о монастиря, щоб стати архi?пископом колотським. Папа римський Климент, який не мiг випросити в ?вропi жодного во?на для допомоги угорському королевi, тiльки й зумiв, що послати сво? благословення, i зрозпачений король був вимушений довiритися духiвництву, бо дворянство покинуло його, а може, дворянство покинуло його тому, що вiн вiддався духiвництву. А що влада духiвництва майже завжди виявлялася у зухвальствi, яке межу? з нахабнiстю, то сталося i цього разу так, що двадцять двi тисячi ненавченого, сяк-так озбро?ного угорського вiйська мали стати проти ста тисяч султанських зарiзяк, якi йшли за здобиччю. Томорi намовив короля вивести сво? сили проти Сулеймана, зустрiти його на березi Дунаю коло мiстечка Мохач i там з божою помiччю розбити невiрних на славу християнсько? збро?. I король, i його головнокомандувач були однаковими невiгласами у вiйськовiй справi, обидва, хоч i з неоднакових причин, знехтували заходами звичайно? людсько? розсудливостi, так нiби не розумiли, що на випадок ?хнього розгрому буде понищено не тiльки ?хн? нещасне вiйсько, а й усю Угорщину, на яку з тривогою дивилася ?вропа, що вважала Угорщину захисницею вiд Османiв, ще не знаючи свого справжнього рятiвника - Росi?. 28 серпня Сулейман звелiв оголосити у сво?х вiйськах, що завтра ма? бути битва. Дощ лив що страшнiше, за стiною води вiд Мохача, що притулився на рукавцi Дунаю, видно було тiльки дзвiницi, а так: багнюка, болото, поламанi дерева, загрузлi гармати, перевернутi шатра, конаючi тварини, запацьоренi iсламськi во?ни в жалюгiдних мокрих тюрбанах. Але вiдступу не було, треба було битися. -Так хоче аллах. Для султана поставлено червоне iз золотою кулею нагорi шатро на пiщанiй косi - ?динiй латочцi землi, що могла вважатися сухою. Сулейман упав на колiна, бив чолом об землю, молився ревно й затято: - Боже мiй, могуття й снага в тобi! Боже мiй, помiч i захист у тобi! Дай снагу, боже, народовi Мухаммедовому! Вночi гонець принiс листа вiд Роксолани. Впав вiд знесилення перед порогом султанського намету, але тiльки тодi, як власноручно передав Сулеймановi дорогоцiнного листа. Султан звелiв огорнути гонця золотим кафтаном, докласти в сухому наметi й не тривожити, поки не виспиться. "Мiй володарю, мiй шаху, любий душею i серцем, життя мо?, ?дина надi? на цiм i тiм свiтi! Нехай Той, що вiчно живий, вiддалить Вашу чесну особу вiд усiх болiв, а Ваше буття - вiд усiх хворощiв, хай наблизить Вас до сво?х безмежних милостей i вiддасть пiд опiку свого найбiльшого улюбленця Мухаммеда i пiд захист сво?х угодникiв; хай поможе Вам, щоб iз сво?ю щасливою зiркою i царським знаменом здобували завжди перемоги над нiкчемними й злорадними невiрними - амiнь, найбiльший Помiчнику! Нинi мене, Вашу рабиню, при?мним ставленням володаря, котре виклика? безмежну радiсть, i Вашим чесним листом, ароматним, як мускус, пiднесли з пороху забуття, бо зволили в сво?м царськiм щасливiм часi подбати, щоб лист дiйшов до мене i ущасливив мене. А яко? чисто? щедростi його сторiнки! Голова увiнчана короною, а благословеннi стопи - бiсерними коштовностями й рубiновими барвами. Витiснив ваш лист кривавi сльози з мо?х заплаканих очей, сповниши ?х свiтлом, а в тужливе серце влив радiсть. Нехай Вам, дню мого щастя, сповняться всi бажання й радощi душi, нехай сади Вашого благополуччя будуть переповненi прекрасними жасминовими квiтами мо?? любовi, чарiвно?, як Ваше лице пресвiтле, о мiй володарю, мiй султане, мiй падишаху!" Хто б ще мiг знайти такi слова i в таку хвилину для цього похмурого чоловiка? Султан читав i перечитував листа вiд Хур-рем, шкодував, що завдав ?й прикростi, написавши про Iбрагiма й пославши подарунки для Гульфем, карався в душi за всi несправедливостi, яких допустився досi щодо Хасекi, може, заприсягався надалi нiколи не завдавати ?й щонайменшого болю, ясна рiч, за умови, що аллах не допустить його загибелi, дару? йому завтра перемогу, допоможе вцiлiти там, де нiхто не сподiва?ться вцiлiти. Як часто йдуть поряд любов i смерть, та тiльки чомусь судилося так, що однi втiшаються любов'ю, а iнших очiку? смерть, не знати за що, не знати й чому. Король ждав султана перед Мохачем. Бугристе поле, по боках пiски, лози. Чорнi хмари повзли по самому полю, вивергаючи потоки води, заливаючи людей, коней, гармати. Церковнi прелати полум'яними словами надихали во?нiв на битву з невiрними. Королiвський канцлер Стефан Брдарич радив вiдступити. Сербськi во?води Радич Божич i Павло Бакич, якi добре знали вiйськовий поров туркiв, радили обставитися возами, але ?пископи й угорськi бани волiли битися тiльки у вiдкритому полi, i нерозумний король послухав не досвiдчених во?нiв, а цих надутих крикунiв i хвалькiв. Вiйсько було поставлено в два ряди. В першому - пiхота пiд захистом вiсiмдесяти (проти трьохсот турецьких!) гармат, у другому-надiя короля, кiннота. Сам король iз тисячею закутих у залiзо вершникiв, оточений церковними прелатами й вельможами, об'?жджав i пiдбадьорював сво? вiйсько, тим часом як султан у сво?му розкiшному шатрi, сидячи на Золотому тронi, вiв останнiй перед битвою диван. На диван покликано не тiльки во?вод, а й найстарiших во?нiв з яничарiв. Сивi, як вiвцi, з вусами до пояса, старi яничари стали перед султанським троном, не схиляючи голiв, не схиляли ?х навiть перед смертю самою, не гнучись у поклонах, бо вже задубiли вiд старощiв так, що не зiгнулися б навiть вiд пекельного вогню. Хусрев-бег звернувся до найстаршого з них, якого звали Абдулла Тозлу, себто Старий. - Щасливий падишах хоче тво?? ради, Старий. - Яка йому ще бiльша рада,- вiдповiв яничар,- окрiм то?, щоб бився! I вiдвернувся i вiд Хусрев-бега, й вiд султана, простуючи з намету пiд зливу й погибель. За ним спокiйно посунули й iншi ветерани, так нiби вже вважали всiх угрiв мертвими, а битву виграною. Сулейман спитав, що дума? про битву Хусрев-бег. Той сказав, що треба передовсiм боятися угорсько? кiнноти. Удар ?? страхiтливий, i його не витрима? нiяка сила на свiтi. Тому, коли вдарять угорськi вершники, треба вмить розступитися й пропустити ?х, а тодi оточити залiзним обручем i здавити. Iнакше - нема ради. Все iнше - у благословеннiй волi аллаха i в руках його величностi султана. Вирiшено було пiсля загально? молитви вдарити на невiрних, пославши поперед усього вiйська чотири тисячi латникiв на чолi з безстрашним Балi-бегом Ях'я-пашичем. Маленький, як прищик, Балi-бег завжди кидався першим у найстрашнiшу битву, вiдаючи вельми добре, що смерть лiта? угорi, скошуючи все, що пiдноситься над землею занадто високо, а його нiколи не зачiпа? завдяки його мiзерному зросту. За Балi-бегом мали йти румелiйськi вiйська, очолюванi великим вiзиром Iбрагiмом (це мала бути перша битва у життi хитрого грека), пiдтримуванi вогнем ста п'ятдесяти гармат. Третя хвиля султанського вiйська - з анатолiйським беглербегом Бехрамом-пашою i так само сто п'ятдесят гармат. Четверта хвиля - яничарське вiйсько в супроводi шести знамен кiнноти пiд командою самого Сулеймана, оточеного вiрними охоронцями. Султан, так само, як i його великий вiзир, уперше в життi брав участь у битвi, бо знав, що на цьому полi вирiшу?ться доля його iмперi?: коли його перемога, тодi може царювати далi, коли ж поразка, тодi не варто й жити. Вiрив у звитягу, снаги надавав йому останнiй лист улюблено? Хасекi, знов i знов просив допомоги в аллаха, i мовби саме небо прийшло йому на помiч, затуливши чорними хмарами все його вiйсько, сховавши вiд ворога, заслiпивши того, обезвладнивши. Велетенською темною хмарою, з'?днавшись з хмарами небесними, посунуло на Мохацьке поле турецьке вiйсько. Завивали бойовi сурми, гримiли султанськi барабани, шкiру яких цiлу нiч сушили на вогнищах вiйськовi дюмбекчi. Гримiли гармати, свистiли стрiли, холодний вiтер iшов вiд тисяч шабель, що здiймалися у смертельних замахах, а над усiм панувала злива, яко? ще не бачив свiт. Злива знетямлювала угорських во?нiв, вони слiпли й губилися в нiй, тодi як турки не зважали на не?, не лякало ?х нiщо, бо .заради цi?? битви, заради вбивства, грабувань i здобичi йшли сюди кiлька мiсяцiв з далеко? далечi, тому безстрашно били вони в праве крило Франья Бачань? i Яноша Тахi, у крило лiве Петера Перень?, у центр, очолюваний самим Палом Томорi. Стогнала земля пiд стотисячним мусульманським вiйськом. З почуттям тваринного безсмертя, поза усвiдомленням загибелi, слiпо лiзли iсламськi во?ни пiд несамовите виття iмамiв: "Iллях, Iллях, Мухаммедум ресуллях!" Простромлювалися крiзь потоки небесних вод обвислi зеленi знамена, коло кожного з них викрикувано обiтницю пророка й падишаха: "Хто помре в цей час, дiстане в раю напо?, смачнi страви i спатиме з пахуче вимитими гурiями! Пiсля розгрому ворога три днi даються на грабунок, а найодважнiшим буде роздано у власнiсть землю!" Здавалося, вже нiщо не стрима? цi?? нелюдсько? сили, та ось за зливою непомiтно вилетiли з-за угорсько? пiхоти вершники на чолi з самим королем. Вони сяяли залiзом, силою, несли сяйво на кiнцях сво?х мечiв, iшли в смерть, мов променi свiтла в темну нiч. Вiд ?хнього страшного удару турки розкололися на два крила, i хоч султанськi гармати вдарили в кiнноту впритул i сам король був двiчi поранений, нестримна лавина не зупинилася, вдарила з розгону на анатолiйський булюк [66], а тридцять два найодважнiшi угорськi во?ни стали пробиватися до того мiсця, де, оточений залiзним непробивним ланцюгом охоронцiв, на вороному конi сидiв у золотому панцирi Сулейман. Тiльки три з них iз списами змогли добратися до самого султана. Сулеймана вiд смертельних ударiв порятував мiцний панцир та широкий ятаган, яким вiн в останню мить затулив обличчя, тим часом пiшi яничари миттю поперерубували сухожилля у коней угорських витязiв, i тi впали пiд безжальнi шаблi. Все було вирiшено. Голову архi?пископа Пала Томорi пiднесено султановi на кiнцi довгого списа. Король Лайош, вiд ран i перестраху такий блiдий, що видно було навiть у дощових сутiнках, утiкав слiдом за сво?ми недобитими во?нами, але втiкати можна було або ж у Дунай, або ж у прибережнi багна. Кiнь занiс короля у бездонну трясовину. Поцiлений чи то турецькими стрiлами, чи набоями з аркебузiв, упав у багновисько, пригнiтив сво?м тiлом короля. Лайош спробував вивiльнитися, але трясовина всмоктувала його бiльше i бiльше, а копаючий кiнь тягнув вершника глибше й глибше, поки той i захлинувся у чорнiй холоднiй багнюцi. Безславно й ганебно загiнув сам, затягуючи в трясовину поразки й пригноблення мужнiй народ, який нiколи нiкому не скорявся, котрий ще недавно мав вiдважних королiв, про одного з яких, Матьяша Корвiна, бо ж не було пiсень про недолугого Лайоша, спiвано й на Мохацькому полi перед битвою: Наш Матьяш, король мiж королями, Довго й славно панував над нами, Управляв вiн многими землями I гаразд справлявся з ворогами. Навiть турки пиху забували I до нiг Матьяшу припадали, Щоб полки його па них не ударяли I пашам розгрому не вчиняли. Вже й пiсля розгрому пiд Мохачем, пiсля того, як вельможi слухняно пiднесли султановi ключi вiд столицi Угорщини Буди, в древнiх столицях Вишеградi й Естергомi незламнi во?ни билися проти туркiв i не здали фортець, а Беч на Тисi стояв так, що османцiв полягло пiд ним бiльше, нiж пiд Мохачем, та однаково вже доля землi була вирiшена. Перед султанським червоним шатром було потято двi тисячi полонених i з ?хнiх голiв споруджено страхiтливу трiумфальну вежу. Сулейман сидiв на Золотому тропi й роздавав милостi. Найперше подарував великому вiзировi Iбрагiму перо з коштовним дiамантом на тюрбан. Тодi велiв обгортати кафтанами всiх, хто вiдзначився у битвi. Поцiкавився, чи живий старий яничар Абдулла Тозлу, прикликав його до себе, спитав, що ма? робити тепер. - Мiй султане,- сказав яничар,- тепер дивись добре, щоб свиня знов не опоросилася. Сулейман засмiявся i нагородив старого гаманом золота. Був щедрий i добрий. Привезено було до шатра сiм голiв угорських прелатiв, якi очолювали вiйсько. Сулеймановi вельможi плювали на них, лаяли, називали iменами пап Лева, Андрiана, Климента, Александра, Юлiя, кепкували: - То що, хрестовий похiд проти туркiв? - Займемо Буду та вдаримо й на Рим! - Друга пiсля Царгорода столиця ?вропи в наших руках! - А ще буде третя й десята, хай пошле могуття сво?му во?