а туди  й  валiде,  i  всi
мовчали, ховалися за машкарою удавання, несправжностi й лицемiрства. Може,
й валiде сподiвалася, що все так i лишиться невiдомим, надто що  призвiдцi
яничарськi вбитi без суду?  В  невiдомостi  завжди  ?  надiя.  Невiдомiсть
нагаду? темряву, пiтьму, а жiнки живуть  у  пiтьмi,  звикли  вершити  свою
владу в темрявi, у  прихованостi.  Валiде  щодня  слала  султановi  суворi
листи, в яких вимагала,  домагалася,  наполягала.  Простити  дiтей  сво?х,
яничарiв,- вiн простив, i вони простили його, купленi золотом. Вiдбудувати
палац сестри Хатiджi - вiн уже звелiв  Коджа  Сiпану  спорудити  на  мiсцi
колишнього Iбрагiмового палацу ще  розкiшнiший,  i  вже  тягли  па  будову
вiзантiйський мармур з iмператорського Iподрому. Наблизити до  себе  вдову
Ферхада-пашi Сельджук-султанiю? Вiн звелiв не пiдпускати сестри  до  само?
смертi. Матерi сво?й султан вiдписував коротенькими листами, в яких  бажав
одужання i жодним словом не вiдгукувався на ?? домагання, так нiби  нiчого
не було, не сталося i не сподiялося. Роксолана не могла знати  пi  про  тi
листи, нi про ?хню суть, але нелюдське напруження, в  якому  перебувала  в
час заколоту i котре не спадало й  досi,  помагало  ?й  вичувати  все,  що
дiялося навiть у  прихованостi,  здогадуватися  про  те,  що  трималося  у
найбiльшiй та?мницi. Хiба могла забути  ту  страшну  березневу  нiч,  коли
вологий вiтер бився у брами сералю, коли за вiкнами  ??  просторого  покою
лиховiсне хилиталися темпi кипариси, гнулися до само? землi,  нiби  падали
там убитi люди, падали й падали без кiнця i похмуро  тягнули  за  собою  i
Роксолану, щоб i вона  впала,  була  вбита,  потоптана,  знищена,  а  десь
далеко, бiля копаних залiзом, мiддю й срiблом брам, погрожували  роз'юшенi
вбивцi, якi хотiли ?? кровi i кровi ?? дiтей, i вона ледь утрималася (сама
не знали, де взяла силу втриматися), щоб не вхопити малих дiтей сво?х i не
кинутися до тих брам смертi, по крикнути зрозпачено яничарам:  "Ось  вони,
мо? дiти! Вбийте ?х, а з ними й мене! Вбейте, бо  несила  жити,  коли  вже
вбита давно!"
   Дiти спали, нiчого не чули, нiчого не знали. Благословенне незнання!
   А тепер валiде, замкнувшись у сво?му вистеленому бiлими килимами поко?,
засунувшись на всi засуви на мiцних кедрових  дверях,  впускаючи  до  себе
лише найближчу служебку та вiрного  свого  пса  кизляр-агу,  пише  й  пише
султановi листи. Про що вона пише? Чого ?й ще треба?
   Чим керувалася у тi днi Роксолана - розумом  чи  передчуттям?  Сама  не
знада. Коли  приходив  султан,  не  скаржилася,  не  нарiкала,  нiкого  не
звинувачувала,  не  вимагала  спiвчуття,  не  просила  жалощiв.   Навпаки:
заспокоювала його самого, бо ще й досi бив його дрож i серце сповнене було
тако? лютi, що затопити могла б цiлий свiт.
   - Мiй повелителю,- лащилася до  нього  Роксолана,-  хiба  не  найбiльше
щастя для мене i для дiтей бачити вас знову в оцих священних стiнах?  Хiба
не свiтить сонце i не спiвають райськi птахи?
   Вона схожа була на ромашку вранцi пiсля дощу, коли квiтка вже  висохла,
а стебельце  ще  вологе.  Похмура  душа  Сулейманова  розпромiнювалася,  i
Роксолана радiсно всмiхалася, ховаючи  гримаси  болю,  брала  на  руки  то
Мiхрiмах,  то  Селiма,  цiлувала  дiток,  шептала  ?м  (мовби  вони  могли
розумiти,), як дуже  ?х  любить,  як  браку?  ?й  часто  ?хнього  тепла  i
безмежно? довiри. Бо тiльки ж немовлята вiдданi матерям.
   Так тривало тиждень,  мiсяць,  уже  все  мовби  забулося  чи  принаймнi
забувалося,  i  тодi  Роксолана  вночi,  у   султановiй   ложницi,   пiсля
поцiлункiв, утiх, стогонiв i солодкого знесилення несподiвано спитала:
   - Чом вiв мене сюди кизляр-ага?
   - Не обурювалася, не гнiвалася,  тiльки  пiдняла  сво?  тонкi  брови  в
незмiрному подивi.
   - Як то?  -  в  свою  чергу  здивувався  султан.-  А  хто  ж  тебе  ма?
супроводжувати?
   - Чом його досi не прибрали? - шорстко спитала Роксолана, зiстрибуючи з
постелi й  вiдбiгаючи  в  сутiнки  просторо?  ложницi,  освiтлювано?  лише
мiсяцем, що лив крiзь високi барвистi вiкна сво? мертве сяйво.  Стояла  за
тим сяйвом примарливо-переливчаста,  мов  струмiнь  джерельно?  води,  мов
безплотний дух, аж  султан  злякався,  i,  спустивши  з  ложа  ноги,  став
намацувати пальцями сво? м'якi ступанцi. Та в цей час "дух"  заговорив,  i
Сулейман трохи заспоко?вся.
   - Хiба ви не  зна?те,  що  то  кизляр-ага  збирав  у  себе  призвiдцiв,
зрадивши вас, порушуючи недоторканнiсть  гарему?  -  допитувалася  здалеку
Роксолана.- Чи вам нiхто досi не сказав?
   - Я не питав.
   - Чому ж? - закричала вона i в один постриб дiсталася до широкого ложа,
до безмежного ложа ?? першо? ганьби, ?? поля битви за сво?  iснування,  ??
перемоги й вознесiння. Зазирала  султановi  в  обличчя,  обпалювала  сво?м
диханням, ледве не нагнiчувала його важкими сво?ми  грудьми.-  Чому  ж  не
питали нiкого? Чи не знали, що вони хотiли мене вбити? Мене й дiтей ваших.
I найбiльше хотiли - валiде i цей Чотириокий! Хай - мене. Бо хто я? Була й
нема. Як мала пташка, засипана снiгом. А вашi дiти? Кров ваша, серце ваше,
життя ваше? Чому ж не вiдомщенi досi? I хто це зробить? I коли?
   - Кизляр-ага виявив до тебе непокiрливiсть?
   - Що менi з його покiрливостi? Змiя мiня? шкiру, а не  норов!  Спитайте
його, де вiн був то? ночi, коли призвiдцi збиралися в  його  поко??  Може,
злiтав у небо i нiчого не бачив, не знав? Спитайте його, ваша  величнiсть!
А ще спитайте, як називав ваших дiтей. Ви не чули?  До  вашого  державного
вуха не долетiло це слово? ?х називали недоносками! Чу?те? Недоносками!
   Вiй посадовив  ??  поруч  iз  собою,  обняв  за  плечi  якось  невмiло,
винувато. Вiрив кожному ?? слову. Бо кому ж i вiрити, як не ?й.
   - Ти могла б сказати про це менi в перший день.
   - Султан повинен знати все сам.
   - А коли не зна??
   - Не зна? тiльки тодi, коли не хоче.
   - Ми приберемо кизляр-агу. Але кого поставити великим  ?внухом?  Ми  не
думали над цим нiколи.
   - Поставте Iбрагiма, начальника бiлих ?внухiв.
   - В гаремi повиннi бути ?внухи чорнi.
   ?й однаково було - бiлi чи чорнi, капiджiбашу Iбрагiма назвала лиш  для
того, щоб познущатися над великим  вiзиром,-  хай  простий  люд  смi?ться,
називаючи  вiзира  ?внухом,  а  ?внуха  -  вiзиром.  Але,  назвавши   iм'я
капiджiбашi бiлих ?внухiв, уже не хотiла вiдступати.
   - Вiн захистив гарем вiд яничарiв. Не злякався,  вiдбивав  усi  напади.
Врятував ваших дiтей i вашу честь.
   - Усiх врятував молодий яничар, якого я зробив яничарським агою.
   - Ви досi не казали менi про це.
   - Мужнiй i чесний во?н - вiн гiдний нашого довiр'я.
   - Я б хотiла його бачити, мiй султане. Як його звати?
   - Вiн зветься тепер Гасан-ага.
   - I ви знов кинули його мiж яничарiв? Вiн там пропаде!
   - Я зробив його яничарським агою.
   - Ви кинули його мiж яничарiв - це однаково що на поталу хижим  звiрам!
Я читала в старих хронiках, як  сельджуцький  султан  винагородив  якогось
Кам'яра, що врятував його  вiд  змовникiв.  Султан  дав  Кам'яровi  тисячу
золотих,  п'ять  мулiв,  п'ять  копей  з  сiдлами  й   вуздечками,   шiсть
невiльниць, п'ятдесят слуг i округу з прибутком у сто тисяч акче.  Я  хочу
побачити цього Гасан-агу. Мiй повелителю, обiцяйте менi!
   Вiн погладив ?й волосся.
   - I приберiть цього страшного Чотириокого!
   - Не вночi ж. Дiждемося ранку.
   - Нi, зараз, негайно! Я боюся, вiн уже все почув, що  я  говорила,  все
бачив i ще до ранку задушить мене!  Ваша  величнiсть,  врятуйте  мене  вiд
цього нелюда! Приберiть його, мiй повелителю!
   - У сералi негоже страчувати злочинцiв.
   - Хiба я домагаюся його смертi? Приберiть його звiдси.  Куди  завгодно,
аби тiльки не було його тут. Хай виженуть за брами, як пса, i не  пускають
назад. Виженуть i не впускають!
   Чаушi, якi  стерегли  недоторканнiсть  султансько?  ложницi,  не  могли
переступати священного порога. Сулейман сам вийшов до них, i вони побачили
султана без тюрбана, в розхристаному халатi, гологрудого, у  ступанцях  на
босу ногу, якогось нiби винуватого й лагiдного.  Але  наказ,  вiдданий  ?м
султаном, не був лагiдний. Лише два слова - i бiльше  нiчого.  I  мовчазна
покiрливiсть, а тодi мовчазне виконання. Всемогутнього  кизляр-агу  взяли,
як був, нiчого не питаючи, нiчого не кажучи, ще то? ночi  вiдпровадили  до
Едi-куле,  де  безсонний  сторож  пiдземель  перший  кат  держави   Джюзел
Мехмед-ага, зарослий шорстким чорним волоссям  до  самих  очей,  так  само
мовчки штовхнув колишнього великого ?внуха туди, звiдки  не  повертаються,
i, шкiрячи великi жовтi зуби,  загримiв  залiзними  iржавими  засувами  на
оббитих iржавим залiзом дверях. Коли чоловiка приводять мовчки i пхають  у
пiдземелля, то  й  питати  нiчого  не  треба.  Слiдство  йтиме  за  мурами
Едi-куле. Невидиме, незнане, та?мниче. Так само та?мниче  вирiшуватиметься
доля в'язня. Або забудуть навiки, i заживо зогни? у темницi, або задушать.
Без нiяких пояснень. Тут не пояснюють нiчи??  смертi.  Навiть  спадко?мцiв
трону i великих вiзирiв.
   Так i щез цей чоловiк без iменi, бо на ранок у  його  поко?  вже  сидiв
повий кизляр-ага, похмурий, величезний боснi?ць Iбрагiм, i ?внухи  гнулися
перед ним так само, як i перед його попередником, коли ж пiшов  на  поклик
валiде i впав навколiшки на бiлий килим, султанська мати жодним порухом не
видала свого здивування чи обурення, не питала нового великого ?внуха  про
iм'я, просто  називала  кизляр-агасi-ефендi  -  змирилася  з  поразкою  чи
зача?лася?
   Роксолана ждала, поки допустять  до  не?  чоловiка,  який  врятував  ?й
життя. Не мала поко?в поза гаремом,  тому  вимушена  була  скористатися  з
султанових. Уже знала, що саме  в  цих  розписаних  венецiанцем  Джеiнтiле
Беллiнi кiмнатках Сулейман любив усамотнюватися з Iбрагiмом, часто ночував
там, забуваючи про свою Хурр?м.
   Роксолану стерегли два  ?внухи,  схованi  в  сусiдньому  поко?,  ввести
I'асан-агу i пильнувати молодого яничара мав сам великий ?внух Iбрагiм, бо
султанша була найбiльшою державною  цiннiстю.  "Державна  цiннiсть"  сумно
всмiхалася. Так нiби чоловiк, який рятував ?й життя, мiг замахнутися на це
життя. Безглуздя, безглуздя!..
   Сидiла па низенькому парчевому диванi вся в бiлому iз золотом,  широкий
одяг розметаний по дивану, мов золотi крила, крила для  краси,  а  не  для
польоту. Не злетиш уже, не полетиш звiдси, Настусю, ой не вiдлетиш!
   Кизляр-ага ввiв яничара нечутно й несподiвано. Яничар упав на  пiдлогу,
вклонився, цупкi йоли  його  хирки  заважали  йому.  Цей  молодий,  дужий,
гнучкий чоловiк одразу втратив усю свою зграбнiсть, дивитися на нього було
болiсно й тяжко.
   - Встань,- звелiла йому Роксолана. Не любила поклонiв. Не  вiрила  тим,
хто любить кланятися. Кланя?ться, а нiж за пазухою.
   Вiн пiдвiв голову, випростав спину, але зостався на колiнах. Кизляр-ага
стояв за ним,  як  стовп.  Тiльки  вклонився  султаншi  i  тепер  втiшався
приниженням яничара.
   -  Пiдведися,-  знов  наказала  Гасан-азi  Роксолана.   Вiн   несмiливо
пiдвiвся, був майже так само високий,  як  великий  ?внух,  але  не  такий
грубий, гiнкий, мов тополя в  стеку,  з  гарними  сiрими  очима,  при?мним
лицем, яке трохи псував переляк.
   -  Ти  не  повинен  мене  боятися,-  усмiхнулася  Роксолана.-  Я   хочу
подякувати тобi за велику послугу, яку ти зробив султановi.
   Яничар знов упав на колiна. Справдi дивний яничар. Зовсiм не схожий  на
тих зарiзяк, якi примушують самого султана злазити  з  коня,  йти  до  них
пiшки, ледь не вклонятися ?м, принижуватися i благати.
   - Встань! - уже суворо промовила вона.- Менi по подоба?ться, що ти весь
час пада?ш на колiна.
   Але яничар ?? не  слухав.  На  колiнах  трохи  наблизився  до  не?,  аж
зворухнувся загрозливо  кизляр-ага,  мовби  намiряючись  його  притримати,
приклав руки до грудей i несподiвано (боже, невже це ?й не почулося, невже
справдi?) заговорив ?? рiдною мовою:
   - Ваша величнiсть, моя султаншо, правду мовлять, нiби ви з Укра?ни?  Це
правда? Скажiть менi, ваша величнiсть, благаю вас усiм святим!
   Вона розгубилася так, що навiть не зумiла  вдати,  нiби  не  чу?,  нiби
слова тi зверненi не до не?. Ледь не скочила йому назустрiч, не вхопила за
руки, не пiдвела з килима.
   - З Укра?ни? Ваша величнiсть! Правду кажуть усi?
   - Я тепер думаю i говорю по-турецьки,- спокiйно промовила Роксолана.
   Тодi вiн повторив сво? запитання по-турецьки, не дiждавшись вiдповiдi,-
ще й по-арабськi й по-перськи,  але  Роксолана  мовчала.  За  п'ять  рокiв
уперше стрiла людину з рiдно? землi, i. збентеженiм, що ??  охопило,  було
безмежне, розгублення - непередаване. Досi не шукала нiкого,  бо  не  мала
нiяко? змоги, замкнена за брамами гарему, заклопотана  впертим  намаганням
утвердитися, перемогти, вивищитися  над  свiтом  приниження  i  безправ'я.
