувся про  чудеса  Персi?,
сам багато рокiв був провiдуром Венецi? то в Дамаску, то в Александрi?, то
в городах Пелопоннесу, то  в  Которi,  цьому  чудi  Адрiатики,  яке  сво?ю
незвичайнiстю могло змагатися з самою Венецi?ю. За довге епос життя П'?тро
Дзено, здавалося, надивився уже всього, та навiть йому не доводилося бодай
чути, щоб жона схiдного володаря стояла бiля його трону в час  урочистостi
або (що вже переходить усi межi ймовiрного) бавилася цiлу нiч на карнавалi
серед "невiрних".
   - Хто ця султанша? Звiдки вона? Чому ма? таку  владу  над  султаном?  -
засипав посол запитаннями Лу?джi Грiтi. Грiтi вдоволено прискалив око.
   - Можете доповiсти Радi десятьох, дорогий Дзено, що це саме я купив  ??
для султана.
   - Ви? Неймовiрно! Як це могло бути?
   - Точнiше кажучи, я купував ??  не  для  Сулеймана.  I  не  ??,  не  цю
дiвчину, а просто  гарну  роксолану.  Тодi  поступився  дiвчиськом  сво?му
друговi Iбрагiму. Пiсля султана це другий чоловiк в iмперi?.
   - Коли не лiчити султаншi.
   - Це ще побачимо. Я продав цю дiвчину Iбрагiмовi, а вiн, не  впоравшись
з нею, не вигадав нiчого лiпшого, як подарувати ?? в гарем султановi.
   - I той зна? про це?
   - Зда?ться, нi.
   - А коли довiда?ться?
   - Пiзно! Окрiм того: навiщо йому довiдуватися?
   - Ви розповiда?те про неймовiрнi речi.
   - Хiба може бути щось  неймовiрне  в  цiй  неймовiрнiй  кра?нi?  Пишiть
мерщiй дожевi, що ви перший довiдалися про походження загадково? султаншi,
яка може в майбутньому мати досить загадковий вплив па Сулеймана, i що  ??
справжн? iм'я - Роксолана.
   - Роксолана? Чому Роксолана? Вона ж Хасекi!
   - В гаремi ?? що звуть Хуррем, тобто розвеселена. Iнодi  -  Рушен,  або
сяйлива. А Хасекi - це титул. Навiть яничарським агам дають  таке  звання.
Щоб показати, що чоловiк сто?ть найближче до султана, належить  султановi,
як його власна душа. Для ?вропи хай буде Роксолана. Одне ваше донесення  у
Венецiю - i свiт довiда?ться ще про одну могутню жiнку.
   - А як же з вашим правом хрещеного батька?
   - Поступаюся ним на користь Пресвiтло? Республiки,- засмiявся Грiтi.- Я
великодушний, як усi купцi там, де не йдеться про зиск.
   - Неможливо ще передбачити всi зиски, якi можна отримати , завдяки  цiй
жiнцi,пробурмотiв Дзено.
   - Додайте: i всю ймовiрну шкоду! - вигукнув Грiтi.- Ми а вами  присутнi
при народженнi величi, запам'ятайте мо? слова?
   Вiзьмiть навiть легенди - що вони вам дають? Жiнка народжу?ться з ребра
чоловiкового, одна богиня з голови Зевсово?, друга - з  пiни  морсько?.  А
яка народжувалася з рабства, долаючи рабство i  досягаючи  найвищих  висот
влади? Радив би вам подбати про увагу до цi?? жiнки. Щоправда, ще нiхто не
зна?, що вона любить, яким дарункам  нада?  перевагу,  окрiм  того,  тяжко
змагатися з щедрiстю Сулеймана. Ви чули про плаття за сто тисяч дукатiв?
   - Не тiльки чув, а навiть бачив це плаття пiд час урочистого прийому  в
Топкапи.
   - Тодi менi вже нема що вам бiльше казати,
   Не знати як, але чутки  про  незбагненний  вплив  Хасекi  Хур-рем,  або
Роксолани, на султана майже вмить поширилися у столицi. Руський посол Iван
Морозов, який привiз вiд великого  московського  князя  слова  про  мир  i
дружбу, був прийнятий Пiрi Мехмедом-пашою хоч i  з  належною  урочистiстю,
але без обiцянок.
   - Усе залежить вiд милостi й волi  його  величностi  падишаха,-  сказав
великий вiзир.
   Але хтось натякнув, що годилося б пiднести дарунки не тiльки султановi,
а й султаншi, i Морозов одiбрав для Хасекi  найкоштовнiших  червоно-чорних
соболiв.

   Пiсля Родосу погiршали вза?мини  мiж  Портою  i  купецькою  республiкою
Дубровником. Султан не мiг простити дубровчанам, що бiйськовi  кораблi  не
допомагали йому перевозити вiйська на острiв. Окрiм того, серед захоплених
у полон оборонцiв твердинi виявилося кiлька людей, якi назвалися купцями з
Дубровнику. Цього вже було  задосить,  щоб  па  дубровницькi  товари  було
негайно збiльшено мито, кораблi Дубровнику  в  турецьких  водах  безжально
переслiдувалися, грабовано товари, брано людей  у  рабство.  З  Дубровнику
прибуло до Стамбула посольство, але його нiхто не хотiв приймати. I  знову
хтось пiдказав: скласти дарунки з коштовних тканин для  молодо?  султаншi,
може, це злагiднить суворого султана.
   Хуррем знов була в надi?. Син Мехмед такий кволий, що всi ждали: коли й
не вмре через свою кволiсть,  то  вже  чума  прибере  його  неодмiнно.  Та
холоднi вiтри поволi вiдганяли гнилий дух вiд Стамбула,  чума  вiдступала,
малий Мехмед, хоч i кричав од незнаних болiв, уперто тримався за життя,  а
маленька Хуррем, мовби для того, щоб остаточно змiцнитися i подолати  всiх
сво?х заздрiсникiв i недругiв, зготовлялася подарувати султановi ще одного
сина.
   Знов султан не хотiв бачити нiкого, крiм сво?? Хуррем, ночi проводив  з
нею, а днi вiддавав турботам про справедливiсть, радився з  мудрецями  про
полiпшення й утвердження законiв, про вiйну й не згадував бiльше, так нiби
забув, що його величезне вiйсько, яке нада?ться лише  для  нових  i  нових
загарбницьких походiв,  негайно  розпадеться,  щойно  зупиниться  у  сво?х
грабунках. Коли на диванi широкопузий Ахмед-паша, який,  потоптуючи  всiх,
рвався до звання великого вiзира, кричав, що час вирушати в  новий  похiд,
султан спокiйно вiдповiдав:
   - Хай спаде пил.
   - Який пил? - поблимкував Ахмед-паша на членiв дивану.
   - Вiд великих походiв Повелителя Вiку,- спокiйно всмiхався старий  Пiрi
Мехмед-паша.
   - Хiба новий караван ма? ждати, поки  засохне  верблюдяче  лайно  пiсля
каравану старого? - не вгамовувався войовничий Ахмед-паша.
   Султан похмуро осмикнув нетерплячого вiзира:
   - Трава, яка занадто швидко росте, никне вiд власно? ваги. Коли  безлад
запанував навiть у диванi, про який же лад  могла  бути  мова  в  державi?
Схiднi  провiнцi?,  де  звiролютий  Ферхад-паша,  винищуючи   бунтiвникiв,
повирубував навiть немовлят, бунтували безупинно, горнучись до кизилбашiв.
З ?гипту довелося повернути до Стамбула Мустафу-пашу, за  якого  набридала
сво?ми проханнями Сулейманова сестра Хафiза, i тепер там  знову  зродилася
мамелюцька загроза. Великий вiзир  Пiрi  Мехмед  усi  сподiвання  покладав
тiльки на закон, а потрiбна була ще ?? сила. Державну печать  ма?  тримати
рука, що так само вмiло трима? меч. Але де та руда? Пiрi Мехмед, прибравши
собi  тахаллус[47]  Ремзi,  тобто  Загадковий,  складав  мiстичнi  поезi?,
знаходячи в них рятунок для сво??  стомлено?  душi.  На  диванi  поряд  iз
молодим султаном i повними сил сорокалiтнiми вiзирами виглядав вичерпаним,
збайдужiлим, старим. Щоразу Сулейман ставав свiдком запеклих  сутичок  мiж
Ахмедом-пашою i великим  вiзиром.  Два  султанських  зятi  Мустафа-паша  i
Ферхад-паша вичiкували, чим усе те скiнчиться, хоч  кожен  в  них  готовий
був, влучивши мить, стрибнути i вирвати державну печать  iз  старечих  рук
Пiрi Мехмеда. Сорок рокiв - рубiж для мужчини. Коли  нiчого  не  досягнув,
уже й не досягне, бо здобува?ться усе в життi  шаблею,  яку  рука  трима?,
лише поки мiцна.
   - Хто зрiвню? гниле високе дерево з деревом, укритим густим  гiллям?  -
гукав Ахмед-паша, запихаючи  собi  за  широченну  спину  ледь  не  десяток
парчевих султанських подушок.- Коли в чоловiка меч уже не може бути мокрий
нi вiд кровi, нi навiть вiд поту, як може такий  чоловiк  тримати  в  руцi
державну печать?
   - Я повiд, якого слуха?ться  верблюд  i  скакун,-  спокiйно  вiдповiдав
великий вiзир.А хто ти?
   - А я той, хто розрубу? повiддя i позбавля? тебе сну!
   - Де  ти  лишив  свиней  сво??  матерi?  -  натякаючи  на  християнське
походження цього чужака, в'?дливо питав Пiрi Мехмед.
   - Вони пасуться з ослами тво?? матерi, i коли ми пiдемо на  пасовисько,
то побачимо тебе серед них.
   Iбрагiм, який супроводжував султана повсюди, на диванi не  втручався  у
суперечки, був стриманий i уважливий з усiма, сидiв тихо,  тiльки  слухав,
чемно всмiхався, щосили виказував незацкавленiсть. А сам тривожився бiльше
й бiльше, вiдчуваючи, що незабаром ма? щось статися важливе, але де й що -
не знав навiть вiн, бо Сулейман не дiлився сво?ми намiрами нi з ким. Може,
з Хуррем? Але вона вiдтрутила Iбрагiма брутально i  безжально.  З  валiде?
Чутки суперечили цьому припущенню. Пiсля Родосу Сулейман зробив для валiде
?дину поступку: повернув до Стамбула Чобана Мустафу-пашу. Та однаково слiд
було заручитися пiдтримкою султаново?  матерi,  бо  ж  тiльки  вона  знала
та?мницю Хуррем i так само, як i молода султанша, тримала долю султанового
улюбленця в сво?х руках.
   Iбрагiм попросився через кизляр-агу на розмову до валiде,  i  султанова
мати прийняла його вже наступного дня, та,  коли  вiн  почав  про  те,  як
подарував  колись  для  Баб-ус-сааде  рабиню-укра?нку,  глянула  на  нього
подивовано, ворухнула темними устами майже презирливо:
   - Я не пам'ятаю цього.
   Iбрагiма зрадила його витримка. Вiн мало не крикнув:
   - Ваша величнiсть! Як ви могли забути? Я запропонував вам. Порадився  з
вами. I ви...
   - Не пам'ятаю я цього,- холодно повторила  валiде,  закриваючи  обличчя
бiлим яшмаком i мовби вiдгороджуючись вiд грека.
   Iбрагiм розумiв, що  не  може  так  пiти  вiд  цi??  загадково?  жiнки.
Вхопився, як за порятунок, за слова з корану.
   - Сказано: "Коли в них нема? свiдкiв, крiм  самих  себе,  то  свiдчення
кожного з них - чотири свiдчення аллахом, що вiн правдивий".