нству аллах! Принесено й голову короля Лайоша, яку Сулейман звелiв наповнити мускусом i ватою, оздобити чорним сандаловим деревом i золотом i вiдправити, як найбiльший трофей, до Стамбула в султанську скарбницю, тим часом виголосивши над нею сумнi слова: -Нехай аллах змилу?ться над цим юнаком i хай покара? мерзенних радникiв, якi зрадили його в його невмiннi. Я пiшов на нього з вiйськом, але не мав намiру вкоротити його володарський 'вiк. Адже вiн ледве зазнав утiх життя й влади. Хай упоко?ться його душа. То? ж ночi зник султан, а народився знов засмучений, сором'язливий поет Мухiббi, який вiд глибини серця бажав полинути до мило? Хуррем, одурiлий вiд любовi, хотiв би сiттю ?? кучерiв полонити птаху свого серця у трояндовостi ?? краси, закликав свою Хасекi прийти й прогулятися у кришталевому палацi його серця, писав: Не питай Меджнуна про любов: вiн зачудований. Не сподiвайся, що та?мницю вiдкри? тобi Ферхад: то тiльки казка. Питай мене про знаки любовi - я розповiм тобi. Мила моя, станеш свiчею, я, твiй милий,- метеликом. I вона, не чуючи стогонiв i хрипiння конаючих на Мохацькому полi, не бачачи пiрамiди з вiдрубаних голiв перед шовковим наметом Сулеймана, мерщiй пошле йому у вiдповiдь на цi вiршi сво? вiршi, перейнятi любов'ю i тугою: Мо?му пробитому серцю нема? на свiтi лiкiв. Душа моя жалiбно стогне, мов дудка в устах у дервiша. I без лиця твого милого я мов Венера без сонця Або ж малий соловейко без троянди нiчно?. Доки читала ваш лист, сльози текли вiд радостi. Може, вiд болю розлуки, а може, вiд вдячностi. Та цього листа Сулейман прочита? лише тодi, коли, поставивши королем Угорщини Яноша Запойя?, iтиме з вiйськом вiд Пешта до Сегеда по голоднiй, сплюндрованiй, розграбованiй дощенту землi, де за мiрку ячменю давали два, а за мiрку борошна чотири золотi дукати, а тим часом султановi вельможi дiлили мiж собою награбованих овець, так що великому вiзировi Iбрагiму дiсталося п'ятдесят тисяч, а його незмiнному фiнансовому радниковi Скендер-челебi? двадцять тисяч. У столицю Угорщини Буду, де Сулейман пiсля походу спочивав в оточеному лiсом королiвському палацi, прийшов лист Роксолани з гiркими словами докорiв за подарунки Гульфем. "Впав менi морок на очi,- писала Роксолана,- одразу вхопила й розбила той Ваш флакон. Не знаю, якi й слова казала при тому. Довгий день по тому спала, мовби в непам'ятi, була вся розбита, забула й про дiтей i про все на свiтi. Коли ж спам'яталася, то подумала собi: хто ж мене топче ногами, хто мене знищу?? Ви -мене завжди ганьбили й нищили! Дасть бог, поговоримо про це, коли будемо разом. I про великого вiзира теж поговоримо, i як, дасть бог, знову побачитися, то покiнчимо з суперечками". Всi тi днi весело грала музика довкола королiвських павiльйонiв. Мiсто горiло, пограбоване, обдерте i пригноблене. Забрано було гармати з фортецi, вивезено всi коштовностi з королiвсько? скарбницi й славетну книгозбiрню Матьяша Корвiна. Три великi бронзовi стату?, що зображували Дiану, Аполлона й Геракла, Iбрагiм вiдправив до Стамбула, щоб поставити ?х згодом на Ат-Мейданi перед сво?м палацом. Iбрагiм усамотнювався з султаном, пригравав йому нових мелодiй на сво?й вiолi, розважав мудрими бесiдами, пригощав рiдкiсними угорськими винами, якi щедро лив Янош Запойя? перед звитяжцями, виторговуючи собi корону; знайшов у палацi портрет покiйного короля, на якому Лайош був зображений на повний зрiст, у червоному королiвському одязi, але такий блiдий i немiчний, нiби передчував свою близьку загибель. Перед тим. портретом, сп'янiлий вiд вина, вiд перемоги i безконечних милостей султанових, пiзньо? ночi, присвiчуючи тьмавою свiчкою, Iбрагiм виголосив блюзнiрську промову, намагаючись потiшити Сулеймана, який що далi, то дужче впадав у незрозумiлий сум. - О священна плоть, бiла перлина стiлькох каратiв, скiльки часток руха?ться в сонячних променях перед мо?м зором, возведена всевишнiм на вершину почестей i скiпетром сво?м повелiваюча ратями могутностi! Я, жалюгiдний мурах з комори тво??, черв'як з плоду твого, що поселився у великому достатку здобутих тобою крихт i такий несхожий з тобою в нiкчемностi сво?й, що ледь можу бути помiчений зором тво?м, прошу тебе, повелителю голови мо??, в iм'я зелено? луки, на якiй радiсно спочива? душа твоя, вислухати опечаленим слухом сво?м те, що викажуть тобi уста мо?, щоб отримав ти вдоволення за беззаконня, вчинене тобою, коли ти насмiлився стати супроти Володаря Вiку, його величностi... - Не треба,- махнув йому рукою Сулейман,- замовкни. Грiх. Спритний Iбрагiм встигне згодом вигiдно продати портрет угорського короля, i вiн опиниться далеко на пiвночi, аж у замку шведського короля Густава Вази, який заповзявся зiбрати в себе зображення усiх володарiв ?вропи, вельми пишаючись з того, що й сам потрапив у таке вишукане товариство. Ще через кiлька столiть меткi гiди в похмурому залi шведського замку Грiпсгольм показуватимуть знудьгованим туристам зображення нещасного угорського короля, кепкуючи з його передчасного народження i ганебно? смертi в трясовинi. Але Сулейман нiчого не знатиме нi про долю портрета, нi про кепкування нащадкiв. У глибокiй меланхолi?, викликанiй незвичним листом Роксолани, переправиться вiн через Дунай (знов був мiст, за спорудженням якого султан спостерiгав без будь-яко? радостi) i повiльно пiде через усю угорську землю, несучи пожежi, руйнування й смерть, аж поки знов не прискочать гонцi з Стамбула й не вручать йому нове послання вiд Хуррем iз словами: "Мо?му пробитому серцю нема? на свiтi лiкiв..." I знов свiт заграв барвами, засяяло пiсля багатомiсячних дощiв сонце, захотiлося жити, i султан навiть змилостивився над переможеними, оголосивши, що всi невiрнi можуть вiдкупитися вiд неволi й вiд смертi за визначену плату. Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина перейшов Дунай, iз Стамбула прийшла вiсть, що Роксолана народила йому четвертого сина. Вiн послав щедрi дарунки султаншi й фiрман про надання новонародженому iменi Абдаллах, себто угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже за кiлька днiв знов прискакали гонцi з сумним повiдомленням про те, що малий син, не проживши й трьох днiв на свiтi, вiдiйшов у вiчнiсть, а султанша Хасекi вiд горя й розпачу тяжко занедужала. "Iстинно: те, що вам обiцяне, настане, i ви це неспроможнi послабити!" Султан залишив вiйсько, залишив усе на свiтi, без перепочинку поскакав до столицi, знов, як i колись пiсля Белграда, не дбав про трiумф i величання, мерщiй квапився до Стамбула, тiльки тодi гнала його незрозумiла туга, а тепер - пристрасть i тривога за життя найдорожчо? iстоти на землi. ГАРЕМ Повiтря було задушливе й тяжке. Не помагали курiння i розбризкуванi бальзами. Вiд них було ще тяжче. Запах тлiння й смертi. Малий Баязид, який гойдався у срiбнiй колисочцi, втупився у султана чорними оченятами, тодi злякано заревiв. Смаглявотiла нянька кинулася була до дитини, але Хур-рем кволо махнула рукою, щоб та не чiпала Баязида. Хай поплаче. Лежала на постелi зеленiй, як трава, уся в жовтому ?двабi: довга сорочка, широкi шаровари, сама теж жовта, нiби натерта шафраном, аж Сулейман злякався: - Хуррем, що з тобою? Ти недужа? - Навiщо ви прийшли? - спитала вона холодним голосом.- Я вас не кликала. - Хасекi! - Нiяка я вам не Хасекi. - Хуррем! - I не Хуррем. Тепер i вiн розгнiвався. За ним внесли безлiч дарункiв, порозставлявши скринi, ?внухи мерщiй забралися геть, а ця дивна жовта жiнка мовби хоче, щоб забирався геть i вiн, падишах i повелитель усього сущого. - То хто ж ти така? - спитав вiн з загрозою у голосi. - Настася. Коли вмру, то стану знов Настасею, як була у рiдно? матусi. - Я не вмiю вимовляти таких iмен. - Ах, ви не вмi?те! - Вона рвучко звелася на лiкоть, рiзонула його поглядом, провела по ньому очима з нiг до голови.- Не вмi?те? Це ж грецьке iм'я. А ви iз сво?м греком - умi?те? Умi?те? - Облиш його,- намагаючись заспоко?ти недужу, сказав султан. - Облишити? А вашi гiркi слова через цього грека? А ваша немилiсть до мене? I це облишити? Все в менi вмерло вiд тих докорiв. I маленький Абдаллах умер. Зазнав прикростi й горя ще в "мо?му лонi. I вмер. Вона заплакала, крiзь сльози, крiзь схлипування виштовхувала поодинокi слова: - Це ви... Це все ви... з сво?м... греком... з ним усе... Вiн присiв коло ?? ложа, спробував узяти руку Хуррем. Рука легка, вся у вогнi, хотiв поцiлувати ту руку, але Роксолана висмикнула. - Не чiпайте мене! Нещасне дитя... Може, ви зможете його воскресити? Може, хтось на свiтi зможе? I я теж помру! Не хочу жити бiльше, не хочу, не хочу! Малий Баязид, почувши материн плач, заревiв ще дужче. Сулейман спробував утихомирити сина, але Хуррем закричала на нього: - Не пiдходьте до нього! Ви хочете згубити ще й Баязида! Я знаю, я все знаю! Ви хотiли б бачити мертвими всiх мо?х синiв, щоб лишився той - вiд черкешенки, вiд то? товсто? гуски... Це вже було понад усi сили. Сулейман гнiвно випростався. З клекотом у горлi промовив: - Я так поспiшав до тебе, кинув усе. Тепер бачу: даремно. Видужуй, тодi поговоримо. Тобi потрiбен спокiй. Коли почуватимешся краще, поклич мене - я прийду. - Покликати? - Вона засмiялася болiсно, зловтiшно.- Покликати вас? Чому б мала вас кликати? Вiн тихо вийшов, дивуючись сво?му терпiнню. Досi вважав, що знав Хуррем, як самого себе. Але жiнка нiколи не може бути знана занадто. Чоловiк усе життя шука? чогось у жiнцi, заглиблю?ться в не?, i нiколи це не набрида?. Коли це жiнка. А коли отака жовта тигриця? Може, вона справдi тяжко недужа? Сулейман прикликав кизляр-агу й спитав, чи оглядали султаншу Хасекi досвiдченi лiкарi. Той сказав, що султанша нiкого не пiдпуска? до себе. Звелiла не приходити навiть йому, кизляр-азi. Жоден з ?внухiв не смi? поткнутися в ?? покiй. Тiльки мала нянька й темношкiра служебка Нур. - Ти вiдповiда?ш менi за життя султаншi,- спокiйно сказав султан.- Ма?ш щодня, щогодини приносити менi вiстi про ?? здоров'я. - Вона не пуска? мене в свiй покiй,- похмуро повторив кизляр-ага. - Як же вона це робить? - Сказала, що вб'? мене, коли я поткнуся. - I ти злякався? - А хто не зляка?ться ?? величностi? - Гаразд. Iди й роби, як велено. Ефiопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоченою в оцтi з мускусом. Нур була зовсiм молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка, в животi. Вона спала коло порога Роксоланиного покою, носила ?й ?сти, перевдягала, ?? маленькi дужi рученята робили все швидко, вмiло i вправно. - Я все чула,- тривожно шепотiла вона на вухо Роксоланi.- Навiщо ви так iз султаном? Хiба можна гримати на самого падишаха? - А ти б не пiдслухувала. - Воно само пiдслухувалося. Я кружляла бiля дверей, щоб нiхто не пiдкрався, бо цi ?внухи так i шастають, у кожнiй бганцi запон по ?внуху, а то й по два. Я не пiдпустила жодного, а сама все чула. Ви так на нього, так!.. А що, коли вiн розгнiва?ться? - Вона замовкла й почервонiла, тобто потемнiла лицем ще бiльше, це й було в не? почервонiнням. - Ну, що ти хотiла сказати? Кажи. - Я подумала... Про це страшно й подумати. Коли падишах за цей час, поки ви... Вiзьме до себе якусь з одалiсок, i та народить йому сина... - I стане султаншею теж? - Я не наважуюсь промовити таких слiв, але що, коли... -- Ти дума?ш, тут, у гаремi, хтось мiг би мене замiнити? - Ваша величнiсть, гарем повен одалiсок! I кожна мрi? про султана! Всi мрiють про султана, бо що ?м ще лиша?ться! - А ти? I ти мрi?ш? - Чому б мала не мрiяти? Хiба ви не милу?тесь мо?ми грудьми? I хiба не втримають цi груди чоловiчо? голови, яка ляже на них? - То ти хочеш мо?? смертi? - Ваша величнiсть! Що ж я без вас? - Мовчи. Не ти, так iншi. Гарем напханий негiдниками й негiдвицями. Всi тiльки й ждуть мо?? смертi. Тепер, коли я прогнала султана... Ти не носитимеш вiд сьогоднi менi ?жi. - Ваша величнiсть! - Гада?ш, я хочу вмерти голодною смертю? Нi, я житиму! Житиму всiм ?м на зло! Ти готуватимеш менi ?жу тут. Для мене й для маленького Баязида. Вони можуть отру?ти Мехмеда, Селiма й Мiхрiмах, але Баязида я не дам, вiн найменший, вiн ще коло мене, його я не дам нiкому... Вiн стане султаном i помститься за свою матiр! - Ваша величнiсть... - Ну, що ти хочеш сказати? Нур не могла пiдвести на не? очей. - Ваша величнiсть. Я знаю, якi страшнi бувають отрути. Треба або вiрити в свою долю, або... - Або? - Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть прислати отру?