Вирвалася ледь не цiною власного життя i життя сво?х дiтей - i ось дарунок
долi! Чоловiк з ?? рiдно? землi! I очi сiрi, як  соколине  крило,  i  мова
лагiдна й спiвуча, i душа незгрубiла навiть  вiд  жорстокого  яничарського
побуту.Дивилася на Гасана, бачила  його  й  не  бачила.  Стояв  перед  нею
Рогатин, i батькiвський дiм стояв, i степи зеленiли шовками,  а  над  ними
сонце - нiде в свiтi нема? такого лагiдного сонця! Була тут i не  була.  I
цей юнак тут чи й не тут?  Як  могли  опинитися  вони  серед  цих  дрiбних
грабiжникiв, якi тисячу рокiв тiльки те й знали, що  палити,  плюндрувати,
витоптувати кiньми все живе, перетворювати на порох навiть  камiнь?  А  за
нею i за оцим Гасаном (як його хоч звали  колись?)  стояли  цiлi  пiки.  В
?хнiх степах скiфи пасли сво?х коней i припинали  ?х  золотими  ланцюгами.
Ки?в мав золотоверху Софiю, коли Царгород сiрiв свинцем, а предки  Османiв
сельджуки йшли вiд трави до трави та згадували в  снах  сво?х  пустелi,  з
яких з'явилися.
   - Як; тебе звали? - несподiвано спитала Роксолана яничара.
   - Василем.
   - Змдки взято тебе?
   - Не знаю. Був малий. Пам'ятаю степ, рiчку й верби. Бiльше нiчого.
   - Мову пам'ята?ш?
   - Уже й забув би, та серед аджемiв були  земляки,  серед  яничарiв  так
само. Але мало. Наших бiльше вбивають, нiж довозять аж сюди.
   - Ти мiг би вибрати кiлька вiрних товаришiв?
   - Товаришi завжди ?. Без них пропадеш. Але не всi вони - земляки.
   - Не важить. Потрiбна тiльки вiрнiсть. Будете  менi  слугами  на  волi,
поза гаремом. Я повинна мати тут  сво?х  людей.  Султан  дозволить.  Будеш
?хнiм агою.
   Вже не питала його згоди: бачила ту згоду  в  Гасанових  очах.  Махнула
йому  рукою,  йому  й  кизляр-азi,  заплющила  очi,  щоб  па  бачити,   як
виходитимуть обидва, не вслухалася в ?хнi притишенi кроки -  вслухалася  в
сво? зухвалi, божевiльно смiливi думки. Вирватися на волю, як ще нiхто  не
виривався! Мати вiрну тобi душу на волi, близьку, майже  рiдну  -  яке  це
щастя! Тiльки тепер згадала, що забула зняти  яшмак  i  показати  Гасановi
сво? лице. Щоб побачив, запам'ятав, повiрив, що жива ще, що  воля  живе  в
кожнiй рисочцi цього обличчя. Тодi злякалася:  що  скаже  султановi  i  як
скаже? Старий кизляр-ага вже побiг би до валiде  й  нашептав  у  ??  чорне
вухо, Iбрагiм що не мав такого сприту, не побiжить, i нiхто не знатимо про
?? дивну розмову з молодим яничарським агою. Iз султаном  говоритиме  вона
сама.
   Розмова була нелегкою. Султан нiяк не мiг збагнути, чого хоче Хуррем.
   - Ти  хочеш  вiддячити  йому?  Винагородити  за  смiливiсть?  Вiн  твiй
?динокровний i рятував тебе? Що ж, ми вмi?мо платити за благородство.
   Вона вперто повторювала:
   - Менi потрiбен вiрний чоловiк поза гаремом.
   - Все до тво?х послуг i без того.
   - У стiнах Баб-ус-сааде? Я хочу вийти за межi цих стiн. Коли  не  сама,
то довiреними людьми.
   - Але це порушення звича?в. Нiхто iз султанiв не дозволяв...
   - А хто iз  султанiв  брав  Белград  i  Родос?  Ви  найбiльший  з  усiх
султанiв, то чому ма?те лише зберiгати звича?, а не встановлювати сво??  Я
хочу, щоб цей чоловiк був мо?ю тiнню там, де я сама не зможу появлятися.
   - Для цього треба чоловiка випробувати.
   - Хiба, рятуючи нас вiд заколотникiв,  вiн  не  витримав  випробування?
Окрiм того, вiн буде завжди перед очима.  При  дворi  досить  дармо?дiв  i
нероб, щоб наглядати за Гасан-агою i його людьми.
   - У нього вже ? люди?
   - Нема? нiкого, але я сподiваюся, що ваша величнiсть  про  все  подба?.
Для мене i ваших дiтей.
   - Я подумаю,- без особливо? охоти мовив  Сулейман,  i  Хуррем  огорнула
його теплим поглядом за цю скупу обiцянку.
   Гасан-ага не виявив нiяких зазiхань на двiрськi шовки  й  оксамити,  на
дорогi на?дки й палацовi аромати. При переговорах iз кизляр-агою  висловив
бажання лишити свiй  яничарський  одяг,  помiчникiв  собi  набрати  теж  з
яничарiв, жити всiм у придiленiм ?м окремому примiщеннi в палацовому дворi
за воротами Баб-есселяму, щоб бути завжди пiд  рукою  у  великого  ?внуха,
отже,  i  у  султаншi  Хасекi.  З  яшiчарiв  набрав  собi  самих  Гасанiв.
Нечисленнi  iмена  повторювалися  серед  яничарiв  сотнями.  По  кiлькасот
Гасанiв, Iбрагiмiв, Iсма?лiв, Мехмедiв, Османiв. Щоб  не  було  плутанини,
вишивали в себе на грудях номери: Гасан  перший,  Гасан  сто  дванадцятий.
Жодна королiвська династiя не давала стiлькох  можновладцiв  з  однаковими
iменами. Щоб не плуталися з числами,  рятувалися  прiзвиськами.  Гасан-агу
звали Коджа за його вмiлiсть у мовах, якими вiн оволодiвав легко, з льоту,
мовби граючись. Iз собою вiн узяв Атеш Гасана, себто вогонь, Пене  Гасана,
тобто за?ку, Делi Гасана, або ж божевiльного, Ийне Гасана, або  голку,  бо
був худий, як голка, Мелек Гасана, ангела, i  Налбанд  Гасана,  коваля.  З
усiма  був  пiд  Белградом  i  Родосом,  з'?в  з  усiма   безлiч   казанiв
султанського плову, вiрив ?м, вони  вiрили  йому,  може,  не  вiдзначалися
розумом, може, були занадто самовпевненi й жадiбнi часом,  дбаючи  не  про
власну гiднiсть, а про здобич i бакшиш, але таке вже було ?хн? життя i хто
б мiг звинуватити цих людей.  Випадок  помiг  вирватися  йому  па  волю  з
яничарського пекла, хотiв вивести за собою i сво?х товаришiв,  знаючи,  що
може покластися на них i в добрi й у злi.
   Попервах нове ?хн?  життя  навiть  налякало  Гасанiв.  Лежали  в  сво?х
покоях, обжиралися  жирними  недо?дками  з  вiзирських  столiв,  обростали
салом, вiдчували, як ?хнi молодi жилавi тiла втрачають сприт, аж  хотiлося
начхати на все i при?днатися до яничарських орт, якi  з  ранку  до  вечора
вправлялися на Ат-Мейданi, удосконалювалися в  мистецтвi  рiзати,  колоти,
розстрiлювати стрiлами й з мушкетiв, розрубувати  ворога  начетверо  й  на
дрiбнiшi шматки, ламати кiстки, видавлювати очi, душити, гризти зубами.
   - Ж-живiт н-на?в  -  додому  тягне,-  скаржився  Попе  Гасан.  З  нього
кепкували:

   - А до ж твiй дiм?
   - Чи хоч зна?ш, у якiй сторонi?
   - Була в собаки хата, дощ пiшов - вона й згорiла.
   - То бакшишу вiд султана домагався, тепер додому закортiло.
   - Полеж ще з мiсяць - з тебе лiй топитимуть для султанських каганцiв.
   Нудьга ?хня була б нестерпною, коли б не оточували ?х  сотнi,  а  може,
цiлi  тисячi  придворних  дармо?дiв,  що  тинялися  без  дiла,  збирали  й
розносили плiтки, норовили урвати для себе бiльшi шматки, доносили один на
одного, лягали i вставали з думкою, яку б пiдлiсть зробити  ближньому.  Як
гусiнь на зеленому листi, усе це  повзало,  кублилося,  червилося,  жерло,
паскудило, i хоч щокроку розбризкувано бальзами,  але  здавалося  колишнiм
яничарам, що сморiд тут сто?ть набагато  тяжчий,  нiж  у  ?хнiх  иуждениих
кам'яницях, де тхне прiллю,  брудом  i  мiцною  чоловiчою  сечею.  Яничари
Гасан-аги незабаром осво?лися в цьому дивному побутi,  так  само  тинялися
знудьговано, скрiзь всовували сво?  носи  -  створювалося  враження,  нiби
султанша понатикала сво?х, людей повсюди.  ?х  остерiгалися,  побоювалися,
обходили боком. Вельможi поглядали боязко,  султанськi  кухарi  пiдкладали
жирнiшi шматки, гаремнi ?внухи давали дрiбнi дарунки про всяк випадок,  бо
чомусь думалося ?м, нiби Хуррем наставила цих зарiзяк для  пiдглядин  саме
за ними тут, на волi.
   Чимось вирiзнитися з-помiж палацово?  челядi  -  хавашiв,  коли  ти  не
займав тут найвищих становищ, мабуть, не вдавалося  ще  нiкому  й  нiколи.
Заслуги винагороджувалися  дарунками,  злочини  або  й  просте  нехлюйство
каралися смертю, одне вело за собою ненависть, друге - забуття. Та  й  уся
ця складна будiвля, звана султанськими палацами, виникла не для того,  щоб
тут хтось, крiм самого падишаха, мiг займати осiбне  мiсце,  а  тiльки  як
пiднiжжя величi можновладця - а хто ж зверта? увагу  на  пiднiжжя?  Першим
османським емiрам, якi нахабно замахнулися на велич сельджуцьких султанiв,
навiть не спилася та розкiш, якою оточать себе  ?хнi  нащадки.  Що  Фатiх,
входячи в повержеiний Константинополь, не мiг похвалитися пишним двором  i
тисячною челяддю. Але перед  очима  стояли  залишки  величi  царгородських
iмператорiв, у серцi  сво?му  пронiс  Мехмед  Завойовник  дивну  любов  до
вiзантiйсько? принцеси, яку зробив сво?ю улюбленою жоною, заховавши ?? пiд
iменем  Гюльбахар,  i,  може,  ця  любов  спонукала  його  перейняти   вiд
iмператорiв, вiдповiдно  застосовуючи  й  змiнюючи  майже  весь  двiрський
церемонiал,  усю  надмiрнiсть  i  марноту  ?хнього  побуту,  описаного  ще
iмператором Константином Багрянородним.
   Iмператорськi палаци були сплюндрованi яничарами Фатiха, султан не став
вiдновлювати ру?н,  а  звелiв  поблизу  споруджувати  свiй  палац,  гiдний
великого завойовника цi?? столицi свiту. Мiсце було обране навпроти  одно?
з брам Царгорода,  по  якiй  пiд  час  облоги  била  найбiльша  султанська
гармата. Браму назвали Топкапи, вiд не? назва перейшла й на палаци, ?х так
i звали вiдтодi: Топкапи. Будував Фатiх,  тодi  його  син  Баязид,  султан
Селiм, Сулейман так само не  мав  намiру  вiдставати  вiд  сво?х  предкiв,
Топкапи вже були й не просто будiвлями,  нагромадженням  розкiшних  залiв,
безконечних поко?в, заплутаних переходiв, мiцних мурiв  i  брам,-  то  був
цiлий свiт, химерний, складний, жорстокий i безжальний, свiт, в якому  мав
панувати один  чоловiк,  решта  гнiтилася,  принижувалася,  упослiджувана,
плазувала i жорстоко вiдплачувала за сво? сите, позолочене  рабство  всiм,
хто лишався поза межами Топкапи. Священну особу султана оберiгали  гулями,
оглани, муфреди. Вiд них ховалася смерть, ангели,  що  допитують  чоловiка
пiсля смертi,  втiкали  вiд  цих  молодцiв-iноземцiв.  Вони  жахали  сво?м
виглядом Мункара i дiями  Некiра  [62].  Пiд  час  селямликiв  есаул  ?хав
поперед султансько?  карети  i  розганяв  народ  криками  й  палицею.  Сто
двадцять огланiв, озбро?них золотими  шаблями,  супроводжували  султана  i
безугавно ревiли "Хасса!" - "Сторонись!" Замикали похiд похмурi чубдари  й
дурбашi з довгими дубцями в руках, мовби втiлення покарань,  якi  щедро  й
невпинно розда? султанська влада. Близькiсть  до  особи  падишаха,  хоч  i
приховувала в собi  постiйну  небезпеку,  водночас  сповнювала  цих  людей
неймовiрною  пихою,  найостаннiший  писець-язиджi  з   Топкани   почувався
могутнiшим за якогось  санджакбега  з  далеко?  провiнцi?,  а  який-небудь
охоронець. султанських пантофель, намотувач тюрбанiв  або  спальник-хаджiб
випромiнював всемогутнiсть мало не таку саму, як великий вiзир  або  члени
султанського дивану.
   Водночас у палацовiй i?рархi? не було нiяких та?мниць, кожен знав  сво?
мiсце, загадковим мiг бути для  чужакiв,  але  не  для  сво?х,  ролi  було
розписано наперед, назавжди й навiки, i нiхто не мiг порушити усталеностi,
вiдступити вiд узвича?нь бодай на крок, бо  порушникiв  карано  негайно  i
безжально.
   Люди Гасан-аги виявилися зовсiм чужими там, де  всi  мiсця  роздавалися
вищою  владою  i  волею.  Непрошенi,  незванi,  непередбачуванi,  попервах
зустрiнутi були вороже, зневажливо, погордливо, бо ж прийшли в Топкапи  не
за велiнням i згодою султана, якому тiльки й могло  належати  тут  найвище
право, а присланi силою iншою, невiдомою,  власне,  силою  неiснуючою,  бо
жiнка, навiть коли вона ста? султаншею, для синiв iсламу  нiколи  не  може
слугувати законом.
   Гасан-ага зi сво?ми яничарами  сприймався  палацовою  челяддю  як  щось
нетривке, тимчасове, породжений примхою, мав так само  швидко  й  зникнути
завдяки новiй незбагненнiй примсi чарiвницi султаншi, якiй падишах  чомусь
догоджав, мов болячцi. Та минали днi й тижнi, а Гасан-ага не зникав,  його
люди тинялися по Топкапи, товклися на султанськiй кухнi, ловили  гав  коло
брам, набридали стайничим-iмрахорам, щоб тi вчили  ?х  ?здити  верхи,  так
нiби мали намiр iз простих  пiхтуряк-яничарiв  вискочити  одразу  в  пашi.
Згодом у ?хнiх гаманах  задзвенiло  золото,  i  дзвенiло  воно  густiше  й
густiше, так нiби плачено ?м за неробство, дотримуючись при  цьому  яко?сь
химерно?  такси:  що  бiльше  неробство,  то  щедрiше  плачено.  Тимчасовi
набували сталостi, якiй позаздрити могли навiть тi, хто стояв  бiля  само?