   - "А п'яте,- словами з корану вiдповiла валiде,- що прокляття аллаха на
нiм, коли вiн брехун".
   - Ваша величнiсть, мною керувала любов i вiдданiсть до падишаха.
   - Цього я не пам'ятаю,- уперто  повторила  темногуба  жiнка,  не  даючи
Iбрагiму наблизитися до не? у сво?й щиростi пi на п'ядь.
   - Тiльки  любов  i  вiдданiсть,  ваша  величнiсть  тiльки  любов...  Пi
обiцянки, нi запоруки, як i вiд Хуррем. Обидвi  виявилися  хитрiшими,  нiж
передбачав грек. Мали його в руках  i  не  хотiли  випускати  без  слушно?
нагоди. Але й не видавали султановi. Тим часом не видавали, i  треба  було
користатися цим.
   Бесiди, вечерi, прогулянки  iз  султаном-тут  Iбрагiм  мав,  ясна  рiч,
перевагу над усiма наближеними. Та однаково бачив:
   душа Сулейманова лиша?ться для нього та?мничою i закритою так само,  як
i для всiх iнших. Нiхто не знав, що  скаже  султан  сьогоднi,  що  звелить
завтра, кого возвисить, кого покара?. Вiн смiявся,  коли  Iбрагiм  знайшов
трьох череватих карликiв, пiдстриг ?м бороди, як в  Ахмеда-пашi,  зодягнув
?х у блазенськi "вiзирськi" халати, дав дерев'янi шаблi й примусив  битися
ними перед Сулейманом, супроводжуючи султана до приморських садiв. А що  з
того? Ахмед-паша й далi ображав усiх  на  диванi,  а  Iбрагiм  мав  сидiти
мовчки, бо був тiльки головним сокольником, та й годi.  До  того  ж  ще  й
належав до еджи?мi-чужакiв, як зневажливо  називав  ?х  Пiрi  Мехмед-паша,
який одного дня несподiвано  виявив,  що  в  диванi  лишилося  тiльки  два
чистокровнi османцi: сам султан та вiн, його великий  вiзир.  Досi  ще  не
було випадку, щоб у султанiв великими  вiзирами  були  люди  чужо?  кровi.
Тенор така загроза нависла невiдворотно, i значною мiрою спровинений був у
цьому сам Пiрi Мехмед. Бо хiба ж не вiн колись добився у  султана  Селiма,
щоб Мустафа-паша став вiзиром? I хiба не  вiй  першим  помiтив  хоробрiсть
Ферхада-пашi  i  не  за  його   порядок"   Ахмеда-пашу   поставлено   було
румелiйським беглербегом? Сулейман успадкував цих чужакiв од свого  батька
разом iз Пiрi Мехмедом. Османець Касим-паша  запав  у  глибокi  старощi  й
вимушений був полишити диван, тепер пiде на спочинок i вiн, Мехмед-паша, i
запанують тут цi босняки чи  болгари,  потурченi  християни,  вiроломнi  й
пiдозрiлi в сво?й ненажерливостi. Не жди вiрностi вiд того,  хто  вже  раз
зрадив. Цi люди тiльки метушаться бiля пiднiжжя могутньо? кам'яно?  стiни,
зведено? Османами. Пiднятися не дано нiкому з  них.  Б'ються  за  те,  хто
стане найближче,- ото й усього. Султан теж це зна?, тому з такого  нудьгою
на обличчi вслуха?ться у гризню па диванi.
   I нiхто по знав, що Сулейман мав сповiрницю у сво?х державних  справах,
якiй щоразу переповiдав про сутички на диванi  i  про  невдоволення  серед
яничарiв, котрi не можуть вгамуватися пiсля Родосу, бо  для  них  перемога
без здобичi гiрша за  поразку,  i  про  сво?  клопоти  з  владою,  яка  що
безмежнiша, то безмежнiша залежнiсть вiд не? того, хто  нею  користу?ться.
Механiзм влади ускладню?ться i розбудову?ться навiть тодi, коли  зда?ться,
нiби ти нiчим цьому  не  сприя?ш.  Двi  тисячi  лавашiв  у  самому  тiльки
султанському палацi Топкапи. Сорок тисяч вiйськ капу-кули - тридцять тисяч
яничарсько? пiхоти  i  десять  тисяч:  кiнних  спахi?в.  Десятки  головних
писарiв-перване i  сотнi  писарiв  звичайних  -  муншi  i  язиджi,  безлiч
дефтердарiв тiльки в самому Стамбулi, бо, крiм чотирьох головних податкiв,
треба ще збирати дев'яносто три податки й повинностi. Iсну? навiть посада,
ре?с-ус-савахiль-наглядач  держави,  себто  глава  всiх  улакiв-донощикiв.
Повсюди  потрiбнi  мудрi  люди.  Для  державi!  не  досить  самих  во?нiв.
Завойована земля тiльки тодi да? користь, коли приносить  прибуток.  Узяти
його можна тiльки розумом. Де набрати стiльки мудрих людей?
   - Ваш розум, ваша величнiсть, обляга? землю, як хмара iз золотим  дощем
поля i сади,- зазирала йому в  суворi  очi  Хуррем.  Маленька  ??  голiвка
гнулася на довгiй ши? пiд тягарем  червоних  кiс.  У  прорiзах  просторого
шовкового халата рожевiли панчохи з золотою  каймою,  загадково  свiтилися
аметистовi застiбки на червоних  пiдв'язках.  Шовки,  парча,  венецiанськi
флакони, iндiйськi дрiбнички, круглi  рiзнобарвнi  подушки,  бiлi  дивани,
бiлi .Й; шкiри, прянощi, вмерлий дух квiтiв, повiтря, мов  у  теплицi,  -Ж
дияволи ховаються в кожному щiлинi, в кожному завитку  лiтер  тарiхiв[48],
виписаних  на  склi.  Вузька  бiла  рука,  мовби  захищаючись,  пустотливо
наставлена на Сулеимана, молоде прекрасно  тiло  вигнуте  рухом  змi?,  що
помiтила небезпеку.
   - Ваша величнiсть, вашою мудрiстю повинна вдовольнитися уся держава!
   - А вiдданiсть? Коли голяр голить голову султана,  його  стережуть  два
капiджi? з оголеними шаблями. Капiджi?в стережуть чотири вiрних  дiльсiзи.
За  дiльсiзами  стежать  шiстнадцять  ще  вiрнiших  акинджi?в.  Де  кiнець
пiдозрам? Кому вiрити? Те саме на султанськiй кухнi. Те саме в  гаремi.  В
цiлiй державi. Вiд Белграда незмога знайти  замiну  старому  Мехмеду-пашi.
Кого ставити?
   - Поставте вашого улюбленця, ваша величнiсть.
   - Iбрагiма?
   - Вiн найвiдданiший.
   - Звiдки вам вiдомо, моя Хасекi?
   - Деякi речi вiдкриваються жiнкам самi по собi. Окрiм того, хiба  я  не
жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цiй державi. Погляньте на
тi хутра, мiй повелителю. Це соболi. Погляньте, вони нiби й не вбитi, нiби
живi, дихають морозами, волею, лiсовим духом, у  кожнiй  ворсинцi  трiпоче
життя. Це дарунок московського посла.
   - Знаю.
   - А чи зна?те, що перш нiж вклонитися вашiй величностi дарами  великого
московського князя i пiднести вашiй рабинi цi рiдкiснi  хутра,  посол  мав
роздавати дарунки чаушам, якi привiтали  його  з  прибуттям;  слугам,  якi
принесли  для  нього  вiд  вашо?  величностi  й  великого  вiзира   харчi;
прибрамним i слугам великого вiзира; охоронцям, посланцям, стайничим; усiм
драгоманам - Юпус-бею, Махмуд-бею, Мурад-бею, Мехмед-бею.
   - Так велить звичай.
   -Коли занадто багато звича?в, тодi виникають зловживання.
   - Послiв треба стримувати. Шах кизилбашiв прислав до нас  посла,  якого
супроводжу? п'ятсот вершникiв. Цiле вiйсько! Я впустив  його  до  Стамбула
лише з двома десятками слуг, а iнших лишив на тому березi Богазiчi. Досить
з нас власно? величi.
   - Для вашо? величi потрiбнi найвiдданiшi, мiй повелителю.
   - Iбрагiм еджнемi. Вiн не османець. Грек.
   - Як ви ставитесь до великого Джеляледдiна Румi, свiтлий повелителю?
   - Це був улюблений поет Мехмеда Фатiха i султана Селiма.
   - Я насмiлююся вiдвiдувати книгозбiрнi Фатiха i вашу, мiй повелителю. I
хоч ще не вмiю як  слiд  розбирати  дорогоцiннi  письмена,  але  дещо  вже
розумiю. Якось я прочитала таке. Одного разу шейх  Салахеддiн  найняв  для
возведення садово? стiни майстрiв-туркiв. Румi  сказав,  що  тут  потрiбнi
майстри-греки. Туркiв треба кликати для руйнування.
   - Гiркi слова Румi не можна застосовувати до всiх османцiв.
   - Так само й до всiх грекiв, ваша величнiсть. Але гiдностi Iбрагiма вам
вiдомi найлiпше. Може, про таких i мовив великий поет.
   Несподiване заступництво Хуррем за Iбрагiма  наштовхнуло  Сулеймана  на
думку порадитися з валiде.  Щоб  виявити  матерi  особливу  честь,  султан
вiдвiдав ?? у власнiм ?? поко?, де все було  йому  знайоме:  бiлi  килими,
низенькi столики, сури корану,  виписанi  золотом  на  кольорових  шибках,
курильницi  й  свiтильники.  Коран  на  коштовнiй  пiдставцi,   мармуровий
водограй. Коло водограю, недбало кинута на  пiдлогу,  лежала  велика  бiла
шкура незнаного звiра.
   - Що це? - поспитав султан.
   - Дарунок руського посла. Бiлий ведмiдь.
   - Хiба ? бiлi ведмедi?
   - Вони живуть мiж льодiв. Це рiдкiсний звiр. Вiн безцiнний.
   - Посли щедро  наповнюють  поко?  мого  гарему.  А  хто  наповнить  мою
скарбницю?
   - Не можу бути вашою порадницею, мiй державний сину,- подаючи йому чашу
з  шербетом,  мовила  валiде,-  ви  ж  зна?те,  що  жiнки  вмiють   тiльки
розтринькувати грошi, а не збирати ?х. Ваша Хуррем це показу? щодня.
   - Ви не любите Хасекi. Це наповню? менi серце болем.
   - Я любила жону ваших перших дiтей. Хасекi я вимушена поважати,  бо  ви
назвали ?? баш-кадуною.
   Вони довго сидiли й мовчали, як вороги. Змагалися у мовчаннi,  i  нiхто
не хотiв поступатися. Але султан прийшов за порадою, до того ж  був  сином
цi?? владно? жiнки.
   -  Ваша  величнiсть,-  ледь  схилив  вiн  свiй  високий  тюрбан   перед
валiде,кого б ви назвали з мо?х близьких найвiдданiшим?
   Вона довго не вiдповiдала, тiшачись бодай короткочасною  залежнiстю,  в
яку султан добровiльно потрапив до не?. А  може,  ждала,  що  Сулейман  не
витримав i повторить сво? запитання. Однак той теж був сином сво??  матерi
i, раз пiддавшись, бiльше не мав намiру цього робити. Нарештi  темнi  уста
розтулилися, i з них злетiло одне-едине слово:
   - Iбрагiм.
   Не змовляючись (бо як могли змовитися цi двi жiнки!), валiде  й  Хуррем
назвали того самого чоловiка, про якого  вже  стiльки  часу  вперто  думав
Сулейман.