не м'ясо, рис i приправи. - Ти рiзатимеш баранiв i курей теж тут, перед мо?ми очима. - Вошi дадуть отру?нi ножi. - Я сама чиститиму й гостритиму ножi. Я все вмiю. - Вони пришлють отру?ний посуд. - Ти пектимеш м'ясо на вогнi без посуду. - Вони зможуть отру?ти й вогонь, бо можна отру?ти дрова й вугiлля, усе на свiтi можна отру?ти, ваша величнiсть! Мала ефiопка гiрко заплакала вiд безсилля i горя. - Не плач,- втiшила ?? Роксолана.- Мене нiхто не отру?ть. Мо? тiло вiдштовхне отруту. Хiба ти не бачиш: воно напнуте, як струна. А коли не тiло, то дух мiй вiдкине все. Хай усi знають про це! Мiй дух! Мiй незламний, мiй безсмертний дух! Але тiло ?? лишалося недужим. Якiсь хворощi точили й точили його, воно жовкло, втрачало силу, повiтря у поко? ставало тяжчим i тяжчим, не помагали нi бальзами, нi мускуси, нi пахощi. Султан звелiв швидко споруджувати в апельсиновому гаю великий блакитний кйошк для султаншi, але вона, довiдавшись про це вiд Нур, кричала, що нiкуди не пiде з цього покою, де зазнала найбiльшого вознесiння у сво?му життi, найбiльших принижень i горя. Тим часом до Сулеймана прорвалася його сестра Хатiджа i здiйняла крик, чому вiн лишив ?? мужа з вiйськом, покинув його самого на розтерзання пiдступним яничарам, сам утiкши до Стамбула. - Вони зжеруть Iбрагiма! - ридала Хатiджа.- Цi ненаситнi вашi яничари проковтнуть усе на свiтi i мого мужа, мого мужа... Сулейман хотiв перевести все на жарт. - Коли й проковтнуть, то твiй грек вислизне крiзь iнший отвiр,засмiявся вiн. - Я знала, знала! - закричала Хатiджа.- Ви давно хочете його смертi! Ви i ваша Хуррем! Я все знаю! Вiн прогнав сестру, але вимушений був вислухати валiде. Та була спокiйна, як завжди, хоч спокiй ?й давався нелегко, бачив це Сулейман по зблiдлому ще бiльше ?? обличчю i стемнiлих, аж страшно було дивитися, ?? гарно окреслених устах. Вона прийшла скаржитися. Не на когось -на нього самого, на свого сина. За те, що не пiдпускав ?? з часу яничарського заколоту. Не радився. Не повiдомляв про сво? намiри. Навiть про велику перемогу пiд Мохачем не написав сво?й матерi. Тепер терпить таку наругу вiд Хасекi. Ганьба для дому Османiв. Султан мав бути повелителем гарему. Не вiн пада? до нiг жiнцi - жiнки плазують коло його священних стоп. - Вона недужа,- нагадав Сулейман. - Недужу замiнять здоровi. Ви повиннi подбати про себе, мiй сину. Пiсля такого тяжкого походу. Пiсля того, як смерть лiтала над вашою царственою головою. Прийдiть до юних красунь, подивiться ?хнi танцi, послухайте ?хнiх пiсень. Не слiд так занедбувати себе i все довкола. Вона шептала й сичала, як стара змiя. Вiн вiдмахувався вiд того сичання, а сам наливався роздратованiстю проти Роксолани. Всьому ? межа. ?й тяжко, вона недужа, у не? помер син, але ж то i його син! I йому теж було тяжко, та й зараз не легше! Був на краю загибелi. Трясовина могла всмоктати його так само, як короля угрiв. Хiба не ма? права втiшатися життям? - Я подумаю,- пообiцяв вiн валiде. Послав довiдатися про здоров'я й настрiй Роксолани, спитати, чи не хоче вона його бачити. Вона передала: не хоче, нiчого не хоче, нiчого й нiколи. Затялася в сво?й ненавистi - хай. Вiн вiдплатить тим самим. Пiшов увечерi в гаремний зал прийомiв, сидiв на бiлому гаремному тронi, маючи по боках валiде й сестер Хатiджу i Хафiзу, дивився на танцi, слухав пiсень, тодi блукав серед одалiсок, вдихав запах молодих, здорових тiл, узяв .у кизляр-аги прозору хустинку, поклав ?? на кругле плече чарiвно?, як завжди, Гульфем, що вигравала соками життя, мов молоде весняне дерево. - Хай принесе менi хустку,- звелiв Iбрагiмовi. Бiльше не ходив до одалiсок, але щоночi кликав до себе в ложницю Гульфем, а та не втерпiла, прибiгла хвалитися сво?м щастям до Роксолани. - Ох, Хуррем, якби ти знала, який султан, який вiн! Уже не називала Роксолану "моя султанша", не зверталася на "ви", тикала, мовби останнiй служебцi, i тiльки - Хуррем i Хуррем. А де та колишня Хуррем - розвеселена, де тi веселощi, коли вона лежить i, може, вмира?, а оцi здоровеннi самицi нiяк не дiждуться ?? смертi. - А якi слова зна? вiн! - захлиналася вiд захвату Гульфем.- Ти не повiриш нiколи! Каже: я хотiв би вiдтягти сво? очi вiд тво?? приваби, а вони не хочуть i притягуються до тебе, ланцюгами краси притягнутi. Чи ти чула коли-небудь таке? А про мов тiло! Краса твого тiла, каже, змага?ться з луговими квiтами. Цвiтом нарциса виблиску? лице, каже, троянди розпускаються на тво?х щоках, каже, фiалками сяють променi очей, каже, кучеряве волосся в'?ться дужче, нiж плющ, каже. I не жiнка ти, а вогонь у його очищеному виглядi. Не знаю, чим i догодити, чим вiддячити за таку ласку його величностi! - Ти ж вiддячу?ш сво?м тiлом,- насилу стримуючи вiдразу, тихо промовила Роксолана. - Ох, що мо? тiло! Вiн сказав: у тiлi може бути пiднесення, але нема? величi. Я хочу величi для нього. - Ма? велич без тебе. - Але я хочу подарувати теж. Уже домовилася з Коджа Сiнаном, щоб вiн, не розголошуючи про це, розпочав ставити за мо? грошi велику джамiю в Ускюдарi. Це буде найпрекраснiша джамiя у Стамбулi. Джамiя любовi. Я назву ?? iм'ям падишаха, не кажучи йому. Щоб було несподiвано. Що ти скажеш на це, Хуррем? Нiхто не додумався до такого. Я перша. - Це благочестиво,- кволо всмiхнулася Роксолана.- Хай поможе тобi аллах. Але де ж ти вiзьмеш стiльки грошей? Ти зна?ш, скiльки треба на джамiю? - Повелитель щедрий безмiрно! Вiн озолочу? мене щоразу. Я збиратиму. Я хочу зiбрати... "Хочу зiбрати" - вiд цього хотiлось розреготатися. Ця дурна одалiска навiть не уявля?, який зашморг вона накида? собi на шию. Де зможе взяти стiльки грошей? Хiба що стане султаншею? Але й то потрiбнi будуть цiлi роки. Бо скарбниця не вiдкрива?ться навiть для султаншi. - Може, я скоро вмру,- сказала Роксолана повiльно,- але я хотiла б помогти тобi в цiм святiм дiлi. Приймеш вiд мене мо? приношення на твою джамiю? - О ваша величнiсть! Хай аллах дару? вам здоров'я i радiсть для очей! Я молитимусь за вас вдень i вночi! Ви така добра i щедра. Добра чи щедра? За грошi й за обiцянку незабаром померти можна купити бодай нещиру пошану. I знов називатимуть тебе султаншею i величнiстю. Роксолана поглянула вслiд Гульфем з сумом i ненавистю. На кого змiняв ?? султан? Здорова й дурна телиця - i бiльш нiчого. Проклятi самцi! За кiлька днiв прикликала до себе Кiнату. Не бачила одалiски давно, але та не змiнилася. Так само весела, безтурботна, молода й дурна, як i Гульфем. Бiле, солодке, як халва, тiло аж стогнало без чоловiчих обiймiв. - Чула про Гульфем, Кiнато? - О боже,сплеснула руками та.- Моя султаншо, ця лахудра намiрилася замiнити вас не тiльки в султановiй постелi, а й на тронi! Чи чувано таке? Похваля?ться, що падишах триматиме ?? коло себе, аж вона приведе йому спадко?мця, наплодить сипiв, як ви, ваша величнiсть! А ця ж товстозада безплiдна, як трухлявий пень. Усi це знають, знав i вона, тепер молиться аллаховi, щоб послав плодовитiсть ?? холодному лону, хоче будувати мечеть - а не поможе нiщо, нiщо й нiколи. Хал навiть вийде за браму Баб-i-Гумаюн i припаде до нiг безсоромного дiда Хiмет-деде, що сидить там пiд чинарою i робить гидкi речi з усiма стамбульськими дiвчатами, якi хочуть понести. - Щастя, коли жiнка в усьому лиша?ться жiнкою. Правда ж, Кiнато? - О боже! - Ти так само справжня жiнка, як i я, не те що ця ледащиця Гульфем. Правда ж? - О боже, ваша величнiсть!.. - А ти, Кiнато, хотiла б потрапити на священне ложе? - Я? О боже! Моя султаншо! Хто б же в гаремi не хотiв? Але як, як? Про це страшно й подумати... - А коли я подумаю за тебе? - Ви? О боже! - Купиш це право. - Куплю? В кого? - У Гульфем. - В Гульфем? Як? За що? - За грошi. Вона потребу? тепер великих грошей, а тим часом ?х не ма?, та й навряд чи матиме. Треба помогти ?й. А вона хай поможе тобi. Я дам тобi грошей, а ти запропонуй ?х Гульфем за право пiти до султана. - О боже! Моя султаншо! Кiната впала коло постелi, вхопила руку Роксолани, цiлувала ??, обливала слiзьми розчулення i радостi. - Встань i вiдпусти мою руку, коли не хочеш ?? вiдiрвати. Бачиш, яка я слаба. Вiзьми там шкiряну торбинку з дукатами. Вистачить тобi вiдкупити в Гульфем не одну нiч. - А султан? Ваша величнiсть, що скаже султан? - Це вже залежить вiд тебе. - О боже! Коли яко?сь ночi мовчазний кизляр-ага впустив до султаново? ложницi бiлотiлу Кiнату, Сулейман ледь не кинувся на одалiску з ножем. - Як ти сюди потрапила? - похмуро запитав вiн, вiдступаючи вiд не? у темряву, так нiби справдi остерiгався сам себе. Кiната впала на килим. - Мiй султане, я вблагала Гульфем поступитися менi цi?ю радiстю. - Як ти сюди потрапила, питаю? - Я купила цю нiч у Гульфем. - Купила? - Султан ляснув у долонi, кизляр-ага зродився у ложницi, мов дух. - Повтори, що сказала,- звелiв Сулейман Кiнатi. - Я купила цю нiч у Гульфем. - Чув? - пiдвiв очi султан на боснiйця.- Твого султана продають, як мiшок вовни. Що роблять з тими, хто прода? султана? Вiн вiдвернувся, i кизляр-ага мерщiй попровадив iз ложницi дурну одалiску. - Щастя тво?, що його величнiсть не згадав про тих, хто купу?,процiдив вiн крiзь зуби, штовхаючи Кiнату поперед себе в сутiнок довжелезного коридора. А вiд Гульфем не лишилося нiчого. Тiльки вiдча?ний крик посеред ночi в надрах гарему, але якi ж бездоннi тi надра, щоб вирвався з них крик назовнi! Може, й грозилася нещасна одалiска, може, кликала на помiч всемогутнього султана, але нiхто не чув, а ?внухи, якi зашивали ?? у шкiряний мiх i тягли через ' сади гарему до Босфору, були глухi, пiмi, слiпi, бо надiленi тiльки ?диним даром: слухнянiстю. Роксоланi вiсть про смерть Гульфем принесла Кiната. Упала до ?? ложа, тiпало ?? всю вiд ридань. - О боже, боже! Вбили! ?? вбили, о боже ж мiй! Довго не могла видобути з не? Роксолана, кого ж убили, хоч уже й здогадувалася. Коли ж почула, то сказала: - Бачить бог, не хотiла я ?? смертi. - I я теж не хотiла, о боже! - Та й хто хотiв? - сказала Роксолана й собi заплакала. Вони довго плакали обидвi, вже, мабуть, не так i за нерозумною Гульфем, як над сво?ю нещасною долею, бо хто в гаремi може бути щасливий. Тодi Кiната крiзь схлипування i здригання проговорила тяжко: - Це ж i мене... о боже... ваша величнiсть... вони й мене... - Не бiйся, тебе не зачеплять. - О боже, ваша величнiсть, захистiть мене, не дайте! - Кажу: не бiйся. Зоставайся у мене. Спатимеш тут. Нiхто тебе не зачепить. - Чи я посмiю, о боже! Ви ж така боляща. - Я вже здорова, Вже встаю. Не вiриш? Ось дивися Справдi пiдвелася з ложа, пройшлася по великому сво?му покою, м'яко ступала по пухнастих килимах, дослухалася до тихого дихання найменшого свого синочка, до тихого дзюркоту води в мармуровому водогра?, радiла, що вона живе, що здоров'я поверта?ться до не?, без кiнця повторювала чи?сь вiршi: "Чи лев ти, чи осел, орел, а чи ворона - кiнець у всiх один: землi холодне лоно. Впадеш як стiй i не струснеш iз себе нi мишi, нi змi?, нi тлi, нi скорпiона". Хай вмира? хто хоче, а вона житиме далi! Вона ляснула в долонi. - Одягатися! - крикнула до Нур, яка з'явилася у поко?.- Одягатися! Все червоне! Викинь оцi жовтяки. Щоб я не бачила бiльше нiчого жовтого. Звiдки воно тут понабиралося? - Ваша величнiсть, ви так хотiли,- несмiливо нагадала дiвчина. - Хотiла - тепер не хочу! Тiльки червоне! I бiльше нiчого, нi прикрас, нi золота, нiчого, нiчого! Червоний шовк, як кров, i я в ньому червона, мов ранкова троянда! Вона зривала з себе сорочку, шаровари, металася гола туди й сюди, свiтила тугим зграбним тiлом, на якому звабливо круглiли важкi пiвкулi грудей, аж важкотiла Кiната, забувши про сво? страхи, замилувалася нею i зiтхнула голосно, може, заздрячи цiй стрункостi й легкостi, яка не пропала в Роксоланi навiть пiсля тяжко? недуги й пригнiченостi духу i, мабуть, не пропаде нiколи, бо такi тiла мовби не пiддаються нi часовi, нi старiнню, нi самiй смертi. Роксолана почула те заздрiсне зiтхання, зупинилася перед Кiнатою, так нiби вперше ?? тут побачила, але вмить згадала, все згадала, засмiялася: - Ти й досi бо?шся? Не бiйся нiчого! Це я тобi кажу! Чу?ш? Присiла до столика для писання, вхопила аркуш цупкого паперу, швидко мережила його змi?стими, буквочками, так само маленькими й зграбними, як уся вона: "Нi суму, нi печалей не збагне нiколи те серце, що зросло на вiльнiй волi. Хiба про пташку в клiтцi згаду? хоч раз той, хто гарцю? на конi у чистiм полi? Мiй володарю! Пишу Вам, i серце мо? розрива?