особи  падишаха.  Були  просто  небажанi,   тепер   лякали   силою,   ?хня
загадковiсть ставала щодень загрозливiшою, тому  кожен  про  всяк  випадок
запобiгав тепер перед цими людьми. Нещаснi безбатченки,  юнаки,  приреченi
стати кривавим м'ясом для султанських битв, ще вчора жорстокi вояки,  яким
судилося,  тiльки  знепавидження  повсюдне,   яничари   Гасан-аги   навiть
розгубилися  вiд  тi??  запобiгливо?  уважливостi,  з   якою   несподiвано
накинулася на  них  челядь  Топкапи.  Яничарська  звичка  до  примiтивного
насичення, до хапливих грабувань  i  короткочасних  утiх  штовхала  ?х  до
неперебiрливостi, часом i до дрiб'язковостi. Вони вважали себе  щасливими,
отримавши зайвий шматок  жирпо?  баранини,  бiлiшого  борошна  для  халви,
вибравши собi стрiл у султанськiй зброярнi, помiнявши розтоптане взуття на
нове в палацових сховищах. Але згодом,  вдовольнивши  найпершi  потреби  i
збагнувши, що для цього не треба затрачати будь-яких  зусиль,  вони  стали
пильнiше придивлятися до цього дивного свiту i завдяки  сво?му  природному
розуму й вигостренiй  постiйними  небезпеками  спостережливостi  незабаром
збагнули, що найбiльша цiннiсть, якою володiють усi цi люди, не  на?дки  й
напо?, не  одяг  i  зброя,  навiть  не  коштовностi,  а  знання  державних
та?мниць, вiстi й новини. Вiстi  пливли  до  придворних  могутньою  рiкою,
пливли приховано, незбагненне. Тут знали все, що стане знане  всiм  завтра
або й через рiк, вiдомо було ?м i те, що нiколи не вийде за брами Топкапи,
вiстi були тут скарбом, збро?ю, товаром, знання про минуле тут  зневажливо
вiддавано мудрецям, бо нi мудрецi, нi минуле нiколи не загрожують  хлiбовi
щоденному, зате все, що торкалося дня нинiшнього i намiрiв  на  прийдешн?,
усi вiдомостi, пiдслухи, та?мницi викраденi, купленi,  вирванi  жорстокими
тортурами,  народженi  слiпим  випадком  або   й   примхою   можновладцiв,
призбирувано хапливо, жадiбно, загребуще, пильновано жорстоко й  невтомно.
Та коли зажерливiсть i пiдозрiлiсть людська не мають меж, то .так само  не
ма? меж i людська марнота. Коли хто  ма?  щось,  вiн  не  втрима?ться  вiд
спокуси похвалитися. Навiть  скупий,  який  хова?  золото  в  пiдземеллях,
хвалиться сво?ю скупiстю, то що ж казати тодi про тих, найбiльше багатство
яких складали знання, вiстi,  новини?  Знання  рвалися  з  цих  людей,  як
загадковi глибиннi сили, що викликають землетруси. Вiстi розлiталися,  мов
налякане птаство. Новини  старiли  скорiше  за  жiнок,  Топкапи  повнилися
шепотом, притишеними голосами, натяками. Часто досить було погляду, жесту,
кивання пальцем, щоб передати щось важливе. Вiдчиненi або зачиненi  дверi,
ледь вiдсунута запона,  тiнь  за  решiткою,  ледь  вловимий  запах,  чиясь
невловима присутнiсть або затяжлива вiдсутнiсть - усе могло  свiдчити  про
те чи про iнше, все слугувало знаком для вта?мничених,  повiдомленням  для
довiрених, попередженням або застереженням для сво?х.  Тому  й  намагалися
стати тут вта?мниченими, довiреними, сво?ми. Яничари Гасан-аги, хоч i були
чужими для всiх хавашiв Топкапи, але опинилися завдяки  сво?й  незвичностi
на перехрестях усiх та?мничих вiстей, новин i знань, i  в  короткому  часi
стали володарями  найбiльших  скарбiв,  не  докладаючи,власне,  для  цього
нiяких зусиль.
   Дивно влаштована людина: з неймовiрною жадiбнiстю гребе  вона  до  себе
все на свiтi, безмiрно стражда?, коли ?й  чогось  не  дiста?ться,  але  ще
бiльше мучиться, коли не може в той чи  iнший  спосiб  позбутися  з  таким
трудом здобутого. Розтринькати  грошi,  перепаскудити  на?дки  й  напитки,
похвалитися та?мницями, змарнувати все сво? життя. Чи ж треба  дивуватися,
що  розледащiлi  натовпи   султанських   придворних,   рiзними   способами
здобуваючи вiстi й новини, мерщiй  намагалися  подiлитися  тими  новинами,
похвалитися сво?м знанням, сво?ю вта?мниченiстю, i часто виходило так,  що
уст для пота?мних шепотiв було набагато бiльше,  нiж  пожадливих  вух  для
слухання, тож як мали зрадiти всi цi плiткарi й базiки,  зауваживши  появу
свiжих людей, ще не зiпсованих, не пересичених забороненим знанням, ще  не
заплутаних у неминучi iнтриги й пiдступи. На Гасанових людей валилося  все
пiдряд: хто вкрав барана, у чий гарем прокрався молодий ходжа, кого та?мно
втоплено в Босфорi, який посол прибув, а який у дорозi,  скiльки  витратив
Коджа Сiнан на будiвництво  джамi?  Селiма  i  скiльки  ще  витратить,  де
збунтувалися кочовики-юрюки, який завбiльшки рубiн послала султановi  мати
французького короля Францiска, щоб Сулейман визволив  ??  сина  з  полону.
Звиклi  до  послуху  сво?м  агам,  яничари  несли  вiстi  Гасановi.   Той,
переповнений  ущерть  цим  несподiваним  добром,  iшов   до   султаншi   й
переповiдав усе ?й.  Не  розпещена  нiчи?ю  увагою,  крiм  султаново?,  не
призвича?на до вислухування  такого  огрому  вiстей  за  цi  кiлька  рокiв
гаремного життя з його суворою замкненiстю, вiдвикла вiд тривог, величi  й
дрiб'язку свiту, Роксолана спочатку навiть розгубилася вiд такого  напливу
вiстей, серед яких були й такi, що про них не знав навiть султан,  а  тодi
вжахнулася  сво?му  дотеперiшньому  незнанню,  сво?й  байдужостi,   сво?му
п'ятилiтньому забуттю. Забула про все на  свiтi,  жила  тiльки  для  себе,
дбала про власне визволення i вознесiння. Визволялася i  возносилася  -  i
однаково перебувала в  загрозливiй  близькостi  до  насильства  й  смертi,
незнано?, але вiчно? небезпеки то  вiд  валiде,  то  вiд  великого  вiзира
Iбрагiма,  то   вiд   яничарiв,   то   вiд   великого   муфтiя,   то   вiд
найупослiдженiшого гаремного ?внуха. Трьох речей прагне  найперше  людина.
Перше: жити. Завжди бодай на день чи годину довше  за  iншого,  але  жити,
жити! Друге: бути щасливою. Щастя можна знайти навiть у  стражданнi,  коли
це страждання вiд любовi або ненавистi, можна бути  щасливим  i  вмираючи,
але коли вмира?ш, борючись, переборюючи,  перемагаючи.  Любов  може  стати
найбiльшим щастям, але ж як ще багато треба для  цього,  бо  само?  любовi
людинi нiколи не досить. Тому неминуче виплива? третя передумова людського
iснування: знання. Навiть дитина не хоче  жити  в  незнаннi.  Жити  -  щоб
шукати iстину, i в цьому - щастя. Чи може бути iстина в любовi i чи досить
само? любовi для вдоволення невситимо? людсько? жадоби знань? Тодi можна б
спитати iнакше: чи може одна хвиля бути морем?
   Гасан приходив, кланявся здалеку, пильнований невiдступним  кизляр-агою
Iбрагiмом, що нависав над ним, як втiлення пiдозри  й  недовiр'я,  мiшаючи
слова турецькi й укра?нськi, переповiдав Роксоланi почуте.  Великий  вiзир
Iбрагiм послав з ?гипту корабель на  свiй  рiдний,  острiв  Паргу,  i  той
корабель привiз до Стамбула всю Iбрагiмову родину: двох  дорослих  братiв,
батька й матiр. Тепер вони ждуть  повернення  великого  вiзира  з  ?гипту.
Яничари перехоплюють отари баранiв, призначених для султанських кухонь,  i
перепродують ?х коло Едiрне-капу.  Iмператор  Карл  розгромив  бiля  Павi?
французького короля Францiска i  взяв  його  в  полон.  Мати  французького
короля  Лу?за  Савойська  та?мно  вирядила  посла  до  султана  Сулеймана,
передавши ним величезний рубiн в дарунок султановi за те, що вiн  визволив
??  сина.  Але  посла  з  його  людьми  перехопив  боснiйський  санджакбег
Хусрев-бег, i нема? нiяких чуток нi про посла, нi  про  рубiн.  Iбрагiм  з
?гипту везе п'ятсот наложниць, яких хоче подарувати  султаншi  Хасекi  пiд
виглядом служебок. Прибув посол вiд польського короля. I сам посол  i  всi
його люди числом  до  шiстдесяти  зодягненi  в  коштовне  вбрання,  пошите
по-iталiйському,  бо  польський  король  узяв  собi  жону  з  Iталi?,   iз
славетного роду Сфорци. Зветься посол Ян з Тенчина.
   Коли почула Роксолана про  того  Яна  з  Тепчина,  ледь  не  закричала:
"Приведiть  його  сюди,  хочу  його  бачити,  хочу  почути  голос  звiдти,
звiдти..." Все в  нiй  стрепенулося,  здригнулося,  закривавилося.  Матуся
рiдна, батечко, Рогатин... Може, ?? нема? нiкого й нiчого, а може, може...
Чи подумала про них, про всiх, кого знала, про  землю  свою  i  про  народ
свiй, що стражда?, що змага?ться з дикими загарбниками,  вмира?  i  ожива?
знов i знов i смi?ться, спiва? пiсень сво?х, може, найкращих у  свiтi!  ??
охопила  нестерпна   туга:   довiдатися,   узнати,   полетiти,   полинути.
Спокутувати свiй грiх. Ще недавно почувалася жертвою, тепер  вважала  себе
грiшницею. Жiнки, якi люблять  деспотiв,-  найбiльшi  грiшницi  па  свiтi.
Пiтьма довкола них холодна i безмежна, безмежний вiдчай,  облуда  i  бiль,
яких завдають одне одному, i мовчання, мовчання... А  жiнка  ж  послана  в
свiт,   щоб   утверджувати   справедливiсть,   вона   знаряддя   i    мiра
справедливостi, але тiльки доти, поки викону? сво? велике призначення.
   Лиш тепер згадалося те, чим змаловажила: вiсть про  Iбрагiмову  родину.
Хижий грек, утвердившись при дворi безмiрно, згадав i про рiдних i  мерщiй
перевiз ?х до столицi. А вона? Чому вона  не  подумала  про  це,  чому  не
попросила султана помогти  ?й?  Цього  посла,  незнаного  Яна  з  Тенчина,
дарувала ?й сама доля. П'ять рокiв жила вона без жодно? звiстки з  рiдного
краю, тепер не  могла  стерпiти  й  п'яти  днiв.  Негайно  послала  Гасана
розпитати, довiдатися, узнати. Мерщiй,  не  вiдкладаючи,  одна  нога  там,
друга - тут, перш нiж про посла буде сказано султановi,  перш  нiж  пущено
буде посла перед султанськi очi.
   Та  з  пiвдороги  й  завернула  Гасана.  I   коли,   подивований   цi?ю
незбагненною перемiною ?? настрою, знов став  перед  нею  молодий  яничар,
вона, ламаючи собi вiд нетерплячки  пальцi,  кусаючи  рожевi  губи,  мовби
звертаючись до само? себе, шепотiла:
   - Нi, так не годиться! Ти навiть не ма?ш вiдповiдного одягу. Що  це  за
одяг! Ти мiй посланник. Особистий: посланник султаншi Хасекi.  Ти  повинен
мати вiдповiдний одяг,  щоб  перед  тобою  тремтiли.  Перед  багатством  i
могуттям. Що це за дрантя на  тобi?  Що  за  яничарське  убозтво?  В  тебе
повиннi бути шаровари найширшi в iмперi?!  Тюрбан  -  вищий  за  султанiв!
Тканини - найбагатшi а усiх знаних. Зброя - у самоцвiтах,  як  у  великого
вiзира. Тiльки тодi ти пiдеш до королiвського посла  i  спита?ш  його  про
все, про що я звелiла спитати. А тепер iди, а я подбаю про все для тебе. I
для тво?х людей так само.
   Гасай несмiливо зауважив, що його Гасани  навряд  чи  захочуть  змiняти
свiй. звичний яничарський одяг на будь-який iнший.  Роксолана  не  вловила
його сумнiву, вхопилася за iнше:
   - Ти сказав: "Гасани". Що це ма? означати?
   - Я взяв собi в помiчники тiльки тих, хто, як i я, ма? iм'я Гасан.
   Вiн перелiчив ?й сво?х Гасанiв з ?хнiми прiзвиськами.
   - Чи ? в тебе серед яничарiв вiрнi люди, що носять  iмення  Iбрагiм?  -
жваво спитала Роксолана.
   - ? з рiзними iменами, але я вибрав...
   - Вiдповiдай про те, про що я тебе питаю.
   - Так, ваша величнiсть, ?  кiлька  Iбрагiмiв.  Iбрагiм  Дейюс,  Iбрагiм
Каллаш, Iбрагiм Iльгат, Iбрагiм Яйга. Роксолана  засмiялася,  заляскала  в
долонi.
   - Вiзьми ?х усiх до себе! Вiзьми негайно всiх!
   - Ваша величнiсть, вони  добрi  яничари,  вiрнi  товаришi  в  бою  i  в
небезпецi, але в щоденному життi кожен  вiдповiда?  тому  прiзвиську,  яке
йому дане. Дейюс справдi негiдник, Каллаш -пияк, Iльгат -  нечестивець,  а
Яйга - базiка.
   - Ти ма?ш людей, позбавлених вад?
   - Байта величнiсть, чи ж менi судити про людей?
   - Коли питають - вiдповiдай.
   - Язик мiй нiмi?, уста завмирають, чи ж я смiю? Я в султанському палацi
перед найяснiшою султаншею...
   - Про султана ми не говоримо, можеш не говорити й про мене  (сама  знаю
себе досить), а про всiх iнших. Бачив ти людей, позбавлених вад?
   - Не доводилося. Життя ж таке страшне.
   - То що ж заважа? тобi взяти  всiх  цих  Iбрагiмiв?  Гасан  схилився  в
поклонi.
   - Як буде звелено, ваша величнiсть.
   - Тепер iди, а я подбаю про ваш одяг  i  про  все  належне.  Знов  мала
просити в султана: i нових яничарiв, i нового одягу
   для всiх, i польського посла для себе на час, може, й невизначений.
   Сулейман був вражений чуттям Хуррем.
   - Ти хочеш затримати королiвського посла, не пускати його менi на очi?
   - Так. Я прошу його для себе.
   - Ти зна?ш про мо? намiри йти на угорського короля?
   - Про не знають усi пiдмiтальники стамбульських базарiв.
   - Лл? коли я не прийматиму посла, усi подумають, що я хочу  вдарити  не
на Угорщину,  а  на  Польщу!  I  тодi  розгубляться  навiть  пiдмiтальники
стамбульських базарiв.
   - Цiлком можливо.
   - I це пiдказали менi не мо? вiзири, а саме ти, моя Хуррем, моя Хасекi.
   - Я не думала про це. Менi йшлося про iнше... Але султан уже не  слухав
??. Безмiрно був радий, що Хасекi ста? його мудрою помiчницею i в  справах
державних. Якби мав перед ким похвалитися, негайно б зробив це, але ?диний
чоловiк, перед яким, розкривав свою душу,- Iбрагiм,-  був  ще  далеко  вiд
Стамбула, валiде вiд тако? новини  не  зрадi?,  а  сповниться  ще  бiльшою
ненавистю до молодо? султаншi, доводилося радiти самому без свiдкiв, маючи
?дину втiху в тому, щоб зробити радiсть i для Хуррем.
   - Коли ти скажеш, ми приймемо посла вiд польського короля  удвох,сказав
султан iз не властивою для  нього  розчуленiстю.-  Ти  сядеш  зi  мною  на
Золотий трон Османiв, будеш  першою  жiнкою,  яка  доторкнулася  до  цього
всемогутнього золота.
   - I останньою? - засмiялася Хуррем.
   - А хiба може бути iнакше?
   Вона поцiлувала його впертi  вилицi,  безжальнi  османськi  вилицi,  що
пiдпирали жадiбнi очi, якi загребуще зиркали на весь свiт.