   З  Венецi?  прийшла  вiсть,  що  дожем  Пресвiтло?  Республiки   обрано
старезного Андреа Грiтi, батька  Лу?джi.  В  один  день  той  iз  простого
стамбульського купця став сином дожа.  До  багатства  й  розкошi  додалося
становище, якого досi не мiг купити нi. за якi грошi. За порадою  Iбрагiма
султан прийняв Лу?джi в сво?х приморських садах, де були тiльки  вишколенi
слуги та кiлька придуркiв для розвеселеная султанських гостей, але  й  тих
(вони показали, як  Ахмед-паша  розмаху?  шаблею  i  пiниться  на  диванi,
домагаючись державно? печатi) було прогнано,  i  нiч  Сулейман  провiв  за
вином прозорим, як пiвняче  око,  з  найбагатшим,  окрiм  самого  султана,
чоловiком Стамбула.  Султана  не  дуже  здивували  розлогi  знання  Грiтi:
чоловiк  сто?ть  розполовинений  мiж  двома  стiнами,  одною  ногою  серед
мусульман, другою - серед християн, тут, коли ти не лiнивий  (а  той,  хто
хоче мати зиски, не може бути лiнивий), можеш черпати повними пригорщами й
звiдти,  й  звiдти,  мов  слухняне  ягня,  яке  ссе  одразу  двох   овець.
Приголомшило султана iнше. Обiзнанiсть  Лу?джi  Грiтi  з  становищем  його
iмперi?, з найдальшими землями.
   - Звiдки у вас такi вiдомостi? - не стерпiв Сулейман.
   - Я купець.
   - Але ж я султан.
   - Султан не завжди сидить  на  мiсцi,  вiн  вимушений  ще  й  ходити  в
завойовницькi походи. А купець сидить на мiсцi, до нього йдуть  товари,  а
слiдом за товарами - вiстi. Вiстi - це теж товар. ?х можна пускати в  обiг
одразу, iнодi доводиться складати в караван-сараях до слушно? нагоди,  але
нехтувати ними справжнiй купець нiколи не буде. Мо? становище особливе.  Я
народився в  Стамбулi,  тому  маю  пiдстави  значною  мiрою  вважати  себе
османцем. Iншо? вiри - так. Але ця земля  менi  дорога.  Тому  не  байдуже
менi, чи в  багатствi  ця  земля  буде,  чи  залишатиметься  пустошньою  й
витоптаною, як витоптали ?? ще сельджуки, а тодi Тiмур, а тодi... На жаль,
щоразу збува?ться давня приказка: "Де ступить кiнь турка, там уже не росте
трава". Фатiх завоював Константинополь. Селiм Явуз здобув Сiрiю, ?гипет  i
Хiджаз. Нога вашо? величностi ступила на берег Дунаю  i  на  Родос.  А  чи
збiльшилися державнi прибутки? Чи  дали  щось  новi  землi  для  скарбницi
Едi-куле? Кому вони розданi? I ким розданi?
   - Дирлики роздаються за заслуги мо?ми бейлербегами,- сказав Сулейман.Чи
ви хотiли повiдомити менi щось нове про це?
   Грiтi приклав до грудей руки, обнизанi перснями з коштовним камiнням.
   - Воiстину, як сказано у вашiй священнiй книзi, не побiльшуй у  тиранiв
нiчого, крiм хибних думок. Але хто розда? тiмари й зеамати, той найперше i
ма? з них зиск. Жодна держава в ?вропi не ма?  стiльки  землi,  як  Висока
Порта, чому ж вона не розда? цi землi сама, а довiря? бейлербегам? Змiнiть
цей порядок, ваша величнiсть, i ви матимете  удвiчi  бiльшi  прибутки  вiд
самих державних земель.
   - Над цим, мабуть, варто подумати,- згодився Сулейман.
   - Державнi справи полишенi без  належного  нагляду,-  вiв  далi  Грiтi,
незважаючи на розпачливi жести Iбрагiма, який  боявся  султанового  гнiву,
що, на випадок чого, вилився  б,  ясна  рiч,  на  нього,  а  не  на  цього
самовпевненого купця, за  яким  тепер  ще  й  стояло  високе  заступництво
венецiанського дожа.- Ви обмежу?теся нинi прибутком усього лиш  в  якихось
три  мiльйони  дукатiв.  А  тим  часом  навiть  найповерховiшi  пiдрахунки
збiльшують цю  суму  до  семи  чи  й  восьми  мiльйонiв.  Погляньмо,  ваша
величнiсть. Харадж iз християн i по  дукату  з  голови  ?вре?в  -  пiвтора
мiльйона.  Плата  за  привiле?  -  сто  тисяч.  Майно  тих,  що   вмирають
бездiтними,- триста тисяч. Податок з аргоських грекiв, якi платять  по  по
дукату з голови, а по дукату з диму,- двiстi  тиск  ''.  ?гипет  i  Хiджаз
можуть давати мiльйон вiсiмсот тисяч, дев'ятсот тисяч пiдуть на  утримання
мiсцевого  вiйська,  дев'ятсот  тисяч  для  Едi-куле.  З  шестисот   тисяч
сiрiйських дукатiв триста тисяч так само йде на вiйсько, триста тисяч  ма?
прибувати до Стамбула. З копалень золотих, срiбних,  залiзних,  соляних  -
пiвтора мiльйона. Торговi мита, якi сплачував  iнодi  навiть  я,-  мiльйон
двiстi тисяч. Десятина вiд польового збiжжя й садовини -  вiсiмсот  тисяч.
Податок з худоби - по пiвтора дуката з  голови  -  два  мiльйони  дукатiв.
Податок iз щойно завойованих  земель,  з  яких  ви  ще  не  ма?те  жодного
дуката,-на  перший   випадок   десь   понад   двiстi   тисяч.   Мiй   друг
Скендер-челебiя зна?, як видобувати податки.  Але  для  цього  треба,  щоб
дефтердари йшли слiдом за вiйськом i заносили в  книги  все  живе,  кожний
дим, кожний курiнь. Тим часом ?гипет, завойований майже десять рокiв  тому
доблесним  османським  вiйськом,  досi  ще  не  охоплений  дефтером.  Ваша
величнiсть!  Тiльки  незрiвнянна  могутнiсть  вашо?  iмперi?  не  да?   ?й
розпастися i поруйнуватися вiд безладу.
   Сулейман мовчав довго й тяжко. Iбрагiм пiдлив йому в золоту чашу  вина,
але султан не доторкнувся до нього.
   - Я  призначу  вас  сво?м  фiнансовим  радником,-  нарештi  сказав  вiн
венецiанцевi.
   - Але ж я християнин! - вигукнув Грiтi. ^ - Нам служать i невiрнi.
   - А що скаже ваш диван? - У диванi стануться змiни. -  Однак  не  такi,
щоб там вiтали гяура.
   - Там вiтатимуть  усiх  мудрих  людей.  Нам  потрiбнi  мудрi  люди.  Ви
належите до них. Грiтi схилився у поклонi.
   Тодi навперемiн читали поезi? Абу Нуваса про вино i славетну
   "Мюреббу" Месiхi. Хто зна?: хто буде живий, а  хто  вмре  до  наступно?
весни? Веселися i пий, не лишиться, мине ця пора весняна!
   Про Iбрагiма мови не було. Якби вiн знав, що  за  нього  клопотали  двi
наймогутнiшi жiнки в iмперi?, вiн би вжахнувся, та його рятувало незнання.
Тому зазнав найбiльшо? радостi в життi, коли на диванi  султан,  сiвши  на
тронi й почекавши, поки дiльсiзи попiдтикають вiзирам i вельможам пiд боки
парчевi подушки, сказав великому вiзировi Пiрi Мехмеду-пашi:
   -  Шановний  Мехмед-паша,  ми  велимо  вам  передати  державну   печать
Iбрагiму-пашi.
   Це була несподiванка для всiх, для Iбрагiма - найбiльша. Вiн навiть  не
повiрив, що йдеться про нього, а Пiрi Мехмед нiяк не мiг  збагнути,  де  ж
той Iбрагiм-паша, котрому вiн ма?  передати  золоту  круглу  печать,  яку,
загорнуту в парчеву хустинку, вiн дiстав з-за пазухи. Iбрагiму годилося  б
мерщiй пiдвестися, щоб уклонитися султановi  до  землi,  поцiлувати  слiди
його нiг, а тодi вже взяти до рук ознаку найвищо? влади, але  вiн  не  мiг
зворухнутися, сидiв заклякло так само, як i старий Мехмед-паша, що  тiльки
поблимкував сивими очима, шукаючи й  нiяк  не  знаходячи  того  та?мничого
Iбрагiма-пашу. Зате скочив на рiвнi ноги опасистий Ахмед-паша i виряченими
очима  втупився  у  державну  печать,  хотiв  кинутися  до  не?,  але   не
насмiлився,  тiльки  подався  всiм  сво?м  важким  тiлом,  перехилився  до
Мехмеда-пашi, так нiби ждав, що той вкладе печать у  руку  Iбрагiмовi  лиш
для того, щоб Iбрагiм передав ?? йому, Ахмедовi-пашi, бо хто ж ще був  тут
гiдний цi?? найвищо? султансько? милостi?
   - Наймудрiший з мо?х вiзирiв заслужив  решту  свого  життя  провести  в
мирi, полишивши всi справи,- мовби нiчого  не  помiчаючи,  спокiйно  мовив
султан.- Ми не забудемо його сво?ми  милостями  i  вдаватимемося  до  його
порад. Його мiсце за нашим  велiнням  займе  Iбрагiм-паша,  якому  нада?мо
також звання румелiйського беглербега з належними прибутками. Ми просили б
шановного  Пiрi  Мехмеда-пашу  сказати  свою  думку  про  великого  вiзира
Iбрагiма-пашу.
   Тiльки  тодi  Пiрi  Мехмед  пiдвiвся,  низько  вклонився  султановi  i,
передаючи печать Iбрагiмовi, хрипко промовив:
   - Вашому рабовi личить честь великого вiзира. I не збагнути:  схвалював
султанський вибiр чи смiявся з нього? Iбрагiм узяв печать,  поцiлував  ??,
знову загорнув у парчеву шматину й заховав собi за пазуху.
   Вперше при  Османах  великим  вiзиром  ставав  не  вроджений  турок,  а
чужинець, потурчений гяур та ще й раб на додачу. На старому Пiрi Мехмедовi
уривалася велика й славна iсторiя.  Починалася  iсторiя  нова.  Якою  вона
буде?
   Ахмед-паша готовий був луснути вiд гнiву. Якби не дiльсiзи, що  стежили
за кожним його рухом, видно, заздалегiдь попередженi сво?ми чаушами,  вiн,
може,  вихопив  би  навiть  шаблю.  Хотiв  бодай  крикнути  щось   гнiвне,
образливе, зрозпачене, але з горла йому  видобувся  самий  клекiт.  Врештi
султан звернув на нього увагу. Прихмурено зиркнув з-пiд грiзного  тюрбана,
мовби дивуючись, як потрапив цей розшарпаний черевань у  шановне  зiбрання
високого дивану. Тiльки тодi Ахмед-паша схаменувся,  з  його  темнiй  душi
нахабство вмить поступилося мiсцем  переляку,  вiн  звалився  на  килим  i
поповз до султанових нiг, приминаючи ворс сво?м важким тiлом, скiмлячи:
   - О мiй великий повелителю,  пролийте  дощ  сво?х  милостей  на  вашого
раба... Пошлiть його  вашою  вiрною  шаблею  до  ?гипту...  Султан  кивнув
милостиво.
   - Ми подума?мо,- сказав спокiйно.- Чоловiк приклику? зло так  само,  як
приклику? добро, адже чоловiк квапливий.