ться вiд туги й розпачу. Що я наробила, i чим стало життя мо? без Вас, володарю мiй, свiтло очей мо?х, ароматне дихання мо?, солодке биття серця мого? Хiба не нашi закоханi голоси розлунювалися ще недавно в пахучому повiтрi священних палацiв i хiба не заздрили нашим обiймам навiть безтiлеснi привиди? А тепер любов наша задиха?ться без повiтря, умира? вiд спраги, лежить у знемозi, ?? терзають хижi звiрi, i чорнi птицi смертi кружляють над нею. Вiдженiть ?х, мiй володарю, моя надi?, мiй найбiльший захиснику на цiм i на тiм свiтi! Пожалiйте малу Хуррем, сховайте ?? у сво? могутнi обiйми!" Склала лист, запечатала воском, притиснула до нього перстень з печаткою, тицьнула Нур. - Миттю до кизляр-аги, нехай передасть його величностi падишаху! А Сулеймановi то? ночi приснився сон. Нiби Роксолана уника? його, лукавить, зника? кудись iз молодим румелiйським нашою, знов верта?ться, смi?ться до султана: "Я ж його не цiлувала. Вiн мене, а не я його!" Нiяке могуття не могло порятувати вiд безсилостi перед жiнкою. Вiн прокинувся переповнений безсилою люттю. Знайти того пашу! Не знав, як його звати, чи ? на свiтi той паша, але був 'переконаний: знайде й знищить, бо володi? найвищою владою, а влада коли й не завжди може творити й народжувати щось нове, то в нищеннi перешкод не мав нiколи. I люди вiдповiдно дiляться ,на катiв i на жертви, i це найсуворiша правда цього свiту. А вiн? Хто вiн? Кат чи жертва? Перед цi?ю жiнкою не був нi тим, нi тим. Не кат i не жертва, а просто закоханий у жiнку - ось третя правда на свiтi. Святiсть без бога, досконалiсть без вiри ,й надi? - ось жiнка, але не кожна, а тiльки така, як Хуррем Хасекi, а може, тiльки вона ?дина. I коли вперше пiсля недуги й пiсля гiнких слiв, мовлених до нього, знов побачив Роксолану, побачив, як iде вона до нього, уся в летючому червоному шовку, зовсiм невагома, мовби й не доторкуючись до землi, то заплющив очi вiд страху, щоб вона не пропала, щоб не була маною. Знов розплющив очi - вона йшла до нього. Йдучи, лишала золотi слiди. Таке враження вiд ?? нiг i вiд усього ?? тiла. Плачучи й здригаючись худенькими плечиками, упала йому в обiйми, i вiн не знав, що сказати, тiльки дихав голосно й часто, збентежений i безпорадний. Ще була квола, ще не повернулися до не? щедрi ?? сили, тiльки дух горiв у нiй i високе полум'я обпалювало Сулеймана, обiймало паланням i його сувору, 'тверду душу. - Мiй повелителю, мiй падишаху,-'стогнала Роксолана, чому так багато горя на свiтi, чому, чому? Вiн не знав, про що вона i що ?й вiдповiдати, голубив ??, гладив щоки, волосся. - Чому довкола вас убивства й убивства?! I вже смерть приходить i сюди, у священну недоторканнiсть Баб-ус-сааде, чому, навiщо? - Яка смерть? Чия? Вiн не знав i не розумiв. - Це ж ви звелiли вбити Гульфем? - Гульфем? Я не велiв. - Але ?? вбито, мiй володарю. - Я не хотiв ?? смертi. - Безвинна ?? душа вже в садах аллаха, а ми на цiй землi i руки нашi в кровi по лiктi. Ваша величнiсть, Гульфем хотiла спорудити на вашу честь велику джамiю, поставити дар сво?? любовi до вас, для цього й збирала грошi... Я, в тяжкiй недузi сво?й, уже й не сподiваючись на одужання, теж дала свiй внесок на це благочестиве дiло, може, бог i помiг менi скинути недугу, а Гульфем... Гульфем... Султан нiяк не мiг втишити ?? ридання. - Так кожну з нас можуть... Бо й хто ми i що ми... Нема? нi правди, нi любовi, нi милосердя... - Я тiльки спитав кизляр-агу, що роблять з тими, хто прода? султана,виправдовувався Сулейман,- тiльки спитав, але не велiв нiчого... - Словами не можна гратися, ваша величнiсть... За кожним вашим словом або людина, або й цiла держава. Менi страшно коло вас, i не можу без вас, о боже милосердний!.. - Я звелю добудувати ту джамiю i назвати ?? iм'ям Гульфем,- пообiцяв вiн. - Убити, а тодi поставити коштовний пам'ятник? Боже милосердний!.. Вона ще довго плакала, схлипувала, засинала на грудях у Сулеймана, прокидалася, знов скаржилася й схлипувала, голос жебонiв, як дощик у молодому листi, зда?ться, за вiкнами справдi йшов дощ, але не весняний, не на молоде листя, а осiннiй, холодний i набридливий, хоч у султанську ложницю його подихи й не дiставали, тут було сухе тепло вiд жаровень, що поблимкували червоним з темних далеких куткiв, i тонкий аромат вiд курильниць, та ще мелодiйний спiв води в мармуровому водогра?, вiчний голос життя, що тече з безвiстi у безвiсть, з нiзвiдки в нiкуди, незбагненний, як та?мнича сутнiсть жiнки. На свiтанку Роксолана згадала про Кiнату, яка десь, мабуть, дрижить без сну в ?? поко?. - Мiй султане,- залащилася вона до Сулеймана,- пожалiйте Кiнату! Вiн не мiг пригадати, про кого йдеться. - Вона не винна в смертi Гульфем. Вона так вас любить, тому й попросилася у Гульфем... - Ах, ти про цю... Вона схожа на гору халви, яку ось-ось висиплють на чоловiка й загорнуть його тими солодощами навiки. - Вiддайте ?? кому-небудь в жони, ваша величнiсть. - У жони? Кому ж? Звичай такий справдi iснував, коли султан, розщедрившись, давав сво?м вельможам у жони ту чи iншу одалiску ,з свого гарему. Траплялося, що вiддавав навiть сво?х жон, якi не могли народити сина, а народжували султановi самих дочок. - Я над цим нiколи не думав. Мiг би вiддати Кiпату, та кому? Хуррем, мабуть, теж не знала, а може, тiльки вдавала незнання. - А коли Гасан-азi? - Вiн яничар, а яничарам одружуватись заборонено. - Який же вiн тепер яничар? Вiн мiй довiрений. - Однаково янчар, а звичай велить... - Змiнiть звичай, мiй повелителю! Хiба ви не Володар Вiку i хiба не у вашiй волi змiнити те, що застарiло? I чому яничарам заборонено мати родини? Це ж варварський звичай! Може, тому вони так часто бунтуються, повстаючи навiть проти султанiв? - Позбавленi .жiнок, вони служать тiльки вiйнi й державi, i тiльки завдяки цьому ? пайдосконалiшими во?нами з усiх знаних досi. - А хiба жiнка руйну? державу? Вiн хотiв сказати, що жiнка може зруйнувати все на свiтi, але стримався, згадавши про себе. Що вiн без жiнки? I що йому держава, земля, всi простори, коли не зорiють над ними цi прекраснi очi й не чутно цього ?диного голосу? - Я подумаю над цим,- сказав вiн. Роксолана горнулася до нього, мовби шукала прихисту, ховалася вiд усiх нещасть i загроз, хоч i що б ?й могло загрожувати бiля цього всемогутнього чоловiка? Диван, .вiзири, кати, вiйсько, мулли, бе?, пашi, прислужники - все це тiльки виконавцi найвищо? волi, а найвища воля - в ?? руках, i все вершиться у темнощах, у притишених шепотах, у схлипуваннi болю й зiтханнях радостi, без свiдкiв, без помiчникiв i спiльникiв. Може, й недугу послав ?й Всевишнiй на користь i добро, аби ще мiцнiше покохав ?? цей чоловiк, щоб став ?? опорою у всьому, слухняним знаряддям, пiднiжжям ?? величi, яка почина?ться у нiй самiй, продовжу?ться в ?? дiтях i не матиме нiколи кiнця? Хто може зупинити султана? Валiде?. Великий муфтiй? Iбрагiм? Сулеймановi сестри? - Мiй султане, менi так страшно чогось,- горнулася вона до нього,- так страшно... Вiн гладив ?й волосся, мовчки гладив, вкладаючи в свою шорстку долоню усю .нiжнiсть, на яку тiльки був здатен. I мовби зглянулося на не? небо. Щойно повернулися з угорського походу Сулеймановi вiзири i яничари, прийшли переможцi, грабiжники, убивцi, i в мечетях мулли, завиваючи й закочуючи очi пiд лоба, стали прославляти силу iсламсько? збро?, помер великий муфтiй, свiточ вiри, оборонець благородного шарiату Зембiллi, який служив ще султановi Селiмовi, якого боявся сам грiзний батько Сулейманiв, до засторог якого вимушений був щоразу дослухатися i Сулейман. Султан iз сво?ми вiзирами по?хав до палацу шейх-уль-iслама верхи на конях i доторкнувся до тiла вмерлого та до його обличчя, тал нiби хотiв перейняти вiд нього святiсть, яку муфтiй не мiг понести на той свiт. Слiдом за султаном i його вiзири, всi вельможi так само намагалися бодай пальцем доторкнутися до обличчя умерлого великого муфтiя, нiби слiпi або малi дiти, i вiрили, мабуть, як малi дiти, що перейде до них бодай краплина святостi вiд цього чоловiка, надiленого за життя найвищим даром чи то вiд влади земно?, чи то вiд небесно?. Потiм вiзири й вельможi, товплячись один поперед одного, скiльки вмiстилося пiд табутом, пiдняли тiло великого муфтiя високо на руках i так, передаюча однi одним, понесли до джамi? Мехмеда Фатiха, де вiдбулася урочиста молитва за упокiй душi великого небiжчика. До гарему докотилося лиш вiдлуння того великого похорону. Гарем завжди лишався осторонь усiх державних подiй, але так могло видаватися лиш невта?мниченим. Роксолана вельми добре вiдала, що означа? смерть шейх-уль-iслама Зембiллi. Завалився стовп, хоч i трухлявий, але ж такий зовнi мiцний, що нiхто б не наважився занесли на нього руку, а тепер завалиться з ним усе ненависне i вороже ?й. Поки назве султан нового великого муфтiя, поки призвича?ться той, поки обросте прихильниками, вона матиме волю, яко? досi не мала й не могла мати. А найголовнiше ж: не матиме давньо? сили ненависна валiде, яка у всьому спиралася на оборонця шарiату, лякаючи ним свого владчого сина. Та валiде, нiби вичуваючи торжество в душi Роксолани, незвана з'явилася несподiвано в ?? поко?, стурбовано питала про здоров'я, так що навiть змогла розчулити молоду султаншу, й та стала частувати султанську матiр i .навза?м питати про ?? здоров'я, але доброзичливостi ?м вистачило ненадовго, бо валiде, бгаючи сво? чорнi губи, повела, мову про iнше. - До мене дiйшли (чутки, що ти 'вимага?ш у султана роздати всiх одалiсок з гарему? Чи то правда? - А коли правда, то що? - шорстко спитала Роксолана.- Хiба не записано в пророка: "Нiколи не досягнете ви благочестя, поки не будете витрачати те, що любите"? - Ти, може, хотiла б закрити гарем? Такого ще нiколи ре бувало. Я не допущу ганьби падишаха. - Чому ж допустили власне зганьблення, .коли султан Селiм занедбав сво?х жон i знаходив утiху з юнаками? - Ти! Як смi?ш? Гяурка! - Я султанша i така сама мусульманка, як i ви, моя валiде. - Я виховувала свого великого сива. - А ви впевненi, що вiн - ваш син? Султанська мати вхопилася за груди. Такого ще ?й не наважувався казати нiхто. Мала серце чи нi, але вхопилася саме за те мiсце, де воно б'?ться у всiх людей. Роксолана (покликала на помiч. Прибiгли ?внухи, гаремний лiкар. Валiде була блiда, як смерть, не могла .вхопити вiддиху, безпорадно ворушила пальцями, нiби хотiла впiймати, затримати життя, що вислизало, вiдлiтало вiд не?. Врештi прийшла до тями, ?внухи поклали ?? на парчевi ношi, обережно понесли до ?? поко?в. Роксолана спокiйно сидiла, взявши на руки малого Баязида, не провела валiде навiть поглядом, не бачила, якою ненавистю блискали очi султансько? матерi, як здригалися ?? чорнi губи, нiби п'явки або змi?. Хай! Не лякалася тепер нiкого. Ще недавно була -беззахисна i безпорадна. Тодi ?диною сво?ю збро?ю мала сво? тiло, ще не знаючи його сили i не вiрячи в нього, бо то ж тiло стало причиною ?? неволi, ?? прокляттям i нещастям. Згодом стало вибавленням, знаряддям свободи, збро?ю. Тепер ?? збро?ю буде султан. Виставлятиме його перед усiма. Захищатиметься ним i нападатиме теж ним. Ця мудрiсть вiдкрилася ?й у 'тяжкi днi самотностi й недуги, в хвилини, коли вже здавалося, що вмира?. Ожила, щоб боротися й перемагати. Всiх! КУЧУК Стамбул поставав у всiй сво?й обiдранiй, бруднiй, пересиченiй диким життям красi. Тiлеснi корчi вулиць. Голуби коло мечетей. Неробство й сновигання тисяч людей. Гуляння замiсть смiху й плачу. Гуляння вiд голоду. Вiд розпачу. Вiд самотностi. Найспесивiша й найзамурзанiша юрба жебракiв, яка будь-коли ходила по землi. Шарiат дозволяв жебрати старим, бiдним, слiпим, паралiчним. Кадi Стамбула призначав головного поводиря жебракiв - башбея, який видавав посвiдчення на право збирати милостиню. Дозволялося жебрати в базарнi днi - понедiлок i четвер. Ходили по вулицях i площах iз знаменами, нiби i во?ни. До них при?днувалися бiднi софти-хто там розбере, де i жебраки, а де мусульманськi учнi ?сти хочуть усi. Нема? ненажерливiшо? iстоти на землi, нiж людина, а Стамбул - найненажерливiша з столиць свiту. Так велося ще вiд грецьких iмператорiв, недарма ж Фатiх уже й пiсля завоювання Константинополя ,цiлих три роки не наважувався переносити туди столицю з Едiрне. Султан Селiм, який провiв усе сво? царювання в походах, не вельми переймався Стамбулом, не дбав про столицю, встановленi (Ще за Фатiха норми постачання Стамбула не змiнювалися, а тим .