   А в само? перед очима стояв батькiвський дiм, осяяний осiннiм золотавим
сонцем, весь у золотi листя, у золотiй тузi. I стану всемогутньою у свiтi,
i ляже тiнь вiд мене золота... Боже праведний, вiддала б усе золото  свiту
за те, щоб опинитися в батькiвському домi, сидiти бiля вiкна, дивитися  на
Львiвську дорогу, на далекий лiс над рiчкою,  на  небо  й  нi  про  що  не
думати. Ладна була б навiть перенести той дiм, складений iз колод медвяно?
барви, сюди, хоч i за мури  гарему,  цього  проклятого  мiсця,  де  тужили
тисячi жiнок, для яких батькiвщина лишалася десь у далеких безвiстях,  але
не була тут i нiколи не могла стати. А ?й закортiло перенести  сюди  бодай
щось рогатинське, бодай скiпочку -  i  вже  б  стала  щасливiшою.  Примхи?
Дурiсть? Та вже не могла без цього. Дивно, як могла жити досi. Як жили всi
султаншi? Всi отi Олiвери, Мари, Пурбани,  без  яких  Османи  не  могли  й
дихнути?
   Лихоманковi, божевiльнi думки. Вона всмiхалася ?м  розгублено  й  трохи
налякано, а султан думав, що Хуррем усмiха?ться до нього, i готовий був за
ту м'яку, майже дитячу усмiшку вiддати ?й пiвцарства, а то й усе  царство.
Бо тiльки вона ?дина вмiла рятувати його вiд самотностi, цi??  страшно?  i
нестерпно? кари, яку насила? небо на чоловiка, даруючи йому найвищу владу.
   А тим часом Гасан, нехтуючи велiнням султаншi, не  чекаючи,  поки  буде
споряджено  для  нього  небачене  сво?ю  пишнiстю  вбрання,  як   був,   у
яничарському сво?му обладунку, пробрався до польського посла.
   Для  житла  придiлено  було   пословi   величезний   караван-сарай   на
Константиновому базарi. Гасан добре знав цю споруду, бо не  раз,  коли  ще
був яничаром, сторожував  тут  коло  ворiт  разом  з  чаушами.  Величезний
чотирикутник, зовнi обличкований  грубими  кам'яними  блоками,  iзсередини
пиляним туфом. У зовнiшнiх стiнах тулилися у кам'яних гнiздах ремiсники  i
золотники, за воротами димiли двi великi  кухнi,  в  нижнiх  склепiнчастих
примiщеннях стояли конi, а вздовж другого поверху тягнувся коридор,  позад
якого були невеличкi кам'янi келiйки, в  кожнiй  два  вiконця  -  одне  на
вулицю, друге в коридор. Посеред тiсного двору  був  колодязь  з  непитною
водою, стайня не мала нi  ясел,  нi  простих  решiток  для  сiна,  повсюди
панували запустiння, бруд. Величезна,  як  князiвський  палац  завбiльшки,
споруда  аж  кишiла  вiд  скорпiонiв,  ящiрок,  мишви  й  пацючнi,  ?диною
перевагою цього пристанища була його вiдокремленiсть вiд усього  Стамбула,
так що в чужинцiв складалося враження,  нiби  перебувають  вони  в  якiйсь
маленькiй незалежнiй державi, а деяким,  докладаючи,  щоправда,  неабияких
зусиль, вдавалося з часом навiть надати  цьому  похмурому  притулку  бодай
деяко? подiбностi до звичного домашнього житла.
   Перед ворiтьми караван-сарая стояла почесна сторожа з  п'яти  чаушiв  i
чотирьох яничарiв. Мали оберiгати посольство  вiд  стамбульських  нероб  i
супроводжувати посла або його людей,  коли  тi  хотiли  пройтися  вулицями
столицi.
   Приворiтнi яничари знали Гасана, знали й те, що тепер вiн перейшов  вiд
простих плово?дiв до розманiжено?  палацово?  челядi,  тож  це  дивно,  що
заступили йому i його людям дорогу - не так з намiром не впустити його  до
караван-сарая, як з бажання поговорити, повипитувати, як йому ведеться  на
султанських харчах та на м'яких пухових палацових постелях.
   - А що, Гасано,- спитав старий, весь у  шрамах  сивий  яничар,-  правду
кажуть, нiби ти лизав-лизав у султана, а тепер лижеш i в султаншi?
   - Ти б же тих i питав, хто каже,- огризнувся Гасан.
   - Чи в не? воно хоч напахчене амброю та  бальзамами?  -  вишкiрив  зуби
молодий яничар.
   - Хочеш, то пiди понюхай,- спокiйно порадив йому Гасан.
   - Ач, як мордяки пона?дали на султанських  пундиках,-  втрутився  ще  й
третiй яничар, похмурий здоровило, з вусами завтовшки з руку.
   - Тобi мало яничарського плову та тих крадених баранiв, що збува?ш коло
Едiрне-капу? - насуваючись на нього, гримнув Гасан.- Ану вiдступись! Iдемо
до посла за велiнням самого султана! З дороги, плово?ди вошивi, грабiжники
i зарiзяки стамбульськi!
   - Ми по  в  Стамбулi  рiжемо,-  пробурмотiв  старий  яничар,-  ми  поза
Стамбулом, а вже коли тут рiзонем, то потече юшка аж так!
   Вiн махнув сво?м товаришам, i тi мовчки вiдступили, тiльки поблимкували
на Гасанових людей незичливо, бо хоч вони й носили ще яничарську одiж, але
вже були чужаками, до яких - нi любовi, нi поваги, нi спiвчуття, нi жалю.
   По  двору  швендяло  кiлька  безвусих   польських   пахолкiв,   справдi
зодягнених у вишуканi iталiйськi й кумеднi буфастi штанцi, але два радники
посла, якi зустрiли  Гасана  в  коридорi  другого  поверху  й  провели  до
просторо?, хоч i голiсiнько? трапезно?, мали на собi ?двабнi бiлi  жупани,
довгi, з вузькими рукавами, застебнутi пiд саму шию  на  густо  поставленi
круглi срiбнi гудзики. Радники були  поважнi,  з  настовбурченими  пишними
вусами, з довгими шаблями при боцi, у химерних шапках, прикрашених пiр'ям.
Посол, який незабаром вийшов для зустрiчi з Гасаном, схожий був  на  сво?х
радникiв, тiльки  жупан  мав  iз  золотистого  ?двабу.  Вуса  в  пана  Яна
стовбурчилися, мов щетина на вепрi, у зеленкувато-сiрих очах хлюпало  щось
несамовите. Гасан вклонився пословi, повiдомив, що  вiн  вiд  султана.  Не
казав "вiд султаншi", бо чомусь здавалося йому, що нiхто не може сприйняти
цього всерйоз, адже па цiй землi жiнка нiколи не  мала  й  не  могла  мати
нiяко? влади, отже, й значення.
   - То, може, пан менi скаже, скiльки ще  я  маю  тут  сидiти  серед  цих
скорпiонiв i блiх, прошу пана! - зривистим голосом закричав посол.- Десять
днiв, як прибув я до Стамбула, а ще досi нiчого певного менi  не  сказано,
тiльки щодня йдуть то однi, то другi, i кожен вимага? бакшиш!
   - Я не вимагаю нiякого бакшишу,- спокiйно зауважив Гасан.
   - То пан нарештi повiдомить менi щось втiшне?
   - Все залежатиме вiд нашо?  розмови.  Менi  доручено  поставити  пановi
послу кiлька запитань.
   - I що? I тодi султан прийме  мо?  посольство  вiд  найяснiшого  короля
польського?
   - Все залежатиме вiд тих вiдповiдей, якi пан посол дасть менi  ось  тут
сьогоднi.
   - То хай пан - як папа звати? Гасан? То хай пан Гасан мерщiй пита?,  що
йому там треба!
   - Я хотiв спитати про Рогатин.
   - Рогатин?
   - Так. Чи зна? пан посол таке мiсто в королiвствi - Рогатин?
   - А чому це я маю знати якесь паршиве мiсто русинське, прошу пана?
   Гасановi аж свербiв язик зауважити, що й Тенчин, з якого  походить  пан
посол, не таке вже славетне  мiсто,  зда?ться,  навiть  менш  вiдоме,  нiж
Рогатин. Але стримався. Спокiйно ствердив:
   - Отже, ви чули про таке мiсто.
   - Чув, чув, то й що з того?
   - Чи воно цiле, не спалене, не поруйноване?
   - А звiдки я знаю!
   - Погано,-  зiтхнув  Гасан,-  гiрше,  нiж  я  сподiвався.  Посол  трохи
стривожився. Намагаючись пригасити хоч трохи шал у сво?х шляхетських  очах
i надати голосу доброзичливостi, спитав:
   - А чому пановi залежать на цьому триклятому Рогатинi?
   - Та тому, пане посол, що наша султанша, славетна Хасекi, перша дружина
всемогутнього Володаря Вiку Сулеймана, походить iз вашого Рогатина.
   - З Рогатина? - ударив об поли пан Ян.- Бути того по може!
   - I здасться, вона нешлюбна донька вашого короля.
   - А вже цього нiяк не може бути! - закричав посол i замахав  на  Гасана
руками, немов вiдганяючи його од себе.
   - Чому ж? Хiба ваш король нiколи не був  мужчиною  i  не  мав  любовних
пригод на ловах або па вiйнi?
   - О, наш король,- покрутив свого  пишного  вуса  пан  Ян,-  наш  король
розбив стiльки сердець!..
   - Вiн мiг розбити якесь серце й у Рогатинi.
   - А мiг, мiг...
   - Але нам не йдеться про це. Нiхто не забороня? королям мати  нешлюбних
дiтей, але нiхто не може стати на завадi цим  нешлюбним  дiтям  мати  свою
долю, часом i щасливу. Нам iдеться про самий Рогатий. Найдокладнiшi данi.
   - Звiдки ж я ?х роздобуду? - розгублено пробелькотiв посол.
   - Далi,- шорстко мовив Гасан,- довiдатися про людей, якi мають прiзвище
Лiсовськi. Чи хтось iз них зберiгся. Коли зникли всi, то куди й коли. Чи ?
якiсь слiди? Далi...
   Вiн  став  перелiчувати  прiзвища,  махнувши,  щоб  радники  посольськi
записували.
   - Але ж звiдки, звiдки  я  можу  знати  про  все  це?  -  кричав  майже
розпачливо пан Ян.
   - Коли не  зна?те,  пошлiть  сво?х  людей  назад  до  королiвства,  хай
довiдаються про все й привезуть нам цi вiдомостi.
   - Дорога тiльки в один кiнець займе зо два мiсяцi. Та два мiсяцi назад.
Та мiсяць на всiлякi непередбачуванi пригоди. Менi доведеться  сидiти  тут
пiвроку! Рани господнi!
   - Тут сидiли й по три роки,- заспоко?в його Гасан.- I не  так  вигiдно,
як ви. Бувало, що й в пiдземеллях Едi-куле... Тому лiпше  подумайте,  кого
ви пошлете, що вам треба для дороги,  завтра  я  знову  прийду  сюди,  щоб
залагодити всi справи.
   Посол дивився на цього  дивного  чоловiка,  iдо  говорив  такою  гарною
слов'янщиною, але ж що говорив? Не до вiри! Послати людей  сво?х  лиш  для
того, щоб вони подивилися на той клятий Рогатий  i  пошукали  там  якихось
Лiсовських,  Теребушкiв,  Скарбських?  Йому  сидiти  в   цьому   жахливому
караван-сара?, годувати блiх i ждати, поки його люди ще двiчi повторять ту
страшну  дорогу,  яку  вiн  щойно  вiдбув?  Гори,  урвища,  розливи   рiк,
клекотливi води, багнюка, чортори?,  потрощенi  колеса,  поламанi  кiнськi
ноги,   здохлi   воли,   арбаджi?   з   розбiйницькими   мордами,    соннi
мiхмандари-здирцi i ?хнi слуги, викiнченi негiдники чохадари,  приграничнi
яничари-чорбаджi?, якi грабують тих, хто в'?здить в iмперiю,  i  тих,  хто
ви?здить з не?, незважаючи нi на султанськi фiрмани, нi на шертнi грамоти,
нi на королiвськi листи; гiрська сторожа з барабанами,  яка  ма?  стерегти
подорожнiх вiд грабiжникiв, а насправдi  обдира?  всiх,  хто  ма?  нещастя
про?здити повз не?.
   - Пан жарту?! - ще не вiрячи, вигукнув посол, але Гасан уже все  сказав
i не мав намiру далi розводити балачки,  вклонявся  перед  послом  i  його
вусатими радниками, мiв кам'яну  пiдлогу  снопом  пiр'я  на  сво?й  шапцi,
задкував до дверей. Посол щось шепотiв навздогiн, мабуть, кляв стиха цього
яничара, а може, кляв i самого султана з його султаншею,  якiй  заманулося
народитися саме в Рогатинi, а не десь в iншому мiсцi.  До  проклять  Гасан
був звичний, але думалося йому нинi не  про  це.  Зрозумiв  зненацька,  що
вперше вiдтодi,  як  малого  його,  скрученого  сирицею,  кинуто  впоперек
татарського сiдла, вивезено з рiдно? землi, вперше пiсля тоги чорного  дня
трапля?ться нагода знов повернутися пiд рiдне небо, побачити степ,  рiчку,
тополi. Бо й справдi: чому б не по?хати йому з постовими  людьми  до  того
Рогатина? Адже однаково хтось ма? ?х супроводжувати з султанських людей.
   З цим намiром, не  вельми  переживаючи  за  послове  iгнорантство  щодо
Рогатина, став Гасан перед Роксоланою i мерщiй виклав ?й сво? бажання.
   - Нi, ти зостанешся тут,- твердо мовила Роксолана.- Звичайно, це було б
найкраще - по?хати тобi самому туди й довiдатися про все. Але не можу тебе
тепер вiдпустити. Згодом ?здитимеш. Може,  й  далеко.  Сподiваюся  на  це.
Сьогоднi ще не час. Повинна мати вiрну менi людину там, де  сама  бути  не
можу. Ти потрiбен менi тут. Про полякiв подбаю. Простеж,  щоб  у  них  усе
було гаразд. I змiни свiй одяг. Не  можу  бiльше  бачити  цих  яничарських
дрехiв. Iди.
   Вiн знадобився султаншi ще скорiше,  нiж  гадалося.  З  ?гипту  нарештi
прибув у  сяйвi  й  розкошi  великий  вiзир  Iбрагiм,  привiз  золото  для
державно? скарбницi, багатi дарунки для султана, тисячi  рабiв  i  рабинь,
привiз i особистi дарунки  для  султаншi  Хасекi.  До  того  велетенського
смарагда, що прикрашав подаровану Роксоланi султаном сукню  пiсля  Родосу,
Iбрагiм додавав  тепер  смарагдовi  сережки,  перстень  i  браслет.  Хотiв
вручити султаншi сам, не мiг довiрити нiкому такi коштовностi, Роксолана ж
розумiла,- хоче мати з нею розмову без  свiдкiв.  Тримала  його  в  руках,
щомитi могла видати султановi, розповiвши, як  купував  ??,  як  ставив  у
сво?й ложницi, як, уже вiддаючи в султанський гарем, зривав  з  не?  одiж,
щоб побачити те, що йому бiльше не належало. Поки був далеко вiд Стамбула,
може, вспоко?вся, тепер знов мав тривожитися, ходити, мов по лезу  брнтви,
очiкуючи пайлпхiшого вiд цi?? незбагненно? жiнки, надто ж  довiдавшись  од
вiрних йому людей про все, що сталося останнiм часом у  столицi.  Вона  не
захотiла бачити Iбрагiма. Кизляр-ага  тiльки  шанобливо  вклонився  на  ??
вiдмову i нiчого не сказав, бо не смiв,  але  султан,  якому  поскаржився,
мабуть, сам великий вiзир,  при  побаченнi  з  Роксоланою  висловив  подив
такому ?? ставленню до свого улюбленця.
   - Вiн хотiв би сам поклонитися тобi. Дарунки треба приймати.