   Ахмед-паша цiлував полу Сулейманового  одягу,  а  Iбрагiм  з-пiд  брови
позирав па нього одним оком i думав, чи довго утримуватиметься вiд спокуси
цей дурний паша i чи взагалi зможе втриматися? В ?гиптi,  де  в  пiсках  i
болотах за тисячолiття без кiнця щезали не тiльки люди,  а  цiлi  царства,
вiрування i боги, не могла б уцiлiти й найтвердiша душа. З  темних  глибин
Африки невпинно пливли в ту землю  раби,  золото,  слонова  кiстка,  шкiри
крокодилiв, пахощi й прянощi, дороге дерево, рiдкiснi плоди й звiрi,  хлiб
i тканини, i вiд цих багатств наморочилися наймiцнiшi  голови,  грабiжники
хотiли стати богами,  учорашнi  розбiйники  проголошували  себе  царями  й
султанами.
   Може, Ахмед-паша намiрився зрадити Сулеймана вже тодi, коли  повзав  по
султанському килиму, мнучи високий ворс, мов траву, в якiй шукають  золоту
монету, а може, налилися йому очi кров'ю влади, коли  побачив  неприступнi
круглi вежi Ка?ра,- хоч як там було, але непокiрливий паша вже  за  кiлька
мiсяцiв перебив у Ка?рi вiрних  Сулеймановi  яничарiв  i  проголосив  себе
незалежним султаном ?гипту. Його назвали Ха?н, тобто зрадник, але  "титул"
цей Ахмедовi-пашi не  вдалося  поносити  й  пiвроку,  бо  в  зрадника  теж
знайдеться свiй зрадник, який видасть його самого. Iз трьох вiзирiв,  яких
Ахмед-паша призначив для свого "дивану",  пише  Мухаммед-бег  вирiшив,  що
вигiднiше буде зберегти вiрнiсть справжньому  султановi  в  Стамбулi,  нiж
служити самозванцевi, i спробував схопити Ахмеда-пашу, коли той  раював  у
хамамi. Ахмед-паша, з наполовину поголеною бородою, загорнувшись у зелений
пештемал, вискочив на покрiвлю хамаму, звiдти  -  на  коня  i  сховався  в
цитаделi. Але цитаделi нiхто не хотiв обороняти, натовпи проникли туди  i,
поки грабували скарбницю, новоявлений султан утiк у пустелю, де ховався  у
племенi Бенi-Бакр. За тиждень шейх племенi  видав  зв'язаного  Ахмеда-пашу
Мухаммеду-беговi, i голова завойовника Белграда й Родосу, набита  клоччям,
помандрувала до Стамбула, щоб бути пiднесеною султановi.
   - Ваша величнiсть,- сказав великий вiзир Iбрагiм,  пiдносячи  султановi
голову Ха?на,- як часто казали ви рабовi вашому,  що  розумнi  не  бувають
вiрними. Але чи ж бувають вiрними дурнi?
   - Вiрнi тiльки праведнi,- вiдповiв  Сулейман  з  гiркотою,  дивною  для
тридцятилiтнього чоловiка та ще й надiленого такою необмеженою владою.-  I
додав би я словами пророка: "О народе мiй! Чому я кличу вас до спасiння, а
ви кличете мене в огонь?"
   Вiн звелiв Iбрагiму повечеряти з ним, але  не  як  великому  вi-зиревi,
який мав ?сти на низенькому столику осторонь вiд султана,  а  як  давньому
Iбрагiмовi в улюблених покоях Фатiха. Щоправда, цього разу  вони  були  не
вдвох, а втрьох. Третiй був малий син Сулеймана Мустафа.
   Пiсля вигнання Махiдевран за ??  розправу  з  Хуррем  iз  султан-рького
сералю Мустафа з матiр'ю жив окремим двором, Махiдевран  не  допускали  до
Топкапи,  а  малий  паша,  якого  султан  от-от  мав   проголосити   сво?м
спадко?мцем, часто при?здив до сералю, вдягнений яничаром,  на  маленькому
понi, ви?здив на Ат-Мейдан, щоб дивитися на вiйськовi вправи  яничарiв,  i
цi бездомнi, безрiднi, бездiтнi суворi во?ни полюбили бiлолице,  великооке
хлоп'я, щоразу дарували йому iграшкову зброю, брали, як рiвного, до  сво?х
орт, учили метати стрiли, кидати спис, рубатися ятаганом. В малому  кипiла
дика сумiш кровi Османiв i войовничих черкесiв, уже п'ятилiтнiм вiн уявляв
себе во?ном i султаном, вiд матерi засво?в  владнi  жести  й  пихатiсть  у
поведiнцi,  вiд  батька  передалися  йому  допитливiсть  i  вдумливiсть  -
заповiдалося на те, що з Мустафи справдi виросте з часом гiдний  наступник
трону. Але тут вiд ново? жони султансько? народився Мехмед, i тепер  нiхто
не мiг вгадати, якою  буде  воля  султанова,  у  малого  ж  Мустафи  поява
суперника ще бiльше загострила пиху, i саме в цей час випадковi треба було
звести малого пашу з новим великим вiзиром.
   Заради малого на вечерю було зварено чорбу [49]. Сулейман звелiв подати
три дерев'янi ложки, першу дав Iбрагiмовi, другу -  синовi,  третьою  став
?сти сам. Але побачив: син не ?сть.
   - Паша Мустафа,- ласкаво сказав султан,- прошу вас, ?жте. Тодi  хлопець
з перекошеним вiд ненавистi обличчям, ледь не
   плачучи, вдарив сво?ю ложкою об колiно, переламав ?? навпiл,
   кинув цурпалки, вискочив я-за столу.
   Сулейман подивовано вiдклав свою ложку.
   - Що з вами, паша Мустафа?
   Iбрагiм вмить збагнув причину гнiву султанського сина.
   - Володарю Мустафа,- сказав вiн iз спокiйною твердiстю,- ви зробили  це
тому, що султан першому менi дав ложку. Хiба не зна?те, що я раб i його  i
ваш?
   - Я не знаю, хто тут раб! - крикнув хлопець.- Бо ти той, хто щодня  тут
?сть з мо?м отцем i кому вiн ложку да? поперед мене, а я вперше  допущений
до султансько? трапези.
   Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку.
   - Ти повинен полюбити Iбрагiма-пашу  так,  як  люблю  його  я.  Бо  вiн
найвiрнiший менi.
   - А я? - ревниво спитав малий.
   - Пiсля вас, володарю Мустафа,- поквапливо мовив Iбрагiм,- пiсля вас.
   Знав, що треба завойовувати навiть дитячi серця, коли хочеш  утриматися
на тих височинах, на якi тебе закинула доля.

   ВЕСIЛЛЯ

   Друга дитина прийшла на свiт передчасно. Метушилися мовчазнi, мов тiнi,
повитухи-ебе, гаремний ходжа мерщiй виписав на фiалковому паперi  вiршi  з
корану: "Нема, крiм нього, живого, сущого, не оволодiва? ним  нi  дрiмота,
нi сон, йому належить те, що в  небесах  i  на  землi".  Поки  не  висохло
чорнило, папiрець кинуто  в  скляну  венецiанську  чашу,  залито  водою  i
потовчено, ходжа тричi прочитав над водою, тодi дали султаншi випити,  щоб
пологи пройшли легко й щасливо.
   А Хуррем не вiдчувала нi болю,  нi  страху,  бив  ??  невтримний  дрож,
горiла вся в лихоманцi, а самiй здавалося, що вся в холодi, ще  й  благала
когось: "Пустiть мене в дощi та в снiги! Ой пустiть мене назад, хай  миють
дощi  й  засипають  снiги!"  Лежала  в  сво?х  розкiшних  покоях,  оточена
метушнею, шепотом, переляком i зловтiхою, а  здавалося  ?й,  що  блука?  в
батькiвському домi в Рогатинi, бачила його весь перед собою  виразно:  два
ганки високi, з'?днанi просторими сiньми, у сiнях двi  печi  в  кахлях  зi
стрiльцями й дикими звiрами, дубовi дверi ведуть до свiтлицi,  у  свiтлицi
вздовж стiн  липовi  лави,  вкритi  полавниками  з  червоного  сукна,  пiд
образами великий стiл  флядровий,  зроблений  iз  шматочкiв  рiзнобарвного
дерева, коло столу - липовi ослони, у свiтлицi замiсть ослонiв - дерев'янi
дзиглi, тут посуд дорогий, ще далi - покiй, спальня  господарiв  -  дубове
лiжко, скринi, кутi залiзом, скриньки з коштовними книгами. Слуг  панотець
Лiсовський довго не тримав, хоч i мав для них на  другiй  половинi  велику
хату й комору. "Корми тлусте,- вигукував зневажливо,- а служби  не  питай,
бо, тiльки вбравшись, на високих пiдкiвках до дiвок дибле. Ти за борщик, а
вiн за штуку  м'яса,  ти  за  пляшку,  а  вiн  за  другу".  Батькiв  голос
змiшувався iз спiванками, спiвали подруги, спiвала мама Лександра, спiвала
й вона сама. Ось таке: "Сьогоднi Купала, срiбна роса впала, стороною дощик
iде! Стороною та й на мою ружечку червоную..."
   Стороною дощик iде, усе стороною та стороною,.. В руки тво? передаю дух
мiй, у руки тво?...
   Не чула й не знала, що народилося дитя, не син, жданий  нею,  може,  ще
нетерплячiше, нiж перший, а донька, донечка, маленьке  створiння,  бiле  й
кволе, як кошеня, сестричка малому Мехмедовi. Чи чув вiн, як запищала його
сестричка, народившись? Любив брати кволими сво?ми рученятами в матерi  зi
столика рожеву морську мушлю, тулив до вуха.  Що  воно  там  чуло?  Якийсь
невиразний гомiн, шум моря, шепоти свiту. Чи чуло про мамину долю?
   Султан ждав, коли вдарить барабан. Барабан його  безсмертя!  Його  син,
його Хуррем, його  вiчнiсть!  Хай  б'?  урочисто  й  грiзно  барабан,  хай
розлуню?ться його гук на весь свiт.
   Але барабан не бив. Мовчав. Кизляр-ага  не  насмiлювався  приходити  до
султана з вiстю про те, що народилася донька.  Бо  це  було  однаково,  що
принести  вiсть  про  нещастя.  Не  насмiлювався  нiхто.  Тiльки   валiде,
пiдiбгавши темнi сво? губи, загорнувшись у темний одяг, мов на знак жалоби
по сво?му нерозумному синовi, спокiйно пiшла до Сулеймапа,  поки  повитухи
натирали мале дитя сiллю, щоб воно було мiцнiше й здоровiше, i  перерiзали
йому пувовину, вiд'?днуючи вiд тi??, що носила в сво?му лонi.
   - Ця нiкчемна рабиня привела тобi доньку, мiй державний сину,роздуваючи
гнiвливо нiздрi, повiдомила валiде.- Ця дитина буде ще немiчнiша за першу.
Ти марно сподiвався вiд не? другого сина. Вона нездатна.
   - Зда?ться, ви теж народили тiльки одного сина,-  нагадав  ?й  Сулейман
без особливо? привiтностi в голосi.
   - Я ханська донька, а вона рабиня, куплена на Бедестанi! Поки  я  жива,
тво? сестри не служитимуть рабинi без роду й пломенi. Вони дочки падишаха,
а хто вона?
   - Зда?ться, ви казали менi, що вона королiвна.
   - Султан не повинен вiрити дурним вигадкам!
   - Але султан вiрить  сво?му  розуму  i  сво?му  серцю.  Дозвольте,  моя
царствена валiде, хай кизляр-ага проведе вас у вашi поко?.
   Пiсля цього Сулейман замкнувся на кiлька днiв, не пiдпускаючи  до  себе
нiкого. Постився i молився,  молився  i  пестився,  прагнув  почути  голос
аллаха, а чув голос зеленооко?, золотоволосо?, свiтлотiло?, яснотiло?,  ??