часом мiсто росло, кiлькiсть нероб побiльшувалася щодня, зажерливостi столицi не було нi впину, нi меж, i, коли Сулеймаи пiсля походiв на Белград i Родос на кiлька рокiв засiв у сво?х палацах, вiн вжахнувся вiд Стамбула, який постав перед ним велетенським, вiчно роззявленим ротом, бездонною горлянкою, невситимим шлунком. Столиця зжирала все надбане провiнцiями в один день, ковтала одним ковтком i знов була голодна, невдоволена, це була якась прiрва, готова поглинути цiлий свiт, "ненаситний молох, який вимагав принесення йому в жертву всього живого, жертя й питва, одягу й молитов, дров i ходи, посуду й прянощiв, збро? й квiтiв, солодощiв i солi, мудростi й вогню, мечетей i базарiв, коней i кiшок, рабiв i розбiйникiв, суддiв i пiдмiтальникiв вулиць. Вдень i вночi з усiх усюд везено до Стамбула сушею й морем хлiб i м'ясо, рис, мед, олiю - для страв i для освiтлення, сир, садовину й городину, прянощi, фарби, хутра, оздоби. З Румелi? й Анатолi? йшли безконечнi отари овець, з Волощини й Молдавi? воли, з Криму конi, продовольство прибувало до пристаней Текфурдаг, Гелiболу, Гюмюль-дюйне, Ун-капани. Коли великим вiзиром став Iбрагiм, вiй, за порадою Скендер-челебi?, встановив по всiй iмперi? жорстокий облiк усього живого, всього, що виросло й могло вирости, провiнцiям, санджакам i найменшим казам встановлювалася кiлькiсть баранiв, якi мали бути вигодуванi. Стамбул мав знати про кожну дiйну вiвцю в найвiддаленiших закутках величезно? держави, точно вказувалися строки поставок м'яса для столицi i навiть породи овець. Отари мали прибувати до Стамбула не пiзнiше дня Касiма з Румелi? й Анатолi?, бейлербею Дiярбекiру велено було постачати туркменських баранiв з Зулькадарли для султанського палацу, встановлено було цiни на овець: та, що котилася один раз - 20 акча, двiчi - 25, тричi - 28 акча. Стамбульський кадiй через призначених ним наглядачiв за ринками - мухтесiбiв стежив, щоб не порушувано встановлених цiн i порядку торгiвлi. Чужоземнi купцi мали право продавати тiльки оптом, в торговельних рядах стояли купцi стамбульськi. Призначенi кадi?м емiни стежили, щоб найперше закуповувалося все для султанських палацiв, потiм для двору великого вiзира, членiв дивану, великого муфтiя, дефтердара, для яничарiв i челядi, лише тодi дозволялася вiльна торгiвля. З вiдома кадiя мухтесiби встановлювали цiни на хлiб, м'ясо, городину i садовину, на ячмiнь i пашу для коней. Городина й садовина мали бути свiжi, конi - пiдкованi. Товари якiснi. Терези справнi. Аршини не вкороченi. Мухтесiб ходив по ринку, служки несли за ним фалаку - схожу на смичок товсту палицю з мiцною вiрьовкою - символ влади й покарань. Спровиненого купця негайно карано. Служки мухтесiба скручували йому ноги фалакою i давали тридцять дев'ять ударiв по п'ятах. Мухтесiб мiг проколоти мочку вуха порушниковi законiв торгiвлi, розiдрати нiздрю, вiдрiзати вухо. Двiчi на рiк стамбульськi базари об'?здив, переодягнувшись, великий вiзир, щоб простежити за тим, як несуть службу мухтесiби. У сво?й безмежнiй захланностi Стамбул султанський замахнувся на освячений тисячолiттями звичай i привiлей Сходу - на вiльну торгiвлю, на вiльнi зиски, на вiльних i незалежних купцiв. Звиклi до загарбництва й грабувань, тут не покладалися на випадок, не сподiвалися на каравани з товарами й продовольством, вiрили тiльки в примус, жорстокiсть i насильство. Купцi-джелаби, звiльненi вiд податкiв, мали поставляти овець i худобу для Стамбула, здаючи скот примусово по низьких цiнах. На всiх джелабiв заведено було списки-iрсалi, i вже нi сховатися, нi втекти, бо ж однаково наздоженуть, знайдуть i на тому свiтi, примусять. Джелаби, пригнавши скот у столицю, вiддавши майже задарма все, належне для палацу султана, для шах-заде, вiзирiв, бейлербе?в, казиаскерiв, капiджi?в, нiшанджi?в, дефтердарiв, ре?сiв i емiнiв, за встановленими цiнами продавали рештки м'ясникам-касабам. Касаби так само мали збитки, але що були вони вже стамбульцями, а для столичного жителя не можна було допускати ущербку, то ?хнi збитки покривалися за рахунок примусових поборiв з ремiсницьких цехiв. Все було примусове: примусовi поставки, примусовi торговцi, примусовi цiни. Хоч як пильнували султанськi чиновники, але дорога була далека, губилися в нiй цiлi отари овець, табуни худоби, з кожних 'сорока отар, призначених для Стамбула, коли й доходило до столицi десять - п'ятнадцять, то й добре, решта десь пропадала по дорозi, розпродувалася, розкрадалася, i лисцi великого вiзира те й знали що записували: не прийшло двадцять тисяч баранiв, не прийшло сорок тисяч, шiстдесят тисяч. З Стамбула пiд страхом найтяжчих покарань заборонено було вивозити будь-яке продовольство: худобу, хлiб, борошно, олiю, навiть сiль i квiти. Бо й квiти провiнцiя теж зобов'язана була постачати для султанських i вiзирських палацiв: п'ятдесят тисяч голубих гiацинтiв з Мараги, пiвмiльйона гiацинтiв з Азаха, чотириста кантар троянд червоних i триста кантар особливих з Едiрне. Продовольство й товари перехоплювалися ще за Стамбулом, притримувалися, щоб пiдняти цiни, не допускалися в столицю, коли ж потрапляли в Стамбул, то й тут переполовинювалися, щоб тайкома перепродувати, вивозити за мури столицi, щоб зiдрати там потрiйну цiну. Спекулювали придворнi, султанськi повари й чашнiгiри, слуги й во?ни, писцi i яничари, вiзири i сам великий вiзир, який, загрiбаючи неймовiрнi прибутки, не гребував i дрiб'язком, гаразд вiдаючи, що багатство почина?ться з маленько? акча. Не помагали суворi султанськi фiрмани, показовi покарання, вночi на баржах i барках через Босфор переправлялося десятки тисяч овець до найближчого порту на Мармарi - Мудань?, а звiдти викраденi з Стамбула отари або ж мандрували до обшарпаних, голодних провiнцiй, або ж поверталися назад до столицi, де казна знов викладала за них грошi, щоб вони знов тайкома були переправленi па азiатський берег i ще раз були перепроданi. Навести лад у цьому безладдi неспроможна була нiяка влада. Весь Стамбул роздiлено було на квартали, кожен з них на нiч вiдгороджувався вiд iншого брамою - махалi-капу, щоб кожен квартал вiдповiдав за власнi злодiйства, але не помагали й махалi-капу, нiякi замки й засуви неспроможнi були стримати сили мовчазно?-iвсемогутньо? -золота. - -- Iбрагiм,повернувшись з угорського походу ,заповзялся навести лад у Столiцi, сам ?здив по стамбульських базарах, особисто допитував упiйманих з контрабандою власникiв босфорських барок - ре?сiв, сам стежив, як скручують фалакою ноги спровиненим i шмагають по брудних п'ятах воловими жилами, кричав катованим: "Скажеш, хто послав тебе? Скажеш?" Мотлох стамбульський проходив перед його очима. Дрiбнi злодюжки - дайси, грабiжники й убивцi - каба дайи, нiчнi сторожi - бекчi, наглядачi печей у банях - кюльханбе?, пiдмiтальники вулиць - феррашi, люди найупослiдженiшi, вiдча?нi, зготовленi на все найлихiше, коли б грозився хтось ?м пеклом, то й тодi б вони, мабуть, передовсiм поцiкавилися, скiльки там платять. Провiвши кiлька годин у примiщеннi для допитiв, Iбрагiм цiлий тиждень не мiг позбутися враження, що вiн весь просмердiв брудом, нуждою й нiкчемнiстю. Скаржився сво?м друзям Скендер-челебi? й Лу?джi Грiтi, венецiанець розкотисте реготав, слухаючи цi визнання. 'Скендер-челебiя невтомно повчав Iбрагiма: - Навiть одна акча, вибита з дрiбного злодюжки, може скласти пiдвалину багатства цiло? держави. Сто акча дають аспру, сто аспр дають дукат, сто дукатiв - це вже ма?ток, тисяча дукатiв - багатство, мiльйон - всемогутнiсть. - Чому я повинен збирати цi акча для всi?? держави! - вигукував Iбрагiм, гидливо витираючи руки.- Я не призначений для тако? справи! - А яке призначення вище за збирання, багатства? - питав Скендер-челебiя. - Збирання мудростi, ось! - Хiба мудрiсть - це не багатство? Мудрiсть - то тiльки ступiнь перед багатством справжнiм, перед достатком житт?вим, перед золотом. - Золото? Я маю вже його задосить! - зневажливо кривився Iбрагiм.Хвала аллаху, я змiг повернути тобi твою Кiсайю, що вся тхнула золотом, як викинута на сонце рибина дохлятиною, я можу насолоджуватися життям без цього мертвого запаху. - Тобi дано султанську сестру, яка ще бiльше пахне золотом,- усмiхався в бороду Скендер-челебiя.- Тепер ти прикутий до цього металу навiки, i вже не поряту? тебе нiяка сила. Золото- найвища святiсть на цiм свiтi. - Ти чув? - обурено сплескував руками Iбрагiм, звертаючись до Грiтi.Коли б я видав дефтердара iмамам, вони звелiли б юрмi побити його камiнням. Золото - найвища святiсть! I хто це говорить? - Кожен вибирав собi святiсть де може i як може,- спробував помирити ?х Грiтi.Але я купець i вiрю лига? в золото. Бо в що ж вiрити в цьому ошалiлому свiтi? Якось зимовою нiччю люди великого вiзира затримали в Мармарi велику барку, повну овець найцiннiших порiд: кивирджик, карамай, курджак. Такi вiвцi призначалися для султанських кухонь i вкрадеш, видно, були саме звiдти. Ре?с барки, щоб не датися до рук емiнiв, стрибнув у море й утонув, нечисленна залога чи то викупилася, чи то пiшла слiдом за сво?м ре?сом, захоплено разом з султанськими баранами тiльки маленького, багато зодягненого молодого ?внуха, в якого до того ж знайдено ще й чашу для шербету, па якiй виразно виднiлася султанська тогра - теж украдено з Топкапи. Придворнi майже не попадалися людям великого вiзира, або ж обдурюючи тих, або ж вчасно вiдкупляючись, але цей малий ?внух не зумiв зробити нi того, нi другого, тому про нього було сказано Iбрагiмовi. Великий вiзир вирiшив допитати впiйманого особисто. Звелiв одразу поставити того в примiщеннi для тортур, щоб" вiдбити охоту та?тися, прийшов туди весь у ся?вi золота й коштовностей, оточений блискучими пажами й тiлохранителями, сiв на золотий стiлець, кивнув волохатим дурбашам, щоб пiдвели звинуваченого, впiвока глянув на мiзерну iстоту, що, плутаючись у широкому одязi, пробувала дiстатися до його золоченого чобота, спитав через губу: - Ти хто такий? - Кучук,- пропищала нiкчема, тицяючись у пiдлогу перед Iбрагiмовими чобiтьми, бо ближче його не пiдпускали дужi дурбашi. - Го-го! - реготнув великий вiзир, а за ним i його поплiчники.- Таж i так видно, що ти кучук! Питаю, хто ти? - Кучук,- не знаючи, чого вiд нього хочуть, повторив той, круглооко поблимкуючи на грiзного пашу i на його пiдручних катюг.- Так звусь змалку, бо завжди був малий i не рiс нiколи. - Але ж вирiс злочинцем, га! Звiдки ти й хто? - тупнув ногою Iбрагiм. Кучук заплакав. Розмазував сльози замурзаною ручкою по маленькому личку, ковтав ?х разом з хапливими словами. Хiба ж вiн винен? Його послав начальник султанських кухонь сам матбах-емiнi, як посилав вiн досi iнших поварiв i прислужникiв. Вибрано саме його, Кучука, бо маленький, непомiтний, такий прослизне всюди, не попадеться. А вiн попався. I тепер плаче не тому, що бо?ться, а вiд тривоги за плов, який вiн мав назавтра зготувати для ?? величностi султаншi Хасекi, бо тiльки вiн один умi? пiдкладати дрова пiд казан, де готу?ться той плов з солодощами, вiн казав про це й матбаху-емiнi, але той нагримав на нього i витурив у цю небезпечну подорож, звелiвши до ранку повернутися, привезти йому грошi за баранiв i взятися за готування того плову. - Ти, гнидо! - закричав на Кучука великий вiзир, штовхаючи малого поварчука сво?м золоченим чоботом.- Смi?ш називати тут найвищi iмена? Лайно собаче! Я тобi змiшаю день з пiччю! Звелю зiдрати з тебе шкiру, як з барана, i здирати теж, як з барана, не ножем, а руками, щоб не попсувати, а тодi висушити й повiсити на пристанi Текфурдаг з написом: "Так буде з усiма, хто крастиме в Стамбулi баранiв". Але поки лютився, кричав i вигадував кари для нiкчемного злодюжки, в душi Iбрагiм розмiрковував холодно й спокiйно. Коли почув iм'я султаншi, виникла непереборна спокуса використати пригоду з злочинницькою баркою i цього покидька, щоб кинути бодай тiнь на султанську улюблену жону. Вже уявляв собi, як поповзуть по столицi пошепти, що сама султанша, як i всi в Стамбулi, порушу? суворий султанський фiрман, пiддалася жадобi наживи, краде й перепроду?. Та одразу й вiдкинув це нерозумне бажання. Був надто обачний, щоб слiпо рiвняти всiх людей. То тiльки цей набитий золотом Скендер-челебiя не визнав нiчого поза грошима, навiть тих баранiв, що подарував йому султан в Угорщинi, жадiбний дефтердар зумiв тричi перепродати для казни, намовивши зробити те саме з сво?