   - Хай передасть через кизляр-агу.
   - Але ж ти могла б допустити до  себе  великого  вiзира.  Йому  при?мно
власноруч передати тобi такий-коштовний дарунок. Вiн  би  хотiв  завоювати
твою дружбу.
   - Дружби подарунками не купують.
   - Iбрагiм шану? тебе i хотiв би висловити це особисто.
   -Ви забули, що я народила вам сина. Жiнка пiсля народження  дитини  ма?
очиститися.
   - Хiба  моя  султанша  не  найчистiша  з  жiнок?  Я  згадую,  як  пiсля
народження Селiма  ти  вже  за  тиждень  захотiла  подивитися  па  весiлля
Iбрагiма й Хатiджi.
   - Вже забула про це.
   - Але великий вiзир не забув то? високо?  честi.  Хоче  висловити  свою
вдячнiсть. Вiн чоловiк шанобливий.
   - Хай. Не хочу його бачити.
   - Але ж чому?
   - У мене болить голова.
   - Сьогоднi болить, а завтра?
   - Для нього - болiтиме завжди.
   Сулейман скупо посмiхнувся на цей, як  вiн  вважав,  дотеп  його  мило?
Хуррем. Прощав ?й усе. Заслiплений любов'ю, не помiчав, як  поволi  скида?
вона з  себе  кайдани  рабства,  випручу?ться  з  мiцних  стискiв  гарему,
вирива?ться на волю, яко? ще не знала жодна  жiнка  при  Османах.  Усi  ??
забаганки,  хоч  вони  й  рiзко  розходилися  з  приписами  шарiату,   вiн
вдовольняв охоче  й  беззаперечно  вважаючи  все  те  звичайними  жiночими
примхами i не помiчаючи, що поряд з ним  народжу?ться  характер  могутнiй,
твердий, незламний, владний. Пiдказати йому нiхто не вмiв.  Зробила  б  це
валiде, але пiсля яничарського бунту син  не  слухав  матерi.  Те  саме  з
сестрами. Iбрагiм був надто обережний, коли йшлося про султаншу, нiколи не
почувався певним щодо цi?? загадково? жiнки, тепер мав просто боятися  ??.
Може, великий муфтiй? Але той нiчого нового не сказав би султановi,  та  й
не мав права втручатися у справи гарему. Може,  й  сама  Роксолана  ще  не
вiдчувала  сво??  справжньо?  сили,  так  само,  як  не  вмiла  вiдчути  й
розпiзнати всi??  складностi  пiсля  п'ятирiчного  одповимiрного  життя  в
гаремi. Була схожа па людей приречених, зважаючи на характер сво?х занять,
на усамотнений побут,-  на  художникiв,  фiлософiв,  схимникiв,  звичайних
в'язнiв, якi без належно? пiдготовки й необхiдно?  душевно?  твердостi  та
загартованостi несподiвано опиняються у свiтi чужому, ворожому, створеному
не ними i не  для  них,  i  попервах  (а  то  й  назавжди)  розгублюються,
зламуються, скочуються до послужливостi. Але схожiсть така була в не?  лиш
зовнiшня, неусвiдомлена:
   свiдомiсть Роксолани бунтувалася проти будь-яко? покори,  мала  лелечка
летiла в небо на твердих крилах, летiла ще й невисоко, але  замiрялася  на
полiт високий, може, й напвищий. Висоти вона не боялася нiколи. В Рогатинi
залiзала разом iз хлопцями на найвищi дерева дерти воронячi гнiзда.  Ще  й
розгойдувалася на гiллi, так що  гойдався  весь  довколишнiй  простiр,  аж
хотiлося вiд страху заплющити очi, але вона не заплющувала, привчала  себе
до страху, до небезпеки, до вiдчайдушностi. Тодi  була  попiвська  донька,
якiй усе прощалося, тепер стала султаншею - то чому б на  прощалося  ?й  i
тут усе, що намiриться зробити? Одноманiтнiсть неволi губить людську душу.
Вона мала рятувати себе, не ждучи нiчи?? помочi,  не  сподiваючись  нi  па
пiдтримку, нi на спiвчуття. В якому розпачi, в якiй тривозi  жила  всi  цi
роки - хто про це знав, хто думав? Подолала все,  тепер  мала  вiрити,  що
нiхто ?? не здола?,- у цьому був порятунок i хоч  якесь  вiдшкодування  за
навiки  втрачену  домiвку.  Султан  стояв  коло  початкiв  ??  найбiльшого
нещастя, порятунком вiд нещастя  мав  стати  теж  цей  чоловiк  з  темним,
вилицюватим обличчям, з нахмуреними бровами, понуро закорлюченим носом i з
байдужiстю, що доводила до розпуки. Султан знав тiльки  ??  любов,  певно,
вважав, що в цiй маленькiй Хуррем iншого почуття не може бути, i  в  гадцi
не маючи, що ненависть виростала в ?? серцi набагато  пишнiша  i  буйнiша,
нiж любов. Бо  й  як  могло  бути  iнакше  в  цих  палацах,  де  ненависть
вирощували, мов квiти, збирали, як дощову воду в пустелi,  нагромаджували,
як хлiб у засiках?
   Роксолана мала кого ненавидiти. Навiть  тисячi  приятелiв  замало,  але
навiть один ворог -то вже  забагато,  говорилося  в  прислiв'?.  А  в  не?
ворогiв було - аж чорнiло в очах. Зумiла  усунути  лише  одного  з  них  -
Чотириокого, кизляр-агу, але  нiчого  не  могла  вдiяти  нi  з  усесильною
валiде,  нi  з  султанськими  сестрами,  нi  з   Сулеймановим   улюбленцем
Iбрагiмом, якого тримала в руках, але й сама була в ного руках  так  само.
Може, тому ненавидiла пiдступного й  розумного  грека  найтяжче.  До  його
смарагдiв навiть не доторкнулася. Коли  кизляр-ага  Iбрагiм  принiс  ?х  у
золотих, вистелених  бiлим  оксамитом  довгастих  скриньках,  вона  тiльки
повела гнiвно очима i, затискуючи  на  грудях  тонкi  сво?  руки,  скинула
пiдборiддям: геть. Ще  не  привчений  до  ??  мовчазно?  мови,  величезний
боснi?ць  незграбно  тупцявся  коло  дверей,  не   знаючи,   куди   подiти
коштовностi, поки Роксолана не гримнула на нього:
   - Забери все це й вiднеси назад великому вiзировi! Смарагди зблискували
у вiдкритих скриньках, як вовчi очi, зеленiли, як трава на могилах.
   - Ваша величнiсть, великий вiзир кланя?ться вам цими коштовностями i ще
просить прийняти вiд нього п'ятсот рабинь-служебок, яких  вiн  привiз  для
вас з ?гипту.
   - Для мене? З ?гипту? Де вони?
   - Великий вiзир жде вашого велiння, щоб передати ?х вам.
   - П'ятсот служебок?
   - П'ятсот.
   - А скiльки в мене нинi?
   - Сто двадцять.
   - Сто двадцять  вiд  його  величностi  султана,  а  тепер  п'ятсот  вiд
великого вiзира? Вiддай  коштовностi  Гасан-азi,  скажи,  хай  поверне  ?х
великому вiзировi i хай скаже йому, що я не прийму нiяких служебок. Нiяких
i нi вiд кого. Так скажи.
   Кизляр-ага вклонився кiлька разiв i позадкував з покою, де кричало нове
дитя султаншине i сама султанша теж  готова  була  зiрватися  на  крик  iз
причин, не знаних похмурому стражевi гарему.
   Гасан-ага мав неминуче зiткнутися з Iбрагiмом. Так двi  ворожi  галери,
повнi во?нiв, виходять у море  лиш  для  того,  щоб  знайти  одна  одну  й
зчепитися бортами для смертельного по?динку, бо ж обидвi призначенi тiльки
для цього, а во?ни на них  -  для  убивств  i  вмирання.  Поставленi  були
занадто високо, щоб не помiчати один одного.  Iбрагiм  у  безмежнiй  сво?й
зарозумiлостi i знахабнiннi вважав себе неподiльним володарем  султанового
серця, Гасан виступав вiд iменi сили, може, й  меншо?,  непомiтнiшо?,  але
загадково? сво?ю невiдомiстю, та й як знати, хто здобуде бiльшу владу  над
душею Сулеймановою: його улюбленець грек Iбрагiм чи султанша  Хасекi?  Вiд
сво?х людей Iбрагiм уже в ?гиптi знав про появу дивних яничарiв при дворi,
Гасан мимоволi стежив за великим вiзиром,  ще  коли  той  був  далеко  вiд
Стамбула. Один користувався для цього послугами платних  донощикiв-улакiв,
другому вiстi приходили самi, без нiяких зусиль. Великий вiзир, власне,  й
не знав нiчого про загадкових Гасановнх людей, окрiм того, що вони  нiчого
не роблять, тиняються по Топкапи  та  хiба  що  всiх  дражнять:  звiрiв  у
клiтках,  бiлих  ?внухiв  коло  гаремних  брам,  палацових  писцiв-язиджi,
наглядачiв зброярень i султанських комор.
   Гасан знав, що Iбрагiм, щойно прибувши до Стамбула, покликав до столицi
боснiйського санджакбега Хусрева,  щоб  провести  слiдство  про  зникнення
французького посла з рубiном Лу?зи Савойсько?.  Султановi  про  це  ще  не
доповiв, i Сулейман не знав нi про посла, нi про самоцвiт. Переселившись у
вiдбудований Коджа Сiнаном палац  па  Ат-Мейданi,  великий  вiзир  поробив
сво?х голодраних.  братiв  управителями  двора,  матiр  перевiв  у  iслам,
батьковi дав санджак iз рiчним прибутком  па  кiлька  тисяч  дукатiв,  але
старий рибалка з острова Парги не  по?хав  урядувати  в  сво?му  санджаку,
лишився в Стамбулi, тинявся по брудних та?мних  корчмах,  п'яний  спав  на
вулицях, ганьблячи свого високопосадного сина. Про це султановi теж  нiхто
не доповiдав, та й навiщо? Валiде щотижня вiдвiдувала свого зятя й  доньку
Хатiджу в ?хньому розкiшному палацi, мабуть, охоче перебралася  б  до  них
назовсiм, але не  дозволяла  гiднiсть,  та  й  не  хотiла  втрачати  свого
законного становища повелительки гарему. Знав Гасан-ага й про те, що першi
три ночi пiсля прибуття з ?гипту Iбрагiм провiв не з жоною, а з  султаном,
якому привiз дорогi кандiйськi вина i приготував безлiч нових мелодiй, якi
сам грав на вiолi. Мелодi? збирав з усього свiту, для  цього  тримав  коло
себе  високоплатного  вчителя-перса,  щодня  удосконалювався  у  мистецтвi
грати, знаючи, яку втiху матиме вiд то? гри Сулейман.  ?дине,  чого  нiхто
нiколи не мiг знати,- це про нiчнi розмови  султана  з  сво?м  улюбленцем.
Дiльсiзи мовчали. А хто ще мiг проникнути у святая святих?  Були  здогади,
що султан здебiльшого мовчить, слухаючи, як вертлявий грек награ? на вiолi
та читав йому старовиннi книги. Коли мовчиш,  гарно  дума?ться,  а  султан
любив подумати, це всiм було вiдомо. Про  що  говорить  Сулейман  у  сво?й
ложницi з Роксоланою, так само нiхто не мiг нi знати, нi догадуватися, але
тут уже всi були впевненi, що султан не мовчить,  а  говорить,  бо  яка  ж
жiнка дасть помовчати чоловiковi, та ще в постелi?
   Не  були   та?мницею   й   зустрiчi   Iбрагiма   з   Лу?джi   Грiтi   i
Скендер-челебi?ю.  Ця  трiйця  вершила  всi  фiнансовi   справи   iмперi?,
вишукувала для султана кошти на утримання армi?  i  стамбульського  двору,
для яких уже мало було  навiть  державних  прибуткiв.  "Вишукувати  кошти"
викликало недовiрливi посмiшки навiть у  людей  невта?мничених.  Як  можна
щось знайти там, де його нема? i не може бути? Жити ставало гiрше й гiрше.
Пiднiмалися цiни на золото й срiбло. Росли цiни на одяг  i  продовольство.
Коли згiдно  з  древнiми  османськими  законами  iз  ста  дiрхемiв  срiбла
карбували чотириста акча грошей, то  тепер  карбували  вже  шiстсот  акча.
Надзвичайнi державнi податки виникали один за одним.  Готуючись  до  ново?
вiйни, султан дозволив Iбрагiму здерти з усiх  жителiв  iмперi?  подвiйний
податок з голови. У кого не було грошей, продавали сестер, жон, матерiв. А
державi все було мало. Марнотратство на розваги й прикраси перевершило всi
межi. Сукно, атлас, шовковi та  бавовнянi  тканини,  тюрбани  й  покривала
продавалися неповним аршином. При дворi й  повсюди  в  iмперi?  спалахнула
пошесть хабарництва, без хабара пiд  виглядом  бакшишу,  тобто  звичайного
дарунка, не надавався жоден  пост,  жодне  мiсце,  а  придворнi,  наляканi
перешептами про новi та новi крутiйства Iбрагiмово?  трiйцi,  всi  зусилля
сво? спрямовували тепер на те, щоб зiбрати сякий-такий скарб,  мовляв,  на
чорний день завжди знадобиться бiла копiйка.
   Власне, Гасан ще й досi дивився на великого вiзира очима яничара, якому
при Iбрагiмовi стали платити  удвiчi  менше,  примушуючи  охороняти  життя
людей, що  почали  жити  удвiчi  розкiшнiше,  нiж  колись.  Завдати  бодай
незначно? прикростi пихатому грековi - хто з  яничарiв  вiдмовився  б  вiд
тако? спокуси? А Гасан знав, що вiн завдасть прикростi велико?.
   Обдумав свiй похiд до великого вiзира ретельно й  дбайливо.  Попросився
на прийом заздалегiдь. Узяв iз собою  двох  Гасанiв  i  двох  Iбрагiмiв  -
Каллаша i Яйгу, себто пияка i базiку, щоб не самому нести золотi  скриньки
з коштовностями, сам доглянув, щоб його яничари вбралися у подарований  ?м
Роксоланою новий розкiшний одяг, сподiваючись ще й цим вразити грека, який
кохався у розкошi, вигадував новi вбрання не тiльки  для  себе,  а  й  для
сво?х слуг, для збро?носцiв i пажiв, викликаючи заздрощi та нарiкання  при
дворi.
   Великий вiзир справдi був вражений небаченою пишнотою Гасанового одягу.
Вiн навiть оббiг Гасана довкола, так само  оббiг  його  людей,  позиркуючи
сво?ми меткими очима й зблискуючи  гострими  зубами  з-пiд  чорного  вуса.
Гасан шанобливо, як i належало перед таким високим  сановником,  кланявся,
кланялися i яничари, хоч ?м це й нелегко давалося,-  перше,  що  незвичнi,
окрiм того, заважали й цупкi, протканi золотом, мов дротом, шати.
   Врештi Iбрагiм, мовби вперше помiтивши в руках у Гасанових  людей  такi
знайомi йому золотi, садженi самоцвiтами скриньки, спитав:
   - Це що?
   - Звелено повернути,- сказав Гасан.
   - Рабе, як смi?ш? - прискочив до нього Iбрагiм.
   - Обидва ми раби султановi,- спокiйно нагадав йому Гасан.
   - Знищу!
   - Це не так легко зробити.
   - Тiльки султан може менi...
   - А султанша?-глумливо поспитав Гасан.-Чи  слово  султаншi  Хасекi  для
тебе нiчого не важить? Вона звелiла вiднести тобi оце начиння i ще звелiла
передати, щоб сво?х рабинь чи пiдложниць -  не  знаю  вже,  хто  там  вони
?,лишив при собi й не смiв посилати ?й. Оце й усе.
   I вiн знов став кланятися нижче й нижче, до самих килимiв, а за  ним  i
його яничари, якi поставили  принесене  й  норовили  мерщiй  вислизнути  з
прийомного покою великого вiзира, щоб подалi вiд грiха, бо руки  ?хнi  хоч
останнiм часом i вiдвикли тримати шаблю, але все ж свербiли й стискувалися
в кулаки при цьому чоловiковi.