голос! "
   Через три днi звелiв писати фiрман про народження доньки падишаха i про
надання ?й iменi Мiхрiмах. Ще й не бачивши ??,  вже  назвав  Мiхрiмах,  що
означало: нiжна, як мiсяць. Бо називав i не доньку,  а  ??  матiр,  Хасекi
Хуррем,  для  яко?  готовий  був  вiддати  всi  жiночi  iмена:  Махвеш   -
мiсяцелика, Ельмас - алмаз, Кеклiк - курiпка, Гюнеш - сонце.
   Мале дитя прив'язали до вузько? чорно? дощечки, сповили його мiцно, щоб
не дихало занадто жадiбно i не п'янiло вiд повiтря,  яке  могло  б  тiльки
зашкодити такому кволенькому  тiльцевi.  Матiр  обливали  солодкою  водою,
натирали бальзамами й мускусом, щоб вигнати ?й з тiла жар.  Султан  послав
до Хуррем свого лiкаря Рамадана, але той не смiв бачити  султаншу,  стояв,
пильнований гаремним  лiкарем-?внухом,  за  шовковою  запоною,  крiзь  яку
недужа подала йому свою нiжну прозору руку,  де  iмлисто  синiли  тоненькi
жили, нiби далекi рiки ?? втрачено? навiки вiтчизни.
   - Ваша величнiсть,- прошепотiв крiзь золотий шовк хитрий араб,- падишах
молиться аллаху за ваше швидке одужання. Вiн бажа? вам швидкого одужання.
   I вона здолала недугу так швидко, що це теж приписано було чарам, як ??
незбагненна влада над Сулейманом.
   Нетерпiння султанове побачити коло себе свою Хуррем було  таке  велике,
що вiн не став очiкувати, поки минуть тi сорок заповiданих днiв,  протягом
яких жiнка ма? очищатися пiсля народження  дитини,  i  вже  знов  маленька
Хуррем проростала, мов зелена трава, на  зелених  покривалах  султанського
ложа.
   Те,  що  мало  бути  ??  поразкою,  оберталося  на  перемогу.   Замiсть
сподiваного пониження, мало настати ще бiльше возвишення, i мовби в подяку
за це в невситимому маленькому тiлi Хуррем  знов  зародилося  нове  життя,
вона знов була в надi? i вже чомусь переконана, що  цього  разу  неодмiнно
буде син, i султан так само вiрив  у  те,  що  тiльки  вiн  може  принести
справедливiсть свiтовi, а бiльше нiхто.
   Поки Хуррем була мiж життям i смертю i поки гарем та  двiр  султанський
прича?но,  у  зловтiсi  ждали  неминучого  падiння  скороспiло?  султаншi,
валiде, вдавшись за порадою до  великого  муфтiя,  обрала  вихователя  для
малого Мехмеда.
   Хлопчик, мовби вичуваючи свою вроджену кволiсть, щосили боровся з  нею,
вже дев'ятимiсячним майже без нiчи?? допомоги зiп'явся на ноги,  кричав  i
вiдбивався, коли йому пробували помагати  вчитися  ходити,  вiд  гнiву  аж
заходився i весь синiв, так що навiть валiде, яка в  душi  просила  аллаха
прибрати з землi це недолуге  життя,  захоплено  дивилася  на  царевича  i
чорногубо бурмотiла:
   - Ось росте падишах.
   Хуррем любила  Мехмеда  болiсною  любов'ю,  вiн  був  для  не?  надi?ю,
вибавленням, силою i волею. Нiкому  не  давала  дитини,  не  вiрила  й  не
довiряла, тож  як  була  здивована  й  обурена,  коли  виявила  тепер,  що
приставляють до Мехмеда якогось чоловiка, не спитавши в не?,  не  сказавши
?й, вiдбираючи в не? дитину, так нiби знов кинуто ?? у безнадiйне рабство.
Вона  зажадала  випробувати  вихователя,  покликала  його  до  султансько?
книгозбiрнi, може, сподiвалася, що розтлумачить вiн ?й якесь темне мiсце в
старовинних рукописах, викаже  щедроти  свого  розуму,  з  якого,  мов  iз
глибоко? криницi, питиме малий  царевич.  Та  коли  побачила  перед  собою
червоноокого, зашмарканого клема з рiденькою борiдкою,  коли  почула  його
плаксивий голос, коли переконалася, що цей баранячий лоб  напханий  тiльки
сушами корану та безнадiйною дурiстю, обурилася  i  запалала  гнiвом.  Хто
сказав, хто пiдказав, хто порадив?
   - Розкажiть менi, о шановний,- попросила вона, притискуючи долонями  до
щiк яшмак i ледь не задихаючись пiд тонким шовком вiд  шалу,-розкажiть,  з
чого ви почнете навчання царевича?
   - З корану, моя султаншо, з корану,- проплакав Шемсi-ефендi - так звали
цього некликаного вихователя.
   - Але ж царевич ще занадто малий.
   - Не бува? чоловiк малий i не бува? старий, щоб учити цю  велику  книгу
книг, це ?дине джерело знань, цю...
   Вона пiдняла руку, уриваючи потiк його пустослiв'я.
   - А коли царевич вивчить коран?
   - Тодi ми будемо тлумачити книгу книг.  Iсну?  сто  двадцять  тлумачень
корану, i ми всi пройдемо, розберемо i засво?мо.
   - На це не вистачить життя!
   - А навiщо ще потрiбне життя правовiрному?
   - Аллах покликав його на свiт, щоб  володарювати.  Шемсi-ефендi  грiзно
наставив на султаншу рештки сво?? борiдки.
   - "Скажи: "Вiн - той, хто виростив вас i дарував вам  слух,  i  зiр,  i
серце. Мало ви дяку?те!" Благословен той, який сотворив  смерть  i  життя,
щоб випробувати вас, хто з вас лiпший по дiяннях, який створив  сiм  небес
рядами..."
   Вона знов урчала  ного  мудрослiв'я,  пiднесла  застережно  руку,  але,
переконавшись у марностi зусиль, уже не стала звертатися до його здорового
глузду, збагнувши: Шемсi-ефендi давно вже забув, що таке здоровий глузд, а
намiрилася посмiятися з цього пихатого дурня.
   - Скажiть, о шановний, як можна  витлумачити  i  чи  можна  витлумачити
велику пригоду пророка, коли вiн на Бюраку [50] залетiв до сьомого неба, i
пролетiв далi крiзь сто тисяч запон свiтла й мороку, i досягнув мiсця,  де
нема? нi шести властивостей, нi чотирьох елементiв матерi?, де не  iснують
нi земля, нi небо, нема? нi верху, нi низу, нi початку, нi кiнця, нi слiду
мови, нi слуху, нi понять, нi розуму i навiть щонайменшого розумiння?
   Шемсi-ефендi  поглянув  на  султаншу  з  неприхованою  ненавистю,   але
стримався i тiльки пробурмотiв невиразно:
   - "Скажи: "Знання - в аллаха, я - тiльки умовляч, що ясно виклада?".
   Дяка боговi, що  ??  уста  закривав  яшмак,  i  Шемсi-ефендi  не  бачив
посмiшки Хуррем. Але смiялися ?? очi в прорiзах яшмака, смiх бив тепер  iз
кожного нового запитання цi?? незвичайно? султаншi-гяурки.
   - Вашi руки, о шановний, як i ваш розум, не мають спочинку, перебираючи
зеленi зерна чоток. Чому ця низка роздiлена  на  три  рiвнi  частини,  якi
значаться червоними зернами?
   Шемсi-ефендi пожвавiшав, дiставши нагоду виказати сво? знання.
   - Пiд час битви при Бедерi, о моя султаншо, пророковi, хай завжди  буде
над ним благословення аллахове, вибили зуб. Тодi  пастух  з  Й?мену  Увейс
Каранi, палаючи ревнiстю у вiрi, став висмикувати один за одним сво? зуби.
Тридцять два зуби Увейса Каранi i один зуб  пророка  склали  основне  ядро
мусульманських  чоток-теспiх.  Друга   частина   зветься   тахмiт,   себто
"нанизана", третя такбiр, вiд "аллах акбар" - бог великий.
   Хуррем насилу втрималася, щоб не спитати, чи "тахмiт" не  походить  вiд
"ахмак", себто дурень.
   - А скажiть менi, о ефендi, яку жону порадите  ви  з  часом  для  свого
царственого вихованця? - поспитала вона.
   - Вiдповiдь на ваше запитання, о моя султаншо, ми знайдемо в  одному  з
наших сказань. Нух [51] мав одну  дочку,  а  женихiв  прийшло  три.  А  що
приходили вони один за одним, то Нух  усiм  пообiцяв.  Тодi  звернувся  до
аллаха: що робити? Аллах звелiв узяти кiшку й ослицю i замкнути ?х на  нiч
з дочкою. Коли вранцi Нух пiшов туди, то побачив трьох  однакових  дiвчат.
Яка з них його донька - не  мiг  виявити.  Тодi  взяв  мушту,  якою  шевцi
вигладжують шкуру, i спитав, з чого вона зроблена. Одна дiвчина сказала: з
залiза. Друга сказала: з мiдi. Тiльки третя, перш нiж вiдповiсти, вимовила
iм'я аллаха. Так Нух  здогадався,  що  це  його  донька.  Ось  чому  жiнки
неоднаковi. То впертi, як ослицi, то хитрi, як кiшки, тiльки деякi  -  хай
буде над ними привiт бога! - тихi й слухнянi,  як  донька  Нуха.  Женитися
треба iз слiпою, глухою, безрукою i кульгавою - це означа?,  що  йде  вона
праведним шляхом, нiколи не вiдхиля?ться, не бачить i не  чу?  нiчого,  що
супротивне шарiату, i не простяга? руки до того, що заборонено законом.
   - Дякую вам, о шановний,- вiдпускаючи Шемсi-ефендi, чемно мовила Хуррем
i  ще  довго  потiм  сидiла  в  книгозбiрнi,  не  знаючи,  дивуватися  ?й,
обурюватися чи заридати вiд безнадi? i вiдчаю.
   Проклятий свiт! Прокляте життя! Нi спiльника,  нi  помiчника,  нi  душi
спiвчутливо?, вимушена зоставатися сама, нiкого не знайдеш, не вибереш, не
наблизиш, не зробиш спов?рником, бо ще  й  досi  становище  тво?  непевне,
нез'ясовна захопленiсть султанова може  зникнути  так  само  нез'ясовне  й
несподiвано, а  довкола  самi  вороги,  пiдступи,  зловтiшне  вичiкування,
?внухи, якi сьогоднi повзають бiля тво?х  нiг,  завтра  залюбки  зав'яжуть
тебе в шкiряний мiх i вкинуть тайкома в  Босфор,  кизляр-ага,  що  поштиво
вклоня?ться ще здалеку, стежить за кожним тво?м кроком i мерщiй  доповiда?
чорногубiй валiде, султанська мати, одною рукою даруючи  Хуррем  шовки,  у
другiй трима? шовковий зашморг, щоб при нагодi  затягнути  його  на  тво?й
ши?, султанська сестра Хатiджа,  зла  на  весь  свiт  за  сво?  безнадiйне
сидiння у дiвках, готова зiгнати зло на сво?й невiстцi без нiчи?? спонуки.
Матусю рiдна, порятуй мене вiд цих нелюдiв!
   Але знала, що вiдступати вже не можна, що  вперте  ??  просування  може
обернутися або ж шляхом до вершин, або страхiтливим  падiнням;  чiпляючись
надiями за нову дитину,  за  нового  сина  для  падишаха,  при  першiй  же
зустрiчi з Сулейманом пiсля сво?? розмови з Шемсi-ефендi спитала султана:
   - Ваша величнiсть, ви зна?те,  кого  поставлено  вихователем  царського
сина?