ми баранами i великого вiзира. Султаншу не намовиш, i нiхто б не спокусив цю жiнку нiяким золотом. Не належала до звичайних жiнок з ?хньою примiтивною жадiбнiстю й пристрастю до марнотратства. Може, тому й лютилися натовпи, називаючи ?? чарiвницею й чаклункою, що неспроможнi були розгадати ?? душу, не знали, чого хоче ця дивна жiнка, до чого прагне. Бо коли людина по хапа? багатства, для здобуття якого ?й досить простягнути руку, вона неминуче ста? загадковою, бентежить i роздратову? простi уми. А втiм, ? рiч, бiльша за багатство,-влада. Хто ма? багатство, той ще не мав всього. Зненацька з'являються бажання, яких не можна вдовольнити нi за яке золото. Найперший приклад: його друг Лу?джi Грiтi. Здавалося б, чого ще треба цьому чоловiковi? Але, пересичений усiм, запрагнув недосяжного навiть у його становищi: високо? влади. Набрида? Iбрагiмовi, вже кiлька разiв натякав самому Сулеймаповi про те, що жде винагороди за сво? фiнансовi поради й сприяння. Хоче стати чимось мовби султанським намiсником в Угорщинi, до того ж отримати звання ?пископа. Священний сан, припустимо, вiн легко зможе купити у папи. Але намiсництво? При живому королевi, наставленому султаном, i намiсник? Та ще й гяур? Але Грiтi затявся i вiдступати не хоче нi за яку цiну. А здавалося б: чоловiк ма? стiльки золота, що вже став понад будь-якi бажання й примхи. Виходить, нi. Золото - ще не все. Тiльки влада може дати цiлковите вдоволення всiх людських пристрастей. Тому Хасекi, не дбаючи цi про який дрiб'язок, замахнулася одразу на найбiльше: на владу, до того ж найвищу, над самим султаном. Може, ще й сама не зна? цього i все робить несвiдомо? Що ж, розумнi люди повиннi збагнути прихований напрямок ?? дiй. Вiн, Iбрагiм, не спускав очей з султаншi. Бачив, як вона поволi заволодiва? Сулейманом, вiдвойовуючи в нього, Iбрагiма, новi й новi дiлянки падишахово? душi, настане день, коли запану? вона над можновладцем неподiльно, i коли виявить це, збагне розмiри й межi сво?? сили, найперше знищить свого найгрiзнiшого суперника, великого вiзира, заодно помстившись за сво? короткочасне рабство (хай i короткочасне, але ж однаково ганебне, бо для ганьби не ма? значення тривалiсть у -i асi) i за приниження, бо жiнки можуть прощати все, та тiльки не рабство й приниження. Та хiба не досить йому тяжко? ворожостi султаншино?, щоб ще обтяжувати себе спробою обмовити Роксолану, звiвши на не? наклеп у дрiбному махлярствi? Ясна рiч, цей обрубок людський, щоб зберегти свою мерзенну шкiру, пристав би на все i посвiдчив проти самого пророка й аллаха на небi, та хто ж стане користатися послугами покидька? Iбрагiм мав би непомiтно звелiти дурбашам, щоб прибрали з-перед очей Кучука, прибрали, може, й навiки, але сидiв якийсь час, мовби забувши про ?внуха, хоч i втупившись у нього невидющим поглядом тяжких сво?х очей. Нiяк не мiг вiдiгнати спокуси якось по?днати випадково впiйманого двiрського поварчука з можновладицею Топкапи. Нарештi махнув рукою дурбашам, але де рiзко, навкiс, що означало б смерть, а мляво, зневажливо, згори вниз, себто: в пiдземелля. Хай посидить, погоду? пацючню. Нiч для Iбрагiма була втрачена безнадiйно. Вечiр вiддав на державнi клопоти, тепер мiг хiба що спати, та й то самотою, бо до Хатiджi тако? пiзньо? пори не ввiйдеш: султанська сестра не любить, щоб ?? тривожили без попереджень. До Грiтi далеко, та й не вмовлялися про зустрiч. Вiола й перс-музикант остогидли. Книги валяться з рук. Можна б проскакати з тiлохранителями вулицями Стамбула, виловлюючи всiх, хто вешта?ться без лiхтарiв у руках, але й це не приваблювало. Великий вiзир повернувся до сво?х робочих поко?в, вислухав вiд старшого писця донесення з санджакiв, вiддав розпорядження па завтра, тодi звелiв привести до нього Кучука. Мав би потримати того бодай до ранку в пiдземеллях коло звiрiв, щоб нагнати бiльшого страху, але не хотiлося витрачати на цього чоловiчка аж так багато часу, та бiльше страху в його нiкчемному тiлi й не вмiститься. Кучук, кинутий на розкiшнi вiзирськi килими, мав би почуватися приголомшеним вiд цi?? розкошi, та вiн чи й помiчав ??. Знов плазував, уткнувшись носом у пiдлогу, норовив по-собачому лизькати чоботи великого вiзира, а той знай вiдтручував його гидливо, махнув тiлохранителям, щоб полишили його наодинцi з Кучуком, стрiпуючи пальцями, нiби хотiв скинути з себе бруд, якого набрався вiд спiлкування з цим чоловiчком, процiдив крiзь зуби: - Тепер розказуй менi про себе швидко i без зайвих слiв, ти, сину шакала й свинi. Ну? -Ваша високiсть, мiй вiзирю,-белькотiв той,-я Кучук, Кучук. Iбрагiма пересмикнуло. Хоч який переляканий цей мерзенний прислужник, все ж не забував, що вiн тiльки "високiсть", а не "величнiсть", як султан i султанша. - Який я тобi твiй вiзир? - заревiв грек.- Тво? родичiв пеклi; та й то в найгидкiшiй його частинi. Кучук? Що це таке - Кучук? ?внух пiдвiв голову з-над килима, витрiщився на великого вiзира. Нiяк не мiг 'збагнути, чого хоче вiд нього цей всемогутнiй чоловiк. Ну, вiн справдi Кучук - тут уже нiчого не додаси. I названий так не на честь найкоротшого зимового мiсяця, а тому, що змалку йому навiки вкорочено тiло так, що вже нiчим не доточиш. Звiдси й iм'я. А яке iм'я, таке й життя. Доводиться жити так, як живуть довкола тебе, а там: метушнява, марнослав'я, неправда й суцiльне зло. Однi пишаються походженням, iншi становищем, ще iншi багатством, красою, силою, ти ж не ма?ш нiчого - нi сподiвань, нi страхiв, нi душi, нi тiла, тiльки перелякана ненависть до всього сущого, загнана в найдальшi закапелки душi. Вiн нiколи не шукав сво?х коренiв, бо не знав, де ?х шукати, не мав нiяко? пам'ятi про сво? початки, так нiби вирiс отут, пiд стiнами гарему, як чорне зiлля на тому мiсцi, куди виливають поми?. Звали Кучук, бо жив тут змалку, так нiби й народився в пеклi султанських кухонь, серед велетенських мiдних казанiв, пiд якими вiчно гоготiло полум'я. Щойно ставши на ноги, вже розносив ?жу для гаремниць, поставивши на голову тяжкий пiднос, дибуляв коротенькими нiжками по довгих мабейнах гарему, ставив страви па полички шафок-крутилок, вказуваних ?внухами. Нiколи не бачив, кому вiн пода? ?жу, його теж не бачили. Шафочка крутилася в стiнi, пiднос зникав на тiм боцi, невидимi руки здiймали його з полички, ставили собi на колiна, чи на столик, чи на подушку-мiндер, нiжнi уста доторкувалися до ?жi, принесено? Кучуком, а вiн тим часом бiг назад до кухнi, брав новий пiднос, бiг до iншого помешкання, ?внух тицяв йому на порожню поличку... Знав чи не знав про тих гаремниць, яким носив ?жу? На це не може бути однозначно? вiдповiдi. Чув нiжнi голоси. Слова. Розмови. А хто чу?, той уже зна?. Мав справу з деревом, а в деревi завжди можна зробити непомiтний отвiр. Кольнути шилом стiнку кругло? шафочки-крутилки - i вже тобi вiдкриваються нутрощi гарему. А хто бачить, той теж щось може знати. Може, воно й нi до чого для такого мiзерного служки, але хiба людина вiда?, що ?й потрiбне, а що нi. Тодi запрагнув пiднятися вище в палацовiй i?рархi?, з простого рознощика ?жi стати поваром - ахчi. Хай не ахчi-уста, не великим майстром годування людей, до того ж таких вельможних, як султанськi жони, а простим собi поварчуком, знову ж таки кучуком. Вiн вивчав мистецтво ахчi, хоч воно й видавалося йому незбагненним, а старi ахчi-уста всiляко змiцнювали його в цьому переконаннi, вiн учився вперто, вiдча?но, запекло, терпiв посмiх, биття, знущання. I чого ж досягнув? Тiльки права пiдкладати пiд казани дрова. Навiть воду в казани заливали iншi, довiренiшi, до яких Кучук, здавалося, нiколи не зможе дорости. Брудний, обшарпаний, замазюканий сажею, мов стамбульський кюльбекчi, вiн тiльки й знав, що вислухувати зневажливi слова" старших поварiв: "Що? Ти хотiв би до казанiв? Отакий нечупара й замазура? Та чи зна?ш ти, що у справжнього повара повинен бути чистий не самий тiльки зад, як у кожного правовiрного, але й руки, нiс, борода, шия i все iнше, щоб нiяке паскудство не могло потрапити вiд тебе в казани!" I ось щастя! Його зауважив сам матбах-емiнi, сказав йому кiлька прихильних слiв, згодом покликав до себе, пообiцяв приставити до готування страв, звелiв видати Кучуку дорогий одяг, теплий халат i шапку i послав виконати надзвичайно важливе доручення. - Що ти зна?ш про гарем? - спокiйно поспитав Кучука Iбрагiм. Той злякався ще бiльше. В бурмотiннi про сво? життя на султанських кухнях якось мовби вiдiйшов од страху, якого на?вся перед цим грiзним чоловiком, тепер усе починалося знову. - Клянусь аллахом милосердним i всепрощаючим i цим безпечним городом... - Ще ти менi поклянешся,- пообiцяв йому великий вiзир,- ще я тобi випущу все, що ма?ш у кишках! Про гарем що зна?ш? - Ваша високiсть,- заскiмлив Кучук,- але ж звiдки? Я тiльки дровонос. Пiдкладаю пiд казани i пильную за вогнем. У гарем можуть ходити тiльки хлопчики до дванадцяти рокiв. Навiть ?внухiв з кухнi лише малих туди... - А тi - що вони знають? - Хiба ж я... - Кажи все! - Аллах часто милостивий навiть до безумних... Вони взнають там i заборонене... - Ага, взнають. А тодi? - Хто що чу?, хто бачить - несе й розносить... Але ж не я, ваша високiсть, не я... - Тобi несуть? - Хто я? Нiкчемний дровонос. - А коли б став ахчi-уста? - Хiба про це може мрiяти простий смертний? Iбрагiм пiдвiвся з дивана, пiдiйшов до Кучука, згрiб його за манаття, пiдняв, труснув. - Поклянись, що нiде нiкому про те, що тут почу?ш, ти, вишкрiбку... Не вiдпускав комiра Кучукового, ще дужче закручував, так, що той захрипiв, задихаючись i синiючи. Тодi трохи послабив стиск, гримнув: - Ну! - Клянусь,- забелькотiв Кучук, сам не знаючи, про що ж ма? присягатися.- Клянусь небом, прикрашеним сузiр'ям зодiаку i днем передвiщеним, клянусь тим, що свiдчить, i тим, про що вiн свiдчить. Клянусь тими, що посилаються по черзi й мчать швидко; клянусь тими, що показують ясно, розрiзняють вiрно, передають настановлення, i прощення, i погрозу. Iбрагiм кинув Кучука на килим, витер руки. - Ти добрий мусульманин. - Iстинно,- пробурмотiв Кучук,- аллах той, що да? путь зерну й кiсточцi. - Слухай обома вухами,- спокiйно промовив великий вiзир, всiдаючись на диванi й пiдкладаючи собi пiд спину парчевi подушки.- Ти прийдеш до матбаха-емiнi, принесеш йому грошi за баранiв. Грошi я тобi дам. Нiчого не скажеш нi про барку, нi про те, де ти був уночi. Не скажеш нiкому, iнакше... Ти поклявся святою книгою, але й без поклятьби я б однаково знайшов тебе навiть пiд землею... Скажи начальнику султанських кухонь, що викона?ш ще не одне його доручення. I виконуй, поки вiн поставить тебе справжнiм ахчi. Мо? люди сприятимуть тобi навiть у незаконних дiлах, щоб ти законно здобув собi мiсце, про яке мрi?ш здавна. Тим часом ма?ш доповiдати менi i тiльки менi все, що довiда?шся про султаншу Хасекi й султанських одалiсок. Султан чоловiк i користу?ться жонами для вдоволення сво?х плотських утiх. Але жони зрадливi, в той чи iнший спосiб вони можуть завдати велико? образи його величностi падишаху, хай аллах продовжить його тiнь на землi. Навiть самий задум тако? образи - уже злочин. Коли щось запримiтиш, почу?ш, лиш здогада?шся, негайно ма?ш знайти спосiб сказати про те менi... - Хай очi мо? не бачать того, що примушу? думати розум,- пробурмотiв Кучук. - Ну! - гримнув на нього Iбрагiм.- Я стежитиму за тобою. За найменшу провину з тебе здеруть шкiру найдосвiдченiшi кати-джеллати. А тепер геть з-перед очей! Стривай, скiльки ти повинен принести грошей для матбаха-емiнi? Отримавши грошi, Кучук позадкував вiд цього страшного чоловiка, який щомитi загрожував луснути вiд гнiву, випередивши строк, призначений йому аллахом. Якби не був ще й досi такий переляканий, то посмiявся б вiд думки про те, якою малою цiною викупив сво? життя, за яке цi?? ночi нiхто не дав би й щербато? акча. Пiдслухувати й пiдглядати за султаншею? Що могло бути простiше? Однаково ж усi вони там, на кухнях, тiльки те й робили, знаходячи в цьому сво?рiдну розвагу i втiху i бодай незначне вiдшкодування за сво? вiчне рабство. Вони бачили, як набивають шлунки розледащiлi одалiски, самi ж задовольнялися пiдслухами, пiдгляданням, забороненими тайнощами. Кожен чимось живиться на сiм свiтi. Вже коли вiдпустив ?