   Iбрагiм дивився вслiд Гасановi i нiяк не мiг  збагнути,  хто  ж  завдав
йому бiльшо? образи: Роксолана, ця  нiкчемна  рабиня,  яку  вiн  купив  на
Бедестанi й мiг би знищити колись одним помахом  пальця,  чи  цей  молодий
яничарський ага, що здобув султанську ласку лише завдяки тому,  що  в  цей
час не було в  столицi  його,  Iбрагiма,  який  би  розправився  з  пiдлим
яничарським смiттям без будь-яких зусиль, купивши найпродажнiших з них  ще
до того, як Ця смердюча наволоч надумала збунтуватися.
   -Вони ще мене не знають,- шепотiв Iбрагiм навздогiн Гасановi.- Ще нiхто
не зна? мене, але взнають! Взнають!
   Мовчав про свою ганьбу. Нiчого не сказав султановi, бо  й  не  до  того
було: Сулейман збирався в похiд проти угорського короля,  приймав  послiв,
розсилав по всiх усюдах гонцiв з  повелiнням  санджакбегам  i  бейлербегам
пiднiмати спахi?в на священну вiйну проти невiрних. Це вимагало  скупчення
усiх державних зусиль, i не до дрiбних образ тепер було, хоч  би  ображенi
були найвищi особи в iмперi?.
   Посли вiд Венецi? i Дубровнику, гаразд вiдаючи, що  нова  вiйна  або  ж
принесе новi торговi  привiле?  для  ?хнiх  республiк,  або  ж  вiдбере  й
привiле? давнi, не сидiли склавши руки,  а  нагадували  про  себе  щедрими
дарунками  султановi,   Роксоланi,   вельможам.   Посол   вiд   полоненого
французького короля благав, не вiдкладаючи, вдарити  на  iмператора  Карла
або ж  на  його  брата  Фердiнанда,  якому,  за  угодою  мiж  Габсбургами,
дiсталася Австрiя. Польський посол ждав, коли його пустять перед султановi
очi, щоб просити миру для  Польщi  й  Угорщини,  де  на  тронi  сидiв  син
Владислава Ягеллона Лайош, але Сулейман не хотiв бачити посла Яна,  допоки
той не вдовольнить забаганки султаншi Роксолани, посланi ж до  королiвства
люди барилися, бо дорога була далека, тяжка й небезпечна. Коли  ж  нарештi
пiсля багатьох мiсяцiв нетерплячого очiкування, змученi й  зрозпаченi,  нi
про що, власне, й не  довiдавшись,  посланцi  повернулися  до  Стамбула  i
Гасан-ага з'явився у караван-сара? па Константиновому базарi,  щоб  почути
вiд папа Яна про наслiдки ?хньо? виправи, королiвський посол забажав,  щоб
його допущено було до султаншi Роксолани, бо вiн сам ма? повiдомити ?й те,
що ма? повiдомити, а також пiднести дарунки  вiд  iменi  короля  Зигмунда:
золоту троянду, ковану iталiйським майстром i ношення велике  з  польських
бурштинiв, i ланцюг золотий дротово? роботи, ваги в якому сто сорок чотири
дукати.
   - Не в мене ж питати такого дозволу,- знизав плечима Гасан-ага.-  Та  й
звичаю такого нема?, щоб султанша приймала послiв. Коли ж  прийде  дозвiл,
то чекати знов доведеться його довго.
   - Хай пан передасть, що маю вiстi для султаншi,- поважно  мовив  посол.
Не казав Гасановi, якi саме вiстi, та й не переймався  вельми  тим,  добрi
вони чи лихi. Мав вiстi - втiшався цим, бо хiба  ж  не  призначення  посла
.передавати  вiстi,  бути  приятелем  правди,  слугою  вiдвертостi,  рабом
щиростi?
   Навiть  Гасан  ще  не  знав  до  кiпця  розмiрiв  влади  Роксолани  над
Сулейманом. Щойно вiн переповiв  султаншi  свою  розмову  з  послом  Яном,
передавши його незвичне прохання, як за кiлька  днiв  владою  султанського
iменi брами Топкапи розчинилися перед польським послом i  його  поставлено
не перед самим султаном, не перед великим вiзиром, який за звича?м приймав
послiв, а перед Роксоланою, яка милостиво  прийняла  дари  вiд  польського
короля i поклони вiд посла, а також вислухала пана Яна,  хоч  лiпше  й  не
слухала б. Дивилася, як  стовбурчаться  самовпевнено  вуса  пана  Яна,  як
поважно вимовля? вiн кожне слово, хизуючись добiрною польщизною, радий, що
його мову може належно поцiнувати така висока особа, жахалася почутому, не
могла повiрити, щоб чоловiк мiг так спокiйно, майже смакуючи, переповiдати
такi  жахливi  речi.  Рогатин  лежить  у  ру?нах.  Церкви  попаленi,   усе
сплюндроване, люд понищений. Нi Лiсовських, нi Скарбських, нi  Теребушкiв,
нi Зебриновичiв, нiкого, нiкого, новi люди прийшли на  згарища,  починають
нове життя, яке так само щомитi  може  урватися  вiд  набiгу  дико?  орди.
Власне, посол i прибув до  султана,  щоб  просити  миру  для  всi??  землi
Польсько? i спокою вiд Кримсько? орди для  ??  схiдних  земель,  що  стали
пусткою.
   Роксолана вiдпустила посла, ще, зда?ться, й мовила йому ласкавi  слова,
обiцяла, що султан незабаром допустить його  перед  сво?  очi,  всмiхалася
владно, а в само? у душi кричав бiль: невже то все правда, невже, невже?
   Досi ще сподiвалася на  чудо.  Досi  здавалося,  нiби  все,  що  з  нею
Вiдбува?ться,- лиш сон, нiби спала вона п'ять нескiнченно довгих рокiв  на
сво?й самотнiй постелi, далеко вiд дому, вiд рiдних, i роздiляли ?х тiльки
простори, стихi? i загадковiсть. Тепер  мала  прокинутися,  i  пробудження
було жахливе. Простори стали бездонною  прiрвою,  стихi?  -  невiдворотною
смертю всiх рiдних i близьких,  загадковiсть  -  катiвською  визначенiстю.
Знов згадувала й не згадувала. Вiдчай ще бiльший, нiж то? ночi, коли палав
Рогатин i коли кинуто ?? у неволю,  охопив  Роксолану.  З  тугою  давилася
назад i довкола - якi ж  високi  мури  Топкапи  i  вежi  над  юши  i  якою
безнадi?ю сповита ця земля i небо над нею. Батькiвський дiм, що жив  у  ??
зболенiй уявi, зник назавжди, нiяких  надiй,  нема  за  що  зачепитися  нi
розумом, нi серцем. Навiть могил нема?, щоб упасти перед ними  на  колiна,
плакати й цiлувати землю, поставити хрести, класти квiти - цю марну  надiю
вiдшкодувати  невiдшкодоване,  пов?рнути  навiки  втрачене,  втiшитися   у
невтiшному горi. Горе, горе! Горе було в  цих  мурах  i  будiвлях,  у  цих
безконечних садах, у високих кипарисах, що  мовчазливо  вигойдувалися  пiд
вiтром, мов  темнi  мертвяки  в  неухильному  загрозливому  падiннi;  горе
прозирало крiзь плетиво химерних рослин, безглуздих у  сво?х  буйнощах,  у
сво?й  жадiбностi  й  склубоченостi;  горе  розбризкане  було  краплями  й
згустками кровi на трояндах, що червонiли, мов серця усiх невинно  убитих,
замучених,  понищених;  горе  свiтилося  з  безсоромно   голих   стовбурiв
платанiв. I не знайдеш винних, нiкому не поскаржишся, не заплачеш нi перед
ким. Матусю рiдна, чи бачиш ти свою нещасну дитину з  того  свiту?  А  ти,
отче? I де твiй бог всемогутнiй i милосердний, що не прийшов на  помiч  нi
тобi, нi тво?й ?динiй доньцi!
   Все ж знайшла в собi силу, щоб  попросити  Сулеймана  за  королiвського
посла, i Яновi з Тенчина було дано урочистий прийом султаном  i  султаншею
уперше в дiях Османсько? держави i  дано  також  вiдпуск  вiд  султансько?
пресвiтло? особи з повною, щоправда,  неписаною  вiдповiддю  про  обiцянку
вiчного миру, й дарами для короля Зигмунта, i подякою за королiвськi  дари
султановi:
   плащ королiвський, золотом  протканий,  з  червоним  берегом  згiдно  з
польським  звича?м,  зорями  золотистими  засiяний,  цiпок  бурштиновий  у
золотi, ланцюг золотий, шмельцьований в лицарськi вузли, вагою 364  дукати
i ланцюг золотий, кручений в пуклi, ваги 288 дукатiв. Ще  султан  поспитав
пана Яна, чи правда, що  п'ятсот  лiт  тому  iмператор  германський  Оттон
подарував першому польському королевi Болеславовi Хороброму  золотий  трон
Карла Великого з його гробу в Аквiзгранi, але посол не вмiв вiдповiсти, де
той трон нинi зберiга?ться i чи  вiн  ще  цiлий,  чи  вже  пропав  десь  у
безконечних вiйнах i королiвських чварах.
   Роксолана сидiла впродовж усього прийому  на  тронi  Османiв  поруч  iз
Сулейманом мовчки, з сухими очима, сановно усмiхалася пановi  Яну,  котрий
вдоволено стовбурчив сво? котячi вуса,  а  в  само?  у  душi  лунали  такi
ридання, що вiд них мiг би здригнутися цiлий свiт. Але в Топкапи нiколи не
чують ридань, Топкапи великi. Тут не чують нi ридань, нi  дитячого  плачу,
нi зiтхань. Тут промовля? лише ненависть, та звiрi ревуть у пiдземеллях, i
над усiм .влада незрима, безiменна,  та?мна,  саме  тому  i  безмежна,  бо
та?мне не може мати обмежень.
   Тепер Роксолана знала: вона  не  ма?  нiчого,  крiм  влади,  i  повинна
мститися цьому жорстокому свiтовi тiльки владою.
   Послала Гасана навздогiн  польському  пословi,  щоб  передав  грошi  на
вiдбудову рогатинських церков. Щоб вiдбудували ще лiпшими, нiж вони  були,
з iконами й книгами, з оборонними мурами i вежами i щоб простежено за  тим
було з усi?ю дбайливiстю i пильнiстю, бо вона й сама ще не раз припильну?,
хоч iменi ?? називати не треба i згадувати про дар не слiд, бо перед богом
усi безiменнi й грiшнi.
   Коли вже вiдпровадила Гасана  з  саквами,  повними  золота,  згадала  в
гiрких сльозах свого нещасного отця, згадала i його давнi вiршi,  якi  вiн
часто викрикував, бо чiплялася за його дивовижну пам'ять усяка всячина, iз
яко? вони з матусею кепкували, маючи тисячi  пiсень  i  спiваночок,  таких
мелодiйних поряд iз кострубатими  словесами  отця  Лiсовського.  А  тепер,
повертаючись думкою в минуле, якого вже не повернеш, шепотiла цi незграбнi
батьковi вiршi, й заливалася слiзьми, i шкодувала, що не  може  вкласти  в
сакви iз золотом ще й золотих цих слiв: "Мужайся,  многоплеменний  росскiй
народе, да Христос начало крепости в тебе буде".
   Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й  для  рiдно?  землi.
Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? I як?
   Коли Гасай повернувся i доповiв султаншi,  що  все  зроблено,  як  вона
велiла, не побачив на ?? обличчi нiяких слiдiв горя i розпачу, що  були  в
душi Роксолани. Нещастя навчило ?? приховувати найтяжчi  болi,  страждання
загартували душу.
   Дала доручення Гасановi знайти на Бедестанi  старого  купця  на  ймення
Сiнам-ага й поставити ?й перед очi. Сама ще не знала, що  з  ним  зробить,
хотiла бачити  i  нетерпляче  перепитувала  Гасана,  де  той  купець,  але
Сiнам-аги не було в Бедестанi, не було й у Стамбулi, казали, що приправля?
з Кафи новий товар. Товар? Який товар? Людей? Живих людей на продаж!
   Нарештi купця приведено. Вiдiрвали вiд товару ще на пристанi в Золотому
Розi. Привели, як був. Брудного й зашмарканого. Мабуть, пошарпаного бурями
чорноморськими, бо море завжди неласкаве до людоловiв. Сiнам-ага  не  смiв
пiдвести очей на султаншу. Упав на колiна. Повзав по килиму, ?в ворс.
   - Де був? - спитала Роксолана. Вiн белькотiв про товар.  Про  щедрiсть,
яка розоря? купця. Про аллаха.
   - Який товар? Людей? Ти, людопродавцю! Зна?ш хоч, кого й куди продав?
   - Ваша величнiсть...
   Сiнам-ага плазував по килиму, шамрав беззубо,  клявся  аллахом  i  його
пророком, що  вiн  чесний  челебiя,  що  людьми  не  торгував,  а  коли  й
трапилося, то хiба що випадок, про який i згадати  лячно,  вiн  же  чесний
челебiя, все життя проплавав на  водах,  пiд  бурями,  дощами,  загрозами,
через море до дунайських  мунтянiв,  тодi  возами  через  Волощину  аж  до
королiвства, возив туди бурський чамлiт [63], багазiю [64] й муха?р  [65],
килими, турецьку фарбу, кiнськi убори, брав звiдти бецькi чвалiнки й  ножi
чеськi, сукна лунськi, гданськi й фалендиш, шапки-магерки, горючий камiнь,
хутра. А в Кафi вiн i не був  нiколи,  бо  хiба  ж  там  купцi,  хiба  там
торгiвля?..
   Роксолана  чула  чи  й  не  чула  той  хапливий  перелiк,  те  безладне
белькотiння, але слово  "Кафа"  вдарило,  мов  ляпас.  Кафа  -  ця  огидна
ненаситна паща, що пожирала кров ?? народу, зжерла, проковтнула  ??  саму,
?? життя, ?? свободу. Один раз  вiдмовишся  вiд  свободи,  а  тодi  навiки
забудеш, що то таке.
   Вже  й  не  дивлячись,  гидливо   вiдчувала   поряд   з   собою   цього
людинопродавця. Боже  праведний!  Таке  нiкчемство,  така  ницiсть...  ??,
молоду й зухвалу... I вона не вирвалася, не втекла, мимоволi зрiвнялася  з
цим старим покидьком, з цим недовiрком. Навiть знання власно?  нiкчемностi
може зробити нас великими, пiдняти над  безмовнiстю  природи,  яка  нiколи
нiчого не зна?. Роксолана мала  змогу  поглянути  тепер  на  сво?  колишн?
життя, з висоти вознесiння побачити неймовiрнiсть пониження i не заплющити
очей; не заридати в розпуцi, а з мовчазною погордою вiдвернутися, мовби  й
не було нiчого, нiби не з нею самою, не з ??  народом.  Бо  ж  вона  тепер
султанша. Всемогутня повелителька. Зна?  собi  справжню  цiну,  нiколи  не
уподiбниться нi звiру без душi, нi ангелу без плотi.
   Вона мовчки погордливо вiдвернулася вiд Сiнам-аги. Той повзав, скiмлив,
благав хоч слова, хоч погляду, хоч поруху.
   Нiчого й нiзащо!
   Гасан-ага штовхнув купця чоботом, викинув за дверi, як стару ганчiрку.
   - Забирайся геть i моли аллаха, що несеш звiдси свою паршиву голову!

   МНОГОТРУДДЯ

   Сiвши на трон Османiв поруч  iз  Володарем  Вiку  султаном  Сулейманом,
опинившись серед титанiв, пiднявшись до небес, могла  нарештi  озирнутися,
поглянути на свiт, покiнчити назавжди з обмеженiстю й заслiпленням, на якi
приречена була в гаремi цi п'ять перших рокiв перебування у Стамбулi.