   - Без мо?? згоди цього нiхто б не зробив.
   - Зате нiхто не спитав мо?? згоди.
   - Шемсi-ефендi достойний чоловiк. Його порадив менi сам великий муфтiй.
   - Вiн же дурний, ваша величнiсть!
   -А хто це сказав?
   - Я кажу.
   - Чим можна вимiряти розум?
   - Знаннями, якi дають користь.
   - А що да? користь? I кому? Хуррем гiрко засмiялася.
   - Ми з вами можемо стати  схожими  па  Шемсi-ефендi  в  цiй  суперечцi.
Благаю  вас,  ваша  величнiсть,  не  пiдпускайте  цього  мiха,   напханого
пустослiв'ям i дурiстю, до вашого царственого сина! Гаразд, я подумаю  над
цим.
   - О мiй повелителю, не думайте довго, зробiть це  для  вашо?  маленько?
Хуррем! Для щастя i мудростi нашого сина, благаю вас!
   Сулейман скупо усмiхнувся.
   - Коли вiн тобi не до вподоби... Згода. Ми усунемо його.
   Хуррем поцiлувала свого повелителя в щоку,  тодi  в  чоло,  припала  до
нього всiм сво?м тiлом. Вiн охоче приймав ?? лащення. Була ?диною людиною,
якiй  дано  пробудити  в  султановi  людське,  наближаючись  до  нього  на
вiдстань, яка для всiх iнших  була  загрозливою  i  небезпечною.  Iншi  як
найвищу милiсть сприймали право цiлувати полу його одягу або рукав, тiльки
великий муфтiй був удосто?ний честi цiлувати комiр падишаха.
   Мехмед Зембiллi був великим муфтi?м ще за султана  Баязида,  для  якого
вiн уклав книгу законiв "Злиття морiв",- вона вважалася неперевершеною, бо
сказано було в тiй книзi, що особа султана ?  мiсцем  злиття  двох  морiв:
царства  i  знання,  а  також  мiсцем  сходу  двох  свiтил:  смiливостi  й
смиренностi. Високо? поваги заслужив i в султана Селiма.  Розгнiваний  раз
неправедним судом султана, муфтiй узяв  корзину,  склав  у  не?  всi  сво?
книжки i, прийшовши до Селiма, твердо вказав  йому  на  незаконнiсть  його
вчинку. За це муфтiя прозвано Зембiллi - Кошик. Якось  Селiм,  про?жджаючи
вулицями Стамбула, пропустив поперед себе муфтiя, i  кiнь  Зембiллi  кидав
копитами багнюку й забризкав джюббе султанове. Селiм заповiв, щоб на  його
гробницю поклали одяг, освячений багнюкою муфтi свого коня.  Ще  заповiдав
вiн покласти йому в голови скриньку з фетвами[52] муфтiя, який  скеровував
його вчинки, а в ногах -  скриньку  з  шахами  й  нардами  перського  шаха
Iсма?ла: мовляв, топтатиму, воскресши, всi мирськi втiхи.
   Можна б сказати, що Зембiллi перейшов у  спадок  Сулеймановi  вiд  його
дiда та батька, i цим спадком молодий султан  дорожив  неабияк,  у  всьому
прислухаючись до порад старого мудреця.  Тому  коли  муфтiй  при  великому
вiзирi Iбрагiмовi попросив султана вислухати його, Сулейман кивнув поштиво
i не прикрив очi повiками, як то звик  робити,  а  шанобливо  поглянув  на
Зембiллi. Муфтiй любив висловлювання пишнi й заплутанi,  але  тут  уже  не
було ради, доводилося слухати терпляче й до кiнця, i вже коли мiг  слухати
сам султан, то його великому вiзировi, хоч як насмiшкувато вiн позирав  на
З?мбiллi, теж доводилося удавати уважнiсть i навiть захопленiсть.
   - Велике левеня,- поважно мовив муфтiй,  смакуючи  кожне  слово,-  перл
вiнця царства й могуття, перлина небосхилу величi  й  панування,  господар
колиски величi, спадко?мець султансько? величi  i  благополуччя,  великий,
могутнiй Мехмед, який ?  молодшим  iз  славетних  синiв  його  султансько?
величностi, могутньо?, як доля...
   Iбрагiм з цiкавiстю дивився на довгу, жилаву шию старого Зембiллi,  так
нiби хотiв простежити, як видобуваються з не? цi пишнi слова. А муфтiй тим
часом, захоплений власним красномовством, невтомно плiв химерну сiть свого
пишнослiв'я далi:
   - Нинi вiн немовля,  правитель  престолу  колиски  щастя  i  ма?  честь
перебувати в пишнiй недоступностi славного гарему, i в силу долi вiн скаче
на жвавому конi по  полю  блаженства  й  невiдання,  хай  подовжить  аллах
Всевишнiй навiки тiнь його. I щоб  дорогоцiнний  час  був  розподiлений  i
жодно? хвилини не було втрачено з того, що подоба? такiй  величнiй  особi,
ми послали для спадко?мця султансько?  величi  нашого  раба  Шемсi-ефендi,
мудрого улема, бiдного чалмоносця, обраного  священною  матiр'ю  падишаха,
Високою Колискою, бо, як сказано в хадiсi: "Рай пiд стопами  матерiв".  Ще
сказано: ми розподiлили, i як прекраснi тi, хто розподiлю?. Та очi  нашого
розуму були враженi, коли дiйшла до нас вiсть про виведення  Шемсi-ефендi.
Як сказано: i вивели ми ?х з садiв, i джерел, i  скарбiв,  i  благородного
становища. Та поки не з'явилось те, що не з'явилось, i не вийшло те, що не
виходило, я  кинувся  до  всемогутнього  султана,  бо  сказано:  коли  хто
застудиться добрим заступництвом, ми ж ближче до султана, нiж  його  шийна
артерiя, хай продовжить аллах знання султана й щедрiсть.
   Сулейман дослухав муфтiя, не уриваючи,  тодi  довго  мовчав,  перш  нiж
промовив:
   - Ми подумали й вирiшили усунути Шемсi-ефендi, бо для султанського сина
личить iнший наставник. Молодший i вправнiший у знаннях.
   - Коли ма?ш зухвальство до царiв,  потужи,  бачачи  ображуваних,-  звiв
руки догори Зембiллi.- Ми прийшли до вас з iстиною, але бiльшiсть  iз  вас
ненавидять iстину. Ми дали вам наставника возвишено мислячого,  сповненого
похвальних властивостей i доброчинства, i хто винiс ногу  неправосуддя  за
межi свого килима, то слiд придивитися пильно, чи не  хоче  вiн  розметати
основу будiвлi вашо? пишноти по вiтру небуття i чи не бажа? вивести вас iз
вашо? землi сво?м чарiвництвом.
   Обличчя  султана  потьмарилося.  За   натяками   муфтiя   стояла   така
непробивно-темна сила,  що  проти  не?  не  наважувався  виступити  навiть
всемогутнiй володар, надто що й причин для суперечки з  муфтi?м  не  було,
зрештою, цього Шемсi-ефендi можна випробувати в присутностi муфтiя i, коли
той наставник справдi дурний i обмежений,  показати  це  самому  Зембiллi,
коли ж Хуррем помилилася, спробувати переконати ?? вiдступитися вiд намiру
конче замiнити вихователя для малого Мехмеда.
   - Над цим треба подумати,- спокiйно промовив Сулейман.  Муфтiй  виходив
iз султанових поко?в  з  високо  пiднятою  головою,  випростаний,  гордий.
Султан дивився услiд муфтi?вi довго й  тяжко.  В  пам'ятi  чомусь  спливли
слова: "Коли вода ваша опиниться у глибинi, хто  прийде  до  вас  з  водою
джерельною?" Хто прийде до вас з водою джерельною?
   Слова цi вiн повторив, коли прийшов до  Хуррем,  проведений  до  гарему
незворушним мовчазним кизляр-агою, цим  загадковим  чоловiком,  що  служив
водночас i султановi й валiде, але нiкому зосiбна, так нiби  керувала  ним
ще якась вища та?мна сила, незнана й незбагненна, сила, що  ??  покликаний
був розгадати султан та чи й розгада? будь-коли.
   Султан був у гаремi, нiби в чужому густому  лiсi.  Не  знав  тут  майже
нiчого. Кiлька разiв навiдував валiде, раз чи двiчi був у сестер, коли  тi
хотiли йому подарувати сорочки, якi шили для нього як вияв любовi до свого
царственого брата. Всi цi  численнi  переходи,  галере?,  тупики,  пастки,
решiтки, дверi, якi нiкуди не ведуть, фальшивi вiкна, важкi  запони  й  ще
важчi засуви, по?днання й роз'?днання - все незнайоме, та?мниче, чуже.
   Топкапи спорудив Фатiх неподалiк  ру?н  Великого  палацу  вiзантiйських
iмператорiв, султани  Баязид  i  Селiм  теж  щось  добудовували  до  цього
лабiринту, за три роки Сулейманового володарювання, зда?ться, тут теж щось
добудовувалося до цього заплутаного страховиська, де жили  люди,  привиди,
дикi звiрi й хижi птахи, де плодилися, кублилися, злобствували, плазували,
ненавидiли,  трiумфували  й  зiтхали.  Гарем,  хоч  замкнений  i  жорстоко
обмежений сутнiстю свого призначення й побутування,  як  Баб-ус-сааде,  не
мав, власне, кiнця. Нiхто б не  сказав,  де  тут  край,  де  середина,  де
початок, що головне ?? визначальне, а що несутт?ве, усе було округле,  мов
скручений дракон,  який  пожира?  свiй  хвiст,  намагаючись  добратися  до
голови, безвихiдь i безнадiйний стиск кола панували над усiма,  закинутими
сюди. Тут не знали любовi, а тiльки ненависть  до  могили,  тут  навiть  з
найбiльшого пониження зазiхали на все найсвятiше, готовi були на  будь-яку
пiдлiсть, щоб повалити найбiльше, помсту плекали в  душах,  мов  екзотичнi
рослини в садах або райських  пташок  у  золотих  клiтках.  Та?мничий  для
свiту, гарем не мiг мати власних та?мниць, бо скрiзь  тут  були  розсипанi
недремнi очi ?внухiв, незчисленнi, як галька на морському березi, холоднi,
як очi плазунiв, немилосерднi  до  всiх  без  винятку,  навiть  до  самого
султана, за яким приховано стежили, щойно вiн  з'являвся  у  Баб-ус-сааде.
Для держави, для свiту, навiть для самого бога Сулейман був недоступний  у
покоях сво?? улюблено? жони  -  та  тiльки  не  для  ?внухiв.  Який  глум!
Вважався повелителем усього живого й неживого, а тут  ставав  рабом  сво?х
рабiв. Покалiчив ?внухам тiла - вони перекалiчували його  iснування,  його
захвати i найпота?мнiшi зiтхання. I не було ради, не було рятунку.
   Хуррем, попереджена ?внухами, зустрiла султана коло дверей свого покою,
низько вклонилася,  готова  була  припасти  до  нiг  повелителя,  але  вiн
милостиво пiдвiв ?? з килима, притиснув до  свого  плеча,  схилив  на  не?
високий свiй тюрбан, що мало б свiдчити про його розчулення. Мала Мiхрiмах
спала в срiбнiй колисочцi пiд високим вiкном, на  барвистих  шибках  якого
було виписано тарiх, складений придворним поетом Затi,- три бейти, в яких,
використовуючи  ту  обставину,  що  арабськi  лiтери  мали  також  числове
значення, було зашифровано дату народження султансько? доньки. На  другому
вiкнi виписаний був тарiх на честь народження малого Мехмеда.  Султанський
син, зодягнений маленьким пашою, у смiшному високому, як i  у  вельможного
батька, тюрбанi, вiдбиваючись вiд служебок i щодуху репетуючи,  придибуляв
до султана, i той дозволив повести сина до садiв на  прогулянку,  водночас
подивувавшись, що султанша трима?  обох  дiтей  коло  себе,  тодi  як  для
кожного з них мали бути видiленi окремий покiй для спання, а також кiмнати
для iгор i навчань, коли пiдростуть.