внуха, Iбрагiм пошкодував, що не звелiв дати тому хльости бодай для годиться. Для бiльшого переляку. Донощикiв мав задосить i без цього нiкчемного Кучука. Але то були платнi улаки, ?хня запопадливiсть вимiрювалася кiлькiстю грошей, якi вони одержували. Цей доноситиме за страх. Щоразу сподiватиметься, що позбува?ться цього страшного почуття, продаючи чиюсь душу (може, й Роксоланину), не вiдаючи в сво?й обмеженостi, що вiд страху порятуватися йому вже не дано. Але щоб чоловiк вiдчув що це лиховiсне почуття розроста?ться в ньому, мов могутн? отруйне дерево, його треба iнодi бити довго й тяжко. Небитий не зна? страху. Вiд таких людей пуття не жди. Мабуть, i держава, населена самими небитими людьми, довго по протрима?ться i завалиться, ще й не розквiтнувши, як буйний папоротник, не закорiнений у землi. Iбрагiм мало не гукнув огланам, щоб наздогнали й завернули Кучука для довершення розправи. Втiшив себе думкою, що ?внух не мине його рук. Бо як подумати, то чи не однаково, коли чоловiк буде битий. БРАМА Вона часто думала (а може, то просто ввижалося, а може, снилося?): а що, коли поставити в полi, в пустелi, на просторi велику браму? На спомин душi, як ставлять джамi?, iмарети, медресе, дервiшськi притулки й гробницi-тюрбе. Колись ходжа Насреддiн буцiмто отримав од кривавого Тiмурленга десять золотих на будування будинку. Вiн поставив у полi самi дверi з засувом i замком. Пам'ять про цi дверi, пояснив мудрий ходжа, говоритиме нащадкам про перемоги Тiмура: над високими трiумфальними брамами завойовника стоятиме невгавний плач, а над дверима бiдного Насреддiна - вiчний смiх. Жiнка сто?ть, як брама, при входi й при виходi з цього свiту. А коли й жiнку кинуто за браму? Тодi по один бiк воля, по другий - завжди неволя, хоч би як високо була ти вознесена. Коли ж винести браму в пустелю, то зусiбiч воля, тiльки сама брама, мов знак ув'язнення, наче божа сльоза над недосконалiстю свiту. Роксолана бачила ту браму. Самотня, могутня, непробивна; може, дерев'яна, iз страхiтливого колоддя, обкована мiддю, взята на залiзнi шпуги; може, мармурова, а то й бронзова, в сизiй патинi часу, висока до самого неба - хмари зачiпаються за не?, птахи наполохано облiтають ?? вiддаля, блискавицi жорстоко б'ють у не?, i дзвенить вона, стугонить, дуднить, самотня, як людина па свiтi, i темний плач сто?ть над нею, i стогiн, i схлип. "Клянуться мною тi, що протi? мене лютують". ЧАРИ Ранки приходили з-за Босфору такi чистi, як дитяче личко. Навiть тодi, як дiти ще були малi, не давали спати цiлими ночами й Роксолана спала прихапцем, уривками, все ж зустрiчала ранок легкотiла, у радiснiй летючостi духу, спiвала в нiй кожна жилочка, доторки повiтря до лиця й до всього тiла були мов шовк, i кожний день заповiдався, нiби мала йти мiж двох барвистих шовкових стiн. Так султан у час сво?х селямликiв про?здить вулицями Стамбула, якi перетворюються на суцiльнi стiни з шовку й квiтiв, а ще з захоплених вигукiв столичних юрмовиськ. Та щойно про?здить падишах, затоптанi в бруд квiти в'януть, шовки обдираються, юрми, яким обiцяно щедру плату за кричання на честь володаря, як завжди, обдурено, i вони клянуть ошуканцiв, знов довкола убогiсть, обшарпанiсть, гори нечистот i нiкчемнiсть, нiкчемнiсть. А тi шовковi стiни, якi ввижалися Роксоланi ранками пiсля пробудження? Щодалi в глибину дня зступалися вони довкола не?, стискували, гнiтили, вже мовби й не шовковi, а камiннi, тяжкi, як нещастя. Що зрозумiлiше ставало ?й життя у гаремних стiнах, то безглуздiшим воно видавалося. Часом нападала така розпука, що не хотiлося жити. Трималася на свiтi дiтьми. Колись народжувала ?х одне за одним - аж страх брав од таких неприродно безперервних народжень,- щоб жити самiй, зачепитися за життя, вкорiнитися у ньому. Тепер мала жити заради дiтей. Колись султан був тiльки невiдомою загрозою, тодi пожаданим вибавленням, згодом найближчою, ?диною людиною, коханим чоловiком, хоч i далi загадковим. Поволi здирала з нього загадковiсть, уперто 'добиралася до його сутностi, до його думок i серця. Не маючи Хуррем, любив вечеряти з Iбрагiмом, тепер на долю грека припадали хiба що вечерi в походах, у Стамбулi ж майже всi ночi належали Хуррем. Обiдав султан iз вiзирами i великим муфтi?м iнодi. Вважалося, що пiд час тих обiдiв говоритимуть про державнi справи, але Сулейман був завжди неприступне мовчазний, ?в швидко, недбало, обiд мав з чотирьох перемiн, так нiби квапився i берiг себе для нiчних усамiтнень iз султаншею. Нiхто нiколи не знав, про що дума? султан, тiльки ця молода жiнка запрягла це знати й досягла успiху. Нiхто нiколи не розумiв порухiв його серця, вона це робила щоразу i лякала його сво?м ясновидiнням, так що iнодi й вiн з острахом поглядав на не?, згадуючи впертi пошепти про те, що Хуррем - зла чарiвниця. У темнiй Сулеймановiй душi, заповненiй безмiрною любов'ю до Хуррем, все ж знаходилися якiсь закутки, куди заповзала по-змi?ному пiдозра, зловiсно сичала, бризкала пекучою отрутою. Тодi лютився не знати й проти кого i, мовби вичуваючи сум'яття в його душi, з'являлася валiде, яка переконана була, що дiм Османiв без не? давно б завалився, а тому мала все знати, усiм порядкувати, за всiма вистежувати й винюхувати; вiддаючи султановi панування над тiлами, собi хотiла захопити володiння душами. - Чи ви чули, мiй царствений сину? - допитувалася вона в Сулеймана, i вiн майже з жахом дивився, як вигинаються ?? темнi уста, прекраснi, досконалi й водночас отруйнi, мов змiюки. Або ж прискакувала до нього сестра Хатiджа, яка нiяк не могла вгамуватися, навiть отримавши собi за чоловiка самого великого вiзира й улюбленця султанового, й кричала, що ?й несила бiльше терпiти в Топкапи цю чарiвницю, цю слов'янську вiдьму, цю... - Вгамуйся,- спокiйно казав ?й Сулейман. А сам думав: "А може, справдi? Може, може..." Iбрагiм був обережнiший, але по-чоловiчому рiшучiший. - Чи не дозволили б ви, мiй султане, щоб капiджi? при брамi Баб-ус-сааде вiдкривали обличчя усiм жiнкам, якi проходять до гарему? Бо ж, перебравшись жiнкою, туди можуть проникнути зловмиснi юнаки - й тодi... А чи не слiд, мiй султане, звелiти прибрамним ?внухам обшукувати всiх кравчинь i служебок, якi проходять до гарему з волi, щоб не проносили вони забороненого або такого, що може... А чи не слiд було б поставити на султанськiй кухнi людей для нагляду за стравами, якi готуються для султаншi Хасекi й для мешканок неприступного гарему? Щоб не допустити нiяко? шкоди для дорогоцiнного здоров'я ?? величностi. I чи не лiпше було б, якби... А також не погано б ще... Десь воно все народжувалося, сипалося й сипалося з мертвим шурхотом, мов крупа з неба, збиралося цiлими купами мотлоху, лихi люди султановими руками вибудовували з тих покидькiв стiни недовiр'я, пiдозр, обмов, плiток, стеження i загроз довкола Роксолани, i вона щодень гострiше i болючiше вiдчувала, як зступаються тi стiни, так нiби ось-ось заваляться й пiд сво?ми уламками навiки поховають i ?? саму, i ?? недорослих дiток. Ранки були ласкавi й радiснi, а днi - нестерпнi й тяжкi. Ночi не рятували. Попервах мовчала, не казала нiчого султановi, коли ж несила була терпiти далi i вона поскаржилася Сулеймановi, вiн холодно кинув: - Я не можу думати про таке безглуздя. - А ви вважа?те, менi хочеться думати про це? - закричала вона й заплакала, i вiн не мiг погамувати ?? слiз, бо цього разу не знав як, не вмiв, може, й не хотiв. Що про не? тiльки не казано тодi в Стамбулi! Нiби привезла з сво?? Укра?ни двi половинки яблук на персах, дала тi половинки з'?сти Сулеймановi, i падишах запалав любов'ю до не?. Нiби впiймано в Румелi? знахарок, що збирали для султаншi в пущах той зарiст, що звиса? з умираючих дерев, як покошлана чоловiча борода, i зветься "Цiлуй мене". Мала вона тим заростом ще бiльше причаровувати до себе падишаха. Нiби затримано двох бабiв, якi несли в гарем кiсточки з гi?нячо? морди. Коли взято тих бабiв на тортури, призналися вони, що несли кiсточки для султаншi, бо то найбiльший любовний талiсман. Нiби пильнi ?внухи кизляр-аги Iбрагiма знайшли зашитi в покривала на султанському ложi висушенi заячi лапки, що мали зберiгати кохання Сулеймана i Хуррем. Нiби впiймано в Стамбулi зловорожу ?врейку па ймення Тронкiлла, що варила любовне зiлля для султаншi. Нiби знайдено на султанськiй кухнi казан, у якому почав варитися гусак обскубаний, але не зарiзаний, нiхто не знав, де взявся той гусак i хто поставив казан на вогонь, але вiдкрито людьми великого вiзира, що тим гусаком мали нагодувати султана, щоб вiн навiки прикипiв серцем до Роксолани. Нiби виявлено в поко? у само? султаншi Хасекi чарiвницьке дзеркало в чорнiй рамi, i хто зазирав у те дзеркало, то бачив свою смерть i, не витримуючи такого видовища, вiддавав аллаховi душу. Нiби султанша, бавлячись iз сво?ми дiтьми в садах гарему, робить iз сухого листя мишки, якi мають принести комусь смерть. Нiби дияволи товчуться довкола священних палацiв султанських, неспроможнi пробитися туди крiзь частоколи молитов правовiрних, але щойно султанша ви?здить за межi Стамбула, вони обступають ?? зусiбiч, беруть пiд охорону i урочать кожного чесного мусульманина, який мав би необережнiсть наблизитися до вiдьми. Коли султанша була з падишахом на ловах .коло Едiрне, диявол в оленячiй шкурi кинувся до султана, але той застрелив його, i на мiсцi оленя виявилася смердюча купа гною. Нiби пила султанша навари з сальвi? й петрушки" щоб плодовитiстю сво?ю перевищити Махiдевран i всiх султанських жон. а самому падишаховi насипала в кишенi гвiздкiв, щоб зробити його мiцнiшим у постелi. А хто казав, хто бачив, хто пiдтвердить? Нема ворогiв, нема супротивникiв, тiльки пошепти, обмови, шелест та шерех, снування тiней, примар i привидiв, i ненажерливiсть тисяч султанських лакиз, так нiби ?х треба годувати не самою чорбою та пловом, а ще й забобонами, плiтками, брехнями й пiдозрами. I чи?сь язики, роздво?нi й розтро?нi, жалили й жалили, i хтось вiддавав велiння, i жирнi ?внухи коло брам гарему перестрiвали всiх кравчинь, гаптувальниць, неперевершених у вмiннi виготовляти пахощi й мазi арабок, грубо здирали з ?хнiх облич чарчафи, розвертаючи щелепи, реготали: - Не вмреш, як покажеш свою стару мордяку! Куди йдеш? Кому несеш? Невiрних до гарему не пускано, тому вiрменки, що, як нiхто, зналися на жiночих прикрасах, грекинi з рiдкiсними тканинами з островiв, венецiанки з оксамитом i мереживами вимушенi були перебиратися мусульманками, але обман брутально викривано i щоразу розповзалися чутки: "Знов упiймано вiдьму, яка несла щось для султаншi". Так, нiби у величезному Баб-ус-сааде жила сама Хуррем, не було нi валiде, нi одалiсок, нi безлiчi старих уста-хатун, хазнедар-уста, служебок i багатих рабинь. Скаржитися? Кому? Шукати винних? Де? Все це нагадувало дитячi кошмари: руки, що виростають нiзвiдки, пожадливо тягнуться до твого горла, ти кричиш, прокида?шся - i нiде нiкого. Або не знати чий крик крiзь сон: "Настасю!" - i знов прокида?шся, i тiльки нiч, мертве сяйво мiсяця i тиша, як на тiм свiтi. Ще нагадувало все це моторошнi малювання мусульманських художникiв, яким коран забороняв зображувати людей i будь-якi живi iстоти: стрiли, що летять з лукiв, яких нiхто не натягу?; нiким не керованi й не спрямовувачi тарани, що розбивають мури; мечi, якi сiчуть, не знати чи?ми руками триманi. Ще недавно Роксолана вважала, що нiчого тяжчого за рабство нема? i не може бути, тепер переконалася, що обмови, наклепи й пiдозри ще страшнiшi за неволю. Мала подолати ще й це, не ждучи нiчи?? помочi, не шукаючи винних. Султан не був нi ?? захистом, нi надi?ю у цiм безнадiйнiм борюканнi, бо сам бiльше й глибше застрявав у трясовинi вiйни, яку розпочав у перший рiк свого вступу на престол, i тепер, мабуть, нiколи вже не мiг закiнчити. Вважав, що вдалося йому загнати в трясовину нерозумного угорського короля, i не помiчав, що сам застряг у глибокому болотi i нема в ньому дна, попав па глибину. Знов пiшов па Угорщину, яку роздирали чвари мiж Яношем Запойя?, наставленим Сулейманом, i братом Карла П'ятого Фердiнандом Австрiйським. Народ же не хотiв нi семигородського во?води-запроданця, нi Габсбурга; як за часiв Дь?рдя Дожi, знов iз сво?