   Як вона радiла сво?м дiтям, сво?м синам, кожен з яких вiщував ?й дедалi
бiльшу волю! Барабани  гримiли  пiсля  появи  на  свiт  кожного  ??  сина,
барабани Мехмеда, Селiма, Баязида, барабани ?? торжества, сили й перемоги.
Могла б заспоко?тися i навiки залишитися за стiнами гарему, насолоджуючись
музикою султанських барабанiв, якi заколисували  османських  жон  ось  уже
скiльки вiкiв, бо ж голос барабанiв завжди мiж добром i  злом  посерединi,
як мiсяць серед ночi. Яка облуда! Як могла вона бодай на  мить  пiдпустити
до себе отруйну змiю вспоко?ння й примирення!  А  та  мить  тривала  понад
п'ять рокiв! Колись ?? учили, що тiльки в день страшного суду, коли мертвi
пiдведуться з могил, дано буде людинi побачити все, що було i чого не було
й не буде нiколи. Тепер не хотiла ждати того дня, бо вже була в  могилi  й
пiдвелася з не? сама, без будь-чи?? помочi, без богiв i  дияволiв.  Хотiла
бачити i знати все i рвалася на простори знання всiма силами  сво??  душi.
Ще й не видобувшись на вершини, не здолавши й  не  усунувши  ворогiв,  вiд
яких аж кишiло довкола, вже зазнала непередаваного вiдчуття:  нiби  широко
вiдчинилися невидимi дверi й вiльний свiт огорнув  ??  звiдусiль,  могутн?
життя нахлинуло на не? у борiннях, криках, стогонах, спалахах,  зiтханнях,
красi, величi, многотруддi. Подi?, знанi й незнанi, вгадуванi, почутi лише
згодом, ставали рядом, дивували, лякали, приголомшували, розтривожували.
   Папа римський послав Мартiновi Лютеру буллу  про  вiдлучення  його  вiд
церкви, Лютер спалив буллу. Лукас Крапах зробив портрет Лютера (гравюра на
мiдi), Дюрер намалював портрет Еразма  Роттердамського.  Магеллан  вiдкрив
Чiлi й протоку, названу його iм'ям, через яку потрапив до океану, що  його
найменував Тихим. Якийсь нiмець iз Нюрнберга працював над нарiзкою  ствола
вогнепально? збро?, щоб з не? влучнiше було стрiляти  в  людей.  В  Аахенi
короновано iмператора Карла П'ятого. Король  Францiск  заснував  у  Парижi
королiвську бiблiотеку, яка згодом стане Нацiональною. У Венецi? здiйснено
перше повне видання священно?  книги  ?вре?в  -  талмуда.  Лютер  переклав
бiблiю нiмецькою мовою, Тиндаль - англiйською. Англiйський  король  Гснрiх
VIII написав "Золоту книгу" для спростування ?ретицьких iдей  Лютера,  хоч
згодом  сам  виступив  проти  римського  папи,  який  не   дозволив   йому
розлучатися з  черговою  жоною.  Кримська  орда  вже  вкотре  нападала  на
укра?нськi землi i ходила навiть на Москву. Мiкеланджело почав роботу  над
каплицею Медiчi. Бiлорус Франциск  Скорина  органiзував  у  чеськiй  Празi
друкарню,  проклавши  тим  першу  стежку,  по  якiй   почало   розвиватися
книгодрукування схiдних  слов'ян.  Народився  Фiлiпп  де  Монс,  майбутнiй
великий композитор мадригалiв. Магеллана вбили тубiльцi на  Фiлiппiнах.  У
Францi? стали ткати  шовк.  Корабель  Магеллана  "Вiкторiя"  пiд  командою
Себастяна дель Кано  повернувся  до  Севiль?,  вперше  в  iсторi?  людства
здiйснивши кругосвiтн? плавання. Почали друкувати книги у Кембрiджi. Помер
папа Андрiан VI - останнiй папа неiталi?ць. У Швецi? став  королем  Густав
Ваза, покiнчивши з датським пакуванням. Тiцiан  намалював  одну  iз  сво?х
кращих картин "Похорон Христа". В Нiмеччинi вибухнула селянська  вiйна,  i
хоч повстанцi були запаленi  iдеями  реформацi?,  Лютер  зрадив  селян.  У
Швейцарi? почав реформацiю церкви Цвiнглi.  Розвивалися  науки  "тiлеснi",
себто природничi, й "знання серединнi", або абстрактнi.  Скалiгер  вiдкрив
метал, що не пiддавався плавленню.  Рудольф  запровадив  знак  квадратного
кореня  у  математицi.  Макiавелi  написав  "Iсторiю  Флоренцi?".   Вперше
надруковано  а  оригiналi  медичнi  працi   Галена.   Створено   пружинний
годинниковий механiзм, Францiск I потрапив у полон  до  iмператора  Карла.
Тим часом Перуджино малював  картину  "Поклонiння  волхвiв",  Корреджiо  -
"Нолi ме тангере",  Тiцiан  -  "Бахус  та  Арiадна".  Нарештi,  саме  тодi
з'явилися клавiкорди, мовби  для  того,  щоб  мелодiйно  пригравати  цьому
многотрудному немелодiйному столiттю, яке, незважаючи  на  вибух  людсько?
талановитостi  й  невпокiрливостi  людського  духу,  повнилося   стогонами
вмираючих,  криками  катованих,  гуркотом   недавно   винайдених   гармат,
моторошною  трiскотнявою   вогиищ   iнквiзицi?,   зловiсним   вигупуванням
османських барабанiв, що били  невтомно,  безугавно,  вiстуючи  про  кров,
смерть, потоптання усього живого.
   I хто б там почув за тими барабанами кволий голос жiнки, яка ще й  сама
не знала сво?? справжньо? сили?

   ТРЯСОВИНА

   "Душе мо?? душi,  мiй  володарю!  Привiт  тому,  хто  здiйма?  ранковий
вiтерець; молитва до того, хто дару?  солодкiсть  устам  закоханих;  хвала
тому, хто сповню? жаром голос улюблених; поважання тому, хто  палить,  мов
слова пристрастi;
   безмежна вiрнiсть тому, хто осяяний  пречистою  свiтлiстю,  як  лиця  й
глави вознесених; тому, хто ?  гiацинтом  в  образi  тюльпана,  напахчений
ароматом вiрностi; слава тому, хто перед вiйськом трима? знамено перемоги;
тому, чий клич "аллах! аллах!"  почуто  на  небi;  його  величностi  мо?му
падишаховi переда?мо диво Найвищого Володаря i бесiди Вiчностi.
   Просвiтленiй совiстi, яка прикрашав мою свiдомiсть i ?  скарбом  свiтла
мого щастя i мо?х засмучених очей;  тому,  хто  зна?  мо?  найсокровеннiшi
та?мницi; споко?вi мого зболiлого  серця  й  умиротворiнню  мо?х  зранених
грудей; тому, хто ? султаном на  престолi  мого  серця  i  в  свiтлi  мого
щастя,- поклоня?ться його  довiчна  рабиня,  вiддана,  iз  стома  тисячами
опiкiв на душi. Якщо Ви, мiй володарю, мо? найвище райське  дерево,  бодай
на крапелиночку зводите подумати або спитати про цю Вашу сиротину, знайте,
що всi, крiм не?, перебувають пiд шатром милостi Всемилостивого.  Бо  того
дня, коли зрадливе небо всеохватним болем учинило надi мною насильство i в
мою душу, незважаючи на цi бiднi сльози, встромила численнi мочi  розлуки,
того судного дня, коли в мене вiднято вiчнi пахощi райських  квiтiв,-  мiй
мир перетворився на розмир, мо? здоров'я - на недугу, а  мо?  життя  -  на
загибель. Вiд мо?х безперервних зiтхань, ридань i болiсних крикiв,  що  по
вгавають нi  вдень  нi  вночi,  душi  людськi  виповнилися  вогнем.  Може,
змилу?ться творець i, зглянувшись на мою  тугу,  знов  поверне  менi  Вас,
скарб мого життя, щоб порятувати мене вiд такого вiдчуження i забуття. Хай
же те станеться, о володарю мiй!
   День менi в нiч обернувся, о мiсяцю туги...
   Мiй володарю, свiтло мого ока, нема? ночi, яка  б  не  спалювалася  вiд
мо?х гарячих зiтхань, нема? надвечiр'я, коли б не долiтали  до  небес  мо?
голоснi ридання i моя туга за вашим сонячним лицем.
   День менi в нiч обернувся, о мiсяцю туги..."
   Невже не знала Роксолана, що пише  султановi,  який  пiсля  Белграда  й
Родосу задумав потопити в кровi землю угрiв? Чи була бодай крихта  щиростi
в цих дивних листах, чи тiльки обман i мертвота задавнених  умовностей?  А
може, й у цьому нещирому словоливствi хотiла перевершити всiх?
   Сулейман знов був у походi. Цього  разу  проти  Угорщини.  Виступав  iз
Стамбула в понедiлок 23 квiтня 1526 року в день Хизира, коли  поля  стають
зеленими, коней виводять на пашу, а султанський двiр пере?жджа? на лiто  в
Карагач.  Перед  цим  гонцi  розскакалися  по  всiй   iмперi?,   передаючи
султанський указ спахiям, якi  володiли  царськими  тiмарами,  вирушати  в
похiд на невiрних, маючи згiдно зi звича?м потрiбний  обладунок,  помiчних
людей, харчiв i одягу на пiвроку вiд дня Хизира до дня Касима; йти кожному
сво?м шляхом, щоб на початку липня зiбратися усiм коло Белграда. Готування
було в Стамбулi, по всiх усюдах  безмежно?  Османсько?  iмперi?.  Натирали
воском i ло?м повiддя, сушили барабани, точили шаблi,  кували  наконечники
списiв, парили й склеювали дерево для лукiв,  виливали  гармати,  стругали
дерево для галер, вiдбирали  баранiв,  складали  в'ялене  м'ясо  в  сакви,
сушену садовину - в шкiрянi мiхи, шили знамена.
   У день Хизира правовiрнi кидають роботу i йдуть гуляти. Вагiтна  жiнка,
яка працю? у цей день, народить виродка. Тому Роксолана, котра знову  була
в надi?, не вийшла того дня за стiни гарему проводжати  султана.  Прощання
вiдбулося вночi, у султанськiй ложницi, на безмежних зелених простирадлах,
па цих зелених луках, де народжувалася ?? любов i росла, як молода  трава,
i, може,  мала  колись  i  зiв'янути,  але  ще  не  в'янула,  розросталася
пагiнням, пазеленню, буйнощами!
   У квiтнi йдуть дощi,  якi  вважають  священними.  Дощовою  водою  поять
хворих. Дiвчата змивають голови, щоб пишно росли  коси.  Коли  дощi  йдуть
сорок днiв, у народi пану? радiсть. Рiжуть баранiв, роздають м'ясо бiдним,
моляться в мечетях. В день Хизира, пiд дощем, саджають коло будинкiв плющ,
щоб усi хворощi з господарiв вийшли, як плющ обiв'?ться довкола  дому.  Чи
саджала плющ Роксолана?
   Сулейман виходив iз Стамбула в пишнотi й блиску, яких не мiг затьмарити
навiть рясний  дощ.  Вiзири  Мустафа  i  Аяс,  у  тканому  золотом  одязi,
супроводжували султана. Великий вiзир Iбрагiм, весь у самоцвiтах i золотi,
?хав осiбно, мовби ще один султан.  Двiрський  супровiд,  во?води,  улеми,
тодi яничари й кiнне вiйсько, розгорнувши  зеленi  знамена,  вирушали  пiд
гуркiт барабанiв, пiд завивання вiйськових  зурн,  що  невтомно  награвали
древнiй марш султана Санджара, з дикими викриками, що могли б заглушити  й
мертвого. Де ступить кiнь турка, там уже не росте трава. За вiйськом  iшли
верблюди iз скарбницею i святими книгами, слони в позолочених  навушниках,
конi й мули пiд в'юками. Тiльки на першiй ночiвлi було  розiпнуто  пiвтори
тисячi шатер. Iшли слухняно, радо, охоче, бо так надумав ?хнiй султан. Вiн
не водив ?х на штурм фортець, але в походи йшов разом з ними.  Був  завжди
мовби перевтомлений, голова пiд важким велетенським  тюрбаном  схилена  на
довгiй, нiби пташинiй ши?, очi, заглибленi в щось потойбiчне,  наче  й  не
помiчають нiчого довкола, а насправдi зiркi до дрiб'язковостi - нiчого  не
лиша?ться для них непомiченого, вiд во?на до улема, вiд пашi до  арбаджi?,
лиховiсно пильнi очi загадкового володаря. Дивний султан. Брав тiльки  те,
чого не могли взяти його предки: Белград, Родос,  тепер  Угорщину.  Воював
тiльки з невiрними, хоч, може, й сам нiс у собi ?хню  кров  i  найкоханiшу
жону взяв з них. Справдi дивний султан, але  хiба  можна  пояснити  вчинки
чоловiка, над яким не сто?ть нiщо, крiм вiчностi й смертi?
   Хто зна? сво?  призначення?  Може,  оцi  походи:  через  гори  й  лiси,
повiльне, безупинне, уперте просування кудись i  ?  життя?  Не  вiйна,  то
лови, коли десятки тисяч озбро?них безжальних людей  вибивають  звiрiв  на
велетенських просторах, не лишаючи нiчого живого.
   Коли взимку творив лови в околицях  Едiрне,  то  погрожував  не  тiльки
безмовним звiрам, але й людськiй  чужiй  силi,  iмператоровi  Карлу,  папi
римському, всьому свiтовi, всiй землi, яка однаково  не  ляка?ться  нiяких
погроз, хоч бийся об не? в розпачi та безсиллi  з  усiм  сво?м  iсламським
во?нством.
   Земля розлегла, безмежна, прекрасна, потужна, всеплодюща i  всемогутня,
а ти перед нею крихкий, слабосилий, тимчасовий, i  ?дине,  що  можеш,-  це
по?днатися з нею, вернутися в ?? лоно або ж смертним прахом, або ж зухвало
вистрибнувши, як той Емпедокл, що кинувся в жерло вулкана.
   Та коли  тобi  дана  небачена  сила,  коли  володi?ш  половиною  свiту,
мимоволi виника? спокуса стати на  змагання  з  землею,  охопити  ??  всю,
подолати, пiдкорити. Не людей на нiй, бо вони безсило падають пiд  ударами
меча, як скошена косою трава, а  саму  землю!  Нiму,  непорушну,  могутню!
По?динок сам на сам, помiчникiв бути не може, все слугу? тiльки допомiжним
знаряддям, все,  що  заважа?  цьому  божевiльному  намiровi,  прибира?ться
безжально й просто, як здмухуються з столу крихти хлiба.
   Понад  сто  тисяч  вiйська,  триста  гармат,  сотнi  галер  по   Дунаю,
безконечнi обози, отари баранiв на зарiз, верблюди, конi, мули, вiслюки  -
все це темними хмарами, у потоках безугавного дощу сунуло знов до  зелених
придунайських рiвнин, щоб убити на них усе живе, потоптати,  сплюндрувати,
понищити. Вирубували цiлi лiси для вогнищ,  випивали  рiки  води,  з'?дали
скирти м'яса й хлiба, лишили по собi гори нечистот;  орди  пацючнi,  хмари
стерв'ятникiв супроводжували вiйська  на  всiх  ?хнiх  дорогах,  мор  iшов
слiдом невiдступне, як доля. Терзали нападникiв вiдважнi гiрськi ускоки  -
болгари, серби, волохи. Не лякалися нiчого, ?хня земля,  ?хн?  небо,  ?хнi
гори! Пiдкрадалися до самого ворога, хапали полонених,  убивали  тих,  хто
пробував опиратися, грабували обози. Не помагало нiщо:  нi  яничари,  яких
послано вперед для забезпечення вiд нападiв, нi жахливi  кари.  В  Родопах
зловлено п'ятьох болгарських ускокiв, двох повiшено, трьох набито на палi,
коло Крушеваца повiшено впiйманих сербiв, чотирьох посаджено на  палi,  ще
шiстьох набито на падi пiд горою Авала, вже перед самим Белградом. Дощ лив
безугавно сорок днiв i сорок ночей. Верблюди гибiли вiд вологостi. Воли  з
гарматами загрузали в багнюцi.  На  рiках  позносило  всi  мости.  Коли  в
Белградi султан влаштував огляд  вiйська,  виявилося,  що  багато  спахi?в
прийшло без належного обладунку i без харчiв.  У  них  вiдiбрано  земельнi
надiли, багатьох скарано смертю. Безжально карали смертю купцiв, якi  йшли
за вiйськом i,  порушуючи  встановленi  султаном  цiни  на  продовольство,
лупили з во?нiв цiни вищi. Султан, як завжди в походах,  поволi  наливався
холодною люттю, що росла в ньому, як води в Дуна?  й  Савi,  вiн  ждав  ??