   Хуррем мовчки всмiхнулася  на  тi  слова  падишаха  i  повела  його  до
фонтана, подаючи подушки пiд боки й чашу з шербетом. Не хотiла казати,  що
не вiрить жоднiй людинi в цьому страшному гаремi, що волi? мати дiтей бiля
себе, бо то ?? дiти, ?? порятунок i надiя. Вигодовувала  власним  молоком,
бо й молоко, коли воно чуже, могло бути отруйним для ?? Мемiша  i  для  ??
Мiхрi.
   Сiла навпроти султана, дивилася на нього сво?ми зеленими очима, пестила
поглядом i обпiкала поглядом, так нiби десь глибоко й очах  горiли  в  не?
зеленi вогнi, далекi, як у нiчного степового звiра.
   - Цей покiй замалий для тебе,- зауважив султан.
   - Ваша величнiсть,- стрепенулася Хуррем,- це ви зробили мене  завеликою
для цього розкiшного покою!
   Вона тонко вичувала хвилину, коли треба бути покiрливою,  i  саме  тодi
бувала покiрливою, а нинi Сулеймановi потрiбне було саме це ??  вмiння,  i
вiн весь сповнився тихою вдячнiстю до Хуррем за те,  що  вона  полегшувала
йому непри?мну розмову, задля яко? прийшов  сюди.  А  може,  прийшов,  щоб
подивитися на цю дивну жiнку, па цю незбагненну iстоту, почути ?? глибокий
голос, вдихнути пахощi  ??  тiла,  вiдчути  ??  ласкаве  тепло,  яке  вона
випромiнювала невпинно, мов маленьке сонце, що закотилося  з  неба  на  цю
благословенну землю? Його вражало ?? умiння сидiти. Стелилася по  килимах,
серед подушок, низеньких широких диванiв, нiби  небачено  барвистий  плющ.
Любила червоне, жовте, чорне.  Недбальство  у  всiй  постатi,  але  ж  яке
пожадане! Кожна бганка тканини, кожне зближення, розстелений вiялом  подiл
плаття,  шовковi  хвилi  шароварiв  -  усе  вабило,  приковувало   погляд,
сповнювало його вiчно похмуру душу ледь не  хлоп'ячим  пiднесенням.  Iнодi
було в нiй щось вiд пiдбито? пташки, зламаного дерева, вмираючого звуку, а
тодi зненацька ворухнеться, стрепенеться, живе, гра?  всiма  жилочками,  а
буйне волосся так i лл?ться i залива? його хвилею такого щастя, вiд  якого
вiн готовий умерти.
   Як мiг такiй жiнцi говорити  прикростi?  А  прийшов  сюди  саме  заради
цього. Власне, з нею почувався легко навiть тодi, коли мав  повiдомити  ?й
щось непри?мне. Вона мовби йшла  йому  назустрiч,  завжди  виявляла  дивне
розумiння його  становища,  нiколи  не  забувала  передовсiм  визнавати  й
шанувати в ньому володаря й повелителя, жодного натяку на ?хню близькiсть,
на почуття, якi шматували груди. Називала себе: найменша  служка  i  вiчна
невiльниця. Полонила його  полохливою  сво?ю  наготою,  тодi  сяйнув  йому
дивний ?? розум, тепер уже й сам не знав, що бiльше зачарову? у  маленькiй
Хуррем; тому щонайменший бiль, завданий ?й,  мав  вiдбитися  стократним  i
тисячократним болем у самому Сулеймановi. Нiхто не буде  зобиджений  i  на
борозенку на фiнiковiй кiсточцi - так заповiдано було, а для кого й кому?
   Султан  довго  мовчав.  Прокинулася  Мiхрiмах,  заскiмлила,   вимагаючи
молочка, Хуррем попросила дозволу погодувати  дитя,  i  Сулейман  мимоволi
став свiдком тайнощiв  життя,  майже  неприступних  падишаховi,  який  був
набагато ближчий до смертi, нiж до життя, ближчий до пролиття кровi,  анiж
до теплих вибризкiв материнського молока.
   Може, це й дало йому  силу  наважитися  повiдомити  Хуррем  про  вимогу
муфтiя повернути знов Шемсi-ефендi на посаду вихователя малого Мехмеда. г:
   На його подив, Хуррем сприйняла цю тяжку для не? звiстку спокiйно.
   - Ви не сказали муфтi?вi, що це мо? прохання - усунути Шемсi-ефендi?  -
спитала вона, як здалося Сулеймановi, стривожено.
   - Це була моя воля.
   - Жiнка створена для клiтки,- невесело усмiхнулася Хуррем.
   - Жiнка, але не султанша Хасекi! - з не властивим йому запалом вигукнув
султан.
   - Але з муфтi?м не може змагатися  не  те  що  слаба  жiнка,  а  навiть
всемогутнiй   султан.   I    тисячоверблюжий    караван    залежить    вiд
одного-однiсiнького осла, який iде попереду.
   Вона знущалася тепер уже з  самого  султана,  але  вiн  простив  ?й  це
знущання, бо почувався винним перед Хуррем, а найбiльше  -  перед  власною
слабiстю, яку виявив перед муфтi?м.
   Хуррем похилила до нього голову, мов зiв'ялу квiтку, так нiби вiддавала
йому себе й сво? життя, несподiвано попросила:
   - Мiй повелителю, зробiть так, щоб валiде була милостивiша до мене.
   - Але хiба  моя  державна  мати  не  трима?  весь  гарем  пiд  захистом
благополуччя?
   Вона ще нижче схилила до нього свою беззахисну голiвку.
   - Хай вона буде милостивiша до мене!
   Нез'ясовна впертiсть, незбагненне бажання! Вiн не знав, що Хуррем тепер
легко дратувалася, часто плакала, може, з жалю до себе, а може, вiд  гнiву
на iнших. Для нього залишалася незмiнною, волiв  бачити  ??  розвеселеною,
розсмiяною, безтурботною, безжурною, навiть у розумi  ??  подобалася  йому
якась  безжурнiсть  i  зухвалiсть,  бо   вперто?   понуростi,   якою   був
переповнений, не терпiв нi в кому, надто в людях близьких.
   - Я не розумiю твого бажання,- майже вiдчужено мовив Сулейман.
   Хуррем блиснула на нього зеленим вогнем, але  одразу  й  пригасила  той
вогонь, притрусила його шовковистим попелом покiрливостi.
   - Влаштуйте весiлля, ваша величнiсть!
   - Весiлля?
   Ця жiнка  могла  подивувати  самого  аллаха,  для  якого  нема?  нiчого
прихованого нi на землi, нi на небi.
   - Яке весiлля?
   - Не для мене, а заради мене, мiй повелителю.
   Султан погладив ?? волосся, поблажливо поплескав по щоцi.
   - Якби сказали, що на небi вiдбува?ться  весiлля,  жiнка  приставила  б
драбину навiть туди. Але ж про чи? весiлля ти клопочешся?
   - Султансько? сестри Хатiджи.  Коли  ви  дасте  ?й  мужа,  валiде  буде
милостивiша до мене. Обидвi  будуть  -  валiде  i  ваша  царствена  сестра
Хатiджа. Переконалася уже в цьому, коли видали ви свою  сестру  Хафiзу  за
Мустафу-пашу. Сельджук-султанiя, видана за Ферхада-пашу, нiколи не  чинила
менi прикростей..,
   - Я не думав над цим,- сказав Сулейман,- для  мо??  наймолодшо?  сестри
потрiбен чоловiк, гiдний ?? становища i рiдкiсно? вроди.
   - А ваш великий вiзир, ваша величнiсть?
   Султан майже вiдхитнувся вiд не?. ?? слова межували з чарами.
   - Те саме казала вже менi моя царствена мати. Чи ви змовлялися?
   Вона його не слухала, правила сво?:
   - Я ж кажу вам: тодi валiде буде милостивiша  до  мене.  Кутлу  мюбарек
олсун - хай буде весiлля щасливе й благословенне.
   Останнi слова вона  проспiвала,  схопившись  i  вiйнувши  на  Сулеймана
молодим вiтром свого тiла, а вiн сидiв, знеможено вiдкинувшись на  парчевi
подушки, знетямлений цi?ю невичерпного в сво?х несподiванках  жiнкою,  яка
вмi? вгадувати найпотаемнiшi  намiри,  чути  слова,  мовленi  не  до  не?,
перекладати сво? думки в твою голову так, що ти вважа?ш ?х сво?ми, вiриш у
це, не ма?ш вiяних сумнiвiв.
   - Над цим треба подумати,- сказав султан, який добре знав, що нiколи не
слiд квапитися, хiба що тодi, коли вiдда?ш людину на смерть, бо з  ворогом
треба розправлятися нещадно i якомога скорiше, поки вiн не схаменувся i не
кинувся на тебе.
   Можна було б, щоправда, ще  спитати  Хуррем,  чому  вона  впевнена,  що
Iбрагiм буде найкращим мужем для Хатiджi. Та чи годиться  питати?  Султани
не дивуються i не питають. Для них вiдкрите все, що для простих смертних -
за сiмома печатями. Окрiм того, що може сказати жiнка?  Валiде,  коли  вiн
поцiкавився, чому б вона хотiла мати зятем Iбрагiма, послалася на  те,  що
великий вiзир - улюбленець не  тiльки  султанiв,  а  й  усi??  султансько?
родини, так  нiби  цього  було  досить.  Улюбленим  може  бути  i  блазень
придворний, у Сулеймана ? улюблений капiджi,  який  завжди  вiта?  султана
бiля Баб-i-Гумаюн, але не станеш же вiддавати царську сестру за цих людей!
   Вiн усе ж не стерпiв i спитав Хуррем:
   -  Чому  ти  вважа?ш,  що  ми  могли  б  видати  красуню   Хатiджу   за
Iбрагiма-пашу?
   - О мiй повелителю! - вигукнула султанша.- А  за  кого  ж  ви  могли  б
видати свою сестру? Ви вважа?те ?? найбiльшим скарбом султансько?  родини,
коли ще й досi трима?те в недоступностi гарему, отож гiдним  Хатiджi  може
бути в усьому свiтi тiльки чоловiк, що займа? друге мiсце пiсля Повелителя
Вiку! А хто може вважатися сьогоднi другим пiсля того, хто ? тiнню  аллаха
па землi? Королi припадають до стоп вашо? величностi,  iмператор  налякано
вистежу?  кожен  порух  могутнього  iсламського  вiйська,  шах  кизилбашiв
тремтить за сво?ми горами, якi колись вважалися неприступними,  але  пiсля
султана Селiма, вашого отця, навiки втратили цю свою грiзну  славу,  халiф
схилив свою  голову  перед  вами,  передавши  вам  сво?  священне  звання,
кримський хан - ваш слухняний данник. Хто ж iще? Я не бачу в  цьому  свiтi
нiкого, хто мiг би стати бiля Повелителя Вiку, окрiм того,  кого  вiн  сам
поставить у сво?х безмежних милостях. Рiвним султановi  на  цiм  свiтi  не
може бути нiхто. Подiбним? Так. Коли цього  захоче  султан.  Ви  поставили
Iбрагiма-пашу, хiба цього не досить, щоб визнати цього чоловiка  другим  у
свiтi, а коли так,- гiдним вашо? царствено? сестри, прекрасно? Хатiджi?