х глибин висунув святого, пророка й царя Йована Ненаду, .i той пiшов проти Яноша Запойя?, лякав магнатiв, якi охрестили його Чорним Чоловiком, проходив по Угорськiй рiвнинi, мов народна кара всiм зрадникам i запроданцям. Iбрагiм натякав султановi, що лад у тiй неспокiйнiй землi мiг би навести хiба що вiн, змiнявши печать велiiкого вiзира на угорську коропу, або ж принаймнi ?хнiй друг Лу?джi Грiтi, посланий туди намiсником самого Володаря Вiку. Однак Сулейман заявив, що сам пiде на Дунай, щоб покарати Фердiнанда i втихомирити угрiв. Цiлими днями Гасан-ага приносив Роксоланi лихi вiстi про клекотняву Стамбула довкола ?? iменi, а ночами кликав ?? султан, i ?? зеленi очi мали свiтитися силою, волею, радiстю життя. Не бажала чути слiв нi про владу, нi про золото, прибутки, скарбницю, усе це наводило на не? таку нудьгу, що хотiлося плакати. Коли султан заводив мову про походи проти невiрних, вона затуляла йому уста, вередливо кривилася: - Нiчого нема? ворожiшого й ненависнiшого для жiнки, нiж вiйна. Могла б долучити до вiйни ще великого вiзира й валiде, але завбачливо мовчала, сподiваючись, що всемогутнiй час усуне Iбрагiма й султанську матiр, та чи ж усуне вiн будь-коли цю прокляту вiйну? Не приховувала вiд султана сво?х почуттiв, а вiн збував те неувагою, вважаючи все примхами мало не дитячими i, мовби дратуючи Хуррем, робив ?й наперекiр. Великому ?внуховi Iбрагiму нагадав, що ма? передовсiм слухатися валiде, повертаючи таким чином султанськiй матерi владу над гаремом, яку вона була втратила пiсля яничарського заколоту. Iбрагiма перед новим походом возведено в звання головнокомандуючого - сераскера, на знак чого Сулейман дав йому свiй фiрман: "Цим велимо, що вiднинi й довiку ти мiй великий вiзир i сераскер, якого моя величнiсть ввела в цю честь для всiх мо?х земель. Мо? вiзири, беглербеги, казиаскери, муфтi?, кадi?, се?ди, шейхи, двiрськi достойники i опора царства, санджакбеги, начальники кiнноти й пiшцiв, алайбеги, субашi, церибашi, всi мо? звитяжнi вiйська, великi й малi, люди високого й люди низького звання, всi жителi мо?х земель i окра?н, правовiрнi i райя, можнi й сiроми, все суще ма? визнавати мого великого вiзира за сераскера i в тому званнi поважати й шанувати, бути йому помiччю й слухати його велiнь, так нiби вони вийшли з мо?х уст, з яких сиплеться бiсер..." I пiсля цього фiрману Сулейман прийшов для прощально? ночi до Роксолани, i та нiч минула посеред слiз та поцiлункiв, було сумно-сумно обом, нiби все вмерло на свiтi, i вони самi теж не знають, живуть чи нi. Спали десь Роксоланинi дiти в сво?х покоях, спали ?внухи й одалiски, спали пташки в клiтках i звiрi в пiдземеллях, не спала тiльки ненависть, проростала з угно?но? людськими трупами жирно? стамбульсько? землi, як отруйне зiлля, i чутно було, як пророста? невпинно й зловiсно навiть крiзь цю. нiч розставання. Невже султан був такий заслiплений жадобою просторiв, що нiчого не помiчав, не чув i не знав? Роксолана взяла Сулейманову руку, приклала собi до грудей. - Чу?те, мiй падишаху? Серце стукало з того боку грудей нiби дитячим кулачком: стук-стук. - Я люблю це серце бiльше, нiж сво?,- тихо сказав вiн. - Любов мала б вселяти жалiсть у вашу душу, мiй володарю. Чому ж свiтом править жорстокiсть? - Свiт повинен пiдлягати закону,- вимовив вiн суворо. - Якому ж? Хто встановить той закон? - Закону правовiрних. А встановить його iсламський меч. Вона заплакала. - Ой, горе ж менi, горе. Бог iсну? тiльки в людях. Хiба ж не грiх убивати ?х? Ваша величнiсть! Ви бачили коли-небудь таку квiточку польову, що зветься ромашка? У не? бiлi пелюстки й жовте осереддя. Бачили? Перехiд вiд долi свiту аж до маленько? квiточки був такий несподiваний. що султан аж вiдхитнувся вiд Роксолани. Не переставала його дивувати. З жiнки могла вмить знову стати дiвчинкою. Полохливе тiло, полохливi думки. - Бачили? - не вiдставала вона. Сулейман кивнув. - А спробуйте обiрвати на ромашцi бiлi пелюстки, щоб вона стала тiльки жовтою, що то буде - квiтка? - Нi, то вже не квiтка. - I не матиме то? краси, що ?й дарована аллахом? - Не матиме. - А бачите, бачите! Аллах творить красу в неоднаковостi, навiщо ж ви хочете зробити однаковими всiх людей? I чи це можливо? I чи не суперечить волi аллаха? - Люди - не квiти,- коротко кинув султан. - Але я хочу бути квiткою! I щоб щедре сонце вашо? прихильностi ласкаво зiгрiвало мене сво?м промiнням! Кожен день i кожну хвилину ждатиму вiд вас ваших чесних листiв, i плакатиму, й ридатиму над ними разом iз вашими царственими дiтьми. Коли ж вкладатимете в кожен свiй лист волосинку з вашо? бороди, обцiловуватиму ту волосинку, як мого падишаха, як свiтло мо?х очей i мою незатьмарену радiсть... - Я присилатиму тобi дарунки з кожного конаку, пiсля кожно? перемоги, з кожного дня дороги. - Коли згадуватимете мене, ото й буде найбiльший для мене дарунок, а бiльше менi й не треба нiчого... - Я хотiв, щоб моя царствена мати була тобi опорою й захистом на час мо?? вiдсутностi i щоб ви однаковою мiрою користалися неподiльною владою над гаремом. - Заради вас я готова дiлити навiть неподiльне! - Я назвав сераскером походу великого вiзира, щоб вивiльнити собi час для думання над законами, бо закони повиннi народжуватися в однiй головi так само, як дитя - у лонi одно? матерi. - Хiба я маю щось проти великого вiзира? - Але ти мала б його полюбити. - Полюбити? - Вона вхопила Сулеймана за плечi, наблизила сво? обличчя впритул до його.- Полюбити Iбрагiма? Ваша величнiсть, якби ви тiльки знали цього чоловiка. Я не вiрю йому й нiколи не повiрю! - Зате вiрю йому я. - Що маю дiяти? Я безсила жiнка, ваша раба, обставлена зусiбiч пiдслухачами Iбрагiмовими, обплетена сiттю недовiри й пiдозри, борсаюся, рвуся, а все марно. Але марнi i його пiдступи. Хай полишить павутину для павука. Скажiть йому про це, мiй володарю. Маю сво?х людей на волi, простежують вони кожен вчинок Iбрагiмiв, коли ж хоч одного з мо?х людей зачепить вiн бодай пальцем, хай остерiга?ться! Скажiть йому й про це, мiй повелителю! Гасан-ага лишиться в Стамбулi, щоб берегти мене не тут, у гаремi, а на волi, бо коли й загрожу? щось менi й вашим дiтям, то загроза та наплива? з волi, ваша величнiсть! Згадуйте про мене, благаю вас. Може, ще стала б домагатися, щоб султан усунув Iбрагiма з найвищих постiв, прогнав з-перед очей? Може, домагалася б i смертi Iбрагiмово?, погрожуючи Сулеймановi, що сама заколе пiдступного грека кинджалом у присутностi його величностi? Нiколи в свiтi! Та пiке коли пускали про не? поголос, що вона вiдьма й чарiвниця, що вiд самого ?? погляду слабнуть тятиви в турецьких воякiв, то могла вiдплатити ?м бодай прокляттями, якi посилала в душi слiдом за грабiжницьким походом: нехай щезнуть, як вода розлита; коли пустять стрiли сво?, нехай вони ?м отупiють; бодай би вони, як недорiд жiночий, нiколи не бачили сонця! I стихi?, мовби почувши голос цi?? всемогутньо? i нещасно? жiнки, переслiдували султана з його вiйськом вiд дня походу з Стамбула й до самого повернення з такою жорстокiстю, що, здавалося, небо провалилося, земнi води пiшли на сушу, сама земля здригнулася у сво?х надрах, щоб струснути з себе грабiжницькi iсламськi орди. Дощ стояв стiною упродовж кiлькох мiсяцiв. Не видно було нi землi, нi неба. Рiки вийшли з берегiв, зсувалися з мiльйоннолiтнiх сво?х лож глинянi гори, болота утворювалися там, де споконвiку був самий камiнь, вiд потопiв гинули конi, верблюди, мули, вiвцi, люди рятувалися, залазячи на дерева i живучи там, нiби мавпи, цiлими тижнями. Якийсь бег уночi коло" Едiрне вихопився на дерево, де було повно дрiбненьких гадючок, якi миттю обсiли його, лiзли йому в очi, в уста, у вуха, мовби шукаючи сховку вiд води, i вiн боявся до ранку поворухнутися, хоч усе в ньому дрижало i серце мало не розривалося вiд огиди. Цiлi мiсяцi страждань, невдач, ганьби. Серасгер Iбрагiм не вмiв дати ради велетенському вiйську. Звик, щоб перед ним розчинялися брами, щоб земля лягала до нiг, а вiн топтав ?? золотими чобiтьми, садженими самоцвiтами, i вiддавав сво?м пiдручним Скендер-челебi? i Лу?джi Грiтi. В Угорщинi Скендер-челебiя уже не мав що робити, бо земля була обдерта дощенту, зате Грiтi зголошувався бути добровiльним посередником мiж угорськими магнатами й султаном, десь щось вивiдував, когось купував, когось продавав, нашiптував султановi про непевнiсть Яноша Запойя?, про намiри хранителя угорсько? корони Петера Перень? передати ?? Фердiнандовi Габсбургу або й присво?ти собi. Кiнчилося усе тим, що венецiанець з десятком головорiзiв викрав корону святого Стефана разом з ?? охоронцем Петером Перень? з Буди, привiз Iбрагiмовi, i той показував цю святиню вiзирам, пашам i бегам, а вночi у сво?му наметi примiряв корону, i Грiтi, який був присутнiй при тому, визнав, що корона святого Стефана дуже личить Iбрагiмовi, надто коли той пообiця? зробити його, Грiтi, архi?пископом i сво?ю правою рукою у цiй багатiй землi. Янош Запойя? був ще раз названий угорським королем, Сулейман милостиво дозволив йому поцiлувати султанську руку, але корони не вiддав, замiнивши ?? десятьма золотими кафтанами i трьома кiньми в золотих вуздечках. Грiтi за стараннiсть i пораднкцтво отримав iз султансько? скарбницi двi тисячi дукатiв й iменований був постiйним представником угорського короля у Високiй Портi. З Угорщинi] повiльна, неповоротка, але вперта сила Сулейманова посунула на Вiдень. Узяти цю твердиню Габсбургiв, найближчу до земель Османiв,- i забудеться ганьба невдач, нездарнiсть сераскера - великого вiзира, грабiжництво акинджi?в, якi порозскакувалися по всiх усюдах, плюндруючи, палячи, вбиваючи, оголюючи землю так, що ставала вона ще пустошнiшою, нiж у першi днi творення свiту. Тiльки на початку жовтня султанськi вiйська обступили нарештi Вiдень. Лишалося якихось два десятки днiв до дня Касима, коли, за звича?м, вiйська вже мають повернутися до сво?х домiвок, надто загони анатолiйських спахi?в, незвиклi до холоднеч, а тим часом забралися вони в таку далеч, що не дiстануться додому й за три мiсяцi. Тому думалося ?м не так про взяття цього великого чужого мiста, обставленого хоч i старими, але ще мiцними мурами й вежами, як про далеку дорогу. Зате яничари, зголоднiлi за здобиччю, за грабунками, ласо позирали на високi вежi Вiдня i заприсягалися не пiти звiдси, не побувавши по той бiк мурiв i не вивернувши нутрощi всiх отих кам'яниць. Тридцять тисяч наметiв було розiпнуто пiд стiнами австрiйсько? столицi. В улоговинi Зiммерiнга поставлено султанське шатро, велетенську споруду з найкоштовнiших тканин на свiтi, закрiплену на сотнях дорогоцiнних стовпцiв, прикрашену нагорi величезним яблуком iз щирого золота, всерединi встелену в кiлька шарiв товстими килимами, на яких вигравали всi барви й вiзерунки Сходу. Всi крила султанського намету були всiянi золотими зернами, вiд чого вiн весь сяяв так, нiби саме сонце спустилося на землю з-за дощових хмар, i викликав у обложених таке 'здивування i такий шанобливий пострах, що ще й через сто рокiв показуватимуть вiденцi мiсце, на якому стояв намет султана Сулеймана. П'ятсот бостанджi?в удень i вночi стерегло султанський намет. Дванадцять тисяч яничарiв непробивним обручем охоплювали свого падишаха. Лив дощ iз холодним вiтром, а в султанському наметi було сухо й тепло, мiднi жаровнi, наповненi розпеченим родопським деревним вугiллям, розпромiнювали при?мне тепло, з курильниць лилися iндiйськi аромати, мовби нагадуючи Сулеймановi про великого завойовника iндiйського трону Бабура, якого вiн мав перевершити ось тут, пiд стiнами цього притулку Габсбургiв. Султан скликав диван, слухав повiдомлення сораскера про перебiг дiй. Втiшного було мало. Нестримнi на незахiщених мiсцевостях, по яких вони прокочувалися смертоносним валом, турецькi вiйська ставали безпорадними перед щонайменшою перешкодою. ?дине, що вмiли,- уперто повзти, як надокучливi мухи, на мури й вежi обложених твердинь, як мухи, гинути тисячами, i коли й здобували нарештi твердинi, як то було пiд Белградом i на Родосi, то здобували такою кривавою цiною, що страшно було мовiти. В Угорщинi Iбрагiм за два походи не спромiгся узяти Жодно? щонайменшо? фортецi. Клав трупом тисячi, слав до султана гонцiв-хабердарiв з вiстями про перемоги, а виходило: брехня за брехнею. Iнший давно б позбувся голови, у грека ж, на загальний подив, голова ще стримiла на в'язах i трималася, зда?ться, доволi мiцно, бо пiсля кожно? ново? невдачi Сулейман, який наливався