нетерпляче, стежив, як призбиру?ться у ньому, накопичу?ться,  залива?  усе
його ?ство. Лють була несвiдомим виправданням перед самим собою.  Нападала
щоразу, коли починав нову вiйну. Так було пiд Белградом, пiд Родосом,  так
мало бути й тепер. Його наближенi вважали, що султан лютиться  на  поганих
виконавцiв його наказiв, на вiйськовi невдачi й поразки, насправдi ж  було
зовсiм iнше, але про це не дано було  знати  нiкому,  та  й  сам  Сулейман
нiколи  б  не  зiзнався  перед  самим  собою  про  справжню  причину  його
немилосердного настрою.
   Виправдання.    Навiть    простий,    найпiдлiший    чоловiк    повинен
виправдовуватися за кожний свiй учинок перед людьми й перед богом, а що  ж
тодi казати про можновладцiв, якi вершать  долi  держав,  а  то  й  цiлого
свiту!  Для  кожного  свого  походу  Сулейман,  власне,  мав   по   кiлька
виправдань. Перед самим собою, перед сво?м вiйськом i, нарештi, перед усiм
свiтом.
   Найлегше було з вiйськом. Саме з власним вiйськом, а не з  народом,  бо
про народ нiколи не говорив i не думав,  власне,  й  не  мав  так  званого
народу, а мав тiльки пiдлеглих, серед яких були во?ни та ще оборонцi  вiри
й шарiату - iмами й улеми.  Саме  до  них  звертався  перед  кожним  новим
походом, вдаючись до виправдань найпростiших: iде захищати вiру, сповнюючи
заповiти сво?х предкiв.
   Для широкого свiту було щось iнше, хоч теж щоразу те саме:
   покарання неслухняних. Белград мав бути  покараним  за  те,  що  виявив
непослух переможцям Косовсько? битви, порушив вiрнiсть османському мечу  й
перекинувся  пiд  оруду  угорського  короля.  Родоськi  рицарi  мали  бути
покаранi за розбiйництво на  морi.  Нарештi,  Угорщина  винна  була  перед
Високою Портою за готування хрестового походу проти iсламського свiту. Той
похiд задуманий ще папою Левом Десятим, коли султаном був  Селiм  Грiзний.
Папа розiслав легатiв по всiй ?вропi, по  всiх  державах  на  площах  i  в
церквах виставляли замкненi на три  замки  карнавки  для  пожертвувань  на
священну вiйну, шили хоругви,  з  одного  боку  яких  зображувано  папу  й
короля, а з другого - туркiв та iнших злобних язичникiв,  у  Римi  правили
молебнi за успiх хрестового походу, сам папа роздавав  милостиню  i  ходив
босий з непокритою головою до церкви Святих  апостолiв.  На  Лютеранському
соборi читано  лист  iмператора  Максiмiлiана,  який  висловлював  бажання
вiдновити iмперiю Константина й визволити Грецiю вiд варварiв-туркiв.  "Ми
охоче вжили б сво?? влади, не пошкодували б навiть власно? особи для цього
заходу, коли б iншi глави християнства  прийшли  нам  на  помiч".  Але  на
словах виступаючи проти  туркiв,  Максiмiлiан  насправдi  вiв  безперервнi
вiйни проти християнських володарiв.  Тому  нiхто  не  мiг  виставити  для
проголошеного  напою  хрестового  походу  жодного  во?на,  бо  во?ни  були
потрiбнi кожному монарховi для захисту та збiльшення власних володiнь.  Не
могла об'?днати роз'?днану ?вропу навiть загроза з боку обагреного  кров'ю
власного батька й усього свого сiмейства жорстокого султана Селiма,  який,
щойно ставши на престол, пообiцяв сво?м яничарам завоювання всього  свiту.
Королi й князi мовби  прислухалися  не  до  вiдча?них  закликiв  римського
первосвященика, а до  глузливого  постулату  ?ретика  Лютера  про  те,  що
воювати проти туркiв означа? противитись богу, котрий вжива?  ?х  як  лозу
для покарання нас за нашi грiхи. Тiльки угорський король  Уласло  II,  над
володiннями  якого  нависала  страшна   турецька   сила,   мерщiй   зiбрав
хрестоносне ополчення з селян i нема?тних дворян на  Ракоському  полi  пiд
Пештом, але не мав для нього нi збро?, нi во?вод.
   Коси, вила, дубцi, ланцюги - ?дина зброя селян.  Iз  таким  обладунком,
покинутi всiм свiтом, мали виступати проти страшно? османсько? сили  тодi,
як  магнати  i  ?пископи,  поховавшись  у   сво?х   володiннях,   спокiйно
спостерiгатимуть за ?хньою безславною загибеллю. Зiбранi докупи,  вiдчувши
силу, перейнявшись гнiвом проти можних, ополченцi  обрали  сво?м  ватажком
дрiбного дворянина Юрая Секель? i, проголосивши  його  селянським  королем
пiд iменем Дь?рдя Дожi, пiшли громити помiщикiв. Повстання прокотилося вiд
Дунаю до Тиси, тiльки пiд Темешваром семигородський во?вода Янош  Запойя?,
виступивши проти селян iз справжнiм  вiйськом,  розбив  ?х.  Дь?рдь  Дожа,
поранений, потрапив у полон до Запойя? i зазнав страшно? кари. За велiнням
Запойя? кати рвали тiло Дь?рдя розпеченими  клiщами,  тодi  посадовили  на
розпечений залiзний трон, надягнувши  йому  на  голову  розпечену  залiзну
корону, пiсля  чого  четвертували.  Повстанцiв  вiшали  на  грушах  цiлими
гiрляндами, i переможцi справляли пiд тими деревами смертi бучнi  бенкети.
?пископ благословив усе це, король схвалив дi? Яноша  Запойя?,  дворянське
зiбрання у Пештi на вiчнi часи закрiпило селян за землями ?хнiх володарiв,
вiдплативши вiчним рабством тим, хто виявив готовнiсть захищати свою землю
i цiлу ?вропу вiд рабства османського.
   Про той нездiйснений хрестовий похiд уже й забуто,  але  для  Сулеймана
вiн був тепер прекрасною нагодою виправдатися перед усiм свiтом  у  сво?му
намiрi належно покарати Угорщину.
   Для себе мав iнше. В душi плекав задум стати  ?диним  володарем  свiту,
перемогти й усунути iмператора Карпа, покорити всiх володарiв i всi землi.
Для цього хотiв зiмкнути рубежi сво?? iмперi? з усiма славними й могутнiми
державами, зiпертися па них, мовби шукаючи ослони,  i  водночас  нависнути
над ними, як невiдворотна загроза, наче меч вiри. Тому мав пробуджувати  в
собi гнiв i радiв, коли вiдчував, як той гнiв росте в ньому, як  заполоню?
його, залива?, мов божевiльнi каламутнi води гiгантських рiк.
   Знов, як i шiсть рокiв тому, на початку свого володарювання, прийшов на
берег Дунаю, дивився на його розклекотанi, скаламученi ошалiлою Савою води
i думав про каламутний потiк свого вiйська. Сто тисяч спахi?в, сорок тисяч
яничарiв прокотяться по цiй принишклiй,  залитiй  дощами  землi  -  що  ?х
зупинить? Але водночас iз захопленням цi?ю iсламською силою виникало глухе
невдоволення, яке  поволi  переростало  в  лють.  На  нехлю?в-спахi?в,  що
прийшли" на вiйну, не дбаючи  про  славу  османсько?  збро?,  а  тiльки  з
намiром поживитися. На зрадникiв-купцiв, що порушували  султанськi  укази.
На невдалi дi? начальникiв, якi досi тупцяли на берегах Дунаю, не знищивши
благеньких заслонiв, що ?х виставив угорський король. Дратувався султан ще
й тому, що його гонцi надто довго скакали до Стамбула й назад, i вiн  досi
не мав вiстей вiд Роксолани, вiд розлуки з котрою цього разу страждав,  як
нiколи досi. Що найвища влада, коли не можеш почути слова вiд ?дино? жiнки
на свiтi?
   Не  хотiв  бачити  навiть  Iбрагiма.  З-пiд  Белграда  послав  великому
вiзировi велiння йти з вiйськом не на з'?днання з султаном, а  вдарити  на
Петроварадин,  де   сидiв   сам   головнокомандувач   угорського   вiйська
архi?пископ Пал Томорi. ?пископ, довiдавшись,  що  на  нього  йде  великий
вiзир, утiк iз  Петроварадина,  лишивши  там  тисячну  залогу  на  чолi  з
сербським во?водою Джорджi Алапичем. Але ?? та тисяча во?нiв виявила такий
опiр Iбрагiмовi, що вiн воював пiд Петроварадином цiлих два тижнi й нiчого
не мiг удiяти, Нарештi захопивши в  дунайських  плавнях  кiлька  полишених
противником куренiв, Iбрагiм мерщiй послав  до  султана  хабердара-вiсника
Баба-Джафера з радiсною вiстю: фортецю Петроварадин узято. Саме  то?  ночi
прискакав гонець  iз  Стамбула  i  привiз  нарештi  листа  вiд  Роксолани.
Сулейман втiшався листом i на радощах подарував тисячу  дукатiв  хабердару
вiд великого вiзира. За день довiдався, що Iбрагiм  збрехав.  Петроварадин
не пiддавався.  Сулейман  прислав  на  пiдмогу  великому  вiзировi  тисячу
найвiрнiших яничарiв. Уночi, ховаючись за потоками дощу,  яничари  пiдвели
пiд стiни Петроварадина двi величезнi пороховi мiни, в  утворенi  вибухами
проломи кинулися найвiдчайдушнiшi головорiзи, i тепер уже Iбрагiм  справдi
мiг похвалитися перед султаном першою сво?ю перемогою i на учтi переможцiв
поклав до нiг Сулейманових п'ятсот голiв захисникiв Петроварадина.
   Султан вiдходив душею. Почув слова  сво??  Хасекi.  Почалися  перемоги.
Найперший помiтив зникнення Сулейманово? лютi Iбрагiм i, влучивши хвилину,
поскаржився сво?му покровителевi  на  султаншу,  яка  так  зневажила  його
дарунками й щирою прихильнiстю, що вiн ще й досi не  може  оговтатися  вiд
завданого Удару.
   - Я подумаю над цим,- пообiцяв йому  Сулейман  i  в  першому  ж  сво?му
листi, який написав у вiдповiдь на послання Роксолани, висловив  ?й  докiр
за ставлення до великого вiзира. А щоб  надати  сво?м  словам  ще  бiльшо?
ваги, посилаючи дарунки султаншi, згадав  i  про  свою  одалiску  Гульфем:
передав ?й флакон з iталiйськими пахощами й 60 золотих флоринiв.
   Знову велiв ставити собi зелений захисток вiд дощу, сидiв цiлими 'днями
на березi Дунаю, спостерiгав, як переправляються на Сремську рiвнину  його
незчисленнi вiйська. Вiдчував себе всемогутнiм творцем,  який  породив  цю
силу, що могла б сама себе  зжерти,  коли  б  не  мала  змоги  нищити  все
довкола. У сподiваннi здобичi для себе й слави для свого  султана  брудним
грiзним валом перекочувалося iсламське вiйсько в межирiччя Дунаю i  Драви,
на зеленi луки й поля Сремсько?  рiвнини.  Чи  давно  топтали  цю  рiвнину
турецькi конi, чи давно палено й плюндровано ??, а ось вона  лежить  перед
завойовником мовби й не торкана його мечем i  не  понищена  копитами  його
коней. Знов стрепенулася, живе, родить зело, хлiб i овоч,  i  слава  знову
блукав по цiй рiвнинi - тiльки простягни  руку  й  зiрви  ??,  як  плiд  з
низького дерева, бо славi тут нема за що зачепитися, нiде заховатися, нема
чим заслонитися.
   На диванi було вирiшено йти вздовж Дунаю,  просто  на  Буду  -  столицю
Угорщини. Щоб перейти Драву, Сулейман звелiв будувати мiст. Нiчого так  не
любив, як мости через рiки. Знову сидiв бiля води й спостерiгав,  як  дика
стихiя пiдкоря?ться стихi? його вiйська, його власнiй силi, що не  ма?  нi
меж, нi впину. Тридцять тисяч люду споруджувало мiст  через  розбухлу  вiд
страшного дощу Драву. За п'ять днiв мiст був готовий. З 21  по  23  серпня
всi вiйська переправилися на той бiк,  i  Сулейман  звелiв  знищити  мiст.
Повернення без перемоги не було. А дощ лив, нiби настав  кiнець  свiту.  В
потоках вод губилися гармати, цiлi загони вiйська  блукали  в  розбагнених
дунайських плавнях,  люди  тонули  в  калабанях,  гнили  заживо,  тисячами
здихали верблюди, воли й конi, багато хто втiкав, але султанська сила була
така велика, що втрати майже й не помiчалися, вiдсталих довго  не  чекали,
втомленим не давали перепочинку, вiдчаених збадьорювали обiцянкою близько?
перемоги, боягузiв i збунтованих жорстоко й швидко  карали.  Пiсля  кожно?
сутички з поодинокими угорськими загонами пильно  додивлялися  до  во?нiв,
хто мав рани спереду, тому  шана  й  щедрi  султанськi  нагороди,  у  кого
виявлялися рани ззаду - тих саджано на  палi:  показував  гузно  вороговi,
покажи й боговi.
   Молодий король угрiв Лайош метався у  безсиллi  й  розпачi.  Народжений
семимiсячним, вiн i на свiт прийшов дочасно,  так  нiби  квапився  зазнати
якомога бiльше нещасть за найкоротший час. Десятилiтнiм був коронований на
царство без влади, яку розсмикали собi то могутнi магнати, то  ?пископи  й
священики. Мовби на смiх названо його було Лайошем, хоч не мiг бути навiть
тiнню славетного угорського короля Лайоша,  за  якого  двiстi  рокiв  тому
Угорське королiвство, було, розкинулось на величезних просторах вiд Балкан
до Балтики i вiд Чорного моря до Неаполя.
   Чвари феодалiв, незгоди мiж духовенством, втручання Габсбургiв, якi  ще
за Максiмiлiана прагнули прибрати до рук угорську землю i одружили  Лайоша
з  внучкою  Максiмiлiана  Марi?ю,  нiкчемнiсть  двадцятилiтнього   короля,
котрий,  попри  свою  природну  хворобливiсть,  був  нестримним  пияком  i
розпусником,- усе сприяло Сулеймановi. Коли й ставало що на завадi, то  це
небо, яке обрушило на султанське вiйсько справжнiй потоп,  та  земля,  яка
розверзла сво? надра, мовби намагаючись проковтнути цю чужу й ворожу силу,
що прийшла на береги великих слов'янських рiк.
   Вiдча?ний король звелiв, вiдновлюючи давнiй угорський звичай, возити по
всiх селах i мiстах закривавлену шаблю як  знак  вiйни  та  небезпеки  для
вiтчизни. Вдалося зiбрати тiльки двадцять двi тисячi вiйська, та й те було
позбавлене досвiдчених во?вод, бо хорватський бан Франконан тiльки обiцяв,
що прийде допомагати королевi, а семигородський во?вода Янош Запойя?,  хоч
i зголосився  привести  двадцять  тисяч  свого  вiйська,  вiв  ного  надто
повiльно, так нiби очiкував, щоб султан розбив короля.
   Король був вимушений призначити  головнокомандуючим  архi?пископа  Пала
Томорi,  який  щойно  вийшов  iз  францисканськог