   - Ми подума?мо над  цим,-  хрипко  промовив  Сулепман,  знову  й  знову
радiючи в душi вiд щедростi долi, яка послала йому цю  жiнку,  i  водночас
лякаючись, щоб не втратити ?? через якийсь безглуздий випадок, бо  хiба  ж
не випадково здобув ??, спiзнав, упiзнав? А чи спiзнав до кiнця?  Враження
таке, що вона про тебе зна? все, навiть те,  що  лиша?ться  та?мницею  для
тебе самого, ти ж про не? - нiчого,  судилося  тобi  тiльки  дивуватися  й
захоплюватися нею щоразу.
   А  Хуррем  навiть  не  замислювалася  над  тим,  щоб  вразити  султана.
Лишаючись сама, плакала безслiзно й невтiшно над сво?ю долею, уже й ставши
султаншею, бо ж однаково пiднялася до цього високого звання не з  радощiв,
не з весiльних пiсень, а з рабського пониження, ледь не з того свiту, i не
переставала вiдчувати на сао?й нiжнiй ши? холодний дотик залiза.  Султанша
в залiзному нашийнику! Може, несвiдомо намагалася позбутися  найближчих  i
иайнебезпечнiших   ворогiв,   серед   яких   валiде   й    Хатiджа    були
найзагрозливiшi, може,  так  само  несвiдомо  хотiла  по?днати  Хатiджу  й
Iбрагiма, не лякаючись навiть того, що по?днанi вороги стануть ще  дужчими
й страшнiшими. Хай! Уже навiть за сво? коротке життя встигла переконатися,
що найближчi друзi виявляються безсилими, часто i забувають тебе, щойно ти
щезла з очей, зате вороги пам'ятають про тебе завжди i знайдуть навiть  на
тiм свiтi. Тому не слiд боятися ворогiв i  ?хнього  по?днання.  Що  дужчай
ворог, то бiльшою може бути перемога  над  ним,  а  що  ?х  менше  (хай  i
могутнiших), то легше з ними розправлятися за одним замахом. А не  здола?ш
?х, то лiпше одразу загинути, нiж терпiти муку.
   Деспоти нагадують дiтей: i тi й  другi  над  усе  люблять  урочистостi,
свята, забави. Поки  довкола  веселяться,  зда?ться  ?м,  нiби  весь  свiт
потопа? у веселощах i все життя - суцiльне  свято.  Не  важить,  що  пiсля
кiлькох годин або днiв високих урочистостей настануть  похмурi  буднi,  що
пiсля короткочасного об'?дання та обпивання прийдуть голод i  нужда,-  хай
собi! Окрiм того, для володаря завжди простiше i при?мнiше вдовольнити  на
кiлька  днiв  натовпи  столичних  дармо?дiв,  слухаючи  ?хню  хвалу,   нiж
прогодувати цiлий народ, якого однаково нiколи не вдовольниш i  вiд  якого
чу?ш тiльки хулу.
   Сулейман охоче пристав на раду сво?? матерi й улюблено?  жони  справити
гучне весiлля сво?й наймолодшiй сестрi. Сподiвався  вiн,  що  у  весiльних
урочистостях потонуть невдоволення  вiйська  малою  здобиччю  i  страшними
втратами пiд Родосом, похмурi шепоти  Стамбула,  незгоди  в  диванi,  лихi
вiстi iз схiдних провiнцiй i з ?гипту, ворожiсть, яка запанувала в  гаремi
з часу вигнання Махiдевран i наближення до султана Хуррем.  1523  рiк  був
тяжкий повсюди. В ?вропi очiкували нового потопу,  люди  втiкали  в  гори,
запасалися харчами, хто багатший, будував ковчеги, сподiваючись  переждати
в них лихо, i хоч астролог Паоло де Бурго переконував  папу  Климента,  що
небеснi констеляцi? не вказують на кiнець свiту, землю  й  далi  роздирали
вiйни, а на небесах лютували стихi?. 17 сiчня 1524 року в  соборi  святого
Петра пiд час вiдправи, яку вiв сам папа, вiдвалився  вiд  колони  великий
камiнь i впав до нiг римського первосвященика.  По  всiй  ?вропi  почалися
страхiтливi зливи.
   А над Стамбулом сяяло сонце, чума вiдступила. Лу?джi Грiтi запропонував
султановi поповнити державну скарбницю  з  власних  коштiв,  не  вимагаючи
нiякого вiдшкодування,  що  розцiнено  було  не  лише  як  гречнiсть  сина
венецiанського дожа, а як вияв велико? вiри в  блискуче  майбуття  Високо?
Порти, бо довiр'я купця,  що  виклада?  грошi,  завжди  важить  найбiльше.
Сулейман звелiв Коджа Сiнану поряд iз домом Iбрагiма  на  Iподромi  швидко
будувати розкiшний палац, який був би гiдний великого вiзира й султансько?
сестри.
   Двадцять четвертого сiчня султан урочисто вiдкрив святкування  байраму.
Пiсля молитви в Айя-Софi? Сулейман  пере?здив  площею  у  золотiй  каретi,
запряженiй бiлими  кiньми,  щоб  дiстатися  до  палацу.  На  чолi  кортежу
гарцювали на конях  вiзири  ,  йшли  яничарськi  аги,  за  ними  парами  -
султанський почет у величезних тюрбанах i слiпучо-бiлих кафтаиах.  Натовпи
кричали захоплено:
   - Падишах хим чек якшам! (Хай живе султан!)
   Три днi потопав Стамбул у тисячоголосому лементi,  у  горланнi,  виттi,
криках. Били барабани, дзвенiли сази, мекали зурни, жахали  землю  i  море
залий гармат. Зеленкуватий  Босфор  мiнився  чорними,  рожевими,  рудавими
барвами вiд вогню на пагорбах Стамбула.
   На площах i широких вулицях поставлено височезнi стовпи  для  гойдалок,
обплетено ?х гiлками лаврiв, олив, помаранчiв,  накрито  зверху  яскравими
полотнищами, пiд якими чiпляно бастурму в перцi, баранячi ковбаски,  плоди
граната, рум'янi калачi. Найвiдважнiшi з гуляк, розгойдуючись, злiтали  аж
пiд покрiвлю i, вигинаючись, без допомоги рук,  намагалися  вiдкусити  вiд
граната, калача або вiд баранини.
   Iншi крутилися на величезних  колесах  то  вгору,  то  вниз,  захоплено
звискуючи, горланячи, мов яничари, що видобулися на  ворожi  мури.  Вулицi
повнi нероб, що тинялися туди й сюди, однi в пошуках розваг, другi пили  й
жерли,  третi  носили  флакони  з  ароматною  водою,   якою   обприскували
перехожих, вимагаючи за це по аспрi.
   А тодi протягом сорока  днiв  згiдно  з  обiтницею  намагалися  вершити
ранковi молитви в Айя-Софi? i в мечетi Фатiха, щоб сповнилися усi бажання.
Коли починалися квiтневi дощi, воду з третього дощу зливали  в  казан,  бо
цей дощ мав цiлющу силу.
   Для Хуррем цi кiлька мiсяцiв були, зда?ться, найспокiйнiшi  за  час  ??
перебування в Баб-ус-сааде.  Валiде  з  Хатiджею  готувалися  до  весiлля,
кизляр-ага був коло них вiд ранку до вечора. Одалiски нудьгували  в  садах
гарему, дивуючись, що султан геть забув про ?хнi спiви й танцi  i  вже  не
тiшить сво?х стомлених державними справами очей ?хнiми молодими розкiшними
тiлами. Хуррем доглядала сво?х дiтей,  прислухалася,  як  росте  в  нiй  i
б'?ться третя дитина (може, син, може!), кликала до себе  мудрецiв,  днями
просиджувала в тишi султанських книгозбiрень.
   У травнi 1524 року Сулейман оголосив, що сестру свою Хатiджу, славну  в
усiх землях красою, розумом i  благородством,  видав  за  великого  вiзира
Iбрагiма-пашу.
   На .Iподромi розiпнуто шовковi просторi шатра, воздвигнуто престол  для
султана. Сiм днiв iшли туди  султанськi  гостi.  Дев'ять  тисяч  яничарiв,
спахi?,  султанська  челядь,  столичнi  дармо?ди  пили,  ?ли,  веселилися,
славили султана i його рiд, бажали щастя  молодим,  стрiляли  з  мушкетiв,
били в барабани. На восьмий день у супроводi яничарiв  у  шатра,  де  було
навалено гори ?ства, прийшли вiзири, пашi, беги. Повiренi молодого  другий
вiзир Аяс-паша i старший яничарський ага  вiдвiдали  султана  i  розповiли
йому, як влаштовано весiльнi урочистостi. Султан щедро обдарував обох i за
звича?м похвалив майбутнього зятя.
   На дев'ятий день молоду мали вивезти з Баб-ус-сааде й  передати  в  дiм
молодого. Перед цим у царському хамамi вiдбувався урочистий ритуал хни, на
якому були присутнi всi красунi гарему на чолi з валiде, тiльки Хуррем  не
могла спостерiгати, як фарбують хною волосся Хатiджi, як натирають  мазями
?? тiло, бо вже з самого початку весiльних урочистостей султанша  почувала
себе недужою. Мовби якась сила поглумилася з  Хуррем  i  вiдiбрала  в  ле?
навiть можливiсть помилуватися коли й не сво?м, то чужим щастям.  Металася
тепер у сво?му поко?, дикий бiль шматував ?? маленьке тiло, нiхто  не  мiг
прийти на помiч, не помагали нiякi молитви, султан слав привiти,  але  сам
не йшов, бо його присутностi вимагало весiлля, окрiм того, не звик  бачити
свою Хуррем недужою i якось не вмiв уявити себе коло не? у такому станi.
   Тим часом очолював пишну  процесiю  перевезення  Хатiджi  з  сералю  до
Iбрагiмового палацу, ?хав у золотiй каретi  вулицями  Стамбула,  нiби  мiж
двох стiн iз золота й шовку. За  ним  iшли  яничари,  мальовничо  вдягненi
придворнi, якi несли великi чашi з шербетом, вiдлитi  з  цукру  в  золотих
прикрасах замки, дерева,  казковi  тварини,  квiти.  Айнедари  [53]  несли
дзеркала, за ними - цiлi пальмовi дерева - символ  плодовитостi,  маленькi
кипариси. Лунали вiршi Саадi: "Будь плодовитий, як пальма, або ж принаймнi
вiльний i високий, як кипарис".
   Наречена-кинали, у парчевiй хирцi,  поверх  яко?  накинуто  було  самур
кюркю - соболину шубу, в жовтих чобiтках - сар чезме, у низенькiй шапочцi,
схована за вуаллю-гюнлюк, ?хала в  каретi  разом  iз  султаном.  Подарунки
падишаха прикрашали ?й  чоло,  вуха,  шию,  руки  i  ноги.  Сiм  коштовних
подарункiв мали символiзувати сiм  сфер  життя,  в  яких  буде  перебувати
кинали.
   Друзi жениха й родичi ставали на охорону шлюбного покою вiд злих  духiв
i чарiвникiв, для  молодих  в  опочивальнi  приготовано  трапезу:  смажену
курку, тонкi млинцi з травами, фiнiк у плiвцi, який треба було з'?дати  по
половинi, що мало означати ?днiсть.
   В Iбрагiмовому палацi султана чекали першi  вельможi  держави,  великий
муфтiй,  ученi  улеми.  Сулейман  сiв  у  залi  мiж  великим   муфтi?м   i
Шемсi-ефендi, вихователем свого сина Мехмеда, i  виявив  бажання  провести
вчену суперечку.
   - О вчителю,- звернувся вiн до Зембiллi,- що  ти  скажеш,  чи  ?  якась
матерiя за межами небосхилу й зiрок?
   - Матерi?ю,- вiдповiв поважно муфтiй,- умовилися називати лише  те,  щ